Передмова

“Аз сплю, а серце моє пильнує” (Пісн. 5:2)
Ἐρῶ τοιγαροῦν ἐμὸν οὐδὲν τὰ δὲ σποράδην, τὲ ϰαὶ σοφοῖς ἀνδράσι λελεγμένα.
(Я не буду нічого говорити від себе, а лише коротко викладу те, що сказали Божі і мудрі люди).
Святий Іоанн Дамаскін
Підвигнута з небуття до Всебуття, людина прямує через дивовижні Божі таїнства, зодягнені в потаємні форми речовини і духу. Що більше віддаляється вона від небуття і наближається до Всебуття, то сильніше жадає безсмертя і безгрішності та жадає нетління і вічності. А до небуття тиранічно тягне гріх і руками смерті жадібно викрадає душу. Уся мудрість життя полягає в такому: побороти небуття в собі й навколо себе та цілком зануритися у Всебуття. Цієї мудрості вчить філософія Духа Святого, бо вона – мудрість і знання, благодатна мудрість і благодатне знання про природу істот, а осередок цієї мудрості складає відання Божественного і людського, видимого і невидимого. Філософія Духа Святого є водночас моральною творчою силою, яка через уподібнення Богові шляхом подвижницько-благодатного вдосконалення примножує в людині божественну мудрість про Бога, світ і людину. Цей моральний характер православної філософії підкреслює святий Іоанн Дамаскін у таких словах: “Філософія – це уподібнення Богові (ὁμοιοῦσϑαι Θεῷ)”, і тому – “мистецтво мистецтв і наука наук (τέχνη τέχνων ϰαὶ ἐπιστήμη ἐπιστημῶν)””1. Як життєдайна філософія Святого Духа вона є єдиним мистецтвом, що може з різнорідної і вельми складної людської істоти виліпити богоподібну і христоподібну особистість; як наука Святого Духа вона – єдина наука, здатна самолюбне і вражене смертю творіння, що зветься людиною, навчити перемагати смерть і здобувати безсмертя. Тому православна філософія і є мистецтво всіх мистецтв і наука всіх наук.
Філософію Духа Святого складають вічні істини про Бога, світ і людину, звані євангельсько-церковною мовою догматами. Звідси випливає, що догматика – це філософія і наука про вічні Божі істини, одкровенні людям з тією метою, щоб вони їх втілили у своєму житті й у такий спосіб осягнули б вічний сенс свого існування, своєї болісної ходи від небуття до Всебуття. Однак надто очевидно, що в сучасної людини паралізоване почуття безсмертя і вічності, затьмарена свідомість про вічність і боголюдськість усього людського. Приспана і полонена метафізичним та етичним релятивізмом, сучасна людина зазвичай приходить до всебічного нігілізму. Але варто їй прокинутися від кошмарного сну релятивізму, побачити потаємну реальність вічного і безсмертного – і вона неодмінно знайде в собі сили для розмаху і зльоту до вічної істини про світ і людину. Варто в душі людській виникнути якій-небудь споконвічній проблемі, як у ній одразу ж з’являється якийсь ненаситний, пустельний голод і спрага вічної істини. І тоді це немилосердне почуття голоду і спраги жене її через пустелю життя до оазисів, де ростуть нетлінні істини і дзюрчать джерела живої води, що тече у вічне життя. У цьому своєму новому настрої вся людина перетворюється ніби на стрілу ненаситного прагнення до того, що безсмертне і вічне, Божественне і святе. Вона вся спрямована від людського до Боголюдського. І наскільки Божественне життя вливається в її душу через Божі істини, настільки бурхливо виростає в ній безсмертне і вічне буття. Бо у своїй Боголюдській реальності життя і істина, вічне життя і вічна істина, суть одне й те саме. “Я є шлях, і істина, і життя” (Ін. 14:6), – сповістив високоподобний Господь Ісус, бо тільки в Ньому ці троє суть єдине і єдиносущне, а поза Ним немає шляху до вічного, немає істини про вічне, немає життя у вічному. Саме це і робить Особистість Боголюдини єдиною і незамінною. У всьому притаманному Христу панує це нероздільне трійство: шлях, істина і життя. У кожному догматі Владики Христа ці три категорії присно єдині й неподільні, бо кожен догмат – це шлях, що веде через вічну істину у вічне життя. Тому в догматах все нескінченно, безсмертно і вічно, немає нічого тлінного, смертного, помилкового.
Вічність і Боголюдськість суть єдина категорія новозавітного життя і мислення, тому догмати як вічні істини завжди вічні і Боголюдські. Насичуючи благодатним, євангельським життям свою думку, людина поволі зростає з однієї вічної істини в іншу, з другої в третю і так по порядку, через нескінченну кількість інших істин, до висоти всіх висот – і, нарешті, досягає досконалості свого єства, повноти (πλήρωμα) свого буття, і свідомості, і почуття. “Смерть гріху і смерті!” – ось гасло євангельської, Боголюдської, православної філософії. Живлячись вічними Христовими істинами, православний християнин поступово звільняє свою свідомість, і волю, і почуття, і все життя від усього гріховного, тлінного, відносного, смертного, і, вживаючись у все святе, нетлінне, абсолютне, вічне, оживляє самого себе. Благодатним подвижництвом у ньому всебічно звершується скидання старої людини – гріхолюбної, самоугодливої, антропоцентричної – в ім’я Боголюдини, прісно безгрішної, Бого-живої, Бого-центричної. У своєму радісному прагненні до Боголюдини подвижник, який полюбив Христа думкою і життям, зростає на всі висоти, проникає в усі глибини, охоплює всі широти. Долаючи релятивістсько-нігілістичну свідомість, він увесь без залишку зростає і простягається віком Божим до неозорих Боголюдських досконалостей, де чудодійний Господь Іісус – усе в усьому для нашої думки, душі, почуття і життя.
Таємниця Істини полягає не в речах, не в ідеях, не в символах, а в Особистості – в Особистості Боголюдини, Господа Ісуса Христа: “Я есмь Истина “2 – Істина досконала, яка ніколи не применшується, ніколи не змінюється, завжди одна й Та сама у Своїй досконалій повноті, завжди одна й Та сама, “вчора, сьогодні й на віки “3. Істина завжди вічна – вічна і в часі; завжди безмежна – безмежна і в обмеженому; завжди безсмертна – безсмертна і в смертному. Усі інші істини витікають із неї, подібно до сонячних променів, тому й вони безсмертні та вічні. Усі догмати, власне, складають одну-єдину Істину – Боголюдини, Господа Ісуса Христа. Усі вони простягаються до Нього, бо в Ньому мають початок; усі вони до Нього і підносять, подібно до того, як кожен сонячний промінь звертає наш погляд до сонця. Варто людині лише спонукати себе і дійти до кінця істини про добро – вона обов’язково зустрінеться з Господом Ісусом Христом, її Джерелом, Здвижником і Початком; варто їй наблизитися до кінця істини про правду – вона неодмінно прийде до Господа Ісуса Христа – її Джерела і Творця; варто їй досягти кінця істини про життя, про світ, про вічність, про любов, про досконалість, про милосердя, про блаженство, про лагідність, про надію, про молитву, про віру – вона завжди знайде Господа Ісуса Христа, бо Христос – їхнє єдине Джерело і Творець. Людина, що живе православною філософією, усім своїм єством відчуває й усвідомлює, що немає нічого відносного ні по цей, ні по той бік труни; всією душею через усі подвиги, спокуси й переживання вона простягається й іде у безмежність і вічність – у Христову безмежність і в Христову вічність.
Вічні догматичні істини – не абстрактні поняття, не силогіческіе висновки і не логічні гіпотези; вони суть факти і події в усій своїй історичній безпосередності та реальності, бо вони явлені, відкриті людському погляду і слуху, реалізовані в просторі і часі, серед людей. Наприклад, догмат про Святу Трійцю – це вічна істина, розкрита світу в багатьох старозавітних і новозавітних явищах, подіях і фактах. Догмат про Боголюдину Христа утверджується на історичному бутті Боголюдини Ісуса з Назарету. Догмат про воскресіння ґрунтується на факті Христового Воскресіння. Це стосується і всіх інших догматів, бо всі вони, від першого до останнього, засновані на історичній дійсності, очевидності та безсумнівності. Якщо людина з неупередженістю проникне в сенс і зміст новозавітних догматів, то муситиме побачити, що всі вони являють собою Божественні та Боголюдські категорії в межах часу і простору – і насправді суть такі. Люди можуть їх не розуміти, але не здатні заперечувати. Щоправда, завзяті богоборці заперечують і самі події, хоча й дивляться на них на власні очі – і справді їх бачать. Класичний приклад тому – фарисеї як прототип усіх їм подібних у всі епохи. Вони відкидають факти лише тому, що вони факти; адже їм просто-напросто хочеться, щоб факти не були фактами, тому-то вони щосили і намагаються перетворити їх на гіпотези, на ілюзії, на міфи.
Догматика – це свого роду мозаїка. Вона розкладає і підрозділяє вічні догматичні істини за їхніми властивостями, складаючи їх і порівнюючи за світлом, яке виходить від них, – так у мозаїці вічних істин вона знаходить образ Христовий, образ усього старозавітного і новозавітного Одкровення. Догматичні істини в усьому Божественні, нескінченні, безмежні і вічні, бо вони – від нескінченного, безмежного і вічного Бога. За самою своєю суттю вони не можуть бути від людини і по людині. Людина тут нічого не творить, бо люди не мають у собі сили й могутності творити вічні й нескінченні істини, – вони приймають їх готовими від Бога. Загальнолюдська творчість тут зводиться лише до того, що вічні догматичні істини люди засвоюють вірою, благодатними, євангельськими подвигами, впроваджуючи їх у своє життя, у свої думки, у свої почуття. Так вони досягають святості й досконалості. У цьому сенсі святі суть живе втілення вічних догматичних істин. Вони носять у собі святі догматичні істини і тому сповідують їх і проповідують. За всіма догматичними істинами православний догматист повинен іти саме до них і в них навчатися, не забуваючи водночас, що зі святими можна спілкуватися тільки молитвою, постом і бдінням. Тому праця православного догматиста – і подвижницька, і збірна. Вона насамперед подвижницька, бо православний християнин святими подвигами навчається у святих молитовного благоговіння і благочестивого Божого страху перед носіями Його вічних істин. У передмові до своєї праці “Точний виклад православної віри” святий Іоанн Дамаскін залишив настанову для православних догматистів: “Я нічого не буду говорити від себе, а лише стисло викладу те, що сказали Божі та мудрі люди”. Наводячи слова великого і святого богослова і водночас усвідомлюючи всю свою нікчемність і злиденність, я навряд чи наважуся сказати, що і сам у роботі дотримувався цього його принципу. І ще додам у полум’яній щирості: “Порівняно з ним та іншими отцями Церкви, філософами Духа Святого, я наче глухонімий, я ледве бурмочу (о, мені б хоч навчитися читати по складах!) вічні Божі істини слідом за великими отцями, стовпами святості та мудрості, а насамперед – за дивовижним співаком цих непорушних істин – преподобним Іоанном Дамаскіним. Якщо і є що в моїй праці доброго, євангельського, православного – це належить йому і їм, а все протилежне тому – моє, тільки моє”. Багато чому навчився я у видатних православних догматистів новітнього часу: митрополита Макарія, єпископа Сильвестра, митрополита Антонія. Під час написання роботи не забував я і про праці інших православних богословів: архієпископа Філарета, архімандрита Антонія, протоієрея Малиновського, Зікоса Росі, Андроуце, Діовуніотіса, протоієрея Стефана Веселиновича.
Слід зазначити, що за своїми убогими силами я багато в чому був змушений створювати догматичну термінологію, якої почасти у нас (тобто сербською мовою. – “Прим. пер.”) немає, а наявна недостатньо розроблена.
Перший том “Догматики” охоплює все аж до христології, а решту – від христології до есхатології – опублікую, якщо Бог дасть, у найближчому майбутньому.
У день святих апостолів Петра і Павла 1932 рік після Різдва Христового Ієромонах Іустин

Вступ

§ 1. Поняття догматики