Вибрані праці святих отців,  преподобний Іустин (Попович)

Догматика Православної Церкви. Том ІІІ

УкраїнськаРосійська

Частина третя. СПРАВА БОГОЛЮДИНИ. СОТЕРІОЛОГІЯ

Господь Ісус Христос як Спаситель

Божественна Особистість Господа Ісуса Христа вседосконала і неподільна. Це сильно відчувається в усьому, що Христове. У кожній Його думці, і слові, і ділі присутня вся Його Боголюдська Особистість – і до того ж цілковито і нероздільно. У всіх Своїх зовнішніх і внутрішніх, зримих і потаємних виразах Особистість Боголюдини єдина і неподільна. Звідси і все життя Христове на землі становить одне нерозривне органічне ціле. Єдністю і нероздільністю Його Боголюдської Особистості визначено єдність і нероздільність Його Боголюдської справи, звершення. Немає нічого ні в Особистості, ні в житті, ні в діяльності Господа Ісуса Христа, що можна було б відкинути як зайве або непотрібне. Він весь – у всьому Своєму.
Ні про що Боголюдське не можна сказати: в цьому немає потреби, цим можна знехтувати. Коли апостол Петро запропонував Спасителю усунути страждання з Його Боголюдського подвигу порятунку людського роду, Спаситель назвав його сатаною: “Відійди від Мене, сатано!” (Мф. 16:23). Усе Христове: і втілення, і Хрещення, і Преображення, і страждання, і хресна смерть, і Воскресіння, і Вознесіння, і діла, і вчення – увійшло як необхідна складова частина в грандіозну, космічну, Боголюдську справу порятунку людей, і це не можна відкинути, не зашкодивши Боголюдській Христовій Особистості. Одна й та сама безмірна Боголюдська значущість і сила проникає в усе Христове, тож із цього нерозривного, Боголюдського цілого не можна виокремити одну частину і сказати: ось саме цим Господь Ісус Христос врятував світ, спокутував людський рід. У Боголюдині і Його житті та вченні все нескінченно важливе і потрібне, Божественно важливе і Божественно потрібне. Тому Господь Своїм святим учням і залишив як заповідь порятунку заклик про дотримання всього заповіданого: “Ідіть і навчіть усі язики, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, і навчіть їх дотримуватися усього, що я заповідував вам” (Мф. 28:19-20).
Усією Своєю Боголюдською Особистістю і всім Своїм Боголюдським життям Господь Ісус Христос здійснив порятунок людського роду, тому Йому і наречено ім’я Ісус, що означає Спаситель. Це ім’я було дано не якійсь Його частині і не Його вченню, а Його нероздільній Боголюдській Особистості. Він весь – Ісус, весь – Спаситель у всьому, що становить Його Боголюдську Особистість і Його Боголюдську справу. Богоданим ім’ям Ісус (Див. Мф. 1- Прим. ред.) Спаситель визначено, обумовлено і Його справу – спасіння.
Внаслідок безмірного багатства Своєї Боголюдської Особистості та різноманітних дарів і благ, які Він приніс світові, Спаситель називається різними іменами: Пастир, Учитель, Світло, Шлях, Істина, Життя, Первосвященик, Пророк, Лоза, Господь, Син Божий, Христос, Камінь, Агнець. Багато імен, але одна Особистість і одна справа, адже і як Пастир Він – увесь Пастир, і як Учитель Він – увесь Учитель, як Світло Він – увесь Світ, і як Істина Він – увесь Істина. Тому Його справа спокути і спасіння світу і людини – це не тільки Його справа як Пророка, Первосвященика і Царя, а й Його справа як єдиної і неподільної Боголюдяної Особистості – такою, якою описують Її і являють усі імена, які їй дають у Святому Одкровенні.
У всьому спокутному і спасительному Господь Ісус Христос присутній весь – у цілковитій повноті Своєї Боголюдської Особистості. При цьому Його спасительна сила і дія виразніше за все проявляються в деяких Його справах, як, наприклад, у Хрещенні та Преображенні, і досягають своєї вершини в хресній смерті, Воскресінні, Вознесінні та зісланні Святого Духа. Але все це суть складові частини Його Боголюдського життя і подвигу як єдиного і неподільного органічного цілого. Хрест верховенствує лише на фундаменті всього того, що йому передує. Хрест – це пік піраміди порятунку, але як вершина він стоїть на всьому, що під ним, а те, що Спаситель вмонтував у піраміду порятунку, було або словом, або думкою, або молитвою, або зітханням, або дивом, або подією. Вершина без основи і без того, що споруджено між нею і основою, не була б верхньою точкою. Основа піраміди спасіння – це втілення Сина Божого; на ній Господь Ісус Христос Своїм земним життям збудував Боголюдський дім спасіння і на його вершині поставив хрест і Воскресіння. Господь Ісус сповістив спасіння всім тим, чим Він як Боголюдина був, і всім тим, що Він як Боголюдина зробив.
У самому імені Ісус представлено всю Боголюдську справу Христову. Владика Христос спасає, бо Він – Спаситель. Тільки як втілений Бог Господь Ісус – і Спаситель, і спасіння. Його Боголюдська Особистість – це і є все і вся у спасінні, тому Господь Ісус Христос і робить спасіння кожної людини залежним від Себе як Боголюдини, кажучи: “Я – двері, і хто ввійде через Мене, той спасеться; і ввійде, і вийде, і притулок знайде” (Ін. 10:9). Усе, що входить в Особистість і в справу Боголюдини, становить Євангеліє спасіння. Тому ніщо Боголюдське не може бути ні опущено, ні відкинуто. У Спасителі все спасенне, все сотеріологічне. Що це таке, що можна б було усунути з Господа Ісуса Христа як нібито неспасительне? Усі слова Спасителя “суть дух і життя” (Ін. 6:63). Але вони “суть дух і життя” лише Його Божественною Особистістю. Завжди і в усьому Він – одна й Та сама Особистість. У Свою Божественну Особистість Він вніс і тіло. Що тоді в Ньому неспасенне? Він – Спаситель і як Пастир, і як Первосвященик, і як Істина, і як Світло, і як Життя, бо Його Особистість завжди єдина і неподільна. Нескінченності Його Особистості відповідає нескінченність Його Боголюдського подвигу.
У всіх моментах Свого земного життя Господь Ісус Христос – невпинно Спаситель, тільки Свою спасительну силу Він проявляє іноді сильніше, іноді слабкіше, часом більш явно, а часом більш прикрито. З усіх боків Його Боголюдського життя течуть і прибувають спасительні сили, щоб нарешті зосередитися і злитися в хресну смерть і Воскресіння як всеосяжне джерело спасіння. Боголюдський подвиг порятунку людського роду досягає своєї кінцевої і досконалої повноти в хресній смерті та Воскресінні Спасителя – тому-то людинолюбний Господь і поспішає до цього через усі Свої дні та ночі: “Ось ми піднімаємося в Єрусалим, і станеться все, що написано через пророків про Сина Людського, бо зрадять Його язичникам, і посварять Його, і зневажать, і обпльють, і поб’ють, і вб’ють Його, і на третій день воскресне” (Лк. 18:31-33). Утім, і перед Своїми спасительними стражданнями та Воскресінням Господь Христос є Спасителем, який безперестанку спасає людей Своєю Боголюдською силою. А якби це було не так, то хіба міг Він перед Своєю хресною смертю сказати Закхею: “Нині прийшов порятунок домівці цій” (Лк. 19; Прим. ред.), і розслабленому: “Чадо, прощаються тобі гріхи твої! прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2; Мк. 2:5; Лк. 5:20), і багатьом: “Віра твоя врятувала тебе”?
Спасіння людського роду, здійснене гідночудною Боголюдиною Ісусом, знаменує собою нескінченну Боголюдську таємницю, У ній спасенно пов’язана таємниця Бога і таємниця людини, життя Бога і життя людини. Тому в ній все – Боголюдське, від початку до кінця. Жодна людська думка, скільки б не була вона укріплена благодаттю, не здатна цілком проникнути в цю святу Боголюдську таємницю. Піднесений над нею своїм величним розумом апостол Павло закінчує свої роздуми про подвиг спасіння, піднесений Спасителем, захопленням і здивуванням: “О, безодня багатства і премудрості та знання Божого! Як незбагненні долі Його і незбагненні шляхи Його” (Рим. 11:33). У Боголюдський подвиг спасіння людського роду Господь Ісус вніс “премудрість Божу, таємну, потаємну, яку призначив Бог перед віками на славу нашу” (1Кор. 2:7). “Таємницю Своєї волі” Трисонячний Господь явив нам у Боголюдському домобудівництві спасіння, здійсненому Боголюдиною Ісусом (Еф.1:9).
Єдина і неподільна Божественна таємниця пронизує Боголюдську Особистість Господа Ісуса Христа і Його справу. На всіх шляхах Боголюдського подвигу спасіння блага і лагідна Христова таємниця зустрічає і веде людську душу, наповнюючи її Божественною благодаттю і нескінченною радістю. Справа Боголюдини Христа – врятувати людей, загиблих у гріху (див. Мф. 18:11), позбавити людей від гріха і смерті (див. Ін. 4:34,6:40,17:4). Інакше кажучи, Його справа – оновити, відродити людину (див. Ін. 3:1-10), просвітити її (див. Ін. 1:9,8:12,9:5; Еф. 5:8; 1Сол. 5:5), вдосконалити (див. Еф. 4:13, зробити подібною до людини (див. Еф. 3:13), зробити подібною до гріха. :13), зробити її подібною до Христа (букв.: “охристоподібною”. – “Прим. пер.”), обожити (див. Ін. 10:34; 2Пет. 1:4-5), зробити безсмертною та овековечити (див. Ін. 5:21-24,6:47,11:25). У цю Свою таємничу справу Спаситель ввів усю Свою Боголюдську Особистість з усіма Її нескінченними довершеними якостями. Виконав Він цю справу Божественно і досконало всім подвигом Свого Боголюдського життя на землі, від ясел до Вознесіння. В Особистості і ділі Боголюдини Христа весь Бог поданий усій людині. Це – засіб до зцілення людини від гріха і смерті, засіб до освячення, до уподібнення Христу, до обоження, до засвоєння безсмертя і до підготування людини до вічного життя на цьому і на тому світі. У цьому – примирення людини з Богом, у цьому – викуплення, у цьому – спасіння, і досконалість, і блаженство. Цим Боголюдина стала і назавжди перебуває Головою порятунку, “Вождем, спасіння” (пор.: Євр. 2:10); тому й звернувся Він до Бога Отця зі словами: “діло звершивши, що дав Ти Мені, то нехай і я зроблю” (Ін. 17:4). Як і Його Боголюдська Особистість, Боголюдське діло Христове не менш таємниче і невимовне. Але як Особистість, так і діло Боголюдини Христа становлять єдину й неподільну “велику таємницю благочестя” (порівн.: 1Тим. 3:16), велику таємницю спасіння.
Про те, що спасіння людського роду уготоване, здійснене й зумовлене Боголюдською Особистістю і Боголюдським подвигом Господа Ісуса Христа, виразно свідчить нам Святе Об’явлення через Святе Письмо та Священне Передання. У Божественну істину Особи Особистості Спасителя і Його подвигу спасіння роду людського ніщо так не вводить людський дух, як Священне Передання, яке спирається на Святе Письмо, і Святе Письмо, яке висвітлюється Священним Переданням.
Перша блага звістка, з якої починається новозавітне Об’явлення, – це благовістя Святій Діві посланого Богом Архангела: про те, що Вона народить Сина, Якому наречуть ім’я Ісус, тобто Спаситель (див. Лк. 1:31). Цим першим благовістям охоплена вся Особистість і вся діяльність Боголюдини Христа. У самому даному від Бога імені “Ісус” передбачений і сповіщений весь здійснений Спасителем Боголюдський подвиг спасіння людей. Вельми значущим є те, що Бог не назвав Господа Ісуса Христа ні вчителем, ні пастирем, ні царем, ні первосвящеником, ні пророком, а Спасителем, бо це ім’я ширше за всі інші імена і все їх у собі містить. І коли народився втілений Бог, Ангел Господній сповіщає пастирям, що “народився… Спаситель… Христос Господь” (Лк. 2:11). А це якраз і означає, що втілене Слово є Спаситель світу як Боголюдина всією Своєю Боголюдською Особистістю і діяльністю.
Як Спаситель Господь Ісус Христос є водночас і спасіння. Праведний Симеон, сповнений Духа Святого, приймаючи на руки немовля Ісуса, називає Його “спасінням” (τὸ σωτήριον) (див. Лк. 2:30,3:6). Боголюдина Христос у всій повноті Своєї євангельської, Боголюдської даності – це і є спасіння. Тому в Священному Писанні і говориться, що в Боголюдській Особистості Господа Ісуса “спасіння Боже послане язичникам” (Діян. 28:28). Очевидці Господа Ісуса і Його справ із захопленням говорять про Нього: ми “самі чули і дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос” (Ін. 4:42). І Бог, і люди називають Господа Ісуса Христа Спасителем, бо як Боголюдина Він об’ємає Собою всі Божественні й людські досконалості, необхідні для порятунку людини від зла і смерті.
У всій історії людського роду Бог нікого не назвав Спасителем, тому що всі без винятку люди – під гріхом і смертю. І лише безгрішний Господь Ісус Христос удостоєний цього імені як єдина історична Особистість, у Якій не знайшлося ні крупиці гріха, ні атома зла. У вседосконалій повноті Своєї Божественної Особистості втілений Бог Слово – абсолютна повнота всеосяжного життя і світла (див. Ін. 1:4) і лише як Такий Він є перемога над гріхом, смертю і темрявою (див. Ін. 8:12,12:35,46,11:25). Щойно Господь Ісус вийшов на проповідь, великий Предтеча Духом Святим сповіщає, що Він є “Агнцем Божим, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29), бере всім Своїм Боголюдським життям.
Лише як Боголюдська Особистість Господь Ісус Христос став для всього людського роду “премудрістю від Бога, праведністю, освяченням і спокутою та відкупленням” (1Кор. 1:30). Він з’явився як Боголюдина, “щоб узяти гріхи наші” (1Ін. 3:5), тобто звільнити нас від гріха і зробити здатними до життя в Божій святості та правді. Спокушений духом зла і знищення, людський рід у своїй історії творив більше діла його, ніж свої, – “для того й з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8). Богоподібна краса людської душі була суцільно сплюндрована й забруднена гріхами, тому Бог послав Сина Свого очистити наші гріхи (у синод. тексті: “на спокуту за гріхи наші. – Дод. пер.) (1Ін. 4:10).
Ісуса Боголюдину в усій Його історичній дійсності “підніс Бог правицею Своєю на Начальника і Спасителя, щоб дати людям” (у синод. тексті: “Ізраїлю. – Доп. пер.”) “покаяння та прощення гріхів” (пор.: Дії Діян. 5:31). Хоча Він і Божественно досконалий, Спаситель по-земному відчутний і по-людськи доступний. Богомудрий Апостол це чітко виражає наступними словами: “З насіння Давидова” (у синод. тексті: “з його потомства. – Прим. пер.) “Бог за обітницею поставив Ізраїлю Спасителя Іісуса” (Діян. 13:23). Спаситель став реальною людиною, щоб як людина врятувати людину. Якби не з’явився Він як справжня людина, то можна було б сказати, що Він – якийсь небесний привид і мана, який механічно і насильно нав’язує людям спасіння. Своєю безгрішною людською реальністю Владика Христос привертає до Себе людські істоти, які бачать у Ньому природного і необхідного Спасителя людського єства.
Лише як справді досконалий Бог і справді досконала людина Господь є “Спасителем” людей і “надією” людського роду (порівн.: 1Тим. 1:1). У Своєму безмежному людинолюбстві Він “хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4). Своїм Боголюдським подвигом спасіння Господь Ісус Христос став єдиним і єдиним Спасителем людського роду, тому – “нема ні в кому іншого спасіння, бо нема іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися” (Діян. 4:11-12). Своєю життєдайною силою Боголюдська Особистість Владики Христа є водночас і Спасителем, і спасінням (див. 2Тим. 2:10,3:15). “Пізнання спасіння є пізнання Сина Божого, Який справді є і називається і спасінням, і Спасителем, і звершенням спасіння (salus, et Salvator, et salutare)… Він – Спаситель, бо Він – Син і Слово Боже; Він – звершення спасіння, бо Він – Дух… Він – спасіння, бо Він – плоть: “Слово стало плоттю, і мешкало з нами” (Порівн. Ін. 1- Прим. ред.).
Оскільки в Боголюдині “мешкає вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9), то Він – Спаситель людського роду всією Своєю Особистістю й усім тим, що в Ньой, від Ньої, з Нею. “Не Себе прийшов врятувати безсмертний Бог, – каже святий Афанасій Великий, – але вмертвілих; не за Себе постраждав, але за нас; і тому-то сприйняв на Себе наше приниження і нашу злиденність (убогість), щоб дарувати нам своє багатство. Бо Його страждання є наше позбавлення від страждання; Його смерть – наше безсмертя, Його сльози – наша радість, Його поховання – наше воскресіння. Його Хрещення – наше освячення… Виразки Його – наше зцілення… Покарання Його – наш мир… Безславність Його – наша слава… Зішестя Його – наше сходження”.
“У тому й полягає диво, що Господь став людиною, і до того ж людиною без гріха; тому й відбулося всеціле оновлення (καινότης ὅλη), щоб виявилася Його могутність. І з того, що Він Сам зі Своєї волі встановив у єстві, Він сприйняв на Себе те, що хотів, тобто: народження від дружини, зростання, літочислення років, працю, голод, спрагу, сон, печаль, смерть, Воскресіння. Тому де зотліло людське тіло, там Ісус покладає Своє власне тіло, і де душа людська була утримувана смертю, там Христос показує, що і Його душа – людська, щоб Йому, як людині, не бути утримуваним смертю і, як Богу, зруйнувати державу смерті: щоб, де було посіяно тління, проросло нетління; щоб, де царювала смерть, Він, Безсмертний, поставши в образі людської душі, явив безсмертя і в такий спосіб учинив нас причасниками Своїх безпристрасності й безсмертя в надії на воскресіння з мертвих”.
Цілковито Своєю Боголюдською істотою Господь Ісус врятував людину. Він, за словом богомудрого отця Православ’я, “дав тіло за тіло, і душу за душу, і досконале буття за всю людину”. Боголюдина Христос врятував нас усім Своїм буттям; “спасіння світу – Син від Отця”. “Ім’я Ісус означає – і Спаситель, і спасіння; від Спасителя – спасіння, як від світла – освітлення”.
Таємниця спасіння – вся в Боголюдській Особистості Господа Ісуса. Особистість Спасителя і Його подвиг спасіння людського роду становлять одне неподільне живе ціле. З метою обоження людини через спасіння Бог Слово і став людиною, з’явився і жив як Боголюдина. Втілившись, Владика Христос привніс [із Собою] в людське єство нескінченні сили Божества, які і здійснюють спасіння людського роду через Його Боголюдську Особу і Боголюдське життя. “Господь Христос – Боголюдина, – каже святий Григорій Богослов. – У Ньому з’єдналися Бог і людина, які були віддалені один від одного. Усе з’єдналося в одне за всіх і за одного праотця: душа за душу неслухняну, тіло за тіло, що скорилося душі і з нею засуджене; Христос, Який без гріха, – за Адама, який був під гріхом. Заради цього старе замінено новим: стражданням покликано страждальця до первісного стану, кожен наш борг повернув Той, Хто є над нами, – і відкрилася нова таємниця: людинолюбне Боже домобудівництво порятунку грішника через неслухняність. Для цього – і народження від Діви, для цього – ясла і Віфлеєм; народження замість створення, Діва замість дружини, Віфлеєм замість Едему, ясла замість раю, мале і видиме замість великого і сокровенного. Для цього – Ангели, які прославляють Небесного, що став земним; пастирі, які бачать славу Агнця і Пастиря; зірка – дороговказ, мудреці – шанувальники і дароносці, щоб знищилося ідолопоклонство. Заради цього Ісус хреститься і приймає свідоцтво згори; заради цього Він поститься, буває спокушений і перемагає переможця. Заради цього виганяють демонів, зцілюють хвороби і малим доручають велику справу проповіді, і вони її роблять. Заради цього “хитаються язики, і люди вчаться марним” (Пс. 2- Прим. ред.). Заради цього древо за древо і руки за руку: руки, мужньо розпростерті, за руку, нестримно простягнуту, руки пригводжені – за руку самовільну. Заради цього: піднесення на хрест – за падіння, жовч – за куштування забороненого плоду, терновий вінець – за погане розпорядження, смерть – за смерть, темрява – за світло, поховання – за повернення в землю. Воскресіння – за воскресіння. Усе це було для нас таким собі Божим вихованням і лікуванням нашої немочі, яке старого Адама повертало туди, звідки він спускався, і приводило його до древа життя, від якого нас віддалив плід древа пізнання, невчасно й нерозумно скуштований”.
Проказа гріха спотворила і позбавила святості все людське. Спаситель повинен бути всім, що і людина, – всім, крім гріха, і освятити Собою все людське. Тому святий Григорій і говорить про Спасителя: “Він іноді віддається і сну, щоб і сон благословити; іноді стомлюється, щоб і працю освятити; іноді плаче, щоб і сльози зробити гідними похвали”.
Велика таємниця звершується в ім’я спасіння людського роду. “Оновлюються єства, і Бог стає людиною… Син Божий благоволить стати й іменуватися і Сином Людським, не змінюючи того, чим був (бо те – незмінно), і прийнявши те, чим не був (бо Він людинолюбний), щоб Немісткий (Неосяжний) став вмістимим (об’ємним), вступаючи в спілкування з нами через плоть, як через завісу, бо народжене і тлінне єство не в змозі переносити Його чисте Божество. Для цього з’єднується непоєднуване: не тільки Бог із народженням у часі, і розум із плоттю, і надтимчасове з тимчасовим, і безмежне з обмеженим, а й народження з дівоцтвом, і найбільше всякої слави – з безслав’ям, і несхильне до страждань – із стражданнями, і безсмертне – з тлінним. Оскільки винахідник зла мріяв бути непереможним, вловивши нас надією на обоження, то сам буває вловлений покровом плоті, щоб, накинувшись наче на Адама, зустріти Бога. Так новий Адам врятував старого, і знято осуд з плоті після умертвіння смерті плоттю”.
Через усе Боголюдське струмує спасительна сила, але найсильніше вона проявляється в стражданні Спасителя за світ. Коли Господу Ісусу Христу “належало постраждати за світ спасительним стражданням, – каже святий Богослов, – тоді потрібно було приєднати до страждання все, що стосується страждання, як-то: явлення у світ, Хрещення, свідоцтво з неба, проповідь, збіг народу, чудеса, – і з усього скласти (ніби) одне ціле (ὥσπερ ἕν σῶμα) (Букв. “немов єдине тіло”. – Прим. ред.), нерозривне і не розділене часовими проміжками. Бо від Хрещення і проповіді стався рух народу (див. Мф. 21:10), а від безлічі людей – явище знамень і чудеса, які приводять до Євангелія; а від чудес – заздрість, від заздрості – ненависть, від ненависті – змова і зрада, а від цього – хрест і все, чим ми врятовані”.
Коли Господь Ісус Христос “побачив, що душогубний гріх винищив у людському тілі все небесне, що було вкладено в нього, і що лукавий змій царює над людьми, тоді Він, щоб повернути Собі Своє надбання, не послав проти хвороби інших помічників (бо у великих стражданнях слабке лікування недостатньо), але Сам, виснаживши славу, яку мав як безматерний (ἀμήτωρ) Син Безсмертного Бога-Отця, з’явився без батька незвичайним для нас Сином, навіть не незвичайним, бо Він, Безсмертний, ставши смертним, прийшов через Матір-Діву, щоб цілому врятувати цілу людину. І оскільки через згубний куштування впав увесь Адам, то, за людськими і водночас не людськими законами, втілившись у чесній утробі дружини – Діви… прийшов Бог, і разом – смертний, поєднавши в одне два єства: одне сокровенне, а інше видиме для людей, з яких одне було Бог, а інше народилося заради нас в останні дні. У двох єствах єдиний є Бог – Христос, бо Він з’єднаний із Божеством і з Божества став людиною, щоб, з’явившись серед людей як другий, Новий, Адам, вилікувати Адама колишнього. Але Він з’явився, вкрившись звідусіль завісою, бо інакше було неможливо наблизитися до людських немочей, і до того ж потрібно було, щоб змій, який вважає себе мудрим, приступивши до Адама, несподівано зустрів Бога і об фортецю Його розтрощив свою злість, подібно до того, як бурхливе море розбивається об тверду скелю”.
“Христове вочеловечення – це друге створення людини, – каже святий Григорій Богослов, – бо Бог у плоті (σαρκικῶς) постраждав нашим стражданням. Він повністю відплатив за всі наші борги. З милосердя до Єви Він народився від дружини, але від Діви; бо і перше Його народження – від єдиного Отця… Повиття пеленами було замість Адамової наготи… Ходяча (дороговказна) зірка – це поклоніння тваринам. Пришестя волхвів – це вступ язичників до Церкви. Хрещення Христове було очищенням вод (ὐδάτων) для нас. Дух – це засвідчена спорідненість. Піст – приготування на боротьбу з ворогом, спокуса була випробуванням Божої премудрої сили. Терновий вінець і вбрання в багряницю – це відбирання влади (держави) у диявола у відкритій боротьбі. Хрест – знамення перемоги… Цвяхи – це пригводження нашого гріха. Розпростерті на хресті руки означають те, що Христос охоплює все. Смак жовчі протилежний смаку Адамом забороненого плоду. Один із розбійників урятувався – це увірувавший Адам, а інший був худий, хоча й прибитий до хреста. Темрява від шостої години – це плач про Страждальця… Воскресіння мертвих і входження в град – це перепровадження померлих на небо. Кров і вода, що разом витекли з ребра, – це двояке хрещення: в купелі і в стражданні. Це друге приносять небезпеки під час гонінь. Мертвість Ісусова – це винищення мертвості в людині. Воскресіння Христове з мертвих – це визволення людини з пекла. Вознесіння Христове на небо підносить і людину в горня”.
Таємниця спасіння людського роду містить у собі цілковиту таємницю істини, явлену у втіленому Бозі та Його Боголюдському житті. У цю таємницю істини і порятунку, за словами святого Григорія Ніського, як складові частини входять “людське народження Спасителя, зростання з дитинства до повноліття, їжа, питво, праця (втома), сон, скорбота, сльози, обмовляння Спасителя, суд над Ним, хрест, смерть, покладення в труну, Воскресіння”.
Спасіння – це нескінченно складний подвиг, настільки непростий, що тільки Бог може знати, що загалом повинно увійти в цей подвиг, і тільки Він може мати сили його здійснити. У Своїй досточудній Боголюдській Особистості Господь Ісус Христос обійняв і охопив як усю таємницю Божественного життя в його безмежному розмаїтті, так і всю таємницю людського життя в його загадковій складності – і тим самим став Спасителем і спасінням роду людського. У Його Боголюдській Особистості Бог послав нам і Спасителя, і спасіння, тому ні саме поняття Спасителя, ні подвиг спасіння не можуть бути відокремлені від історичної Особистості Боголюдини Ісуса.
Розглянута в історичній хронології, через Боголюдський подвиг здійсненого на землі порятунку, Особистість Боголюдини Христа отримує різні найменування, які Їй справді всі належать і в яких, безсумнівно, Вона вся, але, тим не менш, вони не є вираженнями нашого розуміння невимовної таємниці втіленого Бога. У всьому Своєму Боголюдина, без сумніву, присутня всією Своєю Особистістю. Тому все, що Він, – це Спаситель, і все, що Його, – це спасіння. Боголюдською нескінченністю Своєї Особистості й життя Господь Ісус для нас, за словами святого Афанасія Великого, – це “Пастир і Первосвященик, Шлях і Двері та все в усьому”. “Він став усім заради нас (pro nobis omnia factus est) і найрізноманітнішими способами здійснює наше викуплення. Хоча заради нас і терпів Він голод, і спрагував, але все-таки насичує і напоює нас Своїми рятівними дарами. У тому – Його слава, у тому – чудо Його Божества, що природу наших страждань змінив (букв.: “переінакшив”. – “Прим. пер.”) Він Своєю благодаттю. Бо Він, Життя, помер, щоб нас оживити; Він, Слово, став плоттю, щоб словом навчити плоть”.
Унаслідок багатогранності Боголюдської діяльності Господа Ісуса в подвигу спасіння людського роду Він по-різному й різноманітно проявляє Себе, але завжди як одну неподільну й незмінну Боголюдську Особистість, яку називають різними іменами. “Різні найменування, – каже святий Григорій Богослов, – які засвоюються Христу, як ті, що належать Йому по Божеству, так і ті, що належать Йому по людству, а саме: Бог, Син, Образ, Премудрість, Істина, Світло, Життя, Сила, Подих, Вилив (див. Прем. 7:25), Блискання, Творець, Цар, Голова, Закон, Шлях, Двері, Підстава, Камінь, Перлина, Світ, Правда, Освячення, Спокута, Людина, Раб, Пастир, Агнець, Первосвященик, Жертва, Первороджений усякої тварюки, Первонаречений із мертвих. Кожним із цих імен Господь Христос є і називається”.
Боголюдина іменується “Сином, бо тотожний з Отцем за сутністю; і не тільки тотожний, а й від Отця. Називається Єдинородним, бо не тільки Єдиний від Єдиного і єдино Єдиний, а й єдиним чином (μονοτρόπως) Єдиний, а не так, як тіла! Називається Словом (див. Ін. 1:1,14), бо так відноситься до Отця, як слово до розуму, не тільки через безпристрасність народження, а й через з’єднання з Отцем, так само як і через те, що сповіщає Отця… Називається Премудрістю (див. 1Кор. 1:24), бо Він – відання (ἐπιστήμη) Божественних і людських речей… Називається Силою (див. 1Кор. 1:24), бо Він – Охоронець створених створінь і Подавач сили, що утримує їх у бутті. Називається Істиною (див. Ін. 14:6), бо за природою – одне, а не багато… бо Він є чиста печатка і всеістинний Образ Отця… Називається Образом (див. 2Кор. 4:4), бо єдиносущний з Отцем, бо Він від Отця, а не Отець від Нього, адже сама природа образа полягає в тому, щоб образ був наслідуванням першообразу, образом якого іменується… Називається Світлом (див. Ін. 8:12), бо Він – світло душ, що очищаються в розумі та житті… Називається Життям (див. Ін. 14:6), бо Він – світло, устрій і здійснення всякого розумного єства. “Бо ми Ним” (у сербському тексті “у Ньому. – Прим. пер.) “живемо, і рухаємося, і існуємо” (Діян. 17:28) за сугубою силою натхнення: за подихом життя, що Він вдихнув усім, і за Духом Святим, Котрого вдихає в тих, хто може Його прийняти, тією мірою, якою відчиняють вони вуста розуму. Називається Правдою (див. 1Кор. 1:30), бо поділяє людей за гідністю, праведно судячи і тих, які під законом, і тих, які під благодаттю, і душу, і тіло, щоб душа володарювала, а тіло перебувало під владою, щоб найкраще панувало над найгіршим, і найгірше не повставало проти найкращого. Називається Освяченням (див. 1Кор. 1:30), бо Він є чистота, щоб чистотою засвоювалося (вміщувалося було) Чисте. Називається Спокутою (див. 1Кор. 1:30) як Той, що звільняє нас, поневолених гріхом, і як Той, що віддав Себе за нас на спокуту, на жертву очищення за всесвіт. Називається Воскресінням (див. Ін. 11:25) як Той, Хто переселяє нас звідси і умертвілих гріхом вводить у життя.
Ці імена – загальні для Того, Хто вищий за нас і Хто заради нас (загальні для Того, Хто Єдиний, хто вищий за нас і заради нас); а найменування, які особливо притаманні нам і належать до людського єства Боголюдини, – такі.
“Людина” (1Тим. 2:5), і – для того, щоб Невмістимий (Неосяжний) тілом, через неосяжність єства, не тільки став для тіла вмістимим, а й освятив би Собою людину, ставши немов би закваскою для цілковитого тіста, щоб звільнити людину від осуду, з’єднавши з Собою засуджене, для всіх ставши всім тим, що ми є, окрім гріха, тобто ставши тілом, душею, розумом – усім тим, що було просякнуте смертю. “Син Людський” (Ін. 3:13) – і через Адама, і через Діву, від яких народився (від Адама як від праотця, від Діви – як від Матері) і за законом і не за законом (понад закон) народження. “Христос” – за Божеством, бо саме помазання освячує людство, не власною дією, як в інших помазанників, а присутністю всецілого Помазуючого. Наслідком же цього помазання є те, що Помазуючий іменується людиною, а помазане робиться Богом. “Шлях” (Ін. 14:6), бо веде нас Собою. “Двері” (Ін. 10:9) як Той, хто вводить. “Пастир” (Ін. 10:11), бо пасе “на місці злачному” і виховує “на воді спокійній” (Пс. 22:2), зводить звідси, захищає від звірів, повертає заблукалого, відшукує загубленого, обв’язує ураженого, зберігає міцного і повчаннями пастирського вчення збирає в тамтешню огорожу. “Вівця” (Іс. 53:7) як жертвування (заколення). “Агнець” (1Пет. 1:19) як Досконалий. “Архієрей” (Євр. 4:14) як Заступник (Посередник). “Мелхиседек” (Євр. 7:3) як народжений без матері за природою, що перевершує наше, і без батька – за природою нашою; як цар Саліма, тобто цар світу, і як цар правди… “Ісус Христос вчора і сьогодні” тілесно (σωματικῶς), “Той самий” духовно (πνευματικῶς) і на віки вічні”.
Кожне ім’я, що відноситься до Господа Ісуса Христа в Його Боголюдському подвигу, має своє сотеріологічне значення. “Господь Христос робиться всім для всіх, – каже святий Григорій Богослов, – щоб усіх придбати… Бо не тільки стає іудеєм, не тільки приймає на Себе всілякі принизливі найменування, які не личать Йому, але, що найбільше непристойно, – називається самим гріхом і самим прокляттям (αὐτοαμαρτία καὶ αὐτοκατάρα) (див. 2Кор. 5:21; Гал. 3:13). Хоча Він і не такий насправді, проте ж так іменується. Бо як може бути гріхом Той, Хто і нас звільняє від гріха? І як – прокляттям Той, Хто і нас спокутує від прокляття закону? Але Він так називається, щоб і до цієї міри показати Своє смирення і цим навчити нас смирення, яке підносить до висоти. Таким чином, Він стає рибалкою, до всіх поблажливо ставиться, закидає сітки, все переносить, щоб тільки витягти з глибини рибу, тобто людину, яка плаває по непостійних і солоних хвилях життя”.
Господь Ісус Христос іменується Словом, але Сам Він вищий за слово. Він вище світла, але іменується світлом. Називається вогнем, не тому що схильний до почуттів, а тому що очищає найтоншу і найогиднішу речовину1. Називається мечем, бо відсікає лихе від доброго; лопатою, бо очищає гумно і, відкидаючи все порожнє і легке, складає в небесні житниці все повноцінне; сокирою, бо після довгого довготерпіння зрубує безплідну фігову ягоду, відсікаючи саме коріння зла; дверима – через вхід (введення); шляхом, бо Ним ми прямуємо прямо; Агнцем, бо Він – жертва; Первосвящеником, бо приносить у жертву тіло; Сином, бо Він – від Отця. Таємнича справа спасіння людського роду здійснена єдиною і неповторною Особистістю Боголюдини Христа і Його єдиним і неповторним Боголюдським життям. “Тому Святе Письмо, – каже святий Василій Великий, – розповідаючи про Господа Ісуса Христа, дає Йому не одне ім’я і не тільки ті імена, які винятково стосуються Його Божества та величі, а й іноді вживає назви, які виявляють відмітні ознаки єства. Бо Святе Письмо знає ім’я Сина, яке “вище за всяке ім’я” (див. Флп. 2:9), називає Його “істинним Сином” (порівн.: 1Ін. 5:20), “Єдинородним Богом” (порівн.: Ін. 1:18), “Божою силою і премудрістю” (порівн.: 1Кор. 1:24) і “Словом” (порівн.: Ін. 1:1). І знову-таки через різноманітність дарів благодаті, які від багатства благості, за Своєю різноманітною премудрістю Він дає нужденним, Святе Письмо позначає Його незліченним числом інших імен (μυρίαις αὐτὸν ἑτέραις προσηγορίαις ἀποσημαίνει), називаючи Його пастирем, Царем, Лікарем, Нареченим, Шляхом, Дверима, Джерелом, Хлібом, Сокирою, Каменем. Адже ці імена означають не єство, а різні способи дії, які Він, з милосердя до Свого власного творіння, являє нужденним відповідно до властивості їхньої потреби. Бо тих, хто вдався до Його заступництва і незлобивим терпінням зміцнів у великодушності, Він називає вівцями, а Себе визнає Пастирем таких овець, що слухають голос Його і не слухають чужих вчень, бо каже: “Вівці Мої слухають голосу Мого” (Ін. 10:27). А Царем іменується Він для тих, які зійшли вже високо, і їм потрібне законне панування. Називається Дверями, бо правотою Своїх заповідей приводить до діл достойних, а до того ж безпечно вводить на подвір’я Своє тих, котрі через віру в Нього вдаються до блага пізнання (відання)… Іменується Каменем, тому що для вірних Він захист сильний, непохитний і незламний…
Коли непорочну душу, “що не має плями або пороку”, Він “представляє Собі” (пор.: Еф.5:27) чистою дівою, то називається Нареченим. А коли приймає душу, уражену жахливими ранами від диявола, і зцілює її від тяжкої хвороби гріха, тоді іменується Лікарем… Коли Господь іменується Шляхом, ми думкою сходимо до вищого сенсу. Бо під словом “шлях” розуміємо процвітання в досконалості, яке поступово і у відомому порядку досягається справами правди і просвітленням розуму, коли ми невпинно бажаємо того, що перед нами, і прагнемо того, чого нам бракує, аж доки не досягнемо блаженної мети – пізнання Бога, яке Господь дарує Собою тим, хто увірував у Нього. Бо Господь наш справді є Шлях благий, надійний і непогрішний, що веде до істинного Блага – до Отця. Тому й каже Він: “Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6)…
Господь просвіщає тих, хто сидить у темряві невідання, і тому Він є Світло істинне. Він судить, відміряючи відплату за гідністю справ, і тому Він – праведний Суддя… Він піднімає з прірви тих, хто поповзнув з висоти життя в гріх, тому Він – Воскресіння (див. Ін. 11:25). Усе це Він творить, діючи дотиком (натхненням) сили і велінням благості. Пасе, просвіщає, живить, спрямовує, лікує, воскрешає, приводить не-істотне в буття, підтримує суще. Так від Бога приходять до нас блага через Сина, Який у кожному діє швидше, ніж це може висловити слово”.
“Господь наш Ісус Христос у словах, у яких говорить про Себе, відкриваючи людям людинолюбство Божества і благодать домобудівництва порятунку, позначив цю благодать властивостями, які можна вгледіти в Ньому Самому, називаючи Себе дверима, дорогою, хлібом, виноградною лозою, пастирем, світлом, – не тому, що Він багатоголосий, адже не всі імена мають між собою одне й те саме значення. Одне значення світла, інше – виноградної лози, одне – шляху, інше – пастиря. Але, будучи за суб’єктом одним і єдиною простою і нескладною сутністю, Він називає Себе в одному місці так, в іншому інакше, докладаючи до Себе імена, що розрізняються за змістом. Бо засвоює Він Собі різні імена, з огляду на відмінність дій і різноманітність стосунків до тих, кому Він творить добро. Називає Він Себе світлом світу, знаменуючи цим ім’ям неприступність Божої слави і показуючи, що світлом знання (відання) Він опромінює тих, у яких очищене око душі. Називає Себе виноградною лозою, тому що тих, хто вкоренився в Ньому вірою, – зрощує плодоношенням добрих справ. Називає Себе хлібом, бо Він – їжа розумних створінь, найбільш належна для підтримки складу душі та збереження її якостей: присно заповнює Він Собою все, чого бракує, не дозволяючи душі впадати в неміч, яка походить від нерозумінності (ἐξ ἀλογίας). Отже, якщо розгляне людина кожне з цих імен, то знайде в них різний сенс, але по суті – один і Той самий суб’єкт.
Господь Ісус Христос “назвався людиною і сином людським, – проповідує святий Златоуст, – назвав Себе дорогою і дверима, найменувався каменем… Для чого Він назвався шляхом? Для того, щоб ти дізнався, що через Нього ми сходимо до Отця. Для чого назвав Себе каменем? Для того, щоб ти пізнав істинність і непохитність віри. Для чого назвав Себе каменем? Для того, щоб ти усвідомив, що Він носить усе (ὅτι πάντα βαστάζει). Для чого найменувався коренем? Щоб ти знав, що в Ньому ми виростаємо і цвітемо. Чому назвався пастирем? Тому що Він нас пасе. Чому назвав Себе вівцею? Тому що за нас приніс Себе в жертву і став умилостивленням. Чому назвався життям? Тому що воскресив нас, мертвих. Чому назвав Себе світлом? Тому що звільнив нас від темряви. Чому найменований м’язом? Тому що єдиносущний з Отцем. Чому названий Словом? Тому що народився від Отця. Бо як моє слово народжується з моєї душі, так і Син народився від Отця. Чому названий одягом? Тому що, охрестившись, я зодягнувся в Нього. Чому названий трапезою? Тому що я вкушаю Його, причащаючись Таїн. Чому названий домом? Тому що я в Ньому мешкаю. Чому названий мешканцем? Тому що ми робимося Його храмом. Чому названий главою? Тому що я став Його членом (ὅτι μέλος αὐτοῦ κατέστην). Чому названий нареченим? Тому що обрав мене Собі в наречену. Чому названий непорочним? Тому що взяв мене, діву. Чому назвався Владикою? Тому що я – Його раб”.
“Єдинородний Бог, – за словом святого Григорія Нісського, – заради нас став багато чим. Будучи Словом, Він став плоттю; будучи Богом, став людиною; будучи безтілесним, став тілом. А понад те, став Він і гріхом, і прокляттям, і каменем, і сокирою, і хлібом, і вівцею, і дорогою, і дверима, і багатьма іншими речами, не будучи нічим із цього за своєю сутністю, але заради нас ставши усім цим за домобудівництвом спасіння”.
“Апостол Павло вказав нам на значення імені Христос, сказавши, що Христос є Божа сила і Божа премудрість. Нарік він Його також і миром, і неприступним світлом, у якому мешкає Бог, і освяченням, і спокутою, і великим Архієреєм, і Великоднем, і очищенням душ, і сяйвом слави, і образом суті, і Творцем століть, і духовною їжею та напоєм, і каменем, і водою, і Образом невидимого Бога, і Великим Богом, і Головою тіла Церкви, і Первістком нової тварюки, і Первістком померлих, і Первістком з мертвих, і Первістком між багатьма братами, і Посередником між Богом і людьми, і Єдинородним Сином, увінчаним славою і честю, і Господом слави, і Початком тварюк; понад те – Царем правди, і Царем світу, і Царем усіляких, і багатьма іншими такими іменами, які з причини безлічі незручно й перераховувати. Разом узяті, всі ці найменування, з яких кожне представляє свій сенс на пояснення того, що воно позначає, дають нам відоме поняття про значення імені Христос, настільки показуючи нам невимовну велич, наскільки ми в змозі своєю душею її осягнути”.
Через усі Свої численні дії Господь Ісус Христос здійснює Боголюдський подвиг спасіння людського роду Своєю єдиною і неподільною Особистістю. “Віруй у Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, – повчає святий Кирило Єрусалимський, – у Єдиного Господа Ісуса Христа, щоби Синівство було Єдинородним; у Єдиного, щоби не уявляв ти іншого; у Єдиного, щоби Його діяння, виражене багатьма іменами, не поширив ти безбожно на багатьох синів. Він називається Двері… це найменування позначає двері розумні, живі, що розпізнають тих, хто входить. Називається Шляхом… що веде до Отця Небесного. Називається Агнцем… Чесною Своєю Кров’ю очищає всесвіт від гріхів… Цей Агнець іменується також і Пастирем, бо говорить про Себе: “Аз есмь пастир добрий” (Ін. 10:11). Агнець Він за єством людським, а Пастир – за Божественним людинолюбством… Також іменується Він Левом… бо як сильний Лев із коліна Юдина рятує вірних і зневажає ворогів. Називається Каменем наріжним; той, хто “вірує” в Нього, “не посоромиться” (1Пет. 2:6; порівн.: Пс. 33 – Прим. ред.).
Іменується Він Христом, не руками людськими помазаним, а споконвічно помазаним від Отця на первосвященство, вище людського. Називається Мертвим, який не залишився в пеклі, як усі інші мерці, але – єдиним вільним серед мертвих (див. Пс. 87:6). Називається Сином Людським, який отримав буття не від землі, як кожен із нас, але прийде на хмарах судити живих і мертвих. Називається Господом, не в звичайному розумінні, в якому називаються люди, але як Той, Хто має панування природне і вічне. Відповідно до самої природи справи, називається Він Ісусом, отримавши це ім’я від рятівного лікування (ἐκ τῆς σωτηριώδους ἰάσεως). Називається Сином, не за усиновленням, а за природним народженням.
Багато найменувань має наш Спаситель. Утім, щоб безліч імен не навела нас на думку, що існує багато синів, як кажуть оманливі єретики, що один – Христос, другий – Ісус, третій – Двері тощо, віра застерігає нас, правильно кажучи: “в єдиного Господа Іісуса Христа”, бо хоч і багато є імен, та особа одна”. Всеосяжна і неподільна Особистість Боголюдини Христа вся в повноті і неподільно присутня у всецілому Боголюдському подвигу спасіння людського роду земним життям Спасителя. Органічна цілісність Боголюдського подвигу спасіння нарочито відчувається і натхненно виражається в молитовній свідомості Вселенської Церкви. А понад усе цього – у святій літургії, бо вона – серце Церкви, серце, яким живе чудотворний організм Церкви як животворяще тіло Боголюдини Христа. Це надзвичайно сильно відчувається і виражається в літургії святого і богоносного отця нашого Василія Великого, коли перед самим освяченням Святих Дарів ми молимося Богу Отцю: “Коли ж прийде сповнення часів, промовив ти нам Самим Сином Твоїм, Ним же і віки створив ти, Хто є сий сяйво Твоєї слави і накреслення Іпостасі Твоєї, що носить всяке дієсловом сили Твоєї, не хижачись, не хизуючись, щоб бути рівний тобі, Богові та Отцю, а Бог, що сьомий превічний, на землі з’явився, і людиною пожив; і від Діви Святої втілився, виснажи Себе, зрак раба прийми, уподібнившись тілу смиренності нашої, нехай нас уподібнить образу слави Своєї; бо бо людиною гріх ввійшов у світ, і гріхом смерть, благоволи Єдинородний Твій Син, що сів у надрах Тебе, Бога і Отця, будучи від дружини, Святої Богородиці і Приснодіви Марії, коли бувши під законом, засудити гріх у плоті Своїй, нехай в Адамі помираючи, оживуть в Самим Христі Твоєму; і поживши у світі цьому, дав повеління спасительне, відставивши нас від спокуси ідольської, приведе до пізнання Тебе, істинного Бога і Отця, здобувши нас Собі людьми обраними, царським священством, язиком святим; і очистивши водою, й освятивши Духом Святим, дасть Собі зміну смерті, в якій тримали нас, проданих під гріхом; і зійшовши хрестом у пекло, хай сповнить Собою всіляку, розв’яжеш хвороби смертні; і воскрес у третій день, і шлях створивши всякій плоті до воскресіння з мертвих, бо не б’яше потужно утримуваного тлінням, Начальнику життя, бувши Начальником померлих, Первіснонародженим з мертвих, нехай буде Сам уся, у всіх першість; і зійшовши на небеса, сівши праворуч величності Твоєї на висотах, Хто прийшов і прийшов воздасть комусь за ділом його”.
Оскільки Особистість Боголюдини Христа Божественно і космічно грандіозна, то і все Його Боголюдське життя на землі має космічне і вселюдське значення. З усіх подій життя Спасителя, з усіх Його слів, справ, думок, почуттів, вчинків виливається одна й та сама Божественна сила спасіння, що виливається через людське єство на все створіння, заражене гріхом і багатостраждальне. Єдина і неподільна таємниця порятунку пронизує все Боголюдське, таємничо об’єднуючи всіх людей в усі часи, а через них – і все творіння.

1. Таємниця Боговтілення і таємниця спасіння

Таємниця спасіння в усьому узгоджується з таємницею Боговтілення. Усе, що становить таємницю спасіння, зводиться до життя Сина Божого у плоті. Бог у плоті – це і є Спаситель. Це не бог якоїсь філософської абстракції або релігійної трансценденції, а Бог безпосередньої, земної, історичної дійсності, Бог серед нас і з нами, Бог у людині, Бог, що став людиною, Боголюдина.
Своїм життям на землі втілений Бог Слово створив виняткову і небувалу історичну Боголюдську реальність, у якій присутні і спасіння, і відкуплення, і освячення, і обоження людини. Тому Боговтілення – це найбільша подія слідом за створенням світу і людини. Під час створення людини Бог Свій лик, Свій образ, уклав у людське тіло, і вийшла істота богоподібна – людина, а під час втілення Сам Бог входить у людину, стає людиною, і виходить Боголюдина. Там вказана мета людського буття, а тут вона повністю здійснена. Через втілення Бога Слова людина – Боголюдиною – завершена і доведена до досконалості. Тому народження Бога у плоті – це найграндіозніший переворот в історії нашої планети і найдоленосніший перелом. У замкнутий тривимірний світ входить Бог з усіма Своїми нескінченними досконалостями. Тому Боголюдина – єдине під сонцем диво, що має початок, але не має кінця. Тут у найдивовижнішій досконалості дана єдність Божого і людського, надприродного і природного, потойбічного і потойбічного.
Через виняткову і неповторну Боголюдську досконалість Особистість втіленого Бога і Її життя не можуть ніколи достатньо бути ні виражені, ні висловлені людською мовою. Усі людські порівняння, і символи, і назви, і імена, що засвоюються Особистості та справі Боголюдини, лише частково сказують сутність справи, яка всіма своїми нескінченностями потопає в невимовних Божих таїнствах. Усе притаманне Боголюдині не можна повністю вмістити ні в міру людської думки, ні в міру людського слова, ні в міру людської діяльності. Усе з кожного боку – нескінченно чудове і дивовижне. Всюди і в усьому – таємнича Боголюдина. А це означає – всюди і в усьому – одна нескінченність поруч з іншою. Бог у плоті – це не що інше, як повнота Божественного життя у плоті (див. Кол. 2:9; Еф. 1:23), повнота Божественної істини у плоті, повнота Божественного блага у плоті, повнота Божественної любові у плоті, повнота всіх Божественних досконалостей у плоті. Втіленням Бога Слова всі ці Божественні досконалості вочеловечені, тобто перенесені в категорію людського буття й життя; цим і звершено великий подвиг спасіння людини від гріха, зла і смерті.
Поєднання людського єства з Божественним в Особистості Господа Ісуса Христа – це і є спасіння людського єства, і його освячення, і обоження, і досконалість. Лише в Ньому людське єство знайшло свою абсолютну святість, свою абсолютну благість, свою абсолютну істину, свою абсолютну любов, свою абсолютну досконалість. Поза Ним – воно не на своєму шляху, а на шляху смерті, тління, відносності. З Ним і в Ньому воно повністю і абсолютно знайшло себе, свій вічний сенс, своє вічне здійснення і своє вічне життя. Без Нього і поза Ним воно зотліває до божевілля в уявних реаліях, невпинно вмираючи безсмертною смертю. Лише з’єднання з Богом як вічною Істиною і вічним Життям могло дати і дало людському єству порятунок від гріха, смерті і диявола. А в спасінні – і преображення, і освячення, і обоження, і з’єднання людського єства з безсмертям.
Шлях людського єства в Особистості Господа Ісуса Христа, від моменту зачаття Його у Святій Діві й аж до Воскресіння і Вознесіння, становить Боголюдське домобудівництво спасіння, здійснене Спасителем. Різдво як день, у який народився втілений Бог Слово, і є по перевазі день Божого втілення, через що він і має величезне сотеріологічне значення. Це – основа, на якій споруджено все Боголюдське домобудівництво порятунку людського роду, – тому-то і стільки радості при звістці про народження Спасителя і серед Ангелів, і серед людей.
Уся безприкладна велич таємниці спасіння, а отже, і таємниці спокути, оновлення, преображення, освячення, обоження, з’єднання людського єства з безсмертям, полягає в історичному факті – “Бог з’явився у плоті” (1Тим. 3:16). А з Богом – і все Боже: Божа істина, Божа доброта, Божа любов, Божа премудрість, Божа сила, Боже світло, Боже життя, Божа вічність. У втіленому Богові Слові людям дано всі Божественні сили, необхідні для порятунку й вічного життя; засвоюючи їх і перетворюючи на своє єство шляхом благодатної віри, люди стають “причасниками Божого єства” (2Пет. 1:3,4). Процес спасіння – це, власне, процес обоження людського єства за допомогою Божественного, процес приєднання до Бога, процес входження в спілкування з тілом Боголюдини Христа (співучастя тілу Боголюдини Христа – див. Еф.3:6). А цим досягається входження у “вічне Царство Господа… нашого Ісуса Христа” (2Пет. 1:11). Бо тільки в Особистості Боголюдини Христа людському єству уготований вхід у Божу вічність.
Звідси спасіння – це зростання в благодаті й пізнанні втіленого Бога, Господа нашого Ісуса Христа (див. 2Пет. 3:18). Усім домобудівництвом Свого Боголюдського життя Владика Христос найпереконливішим чином засвідчив, що Він, Син Божий, прийшов у світ, став людиною, щоб бути Спасителем світу (1Ін. 4:9,14). І справді, Він явив у Собі “Бога живого, Який є Спаситель усіх людей” (1Тим. 4:10). Усім новозавітним домобудівництвом спасіння Господь Ісус незаперечно засвідчений Спасителем світу (див. Діян. 5:31,13:23). Неупереджений розгляд Його справ і увага до Його вчення неминуче приводить людське серце до висновку: “Він істинно Спаситель світу, Христос” (Ін. 4:42).
Усе Боголюдське домобудівництво спасіння – це і є “день спасіння”, безперервний день, який розпочався від народження Спасителя у світ і триває до Страшного Суду (2Кор. 6:2). В Особі втіленого Бога всім людям з’явилася “спасительна благодать”, що навчає нас зректися безбожництва і похотей світу цього та праведно і благочестиво жити в цьому світі (Тит. 2:11).
Мета втілення Бога Слова – це спасіння людського роду. Бог Слово прийшов у світ “шукати і спасти те, що загинуло” (Мф. 18:11; пор.: Лк. 19:10). У Своєму безмірному людинолюбстві “не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ спасся” (Ін. 3:17; пор.: Лк. 9:56): через Нього, не тільки через Його справу або подвиг, але через усю Його Боголюдяну Особу та через цілковите Його Боголюдяне життя. Сучасним Йому невіруючим і тим, хто сумнівається, Спаситель ясно і виразно розкриває мету Свого пришестя у світ: “Я прийшов… спасти світ” (Ін. 12:47). Таємниця Боговтілення пояснюється новозавітним домобудівництвом порятунку: “Вірне й усякого прийняття варте слово, що Христос Іісус прийшов у світ спасти грішників” (1Тим. 1:15). Сокровенне ще до створення світу в незбагненних глибинах Трисонячного Божества про людину і людство сповіщене у втіленому Бозі Слові, Господі нашому Ісусі Христі: Христос врятував нас і покликав “покликом святим, не за ділами нашими, а по Своєму велінню та благодаті, що була дана нам у Христі Ісусі ще за давніх-давен” (2Тим. 1:9).
Втілення Бога Слова піднесло людське єство і думку з чуттєвого в над-чуттєве, із земного в небесне, з людського в Божественне. Воно повернуло людину до Божественних джерел життя і безсмертя, вивело її з пустелі людиноцентричної самотності та замкненості і ввело в чудові нескінченності Божественної істини і свободи. “Оскільки людська думка одного разу поринула в чуттєве, – міркує святий Афанасій Великий, – то Бог Слово благоволив зробити Себе видимим за допомогою тіла (διὰ σώματος), щоб, ставши людиною, привернути до Себе людей, звернути на Себе їхні почуття (τὰς αἰσθήσεις), і щоб людей, які дивляться на Нього як на людину, ділами, які Він творить, переконати, нарешті, що Він – не лише людина, а й Бог, Слово і Премудрість істинного Бога. Бажаючи це висловити, апостол Павло й каже: “щоб ви, вкорінені й утверджені в любові, могли збагнути, разом з усіма святими, що є широта й довга, і глибина, і висота, і збагнути, що перевершує розуміння, Христову любов, щоб ви могли бути сповненими усієї повноти Божої” (Еф.3:18-19). Бо Слово, розпростершись усюди, і вгору, і вниз, і в глибину, і завширшки: вгору у творінні, вниз – у вочеловеченні, в глибину – у пеклі, завширшки ж – у світі, – усе наповнило знанням про Бога. У цьому причина того, що Він не одразу після Свого пришестя приніс жертву за всіх, віддаючи тіло на смерть, і воскрешаючи його, і роблячи Себе невидимим тілесно; навпаки, Він зробив Себе видимим за допомогою тіла, перебуваючи в ньому, і творив такі діла, і являв такі знамення, які показували, що Він – не лише людина, а й Бог Слово. Бо Спаситель Своїм вочеловеченням явив сугубе людинолюбство: знищив у нас смерть і оновив нас, і Себе, невідомого і невидимого, явив ділами і показав, що Він – Отче Слово, Вождь і Цар всесвіту”.
Гріх відводить, віддаляє від Бога; він – сила, що виганяє з людини Божественне, сила, що знеболює людину, яка створена з метою – досягти Божественної досконалості через особисті подвиги, уподібнюючись до Бога під керівництвом богоподібної сутності своєї душі. Владика Христос для того й вочеловечився, щоб знову повернути людину до Бога, щоб сповнити її Богом, зробити богоподібною, обожити. “Слово Боже вочеловечилося, – каже святий Афанасій Великий, – щоб ми обожилися, Воно за допомогою плоті зробило Себе видимим, щоб ми набули поняття про невидимого Отця; Воно зазнало наруги від людей, щоб ми успадкували безсмертя. Саме Воно не зазнало жодної шкоди, бо як суще (стомне) Слово і Бог – нестраждальне і нетлінне; стражденних же людей, заради яких це і зазнало, Воно зберегло і врятувало Своєю нестраждальністю. І взагалі справи Спасителя, які Він здійснив Своїм вочеловеченням, настільки великі та численні, що бажати описати їх – значить бути схожим на людину, яка спрямовує погляд на морську безодню і хоче перелічити її хвилі. Як неможливо охопити поглядом усі хвилі, тому що перед очима спостерігача вони безперестанку виникають дедалі нові й нові, так і тому, хто бажає розумом осягнути все те, що здійснив Христос у плоті, неможливо цього досягти, тому що його думці завжди уявляються більше того, ніж він зрозумів”.
Через втілення Бога Слова незліченні хвилі Божої благодаті з надлишком заповнили всю тварюку, явивши тим самим, що виливаються вони з неосяжної безодні людинолюбного милосердя нашого Господа. Оскільки людина згрішила і втягнула себе і все створіння в темряву і смерть, то людинолюбний Бог вирішив втіленням Сина Свого врятувати людину від остаточної загибелі. “Бог Отець передав людину Синові Своєму, Слову, – каже святий Афанасій Великий, – щоб Саме Слово стало плоттю і, сприйнявши на Себе плоть, у всьому оновило людину. Бо людину передали Слову як Лікаря, щоб Він вилікував її від докорів змія; як Життя, щоб (Життя) воскресило мертвого; як Світлу, щоб Воно засяяло пітьму, і як Розуму, щоб Воно оновило розумну істоту. Як тільки, отже, Слову було “віддано все” (Див.: 1Кор. 15 – Прим. ред.) і Воно стало людиною, негайно все було оновлено та усовершено: земля замість прокляття отримала благословення, рай відчинився розбійникові, пекло жахнулося, гробу відчинилися тим, що воскресли з мертвих, і взялася брама небесна, щоб увійти Той, Хто прийшов з Едома (див.: Пс. 23:9; Іс. 63:1)… Отець усе передав Синові, щоб у Ньому все могло оновитися, подібно до того, як через Нього все почало бути. Бо все було Йому передано не для того, щоб з убогого Він став багатим, і прийняв Він усе не для того, щоб, не маючи влади, здобути її (Боже, боронь Боже!), а щоб Йому, як Спасителеві, все оновити. Бо належало, щоб як на початку створення через Нього, так і під час оновлення в Ньому все прийшло в буття, з тією тільки відмінністю, що на початку все через Нього прийшло в буття, а згодом, коли все впало, Слово стало плоттю та зодягнулося в тіло, щоб у Ньому все оновилося. Бо, Сам страждаючи, Він нас упокоїв; Сам терплячи голод, Він нас нагодував і, зійшовши в пекло, Він нас звідти вивів. Отже, на початку, при створенні світу, все почало бути за заповіддю: нехай буде! нехай зробить! (див. Бут. 1:3,20,24), а під час оновлення личило, щоб усе було передано Слову, щоб Воно стало людиною і щоб у Ньому все оновилося. Бо, перебуваючи в Ньому, людина оживилася. Адже Слово для того й поєдналося з людиною, щоб прокляття не мало більше над людиною влади. Для того і в сімдесят першому псалмі ті, хто молиться Богу за рід людський, кажуть: “Боже, суд Твій цареві дай” (Пс. 71:1), щоб смертний осуд, що був проти нас, був переданий Сину, і Він його винищив у Собі, померши за нас. Вказуючи на це, Він і Сам сказав у вісімдесят сьомому псалмі: “На Мені утвердися лють Твоя” (Пс. 87:8), бо Він поніс на Собі гнів, що був проти нас, як і в сто тридцять сьомому псалмі каже: “Господь воздасться за Мене” (Пс. 137:8)”.
“Якби Господь не став людиною, ми не були б позбавлені від гріхів і не повстали б із мертвих, але перебували б мертвими під землею; не були б піднесені на небеса, але залишилися б у пеклі”. Пришестя Слова знищило смерть, і “ми вже не вмираємо всі в Адамі, а всі оживотворяємося у Христі”. Бо коли “”Слово плоть було і вселилося в нас” (Ін. 1:14), коли Воно прийшло послужити і всім дарувати спасіння, тоді Воно “буває” для нас спасінням, “буває” життям, “буває” очищенням; тоді Його домобудівництво спасіння стало кращим за ангельське, і Слово стало для нас дорогою, стало воскресінням”.
До втілення і до всього Боголюдського життя в цьому світі Бог Слово був спонуканий нескінченною любов’ю до занепалого людського роду. Втілившись, Господь пояснює причину, з якої Він це зробив. Бо тому, що Він став людиною, “передує потреба людей”, без якої Він не зодягнувся б у плоть. Пояснюючи ж, якою була потреба, через яку Він став людиною, Він каже: “Я зійшов з небес не для того, щоб чинити волю Мою, але волю Отця, що послав Мене. Воля ж Отця, що послав Мене, є та, щоб із того, що Він Мені дав, нічого не погубити, але все те воскресити в останній день” (Ін. 6:38-39). І ще: “Я світло прийшов у світ, щоб кожен, хто вірує в Мене, не залишався в темряві” (Ін. 12:46). І ще додає: “Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину” (Ін. 18:37). А Іоанн пише: “Для цього-то і з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8).
“Отже, Спаситель прийшов, щоб свідчити, щоб прийняти за нас смерть, щоб воскресити людей і щоб зруйнувати “діла диявола”. У цьому – причина Його пришестя у плоті. Інакше не було б і Воскресіння, якби не було смерті. А як бути смерті, якби Він не мав смертного тіла? Навчившись цього від Господа, Апостол і сказав: “А як діти причетні до плоті й крові, так і Він також прийняв їх, щоб смертю позбавити сили того, хто має владу смерті, тобто диявола, і позбавити тих, котрі від страху смерті через усе життя були піддані рабству” (Євр. 2:14-15). “Бо, як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих” (1Кор. 15:21). І ще: “Як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого на подобу гріховної плоті в жертву за гріх, і засудив гріх у плоті, щоб виправдання закону справдилося в нас, які живуть не за плоттю, а по духу” (Рим. 8:3-4). А Іоанн каже: “не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ спасся” (Ін. 3:17). Спаситель до того ж засвідчив про Себе: “на суд прийшов Я на цей світ, щоб ті, хто не бачить, бачили, а ті, хто бачить, сліпими стали” (Ін. 9:39). Отже, Господь прийшов не заради Себе, а заради нашого спасіння, щоби винищити смерть, щоби засудити гріх, щоби сліпим дарувати прозріння, щоби всіх воскресити з мертвих”.
“Бог Слово вселився в плоть, щоб повністю вигнати гріх із плоті і щоб наше мислення стало вільним”. “Оскільки Господь зодягнувся в плоть і став подібним до нас по тілу, то Він по праву іменується і нашим братом, і первістком (первородним). Бо хоча і після нас став Він заради нас людиною і нашим братом за подобою тіла, проте ж і при цьому іменується Він серед нас Первістком, і справді є такий. Бо оскільки після злочину Адама всі люди гинули, Його тіло раніше за інших врятувалося й визволилося, бо стало тілом Самого Слова, і ми вже після нього спасаємося як співпричасники тіла Слова. Бо в цьому тілі Господь стає нашим Вождем до Царства Небесного і до Свого Отця, кажучи: “Я – Шлях” (порівн.: Ін. 14:6), “і Двері, і через Мене повинні входити всі” (порівн.: Ін. 10:9).
Тому-то називається Він і Первістком із мертвих, не тому що нібито помер раніше за нас (раніше померли ми), а тому що, прийнявши за нас смерть і знищивши її, першим воскрес як людина, воскресивши для нас Своє тіло. А оскільки Він воскрес, то й ми слідом за Ним і завдяки Йому воскресаємо з мертвих”.
Явищем у плоті Бог Слово повертає людське єство на шлях до Бога, який залишив Адам. “Після того як первісний шлях через Адама було втрачено, – міркує богомудрий Афанасій, – і замість раю ми ухилилися у смерть і почули: “земля єси, і в землю отъидешьши” (Бут. 3:19), людинолюбний Бог Слово, за благоволінням Отця, вдягається у створену плоть, щоб ту плоть, яку перша людина вмертвила злочином, оживити Кров’ю Свого тіла і оновити нам шлях новий і живою завісою, тобто плоттю Своєю, як про це говорить Апостол (див. Євр. 10:19,20)”.
Бог Слово здійснив подвиг спасіння людського роду Своїм Боголюдським життям на землі, бо у Своїй вседосконалій Божественній Премудрості Він знайшов це найдоцільнішим і найкращим. Як Творець Він досконало знав, що в сукупності вклав Він у людське єство під час створення людини; як Спаситель Він найкраще знав, як це єство оновити, повернути до Бога, удосконалити до кінцевих можливостей і обожити, не забираючи того, що робить його єством людським. Як один тільки Бог міг бути Творцем світу, так само тільки Бог міг бути і Спасителем світу. “Рід людський, – каже святий Афанасій, – як на початку одержав буття від Бога Слова, так Ним і оновлюється та вдосконалюється і ще за більшої благодаті, тобто благодаті спасіння; бо, воскреснувши з мертвих, ми вже не злякаємось смерті, але будемо у Христі завжди царювати на небесах. Сталося ж це тому, що Саме Слово Боже зодягнулося в плоть і стало людиною. Бо якби Слово, будучи створінням (κτίσμα ὤν), стало людиною, то і людина залишилася б тим, чим була, не з’єднавшись із Богом. Бо як людина, будучи творінням, могла б за посередництвом творіння (διὰ ποιήματος) поєднуватися з Творцем? Або яка була б допомога подібним від подібних, які й самі потребують цієї допомоги? Якби Слово було створінням (κτίσμα), то як мало б Воно силу скасувати Божий вирок і відпустити гріх, якщо у пророків написано, що це належить Богові? “Хто Бог, як не Ти, що прощає беззаконня і не осуджує злочину” (Міх.7:18)? Бог сказав: “земля єси, і в землю відійдеш” (Бут. 3:19), – і люди стали смертними. Тому як можливо, щоб істота створена дозволила гріх? Навпаки, дозволив його Сам Господь, як і сповістив про це: “якщо Син визволить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:36). І визволивши нас, Син справді засвідчив, що Він – не творіння і не одне з творінь, а власне Слово й образ Отцівської сутності, бо Отець і на початку засудив гріх, і Він один відпускає гріхи. Оскільки Словом було вимовлено: “земля єси, і в землю від’їдеш”, – то, згідно з цим, Тим же Самим Словом і в Ньому відбувається звільнення і скасування засудження.
Але кажуть: “якщо Спаситель і створіння, то Бог може сказати тільки слово і тим самим вирішити клятву”. Те ж саме може бути сказано і єретикам: якби і зовсім не приходив Спаситель, то Бог міг би сказати тільки [слово] і вирішити клятву. – Але необхідно мати на увазі корисне для людей, а не пускатися в роздуми про те, що Богу все можливо. І до Ноєвого ковчега Бог міг винищити розбещених людей того часу. І без Мойсея міг сказати тільки слово і вивести народ з Єгипту, але було корисним, щоб Він зробив це через Мойсея. Міг Бог і без суддів врятувати народ, але для ізраїльтян було корисним мати на певний час суддів. Та й Спаситель міг прийти ще на початку або, прийшовши, – не бути відданим Пилату; але Він прийшов при кінці часів і, коли Його шукали, відповів: “Аз есмь” (Ін. 18:5). Бо що робить Господь, те й корисно для людей; а інакше тому бути й не личило. Що корисно і потрібно, про те Він і промишляє. Тому-то і прийшов Він не для того, щоб Йому послужили, але щоб послужити (Мф. 20:28) і здійснити наше спасіння. Без сумніву, Бог і з неба міг дати закон, але Він знав, що для людей корисно сповістити його з Синаю, і вчинив це, щоб і Мойсей міг зійти, і вони, чуючи слово зблизька, могли сильніше повірити. Крім того, премудру причину, через яку все це так зроблено, можна бачити і з наступного. Якби Бог за Своєю всемогутністю вимовив слово і клятву було дозволено, то в цьому було б виявлено могутність Повелителя, а людина стала би такою, якою була Адам до злочину, прийнявши благодать совісно і не пристосувавши її до тіла (бо такою й тоді людина введена була до раю), але водночас вона, може бути, зробилася б іще гіршою, бо [вже] навчилася переступати закон. А в такому стані (будучи такою), якби знову була обманута змієм, то знову виникла б потреба Богові вимовляти заповідь і вирішувати клятву. Так ця потреба продовжилася б у нескінченність, а люди й надалі були б винні, поневолені гріхом. Невпинно грішачи, люди невпинно мали б потребу в прощенні і ніколи не звільнилися б від провини, будучи самі по собі плоттю і через неміч плоті завжди перемагаються (долаються) законом.
І ще: якби Син був створінням (κτίσμα), то людина й надалі залишилася б смертною, не поєднавшись із Богом. Бо тварина (κτίσμα) не могла б поєднувати створінь (τὰ κτίσματα) з Богом, бо й сама тварина потребувала б того, хто поєднує; і жодна частина тварі не може бути порятунком усієї тварі, якщо й сама вона потребує порятунку. Отже, щоб цього не сталося, Бог посилає Свого Сина, і Він стає Сином Людським, взявши на Себе створену плоть, щоб, оскільки всі винні смерті, то Йому Самому – інакшому, ніж усі інші, – принести Своє власне тіло в жертву смерті за всіх; і таким чином – нібито ми всі через Нього померли – здійснився б виголошений проти нас вирок (бо, справді, всі померли у Христі); а до того ж, щоб усі через Нього стали вільними від гріха й прокляття за гріх і справді перебували на віки вічні, воскреснувши з мертвих і зодягнувшись у безсмертя й нетління. Оскільки Слово зодягнулося в плоть, то цією плоттю цілком винищено всякий докір змія. А якби і з’явилося якесь зло внаслідок тілесних рухів, то воно б було відсічене, а тим самим знищувався б і наслідок гріха – смерть, як і Сам Господь каже: “іде князь світу цього, і в Мені нічого не має” (Ін. 14:30). І як написав Іоанн: “Для того й з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8). Оскільки всі ці діла зруйновані Його плоттю, то всі ми через це звільнилися за спорідненістю плоті й поєдналися вже зі Словом. А поєднавшись із Богом, ми більше не залишимося на землі, але, як сказав Сам Господь, де Він перебуває, там і ми будемо (див. Ін. 14:3), і вже не злякаємося змія, бо потоптав його Спаситель плоттю Своєю, і вигнав, сказавши йому: “Відійди від Мене, сатано” (Мф. 4:10)”.
У людське єство з втіленням Бога Слова увійшла Божественна сила світла і безсмертя, що робить його безгрішним і безсмертним. “Оскільки Слово стало людиною і засвоїло Собі властиве плоті, то це вже не стосується тіла – через те, що Слово перебуває в тілі, – але знищене Словом, і люди більше не залишаються грішними та мертвими внаслідок своїх пристрастей, але, воскреснувши силою Слова, назавжди перебувають безсмертними і нетлінними. Тому коли народжується плоть від Богородиці Марії, то народженим називається Той, Хто дає буття іншим, щоб на Себе перенести Йому наше народження, і щоб ми, які – як сама земля, не відійшли в землю, а, сполучившись зі Словом, Яке з неба, були зведені Ним на небеса. Так само як не без причини переніс Він на Себе й інші немочі тіла, щоб ми, вже не як люди, а як свої Слову, отримали частку у вічному житті. Бо ми більше не вмираємо за колишнім походженням в Адамі, але, оскільки буття наше і всі тілесні немочі перенесено на Слово, ми повстаємо від землі, дозволені від клятви за гріх Тим, Хто в нас і за нас став клятвою. І це цілком справедливо. Бо як усі ми, сущі від землі, вмираємо в Адамі, так, відроджені згори водою і Духом, усі оживотворяємось у Христі, бо плоть наша вже не земна, а приведена до тотожності зі Словом (букв. у сербському тексті “о-словлена”. – “Дод. пер.”.) Самим Божим Словом, Яке заради нас стало плоттю”.
Своїм людинолюбним втіленням Бог Слово ввів у подвиг спасіння все людське єство. “Слово, Син Отчий, сполучившись із плоттю, плоть є і досконала людина, щоб люди, сполучившись із Духом, стали одним Духом. Отже, Він є плотоносний Бог (Θεὸς σαρκοφόρος), а ми – духоносні люди (ἄνθρωποι πνευματοφόροι). Бо, взявши початок від сутності людей, тобто від насіння Адама (сутність якого – образ раба), і ставши на подобу людини, Він дарував нам від Отцівської сутності початок Святого Духа, щоби стали ми синами Божими на подобу Сина Божого. Отже, Він, істинний і за природою Син Божий, носить у Собі всіх нас, щоб усі ми носили в собі єдиного Бога”. Всецілий Бог Слово став всецілою людиною і тому врятував усю людину. “Оскільки Спаситель воістину, насправді, став людиною, то здійснено спасіння всієї (цілої) людини… Наше спасіння – це не порожня уява і не спасіння одного тіла, але, справді, спасіння всієї людини, тобто душі й тіла, спасіння, здійснене в Самому Слові”.
Слово стало плоттю не для того, щоб щось додати до Свого Божества, а щоб воскресити тіло. “Слово походить від Марії не для того, щоб удосконалитися, а щоб викупити людський рід… Утім, людське тіло мало величезне надбання від спілкування і з’єднання з ним Слова: зі смертного стало безсмертним, з душевного (ψυχικὸν) стало духовним (πνευματικὸν), складені із землі – пройшли через небесні врата”. Плоть не тільки не завдала Слову безчестя, але, навпаки, сама прославлена Словом. Син, сущий в образі Отця, не применшив Свого Божества, прийнявши на Себе образ раба, але, навпаки, “став Визволителем усілякої плоті та всілякої тварини”. “Ті, хто не бажає поклонятися Слову, що стало плоттю, виявляються невдячними до Його вочеловечення. А ті, хто відокремлює Слово від плоті, не визнають того, що здійснено позбавлення від гріха і знищення смерті”.
Одвічний Бог Слово з’явився як людина, народившись від Діви Марії і Духа Святого і сприйнявши від Діви все, що Бог на початку ввів до складу людини і створив, – все, крім гріха. “Цим Він не змінив Божество, але зі Своєї волі оновив людство, щоб язичники стали складовими одного тіла і співпричасниками Христовими (див. Еф.3:6), щоб людина істинно була Богом і Бог істинно – людиною… бо Єдинородний Бог благоволив повнотою Свого Божества в утробі Діви відновити Собі природу (устрій) людського першообразу і нове творіння природним народженням і непорушним з’єднанням, щоб звершити спасенне діло для людей, здійснивши спасіння людей стражданням, смертю і Воскресінням”.
“Розумний за природою, вільний думкою, не пізнавши досвідчено зла, відаючи тільки добре… але переступивши Божу заповідь, людина впала в гріховні помисли, не тому, що нібито Бог створив ці помисли, що полонили її, а тому, що диявол обманом посіяв їх у розумному людському єстві, яке зробилося злочинним і відкинутим від Бога, тож диявол у єстві людському заснував закон гріха (νόμον ἁμαρτίας) і смерть, яка царює через діло гріха. “Для цього і з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8)…
Гріх породив диявол, вселивши його в розумне і духовне єство людини. Тому неможливо було розумному єству, яке добровільно згрішило і перебуває під засудженням смерті, саме себе повернути у свободу, як каже Апостол: “закон, ослаблений плоттю, був безсилий” (Рим. 8:3). Тому Син Божий прийшов особисто, щоб єство людське відновити у Своєму єстві з нового початку і досточудним народженням. Не розділив Він первісного складу, але відкинув усіляке додавання, як свідчить пророк, кажучи: “Перш ніж зрозуміє Отрочати добре чи зле, відкине лукаве, щоб обрати добре” (Іс. 7:16). А якби безгрішність з’явилася не в згрішному єстві, як тоді був би засуджений гріх у плоті, якщо ні плоть не скоїла гріха самою справою, ні Божество не відає гріха? Чому ж Апостол каже: “А коли збільшився гріх, благодать почала рясніти” (Рим. 5:20)? Не місце описуючи, а маючи на увазі єство, каже він: “як однією людиною гріх увійшов у світ, і гріхом смерть… так і благодать запанувала через праведність до життя вічного однією людиною Іісусом Христом, Господом нашим” (Рим. 5:12,21), щоб через те ж саме єство, через яке було преспеяніе (розвиток) гріха, звершилося і явлення правди, щоб, таким чином, після визволення людського єства від гріха, було зруйновано “діла диявола” і був прославлений Бог”.
“Як це Христос не врятував світ, ставши людиною, якщо очевидно, що в тому ж єстві, в якому вчинено гріх, з’явився достаток благодаті? Який же це достаток благодаті? – Те, що Слово стало людиною, залишаючись Богом, щоб, ставши людиною, сповідувано було Богом, бо Христос і як людина – Бог: адже як Бог Він став людиною і в образі людини рятує віруючих. “Бо якщо устами твоїми будеш сповідувати Ісуса Господом, і серцем твоїм вірити, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся” (Рим. 10:9). Але Бог недоступний умертвінню і не має потреби у воскресінні, а Сам воскрешає з мертвих. Тому було необхідно, щоб і Бог мав щось, що міг би принести за нас, чи то в смерті, чи то в житті. Тому-то Слово тим паче і спасає, що стало Воно людиною”.
“Образ раба, що з’явився в Божестві Слова, не за необхідністю, а за єством і силою, виявляє свою безгрішність, зруйнувавши перепону необхідності та закон гріха, і полонивши тирана, який полонив його, за словами пророка: “Встав ти на висоту, полонився ти на полонину” (Пс. 67:19). Виставивши проти ворога образ раба, Слово здобуває перемогу через колись переможеного. Ісус тому й пройшов через усілякі спокуси, що прийняв усе, чим спокуса пізнана на досвіді, і цим здобув перемогу за людей, кажучи: “Я переміг світ” (Ін. 16:33). Бо диявол спорудив брань не проти Божества, Якого в Ісусі він не розпізнав (на це він би й не наважився, тому й сказав: “Якщо Ти Син Божий”… (Мф. 4:3,6 – Прим. ред.)), а проти людини, яку давним-давно зумів спокусити і через ошуканого поширив своє зло на всіх людей. Оскільки душа Адамова була утримувана в засудженні смерті й невпинно волала до свого Господаря, а також і душі тих, хто догодив Богові й виправдався природним законом, утримувалися разом з Адамом і з ним сумували та волали, то Бог, зглянувшись на людину, яку створив, благоволив поширити зло на людину,.., яку створив, благоволив таємницею Свого явлення зробити людському роду новий порятунок, скинути ворога, який спокусив через заздрість, і явити незрівнянне піднесення людини природним і дійсним єднанням і спілкуванням її з Вишнім.
Слово, Бог і Творець першої людини, прийшло, щоб стати людиною – для відродження людини і попрання злісного ворога. Воно народилося від дружини, відновивши в Собі від першого створення образ людини, і в оновленому образі явило плоть без тілесних бажань і людських помислів. Бо в Ньому – воля Єдиного Божества і цілковите єство Слова в явищі людського образу і видимої плоті другого Адама, не в поділі осіб, а в бутті Божества і людства. Тому диявол приступив до Ісуса як до людини, але, не знайшовши в Ньому ознак свого стародавнього посіву і не домігшись успіху в цьому починанні, він, осоромлений і переможений, поступився над собою перемогою, знеможеним сказавши: “Хто Той, що прийшов від Едома”, тобто із землі людей, “що наступає зело з міцністю”? (Іс. 63:1). Тому й Господь сказав: “йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30), хоча ми знаємо, що другий Адам мав і душу, і тіло, і всього першого Адама. Бо якби слово “нічого” стосувалося буття людського, то яким знайшов би видиме тіло Того, Хто сказав “нічого”? Але в Ньому він не знайшов нічого з того, що породив у першому Адамі. Так у Христі винищено гріх, тому й Святе Письмо свідчить: “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22)”.
Через втілення Бога Слова заради спасіння людського роду всі незримі Божі істини з’єдналися з видимими реаліями людського тіла, але все-таки зберегли свою Божественну таємничість, яку людина осягає тільки подвигом євангельської віри. “Віра в очевидне, – каже богоносний Афанасій Великий, – не може називатися вірою, але та віра істинна, якою неможливе визнається можливим, немічне сильним, схильне до страждань не підвладним йому, тлінне нетлінним, смертне безсмертним. “Таємниця ця велика”, – як сповіщає Апостол, – “я кажу по відношенню до Христа і до Церкви” (Еф.5:32). Бог прийшов не Себе виправдати, бо Він не грішив, але, “будучи багатим, зубожів заради нас, щоб ми збагатилися Його вбогістю” (2Кор. 8:9). Як же зубожів Бог? Так, що сприйняв на Себе зубожіле єство і запропонував його у власній Своїй правді як таке, що страждає за людей, що є вищим за людей, що від людей з’явилося і цілком стало Божим. Бо якби Він не став первістком (первородним) між багатьма братами, то як з’явився б первістком із мертвих?”
Людське єство, поїдене неправдою і злом, могло врятувати і зцілити тільки найтісніше єднання з Богом. Розтерзане гріхами, воно всім своїм єством, свідомо і несвідомо, волало про втілення Бога. “Оскільки людське єство, – вчить богоблагодатний Афанасій Великий, – зазнавши зміни, полишило правду і полюбило беззаконня, то Єдинородний став людиною, щоб, виправивши в Собі Самому людське єство, спонукати його любити правду і ненавидіти беззаконня. Це і було причиною вочеловечення”.
Пришестя Бога Слова у світ і Його Боголюдське перебування у світі всюди у Святому Письмі називається спасінням. Богоосяяний розум святого Афанасія бачить це особливо ясно. Боголюдським спасінням людське єство повертається у свою колишню, безгрішну, Боголюдську красу. “”Господь воцарися, в лепоту зодягнувся” (Пс. 92:1). Оскільки людський рід, відкинувши Бога, підпав під тиранію сатани, то прийшов Єдинородний, щоб знову підпорядкувати його Своєму пануванню, що і сталося. “Лепотою” Божою іменується спасіння людського роду. Адже якби Господь не втілився, взявши на Себе наше єство, крім гріха, то зрозуміло, що не було б нам спасіння”. “Коли псалмоспівець богонатхненно говорить: “Сказав Господь спасіння Своє” (Пс. 97:2), – то словом “спасіння” позначає пришестя Господнє у плоті, за словами Симеона: “Бачите очі мої спасіння Твоє” (Лк. 2:30)”. “Псалмоспівець волає до Бога: “Захотів спасіння Твого, Господи” (Пс. 118:174). Слова “спасіння Твоє” означають Христа, бо “Ісус” означає – “спасіння Боже” (Θεοῦ σωτηρία)… Наша справа – бажати Божого спасіння, бо багато хто бажає плотського. Божа ж справа – спасти нас у Собі, упокоїти нас, щоб успадкували ми святе. Бо Боже спасіння – це вічне життя”.
Причиною того, що Благий Господь вжив Своє втілення як засіб порятунку, є Його безмірна і всемогутня людинолюбність. Захотів Він сприйняти й охопити все людське єство, цілковито внести його до Своєї Божественної Іпостасі й у такий спосіб врятувати його від безбожного й язичницького (букв.: “поза-Божого”. – “Прим. пер.”.) розтління, роблячи спроможним до Боголюдського безсмертя й вічності. Адже погибель і поразка людини смертю є не що інше, як зневоднення, віддалення людини від Бога як Джерела життя і безсмертя. Спасіння ж людини полягає в наближенні її до Бога, у поєднанні з Богом, в обоженні. Господь Іісус Христос став людиною, щоб у Собі Самому найтісніше і нерозлучно з’єднати людину з Богом, явивши всім людям в обожненні порятунок людського єства від язичницької і безбожної порочності, смерті і тління.
“Заради нас Господь став людиною, – вигукує святий Григорій Богослов, – і прийняв на Себе образ раба, і за наші беззаконня був ведений на смерть. Так вчинив Спаситель, Який як Бог міг врятувати єдиним бажанням, бо одним велінням створив усе. Зробив же Він те, що для нас важливіше і що нас найбільше соромить, – став подібним до нас і однакової з нами честі (рівночесним)”.
Господь заради людини “виснажив Себе і втілився, а ще вірніше – став людиною, щоб людина, знищивши в помислах своїх усе тілесне і те, що тягнеться землею, навчилася бути вищою і сходити розумом до Божества… Господь втілився, і дольна людина стала богом, після того як з’єдналася з Богом і стала з Ним єдиною, бо взяло гору найкраще, щоб настільки я став богом, наскільки Він став людиною”.
“Яка причина того, що Бог заради нас приймає на Себе людське єство? Звичайно, щоб нас спасти… Заради нашого звільнення послужив Він плоті, народженню, немочам нашим і всьому, чим врятував поневолених гріхом. А для убозтва людського що вище цього, як з’єднатися з Богом і через таке з’єднання стати богом”.
“Вічний Бог Слово стає заради нас людиною, щоб Той, Хто дарував нам буття (τὸ εἶναι), дарував і добробуття (τὸ εὖ εἶναι); або, краще сказати, щоб нас, які гріхом відпали від добробуття, знову повернуло до добробуття через втілення… Пришестя Бога до людей через втілення має на меті повернути нас до Бога, щоб ми, відкинувши стару людину, зодягнулися в нову (див. Еф. 4:22-23) і як померли в Адамі, так ожили у Христі (див. 1Кор. 15:22), з Христом народжуючись, розпинаючись, погрібаючись і воскресаючи. Бо людині необхідно перетерпіти цей спасительний перелом (зміну), щоб як із приємного сталося скорботне, так і зі скорботного знову виникло приємне. Бо “коли примножився гріх, то благодать стала рясніти” (Рим. 5:20). І якщо куштування від забороненого плоду стало причиною осуду, то тим паче Христове страждання служить виправданням”.
“Через страшне множення гріха і зла і сильну пошкодженість людського єства, – каже святий Богослов, – став, нарешті, необхідним найсильніший засіб проти жахливих хвороб: людиновбивства, перелюбу, клятвопорушення, муженеїстівства, а також першого й останнього з усіх зол – ідолопоклонства та служіння створінню замість Творця. Оскільки все це вимагало найбільшої допомоги, то така і подається. Вона полягає в такому: Саме Боже Слово, одвічне, невидиме, незбагненне, безтілесне, Початок від Початку, Світло від Світла, Джерело життя і безсмертя, відбиток первісної Краси, нестерпна печатка, незмінний Образ, визначення і слово Отця, – приходить до Свого образу, носить плоть заради плоті, з’єднується з розумною душею заради моєї душі, очищаючи подібне подібним; робиться людиною в усьому, окрім гріха. Хоч і зачатий Він від Діви, душа й тіло Якої передочищені Духом, проте Той, Хто походить від Неї, є Бог і з людським єством, єдиний із двох протилежностей – плоті й Духа, з яких Одне обожнює, а інше обожнюється. О, нове поєднання! О, дивовижне поєднання!”2 Вічний починає існувати, Незетворений твориться, Багатий зубожіє – зубожіє до моєї плоті, щоб я збагатився Його Божеством, Сповнений виснажується, виснажується ненадовго у славі Своїй, щоб мені стати причасником Його повноти. Яке багатство благості! Що це за таїнство про мене? Я отримав образ Божий і не зберіг його; Він сприймає мою плоть, щоб і образ врятувати, і плоть зробити безсмертною. Він вступає в друге з нами спілкування, набагато дивовижніше за перше, оскільки тоді дарував Він нам найкраще, а тепер сприймає найгірше; але це боголіпніше за перше, це вище для тих, хто має розум!”. Втілившись, Бог Слово приніс на землю все багатство неба, всі Божественні істини і чесноти, весь рай. Тому богомудрий Богослов каже, що Вифлеєм знову привів людей до раю. “Оскільки “заздрістю диявола увійшла у світ смерть” (Прем. 2:24) і оволоділа людиною через звабу, то Бог, ставши людиною, страждає як людина і зубожіє до сприйняття плоті, щоб ми збагатилися Його злиднями. Звідси – смерть, і гріб, і Воскресіння. Звідси – нове створіння”.
У питанні спасіння основна істина говорить: у Боговтіленні – спасіння, а спасіння – в обоженні. В Особистості Боголюдини “Бог вочеловечився і людина обожилася”. “Бо те, що Господь не сприйняв на Себе, те й не вилікував (несприйняте не подолане – ὁ γὰρ ἀπρόσληπτον, ἀθεράπευτου); а те, що з’єдналося з Богом, те й спасається. Якщо Адам упав однією половиною, то сприйнята і спасена одна половина. А якщо впав цілковитий (ὅλος), то з’єднався з цілковитим Народженим і весь спасається. Тому нехай не заздрять нам у вседосконалому спасінні і нехай не приписують Спасителеві тільки кістки, жили і людську подобу”.
“Любов Божа до нас не могла б бути виражена інакше, окрім як через згадку про плоть, бо Бог Слово заради нас зійшов і до гіршого. Будь-яка розсудлива людина визнає, що плоть менш важлива за душу. Тому слова: “Слово стало плоттю” (Ін. 1:14) мають те саме значення, що й ті, в яких ідеться про те, що Він став “гріхом” (див. 2Кор. 5:21) і “клятвою” (Гал. 3:13), не тому, що Господь на таке перевтілився (як таке можливо?), а тому, що через прийняття на Себе плоті Він узяв наші беззаконня і поніс хвороби”.
Своїм втіленням Бог Слово спустився в усі прірви людського гріха, щоб Своєю Божественною силою і любов’ю вивести і винести звідти людей. Коли Господь Ісус Христос “побачив, що душогубний гріх винищив у людському тілі все небесне, що було в нього вкладено, і що лукавий змій панує над людьми, тоді Він, щоб повернути Собі Своє надбання, не послав проти хвороби інших помічників (бо у великих стражданнях слабке ліки недостатньо), але Сам, виснаживши славу, яку мав як безматерний (ἀμήτωρ) Син Безсмертного Бога-Отця, з’явився без батька (δίχα πατρὸς) незвичайним для нас сином, навіть не незвичайним, бо Він, Безсмертний, ставши смертним, прийшов через Матір-Діву, щоб цілому врятувати цілу людину. І так як через згубний куштування впав увесь Адам, то, за людськими і водночас не людськими законами втілившись у чесній утробі дружини-Діви (о, неймовірне диво для немічних!), прийшов Бог, і водночас смертний, поєднавши в одне два єства: одне потаємне, а інше видиме для людей, з яких одне було Бог, а інше народилося заради нас в останні дні. У двох єствах єдиний є Бог – наш Цар і Христос, бо Він з’єднаний із Божеством і з Божества став людиною, щоб, з’явившись серед людей як другий, Новий, Адам, подолати Адама колишнього. Але з’явився Він, вкрившись звідусіль завісою, бо інакше було неможливо наблизитися до людських немочей, і до того ж потрібно було, щоб змій, який вважає себе мудрим, приступивши до Адама, несподівано зустрів Бога і об фортецю Його розтрощив свою злість, подібно до того, як бурхливе море розбивається об тверду скелю… Тут немає нічого ганебного, тому що ганебний тільки гріх. У Христі ж немає місця нічому ганебному, бо Його створило Слово3, а не від людського насіння Він став людиною. З плоті Пречистої Діви-Матері, яку попередньо очистив Дух, вийшла самостворена людина і прийняла очищення заради нас. І Він виконав усе за законом, щоб закону віддати і нагороду як дитиноводителю (вихователю), і похоронні почесті як скасованому”.
На достовірності втілення Спасителя ґрунтується все домобудівництво спасіння. “Якби не було Господнього пришестя у плоті, – каже святий Василій Великий, – то Викупитель не дав би смерті відшкодування за нас і не скасував би Собою царство смерті. Адже якби смерть володіла чимось одним, а Господь сприйняв на Себе інше, то смерть не перервала б своєї дії, страждання богоносної плоті не принесли б нам користі, Господь не вмертвив би гріх у плоті, ми, які померли в Адамі, не були б оживлені Христом; не було б ні відновлено занепале, ні піднесено скинуте, і не стало б близьким до Бога відчужене від Нього обманом змія. Бо все це скасовують ті, хто каже, що Господь прийшов, маючи плоть небесну”.
“Господь прийняв на Себе природні страждання, щоб підтвердити істинність, а не примарність вочеловеченія; всі ж пристрасті, які випливають зі зла і опоганюють чистоту нашого життя, Він відкинув як негідні Пречистого Божества. Тому сказано, що Він народився “в подобі плоті гріховної” (Рим. 8:3); не в подобі плоті, а “в подобі плоті гріховної”. Тому хоча й сприйняв Він на Себе нашу плоть з її природними стражданнями, проте ж “не зробив гріха” (1Пет. 2:22). Але як смерть, передана нам Адамом у плоті, спожита була Божеством, так і гріх знищено праведністю, що є у Христі Ісусі, тож під час воскресіння ми приймемо плоть, що не підлягатиме ані смерті, ані гріху”.
Господь втілився, щоб люди, втілюючись Йому, спасалися від гріха і смерті. “Промисел Бога і Спасителя нашого про спасіння людини, – благовістить святий подвижник Василій Великий, – це покликання людини з гріховного стану і повернення її в спілкування з Богом зі стану відчуження, спричиненого непослухом Божої заповіді. Для цього – пришестя Христове у плоті, для цього – правила євангельського життя; для цього – страждання, хрест, поховання, Воскресіння, щоб людина, що спасається через наслідування Христа, сприйняла те колишнє усиновлення. Тому для досконалості життя необхідне наслідування Христа, тобто не тільки наслідування показаним у житті Христовому прикладам негнівливості, смиренномудрия і довготерпіння, а й смерті Христової, як говорить про це наслідувач Христовий Павло: “згідно зі смертю Його, щоб досягти воскресіння мертвих” (Флп. 3:10-11)”.
“Таємниця втілення Бога – це спасіння всієї сукупної тварини”. “Втілення Єдинородного, Його поблажливість – це початок (главизна; у сербськ. тексті букв.: “сутність”. – “Прим. пер.”.) спасіння”. “Він, Бог, сприйняв на Себе нашу плоть і заради спасіння людського роду став людиною”.
Істинність і реальність спасіння ґрунтується на істинності та реальності втілення. Бо, за богомудрим словом святого Кирила Єрусалимського, “якщо втілення – примара (φάντασμα), то і спасіння – примара (φάντασμα καὶ ἡ σωτηρία)”. “Якщо Христос є Бог, як то і є насправді, але не сприйняв на Себе людського єства, то ми чужі спасіння. Отже, треба поклонятися Йому як Богу, віруючи, що Він і вочеловечився. Марно говорити, що Він – людина без Божества; так само як і немає спасіння без визнання в Ньому людства і Божества. Треба, отже, сповідувати пришестя Царя і Лікаря. Бо Цар Ісус, бажаючи зцілити, зцілив хворе, перев’язавшись стрічкою4 людства”.
“Коли на досвіді проявилася людська неміч, Господь сприйняв на Себе те, чого людина мала потребу. Оскільки людина вимагала слухання тільки від [особи,] собі подібної, то Спаситель узяв на Себе людське єство, щоб легше навчити людей. А ось і інша причина Його втілення: Христос прийшов хреститися й освятити хрещення, прийшов чудотворити, йдучи по водах морських. Оскільки перед явленням Його у плоті “море бачило, і побігло, Йордан повернувся назад” (Пс. 113:3), то Господь сприйняв на Себе тіло, щоб море, побачивши Його, зупинилося і щоб Йордан прийняв Його без страху. Є і ще одна причина. Через діву Єву прийшла смерть; тому належало, щоб через Діву – або, краще сказати, з Діви – з’явилося життя, щоб як ту спокусив змій, так і Цю явив благовістя Гавриїл. Люди, полишивши Бога, зробили собі ідолів у людській подобі; і коли вони людиноподібним ідолам хибно поклонялися як Богові, Бог істинно став людиною, щоб знищити брехню. Адже диявол вжив проти нас нашу плоть, і Павло, знаючи це, каже: “а в членах моїх бачу інший закон, що протистоїть закону розуму мого і робить мене бранцем закону гріховного” (Рим. 7:23). Якою, отже, зброєю диявол перемагав, тією самою зброєю ми і врятовані. Господь прийняв від нас нашу подобу, щоб врятувати людство; прийняв нашу подобу, щоб тому, хто убожеволів, дарувати велику благодать, щоб грішне людство зробити спільником Богові. Бо “коли примножився гріх, то благодать стала рясніти” (Рим. 5:20). Господу належало за нас постраждати, але диявол не наважився б приступити, якби це знав. Отже, Тіло [Його] стало отрутою для смерті, щоб змій (дракон), сподіваючись його поглинути, виверг би і тих, яких поглинув раніше: “Поглине смерть Могутній, і відітре Господь Бог сльози з усіх облич” (Іс. 25:8)”.
Боголюдською справою спасіння втілений Бог пояснює справу створення світу. Слово є як Спаситель, щоб розкрити людям Себе як Творця. У світлі втіленого Бога Слова стають очевидними розумність5. – Ін. 1:3). Ця причетність здійснюється за допомогою “логосів”, укорінених у Бозі Слові – Божественних воль і думок, що становлять сутність і Божественний задум про весь світ загалом і про кожну частину світу окремо. – Прим. ред. (букв.: “логосність”. – “Прим. пер.”) і логічність такого світу і такої людини. “Людина – це чудове Боже діло, – міркує святий Григорій Ніський, – і вона приведена в буття для ще прекраснішого і кращого… Але, віддалившись від Божественних благ, вона поступово відчиняє двері всім видам зла: відразою від життя введено смерть, позбавленням світла накликано темряву, відсутністю чеснот запанувала вада, одним словом, місця різноманітних благ зайняли різноманітні види зла. І людину, яка через нерозумність впала в такі й чималі лиха (бо неможливо було залишитися розумним – ἐν φρονήσει – тому, хто відійшов від доброго розуму, і забажати чогось мудрого тому, хто віддалився від мудрості), хто повинен був знову звернутися до первісної благодаті? Кому личило виправити занепалого, покликати загиблого, керувати заблукалого? Кому іншому, як не Господу єства? Бо лише Тому, Хто дарував на початку життя, можливо було і пристало знову повернути життя зі шляху погибелі. Це і чуємо ми, навчені таїнством істини, що Бог створив людину на початку і врятував її, коли та впала”.
“Бог з людинолюбства з’явився серед людей як людина. Нашому нездоровому єству був потрібен Лікар; занепалій людині – Той, хто відновлює; заблукалій від життя – Той, хто оживляє; тією, хто відпала від добра, – Той, хто повертає до добра; ув’язненій у темряві – пришестя Світла; полоненій – Відкупитель, ув’язненій – Захисник, утримуваній під ярмом рабства – Визволитель. Цього було достатньо, щоб спонукати Бога зглянутися і відвідати людське єство, коли воно було в такому жалюгідному і тяжкому становищі”.
“Із втіленням Бога Слова Божественна сила, наче вогонь, знищила в людському єстві все протиприродне, тобто смерть, тління, темряву та інші паростки зла, і нетлінням надала єству велику доброту. У величній таємниці Божого вочеловечення Господь тим самим, що з’єднався з людством, прийнявши на Себе все властиве людському єству: народження, виховання, зростання і саму смерть, – звільнив людину від зла і зцілив від хвороби”.
“Богу Слову, що поєднався з нашою природою, природно було спілкуватися з нами через усі її властивості. Бо як ті, що змивають бруд з одягу, роблять не так, щоб одні плями видалити, а інші залишити, а всю тканину, від одного краю до іншого, очищають від плям, щоб одяг був однаково дорогоцінним у всіх частинах своїх, ставши після обмивання однаково чистим, – так і сила, що очищає, оскільки життя людське було опоганене гріхом і на початку, і наприкінці, і в середині, мала б пронизати все це, а не дещо подолати очищенням, а інше залишити нездоровленим. Оскільки наше життя огороджене двома межами, то на обох їх перебуває сила, що виправляє єство, яка і початок зачіпає, і на кінець тягнеться, і охоплює все, що знаходиться між початком і кінцем”.
Бажаючи врятувати все єство і життя людини, людинолюбний Господь стає досконалою людиною, об’єднуючи все, що людину робить людиною, все – крім гріха. “Однак деякі насміхаються над нашим єством, – каже святий Григорій Ніський, – обсипаючи ганьбою образ нашого народження і думаючи тим самим зробити гідною сміху таємницю втілення, так як нібито не годиться Богу таким шляхом вступати в спілкування з людським життям. Але за своєю природою ганебне тільки зло і щось, що перебуває у спорідненості з пороком. А природний порядок, встановлений Божою волею і законом, далекий від докору в порочності. Інакше докір припав би на Творця природи, якщо [тобто] похулити в ній щось як сороміцьке і непристойне. Отже, якщо Божество чуже лише пороку, а єство не є пороком, таємниця ж говорить, що Бог був у людині, але не в пороці, і якщо один шлях людини у світ, яким народжене входить у життя, – то за яким це законом визначають Богові інший спосіб вступу в життя, хоча й вважають істинним, що Божественна сила відвідала знеможене в пороці єство? Таким людям не подобається образ відвідування, бо вони не знають, що кожна будова тіла сама по собі має однакову цінність і що ніщо, що сприяє в ньому підтримці життя, не заслуговує на осуд як щось ганебне або погане. Адже сукупний устрій органічних частин спрямований до однієї мети, а мета ця – та, щоб людина перебувала в житті”.
Дехто може зауважити: якщо у Христі стільки сили, що в Його владі – винищення смерті та введення життя, чому тоді не творить Він бажаного єдиною дією Своєї волі, а манівцем здійснює наше спасіння: народжується, виховується, терпить смерть, рятуючи людину, якщо міг Він не зазнати цього та врятувати нас? “На це зауваження, – каже святий Григорій Ніський, – людям добросовісним достатньо наступної відповіді: хворі не вказують лікарям метод лікування, і не сперечаються з благодійниками про спосіб подолання хвороби, і не кажуть, чому лікар доторкнувся до хворого місця і чому для зупинки хвороби він винайшов такий засіб, коли потрібен був інший, – але, навпаки, дивлячись на мету доброчинності, вони приймають все це з вдячністю”. Бажаючи принизити і оббрехати вчення про спасіння людей за допомогою втілення Бога Слова, дехто каже: якщо дивовижне і прекрасне те, що Бог створив, чому Він тоді зволікав із цим благим вчинком? “На це, – каже святий Григорій Ніський, – у нас є коротка відповідь: відкладення благодіяння було справою премудрості і промислу про те, що корисно для нашого єства. Бо і за тілесних хвороб, коли якісь шкідливі соки увіллються в тіло, то, поки на поверхні не здасться все протиприродне, що ввійшло всередину, досвідчені лікарі не дають засобів, що стягують тіло, але чекають, щоб вийшло назовні те, що ховається всередині, і тільки тоді застосовують ліки проти хвороби, яка виявилася. Так і після того, як хвороба гріха одного разу вразила людське єство, загальний Лікар чекав, щоб ніякий вид зла не залишився в єстві прихованим. З цієї причини не одразу після Каїнової заздрості й братовбивства дає Він людині зцілення, бо ще не виявилися ні розбещення сучасників Ноя, ні жахлива хвороба содомського беззаконня, ні богоборство єгиптян, ні гордість ассірійців, ні Іродове беззаконне побиття дітей, ні будь-що інше, про що оповідає нам історія і що вчинили наступні покоління, коли корінь зла різноманітно (πολυτρόπος) проріс у людських волях. Отже, оскільки зло досягло вершини і не було такого виду пороку, на який би люди не наважилися, то Він, щоб лікування розпростерлося на всяку неміч, виліковує хворобу не на початку, а коли вона досягла своєї найвищої сили.
“Коли настала повнота часів, втілився Єдинородний Син Божий і, ставши людиною, здійснив усе домобудівництво людського спасіння. Як вседосконала людина Боголюдина Христос знову зібрав воєдино людське єство, і прийшов у буття Новий Адам, у Якому світлом порятунку оновлюється людство і починається покоління нових людей, богоподібних і христоподібних. “Втілившись і ставши людиною, – каже святий Іриней Ліонський, – Син Божий у Собі знову розпочав довгу низку людських істот і скорочено6 дарував нам спасіння (in compendio nobis salutem praestans), щоб втрачене нами в Адамі, тобто буття за образом і подобою Божою, ми знову здобули в Христі Іісусі. Бо неможливо було, щоб людина, яка одного разу була переможена і згублена непослухом, сама себе відтворила (replasmare) і здобула нагороду за перемогу; неможливо було і те, щоб отримав порятунок той, хто підпав під владу гріха. І те, й інше зробило Слово Боже, Яке втілилося і, зійшовши до смерті, здійснило домобудівництво нашого спасіння (et dispensationem consummans salutis nostrae)”.
Втілений Син Божий “бився і переміг, бо Він був людиною, яка трудилася за батьків і послухом припинила неслухняність; бо зв’язав Він міцного, і звільнив слабких, і дарував спасіння Своєму створінню… Отже, Він поєднав людину з Богом. Адже якби не людина перемогла ворога людського, то ворог не був би переможений справедливо (δικαίως). І, знову-таки, якби Бог не дарував нам спасіння, ми не мали б його міцно. І якби людина не з’єдналася з Богом, то не змогла б стати причетною до нетління. Адже Посередникові між Богом і людьми належало Своєю спорідненістю і з Богом, і з людьми привести обох до дружби та злагоди і представити людину Богові, а людям відкрити Бога. Бо яким чином могли ми стати причетними Його усиновлення, якби через Сина не вступили з Ним у спілкування і якби Його Слово, ставши плоттю, не вступило в єднання з нами? Тому й пройшов Він через кожен вік, усім повертаючи спілкування з Богом”.
Лише реальністю Свого втілення Господь дарував світові справжнє спасіння. Тільки як справжня людина Господь Ісус Христос здійснив спасіння людського роду. “Тому, Хто взяв на Себе вбити гріх і спокутувати людину, повинну смерті, – вигукує святий Іриней, – належало стати тим самим, чим був і той, тобто людиною, яку гріх повів у рабство і яка перебувала під владою смерті, – щоб гріх був умертвлений людиною, і людина вийшла (пішла) зі смерті (et homo exiret a morte). Бо як через непослух однієї людини, спочатку створеної з необробленої землі, багато хто став грішним і втратив життя, так і належало, щоб через послух однієї Людини, Яка першою народилася з Діви, багато хто виправдався й здобув спасіння. Отже, Слово Боже стало людиною, як і Мойсей каже: “Бог, правдиві діла Його” (Повт. 32:4). Якщо ж Він, не ставши плоттю, лише здавався ніби плоттю (parebat quasi caro), то діло Його не було істинним. Але яким Він здавався, таким і був – Богом, що відновлює в Собі стародавнє створіння людини, щоб вбити гріх, і винищити смерть, і оживити людину, – і тому діла Його істинні”.”Слово Боже стало людиною і Син Божий – Сином Людським, щоб людина, поєднавшись зі Словом і прийнявши усиновлення, стала сином Божим. Бо ми не змогли б інакше отримати нетління і безсмертя, якби не були поєднані з Нетлінням і Безсмертям. Але як могли б ми сполучатися з нетлінням і безсмертям, якби раніше Нетління і Безсмертя не стали тим, що і ми, щоб тлінне було поглинуте Нетлінним, а смертне – Безсмертним, щоб ми отримали усиновлення”.
Втілення Бога Слова і все Його життя у плоті мали на меті врятувати людей від гріха і навчити їх жити у плоті божественним чином. Сам Господь “став “на подобу плоті гріховної” (Рим. 8:3), – каже святий Іриней, – щоб засудити гріх і після осуду вигнати його з плоті та покликати людину до Своєї подоби (in similitudinem suam), роблячи її наслідувачем Бога та встановлюючи для неї закон Отця, – щоб вона бачила Бога, а також даруючи їй силу прийняти Отця. Бо Слово Боже стало людиною і мешкало в людині, щоб навчити людину приймати Бога, а Бога – мешкати в людині (ut assuesceret hominem percipere Deum, et assuesceret Deum habitare in homine), згідно з волею Отця”.
З’явившись як Спаситель, Богочоловік Христос не наново в усій повноті створив людину, яка не мала б жодного зв’язку з людиною стародавньою, а в Собі Самій оновив стародавню людину та все колишнє створіння. “Бо як через непослух однієї людини увійшов гріх і гріхом утвердилася смерть, так і через послух однієї Людини була введена праведність, щоб зробити плідним (fructificet) життя людей, які були доти мертвими. І як первозданний Адам отримав свою речовину з необробленої і ще незайманої землі (virgine) (Бут. 2:5), і був створений рукою Божою, тобто Божим Словом, (бо “все через Нього почало бути”. – Ін. 1:3), і Господь взяв пір’я із землі і створив людину, так і Сам Він, Слово, відновлюючи в Собі Адама, цілком справедливо отримав для поновлення Адама народження від Марії, Яка була Дівою. Якби перший Адам мав батьком людину і народився від чоловічого насіння, то можна було б говорити, що і Другий Адам народився від Йосипа. А якщо перший Адам був узятий із землі і створений Словом Божим, то було потрібно Самому Слову, що відновлює в Собі Адама, мати схожість з його народженням. Для чого ж тоді Бог не взяв знову пір’я, але влаштував, щоб створення було від Марії? – Для того, щоб не було іншого створіння і не іншим було те створіння, яке мало бути врятованим, але щоб один і той самий Адам був відновлений з дотриманням подібності”.
“Грішать ті, які кажуть, що Слово нічого не прийняло від Діви: адже вони, щоб відкинути спадок плоті (τὴν τῆς σαφκὸς κληρονομίαν), відкидають і подобу (τὴν ὁμοιότητα) між Ним і Адамом. Бо якщо один отримав речовину від землі і створений Божою рукою і мистецтвом, а інший не створений Божим мистецтвом і рукою, то він уже не зберіг подоби людини (similitudinem hominis), створеної за образом і подобою Самого Бога, і Боже мистецтво виявиться непослідовним, не маючи в чому виявити Свою премудрість. А це означає сказати, що як людина Він з’явився примарно (уявно), тоді як насправді не був людиною, і став людиною, не прийнявши від людини нічого. Бо якщо не прийняв Він від людини істоти плоті (substantiam carnis), то не став ні людиною, ні Сином Людським. А якщо не став Він тим, чим були ми, то в тому, що постраждав і зазнав, не зробив нічого великого. Будь-хто погодиться, що ми складаємося з тіла, взятого з землі, і душі, яка отримує дух від Бога. Цим і стало Слово Боже, відновлюючи в Собі Самому Своє творіння, і тому визнає Він Себе Сином Людським. І апостол Павло каже: “Бог послав Сина Свого, що народився від жінки” (Гал. 4:4); і ще: “про Сина Свого, що народився від насіння Давида по плоті, і явився Сином Божим у силі, Духом святині, через воскресіння з мертвих, про Ісуса Христа, Господа нашого” (Рим. 1:3-4).
Крім того, в цьому випадку зайве Його зішестя на Марію. Бо для чого Він зійшов у Неї, якщо не хотів нічого від Неї прийняти? І якщо Він нічого не прийняв від Марії, то не їв би земної їжі, від якої насичується тіло, взяте від землі, і не зголоднів би, постувавши, як Мойсей та Ілля, сорок днів, бо Його тіло потребувало би власної їжі, і не сказав би учень Його Іоанн про Нього: “Ісус, збентежившись від шляху, сів” (Ін. 4:6); і не плакав би Він про Лазаря; і не падали б із Нього криваві краплі поту; і не вимовив би Він: “Душа Моя скорботно скорботить смертельно” (Мф. 26:38); і не потекли б із Його прободеного ребра кров і вода. Бо все це – ознаки плоті, взятої від землі, яку Він оновив (відновив) у Собі Самому, спасаючи Своє створіння. Тому-то євангеліст Лука і показує, що родовід від народження Господа нашого до Адама містить сімдесят два покоління, з’єднуючи кінець з початком і даючи зрозуміти, що в Собі Самому Він відновив усі народи, що поширилися від Адама, і всі племена, і весь людський рід разом із самим Адамом… Як Єва, будучи ще дівою, виявила непослух і стала причиною смерті (causa mortis), так і Марія, маючи призначеного чоловіка, але залишаючись Дівою, через послух стала причиною порятунку Себе і всього людського роду (et sibi, et universo generi humano causa facta est salutis)”.
Пам’ятаючи про всі боголюдські задатки людської істоти, Господь Ісус Христос добровільно пройшов Свій Боголюдський подвиг на землі, щоб спасінням повернути людину на шлях, який підносить до Божественної досконалості, і виправдати Бога, який створив людину істотою богоспрямованою. “Необхідно було, – міркує богомудрий Іриней Ліонський, – щоб Господь прийшов до загиблої вівці та, здійснивши настільки велике відновлення, стягнув Своє створіння, щоб врятувати ту саму людину, створену за Його образом і подобою, коли виповнився час її осуду, що спіткав її за неслухняність, бо все влаштування порятунку людини було з волі Отця – щоб Бог не був переможеним, а Його премудрість приниженою. Адже якби людина, створена Богом для життя, покинувши життя через поразку від змія, який пошкодив її, не повернулася вже до життя, але повністю була віддана на поталу смерті, то Бог був би переможений (victus esset Deus), і розбещеність змія взяла гору над Божою волею. Але оскільки Бог непереможний і довготерпеливий, то Він і явив Своє довготерпіння у справі виправлення людини і випробування всього. За допомогою ж другої Людини Він зв’язав сильного (тобто диявола), розграбував його посудини і скасував смерть, оживляючи помертвілу людину. Бо першою посудиною в диявольському володінні став Адам, якого диявол і тримав у своїй владі, тобто злісно вносячи в нього гріх і під приводом безсмертя завдаючи йому смерті. Бо, обіцяючи їм, що вони стануть, як боги (що для нього абсолютно неможливо), він породив у них смерть. Тому той, хто поневолив людину справедливо (juste), і сам поневолений Богом, а поневолена людина звільнена від уз осуду. А ця людина і є Адам – та первозданна людина, про яку Господь сказав: “створимо людину за образом Нашим і за подобою Нашою” (Бут. 1:26); ми ж усі – від нього, а так як ми від нього, то й успадкували ми його ім’я. Коли відбувається порятунок людини, то слід спасати ту людину, яка спочатку створена. Бо вельми нерозумно казати, що той, якому жорстоко зашкодив ворог і повів його в рабство насамперед, не звільняється Переможцем ворога, а звільняються сини його, яких він народив у тому ж рабстві. І ворог не буде здаватися переможеним, якщо залишиться в нього перша здобич”.
“З пришестям Бога Слова у плоті, за благоволінням Отця, здійснилося поєднання і спілкування Бога і людини, бо Слово Боже ще з давніх-давен провіщало через пророків, що Бог стане видимим для людей, і буде жити з ними на землі, і буде говорити, і опиниться поруч зі Своїм створінням, рятуючи його, і стаючи йому доступним, і звільняючи нас із рук усіх тих, хто ненавидить нас, тобто від усякого духу злочину, і роблячи нас здатними до служіння Йому у святості й праведності в усі дні наші, щоби людина, сповнена Духа Божого, увійшла у славу Отчую”. “Неможливо жити без життя, а саме буття життя походить від спілкування з Богом; спілкування ж з Богом полягає в пізнанні Бога і в насолоді Його добротою”.
Зло, яке за метафізичною сутністю безтілесне, має сильну тягу до втілення за посередництвом людини у світі речової реальності. І цього воно частково досягло, заволодівши великою мірою людським тілом через людську душу. Тому Спаситель людського роду повинен був стати плоттю, щоб Своїм безгрішним Божеством врятувати від гріха людину і все, що робить людину людиною. Господь Ісус Христос “Сам Себе називав Сином Людським, – каже святий Іриней, – щоб підтвердити спасіння нашої плоті. Адже якби плоть не мала бути врятованою, то і Слово Боже не зробилося б плоттю… І Господь не оновив би в Собі Самому плоть і кров, якби Сам не став плоттю і кров’ю, згідно з первісним творенням, у Собі Самому спасаючи в кінці те, що на початку загинуло в Адамі (salvans in semetipso in fine illud, quod perierat in principio in Adam)”. “Якщо ж Господь втілився не заради спасіння, а заради чогось іншого, і якщо прийняв плоть з іншої сутності (ex altera substantia), то Він не відновив би в Собі людину і не міг би називатися плоттю… Але спасительне Слово стало тим, чим була загибла людина, через Себе Самого виробляючи спілкування людини з Собою і здійснюючи людське спасіння. Адже давніше загибла людина мала плоть і кров. Бо Господь, взявши пір’я із землі, створив людину; і заради неї було все влаштування пришестя Спасителя. Отже, Він Сам мав плоть і кров, відновлюючи в Собі не інше якесь, а первісне творіння Отче, шукаючи те, що загинуло. Тому Апостол і каже: “Ви примирилися (з Богом) у тілі плоті Його” (пор.: Кол. 1:22), тобто праведна плоть (justa caro) примирила з Богом плоть, яка була під гріхом, і ввела її в дружбу з Богом”.
“Ми переступили заповідь Творця і стали Його ворогами. Своїм втіленням Господь нас повернув у дружбу з Богом, ставши “посередником між Богом і людьми” (пор.: 1Тим. 2:5), умилостивляючи за нас Отця, проти Якого ми згрішили, і Своїм послухом покриваючи наш непослух та даруючи нам покірність і спілкування з нашим Творцем. Тому й навчив Він нас говорити в молитві: “і облиш нам борги наші” (Мф. 6:12), адже Він – Отець наш, боржниками Якого ми стали, переступивши Його заповідь. Хто ж Він? Чи невідомий якийсь Отець, який ніколи не давав нікому заповіді? Або ж Бог, проповідуваний Священним Писанням і по відношенню до Якого ми були боржниками, переступивши Його заповідь? Заповідь же була дана людині через Слово: бо “почув”, сказано, “Адам голос Господа Бога” (Бут. 3:8,10). Тому добре Слово Його говорить людині: “прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2), бо Той, проти Якого ми згрішили на початку, дарує нам прощення гріхів наприкінці. Якби ми переступили заповідь одного, а “прощаються тобі гріхи твої” сказав би нам інший, – то такий не був би ні благим, ні істинним, ні справедливим. Бо яким чином благий той, хто дає не зі свого? Або яким чином справедливий той, хто привласнює собі чуже? І яким чином гріхи були б істинно відпущені, якби Сам Отець, проти Якого ми згрішили, не дарував нам прощення через Свого Сина?”
“Істинне Слово Боже – це Творець світу; Він – і Господь наш, Який в останні дні став людиною і мешкав у світі цьому; незримо ж Він утримує все створене і вкорінений у сукупній тварюці, бо Слово Боже всім керує і має у своєму розпорядженні; і для цього видимим чином прийшов Він до своїх, і став плоттю, і простягнувся на хресті, щоб усе і вся у Собі відновити (uti universa in semetipsum recapituletur)”.
“”Коли прийшла повнота часу, Бог послав Сина Свого… народженого від жінки” (Гал. 4:4)… І Він відновив усе, і вступив у війну з нашим ворогом, і розтрощив того, хто на початку поневолив нас через Адама. Адже ворог не був би переможений справедливо (juste), якби Той, Хто переміг його, не був людиною від дружини. Бо за посередництвом дружини заволодів він на початку людиною і поставив себе ворогом людині. Тому й Господь сповідує Себе Сином Людським, відновлюючи в Собі первісну людину, від якої було створено дружину, щоб як через людину переможену наш рід зійшов у смерть, так знову через Людину-Зумільця ми зійшли в життя; і як через людину смерть здобула перемогу над нами, так знову через людину ми здобули перемогу над смертю. Але Господь не відновив би в Собі ту давню і споконвічну ворожнечу проти змія, виконуючи обітницю Творця і виконуючи Його заповідь, якби прийшов від іншого Отця. А оскільки Один і Той самий створив нас на початку і послав Свого Сина наприкінці, то Господь, народжений від дружини, виконав Його заповідь, поборюючи нашого супостата і роблячи людину за образом і подобою Божою. Тому-то і Він розтрощив його не інакше, як висловами закону, скориставшись Отецькою заповіддю для повалення і посоромлення ангела, що відпав.
Постуючи сорок днів, подібно до Мойсея та Іллі, Спаситель заковтнув, перш за все, для того, щоб ми пізнали в Ньому істинну і дійсну людину, бо людині, яка постує, властиво заковтнути, а також і для того, щоб ворог міг вступити з Ним у боротьбу. Бо як на початку він людину, яка не страждала від голоду, через куштування спокусив переступити заповідь Божу, так наприкінці не міг він того, хто терпить голод, схилити до прийняття їжі, яка від Бога. Коли, спокушаючи Господа, він говорив: “Коли Ти Син Божий, то скажи, щоб каміння це стало хлібом”, – Господь відповів йому заповіддю закону, кажучи: “Написано: не хлібом одним житиме людина” (Мф. 4:3,4 – Прим. ред.)… Так Господь, зазнаючи поневірянь у цьому світі, знищив ушкодження, заподіяне людині в раю через куштування прабатьками забороненого плоду. І під час другої спокуси Господь спростовував спокусника словами закону. Так зверхність розуму, що була в змії, розвіяна смиренням людини. Під час третьої спокуси Господь, викриваючи спокусника, сказав: “відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи” (Мф. 4- Прим. ред.). Цим ім’ям Господь викрив його і водночас явив Себе, Хто Він є. Перемігши його, таким чином, втретє, Господь остаточно прогнав його від Себе як законно переможеного (quasi ligitime victum); і порушення Божої заповіді, яке було в Адамі, знищене за допомогою заповіді закону, якої дотримався Син Людський, не переступивши заповіді Божої.
Хто ж Господь Бог, про Якого свідчить Христос, Якого ніхто не повинен спокушати, Якому всі повинні поклонятися і Йому єдиному служити? Це, без сумніву, Той самий Бог, Який дав і закон. Адже це було передбачено в законі, і Господь висловами із закону показав, що закон від Отця сповіщає Слово Господнє, а ангел, що відпав від Бога, присоромився від Його гласу і перемігся Сином Людським, який зберіг Божу заповідь. Оскільки на початку він схилив людину переступити заповідь Творця, через що і мав її у своїй владі, а його влада полягає у злочині та відступництві, якими він і зв’язав людину, то, з іншого боку, йому належало бути переможеною людиною (per hominem) і зв’язаною тими самими ж самими путами, якими він зв’язав людину, щоб людина, звільнившись, повернулася до свого Господа, залишивши ті пута, якими була зв’язана, тобто злочин (transgressionem). Бо зв’язування диявола стало визволенням людини, бо “не може хтось увійти в дім сильного і розкрасти речі його, якщо спершу не зв’яже сильного” (Мф. 12:29). Господь, отже, викриває його в протиріччі Богові, що все створив, і перемагає за допомогою заповіді, а заповідь Божа є закон. Як людину Він показує його втікачем і злочинцем закону та відступником від Бога, а потім як Слово Він, міцно зв’язавши його як Свого втікача, “розкрав” його “судини”, тобто людей, над якими той володарював і якими неправедно (injuste) користувався. І справедливо (juste) відведений у полон той, хто несправедливо (injuste) полонив людину. А перед тим полонену людину вирвано з влади володаря з милосердя Бога Отця, Який зглянувся над Своїм творінням і дарував їй спасіння, відновивши її через Слово, тобто через Христа, щоб людина досвідченим шляхом дізналася, що вона не сама по собі, а по дару Божому здобула нетління”.
У всьому Боголюдському таїться сила спасіння. Усім, чим втілений Бог був, Він був заради спасіння людей. “У таємниці втілення – спасіння світу, – стверджує святий Кирило Олександрійський. – Адже навіть те, що здається незначним, неважливим, як-то: плач, страх, – Владика Христос підняв заради нас. Він плакав як людина, щоб відтерти людські сльози; сумував, за домобудівництвом спасіння, попущаючи плоті терпіти їй властиве, щоб зробити нас мужніми; відкидав чашу, щоб хрест засудив безбожництво іудеїв. Як то кажуть, Він був немічний за Своїм людським єством, щоб припинилася людська неміч. Молився Він і приносив моління, щоб людські молитви зробити доступними Отцю”.
“Втілення Бога Слова було надзвичайно невідкладним для спасіння людей, бо так засудив Він гріх у нашій плоті. Адже якби Слово не стало плоттю, то властиве людині залишилося б невиправленим, і ми плоттю рабствували б закону гріха, бо ніхто не зміг би винищити гріх, що живе в нас. Тому-то і говоримо, що іпостасне з’єднання Слова з плоттю, з людським єством, було необхідним”.
“Щоб усіх з’єднати під головою у Христі і повернути людське єство в те, чим воно колись було, Бог вчинив дуже премудро: “послав Сина Свого… народженого від жінки” (Гал. 4:4), щоб, сприйнявши на Себе плоть, подібну до нашої, і зробивши її Своєю власною, Він з’явився на землі як людина, яка не відає гріха, і як в усьому слухняна Богові Отцеві, виправдав у Собі людське єство, визволивши його з пут смерті й увінчавши безсмертям”.
“Втілений Бог Слово іменується Ісусом, тобто Спасителем, – а Такий воістину і є Той, Хто народився по плоті від дружини. Бо Він рятував людей не як людина, приєднана до Бога, а як Бог, що став подібним до тих, які перебували в небезпеці, щоб у Собі відновити людський рід у первозданному стані. Бо все в Ньому було новим”.
“”Бог не створив смерті і не радіє загибелі тих, хто живе… але заздрістю диявола смерть увійшла у світ” (Прем. 1:13,2:24). Утім, похмура держава смерті не могла впасти ніяк інакше, як тільки через вочеловечення Єдинородного. Тому і з’явився Він як людина, і зробив Своїм власне тіло, піддане тлінню, щоб, оскільки Він – життя (бо народжений з життя Отця), насадити в тілі Своє власне благо, тобто життя”. У вкрите гріховним мороком людське єство Бог Слово – Своїм втіленням – вилив безмірне Божественне світло і відновив затьмарену і спотворену людську істоту. “Оскільки люди, – каже богоблагодатний Кирило Олександрійський, – через власні жахливі гріхи і злість стали несприйнятливими до Божих благ, які Він за Своїм Промислом удосталь їм посилав, то звершується велика і невимовна таємниця втілення: Саме Боже Слово, Творець усіх створінь, нескінченне, неописане, незмінне, Джерело життя, Світло від Світла, живий Отчий образ, сяйво слави – сприймає людське єство, новостворює Свій власний образ, розтлінний гріхом, і оновлює людську істоту, постарілу від синів зла, являючи її первозданну красу, творячи її не від землі, як колись, а приймаючи її Саму в Себе, не перетворюючи Божественне єство на [єство] людське, а з’єднуючи людське з Божественним; бо, перебуваючи Тим, Ким був, Він узяв на Себе те, чим не був”.
Через те, що Він був досконалою людиною, з усіма властивостями людського єства, Боголюдина здійснила спасіння людського роду, цілком задовольнивши і Божу правду, і потреби людської істоти. Слово, що вочеловечилося, мало і людську душу, і людське тіло, і людський розум, і людську волю. “Якби Владика Христос не мав людського розуму, – каже святий Кирило Олександрійський, – а замість нього – Слово, як вчить Аполлінарій, то в пустелі з дияволом боровся Сам Бог і Бог здобув перемогу. Якщо ж переміг Бог, то людина не отримує від цієї перемоги нічого, бо вона ніяк їй не посприяла. І диявол би міг хвалитися, що його переміг Бог, і справедливо міг себе виправдовувати: я, Господи і Творце світу, не брався боротися проти Тебе, тому що знаю Твою силу, усвідомлюю Твою владу, мені відомо Твоє панування. Визнай своє рабство, хоча я і відступник, а до того ж поступаюся і перемогою Ангелів і всіх небесних Сил, до яких я, нещасний, колись належав; боротьбу я спорудив проти людини, яку створив Ти з бріння і сотворив за образом Твоїм, і вшанував її розумом, і зробив жителем раю, і проголосив володарем землі і моря. Його до цього дня я перемагав, і уражав, і піддавав смерті… Не настільки зухвалий я і не настільки збожеволів, щоб вступати в боротьбу з Тобою, Творцем. – Саме це диявол справедливо сказав би Спасителеві Христу, якби Той був не людиною, а Богом, який бився замість людини. Адже якщо в Ньому не було людського розуму, то властиве розуму творив Бог, який був у Ньому замість розуму, а це значить: Бог прагнув разом із плоттю, Бог спрагнув, і стомлювався, і переносив усі інші людські тяготи. Якщо Бог боровся і переміг, то людина позбавлена перемоги”.
“Бог Отець благоволив врятувати людський рід у Сині Своєму, і до того ж шляхом втілення, або вочеловеченія, яке так чи інакше повинно було статися через народження від дружини, щоб подобою, яку має з нами народжене від Бога Слово, засудити в ударах нашої плоті закон гріха; а подобою смерті Його, що не знає смерті, винищити смерть. “Бо якщо ми з’єднані” (букв. у сербському тексті “зрослися”. – “Прим. пер.”) “з Ним подобою смерті, то маємо бути з’єднані” (букв. “зростимося”. – “Прим. пер.”) “і подобою воскресіння” (Рим. 6:5). Отже, належало, щоб Вічний (ὁ ὤν) і Той, Хто має буття (Той, Хто існує, ὁ ὑπάρχων), народився по плоті, перенісши в Себе наше (τὰ ἡμῶν), щоб породження плоті, тобто ми, розтлілі й загиблі, знайшли в Ньому оселю: бо наше зробив Він Своїм, щоб і ми зробили своїм Йому властиве (τὰ αὐτοῦ). “Він, будучи багатий, зубожів заради нас, щоб ми збагатилися Його убогістю” (пор.: 2Кор. 8:9). А ті, хто стверджує, що Слово Боже не стало плоттю, тобто не народилося по плоті від дружини, знищують усе домобудівництво спасіння. Адже якщо Він, будучи багатим, не зубожів, зглянувшись до нас через людяність, то і ми не збагатилися тим, що Його, але загрузли в убогості, і над нами панують прокляття, смерть і гріх. Бо самим тим, що “Слово стало плоттю”, розв’язується і винищується те, що спіткало людське єство внаслідок прокляття і осуду. Отже, якщо викорінюється корінь нашого спасіння і руйнується основа нашої надії, то що нам залишається? Адже якщо Слово не стало плоттю, то і держава смерті не розорена, і взагалі гріх не знищений, але ми ще винні в злочині праотця Адама, не отримавши від Христа, Спасителя всіх, ніякого поліпшення”.
Абсурдно заперечувати народження Бога Слова по плоті від дружини. “Бо як міг Він оживити Своє тіло, якщо воно не Його власне, тобто не [тіло] Того, Хто є життя? Як Кров Ісусова може очистити нас від усякого гріха, якщо це кров звичайної людини, і причому людини під гріхом? Як “Бог” Отець “послав Сина Свого, народженого від жінки”, народженого “під законом” (Гал. 4:4)? Як “засудив Він гріх у плоті” (пор.: Рим. 8:3)? Адже засудити гріх – не належить звичайній людині, яка має разом із нами єство, наділене гріхом. Але оскільки плоттю став Незвідомий гріха, то цим Він найзручніше знищив мучительство (тиранію) гріха, і плоть збагатилася властивостями Слова, що невимовно з нею поєднався, і стала святою, і животворящою, і сповненою Божественної сили”.
“Слово Боже, за природою Бог, стало істинною людиною, щоб і ми стали родом (γένος) не першої, земної (персткової), людини, якій від Бога було вирішено “земля єси, і в землю від’їдеш” (Бут. 3:19) і яка була віддана смерті, а Людину другу, вишню і небесну, тобто Христа, який приводить нас до непорочного життя, який показує раба смерті безсмертним і дозволяє від гріхів зв’язане кайданами провин від гріхів”.
“Ми віримо, – виголошує святий Кирило Олександрійський, – що Слово Бога Отця, народжене через (διὰ) Святу Діву плоттю, що має розумну душу, поєдналося з цією плоттю; і це невимовне і в усьому таємниче з’єднання зробило плоть животворящою; бо Слово, Яке як Бог за єством є життям, учинивши нас Своїми спільниками (ἑαυτοῦ μετόχους) не тільки духовно, а й тілесно (σωματικῶς), зробило нас кращими від тління, знищивши Собою закон гріха в членах нашої плоті й, як написано, “засудивши гріх у плоті” (Рим. 8:3)”.
Божественною силою Свого втілення Слово “очистило гріхи всього людського єства”, – пише святий Ісидор Пелусіот. І додає: “Невимовне з’єднання Слова з людським єством взяло, як то личить Богу, гріхи всього світу”.
“Прийнявши на Себе людське єство, але не зазнавши людських падінь, Господь повернув людському роду первозданну красу і в самому єстві знищив силу прокляття”.
Втіленням Бога Слова в людське єство внесено Божественну закваску, якою має закиснути весь світ. “Царство Небесне, – каже святий Ісидор, – подібно до закваски в безгрішному втіленні Бога і Спаса нашого, якою закиснув увесь світ, і складом єдиної плоті, сприйнятої від нашої суті й від Богородиці Марії, відновлено в новому народженні все від віку людство”.
Своїм втіленням Бог Слово увійшов у саму утробу людського життя і знесилив дію диявола в області всього людського єства. “Оскільки пророк Ісая, – каже святий Ісидор, – пророчими очима провидів невимовне пришестя Спасителя у плоті, який приніс людському роду незліченні та дивовижні блага, а тирана (тобто диявола) позбавив усякої міцності, то голосно виголошував: “Навчіться робити добро, ви, що живуть на землі, бо припинився нечестивий” (Іс. 1:17,26:9,10), тобто перестав мучитель нападати на чоловіків і дружин. Усі тепер поза небезпекою, крім тільки тих, які самі себе добровільно підкоряють і піддають його спокусі, бо спокушати він може, але не здатний примушувати насильно”.
Своїм втіленням Господь вилив Свою спасительну силу на все людське єство, розтлінне гріхом і смертю. “Небесний Цар, – каже святий Єфрем Сирін, – Безсмертний Владика, Єдинородний Син, коханий Отцю, Котрий за єдиною добротою, Своєю владою створив людину із землі, переможений щедротами милостивості Своєї, заради тієї самої людини, яку створили пречисті руки Його, зійшов із неба врятувати і зцілити всіх стражденних. Бо через дію лукавого всі знемогли у злі: ушкодження стало тяжким і незцілюваним; ні пророки, ні священики не в силах були зовсім вилікувати виразки. Тому-то Святий, Єдинородний Син, бачачи, що все єство знемагає у злі, з волі Отця зійшовши з неба, втілився в утробі Святої Діви і, за благоволінням Своїм, народившись від Неї, прийшов благодаттю та щедротами вилікувати одержимих різноманітними немочами і словом Своїм зцілити всі хвороби. Усіх позбавив Він від смороду власних виразок їхніх”.
Усе, що в людині від Бога, – природно; тільки гріх не від Бога, тому він є чимось протиприродним. “Через злочин, – каже святий Дамаскін, – ми з природного (узгодженого природі – ἐκ τοῦ κατὰ φύσιν) впали в протиприродне (протиприродне природі – εἰς τὸ παρὰ φύσιν). Владика ж Христос, будучи Богом і почавши Божественно існувати по плоті, тобто сполучившись із плоттю іпостасно, повернув нас із протиприродного в природне. Бо це означають слова “за образом і за подобою”. Адже і подвижництво, і аскетична праця дана не для здобуття чеснот як чогось, що приходить ззовні, а для того, щоб ми відкинули зло як чуже і протилежне єству. Так, із зусиллям видаляючи із заліза іржу, що покриває його, йому не природну, але пристала через недбалість, ми добиваємося природного блиску заліза”.
“Син Божий для того став людиною, щоб знову дарувати людині саме те, для чого Він її створив. Бо Він створив її за образом Своїм, розумною і вільною, і за подобою, тобто досконалою в чеснотах, наскільки це доступно людському єству. Адже відсутність турбот і занепокоєння, чистота, добрість (доброта), премудрість, праведність, свобода від усякого зла – це і є нібито ознаки Божественного єства. Поставивши тим самим людину в спілкування з Собою (бо “сотворив” Він її “в неістлення”. – Прем. 2:23), Він через це спілкування з Собою підніс її до нетління. А оскільки, переступивши заповідь, ми затьмарили й знівечили риси образу Божого в собі, то, ставши злими, позбулися спілкування з Богом і, опинившись поза життям, піддалися тлінню смерті. Але оскільки Син Божий дарував нам найкраще, а ми того не зберегли, то Він приймає на Себе найгірше, тобто наше єство, щоб Собою і в Собі відновити богообразність і богоподобність, а нас навчити доброчесного життя, зробивши його через Себе Самого для нас легкодоступним; і щоб звільнити нас – через спілкування з життям – від тління, ставши Первістком (Початком) нашого воскресіння, – щоб оновити непридатну і розбиту посудину, і позбавити нас від тиранії диявола, покликавши до богопізнання, і, укріпивши нас, навчити терпінням і смиренням перемагати мучителя”.
Коли на землі народився втілений Бог, чудоносна сила спасіння проструїлася по всьому людському єству. “У тому втіленому народженні, – каже святий Симеон Новий Богослов, – в якому Пресвята Богородиця народила Сина Божого і Бога втіленого, здійснилося таїнство відтворення роду людського та порятунку всього світу – таїнство, яке є Господь наш і Бог Іісус Христос, який з’єднав у Собі відсталі єства – Бога та людини, і який поніс гріх світу”.
Таємницю втілення Бога як таємницю спасіння Православна Церква богонатхненно відчуває через молитовне преображення душі і богомудро висловлює своєю благодатною словесністю. Особливо в богослужіннях на Благовіщення та Різдво. Тут її почуття втіленого Бога як Спасителя відображено найбільш зворушливо і проникливо. Її свята вселенська душа живе життєдайною істиною Святого Об’явлення, згідно з якою спасіння роду людського в повноті дано й ознаменовано у втіленні Бога Слова.
Сповнений розчуленням першого благовістя, що сповіщає про народження Сина Божого у світі цьому, дух Христової Церкви промовляє: з Благовіщення починається спадання змія, його вмирання; а прокляття, яке лежить через гріх на роду людському, дозволяється і знімається дивовижною спасенною силою першого і єдиного істинного благовістя, бо це означають слова: “Сьогодні змиєве потьмарнішало хитання, клятви ж праотців розрізнити співуз”. Гріхом вторгся і втілився в людині сморід брехні й обману, а втіленням Господа в людину вселяється Божественне добро, а вкупі з ним – пахощі вічної істини та правди, тому на Благовіщення Святій Діві відкривається, що з Неї втілиться Господь, “яко нехай проженет злосмрадіє оману принади благодаттю”. Створена за образом Божим, людина гріхом спотворила цей Божий образ у собі; пристрасті безбожного життя розтрощили людський рід, а Господь втілюється, щоб позбавити людський рід пристрастей неподобства і дарувати первозданну красу.
За Своїм невимовним милосердям Господь втілюється, щоб, сповнивши людину Божественною благістю, істиною і життям, повернути її в споконвічне блаженство безгрішності. У цьому сенс слів благовісника Святій Діві: “Приимеши во утробі Твоей Бога воплощаема, и Тобою человечество, на древнє блаженство, за благоутробие призывающа”. У таємниці Благовіщення через Особистість втіленого Господа виражена вся таємниця спасіння. У Боговтіленні подається світу спасіння, бо Господь вочеловечується “на спасіння душ наших”. Благовіщення – це святий день, у який сповіщається одвічна Божа таємниця про спасіння світу втіленням Бога Слова, тому цей день і називається “главизною нашого спасіння”.
Народжуючись від Діви, Господь Ісус Христос приносить благословення всьому людському єству, роблячись “вирішенням клятви”. Господь народжується, щоб як єдиний Сильний повернути людину “в перше надбання”. У святий день Благовіщення стався великий космічний і вселюдський переворот і відродження: Діва приймає радість, земля стала небом, світ звільнився від первинного прокляття. Людське єство, яке в день Святого Благовіщення Бог Слово приймає у Свою іпостасну єдність, оновлюється на своєму початку і через оновлення вперше причащається істинної небесної радості. До святого Благовіщення людський рід жив серед тіней реальності, блукаючи серед спокусливих примар; на Благовіщення він через Бога Слова повертається до єдиної Реальності – до Бога, звільняючись тим самим від уявних істин. У цьому – диво, але цілком природне, бо Творець природи не рабствує законам природи. Різдво – це воістину Божий день, у який Господь звершив велику Божественну справу для людського роду. Це день, у який час стає часом нашого спасіння. Рай, доти зачинений людським богоборчим гріхом, Господь відчиняє Своїм народженням у плоті, і до того ж – усім людям як нащадкам Адама. Народжуючи Господа Ісуса, Пресвята Богородиця народжує порятунок, і просвітлення, і життя, і спасіння, бо все це нероздільно поєднано в Його Боголюдському Обличчі.
Саме народження Бога у плоті має таємниче і спасительне значення, впливаючи на цілковите людське єство: роблячись людиною, милосердний Господь розв’язує кайдани гріха і скидає їх з людської істоти. Своїм добровільним народженням у плоті Господь повертає нас у первісний, райський стан. До втілення Бога Слова вся тварюка була рабом гріха; з народженням Його у плоті вся тварюка звільняється від рабства первородному гріху. Творець позбавляє світ, добровільно народжуючись від Святої Діви.
Гріхом людина умертвила (букв.: “о-смертила”. – “Прим. пер.”.) себе, і смерть стала для людських істот законом; народжуючись як людина, Господь Іісус Христос виганяє з людського єства початок смерті – гріх і з’єднує з безсмертям (букв.: “о-безсмерчує”. – “Прим. пер.”.) увесь людський рід. Людське єство, що стало через первородний гріх тлінним, зцілюється в новонародженому Богонемовляті і постає відтвореним.
У досточудному народженні Бога у плоті одночасно здійснилися чотири славні таємниці: відкрито рай, відновлено людський рід, знищено прокляття, процвіло спасіння світу. Народженням Спасителя у вертепі всім народам відчинені райські врата. Рід людський раніше гріхом засудив себе на смерть і прокляття, а Бог Слово, народившись плоттю, розірвав ризи стародавнього осуду й зодягнув нас у нетління. Та й саме повивання в пелени цього чудового Богонемовляти має сотеріологічний сенс і силу, бо означає і є одягання нашого єства в первозданну красу.
Гріхами відчужена від Бога людина, завдяки народженню Слова від Святої Діви, стає громадянином неба. Своїм гріхопадінням людство затягнуло все створіння в смерть і тління, але, народжуючись плоттю, Господь оновлює створіння, зотліле в злих злочинах, – у цьому причина того, що народженню Спасителя радіють і гори, і пагорби, і долини. Творець, Одвічний Цар, народжується у Вифлеємі: і Едем відчиняється, і полум’яна зброя забирається, і огорожа руйнується, і Небесні Сили з’єднуються із земними створіннями, Ангели з людьми складають могутнє славослів’я. Безсмертя людського життя, припинене в раю гріхом, відновлюється втіленням Бога Слова, Який є Життя вічне, бо “Древо живота” процвіло у Віфлеємській печері.
Своїм Народженням на землі Господь Ісус Христос дарує людям відродження і зводить їх до первісної шляхетності. Бог Слово таємничим чином з’єднався з людьми неслиянним з’єднанням, і сприйняттям на Себе людської плоті Він вводить у безсмертя і спасає людський рід у всій його повноті. Завдяки пришестю Христа у плоті була знищена і зруйнована ворожнеча між людиною і Богом, людина істинно причащається едемського древа життя і стає оброблювачем саду безсмертних дерев, тобто безсмертних думок, почуттів і звершень. Від Адама до Христового пришестя разом із гріхом царює і пекло, але безсоромна тиранія зла винищується, коли плоттю народжується Визволитель із коліна Давидова, запанувавши на престолі навіки.
З усіх подій життя Богонемовляти Христа на людський рід виливається життєдайна і спасительна сила; тому [навіть] Його сповивання в пелени і покладання в ясла дарують людському роду свободу. Своїм народженням Христос як Бог подає незвичайне відродження нащадкам Адама. Творець, народжуючись як дитя, відтворює всю тварюку і приводить її до первозданної благоліпності.
На Різдво відбулася найзворушливіша подія в цьому світі: втілений Бог покликав до Себе людський рід зі спокуси і похмурої, диявольської принади, оновив його і Своїм народженням від Діви скинув з нього прокляття.
Народження Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа по плоті – це таємниця, яка містить у собі спасіння людського роду: винищується ворожнеча між Богом і людьми, відчиняється рай, Херувим відступає від древа життя, і людський рід приступає і насичується райською їжею.
Ненаситною пристрастю до гріха люди створили між землею і небом жахливу прірву; лише завдяки Христовому народженню цю прірву подолано, земля і небо з’єднані, людина втіленим Богом піднесена на небо. Бог Слово, народившись як людина, вочевидь явив у Своєму Боголюдському Обличчі єдиного істинного Бога і Господа, оголивши водночас усю брехливість і нікчемність язичницьких ідолів. Явище Бога через народження у плоті завдає дияволу поразки, припиняє засудження людського роду і відчиняє рай.  Своїм вочеловеченням Премудрий Творець відтворює богоподібну людину, яка відпала злочином від чудового, Божественного життя і сполучилася зі смертю. І не тільки це, але в самому Господньому народженні плоттю відбувається таємниче оновлення тварини, яка загрузла в тлінні через злі злочини. Творець, дивлячись на людину, що гине, яку створив Своїми руками, схиливши небеса, зійшов і істинно втілився від Діви, божественно чистої. Премудрість, Слово і Сила, Син Отчий і Сяйво, Христос Бог, вочеловечившись, – зробив нас новими. Після того як Господь народився у Віфлеємі, Віфлеєм відчинив Едем – рай, ув’язнений гріхом.
Добровільно втілившись, Господь рятує людей, збожеволілих від пороку в розбещеному світі, від тенет гріха. Народженням втіленого Бога від Діви сповіщено невимовну таємницю спасіння; Пресвята Богородиця, народивши Спасителя, скасувала первісне прокляття Єви.
У день Свого Різдва від Діви Господь Іісус Христос вводить – Своєю Боголюдяною Особистістю – у світ цей Свої небесні таємниці та істини, що сукупно зливаються в єдину дивовижну таємницю порятунку світу і людини: Бог стає людиною і тим самим оновлює єство, не перестаючи бути Богом.
Цілком зодягнувшись у людину народженням від Святої Діви, Бог Слово за Своїм великим милосердям відтворює людину. Господь народжується як людина, щоб спорудити занепалу богоподібну сутність людської істоти. Народження Бога у плоті просвітило Божественно-таємничим чином усе створіння – і воно прозріло та пізнало Творця.
За незбагненним Промислом Трисвятого Божества безтілесне Слово народжується плоттю, Неописаний описується тілом і спасає людський рід. Народженням Бога Слова від Святої Діви люди позбулися Адамового прокляття і прийняли благословення, життя і визволення.
На Різдво здійснилася досточудна таємниця: відновлено єство – завдяки тому що незмінний Бог став людиною. Люди, врятовані Христовим народженням, величають Богородицю. Бог, народжений плоттю від Святої Діви, зробив нас синами Божими і тим, хто прийняв Його, дарував первісну гідність. Один погляд на Бога, народженого плоттю у Віфлеємі, наповнює все творіння якоюсь таємничою, відтворювальною силою, і все створіння “новотвориться” і стає новим. Свята Діва народила Сонце – Христа; Ним усе розумне єство просвічується світлом досконалого пізнання, удостоюючись нетління. Гріх і зло далеко відкинули всю тварюку від Бога; Своїм народженням Господь Ісус Христос усе це знову повертає до Бога.
Безгрішний Господь народжується від Чистої Діви, вводячи тим самим у безсмертя весь людський рід, вирішуючи прокляття праматері Єви. Цілком зодягнувшись у людину, милосердний Господь відроджує і пересозидає людину, яку створив за образом Своїм. Господь зцілив наше хворе єство, через Своє втілення поєднавши з ним найнадійніше зцілення – Своє преславне Божество.
Народженням від Діви Владики життя і смерті зупинено “смертне устремління”. Народженням від Святої Богородиці Господь умертвив ворога, виразно розорив пекло і звільнив людей.
Богомудра душа Православної Церкви вбачає багатозначну сотеріологічну подію і в обрізанні Спасителя, пояснюючи його як органічну частину новозавітного домобудівництва спасіння. Господь усіляких терпить обрізання і як Бог обрізує людські гріхи, подаючи тим самим спасіння світу. Всеблагий Бог не посоромився заради людей обрізатися тілесним обрізанням, бо Він, Творець закону, виконує те, що прорекли про Нього закон і пророки.
Будучи безоднею людинолюбства, Господь зодягнувся в образ раба і плоттю обрізався, даруючи всім людям Свою велику милість.
Обрізання припинилося, оскільки Владика Христос добровільно обрізав Себе, благодаттю рятуючи безліч народу. Господь Ісус з’явився як Виконавець закону і тим самим поклав йому [закону] кінець; прийнявши обрізання, Він звільнив людей від прокляття закону. Після того як з’явився Владика Христос і засяяла весна благодаті, припинилося юдейське суботство й обрізання. Творець закону, виконуючи закон, добровільно обрізається плоттю, здійснюючи цим обрізання зими гріха. Терплячи обрізання по плоті, Слово, Бог від Бога, перебуває незмінним по Божеству; так Вищий закону чинить згідно із законом, позбавляючи тим самим усіх від прокляття закону і даруючи вишнє благословення.
Наскільки велике сотеріологічне значення народження Спасителя по плоті, втілення, вочеловечення, видно з того, що Православна Христова Церква Святу Діву, яка народила Спасителя, називає спасінням.
а) Обоження людського єства
Господь Ісус Христос – Спаситель, тому що Він Боголюдина і через те, що Він Боголюдина. У Його Особі Бог вочеловечився і людина обожилася. Своєю Боголюдською Особистістю Господь Ісус Христос виявляє в Собі суто чудо; втілення Бога і обоження людини. Це – основне благовістя, що синтезує весь Новий Заповіт; цим благовістям живе Боголюдське Христове Тіло, Церква. Це своє найзворушливіше благовістя і вічно живе Божественне Одкровення Церква красномовно сповіщає через святих отців і через свої молитви та прохання.
Як у Новому Адамі, Родоначальнику нового людства, у Господі Ісусі Христі обожнене людське єство в принципі. У самій дійсності, спасіння людського єства – це не що інше, як його обоження в Особі Боголюдини Христа. Обоження людського єства в Господі Ісусі Христі походить від його іпостасного єднання з Богом Словом; але водночас людське єство не втрачає своєї обмеженості й того, що робить його людським. “Бог Слово, – за богомудрим словом святого Дамаскіна, – сприймає на Себе всю людину, щоб усій людині дарувати спасіння”. “Христос сприйняв на Себе всю людину і все притаманне людині, крім гріха, щоб усе освятити”.
Обоження людського єства в Особі Боголюдини Христа здійснено так, що “Божественне єство Слова пронизує людське і переносить на нього Свої досконалості”. “Так обожнена плоть (ἡ σὰρξ θεωθεῖσα) (у прп. Юстина стоїть; “людське єство”. – Дод. ред.) не змінила ні своєї природи, ні своїх природних властивостей. Людське єство Господа Ісуса Христа, через вельми тісне, тобто іпостасне, з’єднання з Богом Словом, збагатилося Божественними силами, анітрохи не втративши своїх природних якостей”.
Те, що Бог став людиною, виражається словом “втілення”, “вочеловеченіе” (σάρκωσις, ἐνανθρώπησις); а те, що людина у Христі обожнена, – словом “обожнення”, “обоготворіння” (θέωσις, θεοποίησις). Обоження людського єства – природний наслідок Божого втілення. Втілення Бога – це засіб, яким Бог сповіщає сенс і мету людського буття – обоження і подає Боголюдські засоби для її досягнення. Ставши людиною, Господь Ісус Христос визначив призначення людини; увійшовши в плоть – поставив мету для плоті; увійшовши в матерію – вказав мету матерії. Крім того, ставши людиною, Владика Христос наповнив сенсом усе людське: і народження, і життя, і смерть. У Ньому людське єство прозріло і побачило свою вічну значущість і призначення. До Нього людське єство було гріхом відторгнуте від Бога, між ним і Богом зяяла нездоланна прірва; від часу Його втілення і через здійснене Ним спасіння (букв.: “від Нього та Ним”. – “Прим. пер.”.) цю прірву подолано: Бог увійшов у плоть, у людське єство, поєднався з плоттю найтіснішим з’єднанням, зробив її Своєю на всю вічність.
Своїм втіленням Бог став спільником єства людського – щоб люди стали “причасниками Божого єства” (2Пет. 1:4). Завдяки Боговтіленню, людське єство з тимчасового стало вічним, з малого великим. Або, за натхненним словом святого Григорія Нісського, “людина перевершує своє власне єство: зі смертного стає безсмертною, із тлінного – нетлінним, із тимчасового – вічним; одним словом, із людини – богом.
Боголюдське домобудівництво спасіння, здійснене Спасителем, має на меті спасіння людини через обоження. Це – Божественна істина, вперше сповіщена людському роду і вперше здійснена у втіленні Бога Слова. Обоження людини, за святим Іринеєм, – це сенс і мета Боговтілення: “Син Всевишнього став Сином Людським, щоб людина стала Сином Божим”. “За Своєю безмірною любов’ю Ісус Христос, Слово Боже, став тим, що ми, щоб зробити нас тим, що Він (uti nos perficeret esse quod est ipse)”. Особливо вказуючи, що спасіння, тобто обоження, неможливе без втілення Бога Слова, святий Іриней каже: “Яким би чином людина перейшла в Бога, якби Бог не перейшов у людину?” Спасіння людського єства неможливе без обоження, а обоження неможливе без втілення істинного Бога. Своїм втіленням Бог Слово ввів у процес обоження все людське єство, в його основі. “Бог Слово, – каже святий Афанасій Великий, – сприйняв на Себе людське тіло, щоб, як Творець, оновивши це тіло, обожити його в Собі й у такий спосіб усіх нас, за подобою Свого тіла, ввести в Небесне Царство. Але не обожилася б людина, поєднавшись із створінням, якби Син не був істинним Богом. Людина не приступила б до Отця, якби Той, Хто вбрався в тіло, не був би істинним за природою Отчим Словом. І як не звільнилися б ми від гріха і прокляття, якби плоть, в яку вдягнулося Слово, не була за природою людською (бо з чужим для нас не було б у нас нічого спільного), так і не обожилась би людина, якби той, хто став плоттю, не був би за своєю природою тим, хто є від Отця, істинним і власним Словом Отчим. Для того й відбулося таке з’єднання, щоб той, хто за природою – людина, поєднався з Тим, Хто за природою – Бог, і щоб тим самим порятунок і обоження людини стало надійним і твердим”. “Як Господь, зодягнувшись у плоть, став людиною, так і ми, люди, сприйняті Словом, обожнюємося Його плоттю і вже успадкуємо вічне життя”. “Бо Бог Слово став людиною, щоб у Собі нас обожити; вочеловечився від жінки, і народився від Діви, щоб перенести на Себе наше гріховне народження, і нам стати вже родом святим і “причасниками Божого єства” (2Пет. 1:4)”.
Усе Христове має загальнолюдське значення. Своїм втіленням Бог Слово обійняв усе людське єство і повів його шляхом Божого синівства. “Для того Син Божий став Сином Людським, – каже отець Православ’я, – щоб сини людські, тобто сини Адамові, стали синами Божими”.
Ставши людиною, Бог Слово відкриває людському єству горизонти нескінченного божественного процвітання і шляхом порятунку зводить [людей] до найдосконалішого обоження. “Бог Слово втілився, – каже святий Григорій Богослов, – щоб людина настільки стала богом, наскільки Бог став людиною”. Вочеловеченням Бога стає можливим і здійснюється обоження людини. Як досконала Боголюдина Господь Ісус Христос обожнює людину, не позбавляючи людину того, що робить її людиною. “Бог Слово, – міркує святий Богослов, – стає людиною по всьому, крім гріха. Бог обожив, людина була обожена”.
Господь втілився, щоб відтворити і звести до кінцевої досконалості богообразність людського єства. “Христос з’єднав Свій образ із нашим, каже святий Григорій, – щоб стражденний Бог і моїм стражданням надав допомогу, і мене зробив богом через Свій людський образ”. “Слово Отче було Богом, але стало людиною, щоб, поєднавшись із земними [людьми], поєднати з нами Бога. Обоюду Воно – єдиний Бог; наскільки [Воно] людина, настільки мене, людину, робить богом”.
Людина була створена за образом Божим, щоб зусиллям своєї вільної волі зростати в нескінченній божественній досконалості, дедалі більше і більше стаючи богом за благодаттю. “Але коли людина не стала богом, – каже мудрий Богослов, – то Сам Бог став досконалою людиною, щоб за допомогою сприйнятого на Себе відтворити раніше дароване, знищити осуд цілковитого гріха і через Померлого умертвити умертвителя… Бог Слово від початку був Богом, Творцем усіляких, вищим від часу, страждань і тіла. Коли ж людина була уражена древом пізнання і заздрість вразила все наше єство як легкоуловлюване і таке, що зазнало осуду, тоді Слово Боже народжується заради нас, щоб повалити звеличування заздрощів і відновити ушкоджений образ, бо зачинається в чистій Діві й з’являється на світ Бог, цілковитий Бог і людина, що спасає всього, цілу людину”.
Знебожене гріхом і позбавлене святості людське єство лише втіленим Богом освячене й обожене. “”Слово стало плоттю”, – каже святий Амвросій, – щоб плоть могла стати богом (caro fieret Deus)”. “Син Божий принизив Себе, щоб Йому, Чию повноту людина не могла підняти, влити Себе в людину, наскільки ця могла Його вмістити (pro eo quod capere possem, infunderetur)”.
За богомудрим вченням святого Максима Сповідника, “Бог Слово Своїм втіленням дарував людському єству надприродний дар – обоження (τὴν θέωσιν)”. “Втілення Бога настільки зробило людину Богом, наскільки Бог став людиною”. “Бо ясно, що Той, Хто без гріха став людиною, обожив (θεοποίησε) людське єство, не змінивши Свого Божества, і настільки підніс його заради Себе, наскільки Сам принизив Себе заради людини”. Своїми по-херувимськи проникливими очима Церква бачить у втіленні Бога Слова обоження людського єства і в обоженні – спасіння. Особливо чітко вона це виокремлює у своєму непогрішному розумінні народження Бога у плоті й у свято Різдва Христового сильно та натхненно славословить цю благу звістку: “Днем Бог на землю прийшов, і людина на небеса взиде”. “Слава і хвала на землі Народженому, що народився і обожив земнородну істоту”. Народжуючись від Діви, Владика Христос приносить людям “багатство обоження”. “Бог людиною від Діви з’явився, уявився якоже ми і обожив плоть”. “Весь же за нами зубожівши, і перстнаго від самого єдинодушія і спілкування богозробив єси”.
Обоження людського єства, відновлення його богозданної цілісності, здоров’я, краси, доцільності – ось мета людинолюбного втілення Бога Слова. “Вседосконалий народжується, – сповіщає всемудрий дух Церкви в молитовному різдвяному богослов’ї, – і Безначальний від Діви приймає початок, обожити прийняття іський”. “Діва Співтворця єства народити йде у вертепі, плоть з Неї по Іпостасі невимовно природно понесшаго, яко нехай обожить людство”. “Та Божественному причастю земнородних зробиш, від Діви плоть нашу, Ти зубожів єси, прийми”. “Нехай обожить людство, Бог бисть людина з Тебе, Діво Чиста, паче слова і сенсу”. “Різдвом Твоїм, Діво, обожихомся смертні”.
У самому народженні Господа від Святої Діви таємничим і невимовно Божественним чином звершується обоження людського єства і дозвіл його від гріхів. Втілившись і прийнявши образ раба, Господь обожив смертне людське єство і прославив його Собою і разом із Собою. Бажаючи обожити давніше зотлілу людину, Бог став людиною. Народжений від Діви був Богом, щоб обожити смертних людей. Ми обожені через Богородицю, бо Вона плоттю народила Бога Слово. Тим самим і Богородиця обожила людей, бо народила втілене Слово.
Усе, що стосується Боголюдського життя Господа Іісуса Христа, має силу боготворящу, яка таємниче перестворює людське єство з недосконалого на досконале і робить людину богом по благодаті. Людинолюбний Бог Слово став людиною і був розп’ятий, щоб зробити людину Богом. Нескінченна Христова благість проявляється в Його Божественному намірі Своїм вочеловеченням зробити людину Богом по благодаті. Бажаючи обожити цілковиту людину, Бог Слово з’єднується зі Святою Дівою, і відбувається незбагненна таємниця: Діва народжує, залишаючись Дівою, і Бог з’являється у плоті. “Нехай обожить людство, Бог є людина”.
Прийнявши частку в людському єстві, Бог Слово дарує людині Своє Божество; і, з’явившись людиною без гріха, Він подібним очищає подібне. Втілення Бога Слова має одну мету – обоження людини; у цьому полягає все Боголюдське домобудівництво порятунку: “Нехай обожить нас, Бог втілитися… і була людина”. У момент зачаття Спасителя у Святій Діві таємничою силою обоження охоплено все людське єство: Христос вселився в Пресвяту Богородицю й обожив усі людські істоти. Втілюючись, Господь Ісус Христос обожнює людину як особливий рід істот.
Гріх – це знеболювальна сила, що позбавляє святості; безгрішне і всесвяте Боже Слово приймає на Себе зотліле від гріха людське єство, освячує його, обожнює і підносить до його райської, безгрішної святості, богоподібності та божественності. Бог Слово з’явився зі Святої Діви як досконала людина, щоб обожити людей. Давши Богові плоть Своєю дівочою кров’ю, Свята Діва обожила людство. – Зі Святої Діви народжується Бог, щоб обожити людину.

2. Таємниця Хрещення Спасителя і таємниця спасіння

Хрещення Господа Ісуса Христа на Йордані має вселюдське значення. Воно – складова частина Боголюдського життя Спасителя на землі і природний наслідок Його втілення. Взявши на Себе людське єство, Бог Слово проніс його і провів через усі Боголюдські подвиги, за допомогою яких здійснив спасіння людського роду. Промислительно провів Він його і через Своє Хрещення від святого Іоанна. Будучи безгрішним, Господь Ісус Христос не мав потреби хреститися Іоанновим хрещенням покаяння. “Але як Новий Адам, як новий родоначальник людства, що взяв на Себе всі гріхи світу (див. Ін. 1:29), Він хреститься заради спасіння людей, οἰκονομικῶς. Бо подібно до того, як заради людей став Він людиною, щоб розтрощити диявола, який перш за все скинув людей, так заради людей Він і хреститься, щоб у воді було поховано нечистоту тих, котрі мали відродитися водою і Духом”.
Своє хрещення від Іоанна безгрішний Господь вважає необхідним для спасіння людського роду, називаючи його виконанням усякої правди (див. Мф. 3:15). Коли Предтеча, усвідомлюючи свою гріховність за Адамом, із хвилюванням просить Спасителя: “Мені треба охреститися від Тебе, і чи Ти приходиш до мене?” – Господь йому відповідає: “Залиш тепер, бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:14-15). “Під правдою розуміється закон, – каже блаженний Феофілакт. – Природа людська була проклята, каже Спаситель, бо не могла виконати закон. Я виконав і інші приписи закону, так що залишається Мені це – хреститися. Зробивши це, Я звільню єство від прокляття. Бо це личить Мені”.
“Іоанн Хреститель вважав, – каже святий Златоуст, – що ніяк не личить Спасителю прийняти хрещення від раба. А Спаситель йому відповідає, що це Йому вельми пристойно. Чому ж це Йому пристойно? Тому що нам необхідно виконати весь закон. Це Спаситель і позначив словами – “всяку правду” (Мф. 3:15), бо правда – це виконання заповідей. Оскільки ми, каже Спаситель, уже виконали всі інші заповіді і залишається нам тільки ця, то і її треба додати. Я прийшов звільнити вас від клятви, що лежить на вас за злочин закону. Тому повинен Я спочатку Сам виконати весь закон і звільнити вас від осуду – і тим самим скасувати закон. Отже, Мені належить виконати весь закон, тому що повинен Я звільнити вас від прокляття, написаного проти вас у законі. Для того-то Я і прийняв на Себе плоть, і прийшов у світ”.
Своїм Хрещенням Господь Ісус Христос визволив людське єство від прокляття і повів його шляхом Боголюдського благословення і спасіння. У цій нескінченній таємниці бере участь вся Свята Трійця – Отець, Син і Святий Дух, сповіщаючи Себе світові як єдине Божество. Тому Хрещення Спасителя – це, насправді, найдосконаліше Богоявлення: Отець сповістив про Себе і явив Себе як Бога, Син сповістив про Себе і явив Себе як Бога, Дух Святий сповістив про Себе і явив Себе як Бога. А цим розкрито і показано, що справа повідомлення людям благої звістки і спасіння людського роду є, власне, справою Троїчного Божества.
Згідно зі святим почуттям і апостольською свідомістю Вселенської Христової Церкви, в день Богоявлення сповіщено і частково звершено таємницю спасіння. Зрозуміло, що в кожен момент Свого земного життя Спаситель Своєю Боголюдяною Особистістю звершує спасіння світу, але у Своєму Хрещенні на Йордані Він проявляє це з особливою силою. Богоявлення не було б повним, якби в ньому не розкривалося і домобудівництво порятунку, і якби воно не мало виняткового сотеріологічного значення. Зрештою, сам факт явлення Троїчного Божества має на меті освячення і спасіння людини. Бо в цьому – весь сенс і пришестя Спасителя у світ, і явлення світу Троїчного Божества. Хрещення Спасителя – це органічна, складова частина Його людинолюбного подвигу спасіння людського роду. У Боголюдському домобудівництві спасіння світу воно являє собою природну, неминучу, необхідну і неопустошувану священну таємницю, з якої безперервно витікає всемогутня сила спасіння.
У Хрещенні Господа Ісуса Христа таємничим чином хреститься все людське єство, бо все, що належить Боголюдині, переноситься на людський рід силою Його Божественного Обличчя. Досточудна таємниця Хрещення Спасителя, розглянута святими отцями – цими світлими очима Церкви, являє себе таємницею порятунку людини і світу від гріха, зла і диявола. Усім єством занурений у вселенське почуття і свідомість Христової Церкви, святий Афанасій Великий в усьому Христовому бачить сотеріологічний зміст і значення для всього, що притаманне людині. – “Зішестя Святого Духа на Боголюдину Христа під час Хрещення на Йордані було Його зішестям і на нас, тому що Він носить на Собі наше тіло… Бо коли Господь як людина хреститься в Йордані, ми в Ньому і Ним омиваємося; і коли приймає Він Духа, ми через Нього стаємо духоприїмцями… Духом помазується не Слово, оскільки Воно – Слово і Премудрість, але в Ньому і Ним помазується взята Ним на Себе плоть, щоб освячення, здійснене над Господом як над людиною, здійснилося Ним над усіма людьми”. “Втілене Слово і дає, і приймає: дає як Боже Слово, приймає як людина; вдосконалюється не Слово, бо Воно все завжди мало і має, але вдосконалюються люди, які в Ньому і через Нього мають початок прийняття. Бо коли тепер Про Нього сказано, що Він помазується як людина, – у Ньому помазуємося ми; і коли хреститься Він, хрестимося в Ньому ми”.
Для тайновидця, святого Григорія Богослова, Богоявлення – це день нашого спасіння, бо Хрещення Господа Христа в Йордані має вселюдське і космічне значення. Хрещенням Спасителя освячується вода, а з нею – і вся тварюка; освячується людина, і з нею – весь людський рід. “До Іоанна Хрестителя приходить Ісус, – каже святий Богослов, – Ісус, який освячує, можливо, самого Хрестителя, безсумнівно ж, усього старого Адама, щоб поховати у воді, а перед ними і для них Він освячує Йордан, і, оскільки Сам був дух і плоть, то звершує Він це Духом і водою”. Хрещення Спасителя в Йордані було “очищенням вод” для людей. “Ісус, що очищається в Йордані, є очищення людини, або, краще сказати, цим очищенням Він робить чистими води, тому що не потрібно було очищення Тому, Хто вземлював на Себе гріх світу (див. Ін. 1:29)… Він ходить по морю, і віддається, і розпинається, і розпинає людський гріх; приводиться, як ягня, і приводить, як Ієрей; як людина ховається, і повстає, як Бог, а потім сходить на небо, і прийде зі славою Своєю. Скільки торжества для людини в кожній Христовій таємниці! У всіх же в них головне одне – людська досконалість, відтворення і повернення до першого Адама”.
Господь Ісус Христос “охрещений як людина, але дозволяв гріхи як Бог; охрещений не тому, що Йому було потрібне очищення, а щоб освятити води”. “Виходячи з води після Хрещення, Ісус підносить із Собою весь світ і бачить “небеса, що розверзаються” (Мк. 1:10), – небеса, які Адам для себе і для своїх нащадків так само зачинив, як і рай полум’яною зброєю”.
Хрещення Спасителя, за святим Іполитом, треба розуміти в сотеріологічному сенсі. “За Своєю людинолюбною поблажливістю Господь не приховав від єства вод того, що зробив таємно, бо “бачили” Його “води, і злякалися” (Пс. 76:17). Вони мало не виступили і не побігли зі свого русла. Тому-то пророк, задовго до цього передбачаючи цю подію, і запитував: “Що ти є, море, яко побігло єси? І тобі, Йордане, яко повернувся ти назад?” (Пс. 113:5). А води на це відповіли: ми бачили Творця всіляких в “образі раба” (порівн.: Флп. 2:7), і оскільки не відали ми таємниці домобудівництва спасіння, то нас охопив страх”.
Слова Спасителя святому Хрестителю: “Залиш тепер; бо так належить нам сповнити всяку правду” (Мф. 3:15), – святий Іполит пояснює так. “Залиш, Іоанне; ти не мудріший за Мене. Ти дивишся як людина, а Я провиджу як Бог… Я – Виконавець закону і не бажаю залишити в ньому будь-чого невиконаним, щоб після Мене Павло міг голосно сповістити: “Кінець закону” (у сербському тексті букв. “повнота закону. – Прим. пер.) – “Христос, на праведність усякого віруючого” (Рим. 10:4). Хрести Мене, Іоанне, щоб ніхто не нехтував хрещенням. Я приймаю хрещення від тебе, раба, щоб ніхто з царів і можновладців не зневажав прийняти хрещення від смиренного священика. Допусти Мене зійти в Йордан, щоб люди могли чути Отче свідоцтво і пізнати силу Сина. – Тоді Іоанн допустив Його. – “І, охрестившись, Ісус негайно вийшов із води; і ось, відкрилися Йому небеса, і побачив Іоанн Духа Божого, Який сходив, як голуб, і спускався на Нього. І ось, голос із небес промовляє: Сей є Син Мій улюблений, у Якому Моє благовоління” (Мф. 3:16-17)”.
“Скількох численних і різноманітних дарів мали б ми позбутися, якби Господь поступився Іоанну і відмовився від Хрещення! І справді, до Хрещення Спасителя небеса були ув’язнені; вища область недоступна. Ми сходили в дольні місця, але не сходили в горні. Але, щойно Господь охрестився, Він тут же відтворив стару людину і знову довірив їй скіпетр усиновлення. Бо Йому негайно відкрилися небеса (див. Мф. 3:16). І відбулося примирення видимого з невидимим; небесні Чини сповнилися радості, земні немочі зцілилися, відкрилися невимовні істини, вороги стали друзями”.
У святий день Богоявлення звершено велике таїнство очищення людського єства через Хрещення Господа Ісуса. “Нині Господь Іісус Христос хреститься Іоанном, – каже святий Григорій Ніський, – щоб очистити оскверненого, згори низвести Духа і піднести людину на небеса; щоб той, що занепав, повстав, а той, хто скинув його, посоромився”. “Хрестившись Сам, Ісус освятив хрещення, – каже святий Кирило. – Однак хрестився Він не для того, щоб отримати прощення гріхів (бо Він був безгрішний), але, будучи безгрішним, хрестився для того, щоб тим, хто хреститься, дарувати Божественну благодать і гідність. Бо як за прикладом людей, що мають плоть і кров, Він і Сам сприйняв на Себе це, щоб ми, ставши учасниками Його пришестя у плоті, причастилися водночас і Його Божественної благодаті, – так Ісус і охрестився, щоб ми через це знову стали з Ним спільниками й одержали вкупі зі спасінням славу. За словами Йова (див. Йов. 40:18,19), у водах був дракон, здатний поглинути Йордан. Оскільки, отже, належало розтрощити голови дракона, то Він, зійшовши у води, зв’язав сильного, щоб ми отримали від Нього владу наступати на зміїв і скорпіонів (див. Пс. 73:14; Лк. 10:19)”.
“Чому, – запитує святий Златоуст у своїй бесіді на Богоявлення, – Богоявленням (Ἐπιφάνεια) називається не день, у який Господь Христос народився, а [день] у який Він хрестився? Сьогоднішній день – це день, у який Він охрестився й освятив природу вод. Тому в це нинішнє свято всі беруть воду, приносять її в домівки і зберігають протягом усього року, адже сьогодні води освячено; і відбувається явне диво: вода ця не псується від довгого часу, але, взята сьогодні, вона весь рік, а часто і два, і три роки, залишається неушкодженою і свіжою, і після такого тривалого часу не поступається воді, тільки-но взятій із джерел. Чому, значить, день цей називається Богоявленням? – Тому що Господь Ісус Христос став відомий усім не тоді, коли народився, а коли хрестився. До цього дня Він не був відомий багатьом”.
Освятивши воду Своїм Хрещенням, Господь таємничим, Божественним чином освятив усе створіння в початку (в принципі). На це нам вказує по-херувимськи прониклива думка святого Златоуста: “Господь Ангелів зійшов у води Йордану і, освятивши єство вод, зцілив увесь всесвіт”.
Спасительна сила Хрещення Боголюдини проникає в усе людське єство, виганяючи з нього все гріховне і порочне. “Господь хрестився, – каже святий Ісидор Пелусіот, – щоб зробити людину чистою від злочину. Його Хрещення звільняє людей від гріха і [воно] є символом їхнього безсмертя в Ньому”.
“Господь Ісус хреститься на Своєму тридцятому році, – каже блаженний Феофілакт, – оскільки цей вік приймає в себе всі гріхи. Бо в першому, дитячому, віці – багато нерозумності; у другому ж, юнацькому, – багато полум’яної пожадливості та гніву; а коли людина робиться досконалим чоловіком – багато користолюбства. Господь, отже, дочекався цього віку, щоб у всіх віках виконати закон і освятити нас”.
“Господь хрестився не для того, – каже святий Дамаскін, – що Йому Самому потрібне було очищення, а для того, щоб, зробивши Своїм моїм очищення, “стерти глави зміїв у воді” (Пс. 73:14), змити гріх, поховати у воді всього старого Адама, освятити хрестителя, виконати закон, відкрити таємницю Трійці, стати для нас взірцем і прикладом хрещення”.
Вселюдську і всекосмічну силу і значення Хрещення Спасителя на Йордані в усій невичерпній глибині та неосяжній широті проникливо розкриває і богомудро пояснює молитовна думка Церкви, особливо в богослужіннях на Богоявлення. Наставлювана святими почуттями Вселенської Церкви, молитовна думка Церквистає в захопленій радості, дивлячись на Божественне багатство, яким Спаситель наділяє нещасний людський рід Своїм Хрещенням на Йордані. Завдяки Хрещенню Спасителя на Йордані, сила порятунку, що увійшла у світ із втіленням Господа, незліченними хвилями рясно виливається на людський рід і на все створіння.
Народження Господа Ісуса Христа від Святої Діви – це таємниця, сповнена сотеріологічного значення й сили; але і Його Хрещення від Іоанна – це теж таємниця, яка знову-таки рясніє сотеріологічною значущістю та силою: “Невимовлене Зішестя Зиждителю, що перше від Діви засяяло, світ осяяло є; Сам же Христос, інше таїнство нині звершуючи, іде на Йордан земним у дивне відродження”. Своїм Хрещенням у Йордані безгрішний Господь очищає наші гріхи, розтрощує главу змія, відчиняє рай, раніше зачинений злочином від спокуси змія, одним словом, – відбувається найголовніше в надзвичайній таємниці порятунку (“таїнства дивного главизна” ¬ μυστηρίου ξένου тὸ κεφάλαιον). За Своїм безмірним милосердям Господь Своїм Хрещенням дарує вірним позбавлення. Хреститься Благодійник усіх, потопляючи у водах безліч безмірних гріхів наших.
Церква іменує Богоявлення святом “Просвітлення”, святом просвітлення, осяяння, тому що Господь Іісус Христос через Своє Хрещення світлом Троїчного Божества просвітив, висвітлив, осяяв потемніле від гріха, потьмяніле від гріха, затьмарене, почорніле людське єство. У Христовому Хрещенні просвіщається людське єство, позбуваючись темряви гріха, і вбирається в Божественне вбрання нетління. Хрестившись, Господь дарував нашим душам просвітлення. Хрестячись від Іоанна, Господь Ісус Христос увесь світ – ззовні і зсередини – наповнив Божественним світлом. Христос з’явився нам у Йордані і просвітив світ. У Господньому Хрещенні до нас прийшло просвітлення, з’явилася благодать, настало визволення, просвітився світ.
Хрещення Спасителя – це джерело Божественної сили, що спасає людей від гріха і відтворює їх. Своїм Божественним Хрещенням Господь Іісус Христос оновлює нас, що постаріли в багатьох гріхах. Ціле потомство Адама занепало під дією гріхів і смерті; Своїм Хрещенням Господь оновлює, омолоджує весь людський рід (“Адама оновлює” = τὸν Ἀδὰμ ἀνακαινίζει)”.
Мета Хрещення Спасителя в Йордані – потопити змія-диявола і змити Адамовий злочин. З великої Своєї милості Господь йорданськими водами потопив людські гріхи. Входячи у воду Йордану, Господь висушує річку зла. Своїм Божественним світлом Господь Ісус Христос запалив Свою людську плоть, як світильник, і посеред Йордану шукав божественний образ, похований пристрастями й гріхами, і, знайшовши його, Своїм Хрещенням дарував йому красу.
Хрещення Спасителя має космічне значення: ним Господь зруйнував гріх світу. Заражені Адамовою гріховністю люди до разючої подібності уподібнилися до гріха, якимось фантастичним чином надавши йому людські риси; Бог, який став людиною, олюднився і охрестився в Йордані, щоб усіх людей очистити від Адамового гріха, щоб йорданськими водами омити гріхи праотця. Оскільки за всіма людськими гріхами стоять біси як головні творці гріхів, то Господь Ісус Христос під час Свого Хрещення розтрощив Своїм Божеством глави невидимих зміїв, тобто нечистих, лукавих духів.
Таємниця Христового Хрещення потопає і розчиняється в грандіозній таємниці Його Боголюдської Особистості, роблячись ясною Нею і в Неї. Єдинородний Син Божий як людина просить хрещення від смертного, а як Бог бере на Себе гріх світу і дарує всім велику милість. Втілений Бог, наше Просвітлення й Очищення, входить у йорданські води, щоб змити скверну людського зла і відтворити нас, скрушених. Хрестячись, Владика Христос дарує всім життя, не підвладне умертвінню. Христове Хрещення спрямоване до того, щоб [Хрещенням] зробити багатьох чад Церкви.
Своїм Хрещенням у Йордані Господь Ісус Христос безболісно припиняє страшні недуги людських душ, оновлюючи занепалих людей новим народженням. Творець і Відкупитель приймає хрещення від Іоанна для відтворення людей. На Богоявлення людям відкривається глибина премудрості потаємної таємниці і безодня Божого Промислу, бо Бог на землі з’явився з плоттю для відновлення людського роду.
Господь Ісус Христос – це новий Адам, і Своїм Хрещенням Він виправляє всезгубне падіння Адама [стародавнього], даруючи людям преславне визволення в новому народженні (“свобода пакибитія”). На Богоявлення Спаситель усіх людей звільняє людину від рабства дияволу. День Хрещення Спасителя називається Богоявленням, тобто явленням Христа, тому що в цей день Господь Ісус Христос розкрив, сповістив Себе і Свою справу світу.
Своїм Хрещенням Господь підносить на висоту спасіння нас, зотлілих пристрастями. Смиренний Господь хреститься в річці, омиваючи тим самим людину від поганих пристрастей. Хрестячись у йорданських водах, Господь Ісус Христос потоплює людські гріхи і витягує людей із глибини зол.
Падінням у гріх людина вивергнула з себе і скинула з себе багато божественного, тому після свого гріхопадіння з соромом відчула себе голим перед Богом. Пам’ятаючи про це, Церква [у своїй богоявленській гімнографії] оголошує: спокусою зміїною людина була оголеною, а Господь Своїм чесним Хрещенням надягає на неї спасительний одяг. Гріх виділяє із себе смерть, а Христове Хрещення виділяє життя.
Своїм втіленням Боже Слово сприйняло на Себе людське єство, віддалене від Бога; Своїм же боготворящим Хрещенням Воно усвоює його Собі так, як це личить Богові, і підносить до першоподобної гідності. Своїм Божественним Хрещенням Господь Ісус розвіює темні хмари гріха, що покривають наші серця.
На Йордані сталася приголомшлива таємниця: хрестячись, Владика Христос зодягнув людину в шати Небесного Царства. Незбагненно для розуму те, як Господь водою і Пресвятим Духом очищає людей; це – таємниця Його домобудівництва спасіння, таємниця над-розумна, висота якої недосяжна, а глибина невимірна. Хрестячись у Йордані, Владика Христос Сам звершує велику таємницю. Велика і страшна таємниця звершується в Йордані: Господь всіх людей хреститься рукою раба заради очищення всіх і за Своїм великим милосердям звершує початок спасіння.
Господь Ісус Христос хреститься, щоб вогнем і Божественним Духом очистити наше єство. Своїм Хрещенням Господь Ісус Христос примирив нас з Отцем. Творець втілився від Чистої Діви суто, як Бог і людина, – бажаючи Адама, тобто весь людський рід, відтворити Хрещенням. Господь Ісус Христос, єдиний за природою невинний, що не підлягає відповіді, вимагає хрещення, бо Він прийшов для того, щоб, будучи хрещеним у воді, потопити “провини людські”.Спасіння – в Особі Спасителя. Де тільки Він з’являється, там негайно сяє спасіння. Тому про Спасителя і говориться, що приходить Він на йорданські води спасти людський рід. Носячи образ раба, Бог Своїм боготворящим Хрещенням звільняє нас від рабства дияволу.
Гріхи скинули людське єство в прірви зла; пристрасті скинули його в безодні пороків, і воно стрімко падає в усі жахи пекла. Господь втілився, щоб зупинити його падіння, піднести його і спрямувати до Неба. Це зробив Він особливо на Йордані, бо, коли охрестився в Йордані, наше єство, переможене пристрастями, звернулося до Неба і вклонилося Господу. Хрещенням Господа Ісуса Христа до всіх прийшло очищення, визволення, оновлення (відтворення), просвітлення.
Єдиний Благодійник і Безгрішний благодаттю очищає гріховну скверну у водах Йордану. Хрестячись від Іоанна, Спаситель звершує велику таємницю, бо людство, принижене гріхами, Він невимовним чином звеличує Своїм Хрещенням. У річці Йордані Боголюдина потоплює людські гріхи. Спаситель, Повнота всіх благ, говорить Хрестителю: підійди, хрести Мене, бо Я хочу наповнити єство людей святістю і чистотою. Своїм безсмертним почуттям Церква сильно відчуває, що Господь Іісус Христос Своїм Хрещенням омиває Адама і весь людський рід від першого падіння. Свята думка Вселенської Церкви драматично і зворушливо описує очищення і спасіння світу Хрещенням Спасителя; Спаситель говорить Предтечі: “Нині десницю твою Мені взаимствуй, нехай омию в Мені світу гріхи гріха”, “на се бо приидох, Мене крести, в Мені людства очищующающа гріхи гріха”.
Божественним світлом Господь очищає у водах Йордану скверну наших душ. Хрестячись, Спаситель дарує людям спасительне звільнення, очищаючи вогнем Хрещення скверну душ.
Христос Бог приходить на Йордан до Іоанна хреститися, щоб Своїм Божеством стерти голови невидимих зміїв, тобто злих духів. Своїм Хрещенням у Йордані Господь позбавляє нас від рабства давньому гріху, освячує і просвічує.
Прийнявши Хрещення, Господь Ісус Христос відродив нас Божественним Богоявленням і звів до Божественного світла. У стародавні часи Господь через пророків являв символи Свого Богоявлення, а під час Хрещення в Йордані Він людям ясно і наочно сповістив потаємні таємниці, даруючи їм нове [божественне – θείαν] відродження. Своїм Хрещенням Спаситель подає великий засіб спасіння тим, хто духовно бачить Його Божественне сяйво. Уся тварюка на землі і на небі сприймає явлення Боголюдини як своє освячення і спасіння. Тому Церква і благовістить: “Явльшуся Тобі тілом, освятися земля, води благословишася, небо просвітитися, а рід людський від гіркої муки ворожої позбавився”.
На Богоявлення Господь Ісус Христос вогнем Духа здійснює в йорданських водах очищення людських гріхів. Будучи новим Адамом, Творець і земнородних робить новими, здійснюючи вогнем, Духом і водою надзвичайне відродження і чудесне відтворення, оновлюючи їх боготворящим Хрещенням. Владика Христос Духом творить душі новими, водою освячує тіло, оживляючи людину; за Своїм премудрим Промислом Він приносить створеній із душі й тіла людині подвійне (сугубе) зцілення, відповідне недузі.
Гріхопадінням Адама зруйноване людське богосинівство; Господь Ісус Христос відновлює його Своїм Боголюдським подвигом спасіння. Хрестячись від Іоанна, Господь Ісус Христос звільнив нас, проданих доти законом гріха, і удостоїв нас усиновлення. Своїм Хрещенням Господь очищає людський рід, підносить занепалого, ганьбить тирана, який колись переміг, відчиняє небеса, низводить Божественного Духа і дарує причастя безсмертя.
Грандіозне і неозоре сотеріологічне значення всього, що відбулося з Владикою Христом на землі. Кожна подія Його життя спасительно впливає на весь людський рід і на все створіння. Святим Христовим Різдвом було освячено землю, а Його Хрещенням благословили єство вод і людський рід повернувся до своєї первісної шляхетності. Господь Ісус Христос приходить на Йордан, щоб Своїм Божественним Хрещенням очистити і спасти людський рід. Хрестячись у Йордані, благий Господь Ісус Христос ховає у воді наші гріхи. Гріх накликав на всіх людей смерть; Своїм Божественним Хрещенням Господь Ісус Христос дарує всім безсмертя. За Своїм великим милосердям Христос Бог водою потоплює наші гріхи і Хрещенням відроджує нас, зотлілих у гріхах.
У йорданських водах Господь Ісус Христос Своїм Божественним вогнем винищив цілковиту речовину гріхів (“потрапили річ всю гріха” – συμφλέξεται ὕλην πᾶσαν ἁμαρτιῶν). Хрестившись, Він дарував безсмертя нашим душам і зодягнув людське єство в одяг нетління.
Господь заради нас прийняв на Себе наше і, хрестившись плоттю, удостоїв нас відпущення гріхів. Хрещенням Спасителя в Йордані його води стали водами прощення наших гріхів. Хрестившись у Йордані, Господь просвітив усе створіння.
Гріх заразив (букв.: “о-греховив”. – “Прим. пер.”.), опоганив всю тварюку, підпорядкував її тлінню та розкладанню, так що і сама вода, яка служить для обмивання нечистоти, позбулася святості. На Богоявлення Господь і Спаситель наш Іісус Христос проявляє Свою спасительну силу особливо в тому, що освячує єство вод: “Днісь вод освячується єство”. Своїм Хрещенням у Йордані Владика Христос як Бог освятив єство води, послав з Неба Свого Святого Духа і розтрощив глави зміїв, тобто бісів, які там гніздилися. У великий і святий день Богоявлення Спаситель розкрив велич Божого домобудівництва порятунку: Бог Слово заради нас, грішних, став людиною; Він, єдиний Чистий і Безсмертний, “нашим очищенням очищається в Йордані”, освячуючи людину і води та розтрощуючи глави зміїв у воді.
У Своєму Хрещенні Господь Своєю Боголюдяною Особистістю звершує для людей відродження, що робить їх із нечистих чистими, зі смертних – безсмертними. Не тільки людське єство і людський рід, а й увесь світ охоплює Господь Своїм Хрещенням, і Собою споруджує, і бачить, як відчинилися Небеса, раніше зачинені Адамом для себе і для своїх нащадків.
Дивлячись на Спасителя, що хреститься, прониклива душа Церкви відчуває, що спасительна сила Його Божественного Хрещення безмірна за значущістю, адже тоді сповістив Він Себе Богом, який звершує все домобудівництво спасіння і спасає світ. Тому в день Хрещення Спасителя просвіщається все створіння, радіють “небесна укупі й земна”, змішуються Ангели й люди, бо туди, куди приходить цар, слідує і його свита; того дня з’явилася Божа благодать, що спасає всіх людей і очищає від усякого гріха. У святий день Богоявлення безгрішний Творець неба і землі приходить плоттю на Йордан, просячи хрещення, щоб очистити світ від спокуси диявола, і Господь світу хреститься рабом, даруючи людському роду очищення водою.
Своїм Хрещенням Господь освятив йорданські води, зруйнував державу гріха і, схиливши Свою голову перед Предтечею, врятував від принади весь людський рід. Цар віків, Господь, воскрешає йорданською водою людський рід, зотлілий у гріхах, і розтрощує глави злих духів, що гніздилися там. Хреститься з нами Христос, що перевищив усяку чистоту, подаючи освячення воді, і це стає для душ очищенням. Господь хрестився, щоб очистити створіння від усякої скверни.
Господь Ісус Христос здійснює подвиг спасіння: хрестячись. Він, непорочний за природою, оновлює (відтворює) людський рід, зруйнований гріхом. “Засліпленому Адаму в Едемі з’явилося Сонце з Віфлеєму, і відчинило йому зеніци, омивши їх водами Йордану, і затьмареному, що затьмарив і затьмарився, світло засяяло невгасиме. Уже йому несть ніч, але завжди день”. У святих йорданських водах Спаситель оновлює (відновлює) не тільки людський рід, а й увесь світ.
У вочеловеченні Бога – обоження людини, а в обоженні – спасіння. Тому таємниця спасіння міститься в таємниці втілення Бога Слова.

3. Таємниця Преображення Спасителя і таємниця спасіння

На Своєму Боголюдському шляху у світі цьому Господь Ісус Христос провів Своє людське єство і через Преображення як через необхідну подію Свого Божественного домобудівництва спасіння людського роду. Перетворившись на Фаворі, Господь показав, що преображення людського єства Божественним – неодмінна умова в Боголюдському подвигу спасіння світу від гріха, зла і смерті. Адже спасіння неможливе без перетворення людського єства Богом із гріховного на святе, з поганого на добре, зі смертного на безсмертне. Спасіння, власне, і полягає у всебічному перетворенні людського єства Богом.
Як і все притаманне Спасителеві, Його Преображення має загальнолюдське значення, бо Він, за словами святого Прокла, “преобразився не просто так, а для того, щоб явити нам прийдешнє преображення єства. Як новий Родоначальник Спаситель на Фаворі показує, через яке преображення має пройти людське єство на своєму шляху освячення, обоження, спасіння. Як Новий Адам Боголюдина Христос Своїм Преображенням чудесним чином об’єднує весь людський рід і в Своєму людському єстві, здійснюючи преображення всього людського єства в принципі. Живучи Господом Іісусом Христом як своїм безперервним і вічним Життям, Православна Церква усім своїм єством відчуває незамінне значення Преображення Спасителя в справі порятунку людського роду і всієї тварі. Розглядаючи sub specie Christi7 Адамове єство людського роду, прониклива свідомість Вселенської Церкви вбачає в Преображенні Спасителя Його бажання змінити людське єство, перетворивши його Своїм Божеством. Своїм Преображенням Господь перетворив склад нашого єства, осяявши його Своєю Божественною плоттю, і дав йому первісне надбання безсмертя. У день Преображення Спасителя все людське єство божественно засяяло Божественним преображенням, бо, преображаючись, Христос рятує всіх. Своїм Божественним Преображенням наш Творець витягнув із тління богоподібну людську істоту, яка від давніх часів гріхом віддалася тлінню, і обожив людський розум; Христос преображається, спасаючи всіх. Вогнем Божества Владика Христос перетворив наше людське єство і осяяв його первісним безсмертям.
Світлий день Христового Преображення – це день просвіти і обоження людського єства. Того дня Боголюдина Христос Своєю всемогутньою і спасительною силою обійняв почорніле від гріха людське єство і, просвітивши його, обоготворив. Блистаючи сяйвом сліпучого світла Свого преславного Божества, Владика Христос на Фаворі просвітив світ. Своїм величним Преображенням Господь Іісус Христос сповістив предвічну таємницю, що була доти потаємною, і людські очі побачили небачене: тіло земне – блищить Божественним сяйвом, тіло смертне – випромінює славу Божества. Це тому, що “Слово стало плоттю” і плоть – Словом. “Слава приходила плоті не зовні, а зсередини, з пребожественного Божества Бога Слова, іпостасно з плоттю сполученого невимовним чином. Як змішується незмішуване і залишається незлитим? Як в одне може поєднуватися непоєднуване? Це – наслідок іпостасної єдності. Через єдність іпостасі та взаємне неслиянне проникнення, властивості Божественного єства τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως (шляхом взаємообміну. – “Дод. пер.”) стають людськими, а властивості людського єства – Божественними”.
На горі Фавор Господь преобразився, осяявши весь всесвіт Своїм світлом, щоб позбавити світ від злочину. Преображення Спасителя – це “безодня неприступного світла”, світла, що безмірно вилилося на Фаворі й наповнило все створіння, а насамперед – людський рід. Бо, за словами святого Анастасія Антіохійського, “блиск одягу Спасителя означає зміну наших тіл. Бо ми стали одягом Спасителя, коли Він зодягнувся в наше тіло”.
Між Хрещенням і розп’яттям Спасителя стоїть Преображення, в якому Він сповіщений Господом і Старого, і Нового Заповіту і знову засвідчений Сином Божим. Так напередодні голгофського Хреста засвідчено Божество Господа Ісуса Христа, а тим самим – і порятунок світу, бо тільки Бог може врятувати світ від гріха, зла і смерті. Все життя Спасителя на землі, включно зі Святим Преображенням, знаменує собою єдиний і неподільний подвиг спасіння людського роду, одне нероздільне органічне ціле. У центрі всього стоїть Пресвята Трійця, Яка Божественно і здійснює спасіння. Перед Своїм хресним стражданням Господь здійснив усе необхідне в домобудівництві спасіння і на Фаворі таємниче явив образ Трійці.
Бог Слово став людиною, щоб пояснити [те], для чого створив Він людину словесною (букв.: “логосною”. – “Докл. пер”.) і богоподібною. У день Свого досточудного Преображення Господь Божественним, досконалим чином перетворив Своє людське єство, явивши його в його богоподібній красі та виспренності. Цим Він розкрив божественну велич людини і логосний характер її істоти, наочно засвідчивши, що сенс людської істоти – сповнитися Божественним світлом і жити, сяючи цим світлом. У втіленні Господь прийняв у Себе людську сутність, а перевтілившись на Фаворі – явив первісну пишність образу.
Усе притаманне Боголюдині водночас належить і всьому людству, бо як Боголюдина Господь Ісус Христос охоплює весь людський рід. Тому і Його Преображення має загальне значення. Цим сповнене вселенське почуття Церкви: перетворившись на Фаворі, Спаситель, перетворивши почорніле від гріха людське єство на світло і славу Свого Божества, зробив те, що воно знову заблищало. “Своїм Преображенням Господь відкрив сокровенну від віків таємницю, явивши неминущу і вічну славу людського єства”. “Завдяки іпостасній єдності плоті з Богом Словом, плоть абсолютно збагатилася славою невидимого Божества, бо – одна й та сама слава Слова і плоті. Ця слава незримо була присутня у видимій плоті Спасителя, а під час Преображення з’явилася учням. Спаситель преобразився, не прирощуючи Собі чогось, чого не мав, а являючи те, що в Собі мав. Бо єдине Сонце правди, єдиний Христос у двох нероздільно з’єднаних єствах”.
Якась велична Божественна сила чудесним чином пронизує людське єство в момент Преображення Спасителя. Знепале і затьмарене в гріхах людське єство вступило в таємничий процес преображення і обоження, будучи цілком охоплене Фаворським світлом Христового Божества: зодягнувшись у цілковитого Адама, Христос перш за все почорніле людське єство, перевтілившись, просвітив і обожив його Преображенням Своєї плоті. Своїм досточудним втіленням і славним Преображенням Господь обожив людське єство. “Своїм Преображенням Господь змінив людське єство, до якого колись були звернені слова: “земля ти єси, і в землю відійдеш” (Бут. 3:19). У день Преображення Спасителя ми славимо обоження людського єства, його зміну на краще, його природне піднесення і входження в надприродне. Спаситель зробив це Своїм Божеством”.
“Невимовно явивши на Фаворі неприступне світло, Владика Христос наповнив створіння радістю і обожив людей. Перетворивши Божественною зміною Свій образ на Фаворі, Господь просвітив усе людське єство, бо весь зодягнувся в Адама, тобто в людину, в людське єство. Усією своєю Божественною чудодійністю Преображення Спасителя входить у невимовне домобудівництво порятунку (τὴν ἀπόῤῥητον οἰκονομίαν = “невимовне дивосвітління”), яким Господь врятував світ, що гинув у гріху. Являючи у Своєму Преображенні Своє Божество, Господь дозволив нас від смертних уз.
Своїм Преображенням благий Господь преобразив Божий образ у людині, і та засяяла своїм першоподібним, божественним сяйвом і лепотою. Бо сенс і мета Преображення Боголюдини – повернути людину і все людське до образу Божого як до [споконвічної] суті людського єства, видалити гріховний наріст8 з богоподібної душі людини, відновити богоподібність людського єства в його разючій безгрішній красі та все життя людини підпорядкувати богоподібній суті та силі як богоданому початку, яким найнадійніше готується вічність. Оновлений Преображенням Спасителя Божий образ у людині засяяв, як сонце, а тіло стало подібним до світла. У своїй споконвічній сутності богоподібна людська душа являє собою далекий відблиск Божественного світла, – світла, яке на повну силу заблищало на Фаворі через пресвяту плоть Боголюдини Христа. Своїм Преображенням Господь показав, що сенс, і гідність, і нетлінна, божественна краса плоті, речовини, матерії полягають у тому, щоб наповнитися Божественним світлом, випромінювати його та жити ним, адже світло – це синонім життя й безсмертя (див. Ін. 1:4), подібно до того, як темрява – синонім смерті та руйнування.
Понівечений і спотворений гріхом Божий образ у людині Спаситель у Своєму Перетворенні осяює Божественним світлом, відтворюючи її красу і благоліпність. “Під час створення людини із землі, – каже святий Дамаскін, – Господь вшанував її Своїм власним образом і подобою, учинивши її жителем Едему і другом Ангелів. Але оскільки подобу Божественного образу ми затьмарили і замутили тванню пристрастей, милостивий Господь надав нам інший спосіб спілкування з нами, набагато надійніший і дивовижніший за перший. Перебуваючи у величі Свого Божества, Він вземлет частку в поганому, тобто в людському єстві, збагачуючи в Собі людське єство, з’єднуючи Першообраз з образом і нині [тобто в день Преображення] являючи в ньому Свою власну красу. І сяє обличчя Його, як сонце, бо за іпостассю зрівнюється з нематеріальним Світлом, і з нього сяє Сонце правди”.
За Своєю безмірною людинолюбством Бог Творець, сприйнявши на Себе образ раба, позбавляє у Своєму Преображенні цей образ колишнього потьмарення, заблищаючи обличчям і являючи світло Божества у Своїй плоті. Будучи Світлом світу, Господь дивовижним чином завжди присутній у світі Своїм світлом, але на Фаворі Він це Своє світло, яким рятує світ від гріха, показав удосталь. Бажаючи змінити людське єство з лихого [стану] на добре, з несвятого на святе, з затьмареного на світле, Владика Христос зійшов на Фавор і показав учням Своє Божество, яким і спасає єство людей.
Преображення Спасителя – це джерело невичерпної преображаючої сили, яка преображає все створіння і всі істоти, тому й вигукуємо ми до досточудного Спасителя: “Преображається створіння ясно Твоїм Преображенням, Христе”.

4. Таємниця страждань, хресної смерті Спасителя і таємниця спасіння

а) Необхідність спасительних страждань Боголюдини
Усі почуття і всі стани Боголюдини Христа божественно нескінченні, хоча і по-людськи реальні. І нескінченність у них боголюдська, і реальність у них боголюдська, тому вони безмірно перевершують усе людське. Але боголюдські страждання знаменують собою для людського розуму винятково загадкову і приголомшливу таємницю, бо в них присутні всі боголюдські нескінченності, сумно відчутні та зворушливо спасительні для всієї тварюки. Усе боголюдське чудодійне і спасительне, бо Він – Спаситель Ісус – весь присутній у кожному Своєму почутті, у кожному Своєму стані, у кожній Своїй справі, у кожному Своєму слові. Це особливо стосується Його страждань, бо в них пов’язані найскладніші і найглибші боголюдські почуття, в яких Спаситель присутній цілковитою повнотою Своєї боголюдської Особистості. Але, хоча вони і по-людськи реальні, боголюдські страждання Божественно незбагненні для людської думки. Аналітичний, людський розум не в змозі до кінця проникнути у внутрішній устрій (архітектоніку) страждань Боголюдини і повністю осягнути їхню аксіологічність, адже своєю таємничою сутністю вони віддаляються в такі боголюдські безмежності, в які людський розум не здатний навіть зазирнути.
Страждання Спасителя, реальні простою, але незаперечною євангельською наочністю, суть тим самим боголюдська потреба і боголюдська необхідність у домобудівництві спасіння світу. Людська логіка може проти цього протестувати, але боголюдська логіка Спасителя – вся в цьому. Господь Ісус Христос ніщо так рішуче не обстоює і не підкреслює, як потребу і необхідність Своїх страждань. Лише тоді, коли Його божественні учні, за Божим одкровенням, побачили в Ньому Сина Божого, Він вводить їх у велику таємницю майбутніх Його страждань. “Відтоді”, – оповідає святий євангеліст, – “Ісус почав відкривати учням Своїм, що Йому треба буде йти до Єрусалима, і багато постраждати від старійшин, і первосвящеників, і книжників, і бути вбитим, і в третій день воскреснути” (Мф. 16:21; порівн.: Мк. 8:31; Лк. 9:22,17:25,13:33,24:7; Мк. 9:12).
З якою рішучістю Спаситель говорив про потребу і необхідність Своїх страждань за спасіння світу, особливо видно зі слів, якими євангеліст Марк супроводжує це твердження Спасителя: “І говорив про це відкрито” (παῤῥησίᾳ, церковносл. Не ображаючись. – “Прим. пер.”) (Мк. 8:32). Але хоч би як рішуче і ясно говорив Спаситель про необхідність Своїх страждань, людський розум не може цього ні зрозуміти, ні змиритися зі стражданнями всеправедного, всеблагого і безгрішного Сина Божого. І ось цією превеликою таємницею спокусився первоверховний Апостол. Євангеліст пише: “І, відкликавши Його, Петро почав докоряти Йому: “Господи, нехай не буде цього з Тобою!” (Мф. 16:22; пор.: Мк. 8:32). І тоді сталося щось, що найбільш явно показало всю нездатність людської логіки в її людській обмеженості збагнути потребу і необхідність Боголюдських страждань у справі спасіння світу. Євангеліст продовжує: Ісус же, “обернувшись, промовив до Петра: Відійди від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мф. 16:23; порівн.: Мк. 8:33).
Така відповідь Спасителя містить у собі найбільш красномовну апологію необхідності Боголюдських страждань заради спасіння людського роду. Це особливо наочно проявляється в тому, що Благий Господь називає сатаною учня, якого незадовго до того назвав блаженним, як такого, що удостоївся одкровення таємниці Особистості Боголюдини від Небесного Отця (див. Мф. 16:16-17). Думка сатанинська – це бажати і хотіти, щоб Боголюдина врятувала світ без страждань. Немає більш згубної спокуси для людського розуму, ніж думка: безгрішному Господу Іісусу Христу не потрібно і безглуздо страждати. Справа сатани – відмовляти Боголюдину від страждань, бо цим він відвертає Його від хреста і Воскресіння, а в них міститься сутність спасіння. Якби Спаситель не постраждав і не помер, то найболючіша проблема людського життя – страждання і смерть – залишилася б нерозв’язаною, а тим самим і найжахливіша мука – неполегшеною, а найбільше зло – незнищенним. Людський розум не в змозі до кінця виправдати наявність страждань і смерті в цьому світі. Нас оточує скорботна і страшна дійсність, повного сенсу якої людська думка відшукати не може. Сенс страждань і смерті розкривається лише тоді, коли вони стануть Божими, коли через них пройде Боголюдина. Порятунок світу від гріха, зла і смерті – це настільки складний і величний подвиг, що тільки Бог може знати, з чого цей подвиг повинен складатися. Те, що страждання і смерть Боголюдини є необхідною складовою частиною Його подвигу спасіння світу і що це так з незбагненних причин Божого людинолюбного Промислу про світ, показують рішучі слова Спасителя апостолу Петру: “думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мф. 16:23). Боже – те, що належить Божому Промислу, а саме: те, що за спасіння світу Боголюдина страждає та помирає; людське, диявольське – це виключити страждання та смерть із Боголюдського подвигу спасіння світу, розглядаючи їх як щось таке, чого Спасителеві треба уникнути. “Якщо верховний Апостол, – каже святий Златоуст, – і до того ж до того, як усе ясно усвідомлював, названий сатаною за те, що посоромився хреста, [то] яке вибачення знайдуть ті, хто після такої очевидності відкидає це домобудівництво спасіння? Адже якщо такий докір отримує наречений блаженним і той, хто сповідував Христове Божество, то подумай, чому піддадуться ті, хто і тепер відкидає таємницю хреста! Господь Ісус Христос не сказав: сатана говорить твоїми устами, але: “відійди від Мене, сатано!” Бо ворог якраз того й бажав, щоб Христос не постраждав. Тому Він так різко викрив Петра, бо знав, що Петро та інші найбільше боялися саме цього і не могли про це спокійно слухати. З цієї причини Господь виявляє і таємні його помисли, кажучи: “думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мф. 16:23). Петро, роблячи висновок про цю справу за людським і земним міркуванням, думає, що страждання для Христа ганебне і непристойне. Христос же, проникаючи в його думки, каже: для Мене страждання не є непристойним, але ти так міркуєш за чуттєвим розумом; а якби ти, звільнившись від чуттєвого розуму, вислухав Мої слова по Богові, то зрозумів би, що це Мені вельми личить. Ти вважаєш, що Мені страждати негідно; а Я тобі кажу, що думка про те, щоб Я не страждав, – від диявола”.
З цього приводу блаженний Феофілакт каже: “Після того, як учні сповідали, що Він – істинний Христос, Господь відкрив їм і таємницю хреста, але не цілком, тому що вони не зрозуміли Його слів і не зрозуміли, що значить – воскреснути, а думали, що краще Йому зовсім не страждати. Тому-то Петро і починає опиратися, кажучи, що марно віддавати себе на смерть, якщо можна і не піддаватися стражданням. Але Господь, показуючи, що Його страждання буде на спасіння і що тільки сатана не хоче, щоб Він постраждав і врятував людей, називає Петра сатаною за його мудрування, властиві сатані, – за те, що він не хотів, щоб Христос постраждав, і піддавав Йому нарікання… Петро, за словами Господа, думав “про те, що людське”, бо думав про низьке і плотське, бажаючи, щоб Господь залишився в спокої, не віддаючи Себе на розп’яття і не наражаючись на напасті за спасіння світу”.
“Боголюдина обрала хресну смерть як необхідну і неминучу в домобудівництві спасіння людського роду”. Таємниця цього – в незбагненних глибинах вічної Божої Премудрості. Хресне Боголюдське страждання стало, за людинолюбним Божим Промислом, засобом, яким Боголюдина дарує людям вічне життя. Спаситель виокремлює це особливо: “як Мойсей підніс змію в пустелі, так і Сину Людському треба піднестися, щоб усякий, хто вірує в Нього, не згинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:14-15; порівн.: Ін. 8:28,12:32-33).
Страждання Боголюдини відбувається за невипробуваною премудрістю Божої волі та за рятівним Божим Промислом (див. Діян. 2:23,4:26-28; Чис. 21:8,9 ¬Ін. 3:14,12:32-33; 1Пет. 1:20; Об’явл.13:8). Це – чаша, яку Небесний Отець дає Своєму Божественному Синові – Боголюдині Христу: “Невже Мені не пити чаші, що її дав Мені Отець?” (Ін. 18:11). Втілений Божий Син віддає Себе на це спасительне страждання добровільно, за власним бажанням. Він Сам покладає Свою душу: “Ніхто не забирає її в Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її” (Ін. 10:18; пор: Іс. 53:12; Мф. 20:28,26:53; Гал. 1:4,2:20; Еф.5:2; Флп. 2:8; 1Тим. 2:6; Євр. 9:14). “Христос ніколи не постраждав би без Своєї на те волі. Тому, підкоряючись смерті тільки з власної волі, Він має і більше право: знову прийняти душу. “Цю заповідь” – померти за світ – “отримав Я від Отця”. Я, каже, не супротивник Богові, і причому в такій мірі, що і саму цю смерть приписав Він Мені як заповідь. Після того як Спаситель попередньо промовив про Себе високе: владу маю прийняти Свою душу (цим Він показує Себе Господарем смерті та Начальником життя), Він знову додає і смиренне: “Цю заповідь отримав Я від Отця Мого” (Ін. 10 – Прим. ред.). Так Він разюче з’єднує одне з одним, щоб не вважали ми Його меншим за Отця, і Отчим рабом, і супротивником Богові, але – однієї з Ним сили й однієї волі”. “Говорячи, що заповідь померти за світ Він “одержав від Отця”, Господь Ісус виражає не інше що, як те, що те, що відбувається Ним, угодне Отцеві, щоб, коли Його вб’ють, не вважали, що вбили Його тому, що Отець Його залишив”. Цю свою добровільну смерть Спаситель іменує заповіддю ще й для того, щоб показати, наскільки значущою вона є для спасіння світу. Якщо в цьому і є якась потреба, то це – потреба Божественної любові, що символічно виражається через старозавітних пророків і богонатхненних вісників Божої волі. Весь Старий Заповіт провіщає, прообразує і сказує, а Новий Заповіт проголошує, відкриває і виявляє, що смерть Месії потрібна і необхідна у справі спасіння людського роду. Настільки потрібна і необхідна, що Спаситель називає безглуздими Своїх учнів, які не вірять у це і цього не розуміють: “о, нерозумні й повільні серцем, щоб вірити всьому, що передбачали пророки! Чи не так належало постраждати Христові й увійти в славу Свою?” (Лк. 24:25-26; пор.: Лк. 22:37; Діян. 17:3,26:23).
Навіть у момент Свого Преображення на Фаворі, коли Він найочевидніше виявляє Своє Божество і Божественну славу, Господь Ісус Христос говорить із Мойсеєм та Іллею саме про Своє спасительне страждання в Єрусалимі, яке Йому личило здійснити (див. Лк. 9:31). Цим Господь незаперечно свідчить, що таємниця страждання заради спасіння людей невіддільна від таємниці Його Боголюдської Особистості. З якого б боку ми не приступили до цієї таємниці, вона завжди оточена невичерпною загадковістю. Боголюдське “повинно постраждати Христу” у своїй таємничості настільки нескінченне і незвідане, що ніяким людським розумом не може бути збагнене і ніяким людським мірилом охоплене. Йдеться про таємницю, що підноситься над усіма вершинами людської думки і потопає в незвіданих глибинах всемудрого Божого Промислу. З Євангелія нам відомо одне: страждання Боголюдини необхідне для спасіння людського роду. Це так, тому що Премудрий Творець краще за всіх знає, що потрібно людському роду, який захворів на гріх і смерть, для зцілення і одужання. Йдучи на страждання за порятунок світу, Боголюдина Христос усе Своє земне життя зводить до цієї мети – “Заради цього прийшов я на час цей” (Ін. 12:27).
Усі шляхи Боголюдського життя Спасителя на землі ведуть до Єрусалима на хресні страждання. Багатозначну важливість цього Спаситель особливо акцентує Своїм учням після Свого Преображення, після того як Він явив їм Свою Божественну славу. На цьому Він бажає зосередити всю їхню увагу (див. Мф. 17:22-23), наодинці вводячи їх у цю таємницю: “Ось ми піднімаємося до Єрусалима, і Син Людський буде відданий первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть, і віддадуть Його язичникам на поталу, і на побиття, і на розп’яття, і на третій день воскресне” (Мф. 20:18-19; порівн.: Мк. 9:31).
Якийсь священний трепет охоплює учнів, коли вони дивляться на лагідного Спасителя, що рішуче поспішає до Єрусалима: “Коли були вони на дорозі, підносячись до Єрусалима, Ісус йшов попереду них, а вони жахалися, і, йдучи за Ним, були у страху. Підкликавши дванадцятьох, Він знову почав їм говорити про те, що буде з Ним: ось, ми сходимо до Єрусалима, і Син Людський відданий буде первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть, і зрадять Його язичникам, і насваряться на Нього, і будуть бити Його, і обпльют Його, і вб’ють Його, і на третій день воскресне” (Мк. 10:32-34; порівн.: Лк. 18:31-33). – Утім, усе це в логічній оцінці людини невідродженої видається нерозумним, неприйнятним і непотрібним. Тому святий євангеліст і зауважує про учнів Спасителя: “Але вони нічого з того не зрозуміли; слова ці були для них потаємні” (κεκρυμμένον), “і вони не зрозуміли сказаного” (Лк. 18:34).
Ба більше, таємниця Боголюдських страждань криється в Божих задумах, що існували до створення космосу. Починається вона перед буттям світу, ховаючись у безоднях Божої премудрості й любові – у глибинах, недоступних для людської думки. За несказанними визначеннями Троїчного Божества, порятунок світу повинен був здійснитися стражданнями і смертю Боголюдини Христа; тому про Нього і говориться як про безневинне і пречисте Агнця, “призначене ще перед створенням світу” (порівн.: 1Пет. 1:20) і навіть “заколоте від створення світу” (порівн.: Об’явл. 13: 8).
Спасительні страждання Господа Ісуса Христа починаються з Його народження у цей світ і простягаються до Його смерті на хресті посеред розбійників. Всемогутня і безгрішна Боголюдина народилася у вертепі (див. Лк. 2:7) – хіба це не страждання? Життя Богонемовляти Ісуса від самих пелюшок перебуває в небезпеці від лютого Ірода, який хотів Його погубити (див. Мф. 2:13-14). Втілений Бог трудиться і стомлюється, як звичайний ремісник-деревороб (див. Мк. 6:3); хіба в цьому немає страждання? Він, високочудний Господь небес і небес над небесами, живе на землі, як справжній бідняк (див. Лк. 8:2-3), і поневіряється світом, як безхатченко, який не має де прихилити голову (див. Мф. 8:20; Лк. 9:58,21:37). Він терпить голод і буває спокушений (див. Мф. 4:1-11; Мк. 1:13; Лк. 4:2-13; Євр. 2:18,4:15). Він страждає від голоду (див. Мф. 21:18; Мк. 11:12), від спраги (див. Ін. 4:7,19:28), від втоми (див. Ін. 4:6). Його, Бога у плоті, безмірно ображають, кажучи, що Він силою бісівського князя виганяє демонів (див. Мф. 9:34,12:24; Мк. 3:22; Лк. 11:15); Його називають “Божогом у плоті”. :15); Його називають “веельзевулом” (Мф. 10:25), “отрутою і винопийцею” (пор.: Мф. 11:19; Лк. 7:34); заявляючи, що в Ньому біс (див. Ін. 8:48,7:20,10:20), що Він божеволіє (див. Ін. 10:20). Він, єдиний Безгрішний, зазнав страшних ганьблення і наруги від грішників (див. Євр. 12:3; Лк. 23:11). Його життя постійно в небезпеці від юдеїв (див. Лк. 4:28-30,13:31,20:19-20; Ін. 7:1,19,10:31-33,39,11:53-54); Його, втілену Людинолюбність, світ ненавидить і жене (див. Ін. 15:18-20). Він страждає через невір’я євреїв та їхнє духовне засліплення (див. Мф. 23:37) і плаче через це (див. Лк. 19:41-44). Він оплакує смерть Лазаря (див. Ін. 11:33,35). Його передсмертні страждання зворушливі й приголомшливі (див. Мф. 26:37-45; Мк. 14:32-41; Лк. 23:39-46; Євр. 5:7). Як лагідний і непорочний Агнець, Він носить на Собі гріхи світу і мучиться (див. 1Пет. 2:21-24; Євр. 5:7; Іс. 53:6,8). У Своїх стражданнях Він з гіркотою відчуває Свою богооставленість (див. Мф. 27:46; Мк. 15:34; Пс. 21:2). Він сильно сумує від того, що учень зраджує і продає Його (див. Мф. 26:21,46-50; Мк. 14:18-21,42-45; Лк. 22:21-22,47-48; Ін. 13:21,18:1-5).
Хіба мало страждань [було] Боголюдині, якщо люди, засліплені богоненависництвом, виходять на Нього, як на розбійника, озброєні мечами і кілками (див. Мф. 26:47,55; Мк. 14:43-49; Лк. 22:47-54), і зв’язують Його (див. Ін. 18:3-12)? Скільки мук перенесло любляче серце милостивого Господа, коли від Нього тричі й рішуче зрікся верховний Апостол, який наполегливо й наполегливо перед Ним присягався, що ніколи від Нього не зрічеться (див. Мф. 26:69-75,33-35; Мк. 14:29-31,66-72; Лк. 22:34,55-62; Ін. 13:37,18:25-27)? Хіба Божественне серце Господа Ісуса не надривалося від болю, коли учні залишили Його, розбігшись хто куди (див. Мф. 26:56; Мк. 14:50; Ін. 16:32)? Неймовірні страждання виснажували душу Спасителя, коли первосвященики й старійшини зневажали й марнували все своє сумління, щоб знайти лжесвідків, які б Його оббрехали (див. Мф. 26:59-62; Мк. 14:55-60; Лк. 23:10).
Хіба мало страждань відчував лагідний і незлобивий Богочоловік, коли Його бичували й завушували (див. Мф. 27:26; Мк. 15:15; Лк. 23:22), коли на Його голову поклали терновий вінець (див. Мф. 27:29; Мк. 15:17; Ін. 19:2), коли з Нього знущалися і насміхалися (див. Мф. 27:29; Мк. 15:18; Лк. 22:63-65), коли на Нього плювали і били Його по голові (див. Мф. 27:30; Мк. 15:19; Лк. 22:64; Ін. 19:3,18:22), коли Його, знеможеного, змушували нести важкий хрест (див. Мф. 27:32; Мк. 15:21; Лк. 23:26), коли Його, знеможеного, змушували нести важкий хрест (див. Мф. 27:32; Мк. 15:21; Лк. 23:26). :26), коли прибивали Його до хреста (див. Мф. 27:35; Мк. 15:24; Лк. 23:33; Ін. 19:18), коли Його розіп’яли посеред двох розбійників (див. Мф. 27:38; Мк. 15:27-28; Лк. 23:33; Ін. 19:18), коли Йому, спраглому, підносили оцет, змішаний із жовчю (див. Мф. 27:34,48; Мк. 15:23,36; Мк. 15:36; Мк. 15:22). :23, 36; Лк. 23:36; Ін. 19:28-30), коли Його, розп’ятого, паплюжили й хулили архієреї, книжники, старійшини народу й воїни (див. Мф. 27:39-43; Мк. 15:29-32; Лк. 23:35-39), коли в передсмертному крику віддавши дух (див. Мф. 27:50; Мк. 15:37; Лк. 23:46; Ін. 19:30)?
Усе життя Спасителя на землі являє собою єдиний безперервний подвиг страждань за спасіння світу. Не могла невпинно не страждати і не сумувати Боголюдина, яка щохвилини мала перед Своїми всевидячими очима всі гріхи, всі вади, всі злочини всіх Своїх сучасників, а також усіх людей у всі часи. Без сумніву, істинно сумний переказ про те, що Господь Ісус Христос ніколи не сміявся, але Його часто бачили таким, що плакав. “Нерідко траплялося, – говорить святий Златоуст про Спасителя, – що Його бачили таким, що плакав, але ніхто ніколи не бачив, щоб Він сміявся або хоча б посміхався. Тому жоден з євангелістів про це не згадує”.
Усі страждання незлобивого Господа Ісуса досягають своєї страшної, але й рятівної, вершини в Його хресній смерті. У цьому причина того, що Він усім єством поривається до цього як до звершення порятунку світу: “Заради цього прийшов на час цей” (Ін. 12:27) – прийшов на страждання у світ цей заради порятунку світу – “Я прийшов на час цей, щоб прийняти смерть за всіх”.
Усе, що становить Боголюдське життя Господа Ісуса Христа на землі, одночасно входить і в Його домобудівництво спасіння світу. Але в хресній смерті Спасителя Його безмірна любов до людини і Його страждання за людину досягають вершини; тому Хрест виділяється як пік Боголюдського подвигу спасіння світу. Хресна смерть Боголюдини є водночас і спокутою світу, і спасінням світу, і перемогою над гріхом, смертю і дияволом. Хрест – синтез усього цього: і відкуплення, і спасіння, і перемоги. Це лише три сторони одного і того ж подвигу, Боголюдськи цілісного і нероздільного. Адже неможливо дробити на частини єдину і неподільну справу спасіння, здійснену єдиним і неподільним Спасителем. У цій справі все нескінченно важливе, але апогей усього – хресна смерть Спасителя. На цьому наголошує і Сам Господь, сповіщаючи: “Заради цього прийшов я на цей час” (Ін. 12:27).
“Якщо хто-небудь запитає мене, – вигукує богомудрий Златоуст, – що чудового зробив Христос, то я опущу небо, землю, море, воскресіння багатьох мерців та інші створені Ним чудеса… і вкажу тільки на хрест, який – славніший за все інше”. “Кожне Христове діло і чудо вельми велике, і Божественне, і дивовижне, але Його чесний хрест дивовижніший за все”.
Усе, що входить у подвиг порятунку і спокути людського роду, Господь Іісус Христос здійснив як єдину і неподільну Боголюдину, Спасителя і Відкупителя. Це стосується і Його хресної смерті. Тому і має вона настільки нескінченне сотеріологічне значення. Про це значення говорить Сам Господь Іісус Христос, а після Нього і разом з Ним – Його святі Апостоли, святі отці та цілковите соборне відчуття і соборна думка єдиної Святої, Вселенської і Апостольської Православної Церкви. Хресна смерть Боголюдини Христа знаменує собою найдивовижнішу і найграндіознішу таємницю неба і землі, наскільки взагалі таємниці неба і землі доступні людському почуттю і думці. Укорінюючись своєю незримою сутністю в незвіданих, предвічних і передчасних глибинах Божого Промислу, таємниця хресної смерті Спасителя сходить у наш тривимірний, часово-просторовий світ, наповнюючи його своєю трепетною Божественною загадковістю. Людське почуття може вмістити лише крихту цієї таємниці, та й людська думка збагнути з неї вкрай мало, а інше потопає і зникає в безмірних глибинах Божого всезнання і Божого красномовного мовчання.
Через усі Свої боголюдські страждання Господь Ісус Христос веде людське єство до порятунку від гріха, зла і смерті. Як представник усього людства, як істинний Бог і [істинна] людина – як істинна Боголюдина Він у всіх Своїх боріннях і муках трудився і страждав за порятунок цілого людського роду. Він, власне, докорінно вистраждав усі людські страждання і переніс усі людські муки. Цей [абсолютний] максимум страждань Він найсильніше відчув у Гефсиманії та на Голгофі. Утім, і до Гефсиманії, але особливо в Гефсиманії, людинолюбний Господь пережив усі жахливі муки людського єства, що накрили його [людське єство] через гріх; вистраждав усі скорботи, яким піддалося воно від Адама і аж до останнього його нащадка; особисто підняв усі людські болі, виніс (букв. “вискорбів”. – “Прим. пер.”) як Свої власні всі людські печалі та в Собі Самому перетерпів усі людські лиха; і водночас Своїми всевидячими очима Він бачив усі мільярди людських істот, що знемагають від мук у судомах смерті, хвороб і вад – з причини гріха. Тому-то волаяв Він і гірко нарікав: “душа Моя скорботить смертельно” (Мф. 26:38).
У Своєму нескінченному людинолюбстві Всемилостивий Господь пережив за нас і замість нас усі муки й прикрощі, що спустошували людське єство внаслідок його падіння в гріх і смерть. Перетерплюючи це за всіх людей і замість усіх людей, Він плакав і сумував за гріхи всього світу, молячись до кривавого поту (див. Лк. 22:44). Усе це робив Він не заради Себе (Лк. 23:27-38), а заради людського роду, гріхи, страждання і смерть якого Він добровільно на Себе підняв. Усі страждання, усяку смерть і покарання, накликані гріхом на людський рід, з усіма їхніми жахливими наслідками, що нестримно вразили людське єство у вигляді незліченних мук, хвороб і скорбот, милостивий Богочоловік узяв на Себе. Безмірна людська гріховність і всі її моторошні супутники: недуги, лиха, печалі, різноманітні види смерті, тимчасові й вічні муки, – надривали милостиве серце Ісуса і, як гірка чаша, поставали Його очам, вказуючи на страшну відповідальність людського роду перед Богом. У Ньому, істинній Боголюдині, плакало і ридало людське єство, дивлячись на все те, що зробило воно своїм низверженням у гріх і смерть. Замість усіх нас і за всіх нас жахалося воно всіма своїми гріхами і падіннями. І все це злилося ніби в єдину чашу гіркоти: “Отче Мій, якщо можливо, нехай омине Мене чаша сія” (Мф. 26:39). Отже, лише в Господі Ісусі Христі людське єство прийшло до повного усвідомлення жаху і пекельної властивості гріха і смерті. Адже до того воно перебувало у своєрідному гріховному захваті, в якомусь маренні, в напівсні, в сп’янінні злом і пристрастями. Щоб пробудити його, протверезити і позбавити від гріха і смерті, людинолюбний Господь як істинна людина, як володар істинного людського єства добровільно пройшов через усі страждання і смерть, очищаючи й освячуючи людське єство від гріха і смерті. При цьому діяв Він як істинний Бог: напередодні хресної смерті не знесилився і не злякався, але, переживаючи всю трагічність людського роду, добровільно все перетерпів і йшов на смерть, щоб Своїми Боголюдськими стражданнями і смертю його врятувати. Звідси – “Втім, не як Я хочу, але як Ти” (Мф. 26:39).
Відчуваючи всі муки людського життя, зараженого гріхом і смертю, Господь Ісус єдиний з усього людського роду цілком усвідомлював наше безмірне падіння та безвихідний розпач, через що за всіх нас і замість всіх нас зі сльозами й великим воланням молився Він Небесному Отцеві та Своїм благоговінням вимолив у Нього порятунок людям від гріха і смерті. Це Апостол виражає у словах: “Він за днів плоті Своєї, з великим воланням і зі сльозами приніс молитви і благання Тому, Хто міг врятувати Його від смерті, і був почутий через Своє благоговіння” (Євр. 5:7). Господь Ісус був почутий, бо Йому як істинній Боголюдині, як істинному представнику всецілого людського роду було дано Своїм Боголюдським стражданням і смертю за людей і замість людей врятувати людський рід від гріха і вічної смерті. За тлумаченням святого Златоуста, Апостол каже: “почутий був за благоговіння “9, щоб показати, “що це була скоріше справа Христової заслуги, ніж Божої благодаті”.
Перенести людське єство з вічної смерті у вічне життя міг тільки Бог, а зробити вічне життя властивістю цього єства могла тільки людина – тому тільки Боголюдина може бути і є наш Спаситель. Своїм Боголюдським стражданням Господь освятив людські страждання, потішив їх і наповнив розчуленням – тож для христоносців стали вони радістю (див. Дії Діян. 5:40-41; 1Кор. 4:12; Євр. 12:5-13). Тому про Господа Ісуса говориться, що Він постраждав не тільки заради нас, а й замість нас. Його страждання має спасительне і життєдайне значення для всього людства, бо воно – Боголюдське, і Він через нього переводить людське єство з рабства на свободу, зі смерті на життя. “З раба стати вільним, – каже святий Василій Великий, – найменуватися сином Божим і зі смерті перейти в життя не через іншого кого можна, а тільки через Того, Хто за єством Своїм є Богу і вільний від рабського стану. Бо як зробить своїм Богові той, хто чужий Йому? Як звільнить той, хто сам під ярмом рабства?”.
Як Боголюдина Спаситель у повноті вистраждав усі муки людського духу, який гріхами і пристрастями віддалився від Бога, залишив Бога і тим самим – залишений Богом. Глибину цієї людської богозалишеності Спаситель відчув як людина і зцілив як Боголюдина Своїм передсмертним криком: “Боже Мій, Боже Мій, для чого Ти Мене залишив?” (Мк. 15:34; пор.: Мф. 27:46). “Страждати, плакати, волати – властиво людському єству, а не Божественному, – каже святий Афанасій Великий. – У безтілесному Слові не було б властивого тілу, якби Воно не сприйняло на Себе тлінного і смертного тіла; бо смертною була Свята Марія, від Якої було тіло. А оскільки був Він у стражденному, і плачучому, і підданому стражданням тілі, стало необхідним засвоювати Йому разом із тілом і властиве плоті. Так, отже, коли плакав Він і обурювався, плакало і обурювалося не Слово як Слово, але це було притаманне плоті; і коли молився, “нехай омине Його чаша”, то не Божество боялося, але й ця неміч була властива людству. І слова “для чого Ти Мене залишив” євангелісти приписують Йому, хоча як Слово Він анітрохи не страждав, бо Слово не схильне до страждання (ἀπαθής). Але оскільки Господь став людиною, то все це відбувається з Ним і все це говорить Він як людина, щоб, полегшивши ці страждання плоті, звільнити від них плоть… Але під час роздумів над словами Спасителя: “якщо можливо, нехай омине Мене чаша сия” (Мф. 26:39), – треба звернути увагу на те, що Той, Хто це сказав, докоряв Петру за те ж саме, сказавши: “думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мф. 16:23). Він молився, щоб минуло Його те, чого Він Сам бажав і заради чого прийшов. Але як Йому було властиво хотіти цього, бо на це Він і прийшов, так і плоті було притаманне лякатися; тому як людина Він і вимовив ці слова. І знову-таки те й інше було сказано Ним, щоб засвідчити, що Він, Бог, Сам хотів цього, але, ставши людиною, мав боязку плоть, унаслідок якої волю Свою змішав (розчинив) з людською неміччю, щоб, винищивши і цю слабкість, знову зробити людину безстрашною перед смертю… І блаженні Апостоли після Нього, завдяки цим словам, настільки нехтують смертю, що не звертають уваги на суддів, а вигукують: “Треба слухатися більше Бога, ніж людей” (Діян. 5:29). І інші святі мученики були настільки безбоязливими, що їх скоріше потрібно вважати такими, що переходять у життя, ніж такими, що зазнають смерті… Це доводить, що не Божество лякалося, але що Спаситель знищив наш страх. Бо як смертю потоптав Він смерть, так і уявним страхом винищив нашу боязкість, зробивши те, що люди вже не бояться смерті”.
“Слова: “Боже Мій! Боже Мій! для чого Ти Мене залишив?” (Мф. 28 – Прим. ред.) – Спаситель вимовляє від імені людства, і, щоб покласти кінець прокляттю і звернути до нас Отче обличчя, Він благає Отця глянути (приглянутися) на нас, бо наше взяв Він на Себе, бо за злочин Адама нас відкинули й залишили, а тепер прийняли й спасенні… Особа людства у Христі молиться про звільнення від своїх падінь і гріхів”.
“Оскільки Спаситель узяв на Себе наші гріхи і “за нас хворіє” (Іс. 53:4), то цілком природно і молиться про позбавлення від спокус, але робить це від імені людського єства”.
Втілений Бог Слово “перетерпів усе не заради Себе, а заради нас, щоб ми, зодягнувшись Його стражданнями в безстрашність і нетління, перебували у вічному житті”.
Страдницькі слова Спасителя: “Боже Мій! Боже Мій! для чого Ти Мене залишив?” – за тлумаченням святого Григорія Богослова означають не те, що “Він був залишений або Отцем, або власним Божеством… але що в Особі Своїй представляє нас. Бо раніше ми були покинуті і знехтувані, а тепер сприйняті і врятовані стражданнями Нестраждального… Той самий сенс мають і слова “стражданнями навик послуху” (Євр. 5:8), а також і ті, що говорять про сльози, крик, молитву, благоговіння Спасителя (див. Євр. 5:7). Бо Сам Він як Слово не був ні слухняним, ні неслухняним, але як “образ раба” (Флп. 2:7) Він поблажливо ставиться до товаришів по службі й рабів, сприймає на Себе чужу подобу, носячи в Собі всю людину і все людське, щоб у Собі виснажити те, що в людині зле, як вогонь винищує віск або сонце – земну пару, і щоб людина – через з’єднання з Ним – долучилася до Него притаманного. Тож власним Своїм прикладом підносить Він ціну слухняності, випробовуючи її в стражданнях: адже не було достатнім одного хотіння, як не тяжіє його і нам, коли ми не супроводжуємо його ділами, бо діло – ось доказ хотіння”.
“Чого хоче Господь, кажучи: “Боже Мій! Боже Мій! для чого Ти Мене залишив?” – запитує святий Кирило Олександрійський; і відповідає: – Коли праотець Адам знехтував даною йому заповіддю, знехтувавши Божественним законом, тоді людське єство було якось покинуте Богом і з цієї причини стало проклятим і підвладним смерті. А оскільки Боже Єдинородне Слово прийшло відтворити занепале в нетлінні, і сприйняти насіння Авраамове, і “в усьому уподібнитися братам” (Євр. 2:16,17), то треба було укупі з тим стародавнім прокляттям і накликаним тлінням припинити боговідкинутість, у якій здавна перебувало людське єство. Отже, будучи одним із покинутих, бо й Сам, подібно до нас, став причетним до плоті й крові (див. Євр. 2:14), Він і вимовив: “Для чого Ти Мене залишив?” – чим явно скасував залишеність, що спіткала нас, і цим умилостивив Отця по відношенню до Себе, закликаючи на Себе потрібну нам милість. Адже Христос став для нас Джерелом і Подателем усякого блага. Тому, хоча й говориться про Нього, що як людина Він приймав щось від Отця, але робив Він це заради нашого єства, бо Сам як Бог досконалий і ні в чому не убожіє”.
Страждаючи як людина, Боголюдина в принципі – через нероздільну іпостасну єдність двох єств – відтворила все людське єство. “Через Христові страждання ми відтворені, – каже святий Григорій Богослов. – Не кажу: один відтворений, а інший ні, але всі ми відтворені, всі ми, що брали участь у тому самому Адамі, і змієм спокушені, і гріхом умертвлені, і небесним Адамом врятовані, і древом безчестя (тобто хрестом) повернуті до древа життя, від якого колись відпали”. Одним словом, Христос спасає Своїми стражданнями, бо “стражданнями Своїми Він обожив (ἐθέωσεν) людину, сполучивши людський образ із небесним”. Тому Новий Завіт, новозавітний закон святий Григорій називає “таємницею страждання (τοῦ πάθους μυστήριον)”.
Якась чудодійна спасительна сила виливається на весь людський рід у стражданнях безгрішної Боголюдини. Тут відбувається невимовне таїнство спасіння людини, яка загинула і знемогла в гріхах. “Слово Боже, – каже святий Іполит, – будучи безтілесним, сприйняло на Себе святу плоть (τὴν ἁγίαν σάρκα) від Святої Діви, як наречений одяг, вистьобивши її Собі для часу хресних страждань, щоб, сполучивши нашу смертну плоть зі Своєю силою і змішавши тлінне з нетлінним, немічне із сильним, змогло врятувати загиблу людину”. “Ми не могли, – вигукує Тертуліан, – інакше перемогти смерть, як тільки Христовим стражданням, і інакше відновити в собі життя, як тільки Христовим Воскресінням”. Сильно відчуваючи всеспасительність Боголюдських страждань Спасителя, святий Златоуст благовістить: “Христос стражданнями переміг смерть”.
Своєю Боголюдською Особистістю Господь Ісус Христос охоплює все людське, крім гріха. Тому і страждання Його мають вселюдське значення і силу. Все, що з Ним відбувається, відбивається на всьому людському єстві взагалі. “Ставши людиною через сприйняття образу раба, – каже святий Григорій Ніський, – Всевишнє Слово робить Своїми власними страждання раба. І подібно до того, як це буває в нас, завдяки зв’язку, що існує між частинами тіла, що якщо щось трапиться з кінцем нігтя, то все тіло відчуває біль разом зі стражденною частиною, оскільки все тіло пронизане спів-почуттям (спів-відчуттям), так і Господь, сполучившись із нашим єством, засвоює наші страждання, за словами пророка Ісаї: “Він узяв на Себе наші немочі, і поніс хвороби” (Мф. 8:17), “і виразковий був за гріхи наші… ранами Його ми зцілилися” (Іс. 53:4,5). Рани зазнало не Його Божество, а людина, яка через з’єднання поєдналася з Божеством, бо людське єство може бути доступне ранам. А відбувається це, щоб зло було винищене так само, як воно і прийшло. Оскільки смерть увійшла у світ через непослух першої людини, то й виганяється вона послухом другої Людини. Для цього Господь буває слухняним навіть до смерті (див. Флп. 2:8), щоб слухняністю зцілити гріх непослуху і воскресінням з мертвих скинути смерть, що ввійшла у світ через непослух, бо воскресіння людини зі смерті – це знищення смерті”.
“Бог створив нас “в неістленіє” (ἐπ’ ἀφθαρσίαν), але, коли ми переступили Його спасительну заповідь, Він засудив нас до тління смерті, щоб зло не було безсмертним; але, як багатомилостивий, зглянувшись до Своїх рабів і зробившись подібним до нас, Він Своїм стражданням визволив нас від тління; зі святого і непорочного Свого ребра вивів Він нам джерело прощення: воду для нашого відродження й омиття від гріха й тління, а Кров як пиття, що подає вічне життя”.
Кожне страждання Спасителя – це невичерпне джерело Боголюдської, рятівної сили. І подібно до того як за кожним людським стражданням стоїть гріх, так за кожним Боголюдським стражданням стоїть подолання. “Адам був засуджений за гріх, – каже святий Кирило Єрусалимський, – і Бог прорік осуд: “Проклята земля за тебе… терни і вовчки виростить вона тобі” (Бут. 3:17,18). Владика Христос для того приймає терни, щоб звільнити від цього осуду; і в землю похований Він для того, щоб проклята земля замість прокляття отримала благословення”. “Люди через гріх перетворили своє єство на терни, – каже святий Григорій Ніський. – Владика Христос домобудівництвом Своєї спасительної смерті зробив Собі вінець, Своїм стражданням перетворивши терни на честь і славу”. “Без сумніву, – вигукує святий Кирило Олександрійський, – весь світ врятований, бо за нього помер Еммануїл”, “адже Його смерть освячує все і вся”.
Істина про всеспасительність Христових страждань становить головний зміст молитовного почуття і благодатної думки Вселенської Церкви. Господь прийшов у світ постраждати за гріхи наші, щоб звільнити нас від рабства ворогові роду людського – дияволу. Господь Іісус Христос добровільно народився у плоті й зазнав у ній усі страждання, щоб спасти світ. Перенесенням страждань Господь таємниче виливає у всіх людей силу безпристрасності. Людинолюбний Господь, як Агнець, йде на заклання і приймає виразки, і бичування, і заплівання, і засуджується на ганебну смерть; і все це Він, Безгрішний, добровільно піднімає, щоб усім дарувати воскресіння з мертвих. Іудеї засудили на смерть Господа – Життя всіляких; прицвяхали Його до хреста ті, хто перейшов Його силою Чорне море; жовч пропонували Йому ті, хто їв з каменю мед; але Христос Бог усе добровільно вистраждав, щоб визволити нас від рабства дияволу. Перетерпівши все, безгрішний Господь врятував усіх. Своїми Боголюдськими стражданнями Спаситель звільняє нас від страждань, від гіркоти, від безглуздості страждань і підносить на Свої Божественні висоти.
Людське єство Господа Ісуса Христа, назавжди іпостасно поєднане з Його Божеством, врятувало нас від тління Своїми стражданнями і похованням. Спаситель Своїми Божественними стражданнями позбавив людину від згубних пристрастей. Своїми стражданнями Спаситель дарував нам безпристрасність, звільнивши нас від гіркоти і згубних пристрастей страждань, що залучають до вічної смерті.
У стражданні Боголюдини відкривається дивовижна картина: Цар вічності Своїм стражданням здійснює домобудівництво спасіння. Своїм стражданням Господь Ісус Христос звільняє всіх людей від страждань і тління. Із Христових страждань витікає життєдайна сила, що безсмертним життям оживотворяє людей, заражених (букв. “о-смерчених”. – “Прим. пер.”) гріхами. Бог Слово, ставши людиною, страждає, як смертний, і Своїм стражданням наділяє смертні істоти в красу нетління.
Стражданням Своєї плоті Господь Ісус Христос став силою для немічних, воскресінням для занепалих і нетлінням для померлих. Своїм стражданням Господь здійснив спасіння всесвіту. Прибитий до хреста Господь прибив прабатьківський гріх, терплячи удари – дарував свободу всім людям; Його стражданням ми позбулися темряви пристрастей. Постраждавши Своєю плоттю, безгрішний Господь таємничим чином, Божественно оживив смертних людей, оживотворивши їх безсмертним життям.
Людей, уражених гріхом, отруєних смертю і задушених жахливими скорботами, Господь врятував стражданнями чесної Своєї плоті. Людинолюбний Господь Своїми Божественними стражданнями зупинив наші хвороби і привів нас до життя, в якому хвороба є не безглуздим кошмаром і не безцільною мукою, а рятівними ліками. Втілившись у всецілу людину, Господь Своїм хресним стражданням дарував всецілій людині спасіння.
Господь Ісус Христос Своїми пречистими стражданнями позбавив від нетління всю занепалу людину, яку сприйняв на Себе, сполучившись із нею цілковито в утробі Святої Діви, проте ж не причастившись її гріха. Господь як Лікар недужих і заражених смертю Своїм хресним стражданням зцілив людське єство, яке захворіло на гріх і було уражене смертю. Тому-то Церква радісно Йому вигукує: “Страстю Твоєю, Христе, від пристрастей свободихомся”. А відпуст у Великий П’яток, у якому богонатхненно укладені всі незліченні почуття Церкви щодо спасительності Христових страждань, ясно підкреслює, що все це Господь перетерпів “нас заради, людях, і нашого заради спасіння”.
б) Викуплення Боголюдиною
Новий Заповіт – весь у священній і невимовній таємниці Христового хреста. Усі новозавітні істини і всі новозавітні блага коріняться в таємниці Боголюдського хреста, почерпаючи з неї свою спасительну і життєдайну силу, а також свою Божественну таємничість. Очевидно одне: спасительна сила Христового хреста простягається за людиною в усіх її безоднях, пристрастях, вадах і гріхах – об’єднуючи її цілковито, рятуючи, спокутуючи, очищаючи, освячуючи.
Досточудний Спаситель на Таємній вечері якнайповніше відкрив таємницю Своєї хресної смерті й фактично звів до неї Свій Новий Заповіт. Бо Новий Заповіт – у Крові Боголюдини Христа, що проливається на відпущення гріхів, а отже, для спасіння від смерті, зла і диявола. Таємничо-спасительний сенс і життєдайну силу Своєї смерті людинолюбний Спаситель розкриває у словах: “се є Тіло Моє, що за вас даємо, і сия бо є Кров Моя, Нового Заповіту, що за багатьох виливається для відпущення гріхів” (Лк. 22:20; Мф. 26:28; пор.: Мк. 14:22-23; 1Кор. 11:25; Євр. 9:22). Таємницю хреста Господь назавжди поєднав зі Святим Таїнством Причастя. “Це Таїнство є основою всіх благ, – каже святий Златоуст, – бо Господь і спасає ним, і навчає”. На Таємній вечері Господь звершив спасительні таїнства, що стосуються всього людського роду. За блаженним Феофілактом, слова Спасителя “за вас даємось, за вас виливаємось” означають, що Його Тіло дається і Кров проливається не тільки за Апостолів, а й “за весь людський рід, за все взагалі людське єство”.
Свою жертву за людський рід Сам Спаситель називає викупленням, викупом (λύτρον): “Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для викуплення багатьох” (Мф. 20:28; Мк. 10:45). За тлумаченням святого Златоуста, ці слова Спасителя означають, що Господь не зупинився лише на служінні іншим, а й душу Свою віддав для спокути, і причому за ворогів, дозволивши бути розіп’ятим на хресті. А за поясненням блаженного Феофілакта, “слова за многія означають “за всіх”, бо багато хто є всі”.
Усім Своїм Боголюдським життям на землі, а особливо Своєю добровільною хресною смертю, Господь Іісус Христос показав, що Він воістину – безгрішний “Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29), і до того ж увесь гріх в усій його фізичній і метафізичній реальності та повноті.
Як безгрішна Боголюдина Господь Ісус Христос узяв на Себе весь гріх світу і не зазнав його, бо ні в Його Божестві немає місця гріху, ні в Його людському єстві, іпостасно поєднаному з єством Божественним. “Ясно, – каже блаженний Феофілакт, – що Той, Хто настільки чистий, що бере на Себе гріх світу і винищує гріх, не міг мати гріха”. “Христос називається Агнцем Божим або тому, що Бог віддав Його на смерть за нас, або тому, що Бог прийняв Його смерть за наше спасіння. Як ми зазвичай говоримо: це – жертва такого-то, замість того, щоб сказати: цю жертву приніс такий-то; так і Господь називається Агнцем Божим, тому що Бог і Отець з любові до нас віддав Його на заклання за нас”. “Агнці, яких заколювали в Старому Завіті, не знищували повністю гріха, але цей Агнець бере на Себе гріх усього світу, тобто винищує, стирає.
Взявши на Себе весь гріх світу в усій його безмірній згубності й жаху і принісши Себе як незлобивого й непорочного Агнця в жертву за людей, Господь Ісус Христос виконав усю Божу правду, яка справедливо й цілком природно засудила людину, що згрішила, на смерть. За своєю природою Божа правда не терпить гріха, що включає в себе смерть; від богоподібного людського єства вона вимагає життя святого, безгрішного. Своїм Боголюдським домобудівництвом спасіння Спаситель цілком задовольнив Божу правду і як новий Адам, як представник нового людства здобув право, яке як Бог завжди мав, – відпускати людям гріхи, освячувати їх Своєю Кров’ю і вводити у вічне життя.
Безгрішний у всій даності Своєї Боголюдської Особистості Господь Ісус Христос, за непорушними Божественними законами, не міг померти, бо смерть – це наслідок гріха, розплата за гріх (див. Рим. 6:23). Він, новий заради нас Адам і Бог, став, за словами святого Григорія Богослова, “стражденним у боротьбі з гріхом”. Хоча за природою Своєї Божественної безгрішності Він безсмертний і перевершує смерть, людинолюбний Господь добровільно прийняв смерть за людей, яких за гріх і загальну порочність спустошувала смерть, і Своєю спокутною Жертвою Він став Спокутувачем і Спасителем людського роду від гріха і смерті.
Поклавши як добрий Пастир Свою душу за овець, Господь Ісус Христос відкуповує і спасає людей від гріха і смерті, приготувавши їм вічне життя з надлишком (див. Ін. 10:11,10:15,3:14-15). Спокутний характер Своєї добровільної смерті Спаситель особливо виокремлює, пояснюючи сенс Святої Євхаристії: “Я хліб живий, що зійшов з небес, той, хто їсть хліб цей, буде жити довіку; хліб, що дам, є Плід Мій, що Його Я віддам за життя світу” (Ін. 6:51). А на Таємній вечері, ніби підтверджуючи ці Свої слова, Господь говорить про святий хліб Євхаристії: “Це є Тіло Моє, що за вас віддається” (Лк. 22:19).
“Один Господь Ісус, – каже святий Афанасій Великий, – і помер, за людські беззаконня ведений на смерть (див. Іс. 53:8), і, коли Він був мертвий, перебував вільним, бо не мав гріха, який зробив би Його винним смерті; тому й сказав: “Маю владу покласти” душу Мою “і владу маю знову прийняти її” (пор.: Ін. 10:18)”. “Життя не може померти, але, більше того, воно саме оживляє мертвих. Отже, за Божеством від Отця Господь – Джерело життя, а померла і воскресла з мертвих Людина, що є від Діви Марії, Яка і клопоче за нас, і заради Якої сприйняла нас на Себе Божество Слова… Господня ж Людина померла не проти Своєї волі і не від хвороби, але зі Своєї волі пішла на домобудівництво смерті [якою здійснила порятунок], укріплена Богом Словом, яке вселилося в Нього і прорекло: “Ніхто не візьме душу Мою від Мене, але Я покладаю її на Себе. Область імам покласти ю, і область імам паки прийняти ю “10 (Ін. 10:18). Отже, Божество Сина і покладає, і приймає душу людини, яку Син поніс на Собі, бо Він сприйняв усю людину, щоб і оживити усю людину, а з нею і мертвих. Син як Всемогутній і Творець усього (Зимоустроитель усіляких) приуготовляє Собі в Діві храм – тіло, робить його Своїм як знаряддя, вселяючись у нього і через нього подаючи про Себе пізнання. Для того і приймає Він на Себе тіло, здатне померти, щоб воно, ставши тілом Бога Слова, замість усіх було достатнім [для] смерті і – завдяки Слову, яке мешкає в ньому, – перебувало нетлінним”.
Смерть Господа Ісуса Христа “була не за подобою нашої природи, тому що Його тіло не було схильне до гріховного закону, щоб зазнати смертної кари заради гріха, але Він був мучений заради гріхів інших… Він помер не за Свої гріхи, але за гріхи інших, – смертною природою, але не живою”.
“Адам згрішив і – помер; Христос не згрішив і – теж помер. Це незвично і дивно; Адам згрішив і помер, а Христос не згрішив і теж помер. Чому це і для чого? – Для того, щоб той, хто згрішив і помер, міг за допомогою Незігрішившого і Померлого звільнитися від уз смерті. Так часто буває і з грошовими боржниками: якщо будь-хто винен комусь ту чи іншу суму і не може її повернути, то за це залишається в руках поручителя; а хтось інший, хоч він і не боржник, але, маючи змогу заплатити, платить і звільняє винного. Так сталося і з Адамом та Христом. Адам став боржником, винним смерті, і був у руках диявола; Христос не був боржником і не був у владі диявола, але прийшов і заплатив смертю за того, хто був у диявольських руках, щоб визволити людину з пут смерті”.
“Христос “умре єдиною” (Рим. 6:10); з цього не слід робити висновок, що Він смертний. Навпаки, якраз із цієї причини і перебуває Він безсмертним, бо Його смерть стала смертю смерті, і оскільки Він помер, то й не вмирає. Це і означають слова Спасителя: смертю “гріха вмре” (Рим. 6:10). Що означає “гріху”? Значить, що Сам по Собі Він не був винен смерті, але помер за наш гріх. Для того Він і помер, щоб винищити гріх, перерізати йому жили і забрати в нього всю силу”.
Одна і Та сама неподільна Особа є і Спаситель, і Відкупитель, тому єдиний Господь Ісус Христос і рятує, і відкуповує (викуповує). “Яка різниця між спасінням і позбавленням? – запитує святий Василій Великий. І відповідає: – Та, що власне спасіння потрібне немічним, а визволення – тим, хто перебуває в полоні (у рабстві). Тому хто має в собі неміч, але знаходить у собі й віру, той власною вірою прямує до спасіння, бо сказано: “Віра твоя спасенна для тебе” (Лк. 7:50); і ще: “Як вірив ти, так і ти будеш” (Мф. 8:13). А хто має потребу в позбавленні, той очікує, щоб інший вніс за нього належне відшкодування (τιμὴν). Тому той, кому загрожує смерть, знаючи, що один Спаситель і один Спокутувач, каже: “На Тебе покладаю надію, спаси мене” від немочі, “і визволи мене” (Пс. 7:2) від рабства”.
Таємниця спокути людського роду звідусіль оточена нескінченностями Божественної любові: безгрішна Боголюдина, будучи за природою безсмертною, добровільно вмирає, щоб Своєю Боголюдською смертю спокутувати людей від смерті. Зрозуміло, тут ідеться про страшну антиномію віри, але саме в ній міститься нескінченна таємниця, до спасенної реальності якої приступають у здивуванні віри: “О, чудо! Яко смерті вкуси всіх Життя?”
Божественна істина про спокутне значення і силу смерті Спасителя є складовою частиною старозавітного і новозавітного Одкровення. По-євангельськи ясно благовістить про це богонатхненний пророк Ісая. Згідно з його пророцтвом, Месія – безгрішний Страждалець – Своїм безневинним стражданням і добровільною смертю за нас є спокутною жертвою, якою ми зцілимось від гріха й смерті: “Він взяв на Себе немочі наші, і поніс наші недуги” (у сербському тексті “взяв на Себе гріхи наші. – “Дод. пер.”); “Він з’язнів, з’язився, з’явся, з’явся, з’явся, з’явся, з’яснувся, з’явся, з’явся, з’явся, з’яснувся. “); “Він виразковий був за гріхи наші й мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися; Всі ми блукали, як вівці, сплуталися кожний на свою дорогу; і Господь поклав на Нього гріхи всіх нас” (у сербському тексті “Господь віддав Його за гріхи наші”. – “Прим. пер.”). “Він катований був, але страждав добровільно і не відкривав уст Своїх; як вівця, ведений був Він на заклання; Він поніс на Собі гріх багатьох, і за злочинців став заступником” (у сербськ. тексті “і за беззаконня людські був відданий на смерть”. – “Примеч. пер.”).
Спокутна смерть Спасителя не тільки передвіщена, а й прообразована в Старому Завіті, тому що її прототипами є старозавітні жертви. Кінцевою метою всіх старозавітних жертв було очищення людей від гріха, примирення з Богом. На жертовних тварин переносили гріхи, а тим самим – людську провину і відповідальність (див. Лев. 4:1-35,7:1-38,16:1-34; Єз. 45:23). Але старозавітні жертви та їхні дії були лише стародавніми символами, тінню Христової жертви, якою Він раз і назавжди відкупив людей від гріха і смерті (див. Євр. 10:1-14).
Сповнені Духом Святим і наставлювані Ним через усі таємниці Об’явлення, святі Апостоли одностайно відчувають, знають і сповідують, що Господь Ісус Христос Своєю хресною смертю здійснив спокуту і спасіння людського роду.
Верховний Апостол має космічне бачення про безмірну значущість Боголюдської Христової Крові, якою Господь спокутував нас від суєтного й гріхолюбного життя та сповнив безмежними Божественними цінностями, що їх ми маємо ретельно й мудро зберігати. Тому він і заповідає: “Зі страхом проводьте час мандрівки вашої, знаючи, що не тлінним сріблом чи золотом викуплені ви від марнославного життя, відданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця, що був призначений ще перед створенням світу, але з’явився в останні часи для вас” (1Пет. 1:17-20; порівн.: 2Пет. 2:1).
Зрозуміла думка, або, краще сказати, богодумство, Апостола: людське життя без Боголюдини Христа та Його вічних, Божественних цінностей, перебуваючи під владою гріха, сповнене нікчемної суєти і відчайдушної погибелі, до того ж і швидкоплинне, як життя метелика. Таке життя всіх людей, усіх батьків і праотців, починаючи з Адама і Єви. Порожнеча і тління суть неминуча спадщина, що неминуче переходить від предків до нащадків. Але з цієї гіркої, гріховної порожнечі і відчайдушного, смертоносного тління безгрішний Господь спокутував людський рід Своєю хресною смертю як Божественним багатством і запанував у цьому світі вічне життя. Христова Кров, добровільно пролита за людей, має перед Богом нескінченну значущість, тому що це Кров Боголюдини. І тільки як така вона спокутує людський рід від гріха і смерті, переводячи його в безсмертя і вічне життя.
Витлумачуючи ці слова Апостола, святий Кирило Олександрійський каже: “Ми викуплені тим, що Христос віддав за нас Свою власну плоть. Але якщо Він – лише звичайна людина, як тоді Його Кров настільки ж цінна, що й життя всіх людей? Якщо ж Він був Богом у плоті, значущим більше, ніж усі [люди], то цілком природно, що відкуплення всього світу Його Кров’ю буде справжнім”.
Те, що Трисонячний Господь у Своєму премудрому промислі про занепалий людський рід обрав за засіб спокути хресну смерть Свого Божественного Сина, знаменує собою велику таємницю, таємницю цілком Божу, вкриту Божественним мовчанням у передвічних долях світу. Хресна смерть Боголюдини, з усією її нескінченною спокутною силою і Божественною всецінністю, оточена вічними та нескінченними таємницями Триєдиного Божества, в які не може до кінця проникнути жодна створена істота, чи то комаха, чи то людина, чи то Херувим.
Полум’яний Апостол весь горить цим почуттям і свідомістю: Господь Ісус “Христос постраждав за нас” (1Пет. 2:21; порівн.: 1Пет. 4:1), принісши замість нас і за нас вседорогоцінну жертву Богові і тим самим примирив людину з Богом і врятував її від влади гріха і смерті. Він міг це зробити, тому що Він безгрішний (див. 1Пет. 2:22-24). Не будучи схильним до гріха і смерті за Своєю Божественною природою, Господь Іісус Христос через безмірне людинолюбство принизив Себе до хресної смерті (див. Флп. 2:7,8) і, добровільно прийнявши за нас і замість нас смерть, знехтував нашою смертю і нашим гріхом, і ввів нас у вічне життя. Боголюдина як абсолютно свята і абсолютно безгрішна була вільна і від покарання за гріх. Але оскільки у втіленні людське єство нерозлучно і на всю вічність було прийняте в Іпостась Бога Слова, і оскільки Божество не залишало людського єства в Господі Іісусі Христі й під час Його страждань та смерті, то за людей страждала не лише людина, а й волюлюднений Син Божий, Боголюдина Іісус Христос, новий Адам, Родоначальник нового людства. Це і зробило смерть Господа Ісуса Христа вседрагоцінною, всеспасительною, всевикупною, так що вона змогла замістити і справді замістила смерть усіх людей, і спасла їх, і спокутувала від вічної смерті в царстві зла.
Першоверховний Апостол благовістить: безгрішний Господь Ісус Христос “гріхи наші Сам підніс тілом Своїм на древо” (тобто на хрест), “щоб ми, позбувшись гріхів, жили для правди, ранами Його ви зцілилися” (1Пет. 2 – церковнослов. “та від гріх избывше”…, у сербськ. “умерши для гріхів”… – “Примеч. пер.”). За старозавітним вченням, нести свої гріхи означало піддаватися за них і покаранню (див. Лев. 20:19,17,24:15; Єз. 23:35). Так само як і нести гріхи іншого означає – брати на себе покарання за гріхи іншого (див. Лев. 19:17; Чис. 14:33; Єз. 18:19; Єр. 5:7). Отже, слова апостола Петра про Господа Ісуса Христа означають: Христос узяв на Себе покарання за наші гріхи. Покаранням людини і людства за гріх з’явилися прокляття і смерть; Христос узяв на Себе це прокляття (див. Гал. 3:13) і помер за всіх. Таємничою дією Боголюдської Христової сили здійснено, таким чином, викуплення людського роду. Піднісши на Своєму тілі наші гріхи на хрест, Господь Ісус Христос приніс тим самим жертву за гріхи всього світу. Своєю Боголюдською жертвою Господь звільнив від відповідальності та від покарання за гріх усіх, хто вірує в Його спокутну жертву. Піднявши “на тілі Своєму”, тобто у Своєму людському єстві, покарання за людські гріхи, Господь відкрив усьому людському єству шлях через Божественну правду у вічне життя.
“Ранами Його ви зцілилися” означає: смертю Його ви зцілилися від гріха і смерті, бо Його смерть як спокута і зцілення має вселюдське значення і силу. Це святий Апостол вельми сильно виділяє, кажучи: “Христос, щоб привести нас до Бога, одного разу постраждав за гріхи наші, праведник за неправедних” (1Пет. 3:18). Витлумачуючи ці слова Апостола, святий Кирило Олександрійський зауважує: “Багато хто зі святих пророків були вбиті, але про жодного з них не сказано ні що він помер за грішників, ні що своєю смертю привів нас до Бога, ні що проповідував духам у темниці. А Христос усе це здійснив; і ми Ним і в Ньому відкуплені, і Його страждання принесло спасіння світу. Він, отже, помер не як людина, подібна до нас, а як Бог у плоті, що дав Своє тіло на спокуту за життя всіх”.
Один безгрішний Праведник постраждав на несправедливих і замість несправедливих і тим самим поніс покарання, що тяжіло за гріх над усім людським родом, за праведним судом Божим. Смертю безгрішного Праведника, яку Він добровільно перетерпів замість неправедних, людський рід звільнено від відповідальності за гріх, звільнено і від самого гріха – цієї єдиної перешкоди між ним і Богом, цієї його єдиної ворожнечі до Бога – і приведено до Бога.
Улюблений Христом учень, який відчував дивовижну таємницю Особистості Боголюдини тонше і проникливіше, ніж будь-хто з людей, і своєю облагородженою душею проникав у найпотаємніші схованки Боголюдського домобудівництва порятунку, сповіщає як Воанергес11 – святий Іоанн Богослов. – Прим. ред. ясно і сильно, що сенс і мета життя і смерті Спасителя на землі полягає в тому, щоб Він, єдиний Безгрішний, узяв на Себе наші гріхи. “Знаєте, – пише він християнам, – що Він з’явився для того, щоб узяти гріхи наші, і що в Ньому немає гріха” (1Ін. 3:5). А взяти наші гріхи – це означає: звільнити нас від гріхів, прийнявши на Себе відповідальність і покарання за них. Це міг зробити і зробив єдиний Безгрішний (див. Ін. 8:32-36), бо в Ньому немає гріха. Зробив же Він це, поклавши Свою душу за нас і замість нас: “Він поклав за нас душу Свою” (1Ін. 3:16). І Його безмірно дорогоцінна душа, з усіма притаманними їй нескінченними Божественними істинами, а також зідждітельнимі і спокутними силами, очищає нас і спасає від усякого без винятку гріха (див. 1Ін. 1:7) і спокутує від смерті. Пресвята Кров Боголюдини Христа має таємничу спокутну силу, тому в Апокаліпсисі двадцять чотири старці звертаються до Господа Іісуса, який стоїть посеред престолів як закладений Агнець, зі словами: “Ти був зарізаний, і Кров’ю Своєю спокутував нас перед Богом” (Одкр.5:6, 9). Якщо високочудний Спаситель і сподобив будь-яку людську істоту [такої милості], щоб до кінцевих можливостей відкрити їй спокутне значення Своєї хресної смерті, то ця істота – апостол Павло. Усі таємниці Євангелія, включно з таємницею смерті Спасителя, апостол Павло дізнався безпосередньо від Господа Ісуса, що вознісся, і причому – в численних одкровеннях. Тому він рішуче стверджує: “Мені через одкровення сповіщено таємницю” (Еф.3:3), цілковиту таємницю Боголюдини Христа і Його спокутного подвигу. Тому Євангеліє, яке він проповідує, “не є людське” (у сербському тексті букв. “не за людиною”, κατὰ ἄνθρωπον. – “Дод. пер.”), бо він “прийняв його й навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа” (Гал. 1:11,12). Тому все, що він робить, що говорить і про що пише, – все це він робить за одкровенням Господа Ісуса. І все Євангеліє Господа Ісуса Христа зводить до хреста Христового, до розп’ятого Христа (див. 1Кор. 1:23), нічого не знаючи, “окрім Ісуса Христа, і до того ж розп’ятого” (1Кор. 2:2). Зводячи ж Христове Євангеліє до Його всеспасительної, спокутної смерті, він каже: “Я… преподав вам, що і сам прийняв, тобто, що Христос помер за гріхи наші, за Писанням” (1Кор. 15:3). Цю істину Апостол прийняв за одкровенням від Самого Господа Ісуса; у ній немає нічого людського. Тим самим Апостол свідчить, що “серед догматів немає жодного людського”. Апостол немов говорить: “Не я вигадав проповідь і не пустився слідом за людськими міркуваннями, але від Господа Ісуса Христа прийняв вчення про це. Отже, що ти прийняв? – Те, що Христос помер за наші гріхи, за Писанням. Це передрекли пророки, і Ісая голосно сповіщає: “Він виразковий був за гріхи наші, і мучився за беззаконня наші” (Іс. 53:5)”.
Великий Апостол язиків благовістить: Господь Ісус Христос “віддав Себе Самого за гріхи наші, щоб позбавити нас від теперішнього лукавого віку” (Гал. 1:4). За тлумаченням святого Златоуста це означає: “Ми, – каже Апостол, – загрузли в незліченних видах зла і заслужили найлютіше покарання. Закон же нас не тільки не позбавив, але ще й засудив нас, зробивши нашу гріховність вельми очевидною, і був не в змозі звільнити нас і вгамувати Божий гнів; а Син Божий зробив це неможливе можливим: і гріхи наші розв’язав, і нас, ворогів, зарахував до друзів, дарувавши нам і інші незліченні блага”.
Віддаючи Себе за наші гріхи, Господь чудотворною силою Своєї любові позбавив людську волю від лихих нахилів, від лукавих діл, від розтління, бо під злим світом, про який згадує Апостол, потрібно, за словами святого Златоуста, розуміти лихі діла, збочену волю. “Господь Ісус Христос звільнив нас, коли ми вже підпали під засудження смерті; звільнив нас, коли ми вже перебували в очікуванні виконання цього вироку і всі ми були вже мертві, якщо не відчутно, то за [судовим] рішенням. І після того як закон нас уже звинуватив і Бог засудив на смерть, прийшов Христос і, віддавши Себе на смерть, усіх нас позбавив від смерті. А якби цього не сталося, то ніщо не могло б зупинити загальну загибель, як це було під час потопу. Лише Христове пришестя, зупинивши Божий гнів, дало нам можливість жити вірою”.
“Коли людське єство вже збожеволіло, – каже святий Ісидор Пелусіот, – і тиранія гріха стала нестерпною, (коли) настав час звершення вироку, за яким людський рід був засуджений на остаточну загибель, бо всі способи лікування виявилися безуспішними, і ні закон, ні пророчі слова не змогли усунути пошесть, що дедалі більше поширювалася, – тоді Бог дав на спокуту (λύτρον) Єдинородного Сина, щоб усі прийняли силу і благодать. .. І за всіх була принесена Жертва, що перевершує Своєю гідністю всіх і вся. І тоді приборкався гнів, прийшло примирення, ворожнеча звернулася на дружбу, замість засуджувального вироку вручено надприродний дар усиновлення, набуто незліченних обдарувань, що прикрашають Церкву, щоб разом відкрилися і Божа правда, і надлишок Божої благості”.
Господь Ісус Христос віддав Себе на смерть за всіх людей разом і за кожну людину окремо (див. Гал. 2:20). Усе Боголюдське життя Спасителя у плоті та Його смерть мають на меті “спокутувати підзаконних, щоб нам отримати усиновлення” (Гал. 4:4-5). Про це святий Златоуст каже: “Тут Апостол виокремлює дві причини і дві головні справи втілення: позбавлення від зол і дарування благ, чого ніхто інший, окрім Господа Ісуса Христа, вчинити не міг. Які це були блага? – Звільнення від прокляття Закону та усиновлення”. Мета втілення Бога полягає в порятунку людського роду від зотління і смерті, що запанували через гріх у людському єстві й стали для нього законом; але особливий подвиг у земному житті втіленого Бога, яким κατ᾽ ἐξοχὴν (переважно. – “Дод. пер.”) людський рід спокутується від тління, – це хресна жертва Богочоловіка. Слово Боже “приймає наше тіло від Пречистої, Непорочної і Пресвятої Діви, – каже святий Афанасій Великий, – готує його до Свого храму і усвоює як знаряддя (ὥσπερ ὄργανον), у якому мешкає і яким пізнається. І це Своє тіло, оскільки всі ми були піддані тлінню смерті, замість усіх людей віддавши смерті, Він приніс Отцю. Здійснює ж Він це з людинолюбства, щоб, з одного боку, оскільки всі люди помирали, закону про нетління людей покласти край тим, що влада його виповнилася на Господньому тілі, тож він не має більше місця в людях; а з другого боку, щоб людей, які загрузли в тлінні, знову повернути до нетління й перевести зі смерті в життя, винищуючи в них смерть, як солому вогнем, привласненням Собі тіла й благодаттю Воскресіння. Слово знало, що тління в людях не могло бути знищене інакше, окрім як тільки неодмінною смертю; але померти Слову як безсмертному і Отчому Синові було неможливо. Тому сприймає Воно на Себе тіло, здатне померти, щоб, як тіло Слова, воно притягувало до смерті за всіх людей, щоб через те, що Слово перебуває в ньому, воно перебувало нетлінним, і щоб, зрештою, у всіх людях припинилося тління благодаттю Воскресіння. Тому сприйняте Ним на Себе тіло приносячи на смерть як жертву, вільну від усякої вади, – цим подібним приношенням Він негайно винищив смерть у всіх людях. Бо Слово Боже, що є вище за всіх людей, приносячи Свій храм, Своє тілесне знаряддя як спокутну за всіх ціну, Своєю смертю повністю виплатило борг. І, таким чином, нетлінний Божий Син, перебуваючи з людьми за посередництвом подібного тіла, зодягнув, як і слід було б, усіх людей у нетління обітницею воскресіння. І саме тління у смерті не має більше влади над людьми, завдяки Слову, що вселилося в них за допомогою єдиного тіла”.
“Головною причиною пришестя Спасителя у плоті було виплатити борг, що лежав на всіх, тому що всі повинні були померти. І після того, як Спаситель Своїми ділами засвідчив Своє Божество, то наостанок приносить за всіх і жертву за всіх, замість усіх віддаючи на смерть Своє тіло, щоб усіх звільнити від відповідальності за давній злочин і щоб, явивши у Своєму нетлінному тілі зачаток загального воскресіння, довести, що Він вищий за смерть… Отже, тіло, маючи спільну з усіма тілами сутність (бо було тілом людським), хоча й вельми незвичайним чином утворилося воно з єдиної Діви, проте ж, будучи смертним, піддалося смерті за законом подібних тіл; однак, завдяки зішестю на нього Слова, воно не піддається тлінню, властивому тілесній природі, але, внаслідок того, що в ньому мешкає Боже Слово, перебуває поза тлінням. І дивовижним чином в одному й тому самому здійснилося і те, й інше: і смерть усіх приведена у виконання в Господньому тілі, і винищені були [ним] смерть і тління – завдяки Слову, що живе в ньому. Смерть була потрібна, і належало настати смерті за всіх, щоб борг усіх був виплачений. Тому Слово, оскільки Воно не могло померти (бо Воно безсмертне), узяло на Себе тіло, яке могло померти, щоб як Своє власне принести його замість усіх (ἀντὶ πάντων) і щоб Йому, як Тому, Хто постраждав за всіх (ὑπὲρ πάντων), в силу Свого перебування в тілі, “позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола, і позбавити тих, хто від страху смерті через усе життя був підданий рабству” (Євр. 2:14,15)”.
“Хоча тіло і померло для спокути всіх, але не бачило тління; і воскресло цілим, бо воно було тілом не когось іншого, а самого Життя… Потрібно мати на увазі, що Спаситель прийшов покласти кінець не Своїй смерті, а смерті всіх людей; тому не власною Своєю смертю (бо як Життя і не мав Він смерті) склав Він із Себе тіло (тобто не Сам наніс смерть Своєму тілу), але прийняв смерть від людей, щоб і цю саму смерть, яка торкнулася Його тіла, повністю винищити”.
“Син Божий прийшов у світ “не судити світ”, але спокутувати всіх і Самим Собою “спасти світ” (Ін. 3:17). Бо до Нього світ як винний був судимий законом; а тепер осуд прийняло на Себе Слово і, постраждавши плоттю за всіх, усім дарувало спасіння. І це маючи на увазі, Іоанн вигукнув: “Закон Мойсеєм даний був, а благодать і істина Іісус Христом був” (Ін. 1:17)”. “Безсмертний Бог не Себе прийшов врятувати, а вмертвілих; і не за Себе постраждав, а за нас; тому й сприйняв Він на Себе наше приниження і нашу убогість, щоб дарувати нам Своє багатство. Адже Його страждання є наше позбавлення від страждання; смерть Його – наше безсмертя; сльози Його – наша радість; поховання Його – наше воскресіння… виразки Його – наше зцілення, бо “ранами Його ми зцілилися” (Іс. 53:5); покарання Його – наш світ, бо “покарання світу нашого було на Ньому” (Іс. 53:5), тобто заради нашого світу Він несе покарання… безслав’я Його – наша слава, тому заради нас просить Він слави, кажучи: “Прослави Мене Ти, Отче, в Тебе Самого славою, яку Я мав у Тебе, коли ще світ не був” (Ін. 17:5)… І коли говорить Він на хресті: “Отче, в руки Твої віддаю дух Мій” (Лк. 23:46), – то Собою (у Собі) передає Отцеві всіх людей, яких Ним оживотворяє”.
“Владика рабів став смертним сином Свого власного раба, тобто Адама, щоб сини Адамові, будучи смертними, стали синами Божими… Тому Син Божий вкушає смерть заради Свого тілесного батька, щоб сини людські долучилися до Божого життя завдяки [Богу,] Отцю своєму по духу… Він, істинний і за природою Син Божий, носить у Собі всіх нас, щоб усі ми носили в собі єдиного Бога”.
Спасіння людського роду, здійснене Господом Ісусом Христом, ґрунтується на небачених парадоксах. Йдеться про надзвичайні антиномії, які засвоїти може тільки віра і змиритися з якими здатна тільки Облагодатствованная логіка. Боголюдина “продається за найнижчу ціну – за тридцять срібняків, – каже святий Григорій Богослов, – але спокутує світ, і причому високою ціною – власною Своєю Кров’ю. “Яко вівця на заколення ведеться” (Іс. 53:7), але Він – Слово, сповіщене “гласом того, хто волає в пустелі” (Іс. 40:3). Він був “мучений і виразковий” (Іс. 53:5), але “зцілює всяку недугу і всяку виразку” (Мф. 4:23). Підноситься на древо і прибивається, але Він відновлює нас древом життя, рятує розіп’ятого з Ним розбійника, але затьмарює все видиме створіння… Віддає душу, але “область имать паки прияти ю” (Ін. 10:18); роздирається завіса, повстають мертві. Вмирає, але животворить і руйнує смертю смерть. Поховається, але воскресає”.
Чудо порятунку, здійснене досточудною Боголюдиною, не є ні першим, ні останнім у трагічній хроніці людського життя. Воно – лише одне з багатьох, вельми природне своєю надприродністю в неординарній, але все-таки доцільній драмі людського буття в цьому світі. Незважаючи на всі перипетії та жахи, все-таки відчувається, що цією Боголюдською драмою людського життя від початку до кінця керує таємничий Божий Промисел. “Ми були створені, щоб блаженствувати (благоденствувати), – міркує богомудрий Богослов, – і блаженствували ми, щойно здобули буття. Нам було ввірено рай, щоб ми насолоджувалися; нам було дано заповідь, щоб, зберігши її, ми заслужили славу, – дана вона була нам не тому, що Бог не знав майбутнього, а тому що Він встановив закон свободи. Ми були зваблені, тому що викликали заздрість; впали ми, тому що переступили закон; постили, тому що не зберегли посту, будучи переможеними древом пізнання. Давньою і сучасною була нам ця заповідь, що служила для нашої душі певним вихователем і приборканням у насолоді; ми їй справедливо підпорядковані, щоб, дотримуючись її, повернути нам те, що втратили недотриманням. Ми мали потребу в Богові втіленому і умертвленому, щоб нам ожити. З Ним ми померли, щоб очиститися; з Ним воскресли, бо з Ним померли; з Ним прославилися, бо з Ним воскресли. Багато було в той час чудес: Бог розіп’ятий, сонце затьмарюється і знову спалахує, завіса роздирається, Кров і вода витікають із ребра, земля трясеться, каміння розпадається з причини Каменя, мертві повстають… Але жодне з цих чудес не може зрівнятися з чудом людського спасіння; деякі краплі Крові відтворюють цілий світ”.
Господь прийшов у світ цей, щоб вилікувати людське єство від страшної хвороби гріха і смерті, бо не тільки гріх – хвороба, а й смерть. Тому Він і діяв у світі як Спаситель і Відкупитель; і Його Боголюдське домобудівництво порятунку являє собою єдине Божественне подолання в цьому світі, яке зцілює від усякого гріха і від усякої смерті на цьому острові смерті. “Втілений Бог у світі цьому, – на думку святого Богослова, – має на меті окрилити душу, відірвати світ від зла і вручити його Богові, зберегти образ Божий у людині, якщо вона ціла; укріпити її, якщо вона в небезпеці; відтворити її, якщо її пошкоджено; Духом вселити Христа в людські серця; коротше кажучи, зробити людину Богом і співжителькою вищого блаженства, тому що людина належить до вищих чинів… Заради цього Бог через душу поєднався з тілом, і все сполучилося воєдино за всіх і за одного праотця: душа за душу, яка ослухалася Божої заповіді, тіло за тіло, яке скорилося душі та укупі з нею засуджено; Христос, який є над гріхом і вище за гріх, – за Адама, що був під гріхом. Тому старе замінено новим: стражданням було відкликано страждальця; і за кожний наш борг було окремо повернуто Тим, Хто вищий за нас; і здійснилася нова таємниця – Боже людяне домовитеся про спасіння про занепалу через непослух людину. Для цього народження і Діва, для цього ясла і Віфлеєм… Для цього Ісус приймає хрещення; для цього постить, буває спокушений і перемагає переможця. Для цього виганяються біси, зцілюються хвороби… Для цього буває древо за древо і руки за руку; руки, мужньо розпростерті, – за руку, розпростерту нестримно; руки, прибиті цвяхами, – за руку свавільну; руки, що збирають воєдино всі кінці світу, – за руку, що вигнала Адама. Тому-то й вознесіння на хрест – на противагу падінню, жовч – на противагу куштування забороненого плоду, терновий вінець – на противагу пануванню диявола, смерть – всупереч смерті, темрява – для світла, поховання – на противагу поверненню в землю, Воскресіння – для воскресіння. Усе це було особливою Божою ретельністю про нас і лікуванням нашої немочі, що повертало старого Адама туди, звідки він зійшов, і приводило до древа життя, від якого відлучив нас плід із древа пізнання, скуштувати який він скуштував передчасно і нерозумно”.
Через непослух людське єство вперше пізнало зло і поповзло в усі незліченні гріхи; через послух Богові воно повертається до всіх вічних Божественних істин і безсмертних благ. Господь втілився, щоб Своїм Боголюдським життям і стражданням повернути людину до Бога, відновити в ній Божий образ у первозданній повноті, наставити її на шлях слухняності Богові, тобто на шлях життя по Богові і в Бозі, – і тим самим зцілити її від непокори Богові як головної причини і джерела всіх гріхів, страждань і смерті. “Коли Бог Слово став плоттю, – каже святий Іриней, – то істинно явив Свій образ (τὴν εἰκόνα), Сам ставши тим, що було Його образом, (тобто людиною, створеною за Його образом), і міцно відновив подобу (την ομοίωσιν), роблячи людину з-подібною до невидимого Отця за посередництвом видимого Слова (per visible Verbum). Втім, Господь відкрив Отця і Себе Самого не тільки цим, а й через саме Своє страждання. Бо Він, руйнуючи непослух людини, що був на початку при дереві, став “слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:8); і, таким чином, непослух, який був біля древа, Він виправляє слухняністю на дереві хреста… Адже не іншому кому ми були боржниками, як тільки Тому, Чию заповідь переступили на початку”.
“Своїм втіленням Господь повернув нас до дружби (in amicitiam), ставши Посередником між Богом і людьми, умилостивляючи за нас Отця (propitians quidem pro nobis Patrem), проти Якого ми колись згрішили, і Своїм послухом покриваючи нашу неслухняність і даруючи нам спілкування з нашим Творцем та покірність. Тому навчив Він нас і в молитві говорити: “І облиш нам борги наші” (Мф. 6:12), бо Він – Отець наш, боржниками Якого ми стали, переступивши Його заповідь”. “Скуштувавши від забороненого плоду, наші прабатьки одночасно з цим прийняли в себе смерть, тому що скуштували в неслухняності, а неслухняність Богу приносить смерть. Тому з того моменту вони були віддані смерті, ставши її боржниками (debitores mortis effecti)… Відновлюючи в Собі всю людину, Владика Христос повторив і її смерть… Своїм стражданням Господь дарував їй відтворення, тобто звільнення від смерті”.
Хресна смерть Господа Іісуса Христа, піднесена з людинолюбства і з волі Трисонячного Божества (див. Ін. 3:16), має вселюдське значення, розпростягаючи свою спокутну дію на всіх людей, бо це – смерть Боголюдини, досконалого Бога і досконалої Людини, яка перебуває Своїм людським єством в онтологічній спорідненості з усіма людьми. Тому богонатхненний Апостол благовістить: “Єдиний і посередник між Богом і людьми, людина Христос Ісус, що віддав Себе на спокуту всіх” (1Тим. 2:5,6). З безмірної любові до людського роду, Господь Ісус Христос зробив людський гріх Своїм власним, поніс його у Своїй безгрішній Боголюдській Особистості та, як вічний Бог і безгрішна людина, цілковито здолав його за всіх людей і замість усіх людей. Як Боголюдина Він, за словами святого Кипріяна, “і гріхи наші носив, і всіх нас носив (nos omnes portabat)”. Спокутний подвиг Боголюдини за природою своєї Бого-людськості має вселюдське значення: простягає свою силу на цілковите людське єство, диференційоване в незліченну кількість людських особистостей. Людина – це психофізична істота; як досконала людина такою істотою був і Христос Боголюдина. Своїм Боголюдським спокутним подвигом Боголюдина охопила і душевний, і фізичний бік людської істоти, бо Його спасенні страждання однаково і нероздільно пронизували і Його душу, і Його тіло. Його гефсиманська смертна мука під людським гріхом і через людський гріх, який Він на Себе взяв, природно проявилася як тілесна смерть на Голгофі. Страждання, заподіяне людським гріхом душі Боголюдини, завершилося своїм природним наслідком – тілесною смертю на Хресті, бо Він як досконала людина є істотою психофізичною. Своєю Боголюдською смертю Господь Ісус Христос скуштував смерть усіх смертей, якими помирають люди, і як істинний, Бого-людський, представник людського роду, Своєю смертю скинув і потоптав усю смерть.
Витлумачуючи слова Апостола: “Христос, що віддав Себе для викуплення всіх” (1Тим. 2:5,6), – святий Кирило Олександрійський каже: “Без сумніву, Христова смерть є спасенною для всього світу. Якщо Христос – не Бог, то як Він один тяжіє для викуплення всіх. Утім, якраз Він один і тяжіє, скуштувавши смерть за всіх, бо Він і вищий за всіх. Отже, Той, Хто смертю Свого тіла віддалив смерть від світу, є Бог”. “Лише через те, що Христос – Бог Слово, Його Кров очищає нас від усякого гріха. Лише через те, що Він – не під мучительством гріха, Він міг засудити гріх і врятувати людський рід від гріховної тиранії”.
З приводу тих самих слів Апостола святий Златоуст каже: “Яким чином Христос віддав Себе для викуплення всіх, якщо Він був відданий Отцем? Що означає “викуплення”? Потрібно було їх покарати, а Він цього не зробив; належало їм бути винищеними, а Він віддав за них Свого Сина. Цього достатньо, щоб привабити всіх і показати Христову любов. Воістину величні й невимовні чесноти, явлені нам Богом. Він приніс Себе в жертву за Своїх ворогів, за тих, хто ненавидить Його і відвертається від Нього. Те, чого інший не зробив би ні для своїх друзів, ні для своїх дітей, ні для братів, Господь зробив для рабів, і [до того ж] це – Господь, Який за своєю сутністю не був таким, якими є раби, але був Богом; а зробив Він це для людей, і до того ж для людей нікчемних. Адже якби вони заслуговували на якусь увагу як Йому угодні, то не було б це настільки дивним. Однак те й вражає всякий розум, що помер Він за створіння настільки невдячні й нерозумні. Те, чого люди не роблять і для своїх родичів. Бог зробив для нас”.
“Коли всі перебували під владою смерті, – пише блаженний Феодорит, – Христос не був у її владі і як Бог, бо мав безсмертне єство, і як людина, бо не створив гріха, який породжує смерть. Але Він Сам віддав Себе на смерть як якусь спокутну ціну і всіх звільнив від рабства смерті”.
“Господь Іісус Христос зійшов, щоб бути народженим у світі цьому і розп’ятим, не тому що це було Йому потрібно, але звершив Він це за людський рід, який від Адама зазнав смерті та принади змія”. “Нас, загрузлих у найчорніших гріхах, які ми створили, Христос спокутував Своїм розп’яттям на дереві”.
Смерть Господа Ісуса Христа має космічне значення, бо Він – і Спокутувач, і Творець; тож як Творець Він знає таємницю Своїх творінь, їхні потреби й потреби і може сповняти їх Своїми життєдайними силами. І ніхто інший, окрім Творця, не міг бути Відкупителем занепалої тварюки, за словом Апостола: “У Ньому маємо відкуплення Кров’ю Його і прощення гріхів… Бо Ним створено все, що на небесах і що на землі, видиме й невидиме: чи то престоли, чи то панування, чи то начальства, чи то влади, – все Ним і для Нього створено. І Він є перш за все, і все Ним стоїть” (Кол. 1:14,16-17). Тільки Творець як Спокутувач володів силою взяти на Себе гріхи всього світу й очистити весь світ від гріха і смерті. Тому Його Жертва воістину вселенська, воістину вселюдська. “Жертва була принесена за все єство, – каже святий Златоуст, – і тяжіла для порятунку всіх, але Її доброчинністю скористалися лише ті, хто увірував”. Як єдиний Спокутувач Преблагий Господь дав на спокуту Свою спасительну Кров, викупив нас, поневолених, убив хрестом тирана і привів нас до Небесного Отця. Господь як людинолюбний Життєдавець спокутував Своїм хрестом всесвіт. Щоб викупити людей, Спаситель – за словами святого отця Православ’я – повинен був мати досконале людське єство, тобто і душу, і тіло. “Як спокутну ціну Він дав тіло за тіло, і душу за душу, і досконале буття за всю людину… Це відбивається і в домобудівництві хреста. Пролиттям Своєї Крові Господь явив справжність Своєї плоті; а тим, що виголосив і, схиливши голову, віддав дух, виявив, що в Його тілі була душа, про яку Він і сказав: “покладаю її за овець” (Ін. 10:15)… Крім того, якби Христос не мав душі й тіла, то як настала б смерть? Як дав би Христос викупну ціну за всю людину? Або як була б повністю зруйнована держава смерті, якби душу, що довільно згрішила, Христос не зробив у Собі безгрішною? Смерть царювала над душею, яка свідомо згрішила. Сказано так: “Душа, що грішить, вона помре” (Єз. 18:20); за неї Христос поклав Свою власну душу, віддавши її на відкуплення”.
“Кожна Христова дія становить славу Вселенської Церкви, але хрест – це похвала всіх похвал (καύχημα δὲ τῶν καυχημάτων). Хрест звільнив усіх, поневолених гріхом, і спокутував весь людський рід. Не слід дивуватися тому, що весь світ викуплено, бо Померлий за нього був не простою людиною, а Єдинородним Сином Божим. Гріх однієї людини, Адама, був у змозі завдати світу смерть. Якщо ж “єдиного гріхом” (Рим. 5:17) у світі запанувала смерть, як тим паче “правдою Єдиного” не запанує життя? І якщо тоді за куштування від древа вигнані з раю, то чи не зручніше нині за допомогою древа Ісусового (тобто хреста) увійдуть віряни в рай? Якщо первозданний від землі заподіяв вселенську смерть, то Той, Хто створив його з землі, чи не може принести вічне життя, Сам будучи Життям?.. Тому не соромитися слід хреста Спасителева, але паче хвалитися ним. Бо “слово про хрест” для іудеїв – “спокуса”, для язичників – “безумство”, а для нас – порятунок (див. 1Кор. 1:18,23). Адже Той, Хто помер за нас, був не простою людиною, а Сином Божим, Богом вочеловеченим”. “Значить, Ісус істинно постраждав за всіх людей, бо і хрест – не мрія, і спокута – не ілюзія”. “Владика Христос по Своїй волі пішов на страждання, радіючи подвигу, радіючи людському спасінню. Не соромився Він хреста, бо спасав [ним] всесвіт. Адже Стражденний був не немічною людиною, а Богом, що вочеловечився”.
“Сповідуємо, – вигукує святий ревнитель Божественних істин, – що всеціле Слово поєдналося з всецілою людиною. І через цих двох (тобто Бога і людину – і відповідно Боголюдину) була предивно звершена таємниця домобудівництва спасіння. Своєю плоттю Він користувався як знаряддям для тілесних дій і для природних немочей, а так само і для всього, що не підлягає докору; душу ж Свою вживав як знаряддя для людських і невинних душевних станів. Адже про Нього говориться, що Він бував голодний, стомлювався від тривалої подорожі, відчував тривогу і страх, скорботу і муки і що перетерпів хресну смерть. Бо ніхто не примушував Його покладати Свою душу за нас, щоб здобути владу і над мертвими, і над живими. Свою плоть Він підняв за плоть усіх – дар, воістину рівноцінний усім людям, а душу Свою віддав на спокуту за душі всіх, хоча й знов ожив, будучи, як Бог, Життям за єством”.
“Померти за всіх належало Тому, Хто рівноцінний життю всіх людей, щоб оволодіти Йому і мертвими, і живими… Отже, втіленому Слову личило віддати смерті власну Свою плоть на спокуту за життя всіх, щоб і людське єство могло наслідувати життя Слова”. “Господь Ісус Христос спокутував нас Своєю Кров’ю і власне життя зробив спокутою за життя всіх”.
“За всіх помер Господь Ісус Христос, рівноцінний усім і вся (ὁ πάντων ἀντάξιον), Свою власну душу зробивши нашим відкупленням”. “Ба більше, Боголюдина, прийнявши за нас смерть, дала Себе на спокуту за життя всіх”.
“Господь став Боголюдиною для спасіння людського роду, – каже святий Григорій Палама. – Бо якби не став Він людиною, то не міг би постраждати Той, Хто анітрохи не був винен смерті, підняв смерть, щоб нас, боржників смерті, спокутувати від рабства дияволу і смерті, смерті як духовної, так і тілесної, тобто смерті тимчасової і вічної. За нас, винних через гріх, Він, Безгрішний, дав Свою безневинну Кров, звільнив нас від провини, пробачивши нам гріхи, і, розірвавши на хресті рукописання, визволив нас від мучительства диявола”.
Добровільно віддавши Себе на смерть за людський рід, Господь Ісус Христос безмірною, Божественною гідністю Своєї Боголюдяної Особистості зробив Свою смерть нашою спокутою від загальної смерті. У всьому світі й у сфері людського життя немає нічого дорогоціннішого за досточудну Особистість Боголюдини Христа. Це – Надбання всіх надбань; і кожна істинна цінність у людському житті отримує свою значущість від Неї, тільки від Неї. Тому богомудрий Апостол справедливо пише християнам: “Ви куплені дорогою ціною” (1Кор. 6:20,7:23). Про всецінність Особистості Боголюдини богонатхненно міркує святий Василій Великий, тлумачачи сьомий і восьмий вірші 48-го псалма: “Сподіваючись на силу свою, і на багато багатства свого хвалившись, брате, чи не визволить, чи визволить людина? Не дасть Богу зради за ся” (Пс. 48:7-8). – “Пророк звертається до земнородних і багатих. До одних звертається, принижуючи їхню думку про свою силу, а до інших – розтрощуючи їхню гордість, яка живиться надлишком їхнього майна. Земнородні сподіваються на свою силу, на тілесну міцність і думають, що людська природа має достатньо сил для здійснення бажаного; а тим, хто покладає надію на ненадійне багатство, потрібна спокутна ціна (λύτρων χρεία), щоб їх вивели на волю, яку вони втратили, коли їх перемогли насильство диявола; адже диявол, взявши їх у рабство, не звільнить їх від своєї муки, доки не забажає обміняти їх на якийсь дорогоцінний викуп. Тому те, що пропонується як викуп, має бути не однорідним з поневоленими, а значною мірою перевершувати їхню ціну, щоб диявол добровільно звільнив бранців від рабства. Тому брат не може їх викупити. Бо жодна людина не в змозі переконати диявола випустити зі своєї влади того, хто одного разу потрапив до його рук. Людина і за власні гріхи свої не може дати Богові жертву умилостивлення. Як тоді буде вона в змозі зробити це за іншого? Та й що в цьому світі міг він придбати настільки дорогоцінне, щоб послужило воно достатнім викупом за дорогоцінну за природою душу, бо вона створена за образом Творця свого? І яка праця у світі цьому може доставити душі людській достатній запас для переходу у світ отой? Тому ці псаломські слова треба розуміти так: хоча б хто і вважав себе вельми могутнім у житті цьому й мав величезні статки, псалом радить відкинути горду про себе думку, “упокоритися під міцну руку Божу” (порівн.: 1Пет. 5:6), не сподіватися на свою силу й не хвалитися багатьма багатствами.
Але можна дещо й піднестися думкою, розуміючи під тими, хто сподівається на свою силу і хвалиться великим багатством, душевні сили, адже й сама душа не має достатньо сил для свого спасіння. Хоч би й був хто досконалим у людських силах, але, не маючи в собі Божої мудрості, нічого не вартий. Хоч би й набрав хто безліч теорій з мирської мудрості й набув відомого багатства знання, але нехай він почує досконалу істину: кожна людська душа впряглася в тяжке ярмо рабства всезагальному ворогові і, втративши свободу, дану їй Творцем, відведена гріхом у полон. Але всякому бранцю необхідний викуп для звільнення. Однак ні брат не може викупити свого брата, ні кожен сам себе, бо той, хто викуповує собою іншого, повинен коштувати набагато більше, ніж той, хто полонений і вже рабствує. Але людина взагалі не має такої сили перед Богом, щоб могла умилостивити Його за грішника, бо й сама вона винна гріху, “бо всі згрішили й позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання даром, по благодаті Його, викупом у Христі Іісусі” (Рим. 3:23-24).
“Тому не дасть Богові зради за себе” (Пс. 48:8), “і ціну визволення душі своєї” (Пс. 48:9). Отже, не брата шукай для свого відкуплення, а Того, Хто перевершує тебе єством; не просту людину, а Боголюдину Ісуса Христа, Котрий єдиний може дати Богові відкуплення за всіх нас, “Його ж Бог задумав очиститися вірою в Крові Його” (Рим. 3:25). Мойсей був братом ізраїльтян і тому не міг їх відкупити. Як же тоді відкупить звичайна людина? Пророк насамперед говорить ствердно: “Брат не визволить;” потім з наголосом додає запитально: “Чи визволить людина?” Мойсей не звільнив народ від гріха, а лише благав Бога не карати за гріх. Він навіть за себе не міг дати умилостивлення, коли впав у гріх і після стількох багатьох і великих чудес і знамень, що їх бачив, вимовив слова сумніву: “Послухайте, непокірні, хіба нам з цієї скелі вивести для вас воду?” Тому й Господь за це слово “сказав Мойсею й Аарону: За те, що ви не повірили Мені, щоб явити святість Мою перед очима синів Ізраїлевих, не введете ви народу цього в землю, яку Я даю йому” (Чис. 20:10,12). Тому “не дасть Богу зради за ся” (Пс. 48:8). Бо що може людина знайти настільки дорогоцінне, щоб дати у спокуту за свою душу? Але знайшлося щось рівноцінне всім укупі людям, що й дано в ціну спокути за нашу душу: це свята й багатоцінна Кров Господа нашого Іісуса Христа, яку Він пролив за всіх нас, тому нас і “куплено дорогою ціною” (1Кор. 6:20).
Отже, “брат не визволить, чи визволить людина?” Якщо людина не може нас спокутувати, то Той, Хто спокутував нас, не є людиною. Тому якщо Господь наш пожив з нами в подобі плоті гріховної, то не смій Його за це вважати простою людиною, не визнаючи в Ньому силу Божества. Він не мав потреби ні давати Богові спокуту за Себе (“зради за Себе”), ні спокутувати Свою душу, тому що “Він не вчинив жодного гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22). Так, отже, ніхто не може спокутувати себе, доки не прийде Той, Хто Повертає “полон людський” (Пс. 13:8), – не “сріблом”, не дарами, як написано в Ісаї (Іс. 52:3), але Своєю Кров’ю. Він нас, хоча ми Йому і не брати, але стали Йому ворогами за наші гріхи, Він – не проста людина, але Бог – після дарування нам свободи називає братами Своїми (див. Євр. 2:12). Тому Той, Хто викупив нас, якщо звернемо нашу думку на Його єство, не брат нам і не людина. Якщо ж візьмемо до уваги Його благодатне до нас зішестя, то і братами нас називає, і сходить до людства Той, Хто “не дасть Богові зради за Себе, але дасть спокуту (“зраду”) за весь світ, бо не потрібне Йому очищення, але Сам Він – очищення”.
Гріх і все, що походить від нього і приводить до нього, становить беззаконня, тому що все це виступає і виступає проти святості Божої істини як закону Божого життя; а безгрішний Господь “віддав Себе за нас, щоб визволити нас від усякого беззаконня” (Тит. 2:14), тобто від усякого гріха, бо “гріх – це беззаконня” (1Ін. 3:4). Вмираючи за нас, Господь Ісус Христос у всеціле людське єство вклав закваску нового життя, життя по Богу і в Бозі. Для спасіння людського роду були необхідні і Боголюдське життя Господа Ісуса, і Його Боголюдська смерть, щоб Собою обійняв Він усе людське життя до смерті й після смерті і, таким чином, запанував і над живими, і над мертвими (див. 1Сол. 5:9-10; Рим. 14:8-9). “Христос помер, – каже святий Кирило Олександрійський, – щоб володарювати і над мертвими, і над живими, і щоб ми жили Богові Живому й Істинному. Але, щоб померти. Слову личило спочатку поєднатися з плоттю, тобто втілитися. І померши у плоті, Він почав панувати і над живими, і над мертвими”.
Одне єство, одне Божество, одну волю і одне людинолюбство мають Отець і Син. Син віддає Себе на смерть за людей і зі Своєї волі, і з волі Свого Небесного Отця (див. Ін. 10:18,3:16). У цьому нескінченному людинолюбстві Трисонячний Господь дарує людському роду всі небесні блага, всі Божественні істини, всі Божественні цінності; адже нічого не опустив Він із того, що треба було дати нам через Боголюдське життя і Боголюдську смерть Христа Спасителя. Тому Апостол справедливо запитує: “Бог… Який Сина Свого не пощадив, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього?” (Рим. 8:31,32). Своїм Боголюдським життям, а особливо Своєю Боголюдською смертю, Господь Ісус Христос став для людського роду “спокутою” (ἀπολύτρωσις) (1Кор. 1:30), тобто “позбавленням від усіх зол”. Господь Ісус Христос, за словами святого Златоуста, “заплатив набагато більше, ніж ми були зобов’язані, і до того ж настільки більше, наскільки море нескінченне порівняно з малою краплею. Тому, дивлячись на таке багатство благ, не треба сумніватися і питати, як це та іскра смерті та гріха погашена, якщо скоро вилилося на неї стільки моря благодатних дарів”.
У Христі Ісусі “ми маємо відкуплення Кров’ю Його, прощення гріхів, за багатством благодаті Його” (Еф.1:7; пор.: Кол. 1:14). “Смерть Господа Ісуса Христа, – каже блаженний Феодорит, – зробила нас гідними Божої любові. Бо смертю Його, скинувши з себе гріховні скверни і звільнившись від рабства дияволу, ми повернули риси свого божественного образу”. Господь Ісус Христос спокутував поневолений гріхолюбним тираном людський рід Своєю Божественною Кров’ю і, обоживши, оновив.
Божественна Кров Господа Ісуса очистила людське єство від гріховної нечистоти, змила з нього скверну пороку, і воно засяяло у своїй первісній богосвітлій красі. “Тут не те тільки дивно, – каже святий Златоуст, – що Бог Отець віддав Свого Сина, а й те, що коханий Син був закланий. Велике багатство любові: Улюбленого віддав за ненависних. Подивися, скільки Він нас цінує! Адже якщо віддав Він Улюбленого ще тоді, коли ми Його ненавиділи і були Його ворогами, чого тоді не зробить Він для нас, якщо примиримося ми з Ним благодаттю?… І справді ніщо так не велике, як пролиття за нас Божої Крові; бо важливіше й усиновлення, й інших Божих дарів – те, що Бог не пощадив Свого Сина. Без сумніву, відпущення гріхів є великою справою, але вона стає ще більшою, якщо звершується Кров’ю Господньою. А те, що це набагато перевершує все інше, Апостол особливо виділяє, кажучи: “за багатством благодаті Його” (Еф.1:7)… Неможливо словом описати всього того, що для нас зроблено. Нам даровано багатство: багатство рясне, багатство не людське, а Божественне; тому-то абсолютно неможливо його висловити”.
“Прийшов Сам Син і хресною смертю здійснив наше викуплення. Рухомий Своєю волею, а не необхідністю, Він виконав таїнство найсвятішого хреста, який Він поставив посеред всесвіту, блискавичне і божественне знамення битви, дане віруючим як знаряддя перемоги проти ворога”. “Бог дарував світу свободу Кров’ю нашого Відкупителя, – каже святий Афанасій Великий. – І пекло Він піддав поразці – також за допомогою смерті нашого Відкупителя. Він відчинив небесну браму, вказуючи безперешкодний шлях тим, хто сходить туди через нашого Відкупителя”. “Смерть Відкупителя нашого з’явилася днем спасіння (dies salutis apparuit)”. “Радість спокути невпинно виливається з хреста Христового”, бо “порятунок роду людського здійснено Кров’ю Владики Христа”.
У нескінченній таємниці Божественно людинолюбного ставлення Спасителя до людського роду Найсолодший Господь Ісус є за нас запашною жертвою Богу. У дивовижному царстві Божих таємниць ця жертва лагідного Ісуса знаменує собою викуплення людського роду від гріха, зла і смерті. Апостол благовістить християнам: “Живіть у любові, як і Христос полюбив нас, і віддав Себе за нас на приношення і жертву Богові, на приємні пахощі” (Еф.5:2). “Син Божий став заради нас людиною, – каже святий Афанасій Великий, – щоб віддати Себе за нас у жертву Отцю і спокутувати нас Своєю жертвою і приношенням (див. Еф.5:2). Весь людський рід звільнив Він від смерті і вивів із пекла (atque ex inferis eripuit)”.
Добровільна жертва Спасителя пахуча Богові, приємна Богові, бо “єдиний Людинолюбець”, приносячи Себе, безгрішну Боголюдину, в жертву за людей і замість людей, чудотворною силою Своєї жертви таємниче спасає людський рід від гріха, смерті та диявола. Смерд людських гріхів, що гніздився в усьому людському і поширювався з усього людського, витіснений запашною жертвою безгрішного Господа, Який Своєю досконалою, Божественною святістю і праведністю являє Собою єдиний “цвіт пахощів” у смердючій ямі людського земного життя. “Благоуханніший від усякого світу, – за словом святого поета, – Христос, який заради нас принизив Себе, щоб винищити сморід, що наповнив людину від мертвості гріха”.
Завдяки спасительному і спокутному значенню і силі Христової жертви великий Апостол називає Господа Ісуса Христа Пасхою: “Пасха наша, Христос, закланий за нас” (1Кор. 5:7). Подібно до того, як старозавітна пасхальна жертва, пасхальне ягня, врятувала первістків від смерті, так і Господь Іісус Христос, Агнець Божий, – це Пасха, яка спасає людей від вічної смерті та рабства дияволу. Пояснюючи ці слова Апостола, святий Златоуст каже: “На хресті принесено жертву, а де жертва – тут і відпущення гріхів, тут і свято, і радість. Пасха наша заклана за нас, Христос. Де? На високому хресті. Новий і чудовий жертовник, бо і Жертва чудова і незвичайна. Сам Він – і жертва, і священик; жертва по плоті, а священик по духу; Він Сам і приніс, і був принесений”. Він – Той, Кого від віків приносили в жертву, як ягня, і в ягняті Він був утворений, і, нарешті, приніс Себе в жертву за нас, “бо Пасху нашу, Христос, заклали за нас” (1Кор. 5:7).
У наявності Божественно надзвичайна таємниця: безгрішна Боголюдина Христос – це і Жертва, і Первосвященик: і “що приносить, і що приноситься, і що приймається, і що роздається”, – тому вона має безмежну значущість, спокутуючи тим самим людський рід від гріха, зла і смерті. У Боголюдському домобудівництві спасіння Господь Ісус Христос – і Жертва, і Первосвященик, бо, будучи людиною, Він став і Первосвящеником. Це Його первосвященство (див. Євр. 9:11), за словами святого Григорія Богослова, “відноситься до Його людського єства, схильного до страждань, а не до єства Божественного, Яке незмінне і вище страждань… Це відноситься до людського єства Господа Христа, так само як і всі ті місця у Святому Письмі, в яких Синові Божому приписується звершення (див. Євр. 5:9), вознесіння (див. Діян. 2:33, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”, “послух”. :33), “послух” (пор.: Євр. 5:8), “приношення” (пор.: Еф.5:2), “благання до Того, Хто може врятувати Його від смерті” (пор.: Євр. 5:7), боріння, кривавий піт (пор.: Лк. 22:44), молитва та інше подібне”.
У диві Своєї Боголюдської Особи Спаситель носив усі чудеса неба і землі. У Ньому все людське прийшло до своєї досточудної і чудотворної повноти і пізнало, що в Божественному єстві і в іпостасному з Ним спілкуванні полягає сенс усього людського. Чудо спасіння укладено в цій іпостасній таємниці Боголюдини Христа. У цьому і чудо Спасителя як Жертви і як Первосвященика. “Христос був смертним, але Богом, – благовіствує богоносний Богослов, – родом Давидовим, але Творцем Адама; плотоносцем, але й безтілесним; за Матір’ю Дівою описуваним (περίγραφος), але невимірним (ἀμέτρητος). Ясла вмістили Його, але зірка вела до Нього волхвів, і ті, що принесли дари, прийшли і схилили перед Ним коліна. Як людина – Він був у боротьбі, але як Непереможний – у триразовій спокусі переміг спокусника. Він їв їжу, але насичував тисячі і воду перетворив на вино. Хрестився, але очистив гріхи; і Дух гучно проголосив Його Сином Безначального. Як смертний Він занурювався в сон і як Бог – приборкував море. Втомлювався Він у дорозі, але знеможеним подавав сили. Молився; але Хто почув старанні благання тих, хто гине? Був Жертвою, але й Архієреєм; Жерцем, але й Богом; приніс у дар Богові Кров, але очистив увесь світ; піднесений на хрест, але до хреста прицвяхав гріх. Був низведений у середовище мерців (приклався до мерців), але пробуджений із мертвих, а раніше Сам воскрешав мерців. Якщо одне показувало злидні смертного, то інше являло багатство Безтілесного. У всякому разі, вбачаючи в Ньому властиве смертним, не можна безчестити Божества. Воно зробило славним і перстний образ, який з любові до людини утворив нетлінний Син”.
“Сам по Собі Христос – Пастир, – каже святий Златоуст, – а заради людини Він став Агнцем. Ісая пише: “Яко вівця на заколення ведеться” (Іс. 53:7; Діян. 8:32); а Спаситель каже: “Аз есмь Пастир добрий” (Ін. 10:11). Яка різниця між Агнцем і Пастирем; у якому сенсі Він – Агнець, а в якому – Пастир? Зрозуміло, звичайно, що Агнець Він через страждання в подвигу домобудівництва спасіння, а Пастир – через надлишок людинолюбства. Як Бог Він не соромиться іменувати Себе Пастирем. Адже належало нам відати Самого Бога і Царя. Але оскільки ми, обдаровані розумом люди, не пізнали Бога, Він хоче, щоб ми, хоча б як нерозумні вівці, пізнали свого Пастиря. Якби Спаситель, прийшовши у світ, застав людину розумною, то, звичайно, з’явився б їй як Бог. Але оскільки Він знайшов її не людиною, а ніби заблукалою вівцею… то [тому] і приховує Свою царську гідність, пропонуючи пастирське піклування… Отже, Агнцем є Господь за домобудівництвом спасіння, а Богом – заради Своєї слави. Він покладає душу Свою за овець (див. Ін. 10:11), не необхідності підкоряючись, але Сам приймаючи на Себе цю справу. Усе, що відбувалося за часів старозавітного богошанування, врешті-решт зводиться до Спасителя, чи то пророцтво, чи священство, чи царська гідність, чи храм, чи жертовник, чи завіса, чи ковчег, чи очистилище, чи манна, чи паличка, чи будь-що інше, – все це має відношення до Нього.
Бог з давніх-давен дозволив синам юдейським служити Йому жертвами не тому, що Він задовольнявся жертвами, а тому, що бажав відвернути юдеїв від язичницького марновірства. Оскільки розум юдеїв був ще не в змозі займатися духовною діяльністю, але був поневолений язичницькими звичками і тяжів до жертовників і жертв, то Бог, взявши ідольські свята, змінює їх відповідно до духу благочестя і, таким чином, терпить те, чого не бажає. І як добрий батько, побачивши сина, що займається пустощами, відводить його з площі додому, а вдома дозволяє йому чинити по своїй волі і таким чином утримує його в межах пристойності, забираючи в його забав безсоромність, – точно так само і Бог, бажаючи за допомогою таких святкових зібрань виправити іудеїв, дозволив їм приносити жертви, дає їм і жертовний вівтар, наказує приносити в жертву і овець, і цапів, і волів, і робити все, що приносило їм радість. Але Бога це не тішило.
А що сталося це з метою домобудівництва порятунку (οἰκονομικῶς), видно з того, що Бог, який дозволив через Мойсея здійснювати жертвоприношення і наказав бути різним видам жертв, вустами пророків позбавляє всякого значення те, що відбувалося лише з [Його] поблажливості, показуючи, що, як дітям, Він дозволив їм це в якості “молока”, але не дав їм у вигляді “твердої їжі”. Він говорить вустами Давида: “Почуйте, люди Мої, і скажу вам, Ізраїлеві, і засвідчу вам: Бог, Бог твій – Я. Не за жертви твої викрию тебе, а за цілопалення твої переді Мною – вину. Не візьму від дому твого тельців, а від отар твоїх – козлів” (Пс. 49:7-9). А щоб хто-небудь не подумав, що Бог не приймає тому, що гребує цими жертвами, Господь пояснює суть справи: вона – в тому, що Бог не має потреби в таких жертвоприношеннях, а не в тому, що вони взагалі відбуваються, і додає: “Їжа ям м’яса юнча чи кров цапів пию? Спали Богові жертву хвали і віддай Вишньому молитви твої” (у сербськ. тексті “і виконуй Вишньому обітниці твої. – Прим. пер.”) (Пс. 49:13-14). Цим Бог показує, що відкидає жертви не через огиду до них, а з огляду на те, що закликає юдеїв до жертви кращої і духовної. Отже, Бог від самого початку дозволив здійснення жертвоприношень не тому, що вони Йому подобалися, а з тією метою, щоб тих, хто почав так, навернути в бік благочестя. Йдучи на поступку сваволі юдеїв, Він як мудрий і великий самим допущенням жертвоприношень заздалегідь готував образ майбутніх речей, щоб жертва, сама по собі марна, виявилася корисною як такий образ.
Жертви не були угодними Богові, бо приносилися не з Його волі, а з Його поблажливості. Жертвоприношенням, які Він здійснював, Він надавав значення образу прийдешнього Христового домобудівництва [порятунку], щоб ці жертвоприношення, хоча самі по собі вони і не були гідні прийняття, стали сприятливими в силу прообразу, який вони собою висловлювали. Усіма жертвоприношеннями Він являє образ Христовий, накреслюючи майбутні події. Жертви не були угодними Богові, бо приносилися не з Його волі, а з Його поблажливості. Жертвоприношенням, які Він здійснював, Він надавав значення образу прийдешнього Христового домобудівництва [порятунку], щоб ці жертвоприношення, хоча самі по собі вони й не були гідні прийняття, стали сприятливими через прообраз, який вони собою виражали. Усіма жертвоприношеннями Він являє образ Христовий, накреслюючи майбутні події. Чи приноситься в жертву вівця, вона – образ Спасителя; чи приноситься віл, він – образ Господа; чи приноситься теля, чи телиця, чи ще щось, як-то: голуб, горлиця, – все це мало відношення до Спасителя. Тому існував і храм, щоб бути [йому] образом храму Господнього. Тому – і вівця, і священик, і завіса. Апостол Павло не дозволяє, щоб щось мислилося поза зв’язком із Христом, але все зводить до Христа. Бо він – бажаючи пояснити євреям різницю між таємницями: що означала трапеза, що жертовний вівтар, що завіса, що храм, що священик, – відносить усе загалом до Христа і показує, що скинія – все це життя. Але “перша скинія” – це образ Старого Заповіту, а “святе святих” – образ Нового Заповіту (Євр. 8-9). Храм взагалі був один, але поділявся на частини – на “святе” і “святе святих”. Храм був прообразом Господнього тіла; тому й каже Господь: “Зруйнуйте храм сей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19). Як, власне, у старозавітному храмі одне було видимим для всіх, а інше – тільки для первосвященика, так само і в домогосподарстві порятунку, яке звершував Спаситель, Божество і сила Божества, хоча й потаємні, діяли явно.
Храм посередині мав завісу, що відокремлює “святе” від “святого святих”. Вона була образом тіла [Господнього]. Як завіса відокремлювала доступне зовнішньому спостереженню від внутрішніх таїнств, так і тіло Господнє було завісою Божества, що не допускала смертних очей безпосередньо дивитися на образ Безсмертного. Ось що говорить Павло: “Отож, браття, маючи дерзновення входити у святиню за допомогою Крові Ісуса Христа, шляхом новим і живим, який Він знову відкрив нам через завісу, тобто плоть Свою… нехай приступаємо” (Євр. 10:19,20,22). Потрібно звернути увагу: Господь і плоть Свою нарік храмом, і завісу – прототипом плоті. Далі, за завісу входив первосвященик тільки один раз на рік. Павло і на це вказує як на прообраз Спасителя: “Христос увійшов не в рукотворну святиню, що влаштована за образом істинного, а на саме небо, щоби постати нині за нас перед лицем Божим” (Євр. 9:24).
Приносилася в жертву вівця, і вона була образом Спасителя: “Яко вівця на заколення ведеться” (Іс. 53:7). Приносилися в жертву теля, віл і все інше, причому первосвященик брав перстом трохи крові принесених у жертву тварин, входив у “святе святих” і сім разів кропив “до очистилища” (Лев. 16:15). І саме очистилище було образом Спасителя, так само як і кров, якою первосвященик кропив… Кров кропилася, очистилище її приймало, і відбувалося очищення. Що таке очистилище? Ось що про це говорить Павло: “Бо всі згрішили й позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання даром, по благодаті Його, відкупленням у Христі Ісусі, Якого Бог приніс як жертву примилосердя в Крові Його” (Рим. 3:23-25). І кров – Його, і очистилище – Його. Все це сказано тому, що Спаситель, Бог, Єдинородний Син Божий, став усім заради нас, а не заради Себе. У всьому цьому треба бачити домобудівництво спасіння, здійснене для людського роду”.
Своє первосвященицьке служіння Єдинородний Син Божий міг здійснити лише як людина, тому Він повинен був втілитися. Апостол каже: “Тому Він повинен був у всьому уподібнитися братам, щоб бути милостивим і вірним первосвящеником перед Богом, щоб вблагати за гріхи народу” (у сербському тексті: “щоб очистити гріхи народу. – Дод. пер.”) (Євр. 2:17). “Він народився, – каже святий Златоуст, – виховувався, зростав, перетерпів усе, що було потрібно, і, зрештою, помер, – ось що означають слова Апостола “повинен був у всьому уподібнитися братам”. – Він втілився, бо забажав бути нашим первосвящеником перед Отцем. Він прийняв нашу плоть з однієї тільки людинолюбства, щоб нас помилувати. Це – єдина причина такого Його домобудівництва спасіння. Побачив Він нас поваленими на землю, що гинуть і страждають під насильством смерті, і умилостивився. Апостол каже: “щоб бути милостивим і вірним первосвящеником… щоб очистити гріхи людські” (Євр. 2:17). Що означає “вірним”? – Істинним, сильним, бо тільки Син – вірний Первосвященик, який може позбавити від гріхів тих, чий Він Первосвященик. Для того і став Він людиною, щоб принести жертву, здатну нас очистити”.
“У Посланні до Євреїв, – свідчить святий Григорій Ніський, – апостол Павло каже, що Бог поставив Ісуса Посланцем і Первосвящеником, вірним Тому, Хто Його поставив (у церковносл. “верна суща Сотворившему Его. – Прим. пер.”) (Євр. 3:1,2). Наіменувавши тут Первосвящеником Того, Хто Своєю Кров’ю священицьким чином приніс умилостивлення за гріхи наші, словом “поставив (створив)” Апостол позначає не перше буття Єдинородного (тобто не Його існування до втілення), але, бажаючи вказати на благодать, яка зазвичай згадується під час постановки священиків, каже поставив (“створив”). Бо Ісус, за словом Захарії, є великий Первосвященик (див. Зах. 3:1) – принісши в жертву за гріх усього світу Своєго ягняти, тобто власне тіло, Який заради дітей, що мають плоть і кров, і Сам сприйняв їх (див. Євр. 2:14) (не оскільки мав буття на початку як Слово і Бог, і сущий в образі Божому, і рівний Богові, а оскільки принизив Себе, прийнявши образ раба, і здійснив приношення та жертву за нас), – цей Ісус став Священиком за чином Мелхиседековим для багатьох прийдешніх поколінь”.
“Божественна таємниця: Вождь нашого спасіння шукає заблукалу вівцю (див. Лк. 15:4). А заблудша вівця – це ми, люди, що гріхом віддалилися від розумної сотні овець. І бере Він на рамена Свої всю вівцю, бо не одна тільки частина вівці впала в спокусу, але вся вівця, тому всю Він і повертає. Не носить Він лише шкуру, а те, що під шкурою, залишає – як того хоче Аполлінарій. Цю вівцю, що перебуває на раменах Пастиря, тобто в Божестві Господа, Він робить із Собою єдиним цілим, сприймаючи її на Себе і бажаючи через це шукати й урятувати те, що загинуло. А коли Він знайде шукане, то бере на Себе знайдене, бо вівця рухалася не своїми, вже одного разу заблукали, ногами, але її носило Божество. Тому видиме в Ньому – вівця, тобто людина. А сліди Його, як написано, “не пізналися” (Пс. 76:20). Бо Той, Хто носить на Собі вівцю, не проявив у Своєму людському житті жодного сліду гріха або омани, але саме такі сліди, які Богові було гідно залишити протягом життя, Він і залишив, як-то: вчення, зцілення, воскресіння мертвих та інші чудеса. Взявши тим самим на Себе цю вівцю, Пастир став з нею одне; тому і зі стадами говорить Він голосом вівці. Бо яким чином людська неміч могла б вмістити вираз Божого голосу? Але Він по-людськи (ἀνθρωπικῶς) і, якщо можна було б так сказати, по-овечому (προβατικῶς) розмовляє з нами: “Вівці Мої слухають голосу Мого” (Ін. 10:27). Отже, Пастир, який взяв на Себе вівцю і говорить нам через неї, є і вівця, і Пастир: вівця – тим, що сприйнято, а Пастир – Тим, Хто сприйняв.
Оскільки доброму Пастирю личило покласти Свою душу за овець, щоб Своєю смертю зруйнувати смерть, то Начальнику нашого спасіння личить бути і тим, і тим: і священиком, і ягням у тому, що здатне бути причетним до страждань, піднявши смерть (букв. у сербському тексті “сповнивши смерть”, ἐνεργήσας τὸν θάνατον. – “Примеч. пер.”). Бо оскільки смерть є не що інше, як розставання душі й тіла, то Той, Хто Поєднав із Собою і те, і інше, тобто і душу, і тіло, не відокремлюється ні від того, ні від іншого, але, надавши Себе і тілу, і душі, душею відвертає розбійникові рай, а тілом припиняє дію тління; в тому й полягає руйнування смерті, що тління стало недієвим із винищенням його в животворящому Тілі. Адже те, що відбувається в душі й тілі, стає благотворінням і даром нашому єству взагалі”.
“Невимовним чином священнодійства і не видимим людьми Господь Ісус Христос приносить Себе Самого в приношення і жертву за нас, будучи водночас і Священиком, і Божим Агнцем, який бере на себе гріх світу. Богу, отже, приніс жертву великий Первосвященик, який у невимовний і небачений спосіб священнодійствував Себе Самого як Агнця за загальний гріх”.
“Господь наш – не людина, а Бог, Святе Боже Слово, Син Божий, народжений безнадійно і поза часом, що сущий вічно з Отцем і заради нас став людиною від Марії, а не від чоловічого сім’я, – священнодіє перед Отцем, прийнявши людську стать, щоб стати для нас Священиком за чином Мелхиседековим, тобто за таким чином, що не має спадкоємства. Бо Він безперестанку приносить за нас дари, а перед тим приніс Себе на хресті, щоб скасувати будь-яку жертву Старого Заповіту, і водночас Він священнодійствує вседосконалу живу Жертву за цілий світ: Сам – Жертва, Сам – жертвоприношення, Сам – Священик, Сам – жертовник, Сам – Бог, Сам – людина, Сам – Цар, Сам – Первосвященик, Сам – вівця, Сам – Агнець, – для всіх став усім заради нас, щоб в усьому стати для нас життям, і фортецю Свого священства непохитно утвердив назавжди, не роздаючи священства за тілесним походженням та спадкоємством, а вручаючи так, щоб воно збереглося в Святому Дусі за оправданням”.
“Слово Боже втілилося, – каже святий Кирило Олександрійський, – щоб стати “милостивим і вірним Первосвящеником перед Богом” (Євр. 2:17). І Христос став милостивим Первосвящеником по відношенню до нас, тому що нас, немічних, звільнив Він від стародавніх злочинів і дав виправдання вірою, тоді як слово закону засуджувало грішників, накладаючи тяжкі покарання на порушників Божої заповіді: хто порушить закон Мойсея, нехай помре перед двома або трьома свідками, не зглянувшись на них, нехай помре перед двома або трьома свідками (див. Повт. 19:15,17:6; Євр. 10:28). Отже, Христос став милостивим Первосвящеником, бо зробив, щоб надалі не діяла суворість закону. Слід особливо підкреслити, що Первосвящеником став Він не для того, щоб засудити грішників, а щоб спокутувати їхні гріхи. Він, Син Божий, приніс Богові й Отцеві Себе як непорочну Жертву, щоб Своїм тілом міг надавати допомогу тим, хто страждає від лиха й спокуси. “Бо Він одним приношенням назавжди зробив досконалими тих, кого освячували” (Євр. 10:14). Отже, Первосвящеником він став за людським єством, хоча як Бог приймає від усіх жертви. Він Сам силою Свого Божества прощає гріхи”. “Владика Христос називається ще й вірним Первосвящеником (див. Євр. 2:17), бо може завжди спасати тих, хто приходить через Нього до Бога”.
“Первосвящеником треба вважати не сутність Божества, але таким іменується Єдинородний Син Божий, що є за природою Бог і став людиною. За домобудівництвом порятунку Він, через Своє людство, іменується Первосвящеником, бо вірою приносить нас у жертву запашну, а Себе заради нас приніс Отцю як Жертву найблагоуханнішу”.
“Є ґрунтовна причина того, що про Слово, що існує від Бога Отця, говориться, що Воно принесло Себе в жертву Отцю, бо вчинило Воно це не як Священик без тіла, але в силу того, що стало людиною”. “Втілившись, Господь Ісус Христос став для людей милостивим Первосвящеником перед Богом, бо в чому Він постраждав, “будучи спокушений… може і спокушуваним допомогти” (Євр. 2:18). Отже, постраждалий Первосвященик милостивий; постраждале ж – плоть, а не Бог, який оживляв постраждалу плоть”. “Хоча Отче Слово стало заради нас Первосвящеником, Воно, тим не менш, перебувало Богом; і Себе як людину принесло в жертву”.
“Після того як стало людиною, Боже Слово названо Первосвящеником; і принесло Воно жертву Богові не як більшому, але встановлюючи і Собі, і Отцеві сповідання нашої віри. Якби Слово було без плоті, то було б справедливо, якби хтось сказав, що негідно Богові приносити жертву, але оскільки Воно стало людиною, то й приносить жертву за людство, хоча як Бог сидить укупі з Богом Отцем понад усіма створіннями. Апостол Павло тому й каже: “Такого Первосвященика маємо ми, що сів праворуч престолу величі на небесах” (Євр. 8:1). Отже, знаючи, що Він, Бог, став людиною і що Він – один і Той самий Син, ми і приписуємо Йому все як єдиному”.
Своєю безгрішністю новозавітний Первосвященик докорінно відрізняється від первосвященика старозавітного. Старозавітний первосвященик, якого поставляли з людей, повинен був приносити дари і жертви не тільки за гріхи народу, а й за свої власні, бо і сам був під гріхом (див. Євр. 5:1-3). Новозавітний же Первосвященик як безгрішний приніс Себе в жертву за гріхи людські, але не за Свої, бо їх не мав. Не людьми, а Богом Господь Ісус Христос був наречений Первосвящеником за чином Мелхиседекова (див. Євр. 5:10,5,6,7:17). “Чому сказано “за чином Мелхиседековим”, – запитує святий Златоуст, – і відповідає: через таїнство, яке утворив Мелхиседек, коли запропонував Аврааму хліб і вино, і тому, що це священство не залежить від закону, а також і тому, що воно не має ні початку, ні кінця. Те, що Мелхиседек мав, як тінь, в Ісусі стало істиною. І як імена “Ісус” і “Христос” існували й раніше, так і це. Мелхиседек описується як такий, що не має ні початку днів своїх, ні кінця життя, – не тому, що він начебто їх справді не мав, а тому, що невідоме його походження (родовід). А Ісус Христос не має ні початку днів, ні кінця життя не в тому розумінні, в якому Мелхиседек, а в тому, що Він узагалі не має ні початку в часі, ні кінця. Там тінь, а тут істина. Як, чуючи в Старому Завіті ім’я “Ісус”, людина має на увазі не справжнього Ісуса, а вважає це ім’я лише прообразом (τὸν τύπον) і більше за це нічого не досліджує, так і, чуючи про Мелхіседека безначального й безмежного, не шукай у ньому істини, а вдовольняйся однією назвою, а істини навчайся у Христі”.
Господь Іісус Христос став Первосвящеником за силою вічного життя і як вічний Син Божий, “як той, що перебуває вічно, має і священство неминуще” (Євр. 7:16,24). Христос, за словами святого Кирила Єрусалимського, – “Первосвященик, що “має священство неминуще” (пор.: Євр. 7:24), Який не в часі розпочав Своє священство і не має іншого спадкоємця у Своєму первосвященстві. Не через тілесне спадкоємство отримав Він первосвященство і не єлеєм, приготованим людьми, був помазаний, але передвічно помазаний Отцем”.
“Христос не завдяки успіху (ἐκ προκοπῆς) серед людей вступив у священство, але вічно має гідність священства від Отця”. “Він має два найменування – Ісус і Христос: Ісус, бо спасає, Христос, бо священнодіє”. “Називається Він Христом не тому, що [нібито] помазаний руками людськими, а тому, що споконвічно помазаний Отцем на первосвященство заради людей”. За Своєю Боголюдською Особистістю Христос – безгрішний “Первосвященик: святий, непричетний до зла, непорочний, відокремлений від грішників і возвеличений вище за небеса, Який не має потреби, як ті первосвященики, приносити жертви спершу за свої гріхи, а потім за гріхи народу, бо Він здійснив це одного разу, принісши в жертву Себе Самого” (Євр. 7:26-27); Він став “винуватцем спасіння вічного і може завжди спасати” (Євр. 5:9,7:25). :26-27); цим Він став “винуватцем спасіння вічного, тому й може завжди спасати” (Євр. 5:9,7:25). – Витлумачуючи ці слова Апостола, святий Златоуст каже: “Апостол свідчить тут про перевагу духовної жертви, Жертви Христової. Коли Апостол стверджує, що Христос – Священик, не слід із цього робити висновок, що Він священнодійствує постійно; Він одного разу здійснив священнодійство, а потім сів по правицю Отця. Щоб не подумав хтось, що Господь Ісус Христос стоїть на горі й священнодійствує, Апостол показує, що це було справою домобудівництва спасіння. Як був Він рабом, так само був і священиком, і священнослужителем, тому що священнослужителю властиво стояти, а не сидіти. Тут Апостол висловлює велич Жертви, Яка Сама, будучи принесена одного разу, мала стільки сили, скільки не мали всі інші жертви разом”.
“Слово Боже, Син Божий тоді став мати братів, – богословствує святий Афанасій Великий, – коли вбрався в подібну до нашої плоть, яку, приносячись Сам в особі Своїй, був названий Первосвящеником і став милостивим і вірним (див. Євр. 2:17) – милостивим, бо, принісши Себе за нас, помилував нас; вірним же не тому, що, як ми, став співтоваришем віри та увірував у когось, а тому, що ми зобов’язані вірити всьому, що Він каже й робить, і тому, що Він приносить жертву вірну, яка завжди перебуває та безперервна. Бо жертви, принесені за законом, не мали в собі чогось вірного, а були скороминущими і потребували повторного очищення; але Жертва, одного разу принесена Спасителем, усе здійснила (τετελείωκε τὸ πάν) і перебувала вірною назавжди. Аарон мав наступників, і взагалі старозавітне священство змінювало колишніх священиків у часі їхньої смерті; Господь же, маючи “неминуще” (Євр. 7:24) і безспадкоємне (άδιάδεκτον) первосвящество, став “вірним Первосвящеником”, повсякчас перебуваючи й ставши вірним за обітницею, бо чує тих, хто до Нього приходить, і не вводить їх в оману”.
Усі старозавітні жертви, безперестанку принесені за гріхи, але такі, що були не в змозі ні усунути, ні винищити гріхів, Владика Христос скасовує та замінює Своєю добровільною Боголюдською жертвою; і, “принісши жертву за гріхи одну, він завжди сідає праворуч від Бога” (Євр. 10:11,10,12). “Христос був і Священиком, і Царем, – каже святий Афанасій Великий, – Священиком, бо Себе приніс у жертву за нас, а Царем, бо царює над гріхом і смертю”.
Старозавітних приношень і жертв за гріхи Бог не хотів, тому що вони не могли винищити гріхів; це могло здійснити й здійснило Христове виконання волі Божої, тому що всю волю Божу здійснено цілком і цілком в абсолютно святому й безгрішному житті Господа Іісуса, Котрий за своєю сутністю – однієї волі з Богом Отцем (див. Євр. 10:7-10). “Волею ж Отчої, – каже святий Кирило Олександрійський, – щодо роду людського було те, щоб Христос Чесним Хрестом здійснив спокуту і відновлення всіх і всього”.
У цьому одному нескінченно людинолюбному Боголюдському Приношенні, Яке, творячи волю Божу, знищує гріх, перебуває вся чудотворна сила порятунку, яка завжди виливається на тих, хто “освячується”, а освяченням рятується (Євр. 10:14). “Господь не порушував, а виконував закон, – каже святий Іриней, – умилостивляючи Бога за людей (propitians pro hominibus Deus), очищаючи прокажених, зцілюючи хворих, і Сам прийнявши смерть, щоб людина, яку вигнали, визволилася від осуду та повернулася у свою спадщину”.
На всемилостивій жертві Боголюдини утверджується Новий Заповіт; “а де прощення гріхів, там не потрібне приношення за них” (Євр. 10:16-18). З приводу цих слів Апостола святий Златоуст каже: “Бог відпустив гріхи, коли дав Новий Заповіт; Заповіт же цей дарував Він заради жертви Христової. Якщо ж Він відпустив гріхи заради однієї цієї жертви, то інша жертва не потрібна”.
Саме втілення Бога Слова є [саме по собі] жертва, що досягає своєї повноти в Боголюдській смерті. Мета Боговтілення – це винищення гріха: Господь одного разу, наприкінці століть, з’явився з плоттю, щоб Своєю жертвою знищити гріх, і одного разу приніс Себе, “щоб підняти гріхи багатьох” (Євр. 9:26,28,10:5). – Витлумачуючи ці слова Апостола, святий Златоуст каже: “Господь Ісус Христос одного разу помер за всіх людей. Що, хіба ми більше не вмираємо колишньою смертю? Вмираємо, але не перебуваємо в ній; а це не означає вмирати. Гніт смерті і справжня смерть – це коли померлий уже не має можливості повернутися до життя; якщо ж після смерті він оживе, і до того ж кращим життям, то це не смерть, а сон. Смерть могла утримати у своїй владі всіх; Христос для того й помер, щоб нас звільнити. Отже, Христос одного разу Себе приніс (див. Євр. 9:28). Ким Себе приніс? Очевидно – Самим Собою. Цим Апостол показує у Христі не тільки Священика, а й приношення, і жертву. Потім додає і причину, через яку Він Себе приніс: Він “одного разу Себе приніс, щоб підняти гріхи багатьох” (Євр. 9:28). Чому Апостол сказав “багатьох”, а не “всіх”? Тому що не всі увірували. Він помер за всіх, щоб усіх спасти, наскільки це від Нього залежить. Його смерть була здатна всіх врятувати від погибелі, але Він узяв гріхи не всіх, бо вони самі того не захотіли”.
“Святе Письмо ясно показує, – зауважує святий Афанасій Великий, – чому належало Богові стати людиною, кажучи: “Бо належало, щоб Той, для Котрого все, і від Котрого все, хто приводить багатьох синів до слави, Вождь спасіння їхнього, здійснив через страждання” (Євр. 2:10). А ці слова означають, що людей, які впали в тління, у смерть, повинен був позбавити від тління не хто інший, як Бог Слово, Який створив їх і на початку. А що Саме Слово взяло на Себе тіло, щоб принести його в жертву за подібні тіла, показують слова Священного Писання: “А як діти є причетними до тіла й крові, то і Він також прийняв їх, щоб смертю позбавити сили того, хто має владу над смертю, тобто диявола, і визволити тих, хто через все життя був підданий рабству від страху смерті” (Євр. 2:14-15). Бо Слово принесенням у жертву Свого власного тіла поклало кінець закону, що був проти нас, і оновило в нас початок життя, дарувавши нам надію на воскресіння. Оскільки через людину смерть взяла гору над людьми, то через втілення Бога Слова і відбулося винищення смерті та воскресіння життя, за словом христоносного Апостола: “Бо як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть” (1Кор. 15:21-22). Адже помираємо ми зараз уже не як засуджені, але як такі, що мають повстати, очікуємо загального воскресіння всіх, яке свого часу здійснить Бог”.
“Так як Адам, – каже святий Василій Великий, – за необхідністю в нас передаємо від одного до іншого шляхом спадкоємства до кінця, то всі в Адамі вмираємо (див. 1Кор. 15:22); і царювала смерть до виконання закону і до пришестя Христового… Ми, оживотворені у Христі, вже не вмираємо в Адамі”. “Як в Адамі смерть стала сильною, так вона знесилилася у смерті Христовій”.
Христос прийшов як “Первосвященик майбутніх благ”, і “Своєю Кров’ю” раз і назавжди “ввійшов у святиню, і придбав вічне відкуплення” (Євр. 9:11,12). Це Христове діло, за словами святого Златоуста, є “одним із найдивовижніших і найнесподіваніших – те, що Він одним входженням придбав вічне спасіння”. Дорогоцінна і єдина за значущістю Кров Боголюдини Христа є “Кров заповіту вічного” (Євр. 13:20), Нового Заповіту, який є духовним, заснований Богом, в якому Бог відпускає людям гріхи і беззаконня, наповнюючи Собою людські серця і думки (див. Євр. 8:10-13). Тому Кров’ю Боголюдини Христа, цим “шляхом новим і живим”, [вірні] входять до “святині” спасіння і вічного життя (Євр. 10:19,22). Кров’ю Христовою, за словом святого Златоуста, нам дарований “вхід у небо і доступ до духовних таємниць. Апостол називає цей шлях “новим і живим”, висловлюючи тим самим повноту надії. Новим його називає, намагаючись показати, що ми маємо все найвище, бо нині нам відчинені ворота небесні, чого не було навіть за Авраама. Живим же його іменує тому, що перший шлях був шляхом смерті, зводив у пекло, а цей завжди живий”.
Пролиттям Своєї безмірно дорогоцінної, Боголюдської Крові за спасіння людського роду Господь Ісус Христос заснував Новий Заповіт. Бо, за всімдрому Божим Промислом, “де заповіт” (у синод. тексті: “заповіт. – Прим. пер.”), “там необхідно, щоб послідувала смерть заповідача” (Євр. 9:16). Своєю хресною смертю Боголюдина “є посередником Нового Заповіту, щоб унаслідок смерті Його, що була для спокути від злочинів, зроблених у першому завіті, покликані до вічної спадщини одержали обітоване” (Євр. 9:15). “Що є посередник (заступник)? – запитує святий Златоуст і відповідає: – Посередник (μεσίτης) – це не пан того, за що він посередничає, але той на одному боці, а посередник на іншому. Наприклад, при укладенні шлюбу буває посередник, але він не наречений, а лише допомагає тому, хто одружується. Так і тут. Син став посередником між Отцем і нами. Отець не хотів залишити нам цю спадщину; Він гнівався на нас і був незадоволений нами як відступниками від Нього; Син же став посередником між нами і Ним і благав Його. І ось як став Він посередником: прийняв на Себе провину і виправдання, повідомив нам Отчу волю і при цьому зазнав смерті. Образили Бога ми, і ми повинні були померти, але помер за нас Він і зробив нас гідними угоди. Так заповіт став міцним, бо укладений він не з недостойними. На початку Бог уклав з нами угоду, як батько з дітьми; але коли ми стали негідними, тоді треба було, щоб був не угоду, а покарання. До чого тоді ти, – запитує Апостол, – хвалишся законом? Він довів нас до такого гріховного стану, що ми ніколи б не спаслися. Якби Господь наш за нас не помер, то закон анітрохи б нам не допоміг, бо він був немічний”.
“Як вічний Первосвященик Господь Іісус Христос “завжди живий, щоб заступатися за нас” (Євр. 7:25). Це і вельми таємниче, і вельми людинолюбно, – каже святий Григорій Богослов. – Бо “клопотати” (ἐντυγχάνειν) означає тут молитися за нас як посередник, як і про Духа говориться, що Він “клопоче за нас” (Рим. 8:26). “Єдиний бо є Бог, і єдиний Заступник Бога і людей, людина Ісус Христос” (1Тим. 2:5). Адже й нині як людина (бо Він – з тілом, яке сприйняв на Себе) молиться Він про моє спасіння, поки силою Свого вочеловечення не зробить мене богом. Так і “заступника імамы имамы Иисуса” (1Ін. 2:1) – не в тому сенсі, що Він принижується за нас перед Отцем і по-рабськи Йому припадає (нехай буде чужим для нас такий воістину рабський і негідний Духу помисел! адже ні Отцеві не властиво цього вимагати, ні Синові терпіти, та й несправедливо думати так про Бога), а в тому, що нас Він, постраждавши за нас як людина, наставляє сим на терпіння як Слово й Порадник”.
Господь Ісус, щоб освятити Своєю Кров’ю людей, “постраждав за межами града” (у церковнослов. і синод. тексті: “за межами воріт. – Прим. пер.”) (Євр. 13:12). “Чому, – запитує святий Златоуст, – Господь Іісус Христос був принесений в жертву не в храмі, а за межами міста і міських стін? – Для того щоб справдилося пророцтво про те, що Він буде “зарахований до лиходіїв” (Іс. 53:12)… Не в храмі ще тому, щоб іудеї не приховали Жертву і люди не подумали, що Вона приноситься тільки за єврейський народ. Для того поза градом і стінами, щоб ми знали, що Жертва – всезагальна, що приношення за всю землю, і щоб відомо було нам, що й очищення всезагальне, а не приватне, як у юдеїв”.
Дорогоцінна Кров Боголюдини Христа – це Кров Заповіту, якою звершується освячення і спасіння людського роду, тому хто не шанує її за святиню, той винен найстрашнішим мукам (див. Євр. 10:29). Заради спасіння всіх Господь Ісус скуштував за всіх смерть, підніс за всіх страждання і, таким чином, став “Вождем спасіння” (Євр. 2:9,10). Через іпостасне з’єднання людського і Божественного єств у Господі Ісусі Христі кров Його людського єства стала й іменується Кров’ю Бога, Боголюдини. Тому Він цією Пресвятою і Пречистою Кров’ю здобуває Церкву, яка є домом спасіння, будівничою (букв. “майстерня”. – “Прим. пер.”) спасіння: Господь Бог здобуває Церкву “Кров’ю Своєю” (Діян. 20:28).
Основною і вічною євангельською цінністю, що стоїть більше за весь видимий світ, є богоподібна душа людини. У скарбниці космічних цінностей немає жодної такої, яка могла б зрівнятися з нескінченною, божественною гідністю людської душі. Якщо людина гріхами і пристрастями занапастить свою душу, то у світі часово-просторових цінностей не зможе знайти жодної настільки значущої, щоб викупити [нею] свою душу. Про це Божественний Спаситель говорить виразно і ясно: “Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить? Або який викуп дасть людина за душу свою?” (Мф. 16:26).
Гріхами людина багато зашкодила своїй богоподібній душі та частково її занапастила і втратила. Ніхто і ніщо зі створених істот і речей не може її спокутувати і врятувати – ніхто і ніщо в усіх створених світах. Єдина сила, а тим самим і єдина цінність, якою може бути спокута заражена гріхом, втрачена душа, – це безгрішна душа Боголюдини Христа. Вона коштує більше, нескінченно більше, ніж усі вкупі створені істоти. В її безгрішній всечистоті та Божественній всецінності, з одного боку, і в її природній, генетичній спорідненості з людською душею, з іншого боку, міститься її всесильна спокутна і спасительна сила і могутність. Тому безгрішний Господь і сповістив, що Він прийшов “віддати душу Свою на відкуплення багатьох” (Мк. 10:45).
Людинолюбний Спаситель здійснив це Боголюдським подвигом Свого земного життя, а особливо Своєю хресною смертю і Воскресінням. Добровільно віддаючи Свою душу для спасіння людей, Господь її Боголюдською безгрішністю і всезначимістю, а тим самим і її нескінченною, всеперемагаючою силою, спокутував людську душу, продану гріхові та смерті (див. Рим. 7:14,6:17,20,5:12), позбавив з полону людський рід, поневолений гріхом, смертю і дияволом. Це не означає, що Всеправедний Господь учинив над дияволом насильство. Навпаки, в цьому піднесеному Спасителем подвигу стільки всеправедної, всемудрої, вселюблячої Боголюдської логіки, що вона очевидна для всіх істот в усіх світах, включно з найзлорозумнішим дияволом.
Будучи безгрішною і при цьому цілком людською за природою, душа Боголюдини – найзаконніший і найістинніший представник людського роду, а своєю добровільною і нескінченно людяною жертовністю вона всеправедно і всемодро спокутувала людський рід від рабства гріху і смерті. І перед всеправедним Богом Христова жертва достатня для спокути людського роду; але і перед несправедливим дияволом вона має те ж саме значення. Хотів він того чи ні, диявол відчуває й усвідомлює всю виправданість і нездоланність людинолюбної жертви спокути, принесеної Спасителем. І його логіка, хоч би якою зіпсованою і збоченою злом вона була, повинна бачити і визнати в жертві Спасителя всеперемагаючу спокутну силу. І коли деякі святі отці представляють викуп людського роду як викуп у диявола, то роблять це не тому, що нібито вчать, що Господь Іісус Христос приніс Свою душу в жертву дияволові, щоб викупити людський рід, але показують усю логічну непереможність і Боголюдську виправданість та всемогутність спокутного Христового подвигу навіть для самого диявола. Висловлюють же це з привнесенням антропоморфізму, щоб неозору таємницю спокути зробити частково доступною для людського розуміння. Ба більше, деякі з них (наприклад, преподобний Макарій Великий) у цьому антропоморфному реалізмі йдуть настільки далеко, що драматично уявляють здійснений Спасителем подвиг спокути у формі діалогу. Зрозуміло, йдеться про нескінченну, незбагненну таємницю, що відчувається і в отців, які виражають спокутний подвиг Спасителя в антропоморфному сенсі. Їхня звернена до Бога думка, досліджуючи цю пресвяту таємницю, трепетно і благочестиво ввіряє себе незбагненній Божественній провіденційності (промислительності), яка настільки рясно присутня в Боголюдському подвигу спокути.
Так, святий Іриней пише: “Господь наш Іісус Христос бився і переміг, бо Він був людиною, що подвизалася за батьків і слухняністю припинила неслухняність; бо Він зв’язав міцного (fortem, тобто диявола), і розв’язав (розв’язав) слабких, і дарував Своєму створінню порятунок, руйнуючи гріх. Бо Він – всесвятий і милосердний Господь, люблячий людський рід. Отже, Він поєднав людину з Богом. Адже якби не людина перемогла людського ворога, то ворог не був би переможений справедливо. І знову, якби не Бог дарував спасіння, воно не було б міцним… Бо Тому, Хто взявся вбити гріх і спокутувати людину, повинну смерті (occidere peccatum et mortis reum redimere hominem), належало Самому стати тим, чим була людина, яку гріх повів у рабство і над якою царювала смерть, – щоб гріх був повалений людиною, і людина уникла смерті”.
“Ворог роду людського, диявол, не був би переможений справедливо (juste), якби Той, Хто переміг його, не був би людиною від дружини. Адже на початку через дружину оволодів він людиною і поставив себе ворогом людині. Тому й Господь сповідує Себе Сином Людським, відновлюючи в Собі ту первозданну людину, від якої створена була дружина, щоб як через людину переможену наш рід зійшов у смерть, так знову через людину-переможця ми зійшли в життя, і як через людину смерть здобула перемогу над нами, так знову-таки через людину ми здобули перемогу над смертю”.
Під час спокуси в пустелі, як пише святий Іриней, Господь Іісус Христос “остаточно прогнав від Себе сатану як законно переможеного (quasi legitime victum); і колишній колись Адамов злочин заповіді Божої знищений за допомогою заповіді закону, яку дотримав Син Людський, не переступивши Божої заповіді… Так занепалий ангел переможений Сином Людським, який зберіг заповідь Божу. Бо як на початку схилив він людину порушити заповідь Творця, чому й мав її у своїй владі, а влада її полягає у злочині та відступництві (potestas autem ejus est transgressio et apostasia), якими вона й зв’язала людину, – так, з іншого боку, сатані належало бути переможеною людиною і зв’язаною тими ж самими путами, якими вона раніше зв’язала людину, щоб людина, звільнившись, повернулася до свого Господа, залишаючи пута, що зв’язували її, тобто злочин (transgressionem). Адже зв’язування сатани з’явилося звільненням людини, бо “як може хто ввійти в дім сильного і розкрасти речі його, якщо спершу не зв’яже сильного?” (Мф. 12:29). Тому Господь викриває сатану в противленні Богові, який створив усе, і перемагає його заповіддю, а заповідь Божа є закон. Як людина Господь Ісус Христос показав, що сатана – це утікач, і злочинець закону, і відступник від Бога, а потім як Слово Він його міцно зв’язав як Свого раба-втікача та розграбував його посудини, тобто людей, якими той володів та неправедно (injuste) користувався. І справедливо (juste) полонений той, хто не по праву полонив людину; а раніше полонену людину вирвано з влади володаря з милосердя Бога Отця, Який зглянувся над Своїм творінням і дарував їй спасіння, відновивши (redintegrans) її через Слово, тобто через Христа, щоб людина на досвіді (experimento) пізнала, що вона не сама по собі (не від себе самої), а по дару Божому отримала нетління”. У подвигу спокути і спасіння людського роду Господом Іісусом Христом міститься стільки вседосконалої Божої премудрості, правди і милості, що цей подвиг неспростовно переконливий, природний і логічний не тільки для Ангелів і людей, а й для бісів. У цьому Своєму подвигу Господь Іісус Христос не рахується з дияволом, не вмовляє і не вмовляє його, але Своєю всеправедною і всюдидрою Боголюдською жертвою показує йому, що людина воістину спокута від гріха і смерті, воістину врятована вічним спасінням. Такий сенс мають такі слова святого Іринея: “Господь Ісус Христос, всемогутнє Слово і істинна людина, спокутуючи нас мудро (rationaliter) Своєю Кров’ю, віддав Себе Самого на викуп за викрадених у полон. І оскільки відступництво (apostasia = диявол) несправедливо (injuste) взяло гору над нами і нас, які за природою становлять надбання всемогутнього Бога, протиприродно відчужувало від Нього та зробило своїми власними учнями, то Слово Боже, яке є всемогутнім в усьому та не убогостіє у Своєму правосудді, праведно (juste) повстало проти самого відступництва і спокутувало від нього своє надбання – не силою, як те (відступництво) нами оволоділо, ненаситно забираючи чуже, а переконанням (sed secundum suadelam), як годиться Богові, Який, переконуючи, приводячи докази, а не спричиняючи насильства, здобуває бажане, – так що ані правду не знехтувано, ані стародавнє Боже створіння не загинуло. Отже, Господь спокутував нас Своєю Кров’ю, і віддав Свою душу за душі наші, і Свою плоть за плоті наші, і вилив Духа Отця для з’єднання і спілкування Бога з людиною, Бога вручаючи людям через Духа, а людину привертаючи до Бога Своїм втіленням, і безсумнівно й істинно Своїм пришестям даруючи нам нетління через спілкування з Богом”.
Безгрішне тіло Господа Ісуса, принесене в жертву за людський рід, має всеперемагаючу спокутну силу. Як істинна людина і, отже, істинний представник людського роду, Господь Своєю безгрішною, Боголюдською жертвою викуповує людину від гріха і смерті, бо ні гріх, ні смерть не могли Його перемогти. На це вказує святий Макарій Великий, драматично описуючи спокутний подвиг Спасителя. “Господь тіло Своє, прийняте Ним від Діви Марії, – каже святий Макарій, – підніс на хрест і прицвяхав до нього; і мертве тіло перемогло і вбило живого змія. Велике тут чудо… Нове і безгрішне тіло не з’являлося у світі до Господнього пришестя, бо, після того як перший Адам переступив заповідь, над усіма його нащадками царювала смерть. Отже, мертве перемогло живого змія. І це чудо – для “юдеїв спокуса, а для еллінів безумство”. Але що говорить Апостол? – “Ми проповідуємо Ісуса Христа розп’ятого, для юдеїв – спокуса, а для еллінів – божевілля”, а для нас, спасенних, – “Христа, Божу силу і Божу премудрість” (1Кор. 1:23,24). Бо в мертвому тілі – життя; тут – спокута (ἡ ἀπολύτρωσις), тут – світло, тут Господь приходить до смерті, розмовляє з нею і велить їй випустити душі з пекла та смерті й повернути їх Йому. І ось сум’ятена цим смерть йде до своїх служителів, збирає всі сили, і князь лукавства приносить рукописи (τὰ χειρόγραφα) і каже: “Ось, ці підкорилися слову моєму! Ось як поклонялися нам люди!” Але Бог, праведний Суддя, і тут виявляє Свою правду і каже йому: “Підкорився тобі Адам, і ти опанував усім його серцем; підкорилося тобі людство. Але що робить тут Моє тіло? Воно безгрішне. Тіло першого Адама стало твоїм боржником, і ти по праву утримуєш його рукопис; про Мене ж усі свідчать, що Я не згрішив; Я не винен тобі нічого. Усі свідчать про Мене, що Я – Син Божий. Голос, що з висоти небес прийшов на землю, засвідчив: “Цей є Син Мій Улюблений… Його послухайте” (Мф. 17:5); Іоанн свідчить: “Ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29). Також і Святе Письмо: “Він не вчинив жодного гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22), і: “Йде князь світу цього, а в Мені нічого не має” (Ін. 14:30). І ти, сатано, сам свідчиш про Мене, кажучи: “Знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий” (Мк. 1:24,3:11); і ще: “Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божому, прийшов Ти сюди раніше, ніж треба було, щоб мучити нас” (Мф. 8:29). Три в Мене свідки: один – з небесних висот Той, Хто посилає голос, інший – із землі, третій – ти сам. Тому спокутую тіло, продане тобі першим Адамом, знищую твої рукописи, бо Я Сам виплатив борг Адама тим, що був розп’ятий і зійшов у пекло; і наказую тобі, пекло, темрява і смерть, звільни ув’язнені душі Адама (тобто роду людського)”. І, таким чином, лукаві сили, здригнувшись, віддають ув’язненого Адама (тобто людський рід)”. Намагаючись якомога ближче наблизити до людського розуму велику таємницю спокути, святий Григорій Ніський дуже часто вживає антропоморфні вирази. Він зображує людський рід бранцем диявола, а Бога – Визволителем. Сам по Собі і в Своєму домобудівництві спасіння Бог не тільки всемогутній, а й праведний, добрий і премудрий, і має все те, що розум вважає найпревосходнейшим. Боже домобудівництво спасіння людини рясніє всіма вседосконалими Божими властивостями.
“Людина, спокушена винахідником пороку, добровільно (ἑκουσίως) вдався до розтління, підкорившись ворогові життя. Бог як благий переймається співчуттям до занепалої людини, а як премудрий відає, як повернути людину; справа ж премудрості є водночас і справою справедливості. Діючи через Свої Божественні властивості, Бог не заподіяв жодного насильства дияволу, який опанував людський рід, тож у диявола забрано будь-який привід до обурення або скарги на гніт з боку Бога”. “Бог не силою звільнив людину, а викупив її. Оскільки ми раніше добровільно продали себе, то наш Визволитель повинен був знайти справедливий, а не насильницький спосіб звільнення. А такий спосіб – це віддати за бранця викуп (λύτρον), який бажає власник (володар). Страждаючи на владолюбство як на головну ваду, злий дух дуже уважно спостерігав за чудесами Владики Христа і, бачачи в Ньому таку надзвичайну силу, розгледів, що це – щось більше, ніж те, що він має в своєму розпорядженні та що утримує в рабстві. Тому він хоче, щоб Христос був спокутою (λύτρον) за тих, кого утримують під вартою смерті. Однак йому неможливо було поглянути на непокритий Божий образ, якщо спершу не побачить на ньому якусь частину тієї плоті, яку він уже підкорив собі гріхом. Для того Божество і вкрило Себе плоттю, щоб злий дух, дивлячись на відоме йому і споріднене, не злякався наближення превеликої сили, а також щоб, помітивши, як сила дедалі більше і більше сяє через чудеса, вважав усе це бажанішим, ніж страшним. У цьому благість сполучається з правдою, та й премудрість від них не відчужена. Влаштувати так, щоб Божественна сила стала доступною за допомогою тілесного покривала і щоб домобудівництву нашого порятунку не заважав страх від грандіозного явища, – у цьому, без сумніву, є доказ і благості, і премудрості, і правди. Адже бажати врятувати – це свідчення доброти; віддати себе як викуп за того, що має інший, виявляє праведність; а премудрим задумом зробити для ворогів недоступне доступним – у цьому доказ найвищої мудрості”.
“Щоб нечистий дух, який вимагав за нас викупу, отримав його, Божество сховалося під завісою нашого єства, і ворог, як ненажерлива риба, укупі з принадою тіла проковтнув і гачок вудилища Божества; і, таким чином, коли життя було введене в смерть і в темряві засяяло світло, світлом і життям було винищене протилежне світлу і життю. Адже неможливо ні темряві перебувати в присутності світла, ні смерті існувати, коли діє життя”.
Завершуючи свою думку про це, богомудрий отець каже: “Отже, доведено, що благість, премудрість, праведність, могутність, недоступність тлінню, – все це розкривається в понятті домобудівництва нашого спасіння. Благість виражається в бажанні врятувати загиблого. Премудрість і праведність виявлені в способі нашого спасіння. А могутність проявляється в тому, що Він узяв на Себе образ людини, образ нашого приниженого єства і вселив у смерть надію, що вона зможе взяти гору над Ним, як і над іншими людьми. Але, перебуваючи в її владі, Він зробив властиве Йому за Божеством: адже властиво світлу винищити темряву, а життю – зруйнувати смерть”.
Ніби доповнюючи святого Григорія Нісського, святий Дамаскін каже: “Господь наш Іісус Христос, будучи безгрішним, “бо не створив беззаконня, щоб гріхи світу не впали на землю” (1Пет. 2:24; Ін. 1:29), “нехай не буде потіха в вустах Його” (Іс. 53:9), не був підлеглий смерті, бо смерть увійшла у світ через гріх (див. Рим. 5:12). Отже, помирає Він, приймаючи смерть за нас і Себе Самого приносячи за нас у жертву Отцю. Адже ми згрішили проти Отця, і належало, щоб Він прийняв викуп за нас, щоб ми тим самим звільнилися від осуду. Боже упаси! – не мучителю була принесена Кров Господа. Отже, смерть приступає і, поглинувши тіло Господа як приманку, потрапляє на вудилище Божества; і, скуштувавши безгрішного і життєдайного тіла, винищила себе і випустила всіх раніше поглинутих. Бо як із внесенням світла знищується темрява, так і з прирощенням життя усувається тління і для всіх настає життя, а для згубника – погибель”. Таємничість хресної смерті Спасителя зовсім не вичерпується людськими термінами або антропоморфними порівняннями. Адже навіть поняття викупу носить на собі відбиток людської відносності. У цьому випадку теж діє богомудре слово Апостола: “Ми частково знаємо” (1Кор. 13:18), а більша частина вкрита нез’ясованим Божественним мовчанням. Хресна смерть Спасителя – це перемога над смертю і над батьком смерті, сатаною. Як жертва вона, за Боголюдським домобудівництвом спасіння, необхідна для спасіння людського єства, для освячення людської крові та людського життя. Як вираз безмірного Боголюдського людинолюбства вона до вподоби Богові Отцю, але, в строгому сенсі слова, вона не є нещадною Отцівською вимогою до Єдинородного Сина. Своєю нескінченною дорогоцінністю, і значущістю, і силою, і людинолюбством, і жертовністю, і логічністю – хресна смерть Спасителя знаменує собою порятунок людського роду від гріха, смерті й диявола, порятунок, очевидний і досконалий і для Бога, і для людей, і для Ангелів, і для диявола. І коли деякі отці алегорично говорять про викуп, даний Господом Іісусом Христом дияволу, то мається на увазі не те, що Він нібито замість людей віддав дияволу Самого Себе, а те, що і для самого диявола стало зрозумілим та очевидним порятунок людського роду, звершений хресною смертю Боголюдини. Про це богонатхненно говорить святий Богослов: “Кому і для чого пролита за нас Кров, велика і Преславна Кров Бога, і Архієрея, і Жертви? Ми були у владі лукавого, проданими гріху, сластолюбством заробили собі порочність. Якщо ж викуп дається не іншому кому, як тому, хто утримує у владі, то я запитую: кому і з якої причини принесено такий викуп? Якщо дияволу, – о, як це образливо! Розбійник отримує викуп, отримує не тільки від Бога, а й – Самого Бога; за свою тиранію бере таку безмірну плату… Якщо ж Отцю, то, по-перше, яким чином? Не в Нього ми були в полоні. А по-друге, чому Кров Єдинородного приємна Отцеві, Який не прийняв і Ісаака, принесеного батьком, але замінив жертвоприношення, замість жертви розумної (словесної) давши барана? Чи не очевидно з цього, що Отець приймає жертву не тому, що Він начебто її вимагав або її потребував, а за домобудівництвом порятунку, бо людині треба було освятитися людським єством Бога, щоб Він Сам визволив нас, здолавши мучителя силою, і звів нас до Себе через Сина, Який посередник, який усе влаштовує на честь Отця, Якому Він в усьому підвладний. Такі справи Христові, а інше нехай буде вшановано мовчанням”.
Головне полягає в тому, що людинолюбний Господь Ісус Христос добровільно приніс Себе в жертву, тому що зараженій гріхом і смертю людині належало освятитися людським єством втіленого Бога. При цьому відбулися великі й таємничі події: добровільно пролита Кров Боголюдини Христа таємничо-благодатним чином освятила кров людини й людства, сплюндровану гріхом, оживила її новим життям і враженому смертю (букв.: “про-мертвілому”. – “Дод. пер.”) людському єству відчинила “дорогу нову й живу” (Євр. 10:19-20), яка приводить до Бога й уводить у життя нескінченне й вічне. А за цим усім тягнеться безмежне і бездонне море Христових Боголюдських таємниць, у які проникає тільки віра, тоді як розум смиренно і спокійно повторює слідом за святим Богословом: “А інше нехай буде вшановано мовчанням”.
в) Боголюдина знімає прокляття з людського роду
У високочудному Господі Ісусі Христі, особливо в Його багатозначущій смерті за людський рід, Бог благословив нас “усяким благословенням” (Еф.1:3) і звільнив людей від тяжіння, яке тяжіло над ними прокляття, за словом Апостола: “Христос відкупив нас від обітниці закону, ставши за нас обітницею, бо написано: “Проклятий усякий, хто висить на дереві, – проклятий” (Гал. 3:13)” (Гал. 3:13).
Яке прокляття було на людському роді до втілення Господа Ісуса Христа, який скинув його достатком Божественних благословень Свого Боголюдського подвигу, пояснює святий Златоуст: “Адам зазнав великого прокляття, а Господь Ісус Христос отримав велике благословення. Адаму було сказано: “Проклятий ти в ділах твоїх” (Бут. 3:17,4:11); також і тим, хто жив після нього: “Проклятий той, хто творить діло Господнє з недбалістю” (Єр. 48:10), і ще: “Проклятий (кожний чоловік), хто не виконає (всіх) слів цього закону” (Повт. 27:26), і ще: “Проклятий (кожний) повішений на дереві” (Повт. 21:23). – Ось скільки проклять. Від них звільнив нас Христос, ставши Сам клятвою (див. Гал. 3:13). Як принизив Він Себе, щоб нас піднести, і помер, щоб зробити нас безсмертними, так і став клятвою, щоб сповнити нас благословенням. Що може зрівнятися з цим благословенням, якщо благословення подається за допомогою клятви? Сам Він не мав потреби в благословенні, але подає його людині. Як тоді, коли я кажу, що Він принизив Себе, маю на увазі не якусь у Ньому зміну, а Його поблажливість за домобудівництвом порятунку, так і кажучи, що Він отримав благословення, маю на увазі не те, що наче б то Він мав потребу в благословенні, а знов висловлюю Його поблажливість за домобудівництвом порятунку. Отже, благословення відноситься до Його людського єства. “Воскреснувши з мертвих, Христос уже не вмирає” (Рим. 6:9) і не підлягає клятві; або, краще сказати, Він і до того не підлягав клятві, але прийняв її на Себе, щоб позбавити від неї людину”.
Чому, за законом Мойсея, проклятий перед Богом усякий, хто висить на дереві? Це пояснює Мойсей у законі: “Хто згрішить так, що заслужить на смерть, і буде засуджений на смерть, і ти повісиш його на дереві, то тіло його не повинно ночувати на дереві, але поховай його того самого дня, бо проклятий перед Богом кожен, хто висить на дереві” (Повт. 21:23). Це означає, що така смерть була ознакою крайньої порочності, тому засуджений на таку смерть був проклятий перед Богом. “Не кожен, хто висить на дереві, – каже блаженний Ієронім, – проклятий перед Богом, а той, хто вчинив гріх, гідний смерті, і вмертвлений за це, і повішений на дереві. І проклятий він не тому, що висить на дереві, а тому, що впав у такий гріх (in talem reatum), що заслужив бути розіп’ятим”.
Господь Ісус Христос, прийнявши хресну смерть, хоча Він і безгрішний, поніс на Собі і прокляття цієї смерті – і Своєю незаслуженою смертю винищив прокляття, що лежало на роді людському. “Оскільки той, хто висить на дереві, проклятий, – каже святий Златоуст, – то Той, Хто мав розв’язати цю клятву, повинен був бути від неї вільним і прийняти на Себе цю клятву, незаслужену, замість тієї, заслуженої; тому-то Христос і взяв на Себе таку клятву, і нею знищив ту, заслужену. Як невинна людина, що зважилася померти замість засудженого на смерть, позбавляє того від покарання, так зробив і Христос. Оскільки Христос не підлягав прокляттю за злочин закону, то Він і прийняв на Себе прокляття, якому провинні були ми, а не Він, щоб усіх звільнити від [прокляття] заслуженого, “бо Він не вчинив гріха, і не було неправди в устах Його” (Іс. 53:9). Як, отже, померлий замість тих, що мали померти, позбавляє цих від смерті, так і Той, Хто прийняв на Себе прокляття, – звільнив від прокляття”.
“Нікого не повинно бентежити те, – пише блаженний Ієронім, – що Христос став за нас клятвою: адже Бог, Який зробив Його клятвою, зробив Його і “гріхом за нас” (2Кор. 5:21), а Спаситель із повноти Божества “принизив Самого Себе, прийнявши образ раба” (Флп. 2:7). Але приниження Господа нашого – це наша слава. Він помер для того, щоб ми жили; зійшов у пекло, щоб ми зійшли на небо; став божевіллям (stultitia), щоб ми стали мудрістю (sapientia). З повноти Божества Він зменшив Себе, “прийнявши образ раба”, щоб у нас жила повнота Божества і щоб ми з рабів стали панами. Він розіп’ятий на дереві, щоб Своїм розп’яттям на дереві винищити гріх, зроблений нами на дереві пізнання добра і зла. Клятвою ж став Він після цього – став, а не народжений (factus, non natus) – щоб благословення, обітовані Аврааму, зійшли на нас”.
Безвинний Господь Ісус Христос став для нас клятвою тому, що прийняв на Себе прокляття першородного гріха і всіх гріхів усього світу (див. Ін. 1:29), укупі з усіма жахливими наслідками гріха: неміччю, муками, стражданнями, смертю, – які й становлять сумну і неминучу відплату за гріх. Спаситель, хоча Він і безгрішний і як Такий вільний від прокляття за невиконання закону, підняв усі муки й покарання, що лежали за гріх на людському роді, і цим викупив нас від прокляття гріха. “Усі народи були під прокляттям (ὑπο κατάραν), – каже святий Юстин, – бо всі були схильні до гріхів і вад. Владика Христос прийняв на Себе прокляття всіх, за весь людський рід поніс приниження і смерть, щоб Своєю смертю і Воскресінням перемогти смерть”.
“Може хтось запитати, – зауважує святий Афанасій Великий, – для чого Господь Ісус Христос перетерпів не інше що, а саме хрест? Він постраждав так, а не інакше, тому що це було для нашої користі. Адже для нас найкраще, що перетерпів це Господь. Бо якщо прийшов Він на Собі понести клятву, що була на нас, то як би інакше став клятвою, якби не прийняв смерть, що була під клятвою? А це – хрест. Бо так і написано: “Проклятий усякий, хто висить на дереві” (Повт. 21:23)”.
“Коли Апостол говорить, що Христос “став за нас клятвою” (Гал. 3:13) і “того, хто не знав гріха, Він зробив для нас гріхом” (2Кор. 5:21), ми уявляємо, що не Він цілком (ὅλον) став клятвою або гріхом, але що Він прийняв на Себе клятву, що лежала на нас, за словами Апостола: “Відкупив нас від клятви” (Гал. 3:13), і за словом Ісаї: “Він гріхи наші поніс” (Іс. 53:4)”.
“Господь Ісус Христос, який взяв на Себе наші немочі, іменується немічним, хоча Він і не немічний, бо Він – Божа сила. За нас став Він гріхом і клятвою, хоча Сам не згрішив, а тільки поніс на Собі наші гріхи і нашу клятву”.
“Ставши людиною, Слово перенесло на Себе і немочі тіла, щоб ми, вже не як люди, а як свої Слову, стали причасниками вічного життя. Бо ми вже не вмираємо за першим народженням в Адамі, але, оскільки наше народження і всі тілесні немочі перенесено на Слово, підводимося від землі після розв’язання клятви за гріх Тим, Хто в нас і за нас став клятвою”.
“Апостол Павло пише: “Христос став за нас клятвою” (Гал. 3:13). Як “став клятвою” говориться тому, що за нас прийняв Він на Себе клятву, а не Сам став клятвою, так і “Слово стало плоттю” (Ін. 1:14) сказано тому, що заради нас прийняв на Себе живу плоть і став людиною, а не тому, що ніби-то преложився в плоть”.
“У давнину, – каже святий Златоуст, – одних злочинців спалювали, інших били камінням, а декого позбавляли життя іншими способами, але розп’ятий і повішений на хресті страждав не лише тому, що переносив хресні муки, а й тому, що зазнавав прокльону. “Проклятий кожен, хто висить на дереві”, – говорить Святе Письмо (Повт. 21:23). Але цей проклятий, ганебний знак найбільших мук, знак жахливого покарання і проклятої смерті, від великої сили розіп’ятого Христа став для всіх найжаданішим і найлюб’язнішим. Не стільки царська корона прикрашає голову, скільки хрест, бо він дорогоцінніший за весь світ. Зображення хреста, колись для всіх страшне, тепер усім настільки бажане, що знайдеш його всюди: у начальників і підлеглих, у жінок і чоловіків, у дів і заміжніх, у рабів і вільних. Усі безперестанку покладають хресне знамення на найблагородніші частини свого тіла і щодня носять це знамення зображеним на своєму чолі, як на стовпі. Хрест виблискує на священній трапезі, під час висвячення священиків і разом із Тілом Христовим на Таємній вечері; усюди можна бачити, як його підносять: на будинках, на торгових ярмарках, у пустелях, на дорогах, у печерах, на ложах, на золотих і срібних посудинах, на дорогоцінних каменях, на настінних картинах, на тілі хворих тварин, на тілі одержимих демонами, на війні, у мирі, вдень і вночі, на урочистих зібраннях і в келіях подвижників. Настільки жаданим став цей чудовий дар, ця невимовна благодать. Ніхто вже не соромиться і не лякається при думці, що хрест – знак проклятої смерті. Навпаки, всі ми вважаємо його прикрасою паче вінців, і діадем, і намист із дорогих каменів. Так став він не тільки не страшним, а й вельми жаданим і люб’язним для всіх, і блищить, зображуючи його всюди: на стінах будинків, на дахах, на книгах, у містах, у селах, у місцях населених і незаселених”.
Пояснюючи слова Апостола (див. Гал. 3:13), блаженний Феодорит каже: “Безневинний і вільний від усякого гріха Господь Іісус Христос виплатив наш борг і нас, які заборгували надто багато й тому вимушені були бути рабами, удостоїв волі, спокутувавши нас і в якості спокутної ціни запропонувавши за нас Свою власну Кров. Заради цього Він перетерпів і хресну смерть, бо цей вид смерті був згідно із законом проклятим, але проклятим було і наше єство (ἡ φύσις), після того, як переступило закон”. “Того, хто не знав гріха, Він зробив для нас гріхом” (2Кор. 5:21). З приводу цих слів Апостола святий Златоуст каже: “Якби Бог зробив тільки це і нічого іншого, то слід було б замислитися над величчю однієї цієї справи: Сина Свого Він віддав за тих, які Його образили. Багато й інших добрих справ зробив Він для нас, а понад усе – за неправедних засудив на страждання Того, Хто не вчинив жодної неправди. Утім, Апостол вказав ще й на дещо набагато більше цього. На що ж? На те, що Того, Хто “не знав гріха” – Того, Хто є сущою Правдою, – Він зробив гріхом, тобто дозволив, щоб Той був засуджений, як грішник, і помер, як проклятий, тому що “проклятий кожен, хто висить на дереві” (Повт. 21:23)… Велика подія, коли і грішник помирає за кого-небудь, але коли праведник так страждає і помирає за грішників, і не тільки помирає, а й помирає, як проклятий, і не тільки, як проклятий, але Своєю смертю дарує нам великі блага, яких ми ніколи і не сподівалися (бо говориться: “щоб ми були правдою Божою в Ньому” [у синод. перекладі: “щоб ми в Ньому зробилися праведними перед Богом”; у церковнослав: “нехай ми будемо правда Божа про Нього” – 2Кор. 5:21. – “Прим. пер.”]), – то яке слово, який розум може це висловити або осягнути? Бо Праведника, – каже Апостол, – Бог зробив грішником, щоб грішників зробити праведниками”.
“Господь Ісус, – богословствує святий Богослов, – робиться для юдеїв юдеєм, щоб здобути юдеїв; для підзаконних підзаконним, щоб спокутувати підзаконних; для немічних немічним немічним, щоб спасти немічних. Для всіх Він робиться всім, щоб усіх придбати… Утім, не тільки робиться Він іудеєм і не тільки приймає на Себе не належні Йому і принизливі найменування, але – що найнепристойніше – називається самим гріхом (αὐτοαμαρτία) (див. 2Кор. 5:21) і самою клятвою (αὐτοκατάρα) (див. Гал. 3:13). Хоча й не такий Він насправді, проте ж так нарікається. Бо як може бути гріхом Той, Хто і нас звільняє від гріха? І як може бути клятвою Той, Хто і нас спокутує від прокляття закону? Але Він іменується так, щоб і до цієї міри явити Своє смирення, а тим і нас навчити смирення, що підносить на висоту”.
“За домобудівництвом спасіння Господь Іісус Христос став заради нас гріхом (див. 2Кор. 5:21) і клятвою (див. Гал. 3:13), не будучи цим за своєю сутністю, а ставши цим за людинолюбством”. “Владика Христос в усьому уподібнився до людського роду і страждав з ним, за словом пророка: “Гріхи наші взяв, і недуги наші взяв на Себе” (Іс. 53:4), і: “Він взяв на Себе немочі наші та взяв на Себе немочі наші” (Мф. 8:17), так як зодягнув на себе тіло, доступне для хвороб та немочей. Ще сказано: “Він зробив для нас гріхом” (2Кор. 5:21) Того, Хто гріха не зробив, але ніби зробив, щоб ми виправдалися. І ще написано: “Викупив нас від клятви… зробившись за нас клятвою” (Гал. 3:13). Названий Він проклятим, бо благоволив через співчуття наректися з нами одним і тим самим ім’ям. У всьому цьому Він уподібнився людському роду, прийнявши на Себе образ раба, немов Сам був злочинцем закону, і, принісши в жертву за людський рід власне Своє Обличчя, привернув Отця до милості”.
“Таємниця навчила нас (παρὰ μυστηρίον), і ми віримо, – вигукує святий Григорій, – що людське єство врятоване через поєднання зі Словом. Бо Той, Хто став за нас гріхом (див. 2Кор. 5:21) і клятвою (див. Гал. 3:13), як про це говорить Апостол, і взяв на Себе наші немочі, за словом пророка Ісаї (див. Іс. 53:4), не залишив при Собі незціленими гріх, клятву і неміч, але “смертне було поглинуте життям” (2Кор. 5:4); Він “розп’ятий у немочі, але силою живий” (2Кор. 13:4); клятву було перетворено на благословення”.
“Слова Апостола: “Христос відкупив нас від клятви закону, ставши за нас клятвою” (Гал. 3:13), означають не те, – каже святий ревнитель Православ’я, – що Джерело благ перетворилося на клятву, але що Самим Собою Він звільнив нас від гріха або прокляття. Так само як і слова Апостола: “Того, хто не знав гріха, Він зробив для нас гріхом” (2Кор. 5:21) – позначають не зміну (τὴν τροπὴν) Правди (бо Бог непорушний і незмінний), а сприйняття на Себе наших гріхів, за словами євангеліста: “Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу”””.
“Господь Ісус Христос підняв страждання, щоб здійснити наше спасіння. Бо оскільки ті, хто був рабом гріха, були винні карам за гріх, то Господь Ісус Христос, будучи вільним від гріха і виконавши будь-яку правду, прийняв на Себе покарання грішників, хрестом винищивши стародавню клятву, а терновим вінцем поклав кінець мукам Адама, бо Адаму після падіння було сказано: “Проклята земля за тебе… Терни й вовки виростять тобі вона терни і вовки” (Бут. 3:17-18). Жовччю Він прийняв у Себе гіркоту і муку смертного і страждального людського життя; оцтом взяв на Себе людську зміну на гірше і дарував повернення до кращого; багряною ризою позначає царство, палицею – неміч і тління диявольської сили; прийняттям заушеній і терпінням наших знущань, погроз і ударів – сповістив про нашу свободу”. “”Слово” Боже “стало плоттю”, не перемінившись на плоть, і тому про Нього говориться, що зробилося Воно клятвою і гріхом; а насправді не стало [Воно] ні клятвою, ні гріхом, але Праведник був причислений до беззаконних, щоб винищити гріх. Той, хто благословляє створіння, був названий і проклятим, щоб розв’язати нашу клятву і звільнити від покарання тих, хто вірує в Нього. Отже, не став Він воістину ні клятвою, ні гріхом, але був названий так, щоб знищити клятву і гріх”.
“”Христос відкупив нас від клятви закону, ставши за нас клятвою”, – наводить святий Кирило слова святого апостола Павла, – “(бо написано: проклятий усякий, хто висить на дереві), щоб благословення Авраама через Христа Іісуса поширилося на язичників, щоб нам одержати обіцяного Духа вірою” (Гал. 3:13-14). Христова смерть стала для світу спасительною, бо Він став клятвою, піднявши смерть і будучи повішеним на дереві, щоб винищити гріх, щоб благословення Авраамове у Христі Ісусі перебувало на всіх народах, тобто щоб народи, за даною Аврааму обітницею, виправдалися вірою, і щоб ми через віру прийняли обітницю Духа. Отже, якщо Христова смерть знищила законну клятву, принесла народам Авраамове благословення, тобто благодать через віру, і зробила нас спільниками Святого Духа, то, значить, смерть Христа була смертю не звичайної людини, але Слово, ставши плоттю, постраждало плоттю за світ, і Його страждання було достатнім для спокутування світу”.
Згідно зі святим Максимом Сповідником, прокляття – через злочин Адама – лягло на всю землю і на весь людський рід. “Щоб створіння прийняло благословення Бога Отця, Син Божий робиться клятвою і гріхом, згладжуючи клятву і приймаючи на Себе гріх світу. Дві клятви були на людині: одна – плід людської вільної волі, тобто гріх, а інша – смерть, справедливо (δικαίως) присуджена єству за добровільний гріх. Бог, Творець єства, у засудженому єстві добровільно взяв на Себе клятву, тобто смерть, і клятву, що живе в людині з волі гріха, вбив Своєю власною смертю – хрестом”.
“Треба знати, – пише святий поет Боголюдських істин, – що існують два види засвоєння: одне – природне й істотне (φυσικὴ καὶ οὐσιώδης), а інше – особисте й відносне (προσωπικὴ καὶ σχετική). Природне і суттєве – те, відповідно до якого Господь із людинолюбства взяв на Себе наше єство і всі наші природні властивості, за єством і по істині ставши людиною і пізнавши притаманне нашому єству; особисте ж і відносне засвоєння буває тоді, коли будь-хто з якихось причин, наприклад, зі співучасті й любові, перебирає на себе особу іншого і замість нього промовляє на його захист слова, які самого себе ніяк не стосуються. Відповідно до цього, Господь засвоїв Собі і прокляття, і нашу покинутість Богом, і подібне до цього, що відноситься до єства; засвоїв же це не тому, що Він такий або таким став, а тому, що прийняв на Себе наше обличчя і Себе до нас прирівняв. Ось такий зміст мають слова “зробившись за нас клятвою” (Гал. 3:13)”.
“Оскільки Адам підпав під клятву, – говорить святий Симеон Новий Богослов, – а через нього і всі люди, що від нього походять, вирок же про це Божий ніяк не міг бути знищений; то Христос був за нас клятвою, через те, що повішений був на хресному дереві, щоб принести Себе в жертву Отцю Своєму… і знищити вирок Божий надлишковою гідністю жертви. Бо що більше і вище Бога? Як у всьому цьому видимому творінні немає нічого вищого за людину, бо все видиме і створено для людини; так Бог незрівнянно вищий за все створене, і ніщо не може йти з Ним у порівняння, ані вся видима і невидима тварюка. Таким чином, Бог, Який є незрівнянно вищий за все видиме і невидиме творіння, сприйняв єство людське, яке є вищим за все видиме творіння, і приніс його в жертву Богові й Отцю Своєму. Засоромившись такої жертви, скажу так, і вшанувавши її, Отець не міг залишити її в руках смерті; чому знищив вирок Свій і воскресив із мертвих по-перше, і на початку, Того, Хто дав Себе в жертву, у спокуту та на заміну за споріднених з Ним людей, – а потім, останнього дня закінчення цього світу, воскресить і всіх людей. Втім, душі тих, які вірять в Ісуса Христа, Сина Божого, у цю велику і страшну жертву, Бог воскрешає в теперішньому житті, і знаменням цього воскресіння слугує благодать Святого Духа, яку дає Він душі всякого християнина нібито іншу душу”.
“Господь заради нас став людиною і Свої Божественні страждання подав нам як зцілення (φάρμακα) для зцілення нашої немочі. З їхньою допомогою ми оновилися, і удостоїлися життя, і стали учасниками Божественних таємниць, і насолоджуємося духовними даруваннями. За святим Апостолом, “Христос відкупив нас від клятви закону, зробившись за нас клятвою” (Гал. 3:13). Христос став за нас клятвою, бо віддав Себе за нас, добровільно піднявши ганебну і презирливу смерть. Він викупив нас від клятви, бо пролив Свою Божественну і Святу Кров і звільнив нас від осуду і тління пекла. Христос став клятвою, бо зазнав смерті проклятих і лиходіїв. Оскільки Він “не вчинив гріха, і не було брехні в устах Його” (Іс. 53:9; 1Пет. 2:22), то звернув Він клятву на благословення, взяв на Себе гріх світу та дарував нам шлях порятунку. Бо Господь прийшов усунути клятву, покладену на нас; цього заради і зазнав хресної смерті”.
Молитовна душа Святої Церкви богонатхненно відчуває спасительну силу і значення Чесного Хреста як знаряддя, яким знято клятву з людського роду. Безгрішний, віддаючи Себе на смерть, винищує цим прокляття людського роду. Нескінченна для людського роду символіка двох дерев: у дереві пізнання добра і зла в раю була зосереджена таємниця Божої волі щодо людського знання, і людський рід біля нього впав; а древо хреста – знову розкриває всю Божу волю і любов до людського роду; в одного й за посередництвом одного дерева рід людський падає, в іншого й за посередництвом іншого – повстає. Молитовна свідомість Церкви сильно пройнята цією сугубою таємницею, нескінченною з того і з іншого боку. Христолюбива душа Церкви лагідно звертається до розп’ятого і воскреслого Господа: “Рани і виразки, Христе, перетерпів ти, виразки серця мого зцілюючи… на дереві ж пригвождся, давню клятву спожив єси”. Древом пізнання добра і зла людина втратила вічне життя і була проклята; древом Христового хреста на людину сходить Боже благословення, і вона здобуває Божественне життя, тому що Спаситель древом хреста зцілює клятву, яка була від древа, і вбиває диявола, що вбивав людину. Древо Спасового хреста з’явилося спасінням світу, бо Він зі Своєї волі був на ньому розіп’ятий і позбавив від клятви земнородних. Своєю Чесною Кров’ю Господь спокутував нас від законної клятви. Своїм хрестом Господь викреслив клятву, що була від древа, і звільнив від неї людський рід.
У Великий П’яток, коли людське зло, що терзає Бога, змагається з Богом, який прощає людям, молитовна думка Церкви в скорботному красномовстві ридає: “Страшне і преславне таїнство днесь дієтьсямо зрєтєся: Невловимий утримується; в’яжеться Визволяючи від клятви; Випробовуючи серця й утроби неправедно випробовується; у в’язниці зачиняється Хто безодню зачиняє; Пилату належить, Йому ж трепетом предстоять небесні Сили; заушается рукою творіння Творець; на древо засуджується Судяй живим і мертвим; у гробі укладається Руйнівник пекла; Хто вся терпляй милосердно і всіх спаси від клятви, незлобивий Господи, слава Тобі”. “Викупив нині єси від клятви законної Чесною Твоєю Кров’ю, на хресті пригвоздився, і списом прободся, безсмертя витік єси людиною, Спасе наш, слава Тобі”.
г) Примирення людей із Богом смертю Боголюдини
У хресній смерті Боголюдини Христа приховані незліченні таємниці. Одна з них, священна і чудова, – це примирення людей з Богом і Бога з людьми. До цієї чудодійної смерті людський рід був непокірний Богові, бо гріх є ворожнеча проти Бога, війна з Богом (див. Рим. 8:7; Як. 4:4). Взявши на Себе гріх світу (див. Ін. 1:29) і постраждавши за нас і замість нас, безгрішний Господь Ісус зробив те, що Бог у Ньому і заради Нього відпустив нам гріхи. Богоодкровенне видіння христоносного Апостола свідчить: гріхами ми були “ворогами” Богові, але “примирилися з Богом смертю Сина Його” (Рим. 5:10).
“Якщо світ, – каже святий Кирило Олександрійський, – не міг спастися інакше, окрім як Кров’ю і смертю Христовою, яку Він прийняв за премудрим домобудівництвом порятунку заради прощення гріхів, то ми врятовані Христом. А це показує, що втілення Отчого Слова було необхідним – щоб Своєю Кров’ю Він виправдав тих, хто вірує в Нього, і смертю власної Своєї плоті примирив їх з Отцем”.
Примирення людей з Богом смертю Господа Ісуса відбулося в безмірно людинолюбний спосіб. Апостол благовістить: “Усе ж від Бога, що Ісусом Христом примирив нас із Собою і дав нам служіння примирення, бо Бог у Христі примирив із Собою світ, не закидаючи людям їхніх злочинів, і дав нам слово примирення” (2Кор. 5:18-19). Тлумачачи це апостольське благовістя, святий Златоуст промовляє: “Все від Бога (2Кор. 5:18), нічого від нас. І відпущення гріхів, і усиновлення, і безсмертна слава – від Нього нам даровані… Все від Бога через Христа і Його благодать. Оскільки всі блага даровані нам Христом, то Апостол і додав: “Який примирив нас із Собою і дав нам служіння примирення” (2Кор. 5:18). Бог, який зробив нас Своїми друзями, Сам є причиною і всіх інших благ, які дарував нам як Своїм друзям. Адже Він не попустив нам залишитися Його ворогами, але зробив нас Своїми друзями і обсипав великими дарами… Бо Бог був у Христі, який примирив світ із Собою, не закидаючи людям злочинів (2Кор. 5:19). Ось – любов, що перевершує всяке слово, всякий розум. Хто був ображений? Сам Бог. Хто першим прийшов примиритися? Знову Він. Але ти скажеш, що Він послав Свого Сина, а не Сам прийшов. Так, послав Сина, але нас покликав не один Син, але з Ним і через Нього Отець. Тому апостол і каже: “Бог у Христі примирив із Собою світ” (2Кор. 5:19), тобто через Христа. Цими словами апостол пояснює сказане до того: “Той, хто дав нам служіння примирення” (2Кор. 5:18), – немов би кажучи: не думайте, що ми (Апостоли) – звершувачі цієї справи. Ні, ми – лише служителі, а Винуватець усього – Бог, Який через Єдинородного примирив із Собою всесвіт. Як примирив його з Собою? Дивно не тільки те, що Він став другом, а й те, що став другом подібним чином. Яким чином? Тим, що відпустив їм гріхи. А інакше не був би Він і другом, чому Апостол і додає: “Не ставлячи людям злочинів їхніх” (2Кор. 5:19). І справді, якби Він захотів зажадати розрахунку за гріхи, то всі б ми загинули, тому що всі ми були мертвими. Але і за великих наших гріхів Він не тільки не зажадав для нас покарання, але навіть і примирився з нами; не тільки відпустив нам гріхи, але навіть їх нам і не ставить”.
Справу примирення людей із Богом Господь Ісус Христос надав святим Апостолам як служіння. Апостольство – це “служіння примирення” (2Кор. 5:18). Тому Апостол і пише християнам: “Отже, ми – посланці від імені Христового, і немовби Сам Бог вмовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом” (2Кор. 5:20). Святий Златоуст так пояснює ці слова Апостола: “Отець послав Свого Сина напоумити людей і зробити справу, довірену Йому Отцем. Але після того, як був Він умертвлений і, воскреснувши, вознісся на небо, Він доручив цю справу Апостолам. І вони просять людей замість Христа, бо їм довірено Його справу. Роблять же вони це не тільки замість Христа, а й замість Отця. Тому Апостол і додав: “Ніби Сам Бог увещевает через нас”. Цим Апостол каже: Бог закликає людей не тільки через Сина, а й через нас, яким довірено Його справу. Отже, не думайте, що вас просимо ми: Сам Христос просить вас через нас і навіть Сам Христовий Отець. Що може зрівнятися з таким надлишком доброти? Незаслужено ображений після незліченних благодіянь, Він нас не тільки не засудив, а й Сина Свого віддав, щоб примирити нас із Собою. І коли ті, до яких Він прийшов, не тільки не примирилися, а й убили Його, Він знову відправив інших посланців із закликом і через них просить Сам. Про що просить? – “Примиріться з Богом”. Не сказав: примиріть із собою Бога, – бо не Бог ворогує, а ви; Бог же ніколи не буває ворогом”.
Як абсолютно безгрішний Господь Ісус Христос уособлює Собою досконалий мир – мир і з Богом, і з людьми, наскільки люди не ототожнили себе з гріхом. Гріх узагалі є початком сум’яття, безладу, бунту, ворожнечі; Господь Ісус Христос – це досконала безгрішність, і тому “Він є мир наш” (Еф. 2:14) – мир наш із Богом, мир наш із людьми та мир наш з усіма тварюками, наскільки люди та тварюки не на боці гріха. Чим Господь Христос – наш мир? Тим, що усуває гріх як посередника між людиною і Богом, між людиною і людьми, між людиною і створінням; і тим самим, завдяки Йому, гріх перестає бути засобом людського спілкування з Богом, з людьми і з створіннями.
Принісши Себе в жертву за людський рід, Господь Іісус Христос Своєю плоттю (σαρκὶ αὐτοῦ) убив ворожнечу, тобто гріх, який розлучає людину з Богом і людину з людиною, і Його Пречистою Кров’ю вони стали близькими один одному (див. Еф. 2:14,13). Отже, Хрестом примирив Він людину з Богом, “убивши ворожнечу на ній” (Еф.2:16). За святим Златоустом, “Господь Ісус Христос примирив людей із Богом, бо на хресті поніс покарання за людей. Слова Апостола “вбивши ворожнечу на ньому” вельми виразні і дуже точні; ніщо не може бути виразнішим і точнішим за них. Смерть Христова, – каже Апостол, – убила і знищила ворожнечу. Сказано: “плотські помисли – це ворожнеча проти Бога” (Рим. 8:7). А плотські помисли це нестриманість, обжерливість, самолюбство і взагалі всякий гріх”. “Якщо смерть Господня, – каже святий Афанасій Великий, – є спокутування всіх і Його смертю руйнується “середостіння огорожі” – τὸ μεσότοιχον τοῦ φραγμοῦ (Еф.2:14) і здійснюється покликання язичників, то як би Він тоді нас покликав, якби не був розіп’ятий? Адже тільки на хресті вмирають із розпростертими руками. Тому личило Господу перетерпіти і хрест, і розпростерти руки, щоб однією рукою привернути до Себе старий народ, а іншою – народи язичницькі, щоб і тих, і інших поєднати з Собою. Це і Сам Господь прорік нам, даючи зрозуміти, якою смертю Він відкупить усіх: “Коли піднесуся від землі, всіх притягну до Себе” (Ін. 12:32)”. Убивши хрестом ворожнечу, Господь Ісус Христос винищив гріх, єдину причину війни з Богом (богоборства), тому Христове Євангеліє – це, власне, Євангеліє істинного миру для всіх людей за всіх часів (див. Еф.2:17). “Бог миру, – каже святий Богослов, – хрестом примирив із Собою нас, що боролися проти Нього гріхом”. Хрест Христовий – це символ безперестанної війни з гріхом, а тим самим і знамення вічного миру з Богом, а також і з людьми, наскільки ці останні гріху не є рабами.
Уособлюючи Собою повноту Божества і повноту людства, Боголюдина з’явилася єдиним за досконалістю синтезом Божественного і людського, небесного і земного, і так Він Своєю безгрішною Боголюдяною Особистістю примирив два світи – небесний і земний, поєднавши небо із землею. Зробив же Він це особливо у всій повноті, коли Кров’ю Свого хреста скинув гріх, усунувши тим самим єдину причину ворожнечі землі до неба і людського бунту проти Бога. Це космічне світобачення, сповнене сотеріологічного значення, висловлює Апостол всесвіту, кажучи: “Бо Отцю було завгодно, щоб у Ньому була вся повнота, і щоб за допомогою Нього примирити із Собою все, примиривши через Нього, через Кров’ю хреста Його, і земне, і небесне” (Кол. 1:19-20).
“Спаситель підняв страждання, – каже святий Кирило Єрусалимський, – примиривши Кров’ю хреста все, чи то на небі, чи то на землі. Бо гріхом ми були ворогами Богу, і Бог визначив смерть грішнику. Отже, належало бути одному з двох: Богу, Який є Істина, або винищити всіх людей, або за Своєю людинолюбністю скасувати визначення. Але поглянь на Божу премудрість: Він дотримав і істину Свого визначення, і силу людинолюбства. Христос “гріхи наші Сам підніс тілом Своїм на древо, щоб ми, позбувшись гріхів, жили для правди” (1Пет. 2:24). Важливий був Померлий за нас; не речовий був Агнець; не був Він лише людиною, і не Ангелом був тільки, але Богом, що вочеловечився. Не настільки великим було беззаконня грішників, наскільки великою [була] правда за нас Померлого. Не стільки ми згрішили, скільки здійснив правди Той, Хто поклав за нас Свою душу”.
Не тільки в Старому, а й у Новому Завіті кров є і символом життя, і силою життя. А коли йдеться про Кров Боголюдини Христа, то вельми зрозуміла її всеживотворяща і всеспасительна сила. Адже саме людська кров, заражена гріхом і гріховністю, була головним розсадником смерті й смертності, а тим самим – і головним винуватцем людської ворожнечі проти Бога і розбрату (букв.: “дисгармонії”. – “Прим. пер.”) між землею і небом. На противагу їй стоїть Кров Боголюдини Христа, яка через свою безгрішність стає джерелом безсмертя і космічної всеєдності та всепримирення. Апостольське благовістя про примирення і з’єднання Кров’ю хреста Христового всього небесного і земного Церква богонатхненно висловлює у своєму молитовному богослов’ї: “Твоїм хрестом, Христе, єдине стадо було Ангелів і людей, і єдина Церква”.
Своїм фатальним гріхопадінням людина збурила проти себе всю тварюку, як на небі, так і на землі: на небі вона образила та засмутила Ангелів, увесь сенс буття яких полягає в невідступному виконанні волі Трисонячного Господа; на землі вона збентежила всю тварюку, заразила її бацилами зла, накликала на неї прокляття і тим самим викликала її на війну проти себе. Однак Господь Ісус Христос Своєю нескінченно спасительною хресною смертю усунув гріх між людиною й Богом, між земним і небесним, примирив їх і здійснив досконале єднання Божественного й людського, небесного й земного, до якого входять усі ті, хто віддають себе в подвигу віри Господу Ісусу Христу (див. Кол. 1:21-23).
У досточудній Особи Боголюдини Ісуса досягнуто ідеальної і досконалої Боголюдської єдиноначальності життя і свідомості, посюстороннього і потойбічного, Божественного і людського, небесного і земного. Усім Своїм життям у плоті, а особливо хресною смертю, Воскресінням і Вознесінням, Єдинородний Син Божий вказав людському єству шлях із тлінного в нетління, з минущого в перебуваюче, з часу у вічність. А з ним і в ньому Він висвітлив шлях і всієї тварі, яка, хвора і засмучена людським гріхом, зітхає і сумує під тягарем і отрутою зла, чекаючи, коли люди Христовою вірою стануть синами Божими і своєю святістю витягнуть і її з похмурої прірви тління в блакить вічності, із смертних судом скорботи в невимовні вигуки радості (див. Рим. 8:19-22). Пояснюючи апостольські слова з Послання до Колосян (Кол. 1:20), святий Златоуст каже: “Велике діло – примирення, ще більше – примирення через Нього, але найголовніше – примирення Кров’ю Його, і не просто Кров’ю, а, що ще чудовіше, – хрестом (διὰ τοῦ σταυροῦ). Так, тут ми маємо п’ять предметів, гідних подиву: Він примирив нас із Богом, і причому – Собою, смертю, хрестом. Дивись, як усе це Він поєднав! Щоб не подумали, що все це одне й те саме і що хрест сам по собі є щось, Апостол і стверджує: “за допомогою Його”. З якої причини вважає він це великим? З тієї, що все це зробив Син Божий, не кількома словами, а Себе Самого вдавши для примирення. Що означають слова “все на небі” (у синод. тексті: “і земне, і небесне. – Прим. пер.”)? Що стосується слів “все на землі”, вони зрозумілі, бо все на землі було сповнене ворожнечі та роздроблене на багато частин, тож кожен із нас був у незгоді і сам із собою, і з багатьма іншими. Але як примирив Він те, що на небі? Невже і там панували розбрат і боротьба? І як у молитві говориться: “Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі” (Мф. 6:10)? Що на це сказати? Земля була відторгнута від неба. Ангели перебували у ворожнечі з людьми, бачачи свого Владику ображеним. Апостол каже: “Щоб усе небесне і земне з’єднати під головою Христа” (Еф.1:10). Як? “Небесне” ось як: туди перемістив Він людину, туди привів ворога, якого ненавиділи. Адже не тільки примирив Він “земне”, а й людину звів до Ангелів – ту людину, яка була ворогом і противником. У цьому – глибокий мир. Ангели знову з’являються на землі, після того як людина з’явилася на небі. Усе це зробила сила Божа”.
Гріх – це найфатальніше звинувачення проти людського роду, проти всього, що іменується людиною. І ніхто з людей не може виправдати людину в цьому обвинуваченні, бо всі грішні, всі – під обвинуваченням. Природно, що пречисте і пресвяте Боже єство гнівається на гріх як на щось проти-Боже і протиприродне. Апостол, який від верху до низу пронизує поглядом усю трагічність людської істоти, зневодненої та враженої смертю, сповіщає з висоти своїх Божественних видінь: “Відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людську” (Рим. 1:18; порівн.: Рим. 2:8), тобто на всякий гріх, що завжди корениться в безбожництві, в протистоянні Богові й у неправді, що є чимось онтологічно богоборчим. Лише в безгрішній Особистості Боголюдини людське єство постало Богові без гріха, повністю святим і досконалим. І коли безгрішний Господь з людинолюбства приніс Себе в хресну жертву, тоді з людського єства взагалі знято звинувачення і приборканий Божий гнів.
В Особистості безгрішної Боголюдини людське єство вперше було виправдане перед Богом і гнів Божий був від нього відвернений. Тому Спаситель у цілковитій Своїй Боголюдяній Особистості й у всіх Своїх справах являє Собою і справді є умилостивлення перед Богом за наші гріхи, за словом святого Воанергеса: “Він є умилостивлення за гріхи наші, і не лише за наші, а й за гріхи всього світу” (1Ін. 2:2; порівн.: 1Ін. 4:10). Виправдання перед Богом досягає кожна людина, яка в подвизі віри з’єднується з безгрішним Господом Ісусом. Цю нескінченно таємничу і спасительну істину сповіщає богопрославлений Апостол: “Христос, коли ще ми були немічні” (тобто були поневолені гріхом, бо гріх – це єдина сила, що розслабляє людське єство й робить його немічним), “у визначений час умер за нас, нечестивців” (у синод. тексті: “за нечестивість”), “у визначений час умер за нас, нечестивців” (у синод. тексті: “за нечестивих. – Прим. пер.”) – (тобто за всіх людей, бо гріх – це єдина сила, що відводить від Бога і знеболює людську істоту). “Бо навряд чи хто помре за праведника; хіба за благодійника, можливо, хтось і зважиться померти. Але Бог Свою любов до нас” (тобто до всіх людей взагалі) “доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками. Тому тим більше нині, будучи виправдані Кров’ю Його, спасемося Ним від гніву. Бо якщо, будучи ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим більше, примирившись, врятуємося життям Його” (Рим. 5:6-10).
Своїм безгрішним життям, Своєю незаслуженою смертю (бо смерть – це наслідок гріха, а гріха в Спасителеві не було) Господь Іісус Христос у Собі Самому виправдав людське єство, представивши його Богові безгрішним, і таким чином відвернув від нього праведний гнів і суд Божий і проклав дорогу кожній людській істоті у воскресіння. Апостол стверджує: Господь Ісус Христос “відданий за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого” (Рим. 4:25). “Чому Христос був розп’ятий? – запитає хтось, – каже святий Златоуст. – Він був розіп’ятий не за Свій гріх, як це ясно бачиться з Його Воскресіння. Бо якби Він був грішним, то як би воскрес? А якщо воскрес, то зрозуміло, що Він не був грішним. Якщо ж не був грішним, то чому тоді розп’ятий? – За інших. А якщо розіп’ятий за інших, то, безсумнівно, і воскрес. Щоб ти не казав: “як можемо ми виправдатися, якщо винні в стількох гріхах”, – Апостол вказує на Того, Хто згладив усі гріхи”.
Господь Іісус Христос “помер не тому, – каже святий Афанасій Великий, – що був винен, але постраждав за нас і на Собі поніс гнів, що був на нас через злочин”.
Утім, коли йдеться про Божий гнів, не можна цей гнів уявляти по-людськи, надто по-людськи, адже, за вченням святих отців, гнів у Бозі не є настроєм пристрасним. “Гнів у Бозі не є гнів, – каже святий Златоуст, – і не є пристрасть, але дія, якою Він карає”. “Ми говоримо про Божий гнів, – пише Оріген, – стверджуючи водночас, що це – не пристрасть (οὐ πάθος) у Ньому, а щось таке, до чого Він вдається як до засобу, щоб за допомогою суворих заходів привести до ладу тих грішників, які зробили багато і тяжких гріхів. Бо іменоване Божим гнівом (ὀργὴ) і люттю (θύμος) є засобом виховним. А те, що такий погляд перебуває у згоді зі Священним Писанням, видно зі сказаного в шостому псалмі: “Господи, нехай не гнівом Твоїм викриєш мене, не гнівом Твоїм покараєш мене” (Пс. 6:1), а також і в Єремії: “Показуй мене, Господи, але по правді, не у гніві Твоєму, щоб не винищити (у синод. тексті: “не применшити. – Прим. пер.) “мене” (Єр. 10:24)…”. Ще дещо: те, що гнів у Бозі – не пристрасть, але що кожен накликає його на себе власними гріхами, зрозуміло зі слів апостола Павла: “Чи нехтуєш ти багатством ласки, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що ласка Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і об’явлення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). Як би міг хтось “збирати” собі “гнів на день гніву”, якби гнів розумівся як пристрасть? Або як пристрасть гніву може бути засобом виховання? Крім того, Святе Письмо, яке навчає нас узагалі не гніватися, і в тридцять шостому псалмі заповідує: “Зупинися від гніву і залиш гнів” (Пс. 36:8), і вустами Павловими велить “відкласти все: гнів, гнів, злість, злість, злоречіє, лихослів’я уст” (Кол. 3:8), – хіба це Святе Письмо буде приписувати Богові ту пристрасть, від якої вимагає від нас бути вільними? Отже, ясно, що вирази, що вживаються щодо Божого гніву, потрібно розуміти алегорично, як і ті, що говорять про Його “сон”, від якого, точно пробуджуючи Його, пророк каже: “Встань, Господи, іспий, Господи, іспий, Господи!” (Пс. 43:24; порівн.: Пс. 77:65). Отже, якщо “сон” має означати щось інше, а не те, що припускає перше значення слова, то чому тоді й “гнів” не можна розуміти подібним чином?”
“Зрозуміло, – каже святий Златоуст, – слова, що застосовуються до Бога, як-то: Бог ревнує, Бог гнівається, Бог кається, Бог ненавидить, – не носять буквального значення. Це – слова людські, але вони мають сенс, гідний Бога. Чи ревнує Бог? “Ревную про вас ревністю Божою” (2Кор. 11:2). Чи гнівається Бог? “Господи, нехай не люттю Твоєю викриєш мене, не гнівом Твоїм покараєш мене” (Пс. 6:1). Чи не спить Бог? “Встань, вскую спиши, Господи?” (Пс. 43:24). Чи кається Бог? “Я розкаявся, що створив людину” (Бут. 6:7). Чи ненавидить Бог? “Новомісяці ваші та свята ваші ненавидить душа Моя” (Іс. 1:14). – У всьому цьому увагу потрібно звертати не на простоту виразів, а знаходити їхній богопристойний сенс (θεοπρεπῆ τὰ νοήματα). Бог ревнує, бо любить. Бог гнівається не пристрастю, а відплатою і покаранням. Спить Бог, але не сном, а довготерпінням. Без сумніву, багато виразів Бог запозичив від нас і ми від Нього, щоб це послужило до нашої честі”.
“Оскільки людина віддала себе в рабство дияволу, – каже святий Григорій Палама, – то понесла на собі гнів Божий, а гнів Божий – це праведне залишення людини Богом”.

д) Виправдання, очищення й освячення людського єства Кров’ю Боголюдини

Гріх – це найстрашніше звинувачення, яке людина виставила проти самої себе. Воно настільки жахливіше за всі інші, що поширюється на всіх людей без винятку, бо всі люди грішні, і тому всі під звинуваченням. Їхні загальні муки межують із безпорадністю, бо немає людини, здатної виправдати богоподібне людське єство за його добровільне падіння в гріх. Вихід тут можливий тільки один – скинути гріх з людського роду, а тим самим і скасувати звинувачення. Але це не в силах зробити жодна людина – внаслідок загальної людської гріховності; це може зробити і зробила тільки безгрішна людина – Боголюдина Христос: Своїм безприкладно безгрішним життям і Своєю безприкладно людинолюбною жертвою. Тому-то богомудрий Апостол і благовістить: “Ми… виправдані Кров’ю Його” (Рим. 5:9).
Гріхом людина не тільки звинуватила себе, а й засудила себе до смерті. Тому виправдання людського роду було можливе лише за допомогою позбавлення людини від смерті. А зробити це міг і зробив лише втілений безсмертний Бог, Який, будучи Життям за природою, Своїм Боголюдським життям, смертю і Воскресінням переміг смерть і позбавив людський рід від муки смерті і тління. Так Він став і назавжди залишився виправданням людини і цілого людського роду.
Боголюдська праведність Спасителя має вселюдський і космічний характер, на противагу вселюдському і космічному характеру людської гріховної неправедності. Як таємничим чином у гріховності Адама бере участь усе людське єство, так само воно цілком бере участь і в праведності Боголюдини Христа. Наскільки участю в Адамовій гріховності воно засуджене, настільки участю в праведності Господа Ісуса Христа виправдане. Тому богоносний Апостол сповіщає істинно благу звістку для всього людського роду: “Як злочином одного засудження всім людям, так і праведністю одного виправданням всім людям до життя” (Рим. 5:18).
Тлумачачи ці слова Апостола, блаженний Феодорит пише: “Дивлячись на Адама, – каже Апостол, – не сумнівайтеся в тому, що я сказав (тобто що Бог спасає всіх в одному Господі Ісусі Христі). Бо якщо вірно, і справді – вірно, що весь людський рід, коли Адам переступив заповідь, прийняв на себе осуд на смерть, то зрозуміло, що правда Спасителя уготовляє життя всім людям”.
Виправдання людського життя, людської природи і людського буття, об’єктивно дане в Боголюдській Особистості безгрішного Господа Ісуса, стає життєдайною силою в кожній людині, яка всією сутністю увірує у розп’ятого і воскреслого Господа, бо основна істина Боголюдського подвигу – це те, що очищення гріхів і виправдання людини дане у Крові Боголюдини Христа, у Його правді (див. Рим. 3:24-26). “Належало, – каже святий Василій Великий, – щоб Господь вкусив смерть за всіх і, ставши очищенням світу, виправдав усіх людей Своєю Кров’ю”. А молитовна думка Церкви благовістить: “Древом древле Адам осудися, древом же нині хресним оправдися, входження прийом в рай і солодощі сприйняття”. Своєю Боголюдською Кров’ю Господь оновив наше єство, розтлінене гріхом.
Дивовижна і ніяка, навіть найвитонченіша, людська логіка не пояснює і не виражає людською мовою спасительну дію хресної смерті Спасителя. Сила цієї смерті пройшла до найтаємничіших глибин людського єства і проникла в його найпотаємніші схованки. Немає нічого в людському єстві, чого не можна цією силою зцілити, очистити, спасти. Боголюдська Кров Спасителя винищує всі гріхи, від найбільшого до найменшого, очищає людське єство у всіх його глибинах і висотах і таємниче його відновлює, зцілюючи від гріха і зла, за словом Апостола: “Кров Ісуса Христа… очищає нас від усякого гріха” (1Ін. 1:7). Чому? – “Тому що, – каже святий Кирило, – це Кров Божа, а не просто людська, бо Бог був у плоті, очищаючи нас Своєю власною Кров’ю”. А за словами святого Іринея, “Бог очистив язичників Кров’ю Сина Свого”.
Щоб очистити від гріха цілковите людське єство, Господь Іісус Христос і втілився, і став досконалою людиною, і жив як людина, і постраждав на хресті (див. Євр. 2:17-18). Добровільно і людинолюбно постраждав Він, щоб Своєю Кров’ю освятити людей (див. Євр. 13:12; Тит. 2:14), бо Кров Його – це Кров Бога (див. Діян. 20:28). Звідси в неї й освячувальна сила, що розпростерлася на всі людські істоти. Тому Апостол благовістить, що Бог Господа Ісуса запропонував “в очищення вірою в Крові Його” (у синод. тексті: “в жертву умилостивлення в Крові Його через віру. – Прим. пер.”) (Рим. 3:25). “Для чого, – запитує святий Златоуст, – Господь Іісус Христос розп’ятий за межами міста на високому місці, а не під якою-небудь покрівлею? І це не без причини, але для того, щоб Він очистив єство повітря. – Тому на високому місці, а не під навісом покрівлі, але замість покрівлі під склепінням неба, щоб очистилося все небо, в той час, коли цього Агнця загартували на висоті. Очистилося, таким чином, небо; очистилася і земля. Кров капала з ребра Його на землю й очистила всю її скверну. У цьому причина того, що жертва принесена не під покрівлею. Але чому ж не принесена вона в самому храмі юдейському? – Для того, щоб юдеї не зробили цю жертву своєю власністю і щоб хтось не подумав, що вона принесена тільки за єврейський народ. А поза містом, поза міськими стінами вона принесена, щоб люди знали, що це – жертва вселенська (καθολικὴ), що принесена вона за всю землю і що вона – загальне очищення всього нашого єства. Іудеям Бог повелів приносити жертви на одному місці, молитися на одному місці, тому що тоді вся земля була нечистою від диму, смороду, ідольської крові та інших язичницьких нечистот. Але коли прийшов Христос і постраждав поза містом, то очистив усю землю і всяке місце зробив зручним для молитви… Нарешті, вся земля стала храмом”.
“Смертним, – каже святий Григорій Богослов, – Господь Іісус Христос дарував подвійне очищення: одне – вічного Духа, і ним очистив у людині колишнє зло, що народжується плоттю (σαρκογενῆ), а інше – нашої крові (бо нашою я називаю ту Кров, яку пролив Христос, Бог мій), спокутування прабатьківських немочей і визволення світу”.
“Христос сприйняв на Себе всю мою душу і всі мої члени, – каже той самий святий отець, – сприйняв того Адама, спочатку вільного, який ще не зодягнув на себе гріх, і не пізнав змія, і не скуштував плоду та смерті, але харчувався душою простими, небесними думками і був світлим таємничим Богом і Божим. Для цього-то відтворення прийшов у єство людське Бог, щоб, здолавши і перемігши вбивцю смертю, за куштування плоду прийнявши жовч, за нестриманість рук – цвяхи, за древо – хрест, за землю – возношення на хрест, повернути Адама до життя і слави. І розпростерши святе тіло згідно з сторонами світу, Він з усіх боків зібрав людський рід, поєднав у єдину людину й уклав у надра великого Божества, Кров’ю Агнчею очистивши всі нечистоти та відлучивши нечистоту, що перегороджувала смертним шлях від землі до неба… Своїми стражданнями підняв Він людину звідси і поставив її в інше життя, в життя вільне, замість гріховного”.
“”Христове вочеловеченіє” – це друге (нове) створення мене, людини, – каже богонатхненний поет євангельських істин, – бо Бог у плоті постраждав моїм стражданням і повністю відплатив усі мої борги… “Хрест” – це знамення перемоги, а дерев’яний – нагадує про дерево в раю. “Цвяхи” – це пригводження мого гріха… А “куштування жовчі” – на противагу куштування Адамом плоду. “Мертвість Ісусова” – це винищення мертвості в мені”.
У молитовній свідомості Вселенської Церкви особливо виділено освячувальну й очищувальну силу хресної смерті Спасителя. У давнину таємно приносили в жертву ягня, а незлобивий Спаситель, принесений у жертву явно, очистив усе створіння (πᾶσαν κτίσιν). Хрест – це очистилище всіх вірних. Кров’ю, що вилилася зі Спасових ребер, освятилося створіння. Уся земля освятилася Кров’ю і водою, вилитою з ребер Боголюдини. Хрест Господній – це джерело, з якого виливається освячення для всіх людей у світі.
Пречиста Кров Господа нашого Ісуса Христа – це “Кров заповіту вічного” (Євр. 13:20), тому ніхто не може ні применшити, ні забрати в неї тієї Боголюдської чудоносної й чудодійної сили, що очищає, освячує й спасає все створіння. Господь Ісус Христос любить нас і засвідчив це тим, що омив “нас від гріхів наших Кров’ю Своєю” (Об’явл.1:5). Очищувальна дія Крові Спасителя простягається до найневідоміших глибин людського сумління, яке також затьмарене й розбещене гріхом (див.: Євр. 9:14). Бо і совість наша, у своєму гріховному стані, не є надійним мірилом добра і зла, а ще менше – спасителем людини від зла. Пам’ятаючи про таку спасительну силу Божественної Крові Спасителя, великий Апостол благовістить, що найстрашніших мук вартий той, “хто зневажає Сина Божого, і не шанує за святиню Кров заповіту” (Євр. 10:29).
е) Перемога Боголюдини над гріхом, смертю і дияволом
Гріхи суть витвір диявола. Безгрішна Боголюдина перемогла не тільки гріхи, а й самого творця гріхів – диявола. Якби Він цього не зробив, то Його перемога над гріхом не була б ні повною, ні дійсною, тому що Він уподібнився б тому, хто зупиняє річку на середині течії або в гирлі, а не біля самого витоку. Усе Боголюдське домобудівництво спасіння має на меті перемогу над дияволом як верховним творцем і самобутнім батьком гріха і зла. Тому богомудрий Апостол благовістить: “А як діти причетні до плоті й крові, так і Він також прийняв їх, щоб смертю позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола” (Євр. 2:14). “Цими словами, – каже Златоуст, – Апостол вказує на причину втілення Спасителя. Тут він висловлює ту дивовижну думку, що диявол переможений саме тим, чим сам перемагав, і що Христос переміг його тією ж зброєю, якою він був сильний проти всесвіту (тобто смертю), що свідчить про велику силу Переможця”.
Адже диявол сильний і страшний тим, що має силу смерті, могутність смерті і що панує над смертю та керує нею. А сила смерті – це гріхи. Кожен гріх є мала смерть; а всі гріхи укупі складають другу смерть, смерть безсмертну і вічну. У своїй споконвічній, корінній основі кожен гріх – від диявола. Господь [втілившись] з’явився в цьому світі як людина, щоб перемогти як диявола, так і його силу – гріхи, а через них – і саму смерть. Улюблений Христом Апостол благовістить: “Хто робить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив. Для цього ж і з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8), тобто гріхи, а разом із ними та слідом за ними – смерть і пекло, бо вони неминуче гріхи супроводжують (див. Об’явл.6:8). “Справи диявола”, за словом святого Симеона Нового Богослова, – це “всякий гріх: заздрість, брехня, лукавство, ненависть, ворожнеча, злопам’ятство, наклеп, гнів, лють, гордість, марнославство, немилосердя, лихоїмство, розкрадання, неправда, похіть зла, сперечальність… пересмішки, клятви, богозабуття, нелюдяність і всяке інше зло”.
Смерть – це не тільки природний наслідок гріха, а й природне покарання за гріх, бо вона харчується грішниками. Внісши в себе безгрішного Господа Ісуса, смерть прийняла в себе свого вбивцю і вбила себе, умертвивши себе Безгрішним. І моторошний страх охопив її від плоті людини, Боголюдини. Так людина Боголюдиною зробилася для неї страшною, а вона стала для людини слабосильною, як іграшка. “Господь став людиною, – каже блаженний Феофілакт, – але Людиною, вільною від гріха, що прийшла в подобі плоті гріховної, тобто в подобі плоті, схильної до гріха, але Сам Він не є плоть гріха… Адам помер по справедливості, тому що згрішив. Господь помер несправедливо, бо не згрішив. До розп’яття Господа смерть з повним правом панувала над людьми. А оскільки Господь виявився безгрішним, то що міг диявол знайти в Ньому такого, що заслуговує на смерть? Оскільки ж Господь був умертвлений неправедно, то переміг того, хто умертвив Його, і в такий спосіб звільнив Адама від смерті, справедливо заподіяної йому як тому, хто згрішив. – І взагалі два предмети панували над родом людським – насолода (задоволення) і скорбота (мука). Господь же, пройшовши через те й інше, виявився непереможним. Спочатку спокусник приступив до Нього на горі, пропонуючи насолоду (див. Мф. 4:3,6,9), але, побачивши, що не може Його цим перемогти, вдався до великої хитрості, навів на Нього скорботу, щоб принаймні через це оволодіти Ним, і для цього поставив проти Нього все: зречення учнів, насмішки воїнів, хулу перехожих, смерть від іудеїв, – але й у цьому знайшов Його непереможним. Бо муки на хресті не могли викликати в Господі ненависті до розпинателів; навпаки, Він продовжував їх любити і молитися за них, кажучи: “Отче, прости їм, бо не знають, що роблять” (Лк. 23:34). Ось як переміг Він тим, чим, здавалося, був переможений. Таким чином, хрест став і піднесенням Його, і славою”.
“Оскільки ворог роду людського, – богословствує святий Афанасій, – упавши з неба, блукає тутешнім піднебесним повітрям і, володарюючи тут над іншими демонами, подібними до нього своєю непокірливістю, виробляє через них мрії в спокушаються і намагається зупинити тих, хто “піднімається”, про що й Апостол каже: “З волі князя, що панує у повітрі, духу, що діє зараз у синах протистояння” (Еф.2 :2), то Господь прийшов повалити (скинути) диявола, очистити повітря і відкрити нам шлях до сходження на небо, як сказав Апостол, “через завісу, тобто плоть Свою” (Євр. 10:20). А це повинно було здійснитися смертю. Але якою іншою смертю здійснилося б це, якщо не тією, яка настала в повітрі, тобто – на хресті? Адже в повітрі вмирає тільки той, хто помер на хресті. Тому й зрозуміло, для чого Господь зазнав хреста. Бо, піднесений на хрест, Він очистив повітря від усякої демонської принади… І як на смерть приніс Він за всіх тіло Своє, так тілом Своїм відчинив Він нам шлях для сходження на небо”. “Смерть Спасителя на хресті заради нас була і пристойною, і співзвучною зі справою; причина ж тому виявилася в усьому достатньою, тож є вагомі підстави для того, чому порятунок усіх повинен був здійснитися не інакше, як хрестом. Адже і на хресті Господь не залишив Себе не виявленим, але понад усе зробив і те, що і створіння засвідчило присутність свого Творця. Тіло ж Своє Він не залишив надовго в такому стані, але, показавши, що воно вмерло від приростання до нього смерті, негайно й воскресив його в третій день, носячи із Собою і знаки перемоги над смертю в тілі Своєму, а такі суть – нетлінність і нестраждальність… І всім було відкрито, що тіло померло не через неміч єства Слова, що живе в ньому, а щоб у ньому силою Спасителя була знищена смерть”.
“Важливим знаменням і ясним доказом того, що смерть винищена, що хрест став над нею перемогою і що не має вона вже сили, а й справді мертва, служить те, що всі Христові учні нехтують нею, всі нападають на неї та її не бояться, але хресним знаменням і вірою в Христа зневажають її як мертву. У давнину, до Божественного пришестя Спасителя, смерть була страшна і самим святим, і всі оплакували померлих як загиблих. Тепер же, оскільки Спаситель воскресив тіло, смерть уже не страшна, але всі віряни в Христа зневажають її як нікчемну і скоріше наважуються померти, ніж відректися від віри в Христа. Бо вони твердо знають, що вмираючі не гинуть, а живуть і через воскресіння стануть нетлінними (ἄφθαρτοι). І лише лукавий диявол, який колись із гіркою злістю насміхався над нами смертю, залишився істинно мертвим, бо знищені смертні муки. І ось доказ цьому: перш ніж увірують у Христа, люди вважають смерть страшною і бояться її; а як тільки приступлять до Христової віри та Христового вчення, то до того починають зневажати смерть, що з радістю спрямовуються на неї і стають свідками Воскресіння, здійсненого Спасителем для винищення смерті. Навіть дітки поспішають померти. І не тільки чоловіки, а й жінки вчаться боротися зі смертю. Настільки немічною вона стала, що і жінки, яких колись вона утримувала в спокусі, висміюють її як мертву і низложену… Оскільки Спасителем на хресті смерть переможена, зганьблена і зв’язана по руках і ногах, то всі ті, хто ходить у Христі, зневажають смерть, роблячись за Христа мучениками; над нею ж вони знущаються і з усмішкою кажуть: “Смерть, де твоя перемога? Пекло, де твоє жало?”””.
“Лише втілившись, – каже мудрий таїнник Божественної благодаті, – Спаситель міг “дати Себе за нас”. Бо як інакше “дав” би Він “Себе за нас”, якби не носив на Собі плоті? Принісши плоть, Він “дав Себе за нас”, щоб, прийнявши в ній смерть, “скасувати того, хто має владу над смертю, диявола” (Євр. 2:14). Тому і дякуємо ми завжди Ісусу Христу і не відкидаємо даної Ним нам благодаті. Адже пришестя Спасителя у плоті стало викупом від смерті і спасінням всієї тварини”. “Як Господь Кров’ю плоті Своєї викупив нас, так і думкою Своєї душі здобуває за нас перемогу, кажучи: “Я переміг світ” (Ін. 16:33)”.
“Господь постраждав для того, щоб людині, яка в Ньому страждала, приготувати несприйнятливість до страждань. Зійшов Він, щоб нас возвести. Піддав Себе народженню на землі, щоб ми полюбили Його нествореного. Принизив Себе до тління, щоб тлінне могло зодягнутися в безсмертя. Зробився заради нас немічним, щоб ми повстали в силі. Спустився до смерті, щоб дарувати нам безсмертя і оживити мертвих. Одним словом, став Він людиною, щоб ми, які стали смертними людьми, ожили і щоб смерть більше над нами не панувала (neque mors nobis dominetur), бо “смерть” нами “до того не володіє” (Рим. 6:9), говорить апостольське слово”.
“Творець всесвіту, Бог Слово, бачачи, що спокушений дияволом Адам переступив заповідь свого Творця і підпав під клятву і панування смерті, створивши Собі від Діви Марії пречисте тіло, яке могло б умістити в себе і всю повноту Божества тілесно, і людські страждання, добровільно віддав це тіло за весь світ, щоб смертю Свого тіла умертвити диявола, який царював над смертю”. “Причина втілення Бога Слова – така: засудити зверхність (переважання) сатани над нами. Тому Христос, виходячи на розп’яття, сказав: “Нині суд є світу цьому: нині князь світу цього вигнаний буде геть” (Ін. 12:31)”.
Таємничою, Божественною силою хресної смерті Спасителя знесилений, позбавлений могутності, умертвлений гріх як динамічна сила диявола і творча сила смерті. “Сам Спаситель і Владика всіляких, – каже святий Григорій Богослов, – Творець і Управитель світу, Син і Слово великого Отця, Примиритель, Первосвященик, співпрестольний Отцю, не тільки прийняв на Себе образ раба, а й, зійшовши на хрест, підніс із Собою людський гріх, щоб його вбити”. “Бог, прийшовши через чисту Матір, не тільки Сам не осквернився в утробі, а й її очистив. Так, і прийнявши смерть, Він зруйнував державу смерті; при цьому Він не тільки Сам нічого не зазнав від смерті, але і її винищив”.
Наводячи слова Апостола (див. Євр. 2:14), святий Амвросій каже: “Отже, хто Той, Хто Бажає, щоб ми були причасниками (participes) в Його плоті й крові? Без сумніву, Син Божий. Як став Він нашим спільником, якщо не тілом; або якою смертю розірвав ланцюги смерті, якщо не тілесною? Адже Христове підняття смерті зробилося для смерті смертю (mortis enim mors facta est susceptio mortis in Christo)”.
Чудодійним, Божественним чином Божественна сила Спасителя в Його терпінні хресної смерті своєю всеспасительною дією охоплює все людське єство. “Господь Іісус Христос простягнув руки на хресті, – каже святий Кирило Єрусалимський, – щоб обійняти кінці всесвіту… Розпростер людські руки духовними руками Той, Хто утвердив небо. Пригвоздили ті, щоб тоді, як пригвозджено було до древа Його людство, що носило на собі людські гріхи, і коли воно померло, укупі з ним помер і гріх, а ми воскресли в правді”. “Спаситель на хресті сказав: “Звершилося” (Ін. 19:30). Бо здійснилася таємниця, здійснилося написане: винищилися гріхи”.
“Для чого, – запитує святий Василій, – Христове домобудівництво спасіння звершено хрестом? Для того, щоб із чотирьох сторін світу були зібрані спасенні. Бо хрест ділиться на чотири частини, так що кожна його частина звернена до однієї з чотирьох сторін світу. А віддана перевага була хресній смерті, щоб усі чотири сторони світу були приведені до спасіння частинами хреста”.
Усе, що увійшло в Боголюдське життя Господа Ісуса, – це не тільки символ, а й сила Його перемоги над гріхом, смертю і дияволом. “Чим переміг диявол, – каже святий Златоуст, – тим же переміг його Христос. Взявши його зброю, Христос його нею і переміг. Ось як це було: діва, древо і смерть були знаками нашої поразки; дівою була Єва, бо тоді вона ще не пізнала чоловіка; древом було древо в раю; смерть була покаранням Адама. Але дивись, знову – Діва, древо і смерть; ці знаки поразки стали знаками перемоги. Замість Єви – Марія, замість древа пізнання добра і зла – древо хреста, замість смерті Адама – смерть Христова. Чим перемагав диявол, тим і сам був переможений. Деревом диявол погубив Адама; хрестом Христос переміг диявола. Те древо скинуло в пекло, а це древо витягло і тих, які туди відійшли… Смертю ми стали безсмертними. Такі дії хреста. І як легко для нас усе це сталося. Ми не обагрили кров’ю зброї, не стояли в бойовому строю, не приймали ран і не бачили битви, але перемогу здобули. Подвиг належить Господу, а вінець – нам… Ось що зробив для нас хрест. Хрест – це знамення перемоги над демонами, шабля проти гріха, меч, яким Христос пронизав змія”.
“Хрест Христовий – це меч і древо, на якому Христос, зарізаний богогубцями-іудеями, зруйнував діла диявола, прицвятивши на дереві наші гріхи. З цієї причини хрест і вживається під час священнодійств як якийсь меч і царський бич, що перемагає і відбиває всякий демонський набіг і сатанинський напад”. “Хрест – порятунок наших душ. Хрест врятував всесвіт, вигнав оману, повернув істину, землю зробив небом, а людей – Ангелами. Завдяки йому, демони вже не страшні, але презирливі, і смерть – уже не смерть, але сон і неспання”. “Нехай ніхто не боїться смерті, бо визволила нас смерть Спасителя; згасив її Той, Котрого вона утримувала”.
“Бог Слово, взявши на Себе тіло, здатне померти, і зробивши його Своїм, добровільно в ньому постраждав. Своєю смертю знищив Він смерть і зробив недієвим (ἄπρακτον) тління, бо Сам був нетлінням і життям”. “Бог Слово вочеловечився і підніс приниження і страждання, щоб Своєю смертю і Воскресінням перемогти смерть”. “Бог звільнив нас від зла, в якому ми перебували, і повністю зруйнував початки і владу за посередництвом Постраждалого з Його волі”.
“Страждання Спасителя – очищення світу; смерть Його – джерело безсмертя, що виділяє життя. Вона – губка, що згладила гріх світу”. “Христос постраждав, щоб ми жили вічно”. “Хрестом Христовим усе створіння зодягнулося у свободу”. “Через страждання Христос став стражданням для страждань і через смерть – смертю для смерті”.
Боголюдська істина про те, що Господь Іісус Христос Своїм стражданням і хресною смертю переміг гріх, смерть і диявола, богонатхненно виражена молитовним почуттям Церкви в богослужбовому православному богослов’ї. Господь гряде в Єрусалим, – благовістить свята думка Церкви, – щоб “силою Божества умертвити смерть”. Своїм смиренним, Боголюдським життям і людинолюбним стражданням Господь перевів людське єство з тління в нетління. Напередодні Свого Божественного страждання, воскрешаючи Лазаря, Спаситель зруйнував “смерті гірке царство”. Передчувши Лазаря, що приходить із мертвих, – “смерть умертвися”.
Починаючи з воскресіння Лазаря для смерті, головною їжею якої були людські душі й тіла, настає голод. Адже Лазареве воскресіння – це символ і ознака загального воскресіння, коли смерть від голоду випустить дух. У цьому причина того, що з Лазаревого воскресіння починає боятися “миродержиця-всеїдниця-смерть”, яка доти тримала в рабстві людський рід. Покликавши з мертвих Лазаря, Господь Своїм голосом зв’язав смерть, зруйнував пекельне царство, полонив пекло. Тому пекло болісно волає смерті: “на жаль мені воістину… се Назорянин дольняя подвигу і утробу мою посікаючи, бездиханна мертва, возгласивши, воздвиже”. Покликавши Лазаря з мертвих, безсмертний Господь Своєю силою зруйнував “темноподібне пекельне царство”, скасував “смертну всю силу” і Своєю Божественною силою похитнув підвалини пекла.
Під час воскресіння Лазаря Божественна сила голосу Спасителя зруйнувала “пекельні врата всеїдної смерті”. Воскрешаючи Лазаря з мертвих, Господь перед Своєю смертю “потряс смертну державу”, щоб Своєю смертю остаточно погубити пекло.
Своєю спасительною смертю Господь перетворив смерть на сон, яким засинає тіло, щоб назавжди прокинутися при загальному воскресінні мертвих. “На хресті, Господи, Твоєму заснувши, – сповіщає свята свідомість Вселенської Церкви, – поклав єси на сон, Владико, смерть”. “Розіпнуся Тобі, Христе, погибе мучительство, попрана бисть сила вражия”. “Животе, у гробі поклався ти, Христе, і смертю Твоєю смерть погубив ти смерть, і витік ти світові життя”. “Живот, смерті вкусив Христос, від смерті смертної свободи, і всім нині дарує живот”. “Умерщвлена древле Адама заздрісно, возводиши до живота умертвінням Твоїм, новий, Спасе, у плоті явися Адам”. Розпростерши на хресті Свої руки, Христос, Життєдавець, розтрощив “державу ворожу”. “Смерть смертю Ти умертвляєш, Боже мій, Божественною силою Твоєю”. “Вся людська сприймемо, вся наша присвоївши, на хресті пригвоздитися благоволив єси, Творче мій, смерть приймемо претерпети яко людина, та людське від смерті позбавиш яко Бог”.
“Еммануїл гріхи наші на хресті пригвозди, і живіт даяй, смерть умертви, Адама воскресивий”. “Христос… Спасе наш, на хресті пригвозди гріхи наші”.
Коли Спаситель був пригводжений до хреста, “тоді умертвися держава ворожа” і пекло було полонено Його силою (державою). Піднесений на хрест Спаситель зазнав умертвіння (“мертвість”, νέκρωσιν) і цим умертвив “нашого умертвителя”. “Христос, Спасе наш, що на нас рукописання пригвоздив, на хресті загладь, і смертну державу скасувавши” – і тим самим винищив диявольські лестощі. “Мирський князь, Блаже, йому ж написахомся, заповіді Твоєї не послухавши, хрестом Твоїм засудися; приразися бо до Тебе як до смертної, відпаде ж – влади Твоєї державою, і немічний викрився”.
Явище безгрішного Господа вигнало гріх із царства буття в царство псевдобуття, в царство буття фіктивного, несправжнього, в царство зла, бо зло, порівняно з Добром, Яке є єдиним істинним Буттям, є, власне кажучи, небуття. Тому молитовна думка Апостольської Церкви благовістить: “Розп’юся, Христе, Тобі Всецарю волею, гріх, що царює, змирився, а Адама, який був вигнаний з раю колись давно, в тій вселяється паки”. Своїм хрестом Господь умертвив лукавого змія і оживив нас, умертвлених злочином: “Змій, якого Мойсей підносив на древо, Божественне піднесення уособлював Христове, що вбило улесливого змія, а всіх оживило, як нас, що вмерли від злочину”. “Весь низложен бысть на землю, весь уязвися, і лежить падінням дивовижним змій вселукавий, вознесену бывшу Тебе на древо, Людинолюбче; Адам же від клятви розрішається, і спасаємось буває, як і колись засуджений”. “Піднісся ти на древо волею, Ісусе, і всі диявольські злодіяння повалив ти, а занепалих людей, що пали на полон розуму, розбещених, підніс ти, Многомилостивий”.
“Падша мя злочином воздвигл еси, на хрест воздвижен Иже всех Воскресение, Слове; и низвергл еси свергшаго борителя, всего бездельна, мертва показал еси”. “Розп’ятий бувши, Безгрішний, на лобному, розтрощив ти главу лукавого, і всіх людей спас ти”.
“Твоїм хрестом, Христе Спасе, смерті держава зруйнувалася, і диявольські принади упразднилися”. Господь “попра смертю смерть, Первенець мертвих був, з утроби пекла визволи нас, і подаде світові велику милість”. “Яко бо смертний, смерті бажаючи, Іже життю Скарбник, Христос вкуси; а яко безсмертний сий єством, мертвих оживотворив єси”. “Хрестом бо Сина Твого низложися пекло, і смерть умертвися, і умертвілі востахом і живота сподобихомся, рай сприйнятим, давню насолоду”. “Мертве є пекло, дерзайте, земнородні, Христос бо, на дереві висяй, верже зброю нань, і лежить мертвий”. “Волею бо благоволив єси взити на хрест, нехай визволиш, яже створив єси, від праці ворожої”. “Скасувавши державу того, хто має смерть, оживотворив ти нас, помертвілих гріхом”.
Безгрішність – це отрута для смерті, бо як гріхом вмирає життя, так безгрішністю вмирає смерть. Тому святе почуття Церкви промовляє: “Безгрішнаго смерть вкусивши животворящого Тіла Твого, гідно, Владико, умертвися”. Своєю смертю Богочоловік розтрощив диявола, який мучив наше єство: “Хрестом Твоїм, Христе, від стародавньої клятви звільнив ти нас, і смертю Твоєю єство наше, що мучить диявола, скасував ти”. Спасителя піднесено на хрест, і занепалий людський рід повстав; списом був пробитий у ребра, і лукавий диявол дістав смертельну рану: “На хрест піднісся ти, і Адам занепалий повстав ти, списом був ти прободений ти, Владико, у ребра, і виразку смертну приємно багатокізний”. Хрестом Своїм Господь осоромив начальства і влади темряви і повернув людей “на перше блаженство”. “Піднявшись на хрест, усе похитнув єси бісівську громаду, і скинув єси згубну державу мучителя, Владико Христе, і спас єси людство”. “Страстоубийственную (παθοκτόνον), Христе, хотєнієм Твоїм перетерпів ти пристрасть, і вбив ти в рай того, хто вбивав нас раніше”.
Перетерпівши хрест, Господь смертю погубив смерть: “Хрест бо перетерпів, смертю смерть погуби”. “Слава силі Твоїй, Господи, яко скасував ти державу того, хто має смерть; оновив ти нас хрестом Твоїм, даруючи нам життя і нетління”. Смерть, як рабиня, зі страхом приступила до Господа життя, і Він Своєю смертю дарував нам нескінченне життя та воскресіння: “Страхом до Тебе, як рабиня, смерть повелена приступити, Володарю живого, що подає нам нескінченне життя та воскресіння”. “Смертю смерть лежить розорена окаянна без подиху; живота бо, не терплячи Божественного прираження, умертвляється міцний – тобто диявол – і дарується всім воскресіння”. “Умертвляється смерть і тління вправляється”, на які був засуджений людський рід, коли вони причепилися до безгрішного Господа, бо Він є життя, що позбавляє від зотління.
Коли на землі постав Христовий хрест, тоді припинилася тиранія пекла і винищилося його царство: “Престало пекельне мучительство, і царство приничижилося інше, на хресті ж на землі водрузився, Іже над усіма Бог, цього могущество низложи”. Коли Спаситель був добровільно пригвозджений на хресті, Він Своєю силою цілком знищив жало гордого диявола: “Пригвоздився ти на дереві волею, і жало гордого Твоїм, Христе, силою Твоєю, Христе, зовсім розтрощив ти”. Хрест Христовий – це чудо для святих Ангелів і велика виразка для диявола та його бісів: “Хресте, Христове, Ангеле святих чудо, а дияволу ж і бісом велика виразка”. Зворушлива стихира: “Господи, зброю на диявола хрест Твій дав ти нам; тремтить бо і трясеться, не терплячи дивитись на силу його: яко мертвія возставляє, і смерть скасуй. Цього заради вклоняємося похованню Твоєму і востанню”.
Коли тіло Слова було зв’язане, людство звільнилося від непорушних пут, і мучитель був зв’язаний, як птах (“яко птах”, ὡς στρουθίον), і висміяний усіма вірними. “Помертвілі оживив єси, Спасе, люди, мертвий бувши, і змія умертвив єси, гріх введшаго”. Христовим хрестом “слізні нарікання вщухли, і смертних тенет позбулися, і до присних веселощів прийшли”. Хрестом Спаситель скинув бісівські полки і врятував людство. Хрестом Спасителя “всі до Бога притягнулися, і пожерта була до кінця смерть”.
Своєю всепереможною хресною смертю Богочоловік одночасно скинув і гріхи, і творців гріха, тобто бісів. У Своєму нескінченному людинолюбстві Він, за словом Апостола, “дарував нам усі гріхи” (Кол. 2:13), тобто простив усі гріхи. Утім, не зупинився Він і на цьому, а й усі наші зобов’язання перед дияволом – які ми йому, згрішаючи, дали – знищив. Це Апостол драматично представляє в метафоричній картині, називаючи наш обов’язок дияволу рукописом (τὸ χειρόγραφον), за допомогою якого – гріхами – ми з письмовим підтвердженням стали його боржниками. Це наше письмове зобов’язання дияволу, цей наш рукопис Господь прицвяхав до хреста і винищив його, перемігши водночас начальства і влади гріха і зла, тобто бісів. Богомудрий Апостол благовістить: Господь Ісус Христос винищив “що є на нас рукописання вченнями, що є проти нас, і те взяв від середовища, прицвятивши його на хресті, зваливши” (у сербському тексті: “роззброїти. – Прим. пер.) “начальства і влади, виведячи на ганьбу дерзновенством, перемігши їх на ньому” (Кол. 2:14-15).
Ці слова Апостола святий Златоуст пояснює так: “Апостол каже: Христос “дарував нам усі гріхи” (Кол. 2:13). Які “гріхи”? Ті, які спричинили смерть. І що ж? Чи дозволив Він їм залишитися? Ні, Він їх винищив, щоб вони ніколи не з’явилися. “Вченнями”, – каже Апостол. Якими “вченнями”? – Вірою. Отже, [для спасіння] віра достатня. І що потім? До відпущення гріхів Апостол знову-таки додає і винищення гріхів. І цей [рукопис], каже, знищив; не зберіг його, але розірвав, прицвяхнувши його до хреста; і роззброївши начальства і влади, піддав їх ганьбі, перемігши їх на ньому. Ось скільки піклування доклав Він, щоб винищити рукописання. Оскільки всі ми були під гріхом і доганою, то Він, зазнавши покарання, звільнив нас і від гріха, і від догани. Покарання ж зазнав Він на хресті. До хреста Він і рукопис пригвоздив, а потім як Той, Хто має владу, його розірвав. Який рукопис? Апостол говорить або про той рукопис, який ізраїльтяни дали Мойсею, кажучи: “Усе, що сказав Господь, зробимо, і будемо слухняні” (Вих. 24:3); або якщо говорить не про це, то про те, що ми повинні підкорятися Богові; або якщо й не про це, то про той рукопис, який тримав диявол і який склав (ἐποίησε) Бог, сказавши Адаму: “У день, у який ти скуштуєш від нього, смертю помреш” (Бут. 2:17). Отже, цей рукопис мав у руках диявол. І цей рукопис Христос не нам дав, але його Сам розірвав (ἔσχισεν), що властиво тому, хто прощає з радістю. А в словах “совлек начала и силы” (Кол. 2:15) Апостол говорить про бісівські сили: або про те, що вони були зодягнені в людське єство, або про те, що Христос тримав їх, як руків’я меча, і, ставши людиною, їх оголив. Це і означають слова “виведи їх на ганьбу” (Кол. 2:15). І добре сказано “зведе їх на ганьбу”, тому що диявол ніколи не чинив так зухвало. Бо коли він сподівався заволодіти Христом, то втратив і тих, кого мав; у той час як Христове тіло було прибите до хреста, мертві воскресали. Так диявол зазнав поразки, отримавши смертельний удар від мертвого тіла. Як борець, який вважає, що вбив свого супротивника, сам отримує від нього смертельний удар, так і Господь Ісус Христос показав, що померти спокійно – значить осоромити диявола. Адже, якби міг, диявол зробив би все, щоб переконати людей у тому, що Христос не помер. Але оскільки на посвідчення Воскресіння слугував увесь наступний час, а для доказу смерті не було іншого часу, крім цього, то Христос і помер у народі (δημοσίᾳ), на очах у всіх, але воскрес не в народі, знаючи, що прийдешня епоха засвідчить істину Воскресіння.
Варте подиву те, що перед очима всього світу змій був убитий на хресті. І чого тільки не зробив диявол для того, щоб Христос не помер. Ось що говорить Пілат: “Візьміть Його ви і розіпніть, бо я не знаходжу в Ньому провини” (Ін. 19:6). І іудеї Йому говорили: “Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста” (Мф. 27:40). Але оскільки Він уже отримав смертельний удар і не зійшов із хреста, то був відданий похованню. Міг Він негайно воскреснути, але не зробив того, щоб упевнилися в Його смерті. Адже навіть воїни не перебили в Нього гомілок (див. Ін. 19:33), як в інших, щоб було очевидно, що Він помер. Відомі й ті, хто поховав Його тіло. Для цього і самі юдеї укупі з воїнами запечатують камінь. Тут усі особливо старалися, щоб смерть Його не була прихована. Свідки ж цьому – вороги, іудеї. Ось що кажуть вони Пілату: “Обманщик той, ще будучи в живих, сказав: після трьох днів воскресну. Отже, накажи охороняти труну” (Мф. 27:63-64). Це було зроблено. Вони до того ж і запечатали гріб. Тільки послухай, як і згодом кажуть вони про це Апостолам: “Хочете навести на нас кров Тієї Людини” (Діян. 5:28). Не дозволив Він Своєму хресту бути осоромленим. На хресті Він робить усе (πάντα ποιεῖ), показуючи, що смертю здійснив велике діяння. Це було схоже на єдиноборство: смерть убила Христа, але Христос, убитий нею, потім її винищив. Мертвим тілом знищено того, хто здавався безсмертним. І це бачив всесвіт”.
У молитовному богослов’ї святою ревністю огороджена Боголюдська істина про те, що Господь Ісус Христос на хресті знищив рукопис наших гріхів. Господь, – благовістить святе богослов’я, – на хресті розірвав наш рукопис. Посланий від Отця на спасіння людського роду Господь Ісус Своїм Чесним Хрестом розірвав рукописання наших гріхів і переміг ним початки і влади темряви. “Христос Спасе наш, що на нас рукописання пригвоздивши, на хресті загладь, і смертну владу скасуй”. Охоплена жалісливою молитвою за всіх і вся, православна душа молиться Найсолодшому Господу: “Іже в шостий день же і годину, на хресті пригвоздивши до раю зухвалий дерзновенний Адамів гріх, і гріхів наших рукописання роздери, Христе Боже, і спаси нас”.
Бо як Господь хресною смертю переміг гріх, смерть і диявола, то хрест став символом єдиної істинної перемоги і назавжди залишився засобом, що всепереможною силою Боголюдської благодаті перемагає і перемагає всі гріхи, будь-яку смерть, усіх бісів.
Дорогоцінна і всезначуща Кров Боголюдини Христа, пролита на хресті на спасіння людського роду, стала для Христових послідовників непереможною зброєю у всіх битвах з гріхами і нечистими силами. Коли духоносний Апостол любові та Одкровення спостерігає за драмою людського роду з висоти апокаліптичних висот, то бачить, що люди в ній перемагають сатану тільки Христовою Кров’ю (див. Об’явл.12:9, 11). Розтрощуючи хрестом сатану, християни перемагають єдиного винахідника і головного творця всякого зла і беззаконня. Недосяжна велич і незбагненна спасенність подвигу Боголюдини і полягає в тому, що Він Своєю хресною жертвою преподав людському єству Боголюдські благодатні сили, якими люди позбуваються від усякого беззаконня, за словами святого Апостола: “Великий Бог і Спаситель наш Ісус Христос, що віддав Себе за нас, щоб визволити нас від усякого беззаконня” (Тит. 2:13,14).
Невимовні Божественні сили приховані у святому хресті Спасителя, тому він – і засіб спасіння, і символ спасіння, і знамення спасіння. У ньому – весь Господь Ісус Христос і всі Його сили. Де він, тут і Боголюдина; крім нього і без нього немає порятунку людині від гріха, смерті та диявола. “Голосно сміються над нами язичники, – пише святий Афанасій Великий, – вказуючи на хрест Христовий. Але про них потрібно засмутитися за їхню байдужість, бо, обмовляючи хрест, вони не бачать сили хреста, яка наповнила весь всесвіт, не помічають, що хрестом для всіх стали явні справи богопізнання (боговідзнання). Адже якби своїм розумом вони щиро вникли в Христове Божество, то не насміхалися б так, а, навпаки – пізнали б цього Спасителя світу, зрозуміли б, що хрест Його став не згубним, а подоланням тварюки. Якщо з явленням хреста знищено всяке ідолопоклонство і хресним знаменням проганяється всяке бісівське мріяння; якщо єдиному Христу поклоняються і через Нього пізнається Отець; якщо супротивники соромляться, і Христос день за днем навертає до Себе душі перекослівів, то ми вправі сказати язичникам: як можна вважати це діло людським, а тим більше визнати, що Той, Хто зійшов на хрест, є Боже Слово і Спаситель світу?”. “Спасіння світу – Син від Отця; спасіння світу – хрест від Сина”.
На справжності Христового хреста ґрунтується істина нашої віри, нашого спасіння. Богомудро міркує про це святий Кирило Єрусалимський: “Якщо хтось каже, що хрест – мана (ὅτι δόκησις ὁ σταυρὸς), біжи від нього. Зненавидь тих, хто каже, що Господь був розіп’ятий уявно (κατὰ φαντασίαν). Бо якщо розп’ятий був Він уявно, а порятунок – від хреста (ἐκ σταυροῦ δὲ ἡ σωτηρία), то і порятунок – [лише] видимість (φαντασία). Якщо хрест – ілюзія, то ілюзія – і Воскресіння. “Аще ж Христос не востав, ще є ми в гріхах наших” (1Кор. 15:17). Якщо хрест – примара, то примара – і Вознесіння; а якщо Вознесіння – примара, то примара – і друге Пришестя, і все, врешті-решт, позбавляється твердої основи. Отже, нехай буде тобі хрест першою непорушною основою, і на ньому будуй усе інше вчення віри”.
Таємницю хреста не можна укласти ні в слова, ні в символи, ні в порівняння. До всеспасительної сили хреста приступають із вірою, і засвоюється вона тільки вірою. “Коли, полишивши віру, – каже святий філософ, – віддаємо перевагу їй перед силою слова, і достовірність Духа знищимо своїми запитаннями, а потім наше слово відскочить перед величчю предмета, то що тоді буває? Тоді безсилля слова здається нам неміччю самої таємниці, і, таким чином, пишномовність слова обертається на приниження хреста, як про це міркує Павло (див. 1Кор. 1:17). Бо віра – це заповнення нашого вчення”.
“Незліченні думки викликає в людській свідомості хрест, – каже святий мислитель, – але всі ці думки, на які наводить нас хрест, через який здійснено таємницю страждання, чи може хто легко пояснити словом? Хіба не було незліченної безлічі шляхів, що ведуть до смерті, за посередництвом яких могло б відбутися домобудівництво нашого спасіння смертю? Але з усіх видів смерті Господь Своєю владою обрав і визначив Собі смерть хресну. А те, що це було необхідно з якоїсь невимовної причини, Він сповістив, кажучи: “Сину Людському багато повинно постраждати, бути відкинутим старійшинами, первосвящениками і книжниками, і бути вбитим, і на третій день воскреснути” (Мк. 8:31). Сенс же цього слова “повинно” (δεῖ) полягає в тому, що страждання належало здійснити не інакше, як хрестом. Яка тому причина? Лише великий Павло, навчений невимовним словам, які він, посвячений у таємниці раю, там чув, може пояснити таємницю хреста, що він частково і робить у Посланні до Ефесян, кажучи: “Щоб ви… могли збагнути з усіма святими, що широта й довгота, і глибина, і висота, і збагнути, що перевершує розуміння, любов Христову, щоб ви сповнилися всією повнотою Божою” (Еф. 3:18-19). Недаремно божественне, духовне око Апостола вбачало тут вигляд хреста: цим він виразно показав, що кожен, хто скинув з очей луску невідання, ясно побачить саму істину. Бо знав він, що вигляд хреста, будучи чотирма кінцями, з’єднаними посередині, означає силу і промисел Того, Хто з’явився на ньому, які простягаються на все, і тому кожному кінцю хреста він дає окрему назву: глибиною він іменує кінець, що йде від середини вниз, висотою – той, що піднімається вгору, а шириною та довжиною – [кінці,] що простягаються від середини направо і наліво. Цим Апостол ясно показує, що в тому, що має буття, немає нічого такого, що не утримується Божественним єством, – і небесне, і підземне, і всі істоти аж до меж усього сущого… Тому-то Спаситель і каже, що Сину Людському треба не просто померти, а й бути розп’ятим, щоб для проникливіших хрест був богословом (θεολόγος ὁ σταυρὸς), сповіщаючи своєю формою всемогутню владу Того, Хто з’явився на ньому і Хто є все в усьому”.
В ангельськи чуйній і прозорливій душі боголюбивого Златоуста хрест Христовий викликає невимовне здивування своєю чудотворною і діяльною силою, яка прісно в ньому перебуває і незмінно з нього діє і чудотворяща. “Хрест випрасував гріх, – благовістить золотоверхий поет євангельських радощів, – став очищенням всесвіту, примиренням довготривалої ворожнечі; відчинив браму небесну; людей, ненависних Богові, зробив друзями, підніс наше єство на небо, посадив його по правицю Престолу, дарував нам і інші незліченні блага”.
“Хрест став джерелом великого благословення, захистом (стіною) від усякої небезпеки, смертоносним віддзеркаленням диявола, уздою демонів, грозою опірним силам. Він зневажив смерть, розтрощив мідну браму пекла, зламав його залізні віри, зруйнував твердиню диявола, розсік пута гріха, позбавив увесь всесвіт від осуду, зцілив рану, нанесену нашій природі… Хрест зробив землю раєм і матір’ю багаточадною”.
Хрест, що був раніше символом осуду і покарання, після Христа став знаменням спасіння. “Справді, він став для нас причиною незліченних благ: він звільнив нас від омани, він просвітив тих, хто сидить у темряві, він примирив нас, колишніх у ворожнечі з Богом; він зробив друзями відчужених, він зробив близькими колишніх, що були далеко… Завдяки хресту, ми більше не блукаємо пустелями, бо пізнали істинний шлях; уже не мешкаємо поза царством, бо знайшли двері; не боїмося вогненних стріл диявола, бо побачили джерело… Завдяки хресту, ми не тремтимо перед тираном, бо перебуваємо біля царя”.
Хрест – це символ Небесного Царства. “Христос не залишив його на землі, але підняв його з Собою і підніс на Небо. Звідки це видно? Звідти, що Він має прийти з ним у друге і славне Своє Пришестя” (див. Мф. 24:30). “Хрест – глава нашого спасіння (σταυρὸς τὸ κεφάλαιον τῆς σωτιρίας τῆς ἡμετέρας); хрест – причина незліченних благ. Завдяки йому ми, що були раніше знедоленими і нікчемними, прийняті тепер до числа синів; завдяки йому ми вже не залишаємося в омані, але пізнали істину; завдяки йому ми, які поклонялися колись деревам і камінню, тепер пізнали Творця всіх; завдяки йому ми, колишні раби гріха, введені у свободу праведності; завдяки йому, нарешті, земля зробилася небом. Він звільнив нас від омани, він привів нас до істини, він влаштував примирення між Богом і людьми; він, витягнувши нас із глибини пороку, вивів на вершину чеснот; він винищив бісівську оману; він знищив спокусу. Завдяки йому вже не стало диму, смороду і пролиття крові безсловесних тварин, але скрізь – духовні служіння, піснеспіви і молитви; завдяки йому демони змушені тікати; завдяки йому вигнано диявола; завдяки йому людське єство почало змагатися з життям ангельським; завдяки йому на землі запанувала цнота, бо відтоді, як прийшов Той, Хто народився від Діви, людське єство дізналося про цей шлях до доброчесності. Він просвітив нас, що сиділи в темряві… він споріднив нас, що були один одному чужими; він зробив громадянами неба нас, що були мандрівниками… він став для нас опорою світу”.
“Хрест винищив Божу ворожнечу до людей, здійснив примирення, зробив землю небом, перемішав людей з Ангелами, зруйнував твердиню смерті, розтрощив могутність диявола, знехтував силою гріха, позбавив землю від омани, повалив їхні жертовники, винищив сморід жертв, насадив чесноту, заснував Церкву… Хрест розірвав наше рукописання, зробив непотрібною темницю смерті. Хрест – це знак Божественної любові (див. Ін. 3:16)… Хрест – непорушна стіна, непереможна зброя, опора багатих, багатство бідних, огорожа скривджених, захист тих, хто піддається нападу, смерть пристрастей, основа чеснот, знамення чудова і незвичайна… Хрест відчинив рай, ввів у нього розбійника і людський рід, що перебував на межі загибелі і негідний навіть землі, привів у Царство Небесне”. “Хрест Христовий усладив світ, просочений демонічною гіркотою”. “Коли з нами хрест, тоді біси вже не страшні і не небезпечні, і смерть вже не смерть, а сон. Хрестом спростовано і потоптано все нам вороже”.
“Усе, що має відношення до нас, – каже той самий святий подвижник, – відбувається за посередництвом хреста: чи потрібно отримати відродження – з’являється хрест; чи потрібно бути вигодуваним тією таємничою їжею, чи бути висвяченим у відомий церковний сан, чи зробити щось інше, усюди – символ нашої перемоги. Тому з великою радістю накреслюємо його і в оселях, і на стінах, і на дверях, і на чолі, і в душі (в изд. СПб. Духовної Академії 1897 року замість: “і в душі” стоїть: “в розумі”. – “Прим. пер.”). Це – знамення нашого спасіння і загальної свободи і доказ милосердя Господа нашого”. Спасительне древо хреста знищило всі жахи, які ввело древо пізнання добра і зла. “Те древо ввело смерть, бо за непослухом послідувала смерть, а це – дарувало безсмертя. Те вигнало з раю, а це піднесло нас на небо. То за один злочин піддало Адама такому покаранню; а це звільнило нас від незліченних гріховних тягарів і дало нам дерзновення перед Господом нашим”. “Як через древо мав місце злочин, так через древо з’явилося і спасіння”.
“Щоб хтось не сказав, – каже святий Златоуст, – як можуть врятуватися віруючі в Розіп’ятого, якщо і Сам Він був підданий смерті, євангеліст Іоанн нагадує нам про стародавню історію (див. Ін. 3:14). Якщо юдеї рятувалися від смерті, дивлячись на мідне зображення змія, то наскільки більшу благодать можуть отримати віруючі в Розп’ятого. Розп’яття відбулося не через неміч Розп’ятого і не тому, що юдеї нібито здобули над Ним перемогу, а тому, що “Бог полюбив світ”. Ось і причина, через яку Його живий храм зазнав розп’яття, – “щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:15). Чи бачиш причину хреста і спасіння, яке походить від нього? Чи бачиш спорідненість між прообразом і істиною? Там іудеї рятувалися лише від тимчасової смерті; тут віруючі рятуються від смерті вічної. Там повішений змій зцілює від укусів змій; тут розп’ятий Ісус лікує від уражень змія духовного. Той, хто дивиться тілесними очима, отримує зцілення; тут звільняється від усіх гріхів той, хто дивиться очима душевними. Там повішена мідь, що зображала подобу змія; тут – тіло Господа, утворене Духом (ὑπὸ Πνεύματος κατασκευασθέν). Там змій кусав, змій і лікував; так і тут: смерть погубила, смерть і спасла. Але змій, який губив, мав отруту, а який спасав – не мав отрути; те ж саме й тут: смерть, що згубила, мала гріх, як змій – отруту, а смерть Господа була вільна від усякого гріха, як мідний змій – від отрути. Бо сказано: “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22)”.
Всеспасительну і всеперемагаючу силу Христового хреста натхненно описує неперевершений поет світлої християнської печалі – преподобний Єфрем Сирін. “Усяке свято, – каже він, – і всяке діяння Господа нашого Іісуса Христа – нам вірним спасіння і похвала. Але похвала похвал – хрест; але свят свято – “коли пожертвували за нас Паску Христову Пасху” (1Кор. 5:7), а краще сказати, коли повстав із мертвих “Агнець Божий, що узяв на себе гріх світу” (Ін. 1:29)”.
“Тому і на двері наші, і на чоло, і на очі свої, і на вуста, і на перси, і на всі члени накладемо собі цей життєдайний хрест; озброїмося цією непереможною зброєю християн, цим переможцем смерті, цією надією вірних, цим світлом землі, цією зброєю, яка відвертає рай, повалює єресі, цією опорою віри, великим охоронцем і спасительною похвалою православних. На жодну годину, на жодну мить не будемо, християни, залишати його, всюди носячи із собою, і без нього не станемо нічого робити; але, спимо, встаємо, працюємо, їмо, п’ємо, йдемо в дорогу, плаваємо морем, переходимо річки, – усі члени свої прикрашатимемо животворящим хрестом. І “не злякаємося страху нічного, стріли, що літає в дні, речі, що в темряві переходить, сряща і біса полуденного” (Пс. 90:5,6). Якщо його, брате, завжди братимеш собі на допомогу, то “не прийде до тебе зло, і рана не наблизиться до тіла твого”… Бо сили опору, бачачи його, тремтять і віддаляються. Хрест… просвітив весь всесвіт. Він розігнав темряву і повернув світло. Він скасував ідольські лестощі. Він, від заходу і півночі, від моря і сходу зібравши народи в єдину Церкву, до єдиної віри і єдиного х