Передмова

Нам невідомо точно, ким був за походженням святий апостол і євангеліст Лука.

Він народився в Антіохії, і тому заведено вважати, що св. Лука був, за своїм походженням, язичник, який прийняв іудейство.

За родом своїх занять він був лікарем, церковне передання додає до цього, що він був також живописцем.

Св. Лука належить до числа сімдесяти учнів Христових. Стародавнє передання свідчить, що йому разом із Клеопою явився воскреслий Господь (Лк. 24:13-33). Із книги Діянь апостольських видно, що, починаючи з другої подорожі св. апостола Павла, Лука робиться його постійним співробітником і майже нерозлучним супроводжувачем, не покидаючи його навіть у кайданах.

Є відомості, що після смерті апостола Павла св. Лука проповідував і помер мученицькою смертю в Ахаїї.

Своє Євангеліє св. Лука написав на прохання якогось знатного чоловіка, “вельмишановного Феофіла”, що жив в Антіохії, для якого він написав потім і книгу Діянь апостольських. Євангеліє, на думку низки дослідників, написане в Римі не пізніше 62 року після Р.X. Св. Лука користувався не тільки розповідями очевидців служіння Господа, а й деякими письмовими записами про життя і вчення Господа, які вже існували тоді. За його власними словами, ця розповідь і письмові записи були піддані ним найретельнішому дослідженню, а тому і Євангеліє його вирізняється особливою точністю і у визначенні часу та місця подій, і суворою хронологічною послідовністю.

З давніх часів збереглося твердження, що Євангеліє від Луки було схвалено святим апостолом Павлом.

Глава перша

Лк. 1:1. Оскільки вже багато хто почав складати повісті

Хто були ці багато людей, які почали? Лжеапостоли. Бо точно багато хто складав євангелія, як, наприклад, євангеліє від єгиптян і євангеліє з написом “від дванадцяти”. Вони тільки почали, а не закінчили. Оскільки вони почали без благодаті Божої, тому й не закінчили. Отже, Лука добре сказав: “багато хто почав”. Справді небагато, саме Матвій і Марк, не тільки почали, а й закінчили, бо вони мали Духа, що творить досконале.

про цілком відомі серед нас події,

Бо те, що стосується Христа, не просто відоме за голослівними перекаданнями, але істинне, абсолютно вірне і цілком доказове. Як же, скажи, Луко, це доказово?

Лк. 1:2. як передали нам те ті, що від самого початку були очевидцями і служителями Слова,

З цього видно, що Лука був учнем не від початку, але згодом часу. Бо інші були учнями Слова від самого початку, наприклад Петро і сини Зеведеєві (Мф. 4:18-22). Вони-то і передали Луці те, чого він сам не бачив, не чув.

Лк. 1:3. то спало на думку й мені, старанно дослідивши все спочатку, по порядку описати тобі, вельмишановний Феофіле,

Лк. 1:4. щоб ти пізнав тверду основу того вчення, в якому був наставлений.

Я розумію це двояким чином, по-перше, так: колись я наставляв тебе, Феофіле, без писання, а тепер, передаючи тобі Євангеліє в писанні, стверджую твій розум, щоб він не забув віддане без писання; по-друге, так: ми, люди, часто маємо звичай, коли хтось каже нам без писання, підозрювати його, що, можливо, він і неправду говорить, але коли він пише свої слова, ми віримо, що він і не написав би, якби не був сміливо впевнений в істині своїх слів. Так і євангеліст каже: для того я написав тобі Євангеліє, щоб ти з більшою впевненістю містив те, в чому повчався без писання, маючи більше до мене довіри тепер, коли я настільки впевнений у відданому без писання, що виклав його і в писанні. Не сказав: щоб ти “знав”, але “пізнав”, тобто, щоб здобув удвічі більше пізнання і разом сміливу впевненість, що я не брешу.

Лк. 1:5. У дні Ірода, царя Іудейського,

Згадав про царювання Ірода, з одного боку, з бажання оповідати за прикладом пророків, бо вони починають так: за днів Ахаза, Єзекії та такого-то відбулося таке (Іс. 1:1; Ос. 1:1; Ам. 1:1)), а з другого боку, оскільки має намір говорити про Христа, для того згадав про Ірода, щоб показати, що при Іроді Христос воістину прийшов. Оскільки Ірод цей був тоді, коли, за пророцтвом Якова (Бут. 49:10), не стало князів з юдеїв, то звідси і доводиться, що Христос прийшов. Досягає і деякої іншої мети: кажучи про час, показує істинність Євангелія, бо охочим дає можливість тішитися і від часу дізнатися істинність Євангелія.

був священник на ім’я Захарія, з денної черги Авієвої,

Починати від Захарії та народження Іоаннового пристойно. Оскільки він має намір говорити про Різдво Христове, а Іоанн – Предтеча Христовий, то тому перш за Різдво Христове доречно оповідає про народження Іоаннове, яке й саме не без дива. Оскільки Діва мала народити, то благодать передбачила, щоб стариця народила не за законом природи, хоч і з чоловіком. Що ж означають слова: “з Авієвої череди”? Дехто розуміє так, що було два священики, які наступним чином звершували богослужіння, один на ім’я Авія, а інший – Захарія, і оскільки Авія відправив богослужіння, то після його череди служив Захарія. Але справа здається не так. Бо Соломон, закінчивши храм, встановив і денні череди, тобто седмиці: в одну, наприклад, седмицю ухвалив синів Кореєвих, в іншу – Асафа, в наступну – Авію, в іншу – іншого (2Хрон. 8:14; 1Хрон. 24). Тому, коли говорить, що Захарія був “з Авієвої черги”, потрібно розуміти так, що він був у седмицю Авії, а не так, що він прийняв служіння після Авієвої седмиці, бо тоді сказав би: після Авієвої черги; а тепер, коли сказав: “з Авієвої черги”, представляє, що він був із черги і седмиці Авієвої.

і жінка його з роду Ааронового, ім’я її Єлисавета.

А, бажаючи показати, що Іоанн по тій і іншій стороні (по батькові й по матері) законно був із роду священичого, каже: “і жінка його з роду Ааронового”, тому що не дозволялося брати дружину з чужого коліна, а з того ж самого (Чис. 36:6-9). Єлисавета, за тлумаченням, – означає “спокій Божий”, а Захарія – “пам’ять Господня”.

Лк. 1:6. Обоє вони були праведні перед Богом, виконуючи всі заповіді і устави Господні бездоганно.

Часто дехто буває праведним, але не перед Богом, а за видимістю і перед людьми. Захарія ж і Єлисавета “були праведні перед Богом”. Заповіді суть, наприклад: “Не чини перелюбу”, “Не кради” (Вих. 20:14-15), а статути (“виправдання”) суть, наприклад: “І хто проклинає батька свого чи свою матір, той конче буде забитий.” (Вих. 21:17): бо це праведно. Але знай, що і заповідь може називатися виправданням, бо вона робить людину праведною і ще більше є виправданням Божим. Бо в цей день Бог судитиме нас, маючи заповіді як би деяким письмовим виправданням, “Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха” (Ін. 15:22), і знову: “Слово, що Я говорив, воно судитиме його останнього дня” (Ін. 12:48). Для чого до слів “виконуючи всі заповіді” додано “бездоганно”? Вислухай. Часто деякі чинять за Законом Божим, але все роблять для того, щоб здатися людям (Мф. 23:5). Такі не бездоганні. А Захарія і заповідей дотримувався, і дотримувався бездоганно, а не для того, щоб через виконання їх сподобатися людям.

Лк. 1:7. У них не було дітей, бо Єлисавета була неплідна, і обоє були вже похилого віку.

Дружини праведників і самі праведні часто були бездітні, щоб ти зрозумів, що Закон вимагає багаточаддя не плотського, а духовного. “Обидва були вже похилого віку” і в тілі, і в дусі, бо в душі вони постаріли, тобто зробили великий успіх, покладаючи “сходження в серці” (Пс. 83:6) і маючи життя, як день, а не ніч (Рим. 13:12-13), чинячи доброчесно, як на світлі.

Лк. 1:8. Одного разу, коли він у порядку своєї черги служив перед Богом,

Перед Богом священнодійствують одні чисті, а від нечистих Бог відвертає обличчя Своє.

Лк. 1:9. за жеребом, як звичайно було у священників, йому випало ввійти в храм Господній для кадіння,

Лк. 1:10. а вся безліч народу молилася зовні під час кадіння,–

Коли ж прийшла йому чреда покадити? Без сумніву, в день очищення, коли один первосвященик входив у Святая Святих, щоб ми навчилися, що як цей первосвященик, увійшовши до Святая Святих, одержав плід, так і Господь Іісус, єдиний і великий воістину Архієрей, увійшовши до Святая Святих, тобто з плоттю на небо, одержав плід Свого явлення у плоті – наше усиновлення Богові й порятунок.

Лк. 1:11. тоді з’явився йому Ангел Господній, стоячи праворуч жертовника кадильного.

Ангел являється не всім, а чистим серцем, яким був Захарія. Жертовник (церковно-слов’янською – вівтар) названий кадильним тому, що був і інший вівтар – цілопалень.

Лк. 1:12. Захарія, побачивши його, збентежився, і страх напав на нього.

Лк. 1:13. Ангел же сказав йому: не бійся, Захаріє, бо почута молитва твоя, і жінка твоя Єлисавета народить тобі сина, і наречеш ім’я йому Іоанн;

Лк. 1:14. і буде тобі радість і втіха, і багато народженню його зрадіють,

Захарія бентежиться; бо надзвичайне видіння збурює і святих. Але Ангел зупиняє обурення. Бо скрізь за цим розпізнають видіння Божественні й бісівські: якщо помисел спочатку збентежиться, але потім, з розсіюванням страху, незабаром зовсім заспокоїться, то бачення воістину від Бога; якщо ж страх і збурення ще сильніше посилюються, то бачення – від бісів. Для чого Ангел сказав: “Молитва твоя, і жінка твоя Єлисавета народить тобі сина”, бо Захарія молився не про сина, а про гріхи народу? Одні кажуть: бо Захарія молився про гріхи народу, а мав народити сина, що волає: “ось Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу” (Ін. 1:29), то Ангел пристойно говорить йому: почута молитва твоя про відпущення гріхів народу, бо ти народиш сина, через якого буде відпущення гріхів. Інші ж розуміють так: Захаріє, молитва твоя почута, і Бог простив народу гріхи. Потім ніби він сказав: звідки це видно? Ангел каже: ось я тобі даю знамення: “Єлисавета народить тобі сина”; а з того, що Єлисавета народить, ти маєш упевнитися і у відпущенні гріхів народу.

Лк. 1:15. бо він буде великий перед Господом;

Ангел сповіщає, що Іоанн буде “великий”, але “перед Господом”, тому що багато хто називається великими перед людьми, але не такі перед Богом, наприклад лицеміри. А Іоанн великий по душі, як і всякий, хто спокушається, малий по душі. Бо жоден великий не спокушається, але малі й малодушні, як і Господь каже: “хто спокусить одного з малих цих” (Мф. 18:6). Як батьки Іоанна були праведні “перед Богом”, так і син їхній великий “перед Господом”.

вина і сікера не питиме,

“Сікерою” називається все, що, будучи не з винограду, може спричинити сп’яніння.

і Духа Святого сповниться ще від утроби матері своєї;

Сповнений він був “Духа Святого” тоді, коли був ще в утробі матері. Коли прийшла до Єлисавети Матір Господньої, то немовля, радіючи приходу Господа, “заграло” (Лк. 1:41).

Лк. 1:16. і багатьох з синів Ізраїлевих наверне до Господа Бога їхнього;

Лк. 1:17. і йтиме перед Ним в дусі і силі Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей,

“Навернути серця батьків до дітей”, тобто навернути євреїв до апостолів, бо юдеї були батьками, а апостоли – дітьми їхніми. Звернув серця юдеїв до апостолів вченням і свідченням про Христа; а той, хто свідчить про Христа, робить і учнів Його цілком достовірними. Іоанн не всіх навернув, але “багатьох”; а Господь просвітив усіх. Прийшов він “у дусі… Іллі”, тому що як в Іллі діяла благодать, так і в Іоанні, і як Ілля – предтеча другого пришестя, так Іоанн – першого. І в “силі Іллі”, тому що пришестя обох, Іллі та Іоанна, має одну й ту саму силу, саме: приводить до Христа. І в іншому сенсі Іоанн прийшов у силі й дусі Іллі, бо і він був пустельник, стриманий і викривач, як Ілля.

 і непокірних до образу думок праведників,

тобто вчення апостолів; мудрість же апостолів – благодать Духа в них, якою вони були керовані.

щоб представити Господу

тобто Христу,

народ приготований.

тобто людей, здатних до прийняття проповіді. Скажу деяку подобу. Коли приходив якийсь пророк із проповіддю, то не всі вірили, але здібні, тобто такі, що підготували себе до того, бо як якщо хтось прийде в дім уночі, то не всі його приймають, а ті, що не сплять, і ті, що чекають на нього, і ті, що підготувалися до прийняття, так і Іоанн приготував Господу людей, але не непокірних, а здібних, тобто таких, що підготувалися до прийняття Христа.

Лк. 1:18. І сказав Захарія Ангелові: з чого я знатиму це? бо я старий, і жінка моя вже похилого віку.

Хоча Захарія був праведний і святий, проте ж, зважаючи на надзвичайність народження сина, не легко повірив.

Лк. 1:19. Ангел сказав йому у відповідь: я Гавриїл, що стою перед Богом, і посланий говорити з тобою і благовістити тобі це;

Чому Ангел і говорить йому про свою гідність: “я Гавриїл”, що стоїть перед Богом, не біс спокусник, а Божий Ангел.

Лк. 1:20. і ось, ти будеш мовчати і не матимеш можливості говорити до того дня, коли збудеться це, за те, що ти не повірив словам моїм, котрі збудуться в свій час.

Отже, за те, що не віруєш, будеш глухий і нездатний говорити. Справедливо зазнає того й іншого – глухоти і німоти, бо як неслухняний карається глухотою, а як той, хто суперечить, – мовчанням. Крім того, він уявляв і те, що сталося з юдеями. Бо як він, старий і безплідний, і невіруючий, народив сина, більшого за пророків, так і церква іудейська та ієрархія, хоч і застаріла, і була безплідна, і невірна, і неслухняна, але все одно, народила в плоті Слово Боже, Владику пророків, із народженням Якого ті, хто був колись непокірними, перейшли до віри й сповідування.

Лк. 1:21. Тим часом народ чекав Захарію і дивувався, що він забарився в храмі.

Бачиш, як іудеї чекали і залишалися, поки вийшов первосвященик? А ми, християни, лише увійшли до храму, як і думаємо вже, що з нами погано станеться, якщо ми не вийдемо.

Лк. 1:22. Він же, вийшовши, не міг говорити до них; і вони зрозуміли, що він бачив видіння в храмі; і він говорив з ними знаками і залишався німим.

Захарія робив знаки народові, який, імовірно, запитував про причину мовчання; але оскільки він не міг говорити, то й пояснював її знаками.

Лк. 1:23. А коли закінчилися дні служіння його, повернувся до свого дому.

Зауважте й те, що Захарія не пішов у свій дім, доки не скінчилися дні його служіння, але залишався в храмі. Бо нагірна країна справді далеко відстояла від Єрусалима. Та священикові, якщо він мав будинок і в самому Єрусалимі, не дозволено було йти під час його черги з двору храму. А ми, на жаль, як нехтуємо божественними службами! Що Захарія не міг говорити, а вживав знаки, це вказує на нерозумне життя юдеїв. Бо, умертвивши Слово, вони не можуть дати звіту ні в справах, ні в промовах своїх. Якщо навіть запитати в них про що-небудь пророче, то вони не відкривають вуст і не можуть дати тобі ні слова, ні відповіді.

Лк. 1:24. Після тих днів зачала Єлисавета, жінка його, і таїлася п’ять місяців, кажучи:

Лк. 1:25. так сотворив мені Господь у ці дні, коли зглянувся на мене, щоб зняти з мене сором перед людьми.

Єлисавета, будучи цнотливою, соромилася і, зачавши в старості, “таїлася п’ять місяців”, доки не зачала і Марія. Коли ж і ця (Марія) зачала, і немовля “заграло… в утробі її” (Єлисавети), вона вже більше не ховалася і навіть поводилася сміливо, як мати такого сина, що і перед народженням своїм вшанований був гідністю пророка.

Лк. 1:26. Шостого ж місяця був посланий від Бога Ангел Гавриїл у галілейське місто, яке називається Назарет,

У місяць “шостий”, рахуючи від часу зачаття Іоанна.

Лк. 1:27. до Діви, зарученої з мужем, на ім’я Йосиф, з дому Давидового; ім’я ж Діви: Марія.

Каже, що Діва заручена була чоловікові “з дому Давидова”, щоб показати, що і вона походила з Давидова ж роду, бо був закон, щоб обидві половини (у шлюбі) були з одного і того ж роду і з одного і того ж коліна (Чис. 36:6-9).

Лк. 1:28. Ангел, увійшовши до Неї, сказав: радуйся, Благодатна! Господь з Тобою; Благословенна Ти між жонами..

Оскільки Господь сказав Єві: “Ти в муках родитимеш дітей” (Бут. 3:16), тепер цю хворобу розв’язує та радість, яку приносить Діві Ангел, кажучи: “Радуйся, Благодатна!” Оскільки Єва була проклята, Марія тепер чує: “благословенна Ти”.

Лк. 1:29. Вона ж, побачивши його, стривожилась від слів його і міркувала, що б то значило це привітання?

Марія міркувала про привітання, яке воно: чи не мерзенне і порочне, яким є звернення чоловіка до дівчини, чи божественне, бо у привітанні згадано і про Бога: “Господь з Тобою”?

Лк. 1:30. І сказав їй Ангел: не бійся, Маріє! бо Ти знайшла благодать у Бога;

Ангел, по-перше, заспокоює серце Її від страху, щоб Вона прийняла божественну відповідь у стані незворушного спокою, бо в стані збентеження вона не могла б належно вислухати те, що має збутися, – потім, наче на пояснення сказаного вище слова “Благодатна”, каже: “Ти знайшла благодать у Бога”. Бо бути облагодатствуваним – значить отримати благодать у Бога, тобто догодити Богові. Але це щастя загальне, бо й інші багато хто здобув благодать у Бога, а привітання, що приноситься Марії, не йде ще ні до кого.

Лк. 1:31. і ось, зачнеш в утробі і народиш Сина, і наречеш ім’я Йому Іісус.

“І ось, зачнеш” – цієї переваги не удостоїлася ще жодна інша діва. Сказав: “в утробі”; цим показується, що Господь істотно втілився з самих ложесн Діви. Того, хто прийшов для спасіння нашого роду, справедливо названо “Іісусом”, бо ім’я це в перекладі грецькою мовою означає “спасіння від Бога”. Іісус, за тлумаченням, – значить Спаситель, тому що і спасіння називається “іао”.

Лк. 1:32. Він буде великий і Сином Всевишнього наречеться, і дасть Йому Господь Бог престол Давида, отця Його;

Великий був і Іоанн, але ще не був і сином Всевишнього, а Спаситель – великий за Своїм вченням і – “Син Всевишнього” теж за вченням, бо Він вчив як Той, Хто має владу, і за звершенням чудових чудес. Називається “Сином Всевишнього” видима Людина: бо оскільки Особа була одна, то воістину була Сином Всевишнього Людина, Син Діви. Слово було Сином Всевишнього і до віків, але не називалося так і не було відоме; коли ж втілилося і з’явилося у плоті, тоді й названо Сином Всевишнього Видимий і Той, Хто творить чудеса, – Сином Всевишнього. Чуючи про “престол Давида”, не подумай про царство чуттєве, але думай про Божественне, яким Він запанував над усіма народами Божественною проповіддю.

Лк. 1:33. і царствуватиме над домом Якова повік, і Царству Його не буде кінця.

“Дім Якова” – це ті, хто увірував як з євреїв, так точно і з інших народів, бо такі власне є Яків та Ізраїль. Як же говориться, що Він сів на престолі Давидовому? Слухай. Давид був менший між братами своїми; і Господь був у зневазі й ганьбі, як той, хто любить їсти й пити вино, і Син тесляра, і в немилості навіть у Своїх братів, синів Йосипових. “Бо і брати Його не вірували в Нього” (Ін. 7:5). Давид, незважаючи на благодійність, був гнаний; і на Господа, який творив чудеса, нарікали і кидали каміння. Давид переміг і запанував покорою; і Господь запанував, прийнявши хрест за покорою. Отже, бачиш, у якому сенсі говориться, що Він сів на престолі Давидовому? Як Давид прийняв чуттєве царство, так Господь прийняв духовне царювання, якому “не буде кінця”. Бо царюванню Христовому, тобто богопізнанню і християнству, не буде кінця. Бо ми і в гонінні сяємо благодаттю Христовою.

Лк. 1:34. Марія ж сказала Ангелу: як же станеться це, коли Я мужа не знаю?

Діва сказала: “як буде це?” не тому, що вона нібито не повірила, а тому, що вона, як мудра й розумна, бажала дізнатися образ справжньої події, бо нічого подібного не було до цього і ні після цього не буде. Тому й Ангел прощає Їй і не засуджує як Захарію, але ще пояснює образ події. Захарія справедливо засуджується: він мав багато прикладів, бо багато неплідних народжували, а Діва не мала жодного прикладу.

Лк. 1:35. Ангел сказав Їй у відповідь: Дух Святий зійде на Тебе, і cила Всевишнього осінить Тебе; тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим.

“Дух Святий, – каже, – зійде на Тебе”, влаштовуючи утробу Твою плідною і створюючи плоть для єдиносущного Слова. “І сила Всевишнього, – каже Син Божий, бо Христос є сила Божа (1Кор. 1:24), – осінить Тебе”, тобто покриє Тебе, оточить Тебе з усіх боків. Бо як птах осіняє досконало своїх пташенят, накриваючи своїми крилами, так сила Божа обійняла Діву досконало; це і означає “осінити”. Можливо, хтось скаже: як живописець спочатку накидає тінь, потім розфарбовує остаточно, так і Господь, творячи Сам Собі плоть і складаючи образ людини, спочатку відтіняв плоть в утробі Матері, змішавши її з кровей Пріснодіви, а потім утворив її. Але це сумнівно. Бо одні кажуть, що разом із тим, як Господь осяяв утробу Діви, негайно ж стало досконале немовля, а інші не приймають цього. Вислухай же, що говорить: “тому і народжуване Святе”, тобто те, що росте в утробі твоїй поступово, а не раптом з’явилося в досконалому вигляді. Звідси й уста Несторія загороджуються. Бо він говорив, що не Син Божий, який мешкав в утробі Діви, втілився, але проста людина, народжена від Марії, стала мати згодом Бога своїм супутником. Нехай же почує, що народжене в утробі, саме воно, було Син Божий, не інший був ношений в утробі й інший Син Божий, але один і той самий був Син Діви і Син Божий. Дивись, як вказав і на Святу Трійцю, поіменувавши Духа Святого, силу – Сина, Всевишнього – Отця.

Лк. 1:36. Ось і Єлисавета, родичка Твоя, яку називають неплідною, і вона зачала сина в старості своїй, і їй вже шостий місяць,

Лк. 1:37. бо у Бога не зостанеться неспроможним ніяке слово.

Можливо, дехто дивується, як Єлисавета була спорідненою з Дівою, коли Діва була з покоління Юдиного, а Єлисавета – з доньок Ааронових, адже Закон вимагав, щоб шлюби були з одного й того самого коліна, а тому й спорідненість була між тими, хто походив з одного й того самого коліна. На це можна сказати і те, що з часу полону пологи змішалися, а краще – наступне: Аарон мав дружиною Єлисавету, доньку Амінадава, а той був із племені Юдина. Бачиш, що Богоматір була спорідненою з Єлисаветою від самого початку, від Аарона. Оскільки жінка Аарона походила з коліна Юдина, з якого була і Богоматір, а Єлисавета була з дочок Ааронових, отже, Єлисавета – родичка Богоматері. Бо праматір її, жінка Аарона, була з коліна Юдина. Дивись і на спадкоємство спорідненості: жінка Аарона – Єлисавета, і жінка Захарії – Єлисавета, як така, що від неї походить. Але подивимося, що говорить Діва.

Лк. 1:38. Тоді Марія сказала: Я – Раба Господня; хай буде Мені по слову твоєму.

Я – дошка живописця; нехай пише живописець, що він хоче; нехай творить Господь, що Йому завгодно. Очевидно, раніше сказане: “як буде це” було виразом не невір’я, а бажання дізнатися образ, бо якби не вірила, не сказала б: “Я – Раба Господня; хай буде Мені по слову твоєму”.

І відійшов від Неї Ангел.

Знай і те, що Гавриїл – означає людина Божа, Марія – госпожа, а Назарет – освячення. Тому, коли Бог мав стати людиною, гідно посилається Гавриїл, що означає: людина Божа; та й привітання відбувається у святому місці, тобто в Назареті, бо де Бог, там немає нічого нечистого.

Лк. 1:39. Вставши ж Марія у дні ці, з поспіхом пішла до нагірньої країни, в місто Іудине,

Діва, почувши від Ангела, що Єлисавета зачала, поспішила до неї, частково радіючи благополуччю рідні, а частково, як вельми розсудлива, бажаючи остаточно упевнитися в тому, чи істину сказав Той, хто з’явився їй, щоб по справедливості сказаного про Єлисавету не сумніватися й у тому, що стосується Її самої. Бо хоча Вона і сподівалася, та все ж боялася, щоб якось не обдуритися, і це – не через невір’я, а через бажання точніше дізнатися справу. Захарія жив у нагірній країні; тому Діва туди й поспішає.

Лк. 1:40. і увійшла в дім Захарії, і привітала Єлисавету.

Лк. 1:41. Коли почула Єлисавета привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її, і сповнилася Єлисавета Духа Святого.

А Іоанн, отримавши деяке особливе обдарування перед іншими людьми, грає в утробі матері, чому він і “більший за пророків” (Мф. 11:9), бо вони пророкували після свого народження, а він удостоївся такого обдарування, коли був ще в утробі матері. Дивись: Діва “привітала Єлисавету”, тобто почала розмову з нею.

Лк. 1:42. І вигукнула гучним голосом і сказала: благословенна Ти між жонами, і благословенний плід утроби Твоєї!

Отже, голос Діви був голосом Бога, що втілюється в Ньому, а тому Він і Предтечу удостоїв благодаті ще в утробі і зробив пророком, тому що пророчі слова Єлизавети до Марії були словами не Єлизавети, а немовляти; а вуста Єлизавети лише послужили йому, подібно до того, як і вуста Марії послужили Істотному в утробі Її – Синові Божому. Бо Єлисавета тоді сповнилася Духом, коли немовля зазвучало в утробі; якби немовля не зазвучало, вона не пророкувала б. Як про пророків кажуть, що вони спершу приходили у вищий природний стан і надихалися, а потім пророкували, так, можливо, і Іоанн, наче надихнувшись, спершу заспівав, потім устами матері пророкував. Що ж пророкував? “Благословенна Ти між жонами”. Потім, оскільки багато святих дружин народжували негідних дітей, наприклад Ревекка Ісава, каже: “і благословенний плід утроби Твоєї”. Можна розуміти й інакше: “Благословенна Ти між жонами”. Потім, немов би хто запитував: чому? – висловлює причину: бо “благословенний плід утроби Твоєї”, тобто бо “плід утроби Твоєї” – Бог, бо один Бог благословенний, бо й Давид каже: “Благословенний, Хто гряде” (Пс. 117:26). Бо в Писанні зазвичай вживання сполучника “і” замість сполучника “бо”; наприклад: “Подай же нам поміч на ворога, людська бо поміч марнота!” (Пс. 59:13) замість “бо марне порятунок людський”; і знову: “Та розгнівався Ти, бо ми в тому згрішили” (Іс. 64:5) замість “бо ми згрішимо”.

Називає Господа “плодом утроби” Богоматері, тому що зачаття було без чоловіка. Інші немовлята суть народження батьків, а Христос плід однієї утроби Богоматері, бо Вона одна понесла Його.

Лк. 1:43. І звідки це мені, що Мати Господа мого прийшла до мене?

Лк. 1:44. Бо, коли голос вітання Твого дійшов до вух моїх, заграло дитя радісно в утробі моїй.

Лк. 1:45. І блаженна, Яка увірувала, бо збудеться сказане Їй від Господа.

Як згодом, коли Христос прийшов хреститися, Іоанн забороняв Йому з благоговіння, кажучи: “я не гідний” (Мф. 3:14,11), так і тепер віщає через свою матір: “І звідки це мені, що Мати Господа мого прийшла до мене?”, називаючи вагітних Матір’ю, перш ніж Вона народила Господа. Інших жон, перш ніж вони народять, не заведено називати матерями, з побоювання неблагополучних пологів, тобто виверження; а щодо Діви такої підозри ніяк не було. Маріє! І перш, ніж Ти народила, Ти – Мати, і блаженна, бо повірила, що буде виконання сказаного Тобі Господом.

Лк. 1:46. І сказала Марія: величає душа Моя Господа,

Лк. 1:47. і зрадів дух Мій у Бозі, Спасові Моєму,

Лк. 1:48. що зглянувся Він на смирення Раби Своєї, бо віднині ублажатимуть Мене всі роди;

Лк. 1:49. що сотворив Мені велич Сильний, і святе ім’я Його;

Лк. 1:50. і милість Його в роди родів на тих, що бояться Його;

Діва, будучи абсолютно впевнена в істині передбаченого Їй, славословить Бога, приписуючи чудо не Собі, а Йому; бо Він, – каже, – поглянув на Мене, смиренну, а не Я подивилася на Нього; Він виявив Мені милість, а не Я Його знайшла. І “віднині ублажатимуть Мене всі роди”, не одна Єлисавета, а й роди віруючих. За що ж догоджати? Невже за Мою чесноту? Ні! Але за те, що Бог явив наді Мною велич.

Наіменувала Його “Сильним”, щоб усякий вірив словам Її, беручи до уваги, що Господь сильний зробити це. “Ім’я Його” назвала “святим”, щоб показати, що Найчистіший, зачинаючись в утробі дружини, анітрохи не опоганюється, але перебуває Святий. Не до Мене однієї “милість Його”, а й до всіх тих, хто Його боїться, бо ті, хто не боїться Його, а зовсім негідні, не отримують милостей. Сказавши, що милість Божа “в роди родів”, вказала на те, що ті, хто боїться Бога, милість отримують і в теперішньому роді, тобто в теперішньому віці, і в майбутньому роді, тобто в безмежному віці; бо і тут “отримують у сто крат”, а там ще більше (Мф. 19:29). Слухай: спершу душа величає Господа, потім дух радіє. Або те саме: величає Бога той, хто ходить гідно Бога. Ти називаєшся християнином, – не применшуй же гідності та імені Христового через негідні справи, але величай його через вчинення великих і небесних діянь, Тоді і дух твій зрадіє, тобто духовне обдарування, отримане тобою через великі справи, заграє й добріше, а не зменшиться і, так би мовити, загине. Знай і те, що Писання, мабуть, просто називає духом і душею одне й те саме, але власне воно розрізняє. Бо воно називає душевною людиною того, хто живе за єством і керується людськими помислами, наприклад, у разі голоду їсть, ворога ненавидить і взагалі ні в чому не видається таким, що підноситься над єством; а духовною називає того, хто перемагає закони природи і не мудрує ні про що людське. Така в Писанні відмінність між душею і духом (1Кор. 2:14-15; Гал. 6:8). Можливо, лікарі розрізняють їх інакше, але нам потрібно слухати Писання, а лікарі нехай помиляються.

Лк. 1:51. явив могутність руки Своєї, розсіяв гордовитих в помислах сердець їхніх;

Рука Отця – Син; отже, Бог і Отець у Сині Своєму явив владу і силу над природою, бо при втіленні Сина природа переможена: Діва народила, Бог став людиною, а людина – Богом. Господь “розсіяв гордовитих” бісів, вигнавши їх із душ людських і пославши одних у безодню, а інших – у свиней. Можна розуміти і про іудеїв, яких розсіяв по всякій країні і які й понині в розсіянні.

Лк. 1:52. скинув сильних з престолів

тобто бісів, які панували над людьми і в душах людських мали престоли, спочиваючи в них. Але й фарисеї суть сильні як викрадачі того, що належить бідним, і як учителі, мають престоли, з яких вони скинуті.

і підніс смиренних;

людей або язичників, яких гріх упокорив; підніс їх, дарувавши їм синоположення.

Лк. 1:53. голодних сповнив благ, а тих, що багатіють, відпустив ні з чим;

Подібно до того, як і “спраглих”, тих самих, тобто язичників (бо вони не мали писань, закону чи заповідей), “сповнив благами” від Писань, а юдеїв, які “багатіли” на закон і заповіді, вислав за межі Єрусалима, гірського й подільного, позбавленими всякого блага. Бо юдеї нині не мають нічого, хоча й здаються такими, що мають.

Лк. 1:54. прийняв Ізраїля, отрока Свого, спом’янувши милість,

Лк. 1:55. як говорив отцям нашим, Авраамові і нащадкам його довіку.

“Прийняв Ізраїля, отрока Свого”. Йдеться або про чуттєвих ізраїльтян, бо багато десятків тисяч і з них увірували, і справдилася обітниця Бога Авраамові, що сказав йому: “і благословляться в тобі всі племена землі” (Бут. 12:3); або ж ідеться про Ізраїль духовний, бо кожен, хто бачить Бога, зветься Ізраїлем, бо це ім’я означає: той, хто бачить Бога; тож, прийняв цих тих, що бачать Бога, звівши до небесної спадщини.

Лк. 1:56. Пробула ж Марія з нею близько трьох місяців і повернулася в дім Свій.

Марія “пробула ж з Єлисаветою близько трьох місяців”, потім повернулася. Оскільки Єлисавета мала народити, то Діва віддаляється заради безлічі тих, хто має зібратися до народження, бо Діві непристойно перебувати за таких обставин. А з того, що Діва повернулася, коли настав для Єлисавети час народити, видно, що Ангел прийшов до Марії на шостому місяці від зачаття Предтечі; та Марія перебувала з Єлисаветою близько трьох місяців; ось майже й дев’ять місяців.

Діва перебувала з Єлисаветою близько трьох місяців, можливо, тому, що вражена була чудом і потребувала деякої розради, яку могла знаходити в перебуванні з Єлисаветою; але коли наблизилося народження, вона пішла.

Лк. 1:57. Єлисаветі ж настав час родити, і вона народила сина.

Потрібно зауважити, що про грішників не говориться – “настав час родити”, але тільки там це говориться, де народжуваний праведний. Бо пологи грішників зазвичай недосконалі й неповні, і краще б для них, якби вони не народжувалися.

Лк. 1:58. І почули сусіди й родичі її, що звеличив її Господь милістю Своєю і раділи з нею.

Лк. 1:59. І восьмого дня прийшли обрізати немовля, і хотіли назвати його ім’ям батька його – Захарією.

Чому ім’я давалося після обрізання? Тому, що спершу потрібно отримати печатку від Бога, а потім уже й людське ім’я. Інакше: обрізання означає відкидання тілесних властивостей, бо ніхто не гідний іменуватися воїном Божим і бути вписаним на ім’я в книзі небесній, перш ніж відкине і відсіче тілесні властивості.

Лк. 1:60. На це мати його сказала: ні, а назвати його Іоанном.

Єлисавета говорила про ім’я, що ім’я його Іоанн, як пророчиця. А можливо, Іоанн і сам призначив собі ім’я; бо він повідомив матері пророчий дар.

Лк. 1:61. І сказали їй: адже ніхто з рідних твоїх не звався ім’ям цим.

Лк. 1:62. І питали знаками в батька його, як би він хотів назвати його.

Лк. 1:63. Він попросив дощечку і написав: Іоанн ім’я йому. І всі здивувались.

Лк. 1:64. І відразу відкрилися уста його і мова його, і він почав говорити, благословляючи Бога.

Захарія, не будучи в силах оголосити їм знаками, просить дощечку; і коли він відносно імені дитяти виявився абсолютно згоден з дружиною, “всі здивувалися”, бо не було цього імені в родстві їхньому, і ніхто не міг сказати, що вони обоє домовилися про це ще завчасно. Іоанн – означає благодать Божа; тому й батько негайно отримав благодать і пророкує спочатку про Христа, а потім і про сина.

Лк. 1:65. І був страх у всіх навколишніх жителів; і розповідалося про все це по всій нагірній країні Іудейській.

Лк. 1:66. Усі, хто чув, поклали це в серці своїм і говорили: що буде дитина ця? І рука Господня була з ним.

Лк. 1:67. І Захарія, батько його, сповнився Святого Духа і пророкував, кажучи:

Лк. 1:68. благословен Господь Бог Ізраїлів, що відвідав народ Свій і сотворив визволення йому,

При чудесному промовленні Захарії на всіх напав страх; бо як при накладенні на нього мовчання народ здивувався, так і тепер, коли він почав знову говорити, дивуються, тож за цими двома дивами всі могли збагнути, що народжений вищий за багатьох. Усе це було за особливим доглядом, щоб того, хто мав свідчити про Христа, прийняли з повною довірою і щоб усі переконалися із самого народження Іоаннового, що він вищий за багатьох. Захарія благословляє Бога, який зглянувся на ізраїльтян. Він справді прийшов до загиблих овець дому ізраїльського, але дуже багато хто з них не захотів прийняти благодаті, чому Він і призрів до істинних ізраїльтян, тобто до тих, що увірували.

Лк. 1:69. і підніс ріг спасіння нам у домі Давида, отрока Свого,

Лк. 1:70. як провістив устами святих пророків Своїх, що були від віку,

Лк. 1:71. що спасе нас від ворогів наших і від руки всіх, хто ненавидить нас;

“Підніс ріг спасіння”, тобто силу і царство спасительне. Бо “ріг” означає або силу, бо рогаті тварини мають силу в рогах, або царство, бо царі помазувалися з рогу. Христос є Сила і Царство Отця; отже, для нас повстав “ріг спасіння” – Христос. Бо Він, мабуть, спочивав, коли не звертав уваги на багато гріхів і довготерпів ідолобісся; але коли Він воплотився в останні часи, Він повстав і розтрощив усіх бісів, що ненавидять нас, і не продовжує вже спочивати і довготерпіти. Воздвиг “у домі Давида”, тобто у Вифлеємі; бо там Він народився. Вифлеєм, зрозуміло, місто Давидів, як говорили пророки. Бо всі вони говорили про втілення, а Міхей згадав і про дім Давидів, тобто Вифлеєм, кажучи: “і ти, Вифлеєме… нічим не менший за воєводства Юдині, бо з тебе станеться Вождь” (Міх.5:2, цит. за Мф. 2:6).

Лк. 1:72. сотворить милість з батьками нашими і спом’яне святий завіт Свій

“Зробив милість” не тільки з живими, а й “з батьками нашими”, бо благодать Христова простяглася і на них, хоча вони вже померли. Саме: нам живим Він дарував надію воскресіння, і ми воскреснемо; але не ми тільки удостоїмося цього благодіяння, а й ті, що раніше померли. Бо вся природа отримала це благо.

І інакше: “сотворить милість з батьками” в тому, що сповнив очікування їхні, бо на що вони сподівалися, те побачили у Христі сповненим. Та й дітей своїх, бачачи в блаженстві від багатьох благ, батьки радіють і, беручи участь у радості, приймають милість, ніби для них самих зроблену.

Лк. 1:73. дати нам клятву, якою клявся Він Авраамові, отцю нашому,

Про який заповіт і про яку клятву, дану Аврааму, згадав? Без сумніву, про цю: “благословляючи, Я поблагословлю тебе, і розмножуючи, розмножу потомство твоє” (Бут. 22:17). Авраам справді помножився тепер, коли всі народи через віру стали його синами; бо як він увірував, так і вони через віру стали йому синами.

Лк. 1:74. щоб ми, визволившись від руки ворогів наших, безбоязно*

Часто інші позбавляються, але зі страхом і багатьма трудами, і боротьбою; а Христос розіп’явся за нас без усякої з нашого боку праці і позбавив нарешті безбоязно, тобто без небезпеки.

Лк. 1:75. служили Йому в святості й праведності перед Ним у всі дні життя нашого.

Для чого ж Він визволив нас? Чи не для того, щоб ми жили в задоволеннях? Ні, але для того, щоб ми служили Йому, і не день, не два, а щодня, і служили не тілесним тільки поклонінням і служінням, а “у святості та праведності” (“преподобієм і правдою”). Преподобність є праведність у ставленні до Бога, а правда – справедливість у ставленні до людей. Наприклад, хто тримає себе подалі від священних предметів і не торкається нечестиво до речей божественних, але зберігає досконалу повагу до того, що високоповажне, той преподобний; так само преподобний і той, хто шанує батьків, бо і вони суть домашні боги. А хто ні любостяжательний, ні хижак, ні злодій, ні перелюбник, ні блудник, той – праведний. Таким чином, треба служити Богові “преподобістю”, тобто благоговінням до божественних предметів, і “правдою”, тобто похвальним способом життя у стосунках людських, служити перед Ним, а не перед людьми, як людинолюбці та лицеміри.

Лк. 1:76. І ти, дитя, назвешся пророком Всевишнього, бо йтимеш перед лицем Господа, щоб приготувати шляхи Йому,

Здається дивним, що Захарія говорить такі слова дитині, бо з немовлям, яке нічого ще не розуміє, не властиво розмовляти. Можна на це сказати, що дитя це як народження мало надзвичайне, – бо під час пришестя Марії воно загралося і пророкувало в утробі, – так нічого не має неймовірного, якщо воно і після народження розуміло слова батька. “Йтимеш, – каже, – перед лицем Господа”, залишивши мене незабаром. Бо Захарія знав, що трохи згодом він позбудеться Іоанна, бо той має піти в пустелю. Навіщо ж “йтимеш перед”? Для того, щоб “приготувати шляхи Йому”. А шляхи суть душі, до яких Господь приходить. Отже, Предтеча приготував душі до того, щоб у них ходити Господу. Як же він приготував їх? Через повідомлення людям пізнання про спасіння.

Лк. 1:77. дати зрозуміти народові Його спасіння у відпущенні гріхів їхніх,

Спасіння є Господь Іісус. Отже, Іоанн дав людям пізнання про спасіння, тобто про Христа, бо Іоанн свідчив про Іісуса. Пізнання полягало у відпущенні гріхів, бо Господь інакше не був би і визнаний Богом, якщо б не відпускав гріхів народу. Бо відпускати гріхи властиво Богові.

Лк. 1:78. з ласкавого милосердя Бога нашого, яким відвідав нас Схід з неба,

А Він пробачив нам гріхи за милосердям милості, а не за наші діла, бо ми не зробили нічого доброго, а Він, званий Схід, приглянув на нас згори. Бо Він є Сонце правди і засяяв нам, що були в темряві, тобто в гріху. Два зла панували над природою людською: незнання про Бога, в якому перебували язичники, і гріх, який мали євреї, хоча й знали Бога.

Лк. 1:79.просвітити тих, що сидять у темряві й тіні смертній, спрямувати ноги наші на шлях миру.

Отже, Він з’явився природі людській, щоб просвітити і “тих, хто сидить у темряві”, тобто в невіданні й безбожництві, і тих, хто сидить у “тіні смертної”, тобто в гріху. А гріх є тінь смерті в тому, думаю, сенсі, що як тінь слідує за тілом, так де смерть, там і гріх. Наприклад, з того, що Адам помер, ясно, що був і гріх. Так само і смерть Христову знайдеш не без гріха, бо Христос помер, але за наші гріхи. Тому гріх, завжди супроводжуваний смертю, справедливо називається тінню смерті. Можна й інше сказати на це, і, гадаю, ми сказали під час пояснення Євангелія Матвія. Але чи достатньо тільки засяяти затьмареним? Ні; потрібно ще спрямувати ноги наші на шлях миру, тобто праведності. Бо як гріх є ворожнеча з Богом, так праведність – мир. Отже, шлях миру є праведний спосіб життя, до якого спрямував стопи наших душ Христос, що засяяв згори.

Лк. 1:80. Дитя зростало і міцніло духом,

Немовля “зростало” тілом і “міцніло духом”, бо з тілом зростало і духовне обдарування; і що більше зростало дитя, то більше виявлялися і сили духу, бо ж знаряддя (тіло) було здатне вміщати їх.

 і був він у пустинях до дня явлення свого Ізраїлеві.

Для чого Іоанн був у пустелях? Для того щоб йому жити поза злістю багатьох і, не соромлячись (неправдиво) нікого, викривати з відвагою, – бо якби він був у світі, то, мабуть, може, від співжиття та спілкування з людьми втратив би чистоту; – а водночас і для того, щоб, коли проповідуватиме про Христа, користуватися цілковитою довірою, як пустельнику й тому, хто перевершує інших життям. У пустелях переховувався він доти, доки Бог благоволив явити його народу ізраїльському.

* * *

*по церковносл. – “без страху”

Глава друга

Лк. 2:1. У ті дні вийшов від кесаря Августа наказ зробити перепис по всій землі.

Лк. 2:2. Цей перепис був перший за правління Квірінія Сірією.

Лк. 2:3. І всі йшли записатися, кожен до свого міста.

Лк. 2:4. Пішов також і Йосиф з Галілеї, з міста Назарета, в Іудею, в місто Давидове, що зветься Віфлієм, бо він був з дому і роду Давидового,

Лк. 2:5. записатися з Марією, зарученою з ним жінкою, яка була вагітна.

Перепис відбувається для того, щоб, коли кожен піде на свою вітчизну, і Діва прийшла до Віфлеєму, на свою вітчизну, і в такий спосіб Господь народився у Віфліємі, і виповнилося пророцтво. Коли єдиний Бог, маючи припинити багатобожжя, пристойно було і державствувати одному цареві – кесареві. Разом з усіма записується і Христос. Господу і слід було записуватися з всесвітом, щоб освятити тих, хто записується, і скасувати рабство; бо як, зазнавши обрізання, Він скасував обрізання, так, записавшись як раб, скасував рабство нашої природи. Бо ті, хто працює Господу, вже не є рабами людей, як каже апостол: “не ставайте ж рабами людей” (1Кор. 7:23), але якщо по тілу і раби, то по духу вільні, не захоплюючись нечестям панів.

Лк. 2:6. Коли ж вони були там, прийшов час родити Їй;

Лк. 2:7. і народила Сина Свого Первенця, і сповила Його,

Господа справедливо назвав Сином Діви, “Первенець”, хоча ніякого іншого вона не народила, бо народжений першим називається первістком, хоча б після нього і не народжувався інший.

і поклала Його в ясла, бо не було їм місця в гостиниці.

Покладається в яслах, можливо, для того, щоб від початку навчити нас смиренності, а можливо, і для того, щоб символічно показати, що Він з’явився у світ цей – місце, яке мешкає в нас, що уподібнилися до нерозумних худобин (Пс. 48:13,21). Бо як ясла належать худобі, так і світ цей – нам. Отже, світ – ясла, а ми – нерозумні тварини; а щоб спокутувати нас від нерозумності, для цього Він і з’явився тут.

Лк. 2:8. У тій стороні були на полі пастухи, які ночували і стерегли отару свою.

Лк. 2:9. Раптом з’явився їм Ангел Господній, і слава Господня осіяла їх; злякалися вони страхом великим.

Ангел з’являється пастухам за простоту їхньої вдачі й незлобивість, бо вони, очевидно, наслідують спосіб життя праведних, бо і стародавні патріархи, Яків, Мойсей і Давид, були пастирями. Ангел не з’явився в Єрусалим фарисеям або книжникам, бо вони були вмістилищем усякої злоби; а ті, не будучи підступними, удостоїлися божественних видінь. Господь показав цим, що Він від самого початку обрав і зробив проповідниками тих, котрі є простішими серцем за інших, бо вони пішли і стали проповідувати про все це.

Лк. 2:10. І сказав їм Ангел: не бійтеся; я сповіщаю вам велику радість, яка буде всім людям:

Лк. 2:11. бо нині народився вам у місті Давидовому Спаситель, Котрий є Христос Господь;

Лк. 2:12. і ось вам ознака: ви знайдете сповите Немовля, Яке лежатиме в яслах.

Ангел благовістив “велику радість”, яка, – сказав, – буде для всіх людей; власне для людей Божих. Бо не всі юдеї – народ Божий. Але втілення Бога було радістю і для всього роду людського.

Лк. 2:13. І відразу з’явилося з Ангелом численне воїнство небесне, яке славило Бога і виголошувало:

Лк. 2:14. слава у вишніх Богові і на землі мир, в людях благовоління!

Що означає пісня Ангелів? Без сумніву, подяку гірських чинів і радість від того, що ми, які живуть на землі, облагодіяні. Бо кажуть: “слава… Богу,… на землі тепер настав мир”. Раніше природа людська була у ворожнечі з Богом, а тепер так примирилася, що стала в союзі з Богом і з’єдналася з Ним у втіленні. Отже, чи бачиш світ Бога з людиною? Можна розуміти й інакше. Сам Син Божий є мир, як і говорить про Себе (Ін. 14:27,16:33). Отже, сам мир, Син Божий, з’явився на землі. І “в людях благовоління”, тобто заспокоєння Боже; бо тепер Бог заспокоївся і знайшов богоугодність у людях, тоді як раніше не благоволив і не знаходив у людях догоджання Собі.

Лк. 2:15. Коли Ангели відійшли від них на небо, пастухи сказали один одному: підемо до Віфлієму і подивимось, що там сталося, про що сповістив нам Господь.

Лк. 2:16. І, поспішивши, прийшли і знайшли Марію та Йосифа, і Немовля, Яке лежало в яслах.

Лк. 2:17. Побачивши ж, розповіли про те, що було сповіщено їм про Немовля Це.

Лк. 2:18. І всі, хто чув, дивувалися тому, що розповідали їм пастухи.

Пастирі ці суть образ духовних пастирів – архієреїв. Отже, архієреї повинні зберігати свою отару і грати, тобто співати щось духовне і навчати народ, і тоді вони удостояться божественних видіннях і чуттях. Віфлієм – значить дім хліба. Який же це інший дім хліба, як не церква, в якій відкладений цей хліб? Отже, справа словесних пастирів – шукати небесний хліб, і, коли побачать цей хліб, обов’язок їхній – проповідувати й іншим, так само, як пастирі, побачивши Немовля, передавали про Нього й іншим.

Лк. 2:19. А Марія зберігала всі слова ці, складаючи в серці Своїм.

Які слова “зберігала” Діва? Інші кажуть, що ті, які сказав Їй Ангел, і ті, які сказали Їй пастирі. Вона зберігала їх і “складала в серці Своєму”, тобто обговорювала і в усіх знаходила одну згідну думку, що Син Її є Бог. А мені здається, що тут словами називаються події; говориться ніби так: Марія “зберігала всі слова”, тобто ті події, про які я тепер кажу, і через те роблю їх словами. Бо подія, коли про неї скажуть, стає словом.

Лк. 2:20. Пастухи ж повернулись, славлячи і хвалячи Бога за все те, що чули й бачили, як було сказано їм.

Пастирі повернулися з вдячністю Богові за все; бо вони не були заздрісні, як юдеї.

Лк. 2:21. А як минуло вісім днів, коли належало обрізати Немовля, дали Йому ім’я Іісус, наречене Ангелом до зачаття Його в утробі.

Коли Закон дав заповіді, тоді порушники їх піддавалися прокляттю. Отже, Господь обрізується, щоб, і в цьому дотримавши Закон і не опустивши нічого із заповіданого ним, викупити нас від прокляття. Нехай посоромляться відтепер ті, котрі кажуть, що втілився примарно, бо як обрізаний, якщо втілився примарно? Досліджувати ж, де знаходиться обрізана частина, марно. Бо не треба вишукувати того, про що Писання промовчало. Та це й зовсім марно. Можна сказати, що вона після відрізання впала на землю й освятила її, так само як кров і вода, що витекли з ребер Його. А Він відомим Йому чином зберіг частку цю неушкодженою і після Воскресіння знову сприйняв її, щоб і в цьому відношенні не опинитися з нестачею; подібно до того, як і ми у воскресінні отримаємо тіло наше цілим і неушкодженим. Зауваж, що Господь зачався не одразу, як Ангел сказав: “і ось, зачнеш” (Лк. 1:31), але після цього, коли забажав. Бо дивись, що тут говорить: “наречене Ангелом до зачаття Його в утробі”. Це видно і з самого виразу, бо не сказав: “зачинаєш”, але “зачнеш”. Із цього можна зробити висновок, що Господь зачався в той час, але не в ту саму хвилину, коли говорив Ангел, а можливо, коли закінчив промову. Втім, ми говоримо це не переконливо.

Лк. 2:22. І коли настали дні очищення їх за законом Мойсеєвим,

Добре сказав: “за законом Мойсея”, бо воістину Діва не мала необхідності чекати днів очищення, яких, у разі народження чоловічої статі, було сорок. У Законі сказано: “жінка зачне, і породить дитя чоловічої статі” (Лев. 12:2); а Діва зачала не від насіння**, а народила від Духа Святого. Тому вона не мала необхідності, а прийшла до храму за бажанням виконати закон. Чому ж у разі народження чоловічої статі днів очищення – сім, а жіночої – вдвічі більше? “Якщо жінка, – сказано, – зачне і народить немовля чоловічої статі, то вона нечиста буде сім днів… Якщо ж вона народить немовля жіночої статі, то під час очищення свого вона буде нечиста два тижні” (Лев. 12:2,5)? Тому що та, хто народила чоловічу стать, вводить у світ іншого Адама, а та, хто народила жіночу стать, народжує іншу Єву – посудину слабку і малосильну, посудину глиняну, розбиту, тростину обману, наставницю неслухняності.

принесли Його до Ієрусалима, щоб поставити перед Господом,

Лк. 2:23. як написано в законі Господньому, щоб усяка дитина чоловічої статі, яка розкриває утробу, була посвячена Господу,

Слова Закону: “щоб усяке немовля чоловічої статі, що розкриває утробу, було посвячене Господу” (Вих. 13:2,12,34:19) справдилися власне на одному Христі, бо Він Сам розкрив утробу Діви, тоді як у інших матерів утробу розкриває чоловік.

Лк. 2:24. і щоб принести в жертву, як сказано в законі Господньому, дві горлиці або двоє голубенят.

Закон (Лев. 12:6-8) наказував приносити пару горлиць як свідчення того, що дітонародження – від чистого шлюбу. Бо про горлицю кажуть, що вона цнотливий птах, бо, втративши свого самця, з іншим не злягається. Якщо ж батьки не мали горлиць, то приносили двох пташенят голубиних, щоб життя цього дитяти послужило до багаточаддя; бо голуб – птах багатоплідний.

Лк. 2:25. Був тоді в Ієрусалимі чоловік, на ім’я Симеон. Він був муж праведний та побожний, що чекав утіхи Ізраїлевої, і Дух Святий був на ньому.

Лк. 2:26. Йому було провіщено Духом Святим, що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього.

Симеон не був священиком, але був людиною боголюбивою; він очікував, що прийде Христос, утішитель євреїв і визволитель від рабства гріховного, а може бути, і від рабства римлян та Іродового. Бо хто увірував у Христа, той воістину вільний і в пошані у царів і всіх людей. Подивися на апостолів. Чи не були вони рабами римлян? А тепер царі римські шанують їх і поклоняються їм. Отже, для них, ізраїльтян, Христос став розрадою.

Лк. 2:27. І прийшов він, натхненний Духом, у храм. І коли батьки принесли Немовля Іісуса, щоб виконати над Ним законний обряд,

Лк. 2:28. він взяв Його на руки, благословив Бога і сказав:

Лк. 2:29. нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром,

Цей Симеон, спонукуваний Духом Святим, зійшов у храм, коли Матір принесла Господа, і, прийнявши Його на руки, сповідує Богом. Бо сказати: “Нині відпускаєш раба Твого, Владико” міг той, хто сповідує, що Він є Господь життя і смерті. Дивись, як святі тіло вважають узами. Тому й каже: “Нині відпускаєш”, дозволяєш ніби від уз. “За словом Твоїм”: говорить про отримане ним пророцтво, що він не помре, поки не побачить Христа. “З миром” замість: у спокої. Бо людина, поки живе, “бентежиться”, як Давид каже (Пс. 38:7); померлий же перебуває в мирі. “З миром” – можна розуміти й інакше, саме: з отриманням очікуваного. Перш, ніж я побачив Господа, я, – каже, – не був спокійний помислами, але чекав на Нього і завжди думав із турботою, коли Він прийде, а тепер, коли я побачив Його, я заспокоївся і перестав думати, я визволяюсь.

Лк. 2:30. бо бачили очі мої спасіння Твоє,

Лк. 2:31. яке Ти приготував перед лицем усіх народів,

“Спасінням” назвав втілення Єдинородного, яке Бог приготував перед усіма віками. “Приготував… це спасіння перед лицем усіх народів”. Бо для того Він втілився, щоб спасти світ і щоб втілення Його явлене було всім.

Лк. 2:32. світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля.

Спасіння це є “світло на просвітлення язичників”, тобто на просвітлення затьмарених язичників, “і на славу… Ізраїлю”, бо Христос є воістину слава ізраїльського народу, тому що від нього Він засяяв, і воістину розсудливий, і велич цього є. Так говорить Симеон. А мені здається, що цьому Симеону личать і слова Давида: “довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє!” (Пс. 90:16).

Лк. 2:33. Йосиф же і Мати Його дивувалися сказаному про Нього.

Лк. 2:34. І благословив їх Симеон і сказав Марії, Матері Його: ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох в Ізраїлі

Симеон благословив обох, а промову звернув до істинної Матері, залишивши уявного батька. “Ось, – каже, – лежить Цей на падіння і на вставання багатьох в Ізраїлі”; “на падіння” невіруючим, а віруючим – “на вставання”. Або інакше: Господь лежить “на падіння” зла, що гніздиться в душах наших, і “на повстання” добра; падає блуд, повстає цнотливість. Можна розуміти і ще інакше: Христос “лежить… на падіння” замість: Сам має постраждати і піддатися смерті, а через Його падіння багато хто має повстати. Отже, після слів: “на падіння” постав крапку, потім починай: “І на повстання багатьох”.

і на знак сперечання,–

“Знамення” є хрест, який досі знаходить протиріччя собі, тобто не приймається невірними. Називається і втілення Господа знаменням, і знаменням дивовижним, оскільки Бог став людиною, а Діва – Матір’ю. І цьому знаменню, тобто втіленню Христа, суперечать. Бо одні кажуть, що тіло – з неба, інші, – що воно примарне, а інші пустословлять ще інше.

Лк. 2:35. і Тобі Самій меч пройде душу,–

Мечем називає, можливо, скорботу, що була під час страждання, а можливо, і спокусу, яка причепилася до Неї, побачивши Господа розп’ятим. Бо Вона, можливо, думала, як був розп’ятий, умертвлений і обпльований Той, Хто народився безсіменно, творив чудеса, воскрешав мертвих.

щоб відкрились помисли багатьох сердець.

Це означає те, що “відкриються і виявляться думки багатьох” тих, хто спокушається, і викриті вони знайдуть швидке подолання. Наприклад, і Ти, Діво, відкриєшся і виявишся у своєму мудруванні про Христа, потім утвердишся у вірі в Нього. Так само і Петро виявився відкинутим; але з’явилася сила Бога, який знову прийняв його через покаяння. І інакше: відкрилися “думки багатьох сердець”, коли виявився зрадник і з’явилися ті, хто любить Його, якими, наприклад, були Йосип, що прийшов до Пілата, і жони, що стояли біля Хреста.

Лк. 2:36. Тут була також Анна пророчиця, дочка Фануїлова, з коліна Асірова, яка досягла глибокої старості, проживши з чоловіком після свого дівоцтва сім років,

Лк. 2:37. вдова років вісімдесяти чотирьох, яка не відходила від храму, постом і молитвою служачи Богові день і ніч.

Лк. 2:38. Прийшовши в той час, вона славила Господа і говорила про Нього всім, хто чекав визволення в Ієрусалимі.

Євангеліст зупиняється на розповіді про Анну, перераховує її батька і коліно, щоб ми знали, що він говорить істину, бо він запрошує немовби багатьох свідків, які знають батька і коліно. Вона разом з іншими “славила Господа”, тобто дякувала Йому, і всім передавала про Господа, що Він є Спаситель і потіха для нас, які чекають на відкуплення.

Лк. 2:39. І коли виконали все за законом Господнім, повернулися до Галілеї, в місто своє Назарет.

Після виконання всього, вони повернулися до Галілеї, до міста свого Назарету, Вифлієм був також їхнім містом, але як вітчизна, а Назарет як місце проживання.

Лк. 2:40. Дитя ж зростало і міцніло духом, сповнюючись премудрості, і благодать Божа була на Ньому.

Іісус “зростав” по тілу. Хоча Він міг би від самої утроби досягти в міру чоловічого віку, але тоді міг би здатися примарою; тому Він росте мало-помалу. З віком проявлялася премудрість Бога Слова. Бо Він був мудрий не через успіх у навчанні; геть така думка! Оскільки ж Він природжену премудрість відкривав мало-помалу, то говориться, що Він встигав і “міцнів духом” відповідно до віку тілесного. Бо якби Він явив усю мудрість у найпершому Своєму віці, то здався б чудовиськом. А тепер, виявляючи Самого Себе, наскільки можна, відповідно до віку, Він виконував домобудівництво, не приймаючи мудрості. Бо що було б досконаліше за досконале з початку? Однак же Він властиву мудрість виявляє мало-помалу.

Лк. 2:41. Щороку батьки Його ходили до Ієрусалима на свято Пасхи.

Лк. 2:42. І коли було Йому дванадцять років, прийшли вони також за звичаєм до Ієрусалима на свято.

Лк. 2:43. Як скінчилися дні свята, і вони повертались, Отрок Іісус залишився в Ієрусалимі; і не помітили того Йосиф і Мати Його,

Лк. 2:44. а думали, що Він іде з іншими. Пройшовши ж день дороги, почали шукати Його серед родичів та знайомих

Іісус разом із батьками ходить до Єрусалима, щоб в усьому показати, що Він ні Богові не опирається, ні вимогам Закону не чинить опір. Коли вони виконали дні, тобто сім днів Пасхи, Він “залишився… в Ієрусалимі”.

Лк. 2:45. і, не знайшовши Його, повернулись до Ієрусалима, шукаючи Його.

Лк. 2:46. Через три дні знайшли Його в храмі, де Він сидів серед учителів, слухав їх і запитував їх;

Лк. 2:47. усі, хто слухав Його, дивувались розумові і відповідям Його.

Міркував із книжниками, даючи їм запитання від Закону. І всі “дивувалися”. Бачиш, як Він встигав у мудрості, так що для багатьох був предметом допитливості й подиву? Бо виявлення мудрості Його є самий успіх Його.

Лк. 2:48. І, побачивши Його, здивувалися; і Мати Його сказала Йому: Чадо! що Ти зробив з нами? Ось батько Твій і Я з великою скорботою шукали Тебе.

Богоматір називає Йосипа батьком, хоча й знала, що він не є батьком. Без сумніву, вона іменує Йосипа батьком Його заради юдеїв, щоб вони не надумали якоїсь нечистої думки щодо Його народження. Інакше: оскільки Йосип докладав батьківської турботи і служіння у вихованні, то пристойно назвала його самим батьком, ніби Дух Святий вшанував його найменуванням батька.

Лк. 2:49. Він сказав їм: навіщо вам було шукати Мене? хіба ви не знали, що Мені повинно бути в тому, що належить Отцю Моєму?

Чому ж вони шукали Його? Невже припускали, що Він, як дитя, загубився або заблукав? Геть така думка! Бо вона не могла прийти ні премудрій Марії, яка отримала незліченні про Нього одкровення, ні Йосипу, якому й самому було відкрито, що Він від Духа Святого. Але вони шукали Його для того, щоб Він якось не відстав від них, щоб якось не залишив їх. А коли знайшли Його, дивись, як Він відповідає їм! Оскільки Діва назвала Йосипа батьком Його, то Він каже: не він, Йосип, Мій справжній батько, хоча Я був у його домі, а Бог – Мій Отець, і тому Я в Його домі, тобто в храмі Його.

Лк. 2:50. Але вони не зрозуміли сказаних Ним слів.

“Але вони не зрозуміли”, що Він сказав їм: бо це була таємниця.

Лк. 2:51. І Він пішов з ними і прийшов у Назарет, і корився їм.

Іісус корився батькам, даючи і нам зразок, щоб ми корилися своїм батькам.

І Мати Його зберігала всі слова ці в серці Своєму.

Діва дотримувалася всього цього; бо справи і слова Отрока були божественні і виявляли в Ньому не дванадцятирічного отрока, а людину абсолютно зрілу.

Лк. 2:52. Іісус же зростав у премудрості і віком,

Для пояснення того, що означає “зростав в премудрості”, євангеліст додає: “і віці”, бо успіх “у віці” називає успіхом “у премудрості”.

в любові у Бога і людей.

тобто творив угодне Богові і гідне від людей; але спершу був приємний перед Богом, а потім перед людьми; бо спершу має догоджати Богові, а потім людям.

* * *

^**В греч. тексте «зачнёт» – σπερματισθῇ, от «семени».

Глава третя

Лк. 3:1. У п’ятнадцятий же рік правління Тиверія кесаря, коли Понтій Пілат правив в Іудеї, Ірод був четвертовладником у Галілеї, Филип, брат його, був четвертовладником в Ітуреї і Трахонітському краї, а Лісаній був четвертовладником в Авілінеї,

Справедливо згадано про час і про володарів, щоб показати, що за Христа припинилося спадкоємство начальників іудейських; оскільки ігемоном був Пілат, людина з іншого народу, четвертовласники – сини Ірода аскалонитянина, і щоб тому за правильне було прийнято, що прийшов Христос, за пророцтвом Яковлевим (Бут. 49:10).

Лк. 3:2. за первосвященників Анни і Каіафи, було слово Боже до Іоанна, сина Захарії, в пустині.

“Було, – сказано, – слово Боже до Іоанна”, щоб ти знав, що він прийшов свідчити про Христа не як самозванець, а тому, що був спонукуваний Духом Божим. Під “словом” розумій або Духа Святого, або повеління Боже. Слово Боже до Іоанна було “в пустелі”. Оскільки діти залишеної церкви***, тобто церкви з поган, були численнішими за дітей “заміжньої” (Іс. 54:1), тобто церкви юдейської, то слово і повеління Боже доречно було до Іоанна, коли він перебував у пустелі.

Лк. 3:3. І він проходив по всій околиці Іорданській, проповідуючи хрещення покаяння для прощення гріхів,

Він проповідував людям “хрещення покаяння”, тобто сповіді. А це хрещення сприяло їм до залишення гріхів, що дарується через хрещення Христове. Бо хрещення Іоаннове не мало залишення гріхів, але вело до залишення, тобто готувало людей до прийняття Христового хрещення, що має залишення гріхів.

Лк. 3:4. як написано в книзі слів пророка Ісаії, котрий говорить: глас вопіющого в пустині: приготуйте путь Господу, прямими зробіть стезі Йому;

Лк. 3:5. кожна долина хай наповниться і всяка гора і горб знизяться, і стануть кривизни прямими, і вибоїсті дороги рівними;

“Путь”, який велить підготувати, є спосіб життя за вченням Христовим; бо Господь незабаром мав проповідувати. “Стежки” суть заповіді Закону, ніби вже стерті. Наказується робити їх “прямими”, бо фарисеї розбещували заповіді. Під “шляхом” можна розуміти і душу, а під “стежками” – помисли і справи. Отже, нам треба готувати душу і робити правильними справи і помисли наші. Потім ніби хтось запитав: як же ми зробимо це? Бо чеснота нелегка для виконання і зустрічає багато підступів і перешкод і від лукавих сил, і від пристрастей, що живуть у нас? Відповідає, що ніщо не буде важко, але все зручно. Бо долини “наповняться”, тобто природні наші сили, що ослабли для добра і прийшли в низький стан, заповняться; “всяка гора і горб”, тобто противні сили і побажання, які здаються нам вкладеними з природою, воістину послабилися: і все зробилося рівним, і криве змінилося на пряме. Бо Христос скасував противні сили, які тут називаються горами і пагорбами, і оживив природні наші спонукання до добра, які євангеліст назвав долинами, що наповнюються. Бо Він для того й втілився, щоб відновити нашу природу у власний її вигляд.

Лк. 3:6. і побачить всяка плоть спасіння Боже (Іс. 40:3-5).

“Побачить всяка плоть, – сказано, – спасіння Боже”, – не іудеї тільки й чужинці, але “всяка плоть”, тому що Євангеліє пронесене по всій землі. Можна було б сказати і багато іншого, але для більшої ясності нехай буде сказано це.

Лк. 3:7.  Іоанн говорив народові, що приходив хреститися від нього: породження єхиднині! хто навчив вас втікати від майбутнього гніву?

Іудеїв називає “породженнями єхидними”, бо вони ображали своїх батьків і матерів; бо ця тварина, – кажуть, – проїдає утробу матері і таким чином народжується. До того ж вони вбивали пророків і вчителів. “Майбутнім гнівом” називає вічне покарання.

Лк. 3:8. Сотворіть же достойні плоди покаяння, і не думайте говорити в собі: отець у нас Авраам, бо кажу вам, що Бог з каміння цього може сотворити дітей Авраамові.

“Достойні плоди покаяння” становлять не тільки віддалення від зла, а й вправу в добрі; бо вчинення добра є воістину плід і породження покаяння. Не починайте говорити в собі, що ви хорошого роду, і, сподіваючись на батьків, не полишайте чесноти. Бог зможе і від “каменів цих… сотворити дітей” патріархові; бо майже подібне до цього Він і раніше створив. Утроба Сарри хоча була твердішою за каміння, проте ж вона отримала благодать дітонародження (Бут. 17:17).

Лк. 3:9. Вже й сокира біля кореня дерев лежить: всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь.

“Сокира” є божественним судом, що вириває негідних із середовища живих. Якщо, – каже, – не покаєтеся, будете позбавлені життя. Сокира лежить “при корені ваших дерев”. Під “коренем” розуміється життя, як ми сказали. Але під “коренем” можна розуміти і спорідненість з Авраамом. Від цієї спорідненості з Авраамом, за апостолом (Рим. 11:21-22), відсікають тих, хто негідний бути його гілками. Покарання – двояке, бо грішний і безплідний не тільки відсікається від спорідненості з праведними, а й у вогонь кидається.

Лк. 3:10. І питав його народ: що ж нам робити?

Лк. 3:11. Він сказав їм у відповідь: у кого дві одежі, той дай тому, хто не має, і в кого є їжа, роби те саме.

Лк. 3:12. Прийшли і митарі хреститися і сказали йому: учителю, що нам робити?

Лк. 3:13. Він відповідав їм: нічого не вимагайте більше того, що призначено вам.

Лк. 3:14. Питали його також і воїни: а що нам робити? І сказав їм: нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платою вашою.

Іоанн напоумляє три розряди тих, хто прийшов до нього: простий клас народу, митарів і воїнів. Простий клас народу він переконує належати до милостині, наказуючи, щоб той, хто має “дві одежі”, дарував незаможному; митарів переконує не стягувати, тобто не вимагати нічого зайвого; воїнів переконує не викрадати, а задовольнятися платнею, яку зазвичай дають від царя. Дивись, як Іоанн простий клас народу, як незлобивих, переконує робити щось добре, тобто приділяти іншим, а митарів і воїнів – утримуватися від зла. Бо ці не були ще здатні, не могли чинити що-небудь добре, а їм достатньо було – не робити зла. Деякі повеління – тому, хто має “дві одежі”, ділитися з тим, хто не має, – розуміють у моральному сенсі. Саме кажуть: дві одежі означають Дух Писання і букву; того, хто має і те, і інше, Іоанн спонукає повідомляти абсолютно нічого тому, хто не має; наприклад, якщо хто розуміє Писання в обох відношеннях, за буквою та за духом, той нехай передає тому, хто не має, нехай навчить незнайомої людини та дасть їй, принаймні, букву.

Лк. 3:15. Коли ж народ чекав і всі думали в серцях своїх про Іоанна, чи не Христос він,–

Лк. 3:16. Іоанн усім відповідав: я хрещу вас водою, але йде Сильніший за мене, у Котрого я недостойний розв’язати ремінь взуття; Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем.

Чеснота Іоанна була настільки висока, що всі думали про нього, чи не він самий Христос? Відкидаючи таку думку, він каже: відмінність між мною і Христом, по-перше, те, що “я хрещу… водою”, а “Він… – Духом… і вогнем”, а інша – те, що “я недостойний навіть розв’язати ремінь взуття” Його. Що означають слова: “хрестити вас Духом Святим і вогнем”, цілком зрозуміло; бо Він послав апостолам Духа, і над ними з’явилися розділені вогняні язики (Діян. 2:3-4). А слова: “недостойний розв’язати ремінь взуття”, очевидно, означають те, що я недостойний поставити себе навіть і в останні раби Його. У більш сокровенному сенсі взуття обох ніг Господа суть – явлення Його з неба на землю і зішестя з землі в пекло. Способу цих двох явищ ніхто не може розв’язати, хоча б подібний був навіть до Іоанна. Бо хто може сказати, як втілився Господь або як зійшов у пекло?

Лк. 3:17. Лопата Його в руці Його, і Він очистить тік Свій і збере пшеницю в засіки Свої, а солому спалить вогнем невгасимим.

Слова: “Лопата Його в руці Його” означають те, що хоча Він і хрестить вас, ви не думайте, що ви вже непокарані; але якщо ви в наступному за цим житті не збережете себе бездоганними, то Він “спалить вас вогнем невгасимим”. Солома є той, хто має безплідний розум і докладає велику турботу тільки про предмети життєві.

Лк. 3:18. І багато іншого благовіствував він народові, повчаючи його.

Бо добре вчення є воістину втіхою і справедливо називається благовістям (Євангелієм).

Лк. 3:19. Ірод же, четвертовладник, якого Іоанн докоряв за Іродіаду, жінку брата його, і за все, що зробив Ірод лихого,

Лк. 3:20. додав до всього іншого і те, що ув’язнив Іоанна в темницю.

Лк. 3:21. Коли ж хрестився весь народ, і Іісус, охрестившись, молився,

Євангеліст до місця вставив тут слово про Ірода. Він ніби так говорить: хоча народ дуже високо думав про Іоанна, але Ірод, “викритий від нього”, до всіх злодіянь своїх “додав… і те, що ув’язнив його в темниці”. Оповідає ніби з глибоким сумом і сильним жалем про те, що Ірод так неправо вчинив з Іоанном, тоді як народ мав про нього високе поняття.

розкрилося небо,

для того, щоб нам показати, що хрещення всім відчиняє небо, замкнене Адамом.

Лк. 3:22. і Дух Святий зійшов на Нього

“Дух Святий зійшов на” Іісуса, щоб ми пізнали з цього, що й на нас, коли хрестимося, приходить Дух. Бо Господь не мав потреби в Дусі, але все творить заради нас і Сам буває первістком в усьому (Кол. 1:18), що ми мали прийняти згодом, щоб бути первістком у багатьох браттях.

в тілесному вигляді, як голуб;

щоб ми навчилися, що нам потрібно бути лагідними і чистими. І як за Ноя голуб зображував заспокоєння гніву Божого (Бут. 8:8-11), так і тут Дух Святий, потопивши гріх, примирив нас із Богом.

і був голос з неба, Який говорив: Ти Син Мій Улюблений;

І Син чує голос, від Отця виголошений, щоб показати, що і нам, хто хреститься, він дарував синоположення.

в Тобі Моє благовоління!

– у Тобі Я заспокоївся.

Лк. 3:23-38. Іісус, починаючи Своє служіння, був років тридцяти, і був, як думали, син Йосифів, Іліїв, Матфатів, Левіїв, Мелхіїв, Іаннаїв, Йосифів, Маттафіїв, Амосів, Наумів, Еслімів, Наггеїв, Маафів, Маттафіїв, Семеіїв, Йосифів, Іудин, Іоаннанів, Рисаїв, Зоровавелів, Салафіїлів, Ниріїв, Мелхіїв, Аддіїв, Косамів, Елмодамів, Ірів, Іосіїв, Єлієзерів, Іорімів, Матфатів, Левіїв, Симеонів, Іудин, Йосифів, Іонанів, Єліакимів, Мелеаїв, Маїнанів, Маттафаїв, Нафанів, Давидів, Ієссеїв, Овідів, Воозів, Салмонів, Наассонів, Амінадавів, Арамів, Єсромів, Фаресів, Іудин, Яковів, Ісааків, Авраамів, Фаррин, Нахорів, Серухів, Рагавів, Фалеків, Єверів, Салинів, Каїнанів, Арфаксадів, Симів, Ноїв, Ламехів, Мафусалів, Єнохів, Іаредів, Малелеїлів, Каїнанів, Єносів, Сифів, Адамів, Божий

Господь охрестився, маючи тридцять років, тому що цей вік є найдосконаліший, і в ньому людина виявляється поважною або непридатною. Лука подає родовід Господа в порядку зворотному, порівняно з євангелістом Матвієм (Мф. 1:1-16), щоб показати, що Той, Хто народжений нині по плоті, є від Бога, – бо дивись, як родовід сходить до Бога, – і водночас, щоб ми знали, що Він воплотився для того, аби всіх посередних батьків піднести до Бога і зробити синами. Можу сказати й інакше: народження Господа, як безнасінне, зустрічало невіру. Тому євангеліст, бажаючи показати, що і в інший час людина була без насінини, від нижчих сходить до Адама і Бога. Він каже ніби так: якщо ти не віриш, як другий Адам народився без насіння, то, прошу, звернися розумом до першого Адама, і ти знайдеш, що він створений Богом без насіння, і після цього не будь невірним. Дехто запитує: як Матвій називає Йосипа сином Яковлевим, а Лука – Ілієвим? Бо неможливо, – кажуть, – одному й тому самому бути сином двох батьків. На це відповідають, що Яків та Ілій були єдиноутробні брати, але від різних батьків, що, після смерті Ілія, дружину його взяв Яків, щоб породити від неї дітей, і що тому Йосип називається сином Яківловим по природі, а Ілієвим – за Законом. Бо Яків справді породив його за природою, і він був рідний син його, а сином Ілієвим він був тільки за Законом. Бо Закон наказував, щоб жінка померлого бездітним сполучалася з його братом, і щоб народжене від цього союзу вважалося дитям померлого (Повт. 25:5-6), хоча за природою воно було від живого. Тому євангелісти говорять вірно, і не суперечать один одному. Матвій записав природного батька Йосипа, а Лука – того, хто належить йому батьком за Законом, тобто Ілія; а обидва показують, що Господь народився для того, щоб освятити природу і Закон.

* * *

^{***по церковно-слов’янській – порожній.}

Глава четверта

Лк. 4:1. Іісус, сповнений Духа Святого, повернувся від Іордану і поведений був Духом у пустиню.

Господь хрестився для того, щоб освятити води для нас, які мають скуштувати благодаті. Після Хрещення “поведений був Духом у пустиню”, бо Дух Святий вводив Його в боротьбу проти диявола. Йде “в пустиню” потім, щоб дати дияволу привід до нападу на Себе, бо він приступає до нас особливо тоді, коли ми усамітнилися.

Лк. 4:2. Там сорок днів Він був спокушуваний дияволом і нічого не їв у ці дні і по їх закінченні наостанку зголоднів.

Постує “сорок днів” і не перевищує міри посту Мойсея та Іллі, щоб тим не подати сатані думку, що Він більший за них, але щоб він приступив до Нього, думаючи, що і Він – людина, а водночас і для того, щоб не здатися таким, що воплотився тільки примарно. “Спокушається” після Хрещення, щоб нам показати, що після хрещення нас зустрінуть спокуси. Поститься тому, що піст є велика зброя у спокусах, і тому, що після хрещення нам слід віддаватися не чуттєвим насолодам, а посту.

і по їх закінченні наостанку зголоднів.

Лк.4:3. І сказав Йому диявол: якщо Ти Син Божий, то звели каменю цьому, щоб став хлібом.

Лк.4:4. Іісус відповів йому: написано, що не хлібом єдиним житиме людина, а всяким словом Божим (Повт. 8:3).

Лк. 4:5. І, вивівши Його на високу гору, диявол показав Йому всі царства світу в одну мить,

Лк. 4:6. і сказав Йому диявол: Тобі дам владу над усіма цими царствами і славу їхню, бо вона мені передана, і я кому схочу, даю її;

Лк. 4:7.отже, якщо Ти поклонишся мені, то все буде Твоє.

Лк. 4:8. Іісус сказав йому у відповідь: відійди від Мене, сатана; написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому єдиному служи (Повт. 6:13).

Ворог нападає на Нього спочатку пересиченням, як і на Адама (Бут. 3), потім – любостяжанням, “показавши Йому всі царства”. Як показав? Деякі кажуть, що представив Йому їх у думці. Але я думаю, що не в думці, а чуттєво показав Йому їх, підставивши перед очима в примарі, а не в уяві Господа.

Лк. 4:9. І повів Його до Ієрусалима, і поставив Його на крилі храму, і сказав Йому: якщо Ти Син Божий, кинься звідси вниз,

Лк. 4:10. бо написано: Ангелам Своїм заповість про Тебе зберегти Тебе;

Лк. 4:11. і на руках понесуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю (Пс. 90:11).

Далі, нападає на Нього марнославством, бо каже: “якщо Ти Син Божий, кинься… вниз”. Пустословив це, пестячи Його, щоб Він, обманувшись лестощами і бажаючи показати Себе Сином Божим, кинувся вниз і таким чином відкрився перед ним, хто Він. Але дивись, як Господь вражає його Писанням.

Лк. 4:12. Іісус відповів йому: сказано: не спокушай Господа Бога твого (Повт. 6:16).

бо ніхто не повинен наражати себе на очевидну небезпеку в самообмані, що Бог йому допоможе. Зауваж і те, що знати Писання вельми корисно; бо і Господь вразив сатану Писаннями. “Не хлібом одним житиме людина”, це – Мойсеєвий вислів про манну (Повт. 8:3), бо хоча манна була не хліб, проте ж, живила народ. Так само Мойсеєві вислови і ці: “Господу Богу твоєму поклоняйся” і “не спокушай” (Повт. 6:13,16).

Лк. 4:13. І, закінчивши всі спокушування,

Хоча Господь був спокушений трьома спокусами, проте Лука каже, що Він закінчив усю спокусу, бо підстави всіх спокус – це три ці: пересичення, любостяжаніє, марнославство. Спокусу пересичення Господь відбив словами: “не хлібом одним житиме людина”. Перш за інші спокуси навів цю спокусу на Нього, як і на Адама. Бо Адама він не міг заштовхнути ні хтивістю, тому що Адам, будучи один, не мав проти кого б бажати більше; ні гнівом, тому що не було на кого йому гніватися; ні заздрістю; а заштовхнув його обжерливістю. Спокусу користолюбства Господь відбив тим, що не впав, не поклонився перед ним. Бо, коли він чуттєво показав усі царства в примарі, Господь не підкорився йому. Дехто розумів це про царства не чуттєві, а мислимі, що він, наприклад, показав Йому царство нестриманості, царство заздрості й узагалі всіх гріхів і говорив Йому наче так: якщо Ти хочеш царювати над усіма пристрастями й на те прийшов, щоб полонити одержимих мною, то впади та вклонись мені, й одержи всіх, над якими я царюю. Господь хоче царювати і на те прийшов, але царювати не з гріхом, не без боротьби, але після подвигу і перемоги. Так розуміли деякі. Кому завгодно, нехай так і розуміють. Відбив Господь і спокусу марнославства словами Писання. Господи, визволи нас від цих трьох глав змія!

диявол відійшов від Нього до часу.

Лк. 4:14. І повернувся Іісус в силі духу до Галілеї; і рознеслася чутка про Нього по всьому краю.

Лк. 4:15. Він учив у синагогах їхніх, і всі Його прославляли.

“Повернувся Іісус в силі духу”. Мені здається, що Іісус повернувся в стані натхнення, бо це значить “у силі духу”. Глибоко слухай Писання, бо тоді написано: “в силі духу”, коли Він переміг спокусника і явив силу Свою.

Слова: “відійшов від Нього до часу” мають такий зміст: диявол нападає на Господа двома відчуттями, – задоволенням і скорботою; задоволенням він напав на Господа, наприклад, на горі; а відступив “від Нього до часу”, тобто до часу Хреста, бо тоді мав намір напасти на Нього скорботою.

Лк. 4:16. І прийшов у Назарет, де був вихований, і увійшов, за звичаєм Своїм, в день суботній у синагогу, і встав читати.

Господь побажав явити Себе ізраїльтянам, бо й помазаний був від Бога й Отця на те, щоб спасти тих, хто живе в піднебесній. Дивно влаштовує Він це. Перш за інших Він з’являється жителям Назарету, з якими був вихований, щоб і нас навчити, що треба благодійничати насамперед своїм і навчити їх, а потім виливати людинолюбство і на інших.

Лк. 4:17. Йому подали книгу пророка Ісаії; і Він, розкривши книгу, знайшов місце, де було написано:

Коли подали Йому книгу, Він її розгнув і знайшов не те, що випадково трапилося, але чого Сам бажав. Бо не думай, ніби Він відкрив книгу і випадково знайшлося те місце, в якому написано про Нього; це сталося за Його бажанням. Що ж було написано?

Лк. 4:18. Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити змучених на волю,

“Дух Господній… помазав Мене”, тобто посвятив Мене, поставив Мене на благовістя “убогим”, тобто язичникам, які, не маючи ні закону, ні пророків, справді були у великій убогості. “Розбиті серцем” були, можливо, ізраїльтяни, у яких серце спочатку було велике і високе і було домом Божим, а згодом, коли вони стали служити ідолам і грішити по-різному, серце їхнє розтрощилося і розбудувалося, ставши замість дому Божого вертепом розбійників. Отже, Господь прийшов, щоб і їх зцілити, і дати “полоненим визволення” і “сліпим прозріння”, язичникам і ізраїльтянам. Бо обидві ці частини були і полоненими в сатани, і сліпими. Можна розуміти це і про мертвих. Бо і вони, будучи полоненими, і розбитими, через Воскресіння звільнилися з-під влади пекла.

Лк. 4:19. проповідувати літо Господнє сприятливе (Іс. 61:1-2).

Проповідував “літо Господнє сприятливе”. Що ж це за літо сприятливе? Можливо, і майбутній вік, про який Господь проповідував, кажучи: “І в той день ви не спитаєте Мене ні про що” (Ін. 16:23), і знову: “настає час… коли мертві… оживуть” (Ін. 5:25). Але приємне літо є і час пришестя Господа у плоті. Про нього Павло каже: “у сприятливий час… тепер і в день спасіння” (2Кор. 6:2).

Лк. 4:20. І, згорнувши книгу і віддавши служителю, сів, і очі всіх в синагозі були звернені до Нього.

Лк. 4:21. І Він почав говорити їм: нині справдилося писання, яке ви слухали.

Прочитавши це, Він сказав: “нині справдилося писання, яке ви слухали”, очевидно, вказуючи в Собі слухачам Того, про Кого це писано.

Лк. 4:22. І всі засвідчили Йому це, і дивувалися словам благодаті, що виходили з уст Його, і говорили: чи ж не Йосифів це син?

Народ, слухаючи промову Христову, дивувався “словам благодаті”; дивуючись же, насміхався з Нього, кажучи: “Хіба це не син тесляра?”. Тим часом, що перешкоджало бути Йому гідним здивування і поклоніння? Чи не бачиш, які творить Він діла? Чи не чуєш, які Він говорить промови? Незважаючи на те, ти висміюєш батька Його? Про них-то, як не можна більш справедливо, можна сказати: “народе безумний й безсердий, який має очі й не бачить, має вуха й не чує” (Єр. 5:21). Що ж говорить їм Господь?

Лк. 4:23. Він сказав їм: звичайно, ви скажете Мені приказку: лікарю, зціли Самого Себе, зроби і тут, на Твоїй батьківщині, те, що, ми чули, було в Капернаумі.

“Звичайно, ви скажете Мені:… зроби і… на батьківщині” Своїй ті самі чудеса, які й у Капернаумі зробив. Бо це означає: “лікарю! зціли Самого Себе”. Це була загальна в юдеїв приказка, яку вони звертали до хворих лікарів.

Лк. 4:24. І сказав: істинно кажу вам: ніякого пророка не приймають на батьківщині своїй.

Але Я кажу вам, що Я зробив би багато знамень і у вас, Моїх співвітчизників, але знаю загальну пристрасть, яка з усіма трапляється, – нехтувати і найвідмінніші справи, щойно вони перестають бути рідкісними, а стають загальними та звичними, і коли всі можуть вільно насолоджуватися ними. Бо люди завжди мають звичай піклуватися про рідкісне і дивне і йому дивуватися, а загальне і звичайне – зневажати. Тому жоден пророк не цінується у своїй батьківщині, але якщо він прийде з якоїсь іншої країни, йому дивуються.

Лк. 4:25. Поправді кажу вам: багато вдів було в Ізраїлі за днів Іллі, коли небо замкнулося на три роки і шість місяців, так що настав великий голод по всій землі,

Лк. 4:26. і до жодної з них не був посланий Ілля, а тільки до вдови в Сарепту Сидонську;

Так і Іллю вдови юдейські не прийняли, а сарептяниця прийняла (1Царів. 17:9-16).

Лк. 4:27. багато також було прокажених в Ізраїлі за пророка Єлисея, і жоден з них не очистився, крім Неємана сіріянина.

І Єлисей очистив від прокази чужинця, тому що цей виявив віру до нього (2Царів. 5:8-14), тоді як знайомі співвітчизники його не вірили йому, і тому не очищалися. Так само і ви, співвітчизники Мої, вважаєте Мене гідним не подиву, а презирства, а тому і Я знамень не творю. Жителі ж Капернаума вважають Мене гідним подиву, і Я знамення творю, і прийнятий ними.

Лк. 4:28. Почувши це, всі в синагозі наповнились гнівом

Лк. 4:29. і, вставши, вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його;

Лк. 4:30. Він же, пройшовши серед них, відійшов.

Ті, хто чули це в синагозі, сповнювалися люттю, що варте подиву, і думали кинути Його зі скелі. “Але Він, пройшовши серед них”, пішов, не тому, втім, ніби Він утікав від страждань, а тому, що чекав певного часу. Бо Він прийшов постраждати за нас; а тепер, коли ще починалася Його проповідь, Йому не треба було віддавати Себе на смерть, але тоді померти, коли вже навчить достатньо. Із цього ясно, що коли Він був розп’ятий, не проти Його волі був розп’ятий, але добровільно віддав Себе на смерть.

Знай, що батьківщина пророків – синагога юдейська, у якої вони в безчесті. Нею пророки не прийняті, а ми чужорідні прийняли їх. Бо вдовиця, тобто церква з язичників, прийняла Іллю, тобто пророче слово, коли в Юдеї був голод духовний, тобто голод “чути слова” Божого (Ам. 8:11). Про цю вдовицю говорить пророк: “в покиненої буде більше синів від синів заміжньої” (Іс. 54:1), і в іншому місці: “аж неплідна сімох породила, а многодітна знесиліла” (1Сам. 2:5).

Лк. 4:31. І прийшов у Капернаум, місто Галілейське, і навчав їх у дні суботні.

Лк. 4:32. І дивувалися вченню Його, бо слово Його було з владою.

Лк. 4:33. Був у синагозі чоловік, що мав духа нечистого, і він закричав гучним голосом:

Лк. 4:34. облиш; що Тобі до нас, Іісусе Назарянине? Ти прийшов погубити нас; знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий.

Лк. 4:35. Іісус заборонив йому, сказавши: замовкни і вийди з нього. І біс, кинувши його посеред синагоги, вийшов з нього, анітрохи не пошкодивши йому.

Лк. 4:36. І усіх охопив жах, і міркували між собою: що це значить, що Він з владою і силою наказує нечистим духам і вони виходять?

Лк. 4:37. І розійшлася чутка про Нього по всіх місцях того краю.

Оскільки ні розум, ні вчення не привертають невірних до віри, то Господь приєднує чудотворення, як найдієвіший засіб. Отже, творить чудеса в Капернаумі, бо жителі цього міста були найневірніші і для віри потребували багатьох чудес. Отже, коли Він достатньо навчив, і до того ж як той, хто має владу (бо Він не казав: “Це говорить Господь”, але: “Я кажу вам”, бо Він був не з-поміж пророків, але істинний Син Божий), після цього приєднує і чудо, а саме: зцілює того, кого мучив біс. Біс спочатку виявляє ворожнечу, щоб свідчення його було достовірніше, потім наводить свідчення: “знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий”. Спочатку докоряє Йому: навіщо Ти прийшов сюди погубити нас? Потім пестить Його, думаючи, що Господь, захоплений ласкою, залишить його. Але Господь, навчаючи не користуватися свідченням і поданням від біса, каже: “замовкни і вийди з нього”. Втім, дозволяє бісу повалити людину, щоб присутні дізналися, що вона справді має біса, якому і слова належали, хоча знаряддям був язик людини. І всі говорили один одному, дивуючись тому, що трапилося, і кажучи: що це за слово, тобто що це за наказ, яким Він наказує: вийди з нього і замовкни?

Знай же, що й нині багато хто має бісів, саме ті, котрі виконують побажання бісів; наприклад, хто гнівливий, той має біса гніву. Але коли прийде Іісус у синагогу, тобто коли розум буде зосереджений, а не розпорошений, тоді скаже бісу гніву, досі неприборканому: “Замовкни”, і він негайно вийде з людини, кинувши її на середину. Що ж значить кинути на середину, знай: людина повинна бути ні абсолютно гнівливою і дратівливою, бо це властиво звірам, ні абсолютно не гнівною, бо це властиво байдужому, але йти середнім шляхом і мати гнів проти злоби. Отже, коли дух лукавий кине кого-небудь на середину, то йде від нього.

Лк. 4:38. Вийшовши з синагоги, Він увійшов у дім Симона; теща ж Симонова лежала в сильній гарячці; і благали Його за неї.

Лк. 4:39. Підійшовши до неї, Він заборонив гарячці; і покинула її. Вона ж відразу встала і служила їм.

Господь усіх харчувався гостинністю учнів, подібно як і тепер Він прийнятий Петром і зцілює тещу його, щоб і тебе навчити не відмовлятися від прихильності бідних. Не просто зцілює її від хвороби, але надає їй міцне здоров’я і силу для служіння. Якщо й ми приймемо Його, Він вгасить нашу гарячку, гарячку гніву й небажання, і виправить нас так, що ми в змозі будемо служити Йому, тобто робити угодне Йому.

Лк. 4:40. Коли ж заходило сонце, всі, хто мав хворих на різні недуги, приводили їх до Нього, і Він, покладаючи на кожного з них руки, зціляв їх.

Подивися, прошу тебе, і на віру народу, як він і “при заході… сонця” приносив хворих і не утримувався часом.

Лк. 4:41. Виходили також і біси з багатьох з криком і говорили: Ти Христос, Син Божий. А Він забороняв їм казати, що вони знають, що Він Христос.

Не дозволяє бісам говорити так тому, що не потребує похвали від нечистих, бо “неприємна похвала у вустах грішника” (Сир. 15:9), так і тому, що не хоче розпалити в євреях заздрості за похвали Йому від усіх.

Лк. 4:42. А як настав день, Він, вийшовши з дому, пішов у безлюдне місце, а народ шукав Його і, прийшовши до Нього, затримував Його, щоб не йшов від них.

Лк. 4:43. Він же сказав їм: і іншим містам Я повинен благовістити Царство Боже, бо на те Я посланий.

Лк. 4:44. І проповідував у синагогах галілейських.

Народ шукає Його, хоча Він пішов у порожнє місце, і утримує Його. Але Він не обмежується одним місцем, а каже, що Мені треба благовістити “Царство Боже… і іншим містам”. Тож і нам не повинно бути ледачими, не задовольнятися одним місцем ув’язнення, але всюди обходити, щоб комусь принести користь.

Глава п’ята

Лк. 5:1. Одного разу, коли народ тиснувся до Нього, щоб слухати слово Боже, а Він стояв біля озера Геннісаретського,

Лк. 5:2. і побачив Він два човни, що стояли на озері; а рибалки, вийшовши з них, промивали сіті.

Лк. 5:3. Увійшовши в один з човнів, який належав Симонові, Він просив його відпливти трохи від берега і, сівши, повчав народ з човна.

Господь тікає від слави, а вона тим більше переслідує Його. Коли народ тіснився біля Нього, Він сходить на корабель, щоб з корабля навчати тих, хто стояв на березі моря, так що всі перебували перед Його обличчям, і ніхто не пішов за спину.

Лк. 5:4. Коли ж перестав учити, сказав Симонові: відпливи на глибину і закиньте сіті свої для лову.

Лк. 5:5. Симон сказав Йому у відповідь: Наставнику! ми трудилися всю ніч і нічого не піймали, але по слову Твоєму закину сіть.

Лк. 5:6. Зробивши це, вони піймали дуже багато риби, аж проривалася сіть у них.

А за те, що Він навчав з корабля, Він не залишив власника його без нагороди. Він навіть подвійно його облагодіяв: обдарував його безліччю риб і зробив Своїм учнем. Здивуйся спостереженню Господа, як Він кожного привертає через властивий і споріднений йому засіб, наприклад: волхвів – за допомогою зірки, а рибалок – за допомогою риб. Поміть і лагідність Христа, як Він благає Петра відплисти від землі, бо “просив”, розумій, замість “благав” ****, і те, яким покірливим був Петро: Людину, Котрої не бачив, він прийняв на свій корабель, і в усьому йому підкоряється. Коли Цей сказав йому, щоб він відплив на глибину, той не обтяжився, не сказав: Всю ніч я трудився і нічого не здобув, і Тебе тепер послухаю, і вдамся до нових трудів? Нічого такого він не сказав, але навпаки: “по словву Твоєму закину сіть”. Так Петро був теплий у вірі і перед вірою!

Лк. 5:7. І дали знак товаришам з іншого човна, щоб прийшли допомогти їм; і прийшли, і наповнили обидва човни так, що вони почали тонути.

За те й спіймав він стільки риб, що не міг один витягнути їх, а знаками запросив і співучасників, тобто спільників, що були на іншому кораблі. Знаками запросив їх тому, що вражений надзвичайною ловлею не міг говорити.

Лк. 5:8. Побачивши це, Симон Петро припав до колін Іісуса і сказав: Господи! вийди від мене, бо я чоловік грішний.

Далі, Петро в глибокому благоговінні просить Іісуса зійти з корабля, кажучи про себе, що він грішник і недостойний бути разом із Ним.

Лк. 5:9. Бо жах охопив його і всіх, що були з ним, від того улову риби, який зловили;

Лк. 5:10. також і Якова та Іоанна, синів Зеведеєвих, які були товаришами Симона. І сказав Іісус Симонові: не бійся; віднині будеш ловцем людей.

Лк. 5:11. І витягнувши обидва човни на берег, залишили все і пішли за Ним.

Якщо хочеш, розумій це і в переносному сенсі. Корабель є синагога юдейська. Петро представляє образ учителів Закону. Учителі, що були до Христа, всю ніч трудилися (бо час до пришестя Христового – ніч) і нічого не досягли. А коли прийшов Христос і настав день (Рим. 13:12), то апостоли, поставлені на місце законовчителів, “за словом”, тобто за заповіддю Його, закидають мережу Євангелія і ловлять безліч людей. Але апостоли самі не можуть витягнути сітку з рибами, а запрошують і співучасників своїх, і спільників, і тягнуть разом із ними. Це суть пастирі і вчителі церков усіх часів; вони, викладаючи і пояснюючи вчення апостольське, допомагають апостолам ловити людей. Зверни увагу і на вираз: “закинули сіть”. Бо Євангеліє є сіткою, що має виклад мови смиренний, простий і наближений до простоти слухачів; тому й говориться, що воно закинуте. Якщо ж хтось скаже, що через закидання сітки позначається глибина думок, то і з цим можна погодитися. Отже, виповнилося слово пророка, який сказав: “Оце Я пошлю по численних рибалок, говорить Господь, і виловлять їх, немов рибу, а потому пошлю по численних мисливців, і повиловлюють їх з усіх гір, і з усякого взгір’я, і зо скельних розщілин” (Єр. 16:16). Рибалками назвав він святих апостолів, а ловцями – правителів і вчителів церкви наступних часів.

Лк. 5:12. Коли Іісус був в одному місті, прийшов чоловік увесь в проказі і, побачивши Іісуса, упав ниць і благав Його: Господи! якщо Ти хочеш, можеш мене очистити.

Прокажений цей гідний подиву, бо має про Господа думку, гідну Бога, і каже: “якщо хочеш, можеш мене очистити”. Це показує, що він думає про Христа як про Бога. Бо він прийшов не як до лікаря (бо проказа невиліковна руками лікарів), але як до Бога; бо Йому Одному можливо зцілювати від такого роду хвороб.

Лк. 5:13. Він простяг руку, доторкнувся до нього і сказав: хочу, очисться. І відразу проказа зійшла з нього.

Господь “торкається” до нього не без причини. Але оскільки, за Законом, той, хто торкався прокаженого, вважався нечистим, то, бажаючи показати, що Він не має потреби дотримуватися подібних дрібних приписів Закону, але Сам є Господь Закону, і що чистий анітрохи не опоганюється тим, хто видається нечистим, але що проказа душевна, саме вона, опоганює, – з цією метою доторкається, а водночас і для того, щоб показати, що свята Плоть Його має Божественну силу очищати й дарувати життя, як істинна Плоть Бога Слова.

Лк. 5:14. І Він звелів йому нікому не говорити, а піти показатися священникові і принести жертву за очищення своє, як повелів Мойсей, на свідчення їм.

Заповідує прокаженому не розповідати нікому про Нього для того, щоб нас навчити не шукати похвали від тих, кому добродійничаємо, а каже: піди, покажися священикові, і принеси дар на свідоцтво їм. Бо Закон був такий, щоб священик оглядав прокажених і визначав, чи очистилися вони, і якщо прокажений очистився за сім днів, він залишався в середині міста, а якщо ні – його виганяли (Лев. 13). Тому-то Господь сказав: йди, покажися священикові і принеси дар. Який же був дар? Два птахи (Лев. 14). Що значить: “на свідчення їм”? Значить – на докір їм і осуд; щоб, якщо будуть звинувачувати Мене, як злочинця Закону, переконалися, що Я не переступаю його, переконалися з наказу тобі принести дар, заповіданий Мойсеєм. До речі, можна сказати і про те, як ці два птахи приносилися Богові. Одного птаха заколювали, і кров його брали в нову глиняну посудину; потім обидва крила іншого птаха вмочували в кров і таким чином відпускали птаха живим. Цим зображувалося те, що мало збутися на Христі. Два крила суть дві природи Христа, Божественна і людська, з яких одна була заклана, тобто людська, а інша залишилася живою. Бо природа Божественна перебувала безпристрасною, помазавшись кров’ю природи постраждалої і страждання сприйнявши на себе. Кров Господню прийняла нова глиняна посудина, тобто новий народ з язичників, здатний до прийняття Нового Завіту. Дивись: коли хто вже очиститься від прокази, тоді гідний приносити цей дар, тобто заколювати Христа і священнодіяти. Бо прокажений і нечистий по душі не може бути удостоєний приносити такі дари, тобто приносити Тіло і Кров Господню, поєднані з Божественною природою. Слухай і те, яку невимовну перевагу має Господь над Мойсеєм. Мойсей, коли сестра його вражена була проказою, не міг вилікувати її, хоча багато молився (Чис. 12:10-15), а Господь очистив прокаженого одним словом.

Лк. 5:15. Але тим більше розповсюджувалася чутка про Нього, і сходилося до Нього безліч народу послухати і зцілитися від недугів своїх.

Лк. 5:16. А Він відходив у безлюдні місця і молився.

Зауваж і смиренність Господа, як Він, коли народ бажав торкатися до Нього, з особливою охотою проводив час у пустинях і молився. Так Він у всьому подавав нам взірець – молитися наодинці й ухилятися від слави.

Лк. 5:17. Одного дня, коли Він вчив, і сиділи тут фарисеї і вчителі закону, що поприходили з усіх місць Галілеї та Іудеї і з Ієрусалима, і сила Господня являлася в зціленні хворих,– –

Лк. 5:18. ось, принесли деякі на постелі чоловіка, який був розслаблений, і намагалися внести його в дім і покласти перед Іісусом;

Лк. 5:19. і, не знайшовши де пронести його через багатолюдність, вилізли на дім і через покрівлю спустили його з постіллю на середину перед Іісусом.

Лк. 5:20. І Він, бачачи віру їхню, сказав чоловікові тому: прощаються тобі гріхи твої.

Перед зборами ворогів Господу потрібно було зробити якесь новітнє знамення. Тому Він зцілює людину, яка хворіє на невиліковну хворобу, щоб через зцілення такої хвороби зцілити і невиліковне безумство фарисеїв. Спочатку Він лікує хвороби душі, сказавши: “Прощаються тобі гріхи твої, – щоб ми знали, що багато хвороб народжуються від гріхів”, – а потім зцілює і неміч тіла, бачачи віру тих, хто приніс. Бо Він часто по вірі одних спасає інших.

Лк. 5:21. Книжники і фарисеї почали міркувати, кажучи: хто Цей, що богохульствує? хто може прощати гріхи, крім одного Бога?

А фарисеї кажуть: що Він вимовляє хули? “Хто може прощати гріхи, крім одного Бога?” Кажуть вони це, засуджуючи Його на смерть. Бо Закон наказував карати смертю того, хто скаже хулу на Бога (Лев. 24:16).

Лк. 5:22. Іісус, зрозумівши міркування їхні, сказав їм у відповідь: що ви помишляєте в серцях ваших?

Господь, щоб показати їм, що Він є істинний Бог і не видає Себе за Бога через марнославство, переконує їх іншим знаменням. Він Сам дізнається, про що вони думали в собі. Звідси цілком очевидно, що Він Бог, бо пізнавати серця властиво Богові (1Хрон. 28:9; 2Хрон. 6:30).

Лк. 5:23. Що легше сказати: прощаються тобі гріхи твої, чи сказати: встань і ходи?

Лк. 5:24. Але щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи,– сказав Він розслабленому: тобі кажу: встань, візьми постіль твою та йди в дім твій.

Лк. 5:25. І він відразу встав перед ними, взяв те, на чому лежав, і пішов до дому свого, славлячи Бога.

Лк. 5:26. І жах охопив усіх, і славили Бога і, сповнені страху, говорили: дивні діла бачили ми нині.

Отже, Він каже: що вам здається зручнішим – гріхи відпустити чи тілу дати здоров’я? Звичайно, на вашу думку, відпущення гріхів видається зручнішим, як справа невидима й непомітна, хоча вона важча, – а одужання тіла видається важчим, як справа видима, хоча, власне кажучи, воно зручніше. Однак Я зроблю і те, і інше, і через зцілення тіла, що для вас здається найважчим, засвідчу і в зціленні душі, яке хоча й важке, але, як невидиме, вам видається зручним. Дивись: гріхи залишаються на землі. Бо поки ми перебуваємо на землі, ми можемо загладити наші гріхи, а після того, як переселимося з землі, ми вже не можемо самі загладити наших гріхів сповіддю: бо двері замкнені. Але про цей предмет ми сказали ширше в поясненні інших євангелістів (див. Мф. 9, Мк. 2).

Лк. 5:27. І після цього вийшов Іісус і побачив митаря на ім’я Левій, що сидів біля митниці, і сказав йому: йди за Мною.

Матвій не прикриває, але прямо оголошує своє ім’я, кажучи: “Іісус побачив людину, що сиділа біля збору мита, на ім’я Матвія” (Мф. 9:9). Але Лука і Марк, з поваги до євангеліста, виставляють інше ім’я його, саме Левій.

Лк. 5:28. І він, покинувши все, встав і пішов услід за Ним.

Подивуйся людинолюбству Божому, як Він викрадає посудини лукавого. Бо митар – посудина лукавого і звір лукавий. Ті, хто зазнав жорстокості збирачів, знають це. Бо митарі – це ті, котрі відкуповують народні податі, щоб через те отримати вигоду і сплатити повинності за власні душі.

Лк. 5:29. І влаштував Йому Левій в домі своїм велику гостину; і там було багато митарів та інших, які возлежали з ними.

Господь не тільки Матвія здобув, але намагався здобути й інших митарів, з якими Він обідав. Бо Він для того й благоволив їсти з ними, щоб привернути і їх.

Лк. 5:30. Книжники ж і фарисеї нарікали і говорили учням Його: чому ви їсте і п’єте з митарями та грішниками?

Лк. 5:31. Іісус же сказав їм у відповідь: не здорові мають потребу в лікареві, а недужі;

Лк. 5:32. Я прийшов покликати не праведників до покаяння, а грішників.

Дивись же, що чують фарисеї, які звинувачували Його. Я, – каже, – не прийшов покликати праведників, тобто вас, які самі себе робите праведниками, а “прийшов покликати… грішників”, не для того, втім, щоб вони залишалися грішниками, але щоб вони покаялися. І інакше: Я не прийшов праведних покликати, бо не знаходжу їх, бо всі згрішили (Пс. 13:1-3); якби можна було знайти праведних, Я не прийшов би. Митар же є й усякий, хто працює на князя світу і вносить подать плоті. Обжерливий платить подать плоті стравами, блудник – нечистими зв’язками, інший – іншим. Коли ж Господь, тобто Євангельське Слово, побачить його, що “сидить при збиранні мита”, тобто не процвітає, не йде вперед і не трудиться над більшим злом, а нібито не дієвий, то відверне його від зла, і він послідує за Іісусом та прийме Господа в дім душі своєї. А фарисеї, пихаті й відсічені біси (бо фарисей означає відсічений від інших), нарікають на те, що Він їсть із грішниками.

Лк. 5:33. Вони ж сказали Йому: чому учні Іоаннові часто постять та моляться, також і фарисейські, а Твої їдять і п’ють?

Лк. 5:34. Він же сказав їм: чи можете примусити синів чертога весільного поститися, коли з ними наречений?

Лк. 5:35. Але прийдуть дні, коли заберуть від них нареченого, і тоді поститимуть в ті дні.

Про це ми сказали в поясненні на Євангеліє від Матвія (див. гл. 9) скажемо коротко, що синами шлюбу називає апостолів. Пришестя Господа уподібнюється шлюбу, бо Він прийняв Церкву на Наречену Собі. Тому апостолам тепер не потрібно постити. Учні Іоаннові повинні постити, бо вчитель їхній звершував чесноту з працею і хворобою. Бо сказано: “прийшов Іоанн, який не їсть, не п’є” (Мф. 11:18). А Мої учні, як такі, що перебувають зі Мною – Богом Словом, тепер не мають потреби в користі посту, бо вони від цього самого (перебування зі Мною) облагороджені й Мною зберігаються. Коли ж Я буду взятий, а вони будуть послані на проповідь, тоді вони будуть і постити, і молитися, як такі, що приготувалися до великих подвигів.

Лк. 5:36. При цьому сказав їм притчу: ніхто не накладає латки до старої одежі, відірвавши від нової одежі; а інакше і нову розірве, і до старої не підійде латка від нової.

Лк. 5:37. І ніхто не вливає молодого вина в старі міхи, бо молоде вино розірве міхи, і саме виллється, і міхи пропадуть;

Лк. 5:38. а молоде вино в нові міхи треба вливати; тоді збережеться і те і друге.

Лк. 5:39. І ніхто, хто пив старе вино, не захоче зараз же молодого, бо скаже: старе краще.

І інакше: тепер, будучи слабкими і ще не оновленими Духом, вони подібні до старого хутра і старого одягу. Тому їх не слід обтяжувати якимось дуже важким способом життя, так само як і до застарілого одягу не пришивають нової латки. Отже, можеш прийняти, що старим хутром уподібнені апостоли як ще слабкі, а можеш зрозуміти, що їм уподібнені й фарисеї.

* * *

^**** моли́ – церковносл.

Глава шоста

Лк. 6:1. У суботу, першу після другого дня Пасхи, довелось Йому йти засіяними полями, і учні Його зривали колоски і їли, розтираючи руками.

Юдеї всяке свято називали суботою, бо субота – означає спокій. Часто свято зустрічалося в п’ятницю, а цю п’ятницю, заради свята, називали суботою. Потім власне суботу називали другопершою, як другу після іншого свята, що передувало іншому, і суботи. Подібне сталося і тоді, і субота ця названа “другопервою”.

Лк. 6:2. Деякі ж з фарисеїв сказали їм: навіщо ви робите те, чого не годиться робити в суботу?

Лк. 6:3. Іісус сказав їм у відповідь: хіба ви не читали, що вчинив Давид, коли зголоднів сам і ті, що були з ним?

Лк. 6:4. Як він увійшов у дім Божий, і взяв хліби предложення, яких не можна було їсти нікому, крім священників, і їв, і дав тим, що були з ним.

Фарисеям, які звинувачують учнів за те, що вони в суботу їли, “зриваючи”, тобто зщипуючи, колосся, і кришачи, тобто “розтираючи руками”, Господь вказує на Давида, який жадав і їв “хліби предложення”. Бо він, тікаючи від Саула, прибув до первосвященика Авіафара і обдурив його, сказавши, що цар послав його на одну потрібну справу, і в жадобі взяв від священика хліби приношення, яких щодня пропонували на священній трапезі по дванадцять, по шість з правої і по шість з лівої руки (Лев. 24:5-6). Отримав він також і меч Голіафа (1Сам. 21:1-9). Господь, нагадуючи їм цю історію, вчинком Давидовим присоромлює їх. Якщо ви, – каже, – Давида шануєте, то як же засуджуєте Моїх учнів?

Лк. 6:5. І сказав їм: Син Людський є господар і суботи.

І інакше: “Син Людський…, тобто Я, господар суботи”, і як Творець і Вершитель, і Владика, і Законоположник, маю владу зруйнувати суботу. “Сином Людським” міг бути названий не інший хто, як Христос, який будучи Сином Божим, заради людей пречудно зволив бути й іменуватися Сином Людським. Бо немає нічого нового в тому, що мене і тебе називають сином людським, а то чудово, що Він, чудесно втілившись, називається Сином Людським.

Лк. 6:6. Довелося ж і в іншу суботу увійти Йому в синагогу і учити. Там був чоловік, у якого права рука була суха.

Лк. 6:7. Книжники ж і фарисеї стежили за Ним, чи не зцілить Він у суботу, щоб знайти звинувачення проти Нього.

Лк. 6:8. Він же, знаючи помисли їхні, сказав чоловікові, що мав суху руку: встань і вийди на середину. І він встав і вийшов.

Лк. 6:9. Тоді сказав їм Іісус: запитаю вас: що годиться робити в суботу? добро, чи зло? спасти душу, чи згубити? Вони мовчали.

Лк. 6:10. І, оглянувши всіх їх, сказав тому чоловікові: простягни руку твою. Він так і зробив; і стала рука його здорова, як і друга.

Лк. 6:11. Вони ж розлютилися і говорили між собою, що б їм вчинити з Іісусом.

Що ми сказали в поясненні на Євангеліє від Матвія, то відомо (див. гл. 12). А тепер скажемо, що суху має руку той, хто не чинить жодних справ благочестя. Бо рука є знаряддя діяльності, а в кого вона висохла, той, без сумніву, бездіяльний. Отже, хто бажає вилікувати свою руку, вилікує її в суботу. Пояснимо. Не може той чинити справи благочестя, хто спершу не заспокоїться від злоби. Ухилися спершу від зла, і тоді сотвори добре (Пс. 36:27). Отже, коли будеш суботствувати, тобто спочивати від злих справ, тоді простягнеш руку твою на діла благочестя, і вона в тебе відновиться. Пристойно сказати: “стала рука його здорова”. Бо був час, коли людська природа мала діяльність добру і руку, тобто діяльну силу, здорову; потім втратила її, і по благодаті Христовій знову набула її, і повернулася до колишнього добра.

Лк. 6:12. У ті дні Він зійшов на гору помолитися і пробув всю ніч у молитві до Бога.

Господь усе творить на наше навчання, щоб і ми також робили, як Він. Ось, наприклад, Він має намір молитися. Він сходить на гору. Бо молитися треба, заспокоївшись від справ і не перед обличчям багатьох, і молитися через усю ніч, а не так, щоби стати на молитву і зараз же перестати.

Лк. 6:13. Коли ж настав день, покликав учнів Своїх і вибрав з них дванадцять, котрих назвав Апостолами:

Лк. 6:14. Симона, якого назвав Петром, і Андрія, брата його, Якова та Іоанна, Филипа та Варфоломія,

Лк. 6:15. Матфея та Фому, Якова Алфеєвого та Симона, званого Зілотом,

Лк. 6:16. Іуду Якового та Іуду Іскаріота, який потім і став зрадником.

Обирає учнів після молитви, бажаючи навчити, щоб і ми, коли нам доведеться поставити когось на духовне служіння, бралися за цю справу з молитвою, шукали керівництва від Бога і Його просили показати нам гідного.

Лк. 6:17. І, зійшовши з ними, став Він на рівному місці, і багато учнів Його і безліч народу з усієї Іудеї та Ієрусалима і приморських місць Тирських і Сидонських,

Лк. 6:18. що прийшли послухати Його і зцілитися від недугів своїх, також і ті, що страждали від нечистих духів; і зцілялися.

Обравши дванадцять, сходить з гори, щоб зцілити тих, хто прийшов із міст, і облагодіяти подвійно, саме: по душі й по тілу. Бо слухай: “прийшли послухати Його” – це лікування душ; “і зцілитися від хвороб своїх” – це лікування тіл.

Лк. 6:19. І весь народ шукав, щоб доторкнутися до Нього, бо від Нього виходила сила і зціляла всіх.

Пророки та інші святі не мали сили, що виходила від них, бо вони не були самі джерелами сил. А Господь мав силу, що виходила від Нього, бо Він Сам був джерелом сили, тоді як пророки і святі отримували особливу силу згори.

Лк. 6:20. І Він, звівши очі Свої на учнів Своїх, говорив: Блаженні убогі духом, бо ваше є Царство Боже.

Лк. 6:21. Блаженні ті, що голодні нині, бо насититесь. Блаженні ті, що плачуть нині, бо втішитесь.

Лк. 6:22. Блаженні ви, коли зненавидять вас люди, і коли відлучать вас, і ганьбитимуть, і знеславлять ім’я ваше заради Сина Людського.

Лк. 6:23. Радійте в той день і веселіться, бо велика вам нагорода на небесах. Так робили з пророками батьки їхні.

Господь, висвятивши учнів, через блаженства і вчення приводить їх у більш духовний стан. Бо Він веде мову зі зверненням до них. І, по-перше, догоджає бідним; хочеш, розумій під ними смиренномудрих, хочеш – тих, що ведуть життя нескромнолюбне. Взагалі ж усі блаженства навчають нас поміркованості, смирення, приниження, перенесення ганьби.

Лк. 6:24. Навпаки, горе вам, багаті! бо ви вже одержали свою втіху.

Лк. 6:25. Горе вам, ситі нині! бо зголоднієте. Горе вам, що смієтесь нині! бо будете плакати і ридати.

Лк. 6:26. Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре! бо так робили з лжепророками батьки їхні.

Подібно до того, як “горе” призначається на долю тим, котрі багаті в теперішньому віці (про яких говорить, що вони отримують розраду, тобто тут, у теперішньому віці, куштують радощі, веселяться, насолоджуються задоволенням і отримують похвали). Злякаємося, браття, бо горе тим, які мають похвалу від людей. Бо треба заслужити похвалу і від людей, але перш за все від Бога.

Лк. 6:27. Але вам, хто слухає, кажу: любіть ворогів ваших, добро творіть тим, хто ненавидить вас;

Лк. 6:28. благословляйте тих, що проклинають вас і моліться за тих, хто кривдить вас.

Лк. 6:29. Хто вдарить тебе по щоці, підстав і другу, і хто знімає з тебе верхню одежу, не борони взяти і сорочку.

Лк. 6:30. Кожному, хто просить у тебе, дай, а від того, хто взяв твоє, не вимагай.

Апостоли мали бути послані на проповідь і тому очікували собі багатьох гонителів і навідників. Отже, якби апостоли, обтяжуючись гонінням, потім бажаючи помститися кривдникам, замовкли і перестали б навчати, то сонце Євангелія згасло б. Тому-то Господь попередньо переконує апостолів не вдаватися до помсти ворогам, але все, що трапляється, переносити мужньо, чи буде хто кривдити їх, чи неправедно зловмисно зловмислювати проти них. Так і Сам Він вчинив на Хресті, кажучи: “Отче! прости їм, бо не знають, що роблять” (Лк. 23:34).

Лк. 6:31. І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними.

Потім, щоб апостоли не сказали, що така заповідь – любити ворогів – неможлива, Він каже: чого бажаєш ти собі самому, те роби й іншим, і будь по відношенню до інших таким, якими бажаєш мати по відношенню до тебе самого інших. Якщо бажаєш, щоб вороги твої були для тебе суворі, неспівчутливі й гнівливі, то будь і ти такий. Якщо ж, навпаки, бажаєш, щоб вони були добрі і співчутливі, і непам’ятозлобиві, то не вважай неможливою справою – і самому бути таким.

Лк. 6:32. І коли ви любите тих, хто вас любить, яка вам за те подяка? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить.

Лк. 6:33. І якщо ви робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за те подяка? бо і грішники те саме роблять.

Лк. 6:34. І коли позичаєте тим, від кого сподіваєтесь одержати назад, яка за те вам подяка, бо і грішники позичають грішникам, щоб стільки ж одержати.

Лк. 6:35. Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть, і позичайте, нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода велика і будете синами Всевишнього; бо Він добрий і до невдячних і злих.

Лк. 6:36. Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.

Чи бачиш вроджений закон, у серцях наших написаний? Так і Господь сказав: “Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу” (Єр. 31:33). Потім пропонує їм й іншу спонуку, а саме: “якщо ви любите тих, хто любить вас”, то ви подібні до грішників і язичників; якщо ж ви любите тих, хто злісно на вас ображається, то ви подібні до Бога, який “добрий… до невдячних і злих”. Отже, чого ви бажаєте: чи грішникам бути подібними, чи Богові? Чи бачиш Божественне вчення? Спочатку Він переконував тебе законом природним: чого бажаєш собі, те роби й іншим; потім переконує і кончиною, і нагородою, бо на нагороду вам обіцяє те, що ви будете подібні до Бога.

Лк. 6:37. Не судіть, і не будете судимі; не осуджуйте, і не будете осуджені; прощайте, і простять вам;

Господь відсікає від наших душ найважчу хворобу, розумію, корінь зарозумілості. Бо хто не наглядає за самим собою, а тільки за ближнім підглядає і бажає його зганьбити, той, очевидно, полонений зарозумілістю, забув самого себе. Він завжди думає про себе, що він не грішить, і тому засуджує інших, коли вони грішать. Отже, якщо не бажаєш бути засудженим, не засуджуй інших. Бо скажи, мабуть, чому ти іншого засуджуєш, як злочинця Божественних Законів у всьому? А ти сам хіба не переступаєш Божественного Закону (не кажу про інші гріхи) тим самим, що інших засуджуєш? Бо Закон Божий рішуче велить тобі не засуджувати брата. Отже, і ти переступаєш Закон. А будучи сам злочинцем, ти не повинен засуджувати іншого як злочинця; бо Суддя повинен бути вищим за природу, що впадає в гріх.

Лк. 6:38. давайте, і дасться вам: мірою доброю, утрясенною, натоптаною, переповненою віддадуть вам, бо якою мірою міряєте, такою ж відміриться і вам.

Отже, відпускай, і тобі відпущено буде; давай, і тобі дано буде. Бо міру добру, натиснуту, потрясену й сповнену дадуть у надра ваші. Бо Господь буде міряти не скупо, а багато. Як ти, маючи намір відміряти якогось борошна, якщо хочеш відміряти без скупості, надавлюєш його, натрушуєш і накладаєш з надлишком, так і Господь дасть тобі міру більшу і сповнену. Можливо, інший дотепний запитає: як Він каже, що дадуть у надра ваші міру переповнену, коли сказав, що відміряється вам тією самою мірою, якою ви міряєте, бо якщо переливається через верх, то не та ж сама? Відповідаємо, Господь не сказав: відміряється вам “тією самою” мірою, але “такою самою”. Якби Він сказав: “тією самою мірою”, тоді мова представляла б утруднення і протиріччя; а тепер, сказавши: “такою ж”, Він розв’язує протиріччя, бо можна міряти й однією мірою, але не однаково. Господь те й каже: якщо ти будеш благодійничати, і тобі будуть благодійничати. Це – така сама міра. Сповненою названа вона тому, що за одне твоє благодіяння тобі заплатять незліченними.

Лк. 6:39. Сказав також їм притчу: чи може сліпий сліпого водити? чи не впадуть обидва в яму?

Те ж саме і про засудження. Бо той, хто засуджує, отримує тією ж самою мірою, коли його згодом засуджують; оскільки ж він засуджується більше, як той, хто засудив ближнього, то міра ця сповнена. Господь, сказавши це і заборонивши нам засуджувати, представляє нам і притчу, тобто приклад. Він каже: Той, хто засуджує іншого, і сам ті самі гріхи чинить, скажи, мабуть, чи не подібний ти до сліпого, що керує сліпого? Бо якщо ти засуджуєш іншого, а сам впадаєш у ті самі гріхи, то ви обидва сліпі. Хоча ти й думаєш, що через осуд керуєш його на добро, але ти не керуєш. Бо як він буде наставлений тобою на добро, коли ти й сам падаєш?

Лк. 6:40. Учень не буває вищим від свого вчителя; але, удосконалившись, кожен буде, як і вчитель його.

“Учень не буває вищим… вчителя”. Якщо, тому, ти, уявний учитель і керівник, падаєш, то, без сумніву, падає і керований тобою учень. Бо і приготований учень, тобто досконалий, буде такий, яким є його вчитель. Сказавши це про те, що нам не слід засуджувати слабших за нас і, мабуть, грішних, Він долучає і дещо інше на той самий предмет.

Лк. 6:41. Що ти дивишся на сучок в оці брата твого, а колоди в твоєму оці не відчуваєш?

Лк. 6:42. Або, як можеш сказати братові твоєму: брате, дай я вийму сучок з ока твого, коли сам не бачиш колоди у твоєму оці? Лицеміре! вийми спершу колоду з ока твого, і тоді побачиш, як вийняти сучок з ока брата твого.

Що, – каже, – бачиш “сучок”, тобто малий гріх свого брата, і не помічаєш “колоди” – великого свого гріха? Це може стосуватися і всіх, а особливо вчителів і начальників, які і малі похибки своїх підлеглих карають, а свої, хоч би якими великими вони були, залишають безкарними. Тому-то Господь і називає їх лицемірами, що вони інакшими здаються (бо, караючи гріхи інших, вони здаються праведними), та інакшими – на ділі, бо й самі грішать, та ще гірше. Потім підтверджує промову Свою і прикладом.

Лк. 6:43. Нема доброго дерева, яке б приносило поганий плід, і нема поганого дерева, яке б приносило плід добрий.

Лк. 6:44. Бо всяке дерево пізнається по плодах своїх: не збирають смокви з терновника і не знімають винограду з чагарника.

Лк. 6:45. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле, бо з повноти серця промовляють уста її.

Як добре дерево, – каже, – не приносить плоду гнилого, а дерево гниле не приносить хорошого плоду, так і той, хто має намір уціломудрити інших, виправити й привести до кращого стану, сам не повинен бути злий, а якщо сам буде злий, то інших не зробить кращими. Бо серце кожного є скарбниця. Якщо вона вміщує добро, то і людина добра, і говорить добре; якщо ж серце повне зла, то і людина зла, і говорить зле. Усю цю промову можеш розуміти і про фарисеїв. Бо Він, звертаючись до них, сказав: Викинь спершу колоду зі свого ока, і тоді вже сучок з ока брата свого, так само як і в іншому місці сказав: “Вожді сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте!” (Мф. 23:24). Як же, – каже, – ви, фарисеї, будучи гнилими деревами, можете принести добрі плоди. Бо як вчення ваше гниле, так і життя, бо ви говорите від надлишку серця. Як же ви будете виправляти інших і карати злочини інших, коли самі грішите більше?

Лк. 6:46. Що ж ви зовете Мене: Господи! Господи! – а не робите того, що Я кажу?

Лк. 6:47. Всякий, хто приходить до Мене та слухає слова Мої і виконує їх, скажу вам, до кого він подібний.

Лк. 6:48. Він подібний до людини, яка, будуючи дім, вкопала, заглибила і поклала основу на камені; коли ж сталася повінь і вода ринула на той дім, то не могла його зрушити, бо він був збудований на камені.

Це необхідно відноситься до нас, які устами сповідуємо Його Господом, “а ділами відрікаємося” від Нього (Тит. 1:16). Якщо, – каже, – Я – Господь, то ви в усьому повинні чинити як раби. А обов’язок рабів – робити те, що Господь велить. Потім каже нам, яка користь тому, хто слухає Його і не тільки слухає, а й на ділі виконує. Такий “подібний до людини, що будує дім”, яка побудувала його “на камені”. “Камінь же…, – як свідчить апостол (1Кор. 10:4), – Христос.”

Лк. 6:49. А хто слухає і не виконує, той подібний до людини, яка збудувала дім на землі без основи, то як тільки ринула на нього вода, він зараз же розвалився; і руйнування дому того було велике.

Копає і поглиблює той, хто приймає слова Писання не поверхнево, а вишукує глибини їх духом. Такий засновує на камені; потім, коли трапиться повінь, тобто гоніння або спокуса, річка підступить до цього будинку, тобто спокусник, біс це, чи людина, і, однак же, не може похитнути його. Людину, яка спокушає, дуже справедливо можна порівняти з повінню річки. Бо як повінь річкову спричиняє вода, що згори падає, так і людину спокусника повертає сатана, що зійшов із неба. Дім тих, котрі не дотримуються слів Господніх, падає, і руйнування цього дому буває велике. Бо падіння тих, хто слухає, але не чинить, велике, бо той, хто не чув і не зробив, грішить легше, а той, хто чув, але не виконує, грішить важче.

Глава сьома

Лк. 7:1.   Коли Він скінчив усі слова Свої до народу, що слухав Його, то увійшов у Капернаум.

Лк. 7:2.   У одного сотника був хворий при смерті слуга, яким він дорожив.

Лк. 7:3.   Почувши про Іісуса, він послав до Нього старійшин іудейських просити Його, щоб прийшов зцілити слугу його.

Лк. 7:4.   І вони, прийшовши до Іісуса, щиро благали Його, кажучи: він достойний, щоб Ти зробив для нього це,

Лк. 7:5.   бо любить народ наш і збудував нам синагогу.

Лк. 7:6.   Іісус пішов з ними. І коли Він був уже недалеко від дому, сотник послав до Нього друзів сказати Йому: Господи! не трудись, бо я недостойний, щоб Ти під покрівлю мою увійшов;

Лк. 7:7.   тому і самого себе не вважаю я достойним прийти до Тебе; а скажи тільки слово, і одужає слуга мій.

Лк. 7:8.   Бо я і підвладний чоловік, але маючи під собою воїнів, кажу одному: йди, і він іде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: роби те, і робить.

Лк. 7:9.   Почувши це, Іісус здивувався йому і, повернувшись, сказав до народу, що йшов за Ним: кажу вам, що навіть в Ізраїлі Я не знайшов такої віри.

Лк. 7:10.   Посланці, повернувшись в дім, знайшли хворого слугу здоровим.

Сотник цей є один і той самий зі згадуваним у євангеліста Матвія (Мф. 8:5-10). Хоча Матвій і не каже, що сотник посилав юдеїв просити й молити Іісуса, але що з того? Бо дуже ймовірно, що він спочатку послав юдеїв, а потім і сам пішов. Отже, що опустив Матвій, те говорить Лука. Може бути й те, що юдеї, охоплені заздрістю, не допустили б сотника прийти до ніг Іісуса, бо це принесло б славу Іісусу, якби він, змушений крайнощами, і сам прийшов до Іісуса. Але, можливо, знову хтось запитає: як же Матвій каже, що сотник через посланців просив Іісуса не приходити? На це можна сказати, що немає нічого особливого в тому, чи інших послати, чи самому прийти сказати це, тобто попросити не приходити. Але віра чоловіка, який назвав себе негідним відвідування Іісусового, гідна подиву. Тому й Господь каже: Я і в ізраїльському народі “не знайшов… такої віри”. Бо сотник був язичник, можливо, з римських загонів.

Сотник же є й усякий розум, який, маючи багато справ у житті, бере гору над багатьом злом, але має хворого раба – нерозумну частину душі, розумію гнів і похотіння; бо ці поставлені бути рабами. Він закликає Іісуса, пославши до Нього посередниками юдеїв, тобто помисли і слова сповіді; бо Юда – означає сповідіння. Бо хіба не сповідання і смиренність виражають слова: “я не вартий того, щоб Ти ввійшов під покрівлю мою” та інше? Отже, коли він увірує в Іісуса, то незабаром він вилікує раба свого, тобто гнів і похоть.

Лк. 7:11.  Після цього Іісус пішов до міста, що зветься Наїн; і з Ним йшло багато учнів Його і безліч народу.

Лк. 7:12.   Коли ж Він підійшов до воріт міста, якраз виносили померлого, єдиного сина у матері, а вона була вдова; і чимало народу йшло з нею з міста.

Лк. 7:13.   Побачивши її, Господь змилосердився над нею і сказав їй: не плач.

Лк. 7:14.   І, підійшовши, доторкнувся до одра; ті, що несли, зупинилися, і Він сказав: юначе! тобі кажу, встань!

Лк. 7:15.   Мертвий, піднявшись, сів і почав говорити; і віддав його Іісус матері його.

Лк. 7:16.   І всіх охопив страх і славили Бога, кажучи: великий пророк з’явився між нами, і Бог відвідав народ Свій.

Повернувши здоров’я сотниковому рабу навіть заочно, Господь здійснює ще нове чудо. Щоб хто-небудь не сказав: що ж Він зробив нового над рабом; можливо, раб і не помер би? – для цього Господь воскрешає мертвого, якого вже виносили. Не словом тільки Господь робить чудо, але й одра стосується, – щоб ми пізнали, що Тіло Його є Тіло життя. Оскільки Плоть Його була власною Плоттю Слова, що животворить усе, тому й сама животворить і руйнує смерть і тління. “Мертвий, піднявшись, сів і почав говорити”, щоб хто-небудь не подумав, що він воскреслий примарно. А те, що він сів і почав говорити, було ознакою істинного воскресіння. Бо тіло без душі не може ні сидіти, ні говорити.

Під вдовою можеш розуміти і душу, яка втратила свого чоловіка, тобто Слова Божого, що всеяло добре насіння. Син її – розум, померлий і винесений за межі міста, вишнього Єрусалима, який є країною живих. Потім Господь, умилосердившись, торкається одра. Одр розуму – тіло. Бо тіло є воістину одр, труна. Господь, торкнувшись тіла, воскрешає розум, роблячи його юним і відважним. Юнак, тобто розум цей, сідає і, воскреслий із труни гріха, починає говорити, тобто навчати інших, тому що, поки він одержимий буває гріхом, він не може навчати і говорити. Бо хто йому повірить?

Лк. 7:17.   Така чутка про Нього розійшлася по всій Іудеї і по всьому тому краю.

Лк. 7:18.   І сповістили про все те Іоанна учні його.

Лк. 7:19.   Іоанн, прикликавши двох з учнів своїх, послав до Іісуса спитати: чи Ти Той, Котрий має прийти, чи іншого нам чекати?

Чутка про чудо, здійснене в Наїні, рознеслася всією Юдеєю і навколишньою країною. Дійшла вона і до учнів Іоаннових. При похвалах Господу вони, як ще недосконалі, досадували. Тому Іоанн, бажаючи показати їм велич Христа і те, наскільки він (Іоанн) відстоїть від Нього (Христа), улаштовує наступне: не робить учням жодного висловлювання про Іісуса, а, видаючи себе за того, що не знає, посилає їх, щоб вони, побачивши чудеса, із самих справ увірували, що вельми велика відстань між Господом – Іісусом і рабом – Іоанном. Бо не думай, ніби Іоанн справді не знав про Христа і тому послав учнів своїх із запитанням. Він ще перед народженням, в утробі матері, заспівав, як той, хто пізнав Його, і на Йордані свідчив про Нього, як про Сина Божого.

Лк. 7:20.   Вони, прийшовши до Іісуса, сказали: Іоанн Хреститель послав нас до Тебе спитати: чи Ти Той, Котрий має прийти, чи іншого нам чекати?

Отже, він посилає учнів, наказуючи їм запитати Іісуса: “Чи Ти Той, Котрий має прийти?”. Чи бачиш, як глибоко Іоанн веде учнів до віри, що Іісус є Бог? Бо пророки називаються “посланими”, і сам Іоанн, як каже євангеліст, був людиною “посланою” від Бога (Ін. 1:6). А Господь – Грядущий, бо Він прийшов із владою, а не проти волі. І так каже: Чи Ти Той, на Чиє пришестя у світ очікують?

Лк. 7:21.   А в той час Він зцілив багатьох від хвороб і недугів і від злих духів, і багатьом сліпим дарував зір.

Лк. 7:22.   І сказав їм Іісус у відповідь: підіть, розкажіть Іоаннові, що ви бачили і чули: сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищаються, глухі чують, мертві воскресають, убогі благовіствують;

Інші під словами: “Якому повинно прийти” розуміють зішестя в пекло, наче так було сказано: Чи ти маєш прийти і в пекло? Що ж Господь? Знаючи, з яким наміром Іоанн послав учнів, а саме: щоб вони побачили діла Його і від них прийшли до віри, Він каже посланим: звістіть, що бачите. Потім перераховує чудесні діяння, про які і пророками провіщено. Бо слова: “Тоді то розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим, Тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик” є й у Ісаї (Іс. 35:5-6).

Лк. 7:23.   і блаженний той, хто не спокуситься про Мене!

Потім каже: “і блаженний, хто не спокуситься про Мене”, нібито так кажучи їм: і ви блаженні, якщо не спокуситеся про Мене.

Лк. 7:24.   А як відійшли послані Іоанном, Він почав говорити народові про Іоанна: на що ходили ви дивитися в пустиню? чи на тростину, що вітер колише?

Оскільки багато хто легко міг спокуситися про Іоанна, як він колись так багато свідчив про Христа, а тепер послав із запитанням: “Чи ти Той, Котрому треба прийти?” – тому Христос каже народу: нічого подібного не підозрюйте про Іоанна. Він – не тростина, щоб схилятися то на той бік, то на інший, і щоб в один час свідчити про Мене, а в інший – не знати Мене. Бо якби він був такий, тоді для чого б вийшли ви в пустиню дивитися його?

Лк. 7:25.   На кого ходили дивитися? Чи на людину, одягнену в м’який одяг? Але ті, що одягаються пишно та живуть у розкошах, знаходяться в царських палацах.

Він аж ніяк не розтлив розуму свого чуттєвими насолодами, бо одяг його показує, що він вищий за всяку насолоду; до того ж він жив би в палацах, якби любив задоволення.

Лк. 7:26.   На що ж ви ходили дивитися? на пророка? Так, кажу вам, і більше, ніж на пророка.

Лк. 7:27.   Це той, про кого написано: ось, Я посилаю Ангела Мого перед лицем Твоїм, котрий приготує путь Твій перед Тобою (Мал. 3:1).

Але ви самі вважаєте його за пророка? Істинно “кажу вам, що він і більше за пророка”. Бо інші пророки тільки пророкували про Христа, а він бачив Його і вказав, кажучи: “ось Агнець Божий” (Ін. 1:29,36); до того ж інші пророки пророкували після того, як уже вийшли з утроби своїх матерів, а він дізнався про Господа й заспівав ще до того, як вийшов з утроби. Потім наводить свідчення: “ось, Я посилаю Ангела Мого” (Мал. 3:1). Іоанн названий “Ангелом”, можливо, й тому, що життя його майже безтілесне й ангельське, а можливо, й тому, що він сповістив пришестя Спасителя.

Лк. 7:28.   Бо кажу вам: з народжених жінками нема жодного пророка, більшого за Іоанна Хрестителя, але менший в Царстві Божому більший за нього.

Лк. 7:29.   І весь народ, що слухав Його, та митарі воздали славу Богові, охрестившись хрещенням Іоанновим;

Лк. 7:30.   а фарисеї і законники відкинули волю Божу про себе, не хрестившись від нього.

“Кажу вам: з народжених жінками нема жодного пророка, більшого за Іоанна”. Предтечу ставить вище за всіх інших. Потім нібито хто сказав: “І Тебе Самого, Христе, Іоанн більший”? додає: а Я, менший від нього, більший у Царстві Небесному, бо хоча Мене вважають меншим від нього і по шляхетності, і по віці, і по славі, однак, у Царстві Небесному, тобто в усьому Божественному й духовному, Я більший за нього. Отже, всі люди, які послухали Іоанна, виправдали Бога, тобто вшанували Бога тим, що прийняли Його пророка. А фарисеї не вшанували Бога, оскільки не прийняли Іоанна.

Деякі інакше розуміли слова: “з народжених жінками”; саме: добре сказав Господь: “з народжених жінками”, виключаючи таким чином Себе. Бо Він народився від Діви, а не від дружини, тобто не від заміжньої жінки.

Інакше розуміли і вираз “менший у Царстві Божому”; саме: менший у житті християнському є більшим за праведного за Законом. Наприклад, Іоанн непорочний за праведністю законною. Але якщо хто охрещений і не зробив ще нічого ні доброго, ні злого, то він, хоча вельми малий у Царстві Небесному, тобто в проповіді християнській, більший за неохрещеного, хоч би й праведного за Законом. І інакше: оскільки Іоанн, хоча майже безтілесний і нематеріальний, проте ж перебуває ще в плоті, то найменший у воскресінні, яке називає Царством Небесним, більший за нього. Бо тоді, отримавши досконале нетління, ми не будемо вже чинити по-плотському, і малий тоді – більший за праведного тепер, але такого, що ще носить плоть.

Лк. 7:31.   Тоді Господь сказав: кому уподібню людей роду цього? і до кого вони подібні?

Лк. 7:32.   Вони подібні до дітей, що сидять на вулиці, кличуть один одного і кажуть: ми грали вам на сопілці, а ви не танцювали; ми співали вам жалібних пісень, і ви не плакали.

В іудеїв був вид деякої гри такої: велике число дітей розділяли на дві частини, і, ніби насміхаючись над життям, одні на одній стороні плакали, а інші на іншій грали на сопілці, і ні ті, хто грає, не погоджувалися зі слізьмими, ні ті, хто плаче, – з тими, хто грає.

Лк. 7:33.   Бо прийшов Іоанн Хреститель: ні хліба не їсть, ні вина не п’є; і говорите: в ньому біс.

Лк. 7:34.   Прийшов Син Людський: їсть і п’є; і говорите: ось чоловік, Який любить їсти і пити вино, друг митарям і грішникам.

Лк. 7:35.   І виправдана премудрість всіма дітьми своїми.

Господь і фарисеїв представляє такими, що роблять щось подібне. Бо ні з Іоанном, який вів плачевне життя і провадив покаяння, не сумували й не наслідували його, ні з Іісусом, який показував приємне життя, не слухалися й не погоджувалися з Ним, а від обох відсторонили себе, не виявивши співчуття ні до Іоанна, котрий плакав, ні до Іісуса, котрий грався й відпускав. І нарешті мудрість Божа виправдалася, тобто вшанована не фарисеями, а її чадами, тобто тими, хто прийняв вчення Іоаннове та Іісусове.

Лк. 7:36.   Один з фарисеїв просив Його, щоб вкусив з ним їжі, і Він, прийшовши в дім фарисея, возліг.

Цей фарисей, який покликав Господа, здається, був неправдивих думок, але хитрий і повний лицемірства. Каже: “якби Він був пророк” (Лк. 7:39); вочевидь, він не вірив, коли так говорив. Господь хоча й знає його непрямоту, проте ж іде до нього й обідає з ним, звісно, нас через це навчаючи поводитися просто і прямо навіть із тими, хто щодо нас підступний.

Лк. 7:37.   І ось, жінка з того міста, яка була грішницею, довідавшись, що Він перебуває в домі фарисея, принесла алавастрову посудину з миром

Лк. 7:38.   і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати ноги Його слізьми і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром.

Багатьох цікавить питання: скільки було дружин, які помазали Господа миром? Одні кажуть, що їх було дві: одна – згадувана в Євангелії від Іоанна, сестра Лазаря (Ін. 12:3), та інша – та, про яку згадують євангелісти Матвій (Мф. 26:6-7) і Марк (Мк. 14:3), і в теперішньому місці Лука. Але я вірю тим, котрі кажуть, що їх (дружин, які помазали Господа миром) було три: одна – сестра Лазаря, яку згадують в Іоанна, що помазала Господа за шість днів до Пасхи, інша, – згадувану в Матвія і Марка, що помазала за два дні до Пасхи, і третя – та, що згадує тепер Лука, що помазала Господа посеред євангельської проповіді. І нічого немає дивного, що вона зробила це ще до того, як настав час страждання, а ті зробили те ж саме поблизу часу страждання, наслідуючи її або за іншим приводом.

Лк. 7:39.   Фарисей же, що запросив Його, побачивши це, сказав сам у собі: якби Він був пророк, то знав би, хто і яка жінка доторкається до Нього, бо вона грішниця.

Якщо згадуваного у Матвія фарисея, який покликав Господа, названо Симоном, як і в Луки, то що дивного в збігу імен? Оскільки той, про якого говорить Матвій, був прокажений, а цей (у Луки) – ні; той, зцілившись від прокази, запросив Господа на знак подяки, а цей не був прокаженим і не висловлював подяки; той нічого не каже, а цей нарікає й засуджує водночас Іісуса і дружину цю як грішницю, а Того як людинолюбця. О, безумство! Людина воістину фарисей.

Лк. 7:40.   Звернувшись до нього, Іісус сказав: Симоне! Я маю щось сказати тобі. Він же говорить: кажи, Вчителю.

Лк. 7:41.   Іісус сказав: у одного лихваря було два боржники: один винен був п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят,

Лк. 7:42.   та коли вони не мали чим віддати, він простив обом. Скажи ж, котрий з них більше полюбить його?

Лк. 7:43.   Симон відповідав: думаю, що той, котрому більше простив. Він сказав: правильно ти розсудив.

Але Господь, запитуючи його притчами і виводячи на середину двох боржників, непомітно висловлює, що і він є боржник, хоч і той, хто вважає себе меншим за боржника, але все-таки боржник. Отже, ні ти, належний меншим, не можеш віддати борг (бо, одержимий гордістю, ти не маєш сповідання), ні жінка не може. Тому обом буде відпущено. І хто полюбить більше? Без сумніву, той, кому багато відпущено. Сказавши це, Він загороджує вуста гордія.

Лк. 7:44.   І, повернувшись до жінки, сказав Симонові: чи бачиш цю жінку? Я прийшов у дім твій, і ти не дав Мені води на ноги, а вона слізьми облила ноги Мої і волоссям голови своєї обтерла;

Лк. 7:45.   ти цілування не дав Мені, а вона, відколи Я прийшов, не перестає цілувати ноги Мої;

Лк. 7:46.   Ти оливою не помастив голови Моєї, вона ж миром намастила ноги Мої.

Лк. 7:47.   А тому кажу тобі: прощається багато гріхів її за те, що вона полюбила багато, а кому мало прощається, той мало любить.

Господь виявляє в Симоні гордія і божевільного: гордія, бо він, сам будучи людиною, засудив людину за гріхи; – божевільного, оскільки не зрозумів, що жінку, яка виявила такі знаки віри й любові, потрібно було прийняти, а не відкинути. Тому Господь і викриває його в тому, що він марно засудив жінку, яка зробила стільки, скільки сам він не зробив, не зробив навіть набагато нижчого порівняно з нею. Ти, наприклад, не дав і води на ноги, що звичайнісінька річ, а вона сльозами омила їх; ти не поцілував Мене і в обличчя, а вона поцілувала Мої ноги; ти не вилив і оливи, а вона возлила миро. Оскільки ти сказав, що Я – не пророк, бо Я не розрізнив, що вона – грішниця, то ось Я викриваю помисли твого серця, щоб ти знав, що Я знаю, що приховано в тобі, і що Я знаю те, що стосується її, і що знають і багато хто знає. Отже, відпускаються гріхи її, тому що “вона… багато… полюбила”, тобто виявила велику віру.

Лк. 7:48.   Їй же сказав: прощаються тобі гріхи.

Лк. 7:49.   Ті, що возлежали з Ним, почали говорити про себе: хто Він, що й гріхи прощає?

Лк. 7:50.   Він же сказав жінці: віра твоя спасла тебе, йди з миром.

“Ті, що возлежали з Ним”, до того ж ремствуючи, не збагнули, що сказане Ним до Симона дуже доречно стосується і їх. Господь, утихомирюючи нарікання їхні й бажаючи показати їм, що всякого спасає віра його, не сказав: жінко, Я тебе спасаю, – щоб вони не завидували ще більшою заздрістю, але: “віра твоя”. Це сказав Він, як я вже помітив, частково для того, щоб заспокоїти їхню заздрість, а частково для того, щоб ввести їх у віру, давши їм знати, що віра, саме вона, спасає. “Іди з миром”, тобто в праведності. Бо праведність є мир із Богом, подібно як гріх – ворожнеча на Бога. Дивись: відпустивши їй гріхи, Господь не залишив її тільки з відпущенням гріхів, але надав і продуктивну силу добра. Бо слова: “іди з миром” ти маєш розуміти так: йди, роби те, що поверне тобі мир із Богом.

Глава восьма

Лк. 8:1. Після цього проходив Він по містах і селах, проповідуючи і благовіствуючи Царство Боже, і з Ним дванадцять,

Зійшовши з неба для того, щоб в усьому представити нам Собою зразок і призначення, Господь навчає нас не лінуватися в навчанні, а обходити всіма місцями і проповідувати, бо що б Він не робив, він робив для наставляння нашого. Він проходив усіма містами й селищами і водив із Собою дванадцять учнів, які не навчали, не проповідували, але самі від Нього навчалися і повчалися Його ділами і словами Його.

Господь проповідував не про земні блага, але про Царство Небесне. Бо кому іншому було пристойніше проповідувати про небесне, як не Тому, Хто приходить із неба? Тому-то жоден із пророків не проповідував про Царство Небесне. Бо як би вони стали проповідувати про те, чого не бачили? Тому-то і Предтеча говорив: “Хто від землі… і по-земному говорить”, а “Хто з неба приходить,… що… бачив,… про те й свідчить” (Ін. 3:31,32).

Лк. 8:2. і деякі жінки, яких Він зцілив від злих духів і недугів: Марія, звана Магдалина, що з неї вийшло сім бісів,

Лк. 8:3. і Іоанна, жінка Хузи, домоправителя Іродового, і Сусанна, і багато інших, які служили Йому майном своїм.

За Господом слідували і жінки, щоб ми знали, що і жіночій статі слабкість не перешкоджає наслідувати Христа. Дивись і на те, як вони, будучи багатими, знехтували, проте ж усе й обрали убогість заради Христа і з Христом. А що вони були багаті, пізнай з того, що вони служили Господу майном “своїм”, а не чужим або несправедливо набутим надбанням, як багато хто робить.

У словах: з якої “вийшло сім бісів” дехто число “сім” вживає невизначено, замість: “багато”, бо в Писанні число сім часто вживається замість: “багато”. Інший, можливо, скаже: як сім є духів чесноти, так, навпаки, сім же і духів злості, наприклад: є дух страху Божого, є, з протилежного боку, дух безстрашності Божої; є дух розуміння, є, з протилежного боку, дух нерозумності, і так далі. Якщо ці сім духів злоби не будуть прогнані від душі, ніхто не може піти за Христом. Бо спочатку треба сатану вигнати, а потім Христа вселити.

Лк. 8:4. Коли ж зібралося багато народу і з усіх міст жителі сходились до Нього, Він почав говорити притчею:

Нині збулося те, що давно сказав Давид від імені Христового. “Відкрию”, – сказав він, – “уста свої приказкою” (Пс. 77:2). Господь притчами говорив для багатьох цілей, а саме: щоб слухачів зробити більш уважними і збудити розум їхній до дослідження того, про що говориться (бо ми, люди, зазвичай більше переймаємося прикритими промовами, і на ясні мало звертаємо уваги), і щоб негідні не зрозуміли того, що говориться таємниче; і з багатьох інших спонукань говорить Він притчами.

Лк. 8:5. вийшов сіяч сіяти зерно своє і, коли сіяв, одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небесні поклювали його;

Лк. 8:6. а інше впало на камінь і, зійшовши, засохло, бо не мало вологи;

Лк. 8:7. а ще інше впало поміж тернів, і виросли терни і заглушили його;

Лк. 8:8. інше ж упало на добру землю і, коли зійшло, дало плід у стократ. Сказавши це, виголосив: хто має вуха слухати, хай слухає!

“Вийшов сіяч”, тобто Син Божий. “Вийшов” із надр Отця і зі Своєї потаємності і став видимим. Хто ж вийшов? Той, Хто завжди сіє. Бо Син Божий не перестає завжди сіяти в наших душах: Він сіє в наших душах добрі насінини не тільки тоді, коли навчає, а й через світ цей, і через ті явища, які відбуваються з нами і біля нас. Він вийшов не для того, щоб занапастити хліборобів або випалити країну, але для того тільки, щоб сіяти. Бо хлібороб часто виходить не для того тільки, щоб сіяти, а й за іншим.

Він “вийшов… сіяти зерно своє”. Бо слово вчення у Нього було власне, а не чуже. Пророки, наприклад, що б не говорили, говорили не від себе, але від Духа; чому й говорили вони: “це говорить Господь”. А Христос мав насіння Своє; чому, коли й навчав, Він не говорив: “це говорить Господь”, але: “Я кажу вам”.

“Коли Він сіяв”, тобто вчив, “одне насіння впало при дорозі”. Не сказав Він: сіяч кинув, але: воно “впало”; тому що сіяч сіє і вчить, а слово падає в серця слухачів. Вони-то і виявляються або дорогою, або каменем, або терном, або землею доброю.

Лк. 8:9. Учні ж Його запитали в Нього: що б значила притча ця?

Лк. 8:10. Він сказав: вам дано знати таємниці Царства Божого, а іншим у притчах, так що вони, дивлячись, не бачать і, слухаючи, не розуміють.

Коли учні запитали про притчу, Господь сказав їм: “вам дано знати таємниці Царства Божого”, тобто вам, тим, хто бажає навчитися; бо кожен, хто просить, отримує. “А іншим”, негідним таїнств, їх повідомляють прикрито, і такі здаються тими, хто бачить, але “не бачить”, і тими, хто чує, але “не розуміє”, і це для їхнього ж блага. Бо Христос для того приховав це від них, щоб вони, пізнавши таїнства і знехтувавши ними, не зазнали більшого осуду, адже той, хто знає, і той, хто нехтує, вартий найтяжчого покарання.

Лк. 8:11. Ось що значить притча ця: зерно – це слово Боже;

Лк. 8:12. а те, що впало при дорозі, це ті, котрі слухають, але потім приходить диявол і забирає слово із серця їхнього, щоб вони не увірували і не спаслись;

Три розряди людей, які не рятуються за цією притчею. До першого відносяться ті, які подібні до насіння, що впало на дорозі, тобто зовсім не прийняли вчення, бо як дорога втоптана і побита, не приймає насіння, бо вона жорстка, так і жорстокосерді зовсім не приймають вчення, бо хоча вони і слухають, але без уваги.

Лк. 8:13. а те, що впало на камінь, це ті, які, коли почують слово, з радістю приймають, але не мають кореня, часом вірують, а під час спокуси відпадають;

До іншого відносяться ті, котрі подібні до насіння, що впало на камінь, тобто ті, котрі хоча і прийняли вчення, але потім, через неміч людську, виявилися безсилими перед спокусами.

Лк. 8:14. а те, що впало поміж тернів, це ті, що чули слово, але, відходячи, заглушаються турботами, багатством та життєвими насолодами і не дають плоду;

Третій же розряд, – це ті, котрі знають вчення і, однак же, пригнічуються турботами життєвими. Отже, три частини тих, хто гине, а одна – тих, хто рятується. Таким чином, тих, хто рятується, мало, а тих, хто гине, – дуже багато. Дивись, як Він говорить щодо тих, хто пригнічується життєвими турботами: не сказав Він, що вони пригнічуються багатством, але турботами про багатство. Бо не багатство шкодить, а турботи про нього. Бо багато хто отримав користь від багатства, роздавши його на втамування голоду бідних.

Лк. 8:15. а те, що впало на добру землю, це ті, які, добрим серцем і благим слухаючи слово, бережуть його і приносять плід в терпінні. Сказавши це, Він виголосив: хто має вуха слухати, хай слухає!

Зауважте, мабуть, і точність євангеліста, як він сказав про тих, хто спасається: “слухаючи слово, бережуть його”. Це сказав він заради тих, котрі “в дорозі”; бо ці не зберігають вчення, але диявол забирає його в них. “І приносять плід” – це сказав Він заради тих, котрі “пригнічуються турботами життєвими” і не витримують до кінця, бо такі, тобто ті, що не носять до кінця, не приносять плоду. “У терпінні” – сказав заради тих, котрі “на камені”; вони і приймають вчення, але, не встоявши проти спокуси, що знайшла, виявляються непридатними. Бачиш, як Він сказав про тих, хто спасається: “бережуть… і приносять плід в терпінні” і через ці три властивості відрізнив їх – від тих, що не зберігають, якими є ті, що “на дорозі”, від тих, що не приносять плоду, якими є ті, що “в тернах”, і від тих, що не переносять спокуси, що напала на них, якими є ті, що “на камені”.

Лк. 8:16. Ніхто, засвітивши свічку, не покриває її посудиною, або не ставить під ліжко, а ставить на підсвічнику, щоб ті, що входять, бачили світло.

Лк. 8:17. Бо нема нічого таємного, що не стало б явним, ні прихованого, що не стало б відомим і не відкрилося б.

Лк. 8:18. Отже, пильнуйте, як ви слухаєте: бо хто має, тому дасться, а хто не має, у того відбереться і те, що він думає мати.

Тут початок іншого вчення. Бо Він звертається до учнів і говорить це з метою наставити їх бути ретельними в житті й безперестанними подвижниками, бо всі на них будуть звертати погляди. Бо на вчителя і проповідника всі дивляться, всі спостерігають за ним, чи хороший він, чи навпаки, і нічого свого він не сховає. Отже, якщо ви, учні, будете уважними й ретельними, то Бог дарує вам велику благодать; а хто не матиме ретельності й уважності, той своєю недбалістю загасить і занапастить той дар від Бога, який, мабуть, він має.

Лк. 8:19. Прийшли до Нього Мати і брати Його, і не могли доступитися до Нього через народ.

Звідси виявляється, що Христос був не разом зі Своїми родичами по плоті, але вони прийшли до Нього, бо Він, покинувши їх, займається духовним учительством. Так і всякий, кому довірено служіння Боже, не повинен нічого віддавати перевагу над ним; а слід і батьків залишати, якщо вони без користі й марно перешкоджатимуть нам у справі Божій, подібно до того, як і Господь тепер чинить.

Лк. 8:20. І дали знати Йому: Мати і брати Твої стоять зовні, бажаючи бачити Тебе.

Лк. 8:21. Він сказав їм у відповідь: мати Моя і брати Мої це ті, що слухають слово Боже і виконують його.

Коли дехто сказав Йому про Його родичів, Він не укладає братерства в числі небагатьох, і синам Йосиповим не надає тієї честі, нібито вони тільки одні Його брати. Але оскільки Він прийшов врятувати весь світ і всіх зробити братами, то каже: “мати Моя і брати Мої це ті, що слухають слово Боже”; потім, оскільки одне слухання нікого не рятує, а хіба що тільки засуджує, Він каже: “і виконують”. Бо треба слухати і разом виконувати. Словом Божим називає Своє вчення, бо, що б Він не говорив, усе належало Отцю Його, бо Він не був противником Богові, щоб слова Його не були Божими.

Дехто місце це розуміє так: оскільки Христос навчав і був у славі за Своє вчення, то дехто, збуджуваний заздрістю, ніби насміхаючись з Нього, казав: “Мати Твоя і брати Твої стоять зовні, бажаючи бачити Тебе”. Оскільки Мати Його була бідна і брати Його не славні, як діти тесляра, то вони, щоб зганьбити Його, як нешляхетного, і вказували Йому на Матір Його і на братів. Але Він, знаючи думку їхню, сказав: Бідність родичів анітрохи не шкодить Мені; навпаки, якщо хто навіть і бідний, але слухає Слово Боже, того Я роблю родичем Своїм.

Лк. 8:22. Одного дня увійшов Він у човен з учнями Своїми і сказав їм: переправимось на той бік озера. І вирушили.

Лк. 8:23. Коли пливли вони, Він заснув. На озері знялася велика буря і заливало їх хвилями, і вони були в небезпеці.

Лк. 8:24. І, підійшовши, розбудили Його і сказали: Наставнику! Наставнику! гинемо.

Господь засинає з особливим наміром, а саме: щоб дати вправу учням і випробувати, яка їхня віра, чи залишаться вони без збентеження від спокус. Виявляється, що вони слабкі. Вони виявляють віру не досконалу, але змішану з невір’ям. Бо вірять, що Він може врятувати, але як маловірні кажуть: спаси! “гинемо”. А якби вони мали досконалу віру, то були б цілком переконані, що для них навіть неможливо загинути тоді, коли з ними перебуває Всемогутній.

Але Він, вставши, заборонив вітрові і хвилям; і вони вщухли, і настала тиша.

Щоб сила Його була очевиднішою, Він допустив їх зніяковіти. Бо ми, люди, зазвичай більше пам’ятаємо того рятівника, який врятував нас від великої небезпеки. Тому Він повстав і врятував їх не на початку, але коли вони були на краю небезпеки.

Можеш вбачати і переносний сенс. Теперішня подія є образ того, що трапилося з учнями згодом. Озеро є Юдея, на яку знайшла сильна буря несамовитості проти Христа, якою несамовито шаленіли юдеї під час розп’яття Господа. Збентежилися й учні, бо всі залишили Його і втекли. Але Господь встав від сну, тобто воскрес, і – учні знову заспокоїлися. Бо, поставши перед ними, Він сказав: “мир вам” (Ін. 20:19). Такий переносний зміст цього місця.

Лк. 8:25. Тоді Він сказав їм: де віра ваша? Вони ж в страсі і здивуванні говорили один одному: хто ж Цей, що й вітрам і воді наказує, і підкоряються Йому?

“Хто ж це?” вони кажуть це не в сенсі сумніву, але в почутті здивування. Вони ніби так сказали: “Хто цей”, тобто який Він великий і чудовий, і якою владою і силою творить це?!

Лк. 8:26. І припливли в землю Гадаринську, що навпроти Галілеї.

Лк. 8:27. Коли ж Він вийшов на берег, зустрів Його один чоловік з міста, одержимий бісами з давнього часу, і в одяг не вдягався, і в домі не жив, а в гробах.

Лк. 8:28. Побачивши Іісуса, він закричав, упав перед Ним і гучним голосом сказав: що Тобі до мене, Іісусе, Сину Бога Всевишнього? благаю Тебе, не муч мене!

Дивись: біс одержимий двома пристрастями злоби: зухвалістю і страхом. Бо слова: “що Тобі до мене” властиві зухвалому й безсоромному рабу, а “благаю Тебе” – боязкому. Живе він у “гробах”, з наміром вкласти людям лукаву думку, що душі померлих стають бісами.

Лк. 8:29. Бо Іісус звелів нечистому духові вийти з цього чоловіка, тому що він довгий час мучив його; і в’язали його ланцюгами залізними і кайданами, і стерегли його, але він розривав ланцюги і гнав його біс у пустиню.

Лк. 8:30. Іісус запитав його: як твоє ім’я? Він сказав: легіон, бо багато бісів увійшло в нього.

Лк. 8:31. І вони просили Іісуса, щоб не повелів їм іти в безодню.

Лк. 8:32. Тут же на горі паслося велике стадо свиней: і біси просили Його, щоб дозволив їм увійти в них. І дозволив їм.

Лк. 8:33. Біси, вийшовши з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро і потонуло.

Біси просять про те, щоб їм не наказано було “йти в безодню”, але дозволено ще пожити на землі. Господь дозволяє їм бути на землі, щоб вони, нападаючи на людей, робили їх більш славними. Бо якби не було протиборчих, не було б і подвигів, а якби не було подвигів, не було б і вінців.

Знай і більш переносний сенс. Хто має в собі бісів, тобто бісівські діла, той не вдягає на себе одежі, тобто не має одежі хрещення, і не живе в домі, тобто в церкві, бо негідний входити в церкву, а живе “в гробах”, тобто в місцях мертвих діл, наприклад, у домівках неспокійних, у митницях (митницях). Бо такі будинки є вмістилищами злоби.

Лк. 8:34. Пастухи, побачивши, що сталося, побігли і розказали в місті і по селах.

Лк. 8:35. І вийшли побачити, що сталось; і, прийшовши до Іісуса, знайшли чоловіка, з якого вийшли біси, одягненого і при своєму розумі, котрий сидів біля ніг Іісусових, і вжахнулись.

Лк. 8:36. А ті, що бачили, розповіли їм, як зцілився біснуватий.

Лк. 8:37. І весь народ краю Гадаринського просив Його відійти від них, бо їх охопив великий страх. Він увійшов у човен і вернувся.

Лк. 8:38. Чоловік же, з котрого вийшли біси, благав Його, щоб бути з Ним. Але Іісус відпустив його, сказавши:

Лк. 8:39. вернись у дім твій і розкажи, що сотворив тобі Бог. Він пішов і проповідував по всьому місту, що сотворив йому Іісус.

Втеча пастухів була для гадаринців приводом до спасіння; але вони не зрозуміли. Їм належало здивуватися силі Спасителя й увірувати в Нього, а вони, сказано, просили, тобто благали Іісуса відійти від них. Бо вони боялися, щоб ще не зазнати якогось іншого збитку, подібно до того, як вони позбулися свиней. Але той, хто отримав зцілення, представляє незаперечний доказ зцілення. Він став настільки здоровим розумом, що пізнав Іісуса і просив Його, щоб бути з Ним. Певно, він боявся, щоб, віддалившись від Іісуса, йому знову не потрапити у владу бісів. Але Господь, показуючи йому, що він і не будучи з Іісусом, але вкритий Його благодаттю, може бути вищим за бісівські тенета, каже йому: “Вернись у дім твій, і розкажи, що сотворив тобі Бог”. Не сказав: “що Я сотворив тобі”, щоб нам подати зразок смиренномудрості і щоб ми кожну щасливо здійснену справу відносили до Бога. Але зцілений був настільки розсудливий, що розповідав про те, що зробив йому “Іісус”. Хоча Господь заповідав йому розповідати про те, що створив йому “Бог”, а він розповідає, що зробив йому “Іісус”. Отже, і нам, коли зробимо комусь добро, не повинно бажати проповідування про це; а той, кому зроблено добро, повинен сповіщати про нього, хоч би ми й не бажали цього.

Лк. 8:40. Коли ж Іісус вернувся, народ прийняв Його, бо всі чекали на Нього.

Іісус лише повернувся з країни Гадаринської, а народ уже чекав на Нього частково заради вчення, а частково заради чудес.

Лк. 8:41. І ось, прийшов чоловік на ім’я Іаір, який був начальником синагоги; і, припавши до ніг Іісусових, благав Його увійти до нього в дім,

Лк. 8:42. бо у нього була єдина дочка років дванадцяти, і та була при смерті.

Прийшов і один начальник синагоги, ні бідний, ні знедолений, але з перших. Євангеліст додає й ім’я його, щоб тим очевидніше було, що чудо істинне. За наполяганням потреби він припадає до ніг Іісусових. Хоч би він і без нагальної потреби мусив упасти перед Іісусом і сповідувати Його Сущим Богом, проте ж буває, що і скорбота спонукає людей до обрання кращого. Чому й Давид сказав: “Не будьте, як кінь, як той мул нерозумні, що їх треба приборкати оздобою їхньою вудилом і вуздечкою, як до тебе вони не зближаються” (Пс. 31:9).

Коли ж Він йшов, народ тіснив Його.

Лк. 8:43. І жінка, що дванадцять років страждала кровотечею, яка, витративши на лікарів все своє майно, ні в жодного не змогла вилікуватися,

Лк. 8:44. підійшовши ззаду, доторкнулася до краю одежі Його; і відразу кровотеча у неї зупинилась.

Під час шляху Господа приступає жінка, керована вельми сильною вірою. “Підійшовши ззаду, вона торкнулася краю одежі” Господа в тій упевненості, що щойно доторкнеться, одразу й зцілиться. “І відразу кровотеча в неї зупинилася”. Як якщо хто-небудь зверне око до сяючого світла або піднесе хмиз до вогню, вони (світло і вогонь) негайно чинять свою дію, так і жінка, яка принесла віру Могутньому зцілити, негайно отримала зцілення. Бо вона ні про що не думала, ні про довготривалість хвороби, ні про розпач лікарів, ні про щось інше, але тільки вірувала, і – врятувалася. І як здається, вона доторкнулася до Іісуса насамперед думкою, а потім тілом.

Лк. 8:45. І сказав Іісус: хто доторкнувся до Мене? Коли ж усі відмовлялись, Петро і ті, що були з Ним, сказали: Наставнику! народ оточує Тебе і тіснить,– і Ти говориш: хто доторкнувся до Мене?

Господь, бажаючи показати всім віру жінки, щоб наслідували її, і подати Іаіру добру надію про його доньку, виявляє те, що було зроблено таємно. Саме: Він запитує про того, хто доторкнувся до Нього, але Петро як сміливий, докоряючи Йому за таке запитання, каже: стільки народу стискує Тебе, “і Ти говориш: хто доторкнувся до Мене?” А сам не розумів, про що питав Господь. Бо Іісус запитував: “хто доторкнувся до Мене” з вірою, а не просто так. Бо як усякий має вуха, щоб чути, та проте ж інший, маючи вуха, не чує, так і в цьому випадку інший доторкається з вірою, а інший хоч і наближається, але серце його відстоїть далеко. Тож Господь, хоч і знав жінку, запитує, але ж, щоб, як я сказав, і віру її прославити, і начальника синагоги більше обнадіяти, запитує і в такий спосіб жінку виводить на середину.

Лк. 8:46. Іісус же сказав: хтось доторкнувся до Мене, бо Я відчув силу, що вийшла з Мене.

Лк. 8:47. Жінка, побачивши, що вона не втаїлася, тремтячи, підійшла і, впавши перед Ним, розповіла Йому перед усім народом, з якої причини доторкнулася до Нього і як раптом зцілилась.

Лк. 8:48. Він сказав їй: дерзай, дочко! віра твоя спасла тебе; іди з миром.

“Я відчував силу, що вийшла з Мене”. Справедливо говорить. Бо пророки не мали сил, що від них виходили: вони робили чудеса благодаттю Божою. А Іісус, будучи Джерелом усякого блага і усякої сили, має і сили, що від Нього виходять. Христос подвійно лікує дружину: по-перше, зцілив хворобу її, а потім і страх душі втихомирив, сказавши: “дерзай, дочко!”.

Лк. 8:49. Коли Він ще говорив це, приходить один з дому начальника синагоги і говорить йому: твоя дочка вмерла; не турбуй Учителя.

Лк. 8:50. Іісус же, почувши це, сказав йому: не бійся, тільки віруй, і спасена буде.

“Я відчував силу, що вийшла з Мене”. Справедливо говорить. Бо пророки не мали сил, що від них виходили: вони робили чудеса благодаттю Божою. А Іісус, будучи Джерелом усякого блага і усякої сили, має і сили, що від Нього виходять. Христос подвійно лікує жінку: по-перше, зцілив хворобу її, а потім і страх душі втихомирив, сказавши: “дерзай, дочко!”.

Лк. 8:51. Прийшовши в дім, не дозволив увійти нікому, крім Петра, Іоанна і Якова, та батька і матері тієї дівчини.

Господь дозволяє увійти з Собою тільки Петру, Іоанну та Якову, як обраним з учнів і як таким, що можуть промовчати про чудо, бо Він не бажав, щоб воно завчасно було відкрито багатьом. Він приховував більшу частину Своїх діл, можливо, через заздрість юдеїв, щоб, розпалені заздрістю, вони не були винні осуду. Так само маємо чинити й ми: якщо хтось заздрить нам, ми не повинні виявляти перед ним наші досконалості, щоб, вражаючи його ними, не викликати в ньому більшої заздрості й не ввести в гріх, але повинні, наскільки можливо, намагатися приховувати їх від нього.

Лк. 8:52. Всі плакали і ридали за нею. А Він сказав: не плачте, вона не вмерла, а спить.

Лк. 8:53. І сміялися з Нього, знаючи, що вона вмерла.

Коли Господь сказав, що дівчина “не вмерла, а спить”, і смерть назвав сном (оскільки мав воскресити померлу, немов би зі сну збудити), то ті, хто чули це, засміялися з Нього, бо Він допустив це для того, щоб диво було більше чудом, – щоб згодом не могли сказати, що дівчина не вмирала, а спала, для цього Він улаштував так, що спершу насміхалися з Нього за слова: “не вмерла, а спить”, аби затулити вуста тих, хто бажав говорити наклепи. Бо смерть дівиці так була явна, що засміялися над Ним, коли Він сказав, що вона не померла.

Лк. 8:54. Він же, виславши всіх геть, взявши її за руку, виголосив: дівчино! встань.

Господь усіх вислав геть, можливо, для того, щоб нас навчити не любити слави і нічого не робити напоказ, а можливо, і для того, щоб навіяти, що той, хто має здійснити диво, не має бути в середовищі багатьох, а має бути на самоті й бути вільним від усякого занепокоєння з боку інших.

Лк. 8:55. І вернувся дух її; і вона зараз же встала, і Він звелів дати їй їсти.

“І вернувся дух” отроковиці. Бо Господь не нову вніс душу, але повелів повернутися тій самій, яка відлетіла від тіла. Наказав подати їй поїсти – для більшого запевнення і доказу того, що вона справді воскресла.

Лк. 8:56. І здивувалися батьки її. Він же звелів їм нікому не казати про те, що сталося.

Можна це й так розуміти. Кровоточива є всяка душа, в якій кипить і ніби ключем б’є кривавий і вбивчий гріх. Бо всякий гріх є вбивця і загартовувач душі. Якщо душа торкнеться одягу Іісусового, тобто втілення Його, і увірує, що Син Божий втілився, то отримає здоров’я. Якщо хто буде і начальником синагоги, тобто розумом, що підноситься над багатством, зібраним від любостяжання, але донька його, тобто думка, захворіє, то нехай покличе тільки Іісуса і увірує в Нього, і – буде врятований.

Глава дев’ята

Лк. 9:1. Скликавши дванадцятьох, Іісус дав їм силу і владу над усіма бісами і зціляти від недугів,

І звідси відкривається перевага Божества Іісусового. Бо Він не тільки Сам творив чудеса, але ту ж силу давав і учням. А повідомляти своїм друзям такі дари, без жодного сумніву, можливо не людині, а тільки Богові.

Лк. 9:2. і послав їх проповідувати Царство Боже та зціляти хворих.

Давши учням владу над злими духами, Господь не обмежив їх вживанням тільки цієї влади, але повелів їм і Євангеліє проповідувати. Той, кому вручено вчительство, повинен і проповідувати, і здійснювати чудеса. У такому разі проповідь підтверджується чудесами, а чудеса – проповіддю. Бо багато хто часто чинив чудеса силою бісівською, але проповідь їхня не була істинною; а тому й чудеса їхні не від Бога.

Лк. 9:3. І сказав їм: нічого не беріть на дорогу: ні палиці, ні торби, ні хліба, ні срібла, і не майте по дві одежі;

Господь, посилаючи учнів, заповідає їм таку розміреність, що не велить їм брати ні хліба, ні чогось іншого такого, чого багато хто з нас набирає собі.

Лк. 9:4. і в який дім увійдете, там залишайтесь і звідти виходьте в дорогу.

Заповідує їм і те, щоб вони не перебігали від одного до іншого, але в який дім увійдуть, у тому й залишалися б, щоб не здатися якимись непостійними й дуже мінливими.

Лк. 9:5. А якщо де не приймуть вас, то, виходячи з того міста, обтрусіть і порох з ніг ваших в свідчення на них.

Обтрушуйте, – каже, – порох на тих, котрі не приймуть вас, “в свідчення на них”, тобто на докір і осуд їхній, показуючи їм, що, хоча заради них і багато шляху здійснили, не одержали, однак же, від них жодної користі.

Лк. 9:6. Вони пішли і проходили по селах, благовіствуючи і зціляючи повсюди.

Дехто заповідь апостолам – не носити ні торби, ні палиці, не мати по дві одежі – розуміє так: не збирайте скарбів, – бо сума, вміщуючи багато чого, означає збирання; не носіть палиці, тобто не будьте гнівливі та суперечливі; не майте по дві одежі, тобто не будьте мінливими у вдачах та двоєдушними в думках.

Лк. 9:7. Почув Ірод четвертовладник про все, що робив Іісус, і вагався, бо одні говорили, що то Іоанн встав з мертвих;

Лк. 9:8. інші, що Ілля явився, а ще інші, що воскрес один з давніх пророків.

Ірод цей був малий, син великого Ірода, який побив немовлят. Той був цар, а цей – “четвертовласник”. Він “дивувався”, хто б такий був Іісус.

Лк. 9:9. І сказав Ірод: Іоаннові я відсік голову; хто ж Цей, про Кого я таке чую? І шукав побачити Його.

Утім, “Іоанна, – каже, – я відсік голову”, і тому, якщо він воскрес із мертвих, то я, побачивши його, впізнаю; “і шукав побачити” Іісуса. Дивись: євреї думають, що воскресіння мертвих – це життя тілесне, в стравах і напоях. Помилково вони думають, бо воскресіння не в їжі та напоях або в тілесному житті, але воскреслі живуть так, як Ангели Божі.

Лк. 9:10. Апостоли, повернувшись, розповіли Йому, що вони зробили; і Він, взявши їх з Собою, відійшов один в безлюдне місце біля міста, що зветься Віфсаїда.

Іісус, маючи намір здійснити чудо над хлібами, йде в порожнє місце, щоб хто-небудь не надумав сказати, що хліби принесені були з міста, яке знаходиться поблизу.

Лк. 9:11. Але народ, довідавшись, пішов за Ним; і Він, прийнявши їх, говорив з ними про Царство Боже і зціляв тих, хто мав потребу в зціленні.

Прийнявши народ, Він навчав і зціляв, щоб ти зрозумів, що цнотливість наша розділяється на слово і діло, і що, як не слід казати того, що незручне, так і не слід робити того, про що безглуздо казати.

Лк. 9:12. День же почав схилятись до вечора. І, підійшовши до Нього, дванадцять сказали Йому: відпусти людей, щоб вони пішли в навколишні села і селища ночувати і дістати їжі, бо ми тут у безлюдному місці.

Коли день схилявся до вечора, учні, які почали вже вирізнятися людинолюбними і пастирськими прихильностями, зглянулися над народом і сказали: “відпусти” їх, тобто скоріше вилікуй їхні хвороби, виконай їхні прохання.

Лк. 9:13. Але Він сказав їм: ви дайте їм їсти. Вони сказали: нема в нас більше п’яти хлібів та двох рибин; хіба піти нам та купити їжі для всіх цих людей?

А Господь каже учням: “ви дайте їм їсти”. Говорить Він так не тому, ніби не знав про убогість, а тому, що бажав змусити учнів самих висловити, скільки вони мають хлібів, і таким чином через сповідування їхнє, через оголошення кількості хлібів, явити всю велич чуда.

Лк. 9:14. Бо їх було близько п’яти тисяч чоловік. Але Він сказав учням Своїм: розсадіть їх рядами по п’ятдесят.

Лк. 9:15. І зробили так, і розсадили всіх.

Наказуючи учням розсадити народ рядами по п’ятдесяти, показує, що і нам, коли приймаємо якогось мандрівника, треба заспокоїти його і докладати всіляке піклування про нього.

Лк. 9:16. Він же, взявши п’ять хлібів і дві рибини і, поглянувши на небо, благословив їх, переломив і дав учням, щоб роздали народові.

Дивиться на небо, щоб показати, що і ми, маючи намір куштувати їжу, повинні возносити подяку Богові. Дає Сам учням, а вони потім уже й народу; це для того, щоб не забували про чудо, але згадували б про нього при думці, що вони брали хліби у свої руки.

Лк. 9:17. І всі їли, і наситились; і набрали кусків, що залишились, дванадцять кошиків.

Залишків було дванадцять кошиків, щоб ми знали, яку силу має гостинність і як примножується наше надбання, коли ми допомагаємо бідним.

Утім, про це докладніше сказано в поясненні на Євангеліє від Матвія (див. гл. 14)

Лк. 9:18. Одного разу, коли Він молився у безлюдному місці, були з Ним учні, Він запитав їх: за кого вважає Мене народ?

Лк. 9:19. Вони сказали у відповідь: за Іоанна Хрестителя, а інші за Іллю; а ще інші говорять, що воскрес один з давніх пророків.

Лк. 9:20. Він же спитав їх: а ви за кого Мене вважаєте? Петро відповів: за Христа Божого.

Лк. 9:21. Він же суворо наказав їм нікому не говорити про це,

Лк. 9:22. сказавши, що Синові Людському належить багато постраждати, бути відкинутим старійшинами, первосвященниками і книжниками, і бути вбитим, і на третій день воскреснути.

Господь, запитуючи учнів, не питає прямо, що вони самі кажуть, але спершу запитує про думку народну, а потім про думку вже їхніх самих. Так чинить Він для того, щоб показати несправедливість народних чуток про Нього і привести учнів до істинного поняття, що й було зроблено. Бо коли учні сказали, що одні називають Тебе Іоанном, інші Ілією, Він: “А ви”, тобто ви відмінні від усіх, ви обрані, ви відокремлені, ким Мене називаєте? Тоді Петро випереджає інших і, ставши вустами всіх, сповідує Його Тим Христом Божим, про Якого здавна проповідується. Не просто Христом Божим назвав Його, але Тим Христом Божим, який є власне Христос Божий. Бо багато хто був помазаний, але Той Христос (Помазанник) Божий є Єдиний і Остаточний.

Лк. 9:23. До всіх же сказав: якщо хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною.

Оскільки Христос сказав про Себе, що Сину Людському належить “багато постраждати”, то долучає дещо загальне і вселенське, а саме: не Я один зазнаю смерті, а й усі ті, хто бажає піти за Мною, повинні зректися самих себе, не мати жодного спілкування з плоттю, але зневажати самих себе.

“Хрестом” називає тут смерть найгіршу; бо не було іншої так безславної смерті, як смерть на хресті. Отже, Він оголошує, що той, хто бажає бути учнем Його, повинен померти смертю не славною, але ганебною, буде вбитий як засуджений. Оскільки ж багатьох убивають ганебно як розбійників і лиходіїв, тому Він додав: “і йди за Мною”, тобто вправляйся у всякій чесноті.

Лк. 9:24. Бо хто хоче зберегти свою душу, той згубить її, а хто згубить душу свою заради Мене, той збереже її.

“хто хоче зберегти свою душу, той згубить її”, тобто якщо хто захоче жити по-мирському, той помре душею.

Лк. 9:25. Бо що за користь матиме людина, якщо придбає весь світ, себе ж саму згубить чи занапастить?

Лк. 9:26. Бо хто посоромиться Мене і слів Моїх, того й Син Людський посоромиться, як прийде у славі Своїй і Отця і святих Ангелів.

Христа соромиться той, хто каже: як я буду вірити в розп’ятого і зганьбленого Бога? А той соромиться і слів Його, хто глумиться над простотою Євангелія. Господь посоромиться такого “у славі Своїй”, тобто в друге пришестя. Він говорить ніби так: як домовласник, маючи лукавого раба, соромиться звати його своїм рабом, так і Я посоромлюся назвати Своїм рабом того, хто зрікся Мене.

Лк. 9:27. Істинно кажу вам: є деякі з присутніх тут, які не зазнають смерті, як уже побачать Царство Боже.

Оскільки Він вище сказав: “Хто загубить душу свою заради Мене, той збереже її”, то тепер, бажаючи показати, яких благ удостояться такі, каже: “є деякі з присутніх тут, які не зазнають смерті, як уже побачать Царство Боже”, тобто ту славу, в якій мають бути праведні. Сказав Він це про Своє Преображення. Бо Преображення було образом майбутньої небесної слави, і як Іісус у Преображенні дивовижно засяяв, як блискавка, так і тоді праведники засяють подібно до того ж (Мф. 13:43). Є, – каже, – кілька таких (Іоанн, Петро та Яків), які не помруть, перш ніж побачать, у якій славі будуть Мої сповідники. А побачать вони це під час Преображення.

Лк. 9:28. Після цих слів, днів через вісім,

Євангеліст Матвій каже, що Іісус зійшов на гору тоді, коли після цих слів минуло шість днів (Мф. 17:1), а Лука каже, що минуло вісім днів. Бо Матвій говорить про одні тільки проміжні дні, а Лука – не про проміжні тільки, але має на увазі і той день, у який ці слова були сказані, і той, у який відбулося Преображення.

взявши Петра, Іоанна і Якова,

Іісус узяв із Собою тільки трьох: Петра як люблячого, Іоанна як улюбленого та Якова як такого, що полум’яніє ревнощами по Ньому, або як таких, що здатні приховати подію, втримати в мовчанні та нікому не розповідати.

зійшов Він на гору помолитись.

Щоб помолитися, Іісус сходить на гору; бо ми повинні молитися на самоті, зі сходженням, не схиляючись ні до чого земного.

Лк. 9:29. І коли молився, вигляд обличчя Його змінився, і одяг Його зробився білим, блискучим.

Вигляд Його став іншим, не так, утім, нібито Сам Він став іншим по суті, бо Він залишався Тим самим, Ким був, але вигляд обличчя Його з’явився набагато світлішим, ніж раніше. Подібне сталося і з Його одягом. Бо тільки вигляд його блищав блискавкою; матеріал одягу не змінювалася, а тільки зовнішність.

Лк. 9:30. І ось, два мужі розмовляли з Ним; це були Мойсей і Ілля:

Коли Він молився, перед Ним стояли Мойсей та Ілля, щоб показати, що Він не був супротивник Закону і пророків. Бо якби Він був супротивник, то Мойсей, який дав Закон, та Ілля, найревніший із пророків, не дозволили б собі служити Йому (на кшталт охоронців), ні навіть бути з Ним.

Лк. 9:31. явившись у славі, вони говорили про кінець Його, який Йому належить звершити в Ієрусалимі.

Вони говорили про відхід, який Йому належало здійснити в Єрусалимі, тобто про смерть Його.

Лк. 9:32. Петро ж і ті, що були з Ним, зморені були сном; але, прокинувшись, побачили славу Його і двох мужів, які стояли з Ним.

Лк. 9:33. Коли вони відійшли від Нього, Петро сказав Іісусові: Наставнику! добре нам тут бути; поставимо три намети: Тобі один, Мойсеєві один і один Іллі,– не знаючи сам, що говорив.

У той час як Христос перебував у молитві, Петро “зморений був сном”, бо він був слабкий і, служачи сну, віддавав належне людській природі. Коли ж Петро прокинувся, то побачив славу Христову і двох чоловіків. Знаходячи таке перебування тут приємним через світло і споглядання пророків, Петро каже: “добре нам тут бути”! Він думав, що тепер настав кінець світу і царство Іісусове. Але він не знав, що говорив. Бо тоді ще не був кінець, ще не настав день царства і насолоди тими благами, якими володітимуть святі. Петро сказав це (добре нам тут бути) разом і тому, що побоювався, що Христос буде розіп’ятий. Він чув від Христа, що Він має бути вбитий і в третій день воскреснути; тому й сказав це, висловлюючись ніби так: не сходитимемо з гори, залишатимемося тут, щоб уникнути Хреста та страждань; якщо прийдуть на нас юдеї, то ми маємо помічником Іллю, котрий звів з неба вогонь та вигубив п’ятдесят намісників; маємо Мойсея, котрий вразив стільки й таких народів. Сказав він це, не знаючи, що говорить. Бо він думав, що хрест є зло, і до того ж болісне, а тому, бажаючи уникнути його, і сказав це. Тим часом Господь жадав бути розп’ятим, оскільки інакше не могло відбутися спасіння людей.

Лк. 9:34. Коли ж він це говорив, з’явилась хмара і покрила їх; і вони злякались, як увійшли у хмару.

Тоді, як Петро говорив ще: “зробимо три намети”, Господь раптово творить завісу нерукотворену і входить до неї з пророками, щоб показати, що Він нічим не менший за Отця. Бо як у Старому Завіті Господь з’являвся в хмарі, і Мойсей входив у неї, і в такий спосіб одержав Закон (Вих. 19:9,20:20-21), так і нині хмара огорнула Христа, і хмара не похмура (бо пройшла тінь Закону і морок невідання), але хмара світла. Бо істина прийшла, і благодать Господня засяяла, і тому нині нічого немає темного.

Лк. 9:35. І був з хмари голос, який говорив: Цей є Син Мій Улюблений, Його слухайте.

І вийшов із хмари голос, подібно до того, як у Старому Завіті чули з хмари голос Божий.

Лк. 9:36. І коли був цей голос, Іісус залишився один.

Іісус же залишився один, щоб хто не подумав, що слова: “Цей є Син Мій Улюблений” сказані були про Мойсея або про Іллю. Утім, цим, мабуть, означає й те, що Закон і пророки були до певного часу, як і тут видимі були Мойсей та Ілля, а потім, коли минув їхній час, лишився один Іісус. Бо нині панує Євангеліє, тоді як багато чого законного минуло.

І вони промовчали і нікому нічого не говорили в ті дні про те, що бачили.

Апостоли промовчали і нічого не говорили про те, що бачили. До Хреста і не слід було говорити про Іісуса що-небудь богопристойне. Бо яку про Нього склали б думку ті, котрі чули це, а потім побачили Його розп’ятим? Чи не визнали б вони Його обманщиком і мрійником? Тому-то апостоли перед Хрестом не проповідують про жодну чудесну і богопристойну справу Іісуса.

Утім, про цей предмет достатньо сказано нами в поясненні на Євангеліє від Матвія (див. гл. 17)

Лк. 9:37. Наступного дня, як зійшли вони з гори, зустріло Його багато народу.

Лк. 9:38. Раптом хтось з народу вигукнув: Учителю! благаю Тебе, зглянься на сина мого, бо він у мене єдиний:

Лк. 9:39. його хапає дух, і він зненацька скрикує, і трясе його так, що він пускає піну; і ледве відходить від нього, змучивши його.

Лк. 9:40. Я просив учнів Твоїх, щоб вигнали його; та вони не змогли.

Чоловік цей (про якого йдеться) був вельми невіруючий. Тому й біс не виходив із сина його. Бо невіра перемагала силу апостолів. Невір’я і зухвалість його видно з того, що він прийшов перед усіма звинувачувати учнів.

Лк. 9:41. Іісус же сказав у відповідь: о, роде невірний і розбещений! Доки буду з вами і терпітиму вас?

Але Господь оголошує, що син його не зцілений через його невір’я, і перед усіма засуджує його, і не одного його, а й інших усіх взагалі. Бо сказавши: “о, роде невірний”, розуміє під цим усіх юдеїв, а словом “розбещений” показує, що злість їхня не від початку і не від природи. За природою вони були добрі (бо вони були святим потомством Авраама та Ісака), але розбестилися через свою злість. Слова: “доки буду з вами і терпітиму вас” означають те, що Він бажає сприйняти смерть і хоче скоріше позбутися від них. Бо, доки, – каже, – буду терпіти ваше невір’я?

приведи сюди сина твого.

Лк. 9:42. Коли ж той ще йшов, біс кинув його і почав бити; але Іісус заборонив нечистому духові і зцілив отрока, і віддав його батькові його.

Господь, щоб показати, що Він має силу, яка перемагає невір’я юдеїв, каже: “Приведи сюди сина твого” і, зціливши його, “віддав батькові його”. Біснуватий колись належав не батькові своєму, а злому духу, що здобув його, а тепер Господь віддав його батькові, який втратив його, а потім знайшов.

Лк. 9:43. І всі дивувались величі Божій. А як усі дивувались усьому, що творив Іісус, Він сказав учням Своїм:

Лк. 9:44. вкладіть у вуха ваші ці слова: Син Людський має бути виданий в руки людські.

Інші “усі дивувалися усьому, що творив Іісус”, а не одному тільки цьому чуду. Але Іісус, залишивши інших, розмовляє з учнями, і каже: все це, чудеса і слова про чудеса, “вкладіть ви собі у вуха”. Для чого? Так як Я маю бути відданий і розп’ятий, то для того, щоб ви, коли побачите Мене розп’ятим, не подумали, що Я перетерпів це через Своє безсилля. Бо хто творить такі чудеса, той міг би й не бути розп’ятим.

Лк. 9:45. Вони ж не зрозуміли слова цього, і воно було закрите від них,

Для чого ж це було? Для того щоб вони завчасно не впали в смуток і не бентежилися від страху. Отже, Бог, поблажливо ставлячись до їхньої слабкості та керуючи їх, ніби дітей якихось, попустив їм не зрозуміти того, що говорилося про Хрест.

так що вони не збагнули його, а запитати Його про це слово боялись.

Прийміть і благоговіння учнів, через яке вони не наважувалися, навіть більше боялися запитати Господа. Бо страх посилює благоговіння, так само як і благоговіння є страх, розчинений любов’ю.

Лк. 9:46. Спало ж їм на думку: хто б з них був більший?

Апостолів спіткала пристрасть до порожньої слави. Здається, пристрасть ця збудилася в них від того, що вони не зцілили біснуватого. Імовірно, з цієї нагоди вони посперечалися, стверджуючи кожен зі свого боку, що отрока не зцілили не через моє безсилля, а через безсилля такого-то, а звідси спалахнула суперечка і про те, хто б із них був більшим.

Лк. 9:47. Іісус же, знаючи думку серця їхнього, взяв дитину і поставив її перед Собою

Але Господь, знаючи серце кожного, випереджає і, перш ніж пристрасть ця зросла, намагається припинити її в самому корені. Бо пристрасті на початку зручно подолати, а коли вони зростуть, тоді вже вельми важко буває виривати їх. Як же Господь припиняє зло? “Взявши, сказано, дитину”, показує її учням, даючи через це знати їм, що ми повинні привести свій розум до такого стану, в якому буває він у дитячому віці; бо діти бувають недосвідчені у злі, вельми прості та не хвилюються думками ні славолюбія, ні бажанням першості перед іншими.

Лк. 9:48. і сказав їм: хто прийме це дитя в ім’я Моє, той Мене приймає; а хто прийме Мене, той приймає Того, Хто послав Мене; бо хто найменший між усіма вами, той буде великий.

“Хто, – каже, – той прийме це дитя в ім’я Моє, той приймає Мене”. Слова ці мають такий зміст: хоча ви думаєте, що ви сподобаєтесь багатьом і що ви дуже багатьма будете прийняті в такому разі, якщо здаватиметеся гордими й славолюбними, але Я вам кажу, що Мені особливо подобається простота і що вона слугує відмітною рисою Моїх учнів, тож хто прийме препростого й незлобивого чоловіка, як Мого учня (бо це означає вираз “в ім’я Моє”), той прийме Мене. Бо хто приймає гордого, той не приймає ані Мого учня, ані Мене.

Лк. 9:49. При цьому Іоанн сказав: Наставнику! ми бачили чоловіка, який іменем Твоїм виганяє бісів, і заборонили йому, бо він не ходить з нами.

Іоанн же, вступаючи в розмову, сказав: “Наставнику! Ми бачили чоловіка, який іменем Твоїм виганяє бісів, і заборонили йому”. Яка послідовність між словами Іоанна і словами Господа? Дуже близька. Оскільки Господь сказав, що “хто з вас менший за всіх, той буде великий”, то Іоанн почав боятися, чи не погано вони вчинили, коли владно й гордо заборонили тій людині. Бо заборона кому-небудь чого-небудь виявляє в тому, хто забороняє, не меншого, але того, хто думає про себе трохи більше, ніж про того, кому він забороняє. Отже, Іоанн побоявся того, чи не гордо він вчинив, заборонивши тій людині.

Чому ж учні заборонили цій людині? Не через заздрість, а тому, що вважали його негідним творити чудеса, тому що він не одержував разом із ними благодаті чудотворення, не був, як вони, посланий на те від Господа і зовсім не слідував за Іісусом. Що ж Господь?

Лк. 9:50 Іісус сказав йому: не забороняйте, бо хто не проти вас, той за вас.

Залиште, – каже, – його робити це; бо і він нищить силу сатани. Оскільки ж він не перешкоджає вам у справі проповіді, не діє заодно з дияволом – значить він за вас. Бо хто не проти Бога, той за Бога, подібно до того, як той – з дияволом, хто не збирає з Богом.

Здивуйся, мабуть, і силі імені Христового, як діяла благодать від однієї вимови його, хоча б ті, хто вимовляв його, були й негідні, і не були учнями Христовими. Так само і через священиків, хоч би вони були й негідні, благодать діє, і всі освячуються, хоч би священик був і не чистий.

Лк. 9:51. Коли ж наближались дні відходу Його з цього світу, Він вирішив іти до Ієрусалима;

Що означають слова: “Коли ж наближалися дні відходу Його”? То означають, що настав час, у який потрібно було вже Йому зазнати за нас спасительне страждання і потім піднестися на небо і співіснувати з Богом і Отцем.

Коли настав час страждання Його і взяття від світу, Він розсудив не ходити вже то туди, то сюди, але зійти в Єрусалим. Вираз: “вирішив іти” (церковно-слов’янською – “утверди лице Свое”) те й означає, що Він визначив, вирішив, поклав твердий намір іти до Єрусалима.

Лк. 9:52. і послав вісників перед лицем Своїм; і вони пішли і увійшли у село Самарянське, щоб приготувати Йому;

Лк. 9:53. але там не прийняли Його, бо Він мав вигляд подорожнього, що йде в Ієрусалим.

Лк. 9:54. Побачивши це, учні Його, Яків і Іоанн, сказали: Господи! хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив?

Лк. 9:55. Але Він, обернувшись до них, заборонив їм і сказав: не знаєте, якого ви духу;

Лк. 9:56. бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати. І пішли до іншого села.

Посилає “вісників перед лицем Своїм”, щоб вони приготували якийсь прийом для Нього. Хоча Він знав, що самаряни не приймуть Його, проте ж послав посланців, щоб забрати в самарян усяке вибачення, щоб згодом вони не могли сказати, що ми прийняли б Його, якби Він послав когось перед Собою. Вчинив Він так разом і для користі учнів Своїх, а саме: щоб вони, коли побачать Його на Хресті в образі, не спокусилися, але з теперішнього випадку навчилися, що, як тепер Він незлобиво переніс зневагу від самарян і навіть самим учням заборонив збуджувати в Ньому гнів на кривдників, так і тоді терпить розп’яття не тому, нібито Він безсилий, а тому, що довготерпеливий. Корисно це для учнів і в тому відношенні, що Господь власним прикладом навчає їх бути незлобивими. Бо вони, дивлячись на Іллю, який двічі винищив вогнем по п’ятдесяти чоловік з їхніми начальниками, і будучи ще недосконалими, збуджували Господа на помсту тим, хто Його скривдив. Але Господь, показуючи їм, що Його Закон вищий за життя Ілієве, забороняє їм і відводить їх від такого способу мислення, а навпаки, навчив їх переносити кривду з лагідністю.

Що означають слова: “але там не прийняли Його, бо Він мав вигляд подорожнього, що йде в Ієрусалим”? Чи не те ними говориться, що не прийняли Його через те, що Він намірився піти в Єрусалим? І якщо так будемо розуміти, що самаряни не прийняли Господа через те, що Він намірився піти в Єрусалим, то ті, хто не прийняв Його, чи не виявляються невинними? Можна сказати, що євангеліст говорить так: не прийняли Його, і Він не ввійшов до Самарії; потім немов би хто запитав: чому ж не прийняли Його проти волі, і Він не ввійшов; невже через те, що Він був безсилий або не міг увійти, хоч би вони й не бажали? На вирішення цього євангеліст і каже: не тому не ввійшов Господь, нібито для Нього не було це можливо, але тому, що Він Сам не бажав увійти туди, але намірився йти прямо до Єрусалима. Бо якби не було в Господа такого наміру, то Він увійшов би в селище самарян і в тому випадку, коли вони не бажали б цього.

Лк. 9:57. Сталось, що коли вони були в дорозі, хтось сказав Йому: Господи! я піду за Тобою, куди б Ти не пішов.

Лк. 9:58. Іісус сказав йому: лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда; Син же Людський не має де голову прихилити.

Той, хто прийшов до Іісуса і просив дозволу піти за Ним, прийшов із лукавою думкою. Бачачи, що за Господом слідує багато народу, він подумав, що Господь збирає з них гроші, і сам дійшов думки, що він складе собі статок, якщо піде за Іісусом. Тому Господь відкинув його, кажучи йому ніби так: ти думаєш через наслідування за Мною скласти собі майно, думаючи, що таким є Моє життя, але на ділі не таке; Я навчаю і проповідую таку бідність, що не маю і дому Свого, тоді як інші тварини мають нори. І таким чином відкинув його.

Лк. 9:59. А іншому сказав: іди за Мною. Той сказав: Господи! дозволь мені перше піти і поховати батька мого.

Лк. 9:60. Але Іісус сказав йому: залиш мертвим ховати своїх мерців, а ти йди, благовіствуй Царство Боже.

А іншому, який і не просив, дозволяє слідувати. Коли ж цей запитав дозволу сходити й “поховати батька” свого, Господь не дозволив, але сказав: залиш мертвим ховати своїх мертвих. Цим натякається, що батько його був невіруючий і тому негідний отримувати допомогу в старості від сина свого, який увірував. Надай, – каже, – родичам “мертвим”, тобто невіруючим, годувати в старості й до гробу невіруючого батька твого. Бо поховати тут означає мати піклування до самої труни, – оскільки і в звичайній бесіді ми говоримо: такий-то син поховав свого батька, і через це розуміємо не те, що він поховав його і не зробив йому жодного іншого добра, а те, що мав піклування про нього аж до самої смерті й поховання. Отже, нехай ці мертві, тобто невіруючі, поховають свого мерця, тобто твого батька. А оскільки ти увірував, то, як Мій учень, проповідуй Євангеліє Боже. Господь, сказавши це, не забороняє нам годувати батьків, але вчить нас богошанування віддавати перевагу невіруючим батькам і не мати жодної перешкоди до чесноти, але зневажати і саму природу.

Лк. 9:61. І ще інший сказав: я піду за Тобою, Господи! тільки дозволь спершу мені попрощатися з домашніми моїми.

Лк. 9:62. Але Іісус сказав йому: хто поклав руку свою на рало і озирається назад, той не благонадійний для Царства Божого.

Так людині, яка просила дозволу слідувати за Ним, але спершу віддати належне домашнім своїм, Він не дозволив цього, тобто сходити в дім свій і віддати належне або, скажу простіше, попрощатися. Бо така людина виявляє в собі прихильність до світу і відсутність апостольської прихильності; бо апостоли, як почули покликання від Господа, негайно пішли за Ним, нічим іншим уже не займалися, а залишили навіть і прощання з рідними. І часто трапляється, що в той час, коли людина прощається зі своїми родичами, серед них виявляються такі, що утримують її від богоподібного життя, Тому добре, маючи прихильність до добра, негайно ж і здійснювати його, нітрохи не зволікаючи. Бо ніхто, хто взявся за рало духовне і знову озирається на світ, не здатний до Царства Небесного.

Під “лисицями” розумій лукавих бісів; вони ж називаються і птахами небесними, тобто повітряними; бо сказано: “з волі князя піднебесного” (Еф. 2, 2). Отже, Господь каже згаданій людині: оскільки біси мають у тобі нори, то Я, Син Людський, не маю, де главу прихилити, тобто в серці твоєму, сповненому бісів, Я не бачу місця для віри в Мене. Бо глава Христа є віра в Нього. Хто увірує, що Христос є Бог, той отримує главу Христову. А грішник мертвий; він і ховає своїх мерців, тобто лукаві помисли, тим, що не сповідує їх. Отже, Господь тому, хто має намір бути Його послідовником, забороняє ховати лукавий помисел і приховувати його, але велить виявляти його через сповідь.

Глава десята

Лк. 10:1. Після того вибрав Господь і інших сімдесят учнів і послав їх по двоє перед лицем Своїм у кожне місто і місце, куди Сам хотів іти,

У книзі Виходу написано: “І прийшли вони до Єліму, а там дванадцять водних джерел та сімдесят пальм” (Вих. 15:27). Що сталося тоді історично й образно, то нині збулося насправді. Елім – означає сходження. Цим не інше що означає, як те, що ми, сходячи в найдосконаліше розуміння і в духовний вік, не зупиняючись, як євреї, на Законі, але сходячи в християнство, знайдемо дванадцять джерел, тобто дванадцять верховних апостолів, які є джерелом усякого найсолодшого вчення. Знайдемо і сімдесят фінікових пальм, тобто (сімдесят) апостолів. Вони не називаються джерелами, але фініками, як такі, що їх виховують і якими керують від апостолів (верховних). Бо хоч і цих сімдесят апостолів Христос же обрав, але вони були нижчими за дванадцять, і згодом були їхніми учнями та супутниками. Отже, ці фініки наситилися від джерел, тобто від апостолів, і нам доставили плід солодкий і водночас помірно кислий. Вчення святих справді таке: воно не зовсім тішить і пестить і не зовсім обмежує і вражає, але поєднує ту й іншу властивість, і воістину приправлене сіллю та поєднане з благодаттю, як і апостол Павло волає: “Слово ваше хай буде завжди з благодаттю, приправлене сіллю” (Кол. 4:6). Господь обирає “сімдесят” учнів через велику кількість тих, хто потребує навчання. Бо як поля з гарним урожаєм потребують багато женців, так і для віруючих, оскільки їх було незліченно багато, наполягала потреба в багатьох учителях.

Лк. 10:2. і сказав їм: жниво велике, а женців мало; тож благайте Господаря жнив, щоб вислав женців на жнива Свої.

Господь посилає їх “по двоє” для того, щоб вони були безпечнішими і один одному сприяли. Вони ходили перед обличчям Його, тобто подібно до Іоанна вчили: “Приготуйте путь Господу” (Мф. 3:3). Зауваж, як Він раніше сказав: “благайте Господаря жнив, щоб вислав женців”, а потім Сам Своєю владою посилає їх. Бо Він, як істинний Бог, є воістину Паном жнив, тобто віруючих.

Лк. 10:3. Ідіть! Я посилаю вас, як ягнят між вовків.

Наперед говорить їм про гоніння і про те, що вони будуть як ягнята серед вовків, для того щоб ці, напавши на них несподівано, не збентежили їх раптовістю.

Лк. 10:4. Не беріть ні мішка, ні торби, ні взуття, і нікого в дорозі не вітайте.

Оскільки Господь має намір послати учнів із проповіддю Євангелія, то каже їм: “не беріть ні мішка”, ні того, ні цього, бо для вас достатньо бути дбайливими про слово. А якщо ви будете носити мішок, очевидно, ви будете ним зайняті, а про слово почнете не дбати. Інакше: оскільки вас будуть годувати ті, яких ви будете вчити, то яка вам потреба в мішку або в торбі, або в взутті? Бо ті, кого ви будете навчати, задовольнять будь-якій вашій потребі в них.

і нікого в дорозі не вітайте.

Так заповідає їм для того, щоб вони не переймалися людськими привітаннями й пестощами і через те не чинили б перешкоди справі проповіді. Бо, ймовірно, той, хто отримав привітання, відповів би і сам привітанням, а може бути, вступив би в тривалу розмову, як зазвичай роблять супутники, а потім, наче вже потоваришувавши, заговорив би про що-небудь іще більше, і так апостол поринув би у звичні людські стосунки, а про слово занепокоївся б. Із зазначеної причини Господь і забороняє учням вітати кого-небудь на дорозі.

Лк. 10:5. В який дім увійдете, спочатку кажіть: мир дому цьому;

Лк. 10:6. і якщо буде там син миру, то спочине на ньому мир ваш, а коли ні, то до вас повернеться.

“У який, – каже, – дім ввійдете, спершу кажіть: мир дому цьому”, тобто вітайте тих, хто перебуває в домі; потім, показуючи, що це не просте тільки привітання, а водночас і благословення, говорить: якщо домогосподар буде достойним, то він буде благословенний, а якщо він кривдник і не здатний прийняти мир, якщо він ворог і супротивник вашого слова й учення, то благословення не прийде до нього, але “до вас повернеться”.

Лк. 10:7. В тому домі залишайтесь, їжте і пийте те, що в них є, бо працюючий вартий нагороди за труди свої; не переходьте з дому в дім.

Лк. 10:8. І коли в яке місто прийдете і приймуть вас, їжте, що вам подадуть,

Заповідує не переходити з дому в дім, щоб апостоли не здалися обжерливими, не подали б багатьом приводу до спокуси і не образили б тих, котрі прийняли їх на початку. “Їжте, – каже, – і пийте, що в них є”, тобто, що запропонують вам, і хоча б це було мало і небагато, більшого не вимагайте. Їжу приймайте замість нагороди, тобто не шукайте того, щоб вам отримувати їжу і плату особливо, але саму їжу приймайте за нагороду. Дивись, як Він учнів Своїх робить твердими проти бідності.

Лк. 10:9. і зціляйте недужих, що знаходяться в ньому, і кажіть їм: наблизилось до вас Царство Боже.

Заповідує зцілювати хворих, які перебувають у містах, для того, щоб апостоли своїми чудотворіннями могли залучити людей до проповіді. Бо дивись, що каже: “і кажіть їм: наблизилося до вас Царство Боже”. Бо якщо ви спершу зцілите, а потім почнете навчати, проповідь ваша буде благоуспішною, і люди увірують, що до них досягло Царство Боже. Бо вони не були б зцілені, якби не зробила цього деяка Божественна сила. Та й до хворих тоді наблизилося Царство Боже, коли вони по душі зцілені. Бо воно далеке від хворого, над яким ще царює гріх.

Лк. 10:10. Якщо ж прийдете в якесь місто і не приймуть вас, то, вийшовши на вулицю, скажіть:

Лк. 10:11. і порох, що прилип до нас з вашого міста, обтрушуємо вам;

“Якщо…, – каже, – не приймуть вас, то, вийшовши на вулицю, скажіть” їм, що в нас нічого немає спільного з вами, що ми нічого не маємо від вашого міста, що навіть і порох, прилиплий до нас, ми змітаємо, тобто обтрушуємо, очищаємо і кидаємо на вас;

а проте знайте, що наблизилось до вас Царство Боже.

Тут запитає інший: як Господь каже, що Царство Боже наблизилося і до тих, котрі приймають апостолів, і до тих, котрі не приймають їх? Потрібно сказати, що Він анітрохи не суперечить Собі. Бо до тих, котрі приймають апостолів, Царство наближається з благодіяннями, а до тих, котрі не приймають, із засудженням. Бо, прошу тебе, уяви собі, що на якомусь видовищі перебуває багато одних засуджених, а інших – не засуджених, наприклад, сенаторів, полководців і вельмож, потім якийсь глашатай усім разом, засудженим і почесним, сповіщає: цар наблизився до вас! Чи не те він каже, що до одних із них цар наблизився для покарання, а до інших, щоб надати їм честь і благовоління? Таким же чином і тут розумій.

Лк. 10:12. Кажу ж вам, що Содому в день той відрадніше буде, ніж місту тому.

“Відрадніше, – каже, – буде Содому,… ніж місту тому”, який не прийняв вас. Чому? Тому, що в Содом не були послані апостоли, і тому ті, хто не прийняв апостолів, гірші за содомлян. Зауваж і те, що місто, яке не приймає апостолів, має широкі вулиці; а широка дорога призводить до погибелі. Отже, хто ходить широкими дорогами, що ведуть до погибелі, той не приймає апостольського і Божественного вчення.

Лк. 10:13. Горе тобі, Хоразине! горе тобі, Віфсаїдо! бо якби у Тирі та Сидоні сталися ті чудеса, які були у вас, то давно б вони, сидячи у веретищі й попелі, покаялися;

Лк. 10:14. але і Тиру і Сидону відрадніше буде на суді, ніж вам.

Лк. 10:15. І ти, Капернауме, що піднісся до неба, до пекла зійдеш.

Тир і Сидон були міста язичницькі, а Віфсаїда й Хоразин – юдейські. Отже, Він каже, що на суді язичникам буде веселіше, ніж вам, що бачили чудеса і невірували, бо якби вони бачили, то увірували б. Та й ти, Капернауме, піднесений до небес, як прославлений багатьма чудесами, що сталися в тобі, впадеш у пекло; ти будеш засуджений за те саме, що й після стількох чудес не віруєш.

Лк. 10:16. Хто слухає вас, той Мене слухає, і хто відвертається вас, той Мене відвертається, а хто відвертається Мене, той відвертається Того, Хто послав Мене.

Потім, щоб ті, кого посилали на проповідь, не сказали: навіщо ж посилаєш нас, коли деякі міста не приймуть нас, каже: не засмучуйтесь, той, хто відкидає вас, відкидає Мене та Отця Мого, і тому образа не зупиняється на вас, але піднімається до Бога. Отже, нехай буде для вас втіхою те, що образа завдається (не вам, а) Богові. Так само, з іншого боку, не хваліться і не звеличуйтеся тим, що дехто слухає вас, бо це не ваша справа, але Моєї благодаті.

Лк. 10:17. Сімдесят учнів повернулися з радістю і говорили: Господи! і біси коряться нам в ім’я Твоє.

Раніше сказав євангеліст, що Господь послав сімдесят учнів, а тепер каже, що вони “повернулися з радістю” про те, що вони не тільки від інших якихось хвороб зцілювали, а й позбавляли ще від більшого зла – від демонів. Дивись, як вони далекі від зарозумілості; бо вони кажуть Господу: “в ім’я Твоє” підкоряються нам демони, за Твоєю благодаттю, а не за нашою силою.

Лк. 10:18. Він же сказав їм: Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба;

А Господь сказав їм: Не дивуйтеся тому, що біси вам підкоряються, бо начальник їхній давно позбавлений влади і не має ніякої сили. Хоч для людей це і не було видно, але для Мене, що споглядає і невидиме, це було видно. “Як блискавка” спав з неба сатана тому, що він був світлом, архангелом і денницею, хоча тепер і став темрявою. Якщо ж він спав з неба, то раби його, розумію бісів, чого не потерплять? Деякі слова “з неба” розуміють так: від слави. Оскільки сімдесят сказали Господу, що їм “біси підкоряються”, то Він каже: це і Я знав, бо Я бачив, як сатана спав з неба, тобто позбувся слави, яку він мав, і честі. До пришестя Христового його шанували як Бога, а тепер він спустився з неба, тобто перестали його шанувати за Бога і думати, що він живе на небі.

Лк. 10:19. ось, даю вам владу наступати на змій та скорпіонів і на всяку силу вражу; і ніщо не пошкодить вам;

“Ось, даю вам владу” зневажати сили його. Бо “змії та скорпіони” – це полки бісів, що плазують під землею, і ті з них, котрі знущаються в видимий спосіб, – це “змії”, а ті, котрі в прихований спосіб вражають, – це “скорпіони”. Наприклад, біс розпусти й убивства є змій, бо він спонукає на видимі злодіяння; а той біс, який під приводом хвороби, наприклад, схиляє людину користуватися лазнями, запашними мазями та іншими насолодами, може бути названий скорпіоном, тому що він має приховане жало і таємно намагається вжалити плоть, щоб того, хто послухався його, ввести в більший злочин. Але подяка Господу, що дав владу наступати на них!

Лк. 10:20. однак тому не радійте, що духи вам коряться, а радійте тому, що імена ваші написані на небесах.

Утім, навчаючи учнів не бути зарозумілими, Господь каже: “проте ж не… тому… радійте, що біси вам коряються” (бо від цього отримують благодіяння інші, саме ті, що отримують зцілення), “але більше радійте тому, що імена ваші… на небесах… написані” не чорнилом, але Божою пам’яттю і благодаттю. Диявол спадає з неба, а люди, які на землі живуть, написуються на небесах. Отже, справжня радість у тому, “що імена ваші написані на небесах” і не забуваються Богом.

Лк. 10:21. У той час зрадів духом Іісус і сказав: славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти утаїв це від мудрих та розумних,

Як добрий батько, побачивши дітей, які досягли успіху в чомусь гідному похвали, радіє, так і Спаситель зрадів тому, що апостоли удостоїлися таких благ. Тому Він дякує Отцю за те, що такі таїнства сховані “від мудрих”, тобто фарисеїв і книжників, які тлумачили Закон, і від “розумних”, тобто учнів цих же книжників. Бо хто вчить, той мудрий, а хто вчиться і розуміє уроки, той розумний; наприклад, Гамаліїл – мудрий, а Павло – розумний, бо перший – учитель, а другий – розуміє те, чим наставляє перший.

і відкрив те дітям.

Господь називає учнів Своїх “дітьми”, тому що вони були не з вправних у Законі, а були обрані здебільшого з простого класу народу і з рибалок. Утім, вони могли бути названі дітьми і за їхню незлобивість. А ті (фарисеї та книжники) не були справжніми мудрецями й розумними, а тільки здавалися. Отже, ці таїнства приховані “від мудрих і розумних”, які здавалися такими, а насправді не були. Бо якби вони були такими, то таїнства були б відкриті їм.

Так, Отче! Бо таке було Твоє благовоління.

“Так, Отче”, дякую Тобі, “бо таке було Твоє благовоління”, тобто, що такою була в Тебе прихильність і бажання, і так було угодно Тобі.

Лк. 10:22. І, звернувшись до учнів, сказав: усе передав Мені Отець Мій;

Отець усе передає Синові, бо все має підкоритися Синові. Бог царює над усіма подвійним чином: по-перше, над тими, котрі не бажають Його Царства, і, по-друге, над тими, котрі бажають. Для прикладу скажу: Бог є Владика мій, хоча б я й не хотів, бо Він – Творець мій; і знову, Бог є Владика мій, коли я, як розсудливий раб, виконую волю Його через дотримання заповідей. Природа людська і раніше була в рабстві і в руках Бога, хоча й не хотіла того, хоча й сатані служила. Але коли Христос витримав боротьбу за нас і, визволивши нас з-під влади диявола, зробив нас Своїми слугами і виконавцями заповідей, відтоді ми стали розсудливими рабами і за природою, і за бажанням; бо перше рабство було тільки за природою, а друге, крім того, і за нашим бажанням. Отже, Господь говорить тепер те, що: “усе передав Мені Отцем Моїм”, тобто все має підкоритися Мені і підпасти під Моє панування. Це подібно до іншого вислову: “дана Мені всяка влада на небі і на землі” (Мф. 28:18). А так говорить Він тому, що Він примирив усе (Кол. 1:20), що є на небі й на землі, І інакше: Отець усе віддає Синові, усі справи домобудівництва нашого спасіння. Тому заради нас не втілився ані Отець, ані Дух, ані постраждав, ані воскрес, але все це здійснив Син, і Він став вождем нашого спасіння; тому Він і каже, що все Йому віддано. Він сказав ніби так: Отець Мій все Мені довірив: втілитися, постраждати, воскреснути, врятувати природу, що відторглася.

і ніхто не знає, хто є Син, тільки Отець, і хто є Отець, не знає ніхто, крім Сина і того, кому Син хоче відкрити.

Оскільки Він сказав, що все Мені віддано, то тепер ніби вирішує деяке здивування. Щоб комусь не спало на думку: чому ж Він віддав усе Тобі, а не іншому, бодай Ангелу чи Архангелу.

Він каже: Мені Він віддав тому, що Я однієї з Ним Природи і Сутності. І як Його ніхто не знає, так і Мене ніхто ж, крім одного Отця. Тому Він справедливо віддав усе Мені, як Єдиносущному з Ним і такому, що перевищує всяке пізнання, подібно до того, як і Він вищий за всяке пізнання. Бо Отця, – каже, – знає тільки один Син і той, кому Син захоче відкрити. Дивись: Син знає Отця не через одкровення, а створіння – через одкровення, бо вони отримують пізнання по благодаті; отже, Син не створений.

Лк. 10:23. І, звернувшись до учнів, сказав їм окремо: блаженні очі, які бачать те, що ви бачите!

Лк. 10:24. бо кажу вам, багато пророків і царів бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули.

Звертаючись до учнів, Господь догоджає їм і загалом усім, котрі з вірою дивляться на Нього, що ходить у плоті й творить чудеса. Бо древні пророки й царі хоч і сильно бажали побачити Господа у плоті й послухати Його, проте ж не удостоїлися цього. І інакше: оскільки Він вище сказав, що той знає Отця, кому відкриє Син, то тепер догоджає учням, як таким, що отримали вже це одкровення. Бо Самим Собою Він відкрив їм Отця, бо той, хто бачить Його, бачив Отця (Ін. 14:9). А цього блага не досяг ніхто з тих святих, котрі жили до явлення і діяння Сина Божого у плоті. Оскільки ж вони не бачили у плоті Господа, через Якого пізнавався Отець, то, отже, вони й Отця не бачили так, як бачили апостоли.

Лк. 10:25. І ось, один законник встав і, спокушаючи Його, сказав: Учителю! що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?

Законник цей був людиною хвалькуватою, дуже зарозумілою, як виявляється з нижченаведеного, і понад те підступною. Тому він приступає до Господа, спокушаючи Його, імовірно, він думав, що вловить Господа в Його відповідях. Але Господь вказує йому на той самий Закон, яким він дуже насміхався.

Лк. 10:26. Він же сказав йому: в законі що написано? як читаєш?

Лк. 10:27. Він сказав у відповідь: возлюби Господа Бога твого усім серцем твоїм, і усією душею твоєю, та усією силою твоєю, і всім розумом твоїм,

Дивись, з якою точністю Закон заповідає любити Господа. Людина є найдосконаліше з усіх творінь. Хоча вона має і дещо спільне з усіма ними, але має і дещо переважне. Наприклад, людина має спільне з каменем, бо вона має волосся, нігті, які нечутливі, як камінь. Має спільне з рослиною, бо вона росте і харчується, і народжує подібне до себе, як і рослина. Має спільне з тваринами безсловесними, бо має почуття, гнівається і хтивиться. Але, що підносить людину над усіма іншими тваринами, вона має спільне і з Богом, саме: розумну душу. Тому Закон, бажаючи показати, що людина цілком в усьому повинна віддати себе Богові і всі душевні сили полонити в любов Божу, словами “всім серцем” вказав на силу грубішу і властиву рослинам, словами “всією душею” – на силу тоншу і пристойнішу істотам, обдарованим почуттями, словами “всім розумом” позначив відмітну силу людини – розумну душу. Слова “усією силою” ми повинні застосувати до всього цього. Бо ми повинні підпорядкувати любові Христовій і рослинну силу душі. Але як? – сильно, а не слабко: і чуттєву, і її сильно; нарешті, і розумну, і її також “усією силою”, тож ми цілком маємо віддати себе Богові та підпорядкувати любові Божій нашу силу поживну, чуттєву та розумну.

і ближнього твого, як самого себе.

Закон, який через дитинство слухачів не міг ще дати найдосконалішого вчення, заповідує любити ближнього, “як самого себе”. Але Христос навчив любити ближнього більше, ніж і самого себе. Бо Він каже: ніхто не може надати “більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15:13).

Лк. 10:28.  Іісус сказав йому: правильно ти відповідав; так роби і будеш жити.

Отже, законнику каже: “правильно ти відповідав”. Оскільки ти, – каже, – підкоряєшся ще Закону, то ти правильно відповідаєш; бо за Законом ти вірно міркуєш.

Лк. 10:29. Він же, бажаючи виправдати себе, сказав Іісусові: а хто мій ближній?

Законник, отримавши похвалу від Спасителя, виявив зарозумілість. Він сказав: “а хто… ближній… мій”? Він думав, що він праведний і не має подібного до себе і близького за чеснотою; бо вважав, що праведникові ближній є тільки праведний же. Отже, бажаючи виправдати себе і піднестися перед усіма людьми, він з гордістю говорить: а хто ближній мій?

Лк. 10:30. На це Іісус сказав: один чоловік ішов з Ієрусалима до Ієрихона і потрапив до рук розбійників, котрі зняли з нього одежу, поранили його і пішли, залишивши його ледве живого.

Але Спаситель, оскільки Він Творець і в усіх бачить одне створіння, визначає ближнього не ділами, не чеснотами, а природою. Не думай, – каже, – що оскільки ти праведний, то й немає тобі нікого подібного. Бо всі, хто має одну й ту саму природу, суть ближні твої. Отже, і ти сам будь ближнім їхнім не за місцем, а за прихильністю до них і турботливістю про них. Для того й наводжу Я тобі як приклад самарянина, щоб тобі показати, що хоча він різнився по життю, проте ж, став ближнім для того, хто потребував милості. Так і ти проявляй себе ближнім через співчуття і поспішай на допомогу за власним зізнанням. Отже, цією притчею ми навчаємося бути готовими до милосердя і намагатися бути ближніми для тих, які потребують нашої допомоги. Пізнаємо і милість Божу у ставленні до людини. Природа людська йшла “з Ієрусалима”, тобто з безтурботного і мирного життя, бо Ієрусалим означає “бачення світу”. Куди ж ішла? “В Ієрихон”, порожній, низький і задушливий від жару, тобто в життя, повне пристрастей. Дивись: не сказав Він “зійшов”, але “ішов”. Бо природа людська завжди схилялася до земного, не одного разу, але постійно захоплюючись пристрасним життям. “І потрапив до розбійників”, тобто потрапив до бісів. Хто не зійде з висоти розуму, той не попадеться бісам. Вони, викривши людину і знявши з неї одяг чесноти, завдали їй гріховних ран. Бо вони спочатку оголюють нас від усякого доброго помислу і покрову Божого, а потім і наносять рани гріхами. Природу людську вони залишили “ледь живою” або тому, що душа безсмертна, а тіло смертне, і в такий спосіб підпорядкована смерті половина людини, – або тому, що природа людська не зовсім була знехтувана, а сподівалася здобути порятунок у Христі, і в такий спосіб була не зовсім мертвою. Але як через злочин Адама смерть увійшла у світ, так через виправдання у Христі смерть мала бути скасованою (Рим. 5:16-17).

Лк. 10:31. Трапилось одному священникові йти тією дорогою і, побачивши його, пройшов мимо.

Лк. 10:32. Так само і левіт, що був на тому місці, підійшов, подивився і пройшов мимо.

Під священиком і левітом розумій, мабуть, Закон і пророків. Бо вони бажали виправдати людину, але не могли. “Неможливо, щоб кров телят і козлів знищувала гріхи” (Євр. 10:4). Вони зглянулися над людиною і міркували: як би зцілити її, але, переможені силою ран, знову відійшли назад. Бо це означає (пройти повз). Закон прийшов і зупинився над лежачим, але потім, не маючи сили зцілити, відступив. Це і означає “пройшов повз”.

Лк. 10:33. Якийсь же самарянин, проїжджаючи, натрапив на нього і, побачивши його, змилосердився

Дивись: слово “натрапив” має певний сенс. Бо Закон, справді, дано не з особливої якоїсь причини, але через слабкість людську (Гал. 3:19), яка не могла спочатку прийняти Христового таїнства. Тому й говориться, що священик, тобто Закон, прийшов вилікувати людину не навмисно, але “натрапивши”, що ми зазвичай називаємо випадковістю. Але Господь і Бог наш, що став “за нас клятвою” (Гал. 3:13) і названий Самарянином (Ін. 8:48), прийшов до нас, проходячи шлях, тобто приводом до шляху і метою поставивши те саме, щоб зцілити нас, а не проходом лише, і відвідав нас не випадково (між іншим), але жив із нами й розмовляв не примарно.

Лк. 10:34. і, підійшовши, перев’язав йому рани,

Негайно “перев’язав… рани”, не попустивши хворобі посилитися, але зв’язавши її.

поливаючи оливою і вином;

“Вилив олію і вино”: олія є словом вчення, що готує до чеснот обіцянкою благ, а вино – словом вчення, що приводить до чеснот страхом. Отже, коли чуєш слово Господа: “Прийдіть до Мене, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28) – це масло, бо показує милість і заспокоєння. Такими ж є слова: “Прийдіть,… успадкуйте Царство, уготоване вам” (Мф. 25:34). Але коли Господь каже: ідіть у темряву (Мф. 25:41) – це вино, вчення суворе. Можеш розуміти й інакше. Масло означає життя за людством, а вино – за Божеством. Бо Господь інше робив як людина, а інше як Бог. Наприклад, їсти, пити, проводити життя не без приємностей і не виявляти суворості в усьому, як Іоанн, – це олія; а дивовижний піст, ходіння по морю та інші прояви Божественної сили – це вино. Вину можна уподібнити Божество в тому відношенні, що Божества в Самому Собі (без з’єднання) ніхто не міг би стерпіти, якби не було і олії цієї, тобто життя за людством. Оскільки ж Господь врятував нас через те й інше, тобто Божество і людство, то тому й говориться, що Він возлив олію і вино. І щодня ті, котрі бувають охрещені, зцілюються від ран душевних, будучи помазані миром, негайно ж долучаючись до Церкви і причащаючись Божественної Крові.

і, посадивши його на свого осла,

Господь посадив нашу поранену природу на Свого під’яремника, тобто на Своє Тіло. Бо зробив нас Своїми членами і причасниками Свого Тіла: нас, що долу перебувають, звів на таку гідність, що ми одне з Ним Тіло!

привіз його до гостиниці і потурбувався про нього;

Готель є Церквою, яка всіх приймає. Закон не всіх приймав. Бо сказано: “аммонітянин та моавітянин, також десяте їхнє покоління не ввійде на збори Господні” (Повт. 23:3). “Але в усякому народі той, хто боїться Його… приємний Йому” (Діян. 10:35), якщо бажає увірувати і стати членом Церкви. Бо Вона всіх приймає: і грішників, і митарів.

Лк. 10:35. а на другий день, від’їжджаючи, вийняв два динарія, дав власникові гостиниці і сказав йому: потурбуйся про нього; і якщо витратиш на нього більше, я, повертаючись, віддам тобі.

Лк. 10:36. Отже, хто з тих трьох, здається тобі, був ближній для того, що потрапив до рук розбійників?

Лк. 10:37. Він сказав: той, що змилосердився над ним. Тоді Іісус сказав йому: іди, і ти роби так само.

Зверни увагу на точність, з якою сказано, що привіз його в готель і почав про нього піклуватися. Перш ніж привіз до нього, він тільки перев’язав рани. Що це означає? Те, що коли утворилася Церква і відкрилась гостиниця, тобто, коли віра зросла майже у всіх народів, тоді відкрилися і дари Святого Духа, і благодать Божа поширилася. Це дізнаєшся з Діянь Апостольських. Образ гостинника носить у собі всякий апостол і вчитель, і пастир, їм Господь дав “два динарії”, тобто два Завіти: Старий і Новий. Бо той і інший Завіт, як вислови одного й того самого Бога, мають на собі зображення одного Царя. Ці динарії Господь, сходячи на небеса, залишив апостолам і наступних часів єпископам і вчителям.

Сказав: “якщо витратиш на нього більше,… я… віддам тобі”. Апостоли, справді, вичерпували і своє, багато працюючи і всюди розсіюючи вчення. Та й учителі наступних часів, пояснюючи Старий і Новий Завіт, багато витратили свого. За це вони отримають нагороду, коли Господь повернеться, тобто в друге Його пришестя. Тоді кожен із них скаже Йому: Господи! Ти дав мені два динарії, ось я придбав інші два. І Він так скаже такому: “добре, добрий рабе!” (Лк. 19:17).

Лк. 10:38. Коли вони йшли, прийшов Він до одного села; тут жінка, на ім’я Марфа, прийняла Його в свій дім;

Лк. 10:39. у неї була сестра, що звалась Марія, котра сіла біля ніг Іісуса і слухала слово Його.

Лк. 10:40. Марфа ж клопоталась про велику гостину і, підійшовши, сказала: Господи! чи Тобі байдуже, що сестра моя покинула мене одну служити? скажи їй, щоб допомогла мені.

Лк. 10:41. Іісус же сказав їй у відповідь: Марфо! Марфо! ти турбуєшся і клопочешся багато чим,

Лк. 10:42. а одного тільки треба; Марія ж вибрала найкращу частку, яка не відбереться від неї.

Велике благо і від гостинності, як показала Марфа, і не потрібно нехтувати нею; але ще більше благо – слухати духовні бесіди. Бо тим харчується тіло, а цими оживляється душа. Не для того, – каже, – існуємо ми, Марфо, щоб наповнювати тіло різними наїдками, але для того, щоб творити корисне душам. Зауваж і розсудливість Господа. Він нічого не сказав Марфі перш, ніж від неї отримав привід для докору. Коли ж вона зазіхнула відволікти свою сестру від слухання, тоді Господь, скориставшись приводом, докоряє їй. Бо гостинність доти похвальна, доки вона не відволікає і не відводить нас від того, що більш потрібно; коли ж вона нам почне перешкоджати у найважливіших предметах, тоді досить віддати перевагу слуханню про божественні предмети. До того ж, якщо сказати точніше, Господь забороняє не гостинність, а розмаїття й марнотратство, тобто розвагу й збентеження. Для чого, – каже, – “Марфо, ти піклуєшся і… клопочешся багато чим”, тобто розважаєшся, турбуєшся? Ми маємо потребу в тому тільки, щоб скільки-небудь поїсти, а не в розмаїтті страв.

Інші слова “одного тільки треба” розуміли не про їжу, але про увагу до вчення. Отже, цими словами Господь навчає апостолів, щоб, коли вони ввійдуть у чийсь дім, не вимагали нічого розкішного, але задовольнялися простим, не дбаючи більше ні про що, як про увагу до вчення.

Мабуть, розумій під Марфою діяльну чесноту, а під Марією – споглядання. Діяльна чеснота має розваги й занепокоєння, а споглядання, ставши паном над пристрастями (бо Марія – значить пані), вправляється в одному розгляді божественних висловів і доль.

Зверни увагу і на слова: “сіла біля ніг Іісуса і слухала слово Його”. Під ногами можна розуміти діяльну чесноту, бо вони означають рух і ходіння. А сидіння є знак нерухомості. Отже, хто сяде при ногах Іісусових, тобто, хто утвердиться в діяльній чесноті й через наслідування ходіння й життя Іісуса зміцниться в ній, той після цього доходить до слухання божественних промов або до споглядання. Оскільки й Марія спершу сіла, а потім слухала слова.

Отже, якщо ти можеш, сходи на ступінь Марії через панування над пристрастями і прагнення до споглядання. Якщо ж це неможливо для тебе, будь Марфою, прилягай до діяльної сторони і через те приймай Христа.

Прийми це: “яка не відбереться в неї”. Той, хто подвизається у справах, має щось таке, що забирається в нього, тобто турботи й розваги. Бо, досягнувши до споглядання, він звільняється від розваги і суєтності, і таким чином у нього щось віднімається. А той, хто подвизається в спогляданні, ніколи не позбавляється цієї благої частини, тобто споглядання. Бо в чому більше він буде встигати, коли досяг найвищого, розумію, споглядання Бога, що дорівнює обоженню? Бо хто удостоївся споглядати Бога, той стає богом, бо подібне охоплюється подібним.

Глава одинадцята

Лк. 11:1. Коли в одному місці Він молився і перестав, один з учнів Його сказав Йому: Господи! навчи нас молитися, як і Іоанн навчив учнів своїх.

Учень Христовий ревнує до учнів Іоаннових і тому бажає навчитися, як молитися. Спаситель не відкинув бажання учнів, але вчить.

Лк. 11:2. Він сказав їм: коли молитесь, кажіть: Отче наш, Ти, що є на небесах!

“Отче наш, – каже, – Ти, що є на небесах”. Примічай силу молитви. Вона негайно підносить тебе до небес і, оскільки ти називаєш Бога Отцем, переконує тебе всіляко не втрачати подібності до Отця, але намагатися уподібнюватися Йому. Не сказав “Отче мій”, але “Отче наш”, збуджуючи тебе до братолюбства і спонукаючи любити всіх, як братів взагалі. Сказавши: “на небесах”, не обмежує ними Бога, але слухача зводить до небес і відводить від земного.

хай святиться ім’я Твоє;

“Хай святиться ім’я Твоє”, замість “нехай прославиться”, тобто влаштуй наше життя так, щоб воно було на славу Твою. Бо як злими хулиться ім’я Боже, так тими, хто веде добре життя, прославляється.

хай прийде Царство Твоє;

Грішник не молиться про Царство Боже, бо не бажає його пришестя через покарання, що очікують його там. Навпаки, праведник молиться, щоб воно прийшло швидше, щоб йому звільнитися від тутешніх спокус і заспокоїтися.

хай буде воля Твоя і на землі, як на небі;

“Хай буде воля Твоя…, як на небі” – в Ангелів, так і в нас, людей, “на землі”. Бо Ангели все і в усьому діють з волі Божої.

Лк. 11:3. хліб наш насущний подавай нам щоденно;

Навчає просити “хліба” тільки “насущного”, тобто корисного для нашого існування і для підтримання життя, аж ніяк не зайвого, але необхідного.

Лк. 11:4. і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо всякому боржнику нашому; і не введи нас у спокусу,

Не входити “в спокусу” – значить не пориватися на спокуси. Бо нам слід молити Бога не про те, щоб Він наслав на нас спокусу, а про те, щоб відвернув її; а якщо спіткає, треба з мужністю переносити її. Потрібно сказати, що спокус два види. Одні – добровільні, наприклад, пияцтво, вбивство, перелюбство та інші пристрасті; бо цим спокусам ми самі підпадаємо довільно. Інші спокуси – мимовільні, яким піддають нас владики і сильні. Від довільних спокус, тобто від пристрастей, нам слід тікати, молитися про позбавлення від них і говорити “не введи нас”, тобто не дай нам впасти “в спокусу”, тобто в добровільну пристрасть.

але визволи нас від лукавого.

Бо він наводить мимовільні й вільні спокуси. Тому, коли ти мимоволі зазнаєш спокуси від людини, не людину цю вважай винуватцем твоєї спокуси, а лукавого. Бо він намовляє людину гніватися на тебе і лютувати.

Лк. 11:5. І сказав їм: припустимо, що хто небудь з вас, маючи друга, прийде до нього опівночі і скаже йому: друже! позич мені три хлібини,

Лк. 11:6. бо друг мій зайшов до мене з дороги, і мені нічого дати йому;

Господь, навчаючи нас молитися неліниво, розповідає притчу і приклад. Що ж означає притча? “Опівночі” називає останні дні життя, яких коли досягнуть люди, починають співчувати добру і спрямовуються до Бога. Бо Він є друг, що любить усіх і всім бажає спасіння (1Тим. 2:4). Отже, багато хто “опівночі”, тобто наприкінці життя, приходить до Бога як до друга і каже: “дай три хлібини”, тобто віру в Трійцю; бо “зайшов… друг”, тобто Ангел, що приймає душу. Утім, і всякий Ангел є друг, як і Господь каже, що радість буває на небі про спасіння людини (Лк. 15:10).

Лк. 11:7. а той зсередини скаже йому у відповідь: не турбуй мене, двері вже зачинені, і діти мої зі мною на постелі; не можу встати і дати тобі.

“Діти”, що спочивають “на постелі”, – це люди, які навернулися, а тому стали чадами Господа і удостоїлися спочивати разом із Ним.

Лк. 11:8. Якщо, кажу вам, він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки просить.

“Невідступністю” називає посилену і тривалу молитву з терпінням.

Розумій і інакше, а саме: під “опівночі” розумій силу і середину спокус. Бо всяка спокуса є ніч, а середина спокус, без сумніву, – опівночі. Отже, коли хто перебуває в середині спокус, той приходить до Бога, що любить нас, і каже: “дай мені в борг три хлібини”, тобто спасіння тіла, душі й духу. Бо спокуси загрожують небезпекою цим трьом. Хто ж “друг”, що зайшов з дороги? Без жодного сумніву, Господь, який випробовує нас у спокусах і бажає скуштувати наше спасіння. Той, хто потрапив у спокуси, не в силах сам по собі протистояти їм і надати прийом Господу, не має, що запропонувати Йому.

“Зачинені двері” означають те, що ми маємо бути готовими перед спокусами, а коли впадемо, тоді двері до приготування вже замкнені, і ми, опинившись неготовими, зазнаємо небезпеки, якщо Бог не допоможе. “Діти” суть (оскільки раніше навернулися) ті, які через чесноту стали синами Божими, лежать і спочивають у Бозі.

Лк. 11:9. І Я скажу вам: просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам,

Дивись, яка точність у словах. Не сказав Господь: “попросіть”, і дасться вам, але “просіть”, тобто безперервно шукайте.

Лк. 11:10. бо кожний, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчинять.

“Кожен, хто просить, одержує”. Невже отримує той, хто просить марного? Ні. Бо, по-перше, прохання про даремне не може бути й названо проханням перед Богом. Бо хто молиться Богу, той повинен просити того, що Він дає. А якщо хто просить марного, той творить прохання не до Бога, бо Він не дає некорисного.

Лк. 11:11. Який з вас батько, коли син попросить у нього хліба, подасть йому камінь? або коли попросить риби, подасть йому змію замість риби?

Лк. 11:12. або, якщо попросить яйця, подасть йому скорпіона?

Лк. 11:13. Отже, якщо ви, будучи лихими, вмієте добрі дари давати дітям вашим, то тим більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього.

Потім слухай, як і Сам Господь навчає нас просити того, чого слід просити. Він каже: син просить “хліба” і “риби”, і “яйця”. Тож як ці предмети складають їжу людини, так і наші прохання мають бути корисними для нас і служити на допомогу. Під тим, хто просить “хліба”, розумій, мабуть, усякого, хто просить, щоб відкриті йому були віра в Трійцю і правильність догматів. Бо вони, як такі, що утверджують серце, суть хліб. А “риби” просить той, хто, перебуваючи в морі життя цього, просить у Бога допомоги, щоб йому, як рибі, зберегтися живим і незануреним серед спокус. А той просить “яйця”, хто бажає, щоб йому дано було породження доброчесних душ, які душі, як ті, що взяли крила, піднеслися духом і пролетіли землю, по справедливості, можуть бути уподібнені птахам.

Лк. 11:14. Одного разу вигнав Він біса, який був німий; і коли біс вийшов, німий став говорити; і народ здивувався.

“Німим” часто називається той, хто не говорить; але називається також і той, хто не чує, а точніше той, хто не чує і не говорить. Які від народження не чують, ті й не говорять. Це з ними буває за потребою. Бо ми говоримо те, чого навчаємося через слухання. Коли ж хто не чує, той, цілком ймовірно, і не говорить. Хіба в кого слух пошкодився згодом, від хвороби, тому ніщо не перешкоджає говорити. Приведений до Христа був в обох відношеннях німий: і на язик, і на вухо. Він є образ людської природи, яка, будучи одержима від бісів, не здатна була ні до слухання слів Божих, ні тим більше до переказування. Але Господь, прийшовши і вигнавши бісів, тобто пристрасні і бісівські справи, зробив те, щоб ми не тільки говорили, а й проповідували істину. Бо слова Божі треба не тільки слухати, а й іншим переказувати. Отже, будемо слухати ми, що маємо в собі діла бісівські, що думають інших навчати і дозволяють називатися від людей учителями. Бо коли вийде біс, тоді буває істинна балакучість і вчення, а поки всередині нас перебувають витвори демонів (пристрасті), доти не говоримо, хоча й видаємо себе за тих, хто говорить.

Лк. 11:15. Деякі ж з них говорили: Він виганяє бісів силою веєльзевула, князя бісівського.

Лк. 11:16. А інші, спокушаючи, вимагали від Нього знамення з неба.

Фарисеї зводять наклеп на чудо і Господа ганьблять як обманщика. Вони кажуть: Він дружний із князем бісівським і за його сприяння “виганяє бісів”.

Лк. 11:17. Але Він, знаючи їхні думки, сказав їм: всяке царство, що само в собі розділиться, запустіє, і дім, який розділиться сам в собі, упаде;

Лк. 11:18. якщо ж сатана сам в собі розділився, то як встоїть його царство? А ви говорите, що Я силою веєльзевула виганяю бісів;

Господь каже їм: як можливо, щоб біс виганяв іншого біса? Це було б уже руйнуванням його царства. Бо якщо вони царство і спокій ставлять у тому, щоб жити в людях, а їхній же князь виганяє їх, то явно, що він сам себе руйнує. Бо і “всяке царство, що розділилося” і збурилося, розбудовується, і “дім, що розділився…, впаде”. Під “домом” чи будеш розуміти будівлю? Добре. Бо і будівля стоїть доти, доки вона зберігає з’єднаність, а коли стіни відстануть одна від одної, вона падає. Чи будеш розуміти під “домом” тих, хто живе в будинку? І вони, доки дотримуються миру, стоять, а якщо повстануть один на одного, то падають.

Лк. 11:19. і якщо Я силою веєльзевула виганяю бісів, то сини ваші чиєю силою виганяють їх? Тому вони будуть вам суддями.

Нехай буде й так, що “Я виганяю бісів… силою веельзевула”; але “сини ваші”, тобто апостоли, “чиєю силою виганяють”? Чи не очевидно, що Моїм ім’ям? Як же ви про Мене говорите, що Я виганяю через веельзевула, потребуючи сили його, коли сини ваші, саме апостоли, виганяють Моїм ім’ям? Справді, вони будуть вас судити. Бо якщо вони виганяють іменем Моїм, то Я Сам, очевидно, не маю потреби в силі іншого.

Лк. 11:20. Якщо ж Я перстом Божим виганяю бісів, то значить прийшло до вас Царство Боже.

Я виганяю “перстом Божим”, тобто Духом Святим, а не духом лукавим. Духа називає “перстом” для того, щоб ти знав, що як перст однієї істоти з цілим тілом, так і Дух Святий єдиносущний з Отцем і Сином. А можливо, і не тому так називає, що Син називається правицею Божою, а на Ньому спочивають сім сил Духа, і не як на знарядді Духа, а як на єдиносущному з Ним; а одне з обдарувань і дій Духа – це сила лікувати. Каже, що Я виганяю бісів “перстом Божим”, тобто даруванням Духа. Бо як перст є частина руки, так і дух зцілень був частиною тих духів, тобто сил Духа, що їх мав Іісус.

Якщо, – каже, – “Я… виганяю бісів” силою Божою, то справді дійшло “до вас Царство Боже”. А це має такий сенс: руйнується нарешті царство диявола, і запановує Бог, який виганяє бісів. Бо слухай, що говорить далі.

Лк. 11:21. Коли сильний, озброївшись, стереже свій дім, тоді майно його в безпеці;

Лк. 11:22. коли ж сильніший за нього нападе на нього і переможе його, тоді візьме всю зброю його, на яку він покладався, і здобич свою розділить.

Перед Моїм пришестям, – каже, – сатана був сильний і “стеріг свій дім”, тобто панував над людським єством твердо й безпечно. Але коли прийшов Я, “сильніший за нього”, тоді Я переміг світ і всю “його… зброю…, на яку він покладався”, тобто всі види гріха. Бо гріх є зброя диявола, і ним-то він сміливо долав людей. Цю всю зброю його Я розтрощив, бо в Мені не знайшлося ніякого гріха (1Пет. 2:22); відтоді він ослаб. І “здобич його”, тобто людей, які були начебто його здобиччю, Я вирвав у нього і доручаю кожного особливому Ангелу, вірному охоронцеві, щоб замість біса, у якого він був у владі, керував ним Ангел.

Лк. 11:23. Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той марнує.

Лк. 11:24. Коли нечистий дух вийде з людини, то ходить місцями безводними, шукаючи спокою і, не знаходячи, каже: повернусь до дому свого, звідки вийшов;

Лк. 11:25. і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним;

Лк. 11:26. тоді йде і бере з собою інших сім духів, ще лютіших, ніж сам, і, увійшовши, живуть там,– і буває для людини тієї останнє гірше першого.

І інакше. Яке спілкування між Мною і веельзевулом? Моя справа – збирати розсіяних чад Божих; а його справа полягає в тому, що він марнує зібраних. Як же ви робите висновок про Мене, що Я маю спілкування з сатаною? Воістину, така думка з’явилася у вас від того, що ви нині в більшому спілкуванні з бісами. Нечистий дух жив у вас і раніше, коли ви служили ідолам і вбивали пророків. Потім, мабуть, він вийшов із вас. А нині знову повернувся “в дім свій”, тобто у ваші душі, з “сімома духами”, тобто багатьма (бо число “сім” у Писанні часто вживається в значенні “багато”), і зробив для вас “останнє гірше за перше”. Бо тоді, коли ви служили ідолам, ви вбивали пророків, але ще не завдавали явної образи Сину Божому, який заради вас з’явився у плоті. А нині яка надія на спасіння, коли ви залишаєтеся за тієї самої невдячності й зухвалості й після того, як Син втілився і заради вас робить чудеса?

“Місця безводні” суть душі тих, котрі не мають жодної м’якості, (душі) черстві і заклопотані собою. Оскільки ж лукавий не має жодного місця для проживання в таких душах, то він повертається до юдеїв, і останнє для них стає гіршим за перше. Так, нині в них немає вже ні пророків, бо вони вбили Слово, ні помазання, бо вони розіп’яли Христа (помазанника). Раніше, хоча вони й служили ідолам, у них видимі були пророки й помазання; а нині вони всього позбулися, бо згрішили проти Сина Божого.

Лк. 11:27. Коли ж Він це говорив, одна жінка, піднявши голос з народу, сказала Йому: блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе!

Тоді як фарисеї і книжники паплюжать чудеса Господа, дружина, особа нехитра і проста, прославляє Його. Де ті, котрі кажуть, що Господь з’явився примарно? Бо ось свідчення, що Він і сосцями годувався!

Лк. 11:28. А Він сказав: блаженні ті, що слухають слово Боже і виконують його.

А Він догоджає тим, котрі дотримуються слова Божого, втім, аж ніяк не для того, щоб Матір Свою позбавити догоджання, а для того, щоб показати, що і Вона не одержала би жодної користі від того, що народила Його та живила сосцями, якби не мала всіх інших чеснот. Говорить це разом і тому, що йде до часу. Оскільки ті, хто заздрять Йому і не слухають слів Його, паплюжили тих, хто слухає, то Він всупереч їм особливо догоджає тим, хто слухає. Можливо, Він говорить це і заради зціленого глухого, щоб і він, вислухавши слово, дотримувався його, щоб (дарована йому) здатність чути не послужила йому на осуд.

Лк. 11:29. Коли ж багато народу стало збиратися, Він почав говорити: рід цей лукавий, він знамення шукає, і знамення не буде дано йому, крім знамення Іони пророка;

“Коли… багато народу стало збиратися”, Господь почав викривати нерозумних. Поміж ними було кілька таких, що бажали, щоб Іісус здійснив знамення з неба, бо казали: знамення, які Він творить, – з землі, і Він творить їх силою веельзевула, князя світу, що має владу над землею, а знамення з неба Він не може сотворити, бо Він не є Син Отця Небесного. Оскільки дехто так говорив, то Господь докоряє їм і каже: дасться вам знамення, що доведе, що Я – істинний Син Небесного Отця. Яке ж? “Знамення Іони”, тобто знамення Воскресіння (Іон. 2, 1).

Лк. 11:30. бо як Іона був знаменням ніневітянам, так буде і Син Людський родові цьому.

Бо як він провів три дні в утробі китовому, так і Я пробуду три дні в утробі кита, великої тварини, тобто пекла, і воскресну. Коли Іона, викинутий китом і немовби знову ожилий, почав проповідувати, то ніневітяни послухалися (Йон. 3:3-6); а Мені і після Воскресіння Мого рід цей не повірить. Тому вони будуть засуджені за те, що не наслідували ніневитян, хоча тут більше за Іону. Бо Моя гідність і спосіб проповіді становлять велику відмінність. Я – Владика, він – раб. Я проповідую Царство Небесне, він – порятунок від загрозливої погибелі, Я роблю чудеса, він не створив жодного чуда.

Лк. 11:31. Цариця південна встане на суд з людьми роду цього і осудить їх, бо вона від краю землі приходила послухати мудрість Соломонову; а ось, тут більше від Соломона.

Лк. 11:32. Ніневітяни встануть на суд з родом цим і осудять його, бо вони покаялись від проповіді Іониної, і ось, тут більше від Іони.

Так само і “цариця південна… засудить” рід цей, бо вона приходила з кінця землі слухати премудрості Соломона.

Під “царицею південною” розумій, мабуть, і всяку душу, сильну і постійну в добрі. Пояснюся. Північ, коли слугує символом місцеперебування супротивника, Писанням не схвалюється, бо вона холодить і наводить омертвіння й заціпеніння; а південь (як протилежний півночі) схвалюється, бо південний вітер приносить теплоту, пожвавлення, відігріває й заціпенілі частини. Тому і в Пісні пісень наречена, проганяючи північ, каже: “Прокинься, о вітре з півночі, і прилинь, вітре з полудня” (Пісн. 4:16), і пророк знову говорить: “І того, хто прийшов з півночі, видалю з вас”, тобто сатану (Йоїл. 2:20). Отже, душа, що царює на півдні, тобто в благодатній країні духовного життя, і зміцніла через вправу в діяльності, приходить слухати премудрість, тобто сходить до споглядання. Бо премудрість Соломона, мирного царя, є споглядання Господа і Бога нашого, якого ніхто не досягне інакше, якщо через вправу в діяльності не стане царем і володарем у доброчесному житті.

Лк. 11:33. Ніхто, засвітивши свічку, не ставить її в закритому місці чи під посудиною, а на підсвічнику, щоб усі, що входять, бачили світло. 

Лк. 11:34. Світильник для тіла є око; отже, якщо око твоє буде чисте, то і все тіло твоє буде світле; а якщо воно буде лукаве, то і тіло твоє буде темне.

Лк. 11:35. Отож дивись: світло, що в тобі, чи не є темрява?

Лк. 11:36. Якщо ж тіло твоє все світле і не має жодної темної частини, то буде світле все так, ніби світильник сяйвом освітлював тебе.

Але ви, фарисеї, не захотіли зробити цього, а око душі, тобто розум, досі прямий, викривили й затемнили. Бо як око тіла, яким є саме, таким робить і тіло, наприклад, якщо воно чисте, то й тіло світле, а якщо воно темне, то й тіло похмуре, так само точно й душа розташовується за станом розуму. Якщо око і світло, отримані їй від Бога, починають затьмарюватися заздрістю або любостяжаніем, загалом сказати, любов’ю до речового, то і вона затьмарюється.

Лк. 11:37. Коли Він говорив це, один фарисей запросив Його до себе на обід. Він прийшов і возліг.

Хоча Господь знає недоброзичливість фарисеїв, проте ж, обідає з ними тому, що вони були лукаві й потребували виправлення. Бо для того Він обідає з ними, щоб мати привід до поліпшення їхніх моралей.

Лк. 11:38. Фарисей же здивувався, побачивши, що Він не помив рук перед обідом.

Наприклад, і тепер, дивлячись на нерозумний їхній звичай – умиватися перед куштуванням їжі, вчить, що душу треба очищати добрими справами, бо полоскання водою очищає не душу, а тіло. Вони, нерозумні, думали, що через занурення у воді й омиття тіла разом із тілом очищається і душа їхня. Тому Господь скористався прекрасним прикладом чаші.

Лк. 11:39. Але Господь сказав йому: нині ви, фарисеї, очищаєте зовні чаші і блюда, а нутро ваше сповнене грабування та лукавства.

І як час був столу, Він згадує про чашу і блюдо і, запозичуючи свідчення з того, що лежало перед очима, переконує фарисея, що, як немає жодної користі, коли чаша ззовні чиста, а всередині наповнена всякою гряззюкою, так немає жодної користі й у тому разі, коли під час омивання тіла, душа сповнена всякої нечистоти, наприклад “грабування і лукавства”. Господь зробив натяк на дві панівні пристрасті юдеїв: словом “грабування” – на користолюбство, словом “лукавство” – на заздрість і наслідки заздрості. Отже, ніякої немає користі, якщо душа перебуває в такому стані.

Лк. 11:40. Нерозумні! чи не Той, Хто створив зовнішнє, створив і внутрішнє?

Безрозсудні! Чи не Той же створив і душу, Хто створив тіло, на якому ви так багато зупиняєтеся? Тому ви повинні і душу очищати.

Лк. 11:41. Краще подавайте милостиню з того, що маєте, тоді все буде у вас чисте.

Потім навчає їх, як очищається нутрощі, саме: вказує на “милостиню”. Дивись, мабуть, як Він, вказавши на милостиню, лікує обидві пристрасті їхні, розумію заздрість і грабіжництво. Бо хто воістину милостивий, той не буде ні викрадати в того, кому він творить милостиню, ні заздрити йому. Отже, оскільки Він засуджував у них дві пристрасті, то виганяє їх одними ліками, саме милостинею, яка є першими дверима любові, що боготворить. А де любов, там яке користолюбство і заздрість? “З того, що у вас є”, тобто від майна вашого. Добре сказав: “з того, що маєте”, а не просто: “з того, що є”, бо майно перебуває в серці корисливого і панує в ньому. Чому й Давид заповідує “не прикладати… серця” до багатства (Пс. 61:11), тобто не прибивати його і не прив’язувати.

Лк. 11:42. Але горе вам, фарисеям, що даєте десяту частину з м’яти, рути і всяких овочів, а не дбаєте про суд і любов Божу: це треба робити, і того не залишати.

Фарисеї саме для того, щоб не переступити Закону, давали десятину і з найнезначніших предметів, і якщо хто докоряв їм у дріб’язковості, вони посилалися на Закон, який наказував приносити священикам десятину з усього (Повт. 14:22-23). Тому Господь і каже: як цим ви не нехтуєте, так належало вам творити суд і любов Божу. Оскільки фарисеї були неправосудні, гнобили вдовиць і сиріт, то Господь каже: повинно вам мати “суд”, тобто правосуддя. Оскільки ж вони були зневажливими і до Бога, без міркування простягаючи руку до священних справ, то Господь заповідає їм мати “любов Божу”. Бо хто любить Бога, той до справ Його не приступає зі зневагою. А мені здається, оскільки є два види любові: любов до Бога і любов до ближнього, то, можливо, Господь натякає на два ці види: словом “суд” позначає любов до ближнього, тому що правосуддя і утиски ближнього походять від любові до нього, а словом “любов Божа”, без сумніву, позначає цілковиту прихильність до Бога. І коли хто любить ближнього не через якусь мирську або ганебну прихильність, а заради Бога, тоді й цю любов можна назвати любов’ю Божою, бо вона заповідана Богом і угодлива Йому.

Лк. 11:43. Горе вам, фарисеям, що любите перші місця в синагогах і привітання на народних зібраннях.

Вони (фарисеї) любили, щоб усяка людина віддавала їм честь і щоб “на народних зібраннях” називали їх титулом: “учитель” (Мф. 23:7); це означають слова: “привітання”, “засідання”.

Лк. 11:44. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що ви – як ті невідомі гроби, над якими люди ходять і не знають того.

Господь же каже: ви подібні до гробів, які сповнені всілякої гнилості, а зовні блищать мармуром; люди за зовнішнім виглядом їх не впізнають, якими правилами вони керуються в житті (за чим вони ходять), а якби знали, то відвернулися б через внутрішню скверну.

Лк. 11:45. На це хтось із законників сказав Йому: Учителю! говорячи це, Ти і нас ображаєш.

Законник нерозважливо сам себе викриває. Законники були інше, ніж фарисеї. Фарисеї вважалися подвижниками і відсіченими від інших, а законники були книжниками і вчителями і для охочих вирішували питання із Закону.

Лк. 11:46. Але Він сказав: і вам, законникам, горе, що обтяжуєте людей тягарями непосильними, а самі жодним пальцем своїм не доторкнетесь до них.

Вони (законники) накладали на людей “тягарі  непосильні”; а самі не доторкалися до цих тягарів “і… перстом своїм”, тобто самі нічого не дотримувалися з того, що заповідали іншим. Бо коли вчитель сам робить те, чого вчить, тоді він полегшує тягарі, подаючи в самому собі приклад і підбадьорюючи учнів. Коли ж він нічого не робить з того, чого вчить, тоді тягарі здаються учням істинно важкими, бо і вчитель не може виконати їх.

Лк. 11:47. Горе вам, що будуєте гробниці пророкам, яких повбивали батьки ваші:

Лк. 11:48. цим ви свідчите про діла батьків ваших і погоджуєтеся з ними, бо вони повбивали пророків, а ви будуєте їм гробниці.

Лк. 11:49. Тому і премудрість Божа сказала: пошлю до них пророків і Апостолів, і одних уб’ють, а інших виженуть;

Лк. 11:50. хай запитається з роду цього за кров усіх пророків, пролиту від створення світу,

Лк. 11:51. від крові Авеля до крові Захарії, вбитого між жертовником і храмом. Так, кажу вам, запитається з роду цього.

Господь виявляє також, що юдеї – нащадки Каїна і спадкоємці його злості, коли каже, що вся “кров, пролита… від Авеля до… Захарії,… запитається з роду цього”. Ви, – каже, – вбивали пророків, братів ваших, як і він – Авеля. Чому небезпідставно дехто сприймав Каїна за образ людей, які побивали пророків, за що помстилися їм у сім разів, тобто покаранням найлегшим, а Ламеха – за образ людей, що вбили Христа, за що помстилися їм сімдесят разів семикратно (Бут. 4:24), а саме: розсіюванням у полон безповоротний.

Хто ж був Захарія, якого вбили між храмом і жертовником? Одні кажуть, що це давній Захарія, син Йодаїв, якого побили камінням, як відомо з книги Царств (2Хрон. 24:20-21). Інші ж кажуть, що це батько Предтечі. Він не виключив з ряду дів Богородицю після того, як вона народила Христа, і поставив її на тому ж місці, де й вони стояли; а це місце було між храмом і зовнішнім мідним жертовником. За це і вбили його. Оскільки дехто очікував у Христі майбутнього царя свого, а інші тим часом не бажали бути під владою царя, то тому вбили цього святого і за те, що він стверджував, що народила Діва і що народився Христос, майбутній Цар їхній, що було їм огидно, бо вони бажали бути без царя.

Лк. 11:52. Горе вам, законникам, що ви взяли ключ розуміння: самі не ввійшли, і тим, хто хотів увійти, перешкодили.

“Ключем розуміння” Господь назвав вчення і керівництво за допомогою Закону, що може приводити до Христа. Бо Закон, без сумніву, служить провідником до Христа (Гал. 3:24). Отже, законники, мабуть, пояснювали Закон, а тим часом зловмисно утримували “ключ розуміння” і не відчиняли дверей Закону, через які могли б самі вони і народ прийти до Христа. Закон служить дверима до Христа. Але ці двері залишаються ув’язненими, якщо хто-небудь не пояснить похмурого боку Закону і таким чином не відчинить двері. Бо і Господь сказав: “якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені” (Ін. 5:46). І знову: “Дослідіть Писання,… вони свідчать про Мене. Але ви не хочете прийти до Мене” (Ін. 5:39-40). Для прикладу наведу одне.

У іудеїв, як відомо, заколювали ягня, помазували пороги, їли вони це м’ясо, і це в них було перемогою над згубником (Вих. 12:1-13). Усім цим уособлювалося Таїнство Христове.

Коли Христос заклався як Непорочний і Пречистий Агнець, тоді помазано і наші пороги, тобто серце і волю, і наддвердя їх, тобто розум, і ми скуштували плоті Сина Людського та перемогли згубника душевних наших сил. І дуже багато встановлень Закону вказували на Христа.

Хоча Закон був ніби прикритий і замкнений темрявою букви, ніби дверима якимись, але якщо кому-небудь довіряли вчення, той мав ключ розуміння; і якби такий побажав, то міг би відчинити його, і сам увійшов би, і інших би ввів. Але законники не зробили цього, а “ключ розуміння… узяли”, тобто приховали, сховали з поля зору; коли ж узятий був від середовища (прихований) цей ключ, тобто тлумачення Закону, то замкненими залишилися і двері його.

Під “ключем розуміння” можеш розуміти і віру. Бо пізнання істини відбувається через віру, як і пророк Ісая каже: Якщо не увіруєте, не зрозумієте (Іс. 6:10). Отже, законники “ключ розуміння”, тобто віру, взяли від середовища і приховали. Бо вони не допускали декого вірити в Христа, Спасителя всіх. Він творив чудеса, і народ, віруючи заради цих чудес, визнав би Його Богом, але вони (законники) говорили, що Він робить ці чудеса силою веельзевула. Бачиш, як вони взяли ключ розуміння, не допускаючи вірити тому, що самих привело б до знання? Він (Христос) у синагогах навчав волі Божій, а вони (законники) говорили: біса має і біснується, навіщо Його слухаєте?

Отже, вони (тобто фарисеї і книжники), воістину, взяли ключ розуміння, але самі не ввійшли та інших не впустили, до того ж “тих, хто входить”, тобто здатних уже до богопізнання.

Лк. 11:53. Коли Він говорив їм це, книжники і фарисеї почали дуже сердитись і приступати до Нього, вимагаючи від Нього відповіді на багато що,

Лк. 11:54. підкопуючись під Нього, і намагаючись уловити з уст Його що-небудь таке, щоб звинуватити Його.

“Коли Він говорив їм це”, вони замість того, щоб зізнатися у своєму безсиллі, наче на спростування Його слів, оголосили себе саме мудрішими від Нього і почали загороджувати Йому вуста, тобто безперервно запитувати Його та приводити в подив. Бо зазвичай трапляється утруднення в промовах, коли одну людину дуже багато хто раптом запитує, і до того ж про різні предмети. Тоді людина ця, не маючи можливості всім відповідати, нерозумним дає привід вважати себе переможеною. Те саме зловмислили проти Христа і ці прокляті. Вони багато хто, запитуючи одного, думали збити Його в промовах і привести в скруту, як такого, що не може їм відповідати, що було й імовірно. Бо як може один раптом відповідати багатьом на різні запитання? Те можна приймати і в такому значенні: “уловити Його… з уст” і викрити. Бо коли когось спіймають у власних його словах, то він, здається, сам замикає собі вуста, тобто викривається власними вустами і засуджується. Це значення видно і з наступного. Бо сказано: “намагаючись вловити що-небудь із вуст Його”. Що трохи раніше названо, то тепер замінюється словами – “уловити з уст Його”.

Запитання Йому пропонували то щодо Закону (Мойсеєвого), щоб викрити Його як богохульника, що хулить Мойсея (бо вони підозрювали Його в цьому), то щодо кесаря, щоб оголосити Його порушником і тим, хто прагне влади, і про все таке, що могли вигадати душі лукаві й сповнені всілякої злоби.

Глава дванадцята

Лк. 12:1.   Тим часом, коли зібралися тисячі народу, так що тиснули один одного,

Фарисеї намагалися вловити Господа на слові, щоб відхилити від Нього народ, а сталося навпаки. Народу сходилося ще більше: збиралися багато “тисяч”, і кожен так прагнув наблизитися до Нього, що “один одного… тіснили”. Так істина сильна, а брехня скрізь безсила!

Він почав говорити спершу до учнів Своїх: бережіться закваски фарисейської, яка є лицемірство.

Іісус, знаючи підступність фарисеїв, бачачи, що вони тільки видаються запитувачами, а на ділі шукають щось знайти на Нього, заговорив учням Своїм про лицемірство фарисеїв, без сумніву, для того, щоб викрити їх і виявити сповнені лицемірства серця їхні. Господь називає лицемірство “закваскою”, бо воно терпке, сповнене давньої злоби, змінює і розтліває собою образ думок тих людей, до яких воно приразиться. Бо ніщо так не змінює звичаїв, як лицемірство. Тому учні Христові повинні уникати лицемірства. Бо Христос, будучи Істиною (Ін. 14:6), очевидно протилежний брехні. А всяке лицемірство, іншим представляючись на вигляд і іншим будучи на ділі, сповнене брехні.

Лк. 12:2.   Нема нічого прихованого, що не відкрилося б, і таємного, чого б не дізналися.

Лк. 12:3.   Тому те, що ви сказали в пітьмі, почується при світлі; і що говорили на вухо в будинках, те буде проголошене на покрівлях.

Хоча фарисеї, – каже, – думають прикритися лицемірством, підробляючи собі доброчесність, але ж “немає нічого сокровенного”, що б не відкрилося. Бо все і слова, і думки на останньому суді представляться у всій наготі (1Кор. 4:5). Та й у теперішньому житті зазвичай виявляється багато таємного. Тому, “що ви сказали в темряві” і “що ви говорили… усередині будинку” і таємно, “те буде проголошено” на світлі і з покрівель.

Мабуть, Він говорить це учням, а тим часом спрямовує проти фарисеїв, натякаючи на їхні кови, і хоча говорить, мабуть, учням, але фарисеям виражає ніби так: фарисеї! Що ви замислювали в темряві, у ваших темних серцях, бажаючи впіймати Мене, то буде почуто і впізнано у світлі, бо “Я – світло” (Ін. 8:12), і ви не можете сховатися від Мене, але в Мені – Світлі – розпізнається все, що замислює ваша темрява. І те, що ви вирішили між собою на вухо, стало для Мене таким відомим, наче проголошуваним з високих покрівель.

А це можеш розуміти й так, що світло є Євангеліє, а високі покрівлі – високі душі апостолів. Те, що фарисеї замислювали, згодом було проголошено і чутно у світлі Євангелія, коли на високих душах апостолів стояв великий Проповідник – Дух Святий.

Після того як Господь викрив лицемірство фарисеїв, відвернув від нього учнів Своїх і тим часом знову вразив фарисеїв словами: “що ви сказали у темряві, те почується на світлі”, тепер звертається до друзів Своїх з промовою про більш досконале. Вирвавши вже терни, сіє добре насіння.

Лк. 12:4.   Кажу ж вам, друзям Моїм:

Те, що раніше говорилося, відносилося не до них, але до фарисеїв. Отже, Я кажу вам, друзям Моїм. Бо слово це йде не до всіх, але до тих, які всією душею полюбили Його і можуть сказати: “Хто відлучить нас від любові Божої?” (Рим. 8:35). Таким притаманне це переконання.

не бійтесь тих, що вбивають тіло і потім нічого більше зробити не можуть;

Лк. 12:5.   але скажу вам, кого боятися: бійтеся Того, Хто має владу після вбивства вкинути в геєну: так, кажу вам, Того бійтеся.

“Не бійтеся, – каже, – тих, хто вбиває тіло” і нічим більше не може зашкодити. Бо шкода від тих, хто шкодить тілу, полягає не багато в чому. Тіло потерпить властиве йому і в тому разі, якщо вони не будуть шкодити. Але треба боятися того, хто карає не тільки тіло, а й душу, істоту безсмертну піддає нескінченним мукам, до того ж у вогні. У такий спосіб Христос навчає друзів Своїх мужності духовній, робить їх свідками і відганяє від них страх людський. Люди, – каже, – простягають злобу свою тільки на тіло тлінне, і кінець їхніх підступів проти нас – смерть плотська. Але коли Бог страчує, тоді не зупиняється на одній тільки плоті, а й сама душа нещасна піддається мукам. Зауваж звідси, що смерть приводить грішників до страти: вони і тут караються, будучи вбитими, і там ввергаються в геєну.

Розбираючи цей вислів, зрозумієш і дещо інше. Дивись, Господь не сказав: бійтеся того, “хто… після вбивства” “вкидає” в геєну, але: “хто… може вкинути”. Бо грішники, які помирають, не неодмінно кидаються в геєну, але у владі Божій полягає те, щоб і прощати, наприклад, заради тих приношень і милостині, які бувають за померлими і які приносять чималу користь навіть тим, які помирають у тяжких гріхах. Отже, Бог не безумовно після вбивства ввергає в геєну, але має владу вкинути. Будемо ж і ми безперестанку належати до милостинь і молитов і умилостивляти ними Того, Хто має владу вкинути, але не користується цією владою неодмінно, а може й прощати.

Лк. 12:6.   Чи не п’ять малих птахів продаються за два ассарія? і жоден з них не забутий Богом.

Багато хто, – каже, – думає, що тих, хто помирає за істину, Бог залишає; але ви не думайте так. Ви будете вмирати не тому, нібито Мною будете залишені. Бо якщо не забутий у Бога жоден із малих птахів, які продаються дешево, то тим паче не повинна бути забута ваша смерть, друзі Мої, нібито Я не дбаю про вас.

Лк. 12:7.   А у вас і волосся на голові все пораховане. Отже, не бійтесь; ви дорожчі за багатьох малих птахів.

Навпаки, Я маю таке піклування про вас, що до тонкощів знаю все ваше; наприклад, у Мене “пораховані… і волосся” ваше. Отже, якщо Я дозволю вам впасти в спокусу, то, без сумніву, дам і силу до перенесення (1Кор. 10:13). А часто, коли побачу когось слабким, Я і не дозволю йому впасти в спокусу. Бо, будучи дбайливим і знаючи все, – і маючи на рахунку найдрібніші речі, Я влаштую кожному пристойне і корисне. Якщо спостерігаєш, то знайдеш, що в Писанні рахується все чоловіче, що досягло в міру віку і взагалі гідне божественного числення (Вих. 18:21; Чис. 26:62).

Під “головою” треба розуміти життя угодне Христу кожного з віруючих, а під “волоссям” – його найособливіші діяння, якими вмертвляється тіло, які в Бога обраховуються та приймаються до міркування. Бо такі ваші справи удостоюються погляду Божого. Під “п’ятьма” птахами дехто розуміє п’ять почуттів, які, будучи спокутуваними двома ассаріями, тобто ціною Старого і Нового Завітів, не забуті у Бога. Бо хто свої почуття стримує і підпорядковує розуму, так що вони бувають недаремні для духовного харчування, той не забутий у Бога.

Лк. 12:8.   Кажу ж вам: кожного, хто визнає Мене перед людьми, і Син Людський визнає його перед Ангелами Божими;

Лк. 12:9.   а хто зречеться Мене перед людьми, той відкинутий буде перед Ангелами Божими.

Тепер пропонує нагороду за сповідання віри. Оскільки Він сказав: “не бійтеся тих, хто вбиває тіло”, і додав, що й “волосся ваше пораховане”, то щоб хто-небудь не сказав: дай же мені й нагороду яку-небудь, бо що мені буде з того, що Ти порахував моє волосся.

Він каже (такому): ти бажаєш і нагороди? Слухай. Хто сповідує (віру) в Мені, той Мною буде визнаний перед Богом. Сказав: сповідує “в Мені”, тобто за Мого сприяння і Моєї сили, і Я сповідую його “в ньому”, тобто за його сприяння. Бо як ми попередньо потребуємо Бога, бо без Нього не можемо нічого зробити (Ін. 15:5), так і Бог потребує нас. Бо якщо Він не знайде в нас справ гідних, Він і не приймає нас; а інакше Він був би лицемірний. Отже, ми сповідуємо в “Ньому”, тобто за Його сприяння, а Він “у нас”, тобто за нашого сприяння. Бо якщо ми не дамо Йому приводу, Він і не буде свідчити за нас. А той, хто відкидається, відкидається не силою Божою, чому Він і не додав: “Мною”, але сказав: хто відкидається “Мене”.

Оскільки всякий святий перебуває у Христі, а Христос у ньому (Ін. 15:5), то, можливо, і не тому сказав так: хто (Мене) сповідує “в Мені”, тобто перебуваючи, того сповідую і Я, в ньому перебуваючи.

Лк. 12:10.   І кожному, хто скаже слово на Сина Людського, проститься;

Це означає: хто скаже хулу на Мене, з вигляду свого простого сина людського, що їсть, п’є, поводиться з митарями і блудницями, той, покається чи не покається у своїй хулі, прощений буде. Бо такій людині невір’я її в гріх не ставиться. Бо що він бачив такого, що спонукало до віри? Навпаки, чого він не бачив гідного хули? Він бачив людину, що поводиться з блудницями, і говорить хулу на неї, а тому гріх не ставиться йому. Бо природно він міг подумати, що ж за Син Божий той, хто поводиться з блудницями? Тому того, хто так чинить, а тим часом видає себе за Сина Божого, він може ганьбити і назвати обманщиком.

а хто скаже хулу на Святого Духа, тому не проститься.

Слова ці мають таке значення. Хто, бачачи Божественні знамення і великі та надзвичайні справи, не вірить і паплюжить дії Святого Духа, приписуючи веельзевулу, той, кажучи “хулу на Святого Духа” і говорячи, що знамення ці звершуються духом лукавим, а не Божим, якщо не покається, не буде вибачений і прощений. Тому, хто говорить хулу на Сина Людського, не ставиться за гріх, а тому йому прощається і без покаяння, а тому, хто бачить справи Духа Божого і хулить без покаяння, не буде прощено, але буде зараховано до найбільшого гріха.

Лк. 12:11.   Коли ж приведуть вас у синагоги, до правителів і володарів, не турбуйтесь, як і що відповідати, або що говорити,

Слабкість наша двоякого роду: ми тікаємо від сповідування віри або через страх покарань, або через простоту і нездатність дати відповідь у нашій вірі. Страх покарань Господь вилікував словами: “Не бійтеся тих, хто вбиває тіло”. Тепер Він лікує страх, що походить від простоти. Оскільки небагато “мудрих по плоті” (1Кор. 1:26) увірувало, а більша частина простих, то Він каже: не бійся, неосвічений і простолюдин, і не турбуйся, як або що відповідати на допиті від володаря, чи що казати в іншій нагоді, – ти матимеш інший образ мовлення.

Лк. 12:12.   бо в той час Святий Дух навчить вас, що треба говорити.

Тому яка потреба піклуватися, якщо ти одразу навчений будеш Духом Святим? Отже, з того й з іншого боку укріплює нас на подвиг сповідання, лікуючи страх як тілесної немочі, так і страх простоти й невідання.

Лк. 12:13.   Хтось з народу сказав Йому: Учителю! скажи братові моєму, щоб він розділив спадщину зі мною.

Лк. 12:14.   Він же сказав чоловікові тому: хто поставив Мене судити чи ділити вас?

Щоб навчити нас, як мало повинно дбати про життєве і займатися земним, Господь відсилає від Себе того, хто просив Його розпорядження щодо розподілу батьківської спадщини, і тому каже: “хто поставив Мене судити або ділити вас?”. Оскільки людина ця не стала просити того, що корисно й потрібно для спасіння, а просила Його бути дільником земного й тимчасового майна, то Господь відсилає її як неспокійну й таку, що не бажає навчитися нічому потрібному; утім, робить це лагідно, а не грізно. Але вчинком цим, без сумніву, всіх, як тогочасних, так і теперішніх, слухачів Своїх Він навчає не дбати ні про що земне й тимчасове, не сперечатися через це з братами, і навіть поступатися їм, якщо вони бажають бути й корисливими (бо каже: “Від того, хто взяв твоє, не вимагай” (Лк. 6:30)), а шукати того, що корисне й необхідне для спасіння душі.

Лк. 12:15.   При цьому сказав їм: глядіть, остерігайтеся користолюбства,

Тому й додав ці слова: ” глядіть, остерігайтеся користолюбства”, переконував нас уникати марнотратства, як би якоїсь диявольської ями. Кому ж сказав Він це: “дивіться, стережіться любостяжания”? Цим двом братам. Оскільки у них була суперечка про спадщину і, ймовірно, з них двох один одного скривдив, то Він і звертає до них промову про користолюбство. Бо воно – велике зло. Тому апостол Павло називає його “ідолослужінням” (Кол. 3:5), мабуть, тому, що воно притаманне тим самим, котрі не знають Бога, або, що ще більш справедливо, тому, що ідоли язичників – “срібло і золото” (Пс. 113:12). Той, хто шанує срібло і золото, подібний до ідолопоклонників, тому що той і інші поклоняються і віддають шану одній матерії.

бо життя людини не залежить від багатства її маєтку.

Отже, надлишку має бігати. Чому? Тому що “життя людини не залежить від достатку її маєтку”, тобто міра цього життя не співвідноситься з достатком маєтку. Бо якщо хто має багато чого, то не означає ще, що він уже й проживе довго. Довголіття не залежить від безлічі багатства. Господь говорить це на спростування думок любителів багатства. Любителі багатства, мабуть, дбають про багатство тому, що хочуть жити, і збирають звідусіль тому, що мають намір довго жити. Тому Господь каже: нещасний і бідний! невже від багатої власності додасться тобі і довголіття?

Навіщо ж ти ясно страждаєш через невідоме заспокоєння? Бо не відомо ще, чи досягнеш ти старості, для якої збираєш; а то очевидно, що нині ти витрачаєш (своє життя) на придбання маєтку.

Лк. 12:16.   І сказав їм притчу: в одного багатого чоловіка добре вродила нива;

Сказавши, що життя людини не стає тривалішим від достатку майна, (Господь) наводить і притчу на підтвердження Своїх слів. І дивись, як Він зображує нам ненаситні помисли божевільного багатія. Бог творив Свій намір і явив особливу милостиню. Бо не в одному містечку, а в усьому полі багатія був добрий врожай; а він був такий безплідний у милосерді, що, перш ніж одержав, утримував уже за собою.

Лк. 12:17.   і міркував він в собі: що мені робити? нема куди мені зібрати плодів моїх.

Подивися і на задоволення багатія. “Що мені робити?” Чи не ці самі слова вимовляє і бідняк? Що мені робити? мені нічого їсти, нічим одягнутися. Вникни, мабуть, і в слова багатія: “що мені робити? мені… нікуди… зібрати плодів” багатьох. Добре ж спокій! І бідняк каже: що мені робити? Я не маю… І багач каже: що мені робити? я не маю… Що ж ми отримуємо від того, що дуже багато збираємо? Спокоєм ми не користуємося, і очевидно, від турбот; хіба тільки збираємо собі безліч гріхів.

Лк. 12:18.   І сказав: ось що зроблю: зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє,

А якщо на наступне літо врожай у полі буде ще більшим, ти знову зламаєш і знову побудуєш? Та яка потреба ламати і будувати? Утроби жебраків – ось тобі житниці. Вони можуть і вмістити багато чого, вони і незруйновні, і нетлінні, бо небесні й божественні, бо той, хто годує бідного, – годує Бога.

і зберу туди весь хліб мій і все добро моє,

Ось і ще безумство багатія. “Хліб мій і все добро моє”. Він не вважає їх даром від Бога, бо, інакше, розташовувався б щодо них як приставник Божий, а вважає їх плодом власних трудів. Тому, привласнюючи їх собі, і каже: “хліб мій і… добро моє”. Я, – каже, – не маю жодного спільника, не буду ні з ким ділитися. Усе це добро – не Боже, а моє, тому я один буду і насолоджуватися ним, а Бога не прийму учасником у насолоді ним. Це вочевидь божевільно. Подивимося ще далі.

Лк. 12:19.   і скажу душі моїй: душа! багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років:

Сам призначає собі довголітнє життя, наче й довголіття він отримав від оброблюваної ним землі. Невже і це – здобуток твій? Невже і це – добро твоє?

спочивай, їж, пий, веселись.

Прекрасні ж блага душі! Їсти й пити є благо душі нерозумної. Втім, оскільки ти і сам маєш таку душу, то справедливо пропонуєш їй такі блага. Але благо душі розумної полягає в тому, щоб розуміти, міркувати, веселитися Законом Божим і благими роздумами. Для тебе бракує, божевільний, їсти і пити, ти пропонуєш душі своїй і наступне потім ганебне і скаредне задоволення? Бо очевидно, що Господь словом “веселися” позначив пристрасть розпусти, яка зазвичай слідує за перенасиченням наїдками і питтям (Флп. 3:19; Еф. 5, 18).

Лк. 12:20.   Але Бог сказав йому: нерозумний! цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив?

Сказано так: “Але Бог сказав йому” не тому, нібито Бог розмовляв з багатієм, а слова ці мають такий зміст, що коли багатій так гордо міркував у собі, тоді “Бог сказав йому” (бо це має на увазі притча). Бог називає багатія божевільним, тому що він у душі своїй думав поради найбожевільніші, як ми показали. Бо всяка людина божевільна і метушлива, як і Давид каже: метушиться людина, і причина цього та, що “громадить вона, та не знає, хто звозити буде оте!” (Пс. 38:7). Бо як не божевільний той, хто не знає, що міра життя в руках одного Бога і що ніхто сам собі не може визначити життя?

Зверни увагу і на слово: “візьмуть”. Страшні Ангели, немов би жорстокі збирачі податей, “візьмуть у тебе… душу твою” проти волі твоєї, оскільки ти з любові пожити привласнював собі тутешні блага. У праведника не забирають душу, але він віддає її Богові й Отцеві духів з радістю й веселощами і не відчуває неприємностей під час відкладення тіла, бо він тіло має ніби легку вагу. Але грішник, запліднивши душу, зробивши її тілом і землею, надзвичайно ускладнює відділення її. Тому й говориться, що душу “візьмуть” у нього, ніби у якогось завзятого боржника, відданого в руки жорстоких збирачів. Прийміть і це. Не сказав Господь: Я візьму душу в тебе, але “візьмуть”. Бо “душі праведних у руці Божій” (Прем. 3:1). І воістину від такого “вночі” візьмуть душу, бо він не має світла богопізнання, що осяває, але перебуває в ночі заможності і затьмарений нею захоплюється смертю.

Лк. 12:21.   Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє.

Так, “хто збирає скарби для себе”, того справедливо називають божевільним і він не встигає виконати свої наміри, але в самий час складання планів рішуче викидають із середовища живих. Але якби він збирав для бідних і для Бога, з ним не було б так вчинено. Тому будемо намагатися “багатіти в Бога”, тобто на Нього сподіватися, Його вважати нашим багатством і сховищем багатства. Не будемо говорити: блага “мої”, але блага Божі. Якщо ж блага Божі, то не будемо відчужувати Бога від Його благ. Багатіти в Бога – значить вірити, що якщо я і все (своє) віддам і виснажу, то і тоді ні в чому необхідному в мене не буде нестачі. Бо скарбниця моїх благ є Бог: я відчиняю і беру, що потрібно.

Лк. 12:22.   Сказав учням Своїм: тому кажу вам,

Мало-помалу Господь сходить до вчення про вищу досконалість. Зауваж же порядок. Він навчив берегтися марнотратства і додав притчу про багатого на доказ того, що той, хто прагне дуже багато чого – божевільний. Простягаючи вчення далі, Він не дозволяє нам піклуватися і про необхідне. Як диявол, починаючи з малих гріхів, кидає нас і в більші, чому й названий він у Йова (Йов. 4:11) “могутній лев”, так, навпаки, Господь, руйнуючи діла його, навчає спочатку тікати від великих гріхів, а потім вказує і початки їх. Заповідавши нам берегтися любостяжання, доходить і до кореня його, тобто турботи, щоб і корінь присікти, і каже: “тому кажу вам”.

– не піклуйтесь для душі вашої, що вам їсти, ні для тіла,– в що вдягнутися:

Оскільки, – каже, – божевільний той, хто призначає сам собі тривале життя і, спокушаючись цим, бажає більшого, яким був згаданий багатій, тому Я вам кажу: “не піклуйтесь для душі вашої, що вам їсти”. Сказав так не тому, нібито розумна душа їсть, а тому, що душа, мабуть, утримується у зв’язку з тілом тільки за тієї умови, якщо ми вживаємо їжу. І інакше: тіло, будучи і мертвим, одягається, але вже не харчується. Оскільки ж харчуватися властиво тілу одухотвореному, то справедливо вживання їжі Він відніс до душі. Або: чи не називається душею живильна сила? Отже, живильною частиною нерозумної душі не дбайте, що вам їсти, ні тілом, у що одягнутися. За цим представляє основу.

Лк. 12:23.   душа більша за їжу, і тіло – за одежу.

Той, Хто дав більше, саме душу, чи не дасть і їжу? Той, Хто дав тіло, чи не дасть і одяг? Потім доводить прикладом воронів.

Лк. 12:24.   Погляньте на воронів: вони не сіють, не жнуть; у них нема ні комор, ні житниць, і Бог годує їх; наскільки ж ви кращі за птахів?

На птахів вказує для того, щоб більше засоромити нас. Міг би Він навести як приклад святих пророків, як-то: Іллю та Мойсея, але для більшого сорому вказує на птахів. Потім представляє ще й іншу підставу.

Лк. 12:25.   І хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть?

Лк. 12:26.   Отже, якщо і найменшого зробити не можете, чого ж піклуєтесь про інше?

Скажи, мабуть, який тобі прибуток від турбот? Чи додаєш ти своєму зростанню хоча б найменшу частину? Ні, навпаки, ти навіть виснажуєш своє тіло, бо турбота сушить. Якщо ж і найменшого не можеш додати, що дбаєш про інше? Очевидно, що як росту Бог надає, так і інше подасть.

Лк. 12:27.   Погляньте на лілії, як вони ростуть: не трудяться, не прядуть; але кажу вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них.

Лк. 12:28.   Коли ж траву на полі, яка сьогодні є, а завтра буде кинута у піч, Бог так одягає, то наскільки краще вас, маловіри!

І приклад лілій Господь виставив для більшого нашого врозумлення. Бо якщо Бог лілії одягає так, що слава Соломонова не могла ніколи зрівнятися з жодною з них, і до того ж тоді, коли для лілій краса не потрібна, то хіба не тим паче Він одягає нас – найбільш достойне Своє створіння, коли до того ж для тіла нашого вбрання потрібне?

Що ж, – скажуть, – наказуєш нам не обробляти землі? Я не сказав: не обробляйте землю, але не дбайте. Робити Я не забороняю, а забороняю турбуватися, тобто мати надію на самих себе. А хто робить і уповає на Бога, той живе безтурботно. Явно, що Він викорінює турботу, бо вона віддаляє від Бога.

Лк. 12:29.   Отже, не шукайте, що вам їсти, або що пити, і не турбуйтесь,

Лк. 12:30.   бо всього того шукають люди світу цього,

Далі каже: “не шукайте, що вам їсти, або що пити, і не турбуйтеся”. Занепокоєнням (церковнослов’янською – підношенням) називає, без сумніву, не інше що, як розвагу і непостійний напрямок розуму, який думає то про те, то про інше, перескакує з одного на інше і завжди мріє про щось більш високе. Чи не означає це ганятися за метеорами? Таку турботу, що віддаляє нас від Бога, або легковажність забороняє Господь, сказавши, що “всього цього шукають люди цього світу”. Бо турбота не зупиняється на необхідному, але, як я сказав, завжди шукає вищого, чому й називається піднесенням угору. Наприклад, ми не маємо хліба. Ми спочатку дбаємо, звідки б дістати його, але на цьому не зупиняємося, а бажаємо дістати хліб із чудової пшениці; потім бажаємо і вина, і до того ж квітуче-облагородженого; потім бажаємо і смаженого, і до того ж із рябчиків чи фазанів. Бачиш, яка турбота і легковажність? Тому Господь рішуче присікає її, бо цього шукають язичники.

ваш же Отець знає, що ви маєте потребу в тому;

Потім представляє й іншу підставу, а саме: що Отець наш знає, чого ми потребуємо, і представляє не одну, а багато підстав. Каже: Він є “Отець”, а якщо Отець, то як не дасть? До того ж Він “знає”, бо не не знає. Та й ви “маєте потребу”, бо це не зайве, а необхідне. Отже, якщо Він Отець і ви маєте потребу, і Він знає, то як же не дасть?

Лк. 12:31.   перш над усе шукайте Царства Божого, а те все додасться вам.

Тому насамперед “шукайте Царства Божого”, а турботу про життєве, як таку, що віддаляє вас від Нього, відкиньте, і тоді все це додасться вам. Бачиш, який Бог? Якщо ти шукаєш малого, ти робиш неугодне Йому, бо ображаєш Його великодаровитість; якщо шукаєш великого, то і його отримаєш, і мале дається тобі. Бо якщо Він побачить, що ти зайнятий шуканням Царства Його, то Він, безумовно, буде промишляти про тебе в твоїх потребах. Навіть і ми у своїх справах чи не так чинимо? І ми дбаємо більше про тих, котрі цілком віддали себе нашому піклуванню, і буваємо до них такими завбачливими, начебто б вони самі й не дивляться за собою? Чи не тим паче (так створить) Господь? Отже, Господь припиняє турботу про життєве для того, щоб переконати нас шукати Царства Його: бо при турботах про життєве це неможливо.

Лк. 12:32.   Не бійся, мале стадо!

Господь тих, хто бажає бути Його учнями, називає “малим стадом” або тому, що у світі цьому святих вельми мало через потрібну довільну убогість і нестяжательність, або тому, що їх менше, ніж Ангелів, яких сонми не мають числа і незрівнянно перевищують число нас. А що Ангелів набагато більше, це видно з притчі, в якій Господь сказав, що пастир за одного загубленого і знову знайденого радіє більше, ніж за дев’яносто дев’ятьох не загублених (Лк. 15:7). Бо звідси видно, що як одиниця відноситься до дев’яносто дев’яти, так і рід людський до світу ангельського.

бо Отець ваш благоволив дати вам Царство.

“Не бійся, – каже, – мале стадо”, тобто не сумнівайся, що Бог буде промишляти про тебе, хоча б ти сам і не дбав про себе. Чому? Тому що “Отець… благоволив дати вам Царство”. Якщо Він дає Царство, то тим більше подасть предмети земні.

Лк. 12:33.   Продавайте майно ваше і давайте милостиню.

Отже, не думай, що якщо не засвоїш собі убогість, то не буде Промислителя про тебе, але продавай майно, давай милостиню і зроби скарб невичерпним.

Приготуйте собі гаманці, що не старіють, і скарби, що не зменшуються на небесах, куди злодій не наближається, і де міль не точить,

Потім переконує нас і незаперечними висновками. Тут, – каже, – міль з’їдає, а на небі – ні. Отже, чи не божевільно складати скарб у такому місці, в якому він пошкоджується? Потім, оскільки міль не з’їдає золота, Він додав: “куди злодій не наближається”. Бо якщо міль не з’їдає золота, то злодій викрадає його.

Лк. 12:34.   бо де скарб ваш, там і серце ваше буде.

Потім, оскільки не всіх же обкрадають, Він додає ще більшу і абсолютно незаперечну підставу. “Бо де скарб ваш, там і серце ваше буде”. Нехай, – каже, – буде й так, що і міль не з’їсть, і злодій не підійде, але саме поневолення серця закопаному в землю скарбу і повалення в землю богоподібної істоти душі якого гідне покарання? Чи не тим більше покарання належить тому, хто має розум? Де скарб ваш, там і серце ваше. Якщо скарб у землі, то й серце в ній; якщо скарб на небі, то й серце – в горі. Хто ж не обере краще бути горою, ніж під землею, бути Ангелом, ніж кротом, що живе в підземних норах?

Лк. 12:35.   Хай будуть чресла ваші підперезані і світильники засвічені.

Господь, зробивши учня Свого вільним від зайвого, позбавивши від усякого життєвого клопоту і гордині і таким чином зробивши його легким, робить його вже і слугою. Бо хто бажає служити, той повинен бути легким і розторопним. Тому каже: “Нехай будуть чресла ваші підперезані”, тобто ви завжди будьте готовими до справ свого владики, і “світильники засвічені”, тобто не живіть у темряві та без міркування, але світло розуму нехай вказує вам усе, що треба й що не треба робити. Отже, світ цей є ніч. Поперезані по чреслах суть ті, хто веде діяльне життя. Бо таке вбрання робітників. Їм потрібні ще й світильники запалені. Бо за діяльного життя потрібне і обдарування міркування, тобто, щоб діяч міг розпізнавати не тільки те, що треба робити, а й те, як треба робити. Бо багато хто робив добре, але робив не як слід. Такі хоча й були підперезані по черевах, оскільки вони діяли, але світильників палаючих не мали, тобто не мали розумного міркування, а впадали чи то в гордість, чи то в іншу прірву безумства. Приміть і те, що спершу підперезуються чресла наші, потім світильники запалюються. Бо спочатку буває діяльність, потім споглядання, яке є осяяння розуму нашого. Бо світильник, розум наш, тоді називається палаючим, коли сяє в ньому світло Боже. Отже, будемо ретельно вправлятися в чеснотах, щоб нам мати палаючими обидва світильники наші, тобто слово внутрішнє і слово вимовне, внутрішнє – все осяюче в душі, а вимовне – блискуче на язиці. Бо внутрішній світильник нас просвіщає, а слово вчительське і вимовлене світить іншим.

Лк. 12:36.   І ви будьте подібні до людей, які чекають повернення господаря свого з весілля, щоб, коли прийде і постукає, негайно відчинити йому.

І ми повинні бути “подібні до людей, які очікують повернення свого… господаря… зі шлюбу”. Хто ж інший Цей Господар, як не Христос Іісус? Він, сприйнявши людську природу наче наречену і з’єднавши з Собою, створив шлюб, приліпившись до неї в плоть єдину. Та й не один шлюб творить Він, а багато, бо на небі щоденно привіщає Собі душі святих, які Павло або подібний до Павла представляє Йому чистими дівами (2Кор. 11:2). Повертається Він з небесного шлюбу, можливо, відкрито перед усіма, під час кінця всесвіту, коли прийде з неба у славі Отця, а можливо, невидимо і несподівано з’являючись у всяку пору, під час кінця кожного зокрема. Отже, блаженний той, кого Він знайде підперезаним по черевах, тобто готовим служити Богові діяльною частиною християнського любомудрія, і таким, що має палаючий світильник слова й міркування, який не лише творить добре, але й робить це добре, і до того ж прийняв споглядання, наче деякий світильник. Бо через підперезання на чреслах у нас стає палаючим і світильник споглядання, і навіть два світильники, внутрішній і той, що виноситься назовні.

Лк. 12:37.   Блаженні ті раби, господар яких, прийшовши, знайде їх пильнуючими; істинно говорю вам, що він підпережеться і посадить їх, та, підходячи, служитиме їм.

Для такого слуги сам Господь стає слугою. Бо сказано: “і посадить їх, та, підходячи, служитиме їм”. Бог підперезується, тому що не всю повноту благ виливає нам, але стримує її. Бо хто може вмістити Бога, який Він є? Це видно і на Серафимах, які покриваються від переваги Божественного світла (Іс. 6:2). Добрих рабів Він покладає на ложе, тобто всіх у всьому заспокоює. Бо як той, хто лежить на ложі, все тіло заспокоює, так і в майбутньому пришесті всі святі будуть заспокоєні в усіх відношеннях. Тут вони не знаходять спокою для тіла, а там разом із душами і тіла їхні, духовні й божественні, успадкувавши нетління, насолоджуватимуться досконалим спокоєм, і Бог буде все у всіх їхніх (1Кор. 15:28). Господь “стане служити” гідним (рабам), віддаючи їм рівне. Як вони служили Йому, так і Він послужить їм, пропонуючи їм щедру трапезу та подаючи насолоду духовними даруваннями.

Лк. 12:38.   І коли прийде о другій сторожі, або о третій сторожі прийде, і знайде їх так, то блаженні ті раби.

Під “другою і третьою стражі” можеш розуміти різні часи нашого життя. Поясню прикладом. Як той, хто не спить “у другу і… третю сторожі” вважається найбільш невсипущим, бо ці години ночі особливо приносять людям сон, і сон перший: так зрозумій, мабуть, що і за різних станів нашого життя є часи, які, якщо ми опинимося в ці години не сплячими, роблять нас блаженними. Чи викрав хтось у тебе майно? Чи діти в тебе померли? Чи обмовив хто тебе? Якщо ти за таких обставин виявився пильним перед Богом і Владикою і не допустив собі нічого зробити всупереч Його заповідям, то Він воістину знайшов тебе пильним “у другу і… третю сторожу”, тобто в час важкий, у який недбайливі душі падають і засинають сном смертним.

Лк. 12:39.   Ви знаєте, що коли б знав господар дому, о якій годині прийде злодій, то пильнував би і не дав би підкопати дому свого.

Отже, необхідно не спати. Бо ми подібні до господаря будинку. Якщо він не спить, то злодій не може викрасти нічого з його майна; якщо ж він сонливий, то злодій все забере і піде. Деякі розуміють тут під злодієм диявола, під будинком – душу, а під господарем будинку – людину. Однак таке розуміння, здається, не підходить до зв’язку цієї мови. Тут злодієві уподібнюється пришестя Господнє, за його несподіванкою, як і один з апостолів каже: “день Господній, як тать уночі” (2Пет. 3:10).

Лк. 12:40.   Будьте ж і ви готові, бо в який час не сподіваєтесь, прийде Син Людський.

І тут же, дивись, як Господь пояснює, хто такий злодій. “Будьте ж, – каже, – і ви готові, бо в який час не сподіваєтесь, прийде Син Людський”.

Деякі ж кажуть, що під тими, хто пильнує першу сторожу, маються на увазі ті, хто уважніший за інших, під тими, хто пильнує другу сторожу, – ті, хто поступається їм, а під тими, хто пильнує третю сторожу, – ті, хто нижчі за цих. А інші пояснювали стражі про різні віки: першу – про юність, другу – про мужність, а третю – про старість. Отже, блаженний той, хто в якому б то не трапилося віці знайдений буде пильним, а не безтурботним щодо чеснот.

Лк. 12:41.   Тоді сказав Йому Петро: Господи! чи до нас притчу цю говориш, чи до всіх?

Петро, як той, хто про всіх піклується і по братолюбству ревнує про користь слухачів, і як той, хто вже отримав Церкву у свою довіру, запитав (Господа): чи “до всіх” Він говорить цю притчу. Господь ясно не відповідає йому на запитання, а відверто показує, що хоча сказана притча є загальною і простягається на всіх вірян, хоч би хто вони були, але стосується і вас – апостолів і взагалі тих, хто удостоєний вчителювання або предстоятельства. Слухай.

Лк. 12:42.   Господь же сказав: хто вірний і мудрий домоправитель,

Вищесказана притча, – каже, – багатьом пристойна, а тепер говорить про тих, хто удостоєний предстоятельства: дивуюся, хто виявиться таким, хто має і те, й інше, тобто вірність і розсудливість. Бо такі рідкісні, і важко знаходити їх. Як в управлінні звичайним майном, якщо хто вірний своєму господареві, але нерозсудливий, той марнує майно господаря, тому що не вміє розпоряджатися ним як годиться, коли потрібно давати, не дає, а значно більше втрачає, і так само, якщо хто розсудливий і кмітливий, але невірний, той може бути злодієм, і тим менш уловлюваним, чим більше він розсудливий, – так і в божественних речах потрібні разом вірність і розсудливість. Бо я знаю багатьох, які, мабуть, і старанні до чеснот, і богобоязливі, і мають віру, але, оскільки не могли розсудливо розпоряджатися церковними справами, зашкодили не тільки майну, а й душам. Наприклад, якщо хто впаде в духовний злочин, але предстоятель не буде розсудливим, а матиме тільки віру, тобто чесноту несвідому, то занепалий може зазнати шкоди або від непомірної суворості, або від недоречної лагідності його, і не зцілитися, а розтрощиться.

якого господар поставив над слугами своїми роздавати їм своєчасно міру хліба?

Отже, хто буде знайдений вірним і розсудливим, той поставлений буде “над слугами” Господа, тобто над усіма рабами Його, щоб кожному “у свій час… роздавати… своєчасно міру хліба”, тобто або догматичне вчення, яким харчуються душі, або взірець діяльності та орієнтир, як треба жити.

Лк. 12:43.   Блаженний раб той, господар якого, прийшовши, знайде, що він робить так.

Лк. 12:44.   Істинно кажу вам: над усім добром своїм поставить його.

Якщо він буде знайдений таким, що чинить так, то блаженний, і Господь “поставить його… над усім добром своїм”, не тільки над рабами, а й над усім поставить його, удостоївши його вищого ступеня, так що йому підкорятимуться земне й небесне, якими були, наприклад, Іісус Навин та Ілля. Один із них наказував сонцю, а інший – хмарам небесним (Ісус. 10:12; 1Царів. 17:1). Та й усі взагалі святі як друзі Божі, користуються надбанням свого Друга. І у друзів зазвичай все буває спільне (Діян. 4:32). І всякий, хто за безтурботного життя вправляється в діяльній доброчесності та підпорядковує собі рабські пристрасті – гнів і похіть, даючи кожній з них у свій час певну міру їжі, гніву, наприклад, ненависть до тих, хто ненавидить Господа, і роздратування проти ворогів Його (Пс. 138:21), хтивості – турботу тільки про необхідне для плоті, а цілковите устремління – до Бога, всякий такий блаженний: він досягне і споглядання, і буде поставлений над усім добром (тим, що є в) Господа; він удостоїться споглядальним розумом споглядати й спостерігати все, що не лише не існує саме собою, а й те, що у власному розумінні існує, тобто вічне.

Лк. 12:45.   Якщо ж раб той в серці своїм скаже: не скоро господар мій прийде, і почне бити слуг та служниць, їсти і пити та напиватись,–

Горе таким рабам, які, отримавши обдарування духовного настоятельства, гублять ввірене їм домобудівництво, п’ють і напиваються, будеш розуміти це про чуттєве пияцтво (бо і це трапляється з поганими настоятелями церков, що марнотратять майно бідних), або будеш розуміти під пияцтвом розбещення розуму у вченні та розпорядженні майном. Такі предстоятелі б’ють слуг і служниць, тобто, спокушаючи найслабших членів церкви, вбивають їхнє сумління. Бо слабкий і малодушний, побачивши, що я – архієрей – веду погане життя, спокушається цим і вбивається совістю, приймає удари в серце і робиться ще слабкішим. А все це трапляється з лукавим рабом від того, що він у серці своєму сказав: “не скоро господар мій прийде”. Бо така поведінка походить від безтурботності й нероздуму про час смерті. Якби ж ми містили в думці, що Господь іде, що за дверима кінець світу і кінець нашого життя, то ми грішили б менше.

Лк. 12:46.   то прийде господар раба того у день, коли він не сподівається, і в годину, якої не знає,

Примічай і покарання. “Розітне, – каже, – його”, тобто позбавить обдарування вчительства. Щоб хто-небудь не подумав, що обдарування це допоможе йому позбутися сильного покарання, Він каже: як допоможе йому обдарування, коли він у той час не матиме його? Бо бути розсіченим навпіл – означає бути позбавленим благодаті. Такий, будучи плоттю, а не духом, виявиться тоді гідним жалю, оскільки, за апостолом, ми тоді живемо по духу, коли Дух Божий живе в нас (Рим. 8:9).

і розітне його, і визначить йому долю з невірними.

А хто знайдений буде таким, що ходив не по духу, а по плоті і непричетним до духовного життя, той поставиться в ряду з невірним, оскільки засудиться зі світом невірним, як такий, що не одержав ніякої користі від уявної віри. Бо істинної віри в ньому не було. Якби в ньому була справжня віра, він був би вірним домобудівником. А тепер, оскільки він пив і пиячив, і марнував те, що належало господареві, очевидно, що не мав істинної вірності, яка вимагається від домоправителів. Тому справедливо частина його покладається з невірними. Бо, позбавлений обдарування і викритий, він виявляється пошкодженим, а не зовсім цілим.

Лк. 12:47.   Раб же той, який знав волю господаря свого, та не був готовий, і не робив за волею його, буде багато битий;

Тут Господь представляє нам щось більш важливе і жахливе. Такий, – каже, – не тільки обдарування позбудеться і не знайде в ньому допомоги для звільнення від покарання, але велич гідності зробить його винним ще більшого осуду. Бо чим більше знає той, хто грішить, тим більше він заслуговує на покарання.

Лк. 12:48.   а той, хто не знав і зробив те, за що треба карати, буде битий менше. Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато доручено, з того більше й запитається.

У подальшій промові розкриває це ще ясніше. “Кому, – каже, – дано багато”, від того “багато й вимагатиметься, і кому багато доручено, з того більше й запитається”. Через це Господь показує, що покарання, заслужене вчителями, буде більшим. Учителям дається і ввіряється: “дається”, наприклад, обдарування творити чудеса, лікувати хвороби, а “доручено” їм обдарування слова і вчителювання. Господь сказав: “більше запитається”, не при слові “дано”, але при слові “доручено”. Бо при даруванні слова воістину потрібне роблення, і з учителя стягується більше. Він не повинен залишатися безтурботним, але повинен примножувати талант слова. Отже, слова “і від усякого, кому дано” ти маєш розуміти так: кому багато віддали в зростання. Бо предметом, що віддається під збереження, тут Він назвав зростання.

Інші запитують: нехай так, що справедливо карається той, хто знав волю господаря і не чинить за нею; але чому карається той, хто не знав? Тому що і він міг дізнатися, проте ж, не захотів, а через безпечність сам став винним у незнанні. Отже, він гідний покарання за те, що добровільно не дізнався. Злякаємося, браття, бо якщо той, хто зовсім не знав, гідний покарання, то яке вибачення виправдає тих, хто грішить, коли знає, особливо, якщо вони були вчителями? Справді, осуд їхній дуже важкий.

Лк. 12:49.   Я прийшов вогонь звести на землю,

Бо слово є вогонь, що поїдає всяку матерію і нечисті помисли і винищує ідолів, хоч би якої б речовини вони не були. Зрозуміло і ревнощі за добром, що спалахують у кожному з нас. А можливо, і ревність, породжувана Словом Божим, не відрізняється від першої. Господь бажає, щоб цим-то вогнем запалали серця наші. Бо ми повинні мати полум’яну ревність за добром.

і як хотів би, щоб він уже запалав!

“І як хотів би” інакше: і як сильно бажаю, “щоб він уже запалився!”. Прискорює запалення вогню цього, подібно до того, як і Павло каже: “духом палайте” (Рим. 12:11), і в іншому місці: “турбуюся про вас ревністю Божою” (2Кор. 11:2).

Лк. 12:50.   Хрещенням маю Я хреститися; і як Я тужу, поки це здійсниться!

“Хрещенням” називає смерть Свою. Оскільки вогонь цей мав спалахнути не інакше, як після смерті Його, бо звідти зросла проповідь і ревність, то додає промову про смерть, називаючи її хрещенням. Сильно бажаючи її, каже: “і як тужу”, тобто, скільки Я дбаю і “тужу, поки це здійсниться!” Бо Я жадаю смерті за спасіння всіх.

Господь прийшов звести вогонь не тільки на землю, на якій поширилися Його вчення і віра, а й на душу кожного, яка (сама по собі) є тернистою і безплідною землею, але Словом Божим розпалюється немов би вогнем і стає здатною до прийняття Божественного насіння та духовноплодоносною. Бо коли благодать Божа невидимо торкнеться чиєїсь душі, то, здається, вона горить такою любов’ю до Бога, що не можна й сказати. Так точно і Клеопа з його супутником, запалювані невидимо вогнем Божої благодаті, говорили: ” чи ж не палало в нас серце наше” (Лк. 24:32). Хто відчув такий стан, той зрозуміє слова наші. А багато хто й часто відчуває його під час читання Божественного Писання або житій святих отців, чи то під час переконання і повчання від кого-небудь, запалюючись душами до творення добра, і одні палають до кінця, а інші негайно ж охолоджуються.

Лк. 12:51.   Чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, а розділення;

Христос “є мир наш” (Еф. 2, 14), проте ж каже: “не прийшов дати мир”. Отже, слова Його загадкові. Отже, ми говоримо, що не всякий мир бездоганний і добрий, але часто буває небезпечний і віддаляє від Божественної любові, наприклад, коли ми укладаємо мир і згоду на спростування істини. Христос не прийшов дати такого миру, а, навпаки, бажає, щоб ми через добро розділилися один проти одного, що і сталося під час гонінь. Бо в одному домі батько-язичник розділявся проти віруючого сина, і мати проти доньки, і навпаки.

Лк. 12:52.   бо віднині п’ятеро в одному домі почнуть розділятися, троє проти двох, і двоє проти трьох:

Лк. 12:53.   батько стане проти сина, і син проти батька; мати проти дочки, і дочка проти матері; свекруха проти невістки своєї, і невістка проти свекрухи своєї.

Як Він сказав, що “п’ятеро в одному домі стануть розділятися”, а при обчисленні згадав “шість” осіб? Відповідаємо: одна особа взята двічі, саме: дочка і невістка – одна й та сама особа. По відношенню до матері названа дочкою, а по відношенню до свекрухи – невісткою. Отже, “троє” – батько, мати і свекруха – стануть розділятися “проти двох” – сина і дочки. Бо дочка, як ми сказали, будучи однією особою, але, приймаючи двояке відношення, а саме: в додатку до матері і до свекрухи, представляється тому двома особами.

Під батьком і матір’ю, і свекрухою розумій, мабуть, і просто все старе, а під сином і дочкою – все нове. У такому разі Господь бажає, щоб Його нові Божественні заповіді і вчення побороли все наше старе – гріховні звичаї і вчення.

Зрозумій і так. Батько є розум, а син – розсуд. Між ними в єдиному домі, тобто в людині, відбувалося розділення. Скажу ясніше. Розум Діонісія Ареопагіта був осяяний і прийняв проповідь. Але розуму його, який без доказів прийняв віру, опирався язичницький розсуд, який намагається довести і змушує слідувати діалектичним прийомам. Чи бачиш поділ між батьком і сином, які ворогують один проти одного заради Христа і проповіді? Матір’ю і свекрухою можеш назвати думку, а дочкою і невісткою – почуття. І між ними буває боротьба заради Христа. У думки буває ворожнеча проти почуття, коли думка переконує шанувати неминуще вище за минуще, невидиме вище за видиме, і має на те багато сильних доказів. Буває, що і з боку почуття спрямовується боротьба проти думки. Бо почуття, кероване у вірі чудесами і видимими знаменнями, не переконується доводами думки, не хоче слідувати і язичницьким доказам, які тих, хто дослухається до них, спонукають не вірити, що Бог став людиною або що Діва – народила. Так божевільні міркування язичників, які боготворять природу. Тим часом почуття за допомогою видимих чудес приводить до богопізнання краще за всякий доказ. Отже, не всякий мир і злагода – добро, але буває, що ворожнеча і поділ здаються деякою божественною справою. Тому нехай ніхто не перебуває в дружбі з лукавими, але хоча б батько й мати виявилися противниками Закону Христового, і з ними, як ворогами істини, треба ворогувати.

Лк. 12:54.   Сказав же і до народу: коли ви побачите хмару, що йде із заходу, то відразу говорите: дощ буде, і буває так;

Лк. 12:55.   і коли віє південний вітер, говорите: спека буде; і буває.

Лк. 12:56.   Лицеміри! лице неба і землі розпізнавати умієте; як же час цей не розпізнаєте?

Лк. 12:57.   Чому ж ви і по собі не судите, що має бути?

Оскільки Господь вів мову про проповідь і назвав її вогнем і мечем, то дуже ймовірно, що слухачі, не розуміючи значення Його слів, зніяковіли. Тому Він каже: як зміни в повітрі ви розпізнаєте за деякими ознаками, так і Моє пришестя ви мали б розпізнати з того, що Я говорю і що роблю. Мої слова, так само як і діла, показують у Мені противника вашого. Бо ви – митарі та викрадачі, а Я не маю, “де… голову… прихилити” (Лк. 9:58). Тому як за хмарою ви провіщаєте дощ і за південним вітром – спекотний день, так слід було вам розпізнати і час Мого пришестя, і здогадатися, що Я прийшов не мир дати, а дощ і збентеження. Бо Я і Сам є хмара, і йду із заходу, тобто людської природи, яка колись принизилася і була в густому мороці від гріха. Прийшов Я і вогонь звести, і зробив спекотний день. Бо Я є південь – теплий вітер і протилежний холодності півночі. Тому і з’явився Я з Вифлієму, що лежить на південь.

Лк. 12:58.   Коли ти йдеш з суперником своїм до правителя, то дорогою подбай визволитися від нього,

Сказавши це, Господь викладає їм вчення і про похвальний світ. Вказавши похвальний поділ, показує і мир безпорочний. Саме каже: коли суперник потягне тебе в судилище, то ще на дорозі всіляко постарайся розправитися з ним. Або інакше: “подбай визволитися” мається на увазі в такому сенсі, що хоч би ти й нічого не мав, але візьми в борг під відсотки і “подбай визволитися”, щоб тобі розправитися з ним.

щоб він не привів тебе до судді, а суддя не віддав тебе катові, а кат не кинув би тебе в темницю.

Лк. 12:59.   Кажу тобі: не вийдеш звідти, аж поки не віддаси і останнього мідяка.

Господь говорить це для того, щоб остогидлих привести в страх і спонукати до миру. Він знає, що страх збитків і покарань найбільше упокорює тих, хто приземлився, тому й говорить це.

Зрозуміють цю промову і про диявола. Бо він є суперник наш. Тому ми, будучи ще “на дорозі”, тобто в цьому житті, повинні постаратися, через вправу в доброчесності, “звільнитися від нього” і нічого не мати з ним спільного, щоб на майбутньому суді він не віддав нас Судді. Бо самі справи його, які ми тут чинили, віддадуть нас суду, а Суддя віддасть нас катівникові, тобто якійсь болісній і зловмисній силі, і каратиме нас доти, доки не отримаємо належного і за останні гріхи і не виконаємо міру покарання. А оскільки міра покарання ніколи не виконається, то ми будемо вічно мучитися. Бо якщо будемо в темниці доти, доки не заплатимо й останнього мідяка, а заплатити його ми ніколи не матимемо змоги, то очевидно, що кара буде вічна.

Глава тринадцята

Лк. 13:1. У той час деякі прийшли і розповіли Йому про галілеян, кров яких Пілат змішав з жертвами їхніми.

Іуда галілеянин, про якого той самий євангеліст згадує і в Діяннях (Діян. 5:37), будучи сам обізнаний у Законі, переконав багатьох і інших галілеян пристати до свого вчення. Навчав же він того, що нікого з людей, ні навіть самого царя, не дозволено іменувати господом ні в буквальному сенсі, ні в сенсі пошани і благовоління. Звідси багато хто з них за те, що не називали кесаря господом, жорстоко були покарані. Вони вчили ще, що не повинно бути принесено ніяких жертв, окрім заповіданих Мойсеєм; чому вони забороняли жертвопринесення за кесаря і за римський народ. Імовірно, обурений цим, Пілат наказав заколоти цих галілеян під час тих самих жертвоприношень за римський народ, які були ними заборонені. Тому кров їхня змішалася з кров’ю жертв. Про це, як про те, що сталося через благочестя, дехто доповідав Спасителеві, бажаючи довідатися Його думку про цей випадок. Бо дехто думав, що вони постраждали вельми справедливо як грішники, тому що вони були винуватцями збурення і збудили в Пилаті ненависть до юдеїв, бо їхній опір називати кесаря господом був поширений на весь народ юдейський.

Лк. 13:2. Іісус сказав їм на це: чи думаєте ви, що ці галілеяни були грішніші за всіх галілеян, що так постраждали?

Лк. 13:3. Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете.

Спаситель не заперечує того, що вони грішні, але не говорить і того, що вони постраждали так тому, що грішніші за інших, які не постраждали. Але якщо і ви не покаєтеся, якщо не перестанете збурювати і розпалювати внутрішні міжусобиці і не поспішите умилостивити Бога справами, то зазнаєте ще гіршої долі. Бо не слід під приводом благочестя здобувати собі славу, і тим часом збуджувати внутрішні заколоти.

Лк. 13:4. Або думаєте, що ті вісімнадцять, на яких упала башта Сілоамська і побила їх, були винні більше за всіх, що живуть в Ієрусалимі?

Лк. 13:5. Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете.

Вежа, що впала в Сілоамі, була вказівкою на те, що мало згодом трапитися з цим народом. Прикладом небагатьох, тоді загиблих, вона напоумляла багатьох, що і вони зазнають великого зла. Бо вежа слугувала уособленням цілого міста, а ті загиблі вісімнадцять осіб – цілого народу. Справді, коли місто впало від Тита, тоді разом із ним загинув і весь народ, завзятий у невір’ї. Це має бути для нас уроком при всіх щоденних випадках. Якщо дехто падає, тоді як ми залишаємося без спокус, то це не повинно служити для нас приводом до цілковитої безтурботності, начебто ми залишаємося без спокус, бо праведні, а навпаки, ми повинні більше напоумлюватися, бо вони караються, щоб ми поліпшилися, а коли ж ми не виправимося, то горе наше буде більшим.

Лк. 13:6. І сказав цю притчу: один чоловік мав у своєму винограднику посаджену смоковницю, і прийшов шукати плоду на ній і не знайшов;

Згідно з ходом промови наводить притчу цю. Перед цим Він сказав: “якщо ви не покаєтеся… то загинете”. Тепер, до речі, додає притчу цю. Смоковниця є народ юдейський, що виробляє одне тільки гірке листя, а плодів не приносить. Стояв він у винограднику Божому, тобто в церкві юдейській. Домовласник – Христос – приходив і шукав (в юдеях) плоду віри і добрих справ, але не знайшов.

Лк. 13:7. і сказав виноградареві: ось, третій рік я приходжу шукати плоду на цій смоковниці і не знаходжу; зрубай її: навіщо вона і землю займає?

Приходив Він по три терміни: раз – через Мойсея, в інший – через пророків, а в третій – Сам особисто.

Лк. 13:8. Але він сказав йому у відповідь: господарю! залиш її і на цей рік, поки я обкопаю її і обкладу гноєм,–

Лк. 13:9. чи не дасть плоду; а якщо ні, наступного року зрубаєш її.

Нарешті, оскільки, незважаючи на все це, юдеї не покаялися, Христос відсік їх від любові Божої. Бо вони вже не називаються народом Господнім і людьми святими, але замість них введено язичників, які можуть приносити плід (Мф. 21:43).

Під смоковницею можна розуміти і все людство: під домогосподарем – Бога Отця; під виноградарем – Сина Божого, що з’явився у плоті для того, щоб докласти піклування і очистити наш виноградник. Христос не дозволяє зрубати цю смоковницю як безплідну, кажучи Отцеві: “залиш її і на цей рік”. Якщо (люди) не покращилися через Закон і пророків і не принесли плоду покаяння, то Я ще напою їх Своїм вченням і стражданнями, і, можливо, вони принесуть плід покірності. Якщо ж смоковниця не принесе плоду, то після зрубаєш її, відкинувши їх від долі праведних. Тричі Бог шукав плоду в роді нашому (людському), і (тричі) він не дав: першого разу, коли ми переступили заповідь у раю (Бут. 3:12-13); другого разу, коли під час законодавства злили тельця (Вих. 32:2-4) і славу Бога проміняли “на образ вола, що траву пожирає” (Пс. 105:20); утретє, коли випрошували (на розп’яття) Спасителя й Господа, кажучи: “нема в нас царя, крім кесаря” (Ін. 19:15).

І кожен із нас, зокрема, є смоковницею, посадженою у винограднику Божому, тобто в Церкві або, просто сказати, в тутешньому світі. Бог приходить шукати плоду, і якщо знаходить тебе безплідним, велить тебе вирвати з тутешнього життя. Але виноградар може пощадити. Хто ж цей виноградар? Або Ангел хранитель кожного, або й сама людина. Бо кожен сам для себе є виноградар. Часто, піддавшись смертній хворобі чи іншим небезпекам, ми говоримо: Господи! Залиш і на цей рік, і ми покаємося. Бо це означає окопати й обкласти гноєм. Душа обкопується, коли вона відтрушує з себе пил життєвих турбот і робиться легкою. Вона обкладається гноєм, тобто теплотою життя безславного і всіма зневажуваного. Бо коли хто для спасіння душі залишає славу і зважується на життя безславне, тоді це називається обкласти душу гноєм, щоб вона принесла плід. Якщо принесемо плід, то добре; а якщо ні, то Господь не залишить уже нас у Своєму винограднику, а вириває з тутешнього світу, щоб ми не займали марно місця. І хто бачить грішника таким, що довго живе, той сам псується і робиться гіршим, і таким чином виявляється, що грішник сам не приносить плоду, та перешкоджає іншому, який міг би принести плід. Якщо ж його буде вирвано з тутешнього життя, то ті, хто бачив, як він відвідує його, можливо, прийдуть до тями, зміняться і плід принесуть.

Говориться, що домогосподар приходив до смоковниці по три роки, можливо, тому, що нам дано три Закони, через які Господь до нас приходить, а саме: природний, Мойсеїв і духовний. Нам слід було приносити плід і за керівництва природного закону, бо природа сама по собі навчає належного. Але оскільки Господь знайшов природний закон недієвим у нас, то на допомогу природному Він дав Мойсеїв Закон. Коли ж і цей виявився марним через наше недбальство, Він дав Закон духовний. Отже, чиєї душі не поліпшать ці три закони, хто не може поліпшитися, незважаючи на довголіття і людинолюбство, той уже не залишається на подальший час, оскільки Бог не може обманюватися відстрочками.

Зрозумій, мабуть, під трьома роками і три стани вікових груп: отроцтво, або юність, що рахується до вісімнадцяти років, мужність і стан тих, котрі починають уже сивіти. Тому, якщо ми і на старості, в цей третій рік, не принесемо плодів і якщо нам ще попущено буде жити, щоб обкласти себе гноєм, через сприйняття безславного життя заради Христа, а ми і знову збрешемо, тоді Господь уже не пощадить нас, а зрубає, щоб ми не займали землю марно, та до того ж зі шкодою для інших. І це пояснення мені здається ближчим до належної мети.

Лк. 13:10. В одній із синагог Він учив у суботу.

Лк. 13:11. Там була жінка, що мала духа немочі років вісімнадцять: вона була скорчена і ніяк не могла випрямитись.

Недуга ця зі згадуваною жінкою трапилася через насильство диявольське, як і Господь каже: “яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцять років” (Лк. 13:16). Можливо, сатана мучив її тому, що вона була залишена Богом за якісь злочини, бо він, коли попущається йому згори від Бога, заподіює всілякі неприємності тілам людей (Йов. 2:6-7). Він і на початку був винуватцем того, що ми втратили нетління, в якому були створені (Прем. 2:23), і що ми з’єднані тепер з тілом хворобливим і здатним до недуг. Бо ми це розуміємо під шкіряними ризами (Бут. 3:21).

Лк. 13:12. Іісус, побачивши її, покликав і сказав їй: жінко! ти визволена від твоєї недуги.

Лк. 13:13. І поклав на неї руки; і вона зараз же випрямилась і почала славити Бога.

Господь найбогопристойнішим і повновладним повелінням проганяє хворобу цієї жінки і покладає на неї руки, щоб ми пізнали, що силу і дію Слова носила ця свята плоть. Бо вона була власна Його плоть, а не іншого когось, що існує окремо від Нього і власноосібно, як видається нечестивому Несторію. Така милість Господа, і так Він помилував створіння Своє!

Лк. 13:14. При цьому начальник синагоги, обурюючись, що Іісус зцілив її в суботу, сказав народові: є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній.

Лк. 13:15. Господь сказав йому у відповідь: лицеміре! чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел, і не веде напувати?

А сатана, який спочатку зв’язав жінку, в досаді на її звільнення, бо він ще більше зла бажав заподіяти їй, зв’язує заздрістю начальника синагоги та його вустами хулить чудо. Так він скрізь противиться добру! Цей обурюється на те, що зцілення здійснено в суботу, але Господь викриває його прекрасним прикладом нерозумних тварин.

Лк. 13:16. А цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцять років, чи не належало визволити від цих пут у день суботній?

Лк. 13:17. І коли Він говорив це, усі, хто противився Йому, засоромились; і весь народ радів за всі славні діла Його.

Тому не тільки він, а й усі інші, що “противилися Іісусу, соромилися” при таких словах Його. Бо дуже нерозумно було забороняти зцілення людини в суботу тому, що нібито в суботу наказано зберігати бездіяльність. Отже, ті, хто противився Іісусу, соромилися цих слів Його, а “народ радів за… діла Його”. Тоді як ті не тішилися справами, а знемагали заздрістю при чудесах Христових, народ, отримуючи користь від знамень, користуючись зціленнями, радів.

Розумій, мабуть, чудеса ці й щодо внутрішньої людини. Бо душа буває скорчена, коли вона схиляється до турбот тільки про життєве і не думає ні про що небесне або божественне. Чому й говориться, що вона хворіє вісімнадцять років. Бо хто згрішає в дотриманні заповідей Закону Божого, яких “десять”, і слабкий в надії на “восьмий” вік (книга 2, розділ 1) скорчений вісімнадцять років. Невже не скорчений той, хто, будучи прив’язаним до землі і постійно грішачи, порушує заповіді і не приймає майбутнього віку? Але Господь зцілює таку душу в суботу і в синагозі. Бо коли хто збере в собі помисли сповіді (бо Юда означає сповіді) і буде зберігати (суботу), тобто бездіяльність у злі, тоді Іісус зцілює його не словом тільки, кажучи йому: визволено тебе з недуги твоїй, а й покладенням рук.

Лк. 13:18. Він же сказав: до чого подібне Царство Боже? і до чого уподібню його?

Лк. 13:19. Воно подібне до зерна гірчичного, яке чоловік взяв і посадив у своєму саду; і виросло, і стало великим деревом, і птахи небесні ховались у гілках його.

“Зерну гірчичному” уподібнюється Царство Боже. А Царство Боже є вчення і проповідь, бо через проповідь запанувало воно в душах людських. Як гірчиця на вигляд мала, а сили має багато, так і вчення євангельське багато хто зневажає і вважає нісенітницею, але якщо людина прийме його і посадить “у саду своєму”, тобто у своїй душі, то воно дає велике і гіллясте дерево, і “птахи небесні”, тобто люди, охочі ширяти до небес, “ховаються у гілках його”. Бо ті, хто підносяться над земним, заспокоюються в гілках проповіді, тобто в широких помислах. Наприклад, Павло прийняв зерно, невелике вчення від Ананії, але, посадивши це зерно в удобреному своєму саду, породив гілки, тобто рясне і добре вчення (Діян. 9:17-22) та послання, в яких ховалися високі по розуму й мудрості не в тодішній тільки час, якими є коринфяни, Діонісій, Ієрофей і багато інших, а й ті, що жили за всіх часів.

Під зерном гірчичним можна розуміти і Самого Господа. Мабуть, Він як Син тесляра і вельми бідний був не великий. Але коли Він упав у серце землі, через смерть і поховання в гробі (Ін. 12:24), тоді Він проростив прекрасні гілки – апостолів, під якими заспокоюються всі ті, хто колись вагався всіляким вітром омани, наприклад, язичники, подібні до птахів через ухильність їхнього розуму в який завгодно бік, здатності до зваби та через велику легковажність. Бо всі такі оманливі подібні до птахів небесних, тобто повітряних.

Лк. 13:20. Ще сказав: до чого уподібню Царство Боже?

Лк. 13:21. Воно подібне до закваски, яку жінка, взявши, поклала в три міри борошна, аж доки не вкисло все.

Божественне вчення “подібне ще до закваски, яку, взявши,… жінка”, тобто людська природа, “поклала в три міри борошна”, тобто в тіло, душу і дух, так що все освятилося, як каже блаженний Павло (1Тим. 4:5), і стало одним тістом через спілкування з Духом Святим.

Під жінкою можеш розуміти душу, під трьома мірами – три її сили: розум, серце і волю. Хто в ці сили сховає слово Боже, той зробить їх абсолютно духовними, так що ні розум не буде сумніватися у вченні, ні серце і воля не будуть прагнути до нерозумного, але збадьорять і уподібняться Слову Божому.

Лк. 13:22. І проходив через міста і села, і вчив, прямуючи до Ієрусалима.

Ісус “ходив із вченням по містах і селах”. Не ходив Він по одних малих селах, з недбальством про міста, як роблять ті, хто бажає спокушати найпростіших, не ходив по одних містах, з недбальством про малі поселення, як чинять ті, хто бажає показати себе й здобути славу, а обходив усюди, як загальний Владика, чи, ліпше, як Отець, що промишляє про всіх. Чи не ходив Він одними зовнішніми містами, де було не стільки вправних у Законі, а Єрусалима уникав, немов побоюючись докорів з боку законників або боячись смерті від них? Не можна цього сказати. “І прямуючи шлях, – сказано, – до Ієрусалима”. Бо де більше хворих, там більше повинен перебувати і лікар (Мф. 9:12).

Лк. 13:23. Один чоловік сказав Йому: Господи! невже мало тих, що спасаються? а Він сказав їм:

Лк. 13:24. подвизайтеся увійти через вузькі ворота, бо, кажу вам, багато буде таких, які намагатимуться увійти, і не зможуть.

Тих, хто рятується, мало, тому що вузькі ворота не можуть вмістити багатьох.

Лк. 13:25. Коли господар дому встане і зачинить двері, тоді ви, стоячи надворі, почнете стукати у двері і говорити: Господи! Господи! відчини нам; а Він скаже вам у відповідь: не знаю вас, звідки ви.

“Господар дому” є Господь. Він усіх людей скликає до насичення і насолоди невичерпними благами. Ті, котрі дбайливі, намагаються увійти до години самого обіду. А для ледачих і тих, хто приходить після години обіду, двері зачиняються. Година ж обіду що інше, як не життя справжнє? Вона є воістину часом найкращим для приготування до духовного насичення. Коли Господар будинку “встане”, тобто воскресне на суді, і “зачинить двері”, тобто шлях чесноти, яким не можна йти, коли відійдеш від тутешнього життя (бо шляхом чесноти ми можемо ходити тільки в тутешньому житті), то хоча ті, хто жив тут недбало, стануть “стукатися у двері”, бо тоді тільки з даремним покаянням пошукають вони шляху чесноти, закликаючи ону голими словами, без діла, як би якимись ударами й стукотом; але Господар будинку, по праву замкнувши двері, зробить вигляд, що й не знає, звідки вони. Справедливо так вчинить Він. Бо вони від диявола, а Господь знає Своїх (2Тим. 2:19).

Лк. 13:26. Тоді почнете говорити: ми їли і пили перед Тобою, і на вулицях наших Ти вчив.

Це взагалі говориться до ізраїльтян. Бо Христос від них по плоті (Рим. 9:5), і з ними їв і пив.

Втім слова: “ми їли і пили перед Тобою” можна розуміти і у вищому сенсі. Здійснюючи законне богослужіння і приносячи Богові криваві жертви, (ізраїльтяни) їли і веселилися: слухали вони в синагогах і читання книг Божественних. І через пророків, без сумніву, Господь же навчав. Бо пророки не своє вчення пропонували, але сповіщали слово Боже, чому й говорили вони: “так говорить Господь” (Іс. 56:1; Єр. 2:1,5; Єз. 3:27). Отже, іудеям, якщо вони не приймали віри, що виправдовує нечестивого (Рим. 4:5), кривавого богослужіння недостатньо було для виправдання. А на мою думку, це може стосуватися і християн на ім’я, але недбайливих до життя. І чи не їмо ми Божественне Тіло? І чи не п’ємо Кров Божу перед Ним, щодня приступаючи до Божественної Трапези? І чи не вчить Господь на вулицях – у душах наших? Але (нам не буде) ніякої користі, якщо ми будемо (тільки) слухачами Божественного Закону, а не виконавцями (Рим. 2:13). Навпаки, слухання послужить для нас причиною великих мук, подібно до того, як і причастя Божественних Таємниць поставиться в осуд. Зауваж, що відкинуті ті на вулицях, яких навчає Господь. Але якщо матимемо Його Учителем не в широких, а в вузьких, розтрощених і понівечених скорботою серцях, то не будемо відкинуті.

Лк. 13:27. А Він скаже: говорю вам: не знаю вас, звідки ви; відійдіть від Мене всі, хто чинить неправду.

Лк. 13:28. Там буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама, Ісаака і Якова

Слова ці пристойні як юдеям, до яких Господь говорив ці слова, так і невіруючим останніх часів.

і всіх пророків у Царстві Божому, а себе вигнаними геть.

Лк. 13:29. І прийдуть від сходу і заходу, від півночі й від півдня, і возляжуть у Царстві Божому.

Бо юдеям особливо неприємно було чути, що інші, з язичників, спочиватимуть з Авраамом та (іншими) предками (їхніми), а їх буде вигнано геть.

Лк. 13:30. І ось, є останні, що будуть першими, і є перші, що будуть останніми.

Йдуть слова ці до нас, коли ми робимо невідповідне з вірою. Бо і ми хвалимося Законом Христовим, але потім зневажаємо його, коли порушуємо його, а тому, хоча ми здаємося “першими”, як ті, що прийняли Христа і Його вчення з самих пелюшок, але будемо “останніми”, бо язичники, що увірували наприкінці свого життя й богоугодно прожили решту часу, будуть поставлені вище.

Лк. 13:31. У той день прийшли деякі з фарисеїв і сказали Йому: вийди і піди звідси, бо Ірод хоче Тебе вбити.

Прокляті фарисеї, охоплені заздрістю, намагаються залякати Господа і погрожують Йому Іродом. Вони не бажали бачити, як Він творить чудеса, щоб Він безліччю знамень не привернув до Себе народ і силою вчення не навернув його до Себе (Ін. 11:47-48). Вони виставляють у привід Ірода і приймають вигляд дбайливості про Спасителя.

Лк. 13:32. І сказав їм: підіть і скажіть отій лисиці:

Але Він, знаючи серця їхні, за звичаєм Своїм, відповідає їм лагідно, відверто, і каже: “скажіть цій лисиці”. Мабуть, Він називає лисицею Ірода, але якщо ретельніше вникнути, то, здається, скоріше Він називає так фарисеїв. Бо Він не сказав: лисиці “тієї”, але “отій”, вживаючи деякий середній вираз і з особливою думкою. Сказавши в однині “лисиці”, дав їм зрозуміти Ірода, а сказавши вказівно “отій”, натякнув на підступність їхніх самих. Бо фарисеї воістину виявляли (у своїх звичаях) хитрість і безтурботність лисиці.

ось, виганяю бісів і зціляю сьогодні і завтра, і на третій день закінчу;

Дивись, мабуть, як Він відповідає на їхню злобу. Оскільки вони наводили на Нього страх з боку Ірода через заздрість свою до зцілень, які Він здійснював від Нього, то Він, знаючи, що приводило їх у смуток, каже наступне: ось Я “зціляю” і “бісів виганяю”. Бо, як раніше було сказано, через те переслідували Його, щоб Він, користуючись виявленням чудес, не вловив багатьох у віру в Себе. Слова “сьогодні і завтра” означають велику кількість днів. Як ми у звичайній бесіді зазвичай говоримо: сьогодні і завтра буде те-то, проте ж, зовсім не обмежуємо цієї справи такою відстанню, а висловлюємо тільки, що вона буде скоро, так і Христос словами: “сьогодні і завтра… зціляю,… і в третій день закінчу”, – зовсім не те висловив, ніби в третій день Він неодмінно помре, а то висловлює, що смерть Його буде скоро.

Лк. 13:33. а втім, Мені треба ходити сьогодні, завтра і в наступний день,

“Втім, Мені треба… сьогодні і завтра”, тобто певний час, пробути тут і творити чудеса, а “наступного дня” піти до Єрусалима, бо Я визначив Собі там постраждати. Оскільки вони (фарисеї) говорили Йому: “Вийди…, бо Ірод хоче вбити Тебе”, – і говорили це в Галілеї, якою керував Ірод, то Він оголошує їм, що і за сильного бажання Ірода не можна Йому вбити Його, тому що Йому визначено постраждати не в Галілеї, а в Єрусалимі. Щоб мені ясніше уявити тобі вислів Євангелія, скажу: ти не так розумій, що сьогодні і завтра маєш Мені йти, але на словах “сьогодні” і “завтра” зупинись, а потім читай: “і наступного дня” йти. Під час відрахування часу ми часто маємо звичай казати: у неділю, другого дня і третього я вийду, не тому, що я маю намір вийти в неділю і другого дня, а тому, щоб, відраховуючи тільки два ці дні, вказати на третій. Так само й Господь тут, немов би відраховуючи, каже: Має Мені сьогодні й завтра, а потім на третій день іти до Єрусалима, бо там визначена Мені смерть. Оскільки ж ми вище сказали, що Господь говорить це не тому, щоб укладав життя Своє в три дні, але позначає велике число днів, якщо не певний, не дуже тривалий час, то Він тим, хто заздрить Йому, каже нібито так: “Що ви дбаєте про Мою смерть? Ось, трохи згодом, настане вона.

бо не буває, щоб пророк загинув поза Ієрусалимом.

Коли чуєш, що пророкові неможливо загинути, окрім Єрусалима, то з цих слів не роби висновок, що іудеї чинять немовби насильство і примус до вчинення цього, але так говориться згідно з їхнім смертовбивчим наміром. Як якби хто, побачивши вбивцю – розбійника в засідці на дорозі, сказав, що неможливо бути чистою від крові дорозі цій, на якій розбійник підсиджує мандрівників, то сказав би цілком згідно зі справами розбійника, так і в тому разі, коли в Єрусалимі засідали розбійники – фарисеї та книжники, неможливо було Владиці пророків загинути в іншому місці, як не в місці цих розбійників. Бо вони, звикнувши проливати кров рабів, уб’ють і Господа.

Лк. 13:34. Ієрусалиме! Ієрусалиме! що вбивав пророків і камінням побивав посланих до тебе!

Повторенням імені Господь показує, яку Він сильну любов має до них. Бо Він також кличе перелюбну синагогу, наче якийсь возлюблений, зневажений своєю возлюбленою.

скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як пташка пташенят своїх під крила, і ви не захотіли!

Оголошує Господь і про людинолюбство Своє, кажучи, що Він багато разів “хотів… зібрати” їх; позначає і безумство їхнє, сказавши: “і ви не захотіли”.

Лк. 13:35. Ось, залишається вам дім ваш пустий.

Нарешті Я залишаю вас. Бо Я настільки зненавидів ваше лукавство, що й храм не називаю Моїм домом, але домом вашим. Бо доки між вами жила чеснота, тоді храм був Мій. А коли ви і його опоганили, зробили його місцем торгівлі та печерою розбійників, займаючись у ньому різноманітною торгівлею та вбиваючи один одного через любостяжаніє (бо це діло рук розбоїв – підсиджувати брата та віднімати його власність; так роблять розбійники! вони нападають на мандрівника і потім забирають те, що він має); – отже, коли ви зробили храм печерою розбійників через різні торгові оборудки, що їх ви здійснювали у ньому – домі молитви, – то він уже не Мій дім, але ваш.

Під “домом” можеш розуміти не тільки храм, а й весь рід юдейський. Бо Писання іноді й рід називає домом, наприклад: “Доме Левіїн! благословіть Господа” (Пс. 134:20). Бо й тут можна розуміти так: “дім”, тобто рід ваш, залишається Мною. Подібно як і в іншому місці говорить через пророка: Залишив Я дім Мій, залишив спадщину Мою. Тут домом називаються ізраїльтяни. Господь показує, що і до цього Він же зберігав їх і рятував від ворогів.

Кажу ж вам, що ви не побачите Мене, доки не прийде час, коли скажете: благословен Грядущий в ім’я Господнє!

Слова вказують на друге пришестя. Бо тоді й проти волі сповідують Його Спасителем і Господом. Тільки не буде їм ніякої користі. Що ж? Невже вони не бачили Його з того часу, як Він сказав це? Точно так. Коли Він каже, що “не побачите Мене” відтепер, то не одразу позначає, але час після хреста. Він ніби так сказав: відтоді, як ви розіпнете Мене, ви вже не побачите Мене, доки не прийду вдруге.

Глава чотирнадцята

Лк. 14:1. Довелось Йому в суботу ввійти в дім одного з начальників фарисейських вкусити хліба, і вони стежили за Ним.

Господь хоча знав розбещення фарисеїв, проте ж, входив у дім їхній; входив тому, що дбав про користь їхніх душ. Бо вони, якби бажали, могли б отримати собі користь то від слів Його і вчення, то від прояву знамень.

Лк. 14:2. І ось став перед Ним чоловік, який страждав водяною хворобою.

Тому, коли з’явився на середину “той, хто страждає на водяну хворобу”, Господь дивився не на те, щоб не спокусити їх, а на те, щоб зробити благодіяння тому, хто потребує зцілення. Бо там, де попереду дуже багато користі, нам не слід дбати про тих, котрі божевільно спокушаються.

Лк. 14:3. Тоді Іісус запитав законників і фарисеїв: чи дозволено зціляти в суботу?

Господь викриває нерозумність тих, котрі мали намір дорікнути Йому; тому й запитує, чи дозволено лікувати в суботу, чи ні. Чи не явно Він ганьбить їх як божевільних? Бо тоді, коли Сам Бог благословив суботу, вони забороняють робити добро в суботу і таким чином роблять її проклятою. Бо не благословенний той день, у який не роблять жодної доброї справи.

Лк. 14:4. Вони мовчали. А Він, доторкнувшись, зцілив його і відпустив.

Але вони, зрозумівши, до чого хилиться питання, промовчали. Тоді Іісус творить Свою справу і через дотик зцілює хвору людину.

Лк. 14:5. При цьому сказав їм: якщо у кого з вас осел або віл упаде в колодязь, чи не зразу ж витягнете його і в суботу?

Лк. 14:6. І не змогли відповісти Йому на це.

Потім цим вчинком присоромив і фарисеїв, кажучи їм ніби так: якщо Закон заборонив милувати в суботу, то невже ти не потурбуєшся про сина, що зазнав лиха в суботу? І що кажу про сина? Невже ти залишиш вола без допомоги, якщо побачиш його в біді? Як же не божевільно підстерігати за зціленням у суботу людину, яка страждає водянкою?

Водянкою страждає і всякий, хто від розпусного і безтурботного життя страшно захворів душею і потребує Христа. Такий буде зцілений, якщо постане перед Христом. Бо хто постійно утримує в думці, що він перед Богом і Бог бачить його, той буде грішити якомога менше.

Лк. 14:7. Помічаючи ж, як запрошені вибирали перші місця, сказав їм притчу:

Бачиш, якими є вечері Христові, як вони обертаються на користь душ, а не на перенасичення черева? Бо, дивись, вилікував Він того, хто страждав на водянку, навчив фарисеїв того, що творити добро в суботу – добра справа. Потім, коли побачив, що вони роблять галас через сидіння на передніх місцях, лікує і цю пристрасть, що походить не від малої причини, а від великої і неминучої, тобто від марнославства. І ніхто не вважай вчення про це маловажним і негідним величі Божої. Бо ти аж ніяк не можеш назвати людинолюбним лікарем того, хто лікувати подагру і яку завгодно важливу хворобу обіцяє, а удару пальця або зубного болю лікувати не береться. Потім, як вважати маловажною пристрасть марнославства, коли вона в усіх відношеннях турбує тих, хто любить сідати на передніх місцях? Отже, потрібно було Вчителю, Начальнику і Здійснювачу смирення, – Христу, потрібно було перетнути будь-яку гілку цього злого кореня – марнославства. Прийми, мабуть, до уваги й те. Якби тепер не час столу був і Господь заговорив би про це, полишивши розмову про інше, то могли б Йому дорікнути: а тепер, коли час був вечері і коли пристрасть до першості мучила нещасних в очах Спасителя, Його вказівка є вельми слушною.

Лк. 14:8. коли будеш запрошений ким на весілля, не сідай на перше місце, щоб не знайшовся хто між запрошеними поважніший за тебе,

Лк. 14:9. і щоб той, хто запросив тебе і його, підійшовши, не сказав тобі: поступися цьому місцем, і тоді доведеться тобі з соромом зайняти останнє місце.

Дивись з іншого боку і на те, від якого глузування звільняє Він людину і як навчає її благопристойності. Бо скільки сорому в тому разі, якщо ти займеш місце, тобі непристойне, а потім прийде хтось почесніший за тебе, і той, хто кликав тебе, скаже: “поступися цьому місцем!” А це (може трапитися) часто. І ти сам повинен будеш поступитися, а ті сядуть вище.

Лк. 14:10. Але коли будеш запрошений, то, прийшовши, сідай на останнє місце, щоб той, хто запросив тебе, підійшовши, сказав: друже! пересядь вище; тоді буде тобі честь перед тими, хто сидить з тобою,

Навпаки, наскільки похвально те, коли гідний першого місця на початку сяде нижче за інших, а потім виявиться тим, хто головує, так що всі поступаються йому першістю. Невже ж тобі здається маловажним таке переконання Господа, яке наказує найвищу з чеснот – смиренність, поселяє її в душах слухачів і покірного йому приводить до благопристойності? Цьому ж навчав згодом і учень Христовий Павло: “все повинно бути благопристойно і чинно” (1Кор. 14:40). Як же це буде? “Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших” (Флп. 2:4). Чи бачиш, учень проповідує те саме, що й Учитель?

Лк. 14:11. бо всякий, хто сам себе високо ставить, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться.

Як розуміти слова: “всякий, хто підносить сам себе, буде принижений”? Бо багато хто, хто сам себе підносить у житті цьому, насолоджується честю. “Буде… принижений” означає те, що хто у світі цьому користується великою честю, той жалюгідний і низький перед Богом. До того ж такий буває в пошані не до кінця і не в усіх, але скільки одні поважають його, стільки ж інші паплюжать, можливо, і з тих самих, які поважають його. Отже, цей вислів істини справедливий. І всякий негідний високого місця, але той, хто привласнює його собі, буде принижений і перед Богом під час останнього суду, хоча б у цьому житті був і вищим за всіх.

За природою ж кожна людина недостойна піднесення. Тому нехай ніхто не підносить себе, щоб не бути приниженим до крайності.

Лк. 14:12. Сказав же і тому, хто запросив Його: коли робиш обід або вечерю, не клич друзів твоїх, ні братів твоїх, ні родичів твоїх, ні сусідів багатих, щоб і вони тебе колись не запросили, і не одержав ти відплати.

Лк. 14:13. Але, коли робиш гостину, клич убогих, калік, кривих, сліпих,

Лк. 14:14. і блаженний будеш, що вони не мають чим віддати тобі; бо віддасться тобі у воскресіння праведних.

На вечері було два розряди тих, хто лежав – ті, хто кликав, і звані. Господь спершу звернувся з умовлянням до запрошених, навчив їх рятівної смиренномудрості і запропонував їм їжу невишукану, а потім вшановує того, хто покликав Його, і відплачує за пригощання умовлянням, щоб він не робив пригощань через якусь людську прихильність і очікував негайно відплати. Бо малодушні, запрошуючи друзів або рідних, роблять це з метою швидкої подяки, і якщо не отримують її, то приходять у досаду. А великодушні, терплячи до майбутнього життя, отримують винагороду від Того, Хто воістину багатий (Еф. 2, 4, 7).

Лк. 14:15. Почувши це, один з тих, що возлежали з Ним, сказав Йому: блаженний, хто вкусить хліба у Царстві Божому!

Господь, кажучи це, відхиляє нас торгувати дружелюбністю. А дехто, почувши це і подумавши, що Бог вшанує і пригостить праведників чуттєвими стравами, сказав: “блаженний, хто вкусить хліба в Царстві Божому”. Ймовірно, він не був духовний, щоб зрозуміти, тобто водився людськими роздумами. Бо душевна людина така, що нічому надприродному не вірить, бо про все судить за законами природи. Бувають три стани в людині: плотський, душевний і духовний. “Плотський” – коли хто бажає насолоджуватися задоволеннями і радіти, хоча б це пов’язано було із заподіянням зла іншим. Такими є всі любостяжательні. “Душевний” стан – коли хто не бажає ні шкодити, ні шкоди отримати. Таке життя за законом природи. Бо це навіює нам і сама природа. А “духовний” стан – коли хто заради добра згоден навіть потерпіти шкоду й образу. Перший стан близький до природи, середній – згідно з природою, а третій – вищий за природу. Кожен, хто мислить про людське і не може зрозуміти нічого надприродного, називається душевним (1Кор. 2:14), бо він водиться душею і духом. Але коли хто водиться духом і не живе вже сам, але живе в ньому Христос (Гал. 2:20), той духовний, той піднісся над природою. Отже, той, хто подумав, що відплата святим буде чуттєвою, був душевний, бо не міг зрозуміти нічого надприродного.

Лк. 14:16. Він же сказав йому: один чоловік справив велику вечерю і запросив багатьох,

Оскільки той, хто возлежав із Господом, сказав: “блаженний, хто вкусить хліба в Царстві Божому”, то Господь досить докладно навчає його, як ми повинні розуміти частування Боже, і вимовляє справжню притчу, називаючи людиною Свого людинолюбного Отця. Бо в Писанні, коли робиться натяк на силу Божу каральну, Бог іменується левом і ведмедицею (церковнослов’янською – пантерою, барсом) (Ос. 13:7-8); а коли мається на увазі позначити будь-яке діяння людинолюбства Його, тоді Бог представляється в особі людини (Лк. 15:11-24), так само, як і в теперішньому місці.

Оскільки притча говорить про найлюдяніше домобудівництво, яке Бог здійснив у нас, зробивши нас причасниками Плоті Сина Свого, то і названий Він людиною. Це домобудівництво названо “великою вечерею”. “Вечерею” названо тому, що Господь прийшов за останніх часів і нібито за “вечері” століття, а “великою вечерею” – тому, що таємниця спасіння нашого беззаперечно велика (1Тим. 3:16).

Лк. 14:17. і коли настав час вечері, послав раба свого

Хто цей раб? Син Божий, який прийняв образ раба, ставши Людиною (Флп. 2:7), і про Якого, як Людину, сказано, що Він посланий. Зверни увагу на те, що не просто сказано “раба”, але “того” раба, який у власному розумінні догодив Богові за людством і добре послужив. Бо не тільки як про Сина і Бога, угодного Отцеві, а й як про Людину, яка Одна тільки Сама безгрішно підкорилася всім визначенням і заповідям Отця і “виконала всяку правду” (Мф. 3:15), говориться про Нього, що Він послужив Богові й Отцеві. Чому рабом Божим у власному сенсі Він тільки Один і може бути названий.

Посланий Він “коли настав час вечері”, тобто в певний і благопристойний час. Бо для порятунку нашого не інший який час був найблагопристойнішим, як час царювання Августа кесаря, коли злість зійшла на самий верх і їй потрібно було впасти. Як лікарі залишають гнійну і погану хворобу доти, доки вона виточить усю погану вологу, а потім уже прикладають і ліки, так потрібно було, щоб і гріх виявив усі властиві йому види, а потім, щоб великий Лікар поклав ліки. Тому-то Господь допустив дияволу виконати міру злоби і потім, втілившись, вилікував всякий вид злоби абсолютно святим Своїм життям. Він послав “у рік”, тобто в теперішній і пристойний час, як і Давид каже: “Прив’яжи до стегна Свого, Сильний, Свого меча, красу Свою” (Пс. 44:4). Меч, без сумніву, є Слово Боже. Стегном означає народження в плоті, яке відбулося при зрілості плоду, тобто в належний час.

сказати запрошеним:

Посланий був “сказати запрошеним”. Хто ці покликані? Можливо, і всі люди, бо Бог усіх закликав до пізнання Себе то через благоустрій видимих речей, то через закон природний, а можливо, переважно ізраїльтяни, які були покликані через Закон і пророків. До них, до овець дому Ізраїлевого, переважно був посланий Господь (Мф. 15:24).

ідіть, бо все вже готове.

Він каже: “ідіть, бо все вже готове”. Бо Господь усім благовістив: близько Царство Небесне (Мф. 4:17), і воно всередині вас (Лк. 17:21).

Лк. 14:18. І почали всі, ніби змовившись, вибачатися. Перший сказав йому: я купив землю і мені треба піти і оглянути її; прошу тебе, вибач мені.

Лк. 14:19. Другий сказав: я купив п’ять пар волів і йду випробувати їх; прошу тебе, вибач мені.

Лк. 14:20. Третій сказав: я оженився і через те не можу прийти.

А вони “почали всі… вибачатися”, тобто ніби змовляючись за одне. Бо всі начальники юдейські відмовилися мати Іісуса Царем, і тому не удостоїлися (вкусити) вечері, хто з любові до багатства, хто з любові до задоволень. Бо під тими, з яких один купив землю, а інший – п’ять пар волів, можна розуміти упереджених до багатства, а під тими, хто одружився, – того хто любить тілесну насолоду. Якщо хочеш, мабуть, розумій під тим, хто купив землю, того, хто через мудрість мирську не приймає таїнства (спасіння). Бо поле є світ цей і взагалі природа, а хто дивиться тільки на природу, той не приймає надприродного. Отже, фарисей, можливо, задивившись на землю, тобто спостерігаючи тільки закони природи, не прийняв того, що Діва народила Бога, бо це вище за природу. Та й усі ті, хто хвалиться зовнішньою мудрістю, через цю землю, тобто через прив’язаність до природи, не визнали Іісуса, який оновив природу. Під тим, хто купив п’ять пар волів і випробовує їх, можна розуміти і людину, прив’язану до матеріального, яка п’ять почуттів душевних з’єднала з тілесними, а душу зробила плоттю. Тому, як зайнята земним, вона не хоче брати участь у духовній вечері. Бо і премудрий каже: “Як може стати мудрим той, хто править плугом” (Сир. 38:25). А під тими, хто відпадає через дружину, можна розуміти упередженого до задоволень, який, приставши до плоті, союзниці душі, і будучи з нею одне, як той, що злягався з нею, не може догодити Богові. Можеш усе це розуміти і буквально; бо ми відпадаємо від Бога як через пару волів, так і через одруження, коли прив’язуємося до них, на них виснажуємо все життя, через них трудимося навіть до крові, а Божественного нічого, ні думки, ні виразу, не подумай, не досліджуймо.

Лк. 14:21. І, повернувшись, раб той розказав про це господареві своєму. Тоді, розгнівавшись, господар дому сказав рабові своєму: піди швидше на вулиці й провулки міста і приведи сюди вбогих, калік, сліпих і кривих.

Начальники юдейські були відкинуті, і ніхто з них не увірував у Христа, як і самі вони хвалилися своєю злістю. Коли, – говорили вони, – “чи увірував в Нього хтось із начальників” (Ін. 7:48)? Отже, ці законники і книжники, як сказав пророк, з’ясувавши, відпали від благодаті,***** а простодушні з юдеїв, які уподібнюються кульгавим, сліпим, калікам і кривим, “незнатнім світу і приниженим” (1Кор. 1:27-28), були покликані. Бо народ “дивувалися словам благодаті, що виходили з уст” Іісусових (Лк. 4:22), і радів вченню Його.

Але після того, як увійшли ізраїльтяни, тобто обрані з них, яких Бог призначив до слави Своєї (Рим. 8:29-30), якими були: Петро, сини Зеведеєви та інша велика кількість увірували, – після того благодать Божа вилилася і на язичників. Бо в тих, хто перебував на “вулицях” і “провулках”, можна розуміти язичників. Ізраїльтяни були всередині міста, бо вони прийняли законоположення і наслідували міський спосіб життя. А язичники, будучи чужими від завітів і відчуженими від законоположення Христового, і не будучи співгромадянами святих (Кол. 1:21,12; Еф. 2, 12, 3.), проводили життя не на одній вулиці, а на багатьох “дорогах” беззаконня й невігластва, і в “огорожах”, тобто в гріхах, бо гріх – це великий загорожа, і середньобережжя, яке відокремлює нас від Бога (Іс. 59:2). Словом “на вулицях” натякається на скотоподібне і розділене на багато думок життя язичників, а словом “у провулках” вказується на життя їхнє в гріхах.

Не просто наказує покликати цих (тих, хто на вулицях і в провулках), а примусити, хоча віра є справою власної волі кожного. Для того сказав він: спонукай, щоб ми пізнали, що увірування язичників, які перебували в глибокому невіданні, є знамення великої сили Божої. Бо якби небагато було сили у того, хто проповідує, і невелика була істина вчення, то як люди, які служать ідолам і чинять ганебні справи, могли б переконатися, раптом пізнати істинного Бога і здійснювати духовне життя? Бажаючи вказати на дивовижність цього навернення, і назвав його спонуканням. Неначе б хто сказав: язичники і не бажали залишити ідолів і чуттєвих насолод, проте ж, істинною проповіддю примушені були залишити їх. Або інакше: сила знамень становила велике спонукання навернутися до віри в Христа.

Лк. 14:22. І сказав раб: господарю! зроблено, як ти звелів, і ще є місце.

Лк. 14:23. Господар сказав рабові: піди на дороги і загорожі і умовляй прийти, щоб наповнився дім мій.

Лк. 14:24. Бо кажу вам, що ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері, бо багато званних, та мало вибраних.

Вечеря ця готується щодня, і всі ми покликані в Царство, яке Бог приготував людям ще до створення світу (Мф. 25:34). Але ми не удостоюємося його, одні через цікавість мудрості, інші через любов до матеріального, інші через любов до плоті. А людинолюбство Боже дарує це Царство іншим грішникам, які сліпі розумними очима, не розуміють, що є воля Божа, або і розуміють, але кульгаві й нерухомі до виконання її, і вбогі, як ті, хто втратив небесну славу, і каліки, як ті, хто не виявляє в собі непорочного життя. До цих грішників, які блукають широкими і просторими шляхами гріха, Отець Небесний посилає із запрошенням на вечерю Сина Свого, який став рабом по плоті, прийшов покликати не праведників, а грішників (Мф. 9:13), і щедро пригощає їх замість розумних, багатих, тих, хто догоджає плоті. На багатьох Він посилає хвороби й лиха, і через те мимоволі примушує відмовитися від такого життя, через долі, які Сам знає, і приводить їх на Свою вечерю, обертаючи на спонукання для них наведення лиха. Прикладів цьому багато.

У простішому сенсі, притча навчає нас подавати краще жебракам і калікам, ніж багатим. До чого Господь переконував дещо вище, до того самого, здається, сказав і притчу цю, запевняючи нею ще більше, що пригощати треба жебраків. Навчаємося (цією притчею) ще й іншого, а саме: що ми повинні бути такими старанними і щедрими на прийняття братів (менших), що повинні переконувати їх до участі в наших благах і тоді, коли вони не бажають. У цьому для вчителів сильне навіювання, щоб вони наставляли учнів своїх до належного і тоді, коли ці не бажають.

Лк. 14:25. З Ним ішло багато народу; і, обернувшись, Він сказав їм:

Лк. 14:26. коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, та ще й життя свого, той не може бути Моїм учнем;

Лк. 14:27. і хто не несе хреста свого і йде за Мною, той не може бути Моїм учнем.

Оскільки з тих, хто ходив за Іісусом, багато хто слідував не з усією ретельністю і самовіддачею, але мав дуже холодну позицію, то Він, навчаючи, яким повинен бути учень Його, висловлює Свої думки про це, немовби зображає й живописує його, стверджуючи, що він повинен ненавидіти не лише близьких йому людей, а й “душу свою”. Дивись же, у простоті своїй і недосвідченості не спокусися цим висловом. Бо Людинолюбець не нелюдяності вчить, не самогубство навіює, але хоче, щоб щирий Його учень ненавидів своїх рідних тоді, коли вони перешкоджають йому в справі богошанування і коли він, коли він має з ними стосунки, знаходить труднощі в здійсненні добра. Навпаки, коли вони не перешкоджають цьому, Він вчить навіть шанувати їх до останнього подиху. І як вчить? Найкращим вченням, тобто власними справами. Бо Він корився Йосипу (Лк. 2:51), незважаючи на те, що той не був батьком Його у власному розумінні, але уявним. І про Матір Свою Він завжди мав велике піклування, тож і висячи на хресті, Він не забув Її, але доручив улюбленому учневі Своєму (Ін. 19:26-27). Як же Він, одному навчаючи на ділі, інше буде навіювати на словах? Ні, як я сказав. Він заповідає нам ненавидіти батьків тоді, коли вони загрожують небезпекою богошануванню. Бо тоді вони вже не батьки, не рідні, коли протидіють нам у такій корисній справі. Стверджуване нами видно і з того, що заповідується ненавидіти “душу свою”. Бо цією заповіддю, без сумніву, ведеться не вбивати себе, але залишати душевні побажання, що відлучають нас від Бога, і не дбати про душу (життя), якщо чекає мука, аби тільки належало вічне надбання. А що Господь цього навчає, а не самогубства, це Сам же Він показує, по-перше, тим, що, коли диявол, спокушаючи Його, пропонував Йому кинутися вниз із даху церковної покрівлі, Він відкинув спокусу (Мф. 4:5-7), і, по-друге, тим, що Він не зраджував Себе іудеям (щоразу), а віддалявся і, проходячи посеред них, ховався від убивць (Лк. 4:30). Отже, кому рідні шкодять у справі богошанування, і він, однак же, із задоволенням продовжує прихильність до них, ставить її вище за догідність Богові, а іноді з любові до життя, в разі загрози муки, схиляється до зречення від віри, – той не може бути учнем Христовим.

Лк. 14:28. Бо хто з вас, бажаючи будувати башту, не сяде спершу і не обчислить витрат, чи має він, що потрібне для її будівництва,

Лк. 14:29. щоб, коли закладе основу і не зможе закінчити, усі, хто побачить, не почали сміятися з нього,

Лк. 14:30. кажучи: цей чоловік почав будувати, та не зміг закінчити?

Притчею про вежу Господь навчає нас, щоб ми, одного разу наважившись слідувати за Ним, зберегли цей самий намір і не ставили одного тільки “підстави”, тобто слідувати почали б, а до кінця не послідували, як ті, що не мають достатнього приготування й старанності. Такими були ті, про яких євангеліст Іоанн каже: “багато з учнів Його відійшли від Нього” (Ін. 6:66). І всяка людина, яка зважилася творити чесноту, але не досягла Божественного знання, оскільки почала чесноту недосконало і нерозумно, будує недосконало, тому що не може досягти вежі високого знання. Чому й буває посміховиськом тих, хто дивиться на нього, людей і бісів. І інакше: під основою можеш розуміти слово вчительське. Бо слово вчителя, що міркує, наприклад, про стриманість, кинуте на душу учня, подібне до основи. На цьому слові, як на основі, потрібна і “побудова”, тобто вчинення справ, щоб “вежа”, тобто чеснота, яку ми намірилися творити, була закінчена в нас, і до того ж була міцна перед обличчям ворога. А що слово є підстава, а діло – побудова, цього доволі навчає нас апостол, коли каже: “Я… поклав основу”, Іісуса Христа, “а інший будує” (1Кор. 3:10), і далі перераховує різні побудови (1Кор. 3:12-15), тобто звершення діл або добрих, або злих. Отже, будемо боятися, щоб не стали над нами біси сміятися, про яких пророк каже: “дітваки (слов’янське – “лаяння”) запанують над ними!” (Іс. 3:4), тобто відкинутими від Бога.

Лк. 14:31. Або який цар, ідучи на війну проти іншого царя, не сяде і не порадиться спершу, чи зможе він з десятьма тисячами стати проти того, хто йде на нього з двадцятьма тисячами?

Лк. 14:32. Якщо ж ні, то поки той ще далеко, він пошле до нього посольство просити про мир.

І ця притча навчає нас не роздвоюватися душею, не пригводжуватися до плоті й приліплятися до Бога, але, якщо маємо намір вести війну проти лукавих сил, наступати на них як на ворогів і самою справою протистояти їм.

Царем буває і гріх, що царює в смертному нашому тілі (Рим. 6:12), коли ми допускаємо його. Царем же створений і розум наш. Тому, якщо він має намір повстати проти гріха, повинен воювати проти нього всією душею, бо воїни його сильні та страшні, і здаються більшими та численнішими за нас; оскільки воїни гріха – це біси, які проти наших десяти тисяч спрямовують, мабуть, двадцятитисячне число. Вони ж, будучи безтілесними і змагаючись із нами, що живуть у тілі, мають, мабуть, більшу силу. Однак ми можемо боротися проти них, хоча вони здаються і сильнішими за нас. Бо сказано: “Ми мужність виявимо в Бозі” (Пс. 59:14) і “Господь моє світло й спасіння моє, кого буду боятись?… коли проти мене розложиться табір, то серце моє не злякається” (Пс. 26:1,3). До того ж Бог, що втілився заради нас, дав нам “владу наступати… на всю силу вражу” (Лк. 10:19). Тому ми, хоча й у плоті, проте ж, маємо зброю не тілесну (2Кор. 10:3-4). Хоча через тілесність ми складаємо, мабуть, десять тисяч проти їхніх двадцяти тисяч, через безтілесну їхню природу, проте ж ми повинні говорити: “Бог Господь моя сила” (Авв. 3:19)!

Лк. 14:33. Так і кожний з вас, хто не відречеться від усього, що має, не може бути Моїм учнем.

І ніколи не повинні примирятися з гріхом, тобто поневолюватися пристрастям, але з особливою силою протистояти їм і повинні здобути непримиренну ненависть до них, не бажаючи нічого пристрасного у світі, але залишаючи все. Бо той не може бути Христовим учнем, хто залишає не все, але має прихильність до чогось у світі душевшкідливого.

Лк. 14:34. Сіль – добра річ; але якщо сіль втратить силу, то чим виправити її?

Лк. 14:35. Ні в землю, ні на гній не годиться; геть викидають її. Хто має вуха слухати, хай слухає!

Учень Христовий повинен бути “сіллю”, тобто повинен бути не тільки сам у собі добрий і непричетний до злості, а й іншим повідомляти доброту. Бо такою є сіль. Вона, сама залишаючись неушкодженою і вільною від гниття, оберігає від гниття й інше, чому передає цю властивість. Але якщо сіль втратить свою природну силу, вона не буває ні на що корисна, “не годиться… ні в землю, ні в гній”. Слова ці мають такий зміст: Я бажаю, щоб кожен християнин був корисний і сильний повчати, не тільки той, кому ввірено дарування вчительства, якими були апостоли, вчителі та пастирі, але Я вимагаю, щоб і самі миряни були плідними і корисними для ближніх. Якщо ж той, хто має служити на користь іншим, сам буде негідний і вийде зі стану, пристойного християнину, то він не в змозі буде ні принести користі, ні отримати користі. “Ні в землю, – сказано, – ні в гній не годиться”. Словом “земля” робиться натяк на отримання користі, а словом “гній” (“навоз”) – на доставлення користі. Тому, як такий, що не служить на користь, не отримує користі, він має бути відкинутий і викинутий геть.

Оскільки ж мова була темна і припливна, то Господь, збуджуючи слухачів, щоб вони сказане Ним не прийняли просто про сіль, сказав: “хто має вуха слухати, нехай слухає”, тобто той, хто має розум, нехай розуміє. Бо під “вухами” тут треба розуміти чуттєву силу душі і здатність до розуміння. Отже, кожен із нас, віруючих, є сіллю, що отримала цю властивість від Божественних слів і від благодаті згори. А що благодать є сіль, слухай (апостола) Павла: “Слово ваше хай буде завжди з благодаттю, приправлене сіллю” (Кол. 4:6), тож слово, коли воно без благодаті, можна назвати безсолим. Отже, якщо ми нехтуватимемо цією властивістю Божественних слів і не прийматимемо її в себе, і не освоїмося з нею, тоді ми будемо дурні й нерозумні, і сіль наша воістину втратила силу, як така, що не має властивості небесної благодаті.

* * *

^*****Ср.Гал. 5

Глава п’ятнадцята

Лк. 15:1. Всі митарі і грішники наближалися до Нього, щоб послухати Його.

Лк. 15:2. Фарисеї ж та книжники нарікали, кажучи: Він приймає грішників і їсть з ними.

Господь, допускаючи до Себе митарів і грішників, як лікар хворих, робив те, для чого Він і втілився. Але фарисеї, воістину грішники, на таке людинолюбство відповідали наріканням. Бо вони вважали митарів огидними, хоча самі поїдали доми вдовиць і сиріт.

Лк. 15:3. Але Він сказав їм таку притчу:

Лк. 15:4. хто з вас, маючи сто овець і загубивши одну з них, не покине дев’яносто дев’ять у пустині і не піде за загубленою, доки не знайде її?

Лк. 15:5. А коли знайде її, з радістю візьме на плечі свої

Лк. 15:6. і, прийшовши додому, покличе друзів і сусідів і скаже їм: порадійте зі мною; я знайшов вівцю мою загублену.

Лк. 15:7. Кажу вам, що так на небесах більше буде радості за одного грішника, що кається, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, які не мають потреби в покаянні.

Що ж Господь? Він був людинолюбний як до митарів, так і до тих самих, які зневажали Його людинолюбство. Він не відвертається і від цих, як від незцілюваних і нарікаючих, але з лагідністю лікує їх, розповідаючи їм притчу про овець, і від дійсного й наочного переконуючи їх та застерігаючи не нарікати на таке вилиття благодаті. Бо якщо про одну вівцю, нерозумну і нестворену за образом Божим, коли її знайдуть після втрати, буває стільки радості, то скільки ж більше має бути радості про людину розумну, створену за образом Божим? Притча, очевидно, під дев’яносто дев’ятьма вівцями має на увазі праведників, а під однією вівцею – занепалого грішника. Деякі ж під сотнею овець розуміють усі розумні створіння, а під однією вівцею – людину розумної природи, яку, коли вона заблукала, знайшов добрий пастир, залишивши дев’яносто дев’ятьох у пустелі, тобто у вищому, небесному місці. Бо небо, віддалене від мирського хвилювання і сповнене всякого миру і тиші, є пустеля. Господь, знайшовши цю загиблу вівцю, поклав її на Свої плечі. Бо “Він… поніс наші хвороби” і гріхи (Іс. 53:4), і не обтяжуючись взяв на Себе всі наші тягарі; Він сплатив усе, чим ми мали б сплатити, і зручно та без зусиль врятував нас (і довів) аж до самого дому, тобто до неба. І “покличе друзів і сусідів”, можливо, Ангелів, яких ми розуміли і під вівцями, у двоякому відношенні. Оскільки, з одного боку, всяка створена істота по відношенню до Бога є ніби безсловесною, тому Небесні сили можуть бути названі вівцями. Оскільки ж, з іншого боку, вони словесні, тобто розумні, і здаються до Бога найближчими до інших створінь, тому лики ангельських Сил можна розуміти під друзями і сусідами.

Лк. 15:8. Або яка жінка, маючи десять драхм, якщо загубить одну драхму, не засвітить світла і не почне мести кімнату і шукати старанно, доки не знайде,

Лк. 15:9. а знайшовши, покличе подруг і сусідок і скаже: порадійте зі мною; я знайшла загублену драхму.

Лк. 15:10. Так, кажу вам, буває радість у Ангелів Божих і за одного грішника, що кається.

І під “жінкою” розумій премудрість і силу Бога і Отця, Його Сина, який втратив одну драхму зі словесних і за образом Його створених створінь, тобто людини, і засвічує світильник – Свою плоть. Бо як світильник, будучи від землі, світлом, яке він приймає, висвітлює вкрите темрявою; так і плоть Господа, земна і подібна до нашої, засяяла світлом Божества, яким вона сприйнята. І “кімнату мести”, тобто весь світ очистився від гріха; бо Христос узяв гріх світу на Себе. І “драхма”, тобто царське зображення, “знайшлася”, і настала радість як для Самого Христа, що знайшов її, так і для Гірських Сил, які є подругами Його і сусідками: “подруги”, оскільки творять Його волю; “сусідки”, оскільки безтілесні. А я запитаю, чи не суть подруги Його – всі Гірські Сили, а сусідки – найближчі з них, як-то: престоли, херувими і серафими? Бо зверни увагу на вираз: “покличе подруг і сусідок”. Він, вочевидь, вказує на два предмети, хоча це і може здатися не особливо потрібним.

Лк. 15:11. Ще сказав: у одного чоловіка було два сини;

І ця притча подібна до попередніх. І вона під образом людини виводить Бога воістину людинолюбного; під двома синами – два розряди людей, тобто праведників і грішників.

Лк. 15:12. і сказав молодший з них батькові: отче! дай мені частину майна, що належить мені. І батько розділив між ними майно.

Праведність є давньою долею людської природи, тому старший син не виривається з батьківської влади. А гріх є зло, що згодом народилося; тому й виривається з-під батьківської влади “молодший” син, який виріс із гріхом, що прийшов згодом. І інакше: грішник називається “молодшим” сином, як новатор, відступник і збурювач проти батьківської волі. “Отче! дай мені частину майна”. “Майно” є розумність, якій підпорядковується і свобода. Бо всяка розумна істота вільна. Господь дає нам розум, щоб користувалися ним вільно, як істинним нашим майном, і дає всім однаково, бо всі однаково розумні, самовладні. Але одні з нас користуються цією гідністю згідно з призначенням, а інші дарування Боже роблять марним.

Лк. 15:13. Через кілька днів молодший син, зібравши все, пішов у далекий край і там розтратив своє майно, живучи розпутно.

Під “майном” нашим можна розуміти і все взагалі, що Господь дав нам, а саме: небо, землю, всяке взагалі створіння, Закон, пророків. Але молодший син побачив небо, – і звеличував його; побачив землю, – і вшанував її, а в Законі Його не хотів ходити і пророкам робив зло. Старший же син усім цим скористався на славу Божу. Господь Бог, давши (все) це рівною мірою, дозволив (кожному) ходити (жити) за своїм бажанням, і нікого, хто не бажає служити Йому, не примушує. Бо, якби хотів примушувати, то не створив би нас розумними і вільними. Молодший син усе це в сукупності “розтратив”. І що було причиною? Те, що він “пішов у далеку сторону”. Бо коли людина відступить від Бога і віддалить від себе страх Божий, тоді вона марнує всі Божественні дари. Будучи близькими до Бога, ми нічого не робимо такого, що варте погибелі, за сказаним: “Уявляю я Господа перед собою постійно, бо Він по правиці моїй, й я не буду захитаний!” (Пс. 15:8). А віддалившись і відступивши від Бога, ми чинимо і терпимо всіляке зло, за словами: “бо погинуть ось ті, хто бокує від Тебе, понищиш Ти кожного, хто відступить від Тебе!” (Пс. 72:27). Отже, не дивно, що він розтратив майно. Бо чеснота має одну межу і є чимось єдиним, а злоба багаточастинна і породжує багато спокуси. Наприклад, для мужності одна межа, саме: коли, як і на кого треба вживати гнів, а злоби два види – страх і зухвалість. Чи бачиш, марнується розум і єдність чесноти гине?

Лк. 15:14. Коли ж він усе прожив, настав великий голод у тій країні, і він почав бідувати;

Коли це майно марнотратство, і людина не живе ні за розумом, тобто за природним законом, не слідує Закону писаному, і пророків не слухає, тоді настає (для неї) сильний голод, не голод хліба, а голод чути слова Господнього (Ам. 8:11). І він починає “бідувати”, оскільки не боїться Господа, але далеко відстоїть від Нього, тоді як тим, хто боїться Господа, “недостатку не мають!” (Пс. 33:10). Чому ж немає бідності тим, хто боїться Господа? Бо той, хто боїться Господа, міцно любить заповіді Його, тому слава і багатство в домі його, і він швидше за власною волею марнує і дає убогим (Пс. 111:1,3,9). Так він далекий від убогості! А хто далеко відійшов від Бога і не має перед своїми очима грізного Його лиця, той, не дивно, буде відчувати нужду, оскільки в ньому не діє жодне Божественне слово.

Лк. 15:15. і пішов,

Тобто далеко зайшов і зміцнився в злобі,

пристав до одного з жителів тієї країни;

“Той, хто з’єднується з Господом, є один дух із Господом”, а той, хто “з’єднується з блудницею”, тобто з природою бісів, “стає одним тілом із нею” (1Кор. 6:17,16), цілком роблячись тілом і не маючи в собі місця для Духа, як і ті, хто жив за часів потопу (Бут. 6:3). “Жителі тієї країни”, віддаленої від Бога, без сумніву, суть біси.

а той послав його на свої поля пасти свиней;

Встигнувши і зробившись сильним у злобі, він “пасе свиней”, тобто й інших навчає злості та брудного життя. Бо всі, хто знаходить задоволення в твані безчесних справ і матеріальних пристрастей, – суть свині. Очі свинячі ніколи не можуть дивитися вгору, маючи таку дивну будову. Чому й ті, хто пасе свиней, якщо, спіймавши свиню, довго не можуть приборкати її вереск, загинають їй голову назад і таким чином вгамовують її вереск. Як людина, що прийшла на таке видовище, якого вона ніколи не бачила, коли піднімає очі (на сцену), буває вражена і мовчить, так очі тих, котрі виховані у злі, ніколи не бачать небесного. Цих-то пасе той, хто перевершує багатьох у злість, якими є: утримувачі блудниць, начальники розбійників, митарів. Бо про всіх такого роду людей можна сказати, що вони пасуть свиней.

Лк. 15:16. і він радий був насититись ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому.

Нещасний цей “бажає насититися” гріхом, але ніхто не дає йому цього насичення. Бо той, хто звик до зла, не знаходить насичення в ньому. Задоволення непостійне, але як приходить, з тим разом і відходить, і нещасний цей знову залишається з порожнечею (на душі). Бо гріх подібний до “ріжків”, маючи солодкість і гіркоту: на якийсь час він тішить, але мучить навіки. Ніхто не дасть насититися злом тому, хто тішиться ним. Та й хто дасть йому насичення і спокій? Бог? Але при ньому немає Його; бо той, хто харчується злом, йде далеко від Бога. Біси? Але як вони дадуть, коли вони про те особливо і стараються, щоб ніколи не було спокою і насичення від зла?

Лк. 15:17. Опам’ятавшись,

Згодом розпусний прийшов до тями. Бо доки він жив розпусно, він був поза собою. Говориться, що він розтратив майно, і справедливо: тому він поза собою. Бо хто не керується розумом, але живе як нерозумний і інших доводить до нерозумності, той поза собою, і не залишиться при своєму майні, тобто при розумі. Коли ж хто збагне, в яке він впав лихо, тоді він приходить до тями через роздуми і звернення від блукання зовні до покаяння.

він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надмір хліба, а я вмираю з голоду;

Під “наймитами”, ймовірно, розуміє оглашенних, які, як ще неосвічені, не встигли ще зробитися синами. А оглашенні, без сумніву, задовольняються духовним хлібом з надлишком, щодня слухаючи читання. І щоб тобі знати відмінність між найманцем і сином, слухай. Три розряди тих, хто рятується. Одні, як раби, роблять добро зі страху суду. На це натякає Давид, коли каже: “Зо страху Твого моє тіло тремтить, й я боюсь Твоїх присудів!” (Пс. 118:120). Інші – найманці; це, здається, ті, котрі намагаються догоджати Богові з бажання здобути благо, як той самий Давид каже: “Я серце своє нахилив, щоб чинити Твої постанови, повік, до кінця” (Пс. 118:112). А треті – сини, тобто ті, котрі дотримуються заповідей Божих з любові до Бога, про що знову той самий Давид свідчить: “Як я кохаю Закона Твого, цілий день він розмова моя!” (Пс. 118:97). І знову: “і я руки свої простягну до Твоїх заповідей, бо їх полюбив, і буду роздумувати про Твої постанови!” (Пс. 118:48), а не “яких побоявся”. І ще: “Чудові свідоцтва Твої”, і оскільки чудові, “тому держиться їх душа моя” (Пс. 118:129). Отже, коли той, хто перебував у розряді синів, але потім через гріх позбувся синівства, побачить, що інші насолоджуються Божественними обдаруваннями, причащаються Божественних Таємниць і Божественного хліба (а під назвою найманців можна розуміти не лише оглашенних, а й загалом членів церкви, які не перебувають у першому чині), тоді він має сказати сам собі ці слова жалю: “скільки наймитів у батька мого мають надмір хліба, а я вмираю з голоду”.

Лк. 15:18. встану,

Тобто від гріховного падіння.

піду до батька мого і скажу йому: отче! согрішив я проти неба і перед тобою

Залишивши небесне, я згрішив проти нього, віддавши перевагу знехтуваному задоволенню, і замість неба, замість своєї вітчизни, вибравши краще країну голодну. Бо як той, можна сказати, грішить проти золота, хто віддає перевагу свинцю, так той грішить проти неба, хто віддає перевагу земному. Бо він, без сумніву, віддаляється від шляху, що веде на небо. І зауваж, що коли він грішив, тоді робив гріх немовби не перед Богом, а коли кається, тоді відчуває себе таким, що згрішив перед Богом.

Лк. 15:19. і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх.

Лк. 15:20. Встав і пішов до батька свого.

Бо нам слід не тільки бажати того, що завгодно Богові, а й самою справою виконувати.

І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг, і кинувся йому на шию і цілував його.

Лк. 15:21. Син же сказав йому: отче! я согрішив проти неба і перед тобою і вже недостойний зватись твоїм сином.

Ти бачив тепер тепле покаяння, подивися ж і на милосердя батька, Він не чекає, поки син дійде до нього, але сам поспішає назустріч і обіймає його. Бо, будучи за природою Отцем, Бог є Отець і по доброті. Він весь всього обіймає сина, щоб з усіх боків з’єднати його з Собою, як сказано: “слава Господня сторожею задньою!” (Іс. 58:8). Раніше, коли син сам віддалявся, час був і батькові віддалитися від обіймів. А коли син наблизився через молитву й навернення, тоді благовременно стало й обійняти його. Батько “кинувся… на шию” синові, показуючи, що вона, непокірна колись, стала нині покірною, і “цілував його”, позначаючи примирення та освячуючи вуста того, хто раніше опоганився, немов би якийсь попередник, а через них ниспосилаючи освячення і всередину.

Лк. 15:22. А батько сказав рабам своїм: принесіть кращу одежу і одягніть його,

Під “рабами” можеш розуміти Ангелів, тому що вони суть службові духи, що посилаються на служіння для гідних порятунку (Євр. 1:14), Бо вони тих, хто навертається від злості, одягають в “найкращу одежу”, тобто або в попередню, яку ми носили до гріха, одежу нетління, або в одежу кращу від усіх інших, яка є одягом хрещення. Бо він перший одягається на мене, і через нього я знімаю з себе одяг непристойності, Під “рабами” можеш розуміти Ангелів і тому, що вони служать при всьому тому, що відбувається заради нас, і що ми освячуємось за посередництвом їх. Під “рабами” можеш розуміти і священиків, тому що вони того, хто навертається, одягають через хрещення і учительське слово і надягають на нього перший одяг, тобто Самого Христа. Бо всі ми, що хрестилися в Христа, зодягнулися в Христа (Гал. 3:27).

 і дайте перстень на руку його

І дає “перстень на руку”, тобто печатку християнства, яку ми отримуємо через справи. Бо рука є знак діяльності, а перстень – печатки. Отже, той, хто охрестився й узагалі навертається від злоби, повинен мати на руці, тобто на всій діяльній силі, печатку й ознаку християнина, щоб міг показати, як оновився за образом того, хто створив його. Або інакше: під “перстнем” можеш розуміти запоруку Духа. Скажу так: Бог дасть найдосконаліші блага тоді, коли настане їхній час, а нині, для впевненості, ніби як як запоруку майбутніх благ, дає нам такого роду обдарування: одним – дар чудотворення, іншим – дар вчителювання, іншим – інший який-небудь дар. Приймаючи ці дари, ми з твердістю сподіваємося і на отримання найдосконаліших.

і взуття на ноги;

Дається “взуття на ноги”, щоб вони збереглися як від скорпіонів, тобто від похибок, мабуть, малих і таємних, як каже Давид (Пс. 18:13), однак же, і тих смертоносних, так і від змій, які вважаються видимо шкідливими, тобто від гріхів. І інакше: удостоєному першого одягу дається взуття на знак того, що Бог робить його готовим благовістити і служити на користь іншим. Бо відмітна властивість християнина бути корисним для інших.

Лк. 15:23. і приведіть годоване теля, і заколіть; будемо їсти й веселитись!

Хто є “годоване… теля”, якого заколюють і їдять, це не важко зрозуміти. Він є, без сумніву, істинний Син Божий. Оскільки Він Людина і прийняв на Себе плоть, за природою нерозумну і скотоподібну, хоча й наповнив її власними досконалостями, тому названий Тельцем. Телець Цей не зазнав ярма закону гріховного, але є Телець “годований”, оскільки визначений на це Таїнство “раніше створення світу” (1Пет. 1:20). Можливо, здасться вишуканим те, що ще має бути сказано, однак нехай буде сказано. Хліб, який ми ламаємо, з вигляду свого складається з пшениці, тому може бути названий вгодованим пшеницею, а з духовного боку є Плід, тому може бути названий Тельцем, і таким чином Один і Той самий є Телець і годований.

Лк. 15:24. бо син мій цей був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся. І почали веселитися.

Отже, кожен, хто кається і стає сином Божим, особливо ж відновлений і взагалі очищений від гріха, причащається Цього вгодованого Тельця і буває причиною веселощів для Отця і рабів Його, ангелів і священиків: “Бо був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся”. У тому відношенні, що він перебуває у злі, він “був мертвий”, тобто безнадійний, а по відношенню до того, що природа людська ухильна і від злості може звернутися до чесноти, він називається “пропадавшим”. Бо слово “загублений” помірніше, ніж “мертвий”.

Лк. 15:25. А старший син його був у полі; і коли, повертаючись, наблизився до дому, почув співи та радощі;

Лк. 15:26. і, покликавши одного із слуг, запитав: що це таке?

Лк. 15:27. Він сказав йому: брат твій прийшов; і батько твій заколов годоване теля, бо зустрів його здоровим.

Лк. 15:28. Він розгнівався і не хотів увійти. Батько ж його, вийшовши, кликав його.

Лк. 15:29. Але він сказав у відповідь батькові: ось, я стільки років служу тобі і ніколи не переступав наказів твоїх, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми.

Лк. 15:30. А коли цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього годоване теля.

Лк. 15:31. Він же сказав йому: сину мій! ти завжди зі мною, і все моє твоє,

Лк. 15:32. а з того належить радіти й веселитись, що брат твій цей був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся.

Тут дають сумнозвісне запитання: як виявляється заздрісним син, котрий в інших відношеннях жив і служив батькові пристойно? Але воно вирішиться, як тільки збагнуть, чому була сказана ця притча. Притча ця разом із попередніми сказана була, без сумніву, тому, що фарисеї, які вважали себе чистими й праведними, нарікали на Господа за те, що Він приймав блудниць і митарів. Якщо ж вона сказана тому, що нарікали фарисеї, які, мабуть, були праведнішими за митників, то дивись, що обличчя сина, який, мабуть, нарікає, стосується всіх, хто спокушається раптовим благополуччям і спасінням грішників. А це не є заздрість, але вилиття людинолюбства Божого, незрозуміле для нас, а тому таке, що породжує нарікання. І чи не виводить Давид обличчя грішників, що спокушаються світом (Пс. 72:3), так само як і Єремія, коли каже: “чому шлях нечестивих є успішним”? “Ти їх посадив і вони вкоренились”? (Єр. 12:1-2). Усе це притаманне слабкому й бідному розуму людському, який обурюється й дивується, побачивши негідність, а саме: благополуччя людей порочних. Тому Господь цією притчею немов би так говорить фарисеям: нехай так, що ви, подібно до цього сина, праведні й угодні перед Отцем, але Я прошу вас, праведних і чистих, не нарікати на те, що ми влаштовуємо веселощі за порятунок грішника, бо і він син той самий. Отже, звідси не заздрість виявляється, але цією притчею Господь наставляє фарисеїв, щоб вони не нарікали на прийняття грішників, хоч би самі й були праведні й дотримувалися всякої заповіді Божої. І анітрохи не дивно, якщо ми засмучуємося прийняттям тих, які здаються негідними. Людинолюбство Боже таке велике і так рясно подає нам свої блага, що звідси і нарікання може народитися. Так ми говоримо і в звичайній бесіді. Часто зробивши кому-небудь благодіяння, потім не отримавши подяки від нього, ми говоримо: всі засуджують мене за те, що я так багато облагодіяв тебе. Хоча, можливо, і ніхто не засуджував нас, але, бажаючи показати велич благодіяння, ми вигадуємо це.

Розглянемо ж цю притчу по частинах і ніби в короткому витязі. “Старший… син був у полі”, тобто в цьому світі, обробляв свою землю, тобто плоть, щоб вона рясніла хлібами, і сіяв зі сльозами, щоб жати з радістю (Пс. 125:5). Дізнавшись про те, що трапилося, він не хотів увійти в загальну радість. Але людинолюбний Отець виходить, кличе його і повідомляє йому, що причиною веселощів є оживлення мертвого, чого він не знав, як людина, що спокушається і звинувачує Отця за те, що Він “не дав йому і козляти”, а для розпусного заколов відгодоване теля. Що позначається “козеням”? Можеш дізнатися з того, що всяке козеня зараховується до сторони лівої і сторони грішників (Мф. 25:33,41). Отже, доброзичливий каже Отцеві: я проводив життя у всякій праці, терпів гоніння, неприємності, образи від грішників, і Ти ніколи не заколов для мене і не вбив козеня, тобто грішника, що ображає мене, щоб я міг знайти малу приємність. Наприклад, Ахав був цапом по відношенню до Іллі. Він гнав пророка, але Господь не віддав негайно цього цапа на заклання, щоб трохи потішити Іллю і заспокоїти з друзями його пророками. Тому (Ілля) і каже Богові: “порозбивали жертівники твої, а пророків Твоїх повбивали” (1Царів. 19:14). По відношенню до Давида цапом був Саул і всі, хто обмовляв його, яким Господь дозволяв спокушати його, але яких не вбивав для задоволення Давида. Тому цей і каже: “Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні втішатися будуть?” (Пс. 93:3). Так і цей, представлений у Євангелії, син каже: який постійно в трудах, того ти не удостоїв ніякої розради, ні навіть не віддав на заклання нікого з тих, хто ображає мене, а тепер так, без зусиль, рятуєш розпусного! Отже, вся мета цієї притчі, сказаної з приводу нарікання фарисеїв на Господа за те, що Він прийняв грішників, полягає в тому, щоб навчити нас не відкидати грішників і не нарікати, коли Бог приймає їх, хоча б ми були й праведні. Молодший син – блудниці і митарі; старший син – фарисеї і книжники, яких, ймовірно, приймають за праведних. Бог ніби так говорить: нехай ви, справді, праведні й не порушували жодного повеління, але невже ж не слід приймати тих, котрі навертаються від зла? Подібних нарікачів наставляє Господь цією притчею.

Відомо мені, що дехто під старшим сином розумів Ангелів, а під молодшим – природу людську, яка обурилася і не підкорилася цій заповіді. Інші розуміли під старшим ізраїльтян, а під молодшим – язичників. Але істинним є те, що ми зараз сказали, а саме: що старший син представляє собою особу праведних, а молодший – грішників і тих, хто кається, і вся побудова притчі склалася через фарисеїв, яким Господь переконує, що вони, хоч би самі були й праведні, не повинні засмучуватися прийняттям грішників. Отже, нехай ніхто не ображається долями Божими, але нехай терпить і в тому випадку, коли стають щасливими і спасаються, мабуть, грішники. Бо чому знаєш? Можливо, той, кого ти вважаєш грішником, приніс покаяння, і за те прийнятий. А також можливо, що він має таємні чесноти, і заради них є приємним в очах Божих.

Глава шістнадцята

Лк. 16:1. Сказав же Господь і учням Своїм: один чоловік був багатий і мав управителя, на якого було донесено йому, що він марнує його майно;

Лк. 16:2. і, покликавши його, сказав йому: що це я чую про тебе? дай звіт про управительство твоє: бо ти не можеш більше керувати.

Лк. 16:3. Тоді управитель сказав сам в собі: що мені робити? господар мій відбирає в мене управління домом: копати не можу, просити соромлюсь;

Лк. 16:4. знаю, що зробити, щоб прийняли мене в свої доми, коли буду усунутий від управління домом.

Лк. 16:5. І, покликавши боржників господаря свого, кожного окремо, сказав першому: скільки ти винен господареві моєму?

Лк. 16:6. Він сказав: сто мір олії. І сказав йому: візьми твою розписку і сідай скоріш, напиши: п’ятдесят.

Лк. 16:7. Потім другому сказав: а ти скільки винен? Він відповів: сто мір пшениці. І сказав йому: візьми свою розписку і напиши: вісімдесят.

Лк. 16:8. І похвалив господар управителя невірного, що розсудливо зробив; бо сини віку цього здогадливіші синів світла в роді своїм.

Лк. 16:9. І Я кажу вам: здобувайте собі друзів багатством неправедним, щоб вони, як станете вбогими, прийняли вас у вічні обителі.

Будь-яка притча прикровенно й образно пояснює сутність якогось предмета, але вона не в усьому подібна до того предмета, для пояснення якого береться. Тому не треба всі частини притчі пояснювати до тонкощів, але, скориставшись предметом, наскільки доречно, інші частини треба опускати без уваги, як такі, що додані для цілісності притчі, а з предметом не мають жодної відповідності. Так потрібно вчинити і з запропонованою притчею. Бо якщо ми візьмемося до тонких подробиць пояснювати все, хто домоправитель, хто приставив його до управління, хто доніс на нього, хто боржники, чому один винен олією, а інший – пшеницею, чому кажуть, що вони винні були по сто, і якщо все інше взагалі будемо досліджувати із зайвою цікавістю, то ми зробимо мовлення темним, до того ж, вимушені утрудненнями, може бути, дійдемо і до смішних пояснень. Тому цією притчею має скористатися стільки, скільки можна.

Поясню дещо. Господь бажає тут навчити нас добре розпоряджатися ввіреним нам багатством. І, по-перше, ми навчаємося того, що ми не пани майна, бо нічого власного не маємо, але що ми управителі чужого, довіреного нам Владикою для того, щоб ми розпоряджалися майном добре і так, як Він велить.

Потім навчаємося того, що якщо ми чинимо в управлінні багатством не за думкою Владики, але ввірене нам марнуємо на свої забаганки, то ми такі управителі, на яких зроблено донос. Бо воля Владики така, щоб ввірене нам ми вживали на потреби співслужителів, а не на власні задоволення. Коли ж на нас доносять і ми маємо бути відставленими від управління майном, тобто вирваними з тутешнього життя, коли саме ми будемо звітувати в управлінні після відходу з цього місця, тоді ми запізно помічаємо, що потрібно робити, і “здобуваємо собі друзів багатством неправедним”. “Неправедним” називається те “багатство”, яке Господь вручив нам для вживання на потреби братів і співслужителів, а ми утримуємо його для самих себе. Але пізно ми відчуємо, куди нам звернутися, і що в цей день ми не можемо ні трудитися, бо тоді не час робити, ні милостині просити, бо недоброчесно, бо дівам, що просили (милостині), дано ім’я нерозумних (Мф. 25:8). Що ж залишається робити? Розділити з братами це майно, щоб, коли перейдемо звідси, тобто переселимося з тутешнього життя, бідні “прийняли нас у вічні обителі”. Бо жебракам у Христі призначено в частку вічні обителі, в які вони можуть прийняти тих, хто виявив їм любов тут через роздачу багатства, хоча його, як таке, що належить Владиці, спочатку потрібно було роздати бідним. Вони є боржниками за сказаним: “Кожен день виявляє він милість та позичає” (Пс. 36:26), і в іншому місці: “Хто милостивий до вбогого, той позичає для Господа” (Притч. 19:17). Отже, попередньо потрібно було все роздати цим добрим боржникам, які сплачують у сто крат. Утім, коли ми опиняємося управителями невірними, несправедливо утримуючи за собою те, що призначене для інших, нам не слід назавжди залишатися в цьому нелюдяному стані, а треба роздавати бідним, щоб вони прийняли нас у вічні обителі.

Коли ми так будемо пояснювати цю притчу, то в поясненні не трапиться нічого ні зайвого, ні вишуканого, ні здогадного. Утім, вираз “сини цього віку здогадливіші” і далі, здається, означає щось інше, і не незрозуміле чи дивне. “Синами віку” цього називає тих, котрі вигадують усе, що на землі корисне для них, а “синами світла” тих, котрі з любові до Бога мають викладати іншим духовне багатство. Отже, тут говориться, що люди, поставлені в управителі людським майном, всіляко намагаються про те, щоб після відставки від управління мати розраду, а сини світла, поставлені, тобто ті, що отримують в довіру управління духовним майном, анітрохи не думають про те, щоб після цього отримати собі користь. Отже, “сини віку цього” – це ті, кому ввірено управління людськими справами, і які “у своєму роді”, тобто в житті цьому, розумно ведуть свої справи, а сини світла – це ті, хто прийняв майно для того, щоб управляти ним боголюбно.

Виявляється, що, керуючи людським майном, ми розумно ведемо свої справи і намагаємося, щоб мати якийсь притулок життя і тоді, коли будемо відставлені від цього управління. А коли управляємо майном, яким маємо розпоряджатися з волі Божої, ми, здається, не піклуємося про те, щоб нам після відставки від цього життя не підпасти під відповідальність за управління і не залишитися без усякої розради. Тому ми і називаємося нерозумними, що не думаємо про те, що буде корисно для нас після цього. Але будемо здобувати собі друзів у жебраків, вживаючи на них неправедне багатство, дане нам від Бога на зброю правди, але нами притримане на свою користь, і тому перетворене на неправду. Якщо ж багатство, яке праведним шляхом дісталося, коли ним управляють недобре і не роздають жебракам, зараховують до неправди і до мамони, то тим паче багатство неправедне. Будемо ж цим останнім здобувати собі друзів, щоб, коли помремо і переселимося з тутешнього життя, або і в іншому випадку будемо малодушними від осуду, “вони… прийняли нас там у вічні обителі”.

Лк. 16:10. Вірний у малому і у великому вірний; а невірний у малому невірний і у великому.

Господь ще вчить про те, що багатством потрібно керувати з волі Божої. “Вірний у малому”, тобто той, хто добре розпоряджався ввіреним йому майном у цьому світі, вірний “і у великому”, тобто і в майбутньому віці гідний істинного багатства. “Малим” називає земне багатство, тому що воно воістину мале, навіть мізерне, оскільки швидкоплинне, а “великим” – багатство Небесне, тому що воно завжди перебуває і прибуває. Тому, хто виявився невірним у цьому земному багатстві й дане на загальну користь братів привласнив собі, той не буде гідний і того багато чого, але буде відкинутий як невірний. Пояснюючи сказане, додає:

Лк. 16:11. Отже, якщо ви в неправедному багатстві не були вірні, хто ж довірить вам істинне?

“Неправедним” багатством назвав багатство, яке залишається при нас; бо якби воно не було неправедним, воно і не було б у нас. А тепер, оскільки воно у нас, то очевидно, що несправедливе, бо воно затримане нами і не роздане бідним. Бо викрадення чужого майна і того, що належить жебракам, є несправедливість. Отже, хто недобре і невірно управляє цим майном, як тому довіряти “істинне” багатство?

Лк. 16:12. І якщо не були вірні в чужому, хто вам дасть ваше?

І нам хто дасть “наше”, коли ми невірно розпоряджаємося “чужим”, тобто майном? А воно “чуже”, тому що воно призначене для бідних, а з іншого боку, тому що ми нічого не принесли у світ, але народилися голими. А наша доля – багатство Небесне і Божественне, бо там житло наше (Флп. 3:20). Майно і придбання чужі для людини, створеної за образом Божим, бо з них ніщо не схоже на неї. А насолода Божественними благами і спілкування з Богом – це споріднене нам.

Лк. 16:13. Ніякий слуга не може служити двом господарям, бо або одного буде ненавидіти, а другого любити, або одному виявлятиме старанність, а другого занедбає. Не можете служити Богові і мамоні.

Досі Господь навчав нас, як треба правильно управляти багатством. Бо воно чуже, а не наше; ми управителі, а не пани і владики. Оскільки ж управління багатством з волі Божої відбувається не інакше, як при твердій безпристрасності до нього, то Господь додав до вчення Свого і це: “Не можете служити Богові і мамоні”, тобто неможливо тому бути слугою Божим, хто прив’язався до багатства і через пристрасть до нього щось утримує за собою. Тому, якщо ти маєш намір вірно розпоряджатися багатством, то не поневолюйся йому, тобто не май прихильності до нього, і ти істинно послужиш Богові. Бо сріблолюбство, тобто пристрасна схильність до багатства, усюди засуджується (1Тим. 6:10).

Лк. 16:14. Чули все це і фарисеї, що були сріблолюбцями, і глузували з Нього.

Фарисеї, в досаді на слова Господа, сміялися над Ним. Бо їм, як сріблолюбцям, неприємно було слухати про безкорисливість. Так і сказано: “гидота… грішнику богочестя”, (Сир. 1:25) і “викриття… нечестивому рани” (Притч. 9:7).

Лк. 16:15. Він сказав їм: ви показуєте себе праведниками перед людьми, але Бог знає серця ваші, бо що високе в людей, те мерзотне перед Богом.

Господь, виявляючи приховане лукавство фарисеїв і показуючи, що вони, хоч і приймають вигляд праведності, мерзенні, однак же, перед Богом за своєю зарозумілістю, каже: ви уявляєте себе праведниками перед людьми і думаєте, ніби вам одним дано розуміти те, що треба, і навчати; тому ви і смієтеся з Моїх слів, як з нерозумних, бажаючи шануватися серед чорноти вчителями істини. Але не так на ділі. Бо “Бог знає серця ваші” і вважає вас мерзенними за вашу зарозумілість і пристрасть до людської слави. “Бо що високо в людей, те мерзотне перед Богом”. “Огида для Господа всякий бундючний” (Притч. 16:5). Тому вам, фарисеї, потрібно було жити не для людської думки, “бо розсипав Бог кості того, хто тебе оточив” (Пс. 52:6), але краще робити себе праведними перед Богом.

Лк. 16:16. Закон і пророки до Іоанна; з цього часу Царство Боже благовіствується, і всякий зусиллям входить у нього.

Мабуть, це окрема промова, яка не має нічого спільного з вищесказаним, але для уважного вона не здасться непослідовною, а навпаки дуже пов’язаною з попереднім. Господь вищесказаними словами вчив нестяжательності і багатство назвав неправедним майном, а Закон (Лев. 26:3-9) ставив благословення і в багатстві (між іншим), і пророки (Іс. 19) обіцяли в нагороду блага земні. Щоб хто-небудь подібно до фарисеїв не сказав Йому з глузуванням: “Що Ти говориш? Ти суперечиш Закону: він благословляє багатством, а Ти вчиш нестяжательності? – тому Господь каже: “Закон і пророки мали час до Іоанна” і добре так навчали, бо слухачі були тоді в юному віці. Але відтоді, як з’явився Іоанн, майже безтілесний за нестяжательністю і нестяжательний майже за безтілесністю, і проповідував Царство Небесне, блага земні вже не мають часу, а проповідується Царство Небесне. Тому ті, хто прагне небес, повинні на землі засвоїти собі нестяжательность. Оскільки пророки і Закон не згадували про Царство Небесне, то справедливо обіцяли блага земні людям, які ще далеко недосконалі й не здатні уявити собі нічого великого й мужнього. Тому, фарисеї, Я справедливо навчаю нестяжательності, коли недосконалі заповіді Закону не мають уже часу.

Лк. 16:17. Але скоріше небо і земля перейдуть, ніж одна риска із закону пропаде.

Потім, щоб не сказали, що, врешті-решт, усе законне відкинуте як марнославне й зовсім порожнє, Господь каже: Ні, навпаки, нині ще більше виконується і звершується. Бо що Закон накреслив у тіні, кажучи образно про Христа або про заповіді, те нині виконується, і жодна риска з того не пропаде. Що там у вигляді тіні вказано про Христа, то нині здійсниться найяскравішим чином. І заповіді Закону, дані тоді пристосовано і згідно з розумінням недосконалих, нині матимуть сенс вищий і досконаліший.

Лк. 16:18. Усякий, хто розведеться з жінкою своєю і одружиться з іншою, перелюбствує; і кожен, хто одружується з розведеною з чоловіком, чинить перелюб.

А що Закон недосконалим говорив недосконало, видно з такого. Наприклад, Закон через жорстокосердість євреїв дав вирок про розірвання шлюбу, а саме: чоловік, якщо зненавидить дружину свою, мав право розлучитися з нею, щоб не сталося чогось гіршого. Бо схильні до вбивства і кровожерливі євреї не щадили найближчих рідних, тож заколювали в жертву бісам своїх синів і дочок. Але це недолік і недосконалість Закону. Тоді був час такого законоположення, а нині потрібне інше вчення, досконаліше. Тому Я й кажу: усякий, хто розлучиться з дружиною своєю не за перелюб і одружиться з іншою, той чинить перелюб. Тому немає нічого дивного, якщо Я вчу про нестяжательность, хоча Закон нічого про неї ясно не говорить. Ось, Закон байдуже дав заповідь про шлюбне розлучення, щоб запобігти вбивству у юдеїв, а Я, привчаючи слухачів до вищої досконалості, забороняю розлучення без благословенної причини і наказую так не всупереч Законові, а для того, щоб не було вбивств між чоловіками та дружинами. І Я підтверджую це, коли навчаю, щоб подружжя дбало одне про одного і берегло одне одного як власні члени. І Закон бажав цього, але оскільки слухачі були недосконалі, то Він визначив розривати шлюб, щоб, принаймні, за такої умови чоловік і дружина щадили один одного і не лютували один на одного.

Отже, Христос усі вимоги Закону підтвердив; а тому й добре сказав, що неможливо пропасти жодній рисці з Закону. Бо як би вона загинула, коли Христос виправив його (Закон) у найкращому вигляді?

Лк. 16:19. Один чоловік був багатий, одягався в порфіру і віссон і щодня розкішно бенкетував.

Ця промова стоїть у зв’язку з попередньою. Оскільки вище Господь навчав добре управляти багатством, то справедливо додає і цю притчу, яка прикладом того, що трапилося з багатієм, вказує на ту ж саму думку. Промова ця є саме притча, а не дійсна подія, як дехто думав безпідставно. Бо не настав ще час ні праведним успадковувати блага, ні грішним – противне. А Господь надав промові образності, щоб як немилосердних напоумити, що їх чекає в майбутньому, так і злосердних навчити, що вони будуть благополучні за те, що переносять тут. Багатія в притчу Господь узяв без імені, оскільки він негідний і іменуватися перед Богом, як і через Пророка сказано: “їхніх імен не носитиму в устах своїх!” (Пс. 15:4).

Лк. 16:20. Був також один убогий, на ім’я Лазар, що лежав біля воріт його весь у струпах

А про жебрака згадує по імені, бо імена праведних записуються в книзі життя. Кажуть же, за переданням євреїв, що в той час був у Єрусалимі такий собі Лазар, який перебував у крайньому злиднях і хворобі, і що Господь про нього згадав, взявши його в притчу як явного і відомого.

Багач був у всіх відношеннях благополучний. Він одягався в порфіру і віссон і не тільки одягався, а й усіляким іншим задоволенням насолоджувався. “Бенкетував розкішно”, сказано, і не те, щоб нині – так, а завтра – ні, а “щодня”, і не те, щоб помірковано, але “розкішно”, тобто пишно і марнотратно. А Лазар був жебрак і хворий, і до того ж “у струпах”, як сказано. Бо можна хворіти і, однак же, не бути в ранах, а від цих збільшується зло. І він був повалений біля воріт багатого.

Лк. 16:21. і бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача, і пси, приходячи, лизали струпи його.

Нова скорбота бачити, що інші з надлишком насолоджуються, а він нудиться голодом. Бо він бажав насититися не розкішними наїдками, а крихтами від них такими, якими харчувалися пси. Ніхто не дбав і про лікування Лазаря: бо пси облизували рани його, бо ніхто не відганяв їх.

Лк. 16:22. Прийшов час вмерти вбогому і віднесений був Ангелами на лоно Авраамове.

Що ж? Лазар, перебуваючи в такому скрутному становищі, хулив Бога, паплюжив розкішне життя багатія? Засуджував нелюдяність? Нарікав на Промисел? Ні, нічого такого він не думав, але переносив усе з великою любомудрістю. Звідки це видно? З того, що, коли помер, його прийняли Ангели. Бо якби він був нарікачем і богохульником, він не удостоївся б такої честі – супроводу і несення Ангелами.

Помер же і багатий, і поховали його.

Ще за життя багатія душа його була воістину закопана, вона носила плоть як би труну. Тому і по смерті його він не Ангелами підноситься, але зводиться в пекло. Бо той, хто ніколи не думав ні про що високе і небесне, гідний найнижчого місця. Словами “поховали його” Господь натякнув на те, що душа його отримала в долю пекло і похмуре місце.

Лк. 16:23. І в пеклі, будучи в муках, він підняв очі свої, побачив здалеку Авраама і Лазаря на лоні його

Як Адама, вигнавши з раю, Господь поселив перед раєм (Бут. 3:24), щоб страждання, яке повторюється за постійного вигляду раю, давало Адаму ясніше відчувати позбавлення блаженства, так і цього багатія засудив перед обличчям Лазаря, щоб, бачачи, у якому стані перебуває тепер Лазар, багатий відчував, чого він позбувся через нелюдяність. Чому ж багатий побачив Лазаря не в іншого когось із праведних, але на лоні Авраама? Оскільки Авраам був гостинний, а багатого потрібно було викрити в нелюбові до гостинності, тому багатий і бачить Лазаря з Авраамом. Цей і тих, хто проходив повз, запрошував у дім свій, а той зневажав і того, хто лежав усередині будинку.

Лк. 16:24. і, голосно закричавши, сказав: отче Аврааме! змилосердься наді мною і пошли Лазаря, хай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому.

Чому багатий звертає прохання своє не до Лазаря, а до Авраама? Можливо, він соромився, а можливо, думав, що Лазар пам’ятає його зло, і за своїми справами робив висновок і про Лазаря. Якщо я (міг він думати), насолоджуючись таким щастям, зневажав його, пригнобленого таким нещастям, і не давав йому навіть крихт, то тим паче він, знехтуваний мною, згадає зло і не погодиться надати мені милість. Тому-то він звертається зі своїми словами до Авраама, думаючи, ймовірно, що патріарх не знає, як була справа. Що ж Авраам?

Лк. 16:25. Але Авраам сказав: чадо!

Він не сказав багатієві: нелюдський і жорстокий, чи не соромно тобі? тепер ти згадав про людинолюбство. Але як? “Чадо”! Дивись на співчутливу і святу душу. Мудрець якийсь каже: смиренну душу не збурюй. Тому й Авраам каже: “чадо”, даючи через це знати йому, що іменувати його так милостиво навіть тепер у його владі, але й тільки, а що більше за це він нічого не владний зробити для нього. Що можу, те приділю тобі, тобто голос співчуття. Але щоб перейти звідси туди, це не в нашій волі, бо все укладено.

згадай, що ти одержав уже добре твоє в житті твоєму, а Лазар – зле; отже, тепер він тут утішається, а ти страждаєш;

Чому Авраам не сказав багатієві: ти прийняв, але “одержав”? Слово “отримати назад” ми зазвичай вживаємо про тих, котрі отримують те, чим їм винні були. Чого ж ми вчимося? Того, що хоча дехто осквернив себе злодіяннями, хоча дійшов до крайньої міри злості, але колись зробили ж вони одну чи дві добрі справи. Тому і багач мав якісь добрі справи, і оскільки він у благоденстві тутешнього життя отримав відплату, то й говориться, що він “отримав добре” своє. “А Лазар – зле”. Можливо, і він зробив одну або дві злі справи і в скорботі, яку тут зазнав, отримав за них належну відплату. Тому він втішається, а ти страждаєш.

Лк. 16:26. і до всього того, між нами і вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не можуть, так само звідти до нас не переходять.

“Безодня” означає відстань і відмінність між праведними і грішниками. Бо як вироблення їхні були різні, так і обителі їхні мають більшу різницю, коли кожен отримує відплату відповідно до вироблення і життя. Приміть тут і заперечення проти орігеністів. Вони кажуть, що прийде час, коли муки скінчаться і грішники з’єднаються з праведниками і з Богом, і таким чином Бог буде все у всіх. Але ось, ми чуємо, Авраам каже, що “ті, які хочуть перейти звідси до вас, не можуть, так само звідти до нас не переходять”. Тому як з долі праведників неможливо комусь перейти в місце грішників, так неможливо, вчить нас Авраам, перейти з місця муки в місце праведників. І Авраам, без сумніву, більш гідний віри, ніж Оріген.

Що таке “пекло”? Одні кажуть, що пекло є підземне похмуре місце, а інші називали пеклом перехід душі з наочного в невидимий і безвидний стан. Бо доки душа перебуває в тілі, вона виявляється власними діями, а після розлучення з тілом вона стає невидимою. Це-то і називали пеклом.

“Лоном Авраамовим” називають сукупність тих благ, які належать праведникам після входу їх від бурі в небесні пристані; оскільки і в морі затоками (лоном) ми зазвичай називаємо місця зручні для пристані й заспокоєння.

Зверни увагу й на те, що того дня кривдник побачить, у якій славі буде скривджений ним, а той, своєю чергою, побачить, у якому осуді буде кривдник, так само, як тут багатий побачив Лазаря, а той – знову багатого.

Лк. 16:27. Тоді він сказав: так благаю тебе, отче, пошли його в дім батька мого,

Лк. 16:28. бо в мене є п’ять братів; хай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли в це місце муки.

Нещасний багач, не отримавши полегшення своєї долі, докладає прохання про інших. Дивись, як він через покарання прийшов до співчуття до інших, і тоді як колись зневажав Лазаря, що лежить біля ніг його, тепер дбає про інших, котрі не перебувають при ньому, і благає послати в дім батька свого Лазаря з мертвих, не просто когось із мертвих, а Лазаря, щоб ті, що бачили його колись хворим і нечесним, побачили тепер увінчаним славою та здоровим, а ті, хто був свідком його злиднів, самі стали споглядачами його слави. Бо очевидно, він мав би з’явитися їм у славі, якби потрібно було бути йому проповідником, гідним віросповідання. Що ж сказав Авраам?

Лк. 16:29. Авраам сказав йому: у них є Мойсей і пророки; хай слухають їх.

Ти, – каже, – не так дбаєш про братів, як Бог, Творець їхній. Він приставив до них незліченних наставників.

Лк. 16:30. Він же сказав: ні, отче Аврааме! але коли хто з мертвих прийде до них, покаються.

А багач каже: “ні, отче”! Бо як сам, чуючи Писання, не вірив і слова їхні вважав байками, так припускав і про братів своїх, і, судячи з себе, каже, що вони Писань не послухають, як і сам він, але якщо хто воскресне з мертвих, повірять.

Лк. 16:31. Тоді Авраам сказав йому: якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять.

Є й нині подібні люди, які кажуть: хто бачив, що робиться в пеклі? Хто прийшов звідти і сповістив нам? Нехай же вони послухають Авраама, котрий каже, що якщо ми не слухаємо Писань, то не повіримо й тим, хто прийшов би до нас із пекла. Це очевидно з прикладу юдеїв. Вони, бо не слухали Писань, не повірили й тоді, коли бачили мертвих воскреслими, навіть думали і вбити Лазаря (Ін. 12:10). Так само і після того, як під час Розп’яття Господа воскресло багато померлих (Мф. 27:52), юдеї дихали на апостолів ще більшим убивством. До того ж, якби це воскресіння мертвих було корисним для нашої віри, Господь творив би його часто. Але нині ніщо так не корисно, як ретельне дослідження Писань (Ін. 5:39). Воскрешати мертвих (хоча) примарно примудрився б і диявол, і тому ввів би нерозумних в оману, вселивши між ними вчення про пекло, гідне своєї злоби. А при здоровому нашому дослідженні Писань, диявол не може нічого такого вигадати. Бо вони (Писання) суть світильник і світло (2Пет. 1:19), при сяйві якого злодій виявляється і відкривається. Отже, потрібно Писанням вірити, а не вимагати воскресіння мертвих.

Можна розуміти цю притчу і в переносному сенсі, наприклад, так, що обличчям багатія позначається народ єврейський. Він колись був саме багатий, збагачений усяким знанням і мудрістю, і словами Божими, які чесніші за золото і каміння дорогоцінне (Притч. 3:14-15). Він одягався в порфіру і віссон, маючи царство і священство і сам будучи царським священством Богу (Вих. 19:6). Порфіра натякає на царство, а віссон на священство. Бо левити під час священнодійств вживали вбрання з віссону. Він і веселився на всі дні блискуче, бо кожного дня вранці та ввечері приносив жертви, які носили й назву нескінченності, тобто безперервності.

Лазарем були язичники, народ, бідний на Божественні обдарування і мудрість, що лежав біля воріт. Бо язичникам не дозволено було входити в дім Божий; вхід їхній туди вважався оскверненням, як видно з книги Діянь. Асійські юдеї з обуренням кричали на Павла, що ввів язичників до храму і осквернив це святе місце (Діян. 21:27-28). Язичники поранені були смердючими гріхами і своїми ранами харчували безсоромних псів, бісів; бо виразки наші (духовні) для них насолода. Язичники бажали харчуватися крихтами, що падають зі столу багатія, бо вони не мали жодної участі в хлібі, що зміцнює серце (Пс. 103:15), і потребували їжі найтоншої, небагатої і розумної, як дружина хананейська, будучи язичницею, бажає нагодуватися крихтами (Мф. 15:22,26-27). Що ж далі? Народ єврейський помер для Бога, і кістки його омертвіли, бо він не робив жодного руху до добра. І Лазар, що є народ язичницький, помер для гріха. Юдеї, які померли в гріхах своїх, спалюються полум’ям заздрості, ревнуючи, як каже апостол, про те, що язичники прийняті у віру (Рим. 11:11). А язичники, колись бідний і безславний народ, по справедливості живуть у надрах Авраама, батька язичників. Авраам, будучи язичником, увірував у Бога і від служіння ідолам перейшов до богопізнання. Тому й ті, котрі стали учасниками в його наверненні та вірі, справедливо спочивають у його надрах, успадкувавши таку саму, як і він, долю, обителі та сприйняття благ. Юдейський народ бажає хоча б однієї краплини від колишніх законних окроплень і очищень, щоб язик його прохолодився і міг сміливо що-небудь сказати проти нас на користь сили Закону, але не отримує. Бо Закон тільки до Іоанна (Мф. 11:13). “Жертви й приношення Ти не схотів” і далі (Пс. 39:7). І Даниїл провістив: “потверджені видіння й пророк, і щоб помазати Святеє Святих” (Дан. 9:24), тобто припинилися і уклалися.

Можеш ти і морально розуміти цю притчу. Саме: будучи багатим на зло, не залишай розуму твого терпіти голод і, коли він створений для прагнення до неба, не кидай його на дно і не примушуй лежати біля воріт, а вводь його всередину, і не стій зовні, не блукай, не лежи, але дій. Це послужить тобі початком для розумної діяльності, а не насолоди тільки плотської. І інші частини притчі зручно розуміти на користь моральності.

Глава сімнадцята

Лк. 17:1. Сказав також Іісус учням: неможливо не прийти спокусам; але горе тому, через кого вони приходять;

Оскільки любостяжательні фарисеї нарікали на Господа за те, що Він говорив про нестяжательність, то Він спершу сказав притчу про багатого і Лазаря, показуючи їм через неї, яке спіткає їхнє покарання за прив’язаність до багатства, а потім звертає промову Свою до учнів про самих фарисеїв, що вони виробляють спокусу та утримують інших від Божественної дороги, і що за це на долю їхню чекає їм “горе”. Подивимося ж, що Він говорить. “Неможливо не прийти спокусам, але горе тому, через кого вони приходять”, тобто неможливо не прийти спокусам або перешкодам у доброму й боголюбивому житті. Бо при великій злобі людей необхідно опинитися і безлічі перешкод проповіді та істині. Але горе тільки “тому, через кого вони приходять”, тобто винуватцю їх, якими є фарисеї, що спокушають і перешкоджають проповіді. Багато хто з подивом запитує: якщо необхідно прийти спокусам і неможливо проповіді не зустріти перешкод, то за що ж, Господи, ти засуджуєш і називаєш нещасними винуватців спокус? Вони стали такими через необхідність, а все, що робиться через необхідність, гідне прощення.

Знай же, що сама необхідність ця має початок у вільному бажанні. Скажу ясніше: Господь, бачачи злість тодішніх людей, бачачи, як вони прилягають злу і не обирають нічого доброго, сказав, що, судячи з наслідків з того, що тепер перед очима, необхідно прийти спокусам. Отже, злість, якою люди тішилися, – справа свободи, а породження спокус необхідно випливало зі злості; тому-то винуватці спокус і гідні покарання. Можна пояснити це прикладом. Лікар, бачачи, що такий-то веде поганий спосіб життя і вдається до непомірності, може сказати, що він обов’язково захворіє. Чи вже ця хвороба необхідна? Так, як наслідок поганого способу життя, необхідна. Тому горе тим, хто перешкоджає проповіді за те, що вони дійшли до такої злоби, що необхідно стало прийти спокусам.

Лк. 17:2. краще було б йому, коли б жорно млинове повісили йому на шию і кинули його в море, ніж щоб він спокусив одного з малих цих.

Лк. 17:3. Пильнуйте за собою.

І справді, людині, яка породжує спокуси і перешкоди, краще, щоб “йому… повісили… жорно… млинове… і кинули його в море”, ніж щоб спокусити і спокусити “одного з малих”, тобто вірних. Тому Господь застерігає учнів: “Пильнуйте за собою”. Ось, – каже, – Я попередньо вам кажу, що прийде зло, не будьте у відповіді. Бо злу необхідно прийти, але немає потреби вам загинути, якщо будете обережні й озброїтеся. Необхідно прийти вовкові, але якщо пастух не спить, немає потреби вівцям загинути, а вовк повинен піти з порожнім ротом. Господь сказав це про спокусників і тих, які шкодять проповіді, тобто перешкоджають. Бо між ними є велика відмінність, бо одні невиліковні, як фарисеї, а інші виліковні, як брати Господні, по відношенню до Самого Господа, бо і вони не вірили в Нього (Ін. 7:5).

Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, виговори йому; і коли покається, прости йому;

Отже, оскільки велика відмінність між тими, хто перешкоджає проповіді, бо між ними могли бути дехто й одновірні, то Господь каже: “якщо… брат твій… согрішить проти тебе”, ти “виговори йому” наодинці, і “якщо послухає тебе, ти… придбав” його, “якщо ж не послухає, візьми з собою ще одного або двох”, та інше, що євангеліст Матвій (Мф. 18:15-17) зобразив детальніше, а євангеліст Лука пройшов мовчанням, як сказане вже євангелістом Матвієм. Хто послухає догану, той гідний прощення; а хто не послухає, той “хай він буде тобі, як язичник і митар”, тобто мерзенний і недостойний називатися братом.

Лк. 17:4. і коли сім раз у день согрішить проти тебе і сім раз на день звернеться і скаже: каюсь,– прости йому.

Потім, немов би хто сказав: нехай так, Господи! Ти добре це розрізнив; але що робити з тим, хто багато разів отримав прощення і знову шкодить? Господь каже: якщо він знову покається, прости йому. І ще: “якщо… і сім разів на день звернеться,… прости йому”. А слово “сім разів на день” поставлено тут замість слова “багаторазово”, подібно до того, як у виразі: “аж неплідна сімох породила” (1Сам. 2:5). Отже, скільки разів він покається, стільки разів має прощати йому. І не подумай, ніби Господь ставить число, скільки разів прощати, але, як я раніше сказав, “сім разів на день” розумій замість “багаторазово” і незліченно. Ми говоримо ж у звичайній бесіді: у такому-то місті тьма (десять тисяч) жителів, але говоримо не тому, що в ньому справді десять тисяч жителів, бо їх може бути і більше в ньому, а замість того, щоб назвати місто дуже багатолюдним, ми говоримо, що в ньому десять тисяч жителів. А що “сім разів на день” вжито в тому значенні, це видно з Євангелія від Матвія (Мф. 18:21-22). Бо там, коли Петро сказав: Господи, чи повинен я прощати йому (братові моєму) до семи разів? Господь сказав: не “до семи, але до семидесяти разів по сім”, позначаючи через це незліченну кількість разів.

Лк. 17:5. І сказали Апостоли Господу: примнож в нас віру.

Апостоли вірили в Господа, проте ж, прийшовши до свідомості своєї слабкості, зрозумівши, що Господь сказав про щось велике, і, почувши про небезпеку від спокус, просять, щоб примножилася в них сила віри, щоб через неї вони могли виконати те, що Він сказав, тобто стосовно нестяжательності. Бо ніщо так не зміцнює в нестяжательності, як віра в Бога і тверде на Нього сподівання, так само як ніщо так не спонукає до збирання скарбів, як зневіра, що Бог є великий зберігач скарбів (скарбничий), а благість Його – невичерпна скарбниця; до того ж із вірою вони можуть протистояти спокусам. Тому апостоли приступають до Господа і кажуть: “примнож в нас віру”, тобто яви нас досконалішими і твердішими у вірі.

Лк. 17:6. Господь сказав: коли б ви мали віру як зерно гірчичне і сказали смоковниці цій: вирвись і пересадись у море, то вона послухала б вас.

Господь, показуючи їм, що прохання їхнє хороше і що їм потрібно твердо утримувати ту думку, що віра має велику силу, каже: якби ви мали віру, то пересадили б і цю смоковницю. Тут дві великі речі, а саме: що вкоренилося в землі, то, по-перше, пересунулося б зі свого місця, а по-друге, пересадилося б у море. А що може бути посаджено у воді? Очевидно, цими словами Господь показує силу віри. Можливо, хтось у переносному значенні під “смоковницею” розумітиме диявола, бо він винайшов для нас вічного хробака і живить його насаджуваними ним помислами; бо смоковничним листям живляться черв’яки, від яких бувають шовкові нитки. Так і цю смоковницю віра може викорінити з серця людського і кинути в море, тобто скинути в безодню.

Лк. 17:7. Хто з вас, маючи раба, який оре або пасе, як тільки він повернеться з поля, скаже йому: іди мерщій та сідай до столу?

Лк. 17:8. Навпаки, чи не скаже йому: приготуй мені повечеряти та, підперезавшись, прислуговуй мені, доки буду їсти і пити, а потім їж і пий сам?

Лк. 17:9. Чи ж стане він дякувати рабові тому за те, що він виконав наказ? Не думаю.

Лк. 17:10. Так і ви, коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити.

Сказавши це про віру, Господь додає й інше дуже потрібне вчення. Яке ж? Вчення про те, що не слід пишатися досконалостями. Оскільки віра чинить багато чого і того, хто містить її, робить виконавцем заповідей, прикрашаючи її при цьому і чудотворіннями, а від цього людина легко може впасти в зарозумілість; тому Господь застерігає апостолів не звеличуватися досконалостями, представляючи прекрасний приклад. “Хто, – каже, – з вас маючи раба” та інше. Цією притчею оголошується, що не повинно величатися ніякою досконалістю, ні навіть виконанням усіх заповідей. Бо на рабі лежить необхідний обов’язок виконувати накази господаря, проте ж виконання їх не повинно ставитися йому в досконалість. Бо, якщо раб не буде робити, він гідний ран; а коли зробив, нехай задовольняється тим, що уникнув ран, а не повинен за це необхідно вимагати плати. Бо заплатити йому, а особливо ж подарувати що-небудь, залежить від великодушності господаря. Так і Богу працюючий не повинен звеличуватися, якщо виконає заповіді, бо він не зробив нічого великого. Навпаки, якби він не виконав, йому було б горе, як говорив апостол: “горе мені, якщо не благовіствую!” (1Кор. 9:16). Так само, якщо він отримав обдарування, він не повинен ними величатися, бо обдарування дано йому з милості Божої, а не тому, нібито Владика був йому винен. Бо особливий обов’язок раба, по відношенню до його господаря, виконувати всі його накази. Якщо ж ми не повинні думати про себе нічого великого і тоді, коли дотримаємо всі заповіді, то, що ми таке буваємо, коли не виконуємо і малої частини заповідей Божих, та ще й пишаємося? Зверни увагу і на той вираз притчі, що спочатку поставлено “того, хто оре”, а потім додано “того, хто пасе”. Бо, кому б то не було, спершу потрібно землю обробляти, а потім уже брати в руки і пастирську посаду. Хто добре обробив свою плоть, як би якусь землю, той гідний бути і для інших пастирем. Бо хто не вміє власним домом управляти, як слід, той як буде дбати про Церкву (1Тим. 3:5)? Отже, спершу обробляй самого себе, і тоді вже інших паси, як і пророк Єремія сказав: “Оріть собі на цілині, і не сійте в тернину!” (Єр. 4:3), а потім просвітите собі світло розуму, чим позначається найважливіша частина пастирської посади.

Лк. 17:11. Йдучи до Ієрусалима, Він проходив між Самарією та Галілеєю.

Лк. 17:12. І коли входив Він в одне село, зустріли Його десять чоловік прокажених, які зупинились віддалік

Лк. 17:13. і гучним голосом говорили: Іісусе Наставнику! помилуй нас.

І звідси кожен може пізнати, що нікому ніщо не перешкоджає догоджати Богові, хоча б він був із проклятого роду, але лише тільки б мав добру волю. Ось “десять чоловік прокажених” зустріли Іісуса, коли Він мав увійти в одне місто. Зустріли вони Його поза містом, бо їм, бо вони вважалися нечистими, не дозволялося жити всередині міста (Лев. 13:46). Вони зупинилися “віддалік”, ніби соромлячись удаваної своєї нечистоти і не сміючи наблизитися в тій думці, що й Іісус зневажатиметься ними, як інші це робили, підносять голос і просять милості. За місцем вони стояли далеко, але за молитвою стали поблизу. Бо Господь близький до всіх, хто кличе Його в істині (Пс. 144:18). Вони просять милості не як від простої людини, але як від такої, що вища за людину. Бо вони називають Іісуса Наставником, тобто Господарем, Піклувальником, Наглядачем, що дуже близько до найменування його Богом.

Лк. 17:14. Побачивши їх, Він сказав їм: підіть, покажіться священникам. І коли вони йшли, очистилися.

Він (Іісус) велить їм (прокаженим) показатися священикам. Бо священики оглядали таких, і від них ці приймали рішення, чи чисті вони від прокази, чи ні (Лев. 13). Священики мали ознаки, за якими вони відзначали невиліковну проказу. Та й тоді, коли хто захворів на проказу, потім одужав, священики оглядали, і їм приносили дар, який велить Закон. Тут же, коли прокажені були незаперечно такі, яка була їм потреба показуватися священикам, якщо вони не мали бути очищеними досконало? Повеління їм піти до священиків вказувало не на інше що, як на те, що вони стануть чистими. Тому й сказано, що вони, йдучи дорогою, очистилися.

Лк. 17:15. Один же з них, побачивши, що зцілився, повернувся, гучним голосом прославляючи Бога,

Лк. 17:16. і припав лицем до ніг Його, дякуючи Йому; і це був самарянин.

Але дивись, як ми й спочатку говорили, з десяти чоловік дев’ять, хоча вони були й ізраїльтяни, залишилися невдячними. А самарянин, хоча був і чужого роду, повернувся і висловив свою вдячність (а самаряни були ассірійці), щоб ніхто з язичників не впадав у відчай, і щоб ніхто з тих, хто походить від святих предків, цим не хвалився.

Лк. 17:17. Тоді Іісус сказав: чи не десять очистились? де ж дев’ять?

Лк. 17:18. чому вони не повернулись віддати хвалу Богові, тільки іноплемінник цей?

Лк. 17:19. І сказав йому: встань, іди; віра твоя спасла тебе.

Чудо це натякає і на загальний порятунок, що був для всього роду людського. Десять прокажених позначають усю природу людську, прокажену злістю, що носить на собі потворність гріха, живе через нечистоту свою поза межами міста небесного і віддалена далеко від Бога. Ця сама віддаленість далеко від Бога клопотала про милість. Бо для людинолюбного Бога, який бажає всіх врятувати й облагодіяти, найсильніше спонукання до милості – бачити, що ніхто не бере участі в благості. Саме тому Він схилився вилікувати тих, хто перебуває в такому становищі. І хоча Він зцілив усю прокажену природу, втілившись і скуштувавши смерть за кожну людину, однак юдеї, незважаючи на те, що з боку Господа очищені від усіх нечистот прокаженого гріха, виявилися невдячними й не відвернулися від марнославного свого шляху, щоби возвестити славу Спасителеві Богові, тобто повірити Йому, що Він, істинний Бог, благоволив перетерпіти найтяжчі страждання. Бо Плоть і Хрест суть слава Божа. Отже, вони Втіленого і Розп’ятого не визнали Господом слави. А язичники, народ чужий, визнали Того, Хто очистив їх, і прославили Його вірою, що Бог стільки людяний і сильний, що заради нас прийняв на Себе крайнє безчестя, що є справою людяності, і, прийнявши його, ніякої шкоди не зазнав у Своєму єстві, що є справою могутності.

Лк. 17:20. А як фарисеї запитали Його: коли прийде Царство Боже,

Господь часто у Своєму вченні згадував про Царство Боже. Але фарисеї, коли чули про нього, сміялися з Господа, і тому приступили з питанням, коли воно прийде, як глузування з Нього, як з дивака, що проповідує про надзвичайний і дивний предмет. Бо ніхто з колишніх учителів і пророків не згадував про нього (Царство Боже). Або, можливо, маючи в розумі намір свій через деякий час убити Його, приступають до Нього з питанням, щоб їм вколоти Його і висміяти, ніби так кажучи: Ти ведеш мови про Царство, коли ж настане це Царство Твоє? Бо на ранок Ти відданий будеш нами на смерть, піднесешся на хрест і багато іншого безчестя приймеш. Що ж Христос?

відповідав їм: не прийде Царство Боже помітно,

Лк. 17:21. і не скажуть: ось, воно тут, або: он там. Бо ось, Царство Боже всередині вас є.

Він не відповідає божевільним за їхньою нерозважливою думкою і безумством (Притч. 26:4), але залишає їх блукати щодо подібно-іменності Царства, і не відкриває їм ні того, про яке Він Царство говорить (бо вони й не прийняли б), ні того, що Царство це не схоже на царство земне, а є Царство миру(Ін. 18:36). Промовчавши про це, тому що вони через довільну свою глухоту негідні були чути про це, Господь про час пришестя Царства каже, що воно невідоме і не підлягає спостереженню, бо Царство Боже не має певного часу, а для того, хто бажає, є притаманним у всяку пору. Бо Царство Боже, без сумніву, становить життя й улаштування себе за образом Ангелів. Тоді, кажуть, воістину Бог царює, коли в душах наших не перебуває нічого мирського, але коли ми в усьому поводимося вище за світ. А такий спосіб життя ми маємо всередині себе, тобто, коли захочемо. Бо для віри не потрібно ні тривалого часу, ні мандрівок, але віра, і слідом за вірою – життя богоугодне, близькі до нас. Про це саме апостол сказав: “Близько до тебе слово, в устах твоїх і в серці твоїм, тобто слово віри, яке проповідуємо” (Рим. 10:8). Бо, щоб увірувати і, увірувавши, ходити гідно покликання, це всередині нас. Отже, фарисеї глумилися над Господом за те, що Він проповідує Царство, про яке ніхто не проповідував. Але Господь оголошує, що вони не розуміють такого предмета, який перебуває всередині них і якого охочому дуже зручно досягти. Нині, коли Я перебуваю серед вас, ви, безсумнівно, можете здобути Царство Боже, якщо увіруєте в Мене і наважитеся жити за Моїми заповідями.

Лк. 17:22. Сказав також учням: прийдуть дні, коли бажатимете бачити хоч один з днів Сина Людського, і не побачите;

Тобто, і вам притаманне Царство Боже, доки Я перебуваю з вами. Притаманне воно вам не тому тільки, що ви увірували в Мене й пішли за Мною, а й тому, що ви живете тепер із цілковитою безтурботністю, тому що Я дбаю про вас і думаю про вас. Але коли Я не буду з вами, настануть такі дні, що ви піддані будете небезпекам, відведені будете до володарів і царів. Тоді ви, як Царства Божого, забажаєте теперішнього безпечного життя, яке ведете при Мені, і багаторазово забажаєте здобути бодай один із Моїх днів, тобто днів Мого перебування з вами, як днів найбезпечніших. Хоча вони (учні Господа) і в той час, коли з Ним були, вели життя не без труднощів і небезпек, а терпіли втечу з тими, хто тікав, та образу з тими, кого ображали, але якщо попередні їхні пригоди порівняти з майбутніми небезпеками, то виявиться, що вони тоді були дуже безпечні. Тому й за такого способу життя, тобто за невеликих небезпек і праці, Царство Боже було всередині апостолів; тим часом, як після Воскресіння вони були немов би бранці та вигнанці. Цими словами Господь готує серця апостолів до трудів і терпіння і попередньо говорить їм, щоб вони не спокушалися (Ін. 16:1).

Лк. 17:23. і скажуть вам: ось, тут, або: ось, там,– не ходіть і не ганяйтесь,

Не слушайте – говорит, – ничьих убеждений, будто Я пришел здесь или там.

Лк. 17:24. бо, як блискавка, блиснувши від одного краю неба, світить до другого краю неба, так буде Син Людський у день Свій.

Бо друге Моє пришестя, блискуче і славніше, не обмежиться якимось місцем, а як блискавка не ховається, а з’являється з одного краю землі на іншому краю, так ясно і явно буде і друге Моє пришестя, і ні для кого не буде приховане. Отже, не здавайтеся на спокуси лжехристів. Раніше Я з’явився в яслах і тридцять років був у приниженні, але тоді буде не так: Я прийду у всій славі, у супроводі ангельських воїнств і в одну мить.

Лк. 17:25. Але спочатку належить Йому багато постраждати і бути відкинутим родом цим.

Потім, оскільки передбачив їм страшні лиха, втішаючи їх і переконуючи переносити їх мужньо, виставляє їм Себе за приклад. Не дивуйтеся, – каже, – якщо трапляться з вами такі труднощі, що змусять вас побажати повернення теперішнього Мого перебування з вами. Бо і Я Сам, що має з’явитися як блискавка, спершу мушу багато постраждати і бути відкинутим, а потім прийти в цій славі. Нехай же це буде для вас переконанням до доброчесності й підбадьоренням до терпіння, тобто дивіться на Мене й сподівайтеся, що й вам за перенесення небезпек і за знедолення отримаєте на спадок славу, подібно до того, як і Мені.

Лк. 17:26. І як було в дні Ноя, так буде і в дні Сина Людського:

Лк. 17:27. їли, пили, женились, виходили заміж, аж до того дня, як увійшов Ной у ковчег, і прийшов потоп і погубив усіх.

Лк. 17:28. Так само, як було й у дні Лота: їли, пили, купували, продавали, садили, будували;

Лк. 17:29. а в той день, в який Лот вийшов з Содому, линув з неба дощ з вогнем і сіркою і знищив усіх;

Лк. 17:30. так буде і в той день, коли Син Людський явиться.

І тут Господь вказує на раптовість і несподіваність Свого приходу. Бо як за Ноя раптово прийшов потоп і занапастив усіх, так буде і пришестя Його. Прикладами цими, тобто прикладом людей перед потопом і содомлян (перед пожежею), натякається і на те, що під час пришестя антихриста між людьми примножаться всі непристойні задоволення, що люди будуть розпусними та відданими злочинним насолодам, як і апостол сказав, що “в останні дні… люди будуть… більше розкошолюбні, ніж боголюбні” (2Тим. 3:1-2,4). І не дивно, що за царства спокусника процвіте зло. Бо він є притулок злоби всякого гріха. Що ж інше постарається він вселити в жалюгідне покоління тодішніх людей, як не свої властивості? Бо від нечистого, що може зробитися чистим? Отже, люди загрузнуть тоді у всякій чуттєвій насолоді, подібно як за Ноя, і не чекатимуть жодної неприємності, навіть не повірять, якщо хто-небудь заговорить їм про пригоду якоїсь біди, як і люди, що жили за Ноєвих днів і за днів Лотових.

Лк. 17:31. У той день, хто буде на покрівлі, а речі його в домі, той не сходь їх взяти;

У той день пришестя антихристового “хто буде на покрівлі”, тобто на висоті чесноти, той не сходи з неї, не спускайся за яким не є життєвим предметом. Бо всі життєві предмети називаються посудинами для людини, що слугують комусь для чеснот, а комусь для злодіянь. Отже, той, хто стоїть на висоті чесноти, не спускайся ні за чим життєвим і не спадай зі своєї висоти, але чини опір злістю і не слабшай.

і хто буде на полі, хай не повертається назад.

Так само і той, “хто буде на полі”, нехай не повертається назад. Бо тому, хто перебуває в полі, тобто в цьому світі, хто обробляє чесноту, не слід обертатися назад, а слід простягатися вперед, як і в іншому місці сказано: “хто поклав руку свою на рало і озирається назад, той не благонадійний для Царства Божого” (Лк. 9:62).

Лк. 17:32. Згадуйте жінку Лотову.

Господь подає як приклад дружину Лотову. Вона, обернувшись назад, стала соляним стовпом (Бут. 19:26), тобто, не віддалившись від злості, залишилася при її солоності, зробившись абсолютно злою, і, загрузнувши і залишившись у злі, становить пам’ятник поразки, якої вона зазнала.

Лк. 17:33. Хто почне зберігати душу свою, той погубить її; а хто погубить її, той оживить її.

Потім Господь додає те, що стосується також вищесказаного: “Хто стане зберігати душу свою, той погубить її”. Ніхто, – каже, – у гоніння антихриста не намагайся зберігати свою душу, бо такий занапастить її. А хто віддасть себе на смерть і взагалі на лиха, той врятується, не схиляючись перед мучителем із любові до життя. Вище Господь сказав, що той, хто стоїть на висоті чесноти, не повинен сходити з неї за життєвими предметами, не повинен захоплюватися ні придбанням, ні майном і через них слабшати в боротьбі. Так само й тепер, простягаючись далі, каже: і що Я кажу, не сходи за посудинами? Ні, не полишай чесноти і через зовнішні блага, ні навіть через саме збереження душі не наважуйся схилитися перед спокусником і гонителем.

Євангеліст Матвій (Мф. 24) каже, що все це Господь сказав про полон Єрусалима, натякаючи на облогу від ворогів і на те, що під час навали римлян треба тікати від них не озираючись: тим, хто перебуває на покрівлі, не треба сходити в дім, щоб узяти що-небудь із мирського, а слід негайно тікати, бо тут не час спокою, щоб збирати посудину; так само, тим, хто перебуває в полі, не треба повертатися додому, а навіть і тим, хто буде вдома, треба тікати. Нічого втім немає дивного, якщо це збулося під час узяття Ієрусалима і знову збудеться в пришестя антихриста, особливо ж, якщо перед самим часом кінця (світу) має бути нестерпно важка скорбота.

Лк. 17:34. Кажу вам: в ту ніч будуть двоє на одній постелі: один візьметься, а другий залишиться;

І звідси ми навчаємося того, що пришестя Господа настане несподівано і раптово. Бо сказання, що “двоє… будуть… на одній постелі”, показує безтурботність людей. Так само й мелення позначає несподіваність пришестя. Навчаємося ще й того, що пришестя настане вночі. Отже, Господь каже, що і з багатих, що спочивають на постелі, одні спасуться, а інші ні. Колись Господь говорив, що багаті насилу спасаються (Мф. 19:23-24). Тепер Він показує, що не всі багаті гинуть, не всі бідні рятуються, але і з багатих один візьметься і буде піднесений “назустріч Господу” (1Сол. 4:17), як легкий духом і небесний, а інший залишиться внизу, як засуджений.

Лк. 17:35. дві будуть молоти разом: одна візьметься, а друга залишиться;

Лк. 17:36. двоє будуть на полі: один візьметься, а другий залишиться.

Подібним чином і з бідних, які означені такими, що мелють, один врятується, а інший ні. Бо не всі бідні праведні: деякі з них бувають злодії і підрізають гаманці. Молоттям вказується на нелегкість життя бідних.

Лк. 17:37. На це сказали Йому: де, Господи? Він же сказав їм: де труп, там зберуться й орли.

Коли учні запитали Господа, куди взяті будуть ці, Він відповів: “де труп, там… і орли”; тобто, де Син Людський, там усі святі, легкі й такі, що високо летять, тоді як грішники важкі й тому залишаються внизу. Як тоді, коли лежить мертве тіло, всі м’ясоїдні птахи злітаються до нього, так і тоді, коли з’явиться з небес Син Людський, померлий за нас і всунутий у труп, зберуться всі святі й найвіддаленіші Ангели. Бо з ними прийде Він у славі Отця і в невимовному сяйві. Хоча Він назвав цей час вночі, але Він назвав його так тому, що він несподіваний і що грішників тоді обійме темрява. Але праведникам світло засяє, та й самі вони засяють, як сонце (Мф. 13:43).

Глава вісімнадцята

Лк. 18:1. Сказав також їм і притчу про те, що треба завжди молитися і не сумувати,

Оскільки Господь згадав про скорботи й небезпеки, то пропонує і ліки від них. Ліки це є молитва, і не просто молитва, але молитва постійна і посилена.

Лк. 18:2. кажучи: в одному місті був суддя, який Бога не боявся і людей не соромився.

Лк. 18:3. В тому ж місті була одна вдова, і вона, приходячи до нього, говорила: захисти мене від суперника мого.

Лк. 18:4. Але він довгий час не хотів. А потім сказав сам у собі: хоч я і Бога не боюся і людей не соромлюсь,

Лк. 18:5. але як ця вдова не дає мені спокою, захищу її, щоб вона не приходила більше докучати мені.

Усе це, – каже, – має трапитися з людьми того часу, але проти цього велику допомогу подає молитва, яку ми повинні постійно і з терпінням творити, уявляючи собі те, як надокучливість вдови прихилила несправедливого суддю. Бо якщо його, сповненого всякої злоби, який не соромився ні Бога, ні людей, постійне прохання пом’якшило, то тим паче, чи не схилимо ми на милість Отця щедрот Бога, хоча Він у цей час і зволікає? Дивись, не соромитися людей – ознака великої злоби. Бо багато хто Бога не боїться, а хіба тільки людей соромляться, і тому менше грішать. Але хто перестав і людей соромитися, у тому вже верх злоби. Тому й Господь після поставив: “і людей не соромився”, кажучи ніби так: суддя і Бога не боявся, і що кажу, Бога не боявся? – він виявляв ще більшу злість, бо і людей не соромився.

Лк. 18:6. І сказав Господь: чуєте, що каже суддя неправедний?

Лк. 18:7. Хіба Бог не захистить вибранців Своїх, що взивають до Нього день і ніч, хоч і не спішить захищати їх?

Лк. 18:8. кажу вам, що захистить їх скоро.

Притча ця навчає нас, як ми багато разів говорили, того, щоб ми не сумували в молитвах, подібно до того, як і в іншому місці сказано: хто з вас, маючи друга, відішле його, коли він прийде і постукає вночі? Бо якщо не через щось інше, то через невідступність його відчинить йому (Лк. 11:5,8). І ще: “Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить у неї хліба” та інше? (Мф. 7:9). Усім цим Господь навіює нам постійну вправу в молитвах.

Деякі намагалися якомога докладніше викласти цю притчу і наважувалися застосовувати її до дійсності. Вдова, – говорили вони, – є душа, яка відкинула колишнього свого чоловіка, тобто диявола, який тому став суперником, що постійно нападає на неї. Вона приходить до Бога, Судді неправди, який, тобто, засуджує неправду. Цей Суддя Бога не боїться, бо Він єдиний тільки Бог, і не має іншого, якого міг би боятися, і людей не соромиться, бо “Бог не дивиться на лице людини” (Гал. 2:6). Над цією вдовою, над душею, яка постійно просить у Бога захисту від суперника її – диявола, Бог вмилостивляється, бо надокучливість її перемагає Його.

Таке розуміння, кому завгодно, нехай приймає. Воно передається для того тільки, щоб не залишилося невідомим. Тільки Господь навчає нас цієї необхідності молитися і показує, що якщо цей суддя, беззаконний і повний усякої злості, зглянувся через безперестанне прохання, то тим паче Бог, начальник усякої правди, незабаром подасть захист, хоча Він довго терпить і, мабуть, не слухає тих, хто просить Його день і ніч. Навчивши нас цього і показавши нам, що під час кінця світу потрібно користуватися молитвою проти небезпек, які мають тоді трапитися, Господь додає:

Але Син Людський, коли прийде, чи знайде віру на землі?

питальною промовою показуючи, що мало знайдеться тоді віруючих. Бо син беззаконня матиме тоді таку силу, що спокусив би й обраних, якби можна було (Мф. 24:24). Про те, що трапляється рідко, Господь зазвичай вживає питальний спосіб мови. Наприклад: “хто вірний і мудрий домоправитель” (Лк. 12:42). І тут, позначаючи те ж саме, а саме: що тих, хто зберігає віру в Бога і довіру один до одного, тоді буде дуже мало, Господь вжив згадане запитання.

Переконуючи до молитви, Господь справедливо додав слово про віру, оскільки віра становить початок і підставу всякої молитви. Бо марно буде людина молитися, якщо вона не вірить, що отримає прохане на користь (Як. 1:6-7). Тому Господь, навчаючи молитися, згадав і про віру, прикрито даючи знати, що небагатьом тоді можна буде молитися, оскільки і віра тоді знайдеться не в багатьох. Отже, Господь, прийшовши на хмарах, не знайде віри на землі, за винятком хіба небагатьох. Але Він породить тоді віру. Бо, хоч мимоволі, всі сповідують, що “Іісус Христос Господь… на славу Бога Отця” (Флп. 2:11), і якщо треба назвати це вірою, а не необхідністю, з невірних не залишиться нікого, хто б не повірив, що Спаситель один тільки той, на кого він колись зловмисно наговорював.

Лк. 18:9. Сказав також і до деяких, які були упевнені в собі, що вони праведні, а інших принижували, таку притчу:

Лк. 18:10. два чоловіки прийшли до храму помолитися: один фарисей, а другий митар.

Господь не перестає винищувати пристрасть зарозумілості найсильнішими доводами. Оскільки вона більше за всі пристрасті бентежить уми людей, остільки Господь і вчить про неї часто і багато. Так і тепер Він лікує найгірший вид її. Бо багато галузей самолюбства. Від нього народжуються: зарозумілість, вихваляння, марнославство і найзгубніша з усіх гординя. Гординя є відкидання Бога. Бо коли хто досконалості приписує не Богові, а собі, той що інше робить, як не заперечує Бога і повстає проти Нього? Цю-то богопротивну пристрасть, проти якої Господь озброюється, як ворог проти ворога, Господь обіцяє вилікувати цією притчею. Бо Він промовляє її до тих, котрі впевнені були в собі й не приписували всього Богові, а тому й інших принижували, і показує, що праведність, хоч би вона заслуговувала на здивування в інших відношеннях і наближала людину до Самого Бога, але якщо припуститься до себе гордовитості, скидає людину на найнижчий ступінь і уподібнює її до демона, котрий інколи приймає на себе вигляд рівного Богові.

Лк. 18:11. Фарисей, ставши, молився сам у собі так: Боже! дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники, або як цей митар:

Лк. 18:12. пощуся двічі на тиждень, даю десяту частину з усього, що придбаю.

Початкові слова фарисея схожі на слова людини вдячної, бо він каже: дякую Тобі, Боже! Але наступна його промова сповнена рішучого божевілля. Бо він не сказав: дякую Тобі, що Ти віддалив мене від неправди, від грабіжництва, але як? – що я не такий “є”. Досконалість приписав собі і власній своїй силі. А засуджувати інших, як це властиво людині, яка знає, що все, що не є, вона має від Бога? Бо якби він був упевнений, що він по благодаті має чужі блага, то, без сумніву, не став би принижувати інших, уявляючи собі в умі, що і він, по відношенню до власної його сили, так само голий, а по милості наділений даром. Тому фарисей, як такий, що приписує досконалі справи власній силі, зарозумілий, а звідси дійшов і до засудження інших. Господь позначає зарозумілість і відсутність смиренномудрості у фарисея і словом: “став”. Бо у смиренномудрого і вигляд смиренномудрий, а фарисей і в зовнішній поведінці виявляв марнославство. Щоправда, і про митаря сказано: “стоячи”, але дивись, що далі додано: “не смів навіть звести очей на небо”. Тому стояння його було разом і схилянням, а у фарисея і очі, і серце піднімалися до неба.

Подивися і на порядок, який представляється в молитві фарисея. Спочатку він сказав, який він не є, а потім перерахував і те, який він є. Сказавши, “я не такий-то, як інші люди”, він виставляє і різні чесноти: “пощуся двічі на тиждень, даю десяту частину від усього, що придбаю”. Бо треба не тільки ухилятися від зла, а й творити добро (Пс. 33:15). І насамперед треба віддалитися від зла, а потім приступити до чеснот, подібно до того, як бажаючи з каламутного джерела почерпнути чистої води, ти маєш насамперед вичистити бруд, а потім уже можеш черпати чисту воду. Зауваж і те, що фарисей не сказав в однині: я не грабіжник, не перелюбник, як інші. Він не дозволив навіть просто на словах докласти ганьблене ім’я тільки до своєї особи, але вжив ці назви у множині, про інших. Сказавши, я не такий, як інші, він протиставив цьому: “пощусь двічі на тиждень”, тобто два дні на тиждень. Промова фарисея могла мати глибокий сенс. Всупереч пристрасті перелюбу він хвалиться постом. Бо похіть народжується від чуттєвого пересичення. Так він, пригнічуючи тіло постом, був дуже далекий від подібних пристрастей. А фарисеї справді постили в другий день тижня і в п’ятий. Назві грабіжників і кривдників фарисей протиставив те, що він дає десяту частину від усього, що набуває. Грабіжництво, – каже він, – і нанесення образ стільки мені противні, що я віддаю навіть моє власне. На думку декого, Закон заповідає взагалі і назавжди десятину, а ті, хто глибше досліджують його, знаходять, що він наказує троякого роду десятину. Про це докладно дізнаєшся з Повторення Закону (Повт. 12, Повт. 14), якщо докладеш увагу. Так поводився фарисей.

Лк. 18:13. А митар, стоячи віддаля, не смів і очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже! будь милостивий до мене, грішника!

А митар поводився зовсім навпаки. Він став далеко і дуже був далекий від фарисея не тільки за відстанню місця, а й за одягом, за словами і за розтрощенням серця. Він соромився підняти очі свої до неба, вважаючи їх негідними споглядання гірських предметів, оскільки вони любили дивитися на блага земні й користуватися ними. Він “бив себе в груди”, немовби вражаючи серце за лукаві поради і пробуджуючи його від сну до свідомості, і нічого іншого не говорив, крім цього: “Боже! будь милостивий до мене грішника”. За все це митар “пішов… більш… оправданим”, ніж фарисей. Бо нечистий перед Господом усякий високосердий, і “з насмішників Він насміхається, а покірливим милість дає” (Притч. 3:34).

Лк. 18:14. Кажу вам, що цей пішов до дому свого оправданий більше, ніж той: бо всякий, хто підносить сам себе, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться.

Інший, можливо, здивується, чому фарисей, хоча небагато слів сказав із зарозумілістю, але ж засуджений, а Йов і дуже багато висловив про себе великого (Йов. 29:7-25), але ж отримав вінець? Це тому, що фарисей став марнословити на похвалу собі, тоді як ніхто не змушував його, і засуджував інших, коли не спонукала до цього ніяка користь. А Йов змушений був обчислювати свої досконалості тим, що його соромили друзі, налягали на нього важче за саме нещастя, говорили, що він страждає за гріхи, і обчислював свої добрі справи для слави Божої і для того, щоб люди не слабшали на шляху чесноти. Бо якби люди дійшли до переконання, що справи, які творив Йов, були грішними, і він страждає за них, то вони стали б віддалятися від вчинення цих справ, і в такий спосіб замість чужолюбних стали б негостинними, замість милостивих і правдивих – немилосердними й кривдниками. Бо такими були справи Йова. Отже, Йов обчислює свої добрі справи для того, щоб багато хто не зазнав шкоди. Такі були причини для Йова. Не говоримо вже про те, що в самих словах його, мабуть, велемовних, просвічує досконала смиренномудрість. Бо “коли б я був той, як за місяців давніх, як за днів тих, коли боронив мене Бог” (Йов. 29:2). Бачиш, він усе покладає на Бога і не засуджує інших, але скоріше сам терпить осуд від друзів. А на фарисея, який все до себе, а не до Бога, і без потреби засуджує інших, справедливо наводиться осуд. Бо кожен, хто “підносить сам себе”, принизиться, будучи засуджений Богом, “а той, хто принижує себе, піднесеться”, будучи виправданий Богом. Так і сказано: “Пригадай ти Мені і судімося разом, розкажи ти Мені, щоб тобі оправдатись!” (Іс. 43:26).

Лк. 18:15. Приносили ж до Нього і дітей, щоб Він доторкнувся до них; а учні, бачачи те, боронили їм.

Приклад дітей також веде до смиренномудрості. Господь цим навчає бути смиренними, приймати всіх і нікого не зневажати. Учні вважали негідним Такого Вчителя – приносити до Нього дітей. А Він показує їм, що потрібно бути такими смиренними, щоб не цуратися і найменших.

Лк. 18:16. Але Іісус, покликавши їх, сказав: пустіть дітей приходити до Мене і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже.

Таким чином, не відкинувши немовлят, але із задоволенням прийнявши їх, Господь “ділом” вчить смиренномудрості. Вчить Він і “словом”, кажучи, що “таких є Царство Боже”, котрі мають дитячу натуру.

Лк. 18:17. Істинно кажу вам: хто не прийме Царства Божого, як дитя, той не ввійде в нього.

Дитя не звеличується, нікого не принижує, незлобиве, нехитре, ні в щасті не гордитися, ні в скорботі не принижується, але завжди абсолютно просте. Тому, хто живе смиренно і незлобиво, і хто приймає Царство Боже як дитя, тобто без підступності та цікавості, але з вірою, той приємний перед Богом. Бо хто надмірно цікавиться і завжди запитує: як це? – той загине зі своєю невір’ям і не ввійде в Царство, якого не хотів прийняти в простоті, без цікавості та зі смиренням. Тому всі апостоли і всі, хто в простоті серця увірував у Христа, можуть бути названі дітьми, як і Сам Господь назвав апостолів: “діти! чи є у вас яка їжа?” (Ін. 21:5). А мудреці язичницькі, що дошукуються премудрості в такому таїнстві, яким є Царство Боже, і не бажають прийняти його без розрахунку, справедливо відторгнені від цього Царства. Господь не сказав: “цих” є Царство, але “таких”, тобто тих, хто добровільно придбав собі незлобивість і смиренномудрість, які діти мають за природою. Отже, все церковне, що становить Царство Боже, прийматимемо без цікавості, з вірою і смиренням. Бо цікавість властива зарозумілості та самозакоханості.

Лк. 18:18. І запитав Його один з начальників: Учителю благий! що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?

Чоловік цей, на думку декого, був якийсь злий хитрун і шукав, як би вловити Іісуса в словах. Але вірогідніше те, що він був сріблолюбець, оскільки і Христос викрив його саме таким. Та й євангеліст Марк каже, що хтось, підбігши і впавши на коліна, запитав Іісуса, і, “поглянувши на нього,… Іісус… полюбив його” (Мк. 10:17,21). Отже, чоловік цей був любостяжательний. До Іісуса приходить він із бажанням дізнатися про вічне життя. Можливо, і в цьому випадку він керувався пристрастю до надбання. Бо ніхто так не бажає довгого життя, як людина корислива. Отже, він думав, що Іісус вкаже йому спосіб, за яким він буде вічно жити, володіти майном і таким чином насолоджуватися. Але коли Господь сказав, що засіб до досягнення життя вічного є нестяжательність, то він, наче докоряючи собі за запитання і Іісусу за відповідь, відійшов. Бо він потребував вічного життя, бо мав багатства на багато років. А коли він повинен відмовитися від майна і жити, мабуть, у бідності, то що йому за потреба у вічному житті?

Лк. 18:19. Іісус сказав йому: що ти називаєш Мене благим? ніхто не благий, як тільки один Бог;

Приходить він до Господа, як просто до людини і вчителя. Тому Господь, щоб показати, що до Нього не треба приходити як просто до людини, сказав: “ніхто не благий, як тільки один Бог”. Ти, – каже, – назвав Мене “благим”, до чого ж ще додав: “учитель”? Здається, ти приймаєш Мене за одного з багатьох. Якщо ж так, то Я не благий: бо з людей власне ніхто не благий; благий тільки один Бог. Тому, якщо хочеш називати Мене благим, називай Мене благим як Бога, а не приходь до Мене, як просто до людини. Якщо ж ти вважаєш Мене одним зі звичайних людей, то не називай Мене благим. Бо один тільки Бог воістину благий, є джерелом благості і початком самоблагостині. А ми, люди, якщо й буваємо добрі, то не самі по собі, але за участю в Його благості, маємо доброту змішану і здатну схилятися на зло.

Лк. 18:20. знаєш заповіді: не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, шануй батька твого і матір твою.

Закон забороняє насамперед те, у що ми зручніше впадаємо, потім уже й те, у що впадають небагато і нечасто: наприклад, перелюбство, оскільки воно є вогонь із зовнішньої і внутрішньої сторони, убивство, оскільки гнів є великий звір; а крадіжка менш важлива, і в неправдиве свідчення можна нечасто впадати. Тому перші злочини забороняються перш за все, тому що ми легко впадаємо в них, хоча в інших відношеннях вони і більш тяжкі. А ці, тобто крадіжка і лжесвідчення, Закон ставить на друге місце, тому що вони відбуваються не часто і менш важливі. Слідом за цими злочинами Закон поставив гріх проти батьків. Бо хоча гріх цей і важкий, але не часто трапляється, бо не часто і не багато, але рідко і мало виявляється таких звіроподібних людей, щоб зважилися ображати батьків.

Лк. 18:21. Він же сказав: усе це я зберіг з юності моєї.

Лк. 18:22. Почувши це, Іісус сказав йому: ще одного не вистачає тобі: все, що маєш, продай і роздай убогим, і матимеш скарб на небесах, і приходь та іди слідом за Мною.

Коли юнак сказав, що він зберіг усе це від юності, то Господь пропонує йому верх усього, нестяжательність. Дивись, Закони наказують істинно християнський спосіб життя. “Все, – каже, – що маєш, продай”. Бо, якщо що-небудь залишиться, ти, значить, раб того. І “роздай” не родичам багатим, а “убогим”. На мою думку, і слово “роздай” виражає ту думку, що марнувати майно потрібно з міркуванням, а не абияк. Оскільки ж при нестяжательності людина повинна мати і всі інші чесноти, остільки Господь сказав: “і йди за Мною”, тобто і в усіх інших відношеннях будь Моїм учнем, завжди йди за Мною, а не так, щоб сьогодні слідувати, а завтра ні.

Лк. 18:23. Але він, почувши це, засмутився, бо був дуже багатий.

Як корисливому, начальнику Господь обіцяв скарб на небесах, однак же, він не послухав, бо був рабом своїх скарбів, тому й “засмутився”, почувши, що Господь навіює йому позбавлення майна, тоді як він для того й вічного життя бажав, щоб за великої кількості багатства йому й жити вічно. Скорбота начальника показує, що він був людиною добромисною, а не злим хитруном. Бо з фарисеїв ніхто ніколи не засмучувався, а скоріше вони озлоблялися. Не невідомо мені, що великий світильник всесвіту Златоуст приймав, що юнак цей бажав істинного вічного життя і любив його, але одержимий був сильною пристрастю, грошолюбством, проте ж не недоречна і запропонована тепер думка, що він бажав вічного життя, як людина жадібна.

Лк. 18:24. Іісус же, побачивши, що він засмутився, сказав: як важко тим, що мають багатство, увійти в Царство Боже!

Після того, як багатій, почувши про зречення від багатства, засмутився, Господь дивовижною подобою пояснює, “як важко тим, хто має багатство, увійти в Царство Боже”. Не сказав Він, що їм (багатим) неможливо увійти, але “важко”. Бо таким не неможливо спастися. Роздавши багатство, вони можуть отримати небесні блага. Але зробити перше нелегко, бо багатство зв’язує міцніше за клей, і тому, ким воно взяло гору, важко відмовитися від нього. Нижче Господь пояснює, як це буває неможливо.

Лк. 18:25. бо легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже.

Верблюду пройти крізь вушка голки рішуче неможливо, чи будеш розуміти під верблюдом саму тварину, чи якийсь корабельний товстий канат. Якщо ж зручніше верблюдові поміститися у вуха голки, ніж багатому врятуватися, а перше неможливо, то тим більше неможливо врятуватися багатому. Що ж потрібно сказати? Насамперед те, що багатому дійсно неможливо врятуватися. Не кажи мені, мабуть, що такий-то, будучи багатим, роздав, що в нього було, і врятувався. Бо він врятувався не в багатстві, але коли став бідним, або врятувався як домоправитель, але не як багатий. А інша справа домоправитель, інша багач. Багач зберігає багатство для себе, а домоправителю ввірено багатство для інших. Тому й той, на якого вказуєш, якщо врятувався, то врятувався не з багатством, але, як ми сказали, або тим, що відмовився від усього, що він мав, або добре розпоряджався майном, як домоправитель. Потім зауваж і те, що багатому неможливо врятуватися, а тому, хто має багатство, важко. Господь ніби так говорить: хто одержимий багатством, хто перебуває в нього в рабстві й підданстві, той не врятується; а хто має багатство і тримає його у своїй владі, а не сам у нього перебуває під владою, тому важко врятуватися через неміч людську. Бо неможливо не зловживати тим, що ми маємо. Оскільки, доки ми маємо багатство, диявол намагається вловити нас, щоб ми вживали його всупереч правилам і закону домоправління, – і важко буває уникнути його тенет. Тому бідність добра справа, і вона майже неспокуслива.

Лк. 18:26. Ті, що чули, сказали: то хто ж може спастися?

Лк. 18:27. Він же сказав: неможливе людям, можливе Богові.

Хто має людський образ думок, тобто захоплюється особистим і пристрасний до земного, тому, як сказано, врятуватися неможливо, а для Бога це можливо; тобто, коли хто матиме радником своїм Бога й у вчителі собі візьме виправдання Божі та заповіді про злидні й буде закликати Його на допомогу, тому можливо буде врятуватися. Бо наша справа бажати добра, а здійснювати його – справа Божа. І інакше: якщо ми, піднявшись над усякою людською малодушністю щодо багатства, забажаємо навіть друзів придбати собі неправедним багатством, то ми врятуємося і проведемось ними у вічні обителі. Бо краще, якщо ми відмовимося від усього або, якщо не відмовимося від усього, принаймні зробимо бідних співучасниками, і тоді неможливе стане можливим. Хоча, не відмовившись від усього, не можна врятуватися, але з людинолюбства Божого можливо буває врятуватися і в тому разі, якщо кілька частин приділити на дійсну користь.

Лк. 18:28. Петро ж сказав: ось, ми покинули все і пішли за Тобою.

Лк. 18:29. Він сказав їм: істинно говорю вам: нема нікого, хто б покинув дім, або батьків, або братів, або сестер, або жінку, або дітей заради Царства Божого,

Лк. 18:30. і не одержав би значно більше в цей час, і у віці майбутньому життя вічне.

При цьому Петро запитує: “ось, ми покинули все” і запитує не для себе тільки, але для втіхи всіх бідних. Щоб не одні багаті мали благі надії отримати багато, як такі, що відмовилися від багато чого, а бідні не мали надії, як такі, що відмовилися від малого і тому малу нагороду заслужили, для цього Петро питає і чує у відповідь, що і в теперішньому, і в майбутньому віці отримає відплату всякий, хто б не знехтував заради Бога своїм майном, хоч би воно було й мале. Ти не на те дивись, що воно мале, але що це мале містило в собі всі засоби людини до життя, і що, як ти сподівався на багато і велике, так він цим небагатьом і малим сподівався підтримати своє життя. Не кажу вже про те, що той, хто має мале, має велику до нього прихильність. Це видно на батьках. Маючи одне дитя, вони виявляють до нього більшу прихильність, ніж тоді, коли в них дітей буває більше. Так і бідний, маючи один дім і одне поле, сильніше їх любить, ніж ти – багато. Якщо й не так, а в обох рівномірна прихильність, то так само гідне і зречення. Тому і в теперішньому столітті вони отримують у багато разів більшу відплату, подібно як ці самі апостоли. Бо кожен із них, полишивши хатину, нині має блискучі храми, поля, парафії, багато дружин, прив’язаних до них палкістю і вірою, і взагалі все інше. Та й у майбутньому віці отримають вони не безліч подібних полів і тілесних нагород, але вічне життя.

Лк. 18:31. Відкликавши дванадцять учнів Своїх, сказав їм: ось, ми йдемо до Ієрусалима, і збудеться все, написане пророками про Сина Людського,

Лк. 18:32. бо видадуть Його язичникам, і познущаються над Ним, і скривдять Його, і обплюють Його,

Лк. 18:33. і будуть бити, і уб’ють Його; і на третій день воскресне.

Господь пророкує учням про страждання Свої для двох цілей. По-перше, щоб показати, що Він буде розіп’ятий не проти волі і не як проста людина, яка не знає своєї смерті, але що Він знає про неї заздалегідь і зазнає її добровільно. Оскільки, якби Він не бажав постраждати, то, як той, хто передбачає, ухилився б від цього. Бо проти волі потрапляти в чужі руки властиво тим, хто не знає про те наперед. По-друге, щоб переконати їх легко переносити майбутні обставини, як такі, що відомі їм заздалегідь і які трапилися з ними не раптово. Якщо ж, Господи, на Тобі має здійснитися давно передвіщене пророками, то навіщо Ти сходиш до Ієрусалиму? За тим самим, щоб Мені здійснити спасіння. Отже, Він іде добровільно.

Лк. 18:34. Але вони нічого з цього не зрозуміли; і були слова ці приховані для них, і вони не розуміли сказаного.

Втім для цього Він говорив, а учні не розуміли тоді нічого. Бо “слова ці були для них приховані”, особливо слова про Воскресіння. І інших слів вони не розуміли, наприклад, про те, що зрадять Його язичникам; але слів про воскресіння рішуче не розуміли, тому що вони не були у вжитку. Та й не всі юдейські вірили навіть і в загальне воскресіння, як це видно на саддукеях (Мф. 22:23). Можливо, ти скажеш: якщо учні не розуміли, то навіщо ж, нарешті, Господь говорив їм про це наперед? Яка користь для їхньої розради під час хресних страждань, коли вони не розуміли сказаного? За те чимала користь була тоді, коли вони згодом згадували, що збулося саме те, чого вони не зрозуміли, коли передбачав їм Господь. Це видно з багато чого, особливо ж зі слів Іоанна: “Учні Його спершу не зрозуміли цього, але коли прославився Іісус, тоді згадали, що так було про Нього написано” (Ін. 12:16)… І Утішитель, нагадавши їм усе, вклав їм найдостовірніше свідоцтво про Христа. А про те, як поховання було триденне, досить сказано в тлумаченні на інших євангелістів (див. гл. 12).

Лк. 18:35.Коли ж підходив Він до Ієрихону, один сліпий сидів край дороги і просив милостині,

Лк. 18:36. і, почувши, що мимо нього проходить народ, запитав: що це таке?

Лк. 18:37. Йому сказали, що Іісус Назарянин йде.

Лк. 18:38. Тоді він закричав: Іісусе, Сину Давидів! помилуй мене.

Під час шляху Господь звершує чудо над сліпим, щоб і проходження Його не було вченням даремним для нас і для учнів Христових, щоб ми в усьому, завжди і скрізь приносили користь, а пустого в нас не було б нічого. Сліпий вірив, що Він (Іісус) є очікуваний Христос (бо, імовірно, як вихований серед юдеїв, він знав, що Христос від насіння Давидова), і кричав голосним голосом: “Сину Давидівовому! помилуй мене”. І словами “помилуй мене” висловлював, що він має про Нього якесь божественне поняття, а не вважає просто людиною.

Лк. 18:39. І ті, що йшли попереду, примушували його замовкнути; а він ще голосніше кричав: Сину Давидів! помилуй мене.

Здивуйся, мабуть, і наполегливості його сповідування, як він, незважаючи на те, що багато хто вгамовував його, не мовчав, а ще гучніше кричав; бо палкість зсередини рухала ним.

Лк. 18:40. Іісус, зупинившись, звелів привести його до Себе; і коли той підійшов до Нього, спитав його:

Лк. 18:41. чого ти хочеш від Мене? Він сказав: Господи! щоб мені прозріти.

Тому й Іісус підкликає його до Себе, як воістину гідного наблизитися до Нього, і запитує його: “Чого ти хочеш від Мене?” Запитує не тому, нібито не знає, але щоб тим, хто тут перебуває, не здалося, що той просить про те, а Він подає інше: той, наприклад, просить грошей, а Він, бажаючи показати Себе, зцілює сліпоту. Бо заздрість може обмовляти і таким божевільним чином. Тому Господь запитав, і коли відкрив, що він бажає прозріти, прозріння йому і дає.

Лк. 18:42. Іісус сказав йому: прозри! віра твоя спасла тебе.

Дивись і на відсутність гордості. “Віра твоя, – каже, – спасла тебе”, оскільки ти увірував, що Я є Син Давидів Христос, якого я проповідую, і висловив таку палкість, що не мовчав, незважаючи на заборону. Із цього ми навчаємося того, що коли ми просимо з вірою, то не так буває, що ми просимо цього, а Господь подає інше, але саме те саме. Якщо ж ми просимо цього, а отримуємо інше, то явний знак, що ми просимо не доброго і не з вірою. “Просите, і не отримуєте, тому що просите не на добро” (Як. 4:3). Примічай і владу: “прозри”. Хто з пророків зціляв так, тобто з такою владою? Звідси і голос, що походить від істинного Світла (Ін. 1:9), став світлом для хворого.

Лк. 18:43. І він умить прозрів і пішов за Ним, славлячи Бога; і весь народ, бачивши це, воздав хвалу Богові.

Зауваж і вдячність зціленого. Бо він пішов за Іісусом, “славлячи Бога” й інших спонукаючи до прославлення Його.

Глава дев’ятнадцята

Лк. 19:1. Потім Іісус увійшов у Ієрихон і проходив через нього.

Лк. 19:2.   І ось, один, на ім’я Закхей, начальник митарів і чоловік багатий,

Лк. 19:3.   бажав бачити Іісуса, хто Він, але не міг за народом, бо був малий на зріст;

Лк. 19:4.   і, забігши наперед, виліз на смоковницю, щоб побачити Його, бо Він мав проходити мимо неї.

Лк. 19:5.   Коли Іісус прийшов на те місце, глянувши, побачив його і сказав йому: Закхею! злізь скоріше, бо сьогодні Мені треба бути в тебе в домі.

Господь викрадає найміцніші посудини в диявола і руйнує його міста. Бо дивись, як Він не тільки митарів зробив Своїми учнями, а й старшого між митарями Закхея полонить на спасіння. А що митар істота низька, а старший між митарями, як той, хто керує злістю, ще більш мерзенний, у тому ніхто не сумнівається. Бо засоби до життя митарі здобувають не інакше, як від сліз бідних. Однак цей старший між митарями не залишається в презирстві, але надає гостинність і на відплату отримує спасіння. Бо коли він забажав побачити Іісуса і для цього виліз на смоковницю, Господь вбачає його перш, ніж він сам побачив Його. Так Бог скрізь випереджає нас, щойно побачить нашу готовність.

Лк. 19:6.   І він швидко зліз і прийняв Його з радістю.

Лк. 19:7.   І всі, бачивши те, почали нарікати, що Він зайшов гостити до грішного чоловіка;

Іісус, побачивши його, наказує йому скоріше злізти, бо Він має бути в домі його. Закхей не забарився, бо не треба ухилятися, коли велить що-небудь Христос, але зліз і “прийняв… з радістю,” хоча багато хто нарікав. Подивимося ж, які він приносить плоди з нагоди відвідин Христових.

Лк. 19:8.   Закхей же, вставши, сказав Господу: Господи! половину майна мого я віддам убогим, і, якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо.

“Половину майна мого,… Господи, – каже він, – віддам убогим”. Чи бачиш палкість? Він почав сіяти без пощади і віддав не що-небудь мале, але все життєве. Бо й те саме, що він притримав, притримував для того, щоб мати можливість віддати скривдженим. Цим навчає і нас, що немає жодної користі, якщо хто, маючи багатство неправедне, милує інших, а скривджених залишає без уваги. Дивись, як він і в цьому випадку чинить. “Якщо кого скривдив чим”, він повертає “вчетверо”, цим самим винагороджуючи збиток, заподіяний скривдженому. Бо справжня милість не просто збиток повертає, а й із додаванням, згідно із Законом. Бо Закон змушував того, хто вкрав, сплатити вчетверо (Вих. 22:1). Якщо навіть до точності розглянемо, то побачимо, що в нього рішуче нічого не залишилося з майна. Бо половину майна він дає убогим, і в нього залишилася тільки половина. З цієї половини, що залишилася, він знову повертає вчетверо тим, кого він образив. Тому, якщо життя цього старійшини митарів складалося з неправд, а він за все, що придбав неправдою, повертає вчетверо, то дивись, як він усього позбувся. У цьому відношенні він виявляється мудрішим над Законом, учнем Євангелія, тому що він полюбив ближнього більше, ніж себе, і це не в обіцянці тільки, а й насправді. Бо не сказав: віддам половину, поверну вчетверо, але: ось я “даю”, “повертаю”. Він знає настанову Соломона: “Не кажи….: “Іди, і знову прийди, а взавтра я дам” (Притч. 3:28).

Лк. 19:9.   Іісус сказав йому: нині прийшло спасіння дому цьому, бо і він син Авраамів,

Христос благовістить йому спасіння. Нині, – каже, – ти даєш, нині тобі спасіння. Бо словами “дому цьому”, без сумніву, вказує на Закхея, який отримує спасіння. Під домом мається на увазі Закхей, бо бездушну будівлю Господь не назвав би сином Авраамовим, а, вочевидь, назвав би так одухотвореного господаря будинку. Назвав його сином Авраамовим, можливо, тому, що він увірував і виправдався вірою, а можливо, і тому, що великодушно знехтував багатством і полюбив бідних, як цей патріарх. Зауваж: Господь назвав Закхея сином Авраамовим тепер, коли побачив у ньому схожість у способі життя. Не сказав Він: бо і цей син Авраамів був, але нині є. Бо раніше, будучи старійшиною митарів і збирачем податей, а з праведником не маючи жодної схожості, він не був сином його.

Лк. 19:10.   бо Син Людський прийшов знайти і спасти загибле.

Оскільки ж дехто нарікав на те, що Господь пішов у дім до грішного чоловіка, то, щоб затулити їм вуста, Він каже: “Син Людський прийшов знайти і спасти загибле”. Такий буквальний зміст.

Але зручно можна пояснювати це й інакше, на користь моральності. Усякий, хто старший за багатьох у злобі, малий духовним ростом, бо плоть і дух протилежні між собою, і тому не може побачити Іісуса за народом; тобто, бентежимий пристрастями і життєвими справами, не може бачити Іісуса чинного, того, хто діє, рухається і ходить. Бо такий не відчуває жодної дії, пристойної християнину. А ходіння Іісуса те й означає, коли Христос щось діє в нас. Така людина, яка ніколи не бачила Іісуса, що ходить, і не відчула жодної дії, пристойної Христові, часто від каяття приходить до тями й вилазить на смоковницю, тобто зневажає й зневажає кожну насолоду й приємність, що позначаються смоковницею, і в такий спосіб, піднявшись над собою та покладаючи сходження в серці, вгледіває Іісуса, і сама вгледіває Його. Тоді Господь каже йому: “злізь скоріше”, тобто через покаяння ти прийшов на вище життя, зійди ж через смиренність униз, щоб зарозумілість не обдурила тебе. Смирися швидше, бо якщо ти смиришся, то “Мені… треба… бути в тебе в домі”. Мені, – каже, – необхідно бути в домі смиренного. Бо “І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом” (Іс. 66:2). Така людина половину майна віддає убогим, тобто бісам. Майно у нас двоякого роду, тобто тілесне і душевне. Усе тілесне праведник поступається бісам, воістину жебракам і позбавленим усякого блага, але від душевного майна не відступається. Як відомо, і Господь говорить про Йова: “тільки душу його збережи” (Йов. 2:6). Якщо такий образив когось чимось, він сплачує вчетверо. Цим натякається на те, що всякий, хто через покаяння переходить на шлях, протилежний колишній злобі, чотирма чеснотами виліковує всі колишні гріхи і в такий спосіб здобуває спасіння. Називається він сином Авраамовим, тому що, подібно до Авраама, він вийшов зі своєї землі та від спорідненості колишньої злоби, оселився поза домом батька свого, тобто поза собою, і відкинув самого себе (бо він був будинком батька свого диявола (Ін. 8:44), і в такий спосіб, ставши поза собою та відмежувавшись, отримує порятунок.

Лк. 19:11.   Коли ж вони слухали це, сказав ще одну притчу; бо Він був недалеко від Ієрусалима, і вони думали, що Царство Боже скоро повинно відкритися.

Мені здається, що люди ці, чуючи про Царство Боже, розуміли це почуття як благовоління начебто Боже на визволення народу єврейського, тому й припускали, що Іісус, піднімаючись до Ієрусалима, прийме це царство.

Лк. 19:12.   Отож сказав: один чоловік високого роду вирушав у далеку країну, щоб отримати собі царство і повернутись;

Але Господь, щоб показати їм, що вони міркують нерозумно, бо Царство Його не чуттєве, а водночас виразити й те, що Йому, як Богові, відомі їхні помисли, говорить справжню притчу, виводячи Себе в особі людини “високого роду”. Бо хоча Він став людиною, але не відступив і від висоти і благородства Божества. Здійснивши ж Таїнство Домобудівництва у плоті, знову вирушив “у далеку країну”, тобто, щоб і по людству сісти з плоттю “праворуч престолу величі на небесах” (Євр. 8:1). Бо як Бог – Він завжди сидів з Отцем, а як людина – Він тоді сів, коли вознісся, очікуючи, доки супротивники будуть покладені під ноги Його (Євр. 10:12-13). А це буде наприкінці світу, коли всі, і ті, хто цього не хоче, підкоряться Йому, увірувавши, що “Іісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!” (Флп. 2:11).

Лк. 19:13.   покликавши десять рабів своїх, дав їм десять мин і сказав їм: пустіть їх в діло, поки я повернусь.

Лк. 19:14.   Але громадяни ненавиділи його і відправили слідом за ним посланців, сказавши: не хочемо, щоб він царював над нами.

“Громадяни” його – іудеї, які ненавидять Його. “І бачили, – каже Він, – і зненавиділи і Мене, і Отця Мого” (Ін. 15:24). Вони не хотіли, щоб Він царював над ними. Тому, відрікаючись від Його царства, і говорили Пилату: “немає в нас царя”, і знову “не пиши: Цар Іудейський” (Ін. 19:15,21). Однак же Захарія волає: “Радій вельми, о дочко Сіону…: Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння” (Зах. 9:9); і Ісая: “Тож за праведністю царюватиме цар” (Іс. 32:1); і Давид: “Я ж помазав Свого Царя на Сіон” (Пс. 2:6).

Юдеї зненавиділи Господа, а Він рабам Своїм дав десять мин. Раби Його – це ті, кому ввірені служіння в Церкві. Говориться, що їх “десять”, через досконалість церковного предстоятельства. Бо порядок у Церкві має досконалий устрій предстоятелів, і не було потреби їх ні більше, ні менше. Наприклад, ми бачимо в Церкві три такі дії: очищення, просвітлення і звершення, три і ступені, між якими розділені ці дії. Диякони очищають оголошенням і вченням, пресвітери просвіщають хрещенням, архієреї на священні ступені ставлять і звершують, тобто висвячують. Бачиш, ступені співмірні з діями, і ступенів предстоятелів ні більше, ні менше? Цим-то рабам Господь роздає “десять мин”, тобто обдарувань, які кожному даються на користь (1Кор. 12:7). Бо кожен, кому ввірене предстоятельство, хоча б недостойний був, має дарування від самого помазання, і це є воістину велике Таїнство людинолюбства і Домобудівництва Божого.

Лк. 19:15.   І коли повернувся, одержавши царство, то звелів покликати до себе тих рабів, яким дав срібло, щоб довідатись, хто що придбав.

Лк. 19:16.  Прийшов перший і сказав: господарю! мина твоя принесла десять мин.

Лк. 19:17.   І сказав йому: гаразд, добрий рабе! за те, що ти у малому був вірний, візьми управління над десятьма містами.

Лк. 19:18.   Прийшов другий і сказав: господарю! мина твоя принесла п’ять мин.

Лк. 19:19.   Сказав і цьому: і ти будь над п’ятьма містами.

“Коли повернувся” Христос, шляхетний і за людством (бо Господь походив із царського роду) і за Божеством, у друге Своє пришестя, коли Він з’явиться з апостолами як Цар, що прийде у славі Отця, і коли вклониться перед Ним усяке коліно, тоді точно затребує звіту й від рабів, котрі одержали обдарування. Відкривається, що один приніс користь багатьом і примножив обдарування вдесятеро; інший також приніс користь, але меншому числу; а третій рішуче нікому не був корисний, але час діяльності провів у неробстві. Тому той, хто прийняте ним помножив удесятеро, поставляється над десятьма містами, тобто отримує владу над десятьма містами, отже, у багато разів нагороджується. Відповідну нагороду отримує і наступний за ним. А той, який не приніс ніякого прибутку, засуджується.

Лк. 19:20.   Прийшов третій і сказав: господарю! ось твоя мина, яку я зберігав, загорнувши в хустину,

Подивимося, що він каже: “господарю! ось твоя мина”, візьми її; “я зберігав, загорнувши в хустину”. На голову Господа померлого покладена була хустка (Ін. 20:7), і обличчя Лазаря в гробі обв’язане було хусткою (Ін. 11:44). Тому недбальник цей справедливо каже, що він загорнув дарування в хустку. Бо, зробивши його мертвим і бездіяльним, він вживання з нього не зробив і прибутку не приніс.

Лк. 19:21.   бо я боявся тебе, тому що ти чоловік жорстокий: береш, чого не клав, і жнеш, чого не сіяв.

“Бо я боявся тебе, – каже, – бо…, що ти береш, чого не клав”. Багато хто відгукується таким приводом. Не бажаючи бути комусь корисними, вони кажуть: де Бог не посіяв обдарованості та здібностей, там не шукай жнив. Такого-то Він не створив обдарованим і здатним до навчання: що ж від мене вимагати користі йому?

Лк. 19:22.   Господар сказав йому: твоїми устами судитиму тебе, лукавий рабе! ти знав, що я чоловік жорстокий, беру, чого не клав, і жну, чого не сіяв;

Лк. 19:23.   чому ж ти не віддав срібла мого купцям, щоб я, повернувшись, взяв його з прибутком?

Тому й Господь каже: ти вчи і віддай срібло Моє трудівникам, тобто всім людям, призначеним для отримання користі. Бо кожна людина поставлена від Бога торжником, щоб у великій праці світу цього робити обороти. І “щоб я, повернувшись, взяв його з прибутком”, тобто витребував би назад з прибутком. Нам треба робити свою справу, а про наступне Бог судитиме тих, хто не побажає скористатися.

Лк. 19:24.   І сказав тим, що там стояли: візьміть у нього мину і дайте тому, що має десять мин.

Лк. 19:25.   І сказали йому: господарю! у нього є десять мин.

Лк. 19:26.   Кажу ж бо вам, що всякому, хто має, тому дасться; а хто не має, відбереться і те, що має;

Дарування віднімається і дається доброму діячеві. Хоча він і має, але тому-то самому йому корисно отримати більше. “Тому, хто має, дано буде”, тобто хто через хороші обороти склав багаті кошти, тому дано буде і більше. Бо, якщо він мале збільшив удесятеро, то, очевидно, збільшивши вдесятеро більше, принесе господареві ще більше прибутку. А від недбайливого й ледачого, що не постарався прийняте ним примножити, і те саме, що він має, візьметься, щоб не лежало без користі майно господаря, коли його можна віддати іншому й у багато разів примножити. Ми розуміємо це не про слово тільки і вчення, а й про моральні чесноти. Бо і в них Бог дав нам дарування, одному – посту, іншому – милостині, іншому – лагідності, іншому – смирення. І якщо ми будемо пильнувати, то примножимо ці обдарування; якщо ж будемо недбалі і добровільно помремо, то згодом будемо складати провину на Бога, як зазвичай ми говоримо: що ж мені робити? якщо такий-то буде святий, то тому, що Бог благоволить йому, і він святий; а мені не благоволить, і я не святий; і той був Петро, інший Павло. Божевільна людина! Сама мина (дана тобі) робить тебе Петром і Павлом. Роби по силі і принеси що-небудь Тому, Хто дав, якщо не стільки, скільки Петро і Павло: бо вони отримали по міні, і ти – мину. І потім, анітрохи не спонукаючись на роблення добра, ти звинувачуєш Бога! Тому, виявляючись негідними обдарувань, ми позбавляємося їх.

Лк. 19:27.   а ворогів моїх, які не хотіли, щоб я царював над ними, приведіть сюди і побийте переді мною.

Лк. 19:28.   Сказавши це, Іісус пішов далі, підіймаючись до Ієрусалима.

“Ворогів моїх, – каже, – які не хотіли, щоб я царював над ними, приведіть сюди, і побийте переді мною”, тобто юдеїв, яких Він піддасть погибелі, пославши їх у вогонь вічний. Так, нещасні і тут, тобто в цьому світі, вони побиті були римськими військами, і ще зберігаються і будуть зберігатися на побиття там.

Лк. 19:29.   І коли наблизився до Віффагії та Віфанії, до гори, що зветься Єлеонською, послав двох учнів Своїх,

Лк. 19:30.   сказавши: підіть до села, що перед вами; увійшовши в нього, знайдете молодого осла, прив’язаного, на якого ніхто з людей ніколи не сідав; відв’язавши його, приведіть.

Лк. 19:31.   А коли хто вас спитає: навіщо відв’язуєте? скажіть йому так: він потрібний Господу.

Лк. 19:32.   Посланці пішли і знайшли, як Він сказав їм.

Лк. 19:33.   Коли ж вони відв’язували молодого осла, то господарі його сказали їм: навіщо відв’язуєте осля?

Лк. 19:34.   Вони відповідали: він потрібний Господу.

Лк. 19:35.   І привели його до Іісуса, і, накинувши одяг свій на осля, посадили на нього Іісуса.

Господь сідає на віслючка для двох цілей в один і той самий час: по-перше, щоб виконати пророцтво, яке говорить: “Ось Цар твій до тебе гряде”, всед на підв’яремника (Зах. 9:9); а по-друге, щоб образно дати нам знати, що Він підкорить Собі новий, неочищений і неприборканий народ язичників. Судячи з відстані шляху, Господь, без сумніву, не потребував під’яремника. Бо, обійшовши пішки всю Галілею та Юдею, як Він мав потребу в осляті під час переходу з Віфанії до Єрусалима, де відстань, як усім відомо, незначна? Отже, Він робить це, як я сказав, з таємничим змістом. Ослятко було прив’язане і мало багато господарів, але посланими, тобто апостолами, відв’язується. Це має такий сенс: Віфанія, за тлумаченням, означає дім послуху, а Віффагія – дім щелеп, місце, пристойне священикам. Бо священикам давалися щелепи, як наказано в Законі (Повт. 18:3). Щелепами позначається вчительське слово, яке розтирають і стоншують душевні щелепи. Отже, де дім учительського слова і покірності цьому слову, туди посилаються учні Господні й розв’язують людей, зв’язаних гріховними тенетами й багатьма життєвими турботами, і з рабів багатьох панів і богів роблять їх шанувальниками одного Господа Іісуса й одного Бога Отця. А де немає ні дому послуху, ні слово вчительське не приймається, там нічого подібного не буває, і ослятко не відв’язується. Посланих двоє. Цим означається, що приведенню язичників до Христа і покірності Йому служать два чини, пророки й апостоли. Приводять осля з деякого “селища” (села), щоб ми знали, що народ язичницький був у великій простоті й невігластві. Бо він ніколи не підкорявся ані Мойсеєвому вченню, ані пророчому, але він був ненавчене осля. Якщо ж, як сказав інший євангеліст (Мф. 21:15), і діти волали: “осанна Синові Давидовому”, то й вони можуть означати той самий новий народ, що, віруючи в Ісуса, який з’явився плоттю від насіння Давидового, возвеличував Богові, як написано: “Покоління прийдешнє похвалить Господа” (Пс. 101:19).

Лк. 19:36.   І коли Він їхав, стелили одяг свій на дорозі.

Постилання одягу, здається, те означає, що гідні оспівувати Іісуса, відкидаючи стару людину, підстилають і підпорядковують її Іісусу, щоб, наступивши на неї, освятив її, і щоб плоть не повстала проти духу, щоб і самі вони могли сказати: “Жди Господа мовчки й на Нього надійся” (Пс. 36:7).

Лк. 19:37.   А коли Він наближався вже до спуску з гори Єлеонської, безліч учнів, радіючи, почали дуже голосно хвалити Бога за всі чудеса, які вони бачили,

Лк. 19:38.   кажучи: благословен Цар, грядущий в ім’я Господнє! мир на небесах і слава у вишніх!

Говорячи, що “безліч учнів” хвалила Бога, Лука називає учнями всіх узагалі послідовників Іісуса, не дванадцять тільки і не сімдесят, а весь народ, який, або, маючи потребу в чудесах, або зачаровуючись вченням, час від часу слідував за Іісусом. У тому числі природно помічалися і діти, як передають інші євангелісти (Мф. 21:15). Движимі Богом, діти сповідують Іісуса Царем, який прийде “в ім’я Господнє”, тобто Богом, і кажуть: “мир на небесах”. Інакше: колишня ворожнеча, яку ми мали з Богом, припинена. Бо не було на землі Царя-Бога. А тепер, коли Бог йде землею, воістину мир на небесах, і тому “слава у вишніх”, бо й Ангели прославляють ту одностайність і примирення, яке дарував нам Цар і Бог, що їде на ослі. Бо те саме, що на землі є істинний Бог і ходить у нашій країні, країні ворогів Своїх, показує, що між Ним і нами укладено примирення.

Лк. 19:39.   І деякі фарисеї з народу сказали Йому: Учителю! заборони учням Твоїм.

Лк. 19:40.   Але Він сказав їм у відповідь: Я вам кажу, що коли вони замовкнуть, то каміння заголосить.

Фарисеї нарікали на те, що народ називав Іісуса Царем і вихваляв Його як Бога, бо (на їхню думку) урочисте засвоєння Йому імені Царя було знаком обурення і хули на Господа. Але Іісус говорив: “якщо вони замовкнуть,… каміння заголосить”. Або: люди говорять це не з догоджання Мені, але вимовляють це славослів’я тому, що їх переконують до цього і спонукають всі ті знамення і сили, які вони бачили.

Лк. 19:41.   І коли наблизився до міста, то, дивлячись на нього, заплакав над ним

Господь, як людинолюбний, плаче за містом, бо не бажав загибелі його мешканців за зухвалий проти Нього вчинок. Отже, плачем Він виявляє співчутливе серце. А що Він жалів їх і не тільки перед розп’яттям, а й після розп’яття, жадав їхнього навернення, це видно з того, що Він віддав їх римлянам через стільки років, бо минуло тридцять п’ять років. Без сумніву, Він відкладав покарання не по іншому чому, як по сильному бажанню їхнього навернення.

Лк. 19:42.   і сказав: о, коли б зрозумів ти хоч у цей твій день, що потрібне для твого миру! Але це сховано нині від очей твоїх,

Лк. 19:43.   бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої обложать тебе окопами і оточать тебе, і стиснуть тебе звідусіль,

Лк. 19:44.   і зруйнують тебе, і поб’ють дітей твоїх у тобі, і не залишать у тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого.

Отже, Він плаче про нечутливість Ієрусалима і каже: “о, коли б зрозумів ти хоч у цей твій день, що потрібне для твого миру!”. Тобто, о якби ти хоча б нині дізнався, що слугує для твоєї користі і веде до миру і спокою, саме: що потрібно увірувати в Мене і віддалитися від злого умислу проти Мене! А тепер приховано від очей твоїх те, що на тебе прийдуть нестерпні лиха за твоє відторгнення від Мене, і що ти зазнаєш ось те й те за те, що не зрозумів “часу відвідання” твого, тобто мого з’явлення, коли я прийшов відвідати тебе та врятувати. Отже, тобі слід було дізнатися, що служить до твого добробуту, тобто увірувати в Мене, і ти був би безпечний з боку римлян і вільний від усякої шкоди. Бо всі, хто увірував у Христа, залишилися вільними від полону, тож якби всі увірували, то ніхто й не потрапив би в полон.

Лк. 19:45.   І, ввійшовши у храм, почав виганяти тих, що в ньому продавали і купували,

Лк. 19:46.   кажучи їм: написано: дім Мій є дім молитви, а ви зробили його вертепом розбійників.

Лк. 19:47.   І вчив щодня в храмі. А первосвященники і книжники та старійшини народу шукали погубити Його,

Лк. 19:48.   і не знаходили що зробити б з Ним, бо увесь народ невідступно слухав Його.

Глава двадцята

Лк. 20:1.   В один з тих днів, коли Він учив народ у храмі і благовіствував, прийшли первосвященники і книжники зі старійшинами

Лк. 20:2.   і запитали Його: скажи нам, якою владою Ти це робиш, або хто дав Тобі цю владу?

Господь, який зі славою увійшов до Ієрусалима, на доказ Своєї влади творить те, що дім Отця Свого очищає від торговців (Лк. 19:45-46). Він зробив це і на початку проповіді, як каже євангеліст Іоанн (Ін. 2:13-18). А тепер знову робить те саме, вдруге. Це служить до більшого звинувачення юдеїв, що вони не стали цнотливими від першого Його відкритого напоумлення, але продовжували торгувати в храмі й називали Його супротивником Божим, тоді як Він шанує Отця й Бога настільки, що дім Його очищає від торговців. На докір їм Він наводить і слова Ісаї: “Мій дім буде названий домом молитви” (Іс. 56:7). А вони шалено запитують Його: “Якою владою Ти це робиш?” Однак їм можна було зрозуміти, що оскільки Він навів слова пророка на свідоцтво, що дім Божий є дім молитви, а не торговище і вертеп розбійників (бо користолюбство й торгашество притаманні розбійникам), то яка ж, врешті-решт, потреба запитувати Його, якою владою Він це робить, коли можна прямо зробити висновок, що так повеліває Бог через пророка? А вони запитують: “якою владою Ти це робиш” ? Закон, – кажуть, – розпоряджатися в храмі надав тим, хто походив від Левія, як же Ти, не походивши з Левієвого коліна, робиш це і викрадаєш священні права? Але, о юдеї, згадайте слова Давида: “Ти священик навіки за чином Мелхиседековим” (Пс. 109:4). Мелхиседек названий священиком. А Мелхиседек не був священиком ні за Законом, ні за походженням від Левіїнового коліна. Бо як бути цьому, коли він за стільки років був поперед Левія? Потім, з чого ти вимагаєш від Христа порядку законного? Бог законам не підлягає. Коли потрібно було, Він повелів, щоб священики були з коліна Левія, а тепер скасовує той закон і попередньо обирає священство Мелхиседека. Тому й тих, хто продає жертовних тварин, як-от: овець і голубів, Він виганяє, з одного боку, щоб зберегти благоліпність і благопристойність храму, а з іншого, щоб і те показати, що не треба вже вірити в умилостивлення Бога жертвами тваринами. Отже, Господу легко було відповісти їм, що “так сказано”, і сказати, що так велить пророк, або краще, Бог.

Лк. 20:3.   Він сказав їм у відповідь: запитаю і Я вас про одне, і скажіть Мені:

Лк. 20:4.  хрещення Іоаннове було з небес, чи від людей?

Лк. 20:5.   Вони ж, міркуючи між собою, говорили: коли скажемо: з небес, то скаже: чому ж ви не повірили йому?

Лк. 20:6.   а коли скажемо: від людей, то весь народ поб’є нас камінням, бо він упевнений, що Іоанн є пророк.

Лк. 20:7.   І відповідали: не знаємо звідки.

Лк. 20:8.   Іісус сказав їм: і Я не скажу вам, якою владою це роблю.

Однак, щоб викрити їх у постійному противленні Духові Святому і в тому, що вони не хотіли вірити не тільки стародавньому пророкові Ісаї, можливо, ними й забутому, а й Іоанну, який так недавно з’явився, майже нематеріальному і безтілесному, для цього на їхнє запитання зі свого боку дає їм справжнє, варте здивування, запитання. Цим питанням Він і їм загороджує вуста, і нам показує, що якщо вони не повірили такому пророкові, яким є Іоанн, на їхню думку більший за Нього, коли цей свідчив про Нього, то як же повірили б вони Його відповіді на те, якою владою Він це робить? Бо, що б Він не сказав, вони, в усякому разі, могли перетлумачити це й висміяти, так само, як вони зневажили й слова Іоанна, що був у них у великій славі.

Лк. 20:9.   І почав Він говорити до людей таку притчу: один чоловік насадив виноградник і віддав його виноградарям, і відлучився на довгий час;

Притча ця коротка, але навчає нас багато чого й великого, а саме: що Бог мав і довів особливий промисел про євреїв, що вони здавна схильні до вбивства, що один Бог Старого й Нового Завіту, що язичників буде введено, а юдеї – відкинуто. Виноградник є сама церква юдейська, виноградарі книжники і фарисеї, ці передові люди і приставники народні. Або: кожен сам по собі є виноградник і виноградар, бо кожен з нас обробляє самого себе. Людинолюбець, віддавши цей виноградник ділкам, “відлучився”, тобто залишив їх діяти за власним їхнім бажанням.

Лк. 20:10.   і у свій час послав до виноградарів раба, щоб вони дали йому плодів з виноградника, але виноградарі, побивши його, відіслали ні з чим.

Лк. 20:11.   Ще послав другого раба; але вони і того, побивши і зневаживши, відіслали ні з чим.

Лк. 20:12.   І ще послав третього; але вони і того, поранивши, вигнали.

Він посилає різних “рабів”, тобто пророків, щоб мати хоча б малий якийсь прибуток; бо бажав, сказано, отримати “плодів”, а не всі плоди. Який же від нас Богові плід, як тільки не Його пізнання? І воно є нам прибутком; однак же Він спасіння наше і нашу користь поставляє Своїми. Злі діячі заподіювали образи посланим, били їх і відсилали ні з чим, тобто дійшли до такої невдячності, що не тільки ухилилися від добра і не дали жодного доброго плоду, а й зло вчинили, що заслуговує на більшу кару.

Лк. 20:13.   Тоді господар виноградника сказав: що мені робити? Пошлю сина мого улюбленого; може, побачивши його, посоромляться.

Лк. 20:14.   Але виноградарі, побачивши його, міркували між собою, кажучи: це спадкоємець, ходім, уб’ємо його, і спадщина буде наша.

Після того, як пророки перенесли таке жахливе зло, посилається Син. “Може його, – каже, – посоромляться” Сина Мого. Каже “посоромляться” не тому, ніби не знає майбутнього, а саме: що з Ним вчинять набагато гірше, ніж із пророками, а тому, що так мало бути, а саме: вони повинні були посоромитися Його. Якщо ж вони до того були безсоромні, що й убили Його, то це слугує для більшого їхнього звинувачення, бо й після того, як Бог висловив, що добре було засоромитися Сина, вони поклали вирок протилежний. Такий зворот мови є в багатьох місцях Писання, наприклад: “може вони почують” (Єр. 26:3); “чи послухаються” (Єз. 2:5,3:11)? У цих місцях Бог говорить так не через незнання майбутнього, але для того вживає такий образ виразів, щоб хтось не сказав, що передбачення Боже було необхідною причиною непослуху.

Лк. 20:15.  І, вивівши його геть з виноградника, вбили.

“Убили” Сина, “вивівши його геть із виноградника”. Зручно можна сказати: геть із Єрусалима; бо Христос “поза брамою” постраждав (Євр. 13:12). Але оскільки вище під виноградником ми розуміли народ, а не Ієрусалим, то чи не ближче до діла сказати, що народ хоча й убив Його, але поза виноградником, тобто не своєручно завдав Йому смерть, а віддавши Його Пілатові та язичникам. Отже, Господь постраждав поза виноградником, тобто не від рук народу, бо Йому не можна було нікого вбивати, тому Він помер від рук воїнів. Деякі під виноградником розуміли Писання. Отже, Господь постраждав поза Писаннями, тобто Його вбили ті, хто не вірував Мойсеєві. Бо якби вірили Мойсеєві й наверталися в Писаннях, досліджуючи їх, то не вбили б Владику Писань.

Що зробить з ними господар виноградника?

Лк. 20:16.   Прийде і погубить виноградарів тих, і віддасть виноградник іншим.

Сказавши це, додає і той вирок, який має виголосити над ними, а саме: що “віддасть виноградник іншим”, тобто іншим дасть ту благодать, щоб називатися Моїм народом. Дивись: ті, котрі кажуть, що виноградник означає Писання, здається, ближче вгадують сенс, як звідси виявляється. Бо Писання, відібране від євреїв, передано нам. А інший сміливий, мабуть, скаже, що виноградник є все духовне, чи то в Писанні й законах, чи то в діяннях та історіях, чого всього юдеї позбулися, а ми тим насолоджуємося.

Ті, що слухали це, сказали: хай не буде так!

Як чуєш, євангеліст Лука каже, що Господь сказав ці слова: господар виноградника знищить невдячних виноградарів і віддасть виноградник іншим, і що фарисеї, почувши це, сказали: “хай не буде так!”. А євангеліст Матвій говорить інакше, саме: Господь запитав, що зробить із виноградарями тими господар виноградника? А юдеї у відповідь сказали: “злочинців … віддасть… смерті а виноградник віддасть іншим” (Мф. 21:40-41). Чи не протиріччя це? Аж ніяк ні. Бо, ймовірно, сталося те й інше: спочатку самі вони виголосили вирок, як передає євангеліст Матвій; а потім, здогадавшись, до кого відноситься притча, а саме, що її на них-то і сказано, сказали знову те, що передає тепер євангеліст Лука, а саме: “хай не буде так!”.

Лк. 20:17.   Але Він, поглянувши на них, сказав: що значить оце написане: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним? (Пс. 117:22).

Що ж Христос? Він наводить й інше свідчення з псалмів Давида (Пс. 117:22), Себе називаючи каменем, а самих учителів – будівничими, так само, як і пророк Єзекіїль каже: “І він будує мура, а вони тинкують його будьяким тинком” (Єз. 13:10), тобто ті, хто говорить на догоду й прикриває вади народу, а тому немовби обмащує брудом ушкодження народу, начебто якоїсь стіни. Як же “відкинули” цей камінь? Коли говорили: “не від Бога Цей Чоловік” (Ін. 9:16).

Лк. 20:18.   Кожний, хто впаде на той камінь, розіб’ється; а на кого він упаде, того роздушить.

Господь говорить тут про двояку погибель. Одна – погибель душ їхніх, яку вони зазнали за те, що спокусилися. Бо кожен, хто падає на цей камінь, розіб’ється. Інша – погибель від полону, яке навів на них камінь цей за своє приниження від них. Бо “на кого”, сказано, “впаде, того роздушить”. Юдеї роздавлені й розсіяні так, як полова, від одного гумна – Палестини – на весь світ. Зверни увагу ж на те, що спочатку вони впали на камінь цей, тобто спокусилися, а потім уже камінь упав на них і покарав. Бо спершу чиниться мною гріх, а потім мене спіткає праведне покарання від Бога. Але юдеї відкинули цей камінь. А він був такий гарний і вибраний, що його зробили наріжним, і він поєднав і з’єднав дві стіни, тобто старе і нове. Хоча їм треба було послухати Ісаї, що говорить: “Господа Саваота Його свято шануйте, і Його вам боятись, Його вам лякатись! І буде Він за святиню, і за камінь спотикання, і за скелю спокуси” (Іс. 8:13-14).

Лк. 20:19.   І шукали в цей час первосвященники і книжники, щоб накласти на Нього руки, та побоялись народу, бо зрозуміли, що про них сказав Він цю притчу.

Але вони й тоді, як зрозуміли, що на них говорить Господь притчу цю, зловмислюють проти Нього і наклали б на Нього руки, якби не побоялися народу. І Закон каже: “чистого й справедливого не забий” (Вих. 23:7); але його вони не слухають, а бояться гніву людського і, ухиляючись від видимого накладення рук, влаштовують інші кови проти Нього.

Лк. 20:20.   І, слідкуючи за Ним, підіслали лукавих людей, які, вдаючи з себе праведних, зловили б Його на слові, щоб видати Його начальникам і владі правителя.

Лк. 20:21.   І вони запитали Його: Учителю! ми знаємо, що Ти правдиво говориш і вчиш, і не дивишся на особу, але істинно на путь Божу наставляєш;

Лк. 20:22.  чи варто нам давати податок кесареві, чи ні?

Фарисеї приготували сітку, якої, на їхню думку, Господу важко уникнути, але в сітці цій “нога їхня схоплена” (Пс. 9:16). Дивись, яке лукавство! Якщо Господь скаже, що треба давати подати кесареві, тоді звинуватять Його перед народом у тому, що Він у рабство приводить народ, який є “рід Авраама” і нікому не працював (Ін. 8:33). Якщо Він заборонить давати податок, у такому разі, як порушника, поведуть Його до правителя.

Лк. 20:23.   Він же, зрозумівши їхнє лукавство, сказав їм: що ви Мене спокушаєте?

Лк. 20:24.   Покажіть Мені динарій: чиє на ньому зображення і напис? Вони відповіли: кесареве.

Лк. 20:25.   Він сказав їм: отже, віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богові.

Але Господь уникає сіток їхніх як “сарна”, бо так назвала Його наречена в Пісні Пісень (Пісн. 2:9), і навчає, що тілесне підпорядкування тому, хто володіє нашими тілами, чи то цар він, чи то тиран, анітрохи не заважає нам духовно догоджати Богові духів. “Отже, віддавайте, – каже, – кесареве кесареві, а Боже Богові”. І дивись, не сказав: “давайте”, але “віддавайте”. Це, – каже, – борг, тому й сплати належне. Государ твій береже тебе від ворогів, життя твоє робить мирним, за це ти зобов’язаний йому податтю. І інакше: те саме, що ти вносиш, тобто монету, ти маєш від нього ж самого. Отже, монету царську йому (царю) і поверни знову. Тим часом ти і для себе отримав з неї вигоду, розмінюючи її і добуваючи необхідне для життя.

Так само і Боже має віддавати Богові. Він дав тобі розум: поверни Йому його розумною діяльністю. Він дав тобі розсуд: поверни Йому його, не уподібнюючись нерозумним тваринам, але чинячи в усьому як обдарований розумом. І взагалі Він дав тобі душу і тіло: поверни Йому все і віднови для Нього образ Його, живучи з вірою, з надією, в любові.

І в іншому сенсі треба віддавати кесареве кесареві. Кожен із нас носить на собі або образ Божий, або образ князя світу. Коли ми уподібнимося кесарю, стаючи синами диявола, ми носимо на собі його образ. Цей образ треба віддавати йому і відкидати, щоб він мав своє при собі, а в нас не знаходив нічого, що належить йому. Через це й образ Божий може зберегтися в нас у чистоті. Тому й апостол Павло переконує, щоб ми як носили образ земного, так носили й образ небесного (1Кор. 15:49); і в іншому місці: “відкинути колишній спосіб життя старої людини” (Еф. 4, 22). Що тут виражено словом “віддавати”, то у Павла словом “відкинути “, і що тут названо образом “кесаря”, то там образом “земного”, без сумніву, Адама, який згрішив, і “старої людини”. Бо образ земного не що інше, як тління і гріх, який образ ми маємо тому, що уподібнилися відступнику, а не Царю.

Лк. 20:26.   І не могли піймати Його на слові перед народом і, здивувавшись відповіді Його, замовкли.

Фарисеї не могли вловити Іісуса в слові перед народом. Бо особливе старання в них було про те, щоб обмовити Його перед народом, як такого, що поневолює народ римлянам. А цього вони не могли досягти через премудру Його відповідь.

Лк. 20:27.   Тоді прийшли деякі з саддукеїв, які не визнають воскресіння, і запитали Його:

Лк. 20:28.   Учителю! Мойсей написав нам: коли у кого помре брат, що мав жінку, і помре бездітним, то брат його повинен взяти жінку його і відродити потомство братові своєму.

Лк. 20:29.   Було сім братів; перший взяв жінку і помер бездітним;

Лк. 20:30.   взяв ту жінку другий, і той помер бездітним;

Лк. 20:31.  взяв її третій, так само і всі семеро; і, не залишивши дітей, померли;

Лк. 20:32.   після всіх померла і жінка;

Лк. 20:33.   отже, у воскресіння, котрому з них буде вона жінкою, бо семеро мали її за жінку?

Саддукеї, у своїх уявленнях стверджуючись на слабкій підставі, не вірили вченню про воскресіння. Припускаючи, що після воскресіння буде тілесне життя, вони, природно, помилялися. Тому, висміюючи вчення про воскресіння як безглузде, вони вигадують справжню безрозсудну розповідь.

Лк. 20:34.   Іісус сказав їм у відповідь: чада віку цього одружуються і виходять заміж;

Лк. 20:35.   а ті, що сподобляться досягти того віку і воскресіння з мертвих, не одружуються і не виходять заміж,

Але Господь спростовує їхню підставу і оголошує, що там не тілесне життя. А разом із цією слабкою підставою і припущенням руйнує і вчення їхнє, сказавши: “Ви помиляєтеся, не знаючи Писань і хибно тлумачачи їхній зміст”. “Чада віку цього”, тобто ті, що народжують і народжуються в цьому світі, “одружуються”, тобто “виходять заміж”. А сини того віку нічого такого не роблять, бо і вмирати не можуть; тому немає там і шлюбу, а життя ангельське, божественне. Тут тому і шлюб, що є смерть, і тому смерть, що є шлюб. А там, коли скасується смерть, яка потреба в шлюбі? Бо шлюб встановлений на допомогу смертності і на доповнення недоліку. А де немає ніякої нестачі, там яка потреба в доповненні?

Лк. 20:36.   і вмерти вже не можуть, бо вони рівні Ангелам і є сини Божі, будучи синами воскресіння.

“Бо вони рівні Ангелам і є сини Божі”. Чому? Тому що вони сини воскресіння. Слова ці мають такий зміст: Я, – каже, – назвав їх синами Божими тому, що в народженні їхньому не вбачається нічого тілесного, але все божественне. Бо у воскресінні не передує ні сполучення, ні насінню, ні утробі, ні зачаттю, але тіла наші народжує Бог відомим Йому способом. Оскільки ж у воскресінні діє Бог, то тих, хто відроджується від воскресіння, справедливо називають синами Божими.

Лк. 20:37.   А що мертві воскреснуть, і Мойсей показав при купині, коли Господа назвав Богом Авраама і Богом Ісаака і Богом Якова.

Лк. 20:38.   Бог же не є Бог мертвих, а живих, бо в Нього всі живі.

До висновку Господь додає і свідчення від Писання. Мойсей каже, що Бог сказав йому з купини: “Я Бог Авраама” та інше (Вих. 3:6). Якби патріархи назавжди знищилися і не були живі перед Богом у надії воскресіння, то Він не сказав би: “Я є”, але “Я був”. Бо про речі пошкоджені й загублені ми зазвичай говоримо: я “був” господарем такої-то речі. А тепер, коли Бог сказав: “Я є”, Він показав, що Він є Господь і Бог живих, а не тих, що знищилися зовсім. Бо хоча вони і померли, але надією воскресіння живі, подібно до того, як і Адам хоч і живий був, проте ж, був смертним, і про нього сказано, що він помер у той самий час, як скуштував забороненого плоду.

Лк. 20:39.   На це деякі з книжників сказали: Учителю! Ти добре сказав.

Лк. 20:40.   І більше не насмілювались питати Його ні про що.

Коли таким чином саддукеї були присоромлені, книжники, задоволені перемогою над ними, схвалили Іісуса як суперника їхнього.

Він же сказав їм:

Лк. 20:41.   як це кажуть, що Христос є Син Давидів,

Лк. 20:42.   а сам Давид говорить у книзі псалмів: сказав Господь Господу моєму: сиди праворуч Мене,

Лк. 20:43.  доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх?

Лк. 20:44.   Отже, Давид називає Його Господом; як же Він Син йому?

Невдовзі маючи йти на страждання, Господь проповідує про Своє Божество, і то не явно і з гордістю, а дуже скромно. Бо запитує їх і, привівши в подив, надає їм самим виводити наслідок. Давид, – каже, – називає Його Господом (Пс. 109:1): як же Він простий Син йому? Він був і сином Давида по плоті, але водночас і Богом його, а вони вважали Його тільки сином Давидовим. Тому Він спростовує цю думку їхню, що Христос є простий син Давидів, і оголошує, що Він не є противний Отцеві, але має з Ним велику єдність, бо Отець поборює ворогів Його. Це сказав Він книжникам.

Лк. 20:45.   І коли увесь народ слухав, Він сказав учням Своїм:

Лк. 20:46.   стережіться книжників, які люблять ходити в довгому одязі і люблять, щоб їх вітали в народних зібраннях, мати перші місця в синагогах і перші місця на вечерях,

Оскільки ж учнів Він посилав учителями у всесвіт, то справедливо переконує їх не наслідувати фарисеїв у славолюбії, у любові до першості й узагалі у світськості та людиноугодливості. Бо ретельно дотримуватися привітання на площах притаманно тим, котрі лестять усякому зустрічному і заграють добру про себе думку або вживають це засобом до збирання грошей.

Лк. 20:47.   які поїдають доми вдів і лицемірно довго моляться; вони приймуть тим більше осудження.

“Поїдають, – каже, – доми вдів”, наповнюючи черево і марнуючи за межі належного. І привід до того ніби побожний. Бо, під приводом молитви і душевної користі, вони вчать не посту, а пияцтва і обжерливості, і за це, каже, “приймуть тим більше осудження”, тому що не тільки зло чинять, а й прикривають його молитвою. І вигляд у них побожний, чесноту вони роблять приводом до лукавства. Тому вони заслуговують і на більший осуд, бо добро піддають осуду. Вдовиць треба жаліти, а вони входять у доми їхні за тим нібито, щоб довгими молитвами благословити їх. Тим часом вдовиці змушені бувають з нагоди їхнього відвідування робити витрати, і таким чином розоряються.

Глава двадцять перша

Лк. 21:1. Поглянувши, Він побачив багатих, які клали дари свої в скарбницю;

Був священний скарб, що виділявся боголюбивими, який вживали на вироби і поправки в храмі, і взагалі на прикрасу храму і на прожиток бідних. Але останнім часом священики і цей скарб перетворили на торговельні обороти, розділяючи його між собою, а, не вживаючи на те, на що визначено його спочатку.

Лк. 21:2. побачив також і одну бідну вдову, яка туди поклала дві лепти,

Лк. 21:3. і сказав: істинно говорю вам, що ця бідна вдова більше всіх поклала;

Лк. 21:4. бо всі ті від надлишку свого клали в дар Богові, а вона від нестатку свого поклала весь прожиток свій, що мала.

Господь вдовицю хвалить більше за всіх інших, тому що вона від убогості своєї кинула весь свій прожиток. Бо дві лепти, мабуть, і мізерні, але в тієї, хто харчувався милостинею, вони становили все життя, бо вдовиця була жебрачка. Отже, Господь віддає нагороду, звертаючи увагу не на те, скільки дається, а на те, скільки залишається. У домівках багатіїв, які принесли небагато і невелике, залишалося набагато більше, а в неї будинок весь спорожнів, і в ньому нічого не залишилося. Тому воістину вона гідна похвали більшої, ніж ті.

Дехто думав, що під “вдовою” можна розуміти будь-яку душу, яка відмовилася від колишнього чоловіка, тобто від Старого Закону, але ще не змогла з’єднатися з Богом Словом, і що вона замість застави приносить тонку й можливу для неї віру та добру совість. Бо з вірою потрібно приносити і добре сумління, тобто життя безпорочне. І хто з ними приходить до Бога, той, здається, покладає більше за всіх тих, які багаті вченням і рясніють язичницькими чеснотами.

Лк. 21:5. І коли деякі говорили про храм, що він прикрашений дорогим камінням і пожертвами, Він сказав:

Лк. 21:6. прийдуть дні, в які з того, що ви тут бачите, не залишиться каменя на камені; все буде зруйноване.

Господь, як такий, що через небагато часу має перетерпіти Розп’яття, пристойно пророкує тепер про Ієрусалим, щоб ми в цьому мали сильний доказ того, що Він є істинний Бог. Тому й тоді, коли дехто хвалив будівлі храму та “його дорогі каміння” (я думаю, що вони говорили про різьблені та виліплені витвори, як-от про пальми та херувимів (1Царів. 6:32): так, мабуть, і називали), Господь ні на що не звертає уваги, а пророкує їхню руйнацію.

Лк. 21:7. І запитали Його: Учителю! коли ж це буде? і яка ознака, коли це має статися?

Лк. 21:8. Він сказав: стережіться, щоб вас не ввели в заблудження, бо багато прийде під іменем Моїм, кажучи, що це Я. І час цей близько: не ходіть за ними.

Вони подумали, що Він говорить про кінець всесвіту, хоча Він говорив про полон Ієрусалима римлянами. Тому, поблажливо ставлячись до них, Він на якийсь час залишає промову про полон Ієрусалима римлянами, маючи намір долучити її до подальшого, а тепер міркує про кінець світу та застерігає їх, щоб не слухали псевдопророків, котрі мають прийти раніше за Його пришестя.

Лк. 21:9. Коли почуєте про війни та заворушення, не жахайтеся, бо цьому належить бути раніш; але не в той час кінець.

Лк. 21:10. Тоді сказав їм: повстане народ на народ і царство на царство.

Лк. 21:11. Будуть великі землетруси по місцях, і голод, і мор, і жахливі явища, і великі знамення з неба.

Будуть “війни і заворушення”, бо, після припинення будь-якої любові, природно матимуть місце війни і заворушення. Внаслідок воєн настануть “голод і мор”; мор – від зіпсованості повітря від трупів, а голод – від необроблення полів.

Дехто сприймав так, що голод, мор та інші лиха будуть не при кінчині тільки століття, а й під час полону Ієрусалима. Бо Йосип (Флавій) каже, що через голод були жахливі лиха. Та й Лука в книзі Діянь (Діян. 11:28) говорить, що “голод… за кесаря Клавдія”. Багато також було жахів, які вказували на полон, як оповідає той же Йосип. Це, тобто “війни, заворушення” та інше, рішуче можна розуміти загалом про час кончини світу і полону Ієрусалима.

Лк. 21:12. А перед усім тим накладуть на вас руки і гнатимуть вас, віддаючи в синагоги і в темниці, і поведуть перед царів і правителів за ім’я Моє.

Лк. 21:13. І буде це вам для свідчення.

“А перед усім тим”, що має трапитися під час кінця світу, або й під час полону (бо, як я сказав, Він із промовою про кінець з’єднує промову і про полон), “накладуть на вас”, тобто учнів Моїх, “руки”. І справді, перед полоном Ієрусалима апостолів вигнали з нього, за особливим Божим розсудом, а саме, щоб усі жахи обрушилися тільки на розпинателів, а вони, тобто апостоли, наповнили весь світ проповіддю. Були також приведені апостоли і перед царями та правителями: наприклад, Павла водили до Феста, до Агріппи, до самого кесаря (Діян. 25:6-23,26:32). Звернулося ж це для них на славу свідчення.

Лк. 21:14. Отож покладіть собі на серці не задумувати наперед, що відповідати,

Лк. 21:15. бо Я дам вам уста і премудрість, якій не зможуть перечити, ні протистояти всі, хто противиться вам.

Оскільки ж вони були люди прості й невчені, то щоб вони не бентежилися тим, що від них вимагатимуть звіту мужі мудрі, каже, щоб вони про це анітрохи не турбувалися. Бо ви від Мене отримаєте разом премудрість і доброчесність, тож усі, хто противляться, хоч би з’єдналися за одне, не зможуть протистояти вам ані за мудрістю, тобто силою думок, ані за красномовством і непогрішністю язика. Часто інший вправний у складанні висновків і кмітливий у думках, але при шумі скоро бентежиться, і від того під час промови до народу все перемішує. Але їм, тобто апостолам, в обох відношеннях дана була благодать. Тому і священики дивувалися надзвичайній мудрості Петра та Іоанна, знаючи, що колись вони були люди прості (Діян. 4:13). А Павлу Фест говорив: З глузду з’їхав ти, Павле! “велика вченість доводить тебе до божевілля” (Діян. 26:24).

Лк. 21:16. І видаватимуть вас і батьки, і брати, і родичі, і друзі, і декого з вас умертвлять;

Лк. 21:17. і зненавидять вас усі за ім’я Моє,

Сказавши це і зменшивши їхній страх від ненавченості, Господь висловлює ще обставину, необхідну і таку, що може похитнути душі, а саме: що їх зрадять друзі та родичі. Пророкує про цю обставину для того, щоб, трапившись раптово, вона не збентежила їх. Бо вона сильно вражає душу, як і Давид каже: “не ненависник мій побільшивсь надо мною, я сховався б від нього, але ти, чоловік мені рівня, мій приятель близький і знайомий мені” (Пс. 54:13-14); і знову: “що мій хліб споживав, підняв проти мене п’яту!” (Пс. 40:10).

Лк. 21:18. але й волосина з голови вашої не пропаде,–

Лк. 21:19. терпінням вашим спасайте душі ваші.

Сказавши це і те, що їх ненавидітимуть і декого з них вб’ють, додає найбільшу розраду: “волосина з голови вашої не пропаде”. Ви, – каже, – будете врятовані, і жодна найменша частинка ваша не пропаде, хоча багатьом і буде здаватися, що пропала; тільки потрібно терпіти. Бо терпінням ви можете спасати ваші душі. Ворог приступає, наче з наміром узяти в полон, і намагається захопити ваші душі, навівши на вас лиха; але ви замість срібла дайте терпіння, і цим викупом придбаєте ваші душі й не потерпите в них шкоди. Зверни увагу на вираз: “декого з вас вб’ють”, і ти зрозумієш його дещо глибше, а саме: вб’ють вас не цілком. Ви складаєтеся з двох частин: душі й тіла. Не ту й іншу, але одне у вас, тобто тіло, вб’ють, а душі ваші ви терпінням спасете, Про це Він і в іншому місці сказав: “І не бійтесь тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити” (Мф. 10:28).

Лк. 21:20. Коли ж побачите Ієрусалим, обложений військами, знайте, що наблизилось запустіння його.

Тепер найяскравішим чином Господь говорить про полон Ієрусалима. Тому я думаю, що слова: “А перед усім тим” (Лк. 21:12) треба розуміти так: перед голодом і мором та іншими лихами, що трапляться під час кінця світу, вас, апостолів, виженуть і таке інше. Потім і для Ієрусалима настануть лиха. Оскільки вони думали, що будівлі храму будуть зруйновані під час кончини, то Господь каже: ні! Бо під час кончини будуть псевдопророки, голод і мор від постійних воєн, що мають спалахнути внаслідок того, що любов почне вичерпуватися. А ви вигнані будете до часу кінця, і Ієрусалим буде взятий у полон, і каміння це буде зруйноване. “Коли… побачите місто Ієрусалим, оточене римськими військами, тоді знайте, що наблизилося… його… запустіння”.

Лк. 21:21. Тоді, хто буде в Іудеї, хай біжить у гори; і хто в місті, хай виходить з нього; а хто в околицях, хай не входить у нього,

Лк. 21:22. бо це дні помсти, щоб збулося все написане.

Лк. 21:23. Горе вагітним і тим, що годують грудьми в ті дні: бо буде велика біда на землі і гнів на народ цей.

За цим оплакує ті лиха, які спіткають тоді місто. “Ті, хто в Іудеї”, – каже, – нехай “біжать у гори”; ті, хто перебувають на околицях, нехай не сподіваються, що їх убережуть стіни міста, а й ті, хто будуть усередині міста, нехай виходять із нього геть. Тому що це будуть дні помсти, щоб виповнилося написане, особливо в книзі пророка Даниїла (Дан. 9:26-27). “Горе… вагітним” (у ті дні), бо вони через тяжкість утроби не можуть бігти, “і тим, хто годують грудьми”, бо через сильну любов до дітей не можуть вони ні залишити їх без нагляду, ні забрати їх із собою. Деякі кажуть, що Господь цим натякає на заклання дітей, про яке розповідає Йосип і пророкує Єремія (Єр. 11:22).

Лк. 21:24. І поляжуть від вістря меча, і відведені будуть у полон поміж усі народи; і Ієрусалим топтатимуть язичники, аж доки не скінчаться часи язичників.

“І Єрусалим, – каже, – топтатимуть язичники”. Досі йшлося про полон: потім про смерть.

Лк. 21:25. І будуть знамення в сонці і місяці і зірках,

“Будуть, – каже, – знамення в сонці і місяці і зірках”. Бо зі зміною в створінні природно бути новому порядку і в стихіях.

а на землі туга народів і безнадійність;

У народів буде “туга”, тобто скорбота, змішана зі здивуванням у всьому.

і море зашумить і збуриться.

Лк. 21:26. Люди вмиратимуть від страху і чекання бід, що йдуть на всесвіт,

Море буде страшно шуміти, і настане страх і збентеження, тож люди будуть вмирати від одного страху й очікування лих, що йдуть на всесвіт. Чи бачиш? Він ясно говорить тут про кінець світу. Бо вище говорив, що Ієрусалим буде оточений і потоптаний язичницькими військами, а тут говорить про настання лиха для всесвіту. Значить, тепер мова у Нього про кінець всесвіту.

бо сили небесні захитаються.

Що Я кажу (каже Він), що при зміні всього створіння збентежаться люди? Самі Ангели і найперші Сили збентежаться і жахнуться при таких страшних змінах у всьому.

Лк. 21:27. І тоді побачать Сина Людського, грядущого на хмарах з силою і славою великою.

“І тоді побачать Сина Людського”. Хто? Усі віруючі й невіруючі. “Грядущого на хмарах”, тобто як Бог, із силою і славою великою. Бо тоді і Сам Він, і хрест Його засяє краще за сонце, усіма буде визнаний.

Лк. 21:28. Коли ж це почне збуватись, тоді ви випростайтесь і підійміть голови ваші, бо наближається визволення ваше.

Як перше пришестя Господнє було для відтворення і відродження душ наших, так друге – буде для відродження наших тіл. Оскільки душі померли раніше, через неслухняність, а тіла самим ділом зазнали смерті через дев’ятсот років після неслухняності, то й відроджуються вони та поліпшуються послідовно, душі – через перше пришестя, а тіла – через друге. Тому й Господь каже: коли це почне збуватися, ви, обтяжені тлінням, восклоніться і користуйтеся свободою. Бо настане відкуплення ваше, тобто досконале звільнення обох, тобто душі й тіла. Прийменник, здається, саме вказує на цілковите звільнення від тління, яке отримає тоді й тіло, по благодаті Господа, що скасовує останнього ворога – смерть (1Кор. 15:26,53,57). Бо Він скасував початки і владу і відкупив душу. Залишалася ще смерть, яка харчувалася нашими тілами; скасування її буде причиною нашої свободи і відкуплення. При виконанні цього, Царство Боже негайно настане.

Лк. 21:29. І сказав їм притчу: подивіться на смоковницю та на всі дерева:

Лк. 21:30. коли вони розпускаються, то, дивлячись на це, знаєте, що вже близько літо.

Лк. 21:31. Так і ви, коли побачите, що все те збувається, знайте, що близько Царство Боже.

Як смоковниця, коли на ній розпускається листя, вказує на наближення літа, так і поява цих знамень та перетворення всесвіту є ознакою того, що настає “літо”, тобто Царство Боже, яке для праведників настає саме як літо після зими та бурі. Тим часом для грішників тоді настане зима і буря. Бо вони теперішній вік вважають літом, а майбутній для них – буря.

Лк. 21:32. Істинно кажу вам: не перейде рід цей, як усе це станеться.

“Істинно кажу вам: не перейде рід цей, як усе це станеться”. Родом називає не тих, котрі тоді жили, а всі покоління віруючих. Бо Писання називає інколи родом і тих, котрі подібні у звичаях, наприклад: “Таке покоління усіх, хто шукає Його” (Пс. 23:6).

Лк. 21:33. Небо і земля перейдуть, а слова Мої не перейдуть.

Оскільки Він сказав, що мають бути заворушення і війни, і зміни як у стихіях, так і в самих предметах, то, щоби хто не подумав, чи не занепаде колись і християнство, Він каже: ні! рід цей, тобто рід християн, ніколи не занепаде. Небо й земля зміняться, а слова Мої та Євангеліє Моє не руйнуються, а перебуватимуть назавжди, хоча б і все похитнулося, і віра в Мене не збідніє. Звідси видно також, що Церкві Він віддає перевагу перед усією істотою: бо створіння зміниться, а з Церкви вірних, так само як і з Його слів та Євангелія, ніщо не загине.

Лк. 21:34. Дивіться ж за собою, щоб ваші серця не обтяжувались об’їданням та пияцтвом і житейськими турботами,

Ви, – каже, – чули про жахи і заворушення. Усі вони чуттєво і уособлюють ті лиха, які спіткають грішників. Але проти цих лих є сильний і протидіючий засіб – молитва й уважність до себе. Бо повсякчасна готовність і очікування смерті може все це перемогти. А вона буде у вас за тієї умови, – каже, – якщо ви будете не спати і серця ваші не будуть обтяжені “об’їданням та пияцтвом і житейськими турботами”.

і щоб день той не настав для вас несподівано,

Лк. 21:35. бо він, як сіть, захопить усіх, що живуть на поверхні всієї землі.

Бо день той не прийде зі спостереженням, але несподівано, таємно, як сітка, що захоплює неуважних до себе. Інший, можливо, стане до тонкощів досліджувати вираз: “усіх, що живуть на поверхні всієї землі”. День цей захопить мережею тих, які ведуть життя безтурботне і дозвільне. Бо вони саме є тими, хто сидить, і вони потрапляють у сітку. Але хто діяльний і працьовитий, бадьорий на вчинення добра і завжди прагне добра, не сидить і не заспокоюється земними предметами, але збуджує себе і каже собі: “Устаньте й ідіть, бо тут не спочинок” (Мих. 2:10), і бажає кращої вітчизни, для того день цей не є тенетами та лихом, а начебто святом.

Лк. 21:36. Отож пильнуйте повсякчас і моліться, щоб ви сподобились уникнути всіх тих бід, що мають бути, і стати перед Сином Людським.

Тому потрібно пильнувати і молитися Богу, щоб нам можна було уникнути всіх майбутніх лих, Яких же? Можливо, по-перше, голоду і мору, та інших, які обраних не так обтяжуватимуть, як інших, а навпаки, обраних заради скоротяться і для інших; можливо, по-друге, тих, що навіки настануть для грішників, бо ми не можемо уникнути їх інакше, як тільки пильнуванням і молитвою. Оскільки ж для великодушних недостатньо уникнути озлоблення, але їм потрібно ще отримати благо якесь, то, сказавши, щоб ви могли уникнути всіх майбутніх нещасть, Господь додав: “і стати перед Сином Людським”, у чому і полягає насолода благами. Бо християнину слід не тільки уникати зол, а й намагатися здобути славу. А те, щоб стояти перед Сином Людським і Богом нашим, є ангельська гідність. Бо сказано: “Ангели їх на небесах завжди бачать лице Отця Мого Небесного” (Мф. 18,10).

Лк. 21:37. Вдень Він учив у храмі, а на ніч виходив і перебував на горі, що зветься Єлеонською.

Лк. 21:38. І весь народ зранку приходив до Нього в храм слухати Його.

Євангелісти, особливо три перші, не передали дуже багато чого з того, чого вчив Господь. Щоправда, і сам Іоанн промовчав про дуже багато чого, проте ж, він понад те, що передали троє, виклав деякі вищі уроки Господа. Господь, як можна здогадуватися, багатьом і високим істинам навчав тих, хто збирався в храмі. Що євангелісти сказали небагато, бо й не бажали оголошувати всього, це видно як з багатьох інших речей, так чимало можна зробити висновок про це і з того, що вони, коли Господь навчав майже три роки, записали так мало Його уроків, що, на мою думку, не заслуговує на осуд той, хто сказав би, що їх можна було б передати менше, ніж за цілий день. Отже, святі євангелісти з багато чого написали небагато, щоб лише тільки передати смак солодощів. Господь говорив не з усіма однаково, але кожному пропонував корисне. Тому народ зранку приходить до Нього. Бо благодать виливалася з уст Його. А вночі Господь віддалявся на гору, показуючи нам, що під час тиші нічної треба розмовляти з Богом, а вдень під час зіткнень із людьми приносити їм користь, і вночі збирати, а вдень роздавати зібране. Сам Він не потребував молитви або спілкування з Богом. Бо Сам будучи Богом, не мав у чому б Йому упокорюватися, але для нас поклав це за взірець, щоб ми в час ночі, подібно до колодязів, забирали в себе стікання з духовних життів – молитви, а вдень із нас вичерпували б ті, котрі потребують корисного. Дивлячись на те, як тоді народ зранку приходив до Іісуса слухати Його, інший сказав би, що до Нього йдуть слова Давида: “Боже Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе” (Пс. 62:2).

Глава двадцять друга

Лк. 22:1.   Наближалося свято опрісноків, що зветься Пасхою.

Лк. 22:2.   І шукали первосвященники і книжники, як би погубити Його, бо боялися народу.

Книжники шукали вбити Його (Іісуса). Оскільки ж наступав час Пасхи, і вони, тому, бачили для себе небезпеку від народу, що збирався, особливо на свято, то вони вишукували, врешті-решт, спосіб, як би вбити Його, не наражаючись на жодну небезпеку.

Лк. 22:3.   Увійшов сатана в Іуду, званого Іскаріотом, одного з числа дванадцятьох,

“Увійшов сатана в Іуду”, “одного з числа дванадцятьох”, тобто одного з наближених і щирих учнів. Ніхто не сподівайся на самого себе, але будь уважний до свого життя, бо маєш страшного ворога. Деякі ж слова: “одного з числа дванадцятьох” розуміли так: того, хто доповнює тільки собою число апостолів, але не істинного апостола й учня. Бо що за істинний учень той, хто крав те, що опускається в ящик? (Ін. 12:6).

Лк. 22:4.   і він пішов і говорив з первосвященниками та начальниками, як Його видати їм.

Лк. 22:5.   Вони зраділи і згодились дати йому грошей;

Лк. 22:6.   і він обіцяв і шукав нагоди, щоб видати їм Його не при народі.

У такий спосіб Іуда прийняв сатану, який увійшов у нього, і погодився зрадити Іісуса тим, хто шукає Його. Бо це означає слово “обіцяв”, тобто остаточно уклав умову і договір. І шукав зручного часу, коли б видати Його (Іісуса) без народу, тобто наодинці, і зрадити їм. “Начальниками” називає тут начальників над будівлями храму, або наглядачів за благочинням. Бо римляни приставили деяких наглядачів за народом, щоб він не обурювався, бо був бунтівний. Цих-то називає начальниками (церковно-слов’янською – “воєводами”). А можливо, воєводами названі ті, котрі, належачи до складу священицького, мали військові посади. Бо, страждаючи любов’ю до першості, вони втручалися і в такі посади. Тому й назвав їх воєводами храму, можливо, для того, щоб чутливіше зачепити їх.

Лк. 22:7.   Настав же день опрісноків, коли належало заколювати пасхальне ягня.

Що пасха, по-єврейськи звана фасек, означає вихід із Єгипту, про це багато хто говорив, і взагалі все, що відбувалося тоді в це свято, святі пояснили. А нам потрібно сказати про те, який день називається днем опрісноків. “Днем опрісноків” називає четверток, увечері якого потрібно було заколоти пасху.

Лк. 22:8.   І послав Іісус Петра і Іоанна, сказавши: підіть приготуйте нам їсти пасху.

Лк. 22:9.   Вони ж сказали Йому: де Ти велиш нам приготувати?

Лк. 22:10.   Він сказав їм: ось, як увійдете в місто, зустрінете ви чоловіка, що нестиме глек води: ідіть слідом за ним до того дому, в який він увійде,

Отже, у четверток, можливо, вранці, Господь посилає учнів Петра та Іоанна, одного як люблячого, іншого як коханого, посилає до “чужого” дому, бо ані Сам, ані учні не мали власного, інакше Він здійснив би паску в будь-кого з учнів. Дивись, яка бідність! Посилає їх до людини невідомої, щоб показати, що Він і страждання сприймає добровільно. Бо якби Він не бажав страждати, то, нахиливши розум цієї невідомої людини до прийняття їх (Себе й учнів), Він міг би і в юдеях зробити те, що Йому завгодно. Деякі кажуть, що Господь не сказав імені цього чоловіка і не оголосив його, але доводить учнів до будинку його за деякою ознакою для того, щоб зрадник, дізнавшись ім’я, не вказав фарисеям на дім цей, і вони не прийшли б узяти Його, перш ніж Він встановить вечерю, перш ніж подасть духовні Свої таємниці. Тому Христос, через деякий час, каже: “дуже бажав Я цю пасху їсти з вами, перш ніж зазнаю страждань”. Тобто Я доклав усіх старань, щоб нам сховатися від зрадника, щоб не піддатися стражданню завчасно, перш ніж викладу таїнства. Таке пояснення хто хоче, може приймати.

Лк. 22:11.   і скажіть господареві дому: Учитель говорить тобі: де кімната, в якій би Мені їсти пасху з учнями Моїми?

Лк. 22:12.   І він покаже вам горницю велику, прибрану; там приготуйте..

Для чого ж Господь здійснює пасху? Для того щоб усіма Своїми діями до останнього подиху довести, що Він не противник Закону. Будемо ж і ми їсти цю пасху розумно, будемо під днем опрісноків розуміти все життя, проведене в духовному світлі, яке не має анітрохи старості колишнього непослуху в Адамі. Проводячи воістину таке життя, ми повинні насичуватися таємницями Іісусовими. Таємниці ці готуватимуть Петро та Іоанн, діяльність і споглядання, гаряча ревність і мирна лагідність. Бо віруючий повинен бути полум’яним на вчинення добра, ревним проти зла і лагідним до тих, хто чинить зло. Бо треба ненавидіти зло, а не того, хто робить зло. Цього потрібно лікувати, бо він страждає. Робити зло те й значить, що бути збентеженим від лукавого і страждати злістю. Якщо ми матимемо тих, хто готує вечерю, Петра та Іоанна, тобто добре життя, яке зображає собою Петро, і істинне вчення, яке зображає Іоанн Богослов, то з такими готувачами зустрінеться “людина”, тобто ми знайдемо тоді істинне людське створіння, створене за образом Творця, або, краще, Творця, що носить “глек води”. Вода означає благодать Духа, як вчить євангеліст Іоанн (Ін. 7:38-39), а глечик – легкозламність і розм’якшуваність серця. Бо той, хто приймає духовну благодать, буває смиренним і розтрощеним серцем, а смиренним Господь дає благодать (Як. 4:6). Усвідомлюючи себе землею і попелом і кажучи з Йовом: “мов глину мене обробив Ти”. (Йов. 10:9), він носитиме благодать Духа в легкорозривній і легкозруйнівній посудині серця свого. Наслідуючи такий настрій, ми увійдемо в дім розуму, якого господар – розум, покаже нам велику прибрану горницю. “Горниця” – це є високе приміщення розуму, тобто божественні й духовні предмети, серед яких він живе й поводиться з любов’ю. Вони прибрані, бо в них немає нічого суворого, але й криве для такого розуму робиться шляхом правим, як і Соломон сказав: “Усі вони прості, хто їх розуміє, і щирі для тих, хто знаходить знання” (Притч. 8:9). Не згрішиш, якщо і те скажеш, що розум, хоча робить високу справу, дії за силою розуму, проте ж, знання його ще простягнуте і дуже близьке до землі. Але знання воістину високе, і незнання, що перевищує розум, вище за всяку висоту, коли розум уже не діє, але сприймає дію. Насамперед нам треба діяти розумом своїм, потім уже буде в нас діяти благодать Господа, підносячи нас, як і пророків, і відрікаючи від усякої природної сили. Воістину говориться, що в такому-то пророку було захоплення від Господа. Так само як і тут, коли горниця ця прибрана, приходить Іісус з учнями Своїми і звершує таїнства, приходячи до нас Сам і являючи в нас власну Свою силу, а не чекаючи нашого до Нього приходу. “Учні” Бога Слова всі є роздумами про створене. Коли в такий спосіб Слово діятиме в нас, тоді ми зрозуміємо причастя пасхи і ще більше наситимося роздумами про створене, за сказаним: “Коли бачу Твої небеса діло пальців Твоїх” (Пс. 8:4).

Лк. 22:13.   Вони пішли і знайшли, як сказав їм, і приготували пасху.

Лк. 22:14.   І коли настав час, Він возліг і дванадцять Апостолів з Ним,

Пасху їли стоячи: як же про Господа говориться, що Він ліг? Кажуть, що, з’ївши законну паску, лежали вже після, за загальним звичаєм, їсти інші якісь страви.

Лк. 22:15.   і сказав їм: дуже бажав Я цю пасху їсти з вами, перш ніж зазнаю страждань.

Господь каже учням: “дуже бажав Я цю пасху їсти з вами, перш ніж зазнаю страждань”. Він ніби так говорить: це для Мене остання з вами вечеря, тому вона люб’язна і жадана для Мене, бо в наступний час Я не буду їсти з вами. Це подібно до того, як ті, хто збирається вирушити в мандри, останні промови з рідними і друзями ведуть з більшою приємністю і любов’ю. І інакше: Я “дуже бажав… цю пасху їсти з вами”, тому що в ній Я маю дати вам великі таїнства – таїнства Нового Завіту. Цим Він показує, що Він добровільно страждатиме. Бо Йому, оскільки Він знав про майбутні страждання, без сумніву, можна було ухилитися від них, так само, як і в попередній час (Ін. 8:59).

Лк. 22:16.   Бо кажу вам, що не буду вже більш їсти її, доки вона не сповниться в Царстві Божому.

Лк. 22:17.   І, взявши чашу, віддав хвалу і сказав: прийміть її та розділіть між собою;

Лк. 22:18.   бо кажу вам, що не питиму від плоду виноградного, поки не прийде Царство Боже.

Слова: “не питиму від плоду виноградного, поки не прийде Царство Боже” деякі зі святих розуміли так: доки не воскресну. Бо після воскресіння, звертаючись з учнями, Він їв і пив із ними, як і Петро каже Корнилію: “які їли й пили з Ним, після воскресіння Його з мертвих” (Діян. 10:41). Що воскресіння є Царство Боже, це очевидно. Бо воскресіння є руйнування смерті. Смерть царювала від Адама до Христа; а відтоді, зруйнована, вона поступилася перемогою і царством Господу, як сказано: “Смерте!… де твоя перемога?” (Ос. 13:14). І Давид каже: “Царює Господь” (Пс. 92:1), а потім на пояснення, як запанував, додає: “зодягнувся у велич”, коли тіло позбулося тління і прикрасилося Божеством, як Ісая каже: “пишний в убранні Своїм, що в величі сили Своєї врочисто гряде?” (Іс. 63:1). І сам Господь після воскресіння каже: “дана Мені всяка влада” (Мф. 28:18). Отже, коли прийшло воскресіння, яке, як таке, що зруйнувало смерть, назване Царством Божим, Господь знову пив з учнями, щоб запевнити, що Він воскрес не примарно.

Інші ж під Царством Божим розуміли майбутній стан, а під питтям Господа з нами в майбутньому віці – одкровення Ним таємниць. Бо Він, Людинолюбець, тішачи нас, Сам тішиться і, живлячи нас, Сам харчується, і наше пиття і їжу, тобто вчення, ставить у їжу Собі. Отже, Він буде тоді пити деяке нове пиття з гідними, відкриваючи їм завжди щось нове і надзвичайне.

Лк. 22:19.   І, взявши хліб і дякуючи, розломив і подав їм, кажучи: це є Тіло Моє, що за вас віддається; це творіть на Мій спомин.

Лк. 22:20.   Також і чашу після вечері, кажучи: ця чаша є Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається.

Здається, Лука згадує про дві чаші. Про одну каже: “прийміть її та розділіть між собою” (Лк. 22:17), яку дехто може назвати образом Старого Завіту, а про іншу говорить після ламання та роздавання хліба. Господь Сам розділяє її між учнями, називає її новозавітною і каже, що вона оновлюється в Його Крові. Бо коли було дано Старий Закон, то печаткою була кров нерозумних тварин (Вих. 24:5-8); а нині, коли Бог Слово став Людиною, Новий Завіт для нас запечатується Його Кров’ю. Словами: “що за вас віддається” і “що за вас проливається” не те показує, що Тіло Його віддано і Кров Його пролита за одних тільки апостолів, але за весь рід людський. Отже, коли каже, що “за вас” віддається, ти розумій: за ваш рід людський.

Стародавня пасха відбувалася на порятунок від рабства єгипетського, і кров ягняти проливалася за збереження первістків: а нова пасха – на відпущення гріхів і на збереження помислів, призначених і присвячених Богу.

Насамперед подається хліб, а потім – чаша. Бо спершу буває діяльність важка і недосконало здійсненна. Доброчесності передує піт, так само як і хліб не тільки обробляється в поті чола, а й під час вживання вимагає трудів (Бут. 3:19). Потім уже, після трудів, буває радість від благодаті Божої, що позначається чашею. Бо хто попрацює в недосконалих чеснотах, той згодом удостоюється обдарувань і відчуває добре сп’яніння, відрікаючись від світу цього, як Павло і Давид або, якщо ще сміливіше сказати, як Бог у пророка Авакума (?).

Лк. 22:21.   І ось, рука зрадника Мого зі Мною на столі.

Немає нічого нещаснішого від душі, що застрягла в упертості. Бо дивись, що говорить Господь: “І ось, рука зрадника Мого зі Мною на столі”, а божевільний не збожеволів. Господь говорить це не тільки для того, щоб показати, що Він знає те, що має трапитися, а й для того, щоб показати нам Свою доброту і злість зрадника, через яку той не засоромився бути на Його вечері, а потім не полишив виконання і свого наміру. Господь також дає нам цим зразок, щоб ми до кінця старалися про користь тих, хто падає.

Лк. 22:22.   Проте Син Людський іде як призначено;

І Син Людський, – каже, – іде, не тому, що нібито не може захистити Себе, але тому, що Він призначив Собі смерть за спасіння людей.

але горе тій людині, через яку Він видається.

Хоча Йому призначено постраждати, але ти навіщо виявився таким злим, що зважився зрадити Його? За те й дістанеться тобі на долю “горе”, що ти виявився схильним на зраду, так як і змій проклятий за те, що він послужив знаряддям підступів диявола.

Лк. 22:23.   І вони почали питати один одного, котрий з них є той, що має це зробити.

Почувши це, учні зніяковіли. Про це детальніше дізнаєшся в тлумаченні на Євангеліє від Іоанна (див. гл. 13)

Лк. 22:24.   Сталася ж між ними і суперечка, хто з них має вважатися за більшого.

Вони бентежаться тепер не тільки підозрою себе у зраді, але від цього сум’яття переходять до суперечки, сперечаються про те, хто з них більший. До суперечки про це вони дійшли послідовно. Ймовірно, один із них говорив іншому: ти хочеш зрадити, а цей знову тому: ні, ти хочеш зрадити. Звідси перейшли до того, що почали говорити: я кращий, я більший і таке інше. Що ж Господь?

Лк. 22:25.   Він же сказав їм: царі народів панують над ними і володарі їхні благодійниками звуться,

Лк. 22:26.   а ви не так: але хто з вас більший, будь як менший, і начальник – як слуга.

Він приборкує збентеження їхнім двома прикладами. По-перше, прикладом язичників, яких вони вважали скверними, оголошуючи, що якщо вони будуть так думати, то подібні будуть до язичників.

Лк. 22:27.   Бо хто більший: чи той, хто возлежить, чи той, хто прислуговує? чи не той, хто возлежить? А Я посеред вас, як слуга.

По-друге, Власним Своїм прикладом, бо, пояснивши, що Він служить їм, Він цим приводить їх до смиренномудрості. Саме в той час Він, як сказано, розділив їм хліб і чашу. Якщо Я, Якому поклоняється вся ангельська і розумне створіння, служу посеред вас, то як ви насмілюєтеся думати про себе багато і сперечатися про першість? Мені здається, що Він згадав про це лежання і служіння не випадково, а щоб нагадати їм, що якщо ви їли від одного хліба і пили від однієї чаші, то одна трапеза робить вас друзями і однодумцями. Навіщо ж ви маєте думки, негідні їх? До того ж і Я не так зробив, щоб одному послужив, а іншому ні, а всім вам однаково. Тому й ви майте одні й ті самі почуття. Мабуть, з усього цього ти й те зрозумій, як учні були тоді ще недосконалі, а згодом так дивовижно просяяли. Нехай засоромляться маніхеї, які кажуть, що дехто за природою нездатний до навчання, і таким неможливо змінитися.

Лк. 22:28.   Але ви були зі Мною в напастях Моїх,

Лк. 22:29.    Я заповідаю вам, як заповів Мені Отець Мій, Царство,

Лк. 22:30.   щоб їли і пили за трапезою Моєю в Царстві Моїм,

Сказавши, “горе” тому, хто зраджує Мене, і тим часом навчивши їх (учнів), що треба бути смиренномудрим, Господь, як тому, хто зраджує, призначає на долю “горе”, так, навпаки, їм каже: Ви ж ті, що що тільки-но перебували зі Мною у спокусах Моїх, тож і вам Я заповідав відплату, тобто домовляюсь із вами, щоб, – так само, як Отець Мій заповів Мені, тобто призначив Мені Царство, – і ви їли й пили за трапезою Моєю. Сказав: “щоб їли і пили” не тому, нібито там будуть страви і нібито Царство Його чуттєве. Бо відповіддю Своєю саддукеям Він Сам навчив, що там життя ангельське (Лк. 20:36); і Павло вчить, що Царство Боже не є “їжа і пиття” (Рим. 14:17). Тому, чуючи слова: “щоб їли і пили за трапезою Моєю”, нехай ніхто не спокушається, але нехай розуміє так, що вони сказані стосовно тих, хто має честь у царів цього світу. Бо тих, котрі розділяють трапезу царя, вважають першими над усіма. Так і про апостолів Господь каже, що Він надасть їм перевагу над усіма.

і сіли на престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих.

Так само, коли чуєш про сидіння “на престолах”, май на увазі не престоли, а славу і честь. Бо зі створених і народжених ніхто не буде там сидіти. Сидіти пристойно Єдиній Святій Трійці, Нествореному і Цареві всього Богові, а створіння, як раба, повинне стояти, і то ми говоримо тілесно про сидіння і стояння. “Судити”, тобто засуджувати тих, котрі не увірують із “дванадцяти колін”. Бо ізраїльтянам, які не увірували, слугують неабияким осудом апостоли, котрі й самі є ізраїльтянами, проте ж увірували.

Лк. 22:31.   Сказав же Господь: Симоне! Симоне! ось, сатана просив, щоб сіяти вас як пшеницю,

Оскільки ж зраднику Він відплатив горем, а їм, котрі перебували в любові до Нього, передбачив у майбутньому високу честь, то, щоб вони не загордилися, наче ті, хто вчинив щось велике, що перебували в любові до Нього й не зрадили, каже: “сатана просив, щоб сіяти вас”, тобто бентежити, псувати, спокушати; але “Я молився”. Не думайте, – каже, – що вся ця досконалість від вас самих. Бо диявол напружує всі сили, щоб відірвати вас від Моєї любові і зробити зрадниками. Господь звертає цю промову до Петра, бо він був і зухваліший за інших, і, ймовірно, загордився обіцянками Христовими. Тому, упокорюючи його, Господь каже, що сатана багато посилювався проти них.

Лк. 22:32.   але Я молився за тебе,

Говорить так по людяності, бо, як Бог, яку мав Він потребу молитися?

щоб не ослабла віра твоя;  

Я, – каже, – молився, “щоб не ослабла віра твоя”. Хоч ти й похитнешся дещо, але в тобі збережеться насіння віри, і хоч дух спокусника потрясе листя, але корінь живий, і віра твоя не збідніє.

і ти колись, навернувшись, утверди братів твоїх.

Це зручно зрозуміти, а саме: оскільки Я до тебе першого звернувся зі Своїм словом, то, – після того, як сплатиш за своє зречення від Мене і прийдеш у каяття, – утверди інших. Бо це личить тобі, що перший сповідав Мене каменем і утвердженням Церкви (Мф. 16:16-18). Але можна відносити ці слова не до одних тільки апостолів, яких повинен був затвердити тоді Петро, а й до всіх віруючих до кінця віку. Петре, ти, навернувшись, для всіх будеш чудовим прикладом покаяння, і ніхто з тих, хто вірить у Мене, не впадатиме у відчай, дивлячись на тебе, котрий, будучи апостолом, зрікся, але, проте ж, через покаяння, знову здобув своє попереднє значення серед усіх апостолів та серед Божих обранців з усього всесвіту. Сатана просив, щоб сіяти тебе і зіпсувати як чисту пшеницю, вмішавши в неї бруду, тому що він, за своїм звичаєм, заздрить тобі в любові до Мене. Так він вчинив і з Йовом. Але Я не залишив тебе зовсім, щоб віра твоя не збідніла зовсім. Хоча Я Сам молився за тебе, але ж ти не падай, але, навернувшись, тобто принісши покаяння і сльози, будь і для інших віруючих зразком покаяння і надії. Що ж Петро?

Лк. 22:33.   Він відповідав Йому: Господи! з Тобою я готовий і в темницю, і на смерть іти.

Покладаючись на сильну любов, він обіцяє те, що поки що неможливо для нього.

Лк. 22:34.   Він же промовив: кажу тобі, Петре, не заспіває півень сьогодні, як ти тричі відречешся, що не знаєш Мене.

Але Господь, бачачи, що він говорить необдумано (бо, одного разу почувши від самосущої Істини, яка сказала йому, що піддасться спокусі, він не повинен був ще суперечити), оголошує йому і вид спокуси, саме: зречення. Звідси ми навчаємося тієї істини, що волі людської недостатньо без допомоги Божої. Петро був залишений ненадовго і, мабуть, любив навіть палко, але ж, коли Бог залишив його, запнутий був ворогом. Так само і допомоги Божої недостатньо без згоди людської. Іуда, хоча Господь усе зробив для його користі, не отримав жодної користі, бо не мав доброї волі. Отже, здригнемося при думці про підступи диявола, як вони сильні проти недбалих. Ось і тут, хоча Петро був підкріплений Богом, проте ж, коли за особливими цілями залишений був, дійшов до зречення. Чого ж зазнав би він, якби не був збережений Богом і не було в ньому приховано доброго насіння? Бо мета у диявола була, щоб і його довести до зради; бо у диявола “добірна пожива”, як каже пророк (Авв. 1:16). Подяка ж Богові, який не залишає святих, праведних і добрих серцем, яким був Петро, що ніжно любив і був далекий від усякої підозри щодо Учителя.

Лк. 22:35.   І сказав їм: коли Я посилав вас без мішка і без торби, і без взуття, чи мали ви в чому нестачу? Вони відповідали: ні в чому.

Господь, на початку проповіді посилаючи учнів по селах і містах, повелів їм не брати зайвого, не носити з собою нічого навіть потрібного і ні про що не піклуватися. І в цьому випадку вони повинні були пізнати Його силу. Бо Сам піклуючись про них, як про слабких, Він улаштовував так, що і без їхньої турботи в достатку текло до них усе потрібне.

Лк. 22:36.   Тоді Він сказав їм: але тепер хто має мішок, той візьми його, також і торбу, а в кого нема, продай одежу свою і купи меч,

А тепер Він наказує протилежне, не суперечачи, втім, Собі, але, оголошуючи їм, що досі Він доглядав за ними, як за дітьми, і не примушував їх ні про що дбати, а віднині вони повинні вважати себе змужнілими і дбати самі про себе. Я, – каже, – турботливий Отець ваш, відходжу вже. Відтепер візьміть самі на себе піклування про свої справи, а не покладайте всього на Мене, бо справи ваші будуть не такі, як були легкі й не важкі, але ви зазнаєте і голоду, і спраги, і багатьох нещасть. На це натякає словами про мішок, торбу та меч. Тож будьте бадьорі, бо ви маєте жадати і потребувати їжі, на що натякає “торбою”, і мужні, бо впадете в багато небезпек, на що вказує “меч”. Говорить це, звісно, не для того, щоб вони носили з собою мечі, але щоб, як я сказав, оголосити про війни і лиха і зробити їх до всього готовими. Щоб нащадки не подумали, що апостоли нічого від себе не принесли для благочестя, але все було від Бога, Господь каже: ні, нехай не буде так. Бо Я не хочу користуватися Моїми учнями, як бездушними знаряддями, але вимагаю, щоб вони доклали й те, що можуть самі від себе. І справді, ти знайдеш, що апостоли, і особливо Павло, вдало виконували багато і з людських мистецтв (Діян. 18:3,20:34); хіба тільки в них не бракувало і допомоги Божої. Разом із цим це корисно було і для скромності апостолів. Бо якби вони, не піклуючись самі ні про що, всього очікували від Бога і їм усе давалося б, то вони могли б загордитися, як такі, що отримали в долю щось вище за людську природу. Понад те, природа стала б недіяльною і розбестилася б, якби вони нічого не винаходили самі від себе, а очікували всього саме, як то кажуть, у змеленому вигляді. Тому Господь каже їм: відтепер носіть “торби”, тобто так розташовуйтесь і дбайте, як ті, що мають зазнати голоду, і купіть “мечі”, тобто так бережіть себе, як ті, що мають зустріти небезпеки і війни.

Лк. 22:37.   бо кажу вам, що повинно здійснитися на Мені і цьому написаному: і до злочинців прирівняли Його. Бо те, що про Мене, наближається до кінця (Іс. 53:12).

Деякі покупку меча розуміли інакше. Цим, – кажуть, – Він натякає на напад на Нього, який незабаром відбудеться, і на те, що Його захоплять люди – вбивці. Оскільки перед цим часом вони сперечалися один з одним про першість, то Господь каже: тепер час не суперечок про першість, але час небезпеки і вбивств. Бо й Мене, Учителя вашого, відведуть на смерть, і до того ж на смерть безчесну. Але через це здійсниться на Мені сказане: “і з злочинцями був порахований” (Іс. 53:12). Отже, бажаючи вказати на розбійницький напад, Він згадав про меч, і не відкрив зовсім, щоб не зніяковіли якимось жахом, не промовчав абсолютно, щоб не збентежилися в разі раптового нападу, а надто ж для того, щоб, згадуючи згодом, здивувалися Його передбаченню та відчули, як Він, проте, віддав Самого Себе на страждання за порятунок людей, а тому й самі не тікали від ніяких хвороб за порятунок деяких.

Лк. 22:38.   Вони сказали: Господи! ось тут два мечі. Він сказав їм: досить.

Я думаю, що Господь говорить так приточно для того, щоб отримали користь після, коли згадають і зрозуміють. Бо тоді вони перебували в такому непорозумінні, що сказали: “Господи! ось тут два мечі”, а Він, бачачи, що вони не зрозуміли, каже: “досить”, хоч і не було досить. Бо якби проти тих, хто прийшов розбійницьким чином, потрібно було вжити людську допомогу, то не досить було б і сотні мечів. Якщо ж не людське, а Божественне сприяння потрібне було, то зайвими були і два мечі. Однак же Господь не захотів викривати їх у нерозумінні, але, сказавши “досить”, пішов. Це подібно до того, як і ми, коли, розмовляючи з ким-небудь, бачимо, що він не розуміє наших слів, говоримо: добре, облиш; хоча й не добре, але, щоб не образити його, залишаємо. Господь вчинив так тому, що бачив, що учні не розуміють сказаного.

Він іде вперед і залишає промову, надаючи розуміння сказаного течії обставин, подібно до того, як Він колись сказав: “зруйнуйте храм цей”, а учні зрозуміли вже згодом, після Його воскресіння (Ін. 2:19-22). Деякі ж кажуть, що Господь словом “досить” вказав на невідповідність слів з обставинами. Учні сказали: “ось, тут два мечі”, а Господь, кажуть, вказуючи на цю невідповідність, сказав: якщо є два мечі, то це дуже багато і достатньо для нас проти того натовпу, який прийде на нас.

Лк. 22:39.   І, вийшовши, пішов, як звичайно, на гору Єлеонську, за Ним пішли й учні Його.

Після вечері Господь не вдається до бездіяльності, задоволень і сну, але вчить і молиться, даючи на те нам зразок і приклад. Тому горе тим, котрі після вечерь звертаються до ганебних справ блуду. Навчивши цьому учнів, Господь сходить на гору оливкову, щоб помолитися. Він любив це робити наодинці, тому відлучається і від учнів. Втім, Він бере з Собою учнів, але не всіх, а тільки тих трьох, які бачили славу Його на горі (Лк. 9:28).

Лк. 22:40.   Прийшовши ж на місце, сказав їм: моліться, щоб не впасти в спокусу.

Лк. 22:41.   І Сам відійшов від них, як докинути каменем, і, ставши на коліна, молився,

Лк. 22:42.   говорячи: Отче! о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! а втім, не Моя воля, а Твоя хай буде!

Оскільки Він перебуває в боротьбі й молиться, то, щоб це не видалося ознакою остраху, Він бере тих, котрі самі бачили Божественну славу Його й самі чули свідоцтво з неба, щоб, бачачи Його в боротьбі, визнали це справою людської природи. Бо для запевнення, що Він був воістину Людина, Він цій природі дозволив діяти по-своєму. Як Людина, Він бажає пожити і молиться про мимонесення чаші, бо людина життєлюбна; і через те спростовує єресі, за словами яких Він став людиною примарно. Бо якщо і після таких дій (людської природи) знаходили привід подібним чином марнословити, то чого не наговорили б, якби цих дій не було? Отже, бажання, щоб чашу пронесли повз, належить людській природі, а незабаром за тим сказані слова: однак, “не моя воля, але Твоя хай буде” показують, що і ми повинні мати такий самий настрій і так само мудрувати, підкорятися волі Божій і не ухилятися, хоч би наша природа вабила і в протилежний бік. “Не Моя” людська “воля, але Твоя хай буде”, і ця Твоя не відокремлена від Моєї Божественної волі. Єдиний Христос, маючи дві природи, мав, без сумніву, і волю або бажання кожної природи, Божої та людської. Отже, людська природа спершу бажала жити, бо це йому притаманне, а потім, слідуючи Божественній волі, щоб усі люди спаслися, волі, спільній Отцю й Сину та Святому Духові, наважилася на смерть, і таким чином одне стало бажання – спасительна смерть.

Лк. 22:43.   З’явився ж Йому Ангел з небес і укріплював Його.

Лк. 22:44.   І, перебуваючи в борінні, усердніше молився, і був піт Його, як краплі крові, що падають на землю.

Що молитва була від людського єства, яке, за припущенням, мало загальну для всіх пристрасть до життя, а не від Божества, як кажуть прокляті аріани, це видно з того, що Іісус був у поті й такій боротьбі, що, як каже вислів, з Нього падали краплі крові. Бо про тих, котрі сильно трудяться, зазвичай кажуть, що вони потіють кров’ю, так само як і про тих, котрі гірко нарікають, кажуть, що вони плачуть кров’ю. Це-то, бажаючи показати, а саме: що з Нього текла не якась тонка рідина, яка ніби для видимості показується, а падали великі краплі поту, євангеліст для зображення дійсності вжив краплі крові. Звідси зрозуміло, що єство, яке виділяло піт і перебувало в боротьбі, було людське, а не Божественне. Бо людському єству дозволено було випробовувати такі стани, і воно випробовувало, щоб, з одного боку, показати, що Він не примарно був людиною, а з іншого – мета сокровенна, щоб зцілити загальну для людського єства боязкість, виснаживши її в Самому Собі та підпорядкувавши її волі Божественній.

Інший може сказати, що піт, який виступає з тіла і падає на землю, означає те, що, з підбадьоренням і зміцненням нашого єства у Христі, джерела боязкості в нас випаровуються, обертаються на краплі й падають із нас. Бо якби Він не мав цього на увазі, тобто бажання вилікувати нашу людську боязкість, то не пітнів би так, хоча б і дуже був боязкий і малодушний. “З’явився ж Йому Ангел з небес і укріплював Його”. І це для нашої втіхи, а саме: щоб ми дізналися про зміцнювальну силу молитви і, дізнавшись, до неї зверталися в разі нещасть. Разом із цим виконується і пророцтво Мойсея, сказане у великій пісні: “і нехай укріпляться всі сини Божі” (Повт. 32:43). Деякі ж пояснювали ці слова так, що Йому з’явився Ангел, прославляв Його і говорив: Твоя, Господи, сила! Бо Ти здолав смерть і пекло і звільнив рід людський. Це так.

Лк. 22:45.   Вставши від молитви, Він прийшов до учнів і знайшов, що вони спали з печалі,

Лк. 22:46.   і сказав їм: що ви спите? встаньте і моліться, щоб не впасти в спокусу.

Він же, знайшовши учнів сплячими, вимовляє їм і разом переконує молитися в спокусах, щоб не бути від них переможеними. Бо не впасти в спокусу – значить не бути поглинутим від спокуси, не стати під її владою. Або й просто велить нам молитися, щоб наше надбання було безпечним і ми не зазнали якоїсь неприємності. Бо самим себе ввергати в спокуси – значить відважуватися і пишатися. Як же Яків (Як. 1:2) говорить: “З великою радістю приймайте,… коли впадаєте в різні спокуси”? Що це, чи не суперечимо ми собі? Ні, бо Яків не сказав: ввергайте себе, але, коли зазнаєте спокуси, не падайте духом, а майте всіляку радість і ненавмисне колись зробіть вільним. Бо краще, якби не прийшли спокуси, але коли й прийшли, навіщо засмучуватися шалено? Вкажи ти мені місце в Писанні, де б буквально наказувалося молитися про те, щоб впадати в спокуси? Але ти не можеш вказати.

Знаю, що є два види спокуси і що деякі обов’язок молитися за невпадання в спокусу розуміють під спокусою, що перемагає душу, наприклад, під спокусою блуду, спокусою гніву. А всяку радість треба мати тоді, коли піддаємося тілесним хворобам і спокусам. Бо якою мірою “зовнішній… чоловік… тліє”, такою “внутрішній оновлюється” (2Кор. 4:16). Хоча знаю я це, але віддаю перевагу тому, що більш істинно і що ближче до справжньої мети.

Лк. 22:47.   Коли Він ще говорив це, з’явився народ, а поперед нього йшов один з дванадцятьох, який звавсь Іуда, і він приступив до Іісуса, щоб поцілувати Його, бо такий знак він дав їм: Кого я поцілую, Той і є.

Іуда тим, хто йде на Іісуса, поставив знаком поцілунок, але щоб вони не помилилися через ніч, вказав не здалеку. Щоб Іісус не сховався, для цього вони приходять із ліхтарями та світильниками. Що ж Господь?

Лк. 22:48.   Іісус же сказав йому: Іудо! чи поцілунком видаєш Сина Людського?

Він допускає до Себе з цим ворожим поцілунком. І громові стріли не прокидалися в невдячного й підступного! Так, Спаситель навчає нас незлобивості в таких обставинах. Він із докором говорить тільки: “Іудо! чи поцілунком видаєш?” Невже не засоромишся самого виду зради? Навіщо до дружнього поцілунку домішуєш зраду, справу ворожу? Та й кого зраджуєш? “Сина Людського”, тобто смиренного, лагідного, поблажливого, що став людиною заради тебе, і до того ж істинного Бога. Говорить це тому, що до останнього часу полум’янів до нього любов’ю. Тому не образив його, не назвав його нелюдським і вкрай невдячним, але назвав його власним ім’ям: “Іуда”. І не дорікнув би, якби й це не слугувало до його покращення, у разі його бажання. Бо Він зробив це і, мабуть, дорікнув для того, щоб Іуда не подумав, що Він сховається, але щоб принаймні тепер, визнавши Його Володарем, як Всезнаючого, припав до Нього й розкаявся. Господь знав, що Іуда невиправний, проте ж творив Своє, подібно до того, як і Отець Його творив у Старому Завіті; знав, що євреї не послухають, проте ж посилав пророків. А водночас і нас навчає цього самого, саме: щоб ми не ображалися за невиправлення тих, хто падає.

Лк. 22:49.   Ті ж, що з Ним були, побачивши, до чого йдеться, сказали Йому: Господи! чи не вдарити нам мечем?

Лк. 22:50.   І один з них вдарив слугу первосвященника, і відсік йому праве вухо.

Учні спалахують ревнощами і витягують мечі. Звідки вони мали їх? Їм природно було мати їх, бо вони перед цим закололи агнця і вийшли з-за столу. Але палкий Петро отримує докір, бо вжив ревність всупереч наміру Господа. Тоді як інші запитують, “чи не вдарити нам”, він не очікує схвалення (як скрізь він був гарячий за Вчителя!), але б’є “слугу первосвященичьего” і відсікає йому “праве вухо”. Це сталося не випадково, але на знак того, що первосвященики тодішні всі стали рабами і втратили правильний слух. Бо якби вони слухали Мойсея, не розіп’яли б Господа слави (Ін. 5:46).

Лк. 22:51.   Тоді Іісус сказав: облиште, досить. І, доторкнувшись до його вуха, зцілив його.

Іісус приставляє вухо; бо великій силі Слова личить зцілювати непокірних і давати їм вухо для слухання. Іісус робить чудо для того, щоб цим видимим чудом над вухом показати Свою незлобивість і, принаймні, чудом навести їх на думку утриматися від сказу.

Лк. 22:52.   Первосвященникам же й начальникам храму та старійшинам, що зібрались проти Нього, Іісус сказав: мов на розбійника вийшли ви з мечами й киями, щоб взяти Мене?

Лк. 22:53.   Щодня бував Я з вами у храмі, і ви не здіймали рук на Мене; але тепер ваша година і влада темряви.

Говорить “первосвященикам же і начальникам храму”, тобто розпорядникам, поставленим для задоволення вимог священиків; або начальниками називає тих, яким довіряли справи з будівництва та прикрашання храму. Каже їм: Усякий день навчав Я в храмі, і ви не хотіли взяти Мене, а тепер прийшли як на розбійника. Утім, ви робите воістину справи темряви, і влада ваша є влада темряви. Тому ви точно вибрали такий час, який пристойний і вам, і справі, яку ви робите.

Лк. 22:54.   Взявши Його, повели і привели Його в дім первосвященника. Петро ж йшов слідом віддалік.

Лк. 22:55.   Коли вони розклали вогонь посеред двору і сіли вкупі, сів і Петро між ними.

Лк. 22:56.  Одна служниця, побачивши його, що він сидить біля вогню, і, придивившись до нього, сказала: і цей був з Ним.

Лк. 22:57.   Але він відрікся від Нього, сказавши жінці: я не знаю Його.

Лк. 22:58.   Невдовзі потім другий, побачивши його, сказав: і ти з них. Але Петро сказав цьому чоловікові: ні!

Лк. 22:59.   Минуло ще з годину, і інший хтось настирливо говорив: воістину і цей був з Ним, бо він галілеянин.

Лк. 22:60.   Але Петро сказав тому чоловікові: не знаю, що ти говориш. І зараз же, коли він ще говорив, заспівав півень.

Лк. 22:61.   Тоді Господь, обернувшись, глянув на Петра, і Петро згадав слово Господа, як Він сказав йому: перш ніж півень заспіває, тричі відречешся від Мене.

Петро, за пророцтвом Христовим, виявився слабким і відрікся від Владики Христа не один раз, а тричі, і відрікся з присягою, бо Матвій каже: “Тоді він почав клястися й божитися, що не знає Цього Чоловіка. І раптом заспівав півень” (Мф. 26:74). Можливо, ним оволоділа така боязкість, і його на деякий час залишили за його зухвалість, немовби для навчання, щоб він і до інших був поблажливий. Бо він був дуже зухвалий, і якби не вціломудрився цією обставиною, то багато в чому чинив би самовладно і без поблажливості. Але тоді він впав у такий жах, що не відчув би й падіння, якби Господь, обернувшись, не глянув на нього. О милість! Сам перебуває під осудом, а дбає про спасіння учня. І справедливо. Бо сам осуд Він переносив для спасіння людського.

Спочатку учень відрікся, потім півень заспівав. Той знову відрікся, навіть до трьох разів, і півень знову заспівав іншим разом. Так точно і докладно описує Марк (Мк. 14:66-72) і передає це як той, хто дізнався від Петра, бо він був його учнем. А Лука, оскільки про це сказано у Марка, сказав коротко, не вдаючись у подробиці. І слова Луки не суперечать тому, що сказав Марк. Бо півень має звичай і за кожне прийом співати двічі чи тричі. Отже, Петро був приведений людською неміччю в таке забуття, що не прийшов до тями і від співу півня, а й після того, як півень проспівав, знову зрікся, і ще раз, аж поки милостивий погляд Ісуса не привів його до пам’яті.

Лк. 22:62.   І, вийшовши геть, гірко заплакав.

Марк каже, що Петро вийшов і після першого зречення (Мк. 14:68). Потім природно було йому знову увійти, щоб не подати більшої підозри, що він був Іісусів. Коли ж знову прийшов до тями, тоді вже виходить і гірко плаче. А щоб не бути поміченим від тих, хто перебував на подвір’ї, виходить таємно від них.

Деякі, не знаю чому, складають божевільний захист на користь Петра, нахабно кажучи, що Петро не зрікся, але сказав: я не знаю Цієї “людини”, тобто знаю не як просту людину, а як Бога, що зробився Людиною. Цей божевільний аргумент залишимо іншим. Бо вони Господа представляють неправдивим, суперечать зв’язку євангельської мови і ніяк не зможуть узгодити порядок оповіді. Та й про що Петру плакати, якщо він не зрікся?

Лк. 22:63.   Люди, які тримали Іісуса, глумилися над Ним і били Його;

Лк. 22:64.   і, закривши Його, били Його по обличчю, і питали Його: скажи, хто Тебе вдарив?

Лк. 22:65.   І багато іншої хули говорили проти Нього.

Ті, хто заподіював це Іісусу, були якісь лайливі люди і люди неприборкані, бо потрібно було, щоб диявол не залишив жодного виду злості, а всю її вилив, щоб природа наша, опинившись в усьому святою, перемогла й зневажила його. Оскільки Господь для того сприйняв наше єство, щоб укріпити його проти всіх хитрощів диявола й показати, що й спочатку Адам не був би переможений, якби був бадьорий, тож, коли виливаються на Нього всі види злоби диявольської, Він терпить, щоб ми згодом мужнішали, знаючи, що природа наша у Христі перемогла, й не боявся ні перед чим, напевно, образливим і гірким. Тому Він переносить глузування і побиття і, будучи Владикою пророків, висміюється як лжепророк. Бо слова: “скажи” нам, “хто Тебе вдарив”, відносяться до того, щоб висміяти Його як брехуна, який привласнює Собі дар пророцтва.

Лк. 22:66.   А коли настав день,

П’яні слуги вночі висміювали і злословили Іісуса Христа.

зібралися старійшини народу, первосвященники і книжники, і повели Його у свій синедріон

Лк. 22:67.   і питали: чи Ти Христос? скажи нам.

А вдень старійшини і почесні люди запитують: чи Він Христос?

Він відповідав їм: якщо Я скажу вам, не повірите;

Знаючи їхні думки й те, що, не повіривши ділам, які сильніше можуть переконати, поготів не повірять словам, Він каже: “якщо Я скажу вам, не повірите”. Бо якби ви вірили Моїм словам, то яка була б потреба в цьому зібранні?

Лк. 22:68.   коли ж Я запитаю вас, не відповісте Мені і не відпустите Мене.

“Коли ж Я запитаю вас, не відповісте Мені”. Бо вони часто відмовчувалися під час запитань, наприклад, про хрещення Іоаннове (Мк. 11:30,33), про слова: “сказав Господь Господу моєму” (Мф. 22:44-46), про скорчену жінку (Лк. 13:11-17). Коли ви послухали Мене і увірували? Коли ви не змовчали на дане вам запитання? Тому скажу тільки, що відтепер не час казати вам і пояснювати, хто Я (бо якби ви хотіли, ви пізнали б Мене зі здійснених Мною знамень), а відтепер час засудження.

Лк. 22:69.   Віднині Син Людський сяде праворуч сили Божої.

Ви побачите Мене, Сина Людського, що сидить “праворуч сили Божої”.

Лк. 22:70.   І сказали всі: так Ти Син Божий? Він же відповідав: ви говорите, що Я.

Лк. 22:71.   Вони ж сказали: якого ще свідчення нам треба? бо ми самі чули з уст Його.

При цьому треба було б злякатися, а вони після таких слів ще більше розлютилися і в шаленстві запитують: “Отже, Ти Син Божий?” Він же з поміркованістю і з вказівкою на недолугість їхнього запитання відповідає їм: “ви говорите, що Я”, бо Він нехтував їхньою люттю, говорив з ними безстрашно. Звідси ж ясно, що наполегливі не отримують жодної користі від того, що їм відкриваються таємниці, але приймають набагато більший осуд. Тому й слід приховувати їх від таких, бо це справа більше людинолюбна.

Глава двадцять третя

Лк. 23:1.   І піднялася велика кількість їх, і повели Його до Пілата,

Лк. 23:2.   і почали звинувачувати Його, кажучи: ми знайшли, що Він розбещує народ наш, і забороняє давати податок кесареві, називаючи Себе Христом Царем.

Мабуть суперечать істині. Бо де Іісус заборонив платити податі, коли Він, навпаки, повелів віддавати їх як належне? Саме Він так говорив: “віддавайте кесареве кесареві” (Лк. 20:25). Як Він обурює народ? Чи не дошукується Царства? Але цьому ніхто не повірив. Бо й тоді, коли народ хотів зробити Його царем, Він, дізнавшись про це, пішов геть (Ін. 6:15).

Лк. 23:3.   Пілат запитав Його: Ти Цар Іудейський? Він же сказав йому у відповідь: ти говориш.

Лк. 23:4.   Пілат сказав первосвященникам і народові: ніякої вини я не знаходжу в Людині Цій.

Тому й Пілат, зрозумівши наклеп, відкрито каже: “ніякої вини я не знаходжу в Людині Цій”. На мою думку, і саме запитання, яке він ставить Христу, є насмішка над наклепом. Бо кажучи: Чи ти Цар Іудейський? – він насміхається над самою справою. Він каже ніби так: Тебе, убогого, бідного, нагого, безпорадного, звинувачують у прагненні до царської влади. А це, як ми сказали, є насмішка над тими, хто звинувачує в цьому Іісуса, що вони такого безпомічного і такого бідняка уявляють собі таким, що замишляє таку справу, для якої потрібні і статки, і помічники.

Лк. 23:5.   Але вони наполягали, кажучи, що Він розбещує народ, навчаючи по всій Іудеї, починаючи від Галілеї до цього місця.

А вони, не маючи нічого іншого на підтвердження наклепу, вживають у справу голоси і кричать проти Бога Слова, “Розбещує”, – кажуть, – тобто “збурює народ”, і не в одному окремому місці, а почав “від Галілеї” і, пройшовши крізь середину Іудеї, встиг збурити “до цього місця”. Мені здається, що вони неспроста згадали про Галілею, але з наміром налякати Пілата. Бо галілеяни завжди такі, бунтівники і схильні до нововведень, яким є і Іуда галілеянин. Про нього-то, здається, вони й нагадували Пилату, кажучи ніби так: правителю, порівняй Іуду галілеянина, що наробив багато занепокоєння римлянам, збуривши чималу частину народу. Такий же і Цей, Якого негайно потрібно винищити.

Лк. 23:6.   Пілат, почувши про Галілею, запитав: хіба Він галілеянин?

Лк. 23:7.   І, довідавшись, що Він з області Іродової, послав Його до Ірода, який у ці дні теж був у Ієрусалимі.

Пілат посилає Господа до Ірода, на виконання римського закону, який велить, щоб кожен судимий був начальником його області. Тому Іісуса як галілеянина він посилає до правителя Галілеї.

Лк. 23:8.   Ірод, побачивши Іісуса, дуже зрадів, бо давно вже хотів Його бачити, тому що багато чув про Нього, і сподівався побачити від Нього яке-небудь чудо,

Ірод зрадів цьому не тому, втім, нібито мав набути якоїсь користі для душі, побачивши Іісуса, але оскільки чув про Нього, що Він мудрець і чудотворець, то мав нерозумне бажання, страждаючи й сам любов’ю до новин, побачити Цю дивну Людину та послухати, що Він говорить. Чи не страждають і нині багато хто з нас цією хворобою? Він сам бажав побачити якесь диво від Іісуса, не для того, втім, щоб увірувати, а щоб наситити зір, подібно до того, як ми на видовищах дивимося, як чарівники уявляють, ніби вони ковтають змій, мечі й таке інше, і дивуємося. Бо Іісуса відносили майже до роду таких самих.

Лк. 23:9.   і задавав Йому багато питань, але Він нічого не відповідав йому.

Ірод розпитував Його багато про що, звертаючись до Нього в певному іронічному тоні і в усьому глузуючи з Нього; тому Іісус нічого й не відповідав йому. Бо Той, Хто все створив словом і про Кого Давид засвідчив, що “удержує справи свої справедливістю” (Пс. 111:5), знає, коли треба відповідати. Бо що за потреба відповідати тому, хто запитує не для навчання? Яка потреба кидати перли перед свинями (Мф. 7:6)? Навпаки, як ми сказали (див. гл. 22), людинолюбство вимагає мовчати в таких випадках. Бо сказане слово, не приносячи ніякої користі неуважним, понад те піддасть їх більшому осуду. Утім, Пилату, оскільки він був добросовісніший за Ірода, Господь відповідає, хоча не зовсім ясно. Бо той запитував: “Чи Ти Цар Іудейський?” – а Господь відповідає: “ти говориш”. Відповідь ця містить ніби двояку думку. Бо можна розуміти її і так: Я воістину є (Цар Іудейський), ти сказав справжню правду. Можна розуміти й інакше: Я не кажу, ти говориш, маєш владу і говориш. А Іродові, як рішучому насмішникові, анітрохи не відповідає. Бо воістину, як каже Ісая (Іс. 3:4,12), у насінні лукавого, синів беззаконних, тобто тогочасних іудеїв, і збирачі були, і гнобителі, і панівні, і глузливі, і господарі, і глузники, що панують ними.

Лк. 23:10.   Первосвященники ж і книжники стояли і наполегливо звинувачували Його.

Лк. 23:11.   Але Ірод зі своїми воїнами, зневаживши Його і наглумившись над Ним, вдягнув Його в світлу одежу і відіслав назад до Пілата.

А що Ірод бажав бачити Іісуса з тим наміром, щоб поглумитися й насміятися над Ним, і побачити від Нього чудо, і в таких думках розпитував Його, це показав кінець. Бо, принизивши Ісуса і насміявшись над Ним, відпустив Його, і не сам тільки насміхався, а й воїни його, що найприкріше; і, вдягнувши на Нього “світлу одежу і відіслав назад до Пилата”.

А ти дивись, мабуть, як диявол затинається у всьому, що не робить. Він влаштовує такі лайки й образи Христу, а звідси ясніше виявляється істина. Бо глузування найочевиднішим чином свідчать, що Господь не бунтівник і не збурювач. Якби Він був такий, то не стали б жартувати, коли загрожує така небезпека і передбачається повстання цілого народу, до того ж народу численного і дуже схильного до новизни.

Лк. 23:12.   І стали від того дня Ірод та Пілат друзями, бо раніше ворогували один з одним.

Відправлення Пілатом до Ірода підлеглого цьому здалося початком дружби, оскільки Пілат не привласнює собі переваг Іродових. Утім, дивись усюди, як диявол, для того, щоб тільки приготувати смерть Христові, зводить в одне те, що віддалялося одне від одного, оселяє одностайність і дружбу між тими, які були ворогами. Чи не сором нам, коли він для того, щоб Христа умертвити, і ворогів примирив, а ми, для власного порятунку, і друзів не зберігаємо в дружбі з нами?

Лк. 23:13.   Пілат же, скликавши первосвященників і начальників та народ,

Лк. 23:14.   сказав їм: ви привели до мене Чоловіка Цього, Який ніби розбещує народ; і ось, я при вас дослідив і не знайшов Чоловіка Цього винним ні в чому тому, у чому ви звинувачуєте Його;

Лк. 23:15.   і Ірод теж, бо я посилав Його до нього, і нічого не знайдено в Ньому, вартого смерті;

Коли ж Христос був відісланий назад до Пілата, дивись, як знову сяє істина. “Ви, – каже Пілат, – привели до мене Чоловіка Цього, Який ніби розбещує народ”; але я не знаходжу в Ньому нічого “вартого смерті”, так само як і Ірод. Чи бачиш свідчення двох людей, до того ж одного – правителя, а іншого – царя, абсолютно правдиве? Ні я, – каже, – ні цар Ірод не знайшли в Ньому жодної провини. Що скажуть на це іудеї? Судді самі свідчать, що людина ця невинна; ви, обвинувачі, не привели жодного свідка: кому ж потрібно вірити? Дивно, як перемагає істина! Іісус мовчить, а вороги свідчать на користь Його. Іудеї кричать, і ніхто не підтверджує їхніх криків. Пілат був якийсь слабкий і вельми мало заступався за правду. Він боявся наклепу, щоб його не зганьбили, що він відпустив збурювача. Бо він не вмів сказати: страху вашого не побоїмося, а Сам Господь буде мені в страх (Іс. 8:12-13).

Лк. 23:16.   отже, покаравши Його, відпущу.

Лк. 23:17.   А йому і треба було заради свята відпустити їм одного в’язня.

“Отже, покаравши Його”, – каже, тобто напоумивши батогами, – “відпущу”. А римлянам, на догоду іудеям, і належало заради свята відпускати по одному в’язню. Бо під час укладення договору з іудеями дали їм свободу жити за своїми звичаями і законами. А в іудеїв був від батьків звичай випрошувати засуджених у правителя; так само, як і за Іонафана заступилися перед Саулом (1Сам. 14:45). Якщо не знаєш цієї історії, то візьми першу книгу Царств, і ти знайдеш її.

Лк. 23:18.   Але весь народ почав кричати: смерть Йому!

“Але весь народ почав кричати, – йдеться, – смерть Йому”. Що може бути гірше за це? Народ обраний несамовито вимагає вбивства; Пілат язичник відвертається від вбивства: верх став низом.

а відпусти нам Варавву!

Лк. 23:19.   Варавва був посаджений до темниці за вчинений у місті бунт і вбивство.

“Смерть, – кажуть, – Йому! а відпусти нам Варавву”, якого посадили до в’язниці як збурювача і вбивцю.

Лк. 23:20.   Пілат знов підвищив голос, бажаючи відпустити Іісуса.

Лк. 23:21.   Але вони кричали: розіпни, розіпни Його!

Лк. 23:22.   Він утретє сказав їм: яке ж зло Він учинив? я нічого вартого смерті не знайшов у Ньому; отже, покаравши Його, відпущу.

Лк. 23:23.   Але вони продовжували з великим криком вимагати, щоб Він був розп’ятий; і переміг крик їхній і первосвященників.

Пілат втретє пропонує відпустити, втретє і вони кричать проти Христа, щоб цим триразовим криком остаточно підтвердити свою жагу до вбивства. І вони, – як каже блаженний Петро, – “відреклись… від Святого і Праведного”, а випросили дарувати їм людиновбивцю (Діян. 3:14). Бо вони люблять подібне (чому й беруть участь у ньому), бо й самі збунтувалися проти римлян, і стали винуватцями незліченних убивств і власної погибелі. Господь пророкує про це через Єремію: “Покинув Я Свій дім, залишив спадок Свій; миле Моєї душі Я віддав у долоню її ворогів. Спадок Мій Мені став, мов лев той у лісі, свій голос дав проти Мене, тому то його Я зненавидив…” (Єр. 12:7-8). І Осія знову: “Горе їм, бо від Мене вони відійшли, погуба на них, бо повстали вони проти Мене! Хоч Я викупив їх, та вони проти Мене говорять неправду… Упадуть від меча їхні князі за гордість свого язика” (Ос. 7:13,16).

Лк. 23:24.   І Пілат присудив, щоб було за проханням їхнім,

Лк. 23:25.   і відпустив їм ув’язненого за бунт і вбивство, якого вони просили; а Іісуса віддав на їхню волю.

Лк. 23:26.   І коли повели Його, то, затримавши якогось Симона киринеянина, що йшов з поля, поклали на нього хрест, щоб ніс за Іісусом.

Ісуса повели і спочатку на Нього поклали хрест, і Він ішов із цією ношею. Бо з інших ніхто не брався нести його, бо вважали його древом проклятим. Потім, знайшовши деякого Симона киринеянина, поклали на нього хрест, примусивши цього чоловіка і, як би якусь ганьбу, поклавши на нього хрест, якого інші цуралися. Цим робиться важливе навіювання. Хрест є умертвіння, бездіяльність пристрастей і нерухомість. Бо розп’ятий пригводжується і стає недіяльним. Отже, Учитель Христос спочатку повинен Сам взяти хрест і прибити плоть Свою до страху Божого, і просіяти безпристрасністю, а потім уже покладати його на покірних; бо Симон означає: “послух”. Виконуються в цьому і слова Ісаї: “влада (церковнослов’янською – начальство), – на раменах Його” (Іс. 9:6). Бо хрест є начальство Господа і Царство. Павло каже: “упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної… Тому й Бог повищив Його” та інше (Флп. 2:8-9). Якщо ж хрест став для Іісуса висотою і славою, то він справедливо називається “начальством” Його, тобто начальницькою гідністю і знаком начальства. Як сенатори мають знаки своїх достоїнств, інші – пояси, інші – мантії, так і Господь встановлює хрест знаменням Свого Царства. І, придивившись, ти знайдеш, що Іісус царює в нас не інакше, як через злостраждання, що ті, хто живе в насолоді, – це вороги хреста, і той може стати покірним Христові й узяти хрест Його, хто вправляється в чеснотах, хто “йде з поля”, тобто залишає теперішнє поле – світ цей та діла в ньому, і прагне до Ієрусалима вишнього, вільного (Гал. 4:26).

Лк. 23:27.   І йшло за Ним дуже багато народу і жінок, які плакали і ридали за Ним.

Що за Христом слідувало безліч народу і жінок, цим позначається те, що після хреста увірує в Нього велика кількість іудеїв і багато жінок. Прочитай книгу Діянь (Діян. 2:41,4:4), і ти побачиш тисячі віруючих. А те, що жінки, які йшли за Ісусом, “плакали і ридали”, чи не є для нас моральним уроком? Слабка душа є жінка; але якщо вона через покаяння отримує розтрощення серця, плаче і ридає, то вона воістину слідує за Іісусом, який був розіп’ятий і злостраждав заради нашого спасіння.

Лк. 23:28.   Іісус же, обернувшись до них, сказав: дочки ієрусалимські! не плачте за Мною,

Жінки, ці створіння, здатні до ридань і плачу, плачуть так, наче Господа спіткала якась напасть, і тим виражають свою жалісливість і нарікання на людську несправедливість. А Він не тільки цим незадоволений, але навіть забороняє їм. Бо Він страждав добровільно, а тому, хто страждає добровільно, і до того ж за порятунок усього роду людського, личать не сльози, а схвалення і прославлення. Хрестом і смерть зруйнована, і пекло полонено.

а плачте за собою і за дітьми вашими;

Лк. 23:29.   бо надходять дні, коли скажуть: блаженні неплідні, і утроби, які не родили, і груди, які не годували!

Лк. 23:30.   тоді почнуть говорити горам: упадіть на нас! і пагорбам: покрийте нас!

Сльози приносять розраду не тим, котрі страждають добровільно, а тим, котрі страждають невільно. Тому Він забороняє їм плакати за Ним, а переконує їх звернути увагу на майбутні лиха і плакати за ці лиха, коли жінки без жалю варитимуть власних дітей, і утроби, які, на жаль, носили, самі знову приймуть у себе те, що народилося з них.

Лк. 23:31.   Бо коли із зеленим деревом таке роблять, то що ж буде з сухим?

Бо якщо римляни так вчинили зі Мною, деревом вологим, плодоносним, вічно зеленим, вічно живим силою Божества, і плодами вчення свого всіх живлять, то чого не заподіють вони вам, тобто народові, дереву сухому, позбавленому всякої життєдайної праведності та такому, що не приносить ніякого плоду? Якби ви мали хоч якусь цілющу силу добра, можливо, ви удостоїлися б, принаймні, деякої пощади; а тепер, як сухе дерево, ви піддастеся спаленню і погибелі.

Лк. 23:32.   Вели з ним на смерть і двох злочинців.

Диявол, бажаючи скласти і вселити погану думку про Господа, влаштовує так, що з Ним розпинаються два розбійники. Але дивись, як він одного з них позбувся і як послужило до більшої слави Господа те, що диявол замишляв проти Нього. Бо хрестів розбійників ніхто не шукав, навпаки, весь світ нудився очікуванням хреста Господнього. І звідси очевидно виявляється, що Господь не беззаконник, як розбійники, але дороговказувач усякої праведності.

Лк. 23:33.   І коли прийшли на місце, що зветься Лобне, там розп’яли Його і злочинців, одного з правого, а другого з лівого боку.

Ведуть Його на місце Лобне, де, кажуть, похований був праотець, щоб, де сталося падіння через древо, там же сталося і відновлення через древо.

Лк. 23:34.   Іісус же говорив: Отче! прости їм, бо не знають, що роблять.

Іісус, виявляючи надзвичайну лагідність, молиться за них, кажучи: “Отче! прости їм, бо не знають, що роблять”. І, звісно, гріх цей пробачився б їм, якби після цього вони не залишилися в невір’ї.

І ділили одежу Його, кидаючи жереб.

Для чого ділять одяг Його? Можливо, багато хто потребував його, а можливо (що ймовірніше), робили це через зухвалість і з наміром поглумитися. Бо на їхній погляд, що було дорогоцінного в цьому одязі? Отже, вони робили це у вигляді насмішки і наруги.

Лк. 23:35.   І стояли люди і дивились. Насміхалися ж разом з ними і начальники,

Адже який висновок потрібно робити про простий народ, коли начальники його насміхалися?

кажучи: інших спасав; хай спасе Себе Самого, якщо Він Христос, обранець Божий.

Це диявол говорить через них. Як на покрівлі храму (Лк. 4:9), так і тут він це говорить, заздрячи спасінню через хрест і бажаючи всіма можливими хитрощами припинити його.

Лк. 23:36.   Глузували з Нього і воїни, підходячи та підносячи Йому оцет,

Лк. 23:37.   і казали: коли Ти Цар Іудейський, спаси Себе Самого.

Воїни підносили оцет для пиття, служачи саме як царю.

Лк. 23:38.   І був над Ним напис, написаний словами грецькими, римськими і єврейськими: Цей є Цар Іудейський.

Ось і інша хитрість диявола, що обертається на нього самого. Саме: він письменами трьох мов оголошує про обурення Іісусове, щоб усякому з тих, хто проходив повз, було відомо, що Його повісили за те, що Він видавав Себе за царя. А винахідливий на зло не розумів, що це було знаком того, що найсильніші з народів, якими є римляни, і наймудріші, якими є греки, і найпобожніші, якими є євреї, ввійдуть у Царство Іісуса й проповідуватимуть Його. Утім, у тлумаченні на Євангеліє від Іоанна ми сказали про це більше й піднесеніше.

Лк. 23:39.   Один з повішених злочинців лихословив Його і говорив: коли Ти Христос, спаси Себе і нас.

Лк. 23:40.   А другий, навпаки, докоряв йому і казав: чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений?

Лк. 23:41.   і ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали; а Він нічого лихого не вчинив.

Лк. 23:42.   І сказав Іісусові: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!

Як же інші євангелісти кажуть (Мф. 27:44; Мк. 15:32), що Іісуса злословили обидва розбійники? Спочатку, ймовірно, обидва злословили Його; а потім один із них, який розсудливіший, пізнав благість і Божество Іісуса з тих слів, які Він виголосив за розпинателів, кажучи: “Отче, прости їм”. Бо слова ці не тільки сповнені досконалого людинолюбства, але виявляють багато і власної влади. Іісус не сказав: Господи, благаю Тебе, прости їм, але просто так само, як і з владою: “Отче! прости їм”. Зрозумівши ці слова, той, хто колись злословив Іісуса, визнає Його істинним Царем, затуляє вуста іншому розбійникові й каже Іісусу: Пом’яни мене в Царстві Твоєму. Що ж Господь?

Лк. 23:43.   І сказав йому Іісус: істинно кажу тобі, сьогодні ж будеш зі Мною в раю.

Як людина – Він на хресті, а як Бог – скрізь, і там, і в раю все наповнює, і немає місця, де Його немає. Інші запитають: коли Господь говорить розбійникові – “сьогодні ж будеш зі Мною в раю”, то як після цього Павло сказав, що ніхто зі святих не отримав “обітницяного” (Євр. 11:39)? І одні відповідають: апостол не про всіх святих висловився, що вони не отримали обітниці, а тільки про тих, яких він перерахував. А перерахував він багато інших, але про розбійника не згадав. Бо слухай, що каже: “всі ці”; очевидно, він промову свою ставив до тих, яких він перераховував і в числі яких немає цього розбійника.

Інші говорили, що і розбійник ще не успадкував життя в раю; але оскільки обіцянка Господа непорушна і аж ніяк не є нехитрою, тому й сказано: “Сьогодні ж будеш зі Мною в раю”. Бо є, кажуть, у промовах Господа й такі звороти, в яких Він про майбутнє висловлюється як про те, що сталося. Наприклад, коли каже: “невіруючий уже осуджений” (Ін. 3:18), і іншим разом: “хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя, і на суд не приходить, а перейшов від смерті в життя” (Ін. 5:24). Інші спотворюють цей вислів, а саме: після “сьогодні” ставлять розділовий знак так, щоб виходила така промова: істинно кажу тобі нині, а потім продовжують: будеш зі Мною в раю. Ще інші, і, здається, вельми вдало, пояснюють це так: обіцяні нам блага – це не життя в раю або повернення в нього, а Царство Небесне, чому ми й молимося: “нехай прийде Царство Твоє”, а не життя райське. І не кажи мені ніхто, що рай і Царство одне й те саме. Бо благ Царства ні око не бачило, ні вухо не чуло, і на серце людині вони не приходили (1Кор. 2:9). А рай і око Адама бачило, і вухо про нього чуло, бо сказано: “Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти” (Бут. 2:16). Хоча Адаму і заборонено було одне дерево, проте ж він і бачив його, і чув про нього. Рай і на серце людині приходив. Бо Адам веселився душевно, бо він не полишав такої діяльності та хліборобської радості. Тому, – кажуть, – Павло анітрохи не суперечить. Розбійник отримав “рай”, але не отримав “Царства”; отримає ж його тоді, коли отримають і всі ті, яких перерахував. Принаймні зараз він у раю, який є місцем душевного заспокоєння. Так говорили багато і багато разів. Можна сказати, що ніщо не заважає бути істинними словам як Господнім, так і Павловим, і в тому разі, якщо навіть Царство Небесне і рай – суть одне й те саме. Бо розбійник хоча в раю або в Царстві, і не тільки він, а й усі перелічені Павлом, проте ж він не насолоджується цілковитим володінням благ. Як засуджені не перебувають у царських оселях, але ув’язнені в темницях і стережуться для призначених покарань, а почесні входять до царських чертогів і перебувають у них, а потім, коли настане час роздачі, удостоюються дарів царських, так і святі, хоч і не куштують ще повного блаженства, проте перебувають в оселях світлих, сповнених запашного пахощів, узагалі кажучи, царських, хоч і не удостоїлися ще остаточного роздавання царських дарів. Так і розбійник, хоча став тепер у раю, проте ж не насолоджується досконалим блаженством, щоб “не без нас досягли… досконалості” (Євр. 11:40). І таке пояснення, на мою думку, найсправедливіше. Не кажу вже про те, що і обдарування святих, які проявляються в повсякденних чудотворіннях, справедливо можуть бути названі раєм і що всі вони, оскільки, сподобившись обдарувань духовних, прийняли в них запоруку Духа, перебувають у раю, хоча не досягли досконалості, і отримали Царство, як каже Павло в тому ж посланні до Євреїв, хоча не отримали обіцяного. Під словом “обіцяне” він, очевидно, розумів повноту насолоди. Отже, вони ще не отримали всього обіцяного, проте ж перебувають у Царстві та в раю. Прошу тебе, здивуйся і цьому: як цар якийсь, повертаючись із перемоги з трофеями, несе за собою найкращу частину здобичі, так і Господь, викравши найкращу здобич у диявола, веде її з Собою, повертаючись на первісну вітчизну людини, тобто до раю. Він був у раю не Божеством тільки, а й сприйнятою Ним мислячою і розумною душею людською, і в раю був із духом, і в пекло сходив із душею. Врятувавши розбійника, Господь зв’язав знаряддя злоби, згідно зі Своїм передбаченням: зв’язавши сильного, речі його розкраде (Мф. 12:29).

Лк. 23:44.   Було ж близько шостої години, і настала темрява по всій землі аж до години дев’ятої:

Колись юдеї бажали побачити знамення з неба; отже, ось їм знамення це: незвичайна “темрява”.

Лк. 23:45.   і сонце затьмарилось, і завіса в храмі роздерлася посередині.

І “завіса” храму “роздирається”. Господь цим показує, що Святе Святих уже не буде недоступне, але віддане буде римлянам, зганьблене й осквернене. Або ще Він показує, що роздирається завіса, яка розлучала нас зі святими, що живуть на небесах, тобто ворожнеча і гріх. Бо це становило велику перешкоду, що розділяла нас від тих, хто живе там. Показує разом і те, що Він не через безсилля розп’ятий. Бо той, хто здійснив таке знамення, міг би і їх розірвати і знищити.

Лк. 23:46.   Скрикнувши гучним голосом, Іісус сказав: Отче! у Твої руки віддаю дух Мій. І, сказавши це, іспустив дух.

Виголосивши гучним голосом, Іісус випускає дух. Бо Він мав владу покласти життя Сво, і “знову прийняти його” (Ін. 10:18).

Лк. 23:47.   Сотник же, побачивши, що сталось, прославив Бога і сказав: воістину Чоловік Цей був праведний.

Голос цей та інші чудеса послужили для сотника приводом до віри. Бо Іісус помирав не як звичайна людина, а як Владика, і смерть назвав передачею під збереження, бо Він мав знову прийняти душу. Це перший голос, яким душі наші удостоїлися свободи, бо їх уже не диявол тримає, а вони віддаються Отцеві. Бо до смерті Христової диявол мав велике право над душами, але відтоді, як Син віддав дух Свій не в пекло, а в руки Отця, ті, хто перебуває в пеклі, отримали свободу. Тут-то вбачається подія сказаних колись Господом слів: “коли Я буду піднесений…, всіх приверну до Себе” (Ін. 12:32). Бо, піднесений на хрест, Він привернув розбійника, привернув сотника.

Лк. 23:48.   І весь народ, який зійшовся на це видовище, побачивши, що сталося, повертався, б’ючи себе в груди.

Дехто з іудеїв бив себе в груди і, докоряючи розпинателям, відкрито визнавав Іісуса праведником.

Лк. 23:49.   Всі ж, хто знали Його, і жінки, які прийшли з Ним з Галілеї, стояли віддалік і дивились на це.

Учні втекли, а жінки, цей принижений і проклятий рід, залишаються й дивляться на все це, і зате перші насолоджуються виправданням і благословенням, що виникають відтепер, так само як і воскресінням.

А ти подивуйся, мабуть, жорстокості іудеїв. Вони кажуть: нехай зійде з хреста, і ми повіримо Йому. І бачачи великі чудеса, не вірують! Бо чи не дорівнювало сходженню з хреста затьмарення сонця, розсідання каміння, страшний землетрус, воскресіння мертвих, роздирання завіси і зміна всієї істоти? Тому нехай ніхто не дивується, для чого Іісус не зійшов з хреста, але нехай приймає це без цікавості, міркуючи, що вони й тоді не повірили б, якби Він зробив те, і нічого іншого не вийшло б із цього, окрім того, що спотворилося б спасіння через хрест. Бо хрест переважно перед усім є слава Христова. Отже, Він, здійснивши більше чудес, тоді як вони не вірили, в один час виправив два діла: по-перше, до кінця перетерпів і сприйняв хрест, це велике знамення перемоги; і, по-друге, виявив, що вони абсолютно нечутливі, не мають анітрохи добра, але загрубіли в невір’ї.

Лк. 23:50.   І ось один чоловік на ім’я Йосиф, що був радником, чоловік добрий і праведний,

Лк. 23:51.   який не брав участі у раді і справі їхній, з Аримафеї, міста Іудейського, котрий і сам сподівався Царства Божого,

Лк. 23:52.   прийшов до Пілата і просив тіла Іісусового;

Лк. 23:53.   і, знявши Його, обгорнув плащаницею і поклав Його у гробі, висіченому в скелі, де ще ніхто ніколи не був покладений.

Йосип раніше не відкривався, але тепер чинить справу гідну. Незважаючи на те, що був член ради і багата людина, він сміливо просить тіло Людини, Якого розіп’яли як заколотника і збурювача, і не звертає уваги ні на яку небезпеку, хоча багатство боязке, але просить і з честю ховає в труні, висіченому в скелі, де нікого іншого раніше не покладали, щоб наклепники не сказали, що воскресло тіло іншого.

Лк. 23:54.   День той був п’ятниця, і наставала субота.

Лк. 23:55.   Слідом же йшли і жінки, які прийшли з Іісусом з Галілеї, і бачили гроб, і як покладено було тіло Його;

Лк. 23:56.   і повернувшись, вони наготували пахощів та миро; і в суботу нічого не робили за заповіддю.

А жінки, хоча мали віру до Господа, але не таку, яку слід було мати, а слабку й малу. Бо, вважаючи Його простою людиною, готують масті й пахощі за панівним в іудеїв звичаєм, якого завжди дотримувалися над померлими. Втім, у суботу за заповіддю Закону залишаються в спокої.

Глава двадцять четверта

Лк. 24:1. У перший же день тижня, дуже рано, несучи наготовлені пахощі, вони прийшли до гробу і разом з ними деякі інші;

У перший день седмиці жінки прийшли до гробу, несучи з собою пахощі. Прийшли вони дуже рано, що євангеліст Матвій (Мф. 28:1) називає вечором суботи. Бо глибокий ранок майже те саме, що дуже пізній вечір.

Лк. 24:2. але знайшли, що камінь був відвалений від гробу.

І “знайшли що камінь був відваленим від гробу”, бо Ангел відвалив його, як каже Матвій (Мф. 28:2).

Лк. 24:3. І, увійшовши, не знайшли тіла Господа Іісуса.

Лк. 24:4. Коли ж вони не могли зрозуміти цього, раптом два мужі стали перед ними в одежах блискучих.

Коли вони увійшли всередину, їм з’являються два мужі. Один, згадуваний Матвієм (Мф. 28:2), сидів на камені, а ці два чоловіки з’явилися всередині гробу. Це різні видіння.

Лк. 24:5. І коли вони налякались і схилилися обличчям до землі, сказали їм: що ви шукаєте живого між мертвими?

Лк. 24:6. Нема Його тут: Він воскрес; згадайте, як Він говорив вам, коли був ще в Галілеї,

Лк. 24:7. кажучи, що Синові Людському належить бути виданому до рук людей грішників, і бути розп’ятим, і на третій день воскреснути.

Чоловіки з’являються в одязі блискучому, через світлість воскресіння, і нагадують жінкам те, що їм говорив Господь, а саме, що “належить”, тобто необхідно, Йому “бути виданому до рук людей грішників”, тобто римлян, язичників та нечистих, “на третій день воскреснути”. Про те, як воскресіння триденне, ми достатньо сказали в тлумаченні на Матвія (див. гл. 28)

Лк. 24:8. І згадали вони слова Його;

Лк. 24:9. і, повернувшись від гробу, сповістили про все те одинадцятьох і всіх інших.

Лк. 24:10. То були Магдалина Марія, і Іоанна, і Марія, мати Якова, та інші з ними, які сказали про це Апостолам.

Лк. 24:11. І здалися їм слова їхні неправдивими, і вони не повірили їм.

Коли вони повернулися від гробу і розповіли про це апостолам, то їх вважали мрійницями. Так, за природою, неймовірним здається людям чудо воскресіння!

Лк. 24:12. Петро ж, вставши, побіг до гробу і, нахилившись, побачив самі лише пелени, що лежали, і пішов назад, дивуючись тому, що сталося.

Утім, Петро не зволікає, як і вогонь, що взявся за речовину, але біжить до гробу і бачить тільки пелени, що лежать. І від того, що він дійшов до гробу, на перший раз користь та, що замість того, щоб насміхатися, він дивується: “і пішов назад (сказано), дивуючись тому, що сталося”. Бо як залишилися одні тільки пелени, і до того ж тоді, коли тіло намазане було смирною? Скільки ж часу мав злодій, коли він залишив їх звитими належним чином, виніс тіло, та ще й тоді, коли приставлені були воїни? Під “Марією, матір’ю Якова”, розумій Богородицю, бо її так називали, як уявну матір Якова, сина Йосипа, якого називали малим; я розумію брата Божого. Бо був Яків і більший, один із дванадцяти, син Зеведеїв.

Лк. 24:13. Того ж дня двоє з них йшли в село, що було стадій за шістдесят від Ієрусалима і звалося Еммаус.

Деякі кажуть, що один із цих двох був сам Лука, тому євангеліст і приховав своє ім’я.

Лк. 24:14. І розмовляли між собою про всі ці події.

Вони “розмовляли між собою про всі ці події” не як віряни, а як ті, хто здивований і вражений надзвичайними подіями, і не скоро можуть примиритися з таким дивовижним явищем.

Лк. 24:15. І коли вони розмовляли і міркували між собою, Сам Іісус, наблизившись, пішов з ними.

Лк. 24:16. Але очі їхні були утримані, так що вони не впізнали Його.

Іісус, підійшовши, пішов із ними. Бо, маючи тіло вже духовне й Божественне, Він у відстані місць не знаходив перешкоди бути з тими, з ким Йому завгодно. Тому й тілесні обриси, з якими тоді з’явився Спаситель, не дозволяли їм упізнати Його. Бо Він з’явився їм, як каже Марк (Мк. 16:12), “в іншому образі” і в інших рисах. Він тілом розпоряджався вже не за законами природи, але надприродно і духовно. Від цього-то очі їхні і були утримані так, що не впізнавали Його. Для чого ж Він з’явився в іншому образі, і для чого очі їхні були утримані? Для того, щоб вони відкрили всі свої здивування, виявили свою рану і потім уже прийняли ліки; щоб після довгого проміжку з’явитися їм більш приємним; щоб навчити їх з Мойсея і пророків, і коли вже бути впізнаним; щоб вони краще повірили, що тіло Його вже не таке, щоб могло бути вбачатися всіма взагалі, але що воскресло хоча те саме, що й постраждало, однак, видиме буває тільки для тих, кому Він благоволив; щоб вони здобули звідси й ту велику користь, щоб не вагатися вже здивуваннями (щодо того, наприклад), для чого Він знову не навертається серед народу, а міркували в собі, що спосіб життя Його після воскресіння далеко відрізняється від звичайного, не людський, а Божественніший, тож слугує образом і майбутнього воскресіння, в якому ми житимемо, як ангели й сини Божі. Отже, ось для чого очі їхні були утримані, і вони не впізнали Його. Бо Він ставав видимим для тих, для кого бажав.

Лк. 24:17. Він же сказав до них: про що ви сперечаєтесь між собою, ідучи, і чим ви засмучені?

Лк. 24:18. Один з них, на ім’я Клеопа, сказав Йому у відповідь: невже Ти один з тих, що прийшли до Ієрусалима, не знаєш, що сталося в ньому цими днями?

Господу, який з’являється у вигляді супутника, Клеопа робить докір і каже: “невже Ти один з тих, хто прийшов”, тобто, невже ти один із жителів Ієрусалима не знаєш про те, що трапилося? Інші, втім, слова: “з тих, хто прийшов” (“чужинець ти”) розуміли так: невже ти один тільки чужинець і живеш поза Ієрусалимом, і так байдужий до того, що відбувається в ньому, що не знаєш про це?

Лк. 24:19. І сказав їм: що саме? Вони сказали Йому: що було з Іісусом Назарянином, Який був пророк, сильний ділом і словом перед Богом і всіма людьми;

Дивись же, яке дуже мале ще мали вони поняття про Господа. Вони назвали Його чоловіком “пророком”, як можна назвати Іллю, Іісуса, сина Навина, або Мойсея; “сильним у ділі і слові”: спочатку – діло, потім – слово. Бо жодне слово вчителя не тверде, якщо вчитель спершу не уявить себе виконавцем його. Отже, будь насамперед сильний у ділі, потім старайся мати і слово. Тоді й Бог сприятиме тобі. Бо спершу – діяння, а потім – споглядання й осяяння. Якщо не вичистиш дзеркала з працею і потім, то не побачиш бажаної краси. Бо “блаженні чисті серцем”, а це досягається справами, “бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8), і це кінець спогляданню. Потрібно бути сильним у ділі й слові “перед Богом”, а потім перед “усіма людьми”. Бо насамперед Богу потрібно догоджати, а потім намагатися бути якомога непорочним і перед людьми, і не слід ні догоджати людині, а не догоджати Богові, ні жити на спокусу багатьох, а піклуватися і про те, і про інше, як і премудрий говорить: розумiй добрiше перед Богом i перед людьми. І Павло говорить те саме (2Кор. 8:21).

Лк. 24:20. як видали Його первосвященники і старійшини і начальники наші для засудження на смерть і розп’яли Його.

Лк. 24:21. А ми сподівались, що Він є Той, Котрий має визволити Ізраїля;

Ніби обмануті у своїх надіях, вони кажуть так: ми сподівалися, що Він і інших врятує, а ось Він і Себе не врятував. Так вони були малодушні й відсталі на віру! Їхні слова схожі на те, що говорили і ті, хто перебував біля хреста: “інших спасав, а Себе не може спасти” (Мк. 15:31). Тому й Господь називає їх безглуздими і повільними у віруванні. Що означають слова: “визволити Ізраїль”? Ми говорили колись, що народ іудейський і менш за інших ґрунтовні очікували у Христі рятівника і визволителя від лих, що гнітили їх, та від ярма римського рабства, і сподівалися, що Він воцариться на землі. Тому й кажуть: ми сподівалися, що Він і Ізраїля визволить від язичників – римлян, а ось Він і Сам не уникнув несправедливого над Ним вироку.

до того ж сьогодні вже третій день, як усе це сталося.

Лк. 24:22. Та ще й здивували нас деякі жінки з наших: вони вранці були біля гробу

Лк. 24:23. і не знайшли тіла Його, і, прийшовши, розповідали, що вони бачили і явління Ангелів, які говорять, що Він живий.

“Вже третій день,… здивували нас деякі жінки з наших” та інше. Кажуть так у стані здивування. Мені здається, що ці два чоловіки були в сильному коливанні думок, ні занадто не вірили, ні занадто вірили. Бо слова: “ми сподівались, що Він є Той, Котрий має визволити Ізраїля” виявляє невір’я; а слова “вже третій день” показують, що люди вже близькі до того, щоб згадати слова Господа: “Третього дня воскресну” (Мф. 16:21, Мк. 8:31, Лк. 9:22, Лк. 24:7). І слова: “здивували нас” виявляють щось подібне ж, тобто коливання їхньої невіри. Розглянуті ж у сукупності, слова ці воістину властиві людям, які перебувають у сильному сумніві, тому що люди ці незвичайністю воскресіння були приведені в стан здивування і в скрутне становище.

Лк. 24:24. І пішли деякі з наших до гробу і знайшли так, як жінки говорили, а Його не бачили.

“І пішли, – кажуть, – деякі з наших”, тобто або один Петро, або Петро та Іоанн. І звідси видно, що про що одні говорять докладно, про те інші згадують стисло й уривчасто, тому що Іоанн детальніше оповідає про ходіння Петра та Іоанна до гробу (Ін. 20:2-8), а цей (Лука), згадавши про небагатьох, імена їхні опустив.

Лк. 24:25. Тоді Він сказав їм: о, нерозумні і повільні серцем, щоб вірувати всьому тому, про що говорили пророки!

Оскільки вони міркували по-людськи і страждали великим сумнівом, то Господь називає їх “нерозумними і повільними” у віруванні всьому тому, “що говорили пророки”. Бо можна вірити частково і вірити цілком. Наприклад, хто сподівається, що Христос прийде для порятунку народу, втім, не для порятунку душ, а для відновлення і визволення іудейського народу, той вірить не настільки, наскільки слід вірити. Так само й той, хто словами Давида: “прокололи вони мої руки та ноги мої” (Пс. 21:17) та іншим словам щодо хреста й обставин на хресті вірить, як пророцтву від імені Господа, і місця Писання про страждання приймає, але не приймає як міркування місця про воскресіння, такі, наприклад, як: “Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!” (Пс. 15:10), “серед померлих” (Пс. 87:6), “витягує в’язнів з кайданів” (Пс. 67:7) і подібні до них, той має віру не досконалу, але вірує частково.

Лк. 24:26. Чи не так же належало постраждати Христу і увійти в славу Свою?

А треба вірити пророкам у всьому, як щодо стану приниження, так і щодо стану слави. Бо Христу потрібно було постраждати – це приниження. Але потрібно було Йому увійти і в славу Свою – це прославлення. Ви ж такі нерозумні, що чуєте Ісаю, який говорить про той і інший стан, а саме: “Як ягня був проваджений Він на заколення” і “хоче Господь… явити Йому світло” (Іс. 53:7,11), перше приймаєте, а про друге не думаєте: тому, що Він “був ранений”, вірите, а тому, що “Господь хоче очистити Його від рани” (Іс. 53:5,10), і в розум не берете.

Лк. 24:27. І, почавши від Мойсея, з усіх пророків пояснював їм сказане про Нього у всьому Писанні.

Але оскільки, каже, ви “нерозумні”, тобто “повільні” (бо якби вони були нерозумні, то Він нічого не став би й говорити їм), оскільки ви повільні, то Я розкрию ваш розум і зроблю його швидким у мисленні. Тому Він і пояснив їм з Мойсея і з усіх пророків сказане про Нього. Таїнство жертвопринесення Авраамова, коли він, залишивши живим Ісаака, приніс на цілопалення барана, слугувало перевтіленням щодо Господа, як і Сам Господь каже, що “Авраам… бачив день” Його, “і зрадів” (Ін. 8:56). І це місце: “життя твоє висіти на волоску перед тобою” (Повт. 28:66), в один і той самий час вказує і на розп’яття словом “висіти”, і на воскресіння словом “життя”. Розсіяні і в інших пророцтвах вислови про хрест і про воскресіння, особливо у найважливіших пророків. Таких місць можна набрати і з них. Зауваж, мабуть, і те, що вхід у славу залежить від перенесення страждань.

Лк. 24:28. І наблизились вони до того села, куди йшли; і Він робив вигляд, що хоче йти далі.

Господь “робить вигляд, що хоче йти далі”, без сумніву, по людяності.

Лк. 24:29. А вони затримували Його, кажучи: зостанься з нами, бо вже надвечір, і день закінчується. І Він увійшов і зостався з ними.

Лк. 24:30. І коли Він возлежав з ними, то взяв хліб, благословив, переломив і подав їм.

Лк. 24:31. Тоді відкрилися у них очі і вони впізнали Його.

Коли Він дозволяє, тоді очі їхні відкриваються, і вони впізнають Його. Цим позначається й дещо інше, а саме: що в тих, котрі причащаються благословенного хліба, відкриваються очі для впізнання Його. Бо плоть Господа має велику й невимовну силу.

Але Він став невидимим для них.

Він стає їм невидимим, бо мав не таке вже тіло, щоб надовго перебувати з ними тілесно, і водночас для того, щоб такою дією ще більше посилити їхню любов.

Лк. 24:32. І вони казали один одному: чи ж не палало в нас серце наше, коли Він говорив нам на дорозі і коли пояснював нам Писання?

Лк. 24:33. І, вставши в той же час, повернулись до Ієрусалима і знайшли разом одинадцять Апостолів і тих, що були з ними,

Лк. 24:34. які говорили, що Господь воістину воскрес і явився Симонові.

Лк. 24:35. І вони розповіли, що було в дорозі, і як вони Його впізнали в переломленні хліба.

Вони так зраділи, що “вставши в той же час, повернулись до Ієрусалима”, втім, повернулися не тієї самої години, бо встали тієї ж самої години, а повернулися через стільки ж (часу), скільки потрібно було їм на перехід відстані в шістдесят стадій. У ці години, звичайно, Господь з’явився і Симону, поки ці два чоловіки здійснювали зворотний шлях до Ієрусалима.

“Серце” їхнє “палало” або від вогню слів Господніх, коли при поясненні Господом вони внутрішньо розпалювалися і погоджувалися з Його промовами як справжніми, або, коли Він пояснював їм Писання, серце їхнє билося і внутрішньо казало: Цей Самий, що пояснює нам, є Господь.

Лк. 24:36. Коли вони про це говорили, Сам Іісус став посеред них і сказав їм: мир вам.

Лк. 24:37. Вони схвилювались і злякались, думаючи, що бачать духа.

Господь, що все влаштовує для нашого спасіння, стає посеред учнів, з наміром запевнити їх у воскресінні. І, по-перше, звичайним привітанням миру втихомирює їхнє збентеження, а потім показує, що Він Самий є Учитель їхній, який любить це привітання і який озброював їх цим привітанням, коли посилав на проповідь (Мф. 10:12; Лк. 10:5). Оскільки ж від цього слова не приборкалося душевне їхнє збентеження, Він інакше показує їм, що Він є Син Божий, який знає серця.

Лк. 24:38. Але Він сказав їм: що хвилюєтесь, і для чого такі думки входять до сердець ваших?

А всіма визнано, що розуміти серця притаманно одному Богові (Пс. 138). Додає і ще інший доказ – дотик рук і ніг.

Лк. 24:39. Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам; доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене.

Лк. 24:40. І, сказавши це, показав їм руки і ноги.

Ви, – каже, – вважаєте Мене за духа або за привида, яких зазвичай багато від померлих з’являється, особливо при гробах. Але знайте, що дух не має ні плоті, ні кісток, а Я маю і плоть, і кістки, хоч і Божественні та духовні. Бо тіло Господа хоча не було духом, але було “духовне”, тобто чуже від усякої матеріальної грубості, і управлялося духом. Тіло, яке ми нині маємо, “душевне”, тобто керується душею і оживотворяється природними і душевними властивостями і силами. А тіло, яким воно буде після воскресіння, Павло називає духовним (1Кор. 15:44), тобто воно пожвавлюється і керується Духом Божим, а не душею, будучи невимовним і духовним чином перестворене для нетління і зберігаючись у ньому. Так потрібно мислити про тіло Господнє після воскресіння, саме як про духовне, тонке, чуже від усякої грубості, яке не потребує ні їжі, ні чогось іншого, хоча Господь і їв для запевнення. Бо якщо Він їв, то їв не за природою тіла Свого, а за особливим влаштуванням, а саме: щоб показати, що воскресло те ж саме тіло, яке страждало. А в природі цього тіла було входити крізь замкнені двері, без зусиль переходити від місця до місця.

Лк. 24:41. Коли ж вони від радості ще не вірили і дивувались, Він сказав їм: чи маєте тут якусь їжу?

Лк. 24:42. Вони подали Йому частину печеної риби і стільникового меду.

Лк. 24:43. І, взявши, їв перед ними.

Лк. 24:44. І сказав їм: ось те, про що Я говорив вам, коли ще був з вами, що належить здійснитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому, і у пророків, та в псалмах.

Коли ж учні ще не вірили, ні дотиком не переконувалися, то Господь додав і ще один доказ – споживання їжі, споживаючи їдене деякою божественною силою. Бо все, що природно поїдається устами, афедроном виходить, а Він, як ми сказали, їсть не за законом природи, а за особливим улаштуванням.

Вжиті Ним страви, здається, мають і деякий прикровенний сенс. Куштуючи “частину печеної риби”, Господь дає знати, що Він вогнем Свого Божества випік наше єство, яке плавало в солоному житті цьому, обсушив усю вологу, що пристала до нього від глибоких вод, а особливо від хвиль, і в такий спосіб зробив це Божественною їжею, зробивши приємною для Бога їжею те, що було колись кепським. Це позначається бджолиним сотом, тобто нинішня солодкість нашого єства, раніше відкинутого. Або, я і те думаю, що “печеною рибою” означає діяльне життя, яке за допомогою пустельних і мовчазних вугілля винищує в нас більшу вологість і огрядність, а “стільниковим медом” – знання або споглядання, тому що речення Божі солодкі (Пс. 18:11). Утім, є мед трутневий – язичницька мудрість, і є мед бджолиний – премудрість Божественна, а бджола є Христос. Хоча вона мала величиною, бо слово скорочене і слабка силою, бо Павло проповідує не в силі слова, щоб не зменшити цінність хреста (1Кор. 1:17), проте ж, вона милостива до царів і приватних людей, котрі труди її використовують на здоров’я душам.

Лк. 24:45. Тоді відкрив їм розум до розуміння Писань.

Коли Господь утихомирив і заспокоїв серця учнів, запевнивши їх у дійсності воскресіння Свого тіла Своїми промовами, дозволом торкатися Себе і куштуванням їжі, тоді відчинив їм розум до розуміння Писання. Бо якби душа їхня не заспокоїлася, як би вони зрозуміли, перебуваючи в стані безладному, в стані збентеження? Бо “Вгамуйтесь та знайте” (Пс. 45:11).

Лк. 24:46. І сказав їм: так написано і так належало постраждати Христу,

За цим вчить їх, що “так належало постраждати Христу”. Як же це “так”? На дереві хресному. Оскільки погибель увійшла через дерево, то і тлінню належало бути зруйнованим через дерево, і насолода деревом належала скасувати Господу, який непереможним чином пройшов хвороби на дереві.

 і воскреснути з мертвих на третій день,

Лк. 24:47. і щоб в ім’я Його проповідувалося покаяння і прощення гріхів між усіма народами,

Тут Господь говорить про хрещення. Бо в ньому звершується покаяння через сповідь і відкладення колишньої злоби і нечестя, і піде прощення гріхів.

Як розуміти те, що хрещення буває в ім’я одного тільки Христа, коли ми в іншому місці навчаємося здійснювати його в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа? (Мф. 28:19). По-перше, скажемо, що коли ми говоримо: хрещення буває в ім’я Христа, не те говоримо, нібито треба звершувати його в одне ім’я Христа, а що треба звершувати хрещення не юдейське, не Іоаннове, яке служило одному покаянню, а Христове, яким Христос хрестився, тобто духовне, яке дарує спілкування Святого Духа та прощення гріхів, що Він Сам показав, охрестившись заради нас у Йордані та явивши Духа Святого у вигляді голуба.

Потім, хрещення в ім’я Христа розумій так: хрещення в смерть Христову. Бо як Він помер і в третій день воскрес, так і ми образно ховаємося у воді, потім виходимо з неї нетлінними по душі й отримуємо заставу бути нетлінними по самому тілу.

І інакше: ім’я Христос (помазаник) саме в собі пред’являє і Отця, що помазав, і помазання Духа, і Сина помазаного.

Прощення гріхів буває “в ім’я Господа”. Де ж скверні язики тих, котрі хрестять у Монтана і Пріскіллу і Максиміллу? Воістину, тим, хто хреститься так, не буває жодного прощення, а ще додаються гріхи, і через це вони впали в жахливу погибель.

починаючи від Ієрусалима.

Слово пройшло “між усіма народами, починаючи від Ієрусалима”. Бо, коли у Христі з’єдналося і сприйнято все єство людське, йому не потрібно вже було розпадатися на два відділи – євреїв і язичників, але, починаючи з Ієрусалима, слову потрібно було вселитися і між язичниками, щоб об’єднати весь рід людський.

Лк. 24:48. Ви ж свідки цьому.

тобто страждань і воскресіння.

Лк. 24:49. І Я пошлю обітницю Отця Мого на вас; ви ж залишайтесь у місті Ієрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба.

Потім, щоб вони не зніяковіли внутрішньо думками (про те, наприклад), як ми, люди прості, будемо свідчити й послані будемо до язичників, як виступимо прямо проти ієрусалимелян, що й Тебе вбили, Господь для цього каже: мужнішайте, бо Я незабаром пошлю (на вас) “обітницю Отця Мого”, про яку Я сказав через Йоїля: “виллю Я Духа Свого на кожне тіло” і таке інше (Йоїл. 2:28). Отже, ви, нині боязкі й немужні, залишайтеся в місті Ієрусалимі, доки не зодягнетеся силою не людською, а небесною. Не сказав: поки не “отримаєте”, але: поки “не сповнитеся”, показуючи через це, що духовне озброєння буде зберігати їх з усіх боків.

Лк. 24:50. І вивів їх з міста до Віфанії і, піднявши руки Свої, благословив їх.

Вивів їх до Віфанії; думаємо, що це трапилося в самий сороковий день (від воскресіння). Бо про що вони говорять коротко, то (ти розумій, мабуть) відбувається протягом багатьох днів, як і сам Лука говорить у Діяннях (Діян. 1:3), що Господь з’являвся учням протягом сорока днів, бо Він часто з’являвся їм і часто віддалявся від них.

Господь “благословив” учнів, можливо, для того, щоб дати їм силу, яка зберігала б їх до зішестя Духа, а можливо, і на нашу науку, щоб ми, коли їдемо куди-небудь, підлеглих своїх ввіряли під зберігання благословенням.

Лк. 24:51. І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і возноситися на небо.

І став “возноситися на небо”. Ілля піднявся “на небо” (2Царів. 2:11), бо здавалося, що він підносився ніби на небо; а Спаситель зійшов на саме небо предтечею всіх, щоб зі святою плоттю Своєю з’явитися перед обличчям Божим і посадити її з Отцем (Євр. 9:24): і нині єство наше у Христі приймає поклоніння від усякої ангельської сили.

Лк. 24:52. Вони поклонились Йому і повернулись до Ієрусалима з великою радістю.

Лк. 24:53. І перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога. Амінь.

Дивись, яка мужність! Ще не отримали Духа, а живуть духовно. Раніше замикалися в домі, а тепер живуть посеред первосвящеників і не дбають ні про що життєве, але, знехтувавши всім, постійно перебувають у храмі, хвалять і благословляють Бога. О, якби й ми, ставши наслідувачами їхніми, постійно перебували у святому житті, хвалячи і благословляючи Бога таким життям! Бо життя святе і доброчесне є слава і благословення Богові, бо Йому належить усяка слава навіки.

Амінь.