Слово 1. На Пасху і про своє зволікання1

1. Воскресіння день — благоприємне начало. Просвітімося торжеством і обіймімо один одного. «Промовмо „браття“ і ненависникам нашим» (Іс. 66:5), особливо тим, які з любові що-небудь зробили або потерпіли. Поступімося всі Воскресінню; вибачмо один одному: і я (згадаю про це тепер), що піддався доброму примусові, і ви, що вжили добрий примус; хоча трохи й ремствуєте на мене за затримку. Можливо, що перед Богом воно краще й дорогоцінніше, ніж поспішність інших. Добре й ухилятися трохи від покликання Божого, як у старовину зробив Мойсей, а потім Єремія; добре й поспішати з готовністю на голос Того, Хто Закликає, як Аарон та Ісая, тільки б те й інше було для благочестя, — одне через власну неміч, а інше через надію на силу Того, Хто Закликає. 2. У день таїнства я помазаний; у день таїнства я відійшов ненадовго, щоб випробувати самого себе; у день таїнства й повертаюся2, обравши цей день добрим піклувальником моєї боязкості й немочі, щоб Воскреслий нині з мертвих і мене обновив Духом, і, одягнувши в нову людину, для нового творіння, для народжених у Бозі, зробив добрим звершувачем і вчителем, який з Христом і вмирає охоче, й воскресає.

3. Учора заколений був Агнець, помазані двері, Єгипет оплакував первістків; повз нас пройшов знищуючий, печатка для нього страшна й досточесна, і ми огороджені дорогоцінною кров’ю: нині ми остаточно втекли з Єгипту від жорстокого володаря фараона й немилосердних доглядачів, звільнилися від роботи над глиною й цеглами, і ніхто не завадить нам святкувати Господу Богу нашому свято виходу, — і святкувати не «зі старою закваскою, не із закваскою злоби та лукавства, а з опрісноками чистоти й істини» (1Кор. 5:8), не приносячи із собою єгипетської безбожної закваски. 4.  Вчора я розпинався із Христом, нині прославляюся з Ним; вчора вмирав з Ним, нині оживаю; вчора погрібався з Ним, нині воскресаю.

Принесемо ж дари Тому, Хто постраждав за нас і воскрес. Може, ви думаєте, що я говорю про золото, або про срібло, або про тканини, або про прозоре й дорогоцінне каміння. Це — речовина земна, що минає і залишається на землі, яку завжди більше мають злі — раби дольного, раби світо правителя. Ні, принесімо самих себе — надбання найбільш дорогоцінне перед Богом і Йому найбільш властиве, віддамо Образу створене за образом, пізнаємо свою гідність, вшануємо Першообраз, урозуміємо силу таїнства3 й те, за кого Христос помер. 5. Уподібнимося Христу, тому що й Христос уподібнився нам; зробимося богами заради Нього, тому що й Він став людиною для нас. Він прийняв гірше, щоб дати краще; зубожів, щоб ми збагатилися Його вбогістю; прийняв образ раба, щоб ми отримали свободу; зійшов, щоб ми піднеслися; був спокушений, щоб ми перемогли; терпів наругу, щоб нас прославити; помер, щоб спасти; вознісся, щоб долучити до Себе долі лежачих у гріховнім падінні. Нехай, хто все віддасть, усе принесе в дар Богові, Який Себе віддав за нас як ціну викуплення: він нічого не принесе рівного тому, як якщо представити Йому самого себе, що розуміє силу таїнства, що й зробився всім для Христа, як Він для нас.

6. Цей4 пастир добрий, що покладає душу за овець, вам, як бачите, плодоприносить пастиря. Тому що на це сподівається він і бажає, і просить від вас, яких пасе5. Він дає вам себе суто замість одного, і жезл старості робить жезлом духу; до неодушевленого храму приєднує одушевлений6, до храму прекрасного й небоподібного — інший, що хоч яким би був убогим і малим, але для нього, без сумніву, доволі дорогий, і зроблений ним з великими зусиллями й трудами, і (о якби можна було сказати!) гідний трудів його. Все своє він пропонує вам, — яка великодушність, або, справедливіше сказати, яке чадолюбіє! Пропонує сивину і юність, храм і архієрея, заповідача й спадкоємця, пропонує слова7, яких ви бажали, і слова не порожні, що губляться в повітрі й далі не досягають слуху, але які пише Дух, не чорнилом, але благодаттю, викарбовує не на скрижалях кам’яних або плотяних, — слова, що не злегка на поверхні накреслені і легко стираються, але ті, що глибоко врізаються. 7. Ось що приносить вам цей високоповажний Авраам, патріарх, чесна й достоповажна глава, вмістилище всіх доблестей, зразок чесноти, досконалість священства, який приносить нині добровільну жертву Господу — свого єдинородного, народженого за обітницею.

А ви, як дар і плід, принесіть Богові й нам налаштування — бути доброю паствою, вселяючись на багаті пасовища й виховуючись на воді упокоєння (див.: Пс. 22:1,2). Добре знаючи Пастиря і будучи ним знані, ідіть за тим, хто кличе як пастир і вільно, через двері, а не йдіть за чужим, що підступно перелазить через огорожу, як розбійник. Не слухайте чужого голосу, що відводить від істини і розгублює в горах, в пустелях, в нетрях, в місцях, яких не відвідує Господь, — голосу, що відводить від здорової віри в Отця, і Сина, і Святого Духа, в єдине Божество й силу; віри, віщання якої завжди слухали та й завжди слухають мої вівці; не слухайте голосу, який нечистими й пошкодженими словами відриває і захоплює від істинного й першого Пастиря. Далеко від усього того, як від зілля чарівного й смертоносного, нехай дарує Він усім нам, — і пастирям, і стаду, і годуватися, і годувати, і всім нині й у вічнім упокоєнні бути єдине в Христі Іісусі. Йому слава й держава навіки. Амінь.

* * *

1. Слово це виголошене тоді, коли св. Григорія проти його волі призначили пресвітером, з приписом допомагати батькові, єпископу похилого віку, в управлінні Назіанзькою паствою, тоді св. Григорій з почуття смирення і тому, що в новому призначенні вбачав перешкоду своєму стремлінню до життя споглядального, віддалився в Понт, одначе через деякий час, самев день Пасхи, повернувся в Назіанз.
2. Під Днем таїнства чи, як в оригіналі, під словом таїнство мається на увазі у першому випадку свято Різдва Христового, у другому — свято Богоявлення, в останньому — Пасха.
3. Теперішнього свята.
4. Батько св. Григорія.
5. Тут мається на увазі бажання батька св. Григорія, щоб син був його наступником.
6. Під неодушевленим храмом розуміється храм, створений батьком св. Григорія, під одушевленим — сам Григорій.
7. Тут маються на увазі слова св. Григорія Богослова.

Слово 2. До тих, що спочатку покликали, але не зустріли св. Григорія, коли він став пресвітером

1. Чому не поспішаєте до нашого слова, о друзі й браття, колись настільки швидкі для того, щоб примусити мене й витягти з моєї твердині, тобто з пустелі, яку я полюбив найбільше, яку я найбільше шанував і обрав собі керівницею всього життя, як співдіючу і матір божественного сходження, що робить причетним Божої благодаті? Для чого того, кого бажали одержати, зневажаєте після одержання? Для чого ви, очевидно, краще вмієте бажати нас, коли нас немає, ніж користуватися нами, коли ми з вами, начебто ви хотіли тільки заволодіти нашим любомудрієм, а не отримувати з нього користь собі? Чи ж пристойно сказати мені й це: «вони тягар для Мене; Мені тяжко нести їх» (Іс. 1:14), і притім — дивна річ! — раніше ніж ви нас відчули й випробували. 2. Навіть як мандрівника ви не ввели мене, або, скажу більш співчутливіше, не введені й ви із мною; чому, якщо не інше щось, то заповідь належало поважати. Ви не дали мені як початківцю керівництво, як боязкого, не підбадьорили мене, як потерпілого через насильство, не втішили; навпаки, — не хотів би сказати, однак скажу, — і свято не у свято ви мені зробили; не з добрим передвістям ви мене прийняли й торжество розчинили сумом; бо бракувало найважливішого для задоволення, — бракувало вас, моїх переможців, — несправедливо було б сказати: любителів. Так легко зневажається усе, що легко дається; раболіпно шанується високе і знаважається те, що смиряється перед Богом. 3. Чого ви хочете? Чи судитися мені з вами, чи стати суддею? Чи виголосити вирок, чи піддати себе вироку? Бо сподіваюся, що й засуджений візьму гору, і, виголошуючи суд, праведно вас засуджу. Провина ваша в тому, що ви не рівною мірою віддаєте за мою любов; не віддаєте шани моїй слухняності і нинішню старанність не вважаєте за поруку на майбутнє, тоді як і при цій старанності навряд чи можна було б покластися на майбутнє, тому що у кожного більше гарячності спочатку. Навпаки, кожний з вас віддає перевагу в чому-небудь і старому, і новому своєму пастиреві, не поважаючи сивин і не підбадьорюючи юності.

4. Чудово зображена в Євангелії вечеря (див.: Мф. 22:2 і наст.), той, хто пригощає ласкавий, там і друзі, і найбільш приємний бенкет, це шлюб Сина. Але Цар скликає, а гості не приходять. Він гнівається, і — мовчу про те, що було далі, що передвіщає грізне, але скажу, що легше виговорити, — Цар наповнює бенкет іншими. Не бажаю вам цього, але ви вчинили зі мною (чи можу говорити лагідно?) зарозуміліше і брутальніше за тих; тому що вони, будучи покликані, відреклися від вечері й образили Того, Хто запрошував; а ви не чужі, ви не покликані на шлюб, але самі покликали мене, самі долучили до цієї священної трапези, самі показали мені велич шлюбного чертога, а потім залишили мене. Такі ваші великі доблесті! Хто на своє село, хто до пари куплених волів, хто до молодої дружини, хто за чим-небудь іншим маловажним, — усі ви розсіялися й втекли, не турбуючись ні про шлюбний чертог, ні про Нареченого. 5. Це дуже засмутило й завдало мені клопоту, — не промовчу про свої почуття, — я ледь не утримав слово, яке хотів принести в шлюбний дар, як краще й найдорогоцінніше своє надбання, і ледь не обернув слова проти вас, улюблені; тому що одного разу я зазнав від вас насильства — і міг скористатися таким прекрасним випадком; притім слово моє викликало любов, яка буває досить гаряча й невичерпна в обвинуваченнях, коли перетворюється на ревнощі, образившись несподіваною зневагою. Коли хтось з вас був уражений любов’ю і відчував презирство, то знає силу цієї пристрасті й вибачить тим, які піддалися їй і були близькі до такого ж божевілля.

6. Втім, мені й тепер недозволено докоряти вам, і не бажаю, щоб коли-небудь було дозволено. Можливо, що й сказане мною надто докірливе для вас, священне стадо, достохвальні вівці Христові, Боже надбання, яким багатий ти1, при всій своїй бідності. Мені здається, що пристойно віднести до тебе ці слова Писання: «Межі мої пролягли в кращих місцях, спадок мій приємний для мене» (Пс. 15:6). Я не поступлюся ні в якій перевазі перед нами найбільш велелюдним містам, найбільшій пастві; хоча ми малочисленні серед тисяч колін синів Ізраїлевих, хоча ми досить нечисленні серед тисяч Іудиних; ми — мале із міст Віфлеєм, у якому народжується Христос, і нині, і спрадавна вірно пізнаний і шанований; ми Отця звеличуємо, Сина шануємо рівним Йому, і Духа Святого прославляємо. Ми одностайні, однаково мислимо, нітрохи не ображаємо Тройці ні додатком, ні відсіканням, як погані розпорядники й мірителі Божества, які принижують і ображають все тим, що одне шанують більше, ніж належить.

7. Якщо ж хочете чим-небудь віддячити мені ви, ниво моя, винограднику мій, утробо моя, або краще, цього спільного нашого отця, який благовістуванням породив нас у Христі, то викажіть повагу й мені, як вимагає того справедливість; тому що я віддав перевагу вам у всьому, в чому свідки самі ви й доручили мені це правління або служіння. І якщо тому, хто полюбив більше, ми й зобов’язані більше, то як виміряю любов, до якої я зобов’язав вас моєю любов’ю?

Але більшу повагу виявляйте самим собі; вшануйте довірений вам образ, і Того, Хто довірив його, вшануйте страсті Христові й надію майбутнього життя. А для цього зберігайте віру, яку прийняли, в якій виховані, якою сподіваєтеся самі спастися (див.: 1Кор. 15:1,2) і інших спасти, тому що знаєте, що деякі можуть похвалитися тим же, чим і ви. Благочестя вбачайте не в тому, щоб часто говорити про Бога, а в тому, щоб більше мовчати; тому що язик, некерований розумом, — перешкода для всіх людей. Завжди тримайтеся тієї думки, що безпечніше слухати, ніж говорити; жаданіше вчитися, ніж учити про Бога; ретельніше надавайте дослідження про це будівничим слова, самі виявляйте благочестя менше словом, а більше ділом, і виявляйте свою любов до Бога більше дотриманням заповідей Його, ніж здивуванням Законодавцем; уникайте зла, зростайте в чесноті, духом живіть, духом ходіть, Ним набувайте відання; будуйте на основі віри не дерево, сіно, солому — речі слабкі, які легко можна знищити, коли наші діла будуть судитися або очищатися вогнем, — «але золото, срібло і дорогоцінне каміння» (1Кор. 3:12) — речі тверді, що постійно існують. 8. Так чиніть, а тим прославляйте й нас, чи будете з нами, чи не будете, чи нашими будете користуватися словами, чи знайдете що-небудь інше важливіше. Будьте чистими й непорочними дітьми Божими серед роду лукавого й розбещеного; не обплутуйтеся сітями нечестивих, що навколо ходять, і не зв’язуйтеся кайданами своїх гріхів (Притч. 5:22); Слово Боже нехай не буде приглушене у вас турботами життєвими, щоб вам не залишитися безплідними. Але йдіть царським шляхом, не ухиляючись ні праворуч, ні ліворуч, і під керівництвом Духа прямуйте вузьким шляхом, як великим. Тоді все в нас буде благоуспішно і в теперішньому житті, і в майбутньому випробуванні у Христі Іісусі Господеві нашому, Якому слава навіки. Амінь.

* * *

1. Тут св. Григорій звертається до свого батька.

Слово 3. Григорій Богослов виправдовує своє віддалення в Понт після рукоположення на пресвітера і потім повернення звідти; а також учить, наскільки важливий сан священства і яким має бути єпископ

1. Я переможений і визнаю над собою перемогу. «Підкорись Господу і надійся на Нього» (Пс. 36:7). То нехай почне слово моє блаженнійший Давид або, краще сказати, Той, Хто віщав через Давида і ще й донині через нього віщає! Тому що для того, хто починає будь-яке слово й діло, найкращий порядок — і починати Богом, і закінчувати Богом.

Про причину ж мого колишнього противлення і легкодухості, через які «я віддалився, тікаючи, і спочив» (Пс. 54:8, слов’янський переклад) на чималий час далеко від вас, можливо, що ви і бажали мого перебування у вас, а заразом і про причину теперішньої моєї покірності й переміни, через яку я сам повернувся до вас, нехай кожний говорить і думає по-своєму; тому що один ненавидить, а другий любить; один не вибачає, а інший навіть схвалює мене. Людям приємніше міркувати про чужі справи, особливо, якщо захоплюються або прихильністю, або ненавистю; в такому випадку найчастіше й ховається від них істина. Але я, відкинувши сором, представлю істину для обох сторін, тобто для тих, що звинувачують мене, і для тих, що ревно захищають, буду правдивим посередником, сам себе в чомусь звинувачувати, а в чомусь виправдовувати. 2. І щоб слово моє йшло належним порядком, скажу спочатку про те, що було зі мною раніше — про мою боязкість. Тому що не можу терпіти, щоб мною спокушалися деякі з тих, що ретельно спостерігають за всіма моїми вчинками, чи правильні вони, чи ні (Богові угодно, щоб і я значив щось для християн); а ті, що спокусилися, якщо знайдуться такі, вилікую цим захисним словом. Найкраще не робити іншим спотикання або спокуси, не погрішуючи й навіть не даючи підозри, наскільки це можливо, і наскільки вистачить сил розуму, бо знаємо, яке неминуче й тяжке покарання визначив «вірний у слові Бог» (Тит. 1:2), тим, що спокусили й одного з менших. 3. Але я піддався цьому, браття, не через незнання і непорозуміння, навпаки (похвалюся, хоча трохи), з інших причин, а не тому, щоб нехтував Божий закон і повеління.

Як у тілі, одне начальствує і ніби головує, а друге знаходиться під начальством і керуванням, так і в Церквах (чи за законом справедливості, що вшановує гідність, чи за законом Промислу, який все з’єднує) Бог установив, щоб одні, для кого це корисніше, словом і ділом направляючись до свого обов’язку, залишалися пасомими й підначальними; а інші, що стоять вище за інших через чесноти і близькість до Бога, були пастирями і вчителями для наповнення Церкви, і мали до інших таке ж відношення, яке душа до тіла й розум до душі, щоб те й інше, недостатнє і надлишкове, будучи, подібно тілесним членам, з’єднане й сполучене в один склад, сполучене й зв’язане союзом Духа, представляло одне тіло, довершене й істинно достойне самого Христа — нашої Глави. 4. Тому не думаю, щоб безвладдя і безладдя були корисніші за порядок і начальство як для всього іншого, так і для людей; навпаки, найменше корисні вони людям, яким загрожує небезпека в найважливішому. Для них, якщо вони не виконають першої вимоги розуму, щоб не грішити, важливо друге, щоб ті, що згрішили, поверталися на істинну путь. А оскільки добре й справедливо бути начальниками й підначальними, то, на мою думку, однакове зло й однаковою мірою противне порядку як усім бажати начальства, так і нікому не приймати його на себе. Коли б усі стали уникати цього начальствування або, краще сказати, служіння, тоді прекрасній повноті Церкви бракувало б найважливішого, і вона уже не була б прекрасною. Притім, де й ким звершувалося б у нас таємниче і до гори підносяче нас Богослужіння, яке в нас найчудовіше і достохвальніше, якби не було ні царя, ні князя, ні священства, ні жертви (див.: Ос. 3:4), ні всього того, чого, як найважливішого, були позбавлені непокірливі в давнину на покарання за великі злочини? 5. З іншого боку, ніскільки не дивно і не суперечить порядку, що багато богомудрих з підначальних піднімаються на ступінь начальника; це не всупереч правилам, які пропонує любомудріє, і не негоже; так само як і те, що майстерному корабельникові дають управляти корабельним носом, а тому, хто, управляючи носом, уміє спостерігати за вітрами, довіряють кормило; або (якщо хочете ще) мужній воїн стає начальником загону, а хорошому начальникові загону доручається все військо й командування всіма військовими справами.

І я не ступенем сану засоромився, бажаючи вищого, що може подумати хтось з людей, які ні до чого не придатні і злі, які судять про інших за власними пристрастями. Я не так мало розумію і Божу велич, і людську низькість, щоб для всякого створеного єства не визнавати великою справою хоча б трохи наближатися до Бога, Який єдиний світозарніший за все, славніший за все і перевершує чистотою всяку річ й нематеріальну природу.

6. Отже, що ж зі мною сталося? Яка була причина моєї неслухняності? Багатьом здалося, що я був тоді сам не свій, зробився зовсім іншою людиною, а не яким мене знали, противився і впирався більше, ніж скільки було дозволено. Тому вислухайте причини цього ви, яким давно бажано їх знати.

Дуже я був вражений несподіванкою, як людина, яка дивується раптовому грому, не зібравшись з думками; і тому переступив скромність, до якої привчав себе все життя. Потім опанувала мною якась прихильність до блага безмовності й самоти. Люблячи її від самого початку, чи настільки любив хто інший з тих, що займаються науками. У найважливіших і найнебезпечніших для мене обставинах я дав Богові обітницю безмовного життя, я навіть уже доторкнувся до нього, як той, що скоштував напередодні і після пізнання, запалився більшим бажанням. Я не стерпів примусу, не допустив вкинути себе в заколоти й насильно відволікти від такого життя, ніби від священного притулку. 7. Мені здалося, що найкраще, ніби замкнувши почуття, зріктися плоті й світу і заглибитися в самого себе, без крайнього нестатку не торкаючись ні до чого людського, розмовляючи із самим собою і з Богом, жити вище видимого й носити в собі божественні образи, завжди чисті й незмішані із земними й оманливими зображеннями, бути й безперестанно робитися істинно чистим дзеркалом Бога й божественного, здобувати до світла світло — до менш ясного, найпроменистіший, вже пожинати надією на блага майбутнього віку, жити разом з ангелами й, перебуваючи ще на землі, залишати землю і бути піднесеним Духом до неба. Якщо хтось з вас охоплений цією любов’ю, той зрозуміє, що я кажу, і вибачить тодішній стан мого духу. Але мої слова, може, не переконають багатьох, саме тих, кому смішним здається цей спосіб життя, до якого вони не налаштовані або з власного нерозуміння, або тому, що деякі проходять його негідно; підкріплені заздрістю, також злою вдачею і схильністю багатьох до гіршого, вони й добре називають злим, любомудріє називають марнославством. А від цього неодмінно грішать в одному з двох — або чинять зло, або не вірять добру.

8. Більше того, сталося зі мною ще щось (відкрию вам мою таємницю): не знаю, чи шляхетно це, чи ні, однак так було. Мені соромно було за тих, які, будучи нічим не краще за інших (якщо не ще гірше), з неумитими, як кажуть, руками, з нечистими душами беруться за святійшу справу, і раніше, ніж стали гідними приступити до священства, вриваються в святилище, тісняться і штовхаються навколо Святої Трапези, ніби шануючи цей сан не прикладом чесноти, а засобом до прожитку, не служінням, що підлягає відповідальності, а начальством, яке не дає звіту. І такі люди, убогі благочестям, жалюгідні в самому блиску своєму, чи не численніші за тих, над ким вони начальствують; отож, з часом, не залишиться і цього зла, як думаю, над ким їм начальствувати, — коли всі будуть учити, замість того щоб, як говорить Боже обітування, бути навченими Богом (Іс. 54:13), усі стануть пророкувати, і, за давнім сказанням, за давньою притчею буде «і Саул у пророках?» (1Сам. 10:11). Інші пороки часом то підсилювалися, то припинялися; але нічого ніколи і нині, й раніше не бувало в такій кількості, в якій нині в християн ці ганебні діла й гріхи. Але коли не в наших силах зупинити прагнення зла, то принаймні ненавидіти й соромитися його є не останній ступінь благочестя.

9. Але ось остання причина, яка важливіша за наведені, бо торкаюсь уже найголовнішого в слові, і не скажу неправди (що було б і недозволено думати про такий предмет); я не думав і тепер не думаю, щоб те саме значило водити отари овець або волів і управляти людськими душами. Там достатньо й того, щоб воли або вівці стали відгодованими й гладкими. А для цього випадку той, хто пасе їх, буде вибирати місця, багаті водою і плодами, переганяти отари з одного пасовища на інше, давати їм перепочинок, здіймати з місця і збирати одних жезлом, а більшість сопілкою. У пастиря овець і волів немає іншої справи, хіба іноді треба йому трохи повоювати з вовками й доглянути за хворою худобою. Найбільше ж його займають дуб, тінь, сопілки, і щоб полежати на прекрасній траві, біля студеної води під вітерцем, влаштувати на час із зелені ложе, іноді зі склянкою в руці проспівати любовну пісню, поговорити з волами або вівцями, і з них же те, що пожирніше, з’їсти або продати. А про чесноту овець або волів ніхто ніколи не дбає. Бо що в них за чеснота? І хто з пастухів віддавав перевагу корисному для отари перед власним задоволенням? 10. Але людині, яка ледь вміє бути під начальством, ще, здається, набагато тяжче вміти начальствувати над людьми, особливо мати таке начальство, як наше, яке ґрунтується на Божому законі й приводить до Бога, в якому чим більша висота й достойність, тим більше небезпеки навіть для розумних. І він, по-перше, як срібло й золото, перебуваючи всюди, у будь-якій обставині й справі не має звучати, як підроблена й нечиста монета, не має анітрохи містити в собі гіршої речовини, яка б вимагала сильнішого вогню. Інакше тим більше виникне зло, чим над більшим числом людей він буде начальствувати, бо порок, що поширюється в багатьох, сильніший за порок, що зупинився на одному. 11. І не так легко тканина приймає в себе невибавну фарбу, і близькі речі всмоктують одна від одної сморід або пахощі, але так швидко поширюється в повітрі й з повітря передається тваринам який-небудь шкідливий випар, що викликає заразу й називається заразою, як підлеглі в найкоротший час приймають в себе пороки начальника, і навіть пороки набагато легше, ніж протилежне пороку — чесноту. В цьому порок особливо і бере верх над чеснотою. І я найбільше уболіваю при думці, що порок є справа, яка підштовхує до змагання і без зусиль виконується, що найлегше зробитися порочним, хоч би ніхто нами в цьому не керував; навпаки, надбання чесноти є справа рідкісна й важка, хоча б і багато що до неї тягло й спонукувало. Цю саму думку, як думаю, мав і блаженнійший Алтей, коли був приведений до цього дивовижного і вірного зображення. «Спитайте ієреїв про закон, — каже він, — священне м’ясо, що доторкнулося до ризи, до якої-небудь страви або питва, або посудини, чи освятить негайно те, що до нього наблизилося?» І коли ієреї сказали: «Ні», — «Спитайте ще, — каже коли що-небудь доторкнеться до нечистої речі, чи негайно прийме в себе скверну?» На це вони сказали: «Доторкнеться і оскверниться від дотику до мерця» (Ог. 2:13,14). 12. Що означає це? Те ж, що і я кажу. Чеснота не сприймається легко людською природою, як і вогонь вологою річчю; але більшість людей готові й здатні приймати в себе зле, подібно до очерета, який через свою сухість легко займається і згоряє при вітрі від іскри. Бо кожний швидше приймає в себе в більшій мірі малий порок, ніж високу чесноту в малій мірі. Так невелика кількість полину тут же передає свою гіркоту меду, а мед і в подвійній мірі не передає полину своєї солодкості. Вийми малий камінь — він примусить всю ріку текти на відкрите місце; втримати і перегородити її ледь зможе найміцніша гребля.

13. Отже, перше, чого зі сказаного нами треба боятися, це того, щоб ми не стали поганими живописцями дивної чесноти, особливо ж негідними оригіналу для деяких живописців, може, і непоганих, щоб не підпасти під прислів’я: беремося лікувати інших, а самі покриті струпами. 14. По-друге, якби хтось з нас зберіг себе, навіть скільки можна чистим від усякого гріха, то не знаю ще, чи досить цього, щоб бути готовими вчити інших чеснот. Кому довірене це, той не тільки не має бути порочним (цим гребують і багато з підпорядкованих йому), але має вирізнятися чеснотою, за заповіддю, що наказує «ухилитися від зла і творити добро» (Пс. 36:27). Він зобов’язаний не тільки знищувати в своїй душі злі образи, але й зображати кращі, щоб перевершувати інших чеснотою настільки, наскільки він вищий за них гідністю. Він повинен не знати навіть міри в добрі і у сходженні до досконалості, вважати не стільки прибутком те, що придбане, скільки втратою те, чого не досягнуто, пройдене ж завжди обертати на щабель до вищого і не високо думати про себе, навіть якщо й багатьох перевершує, але визнавати втратою, якщо не відповідає в чому-небудь сану. 15. Йому треба вимірювати свої успіхи заповіддю, а не прикладом близьких (чи порочні вони, чи мають якийсь успіх у чесноті), не зважувати на малих вагах чесноту, якою ми зобов’язані Великому, від Якого все й для Якого всі; не думати, що всім пристойно одне і те ж; тому що не у всіх той самий вік, ті самі риси обличчя, не однакова природа тварин, не однакові якості землі, краса й велич світил. Навпаки, слід вважати пороком в окремій людині те, що зроблене нею погане, заслуговує покарання і суворо переслідується самим законом, а в начальникові і предстоятелеві навіть те, що він не досяг можливої досконалості й не зростає постійно в добрі; тому що йому потрібно довершеністю своєї чесноти привертати народ до порядку, і не силою приборкувати, а приводити до порядку переконанням. Тому що все, що робиться не добровільно, крім того, що воно насильне й не похвальне, ще й не надійне. Змушене, подібно до рослини, яку насильно зігнули руками, а коли буває залишена на свободі, вона, звичайно, повертається в попереднє своє положення. Навпаки, що робиться через свобідне волевиявлення, те, як скріплене узами серцевого налаштування, і досить законне і водночас надійне. Тому закон наш і сам Законоположник особливо повеліває «пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче» (1Пет. 5:2).

16. Уявімо навіть, що дехто непорочний і зійшов на вершину чесноти: все ще не бачу, яким запасшись знанням, на яку понадіявшись висоту, він наважиться на таке начальство. Тому що управляти людиною, найбільш хитрою й мінливою твариною, на мою думку, дійсно є мистецтвом з мистецтв і наукою з наук. У чому кожен може впевнитися: якщо лікування душ порівняти з лікуванням тіл, він пізнає, наскільки важке останнє, і зрозуміє, наскільки наше лікування ще тяжче, а разом і краще, і через властивість того, кого лікуємо, і через силу знання, і через мету лікування. Один трудиться над тілами, над річчю тлінною і прагнучою долу, над річчю, яка неодмінно зруйнується і піддасться своїй долі, хоча тепер за допомогою мистецтва і подолається хвороба, що виникла в ньому. Бо тіло, поступившись природі й не виходячи зі своїх меж, буде зруйноване або хворобою, або часом. 17. А інший піклується про душу, яка походить від Бога й божественна, яка причетна до горньої шляхетності й до нього поспішає, хоча й з’єднана з гіршим (можливо, і через причини, які відомі єдиному Богові, Який з’єднав її з тілом, і хіба ще тому, хто самим Богом навчений таким таємницям, але наскільки ми знаємо я і подібні до мене люди) для двох наступних цілей. По-перше, щоб душа могла успадковувати горню славу за подвиг і за боротьбу з дольним, і, будучи тут випробувана ними, як золото вогнем, одержала уповаєме в нагороду за чесноту, а не тільки як дар Божий. І звичайно, у тому верх благості Божої, що добро стало і нашою власністю, не тільки явно через наше єство, але звершується також нашим волевиявленням і рухами волі, схильної на ту й іншу сторону. По-друге, щоб душа могла й гірше, поступово відриваючи від дебілості, залучати до себе і підносити вгору, щоб вона, ставши керівником для службової речовини й обернувши її в співслужбове Богові, була для тіла тим же, чим є Бог для душі.

18. Той, хто лікує тіло, бере до уваги місце, випадок, вік, пору року й таке інше, дає ліки, пропонує спосіб життя, застерігає від шкідливого, щоб примхи хворого не перешкодили мистецтву; іноді ж, коли потрібно, вдається до припікання, розрізання й іншого, ще більш жорстокого способу лікування. Хоча все це виявляється дуже важким і трудним, однак не настільки, як спостерігати й лікувати вдачі, пристрасті, поведінку, свобідне волевиявлення і все в нас тому подібне, виривати те, що приросло до нас звірячого й дикого, а на місце цього вводити й укореняти все, що є лагідне й шляхетне, встановлювати належне співвідношення між душею і тілом, не дозволяючи, щоб краще управлялося гіршим, що було б найбільшою несправедливістю, а нижче за природою, щоб підкорялося начальницькому й владичному, як, без сумніву, вимагає Божий закон, прекрасно встановлений для всього творіння видимого і понад чуттєвого.

19. У роздумі над усім мною перерахованим зауважую ще й те, що тіло, яке охороняється лікарем, за своєю природою, таким і залишається, саме ж собою ніскільки не зловживає і не хитрує проти засобів, які пропонує мистецтво; навпаки, лікарське мистецтво володіє речовиною, хіба іноді відбудеться яке-небудь тимчасове безладдя з волі хворого, що, втім, неважко запобігти і припинити. А в нас мудрування, самолюбство і те, що не вміємо і не терпимо легко уступати перемогу над собою, служать найбільшою перешкодою для чесноти і становлять ніби ополчення проти тих, які надають нам допомогу. Скільки належало б докладати старань, щоб відкривати лікарю хворобу, стільки витрачаємо зусиль, щоб уникнути лікування. Ми хоробрі проти самих себе і винахідливі на шкоду своєму здоров’ю. 20. То по-рабськи зменшуємо гріх, приховуючи його в глибині душі, як якийсь злоякісний струп, що загноївся і, начебто приховавши від людей, приховуємо і від великого ока, і суду Божого; то під різними приводами вибачаємо свої гріхи і придумуємо виправдання своїм пристрастям; то, загородивши слух, «подібно аспидові глухому, що й затикає вуха», робимо все, «щоб не чути того, хто проклинає» (Пс. 57:5,6), і не користуватися лікуванням мудрості, яким зціляється душевна недуга; то, нарешті (як чинять сміливіші й хоробріші з нас, явно не соромимося ні гріха, ні тих, що лікують гріх, ідемо, як кажуть, з відкритою головою на всяке беззаконня. Яке розтління розуму! Або як ще пристойніше назвати таку хворобу! Кого належало б любити, як благодійників, женемо від себе, як ворогів, ненавидячи «викриваючих біля воріт» (Ог. 2:15), «гребуючи словом праведним» (Ам. 5:10), і подібно до тих, які, терзаючи власну плоть, думають, що терзають ближніх, припускаємо завдати тим більшої шкоди своїм доброзичливцям, чим більше зла зробимо самі собі.

21. Тому вважаю, що наше лікарське мистецтво набагато тяжче, а отже, і важливіше за мистецтва лікувати тіла; але воно тяжче ще й тому, що останнє мало заглядає вглиб, більше ж займається видимим; навпаки, все наше лікування і піклування стосується таємного серця людини (1Пет. 3:11), і наша боротьба з ворогом, який усередині нас воює і протидіє, який зброєю проти нас обертає нас же самих (що найжахливіше!), віддає нас гріховній смерті. А для цього нам потрібна велика і тверда віра, в більшій мірі Боже сприяння, але не в малій також, як переконаний я, і власна наша ревність, яка виявляється в слові і ділі, якщо потрібно, щоб наші душі, які для нас важливіші за все, добре лікувалися і очищалися, і цінувалися дорожче за все.

22. Що ж до мети того й іншого лікування (нам залишається ще порівняти їх у цьому), то мета одного — або зберегти здоров’я і добрий стан тіла, коли воно є, або повернути, коли воно втрачене, хоча й невідомо, чи буде це корисним тому, хто володіє здоров’ям. Тому що й протилежне цьому часто приносило велику користь, так само як убогість і багатство, слава й безславність, приниження і знатність, також усе, що за своєю природою займає середину, не схиляючись ні на той, ні на другий бік, робиться кращим або гіршим через вживання і волевиявлення тих, що володіють. Але мета другого лікування — окрилити душу, викрасти зі світу і віддати Богові, зберегти образ Божий, якщо цілий, підтримати, якщо в небезпеці, оновити, якщо пошкоджений, «вірою вселити Христа в серця» (Еф. 3, 17) Духом; стисло кажучи, того, хто належить до горнього чину, зробити богом і причасником горнього блаженства. 23. Цього хочуть для нас закон, що опікує, і пророки, що є посередники між Христом і законом, і Звершувач і кінець духовного закону — Христос, і Божество, Яке виснажило Себе і сприйняло плоть, і нове змішання — Бог і людина — єдиний з Божества й людства, і через Єдиного те й інше. Для цього Бог приєднався до плоті через посередництво душі, і далеке між собою з’єднав через подібність посереднього з тим і іншим; усе з’єдналося в єдине за всіх і за єдиного праотця — душа за душу, що згрішила, плоть за плоть, що скорилася душі і разом засуджена; Христос, не причетний до гріха і вищий за гріх, за Адама, який був під гріхом. 24. Для цього старе замінилося новим; стражданням покликаний той, хто страждав; за кожний наш борг відплачено особисто Тим, Хто вищий за нас; і відкрилося інше таїнство — людинолюбне Боже провидіння про впалого через неслухняність. Для цього народження і Діва, для цього ясла й Віфлеєм; народження замість творіння, Діва замість жони, Віфлеєм замість Едему, ясла замість раю, мале й видиме замість великого й таємного. Для цього ангели, які славлять небесного, який став потім земним, пастирі, що бачили славу на Агнці й Пастирі, зірка дороговказна, волхви, які поклоняються і приносять дари, щоб припинилося ідолослужіння. Для цього Іісус прийме хрещення і свідчення з небес, для цього поститься, зазнає спокуси і перемагає переможця. Для цього виганяються демони, зціляються хвороби й велика справа проповіді доручається малим і звершується ними. 25. Для цього приходять у сум’яття народи й люди, які помишляють марне. Для цього древо за древо й рука за руку; рука, мужньо простягнута, за руку, нестримано протягнуту; руки прицвяховані — за руку свавільну, руки, що з’єднують воєдине кінці світу, — за руку, яка викинула Адама. Для цього піднесення на хрест за падіння, жовч за споживання, терновий вінець за погане панування, смерть за смерть, темрява для світла, поховання за повернення в землю, воскресіння для воскресіння. Усе це було для нас Божим деяким дітоводінням і лікуванням нашої немочі, які повертають впалого Адама туди, звідки він впав, які й приводять до древа життя, від якого віддалив нас плід древа пізнання, передчасно й нерозсудливо спожитий. 26. Цього лікування служителі й співробітники — усі ми, предстоятелі перед іншими, ми, для яких важливо знати й лікувати власні немочі й недуги, або точніше сказати, це ще не настільки важливе (але мене змусила висловитися так порочність багатьох, які перебувають у цьому сані), набагато ж важливіше мати можливість лікувати й майстерно очищати інших, щоб від цього була користь тим і іншим, які потребують лікування, і поставлені лікувати.

27. Крім цього, лікарі тіл мають виконувати відомі нам труди, пильнування, турботи і, як сказав один з їхніх мудреців1, із чужих нещасть збирати собі скорботи; одне пізнають і винаходять самі, друге позичають і збирають в інших. Вони мають обертати це на користь тим, що потребують. І що вони знайшли або чого уникнули, не відкидаючи і найменш значного, для них воно немаловажне, але визнається, що має силу для зміцнення здоров’я або для уникнення небезпеки. І для чого все це? Щоб більше днів прожила на землі людина. А людина може бути некорисною для суспільства. Але найбільш негідній людині, через її порочність було б навіть краще померти і так звільнитися від пороку, цієї найбільшої недуги. Але уявімо, що вона і добра людина, чи довго вона житиме? Невже завжди? І що придбає від тутешнього життя? Бажати звільнитися від нього, на мою думку, є перше і вірніше благо і властиве людині справді розсудливій і розумній. 28. Але нам, коли ми у небезпеці втратити спасіння душі, душі блаженної і безсмертної, яка буде вічно або покарана за порочність, або прославиться за чесноту, яка чекає подвиг і якій потрібні знання, щоб добре й інших вилікувати, і самим вилікуватися, щоб виправити спосіб життя і плоть підкорити духу? Тому що не однакові поняття і прагнення чоловіка й жінки, у старості і юності, в убогості й багатстві, у веселого і сумного, у хворого і здорового, у начальників і підлеглих, у мудрих і невігласів, у боязких і сміливих, у гнівливих і лагідних, у тих, що стоять твердо, і тих, що падають. 29. А якщо ще розглянемо докладніше, то яка відмінність між тими, що вступили в шлюб, і безшлюбними! І в останніх знову між пустельниками і між тими, що живуть спільно, і між тими, що залишаються у світі! Між досвідченими і тими, що мали успіх у спогляданні, і між тими, які просто виконують обов’язок! Між міськими і сільськими жителями, між простосердими і хитрими, між зайнятими справою і які живуть дозвільно, між тими, що втратили щастя, і благоуспішними, які не зустрічали невдач! Усі вони різняться між собою бажаннями і прагненнями — іноді більше, ніж наскільки вони різні тілесним виглядом, або (якщо хочете) через єднання і добре налаштування стихій, з яких ми складаємося; і тому нелегко за ними спостерігати. 30. Але як тілам даються неоднакові ліки і їжа, — одне корисне здоровому, друге — хворому; так і душі лікуються різними способами. Свідки такого лікування — самі хворі. Одних наставляє слово, інші виправляються прикладом. Для одних потрібний бич, а для других — вузда; тому що одні ледачі і не схильні до добра, і таких треба підганяти ударами слова; другі надмірно гарячі духом і нестримні в прагненнях, як молоді, сильні коні, що біжать далі мети, і таких може виправити стримуюче приборкуюче слово. 31.  Для одних корисна похвала, для других — докір, але і те, і те вчасно; навпаки, невчасно і без підстави вони шкодять. Одних виправляє умовляння, інших — догана, і остання або прилюдно, або після таємного напоумлення. Тому що одні звикли зневажати напоумленнями, зробленими наодинці, але приходять до усвідомлення, якщо докоряють їм при багатьох; інші ж при публічності викриттів втрачають сором, але їх смиряє таємна догана, і за таку поблажливість до себе вони віддають благопокірністю. 32. Інші, загордившись думкою, що їхні діла таємні, про що вони й турбуються, вважають себе розумнішими за інших, і в таких потрібно ретельно спостерігати все, навіть найнезначніші вчинки; а в інших краще нічого не помічати, і, як кажуть, бачачи, не бачити, чуючи, не чути, щоб, придушивши їх ревністю викриттів, не підштовхнути до впертості і, наостанок, не зробити сміливими на все, знищивши в них сором — цей засіб впливу для покірності. Іноді потрібно гніватися, не гніваючись, виявляти презирство, не нехтуючи; втрачати надію, не зневіряючись, скільки цього вимагає особливість кожного; інших треба лікувати лагідністю, смиренням і співучастю в їхніх кращих для себе надіях. Для одних корисно перемагати, для других корисніше бути самому переможеним; і хвалити або засуджувати треба в одного достаток і могутність, а в іншого — убогість і розлад справ. 33. Тому що наше лікування не таке, як чеснота й порок, з яких перша завжди і для всіх краща за все і корисніша, а останній гірший за все і шкідливіший; у нас одне і теж, наприклад, суворість або лагідність, як й інше, мною перераховане, не завжди навіть для одних і тих же є або спасительним, або небезпечним. Навпаки, для одних добре і корисне одне, а для других — інше, першому протилежне, відповідне тому, думаю, як вимагають час і обставини, і як допускає вдача того, хто лікується. Хоча скільки б хто докладав старання і розуму, неможливо передати всього словом і обійняти думкою в таких подробицях, щоб коротенько було видно весь хід лікування; однак, на самому досвіді й на ділі робиться те відомим з лікарської науки й лікареві. 34. Взагалі ж відомо нам, що як тому, хто ходить високо натягнутим канатом, небезпечно відхилятися в сторони, і навіть незначне відхилення спричиняє велику біду, безпека ж його залежить від рівноваги; так і в нашій справі, хто через скверне життя або через неуцтво відхиляється в той чи інший бік, для того дуже небезпечно, що він і сам упаде в гріх, і втягне в нього керованих. Навпаки, необхідно йти самому царським шляхом і остерігатися, щоб, як сказано в Притчах, не ухилитися ні праворуч, ні ліворуч (Ін. 4:27). Така властивість наших немочей і від цього стільки труда доброму пастиреві, який зобов’язаний добре знати душі своїх пасомих, і бути їх вождем за законом прямого і справедливого пастирства, яке було б гідне істинного нашого Пастиря.

35. Що ж стосується самого роздавання слова (скажу наостанок про те, що становить перший наш обов’язок, і розумію слово Божественне й високе, про яке нині всі любомудрствують); то коли хтось приступає до цього діла з відвагою і вважає його доступним для всякого розуму, я дивуюсь багатоумності (щоб не сказати: нерозумності) такої людини. Для мене здасться непростим і таким, що потребує сильного духа кожному, «хто вірний і мудрий управитель, якого господар поставив над слугами своїми роздавати їм своєчасно міру хліба?» (Лк. 12:42) слова і з поміркованістю вести домобудівництво істини наших догматів, тобто нашого любомудрого вчення про мир або світ, про матерію, про душу, про розум і розумні істоти, як добрі, так і злі, про Промисел, який усе об’єднує і розпоряджається всіма подіями, як згодними з розумом, так, очевидно, й тими, що суперечать дольному — людському розуму. 36. Також про первісне наше влаштування і про останнє оновлення, про прообрази й істину, ними прообразовану, про Завіти, про перше й друге Христове пришестя, про втілення, страждання і смерть Христову, про воскресіння, про кончину світу, про суд і відплату — і грізну, й солодку; а що головне, про те, чому треба вірувати — про начальну, царствену і блаженну Тройцю. У цьому догматі для тих, що зобов’язані просвіщати інших — небезпечніше, щоб нам, з побоювання багатобожжя, включивши Божество в одну Іпостась, не залишити у своєму вченні одні імена, визнавши за одне Отця, і Сина, і Святого Духа, а також, через відхилення в протилежне, розділивши Божество на трьох або різнорідних і один одному чужих, або непідлеглих і безначальних, так сказати, протилежних Богів, не впасти в рівне першому зло, подібно до того, що буває з кривим деревом, яке надмірно гнуть в протилежний бік. 37. А оскільки нині у вченні про Бога є три недуги: безбожництво, юдейство і багатобожжя, і з них захисником першого є лівійський Савеллій, другого — Олександрійський Арій, а третього — деякі із числа наших надмірно православних; то яке ж моє вчення? Уникаючи всього, що є шкідливе в цих трьох неправильних вченнях, триматися в межах благочестя. І, по-перше, не захоплюватися безбожництвом Савеллія, слідуючи його новому розкладанню і додаванню, за яким або утверджують не стільки те, що Іпостасі суть одне, скільки те, що кожна — ніщо (тому що те, що виходить із себе і переходить взаємно одне в одне, перестає вже бути тим, чим воно є); або уявляють і складають собі якогось складного й дивного Бога, подібного до небувалих тварин. По-друге, не ухилятися в юдейську вбогість, розсікаючи єства з Арієвим, справедливо названим шаленством, і не приписувати Божеському єству заздрості, обмежуючи Божество одним Ненародженим, ніби з побоювання, щоб Бог не зазнав збитку, будучи Отцем істинного і рівночесного за єством Бога. Нарешті, не вводити уже уникнутої нами язичницької багатоначальності і трьох начал, як одне з одним не протиставляти, так і одне з одним не співставляти. 38. Не треба бути такими любителям Отця, щоб навіть віднімати в Нього отцівство, тому що чиїм був би Він Отцем, якби Син або нарівні з творінням був відділений від Нього і роз’єднаний з Ним за єством (тому що чуже вже не Син), або був змішаний і злитий з Отцем, і, що те ж означає, зливав Його із Собою? Не треба бути і таким любителем Христа, щоб у Сина не залишати навіть синівства (тому що чиїм був би Він Сином, якби не мав началом Отця), а в Отця не залишати переваги — бути началом, що належить Йому, як Отцеві. Тому що Отець був би началом чогось низького і недостойного, або, точніше сказати, началом у низькому й недостойному сенсі, якби не був началом Божества і благості, що споглядається у Синові і Святому Дусі — у першому, як у Синові і у Слові, а в другому, як у Дусі, що сходить. Обов’язково потрібно як дотримуватися єдності Божої, так і сповідувати три Іпостасі, притім кожну з особистою її властивістю.

39. Щоб достатньо і відповідно гідності предмета зрозуміти і викласти це, для того потрібно більш тривале слово, ніж теперішній час, і навіть думаю, як теперішнє життя. Особливо ж, як нині, так і завжди, потрібен для цього Дух, при одному сприянні Якого тільки і можна про Бога і мислити, і говорити, і слухати. Тому що до чистого має доторкатися тільки чисте і йому подібне. Тепер же коротко згадав я про це з метою, щоб видно було, як важко розмовляти про такі предмети, особливо в численних зібраннях людей різного віку і різних здібностей, яке, подібно до багатострунного органу, вимагає неоднакових наголосів, важко, кажу, знайти слово, яке б усіх наставляло й опромінювало світлом знання. Важко вже й тому, що, як небезпека з трьох боків, тобто від думки, слова і слуху, то неможливо не спіткнутися, якщо не у всьому, то принаймні в чому-небудь одному. Тому що якщо розум не освічений, або слово слабке, або слух не очищений, і тому не вміщає слова; через одну з цих причин також, як і через усі, завжди кульгає істина. Але важко ще й тому, що тут обертається на шкоду і небезпеку те, що для тих, що навчаються чому-небудь, робить вчення досить легким і сприятливим, тобто дбайливість слухачів про благочестя. 40. Тому що вони, як ті, що вступають на подвиг за вчення про Бога — Істоту Найвищу, і про своє спасіння — найпершої для всіх надії, чим гарячіші у вірі, тим з більшою наполегливістю слухають слово, вважаючи покірність йому не благочестям, а зрадою істині, і скоріше готові відмовитися від усього, ніж від своїх думок, з якими прийшли, і від звички до догматів, у яких виховані. І зауважу ще, що це недуга людей більш поміркованих і не зовсім поганих, які хоча й грішать проти істини, однак роблять це із дбайливості про благочестя і мають ревність тільки не за розумом. Можливо, вони не так суворо будуть засуджені і не так сильно покарані, як ті, що відпадають від волі Господньої через лиху вдачу і лукавство. Навіть згодом вони можуть ще перевпевнитися і перемінитися через ту ж дбайливість про благочестя, через що вони противилися. Коли тільки торкнеться їх слово і, як залізо в кремінь, або внутрішньо, або зовнішнім образом зробить вчасний удар у їхнє вже запліднене і достойне світла розуміння, у якому від малої іскри дуже швидко може засяяти світильник істини. 41. Але що сказати про людей, які через марнославство або владолюбство «зневажливо говорять про Бога, звисока розмовляють» (Пс. 72:8), з велемовністю якого-небудь Іаннія або Іамврія озброюються не проти Мойсея, а проти істини, і повстають проти здорового вчення? Що сказати про третій рід людей, які через неуцтво і внаслідок нього — зухвалості, з жадібністю, як свині, кидаються на всяке вчення і зневажають прекрасний бісер істини? 42. Або про всіх тих, які не мають в собі ні власної думки, ні якого-небудь зразка, поганого чи доброго, для вчення про Бога, але готові слухати всяке вчення і всякого вчителя, щоб з усього вибрати краще і найбезпечніше, і такий вибір довіряють самим собі — поганим суддям істини; а потім, переходячи і навертаючись від однієї ймовірності до іншої, навантажені і подавлені вченням всякого роду, змінивши багатьох учителів і багато писань розкидавши легковажно, як пил на вітер, коли стомиться і слух, і розум (яка нерозсудливість!), починають виявляти однакову відразу до всякого вчення і набувають згубної звички — осміювати і нехтувати саму віру нашу, як щось нетверде, що і не має в собі нічого здорового, роблячи необдуманий висновок від тих, що навчають до вчення, подібно до такої людини, яка, маючи пошкоджені очі або вуха, звинувачує сонце або звуки, — перше, що воно темне і не блищить, а другі, що вони слабкі й беззвучні? 43. Тому легше знову запам’ятати істину в душі, яка подібна до ще не описаного воску, ніж за старими письменами, тобто після прийнятих поганих правил і догматів писати слово благочестя, у випадку якого воно зливається і змішується з першими. Правда, що краще йти по гладкій і битій дорозі, ніж по шорсткуватій і непротоптаній, і легше орати землю, яку неодноразово пом’якшував плуг; однако ж краще писати на душі, яку ще не зборознило негідне вчення і на якій глибоко не врізалися накреслення пороку. Інакше у благочестивого і краснописця будуть дві справи: загладити попередні зображення і на їхнє місце написати кращі і достойні, щоб їх зберегти. Стільки в нас від лукавого лукавих образів і накреслень стосовно як інших видозмін (παθη) душі, так і самого слова; і стільки ж трудів для того, кому довірено це дітоводіння душ і піклування про них! Але ще більшого не торкнулося моє слово, щоб не зробилося довшим за належне. 44. Якби хтось захотів приборкати і зробити ручним багатоликого і різнорідного звіра, складеного з багатьох великих і малих, лагідних і лютих звірів, то, без сумніву, треба було б багато праці й зусиль, щоб управляти такою дивовижною істотою, з різними властивостями; тому що не всі звірі люблять однакові звуки голосу, їжу, ласку, свист і інші способи догляду за ними; навпаки, для одних приємно й неприємно одне, а для інших — інше, за природою і звичкою кожного. Що ж належало б робити доглядачеві такого звіра? Звичайно, якщо хоче добре попоратися зі звіром і зберігати його, то треба отримати для цього різносторонні й глибокі знання і вживати заходи, котрі підходять кожній властивості звіра. Та оскільки загальне тіло Церкви, подібне до однієї складної і різнорідної живої істоти, складається з багатьох і різних вдач і розумів, то предстоятелеві конче необхідно бути одночасно як простим стосовно справедливості у всьому, так, наскільки можна, більш багатобічним і різноманітним для пристойного з кожним поводженням, й водночас здатним до корисної з кожним бесіди. 45. Тому що одні за здібностями — діти, і можна сказати, які ще не укріпилися, вимагають для їжі молоко, тобто найпростіші і первинні уроки, і не можуть приймати словесної їжі, яка годиться для мужа. А якби хтось запропонував їм їжу не під силу, то споживши і обважнівши (коли розум, як тіло дитини, ще здатний до того, щоб переварити й засвоїти прийняте), вони зазнали б втрати навіть у попередній своїй силі. Інші ж, які достатньо навчилися розрізняти істинне і неправдиве, потребують премудрості, що «проповідується між довершеними» (1Кор. 2:6), і їжі вищої і більш твердої. А якби почали годувати їх молоком і рослинами — їжею слабких, то вони зовсім справедливо засмутились би тим, що їх не укріплюють у Христі, не дають їм зростати достойним похвали зростанням, яке звершується словом, яке того, хто добре споживає його, перетворює в мужа і приводить в міру духовного віку. 46. Але хто ж має достатні для того сили? (див.: 2Кор. 2:16)? Ми не здатні бути корчмарями слова істини і змішувати вино з водою, тобто вчення, що веселить серце людське, з вченням вульгарним, дешевим, яке микається по землі, яке пропадає і ходить даремно, як робить багато хто. Вони, щоб від такого корчмарства одержати і собі прибуток, розмовляють з тими, що приходять, про те й інше, так і інакше, на догоду кожному, як якісь черевомовці і суєслови, для власної забави вживають слова, котрі від землі виголошені й у землю йдуть, нібито тим більше вони прославляються в народі, чим більше шкодять собі і занапащають себе, проливаючи кров неповинну найпростіших душ, яка буде стягнена від рук наших. 47. Навпаки, знаємо, що краще іншим керманичам вручити кермо влади над собою, ніж бути недосвідченими правителями інших. Краще схиляти благопокірне вухо, ніж рухати ненавчений язик. Порадившись про це із самим собою (можливо, і не поганим порадником, а якщо й не так, то принаймні доброзичливим), я розсудив, що незнаючому ні того, що треба говорити, ні того, що треба робити, краще вчитися, ніж, не знаючи, вчити. Тому що щасливий той, до кого хоч в глибокій старості дійде слово старця, яке може принести користь душі, юній у благочесті. А тому брати на себе труд учити інших, поки сам ще достатньо не навчився, а за прислів’ям: на великій глиняній посудині вчитися робити горщики, тобто над душами інших вправлятися в благочесті, на мою думку, властиво тільки людям вкрай нерозумним і зухвалим, нерозсудливим, якщо вони не відчувають свого неуцтва, зухвалим, якщо, усвідомлюючи його, наважуються на справу.а

48. Наймудріші з євреїв кажуть, що в них у давнину був один дуже прекрасний і похвальний закон, за яким не всякому віку дозволялось читати всяку книгу Писання. Тому що це читання не було б і корисним; тому що не кожна книга всякому спочатку зрозуміла, а та, що містить у собі глибший зміст, може навіть багатьом своїм зовнішнім змістом обернутися великою шкодою. Навпаки, книги, які й за зовнішнім змістом повчальні були з самого початку відкриті кожному, і знаходилися в загальному використанні. А книги, які під зовнішньою оболонкою приховують таємничу красу — нагороду за напружені пошуки і світле життя, — сяючі і добре споглядальні тільки для тих, що мають очищений розум, тим, яким довіряли, бо вони вже переступили двадцятип’ятилітній вік. Бо тільки в цьому віці людина може стати більш чуттєвою і з успіхом сходити від писання до духу. 49. Але в нас між часом, коли вчити й коли вчитися, немає ніякої межі, подібної до каміння, поставленого в давнину між колінами за Йорданом і колінами по цей бік Йордану. У нас не дано дозволів одним на те, іншим на інше, і не існує жодного правила щодо здібностей; навпаки, все це залишено без уваги й злито. І ми так зле робимо, що більшість з нас (щоб не сказати всі) майже раніше, ніж обстрижемо в себе перше волосся і залишимо дитячий белькіт, раніше ніж увійдемо у двір Божий, узнаємо назви Священних Книг, навчимося розпізнавати письмена і письменників Старого і Нового Завіту (не кажу: раніше, ніж обмиємо душевну нечистоту і мерзенність, якими покрив нас гріх), якщо тільки затвердимо два або три слова про благочестя, і то з чуток, а не з книги, якщо хоч трохи ознайомимося з Давидом, якщо вміємо спритно надягти плащ або до пояса скидатися на філософа (о дивовижне головування і велемудріє! звичайно, Самуїл священний і в пеленах!) — ми вже і мудрі, і вчителі, і високі в божественному, перші з книжників і законників, самі себе посвячуємо в небесне, бажаємо називатися вчителями, ніскільки не дивимося на букву, все хочемо розуміти духовно (скільки мрій! яке велике поле марнослів’я!); і ми б обурювалися, якби нас не дуже хвалили. Такі ті з нас, які ще скромніші й простіші за інших, які ж ті, що більш духовні і благородніші? Вони, якщо заманеться їм, піддавши нас осуду і випробуванням і поставивши ні в що, віддаляються від нас з презирством навіть до співтовариства з нами, як з людьми неблагочестивими. 50 Але якщо, звернувшись до кого-небудь з них, спокійно логічно запитаємо так: «Скажи мені, дивний муже, чи ти вважаєш за що-небудь танець і гру на сопілці?» — можливо, скаже: «Звичайно, вважаю». «А також, чи вважаєш за що-небудь мудрість і бути мудрим, тобто як ми вважаємо, мати пізнання про Божественне і людське?» І в цьому поступляться нам. «Що ж назвеш кращим і вищим? Чи танець і гру вищими за мудрість, чи мудрість незрівнянно вищою за ці мистецтва?» Добре знаю, вони будуть настільки сумлінні, що навіть скажуть: «Мудрість вище за всі мистецтва». Але для танцю і гри на сопілці є науки, і їх навчаються, і на те потрібні час, безперервні труди і зусилля, іноді потрібно витрачати гроші, шукати людей, які б пояснили науку, далеко мандрувати, а також робити і терпіти все, чим здобувається досвідченість. А мудрість, яка все перевершує і містить у собі всі блага в сукупності (так що самому Богові, хоча Він має багато найменувань, угодніше зватися Премудрістю, ніж іншим яким ім’ям), невже вважатимемо для себе настільки легким і нетяжким ділом, що будь-кому варто тільки захотіти і буде мудрим? Велике неуцтво так думати! Але якщо ми (або хто інший більш вчений і розумніший за нас) почнемо говорити з ними таким чином, щоб потроху розсіяти їхню оману, то все це буде тим же, що й сіяти на камені, або говорити у вуха глухому. Так мало в них мудрості навіть на те, щоб усвідомити своє неуцтво. І мені здається, пристойно сказати про них Соломонове слово: «Є зло, яке бачив я під сонцем, чоловіка, мудрого в очах своїх» (Еккл. 10:5. Притч. 26:2), і що ще гірше, що отримав право вчити інших, коли не розуміє власного неуцтва. 51. Якщо яка недуга, то це вона гідна сліз і ридання. І я неодноразово жалів про це, добре знаючи, що зарозумілість віднімає у людини більшість того, чим вона є, і що марнославство буває для людей найбільшою перешкодою до чесноти. А вилікувати й зупинити хворобу можуть хіба Петро або Павло — великі ученики Христові, які з владою управляти словом і ділом одержали дар благодаті і були всім для всіх, щоб усіх придбати. Для нас же, решти людей, немаловажне, якщо будемо добре керовані й керовані тими, кому довірене виправлення таких справ і розпорядження ними.

52. Але оскільки я згадав про Павла і про подібних до нього, то, якщо бажаєте, залишивши всіх інших, хто тільки став відомим — чи як законодавець, чи як пророк, чи як воєначальник, чи, як той, хто завідував іншою якою-небудь частиною суспільного благоустрою, не кажучи, наприклад, про Мойсея, Аарона, Іісуса Навина, Іллю, Єлисея, суддів, Самуїла, Давида, про весь сонм Пророків, про Іоана, про дванадцять учеників і їхніх спадкоємців, з яких кожний з багатьма трудами і зусиллями проходив у свій час звання начальника; я промовчав про всіх них, одного Павла представлю свідком мого слова, щоб на його прикладі побачити, що таке мати піклування про душі, і чи короткочасних занять, чи малих вимагає це знань! А щоб зручніше це взнати й зрозуміти, послухаємо, що каже про Павла сам Павло.

53. Не буду говорити про його труди, бдіння, страхи, злостраждання через голод, спрагу, холод й наготу, про злі замисли проти нього невірних, про протидії йому вірних. Промовчую про гоніння, зборища, в’язниці, кайдани, обвинувачів, судилища, щоденні й щогодинні смерті, про кошик, про кидання камінням, про побиття палицями, про мандри, про небезпеки й на суші, й на морі, й в глибині морській, про аварії корабля, про небезпеки на ріках, про небезпеки від розбійників, від родичів, про небезпеки від лжебратії, про їжу від трудів рук своїх, про безкорисливе благовістування, про те, як Павло був зразком для ангелів і людей, коли, стоячи між Богом і людьми, за людей подвизався і до Бога приводив і приєднував народ обраний. 54. Крім цих зовнішніх подвигів, хто належним чином опише щоденне його піклування, сердобольність, дбайливість про всі церкви, до всіх співчутливість і братолюбство? Чи спотикнувся хто, і Павло відчував неміч. Інший спокушався, а Павло запалювався. А його невтомність у навчанні, різноманітність способів лікування, — те людинолюбство, та знову суворість, те змішання і розчинення, і людинолюбства, і суворості; так що ні лагідністю не розслабляє, ні суворістю не озлоблює! Він викладає закони рабам і господарям, начальникам і підлеглим, чоловікам і жінкам, батькам і дітям, шлюбу й безшлюбності, стриманості і розкоші, мудрості й неуцтву, обрізанню і необрізанню, Христу2 і світу, плоті й духу. За одних дякує, іншим докоряє, одних називає своєю радістю і вінцем, інших викриває в божевіллі. Хто ходить прямо, тих супроводжує і підбадьорює, а хто ходить криво, тих зупиняє. Він то відлучає, то утверджує любов (див.: 2Кор. 2:8), то плаче, то веселиться, то напуває молоком, то торкається таємниць, то виявляє поблажливість, то веде із собою на висоту, то погрожує палицею (1Кор. 4:21), то обіймає духом лагідності, то підноситься з високими, то упокорюється зі смиренними. Іноді він — менший з апостолів, а іноді обіцяє представити доказ, що в ньому говорить Христос. Іноді бажає відійти і стає жертвою (2Тим. 4:6), іноді визнає більш потрібним для віруючих перебувати йому в плоті. Тому що шукає не власної користі, а користі для дітей, яких народив у Христі благовістуванням; така мета й будь-якого духовного начальства — в усьому нехтувати своїм для користі інших! 55. Павло хвалиться немочами і скорботами; ніби деяким оздобленням, прикрашається мертвістю Іісусовою; він високий і у плоті, але радіє духовним дарам; він не невіглас у пізнанні, хоча каже про себе, що бачить крізь тьмяне скло і непевно. Бадьорий духом і умертвляє тіло, виснажуючи його, як супротивника, а разом чи не вчить і чи не напоумляє тим і нас не звеличуватися земним, не хизуватися віданням, не піднімати плоть проти духу? Він за всіх бореться, за всіх молиться, про всіх ревнує, за всіх запалюється, — і за тих, які поза законом, і за тих, які під законом; він проповідник язичників, захисник юдеїв. Він відважувався і на щось більше за братів своїх по плоті (о, якби і мені, що говорить це, відважитись на щось подібне!). Павло молить через свою любов до братів, щоб вони замість нього були навернені до Христа. Яка велич душі, яка гарячність духу! Він наслідує Христа, Який був за нас клятвою, взяв на себе наші немочі, який поніс наші хвороби, або, скажу скромніше, він перший після Христа не відрікається страждати за юдеїв, і притім як нечестивий, тільки б вони спаслися. Але для чого перераховую подробиці? 56. Живучи не для себе, але для Христа і для проповіді, розіпнувши для себе світ і розіп’явшись світові і всьому видимому, Павло все вважає маловажним і низьким для свого бажання, хоча «благовістя Христове розповсюджено ним від Єрусалима до Іллірика» (Рим. 15:19), хоча піднесений буде до третього неба, зробиться глядачем раю і почує невимовні для нас слова.

Такий Павло, такий кожний подібний до нього духом! Але ми боїмося, щоб у порівнянні з ними не бути «юродивими князями Танесовими» (Іс. 19:11, слов’янський переклад), «або приставниками, що підганяють», або «ложно ублажаючими народ» (Іс. 3:12, слов’янський переклад), або ругателями пануючими, або начальниками юними, недосконалими розумом, які не мають стільки їжі й одягу, щоб начальствувати над будь-яким числом людей (Іс. 3:4-7), або пророками-лжевчителями (Іс. 9:15), або князямш-законопреступниками (Іс. 1:23), які разом з отцівськими постановами гідні лихослів’я під час страшного голоду (Іс. 8:21), або священиками дуже далекими від того, щоб говорити до серця Єрусалима (Іс. 40:2), тому що за все це сильно засуджує і викриває очищений серафимом і вугіллям Ісая. 57. Отже, невже, хоча справа ця важлива і так багатотрудна для серця чутливого і скорботного, хоча вона дійсно «гниль для кісток» (Притч. 14:30); навіть для людини з розумом, однак небезпека невелика і наслідки не заслуговують на увагу?

Але на мене наводять великий страх, з одного боку, блаженний Осія, коли каже, що нас, священиків і начальників, очікує суд, «Слухайте це, священики… вам буде суд, тому що ви були пасткою у Массифі і сіттю, розкинутою на Фаворі» (Ос. 5:1,2), розкинутою ловцями душ людських, і загрожує знищити непотрібних пророків (див.: Ос. 5:6), знищити «і пожерти суддів їхніх» (Ос. 7:7), стриматися на час, щоб ставити царів і князів (8, 10), тому що вони царювали самі від себе, а не від Бога (див.: Ос. 8:4),58. А з іншого боку, божественний Михей, який не терпить, щоб «будували Сіон кров’ю і Єрусалим — неправдою! Глави його судили за подарунки і священики його навчали за плату, і пророки його передвіщали за гроші» (Мих. 3:10,11). І чим загрожує за це? Сіон зруйнований буде як поле, Єрусалим зробиться купою руїн, і гора дому цього буде лісистим пагорбом (3, 12). Оплакуючи ж таке збідніння добрих правителів, що ледь залишається деінде колосся або стебло, коли й князь просить, і суддя говорить заради догоджання і майже вигукує такими словами до великого Давида: «Спаси [мене)), Господи, бо не стало праведного» (Пс. 11:2). Пророк провіщає, що за це збідніють у них блага, «Ніби з’їдені гниллю» (Мих. 7:4, слов’янський переклад). 59. А Іоїль заповідає нам плач, він каже: «Підпережіться веретищем і плачте, священики! ридайте, служителі вівтаря! ввійдіть, ночуйте у веретищах, служителі Бога мого! бо не стало у домі Бога вашого хлібного приношення й узливання» (Іоїл. 1, 13) у тяжкий час голоду; він зовсім далекий від того, щоб дозволити нам розкіш серед нещастя інших, не тільки наказує призначити піст, проповідувати зцілення, зібрати старців і дітей (Іоїл. 2. 15, 16) — цей жалкий вік, але вимагає, щоб священики йшли в храм у попелі і веретищах, і з глибоким смиренням падали на землю, «бо спустошені поля» (Іоїл. 1, 10) від безплідності, «припинилося хлібне приношення й узливання у домі Господньому» (Іоїл. 1, 9), і таким приниженням привернули милість. 60. А що скаже Авакум? Його промова полум’яніша, він з обуренням звертається до самого Бога і ніби взиває до Владики Христа за неправду суддів, кажучи: «Доки, Господи, я буду взивати, і Ти не чуєш? Буду волати до Тебе про насильство, і Ти не спасаєш? Для чого даєш мені бачити злодійство і дивитися на біди? Грабіжництво і насильство переді мною і постає ворожнеча, і піднімається розбрат. Від цього закон утратив силу і суду правильного немає: оскільки нечестивий долає праведного, то і суд відбувається спотворений» (Авв. 1:2-4). Потім у Пророка погроза і такі слова: подивитеся й уважно вдивитеся, і ви сильно здивуєтеся; тому що я зроблю справу (Авв. 1:5). Але чи потрібно наводити всі слова погроз? Навпаки, на мою думку, краще додати до сказаного, як Авакум, викликавши спершу на середину й оплакавши багатьох, які вчинили що-небудь несправедливе й зле, викликає нарешті начальників і вчителів лихої вдачі, називаючи порок розбещенням мутним, сп’янінням і оманою розуму, і каже, що через них напоюються цим ближні, бо дивляться в темряву душ своїх і в печери гадів і звірів (Авв. 2:15), тобто в житло скверних помислів.

Такі перераховані мною пророки і такі вони пропонують нам напоумлення. 61. Але чи справедливо буде залишити без уваги Малахію, який в одному місці жорстоко звинувачує і докоряє священикам, що «Син шанує батька і раб — господаря свого; якщо Я — отець, то де повага до Мене? І якщо Я — Господь, то де благоговіння переді Мною?» — говорить Господь Саваоф вам, священики, що знеславлюєте ім’я Моє. Ви говорите: «Чим ми знеславлюємо ім’я Твоє?» (Мал. 1:6), і між іншим додає, що «ви приносите на жертовник Мій нечистий хліб, і говорите: «Чим ми знеславлюємо Тебе?» — Тим, що говорите: «Трапеза Господня не варта поваги» (Мал. 1:7), жертвують не з першого врожаю, що таких дарів не принесли б жодному з начальників, або принісши, себе б знеславили, такі дари, тобто кульгаве, недуже, розтлінне і зовсім нечисте і знехтуване, приносять Цареві всього, коли дають обітниці; а в іншому місці нагадує завіт Божий з левітами — завіт життя і миру, завіт — острахом боятися Господа, і перед іменем Його благоговіти (Мал. 2:5). Закон істини, каже пророк про левіта, був у вустах його, і неправда не була мовою його: у світі й правді він ходив зі Мною і багатьох відвернув від гріха. Тому що вуста священика повинні зберігати відання, і закону шукають із вуст його. І яка висока, і водночас страшна того причина! — Тому що він вісник Господа Вседержителя є (Мал. 2:6). Відмовляюся повторювати те, що є докірливого в подальших за цим клятвах; я страшуся істини, але приведу, що легше висловити, а заразом і корисно. Пророк, ніби з особливим обуренням, і відкидаючи їх священнодійства через їх розбещення, каже: «Він уже не споглядає більше на приношення і не приймає очищу вальної жертви з рук ваших» (Мал. 2:13).

62. Як тільки згадую про Захарію, тріпочу його серпа, а рівно і всього, що свідчить він проти священиків. Але що відкриває він про знаменитого Іісуса, великого Ієрея, якого, зобразивши спочатку вбраним у ризу мерзенну й непристойну, одягає потім у ризу священика і світлу, а також і те, що тим, які говорять і заповідують Іісусу, до Якого представлений ангел, — щоб було вшановане мовчанням, як найважливіше і навіть настільки високе, що має бути віднесене не до багатьох священиків. Втім, та обставина, що і «праворуч цього Іісуса стояв диявол, щоб противитися Йому» (Зах. 3:2, слов’янський переклад), на мою думку, не маловажливе і має вселяти чималий страх і обережність. 63. У кого ж буде стільки зухвалості і таке адамантове серце, щоб, чуючи, як пророк наполегливо викриває і докоряє іншим пастирям, не затремтіти і не смиритися собі самому? «Чутний голос ридання пастирів, тому що спустошено привілля їх; чутне рикання молодих левів, тому що спустошена краса Йордану, -. говорить він, — чутне рикання левів» (Зах. 11:3), тому що вони стільки постраждали. Захарія майже чує самі ридання, ніби вже справжні, і плаче разом з тими, що бідують. А через кілька слів промовляє ще разючіше і сильніше: «Паси овець, приречених на заколення, яких покупці убивають безкарно, а ті, що продали, говорять: «благословенний Господь; я розбагатів!», і пастухи їх не шкодують за ними. Бо Я не буду більше милувати жителів землі цієї, — говорить Господь» (Зах. 11:4-6). І ще, погрожуючи водночас і начальникам народу, каже: «О меч! піднімися на пастиря Мого і на ближнього Мого… урази пастиря, і розсіються вівці! І Я простягну руку Мою на малих» (Зах. 13:7),– «На пастирів запалав гнів Мій, і козлів Я покараю» (Зах. 10:3). З такою ревністю продовжує він слово і не може стриматися від погроз; тому і побоююся, щоб, повторюючи їх по порядку, і мені не викликати проти себе ненависті.

64. Але так говорить Захарія; про старців, які згадуються у Даниїла, промовчимо, тому що хотілося б промовчати. Промовчим і про те, що справедливо сказано й засвідчено про них Владикою: «що беззаконня вийшло з Вавилона від старійшин-суддів, які здавалися такими, що керують народом» (Дан. 13:5). Як без страху вислухаємо Єзекиїля, цього спостерігача і тлумача великих таємниць і видінь? Як вислухаємо заповідане ним: «Якщо ж страж бачив меч, який іде, і не засурмив у трубу, і народ не був застережений, то, коли прийде меч і візьме у когось із них життя, цей схоплений буде за гріх свій, але кров його стягну від руки стража» (Єз. 33:6); бо це не принесе користі ні їм, ні тим, що згрішили, навпаки, передбачити і передвістити корисно або тим і іншим, коли одні скажуть, а інші вислухають, або, поза всяким сумнівом, тим, що сповістили? 65. Як приймемо й інший його випад на пастирів в таких словах: «Біда піде за бідою і звістка за звісткою; і будуть просити у пророка видіння, і не стане вчення у священика і поради у старців» (Єз. 7:26); та ще в наступних: «сину людський! скажи йому: ти — земля неочищена, не зрошувана дощем у день гніву! Змова пророків її серед неї — як лев, що рикає, терзає здобич; з’їдають душі, оббирають майно і коштовності, і множать кількість удів» (Єз. 22:24-25), і через кілька слів: «Священики її порушують закон Мій і оскверняють святині Мої, не відокремлюють святого від несвятого і не вказують різниці між: чистим і нечистим, і від субот Моїх вони закрили очі свої, і Я принижений у них» (Єз. 22:26)? Пророк погрожує зруйнувати: «І виснажу лють Мою на стіні і на тих, хто обмазує її багном, і скажу вам: немає стіни, і немає тих, які обмазували її» (Єз. 13:15), тобто і тих, які грішать, і тих, які прикривають гріхи, що роблять погані правителі і священики, які зваблюють дім Ізраїлів, через вплив своїх сердець, відданих своїм похотям. 66. Промовчу, що говорить він про тих, які пасуть самих себе «горе пастирям Ізраїлевим, які пасуть себе самих! чи не стадо повинні пасти пастирі? Ви їли жир і вовною одягалися, відгодованих овець заколювали, а стада не пасли. Слабких не зміцнювали, і хворої вівці не лікували, і пораненої не перев’язували, і вкраденої не повертали, і загубленої не шукали, а правили ними з насильством і жорстокістю. І розсіялися вони без пастиря, і, розсіявшись, зробилися поживою всякому звіру польовому» (Єз. 34,2-6). Що ж потім? Сказане: «Живу Я! — говорить Господь Бог. — За те, що вівці Мої залишені були на розкрадання і без пастиря зробилися вівці Мої поживою всякого звіра польового, і пастирі Мої не шукали овець Моїх, і пасли пастирі самих себе, а овець Моїх не пасли» (Єз. 34:8). Так говорить Господь Бог: «Ось, Я — на пастирів, і стягну овець Моїх від руки їх, і не дам їм більше пасти овець, і не будуть більше пастирі пасти самих себе, і вивергну овець Моїх із щелеп їхніх, і не будуть вони їжею їх» (Єз. 34; 10); овець зберу і збережу, а пастирі зазнають різних покарань, яких варті погані пастирі.

67. Але щоб не продовжити слова, перераховуючи всіх пророків і все, що сказано кожним, обійду мовчанням інших, а згадаю тільки про одного, який пізнаний ще до народження і «перше ніж Я утворив тебе в утробі, Я пізнав тебе, і перше ніж: ти вийшов з утроби, Я освятив тебе: пророком для народів поставив тебе» в утробі матері (Єр. 1:5), — це Єремія. Він «просить голові воду і очам — джерело сліз! я плакав би день і ніч про уражених дочок народу мого», щоб оплакати, як треба, Ізраїля (Єр. 9:1). А не менше того він оплакує лиху вдачу предстоятелів. 68. Бог, викриваючи священиків, каже йому: «Священики не говорили: «де Господь?», і вчителі закону не знали Мене» (Єр. 2:8). А потім каже сам Пророк: «Бо пастирі зробилися безглуздими і не шукали Господа, а тому вони і чинили нерозумно, і все стадо їх розсіяне» (Єр. 10:21). «Багато пастухів зіпсували Мій виноградник, потоптали ногами ділянку Мою; улюблену ділянку Мою зробили порожнім степом» (Єр. 12:10). Після цього знову обертає докір на самих пастирів: «Горе пастирям, які гублять і розганяють овець пастви Моєї! до пастирів, які пасуть народ Мій: ви розсіяли овець Моїх, і розігнали їх, і не наглядали за ними; ось, Я покараю вас за злі діяння ваші» (Єр. 23:1,2). Єремія хоче, щоб викликнули: «Ридайте, пастирі, і стогніть, і посипайте себе порохом, вожді стада; бо виповнилися дні ваші для заколення і розсіяння вашого, і впадете, як дорогий сосуд» (Єр. 25:34).

69. Але для чого повторювати мені старозавітне? Хто, перевіривши сам себе за правилами і визначенням, які Павло ухвалив для єпископів і пресвітерів, а саме: «єпископ повинен бути непорочним, однієї жінки чоловіком, тверезим, цнотливим, благоговійним, чесним, гостинним, здатним навчати, не п’яницею, не забіякою, не сварливим, не користолюбним, а тихим, миролюбним, не сріблолюбним» (1Тим. 3:2-3), — хто, кажу, не вважає себе таким, що дуже відхилився від справедливості правил? А які закони дає Іісус ученикам, посилаючи їх на проповідь? Істотне в них, не кажучи про подробиці, полягає в тому, щоб ученики такими були в чесноті, так благовлаштовані і відповідали своєму званню, і, якщо треба сказати стисліше, настільки небесні, що благовістування не менше поширювалося за допомогою їхнього життя, як і за допомогою слова. 70. Але мене приводять у страх фарисеї, яким докоряємо, і книжники, яких викриваємо. Ми, якщо бажаємо Небесного Царства, за заповіддю зобов’язані набагато перевершувати їх у чесноті; а тому нам буде соромно перед ними, якщо виявимося гіршими за них через свої пороки і почуємо справедливий собі докір: змії, породження єхидни, «вожді сліпі, що відціджують комара, а верблюда поглинають! Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди. Фарисею сліпий, очисть перше всередині чаші і блюда, щоб чистими були і зовні вони. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти. Так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що будуєте гробниці пророкам і оздоблюєте пам’ятники праведникам, і говорите: «Якби ми були у дні батьків наших, то не були б спільниками їхніми у проливанні крови пророків». Тим ви самі свідчите проти себе, що ви сини тих, які вбивали пророків. І ви доповнюєте міру зла батьків ваших. Змії, поріддя єхидни! Як утечете ви від суду вогню геєнського?» (Мф. 23:24-33). 71. Такі думки не полишають мене ні вдень, ні вночі, сушать мій мозок, виснажують плоть, позбавляють бадьорості, не дозволяють ходити з піднятою головою. Це смиряє моє серце, скорочує розум, навішує замок на язик і змушує думати не про начальство, не про виправлення і повчання інших (чого вимагає повнота дарувань), а про те, як самому уникнути майбутнього гніву і хоч трохи стерти із себе іржу пороків. Потрібно колись самому очиститися, потім уже очищати, умудритися, потім умудряти, стати світлом, потім просвіщати, наблизитися до Бога, потім приводити до Нього інших, освятитися, потім освячувати. Керівникові необхідні руки, радникові потрібна розсудливість.

72. Коли ж це буде? — скажуть швидкі на все і ні в чому нестійкі, які легко будують і руйнують. Коли свіча поставиться на свічник, і на що використається талант, тобто дар? — скажуть ревнителі дружби, ніж справ благочестя. Коли це буде і яку відповідь дам на це вам, вельмишановні? У такій справі і глибока старість — недовговічна відстрочка. Тому що сивина з розсудливістю — краще недосвідченої юності, розважлива повільність — необачної поспішності, короткочасне царювання — тривалого тиранства, подібно як мала частка коштовності важливіша за володіння багатьом, що не має ціни і міцності, невелика кількість золота — багатьох талантів свинцю, мале світло — великої темряви. 73. А що стосується поспішності, наміру і зайвої ревності — небезпечно, щоб вони не уподібнилися або тому насінню, що упало на камінь і, будучи неглибоко в землі, скоро зійшло, але не змогло винести першої сонячної спеки, або тій основі, покладеній на піску, яка не встояла при невеликому дощі і вітрі. «Горе тобі, земле, коли цар твій отрок, і коли князі твої їдять рано!» — каже Соломон (Еккл. 10:16). «Не будь швидкий у словах» (Притч. 29:30), — слова того ж Соломона, який говорить про поспішність у словах, тобто про щось менше, ніж необачність в ділах. Хто ж всупереч цьому зажадає поспішності замість безпеки і користі? Хто візьметься, як глиняний який-небудь виріб, виготовлений за день, створити захисника істини, який має стояти з ангелами, славословити з архангелами, підносити жертви на горній жертовник, священнодіяти з Христом, відновлювати створіння, відтворювати образ Божий, творити для горнього світу і, скажу більше, бути богом і творити богів? 74. Знаю, чиї ми служителі, де самі поставлені і куди готовимо інших. Знаю велич Божу і людську неміч, а заразом і силу. «Небо високе, земля ж глибока» (Ін. 25, 3). І хто зі скинутих гріхом зійде на небо? Хто, обкладений дольним мороком і грубою плоттю, може повним розумом ясно споглядати цілковитий Розум, перебуваючи серед непостійного і видимого, вступити в спілкування з постійним і невидимим? Навіть із найбільш очищених навряд чи хто може бачити тут хоча б такий образ доброти, як зображення сонця у водах. «Хто вичерпав води жменею своєю і п’яддю виміряв небеса, і вмістив у міру порох землі, і зважив на терезах гори і на чашах вагових пагорби?» (Іс. 40:12). «Де місце спокою Мого?» (Іс. 66:1), і чому з усього Він уподібниться? 75. Хто Той, що створив усе словом, дав людину премудрістю, з’єднавши окремішне, поєднавши плоть із духом, склав живу істоту — видиме й невидиме, тимчасове і вічне, земне і небесне, що торкається Бога, але що не осягає, наближається і далеко відстоїть? Я сказав: «буду я мудрим», говорить Соломон: «Далеко те, що було» (Еккл. 7:24-25). І дійсно, «хто примножує пізнання, примножує скорботу» (Еккл. 1:18). Він не стільки радіє знайденому, скільки вболіває про незбагненне, як зазвичай (уявляю собі) трапляється з людьми, яких відволікають від води, раніше ніж вони втамували спрагу, або ті, які, сподіваючись щось отримати, не можуть схопити його руками, або від яких миттєво ховається блиск світла, що опромінило їх.

76. Це утримало мене долі, зробило смиренним і переконало в тому, що краще чути голос похвали, ніж бути тлумачем того, що перевищує сили. Велич, висота, гідність, чисті істоти, які з трудом вміщають сяйво Бога, Якого покриває безодня, Якого, як найчистіше і для більшості тварин неприступне світло, приховує темрява. Який у всьому і поза всім, Який є всяка доброта і вище всякої доброти, Який просвіщає розум і тікає від швидкості й пишномовності розуму, настільки завжди віддаляючись, наскільки осягається, і улюбленого свого зводячи горі тим, що тікає і ніби виривається з рук: такий і настільки важливий предмет наших бажань і шукань! 77. Таким має бути невістоводитель, уневіщувач душі. І боюся, щоб, зв’язавши мені руки й ноги, не викинули мене зі шлюбного чертога, як такого, що не має на собі шлюбного одіяння і який нахабно ввійшов в коло тих, що возлежать там; хоча і покликаний я від юності, навіть (скажу невідоме ще багатьом) «На Тебе покинутий я від утроби. Від грудей матері моєї Ти — Бог мій» (Пс. 21:11), Йому принесений в дар за материнською обітницею, а потім і сам, коли небезпека укріпилась, любов зросла, і допоміг розум. Тому, Хто прийшов і спас мене, я добровільно віддав усе: і маєток, і знатність, і здоров’я, і самий дар слова. Із всього цього я отримав одну користь, що знехтував це, і знайшлося в мене те, чому треба віддати перевагу Христу. Слова Божі зробилися для мене солодкі, як стільник меду, я закликав розум і дав глас свій мудрості (Притч. 2:3), вчився гамувати гнів, приборкувати язик, уцнотливлювати око, приборкувати черево, зневажати земну славу, і в цьому (нерозважливо говорити, однак, нехай буде сказано) став я не гіршим, можливо, за багатьох. 78. Вести ж таке любомудрене життя краще, ніж прийняти на себе владу і керування душами, і коли ще сам не навчився бути добрим пасомим, не очистив, як слід, свою душу зобов’язатися посадою правити паствою; притім, у такі часи, коли, дивлячись на людську катастрофу і заколоти, всього жаданіше — швидко тікати із суспільства, віддалитися в надійний притулок, укритися від бурі і пітьми лукавого; коли члени одного тіла взаємно ворогують, коли зникає останній залишок любові, а з іншого боку, слово «ієрей», тому що за Писанням, «вилилося приниження на князів» (Пс. 16,40, слов’янський переклад), виявляється одним порожнім ім’ям, і краще, якби воно було тільки порожнє ім’я. 79. Нині ж (нехай обернеться хула на голови нечестивих!) всіма вигнаний із серця страх, і його місце заступила безсоромність; хай хто б побажав, для кожного відкриті і знання, і глибини Духа. Усі ми благочестиві тільки тому, що засуджуємо нечестя інших, а суд надаємо людям безбожним, кидаємо святе псам, а бісер перед свинями, виголошуючи божественне тим, у кого не освячені й слух, і серце. Ми самі (о жалюгідні!) ретельно виконуємо бажання ворогів і не соромимося перелюбствувати «бажаннями своїми» (Пс. 109:5). Моавитяни і амонитяни, яким не дозволено входити в Церкву Господню, у нас вільно ходять в самому святилищі. Для всіх ми відкрили не врата правди, а двері лихослів’я і нахабності один проти одного. У нас не той досконаліший, хто зі страху Божого не виголошує пусті слова, але той, хто якнайбільше злословить про ближнього, або відкрито, або натяками, «уста його повні прокльонів, підступів та лукавства; на язиці його мука та злоба» (Пс. 9:28), або, кажучи точніше, «вони замишляють неправду в серці; щодня готуються до битви» (Пс. 139:3).80. Ми ловимо гріхи один одного не для того, щоб оплакувати їх, а щоб засудити, не для того, щоб вилікувати, а щоб ще уразити, і рани ближнього мати виправданням своїх недоліків. У нас ознакою добрих і злих не життя, а дружба і незгода з нами. Що нині хвалимо, те завтра засуджуємо; що інші гудять, тому дивуємось; охоче потураємо у всьому нечестію, — настільки ми великодушні до пороку! 81. Все стало, як на самому початку, коли ще не було ні світу, ні теперішнього благоустрою і благопристойності, а навпаки, всі речі, будучи зібрані в безладдя, мали ще нестаток в утворюючій правиці і силі. А якщо хочете інше порівняння, то як під час нічної битви, при тьмянім світлі місяця, не розрізняючи обличчя ворогів і своїх, або, як в морському бою і під час бурі, оглушені поривами вітрів, кипінням моря, натиском хвиль, зіткненням кораблів, ударами весел, криками начальників, стогонами вражених, у здивуванні, не маючи часу зібратися з мужністю, ми (на довершення нещастя) нападаємо один на одного й один від одного гинемо. І не мирянин тільки чинить так, а священик інакше. Навпаки, мені здається, що нині явно виконується сказане в давнину в проклятті: «як люди, так і жрець» (Ос. 4:9, слов’янський переклад). 82. Не один простий народ такий, а сильні, як кажуть, у народі і начальники інші. Навпаки, вони ж і ведуть відкриту війну зі священиками, приводом для переконання посилаються на благочестя.

З ким буває це тому, що він стоїть за віру, за найвищі і перші істини, того не засуджую, і якщо сказати правду, того хвалю і радію з ним. Я бажав би і сам бути серед тих, хто подвизається і ненавидимий за істину, навіть похвалюся, що дійсно належу до них. Тому що похвальна боротьба краще миру, що розлучає з Богом. Тому і Дух озброює лагідного воїна (див.: Іоїл. 3, 11), як здатного добре вести війну. 83. Але нині є люди, які з крайнім неуцтвом і з нахабністю самі стоять за низькі і зовсім не корисні речі, і кожного, кого тільки можуть, приймають у спільники зла; а все це прикривають вірою, і це достоповажне ім’я безрозсудно використовують у своїх змаганнях. За це, природно, нас ненавидять язичники, і (що найнестерпніше) ми не можемо навіть сказати, що ненавидять несправедливо. І зі своїх гудять нас найбільш добромислячі; ніскільки ж не дивно, що засуджує народ, який рідко схвалює що-небудь і добре. 84. «На хребті моїм орали плугарі, проклали довгі борозни свої» (Пс. 128:3), і що задумуємо один проти одного, те обертають проти всіх. Ми стали новою ганьбою, але не для ангелів і людей, як наймужніший з подвижників Павло, котрий боровся проти начал і влади, але майже для всіх, що живуть поганим життям, і повсякчас, і на всякому місці: на торговищах, на п’яних бенкетах, серед веселощів, серед нарікань. Ми виведені навіть і на народні видовища (ледь не зі слізьми кажу це), нас осміюють разом із найбільш розпусними людьми, і ніщо так не насолоджує слух і зір, як християнин, зганьблений на видовищі. 85. До цього довели нас наші міжусобиці, до цього довели нас ті, які надмірно подвизаються за Благого й Лагідного, які люблять Бога більше, ніж це потрібно. У боротьбі або в іншому чому не дозволено змагатися за невстановленими правилами, і той зазнає осміяння і безчестя, навіть втрачає право перемоги, хто бореться не за правилами, або в іншому чому змагається не за порядком і відступає від прийнятих для цього статутів, хоча б він був найбільш мужній і майстерний. Невже ж той, хто подвизається за Христа не у Христі, догодить миру (див.: Еф. 2, 14), змагаючись за Нього недозволеним чином? 86. І донині ще тремтять демони при імені Христовому; сила цього Імені не ослаблена й нашими пороками. І ми не соромимося ображати і достопоклоняєме ім’я Христове, і самого Христа, не соромимося чути, як Він майже вголос і щодня волає: «І тепер ім’я Моє хулиться заради вас серед язичників» (Іс. 52:5). 87. Я не боюся зовнішньої боротьби, і повставаючого нині на Церкву звіра — цієї повноти лукавого3, хоча б загрожував він вогнем, мечем, звірами, стромовинами, прірвами, хоча б перевершив нелюдяністю всіх, що коли-небудь шаленіли, винайшов найжахливіші страти. На все в мене є одне лікування, один шлях до перемоги, це (похвалюся у Христі!) — смерть за Христа. 88. Але що стосується майбутньої моєї боротьби, не знаю, що мені робити, якої шукати допомоги, якого слова мудрості, який дар благодаті, у яке одягтися всеозброєння проти підступу лукавого. Хто переможе цього ворога? Чи Мойсей, який простягав руки на горі, щоб переміг прообразований і назнаменований хрест? Чи після нього Іісус, Який ополчається з Архістратигом небесних воїнств? Чи Давид, то співає псалми, то бореться пращами і від Бога підперезаний силою на війну, чи той, хто має персти, Богом навчені для боротьби? Чи Самуїл, який то приносить свої молитви і жертви за народ, то помазує на царство того, хто може перемагати? 89. Хто оплаче це, як слід? Чи Єремія, який написав плач про Ізраїль? Хто взиватиме: «Пощади, Господи, народ Твій, не віддай спадщини Твоєї на наругу, щоб не знущалися з нього народи» (Іоїл. 2, 17)? Хто буде молитися за нас — чи Ной, Іов і Даниїл, які разом моляться і разом згадуються (див.: Єз. 14:14), нехай хоч трохи утихомириться у нас боротьба, щоб ми прийшли самі в себе, станемо нарешті пізнавати один одного, нехай не будемо, замість одного Ізраїлю, і Іудою, і Ізраїлем, Ровоамом, і Єровоамом, Єрусалимом і Самарією — цими містами, то віддані за гріхи, то оплакані?

90. Зізнаюся, що я немічний для такої боротьби, а тому і повернувся спиною, сховав обличчя для втечі. Від повноти суму зажадав я сидіти в самоті й мовчати, знаючи, що час лукавий, що відкинуті улюблені, і стали ми синами відступними — виноград благо-гіллястий, виноград істинний, плодоносний, прекрасний, вирощений зрошенням з небес, і що для мене обернулися в безчестя діадема доброти моєї, печатка слави і вінець похвали. Але якщо хто при цьому сміливий і мужній, то ублажаю його за сміливість і мужність. 91. Не кажу ще про боротьбу внутрішню, яка у нас самих, у наших пристрастях, і ту, яку піднімають на нас день і ніч, то явно, то таємно, це тіло смирення і суєтність життя, яке бунтує і хвилює нас за допомогою чуттєвості і тимчасових задоволень, і бруд плоті, з якою ми змішані, і закон гріховний, що воює проти закону духовного і прагне розтлити в нас царський образ і все, що з ним вкладене в нас божественного за походженням. Чому ледь хто в силі подолати тягнуче до долу єство, хіба вже навчив себе довгочасним любомудрієм і поступово відривався від низького і поєднаного з темрявою, що є в душі шляхетного і світловидного, або удостоївся милості Божої, або поверх того й іншого докладав усіляке старання піднести погляд свій горі. Але поки не переможена мною, по можливості, плот поки не очищений розум, поки далеко не перевершую інших близькістю до Бога; небезпечним визнаю прийняти на себе піклування про душі і посередництво між Богом і людьми, що також є обов’язком ієрея.

92. І чому ж приведений я в такий страх? Не вважайте мене боязким надміру; навпаки, навіть похваліть мою передбачливість. Про самого Мойсея чую, що коли розмовляв з ним Бог, хоча багато хто покликаний на гору, і серед них Аарон з двома синами-священиками, і сімдесят старійшин — народоправителів, однако ж було наказано, щоб інші поклонилися здалеку, а до Бога приступив тільки Мойсей; народу ж не дозволено і сходити на гору (див.: Вих. 24:1-2); тому що не кожний може наближатися до Бога, але тільки той, хто як Мойсей, здатний вмістити славу Божу. Та ще й раніше, на самому початку законодавства, труби, блискавки, грози, морок, гора, що вся диміла, страшні погрози, що якщо і звір доторкнеться до гори, буде побитий камінням (див.: Вих. 19:13), також інші подібні грізні явища стримували інших біля підніжжя гори, і для них достатньо було, після належного очищення, чути один глас Божий; тим часом Мойсей і на гору сходить, і вступає всередину хмари, і отримує закон, і приймає скрижалі, для народу скрижалі з письменами, а для тих, які вище народу, скрижалі духа. 93. Чую також про Надава і Авіуда, що вони кадили фіміам чужим вогнем, покарані тим самим, у чому виказали нечестя, знайшли для себе погибель саме в час і на самому місці свого нечестя, і хоча батько їх Аарон був перед Богом другим після Мойсея, однак не міг спасти їх (Лев. 10:1,2). Знаю, що було зі священиком Ілієм і невдовзі після нього з Озою. Один зазнав кари за беззаконня синів, коли вони при жертвоприношенні насмілювалися раніше часу виймати м’ясо з казанів, хоча батько і не схвалював такого їх нечестя, а навпаки, багаторазово давав їм суворі догани (див.: 1Сам. 2:13-14). Другий покараний тільки за те, що торкнувся ківота, затягненого тельцем; і хоча підтримав ківот, однак сам загинув (див.: 2Сам. 6:6-7); так Бог охороняв святість ківота. 94. Знаю ще, що тілесні пороки і у священиках, і в жертовних тваринах зазнали суворого дослідження, і було узаконено, щоб довершені приносили довершене; а це, як думаю, служило символом душевної непорочності. Не дозволялося також нікому доторкатися до одягу священиків або до якого-небудь священного сосуда; не споживати самих жертв, кому не належало, або на непристойнім місці і у відповідний час; не підробляти єлей помазання і фіміам служіння, не входити у святилище, якщо хтось хоч трохи був нечистий душею і тілом. Тим більше не насмілювалися часто входити у святеє святих, куди доступ дозволявся тільки одному й раз на рік. Тим більше не смів кожен кидати погляд або торкатися завіси, або очистилища, або кіота, або херувимів. 95. Отже, знаючи це, як і те, що всякий не достойний Великого Бога, Архієрея і Жертви, якщо раніше він не представив себе самого Богові в жертву живу і святу, не показав доказів благо-угодного словесного служіння, не приніс Богові жертви хвали — духу скрушеного — жертви, якої тільки й вимагає від нас Той, Хто дарував нам усе — знаючи це, чи міг я наважитися на те, щоб приносити йому жертву зовнішню, рівноцінну (αντιτυπον) великим таїнствам? Чи міг я одягнутися в образ і сан ієрея, поки не освятив рук преподобними ділами, поки не навчив очі дивитися свідомо на творіння і єдино дивуватися Творцеві, а не принижувати Творця, поки «Господь Бог не відкрив мені вухо, і я не заперечив» (Іс. 50:5); поки не дана «Золота серга і прикраса з чистого золота», тобто слово мудрого у вухо уважне (Притч. 25:12); поки вуста, губи, язик не розкрилися і «уста мої, як повітря, не втягували в себе заповіді» Духа (Пс. 118:131), не відкрилися й не наповнилися (Пс. 80:11) духом таїнств і догматів, поки вуста, за словом мудрості, не стали зв’язані божественним почуттям, щоб їм (додам до цього) відкриватися своєчасно, а язик не наповнився радістю, не став органом божественного милозвучного співу, збуджуваний славою, уставши рано (Пс. 56:9) і працюючи, доки не прилипне до гортані; поки ноги мої не поставлені на «камені» (Пс. 39:3), не стали як ноги оленів (див.: Пс. 17:34), і «стопи мої не стали направленими до Бога» (Пс. 118:133), ні трохи, ні зовсім не проливаючись (Пс. 72:2); поки всякий член не зробився «знаряддям правди», не відклав усяку мертвість, «поглинуту життям» (2Кор. 5:4), яка поступилася місцем Духові? 96. У кого не запалюють чисті серця, випробувані вогнем слова Божого, коли відкриваються йому Писання; хто не написав їх «тричі на широті серця» (Притч. 22:2), щоб мати «розум Христів» (1Кор. 2:16); хто не входив у втаємничені від багатьох, невидимі й темні скарбниці (див.: Іс. 45:3), щоб бачити їхнє багатство і прийти в стан збагачувати інших, «порівнюючи духовне з духовним» (1Кор. 2:13); 97. хто ще не бачив, як слід, красу Господню і не відвідував храм Його, краще ж сказати, хто сам не зробився храмом Бога Живого, живим житлом Христовим у дусі; хто не пізнав спорідненості і відмінності між образами й дійсністю, не відступив від перших і не приєднався до останньої, щоб, уникнувши «старості букви, працювати у відновленні духу» (Рим. 7:6) і зовсім перейти від закону до благодаті, сповненого духовно у виснаженні тіла; 98. хто на досвіді і умоглядно не досліджував усіх найменувань і сил Христових як найвищих і перших, так і нижчих і останніх, що належать Христу за людською природою, саме ж, що Він — Бог, Син, Образ, Слово, Премудрість, Істина, Світло, Життя, Сила, Пара, «Виливання» (Прем. 7:25), Сяйво, Творець, Цар, Глава, Закон, Путь, Двері, Основа, Камінь, Бісер, Мир, Правда, Освячення, Визволення, Людина, Раб, Пастир, Агнець, Архієрей, Жертва, Первісток, «народжений раніше всякої тварини» (Кол. 1:15), «Первісток після воскресіння з мертвих» (Кол. 1:18); хто без користі чує ці найменування і речі, не входить у спілкування зі Словом і не осягає, у якому відношенні кожним з них Воно є і іменується; 99. хто не докладав старання і не вчився осягати «премудрість Божу, таємну, приховану» (1Кор. 2:7); хто ще як дитина, годується молоком, не приєднаний до Ізраїля, не вписаний у воїнство Боже, не здатний, як належить, взяти на себе хрест Христів; хто не став, можливо, ще ніяким почесним членом тіла Христова — той невже охоче і з радістю прийме, щоб поставили його главою повноти Христової? Принаймні я не даю на це згоди і поради. Навпаки, бачу тут причини до найбільшого страху і крайню небезпеку для того, хто усвідомлює важливість успіху і згубні наслідки гріха на ділі. 100. Нехай інший, думав я, хто дуже досвідчений у мореплавстві і торгівлі, пливе за товарами, переходить великі моря, бореться завжди з вітрами і хвилями, багато чого, якщо вдасться, здобуваючи і багато бідуючи. А для мене, який тримається суші, веде неглибоку і легку борозну життя, з вигодами і морем розкланяюсь здаля, приємніше жити так, як можу, з невеликим і вбогим шматком хліба, і проводити дні в безпеці і безтурботності, ніж для більших вигод зазнати тривалої і великої небезпеки. 101. Для людини, поставленої високо, і те вже втрата, якщо вона не досягає більшого, не розповсюджує свої доблесті на багатьох, а зупиняється на малому числі людей і ніби більшим світлом освітлює малий будинок або юнацьким всеозброєнням покриває дитяче тіло. А для незначної людини безпечніше всього нести малий тягар, не викликати сміху і не збільшувати небезпеки покладанням на себе чого-небудь не під силу. Тому що, як чуємо, і вежу будувати годиться тільки тому, у кого є чим її завершити (див.: Лк. 14:28).

102. Отже, перед вами виправдання моєї втечі, і виправдання, можливо, не недостатнє. Це те, що віддалило мене від вас, друзі і браття, щоправда, на мій жаль, а можливо, і ваш, однак з необхідності, принаймні як мені тоді уявлялося. Повернули ж мене, по-перше, моя прихильність до вас і почуття вашої взаємної до мене прихильності (тому що взаємне налаштування найбільше зміцнює любов). 103. А по-друге, моя власна турбота, моя власна справа — сивина і неміч священних батьків, котрі уболівають більше за мене, ніж за свої літа, — цього Авраама Патріарха, дорогоцінної й рівноангельної для мене глави, і Сарри, яка духовно народжує нас ученням віри. Для них бути жезлом у старості й опорою в немочі становило першу дану мною обітницю, яку я і виконував по можливості, так що знехтував і саме любомудріє — це надбання і ім’я для мене найдорогоцінніше, або справедливіше сказати, в тому і виявив я своє любомудріє, щоб не здаватися любомудрствуючим. Тому для мене стало нестерпним через один привід втратити всю працю і втратити благословення, яке, як сказано про одного із старозавітних праведників, навіть він захопив, увівши батька в оману їжею і накладним волоссям, впіймавши добре недобрим засобом — через хитрування. Отже, дві причини моєї поступливості і лагідності; і, можливо, немає ніякої невідповідності в тому, що проти цих двох причин не встояли і похитнулися попередні мої міркування. Бо думаю, що іноді своєчасно дати перемогти себе, як буває час і для будь-якої іншої справи, і краще бути чесно переможеним, ніж здобути перемогу зі шкодою і незаконно. 104. По-третє ж (ось найважливіша причина мого повернення! сказавши про неї, промовчу вже про інші), я згадав про часи давні і, зустрівши одне прадавнє сказання, взяв з нього для себе напоумлення в теперішній ситуації.

Оскільки вважаю, що те, що міститься в Писанні, не без мети написане, і велика купа слів і предметів, зібрана для розваги слухачів, не яка-небудь принада для слуху, що служить тільки для забави. Така мета байок і тих еллінів, які, не надто турбуючись про істину, зачаровують слух і серце витонченістю вимислів і розкішшю висловлювань. 105. Але ми, які ретельно знаходимо духовний зміст в кожній рисці й букві, ніяк не погоджуємося думати (це було б і несправедливо), щоб і найнезначніші діяння без якої-небудь мети були докладно описані письменниками і до цього часу збережені в пам’яті. Навпаки, їхня мета — служити пам’ятками й уроками, як судити в подібних, якщо зустрінуться, випадках, щоб ми, дотримуючись цих прикладів, як деяких правил і наперед накреслених зразків, могли одного уникати, а інше вибирати.

106. Яке ж сказання, і в чому полягає напоумлення? Можливо, не зле буде розповісти це для утвердження багатьох. Тікав і Іона від імені Божого або, правильніше сказати, думав утекти, але був стриманий морем, бурею, жеребом, черевом кита і триденним похованням, яке послужило прообразом вищого таїнства. Але Іона тікав, аби не йти до ниневитян із сумною і незвичною звісткою і щоб згодом не виявитися неправдо-мовцем, якщо місто спасеться завдяки покаянню. Тому що не спасіння злочестивих засмучувало його, а він соромився бути служителем неправди і ніби ревнував про вірогідність пророцтва, яка в ньому могла піддатися сумніву, адже багато хто не здатний проникати в глибину Божого домобудівництва про це. 107. А як чув я про це від одного мудрого мужа, який належно пояснював видиму невідповідність сказання і здатний був зрозуміти глибокий сенс пророка, — не така причина зробила блаженного Іону втікачем, що і його схованого в морі привела в Іоппію, а з Іоппії привела у Фарсис. Неймовірно, щоб він, будучи пророком, не знав Божого наміру, тобто, що Бог, зі Своєї великої премудрості, через недослідимі долі, незбагненним і незрозумілим шляхом Своїм, самою погрозою робив те, щоб ниневитяни не зазнали передвіщеного погрозою. А якщо пророк знав це, то неймовірно також, щоб він не скорився Богові, Який благоугодним Йому чином влаштував спасіння ниневитян. Думати ж, що Іона сподівався сховатися в морі і врятуватися втечею від великого ока Божого, було б зовсім безглуздо і недолуго; така думка була б несправедлива не тільки щодо пророка, але й щодо будь-якої іншої людини, котра має розум і хоч трохи пізнала Бога і Його всепереважаючу могутність. 108. Навпаки, Іона, як каже муж, який роздумував над цим, в чому і я переконаний, краще за будь-кого іншого знав і те, що буде наслідком проповіді ниневитянам, і те, що він сам, задумавши втечу, хоча змінить місце, однак не втече від Бога; як не уник би і будь-хто інший, хоча б укрився в надрах землі, в глибинах моря, винайшов би засіб піднятися на крилах і літати в повітрі, спустився у пекло або одягнувся густотою хмари, або придумав інший можливий спосіб, щоб приховати втечу. 109. Навпаки, коли Бог захоче кого зупинити й утримати в Своїй руці, то цього всього неможливо уникнути, всього неможливо здолати. Він перевершує швидких, перехитряє хитрих, скидає сильних, упокорює високих, приборкує сміливих, пригнічує будь-яку силу. Тому, звісно, Іона знав міцну руку Божу, котрий, погрожуючи нею іншим, і не думав, що зовсім утече від Бога. Це ніяк неймовірно. Та оскільки Іона передбачив падіння Ізраїлю і відчував, що пророкуюча благодать переходить до язичників, то він ухиляється від проповіді, бариться у виконанні повеління, і, залишивши сторожову вежу радості, що на єврейській мові значить Іоппія, тобто прадавню висоту і гідність, занурює сам себе в море скорботи. Тому і обурюється, і спить, і терпить аварію корабля, і пробуджується від сну, і підпадає жеребу, і зізнається у втечі, і потопає в морі, і поглинається китом, але не знищується, а закликає там Бога, і (яке чудо!) подібно до Христа через три дні повертається звідти.

110. Але залишимо про це слово в надії, якщо дасть Бог, більш докладно поговорити згодом. А тепер, щоб мова повернулася до свого предмета, зупинюся на тій думці і на тому міркуванні, що для Іони, можливо, і пробачливо було, з викладеної вище причини, відрікатися від пророчого служіння. Але чи залишилося б яке вибачення і місце для виправдання для мене, якби я і далі упирався і відмовлявся від покладеного на мене (не знаю як назвати), легкого чи важкого, але все-таки ярма служіння. 111. Тому що коли б інший не сперечався зі мною і тим (що одне можна в теперішньому випадку сказати як щось тверде), що я дуже недостойний священнослужіння перед Богом і що раніше потрібно зробитися гідним церкви, а потім уже вівтаря, і раніше гідним вівтаря, а потім уже предстоятельства; то інший, можливо, не звільнив би мене від звинувачення в непокорі. Але страшні погрози, жахливі покарання за непокору, так само як і за протилежне цьому, якщо хтось нітрохи не бентежиться, не відмовляється і не ховається як Саул у батьківському «обозі» (1Сам. 10:22), як швидко злегка закликають його до прийняття начальства, але з готовністю, як за найлегше і зручне діло, береться за те, в чому небезпечно змінювати намір і прийняте поправляти новим.

112. Тому-то я довго боровся з думками, роздумуючи, як зробити, і перебуваючи між двома страхами, з яких один примушував мене залишатися внизу, а другий — йти вгору. І після багатьох здивувань, схиляючись на той чи той бік, або, подібно до струменя, гнаного протилежними вітрами, що тече то туди, то сюди, нарешті, поступився я найсильнішому. 113. Мене переміг і захопив страх виявитися непокірливим. І дивіться, як прямо і вірно тримаюся я серед цих страхів, не домагаючись начальства даного і не відкидаючи даного. Тому що перше означало б зухвалість, останнє ж — непокору, а те й інше разом — неуцтво. Але я дотримуюсь середини між занадто сміливими і між занадто боязкими; я боязкіший за тих, які хапаються за будь-яке начальство, і сміливіший за тих, які всього уникають. Так я розумію цю справу, і висловлюся ще ясніше: проти страху бути начальником, можливо, подасть допомогу закон благопокірності, тому що Бог з благості Своєї винагороджує віру і робить довершеним начальником того, хто на Нього уповає і на Нього покладає всі надії. Але не знаю, хто буде помічником і яке слово вселить сподівання у випадку непокори. Тому що небезпечно, щоб нам про тих, які довіряються нашому піклуванню, не почути такого: «Душі їх від рук ваших стягну» (Єз. 3:18). «Як ви не послухали Мене і не захотіли бути вождями і начальниками народу Мого, так і Я відмовлю вам і не буду вашим царем. Як ви не послухали гласу Мого, а презирливо повернулися до Мене спиною і не скорилися, так буде і вам; коли покличите Мене, не зверну уваги на молитву вашу й не почую її». Нехай не прийде на нас такий вирок Праведного Судді, Якому «співаємо про милість», але разом оспівуємо, звичайно, і суд (Пс. 100:1)!

114. А я звертаюся знову до історії і, розглядаючи найбільш благомайстерних мужів стародавності, бачу, що з тих, кого благодать обирала коли-небудь у звання начальника або пророка, одні з готовністю додержувалися обрання, а інші барилися приймати дар; але ні ті, ні інші не зазнавали осуду, як ті, що відреклися — через острах, так і ті, що виявили згоду — через ревність. Тому що одні страшилися важливості служіння, а інші корилися через віру в Покликавшого. Аарон виявив готовність, а Мойсей перечив. З готовністю корився Ісая, а Єремія боявся через юність і наважився на звання пророка не раніше, як одержав від Бога обіцянку й силу, що перевищує вік. 115. Цими міркуваннями я заспокоюю сам себе, і душа моя потроху уступає і пом’якшується, як залізо; а в помічники до цих міркувань я беру час, і в радники — Боже виправдання, якому я вірив все своє життя. Тому не «не заперечую, не відступаю назад» (Іс. 50:5) (слова мого Владики, Який не до начальствування закликає, але «як на заколення веденого» (Іс. 53:7), навіть схиляюся і упокорююся під міцну руку Божу і прошу вибачити колишні мої лінощі і непокору, якщо хоч трохи винний я в цьому. Я замовк, але не завжди буду мовчати; вийшов ненадовго, наскільки було потрібно, щоб розглянути себе й доставити собі втіху в скорботі, але тепер готовий «вихваляти Його в зібранні людей і прославляти Його на зборах старійшин» (Пс. 106:32). Якщо за одне необхідно засуджувати, то за інше можна вибачити.

116. Але для чого мені продовжувати слово? Я з вами, пастирі й співпастирі! З тобою, свята паство, гідна Архіпастиря Христа! І ти, батьку мій, остаточно переміг і підкорив мене більш за Христовими, ніж за мирськими законами. Бачиш благопокірність — поверни благословення. І сам керуй молитвами, дороговказуй словом, утверджуй духом, «бо благословення батька утверджує дома дітей, а клятва матері руйнує дощенту» (Сир. 3:9). О, якби утвердитися мені і цьому духовному домі, який обрав я і за який молюся, щоб він і для мене був заспокоєнням повік, коли з тутешньої церкви посланий буду до церкви тамтешньої — до торжества первородних, написаних на небесах! Таке і настільки справедливе моє моління!

117. Бог же миру, Який створив з обох єдине і повернув нас один до одного, Який зводить царів на престоли, і піднімає із землі убогого, з низького стану, підносить убогого, обрав Давида, раба Свого, і взяв від отар овечих того, хто був наймолодшим із синів Єссеєвих, Який дає слово благовістуючим силою великою на виконання Євангелія, Сам, пасучи пастирів і водячи вождів, нехай підтримує праву руку нашу, нехай веде дорогою з волі Своєї, і нехай прийме зі славою, щоб і нам пасти Його паству розсудливо, а не бути «знаряддям одного із нерозумних пастухів» (Зах. 11:15) — одне поставлене в давнині серед благословень, а друге — серед проклять; — Сам «нехай дасть силу і твердість народу [Своєму))» (Пс. 67:36), — Сам нехай представить Собі паству славною і нескверною, гідною горнього двору, в обителі тих, що веселяться, у світлості святих, щоб у храмі Його всі ми, і паства, й пастирі, разом могли віщати славу, у Христі Іісусі, Господеві нашому, Якому всяка слава навіки-віків, амінь!

* * *

1. Гіппократ.
2. Хто живе у Христі.
3. Юліана-відступника.

Слово 4. Перше викривальне на царя Юліана

1. «Слухайте це, всі народи. Почуйте всі, хто живе на світі» (Пс. 48,2). Ніби з деякого підвищення, що далеко навколо видиме, усіх закликаю, до всіх звертаю сильну і високу проповідь. Слухайте народи, племена, язики, люди всякого роду, всякого віку — усі, скільки є тепер і скільки буде на землі! І нехай пошириться далі моя проповідь! Слухайте мене, всі небесні Сили, усі Ангели, якими здійснено знищення мучителя, упав не Сіон, цар Амморрейський, не Ог, цар Васанський (невеликі володарі, які чинили зло невеликій частині вселенної — Ізраїлеві), але змій (див.: Єз. 29:3), відступник, «великий розум» (Іс. 10:12, слов’янський переклад), ассиріянин, спільний для усіх ворог і супротивник, який і на землі чинив багато шаленств і погроз, який і «на висоту» (Пс. 72:8) говорив і замишляв багато неправди! 2. «Слухайте, небеса, і слухай, земле» (Іс. 1:2)! І мені тепер пристойно виголосити одне з велемовнішим із пророків Ісаєю! Одна у нас відмінність: пророк закликає небо й землю у свідки проти Ізраїля, який відмовився від Бога; а я закликаю проти мучителя, який і відмовився, і упав падінням, гідним нечестя. Слухай, якщо чуєш нас, і ти, душе великого Констанція! Слухайте, христолюбиві душі, царів, що були до нього! 3. Особливо ж нехай слухає душа Констанція, який сам зростав зі спадщиною Христовою і, поступово утверджуючи її, зростив у таку силу, що став через це славнішим за всіх попередніх царів. Але (яке посоромлення!) він упав у гріх невідання, недостойний його благочестя; сам не знаючи, виховав християнам ворога Христового; з усіх діл свого людинолюбства зробив одну погану послугу тим, що врятував і поставив царем на шкоду спасенного і царюючого. А тому, о якби Констанція дуже порадувало, як руйнування нечестя і відновлення колишнього благого стану християн, так і це слово!

4. А я принесу слово в дар Богові священнійше і найчистіше за будь-яку безсловесну жертву, принесу, не уподібнюючись мерзенним словам і марнослів’ю, а ще більш мерзенним жертвам боговідступника, кількість яких і багатство полягали в силі нечестя і в немудрій, скажу так, мудрості; тому що і вся сила, і вченість віку цього в пітьмі ходить і далека від світла істини. Але якщо така ця мудрість, в таких буває людях, такі приносить плоди, — як трава, скоро засихає, і злак, що зеленіє (див.: Пс. 36:2), і скоро опадає, і переходить разом з тими, що породили його, які гинуть із шумом і привертають увагу більше падінням, ніж своїм нечестям; то мені, що приносить нині жертву хвали, спалює безкровний дар слова, хто складе таке видовище, яке б рівнялося подяці! Яка мова буде так лунати, як я того бажаю? Чий слух не поступиться в ревності слову?

Подяка ж, що складається за допомогою слова, не тільки найбільше властива Слову, Яке з усіх інших найменувань головно благодогоджається цим ім’ям і нашою здатністю називати Його, але і тому1 послужить гідною відплатою, коли за злочин проти дару слова буде він покараний словом. Тоді як дар слова є спільним надбанням усіх словесних тварин, Юліан, привласнюючи його собі, ненавидів християн, і хоча вважався даровитим у слові, однак про дар слова судив украй нерозважливо. 5. По-перше, нерозважливо тому, що зловмисно свавільно тлумачив найменування, нібито еллінська словесність належить язичництву, а не народу. Тому й забороняв нам утверджуватися в слові, начебто така наша освіта була викраденням чужого добра. Але це значило те ж, якби не дозволяти нам і всі мистецтва, які винайшли греки, а привласнити їх собі через назви. Потім він наївно сподівався, нібито сховається від нас, що не нас, котрі дуже зневажають таку словесність, позбавляє він одного з перших благ, але сам боїться викриттів у нечесті, припускаючи, можливо, що сила викриття залежить від краси стилю, а не від розуміння істини, і не від доказів, від яких утримати нас також неможливо, як і зробити, щоб ми, поки маємо язик, не сповідували Бога. Тому що ми разом з іншим і це, тобто слово, присвячуємо Богові, як присвячуємо тіла, коли потрібно і тілесно боротися за істину. Тому, давши такий наказ, хоча він і заборонив говорити красномовно, однак не завадив говорити істину. А так і викрив своє безсилля, і не уник викриттів у нечесті, якщо не піддався ще більшому за свою помилку. 6. Тому що сама його заборона користуватися нам даром слова свідчила, що він не покладався ні на правоту своєї віри, ні на сам дар слова. Він був схожий на людину, яка вважає себе найсильнішою з борців і вимагає, щоб всі проголосили її найсильнішою, а тим часом віддав наказ, щоб жоден сильний борець не смів боротися і не був на поприщі. Але це доказ боязні, а не мужності! Вінці дають тим, хто боровся, а не тим, хто сидів угорі; тим, які напружували всі сили, а не тим, які позбавлені використання більшої частини сил. Якщо ж дійсно ти боявся зійтися і вступити в битву, то цим самим визнав над собою перемогу і без боротьби, віддав першість тому, з ким сперечався, щоб не вступати в боротьбу. Так зробив наш мудрий цар і законодавець! І начебто для того, щоб усе відчувало його катівство і проголошувало його нерозумність, на самому початку свого царювання він насамперед використав насильство проти дару слова. Але нам гідно складати подяку Богові і за те, що сам цей дар отримав свободу. Нам особливо треба як вшанувати Бога іншими приношеннями, не жаліючи нічого — ні грошей, ні майна, які є тимчасовими, і людинолюбством Божим збережені від насильства, так в основному вшанувати словом — плодоношенням праведним і спільним для усіх, які отримали милість. Але годі говорити про дар слова; інакше, розширившись надмірно, переступимо межі часу і складеться думка, що турбуємося про щось інше, а не про те, для чого зібралися.

7. І вже поривається, і підходить до торжествування моє слово; воно одягається у веселощі, як і все видиме; воно всіх закликає до духовної радості — усіх, хто постійно перебував у пості, у печалі і в молитві, і вдень, і вночі просив спасіння від довколишньої скорботи, і надійне лікування від зол знаходив у сподіванні, що не осоромлює (див.: Рим. 5:5), — усіх, хто пережив велику боротьбу і подвиги, хто витримав багато і тяжких ударів цього часу, хто, за висловлюванням апостола, був «видовищем світові, ангелам і людям» (1Кор. 4:9), хто хоча й знемагав тілом, однак залишився непереможним духом і все подолав «у Іісусі Христі, Який його зміцнював» (Флп. 4:13); усіх, хто відклав усе, що у світі служить гріху, і мирську владу; «хто розграбування майна свого прийняв з радістю» (Євр. 10:34); хто неправедно був вигнаний із власного, як кажуть, володіння; хто якийсь час терпів розлуку або з чоловіком, або з дружиною, або з батьками, або з дітьми, або які ще є назви не стільки близької властивості, що прив’язують нас до людей, і хто в дар Христів крові приносив страждання за Христа, тож нині справедливо може про себе сказати й оспівати: «Ти допустив, щоб чужі люди сіли на шию нам. Ми йшли через вогонь і воду, але Ти вивів нас на волю» (Пс. 65:12).

8. Закликаю до святкування й іншу частину людей, які сповідують Бога всього і тримаються здорових понять, але не можуть пізнати розпоряджень Промислу, що часто із сумних подій влаштовує краще і милостиво закликає до виправлення. Вони через убогість душі і через легкодумність запалюються помислами, коли «гордиться нечестивий» (Пс. 9:23, слов’янський переклад), не можуть стерпіти «добробут беззаконних» (Пс. 72:3), як говорить Псалом, не чекають сповнення «волі Божої» (Пс. 105:13), і не дотримують рівноваги до кінця; однак, будучи рабами тільки сьогодення і видимого, утверджуються в істині чудесами, подібними до тих, що відбулися нині. 9. Закликаю і тих, кого здивує лицедійство і велике позорище світу цього, закликаю словами Ісаї: «жінки, які йдуть з позорища, прийдіть» (Іс. 27:11), відвернувши душевне око від зовнішніх предметів, по яких воно блукало, «Заспокойтеся і пізнайте, що це — Бог, Який підноситься між народами і прославляється на землі» (Пс. 45:11), як завжди, у всіх знаменнях, що діються Ним, і чудесах, так ще очевидніше в чудесах теперішніх.

10. О, якби склав частину нашого лику і той собор2, який колись з нами разом співав Богові непідроблену і чисту пісню, навіть удостоювався колись стояти праворуч і, як сподіваюсь, незабаром знову удостоїться! Але не знаю, через яку спонуку він раптом змінюється, відділяється і (чому найбільше дивуюсь) не приступає до спільних веселощів, але становить (як, можливо, і самі дозволять мені висловитися) якийсь свій нестрункий і незлагоджений лик. Сказати, який і чий це лик, хоча і спонукає мене ревність, однак зупиняє віра. Стримуваний надією, не промовлю нічого неприємного; тому що досі щаджу їх, як власні члени, і слухаю більше попередню любов, ніж теперішні відрази. Для того вчиняю шляхетніше, щоб дошкульніше докорити згодом.

11. Одну тільки частину, один рід людей відлучаю від торжества. Хоча сам сумую та уболіваю, хоча проливав сльози, коли, можливо, вони і не слухають мене, хоча печалюсь за тих, що не відчувають власної загибелі, що і робить їхні рани такими, що заслуговують великого жалю; однак відлучаю, посіяні не на твердому і непохитному, але на сухому і безплідному камені (ті, що приступають до слова легковажно і маловірні), «бо земля була неглибока» (Мф. 13:5), скоро зійшли і готові на все в догоду ближнім, вони згодом при слабкій спробі лукавого спокусити, при малій спокусі і подуві спекотного вітру зів’яли й померли. Але ще гірші за цих останніх, ще більше гідні відлучення від торжества всі ті, котрі анітрохи не противилися силі часу, а також ті, що захоплюють нас у згубний полон від Того, Хто піднявся на висоту, і полонив у спасіння. Вони виявилися навіть безпідставно злими і грубими, не чинили й найменшої протидії, спокусившись, коли не було у них ніякої скорботи і ніякої спокуси заради слова, і (справді, жалюгідні люди!) продали своє спасіння за тимчасову користь, за непотрібну послугу або владу.

12. Оскільки ж сказано, хто може і хто не може складати наш лик, то очистимо, по можливості, і тіла, і душі, налаштуємося на один лад, з’єднаємося єдиним духом і заспіваємо ту переможну пісню, яку колись, ударяючи в тимпан, почала Маріам, а за нею заспівав Ізраїль, про потоплення єгиптян у Червоному морі: «Співайте Господу, тому що високо звеличився Він, коня і вершника його ввергнув у море» (Вих. 15:21) – але не в море (міняю це в пісні), а куди він бажав, і як визначив Сам Він, Який — творить усе й перетворює, як сказав в одному місці свого пророцтва богонатхненно любомудрствуючий Амос, «Хто перетворює смертну тінь на ясний ранок, а день робить темним, як ніч» (Ам. 5:8). Той, Хто ніби якимсь колом розташовує і веде увесь світ. І все, що нас стосується, — і те, що хитається і не хитається, що поперемінно рухається вперед і повертається назад, що буває в різні часи і так, і інакше, — у порядку Промислу твердо й непохитно; хоча і йде протилежними шляхами, відомими Слову і невідомими для нас. Господь скидає «сильних із престолів» (Лк. 1:52) і «того, про кого не думали, прикрашає вінцем» (Сир. 11:5); візьму і це з Божественного Писання. Він немічні коліна одягає мужністю і розтрощує «силу грішника і беззаконника» (Пс. 36:17); і це беру з іншого Писання, як приходить мені на пам’ять яке-небудь з багатьох місць, що заповнює мою пісню, і складається в одну подяку. Він дає нам бачити і звеличення нечестивого вище кедрів, і повернення його в нікчемність; якщо тільки ми змогли швидкою і неспотикаючою ногою пройти повз його нечестя. 13. Хто ж із знаючих діла Божі оспіває, як слід, і розповість це? «Хто оспіває силу Господню і розповість про чудеса Його» (Пс. 105:9, слов’янський переклад)? Який голос, який дар слова буде відповідний цьому чуду? «Хто скрушить зброю і меч, і битву» (Пс. 75:11)? Хто «знищив голови зміїв у воді? Хто дав тоді споживу людям» (Пс. 73:13-14, слов’янський переклад), яким і віддав його? Хто перетворив бурю в прохолодний вітер? Хто сказав морю: «Умовкни, перестань» (Мк. 4:39), і сказав: «Тут межа гордовитим хвилям твоїм? (Йов. 38:11), і потім швидко втихомирив води, що кипіли і здіймалися? Хто дарував владу «наступати на змій і на скорпіонів» (Лк. 10:19), які вже не таємно тримають п’яту, сказано на засудження, але явно повстають і піднімуть голову, засуджену на знищення? Хто створив «суд і правду» (Ам. 5:7), створив так несподівано? 14. Хто не залишив назавжди жезла нечестивих (чи можу сміливо сказати «жезла нечестивих над долею праведних» (Пс. 124:3)? — чи висловитися скромніше?), над жеребом тих, що знають Його? Бо ми були не як праведні віддані (деяким, і притім рідко, дається, щоб вони, як мужні подвижники, посоромили спокусника), але як грішні засуджені, і потім милосердно і по-батьківськи помилувані; засуджені, щоб уражені уцнотливились і напоумлені до Нього навернулись. Він викрив нас, але «не люттю»; покарав, але не «гнівом» (Пс. 6:2); тим і іншим і нагадуванням, і поблажливістю виявив Своє людинолюбство. Хто «створив помсту над народами, покарання над племенами» (Пс. 149:7)? «Господь кріпкий і сильний, Господь могутній в бою» (Пс. 23:8). 15. Одне знаходжу місце, один вірш у де в чому відповідає теперішньому торжеству. Його раніше за нас виголосив Ісая, і він дуже походить для нинішньому часу, відповідає величі благодіяння. «Кропіть, небеса, звище, і хмари нехай проливають правду; нехай розкриється земля і приносить спасіння, і нехай виростає разом правда» (Іс. 45:8); «Радуйтеся, небеса, і веселися, земле, і викликуйте, гори, з радості; бо утішив Господь народ Свій і помилував страдників Своїх» (Іс. 49:13)! Тому що й усе творіння і небесні Сили розділяють наші почуття (додаю це від себе) навіть при подіях, подібних до сьогодення. Творіння, яке підлягає тлінню, тобто яке на землі народжується і помирає, не тільки співзітхає і співчуває, чекаючи свого кінця і одкровення, щоб тоді і йому одержати очікувану свободу, подібно до того, як нині, силою Творця, невільно віддана тлінню, але також прославляється і радіє, коли веселяться діти Божі. 16. Отже, «нехай звеселиться пустеля і суха земля, і зрадіє країна ненаселена і розцвіте як нарцис» (Іс. 35:1) (не можу не вживати Божественних висловлювань, які сповіщають Божу силу); нехай веселиться Церква, яка вчора і за день, очевидно, сиротствувала і вдовствувала! Нехай веселиться кожний, хто досі був гноблений нестерпною і жорстокою бурею нечестя! Тому що помилував Господь людей «і не забув насліддя Свого» (Пс. 93:14); створив «дивне; наперед визначені древні істини» (Іс. 25:1), — раду про те, щоб благоволити до тих, «що бояться Його і уповають на милість Його» (Пс. 146:11). «Бо розбив Він брами мідні і замки залізні зламав» (Пс. 106:16). Ми за беззаконня наші смиренні були; але покликані і врятовані «із сітки тих, що ловили» (Пс. 123:7) благодаттю Бога, Який закликав нас і смиренних серцем утішив.

17. Бачите, як складаю пісню, у якій і слова, і думки божественні! Сам не знаю, чому пишаюся і прикрашаюся чужим, від задоволення стою, як натхненний; а нехтую все низьке і людське, коли одне з одним звіряю і погоджую, і те, що єдиного Духа, те привожу в єдність.

18. І колись являли нам чудеса Божі: Енох, вознесений Богом; Ілля, взятий на небо; Ной, який був спасенний і спасаючий «малим деревом» (Прем. 10:4) світ — сім’ю родів, врятованих від всесвітнього потопу, щоб земля знову прикрасилася мешканцями благочестивішими; Авраам, котрого покликали; коли вже не дозволяв вік, нагороджений сином, для запевнення про інше обітоване Сім’я; який приносить єдинородного — добровільну жертву, і замість сина приймає несподівану жертву. Те ж явили: дивовижну загибель нечестивих, потоплених вогнем і сіркою, і ще більш дивний вихід благочестивих; стовп соляний — пам’ятник повернення до зла. Те ж явив Йосиф проданий, спокушений, цнотливий, умудрений Богом, визволяється, поставлений володарем і роздавачем хліба для вищого домобудівництва; Мойсей, удостоєний богоявлення, приймає закони, законодавець, даний як бог фараонові, що вказав Ізраїлеві шлях у землю обітовану. Те ж явили: відоме число єгипетських страт і з-поміж єгиптян порятунок обтяжених працею; море, що біжить від жезла, з’єднується словом, одним дає шлях, як по сухому, і потопляє інших, згідно з єством. 19. А також все, чим це супроводжувалося: стовп хмари, що осіняє вдень; стовп вогняний, що осяює вночі, а обидва дороговкази; хліб, що виливається дощем у пустелі, їжа, що посилається з неба, — перший відповідно до потреби, а друга навіть і понад потребу; вода, що витікає з каменю і насолоджує; Амалік, подоланий молитвою і таємничим піднесенням рук; сонце, що зупиняється, місяць утримуваний, Йордан розділений, стіни, що руйнуються через обхід священиків, також звуком труб і самим числом, що мають силу; земля і руно поперемінно зрошувані і залишаються сухими; сила, прихована у волоссі і дорівнює силам цілого воїнства; декілька обраних, що пили із жмені воду, обнадієних у перемозі, і котрі завдяки надії перемагають малим числом багато тисяч. Чи потрібно мені перераховувати всі чудеса, звершені самим Христом, після спасительного Його пришестя і втілення, і які після Нього і через Нього ж створені святими Його апостолами і служителями слова? Скільки книг і пам’ятей, у яких вони відображені? Які ж чудеса явлені нині? 20. «Прийдіть усі, хто боїться Бога, послухайте мене, і я скажу вам, що вчинив Він для душі моєї» (Пс. 65:16), «щоб знав рід майбутній» (Пс. 77:6), нехай пізнають спадкоємства родів — чудеса могутності Божої!

Але неможливо пояснити цього, не викривши величини нещастя; і це знову неможливо, поки не буде викрито лихої вдачі відступника, не буде показано, які були початки, яке насіння, із якого дійшов він до такого шаленства, поступово вирощуючи в собі нечестя, подібно до того, як найзліший із плазунів і звірів збирає свою отруту. І хоча докладний опис його злодіянь залишаємо за книгами та історіями (ми не маємо й часу переказувати все, що не має близького зв’язку з теперішнім предметом); однак з багато чого торкнувшись тільки дечого, залишимо потомству ніби деякий напис на пам’ятнику, вмістивши в слово найголовніші й найвідоміші з його діянь.

21. Ось одне і перше з його діл! Врятований великим Констанцієм, невдовзі від батька успадкував державу, коли при дворі стали правити справами нові чиновники, і військо, побоюючись нововведень, саме зробилося нововведенням, озброїлося проти начальників, тоді, кажу, неймовірним і надзвичайним чином врятований разом з братом3, він не склав подяки ні Богові за свій порятунок, ні царю, який врятував його, але явився перед ними злоноровливим, готуючи в собі відступника від Бога, а царю — заколотника. 22. Але насамперед потрібно сказати, що людинолюбний цар в одному з царських палаців удостоїв їх царським утриманням і царською прислугою, зберігаючи їх, як останніх в роді, для царського престолу. Сам цар, по-перше, думав виправдати себе в тому, що безладдя, які почалися на зорі його царювання, вчинені не з його згоди; по-друге, хотів показати свою великодушність, долучивши їх до царського сану; а по-третє, таким прирощенням сподівався більше підсилити владу. Але в його міркуваннях було більше доброти серця, ніж розсудливості.

23. Вони ж4 не мали тоді жодних посад, царська влада була ще попереду і тільки в припущенні, а вік і надія не вели до чинів другорядних. Тому вони мали при собі наставників і в інших науках (початкове навчання викладав їм сам дядько і цар), а ще більше — у нашому любомудри, не тільки в тому, яке має предметом догмати, але й у тому, яке виховує благочестя вдач. Для цього користувалися спілкуванням з людьми дуже випробуваними і привчалися до справ найпохвальніших, які виявляються в чесноті. Вони добровільно вступили в клір, читали народу божественні книги, ніскільки не вважаючи це приниженням для своєї слави, але визнаючи благочестя кращим з усіх прикрас. 24. Також цінними пам’ятниками на честь мучеників, щедрими приношеннями і всім, що показує в людині страх Божий, свідчили про своє любомудріє і старанність до Христа.

Один з них дійсно благочестивий, і хоча від природи запальніший, однак в благочесті щирий. А другий тільки вичікував час і під личиною скромності таїв лиху вдачу. І ось доказ! Бо не можу обійти мовчанням колишнього дива, яке дуже достопам’ятне і може послужити уроком для багатьох нечестивців. 25. Обидва вони, як я сказав, старалися для мучеників, не поступалися один одному в щедрості, багатою рукою і не щадячи витрат, будували храм5. Але оскільки вони трудилися з різною метою, то й кінець трудів був різний. Справа одного, маю на увазі старшого брата6, йшла успішно, тому що Бог охоче приймав дар, як Авелеву жертву, «право й принесену, й розділену» (Бут. 4:7,слов’янський переклад) і сам дар був ніби деяким освяченням первородного, а дар другого (як посоромлення нечестивих ще тут на землі, яке свідчить про майбутнє, і малозначними вказівками передвіщає про щось велике) Бог мучеників відкинув, як жертву Каїнову. 26. Він докладав зусиль, а земля відкидала зроблене трудом. Він додавав ще більше зусиль, а земля відмовлялася приймати в себе основи, що докладаються людиною, яка сумнівається в благочесті. Земля ніби передвіщала, яке він зробить потрясіння, і разом віддавала мученикам честь безчестям самого нечестивого. Така подія була деяким пророцтвом про те, що відкрилося згодом у цій людині зарозумілості і високорозумності, про його неповагу до мучеників, про його наругу над святими храмами, — пророцтвом, для інших незрозумілим, але ті, які заздалегідь переслідували гонителя, прорікли, яка буде відплата нечестю. 27. О «чоловіче, мудрий, щоб творити зле» (Єр. 4:22, слов’янський переклад), який не уникне своїх мук! Дякуємо Богові, Який відкриває майбутнє, щоб зупинити нечестя і показати Своє передбачення! Яке надзвичайне, але істинніше, ніж надзвичайне, диво! Яке братолюбство в мучениках. Вони не прийняли вшановування від того, хто збезчестить багатьох мучеників; відкинули дари людини, яка багатьох приведе до подвигу страждань, навіть позаздрить їм і в цьому подвигу. Або, точніше сказати, вони не потерпіли, щоб тільки вони з мучеників були в нарузі, коли храми інших облаштовуються і прикрашаються руками преподобними. Вони не попустили, щоб найхитріший у злі міг похвалитися завданими їм образами, щоб одна рука і будувала, і руйнувала мученицькі храми, щоб одних з мучеників шанували, а інші зазнали безчестя, щоб удаваним шануванням надавалася перевага дійсному безчестю. Вони не хотіли, щоб образник при великій образі ще й вважав себе мудрим, який умів під видимою зовнішністю утаїтися як від людей, так і від Бога, Який усіх прозорливіший, усіх премудріший, «Який ловить мудрих у хитрощах їхніх» (1Кор. 3:19). Навпаки, вони дали зрозуміти хулителю; що він, будучи викритим, не звеличувався. 28. Бог мучеників за розпорядженням, Йому одному відомими, з невиреченої Своєї премудрості, за законами світоправління, за якими колись очікував повноти звершення беззаконь аморрейських, і тепер не зупинив, не висушив раптом, подібно до нечистого потоку, приховуваної злості, що замишлялася. Але для інших було корисно зробити лиху вдачу ненависною, відкинути шанування і показати, що Бог, чистий і справедливий стосовно того, що Йому принесене. 29. Він сказав нечестивому Ізраїлю: «Не носіть більше дарів марних: куріння огидне для Мене; новомісяч і субот, святкових зібрань не можу терпіти: беззаконня — і святкування!» (Іс. 1:13). Він не потерпів новомісяч їх і субот, і свят, як Самовдоволений не потребує нічого людського і незначного; між тим звеселяється недостойними приношеннями; навпаки, жертвою нечестивого, хоча був би це телець, гребує, як псом, і хоча був би це ладан, ображається, як через богохульство (див.: Іс. 66:3), і, «як платню блудниці» (Повт. 23:18), вимітає зі святилища і відкидає; цінує ж тільки ту жертву, яку Найчистішому приносять чисті руки, високий та очищений розум. Отже, що дивного, якщо Він бачить не як людина, дивиться не на зовнішнє, але на потаєну людину, проникає у внутрішнє джерело пороків або чеснот; що, кажу, дивного, якщо Бог і тепер не прийняв шанування, що приносилося лукаво і з лукавою думкою? Але так було насправді. Хто не вірить, для тих наводимо свідчення очевидців; ще чимало з них живі; вони і нам переказали про це чудо, і будуть переказувати нашим нащадкам.

30. Коли ж з настанням зрілого віку вони доторкнулися (краще б ніколи не доторкатися!) до філософських вчень і набули сили в слові (для благочестивих — щит чесноти, а для нечестивих — жало гріха); тоді він7 уже не міг приховувати в собі всієї недуги і підступний задум нечестя обмірковувати тільки з самим собою. Вогонь, що ховається в речовині, ще не став світлим полум’ям, але виявляє себе іскрами і димом, що вилітають із середини. А якщо хочете інше порівняння — джерела, що з силою витікають із підземних печер, коли не знаходять собі простору і вільного виходу, у багатьох місцях землі спрямовуються на поверхню і викликають під нею шум, бо сила стремління гонить їх, а верхні перешкоди втримують і зупиняють. Так і він, стримуваний обставинами й уроками царя, поки було небезпечно виявити себе явним нечестивцем, приховував більшість свого нечестя. І бували випадки, коли виявляв потаємні думки, особливо перед людьми, більше налаштованими до нечестя, ніж до благорозумності; у розмовах же з братом, навіть до непристойності, захищав язичників, звісно, під приводом вправлень у слові за допомогою суперечок; а насправді це було вправою в протиборстві істині. Взагалі, він радий був усьому, чим вирізняється нечестиве серце. 31. А коли людинолюбство самодержця проголосило його брата цезарем і зробило володарем великої частини вселенної, тоді і йому відкрилася можливість з більшою свободою і безпекою віддатися найшкідливішим наукам і наставникам. Азія стала для нього училищем нечестя — усіх марень про зіркознавство, про дні народження, про різні способи ворожіння, а також і про нерозривно з’єднану з ними магію.

Одного ще бракувало, щоб до нечестя додати й могутність. Через деякий час йому дають і владу над нами. Внаслідок цього беззаконня помножилися серед багатьох. А інший, можливо, скаже, що благополуччя християн досягло вищого ступеню і тому вимагало зміни — свобода, честь і достаток, через які ми загордилися. 32. Тому що, дійсно, тяжче зберігати здобуті блага, ніж здобувати нові, і зручніше старанням повернути колишнє благоденство, ніж зберегти теперішнє. «Погибелі передує гордість» (Притч. 16:18) — прекрасно сказано в Притчах, а славі передує зневага, або скажу ясніше, за гордістю йде падіння, а за падінням — прославляння. «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6) і все розмірюючи праведно, відплачує за противне противним. Це знав і божественний Давид, тому бути смиренним вважається серед благ; він склалає подяку Тому, Хто смирив, бо придбав через це бачення Божих виправдань, і каже: «Коли ще не був я упокореним, я блукав, а нині я тримаюся слова Твого» (Пс. 118:67). Таким чином він ставить смирення в середині між гріхом і виправленням, бо воно вчинене гріхом і привело до виправлення. Оскільки гріх народжує смирення, а смирення народжує навернення. Так і ми: коли були побожними і скромними, тоді піднесені і поступово зростали, тож під керівництвом Божим зробилися і славними, і численними. А коли ми потовщали, тоді стали свавільними; і коли «поширшали» (Повт. 32:16), тоді були доведені до тісноти. Ту славу і силу, яких набули під час гонінь і скорбот, ми втратили під час благоденства, як покаже продовження слова.

33. Царюванню і життю цезаря є межа. Щадячи, промовчу про попередника, котрий діяв і страждав8; але при всій повазі до благочестя обох не хвалю зухвалості. Якщо їм, як людям, і властиво було згрішити в чомусь, то за це, ймовірно, не похвалять ні того, ні того. Хіба що й тут те, що ставиться в провину одному, обернемо на виправдання другому. Тоді Юліан стає спадкоємцем царства, але не благочестя, спадкоємцем спочатку після брата, а через якийсь час і після того, хто поставив його на царство. І перше дає йому Констанцій добровільно, а останнє невільно, примушений спільним для усіх кінцем, уражений ударом тяжким і згубним для цілого світу.

34. Що ти зробив, боголюбивіший і христолюбивіший з царів! До тебе, ніби до стоячого і слухаючого нас, звертаю докір; хоча знаю, що ти набагато вище за наші докори, поставлений перед Богом, успадковував небесну славу і тому залишив нас, аби тимчасове царство перемінити на вічне. Для чого вчинив ти таку раду, Ти, котрий розсудливістю і швидкістю розуму багато в чому перевершував не тільки сучасних тобі, але і попередніх царів. Ти очистив межі царства від варварів і втихомирив внутрішніх заколотників; на одних діяв переконаннями, на інших — зброєю, а в тому й тому випадку розпоряджався, начебто ніхто тобі не протидіяв. Важливі твої перемоги, здобуті зброєю і боями, але ще важливіші і відоміші здобуті без крові. До тебе звідусіль були посольства й прохання: одні скорялися, другі готові були до покірності. А якщо де була надія на покірність, це дорівнювало самій покірності. Рука Божа направляла тебе у всякому намірі й дії. Розсудливість була в тобі дивовижніша за могутність і могутність дивовижніша за розсудливість; благочестя ж ще дивовижніше за саму славу, розсудливість і могутність. 35. Як же тільки в одному ти виявився недосвідченим і необачним? Тому така необачність у твоєму нелюдському людинолюбстві? Який демон вселив тобі таку думку? Як велика спадщина, якою славився твій батько, маю на увазі християн, народ, що засяяв у всій вселенній, царствене священство (1Пет. 2:3), вирощений багатьма зусиллями і трудами. За такий короткий час, в одну мить, своїми руками ти віддав спільному кровожерові?

36. Можливо, вам, браття, здається, що вчиняю неблагочесно і невдячно, коли кажу це, і до викривального слова тут же не додаю слова істини, хоча я вже достатньо виправдав Констанція тим самим, у чому звинувачував його, якщо ви вникли в моє звинувачення. Тут тільки обвинувачення містить у собі вибачення; бо згадавши про доброту, я подав і виправдання. Кому з тих, хто хоч трохи знали Констанція, невідомо, що він для благочестя, з любові до нас, з бажання нам усякого блага не тільки готовий був знехтувати його9, або честь усього роду, або збільшення царської влади, але за нашу безпеку, за наше спасіння віддав би навіть саму державу, цілий світ і свою душу, яка кожному дорожча за все? 37. Ніхто ніколи і ні до чого не горів такою полум’яною любов’ю, з якою він опікувався про примноження християн і про те, щоб піднести їх на високий ступінь слави й сили. Ні підкорення народів, ні благоустрій суспільства, ні титул і сан царя царів, ні все інше, по чому пізнається щастя людське, — ніщо не радувало його стільки, як одне те, щоб ми через нього і він через нас прославлялися перед Богом і перед людьми, і щоб наше панування назавжди було незруйнованим. Тому що з-поміж іншого, істинно думаючи по-царськи й вище за багатьох інших, він ясно вбачав, що з успіхами християн зростала могутність римлян, що з пришестям Христовим з’явилося в них самодержавство, що ніколи раніше не було довершеного єдиноначальства. За це, думаю, він і любив благодіяти нам особливо. Якщо ж і образив трохи, то образив не через презирство, не через намір скривдити, не через переваги інших над нами, але бажаючи, щоб усі були єдине, зберігали однодумність, не розсікалися і не розділялися розколами.38. Але, як зауважив я, простота необережна, людинолюбство не без слабкостей, і хто далекий від зла, той найменше підозрює зло. Тому він не передбачив майбутнього, не відчув удавання (нечестя ж вкрадалося поступово), і в одному цареві могли поєднуватися і доброта до благочестивого роду, і доброта до нечестивішого й безбожнішого з людей.

І цей нечестивець в чому докоряв християн, що зауважив у нас непохвального, а також що в язичницьких вченнях визнав надзвичайним і незаперечним? Якого дотримуючись зразка, він зробив собі ім’я своїм нечестям, зовсім новим способом вступив у змагання з тим, хто привів його на царство? Оскільки він не міг перевершити його чеснотами і досконалістю, то постарався вирізнитися протилежним, тим що переступив усяку міру в нечесті і був ревним до гіршого. Таке наше виправдання Констанція в роздумах християн і для християн цілком справедливе для тих, хто має розум.

39. Але знайдуться люди, які, пробачивши нам одну провину, не простять іншої. Вони звинувачуватимуть в недоумкуватості за те, що Констанцій вручив владу неприязному і непримиренному супротивникові і що спочатку зробив його ворогом, а потім могутнім, заклавши основу для ворожнечі умертвленням брата і додавши сили обранням на царство. Тому потрібно коротко сказати й про це; потрібно показати, що людинолюбство було не зовсім нерозумне і не вийшло за межі царської великодушності і царської передбачливості. Навіть мені було б соромно, якби ми, котрі удостоїлися від Констанція такої честі і настільки упевнені в його неперевершеному благочесті, на його захист не сказали правди, що, як служителі слова й істини, ми зобов’язані робити для людей і для нас, багато облагодіяних. Дуже соромно було б не сказати правди про Констанція після переселення його з тутешнього світу, коли немає і місця для думки, що ми лестимо, коли наше слово вільне від усякої поганої підозри. 40. Хто не сподівався, якщо не чогось іншого, то принаймні того, що Констанцій зробить його10 завдяки почестям лагіднішим? Хто не вважав, що після доручення, яке було йому зроблено навіть всупереч справедливості, і він буде правдивішим? Особливо, коли над обома винесено правдивий і прямо царський суд: один визнаний гідним честі, а другого скинуто? Бо той, хто вшанував другого, як ніхто не очікував, навіть сам той, хто отримав шану, ясно тим показав, що і першого він покарав не без праведного гніву. Страта одного була наслідком зухвальства покараного, а шана другого була справою людинолюбства того, хто підніс його до слави. 41. Але якщо потрібно сказати ще щось, то Констанцій міг покладатися не стільки на його вірність, скільки на власну могутність. З такої, думаю, надії і славний Олександр переможеному Пору, котрий мужньо стояв за свою державу, дарував не тільки життя, але й незабаром і царство індів. Цим, а не чимось іншим, він хотів довести свою великодушність, а не перевершити когось у великодушності. Для нього, Олександра, це було ганебніше, ніж поступитися в силі зброї; притім, якби Пора замислив зло, Олександру легко було скорити і вдруге. Так і в Констанція людинолюбство стало наслідком надлишку надії на свою силу. 42. Але для чого підсилюють там, де і переможеному достатньо зручно взяти гору? Якщо той, хто довірив, вчинив зле, то наскільки гірше вчинив той, кому виказана довіра? Коли ставити в провину, що не передбачена зла вдача, тоді у що треба ставити саму лиху вдачу?

Але порок, дійсно, є щось непідпорядковане правилам, і у людини немає засобів робити злих добрими. Так і Юліан, від чого треба було б відчути йому прихильність до себе і погасити, якщо й був який запал злості; від того самого він запалав більшою ненавистю; і почав шукати, чим відплатити благодійникові. 43. Цього навчили його Платони, Хризиппи, поважні перипатетики, стоїки і красномовці. До того привела його і геометрична рівність, і уроки про справедливість, і правило: волій краще терпіти, ніж завдавати образи. Цього навчили його шляхетні наставники, сподвижники царської влади і законодавці, яких набрав собі на перехрестях і в печерах11, у яких невдачі схвалював, а дивувався солодкомовності, а можливо, і не тому, але тільки нечестію — достатньому порадникові і наставникові, що робити й чого не робити. 44. І справді, чи не гідні подиву ті, котрі на словах будують міста, яких на ділі не може бути; які ледь не кланяються, як Богові, величним тиранам і при своїй гордовитості ставлять овол вище за богів? Одні з них вчать, що зовсім немає Бога; другі, що Бог не промишляє про земне, а що все тут звершується без мети і випадково; треті кажуть, що всім управляють зірки і фатальні сузір“я, не знаю ким і звідки керовані; інші ж вважають, що все прагне до задоволення і що насолода становить кінець людського життя. А чеснота для них тільки звучне ім’я; за їх словами, нічого немає за теперішнім життям, жодного покарання за справи тутешнього життя, щоб покласти край неправді. Дехто з їхніх мудреців зовсім не розумів цього, але був покритий глибокою, так би мовити, тванню і непроникливим мороком омани і невідання, його розум не настільки був очищений, щоб міг дивитися на світло істини, але, плазуючи в дольньому і чуттєвому, він не здатний був уявити що-небудь вище за демонів і думати про Творця гідним для Нього чином. А якщо хтось і прозрівав трохи, то, маючи керівником розум, а не Бога, захоплювався більше можливим і тим, що найближче, швидше привертає до себе увагу черні. 45. Що ж дивного, якщо, вийшовши з такого училища, керований такими керманичами, коли довірили йому владу і вшанували його саном, він виявився тільки злим проти того, хто довірив йому, і вшанував його? А якщо можна захищати одного, звинувачуючи другого, то налаштувала його проти встановленого порядку й спонукала шукати свободи зарозумілості не стільки скорбота за братом, в якому він бачив свого супротивника по вірі, скільки те, що не терпів християнства, яке підсилювалося, і озлоблювався проти благочестя. Потрібно, як вони вчать, щоб філософія і царська влада сходилися; але не для припинення, а для примноження суспільних зол. 46. І першою справою його зарозумілості і зухвалості було те, що він на себе поклав вінець, сам себе вшанував високим титулом, який не як випадковий здобуток, а як нагороду за чесноту дає або час, або наказ царя, або, що бувало за старих часів, постанова сенату. Але він не визнає царя в царстві господарем почестей, що роздаються. А по-друге, побачивши, що перша зухвалість доводить до необхідності підтримати свою зухвалість, що він ще замишляє? До чого вдається в нечесності і нахабності? Яке шаленство! Він озброюється проти самого Констанція і веде із Заходу військо під приводом виправдати себе в прийнятті царського вінця, бо зовні ще приховував своє зухвальство. Але насправді замишляє захопити у свої руки державу і здивувати світ невдячністю. І не обманувся в надії.

47. Нехай не дивуються цьому ті, котрі не пізнають недомислимої глибини Божих розпоряджень, за якими все відбувається. Нехай не дивуються ті, котрі надають світоправління Художникові, Який, звісно, мудріший за нас, і Своє творіння веде до чого і як Йому хочеться, без усякого сумніву — до досконалості і зцілення, хоча ті, що зціляються, і засмучуються! За таким провидінням і він12 не настроєний на зло (Божество, за єством благе, ніскільки не винний у злі, і злі справи належать тому, хто свобідно обирає зло), але не стриманий у прагненні. Він швидко пройшов свої володіння і частину варварських країв, захоплюючи проходи, не з наміром володіти ними, а щоб скритися; уже наближається до царського палацу, насмілившись на такий похід, як казали його однодумці, за пророкуванням і під впливом демонів, що пророкували йому майбутнє і готували зміну обставин. Але, за словами неприховуючих істини, він з’явився в час, призначений для таємного і прихованого в мороці злодіяння; поспішив до дня смерті, винуватцем якої був сам, таємно доручив звершити злодійство одному з домашніх. Тож тут було не передбачення, а звичайне знання, просте лиходійство, а не благодіяння бісів. Наскільки ж біси проникливі в таких справах, ясно показала Персія. І нехай замовкнуть ті, хто його поспішність приписують бісам; хіба їх справою назвемо і те, що він був злісний! 48. Якби кончина царя не передувала навалі мучителя і таємна боротьба не велася сильніше за відкриту, то лиходій узнав би, можливо, що поспішав на власну погибель, і раніше, ніж був напоумлений поразкою у персів, був би покараний за свою зарозумілість в римських межах, в які зловмисно наважився вторгнутися. І ось доказ! Коли він був ще в дорозі і думав, що наміри його невідомі, воїни наймогутнішого царя оточили його і відрізали йому навіть можливість до втечі (так з’ясувалося згодом; бо і після одержання держави він доклав чимало зусиль, щоб здолати це військо). І в цей саме час, палаючи гнівом на зухвалість і нечестя, маючи в сітях найхитрішого з людей, дорогою до місця дій (справді великі гріхи наші!), цар, після багатьох благань до Бога і людей — пробачити його людинолюбство, залишає життя, своїм походом довівши християнам ревність до благочестя.

49. І тут, приступаючи до продовження слова, проливаю сльози, змішані з радістю. Як ріка і море між собою борються і зливаються, — і в мені точиться боротьба — і злиття, і хвилювання почуттів. Останні події наповнюють мене задоволенням, а попередні виточують в мене сльози, сльози не тільки за християн і за напасті, які їх спіткали, або накликані лукавим, або допущені Богом з причин Йому відомих, і, можливо, за наше звеличання, що вимагало очищення, але також сліз і за його13душу, і за всіх втягнутих з ним у ту ж загибель. Одні оплакують тільки їхні останні поразки і тутешні страждання; тому що мають на увазі тільки теперішнє життя і не сягають думкою в майбутнє. Вони не думають, що буде розрахунок і винагорода за діла земного життя, а живуть, подібно до безсловесних, дбають тільки про сьогоднішній день. Одним сьогоденням, тільки тутешніми зручностями вони вимірюють благополуччя; і будь-яку неприємність, що трапляється, називають нещастям. 50. Але для мене достоплачевніші їхні майбутні муки і страждання, що очікують грішників. Не кажу про найбільше покарання, тобто про те, наскільки буде для них болісним відкидання їх Богом. Як не проливати мені сліз за цього нещасного? 51. Як не оплакувати тих, котрі втікали від нього, більше ніж тих, які були ним гнані? І чи не більше я маю плакати за тим, хто втягнув у беззаконня, ніж за тими, хто перейшов на бік зла? Навіть гнаним страждати за Христа було зовсім не зле, а найблаженніша справа, не тільки через майбутні нагороди, але з причини теперішньої слави і свободи, яку вони придбали своїми бідами. А для тих, що зазнали тут, є тільки початок приготовленого і погрожуючого їм у майбутньому. Для них набагато було б краще, якби довше страждали тут, але не були затримані для тамтешніх катувань. Так кажу за законом, що велить не радіти падінню ворога, і від того, хто встояв, вимагає співстраждання.

Але мені знову треба до нього звернути слово. 52. Що за ревність перевершити всіх у злі? Що за пристрасть до нечестя? Що за прагнення до загибелі? Чому зробився таким христоненависником ученик Христовий, який стільки займався словом істини і сам говорив про речі душеспасительні, і в інших навчався? Не встиг він успадковувати царства і вже із зухвалістю виявляє нечестя, ніби соромлячись і того, що був колись християнином, або помщаючи християнам за те, що мав з ними одне ім’я. І це перший із сміливих його подвигів, як називають ті, котрі пишаються його таємницями (які слова змушений я вимовити!): він воду хрещення змиває скверною кров’ю, наше таємне звершення замінює своїм мерзенним, і уподібнюючись, за прислів’ям, до свині, що валяється в болоті, творить очищення своїх рук, щоб очистити їх від безкровної Жертви, через яку ми стаємо учасниками з Христом в Його стражданнях і Божестві. Керований злими радниками злобливого правління, він починає своє царювання розгляданням нутрощів і жертвоприношеннями.

53. Але згадавши про розглядання нутрощів і про марновірство або, точніше сказати, його зловір“я в таких справах, я не знаю, чи описувати мені чудо, що розголошується поголоскою, чи не вірити чуткам? Сумніваюся і не наважуюсь до чогось схилитися; бо ймовірне змішане тут з неймовірним. Немає нічого неймовірного, що при такому новому явленні зла і нечестя було яке-небудь знамення; до того ж неодноразово траплялися знамення при великих переворотах. Але щоб так було, як розповідають, це дуже дивно для мене, і звісно для кожного, хто бажає і вважає слушним, аби чисте пояснювалося чисто. 54. Розповідають же, що, приносячи жертву, він побачив у нутрощах тварини Хрест у вінці. В інших це викликало жах, сум’яття й усвідомлення нашої сили, а наставникові нечестя додало тільки зухвалості; він витлумачив: Хрест і коло означає, що християни звідусіль оточені і замкнені. Це для мене дивно, і якщо це неправда, нехай розвіється вітром; якщо ж правда, то тут знову Валаам пророкує; Самуїл, або примара його, викликається чарівницею, знову біси невільно сповідують Іісуса й істина виявляється через противне істині, щоб їй більше повірили. А можливо, це робилося і для того, щоб його утримати від нечестя, тому що Бог, через Своє людинолюбство, може відкривати багато і незвичайних шляхів до спасіння. 55. Але ось про що розповідають дуже багато і що не далеке від ймовірності: він ввійшов в одну з недоступних для народу і страшних печер (о, якби тим же шляхом він зійшов і в пекло, раніше ніж досягнув стільки в злі!); його супроводжувала людина, яка знає такі справи, або, краще сказати, ошуканець, гідний багатьох прірв. Серед інших видів чаклувань вони використовують і той, щоб з підземними демонами радитися про майбутнє де-небудь у мороці, чи не тому, що демони більше люблять темряву, бо самі є темрява і винуватці темряви, тобто зла; чи не тому, що вони уникають благочестивих на землі, бо від зустрічі з ними стають безсилими. Але коли наш хоробрий йде вперед, його охоплює жах, з кожним кроком йому стає страшніше; розповідають про незвичні звуки, про сморід, про вогненні явища, і, не знаю, про якісь примари і марення. Уражений несподіваністю, як недосвідчений у такій справі, він вдається до Хреста, цього прадавнього помічника, і знаменується ним проти жахів, кличе на допомогу Гнаного. Те, що сталося після цього, було ще страшніше. 56. Знамення подіяло, демони переможені, страхи розсіялися. Що ж потім? Зло оживає, відступник знову стає зухвалим, поривається йти далі — і знову ті ж жахи. Він ще раз хреститься — і демони никнуть. Ученик здивований, але з ним наставник, що перетлумачує істину. Він каже: «Не злякалися вони нас, а погребували нами». І зло взяло гору. Тільки-но сказав наставник — ученик вірить, а той, хто переконав, веде його до безодні погибелі. І не дивно: порочна людина скоріше готова дотримуватися зла, ніж утримуватися добром. Що потім говорив і робив він, або як його обманювали і з чим відпустили — нехай знають ті, хто посвячує у ці таїнства, і самі посвячені. Тільки після виходу звідти і у душевному налаштуванні, і в його ділах було видно біснування, і шаленство поглядів свідчило, кому він звершував служіння. Якщо не з того дня, коли він зважився на таке нечестя, то тепер явно вселилося в нього безліч демонів; інакше б дарма сходив він у морок і спілкувався з демонами, що вони називають натхненням, благовидно переінакшуючи зміст слів. Такі були перші його справи!

57. Але коли хвороба підсилилася і гоніння готове було відкритися, він побачив (або будучи людиною мудрою на зле, яка досягла успіху у нечестії, за порадою тих, що заохочували його на це), що відкрито вести з нами війну і оголосити себе проводирем нечестя не тільки занадто зухвало і нерозважливо, але і цілковито проти його мети. Тому що примус зробив би нас більш непохитними і готовими протиставити насильству ревність у благочесті, тому що мужні душі, коли їх прагнуть примусити до чогось силою, зазвичай бувають непохитні і подібні до полум’я, що роздувається вітром, яке тим більше розпалюється, чим більш його роздмухують. Це він знав не тільки завдяки своїм умовисновкам, а і через попередні гоніння, якими християнство більш прославлене, ніж ослаблене, бо гоніння зміцнюють душу в благочесті, і в небезпеках душа гартується, як розпечене залізо у воді. Якщо ж діяти зброєю лукавства (думав він) і примусово переконувати, прикривши насильство ласками, як вудку принадою, то в такій боротьбі буде і мудрість, і сила. 58. Більше того, він заздрив честі мученицькій, якої удостоюються подвижники. Тому він замишляє діяти примусом, не показуючи виду примусу, а нас — змусити страждати і не мати тієї честі, що страждаємо за Христа. Яка дурість! По-перше, він думав приховати, за що ми йдемо на небезпеку, і прикрити істину лжемудруванням, але не подумав, що чим більше він замишляє проти пошани мучеництва, тим вони робляться вищим і славнішим. 59. По-друге, вважав, що ми йдемо на небезпеку не через любов до істини, а через бажання слави. Але цим нехай забавляються їх емпедокли, аристеї, емпедотіми, трофонії і безліч подібних дрібних людей. Перший з них думав зробитися богом і досягти блаженної долі, кинувшись у жерло гори сицилійської; але улюблений його черевик, що викинув вогонь, засвідчив, що Емпедокл не зробився із людини богом, а виявився тільки після смерті людиною марнолюбною, нелюбомудрою, яка не має навіть здорового глузду. А інші через ту ж хворобу і самолюбство зникли в темних печерах, але коли були відкриті, не стільки удостоїлися честі тим, що ховалися від людей, скільки збезчестили себе тим, що не залишилися в невідомості. 60. Але для християн приємніше страждати за благочестя, залишаючись навіть для всіх невідомими, ніж для інших прославлятися і бути нечестивими. Тому що ми мало турбуємося про догоджання людям, а все наше бажання — одержати честь від Бога; істинно ж любомудрі й боголюбиві вищі й цього: вони люблять спілкування з добром заради самого добра, не заради почестей, приготовлених за гробом. Тому що це вже другий ступінь похвального життя — робити що-небудь заради нагороди і воздаяння, і третя — уникати зла через страх покарання. Так ми думаємо; і для бажаючих неважко привести для цього багато доказів. 61. А наш супротивник, думаючи позбавити християн честі, як чогось великого (тому що багато хто судить про інших за власними пристрастями), насамперед починає гоніння проти нашої слави. Він не так сміливо, як інші гонителі, вводить нечестя і прагне вчинити з нами не тільки не як цар, але навіть і не як мучитель, який би міг похвалитися, що примусив вселенну прийняти його нечестивий закон і придушив учення, що одержало верх над усіма вченнями. Але, як раб, несміливо будує підступ проти благочестя і до гоніння приєднує хитрі двозначні мудрування.

Будь-яка влада діє переконанням або примусом; і він останнє, як менш людинолюбне, тобто насильство, вчинив над народом і містами, які в зухвалості особливо нестримані через нерозсудливість і необачне прагнення до всього; втім, і на це дав не всенародне повеління, а ніби неписаний закон, виявивши свою волю в тому, що не зупиняв народних хвилювань. 62. А перше, як більш лагідне і гідне царя, тобто переконання, він залишив за собою. Однак і це не зовсім виконав. Як невластиво залишити леопардові строкатість, ефіопові — чорність, вогню — силу палити, лукавому — цьому людиновбивці споконвіку — людиноненависть, так і він не міг полишити злості, з якою кинувся на нас. Але, як кажуть про хамелеона, що він легко змінює свій вигляд, приймаючи на себе всі кольори, крім білого (умовчую про Протея, надзвичайного хитруна єгипетського), так і він був для християн усім, крім лагідності. І його людинолюбство було дуже нелюдяне, його переконання — насильницькі, прихильність слугувала вибаченням жорстокості, щоб бачили, що він справедливо вдається до насильства, бо не зміг подіяти переконанням. 63. Це видно з того, що його переконання було недовгий час; і незабаром головно слідував примус, аби нас піймати, як на звіриному лові, або сітями, або переслідуванням, щоб тим чи тим засобом неодмінно потрапили в його руки.

Таким чином, обміркувавши і розподіливши свої дії, він вдається до іншої хитрості — єдино правильної, хоча занадто нечестивої: починає свою злу справу з наближених і з оточуючих його людей, як це зазвичай роблять усі гонителі. Насправді, не маючи на своєму боці близьких, не можна діяти на сторонніх; як не можна вести на ворогів військо, яке повстає проти свого вождя. 64. Він змінює царедворців, одних наперед віддавши таємно на смерть, інших віддаливши не стільки за те, що вони шанували великого царя14, скільки за те, що ще відданіші були Господу царів, а для нього некорисні в обох випадках. Тим часом сам або через начальників залучає на свій бік військо, яке вважав особливо легкосхильним; тому що військові люди то зваблюються почестями, то захоплюються через простоту, і не знають іншого закону, крім царської волі.65. Точніше ж сказати, він залучив тільки частину війська, частину немалу — тих, кого вважав зіпсованими й хворими, хто і зараз, і колись раболіпствував перед обставинами; і з цієї частини одних він дійсно поневолив, інших тільки сподівався поневолити. Не всіх же принадив, тому що не дав йому стільки сили над ними Той, Хто карає нас через нього, і ще залишилося більше семи тисяч чоловіків, які не схилили колін перед Ваалом (див.: 1Царів. 19:18), не поклонилися золотому образу (див.: Дан. 3:18), не були вражені зміями, бо дивилися на повішеного змія і скинутого стражданнями Христовими. Між начальниками і вищими, яких дуже легко перемогти погрозами або обіцянками, і між простими воїнами, відомими тільки за числом, знайшлося багато таких, які відбили його напад, як тверда стіна відбиває невдалу дію гармати. 66. Втім, він не стільки журився про те, що уникало його рук, скільки ставав зухвалим, наче скажений, від того, що вловив. Він бажав і очікуване уявляв уже досягнутим. Потім він повстає і проти того великого стяга із зображенням Хреста, який, будучи піднятий вгору, вів вперед воїнство, шанувався в римлян і, дійсно, був полегшенням у трудах, можна сказати, царював над іншими стягами, з яких одні прикрашені зображеннями царів і розгорнутими тканинами з різними квітами і письменами; а інші, приймаючи в себе вітер через страшні пащі драконів, укріплені на верху списів, роздувалися по вигинах, поцяткованих тканою лускою, і відкривали для поглядів приємне і водночас жахливе видовище.

Коли ж усе, що було біля нього, він влаштував згідно зі своїми думками і вже думав торжествувати над близькою небезпекою, тоді заміряється і на інше. 67. О нерозумний, нечестивий і нічого незнаючий у справах великих! Ти повстаєш проти чисельного надбання, проти світового плодоношення, звершуваного на всіх кінцях Вселенної бідністю слова і буйством, якби ви сказали, проповіді, — тієї проповіді, яка перемогла мудрих, прогнала демонів, перемогла час, яка є щось старе і разом нове (так само, як і ви уявляєте одного зі своїх богів), — старе для деяких, нове для багатьох, перше в іносказанні, останнє у виявленні таємниці, таємної до свого часу! Ти — проти великої спадщини Христової, забувши, хто ти, які в тебе сили і звідки ти; проти великої і нескінченної спадщини, яка, якби хтось і з більшим, ніж ти, шаленством повстав проти неї, тільки більше б зростала і піднімалася (тому що вірю пророцтвам і видимому); проти цієї спадщини, яку Він, як Бог, створив, і як людина успадковував, яку закон прообразував, благодать виконала, Христос оновив, яку пророки встановили, апостоли зв’язали, євангелисти довершили! Ти — проти жертви Христової зі своїми сквернами! 68. Ти — проти крові, яка очистила світ, зі своєю кров’ю! Ти піднімаєш боротьбу проти миру! Ти підносиш руку проти руки за тебе і для тебе прицвяхованої! Ти — проти жовчі, зі своїм прилученням жертв! Проти Хреста — зі своїм трофеєм! Проти смерті — з руйнуванням! Проти повстання із гробу — зі своїм заколотницьким повстанням! Ти — проти Свідка, відкинувши навіть свідчення мучеників15! Після Ірода — гонитель! Після Іуди — зрадник, який не виявив, подібно до нього, каяття удавленням! Після Пілата — христовбивця! Після юдеїв — богоненависник! 69. Ти не посоромився жертв, заколених за Христа! Не убоявся великих подвижників — Іоана, Петра, Павла, Якова, Стефана, Луки, Андрія, Фекли й інших, котрі після і раніше за них постраждали за істину! Вони охоче боролися з вогнем, залізом, зі звірами і мучителями, ішли на страждання справжні і які загрожували, ніби в чужих тілах або як безтілесні. І для чого все це? Щоб і словом не зрадити благочестя. Вони прославляються великими почестями і святами, вони проганяють демонів, лікують хвороби, являються, прорікають; самі тіла їх, коли до них торкаються і шанують їх, так само діють, як їхні святі душі; навіть краплі крові й усе, що має на собі сліди їхніх страждань, так само дійсні, як їхні тіла.70. Але ти не шануєш цього, а безчестиш; дивуєшся же Геркулесу, який від бід і жіночих образ кидається в багаття; дивуєшся, як через любов до подорожей, або на догоду богам, запропонований в їжу Пелопс, через що пелопіди вирізняються плечима зі слонячої кістки; дивуєшся викривленню фригійців, які насолоджуються сопілкою, потім зазнають наруги або заслужених катувань і випробувань вогнем при посвяті в таїнство Митри; дивуєшся умертвінню чужоземців у таврів, приношенню в жертву царської дочки в Трої, крові Менекея, пролитої за фивян, і, нарешті, смерті дочок Скедаза в Левктрах; ти хвалиш лакедемонських юнаків, які сікуться мечами, окропляють жертовник кров’ю, приємною богині чистій і діві; хвалиш чашу з отрутою Сократа, гомілку Епіктета, хутро Анаксарха16, у яких любомудріє було більш вимушене, ніж добровільне; хвалиш стрибок Клеомврота Амвракійського — плід любомудрого вчення про душу; хвалиш змагання піфагорійців про боби й презирство смертю Феаною або, не пам’ятаю, кимось іншим, із посвячених у таємниці і вчення Піфагора.

71. Але подивуйся, якщо не колишнім, то теперішнім подвигам християн, ти, любомудріший і наймужніший зі смертних, у терпінні прагнеш наслідувати Епамінондів і Сципіонів, ходиш разом зі своїм військом, задовольняєшся вбогою їжею і хвалиш своє вождівство. Людина шляхетна і любомудра, не принижує доблесті і у ворогах він цінує вище їхню мужність, ніж пороки і зніженість найближчих йому. Чи бачиш цих людей, які не мають ні їжі, ні пристанища, не мають майже ні плоті, ні крові і тим наближаються до Бога, у яких ноги не миті, і ложе — земля, як каже твій Гомер, думаючи таким вимислом вшанувати одного з демонів? Вони живуть долі, але вищі за все дольнє; серед людей, але вищі за все людське; зв’язані, але свобідні; їх тіснять, але нічим їх не стримати; нічого не мають у світі, але володіють всім надмирним; живуть подвійним життям, і одним нехтують, а про друге турбуються; через умертвіння безсмертні, через відмову від створеного з’єднані з Богом; не знають любові пристрасної, але горять любов’ю божественною, безпристрасною; їхня спадщина — Джерело світла, і ще на землі — Його осяяння, ангельські псалмоспіви, цілонічне стояння, переселення до Бога розуму; чистота і безперестанне очищення, як незнаючі міри у сходженні і обожнюванні; їхні стрімчаки і небеса, поневіряння і престоли; нагота й риза нетління; пустеля і торжество на небесах; потоптання ласощів і насолода нескінченна, невиречена. Їхні сльози потопляють гріх, очищають світ; їх піднесення рук гасить полум’я, приборкує звірів, притупляє мечі, примушує тікати полки; і (будь впевнений!) загородять вуста і твоєму нечестю, хоча звеличишся на час і зі своїми демонами будеш ще лицедіяти на позорищі нечестя. 72. Якщо і це не страшне, не гідне поваги для тебе, занадто сміливий і безрозсудніший за кожного, хто йде на смерть? А це, звісно, багато в чому поважніше, ніж ненаситність мудреця і законодавця Солона, яку Крез викрив лідійським золотом, ніж любов Сократа до краси (соромлюся сказати — до отроків, хоча вона прикривається чесною назвою); ніж Платонові ласощі в Сицилії, за які філософ був проданий і не викуплений жодним з учнів, навіть ніким із греків; ненажерливість Ксенократа, жартівливість Діогена, який жив у бочці, з якої він віддавав перевагу ласому шматку простого хліба, говорив словами віршотворця: прибульці, дайте місце господарям; і філософія Епікура, що не визнає ніякого блага вище за задоволення. Великий у вас Кратес; віддати свої землі під пасовища для овець, безперечно, любомудра справа і схожа на справу наших любомудреців; але він проголошує свою свободу не стільки як любитель мудрості, скільки як честолюбець. Великий і той, хто на кораблі, який боровся з хвилями, коли все кидали в море, дякував долі, що доводить його до руб’я17. Великий Антисфен, який коли один нахабний образник ударив його по обличчі, пише собі на чолі, як на статуї, ім’я того, хто вдарив, можливо, для того, щоб дошкульніше докорити йому. Ти хвалиш також одного з тих, що жили незадовго до нас, за те, що цілий день молився, стоячи на сонці; але, можливо, він скористався часом, коли сонце буває ближче до землі, аби скоротити молитву, закінчивши її із заходом сонця; хвалиш і потидейського трудівника18, котрий взимку цілу ніч стояв, занурившись у споглядання, і в нестямі не відчував холоду; хвалиш допитливість Гомера, який трудився над аркадським питанням; любов до знання і невтомність Аристотеля, котрий дошукувався причини змін у Еврипе, — над чим вони й померли; хвалиш і Клеанфів колодязь, і Анаксагорів ременний привід19, і Гераклітові сльози. 73. Але скільки у вас таких і чи надовго вони подвизалися? Чому ж ти не дивуєшся нашим подвижникам, яких тисячі, десятки тисяч, які присвячують себе такому ж і ще дивовижнішому любомудрію, любомудрствують все життя і, можна сказати, у всій вселенній, як чоловіки, так і жінки, що змагаються з чоловіками в мужності, які тоді тільки забувають про свою природу, коли потрібно наближатися до Бога чистотою і терпінням? І не тільки люди незнатного роду і постійною вбогістю привчені до праці, а навіть раніше високі і знатні своїм багатством, родом і владою зважуються на незвичні для них злостраждання заради наслідування Христа. Хоча б вони не мали дару слова, тому що не в слові бачать благочестя; і не надовго придатний плід мудрості, яка тільки на язиці, як визнано і одним з ваших віршотворців, однак в них більше правди, вони вчать ділами.

74. Але він, зневаживши всім цим і одне маючи на думці, щоб догодити демонам, які неодноразово скидали його, чого і заслуговував, найперше зі своїх розпоряджень в суспільних справах спрямовує проти християн. Два тільки предмети його турбували: галілеяни, як він називав нас на докір, і перси, які завзято продовжували війну. Але наша справа була для нього важливіша, вимагала великих клопотів, тож війну з персами він вважав справою порожньою і дитячою грою. Хоча він цього не оприлюднював, однак і не приховував; до того навіть доходило його шаленство, що не переставав повторювати це завжди й усім. І такий благорозумніший і найкращий правитель держави не зрозумів, що під час попередніх гонінь сум’яття і потрясіння були незначні, тому що наше вчення торкнулося тільки деяких; істина була прийнята незначною кількістю людей і ще не відкрилася усім. Але тепер, коли спасительне слово розлилося всюди, особливо в нас20, і зробилося пануючим, спокуситися на те, щоб змінити і похитнути християнство, означало те ж, що потрясти Римську державу, наразити на небезпеку цілу державу, і чого гіршого не побажали б нам вороги наші, то постраждати від самих себе, від цього нового і дивовижного любомудрія і царювання, під яким ми благоденствували і повернулися до прадавнього золотого віку і до життя, нічим не збуреного і спокійного. 75. Хіба зручність сполучення, зменшення податків, вибір начальників, покарання за злодійство й інші постанови, що служать тимчасовому благополуччю і миттєвому блиску, могли принести державі велику користь і коштували того, щоб оглушати наш слух похвалами таким установам? А народні сум’яття і збурення в містах, розрив сімейств, чвари в домах, розлучення подружжя (що мало прийти за тим злом і що дійсно прийшло), чи могли служити для його слави або для безпеки держави? Хто ж буде настільки схильний до нечестя або настільки позбавлений глузду в цілому, щоб погодитися на це? В тілі, якщо нездорові тільки один або два члени, інші без зусиль переносять хворобу, і здоров’я зберігають більшість членів; навіть від здоровіших і хворим членам може стати краще. Але коли пошкоджена або вражена хворобою більшість членів, то не може не страждати все тіло й небезпека для нього очевидна. Так у підначальних: недуги одного члена суспільства можуть іноді прикриватися добробутом цілого, але якщо пошкоджена більшість членів, небезпека загрожує цілому суспільству. Думаю, що інший, навіть і злий наш ненависник, міг би бачити це зараз при такій великій кількості християн. Але в цій людині злість запаморочила розум, і тому він поширює гоніння однаково і на мале, і на велике.

76. Особливо дитячою, безпідставною і невартою не тільки царя, але і хоч трохи розважливої людини, була його думка, нібито зі зміною імені відбудеться зміна в нашому налаштуванні, або нібито нам від цієї зміни буде соромно, як звинуваченим у чомусь ганебному. І він дає нам нове найменування, сам називає нас, і узаконює називатися нам замість християн галілеянами. Справжнє ім’я, від Христа запозичене, славне і досточесне; і він задумав позбавити нас цього найменування, чи з цієї причини, чи тому, що, як демони, боявся сили імені, і замінив його іншим, невживаним і невідомим. 77. Але ми не будемо міняти їхніх імен; тому що і немає імен смішніших, щоб замінити ними попередні, як Фалли та Іфифалли, Мелампиги, Трагопод і поважний Пан, один бог, який походить від усіх женихів, і одержав за своєю гідністю ім’я від посоромлення. Тому що їм потрібно, щоб чи один збезчестив багатьох, і притім наймогутніший, чи щоб один походив від багатьох, і притім мерзенніший. Отже, не позаздримо їм ні в ділах, ні в іменах. Нехай насолоджуються своєю простотою і хваляться мерзотами. Якщо хочуть, надамо їм Вуфіна; готові зробити і більший подарунок, поступившись і Триєспером, який настільки велично народжений і народжує, зробив тринадцятий подвиг за одну ніч (маю на увазі п’ятдесят дочок Фестія), щоб отримати за це ймення бога. Коли б християни захотіли видумати подібні речі, то могли б із особистих справ Юліана знайти для нього багато ганебніших і водночас пристойніших найменувань. Бо що завадило б і нам, віддаючи рівним за рівне царя римського, або, як він, обманутий демонами, мріяв про себе, царя вселенної назвати Ідоліаном, Пизеєм, Адонеєм і Кавситавром, як деякі з наших гострословів уже прозвали його, тому що ця справа досить легка. Що завадило б застосувати до нього і скласти для нього й інші назви, які подає дійсна історія? 78. Але сам Спаситель і Владика всього, Творець і Правитель світу, Син і Слово Великого Отця, Примиритель, Архієрей і співпрестольний Отцю, для нас, що збезчестили образ Його, повернутих в порох, і що не зрозуміли великої таємниці поєднання21, Він не тільки принизив Себе до образу раба, але і зійшов на хрест, і звівши із Собою мій гріх, щоб умертвити його, коли називали Його самарянином і (ще гірше), що має в Собі біса, не соромився цього і не докоряв образникам. Той, Кому легко було покарати нечестивих через ангельські сили і єдиним словом, з усією лагідністю і поблажливістю відсилає від Себе образників і проливає сльози за тих, що розпинали Його. Наскільки ж безглуздо думати, що ми, названі галілеянами, будемо сумувати через це або соромитися цього, або перестанемо мати ревність про благо і більше зважати на ці образи, ніж на душу і тіло, тоді як і ними уміємо нехтувати заради істини (див.: Мф. 10:28. Лк. 9:24)? Навпаки, більш смішно, ніж сумно, за те, про що я кажу; і ми віддаємо таку забаву видовищам; бо, звісно, ніколи не перевершимо тих, які на свою загибель забавляються там і інших забавляють подібними речами.

79. Але дуже лукаве і зловмисне те, що, не маючи сил переконати нас відкрито і соромлячись примушувати муками, але під левовою шкурою приховуючи лиса, або, якщо хочете, під личиною Міноса приховуючи найбільше неправосуддя (не знаю, як висловити це точніше), він вдався до поблажливого насильства. Втім, поспішаючи словом, інше надам тим, хто бажає писати історію, і думаю, що багато, вважаючи навіть справою благочестя вражати словом настільки злу людину, подбають скласти трагедію (якщо так треба назвати) або комедію тодішнього часу, щоб і потомству була передана така важлива справа, яка варта того, щоб не приховувати її. Сам же замість усього розповім для прикладу про одне або два його діяння, розповім для тих, хто дуже дивується йому надмірно, нехай знають, що вони удостоюють похвалою таку людину, для якої не можна знайти навіть і осуду, якого він заслужив.

80. Не знаю, чи усіх народів, які живуть під владою царів, принаймні в римлян, суворо дотримується одна царська постанова: на честь живих царів ставити всенародно їхні зображення. Для утвердження їх царської влади недостатньо вінців, діадем, багряниці, численних законів, податків і безлічі підданих. Щоб вселити більше поваги до влади, вони вимагають ще поклоніння, і поклоніння не тільки своїй особі, але і своїм виліпленим і намальованим зображенням, аби повага, що віддається їм, була повніша і досконаліша. До таких зображень кожний імператор зазвичай додає що-небудь своє. Один зображає, як славнозвісні міста приносять йому дари; інший — як перемога вінчає його голову; дехто — як схиляються перед ним сановники, прикрашені ознаками влади; інші представляють або звірів, уражених влучними ударами, або варварів, переможених і повалених до ніг. Царі насолоджуються не тільки справами, в яких виявляють свою славу, але і їх зображеннями.

81. Що ж він замишляє? Які найжорстокіші будує підступи для християн? Як ті, що підмішують до їжі отруту, до звичайних царських почестей він домішує нечестя і з римськими установленнями з’єднує поклоніння ідолам. Тому на своїх зображеннях, разом з іншими звичайними накресленнями намалювавши демонів, пропонує такі зображення народу і містам, і особливо начальникам областей, щоб зло було неминучим, щоб той, хто шанує імператора, вшановував і ідолів, а той, хто ухиляється від пошанування ідолів, вважався образником імператора, бо поклоніння віддавалося разом. Такого обману і сітей нечестя, настільки хитро розставлених, уникли небагато з тих, які були богобоязливі і проникливіші за інших; але і вони покарані за свою проникливість під приводом, що образили честь імператора; насправді ж постраждали за істинного Царя і за благочестя. А люди прості і нерозсудливі в основному були піймані, і їм, можливо, саме невідання послужить вибаченням, як долученим до нечестя хитрістю. Одного такого вчинку досить, аби знеславити намір царя. Бо, думаю, що не одне і теж пристойне царю і простолюдинові, оскільки гідність їх не однакова. Простолюдину ми пробачили б будь-який і хитрий вчинок, тому що кому неможливо діяти явної силою, тому пробачливо вдаватися і до хитрощів, але царю дуже соромно поступитися в силі, а ще більш соромно і непристойно, як думаю, прикривати свої справи і наміри хитрістю.

82. Інше його хитрування за думкою і наміром подібне до першого, але через широту дії набагато гірше і нечестивіше; тому що зло поширилося на значну кількість людей. І я додам це до сказаного: настав день роздачі царських дарів, або річний, або тоді навмисно призначений царем зі злим наміром. Належало зібратися війську, щоб кожний одержав нагороду за гідністю і чином. Тут відкрилося нове явище ницості, нове видовище нечестя! Нелюдськість прикрашена якимось людинолюбством, нерозуміння і жадібність в основному нерозлучні з вошами, котрі уловлені грішми. Блискуче тріумфуючи над благочестям і пишаючись своїм хитруванням, в усій красі головував цар; як якийсь Меламп чи Протей, і був, і поставав перед усіма, без зусиль прибираючи новий вигляд. Що ж відбувалося довкола нього, і які ридання викликає це у благомислячих, які були присутні не тільки тоді, але які і тепер чують про таке видовище! 83. Запропоновано було золото, запропонований і ладан; поблизу був вогонь, недалеко — розпорядники. І який чудовий привід! Здалося, що такий порядок царської роздачі дарів, освячений стародавністю і високо цінований! Що ж за цим? Належало покласти на вогонь фіміам і одержати від царя ціну своєї загибелі, ціну малу за велику справу — за цілу душу, за нечестя проти Бога. Згубна купівля! Гірка відплата! Все воїнство продавалося однією злою хитрістю; підкорювачі вселенної падали від малого вогню, від шматка золота, від невеликого куріння, і більшість не відчували своєї поразки, що було найгірше. Кожний приступав з надією придбання, але, купивши, втрачав самого себе; поклонявся руці царя і не думав, що поклоняється своєму вбивці. І тим, які зрозуміли це, було не легше, бо одного разу захопившись злом, перший нерозсудливий вчинок вони вважали для себе непорушним законом. Які тисячі персів, стрільців і пращників, які заковані в залізо воїни, що нізвідки не вражаються, які стінопробивні гармати мали б успіх в тому, що зроблено однією рукою в один час з мерзенним наміром.

84. Додам одне сказання, що викликає більше жалості, ніж описане раніше. Говорять, що деякі з обманутих через незнання піддалися звабі, коли повернулися додому розділити з товаришами трапезу, і коли прийшов час, за звичаєм, прохолодитися питвом, начебто з ними не трапилося нічого поганого, прийнявши прохолодну чашу, почали зводити очі до неба і з хрестом закликали ім’я Христове; тоді один з товаришів здивувався і сказав: «Що ж це? Після зречення ви закликаєте Христа!» Вони напівмертві запитували: «Коли ж ми відрікалися? Що це за новина?» Товариш пояснив: «Ви покладали фіміам на вогонь, а це значить те ж, що зречення». Негайно залишивши бенкет, як несамовиті й ошаленілі розумом, палаючи ревністю і гнівом, вони біжать по торговищу і кричать: «Ми — християни, ми — християни в душі! Нехай чує це кожна людина, а раніше за всіх нехай чує Бог, для Якого ми живемо і готові вмерти. Ми не сказали неправди Тобі, Спасителю Христе! Не відрікалися від блаженного сповідування. Якщо і згрішила в чому рука, то серце не брало участі. Ми обмануті царем, але не вражені золотом. Скидаючи нечестя, ми готові обмитися кров’ю». Потім вони прибігли до царя, кинули перед ним золото і з усією мужністю вигукнули: «Не дари одержали ми від тебе, царю, а засудження на смерть. Не для почестей були покликані, а засуджені на безчестя. Вияви милість своїм воїнам: віддай нас на заколення за Христа. Його одного ми визнаємо царем. Віддай вогнем за вогонь і на попіл нас спопели; відсічи руки, які простягали ми на зло, ноги, якими йшли до зла. Віддай золото іншим, які не будуть каятися в тому, що взяли; для нас досить одного Христа; Він заміняє нам усе». Так говорили вони і водночас закликали інших пізнати обман, протверезитися від захвату і виправдати себе перед Христом кров’ю. Цар розгнівався на них, але стримався умертвити відкрито, щоб не зробити мучениками тих, які були вже мучениками, наскільки було це в їхній владі; цар засудив їх на вигнання і такою помстою виявив найбільше благодіяння, бо віддалив від своїх скверн і підступу.

85. Хоча такі були його бажання і в багатьох випадках він вдавався до підступництва, однак оскільки не мав у серці твердості і додержувався більше впливу злого духу, ніж власного розуму, то не витримав свого наміру до кінця і не зберіг злості потай. Розповідають про вогонь Етни, що накопичується внизу і утримується силою, він до часу ховається на дні гори і спочатку видає страшні звуки (чи то подихи велетня-мученика, чи що інше), також з вершини гори викидає дим — передвістя нещастя; але коли нагромадиться і зробиться нестримним, тоді викидається з надр гори, несеться вгору, ллється через краї жерла і страшним до неймовірності потоком спустошує землю, що лежить внизу. Те ж можна бачити і в ньому. До часу він володів собою, тримався свого хитрого на зло правила і шкодив нам звабою; коли ж нестримний гнів переступив міру, тоді він був не в змозі приховати своєї зловмисності і повстав відкритим гонінням на божественний і благочестивий наш собор. 86. Промовчу про його укази проти святих храмів, які були і всенародно оголошені, і таємно виконувалися; про викрадення церковних внесків і грошей, стільки ж через прагнення до користі, скільки і через нечестя; про розкрадання священних сосудів і про їх наругу над ними скверними руками; про священноначальників і їх підлеглих, котрі за них страждали і були катовані; про покриті кров’ю стовпи, які вони обвивали і оперізували руками під час свого бичування; про стрільців, які, перевершуючи лютістю і ревністю того, хто дав їм наказ, бігали по селищах і містах, щоб підкорити нас, ніби персів, скіфів і інших варварів. Не буду говорити про все це; але хто не знає про нелюдяність олександрійців? Вони і раніше багато знущалися над нами і тепер, без міри скориставшись часом, як народ за природою бунтівний і несамовитий до своїх нечестивих справ, як кажуть, додали ще те, що наш святий храм наповнили подвійною кров’ю, кров’ю жертовною і кров’ю людською, і це зробили під орудою одного з царських філософів22, який тільки через це зробив собі ім’я. Кому невідоме буйство жителів Іліополя? І невігластво жителів Гази, яким він дивувався і шанував за те, що добре розуміли, у чому він бачить свою велич? І шаленство жителів Арефузи, які раніше були невідомі, а з цього часу стали дуже відомими? Тому що людям приносять славетне ім’я не тільки благочинні, але й злі справи, коли вони не знаходять собі схвалення навіть з-поміж порочних.

87. Про жителів Гази (з багатьох їхніх злодіянь треба розповісти хоча б про одне, яке могло навести жах і на безбожників) кажуть, що вони непорочних дів, які жили мирним життям, і яких заледве коли торкався чоловічий погляд, вивели на вулицю і оголили, щоб спершу поглумитися над ними таким чином, потім розсікли і роздрібнили на частини, і (як мені зрозуміти Твоє довготерпіння, Христе, у той час!) одні злобливо рвали власними зубами, як гідні шанувальники бісів, пожирали сиру печінку і після такої їжі бралися за звичайну їжу; інші, коли ще тріпотіли нутрощі дів, посипавши свинячим кормом і випустивши найлютіших свиней, ніби для того відкрили таке видовище, щоб бачити, як вони будуть пожирати і терзати плоть з ячменем — ця змішана їжа, доти небачена й нечувана. І винуватець цих справ був вартий того, щоб такою їжею годувати тільки своїх демонів; як і добре напоїв їх своєю кров’ю з рани, отриманої біля серця; хоча цього не розуміють люди жалюгідні, що через крайнє нечестя нездатні навіть думати.

88. Хто ж настільки віддалений з населених нами країн, щоб не знав і не попередив розповіддю, яка згадує про дивовижного Марка і жителів Арефузи? За славного Констанція, через дану тоді християнам владу, він зруйнував одне демонське житло і багатьох навернув від язичницької омани на шлях спасіння як своїм не менш світлоносним життям, так і силою слова. За це жителі Арефузи, особливо ті, які були прихильні до шанування демонів, давно вже обурювалися на нього. А коли справи християн похитнулися, язичництво ж почало підніматися, Марк не уник пануючої сили часу. Народ хоча на час і стримує свій гнів, однак як вогонь, що ховається в горючій речовині, або як потік, стримуваний силою, якщо тільки з’явиться випадок, зазвичай запалюється і знищує перешкоди. Марк, бачачи проти себе рух народу, який не знає міри ні в задумах, ні в погрозах, спочатку вирішує втекти, не стільки через легкодухість, скільки дотримуючись заповіді, яка наказує втікати з міста в місто (див.: Мф. 10:23) й ухилятися від гонителів; тому що християни, при всій своїй мужності і готовності до терпіння, повинні не тільки мати на увазі свою користь, але і щадити гонителів, щоб, наскільки можливо, не збільшити чим-небудь небезпеки, у якій перебувають їх вороги. Коли ж Марк довідався, що багатьох за нього тягнуть і гонять, а багато хто через лютість гонителів піддаються небезпеці, не захотів заради свого спасіння байдуже дивитися на біди інших. Тому приймає інше рішення, найкраще і любомудре: повертається і добровільно видає себе народу — нехай роблять з ним, що хочуть, і твердо виступає проти важких обставин. Які тут були жахи? Які придумано жорстокості? Кожний додавав що-небудь своє для довершення зла; не посоромились (не кажучи про щось інше) любомудрія мужа; воно ще більш дратувало їх; тому що повернення Марка вважали більшим презирством до себе, ніж його мужністю в перенесенні небезпек. 89. Вели посередині міста старця — священика, добровільного страждальця, котрий літами, а ще більше життям, поважний для всіх, крім гонителів і мучителів. Вели його люди різного віку і стану; тут були всі без винятку, чоловіки і жінки, юнаки і старці, люди, що займали міські посади і прикрашені почестями; усі намагалися перевершити один одного в нахабності проти старця; усі вважали справою благочестя завдати йому якомога більше зла і перемогти старого подвижника, який боровся з усім містом. Тягли його по вулицях, штовхали в нечисті ями, волочили за волосся; не залишилося жодної частини тіла, над якою б вони не поглумилися, якої б не терзали нечестивці, які гідно терплять роздирання в таїнствах Митри23; діти піднімали вгору тіло доблесного страждальця на залізних вістрях і передавали його один одному, перетворюючи на забаву це страшне видовище; гомілки старця лещатами стискали до кісток, вуха різали тонкими і міцними нитками, піднявши самого в повітря у коробі. Облитого медом і відваром серед дня його жалили оси і бджоли, тим часом сонце палило і пекло його плоть, готуючи з цього блаженного (не можу сказати, нещасного) тіла для них найгарячішу їжу. При цьому, кажуть (і це варто, щоб записати), старець, юний для подвигів (тому що і серед лютих страждань він не переставав виявляти світле лице і насолоджувався самими муками), виголосив достопам’ятний і достославний вислів: «Це прекрасна ознака, що я бачу себе на висоті, а їх внизу, на землі». Так він високо піднявся духом над тими, які його тримали! Наскільки далекий він був від скорботи, що начебто був присутній при стражданнях іншого, і не нещастям, а торжеством вважав те, що відбувалося з ним. 90. І кого б не зворушило все це, хто мав хоча трохи милосердя і людинолюбства? Але цьому перешкоджали обставини і шаленство царя, який вимагав нелюдяності і від черні, і від міст, і від начальників, хоча для багатьох, хто не знав глибини його злісної хитрості, представлялося це в іншому світлі. Ось які муки витерпів мужній старець! І за що? За те, що не хотів однієї золотої монети кинути мучителям, тому і довів, що подвизався за благочестя. Бо поки арефузійці, поклавши за зруйнований їх храм занадто високу ціну, вимагали, щоб він або заплатив усі гроші сповна, або знову збудував храм, доти можна було ще думати, що він противиться їм більше через неможливість виконати необхідне, ніж через щире благочестя. Але коли мало-помалу перемагаючи їх своєю твердістю і щоразу зменшуючи ціну, нарешті він довів їх до того, що просили з нього найменшу суму, яку досить легко можна було сплатити, і після цього, з рівною непоступливістю одні домагалися взяти хоч що-небудь і тим довести свою перемогу, а він не хотів нічого дати, щоб тільки не залишитися переможеним, хоча багато хто не тільки через благочестя, але і через повагу до непереможної твердості старця, старанно намагалися заплатити більше, ніж було потрібно: тоді вже ясно можна було бачити, що він жаліє не грошей, а подвизається за благочестя. 91. Що означали такі вчинки з Марком: чи поблажливість, чи лагідність, чи нахабність і нелюдяність — нехай скажуть нам ті, котрі дивуються царю-філософові; я думаю, що нікому не буде важко дати справедливу й істинну відповідь. Потрібно ще додати, що Марк був одним з тих, хто таємно відвів і тим врятував цього нечестивця, тоді як увесь його рід зазнав небезпеки загинути, можливо, він перетерпів гідно всі ці муки, та ще і більших страждань був гідний за те, що, сам того не знаючи, зберіг таке зло для всього всесвіту. Говорять, що тодішній єпарх24 (за вірою язичник, а за вдачею піднімався над язичниками й уподібнювався до кращих мужів, славних колись і нині), який не міг байдуже дивитися на муки і терпіння цього мужа, сміло сказав цареві: чи не соромно нам, царю, що всі християни перемагають нас, так що й одного старого, який перетерпів усі муки, ми не могли здолати? І здолати його — справа не велика, але бути ним переможеними — чи не крайнє нещастя? Те, чого нижчі начальники, по совісті, соромилися, тим пишався цар! Чи може бути що-небудь зліше цього не стільки заради тих, що страждали, скільки для тих, що виконували? Такі діла арефузійців! Нелюдяність Есета і Фаларіда25 незначна порівняно з їхньою жорстокістю, або краще з жорстокістю того, за чиїм спонуканням і розпорядженням це робилося; тому що від сім’я походять нащадки і від вітру — аварія корабля.

92. Які ж і настільки нестерпні й інші справи його? Хто мені дасть майстерність і язик Геродота і Фукидіда, щоб я міг передати майбутнім часам зображення всієї злості цієї людини і ніби на стовпі накреслити для потомства історію цього часу? Я промовчу про Оронту і про мерців, яких у нічний час, приховуючи лиходійства царя, ріка ця, переповнена трупами, таємно знищила. Це слова поета26, які краще можна віднести до Оронта. Не буду говорити і про ті таємні віддалені частини його палацу, і про ті ставки, колодязі і рови, які були наповнені недобрими скарбами, тобто не тільки трупами отроків і дів, розсіченими при таїнствах для викликання душ, для ворожінь і беззаконних жертвоприношень, але і тілами по страждальців за благочестя. Не станемо, якщо угодно, звинувачувати його в цьому, тому що і сам він соромився цього і тим показував хоча якусь помірність. Це видно з того, що він намагався приховати ці беззаконня, як мерзоту, якої не треба виявити. А що наших кесарійців, цих великодушних і полум’яних ревнителів благочестя, він так гнав і ганьбив, за це, можливо, немає потреби і судити його, бо він був доведений до цієї помсти справедливим, як йому здалося, обуренням на них за храм богині щастя, що зазнав нещастя в щасливий час27. Потрібно ж трохи поступитися і неправді, коли вона вже взяла над ним таку силу! 93. Але хто не знає наступної події? Коли в одній області чернь шаленіла проти християн і, умертвивши багатьох з них, загрожувала зробити ще більше, обласний начальник, бажаючи триматися середини між вимогами законів і духом часу (тому що і духу часу вважав себе зобов’язаним служити і мав деяку повагу до законів), багатьох з язичників покарав. Що ж вийшло? На нього донесли; раптом, з великим безчестям, схопили його і представили цареві, і він відданий був суду за те, що покарав язичників, хоча посилався на закони, за якими було доручено йому судити; ледь не засуджений був до смерті; нарешті, цар виявив своє людинолюбство, тобто засудив його на вигнання. І при цьому почули дивний і людинолюбний вираз! «Що за важлива справа, — сказав правосудний суддя28, який не переслідував християн, — якщо одна рука язичницька умертвила десять галілеян?» Чи не явна це жорстокість? Чи це не указ про гоніння, більш ясний і жахливий, ніж ті, які видані всенародно? Насправді, яка різниця у тому, чи оголосити указом гоніння на християн, чи виявляти своє задоволення їх гонителям і деяку справедливість щодо християн ставити в тяжкий злочин. Воля царя є неписаний закон, огороджений силою влади і сильнішим, ніж написані укази, не підкріплені владою.

94. Ні, кажуть прихильники його справ, які видумують нам нового бога, лагідного й людинолюбного, він не пропонував указами всенародно гнати християн і змушувати їх терпіти все, що гонителям буде завгодно, і тим думають довести, що він не був гонителем. Але ніхто ще не називав гідру лагідною за те, що вона замість однієї голови, якщо вірити байці, має дев’ять, або патарську химеру за те, що в неї три голови, не схожі одна на одну, тому вона видасться ще страшнішою; або пекельного цербера лагідним за те, що в нього три голови, схожі одна на одну; або морське чудовисько Сциллу за те, що навколо неї шість огидних голів, і хоча, як кажуть, верхня половина показувала щось благовидне, лагідне і приємне для очей (тому що Сцилла була дівою, яка мала щось споріднене з нами); але нижче були голови собачі, звірині, котрі не мали нічого благовидного. Вона знищила безліч кораблів і настільки ж небезпечна, як і голови Харибди, котра навпроти. І невже ти будеш звинувачувати стріли стрільця і каміння пращника, а не самого стрільця і пращника; або звинувачувати мисливських собак, готувача отрути, роги биків, пазурі хижих звірів, а тих, хто керує ними, будеш залишати осторонь і вважати невинними в тому, на що вони наважуються? Справді, це було б крайнє божевілля, справа, гідна справжнього софіста, який захищає свої пороки і силою слова закриває істину. Втім, йому не сховати себе, хоча б він крутився на всі боки, хоча б через свою хитрість приймав різний вигляд, і одягнувши, як кажуть, шолом Аїда29 або володіючи перснем Гігеса і повертаючи його до себе печаткою, міг робитися невидимим. Навпаки, чим більше він намагається втекти і зникнути, тим більше опиняється перед судом істини і перед суддями, котрі знають такі діла, як винний у таких вчинках і справах, яких і сам не захоче захищати і називати справедливими. Так легко виявляється лукавство! Так воно само себе вражає з усіх боків.

95. Але не подумайте, щоб тільки вже вчинене ним було настільки низьке і безглузде зі шляхетністю і гідністю царською, а те, що замишляв зробити, те було більш людинолюбне, більш гідне царя. Ні! Добре було б ще, якби справи, що готуються ним, не були ще більш нелюдяними за ті, про які сказано. Як при русі дракона, одні згини його луски вже піднялися, інші піднімаються, інші готові до того ж, а деякі, хоча до часу ще спокійні, але можуть почати рухатися. Або, якщо хочете, інше порівняння, як при ударі блискавки одні частини вже горять, а інші спочатку чорніють, поки вогонь, підсилившись, і їх не охопить; так і в нього — одні лиходійства вже звершилися, а інші були визначені в його накресленнях і в погрозах проти нас. Ці приречення були такі безглузді і незвичні, що тільки йому могло спасти на думку мати такі наміри і захотіти привести їх у дію, хоча і до нього було багато гонителів і ворогів християн. 96. Бо про що не помишляли ні Діоклитіан, перший з лютіших гонителів християнства, ні його спадкоємець Максиміан, що перевершив першого в жорстокості, ні їх наступник, і найлютіший гонитель, Максимін, який потерпів30 за це жахливу страту, мерзенну виразку тілесну, знаки якої зображені, як на ганебних стовпах, на його статуях, що стоять і зараз у публічних місцях. Це замишляв він, як переказують спільники і свідки таємних його справ, але був утриманий Божим людинолюбством і слізьми християн, які рясно проливалися багатьма як єдиний захист проти гонителя. Задуми ж його полягали в тому, щоб позбавити християн усіх прав і замкнути для них усі зібрання, усі площі, усі суспільні свята і навіть самі суди; тому що, на його думку, не можна користуватися всім цим тому, хто не захоче запалювати фіміаму на жертовниках, що стоять там, і не заплатить так дорого за загальні права. О закони, законодавці і царі! Як Творець, з однаковим людинолюбством, яке є для всіх спільним і небідним, дає всім насолоджуватися і красою неба, і світлом сонячним, і свіжістю повітря, так і ви надавайте всім свобідним людям однакове і рівне право користуватися заступництвом законів. А він замишляв відняти в християн це право, щоб вони, терплячи і насильницькі утиски, і відібрання майна, і всяку іншу важливу або неважливу образу, заборонену законами, не могли одержувати законного задоволення в суді. Нехай гонять їх з рідної землі, нехай умертвляють, нехай, якщо можливо, не дають їм і вільно дихнути! Тих, що страждали, все це, звісно, утверджувало більше в ревності і сміливості перед Богом, а тих, які діяли, — ще більше наводило до беззаконь і безчестя. 97. І яку ж, очевидно, премудру підставу для цього наводив цей убивця і відступник, порушник законів і законодавець, або, скажу точніше — словами наших книг Священних книг, цей ворог і месник (див.: Пс. 8:3)? Те, що наш закон повеліває: не мстити, не судитися (див: Рим. 12:19; 1Кор. 6:1), не мати зовсім багатства, не вважати нічого власністю (див.: Мф. 10:9, Діян. 4:32), але жити в іншому світі і сьогоденням нехтувати як незначним (див.: Флп. 3:20; 2Кор. 4:18), не відплачувати злом за зло (див.: Рим. 12:17), коли хто вдарить нас по щоці, не жаліти її, а підставити тому, хто вдарив, і другу, віддавати не тільки свій верхній одяг, але і сорочку. Можливо, до цього він додасть і те, що нам запропоновано молитися за образників і бажати усякого блага гонителям нашим (див.: Мф. 5:39,40,44). Як не знати цього в точності тому, хто колись був читцем Слова Божого, був визнаний гідним честі служіння великому вівтарю і починав будувати храми на честь мучеників?

98. Але ось чому, по-перше, я дивуюся йому: як він настільки ретельно займався Св. Писанням, а не прочитав, або навмисно не помітив того вислову, що зло загине злою смертю (див.: Мф. 21:41), злий, тобто кожний, хто відкинув Бога, і, що ще гірше, хто гонить тих, які твердо зберігають сповідування віри, й обтяжує їх такими бідами, яких сам гідний. Якщо він може довести, що як нам треба бути досконалими (що він приписує законом) і неухильно триматися даних нам правил, так йому назначено, або з волі його богів за краще визнано бути найзлішою людиною. Із двох протилежних навичок, які є чеснота і порок, нам присуджена краща частина, а йому і подібним до нього кинутий гірший жереб, — то нехай він зізнається в цьому, і тоді за нами залишиться перемога, що засвідчать і самі вороги, і гонителі наші. Якщо ж і вони привласнять собі трохи чесності і лагідності, принаймні на словах, хоча не на ділі; якщо і вони, попри все те, що занадто злі і задоволені злими богами своїми, не дійшли ще до тієї безсоромності, щоб визнавати порок за жереб, який їм властиво належав, то нехай скажуть, чи може бути це справедливо і де це запропоновано, щоб нам серед усіх страждань тільки терпіти, а їм не щадити нас, хоча ми і щадили їх? Насправді, подивіться на минуле. Були часи і нашої могутності, й вашої, і вона переходила поперемінно то в ті, то в інші руки. Які ж напасті терпіли ви від християн, подібні до тих, від яких так часто потерпають від вас християни? Чи позбавляли ми вас яких-небудь прав? Чи піднімали проти когось шалену чернь? Чи озброювали проти когось начальників, які б поводилися суворіше, ніж тому їм приписано? Чи піддали небезпеці чиєсь життя? Чи відняли у когось владу і почесті, що належали мужам чудовим? Словом, чи завдали комусь таких образ, на які ви так часто наважувалися або якими погрожували нам? Без сумніву, самі ви того не скажете, ви, які ставите нам за провину нашу лагідність і людинолюбство.

99. Крім того, ти, мудріший і розумніший з усіх, ти, який примушуєш християн триматися найвищої чесноти. Ти не розумієш того, що в нашому законі інше пропонується, як необхідне: ті, що не виконують закону, зазнають небезпеки. Інше ж не є необхідним, а надається вільному волевиявленню. Ті, які виконують його, одержують честь і нагороду, а ті, які не виконують, не викликають на себе ніякої небезпеки? Звичайно, якби всі могли бути найкращими людьми і досягти найвищої міри чесноти, це було б довершеніше і досконаліше. Але оскільки Божественне слід відрізняти від людського, і для одного немає добра, до якого він не був би причетний, а для другого велике і те, якщо він досягає середніх ступенів, — то чому ж ти хочеш називати законом те, що не всім властиве, і вважаєш гідними осуду тих, що не дотримуються цього? Як не кожен, хто не заслуговує покарання, гідний уже і похвали, так не кожний, не гідний похвали, тому вже заслуговує і покарання. Потрібно вимагати відповідної досконалості, але не виходити за межі властивого нам любомудрія і людських сил.

100. Але я маю знову звернути моє слово до словесних наук; я не можу не повертатися часто до них; по можливості потрібно намагатися захистити їх. Багато вчинив боговідступник тяжких несправедливостей, за які він гідний ненависті; але коли в чому, то особливо в цьому він порушував закони. Нехай розділять зі мною моє обурення всі любителі словесності, які займаються нею, як своєю справою, люди, до яких і я не відмовлюся належати. Тому що все інше я залишив другим, які бажають того, залишив багатство, знатність, славу, владу — словом, усе, що кружляє на землі і насолоджує людей не більше, ніж сновидіння. Одне тільки залишив собі – мистецтво слова, і не засуджую себе за труди на суші і на морі, які принесли мені це багатство. О, коли б я і кожний мій друг могли володіти силою слова! Ось перше, що полюбив я і люблю після найпершого, тобто Божественного, і тих надій, які вищі за все видиме. Якщо ж кожного гнітить своя ноша, як сказав Пиндар, то і я не можу не говорити про улюблений предмет, і не знаю, чи може що бути справедливіше, як словом скласти подяку за мистецтво слова словесним наукам. 101. Отже, скажи нам, найлегковажніший і найненажерливіший з усіх, звідки прийшла тобі думка заборонити християнам вивчати словесність? Це була не проста погроза, а вже закон. Звідки ж вийшло це і з якої причини? Який красномовний Гермес (як ти міг би висловитися) вклав тобі це в голову? Які злохитрі Телхини31 і заздрісні демони? Якщо хочете, скажемо і про причину цього: після багатьох протизаконних і злих справ належало тобі, нарешті, дійти і до цього, і тим відкрито напасти на самого себе. Там, де ти особливо думав діяти розумно, там найбільше, сам того не розуміючи, знеславив себе і довів своє божевілля. Якщо ж це не так, то поясни, що значить твоє визначення і яка причина спонукала тебе ввести цю нову постанову, що стосується словесних наук? І коли ти скажеш що-небудь справедливе, ми не будемо звинувачувати тебе, а будемо тільки жаліти себе. Тому що ми навчилися як перемагати переконаннями розуму, так і уступати над собою законну перемогу.

102. Словесні науки і грецька освіченість (το ελληνιζειν), каже він, — наші, тож нам же належить і вшанування богів; а ваша доля — неосвіченість і грубість, оскільки у вас уся мудрість полягає в одному: віруй. Але і у вас, я думаю, не посміються над цим піфагорійські філософи, для яких сам сказав, є перший і вищий догмат, більш шановний, ніж самі золоті, або, точніше, свинцеві вірші32. Тому що в послідовників Піфагора після першої, що так багато прославляється тими, хто посвячений в таїнства його вчення, філософії мовчання, направленої до того, щоб учні за допомогою мовчання привчилися розміряти всі свої слова. Це було прийнято за правило, що про які б предмети вчення не запитували, давати відповідь, а коли будуть вимагати доказу, не відповідати нічого, крім наступного: так думав Піфагор. Це слово, так він вважав, було доказом, який не підлягає жодній перевірці і дослідженню. Але цей вислів: «сам сказав», чи не те ж виражає, хоча й іншими буквами і словами, що й наше «віруй», над яким ви не перестаєте знущатися і насміхатися? Тому що наш вислів означає, що не дозволено не вірити словам мужів богоносних. Те, що вони гідні ймовірності, служить доказом сказаного ними, яке міцніше будь-якого логічного доказу і спростування. 103. Але припустимо, що ця відповідь не є незаперечною. Як же ти доведеш, що словесні науки належать тобі? А якщо вони і твої, то чому ж ми не можемо брати в них участь, як того вимагають твої закони і твоя безрозсудність? Яка це грецька освіченість, до якої належать словесні науки, і як можна вживати і розуміти це слово? Я готовий разом з тобою, любителю виразів обоюдних, проаналізувати його силу і значення, знаючи, що інколи тим самим словом означають різні поняття, а іноді різними словами — одне й теж, і, нарешті, різними назвами — і різні предмети. Ти можеш сказати, що грецька освіченість належить або до язичницького вірування, або до народу і до перших винахідників сили грецького слова. Якщо це належить до язичницького вірування, то вкажи, де і в яких жерців запропонована грецька освіченість, подібно до того, як запропоновано, що і яким демонам приносити в жертву? Тому що не всім наказано приносити те саме, і не все — одному, рівно — і не єдиним чином, як це визначили ваші гієрофанти і засновники жертвоприношення. Ось, наприклад, у лідійців благочестивою справою вважається проклинати Вуфина33 й, лихословлячи його, тим вшановувати божество; у жителів Тавриди — убивати чужоземців, у лакедемонян — бичувати себе перед жертовником; у фригійців — оскопляти себе під солодкі звуки сопілок і після стомлюючого танцю; в інших — мужеложствувати; в інших — блудодіяти; і чимало ще є непотребів, що звершуються при ваших таїнствах, про що я не вважаю за потрібне говорити окремо! Але кому ж з богів або демонів присвячена освіченість грецька? Та якщо б це було і так, однак із цього не видно, що вона має належати тільки язичникам, або що загальне надбання є власністю тільки якогось із ваших богів або демонів; так само, як і багато інших речей не перестають бути загальними тому, що у вас установлено приносити їх у жертву богам. 104. Якщо ж ти цього не скажеш, а назвеш вашою власністю грецьку мову і тому будеш нас позбавляти її як батьківської спадщини, яка ніяк нам не належить, то, по-перше, не бачу, яка може бути для цього підстава або як ти можеш позв’язувати це із шануванням демонів. Оскільки з того, що у тих самих людей і мова, і вірування — грецькі, ще не випливає, щоб мова належала до вірування і щоб тому справедливо було позбавляти нас вживання цієї мови. Такий умовисновок вважатимуть неправильним і ваші вчителі логіки. Бо якщо два присудки відповідають тому самому підмету, то із цього ще не випливає, що вони й самі — одне і те ж. Інакше, якщо припустимо, що той самий чоловік — і золотих справ майстер, і живописець, то потрібно буде мистецтво живопису вважати за одне і те ж з мистецтвом ювеліра, і навпаки, мистецтво ювеліра визнати за одне і те ж з мистецтвом живописця, що зовсім безглуздо. 105. Потім я запитаю тебе, любителю грецької освіченості і словесності: чи зовсім ти заборониш нам говорити грецькою, навіть звичайними, простонародними, загальновживаними словами, чи не дозволиш вживати тільки слова добірні й пишномовні, які доступні для одних чудово освічених? Якщо ці останні, то яке це дивовижне розділення! Начебто слова: σμερδαλεον (жахливо), κοαβιζειν (дзенькати, звучати), μων (чи, або), δηπωθεν (отже), αττα (якась), αμωσγεπβς,34 (почасти, трохи) належать до одного прислівника, а інші потрібно кинути в кіносарг, як колись кидали туди незаконнонароджених35? Якщо ж і прості, невитончені вислови теж належать грецькій мові, чому не позбавляєте нас і їх, і взагалі всякого грецького слова, хоч яке б воно було? Це було б, як не можна більш людинолюбно і цілком гідно вашого неуцтва.

106. Але я хочу відкрити тобі щодо цього предмета вищий і досконаліший умогляд. Не моя справа думати, чи є особливі якісь слова богів (не кажу про слова μωλυ, ζανθον, χαλκις36, над ними я сміюся), слова, які прекрасніші і визначніші за наші й однак утворюються за допомогою органів голосу, і через повітря доходять до слуху, тим часом, як богам зручніше було б розмовляти між собою тільки за допомогою думок і образів. А наше міркування таке: і мова, і всяке мистецтво, або корисна установа, яку б ти собі не уявляв, належать не тільки винахідникам, а всім, хто ними користуються; і як у мистецькій музичній гармонії одна струна видає той звук, інша — інший, високий або низький, але все підпорядковується одному мистецькому керівникові хору і становить одну прекрасну гармонію; так і тут — найвищий Художник і Творець — Слово, хоча обрав різних винахідників різних корисних установ і мистецтв, але все запропонував усім, хто хоче, щоб з’єднати нас узами взаємного спілкування і людинолюбства і прикрасити наше життя лагідністю.

107. Як же ти говориш, що грецька освіченість — твоя? Чи не фінікійцям належать письмена або, як думають інші, чи не єгиптянам, або чи ще не євреям, які і їх перевершують мудрістю і які вірують, що самим Богом написаний закон на богописаних скрижалях? Чи тобі належить аттичне красномовство? А гра в шашки, наука чисел, мистецтво рахувати на пальцях, міра, ваги, мистецтво шикувати полки й воювати — чиє це? Чи не евбеян? Тому що в Евбії народився Паламед, який винайшов багато чого і тим викликав заздрість, зазнав покарання за свою мудрість, тобто засуджений був до смерті тими, що воювали проти Іліона. Отже, що ж? Якщо єгиптяни і фінікійці, якщо євреї, у яких і ми запозичимо багато чого для свого вчення, якщо, нарешті, жителі острова Евбеї будуть по-твоєму привласнювати собі все це, як власність, що нам тоді робити? Чим будемо захищатися проти них, потрапивши під власні закони37? Чи не доведеться нам втратити все це, і, як ворона в чужім пір“ї, бачити, що в нас общипають його, і ми залишимося голими і потворними? 108. Чи твоя власність вірші? Але що, якщо право на них заперечить та баба, яка, коли штовхнув її в плече юнак, котрий швидко біг назустріч їй, почала сварити його і в запалі гніву, як розповідають, висловила свою лайку віршем, що дуже сподобався тому юнакові і був наведений ним у правильний розмір, послуживши початком віршування, настільки тобою шановного? Що сказати про інше? Якщо ти пишаєшся зброєю, то від кого, найхоробріший воїне, у тебе зброя? Чи не від циклопів, від яких бере свій початок мистецтво кувати? Якщо видається тобі важливою, і навіть найважливішою, багряниця, яка зробила тебе і мудрецем, і законодавцем, то чи не маєш віддати її тирянам, у яких вівчарська собака, з’ївши равлика і забруднивши свої губи багряним її соком, показала пастухові пурпурову фарбу і передала вам, царям, через тирян це пишне руб’я, плачевне для злих? Що ще сказати про землеробство і кораблебудування, яких можуть позбавити нас афіняни, які розповідають про Деметру38, Триптолема, драконів, Келея і Ікарія і передають вам про це безліч байок, на яких ґрунтуються ваші безсоромні таїнства, воістину гідні нічної темряви? 109. Чи угодно тобі, щоб я, залишивши решту, звернувся до головного предмета твого божевілля, або, краще, злочестя? Те саме, щоб посвячуватися і посвячувати в таїнства і служити богам, звідки перейшло до тебе? Чи не від фракійців? У цьому саме слово θπησκευειν (служити богам) може тебе переконати. А жертвоприношення хіба не від халдеїв чи від кіпріотів? Астрономія хіба не належить вавилонянам? Геометрія єгиптянам? Магія персам? Гадання по снах від кого, якщо не від телмисян39? Птахогадання від кого, як не від фригійців, які раніше за інших почали зауважувати політ і рух птахів? Але щоб не багатословити, звідки в тебе всі приватні речі богошанування? Чи не кожна від одного якого-небудь окремого народу? А через поєднання всіх їх разом склалося одне таїнство марновірства! Отже, що ж? Після того, як усе відійде до перших винахідників, чи не треба буде допустити, що в тебе не залишиться нічого свого, крім злості і твого боговідступництва, воістину нового? Насправді, ти перший із християн задумав повстати проти Господа, як колись у скіфів раби проти господарів. Правда, що для тебе було б дуже важливо, якби, за твоїми постановами і законами, зруйнувалося це зле збіговисько40, щоб можна було звільнитися від занепокоєнь і знову побачити Римську державу в прадавньому добробуті, вільною від усякої внутрішньої міжусобиці, яка набагато нестерпніша і страшніша за війни із зовнішніми ворогами, як жахливіше терзати свою плоть, ніж чужу.

110. Але коли в цих його діях ви бачите хитре лиходійство, прикрите личиною лагідності і ніскільки не гідне величі царської, то ось я представлю вам докази ще більшого підступництва. Він бачив, що наше вчення величне і в своїх догматах, і в свідченнях, даних з небес; що воно є і давнє, і нове, — давнє через проречення і через думки, якими просвічуються про Божество, нове — через останнє Богоявлення і чудеса, які внаслідок нього і при ньому були. Він бачив, що це вчення ще більш величне і славне через передані правила, котрі і дотепер зберігаються для церковного благоустрою. Отже, щоб і це не уникло його злохитрощів, що він замишляє, що робить? Наслідує Рапсака ассирійця, воєначальника ассирійського царя Сеннахирима. Рапсак, переносячи війну в межі Юдеї, з великою силою і численним військом оточив Єрусалим і біля самого міста розташував свій стан, але коли не зміг ні силою взяти місто, ні дочекатися перебіжчиків, які б повідомили йому що-небудь про те, що відбувалося в місті, то задумав схилити жителів до покірності лагідними переконаннями, пропонуючи те їхньою мовою. Однак обложені, як це відомо з історії, зрозумівши його намір і побоюючись, щоб приємністю його слів не бути пійманими в сіті рабства, насамперед зажадали, щоб він говорив з ними не по-єврейськи, а по-ассирійськи. 111. Подібне замислив і він. Тому що готувався у всіх містах завести училища, кафедри, вищі і нижчі місця для сидячих, читання і тлумачення язичницьких вчень, що стосуються і вивчення вдач і таїнств, також зразки молитов, що поперемінно промовляєються то тими, то іншими, єпітимії тим, що згрішили, відповідно до злочину, чин приготування до посвяти і самої посвяти — словом, усе, що очевидно належить до нашого благочиння. Понад це Юліан думав облаштувати готелі і притулки, притулки для любителів цнотливості, для дів, і обителі для тих, що присвятили себе роздумам; хотів наслідувати і наше людинолюбство до нужденних, щоб надавати їм всяку допомогу і напоумлювали їх схвальними листами, з якими ми перепроваджуємо бідних від одного народу до іншого, чому він особливо дивувався в наших постановах. 112. Ось що замишляв цей новий догматовводитель і софіст. А що намір його не збувся і не введений в дію, не знаю, чи вважати це вигодою для нас, які швидко звільнилися від нього і від його задумів, або більшою вигодою для нього самого, тому що він повинен був зупинитися на одних мріяннях. А якщо ні, то відкрилося б, як далекі від рухів людських наслідування мавп. Розповідають, що і мавпи наслідують такі рухи, які перед їх очима роблять люди, щоб обдурити їх; але цим самим їх і ловлять, тому що наслідування їх не може дійти до нашої тямовитості. За свідченням оракула, кінь фессалійський, жінка лакедемонська і чоловіки, що п’ють воду Арефузи, тобто сицилійці, більше перевершують усіх однорідних з ними, але набагато справедливіше те, що християнські звичаї і закони тільки християнам і властиві, так що нікому іншому, хто захотів би наслідувати нас, неможливо перейняти їх, і це тому, що вони утвердилися не людськими міркуваннями, а силою Божою і довготривалою сталістю.

113. Тепер пристойніше всього розглянути, ніби на видовищі, цю дивну, або краще сказати, безглузду побудову і довідатися, яким би могло бути у них вчення і яка мета зібрання, щоб, як говорить Платон про своє місто, побудоване на словах, побачити їх думку у русі. Все любомудре розділяється на дві частини: на споглядальну і діяльну, з яких перша вища, але складніша для розуміння, а друга нижча, але корисніша. У нас обидві вони одна одній сприяють. Умоспоглядання служить нам супутником до горнього, а діяльність — сходженням до умоспоглядання, тому що неможливо досягти мудрості, не живучи мудро. А в них, які не черпають у Божественнім натхненні з’єднуючої сили, обидві ці частини подібні до коріння, що не утверджене у ґрунті, і носиться по воді; і я не знаю, яка з них смішніша й слабша. Подивимося ж на їхнє блаженство і дозволимо собі, як це буває в багатьох видовищних виставах, трохи побавитися з оповідачами, які забавляються тим, що розказують байки: «радіти з радіючими і плакати з плачучими» (Рим. 12:15) додати і це: «поговорити про порожнє з пустословами». При сльозах буває і сміх, як це помітили віршотворці41. 114. Отже, уявімо собі дивне видовище або, не знаю, як інакше вони дозволять назвати свій дім. Нехай глашатаї скликають слухачів, нехай сходиться народ, нехай перші місця займуть або ті, які вирізняються сивиною старості і здоровим способом життя, або люди знамениті родом, славою і хитросплетенням земної мудрості, у якій більше оманливого, ніж дійсного благочестя. Ми віддамо їм цю перевагу; що ж будуть вони робити після цього? Нехай самі запишуть своїх предстоятелів. Нехай прикрашають їхній пурпуровий одяг, стрічки і різнобарвні прекрасні вінки. Бо я часто зауважував, що вони дбайливо турбуються про величну зовнішність, про те, як би стати вище за простолюдинів; начебто все загальновживане і звичайне гідне презирства, а те, що підкреслює гордовитість і не може належати багатьом, те і має вселяти довіру. Або і в цьому вони опустяться до нас і будуть, як і ми, думати, що пристойніше їм бути вищими за інших вдачею, а не зовнішнім виглядом? Тому що ми мало турбуємося про видиме і про красиву зовнішність, а більше про внутрішній світ людини й про те, щоб звертати увагу глядача на те, що споглядаємо розумом, чому і більше навчаємо народ. Отже, нехай це буде, як сказано.

115. Що ж далі? Звісно, ти представиш їм тлумачів, віщунів, яких ви називаєте божественними, розкриєш книги богословські і моральні. Які ж і чиї, скажи, будь ласка! Добре їм проспівати Гесідову «Теогонію» і поговорити про описані там битви і змови, про титанів і гігантів, страшних по імені і по ділах. Котт, Бріарей, Гиг, Енкелад, які представляються у вас із драконовими ногами, блискавичні боги і накинуті на гігантів острови, стріли і разом гроби заколотникам; огидні викидиші і передчасні породження гігантів, гідри, химери, Цербери, Горгони — словом, безліч всякого зла, — ось красоти, які можна запропонувати слухачам з Гесіода! Тепер нехай стане зі своєю цитрою і всезахопленою піснею Орфея; нехай пролунають на честь Зевса ті великі і дивовижні слова й думки, в яких виявляється його богослів’я. «Про Зевса, славнішого, найбільшого з богів, який ховається під калом овець, коней і ослюків!» Правильно, він хотів показати цим життєдайну і життєносну силу бога; і чи можна було інакше це виявити? Але він не скупий і на інші настільки ж високі слова. Наприклад: «Сказавши це, богиня δοιως ανεσυπατο μυπως», щоб увести своїх улюбленців в непотрібні свої таємниці, що ще й нині зображається зовнішніми тілорухами. Нехай приєднаються до всього цього ще Фанес, Ерикапій і той, який пожер усіх інших богів, а потім їх викинув із себе і в такий спосіб став батьком людей і богів. Нехай усе це запропонують дивовижним слухачам богослів’я, потім нехай придумають на це алегорії і дивовижні тлумачення і повчання, віддаляючись від свого предмета, понесуться в безодні або на стромовини умоспоглядання, що не має ніякої опори. 116. Але де помістиш ти Гомера, цього великого трагікомічного співака богів? У дивних його поемах знайдеш і те, й інше, тобто і горе, і сміх. Насправді, чи можна без великої турботи дивитися і очікувати, чи помириться, за допомогою Гери, яка нарядилася, як блудниця, Океан з Тефидою? Інакше біда всьому Всесвіту, якщо вони ще якийсь час проведуть цнотливо! Не знаю, чи будеш ти пояснювати це так, що сухість і вологість мають примиритися, щоб надлишком якоїсь із них не було приведено все в безлад; або придумаєш що-небудь ще більш безглузде. Потім, яке дивовижне злягання хмарозбирателя і поважної Гери, коли вона переконує його безсоромністю серед дня! А віршотворці у своїх розмірених розмовах лестять йому, підстилаючи лотос росистий і повертаючи із землі шафран і гіацинт. Це на чому ґрунтується і як може бути пояснене? Як зрозуміти і те, що та сама ваша Гера, сестра і дружина великого Зевса, білотіла і розоперсна, то уявляється повішеною в ефірі і в хмарах із залізними ковадлами, що тягнуть її вниз, і із золотими (звичайно, з поваги до неї) оковами на руках, так що і для богів, які хотіли заступитися за неї, не безбідне було їхнє співстраждання; то надягає на себе пояс любові і, пишно нарядившись, так зачаровує Зевса, що всі колишні його прагнення, як він сам зізнається, були набагато слабші за любов, що тоді в ньому пробудилася? Або, як страшно, що за лакедемонську блудницю починають діяти боги, гримить небо, і від того розірвуться основи землі, зрушиться зі свого місця море, відкриється царство пекла і з’явиться те, що так довго залишалося прихованим? Або який грізний цей помах чорних брів і коливання безсмертного волосся, від якого весь Олімп здригнувся? Потім, хіба не дивно бачити, як поранений Арес, або як цей потворний коханець золотої Афродіти, необачний перелюбник, вкинутий у мідну в’язницю і зв’язаний кульгавим на обидві ноги Гефестом, збирає навколо себе на видовище богів, що дивляться на його непотребство, а потім відпускається за невеликі гроші?

117. Усі ці й багато інших міфів, так розумно і так по-різному складені і виходять поза всякий порядок, чи може хто-небудь, хоч як він був би у вас піднесений і великий і навіть дорівнював самому Зевсу в мудрості, ввести в рамки пристойності, хоч які б він придумував висновки найбільш позахмарні, що перевищують міру нашого розуміння? І якщо все це істинно, то нехай же, не червоніючи, дивляться на те, нехай величаються тим, або нехай доведуть, що все це не ганебно. Для чого їм звертатися до міфів, до цього прикриття сорому? Міф — захист тих, хто відступає, а не тих, які сміло наступають. Якщо ж це неправда, то, по-перше, нехай назвуть богословів, які не ховаються, і ми поговоримо з ними; потім нехай скажуть, чи не нерозумно, як чимось стійким, величатися тим, чого самі соромляться як надзвичайного? Чи не дивно виставляти напоказ у зображеннях і різних видах те, що могло б залишатися невідомим для народу (тому що не всі вчаться); а що ще гірше, виставляти з такою витратою грошей, витрачені на храми, жертовники, ідолів, приношення, дорогі жертви, і замість того, щоб без усякої витрати творити справи благочестя, з такими збитками служити нечестю? 118. А якщо скажуть, що це прості вимисли поетів, які двома цими способами, розміреною мовою і байками прагли зробити свої твори приємними і тим насолоджувати слух, і що тут є таємний, глибокий зміст, зрозумілий тільки для деяких з мудрих, то дивіться, як просто і заразом, як справедливо я буду судити про це. По-перше, за що вони хвалять цих образників ними шанованих богів і ледь не удостоюють божеської шани? Для таких людей великим придбанням було б не бути покараними за своє нечестя. Бо якщо законами визначена смертна кара і тим людям, які навіть не всенародно, навіть трохи похулили б одного з їхніх богів, то яке покарання належало б тим, які знеславили у своїх віршах усіх богів, всенародно приписавши їм справи самі найбезсоромніші, і на довгий час віддали їх на посміяння? Потім гідне розгляду і таке: є і у нас деякі слова відверті; від цього я не відмовлюся; але яка їхня двозначність, і яка сила? У них і видиме не ображає пристойності, і таємне гідне здивування і дуже ясне для тих, що вводяться в глибину і, подібно до прекрасного і недоторканного тіла, непоганим одягається і одягом. І справді потрібно, як мені здається, щоб і зовнішні знаки Божественного, і висловлювання про нього не були непристойні і неварті означуваного, не були такі, що і люди засмутилися б, чуючи про себе що-небудь подібне; навпаки, вони мають бути або прекрасні в найвищій мірі, або принаймні не мерзенні, щоб могли і надавати приємність мудрим, і не заподіяти шкоди народу. 119. А у вас і те, що потрібно розуміти розумом, неймовірне, і те, що пропонується зору, згубне. Що це за розсудливість — вести по болоту в місто або по скелях і підводному камінні — до пристані? Що з того вийде? Які будуть наслідки такого навчання? Ти будеш базікати й іносказаннями прикривати свої нещастя або інші вимисли, але ніхто не буде тобі вірити. Скоріше переконаються тим, що побачать. Отже, ти слухачеві не принесеш користі, а глядача, що зупиняється на видимому, приведеш до погибелі. Така умоглядна частина їх любомудрія! Так далека вона від передбачуваних ними цілей, що скоріше все інше можна зв’язати між собою, скоріше можна з’єднати розділене найбільшим простором, ніж поєднувати і привести до згоди їх вимисли, або подумати, щоб і зміст байок, і оболонка їх були справою того самого вчителя.

120. Що ж сказати про моральну частину їх любомудрія? Звідки і з чого почати їм, і до яких вдаватися спонук, щоб навчити слухачів чесноті і за допомогою своїх умовлянь зробити їх кращими? Прекрасна справа — однодумність, щоб і міста, і народи, і сімейства, і всі люди жили у взаємній згоді, дотримуючись закону і порядку природи, яка все розділила і з’єднала і цю сукупність різноманітних речей зробила єдиним світом. Але на яких прикладах вони навчать однодумності? Невже на тих, що розповідатимуть про битви богів, про їхні міжусобиці, бунти і безлічі лих, які вони і самі терплять, і один одному заподіюють, і кожний окремо, і всі разом, і якими наповнена майже вся їхня історія і вся поезія? Але, вказуючи на такі приклади, скоріше зробиш людей з мирних сварливими, з мудрих — несамовитими, ніж із зухвалих і дурних — поміркованими і розсудливими. Коли і тоді, як немає принади до зла, важко буває відвертати людей від пороку і з поганого стану переводити в добрий, то хто переконає їх бути лагідними і витриманими, коли в них боги — поводирі і заступники пристрастей, і бути порочним є справою навіть похвальною, що винагороджується жертовниками і жертвами, і має законну свободу (тому що всякий порок під заступництвом якого-небудь бога, якому він приписується)? Справді, це найбільша безглуздість, коли те саме, за що в законах передбачене покарання, люди шанують як щось божественне. Така у вас суцільна неправда. 121. По-друге, нехай учителі язичників запропонують їм благоговійно поважати батьків і шанувати в них першу причину свого буття після Первісної Причини42. Нехай наведуть на це доказ і представлять докази з богослів’я. Як не переконає до того Кроноса, який оскопив Урана, щоб він не міг народжувати богів, і дав би хвилям випадок довершити народження богині з піни? Як не переконає Зевс, — цей солодкий камінь43 і гіркий убивця тирана, який, наслідуючи свого батька Кроноса, повстав проти нього? Не вказую на інші подібні спонуки до шанування батьків, що містяться в їхніх книгах. По-третє, нехай наставники язичників спробують навчити їх нехтувати гроші, не намагатися із усього мати прибуток і не домагатися несправедливих багатств — цієї запоруки бід. Але як же тоді виставляти перед ними Кердоя?44Як показувати його мішок? Як шанувати вправність цього бога в злодійстві? Куди годяться тоді і вислови: «Феб без міді не віщує» або: «Нічого немає шановнішого за овола?» А все це в них у великій повазі. 122. Що ще? Чи не захочуть вони вчити цнотливості, закликати до помірності? Переконливі зразки недалеко: ось сам Зевс, який застосовував усі види зваб для жінок, перетворювався на орла через шалену любов до фригійських отроків, щоб як можна веселіше бенкетували боги, дивлячись, як підносять їм вино безчесні улюбленці Зевса; ось ще Триєспер Геракл, котрий упродовж однієї ночі в домі Фестія здійснив тринадцятий свій подвиг, який, не знаю чому, не включений до числа інших його подвигів. Чи потрібні ще приклади приборкання пристрастей? Нехай гнів приборкує Арес, пияцтво — Діоніс, ненависть до чужоземців — Артеміда, пристрасть до обманів — лукавий їхній віщун45, непомірний сміх — той бог, який кульгає в зібраннях богів, які жаліють його, а він ледь тримається на тонких гомілках, обжерливість — Зевса, який біжить з іншими демонами на гладкий бенкет до непорочних ефіопів, і ще Вуфін, названий так, бо скривдив хлібороба і з’їв його вола, що тягне плуг, так само як і інші боги, які так поспіхом біжать на запах туку і узливань!

123. Чи близько це до нашого вчення, за яким кожен має вимірювати любов до інших любов’ю до себе і бажати ближнім того ж, чого самому собі; за яким ставиться в провину не тільки чинити зло, але і думати, і карається побажання, як і саме діло; за яким слід так турбуватися про цнотливість, щоб утримувати й око, і не тільки руки не допускати до вбивства, але і сам гнів утихомирювати; за яким порушити клятву або неправильно клястися так страшно і нестерпно, що і сама клятва нам одним заборонена? Грошей же в багатьох з нас зовсім не було, а інші хоча і мали їх багато, але тільки для того, щоб багато що зневажити, полюбивши безкорисливість замість всякого багатства. Служити череву, цьому нестерпному і відрази гідному господареві й джерелу всіх зол, надають у нас черні; небагато буде, якщо скажу, що подвижники християнські намагаються бути ніби безтілесними, умертвляючи смертне безсмертним; для них один закон чесноти — не бути переможеними навіть і малим, навіть тим, що всі залишають без уваги. Тим часом, як інші карають за своїми законами за звершення діла, ми припиняємо саме джерело гріха, завчасно зупиняючи його, як якийсь злий і нестримний потік. Що ж може бути ще краще? 124. Або, скажи мені, де і у яких людей ти знайдеш, щоб вони, коли злословлять про них — благословляли, коли хулять — втішалися (тому що не звинувачення заподіює шкоду, а істина), коли гонять — уступали (див.: 1Кор. 4:12-13), коли віднімають у них один одяг — віддавали й інший, коли клянуть — молилися за тих, що клянуть (Мф. 5:40-44), — словом, щоб перемагали благосердієм нахабність і терпляче зносили образи, самих образників робили кращими? Нехай і вони приборкують порок умовляннями, зовнішньо благовидними; поступимося їм цим, але де ж їм досягти нашої чесноти і нашого вчення, коли в нас і те вже вважається злом, якщо не зростаємо в добрі, не стаємо постійно із старих новими, а залишаємося в одному положенні, як дзиґа, яка тільки кружляє, а не котиться уперед, і хоч рухається від ударів бича, але все на одному місці? У нас попереду так багато добрих подвигів, що один ми маємо довершувати, до другого братися, третього палко бажати, поки не досягнемо кінця і обоження, для якого ми й одержали буття і до якого неухильно прагнемо, якщо тільки підносимося розумом до неба і сподіваємося благ, гідних величі Божої.

* * *

1. Юліану.
2. За поясненням Іллі Критського, св. Богослов розуміє тут назіанзьких ченців, які спокусились тим, що батько його з сердечної простоти підписався під аріанським сповідуванням, і через це відділилися від спілкування з Назіанзькою церквою і поставили у себе пресвітерів, рукопокладених стороннім єпископом.
3. Галлом.
4. Юліані і Галлі.
5. В ім’я св. мученика Маманта.
6. Галла.
7. Юліан.
8. Св. Богослов має на увазі умертвлення цезаря Галла за наказом імператора через повстання проти нього.
9. Юліана.
10. Юліана.
11. Під перехрестями і печерами св. Богослов розуміє місця, на яких Юліан зі своїми наставниками приносив бісам жертви і звершував різні ворожіння.
12. Юліан.
13. Юліана.
14. Констанція.
15. Кατά τοΰ Мάρτυρος, ούδέ μάρτυρας, — слово μάρτυρ має значення «свідка» і «мученика». Св. Григорій використовує це слово в першому значенні про Іісуса Христа, як і в Одкровенні Іоана 1, 5; 3: 14;в останному — про свідків істини Христової — апостолів і мучеників.
16. Анаксарх назвав хутром тіло своє, коли товкли його в ступі.
17. Зенон.
18.             Сократа.
19. Так Анаксагор назвав свій твір, в якому були зібрані складні питання.
20. У Римській державі.
21. Тобто земного з небесним в людині.
22. Він називався Пифіодором.
23. Митрі поклонялися перси, халдеї та пізніше греки і римляни; при таїнствах, що звершувалися в печері Митри, її поклонники піддавалися дванадцяти жорстоким випробовуванням: томилися голодом, терпіли бичування, проходили через вогонь та інші. З-поміж поклонників Митри був Юліан.
24. Намісник претора. Созомен називає його Саллюстієм.
25. Імена двох мучителів, з яких один був в Епирі, другий в Агригенті.
26. Св. Григорій наводить тут слова Гомера про Скамандра, тіснимого трупами вбитих Ахіллом. Гомер. Іліада XXI, — Ст. 220. Юліан в Антіохії таємно вночі убивав християн, а хвилі Оронти приховували свідків істини і викривателів нечестя.
27. За царювання Юліана хтось із християн, які жили в Кесарії, спалив храм, присвячений Фортуні, за що цар багатьох жителів Кесарії відправив у заслання.
28. Юліан.
29. Покритий шоломом Аїда (або Плутона, як говорить Гомер (Іліада V, 845), був невидимий для інших, перебуваючи перед їхніми очима. Інші (саме Платон у другій книзі «Держава») те ж розповідає про перстень Гігеса, царя Лідійського.
30.  Максимін помер від смердючих ран, якими вражена була нижня частина його черева.
31. Телхини — древні жерці, чародії і скульптори кумирів на острові Родос.
32. Золотими віршами називаються правила життя, які приписують Піфагору.
33. Жерця, який тим, які зібралися на свято Церери, пропонує в їжу воляче м’ясо. Інші під ім’ям Вуфина розуміють Геркулеса.
34. Слова ці взяті з Гомера, і перше з них означає — жахливо; друге — дзвеніти, звучати; μών — або, чи; δήπουζεν — отже, άττα — деяка, άμωσγέπως, — частково, декілька.
35. Кіносарг — капище в Афінах, побудоване на тому місті, куди колись викидали незаконнонароджених немовлят.
36. Гомер казав, що боги мають свою мову і що ріка, відома у людей під ім’ям Скамандра, на мові богів називається Ксанфон, птах кимінда — халкідой, цілюща рослина з чорним корінням і білими квітами — молі. Іліада XX, 74; XIV, 291. Одіссея XIV, 305.
37. Тут мається на увазі закон Юліана, за яким християнам заборонялось вивчати словесні науки.
38. За легендами міфології, Деметра (Церера) навчила землеробства Триптолема і Келея і подарувала їм колісницю, яку возили по полях крилаті дракони.
39. Телмис — давнє місто в Ликії.
40. Так Юліан висловлювався про християн.
41. Натяк на Гомерове висловлювання про Андромаха δακρυόεν γελάσασα (ІліадаVІ, 484).
42. Тобто Першопричини всього — Бога. — Ред.
43. Глузування над безглуздим вимислом міфологів, котрі розповідають, що Сатурн хотів з’їсти Зевса, але замість нього проковтнув камінь.
44. Кердоєм, тобто вміючим наживатися, язичники називали Меркурія. Щоб означити його вправність, вони зображали його з мішком біля пояса і називали Сакелліоном — той, що носить мішок. Йому ж вони приписували мистецтво красти. Вислів: «Феб не віщує без міді (або без мідних грошей)» належить дельфійському оракулу.
45. Апполон.

Слово 5. Друге викривальне на царя Юліана

1. Отже, моїм словом звершений і закінчений перший подвиг. Тому що я достатньо показав лиху вдачу людини, зобразивши, що вона нам зробила і що могла ще зробити, постійно видумуючи що-небудь тяжче, ніж сьогодення. Тепер призначу вже іншу мету слова, яку навряд чи і призначав хто собі, мету священнішу перед Богом, приємнішу для нас, кориснішу для нащадків, — додати до сказаного і те, наскільки правдиві ваги Божі і які винагороди знаходить для себе нечестя, то негайно, то невдовзі, як це угодно буває (уважаю я) Художникові-Слову і Розпорядникові діл наших, який знає, коли загладити біду милістю і коли напоумити зухвалість посоромленням і стратами, застосувавши відомі Йому заходи виправлення. 2. Але хто цілком зобразить хвороби, що за судом Божим вражають нечестивих, терзання, що не залишаються таємними, інші різні поразки і страти, відповідно до злочинів, незвичайні випадки смерті, усвідомлення провини серед самих страждань, безкорисне розкаяння, напоумлення в сонних мріяннях і з неба посланими видіннями? Або ті ясні й очевидні докази гніву Божого, які бачили на собі зухвалі осквернителі храмів Божих, або ті, що поглумилися над священними трапезами, або що показали своє безумство на таємничих сосудах, або що без покарання пожирали нашу плоть, які відважилися на інше? Алея зумисне промовчу про це, не тому, що не вірив побаченому, про що розповідали, або приписував події тільки збігу обставин, або випадки, як уявляють собі деякі нерозважливо, але щоб не подумали, що зупиняюся на незначному, випустивши більш важливе й особливо чудесне. Почну ж промову з відомого всім чуда, якому вірять навіть безбожники.

3. Як хвилі піднімаються над хвилями, так з кожним днем більше шаленів проти нас оскаженілий спершу проти себе самого1, який потоптав святиню — «Духа благодаті образив» (Євр. 10:29), цей (пристойніше сказати) Ієровоам, або ізраїльтянин Ахаав (беззаконніший з людей), або єгиптянин фараон, або ассирієць Навуходоносор, або, усі ці імена з’єднавши разом, назвемо його одного. Бо здається, що він поєднав у собі пороки всіх: відступництво Ієровоамове, непотрібне вбивство Ахаавове, жорстокість фараонову, святотатство Навуходоносора і нечестя всіх взагалі. Випробувавши над нами все і зневаживши іншими видами мук як малими і незначними (тому що не було істоти, здібнішої за нього винаходити і придумувати зло), він, нарешті, підбурив проти нас юдейський народ, зробивши знаряддям свого підступництва давню його легкодухість і здавна приховану його ненависть до нас. Приховуючи свої задуми під виглядом благовоління до юдеїв, він доводив з їхніх книг і таїнств, що тепер настав визначений час вступити їм у свою землю, відбудувати храм і відновити силу батьківських звичаїв. 4. Коли ж видумав це і їх переконав у цьому (тому що все приємне легко втягується в оману), юдеї ніби ожили, прагнули відновити храм, діяльно і ревно почали трудитися над справою. Деякі з подивом розповідають, що і дружини їх не тільки, знявши із себе всі прикраси, охоче жертвували їх на користь справи і працівників, але і самі своїми руками носили землю, не жаліючи ні дорогого одягу, ні ніжних рук, визнаючи свою працю справою благочестя, а все інше ставили нижче за своє заняття. Коли ж, злякані раптово сильним вихром і землетрусом, кинулися до одного з найближчих храмів, одні для молитви, другі, як зазвичай буває в подібних випадках, шукаючи порятунку, де довелося, інші ж були охоплені загальним сум’яттям, змішавшись з юрбою втікаючих, тоді, за словами деяких, храм їх не прийняв. Йдучи до відчинених воріт, вони побачили, що ті зачинились якоюсь невидимою силою, яка чудодіяла подібним чином, щоб довести нечестивих до жаху, а благочестивих до безпеки. Але всі вже говорять і впевнені, що коли намагалися ввійти, з храму вийшов вогонь і одних попалив і знищив (так що з ними трапилося щось подібне як із содомлянами, або диво, що сталося з Надавом і Авіудом, які курили чужий вогонь і загинули надзвичайно), а інших, покалічивши, залишив живою пам’яткою Божого гніву і помсти грішників. Так це було, і кожен має вірити цьому, так само як і іншим Божим чудесам. Ще ж дивовижніше й очевидніше для всіх було світло на небі, що зображало хрест. Це накреслення і ім’я, яке раніше зневажалося на землі безбожними, стає нині для всіх однаково видимим на небі і слугує знаменням Божої перемоги над нечестивими, переважно перед усяким іншим переможним знаменням.

5. Що скажуть на це мудреці віку нашого, які хвалять своє, носять довгі бороди і тягнуть по землі ошатні свої плащі? Розповідай замість цього своє і ти, що пишеш довгі промови, що складаєш неймовірні історії, спрямовуєш погляд до неба, перетлумачуєш небесні знамення і за рухом зірок робиш висновок про народження і інші події! Говори мені про свої зірки, про вінець Аріадни, про волосся Вероніки, про похітливого лебедя, про нахабне тільце і, якщо хочеш, про твого змієдержця2, про козерога, про лева і про всіх інших, яких ти, знаючи їх злодіяння, зробив або богами, або зірками. Де знайдеш таке коло у своїй математиці? Де знайдеш зірку, яка б ішла попереду зі сходу до Віфлеєма дороговказівницею і покровителькою твоїх волхвів? Я можу сказати щось про небесні знамення: та зірка відкрила пришестя Христове, а ця3 була вінцем Христової перемоги.

6. Ось що скажу про небесне і горнє, яке з великої згоди і спорідненості всього бере участь у наших справах; інше ж поповнить псалом: і міста ти зруйнував (Пс. 9:7). Як ті прадавні міста зруйновані за подібне нечестя, вони в самий час незаконних дій з нами або поглинені морем, або зруйновані землетрусом, так що можу майже довести і решту: загинула пам’ять їх із шумом, загинула гучно. Таке було їхнє падіння і руйнування, що багато потрібно часу на відновлення їх, якби хто і наважився на це із сусідів, навіть тих, які найбільш утішаються благочестям.7. Такі були явища на землі і на небі! Але й у самому повітрі чи не з’являлися в той час знамення, і чи воно не освятилося тоді знаменнями страждання (Христового)? Глядачі і свідки цього чуда нехай і нині покажуть одяг, позначений тоді знаменнями Хреста. Як тільки хто з наших або зі сторонніх розповідав про це, або слухав тих, що розповідають, тут же бачив чудо або на собі, або на ближньому: сам був у зірках або бачив зірки на одязі іншого, що був прикрашений краще за будь-яку майстерну тканину або митецький живопис. Що ж сталося від цього? Глядачів так це вразило, що майже всі, ніби за одним помахом і в один голос, почали закликати Християнського Бога і умилостивляти Його славослів’ями і молитвами. Багато, ніскільки не відкладаючи, у той же час, як сталося це, прийшли до наших священиків і після старанного прохання стали членами Церкви, наставлені в таїнствах віри, очищені Божественним хрещенням і, таким чином, через страх позбулися страху. Але про це годі.

8. Юліан, більш і більш підбурюваний і спонуканий сказом, нарешті сходить на саму вершину своїх бід. Оскільки він думав, що справи християн ідуть за його бажанням, оскільки зроблене ним уже обнадіювало його, що все підкориться йому, якщо він тільки захоче; до того ж, він отримав перемогу над західними варварами, то і використає цей намір, дуже розсудливий і людинолюбний. Взявши звідси два війська, і воїнів, і демонів, які управляли ним (на яких більше сподівався), він виступає в похід проти персів, покладаючись більше на свою безрозсудну зухвалість, ніж на міцність сил. І цей мудрець не міг зрозуміти й того, що сміливість (θαρσος) і зухвалість (θρασος) хоча близькі за назвою, однак дуже різні між собою в діях; я маю на увазі мужність і боягузтво. Бути сміливим в ділах, що вимагають відважності, є ознакою мужності; тоді як слабкість є ознакою боязкості. Але йти і кидатися туди, де більше небезпеки, а не стримуватися, є ознакою зухвалості; тоді як ухиляння є ознакою обережності. Не можна вважати, щоб те саме означало зберігати, що маєш, і здобувати те, чого не було. Перше особливо і в основному гідне поваги у людей розсудливих, за останнє, якщо воно зручне, потрібно боротися; якщо ж ні, воно гідне презирства. Хто в надії придбати що-небудь наражає себе на небезпеку втратити все, що має, той дуже нерозсудливий. Така людина здасться мені подібною до поганого бійця, який починає боротися раніше, ніж займе вигідну позицію, або до того керманича, який потопає і намагається потопити ворожий корабель, коли свій корабель розснащений і не здатний до плавання.

Юліан, здається, ніскільки не думав про це; він без обачності береться за виконання свого наміру; думає про захоплення чужої області, коли справи римлян були ним розладнані і були в поганому стані, особливо внаслідок гоніння. Будучи Салмонеєм, який викликав грім шкурою, він кидав погляди до тих Траянів і Адріанів, у яких обережність була дивна не менше за мужність, і не подумав (Юліан) ні про Кару, ні про Валеріана, які за безрозсудну стрімкість (кажу не в докір злій долі, як висловлюється4 трагік) були покарані, у межах Персії зазнавши поразки, коли перебували на вершині щастя .9. Але він на це зважився і віддався поспіхом, зібравши в єдине все, що виходило із прорікань і чародійств, чуваних і нечуваних жертв, щоб усе раптом зруйнувалося. І яку велику, надзвичайну обітницю виголосив він, о Христе мій і Слове! І страждання Безстрасного, і таїнство всього світу, — весь рід християнський віддати демонам, якщо буде мати успіх у своєму намірі.

Початок же цього походу, настільки відважного, який хвалили багато його однодумців, був таким: захопивши й спустошивши ту частину Ассирії, яку розділяє Євфрат і по якій протікає повз Персію до свого з’єднання з Тигром, Юліан зруйнував деякі фортеці, у чому йому майже ніхто не перешкоджав, чи тому що він обдурив персів стрімкістю нападу, чи тому, що сам був обманутий персами і був затягнутий трохи вперед (говорять те й інше). Так йшов він далі, тим часом як посувалося військо, а рікою на кораблях везли хліб і зброю; і незабаром зупиняється станом біля Ктезифона, наближення до якого через бажання оволодіти цим містом здалося йому вже частиною перемоги. 10. Із цього часу справи його пішли назад, начебто пісок підсипали під ноги або буря зустріла корабель. Ктезифон — міцна фортеця, яку важко взяти; вона обгороджена цегельною стіною, глибоким ровом і болотистою рікою. Ще більш укріпленою робить її інша фортеця, названа Кохе, огороджена природою і майстерністю. Обидві фортеці так з’єднані, що є одним містом і тільки розділені рікою. Оскільки не можна було взяти їх ні приступом, ні підкорити облогою, ні пройти між ними, особливо на кораблях (була небезпека, що зверху з обох боків закидають стрілами і припинять шлях), то Юліан обходить фортеці і робить так: відвівши чималу частину Євфрату, найбільшої з рік, в один рів, слід якого з давнини було видно, пустив стільки води, скільки потрібно було для плавання кораблів. Вище Ктезифона він з’єднує його з Тигром, а завдяки цьому рятує кораблі, безпечно переведені з однієї ріки в іншу, й уникає небезпеки, яка загрожувала з фортеці.

Тим часом, коли Юліан йде вперед, з’являється перське військо, яке постійно збільшується, але не вважає за потрібне стати віч-на-віч і наразитися на небезпеку без крайньої потреби, маючи можливість здолати малим зусиллям, навпаки, з високих місць і з тіснин, де нагодиться випадок, вражає списами і стрілами, займає наперед зручні проходи і тим перепиняє шлях Юліану. Тоді він вже відчуває великі труднощі і, не знаючи, куди звернути, знаходить поганий кінець свого задуму. 11. Один перс, не низького походження, наслідуючи Зопиру, який був у Кіра при облозі Вавилона, під виглядом того, що тяжкою провиною викликав на себе великий гнів перського царя і став дуже неприхильним до нього, а має прихильність до римлян, своїм удаванням здобуває довіру Юліана і каже йому: «Що це значить, царю? Чому такі легкі заходи в такій справі? Для чого в тебе цей хліб на кораблях — це зайвий тягар, що вселяє тільки слабкодухість. Ніщо так не спонукує противитися начальству і впиратися, як сите черево і думка, що під руками порятунок. Але коли послухаєш мене, то покинеш кораблі і тим звільниш від слабкодухості своє хоробре військо. Сам же ти іншим зручнішим і найбезпечнішим шляхом, яким я твій провідник (і можу сказати, що чи знайдеться хто інший, який краще за мене знає Персію), ввійдеш у ворожу землю і повернешся з бажаним успіхом. Тоді виявиш благодіяння і мені, коли побачиш на ділі мою прихильність і мою пораду». 12. Як тільки він сказав це і Юліан повірив його словам (тому що легкодумство легковірне, особливо при Божому попущенні), раптом прийшли всі нещастя. Кораблі охопив вогонь; хліба не стало; виник сміх, тому що це було майже добровільне самогубство; усі надії зникли; провідник зник зі своїми обіцянками. Навколо вороги; війна розгорталася; зручного проходу не було; їжа діставалася із труднощами; військо зневірилося і гнівалося на царя; не залишалося ніякої благої надії. Один засіб представлявся для порятунку в тих обставинах — позбутися поганого царювання і воєначальства.

13. Так усе відбувалося до пори, а що було потім, розповідають неоднаково; ті, що були, а також і ті, які і не були на війні, погоджуються, один на те, інший на інше. Одні кажуть, що Юліана застрелили перси, коли він під час одного із безладних нападів у несамовитості кидався і іуди, і сюди, і що його спіткало щось подібне до долі Кіра, сина Парисата, який з десятьма тисячами війська напав на свого брата Артаксеркса і, воюючи відважно, втратив перемогу через свою запальність. Інші розповідають про нього таке: Юліан піднявся на один високий пагорб, аби з нього, як з вежі, оглянути все військо і довідатися, скільки залишилося в бою. Коли ж військо, понад сподівання, здалося йому досить численним, як людина, що заздрить порятунку своїх воїнів, він сказав: «Як буде прикро, якщо всіх їх поведемо в римську землю!» Один з воїнів, роздратований цими словами, не стримав досади й уразив його в черево, не думаючи про збереження свого життя. А деякі розповідають, що на це наважився один з тих чужоземних блазнів, які ідуть за військом заради веселощів і потіхи на бенкетах. Інші ж віддають цю честь одному сарацинові. Хай там як було, але Юліан одержує дійсно своєчасний удар і спасительний для всього світу; одним ударом меча він карається за розсічення багатьох утроб, яким нечестиво вірував. І дивуюсь, як ця суєтна людина, яка думала, що може все взнати за допомогою розсічених утроб, не узнала наперед цього одного, тобто удару у власну утробу. 14. Не варто замовчувати і про цей його вчинок, який, серед всього іншого, беззаперечно доводить його шаленство. Юліан лежав на березі ріки і страждав через рану. Оскільки ж знав, що багато з тих, котрі прославилися раніше за нього, щоб вважали їх чимось вищим за людину, за допомогою певних хитрощів зникали із середовища людей і за те були визнані богами, так і він, захоплений бажанням подібної слави, до того ж соромлячись самого роду смерті, що безславно спіткає за його ж нерозсудливість, — що замишляє, що робить? Його нечестя не вичерпується і з життям! Він намагається кинутися в ріку і для цього користується допомогою людей, відданих йому, і учасників його таємниць. І якби один із царських євнухів, який здогадався у чому річ і пояснив іншим, через відразу до злодіяння не завадив цьому наміру, то, можливо, з бідаки Юліана з’явився б ще новий бог для людей нерозумних. Але він як царював, як керував військом, так закінчує і життя!

15. Незабаром після нього той, хто прийняв царський сан, і був проголошений царем серед військового стану в самому запалі небезпек, які вимагали проводиря, був знаменитий муж і завдяки іншій гідності, і завдяки благочестю, і завдяки зовнішності, істинно гідної володаря. І хоча йому не бракувало ні мужності, ні ревності, однак не міг ні воювати з персами, ні йти вперед, тому що військо ослабло силою і надією. Ставши спадкоємцем не царства, а поразки, він турбується про повернення на батьківщину і шукає засобів, як зробити це безпечно. Якби перси через свою помірність в перемозі (тому що в них був закон — у щасті дотримувати помірності) або через побоювання якихось чуток не звернулися до мирних пропозицій, наскільки несподіваних, настільки ж і людинолюбних, то не було б можливості, як кажуть, і вогненосцю залишитися у війську5. Так римлян тіснили перси, які воювали на своїй землі і натхненні попередніми подіями, тому що достатньо отримали успіху, щоб мати надію на майбутнє.

Але наступник Юліана, як сказав я, тепер турбувався про одне — врятувати військо, зберегти силу римлян. Тому що ці воїни дійсно становили силу римлян і, якщо діяли невдало, то більше через нерозсудливість воєначальника, ніж через нестачу власної мужності. З персами був укладений договір (скажу коротко) ганебний і не вартий воїнства римського. Але якби хто, залишивши осторонь Юліана, почав засуджувати за нього наступника, то, на мою думку, він був би поганим суддею тодішніх подій. Тому що колосся належать не женцеві, а сівачеві; у пожежі винний не той, хто не міг погасити, а хто підпалив. Тут доречно навести сказане Геродотом про самоських тиранів: це взуття зшив Істиєй, а носив Аристагор, який продовжував розпочате попередником.

16. Після цього що залишалося робити, як не повернути римлянам тіло нечестивця, хоча так він закінчив життя? Але як і у нас є покійний, який раніше нього залишив життя6, то подивимося, яка й тут відмінність між обома царями (якщо і це хоч трохи служить на щастя або злощастя померлих). Один супроводжується всенародними благословеннями, торжествами, ходами і нашими священними обрядами, всенічними піснями, запаленням світильників, чим ми, християни, шануємо благочестиву кончину; і винесення тіла його стає радісним торжеством, розчиненим печаллю. Якщо вірити поголосці, яка досягла слуху багатьох, то коли тіло Констанція несли через Тавр в його рідне місто, йому соіменне і знамените, — на вершині гір дехто чув голос ніби співаючих і супроводжуючих, і думаю, що це був голос сил ангельських, — нагорода йому за благочестя і надгробна винагорода. Якщо він, очевидно, і захитав праве вчення, то в цьому винні неуцтво і зловір“я його вельмож, які, вловивши душу просту, яка не утвердилася у благочесті і не передбачала безодні, тягли її, куди хотіли, і під виглядом піклування збуджували ревність до зла. 17. Але ми, думаючи про те, що більше стосується усіх, тобто про його батька, який заклав основу царської влади в християнстві і вірі, і про спадщину вчення, що перейшло від батька до нього, вшанували належним чином земну храмину того, хто жив гідно царя, закінчив життя смертю праведника і залишив нам могутність. Чи потрібно говорити про супровід цілого воїнства, коли тіло наблизилося до великого царського града, і про ряди озброєного війська, що стояло перед царем, як живим, або про те, як усе місто йшло на зустріч, яка була блискучішою за всі, що були раніше і будуть? Та і цей зухвалий і відважний, вбраний у нову порфіру і тому, ймовірно, високо про себе думав, сам складає частину урочистого ходу, вшановує і приймає почесть; одне, як кажуть, трохи вимушене, інше охоче. Тому що все військо, хоча скорилося теперішній владі, однак виявляло більше поваги до померлого; і (як звичайно ми буваємо благоналаштовані, коли втрата ще свіжа в пам’яті) уболіваючи, і шкодуючи за улюбленим царем, воїни не хотіли, щоб він був позбавлений царських почестей, але переконують і відступника взяти в них участь, навіть примушують зустріти померлого в належному вигляді, тобто знявши з голови діадему і віддавши цареві належне поклоніння, іти разом з тими, що несуть в гробницю, — у відомий храм Апостолів, які прийняли до себе і зберігають цей священний рід, який удостоївся майже рівної честі. Так був похований наш Імператор!

18. Навпаки, і похід Юліана був безславний (народи і міста його переслідували вигуками черні і блазнів, про що і нині ще багато пам’ятають); а повернення його було ще безславніше. Яка ж ця безславність? Його несли блазні (скоморохи), хід супроводжувався непристойними грищами; пили, танцювали, паплюжили його за відступництво, за поразку і смерть. І якої образи не поніс він? Чого не вислухав від людей зухвалих, які образами інших виявляють своє мистецтво? Нарешті, приймає його місто Таре, не знаю, як і за що засуджене на таке посоромлення. Тут і місце поховання призначене йому безчесне, і гріб нечистий, знехтуваний, огидний для благочестивого погляду.

19. Я описав тільки найголовніші і важливіші провини Юліана, але знаю і те, що двом або трьом придворним, які пестили його, рівним йому в нечесті (про інших охоче умовчую), дана була за нечестя така нагорода, що вони за короткий час безперешкодно спустошили б усі володіння римлян на суші й на морі, якби цим справам невдовзі не був покладений сприятливий кінець. Настільки перевершували вони грабіжництвом і жадібністю давніх сторуких гігантів! Керування областями доручалося людям не найправдивішим, але найбільш нелюдяним. Одне було право на одержання начальства — відступництво; і тільки ті отримували дари від Юліана, які замишляли найбільше зло проти себе й інших. 20. Що сказати про зміни і перекручування в судових постановах, які в одну ніч змінювали і крутили туди і сюди, як припливи і відливи на морі? Тому що цей невтомний чоловік прагнув сам чинити суд, все привласнюючи собі через марнославство. Можливо, подумають, що я занадто звинувачую за малі злочини і малими применшую великі. Втім, кожний погодиться, що такі справи не гідні Єлисейських полів і слави, яку там має Радомант7, і якої удостоюють Юліана люди одного з ним співбратства і розряду. Одному дивуюся в Юліані: багатьох своїх однолітків і знайомих, особливо по азійських училищах, він настійливо запрошував до себе, ніби маючи намір звершити дивні діла, й окриляв надіями, пригадуючи свої обіцянки. Коли ж вони з’являлися, з’ясувалося, що це один хитрий виверт і зваба очей. Одних він проводив тим, інших іншим. Деяких приязно навіть запрошував до столу; замість усякої іншої принади, величав товаришами, подавав їм чашу, жартував з ними, але відпускав від себе ні з чим; тож вони не знали, кого більше звинувачувати: його в обмані чи самих себе в легковір“ї. 21. Не вважаю за потрібне згадувати про те, як про негідне похвали в правилах цього філософа, що, маючи перед собою приклади царів стійких і непохитних, які, хай що траплялося, не змінювалися в обличчі і не показували ніяких слідів засмученості. Він же настільки був негнівливий і вмів володіти пристрастями, що, звершуючи суд, шумом і криком наповнював увесь палац, начебто сам терпів насильство і збиток, а не інших захищав від цього. Але кому невідомо, що багатьох із селян, які прилюдно приходили до нього за тим, про що зазвичай просять царів, він при всіх бив кулаками і топтав ногами, і обходився так жорстоко, що вони раділи, якщо не зазнали чого-небудь найтяжчого? 22. У якій же частині слова згадати про ті подуви і відплати, які цей дивний чоловік, для осміяння наших обрядів8, робив на показ бабам, запалюючи вогонь на жертовнику? Як гарно було бачити римського царя з перекривленим обличчям, що викликають великий сміх не тільки в сторонніх, але й у тих, яким він думав принести цим задоволення! Мабуть, він не чув, що його богиня Афіна прокляла сопілки, коли, подивившись замість дзеркала у воду, побачила, що сопілка спотворила її обличчя. Невже не заслуговують подиву ті кругові чаші, які Юліан всенародно подавав негідним жінкам і сам від них приймав, прикриваючи свою розпусту виглядом таїнства? 23. Інші пізнали на власному досвіді, коли влада надала Юліану повну свободу; але я деяким чином передбачив це здавна, відтоді, як був разом з ним в Афінах, куди він прибув невдовзі після повернення свого брата, випросивши на те дозвіл у Імператора. Були дві причини для цієї подорожі: одна благовидніша — оглянути Грецію і її училища; друга віддаленніша і небагатьом відома — порадитися з тамтешніми жерцями; тому що нечестя ще не мало явної зухвалості. І тоді я непогано розгадав цю людину, хоча і не належу до вправних у такій справі. Мене зробили віщуном мінливість його вдачі і непомірна захопленість; якщо тільки найкращий віщун — той, хто вміє добре вгадати. Для мене не передвіщали нічого доброго: нетверда шия, нерухливі і вирівнюючі плечі, бігаючі очі, нахабні і люті, ноги — не стоять твердо, але згинаються, ніс, що виражає зухвалість і презирливість, риси обличчя смішні, сміх гучний і непомірний, нахилення і відкидання назад голови без всякої причини, мова повільна і переривчаста, питання безладні і незв’язні, відповіді нічим не кращі, змішуються одна з одною, нетверді, не підпорядковані правилам. 24. Але для чого описувати докладно? Таким же бачив я його колись, яким узнав і по ділах. Якби тут знаходилися деякі з тих, що були зі мною тоді і чули мої слова, вони без зусиль засвідчили б це. Тому що тоді ж, коли побачив я, сказав їм: «Яке зло виховує Римська імперія!» і, напророкувавши, бажав бути неправдивим віщуном. Тому що краще бути мені лжепророком, ніж випробувати вселенній стільки зла і з’явитися на світ такому чудовиську, якого не бувало раніше; хоча і розповідають про чисельні повені, про багато пожеж, виверження і провали землі, про людей нелюдяних, про звірів дивовижних і багатоскладних, яких не у звичному порядку народжує природа. І тому він мав кінець, гідний свого божевілля. Тут тільки Бог не виявив Свого звичайного довготерпіння, тому що Його людинолюбство було б тяжким для багатьох. У людях доброчесних воно викликало б зневіру, а в грішних — зарозумілість і думку, що ніхто не споглядає за нашими справами, немає ні керування, ні воздаяння, але все рухається і управляється випадковістю, — думка, що засвідчує лукавий розум, який досить згубно думає про найважливіші предмети!

25. Ось що звіщаємо ми — галілеяни, люди знехтувані, які поклоняються Розп’ятому, ученики рибалок і, як самі говорять, невігласів; ми, які засідаємо і співаємо псалми разом з бабами; ми, які виснажені тривалими постами і напівмертві дарма пильнуємо і пустословимо під час всенічних бдінь, і — однак перемагаємо вас: «Де той, хто робив перепис? де той, хто зважував данину? де той, хто оглядав вежі?» (Іс. 33:18). Я позичаю цю переможну пісню в одного з наших немудрих, як вам уявляється. Де жертви, обряди і таїнства? Де заколення явні й таємні? Де мистецтво ворожити по розсічених нутрощах? Де чудеса передбачення і знамення черевомовців? Де славний Вавилон, про який стільки було чуток, і вся вселенна, яку мріяв ти підкорити собі, проливши небагато нечистої крові? Де перси й мидяни, яких вважав у себе в руках? Де боги, тобою супроводжувані, які тобою керували і супроводжували, твої захисники, соратники? Де пророцтва і погрози християнам або повне знищення нас і імені нашого у певний термін? Усе зникло, обмануло, розсіялося; усі велемовні похвали нечестивих виявилися сонним маренням.

26. Коли один іноплемінний цар з численним військом напав на Езекію, царя юдейського, обклав Єрусалим і злобливо вивергав нечестиві і богохульні слова на царя і самого Бога, начебто вже не залишалося засобів врятувати місто від його панування: тоді Езекія приходить у храм, роздирає одяг, проливає потоки сліз, піднявши руки до неба, закликає Бога у свідки богохульства Сеннахирима і молить Його бути месником за зарозумілі погрози. «Бачиш, Господи, — говорить він, — як цей іноплемінник паплюжить Тебе — Бога Ізраїлева»;«Бачив Ти, Господи, і не мовчи» (Пс. 34:22, слов’янський переклад). І молитва царя не залишилася даремною, тому що той, хто повстав проти Бога, пізнав наділі своє божевілля і пішов, не виконавши своїх погроз; вражений раптом якоюсь невидимою силою, він втратив більшу частину війська й був прогнаний неприємною звісткою, понад сподівання, що поклали кінець облозі і його надіям. Так зробив Езекія, оточений численним військом, цар великого Єрусалима, який, можливо, і сам відбив би ворожі полчища. А ми, для яких залишалася одна зброя, одна стіна, один захист — надія на Бога (тому що зовсім були позбавлені звідусіль будь-якої людської допомоги), від кого іншого ми могли очікувати, що почує наші молитви і відіб’є погрози, як не від Бога, Який із клятвою відкинув зарозумілість Якова9? О, які неймовірні розповіді! Які зухвалі надії! Нас обіцяли віддати демонам у жертву; ми — велика спадщина Божа, «рід обраний, царствене священство, народ святий» (1Пет. 2:9), призначені в нагороду за здійснення однієї надії, за перемогу в одній боротьбі. 27. Такий дар від тебе християнам за те, що для загальної шкоди врятований ними10! Так віддячив ти Господу Богу своєму! Дотепер Бог утримував ще й відкладав Свій гнів на нас, ще не запалив всю Свою ревність, а тільки високо заніс руку на нечестивих і хоча натягнув і приготував лук, однак втримував його силою і очікував, поки вийде назовні вся злість Юліана, подібно до якого-небудь злоякісного й гнійного нариву; тому що такий закон Божого суду: або спасти покаянням, або покарати за справедливість. І тоді, з трудом переносячи теперішнє і сумуючи за майбутнє (бо сама благовість Божа до Своїх, від нас приховувана, була для нас нестерпна), ми підносили голос свій до Бога; то закликаючи Його, як Владику, то благаючи, як благого Отця, то ніби скаржачись і вступаючи з Ним на суд, що властиво людям, які ремствують, волали: «Навіщо, Боже, відкинув Ти нас назавжди? Навіщо розпалився гнів Твій на овець стада Твого? Пом’яни людей Твоїх, яких спочатку зібрала рука Твоя. Ти обрав, як жезл насліддя Твого, гору Сион, на якій оселився Ти» (Пс. 73:1-2), який придбав Ти стражданнями Єдинородного Слова Свого, удостоїв великого Твого завіту, залучив на небо новим таїнством і запорукою Духа. «Піднеси руку Твою і поглянь на злочинство їх: що наробив ворог у святині Твоїй — у храмі Твоїм!» (Пс. 73:3). Ми накликали меч і єгипетські страти, просили Бога: «Боже помсти, Господи Боже помсти, яви Себе!»; благали повстати нарешті на нечестивих, говорили: «Народ Твій, Господи, поневолили і гноблять насліддя Твоє» (Пс. 93:1,5)? Доки будуть зневажати народ Твій і гнобити спадщину Твою? Доки не перестануть і говорити, і чинити беззаконня? Ми повторювали ці і подібні до цих слізні слова: «Типоклав нас на осудження сусідам нашим, і вороги наші знущаються з нас». «Ти на глум віддав нас сусідам нашим, на посміх і зневагу всім, що навкруги нас. Ти зробив нас притчею між народами, покиванням голови між: людьми» (Пс. 79:7,43,14-15). Ми згадували про виноградник, який перенесений з Єгипту — з мороку безбожництва, виріс у красу і велич віри, а потім втратив свою огорожу — провидіння Боже, що стереже нас, став відкритий для всіх, хто проходить, для злих володарів, і спустошений диким цим вепром, лукавою людиною, яка засвоїла собі зло, сповненим тванню зла.

28. Так міркував і взивав я колись до Бога. Що ж тепер змінюю у звуках пісні? Оплакую вже погибель нечестивих; роблюся людинолюбним до ненависників і кажу так: «Як несподівано прийшли вони до занепаду! Щезли, загинули за беззаконня свої» (Пс. 72:19), як порох, збурений вихром, як пух, розвіяний вітром, як ранкова роса, як свист пущеної стріли, як удар грому, як швидкоплинна блискавка? Якби вони хоча б тепер перемінилися в думках, перестали віддаватися безлічі оман і пішли слідом за істиною, то, можливо, і саме падіння обернулося б їм на користь. Тому що й покарання часто служить на благо тим, що караються. Але що, якщо вони залишаться при тій же думці, ще будуть триматися ідолів і не уцнотливляться нещастям, яке напоумляє і нерозумних? Єремія так оплакує Єрусалим, що бездушні речі зазиває до плачу і від стін вимагає сліз (див.: Плач Єр. 2:18); який же найдеться плач, гідний цих настільки упертих людей? Хто оплаче одне сьогодення, не проливаючи ще сліз про майбутнє покарання за те, що вони збожеволіли, відійшли від Бога, «служили тварі замість Творця» (Рим. 1:25), і не тільки послужили, але повстали на служителів Божих і піднесли на них нечестиву руку, гідної такого зла? 29. Але як Богові угодно, так і буде! Хто знає, що Бог «творить суд покривдженим, дає поживу голодним» (Пс. 145:7), піднімає від врат смерті обтяженого і долі поваленого, не хоче смерті грішника, але чекає навернення його, — Який і нас, що сиділи в темряві і тіні смертній, освітив і умудрив, — цей Бог і їх прийме колись і, відклавши важкий і залізний жезл, буде пасти їх жезлом пастирським?

Але моє слово знову повертаю до тієї ж переможної пісні: «Упав Вил, звалився Дагон» (Іс. 46:1), «Ливан посоромлений, зів’янув; Сарон схожий став на пустелю, й оголені від листя свого Васан і Кармил» (Іс. 33:9); тепер уже не скажуть дурній, нерухомій і нечуттєвій юрбі ідолів: начальствуй! — не стануть шукати мухи, бога Аккаронського, або чогось ще смішнішого; не будуть помишляти про гаї і висоти, і про всяку лісисту і тінисту гору, не «принесуть в жертву бісам синів своїх і дочок своїх» (Пс. 105:37), за що в давнину Ізраїлю докоряли пророки. Але що мені до цього? Звернуся до сьогодення — до того, що нас власне стосується. Не будуть уже лукаво дивитися на наші священні храми, нечистою кров’ю оскверняти жертовники, що отримали ім’я від пречистої і безкровної Жертви; не будуть безбожними вівтарями безчестити священні місця, розкрадати й оскверняти приношення, до нечестя додаючи користолюбство; не будуть ображати сивини ієреїв, чесність дияконів, цнотливість дів, не будуть уже до розсічених утроб святих пускати нечистих свиней, щоб разом з їжею пожирали і ці утроби; не будуть знищувати вогнем і розсіювати за вітром останки святих, віддаючи їх безчестю із найбезчеснішими кістками, щоб позбавити їх належної шани; не будуть уже ставити сідалищ згубників і забавлятися хулою єпископів і пресвітерів, також пророків і апостолів, і навіть самого Христа; не будуть уже тріумфувати над нами, забороняючи нам законом лжеіменну11 освіту, щоб заразом закрити нам вуста. 30. Подай сюди свої царські й софіські промови, свої непереборні силогізми й ентимеми; подивимося, як і в нас говорять невчені рибалки. «Залиш голос пісень твоїх, і пісень органів твоїх; так повеліває пророк мій» (Ам. 5:2-3, слов’янський переклад). Так знову оспіває з відвагою Давид, який таємничим камінням знищив гордовитого Голіафа, переміг багатьох лагідністю і духовним милозвуччям зціляв Саула, котрого мучив злий дух. Нехай твій свічконосець погасить вогонь, а мудрі і священні діви запалять для Нареченого свої світильники. Нехай твій ієрофант зніме із себе одяг блудниці; «а священики зодягнуться в правду» (Пс. 131:9) і прикрасою «слави замість духа зневіри» (Пс. 61:4, слов’янський переклад) зодягнуться у великий і нескверний хітон, у Христа — нашу прикрасу. 31. Нехай замовкне твій проповідник і не говорить безславного; нехай віщає ж мій проповідник богодухновенне. Залиши свої чарівні і чарівницькі книги, і нехай перечитуються одні пророчі й апостольські. Припини свої мерзенні і сповнені темряви нічні збіговиська; і я відновлю священні і світлі всенічні бдіння. Загороди свої тайники і шляхи, що ведуть у пекло; я покажу тобі шляхи відкриті, що ведуть на небо. Які запаси зброї, які винаходи гармат, які тисячі і полчища людей зробили б те, що зробили наші молитви і Божа воля? Бог словом розсіяв темряву, словом створив світло, заснував землю, округлив небо, розподілив зірки, розлив повітря, поклав межі морю, простягнув ріки, одушевив тварин, створив людину за образом Своїм, дав усьому красу. Словом і нині Він розсіяв нічний морок і все привів до світла, в порядок і попередню стрункість. Тепер уже не панують жадібні і брехливі демони; не ображається тварина поклонінням, що віддається їй замість Бога. Відкинь своїх Триптолемів і Келеїв, і таємничих драконів; посоромся, нарешті, книг свого богослова — Орфея; скористайся даром часу, що покриває твою безсоромність. Якщо ж це тільки байки і вимисли, то виявлю твої нічні таїнства. 32. Тепер не говорить уже дуб, не провіщає триніжок, і Піфія не наповнюється, не знаю чому, але не більше, як байками і маренням. Джерело Кастальське знову замовкло і мовчить; його вода збуджує не дар пророцтва, а сміх. Аполлон знову став безмовним бовдуром, Дафна — деревом, оплакуваним у байці! Діоніс знову андрогін і водить із собою юрбу п’яних; велике твоє таїнство — бог Фалл страждє любов’ю до прекрасного Просимна. Семела знову вражена блискавкою. Знову кульгає на обидві ноги, але моторний у пошуку перелюбників Гефест, цей бог, замараний сажею, хоча він славний художник і олімпійський Ферсит. Арес знову за любодіяння скований разом зі Страхом, Жахом і Сум’яттям і поранений за зухвалість. Афродіта знову перелюбниця, соромно народжена, служителька соромних шлюбів. Афіна знову діва й народжує дракона. Геракл знову біснується або, краще сказати, перестає біснуватися. Знову із хтивості і сладострастя перетворюється в усі види Зевс, радник і володар богів, який сам піднімає всіх їх з усім існуючим, а сам не може бути зрушений з місця всіма. Гроб Діїв знову показується на Криті. Як тільки бачу твого Кердоя, Логія і Епагонія, заплющую очі і тікаю від твого бога, бо сором дивитися. Не перешкоджаю тобі поклонятися силі красномовства і торбі. Одне в тебе варте поваги: шанування, що віддається андрогінами в єгиптян Нілу, Ісиді, мендезійським богам, Апісі й усім іншим чудищним і з багатьох складеним звірам, яких ти малюєш або ліпиш. Сміюся над твоїм Паном, Приапом, Гермафродитом і іншими богами, які в шаленстві або знівечені, або роздерті. Надаю все це видовищу й віршотворцям, що прикрашають ваших богів; а я закінчу слово умовлянням.

33. Чоловіки і жінки, юнаки і старці, усі службовці в цьому святилищі, які займають нижчі ступені, усі, яких Господь раніше визволив від омани і безбожництва, а нині від повстання язичників і від бід теперішніх і очікуваних! Вислухайте слово мужа, який навчився цього не поверхово, а зі щоденних подій, із давніх історій, книг і діянь! Велика річ — не відчувати ніякої скорботи; а можливо, і не велика, якщо істинне слово, що «Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12:6) і про якого особливо піклується. Навпаки, велика справа — зовсім не грішити, або принаймні не згрішити тяжко; тому що бути зовсім безгрішним Бог поставив вище людської природи. А другою після цього справою вважаю, щоб упалі і покарані, а потім прощені завжди відчували це покарання і уникали нового покарання за новий злочин. 34. Тому і ми самим ділом відчуємо Боже покарання. Покажемо самих себе гідними не того, що колись перетерпіли, але того, що наостанок одержали. Будемо виправдовуватися в нещасті, що нас спіткало тим, що ми, не як лиходії були віддані язичникам, але напоумлені як діти. Не будемо забувати про бурю під час тиші, про хворобу під час здоров’я, про полон після благополучного повернення в Єрусалим, про Єгипет після Єгипту. Час злостраждання нехай не буде для нас кращим часом заспокоєння; але він буде таким, якщо виявиться, що ми тоді були смиренні і стримані і з усією надією зверталися до неба, а тепер звеличуємося, надимаємося і знову повертаємося до тих же гріхів, якими були доведені до бід, що нас спіткали. «Ні, діти мої, недобрий поголос, який я чую [про вас, не робіть так, бо недобрий поголос, який я чую)); ви розбещуєте народ Господній» (1Сам. 2:24), говорить священик Ілій, застерігаючи дітей своїх, котрі згрішили проти Бога. Навпаки, знаючи, що легше повернути втрачене благоденство, ніж зберегти дароване від Бога (тому що втрачене повертається цнотливістю, а дароване втрачається безтурботністю), знаючи, що хворе тіло відновлюється ліками і стриманістю, а відновлене при малому недбальстві і перенасиченні знову приходить в розслаблення і упадає в колишні недуги, знаючи все це і напоумлюючи один одного, прийдемо в самих себе і будемо цнотливо розподіляти час. 35. І по-перше, браття, будемо святкувати не плотськими веселощами, не бенкетами, не пияцтвом; ви знаєте їхній плід — нечисті ложа і розпуста. Не будемо встеляти вулиць квітами, умащати трапез соромом пахощів, прикрашати входи; нехай не освітлюються дома чуттєвим світлом, нехай не перетворюються на дома безчиння звуками сопілок і рукоплесканнями! Так установлено язичниками святкувати новий місяць. А ми не цим вшануємо Бога, не тим звеличимо теперішній час, що нас недостойно, а чистотою душі, світлістю розуму, світильниками, що освітлюють все тіло Церкви, тобто божественними спогляданнями і роздумами, що ставляться на священний свічник і освітлюють всю вселенну. В порівнянні з цим світлом нікчемні, на мою думку, всі вогні, що запалюють люди під час приватних або суспільних святкувань. Є в мене і миро, але таке, яким помазуються тільки священики і царі, як багатоскладним і багатоцінним, і за нас виснаженим, — миро, складене мистецтвом великого Мироварця. О, якби і я сподобився принести пахощі цього мира! Є в мене і духовна, і божественна трапеза, яку «наготував Господь» (Пс. 22:5); за нею заспокоююся і веселюся, і після насичення не вдаюся до ганебних помислів, але усипляю в собі всяке збурення пристрастей. Є в мене і квіти, які прекрасніші і довготриваліші за весняні квіти, квіти «як запах від поля [повного)), яке благословив Господь» (Бут. 27:27), тобто священики, благоухаючі пастирі й учителі, і з народу все, що є чистого і вибраного. Ними я бажаю увінчатися і прикраситися, коли, за прикладом святого апостола, «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг» (2Тим. 4:7). Замінимо тимпани духовними піснями, безчинні крики і пісні — псалмоспівами, видовищне рукоплескання — рукоплесканням вдячним і спокійним рухом рук, сміх — роздумами, пияцтво — мудрою бесідою, жартівливість — статечністю. Якщо ж тобі, як любителеві врочистих зборів і свят, потрібно танцювати, скачи, але не танцем безсоромної Іродіади, ділом якої була смерть Хрестителя, а скаканням Давида, при встановленні на місце ківота, яке, як думаю, було таємничим знаменуванням швидкого і свобідного проходження перед Богом.

36. Ось перша і найважливіша частина мого вмовляння! Друга ж частина, наскільки знаю, буде для багатьох важка й неприємна. Тому що людей, які отримали можливість відплатити злом за зло, особливо, якщо той, хто перетерпів, дає справедливу причину для гніву — не любить підкорятися слову, яке приборкує його дратівливість. Однак слово моє гідне того, щоб його вислухали й прийняли. Не будемо бездумно користуватися обставинами часу, не допустимо надмірності у використанні своєї влади, не будемо жорстокосердні до тих, що нас кривдили, не будемо робити того, що самі засуджували. Скориставшись теперішньою переміною тим, що уникаємо зла, зненавидимо всяку помсту. Люди помірковані вважають для своїх образників достатнім покаранням їх страх, очікування того, чого вони гідні, і муки їх совісті. Бо, хто боїться майбутнього покарання, той уже страждає, хоча і не терпить ще покарання; він сам себе карає, можливо, більше, ніж, як покарали б його виконавці страти. Отже, не побажаємо зменшувати (Божого) гніву, щоб не стати караючими слабше належного, а оскільки не можемо за все покарати, то пробачимо все і через те зробимося кращими за наших кривдників і станемо вищими за них. Покажемо, чому їх учать демони і чому нас навчає Христос, Який стражданнями придбав славу і торжествував не менше тим, що не зробив того, що міг зробити. Складемо Богові одну подяку, розширимо таїнство12 благістю і на цей тільки випадок скористаємося обставинами. 37. Переможемо мучителів правдолюбством. Особливо в прощенні покажемо людинолюбство і силу заповіді, яка віддає і нам рівним людинолюбством, коли маємо в тому нестаток; бо знаємо, що «якою мірою міряєте, такою відмірено буде» нам (Мк. 4:24). Якщо ж хто і дуже засмучений, представимо тих, що засмутили нас, Богові і майбутньому суду. Не будемо зменшувати майбутнього гніву тим, що докладемо до них власну свою руку. Не будемо думати про відібрання у них майна, не приведемо їх на суд, не станемо виганяти з батьківщини, карати бичами; коротко скажу: не зробимо їм нічого такого, що самі терпіли. А якщо, можливо, своїм прикладом зробимо і їх лагідними. Чи постраждали в кого син або батько, або дружина, родич, друг, або інший хтось із цінованих ним високо: винагородимо кожного за страждання, переконавши його стійко перенести все, що потерпів. Вище цього дару, що інше можемо віддати їм? Чи сказати й про найбільше благодіяння, яке ми одержали? Наших гонителів переслідують докори народів і міст на видовищах, на торговищах, на зборах. Скрізь ублажають старе, виставляють нове на ганьбу, і на велике здивування, навіть співучасники наших гонителів з докорами скидають богів як тих, що обманювали їх довгий час, і вже пізно викриті в обмані. Хто вчора був шанувальником, того нині ганьблять. Чого ще вимагати?

Це віддається нині нещасним, і, можливо, це ще мала частина винагороди. Буде час, коли моїх образників і великого їхнього вождя побачу, як оплакують своє нечестя, коли всяке беззаконня буде засуджено і піддане катуванню. 38. Замовчую про наші Божественні вислови і про ті страти, які, за нашим ученням, приготовлені в майбутньому. Звернися до свого учення і до жахів, про які люблять міркувати не тільки віршотворці, але і філософи; звернися до своїх пирифлегетонтів, коцитів і ахеронтів, у яких страждають за неправду Тантал, Титій, Іксіон. До них додайте Юліана, царя цього співбратства, і навіть випередить їх, за нашим словом і визначенням. Не спрагою буде він нудитися, стоячи по горло в озері; не буде жахатися каміння, що, за зображенням трагіка, висить над головою і безперервно то піднімається, то опускається; його не будуть вертіти на колесі, що швидко крутиться; і птахи не будуть терзати його печінку, що ніколи не вичерпується, але завжди відновлюється — нехай усе це буде істина або тільки байка, що приховує істину у вигадці. Але тоді побачимо, як і чим він буде покараний, побачимо, що його мука буде важчою за описані, тому що стягнення і воздаяння завжди відповідають злочинам.

39. Такий від нас дар тобі, дивний і мудрий муже (скажу твоїми ж словами), за удар ногою! Це віддаємо тобі ми, яким за великим і дивним твоїм наказом заборонено було вчитися красномовству. Бачиш, що не до кінця ми повинні були мовчати, що твої статути не змогли засудити нас на повсякчасну безмовність; але що й нам дана свобода підняти голос і викрити твою нерозумність. Як неможливо ніяким мистецтвом утримати Нільські водоспади, що падають із Ефіопії в Єгипет, або зупинити сонячний промінь, хоча на короткий час він і затьмарюється хмарою, так не можна зв’язати і язик християн, що викриває ваші справи. Це приносять тобі Василій і Григорій, супротивники і протиборники твого задуму, як сам ти думав й інших запевняв, своїми погрозами прославляючи й заохочуючи нас до більшого благочестя. Знаючи нас ще в Греції як людей, що здобули собі ім’я і популярність життя красномовством і взаємною єдністю, ти вшанував нас честю Циклопа, тобто останніх зберігав на загибель і, можливо, замишляв принести в переможний дар демонам як щось велике й гідне твоєї величі, якби зустріли ми тебе, під час повернення з Персії; або навіть, погано розраховуючи, плекав надію і нас ввергнути в одну безодню із собою. 40. Тому що ми не малодушніші за тих юнаків, які були зрошені у вогні, перемогли звірів вірою, охоче піддалися небезпеці разом з мужньою матір“ю і ще мужнішим священиком, показали, що тільки віра непереможна; не слабкодушніші, звичайно, і за тих, які при тобі виявили свою безстрашність і з яких один13, посоромивши матір богів твоїх і зруйнувавши жертовник, приведений був до тебе як засуджений, а вийшов як переможець і, чимало посміявшись над твоєю багряницею і твоїми промовами як поцяткованими і смішними, вийшов від тебе з більшою відвагою, ніж з якою повертається інший з вечері й зі світлого бенкету; а другий14, коли все тіло глибоко розсічене було ременями, ледь дихаючи від ран, не тільки не ослаб через катування і не вважав муки, які терпів, тяжкими, але навіть помітивши, що деякі частини тіла ще не зазнали ударів, почав звинувачувати мучителів у завдаванні йому образ, бо не все його тіло вшанували, а залишили щось незнівеченим і неосвяченим, а з цим разом указував на гомілку, яка одна уникла залізних нігтів, і вимагав, щоб і її не щадили. 41. Отже, це тобі слово, ціниме християнами не нижче неправди й безглуздостей Порфирія, якими ви захоплюєтеся як божественними словами, і не нижче за твого Мисопогона або Антіохіка15; тому що тим і іншим іменем ти підписуєш свій твір. Його робили тоді важливим твоя порфіра і підлесники, які всьому в тобі дивувалися, а тепер стало воно бородою, яку всі тягають, рвуть і осміюють, як і тих, що трудилися над нею. У ньому, начебто роздумуючи про щось важливе, ти дуже гордишся тим, що не маєш зайвої дбайливості про тіло і ніколи не відчував нетравлення їжі від переїдання; а зумисне замовчуєш про те, що так жорстоко гнав християн і знищував цей численний священний народ. Але яка шкода для суспільства, коли одна людина страждає нетравленням їжі або має природню відрижку? Коли ж було почато таке гоніння і зроблено стільки сум’яття, тоді чи не повинна була вся Римська держава прийти в скрутний стан, як і дійсно виявилося насправді? 42. Споруджуємо тобі пам’ятник, який вищий й славніший за стовпи Гераклові. Ті були підняті на одному місці й видимі тільки тим, що приходили туди; а цей пам’ятник, переходячи від одного до іншого, не може не бути скрізь і всім відомим. І твердо знаю, що пізніші часи побачать його викриваючим тебе і твої діла, а також навчаючим і всіх інших не наважуватися на подібне повстання проти Бога, щоб, роблячи як ти, не одержати однакового з тобою покарання.

* * *

1. Юліан.
2. Сузір“я.
3. Тобто світло, що з’явилося на небі, зображало знамення Хреста, про що вище сказано.
4. Еврипід.
5. Вогненосцем називався той, хто носив у війську язичницький священний вогонь для окурення жертв, і переможці дарували йому життя, аби тим не зневажити богів. Але поразка римського війська могла бути такою великою, що не можна було б врятуватися і цій людині.
6. Констанцій.
7. За язичницькими забобонами, на полях Єлисейських благочестиві отримують нагороди, які розподіляє Радомант.
8. Вказівка на обряди, що звершуються при таїнстві Хрещення.
9. Тобто нащадків патріарха Якова (Ам. 6:8).
10. У час збурення, після смерті Константина Великого, Констанцій врятував Юліана і брата його Галла від смерті, сховавши їх у своєму палаці.
11. У язичницьких училищах і в світських науках.
12. Християнську віру.
13. Св. Марк Арефуський.
14. Св. Євсевій Самосатський.
15. Твір Юліана «Месопогон» («Ненависник бороди») написано проти антіохійців, які сміялися над довгою і неохайною Юліановою бородою.

Слово 6. Про мир, виголошене в присутності батька після попереднього мовчання з приводу возз’єднання ченців

1. Ревність розв’язує мій язик, і я залишаю невиконаним закон людський для закону духовного: дарую світові слово, хоча раніше нізащо не погоджувався приступити до слова. Бо як тільки піднялися проти нас члени, велике й чесне тіло Христове почало розділятися і розсікатися, так що ледь не «розсипалися кості їхні над пеклом» (Пс. 140:7), подібно до того, як глибини землі роздирає плуг і розсипає по поверхні; як тільки лукавий роздер хітон, що не роздирається і не розділяється, бо весь тканий (див.: Ін. 19:23), привласнив його весь собі, встиг через нас зробити те, чого не зміг зробити через розпинателів Христових; — тоді я вирішив: «стримувати уста мої» (Пс. 38:2) і в інших випадках був несловоохочим, думаючи, що духовний порядок вимагає спочатку очистити себе самого діяльним любомудрієм, потім «відкрити уста розуму, щоб придбати дух» (Пс. 118:131), а вже після «виливати із серця слово благе» (Пс. 44:2), і говорить премудрість: «Мудрість же ми проповідуємо Божу довершену в довершених» (1Кор. 2:6). Притім, як «є свій час, і час усякій речі під небом», малої і великої, за справедливим і дуже розумним висловом Соломона (Еккл. 3:1), так і я, не менше за будь-якого іншого, знав час говорити й мовчати. 2. Тому я «став як німий, не давав голосу» (Пс. 38:3), коли навколо мене не залишилось нічого доброго, начебто хмара набігла на моє серце і приховала промінь слова, а хвороба моя обновлялася вдень і вночі, все розпалювало її в мені, усе нагадувало про розділення братій: бдіння, пости, молитви, сльози, мозолі на колінах, биття в груди, зітхання від щирого серця, цілонічне стояння, переселення розумом до Бога, тихий плач серед молінь, що приводить у розчулення тих, хто слухає, також співає, славословить, навчається день і ніч у законі Господньому, хто носить «хвалу Богові в устах своїх» (Пс. 149:6). Про те ж нагадували мені й ці прекрасні риси й ознаки життя у Бозі, ці безмовні проповідники — волосся сухе й нечисте, ноги босі, й, подібно до апостольських, нічого не носять на собі мертвого, стриження волосся відповідне, одяг, що упокорює гордість, пояс прекрасний своїм неприкрашенням, що трохи підбирає, але нітрохи не піднімає одяг, хода тверда, погляд неблукаючий, посмішка приємна або, краще сказати, тільки вигляд посмішки, що цнотливо утримує від непомірного сміху, слово з розумом, мовчання дорогоцінніше за саме слово, похвала, приправлена сіллю, але не для пестощів, а для спонукання до кращого, осудження, — більше за саму похвалу жадане, помірність в печалі і у веселості, і розчинення одна одною, м’якість, з’єднана з мужністю, і суворість зі скромністю, так що одне одному не шкодить, але одне через одне робиться похвальним; помірність у спілкуванні з іншими й ухилення від спілкування: спілкування — для повчання інших і ухилення — для власного навчання таємницям Духа; спілкування, що зберігає усамітнення серед самої спільноти, й ухилення, що зберігає братолюбство і людинолюбство серед самого усамітнення, а що й за це ще важливіше і вище — багатство, що полягає в бідності, володіння — у подорожуванні, слава — у безчесті, сила — в немочі, прекрасне дітонародження — у безшлюбності, бо народжуване у Бозі краще за народження в плоті. Нарешті, люди, які вважають для себе насолодою не мати ніяких насолод, які упокорюються заради Небесного Царства, які не мають нічого в світі і варті вище світу, які живуть у плоті ніби поза плоттю, яких «частиною є Господь» (Чис. 18:20), «убогі духом, заради Царства Небесного» (Мф. 5:3), і вбогістю царюючі. 3. Ось хто своєю присутністю веселив мене, складав моє багатство, моя краща втіха, і своєю відсутністю приводив мене в зневіру! Ось те, що стискало й обурювало мою душу; ось тому ходив я, плачучи й ремствуючи! Ось чому я відкинув з іншими задоволеннями й саме слово! Тому що «улюблені мої відмовились від мене і повернули до мене спини свої, а не обличчя» (Повт. 32:15; Єр. 2:27); паства стала свобіднішою (щоб не сказати відважнішою за пастиря; виноград істинний, прекрасно очищений добрим виноградарем, що приносив добрі плоди в божественні точила, «перетворився для мене в гіркоту» (Єр. 2:21), «Друзі мої і приятелі мої відійшли від мене, і родина моя стала осторонь мене» (Пс. 37:12). Із сильної любові до Бога і до Христа ми розділили Христа, через «Істину» (Ін. 14:6) почали говорити неправду один на одного; заради Любові (1Ін. 4:8) навчалися ненависті; «через Камінь» (1Кор. 10:4) похитнулися, через «наріжний Камінь» (Еф. 2, 20) розсипалися, понад нестаток боролися за Мир, падали через Вознесенного на древо, зазнали смерті через Похованого і Воскреслого.

4. Так було колись! І для чого серед радості відновлювати невдоволення, зупиняючись на подіях сумних, яких я не бажав би не тільки випробувати, але й приводити на пам’ять, про які краще не говорити, а мовчати, сховавши в глибині забуття, нещастя, яке нас спіткало? Хіба хто тільки для того нагадає про скорботне, щоб ми напоумилися цим прикладом і, як під час хвороби, уникали причин, які довели до такого стану.

Але тепер, коли відійшла від нас хвороба, сум і зітхання, коли ми, які шануємо Єдиного, стали єдині; ми, які шануємо Тройцю, так сказати, зрослися між собою, стали одностайні й рівночесні; ми, які шануємо Слово, залишили безсловесність; ми, які шануємо Духа, палаємо ревно не один проти одного, але заодно один з одним; ми, які шануємо Істину, одне думаємо й одне говоримо; ми, які шануємо Мудрість, стали благорозумні; шануючи Того, Хто — Світло, Путь, Двері, як у дні благовидні ходимо, всі йдемо прямим шляхом, усі усередині двору; шанувальники Агнця і Пастиря, зробилися лагідними і належимо вже до того ж стада і до єдиного пастиря, який пасе стадо «з сусідами пастиря недосвідченого» (Зах. 11:16), який губить овець свого пасовища, який віддає їх вовкам і стромовинам, але пастиря дуже випробуваного і досвідченого; тепер, коли ми, шанувальники Того, Хто постраждав за нас, стали співстраждальними і готові полегшувати тягар один одного, шанувальники Глави утворюємо струнке тіло і скріплене всяким духовним союзом (див.: Еф. 4, 16), коли Бог, «Який все творить і перетворює» накорисніше (Ам. 5:8), «змінив плач наш на радість, зняв з нас одежу смутку і одягнув нас веселістю» (Пс. 29:12); тоді і я, разом з колишніми скорботами, відкладаю мовчання і приношу теперішньому часу і вам, або більше Богові, слово, найбільш благопристойну вдячну жертву, дар, який чистіший за золото, дорожчий за цінне каміння, цінніший за тканини, святіший за підзаконні жертви, святіший за початок первородних, угодну Богові більше тельця юного, у якого ще не виросли роги і роздвоєні копита (див.: Пс. 68:32), нерозумного, угодного більше за куріння, більше за всеспалення, більше за багато тисяч жирних баранів, більшого за все, що Закон, котрий містить у собі тільки початкові основи, тримав у владі Ізраїля, який був ще немовлям, прообразуючи в кривавих жертвах майбутнє жертвоприношення. 5. Це приношу Богові, це присвячую Йому, що одне й залишив я в себе, чим одним я багатий, тому що від іншого відмовився через покору заповіді й Духові; все, що я мав, проміняв на дорогоцінну перлину, зробився (або краще сказати, бажаю зробитися тим щасливим купцем, який за мале, безсумнівно тлінне, купив велике й нетлінне (див.: Мф. 13:45-46). Але я втримую за собою одне слово, як служитель слова, і добровільно ніколи не зневажу цього багатства, але ціную, люблю його, веселюся через нього більше, ніж через все те у сукупності, що радує більшість людей; роблю його спільником всього життя, добрим порадником, співрозмовником і вождем на шляху до небесного і старанним сподвижником. І тому що нехтую все дольне, то вся моя любов після Бога звернена до слова або, краще сказати, до Бога, тому що й слово веде до Бога, коли воно поєднане з розумінням, яким один Бог істинно приймається і зберігає, і зростає в нас. «Я назвав премудрість бути моєю сестрою» (Притч. 7:4), «вшанував і пізнав її, скільки мені дозволено було, і домагаюся благодаті й прекрасного вінця на голову мою» (Притч. 4:8-9), тобто дарів премудрості й слова, що просвіщає наш розум і освітлює нашу ходу до Бога. 6. Через слово я приборкую пориви гніву, ним присипляю заздрість, що висушує, ним заспокоюю печаль, що сковує серце, ним уцнотливлюю сластолюбство, ним покладаю межу ненависті, але не дружбі (тому що ненависть треба зменшувати, а в дружбі не треба знати меж). Слово достатньо робить мене скромним і в бідності великодушним, воно спонукає мене йти з тими, що йдуть твердо, подавати руку допомоги падаючому, співчувати немічному і співрадіти зростаючому. З ним для мене рівні і батьківщина, і далека країна, і переселення для мене — не більше, як перехід з одного чужого місця на інше, не моє. Слово для мене розділяє світи і від одного віддаляє, до іншого приводить. Воно вчить мене не підноситися «зброєю правди в правій і в лівій руці» (2Кор. 6:7) і в нещасних і сумних обставинах зі мною любомудрствує, подаючи «надію, що не посоромить» (Рим. 5:5), і полегшує сьогодення майбутнім. Словом і нині зустрічаю своїх друзів і братів і пропоную трапезу словесну і чашу духовну й повсякчасну, а не земну трапезу, яка лестить черево, яка не може бути виправлене, «але буде знищене» (1Кор. 6:13). 7. «Довго мовчав, тепер буду кричати, терпів, як та, що народжує» (Іс. 42:14), невже і завжди буду терпіти? Мовчання Захарії розрішив народжений Іоан (тому що непристойно було мовчати батькові «гласу», коли глас уже народився; але як невір“я гласу зв’язало язик, так явлення «гласа» мало розрішити батька, якому і благовістував, і народився цей глас і світильник, Предтеча Слова і Світла), а мені розрішає язик, і підвищує глас, як глас труби, ця благодійна подія, це прекрасне видовище, яке представляють діти Божі, раніше роз’єднані, а нині зібрані воєдино, які спочивають під тими самими крилами, в однодумності, що йдуть у дім Божий і з’єднані між собою єдиним союзом чесноти і Духа. Я не можу мовчати, коли вже не повстаємо один на одного (до того наш розум уловлений був лукавим, або терпів від нього насильство, або «розстріляний був у темряві» (Пс. 10:2), Ним же наведеної, або як інакше це висловити, що ми раділи нещастям один одного, не думаючи про те, що взаємна незгода заподіює шкоду всьому тілу). Не можу мовчати, коли Іуда та Ізраїль «поставлять собі одну главу» (Ос. 1:11), Єрусалим і Самарія збираються до єдиного горнього Єрусалиму, і ми стали вже «не — Павлові; Аполлосові; і — Кифини» (через що і проти чого й відбувалися гордовиті дебати), але всі — Христові (1Кор. 1:12).

8. Але оскільки ви оволоділи тепер і мною, і словом не без насильства, але добровільно і з любові, то буду віщати (хоча ледь можу), тому що ви так наказуєте, і скажу слова подяки і напоумлення.

Подяка моя така: хто проголосить могутність Господа? Хто для слуху всіх сповістить «усю хвалу» (Пс. 105:2)? Тепер «обоє одне і зруйнована перепона, яка стояла посередині», (Еф. 2, 14). Ти зробив, що ми перестали бути притчею в народах, предметом «покивання голови між людьми» (Пс. 43:15). Ти дав нам стільки перетерпіти зла, скільки потрібно було, щоб під час розділення ми пізнали благо миру, і, уразивши скорботою, знову відновив нас. Дивовижне лікування! Ти ворожнечею навчив миру тих, які скоро зненавиділи ворожнечу; противним влаштував противне і настільки розлучив нас, що ми з більшою охотою кинулися один до одного; як гілки рослин, насильно розведені і потім залишені на свободі, знову прагнуть одна до одної, приймаючи колишнє природне положення, і показують в собі ту властивість, що насильством можна їх нагнути, але не виправити. Рука вже не нехтує ока, і око — руки; голова не повстає проти ніг, і ноги не цураються голови (див.: 1Кор. 12:21) і не шкодять або, краще сказати, не терплять шкоди від безладдя і безвладдя, від якого й у всьому відбувається замішання і руйнування, але всі члени, за природнім чином і законом, яким усе між собою з’єднане й зберігається, рівно опікуються один за одним; і ми становимо тепер «одне тіло й один дух, як і покликані в одній надії покликання» (Еф. 4, 4). 9. «Тому будуть прославляти Тебе народи сильні» (Іс. 25:3), ставши багатими з убогих. «Ти явив дивну милість Свою» (Пс. 30:22), і до прадавніх сказань додається щось нове. «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5:20). Кинувши зерно, я отримав колосся; оплакуючи втрату овець, придбав пастирів1 і точно знаю, що придбаю ще найкращого з пастирів, хоча він з деяких духовних причин і бариться прийняти паству. Цьому пастиреві вже довірені й благодать Духа, і таланти для вживань, і піклування про стадо; він помазаний помазанням святині і довершення, але мудрість ще втримує його від начальства, і він до часу тримає свічу під посудиною, але незабаром «поставить його на свічник, щоб світити» всякій душі в Церкві (Мф. 5:15) і бути «Світлом для наших стежок» (Пс. 118:104). Він тепер ще оглядає нетрі, гори і потоки і готує сіті вовкам — хижакам душ, щоб у благопотрібний час прийняти жезл і пасти словесне стадо, разом з істинним Пастирем, вселяючись на злачні місця, серед вічно зеленіючих словес Божих, і «напоює водою спокійною», тобто Духом (Пс. 22:2). На це ми сподіваємося і про це молимося.

10. Але мені вже час додати до подяки й настанови, яке запропоную також наскільки можна коротше, тому що ви здебільшого вже напоумлені самими подіями, і для навчених досвідом не потрібні тривалі повчання.

По-перше, не належало нам, браття, розділятися і тим занепащати свою прадавню гідність і прикрасу, за якими наше мале стадо, хоча і не можна ставити разом із чисельними паствами, однак я рівняю із найбільш великими і чисельними, навіть віддавав перевагу деяким за силою Духа. Так було колись: кожна паства мала свою меншу або більшу прикрасу; помітною властивістю нашої пастви була непохитність і спокійність, а тому часто називали її ковчегом Ноєвим за те, що одна врятувалася від всесвітнього потопу й зберігає в собі насіння благочестя. Навіть коли викривалось, що і ми люди, коли не уникли зовсім заздрості лукавого, не встояли проти хвороби, що все заражає, але понесли свою частку в загальнім нещасті й не дотримали до кінця прекрасної отцівської спадщини, тобто блага однодумності: і в цьому випадку ми мали чималу перевагу перед іншими (якщо тільки, уповаючи на Христа, можна нам похвалитися чим-небудь і при самій нашій ворожнечі), — та перевага, що останні піддалися злу і перші виправилися. Захворіти є доля загальної природи і людської немочі, яка на все простягається, і на найміцніших тілом і духом, але піднятися від хвороби і повернутися один до одного є справа розуму і благодаті, яка прекрасно і справедливо винагородила вас, навіть краще, ніж як ми бажали й інші сподівалися. 11. Тому що ті, які були поставлені главами тих, що2 відділилися, як поставлених заради благочестя і для допомоги стражденному Православ’ю, ми прийняли з любов’ю і поводилися не як з ворогами, але як із братами, обнялися з тими, які піднялися проти нас ненадовго за батьківську спадщину, втім, повстали по-братньому, а не зловмисно. Їхню ворожнечу ми не похвалили, але ревність схвалили, бо незгода за благочестя набагато краща за згоду в якій-небудь пристрасті. Таким чином, саму втрату ми обернули собі на надбання, покривши любов’ю замислине ними проти нас, і в тому одному змінивши порядок, що не благодать пішла за обранням, а обрання за благодаттю, і що для надання її ми скористалися чужим посвяченням, будучи трохи попереджені Духом. А ви, залишивши підозру проти підпису3, звернулися до духу і хоча не схвалили простоти при ясності висловів, однак не підозрювали нечестя; знаючи, що в нас так само тверда і непохитна Тройця, як у єстві Своєму, і що відсікати або відчужувати що-небудь від Трьох для нас значить те ж, що відсікти все, і нагло повстати проти всього Божества. У цьому ми, навіть під час самого розділення, іноді й перед відомими людьми захищали один одного. А це слугує найбільшим доказом, що істина не перемагається і часом, і що ворожнеча зовсім не погасила в нас іскри любові. При самому розбраті зберігалося в нас найважливіше, тобто однодумність і впевненість, що ми не сумніваємося в істині й не суперечимо їй, але запечатані тим же характером віри і першого нашого сповідування. 12. Тому що людей, які щиро шанують Бога, ніщо не може так сильно спонукати до однодумності, як згода у вченні про Бога, і ніщо так не підштовхує до розбрату, як незгода в цьому вченні. Муж найскромніший в інших випадках стає найполум’янішим, «лагідний — хоробним» (Іоїл. 3, 10, слов’янський переклад), коли бачить, що через свою байдужість він втрачає Бога, або, краще сказати, своїм падінням завдає збиток Богові, Який нас вшановує Своїм багатством і збагачує.

Таким чином, у самім розділенні, як я сказав, ми були настільки помірні, що наша однодумність стала помітнішою за роз’єднання, і сприятливими налаштовуваннями тієї й іншої сторони майже закрите те, що відбулося. Оскільки ж для міцного миру недостатньо одного поспіху в примиренні, якщо воно не буде підкріплене розумом і поборником розуму не буде сам Бог, від Якого всяке добро одержує початок і приходить у досконалість, то молитвою і роздумами постараємося затвердити в силі наше примирення.

13. Подумаємо, по-перше, про найдосконалішого і найвищого з усього сущого Бога (якщо тільки хто не знайде пристойнішим поставити Його і вище сутності (ωσια), або в Ньому зосередити все буття, тому що від Нього передається буття і іншому); подумаємо, по-друге, і про істоти перші від Бога і навколо Бога, тобто про ангельські й небесні Сили, які перші п’ють від Першого Світла істини і, просвітлені словом істини, самі є світло і відблиски Досконалого Світла. Цим істотам ніщо так не властиве, як мир і безтурботність. Оскільки в Божестві немає незгоди, бо немає і роз’єднання (тому що роз’єднання є наслідком незгоди), але в Ньому стільки згоди і з самим Собою, і з вторинними істотами, що поряд з іншими й переважно перед іншими іменами, якими угодно називатися Богові, це переважно стало Його найменуванням. Він називається миром (див.: Еф. 2, 14), «любов’ю» (1Ін. 4:16) і подібними іменами, надихаючи нас самими найменуваннями прагнути до здобуття цих досконалостей. А з ангелів той, який насмілився збуритися і вище своєї гідності підніс шию проти Господа Вседержителя або, за пророчим словом, замислив про «престол вище хмар» (Іс. 14:13-14), — зазнав покарання, гідне зарозумілості, засуджений бути замість світла темрявою або, справедливіше сказати, сам став темрявою. Тим часом інші перебувають у своїй гідності, у якій головне становить мир і безтурботність, тому що від Всехвальної і Святої Тройці, від Якої вони мають світлосяйність, отримали і те, щоб бути єдиними. Тому що Тройця є і сповідується Бог Єдиний не менше через згоду, як через тотожність сутності. Тому всі ті, які люблять благо миру і, навпаки, ненавидять розбрат і відвертають його, близькі до Бога і Божественних духів; а ті, які войовничі вдачею, шукають слави в нововведеннях і марнославляться тим, чого б належало соромитися, належать до протилежної сторони. Тому що і диявол не тільки сам із собою в розбраті, через свою многоликість і через свої пристрасті, але те ж робить і в інших, як людиновбивця споконвіку й ненависник добра, прикриваючи себе темрявою збурювання (щоб роздирати в темряві загальне тіло Церкви); з якимось хитруванням і лукавством, думаю, приступає він в основному й до кожного з нас і таємно видивляється в нас місце, де б повністю ввірватися, як хоробрий воїн вторгається в проломлену стіну або в прорваний лад.

14. Отже, необхідність доброзичливості й згоди вже достатньо доводиться цим одним, тобто наслідуванням Богові й істотам Божественним, бо тільки на них безпечно дивитися і душі, створеній за образом Божим, аби прагненням до Божественного і можливим уподібненням найбільшою мірою зберегти їй свою шляхетність. Крім того, слухаючи глас Божий, «ще глянемо угору і подивимося на землю» (Іс. 8:22), і вникнемо в закони тварин. Небо, земля, море — словом, увесь світ, ця велика й преславна книга Божа, у якій відкривається самою безмовністю проповідуваний Бог, цей світ, поки стоїть твердо й у мирі із самим собою, не виступаючи за межі своєї природи, поки в ньому жодна істота не повстає проти іншої і не розриває того союзу любові, якою все зв’язав Художник — Творче Слово, доти відповідає своїй назві, і справді є мир і краса незрівнянна; доти нічого не можна уявити собі славніше й величніше за нього. Але з припиненням миру і світ перестане бути миром. Насправді, чи не помічаєш, що закон любові управляє небом, коли воно в суворому порядку посилає повітрю світло і землі дощі? А земля і повітря чи не батьківську любов наслідують, коли дають всім тваринам — одній їжу, іншій — можливість дихати, і тим підтримують їх життя? Чи не миром управляються пори року, які, лагідно між собою розчиняючись, поступово заступають місце одна одної і середніми часами пом’якшують суворість крайніх, служачи водночас задоволенню і на користь? 15. Що сказати про день і ніч, які зрівнюються один з одним, рівномірно зростаючи й зменшуючись, з яких один закликає нас до діл, а інша до спокою? Що сказати про сонце й місяць, про красу й безліч зірок, які спокійно з’являються і заходять? Що сказати про море й сушу, які, мирно між собою з’єднуючись, прихильно і людинолюбно передають один одному людину і багато й щедро витрачають на неї свої скарби? Що сказати про ріки, які течуть через гори й поля і не виступають зі своїх меж, хіба тільки для користі, «і не повернуться, щоб покрити землю» (Пс. 103:9)? Що сказати про змішання і розчинення стихій? Що сказати про гармонію і згоду членів, про їжу, про народження і проживання, визначене кожній тварині, з яких одні панують, інші підкоряються, одні покірні нам, інші свобідні? Якщо все це буває так і розпоряджається, і управляється за первісними законами гармонії, то як би все разом текло, одне мало дихання, то чи можна зробити із цього інший висновок, крім того, що все проповідує нам про дружність і однодумність, що все приписує нам закон єдності? 16. Але коли у світі речовина збуриться сама проти себе й, своїм сум’яттям готуючи руйнування, зробиться неприборканою, або коли Бог, на страх і покарання грішникам, порушить трохи суворий порядок або повінню моря, або землетрусом, або незвичайними дощами, або затьмаренням сонця, або тривалістю якої-небудь пори року, або виверженням вогню, тоді безладдя і страх розливаються всюди, і серед сум’яття відкривається, який благодійний мир.

Не буду говорити про те, що миром підтримуються, а від незгоди приходять у розлад міста, царства, хори співаючих, війська, дома, громади, що пливуть на одному кораблі, шлюб і дружні союзи. Зупинюся на Ізраїлеві і, нагадавши вам про його біди, про розсіяння і скитання, у якому перебуває він нині й довго ще буде перебувати (у чому вірю пророцтвам); запитаю потім вас про вірогідно відому вам причину цих бід, щоб біди інших навчили нас однодумності.

17. Чи не правда, що поки ізраїльтяни зберігали мир між собою і з Богом, мучимі в Єгипті, як у залізній печі, і з’єднані загальним утиском (іноді й утиск служить спасительним лікуванням); доти вони називалися «царством священиків і народом святим; частиноюГосподньою» (Вих. 19:6; Повт. 32:9)? І не тільки за ім’ям вони були такі, а на ділі інші. Ними управляли вожді, водимі Богом; вдень і вночі показував їм путь стовп вогненний і хмарний; під час втечі для них розступилося море; коли голодували, небо давало їм їжу; коли мали спрагу, камінь виточив їм воду; коли боролися, підняття рук заміняло їм тисячі воїнів, за допомогою молитви будувалися переможні пам’ятники й прокладався шлях уперед; перед ними відступали ріки, наслідуючи однорідне море, зупинялися стихії й стіни падали від звуку труб. Що сказати про виразки єгипетські і про гласи Божі, почуті з гори, про двояке законодавство — одне писане, а друге в дусі, і про все те, чим колись були вшановані ізраїльтяни вище своєї гідності? Але коли вони впали у хворобу, з люттю повстали один на одного, розділилися на багато частин, будучи доведені до крайності хрестом і своєю завзятістю, з якою повстали проти Бога і Спасителя нашого, не пізнавши Бога в людині, коли викликали на себе «той жезл залізний» (Пс. 2:9), яким Бог загрожував їм здалеку (маю на увазі пануючу нині державу й могутнє царство), тоді що стало? Чого зазнали вони? 18. Єремія плаче про колишні їхні біди і сумує про вавилонський полон: справді, і те було гідне плачу і сумування. Як не пролити було гірких сліз, коли стіни розкопані, місто зрівняли із землею, святилище зруйнували, приношення розграбували, нечисті ноги вступили у недоступне, скверні руки беруть на службу сластолюбству недоторканне, пророки замовкли, священики відводяться в полон, до старійшин немає милості, діви віддаються нарузі, юнаки падають, вогонь чужий і вогонь війни, також ріки крові займають місце священного вогню і крові, назореїв волочать по вулицях, пісні замінено плачем, і, скажу власними словами Плачу Єремії, «сини Сиону дорогоцінні, рівноцінні найчистішому золоту» (Плч. 4:2), що жили в достатку, не зазнавали нещасть, ідуть незвичним шляхом, а «путі Сиону ридають, тому що немає паломників на свято» (Плч. 1:4)? А ще раніше: «Руки м’якосердних жінок варили дітей своїх, щоб вони були для них їжею у час загибелі дочки народу мого» (Плч. 4:10) при облозі, що підсилилася, не дітям дають їжу, а дітей варять собі на їжу й втамовують свій голод тим, що для них більше за все любе. Чи не жахливо це, чи не верх жаху не тільки для тих, що терпіли тоді, але й для тих, що чують про це нині? Щоразу, як беру в руки цю книгу й читаю Плач (а читаю його щоразу, коли прагну читанням уцнотливити благоденство), голос у мене переривається, сльози ллються самі собою, нещастя ніби відбувається перед моїми очима, і я плачу із пророком, який плакав. Але хто з тих, які вміють складати жалобні пісні і вповні зобразити скорботу, словом гідно оплаче останній удар — переселення ізраїльтян, нині нависле над ними ярмо рабства, усім відоме під римським пануванням приниження, найголовнішою провиною якого було повстання? Які книги вмістять це? Для них один пам’ятник біди — вся Вселенна, по якій вони розсіяні, припинені богослужіння, ледь впізнається нині місце самого Єрусалима, який в тій тільки мірі доступний для них і тим тільки їх втішає за колишню славу, що вони, з’явившись там на один день, можуть оплакати запустіння.

19. Якщо ж повстання дійсно таке страшне і згубне за своїми наслідками, як видно зі сказаного і як показують багато інших прикладів, то набагато страшніше людям, які вже звільнилися від дріб’язкової приязні і спожили благо миру, знову піддатися тій же хворобі і, як кажуть, повернулися на свою блевотину, не напоумившись самим досвідом, який є повчальним і для нетямущих. Тому що, як бачу, легковажними і нерозумними вважають не тих, які віддані якому-небудь пороку, але тих, які, як мінливі вітри, або як зміни і припливи води в Еврипі,4 або непостійні хвилі моря, що легко піднімаються і переходять то на той, то на інший бік. Помічаю і те, що тих, котрі залишаються в розбраті, робить більш доступними, принаймні, надія на згоду, яка полегшує більшість їхніх бід; тому що для нещасного велика втіха є сподіватися на зміну й мати на увазі щось краще; але ті, які часто приступали до однодумності і потім знову поверталися до розбрату, понад усе інше втрачають і надію на краще, бояться згоди не менше, ніж розбрату, і через прихильність до того й того, і через непостійність ні тому, ні тому не довіряють.

20. Нехай не думають, однак, нібито я стверджую, що будь-яким миром потрібно дорожити. Бо знаю, що є прекрасна розбіжність і найзгубніша однодумність; але треба любити добрий мир, що має добру мету і з’єднує з Богом. І якщо потрібно про те висловитися стисло, то скажу свою думку: не добре бути і занадто млявим, і надмірно гарячим, так щоб або через м’якість вдачі з усіма погоджуватися, або через завзятість усім суперечити. Як млявість недіяльна, так прихильність до всього нетовариська. Але коли йде справа про явне нечестя, тоді варто скоріше йти на вогонь і меч, не дивитися на вимоги часу і володарів і взагалі на все, ніж долучатися до закваски лукавства й доторкатися до заражених. Найстрашніше — боятися чого-небудь більше, ніж Бога, і через цей страх служителеві істини стати зрадником вчення віри й істини. Але коли засмучуємося через підозру і боїмося, не дослідивши справи, тоді терпіння важливіше за поспішність і поблажливість краща за наполегливість. Набагато краще й корисніше, не відділяючись від загального тіла, як членам його, виправляти один одного й самим виправлятися, ніж, передчасно засудивши своїм відлученням і тим зруйнувавши довіру, потім наказовим чином вимагати виправлення, як властиво володарям, а не братам.

21. Пізнавши це, браття, обіймемо й поцілуємо один одного, будемо щиро єдині, будемо наслідувати Того, Хто зруйнував стіну огорожі й кров’ю Своєю все зібрав і примирив. Скажемо цьому спільному батькові, високоповажному старцеві, лагідному й тихому пастиреві: чи бачиш, яка нагорода за смирення? «Зведи очі твої і подивися навколо: усі вони збираються, йдуть до тебе; сини твої» (Іс. 60:4). Вони зібрані, як ти того бажав, і чого єдиного просив день і ніч, аби завершити свої мандри в старості добрій. Ось, вони всі прийшли до тебе, упокоюються під крилами твоїми й оточують свій вівтар; зі слізьми вони вийшли, з радістю повертаються. Радій і веселись, найкращий і дітолюбивіший з батьків, тому що ти, як наречена оздобленням, одягнений і вбраний усіма ними. Скажи й ти нам: «Ось я і діти, яких дав мені Господь» (Іс. 8:18)! 22. Додай і інше слово Господнє, особливо слушне нині: «тих, яких Ти дав мені» (Ін. 17:12) і з них ні одного не погубив. І, о якби ніхто не загинув, але всі ми перебуваємо в єдиному дусі, одностайно подвизались за Євангельську віру, єдине мудрували; озброюючись щитом віри, підперезавши стегна істиною, знали одну тільки боротьбу — боротьбу проти лукавого і проти воюючих під його начальством; не боялися тих, які можуть убити тіло, але не можуть викрасти душі; боялися ж Господа душі й тіла; зберігали дорогоцінну заставу, отриману нами від Отців, тобто поклонялися Отцеві, і Синові, і Святому Духові, в Яких ми хрестилися, в Яких увірували, з Якими з’єдналися; пізнавали Отця в Синові і Сина в Дусі, раніше з’єднання розділяли, раніше розділення з’єднували; не вважали Трьох за єдиного (тому що вони не безіпостасні і не одну складають іпостась, тож багатство наше не в одних іменах, а в самій речі), і вірили, що Три є єдине, — єдине ж не іпостассю, але Божеством — Одиниця в Тройці поклоняєма і Тройця в Одиниці очолювана, вся достопоклоняєма, вся царствена, єдинопрестольна, рівнославна, надмирна і вища за час, нестворена, невидима, недоторканна, незбагненна, що сама тільки відає про Себе, який порядок має сама в Собі, а для нас рівно високоповажна, гідна рівного служіння. Єдина входить у Святая Святих, усяке ж творіння залишає поза і відділяє одних першою, а одних другою завісою; так першою відділені від Божества істоти небесні й ангельські, другою ж відділене наше єство від істот небесних.

Тож, браття, будемо триматися і так поводитися, і різномислячих, поки можна, будемо приймати і лікувати як виразку істини; стражденних же незцільно будемо відвертати, щоб самим не заразитися їхньою хворобою, раніше ніж передамо їм своє здоров’я. І Бог миру, всякий розум переважаючий, буде з нами, у Христі Іісусі, Господеві нашому, Якому слава навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Св. Василія Великого, який був вже тоді рукопокладений на пресвітера церкви Кесарійської, але на деякий час віддалявся в пустелю.
2. Деякі з ченців, які відділилися від єпископа Назіанзького, були поставлені в пресвітери сторонніми єпископами, як пояснює Ілля Критський.
3. Тобто необережного підпису св. Григорія, єпископа Назіанзького, під символом полуаріанським.
4. Еврипом називається пролив між Аттикою і островом Евбей.

Слово 7. Надгробне братові Кесарію, виголошене ще за життя батьків

1. Можливо, думаєте ви, друзі, брати й батьки, люб’язні ділом й іменем, що я охоче приступаю до слова, бажаючи слізьми й печаллю супроводити тих, що відійшли від нас, або запропонувати довгу й вітіювату промову, якою багато хто насолоджується. І одні готуються сумувати і проливати зі мною сльози, щоб разом з моїм горем оплакати своє, яке в кого є, і навчитися скорботі в стражданнях друга; інші ж сподіваються наситити слух і отримати задоволення, припускаючи, що й саме нещастя перетворю на випадок показати себе, як бувало зі мною колись, коли, з-поміж іншого, дуже захоплювався предметами слова і був щедрий на самі слова, поки не споглянув на істинне і найвище Слово, не віддав все Богові, від Якого всі, і замість всього не прийняв Бога. Ні, не так про мене думайте, якщо хочете думати справедливо. Не буду більше належного плакати за померлим, бо не схвалюю цього в інших. Не стану й хвалити понад міри і пристойності; хоча слово для того, хто володіє даром слова, і хвала для того, хто особливо любив мої слова, є такий дар, який йому приємний і пристойніший за всякий дар, і не тільки дар, але обов’язок, який справедливіший за всякий обов’язок. Однако ж проллю сльози і вшаную здивуванням, наскільки це виправдовує даний на те закон, тому що й це не чуже нашому любомудрію, тому що «пам’ять праведника буде благословенна» (Притч. 10:16). «Сину мій! над померлим пролий сльози і, ніби ти зазнав жорстокого нещастя, почни плач» (Сир. 38:16), — говорить дехто, рівно застерігаючи нас і від нечутливості, і від непомірності в скорботі. Потім покажу неміч людського єства, згадаю і про гідність душі. Як тим, що сумують, подам належну втіху, так скорботу від тілесного й тимчасового піднесу до духовного й вічного.

2. Почну з того, з чого для мене пристойніше за все почати. Усім вам відомі батьки Кесарія; і видимі, й чутні вам їхні чесноти; ви уподібнюєтесь і дивуєтеся їм, а тим, хто не знає, якщо є такі, розповідаєте про них, обираючи для цього один те, інший інше. Та й неможливо було б одному переказати все; така справа, скільки б хто не був невтомний і ревний, вимагає не одного язика. З багатьох же і великих якостей, похвальних у них (нехай не подумають, що переступаю міру, хвалячи своїх!), одне важливіше за все і не уступає іншим у знаменитості — це благочестя. Скажу й те, що ці поважні люди прикрашені сивиною, рівно заслуговують поваги й за чесноту, й за старість. Тіла їх виснажені літами, але душі молодіють Богом.

3. Батько, який був дикою оливою, майстерно прищеплений до оливи доброї і, окрім того, напоєний її соками, що йому доручено прищеплювати інших, довірене лікування душ. Сподобившись високого сану й шанований високим головуванням у цих людей, як другий Аарон або Мойсей, він наближається до Бога, й іншим, що стояли здаля, проповідує Божі слова. Він лагідний, не гнівливий, спокійний зовнішньо, гарячий духом, рясний дарами видимими, але ще більше збагачений таємними. Але для чого описувати того, кого ви самі знаєте? Якщо й надовго простягну слово, не скажу, скільки б належало й скільки кожний з вас знає і бажає чути. Краще надати кожному думати по-своєму, ніж, зображаючи чудо словом, зменшити його більшу частину.

4. А мати здавна й у предках посвячена Богові, не тільки сама має благочестя, як невід’ємну спадщину, але передає його й дітям. Дійсно, від святого зачатка бере початок ціле (див.: Рим. 11:16). І вона до того виростила і примножила цю спадщину, що деякі (скажу й це сміливе слово) впевнені і переконують, нібито досконалості, видимі в чоловікові, були тільки її справою, і (що дивно) у нагороду за благочестя дружини чоловікові дано більше й досконаліше благочестя.

Найдивніше те, що обоє вони й чадолюбиві, і христолюбиві; точніше ж сказати, більше христолюбці, ніж чадолюбці. Для них і в дітях була одна втіха, щоб прославлялися й іменувалися у Христі; під благочадієм вони розуміли чесноту й наближення дітей до досконалості. Вони милосердні, співстраждальні, багатьох спасають від тління, від розбійників і від мироправителя; самі з тимчасового житла переселяються в постійне, і дітям збирають дорогоціннійшу спадщину — майбутню славу. Так досягли вони поважної старості, рівно шановні й за чесноту, й за вік, сповнені днів як минулих, так і теперішніх. У тому тільки вони не мають першості між земнородними, в чому кожний з них перешкоджає іншому стояти першим. Для них у всьому наповнилася міра благополуччя; хіба інший відкине останню подію, яку не знаю як назвати — чи випробуванням, чи Божим провидінням. Але я назвав би провидінням, тому що, пославши одного з дітей, який за віком міг скоріше похитнутися, тим свобідніше можуть вони самі відійти від життя і з усім домом піднестися до горнього.

5. Усе це сказано мною не з наміром похвалити батьків, бо знаю, що навряд чи хто б мав успіх у цьому, хоча б на похвалу їм присвятив повністю слово. Я хотів тільки із властивості батьків показати, яка має бути чеснота Кесарія. Не дивуйтеся ж і не вважайте неймовірним, що при таких батьках він виявив себе гідним таких похвал. Навпаки, дивно було б, якби, знехтувавши домашні й близькі приклади, він наслідував інші. І дійсно, початок був таким, який і личив людині, яка мала шляхетне походження й обіцяв згодом чудове життя. А середину скорочу: краса, велич росту, у всьому приємність і, ніби у звуках, гармонія — такі були переваги в Кесарія, яким дивуватися не наша справа, хоча для інших і здадуться вони немаловажливими. Перейду ж до наступного, про що важко й промовчати, хоча б хотів.

6. У таких правилах виховані й наставлені після достатніх вправ тут1 в науках, у яких через таланти і високі дарування (важко й сказати, скільки) він перевершив багатьох (чи можу без сліз згадати про це й від горя проти обіцянки не викрити себе в нелюбомудрії?), коли настав для нас час залишити рідний дім, — ми в перший ще раз розлучилися один з одним. Я, з любові до красномовства, залишився тоді в палестинських училищах, що процвітали, а він відправився в Олександрію, в місто, яке й тоді, і донині шанується як місто всякої освіти.

Яку ж з його досконалостей назву першою, або найважливішою, про що промовчу без всякої шкоди слову? Хто був довірливішим за нього до наставників? Хто дружелюбніший з однолітками? Хто більше за нього уникав співтовариств і бесід з неблагочестивими? Хто вступив у найтісніше спілкування з людьми відміннішими як із чужоземців, так і співвітчизників найбільш схвалюваними й відомими? Він знав, що коротке спілкування з людьми чимало сприяє навичці і у чесноті, й у пороці. А за такі якості, кого більше за нього вирізняло начальство, його поважали у всьому місті? І хоча через просторість міста все залишалися в невідомості, однак хто був відоміший за нього цнотливістю, славніший розумом? 7. Якого роду науки не проходив він? Або, краще сказати, в якій науці не досягнув успіхів більших, за інших, займаючись нею однією? Хто, не тільки з однолітків за навчанням і літами, але й старших віком, які почали вчитися раніше за нього, міг з ним хоч трохи зрівнятися? Він вивчав усі науки як одну, і одну як усі. Талановитих даруваннями однолітків він перемагав працьовитістю, і в невтомних заняттях — гостротою розуму; вірніше ж сказати, швидких перевершував швидкістю, працьовитих — старанністю, а даровитіших в тому й іншому — і тим, і іншим. З геометрії, з астрономії й з науки, для декого небезпечної2, він обирав корисне, скільки потрібно, щоб, пізнавши стрункий плин і порядок небесних тіл, благоговіти перед Творцем; а що в цій науці є шкідливе, того уникав, і руху зірок не підкоряв ні істот, ні явищ, як роблять інші, які подібних до себе тварин ставлять поруч із Творцем; навпаки, сам рух зірок, як і все інше, він приписував, скільки треба, Богові. Що ж стосується науки чисел і їх відносин, а також дивного лікарського знання, яке заглиблюється у властивість єства і темпераментів і в початок хвороб, щоб, вириваючи коріння, відтинати й гілки, то чи знайдеться людина настільки неосвічена, яка дала б Кесарію друге місце, а не віддала перевагу краще стати першою після нього і мати досконалість між другими? І все це не залишилося незасвідченим; навпаки, Схід, Захід і всі країни, де тільки згодом бував Кесарій, слугують знаменитими свідченнями його вченості.

8. Коли ж у єдину свою душу, як у великий корабель, навантажений усякими товарами, зібравши всі чесноти й знання він повернувся у своє рідне місто, щоб і інших наділити скарбами своєї вченості, тоді трапилося щось дивне. І як спогад про це мене особливо захоплює, а можливо, і вам буде приємно, то не зайвим буде переказати про те коротко. Мати в материнських і чадолюбивих своїх молитвах просила Бога, щоб обох нас, як вона відпустила разом, так щоб побачити нас, як повернемося разом. Тому що ми, коли бували разом, видалися якоюсь парою, якщо не для інших, то для матері, достойною благобажань і споглядання, хоча тепер і розлучені через злісну заздрість3. А тоді Бог, Який чує праведні молитви і нагороджує любов батьків до побожних дітей, подвиг нас, без усякої з нашого боку домовленості й угоди, одного з Александрії, а другого з Греції, одного сушею, а другого морем, прибути в один час і в одне місто. Це була Візантія, місто першопрестольне нині в Європі, у якім Кесарій через деякий час придбав таку славу, що йому запропонували почесті в суспільстві, знатний шлюб і місце в Сенаті. Навіть за загальним рішенням було відправлено до великого царя4 посольство з проханням — перше місто, якщо цар бажає зробити його дійсно першим і гідним цього найменування, вшанувати і прикрасити першим з вчених мужів, а завдяки цьому змусити, крім іншого, говорити про Візантію, що вона при інших перевагах, славлячись багатьма мужами, відмінними в знанні філософії й інших наук, ще має в себе лікаря і громадянина Кесарія. Але про це достатньо. А що з нами тоді сталося, хоча іншим здавалося випадковістю, що не має ні підстав, ні причин, як і багато чого в нашому житті приписується випадку; однак для боголюбивих ясно показувало не діло випадку, а сповнення молитви благочестивих батьків, за якою збираються до них діти і з суші, і з моря.

9. Не промовчу і про ту прекрасну якість Кесарія, яка для інших може уявлятися маловажною і не вартою згадування, але мені й тоді здалася, і тепер здасться досить важливою, якщо тільки похвальне братолюбство. І коли не буду говорити про діла Кесарія, не перестану зараховувати цього до перших досконалостей. У Візантії, я як сказав, утримували його пошаною і ні під яким приводом не погоджувалися відпустити. Однак переміг я, у всьому шановний і високоцінований Кесарієм; я переконав його виконати благання батьків, свій обов’язок до батьківщини, а також і моє бажання; переконав продовжити шлях, і притім разом зі мною, віддати перевагу мені не тільки перед містами і народами, пошаною і вигодами, які звідусіль рясно або вже лилися до нього, або лестили надією, але ледь і не перед самим царем і його наказами. Щодо мене, то з цього часу, відкинувши всяке честолюбство, як тяжке ярмо володаря або болісну хворобу, вирішив присвятити себе любомудрію і прагнути до горнього життя, або краще сказати, таке бажання виникло в мені раніше, але спосіб життя прийнятий пізніше. Кесарій же перші плоди вченості присвятив своїй батьківщині, і своїми трудами заслуживши належну повагу, потім був захоплений бажанням слави і, як мене запевняв, бажанням зробитися корисним для міста. Він відправився до царського двору, що мені не зовсім подобалося і не моїм було налаштуванням, тому що (вибачуся перед вами) для мене краще й вище бути останнім у Бога, ніж посідати перше місце в земного царя. Однак вчинок Кесарія не заслуговував і докору; тому що любомудрене життя як вище за все, так і за все тяжче; воно і можливе не для багатьох, а тільки для тих, які покликані до цього високим Божим Розумом, який сприяє благому наміру. Але важливо й те, коли хто, обравши другий спосіб життя, зберігає непорочність і більше думає про Бога і про своє спасіння, ніж про свою славу; хто, діючи на позорищі5 цього світу, хоча приймає почесті, як тінь або личину різноманітного й тимчасового, однак сам живе для Бога і зберігає в собі образ, про який знає, що отримав його від Бога і за який зобов’язаний відзвітувати перед Тим, Хто дарував. А я знаю, що такий точно був напрям думок Кесарія. 10. Йому дається перше місце між лікарями; для чого не треба було і великих зусиль, а варто було тільки показати йому свої знання або навіть тільки попередню частину своїх знань. Незабаром він був включений в число наближених до царя і одержав найвищі почесті. Тим часом пропонує вищим чиновникам допомогу свого мистецтва безкоштовно, знаючи, що до піднесення вірніше за все веде чеснота і популярність, придбана чесними засобами. А завдяки цьому він далеко перевершив славою тих, нижче за яких був чином. Усі любили його за цнотливість і довіряли йому своє найдорогоцінніше6, не вимагаючи від нього Гіппократової клятви; навіть простодушність Кратесова в порівнянні з Кесарієвою була ніщо. Він усіма поважався і більше того, чого коштував; і хоча щодня удостоювався важливих почестей, однак і самі царі, і всі перші після них люди в державі вважали його гідним надалі ще більших почестей. Важливіше ж те, що ні слава, ні довколишня розкіш не могли нашкодити шляхетності його душі. Навпаки, при багатьох і важливих почестях, одну тільки гідність уважав він першою — і бути, і називатися християнином; а все інше, порівняно з цим, здалося йому іграшкою і суєтою. Іншим він надавав забавлятися тим, ніби в театрі, який нашвидко будують і потім розбирають, або скоріше ламають, ніж встановлюють; що й дійсно бачимо в численних переворотах життя і у мінливості щастя, тож справжнє і безсумнівно постійне благо одне саме благочестя. 11. Такі були плоди Кесарієвого любомудрія і під хламидою7! Такими думками він жив і помер, виявивши й довівши, внутрішньою людиною, перед Богом ще більше благочестя, ніж яке бачили люди.

Але якщо треба мені обійти мовчанням інші його діла, заступництво родичів, які впадали в нещастя, презирство до гордовитих, повагу до друзів, свободу перед начальниками, подвиги за істину, досить часто і за багатьох складені слова, не тільки сильні доказами, але одмінні благочестям і одухотворенням, то замість всього цього потрібно сказати про одну славнозвісну з усіх його справ.

Розлютувався на нас цар8 злоіменний, він оскаженів колись на себе, відступивши від віри в Христа, а потім став уже нестерпний і стосовно інших. Не сміливо, не за прикладом інших христоненависників, віддався він нечестю, але прикривав гоніння личиною лагідності, і як плазуючий змій, який володів його душею, усякими хитруваннями затягав нещасних в одну із собою безодню. Перше з його хитрощів і підступів було страждаючих за християнство карати, як лиходіїв, щоб ми не мали й честі мучеників, тому що і у цьому він заздрив християнам. А друга підступність полягала в тому, що своїй справі надавав ім’я переконання, а не насильства; щоб тим, що добровільно ухиляються в нечестя, тим більше було соромно, чим менше виникало для них небезпеки. І він залучав кого грішми, кого чинами, кого обіцянками, кого різного роду почестями, пропонуючи їх в очах усіх не по-царському, але зовсім раболіпно. На всіх ж намагався діяти зачарованістю промов і власним прикладом. Крім багатьох інших, він робить замах і на Кесарія. Яке тупоумство і навіть божевілля — сподіватися, що вловить Кесарія, мого брата і сина таких батьків!

12. Нехай буде дозволено продовжити слово і насолодитися розповіддю, як насолоджувалися ті, які були присутні при цій дивній справі! Доблесний муж, осінивши себе знаменням Христовим і замість щита прикрившись великим словом, з’являється перед сильним зброєю і великим за даром слова, він не втрачає твердості, чуючи улесливі слова, а з’являється, як борець, готовий подвизатися словом і ділом проти сильного в тому й іншому. Отже, поприще відкрите, ось і подвижник благочестя! З одного його боку Подвигоположник Христос, Який озброює борця Своїми стражданнями, з іншого боку — жорстокий володар, то зваблюючий привітними словами, то залякуючий великою владою. І глядачів також два роди: одні ще залишаються в благочесті, інші вже захоплені володарем; але ті й інші уважно спостерігають, який бік прийме справа; і думка, хто переможе, приводить їх у більше засмучення, ніж самих ратоборців. 13. Чи не убоявся ти за Кесарія, чи не подумав, що успіх не буде відповідати його прагненню? Але не сумнівайтеся: перемога із Христом, Який переміг світ. Найбільше бажав би я переказати тепер, що було тоді сказано і пропоновано; тому що в цій суперечці чимало розсипано тонких оборотів і краси, які приємно було б для мене відновити в пам’яті. Але це зовсім не личило б часу й предмету слова. Кесарій розв’язав усі його словесні хитрощі, відкинув приховані і явні зваби, як дитячі іграшки, і голосно виголосив, що він християнин і буде християнином: однак цар не віддалив його від себе зовсім. Йому дуже хотілося користуватися і похвалятися вченістю Кесарія; і тоді він виголосив наступні, часто повторювані всіма слова: «Благополучний батько! злополучні діти!» Тому що цією наругою він благозволив вшанувати разом і мене, відомого йому по афінському училищу благочестю.

Тим часом Кесарій, який зберігався до другого представлення царя, якого гнів Божий своєчасно озброїв проти персів, повернувся до нас, як блаженний вигнанець, як переможець, не обагрений кров’ю і прославлений безчестям більше, ніж блискучими почестями. 14. Така перемога, на мою думку, набагато вища і поважніша могутності Юліана, високої багряниці і дорогоцінної діадеми. І оповіданням про це я пишаюся більше, ніж став би пишатися, якби Кесарій розділяв з ним ціле царство. Якщо він уступає злим часам, то робить за нашим законом, який наказує страждати за істину, коли вимагають обставини, і не зраджувати благочестю через боязливість, але також і не викликатися поки можна на небезпеки, боячись за свою душу, так щадячи й тих, які кидають нас у небезпеку.

Коли ж морок розсіявся, далека країна прекрасно розв’язала справу, «коли зброя очищена» (Пс. 7:13) скинула нечестивця, а християни знову торжествували; чи потрібно говорити, з якою тоді славою і честю, при яких і скількох свідченнях знову був прийнятий до царського двору Кесарій, начебто він через це виявляв, а не сам отримував милість? Нова пошана зайняла місце колишньої. І хоча царі мінялися з часом, однак добра думка про Кесарія і його першість при дворі була непохитною. Навіть царі сперечалися між собою в тому, хто з них більше пестив Кесарія і хто мав більше права назвати його щирішим до іншого і наближеним. Таке було благочестя Кесарія, і така винагорода за благочестя! Нехай чують про це і юнаки, і мужі, і нехай тою же чеснотою здобувають подібну славу всі, які домагаються її і вважають її частиною благополуччя! Тільки «плід добрих праць славний» (Прем. 3:15).

15. Але ось ще дивовижна подія в житті Кесарія, яка є сильним доказом богобоязливості, заразом і його власної, і його батьків. Кесарій проживав у Вифінії і був начальником в такій частині, яка була близька до самого царя. Він був хоронителем царської скарбниці і мав під своїм наглядом скарби. А цим цар прокладав для нього шлях до вищих чинів. Але під час недавнього в Нікеї землетрусу, який, як кажуть, був жахливіший за попередні і майже всіх застиг і знищив разом з пишнотою міста, зі знатними жителями чи не один, або з небагатьма, врятувався від загибелі Кесарій. І спасіння сталося неймовірним для нього самого чином: він був покритий руїнами і потерпів на собі тільки незначні ознаки небезпеки, наскільки потрібно було для нього, щоб прийняти страх як наставника вищого спасіння. Залишивши служіння непостійному, він з одного царського двору перейшов в інший — у горнеє воїнство. Він сам зустрівся з такою думкою і ревно зажадав її сповнення, як запевняв мене в своїх листах; а я скористався нагодою порадити те, до чого й колись не переставав застерігати, шкодуючи, що його великі дарування направлені на гірше, що душа настільки любомудра занурена в справи суспільні й уподібнюється сонцю, закритому хмарою.

Але врятувавшись від землетрусу, Кесарій не врятувався від хвороби, тому що був людиною: і перше було його властивістю, а останнє було для нього спільним з усіма; першим він зобов’язаний благочестю, а в останньому діяла природа. Так утіха передувала горю, щоб ми, вражені його смертю, могли похвалитися дивним його спасінням у той час. І тепер збережений для нас великий Кесарій; перед нами дорогоцінний порох, похваляємий мрець, який переходить від піснеспівів до піснеспівів, супроводжуваний до мученицьких вівтарів, вшанований і святими руками батьків, і білим одягом матері, що заміняє в собі горе благочестям і слізьми, які перемагаються любомудрієм і псалмоспівами, якими приборкується плач; перед нами приймаючий почесті, гідні душі новоствореної, яку Дух перетворив водою.

16. Таке тобі, Кесарію, похоронне від мене приношення! Прийми начатки моїх промов, ти часто скаржився, що приховую дар слова, і ось на тобі належало йому виявитися! Ось від мене тобі прикраса, і знаю, що вона для тебе приємніша за всяку іншу прикрасу! Не приніс я тобі шовкових, легких і м’яких тканин, яким ти не радів і раніше, тому що прикрашав себе однієї чеснотою. Не приніс і тканин із чистого льону, не возлив багатоцінних пахощів, які ти й за життя відсилав у жіночі чертоги і які пахнуть не довше одного дня; не приніс чого-небудь іншого, настільки ж незначного й шановного людьми незначними; тому що все це, разом із прекрасним твоїм тілом, покрив би нині цей холодний камінь. Геть від мене з тими язичницькими грищами й виставами, які відбувалися на честь нещасних юнаків і при яких за маловажні подвиги пропонувалися маловажні нагороди! Геть ті обряди, в яких насипами, приношенням початків, вінцями і свіжими квітами упокоювали покійних людей, підкорюючись більш вітчизняному закону і нерозумності горя, ніж розуму! Мій дар — слово, воно, переходячи далі й далі, досягне, можливо, і майбутніх часів і не попустить, щоб той, хто переселився звідси, зовсім нас залишив, але збереже його назавжди для слуху й серця, виразніше картини представляючи зображення улюбленого. 17. Таке моє приношення! Якщо воно неважливе і не відповідає твоїм почестям, то принаймні благоугодне Богові, як відповідне силам. Притім ми віддали частину, а іншу, хто залишиться з нас у живих, віддасть під час річного шанування і поминання.

А ти, божественна й священна голово, ввійди на небеса, упокойся в надрах Авраамових (що не знаменували б вони), побач лик ангелів, славу й велич блаженних, або краще, склади з ними один хор і звеселись, посміюючись з висоти над всім тутешнім, так званим, багатством, незначними гідностями, оманливими почестями, оманою почуттів, мінливостями цього життя, безладом і непорозумінням ніби серед нічного бою! І нехай стоятимеш перед Великим Царем, сповнюючись горнього світла, від якого й ми, прийнявши малий промінь, скільки може відобразитися в дзеркалі й гаданнях, нехай зійдемо нарешті до Джерела блага, чистим розумом споглядати чисту істину й за тутешню ревність в добрі знайти ту нагороду, щоб насолодитися досконалішим володінням і спогляданням добра в майбутньому! Тому що це становить мету нашого тайноводства, як провіщають і Писання, і богослови.

18. Що залишається ще? Запропонувати цілющі слова скорбним. Для тих, що плачуть, дійсна допомога та, яка подана тим, що сумують з ними. Хто сам відчуває рівне горе, тому зручніше втішати страждаючих. Притім моє слово звертається особливо до тих, за яких мені було б соромно, якби вони не перевершували так само всіх у терпінні, як перевершують у всякій іншій чесноті. Тому що хоча вони більше за всіх чадолюбиві, однак більше за всіх і любомудрі, і христолюбиві. Як більше за все помишляють про переселення звідси, так і дітей навчили того ж або, краще сказати, ціле життя призначене у них на думку про смерть. Якщо ж горе затьмарює думки і, подібно гноєтечі з очей, не дозволяє чисто розглянути те, що треба, то нехай приймуть втіху старці від юного, батьки від сина, які багатьом давали поради, і придбавши довгочасну досвідченість — від того, хто сам потребує їхніх порад. Не дивуйтеся, якщо будучи юним, даю уроки старцям; і те ваше, якщо вмію бачити інше краще за сивоволосих.

Скільки ще часу проживемо ми, поважні старці, які наближаються до Бога? Чи довго ще протривають тутешні злостраждання? 19. Нетривале й усе людське життя, якщо порівняти його з Божественним і нескінченним єством. Ще коротший залишок життя і, так сказати, припинення людського подиху, закінчення тимчасового життя. Чим випередив нас Кесарій? Чи довго нам оплакувати його як того, що відійшов від нас? Чи не поспішаємо й самі до тієї ж обителі? Чи не покриє незабаром і нас той же камінь? Чи не станемо невдовзі таким же порохом? У ці ж короткі дні не стільки придбаємо доброго, скільки побачимо, випробуємо, а можливо, самі зробимо зле; і потім принесемо спільну й неодмінну данину закону природи. Одних супроводимо, іншим будемо передувати; одних оплачемо, для інших послужимо предметом плачу, і від одних приймемо слізний дар, який самі приносили померлим. Таке тимчасове наше життя, браття! Така кумедна наша поява на землі — появитися з нічого і, з’явившись, зруйнуватися! Ми є те ж, що швидкий сон, невловима примара, політ птаха, корабель на морі, що не має сліду, порох, подих, весняна роса, цвіт, що часом народжується і часом облітає. «Людина — як трава, дні її — немов цвіт польовий, цвіте й відцвітає» (Пс. 102:15); прекрасно думав про нашу неміч божественний Давид. Він теж говорить в наступних словах: «Ти виснажив у дорозі сили мої, вкоротив дні віку мого» (Пс. 101:24), і міру днів людських визначає п’ядями (Пс. 38:6). Що ж сказати всупереч Єремії, який і до матері звертається з докором, ремствуючи на те, що народився і притім через чужі гріхопадіння (див.: Єр. 15:10)? Бачив усіляке, говорить Екклезіаст; оглянув я думкою все людське, багатство, розкіш, могутність, непостійну славу, мудрість, що частіше тікає, ніж набувається; неодноразово повертаючись до того самого, розглянув знову розкіш і знову мудрість, потім сластолюбство, сади, численність рабів, безліч майна, виночерпців і виночерпій, співаків і співачок, зброю, зброєносців, коліносхилення народів, збирання данини, царську велич і всі надмірності й необхідності життя, — все, чим перевершив я всіх до мене бувших царів; і що ж у всьому цьому? «Все — суєта і томління духу!» (Еккл. 1:14), тобто якесь нерозумне прагнення душі й розвага людини, засудженої на це, можливо, за прадавнє падіння. «Вислухаємо суєтність усього, — говорить він, — Бога бійся» (Еккл. 12:13), тут межа твоєму здивуванню. І ось єдина користь від тутешнього життя — самим сум’яттям видимого і тим, що хвилюється, керуватися до постійного й непорушного. 20. Отже, будемо оплакувати не Кесарія, про якого знаємо, від яких зол він звільнився, а себе самих; тому що знаємо, для яких бід залишені ми і які ще зберемо для себе, якщо не віддамося щиро Богові, якщо, обходячи тимчасове, не поспішимо до горнього життя, якщо, живучи на землі, не залишимо землю і не будемо щиро слідувати Духові, Який зводить у горнеє. Це сумно для легкодухих, але легко для мужніх духом.

Розглянемо ще й те: Кесарій не буде начальствувати, але й в інших не буде під начальством; не стане вселяти в інших страх, але й сам не боятиметься жорстокого володаря, іноді недостойного, щоб йому начальствувати; не стане збирати багатства, але не злякається і заздрості, або не зашкодить душі несправедливим надбанням і зусиллям додати ще стільки ж, скільки придбав. Тому що такий недуг користолюбства, що не має межі в потребі більшого і лікує себе від спраги тим, що безперестанно п’є. Кесарій не складе нових промов, але за промови ж буде в здивуванні, не буде розмірковувати про вчення Гіппократа, Галена і їх супротивників, але не стане й страждати від хвороб, із чужих лих збираючи собі скорботи; не буде доводити положень Евкліда, й Птолемея, і Герона, але не стане і бідкатися через надто гордовитих невігласів; не стане показувати своїх знань у вченні Платона, Аристотеля, Пиррона, Демокрита, Гераклита, Анаксагора, Клеанфа, Епікура, і ще не знаю кого з поважних стоїків або академіків, але не буде й турбуватися про те, як вирішити їхню правдоподібність. Чи потрібно мені згадувати про що-небудь інше? Але що, звичайно, всякому дороге і жадане, у нього не буде ні дружини, ні дітей. За те ні сам не стане їх оплакувати, ні ними не буде оплаканий; не залишиться після інших і для інших свідченням нещастя. Він не успадкує майно, за те буде мати спадкоємців, яких мати завжди корисніше і яких сам бажав, аби переселитися звідси збагаченим і взяти з собою все своє. І яка щедрість! Яка нова втіха! Яка великодушність у виконавцях! Почута звістка, гідна загального слухання, і горе матері виснажується прекрасною і святою обітницею — усе, що було в сина, все його багатство віддати за нього в похоронний дар і нічого не залишати тим, що очікували спадщини.

21. Невже й цього недостатньо для втіхи? Запропоную найсильніший спосіб лікування. Для мене переконливі слова мудрих, що кожна добра і боголюбива душа, як тільки після розлучення зі з’єднаним з нею тілом звільниться, приходить у стан відчуття і споглядання блага, що її очікує, а після очищення або після відкладання (або ще не знаю як висловити) того, що її затьмарювало, насолоджуватися давнім якимось насолодженням, веселитися і радісно прямувати до свого Владики; тому що уникла тутешнього життя, як нестерпної в’язниці, і скинула із себе кайдани, що лежали на ній, якими крила розуму тяглися долу. Тоді вона у видінні ніби пожинає приготовлене їй блаженство. А потім і народжену з собою плоть, з якою вправлялася тут у любомудрії, від землі, що її дала і потім зберегла, сприйнявши незрозумілим для нас чином і відомим тільки Богові, Який їх з’єднав і розлучив, разом з нею вступає в спадщину майбутньої слави. І як в природньому союзі із плоттю сама розділяла її тяготи, так передає їй свої втіхи, цілком поглинувши її в себе9 і ставши з нею єдиним духом, і розумом, і богом, після того як смертне й минаюче поглинене життям. Послухай же, як любомудрствує божественний Єзекиїль про з’єднання кісток і жил (див.: Єз. 37), а за ним і божественний Павло про скинію земну і про храмину нерукотворну, з яких одна зруйнується, а інша уготована на «небесах» (2Кор. 5:1). Він каже, що вийти з тіла значить увійти до Господа; і життя в тілі оплакує як відпадання від Господа, і тому бажає і поспішає відійти від тіла. Для чого ж бути мені слабкодухим в надії? Для чого приліплюватися до тимчасового? Дочекаюся архангельського гласу, останньої труби, перетворення неба, перетворення землі, звільнення стихій, відновлення цілого світу. Тоді побачу й самого Кесарія, який не відходить, не виноситься, не оплакується, не жалями супроводжується, а святим, прославленим, звеличеним, яким ти, улюбленіший з братів і братолюбивіший, неодноразово являвся мені уві сні, чи тому, що так зображало тебе моє бажання, чи тому, що це була сама істина. 22. А тепер, залишивши сльози, звернуся до себе, щоб самому проти волі не зробитися гідним сліз, і розгляну своє положення. Сини людські (тому що до вас звертається слово), доки будете важкі думкою, «Сини людські! Доки будете ганьбити славу мою? Нащо любите марноту і шукаєте неправди?» (Пс. 4:3), вважаючи тутешнє життя чимсь великим і нечисельні ці дні численними, а від цього жаданого і приємного розлучення відвертаючись, як від чогось тяжкого й жахливого? Чи ще не пізнаємо самих себе? Не відкинемо видимого? Не звернемо поглядів до мисленого? Якщо треба про що-небудь вболівати, то чи будемо сумувати про продовження подорожування «Господь праворуч Тебе» (Пс. 109:5), разом з божественним Давидом, який називає все земне оселею темряви10, «місцем злостраждань» (Пс. 43:20), «глибоким болотом» (Пс. 68:3), «тінню смертною» (Пс. 106:10)? Поспівчуваємо, тому що баримося в гробах, які носимо із собою; тому що ми, що були богами, умираємо, як люди, гріховною смертю. Цей страх обіймає мене, про це думаю день і ніч; не дозволяють мені заспокоїтися і майбутня слава, і майбутній суд. Одного настільки бажаю, що можу сказати: «Умліває душа моя за спасінням Твоїм» (Пс. 118:81); а іншого жахаюся і відвертаюся. І страшить мене не те, що це моє тіло, що руйнується і тлінне, зовсім загине, але те, що славне творіння Боже (славне, коли зростає в добрі, а рівно й безчесне, коли грішить), творіння, в якому є розум, закон і надія, засуджене буде на однакову безславність із нерозумними, і після розлучення з тілом стане нічим не краще за нього, чого й бажали б люди порочні і гідні майбутнього вогню. 23. О, якби мені «умертвити земні члени» (Кол. 3:5)! О, якби мені, ідучи шляхом вузьким, для небагатьох прохідним, а не широким і легким, усе принести в жертву духу! Тому що славне й велике те, що слідує за цим; те, на що уповаємо, — більше того, чого ми гідні. «То що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї» (Пс. 8:5)? Яка це нова про мене таємниця! Малий я і великий, принижений і звеличений, смертний і безсмертний, я заразом земний і небесний! Одне в мене спільне з дольним світом, а друге — з Богом; одне — з плоттю, а друге — з духом! Із Христом треба мені спогребтись, із Христом воскреснути, Христу уподібнитись, стати сином Божим, навіть богом!

Бачите, куди, нарешті, піднесло нас слово. Я готовий майже дякувати тому горю, яке нас спіткало, яке налаштувало мене до такого любомудрія і навіть зробило полум’яно бажаючим переселитися звідси. Це призначає нам велика таємниця, призначає Бог, Який за нас став людиною і зубожів, аби оновити плоть, спасти образ і відтворити людину, щоб були всі одне у Христі, Який в усіх нас зробився зовсім усім тим, що сам Він є; щобне було в нас більш ні чоловічої статі, ні жіночої, ні варвара, ні скіфа, «ні раба, ні вільного» (Гал. 3:28-29), бо це плотські ознаки; але щоб ми мали єдиний Божий Образ, яким і за якимми створені; нехай зобразиться і відіб’ється він в нас настільки, щоб тільки по ньому могли пізнавати нас. 24. І цього сподіваємося досягти з великого людинолюбства великодаровитого Бога, Який, вимагаючи малого, тим, які щиро люблять Його, дарує велике у теперішньому, і в майбутньому; будемо все переносити, все терпіти заради любові до Нього і сподівання, за все дякувати як за праве, так і за ліве, тобто за приємне і за скорботне, тому що Боже слово часто й останнє перетворює на зброю спасіння (див.: 2Кор. 6:7). Довіримо Богові і наші душі, і душі тих, які випередили нас у місці упокоєння, тому що були на спільному шляху ніби більше за нас приготовлені.

І сам, йдучи тим же шляхом, припиню тут слово. Але припиніть сльози й ви, що поспішаєте до свого гробу, до гробу, який приймає від вас Кесарія в дар скорботний і повсякчасний; до гробу, який готувався батьками і своєчасним був для старості, але Розпорядником наших справ дарований синові і юності, хоча і не в звичному порядку, однак не поза порядком.

Ти ж, Владика й Творець всього, а переважно цього творіння11! Боже людей Твоїх, Отець і Правитель, Господь життя і смерті! Охоронитель і Благодійник душ наших, що все своєчасно твориш і наперед готуєш художницьким Словом, як Сам відаєш, у глибині премудрості і світоправління! Прийми нині Кесарія як початок нашого відшестя. Хоча він останній з нас, однак першим віддаємо його провидінню Твоєму, яким все тримається. А наостанок і нас, зберігши в тілі, поки корисно, прийми в час благопотрібний; прийми приготовлених, не засмучених, які не втікають в останній день, і не насильно звідси забираються, що буває з душами миролюбними і плотолюбивими, але які благодушно відходять до тамтешнього життя довговічного і блаженного, до життя в Христі. Амінь.

* * *

1. У Назіанзі.
2. Астрології.
3. Тобто диявола, який своєю привабністю схилив праотців до непослуху, піддав усіх нас засудженню і смерті.
4. Констанція, якого не було тоді в Константинополі.
5. Див.: 1Кор. 4:9. — Ред.
6. Здоров’я.
7. Сенаторським одягом.
8. Юліан Відступник.
9. Св. Богослов вказує на істину, розкриту 1Кор. 15:42-44,53,54.
10. Поселення пітьми, з пояснення св. Богослова, ймовірно, є те ж, що і поселення Кидарські (Пс. 119:5).
11. Кесарія.

Слово 8. Надгробне Горгонії, сестрі св. Григорія Назіанзина

1. Хвалячи сестру, буду звеличувати своє власне. Втім, не можна визнати цього неправильним тільки тому, що воно своє. Навпаки, оскільки воно істинне, тому і похвальне; а істинне не тому тільки, що справедливе, але й тому, що відоме. Мені не можна говорити і через пристрасть, хоча б і захотів; моїм суддею буде слухач, який уміє звіряти слово з істиною, і якщо справедливий, то як не схвалить похвал незаслужених, так зажадає заслужених. Тому я не боюся того, що скажу неправду, а навпаки того, що не висловлю всю правду і, далеко не досягнувши гідності предмета, своїми похвалами зменшу славу сестри, тому що при її доблестях тяжко зробити, щоб слово рівнялося ділам. Як не потрібно і хвалити всього чужого, якщо воно несправедливе, так не треба і принижувати свого, якщо воно гідне поваги; щоб першому не послужило на користь те, що воно чуже, а останньому на шкоду те, що воно своє. Бо закон справедливості порушується в обох випадках — і коли хвалять тільки чуже, і коли замовчують про своє. Але взявши собі за мету і правило одну істину і її тільки маючи на увазі, і не турбуючись про все інше, що важливо для людей простих і низьких, буду хвалити або замовчувати, що гідне похвали або мовчання. Якщо відняти щось у свого, злословити, звинувачувати його або завдати йому іншу більшу чи меншу образу, не вважаємо справою чесною, а навпаки, всякий злочин проти родича визнаємо найтяжчим, то недоцільніше буде думати, що вчинимо справедливо, кого-небудь зі своїх позбавивши слова, яким особливо ми зобов’язані служити добрим людям і через яке можемо доставити їм безсмертну пам’ять. 2. Недоречно також звертати більшу увагу на думку людей зловмисних, які можуть звинуватити в пристрасті, а не на думку благопристойних, які вимагають належного. Якщо хвалити чужих не перешкоджає нам те, що справи їх не відомі і не засвідчені (хоча б це могло бути справедливішою перешкодою), то невже наша любов і заздрість інших перешкодять хвалити знаних, особливо тих, які вже переселилися від нас, яким і лестити вже пізно, тому що вони залишили як усе інше, так і хвалителів, і ганьбителів.

3. Але оскільки я достатньо захистив себе й довів, що теперішнє слово для мене самого необхідне, то приступлю тепер до самих похвал і не буду турбуватися про красу й вишуканість стилю (тому що й та, яку прагну хвалити, не любила прикрас, а бачила красу в тому, щоб не мати прикрас), але віддаю покійній високу честь, як найбільш необхідний обов’язок, і заразом постараюся навчити інших змаганню і наслідуванню її чеснотам. Оскільки мета кожного нашого слова і діла — вести до досконалості тих, які нам довірені. Отже, нехай інший, дотримуючись правила похвальних слів, хвалить батьківщину і рід покійниці, і дійсно він зможе сказати багато прекрасного, коли захоче прикрашати її ззовні, як дорогу прекрасну картину прикрашають золотом, камінням і такими прикрасами мистецтва й художньої руки, які погану картину своїм додатком ще більше виявляють, а прекрасній, будучи нижче її, не додають краси. А я виконаю закон похвального слова тільки в тому, що згадаю про наших спільних батьків (тому що, говорячи про такий скарб, несправедливо буде промовчати про батьків і вчителів). Потім одразу ж зверну слово до неї самої і не втомлю очікуванням бажаючих чути про її діла.

4. Хто не знає нового нашого Авраама і наших часів Сарру? Так іменую Григорія і Нонну, дружину його (бо корисно — не залишати в забутті ті імена, які схиляють до чесноти). Один з них виправдався вірою, друга жила в шлюбі з вірним. Один понад надію став батьком багатьох народів, друга духовно народжує; один уник служіння вітчизняним богам, друга була дочкою і матір“ю свобідних; один переселився зі свого роду й дому в землю обітованну, друга була причиною переселення, і в цьому вже одному (насмілюся так сказати) стала вище за саму Сарру; один прекрасно подорожував, друга охоче його супроводжувала; один приліпився до Господа, друга шанує і називає чоловіка своїм господарем і частиною; за те саме вона виправдана. Їм дані обітниці, у них, наскільки від них самих це залежить, є свій Ісаак і дар. 5. За молитвами і під керівництвом своєї дружини виховався він — добрий пастир, і вона показала приклад доброї пасомої. Він щиро втік від ідолів і потім сам примушує тікати демонів; вона ніколи не споживала навіть і солі разом з ідолослужителями. Шлюб їх рівночесний, згідний і одностайний, і не стільки плотський союз, скільки союз чесноти і єднання з Богом; як літами й сивиною, так і розсудливістю, і славою діл вони змагаються один перед одним і перевищують будь-кого іншого. Вони мало зв’язані плоттю, а духом ще раніше розлучені з тілом, переселені звідси; не їхній цей світ, який зневажають; але їх той світ, який має перевагу; їхнє зубожіння і їх збагачення є доброю купівлею: вони нехтують тутешнє і викуплюють тамтешнє. Короткий їх залишок теперішнього життя, і небагато залишається, аби довершити їхнє благочестя, але велике і довге життя, у якому вони подвизались. Одне ще додам до сказаного про них: добре й справедливо, що вони не належали до однієї статі, тому що один був прикрасою чоловіків, друга дружин, і не тільки прикрасою, але й зразком чесноти.

6. Від них Горгонія отримала буття і славу; звідси в неї насіння благочестя; від них і добре життя її, і мирний відхід зі спасительними надіями. Звичайно, і це вже прекрасно і не завжди буває долею тих, які багато хваляться шляхетністю і пишаються предками. Але якщо про Горгонію треба думати з великим любомудрієм, більш піднесено, то її батьківщина — горній Єрусалим, не видимий, але умоспоглядаємий град, де й нам надане громадянство, куди й ми поспішаємо, де громадянин — Христос, а співгромадяни — весь торжествуючий сонм і Церква первородних, навколо цього великого Градобудівничого, які святкують у спогляданні слави і радіють безперестанною радістю. А шляхетність її — дотримання образа Божого, уподібнення Першообразу, звершуване розумом і чеснотою, і чисте бажання, яке безперестанно більш і більш преображає нас у Бозі в дійсних тайноглядачів горнього, які знають, звідки ми, якими й для чого створені. 7. Так розумію я; а тому знаю і кажу, що душа Горгонії одна із благородніших під сонцем; і моє мірило, мій рівень шляхетності й худородства вищий, ніж у черні; я розрізняю це не по крові, але за вдачею суджу; про хвалимих або засуджуваних не за родами, але за властивостями кожного.

Тепер слово про її доблесті; нехай же кожний принесе щось своє і надасть допомогу слову, тому що неможливо осягнути всього одному, хоч які б великі були його розум і зібрані ним знання. Вона вирізнялася цнотливістю і перевершила нею усіх сучасних їй жінок, не кажу вже про тих, яких шанували за цнотливість у давнині. І як у житті можливі два стани — шлюб і дівство, і одне вище й богоподобніше, але тяжче і небезпечніше, а друге нижче, але безпечніше; вона, відійшовши від невигід того й іншого, обрала і з’єднала в єдине все, що в обох краще, тобто і висоту дівства, і безпеку шлюбу. 8. Вона була цнотливою без гордині, зі шлюбом з’єднавши чесноти дівства, і тим показала, що ні дівство, ні шлюб не з’єднують і не розділяють нас цілком з Богом або зі світом. Так, щоб одне саме по собі було гідне огиди, а друге — безумовної похвали, навпаки, розум має бути добрим правителем і в шлюбі, і в дівстві, і з них, як з деякої речовини, мистецьки обробляти і творити чесноту. Бо вона не відлучилася від Духа через те, що з’єдналася із плоттю, і не забула про першу Главу від того, що визнала главою чоловіка, але послуживши світу і природі в небагато чому, і скільки вимагав закон плоті або, краще сказати, Той, Хто дав такий закон плоті, вона цілком присвятила себе Богові. Але що особливо добре і гідне в ній поваги — вона і свого чоловіка схилила на свій бік, і мала в ньому не докірливого господаря, а благого співслужителя. Мало цього, сам плід тіла, тобто дітей та онуків своїх, вона зробила плодом духа; тому що весь рід і все сімейство, як єдину душу, очистила й придбала Богові, а благодогодливістю в подружньому житті і прекрасними наслідками такої поведінки сам шлюб зробила похвальним. Протягом життя вона служила для дітей зразком всього доброго, а коли була покликана звідси — залишила після себе домашнім свою волю, як безмовне повчання.9. Божественний Соломон у книзі дітоводячої мудрості, тобто в Притчах (див.: Притч. 31), хвалить у дружині те, що вона сидить дома і любить чоловіка; дружині, яка блукає поза домом, нестримана, безчесна, зовнішністю і язиком уловлює чесних (див.: Притч. 6:26), протиставляє дружину, яка ретельно займається домашнім, невтомна в справах жіночих, руки свої простягає до прядки, подвійні одяги готує чоловікові, своєчасно купує поле, добре годує слуг, пригощає друзів щедрим столом і виконує все решту, що Соломон похвалив у дружині цнотливій і працьовитій.

Але якби я почав хвалити за такі якості сестру, то це значило б хвалити статую по тіні або лева по пазурах, залишивши без уваги найважливіше й досконаліше. Яка з жінок краще за неї була видимою і однак рідше показувалася і була недоступнішою для чоловічих поглядів? Яка з жінок краще за неї знала міру суворості і веселості в поведінці? У неї суворість не видалася похмурістю і увічливість — вільністю, але в першій була очевидна розсудливість, в другій — лагідність. І це, у з’єднанні пестливості з величавістю, становило правило благопристойності.

Нехай сприймають це ті з жінок, які віддані суєтності, неуважності і не люблять покривала сорому! Яка з жінок так уцнотливила очі, до того осміяла сміх, що і схильність до посмішки вважала для себе важливою справою? Яка з жінок закривала міцніше свій слух і охочіше відкривала його для слова Божого? Ще більше: яка з жінок так підкорила язик пануванню розуму, щоб сповіщати виправдання Божі, і встановила такий суворий порядок вустам? 10. Скажу, якщо хочете, і про цю її досконалість, яку вона не вважала важливою, подібно до всіх істинно цнотливих і благозичливих жінок; хоча й змушені були жінки вважати це важливим, — жінки, які занадто упереджені до прикрас і вбрання, які і не напоумлюються словом тих, які вчать подібним чеснотам. Її прикрашали не золото, оброблене митецькою рукою для більшої краси, не золотовидне волосся, блискуче й світле, не кучері, що в’ються кільцями, не безчесні хитрування тих, які із чесної голови роблять вигляд намету, не багатоцінність пишного і прозорого одягу, не блиск і приємність дорогоцінного каміння, які прикрашають собою близьке повітря і освітлюють обличчя, не хитрощі й чарівність живописців, не запозичена краса, не рука земного художника, яка діє всупереч Сотворителю і Боже створення покриває оманливими фарбами, і ганьбить своєю честю, замість образа Божого виставляє напоказ похітливим очам кумир блудниці, щоб підробленою красою закрити природній образ, хранимий для Бога і майбутнього віку. Навпаки, вона хоча знала багато всякого роду зовнішніх жіночих прикрас, однак нічого не знаходила цінніше своїх вдач і всередині таємної величі. Один рум’янець подобався їй — рум’янець соромливості, і одна білизна — що походить від помірності; а притирання і підфарбовування, мистецтво робити із себе живу картину, благопристойність, що легко змивається, вона надала жінкам, які визначили себе для видовищ і розпусти, для яких соромно й ганебно червоніти від сорому.

11. Так вона поводилася щодо цього! Але немає слова, яке б могло передати її розсудливість і благочестя, і небагато знайдеться подібних прикладів, крім її батьків і по тілу, і за духом. Їх одних маючи для себе зразком і ніскільки не уступаючи їм у чесноті, уступала тільки в тому одному, і притім зовсім охоче, що від них запозичила — це благо, і їх внутрішньо й перед усіма визнавала початком свого просвіщення. Що проникливіше було за її розум? До її порад зверталися не тільки родичі, одноземці і сусіди, але і всі, хто знав її в околиці; і її умовляння і напучення вважали для себе непорушним законом. Що було хитромудріше її слів, що благоразумніше її мовчання? Але оскільки я згадав про мовчання, то додам, що і їй усього властивіше, і жінкам пристойніше, і для теперішнього часу корисніше. Яка з жінок краще за неї знала, що можна знати про Бога, як зі Св. Писання, так і з власного розуму, перебуваючи у власних межах благочестя, менше за неї говорила? А що стосується того, до чого зобов’язана та, яка пізнала істинне благочестя, і в чому одному прекрасне — не знати насичення, то яка з жінок прикрашала так храми приношеннями? І інші храми, і цей самий храм, не знаю, чи вимагають ще прикрас після неї? Особливо ж, яка з жінок так перетворила себе в живий храм Богові? Яка з жінок настільки поважала священиків, і особливо свого сподвижника й учителя в благочесті, який має добре насіння, двох дітей, посвячених Богові? 12. Яка з жінок старанніше пропонувала власний дім тим, які живуть у Бозі, і робила їм таке прекрасне й багате прийняття й, що важливіше цього, приймала їх з такою повагою і благоговінням? Крім того, яка з жінок виявила настільки безпристрасний розум під час злостраждань і настільки жалісливе серце до тих, що бідують? Чия рука була щедріша для нужденних? І я сміливо перетворю на похвалу їй слова Іова: двері її всякому перехожому були відкриті, і мандрівник не ночував на вулиці (Йов. 31:32); вона була очами сліпому, ногами кульгавому (Йов. 29:15) і матір“ю сиротам. Про милосердя ж її до вдів чи потрібно казати, хіба сказати те, що плодом цього було не називатися вдовою? Дім її був спільним пристановищем для бідних родичів, а майном її користувалися всі нужденні, як своєю власністю. «Вона роздавала щедро, подавала вбогим» (Пс. 111:9). І за непорушним і правдивим обітуванням, вона багато чого вклала в небесні житниці, багато разів і в особах багатьох, які отримали від неї благодіяння, приймала Христа. Але найкраще те, що вона не намагалася примусити думати про себе вище належного, а прекрасно творила благочестя потай, перед Тим, Хто бачить таємне. І все викрала у мироправителя, усе перенесла в безпечні сховища, нічого не залишила землі, крім тіла. Усе проміняла на надії в майбутньому, одне багатство залишила дітям — наслідування і ревність до тих же чеснот.

13. Такою і настільки неймовірною була її великодушність! Однак в надії на свою добродійність вона не віддала тіла свого розкоші й неприборканому сластолюбству, цьому злому й роздираючому псові; як трапляється з багатьма, які милосердям до бідних думають купити собі право на розкішне життя і не лікують зла добром, але замість добра здобувають зло. Про неї не можна сказати, що, хоча поневолювала в собі плотське постами, однак іншому упалому надавала лікування на землі; або, хоча знаходила в цьому допомогу для душі, однак менше за іншого обмежувала міру сну; або, хоча й у цьому дала собі закон, як безтілесна, однак схилялася до землі, коли інші проводили всю ніч у стоячому положенні (який подвиг пристойний переважно любомудрим чоловікам); або, хоча й в цьому виявилася мужнішою не тільки за жінок, але й за доблесніших чоловіків; однак що стосується мудрого проголошення псалмоспівів, читання і пояснення Божого слова, своєчасного пригадування, схилення виснажених і ніби прирослих до землі колін, слізного очищення душевної скверни в серці скрушеному і дусі смиренному, молитві горі піднесеній, розсіяності і ширяння розуму, хто міг би хто-небудь із чоловіків або жінок похвалитися перевагою перед нею у всьому цьому або у чому-небудь одному. Навпаки, як не високо це, однак справедливо може бути сказане про неї, що в одній досконалості вона змагалася, а в іншій сама була предметом змагання, одне винайшла, а інше захопила силою, і якщо мала наслідувачів у чому-небудь одному, то всіх перевершила тим, що в одній собі з’єднала всі досконалості. Вона стільки мала успіх у всьому, скільки ніхто інший не встигнув і в одному навіть посередньо. Вона довела кожну досконалість до такої висоти, що замість усіх достатньо було б і одного. 14.  Яка зневага до тіла й одягу у тих, що цвітуть єдиною чеснотою! Яка сила душі, що майже без їжі підтримує тіло, як нематеріальне! Або краще сказати, скільки терпіння в тілі, яке ще до розлучення з душею вже умертвленне, щоб душа отримала свободу і не соромилася почуттями! Скільки ночей, проведених без сну, псалмоспівів і стоянь, що тривали від одного дня до другого! Твої пісні, Давиде, нетривалі тільки для душ віруючих! Де ніжність членів, що простягаються по землі і всупереч природі огрубіли? Які джерела сліз, пролитих у скорботі, щоб пожати радість! Нічне волання, що пронизує хмари і сягає неба! Полум’яність духу, який у прагненні до молитви не боїться ні нічних псів, ні морозів, ні дощів, ні громів, ні градів, ні мороку! Єство жінки, що перемогло в загальному подвигу спасіння єство чоловіків і показало, що жінка відмінна від чоловіка не душею, а тільки тілом! Чистота, як невдовзі після хрещення, і душа уневіщена Христу в чистому шлюбному чертозі — тілі! І гірке споживання, і Єва — матір людського роду і гріха, і змій-спокусник, і смерть — переможені її помірністю! І виснаження Христове, і образ раба, і страждання вшановані її самоумертвінням! 15. Як мені, або обчислити всі її чесноти, або, промовчавши про більше їхнє число, позбавити користі їх, кому вони невідомі.

Але час уже продовжити слово і про нагороди за благочестя. Бо здасться мені, що ви, які добре знаєте про її чесноти, давно бажаєте і сподіваєтеся почути в моєму слові не про теперішні тільки нагороди, не про ті, якими вона веселиться тепер там і які вище людського розуміння, недоступні ні слуху, ні зору, але й про ті, якими Праведний Мздовоздаятель нагороджував ще тут, тому що Він і це нерідко творить для повчання невірних, переконуючи через мале у великому, і через видиме у невидимому. Буду ж говорити й про те, що всім відомо, і про те, що для багатьох таємниця; бо вона за своїм любомудрієм не хвалилася благодатними даруваннями.

Вам відомо, як одного разу сказилися мули і понесли колісницю, як жахливо вона перекинулася, страшно волочилась і розбилася, як внаслідок цього невіруючі раділи, що й праведників настигають такі нещастя, і як швидко було напоумлене невір“я. У Горгонії були розтрощені і пошкоджені всі кості й члени, і приховані й відкриті, але вона не захотіла мати іншого лікаря, крім Того, Хто віддав її нещастю, як через те, що соромилася погляду і дотику чоловіків (бо й у стражданнях зберігала благопристойність), так і через те, що шукала захисту тільки в Того, Хто попустив їй перетерпіти таке страждання. І дійсно від Нього, а не від кого іншого отримала вона спасіння. Тому деякі не стільки були вражені її хворобою, наскільки здивовані чудесним одужанням і робили із цього висновок, що така сумна подія для того й сталася, аби вона прославилася в стражданнях. Хоча вона страждала як людина, однак зцілена була силою вищою, а не людською, і для нащадків залишилися перекази, які доводять, як її міру стражданнь і терпіння у нещастях, так ще більш Боже людинолюбство до неї подібних. Тому що до сказаного про праведника: «Коли буде падати, то не впаде, бо Господь підтримує за руку його» (Пс. 36:24), ніби додано тепер ще й це, хоча розіб’ється, однак незабаром буде відновлений і прославлений. Якщо її страждання було вище ймовірності, то вище також імовірності й повернення до здоров’я; так що хвороба була майже зовсім закрита одужанням, і зцілення стало очевидніше за завданого їй удару. 16. Таке нещастя цілком гідне похвали й подиву! Така хвороба вища за здоров’я! І слова «вразить, і вилікує, і зцілить», і після трьох днів воскресить (Ос. 6:2-3), що вказують, як і показала подія, на щось вище й таємніше, не менш відповідне її стражданням!

Але про це диво відомо всім, навіть і далеким, чутка про нього поширилася всюди; скрізь розповідають і чують про неї, так само як і про інші Божі чудеса і сили. Про те ж, що досі ще невідомо багатьом і що, як я сказав, приховане її любомудрієм і благочестям, далеким від марнославства і звеличування, чи дозволиш мені сказати ти, неперевершений і досконаліший з пастирів, пастир цієї священної вівці1? Чи даси й на це своє бажання (тому що одним нам довірена таємниця, і тільки ми з тобою свідки дива)? Чи будеш ще зберігати слово, дане небіжчиці? Але, на мою думку, як тоді був час мовчати, так тепер час оповідати не тільки на славу Божу, але й на втіху скорботним.

17. Горгонія одержима була тілесною недугою і тяжко страждала; хвороба була незвичайна і дивна: сталося раптове запалення у всьому тілі, і начебто хвилювання і кипіння в крові; потім кров холонула й ціпеніла, у тілі з’являлася неймовірна блідість, розум і члени слабшали, і все це повторювалося не через тривалий час, а іноді майже безперестанно. Хвороба видалася нелюдською; не допомагали ні мистецтво лікарів, хоч як уважно вони вникали у властивість припадків, кожний окремо і всі в спільних нарадах, — ні сльози батьків, хоч як сильними бували вони часто багато в чому, ні суспільні молитви, прохання, звершувані всім народом з такою ретельністю, начебто б кожний молився за своє спасіння; і дійсно, її спасіння було спасінням для усіх, так само як її злостраждання у хворобі — спільнимстражданням. 18. Що ж робить ця велика і гідна високих нагород душа? Яке винаходить лікування хвороби? Бо в цьому полягає вже таємниця. Відкинувши всі засоби, вона вдається до Лікаря всіх і, скориставшись темрявою ночі, коли хвороба її трохи полегшилася, припадає з вірою до жертовника, голосно звертаючись до Того, Хто шанується на ньому, називаючи Його всіма іменами і згадуючи про всі колишні Його дива (як та, що знала й старозавітні, й новозавітні сказання). Нарешті наважується на деяку благочестиву й прекрасну відвагу, як жінка, котра висушила струм крові дотиком до краю риз Христових, і що робить? Приклавши до жертовника свою голову з таким же криком і настільки ж рясними слізьми, як в давнину та, яка омила ноги Христові, дає обітницю не відійти, поки не отримає здоров’я; потім, помазавши все тіло цими ліками свого винаходу, що могла взяти рука з образу самого чесного Тіла й Крові, змішавши його зі своїми слізьми, (яке чудо!) негайно відходить, відчувши на собі зцілення, одержавши полегшення в тілі, серці й розумі, прийнявши в нагороду за уповання виконання уповання, і міцністю духу придбавши міцність тілесну. Велике це справді, однак правдиве; нехай вірить цьому кожний, і здоровий, і хворий, перший для збереження, другий для одержання здоров’я! А що моя розповідь — не хвастощі, це видно з того, що я, котрий мовчав за її життя, відкрив тепер; і будьте певні, навіть і нині не оголосив би, якби не забороняв мені страх приховувати таке чудо від вірних і невірних, від сучасників і нащадків.

19. Таким було її життя! Але набагато більшу частину я обійшов мовчанкою для помірності слова і з побоювання здатися таким, що не знає міри в похвалах її. Але, звісно, я не виявив би належної поваги її святій і славній кончині, якби не згадав про прекрасні її обставини, тим більше, що Горгонія з таким бажанням і нетерпінням очікувала своєї смерті. Згадаю ж про це, як можна коротше. Вона сильно бажала відійти (бо багато мала відваги до Того, Хто закликав), і бути із Христом було важливіше всього на землі. І ніхто, при всій пристрасті й неприборканості, не любить так своєї плоті, як вона, скинувши із себе всі узи й ставши вище цього тлінного, в якому проводимо життя, бажала цілком з’єднатися з Жаданим і цілком сприйняти Улюбленого (додам ще) і Полюбившого її, Який нині осяює нас деякими променями Свого світла, щоб ми тільки могли розуміти, з Ким розлучені. Не марним залишається її бажання, настільки божественне й високе, але що ще більше, вона наперед смакує жаданне благо у предбаченні після тривалого пильнування, нагороджена одним з найприємніших снів, і видінням, у якому за провидінням Божим призначений їй термін і навіть відкритий сам день відходу, щоб вона «приготувалася і не затримувалася» (Пс. 118:60). 20. Отже, для неї була готова благодать очищення й освячення, яку всі ми отримали від Бога, як загальний дар і основу нового життя; або краще сказати, все життя було для неї очищенням і освяченням. І хоча дар відродження вона прийняла від Духа, але безпечне збереження цього дару було приготовлене попереднім життям. Насмілюсь навіть сказати, що саме Таїнство було для неї не новим даруванням, а тільки печаткою. До всього цього вона намагалася додати ще освячення свого чоловіка. (Чи хочете, щоб я розказав вам про нього коротко? Це був чоловік Горгонії, і не знаю, чи потрібно щось говорити про нього, крім цього). Вона опікувалася, щоб ціле тіло було присвячене Богові, і щоб не переселитися їй звідси, коли досконала тільки одна половина її самої, а інша частина залишається ще недосконалою. І це її моління не було залишене без виконання Тим, Хто творить волю тих, котрі бояться Його, Той, Хто приводить до кінця їх прохання. 21. А коли ж уже сталося за її наміром, і жодне з бажань не залишалося без виконання, і призначений день наближався, тоді вона починає готуватися до смерті й відходу і для виконання загального цього закону лягає в ліжко. Потім, передавши свою останню волю чоловікові, дітям і друзям, як годилося дружині, прихильної до чоловіка, дітолюбивої і братолюбної, після любомудреної бесіди про майбутнє життя, і день своєї кончини зробивши днем торжества, вона засинає, хоча не сповнившись днів людського віку, чого й не бажала, знаючи, що довге життя некорисне для неї самої, і здебільшого буває віддана пороху й омані, але стільки прожила днів у Бозі, скільки, не знаю, чи буває хто наповнений з тих, хто помирає у глибокій старості, що прожили на землі багато років. Так вона розрішається або, краще сказати, забирається, відлітає, переселяється і не багато чим випереджає тіло.

22. Але яка важлива, що ледь не вислизнула від мене, обставина! Хіба не допустив би до цього ти, духовний батьку її, який уважно спостерігав і нам повідав чудо, так багато і її прославляє, і для нас служить нагадуванням її чесноти і спонуканням бажати такої ж кончини. І мене при спогаді про це диво обіймає якийсь жах і змушує проливати сльози. Вона вже відходила й була при останньому подиху; стояли навколо неї домашні й сторонні, які прийшли віддати останнє цілування; стара мати зітхала і терзалася душею (бо бажала б випередити її відходом), загальна любов змішувалася зі скорботою, одні бажали б щось почути на пам’ять про неї, інші — самі сказати; але ніхто не смів вимовити слова; безмовні були сльози, і скорбота безутішна; недозволеним видавалося супроводжувати риданнями ту, яка відходить із миром; глибока панувала тиша, і смерть мала вигляд якогось священного торжества. А вона, очевидно, була бездиханна, нерухома, безмовна, її мовчання змушувало думати, що тіло заціпеніло, й органи голосу вже омертвіли через віддалення того, що приводило їх у рух. Але пастир, який ретельно спостерігав в ній усі переміни, бо все, що з нею відбувалося, було чудесне, помітивши легкий рух губ, приклав вухо до вуст, на що давали йому право близькість і однодушність. Але краще б тобі самому повідати таємницю безмовності, у чому вона полягала. Ніхто не відрікся б вірити сказаному тобою. Вона промовляла псалмоспіви, саме слова вихідного псалма і (якщо потрібно виговорити істину) свідчили про сміливість, з якою помирала Горгонія. Блаженний, хто упокоївається із цими словами: «У мирі спокійно засну і спочию» (Пс. 4:9). Це й оспівувала ти, це й звершилося на тобі, досконаліша із жінок; це було й псалмоспівання, і надгробний пам’ятник тобі після кончини, прекрасно помірна після збурення пристрастей і в загальному успінні, яка утішилася сном, дарований улюбленим Божим, як пристойно було тій, яка і жила, і відійшла зі словами благочестя.

23. Тому я впевнений, що набагато краще і величніше видимого твій теперішній стан — голос святкуючих, веселість Ангелів, небесний чин, видіння слави, а найбільше — найчистіше і досконаліше сяйво Всевишньої Тройці, що вже не ховається від розуму, як від зв’язаного і розсіяного почуттями, але повністю цілим розумом споглядаємої і прийнятної душі, яка і опромінює наші душі повним світлом Божества. Ти насолоджуєшся усіма тими благами, потоки яких досягали тебе ще й на землі, за щире твоє до них прагнення. Якщо ж для тебе хоч трохи спасительне і наше прославляння, якщо святим душам дається від Бога в нагороду й те, щоб відчувати подібні прославляння, то прийми й моє слово, замість багатьох і більше багатьох похоронних почестей, слово, яке раніше я віддав Кесарію, а після нього віддаю і тобі, тому що для того й затриманий я на землі, щоб надгробними словами супроводжувати братію. Чи вшанує хто після вас і мене подібною шаною — не можу того сказати; але бажав би сподобитися єдиної шани — шани у Бога і перебуваючи, і радіючи у Христі Іісусі Господі нашому. Йому слава, і Отцю зі Святим Духом навіки. Амінь.

* * *

Слово 9. Захисне, сказане ним своєму батькові в присутності Василія Великого після рукопокладення св. Григорія Богослова в єпископа Сасимського

1. Знову на мені помазання і Дух, і знову ходжу «сумуючи та плачучи» (Пс. 34:14). Ви, можливо, дивуєтесь цьому, але й Ісая, поки не побачить слави Господньої і престолу високого й звеличеного, і серафимів довкола нього, не каже нічого подібного, не показує ні печалі, ні страху; і хоча звинувачує Ізраїля, але себе щадить і відокремлює як ні в чому невинного. Коли ж побачив це і почув святий і таємничий голос, — ніби починаючи краще усвідомлювати себе, каже: «Горе мені! загинув я!» (Іс. 6:5), і додає наступні за цим слова, яких не скажу, щоб не промовити чого образливого. Знаходжу також про Маноя, прадавнього суддю, а потім і про Петра, стовп Церкви, що один, коли узнав, що наскільки видіння, яке йому було, перевищує його природу і сили, каже дружині: «Ми загинули, тому що бачили Бога»; другий же не виносить Спасителевої присутності й чудодійності, яку виявив Господь, коли плив з Ним під час лову риби, і тому хоча приходить у подив, однак відсилає з корабля, називаючи і причину ту, що сам він не достойний Божого явлення і співбесіди. 2. І коли чую в Євангелії про сотника, який просить Христа показати силу, але відмовляється бачити Його в себе, тому що дім його не може вмістити Божої гідності й величі, тоді не можу засуджувати себе за страх і нарікання, бо як сонце викриває слабість ока, так Бог Своїм пришестям — неміч душі; і для одних Він — світло, а для інших — вогонь, дивлячись на те, яка речовина і якої якості зустрічає у кожному. Як думати й про Саула? І він був помазаний, прийняв Духа, сам став духовним (не можу і сказати про нього інакше), навіть пророкував, притім так несподівано і незвичайно, що чудо це обвернулося в прислів’я і донині повторюване: «Невже і Саул у пророках?» (1Сам. 10:11). Оскільки ж він не цілком віддав себе Духові й не зовсім навернувся, «не став іншою людиною», як було пророковано (1Сам. 10:6), але залишалася в ньому якась іскра колишнього зла і трохи злого насіння, ще йшла боротьба плоті й духу… але до чого виставляти на ганьбу всі його недоліки? Вам відомий цей супротивний дух і співак, який відганяє його. Хіба можемо пізнати з цього ще те, що як благодать не торкається людей недостойних і органа поганого і неналаштованого (адже прекрасно сказано, в чому я не впевнений, «в лукаву душу не ввійде премудрість і не буде жити у тілі, поневоленому гріхом» (Прем. 1:4), так (додам це від себе), через непостійність і мінливість природи людини, не менш важка для неї справа зберегти в собі гідність і постійність, як і спочатку благоналаштувати себе і зробитися гідним). Але нерідко сама благодать (назву таке зло, яке в нас найбільш лихе і незрозуміліше), приводячи до чванливості і надимаючи, віддалила від Бога тих, що наближалися до Нього неправо; і ми уже в самому звеличанні себе буваємо відкинутими, «гріх виявив себе гріхом тому, що через добре спричиняє мені смерть» (Рим. 7:13). 3. Цього злякавшись, я наповнився гіркотою, потупив погляд і відчув щось подібне до того, що буває при блиску блискавки з дітьми, у яких видовище це викликає задоволення, змішане з жахом. Я заразом полюбив і злякався Духа; потрібно було деякий час, щоб, зібравшись із самим собою, протверезитися і обрати краще й найбезпечніше і щоб, коли не буде скорботи, як плевел у насінні, і погані думки поступляться місцем кращим, зовсім переміг Дух і вжив мене на Своє служіння, для удосконалення, для звершення цих людей, для керування душами, для навчання словом, ділом і прикладом, «зі зброєю правди в правій і в лівій руці» (2Кор. 6:7), для благоплідного проходження пастирства, яке відволікає від світу, приходить до Бога, виснажує тіло, з’єднує з Духом, уникає темряви, радіє за світло, відганяє звірів, збирає стадо в огорожу, остерігається стромовин і пустель і жене на гори й висоти, про які, на мою думку, говорить і дивний Михей, зводячи нас від землі на пристойну для нас висоту: «Наближайтеся до гір вічних: встань і йди, бо не для тебе цей спокій» (Мих. 2:10, слов’янський переклад), хоча деякі й думають знайти собі спокій у земному й дольньому.

4. Такому пастирству навчіть мене, друзі, а тепер уже пастирі і співпастирі мої; такого пастирства дайте мені закони, — і ти, спільний батьку, впродовж довгого часу, поставив і пережив багатьох пастирів, і ти, випробувач і суддя мого любомудрія! Але захоплені й оглушені бурею, чи можемо ми майстерно пасти і годувати стадо? Спокійно вислухай мене, ти, який, будучи в числі овець, коли ми з тобою (не ображайся на мої слова) належали ще до безсловесного стада, поводився набагато чоловіколюбивіше, ніж як чиниш, ставши пастирем, коли ми удостоєні духовного пасовища. Я став під твоєю владою, як тобі хотілося, і ти переміг непереможного. Ось тобі понад інше і слово, якого ти, знаючи, домагався і, яке хвалячи, обсипав мене, коли я перебував у безмовності, частими і густими снігами твоїх слів. 5. Але є щось, за що можу докорити тебе в дружбі. Хто із спільних друзів розсудить мене, хто буде непідкупним суддею і винесе правдивий вирок, не стане, як чинить багато хто, поважати особи на суді? Чи накажеш сказати, у чому докоряю, і чи не обернеш знову проти мене свого слова? І в тебе, дивний муже, відбулося зі мною щось нез’ясоване, справді нез’ясоване і неймовірне, що дотепер у нас не чувано. Я поступився не переконанню, а примусу. І чи не дивно! Як усе перемінилося, яка прокладена між нами відстань! Чим? (Як угодно тобі, так і скажу) — престолом або величчю благодаті?

Утім веди, «встигай, іцарюй істини ради» (Пс. 44:5), і паси мене, пастиря, тому що я готовий іти за тобою і бути водимим твоєю пастирською, високою і божественною душею. (Тому що потрібно сказати істину, хоча з любові насмілився і на інше і понад закон). Навчи мене своєї любові до пастви, своєї дбайливості й водночас розсудливості, уважності, невсипності, покірності плоті твоєї, з якою вона поступилася духу, цій квітці особи, що свідчить про пастирські труди, при лагідності суворої поведінки, при звершенні справ — веселість і спокій (чого не в багатьох знайдеш і чому небагато бувало прикладів), своїм турботам за паству і перемогам, які одержав ти в Христі. 6. Скажи, на які пасовища водити стадо, до яких джерел ходити або яких уникати пасовищ і води; кого пасти палицею і кого пасти сопілкою; коли виводити на пасовища і коли скликати із пасовищ; як боротися з вовками і як не сваритися з пастирями, особливо в нинішній час, коли (висловлю скорботу словами святійших пророків) «пастирі зробилися безглуздими» (Єр. 10, 21), «вони гублять і розганяють овець пастви» (Єр. 23:1); як немічне підняти, занепале поставити, заблудле знайти, загибле врятувати і міцне зберегти; як мені навчитися цьому і дотримати це, згідно з істинним і вашим ученням про обов’язок пастиря, і не стати поганим пастирем, котрий молоко їсть, вовною одягається, жирне засолює або продає, а інше залишає звірам і стримчакам, і самого себе пасе, а не овець, у чому докоряли давні предстоятелі Ізраїля (див.: Єз. 34:3-4). Цьому навчіть, цими правилами підкріпіть мене, за цими заповідями будьте пастирями і співпастирями і спасіть як навчанням, так і молитвами мене й мою священну паству, щоб і мені встояти, і вам похвалитися в день явлення і одкровення великого Бога і Пастироначальника нашого, Іісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцю Вседержителеві зі Святим і Животворчим Духом і нині, і навіки-віків. Амінь.

* * *

Слово 10. Захисне, сказане своєму батькові й Василію Великому після повернення Св. Григорія Богослова з усамітнення

1. Немає нічого сильніше за старість і достоповажніше за дружбу. Ними приведений до вас я — в’язень у Христі, зв’язаний не залізними веригами, а нерозв’язними узами Духа. Досі я вважав себе міцним і незборимим і (яка глупота!) не приділяв моїх слів навіть цим моїм друзям і братам, але все віддав, кому це завгодно, бажав жити в спокої, любомудрствувати у безмовності, розмовляючи із самим собою і з Духом. Уявляв розумом Кармил Іллін, пустелю Іоанову і надмирне життя любомудрих, як Ілля і Іоан; сьогодення вподібнював бурі й шукав собі якої-небудь скелі або стрімчака, або стіни, де б сховатися. Роздумував сам із собою: нехай для одних будуть пошана і труди, для других — сварки і нагороди за перемоги, а для мене, що уникає боротьби і заглиблюється в самого себе, достатньо жити, як можу, ніби на легкім судні переплисти невелике море і вбогістю тутешнього життя придбати собі малу обитель у житті майбутньому. Можливо, більше низькості, але зато й більше обережності, навчає думка — однаково уникати й висоти, й падіння. 2. Так думав я, поки можна ще було писати тіні й сонні мрії і годувати розум порожніми вимислами. Що ж тепер? Перемогла мене дружба, підкорила сивина батька — старість мудрості, межа життя, найбезпечніше пристановище, і дружба того, хто сам багатіє для Бога й інших збагачує. Відкладаю вже гнів, «щоб почули лагідні і звеселилися» (Пс. 33:3)! Спокійно дивлюся на руку, що вчинила насильство наді мною, з радісним поглядом звертаюся до Духа; серце моє не хвилюється, розум повертається; дружба, як погашене й згасле полум’я, знову оживає й запалюється від малої іскри.

«Душа моя не мала втіхи» (Пс. 76:3), «і впав у мені дух мій» (Пс. 142:4). Я казав: «Надалі не буду вірити дружбі, і для чого мені уповати на людину?» Тому що всяка людина улесливо ходить, і «тому що всякий брат ставить спотикання іншому» (Єр. 9:4). Усі ми з одного пороху, з одного змішання, спожили від того самого дерева зла, але один ту, другий ту носимо благообразну личину. І яка мені користь, думав я, від цієї ревної і прославляємої дружби, яка почалася з миру і перейшла в дух? Яка користь із того, що у нас були один дах і одна трапеза, спільні наставники й уроки? Що користі з цього більш ніж братнього злиття сердець і згодом щирої єдності? Невже мені не дозволять і того, щоб залишитися внизу під час володарювання і піднесення друга, коли багато хто домагається і досягає протилежного, тобто того, щоб разом із друзями володарювати і брати участь у їхньому благоденстві? 3. Але для чого мені переказувати все, що придумували печаль і зневіра, яку називаю затьмаренням розуму? Але такими дійсно, і навіть ще гіршими, були мої роздуми. Звинувачую сам себе за свою зарозумілість або божевілля. Але тепер міняю свої думки і сам змінююся, що набагато справедливіше колишнього, а для мене пристойніше. Щирість же моєї зміни можеш бачити, дивний муже, не тільки з того, що розв’язане тобою моє мовчання, на яке ти скаржився і яким багато докоряв мені, але також з того, що самі слова мої служать твоїми захисниками. Це явний знак нашої дружби й духу, що живе в нас. Але в чому ж полягає твоє виправдання? (Якщо згрішу в чому-небудь — сам поправ мене, як маєш звичай робити в інших випадках). Ти не потерпів, аби дружба була перевагою над Духом; і якщо я для тебе дорожчий, можливо, будь-якого іншого, то Дух незрівнянно для тебе важливіший, ніж я. Ти не потерпів, аби талант залишався схованим і закопаним у землю; не потерпів, аби довго ховався під спудом світильник, тому що так ти думаєш про моє світло і мій подвиг; ти домагався, аби до тебе — Павла приєднаний був Варнава, домагався, аби до Сілуана й Тимофія приєднаний був і Тит, і щоб тобі через тих, які щиро про тебе турбуються, поширювати благодать Божу: «так щоб благовістя Христове розповсюджувалося від Єрусалима до Іллірика» (Рим. 15:19). 4. Для цього і мене виводиш у оточення і, коли бажав би я ухилитися, береш і саджаєш поруч із собою (у цьому, можливо, скажеш ти, полягає моя образа), і робиш спільником турбот і вінців; для цього помазуєш мене на первосвященика, одягаєш у подир, покладаєш на мене кидар, приводиш до жертовника духовного всеспалення, приносиш у жертву тельця освячення, освячуєш руки Духові, вводиш мене для тайновідання в святая святих і робиш служителем «скинії правдивої, яку збудував Господь, а не чоловік» (Євр. 8:2). Але чи достойний я і тих, хто помазує, і Того, для Якого і перед Яким звершується помазання, про це знає Отець істинного і справжнього Помазаника, Якого помазав Він, «тому помазав Тебе єлеєм радости більше, ніж спільників Його» (Пс. 44:8), помазавши людство Божеством, щоб створити з обох єдине; знає й сам Бог і Господь наш Іісус Христос, через Якого одержали ми примирення; знає й Дух Святий, Який поставив нас на це служіння, в якому «стоїмо і хвалимось надією слави Божої» (Рим. 5:2) Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава навіки-віків. Амінь.

* * *

Слово 11. Промовлене братові Василія Великого, святому Григорію, єпископу Нисському, коли він прийшов до св. Григорія Богослова за рукопокладенням його в сан єпископа

1. Друга вірного не можна нічим замінити, «Вірний друг — міцний захист: хто знайшов його, знайшов скарб. Вірному другові немає ціни, і немає міри доброті його» (Сир. 6:14-15), й обгороджене царство (див.: Притч. 18:19); друг вірний — скарб одушевлений. Друг вірний — дорожчий за золото й безліч дорогоцінного каміння. Друг вірний — «замкнений сад, закладений колодязь, запечатане джерело» (Пісн. 4:12), які тимчасово відкривають і якими тимчасово користуються. Друг вірний — пристановище для заспокоєння. А коли він вирізняється розсудливістю, то це ще цінніше! Коли він високий ученістю, ученістю всебічною, яка має бути й була колись наша вченість, то це ще важливіше? А коли він і «син світла» (Ін. 12:36), або «чоловік Божий» (1Тим. 6:11), або такий, що «наближається до Господа [Бога))» (Вих. 19:22), або «муж: кращих бажань» (Дан. 9:23), або достойний одного з подібних найменувань, якими Писання відрізняє мужів божественних, високих, які належать горньому, то це вже дар Божий і, мабуть, вище нашої гідності. А коли і приходить він до нас від друга, і притім рівночесного і чеснотою, і дружбою з нами, то це ще приємніше і солодше, і запашніше мира, що прикрашає «бороду і краї одежі» (Пс. 132:2).

2. Чи достатньо цього? І чи точно слово зобразило вам мужа цього? Або потрібно, наслідуючи старання живописця, не раз накладати фарби, щоб передати вам словом зроблене його зображення? Отже, опишемо його повніше і виразніше. Хто найвідоміший із законодавців? Мойсей. Хто святіший зі священиків? — Аарон. Обидва брати не менш і благочестям, як і плоттю. Або краще сказати, один — «Бог фараону» (Вих. 7:1), заступник і законодавець Ізраїлю, який входить в середину хмари, споглядальник Божественних таємниць і тайноводитель, будівничий істинної скинії, «яку збудував Господь, а не чоловік» (Євр. 8:2); обидва ж рівно ієреї, як сказано: «Мойсей і Аарон між ієреями Його» (Пс. 98:6). Один — князь князів, ієрей ієреїв, використовує Аарона, де тільки потрібний язик, і сам служить «замість Бога» (Вих. 4:16). А другий трохи нижче за першого, але набагато перевершує інших гідністю і близькістю до Бога. Обидва вражають стратами Єгипет, розсікають море, переводять через нього Ізраїля, потопляють ворогів, зводять хліб з неба, то дають, то утішають, понад сподівання, воду в пустелі. Обидва перемагають Амалика святим підняттям рук і прообразуванням вищого таїнства. Обидва ведуть і поспішають у землю обітовану. Чи не знайоме щось для вас у цьому образі? Живописуюче слово чи не ясно зобразило вам зі мною однойменного і єдинодушного мужа? 3. Один з них мене помазав і того, який ховався, вивів в оточення. Не знаю, що його спонукало і чому він захопився, зробивши негідно живучого в ньому Духа. (Хоч яке жорстоке слово це, однак скажу, тому що дружба переносить все, що терпить і чує). Другий приходить утішити мене і примирити з Духом. І тепер для мене дороге його пришестя (та і як не дорожити ним тому, хто віддавав перевагу вам перед усім своїм життям?), однак докоряю йому за те, що прийшов пізніше, ніж вимагала потреба.

Для чого допомога після навали й поразки, найкращий із друзів і помічників? Для чого керманич після бурі і ліки після загоєння рани? Чи посоромився ти, заподіявши нам насильство, як братолюбний, або й сам, як маючий владу, обурився на непослух? Котрого з братів звинувачуєш і котрого звільняєш від докору? Скажу тобі словами Іова (і він ремствував на друга, хоча не на такого і не в таких стражданнях): «до тих прихильний, або кому допомагаєш, чи не цьому, у кого велика сила, чи не тому, у кого велика мудрість і знання» (Йов. 26:2, слов’янський переклад)? А це, як бачу, буває нині з багатьма суддями, які легше вибачать найтяжчу провину людям значним, ніж легку незначним. Хоча ж ти й сам, можливо, бачиш це (мені, який ставить тебе як зразок і правило досконалості, і разом має веління не бути швидким на суд (див.: Мф. 7:1), не дозволено і висловлювати про тебе що-небудь недобре), однак і тобі, і кожному бажаючому я готовий по дружбі відзвітувати в моїй або непокорі, як назвуть, можливо, деякі, або передбачливості й обережності, як сам себе запевняю; щоб ти бачив, що маєш друга, котрий не зовсім безрозсудний і невіглас, але може інше розглянути краще за багатьох, сміливий у тому, що гідне сміливості, і боязкий, де є місце страху, і де не боятися — страшніше за все для того, хто має розум. 4. Як же розсудите й що визнаєте кращим? Чи накажете тепер дати вам звіт, чи вважатимете це непристойним часу, тому що зібралися ми святкувати, а не судитися; чи накажете відкласти справу до іншого часу і зібрання, бо потрібне довше слово, яке дозволяє теперішній день.

Що ж скажу вам гідне цього торжества, щоб і мені самому не відпустити вас голодними, тоді як я розпорядник бенкету? Очистимо себе, браття, заради мучеників, точніше ж сказати, заради Того, для Якого й вони очистили себе кров’ю й істиною; звільнимо «від усякої скверни плоті і духа Божого» (2Кор. 7:1), обмиємося, «чисті будемо»(Іс. 1:16) і самі представимо тіла наші й душі в «жертву живу, святу, благоугодну Богові» (Рим. 12:1). Тому що для чистого ніщо так не цінне, як чистота й очищення. Будемо подвизатися заради подвижників, перемагати заради переможців, свідчити істину заради свідків. Принесемо це в дар їх подвигів, щоб і нам самим стати увінчаними і спадкоємцями тієї ж слави, яку ми віддаємо їм і яка зберігається на небесах, про яку нагадує і яку малими рисами передає побачене тут. Будемо подвизатися проти начал і влади, проти невидимих гонителів і мучителів, проти мироправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних і близьнебесних, проти внутрішньої боротьби в нас самих, у наших пристрастях, проти повстань, які щодня ззовні нас випробовують. 5. Озброїмося терпінням проти дратівливості, я звіра, проти язика, як гострого меча, і погасимо сластолюбство, як вогонь. Приставимо до слуху двері, які б своєчасно відчинялися і зачинялися, і уцнотливим око, не дамо дотику приводити нас до сказу, смаку — терзати, щоб «смерть не ввійшла у наші вікна» (Єр. 9:21) (як, по моєму розумінню, названі почуття), і осміємо непомірність сміху, не схилимо колін перед Ваалом через убогість, не поклонимося зі страху золотому образу, будемо боятися, щоб не убоятися чого-небудь більше, ніж Бога, і щоб не осквернити гріхом образа Його. У всьому сприймемо щит віри й уникнемо всіх стріл лукавого.

Страшна ця боротьба, велике ополчення і перемога велика! Якщо для цього ми зібралися або сходимося, то справді бажане Христу наше свято, дійсно ми вшанували або вшануємо мучеників, істинно переможні лики складаємо. Якщо ж маємо на увазі догодити примхам черева, віддатися тимчасовим забавам, внести сюди тлінне, думаємо знайти тут місце для пияцтва, а не для цнотливості, і час для купівлі і справ життєвих, а не для сходження і (насмілюся так сказати) обоження, до якого служать нам посередниками мученики, то, по-перше, не знаю, чи своєчасно це. Тому що яке порівняння соломи із пшеницею, плотських забав з подвигами мучеників? Перші пристойні видовищам, а останні — моїм зібранням. Перші властиві розпусним, а останні цнотливим; перші — плотоугодникам, останні — тим, що зреклися тіла. А потім хотів би я сказати щось сміливіше, але утримуюся від лихослів’я з поваги до дня; принаймні скажу (це буде набагато скромніше), що не цього вимагають від нас мученики.

6. Отже, браття, не будемо святого звершувати нечисто, високого — низько, чесного — безчесно, і, коротко сказати, духовного — по-земному. Тріумфує і юдей, але по букві; святкує і еллін, але на догоду демонам, а в нас як усе духовне: дія, рух, бажання, слова, навіть хода й одяг, навіть помах, тому що розум на все поширюється і у всьому створює людину у Бозі; так духовне і торжество, і веселощі.

Не забороняю давати собі і прохолоду, але зупиняю всяку непомірність. Якщо ж ми збираємося і духовно святкуємо пам’ять мучеників, то хоча багато сказати, щоб ми самі отримали за це однакові з ними нагороди й успадковували ту ж славу (тому що, як думаю, для очищених кров’ю, і для тих, що уподібнюються жертві Христовій святих мучеників, готується те, чого око не бачило, вухо не чуло, і не приходило на розум людський, який свобідно творить в собі уявлення про блаженство), принаймні (що, як я стверджую, також важливо), побачимо світлість святих мучеників, увійдем в радість того ж Господа і, наскільки знаю, ясніше й чистіше просвітлимося світлом блаженної, безначальної Тройці, у Яку ми увірували, Якій служимо і Яку сповідуємо перед Богом і людьми, ніскільки не боячись і не соромлячись ні зовнішніх ворогів, ні лжехристиян, які зустрічаються між нами, і супротивників Духа. І, о якби нам до останнього зітхання з великою відвагою зберігти цю прекрасну заставу святих отців, які жили ближче до Христа і до первісної віри, — це сповідування, у якому з дитинства ми виховані, яке насамперед навчилися виголошувати, і з ним, нарешті, переселитися із цього життя, взявши з собою звідси не що інше, як одне благочестя! Бог же миру, Який хрестом примирив нас із Собою, які зробилися Його ворогами через гріх, Який благовістував «мир далеким і близьким» (Еф. 2, 17), які перебувають під законом і поза законом, Отець любові і Любов (тому що цими переважно іменами Йому угодно називатися, аби самими іменами пропонувати нам братолюбство), давши «нову заповідь» — настільки любити один одного, наскільки ми самі Ним полюблені (Ін. 13:34). Що дозволяє робити добре насильство і терпіти його у страсі, розсудливо уступати і мати також відвагу з розумом, довершувати великі пастви і малі збільшувати благодаттю, — Він сам, з великої благості Своєї, нехай утішить нас великою утіхою і нехай веде нас уперед, пасучи з нами і спасаючи стадо; а вас нехай надихає на всяку добру справу, нехай наставить духовно тріумфувати на честь мучеників, нехай удостоїть насолодитися там, де обитель усіх, що веселяться, і коли з’явитеся в правді, нехай наситить вас видінням Своєї слави, що споглядається у Христі Іісусі, Господеві нашому. Йому слава і держава, честь і поклоніння навіки-віків. Амінь.

* * *

Слово 12. Промовлене батькові, який доручив йому піклування про Назіанзьку церкву

1. «Відкриваю уста мої і, як повітря, втягую в себе Дух» (Пс. 118:131). Духу віддаю все своє і себе самого, і діла, і слово, і бездіяльність, і мовчання, тільки нехай Він володіє мною, нехай водить мене, нехай спрямовує руку, розум і язик до чого треба і до чого хоче; а також нехай відводить, від чого треба віддалятися і для мене краще. Я орга́н Божий, орга́н словесний, який настроїв і в який ударяє добрий Художник — Дух. Вчора Він налаштував на мовчання, і моїм любомудрієм було не говорити. Нині приходить на ум, і я виголошу слово, моїм любомудрієм буде говорити. Я не такий просторікуватий, щоб побажав говорити, коли змушують мовчати, і не такий мовчазний і малознаючий, щоб у час, гідний для слова, закривати свої вуста, навпаки, і закриваю, і відкриваю мої двері (див.: Пс. 140:3) Розуму, Слову і Духові, єдиному єству й Божеству. 2. Отже, буду говорити, тому що маю на це наказ. Говорити ж буду цьому доброму пастиреві і вам, священна паство, те, що, на мою думку, краще і мені нині сказати, і вам почути.

Для чого став потрібний тобі співпастир? Тому що з тебе почнеться слово, люб’язна і поважна для мене голово, рівночесна голові Аарона, з якої стікає духовне і священне миро навіть на бороду й одяг (див.: Пс. 132:2). Для чого ти, коли сам ще в стані підтримувати й управляти багатьма, і дійсно управляєш силою Духа, у духовних ділах вимагаєш для себе жезла й підпори? Чи тому, що й з великим Аароном, як знаємо й чуємо, були помазані Елеазар і Іфамар, сини Ааронові? Тому що про Надава й Авіуда охоче промовчу, щоб не сказати неприязного слова. Чи тому, що й Мойсей ще за життя призначає Іісуса замість себе законодавцем і вождем тих, що поспішають у землю обітовану? Про Аарона ж і Ора, які підтримували руки Мойсеєві на горі, щоб Амалик був переможений Христом, здалеку накресленим і прообразованим, вважаю для себе зручним і не говорити, як про приклад для мене доволі невластивий і негідний; тому що Мойсей обрав їх не учасниками в законодавстві, а помічниками в молитві й підпорою для стомлених рук. 3. Але в тебе, страждальцю, що стомлене? Чи тіло? Я готовий підтримувати, навіть підтримував; і сам підтриманий, як Яков, батьківськими благословеннями. Чи дух? Але в кому він міцніший і полум’яніший, особливо тепер, коли більш і більш підкоряється і уступає йому плотське, як речовина, протилежна світлу, що перегорожує його і перешкоджає сяйву? Тому що плоть і дух найчастіше ворогують між собою і протидіють один одному? І як тіло буває в доброму стані, коли уболіває душа, так душа квітне і піднімає погляди вгору, коли бажання задоволень ущухає і в’яне разом з тілом. Але в тобі я здивувався простоті й сміливості; як ти не убоявся (чого дуже треба побоюватися в теперішні часи), щоб твою духовну ревність не вважали тільки приводом, і не здалося багатьом, нібито це звання приймаємо для плотських цілей, хоча й представляємо на вид духовну користь. Тому що багато хто зробив те, що вважається великим, самовладним і приносить якусь дивовижну приємність, хоч би належало бути предстоятелем і правителем пастви, яка ще менша, ніж наша, і приносить більше неприємностей, ніж задоволення. Цього достатньо про твою простоту або твоє чадолюбіє, завдяки яким ти й сам не вживаєш нічого шкідливого й інших рідко в тому підозрюєш, бо хто із труднощами схиляється на зло, той повільний і в підозрі злого. А я маю ще запропонувати коротку бесіду цьому твоєму або і моєму народу.

4. Мене примушують, друзі і брати, — до вас тепер буду волати, якщо не волав тоді, — старість батька і (висловлюся скромно) прихильність друга1; допоможіть мені, хто скільки може, і подайте руку гнобленому і захопленому то власним бажанням, то Духом! Одне пропонує мені втечу, гори і пустелю, безмовність душевну і тілесну, радить ввійти розумом у самого себе і відвернутися від почуттів, аби неоскверненим розмовляти з Богом і чистим осяюватися променями Духа, без усякої домішки дольнього і затьмареного, без усяких перешкод божественному світлу, поки не прийду до Джерела тутешніх осяянь і не буду зупинений у бажанні і прагненні тим, що дзеркало зміниться дійсністю, А дух вимагає, аби я виступив в середовищі, приніс плід суспільству, шукав для себе користі в користі інших, поширював освіту, приводив до «Бога людей обраних» (Тит. 2:14), «царствене священство, народ святий» (1Пет. 2:9), і зробив, щоб у більшому числі людей очищався образ. Тому що як у порівнянні з однією рослиною кращий і більший сад, у порівнянні з однієї зіркою — ціле небо й усі його прикраси, і в порівнянні з членом — тіло, так і перед Богом ціла і благовлаштована Церква важливіша однієї людини. І потрібно мати на увазі не тільки себе, але й інших, бо й Христос, Якому можна було перебувати у Своїй честі й Божестві, не тільки виснажив Себе до «образа раба» (Флп. 2:7), але й «витерпів хрест, зневаживши посоромлення» (Євр. 12:2), щоб Своїми стражданнями знищити гріх і смертю умертвити смерть. Такі накреслення мого бажання і такі веління Духа! Стоячи між бажанням і Духом і дивуючись, чому в більшій мірі віддатися, ось що вважаю, як думаю, краще і найбезпечніше; повідомлю і вам, щоб ви разом зі мною досліджували і затвердили і мій намір. 5. Я розсудив, що найкраще й найбезпечніше триматися середини між бажанням і страхом, і в одному поступитися бажанню, в іншому — Духові. А це я вважаю можливим, якщо не зовсім буду втікати від служіння, аби не відкинути благодаті, що було б небезпечно; і не візьму на себе тягаря над свою силу, що було б важко. Для першого потрібна інша голова, для останнього — інші сили; правильніше ж сказати, те й інше високоумне. Навпаки, благочестиво й водночас безпечно розміряти служіння із силами й, як чинимо при споживанні їжі, що під силу, приймаємо, а що понад силу, залишаємо. Бо так помірністю в тому й іншому здобувається і тілесне здоров’я, і душевний спокій. Тому погоджуюся тепер розділяти піклування з добрим батьком, як з великим високоширяючим орлом, літаючи поблизу нього не зовсім недосвідченим пташеням. А потім віддам крила свої Духові — нести, куди завгодно і як завгодно; і під Його керівництвом ніхто не примусить і не поведе мене в інше місце. Тому що, хоча приємно успадковувати батькові труди і знайома паства приємніша за незнайому і чужу (додав би ще, і цінніша перед Богом, якщо тільки не обманює любов і теперішніх почуттів не закриває звичка); однак корисніше і безпечніше начальствувати бажаючим і над бажаючими. Та і за нашим законом потрібно водити не насильно «і не змушено, але охоче» (1Пет. 5:2). І інше начальство не може утвердитися примусом; те, що керується насильством, при всякому зручному випадку намагається звільнитися, тим більше наше, не стільки начальство, скільки дітоводження, найбільше дотримується свободи. Тому що таємниця спасіння — для бажаючих, а не для тих, що примушуються.

6. Таке моє вам, браття, слово, сказане просто, з прихильністю, така таємниця мого серця! Нехай переможе те, що для вас і для мене буде корисним, і нашими справами нехай управить Дух, бо знову моє слово повертається до Духа, Якому я віддав самого себе і голову, помазану єлеєм довершення у Вседержителі Отцю, у Єдинородному Синові й у Святому Дусі і Бозі. Доки нам приховувати світильник під спудом і ніби позбавляти інших довершеного Божества? Час поставити істину цю2 на свічник, нехай світить вона всім Церквам і душам, і всій повноті вселенної не догадково пропонована, не мислено тільки написана, але та, що проповідується явно, як найдосконаліше виявлення богослов’я в тих, що сподобилися цієї благодаті через самого Іісуса Христа, Господа нашого, Якому слава, честь і держава навіки. Амінь.

* * *

1. Св. Василія Великого.
2.  Учення про Божество Духа Святого.

Слово 13. Сказане при рукопокладенні Евлалія в сан єпископа Доарського

1. Прийміть, брати, слово моє, хоча воно дуже коротке і далеке від досконалості. Але Владика Бог знає, як праведним судом зважувати милість, бо приймає і Павлове насадження, як Павлове, і Аполлосове напоєння (див.: 1Кор. 3:6), і дві лепти вдови (див.: Лк. 21:3), і смиренність митаря (див.: Лк. 18:13) і сповідання Манассії (див.: 2Хрон. 33:13).Прийміть і ви новоскладене слово про новопоставленого пастиря. Прийміть голос подяки за видимі нами дива. Хоча ми малі й останні серед синів Ізраїлевих, але багато дякувати ніщо не перешкоджає й малим. Звісно, досконаліші принесуть Богові і хвалу досконалішу, а ми принесемо Йому нині, яку можемо.

Отже, «заспівайте Господу пісню нову, бо дивне сотворив Господь» (Пс. 97:1)! Ми збурювалися хвилями, нас поборювали, виганяли; одні біди вже гнобили нас, а інші погрожували нам. Хто ж перемінив бурю на тихий вітер? Хто розтрощив зброю, меч і війну? Хто прийняв нас вигнаних і знедолених? Чи не ти, Боже, створив це? «Хто є цей Цар слави? Господь кріпкий і сильний, Господь могутній в бою» (Пс. 23:8). 2. Він розсік море, Він годував у пустелі народ, який бідував, пославши йому дивний дощ1, Він виточив воду з каменю, Він переміг Амаліка нез’ясованим і таємничим підняттям рук (бо руки священика, які піднімаються вгору і приймають молитовне положення, зробили те, чого не могли зробити багато тисяч); Він зруйнував стіни без стінопробивної зброї і битви; скажу, нарешті, Він скинув Голіафа, гордого і зарозумілого нащадка велетнів, який насмілився вийти проти великого Давида. Тому скажемо одностайно: «Благословен Господь, Який не дав нас на здобич у зуби їхні. Душа наша, як пташка, вирвалася з сітки тих, що ловили. Сітка розірвалась, і ми спаслися» (Пс. 123:4,6-7); додамо й інше, що віщає душа, обрадувана великим даром Божим.

Я йшов, щоб принести не меч, а мир. Я йшов не для посоромлення великого пастиря2, який головує в славному місті3. Знаю, що він достоповажний, визнаю його главою, іменую святим, хоча і зазнав образи; нехай він тільки буде чадолюбивий і турбується про свою Церкву. Я намагався збільшити, а не зменшити кількість ієреїв; скинути єретиків, а не зменшити кількість православних.

3. Що кажеш ти, сину Дафана і Авірона4, не напоумлений вождь, який насмілився повстати проти Мойсея і підняти на нас руки, як ті відкривали вуста на великого раба Божого? І ти не злякався? Ти не посоромився? Не розсипалася плоть твоя по землі, коли злоумишляв це? І після цього будеш підносити ті ж руки до Бога? Будеш приносити Йому дари, молитися за народ? Боюся, щоб меч Божий і до того не залишився в бездіяльності й спокої. Ти своєму пастиреві не зробив нічого важливого, а собі заподіяв дуже багато шкоди, відчуживши себе від благодаті Божої.

4. Тепер приступи, кращий і найдосконаліший з пастирів5, і разом з нами або ще раніше за нас прийми народ свій, який доручив тобі Дух Святий, Якого приводять до тебе Ангели, Який придбав тобі твоє життя і добру вдачу! Не дивуйся ж, що успадковуєш престол у час різних спокус і перешкод. Ніщо велике не буває без спокуси і випробувань, бо за природнім порядком незначне супроводжується зручністю, а високе — труднощами. Ти чув того, хто сказав, «що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14:22), скажи й сам: «пройшов через вогонь і воду, але Він вивів нас на волю» (Пс. 65:12).

О чудо! «Звечора плач, а на ранок — радість» (Пс. 29:6). Нехай кричать вороги й розкривають вуста, як пси, які гавкають марно, а ми не будемо вести війни. Учи поклонятися Богові Отцю, Богові Синові, Богові Духу Святому у трьох іпостасях, у єдиній же славі й світлості. «Загублене розшукай і вкрадене поверни, і поранене перев’яжи, і хворе зміцни» (Єз. 34:16). Ми очікуємо від тебе такого ж мистецтва в ділах духовних, яке ти, як відомо нам, маєш у мирських. Отже, прийми від вищих вождів найдосконаліше озброєння, за допомогою якого зможеш «погасити всі розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 16) і представити Господу «людей обраних» (Тит. 2:14), «народ обраний, царствене священство» (1Пет. 2:9), У Христі Іісусі Господі, Якому слава навіки. Амінь.

* * *

1. Манну.
2. Василія Великого.
3. У Кесарії.
4. Ці і наступні слова стосуються Анфима, єпископа Тіанського, який ворогував з Василієм Великим.
5. Мова звернена до Евлалія.

Слово 14. Про любов до бідних1

1. Браття і співучасники бідності (тому що всі ми бідні і маємо нестаток у благодаті Божій, хоча і здається, що один кращий за іншого, коли вимірюємо людей малими мірками)! Прийміть слово про любов до бідних, не з бідним, але із щедролюбивим настроєм, щоб ви успадкували багатство Царства. А заразом помоліться, щоб і я міг запропонувати вам багате слово, міг наситити ним ваші душі й «розділити з голодним хліб» (Іс. 58:7) духовний або, подібно до прадавнього Мойсея, зводячи, як дощ, їжу з неба (див.: Вих. 16:4) і подаючи «хліб ангельський» (Пс. 77:25), або насичуючи декількома хлібами в пустелі багато тисяч, як після Іісус — «істинний хліб» (Ін. 6:32) і істинного життя винуватець.

Нелегко знайти найбільшу з чеснот і віддати їй першість і перевагу, як на лузі багатобарвному й запашному, не відразу можна вибрати найпрекраснішу і найзапашнішу з квіток, коли то та, то інша приваблює до себе нюх і погляд і змушує зірвати себе раніше за інших. На мою думку, різні чесноти можна порівнювати й розглядати так. 2. Прекрасні «ці три: віра, надія, любов» (1Кор. 13:13). Віри свідок — Авраам, виправданий вірою; надії — Енос, який раніше за інших уповав «призивати ім’я Господа [Бога))» (Бут. 4:26), і всі праведники, які, одушевляючись надією, перетерплювали біди. Любові свідок — божественний апостол, який насмілився і на самого себе винести вирок для спасіння Ізраїля (див.: Рим. 9:3-4), і сам Бог, Який називається любов’ю (див.: 1Ін. 4:16). Прекрасне страннолюбство. Свідок цього, між праведниками, — Лот содомлянин, але не содомлянин за своєю вдачею (див.: 2Пет. 2:8); а між грішними — Раав-блудниця, але не блудниця за налаштуванням серця, вона за страннолюбство удостоїлася похвали і спасіння (Євр. 11:31). Прекрасне братолюбство: свідок — Іісус, Який не посоромився не тільки назватися братом нашим (див.: Євр. 2:11), але й постраждати за нас. Прекрасне людинолюбство: свідок — Він же Іісус, Який не тільки створив людину на «діла добрі» (Еф. 2, 10) і з’єднав із плоттю Свій образ, що показує шлях до всього найкращого, і зводить нас — мандрівників — до небесних благ, але й Сам став заради нас людиною. Прекрасне довготерпіння: свідок цього знову сам Іісус, Який не тільки не хотів закликати легіони ангелів проти повсталих на Нього мучителів, не тільки докорив Петру за те, що вийняв ніж, але зцілив вухо ураженому (див.: Мф. 26:52-53. Лк. 22:51). Це ж згодом показав і Стефан, ученик Христовий, який молився за тих, що побили його камінням. Прекрасна лагідність: свідки — Мойсей і Давид, за це більше за всіх хвалимі (див.: Чис. 12:3; 2Сам. 16:11-12; Пс. 131:1), і сам Учитель їх, Який не перечить, не волає, не випускає голосу на перехрестях (див.: Мф. 12:19) і не противиться тим, що ведуть Його. Прекрасна ревність: свідки цього — Фінеєс, який одним ударом списа проколов мадіанитянку разом з ізраїльтянином, аби позбавити від ганьблення синів Ізраїлевих, і за свою ревність одержав собі славне ім’я; а після нього — ті, які говорили: «ревнуючи, я ревнував у Господі» (1Царів. 19:10);«я турбуюся про вас ревністю Божою» (2Кор. 11:2); «бо ревність до дому Твого з’їдає мене» (Пс. 68:10), і не тільки говорили це, але й сильно відчували. Прекрасне виснаження тіла: у тому переконає тебе Павло, котрий не перестає тримати себе в суворості (див.: 1Кор. 9:27) і прикладом ізраїльтян лякає людей, які сподіваються на себе, що й дають волю своєму тілу (див.: 1Кор. 10:5-8), і сам Іісус, Який, будучи спокушуваним, постився і переміг спокусника (див.: Лк. 4:2-13). Прекрасні молитва і бдіння: у тому переконає тебе сам Бог, Який перед стражданням проводить ніч без сну в молитві (див.: Мф. 26:39,42,44). Прекрасні чистота і дівство: у цьому переконають тебе Павло, який постановляє для цього закони і призначає справедливу ціну шлюбного й безшлюбного життя (див.: 1Кор. 7:1-11,25-40), і сам Іісус, Який народився від Діви, щоб і народження вшанувати, і віддати перевагу дівоцтву. Прекрасна стриманість: у тому переконає тебе Давид, який, оволодівши джерелом віфлеємським, не пив води, але тільки вилив її на честь Господа, не бажаючи втамувати своєї спраги кров’ю інших (1Хрон. 11:18-19). 4. Прекрасне пустельне життя і безмовність: це показують мені Кармил Іллі, пустеля Іоанова, гора Іісусова, на яку часто сходив Господь, щоб у безмовності розмовляти із самим Собою (див.: Мф. 14:23. Лк. 6:12,9:28,22:39). Прекрасна помірність: цьому навчають мене Ілля, який живе у вдовиці, Іоан, який покривається одягом з верблюжого волосся, і Петро, який живиться овочами, що коштують не більше аса2. Прекрасна смиренність: приклади його численні; але кращий з усіх прикладів представляє Спаситель і Владика всіх, Який не тільки упокорював Себе до «образа раба» (Флп. 2:7), не тільки віддав лице Своє на «обплювання» (Іс. 50:6), «і за злочинців зробився заступником» (Іс. 53:12). Той, Хто очищає весь світ від гріха, але й умив ноги ученикам в образі раба. Прекрасна безкорисливість і презирство багатства: про це свідчать Закхей і сам Христос; Закхей, прийнявши у себе Христа, приніс у дар майже все своє майно; Христос — коли вказав багатому юнакові на цю чесноту, як на межу досконалості (див.: Мф. 19:21). Коротко кажучи: прекрасне споглядання, прекрасна й діяльність; перше тому, що підноситься вище за земне, входить у Святеє Святих і підносить наш розум до того, що споріднене з ним; друга — тому, що приймає у себе Христа й служить Йому, доводить свою любов ділами. 5. Кожна з цих чеснот є особливий шлях до спасіння і, безсумнівно, приводить до однієї якої-небудь із вічних і блаженних обителей. Тому що як різні способи життя, так і обителей у Бога багато (див.: Ін. 14:2), і вони розділяються і призначаються кожному за його гідністю. Тому нехай один виконує одну чесноту, другий — іншу, третій — багато, а хто-небудь, якщо можливо, і все; тільки кожен нехай прямує, не зупиняючись, нехай прагне вперед і йде неухильно по стопах того доброго Путівника, Який прямо спрямовує його шлях, і тісним шляхом, крізь вузькі ворота (див.: Мф. 7:14) виводить на широту небесного блаженства.

Але якщо, за вченням Павла і Самого Христа, першою і найважливішою заповіддю треба вважати любов, як скорочення Закону і Пророків (див.: Мф. 22:37-40; 1Кор. 13:13), то найчудовішу частину її має складати, як я вважаю, любов до бідних, жалість і співстраждання до тих, які одного з нами роду. Тому що ніяке служіння так не угодне Богові, як милосерде (бо воно більше за все споріднене Богові, Якому передують «милість і істина» (Пс. 88:15), і Якому треба приносити в дар милість (див.: Як. 2:13) раніше суду, і праведний Мздовоздаятель, Який поклав «мірилом і терезами милість» (Іс. 28:17), ні за що так не нагороджує Своїм людинолюбством, як за людинолюбство. 6. Отже, згідно із заповіддю, яка повеліває «радуватися з тими, хто радується, і плакати з тими, хто плаче» (Рим. 12:15), ми маємо відкрити утробу милосердя усім бідним і, хоч з якої б причини, стражденним; маємо як люди приносити людям данину добродійності, хоч яка б потреба змушувала їх шукати допомоги — чи вдівство, чи сирітство, чи вигнання з батьківщини, чи жорстокість володарів, чи нахабність начальників, чи нелюдяність збирачів податків, чи вбивча рука розбійників, чи жадібність злодіїв, чи опис маєтку, чи аварія корабля. Тому що всі вони однаково мають право на жаль і так само дивляться на наші руки, як ми на Божі руки, коли чого просимо. Втім, і з цих більше гідні жалю ті, які, будучи в найкращому стані, впадають у нещастя, ніж ті, які вже звикли до тяжкої долі.

А особливо ми маємо бути співстраждальними до заражених проказою, які, за грізним вироком, виголошеним на деяких людей у Св. Писанні, з’їдені навіть до плоті, кісток і мізків (Йов. 33:21) і яким зрадило це багатостраждальне, принижене і віроломне тіло. Не розумію, як я з’єднався з ним, і як, будучи образом Божим, я змішався із брудом! Це тіло, коли добре йому, піднімає війну, а коли воюю проти нього, вкидає в скорботу. Його я і люблю, як товариша; від нього ж і відвертаюсь, як від ворога; тікаю від нього, як від кайданів, і шаную його, як співспадкоємця. Чи зважуся втомити його? Але тоді немає, кого вжити мені за співробітника в добрих справах; знаю, для чого приведений я до буття, знаю, що мені треба підніматися до Бога за допомогою діл. 7. Чи стану щадити його, як співробітника? Але тоді не знаю, як уникнути його бунтівних нападів, і боюся, аби не відпасти від Бога, обтяжившись кайданами, які тягнуть мене до землі або втримують на ній. Це ласкавий ворог і підступний друг! Дивне поєднання роздвоєння! Чого боюся, того тримаюся, і що люблю, того страшуся. Не встигну ще вступити в бій, як укладаю мир, і не встигну помиритися, як знову починаю боротьбу. Що це за премудрість відкривається на мені і що за велика таємниця! Чи не для того Бог увів нас у цю боротьбу і війну з тілом, щоб ми, будучи частиною Божества3 і маючи походження з неба, не почали гордитися і звеличуватися своєю гідністю і не зневажили Творця, але завжди звертали до Нього погляди, і щоб з’єднана з нами неміч тримала в межах нашу гідність? Щоб ми знали, що ми разом і дуже великі, й дуже низькі, земні й небесні, тимчасові й безсмертні, спадкоємці світла й спадкоємці вогню або темряви, дивлячись на те, на який бік схилимо себе? Так влаштований наш склад, і це, скільки можу я бачити, для того, щоб порох земний упокорював нас, якщо б ми здумали звеличуватися образом Божим. Але про це нехай любомудро роздумує хто хоче. Не відмовлюся і я з ним разом подумати про те при зручнішому випадку. 8. А тепер я маю говорити про те, до чого спонукає мене співчуття до власної моєї плоті і до власної немочі при погляді на страждання інших; маю сказати вам, браття, що ми зобов’язані турбуватися про тіло цього родича і співслужителя душі (бо хоча я і звинувачував його, як ворога, за те, що терплю від нього, але я ж і люблю його, як друга, заради Того, Хто з’єднав мене з ним), і притім турбуватися про тіла наших ближніх не менше, як і кожний про власне, чи залишаємося ми самі здоровими, чи страждаємо такою ж недугою. Бо ми «всі єдині в Господі» (Гал. 3:28), чи багатий хто, чи бідний, чи раб хто, чи свобідний, здоровий чи хворий тілом; у всіх одна «глава Христос, з Якого все тіло» (Еф. 4; 15-16), і що члени один для одного, те ж і кожний з нас один для одного, і все для усіх (див.: 1Кор. 12:12-27). А тому не потрібно зневажати і залишати без піклування тих, що раніше підпали під загальну для всіх неміч; навпаки, ми маємо не стільки радіти благополучному стану нашого тіла, скільки плакати про тілесні страждання наших братів; маємо вважати людинолюбство до них єдиною запорукою нашої безпеки тілесної і душевної.

9. На них потрібно дивитися так: одні жалюгідні тільки через свою бідність, від якої, можливо, звільнить їх або час, або праця, або друг, або родич, або зміна обставин; а цих нещасних і бідність гнобить анітрохи не менше, ніж тих, або ще більше; бо вони, позбавившись тілесних членів, втрачають заразом і засоби трудитися і допомагати собі у своїх потребах, і, притім, завжди більше бояться посилення хвороби, ніж сподіваються на одуження, тож і надія — це єдине лікування для нещасних — майже залишає їх без допомоги. Але до бідності в них додається й інше зло — хвороба, зло жахливіше і обтяжливіше, яке в людей неосвічених швидше за все потрапляє на язик, коли вони кого клянуть. Із цим пов’язане ще третє зло: багато хто не хоче до них підійти, не хоче подивитися на них, тікає від них, гребує ними, як чимось огидним; і це зло, щоб бачити себе ненависним тільки за те, що спіткало нещастя, для них тяжче за саму хворобу. Я не можу без сліз дивитися на їхні страждання і при одному спогаді про інших збурююся духом. Майте і ви такі ж почуття, щоб слізьми позбутися сліз. І я не сумніваюся, що дійсно так відчувають ті, які є тут, хто любить Христа і любить бідних, і має Богові властиве й від Бога дароване їм милосердя.

10. Ви самі свідки їх страждання. Перед вашими очима разюче і плачевне видовище, якому чи хто повірить, крім очевидців: люди — живі мерці, у яких кінцівки більшої частини тілесних членів згнили; люди, яких не можна майже впізнати, хто вони були раніше і звідки, або краще, нещасні останки людей, що колись жили, які, щоб сповістити про себе, кажуть про своїх батьків, матерів, братів і місця проживання: «Я син такого-то батька, мати в мене така-то, ім’я моє таке-то, та й ти колись був мені друг і знайомий». Це говорять вони тому, що не мають уже колишнього виду, за яким можна було б впізнати їх. Це люди обділені, у яких немає ні майна, ні рідні, ні друзів, ні навіть тіла; люди, які одні з усіх і жаліють про себе, і разом ненавидять себе; які не знають, про що більше плакати — чи про ті частини тіла, яких уже немає, чи про ті, що залишилися, чи про ті, які передчасно знищила хвороба, чи про ті, які ще зберігаються на жертву хворобі; тому що ті нещасно загинули, а ці вціліли для більшого нещастя; ті зотліли раніше гробу, а цих нема кому і в гріб покласти. Тому що й найбільш добра і м’якосердна людина буває вкрай нечутливою до бід цих страждальців. Тільки тут ми забуваємо, що ми самі плоть і одягнені приниженим тілом (див.: Флп. 3:21); і так мало в нас піклування про цих родичів наших, що ми навіть вважаємо необхідним для безпеки нашого тіла віддалятися від них. Дехто підходить до того, що залежався і, можливо, вже до смердячого трупу, носить смердючі тіла безсловесних тварин і, валяючись у твані, не гребує цим, а від цих нещасних, скільки є сил, тікаємо геть і — яка нелюдяність! — обурюємося майже і через те, що дихаємо з ними одним повітрям.

11. Хто ніжніший за батька? Хто жалісливіший за матір? Але для цих знедолених замкнене і батьківське серце. І батько свого сина, якого народив, якого виховав, у якому одному сподівався мати око свого життя, за якого так багато і так часто молився Богові, цього самого сина, хоча оплакує, але проганяє від себе, — оплакує від серця, проганяє невільно. А мати, згадуючи муки народження, із серцем, що розривається, випускає жалісне волання і голосно в присутності усіх ридає над живим, як над мертвим, кажучи: «Нещасне дитя нещасної матері, яке забирає від мене люта хвороба, дитя, варте жалю, дитя моє миле, яке й впізнати не можу, дитя моє, яке виховала я для стрімчаків, гір і пустель! Зі звірами буде життя твоє, гірський камінь — дах твій, і тільки благочестиві люди звернуть на тебе погляди. Навіщо, — волає вона, як Іов (Йов. 3:11-12), цим зболеним голосом, — навіщо ти утворився в утробі матері? Навіщо, вийшовши із черева, не загинув у ту ж мить так, щоб смерть поєдналася з народженням? Чому ти не помер передчасно, поки не спожив ще зол життя? Навіщо тебе прийняла на коліна і навіщо було тобі ссати груди, коли очікувало тебе життя гірке, життя, жахливіше смерті?» Промовляючи це, проливає вона джерела сліз і хотіла б, нещасна, взяти в обійми своє дітище, але боїться плоті його, як ворога!

А в народі всюди піднімаються ремство й гоніння — не проти лиходіїв, а проти нещасних. Дехто живе разом з убивцею, з перелюбником ділить не тільки житло, але й трапезу, святотатця приймає до себе в співмешканці, з недоброзичливцями своїми дружить, а від страждальців, які нічим його не засмутили, відвертається, як від злочинців. Так пороку віддається перевага перед хворобою! Нелюдяність ми поважаємо, як річ шляхетну, а співстражданням нехтуємо, як чимось ганебним. 12. Їх гонять із міст, гонять із домів, із площ, з доріг, з бесід, з народних зборів, бенкетів, і — о гірка доле! — їх відганяють і від самої води. Для них не течуть джерела, що напоюють усіх інших, неймовірним вважають навіть те, щоб і ріки не могли від них заразитися. А що найдивніше, тих, яких як нечистих, відганяємо від себе, тих самих, що не заподіюють нам ніякого збитку, змушуємо знову повертатися до нас, бо не даємо їм ні житла, ні потрібної їжі, ні ліків для ран, ні одягу, яким ми могли б прикрити по наших силах їх недугу. Тому вони і тиняються день і ніч, — зубожілі, нагі, безпритульні, показуючи уражене недугою тіло, переказуючи старе своє життя, закликаючи із воланням Творця, допомагаючи один одному використанням членів, яких в іншого немає, складаючи жалібні пісні, щоб випросити шматочок хліба або найменшу частину чого-небудь вареного, або яке-небудь розідране руб’я для прикриття себе від сорому, або для полегшення болю від ран. І не той в їхніх очах уже людинолюбний, хто достатньо подає їм потрібне, а кожний, хто не із суворістю відсилає їх геть. Багато ж з них, долаючи й сором, не біжать від урочистих зборів; гнані крайньою потребою, вриваться сюди, у ці всенародні й священні зібрання, які ми заснували для лікування душ і на які збираємося або для згадування про яке-небудь таїнство, або для прославляння свідків істини, щоб, вшановуючи їх подвиги, навчитися наслідувати і їх благочестя. А вони, хоча й соромляться, як нещасливці і як люди, людського обличчя, і краще хотіли б сховатися в горах, стрімчаках, лісах або, нарешті, у ночі й мороці; однак втискуються в середину народу — жалюгідний тягар і сліз достойний! — який, втім, можливо, посланий до нас і не без мети, і саме з тою метою, щоб нагадати нам про нашу неміч і переконати нас не приліплюватися ні до чого теперішнього і видимого, ніби до постійного. Приходять же одні з них, бажаючи почути голос людський; дехто, щоб глянути на людей; інші, щоб у розкішних багатіїв зібрати хоча б вбогу милостиню для підтримки життя; всі ж — щоб виявити свою скорботу і тим хоча б трохи полегшити себе. 13. Хто не скрутиться, слухаючи їх стогони, що зливаються в одну жалібну пісню? Яке вухо може переносити ці звуки? Яке око може спокійно дивитися на це видовище? Ось деякі з них лежать поруч з іншими, — не на радість з’єднані недугою в одне співтовариство, де кожний носить на собі сліди якого-небудь особливого нещастя, і всі ці нещастя складаються в одне загальне горе, так що кожний своїми стараннями збільшує страждання інших, і всі нещасні у своїх хворобах, а ще більше жалю у співстражданні один до одного. Їх оточує юрба глядачів, які навіть і співчувають, але на короткий час. А там інші повзають біля ніг людських; їх переслідують і сонячна спека, і пил, а іноді люті морози, дощі і бурі, їх топтали б ногами, якби один дотик до них не вважали мерзенним. На священні пісні всередині храму вони відповідають стогонами і воланнями про допомогу, і таємничим молитвослов’ям служать відголосками гіркі ридання. Але для чого описувати мені всі їх біди перед людьми, які зібралися для святкування? Якби з точністю я відтворив усю цю сумну картину, то, можливо, викликав би плач і ридання, і свято перетворилося б на сумування. Тому я й кажу тільки про це, що досі ще не може переконати вас, що іноді буває й сум корисніший за радість, і печаль корисніша за святкування, і достохвальні сльози кращі за недобрий сміх.

14. Таке і ще набагато плачевніше, ніж як я уявляв, становище наших братів у Бозі (хоча б ви й не бажали чути цього), братів, які однаково з нами одержали єство, складені з тієї ж землі, з якої й ми спочатку створені; зв’язані, як і ми, жилами й кістками і, як і всі, одягнені шкірою і плоттю (як говорить в одному місці божественний Іов (Йов. 33:6,10-11), любомудрствуючи серед страждань і сміючись над видимою частиною нашої істоти), або краще, якщо треба згадати про найважливіше, які також, як і ми, обдаровані образом Божим і зберігають його, можливо, краще за нас, хоча й зотліли тілом; у єдиного вдягнені Христа (див.: Гал. 3:27) у внутрішній людині; однаково з нами прийняли на збереження заставу Духа (див.: 2Кор. 3:27); беруть участь в одних з нами законах, словах Божих, завітах, зібраннях, таїнствах, надіях; за яких також помер Христос (див.: Рим. 14:15), Який взяв на Себе гріхи усього світу (Ін. 1:29); які є спадкоємцями небесного життя, хоча дуже відчужені від земного; які погрібаються із Христом і встають з Ним (див.: Кол. 2:12), страждають з Ним, щоб з Ним і прославитися (див.: Рим. 8:17). 15. Хто ж ми? Ми, які успадковували це велике й нове ім’я, щоб називатися у Христі народом святим, царственним священством, людьми, привласненими Богові й обраними (див.: 1Пет. 2:9), ревнителями добрих і спаситель-них діл (див.: Тит. 2:14), учениками лагідного і людинолюбного Христа, Який поніс наші немочі, принизив Себе до нашої тлінності, заради нас зубожів (див.: 2Кор. 8:9), прийнявши в цю плоть і земну храмину, який перетерпів за нас скорботи і хвороби, щоб ми збагатилися спадщиною Божества? Хто ж ми, які маємо настільки високий Зразок благоутробства і співстраждання? Як будемо думати про них і що зробимо? Чи знехтуємо ними? Пробіжимо повз? Залишимо їх, як мерців, як мерзенних страховиськ, як найлютіших звірів і плазунів? Ні, браття! Не тому вчить нас — овець Своїх — добрий Пастир (див.: Ін. 10:11), Христос, Який навертає заблудле, знаходить загибле й укріпляє немічне (див.: Єз. 34:16); не на те надихає і природа людська, яка вклала в нас закон співстраждання, і відчуттям немочі, загальної для нас усіх, навчає благочестю і людинолюбству. 16. Невже вони будуть знемагати просто неба, а ми будемо жити в чудових будинках, прикрашених різним камінням, що блищить золотом і сріблом, де візерункова мозаїка і різноманітний живопис приваблюють і приманюють погляди? Та ще в одних будемо жити, а другі будемо будувати? І для кого? Можливо, не для нащадків наших, а для людей сторонніх і чужих, і притім, можливо, для таких людей, які не тільки не люблять нас, але ще, що найгірше, сповнені ворожнечі до нас і заздрості. Вони будуть трястися від холоднеч у старому й розідраному руб’ї, а можливо, що не будуть мати і того, а ми будемо ніжити себе, одягаючись у м’який і пишний одяг, легкі тканини з тонкого льону й шовку, а тим часом одним вбранням будемо не стільки прикрашати, а спотворювати себе (тому що все зайве і франтівське я вважаю огидністю), інше вбрання — некорисний і нерозумний клопіт, здобич мілі і всепоїдаючого часу — буде лежати у нас в коморах. Вони будуть бідувати — о згубна моя розкіш! о тяжка їхня знемога! — будуть потребувати і необхідної їжі; будуть знемагати, голодні валятися біля наших воріт, не маючи навіть сил у своєму тілі, щоб просити; не маючи голосу, щоб ридати; рук, щоб простягати, щоб викликати жалість; ніг, щоб підійти до багатих; не маючи стільки подиху, щоб з більшою напругою простогнати жалібну пісню, вважаючи втрату зору, це найтяжче зло, дуже легким, і ще дякують за те, що не бачить своїх виразок. Такий їхній стан! 17. А ми, розкішно одягнені, будемо велично возлежати на високих і пишних ложах, покритих дорогими килимами, до яких інші не сміють і доторкнутися, — ображаючись на те, якщо тільки почуємо їх благаючий голос? Нам потрібно, щоб наша підлога було усипана часто і навіть передчасно квітучими, запашними квітами, а стіл був зрошений найдорожчим і запашним миром, для більшого збудження нашої ніжності; потрібно, щоб юні слуги стояли перед нами: одні в красивому порядку й строю, з розпущеним, як у жінок, волоссям, майстерно підстрижені, щоб на обличчі не видно було жодного волоска, — у такому одязі, якого не вимагали б і найпримхливіші очі; інші — зі склянками в руках, тільки-но торкаючись до них кінцями пальців і підносячи їх, як можна вправно і обережно; інші, тримаючи опахала над нашими головами, робили б штучний вітерець, і цим, руками навіюваним зефіром, прохолоджували б жар відгодованого нашого тіла. Потрібно, крім того, щоб усі стихії — і повітря, і земля, і вода — достатньо доставляли нам ці дари, і стіл наш весь був заставлений і переповнений м’ясними стравами й іншими хитрими вигадками кухарів і пекарів; щоб усі вони навперебій змагалися за те, як би більше догодити жадібному й невдячному нашому череву — цьому тяжкому тягарю, винуватцеві зол, цьому ніколи ненаситному й найбільш невірному звірові, якому разом зі споживаними ним стравами незабаром потрібно буде зотліти (див.: 1Кор. 6:13). Для них багато значить утамувати спрагу й водою; а в нас піниться в чашах вино: пий до захвату, навіть до непритомності, якщо хто нестриманий! Та ще одне з вин відішлемо назад, інше похвалимо за його аромат і колір, про третє почнемо зі статечністю роздумувати, і біда, якщо, крім свого вітчизняного, не буде в нас якого-небудь іноземного вина, як іноземного завойовника! Тому що нам неодмінно треба вести життя розкішне, яке перевищує потреби, або, принаймні, славитися таким життям; начебто соромно нам, якщо нас не будуть вважати порочними людьми і рабами черева, і того, що ще гірше за черево.

18. Що це таке, друзі й брати? Для чого й ми носимо в собі хворобу, — хворобу душевну, яка набагато тяжча за тілесну? Тому що та, як відомо, приходить не з нашої волі, а ця приходить від нашого волевиявлення; та закінчується з теперішнім життям, а ця переходить з нами і в інше життя, у яке ми звідси преставляємся; про те жаліють, принаймні, розсудливі, а це ненавидять. Чому не поспішаємо, поки ще є час, допомагати родичам нашим за єством? Чому, будучи самі плоть, не покриваємо неподобства плоті? Для чого віддаємося ніжності, бачачи нещастя наших братів? Не дай мені, Боже, не жити багато, коли вони бідують, не насолоджуватися здоров’ям, коли не надаю допомоги для лікування їх ран, не мати достатньо їжі, одягу, покійного даху, коли не розділю з ними хліба, не забезпечу їх, по можливості, одягом і не заспокою під моїм дахом! Тому що нам треба або все залишити для Христа, щоб, взявши хрест, істинно йти за Ним (див.: Мф. 16:24), і зробившись легкими, розв’язаними і нічим не захопленими вниз, як на крилах, летіти до небесного світу, і піднявшись смиренням, збагатившись убогістю, в замін усього придбати Христа (див.: Флп. 3:8); або розділити своє майно з Христом, щоб і саме володіння майном освятилося через те, що ми будемо володіти ним, як треба, і співучасниками його будуть убогі. Якщо ж я буду сіяти для себе одного, то скажу знову словами Іова: «Нехай я сію, а інший їсть, і нехай паростки мої будуть викорінені; то нехай замість пшениці виростає осот і замість ячменя кукіль» (Йов. 31:8,40); нехай пекучий вітер уб’є і вихор розвіє посів мій

так, щоб усі мої труди залишилися марними. Якщо я почну будувати житниці, збираючи скарб від мамони і для мамони, то нехай у цю ж ніч візьмуть душу мою (Лк. 12:18-20) для звіту в неправедному наживанні багатства.

19. Невже, нарешті, ми не опам’ятаємося, не відкинемо жорстокосердя, або — про що не бажав би й говорити — низької скупості, не подумаємо про людську долю? Невже не обернемо на благо собі нещастя інших? Тому що в справах людських, за природнім порядком, немає нічого твердого, рівного, що тримається своїми силами і перебуває в однаковому стані; наша доля обертається, як колесо, у різні часи і часто в один день, а іноді й за одну годину піддаючись різним змінам, тож скоріше можна покластися на сталість вітрів, які ніколи не зупиняються, або на сліди пливучого по морю корабля, або на оманні нічні сновидіння, що приносять хвилинне задоволення, або на твердість тих накреслень, які діти, граючись, роблять на піску, ніж на людське благоденство. Отже, розсудливі ті, які, не вірячи благам сьогодення, збирають собі скарб у майбутньому й, бачачи непостійність і мінливість людського благополуччя, люблять добродійність, яка ніколи не зміниться (див.: 1Кор. 13:8). За те, без сумніву, вони отримують, принаймні, одну з трьох відплат: або те, що ніколи не зазнають нещастя, тому що Бог часто і земними благами утішає благочестивих, закликаючи їх Своєю благістю до співстраждання; або те, що й серед нещасть вони мають у собі сміливість перед Богом (див.: 1Ін. 3:21), тому що страждають не за порочне життя, а за особливим влаштуванням Промислу; або, нарешті, те, що вони по праву можуть вимагати від людей, які благоденствують, такої ж співчутливості, яку самі виявили нужденним під час свого щастя.

20. «Нехай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, нехай не хвалиться сильний силою своєю, нехай не хвалиться багатий багатством своїм» (Єр. 9:23), якби й досяг хто найвищого ступеня або мудрості, або багатства, або сили. А я до цих слів Писання додам ще й те, що з ними узгоджується: нехай не хвалиться ні славний своєї славою, ні здоровий своїм здоров’ям, ні красивий своєю красою, ні юний юністю, коротко кажучи — нічим таким, що прославляють тут, нехай не хвалиться гордовитий тим. Одним тільки нехай «хвалиться той, хто хвалиться» — саме тим, щоб розуміти й старанно шукати Бога (Єр. 9:24), співчувати стражденним і готувати собі що-небудь добре для майбутнього віку. Тому що тутешні блага швидко минають, даються на годину, і, як камінчики в грі, перекидаються з місця на місце і переходять то до тих, то до інших; нічого тут не можна назвати своїм, все або час відніме, або заздрість переведе в чужі руки. Навпаки, блага душевні постійні й міцні, ніколи не відійдуть і не відпадуть від нас, ніколи не обманять надій того, хто їм повірив. Але й саме це, що жодне з тутешніх благ не вірне людям і не міцне, мені здасться прекрасним, як і все інше, влаштоване передбачливим Художником — Словом і Премудрістю, що перевершує всякий розум (див.: 1Кор. 1:23; Флп. 4:7); саме це, що видимі блага зазнають і піддають нас то тим, то іншим мінливостям, то підносяться вгору, то падають вниз і кружляються, як у вихорі, і раніше, ніж опануємо їх, тікають і віддаляються від нас, і в такий спосіб грають нами, обманюють нас, — чи не направлено це до того, щоб ми, побачивши їх непостійність і мінливість, скоріше направлялись до пристановища майбутнього життя? Насправді, що було б з нами, якщо б наше земне щастя було постійне, коли й при мінливості його ми настільки до нього прив’язані? Коли оманна приємність і привабливість його тримає нас, як рабів, у таких кайданах, що ми нічого й уявити собі не можемо краще і вище за сьогодення, і це тоді, коли чуємо і віримо, що ми створені за образом Божим, Який, перебуваючи на небесах, і нас тягне до Себе (див.: Кол. 1:15. Ін. 3:13,12:32)?

21. «Хто мудрий, щоб розуміти це? Хто розумний, щоб пізнати це?» (Ос. 14:10). Хто зважиться тікати від речей, що тікають? Хто приліпиться до того, що перебуває вічно? Хто навчиться думати про сьогодення, як про минаюче, а про те, на що уповаємо, як про постійно існуюче? Хто хоче відокремлювати істинно суще від гаданого, і до першого прагнути, а останнім нехтувати? Хто бажає відрізнити копію від істини, дольну хатину від небесного града (див.: 2Пет. 1:13. Євр. 13:14), ночівлю від постійного житла, темряву від світла, глибоке болото (див.: Пс. 68:3) від святої землі, плоть від Духа, Бога від мироправителя, тінь смертну від життя вічного? Хто бажає купити сьогоденням майбутнє, тлінним багатством нетлінне, видимим невидиме? Воістину, блаженний той, хто, розрізняючи це й розсікаючи мечем слова, що відокремлює краще від гіршого, зважиться, як сказав в одному місці божественний Давид, на «сходження у серці своєму» (Пс. 83:6), і тікаючи, скільки є сил, із цієї юдолі плачу вишніх шукає (див.: Кол. 3:1) і, розпинаючись світові з Христом, з Христом і воскресає (див.: Гал. 6:14; Кол. 3:1), з Христом і сходить до спадщини життя уже не мінливого, не оманливого, де більше немає змія, угризаючого на шляху, що уражає в п’яту, і що й уражається в голову (Бут. 49:17,3:15). А нас той же Давид, як якийсь гучномовний проповідник, прекрасно оголошує високою і всенародною проповіддю, в якій називає нас тяжкосердними і люблячими неправду і вчить не занадто приліплюватися до видимого, і не вважати всього земного благополуччя тільки в достатку пшениці і вина (див.: Пс. 4:3) 8) — цього швидкотліючого багатства. І блаженний Ам. 4, можливо, те ж саме мав на думці і так само озброювався проти земних і уявних благ, коли казав: «Наближайтеся до гір вічних; встань і йди, тому що немає тобі тут спокою» (Мих. 2:9-10). І це, навіть у самих висловах, майже зовсім подібне до повелінь Господа і Спасителя нашого, яких же саме? «Вставайте, підемо звідси» (Ін. 14:31), сказав Він, не тільки тодішніх учеників спонукаючи перейти з відомого місця на інше, як може подумати хтось, але й усіх Своїх учеників, усіх часів, цією відозвою залучаючи від землі до небес і від земних благ до небесних.

22. Отже, підемо за Словом, шукатимемо небесного спокою, відкинемо достаток земного; скористаємося тільки тим, що є в ньому доброго; відкупимо душі свої милостинями (Дан. 4:24), дамо від свого майна бідним, щоб здобути багатство небесне. Дай частину й душі, не все одній плоті; дай частину й Богові, не все одному світові. Відніми хоч що-небудь від черева і присвяти духу. Викради що-небудь із вогню і поклади далеко від пожираючого полум’я. Вирви що-небудь у жорстокого мучителя і довір Господу. Давай частину семи, тобто цьому життю. «Дай частку семи», тобто цьому життю, і «восьми» (Еккл. 11:2), тобто тому життю, у яке ми перейдемо з тутешнього. Дай дещо Тому, від Кого одержав незрівнянно більше. Віддай і все Тому, Хто дарував тобі все. Ти ніколи не будеш щедрішим за Бога, хоча б і пожертвував все, що маєш, хоча б віддав разом з майном і самого себе, тому що і те саме, щоб віддати себе Богові, людина отримує від Нього ж. Хоч скільки ти сплатиш Йому, все ще більше того буде залишатися на тобі, і ти нічого не даси свого, оскільки все від Бога. І як не можна випередити своєї тіні, яка настільки просувається вперед, наскільки ми йдемо вперед, і завжди на рівній відстані передує нам; як не можна тілу вирости вище голови, яка завжди над ним піднімається, так і нам неможливо перевершити своїми дарами Бога. Бо ми нічого не даємо такого, що не належало б Йому, або те, що було б поза колом Його щедрості. 23. Подумай, звідки в тобі буття, подих і саме розуміння? Звідки та найбільша перевага, що ти знаєш Бога і сподіваєшся Царства Небесного, достойності рівноангельської, споглядання слави, яке тепер тільки у дзеркалах і гаданнях (1Кор. 13:12), а тоді буде досконалішим і найчистішим, — сподіваєшся стати сином Божим (див.: Мф. 5:9), спадкоємцем Христа (Рим. 8:17), і, скажу сміливе слово, навіть самим богом (Ін. 10:34-35)? Звідки все це ти маєш і від кого? Або, якщо звернутися до менш важливих і видимих дарів, хто дав тобі бачити красу неба, рух сонця, коло місяця, безліч зірок, і в усьому цьому, як у звуках ліри, завжди однакову стрункість і порядок; черговість пір року, зміна часів, колообіг років, співрозмірність дня і ночі, плоди землі, розлиття повітря, широту хвилюючого і потім спокійного моря, глибину рік, віяння вітрів? Хто дарував тобі дощ, землеробство, їжу, мистецтва, житло, закони, цивільне влаштування, безтурботне життя і тісні зв’язки з рідними? Звідки те, що деякі тварини зробилися ручними і покірними тобі, а інші віддані тобі на поживу? Хто поставив тебе господарем і царем над усіма тваринами на землі? Хто — скажу коротко, не перераховуючи всього докладно, — дарував тобі все те, чим перевершує їх людина? Чи не Той, Хто найбільше і замість всього нині вимагає від тебе людинолюбства? Чи не соромно нам буде, якщо настільки багато благ отримавши від Бога і настільки багато сподіваючись отримати, не принесемо Йому і цього одного дару — людинолюбства? Він відділив нас від звірів і тільки нас на землі вшанував даром розуму; невже ми самі будемо перетворювати себе на звірів? Невже розкіш до того розбестила нас, до того позбавила розуму, або… (але я вже не знаю, як це й висловити), що ми, маючи зайвий шматок і ще що-небудь настільки ж неважливе, та й то, можливо, наживши неправдою, будемо думати, що ми і за самою природою кращі за цих нещасних? Невже будем мріяти, що ми занадто високі в порівнянні з ними, що ми вищі за людей, як прадавні гіганти, які, за розповідями байкословів, становили особливий рід, що відрізнявся від інших смертних, або як Неврод і сини Єнакові (див.: Чис. 13:34), які гнобили колись Ізраїля, або як ті велетні, злодіяннями яких викликаний потоп для очищення землі? Коли Бог і Владика не соромиться називатися нашим Отцем, то чи ми відречемося від спорідненості з подібними до нас?

24. Ні, друзі й брати! Не будемо несправедливими розпорядниками довіреного нам, щоб не почути нам грізних слів Петра: «Посоромтесь ви, що втримуєте у себе чуже, наслідуйте рівну для усіх благість Божу, і тоді не буде жодного бідного»5. Не будемо мучити себе, збираючи і зберігаючи скарби, тоді як інші бідують від убогості, нехай не вразить нас жорстокими докорами і погрозами божественний Амос, який волає: «Вислухайте нині ви, що жадаєте поглинути бідних і погубити убогих, — ви, які говорите: «Коли мине місяць, щоб нам продавати хліб, і субота, щоб відчинити житниці?» (Ам. 8:4-5), і потім, у наступних словах, погрожує гнівом Божим людям, які мають міру малу і міру велику. Нехай не викриває нас і блаженний Міхей, який, докоряючи юдеям за те, що вони ніжаться на ложах із слонової кістки, намащуються найдорожчими пахощами, збільшують тіло своє, споживаючи ніжне м’ясо тельців від стад і козлищ від пасовищ, супроводжують рукоплесканнями звуки органів. Потім він ще сильніше засуджує те, що вони вважають ці задоволення постійними і міцними, — засуджує розкіш (бо від пересичення народжується образа) і додає до цього осуду непомірних задоволень нове, ставлячи, можливо, ще в більшу провину те, що сластолюбці, віддаючись задоволенням, ніскільки не співстраждають «і не уболівають за біду Йосифа!» (Ам. 6:4-6). Нехай не ляже і на нас цей осуд! Не допустимо себе до того, щоб забуватися в насолодах, щоб зневажати людинолюбством Бога, Який дратується цим, хоча і не відразу, не негайно після злочину наводить гнів Свій на грішників.

25. Будемо дотримуватися найвищого і першого закону самого Бога, Який посилає дощ на праведних і грішних і наказує сонцю сходити однаково над усіма (див.: Мф. 5:45), Який без всякого обмеження дав усім, що живуть на суші, і землю, і джерела, і ріки, і ліс, пернатим — повітря, тим, що живуть у водах, — воду, Який всім людям дарував вдосталь необхідні засоби для життя, які не підлягають ні владі, ні законом не обмежуються, ні межами держав не огороджуються, але запропоновані всім і кожному у великій мірі і між іншим ніскільки від того не зменшуються. Так щедро всіх людей Бог, звичайно, наділив для того, щоб рівним роздаванням Своїх дарів показати й однакову гідність нашої природи, і багатство Своєї благості. А люди, заривши в землю золото, срібло, дорогий і зайвий одяг, каміння-самоцвіти та інші подібні коштовності — ці свідчення сварки, міжусобиць і прадавнього насильства загарбників верховної влади, — після того, божевільні, ще піднімають брови на бідуючих родичів, за своїм єством, відмовляють у милосерді, не бажаючи навіть своїми надлишками допомогти їм у їхніх потребах. Яка глупота! Яка дурість! Не кажу вже про інше. Принаймні, вони представили б те, що бідність і багатство, вільне, як розуміється у звичайному змісті, і рабство, і інші подібні до цих імен, з’явилися вже згодом в роді людському, і як деякі недуги, ввірвались разом з неправдою, яка й винайшла їх. Спочатку ж, як сказано в Писанні, не було так (див.: Мф. 19:8). Але Той, Хто створив людину, спочатку зробив її свобідною, обмеживши її тільки одним законом заповіді; зробив і багатою серед насолод раю, а разом із цим благозволив дарувати ці переваги й усьому роду людському в одній першій сім’ї. Тоді свобода і багатство полягали тільки в дотриманні заповіді; а істинна бідність і рабство — у злочині. 26. Але відтоді, як з’явилися заздрість і розбрати, коли почалося підступне панування змія, який безперестанно і непримітно залучає нас до зла ласою принадою задоволення і озброює зухвалих людей проти слабких, відтоді розірвано споріднення між людьми. Їх відчуження одна від одної виявилося в різних найменуваннях звань. Користолюбство, залучивши закон на допомогу своїй владі, змусило забути про шляхетність єства людського. Ти ж дивися на першу рівність прав, а не на розділення, яке пішло, не на закон володаря, а на закон Творця. Допоможи, скільки можеш, природі, вшануй первісну свободу, уваж самого себе, покрий безчестя, нанесене твоєму роду: вияви допомогу у хворобі, підкріпи в злиднях. Ти здоровий і багатий? То утіш хворого й бідного. Ти не зазнав падіння? То підійми того, хто впав і розбився. Ти веселий? То підбадьор того, хто сумує. Ти щасливий? То полегши долю пригнобленого нещастям.

Віддай що-небудь Богові як подяку за те, що ти належиш не до числа тих, що потребують благодіяння, а до тих, які можуть виявляти благодіяння, що не ти дивишся в чужі руки, а інші — у твої. Збагати себе не тільки майном, але й благочестям, не тільки золотом, але й чеснотою, або, краще, тільки нею однією. Заслужи пошану перед ближнім своїм тим, що ти благодійніший за нього. Будь для нещасного богом, наслідуючи милосердя Боже. 27. Бо ніщо так не уподібнює людину Богові, як благодійність, хоча Бог незрівнянно більше благодіє, а людина менше, відповідно до своїх сил. Бог створив людину й знову відновлює її із тління; а ти, принаймні, не знехтуй занепалого. Бог виявив людині найбільше милосердя, коли дав їй, крім усього іншого, закон, пророків, а ще раніше природній закон — неписаний, цього випробувача наших справ, коли викривав, напоумляв, направляв людей і, нарешті, віддав самого Себе в жертву викуплення «за життя світу» (Мф. 20:28. Ін. 6:51); коли дарував нам апостолів, євангелистів, учителів, пастирів, зцілення, чудеса, повернення до життя, знищення смерті, знамення перемоги над тим, що переміг нас, завіт тіні і завіт істини, різні дари Духа Святого і таїнство нового спасіння. А ти, якщо можеш виявляти вищі благодіяння, що приносять користь душі (оскільки Бог наділив тебе і цим багатством, коли тільки побажаєш того), не відмовся і цим послужити нужденному, або краще певні благодіяння, насамперед і найбільше, й виявляй тому, хто просить у тебе, навіть не очікуючи його прохання; «усякий день милуючи й у борг даючи» (Пс. 36:26) слово і неухильно виконуючи обов’язок з надлишком, тобто примножуючи повчання для тих, хто користується ним, — надлишком, який завжди додає до прийнятого слова той, хто потроху збільшує в собі насіння благочестя. Якщо ж ти цим не можеш служити ближньому, то виявляй йому хоча б менші благодіяння, що займають друге місце і не перевершать твоєї сили. Допоможи йому, принеси їжу, подай руб’я, принеси ліки, перев’яжи рани, розпитай про тяжкий його стан, поговори про терпіння, насмілься, підійди. Ти не принизиш себе цим; хвороба не пристане до тебе, хоча і думають так люди занадто зніжені, спокушені порожніми упередженнями; або, краще сказати, хоча і намагаються цією причиною виправдати своє або боягузство, або відразу від благочестя, вдаючись до боязкості, начебто до чогось важливого й мудрого. Стосовно цього тебе можуть заспокоїти і здорові роздуми, і лікарі, і прислуга, яка живе в одному будинку з хворими, жоден з якої ще, спілкуючись з ними, не зазнав небезпеки. Але якби і хвилювало таке спілкування страх і сумнів, — ти, раб Христовий, боголюбивий і людинолюбний, не будь переможений низькою слабодухістю! Насмілюйся вірою, переможи страх співстражданням, зніженість — страхом Божим, плотські розрахунки — благочестям. Не знехтуй брата твого, не пробіжи повз нього, не гребуй ним як нечистотою, як заразою, як чимось огидним і відкинутим. Це твій член, хоча і покривило його нещастя. «Тобі залишений убогий» (Пс. 9, 35), як самому Богові, хоча ти й занадто гордовито (можливо, хоч цими словами приведу тебе в сором) проходиш повз нього. Тобі пропонується випадок довести своє людинолюбство, хоча і відвертає тебе ворог від твого щастя.

28. Усякий мореплавець близький до аварії корабля; і тим ближче, чим з більшою відважністю пливе. Так і кожний обкладений тілом близький до бід тілесних, і тим ближче, чим безстрашніше ходить із піднятим чолом, не дивлячись на тих, що лежать перед ним. Поки пливеш при сприятливому вітрі, подавай руку потерпілому аварію кораблю; поки насолоджуєшся здоров’ям і багатством — допоможи стражденному. Не чекай того, щоб узнати із власного досвіду, яке велике зло є нелюдяність і яке велике благо є відкрите серце тим, що терплять біду. Не бажай дожити до того, щоб Бог підніс руку Свою (див.: Пс. 73:3) на тих, що підносять свою шию і зневажають убогих. Напоумся чужими лихами. Дай хоч саму малість бідному: і те не буде малим для того, хто у всьому бідує, і для самого Бога, якщо милостиня буде по силі. Замість великого дару принеси ретельність. Нічого не маєш? Утіш сльозою. Великі ліки нещасному, коли хтось від душі пожаліє його; нещастя дуже полегшується щирим співчуттям. Ти, людина, не маєш вважати людину гіршою за тварину, яку закон велить тобі підняти, коли вона впаде в рів, або привести до хазяїна, коли заблудиться (див.: Вих. 23:4-5. Повт. 22:4). Чи не приховується в цьому повелінні й інший, таємничий і найглибший сенс, подібно до того, як і в багатьох висловах закону, що відрізняються глибиною і двозначністю, — не мені проникати в це, а все випробуючому і все знаючому Духові. Я ж, — наскільки розумію це, і наскільки це стосується мого слова, — скажу, що тут закон має на меті — від милосердя до малозначущих тварин звести нас до милосердя досконалішого і найважливішого. Насправді, якщо ми зобов’язані і до безсловесних бути милостивими, то яка ж велика наша любов має бути до тих, хто одного з нами роду і гідності? 29. Так учать нас і розум, і закон, і справедливіші з людей, які вважають, що краще благодіяти, ніж приймати благодіяння, і що милість дорожча за користь.

Що ж сказати про наших мудреців? Я не кажу про язичників, які, видумуючи богів — захисників пристрастей, і Кердою6віддають найбільші почесті, і, що ще гірше, вважають законом (як це бачимо у деяких народів) приносити людей у жертву деяким демонам, так що нелюдяність входить у них до складу богошанування, і такими жертвами насолоджуються як самі, так і своїм богам думають зробити приємність злі жерці і тайнослужителі злих! Але ось що особливо гідне оплакування: є і між  нашими братами люди, які такі далекі від співчуття і допомоги стражденним, що навіть не соромляться жорстоко докоряти їм, нападають на них, придумують порожні і незначні мудрування, як ті, що «говорять від землі» (Іс. 29:4), говорять на вітер, а не для слуху того, хто керується здоровим глуздом і звик до істин божественних. Вони насмілюються так судити: «Бог послав їм нещастя, а нам щастя. І хто я, щоб смів порушувати визначення Боже і показувати себе милостивішим за Бога? Нехай вони мучаться, бідують, страждають! Богу так угодно». У цьому тільки випадку вони і показують себе богошанувальниками, де потрібно їм зберігати свої гроші і хоробритися над нещасними! Але насправді вони і не думають, що їх благополуччя походить від Бога, як це ясно видно з їхніх слів. Бо чи буде думати так про бідних той, хто визнає Бога подателем всього, чим він володіє? Хто дійсно має що-небудь від Бога, той вживає те, що має, згідно з волею Божою. 30. З іншого боку, ще невідомо і те, щоб на бідних завжди насилав страждання сам Бог, тому що й тілесна речовина, що перебуває постійно в якомусь русі, може сама по собі бути причиною розладу. І чому хтось знає, що один карається за порочне життя, а інший підноситься, як гідний похвали? А може бути й навпаки — цей піднімається саме тому, що він злий; а той зазнає спокуси за свою чесноту; цей вище підноситься, щоб і впасти сильніше, йому наперед попускається виявити, як якусь хворобу, всю свою порочність, щоб тим справедливіше було покарання, якого він має зазнати; а той і понад очікування пригнічується, щоб, випробувавши «як золото в горні» (Прем. 3:6), очиститися і від найменшої, яка ще залишалася в ньому, домішки зла (бо ніхто, природньо народившись, не був зовсім чистий від скверни, як це ми чуємо з Писання (див.: Йов. 14:4) і явитися ще більше гідним, тому що і цю таємницю знаходжу в Божественному Писанні (див.: Прем. 3:5). Довго було б перераховувати всі слова Духа, що цього стосуються. І хто порахує пісок морський, і краплі дощу, і глибину безодні (див.: Сир. 1:2-3)? Так само, хто може у всьому дослідити глибину премудрості Бога, якою Він і створив все, і управляє всім так, як хоче і як знає? Достатньо для нас, за прикладом божественного апостола, дивуватися тільки їй і вшанувати мовчанням незбагненну й недоглядну глибину її. «О глибино багатства, і премудрости, і розуму Божого! Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його!» (Рим. 11:33). І хто зрозумів дух Господа (див.: Іс. 40:13)? «Чи можеш, зовсім пізнати Вседержителя», як говорить Іов (Йов. 11:7)? «Хто мудрий, щоб розуміти це» (Ос. 14:10), і хто наважиться на те, що вище всякої міри, вимірювати своїм розумом? 31. Отже, нехай хто-небудь насмілиться на це, а краще, щоб ніхто. Я ж не насмілюся ні покарань у тутешньому житті відносити до всякого пороку, ні спокійного стану — до чесноти. Правда, буває і тут така винагорода, і звичайно, для деяких корисних цілей, щоб, з одного боку, нещастя злих людей зупиняли прагнення до пороку, а з другого — благоденство добрих полегшувало путь чесноти, але це буває не завжди і не цілком. Повна винагорода належить тільки майбутньому життю, де одні отримають нагороди за чесноту, а інші — покарання за порок. Повстануть, сказано, «ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, — у воскресіння суду» (Ін. 5:29). А для теперішнього життя — інший закон, інше відання.

Втім, і в теперішньому житті все спрямоване до майбутнього. І те, що здасться нам нерівним, без сумніву, вирівнюється у Бога. Подібно до цього в тілі є частини, які видаються, і ті, які впалі, великі й малі, також на землі є місця підвищені і низькі, але все це у взаємному співвідношенні утворює і представляє нашому зору прекрасне ціле. Як й у художника, спочатку неструнка й нерівна речовина потім стає достатньо мистецьки обробленою, коли з неї виготовляється який-небудь витвір; після чого й ми, побачивши цей витвір у створеній красі, розуміємо й визнаємо мистецтво художника. Тож не будемо вважати Бога таким недосконалим художником, як ми; не будемо знаходити безлад у керуванні світом тільки тому, що нам невідомий спосіб керування. 32. Але ми, — якщо потрібно представити стан нашого духу, — ми не набагато відрізняємося від людей, котрі страждають на кораблі нудотою і запамороченням, які, кружляючись самі, думають, що й все кружляється. Такі й ті, про яких ми говоримо. Вони не хочуть, щоб Бог був мудрішим за них, коли в них паморочиться голова від здивування про яку-небудь подію. Замість того, щоб або самим потрудитися у пошуку причин цього, у тій надії, що, можливо, трудолюбному шуканню відкриється істина, або порадитися про це з людьми, які мудріші й духовніші за них, тому що й мудрість є одне з дарувань, «і не в усіх таке знання» (1Кор. 8:7), або чистотою життя здобути відання і пошукати премудрості в істинній Премудрості; вони — яке неуцтво! — хапаються за те, що ближче до рук, обмовляють, начебто все у світі робиться без причини тільки тому, що самі її не бачать, і таким чином від свого неуцтва робляться мудрецями або від зайвої, так би мовити, мудрості, стають позбавленими мудрості і нерозумними. Тому деякі ввели щастя і самовипадковість7 — такий вимисел, який справді тільки на вдачу і як виявилося, зліплений. Інші придумали якесь нерозумне й неухильне панування зірок8, які своєю волею сплітають або, краще сказати, невільно змушені сплітати нашу долю; придумали з’єднання і протистояння якихось блукаючих і неблукаючих небесних тіл, і рух, що володарює над усім світом. Інші, оскільки не могли збагнути й пізнати самого Промислу, внесли в бідний рід людський свої мрії, які кому уявлялися9, і розділили це на різні думки і найменування. Були й такі, які Промисел представляли занадто бідним10, і поширивши Його управління тільки на те, що вище від нас, не насмілилися звести Його до нас, які найбільше потребують Його, начебто боячись того, щоб Благодійника не показати занадто благим, коли буде забагато істот, які користуються Його благодіяннями, або щоб не стомити Бога безліччю добродійності. 33. Але залишимо цих безумців, — як я вже й сказав, — самим собі; оскільки ще раніше за нас добре відкинуло їх слово Боже цим вироком: осуєтилося «нерозумне їхнє серце; називаючи себе мудрими, збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів» (Рим. 1:21-23), спотворивши якимись байками й тінями всеосяжний Промисел. Ми ж, якщо тільки, як істоти розумні й служителі Слова, слухаємо розум, не маємо ні самі придумувати щось подібне дивовижне, ні приймати людей, які так думають, хоч яким би красномовним був їх язик у складанні безглуздих вчень і хоч якою б звабливою була новина їх вимислів. Навпаки, ми маємо вірувати, що є Бог Творець і Творець усіх істот; бо як міг би існувати всесвіт, якби хтось не створив його і не привів до гармонійного стану? Треба вірувати, що є Промисел, який усе утримує і все єднає в світі; бо для тих істот, для яких необхідний Творець, необхідний водночас і Промислитель, інакше світ, що існує на випадках, як корабель, який носиться вихром, мав би через безладні рухи речовини миттєво зруйнуватися, розсипатися і повернутися в первісний хаос і безладдя. Ми також маємо вірувати, що наш Творець, або Сотворитель (однаково чи тим, чи іншим іменем назвеш Його) особливим чином піклується про нашу долю, хоча життя наше й проходить серед різних протилежностей, причини яких залишаються невідомими, щоб ми, не осягаючи їх, тим більше дивувалися Розуму, піднесеному над всім. Тому що все, що ми легко розуміємо, легко й зневажаємо; і, навпаки, те, що вище за нас, чим більше непізнане, тим більше викликає в нас здивування; і все, що тікає від нашого бажання, тим самим запалює до себе найсильнішу любов.

34. Тому не будемо ні занадто високо цінувати, у всякому разі здоров’я, ні занадто засуджувати хвороби, не будемо приліплюватися до швидко минучого багатства (див.: Пс. 61:11), і більш належного прикладати до цього потоку своє серце, витрачаючи на це, так би мовити, щось із істоти нашої душі. Не будемо повставати і проти бідності, як проти частки, що заслуговує презирства, прокльону і ненависті. Навчимося краще і зневажати безумно вживане здоров’я, якого плід — гріх, і благочестиво поважати стерпну хворобу, шануючи тих, які стражданням здобули перемогу, усвідомлюючи, чи не ховається між хворими який-небудь Іов, який незрівнянно більше гідний шани, ніж здорові, хоча і зіскрібає із себе гній, і мучиться день і ніч просто неба, страждає і від виразок, і від дружини, і від друзів. Навчимося відкидати і несправедливе багатство, за яке праведно «мучиться в полум’ї» (Лк. 16:24) багатій, просячи для прохолодження малу краплю води; і разом ублажати вдячну й любомудру бідність, через яку Лазар спасається і багато нагороджується упокоєнням у надрах Авраама.

35. Таким чином, людинолюбство і благосердя до бідних, здається, потрібні нам і для того, щоб загородити вуста неправомислячих про нього і не уступати суєтним їх мудруванням, які ми тепер розглядали, тобто не обертати жорстокості в закон на шкоду самим собі. Але найбільше вшануємо тут заповідь і умовляння слова Божого. Яка ж це заповідь? Подивіться, як постійно вселяють її богонатхненні мужі, і як вона близька їхньому серцю. Не так вони сповіщають її, щоб раз або два поговорили що-небудь про бідних і потім відступили; не так, щоб одні згадували про милосердя, а інші ні, або одні говорили про нього більше, а інші менше, начебто й воно не було важливим і вкрай потрібним предметом. Ні, вони всі, і кожний зокрема, вважаючи цю заповідь головною або однієї з головних, ревно спонукають нас до виконання її то вмовляннями, то погрозами, іноді докорами, а іноді і хвалять милосердних, і все це для того, щоб постійним нагадуваннями про цю заповідь підсилити її дію в наших серцях. Сказане: «Ради страждання вбогих і зітхання бідних нині воскресну, — говорить Господь» (Пс. 11:6). Хто ж не убоїться воскреслого Господа? І в іншому місці: «Воскресни, Господи Боже [мій)), нехай піднесеться рука Твоя, і не забудь убогих [Твоїх до кінця))» (Пс. 9:33). Відхилимо молитвою таке піднесення руки Божої і не побажаємо бачити її піднятою на непокірливих або, що ще тяжче, що піднімається на жорстокосердних. І ще: не забуває крику пригноблених; не назавжди забутий буде жебрак (Пс. 9:13,19); «Очі Його [на вбогих)) споглядають» (Пс. 10:4); а таке піклування краще й важливіше, ніж закривання очей. Очі ж Його випробовують синів людських, що вже є ніби нижче і другорядне спостерігання. 36.  Але можливо, скаже хто-небудь, що тут говориться про злиденних і убогих, неправедно гноблених. Не сперечаюся, але й це саме має спонукати тебе до людинолюбства. Якщо так багато піклується Господь про бідних, коли їх кривдять, то звичайно ще більше нагородить тебе за них, коли вони отримають від тебе благодіяння. Якщо «той, хто знущається з убогого, той хулить Творця його» (Притч. 17:5); то той, хто піклується про творіння, той шанує Творця. Знову, коли ти чуєш слова: «Багатий і бідний зустрічаються один з одним: того й іншого створив Господь» (Притч. 22:2), то не думай, начебто Господь створив одного злиденним, а іншого багатим для того, щоб ти ще більше міг нападати на жебрака, бо невідомо, чи від Бога відбулося таке розділення. У цих словах Писання показується тільки те, що і жебрак, і багатий однаково створені Богом, хоча і неоднакова їхня зовнішня доля. Нехай це надихне тебе до жалю і братолюбства, і якщо б колись, дивлячись на своє багатство, ти загордився, то нехай думка про спільного Творця смирить тебе і введе в межі скромності. Що ж ще? «Хто благодіє бідному, дає в борг Господу, і Він воздасть йому за благодіяння його» (Притч. 19:17). Хто не побажає мати такого боржника, який віддасть борг у свій час з надлишком? І знову: «Милостинями очищаються гріхи» (Притч. 15:27, слов’янський переклад).37. Отже, очистимо себе милосердям, витремо цим прекрасним плодом нечистоти душевні скверни і станемо білими, одні — як вовна, другі — як сніг (див.: Іс. 1:18), у міру нашого благосердя!

Скажу щось ще більш разюче. Якщо в тебе немає ні розтрощених членів, «ні струпа, ні виразки, нірани гнійної» (див.: Іс. 1:6), немає ніякої душевної прокази або видимого знамення, або блиску (Лев. 13:2), що тільки частково очищає закон і що може зцілити один Христос, то тим більше шануй Того, Хто перетерпів за нас виразки і хвороби. Вшануєш же Його тоді, коли будеш милостивим і людинолюбним до члена Христового. Якщо ж розбійник і мучитель наших душ чи на твоєму шляху з Єрусалима в Єрихон, чи в іншому якому-небудь місці, напавши на тебе беззбройного і неготового до оборони, поранив тебе, що ти маєш сказати: «Засмерділись і загнилися рани мої від лиця безумства мого» (Пс. 37:6); якщо ти в такому стані перебуваєш, що ні лікування не шукаєш, ні засобів до твого зцілення не знаєш — ах! це вже справді велика виразка і крайня біда. Але коли ти ще не зовсім віддався розпачу і не став зовсім невиліковним, прибіжи до Лікаря, благай Його, лікуй виразки виразками, застосуй подібне подібним або, краще сказати, меншими засобами вилікуй тяжчі хвороби. І Він «скаже душі твоїй: «Я твоє спасіння»» (Пс. 34:3); скаже: «віра твоя спасла тебе» (Лк. 7:50); «ось ти одужав; не гріши більше» (Ін. 5:14) і утішить тебе всією насолодою слів людинолюбства, якщо тільки побачить, що і ти людинолюбний до хворих.

38. «Блаженні, — говорить Він, — милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5:7); бачиш, що між блаженствами не останнє місце займає милість. «Блаженний, хто дбає про [вбогих і)) бідних, в день скорботи спасає його Господь» (Пс. 40:2); «Добрий чоловік має милосердя і в позику дає; на суді він твердо говорить слово своє» (Пс. 111:5); «він щодня дає милостиню, позичає, і рід його в благословенні перебуває» (Пс. 36:26).Придбаємо ж блаженство, заслужимо найменування розуміючих, зробимося благими; сама ніч нехай не перерве справ милосердя. «Не говори другові твоєму: «піди і прийди знову, і завтра я дам»» (Притч. 3:28). Не допускай ні найменшого проміжку між благим наміром і благодійністю. Ось одне, що не терпить відстрочки, — людинолюбство. «Розділи з голодним хліб твій, і подорожніх бідних уведи у дім» (Іс. 58:7), і все це роби радо. «Милосердствуючи, милосердствуй зі щирістю» (Рим. 12:8); у такий спосіб готовність твоя збільшить ціну твоєї доброї справи. Тому що те, що робиться з печаллю або з примушення, то не може бути приємним і витонченим; виявляючи благодіяння, треба радіти, а не ремствувати. «Коли скинеш з себе ярмо і рукопобиття», тобто дрібну ощадливість, розвідування і сумнів, і дієслово ремствування: що буде тоді? Яка дивна і велика винагорода! Яка і наскільки багата нагорода! «Відкриється, як зоря, світло твоє, і зцілення твоє швидко проросте, і правда твоя піде перед тобою, і слава Господня буде супроводжувати тебе» (Іс. 58:8). Хто ж не побажає собі світла й зцілення?

39. Але з таким же благоговінням я дивлюся і на ковчежець Христів (див.: Ін. 12:6), що спонукує нас до годування убогих; і на згоду Павла й Петра в тому, що вони, розділивши між собою проповідь Євангелія, спільними силами турбувалися про бідних; і на вказану юнаку межу і закон досконалості; «піди продай добро твоє і роздай убогим» (Мф. 19:21). Чи не думаєш ти, що людинолюбство є для тебе не необхідність, а справа волевиявлення, не закон, а порада? Я й сам дуже бажав би так думати, але мене лякають: ліва сторона й козлища, і докори, які почують вони від Того, Хто поставив їх ліворуч. Вони будуть засуджені не за грабіжництво, не за святотатство, не за перелюбство або інші гріхи, заборонені законом, а за те, що не послужили Христу в особі бідних.

40. Отже, коли ви, раби і браття, і співспадкоємці Христа, хоч трохи маєте до мене слухняності, то, поки ще є час, відвідаємо Христа, послужимо Христу, наситимо Христа, одягнемо Христа, приймемо Христа, вшануємо Христа не тільки трапезою, як деякі; не оліями запашними, як Марія; не тільки гробом, як Йосиф Аримафейський; не речами потрібними при похованні, як Никодим, який тільки наполовину показав свою любов до Христа; не золотом, ладаном і смирною, як колись волхви; але оскільки Владика всього «милости хоче, а не жертви» (Мф. 9:13), і милосердя дорожче тисячі гладких агнців (Дан. 3:40), то це милосердя і принесемо Йому в особі бідних і тих, що волочаться нині, щоб тоді, коли ми відійдемо звідси, вони прийняли нас у вічні обителі (Лк. 16:9), У самому Христі, Господеві нашому, Якому слава навіки, амінь.

* * *

1. Слово це виголосив св. Григорій у богадільні, закладений Василієм Великим, у якій тоді (в 373 р.  по Р. X.) багато було заражених проказою.
2. Ас — мідна монета, вагою 4 золотника.
3. Ці висловлювання не слід розуміти в матеріальному сенсі; воно, у поясненні Нікити, тлумача слів св. Григорія, означає дихання життя, яке Бог вдихнув у образ первозданої людини (Бут. 2:7),і разом — образ Божий.
4. У деяких манускриптах замість слова «Амос» написано «Міхей».
5. Слова ці взяті із «Постанов Апостольських».
6. Меркурію, покровителю користолюбства.
7. Емпедокл, Епікур.
8. Халдеї.
9. Міфологи.
10. Аристотель.

Слово 15. Сказане в присутності батька, який мовчав від скорботи, після того, як град спустошив поля

1. Для чого порушуєте достохвальний порядок?1 Для чого . примушуєте говорити язик, покірний закону? Для чого викликаєте слово, що не протидіє духу. Для чого, залишивши голову, звертаєтеся до ніг? Для чого, минувши Аарона, приходите до Еліазара? Я не погоджуюся, щоб джерело було загороджене, а струмок тік, щоб сонце зникло, а зірка сяяла, щоб сивина поступилася, а юність давала закони, щоб мудрість замовкла, а недосвідченість величалася. Без сумніву, великий дощ не корисніший за малий; один, сильний, змиває землю і в усьому шкодить хліборобові, а другий йде тихо, проникає в глибину, наповнює ниву, приносить користь плугатареві, наповнює колосся під час дозрівання плода. Так і рясне слово не корисніше мудрого: принісши, можливо, трохи задоволення, воно летить і зникає разом з коливанням повітря, не роблячи нічого більше, і тільки зачаровує красномовством слух, що зачаровується ним; а мудре слово проникає в розум, розширивши вуста, наповнює їх духом, переживає своє народження і небагатьма складами обробляє багато що. 2. Не кажу ще про істинну і першу мудрість, якою перевершує цей чудовий трудівник і пастир2.

Перша мудрість є похвальне життя, очищене або, що очищається для пречистого й пресвітлого Бога, Який вимагає і від нас однієї жертви — очищення, — жертви, названої в Писанні «Жертва Богові — це дух, серцем скорботним і смиренним» (Пс. 50:19), жертвою хвали (див.: Пс. 49:14,23), «новим у Христі творінням» (Гал. 6:15), «новою людиною» (Еф. 4, 24), і тому подібно. Перша мудрість — нехтувати ту мудрість, яка полягає тільки в словах і зворотах мови, в оманливих і зайвих протилежностях. Краще мені п’ять слів сказати в Церкві з розумом, ніж тисячі тільки язиком (див.: 1Кор. 14:13) і незрозумілим звуком труби, який не збуджує мого воїна до духовної боротьби. Я хвалю і цілую ту мудрість, якою прославилися незнатні, до якої покликані принижені, з якою рибалки вловили в сіті Євангелія весь всесвіт, перемігши мудрість, що знищується, словом досконалим і коротким (див.: Рим. 9:28). Не той для мене мудрець, хто мудрий на словах, у кого спритний язик, а душа не навчена, хто подібний до гробів, які зовні благовидні і гарні, а всередині повні мертвих кісток і приховують у собі великий сморід, але той, хто хоча мало говорить про чесноту, однак багато чого показує на ділі і засвідчує життям. 3. Для мене краще краса видима, ніж зображувана словом, краще багатство, яке вже в руках, ніж уявлене уві сні, краще мудрість не словом, яке блищить, але те, що засвідчене ділами. Тому що сказано: «розум добрий мають ті, що додержуються заповідей Його» (Пс. 110:10), а не ті, що проповідують. Найбільш правильне випробування цієї мудрості — час, а істинний «вінець слави — сивина» (Притч. 16:31). Бо хоча не треба ублажати людину «раніше смерти» (Сир. 11:28), як думаю із Соломоном, — невідомо, «що народить день, який надходить» (Притч. 27:1), оскільки земне наше життя піддане багатьом переворотам і тіло смирення туди й сюди поривається і змінюється, втім, хто провів більшу частину життя недокірливо і вже близький до пристані цього загального моря життя, чи не безпечніший той і чи не щасливіший за інших, якому передбачається далеке плавання?

4. Отже, не закривай вуста, які говорили так багато доброго, від яких так багато плодів і породжень правди. Скільки від них дітей, які від них скарби — підніми навколо очі твої і подивись! Увесь цей народ ти народив благовістуванням у Христі! Не залишай нас і далі своїми корисними, хоча і небагатьма словами, не покладай початку вже близької втрати. Скажи слово, хоч коротке, але для мене люб’язне і досить приємне, хоча невідчутне слухом, але таке, що пізнається по тому духовному воланню, яке Бог чує від безмовного Мойсея і промовляючому в думках каже: «Чого ти волаєш до Мене?» (Вих. 14:15)? Збери народ цей для мене, твого вихованця, потім пастиря, а нині першопастиря. Навчи мене пастирства, народ цей — благопокірності. Полюбомудрствуй про теперішнє нещастя, про праведні суди Божі, чи пізнаємо ми їх, чи не знаємо великої безодні; про те, як у Господа, за словом святого Ісаї, і «милість є мірилом» (Іс. 28:17), бо благість Його не розрахована (хоча здається такою, стосовно тих, які почали раніше трудитися у винограднику і які не помітили нерівності в самій рівності). Полюбомудрствуй про те, як гнів Божий, названий «чашою в руці Господній» (Пс. 74:9) «і чашою випитою до дна, чашою сп’яніння» (Іс. 51:17), розміряється відповідно до гріхів, тому що Господь, хоча зменшує заслужене ними покарання і нерозчинене вино гніву розчиняє людинолюбством (див.: Пс. 74:9); втім, від суворості схиляється до милості тільки для тих, які напоумлюються страхом, і від малої скорботи «приймають в утробу навернення», і «народжують» досконалий «дух спасіння» (Іс. 26:18); а дотримує і без залишку виливає «дріжджі», тобто остаточний гнів на тих, які не зціляються Його благістю, але ще озлоблюються, як жорстокосердний фараон, який обтяжує гіркими роботами і зберігається для виявлення сили Божої над нечестивими (див.: Вих. 9:16). 5. Скажи: від чого такі удари і бичі? Де їх підстава? Чи наслідок безладного й неправильного руху вселенної, некерованого й нерозумного плину речей, начебто немає над ними Правителя, і чи є це справа випадку, як думають немудрі мудреці, які сліпо захоплюються безладним і темним духом? Чи все розумне і в порядку; як спочатку створене, прекрасно розчинене, з’єднане і приведене в рух за законами, відомими єдиному Тому, Хто привів усе в рух, так і після рухається і змінюється, кероване діями Промислу? Тому неврожаї, згубні вітри, гради, сьогоднішня наша поразка і напоумлення? Від чого пошкодження в повітрі, хвороби, землетруси, збурення морів і небесні явища? Як творіння, створене для насолоди людям, це спільне і рівне для усіх джерело задоволень обертається на покарання нечестивих, аби ми тим же самим, чим були вшановані і за що виявилися невдячними, тепер врозумилися і пізнали силу Божу в злостражданнях, коли не пізнали її в доброчинних діях? Чому одним віддається «від руки Господньої за гріхи подвійні» (Іс. 40:2) і міра беззаконня заповнюється цим подвійно (чому і Ізраїль уцнотливлюється); а для інших гріхи вичерпуються «семикратним воздаянням в серця їхні» (Пс. 78:12)? І що значить міра амореїв, що ще не здійснилася (див.: Бут. 15:16)? Чому грішник або залишається без покарання, можливо, тому, що зберігається для майбутнього, або карається знову для того, щоб він вилікувався тут? І як праведник або злостраждає, а через це, можливо, випробовується або благоденствує і тим зберігається, якщо він бідний розумом і не дуже піднісся над видимим; чому кожного з нас учить совість; це домашнє і безпомилкове судилище! Що значить завданий нам удар і чому він? Чи це випробування чесноти, чи покарання за гріхи? Але хоча б і не було це покаранням, краще прийняти за покарання і смиритися під міцну руку Божу, ніж звеличуватися цим, як випробуванням. Навчи ж цього і напоум нас, щоб і не занадто болісним був для нас теперішній удар і щоб нам не знехтувати його, упавши в глибину зол (бо і такою недугою страждуть багато), але щоб розсудливо прийняти напоумлення і нечутливістю до нього не викликати на себе чого-небудь більшого.

6. Жахливо бачити безплідність землі і загибель плодів, і притім в який час? Коли вже плоди радували надією і були близькі до збирання. Жахливо бачити передчасні жнива, бачити, як хлібороби вболівають за труди і, начебто над мерцями, сидять над стеблами, які тихий дощ виростив, а сильний пожав, з яких «жнець не наповнить своєї руки, і той, хто в’яже снопи, жмені своєї», над якими не було благословення, яким вітають хліборобів «ті, які проходять повз» (Пс. 128:7-8). Жалюгідне видовище — земля зганьблена, обстрижена, позбавлена своєї краси! Це оплакує і блаженний Іоїль, зворушливіше за інших зобразивши спустошення землі і муки голоду; оплакує й інший пророк, який протиставляє колишній красі землі неподобство, що пішло. Думаючи про гнів Господа, що спустошує землю, пророк каже: «Перед ним пожирає вогонь, а за ним палить полум’я; перед ним земля, як сад Едемський, а позаду нього спустошений степ, і нікому не буде порятунку від нього» (Іоїл. 2, 3). Тяжко, дуже тяжко це, поки печалить одне сьогодення і не турбує відчуття іншого тяжчого удару, як і у хвороб теперішнє страждання, що завжди болючіше за те, що ще не настало. Але тяжче цього і те, що містять у собі скарбниці Божого гніву. Нехай не випробуєте ви цього! І, звичайно, не випробуєте, якщо вдастеся до милосердя Божого, сльозами схилите до себе Того, «Хто милості прагне», і залишок гніву відвернете від себе наверненням. Це ще лагідність і людинолюбство, поблажливе напоумлення, перші удари пестуна, який напоумлює дитинство, це ще дим гніву, тобто початок покарання, а не вогонь, що зайнявся, тобто не вершина гніву, не вугілля гаряче, тобто не останні удари бича (див.: Пс. 17:9). Бог частково пригрозив нам, частково заніс на нас бич, від одного стримався силою, другому піддав нас, однаково напоумлюючи і покаранням, і погрозою, і прокладаючи шлях гніву Своєму, Він з невимовної благості починає з меншого, щоб не потребувати більшого. Але Він карає і більшим, якщо буває до того змушений.

7. Знаю цю «очищувальну зброю» (Пс. 7:13), «цей меч, що впивається на небесах» (Іс. 34:5), якому наказано сікти, «щоб більше заколоти; вичищений, щоб блищав, як блискавка» (Єз. 21:10), не милувати ні тіл, ні мізків, ні кісток. Знаю, що Безпристрасний, «як позбавлена дітей ведмедиця, і як левиця, що зустрічає на шляху ассирійців» (Ос. 13:7-8), не прадавніх тільки, але і всякого, хто нині ассиріянин за беззаконням; і який не може втекти від міцності і швидкості гніву Його, коли Він спостерігає за нашим нечестям, і коли ворогів Його переслідує ревність, готова «пожерти противників» (Євр. 10:27). Знаю це «розграбування, спустошення і розорення, коли тане серце, коліна трясуться; у всіх у стегнах сильний біль і лиця у всіх потемніли» (Наум. 2:10), й інші подібні покарання, що лягають на нечестивих. Не кажу вже про тамтешні судилища, яким віддаються ті, кого пощадили тут, тому краще тут піддатися напоумленню і очищенню, ніж терпіти покарання там, коли настане час покарання, а не очищення. Тому що вище смерті той, хто згадує тут Бога (про що прекрасно любомудрствує Давид), так для тих, що відійшли звідси, немає сповідання і виправлення «у пеклі» (Пс. 6:6), тому що Бог обмежив час діяльного життя тутешнім перебуванням, а тамтешньому життю надав дослідження зробленого.

8. Що ми зробимо в день відвідування, яким лякає один із пророків (див.: Іс. 10:3; Сир. 2:2), або в день змагання Божого з нами (чи на горах і пагорбах воно буде, як ми чули (Мих. 6:2), чи в іншому якому-небудь місці і яким-небудь чином), коли Бог буде викривати нас, Сам протистане нам, поставить перед лицями нашими гріхи наші, — цих тяжких обвинувачів, — коли отримані нами благодіяння протиставить нашим беззаконням, буде одна думка вражатися іншою думкою і одна справа засуджуватися іншою справою, коли стягне з нас за те, що достойність образа Його ми осквернили і затьмарили гріхом, і, нарешті, віддасть нас на страту, після того як викриємо й засудимо самі себе, і не можна вже буде сказати, що страждаєм несправедливо? Для стражденних тут це іноді слугує утіхою в осуді, але хто буде там заступником? 9. Який вигаданий привід, яке неправильне вибачення, яка хитро придумана ймовірність, який наклеп на істину обдурить судилище й перетворить суд правий, де у кожного все кладеться на ваги, — і діло, і слово, і думка, де зважується зле і добре, щоб тому, що переважить і візьме гору, і тим, чого більше, визначити вирок, після якого не можна ні перенести справи в інше судилище, не знайти вищого судді, не виправдатися новими справами, не взяти єлею у мудрих дів для згаслих світильників або у тих, що продають, після якого не допомагає каяття багатого, страждаючого в полум’ї, який турбується про виправлення рідних і не дається часу для зміни життя? Навпаки, цей суд буде єдиний, остаточний і страшний, а ще більш праведний, ніж страшний, або, краще сказати, тому й страшний, що він праведний. Тоді поставляться престоли, Ветхий днями сяде, розкриються книги, потече ріка вогненна, перед очима світло і темрява приготовлена, «і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, яке нині утаємничене у Христі, а в останній час з Ним явиться, а ті, хто чинив зло, — у воскресіння суду» (Ін. 5:29), яких уже засудило, як неувірувавших, слово, що судить їх (див.: Іс. 12:48). І перші успадковують невимовне світло і споглядання Святої і царственної Тройці, Яка буде тоді освітлювати ясніше і чистіше і цілком з’єднається з розумом (у чому єдиному і вбачаю особливо Царство Небесне); а долею других, крім іншого, буде мука, або, точніше сказати, раніше за інше, відкидання від Бога і сором у совісті, якому не буде кінця.

10. Усе це буде після. Що ж тепер зробимо, браття, скрушені, принижені і напоєні не сікерою і не вином, яке розслаблює і затьмарює ненадовго, але нещастям, яке навів на нас Господь, Який сказав: «Ти переситився соромом замість слави; пий же і ти і показуй сором» (Авв. 2:16), Який напоює духом скорботи і скрушення тих, що зневажають, яким каже: «Подивіться між народами й увалено вглядіться, і ви дуже здивуєтеся» (Авв. і, 5)? Як стерпимо Його викриття? Або яку дамо відповідь, коли за безліч благодіянь, за які ми не подякували, з докором укаже нам і на ці покарання, обчислить лікування, від яких ми не зцілилися, назве нас хоча дітьми, але порочними, хоча синами, але чужими і кульгаючими через непрохідність і кривизну шляхів своїх і скаже: «Як і чим належало напоумити вас, і Я не напоумляв? Чи потрібні були найлегші засоби лікування? Вони були вжиті Мною. Минув Я першу страту єгипетську — кров, яку єгиптяни пили з джерел і рік, з усяких зборів вод; минув також і наступні страти — жаб і скнипів, і песьїх мух, почав же з п’ятої страти — з ураження скотини, і волів, і овець, завдав удару безсловесним, тому що ще щадив словесних. Але на вас не подіяло це нещастя, навпаки, ви були переді Мною нерозумнішими і безглуздішими уражених. «І утримував від вас дощ за три місяці до жнив; проливав дощ на одне місто, а на інше місто не проливав дощу; одна ділянка напоєна була дощем, а інша, не окроплена дощем, засихала» (Ам. 4:7), але ви сказали: «Не надійся; ми будемо жити за своїми помислами і будемо чинити кожен за впертістю злого свого серця» (Єр. 18:12). Я навів на вас гради, напоумляючи протилежною стратою; пожав у вас виноградники, гаї і плоди, але й тим не сокрушив вашої злості. 11. «Я знав, що ти впертий і що у шиї твоїй жили залізні, і чоло твоє — мідне» (Іс. 48:4),— так, можливо, скаже Він і мені, якого не виправляють ці удари. «Грабіжник грабує, спустошувач спустошує» (Іс. 21:2), нічого не зробили і напоумлення з неба і кари небесні. «Роздувальний міх обгорів, зотлів свинець від вогню, — у чому і раніше дорікав вас через Єремію, — плавильник плавив даремно, бо злі не відокремилися» (Єр. 6:29). «Невже стерпите гнів Мій? — говорить Господь. — Чи рука Моя не сильна нанести нові удари? У Мене є ще й гнійні струпи, «які горять від попелу печі» (Вих. 9:9-10), який кинув до неба Мойсей або інший подібний його служитель гніву Божого і карає Єгипет хворобою. У Мене є і сарана, і темрява чуттєва, і страта остання по порядку, але перша по тяжкості й силі, — ураження і загибель первородних».

Щоб уникнути її і відвести всезгубника, краще помазати нам пороги розуму, тобто споглядання і діяльність, цією великою і спасительною печаткою — кров’ю Нового Завіту, разом із Христом розіпнувшись і з Ним померши, щоб з Ним і встати, і прославитися нині і в останнє Його явлення, а не знемагати, не журитися і не плакати, коли передчасно і ще в цьому темному житті вразить нас лукавий згубник первородних і присвячених Богові народжень і рухів нашого життя. 12. О якби мені від Благого, Який іде «до мене в люті стороною» (Лев. 26:24), тому що і я ходив перед Ним «стороною», крім інших ударів, не одержати й цього докору «вражав вас ржою і бляклістю хліба», і все це ні в що; «ззовні зробить бездітними вас меч, а доми — як смерть» (Плач Єр. 1:20; Ам. 4:9-10)! О, якби мені не стати тим виноградником Улюбленого (Іс. 5, і), який був насаджений і обкопаний, обнесений огорожею, захищений вежею і всім, чим тільки можна, але запустів і приніс дикі ягоди, а за це залишений, так що і вежа зруйнована в ньому, і огорожа знята, і він не обрізується і не обкопується, а віддається всім на пограбування, на усяку наругу і потоптання! Цього я боюся, про це в мене слово, про це я уболіваю при теперішній поразці і таку підношу молитву (яку і приєдную до сказаного): «Згрішили ми, чинили беззаконно, діяли нечестиво, були впертими і відступили від заповідей Твоїх і від постанов Твоїх» (Дан. 9:5), тому що забули заповіді Твої і ходили вслід лукавого серця свого, тому що жили негідно звання і благовістування Христа Твого, і святих Його за нас страждань і виснаження, тому що зробилися ганьбою для Улюбленого Твого. І священик, і народ згрішили в одному: «Всі відвернулися, всі нікчемні стали; нема вже такого, хто чинить добро, немає жодного» (Пс. 52:4). Щедроти Твої, і людинолюбство Твоє, і милостиву утробу Бога нашого ми закрили для себе своїми пороками, лукавством починань своїх. Ти благий, а ми вчинили беззаконно; Ти довготерпеливий, а ми гідні покарання. Визнаємо благість Твою, при всій своїй нерозумності. Ще не за всі свої гріхи ми понесли покарання. «Страшний Ти, і хто встоїть перед лицем Твоїм у час гніву Твого?» (Пс. 75:8)? Від Тебе затрясуться гори, і проти величі м’язів Твоїх хто повстане? Якщо закриєш небо — хто відкриє? І якщо розкриєш водоймища Твої — хто стримає? Легко перед очима Твоїми «убожіти і багатіти, оживати і помирати» (1Сам. 2:6-7, слов’янський переклад), вражати й зціляти. Твоя воля є вже зроблена дія. Ти розгнівався, «і ми згрішили» (Іс. 64:5) — сповідується хтось із давніх; а мені тепер треба сказати навпаки: ми згрішили, і Ти розгнівався. Від цього ми «стали посміховиськом для сусідів наших, наругою й соромом для тих, що оточують нас» (Пс. 78:4). Ти відвернув від нас лице Своє, і ми наповнились безчестям. «Господи Боже! зупини» (Ам. 7, 5), «дай мені полегшення, Господи» (Пс. 38:14), «очисти, Господи» (Дан. 9:19), не віддай нас до кінця за беззаконня наші і, не нас вражаючи, напоумляй інших, коли ми самі можемо уцнотливитися, бачачи покараними інших! Кого ж побачимо покараними? Язичників, які не знають Тебе, і царства, що не скорилися державі Твоїй. А ми — народ Твій, Господи, і жезл спадщини Твоєї, тому «карай нас, Господи, але за правдою, не у гніві Твоєму, щоб не принизити нас» (Єр. 10:24) і щоб не принизити перед усіма живучими на землі.

13. Такими словами залучаю милість. А якби всепаленнями і жертвами можна було втамувати гнів, то не пошкодував би й цього. Але ви й самі наслідуйте переляканого священика. Так, діти улюблені! Так, ті, що беруть участь зі мною і в покаранні, і у людинолюбстві Божому! Спасайте свої душі слізьми, зупиніть гнів, виправивши починання свої, призначте піст, оголосіть збори, як наказує вам з нами блаженний Іоїль, зберіть старців, і грудних дітей — цей жалкий вік, особливо гідний Божого людинолюбства (див.: Іоїл. 2, 15-16). Знаю, що те ж заповідане й мені, служителеві Господньому, і вам, удостоєним цієї ж честі: «підперезатися веретищем і плакати, ридати, ночувати у веретищах, між притвором і жертовником» (Іоїл. 1, 13; 2, 17) і в жалюгідному вигляді ще жаліснішим голосом невідступно волати за себе і за народ, не щадячи ні труда, ні слова, ні всього, чим тільки умилостивлюється Бог, волати: «Пощади, Господи, народ Твій, не віддай спадщини Твоєї на наругу» (Іоїл. 2, 17), і так далі; тим більшій віддатися скорботі, чим вища наша гідність, аби своїм прикладом навчити народ скрушенню і виправленню порочного життя, за якими іде Боже довготерпіння і припинення покарання. 14. Отже, «прийдіть, всі браття, поклонімось і припадімо до Нього, та, схиливши коліна, помолимось перед Господом, Який створив нас» (Пс. 94:6); вчинимо спільний плач, розділившись за віком і статями. Піднімемо голос моління у вуха Господа Саваофа замість ненависного Йому волання (див.: Бут. 19:13). Випередимо гнів Його сповіданням; і як бачили Його розгніваного, так побажаємо бачити умилостивленим.

Але скажеш, хто знає, що Він «навернеться і розкається» (1Сам. 15:29), і залишить благословення? Впевнено знаю це я — споручник Божого людинолюбства, — знаю, що, залишивши гнів, який Йому протиприродний, Він дасть місце милості, яка Йому природня. До гніву примушуємо Його ми, а до милості і сам Він прагне. І якщо б’є вимушено, то невже не помилує, дотримуючись Свого єства? Помилуємо тільки самі себе, відкривши шлях праведному благоутробію Отця. Посіємо слізьми, щоб з радістю пожати (див.: Пс. 125:5). Будемо ниневитянами, а не содомлянами. Вилікуємо гріх, щоб з гріхом не загинути, послухаємо Іониної проповіді, щоб не потопив нас вогонь і жупел. І якщо вийшли ми із Содома, то підемо на гору, втечемо в Сигор, зійдемо туди зі сходом сонця; не будемо зупинятися ніде в цьому краю, не будемо оглядатися (див.: Бут. 19:17), щоб не перетворитися в соляний стовп, — стовп справді безсмертний, викриваючий душу, що повертається до зла.

15. Знаємо, що зовсім не грішити, насправді, вище людини і належить одному Богові (не стану говорити про ангелів, щоб не дати приводу пристрастям і не відчинити двері зловмисним протиріччям); але як невиліковність властива злій і ворожій природі, як тим, які діють під її впливом, так згрішити і навернутися властиво людям, втім, благопокірним і тим, що належать до частини, яка спасається. Хоча ця плоть і тягне із собою деяке зло «і ця земна храмина придушує багатотурботливий розум» (Прем. 9:15), що прагне до неба або створений прагнути до неба; однак образ (Божий) нехай очищає твань і нехай підносить на висоту з’єднану з ним плоть, піднімаючи її на крилах розуму. Хоча краще б нам не мати й потреби в такому очищенні і не очищатися, зберігаючи первісну свою гідність (до якої і поспішаємо з в’язниці тутешнього життя), краще б не позбавляти себе дерева життя гірким споживанням гріха; однак навернутися, згрішивши, краще, ніж занепалому залишатися без покарання, «бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12:6), і піддавати покаранню є батьківська справа; навпаки, всяка душа, що залишається без напоумлення, стає незціленною. Тому не те тяжко, щоб терпіти удари, але набагато важче не уцнотливитися під ударом. Один із пророків, роздумуючи про жорстокого і необрізаного у серці Ізраїля, говорить: «О Господи! Ти вражаєш їх, а вони не відчувають болю; Ти знищуєш їх, а вони не хочуть прийняти напоумлення» (Єр. 5:3); і ще: «народ не навертається до Того, Хто б’є його, і до Господа Саваофа не прибігає» (Іс. 9:13); і ще: «Для чого цей народ міцно тримається омани і не хоче навернутися» (Єр. 8:5), що, нарешті, скрушить їх і погубить.16. І так «страшно впасти в руки Бога Живого!» (Євр. 10:31)! «Лице ж Господнє проти тих, що чинять зло, щоб знищити з землі й пам’ять про них», як рішуче знищує пам’ять про них (Пс. 33:17). Страшний слух Божий, який відчуває голос Авелів, навіть у безмовній крові (див.: Бут. 4:10). Страшні ноги, що наздоганяють беззаконня. Страшне наповнення вселенної, так що ніде не можна уникнути гніву Божого: ні піднявшись на небо, ні ввійшовши в пекло, ні переселившись на схід, ні зникнувши в глибинах моря (див.: Пс. 138:7-10. Єр. 23:24). Ще раніше за мене Наум, син Елкесеїв, виголошуючи пророцтво про Ниневію, страшиться «Бога ревнителя і месника; месник Господь і страшний у гніві: помщається Господь ворогам Своїм і не пощадить супротивників Своїх» (Наум. 1:2), до того, що простягає Свою суворість, що не залишається і місця другій помсті нечестивим (Наум. 1:9). А коли чую, як Ісая погрожує і говорить людям содомським і князям гоморським: «У що бити ще вас, що продовжуєте свою затятість?» (Іс. 1:5); тоді весь наповнююся жахом, заливаюся слізьми. Він говорить: неможливо вже знайти нових покарань за гріхи, що примножуються знову, так переступили ви всяку міру, випробували всі види покарань, безперестанно своїми пороками викликаючи на себе нову і нову страту. Немає вже ні струпа, ні виразки, ні рани гнійної, все тіло стало виразкою, і виразкою незцілимою; тому що немає пластиря прикласти, ні єлею, рани необв’язані (Іс. 1:6). Промовчую про продовження погроз, щоб не бути для вас обтяжливішим за теперішнє покарання. 17. Принаймні узнаємо про причину нещастя. Чому посохли оброблені поля, виснажилися житниці, збідніли пасовища, зменшились земні плоди, рівнини наповнилися не жиром, а наріканням, долини наповнені не хлібом, а оголосились воланням, не солодкість виточували гори, як згодом праведним (див.: Іоїл. 3, 18), а спотворені, збезчещені і несуть на собі (у негативному тільки значенні)3 проклін гір гелвуйських? Уся земля стала, як спочатку, поки не була вбрана своєю красою. «Ти дбаєш про землю і напуваєш її, примножуєш багатства її. Ріка Божа повна води. Ти вирощуєш хліб від землі, бо так впорядкував її» (Пс. 64:10), але відвідуванням тяжким і напоєнням згубним. Сумне видовище! Всі плоди у нас у соломі, посів помітний на малих залишках, і жнива наші пізнаються більш за порою року, ніж за числом снопів, ледь приносять плоди початий Господу. Таке багатство нечестивих, такі жнива тих, що сіють зло, на виконання давнього прокляття: «Очікуєте багато чого, а виходить мало» (Ог. 1:9), «будеш сіяти, а жати не будеш» (Мих. 6:15), будеш садити і не вичавиш соки, «десять ділянок у винограднику дадуть один бат, і хомер посіяного зерна ледь принесе ефу» (Іс. 5:10), чути про врожай в інших, а самим бути під гнітом бідності! Чому ж усе це і яка причина нещастя? Не будемо очікувати викриття від інших, але випробуємо самі себе. Велике лікування проти зла — сповідання гріха і віддалення від нього. Як раніше я перший сповістив моєму народу і виконав посаду стража (щоб спасти свою душу і душі слухачів, я не приховував про грядущий меч); так сповіщу і тепер про непокору народу мого, визнаючи його гріхи своїми, і через це, можливо, одержу деяку милість і втіху. 18. Один з нас пригнобив бідного, відняв частину землі, зі злим наміром, або непомітно, або насильно переступив за межу, приєднав будинок до будинку і поле до поля, тільки б відняти що-небудь у ближнього, вжив усі зусилля, щоб нікого не мати сусідом, начебто намірюючись один жити на землі. Інший осквернив землю хабарництвом і користолюбством, збираючи, де не сіяв, і пожинаючи, де не витрачав, обробляючи не землю, а потреби бідних. Інший від поля і точила не віддавав початків Богові, Який все дарує, і виявився разом невдячним і безрозсудним, тому що і за отримане не подякував, і не потурбувався виблагати собі благоналаштованістю, якщо не інше що-небудь, принаймні майбутній достаток. Інший не виявив милості вдові і сироті, не дав хліба і незначної поживи прохачу, або, краще сказати, самому Христу, Який годується в особі, котра не має їжі, тоді як сам має, можливо, багато і понад усяке очікування, тоді як (що вже верх несправедливості!) житниці стають для нього тісними, коли одну він наповнює, а інші руйнує, щоб побудувати більшу для майбутніх плодів, не знаючи, що до сповнення своїх надій буде взятий смертю, і як негідний домобудівник чужих благ, відзвітує в тому, в чому тут мав надлишок і звеличувався. Інший «путь лагідних перекручував» (Ам. 2:7) і «заплутував людину в словах і відштовхував правого» (Іс. 29:21). Інший зненавидів «того, хто викриває біля воріт, і гребував тим, хто говорить правду» (Ам. 5:10). Інший приносив жертви свого поля (див.: Авв. 1:16), котре дає багато, і має «награбоване у бідного — у своєму домі» (Іс. 3:14), не згадав про Бога або згадав зле, говорячи: «благословенний Господь; я розбагатів!» (Зах. 11:5), і помислив беззаконня ніби від Нього маючи те, за що буде покараний. «За це приходить гнів Божий на синів непокірних» (Еф. 5, 6). За це закривається небо або відкривається, але для нашого ж нещастя, і ще до більшого, бо коли і вражені не навертаємося і до близького за єством не наближаємося (див.: Єр. 23:23).

19. Що скажемо на це ми, які купують і продають хліб, і вичікують лихоліть, щоб збагатитися, насолодитися чужими нещастями й беззаконно привласнити собі не власність єгиптян (як зробив Йосип для вищого домобудівництва, тому що він умів добре збирати і роздавати хліб), але власність єдиноплемінників? Що скажемо ми, що говоримо: «Колись мине місяць у повні, щоб нам продавати хліб, і субота, щоб відчинити житниці, зменшити міру, збільшити ціну сикля й обманювати неточними терезами» (Ам. 8:5), ми двоякими мірами і терезами порушуємо справедливість (див.: Повт. 25:14; Ам. 8:5), ми наближаємо до себе свинцеву міру беззаконня (див.: Зах. 5:8)? Що ми на це скажемо, не знаючи межі в наживі, поклоняючись золоту і сріблу, як прадавні Ваалу, Астарті й мерзенному Хамосу, ставлячи великим дорогоцінні і блискучі камені, м’який і пишний одяг — цю їжу молі і здобуток розбійників, мучителів і злодіїв, пишаючись безліччю рабів і скотини, розширюючись по рівнинах і горах, одним уже володіючи, інше прилучаючи, а дещо маючи намір прилучити до свого володіння, уподібнюючись п’явці, яку згадує Соломон (див.: Притч. 30:15), яка нічим не може насититися, як пекло й земля, вогонь і вода, — бажаємо іншої вселенної для задоволення свого користолюбства і не задовольняємося межами, які покладені Богом, тому що вони тісні для наших бажань і жадібності? Що скажуть піднесені на високі ступені честі, які високо підняли свій начальницький стілець, а брови здіймають ще вище за місце свого лицедійства, тим часом не думаючи про Бога, Який над усім, про недоступну висоту й істинне Царство які не думають, що і самі вони, маючи потребу в такій же милості, мають начальствувати над підлеглими, як над співслужителями? Подивися на цих, яких неперевершено осміює божественний Амос: «Ви, які лежите на ложах зі слонової кістки і ніжитеся на постелях ваших, їсте кращих баранів стада і тельців з рясного пасовища, співаєте під звуки гуслів, думаючи, що володієте музичним інструментом, як Давид, п’єте з чаш вино, намащуєтеся найкращими мазями і не уболіваєте за біду Йосифа!», приліплені до скороминущого, як до постійного (Ам. 6:4-6). Належало виявити милість тим, які колись впали в біду, належало милістю придбати собі милість, належало «плакати кипарису, бо упав кедр» (Зах. 11:2), належало врозумлятися стражданнями ближніх, чужими нещастями лікувати своє зло і скористатися тією перевагою перед попередниками, щоб самим через інших отримати спасіння, а не інших уцнотливлювати своїм прикладом.

20. Про це полюбомудрствуй з нами, божественна і священна голова, яка довголіттям придбала багатий досвід, від якої походить мудрість; в цьому настав твій народ, навчи розділяти голодним хліб і безкровних убогих збирати в дома, прикривати наготу і не нехтувати єдинокровними, особливо тепер, щоб наша благодіяльність була від убогості, а не від надлишку, така благодійність приємніша Богові, ніж безліч принесеного і багатство милостині. А крім того і найбільше за все, будь нині Мойсеєм і Финеєсом. Стань за нас і умилостиви, «щоб припинилася пошесть» (Пс. 105:30), чи духовною жертвою, чи молитвою і розумним клопотанням утримай гнів Господній, своїм посередництвом зупини наступні удари. Господь не нехтує сивини батька, який молиться за дітей. Помолись за колишні гріхи, поручися за майбутнє. Представ Богові народ, очищений ударами і страхом, виблагай йому тілесну їжу, а особливо випроси ангельську, що сходить з неба. Якщо зробиш це, то примириш з нами Бога, пом’якшиш небо, зведеш дощ ранній і пізній. Господь дасть благо, і земля наша дасть плід свій (Пс. 84:13); ця, що топчеться нами, тимчасова, а плоть наша — вічна, яку і вкладемо в божественні точила через тебе, який приносить нас і дари наші, у Христі Іісусі, Господеві нашому, Якому слава навіки. Амінь.

* * *

1. Тобто, щоб діти не вчили у присутності батьків.
2. Тобто батько св. Григорія, єпископ Назіанзький. До нього ж Григорій і надалі кілька разів звертається у своєму слові.
3. Прокляття гір гелвуйських (2Сам. 1:21) було у тому, щоб не сходили на них ні роса, ні дощ. Але тут св. Григорій Богослов говорить, що гори прокляті з іншої причини, тобто проклинаються за те саме, що не сходить на них ні дощ, ні роса.

Слово 16. На згадку про святих мучеників Маккавеїв

1. Що скажемо про Маккавеїв? Теперішнє зібрання для них. І хоча небагато хто їх шанує, тому що вони подвизалися не після Христа, однак вони гідні того, щоб всі їх шанували, тому що терпіли за отцівські закони. Ставши мучениками раніше Христових страждань, чого не зробили б вони, піддавшись гонінню після Христа і ставши наслідувачами Його смерті за нас? І без такого зразка показавши стільки доблесті, чи не виявилися б вони ще більш мужніми, якби страждали, дивлячись на приклад Христів? Але є також таємниче і приховане вчення (досить імовірне для мене і для всякої боголюбивої душі), за яким із тих, що досягали досконалості раніше пришестя Христове, ніхто не досягав цього без віри в Христа. Тому що Слово, хоча ясно відкрилося вже згодом, у відповідний час, однак чистим розумам було відоме і раніше, як показують багато хто із прославлених до Христа. 2. Тому і Маккавеїв не можна принижувати за те, що страждали раніше за Христа. Але оскільки постраждали за законом хресним, то і достойні похвали, і мають бути вшановані словом, вшановані не для того, щоб збільшилася їхня слава (чи додасть слави слово тим, чиї справи славні?), але щоб прославилися ті, що хвалять і мали ревність до їх доблестей ті, що слухають, і у спогаді про них знаходять для себе спонукання до рівних подвигів.

Хто і звідки були Маккавеї, чиїм керівництвом і настановами вони користувалися спочатку і досягли такої доблесті і слави, що вшановані цими щорічними торжествами і зборами, і що в душі кожного з них зберігається слава, яка вище видимого прославляння — все це людям цікавим і працьовитим покаже написана про Маккавеїв книга1, яка, роздумуючи про те, що розум є самоволодар над пристрастями і господар схильностей до того й іншого, тобто до чесноти і пороку, на доказ цього між нечисельними іншими свідченнями, наводять і подвиги Маккавеїв. А для мене достатньо буде сказати таке.

3. Тут Елеазар — перший з постраждалих до Христа (як Стефан — перший з тих, що страждали після Христа), ієрей і старець, сивий волоссям, сивий і мудрістю, який приносив раніше жертви і молитви за народ, а тепер приносить самого себе Богові в жертву досконалішу, для очищення всього народу. Благознаменитий початок подвигу! Разом і велемовне, і безмовне повчання! Але він приводить і сімох юнаків — плід його повчань, «приносить в жертву живу, святу, благоугодну Богові» (Рим. 12:1), жертву, яка славніша і чистіша за всякого підзаконного священнодійства. Тому що доблесті синів переносити на батька — законніше і справедливіше за інше.

Там сини, мужні і великі духом, шляхетні паростки шляхетної матері, ревні подвижники за істину, гідні не Антіохових часів, справжні учні Мойсеєвого закону, точні охоронці вітчизняних вдач, які складають одне із чисел, шановних євреями, — число, відзначене таїнством семиденного спокою, одним дихають, одне мають на увазі, один знають шлях життя — умерти за Бога! Вони стільки ж брати душею, як і плоттю, ревнують один одного в бажанні смерті (дивне видовище!); як скарб, перехоплюють один у одного муки, твердо стоять за «пестуна», тобто за закон, не стільки бояться приготовлених їм мук, скільки бажають тих, котрих ще не бачать; одного тільки бояться, щоб мучитель не припинив катувань, щоб кому-небудь із них не залишитися неувінчаним, невільно не розлучитися з братами і не стати поганим переможцем, уникнувши, на біду, страждань.

4. Там мати бадьора і мужня, разом дітолюбива і боголюбива, терпить у материнському серці роздирання, неймовірні для природи. Вона не за страждальцями-синами жаліє, а мучиться побоюванням, що сини не будуть страждати; не стільки уболівала за тих, що відійшли, скільки бажала, щоб приєдналися до них ті, які залишилися; у неї більше турбот про останніх, ніж про тих, що упокоїлися; тому що у одних ще попереду тяжка боротьба, а інших кончина зробила безпечними; одних вона вже вручила Богу, про інших ще непокоїлася, як прийме їх Бог. Яка мужня душа в жіночому тілі! Яка дивна і великодушна старанність! Справді — Авраамова жертва, і, якщо без перебільшення буде сказати, навіть більше Авраамової! Авраам охоче приносить єдиного сина, щоправда, єдинородного, народженого за обітницею, сина, для якого дана була обітниця і (що важливіше) який призначений бути початком і коренем не тільки роду, але й подібних жертв; вона ж освятила Богові цілий народ синів; вона і матерів, і жерців перевершила числом жертв, готових на заколення всеспалень духовних священноприношень, що поспішають до вівтаря. Вона вказувала на груди, нагадувала про годування, свідчила сивиною, використовувала старість у клопотанні за свої прохання не для того, щоб спасти дітей від смерті, а щоб спонукати їх до страждань; тому що вважала для них небезпекою не смерть, а уповільнення смерті. Ніщо її не хвилювало, ніщо не приводило до розслаблення, не позбавляло радості: ні приготовлені дерев’яні диби, ні поставлені колеса, ні блоки, ні підмостки, ні гострота залізних кігтів, ні нагострені мечі, ні киплячі казани, ні запалене вогнище, ні грізний мучитель, ні скупчення народу, ні оточуюча військова варта, ні стоячі одноплемінники, ні розірвання членів, ні роздирання плоті, ні потоки текучої крові, ні втрачена юність, ні справжні жахи, ні очікувані страждання. І що для інших буває найтяжче в подібних випадках, тобто тривалість біди, то для неї було найлегше. Вона тішилася видовищем, як не продовжувались страждання, не тільки від різноманітних застосованих катувань (які всі діяли на неї менше, ніж на іншого подіяло б одне яке-небудь катування), але й тому, що гонитель випробував усі засоби слова: то лаяв, то погрожував, то пестив. До яких тільки засобів він не вдавався, щоб досягти бажаного?

5. Але відповіді юнаків мучителеві, на мою думку, стільки показують мудрість і мужність, як доблесті інших, взяті разом, менші в порівнянні з їхнім терпінням, так і саме терпіння менше в порівнянні з розсудливими їхніми словами. І тільки їм одним було властиво так страждати і з таким любомудрієм відповідати на погрози мучителя, на все, чим їх лякали, і ніщо не здолало ні мужніх синів, ні ще мужнішої матері. Вона, ставши вище за всіх і з материнською любов’ю з’єднавши силу духа, приносить себе в прекрасний похоронний дар дітям; і сама піде за тими, що відійшли раніше за неї. І притім як? Добровільно йде на страждання, не допустивши навіть, щоб нечисте тіло доторкнулося до її чистої і мужньої плоті. І які виголошує вона надгробні слова! Прекрасні, навіть найпрекрасніші із прекрасних були відповіді синів мучителеві. Тому що чи не прекрасні ті слова, озброївшись якими, вони долали мучителя? Але ще прекрасніші слова матері, спочатку напоумлюючі, а потім надгробні.

Отже, що ж сказали сини? Тепер саме час відновити це у вашій пам’яті, щоб всі мали з цих часів зразок як подвижництва, так і мученицьких промов. Кожний із братів говорив що-небудь своє, як ополчали його слова гонителя, черга страждань і душевні ревнощі. Але якщо всі їхні промови звести в одну, то говорили вони так: «Антіоху і ви всі, які стоять тут! У нас один цар — Бог, від Якого ми отримали буття і до Якого повернемося; один законодавець — Мойсей, якого (клянемося в тому бідами, які він перетерпів за чесноту, і багатьма його чудесами) ми не зрадимо і не піддамо безславності, навіть якби загрожував інший Антіох, і за тебе лютіший. Для нас один безпечний притулок — виконувати заповіді і не порушувати закону, яким захищаємося як істиною. У нас одна слава — для слави нашого закону нехтувати всяку славу; одне багатство — ті блага, яких сподіваємося. А страшного для нас нема, крім одного — боятися чого-небудь більше за Бога. З такими думками і з такою зброєю виступаємо ми на битву; з такими юнаками ти маєш справу. Хоча жаданні для нас і світ цей, і рідна земля, і друзі, і родичі, і однолітки, і цей великий і славний храм, і отцівські свята, і таїнства — і все, у чому бачимо свою перевагу перед іншими народами, однак не жаданіше за Бога і страждань за добру справу. Ні, і не думай цього! Тому що для нас є інший світ, який вище і постійніше видимого. Наша батьківщина — небесний Єрусалим, якого ніякий Антіох не наважиться тримати в облозі і не буде надіятися взяти; такий він міцний і незборимий! Наше споріднення — Боже натхнення і всі доблесно породжені. Наші друзі — пророки і патріархи, які служать для нас зразком благочестя. Наші однолітки — всі, які нині бідують і заодно з нами у терпінні. А нашим храмом є чудове небо; і наше свято — ликостояння ангелів. У нас одне велике, навіть найбільше, і для багатьох утаємничене таїнство — Бог, Який є мета і тутешніх таїнств. 6. Отже, не зваблюй більше нас обіцянками речей маловажливих і нічого не вартих. Нам не додасть честі безчесне; не збагатить нас шкідливе; ми не зважимося на таку ганебну торгівлю. Припини свої погрози, інакше ми самі почнемо погрожувати тобі, щоб викрити твоє безсилля і показати, які в нас готові для тебе страти. Тому що є в нас і вогонь, яким мучимо гонителів. Чи не думаєш, що борешся з народами, містами і самими зніженими царями, одні з яких переможуть, а інші, можливо, залишаться і переможеними, тому що у них не такого роду небезпека? Ти повстаєш проти Божого закону, проти благонакреслених скрижалів, проти наших отцівських постанов, що отримали важливість і за своїм високим значенням, і за давниною, повстаєш проти семи братів, які живуть ніби однією душею і знеславлять тебе сімома переможними пам’ятниками. Не важлива справа — перемогти їх, але великий сором — зазнати від них поразки! Ми нащадки й учні тих, яким вказував путь стовп вогненний і хмарний, для яких розступилося море, стала ріка, зупинилося сонце, дощем був хліб, підняттям рук змушені були тікати тисячі ворогів, перемагаючи їх молитвою, перед якими приборкувалися звірі, до яких не доторкався вогонь, мужності яких дивувалися і уступали царі. Скажемо щось і тобі відоме: ми учні Елеазара, мужність якого тобі відома. Спочатку здійснив свій подвиг батько, тепер вступають у боротьбу діти; жрець уже відійшов, слідом за ним підуть і жертви. Ти лякаєш багато чим, але ми готові на ще більше. Та й що зробиш нам своїми погрозами, гордовитий? Яке заподієш нам зло? Ніхто не перевершить міцністю того, хто готовий на всі страждання. Чого ж бариться народ? Чому не беруться до діла? Для чого очікувати милостивого наказу? Де мечі? Де кайдани? Нехай розпалюють більше вогню, випускають найсильніших звірів, готують найкращі знаряддя мук, щоб усе було по-царському і коштувало дорого! Я первородний; мене принеси раніше у жертву. — Я останній із братів, краще змінити порядок. — Ні, нехай хто-небудь із середніх зробиться першою жертвою, щоб усі ми були вшановані рівно. Але ти щадиш і чекаєш, що ми перемінимо думки. Ще і не раз повторюємо тобі те ж слово: ми не споживемо нечистого, не дамо своєї згоди; скоріше ти вшануєш наші постанови, ніж ми скоримося твоїм; коротко сказати: або винайди нові страти, або переконайся, що ми нехтуємо тими, які ти нам приготував».

7. Так говорили брати мучителеві. А як переконували вони один одного! І яке становили собою видовище — дійсно прекрасне і священне! Для душ боголюбивих воно приємніше за все, що тільки можна бачити й чути. Я сам, при одному спогаді, сповнююся задоволенням, уявляю перед собою думки подвижників і насолоджуюсь розповідями про них. Вони обнімали і цілували один одного; для них настало свято, ніби вже після здійсненого подвигу. «Підемо, брати, — волали вони, — підемо, поспішимо на муки, поки мучитель ще палає до нас гнівом, щоб нам не втратити спасіння, якщо він пом’якшиться. Бенкет готовий; не позбавимо його себе. Прекрасно бачити братів, які «живуть у згоді!» (Пс. 132:1), разом веселяться і служать один одному щитом, але ще прекрасніше, якщо вони разом страждають за чесноту. Якби за батьківські постанови можна було боротися зі зброєю в руках, і в такому випадку смерть була б похвальна. Але оскільки не цього вимагають обставини, то принесемо в жертву самі тіла. То чому ж і не пожертвувати ними? Якщо не помремо тепер, то хіба ніколи не помремо? Хіба ніколи не віддамо те, що вимагає природа? Краще обернемо на дар, що потрібно уступати з необхідності: перехитримо смерть; усім загальне обернемо на свою власність і ціною смерті купимо життя. Жоден з нас нехай не буде життєлюбним і боязким. Нехай мучитель, спотикнувшись через нас, зневіриться і в інших. Нехай він сам визначає порядок, кому за ким страждати; якщо хто і завершить собою ряд гнаних, це не зробить різниці в завзятті нашого старання. Перший з потерпілих нехай буде для інших шляхом, а останній — печаткою подвигу. Всі з однаковою твердістю покладемо на серце, щоб цілим домом здобути нам вінці, щоб гонитель не мав у нас ні єдиної частки і не міг у кипінні злості похвалитися перемогою над усіма, перемітиш одного. Доведемо, що ми один одному брати не тільки через народження, але й у самій смерті; постраждаємо усі, як один і кожний з нас нехай постраждає рівно зі всіма. Прийми нас, Елеазаре, йди за нами, мати; поховай чудово мерців своїх, Єрусалиме, якщо тільки що залишиться для гробу; розповідай про нас наступним родам і шанувальникам твоїм, показуй священне місце поховання єдиноутробних».

8. Так говорили і діяли вони, так за старшинством років заохочували один одного, подібно до того, як вепр гострить один зуб іншими. Усі вони зберігали однакову ревність, для задоволення і подиву єдиноплемінників, на страх і жах ворогам. І вороги хоча сміливо ополчилися проти цілого народу, але єдністю семи братів, які подвизалися за благочестя, на стільки були посоромлені, що втрачали вже приємну надію здолати й інших.

А мужня і справді гідна таких доблесних синів мати, ця велика й висока духом вихованка закону, котра поривалася двома сильними рухами серця, відчувала в собі змішання і радості, і страху: радості — через мужність синів і всього нею видимого, страху — через невідомість майбутнього і через надмірні муки. І як птах, який бачить, що змія повзе до пташенят, або інший хто має злий намір проти них, вона літала навколо, била крилами, благала, розділяла страждання дітей. І що говорила, що робила, щоб надихнути їх на перемогу! То викрадала краплі крові, то піднімала відірвані частини членів, то благоговійно припадала до останків; збирала члени одного сина, а другого віддавала мучителям, і третього готувала до подвигу. Усім виголошувала: «Прекрасно, діти! Прекрасно, доблесні мої подвижники, майже безтілесні в плоті, захисники закону моєї сивини і святого града, який вас виховав і підніс на таку висоту доблестей! Ще небагато; і ми перемогли! Мучителі стомилися, тільки цього боюся. Ще небагато; і я — блаженна з матерів, а ви — блаженні з юнаків! Але вам жаль розлучитися з матір“ю? Не залишаю вас, обіцяю вам це. Я не ненависниця дітей своїх».

9. Коли ж вона побачила, що всі закінчили життя і своєю смертю позбавили її від занепокоєнь, тоді зі світлим поглядом підняла голову й, як олімпійський переможець, з бадьорим духом піднявши руки, голосно й урочисто каже: «Дякую Тобі, Отче Святий! Дякую Тобі, наставнику наш — закон! Дякую тобі, наш батьку й поборнику дітей твоїх, Еліазаре! Дякую, що прийнятий плід болей моїх і я стала матір“ю, священнішою з матерів! Нічого не залишилося в мене для світу; усе віддала Богові, увесь мій скарб, усі надії моєї старості. Яка велика для мене шана! Як прекрасно забезпечена старість моя! Тепер я нагороджена за ваше виховання, діти: бачила, як ви подвизались за чесноту, сподобилася побачити всіх вас увінчаними; навіть на ваших мучителів дивлюся як на благодійників; готова засвідчити дяку мучителеві за це розпорядження, за яким збережена я для страждань остання, щоб, вивівши раніше на позорище2 народжених мною і в кожному з них звершивши мученицький подвиг, після принесення усіх жертв, перейти мені звідси в повну безпеку. І я не буду рвати на собі волосся, роздирати одяг, терзати нігтями плоть, не буду викликати сльози, скликати плакальників, закриватися в усамітненні, щоб саме повітря сумувало зі мною, не буду очікувати утішителів і пропонувати хліб скорботи. Все це для матерів легкодухих, які бувають матерями тільки по плоті, у яких діти вмирають, не залишивши після себе доброго слова. А ви в мене, люб’язніші діти, не померли, а принесені в дар Богові; не назавжди розлучилися зі мною, а тільки переселилися на час; не розсіяні, а зібрані вкупі; не звір викрав вас, не хвиля поглинула, не розбійник занепастив, не хвороба скрутила, не війна знищила, і не інше яке-небудь нещастя спіткало вас, що більш-менш важливе для звичайних людей. Я почала б плакати, навіть гірко плакати, якби трапилося з вами що-небудь подібне. Тоді б слізьми я довела своє чадолюбіє, як доводжу нині тим, що не проливаю сліз. Мало цього. Тоді б я дійсно почала оплакувати вас, коли б ви на шкоду собі спаслися від мук, коли б мучителі торжествували над вами і взяли верх хоча б над одним з вас, як тепер переможені вами самі гонителі. А те, що сталося нині — це похвала, радість, слава, веселощі для тих, що залишилися. Але і я приношуся в жертву слідом за вами. І я буду зрівняна з Финеєсом, прославлена з Анною. Навіть ще більше, тому що Финеєс мав ревність один, а ви з’явилися численними карателями блудників, уразивши блудодіяння не плотське, але духовне; і Анна присвятила Богові одного, Богом же даного, притім недавно народженого сина; а я освятила сімох змужнілих, і притім, які пожертвували собою добровільно. Нехай доповнить моє надгробне слово Єремія, який не оплакує, а вихваляє преподобну кончину! Ви «чистіші за сніг, біліші за молоко», і краще корала став сонм ваш — народжені і принесені в дар Богові (Плч. 4:7)! Що ж ще? Приєднай і мене до дітей, мучителю, якщо і від ворогів можна чекати милості. Приєднай і мене, — така боротьба буде для тебе славніша. О як би я бажала перетерпіти всі ті муки, які терпіли вони, щоб кров моя змішалася з їхньою кров’ю і стареча плоть — з їхньою плоттю! Для дітей люблю самі знаряддя їх страждань. Але якщо не буде цього, принаймні порох мій нехай з’єднається з їхнім порохом і один гріб нехай прийме нас! Не заздри рівночесній кончині тих, які рівночесні у доблестях. Вибачайте, матері, вибачайте, діти! І матері так виховуйте народжених вами, і діти так виховуйтеся! Прекрасний приклад подали ми вам, як подвизатися подвигом добрим». 10. Так сказала вона і приєдналася до своїх синів. Але як? — запитаєте. Як на шлюбне ложе, пішла на багаття, на яке була засуджена. Не чекала, щоб хто-небудь повів її, не допустила, щоб нечисте тіло торкнулося її чистої і мужньої плоті.

Так Елеазар насолодився священством, так сам був посвячений і інших посвятив у небесні таїнства: не зовнішніми кропленнями, але власною кров’ю, освятив Ізраїля і останній день життя зробив звершувальним таїнством! Так сини насолодилися юністю, не сластолюбству раболіпствуючи, а запанувавши над пристрастями, очистили тіло і перейшли до безпристрасного життя! Так мати насолодилася багатодітністю, так прикрашалася дітьми за життя їх і спочила разом зі спочилими! Народжених для світу вона представила Богові, по числу їх подвигів знову врахувала свої болі народження і старшинство дітей довідалася з порядку, у якому вони помирали; тому що всі подвизалися, від першого до останнього, і як хвиля іде за хвилею, так вони один за одним виявили доблесть, і один готовий більше іншого йти на страждання, уже укріплений прикладом перед ним потерпілих. А тому мучитель був радий, що вона не була матір“ю більшого числа дітей, інакше залишився б ще більше посоромленим і переможеним. І тоді тільки в перший раз він довідався, що не все можна здолати зброєю, коли зустрів беззбройних юнаків, які, ополчившись одним тільки благочестям, з більшою ревністю готові були все перетерпіти, ніж з якою готувався сам він піддати їх стражданням. 11. Така жертва була благоразумніша і величніша за жертви Єффая; тому що тут ні завзятість обітниці, ні бажання неочікуваної перемоги не робили необхідним приношення, як там; навпаки, зовсім добровільне жертвоприношення, і нагородою за нього слугували тільки блага, на які уповали. Такий подвиг нічим не нижче за подвиги Даниїла, який був відданий на поживу левам і переміг звірів піднесенням рук; він не уступає мужності отроків в Ассирії, яких ангел зросив у полум’ї, коли вони не погодилися порушити батьківського закону й не доторкнулися до скверної і неосвяченої споживи. А старанністю він не маловажніший і за тих жертв, які згодом були принесені за Христа. Тому що ті, що страждали за Христа, як сказав я на початку слова, мали перед очима кров Христову і їх вождем у подвигах був сам Бог, Який приніс за нас настільки великий і дивний дар; а Маккавеї не мали перед собою ні багатьох, ні подібних прикладів доблесті. Їхньому терпінню дивувалася вся Юдея; вона раділа і тріумфувала, начебто б сама була тоді увінчана; тому що і її чекав при цьому подвиг, навіть найбільший з подвигів, який ще коли-небудь чекав на Єрусалим: або бачити в цей день потоптання батьківського закону, або прославитися. Доля всього єврейського роду залежала від подвигу Маккавеїв і перебувала ніби на вістрі меча. Сам Антіох дивувався; так його погрози перетворилися на подив; тому що великим подвигам уміють дивуватися і вороги, коли мине гнів і справа виправдовує сама себе. Тому він відійшов, не отримавши успіху, і як багато хвалив батька свого Селевка за повагу до юдейського народу і за щедрість до храму, так сильно докоряв Симону, який спонукав до війни, визнаючи його винуватцем нелюдськості і безславності.

12. Будемо наслідувати Маккавеїв, і священики, і матері, і діти; священики — на честь Елеазара, духовного отця, який показав чудовий приклад і словом, і ділом; матері, на честь мужньої матері, нехай стануть істинно чадолюбивими і нехай представлять дітей своїх Христу, щоб сам шлюб освятився такою жертвою; діти нехай шанують святих юнаків і нехай присвячують час юності не ганебним пристрастям, а боротьбі з пристрастями, мужній боротьбі зі щоденним нашим Антіохом3, який воює за допомогою всіх членів наших і різноманітно гонить нас. Бо бажаю, щоб були подвижники для кожного часу й випадку, із кожного роду і віку, підданого і явним нападам, і таємним наклепам ворогів. Бажаю, щоб користувалися прадавніми розповідями, але користувалися також і новими, і як бджоли, щоб звідусіль збирали корисніше для складання єдиного солодкого сота, щоб і через Старий, і через Новий Завіт прославлявся в нас Бог, славимий у Синові й у Дусі, Який знає Своїх і знаний своїми, сповідуваний, і той, що сповідує, прославляється, і той, що прославляє в самому Христі, Якому слава навіки. Амінь.

* * *

1. Твір Йосипа Флавія під заголовком «Εις Μακκαβαίους ή αύτοκράτορος, λογισμοϋ» («На честь Маккавеїв, або Самоволодар розум»).
2. Тобто на загальне видовище. — Ред.
3. Тобто дияволом. – Ред.

Слово 17. Сказане схвильованим жителям Назіанза і розгніваному градоначальнику

1. Черево моє, черево моє болить мені, і почуття серця мого бентежаться (Єр. 4:19), говорить в одній зі своїх промов Єремія, найбільший співстраждалець із пророків, оплакуючи непокірливого Ізраїля, який сам від себе відстороняє Боже людинолюбство. Черевом він називає алегорично свою душу (що знаходжу в багатьох місцях Писання), чи тому, що вона прихована й невидима (а потаємність є загальна приналежність душі і черева), чи тому, що вона приймає і, так би мовити, переварює словесну їжу (тому що те, що їжа для тіла, то слово для душі). А почуттями називає, можливо, ті душевні рухи і думки, особливо викликані чуттєвістю, якими праведник терзається, запалюється і захоплюється, так що не може стриматися від гарячності духу. Тому що це саме називається в пророка засмученням (το μαιμάσσειν), тобто якоюсь запопадливістю, змішаною із дратівливістю. Якщо ж хтось буде розуміти під почуттями і зовнішні почуття, то не погрішить, тому що й очі, і вуха не тільки ображаються гіршими предметами зору й слуху, але через співстраждання навіть бажають бачити і чути краще. Втім, як не розуміти цього, праведник уболіває, бентежиться і небайдуже переносить нещастя Ізраїля, які не уявиш собі, чи тілесні, коли дивишся на Ізраїля почуттєво, чи духовні, коли розумієш його духовно. Тому що той же пророк просить собі «джерело сліз» (Єр. 9:1-2), бажає виталища останнього, цілує пустелю, щоб звільнитися від більшої частини скорбот і одержати деяке полегшення від внутрішньої хвороби, у безмовності оплакавши Ізраїля.

2. Те ж набагато раніше висловив і божественний Давид, кажучи: «Хто дав би мені крила, як у голуба, я б полетів та відпочив би» (Пс. 54:8). Він просить голубиних крил, чи не тому, що вони легкі і швидкі (як і кожний праведник), чи не тому що вони зображують дух, яким одним уникаємо бід, — просить, щоб як можна далі бути від теперішніх зол; потім показує лікування в тяжких обставинах — надію. Ждучи, каже він, «Бога, щоб спас мене від слабкодухости і від бурі» (Пс. 54:9). Те ж, можливо, робить він і в іншому місці, дуже швидко подаючи лікування скорботному, і словом, і ділом пропонуючи нам добрий урок великодушності в нещастях. «В день скорботи моєї шукав я Господа, вночі підносив руки мої і не опускав їх — душа моя не мала втіхи» (Пс. 76:3), — говорить він. Ти бачиш у цьому безтурботність і відчай. Чи не убоявся навіть, що Давид незцілимий? Що говориш? Ти не приймаєш втіхи? Не сподіваєшся відради? Ніхто не зцілить тебе — ні слово, ні друг, ні родич, ні радник, ні співстраждалець, ні той, хто розповідає про свої нещастя, ні той, хто нагадує прадавнє, ні той, хто подає нинішні приклади, як багато спаслося і від набагато тяжчих нещасть. Але невже всі засоби вичерпані, зникли, припинені? Невже загинула всяка надія? Невже одне тільки залишається -у бездіяльності очікувати кінця? Так говорить великий Давид, який «коли взиваю я, почуй мене, Боже правди моєї. В тісноті Ти давав мені простір. Помилуй мене і почуй молитву мою» (Пс. 4:2) і, оточений смертною тінню, встає з Богом (див.: Пс. 22:4)! Що ж робити мені, малому, слабкому, земному, що не має такого духу? Давид вагається, хто ж спасеться? Яку допомогу знайду в злостражданнях або яку втіху? До кого звернуся, пригноблений? На це відповідає тобі Давид, великий лікар і заклинатель злих духів духом, який у ньому. До кого звернутися? Від мене хочеш знати це, а сам не знаєш? До Того, Хто зміцнює ослаблені руки, утверджує розслаблені коліна (див.: Іс. 35:3), проводить через вогонь і спасає у воді (див.: Іс. 43:2; Пс. 65:12). Тобі не потрібно, каже він, ні військ, ні зброї, ні стрільців, ні кіннотників, ні радників, ні друзів, ні зовнішньої допомоги. «У собі самому маєш підкріплення, яке маю і я, і кожний бажаючий. Потрібно тільки побажати, тільки прагнути. Утіха близька — у вустах твоїх, у серці твоєму. «Згадав я Бога, — говорить, — і звеселився» (Пс. 76:4). Що легше за спогад? Згадай і ти, і звеселишся. Яке зручне лікування! Яке швидке лікування! Яка велич дару! Згадай про Бога, і Він не тільки заспокоїть малодушність і скорботу, але й подасть і радість.

3. Чи бажаєш почути й інші слова про людинолюбство (Боже)? Якщо, сказано, звернувшись, зітхнеш до Господа, то спасенний будеш (див.: Єз. 33:19). Дивіться, як спасення поєднане із зітханням. Ти не встигнеш ще промовити слова — Він скаже: Я тут! «Скаже душі твоїй: «Я твоє спасіння»» (Пс. 34; 3). Між проханням і одержанням нічого нема посередині: ні золота, ні срібла, ні блискучого і дорогого каміння, ні всього іншого, чим люди схиляють на милість. Коли Софонія ніби від імені Бога, розгніваного і засмученого, сказав: «Я знищу народи, зруйную твердині їх; порожніми зроблю вулиці їх, так що ніхто вже не ходитиме по них; зруйную міста їх: не буде жодної людини, не буде жителів» (Соф. 3:6), коли вразив жахом, скрушив печаллю, навів морок своєю погрозою, негайно подає і світло благої надії і піднімає мене цими словами: «бійся тільки Мене, приймай настановлення!» і не буде знищене житло його, і не спіткає його зло, яке Я визначив йому» (Соф. 3:7). А трохи нижче каже ще радісніше і людинолюбніше: «У той день скажуть Єрусалиму: «не бійся», і Сиону: «нехай не слабнуть руки твої!» Господь Бог твій посеред тебе, Він сильний спасти тебе; звеселиться за тебе радістю, буде милостивий з любови Своєї, буде торжествувати за тебе з радістю» (Соф. 3:16-19).

Цього вимагають і святі, і сам розум, цього ж бажає моє слово. Прийміть же слово мудрості, щоб вам, «прийшовши в глибину зол, не стати байдужими», як говорить божественний Соломон (Притч. 18:3, слов’янський переклад), і не загинути від власного неуцтва, а не від скорботи, що надійшла. 4. Є, браття, деяке коло в справах людських, і самими протилежностями навчає нас Бог, Який все влаштовує і всім, а у всьому і нашими справами керує незбагненним і недослідимим Своїм провидінням так само премудро, як премудро Він усе створив і зв’язав. Бо все, так би мовити, рухається і коливається біля нерухливого, але рухається не в основі, яка у всьому тверда і нерухома (хоча це й приховане від нашої немочі), а в тому, що щодня зустрічається і буває. І таке давнє і постійне визначення Боже, щоб темрява, розлита перед очима нашими, була «покровом Його» (Пс. 17:12). І тому багато чого в світоправлінні ми не можемо бачити інакше, як у темних гаданнях і уявленнях, чи тому, що Бог упокорює нашу зарозумілість, щоб ми усвідомлювали себе незначними перед істинною і першою мудрістю, прагнули ж до Нього Єдиного і завжди намагалися просвіщатися тамтешніми осяяннями, чи тому, що через непостійність видимого, мінливого Він приводить нас до постійного і вічного. Втім, ніщо, як я сказав, не нерухоме, не дорівнює само собі, не самовдоволене і не однакове до кінця — ні веселощі, ні скорбота, ні багатство, ні бідність, ні сила, ні безсилля, ні приниження, ні влада, ні сьогодення, ні майбутнє, ні наше, ні чуже, ні мале, ні велике, ні все, що ще називаємо. І в непостійності залишається одне тільки постійним — зміна у всьому. Бо все швидко кружляється і переходить і саме в собі протистоїть, так що більше можна довіряти вітру і писаному на воді, ніж людському благоденству, тому що заздрість вважається перешкодою щастю, а милосердя — нещастю. І це, на мою думку, премудро і дивно, тому що скорбота не залишається без утіхи, а щастя без напоумлення. 5. Ті благорозумно роблять, які (бо від смирення народжується пізнання виправдань) напоумлюються нещастями і, очищаючись, як золото вогнем, говорять: «Благо мені, що Ти упокорив мене» (Пс. 118:71), з якими те ж буває, що й з Петром, який закликав спасіння, коли вже потопав, — і які через хворобу більше наближаються до Бога і через скорботу здобувають благодійника, тому що хворіюча душа близька до Бога й убогістю звертається до того, хто може, тоді як могла б і знехтувати Його при достатку дарів.

Тому, браття, будемо звертати свій погляд вгору повсякчас і при кожному випадку, будемо обгороджувати себе благою надією, щоб нам і в радості не втратити страху, і в скорботах — надії. Пам’ятатимемо при ясному небі про негоду і під час бурі про керманича; не будемо сумувати в скорботах, не будемо злими рабами, які сповідують Владику, коли Він «благодіє їм» (Пс. 48:19), і не звертаються до Нього, коли карає; тим часом як іноді хвороба буває краще за здоров’я, терпіння — втіхи, відвідування — зневаги, покарання — прощення. Скажу коротко: не будемо падати духом від нещасть, ні надиматися від достатку. 6. Підкоримося Богові, і один одному, і начальникам на землі: Богові — з усіх причин, один одному — для братолюбства; начальникам — для благоустрою, і тим в більшій мірі, чим більше вони сумирні і поблажливі. Небезпечно виснажувати милосердя начальників, сподіваючись на часте прощення; тому що, виснаживши, за їхню суворість піддамося відповідальності самі, як ті, що порушують тишу вітром, наводимо на світло морок і до меду домішуємо полинь. І між нашими законами є один закон — закон похвальний і прекрасно ухвалений Духом, Який дав Свої закони, з’єднавши можливе й найкраще. Але за цим законом раб має бути слухняним господарям (див.: Еф. 6, 5), дружина — чоловікові, Церква — Господу, ученики — пастирям і вчителям, так і всі, зобов’язані давати данину, — коритися всій владі «не тільки зі страху покарання, але й заради совісти» (Рим. 13:5-6) і не робити закон ненависним, роблячи зло, не доводити себе до меча, але, очищаючись страхом, заслужити похвалу від влади. 7. Одне і те ж правило, але воно щадить пряме і відсікає зайве. Одне сонце, але воно світить здоровому зору, а затьмарює слабкий. Чи хочеш, скажу сміливо щось і зі свого вчення? Один Христос, але Він «лежить на падіння і на піднесення багатьох», (Лк. 2:34) — на падіння невірним, на повстання віруючим. Для одних «Він камінь спотикання і камінь спокуси» (1Пет. 2:7), саме для тих, які не пізнали і не урозуміли, але в пітьмі ходять, або служать ідолам, або не бачать далі писання, і не хочуть і не можуть просвітитися чим-небудь, крім письма. Для інших Він камінь наріжний і камінь похвальний, саме для тих, які приборкуються словом і утвердилися на цьому камені. Або, коли хочеш, Він є та перлина, яку добрий купець купує за все своє майно (див.: Мф. 13:45-46). Але ми, браття, які не виконуємо своїх обов’язків, а ображені на владу, майже так само робимо, як і той, хто сам грішить проти законів боротьби, звинувачує роздавателя нагород у несправедливості, або хто сам, страждаючи тяжкою хворобою і потребуючи лікування не менш болісного, звинувачує у неуцтві і нерозсудливості лікаря, який вдається до надрізання і припікання. Ось від мене і утіха, і разом напоумлення для підлеглих! Цим убогий пастир повертає на істинний шлях мале стадо, з яким у радості радіти і в печалі стогнати наказує мені закон мого пастирського служіння!

8. Що ж ви, володарі і начальники? Слово вже звертається до вас для того, щоб не вважали нас зовсім несправедливими, якщо, переконуючи підлеглих до виконання обов’язку, поступимося вашій могутності, ніби соромлячись або боячись користуватися нашою свободою, якщо більше піклуватимемося про них і будемо байдужими до вас, про яких тим більше потрібно дбати, бо це корисніше для тієї і іншої сторони, ніж важливіший успіх. А іншого цьому нехай не буде з нами і з нашим словом. Отже, що ви говорите? На чому нам помиритися? Чи приймете моє сміливе слово і закон Христів, який підкоряє вас моїй владі і моєму престолу? І ми маємо владу більшу і досконалішу, інакше дух має поступитися плоті і небесне земному.

Знаю, що і ти вислухаєш сміливе слово, тому що і ти священна вівця моєї священної пастви, вихованець великого пастиря1, істинно з небес наведений Духом і, подібно до нас, освічений світлом Святої і Блаженної Тройці. Тому слово моє до тебе буде недовгим і коротким. 9. Ти з Христом начальствуєш, з Христом і управляєш. Він дав тобі меч — не діяти, а погрожувати; і нехай зберігається цей меч для Того, Хто дарував його, як чистий дар. Ти сам образ Божий і керуєш образом, за який тут треба піклуватися і з яким треба перейти в інше життя; а в нього ми всі перейдемо після короткочасної гри в тутешньому житті; чи назвемо його в’язницею, чи поприщем, чи накресленням наперед, чи тінню життя істинного. Вшануй спорідненість, уваж першообраз, перебувай з Богом, а не з світоправителем, із Христом Господом, а не з лютим мучителем. Він «людиновбивцею був споконвіку і не стоїть в істині» (Ін. 8:44). Він і першій людині, довівши її до непослуху, завдав удар і заподіяв тяжке життя; він через гріх увів закон — карати і терпіти покарання. А ти, людина Божа, згадай, чиє ти творіння і куди закликаєш, що маєш і чому ти зобов’язаний, від кого в тебе Закон, слово, пророки, саме боговідання і небезнадійність одержати очікуване. Тому наслідуй Боже людинолюбство. У людині найбільш божественне те, що вона може благодіяти. Ти можеш стати богом, нічого не зробивши: не пропускай випадку до обоження. 10. Для Духа одні витрачають своє майно, інші виснажують плоть, помирають для Христа і зовсім віддаляються від світу. Інші присвячують Богові те, що для них найдорожче. І ти, без сумніву, чув про жертву Авраама, який єдинородного, народженого за обітницею, коли в ньому знаходилась обітниця, віддав Богові охочіше, ніж спочатку отримав від Бога. Але ми від тебе нічого такого не вимагаємо: замість всього принеси одне — принеси людинолюбство, яким Бог благодогоджається більше, ніж усім іншим разом — принеси дар єдиний, дар непорочний, дар, що закликає щедроти Божі. Приєднай до страху лагідність, розчини погрозу надією. Знаю, як багато може зробити доброта, яка змушує із сорому віддати належне, коли, маючи можливість примусити, ми вибачаємо і своїм благоволінням приводимо в сором того, кого милуємо. Ніщо нехай не переконує тебе бути недостойним влади, ніщо нехай не відхиляє тебе від милосердя і лагідності — ні обставини, ні володар, ні страх, ні побоювання вищих начальників, ні перемагаюча зухвалість. Намагайся придбати в тяжких обставинах благовоління з небес. Дай в борг Богові милосердя. Ніхто не каявся із тих, які принесли що-небудь Богові. Він щедрий на винагороди, найбільше ж тамтешніми благами. Він винагороджує тих, які тут що-небудь принесли і дали Йому в борг; іноді ж, щоб запевнити в майбутніх благах, Він нагороджує і тутешніми благами. 11. Ще трохи, і світ зміниться, і тінь зникне. Скористаємося часом, викупимо непостійним вічне. Кожний з нас — в єпитиміях (див.: Сир. 8:6), і земля багато носить чужих боргів. Вибачимо ж, щоб і нам вибачили; відпустимо, щоб самим просити відпущення. Бачиш у Євангелії: приводять того, хто заборгував багатьма талантами, і прощають йому борг (тому що він приведений до благого владики); але кому вибачають, той сам не вибачає (бо він раб і у своєму волевиявленні), і яке людинолюбство зроблене йому в більшому, такого він не виявляє товаришеві в меншому, що мав би зробити, якщо не по чому іншому, то наслідуючи показаний приклад великодушності. І господар гнівається, а про наступне промовчу. Скажу тільки, що кожному краще виявляти милість тут, ніж звітувати там.

12. Що ти скажеш? Чи переконали тебе ці слова, які, за багаторазовим твоїм зізнанням, ти любиш, найкращий з начальників і, якби можна було приєднати, людинолюбивіший, чи потрібно представити тобі замість прохання і цю сивину2, кількість років і довгочасне священство, священство непорочне, яке, можливо, і Ангели, які служать Найчистішому, поважають, як достойне їхнього служіння? Чи переконує тебе це, чи зважусь на більше? А сміливим робить мене скорбота. Представляю тобі Христа, і Христове приниження за нас, і страсті Безпристрасного, і хрест, і цвяхи, якими я розв’язаний від гріха, і кров, і погребіння, і воскресіння, і вознесіння, цю трапезу, до якої ми разом приступаємо, й образи мого спасіння, звершувані тими ж вустами, якими клопочу перед тобою, — це священне і на небо підносяче нас тайноводство. 13. Коли не за одне яке-небудь із цих, то, принаймні, за все вияви милість і нам, і собі, милість домашній твоїй Церкві і цій прекрасній повноті Христовій, яка (так уявляй собі) сама з нами клопоче (хоча і надає клопотання нам, як вшанованим заради Того, Хто вшановує) і разом із цим підкоряється закону начальствування. В одному дозволь перемогти себе — переможи нас людинолюбством! Ось привожу до тебе прохачів моїх перед Богом, і Ангелами, і Царством Небесним, і перед тамтешніми винагородами. Вшануй мою віру, яку я до тебе мав і якої інших навчив, щоб також вшанували її в більшому й досконалішому. Скажу стисліше: ти сам маєш Господа на небі, Який нехай буде таким же суддею для тебе, яким ти будеш для підвладних. Але нехай отримаємо всі ми і тутешню милість, і тамтешню поблажливість у Христі Іісусі Господеві нашому, Якому слава і держава, Якому честь і Царство з Отцем і Святим Духом, як належали за попередні часи і раніше самого часу, належать і нині, і повік. Амінь.

* * *

1. Має на увазі свого батька.
2. Розуміє свого отця.

Слово 18. Сказане в похвалу батькові і на втіху матері Нонні в присутності св. Василія, до якого звернений вступ до даного слова

1. «Чоловік Божий» (Ісус. 14:6), «вірний раб» (Чис. 12:7), «будівничий таїн Божих» (1Кор. 4:1) «муж бажань» (Дан. 10:11) і притім духовних! Так називає Писання тих, що мали успіх і високі життям, які стали вищими за видиме. Але назву тебе «богом фараону» (Вих. 7:1), всій єгипетській і супротивній силі, «стовпом і утвердженням» (1Тим. 3:15) Церкви, Господньою волею (див.: Іс. 62:4), «світлом у світі, зберігаючим Слово життя» (Флп. 2:15-16), опорою віри, оселею Духа. І чи можу перелічити всі найменування, які дала тобі чеснота, з кожним своїм видом приносячи і засвоюючи нове ім’я? 2. Скажи однак, звідки приходиш і «яке твоє заняття» (Іона. 1, 8)? Що хочеш ти зробити для нас? Бо знаю, що все ти починаєш з Богом, з Божого натхнення і для блага тих, що зустрічають тебе. Для чого приходиш? Чи нас відвідати? Чи знайти пастиря? Чи оглянути паству?

Ми майже не існуємо, а більшою частиною буття з ним1 переселилися звідси, обтяжуємося «місцем злостраждань» (Пс. 43:20), особливо ж нині, коли досвідчений керманич, або світильник нашого життя, який з небес вказував нам спасіння, щоб, дивлячись на нього, ми направляли свій шлях, цей пастир з усіма почестями, з усією пастирською досвідченістю, яку здобував довгим часом, залишив нас, сповнений днів благорозумності і, якщо можна сказати словами Соломона, «увінчаний сивиною похвали» (Притч. 16:31). Паства в здивуванні і засмученні. І бачиш, якої печалі, якого суму вона сповнена, тому що не «упокоюється вже на місці плодючім, не виховуєтьсябіля води спокійної» (Пс. 22:2), але шукає стромовин, пустель і прірв, де може розсіятися і загинути; не сподівається одержати коли-небудь іншого розумного пастиря, і цілком впевнена, що не отримає рівного спочилому, бажала б, принаймні, мати хоча й гіршого, але небагато чим.

3. Оскільки ж, як я сказав, три причини, і кожна однаковою мірою робить твою присутність необхідною, тобто ми, пастир і паства, то всім подай пристойне, згідно з живучим в тобі духом служіння, і «подай в позику тверде своє слово на суді» (Пс. 111:5), щоб ми ще більше дивувалися твоїй мудрості. Але як побудувати тобі слово? Похвали спочилого, скільки вимагає його чеснота, не для того тільки, щоб у надгробний дар чистому принести чисте слово, але й для того, щоб іншим представити життя його як зразок і урок благочестя. А нам коротко дай любомудре вчення про життя і смерть, про з’єднання і розлучення душі з тілом, про два світи: про світ теперішній і непостійний і про світ духовний, що завжди перебуває; переконай нас нехтувати в першому все оманливе, непостійне, безладне, подібне до хвиль, що піднімаються то вгору, то вниз, приєднуватися ж до того, що є в останньому непорушного, постійного, боголіпного, що завжди однакове і не підлягає ніяким тривогам і замішанням. Тому що будемо менше сумувати, і навіть ще радіти за тих, що відходять від нас, коли твоє слово, відволікши нас від земного, піднесе до горнього, теперішні прикрості закриє майбутнім і засвідчить, що і ми самі поспішаємо до благого Владики, що оселення краще за подорожування, що яке для плавців тихе пристановище, таке для тих, що хвилюються в тутешньому житті, смерть і перехід у майбутнє життя, або скільки зручностей і полегшення відчувають ті, що звершили далекий шлях у порівнянні з тими, які ще випробовують труднощі і неприємності подорожі, настільки доля досягших небесних осель краща і спокійніша за долю тих, що ще йдуть по негладкому і стрімкому шляху цього життя.

4. Так можеш утішати нас. Але чим утішити паству? По-перше, обіцяй їй своє заступництво і керівництво; тому що всім добре спочивати під твоїми крилами, і ми голосу твого жадаємо більше, ніж вимучені природньою спрагою — чистого джерела. По-друге, запевни, що й тепер не залишив нас добрий пастир, який покладав душу за овець, але і досі з нами і пасе, і веде нас, і знає своїх, і свої його знають, хоча не бачимо тілесно, але перебуваємо духовно, воює за паству з вовками і нікому не дозволяє як розбійникам, або підступно перескакувати через двір овечий, чужим голосом відволікати і викрадати душі, які наставлені в істині. А я певен, що тепер молитвами він зробить більше, ніж колись повчанням; оскільки став ближче до Бога, скинувши з себе тілесні окови, звільнившись від тління, що затьмарює розум; непокровенним представ перед непокровенним, першим і найчистішим Розумом, сподобившись (якщо можу так сміливо сказати) ангельського чину і відваги.

Усе це ти сам, даними тобі силою слова і духа, і розташуєш, і заповниш любомудрієм набагато краще, ніж як я міг би накреслити. Але щоб через незнання доблестей пастиря не дуже скоротилося слово про його гідність, зроблю в малому вигляді деякий нарис похвали небіжчику, скориставшись тим, що мені відомо про нього, і передам це тобі, як чудовому описателю таких речей, щоб ти цілком зобразив красу його чесноти і передав почуте всім для напоумлення всіх.

5. За правилами похвального слова належало б говорити про рід, батьківщину, тілесні досконалості, зовнішні риси і про те, про що високо думають люди. Але я, залишаючи це, почну з того, що для нас найважливіше і ближче за все, і скажу (не соромлячись минулого, тому що сподіваюся на майбутнє), що він2був паростком кореня не досить похвального, який не приніс плодів благочестя, не в домі Божому насадженого, але досить дивного і дивовижного, який склався із двох протилежностей: з язичницької омани і підзаконного мудрування, допустивши в собі деякі частини того й іншого, а деякі відкинув. Послідовники цього вчення, відкидаючи ідолів і жертви, поклоняються вогню і світильникам, а поважаючи суботу і до дріб’язковості дотримуючись постанови про тварин, не приймають обрізання. Іпсистаріями3 називаються ці невисокі за віруванням люди і шанують єдиного Вседержителя. Але що ж виявляється в людині, яка виросла ніби в суцільному нечесті? Не знаю, що більше хвалити, чи благодать, яка його покликала, чи його волевиявлення? Принаймні, так він очистив розумне око від його нечистоти, яка його покривала, і з такою швидкістю кинувся до істини, що для Небесного Отця і заради істинної спадщини вирішив раніше часу бути залишеним матір“ю і позбавленим майна, і це безчестя прийняв охоче, ніж інші найвищі почесті. Але хоч як це дивно, я менше дивуюся цьому. І чому? Тому що і багато інших приносили подібні пожертви, і всім слід зайти у великий невід Божий (див.: Мф. 13:47), всіх має вловити слово рибалок, хоча Євангеліє бере в полон одних раніше, інших пізніше.

Але вважаю потрібним сказати про те, що здається мені в ньому найбільш дивним. 6. Ще не будучи одного з нами двору, він був уже нашим, бо до нас належав своїми вдачами. Як багато з наших бувають не від нас, тому що життя робить чужими загальному тілу; так багато з тих, що не належать до нас, бувають наші, оскільки добрими вдачами випереджають віру, і володіючи самою річчю, не мають тільки імені. З-поміж останніх був мій батько — гілка ще чужа, але життям схилена до нас. Він настільки вирізнявся цнотливістю, що був водночас і досить люб’язним, і найскромнішим, хоча важко зійтися обом цим якостям. А його правдивість чи має потребу у найсильнішому й очевиднішому доказі, коли знаємо, що він, проходячи перші посади в державі, не примножив свого майна ні на одну драхму4, хоча бачив, що інші на суспільне багатство накладають бріарієві руки5 і пухнуть від мерзенних поборів, тому що так називаю несправедливе збагачення. Але те ж саме є немалим доказом і благорозумності; втім, воно ще більше виявиться наступним словом. Саму віру, як думаю, він отримав у нагороду за ці чесноти. І я поясню, яким саме чином одержав її, тому що не годиться замовчувати про справу настільки важливу.

7. «Хто знайде доброчесну дружину? Ціна її вища за перли» (Притч. 31:10)? — говорить, як чую, Божественне Писання. Це дар Божий, і Господь влаштовує добрий шлюб. Так думають навіть язичники; їхній вираз, що для людини найпрекрасніше надбання — добра дружина, і найгірше — зла6. І не можна сказати, щоб стосовно цього хто-небудь був щасливіший за мого батька. Думаю, що якби хто, шукаючи для себе досконалішого шлюбу, обійшов усі кінці землі й увесь рід людський, то не знайшов би кращої і більшої згоди. У ньому так з’єдналися всі чудові і чоловічі, й жіночі якості, що шлюб був не тільки плотським союзом, але не менш того і союзом чесноти. Подружжя, перевершуючи інших, не могли перевершити один одного, тому що у обох чеснота була однакової сили і ціни. 8. Дружина, яка була дана Адаму «помічником за його подобою» (Бут. 2:18), тому що не добре бути людині одинокою, зі співробітниці зробилася ворогом, стала не дружиною, а противницею, звабивши чоловіка сластолюбством і деревом пізнання, позбавивши дерева життя. Але дружина, дана Богом моєму батькові, була для нього не тільки співробітницею, що ще не дуже дивно, але й проводиркою. Вона сама і словом, і ділом направляла його до всього прекрасного. І хоча вважала для себе насамперед, за законом шлюбу, підкорятися чоловікові у всьому іншому; однак не посоромилася бути його наставницею в благочесті. Звісно, вона гідна в цьому подиву, але ще дивніше — батько підкорювався їй добровільно. Якщо інші дружини марнославляться і звеличуються красою як природньою, так і підробленою, то вона знала одну красу — красу душевну, і намагалася зберігати або усвідомлювати в собі, в міру сил, образ Божий, а підроблені й штучні прикраси відкидала, віддаючи їх тим, які призначили себе для видовища. Вона знала одна істинну шляхетність — бути благочестивою і знати, звідки ми походимо і куди підемо; одне надійне і невід’ємне багатство — жертвувати своє майно для Бога і для убогих, особливо ж для збіднілої родички. Задовільняти тільки їх потреби, на її думку, значило не припинити нещастя, а нагадати про нього; благодіяти ж з усією щедрістю вона вважала справою, яка могла доставити і їй постійну славу, і їм втіху. Якщо одні із дружин вирізняються ощадливістю, а інші благочестям, тому що важко з’єднати обидві якості, то вона перевершувала всіх тим і тим, і в кожному досягла верху досконалості, і обидві вміла з’єднати в одній собі. Піклуванням і невсипністю, за приписами і правилами Соломона для дружини доброчесної, вона примножила все в домі, ніби зовсім не знала благочестя. Але і настільки була старанна до Бога і до всього Божественного, ніби не займалася домашніми справами. Одне не терпіло у неї збитку від іншого, але одне іншим взаємно підтримувалося. 9. Чи уникала вона часу і місця для молитви? Про це у неї щодня була найперша думка. Краще ж сказати: хто, приступаючи до молитви, мав стільки надії одержати те, про що просилося? Хто виявляв таку повагу руці й особі священика? Хто так високо цінував усякий рід любомудрого життя? Хто більше, ніж вона, умертвляла плоть постом і пильнуванням? Хто благоговійніше стояв під час всенічних і денних псалмоспівів? Хто частіше за неї хвалив дівоцтво, хоча сама несла шлюбні узи? Хто був кращою заступницею вдів і сиріт? Хто в такій мірі полегшував тяжкий стан плачучих? Та і наступне, для інших, можливо, маловажне, що навіть не має ніякої ціни, бо для багатьох недоступне (тому що в те, що неможливо виконати через заздрість з трудом і віримо), для мене досить гідне поваги, як наслідок віри і пориву духовного жару. У священних зібраннях і місцях, крім необхідних і таємничих виголосів, ніколи не чутно було її голосу. 10. У давнину на жертовник не приносили сікера, і під час його будівництва не було видно і чутно знарядь каменотесів. Це мало важливе значення через вище призначення, бо все, що присвячується Богові, має бути природним і нештучним. Чому ж і в ній не визнати важливим того, що вона вшановувала святиню мовчанням, ніколи не поверталася спиною до високошанованої трапези, не плювала на підлогу в Божому храмі; зустрінувшись із язичницею, ніколи не з’єднувала руки з рукою, не доторкалася вустами до вуст, хоча та, що зустрілася, вирізнялася б скромністю і була з найближчих; з тими, що споживали нечисту і скверну трапезу, не тільки добровільно, але й з примусу не розділяла солі, не могла, всупереч вимогам совісті, пройти повз і навіть бачити оскверненого дому; ні слуху, ні язика, якими приймала і віщала Божественне, не оскверняла язичницькими оповіданнями і видовищними піснями, тому що освяченому не пристойне все неосвячене. Але й за це дивовижніше те, що вона, хоча і сильно співчувала чужому горю, однак ніколи не віддавалася плотському плачу до того, щоб скорботний голос вийшов раніше подяки, або сльоза впала на віки, таємниче запечатані7, абоколи приходило світле свято, залишався на ній печальний одяг, хоча вона неодноразово терпіла багато скорбот. Тому що душі боголюбивій властиво підкоряти Божественному все людське. 11. Промовчу про діла ще більш таємні, яким свідок один Бог і про які знали хіба вірні рабині, які були в тому її повіреними. А про те, можливо, не треба і згадувати, що стосувалося мене; бо я не відповідаю її надіям, хоча їй коштувало великих зусиль, ще до народження, не боячись майбутнього, обіцяти, а після народження невдовзі присвятити мене Богові. Втім, Богові так було угодно, що обітниця її була не зовсім не виконана і приношення не відкинуте. Такі досконалості частково вже були в ній, а частково примножувалися і зростали поступово. Як сонце і ранковими променями робить найприємнішу дію, але полуденні промені його тепліші й світліші, так і вона, показавши значні успіхи в благочесті із самого початку, засяяла наостанку найщедрішим світлом.

Тому той, хто ввів її в свій дім, як здавна і від предків боголюбиву і христолюбиву, яка від батьків одержала в спадщину чесноту, а не від дикої оливи, подібно до нього, привиту до оливи доброї, — і тоді вже мав немале спонукання до благочестя. Вона через надлишок віри не терпіла бути в союзі з іновірним, і хоча була найтерплячішою і наймужнішою із жінок, однак в тому тільки не могла зберегти любомудріє, щоб однією половиною бути в з’єднанні з Богом, а іншою частиною самої себе залишатися відчуженою від Бога. Навпаки, вона бажала, щоб до союзу плотського приєднався і союз духовний. А тому день і ніч припадала до Бога, у пості і з багатьма слізьми просила Його дарувати спасіння її главі і невтомно діяла на чоловіка, намагалася схилити його різними способами: докорами, умовляннями, послугами, відлученням, а найбільше своїми вдачами і запальною ревністю про благочестя, що сильніше за все схиляє і пом’якшує серце, добровільно даючи себе схилити до чесноти. 12. Їй потрібно було, як воді, пробивати камінь, безперестанно падаючи на нього по краплі, з часом очікувати успіху в тому, чого домагалася, як і показав результат. Про це вона просила, на це сподівалася не стільки з жаром юних років, скільки і завзяттям віри. Тому що й на теперішнє ніхто не покладався так сміло, як вона на уповаєме, з досвіду знаючи щедродаровитість Божу.

Але в справі спасіння їй сприяв розум, який потроху приймав лікування, сприяло і сновидіння, які нерідко посилає Бог в дар душі, яка гідна спасіння. Яке ж видіння? Тут починається для мене найприємніша частина оповідання. Моєму батькові уявилося, нібито (чого ніколи раніше не робив, хоча й багаторазово просила й благала про те дружина) він співає такий вірш Давида: зрадів, коли сказали мені: «Звеселився я тим, що сказали мені: ходімо до дому Господнього» (Пс. 121:1). І псалмоспівання незвичайне, і разом з піснею вселяється саме бажання! А як тільки почула, що одержала сповнення бажаного, — вона користується часом, пояснює видіння в добрий бік, що було й справедливо; самою своєю радістю вона виявляє велич благодіяння і прискорює справу спасіння, щоб не перешкодило що-небудь покликанню і не зруйнувало того, чого стільки домагалася. І оскільки в той час збиралася в Нікеї велика кількість архієреїв, протистояти Арієву шаленству — цьому злу, що недавно з’явилося і вводило розділення в Божестві, то батько віддає себе Богові й проповідникам істини, сповідує перед ними своє бажання і шукає в них загального спасіння; тому що один з них був знаменитий Леонтій, який правив тоді нашою митрополією.

І тут через благодать сталося диво, промовчавши про яке, я багато б згрішив проти благодаті. Чимало людей були свідками його. Вчителі точності впадають у деяку духовну помилку, а благодать прообразує майбутнє, і до оголошення домішується образ священства. Дійсно невільна посвята! Йому наказують схилити коліно, і в цьому положенні звершується посвята словами оголошення; чому багато хто із присутніх не тільки люди високого розуму, але й набагато нижчі за них, прорікають майбутнє, будучи засвідченими не неясними знаменнями в тому, що має бути.

13. Незабаром додалося до цього дива інше. Пропоную послухати про це тільки вірних, тому що душам нечистим все прекрасне здається неймовірним. Батько приступає до відродження водою і духом, через яке, як сповідуємо перед Богом, утворюється і оновлюється людина Христова, земне перетворюється в дух і оновлюється. Він приступає до обмивання з великим бажанням, зі світлою надією, наперед очистивши себе, скільки міг, ставши душею і тілом, набагато чистішим за тих, що готувалися прийняти скрижалі від Мойсея. Тому що їх очищення простягалося тільки на одяг, полягало в короткочасній цнотливості і в тому, щоб трохи приборкати черево; а для нього все попереднє життя було приготуванням до просвіщення і очищенням до очищення, що охороняє дар, щоб досконалість була довірена чистоті і дароване благо не зазнало небезпеки від звичок, які протидіють благодаті. При виході з води його осяює світло і слава гідна того налаштування, з яким він приступив до дарування віри. Це явно було і для інших. Хоча вони зберегли тоді чудо в мовчанні, не насмілюючись розголошувати, бо кожний вважав себе одного, що бачив, однак незабаром розповідали про те один одному. Але тому, хто хрестив і звершив таїнство, видіння було досить ясне і зрозуміле, і він не міг приховати його, а всенародно сповістив, що помазав Духом свого спадкоємця.

14. І нехай не сумнівається в цьому ніхто з тих, які чули і знають, що й Мойсей був ще малий, а на людську думку і зовсім не заслуговував на увагу, коли закликається палаючою, але незгораючою купиною, вірніше ж, Тим, Хто явився в купині, і цим першим чудом утверджується у вірі, той Мойсей, у якого розсікається море, дощем падає хліб, камінь виливає воду, стовп вогненний і хмарний поперемінно дороговказує, піднімання рук служить переможним знаменням і, назнаменувавши хрест, перемагає багато тисяч. І Ісая, глядач слави і Серафимів, а після нього Єремія, який одержав велику силу над народами і царями: один до пророцтва чує Божий глас і очищається вугіллям (Іс. 6:7-8), а другий пізнається до створення і освячується до народження (Єр. 1:5). А Павло, великий проповідник істини, наставник язичників у вірі, будучи ще гонителем, освітлюється сяючим світлом, пізнає Гнаного, приймає на себе велике служіння і потім наповнює благовістуванням всякий слух і розуміння. 15. Чи потрібно перераховувати всіх, які покликані і привласнені Богом через дива, подібні до тих, якими утверджений у благочесті мій батько?

І не можна сказати, що тільки початок був таким, так неймовірно і надзвичайний, а наступні діла знеславили чим-небудь попереднє, як буває з людьми, які скоро починають відчувати пересичення в добрі і потім вже не турбуються про успіх, або і поготів повертаються до колишніх пороків. Про нього не можна цього сказати; навпаки, він був дуже уважний до самого себе і до свого початка. У ньому все мало взаємну згоду, що було до священства — з перевагами священства і те, що було після прийняття його — з попередніми досконалостями. Не інакше пристойно й починати, як тим, чим він закінчив; не іншим чим має і закінчувати, як тим, із чого він почав.

Він приймає священство не з такою необачністю, не з таким порушенням порядку, як це робиться нині, але коли нічого вже не було зневажено, щоб, після очищення себе самого, придбати досвід і силу очищати інших, як вимагає цього закон духовного послідування. І коли приймає, тим більше прославляється в ньому благодать як благодать істинно Божа, а не людська, і не як самозаконне прагнення, або, за словами Соломона, «волевиявлення духа» (Еккл. 1:14). 16. Тому що Церква, яка йому довіряється, уподібнювалася пасовищу, що заросло лісом і здичавіло; вона недавно підпорядкувалася єпископському правлінню і до мого батька прикрашалася єдиним тільки чоловіком, який був дивної ангельської вдачі, але дуже простий у порівнянні з нинішніми предстоятелями народів. А як і той невдовзі упокоївся, то вона знову довгий час залишалася знехтуваною і від безвладдя прийшла в запустіння. Але мій батько спочатку без великих зусиль пом’якшив вдачі людей як розсудливими пастирськими повчаннями, так і тим, що себе самого, подібно до прекрасно обробленої духовної статуї, пропонував зразком усякої доброї справи. Потім з усією ретельністю зайнявшись Божим словом, хоча й пізно почав вчитися, за недовгий час придбав стільки мудрості, що ніскільки не поступався тому, хто трудився довго і отримав від Бога ту особливу благодать, що став учителем Православ’я, який не схилявся в різні боки, залежно від обставин, як нинішні мудреці, які не обоюдно і мудро захищають наше вчення, як роблять люди, які не мають в собі твердої основи віри або торгують істиною. Навпаки, він був благочестивішим за сильних у слові і сильнішим у слові одмінних правомисленням; справедливіше ж сказати — займаючи друге місце по дару слова, перевершував усіх благочестям. Знаючи і єдиного Бога в Тройці поклоняємого і три (Іпостасі) у єдинім Божестві, він не тримався ні Савелієвого вчення про єдиного, ні Арієвого про три, тобто Божества, він як не скорочував і не розкладав безбожно, так і не розсікав на особливості, нерівні або за величиною, або за єством. Бо в кому все незбагненне і вище нашого розуміння, в тому чи може бути збагнене або пояснене найвище? І як можна вимірювати нескінченне, щоб і Божество, знаходячи в Ньому ступінь збільшення і зменшення, підкорити тому ж самому, що властиво речам обмеженим? 17. Так думаючи, ця велика Божа людина, істинний богослов, не інакше як з Духом Святим, приступав до таких речей, зробив (чи про інше що потрібно й говорити?), що ця Церква могла називатися новим Єрусалимом і другим ковчегом, що носиться по водах, як за великого Ноя, батька цього другого світу; особливо ж — ковчегом, тому що явно спаслася від затоплення душ і нападу єретиків. І якою мірою вона уступала іншим Церквам за кількістю віруючих, у такій же мірі перевершила їх славою, випробувавши на собі те ж, що й священний Віфлеєм, якому ніщо не перешкодило бути й малим містом, і матір“ю міст у вселенній, тому що в ньому народився і виховувався Христос і Творець, і Переможець світу.

18. Доказом же сказаному слугує таке. Коли ми, залучені в погане спілкування хитрим писанням і висловом8, побачили що проти нас піднялися найдревніші члени Церкви, тоді були впевнені, роздумуючи про нього, що він не згрішив думкою, і чорнило не очорнило його душі, хоча був уловлений по простоті, і маючи непідступне серце, не вберігся від підступництва. Він один, або, точніше сказати, він перший примирив з собою і з іншими тих, які з ревності до благочестя повстали проти нас, і як останні залишили нас, так перші повернулися до нас із поваги до пастиря і усвідомлюючи чистоту вчення. Так було припинено велике сум’яття в Церквах, і «настала тиша» (Пс. 106:29), утримувана його молитвами й умовляннями; причому (якщо треба хоч трохи похвалитися) і я брав участь у благочесті і діяльності, бо допомагав йому у всякій добрій справі і ніби супроводжував і стежив за ним, чому і удостоївся зробити більшу частину справи. Але на цьому нехай зупиниться слово, що трохи випередило порядок подій.

19. Хто ж або перерахує безліч його доблестей, або, бажаючи промовчати про деякі, без зусиль знайде такі, про які можна і не говорити? Тому що все, що знову спадає на думку, виявляється кращим за попереднє, і не можу зупинитися на цьому. Інші автори похвальних слів затрудняються тим, про що їм говорити, а я більше затрудняюся тим, про що мені не говорити. Велика кількість обертається для мене деяким чином на шкоду; і думка, намагаючись зважити його діла, сама зазнає випробування, тому що не має сил знайти, якій з рівноцінних якостей віддати перевагу. Що бачимо на стоячих водах, коли кинутий камінь робиться осередком багатьох один за одним кіл, що з’являються, причому кожне коло, що утворюється всередині, безперестанно розриває собою кола зовнішні, те ж саме відбувається тепер і зі мною. Ледь приходить що-небудь на думку, як уже йде за тим і ще, й ще нове; і не встигну зробити вибору, що як те, що уявлялося раніше, вже поступилося місцем тому, що з’явилося знову.

20. Хто був ревнішим за нього в справах суспільних? Хто виявив більше любомудрія в справах домашніх? Тому що і дім, і відповідне майно дарував йому Бог, Який все влаштовує премудро і різноманітно. А до убогих — цієї найбільш знехтуваної частини рівночесного з нами єства — у кого було співстраждальніше серце, щедріша рука? Дійсно, як розпорядник чужого майна він думав про власне, як тільки міг полегшуючи убогість і жертвуючи не тільки надлишки, але й найнеобхідніше, що, звичайно, служить дуже ясним доказом його любові до вбогих. Не тільки за законом Соломоновим давав «частку семи» (Еккл. 11:2), але не розраховував, якщо приходить і восьмий; охочіше роздавав, ніж інші здобувають; зняв з «себе ярмо й рукобиття» (що, як думаю, означає скупість і вивчення — гідний чи ні той, хто приймає милостиню) і «говорити образливе» примилостині (Іс. 58:9), тому страждає багато хто, подаючи, але без старання, яке важливіше й досконаліше самої милостині. Тому що набагато краще для гідних простягати руку і негідним, ніж з побоювання зустрітися з негідним, позбавляти благодіяння і гідних. Це, на мою думку, й означає те, що потрібно посилати свій хліб навіть по воді (див.: Еккл. 11:1); він не розсиплеться і не пропаде перед праведним Суддею, але досягне того місця, де буде покладене все ваше і де знайдемо його у свій час, хоча про те і не думаємо.

21. Але найдивовижніше і вище було в батькові те, що він, при байдужості до багатства, був байдужий і до слави. І я хочу показати, в якій саме мірі і яким чином. І маєток, і старанність подавати були в нього спільні із дружиною, тому що обоє змагалися один з одним у всьому прекрасному. Але більшість милостинь лежала на її руках, тому що вона в подібних ділах була кращою і відданішою розпорядницею. І справді дружина щедролюбива! Якби дозволили їй черпати з Атлантичного або з іншого великого моря, і того б їй не вистачило: таке велике і непомірне було її бажання подавати милостиню! Вона наслідувала Соломонову «піявцю» (Притч. 30:15), тільки в протилежному — в ненаситності доброго, перемагала ж у собі ненаситність гіршого і не знала ситості тільки в старанності чинити добро. Все майно, яке в них було і яке придбалося згодом, вона вважала недостатнім для свого бажання; але якби можна було, на користь убогих (як неодноразово я чув від неї) віддала б себе і дітей. А тому батько дав їй творити милостиню в повну свободу, що, мені здається, вище всякого прикладу. Тому що і в іншому можна без зусиль побачити байдужість до багатства; його витрачають, щоб змусити про себе говорити і щоб придбати знатність у суспільстві; його дають також у позику Богові через жебраків, і в цьому єдиному випадку ті, що витрачають, зберігають його для себе. Але чи легко знайдемо людину, яка б поступилася іншій своєю славою, що здобувається щедрістю. Тому що марнославство робить багатьох готовими до марнотрати; але там, де милостині не видно, там і витрачають неохоче. 22. Так витрачала рука мого батька, а більшість цих його діл нехай залишиться відомими тільки тим, що знали його. Якщо і про мене говорять що-небудь подібне, воно виходить із того ж джерела і становить частину одного потоку.

Про кого справедливіше можна сказати, що він з Богом діяв, коли обирав людей для вівтаря, або ревнував про його наругу, або зі страхом очищав священну трапезу від неосвячених? Хто з такою непохитністю волі, з такою суворою справедливістю судив справи, ненавидів порок, шанував чесноту, віддавав перевагу доброчесним? Хто був настільки поблажливим до грішників і надавав стільки допомоги тим, що мали успіх в добрі? Хто краще знав «жезл і палицю9» (Пс. 22:4) і частіше діяв палицею? Чиї очі були більше «відкриті на вірних землі (Пс. 100:6) і, крім інших, були на тих, які в самоті поза шлюбом живуть для Бога, знехтувавши землю і все земне? 23. Хто більше приборкував зарозумілість і любив смиренномудріє? І любив не вдавано і не напоказ, як багато мужів, які нині представляють із себе любомудрих і зовнішньо настільки ж ошатні, як і ті дурні дружини, які, через відсутність власної краси, вдаються до рум’ян і прекрасно (сказав би я) ганьблять себе, роблячись гидкими від самої благопристойності й огидними через свою мерзенність. Але він виявляв смирення не в одязі, а в благоустрої душі; і виявляв його не згинанням шиї, не пониженням голосу, не схиленням вниз обличчя, не густотою вусів, не оголенням голови, не ходою, бо все це прикриває людину ненадовго і невдовзі викривається, тому що й усе вдаване мінливе. Навпаки, він був вище всіх життям і смиреннішим за всіх у думці про себе. Чеснотою недоступний10, а в спілкуванні досить доступний. Він не вирізнявся одягом, рівною мірою уникаючи і звеличання, і приниження, але внутрішньою гідністю був вище за багатьох. І хоча не менше за інших приборкував недугу і ненаситність черева, однак не думав про це високо: одне робив для того, щоб очистити себе; інше, щоб не загордитися, приваблюючи славу новиною. Бо все робити й говорити для того, щоб за це прославляли сторонні, властиво людині мирській, для якої немає іншого блаженства, крім теперішнього життя. А людина духовна і християнин має мати на увазі тільки спасіння і те, що веде до нього, високо цінувати, а що не веде, нехтувати, як нічого не варте; і тому ні в що ставити все видиме, турбуватися ж єдино про те, як досягти внутрішньої досконалості, і те шанувати над усе, що може самого зробити найбільш гідним, а через нього й інших привести до досконалості. 24. Але найчудовішими якостями в моєму батькові, йому переважно властивими і для багатьох відомими, були простота, вдача, далека від усякого лукавства, і незлопам’ятність. І в Старому, і в Новому Завіті бачимо, що один процвітав в одному, інший в іншому, якою мірою кожний удостоювався отримати від Бога яку-небудь благодать, наприклад: Іов — твердість і непереборність у стражданнях; Мойсей і Давид — лагідність; Самуїл — дар пророцтва і прозріння майбутнього; Финеєс — ревність, за яку дане йому і ім’я; Петро й Павло — невтомність у проповідництві; сини Зеведеєві — багатоголосся, тому і названі синами грому. Але для чого перераховувати всіх? — я кажу знаючим. Стефан і батько мій нічим так не вирізнялися, як незлобливістю. Перший в небезпеці життя не зненавидів убивць, але коли його побивали камінням, молився за своїх вбивць, як Христовий ученик, за Христа страждав і приніс плід Богові вище самої смерті — довготерпіння. У останнього не бувало часу між доганою і прощенням, тож швидкістю помилування майже закривалася образа, заподіяна доганою. 25. Чуємо й віруємо, що є дріжджі гніву і у Бога — залишок обурення на гідних цього, бо «Бог помсти Господь» (Пс. 93:1). І хоча зі Свого людинолюбства Він схиляється від суворості до милосердя, однак не зовсім вибачає грішників, щоб милість не зробила їх гіршими. Так і батько мій ніскільки не обурювався на тих, що засмутили, хоча і не був зовсім невразливий гнівом, особливо ж переймався ревністю в справах духовних; крім тих випадків, коли бував приготовлений і озброєний, і образливе зустрічав як ворога, побаченого здалека; тоді, як кажуть, не похитнули б його і тисячі. Але і гнів його був приємний, він був не «лютим, як змія» (Пс. 57:5), яка запалюється всередині, готова до помсти, що з першого руху переходить у гнів і бажання відплати, а як жало бджоли, що уражає, а не умертвляє. Людинолюбство ж його було більше, ніж людське. Серед погроз бували іноді колеса і бичі, були виконавці покарання; бувала небезпека смикання вух, удару в щоку, удару в щелепу, і тим припинялася погроза. Зі злочинця знімали одяг і взуття, простягали його на землі, і потім гнів обертався не на кривдника, а на того, хто старанно сприяв, як на служителя зла. Чи міг хтось бути милостивішим за нього і достойніше приносити дари Богові? Нерідко трохи дратувався, як уже вибачав того, хто роздратував, соромлячись його падінь, як своїх власних. 26. Роса довше витримує сонячний промінь, що падає на неї вранці, ніж в ньому втримувався який-небудь залишок гніву. Навпаки, тільки-но починав говорити, як зі словами минало й обурення, залишаючи після себе тільки доброту. Та й ніколи не продовжувалося його обурення після заходу сонця, не було гніву, який губить і благорозумних, не залишало поганих слідів на тілі, але зберігався спокій і серед самого обурення. А тому він випробував на собі ту незвичайність, що хоча не він один піддавав покаранням, однак його одного любили і поважали ті, кого карали; тому що він перемагав запальність милістю. І дійсно, терпіти покарання від праведного краще, ніж умащатися єлеєм нечестивого. Бо сама суворість одного приємна через користь, а милість іншого підозріла через його лиху вдачу.

Але при таких душевних якостях, маючи вдачу просту і богоподібну, мій батько був для образників трохи і страшним своїм благочестям; точніше жсказати, найбільше їх вражала зневажувана ними простота. Тому що він не виголошував жодного слова, молитовного чи клятвеного, за яким би не надійшло негайно або через довгий час благо, або тимчасова скорбота. Але перше виходило від душі, а останнє було тільки на вустах, і було тільки батьківське напоумлення. Так багатьох з тих, що засмутили його, настигала не пізня відплата і правосуддя, що йде позаду, як сказано у віршотворця11, а вони були уражені при першому русі гніву, каялися, зверталися до нього, падали на коліна, одержували прощення і відходили прекрасно переможеними, виправленими, уцнотливленими і прощеними. Тому що і прощення нерідко веде до спасіння, приборкуючи кривдника соромом, зі стану страху приводячи його до почуття любові і найбільш твердої прихильності. Напоумлення ж бували різні: одних кидали вгору воли, стиснуті ярмом, що ненавмисно набігли, чого не траплялося з ними колись; других валили на землю і топтали коні, до нього найпокірніші і найсмирніші; а деяких настигала сильна лихоманка і мучила думка про власні провини. Для інших бували напоумлення і іншого роду, що й терпиме ними навчало їх слухняності.

27. Така і настільки відома була у мого батька лагідність! Але кому ж він уступав у мистецтві вести справи і в діяльності? Звичайно, нікому. Навпаки, хоча він був лагідний у більшій мірі, ніж хто-небудь інший, однак при лагідності був і діяльний. Хоча простота і суворість є дві якості, які більше всього одна другій противляться і протилежні, тому що перша при лагідності не діяльна, а друга при діяльності не людинолюбна; втім, у ньому обидві ці якості були з’єднані дивовижним чином. У клопотаннях, представництвах і у всіх справах правління він діяв, як людина сувора, але з лагідністю, і поступався, як людина недіяльна, але з майстерністю. Поєднуючи в собі мудрість змії в роздумах про зло і незлобливість голуба в роздумах про добро, він не попускав і благорозумності робитися злотворною, і простоті доходити до слабоумства, але з обох досконалостей, як можна було краще, залишив одну чесноту. Що ж дивного, якщо при таких доблестях, так священноначальствуючи й здобувши в усіх таку славу, він удостоївся нарешті і знамень, якими Бог утверджує благочестя?

28. Ось одне з чудес, що звершилося на ньому. Він страждав недугою і знеміг тілесними силами. Та й чи дивно, що святі зазнають страждань? Це потрібно або для очищення навіть малої нечистоти, або для випробування в чесноті і для випробування в любомудрії, або для повчання більш немічних, щоб на його прикладі вони вчилися терпінню і не сумували в стражданнях. Отже, він був хворий, а настав час святої і преславної Пасхи, цього царя днів, цієї пресвітлої ночі, що розсіяла гріховну темряву, ночі, в яку при великому світлі святкуємо своє спасіння, і як померли з умертвленним за нас Світлом, так і встаємо з Воскреслим. У такий час почалися його хвороба, і це була, скажу не поширюючись, сильна лихоманка; вся внутрішність палала, сили ослабли, а їжі не було, сон втік, хворий кидався і відчував судоми в усіх членах. У роті вся внутрішність, піднебіння і що далі піднебіння покрилася наривами, настільки болючими і частими, що важко й небезпечно було проковтнути навіть воду. Не допомагали ні мистецтво лікарів, ні невідступні молитви домашніх, ні вся інша допомога. В такому стані перебував батько, дихав слабко і ледь помітно, не пізнавав тих, що стояли перед ним, але весь був зайнятий своєю кончиною, тим, чого давно бажав і що було йому приготовлене. А ми були тоді в храмі, славили тайну і молилися, бо, зневірившись в інших засобах, звернулися до великого Лікаря, до сили теперішньої ночі, до цієї останньої допомоги. Але що готував нам день? Свято чи плач, торжество чи поховання неприсутнього з нами? Скільки сліз пролито тоді всім народом! Скільки чутно було голосів, криків і пісень, з’єднаних з псалмоспівами! У святилища просили священника, у таїнства — таїнника, у Бога — достойного предстоятеля. І це відбулося із предначинанням моєї Маріами, яка вдаряє в тимпан не переможний, а молитовний, і навчений скорботою в перший раз відкласти сором і волати до людей і до Бога, благаючи людей розділити горе сумуючої і пролити з нею сльози, а Бога благаючи почути тих, що моляться, і згадуючи перед Ним усі колишні дива Його (тому що скорбота винахідлива). 29. Що ж творить Бог цієї ночі з болящим? З тремтінням приступаю до продовження розповіді; зі страхом слухайте і ви, слухачі, а не із сумнівом, що є непристойно, коли я говорю про нього. Прийшов час тайно-дійства, почалося побожне стояння і чин безмовної уваги до того, що відбувалося; і Той, Хто оживляє мертвих, також силою священної ночі підняв хворого. У ньому появляється спочатку слабкий, потім сильніший рух, після цього, досить тихим і невиразним голосом назвавши по імені одного з майбутніх служителів, повелів йому підійти, подати одяг і підтримуватируки. Слуга зі здивуванням підходить і охоче виконує наказ. Хворий, опираючись на його руки, як на жезл, уподібнюється Мойсею на горі і руки, що знемогли, налаштувавши на молитву, разом зі своїм народом старанно звершує таїнство або навіть починає звершення короткими, скільки міг, словами, але при повному розумі, як я думаю. І яке диво! Без вівтаря має бути вівтар, без жертовника жрець, який священнодіє на віддалі від того, над чим священнодіється! Але і воно було запропоновано йому Духом Святим, що й усвідомлював він сам, але не бачили цього присутні. Потім, виголошуючи, як належить, слова Подяки12 і благословивши народ, він знову лягає на одр і, прийнявши трохи їжі, також заснувши, відновлюється в силах. Тим часом, поки потроху зростало й укріплялося здоров’я, настав новий день свята, як називаємо перший Господній день, що слідує за днем Воскресіння. Тоді приходить у храм, з усім церковним собором оновлює спасіння і приносить у жертву Святі Дари. І це, на мою думку, не менше за диво, що звершилося на Єзекії, якого у хворобі, за молитви його, прославив Бог додатком років життя, і це саме, на прохання зціленого, ознаменував поверненням тіні на кілька ступенів, вшанувавши в такий спосіб царя разом і благодаттю, і знаменням, додатком тривалості дня запевнивши додатком днів життя.

30. Через якийсь час звершилося подібне чудо і над моєю матір“ю, також гідне того, щоб не мовчати про нього. Тому що, приєднавши тут розповіді про це, скільки вшануємо її, достойну всякої честі, стільки благодогодимо і батькові. Мати моя завжди була міцна і мужня, усе життя не відчувала недуг, але і її настигла хвороба. З багатьох страждань, аби не затягувати слово, назву найтяжчу — відразу до їжі, що тривала багато днів і яка є невиліковною. Як же годує її Бог? Не манну посилає, як в давнину Ізраїлеві; не камінь розверзає, щоб виточити воду спраглим людям; не через воронів годує, як Іллю; але через пророка, який захоплюється, насичує, як колись Даниїла, замученого голодом у рові. Але яким же чином? їй уявилося, нібито я, особливо нею улюблений (вона і уві сні не віддавала нікому переваги наді мною), являюсь до неї раптом вночі з кошиком і білими хлібами, потім, прочитавши над ними молитву і назнаменувавши їх хрестом, за введеним у нас звичаєм, подаю їй спожити і тим відновлюю і підкріпляю її сили. І це нічне видіння було для неї чимсь дійсно істотним, тому що з цього часу вона прийшла в себе і стала не безнадійною. А те, що трапилося з нею, виявилося явним і очевидним чином. Коли настав день, я увійшов до неї рано вранці, відразу побачив її в кращому стані; потім почав, як звичайно, запитувати, як провела ніч і що їй потрібно? Вона, нітрохи не затримуючись, голосно сказала: «Ти сам, люб’язний сину, наситив мене і потім запитуєш про моє здоров’я. Ти дуже добрий і жалісливий!» У той же час служниці показували мені знаками, щоб я не суперечив, а прийняв слова її байдуже й відкриттям істини не приводив її в зневіру.

31. Ще додам про одну подію, яка стосується обох. Плив я Парфенським морем на кораблі Егинському з Олександрії в Грецію. Час був дуже незручний для плавання, але мене тягла пристрасть до наук, особливо ж підбадьорювало те, що корабельники були ніби свої. Та ледь ми пройшли частина шляху, як піднялася страшна буря, якої, за словами тих, що плили зі мною, і не бувало на їхній пам’яті. Всі прийшли в страх, побачивши загальну смерть, але я, бідний, боявся найбільше за інших за свою душу, тому що зазнав небезпеку померти нехрещеним і серед згубних вод бажав води духовної; тому волав, просив і благав для себе хоча малої відстрочки. Приєдналися до мого волання і ті, що плили зі мною, незважаючи на загальну небезпеку, старанніше за інших родичів. Дивні справді людинолюбці, навчені нещастям співстражданню! Так страждав я, але зі мною страждали й батьки, у нічному видінні розділяючи моє нещастя. Вони із суші подавали допомогу, своєю молитвою ніби заговорюючи хвилі, про що я довідався, коли згодом, після повернення додому, вирахував час. Те ж саме відкрив і нам спасительний сон, як тільки ми заснули, тому що буря трохи втихла. Ніч виразно мені представила, що я тримаю Еринію, яка страшно дивиться і загрожує небезпекою. А хтось з тих, що плили зі мною, який виявляв до мене особливу прихильність і любов, який дуже турбувався про мене, бачив, що під час небезпеки моя мати ввійшла в море і, взявши корабель, без великих зусиль витягла його на сушу. І видіння справдилося, тому що море почало втихомирюватися, а ми незабаром, після недовгого бідування на морі, пристали до Родосу. Під час цієї небезпеки і я приніс себе в дар, давши обітницю, якщо врятуюся, присвятити себе Богові, і, присвятивши, врятувався.

32. І це стосується обох, але думаю, що дехто з тих, що близько знали мого батька, давно дивуються мені, що я так довго зупиняюся на цих речах, начебто тільки це й можу ставити йому в похвалу, а досі не згадав про тяжкі часи, з якими він боровся, начебто цього або не знаю, або не вважаю важливим. Отже, додамо і це до сказаного.

Наш час викликав на світ перше і, думаю, останнє зло — царя відступника від Бога і від здорового глузду. Вважаючи для себе незначною справою підкорити персів, а великою — знищити християн, при сприянні тих, що спонукали його до демонів, він не залишив без випробування жодного виду нечестя: переконував, погрожував, лжемудрував, залучав до себе не тільки хитруваннями, але й силою. Він не міг приховатися, як не прикривав гоніння злохитрими вигадками, але не використовував своєї влади і відкритим засобом, щоб нас неодмінно впіймати, як не є, чи обманом, чи насильством. Але чи знайдеться людина, яка б більше за мого батька або зневажала, або послужила знищенню цього царя? Доказом зневаги, крім багато іншого, слугує таке. Коли стрільці зі своїм проводирем були послані царем віднімати у нас або руйнувати наші священні храми, після нападів на багато інших міст з такою ж зухвалою думкою прийшли сюди, і їх начальник, за царським указом, почав вимагати храм. Тоді він не тільки не вчинив бажаного, але ніби з власної розсудливості або з будь-чиєї поради не погодився поступитися моєму батькові, то був би розтоптаний ногами. Так ієрей запалював усіх гнівом на нього і ревнощами за храм! Але хто ж більше за мого батька сприяв знищенню відступника? Він і відкрито, незважаючи на обставини, всенародними молитвами і благаннями уражав згубника, і наодинці виводив на нього своє нічне ополчення — розпростертість на землі, виснаження старої і маститої своєї плоті, зрошення підлоги слізьми. В таких подвигах він провів майже цілий рік, любомудрствуючи перед єдиним Тайнознавцем, від нас же намагаючись сховатися; тому що, як я сказав, не любив вихвалятися своєю побожністю. І звісно, утаївся б, якби я не зайшов одного разу ненавмисно й, побачивши сліди його розпростертя на землі, не вивідав у одного зі служителів, що це значить, і в такий спосіб довідався про нічну таємницю.

33. Ось і інша розповідь про подібний досвід мужності, що стосується того ж часу. Кесарія була у хвилюванні через обрання архієрея, тому що один помер і шукали іншого. Суперечки були гарячі, і важко було покласти їм край. Місто через властивість жителів, а особливо у теперішньому випадку, через запальність віри, було схильне до заколотів; а відомість кафедри ще більше підсилювала пристрасть до дебатів. У такім стані була справа, коли прибуло кілька єпископів, щоб дати місту архієрея. Народ розділився на багато груп, як звичайно буває в таких випадках: один пропонував того, другий — іншого, керуючись, хто дружніми зв’язками, хто страхом Божим. Нарешті, всі приходять до згоди, й одного з першорядних громадян13, чудового в житті, але ще не запечатаного божественним хрещенням, взявши проти його волі, при сприянні військової сили, що вступила тоді в місто, зводять на престол, а потім представляють єпископам, переконуючи їх і навіть насильно вимагаючи, щоб вибраного сподобили таїнства і нарекли архієреєм. Вчинок не дуже законний, однак такий, що показує сильну і завзяту віру! І не можна сказати, щоб тут хто-небудь виявив себе праводушнішим і богобоязливішим, ніж мій батько. Бо чим закінчилася справа і до чого дійшов заколот? Примушені єпископи очистили обраного хрещенням, нарекли і поставили на престол, діючи більше руками, ніж волевиявленням і настроєм, як показало подальше. Бо вони ледь, з легкою радістю, вийшли з міста й отримали повну свободу розпоряджатися собою, як збирають між собою раду (не знаю, чи духовну?) і визначають визнавати все зроблене ними таким, що не має сили, так і поставлення єпископа незаконним, ставлячи йому в провину зроблений ним примус (хоча й сам він потерпів не менше) і скориставшись деякими висловами, які він нібито промовив тоді, показавши в них більше необачності, ніж мудрості. Але великий архиєрей і правдивий цінитель справ не пішов за тими, що зробили таку постанову, і не схвалив їхніх думок, а залишився непохитним і незборимим, ніби він зовсім не терпів ніякого примусу. Тому що думав: оскільки примушувалися обидві сторони, то потрібно, щоб або ті, що звинувачують, були звинувачені, або тих, що прощають, були прощені, або, що справедливіші ті, що прощають, не прощені. Якщо гідні прощення ті, що поставили, то з того ж гідний і той, кого поставили; а якщо останній негідний, то в такому разі не гідні і перші. Набагато було краще тоді перетерпіти нещастя і впиратися до кінця, ніж збирати нараду після, і притім в такі часи, коли найкорисніше було припиняти стару ворожнечу, а не заводити нову. Так відбувалася справа. 34. Тим часом наближався цар, сповнений люті на християн, і, будучи роздратований рукопокладенням, погрожував новопоставленому; місто було ніби на лезі бритви, і невідомо було, чи не загине воно через день, чи виявить ще скільки-небудь людинолюбства і врятується. Колишнє обурення на громадян за храм богині щастя, зруйнований ними в часи щасливі, підсилилося останнім обранням єпископа, яке цар вважав нарівні з розграбуванням народного надбання. Притім обласний начальник, який і колись не був дружний з новопоставленим через різнодумство в справах цивільних, намагався зробити йому яке-небудь зло, щоб тим догодити часу. Тому він писав до тих, які рукопоклали, щоб вони звинуватили новопоставленого, і писав не просто, а навіть із погрозами, даючи знати, що вимагає цього сам цар. Тоді прийшов лист і до мого батька. Але він анітрохи не злякався, негайно відповів з усією сміливістю і в повній присутності духа, як бачимо із самої відповіді. Бо він писав так: «Високоповажний правителю! Ми в усіх справах своїх маємо єдиного Суддю і Царя, проти якого нині повстають. Він і тепер буде судити нас за рукопокладання, яке зроблено нами законно і з Його волі. Для вас дуже зручно, якщо захочете, вчинити над нами насильство в чому-небудь іншому, але ніхто не відніме в нас права захищати таку справу, яку ми зробили законно і справедливо; хіба видасте ще закон, що заборонить нам вирішувати наші справи». Такій відповіді здивувався і сам той, хто одержав її, хоча якийсь час і гнівався на нього, як казали багато, що трохи знали цього начальника. Ним зупинене і прагнення царя; місто врятоване від небезпеки (а не зле додати ще), і ми врятовані від сорому. Так діяв єпископ малого міста, що займало другорядну кафедру! Так головувати — чи не набагато краще, ніж проголошувати з вищих престолів? Чи не краще начальствувати самою справою, а не тільки по імені?

35. Хто ж настільки віддалений від населеної нами все-ленної, щоб не знав його діяння, останнього по порядку, але першого й найважливішого по силі? В тому ж місті, і з такої ж причини, відбулося знову сум’яття, тому що той, хто потерпів такий прекрасний примус14, невдовзі помер і переселився до Бога, за Якого твердо і мужньо він подвизався під час гоніння. Суперечки були ще безрозсудніші і ще гарячіші. Тому що відомо було: хто бере перевагу над усіма, як сонце перед зірками. Кожний бачив це ясно, особливо всі поважні і безпристрастніші з громадян, всі, які належали вівтарю, і наші назореї15, на яких одних, принаймні здебільшого, мали б лежати подібні обрання, в такому випадку Церква не терпіла б ніякого зла; тоді як ці обрання залежать від людей багатих і сильних, а ще більше від буйства й безрозсудності черні, навіть між черню від людей найостанніших. Тому тепер можна думати, що народні начальства, які благовлаштовані краще нашого16 начальства, якому приписується божественна благодать, і що в подібних справах кращий правитель страх, а не розум. Бо хто з благорозумних почав би шукати іншого, минувши тебе, священна й божественна голово17, тебе, написаного на руках Господніх (Іс. 49; 16), не зв’язаного шлюбними узами, некористолюбця, безтілесного і майже безкровного, у знанні слів першого після Слова, між любомудрими мудрого, між мирськими премирного, друга мого і співробітника (висловлюся навіть сміливіше), співучасника моєї душі, який разом зі мною і вчився? Я бажав би, щоб слову дана була свобода, щоб воно зобразило тебе в іншому місці, а не в твоїй присутності це описувало, де треба залишити більшу частину, щоб уникнути підозри в лестощах. Але на чому зупинилася промова? Дух знав прісного Йому (тому що чи може не знати Він?), однак заздрість протидіяла. Соромлюся говорити про це, не бажав би чути і від інших, які з такою ретельністю справи осміюють наші діла. Як ріки обійдемо камінням, що лежать на течії, вшанувавши мовчанням, гідне забуття, і звернемося до продовження слова. 36. Муж, сповнений Духа18, зовсім знав, що угодно Духові, він думав, що не має принижуватися і в боротьбі з крамолою, і з упередженням уступати більше людській милості, ніж Богові, а навпаки, потрібно мати на увазі одне — користь Церков і загальне спасіння. Тому писав, застерігав, єднав народ, священиків і всіх служителів вівтаря, свідчив, подавав голос, рукопокладав навіть заочно і змушував чужих, подібно до своїх, поважати сивину. Нарешті, оскільки вимагала необхідність, щоб хіротонія його19 була згідною із правилами, а число тих, що нарікали, було не повне, і бракувало одного, то сам, пригноблений старістю і недугою, встає з ліжка хвороби, з бадьорістю юнака йде, або краще сказати, з мертвим і ледь дихаючим тілом приноситься в місто, впевнений, що якщо настигне його смерть, то це піклування пошиє йому прекрасну похоронну ризу. І тут відбувається щось дивне, але не неймовірне: він укріпляється трудом, юніє старанністю, дає розпорядження, сперечається, поставляє на престол, повертається додому, і ноші його служать йому не гробом, але Божим ківотом. І якщо недавно я хвалив його великодушність, то в цьому випадку вона виявилася ще в більшій мірі. Коли його співслужителі не могли знести сорому, що вони переможені, а старець із владою керує справами, і за це обурювалися на нього і злословили його, тоді він укріпився терпінням і одержав над ними гору, взявши собі на допомогу досконалий засіб — лагідність і те, щоб на лихослів’я не відповідати лихослів’ям. Тому що для того, хто переміг насправді, яка небезпека залишитися переможеним на словах? А тому коли сам час виправдав його думку, він так зачарував великодушністю своїх супротивників, що, перемінивши обурення на здивування, вони вибачалися перед ним, припадали до колін, соромилися колишніх вчинків і, відклавши ненависть, визнали його своїм патріархом, законодавцем і суддею.

37. З такою ж ревністю повставав він і проти єретиків, коли ополчилися на нас разом з нечестивим царем і, вже поневоливши майже всіх, думали і нас спокусити й прилучити до інших. І тут він надав нам чималу допомогу, як сам, так, можливо, і через мене, якого він, як молодого пса непоганої породи, для вправи в благочесті виводив проти цих лютих звірів.

За одне скаржуся на обох20. Не засмутіться моєю відвагою, тому що оголошу свою скорботу, хоча це й боляче! Скаржуся на обох, що мене, засмученого бідами цього життя, люблячого пустелю, чи так любить її хто інший з наших, який докладав багато зусиль, щоб якомога швидше ухилитися від загальної бурі й пилу і спастися у безпечному місці, під благовидним іменем священства (не знаю, яким чином), ви віддали на це неспокійне й підступне торговище душ, від чого я вже потерпів чимало зла або сподіваюся ще потерпіти; тому що пережиті мною страждання позбавляють надії навіть і в майбутньому, хоча розум, припускаючи краще, і запевнює в іншому.

38. Але не промовчу про наступну добру якість у моєму батькові. Він у всьому був терплячий і вище потреб земної оболонки. Коли ж страждав від останньої недуги, яка почалася разом зі старістю, досить тривалої і болісної, тоді хворобливий стан був для нього якимось загальним з усіма людьми, але в терпінні хвороби він не мав нічого спільного з іншими, а навпаки, тут видно було щось йому одному властиве і подібне до дива, що сталося з ним колись. Часто не минало й дня, навіть години, коли б він не відчував нападів хвороби; але укріпляв себе тільки Літургією, і хвороба ніби відступала за чиїмось велінням, залишала його. Проживши майже до ста років, понад межі, покладені Давидом нашому перебуванню на землі, і з них сорок п’ять років, що становить міру людського життя, провівши у священстві, він нарешті забирається із життя в добрій старості. І як забирається? У молитовнім положенні і зі словом молитви, не залишаючи й сліду злості, але залишивши безліч пам’яток чесноти. А тому в кожного на язиці і в серці повага до нього більш ніж людська. І нелегко знайти людину, яка б, згадуючи про нього, не цілувала його у своїй уяві, за словом Писання, поклавши на вуста руку (Йов. 39:34). Таке було життя його, такі останні дні життя, така кончина!

39. Оскільки ж потрібно було, щоб і для потомства залишилася пам’ятка його щедрості, то чи можна бажати кращого, ніж цей храм, споруджений ним Богові і для нас? Небагато чим скориставшись із народного подаяння, а більшу частину пожертвувавши від себе, він зробив справу, про яку не можна мовчати, маю на увазі храм, що своєю величиною і красою переважає майже всі інші храми. Маючи вигляд правильного восьмикутника, над прекрасними стовпами й ґанками, він піднімає вгору свої склепіння із зображеннями на них, що не поступаються самій природі, а зверху обіймається сяйвом неба й опромінює погляди рясними джерелами світла, як справжня його обитель; з усіх боків оточений переходами, що видаються під рівними кутами, зроблені із блискучої речовини, і містять усередині великий простір. Сяючи добірністю дверей і преддверій, він запрошує задля тих, хто приходить; не кажу вже про зовнішні прикраси, про красу чотирикутного каміння, непримітно між собою з’єднаних, з яких одні в основі і надголов’ях прикрашають мармурові кути, а інші добуті тут, але нічим не уступають чужоземним. Не кажу про різні виглядом і кольором пояси, що вдалися і видалися від основи до вершини, яка, обмежуючи вигляд, пригнічує собою глядача. Але як могло б слово в дуже короткий час зобразити витвір, який вимагав великого часу, багатьох трудів і мистецтва? Або достатньо буде сказати тільки те, що коли інші міста прикрашаються багатьма, і приватними, і суспільними будинками, нам ця будівля приносить славу в багатьох. Такий цей храм! А коли для храму став потрібний ієрей, то від себе ж дає і ієрея, не можу сказати, чи відповідного храму, однак дає. Оскільки ж потрібні були і жертви, то пропонує в жертву страждання сина і його терпіння у стражданнях, так буде від нього Богові, замість підзаконної жертви, всеплодіє словесне, жертва духовна, яка прекрасно споживається.

40. Що скажеш, батьку мій? Чи досить цього? І це моє похвальне слово, напутнє або надгробне, чи приймеш у винагороду за труди, якими ти обтяжував себе для мого виховання? І чи даси, за стародавнім звичаєм, мир слову? Чи тут покладеш йому край, не терплячи того, щоб воно цілком було відповідно до твоїх заслуг? Чи побажаєш яких доповнень? Знаю, що й цим задовольнишся. Але хоча й досить цього, дозволь ще додати таке. Розкажи нам, якої слави ти сподобився, яким світлом одягнений, яким незабаром одягнеться твоя дружина, яким вбрані діти, яких ти сам віддав похованню; прийми і мене в ті ж оселі, чи раніше нових злостраждань, чи після короткого злостраждання в цьому житті! А раніше небесних осель цим солодким каменем, який приготував ти для обох. Ти ще тут вшанував свого і соіменного тобі ієрея (вибач мене за це слово), який, із твого дозволу запропонований, почав і безбідно веде, по-перше, всю твою паству і всіх архієреїв, які називали тебе своїм батьком, а в основному мене, що витерпів від тебе примус, і над яким ти володарював по-батьківськи і духовно; веди безбідно, щоб я не завжди скаржився на твоє примушення.

41. Що ж думаєш ти21, суддя слів і рухів моїх? Якщо сказаного досить і очікування твоє задоволено, скажи вирок, я приймаю його. Тому що суд твій воістину суд Божий. Якщо ж слово моє нижче і його22 слави, і твого очікування — помічник близько; як вчасний дощ, пошли твій голос, якого очікують його доблесті. І, звісно, немаловажні причини, через які він зобов’язує тебе до цього, і як пастир пастиря, і як батько сина по благодаті. Що дивного, якщо той, хто через тебе прогримів у слух всесвіту, сам насолодиться хоч трохи твоїм голосом?

42. Що ж залишається ще? Разом з духовною Саррою, дружиною великого отця нашого Авраама, і йому рівнолітньою, полюбомудрствувати трохи про погребальне. Матір моя! Не однакове єство Божеське і людське або, кажучи взагалі, не однакове єство божественне і земне. У божественному незмінне і безсмертне як саме буття, так і все, що має буття, тому що в постійному все постійне. Що ж буває з нашим єством? Воно тече, зотліває і переносить зміну за зміною. Тому життя і смерть, названі нами, як не різні, очевидно, між собою, входять деяким чином одне в одне й міняють одне одного. Як життя, починаючись тлінням, — нашою матір“ю, і продовжує через тління — безперестанна зміна теперішнього, кінчається тлінням — руйнуванням цього життя; так смерть, що позбавляє нас від тутешніх бід і багатьох, приводить до небесного життя, не знаю, чи може бути названа у власному сенсі смертю. Вона страшна тільки назвою, а не самим ділом; і чи не безрозсудній пристрасті віддаємося ми, коли боїмося того, що не страшно, а гонимося, як за жаданим, за тим, чого треба боятися. Одне для нас життя — прагнути до життя, і одна смерть — гріх, тому що він занапащає душу. Все ж решта, про що інші думають багато, є сновидінням, що грає дійсністю, і оманлива мрія душі. Якщо ж так будемо думати, мати моя, то не будемо думати про життя високо і надмірно засмучуватися смертю. Що жахливого в тому, що ми переселяємося звідси в істинне життя, позбувшись мінливостей, безодень, тенет, ганебного оброку, і разом з постійними і неминаючими істотами будемо радіти, як малі світила навколо великого Світла? 43. Тебе засмучує розлука; нехай же радіє надія. Для тебе страшне вдівство, але воно не страшне для нього. І де ж буде доброта любові, якщо будемо для себе обирати легке, а ближньому виділяти тяжче? У всякому разі, що тяжкого для тієї, яка сама невдовзі визволиться? Час близький, скобота недовга. Не будемо легкодухими помислами обертати легке в тяжке. Велике втратили ми, зате й мали велике. Втрачають усі, а володіють деякі. Нехай не скрушує перше, але нехай утішає останнє. Справедливість вимагає, щоб краще брало гору. Ти з великою мужністю і любомудрієм переживала втрату дітей, які були ще у квітучих літах і придатні для життя, перенеси ж смерть старої плоті, вже обтяженої життям, хоча душевна сила і зберігала в ній почуття здоровими. Але ти маєш потребу у піклувальнику? Де ж твій Ісаак, якого залишив він тобі замість усіх? Вимагай від нього малого — керівництва і послуг; і віддавай йому більше — материнське благословення, молитви й майбутню свободу. Але ти обурюєшся за пропозицію порад — хвалю за це, тому що сама давала поради багатьом, усім, хто звертався до твоєї розсудливості за час тривалого твого життя. Не до тебе й слово, любомудріша із жінок, нехай буде воно спільним засобом утіхи для тих, що плачуть, нехай розуміють це люди, відправляючи подібних до себе людей!

* * *

1. Св. Григорій розуміє спочилого батька свого.
2. Батько св. Григорія Богослова.
3. Найменування іпсистаріїв походить від слова ϋψιστος, (найвищий).
4. Дрібна монета.
5. Бріарій, за язичницькою вигадкою, був сторукий і тому дуже хижий гігант.
6.  Слова Гесіода з його твору під назвою «Труди і дні».
7.  Хресним знаменням.
8. Св. Григорій Богослов розуміє тут ту обставину, що сталася з його батьком, коли він по простоті підписався під сповідуванням віри, складеним прикритими аріанами, у яких слово όμοούσιος, (єдиносущий) з малою зміною замінено було словом όμόιούσιος, (подобосущний).
9. Перше для покарання, друге для підпори.
10. Тобто винятковий.
11. У Пиндара.
12. Євхаристії.
13. Євсевія.
14. Єпископ Кесарійський Євсевій.
15. Ченці.
16. Духовного.
17. Св. Григорій звертає ці слова до св. Василія Великого.
18. Батько св. Григорія Богослова.
19. Св. Василія Великого в архієпископа Кесарійського.
20. На свого батька і св. Василія Великого, з яких останній рукопоклав його в єпископа.
21. Звертання до св. Василія Великого.
22. Батька св. Григорія Богослова.

Слово 19. Вимовлене св. Григорієм Богословом про свої слова Юліану, який проводив перепис народу для вирівнювання податків

1. Яка насильницька влада, що постійно мучить мене з любові! Яка моя мудрість і досвідченість, коли кожне свято мене викликають на боротьбу! Я не знаходжу в собі ніякої мудрості, ні досвідченості, хоч як розглядаю і випробовую сам себе. Одне, щоправда, усвідомлюю в собі, що можливо і немаловажне, хоча деякі називають це недоумкуватістю, — я бажав би щохвилини умертвляти в собі життя, а жити життям таємним у Христі, стати не дріб’язковим купцем, але на все, що маю в себе, купити дорогоцінну перлину, все непостійне і тлінне промінявши на постійне й небесне. Таке придбання, звичайно, важливіше всього і надійніше для того, хто має розум. Але якщо це для мене неможливо, то я бажав би встояти, принаймні, в іншому, і престолом поступитися тому, хто бажає, а самому все життя бути дитиною і учнем, поки не вимию всієї гіркоти солодкими водами вчення. 2. Нехай було б це однією і першою справою мого любомудрія або недоумкуватості; а другим і найважливішим — наступне: оскільки я не в змозі втримувати моїм словом слова багатьох. Бо нині всіма заволоділо прагнення і бажання вчити й говорити про духовне, не маючи в собі Духа. То наскільки я впевнений, треба йти іншим шляхом, і кращим і менш важким, ставши прикладом мовчання, навчити всіх безмовності. Хто високо про мене думає, того я посоромлю перевагою, а хто низько й менше належного, того доведу до скромності рівністю достойності. Така причина мого мовчання, така таємниця нашого стримання!

3. Але що зі мною робиться? Мене тягнуть і поривають туди й сюди; входять про мої труди в тяжбу, без милосердя, вимагаючи з мене слова, як якогось боргу; люблять мене більше, ніж я сам себе; і всі стали мудрішими за мене, тому що краще за мене знають час, коли говорити і коли мовчати. Вони кажуть, що не перестануть бити в мене докорами, як у залізо кременем, поки від малої іскри не запалиться вогонь слова. А деякі з них вже обіцяють і вигоди від моїх слів, ставлять мені на вид великі нагороди. По-перше, ту, що вони самі собі зроблять добро, віддавши себе Богові, й мені для плодоношення слова. Потім ту, що з приводу перепису виявиться добро й усім присутнім тут, тобто моєму кліру, якщо клір мого батька заразом і мій, і моїй пастві, з якою я вчинив би дуже несправедливо, якщо б не мав старанності благодіяти їм всіма засобами. А найкраща нагорода та, що вони за моє слово самі пропонують те, чого б за допомогою слова належало домагатися з більшим зусиллям. Прекрасне змагання, яким намагаються перемогти мене! Похвальна винагорода! Бачите, яка дія мого мовчання; воно зробило самі мої слова для вас більш жаданими. Бачите, який плід нашого безслав’я. О, якби така була користь слова, як користь мовчання!

4. Отже, оскільки ви цього хочете, ви перемогли непереможного, затріумфували над моїм любомудрієм, скажу вам щось краще за мовчання. А як наслідок, промовлю не що-небудь ніжне, приємне і солодке для багатьох своєю милозвучністю (такою бесідою я зле віддав би люблячим мене), але скажу що-небудь досить мужнє і сильне, від чого ви могли б стати кращими, як піднесені від плоті до духу, які достатньо піднялися і розумом.

Сини людські, почну словами велегласного Давида, «сини людські! Доки будете ганьбити славу мою? Нащо любите марноту і шукаєте неправди?» (Пс. 4:3), вважаючи чимось великим тутешнє життя, забави, дрібну славу, незначну владу й облудне благоденство, які для тих, що мають їх, належать не більше, ніж тим, які тільки сподіваються мати, і тим, що сподіваються, не більше, ніж тим, що зовсім не сподіваються? Усе це, як порох вихором, захоплюється і переноситься від одного до іншого або, як дим, розлягається, як сновидіння, над нами знущається, як тінь, нестримне; коли відходить — не безнадійно для тих, які не придбали; і коли приходить — не вірне для тих, які володіють. 5. Як не звернемо поглядів до неба, вгору? Не витверезимся? Не очистимо гною з очей! Не пізнаємо, в чому дійсне багатство, в чому справжня слава, де гідність, що не втрачається, в чому безкінечне блаженство, де тверде і немінливе благо, яке не віддає нас наклепам? Чи не це будемо здобувати, якби так трапилося, з багатьма зусиллями і трудами? Чи не такими надіями будемо насолоджуватися, якщо тут можливо чим-небудь насолоджуватися? Чи не подумаємо про святих мучеників і про інших святих, які, подібно до якихось суцільних кайданів, обійняли всю вселенну, і на честь яких звершується теперішнє свято? Для чого вони охоче терпіли все: і рани, і кайдани, і катування, і покарання вогнем, і вістря мечів, і лютість звірів, і темряву, і голод, і прірви, і розкрадання майна, і відторгнення членів, а, нарешті, і саму смерть, — ніби вони подвизались у чужім тілі? Чим бажали вони бути, що успадкувати? Чи не кожному це відомо, хоча б і не говорив я? Чому й нам з тою ж надією, перед тим же Роздавателем нагород і Подвигоположником не ополчитися проти того ж мучителя, який настільки ж і нині, як і в той час, є жорстоким гонителем душ, невидимим ворогом й супротивником? Чому не подвизатися з такою ж мужністю на загальному позорищі, тобто на позорище світу1 (якщо не при крайній небезпеці, коли і визволення скоро, то в щоденних трудах і боріннях), щоб удостоїтися тих же вінців, або чого-небудь дуже до того близького? 6. А я кожному чоловікові і дружині, старцеві і юнакові, міському жителеві і селянинові, простолюдинові і начальнику, багатому і бідному, тому що всіх закликає один подвиг, даю одну пораду — приготуватися до цього подвигу охоче, не розслаблятися, не баритися, не втрачати часу, якого повернути вже неможливо. Тому що теперішній час є час подвигу, а майбутнє — час винагороди.

Чуєте, що говорить Спаситель: «устаньте, ідемо звідси» (Ін. 14:31), — говорить не тільки тодішнім ученикам, яких веде з Юдеї, але й усім наступним, щоб усіх переселити звідси й залучити до Себе вознесенного за обітницею (Ін. 12:32). Підемо за благим Владикою, втечемо від мирських похотей, втечемо від оманливого світу і світоправителя; цілком присвятимо себе Творцеві; вшануємо образ Божий, вшануємо звання, змінимо життя. Для чого принижуємо себе, будучи високими? Для чого зупиняємося на видимому? 7.Нехай кожний повсякчас при всякому способі життя і обставинах, в міру своєї сили, і в міру даної йому благодаті принесе Богові плід, який може, щоб чеснотами всякої міри ми наповнили всі небесні обителі, пожавши стільки, скільки посіяли, або, краще сказати, стільки вклали в Божі житниці, скільки обробили. Нехай приносять у дар: хто багатство, а хто вбогість, хто старанність до ближнього, а хто охоче прийняття ретельно пропонованого; хто похвальне діло, а хто глибоке спостереження; хто своєчасне слово, а хто розсудливе мовчання; хто непошкоджене вчення і життя, яке йому не суперечить, а, хто благопослушний і благопокірний слух; хто чисте дівоцтво, що зовсім зрікається світу, а хто чесний шлюб, який не зовсім відлучає від Бога; хто стриманість без надимання, а хто і вживання без хтивості; один — вправи в молитвах і піснях духовних, які нічим не розсіюються, другий — старанний захист тих, що потребують допомоги. Всі ж нехай приносять сльози, очищення від гріхів, сходження і зусилля простягатися вперед. 8. Прекрасним буде плодом і простота, і уцнотливлений сміх, і приборканий гнів, і око, утримуване від безчиння, і розум, що не допускається до розсіяності.

Хоч яким би було незначним принесене Богові, і хоч як би далеко було від досконалості, але воно не настільки мале, щоб Бог не вважав цього бажаним і зовсім не прийняв, хоча і праведним судом зважує милість. І Павлове насадження Він приймає як Павлове; приймає і напоєння Аполлосове, і дві лепти вдови, і митареве смирення, і сповідь Манасії. Коли Мойсей спорудив на землі скинію на образ небесної, тоді всі приносили те, що було їм велено. А доброхотні жертводавці (чоловіки і жінки) — одні золото, другі — срібло й дороге каміння для верхньої ризи, інші виссон тканий і червлену вовну; одні багряницю, шкіри баранячі червоні, інші найгірше, козячу вовну (Вих. гл. 25 і гл. 35); кожний і кожна, що мали в себе на той раз, все приносили на справу скинії, і ніхто з найбідніших не залишився без приношення. Так і ми в чесну Божу скинію цієї церкви, «яку збудував Господь, а не чоловік» (Євр. 8:2), у скинію, що твориться з різних прикрас чесноти, хоча один менше, а другий більше, але всі будемо вносити однаково, будівництвом Духа складені і з’єднані на справу досконалу, в житло Христове, у храм святий. Без сумніву ж, не внесемо стільки, скільки отримали, хоча й усе внесемо. Тому що і те від Бога, що ми існуємо, знаємо Бога і маємо те, що внести. Але найпрекрасніше і людинолюбніше те, що Бог виміряє милостиню не вартістю поданого, а силами й налаштуванням того, хто приносить плід.

9. Отже, не барися зробитися щедрим, а будь ним тепер і через відсутність гідного не відмовляй у всьому. Навпаки, одне внеси, друге побажай внести, а про інше молися, щоб Бог дарував прощення немочі. Він говорить: «Нехай не з’являються перед лице Моє з порожніми руками» (Вих. 23:15). Ніхто нехай не буде порожнім і безплідним; жодна душа не залишиться позбавленою родючості і дітонародження. Кожний нехай приносить плід Богові, що в нього є і складає його власність: хто грішить — виправлення, хто подвизається подвигом добрим — неослабність; юний — стриманість; сивина — розсудливість; багатий — щедрість; бідний — подяку; начальник — нечванливість; суддя — лагідність. «Священики зодягніться в правду» (або, правильніше сказати, зодягнемося) (Пс. 131:9). Не будемо втрачати овець пастви, не занапастимо тих, за кого поклав душу Пастир добрий, Який знає Своїх і Своїми знаємий, «він кличе своїх овець на ім’я і виводить їх» (Ін. 10:3), виводить овець і приводить їх з невір“я у віру, з теперішнього життя у майбутнє заспокоєння. Убоїмося того, щоб на сповнення погрози з нас не «почався суд» (1Пет. 4:17), щоб нам не «прийняти від руки Господньої удвічі за всі свої гріхи» (Іс. 40:2), бо самі не входимо і перешкоджаємо тим, які можуть ввійти.

10. Вівці, не пасіть пастирів і не виступайте за свої межі, для вас достатньо, якщо ви на доброму пасовищі. Не судіть суддів, не пропонуйте законів законодавцям. «Бог не є Бог безладу, а миру» (1Кор. 14:33). Тому ніхто нехай не замишляє стати головою, хто з трудом служить рукою або ногою, або іншим ще менш важливим членом тіла, навпаки, браття, «кожний залишайся в тому званні, в якому був покликаний» (1Кор. 7:20), хоча б і гідний був вищого. Задовольнятися сьогоденням — набагато похвальніше, ніж домагатися звання, якого не отримав. Кому можна без небезпеки йти за іншим, той не бажай начальствувати з небезпекою для себе. Нехай не порушується закон підпорядкування, яким тримається і земне, і небесне, щоб через багатоначальність не дійти до безвладдя.

Хто отримав для себе дар слова, не надто покладайтеся на цей дар, не мудруйте до надмірності і понад розум, не бажайте у всьому, навіть і зі шкодою, брати верх, але в деяких випадках, тільки було б корисно, уступайте над собою і перемогу. Принесіть слово в дар Слову, поверніть вченість у зброю виправдання, а не смерті.

11. Воїни, «нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платнею вашою» (Лк. 3:14), і не вимагайте понад належне. Так наказує вам зі мною Іоан, великий проповідник істини, голос, що випередив Слово. Що ж розуміє він під платнею? Очевидно, царське утримання і подарунки, які роблять за законом за відмінності. А від кого зайве? Остерігаюся вимовити неприязне слово, але ви самі зрозумієте, хоча й утримаюся.

Градоправителі, «віддавайте кесареве кесареві, а Боже — Богові» (Мф. 22:21). «Отже, віддавайте всім належне: кому податок — податок; кому данину — данину; кому страх -страх; кому честь  — честь» (Рим. 13:7). А коли кажу «страх», — забороняю користолюбство. Яку ж отримаємо собі вигоду, можливо, скажете ви. Велику, з усіх найбільшу, і якщо хочете, за моєю допомогою благі надії і першість у небесному граді, а не в цьому малому й найменшому з міст, у якому (з поваги до місця мого виховання скажу ще скромно) і начальствувати немає великої честі й слави. Побажаємо там бути першими, придбаємо тамтешню славу; замість співстраждання, якого не бачимо до себе тут, упокоїмося в надрах Авраамових.

Будемо «судити судом справедливим» (Ін. 7:24), «визволимо бідного й убогого» (Пс. 81:4), помилуємо вдовицю і сироту, «врятуймо узятих на смерть» (Притч. 24:11), або (висловлюся набагато легше) не будемо самі вбивати; не знехтуємо того, хто просить у нас, навіть крихт зі стола; не пройдемо повз покритого струпами і лежачого біля наших воріт. Не будемо віддаватися забавам, коли інші злостражають; не погидуємо подібним до себе рабом, щоб не розділити нам, друзі й брати, однієї долі з багатієм, не мучитися в полум’ї, не відділятися прірвою від праведних, не просити убогого Лазаря «умочити кінець пальця свого у воду, щоб прохолодити язик наш (Лк. 16:24-26), і просити марно. Будемо добродушні, милосердні, жалісливі, будемо наслідувати Владику, Який повеліває сходити сонцю для добрих і злих, усіх однаково насичує дощем. Не дозволимо собі збагачуватися вбогістю інших, не відступимо так далеко від Божої правдивості, не змішаємо свого багатства з чужими слізьми, від яких воно, як від іржі і молі, пропаде, або (скажу словом Писання) «виблює» (Йов. 20:15). Але коли ми жадібні більш, ніж належить, тобто є й добре надбання. Дамо тут щось мале, щоб там збагатитися.

12. Ці правила спільні для усіх, а не тільки для цивільних начальників, тому що для спільної недуги і зцілення спільне. А ти, що робиш у нас перепис, переписуй нас правдиво; веди не ретельний перепис моїх слів, від яких немає або мало користі, і тільки приємність і задоволення для слуху, а святий і людинолюбний перепис мого народу, уваживши, якщо не що інше, то сам час, тому що і Спаситель народжується під час перепису. Сказано: вийшло веління від кесаря Августа зробити перепис у всій землі. Перепис почався. «Пішов також і Йосиф з Галілеї, з міста Назарета, до Юдеї, до міста Давидового, що зветься Віфлеєм, бо він був з дому і роду Давидового, записатися з Марією, зарученою з ним жінкою, яка була вагітна» (Лк. 2:1-5). І в цей час народжується Спаситель, о диво! Творець і Владика всього народжується в бідній і малій обителі. Убоїмся таємниці, вшануємо домобудівництво і самі принесемо щось у дар часу. Нині ангели радіють; нині пастирі обнімаються сяйвом; нині зірка йде зі сходу до великого і неприступного Світла, нині волхви поклоняються, приносять дари, пізнають Царя всього і прекрасно по зірці вгадують Небесного. Нині Ірод шаленіє, б’є дітей і за Визволителя винищує тих, які мали отримати свободу. Але ми станемо з тими, що поклоняються і Зубожілому за нас до тіла2 принесемо не ладан, як Богові, не золото, як Царю, не смирну, як Тому, Який пішов за нас насмерть, але дари таємничі, що перевищують видиме, тобто нічого не візьмемо, ні в чому не поступимося багатству заради переваги над бідністю, не скривдимо тварини заради тварини. 13. Ти із Христом ведеш перепис, із Христом зважуєш, із Главою призначаєш ціну, зі Словом обчислюєш. Нині для тебе особливо народжується Христос, Який є Бог, і стає людиною, «і знаходиться між людьми» (Вар. 3:38).

Що показує це слово? Воно, на мою думку, наставляє тих, кому довіряють подібні справи, що Бог завжди діє в найважливіших розпорядженнях урядів. І з одного боку, щоб посоромити тих, що роблять перепис, під час перепису вступає в спілкування із плоттю і з людьми, а з іншого боку, щоб утішити нас у рабстві й навчити щирості (чого також не слід випускати з виду), Сам платить дідрахму за Себе і за Петра, почеснішого з учеників (див.: Мф. 17:24-27). Тому що для нас Він став людиною і прийняв образ раба, за наші беззаконня був ведений на смерть. Так вчинив Спаситель, Який, як Бог, міг спасти єдиним волевиявленням. Але Він зробив те, що для нас важливіше і найбільше нас посоромлює, став подібним до нас і рівночесним. Невже ж ми, учні лагідного, людинолюбного і стільки для нас послужилого Христа, не будемо уподібнюватися милосердю Владики? Невже не будемо милостиві до подібних до нас рабів, щоб і самим заслужити милість Господа, Який міряє, як самі будемо міряти? Невже не захочемо через лагідність придбати своїй душі? Достатньо для свобідних рабства, достатньо і тієї відмінності, що створені з одного пороху, хто панує, а хто перебуває під владою; хто накладає податки, а хто вноситься в число тих, що дають податки; хто може чинити неправду і зло, а хто молиться і докладає всі зусилля, щоб не потерпіти зла. Достатньо різниці між створеними за єдиним образом, в одній гідності, між спадкоємцями одного і того ж життя, між тими, за яких Христос однаково помер! Досить цього для свобідних! Не будемо обтяжувати цього ярма і покарання за перший наш гріх. 14. Нехай загине зло і перша основа зла — лукавий, який, «коли ми спали, насіяв кукіль між пшеницею» (Мф. 13:25) (цим позначається, що початком зла буває недбальство про добро, так само як початком темряви — віддалення світла)! Ось що зроблене деревом і гіркою споживою, і заздрим змієм, і непослухом, за який ми засуджені проводити життя в поті чола. Від цього я став нагий і потворний, пізнав наготу, одягнувся в шкіряну ризу, був вигнаний з раю, повернувся в землю, з якої взятий, і замість насолоди маю тільки те, що пізнав своє нещастя, замість короткочасного задоволення засуджений на постійну скорботу і неприязнь до того, якого на шкоду собі я полюбив, і він долучив мене до себе за допомогою споживи. Така мені нагорода за гріх! Внаслідок цього я маю народитися для труда, жити й руйнуватися. Гріх є мати нестатку, і нестаток — користолюбства, і користолюбство — боротьби, а боротьбою викликані в світі податки — найтяжче в нашому засудженні. Але принаймні ми, що підлягають тому ж засудженню, не будемо збільшувати покарання і не будемо злі до інших. Бог вимагає від нас взаємного людинолюбства, хоча Сам і карає нас.

15. Буде й інший перепис, інший укладач перепису, якщо ти чув про «книгу живих» (Пс. 68:29) і про книгу тих, що не спасаються. Там усі ми будемо вписані або, краще сказати, уже вписані кожний за гідністю проведеного ним життя. Там і багатство має не більше, і бідність не менше, а також і милість, і ворожнеча, і все інше, чим тут закривається справедливість. Усі ми вписані перстом Божим, і в день одкровення нам буде відкрита книга. Малий і великий там рівні (Йов. 3:19)? і «раб із господарем», скажу словами Соломона (Прем. 18:11), і цар з підвладним, і знатність поруч з тими, що вводяться у перепис. Промовчу про те, що й вимовити страшно; однак скажу, що, як самі пишемо, так і будемо записані. Це написання зроби й ти для себе як можна більше милостивим, виявивши нам милість і людинолюбство.

16. Що скажеш на це? Що напишеш, найкращий друже і однолітку, який слухав зі мною одних учителів і одні уроки, хоча Бог і долучив мене нині до кращого (почекаю казати: до найтяжчого) жеребу — учити вас, наділених владою? Що скажеш ти, плід благочестивої батьківщини і роду, священний паросток священних батьків і корінь ще більш священних дітей? Як приймеш мої слова? Чи переконливі вони? Чи вимагаєш, щоб я довше насолоджував тебе? Правда, не гадати про це потрібно, але достовірно можна знати, що мої слова здавна мають над тобою силу. І якщо не на щось інше, то на самі слова покластися можу, що вони завжди ведуть тебе до прекрасного, і ти або передуєш їм, або йдеш. Тому що цим саме і відрізняються мудрі від людей звичайних. Однак додам щось до сказаного.

Ти уже воздав нагороду моїм словам, хоч яка б вона була. Але і мої слова воздають тобі і приводять до тебе убогих, увесь собор ієреїв, собор любомудрих, ніякими узами не прив’язаних до земного, які володіють тільки своїми тілами, і тілами, які зовсім нічого не мають для кесаря, але все, що присвятили Богові — піснеспіви, молитви, пильнування, сльози, надбання, що нелегко здобувається, тобто, щоб помирати для світу, жити для Христа, умертвляти плоть, відволікати душу від тіла. Їх — служителів і свідків таємниць Божих, які споглядають небесне, початок нашого роду, опору і вінці віри, дорогоцінні перлини, каміння храму, для якого основа і наріжний камінь — Христос, тобто прекрасної повноти Церкви, їх пощадивши або цілком віддавши Богові, ти зробиш чудову справу і для них, і для себе, і для всіх нас. І я бажаю, щоб це багатство прийшло тобі від нас, а не великі скарби золота й срібла, які тепер існують, але незабаром не будуть існувати.

17. Такі вам плоди мого слова! Воно нижче вашої надії, але відповідне моїм силам. Воздайте і ви мені трохи більше мого приношення — благопокірність, щоб понад все інше менше мати потреби в моїх словах, «щоб бути уважними один до одного, заохочуючи до любови й добрих діл» (Євр. 10:24), щоб, сподобившись милостивого й людинолюбного написання на небесах і радіючи перед Царем всього, в чому й полягає все заняття вписаних там, складати Богові хвалу, споглядаючи й возносячи єдину славу і світлість Божества — Отця, і Сина, і Святого Духа. Бо Йому слава, і честь, і поклоніння навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Див.: 1Кор. 4:9. — Ред.
2. Або до прийняття на Себе тіла, ніби деякого руб’я, або зняття із Себе і самого тіла в хресній смерті.

Слово 20. Про поставлення єпископів і про догмат Святої Тройці

1. Коли дивлюся на хворобу язика, що нині підсилюється, на скороспілих мудреців, на підготовлених нових богословів, для яких варто тільки захотіти, щоб стати мудрими, тоді відчуваю потребу вищого любомудрія, шукаю з Єремією, хто дав би мені «пристановище подорожніх», пристановища останнього (Єр. 9:2), і бажаю бути сам із собою. Тому що для мене здасться краще за все, ніби замкнувши почуття, зрікшись плоті й світу, без крайньої потреби не торкаючись ні до чого людського, розмовляючи із самим собою і з Богом, жити вище видимого, завжди носити в собі божественні образи, чисті, не змішані з земними й оманливими враженнями, бути і безперестанно робитися ніби незатьмареним дзеркалом Бога й божественного, здобувати для світла світло — для менш ясного променистіше; поки не зійдемо до Джерела тамтешніх осяянь і не досягнемо блаженного кінця, коли дійсність зробить непотрібними дзеркала. Тому чи ледь хто в стані подолати тягнучу додолу речовину, хіба вже навчив себе довгочасним любомудрієм поступово відриватися від низького і змішаного з темрявою, що є в душі шляхетного й світловидного, або удостоївся Божої милості, або, крім того й іншого, докладав всіляке старання піднести погляд свій до небес. А поки нема сил подолати матеріальне, достатньо очистити слух і думки; до того часу небезпечно брати на себе піклування про душі і вдаватися до богословствування.

2. І що привело мене в такий страх? Не вважайте мене боязким понад міру; навпаки, похваліть навіть мою передбачливість. Від самого Мойсея чую, що коли з ним розмовляв Бог, хоча і багато хто був покликаний на гору, і з-поміж них і Аарон з двома синами, священиками, однак було велено, щоб інші поклонилися здалеку, а до Бога приступив тільки Мойсей, народу ж не дозволено було і сходити на гору (див.: Вих. 24:1-2). І незадовго до цього блискавки, громи, труби, вся гора диміла, страшні погрози й інші подібні грізні явища втримували народ внизу гори, і для нього достатньо було, після належного очищення, чути голос Божий. Тим часом Мойсей і на гору сходить, і вступає всередину хмари, і наближається до Бога, і приймає закон — для народу закон написаний, а для тих, які вище народу, закон духа. 3.  Знаю також, що було зі священиком Ілієм і невдовзі після нього з Озою. Перший зазнав кари за беззаконня дітей, на яке вони наважувалися при жертвоприношеннях, хоча не тільки не схвалював їх нечестя, але й багаторазово робив їм суворі догани. Інший дерзнув тільки доторкнутися до ківота, що носився тільцем, і хоча підтримав ківот, але сам загинув; так Бог зберігав недоторканність ківота! Знаю ще, що простому народу небезпечно було доторкатися до стін храму, чому й стали потрібні інші зовнішні стіни (див. 1Царів. 6:5). І самі жертви дозволялося споживати не кожному, не повсякчас і не на всякому місці, тим більше не наважувалися часто входити у Святеє Святих і не тільки доторкатися, але навіть дивитися на завісу, або на чистилище, або на ківот. 4. Знаючи все це, а разом і те, що не гідний великого Бога і Жертви, і Архієрея той, хто не представить себе самого в живу жертву Богові, або, краще сказати, сам не зробиться святим і живим храмом живого Бога, — знаючи все це, чи міг я, як сам необдумано приступити до викладання вчення про Бога, так і схвалювати того, хто приступає до цього сміливо? І бажання непохвальне, і служіння тяжке!

Тому потрібно спочатку очистити самих себе, а потім уже розмовляти з Чистим. Інакше випробуємо на собі те ж, що було з Маноєм, і, побачивши Бога, Який явився, треба буде сказати: загинули ми, дружино, тому що Бога бачили (Суд. 13:22)! Або, як Петро, станемо відсилати з корабля Іісуса, як не варті такого відвідування. Або, як сотник, будемо просити лікування, але не приймемо Лікаря. Звичайно, й дехто з нас (поки він — сотник, над багатьма начальствує в злі, і ще служить кесареві — світоправителю тих, що схиляються долу) скаже про себе: «Господи! Я не достойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою» (Мф. 8:8). Але коли побачу Іісуса, хоча я духовно ростом малий, як Закхей, однак зійду на смоківницю, «умертвивши земні члени» (Кол. 3:5) і «упокоривши тіло смиренням» (Флп. 3:21), тоді й Іісуса прийму до себе і почую: «нині прийшло спасіння дому цьому» (Лк. 19:9), тоді дійсно отримаю спасіння, почну досконаліше любомудрствувати, прекрасно роздаючи зібране мною зло, тобто і гроші, і вчення.

5. Оскільки ж визначено мною в слові, яким має бути богослов, то запропоную коротке вчення про Бога, уповаючи на допомогу самого Отця, і Сина, і Святого Духа, про Яких у нас слово. Але молю Бога, щоб мені про Нього, подібно Соломону, і не помислити, і не вимовити чого-небудь власного. Тому що коли Соломон говорить: я більш невіглас, ніж хто-небудь із людей, і розуму людського немає у мене (Притч. 30:2), звісно, не з тим наміром говорить це, щоб викрити цілковитий свій повний нерозум. Тому що чи можливий він у тому, хто найбільше просив собі у Бога тямовитості й одержав мудрість і дар споглядання, і широту серця — більше і невичерпніше за пісок морський (див.: 1Царів. 4:29)? І як би той, хто був настільки мудрий і сподобився такого дару, став називати себе безумнішим з людей, якщо не в тому розумінні, що в ньому немає власної своєї мудрості, але діє найдосконаліша мудрість Божа? І Павло, коли каже: «І вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20), — розуміє не те, що він зовсім мертвий, але що живе життям досконалішим, ніж багато інших, тому що він став причасним істинному життю, яке не обмежує ніяка смерть.

Отже, ми поклоняємося Отцю, і Синові, і Святому Духові, розділяючи особисті властивості і з’єднуючи Божество. Не змішуємо трьох (іпостасей) в одне, щоб не впасти в недугу Савеллієву, і єдиного не ділимо на три (сутності), різнорідні і далекі одна від одної, щоб не дійти до Арієвого божевілля. Тому що для чого, як рослина, що скривилася на один бік, з усім зусиллям перегинати в протилежний бік, виправляючи кривизну кривизною, а не задовольнятися тим, щоб, вирівнявши тільки до середини, зупинитися в межах благочестя? 6. Коли ж говорю про середину, маю на увазі істину, яку одну і треба мати на увазі, відкидаючи як недоречне змішання, так і ще безглуздіше розділення. Бо в одному випадку, через страх багатобожжя скоротивши поняття про Бога до однієї іпостасі, залишимо в себе тільки голі імена, визнаючи, що той самий є і Отець, і Син, і Святий Дух і, стверджуючи не стільки те, що всі Вони одне, скільки те, що кожний з Них ніщо; тому що переходячи й змінюючись один в одному, вони вже перестають бути тим, що Вони Самі в Собі. А в іншому випадку, розділяючи Божество на три сутності, або (за Арієвим божевіллям), одна одній чужі, нерівні й окремі, або безначальні, не співпорядковані і, так сказати, протибожні, то піддамося юдейській убогості, обмеживши Божество одним ненародженим, то впадемо в протилежне, але в рівне першому зло, припустивши три начала і трьох Богів, що ще безглуздіше попереднього.

Не треба бути таким любителем Отця, щоб віднімати в Нього властивість бути Отцем. Тому що чиїм буде Отцем, коли відсторонимо і відчужимо від Нього разом із старанністю і єство Сина? Не треба бути і таким христолюбцем, щоб навіть не зберегти в Нього властивості бути Сином. Тому що чиїм буде Сином, якщо не відноситься до Отця як винуватця? Не треба в Отцеві применшувати гідності бути началом, що належить Йому як Отцю і Родителю. Тому що буде началом чогось низького і недостойного, якщо Він не винуватець Божества, що споглядається в Синові і Духові. Не треба всього цього, коли потрібно і зберегти віру в єдиного Бога, і сповідувати три Іпостасі, або три Особи, притім кожне з особистою Його властивістю. 7. Дотримується ж, на мою думку, віра в єдиного Бога, коли і Сина, і Духа будемо відносити до єдиного Винуватця (але не з’єднувати і не змішувати з Ним), — відносити як за одним і тим же (назву так) рухом і бажанням Божества, так і за тотожністю сутності. Дотримується віра і в три Іпостасі, коли не будемо вигадувати жодного змішання або злиття, внаслідок чого в тих, що вшановують більше, ніж потрібно, одне могло б знищитися все. Будуть дотримані й особисті властивості, коли будемо представляти і називати Отця безначальним і началом (началом, як Винуватця, як джерело, як присносущне Світло), а Сина — ніяк не безпочатковим, однак і початком всього.

Коли кажу «початком», ти не додавай часу, не став чого-небудь середнього між Тим, Хто народив, і Тим, Хто народжується, не розділяй єства поганим вкладенням чогось між співвічними і співперебуваючими. Бо якщо час старший за Сина, то, без сумніву, Отець став винуватцем часу раніше, ніж — Сина. І як був би Творцем часу Той, Хто сам під часом? Як був би Він Господом всього, якщо час Його випереджає і Ним володіє? Отже, Отець безпочатковий; тому що ні від кого іншого, навіть від Себе Самого не запозичив буття1. А Син, якщо вважаєш Отця винуватцем, не безначальний (тому що началом Сина є Отець, як винуватець); якщо ж уявляєш собі початок відносно часу — безначальний (тому що Владика часів не має початку в часі).

8. А якщо з того, що тіла існують в часі, зробиш висновок, що і Син має підлягати часу, то безтілесному припишеш і тіло. І якщо на тій підставі, що того, хто народжується, в нас раніше не існувало, а потім приходить до буття, то станеш стверджувати, що й Синові належало з небуття прийти до буття, то зрівняєш між собою непорівнянне — Бога і людину, тіло і безтілесне. У такому випадку Син має і страждати, і руйнуватися, як і наші тіла. Ти з народження тіл в часі робиш висновок, що і Бог так народжується; а я роблю висновок, що Він народжується не так, з того самого, що так народжуються тіла. Тому що те, що не подібне за буттям, те не подібне і в народженні; хіба допустиш, що Бог і в іншому підлягає законам матерії, наприклад: страждає і вболіває, має спрагу і голод, і терпить все, властиве як тілу, так разом і тілу, і безтілесному. Але цього не допускає твій розум, тому що в нас слово про Бога. Тому й народження допускай не інше, як Божеське.

9. Але запитаєш: якщо Син народжений, то як народжений? Відповідай початку мені, невідступний запитувачу: якщо Він створений, то як створений? А потім і мене запитуй: як Він народжений? Ти кажеш: «І в народженні страждання, як страждання в створенні. Бо без страждання чи буває складання в розумі образа, напруження розуму і уявленого разом розкладання на частини? І в народженні також час так, як все, що твориться в часі. І тут місце, і там місце. І в народженні можлива невдача, як в створенні буває невдача (чув я у вас таке міркування); тому що часто те, що накреслив розум, того не виконували руки». Але і ти говориш, що все складене словом і бажанням. «Він сказав, — і зробилося; Він повелів, — і сталося, Він повелів — і створилося» (Пс. 32:9). Коли ж стверджуєш, що все створене Божим словом, тоді вводиш уже не людське творіння. Бо ніхто з нас зробленого ним не робить словом. Інакше не було б для нас нічого ні високого, ні важкого, якби варто тільки сказати і за словом йшло виконання діла. Тому, якщо Бог створене Ним творить словом, то в Нього нелюдський образ творіння. І ти або вкажи мені людину, яка б зробила що-небудь словом, або погодься, що Бог творить не як людина. Накресли зі своєї волі місто, і нехай явиться в тебе місто. Побажай, щоб народився від тебе син, і нехай з’явиться дитина. Побажай, щоб звершилося в тебе що-небудь інше, і нехай бажання обернеться в саме діло. Якщо ж у тебе не слідує нічого такого за бажанням, тим часом як в Бозі хотіння вже є дія, то ясно, що інакше творить людина, і інакше — Творець всього Бог. А якщо Бог творить не як людина, то як же ти вимагаєш, щоб Він народжував по-людськи? Ти раніше не був, потім прийшов до буття, а після і сам народжуєш, і в такий спосіб приводиш до буття те, що не існувало, або (скажу тобі щось більш глибокомисленне) можливо, і сам ти твориш не те, що не існувало. Бо і Левій, як говорить Писання, був «іще в стегнах батька» (Євр. 7:10), раніше ніж народився на світ. І нехай ніхто не ловить мене на цьому слові, я не кажу, що Син так народився від Отця, як Той, Який існував раніше у Отця, і вже після прийшов до буття; не кажу, що Він спочатку був неіснуючим, а потім став існуючим, як закон нашого народження. 10. Робити такі прив’язки властиво людям неприязним, готовим нападати на всяке вимовлене слово. Ми не так думаємо; навпаки, сповідуючи, що Отець має буття ненароджене (а Він завжди був, і розум не може уявити, щоб коли-небудь не було Отця), сповідуємо разом, що і Син був народжений, так що збігаються між собою і буття Отця, і народження Єдинородного, від Отця сущого, і не після Отця, хіба допустимо послідовність в одному тільки уявленні про початок, і про початок як про Винуватця (не раз уже повертаю те ж слово про дебелість і чуттєвість твого розуміння).

Але коли без допитливості приймаєш народження (коли так висловитися) Сина або Його самостійність (ύπόστασις;), або нехай знайде хто-небудь для цього інший, більш властивий предмету вислів (тому що уявлення розуму і те, що висловлюється, перевершує способи мого висловлення), то не будь допитливим і стосовно сходження Духа. Для мене достатньо чути, що є Син, що Він від Отця, що інше Отець, інше Син; не цікавлюся про це більше, щоб не підпасти тому ж, що буває з голосом, який від надмірного напруження переривається, або із зором, який ловить сонячний промінь. Чим хто більше і докладніше хоче бачити, тим більше пошкоджує почуття, і якою мірою предмет, що розглядається, перевищує обсяг зору, в такій людина втрачає саму здатність зору, якщо захоче побачити весь предмет, а не частину його, яку міг би розглянути без шкоди. Ти чуєш про народження: не допитуйся, який спосіб народження. Чуєш, що Дух сходить від Отця: не цікався, як сходить.

11. Але якщо цікавишся про народження Сина і про сходження Духа, то поцікавлюся і я в тебе про з’єднання душі і тіла: як ти і порох, і образ Божий? Що в тобі рухоме, і що рушій? Як одне і те ж і рухає, і рухається? Як почуття перебувають в тій же людині і залучають зовнішнє? Як розум, що перебуває в тобі, і народжує поняття в іншому розумі? Як думка передається за допомогою слова? Не кажу про те, що ще важче. Поясни обертання неба, рух зірок, їх порядок, міри, з’єднання, відстань, межі моря, рух вітрів, зміни пір року, дощі. Коли у всьому цьому ти нічого не розумієш, людино (зрозумієш же, можливо, згодом, коли досягнеш досконалості, тому що сказано: «погляну на небо — діло рук Твоїх, на місяць і зорі, які Ти поставив» (Пс. 8:4), а із цього можна здогадуватися, що видиме тепер — не сама істина, але тільки образ істини; коли й себе самого не пізнав, хто ти, чого мудруєш про ці предмети; коли не пізнав і того, про що свідчить навіть почуття, то як же ти хочеш пізнати докладно, що таке і який великий Бог? Це свідчить про велику нерозумність!

12. Якщо ж трохи повіриш мені, несміливому богословові, то скажу тобі, що одне ти вже пізнав, а щоб пізнати інше, про те молися. Не зневажай те, що в тобі; а інше нехай залишається в скарбниці. Піднімайся за допомогою діл, щоб через очищення здобувати чисте. Чи хочеш згодом стати богословом і гідним Божества? Дотримуй заповіді і не відступай від повелінь. Тому що діла, як щаблі, ведуть до споглядання. Трудися тілом для душі. І чи може хто з людей стати настільки високим, щоб прийти до міри Павлової? Однак і він говорить про себе, що бачить тільки «ніби у тьмяному дзеркалі», і що прийде час, коли побачить «віч-на-віч» (1Кор. 13:12). Припустимо, що на словах ми перевершуємо іншого любомудрієм, однак, поза всяким сумнівом, ти нижчий за Бога. Можливо, що ти і благорозумніший за іншого, однак перед істиною в такій же мірі ти менший, у якій твоє буття відстає від буття Божого. Нам дана обітниця, яку пізнаємо колись, як самі пізнані (див.: 1Кор. 13:12). Якщо неможливо мати мені досконалого пізнання тут, то що ще залишається? Чого можу сподіватися? Без сумніву, скажеш — Небесного Царства. Але думаю, що воно є не що інше, як досягнення найчистішого й найдосконалішого. А найдосконаліше з усього існуючого є відання Бога. Це відання частково зберігатимемо, частково здобуватимемо, поки живемо на землі, а частково будемо зберігати для себе в тамтешніх скарбницях, аби у нагороду за труди прийняти повне пізнання Святої Тройці, що Вона, яка і скільки (якщо буде дозволено висловитися так), у самому Христі Господеві нашому, Якому слава і держава навіки, амінь.

* * *

Слово 21. Похвальне Афанасію Великому, архієпископові Александрійському

1. Хвалячи Афанасія, буду хвалити чесноту; тому що одне й теж назвати Афанасія і похвалити чесноту; тому що всі чесноти в сукупності він у собі мав або, справедливіше сказати, має, тому що перед Богом всі живі, які жили у Бозі, хоча вони і й переселилися звідси; чому Бог і називається Богом Авраама, Ісаака і Якова, як Бог «не мертвих, а живих» (Мф. 22:32).

А хвалячи чесноту, я хвалитиму самого Бога, від Якого в людях чеснота і дар відродження або повернення до Нього через споріднене осяяння. Тому що з багатьох і великих дарів, які ми одержали і ще одержимо від Бога і кількості і великості яких ніхто висловити не може, дар найбільший, який свідчить про Боже до нас людинолюбство, є наше до Нього прагнення і спорідненість із Ним. Що сонце для істот чуттєвих, те Бог для духовних: одне освітлює світ видимий, Другий — невидимий; одне тілесні погляди робить сонячновидними, Другий розумні єства — богоподібними. І як сонце дає можливість тому, хто бачить, бачити, а видимому бути видимим, саме набагато перевершує видиме, так Бог, Який влаштовує, щоб мислячі істоти мали дар мислення, а мислимі були предметом мислення, Сам будучи понад усе мислячий, і всяке бажання зупиняється на Ньому, далі ж нікуди не простягається. Бо далі Нього нічого вищого й навіть зовсім нічого не знаходить найбільш любомудрий, гостромислячий і випробуваний любов’ю розум. Бог є останнє із бажаного, заспокоєння усіх колишніх умоспоглядань. 2. Хто встигнув за допомогою розуму і умоспоглядання розірвати матеріальну і плотську (якщо назвати так) хмару, або покривало, наблизитися до Бога, наскільки доступно людській природі, і з’єднатися з найчистішим Світлом, той блаженний, як через сходження звідси, так і тамтешнього обожнювання, до якого приводить істинна любомудрість і умоспоглядальне піднесення над матеріальною подвійністю заради єдності в Тройці. А хто від з’єднання з матеріальним став гіршим і настільки приліпився до тлінного, що не може подивитись на сяйво істини і піднятися над земним, тоді як сам походить з неба і закликається до небесного, той для мене нещасний через осліплення, хоча б він і мав успіх в тутешньому житті; навіть тим більше нещасний, чим більше зваблюється своїм щастям і вірить, що є інше благо, крім блага істинного, пожинаючи той шкідливий плід своєї шкідливої думки, що або засуджується на темряву, або, як на вогонь, дивиться на того, Кого не визнав за світло.

3. Така любомудрість і з нових, і з давніх досягнута небагатьма (тому що небагато Божих, хоча і всі — Боже творіння): досягнута законодавцями, воєначальниками, священиками, пророками, євангелистами, апостолами, пастирями, учителями, усією духовною повнотою, усім духовним собором, а між ними мужем, який прославляється нині. Кого ж маю на увазі під тими, що досягли? Еноха, Ноя, Авраама, Ісаака, Якова, дванадцять патріархів, Мойсея, Аарона, Іісуса, Суддів, Самуїла, Давида, Соломона до відомого часу, Іллю, Єлисея, пророків, які жили раніше і після полону, і тих, у порядку останніх, але насправді перших, які близькі до часу Христового втілення або сприйняття Христом плоті, — цей світильник, який попередив Світло, цей голос, який випередив Слово, цього заступника, який передував Заступнику, цього посередника між Старим і Новим Завітом, цього славного Іоана й учеників Христових, і тих, які після Христа або головували в народі, або прославилися ученням, або стали відомі через чудеса, або засвідчені кров’ю. 4. Із цих мужів Афанасій одним ні в чому не поступався, іншим поступався у небагато чому, а деяких (якщо не зухвало буде сказати) навіть перевершив, уподібнюючись кому в слові, кому в ділі, кому в лагідності, кому в ревності, кому в перенесенні небезпек, кому багато в чому, кому в усьому. Запозичуючи в одного ту, в другого іншу красу, як роблять живописці, які намагаються довести зображуваний предмет до тонкощів, і з’єднавши все це в одну свою душу, він з усього склав єдиний образ чесноти, сильних у слові перевершивши діяльністю, а діяльних — словом, або, якщо хочете, перевищив у слові тих, що прославилися словом, і в діяльності найбільш діяльних, а посередніх у слові і ділі — вищістю в тому й іншому, високих же в одному з двох залишив нижче за себе і словом, і ділом. І якщо для слави його попередників служить, що вони були для нього зразком доблестей, то до цієї нашої прикраси не в меншу обертається похвала, що він став зразком для своїх наступників.

5. Як для опису всіх його доблестей і на виявлення подиву треба було б, можливо, більше часу, ніж скільки може зайняти теперішнє слово, притім усе це було б справою не похвального слова, а історії (і я для повчання і насолоди потомства бажав би зобразити його доблесті особливим писанням, як і він описав життя божественного Антонія, виклавши у вигляді оповідання правила чернечого життя), то з багатьох його діл, більшу частину залишу знавцям, торкнуся деяких, які цього разу приходять мені на пам’ять як відоміші, щоб тільки задовольнити власне бажання і віддати належне святу. Тому що не благочесно і не безпечно було б шанувати пам’яттю житія нечестивих, а замовчувати мужів, які прославилися благочестям, і притім у місті1, яке ледь чи спасуть, і багато прикладів чеснот, тому що він божественні предмети перетворює на забаву так само, як кінські змагання і видовища.

6. Афанасій рано був напоєний божественними правилами й уроками, витративши небагато часу на вивчення наук загальновживаних, тільки для того, щоб і в цьому не видатися зовсім недосвідченим і незнавцем того, що вважав гідним презирства. Він не хотів, щоб шляхетні і великі дарування душі вправлялися в предметах суєтних, не захотів піддатися долі недосвідчених борців, які, б’ючи частіше повітря, ніж супротивників, не досягають нагород. Вивчивши всі книги Старого і Нового Завіту, як інший не вивчав і однієї, він збагачує себе умоспогядальним пізнанням, збагачує і світлістю життя, і дивним чином сплітає з того й іншого цей справді золотий, для багатьох неможливо сплетений ланцюг, використавши життя для керівництва до умоспоглядання, і умоспоглядананя, як печатки життя. Бо правило, що «початок премудрости — страх Господній» (Пс. 110:10; Притч. 1:7), є ніби перша тільки завіса; мудрість же, що перемогла страх і перейшла в любов, робить нас Божими друзями і з рабів синами.

7. Так вихований і навчений, як і належало б і тим, що і нині готуються бути предстоятелями народу і мати піклування про велике тіло Христове, через велику Божу раду передбачення, яке задовго раніше покладає основу важливих подій, він причислюється до цього великого вівтаря, робиться одним з наближених, що наближаються до Бога (див.: Лев. 10:3), удостоюється священного стояння і чину, і коли пройшов увесь ряд ступенів, тоді (щоб не говорити про середніх) дається йому предстоятельство в народі, або, що те ж, довіряється піклування про всю вселенну; і священство він приймає (не вмію сказати) як нагороду за чесноту або як джерело і життя Церкви. Тому що потрібно було, щоб Церква, томима спрагою істини і ледь дихаюча, була напоєна, як Ізмаїл (див.: Бут. 21:15-20), або прохолоджена із джерела, як Ілля, в землі, що висохла від бездощів’я (див.: 1Царів. 17:2-6), і оживотворилася, щоб залишено було сім’я Ізраїлю (див.: Іс. 1:9), і ми не стали як Содом і Гоморра, ці міста, потоплені «дощем сірки і вогню» (Бут. 19:24) і відомі своїми пороками і ще більше своєю загибеллю.

Тому нам, уже поваленим долу, спорудять ріг спасіння, своєчасно посланий з неба наріжний камінь, що зв’язує нас із самими собою і один з одним, або вогонь, що очищає гнилу й шкідливу речовину, або лопата хлібороба, що відокремлює в ученні легке від повновагомого, або меч, що відтинає коріння злості. І Слово знаходить Свого поборника, і Дух здобуває мужа, який за Нього буде дихати ревністю.8. Так і для таких причин, за рішенням всього народу, не для наслідування поганого зразка, який переміг згодом, не за допомогою вбивств і насильств, але по-апостольськи і духовно, він поставляється на престол Марка2наступником його першого предстоятеля, а не менше і благочестя; тому що хоча далекий від нього в першому, однак близький в останньому. А в цьому властиво і потрібно поставляти наступність; тому що однодумність і робить єдинопрестольними, різнодумство ж — різнопрестольними. І одна наступність буває тільки по імені, а інша самим ділом. Тому що той істинний спадкоємець, хто не вдався, а хіба зазнав примусу, хто поставлений, не переступивши закон, але за законом, хто не іншого тримається вчення, але ту ж сповідує віру; якщо тільки називаєш спадкоємцем не в тому розумінні, в якому хвороба успадковує здоров’я, морок — світло, буря — тишу, несамовитість — здоровий глузд.

9. Так він поставляється, так і розпоряджається владою. Не дотримується звичаю вступити на престол і тут же вдатися до свавілля від пересичення, як ті, які понад сподівання захоплюють яку-небудь владу або спадщину. Це властиво священикам чужим, незаконним і негідним сану, які, приступаючи до священства, нічого не приносять з собою, ніскільки не потрудившись для чесноти, виявляються разом і учениками, і вчителями благочестя, і коли самі ще не очистилися, починають очищати інших. Вчора святотатці, а нині священики, які вчора не сміли приступити до святині, а нині тайноводителі, які застаріли в пороках і новоявлені в благочесті, результат людської милості, а не діло благодаті Духа, — вони весь свій шлях ознаменували насильством, і, нарешті, пригнічують саме благочестя; не вдачі дають їм ступінь, а ступінь — вдачі (так суттєво змінився порядок!); їм більше потрібно приносити жертви за себе, ніж «за гріхи народу» (Євр. 9:7); вони неодмінно грішать в одному із двох: або, маючи потребу у поблажливості, надмірно поблажливі, так що не зупиняють порок, а вчать пороку; або суворістю влади прикривають власні свої діла.

Але Афанасій не мав жодного з цих пороків, навпаки, наскільки був високий ділами, настільки смиренний серцем; у чесноті нікому не доступний, а у всякому спілкуванні досить благоприступний, лагідний, негнівливий, співстраждальний, приємний у бесіді, ще приємніший вдачею, ангелоподібний зовнішністю, ще ангелоподібніший серцем; коли висловлював догану, був він спокійним; коли хвалив — повчальним. Він жодної із цих добрих якостей не псував непомірністю: у нього догани були батьківські і похвали, пристойні начальникові; і м’якість не виявляла слабкості, і суворість — жорстокості; навпаки, перша представлялася поблажливістю, остання — розсудливістю, а та й інша — любомудрством. Йому небагато потрібно було слів, тому що для напоумлення інших вистачало його життя; йому рідко потрібний був жезл, тому що вистачало слова, і ще рідше потрібно було вживати відсічення, тому що вистачало жезла, що уражає злегка.

10. Але для чого мені описувати вам цього мужа? Його описав уже Павло, частково, коли прославляє (див.: Євр. 4:14) первосвященика великого, що пройшов небеса (нехай насмілиться на це моє слово, тому що Писання називає Христами тих, які живуть у Христі!), — частково коли в посланні до Тимофія дає йому закон, зображаючи словом, яким мав бути той, хто призначався для єпископства (1Тим. 3:1-7). Тому що якщо цей закон як правило прикладеш до того, хто прославляється, у цьому саме відношенні, то ясно побачиш його прямизну.

Приступіть же зі мною до православ’я Афанасія і надайте мені допомогу, бо я вагаюся у слові і, бажаючи більшу частину обійти мовчанкою, зупиняюся на кожному його діянні, не вміючи знайти найпрекраснішого; як важко буває це знаходити в тілі, з усіх боків однаково і прекрасно обробленого, бо те, що не уявити, все виявляється прекрасним, усім тим захоплюється слово. Отже, нехай розділить зі мною його доблесті кожний, хто хоче бути складачем йому похвал і свідком; нехай всі вступлять у прекрасне змагання один з одним — чоловіки й дружини, юнаки й діви, старці з юними, священики і народ, пустельники і ті, які подвизаються у спільному житті, любителі простоти і строгої точності, які ведуть життя споглядальне і діяльне! Нехай прославлять: хто ніби безтілесність і нематеріальність його в постах і молитвах, а хто — бадьорість і невтомність у бдіннях і псалмоспівах, один — заступництво за нужденних, другий — протиборство тим, що звеличуються, або поблажливість до смиренних; діви — невістоводителя, подружжя — наставника цнотливості, пустельники — окриляючого, перебуваючі у спільному житті — законодавця, любителі простоти — керівника, ті, які провадять життя споглядальне, — богослова, ті, які живуть у веселощах, — вузду, ті, які бідують, — утішителя, сивина — жезл, юність — дітоводження, убогість — подателя допомоги, достаток — домобудівника! Думаю, що і вдови похвалять заступника, сироти — батька, злиденні — любителя убогих, мандрівники — країнолюбця, брати — братолюбця, хворі — лікаря, який допомагає у всякій хворобі, здорові — охоронителя здоров’я, і всі — «того, хто був усім для всіх» (1Кор. 9:22), щоб усіх, або як можна більше людей, придбає.

11. Отже, все це, як сказав я, нехай вважають здивуванням і похвалами інші, у кого стільки вільного часу, щоб дивуватися і малими його досконалостями! А коли називаю малими, кажу це, порівнюючи його з ним же самим і звіряючи його доблесті з його ж власними. Тому що не виявляється славним, як сказано, прославлене, як воно не славне, «з причини слави наступного, яка переважає» (2Кор. 3:10). Тим часом і деяких з його доблестей достатньо було б іншим для прославляння. Але мені, якому недозволено, залишивши слово, зайнятися чим-небудь незначним, і в його досконалостях потрібно звернутися до найголовнішого. Втім, сказати що-небудь гідне його красномовства і душевних якостей є справа Божа, а для Бога і це слово.

12. Процвітали і прекрасно йшли колись наші справи; тоді у двори Божі не мало доступу це зайве, солодкомовне і хитре богословствування. Навпаки, сказати або почути про Бога що-небудь нове і задовольняюче одну цікавість значило те ж, що грати в камінні і швидкістю їх перекидання обманювати зір або забавляти глядачів різноманітними і жіноподібними рухами тіла. Простота ж і шляхетність слова вважалася благочестям. Але після того, як Сексти і Пиррони й бажання до сперечань, подібно до якоїсь тяжкої і злоякісної хвороби, вдерлись у наші церкви, марнослів’я почали вважати вченістю, і, як у книзі Діянь говориться про афінян (див.: Діян. 17:21), ми ні в чому охоче не проводили час, як у тому, щоб говорити або слухати нове; із цього часу який Єремія, що один вміє скласти плач, рівнозначний стражданням, оплаче нашу ганьбу і затьмарення! 13. Початок цьому сказу поклав Арій3, співіменний шаленству, який і зазнав покарання за неприборканість язика, і дією молитви, а не через хворобу, прийняв кінець життя у нечистому місці, і розірвався, як Іуда, за рівне з ним зрадництво Слова. А інші, унаслідувавши цей недуг, склали з нечестя науку; вони, обмеживши Божество Ненародженим, вигнали з Божества не тільки Народженого, але і Сходячого, шануючи Тройцю одним спілкуванням імені або навіть і того не дотримуючи. Але не так учила ця блаженна, воістину Божа людина і велика труба істини. Знаючи, що Трьох скорочувати до одного числа безбожно і є нововведенням Савеллія, який перший придумав таке скорочення Божества, а також Трьох розділяти за єством значить вводити в Божество дивне розділення, — він і прекрасно зберіг єдине стосовно Божества, і благочесно навчив визнавати Трьох, стосовно їх особистих властивостей, не злив їх в єдине й не розділив на три, але перебував у межах благочестя через запобігання як зайвої схильності до того або іншого, так і зайвого протистояння тому й іншому. 14. І цим, по-перше, на святому Соборі в Нікеї, серед цього числа обраних мужів, яких Дух Святий зібрав воєдине, він, наскільки залежало від нього, припинив недугу. І хоча він не був ще посвячений в сан єпископа, однак визнаний достойним першості між тими, що зібралися, тому що чеснота шанувалася не менше ступенів.

Потім, коли зло знову оживилося подихом лукавого й оволоділо більшою частиною вселенної (із цього часу відкриваються переді мною дії, що наповнили собою майже всю сушу і море), тоді на Афанасія, як мужнього поборника Слова, піднімається сильна боротьба (бо на того більше і нападають, хто більше противиться), і звідусіль нові й нові піднімаються на нього біди, тому що нечестя винахідливе на зло і нападає із крайньою зухвалістю. Та й чи могли щадити людей ті, які не пощадили Божества? Особливо один з нападів був дуже жорстоким. І я в цій справі маю свою частину4. Але нехай вибачать в цьому люб’язну країну — батьківщину! У злій справі винна не країна, що нас породила, але самі ті, що обрали зло; вона священна і кожному відома своїм благочестям, а ці не варті Церкви, яка їх породила. Ви чули, що і у винограднику народжується терн, що Іуда, один з учеників, став зрадником. 15. Інші не вибачають провину співіменному мені5, який з любові до наук, проживаючи тоді в Александрії, і прихильно прийнятий Афанасієм, як один із найулюбленіших дітей, користуючись великою в нього довірою, замислив, як кажуть, повстати проти отця і заступника. І хоча діяли інші, однак з ними була, що «називається рука Авессалома» до цього дня» (2Сам. 18:18). Якщо хто з нас знає цю руку, за яку оббрехали Святого і цього живого мерця6, і це несправедливе вигнання, то зрозуміє, про що говорю. Втім, охоче віддам це забуттю. На мою думку, у справах, що підлягають сумніву, потрібно схилятися до людинолюбства і більше вибачати, ніж звинувачувати тих, що зазнають звинувачення; тому що злому дуже легко звинуватити і доброго, а доброму важко звинуватити і злого. Хто не схильний до зла, той не здатний і до підозри.

Але ось уже не слово, а справа; не підозра, що залишилася без дослідження, але достовірна і оголошена подія.16. Одне каппадокійське чудовисько, що з’явилося з дольніх частин нашої країни, зле родом, ще гірше серцем, походження не цілком свобідного, але щось змішане, подібне до того, що знаємо про мулів, — людина, яка спочатку прислужувала за чужим столом, продавши себе за шматок хліба, звикла все робити і говорити для черева, потім, на нещастя, домоглася суспільної служби і одержала у ній останнє місце — приймальника свинячих туш, якими харчується військо, але і тут вжив довіру на зло і служив тільки череву, — коли в нього все було відібране, замишляє втечу і, переходячи із країни в країну, з міста в місто, як властиво втікачам, нарешті, на загальну шкоду Церкві, подібної до однієї з єгипетських виразок, досягає Александрії. Тут припиняється його скитання і починається підступність. Хоча в іншому він не заслуговував жодної уваги, не знав вільних наук, не мав ні приємності в бесіді, ні навіть вигляду і порожньої личини благочестя, однак був майстерніший за всіх будувати підступи і приводити справи в замішання. 17. Усі ви знаєте і самі можете розповісти, скільки зухвальства вчинив він проти святого7. Бо нерідко і праведники віддаються в руки нечестивих, не для слави нечестивих, але для випробування праведних. І хоча, згідно з Писанням, винні смертю лютою загинуть, але в теперішньому житті «сміються» над благочестивим (Йов. 9:23), поки приховані і милість Божа, і великі скарбниці приготовленого тим і іншим згодом, коли і слово, і діло, і думка будуть зважені на праведних вагах Божих, коли Бог прийде судити землю, збере наміри і діла і виявить все, що в Нього запечатане і зберігається.

18. У цьому нехай переконає тебе Іов і словом, і своїми стражданнями. Він був людина слушна, непорочна, праведна, богобоязлива (Йов. 1:1) та інше, як свідчить про нього Писання; однак той, хто випросив його8, уражає настільки багатьма, безперервними й сильними ударами, що з безлічі тих, які за всі часи злостраждали і, ймовірно, терпіли тяжкі біди, ніхто не зрівняє своїх бід з його. Тому що в Іова відбираються не тільки гроші, майно, добрі діти і багато дітей, що для кожної людини все це дуже дороге, через безперервність бід не було часу для сльоз, але наостанку саме тіло уражене незцілимою і огидною для очей виразкою, а на додаток нещастя дружина, яка дає поради на гірше, яка намагається разом з тілом уразити й душу; є щирі друзі, «жалюгідні утішителі зла», як сам він казав (Йов. 16:2), а не лікувателі, які бачать страждання, але, не знаючи таємниці страждань, визнають його біди не випробуванням чесноти, а покаранням за гріхи, і не тільки мають це в думках, але не соромляться навіть докоряти його самим нещастям, тоді як належало б полегшити скорботу словами втіхи, якби Іов страждав і за гріхи. Так було з Іовом; такий початок його справи; це була боротьба чесноти і заздрості; заздрість намагалася перемогти добро, а чеснота, щоб залишитися непереможною, все переносила; одна подвизалась за те, щоб прокласти шлях пороку через покарання благоуспішних, а друга — за те, щоб підтримати добрих, які мають перевагу і в самих нещастях. Що ж Той, Хто віщає Йому «крізь бурю і хмари» (Йов. 38:1), Хто повільний у покаранні і швидкий на допомогу, Який не залишає зовсім «жезла нечестивих над жеребом праведних» (Пс. 124:3), щоб не навчилися праведні беззаконню? У кінці подвигів голосним проголошенням викликає подвижника і відкриває таємницю ударів, які уразили його, кажучи: «Ти хочеш відкинути суд Мій, звинуватити Мене, щоб виправдати себе» (Йов. 40:3)? Таке лікування від ран! Такий вінець за подвиги! Така нагорода за терпіння! А те, що було після цього, можливо, і незначне, хоча для деяких здасться великим, та й звершене Промислом заради людей легкодухих, хоча Іов отримує подвійне потрясіння.

19. Тому і тут не дивно, що Георгій переміг Афанасія; навпаки, найдивніше було б, якби праведник не виніс випробування у вогні наклепу. Навіть і це не дуже дивно, а найдивніше те, що цього полум’я досить було для здобуття більшого. Афанасій віддаляється звідти і самою втечею користується якнайкраще. Тому що поселяється у священних і божественних обителях єгипетських пустельників, які, розлучившись зі світом і полюбивши пустелю, живуть для Бога, присвятивши Йому себе більше за всіх, які перебувають у плоті. Одні з них живуть зовсім усамітненим життям без спілкування з людьми, розмовляють тільки з самими собою і з Богом і те тільки вважають світом, що знають про нього в пустелі. Інші, своєю товариськістю виконуючи закон любові, водночас пустельники і жителі спільноти; для інших людей і речей, для всього, що кружляється перед нами, то захоплюючи, то захоплюючись і зваблюючи нас швидкими змінами, вони померли, а один для одного залишають цілий світ, взаємним прикладом заохочуючи один одного до чесноти. Розмовляючи з ними, великий Афанасій як і для всіх інших був посередником і примирителем, уподібнюючись Тому, Хто «умиротворив Кров’ю Своєю» те, що було розлучене (Кол. 1:20), так примиряє і пустинножительство зі спільним життям, показавши, що і священство разом з любомудрством9, і любомудрство має нестаток у тайноводстві. 20. Він в такій мірі узгодив між собою те й те, і з’єднав в одне як безмовний подвиг, так і діяльну безмовність, що переконав бачити чернецтво більше у благочинності, ніж у тілесному віддаленні від світу. Чому й великий Давид був наскільки діяльний, настільки і найбільш усамітнена людина, якщо на підтвердження нашого слова сильне й безсумнівне сказане нам: «Один є я, поки прийду» (Пс. 140:10). Таким чином ті, що перевершували інших чеснотою, були нижче Афанасія розумінням у більшій мірі, ніж у якій перевершували інших, і небагато що привносячи від себе для звершення священства, набагато більше самі запозичили для удосконалення любомудрія. Те для них було законом, що він схвалював, і все те знову відкидалося ними, чого він не схвалював; його постанови слугували для них Мойсеєвими скрижалями; до нього більше мали пошани, ніж скільки люди мають мати до святих. І коли з’явилися до них ті, що переслідували Святого, як звіра, після того як всюди шукали його й не знаходили, тоді вони не удостоїли посланих навіть одним словом, але схилили голови свої під мечі, ніби страждаючи за Христа; і перетерпіти за Афанасія що-небудь найтяжче вважали найбільшим придбанням для любомудрства, ставили це набагато богоугодніше і вище за тривалі пости, лежання на голій землі та інших злостраждань, якими вони завжди насолоджуються. 21. Таке було тодішнє життя Афанасія; він виправдовував собою слова Соломона, який любомудрствував, що є «всякому свій час, і час усякій речі під небом» (Еккл. 3:1). Тому і зник він ненадовго, поки тривала боротьба, щоб з’явитися з настанням миру, що і сталося невдовзі.

А Георгій, не бачачи вже ні від кого протидії, обходить Єгипет, підкорює силою нечестя Сирію, захоплює, наскільки міг, і Схід. Як струмки приймають в себе всі стоки, так і він збирає до себе все немічне, нападаючи на людей більш легковажних або боязких, оволодіває простотою царя10 (так назву його легковір“я, шануючи старанність у вірі, бо, якщо говорити правду, він «мав ревність Божу, та не за розумом» (Рим. 10:2); і як всюди прокладало йому шлях надбання убогих, використане на погані справи, підкуповує деяких вельмож більш золотолюбних, ніж христолюбних, особливо ж між ними людей женоподібних, чоловіків на ім’я, які не мають у собі нічого чоловічого, сумнівних родом, але страшних нечестям11, яким римські государі, довіряючи справи жіночі, не знаю як і чому, вручають разом і справи чоловічі. Так укріпився цей служитель лукавого, сівач плевел, предтеча антихристів. Замість язика він використовував красномовнішого з тодішніх єпископів (якщо можна назвати красномовним цього не стільки захисника нечестя, скільки нашого ворога і супротивника; про його ім’я охоче промовчу), а сам служив своєму збіговиську замість руки й істину нищив золотом, яке збиралося на справи благочестиві, але зловмисними людьми, оберталося в знаряддя нечестя. 22. Наслідком цієї переваги був собор, скликаний раніше в Селевкії, у храмі святої і доблесної діви Фекли, а потім у цьому великому місті12; і містам, що славилися раніше доблестями, дав знаменитість справами ганебними цей стовп Халанський (див.: Бут. 10:10,11,2-9), що завчасно розділив мови (о, якби розділив і їх мови, тому що згода була в них на зло!), — це Каіафине зборище, на якому засуджується Христос, або як інакше можна назвати цей собор, який все перекрутив і привів у замішання. Він зруйнував прадавнє і благочестиве сповідування Тройці, підкопавши і ніби стінопробивними знаряддями потрясши Єдиносущіє, а разом відкрив двері нечестю невизначеністю написаного, під приводом поваги до Писання і до використання давно прийнятих найменувань, насправді ж, щоб замість них ввести неписане (άγραφον) аріанство. Тому що слова: «подібний по писаннях»13, для простих служили принадою, що покривала вудку нечестя, зображенням, яке дивиться в очі кожному мимоходячому, взуттям, зшитим на обидві ноги, віянням при всякому вітрі (див. Сир. 5:11). Він засновував свої права на новописаній злом хитрості14, на наклепах проти істини; тому що вони були мудрі на злі справи, але не вміли робити добра. 23. Звідси те хитро придумане засудження єретиків, яких вони відлучили на словах, щоб свій задум зробити привабливим, а насправді виставляли тільки на показ, звинувативши не за тяжке нечестя, а за надмірне бажання писати15. Від цього непосвячені стали суддями преподобних, відбулося нове змішання; на народних зібраннях розглядалися предмети священнотаємні; від цього незаконне вивчення життя16, наймані донощики і суд за договором; одних несправедливо скидають з престолів, других поставляють на їхнє місце, і в цих, як чогось необхідного вимагають рукописань нечестя, і чорнило готове і донощик поруч. Цьому піддалося дуже багато з нас, навіть люди найстійкіші; вони впали не думкою, але погодилися письмово, вступили в єднання з лукавими і у думках, і на листі, і зробилися причасниками, якщо не вогню, то по крайній мірі диму.

Я нерідко проливав сльози, уявляючи собі тодішнє розлиття нечестя і нині повстале гоніння на праве слово від представників слова. 24. Справді, збожеволіли пастирі, як написано: «Багато пастухів зіпсували Мій виноградник, потоптали ногами ділянку Мою» (Єр. 12:10), тобто Церкву Божу, зібрану багатьма трудами і жертвами, заколеними до Христа і після Христа, і великими стражданнями за нас самого Бога. За винятком досить небагатьох, які або були обійдені через свою малозначність, або протидіяли своїми доблестями і мали залишитися для Ізраїля сім’ям і корінням, щоб знову з’явитися і оживотворитися потоками духа, всі підкорилися обставинам часу, тільки з тією різницею, що одні піддалися цьому раніше, другі — згодом. Одні стали поборниками і заступниками нечестя, інші посіли другорядні місця і були або вражені страхом, або поневолені нестатком, або вловлені ласками, або залучені через незнання, що становить меншу провину, якщо для кого достатньо і цього для вибачення тих, яким довірено піклування про народ. Бо як не однакові прагнення у левів і в інших тварин, а рівно у чоловіків і жінок, у старих і юних, як і чимало відмінностей в кожному віці і статі, так є різниця між начальниками і підлеглими. Можливо, і ми вибачили б простолюдинові, якби з ним це сталося; їх часто рятує невникання, але як вибачимо це вчителеві, який, якщо тільки не лжеіменний, мав допомагати тим, що не знають? Якщо кожному, хоч наскільки б вік був грубий і неосвічений, непробачно не знати якого-небудь римського закону, і якщо немає такого закону, який би покривав зроблене через незнання, то чи не дивно тим, які тайноведуть до спасіння, не знати початків спасіння, хоча б вони у всьому іншому були і дуже прості, і неглибокого розуму? Втім, нехай отримають вибачення ті, які пішли до нечестя через незнання. Що ж скажеш про інших, які самі собі приписують проникливість і через сказані вище причини поступилися перемагаючій силі, які тільки показували себе людьми благочестивими, а як тільки зустрілося щось викривальне, негайно спотикнулися. 25. Чую сказане в Писанні, «ще раз, і це буде скоро, Я потрясу небо і землю, море і сушу» (Ог. 2:6), начебто з ними було це вже колись раніше, і думаю, що цим означається славне оновлення усіх речей. Треба вірити і Павлу, який каже, що останнє потрясіння є не що інше, як друге Христове пришестя, перетворення і переложення теперішньої вселенної в стан нерухомості й непохитності (див.: Євр. 12:26-27). Але і теперішнє це потрясіння, як думаю, нічим не менше за попередні, бо ним відірвані від нас усі любомудрі, боголюбиві і ті, що заздалегідь живуть з небесними силами, мужі, які, хоча у всьому іншому мирні і помірковані, однак не можуть перенести з покорою, коли мовчанкою зраджується Бог, і навіть робляться при цьому дуже войовничими і нездоланними (тому що такий запал ревності), і готові скоріше знищити, чого не має бути, ніж зневажити обов’язок. За ними йде чимало народу, подібно до зграї птахів, відмітаючи за тими, що полетіли вперед, і навіть тепер продовжують летіти.

26. Ось що значить для нас Афанасій, поки він бувбронею Церкви, і ось що вийшло, коли він поступився наклепам лукавих! Ті, які мають намір захопити яку-небудь тверду фортецю, коли бачать, що вона неприступна і не може бути взята звичайними засобами, вони вдаються до хитрощів. І що ж роблять? Залучають на свій бік грішми або обманом начальника фортеці і тоді вже без великих зусиль оволодівають нею. Або, якщо хочете, злонавмисники проти Самсона спочатку обрізали його волосся, у якому була його сила, потім вже взяли суддю і поглумилися над ним, як хотіли і настільки ж насильницьки, як він колись поводився з ними. Так зробили й наші іноплемінники: спочатку вирвали у нас нашу силу, обстригли славу Церкви і вже потім насолодилися догматами і ділами нечестя.

У цей час підпора і заступник17 ворожого нам пастиря18 переселяється з тутешнього життя, поклавши поганий кінець непоганому царюванню, але принісши, як кажуть, некорисне розкаяння при останньому зітханні, коли кожен буває щирим суддею самому собі, через судилище, що очікує там. Бо наступні три справи він вважав поганими і невартими свого царювання: умертвлення родичів19, піднесення цезарем відступника20 і нововведення у вірі; і, як кажуть, словами розкання він закінчив життя. Тоді знову бере свої права слово істини, гнані отримують повну свободу, тим часом як ревність дратує гнів, і народ александрійський узнає на досвіді, який він проти образників. Жителі Александрії не стерпіли неприборканості людини21 і піддали ганьбі його пороки надзвичайною смертю, а смерть надзвичайними наругами. Вам відомий і цей верблюд, і дивна ноша, і нове піднесення, і перший, а думаю, і єдиний хід — грізний і донині для гнобителів22. 27. Коли ж ця буря неправди, цей розбещувач благочестя, предтеча лукавого приймає покарання, що, на мою думку, не заслуговує схвалення (бо потрібно було дивитися не на те, що йому належало перетерпіти, а на те, що нам належало зробити), тоді подвижник23 повертається із прекрасних мандрів (так назву втечу його за Тройцю і разом із Тройцею). З такою радістю він зустрічається жителями міста24 і ледь не всім Єгиптом, скрізь і звідусіль, навіть тими, що приходили з далеких країв, що одні бажають насолодитися єдиним голосом, а другі побачити Афанасія, дехто ж, як відомо про апостолів (див.: Діян. 5:15), освятитися однією його тінню, цим новим образом тіла. І тому, хоча чимало багатьом неодноразово за всіх часів уже віддано пошани і присвячено зустрічей, не тільки народним правителям і ієреям, але і приватним особам, які чим-небудь прославилися, однак не запам’ятають ні про одну зустріч, яка була б велелюднішою і урочистішою за теперішню. Одне тільки можна застосувати до цієї зустрічі — самого Афанасія і йому ж раніше виказану пошану при попередньому його вступі в Александрію, коли повертався з такої ж втечі через ті ж причини.

28. Поширюється і така поголоска про цю пошану (хоча б і зайвим було б переказувати її, але додам до слова ніби деяку насолоду і зайвий цвіт). Після входження Афанасія в місто, в’їжджав один єпарх, який вдруге вступав на цю посаду. Він був наш, тобто каппадокіянин, і людина відома (звичайно, ви здогадуєтеся, що говорю про Філагрія); його любили, як рідко люблять, і як не любили нікого іншого, пошана віддана йому відповідно до любові і (щоб висловити це стиліше) з усіма знаками поваги; начальство довірялося йому в другий раз на прохання міста і за визначенням царським. При цьому випадку хтось із народу, бачачи незліченну кількість людей, подібну до моря, неосяжну для погляду, як кажуть, запитував (що і часто буває в подібних обставинах) одного свого знайомого і друга: «Скажи, шановний, чи бачив ти коли-небудь, щоб стільки народу і з такою наснагою стікалося для пошани однієї людини?» «Ніколи, — відповідав юнак, — навпаки, мені здається, що і сам Констанцій не удостоївся б такої шани. А ім’ям царя він хотів отримати найвищу шану». Але перший, з особливою приємністю і задоволенням розсміявшись, заперечив: «Що ти мені говориш, начебто розповідаєш про щось велике й дивне? Думаю, що і Афанасій Великий заледве входив з таким торжеством». І на підтвердження своїх слів додав одну із вживаних клятв. 29. А цим (думаю, що і вам зрозуміло) він хотів висловити, що прославлюваного нині Афанасія шанує вище самого царя. Така була загальна повага до цього мужа, таке й донині здивування до згаданого його входження. Бо жителі міста, розділившись на статі, вік і заняття (у такому зазвичай порядку розташовуються, особливо александрійці, коли віддають комусь всенародну пошану), нагадували (як передати словом велике це видовище?) одну ріку. А поет сказав би, що це справді золотоструйний і доброкласний Ніл, що тече назад з міста в Херею на відстань, як думаю, одноденного шляху і далі.

Дозвольте мені ще трохи насолодитися розповіддю. Там я присутній думкою, і нелегко відволікти слово від цього торжества. Він в’їжджав на лошаті і майже так само (не докоряйте мене божевіллям), як мій Іісус — «сидячи на молодому ослі» (Ін. 12:15), чи інше що хоче ознаменувати цим Слово, чи народ язичницький, на якому урочисто сидить Іісус, розв’язавши його від пут невідання. Але Іісуса приймають на себе віття дерев, а також ті, що кидають на землю прикрашений і багатобарвний одяг. І тільки цим не був ушанований, в цьому одному незрівнянно високий і багатоцінний муж; тим часом як його входження нагадувало входження Христове. І перед ним були викликуючі і йдучі попереду; крім того, що безліч дітей вихваляли його, але кожний згодний і незгодний язик намагався перевершити один одного похвалами. Не буду вже говорити про всенародні рукоплескання, про вилиття пахощів, про цілонічні бдіння, про освітлення всього міста, про суспільні і приватні бенкети і про все інше, чим тільки міста виказують свою радість. Усе це було принесене тоді в дар йому з надлишком і понад всяку міру. Так і з такою урочистістю дивний Афанасій вступає в своє місто!

30. Невже ж він жив, як пристойно було предстоятелеві численного народу, але вчив, не як жив? Або подвизався, не як учив? Або зазнав нещастя менше за кого-небудь із тих, що подвизалися за слово? Або вшанований менше, ніж скільки заслуговували його подвиги? Або після входження затьмарив чим-небудь славу, придбану під час входження? Ніскільки; навпаки, в ньому все одне другим підтримувалося, і як в одній лірі, все однаково було налаштоване — і життя, і вчення, і подвиги, і нещастя, і те, що виявлено йому під час повернення, і що зроблено ним після повернення. Він вступає в керування Церквою, але разом з тим не відчував того, що буває з людьми, яких засліплює непомірність гніву і які, підкорюючись його пануванню, виганяють і знищуть все, що на перший раз їм зустрілося, хоча б воно і варте було пощади. Навпаки, думаючи, що тепер своєчасніше заслужити його схвалення (тому що злостраждаючий завжди буває стриманішим, а той, хто одержав можливість відплачувати злом за зло, менше дотримується стриманості), так покірно і поблажливо обходиться з тими, які образили його, що навіть і для них самих, можна сказати, не було неприємним повернення Афанасія. 31. Він очищає святилище від торгуючих святинею христопродавців, щоб і в цьому стати послідовником Христовим; втім, робить це не зі скрученим у мотузку бичем (див.: Ін. 2:15), а переконливим словом. Він примирює одного з одним і з собою неспокійних, не вимагаючи для того посередників, звільняє від утисків тих, що терпіли образи, не дивлячись на те, чи тримався хтось його чи іншої сторони, відновлює занепале вчення. Знову вільно сповідується Свята Тройця, поставлена на свічнику і блискучим світлом Єдиного Божества, просвіщає сяйвом душі всіх. Знову він дає закони вселенній; навертає до себе розуми всіх, до одних пише послання, інших закликає до себе, а дехто приходять непокликані й одержують напоумлення. Усім же він пропонує один закон — свобідне волевиявлення, тому що це одне вважав достатнім керівництвом для досконалості. Стисло кажучи: він наслідує властивості двох похвальних каменів: для ворогуючих він служить адамантом, а для заколотників — магнітом, який нез’ясованою силою єства притягує залізо і приєднує до себе найтвердішу з речовин.

32. Але заздрість25 не могла терпляче дивитися, що Церква дуже скоро, подібно до тіла, заживила розсічені члени і досягла попередньої слави і давнього добробуту; тому проти Афанасія підбурює царя26, подібного до себе27 відступника, рівного злістю, який уступає тільки в часі. Він перший із християнських царів, повставши проти Христа, раптом виверг із себе василіска нечестя, яким давно мучився, як тільки прийшов сприятливий час, водночас проголошується самодержцем і виявляється злим проти царя, який довірив йому царську владу, а ще найлютішим проти Бога, Котрий врятував його. Він замишляє гоніння, лютіші з усіх, що коли-небудь були, тому що, приєднавши до мук переконання (бо хотів позбавити страждальців і шани, що здобувається подвигами), приводить в збентеження найревнішу мужність, ті вислови і хитросплетіння, які вживаються в промовах, вносячи в саму моральність, або, справедливіше сказати, роблячи зовсім аморальними, навіть турбуючись про це і наслідуючи багатозлобного лукавого, який жив у ньому. Він вважав незначною справою підкорити своїй волі весь християнський рід, а великою — затріумфувати над Афанасієм і над тією силою, яку він мав у нашому вченні. Оскільки бачив, що не матиме успіху у своєму задумі проти нас, поки Афанасій у всеозброєнні і готовий дати йому відсіч; тому що зменшення християн завжди заповнювалося тими, що приєднувалися з язичників і (що воістину дивно) його розсудливістю. Усе це розуміючи і бачачи, цей страшний лжемудрець і гонитель не залишається надалі під личиною і в хитрому самопримушенні, але виявивши своє лукавство, відкрито виганяє Афанасія з міста, бо цьому доброчесному переможцеві належало досягти повної слави після триразової боротьби. 33. Згодом правосуддя Боже, віддавши злочестивого царя персам, там чинить над ним суд і затягнутого туди марнославством повертає мертвим. Він ні в кому не викликав жалю; навіть, як я чув від когось, його не прийняла могила, а викинула, і з полум’ям вивергла земля, що похитнулося через нього, в чому бачу початок тамтешніх мук.

Але повстає інший цар28, «нахабний і майстерний у підступництві» (Дан. 8:23), подібно до попередника, він не пригнічував Ізраїль тяжкими ділами і приставниками, а навпаки, досить благочестивий і лагідний. Він бажав закласти стійкі основи свого царювання і керування за добрими законами. Він почав з того, що, з одного боку, повернув з ув’язнення єпископів, як усіх взагалі, так раніше за інших того, хто перевершив усіх чеснотою і за благочестя був підданний явному гонінню. З іншого боку, він намагався пізнати істину нашої віри, яку багато руйнували, затьмарювали, роздрібняли на безліч тлумачень і частин, щоб особливо увесь світ, скільки можна, привести до згоди і єднання сприянням Святого Духа; якщо ж ні, він хотів принаймні сам триматися кращого сповідування, зробити його пануючим і собі запозичити від нього силу. Так піднесено і велично думав він про найважливіші речі! Тут найбільше і виявилася в Афанасії чистота і твердість віри в Христа. Бо коли всі інші, які сповідували наше вчення, розділилися на три частини, і багато хто в ученні про Сина, а більшість у вченні про Духа Святого (де і дотриматися трохи нечестя вважалося благочестям) заражені були недугою, і тільки деякі про те й інше учили розумно. Він перший, і один або з небагатьма насмілився стати за істину ясно і відкрито, письмово сповідавши єдине Божество і єдину сутність трьох (Осіб); і те, що раніше було даровано великому числу Отців утвердити в догматі про Сина, те він богонатхненно дав згодом про Духа Святого, принісши цареві справді царський і чудовий дарунок, тобто письмове сповідування благочестя29 всупереч неписаному30 нововведенню, щоб переможені були Царем цар, Словом — слова, Писанням — написане.

34. Посоромившись цього сповідування, як думаю, ті, в кому на Заході і на Сході ще залишалися ознаки життя, одні, якщо вірити їхнім словам, схилилися думкою до благочестя, але не пішли далі, як мертве породження, яке позбавилося життя ще в материнській утробі; інші, подібно до іскри, трохи запалилися, аби задовольнити обставини часу, або найревніших із православних і боголюбивих з народу; а деякі насмілилися стати за істину. До останніх приєднався б і я (бо не смію похвалитися чим-небудь більшим) не для того, щоб прилаштувати свою боязкість (таке налаштування розуму в людях найбільш слабких, а ми досить вже будували, не здобуваючи чужого і втрачаючи своє, як справді погані домобудівники), але плід свій виставити на світло, із дбайливістю виховати і представити очам усіх, які безперестанно удосконалюються.

35. Це ще один з його подвигів, менше гідний подиву. Бо що дивного, якщо самою справою той, хто зазнав біди за істину, сповідував її письмово? Але що найбільше переконує мене дивуватися цьому мужеві, про що і промовчати не можна без шкоди, особливо в такий час, коли виникає багато розбіжностей, то додам до сказаного. Нехай послужить це діяння уроком і для наших сучасників, якщо тільки захочемо наслідувати його. Тому що як від почерпнутої води відокремлюється не тільки те, що залишилося поза рукою, яка черпала, але і те, що й стікає крізь пальці з руки, так і від нас відсікаються не тільки нечестиві, але навіть і благочестиві, і не тільки заради догматів неважливих, які не варті і суперечки (що було б ще не так тяжко), але навіть заради висловів, що містять у собі той самий зміст. Бо коли благочестиво вживаємо вислів «одна сутність» і «три Іпостасі», з яких перше означає єство Божества, а останнє — особисті властивості (ιδιότητας;) Трьох, і коли римляни, однаково з нами розуміючи, через бідність своєї мови і через нестачу найменувань, не можуть розрізняти сутності від Іпостасі і тому заміняють слово «Іпостась» словом «лице», щоб не подати думки, що вони визнають три сутності, що тоді з цього виходить? Щось гідне сміху і жалю. Це несуттєве змагання про звуки здалося різницею віри. Потім внаслідок суперечок про це сталося те, що у вислові «три лиця», відкритий савелліанізм, і у вислові «три іпостасі» — аріанізм. Що ж далі? В міру того, як з кожним днем додавалося що-небудь хоч трохи прикре (бо суперечка завжди завдає прикрості), настає небезпека, що разом зі складами розірвуть і кінці вселенної. Усе це бачачи і чуючи, цей блаженний, як істинно Божий муж і великий будівник душ, не визнав належним залишити без уваги настільки недоречне і безрозсудне розсічення слова, але використовує своє лікування проти такої недуги. Як же він робить це? З усією покірністю і людинолюбством запросивши обидві сторони і строго дослідивши зміст висловів, коли довів їх такими, що не відступають від здорового вчення і ніскільки не відмінні в понятті, надає їм вживання різних найменувань, зв’язує ж в єдине самим найменованим. 36. Це корисніше за тривалі труди і промови, які кожний уже віддає писанню, і до яких трохи додається марнославство, і від цього, можливо, вводиться ними і щось нове у саме вчення. Це важливіше багатьох бдінь, лежань на голій землі, які приносять користь тільки тим, які вправляються в них. Це дорівнює славетним вигнанням і кількаразовій втечі самого Афанасія. Бо за що він вирішив терпіти ці вигнання, те саме він намагався виконати після пережитого.

З такою постійністю він діяв і на інших, кого хвалив, а кого помірковано карав; одних підштовхував у повільності, в других приборкував гарячність, про інших турбувався, щоб не впали, а деяким давав засоби виправитися після падіння. Вдачею був простий, у керуванні різний, мудрий у слові, ще премудріший розумом, лагідним був зі смиренними, піднесений з пишномовними; гостинний, заступник благаючих, відгонитель зол, дійсно, в одному собі він поєднував все те, що язичники приписували вроздріб якому-небудь зі своїх богів. Додам ще, що він був покровителем тих, хто вступив у шлюб, іншим дівоцтва, охоронцем і відновитителем миру, дороговказом для тих, що відходять із цього життя. О, скільки найменувань представляють мені Афанасієві чесноти, який бажає назвати цього мужа за кожну його доблесть! 37. Оскільки ж він проводив таке життя, так був навчений і вчив, що діла і його вдачі є правилом для єпископів, а його догмати — законом для православ’я. То яку приймає нагороду за благочестя? Бо не треба нічого залишати без уваги. «В добрій старості» (1Хрон. 29:28) закінчує він життя і приєднується до своїх отців — патріархів, пророків, апостолів і мучеників, які подвизалися за істину. І скажу коротке надгробне слово: при кончині його йому віддається більша пошана, ніж при входах. Багато пролито за нього сліз, але в серці кожного залишилася про нього слава, що перевищує все видиме.

О люб’язна і священна голово! Ти, який понад інші свої досконалості, особливо поважав міру у слові і у мовчанні, поклади тут кінець і моєму слову; хоча воно бідне перед істиною твоїх діл, однак не має нестатку в порівнянні з моїми силами. А сам милостиво подивись з неба на нас, на цей народ, і його управ так, щоб він був довершеним шанувальником довершеної Тройці, умоспоглядальної і шанованої в Отці, і Синові, і Святому Дусі; а нас, якщо часи будуть мирні, збережи, співпастирствуючи з нами; а якщо буде боротьба, виведи звідси або забери і постав із собою і з подібними до тебе (хоча і занадто велике те, про що прошу) у самому Христі Господі нашому, Якому всяка слава, честь, держава навіки, амінь.

* * *

1. Константинополі.
2. Св. євангелиста Марка, першого єпископа в Александрійській Церкві.
3. «Αρειος, Арій може означати шалений, несамовитий.
4. Як народжений у Каппадокії, з якої походить якийсь Георгій, один з ворогів Афанасія, про якого буде сказано в продовженні слова.
5. Григорію, який після вигнання св. Афанасія аріанами був обраний на архієпископа Александрійського, але скинутий з престолу аріанами і заміщений Георгієм Каппадокійцем.
6. Аріани з ненависті до св. Афанасія в когось живого чи мертвого відтяли руку і, представивши її на суд, обмовили святого, що він відтяв її в умертвленного ним александрійського клірика Арсенія і з її допомогою робив чари. Тим часом Арсенія аріани вигнали з міста. Але коли до нього дійшла вістка, в чому звинувачують св. Афанасія, негайно з’явився до суду і викрив неправдомовців.
7. Афанасія.
8. Тобто диявол.
9.  Споглядального і подвижницького життя.
10. Констанція.
11. Георгій дорогими подарунками залучив на свій бік євнуха Євсевія, головного начальника при імператорському дворі і явного аріанина.
12. У Константинополі.
13. Слова символу аріанського.
14. Згідно з поясненням Нікити, Констанцій через вплив аріан написав, що слово «подібний» значить те ж, що єдиносущий, а тому не шкодить благочестю, якщо хтось послуговується тим чи тим словом. Аріани скористалися цим проти істинного вчення.
15. Так, на Константинопольському соборі аріан засудили сиріянина Аетія за марнославство і за надмірну схильність до дискусій у творах. Theodoretus Cyrrhensis. Historia Ессlеsіаstіса І. 2, — Р. 28.
16. Тобто дослідження життя єпископів мирськими людьми.
17. Констанцій.
18. Георгій Каппадокіянин.Не завадив, коли міг, умертвленню брата Костянтина і сам наказав умертвити Юліанового брата Галла.
19. Юліана.
20. Георгія-єретика.
21. Александрійські громадяни, умертвивши Георгія, розрубали тіло його на частини й возили містом на верблюді. Дивно те, що Юліан в листі до алексадрійців (у Никифора кн. 10, гл. 7),виявляючи свій гнів на них за такий вчинок, не згадує про участь у ньому християн; а св. Епіфаній (Т. 1, кн. 3) явно приписує його язичникам; та й Марцеллін (кн. 21) тому тільки робить висновок про згоду на це християн, що вони не перешкоджали
22. Св. Афанасій.
23. Александрії.
24. Диявола.
25. Юліана.
26. Диявола.
27. Іовиніан.
28. Тобто або Символ віри, відомий під іменем Афанасія, або сповідування, представлене Афанасієм Іовиніану, про яке див.: Феодорит. Церковна історія. — Кн. 4. — Гл. 2 і 3.
29. За іншими читаннями, замість неписаний (άγραφον) читається (έγραφον) письмовий. В обох випадках аріанське віровчення.

Слово 22. Про мир, виголошене на загальних зборах єдиновірних, які були після примирення

1. Ревність завзята; дух покірний; любов милосердна, або, краще сказати, вона є саме милосердя; надія довготерпелива. Ревність запалює; дух робить лагідним; надія очікує; любов зв’язує і не дає розсіюватися тому, що є в нас прекрасного, хоча по природі ми й розсіяні. З любов’ю буває одне із трьох: вона або, перебуваючи в серці, постійна; або, похитнувшись, відновлюється; або, відійшовши, повертається. Вона подібна до рослин, які, якщо насильно зігнути їх руками і потім залишити на волі, знову розгинаються і приходять у попереднє положення, чим і виявляють в собі ту властивість, що насильством можна їх нагнути, але не випрямити. Правда, що порок по природі нам зручний і прагнення до поганого сильне; це потік, який падає зі стромовини; це очерет, який при вітрі легко займається від іскри, увесь стає полум’ям і знищується разом зі своїм породженням, бо вогонь є породження речовини, знищує його, як порок — порочних, але і сам зникає разом з тим, що його живило. Але якби хто-небудь придбав навичку до чого-небудь доброго і засвоїв це, то для нього вже тяжче буде впасти, ніж як було спочатку зробитися добрим; тому що всяке добро, утверджене часом і розумом, обертається в природу; як і ця любов, яка в нас і з якої ми звершуємо служіння любові істинній, і улюбленій і обраній нами в керівництво для всього життя.

2. Отже, де ж ті, що старанно спостерігають за нашими ділами (чи добре, чи зле вони йдуть), ті, які спостерігають не для того, щоб розсудити, але щоб засудити, і спостерігають не тому, що беруть участь, а тому, що радіють злу, добре обмовляють, а зле виставляють на ганьбу і в ранах ближнього шукають вибачення власним порокам? Якби судили вони справедливо! За прислів’ям, і жовч була б іноді придатна, якби побоювання ворогів могло зробити нас більш обережними. Але тепер вони судять з ворожістю і злістю, що затьмарює розум, а тому й осуд їх не має жодної правдоподібності. Отже, де вони, що однаково ненавидять Божество і нас? Із усіх наших злостраждань славніші ті, які терпимо заради Бога. Де ці поблажливі судді власних справ і суворі мучителі чужих, щоб і в цьому сказати неправду істині? Де ви, які самі покриті глибокими ранами, а нам докоряєте за кожний багряний знак, самі зазнаєте падінь, а нас осміюєте і за спотикання, самі потопаєте в бруді і раді побачити на нас пляму, самі сліпі від колод в очах, а нам ставите за провину мати скалку, яка не завдає великого болю, поки вона в оці, і яку неважко вийняти з ока або здути з нього?3. Будьте тепер причасниками наших таємниць, вас закликаємо у свій сонм, і ненависні (яка самовпевненість або яка сміливість!) віддаємо себе на суд ворогам, щоб вам залишитися посоромленими чи переможеними, коли сама недуга наша (що може бути дивніше за це?) переконає вас у нашому здоров’ї. Бо не у вченні про Божество було в нас різнодумство, але ми подвизалися за благочестя, і сперечалися не про те, якому з нечестивих учень треба віддати перевагу: чи тому, яким скорочується Божество, чи тому, яким відсікається від Божої сутності або один Дух, або з Духом і Син, — сперечалися, кажу, не про те, чи прийняти одну або подвійну міру нечестя. Але такі (стисло кажучи) нинішні недуги, бо нині покладають «сходження в серці своєму» (Пс. 83:6), але не сповідання, а зречення, не богослов’я, а богохульства; нині всі один більше другого витрачають багатство нечестя, начебто вони не нечестя бояться, але того, щоб не стати помірнішими і людинолюбнішими за інших. 4. А ми робимо не так. Навпаки, у вченні про Божество (якщо небагато буде сказати це) ми стільки ж однодумні і згідні, скільки і Божество Саме з Собою. Ми стали «єдиними устами і єдиним голосом» (Бут. 11:1), але не для такої мети, для якої в давнину ті, що творили стовп; вони були однодумцями на зло, а ми користуємося однодумністю для всього доброго, щоб одностайно і єдиними вустами славити Отця, і Сина, і Святого Духа, щоб про нас можна було сказати «воістину з нами є Бог» (1Кор. 14:25), який з’єднує з’єднуючих, і прославляє тих, що прославляють Його, і не тільки можна було сказати це, але і повірити цьому.

Але є щось, у чому і ми погоджувалися. Не сперечаюся, що й це зле, бо не годилося б давати ні лукавому доступу або приводу, ні злим язиком свободи. Втім, не стільки погано, як уявляється нашим наклепникам. Оскільки нам, як людям, властиво було й згрішити в чому-небудь, то ось наша провина — ми були дуже пастирелюбиві і не вміли вирішити, яке з двох благ важливіше, поки не погодилися вважити рівним те й інше. Така наша провина, за це нехай докоряє або вибачає нам, хто хоче. На це одне можуть спертися єретики. Крім цього, нічого не знайдете, хоча б і дуже бажали. «Мертві мухи псують і роблять смердючою запашну масть мироварника», – говорить дехто (Еккл. 10:1), але заздрість не може зашкодити добру, хоча й захоче, тому що «істина, як роздумую з Ездрою, велика і сильніша за все» (2Езд. 4:35).

5. Таким чином, ми самі припинили й припинятимемо свої незгоди, бо неможливо, щоб батьки немилостиво судили дітей, особливо за допомогою загальносповідуваної Тройці, за Яку піднімають нас на боротьбу і за Яку ми самі будемо вступати в боротьбу. Поручителем же миру я — людина настільки мала для такої справи, бо «Господь смиренним дає благодать», а «нечестивих принижує до землі» (Як. 4:6; Пс. 146:6). Але що до цього вам, спільні наші примирителі (бо ви дійсно наші примирники і невільно виявляєте нам таку милість)? Якщо ми згрішимо в чому-небудь великому або в малому, то ви від цього не зробитеся благочестивими. Навпаки, як ми не варті похвали за погане, якщо коли падаємо, то ви залишаєтеся не менш нечестивими, хоча і ми грішимо — навіть ще більше, тому що з нами, падаючими, вчиняєте жорстоко.

Але щоб ви могли бачити нашу в усьому однодумність, а із цього зробити висновок, що ми й завжди будемо однодумними; хоча в цьому, як думаю, запевнило і видиме — і праводушний батько, і благопокірний син, які разом сидять, служать один одному прикрасою і у вас запалили ту іскру благочестя і єдності, яка тільки є; однак нехай переконає в тому і слово. І як ви чули вже одного2 (ваше здивування досі оголошує мій слух, а утаємничене в серцях, знаю, ще більше того, що вилилось в повітря); тож почуйте знову і мене, якщо знову бажаєте чути. І якщо кому-небудь із вас видасться недостатніми доказами і проповідуване неодноразово, і ті спокуси, ті кидання камінням, які я вже пережив і готовий ще пережити, вважаючи для себе втратою не страждання, а позбавлення страждань, тим більше коли вже зазнав біди за Христа і придбав від них прекрасний плід — збільшення кількості цих людей. 6. Отже, чого хочете? Чи переконалися ви цим? І мені не потрібно застосовувати нових трудів, не потрібно ще раз богословствувати? Ви пожалійте мою неміч, через яку і це ледь говорю вам? Чи для вас, як для людей, які мають тяжкий слух, потрібно багаторазово повторювати те саме слово, щоб при постійній напрузі голосу сказати нарешті у слухаючі вуха? Мені здається, що ви своїм мовчанням викликаєте слово, тому що мовчання, за прислів’ям, є знак згоди. Отже, прийміть слово обох від єдиного серця і з єдиних вуст.

Журюся, що не можу, зійшовши на одну з високих гір, голосом, відповідним до бажання, перед усією вселенною, як серед загального видовища, виголосити, щоб чули всі, які неблагочестиво думають: «Сини людські! Доки будете ганьбити славу мою? Нащо любите марноту і шукаєте неправди?» (Пс. 4:3). Для чого вводите не одне просте Боже єство, але або три, які між собою роз’єднані і розірвані, навіть (не дивно буде сказати) взаємно протиборчі, то через надмірності, то через брак або, хоча й одне, але убоге, яке знаходиться в тісних рамках і не має властивості бути началом чого-небудь великого, бо Воно не може або не хоче цього, і не прагне з двох причин: або із заздрості, або зі страху; із заздрості, щоб не перевершити чого-небудь рівночесного, зі страху, щоб не сталося ворожнечі й протиборства? А тим часом наскільки Бог досточесніший за тварин, настільки пристойніше першій Причині бути началом Божества, а не тварин, настільки пристойніше за допомогою Божества сходити Їй до тварин, а не навпаки, заради тварин творитися Божеству, як думають голови надто допитливі і пишномовні3. 7. Тому що коли, сповідуючи достойність Сина і Духа, будемо або визнавати Їх безначальними, або зводити до іншого начала4, то воістину небезпечно, щоб або не збезчестити тим Бога, або не допустити чого-небудь богопротивного. Якщо ж (скільки не підносиш Сина і Духа) не ставиш Їх вище за Отця, то не усуваєш Їх від Причини, а навпаки, до Неї зводиш і благе народження, і дивне сходження.

Запитаю тебе, любителю ненародження і безначалля: хто більше безчестить Бога, чи той, хто вважає Його началом такого Сина і такого Духа, якими ти визнаєш їх, чи хто визнає Його началом не такого Сина і не такого Духа, але подібних Йому за єством і рівних у славі, якими визнає Їх наше вчення? Але для тебе багато, дуже багато честі, мати в себе сина, навіть тим більше, чим досконаліше уподібнюється він у всьому батькові і служить точним зразком батька. І не так охоче погодився б ти стати господарем тисячі рабів, як батьком одного сина. Невже ж для Бога є що-небудь вище честі бути Отцем Сина, Який служить збільшенню, а не зменшенню Його слави, так само як і бути винуватцем Духа? Хіба не знаєш, що, визнаючи Начало (розумію Начало Сина і Духа) початком тварин, не шануєш самого Начала і безчестиш вихідців із Начала? Не шануєш Начала, бо вважаєш Його Началом чогось такого, що мале і не гідне Божества. Безчестиш і Тих, Які виходять з Начала, бо робиш Їх малими і не тільки творінням, але навіть чимсь таким, що менше шановане за саме творіння, якщо Вони існують тільки для творіння, а раніше не існували, як і мистецького начиння не буває раніше за митців, навіть зовсім не існувало б, якби Богові (начебто для Нього не достатньо тільки захотіти) не стало угодно створити що-небудь через Них. Бо все, що буває для чого-небудь іншого, менше шанується за те, для чого воно існує 8. Але я, вводячи начало Божества не тимчасове, нерозлучне і безмежне, шаную і Начало, як і Тих, Які походять з Начала. Перше, тому що Він начало Тих, Які виходять, і останніх, тому що Вони так, такими і з такого виходять Начала, не відокремлені від Нього ні часом, ні єством, ні достойним Їм поклонінням, є з Ним єдине — але (хоча і незвичайний такий образ висловлення) роздільно, розділені з Ним, але з’єднані, не менш достойно, Які уявляються і пізнаються, як у взаємному між Собою співвідношенні, так і Кожний Сам по Собі, — досконала Тройця із Трьох досконалих. Бо Божество виступило з одиничності через багатство, переступило подвійність, бо Воно вище матерії і форми, з яких складаються тіла, і визначилося троїчністю (першим, що перевищує склад подвійності), через досконалість, щоб і не бути малим, і не розлитися до безкінечності. Перше показувало б не любов до спілкування, останнє — безладдя; одне було б зовсім у дусі юдейства, інше — язичництва і багатобожжя.

9. Беру до розгляду і те (а такі мої роздуми, можливо, не зовсім незрілі і прості, але навпаки, дуже ґрунтовні), що для тебе немає небезпеки визнавати Сина народженим, тому що Ненароджений, не будучи тілом і народжуючи, не терпить чого-небудь властивого тілесному і матеріальному. Навіть і загальні поняття про Бога дозволяють приписувати Йому народження. Для чого ж там боятися страху, де немає страху (див.: Пс. 13:5), і триматися нечестя, як кажуть, з нічого? Навпаки, я побоююся, що спотворимо поняття про Божество, якщо допустимо в Божество творіння. Тому що створений не Бог і співслугуючий нам не Владика, хоча приписують Йому першість між рабами і тваринами, і в цьому одному виявляють поблажливість до Того, Якого ображають. Але той, хто позбавляє належної шани, не стільки вшановує тим, що віддає, скільки безчестить тим, що віднімає, хоча те, що віддається, і має вигляд шани.

10. І якщо уявляєш, що при народженні мають місце пристрасті, то думаю, що вони мають місце і під час творіння. Навіть не знаю, як те, що твориться, може бути створене безпристрасно. Якщо ж (Син) і не народжений, і не створений, то вже договорюй і останнє5, ти насмілюєшся сказати майже те ж саме, коли називаєш Його творінням. Для твоєї зухвалості злий цінитель і суддя Божества немає нічого недоступного і недоторканного. Тобі нічим більше прославитися, хіба тим, щоб якнайдалі відсторонити Бога від володарювання, що владолюбці і користолюбці роблять із людьми слабкішими за них.

А я буду повторювати те саме, притім короткий вислів: Тройця воістину є Тройця, браття. Але слово «тройця» означає не перелік нерівних речей (інакше, що перешкоджає, складаючи з того чи іншого числа речей, називати десятком, сотнею, десятком тисяч; тому що речей, означених числом, багато, навіть більше показаного тепер), але сукупність рівних і рівночесних, причому найменування поєднує те, що з’єднане за єством, і не дозволяє, щоб з розпаданням числа зруйнувалося те, що не руйнується.

11. Так ми думаємо і того тримаємося; про взаємне ж відношення і порядок в Тройці залишаємо знати Їй єдиній і тим з очищених, яким сама Тройця благоволить відкрити це або тепер, або згодом. А самі знаємо, що одне і те саме єство Божества, що пізнається в Безначальному, в народженні і сходженні (ніби в розумі, який у нас, у слові і дусі, оскільки чуттєвому уподібнюється духовне, і малому найвище, тоді як жоден образ не досягає цілком до істини). Знаємо, що Воно Саме із Собою згідне, завжди тотожне, безкількісне, нетимчасове, нестворене, неописане, ніколи не було і не буде Саме для Себе недостатнім. Знаємо, що Воно є життя і життє, світла і світло, блага і благо, слави і слава, Істинне і Істина, і Дух істини, святі і витоки святині, кожна (уявляється особливо, оскільки розум розділяє і нероздільне) є Бог і всі три (уявлені разом) також Бог, за тотожністю руху і єства. Знаємо, що Воно нічого не залишило вище за Себе і не перевершило що-небудь інше, тому що і не було нічого такого; знаємо, що Воно нічого після Себе не залишить і не перевершить, тому що й не буде нічого такого; знаємо, що Воно не допускає нічого рівночесного із Собою, тому що жодна із створених істот, службових, співучасників і обмежених, не досягає до Єства, нествореного, владичного, що робить інших Своїми причасниками, і безмежного. Тому що одні із творінь зовсім відлучені від Нього; інші ж трохи наближені до Нього і будуть наближатися, але не за своїм єством, а через причастя до Його єства, і притім тільки тоді, коли добре поневолення Тройці зробиться чимсь вищим рабства; якщо вже не складає свободи і царства те саме, щоб добре пізнавати панування, втім, через низькість розуму не змішувати того, що має між собою відстань. А для кого таке високе рабство, для того чим буде панування? Якщо і пізнання є блаженство (див.: Ін. 17:3), то яке Те, що пізнається? 12. До цього веде нас велика таємниця! До цього веде віра в Отця, і Сина, і Святого Духа, і до спільного імені! До цього ведуть відродження, зречення від безбожництва і сповідування Божества — цього спільного імені! Для чого безчестити або відокремлювати Єдиного із Трьох — значить безчестити сповідування, тобто і відродження, і Божество, і обожнювання, і надію. Бачите, що дарує нам Дух, сповідуваний Богом, і чого позбавляє відкинутий. Промовчую вже про страх і про гнів, який загрожує тим, що не шанують, і, тим, які безчестять Духа (див.: Мф. 12:32).

Тож, наскільки можна стисліше викладаю вам наше любомудрство — догматично, а не сперечально, за зразком рибалок, а не Аристотеля, духовно, а не хитросплетено, за статутами Церкви, а не торговища, для користі, а не для марнославства, щоб ви, які проти нас проповідуєте в народних зібраннях і в цьому одному однодумні, пізнали, що ми єдине мислимо, єдиним духом натхненні і дихаємо, і щоб уже не збирали, як голодні, і не розповсюджували наші незначні (не знаю як назвати) падіння або дитячі провини. Тому що верх нещастя — знаходити собі захист не у власній міцності, а в чужому безсиллі. 13. Ось перед вашими поглядами ми подаємо один одному руки! Ось діла Тройці, Яка згідно нами славиться і поклоняєма! І вас нехай зробить це більш поблажливими й православними! О, якби ми були почуті! О, якби цей день зробився урочистим, святим, днем не сперечання, а примирення, не пам’ятником спокуси, а торжеством переможним, щоб наша взаємна однодумність і однодумність майже всієї вселенної, де одні досі перебували здоровими, інші майже повернулися до здоров’я, а інші починають повертатися, і для вас послужила причиною спасіння і оновлення!

Свята, достопоклоняєма і довготерпелива Тройця! Довготерпелива, тому що стільки часу виявляла Своє довготерпіння до тих, що розсікають Тебе! Тройця, Якої служителем і нелицемірним проповідником і я сподобився бути вже з давнього часу! Тройця, Яку всі колись пізнають — або просвічені, або покарані Тобою! Прийми до Своїх шанувальників і цих, що нині ображають Тебе, щоб ми не втратили ні одного, навіть і малого, хоча б мені належало втратити щось із благодаті (не насмілюсь сказати всього, що сказав Апостол (див.: Рим. 9:3)!

14. Але для вас неприємно це, уболіває язик і мучиться запереченням? Розгляну згодом і ваше заперечення, або розглянуть його ті, у кого більше, ніж у мене часу. Дізнаємося і про прекрасні ваші породження або виродки, коли, жорстким і твердим словом розбивши і розтрощивши «зміїні яйця» (Іс. 59:5), покажемо, що вони порожні й надуті повітрям, і виявимо, який ховається у них василіск нечестя, — василіск, але вже мертвий, недосконалий, що вже не рухається, помер в муках народження, і раніше, ніж народився, не існував (кажу вашими словами, щоб сказати що-небудь вам бажане), наскільки ненависний у своєму зачатті, настільки ж жалюгідний і при виверженні на світ. А це, наскільки знаю, дарує нам Той, Хто дав владу «наступати на гаспида й василіска» (Пс. 90:13) і топтати змій і скорпіонів (див.: Лк. 10:19), Хто розтрощить під ногами нашими незабаром (Рим. 16:20) і сатану, який через свою колишню світлосяйність, «як блискавка, впав з неба», (Лк. 10:18), або тому, що згодом він зробився скрученим і перетворився на плазуна, подібно до змія, що бігає, — знищить, щоб і нам трохи заспокоїтися від бід, як нині, так і згодом, коли зовсім відійде від нас і хвороба, і сум, і зітхання у Христі Іісусі Господеві нашому. Йому слава і держава навіки-віків, амінь.

* * *

1. У РG. — 23-е. — Ред.
2.  Батька св. Григорія Богослова.
3. Таке було богохульне вчення аріан, які стверджували, що Син створений для нас, що через Нього, як через знаряддя, Бог створив нас, і якби Богові не було угодно створити нас, то не було б і Сина. Никіфор, кн. 8, гл. 8.
4. А не до Отця.
5. Тобто, що Син не існує.

Слово 23. Про мир, виголошене в Константинополі з приводу чвар, що виникли в народі, про деякі незгоди серед єпископів

1. Люб’язний мир, жаданий ділом і словом, який я подав нині людям і одержав натомість, не знаю, чи щирий від усіх і достойний Духа голос, чи тільки народний договір (до більшого нашого осуду!), що порушується перед свідком Богом! Люб’язний мир — мій труд і моя похвала, про який чуємо, що він Божий, що Бог є його Бог, і що сам Бог ним іменується, як в наступних «мир Божий» (Флп. 4:7), «Бог миру» (2Кор. 13:11); «Він є мир наш». (Еф. 2, 14), — і якого ми при всьому цьому не поважаємо! Люб’язний мир — благо, що дуже хвалиться і небагатьма зберігається, — де ти приховувався від нас стільки часу і коли повернешся до нас? Дуже сильно і більше за все інше люблю і цілую тебе, дбайливо зберігаю, коли ти з нами, і з багатьма слізьми і риданнями закликаю, коли залишаєш нас. Не взивали так ні патріарх Яків до Йосифа, проданого братами, а на думку батька, викраденого звіром, ні Давид до свого друга Іонафана, що загинув на війні, а згодом до сина Авессалома. Один, знівечений горем у батьківськім серці, взивав: «звір розтерзав Йосифа» (Бут. 37:33), звір лютий і неприборканий, і, поклавши перед собою закривавлений одяг сина, обіймав його замість тіла сина, в одному й тому знаходячи і поживу, і полегшення скорботи. Інший то проклинає гори, на яких відбувалася битва, волаючи: «Гори Гельвуйські, нехай не впаде на вас ні дощ, ні роса! Як сокрушився лук Іонафанів і сила його!», то виправдовує батьковбивцю, ніби він нічим не ображав батька, і примиряється з мертвим, можливо й тому сумуючи за сином, що він заніс руку на батька. Таке батьківське серце! З ким на війні воював як з ворогом, того після смерті оплакує як друга. Природа сильніша за все, вона перемагає і ворожнечу.

2. Гідне жалю, що Ківот затриманий іноплемінниками, що Єрусалим зрівняний із землею і зневажається язичниками, що сини Сіона, дорогоцінні і ціновані на вагу золота, відведені в полон, дотепер розсіяні і є народом чужим у світі, який скитається. Гірко і те, що бачимо і чуємо нині: батьківські міста зруйновані, тисячі людей вмирають, земля обтяжена пролитою кров’ю і безліччю грішників, народ іноземний2 ходить по чужій області, як по своїй. І не через слабодухість захисників (ніхто не звинуватить їх у цьому; вони ті ж самі, які підкорили ледь не всю вселенну!), але за наші пороки, за нечестиве вчення, що оволоділо нами, за нечестиве вчення про Тройцю, осягли нас усі ці нещастя і верх нещасть. Хто заперечуватиме це, якщо вміє визначити тяжкість нещастя через ті страждання, які ми самі перетерпіли або розділяли з іншими? Але все це мале в порівнянні з тим, що вигнаний мир, викрадена краса Церкви, принижена прадавня гідність; до того порушений порядок, що ми, які зробилися колись із не народу народом, із не язика язиком, зазнаємо тепер небезпеки — із найбільшого народу і язика знову стали не народом і не язиком, чим були спочатку, коли не начальствував над нами ти, коли ми не зібралися ще під єдине ім’я і єдиний чин.

3.  Дійсно, тепер виявляється, що зручніше переносити злостраждання, ніж зберігати благополуччя, тому що і ми, коли починалася проти нас боротьба, зміцнювалися і тісніше з’єднувалися через гоніння, а коли з’єдналися в єдине, тоді ослабли. І хто із благомислячих не оплакуватиме теперішній час? Але хто знайде слово, що дорівняється до горя? У світі живуть розбійники, яких зв’язав злочин. У світі живуть ті, які думають про насильницьку владу, спільники злодійства, змовники заколоту, співучасники перелюбства. У світі живуть і співаки одного хору, і воїни одного загону, і моряки одного корабля. Не говоритиму про спадщини, розділені порівно, про протилежні засоби правління, про спадкоємство суспільного служіння, про поступовість і законний порядок управління. Навіть рідко бачимо, щоб і ця горезвісна софістика або граматика (не торкаюсь філософи, з ревності до якої молоді люди бісяться і божеволіють) віддавалася крамолам, частіше ж вона зберігає мир. Але в нас немає згоди і союзу; ніколи не можемо зійтися в одному, не бачимо навіть і засобів вилікувати таку хворобу; але начебто і вчимо, і вчимося лихій вдачі, а не чесноті; багато трудимося над тим, щоб підпалювати розбрат; про однодумність же мало турбуємося, або і зовсім не опікуємося.

Коли інші не дотримують згоди, тоді їх розбрат не приводить ні до чого доброго. А деяким краще бути в розбраті, ніж в однодумності. Тому що хто з розумних похвалить союз, укладений на злу справу?4. Але якби в нас хто запитав: що ми шануємо і чому поклоняємося, відповідь готова: ми шануємо любов. Бо згідно з висловллюванням Святого Духа, Бог наш «Бог є любов» (1Ін. 4:8), і найменування це благоугодніше Богові за всяке інше ім’я. А що головне в Законі і Пророках? І на це не дозволяє євангелист (див.: Мф. 22:40) дати іншу відповідь, крім попередньої. Чому ж ми, шанувальники любові, так ненавидимо і самі ненависні? Чому ми, шанувальники миру, немилосердно і непримиренно ворогуємо? Чому ми, засновані на камені, хитаємося, затверджені на наріжному камені — розпадаємося, покликані до світла — затьмарюємося? Чому ми, служителі Слова, довели себе до такого мовчання або безмовності, або заціпеніння, або… не знаю, як назвати ще.

І в їжі, і уві сні, і в ганебних ділах є, як кажуть, міра ситості: все, не одне скорботне, але й найприємніше викликає нарешті відразу, бо все з одного переходить і перетворюється в інше. Але в нас немає кінця взаємним нападам один проти одного, не тільки між різнодумними і незгодними у вченні про віру (це було б менш сумно, вибачалося б ревністю, одним через похвальні якості, поки вона в межах), але і між однодумними, в яких у тому самому ті самі супротивники. Це все більш сумно і жалюгідно. 5. І яка цьому причина? Можливо, владолюбство або користолюбство, або заздрість, або ненависть, або зарозумілість, або інша яка пристрасть, яких не бачимо і у найбільших безбожниках.

Дуже дивна мінливість в думках. Коли нас хочуть вловити, тоді ми благочестиві і православні, неправдиво вдаємося до істини, начебто стоїмо за віру, і в тому одному (у порівнянні з гіршим) чинимо похвально (хоча це саме по собі й мерзенне), що, соромлячись пороку, переходимо на бік того, що шанованіше, а саме благочестя. Тобі (хоч хто б ти був, який дійшов до такого стану) можна сказати: божевільна і непостійна людина, творіння лукавого — винахідника зла, або (справедливіше сказати) найнерозумніший з людей! Учора він був для тебе благочестивим, як же нині став нечестивим, хоча нічого не додав і не зменшив ні словом, ні ділом, але стоїть в тому ж, як і тим же дихає повітрям, тими ж очима й на те ж дивиться сонце; а якщо хочеш запитати його про числа і міри; то і на це буде відповідати не нове, але те ж, що й раніше? Однак нині в тебе блудник, хто вчора був Йосифом. Бо й до цього доходить любов до сперечання, подібна до полум’я, що пробігає по соломі й обіймає все довколишнє. Нині Іуда, або Каїафа, хто вчора був Ілля, або Іоан, або інший хто подвизався в рядах Христових, обв’язаний тим же поясом, вдягнений у ту ж темну або чорну ризу, яка (і за моїм статутом, і роздумом) вимагає суворості життя. Вчора блідість обличчя — прекрасний колір для мужів високих, або скромність і спокій голосу, або статечність і тихість ходи, що ми називали любомудрієм, а нині називаємо це марнославством. Ту ж владу над духами і хворобами приписуємо то Іісусу, то Вельзевулу; і в цьому випадку неправдивими користуємося вагами, але керуємося бажанням сперечатися і дратуватися. 6. Як та сама земля, для здорового і нестраждаючого жодною недугою, нерухлива, а в кого кружляння в очах або хто сам крутиться, для того рухається, і як стан того, хто бачить, переноситься на видимі предмети, або, якщо угодно, як одна і та ж відстань стовпів уявляється більшою тому, хто дивиться поблизу, і меншою тому, хто здаля, бо повітря зменшує відстань і зір зближає предмети великого обсягу, так і ми легко обманюємося через ворожнечу і складаємо неоднакові поняття про ті самі особи, коли вони нам друзі, і коли ні. У нас час легко робить багатьох святими, а багатьох, проти будь-якої ймовірності, — безбожниками. Або правильніше сказати, він усіх робить жалюгідними не тільки тому, що на нас дивляться як на поганий зразок, тоді як порок властивий кожному, хоча б і ніхто не залучав, але і тому, що ми з готовністю прощаємо всім і все, тільки б зійтися в одному.

Раніше небезпечним вважалося сказати одне зайве слово, а нині злословимо людей найбільш благочестивих. Раніше не дозволялось «розголошувати про добровільні приношення і закликати сповідання» (Ам. 4:5); тобто, як я розумію, народне схвалення, а нині і про невимовні таємниці допускають судити людей осквернених, кидаючи «святеє псам і перли перед свиньми» (Мф. 7:6). І цього недостатньо; ми насичуємо свій слух взаємними образами один одного. Ми не можемо розсудити навіть того, що не безпечно довіряти зброю ворогу і слово проти християнина тим, що ненавидять християн. Бо в чому нині докоряли ми, у тому завтра докорятимуть нам. Ворог ласкаво слухає твої слова не тому, що хвалить, а тому, що збирає зі злим наміром, щоб при нагоді виблювати свою отруту на тих, хто виказав йому довіру.

7. Для чого ж терпимо це, браття, і чи довго терпітимемо? Коли протверезимося від захвату, знімемо з очей луску, подивимось на світло істини? Яка це темрява, який бій серед нічного мороку, яка буря, що не дозволяє розрізнити в лице друзів і супротивників? Для чого ми стали «посміховиськом для сусідів наших, наругою й соромом для тих, що оточують нас» (Пс. 78:4)? Що за ревність про зло? Від чого таке нескінченне виснаження самих себе? Або, краще сказати, ми не виснажуємо себе, але, що буває з тим, хто біснується, у самій недузі черпаємо для себе сили і радіємо своєму виснаженню. Ніде немає в нас ні слова, ні друга, ні соратника, ні лікаря, який вміє зцілити або відсікати страждаючий член, ні ангела-заступника, ні Бога; і понад усе ми самі для себе загороджуємо Боже людинолюбство. «Чому Ти, Господи, стоїш далеко і не являєш Себе в час скорботи?» (Пс. 9:22)? І «доки, Господи, будеш відвертати від нас лице Твоє» (Пс. 88:47)? І «коли відвідаєш нас»? (Притч. 29:13, слов’янський переклад). До чого дійде це й де зупиниться?

Боюся, чи не є сьогодення уже димом очікуваного вогню, чи невдовзі після цього прийде антихрист і скористається нашими падіннями і немочами, щоб утвердити своє панування. Бо, звісно, він нападе не на здорових і не на об’єднаних любов’ю, а потрібно, щоб царство саме в собі розділилося, щоб кріпкий у нас розум піддався спокусі і був зв’язаний, щоб сосуди були розкрадені і ми потерпіли те саме, що (як бачимо) терпить тепер ворог від Христа (див.: Мф. 12:26-29).

8. Про це я плачу, говорить Єремія в Плачі своєму (Плач, 1, 15), шукаю «очам моїм — джерело сліз» (Єр. 9:1), які б задовольнили моє горе, закликаю «премудрих жінок» вчинити і розділити зі мною плач (Єр. 9:17). І «Утроба моя! Утроба моя! тужить в глибині серця мого», бентежаться почуття (Єр. 4:19), не знаю, як і якими словами полегшити свою скорботу! Тому і давнє віддається мовчанню, і нове — осміянню. Бо ворогам обертається на забаву і те, що викликає в мене сльози. Через це не мало втратили в нас церкви, а придбали видовища, придбали в такому місті, яке і божественне, поряд із іншим, намагається перетворювати на забаву, яке скоріше осміє гідне похвали, ніж залишить без осміяння смішне. Тому дивно буде, якщо воно не висміє і мене, який говорить це нині, мене — стороннього проповідника, який учить, що не над усім треба сміятися, але що є речі, які вимагають уважного роздуму. І що кажу: висміє? Здивуєшся, якщо не піддасть мене навіть покаранню за те, що хочу зробити добро.

Таке наше становище; і мене засмучує не те, що церкви в нас відняли (людина з обмеженим розумом посумувала б, можливо, і про це); не те, що золото тече до інших; не те, що злі язики (вони роблять свою справу) говорять зле, тому що не навчилися говорити добре. Не небезпечно те, щоб Бога можна було описати місцем або зробити продажним і щоб Він став надбанням тільки багатих. Притім ті, які говорять про мене добре або зле, не мінять мене (подібно до того, як ті, що домішують або мира до бруду, або бруд до мира, через таке змішання поєднують якості бруду і мира) так, щоб я засмучувався хулою, як той, хто внутрішньо змінився. Інакше дорого заплатив би я хвалителям, якби своїми похвалами вони зробили мене кращим. Не так виходить на ділі: сварять мене чи дивуються мені — в обох випадках залишаюся таким, яким був. Порожня ж людина мудрує, говорить Іов (Йов. 11:12). Як піна прибивається до каменя, як вітри до сосни або до іншого густого і високого дерева, так і до мене — людські слова, і я майже так любомудрствую сам в собі. Якщо обвинувач неправдивий, то звинувачення падає не стільки на мене, скільки на його слова, хоча й хулить він моє ім’я. А якщо він справедливий, то звинувачуватиму краще себе, а не того, хто говорить про мене. Тому що я сам причина того, що він говорить, а не той, хто говорить, є причиною того, що я такий. Тому слова його, як нічого не значущі, залишивши без уваги, звернуся до себе і з його лихослів’я візьму ще ту одну вигоду, що житиму обережніше. Але лихослів’я має і третю дуже важливу й величну користь, саме ту, що нас хулять разом з Богом. Бо одні і ті ж і заперечують Божество, й ображають Богослова.

9. Отже, не це страшно, хоча і багато хто вважає страшним, але те, що, хоч скільки б хто був твердий у душі і щирий у благочесті, не хочуть навіть і вірити, що він вірний, нелицемірно доброчесний і вільний від удавання. Навпаки, один у нас явно поганий, в іншому правдивість — тільки личина і прикраса, що обманює зовнішністю. 10. Хоча не всі здаються чорними, тому що є чорні, не всі нешляхетними, неблаговидними, немужніми, нестриманими, бо багато таких, а навпаки, чи засуджуємо, чи хвалимо кого, виголошуємо про кожного особливий, а не загальний вирок; однак звинувачення в лихій вдачі зручно поширюємо на всіх й робимо загальним обвинуваченням цілого, не тільки тому, що багато, але й тому, що їх деякі злочестиві.

Але набагато страшніше цього те, що звинувачення не зупиняється тільки на нас, а поширюється навіть на високе і високоповажне наше таїнство3. Тому що з нашими суддями буває те ж, що майже і з усіма бажаючими судити про чужі справи; одні з них доволі поблажливі і людинолюбні, а другі дуже жорстокі і немилосердні. І перші тільки нам докоряють в пороках, залишаючи без докору наше вчення. Інші ж, особливо коли зустрічають багато поганих людей між удостоєними предстоятельства, звинувачують сам закон, нібито він учить злочестю.

11. Отже, що ж, браття, чи довго це буде? Невже ніколи не уцнотливимося, не протверезимося, не посоромимося? Не кажучи про інше, побережемося принаймні від ворожих язиків, які і неправдою достатньо шкодять. Невже не відстанемо від сильної звички сперечатися? Дотепер не зрозуміємо, які предмети і якою мірою доступні нашому дослідженню і які не під силу нам? Невже не розрізнимо, які дослідження можливі в цей час, при земній злитості речей, що затьмарють думку, і які треба віддати майбутньому, тамтешній свободі, щоб задовольнитися поки деякими, а для інших очиститися наперед, оскільки сподіваємося згодом досягти досконалості і придбати бажане? Невже не відокремимо самі для себе того, про що зовсім не треба ставити питань, про що потрібно запитувати помірковано, в чому, як не шкідливому для нашого вчення, справедливе воно чи ні, можна уступати бажаючим до суперечок, що слід надавати тільки вірі, а що і розуму і за що потрібно боротися із усією ревністю, втім, словами, а не зброєю! Бо підняти на кого-небудь і руку — зовсім поза звичаями нашого двору, і ми відкидаємо це, надаючи нашим ненависникам.

12. Призначимо собі не тільки ту межу благочестя, щоб поклонятися Отцю, і Синові, і Святому Духові, єдиному в трьох Божеству і єдиній Силі, — поклонятися, не надаючи переваги Одному, недошановуючи Іншого4 (висловлюся так, щоб і мені наслідувати тих, що трохи мудрують про це), тому що одне неможливе, а інше нечестиве, — поклонятися, не розсікаючи єдиної величі новиною імен; бо ніщо не буває більше або менше себе самого, але, утвердившись на такій межі, будемо однодумні й у всьому іншому, як шанувальники єдиної Тройці, які тримаються єдиного майже догмата і єдиного тіла; відсічемо ж і знищимо, як спільну недугу, зайві і некорисні питання, що нині пустили стільки паростків і гілок. Тому що, не кажучи про що-небудь віддалене, хіба ще не задовольнили мене; лукавий дух Монтана проти Духа Святого, зухвалість Навата або нечиста чистота, що затягує багатьох благоліпністю висловів; донині триває шаленство фригіян5, тих, які посвячують, і тих, які посвячуються ледь не давніми обрядами; божевілля галатів6, багатіючих багатьма іменами нечестя; Савеллієве скорочення; Арієве розділення і підрозділ нинішніх хитрословів, що виник з нього, які тією самою мірою мають перевагу, в якій балакучий язик краще неповороткого? Навіть і ми маємо між собою майже таку ж різницю, — ми, які маємо здоровий глузд про головне і стоїмо за одне і те ж проти тих самих. 13. Я розумію братні чвари7, що недавно почалися в нас, якими безчеститься Бог і людина, — Бог, нібито зовсім не для нас народився і не прицвяхований до хреста, а отже, не похований і не воскреслий, як уявилося деяким поганим христолюбцям, але шанований тільки в тому, в чому шана обертається в нечестя, і через це, що розсікається на двох синів; а також і людина, нібито не зовсім сприйнята і вшанована, але відкинута й усунута найважливішою її частиною, тоді як в єстві людському найважливіше — образ Божий і сила розуму. Але людству, оскільки з’єдналося з ним Божество, належало розділитися; людям, у всьому іншому розумним, потрібно було припуститися помилки стосовно розуму і на приниження Божої благодаті і нашого спасіння стверджувати, що я не весь спасенний, хоча весь упав і засуджений за непослух первозданного і через хитрування супротивника!

І не цим тільки порушується наша однодумність. Навпаки, ми, спасенні Богом, ведемо боротьбу за людей, і стільки в нас затьмареного духу, що витрачаємо його на догоду марнославства інших, заводимо домашню ворожнечу за чужі престоли, в одному ділі допускаємо дві дуже важливі помилки: у марнославцях розпалюємо пристрасть до марнославства, а самі знаходимо в цьому опору своїй пристрасті, як люди, які, падаючи зі стромовини, хапаються за найближчий камінь або хоч трохи міцний кущ. 14. Тим часом належало нам своїм усуненням від справи і їх знесилити, в такому випадку виявили б їм більше благодіяння, ніж нині, борючись за них. Тепер же дуже жалюгідні і заступники, і ті, які користуються їхнім заступництвом; і мені здається, що знову вже ділиться на дві ворожі частини світ, який ледь тільки-но примирився, і то з труднощами, не раптом, не без пролиття великої крові. А хто залишається у світі і не схиляється ні на той, ні на той бік, то терпить зло від обох сторін: або нехтують його, або нападають на нього. І оскільки до останніх належу і я, який повстає проти цього, для чого прийняв і цю кафедру — предмет змагання і заздрості, то не дивно, що й мене після усіх моїх трудів і зусиль обидві сторони бажали б витіснити і усунути звідси, щоб, коли вже не буде між ними стіни і перешкоди, ближче зійтися їм і з усією люттю напасти один на одного.

Усе це припинити і зупинити може тільки Бог, Який все зв’язує; але можуть і люди, які ревнують за добро і знають ціну однодумності, яка бере початок від Тройці (тому що їй і за єством властивіша єдність і внутрішній мир), яка засвоєна ангельськими і божественними Силами, які перебувають в мирі з Богом і між собою, яка поширюється на все творіння (тому що їй служить прикрасою спокій), що зручно оселяється і в нас, як в душі, коли в ній чесноти супроводжують одна одну й одна з одною спілкуються, так і в тілі, коли в ньому і члени, і стихії мають взаємну стрункість, від чого в першому випадку виникає те, що є і називається краса, а в другому — здоров’я.

15. Але похвалю і слово Соломона, який узаконює час як «всякої речі під небом; так для війни, і миру» (Еккл. 3:1,8). Додам тільки таке. Хоча потрібно спостерігати час війни і миру, а іноді, за законом і словом Соломона, добре вести і війну, однак краще, як тільки можна, схилятися до миру, бо це і вище, і богоугодніше. І ні з чим недоцільно припускати, нібито в приватній справі найкраще однодумність, а в справі суспільній вона не найкорисніша, нібито досконаліше управління в тому домі і місті, в якім якнайменше внутрішніх чвар, а якщо вони і трапляються, то скоріше відновлюється мир і зціляється недуга, але для загального складу Церкви і краще, і пристойніше щось інше. Нібито кожній людині слід намагатися бути в мирі із самою собою, тому що мир і панування над пристрастями для кожного жаданні. Але не так треба поводитися з іншими, а навпаки, подолання ближнього потрібно ставити собі в славу. І хоча Бог велить прощати тим, що згрішили проти нас не тільки сім раз, але й в декілька крат більше (див.: Мф. 18:22), щоб прощенням інших виблагати і собі прощення, однак ми можемо робити зло і тим, які нас не кривдили, навіть робити охочіше, ніж як приймаємо від інших благодіяння.

Хоча знаємо, яке блаженство приготовлене миротворцям, тільки вони в сонмі тих, які спасаються, називаються «синами Божими» (Мф. 5:9), однак можемо думати, що самі, навіть ворогуючи, робимо угодне Богові, за нас постраждалого, щоб примирити нас із Собою і припинити внутрішню в нас боротьбу.

16. Ні, друзі і брати, не будемо так думати. Вшануємо дар Примирителя, тобто мир — дар, який, відходячи звідси, Він залишив нам (див.: Ін. 14:17), як якусь прощальну заставу. Будемо знати одну тільки боротьбу — боротьбу з ворожою силою. «Промовмо, браття, тим, які ненавидять нас» (Іс. 66:5), тільки б прийняли це. Поступимося в іншому незначному, щоб отримати взамін найважливіше, тобто однодумність. Надамо над собою перемогу, щоб і нам перемогти. Подивіться до статутів змагань і до подвигів борців: у них часто той, хто лежить внизу, здобуває перемогу над тими, які були наверху. І ми наслідуватимемо їх, а не жадібних любителів бенкетів або купців, одні з яких без міри обтяжують себе запропонованою поживою, а інші навантажують корабель і надривають своє черево або потопають раніше, ніж насолодяться своєю ненаситністю, терплячи великі втрати за мале надбання.

Отже, волаю за це і свідчу, і не перестану виконувати слово Писання; «Не вмовкну заради Сиону, і заради Єрусалиму не заспокоюся» (Іс. 62:1). Зникає душа моя, коли бачу погибель тих, які не «умертвлені мечем і не померли від голоду» (Плч. 4:9), але уражені честолюбством і владолюбством так, що їх падіння викликає не стільки жаль, скільки ненависть. Якщо ви приймете слова мої, то для вас і для мене буде краще. Але якщо ви висмієте і відкинете їх, давши пристрасті перемогти розум, то мій обов’язок достатньо буде виконаний і перед Богом, і перед людьми, тому що, як думаю, ніхто із найбільш миролюбних не зажадає більшого, ви ж самі побачите наслідки, а я не додам нічого жорстокого, бо щадити дітей вимагає закон батьківської любові. Але нехай буде милосердний і мирний великий Суддя, і нині, і в день винагороди, у Самому Христі Господеві нашому, Якому слава і держава навіки, амінь!

* * *

1. У РG. — 22-e. — Рeд.
2. Народи північні, які ввірвалися у Фракію і спустошили цю область, але були згодом переможені і втихомирені Феодосієм Великим.
3. Тобто християнську віру.
4. Слова ϋπεροέβοντες, (недошановуючи) і ύποσέβοντες (не надаючи переваги), за поясненням Іллі, належать Євномію, який означав ними ступені поклоніння трьом Особам Божества.
5. Оскільки Монтан спочатку посіяв єресь свою у Фригії, то прихильники його називалися фригіянами, або катафригіянами. А в давнину були відомі фригійські жерці Кибели, які скопили себе при посвяті в жрецтво.
6. Під галатами св. Григорій, ймовірно, розуміє маркелліан.
7. Св. Григорій Богослов розуміє тут вчення Аполлінарія, називає ж його не єрессю, але братніми чварами, бо сподівався ще навернути його до правої віри, як можна бачити з 77-го його листа до Олімпії.

Слово 24. На похвалу святому священномученику Кіпріану, сказане на другий день його пам’яті після повернення Григорія із села

1. Ледь не забутий нами Кіпріан, і це (яка втрата!) допустили ви, які більше за інших поважаєте святого, шануєте його щорічними шановуваннями і святами. А Кіпріана мають шанувати навіть ті, що забувають щось інше, бо особливої пам’яті потребують досконалі мужі, про яких спогад одночасно благочестивий і корисний. Повернемо ж борг з надлишком, якщо виявимося розсудливими і не зовсім убогими і бідними. Втім, хоч якою б великою була наша вбогість, я певний, що він, у всьому великодушний і любомудрий муж, вибачить нам і затримку, і бідність. Подякуємо за те, що він не залишився в нас у повному забутті, тому що це варте подяки. І подякою слід почати, щоб моє повернення послужило вам на благо і благими мірами Бога, Який все розподіляє і має у Своєму розпорядженні вагу і міри (Прем. 11:21). Ми повернулися від безмовності до слова, від любительки мучеників2 до мучеників, від тілесного відпочинку до духовного бенкету.

2. Я бажав бути з вами, діти, і впевнений, що ви так само бажали моєї присутності. Бачите батьківську мою добродушність: говорю про своє, свідчу і про ваше бажання. Розлучившись один з одним на стільки часу, щоб пізнати взаємну любов і, як живописці перевіряють картини, побачити її здаля, ми знову разом. Навіть короткочасне спілкування з людьми, які налаштовані до любові й уподібнюються Божому людинолюбству, дає багато їжі спогадам. Невже ж ми, учні Христа, Який для нас виснажив Себе до образа раба, і тих, що й зробилися чужими небесному, зібрав до Себе, не утримаємо в любові і не обіймемо один одного, не «збережемо єдність духу в союзі миру» (Еф. 4, 3), яка становить таємницю або основу Закону і Пророків? Звичайно, і то вже для нас одне з перших благодіянь, що ми так швидко прийшли в обійми один до одного, бо ревність не терпить відстрочки, і хто мучиться бажанням зустрічі, тому один день видасться цілим життям. 3. Але набагато важливіше для нас інше благодіяння, що ми прийшли не після свята, не залишилися без тайноводства мучеників і без утіхи і заспокоєння, що приносяться ними.

А я зізнаюся, що на все інше повільніший, і скинув із себе всі побажання, коли почав служити Христу. Мене не зачаровує ніщо приємне і жадане для інших: ні земне і непостійне багатство, ні ласолюбство і пересичення — матір похотей, ні м’який і пишний одяг, ні блиск і привабливість дорогоцінного каміння, ні зачарування слуху, ні зніженість нюху, ні рукоплескання народу на видовищах, що приводить у шаленство, яке я давно уступив охочим до них; не зачаровує і все, що бере початок від першої споживи, що нас закапостила. Навпаки, звинувачую у великій недоумкуватості тих, які дозволяють таким речам брати над ними гору, втрачають шляхетність своєї душі прихильністю до дріб’язкового і приліплюються до швидкоплинного, як до чогось постійного. Я люблю Христа, не знаю міри в цій любові і хвалюся нею, звеселяюсь славою мучеників, захоплююся кров’ю подвижників; подвиги й перемоги інших є для мене вінці; стільки передбачаю собі слави, так засвоюю собі заслуги!

4. Звичайно, усіх мучеників слід вшановувати, для усіх потрібно з готовністю відкривати вуста, і слух, і думку, щоб охоче що-небудь сказати і почути про них, а все інше вважати нижче їхнього подвигу. Бо хоча багато що служить для нас керівництвом до кращого життя і багато що навчає чесноті — і розум, і Закон, і Пророки, і Апостоли, і самі страждання Христа, цього першого Мученика, Який зійшов на хрест і мене підніс із Собою, щоб прицвяхувати мій гріх, затріумфувати над змієм, освятити дерево, перемогти ласолюбство, спасти Адама і відновити занепалий образ. Однак при багатьох і чудових наставниках не менш повчальні для нас мученики — ці словесні всеспалення, досконалі жертви, приємні приношення, це проповідування істини, викриття неправди, дотримання духовно-розуміючого Закону, викорінення омани, гоніння пороку, потоплення гріха, очищення світу. 5. Але найбільше перед іншими мучениками (у мучеників, звісно, немає ревності до мучеників) і ім’ям, і ділом шанований мною ти, Кіпріане! Особливо захоплююся твоєю чеснотою, захоплююся спогадом про тебе, стою від задоволення ніби натхненним, деяким чином є спільником у твоєму мучеництві, долучаюся до твого подвигу і весь переношуся до тебе, приваблюваний, можливо, спорідненістю даром слова, яким настільки перевершуєш ти інших, наскільки словесні істоти перевершують єство безсловесних (а між з’єднаними, хай би чим, любов, не знаю чому, поселяється також, як і між зв’язаними кревним родством). Але можливо, мене приваблює і твоя раптова і незвичайна переміна, яка дивовижніша за будь-яке слово і приклад. Бо приємне сонце після хмари, яким воно було колись закрито; приємна весна після зимової похмурості, приємна посміхаюча тиша, гладке море, що грає біля берегів після бурі вітрів і збурення хвиль.

6. Цей Кіпріан (нехай ті, хто знають його, із задоволенням пригадають, а ті, хто не знає, почують одну з найпрекрасніших наших розповідей, що служить для загальної похвали християн!) — цей Кіпріан — славне ім’я колись для карфагенян, а нині для всієї вселенної, — був знатний через багатство, знаменитий могутністю з відомого роду (якщо тільки мати місце і головувати в сенаті служить переконливішим доказом шляхетності). Це був цвіт юнацтва, зразкове творіння природи, верх ученості у філософії і в інших науках, притім в якій завгодно частині, так що в ньому різноманітність знань була дивовижніша за висоту будь-якого пізнання і досвідченість у кожній науці дивовижніше загального любомудрія; або (скажу ясніше) одних він перевершував різноманітністю, інших — висотою пізнання, деяких — тим і іншим, а всіх — усім. Про його вченість свідчать численні і чудові твори, які він написав на нашу користь3, після того як з людинолюбства Бога, Який усе творить і перетворює на краще, він перемінив образ навчання і нерозумність підкорив Слову.

7. А тому не знаю, як мені розпорядитися словом і знайти спосіб — і не розтягнути його надмірно, поза межами часу, якщо пригадуватиму про Кіпріана все, і не завдати великої шкоди присутнім тут, якщо про інше промовчу. Тому, щоб дотриматися середини і зберегти час, і задовольнити бажання слухачів, потрібно, на мою думку, зробити так: все інше надати знавцям, щоб вони передали це незнаючим, коли такі знайдуться, і щоб у такий спосіб ті й інші, і ті, що повчають, і ті, що повчаються, одержали рівну користь (бо один спогад про Кіпріана освячує і слово про нього найбільше спонукає до чесноти), самому ж мені для стислості пригадати одну або дві такі події з його життя, про які неможливо і промовчати, хоча б і захотів. 8. Але згадаю і про попереднє життя Кіпріана, про те, яким шляхом досяг він спасіння, як він був покликаний і як сталася в ньому зміна на краще. Досить не шляхетно і низько думати, що образливо буде для подвижника нагадувати про непохвальні його діла. У такому випадку і великий Павло не заслуговував би нашої похвали, і митар Матфей належав би до людей дуже порочних, як і Кіпріан. Але Павло для того згадує про колишні свої гоніння і про те, як змінився предмет його ревності, щоб порівнянням того й іншого прославити більше Благодійника. Матфей, перераховуючи учеників, називає себе митарем, як деяке титло. І Кіпріан у довгім слові4 виставляє на ганьбу колишнє своє порочне життя, щоб і це, тобто свою сповідь, принести в дар Богові, і багатьом з тих, що навертаються від порочного життя, вказати шлях благої надії.

Отже, дивіться, які були його пороки, які численні й великі. Служителем демонів був цей згодом ученик Христовий, найжорстокішим гонителем — цей великий поборник істини. І словом, і ділом як сильний у тому й іншому. Він збурював наш шлях. Після він став ще сильнішим у слові й ділі для користі християн. А яким злом було приєднане до цього чарівництво, яким особливо славився Кіпріан! І наскільки ще жахливіша та ненаситність плоті, яка і мудрих може доводити до нестями, яка, захоплюючи розум, як молодого неприборканого коня, змушує чинити зло! 9. Але моє слово стосується найголовнішого. І ніхто нехай не віддається ласолюбству, бачачи колишнє життя Кіпріана, а кожний нехай уцнотливиться останніми його ділами!

Була дівиця5, знатного роду і ґречна (так слухають і так радіють цьому діви або, краще сказати, ті, що живуть у шлюбі, якщо вони цнотливі й люблять цнотливість; тому що сказання моє складе прикрасу для тих і інших!). Дівиця була прекрасної зовнішності; але до мого про неї слова нехай додасть і свою пісню божественний Давид, який говорить: «Вся слава дочки царя в ній самій» (Пс. 44:14). Це була справжня Христова наречена, таємна краса, одухотворена статуя, нічим не осквернена святиня, нікому недоступне святилище, «замкнений сад, закладений колодязь, запечатане джерело» (Пісн. 4:12 — нехай оспіває щось і Соломон!) — джерело, що зберігається для єдиного Христа. Цією дівою, при всій її обережності і скромності, не знаю де і як, зачарувався великий Кіпріан; тому що похітливе око — це найбільш нахабне і ненаситне з почуттів, торкається навіть і недоторканного. Кіпріан не тільки зачарувався, але мав намір звабити. Яка недоумкуватість, якщо таку діву сподівався позбавити цнотливості! А тим більше, яка безсоромність і в тому, хто наважується на такий вчинок, і в тому, хто переконує наважитися! Але він спочатку вповзав у рай до первозданного; він стоїть серед ангелів, вимагаючи собі Іова, він наостанку насмілюється приступити до Самого Владики, від Якого мав бути уражений і вбитий, навіть спокушає Того, Який «не спокушається» (Як. 1:13), начебто і Його сподівався перебороти, тому що Божество, Яке явилося, вважав другим Адамом і не знав, що, приступаючи до людини, наразиться на Бога. Що ж дивного, якщо він і через Кіпріана спокушає святу душу і чисту плоть? 10. Такий був спокусник, і помічницею бере не одну зі старих жінок, здатних на подібні справи, а одного із плотолюбних і ласолюбних бісів; тому що боговідступні й заздрісні сили, намагаючись мати спільників свого падіння, досить швидкі на послуги подібного роду, і нагородою за сприяння в спокусі служать їм жертви і узливання, також спілкування за допомогою крові і жиру, бо за такі послуги мають бути і такі нагороди.

Але що робить і що протиставляє сотворителю зла дівиця, коли відчула небезпеку і зрозуміла злий намір? Чисті й богоподібні душі дуже швидко розпізнають, що задумується проти них, хоч який він хитрий, різноманітний у своїх нападах. Дівиця, відкинувши всі інші засоби, звертається до Бога і захисником від ненависної пристрасті обирає свого Нареченого, Який і Сусанну позбавив від жорстоких старійшин, і Феклу спас від немилосердного шукача її любові і ще від немилосерднішого батька. Хто ж цей наречений? Христос, Який і духам забороняє (див.: Мф. 17:18), і підтримує потопаючих (див.: Мф. 14:31), і ходить по морю (див.: Мф. 14:26), і легіон духів віддає глибині (див.: Лк. 8:32-33), визволяє з рову праведника, вкинутого на поживу левам, і який піднесенням рук долає звірів (Дан. 14), спасає втікача пророка, поглиненого китом, який в його череві зберіг віру (Іон. 2), зберігає в полум’ї ассірійських отроків, остудивши палаючі дрова через ангела, і до трьох юнаків додав четвертого (Дан. 3). 11. Усе це і ще багато чого пригадуючи в молитвах і благаючи Діву Марію допомогти діві, яка бідує, вона додає і інший засіб — піст і сон на голій землі, щоб зів’яла її краса, яка накликала на неї підступ, а через піст була віднята їжа в полум’ї, виснажилося те, що служить розпаленню пристрастей, і заразом, щоб Бог змилосердився над її смиренням. Бо ніяким служінням не благодогоджається Бог, як злостражданням, і за сльози віддає Він милістю.

Знаю, що нетерпляче очікуєте продовження розповіді; тому що переживаєте за діву, а не менше і про того, хто запалився до неї любов’ю, побоюючись, щоб для обох пристрасть не мала злих наслідків. Але сміло сподівайтеся! Сама любов прокладає шлях вірі, полум’яніючій любов’ю, уневіщуючи собі діву, сам уневіщується Христу; вогонь пристрасті згасає, запалюється ж вогонь істини. Але від чого і як? Тут починається найприємніша частина моєї розповіді.

Діва перемагає, а демон переможений. Спокусник приходить до одержимого пристрастю, сповіщає про свою поразку, піддається за це осміянню, засмучений презирством, і мстить тому, хто погордував ним. 12. І в чому полягає помста? Демон, осміяний недавнім своїм служителем, приступає до нього самого, щоб одне зло було вигнано іншим і нове біснування послужило зціленням попереднього. Він відбитий дівою, як стінопробивною гарматою твердою і непохитною стіною, прогнаний словом і молитвою, але бореться з тим, хто послав його до діви, обернувшись (дивовижна річ!) на того, ким був посланий, і тисне його, як другого Саула (див.: 1Сам. 16:14). Що ж робить цей божевільний під час пристрасті, і благо-розумний, коли мучить його біс? Шукає звільнення від зла і знаходить, бо необхідність робить людину винахідливою. Звідки ж визволення? Як Саул до гуслів і брязкання Давида, так він вдається до Бога діви, звертається до її Пастиря, і як демонські удари очищають його від пристрасті, так віра в Христа — від злого духа, і він запалюється новою любов’ю. Пастир довго не вірив йому і відсилав його від себе; тому що здавалося неймовірним і дивним, щоб Кіпріан став нарешті належати до християн, навіть якщо б і всі стали християнами. Але Кіпріан навернувся, і доказ його навернення очевидний. Він приносить на зібрання чарівницькі книги, визнає свою нерозумність, віддає ганьбі весь цей нечестивий скарб, запалює ними світле полум’я і вогнем знищує довготривалу оману, яка не могла сприяти плотському полум’ю. Так він зрікається демонів і стає своїм Богові!

О чудо благодаті, якою через нечисту любов і лукавого духа Кіпріан знаходить Бога, робиться священною вівцею священного стада! І як казав мені хтось, після багатьох молитов, щоб для очищення колишньої гордині любомудренно навчитися смиренню, спочатку він був дверником храму, а потім став пастирем, навіть кращим і найдосвідченішим з пастирів. Він був першим не тільки в Карфагенській церкві і в Африці, яка з того часу і завдяки йому досі відома, але на всім Заході, і майже на самому Сході, в країнах південних і північних, куди тільки дійшла слава про нього.

Так Кіпріан став нашим. 13. І це зробив Бог знамень і чудес, створив Той, Хто Йосифа, проданого через ненависть братів, за допомогою жінки показав цнотливим, прославив у роздаванні хліба, умудрив у сновидіннях, щоб у чужій країні йому повірили, щоб вшанував його фараон, щоб він став батьком багатьох тисяч людей, за яких Єгипет терпить страти, для якого розділяється море, проливається дощем хліб, зупиняється сонце, якому дається в спадщину земля обітована! Тому що премудрість ще заздалегідь закладає основи великих діл і протилежним досягає протилежного, щоб тим більше дивувалися їй.

Для повноти похвального слова досить було б і цих Кіпріанових доблестей, але ті, про які ще залишається мені сказати, настільки численні і великі, що якби сказане дотепер і не служило похвалою, то одного наступного достатньо було б для Кіпріана, щоб стати вище за всіх. Втім, не говорячи ні про його зневагу до грошей, ні про подолання своєї гордині, ні про приборкання плоті і про чистоту на противагу колишньої неприборканості, ні про величавість і водночас поблажливість у спілкуванні, причому він рівно був далекий і від приниження, і від зарозумілості, ні про сон на голій землі і про бдіння, він став вчитися, в чому перевершив тих, які навчились цього раніше за нього, ні про ревність у напоумленні словом, так що він засвоїв усю моральність, очистив невігласні поняття про догмати, прикрасив життя мужів і догмат про Божество безпочаткової і царственної Тройці, Яку одні розділяють, а другі зливають, привів до первісної чистоти, перебуваючи в межах благочесної єдності і числа, — я промовчу про все це через розлогість предмета, закінчу своє слово кончиною життя Кіпріана.

14. Шаленів проти нас Декій, він придумав усякі види мук. Різні жорстокості він вже частково вчинив, а частково мав намір зробити. З однаковим зусиллям він намагався і подолати християн, і перевершити колишніх гонителів. Краще сказати, йому хотілося подолати, підкорити або всіх християн, або одного Кіпріана. Бо чим відомішим було йому неперевершене благочестя і слава цього мужа, тим більше славною і блискучою здавалася перемога, якщо одержить над ним гору. В одному випадку він підкорив би своїй волі християн, а в другому тріумфував би над самим любомудрієм і даром слова. Тому найкращою хитрістю вважав спочатку зробити безмовним язик, потім безмовними і мовчазними ув’язнити тих, яких він утримував. Несправедливе і нечестиве було таке міркування, однак і не зовсім безпідставне, якщо брати до розгляду його бажання і наміри. Це показала й сама справа. Бо коли доблесний Кіпріан, як в морі скеля удари хвиль, твердо і мужньо відбив усі спокуси й замахи, і, нарешті, був засуджений Декієм на вигнання. Тоді Кіпріан не обмежився самим собою, не обрадувався своєму спасінню від смерті і не думав, чи краще зберегти життя, хоча б і понести безчестя, чи краще наразити на небезпеку душу, але перебувати в безмовності і байдуже дивитися, як інші бідують від тяжких часів, не маючи наставника, який би заохотив на подвиги. Тому що слово може дати багато мужності тим, які вступають на поприще чесноти. 15. Тому Кіпріан, будучи відсутнім тілом, був присутній з подвижниками духом, розділяв їхні подвиги; і коли він не міг сприяти живим словом — допомагав писаннями. А яким чином? Він здаля керує Христовим воїнством, пише умовляння, хвалить благочестя і своїми посланнями один народжує ледь не більше мучеників, ніж інші особисто, перебуваючи разом з тими, які подвизалися. Тих, що бідують за добру справу, він переконує, що не треба віддавати переваги істині і нагородам, що приготовлені на небесах, ні батьківщині, ні роду, ні багатству, ні пануванню, ні всьому земному. Бо нагороди приготовані за чесноти на небесах. Вселяє, що найвигідніша купівля — краплями крові придбати Небесне Царство і за тимчасові блага отримати вічну славу. Бо для душ піднесених одна батьківщина — духовний Єрусалим, а не тутешні міста, які замкнені у вузькі межі і часто міняють своїх мешканців; знаменитість роду — зберігати в собі Божий образ і уподібнюватися Першообразу, наскільки це можливо в’язням плоті і здатним прийняти в себе тільки деякі струмені добра; одне панування — отримати гору над лукавим, не віддавати в полон душі і не уступати перемоги в подвигах за благочестя, коли порок бореться з чеснотою; світ — зі світом; світ, що руйнується, — зі світом постійним; подвигоположник невблаганний — з подвижниками мужніми, і веліар озброюється на Христа. А тому він переконував не боятися мечів, вогонь вважати прохолодою, найлютіших звірів уявляти лагідними, голод визнавати вищою насолодою, відвертати погляди від сліз, нарікання і стогону рідних, як від підступу лукавого, як від перешкоди до небесного сходження. Бо так пристойно поводитися душам мужнім і шляхетним і розуму цнотливому. А всьому цьому служить близьким прикладом той, хто й говорив, і писав це: «Я від усього відмовився і все вважаю за сміття, щоб придбати Христа» (Флп. 3:8).

16. Так думаючи й озброюючи словом на подвиг, Кіпріан породив багатьох подвижників. Яку ж одержує за те нагороду? Щедру й високу: після всіх, посланих ним наперед до Христа, він сам стає мучеником і, відтятою мечем головою, до багатьох страждань приєднує і цей вінець. Так приводиться, так представляється до Христа цей муж, сильний в нечесті, але набагато сильніший у благочесті — цей великий Кіпріан, і гонитель, і вінценосець, не менш дивний своїм наверненням, як і чеснотою. Тому що не стільки важливо дотримати образ добра, скільки оновити в собі богобоязливість. Перше є справа навички, а останнє — справа благого волевиявлення; перше знаходимо в багатьох, а останнього небагато бачимо прикладів.

17. Але, що ще серед його чудес? Скажемо ще кілька слів на честь подвижника. Хоча таким було життя цього мужа і такий подвиг, однак, коли він закінчує життя (якщо дозволено так сказати, а не краще назвати його кончину переселенням до Бога, сповненням бажання, або визволенням від кайданів, або скиненням із себе тягаря), звершується при цьому щось чудесне і відповідне попередньому. Великим було ім’я Кіпріана для всіх, не тільки для християн, але навіть і для наших супротивників (тому що доблесті всіма однаково шануються); втім, тіло його залишалося в невідомості, і такий скарб був схований, до того ж на довгий час, в однієї із найблагочестивіших жінок. Не знаю, чи тому, що Бог вшанував цим боголюбиву жінку, давши їй зберігати в себе мученика, чи тому, що Йому угодно було виявити нашу любов, якщо ми, позбавлені святих мощів, будемо небайдужі до такої втрати. Коли ж Бог мучеників не потерпів, щоб загальне добро стало власністю однієї жінки, і щоб через милість до жінки зазнали втрати всі, тоді сповіщає про тіло Кіпріана через одкровення, і цю честь надає знову одній гідній жінці, щоб одержали освячення і жінки. Як колись і народжений Христос, і сповіщений ученикам після Його воскресіння з мертвих через жінок, так і нині одна жінка показала Кіпріана, а друга передала на загальну користь цю останню його доброту. Так опиняється в центрі уваги той, кому й не слід бути схованим; так було не допущено, щоб він залишався через своє любомудрів в невідомості навіть і після того, як став вищим і досконалішим почестей, які віддаються тілесному.

18. Ось усе, що я міг сказати про Кіпріана, і не знаю, чи треба щось додавати до цього. Бо якби й надовго продовжив ще слово, то сказане мною не відповідало б і його доблестям, і тому уявленню, яке кожний має про цього мужа. І запропоноване тепер було сказане тільки для того, щоб хоч трохи віддати належну йому шану. Але щоб і від вас було принесене щось в дар мученикові, ви самі маєте доповнити все інше, як-ось: вигнання бісів, зцілення хвороб, передбачення майбутнього. Все це за допомогою віри може подавати навіть порох Кіпріана, як знають це ті, що пізнали досвідом, від яких і нам передана пам’ять про чудо, і передаватиметься майбутнім часам. Краще ж сказати, принесіть щось і більше цього, більш пристойне істинним його шанувальникам, а саме: виснаження тіла, піднесення серця, віддалення від пороку, повернення чесноти. Діви, принесіть виснаження плоті, дружини — велич чесноти більше, ніж тіла, юнаки — мужність у боротьбі з пристрастями, старці — благорозсудливість, володарі — добрі закони, воєначальники — лагідність слова, ті, які вирізняються даром слова, — благе слово. Скажу щось і для своїх: священики, принесіть тайноводственне вчення, мирські — благопокірність, ті, які плачуть, — втіху, ті, що благоденствують, — страх, багаті — милостиню, бідні — подяку, а всі — готовність протистояти лукавому і жорстокому гонителеві, щоб він не міг ні явно долати, ні таємно уражати, не поборювати як темрява, не зваблювати й захоплювати в безодню погибелі як ангел світла6. 19. Небезпечно віддаватися в полон очам, терпіти ураження від язика, дозволяти, щоб зваблював нас слух, запалював лютий гнів, долав смак, розніжував дотик; небезпечно обертати зброю спасіння в зброю смерті. Ми маємо, відгородившись, «одягнутися в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських щитом віри, щоб погасити всі розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 11, 16), щоб отримати перемогу з Христом, звершивши подвиг з мучениками, почути його великий голос: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25:34), де оселя усіх радіючих, де голос святкуючих (див.: Пс. 41:5), досконаліше й найчистіше осяяння Божества, яке ми сприймаємо нині тільки в гаданнях і тінях. Цим шанований нами Кіпріан звеселяє більше, ніж усіма разом взятими іншими почестями. Цьому любомудрію, будучи ще на землі, він повчав життям; це ж любомудріє, після свого відходу, пропонує всім через моє слово, яке ніскільки не залишайте без поваги, якщо хоч трохи цінуєте його терпіння і подвиги за істину, а також і мене, який виконує його доручення.

Такі плоди моїх слів тобі, божественна і священна голово! Така тобі нагорода за твої слова і за подвиг — не оливковий олімпійський вінок, не ця дитяча забава — дельфійські яблука, не істмійська сосна, не немейський селін7, якими в давнину віддавалася шана бідним юнакам, а слово, яке пристойніше для служителів Слова! І якщо воно гідне твоїх подвигів і слів, то і це є дар Слова. Ти ж милостиво поглянь на мене з висоти, керуй моїм словом і життям, паси свою священну паству або будь моїм співпастирем, направляй її, наскільки можливо, до кращого, гони від неї неспокійних вовків і всіх, що ганяються за складами і висловами, подавай нам найбільш досконале і світле осяяння Святої Тройці, перед Якою ти стоїш нині, Якій і ми поклоняємося, Яку славимо, перед Якою служимо, поклоняючись Отцю в Синові, Синові у Дусі Святому. Будемо ж так наостанку стояти із чистим серцем і непохитно, і ставши довершеними, та причастимося її досконало у самому Христі Господеві нашому, Якому всяка слава, честь і держава навіки-віків, амінь.

* * *

1. Пам’ять цього священномученика Кіпріана звершується святою Церквою 2 жовтня.
2. Під любителькою мучеників, за поясненням Нікити, св. Григорій розуміє або саму безмовність, про яку сказав він вище, або одну з благочестивих жінок, до якої він віддалявся в село на безмовність.
3. У стражданні св. Кіпріана (див. Acta Sаnctorum, вересня 26 дня) сказано, що його викликав в Антіохію комит Сходу Євтолмій через донос, що нібито своїми посланнями він збурює весь Схід, навіть увесь світ.
4. Воно збереглося і до наших часів, грецький оригінал можна прочитати в «Діяннях святих» (Acta Sаnctorum) під 26 вересня.
5. Свята Іустина.
6. Див.: 2Кор. 11:14. — Ред.
7. Рослина, названа інакше гірча із сімейства зонтикових.

Слово 25. На похвалу філософові Ірону, який повернувся із вигнання

1. Хоча я хворий тілом, але буду хвалити філософа (тому що й це є знак любомудрія); і вчиню дуже справедливо. Тому що він філософ, а я служитель мудрості; тому мені і пристойно хвалити його, щоб довести своє любомудрів, якщо не чим іншим, принаймні, подивом філософові. А на мою думку, треба або самому любомудрувати, або поважати любомудріє, якщо не хочемо зовсім втратити всяке добро й підпасти осуду в нерозумності, тоді як ми, обдаровані розумом, і за допомогою слова йдемо до Слова.

Покажи ж нам і ти2 своє відоме у всьому іншому любомудріє, дозволивши похвалити себе, і терпляче вислухай похвалу. Тому що хвалитиму не через лестощі (мені відома нелюбов до похвали любомудрого мужа; притім же, слово моє нічого не додасть до діл, а хіба зменшить їхню велич своєю вбогістю), але щоб для себе отримати користь. А цим уже не зневажить любомудріє, яке над тим трудиться і тим опікується, щоб облагодіяти чим-небудь наше життя. І перше із благодіянь — хвалити добре, тому що похвала прокладає шлях змаганню, змагання — чесноті, а чеснота — блаженству, яке становить верх бажань, мета усіх прагнень любителя знань.

2. Отже, приступи, найкращий і чудовіший з філософів (додам навіть) і зі свідків істини! Приступи, викривачу лжеіменної мудрості, яка полягає тільки в словах і зачаровує солодкомовністю, а не може й не прагне піднятися вище цього! Приступи, однаково вправний у чесноті, як у споглядальній, так і в діяльній, ти, який і в чужому для нас одязі3 філософствуєш по-нашому. А можливо, і одяг твій нам не чужий; тому що і ангелам властиво бути світлоносними і сяючими, коли зображують їх у тілесному вигляді, що вважаю символом природньої їх чистоти. Приступи, мій філософе і мудрецю (тому що як любити мудрість, якщо немає мудрості?)! Приступи, пес4; назву так не за безсоромність, а за відвагу, не за ненаситність, не за те, що обмежуєшся насущним, не за гавкання, а за бажання доброго, за невсипність в охороні душ, за те, що лащишся до всіх, які тобі свої в чесноті, а гавкаєш на всіх чужих! Приступи і стань біля цієї Жертви, у цієї таємничої Трапези, поруч зі мною, який цією Жертвою тайноводствує до обожнювання! Тебе приводять до неї і вчення, і життя, і очищення за допомогою страждань. Приступи — увінчаю тебе нашими вінцями, і не серед Олімпії, не на малому позорищі Еллади, не за звитягу в боротьбі, або в рукопашному бою, або в бігу, не за інші незначні подвиги, що отримують маловажні нагороди, і на честь кого-небудь із героїв або демонів, прославлених нещастям і вигадкою (тому що подібне до цього поважається і вшановується ними5, після того як нерозумність покликала собі в помічники час і звичай, що став законом), але перед Богом, перед ангелами, перед усією повнотою Церкви, голосно проголошу про тебе, який переміг неправду єресі, на славу Живого Бога, Який власними стражданнями вчить страждати, — переможцю за таку нагороду, щоб прийняти Небесне Царство, стати богом, який не підлягає стражданню.

3. Що ж це за проголошення? Якщо хочете, щоб воно було коротше і значніше, то скажу: ось найправдивіший подвижник істини, навіть до крові поборник Тройці і гонитель гонителів, який чинив їм зло своєю готовністю злостраждати; бо ніщо так не долає гонителя, як ревність стражденного! А якщо хочете, щоб моє проголошення було повніше і ширше, то скажу: ось найкращий із кращих і благородніший зі шляхетних! Говорю ж не про ту шляхетність, як розуміє чернь. Геть від нас з ним! Не нам і не філософам дивуватися тій шляхетності, яка бере свій початок у вигадці, гробах і вже давно згнилій чванливості, передається з кров’ю і з грамотами, і яку дає ніч або рука володаря, можливо й неблагонародженого, що також пропонує бути шляхетним, як і робити те або інше. Навпаки, маю на увазі шляхетність, відмінна ознака якої є благочестя, добра моральність і сходження до першого Блага, нашого початку. Такої шляхетності — один доказ. А наш доблесний муж не тільки сам подвижник, але й походить від мучеників, мав у себе домашній зразок чесноти. За мудрістю він громадянин всього всесвіту; тому що філософія циніків не дозволяє обмежуватися вузькими рамками. А по плоті — громадянин міста Александрії, яке стоїть поряд з нами6 або йде за нами безпосередньо, і в усьому перевершуючи інші міста, в основному вирізняється запалом, і що прекрасніше за все, запалом християнським і такою прихильністю до християнства, яка походить від волевиявлення і вкорінена в самій природі. Тому що коли запалюється благочестя, тоді народжується ревність; а ревність є огородженням віри. 4. Так він був вихований і здобув освіту, пристойну своєму походженню і призначенню. Коли ж настав час обрати рід життя (у чому закладається основа і доброї, і поганої поведінки), він вбачає щось велике, відважне, що перевищує вибір людей звичайних. Розкішшю, багатством й могутністю він нехтує більше, ніж ті, які мають надлишок цього і нехтують іншими; осміює ж і відкидає розкіш, як перше із злостраждань; багатство, як крайню бідність; і могутність, як верх безсилля; тому що не вважає його й благом; бо тих, які придбали це, робить не кращими, а найчастіше гіршими, і вони володіють ним не до кінця. Філософії вручає панування над пристрастями, з усім запалом прагне до добра, ще до розлучення з матеріальним відрікається від матеріального, бореться з видимим, усією величчю природних сил, усією шляхетністю бажання залучається до постійного. А коли він утвердився в таких думках, уже не мав потреби думати, яке краще обрати любомудріє: чи зовнішнє, яке під виглядом і личиною любомудрія грає тінями істини, або наше, зовнішньо смиренне, але піднесене внутрішньо, і веде до Бога. Навпаки, від усього серця він обирає наше любомудріє, навіть не звернувши й думки на гірше й не захопившись добірністю мови, про яку стільки думають грецькі філософи. Першою ж справою своєї філософії вважає пізнати, який з наших шляхів важливіший і корисніший як для нього, так і для кожного християнина. Тому що ознакою душі найбільш досконалої й любо-мудрої він вважав при всякій справі обіймати в частковому і загальне; тому що кожний з нас отримав буття не тільки для себе, але для всіх, які мають з ним одну природу і створені одним Творцем і для одних цілей. 5. При цьому бачив, що життя пустельне, відлюдницьке, що віддаляється і цурається спілкування з людьми, хоча само по собі важливе й високе, навіть вище за людські сили, однак обмежується тільки зростаючими в цьому, зрікається ж товариськості і поблажливості — властивостей любові, яка, як було йому відомо, є одна з перших достохвальних чеснот. Крім того, таке життя, яке не виявляється в ділах, не може бути перевіреним і порівнюваним з іншими видами життя. Навпаки, життя суспільне, що проходить в колі інших, крім того, що служить випробуванням чесноти і поширюється на багатьох, і ближче підходить до Божого домобудівництва, яке й створило все, і зв’язало все узами любові. І наш рід, після того як він втратив свою доброту через гріх, що ввійшов, знову був покликаний за допомогою з’єднання і спілкування з нами. Коли ж збагнув і осягнув це розумом, а заразом визнав одним з добрих діл угамувати зарозумілість еллінських філософів, які думають додати собі важливості плащем і бородою, тоді що він робить? І як приступає до філософії? Зберігає деяку середину між їхньою суєтністю і нашою мудрістю; у них позичає зовнішність і одяг, у нас — істину й висоту. 6. Тому перипатетиків, академіків, поважних стоїків і сліпий випадок Епікура з атомами і задоволенням, увінчавши хвилею, як хтось із них — віршотворця7, відсилає і гонить від себе якнайдалі. У філософії ж циніків він засудив безбожництво, а похвалив утримання від зайвого і став, як тепер бачите, псом проти дійсних псів, любомудрим проти немудрих і християнином для усіх. Він посоромлює зарозумілість циніків подібністю зовнішності, а нерозумність деяких з наших — новиною одягу і доводить собою, що благочестя полягає не в маловажних речах, і любомудріє — не в похмурості, але у твердості душі, у чистоті розуму і у щирій схильності до добра. А при цьому можна мати і зовнішність, яку завгодно, і спілкування з ким завгодно, і залишатися наодинці із самим собою, ховаючи розум від почуттів, і жити в колі людей і знайомих, усамітнюючись у самому суспільстві, любомудрувати серед нелюбомудрих, подібно до Ноєвого ковчега, який носився поверх вод потопу, або подібно до великого Мойсея видіння купини, яку палаючий вогонь не спалював, не терпіти шкоди від спілкування з народом, або терпіти не більше, як алмаз під ударами, і навіть в міру сил своїм прикладом виправляти й інших.

Плодом такої філософії були не побудовані на словах міста, не які-небудь, як самі вони називають, скиндапси8 й трагелафи9 — комбінації букв, які нічого не позначають, не категорії, розкладання і суміші, не симвами й парасимвами10, і вся іменослівна мудрість, не які-небудь риси, що ніде не мають місця11, не взаємні комбінації зірок і сузір“я, вигадані на образу Божого Промислу. Тому що все це він вважав речами другорядними й додатковими, якими можна зайнятися для забави, щоб не стати посміховищем для людей, які вдають із себе знавців таких речей. 7. Першою ж і найважливішою справою для нього було говорити правду перед князями, мати відвагу перед царями, уподібнюючись божественному Давиду, який говорив перед «царями і не посоромився» (Пс. 118:46) зупиняти нерозсудливість черні, яка бунтує, владу роздратованих господарів, виснаження незгодних сімейств, брутальність невігласів, зарозумілість учених, звеличування багатого, гордовитість того, що живе в достатку; убогість, що доводить до злочинів; стрімкий гнів, що позбавляє розуму; непомірність в насолодах, нестриманість сміху, надмірність уболівань; припиняти безладдя юності, слабодухість старості, самітність вдівства, розпач сирітства. Всьому цьому чи не надасть перевагу кожна розсудлива людина перед силогізмами, лініями і розгляданням зірок, розсудивши, що якби всі займалися умовисновками, стали геометрами й астрономами, то від цього не було б жодної користі для нашого життя, а швидше б усе розладналося; навпаки, якщо не буде в суспільстві жодної з чеснот, мною перерахованих, — все прийде в безладдя й замішання? І чи потрібно говорити, наскільки ці чесноти кращі й вищі за гордощі Антисфена, ненаситність Діогена й спільність жінок Кратета? Пожаліємо цих філософів, принаймні, з поваги до назви12, щоб і їм від цього мужа одержати деяку користь. Але щоб не розповідати довго про цнотливість, помірність, смирення, вітальність, товариськість, людинолюбство й про інші доблесті, якими наш філософ перевершує всіх, звернімося до того, що за часом останнє, а за важливістю перше.

8. Був час, що після єресей настала тиша, і симони, маркіони, Валентини, василиди, кердони, керінфи й карпократи, які довгий час розсікали Бога всього і за Благого піднімали боротьбу проти Творця13, з усіма своїми нісенітницями й безглуздям поглинені їхньою Глибиною, і справедливо віддані Мовчанню14; а також зійшли з позорища15 й вийшли лукавий дух Монтана16, темрява Манеса17, жорстокість або чистота Новата18, і зловмисний захист Савеллієм єдинопочатку19; і Новатове вчення відлучене разом з іншими протиборцями істини, а Савеллієве, через необґрунтованість, поготів відкинуте й знехтуване. Тим часом ніщо інше не засмучувало Церкву, бо гоніння робили її ще славнішою через самі страждання.

Але через якийсь час повстає на Церкву нова буря — ця безодня неправди, повнота нечестя, цей легіон духів, язик антихристів, розум, що говорив «зневажливо про Бога, звисока розмовляючи» (Пс. 72:8), що усікав Божество, той, чий задум жахливий, а кончина ще жахливіша, гідна зрадництва Іуди, на яке він насмілився проти Спасителя нашого, цей Арій, що справедливо одержав собі ім’я від шаленства20. Він, почавши з Александрії, де видумав своє жахливе вчення, після того як, подібно до нестримного полум’я, що займається від іскри, пройшов більшу частину всесвіту, скидається нашими Отцями і благочестивим сонмом, який зібрався тоді в Нікеї і уклав Богослів’я в точні межі й вислови.

9. Потім настає зле царювання21 і знову оживає зло, начебто розкриваються і прориваються нагноєні рани, начебто люті вовки, оточивши нас з усіх боків, розривають Церкву. Священики озброюються на священиків, одні прошарки населення повстають із шаленством проти інших прошарків, сам цар надає сміливість нечестю, пише закони проти православ’я, і при ньому підсилюються люди22, яких не можна назвати ні чоловіками, ні жінками. Але хто належним чином зобразить цілком тодішні біди — вигнання, опис майна, безчестя, переселення в пустелю багатьох тисяч і цілих міст, які бідують там просто неба, страждають від дощів і холоднечі, змушені втікати навіть із самої пустелі, тому що й вона не рятує від небезпеки?

Хто зобразить біди й ці найжорстокіші23 — побої, смерті, виставлення на ганьбу єпископів, які жили побожним життям, чоловіків, жінок, юнаків, старців? Хто зобразить, як народовладді винаходять люті муки, до винайдених додають нові, прислуговують нечестю, часто тільки тим заслуговують схвалення, що показують жорстокість навіть більшу, ніж вимагають державні? Недавно закінчилось це відоме гоніння, і Персія прекрасно розв’язала нашу справу, знищивши згубника, і на відплату за кров багатьох, задовольнивши кров’ю одного.

10. А тепер починається гоніння ганебне24, під тим приводом, щоб відгородити християн від нечестя, воно нападає на істинних християн; і тим воно жахливіше за попереднє, бо тоді подвиг був знаменитий і славний, нині ж і страждання не похвальне, принаймні в очах людей, які про страждання судять неправильно. Чи хочете, щоб у всіх стоячих, а можливо, і в найстійкішого, непереможного жодною пристрастю, я викликав сльози, нагадавши про одну з тодішніх подій? Свідки описаного мною численні, до багатьох дійшла плачевна розповідь про це страждання, думаю, що історія цього часу передасться і майбутнім часам.

Корабель, що несе на собі одного пресвітера25, який потерпає не за злий вчинок, а за віру, відправляється в море, щоб не врятувати, а знищити плавця. І він, як муж благочестивий, охоче ступає на корабель, в супутники йому дається вогонь; а гонитель радіє новому виду мук. Яке видовище! Яке злодіяння! Корабель серед моря, береги покриті глядачами, і з них одні дивляться із задоволенням, інші терзаються. Чи можна кількома рисами зобразити мені багато чого? Вогонь спалахує, поглинає корабель, а разом з ним і плавця; полум’я змішується з водою, дві протиборчі стихії діють заодно, щоб мучити благочестивого; обидві вони ділять між собою одне тіло. Над морем стоїть надзвичайний світильник; дехто, можливо, наближався до нього, як до лагідного й привітного; але, наблизившись, бачив сумне й неймовірне видовище: корабель без керманича, аварія корабля без бурі, пресвітера, який перетворився на попіл, або навіть і не на попіл, тому що й той був розсипаний по воді. Священству не виявлено і тієї поваги, щоб дати йому чесну кончину, а якщо не кончину, то, принаймні, гріб, у якому не відмовляють і нечестивим. Такий корабель, споряджений нечестивцем, і такий кінець благочестивого; і ніколи вогонь небесний і каральний не буває світлозарнішим за вогонь, що осяяв цю подію!

11. Але що мені до стороннього? Час уже приступити до твого26 власного подвигу й до твоїх страждань за благочестя, які, як прекрасна печатка, прикладені тобою до всіх колишніх подвигів. Зло цієї єресі мало повну силу в твоєму місті, де воно й одержало початок. Тим часом святіше око всесвіту, архієрея ієреїв, твого наставника в сповідуванні, який повчав власними подвигами за благочестя, цей великий голос, стовп віри, цього (якщо можна так сказати) другого світильника й предтечу Христового, який спочив у старості добрій, сповненої днів благоугодних, після наклепів, після подвигів, після багатьох чуток про руку, після живого мерця27, до Себе переселяє Тройця, для Якої він жив і за Яку терпів біди (я певний, що в цьому описі кожен узнає Афанасія). Тоді вривається в Церкву нова єгипетська виразка або страта — зрадник істини, вовчий пастир, розбійник, який перескакує через двір овечий, другий Арій, «який подає питво з домішкою злости своєї» (Авв. 2:15), потік безбожництва, повніший самого джерела28. Язик мій німіє переказувати тодішні беззаконня і скверні вбивства, серед яких цей звір займає святий престол, і які передували лукавому його входженню. Однак оплачу багатьох (що і ви оплакуєте і колись оплакували), взиваючи словами Давида: «Боже, прийшли язичники в насліддя Твоє, осквернили святий храм Твій. Кинули трупи рабів Твоїх на поживу птахам небесним, тіла святих Твоїх — звірам земним» (Пс. 78:1-2). Додам і ці слова з іншого плачу того ж пророка: «Поглянь на злочинство їх: що наробив ворог у святині Твоїй — у храмі Твоїм! Як звірі, рикають вороги Твої у храмі зібрання Твого» (Пс. 73:3-4). Бо як хвалилися вони! Як вони оскверняли святий храм різними пригодами і всякого роду злочинами! 12. Передувала людина29 безбожна і беззаконна, яка не мала (що найжахливіше в нарузі) навіть імені християнина, але прийшов у храм Божий прямо від ідолів, від нечистих кровей ще до мерзотнішого і найогиднішого, і такою наругою над нами звершував службу демонам. Збиралася сила, що кипить люттю, воїнство надзвичайне й люте проти людей беззбройних і не воїнів. Вигнаний був спадкоємець святого ієрей, помазаний Духом за законом і чином, прикрашений сивиною і розсудливістю30, а запанував Тавеїл (Іс. 7:6), спадкоємець чужої влади31. На святих піднята зброя, на недоторканне занесені нечисті руки, і пісні заглушені звуком труб. Дивись же, що ще йшло за цим: мужі падали мертвими у святилищах; дружин, навіть з природним плодом, який вони носили, топтали ногами, і тому ті передчасно народжували, або, точніше сказати, робилися ненароджуючими; дів тягли немилосердно, піддавали ганебним тортурам (настільки соромлюсь чоловіків і жінок описувати і виявляти словом прихованість сорому, наскільки соромлюсь за них самих, тоді оголених); одні через сором кидались у колодязі, що були усередині храму, другі викидалися з верхніх притворів, дехто купами падав на лежачі трупи. Убивства ішли за вбивствами, ураження за ураженнями; святиня потоптана нечистими ногами, вівтарі зганьблені безчинними танцями і піснями, навіть (як чую — чий сміливий язик виговорить це?) танцями й кривляннями; богохульні язики проповідували зі святительських кафедр, таїнства зазнали блюзнірства, піснеспіви замовкли, і замість них лунало виття; текли потоки крові, струмки сліз; священиків виганяли, пустельників терзали, — повна подоба навали ассирійців, коли прийшли у святий Єрусалим! Ні слово не може цілком передати, ні слух вмістити цього і щоб оплакати це, як слід, потрібні душа і голос Єремії, який сам вимагає джерел сліз (див.: Єр. 9:1), закликає стіни для пролиття їх за подібні злостраждання (див.: Плч. 2:18), накладає плач на шляхи сіонські, «немає паломників на свято» (Плч. 1:4). 13. Такі події бачив Схід, але оплакував їх і Захід, де вигнаний ієрей32 всенародно показував знамення цього божевілля. Яким же чином? Не мертвих, а закривавлений одяг він показав Римській церкві і намагався викликати у всіх сльози безмовною скаргою, щоб і страждання висловити, й одержати допомогу в бідах, яка, як відомо нам, і була отримана. Бо сильний скоріше схиляється до слабкого, добровільно переходить на бік приниженого.

І ніхто з благочестивих не міг перенести цього байдуже, але тим більше це збуджує тебе, чим досконаліший твій розум і завзятіша ревність. Тому ти борешся словом, а водночас і сам зазнаєш нападів нечестя. Після багатьох битв, у яких ділом і словом ти подвизався за правду, повчаючи, застерігаючи, збуджуючи, викриваючи, докоряючи, осоромлюючи простолюдинів і начальників, наодинці і всенародно, повсякчас і на всякому місці. Нарешті, коли злочестива влада піддалася сказу, ти був схоплений і (яке шляхетне твоє бідування! які і священні твої рани!) доброчесну свою плоть ти віддаєш на бичування, залишаючись ніби глядачем чужих страждань. Хоча знемагає в тобі видиме, однак не занепадає внутрішнє. Поглядам усіх відкривається твоя мужність; і, коли язик вже відмовився віщати, ти стаєш безмовним учителем терпіння. 14. Що ж потім? Тебе, для якого ніде немає ні своєї, ні чужої сторони, виганяють із батьківщини для того, думаю, щоб і інші навчилися від тебе благочестя. Місцем твого ув’язнення призначений оазис, безлюдна пустеля, яка завдяки тобі вже стала значним селищем.

Передай же нам благі плоди твого вигнання, бо користуємося плодами твого повернення. І нехай твоє повернення буде для нас спільним видовищем. Кого ти навчив там любомудрувати? Кого відволік від нечестивих думок? Кого привів до благочестя? Начебто бачу перед собою тамтешнє училище, бачу й останні зібрання навколо тебе. Скажи й це: чи мав ти хоч трохи утіхи для останків плоті, чи й убогість входила у твоє любомудріє? Чи були в тебе спільники твого подвигу, чи в цьому ти охоче терпів нестачу? Чи бажав ти бачити при собі сестер, з якими разом навчився чистоті і терпінню, чи був ти вищим своєї прихильності до них? Чи турбувала тебе самітність старої твоєї матері, чи залишив їм найтвердіший захист — благочестя?

Але оскільки ти (що прекрасно зроблено повернувся до нас, оскільки Той, Хто «прославляє прославляючих Його» (1Сам. 2:30) і «роздратовує тих, що роздратовують» (Повт. 32:21), Хто виконує бажання, що бояться Його (Пс. 144:19), і в мертвих вдихає силу воскресіння, Хто чотириденного Лазаря і тебе, чотирирічного33, оживотворює понад очікування; Хто, за видінням дивного і найвеличнішого із пророків Єзекиїля (Єз. 37:7), з’єднує кістки з кістками і суглоб із суглобом, — і тебе, сповненого любов’ю до нас, віддав знову тим, які люблять тебе, то продовжуй знову той же труд і з тією ж відвагою, щоб не подумали, що страждання розслабили тебе і що ти зі страху зраджуєш любомудрію. 15. Осоромлюй, як і колись, і марновірство еллінів, і їх багатобожне безбожництво, прадавніх і нових богів, і мерзенні вигадки, і ще мерзенніші жертви, як говорить хтось з них же самих34, які очищають бруд брудом, тобто плоть плоттю, власну плоть — плоттю безсловесних. Осоромлюй і благопристойні їхні статуї, і сором’язних бовдурів, якими якщо обмежують вони Божество, то яке це жалюгідне осліплення! А якщо тільки зображують, то яке це неуцтво! Нехай розкажуть, яка причина такого неподобства і який у цьому зміст таємничий! Бо потрібно, щоб і самі вияви прекрасного не були потворні, чи скажуть, що тут знаходиться щось, крім цього? Нехай покажуть, що саме? З яких взято книг і богословів? Осоромлюй і повстання єресей, навіть тим ревніше, що ти випробуваний уже в стражданнях, бо любомудріє від страждань стає мужнішим, і твердість в бідах, як розпечене залізо в холодній воді.

Закрий в межі і наше благочестя, учи знати, як Єдиного ненародженого Бога Отця, так Єдиного народженого Господа — Сина (названого Богом, коли говориться про Нього окремо (καθ’έατόν), і Господом, коли Він називається при Отцеві Богом — за єством, Господом — через єдиноначальність і Єдиного Духа Святого, зійшов або сходить від Отця, Бога «для тих, хторозумно розуміє запропоноване» (Притч. 23:1, слов’янський переклад), що заперечується нечестивими, але тими, які вище їх, визнається, і ще більш духовними проповідується. Учи нас не робити Отця підначальним (щоб не ввести чогось такого, що первоначальніше первоначального, і тим викривляється буття первоначального), а Сина або Духа Святого не робити безначальним (щоб у Отця не відняти властивого Йому). Тому що вони не безначальні, і разом у деякому відношенні (що і викликає труднощі) безначальні. Вони не безначальні щодо Винуватця, тому що, як світло із сонця, так вони з Бога, хоча й не після Нього. Але Вони і безначальні щодо часу тому, що не знаходяться під часом, а інакше те, що тече, було б старше за постійне і несамостійне — самостійного. 16. Учи не вводити трьох начал, щоб не ввести чого-небудь язичницького або багатобожного, та і вводячи одне, не вводити якого-небудь юдейського начала — убогого, заздрісного, слабкого, або припускаючи, що Божество поглинається Саме Собою (як угодно тим, які Сина, хоча виводять від Отця, але знову залишають у Отця), або (що подобається нинішнім мудрецям) принижуючи єство Сина і Духа і відчужуючи від Божества, начебто Воно побоюється протиборства і не має сили зробити що-небудь вище творінь. Учи не визнавати Сина ненародженим (тому що Отець один) і Духа Сином (тому що Єдинородний один). Нехай і ці Божеські властивості належать їм винятковим чином, а саме: Синові — синівство, Духові ж — сходження, а не синівство. Учи Отця називати істинно Отцем і в сенсі набагато істиннішому, ніж як називаються наші земні батьки; тому що Він Отець в єдиному сенсі, тобто своєрідно, а не подібно до плотських батьків, — Отець Єдиний, тобто не в з’єднанні з ким-небудь, — Отець Єдиного Сина, тобто Єдинородного, — Отець винятково, тобто не бувший раніше Сином, — Отець цілком і всецілого Сина (чого не можна дійсно сказати про наших батьків), — Отець спочатку, тобто, що не згодом став Отцем. Учи Сина називати істинно Сином, тому що Він Єдиний Син Єдиного Отця, Син у єдиному сенсі і винятково, а не разом і Отець, — Син цілком і всецілого Отця, — Син спочатку, що не почав коли-небудь бути Сином; тому що його Божество — не внаслідок застосування рад, і не внаслідок зростання — Його обожнювання, так щоб Отець не був колись Отцем і Син — Сином. Учи називати Святого Духа істинно Святим, тому що ніхто інший не святий так і в такій мірі, і Святість Духа є не що-небудь додаткове, а самовитікаюче; святість не є що-небудь зростаюче або зменшуюче, що-небудь в часі починається і припиняється. І Отцю, і Синові, і Святому Духові є загальна безпочатковість буття і Божественність; але Синові й Духові належить буття від Отця. І відмітна властивість Отця є ненародженість, а Сина народженість, і Духа Святого — сходження (έκπεμψις,). Коли ж намагаєшся осягнути образ (народження і сходження), тоді що залишаєш їм самим, Які, за свідченням Писання, тільки Вони знають Один Одного, і Один Одним пізнаються (див.: 1Кор. 2:11), або що залишиш і тим з нас, які згодом будуть просвіщені тамтешнім35 світлом? 17. Стань колись чим-небудь зі сказаного або подібним тому і тоді пізнаєш стільки, скільки Вони пізнаються Один Одним. Тепер же вчи єдино знати це: Одиницю в Тройці і Тройцю в Одиниці поклоняєму, в якій і роздільність і єдність незбагненна. Не бійся, що, сповідуючи народження, припишеш Божеству страждання. Божество хоча й народжує, однак не страждає. І я в тому тобі порукою, що Воно народжує по-божеськи, а не по-людському, тому що й буття Його не людське. Бійся ж приписувати Богові час і тварність; бо, якщо походить в часі, то не Бог. Бійся, щоб, без потреби стоячи за Бога, не відкинути Бога, зробивши співслужбовою тобі твариною Того, Хто рівний Отцю за Божеством, хто і тебе звільнить від рабства, якщо щиро сповідуєш Його володарювання. Не бійся сповідувати сходження, тому що Богові, у всьому задоволеному, немає необхідності — або не зводити, або зводити. Бійся ж відчуження і тієї погрози, яка провіщена тим, що не богословствують, а хулять Духа Святого (Мф. 12:31-32). Не віддавай поганого шанування Єдиноначальності, скорочуючи або обсікаючи Божество. 18. Не соромся звинувачення у троєбожжі, поки можна іншого звинувачувати у двобожжі; з ним разом і ти або спростуєш звинувачення, або відчуєш труднощі, або, коли разом з його міркуваннями зазнаєш катастрофи Божества, у тебе Воно зберігається непошкодженим, хоча й знеможе слово. Краще знемогти в роздумах під натхненням Духа, ніж, ганяючись за легкістю, без труда погодитися з нечестивими думками. Нехтуй настійністю і запереченнями — цим новим благочестям, цією дріб’язковою мудрістю — і нехтуй ними більше, ніж павутинням, яке затримує мух, але їх легко проривають оси, не кажу вже палець або щось інше важче. Учи тільки одного боятися, а саме: своїми лжемудруваннями підкопувати віру. Не біда, якщо когось переможуть словом, тому що не всім даний дар слова. Страшно відпасти від Божества, бо уповання всім необхідне.

19. Ти й сам собою розсудиш усе це, навіть, наскільки знаю, і уважніше і досконаліше. В тому запорукою мені твої рани і твої труди заради благочестя. Але і я, в міру своїх сил, полюбомудрую з тобою. Коли ж відправишся в добрий свій шлях, згадай про Тройцю, Яка перебуває в скиніях (якщо тільки Бог у рукотворних храмах живе), згадай про малі жнива. Хоча чимало на ній насіння благочестя, однак вона мала й убога, і збирається з неї потроху плодів. (Якщо до речі вжити тут слово пророка), «бо зі мною тепер — як після збирання літніх плодів, як після збирання винограду: жодної ягоди для їжі, ні спілого плоду, якого бажає душа моя» (Мих. 7:1). Бачиш, який у нас збір плодів, тому постарайся зробити, щоб і тік збагатився, і точило стало повніше. Розкажи і про моє покликання, про неймовірне переселення, яке зробив я не для того, щоб розкошувати, а щоб злопостраждати, щоб через катастрофу бід долучитися і слави. Сподівайся, що помічником твоїм у молитвах і супутником у мандрах буде цей народ, ця вбога числом паства, але не вбога благочестям, скрутність якої я поважаю більше, ніж широту інших паств. Це віщає Дух Святий. З Ним пройдеш через вогонь, приспиш звірів, приборкаєш володарів. Тож відправляйся у путь, тож подорожуй і знову повернися до нас збагаченим, вдруге увінчаним, співаючи з нами переможну пісню і нині, і завжди, у Христі Іісусі Господеві нашому. Йому слава навіки, амінь!

* * *

1. Філософ Ірон, як видно із цього слова, родом з Александрії, за вченням цинік, постраждав від аріан за православ’я, а саме: був побитий і засуджений на вигнання. Ієронім у «Списку церковних письменників» під іменем філософа Ірона має на увазі Максима, також циніка, відомого в житті св. Григорія Богослова тим, що він згодом мав намір привласнити собі престол Константинопольської Церкви.
2. Звернення до філософа Ірона.
3. Згідно із зауваженням Іллі, Ірон, як цинік, носив білий плащ, який св. Григорій Богослов називає чужим, можливо, через колір для християн, які живуть побожним життям, тобто для ченців.
4. Св. Григорій Богослов, називаючи Ірона псом, пристосовується до того, що він був циніком, бо це останнє найменування взяте від слова κύων (пес).
5. Язичниками.
6. Тобто Константинополем.
7. Платон у своїй «Державі», визнаючи Гомера шкідливим для юнацтва, говорить, що його потрібно, увінчавши хвилею, вислати з міста.
8. Скиндапс — рід індійської рослини. Оскільки ж такої рослини немає ніде в іншім місці, то св. Григорій вважає цю назву словом, що нічого не означає.
9. Трагелаф — тварина, що походить від козла й оленя, яку св. Григорій визнає вигаданою.
10. Лукіан, висміюючи філософа Хрисиппа, вкладає йому у вуста такі слова: «Якщо кульгавий, кульгавою ногою запнувшись за камінь, одержить рану, то кульгавість буде симвама, а рана на кульгавій нозі — парасимвама».
11. Св. Григорій Богослов говорить про геометричні лінії, що ніде не мають місця, тобто ні в самій речовині, бо розглядаються у відокремленні від тіл, ні в думці, бо вони не є чимось тільки мисленним.
12. Тобто циніків, тому що й Ірон був циніком.
13. Гностики Валентин, Кердон і інші вчили, що не благий Бог був творцем світу.
14. Глибина (βάζος) Мовчання (σιγή), за вченням Симона, Маркіона і їх наступників, були головні з еонів.
15. Тобто зі сцени. — Ред.
16. Монтан водив із собою безчесну жінку і називав її Духом Святим.
17. Манес (Мані — засновник маніхейства) учив, що неосвічена матерія, або темрява, співвічна Богові.
18. Новат не допускав до покаяння тих, які відріклися від віри в Христа і навіть усіх занепалих після хрещення і двоєженців.
19. Савеллій три Особи Святої Тройці об’єднав в єдину Особу Отця.
20. Тобто від язичницького бога війни Ареса, або Марса.
21. Констанція.
22. За Констанція мав велику силу євнух Євсевій-аріанин.
23. За Юліана Відступника.
24. За імператора Валента, який був захисником аріан.
25. За розповідями одних — Урвана, а за іншими — Феодула.
26. Звертання до Ірона.
27. Пояснення на це дивися в слові святому Афанасію Великому.
28. Це аріанин Лукій, який вигнав Афанасієвого спадкоємця Петра і насильно зайняв єпископський престол в Александрії.
29. Палладій, Александрійський градоначальник.
30. Спадкоємець св. Афанасія архієпископ Александрійський Петро.
31. Тавеїл ом св. Григорій Богослов називає згаданого вище аріанина Лукія, який вигнав Петра і зайняв його єпископський престол в Александрії.
32. Александрійський архієпископ Петро, врятувавшись від аріан, тікає в Рим до папи Дамаса і приносить із собою закривавлений одяг вбитих аріанами. Див.: Сократ. Церковна історія, кн. 4, гл. 22; Никифор. кн. 11, гл. 26.
33. Він чотири роки перебував у вигнанні і протягом цього часу ніби для нас помер.
34. Геракліт.
35. Небесним.

Слово 26. Сказане святим Григорієм Богословом про себе самого, коли він після спроби Максима зайняти архієпископський престол у Константинополі повернувся із села

1. Я бажав бути з вами, діти, і ви також бажали бути зі мною. Вірю цьому, і якщо слово вимагає підтвердження, клянуся: «Тому свідок ваша похвала мені, браття, яку я маю в Христі Іісусі, Господі нашому» (1Кор. 15:31)! Цю клятву дав Дух Святий, пославши мене до вас, аби підготував я Господу народ особливий (Тит. 2:14). Дивіться, яка віра: і за себе запевняю, і за вас ручаюся. І це анітрохи не дивно. Де спільний дух, там і відчуття спільні; а де однаково відчувають, там однаково вірять. Хто сам не відчував чого, той не повірить і іншому; а хто відчував, той готовий дати згоду; він — невидимий свідок невидимого відчуття, він — власне дзеркало для чужого образа.

Тому-то в мене не вистачило терпіння жити далі в розлуці з вами, хоча немало засмучує й обтяжує мене побачене тут, — не тільки те, що звичне в містах: скупчення народу, шум, торговища, видовища, перенасичення, образи, ті, що втягують, і ті, що втягуються, ті, що наносять, і ті, що терплять шкоду, ті, що плачуть і оплакують, ридають, радіють, одружуються, ховають, хвалимі й хулимі, всі приводи для пороку, бродіння світу, раптові зміни як в Еврипі і в напрямку вітрів, але навіть і ці поважні й гідні поваги люди (кажу про майбутніх у цьому вівтарі і при святій трапезі). Оскільки маю, очевидно, над ними владу, і сам перебуваю серед тих, які приступають до Бога, то боюся, що ми зле приступаємо, і, як солома, що наближається до вогню, не стерпимо вогню. 2. Попри все те я повернувся до вас; і хоча відійшов з примусу, однак приходжу назад без примусу, навіть із великим задоволенням, і, як кажуть, ноги самі йшли; так Дух веде мене, як потік, який вгору піднімається із зусиллям, а вниз сам собою тече швидко. Справді, один день становить ціле людське життя для тих, які страждають любов’ю. Бо, мені здається, не є це прикладом, що було з Яковом, який, чотирнадцять років працюючи у Лавана сирійця за двох дів, не стомлювався. Для нього, як сказано, тому що любив їх, усі дні були як один день (див.: Бут. 29:20), можливо, тому, що предмет любові був перед очима, або тому, що легко страждати любов’ю, хоча уповільнення і прикре. Так те, що легко надходить у володіння, то менше викликає жадання, як сказав хтось раніше за нас. І я, коли був разом з вами, — мало відчував силу любові, а коли розлучився, узнав любов — цього мучителя, що втішає. У цьому немає нічого незвичного. Пастух уболіває за теля, яке відстало від череди, за вівцю, якої не вистачає в десятку, і пташка горює за гніздом, яке залишила ненадовго. Один, взявши сопілку, піднявшись на високе місце, наповнює сумними звуками свою сопілку, кличе заблудлих, як розумних, і, якщо послухаються, радіє за них більше, ніж за всю череду, яка не завдала йому таких клопотів. А друга з криком летить до гнізда, припадає до пташенят, що щебечуть, і обіймає їх крилами. Яка ж прихильність має бути в доброго пастиря до словесних овець, за яких він уже зазнав небезпеки, тому що й це збільшує любов? 3. Так і я боюся, щоб «люті вовки» (Діян. 20:29), помітивши навколо нас темряву, не розігнали стада захоплюючими і зухвалими вченнями. Тому що, не маючи сил діяти явно, вони вичікують лихоліття. Боюся, щоб «злодії і розбійники», проходячи через двір (Ін. 10:1), або безсоромно не викрали, або не піймали обманом, і потім не закололи, не вбили, не занапастили, «терзаючи здобич; з’їдаючи душі», як сказав один із пророків (Єз. 22:25). Боюся, щоб хто-небудь, вчора і третього дня бувши нашим, знайшовши двері незамкненими і увійшовши через них, як свій, не став будувати нам підступу, як чужий. Бо багато різних хитрувань у того, хто діє таким чином, і ніхто не різноманітний настільки у винахідливості, наскільки хитрий на зло наш супротивник. Боюся ще й псів1, які намагаються стати пастирями, і, що дуже дивно, нічого не приносять у пастирське звання, крім того, що обстригають волосся, яке не на добро ростили. Вони й псами не залишилися, і пастирями не зробилися, а тільки розкрадають, розсипають і руйнують чужу працю. Тому що завжди легше нашкодити, ніж зберегти; і людина народжується, говорить Іов (Йов. 5:7), і корабель будується, і дім створюється з труднощами; але одного вбити, друге зруйнувати, третє спалити може кожний, хто захоче. Отже, нехай не думають багато про себе ті, які приставили до стада псів; вони не можуть сказати, що придбали або врятували хоча б одну вівцю. Бо ті, що вправлялися в злому, не навчилися робити добра. Якщо ж вони знищують стадо, то це робить і невелика буря, і легка хвороба, і один звір, який раптово напав. Отже, нехай вони перестануть хвалитися своєю безславністю, а якщо можуть, нехай перестануть чинити зло, «нехай поклоняться, припадуть і заплачуть перед Господом, Який створив їх» (Пс. 94:6), і нехай приєднаються до стада ті з них, які ще не зовсім незцілені.

4. Це кажу вам я — пастир боязкий і обачний, якого за обережність докоряють у бездіяльності. Тому що я не із числа пастирів, які «їдять молоко і вовною одягають, відгодованих овець заколюють, а стада не пасуть» (Єз. 34:3-4), або продають і говорять: «Благословенний Господь; я розбагатів!» і пастухи їх не шкодують за ними» (Зах. 11:5), які пасуть самих себе, а не овець (якщо вам пам’ятні слова пророків, якими вони уражають злих пастирів); навпаки, я більше належу до пастирів, які можуть сказати про себе з Павлом: «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?», і мене не розпалює турбота (див.: 2Кор. 11:29), «бо шукаю не вашого, а вас» (2Кор. 12:14). Я нудився вдень від жари, а вночі від холоднечі, за словом Патріарха, — пастиря (Бут. 31:40), у якого вівці були мічені й намагалися зачинати у тамтешніх «корит» (Бут. 30:41-42)2 .

Так і з таких причин я прийшов до вас, які перебувають у такому становищі. А оскільки прийшов, то дамо один одному звіт, що ми встигли зробити протягом розлуки. Тому що не зле пам’ятати, що від нас зажадають звіту не тільки за слова й діла, але як за цілий час, так і за найменшу й коротку частину часу. Ви «сповістите мене про зроблене вами» (Іона, 1, 8), а я запропоную вам, про що я любомудрував у безмовності, розмовляючи сам із собою. 5. Яке з високих умоспоглядань, або запозичивши від мене, ви зберегли, або самі від себе додали, стосовно або Богослів’я, або інших догматів, багато з яких і часто я пропонував вам? «Вимагаю від вас не тільки боргу, але й росту, не тільки таланта, але й прибутку, щоб хто-небудь, сховавши й закривши довірене, не став ще обмовляти того, хто довірив, що Він «жорстокий» і бажає чужого (Мф. 25:24). Отже, яку похвальну справу принесли ви в плід, так щоб чи «ліва рука твоя не знала, що робила правиця твоя» (Мф. 6:3), чи просвітилося світло ваше перед людьми (див.: Мф. 5:16), щоб по плодах було видно дерево, по учнях міг бути впізнаний учитель, і щоб кожен, хто що спостерігає за нами (а це роблять багато хто, — одні через прихильність, інші із цікавості), міг сказати, «воістину з вами Бог» (1Кор. 14:25), ви не тільки добре проповідуєте Його, але й служите Йому? Бо як діло без віри не приймається, тому що багато роблять доброго заради слави і згідно з природнім налаштуванням, так «і віра без діл мертва» (Як. 2:20). І ніхто нехай не зваблює вас порожніми словами (Еф. 5, 6), хто-небудь із людей, які охоче дозволяють усе під тією однією умовою, щоб ви приєдналися до нечестивих вчень, і пропонують за злу справу погану нагороду. Отже, покажіть віру від діл, покажіть родючість вашої землі, чи точно я недарма сіяв, чи є у вас хоча б одна «жменя, що має силу зробити муку» (Ос. 8:7,слов’янський переклад), яка будує житниці, щоб нам надалі обробляти вас ще ретельніше. Хто приносить плід у стократ? Хто в шістдесят? Хто, нарешті, хоча в тридцять? Або навпаки, хто, від тридцятикратного сходячи до шістдесятикратного (тому що й цей порядок бачимо в Євангелії)3, закінчив стократним плодом, щоб, «маючи успіх», як Ісаак (Бут. 26:13), стати великим, ідучи від сили в силу, співаючи пісні ступенів і покладаючи «сходження в серці своєму» (Пс. 83:6-8)? 6. Шукаю плід, що множиться на користь вашу (Флп. 4:17). Тому що прибуток ваш, а не мій. Якщо ж і мій, то тому, що він ваш; тому що користь від вас повертається до нас, як відбите проміння. Чи годували ви убогих? Чи приймали подорожніх? Чи «умивали ноги святим» (1Тим. 5:10)? Чи догоджаючи череву, яке знищиться (див.: 1Кор. 6:13), насолоджувалися (припустимо те) і заповідями, бо немає насолоди, яка була б краща й міцніша за цю для бажаючих насолоди? Чи покоїли в міру сил (дозвольте сказати й про це) кого-небудь із служителів жертовника і прекрасно убожіючих, щоб вони, не розважаючись, тим ретельніше служили жертовнику, і, запозичуючи з вашого, приносили натомість і своє? Справді, соромно і нам просити про це, і вам не давати. Не для того я зауважив, «щоб так було для мене. Бо для мене краще вмерти, ніж щоб хто знищив похвалу мою» (1Кор. 9:15) і благовістування моє залишилося без нагороди, коли тут зберу плоди, бо благовістити є справа необхідності, а благовістити безоплатно — справа запалу, але навчіться ви благотворити Христу, благодіючи кому-небудь із менших. Тому що Христос, як зробився для мене всім, що є в мені, крім гріха, так приймає на Себе і все, що хоч трохи мене стосується, чи ти даси мені дах або одяг, чи відвідаєш у в’язниці, чи прийдеш до хворого, або, що менш важливіше, язик спраглого остудиш однією чашкою холодної води, про що просив у бідного Лазаря, страждаючи у полум’ї, багатій, якому за тутешнє розкішне життя, за зневагу до голодного і покритого струпами Лазаря, віддається тим, що просить у Лазаря і не одержує, чого просить. 7. Ось чого від вас вимагаємо, і знаю, що ви не будете соромитися, як даючи звіт мені, так і в останній день, в який будуть зібрані всі наші діла, за сказаним: «Бо Я прийду поради і ваші діяння зібрати» (Іс. 66:18, слов’янський переклад); це чоловік, і діло його, «і нагорода його з ним» (Іс. 40:10).

Але ось і наше, що приносимо вам з пустелі. Тому що й Ілля охоче любомудрував на Кармилі, й Іоан у пустелі, і сам Іісус звершував діла перед народом, а молитви здебільшого на свободі і в пустелях. Який же урок наданий цим? Той, думаю, що для розмови з Богом треба зануритися у безмовність і хоч трохи піднести свій розум від непостійного. Тому що сам Він не мав потреби в самоті; та й не було місця, де б міг Він сховатися, будучи Богом і все наповняючи; Він усамітнювався ж, щоб ми знали час і для справ, і для вищої вправи. Отже, які ж плоди моєї пустелі? Як добрий купець, який звідусіль збирає прибуток, хочу й з нього дати вам щось для купівлі.

8. Одного разу, коли день уже схилявся до вечора, ходив я один, заглибившись сам у себе, і місцем прогулянки був морський берег. Завжди маю звичай полегшувати труди такими відпочинками. Тому що й тятива, постійно натягнута, не витримує напруги, а потрібно її спускати зі стріли, щоб можна було знову натягнути і щоб вона була корисною для стрільця, і годилася при нагоді. Так я ходив; ноги переносили мене з одного місця на інше, а погляд відпочивав на морі. Видовище було неприємне, хоча воно буває приємнішим іншим часом, коли при ясному небі море покривається пурпуром, тихо й лагідно відіграючи, хлюпає в береги. Але що ж відбувалося в цей час? Охоче скажу, і навіть словами Писання: «Дув сильний вітер, і море хвилювалося» (Ін. 6:18), море хвилювалося і завивало, а хвилі, як звичайно буває в таких бурях, одні, піднімаючись вдалині й поступово, то досягаючи найбільшої висоти, то знижуючись, розбивалися об береги; а інші, вдарившись об близькі скелі й відбиті ними, перетворювалися на піну і високо розліталися бризками. Тут викидалося невелике каміння, порости, равлики і найлегші мушлі, і деякі знову поглиналися з відпливом хвилі. Але твердо й нерухомо стояли скелі, начебто ніщо їх не бентежило, крім того, що билися об них хвилі. 9. Із цього я взяв щось корисне для любомудрія. І як все прикладаю до себе, особливо якщо що-небудь те, що трапилося, приводить мене в сумнів, як було й тепер, то я уважно дивився на видиме, і це видовище було для мене уроком.

Я сказав собі: чи не море наше життя і людські справи? І в ньому багато солоного й непостійного. А вітри — чи це не спокуси і всякі несподіванки, що підстерігають нас? Це, здається мені, помічаючи, досточудний Давид каже: «Спаси мене, Боже, бо води дійшли до душі [моєї)); визволи мене із глибин водних, «я загруз у глибокім болоті, і нема на чому стати. Зійшов я у глибину моря, і хвилі його заливають мене» (Пс. 68:2-3). Що ж стосується тих, що спокушаються, то одні, думав я, як найлегші бездушні тіла, захоплюються і анітрохи не протистоять напастям, бо не мають у собі стійкості й ваги, що набуваються цнотливим розумом, готовим боротися з обставинами, що зустрілися; а інші, як камінь, гідні того Каменю, на Якому ми утверджені і Якому служимо. Такі всі, які керуються розумом любомудрим і стоять вище черні, все переносять твердо й непохитно, і посміхаються над тими, що вагаються, або жалкують за ними, — посміхаються через любомудріє, жаліють з людинолюбства. Самі ж для себе вважають за сором нехтувати віддаленими бідами і навіть не вважати їх бідами, але уступати перемогу над собою теперішнім, і притім короткочасним, нібито вони постійні; виявляти любомудріє передчасно, а у випадку потреби бути не любомудрими; що подібно до того, якби хтось почав вважати себе чудовим борцем, який ніколи не виходив на поприще, або майстерним керманичем, який високо думає про свою майстерність у тиху погоду, а в бурю кидає з рук стерно.

10. Але як уже я раз зупинився на цьому міркуванні, то зустрів і іншу подобу, доволі гідну теперішньому предмету. Можливо, вважатимете мене старим і вигадником, коли розповім вам про це; однак ви маєте знати про це; тому що, як відомо, і Писання кількаразово вживає такі подоби для ясності розповіді. За вигадкою, є дерево, яке зеленіє, коли його рубають, і протидіє залізу, — а якщо про незвичайне треба і висловлюватися незвичайно, — яке смертю живе, через відсічення розростається; те, що знищується — розмножується. Звичайно, це байка і вимисел, але мені уявляється, що така ж точно любомудра людина. Вона прославляється у стражданнях; скорботи перетворює на привід для чесноти, прикрашається бідами, не звеличується зброєю правди в правій руці, не знемагає перед «лівими» (2Кор. 6:7), але в різних обставинах завжди є однаковою або робиться ще світлішою, як золото в горнилі.

Подивимося на неї так: чи знатного вона походження? Нарівні зі шляхетністю крові вона покаже в собі доброзичливість, тож заслужить подвійну повагу, чи вивчатимеш її родовід, чи дивитимешся на неї саму. Чи вона статуя низької роботи і з дешевої глини (якщо є відмінність між глиною і глиною)? Замінивши це духовною шляхетністю, яку кожний запам’ятовує сам у собі, для гіршого чи кращого. Всяка інша шляхетність, яка нам надається, або грамотами нам повідомляється, нічого не варта і підроблена. Тому що шляхетність буває трояка. Одна — з небес, і через неї всі ми шляхетні, бо всі створені за образом Божим. Друга залежить від плоті, і через неї, тому що вона тлінна, не знаю, чи хто шляхетний. Третя пізнається через пороки і через чесноти, і в ній ми беремо участь більше або менше в тій мірі, як думаю, в якій зберігаємо або розтліваємо в собі образ Божий. Цю останню шляхетність полюбить істинний мудрець і істинно любомудрий. Четвертий рід шляхетності, яка залежить від грамот і указів, тоді удостою слова, коли погоджуся визнати красою підрум’янену красу або поважати мавпу, якій наказано бути левом.11. Чи юнак він? Мужньо повстане проти пристрастей і скористається юністю для того, щоб не піддатися чому-небудь властивому юним, а в юнім тілі показати старечу розсудливість, і зрадіє перемозі більше, ніж увінчані в Олімпії. Бо здобуде перемогу на загальнім видовищі, — на видовищі всесвіту, і перемогу не продажну4. Чи хилиться він до старості? Але не зістаріє душею, зустріне кончину, як призначений день необхідного звільнення, з радістю перейде в життя майбутнє, де немає ні незрілого, ні старця, але всі досконалі за духовним віком. Чи наділений він квітучою красою? В одній красі засяє в нього інша, у тілесній — душевна. Чи зберігся без пошкодження колір його краси? Він заглиблений сам у себе і не знає, чи дивляться на нього інші. Чи потворна його зовнішність? Зате благовидна його таємна людина, як квітчаста й дуже запашна троянда, яка ще не розкрилася зі своєї оболонки, що не має ні кольору, ні запаху. «Красивий добротою більше за синів людських», він не витрачатиме і часу, щоб подивитися на свою зовнішність, звертаючи увагу на інше. Чи міцна його зовнішня людина? Він використає здоров’я для кращого: дає поради, вразить словом, говоритиме сміливо, проводитиме час у бдінні, спатиме на голій землі, поститиметься, виснажуватиме плотське; споглядатиме земне і небесне, і старанно думатиме про смерть. Чи захворіє він? Боротиметься із хворобою. А якщо буде переможений, то візьме верх, досягнувши того, що уже не треба боротися. Чи заможний він? Умудриться роздати багатство. І зі свого майна, як розпорядник чужого, він буде наділяти нужденним, щоб і тому, хто приймає, послужило це на благо, і йому самому зосередитися в Бозі, нічого не маючи, крім хреста і тіла. 12. Чи бідний він? Збагатиться в Бозі, сміючись над тими, що мають у себе багато чого, тому що вони як безперестанно здобувають, так безперестанно убожіють, маючи нестаток в більшому, і п’ють для того, щоб більше відчувати спрагу. Чи голодний він? Насититься із птахами, які годуються, не сіючи і не обробляючи землі, проживе з Іллею в сарептянки. «Борошно в діжці не вичерпається, і олія в глечику не убуде» (1Царів. 17:14). Перший безперестанно буде виливати, інший приносити рясні жнива, щоб страннолюбива вдова сподобилася честі і подорожній мав їжу. Чи у нього спрага? Джерела і ріки дадуть йому воду, не перенасичуючи і не в міру подаваючи; а якщо й скрізь не стане води через бездощів’я, то, можливо, він питиме з потоку (див.: 1Царів. 18:5). Чи терпітиме він холод? Його терпів і Павло (див.: 2Кор. 11:27). Притім, чи довго потерпить? Є одяг і з каменю, у чому нехай запевнить тебе Іов, який каже: «не маючи притулку, тиснуться до скелі» (Йов. 24:8).

Розглянь і ще більші досконалості. Чи будуть його лихословити? Він переможе тим, що за лихослів’я не відповість лихослів’ям. Чи будуть його гнати? Перенесе. Чи будуть хулити? «Утішиться» (1Кор. 4:13). Чи будуть обмовляти? Почне молитися. Чи ударять по правій щоці? Підставить і іншу; а якщо б у нього була третя, підставив би й ту, щоб того, хто вдарив, швидше навчити великодушності, напоумити його ділом, коли не зміг словом. Чи насміхатимуться над ним? Це терпів і Христос. І він буде вшанований участю в Христових стражданнях. Чи назвуть самарянином, чи скажуть, що він має в собі біса? Усе прийме з Богом. Хоч які б численні були його страждання, усе ще не вистачить багато чого: оцту, жовчі, тернового вінця, багряниці, хреста, цвяхів, розіп’ятих розбійників, проходячих і хулячих. Богу належало і в тому мати перевагу, щоб більше перетерпіти в самому посоромленні! 13. Немає нічого настільки незборимого і непереможного, як любомудріє! Всі поступляться скоріше, ніж любомудрий. Це «осел дикий» упустелі, як каже Іов, нічим не зв’язаний і вільний, «він насміхається над міською багатолюдністю і не чує криків погонича» (Йов. 39:7). Це єдиноріг — тварина самовільна. Чи захоче служити тобі і чи переночує в яслах твоїх (Йов. 39:9), чи підведеш його під ярмо? Коли він буде позбавлений всього на землі, у нього готові крила, як в орла, він повернеться в дім свого настоятеля, піднесеться до Бога. Скажу стисло: незборимі тільки Бог і Ангел, а по-третє — муж любомудрий, нематеріальний у речовині, необмежений у тілі, небесний на землі, безпристрасний у стражданнях, який усьому уступає перемогу, крім зарозумілості, і тих, які думають оволодіти ним, що перемагає своїм відстороненням.

Оскільки моє слово, яке я почав з представленою мною подобою, зобразило любомудрого мужа, то за цим зображенням розглянемо самі себе. «Думаю, що і я маю Духа Божого» (1Кор. 7:40). Хоча щось зі сказаного може вражати мене, щоб мої ненависники й вороги, якщо знайдуть мене переможеним, мали вибачення, якщо не наміру, то, принаймні, своєї поведінки, а якщо виявлюся досконалішим і вищим за моїх нападників, — чи залишили свою злість, чи знайшли новий шлях неправди (тому що теперішній мною знехтуваний) і понад свою злість не могли бути викриті в нерозумності, як «ті, що беззаконствують даремно» (Пс. 24:3) і не чинять неправди, до якої прагнуть. 14. Подивімося ж, чим образять мене ті, що зважуються на все, що тільки може зробити людина, щоб образити людину? Назвуть невігласом? Я знаю одну мудрість — боятися Бога. Оскільки «початок мудрости — страх Господній» (Притч. 1:7), і «кінець слова: все слухай, бійся Бога» (Еккл. 12:13). Так сказав премудрий Соломон. Тому нехай доведуть, що в мені немає страху, і тоді переможуть. А що стосується іншої мудрості, то я частково сам залишив її, а частково бажаю і сподіваюся придбати, уповаючи на Духа. Докорятимуть бідністю? Але вона моє багатство. Я охоче б зняв із себе і це руб’я, щоб без нього йти по терню життя! Охоче, якомога швидше, я скинув би із себе і цей важкий хітон5, щоб отримати легший. Скажуть, що я втік з батьківщини? Як низько думають про нас ці справжні ганьбителі і ненависники подорожніх! Хіба є певне місце моєї батьківщини, для якого батьківщина скрізь і ніде? А ти хіба не мандрівник і не прибулець? Не хвалю твоєї обителі, якщо так думаєш; дивись, щоб ти не втратив справжньої батьківщини, у якій слід готувати собі проживання. А за старість і хворобливість не докоряй нам. У цьому винні не тільки плоть і природа, але (узнай щось із моїх таємниць!) не мало виснажено і розумом (похвалюся тим трохи). Та й ти, повніючи і годуючи свою плоть, не маєш для мене приємного вигляду. Добре, якщо б і в тебе було видно кілька сивин і блідості, щоб можна було впевнитися, що ти людина розумна і любомудра! 15. Що ж ще? Знімуть з кафедри? З якої? Хіба я із задоволенням тепер вступив на кафедру і колись вступав? Хіба вважаю блаженними тих, які сходять на кафедри? Хіба зробиш їх для мене приємними, ти, що сходиш негідно? Хіба те, що недавно трапилося, не виявило перед вами мого напрямку думок? Чи й це була тільки забава і випробування любові, як можуть частково підозрювати, а частково розголошувати люди, майстерні на те, щоб свої пороки бачити в інших? Що ж значило скрушення? Що ж значили висновки, які я всенародно виголошував сам на себе? Що значили сльози, які в мені, якого ледь не зненавиділи за опір, викликали у вас жалість? Позбавлять предстоятельства? Але коли і хто з благомислячих цінував це? А нині позбавитися його, на мою думку, є верх розсудливості. Тому що за нього все в нас приходить у замішання і збурюється; за нього межі вселенної6 непокояться підозрою і ведуть якусь невидиму боротьбу, яка не має і назви; за предстоятельство ми, створені Богом, піддаємося небезпеці стати тваринами і втратити велике і нове ім’я. О, якби не було ні предстоятельства, ні переваги місць, ні болісних переваг, і нас розрізняли б тільки за чеснотою! А нинішній порядок — стати праворуч, ліворуч, усередині, вище й нижче, йти попереду чи поруч, — викликав у нас багато марних замішань, багатьох скинув у прірву і поставив на боці козлищ, багатьох не тільки з нижчих, але навіть із пастирів, які, «будучи вчителями Ізраїлевими», не зрозуміли цього (Ін. 3:10). 16. Не допустять до жертовників? Але я знаю інший жертовник, образом якого нині служать видимі жертовники, до якого не торкалися ні знаряддя, ні руки каменотеса, на якому «не було чути заліза» (1Царів. 6:7),до якого не торкалися художники й хитруни, але який увесь — справа розуму і до якого підносяться через споглядання. Йому я буду предстояти, на ньому принесу «жертву приємну» Богові (Лев. 1:4-5), — і жертву, і приношення, і всеспалення, які настільки кращі за принесені нині, наскільки істина краща за тінь. Про нього, як думаю, любомудрує і великий Давид, кажучи: «І ввійду я до жертовника Божого, що наповнює радістю» духовну юність мою (Пс. 42:4). Від цього жертовника не відсторонить мене ніхто, хоч скільки б бажав. Виженуть із міста? Але не виженуть разом і з того града, який на небесах. Якщо ж це зможуть зробити мої ненависники, то дійсно переможуть мене. А доки не зможуть зробити цього, доти бризкають тільки в мене водою і б’ють вітром або граються сновидіннями. Так я дивлюся на їхні напади! Віднімуть майно? Яке? Якщо моє, то нехай підріжуть крила, яких я не підв’язував. А якщо церковне, то через нього і вся боротьба, через нього ревнує про «грошову скриньку злодій» (Ін. 12:6) і зраджує Бога за тридцять срібників, що найжахливіше; тому що стільки коштує не зраджуваний, а зрадник. 17. Заборонять вхід у дім? Припинять засоби для розкоші? Віддалять від друзів? Але, як бачиш, ми обтяжили багатьох, хоча й були ними запрошені (не хочу бути невдячним). Якщо ж і обтяжили, то хіба більше тим, що жаліли їх, а не тим, що були прийняті ними. Причиною цьому те, що мене прихистив один благочестивий і боголюбивий дім, що був для мене тим же, чим дім суманитянки для Єлисея, — рідний мені по плоті, рідний і за духом, на все щедрий, дім, у якому зростав єдністю і цей народ, не без страху і не без небезпеки приховуючи гнане благочестя. Нехай відплатить Господь цьому дому в день винагороди! А якщо я ганяюся за розкішшю, то нехай веселяться наді мною ті, що ненавидять мене. Немає зла, якого б я не бажав собі. Що стосується друзів, то добре знаю, що одні, і перетерпівши що-небудь зле, не втечуть від мене, бо співчуття виявляється тільки спільним терпінням образ. А якщо мною нехтуватимуть інші, то я вже навчився терпіти зверхність. Тому що одні із друзів і близьких, навіть явно «відступили від мене; другі, найбільш людинолюбні, стали здалека» (Пс. 37:12-13), і в цю ніч7 усі спокусилися. Ледь і Петро не відрікся, а можливо, і не плаче гірко, щоб вилікувати гріх. 18. І видно, що я один сміливий і маю відвагу, я один благонадійний серед страху, один терплячий, який і виставляється напоказ народу, і зневажений наодинці, відомий Сходу і Заходу тим, що проти мене ведуть боротьбу. Яке зухвальство! «Коли й військо проти мене стане, не злякається серце моє; коли й ціла війна стане проти мене, і тоді я буду надіятися на Нього» (Пс. 26:3). Не тільки не вважаю щось страшним із теперішніх подій, але навіть забуваю про себе, плачу за тих, що образили мене, про ці колись члени Христові, члени для мене дорогі, хоча нині вони і розтлінні, про членів цієї пастви, яку ви ледь не зрадили, навіть раніше, ніж вона зібрана воєдино. Як ви розірвались і інших розірвали, подібно до волів, «яких розв’язали від пут» (Мал. 4:2, слов’янський переклад)? Як спорудили жертовник проти жертовника? «Як несподівано прийшли вони до занепаду?» (Пс. 72:19)? Як своїм розділенням і самі собі заподіяли смерть, і нас змусили уболівати? Як простоту пастирів вжили на згубу пастві? Тому що не пасомих буду гудити за недосвідченість, але вас звинувачуватиму за вашу злість. У погибелі твоїй, Ізраїлю, хто допоможе (Ос. 13:9)? Які знайду ліки, що лікують? Яку пов’язку? Як з’єднаю розділене? Якими слізьми, якими словами, якими молитвами зцілю скрушене? Один залишається засіб. 19. Тройця Свята, поклоняєма, довершена, правильно нами поєднана і шанована. Твоя це справа, Тобі належить слава досконала! Ти знову онови для нас цих, що далеко вийшли від нас, і нехай саме відділення навчить їх однодумності! Ти нам за тутешні труди відплати небесним і безтурботним. А перше і найбільше із цих благ — просвітлитися Тобою досконаліше і чистіше і пізнати, що Тебе одну і ту ж можна і уявляти Одиницею, і вважати Тройцею, що Ненароджене, і Народжене, і Сходяче — одне єство, три Особи «один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Еф. 4, 6), Бог, до Якого ніщо не додається, і в Якому ніщо не перетворюється, не зменшується, не відсікається, Якого частково вже осягаємо, частково намагаємося осягнути, і колись осягаємо, як є, ті, які добре Його шукали тут і в житті, і в спогляданні. Йому слава, честь, держава навіки. Амінь.

* * *

1. Згідно з поясненням Іллі, св. Григорій Богослов має тут на увазі Максима і називає його псом, як циніка. При тім Ілля зауважує, що циніки з особливою дбайливістю відрощували волосся.
2. Згідно з поясненням Іллі, св. Григорій Богослов розуміє тут Св. Писання, з якого слід напоювати себе живою водою словесних овець, коли зачинають в собі плід спасіння.
3. У євангелиста Матфея гл. 13, ст. 8 читаємо: «дало плід: одно в стократ, а інше в шістдесят, інше в тридцять разів; а в євангелиста Марка гл. 4, ст. 8 у зворотному порядку»: і вродило в тридцять, в шістдесят і в стократ».
4.  На олімпійських і інших іграх сильні борці часто за гроші поступалися над собою перемогою слабшим.
5. Тобто тіло душевне, щоб одягтися в тіло духовне (1Кор. 15:44).
6. Тобто Схід і Захід.
7. У яку єгипетські єпископи, увійшовши в один храм, намагалися руко-покласти Максима.

Слово 27. Проти євноміан і про богослів’я перше, або попереднє

1. Слово до мудрих у слові і почну від Писання: «Ось, Я — на тебе, гордине» (Єр. 50:31) тобто на вченість, і слух, і думку! Тому що є, дійсно є люди, у яких від наших слів чешуться і слух, і язик, і навіть, як бачу, і руки, яким приємні «негідне марнослів’я і суперечка неправдивого знання, і сперечання, які ні до чого корисного не приводять» (1Тим. 6:4,20). Бо Павло, проповідник і тайновводитель «слова, що скоро вирішує по правді» (Рим. 9:28), учитель і учень рибалок, називає так усе зайве і вишукане в слові. Добре, якби ті, про кого в нас мова, також були настільки вправні в діяльному любомудри, як спритний у них язик і здатний підшукувати шляхетні і добірні слова. Тоді мало і, ймовірно, менше, ніж нині, стали б вони вдаватися до безглуздя і дивних мудрувань і грати словами (про смішну справу і висловлюсь смішно), як шашками. 2. Але, залишивши всі шляхи благочестя, вони мають на увазі одне — поставити або розв’язати яке-небудь питання. Вони подібні до борців на видовищах, які представляють не ту боротьбу, яка веде до перемоги за законами ратоборства, а ту, яка притягує погляди тих, які не знають справи й одержують в них схвалення. Потрібно ж, щоб всяка площа оголошувалась їхніми словами, щоб на всякому бенкеті наводили нудьгу марнослів’я і пустослів’я, щоб усяке свято ставало не святочним, а повним суму, і при всякому наріканні шукали утіхи у великому злі — у пропозиції питань, щоб у всякому жіночому теремі — цьому притулку простодушності — порушувався спокій і поспішністю в слові зникало почервоніння від сорому! А якщо дійшло вже до цього, якщо зло стало нестриманим і нестерпним, навіть є небезпека, що і велике наше таїнство1 перетворять на низьке ремесло, то нехай ці спостерігачі виявлять стільки терпіння, щоб, коли наше батьківське серце хвилюється і наші почуття «тужать», як говорить божественний Єремія (Єр. 4:19), щоб вони прийняли це слово про них спокійно і хоча трохи, якщо тільки можуть, утримати язик і схилити до нас слух. І без сумніву, ви не зазнаєте шкоди. Чи буду говорити у вуха, що чують, і тоді слово принесе деякий плід, саме той, що ви скористаєтеся словом. Бо, хоча той, хто сіє слово, сіє в серце кожного, однак плодоносить тільки добре і плідне серце. Чи підете від мене, сміючись і над цим словом, знаходячи в ньому новий предмет для заперечень і лихослів’я на мене, який принесе вам ще більше задоволення. Не здивуєтесь же, якщо скажу слово, і воно буде дано для вас не за вашим законом, які занадто сміливо й мужньо (боюся образити, сказавши: неосвічено і зухвало) говорять про себе, які знають все і всьому можуть навчити.

3. Любомудрувати про Бога можна не кожному, — так! не кожному. Це здобувається не дешево і не плазунами по землі! Додам ще: можна любомудрувати не завжди, не перед кожним і не будь-чого торкаючись, але треба знати: коли, перед ким і скільки. Любомудрувати про Бога можна не всім, тому що здатні до цього люди, які випробували себе, які провели життя в спогляданні, а насамперед очистили, принаймні очищують, і душу, і тіло. Для нечистого ж, можливо, небезпечно і доторкнутися до чистого, як слабкому зору до сонячного променя. Коли ж можна? Коли буваємо чисті від зовнішньої твані2і збурення, коли володарює в нас розум, не зливаючись з негідними і блукаючими образами, як краса писань, перемішаних письменами поганими, або як пахощі мира, змішаного із брудом. Бо дійсно потрібно зупинитися, щоб «пізнати Бога» (Пс. 45:11), і «коли виберу час, щоб судити за правдою» богослов’я (Пс. 74:3). Перед ким же можна? Перед тими, які займаються цим старанно, а не поряд з іншим із задоволенням тлумачать і про це після кінських змагань, видовищ і пісень, після задоволення черева і того, що гірше черева, бо для них становить частину забави і те, щоб посперечатися про такі предмети і вирізнитися тонкістю заперечень. Про що ж треба любомудрувати і наскільки? Про те, що доступне для нас і до такої міри, до якої простягається стан і здатність розуміння того, хто слухає. Інакше звуки, що перевищують міру, або страви шкодять одні слуху, інші тілу, або, якщо хочете, як вага, що не під силу, шкідлива для того, хто піднімає, і сильні дощі — землі, так і слухачі втратять сили, якщо їх, скажу так, обтяжити і притиснути вантажем важких вчень.

4. І яговорю не те, нібито не завжди треба пам’ятати про Бога (нехай не нападають на нас за це люди, готові на все і швидкі!). Пам’ятати про Бога необхідніше, ніж дихати, і, якщо можна так висловитися, крім цього, не треба й робити нічого іншого. І я один з тих, що схвалюють слово, яке наказує «повчатися день і ніч» (Пс. 1:2), «увечері, і вранці, і опівдні благати» (Пс. 54:18), «благословити Господа на всякий час» (Пс. 33:2). А якщо потрібно додати і сказане Мойсеєм, «сидячи в домі твоєму і йдучи дорогою, і лягаючи, і встаючи» (Повт. 6:7), і той, хто виконує інші справи, має пам’ятати про Бога, і цією пам’яттю приводити себе до чистоти. Таким чином, я забороняю не пам’ятати про Бога, але богословствувати безперестанно. Забороняю навіть не богословствування, ніби воно є справою не благочестивою, але несвоєчасність, і не викладання вчення, а недотримання міри. Мед, незважаючи на те, що він мед, якщо прийняти надмірно і до пересичення, викликає блювоту. І «усьому свій час, і час усякій речі під небом», як роздумую із Соломоном (Еккл. 3:1). Навіть прекрасне не прекрасне, якщо воно зроблене поза порядком, як, наприклад, зовсім невластиві квіти взимку, чоловіче вбрання на жінці і жіноче — на чоловікові, геометрія під час плачу і сльози на бенкеті. Невже ж ні на що будемо витрачати час там, де найбільше потрібно поважати своєчасність? 5. Ні, друзі і брати (усе ще називаю вас братами, хоча ви поводитеся і не по-братськи)! Не так будемо розмірковувати, не будемо бігти далі мети, як гарячі й нестримні коні, які скинули із себе вершника — розум, і зняли добру вузду — благоговіння, але станемо любомудрувати, не виходячи з призначених християнинові меж, не будемо переселятися в Єгипет, не дамо захопити себе в полон до ассиріян, не будемо «співати пісню Господню на землі чужій» (Пс. 136:4), тобто вголос кожному, і сторонньому, і нашому, і ворогу, і другові, і доброчинному, і зловмиснику, який пильно стежить за нами, і бажав би, щоб у нас кожна іскра злого обернулася в полум’я, сам таємно її розпалює, роздмухує, здіймає своїм подихом до неба, вище за вавилонське полум’я, яке спалює все навколо себе. Оскільки у своїх ученнях вони не знаходять для себе підкріплення, то шукають його в тому, що слабке в нас. А тому, як мухи на рани, нападають на наші (як назвати це?) невдачі або помилки.

Але не будемо далі залишатися в невіданні про себе самих і не дотримуватися пристойності в таких предметах. Навпаки, якщо неможливо знищити ворожнечу, принаймні, погодимося в тому, щоб про таємне говорити таємно, і про святе — свято. Перед тими, які мають осквернений слух, не кидатимемо того, про що не треба всім розголошувати. Не попустимо, щоб, у порівнянні з нами, виявилися гідними більшої поваги ті, що поклоняються бісам, служителі безсоромних вигадок і речей, тому що і вони скоріше проллють свою кров, ніж відкриють своє вчення непосвяченим. Будемо знати, що є деяка благопристойність як в одязі, їжі, сміху і ході, так і в слові і мовчанні; тим більше, що ми, крім інших найменувань і сил, шануємо в Бозі й Слово.

Самі змагання нехай у нас підпорядковуються законам. 6. Про народження Бога, про створення, про Бога з не сущих3, про розсічення, розділення і розв’язання для чого слухати тому, хто слухає це з неприязню? Для чого звинувачів ставимо суддями? Даємо меч у руки ворогам? Як і з якими, думаєш ти, поняттями прийме про це слово той, хто схвалює перелюб і діторозтління, хто поклоняється пристрастям і не може нічого представити вище тілесного, хто вчора і за день зробив собі богів, богів, що відзначаються найганебнішими ділами? Чи не з грубими поняттями (до яких він звик), безсоромними, невігласними? І твоє богослов’я чи не зробить він поборником своїх богів і пристрастей? Якщо ми самі послуговуємося такими висловами на зло, то ще тяжче переконати наших супротивників, щоб любомудрували, як варто було б нам. Якщо ми самі «винахідливі на зло» (Рим. 1:30), то як їм не торкнутися того, що дійсно в нас є? Ось наслідок нашої міжусобної сварки! Ось користь від тих, що подвизаються за слово більше, ніж угодно Слову, і від тих, що зазнають однієї долі з позбавленими розуму, які підпалюють свій будинок, або терзають дітей, або проганяють від себе батьків, вважаючи їх чужими!

7. Але відлучивши від слова чужий і чисельний легіон, хто послав у глибину стадо свиней, звернемося до себе самих (які складають другий предмет нашого слова) і як статую богослова висічемо у всій красі. Спочатку подумаємо про те, що значить ревність за слово і ця хвороба язика? Що за нова недуга? Що за ненаситність? Для чого, зв’язавши руки, ми озброїли язик? Ми не хвалимо ні страннолюбність, ні братолюбство, ні подружню любов, ні цнотливість; не дивуємось ні годуванню убогих, ні псалмоспіву, ні всенічному стоянню, ні сльозам; не приборкуємо тіла постами, не переселяємося до Бога молитвою, не підкорюємо (як ті, що добре думають про свій стан) гіршого кращому, тобто плоті духу; не думаємо в житті про смерть; пам’ятаючи про горню шляхетність, не пануємо над своїми пристрастями; не приборкуємо в собі ні люті, що робить нас гордовитими і звірами, ні звеличання, що принижує нас, ні безрозсудної скорботи, ні неприборканої хтивості, ні блудливого сміху, ні нахабного погляду, ні ненаситного слуху, ні непомірної балакучості, ні мінливого напрямку думок, ні всього, що проти нас у нас же самих бере лукавий, який вводить, як говорить Писання, «смерть через вікно» (Єр. 9:21), тобто через почуття. У нас все навпаки. Як царі дарують помилування після перемоги, так ми даємо волю пристрастям інших, якщо тільки потурають нам і зухваліше або нечестивіше спрямовуються проти Бога, і за недобре віддячуємо поганою нагородою, за нечестя — свавіллям.

8. Але «запитаю небагато тебе, що запитуєш.», запитувач і поважний муж, ти ж мені пояснюй, говорить Іову, Той, Хто віщав крізь бурю й хмари (Йов. 38:1-3). Ти, який чуєш, чи багато в Бога обителей, чи одна? — Без сумніву, погодишся, що багато, а не одна. Чи всі вони мають наповнитися? Чи одні наповняться, а інші ні, але залишаться порожніми і приготовленими дарма? — Звичайно, всі, бо у Бога нічого не буває даремним. — Але чи можеш сказати, що ти розумієш під такою обителлю: чи тамтешнє заспокоєння і славу, приготовлену блаженним, чи що інше? — Не інше що, а це. — Але погодившись у цьому, розглянемо ще наступне. Чи є що-небудь таке, як я вважаю, що надавало б нам ці обителі, чи немає нічого такого? — Неодмінно є щось. — Що ж таке? — Є різні види життя і обрання, і ведуть до тієї чи іншої обителі в міру віри, тому й називаються у нас шляхами. — І чи всіма шляхами, чи деякими з них слід йти? — Якщо можливо, нехай один іде всіма. А якщо ні, то, скільки може, більшим числом шляхів. Якщо ж і того неможна, то деякими. Але якщо й це неможливо, то прийме до уваги, як мені, принаймні, здається, коли хто-небудь піде переважно одним. — Правильно розумієш це. Тому, що ж, на твою думку, означається словом, коли чуєш, що шлях один і притім тісний? — Шлях один щодо чесноти, тому що і вона одна, хоча й ділиться на багато видів. Тісний же він через труди і тому, що для багатьох непрохідний, а саме для великого числа супротивників, для усіх, які йдуть шляхом пороку. Так і я думаю. — Але якщо це справедливо, то чому ж найкращий, начебто викривши наше вчення в якійсь убогості, ви залишили всі інші шляхи, а прагнете і поспішаєте на цей один шлях, на шлях, як вам уявляється, розуму і умоспоглядання, а як я скажу — марнослів’я і мрійності? Нехай напоумить вас Павло, який, після перерахування дарувань, дуже дорікає за це, кажучи: «Чи всі апостоли? Чи всі пророки? Чи всі вчителі? Чи всі чудотворці?» і так далі (1Кор. 12:29).

9. Припустимо, що ти високий, вищий за найвищих, а якщо хочеш, вище за хмари; припустимо, що ти спостерігач незримого, слухач невимовного, в захопленні, як Ілля, визнаний гідним богоявлення, як Мойсей, небесний, як Павло. Для чого ж і інших, не більше як за один день, робиш святими, називаєш богословами, ніби вдихаєш у них вченість і складаєш багато сонмищ книжників, які не вчилися? Для чого обплутуєш павутиною тих, які найбільш немічні, начебто ця справа мудра й велика? Для чого проти віри збуджуєш шершнів? Для чого плодиш проти нас заперечників, як у давнину міфологія гігантів? Для чого, скільки є між мужами легковажних і не вартих імені мужа, зібравши всіх, як сміття в одну яму, і своїм пещенням зробивши їх ще жіноподібнішими, ти зібрав для себе нову силу і нерозумно набуваєш для себе користь з їхнього нерозуміння?

Ти заперечуєш і це? У тебе немає іншого заняття? Твоєму язику обов’язково треба панувати? Ти не можеш зупинити болю народження і не можеш розродитися словом? Але багато є для тебе інших речей. На них зверни на користь цю недугу. 10. Нищи Піфагорове мовчання, Орфеєві боби й цю надуту приказку нових часів: сам сказав! Нищи Платонові ідеї, переселення і круговороти наших душ, спогад і зовсім не прекрасну любов до душі заради прекрасного тіла; нищи Епікурове безбожництво, його атоми й чуже любомудрію задоволення; нищи Аристотелеве непізнане провидіння, в одній штучності, складову самостійності речей, смертні судження про душу і людський погляд на вищі вчення; нищи гордовитість стоїків, ненаситність і блюзнірство циніків. Нищи порожнечу і повноту, і ті марення, які є про богів або жертв, про ідолів і демонів, доброчинних і злотворних, які розголошуються про місця прорікання, про викликання богів і душ, про силу зірок.

А якщо ти не вважаєш гідним цього і слова, як неважливе і багаторазово спростоване, прагнеш зайнятися своїм предметом і в ньому шукаєш поживи любочестю, то і тут укажу тобі широкі шляхи. Любомудруй про світ або світи, про матерію, про душу, про розумну — добру і злу — природу, про воскресіння, суд, винагороду, Христові страждання. Стосовно цього і досягти успіху у своїх дослідженнях корисно, і не одержати успіху безпечно. Про Бога ж будемо роздумувати тепер не багато, але невдовзі, можливо, досконаліше, про Самого Христа, Господа нашого, Якому слава навіки, амінь.

* * *

1. Християнська релігія.
2. Не поневолюємося плоттю.
3. Аріани вчили про Сина Божого, що було, коли Його не було, і що Він став з не сущого сущим.

Слово 28. Про богослів’я друге

1. У попередньому слові ми очистили поняття про богослова, пояснивши, яким він має бути, перед ким, коли і скільки любомудрувати. А саме йому треба бути, наскільки можна, чистим, аби світло було прийняте світлом, любомудрувати перед людьми старанними, щоб слово, падаючи на безплідну землю, не залишалося безплідним; любомудрувати, коли всередині нас тиша і не кружляємо по зовнішніх предметах, щоб не переривався подих, як в тих, що схлипують; до того ж любомудрувати, скільки самі пізнаємо і, можливо, про те, що пізнається. Після таких пояснень, коли ми «розорали собі нові ниви, щоб і не сіяти між терням» (Єр. 4:3), і зрівняли лице землі, самі удосконалились і інших удосконалили за зразком Писання, приступимо вже до викладу богослів’я. Управляти ж словом надамо Отцю, і Синові, і Святому Духові, про Яких у нас слово, — Отцю, нехай благоволить про нього, Синові, нехай сприяє йому, Духові, нехай надихне його; краще ж сказати, нехай буде на ньому єдиного Божества єдине осяяння, з’єднане розділене і роздільно з’єднане, що і є вище розуміння!

2. Але тепер, коли охоче піднімаюсь на гору або, правильніше сказати, бажаю і водночас боюся (бажаю через надію, боюся через неміч) вступити всередину хмари і розмовляти з Богом (тому що це наказує Бог), — тепер, хто з вас Аарон, той зійди зі мною і стань поблизу, але будь задоволений тим, що потрібно йому залишитися поза хмарою; а хто Надав, або Авіуд, або один зі старійшин, той піднімись також, але стань здалеку, згідно зі своїм очищенням; хто ж належить до народу і до невартих такої висоти і споглядання, той, якщо він нечистий, зовсім не приступай (бо це небезпечно), а якщо очищений на час, залишся внизу; і слухай тільки голос і трубу, тобто голі слова благочестя, на димлячу і блискаючу гору дивися, як на погрозу і заразом на чудо для тих, які не здатні піднятися; але хто злий і неприборканий звір, зовсім не здатний вмістити в собі пропонованого в умоспогляданні і богослів’ї, той не ховайся в лісі, з тим злим наміром, щоб, напавши ненавмисно, піймати який-небудь догмат або яке-небудь слово і своїми хулами розтерзати здорове вчення, але стань ще дальше, відступи від гори, інакше «будеш побитий камінням або уражений стрілою» і розтрощений (Євр. 12:20), бо лиходій злою смертю загине (Мф. 21:41), тому що істинні і тверді вчення для звіроподібних є каміння, хоча «він барс», який помре з пістрявістю своєю (Єр. 13:23); або «як лев, що шукає поживи й рикає» (Пс. 21:14), який шукає або наших душ, або наших висловів, щоб обернути їх собі на поживу; або як свиня, яка зневажає прекрасний і блискучий бісер істини (Мф. 7:6), або як аравійської і іншої породи вовк, навіть «швидший за вовків» усвоїх лжемудруваннях (Авв. 1:8); або як лисиця, тобто хитра і невірна душа, яка, дивлячись за часом і потребою, приймає на себе різні вигляди, живиться мертвими і смердючими тілами, також дрібним виноградом (тому що не дістати їй крупного); або інша тварина, заборонена Законом, нечиста для їжі і вживання! Тому що слово, відсторонюючись від таких, хоче бути написаним на скрижалях твердих і кам’яних, і притім з обох боків скрижалей, через відкритий і таємничий зміст у Законі, — відкритий, який потрібний для багатьох, що перебувають долу і таємний, який зрозумілий для деяких, які підносяться вгору.

3. Але що зі мною сталося, друзі, свідки таємниці і подібні до мене любителі істини? Я йшов для того, щоб пізнавати Бога; з цією думкою, зрікшись від матерії і матеріального, заглибившись, наскільки міг, сам у себе, піднімався я на гору. Але коли кинув погляд, ледь побачив позаду Бога (див.: Вих. 33:22-23) і то покритого «каменем» (1Кор. 10:4), тобто Словом, Яке втілилося заради нас. І припавши трохи, споглядаю не перше і чисте єство, яке пізнається Ним Самим, тобто самою Тройцею; споглядаю не те, що перебуває всередині першої завіси і закривається херувимами, але тільки крайнє і до нас простягнуте. А це, наскільки знаю, є та велич, або, як називає божественний Давид, те «величне ім’я Твоє» (Пс. 8:2), яке видиме в тваринах, Богом і створених, і керованих. Бо Бог позаду, і все, що після Бога, дає нам пізнання про Нього, подібне до того, як відбиття і зображення сонця у водах показує сонце тим, які мають слабкий зір і не можуть дивитися на нього, бо яскравість світла вражає відчуття. Так богословствуй і ти, хоча будеш Мойсеєм і богом фараонові, хоча з Павлом зійдеш до третього неба й почуєш «невимовні слова» (2Кор. 12:4), хоча станеш і вище за них, удостоївшись ангельського або архангельського лику і чину! Бо все небесне, а інше і наднебесне, хоча в порівнянні з нами набагато вище єством і ближче до Бога, однак далі стоїть від Бога і від досконалого Його пізнання, хоча і вище нашого складного, низького і долу тяжіючого складу.

4. Отже, знову треба звернутися до початку. «Пізнати Бога важко, а висловити неможливо», — так любомудрував один з еллінських богословів1, і, думаю, не без хитрої думки; щоб вважали його тим, хто пізнав, Він сказав: важко, і щоб уникнути викриття, назвав це невимовним. Але як я думаю, висловити неможливо, а зрозуміти ще неможливіше. Бо те, що пізнане розумом, можливо пояснити тому, хто має не зовсім пошкоджений слух і тупий розум, і слово, якщо не цілком достатньо, то, принаймні, слабко. Але обійняти думкою настільки великий предмет зовсім не мають ні сил, ні засобів не тільки люди заціпенілі і схилені долу, але навіть достатньо піднесені і боголюбиві, так само як і всяке народжене єство, для якого цей морок — ця груба плоть, є на перешкоді до розуміння істини. Не знаю, чи можливо це природам вищим і духовним, які, будучи ближче до Бога й просвітлюючись повним світлом, можливо, бачать Його, якщо не цілком, то досконаліше і точніше за нас, і притім, у міру свого чину, одні більше, а інші менше. Але про це не розповідатиму далі. 5. Що ж стосується нас, то не тільки «мир Божий перевищує всякий розум і розуміння» (Флп. 4:7), не тільки приготовлений за обітуванням (див.: 1Кор. 2:9; Іс. 64:4) Для праведних, не можуть бачити ні очі, ні вуха чути, ні думка уявити, але навряд чи можливе для нас точне пізнання творіння. Тому що й тут у тебе лиш тіні, в чому запевняє той, хто сказав: «коли погляну на небо — діло рук Твоїх, на місяць і зорі, які Ти поставив» (Пс. 8:4), і постійний в них закон; бо говорить, не як бачить тепер, а як сподівається колись побачити. Але в порівнянні із тваринами набагато невмістиміше й незбагненніше для розуму те єство, яке вище за них і від якого вони походять.

6. Незбагненним же називаю не те, що Бог існує, але те, що Він таке. Тому що не марна проповідь наша, не суєтна віра наша, і не про те ми викладаємо вчення. Не обертай нашої щирості на привід для безбожництва і для наклепу, не звеличуйся над нами, які зізнаються в невіданні! Дуже велика різниця бути впевненим у бутті чого-небудь і знати, що́ воно таке. Є Бог — творча і змістовна причина всього; в цьому наші вчителі і зір2, і природній закон: зір, звернений до видимого, яке прекрасно утверджене і звершує свій шлях, або, скажу так, нерухомо рухається і несеться; природній закон, від видимого і благовлаштованого розумом робить висновок про Началовожді його. Бо як би міг скластися і стояти всесвіт, якби не Бог все створив і утримував? Хто бачить красиво оздоблені гуслі, їхню чудову будову і розташування або чує саму гру на гуслях, той нічого іншого не уявляє, крім того, хто зробив гуслі, або того, хто грає на них, і до нього підноситься думкою, хоча, можливо, і не знає його особисто. Так і для нас явна творча сила, що рухає і зберігає створене, хоча вона не пізнається думкою. І той вкрай нерозумний, хто, дотримуючись природніх вказівок, не піднімається до цього пізнання сам собою.

Втім, не Бог ще те, що ми уявили собі під поняттям Бога, або чим ми Його зобразили, або чим описало Його слово. А якщо хтось коли-небудь і скільки-небудь обіймав Його розумом, то чим це доведе? Хто досягав останньої межі мудрості? Хто удостоювався коли-небудь такого дарування? Хто «відкрив Того, Який усе досліджує, і глибини Божі» (1Кор. 2:10), він пізнав Бога, і вже йому не потрібно простягатися далі, тому що володіє останнім з бажаного, до чого прагнуть все життя всі думки високого розуму? 7. Але яке поняття про Бога складеш ти, який ставиш себе вище за всіх філософів і богословів і хвалишся без міри, якщо ти довіришся будь-якому шляху умоспоглядання? До чого приведе тебе допитливий розум?

Чи назвеш Божество тілом? Але як же назвеш нескінченним те, що не має ні меж, ні окреслення, недотичним, невидимим? Невже є такі тіла? Яка довільність! Єство тіл не таке. Чи Божество — тіло і заразом не безкінечне, не безмежне та інше, так що Воно ні в чому не має переваг перед нами? Яке грубе поняття! Як же Божество величне, якщо Воно має окреслення? Або як уникне Воно того, щоб не складатися із стихій, знову на них не розкладатися і зовсім не руйнуватися? Тому що складність є початок боротьби, боротьба — розділення, розділення — руйнування, а руйнування зовсім не властиве Богові і першому єству. Отже, у Ньому немає розділення, інакше було б руйнування; немає боротьби, інакше було б розділення; немає складності, інакше була б боротьба. Тому Божество не тіло, інакше б в Ньому була складність. На цьому зупиняється слово, сходячи від останнього до першого. 8. Притім Божа властивість — все пронизувати і все наповнювати, за сказаним «чи не наповнюю Я небо і землю? — говорить Господь» (Єр. 23:24), і «Дух Господа наповнює всесвіт» (Прем. 1:7), — як збережеться, якщо Бог інше обмежує Собою, а іншим Сам обмежується? Чи буде Він пронизувати нічим не наповнений світ, і в нас усе знищиться за хулу Бога, Який зробиться тілом і втратить все, Ним створене; чи буде Він тілом в числі інших тіл, що неможливо; чи прийде як до з’єднання, так і до протилежності з тілами; або змішається з ними, як рідина, й одне буде розділяти, а другим ділитися, що безглуздіше за Епікурові атоми; а таким способом розпадеться в нас вчення про тілесність Бога і не матиме ні щільності, ні зв’язаності.

Якщо ж скажемо, що Бог є тіло нематеріальне, і притім, як думають деякі, п’яте і колообертаюче (нехай буде допущено і нематеріальне, і п’яте, а якщо завгодно, навіть безтілесне тіло; тому що в них слова носяться і складаються довільно, а в мене тепер заперечення не через це), то до якого роду рушійних і переносних належатиме це тіло? Не кажу, яке образливе припущення, що нібито Той, Хто створив і все носить, однаково рухається і з створеним, із Тим, Хто носить, — носиться, якщо тільки вони це припускають. Але що ж знову Його рухає? Чим рухається все? Чим приводиться у рух і те, від чого все рухається? А потім, що рухає і це саме? — і так далі до безкінечності. Притім, як же Йому не знаходитися з необхідності в місці, якщо тільки є щось таке, що переноситься?

9. Але якщо скажуть, що Бог є інше яке-небудь тіло, крім п’ятого, хоча, наприклад, ангельське, то звідки відомо, що ангели тілесні, які в них тіла, і чим вище за ангела буде Бог, Якому служить ангел? А якщо тіло вище за ангельське, то знову введе незлічимий рій тіл і така глибина марнослів’я, у якій ніде не можна буде зупинитися. Із цього видно, що Бог не є тіло. Та цього не говорив і не допускав ніхто із мужів богонатхненних, таке вчення не нашого двору. А тому залишається припустити, що Бог не тілесний.

Але якщо не тілесний, то це не зображає й не обіймає сутності, так само як не обіймають сутності слова: ненароджений, безначальний, незмінний, нетлінний, і що ще говориться про Бога і про приналежне Богові. Бо в Ньому — Сущому — чи виражає єство і самостійність те, що Він не має начала, не змінюється, не обмежується? Навпаки, хто має істинно розум Божий і удосконалився в умоспогляданні, тому залишається ще продовжити свої міркування і дослідження й осягнути все буття. Для зображення і пояснення того чи того із предметів твого міркування недостатньо сказати: це тіло або це народжене; навпаки, якщо хочеш зовсім і задовільно визначити мислиме, то треба назвати підмет цих присудків (тому що це тілесне і народжене, і тлінне є або людина, або віл, або кінь). Так і тут, хто пізнає єство Сущого, той не зупиниться, сказавши, чим Він не є, а навпаки до того, чим Він не є, додати й те, що Він є (тим більше, що легше обійняти розумом що-небудь одне, ніж заперечувати поодинці все); додати, щоб через виключення того, чим не є, і через положення того, що́ є, мислиме зробилося зрозумілим. А хто, сказавши, чим не є, замовчує про те, що є, той робить майже так же, як якби на запитання: скільки буде двічі по п’ять — відповість: не буде ні два, ні три, ні чотири, ні п’ять, ні двадцять, ні тридцять, стисліше ж сказати, ні одне із чисел, що знаходиться в десятці або в десятках, а між іншим не скаже: це буде десять, тобто не зупинить думки того, хто запитує, на самому шуканому. Бо, як кожний ясно бачить, що набагато легше і швидше за допомогою того, що́ є, пояснити про предмет і те, чим він не є, ніж, виключаючи те, чим він не є, показати, що́ він є.

10. Оскільки ж Божество в нас не тілесне, то продовжимо трохи своє дослідження. Ніде чи де-небудь Бог існує? Коли ніде, то дехто дуже допитливий запитає: як же може й існувати? Бо як того, що́ не існує, ніде немає, то, можливо, й те, що́ ніде, зовсім не існує. А якщо Бог де-небудь, то тому вже, що існує, без сумніву, Він або в світі, або вище світу. Але якщо в світі, то або в чому-небудь, або всюди. І якщо в чому-небудь, то обмежуватиметься малим чим-небудь. Якщо ж всюди, то більше, ніж чим-небудь, а й іншим багато чим, тобто як вміщуване вміщуючим, так що весь Бог усім світом буде обмежуватися, і жодне місце в Ньому не залишиться вільним від обмеження. Такі складнощі, якщо Бог у світі! І ще питання: де Він був раніше, до того як виник світ? А й це також викликає чимало труднощів. Якщо ж Бог вище світу, то невже немає нічого, що відокремлювало б його від світу? Де це щось вище світу? Як уявити собі перевищуюче, і те, що перевищується, якщо немає межі, яка б розділяла і розмежовувала те й інше? Або обов’язково має бути середовище, яким би обмежувався світ і те, що вище світу? А це не що інше, як місце, якого ми уникали? Не говорю ще про те, що Божество з необхідності буде обмежене, якщо Воно осягається думкою. Тому що і поняття є вид обмеження.

11. Для чого ж я роздумував про це, можливо, зайве, ніж скільки потрібно чути народу, і тримаючись стилю мови, що нині утвердилася, у якій відкинуто шляхетне й просте, а введено заплутане й загадкове, щоб дерево можна було узнати по плодах, тобто через темряву висловів — ту темряву, яка вселяє подібне вчення? Не з наміром подати про себе думку, нібито говорю надзвичайне і повне мудрості, зв’язуючи «загадкове і розв’язую вузли», що складало велике чудо в Даниїлові (Дан. 5:12), але бажаючи пояснити те саме, що передбачалося сказати моїм словом на самому початку. Що ж саме? Те, що Божество незбагненне для людської думки і ми не можемо уявити Його у всій повноті.

І Воно перебуває незбагненним не через заздрість. Бо заздрість далека від Божого єства, безпристрасного, єдиного благого й володарюючого, особливо заздрість до творіння, яке для Бога дорогоцінніше за інших, тому що для Слова що́ важливіше за словесних тварин? Притім і саме творіння є вершина благості. А також причина цьому не власна честь і слава Того, «Хто наповнений» (Іс. 1:11), начебто б незбагненність може додати Йому слави і величі. Бо прокладати собі шлях до першості тим, щоб перешкоджати іншим досягти її, властиве тільки софістові, чуже ж не тільки Богові, але й людині хоч трохи вихованій. 12. Але коли на це є інші причини, то, можливо, знають їх найбільш наближені до Бога, які пронизують і заглиблюються розумом у недослідимі путі провидіння Його, якщо тільки знайдуться люди, які настільки удосконалились в чесноті і, за сказаним, «ходять на дні безодні» (Йов. 38:16). Скільки ж можемо осягати ми, які не незбагненне вимірюємо малими мірками, це потрібно, можливо, для того, щоб можливість придбання не робила можливою і втрату придбаного. Бо, як те, що з труднощами придбане, легше у себе утримуємо, так тим, що легко придбане, більше нехтуємо, через саму можливість придбати знову. А тому ті, що мають розум, вважають благодіянням самі труднощі одержати благодіяння. Можливо, потрібно це й для того, щоб не отримати нам одну долю з упалим ангелом, щоб, прийнявши в себе повне світло, «не простягати проти Бога руку свою і противитися Вседержителю» (Йов. 15:25), і не впасти через звеличування найбільш жалюгідним падінням. А можливо, потрібно й для того, щоб тим, що тут очистилися, терпляче очікували сповнення бажаного і там залишалося щось в нагороду за труд і світле життя. Тому між нами й Богом стоїть ця тілесна імла, як у давнину хмара між єгиптянами і євреями. Тому що це, можливо, означає «зробив темряву покровом своїм» (Пс. 17:19? слов’янський переклад), тобто нашу дебелість, через яку прозрівають деякі і небагато.

Але хто турбується про це, той нехай і любомудрує, нехай і піднімається на вершину роздумів. А нам, в’язням земним, як говорить божественний Єремія (див.: Плч. 3:34), нам, покритим цієї грубою плоттю, відомо те, що як неможливо обігнати свою тінь, хоч як би поспішав, тому що вона настільки ж піднімається вгору, наскільки буває захоплена; або як зір не може зблизитися з видимими предметами без посередництва світла й повітря, або як породи плаваючих у воді не можуть жити поза водою, так і той, хто перебуває в тілі, немає жодної можливості бути в спілкуванні з тим, хто умоспоглядається без посередництва чого-небудь тілесного. Тому що завжди перевершить що-небудь наше, хоч скільки б намагався розум долучитися до спорідненого й невидимого, якомога більше віддаляючись від видимого і усамітнюючись сам у себе. І це побачимо з наступного. 13. Дух, вогонь, світло, любов, мудрість, розум, слово й подібне до цього — чи не найменування першого єства? І що ж? Чи уявляєш ти собі дух без руху й розлиття, чи вогонь не в речовині, без руху вгору, без властивого йому кольору й окреслення, чи світло не в змішанні з повітрям, окремо від того, що його ніби народжує, тобто те, що світить? А яким уявляєш розум? Чи не таким, що перебуває в чомусь іншому? І думки, що знаходяться в стані спокою або виявляються, на твою думку, чи це не рух? Чи уявляєш якесь слово, крім того, що безмовне в нас або таке, що виливається (не говоритиму таке, що зникає)? Та й мудрість, у твоєму розумінні, що являє собою, крім навички роздумувати про предмети Божественні або про людські? А також правда й любов чи не похвальні налаштування, які протидіють — одне неправді, а друге ненависті, і як вони самі бувають то напруженіші, то слабкіші, з’являються і зникають, так подібними і нас роблять і змінюють, роблячи в нас те ж, що фарби в тілах? Чи потрібно розглядати Божество, скільки можливо, Саме в Собі, відступивши від цих образів і зібравши з них якесь єдине уявлення? Але що ж це за побудова розуму, яка із цих образів зібрана, і не те, що вони? Але як єдине, за своїм єством не складне й незобразиме, міститиме в собі всі ці образи і кожний у повноті? Так нашому розуму тяжко вийти з кола тілесності, доки він, при своїй немочі, розглядає те, що перевищує його сили!

Оскільки кожна розумна природа, хоча прагне до Бога і до першопричини, однак не може осягнути її, згідно з моїм поясненням, то, маючи бажання, перебуваючи ніби в передсмертних муках і не терплячи цих мук, вона пускається в нове плавання, щоб або звернути погляд на видиме і з цього зробити що-небудь богом (через поганий розрахунок, бо видиме вище й богоподібніше за того, хто бачить, і притім в такій мірі, щоб той, хто бачить, поклонявся, а видиме приймало поклоніння?), або через красу і благоустрій видимого пізнати Бога, зробити зір керівником для невидимого, але у величі видимого не випустити Бога з очей.

14. Через це почали поклонятися хто сонцю, хто місяцю, хто безлічі зірок, хто самому небу разом зі світилами, яким дали правити світом і якістю, і кількістю руху; а хто стихіям: землі, воді, повітрю, вогню, бо вони для всього необхідні і без них не може тривати життя людське; інші ж — що кому зустрілося в ряді видимих речей, визнаючи богом все, що вони вважали прекрасним. Деякі почали поклонятися навіть мистецьким зображенням і статуям, спочатку рідних, — і це були люди, які без міри віддавалися горю і чуттєвості, які бажали вшанувати пам’ятниками померлих, а потім і чужих, — і це зробили нащадки перших, віддалені від них часом, зробили тому, що вони не знали першого єства, і вшановування, що дійшло до них у переказах, стало ніби законним, коли звичай, утверджений часом, обернувся на закон. Але думаю, що інші, бажаючи догодити володарям, прославити силу, виявити подив красі, шанованого ними зробили згодом богом, а для сприяння омані додавалася ще яка-небудь вигадка. 15. Ті ж з них, які були більш віддані пристрастям, визнали богами пристрасті, почали шанувати як богів гнів, убивство, хтивість, пияцтво, не знаю, можливо, і ще що-небудь близьке до цього, бо в цьому знаходили (звичайно, не добре й не справедливе) виправдання своїх гріхів. І одних богів залишили на землі, інших (що одне і благорозумно) сховали під землею, а інших (смішне розділення!) звели на небо. Потім, підкорившись свавіллю і примхам блукаючої уяви, дали кожному вимислу ім’я якого-небудь бога або демона й, спорудивши кумирів, які приваблювали до себе своєю коштовністю, узаконили вшановувати їх кров’ю і жиром, а інші — навіть наймерзотнішими ділами і навіженством, і людиновбивством. Тому що таким богам пристойні були такі й почесті! Навіть ганьбили себе тим, що привласнювали Божу славу морським чудовиськам, чотириногим плазунам, бо в цих породах найбільше мерзенного й смішного, тож важко визначити, чи ті, що поклонялися, були гідні більшої зневаги, чи те, чому поклонялися. Але більш ймовірно, що презирливіші служителі таких богів, і ще найбільше через те, що, будучи від природи розумними й одержавши Божу благодать, вони віддали перевагу гіршому. І це одне з хитрувань лукавого, який добро обернув на зло, як є багато й інших прикладів його злотворності. Він, щоб взяти людей під свою владу, скористався їх неправильно спрямованим прагненням знайти Бога й, обдуривши в бажаному, водячи як сліпого, який шукає собі шляхи, розсіяв їх по різних стромовинах і скинув в одну безодню смерті й погибелі.

16. Так було з ними, але наш керівник — розум. І оскільки ми, хоча також шукаємо Бога, втім, не допускаємо, щоб що-небудь могло бути без вождя і правителя, то розум, розглянувши видиме, оглянувши все, що було від початку, не зупиняється на цьому. Тому що немає підстави приписувати панування тому, що за свідченням почуттів рівночесне. А тому через видиме він веде до того, що вище видимого і що дає видимому буття. Бо чим було влаштоване небесне й земне, що знаходиться в повітрі і під водою, краще ж сказати, те, що й цього першочерговіше — небо, земля, повітря і водне єство? Хто змішав і розділив це? Хто тримає у взаємному спілкуванні, спорідненості й згоді (хвалю того, хто сказав це, хоча він і не наш!)? Хто привів це в рух і веде в безперервному й безперешкодному плині? Чи не художник усього, чи не той, хто все вклав у закон, за яким усе рухається й управляється? Хто ж художник цього? Чи не той, хто створив і привів у буття? Тому що не випадку треба приписувати таку силу. Припустимо, що буття від випадку; від кого ж порядок? Якщо завгодно, і то віддамо випадку; хто ж дотримує і зберігає ті закони, за якими відбулося все спочатку? Чи інший хто, чи випадок? Звичайно, інший, а не випадок. Хто ж цей інший, крім Бога? Так від видимого привів нас до Бога богодарований і всім уроджений розум — цей первісний у нас і всім даний закон!

17. Повторимо ж сказане спочатку. Бога, що Він за єством і сутністю, ніхто з людей ніколи не знаходив і, звісно, не знайде. А якщо й знайде коли-небудь, то нехай розшукують і любомудрують про це ті, що бажають. Знайде ж, як я міркую, коли це богоподібне й божественне, тобто наш розум і наше слово, з’єднається зі спорідненим собі, коли образ зійде до Першо-образу, до Якого тепер прагне. І це, як думаю, знаходиться в тому досить любомудрому вченні, за яким пізнаємо колись, наскільки самі пізнані (див.: 1Кор. 13:12). А те, що в нинішньому житті досягає до нас, є тонкий струмінь і ніби малий відблиск великого світла.

Тому, якщо хто пізнав Бога, і засвідчено, що він пізнав, то пізнання це приписується йому в тому сенсі, що, порівняно з іншим, не стільки освіченим, він виявився причасником більшого світла. І така перевага визнана досконалою, не як дійсно досконала, але як вимірювана силами ближнього. 18. Тому «Енох почав призивати ім’я Господа [Бога))» (Бут. 4:26), і заслугу його становило уповання, і уповання не стосовно відання, а закликання. Енох же взятий (Бут. 5:24), але чи пізнав єство Боже, чи ще пізнає, — це невідомо. І в Ноя, якому довірено було цілий світ, або сім’я світу врятувати від вод малим деревом, щоб уникнути потопу, одна перевага — богоугодність (Бут. 6:5). І великий патріарх Авраам, хоча виправдався вірою і приніс надзвичайну жертву — образ великої Жертви, однак Бога бачив не як Бога, але наситив як людину і був похвалений за те, що вшанував, скільки пізнав. Яків бачив уві сні високі сходинки і сходження ангелів; він таємно помазує стовп (можливо, знаменуючи помазаний за нас Камінь), дає місцю на честь Того, Хто явився на ньому, найменування: «дім Божий» (Бут. 28:17), бореться з Богом як з людиною (чи дійсна ця боротьба Бога з людиною, чи нею означається, можливо, прирівняння людської чесноти до Бога), носить на тілі знамення боротьби, які показують, що створене єство поступилося перемозі, і в нагороду за благочестя отримує інше ім’я, з Якова перейменований на Ізраїля (дійсно велике й досточесне ім’я!); але ні він, ні хто інший з дванадцяти колін, яким він був батьком, хоча б стояв вище самого Якова, досі не похвалився, що цілком пізнав єство Боже або образ Божий. 19. І Іллі не вітер сильний, не вогонь, не землетрус, як знаємо з історії (1Царів. 19:12), а невелика прохолодь була знаменням Божої присутності, і тільки присутності, а не єства. Якому ж Іллі? Якого вогненна колісниця підносить до неба, засвідчуючи цим у праведнику щось надлюдське. Чи не дивні для тебе спочатку суддя Маноє, а потім ученик Петро? Але один не витримує явлення йому Бога й говорить: загинули ми, дружино, тому що бачили Бога (Суд. 13:22), чим показує, що для людини не вмістиме навіть явлення Боже, не тільки єство; а Петро не пускав на корабель Христа, Який явився, і відсилав від себе (Лк. 5:3-8), хоча був завзятішим за інших у пізнанні Христа, за що найменований блаженним і визнаний гідним найважливіших доручень (див.: Мф. 16:16-19). Що скажемо про Ісаю, про Єзекиїля, глядача найбільших таємниць, і про інших пророків? Один з них бачив Господа Саваофа, Який сидить на престолі слави, оточеного, славимого серафимами шестикрилими, що закривали лиця свої, бачив, як його самого очищали вугіллям і готували до пророцтва (Іс. 6:1-7). Другий описує колісницю Божу — херувимів і над ними престол, і над престолом твердь, і над твердю Той, Хто з’явився, а також якісь голоси, рухи й дії (див.: Єз. 1:22-27), і не вмію сказати, чи було це денне явище, яке умоспоглядається одними святими, чи нічне правдиве видіння, чи уявлення владичного в нас, яким і майбутнє пізнається, як сьогодення, чи інший невідомий вид пророцтва — це відомо тільки Богові пророків і причасникам подібних натхнень. Принаймні, ні ті, про яких у нас слово, ні інші після них не були, за Писанням, у раді3 й сутності «Господній» (Єр. 23:18); ніхто не бачив і не повідав єства Божого. 20. Якби Павло міг висловити, що містило в собі третє небо і шестя до нього (або поступове сходження, або миттєве захоплення), то, можливо, ми довідалися б про Бога трохи більше (якщо тільки цього стосувалася таємниця Павлового захолення). Але оскільки це було невимовно, то й ми вшануємо мовчанням, вислухавши ж самого Павла, який каже: «Бо ми частинно знаємо і частинно пророкуємо» (1Кор. 13:9). Так і подібно до цього зізнається той, хто «не невіглас розумом» (2Кор. 11:6), хто готовий надати доказ, що говорить у ньому Христос (2Кор. 13:3), так зізнається великий поборник і вчитель істини. А тому все дольнє знання, яке торкається малої подоби істини, він ставить не вище за дзеркала і гадання (див.: 1Кор. 13:12). А якби я не боявся висловити іншим про себе думку щодо надмірності й без необхідності займатися такими дослідженнями, то сказав би, що про це ж саме, а не про що інше можна сказати: «Ще багато чого маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити» (Ін. 16:12), чим саме Слово давало зрозуміти, що згодом зможемо вмістити й усвідомити це. І це ж саме Іоан, Предтеча Слова, великий голос істини, визнав неможливим. «Багато й іншого сотворив Іісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21:25).

21. Отже, усяка істина й усяке слово для нас недомисли-мі й темні. Ми ніби будуємо величезні будинки малим інструментом, коли людською мудрістю уловлюємо знання сущого, коли до духовних предметів приступаємо зі своїми почуттями або не без почуттів, які змушують нас кружляти й блукати, і не можемо недоторканним розумом торкатися недоторканних предметів, підійти хоч трохи ближче до істини й уявити розумом чисте його пізнання. А слово про Бога чим досконаліше, тим незбагненніше, веде до більшої кількості заперечень і дуже важких розв’язок. Тому що будь-яка перешкода, і найнезначніша, зупиняє й ускладнює хід думок, і не дає їм іти вперед, подібно до того як вудилами раптом стримують коней, які несуться, і через раптовість потрясіння звертають убік. Так Соломон, який до надмірності був мудрішим за всіх, що жили до нього і його сучасників, одержав у дар від Бога широту серця і повноту споглядання більше, ніж піску (1Царів. 4:29), чим більше заглиблюється в глибини, тим більше відчуває крутіння і майже метою мудрості вважає знайти, наскільки вона відійшла від нього (див.: Еккл. 7:24). А Павло намагається, щоправда, досліджувати, не кажу єство Боже (він знає, що це зовсім неможливо), а тільки провидіння Боже, але оскільки не знаходить кінця і відпочинку в сходженні, оскільки любомудрість розуму явно не досягає остаточної межі, а завжди залишається для нього щось ще не звідане (дивна справа! о, якби й зі мною було те ж!), то завершує промову здивуванням, називає все подібне «глибиною багатства, і премудрости, і розуму Божого!» (Рим. 11:33) і сповідує незбагненність провидінь Божих, висловлюючись майже так само, як і Давид, коли він те називає «присуди Божі безоднею великою» (Пс. 35:7), у якій не можна дістати основи ні мірою, ні почуттям, то говорить: «Дивне для мене всевідання [Твоє)); високе воно для мене, і я не можу збагнути його» більше, ніж наскільки простягаються його сили і його обсяг (Пс. 138:6).

22. Залишивши все інше, Давид роздумує: звернуся до себе самого, розгляну взагалі людське єство й людську будову. Що це за змішання у нас? Що за рух? Як безсмертне з’єднане зі смертним? Як я опускаюся долі й підношуся вгору? Як обертається в мені душа, дає життя і сама бере участь у стражданнях? Як думка обмежена, і необмежена, і в нас перебуває, і все обходить зі швидкістю свого прагнення і плину? Як повідомляється і передається зі словом, проходить крізь повітря, входить із самими предметами? Як зв’язана з почуттями і відлучається від почуттів? І ще раніше цього, як у художницькій храмині природи звершується і первісне наше творення і з’єднання, і остаточне влаштування і удосконалення? Яке це побажання і розділення у нас їжі? Хто, не примушуючи, привів нас до перших джерел і засобів життя? Як тіло годується стравами, а душа — словом? Що за потяг природи, що за взаємний нахил у батьків і дітей, який зв’язується їхньою любов’ю? Як види (тварин) постійні і в той же час не сходяться у відмітних ознаках? Як при такій їх безлічі їхні особливості нероздільні і невловимі? Як одна і та ж жива істота разом смертна й безсмертна: смертна, тому що припиняється її життя, і безсмертна, тому що вона народжує інші живі істоти? Одне відходить, інше приходить, як у ріці, яка не стоїть на місці й завжди повна.

Багато ще можемо любомудрувати про члени й частини тіла, про взаємну їхню стрункість, тоді як вони, за законом і гармонією природи, згідно з потребами і для краси, одні зближені, інші віддалені між собою, одні виступають, інші заглибилися, одні з’єднані, інші розділені, одні охоплюють інших, інші самі охоплені; багато про звуки й слух, про те, як звуки переносяться від звучних пристроїв, і слух приймає їх і входить з ними у взаємне спілкування внаслідок ударів і відображень через посередництво повітря; багато про зір, який незрозумілим чином поєднується з видимими предметами, починає рухатися за одним помахом волі і у той же з ними час, — в якому співвідношенні він уподібнюється думці, тому що з однаковою швидкістю і думка сходиться з предметом мислення, і погляд з предметом зору; багато про інші почуття, які служать як щось неспоглядальне для розуму, як замінник зовнішнього; багато про заспокоєння під час сну, про сновидіння, про пам’ять і спогади, про розум, дратівливість і побажання, стисло кажучи, про все, що населяє цей малий світ — людину.

23. Чи хочеш, перелічу тобі відмінність інших тварин щодо нас і один до одного, тобто природу кожного, спосіб народження і виховання, місцеперебування, вдачі і ніби закони спільного життя. Чому одні живуть стадом, інші самітно; одні травоїдні, інші м’ясоїдні; одні люті, інші лагідні; одні прив’язані до людини й біля неї годуються, інші неприборкані й люблять волю; одні ніби близькі до розумності й здатні вчитися, інші зовсім недоумкуваті й не сприймають; одні мають більше почуттів, інші менше; одні нерухливі, інші переходять із одного місця на інше, а інші досить швидкі; одні вирізняються і величиною, і красою або чим-небудь одним, а інші або дуже малі, або дуже потворні, або те й інше; одні міцні, інші малосилі; одні мстиві, інші підозрілі й підступні, інші необережні; одні працьовиті й домобудівничні, інші зовсім не діяльні й безтурботні? І ще крім цього, одні плазують по землі, інші ходять прямо; одні люблять сушу, інші сушу й воду; одні охайні, інші неохайні; одні живуть попарно, інші ні; одні цнотливі, інші похітливі; одні багатоплодні, інші неплідні; одні довговічні, інші маловічні? Вичерпалося б у мене слово, якби описувати все докладно.

24. Розглянь природу тих, що плавають у воді, які ковзають і ніби літають по вологій стихії, дихають власним повітрям, а в нашім повітрі піддаються тій же небезпеці, як ми у воді; розглянь їхні вдачі, пристрасті, народження, величину, красу, прив’язаність до місця, схильність до мандрів, збіговиськ і нарізності, мають властивості майже близькі до властивостей тварин земних, а інші навіть спільні, і властивості протилежні як у родах, так і в простих.

Розглянь також зграї птахів, які співають і не співають, різноманітність у їхньому виді й кольорі. Яка причина солодкоспіву у птахів співучих, і від кого це? Хто дав коникові цівницю на грудях? Хто дає птахам ці пісні й щебетання на віттях дерев, коли, розбуджені опівдні сонцем, вони наповнюють звуками ліс і супроводжують співом подорожнього? Хто складає пісню лебедеві, коли він простягає крила в повітрі і ними змахує, виводить ніби мірний вірш? Не говоритиму про змішані звуки й про те, в чому ухитряється мистецтво, наслідуючи дійсність. Чому павич, чванливий мідійський птах, так любить шати й честь, що, помітивши того, хто підходить, або, як кажуть, з наміром подобатися жіночій статі (тому що відчуває свою красу), з величною ходою, витягнувши шию і розгорнувши колом блискуче золотом і засіяне зірками пір“я, виставляє свою вроду напоказ любителям? Божественне Писання хвалить мудрість жінок у тканинах, кажучи: «Хто вклав мудрість жінкам ткати, або хто дав сенс розуму?» (Йов. 38:36)? Але це природно для тварини розумної, яка наповнена мудрістю і простягається навіть до небесного. 25. Подивуйся краще природній тямовитості безсловесних і, якщо можеш, дай цьому свої пояснення. Як у птахів гнізда (чи буде це каміння, дерева або покрівлі) влаштовані безпечно й заразом красиво, з усіма зручностями для пташенят? Звідки в бджіл і павуків стільки працьовитості й мистецтва? В одних стільник складений із шестикутних чашечок, обернених одна до одної й скріплені перегородками, які в кожних двох чашечках перетинаються під прямим кутом. І все це з таким мистецтвом роблять бджоли в темних вуликах, коли їх будівлі невидимі. А павуки з тонких і майже повітряних ниток, протягнених у різних напрямках, і з речовин непримітних для зору тчуть хитроплетені тканини, які б служили їм чесним житлом і ловили немічних комах для їжі. Чи робив щось подібне якийсь Евклід, який любомудрує про неіснуючі риси й трудиться над доказами? У якого Паламіда знайдеш такі рухи й шикування військ, хоча й вони, як кажуть, перейняті в журавлів, які літають строєм і урізноманітнюють свій політ? Чи робили щось подібне фідії, зевксиси, полігноти, парразії, аглаофони, які вміють чудово живописати й ліпити красу? Порівнюючи Кноський хор танцівників, який так прекрасно вироблений Дедалом як дарунок нареченій, або Критський лабіринт, з якого неможливо вийти, кажучи віршем, лабіринт, який не розпутати, який через хитрощі мистецтва неодноразово повертається на попередній слід. Промовчу про скарбниці й скарбохранителів у мурах, про запас їжі, відповідно до часу, і про те, що ще, як відомо, розповідають про їхні подорожі, проводирів і про суворий порядок справ.

26. А якщо доступні тобі причини цього і ти пізнав, скільки в цьому розуму, то розглянь різницю рослин до тонкощів, які спостерігаються в листках, через які вони найприємніші для зору і корисніші для плодів. Розглянь різноманітність і багатство самих плодів, особливо ж неперевершену красу найбільш необхідних. Розглянь силу коріння, соків, квітів, пахощів не тільки найприємніших, але й здорових, привабливість і якість фарб. Розглянь також коштовність і прозорість самоцвітів. Природа, як на спільному бенкеті, запропонувала тобі все, і що потрібно для тебе, і що служить для твого задоволення, щоб ти, понад усе, із самих благодіянь пізнав Бога, і зі своїх потреб придбав більше знань про себе самого.

Після цього пройди широту й довготу спільної для всіх матері — землі, обійди морські затоки, з’єднані одна з одною і з сушею, красу лісів, рік, повні і невичерпні джерела не тільки холодних і гідних для пиття вод, що течуть поверх землі, але і тих, які під землею прокрадаються якимись щілинами, і чи від того, що їх гонить і виштовхує сильний вітер, чи від того, що розпалює сильна боротьба і спротив, вони потроху прориваються, де тільки можуть, і для нашого вживання у багатьох місцях приносять різних властивостей теплі бані — це безоплатне й самостійне лікування. Скажи, як і звідки це? Що значить ця велика й витончена тканина? Тут усе достохвальне. Чи будемо розглядати це у взаємному співвідношенні, чи окремо. Чому стоїть земля твердо й непохитно? Що підтримує її? Яка в неї опора? Тому що розум не знаходить, на чому б утверджуватися цьому, крім Божої волі. Тому земля то піднята на вершини гір, то понижена до рівнини, притім так різноманітно, часто й поступово змінює свої положення, і тим багатше задовольняє наші потреби і зачаровує нас своїм розмаїттям? І чи відділена вона для людського житла, чи ненаселена, оскільки перерізується хребтами гір або іншим чим відсікається і відходить для іншого призначення, — скрізь служить найяскравішим доказом Божої всемогутності! 27. А в морі, хоч якби дивувала мене величина, я б дивувався лагідності, як воно нічим не зв’язане і стоїть у своїх межах. І як би воно не дивувало мене лагідністю, я б дивувався його величині. Оскільки ж дивує тим і іншим, то похвалю силу, яка видна в тому й іншому. Що зібрало в нього води? Що зв’язало їх? Чому море й здіймається, і стоїть на своєму місці, ніби соромлячись суміжної суші? Чому й приймає в себе всі ріки, і не прибуває, через збільшення кількості води, або, не знаю, яку ще назвати на це причину? Чому для нього — настільки величезної стихії, межею є пісок? Що можуть про це сказати природознавці, мудрі в порожньому, які дійсно міряють море малою чашею, тобто великий предмет — своїми поняттями? Чи не краще мені коротко полюбомудрувати про це з Писання, бо це й переконливіше, і точніше довгих міркувань? «Межу провів над поверхнею води, до кордонів світла з темрявою» (Йов. 26:10). Ось межі для вологого єства! Але чи не дивуєшся думкою, дивлячись, як воно на малому дереві вітром несе земного плавця, щоб для його потреб і сполучення були зв’язані й суша, й море, щоб віддалене між собою за природою великими просторами збиралося в єдине для людини? А із джерел, які первісні джерела? Розшукуй, людино, якщо можеш щось досліджувати й знайти! Хто прорив ріки на рівнинах і в горах? Хто дав їм безперешкодну течію? Яке диво протилежностей — і море не переповнюється, й ріки не зупиняються! Що життєдайного у водах? Від чого ця різниця, що одні рослини зрошуються зверху, інші одержують воду через коріння? Нехай і я насолоджуся трохи словом, роздумуючи про втіхи, що посилаються Богом!

28. Тепер, залишивши землю і земне, щоб моє слово йшло порядком, піднімись на крилах думки в повітря; звідти я поведу тебе до небесного, на саме небо, вище неба і так далі. Не насмілюється, щоправда, словом підніматися високо, але піднімається, не понад дозволене. Хто розлив повітря — це велике і невичерпне багатство, яким користуються не за достойністю і випадково, яке не утримується межами, роздається не за віком, подібно до манни приймається не понад потреби, тим і чесно, що надається кожному в рівній мірі, і повітря — цю колісницю птахів, це сідалище вітрів, повітря, яке дає життєдайність порам року, одухотворює тварин, краще ж сказати, зберігає душу в тілі; повітря, в якому тіла, і з яким слово, в якому світло і те, що освітлюється, а також і зір, що через нього проходить? Розглянь і те, що далі від повітря? Тому що не погоджуся надати повітрю таку область, яка йому приписується. Де сховища вітрів? Де скарбниці снігу? «Хто ж, за Писанням, народжує краплі роси? З чиєї утроби виходить лід та іній небесний, — хто народжує його?» (Йов. 38:28-29)? Хто містить воду в хмарах (Йов. 26:28)? Хто частину її зупинив на хмарах (чи не дивно бачити текучу речовину, що тримається словом!) й іншу виливає на обличчя землі і сіє своєчасно і належною мірою, не залишаючи всієї вологої сутності вільною і нестримною (достатньо і за Ноя було очищення! Притім Правдивий не забуває Свого завіту), і не втримуючи її зовсім (щоб знову не мати нам потреби в Іллі, який припиняє посуху)? Сказано, якщо зачинить небо, хто відкриє (Йов. 12:14), і якщо відкриє отвори небесні (Мал. 3:10), хто утримає? Хто стерпить безмірність того й іншого, якщо Той, Хто посилає дощ, не розподілить усього по Своїх мірах і вагах? Яке любомудре вчення про блискавки й громи запропонуєш мені ти, що гримиш із землі, хоча не блищиш і малими іскрами істини? Причиною цього чи назвеш випари, що виходять із землі і утворюють хмари чи яке-небудь згущення повітря, чи стиснення і зіткнення рідких хмар, так що стиснення зробить у тебе блискавку, а розірвання — грім? Чи назвеш який-небудь стислий вітер, що потім не знаходить собі виходу, який, будучи стиснутим, блищить блискавкою і, вириваючись, викликає грім?

Але якщо ти пройшов розумом повітря і все, що в повітрі, то вже доторкнися зі мною неба й небесного? Але тут нехай водить нас більше віра, ніж розум, якщо тільки ти зрозумів свою неміч, коли розглядав найближче до тебе й пізнав спосіб узнати те, що вище розуму, а не залишитися зовсім земним і відданим земному, які не знають навіть і цього самого — свого незнання? Хто округлив небо, розставив зірки? 29. Краще ж сказати, що таке саме небо й зірки? Чи можеш сказати це ти, людина пишномовна, яка не знає й того, що в неї під ногами, не може привести в міру себе саму, а цікавиться тим, що вище її природи, і бажала б осягнути незмірне? Припустимо, що пізнані тобою кола, колообертання, наближення і віддалення, сходження зірок і сонця, якісь частини і їх підрозділи, й усе те, за що ти звеличуєш свою дивну науку; але це ще не розуміння сущого, а тільки спостереження за якимось рухом, підтверджене довготривалою вправою, що об’єднує спостереження багатьох, а потім придумано закон і звеличине ім’ям науки; так зміни місяця стали відомими для багатьох, і зір4 прийнятий за початок пізнання! Але якщо ти багато знаєш у цьому й хочеш, щоб дивувалися тобою по праву, скажи, яка причина такої побудови і руху? Чому сонце поставлене знаменням цілого всесвіту? Перед очима кожного, як вождь сонму, своїм світлом сонце затьмарює інші зірки більше, ніж скільки вони затьмарюються деякими з них самих. Доказом цього служить те, що хоча зірки й самі світять, однак сонце перевершує їх світлом, і зірки стають невидимі, якщо сходять разом із сонцем. Воно прекрасне, «як жених», швидке й велике, як велетень (не можу позичити йому похвали з іншого писання, крім мого (Пс. 18:6); така його сила, що від краю до краю все обіймає своєю теплотою, і ніщо не може не відчувати його, навпаки, все ним наповнюється, і зір — світлом, і тілесне єство — теплотою, тим часом як воно зігріває, але не спалює, через свій лагідний життєдайний і стрункий рух. Воно для всіх відкрите й усіх рівно обіймає. Але чи думав ти про це? 30. Сонце в чуттєвому те ж, що Бог у мисленному, сказав один з не наших. Воно освічує зір, як Бог розум, і прекрасніше за все видиме, як Бог в умоспоглядальному. Але чим спочатку приведене сонце в рух? Чим безперестанно рухається й обертається, воно — незмінне у своєму законі, в дійсності — нерухливе, невтомне, життєдайне і, як справедливо оспівують віршотворці, живородяче, що ніколи не припиняє ні руху, ні своїх благодіянь? Як творить воно день на землі й ніч під землею? Не знаю, як ще потрібно висловитися, дивлячись на сонце. Що означає цей додаток і зменшення дня і ночі, ця (використаю трохи дивний вислів) рівність у нерівності? Як сонце робить і розділяє пори року, які чинно наближаються і віддаляються і начебто в хороводі одна з одною то сходяться, то розходяться, сходяться за законом любові, розходяться за законом благочиння, навіть поступово між собою зливаються і непримітно наближаються, подібно до того, як настає день і ніч, щоб своєю раптовістю не викликати скорботного відчуття? Але залишимо сонце. Чи пізнав ти природу і видозміни місяця, міру світла його і шляхи? І як сонце володарює над днем, а він начальствує над ніччю? Одна дає сміливість звірам, другий відновлює людину на діло, що коли найбільше корисно, то піднімаючись, то знижуючись? Чи «пізнав ти союз пліад і огорожу Оріона» (Йов. 36:31), і як обчислити безліч зірок і всіх їх іменами назвати (Пс. 146:4), як той, хто знає відмінність кожної зірки й чин її руху, щоб я міг повірити тобі, коли по зірках визначаєш нашу долю і творіння озброюєш на Творця?

Що скажемо? Чи зупинити нам слово тут — на речовині й видимому? Чи оскільки Мойсеєва скинія названа в Слові «відповідно до образу» цілого світу, тобто сукупності видимого й невидимого (Євр. 9:24), то, ввійшовши за першу завісу й зійшовши вище чуттєвого, увійти нам у святеє — у мисленне й небесне єство? Але і його, хоча воно й не тілесне, не можемо бачити нетілесним образом, тому воно називається вогнем і духом, чи й дійсно таке. Тому що говориться, що творить Ангелами «Своїми духів і Своїми слугами вогняне полум’я» (Пс. 106:4), хіба творити значить тут не більше, як зберігати в підпорядкуванні закону, за яким створені. Духом же й вогнем називається не єство, частково як мисленне, а частково як очищувальне; тому що й Перша Сутність приймає ті ж найменування. Втім, нехай буде воно в нас не тілесне, або, скільки можна, близько до того. Бачиш, як кружляємося в слові і не можемо рухатися далі! Хіба піднімемося до тієї міри, у якій знаємо, що є якісь ангели, архангели, престоли, господства, начала, влади, світлості, сходження, розумні сили або розуми, природи чисті, без домішки, непохитні або несхильні до зла, які безперестанно славословлять навколо Першої Причини. Ці природи, як заспівав би про них інший, або від Першої Причини осяюються найчистішим осяянням, або, в міру єства й чину, іншим способом приймають інше осяяння. Вони так зобразили і накреслили в собі Благо, що зробилися вторинними світлами й за допомогою виливання і передавання Першого Світла можуть просвіщати інших. Вони служителі Божої волі, сильні як за своєю природою, так і за придбаною ними силою, все обходять, всім і скрізь із готовністю з’являються, через ретельність у служінні і через легкість єства. Ці розуми прийняли кожний одну яку-небудь частину всесвіту, або приставлені до чого-небудь одного у світі, як було відомо це Тому, Хто все влаштував і розподілив, і вони все ведуть до одного кінця за повелінням Сотворителя всього. Вони оспівують Божу велич, споглядають вічну славу й до того ж вічно, не для того, щоб прославився Бог (немає нічого, що можна було б додати до Наповненого, Який і для інших є податель благ), але щоб не переставали одержувати благодіяння навіть перші після Бога природи.

І якщо це оспіване достойно, то подяка Тройці і єдиному в Трьох Божеству! А якщо не достатньо бажання, то і в цьому випадку перемогло моє слово, тому що воно трудилося довести те, що незбагненне єство навіть вторинних істот, а не тільки Першого і Єдиного, Превищого за всіх.

* * *

1.  Платон в «Тімії».
2. Зовнішній досвід.
3. По-грецьки έν ύποσήματι, тобто майже те ж, що в сутності.
4. Досвід.

Слово 29. Про богослів’я третє, про Бога Сина перше

1. Це ж сказав би хтось, бажаючи зупинити їхню готовність до слова, їх поспішність і спотикання від поспішності у всякій справі, а ще більш у вченні про Бога. Але накласти заборону не головне — це без зусиль зробить кожний, хто захоче; від людини ж благочестивої й розумної потрібно, щоб вона замінила те, що забороняється, власним міркуванням. Тому в упованні на Святого Духа, Якого вони не шанують і Якому ми поклоняємося, я виведу на світло, як деякий шляхетний і зрілий плід, свої думки про Божество, хоч які б вони були. Я не мовчав і в інший час; а навпаки, на це одне й мав відважність і присутність духу. Тим більше тепер насмілюся стати за істину, щоб сумнівом за судом Божим, як написано, не накликати на себе «неблаговоління» (Авв. 2:4). Оскільки ж мова буває двоякого роду, — нею або підтверджується власна думка, або спростовується думка супротивна, то і я, запропонувавши спочатку власне вчення, потім спробую спростувати вчення супротивників; але в тому й іншому дотримаюсь можливої стислості, щоб усе сказане зручно було обійняти одним поглядом (тому що й вони для зваби людей найбільш простих і недоумкуватих, склали слово під ім’ям керівників) і щоб довгі промови не розсіювали думку, як воду, яка не закрита в трубі, але ллється і розтікається по рівнині.

2. Три найдавніші думки про Бога: безначальність, багатоначальність і єдиноначальність. Дві перші були (і нехай залишаються!) грою розуму синів еллінських. Тому що безначаліє є безладдя, а багатоначальність обурливо; внаслідок же цього вона безначальна і безладна. Те й інше веде до одного кінця — до безладу, а безлад — до руйнування; тому що безлад є вправа у руйнуванні. Але ми шануємо єдиноначальність; втім, не ту єдиноначальність, яка визначається єдиною особою (і одне, якщо воно в розбраті із самим собою, складає множину), але ту, яка становить рівночесність єдності, єдність волі, тотожність руху й напрямку до єдиного у Тих, Які з Єдиного (що неможливо в єстві створеному), так що Вони, хоча різняться числом, але не розділяються владою1. Тому Єдиниця, Яка від початку перейшла в подвійність, зупинилася на троїчності. І це в нас — Отець, і Син, і Святий Дух. Отець — народжує і зводить безпристрасно, поза часом і безтілесно; Син — народжений; Дух — сходить або, не знаю, як назвав би це той, хто відволікає від усього видимого. Тому що не насмілюємося найменувати цього найбільшим виливанням благості, як насмілився назвати один з філософів еллінів, який, філософствуючи про першого й другого Винуватця, ясно висловився: «Як чаша ллється через краї2». Не насмілюємося через побоювання, щоб не ввести мимовільного народження і ніби природнього й нестримного виверження, що найменше узгоджується з поняттями про Божество. Тому, не виходячи з даних нам меж, вводимо Ненародженого, Народженого «і від Отця сходячого», як говорить в одному місці Сам Бог — Слово (Ін. 15:26).

3. «Але коли це народження і сходження?»  — Раніше самого коли. Якщо ж потрібно висловитися трохи сміливіше: тоді ж, як і Отець. — Але коли Отець? — Ніколи не було, щоб не був Отець. А також ніколи не було, щоб не був Син і не був Дух Святий. Ще запитаєш у мене, і знову відповім тобі. — Коли народився Син? — Коли не народився Отець. — Коли зійшов Дух? — Коли не зійшов Син, але народився поза часом і невимовно, хоча не можемо уявити собі того, що вище часу, навіть бажаючи уникнути висловів, що позначають час, тому що слова коли, колись, після, спершу не виключають часу, хоч як намагаємося в цьому; хіба візьмемо вічність, тобто продовження, яке простягається нарівні з вічним, а не ділиться на частини й не вимірюється ніяким рухом, ні плином сонця, що властиве часу.

«Але якщо Син і Дух співвічні Отцеві, то чому ж не співбезначальні»? Тому що вони від Отця, хоча не після Отця. Правда, що безначальне вічне; але вічному немає необхідності бути безначальним, як тільки зводиться до Отця, як до начала. Отже, Син і Дух не безначальні щодо Винуватця. Відомо ж, що Винуватцеві немає необхідності бути першопочатковішим за Тих, для Кого він Винуватець, тому що й сонце не першопочатковіше за світло. І разом Син і Дух безпочаткові щодо часу, хоча ти й лякаєш цим людей простодушних. Тому що не під часом Ті, від Яких час.

4. «Яким же чином народження безпристрасне?» — Таким, що воно, не тілесне. Бо якщо тілесне народження пристрасне, то безтілесне — безпристрасне. Але і я запитаю в тебе: яким чином Син є Бог, якщо Він творіння? Тому що те, що твориться — не Бог. Не кажу вже, що й у творінні, якщо воно береться тілесно, має місце страждання, як-ось: час, бажання, утворення, турбота, надія, скорбота, небезпека, невдача, виправлення, — усе це, і ще багато чого іншого, як кожному відомо, буває при творінні. Але дивуюсь, що ти не наважуєшся придумати яких-небудь комбінацій, терміну черевоношення, небезпек передчасного народження і навіть визнати народження неможливим, якби Бог народжував інакше, або ще, перелічивши способи народження птахів на суші й на воді, підкорити якому-небудь із цих народжень народження Божеське й невимовне або, внаслідок нового свого припущення, зовсім знищити Сина? І ти не можеш помітити того, що Хто по плоті має відмінне народження (тому що де знайшов ти в своїх началах Богородицю Діву?), для Того інше й духовне народження. Краще ж сказати, Хто має не таке ж буття, Той має й відмінне народження.

5. «Який отець не починав бути отцем?» — Той, Якого буття не починалося. А у кого почалося буття, той почав бути й батьком. Бог Отець не згодом став Отцем, бо не починав бути Отцем. Він у власному сенсі Отець, тому що не є разом і Син; так само як і Бог Син у власному сенсі Син, тому що не є разом і Отець. Бо в нас батьки й сини не у власному сенсі, але кожний і батько, і син, і не в більшій мірі батько, ніж син, і ми походимо не тільки від батька, а від батька, який водночас і син, а тому й самі ділимося, поступово стаємо людьми, але якими не бажали б, і народжуючі і народжувані, так що в нас залишаються одні стосунки, позбавлені дійсності.

Але ти кажеш: «Самі слова: народив і народився, що вводять інше, як не початок народження?» Що ж, якщо не скажемо: «народився», але «народжений від початку», щоб зручніше було уникнути твоїх тонких заперечень, у яких ти скрізь відшукуєш час? Невже звинувачуватимеш нас, що перетлумачуємо дещо Писання й істину? Але кожний може побачити, що у висловах про час нерідко ставлять час один замість іншого, особливо це вживається в Божественному Писанні, і не тільки стосовно часу минулого або теперішнього, але й майбутнього. Наприклад, сказано: «Навіщо бунтуються народи і люди замишляють марне?» (Пс. 2:1), коли ще не бунтувалися; і ще: «річку пройдуть ногами» (Пс. 65:6), коли вже пройшли. Довго було б перераховувати всі подібні вислови, які зауважили люди трудолюбиві.

6. Таке розглянуте нами їх заперечення. Яке ж наступне? Чи не до крайнощів нав’язливе і безсоромне? Вони кажуть: «Отець, чи хотів народити Сина, чи не хотів?» Потім обидва випадки, як уявляється їм, зав’язують у вузол, втім не міцний, а слабкий, і продовжують: «Якщо не бажаючи, то з примусу. Хто ж примусив і як може бути примушений Бог? А якщо завдяки бажанню, то Син є син хотіння. Як же Він від Отця?» І замість Отця видумують якусь нову матір — хотіння. У тих, що думають так, приємно чути одне, а саме, що, відступившись від страждання, вдаються до волі, але воля вже не страждання. Подивимося ж потім, наскільки стійке їх міркування. І найкраще наперед зійтися з ними якомога ближче. Ти, який без перешкод говориш про все, що тобі захочеться, сам від якого народився батька, від того, що хотів, чи від того, що не хотів? Якщо від того, що хотів, то йому вчинене насилля! Яке насилля! І хто його примусив? Мабуть, не скажеш, що природа, тому що в природі — бути й цнотливим. А якщо від того, що хотів, то за кілька складів пропав у тебе батько: ти став сином бажання, а не батька. Але переходжу до Бога до тварин, і твоє питання передаю на суд твоєї мудрості. Бог створив світ через бажання чи вимушено? Якщо вимушено, то й тут насилля і насильно діючий. А якщо через бажання, то позбавлені Бога як інші тварини, так більше за всіх ти, винахідник таких умовисновків, що вдаєшся до подібних мудрувань; тому що між тваринами й Творцем стає перешкодою посередник — бажання. Але думаю, що інше є той, хто бажає, і інше — бажання; інше той, хто народжує, й інше — народження; інше — той, хто говорить, і інше — слово; якщо тільки ми при здоровому глузді. Перший є рушій, а останнє — рід руху. Тому те, чого хотілося, не від хотіння, бо не завжди іде за хотінням, і народжене — не від народження, і почуте — не від вимови, але від того, хто хоче, народжує, говорить. А те, що в Бозі, те вище й цього всього. У Ньому хотіння народжувати вже є, можливо, саме народження, а не що-небудь посереднє, якщо тільки цілком віддамо місце хотінню, а не скажемо, що народження вище за хотіння. 7. Чи хочеш, застосую це до Бога Отця? У тебе позичу таку зухвалість. Отець — бажаючий чи небажаючий Бог? І як уникнути обопільного твого доказу! Якщо бажаючий, то коли почав бажати? Не раніше, ніж існувати. Бо раніше нічого не було. Чи в Ньому одне бажало, а інше визначалося бажанням; і тому складається Він із частин. Чи не буде й Він, по-твоєму, плодом бажання? А якщо Він не бажаючий, то що змусило Його бути (Богом)? І як Він Бог, якщо примушений, і примушений не до чого іншого, а до того самого, щоб бути Богом?

Питаєш: «Як Син народжений?». Але як Він і створений, якщо, по-твоєму, створений? І тут теж труднощі. Скажеш, можливо, що створений волею і словом. Але ти не усе ще сказав, бо залишається додати одне: звідки воля і слово мають силу виконання, тому що людей не так творить. 8. Як же Син народжений? Не важливим було б Його народження, якщо б воно пізнавалося і тобою, який не знає свого народження, або й пізнає в ньому щось, але небагато чого й таке, що про це соромно й говорити, а потім вважає себе всезнаючим. Тобі потрібно докласти багато зусиль, перш ніж відкриєш закони отвердіння, утворення, явлення на світ, союз душі з тілом, розуму з душею, слова з розумом, рух, зростання, перетворення їжі в плоть, почуття, пам’ять, згадування та інше, із чого складаєшся ти, а також перш ніж знайдеш, що належить обом — душі й тілу, що розділене між ними і що вони позичають одне в одного. Тому що в народженні закладені основи всього того, що удосконалиться згодом. Скажи ж, що це за основи? Але й після цього не філософствуй про народження Бога, бо це небезпечно. Тому що якщо знаєш про своє народження, то із цього не випливає, що знаєш і про Боже. А якщо не знаєш свого, то як тобі знати Боже? Бо наскільки Бог незбагненний у порівнянні з людиною, настільки й небесне народження незбагненніше за твоє народження. Якщо ж Син не народився тільки тому, що для тебе це незбагненно, то, до речі, ти можеш виключити з ряду істот багато чого, чого ти не пізнаєш, і притім насамперед самого Бога. Бо при всій своїй зухвалості, хоч як сміливо ти пускаєшся в зайві дослідження, ти не скажеш, що таке Бог. Відкинь свої течії, відділення, перетини й що ще уявляєш про нетілесне єство, як про тіло, і тоді, можливо, уявиш щось гідне Божого народження. Як народився? Знову з обуренням скажу те ж: Боже народження нехай буде вшановане мовчанням! Для тебе важливо взнати й те, що Син народився. А як? Не погодимося, щоб це розуміли й Ангели, не тільки ти. Чи хочеш, поясню тобі, як народився? Як відають про це Отець, що народив, і народжений Син. А що крім цього, закрите хмарою і недоступне твоїй короткозорості.

9. «Чи існуючого Сина народив Отець, чи неіснуючого?» Яке марнослів’я! Таке питання йде до мене й до тебе, які, хоча були чимсь, як Левій «в стегнах Авраама» (Євр. 7:10), однак народилися, а тому склалися деяким чином із сущого й несущого. Протилежне цьому треба сказати про первісну матерію, яка явно створена з несущого, хоча деякі й уявляють її такою, що не почала буття. Але тут3 народження зливається з буттям, і воно «від початку» (1Ін. 1:1). А тому, де знайде собі місце твоє звідусіль стрімчасте питання? Чи є щось старше цього «від початку», щоб нам у цьому найстаршому покласти буття або небуття Сина? Тому що в обох випадках знищиться в нас від початку, якщо тільки, коли запитаємо й про Отця: із сущих Він чи з несущих? І тобі не загрожує небезпека погодитися, що чи два Отці, один передіснуючий та інший існуючий, чи Отець терпить одне із Сином, тобто Сам з несущих, внаслідок твоїх дитячих питань і цих будівель із піску, яким не встояти й при слабкому вітрі. А я не приймаю ні того, ні іншого4, і кажу, що безглузде питання, а не відповідь важка. Якщо ж тобі, за правилами твоєї діалектики, здасться необхідним у всякому разі одне із двох визнавати дійсним, то дай місце й моєму неважливому питанню: у чому час — у часі чи поза часом? Якщо в часі, то в якому? Що це за час понад час і як містить у собі час? А якщо не в часі, що за надмірна мудрість вводити нечасовий час? І в цій пропозиції: «Я тепер кажу неправду» — поступися чим-небудь тільки одним, тобто визнай його або істинним, або неістинним (а того й іншого разом ми не сприймемо). Але це неможливо, тому що з усієї необхідності або той, хто бреше, скаже правду, або той, хто говорить правду, збреше. Що ж дивного: як тут сходяться протилежності, так і там обом положенням бути неправильними? Таким чином і твоє мудре виявиться дурним. Але розв’яжи мені ще одне загадкове питання. Чи перебував ти сам при собі, коли народжувався, чи перебуваєш при собі й тепер, чи й тоді не перебував і тепер не перебуваєш? Але якщо перебував і перебуваєш, то хто той, що перебуває і при кому перебуває? Як один став тим і іншим? А якщо не перебував і не перебуваєш, то як відділяєшся від самого себе? І яка причина цього відділення? Скажеш: нерозумно й допитуватися про те, чи перебуває він при собі, чи ні; так можна говорити про інших, а не про себе. То знай же, що ще безглуздіше дошукуватися про Народженого «від початку», чи існував Він, чи не існував до народження. Оскільки так можна говорити про речі, розділені часом!

10. Але ти кажеш: «Ненароджене й Народжене не те саме. А якщо так, то й Син не одне з Отцем». Чи потрібно казати, що через це міркування явно відніметься божество у Сина або у Отця? Бо якщо ненародженість є сутність Божа, то народженість уже не сутність, а якщо остання є сутність, то перша — не сутність. Хто заперечить це? Отже, новий богослове, вибирай, яке завгодно із двох нечестивих положень, якщо маєш неодмінну думку не вшановувати. Потім і я запитаю, у якому сенсі, взявши ненароджене й народжене, називаєш їх нетотожними? Якщо в сенсі нествореного й створеного, то і я згодний, тому що безначальне і те, що твориться, нетотожні за єством. А якщо називаєш нетотожними того, хто народив, і народженого, то положення неправильне, бо вони по всій необхідності тотожні. Саме єство батька і його народження вимагають, щоб народження за єством було тотожне з тими, хто народив. Або ще так: у якому сенсі береш ненароджене й народжене? Якщо маєш на увазі саму ненародженість і народженість, то вони нетотожні. А якщо тих, кому належить ненародженість і народженість, то чому ж їм не бути тотожними? Дурість і мудрість не тотожні між собою, однак бувають в одній людині, і сутність ними не ділиться, але самі вони діляться в тій же сутності. Невже й безсмертя, і непорочність, і незмінюваність становлять сутність Божу? Але якщо так, то в Бозі сутностей багато, а не одна, або Божество складене з них, тому що не без складання вони в Бозі, якщо тільки становлять Його сутності. 11. Але цього не називають сутністю Божою, бо вона буває приналежністю й інших істот. Сутність же Божа є те, що єдиному Богові належить і Йому властиве Правда, що ненародженість приписувати Єдиному Богові не погодилися б ті, які вводять і ненароджену матерію, і ненароджену ідею (а маніхейська темрява нехай не наближається й до думки нашої!); втім, нехай вона буде приналежністю одного Бога. Що ж скажеш про Адама? Чи не він один Боже творіння? Без сумніву, так. Але чи він один людина? Зовсім ні. Чому ж? Тому що створення не єдиний спосіб походження людини; і народжене є також людина. Подібно до цього не одне ненароджене є Бог, хоча ненародженість і належить єдиному Отцеві. Навпаки, хоча ти й надмірний любитель ненародженості, допусти, що й Народжене є Бог, тому що й Воно від Бога. Крім того, чому називаєш сутністю Божою не положення існуючого, а заперечення неіснуючого? Тому що слово «ненароджений» показує тільки, що в Бозі немає народження, а не пояснює, що́ таке Він за єством, не каже, що таке той, хто не має народження. Отже, що ж є сутність Божа? Твоїй зарозумілості відповідати на це, тому що ти цікавишся народженням. А для нас велике, якщо дізнаємося про це й згодом, коли, за обітницею «Вірного і Істинного» (Тит. 1:2), розсіється в нас імла й дебелість. Про це нехай помишляють, на це нехай сподіваються ті, що очистилися до такої міри. Ми ж насмілимося сказати одне: якщо велике для Отця ні від кого не походити, то для Сина важливо походити від такого Отця; тому що, як Той, Хто походить від Безпричинного, Він бере участь у славі Безпричинного, але до цього додається і народження, яке саме по собі велике й достоповажне для розумів не зовсім плазуючих по землі й заземлених.

12. Але кажуть: «Якщо Син тотожний з Отцем в сутності, а Отець ненароджений, то й Син буде ненароджений». Це справедливо, якщо ненародженість є сутність Божа. Тоді Син буде нове змішання — нарождено-ненароджене. Але коли ця різниця не в самій сутності, то чому ти видаєш свій умовисновок за беззаперечний? Невже й ти батько своєму батькові, щоб тобі, будучи тотожним з ним в сутності, ні в чому не відставати від свого батька? Чи не очевидно краще нам шукати, що таке сутність Божа (якщо тільки знайдемо), залишаючи неперехідними особисті властивості? Ще й так можеш впевнитися, що ненародженість і Бог нетотожні. Якби вони були тотожні, то варто було б, оскільки Бог є Бог деяких, і ненародженості бути ненародженістю деяких, або, оскільки ненародженість не є ненародженість деяких, і Богові не бути Богом деяких; тому що про зовсім тотожне і говориться подібно. Але ненародженість не є ненародженість деяких. Отже, чия вона? А Бог не є Бог деяких, тому що Він Бог усіх. Отже, як же Богові й ненародженості бути тотожними? І ще: оскільки ненародженість і народженість протилежні між собою, як володіння і втрачання, то необхідно буде ввести й протилежні між собою сутності; а цього ніхто не допускає. Або ще: оскільки володіння раніше за втрачання, а втратою знищується володіння, то сутність Сина, внаслідок твоїх припущень, не тільки раніше за сутність Отця, але навіть знищується нею.

13. Який же є ще в них незаперечний доказ, до якого, можливо, вони звернуться на закінчення всього? «Якщо Бог не перестав народжувати, то народження недосконале. І коли Він перестане? А якщо перестав, то, без сумніву, і почав». Знову плотські говорять про плотське. А я не кажу, що вічно або не вічно народжується Син, поки не вникну ретельніше в сказане: раніше всіх пагорбів народжує Мене (Притч. 8:25), так не бачу необхідного наслідку в доказі. Бо, якщо те, що має припинитися, за їх словами, почалося, то те, що не має припинитися, без сумніву, не починалося. А тому, що скажуть про душу або про ангельську природу? Якщо вони почалися, то й припиняться. А якщо не припиняться, то, як видно з їхнього положення, і не починалися. Але вони й почалися, й не припиняться. Отже, неправильне їх положення, що те, що має припинитися, почалося.

Наше вчення таке: як для коня, вола, людини й для кожної речі одного роду одне є поняття, і що підходить під це поняття, про те воно говориться у власному сенсі, а те, що не підходить, про те або не говориться, або говориться невласне, так одна є Божа сутність, одне Боже єство, одне Боже іменування (хоча імена й різняться внаслідок різних деяких уявлень розуму), і що у власному сенсі називається Богом, те дійсно є Бог; як і те, що за єством є Бог, то істинно називається Богом; якщо тільки істина не в іменах, а в речах. Але вони, ніби побоюючись, щоб вже не все направити проти істини, коли бувають примушені до того розумом і свідченнями, сповідують Сина Богом, але Богом через співіменність, тобто через присутність в одному найменуванні. Коли ж заперечуємо їм: а що? 14. Невже Син не у власному сенсі Бог, подібно до того, як тварина на картині власне не тварина? І як Він Бог, якщо не у власному сенсі Бог? — тоді вони відповідають: що ж перешкоджає, щоб ті самі були й співіменні, і іменувалися кожний у власному сенсі? При цьому наводять як приклад пса, що живе на суші, і пса морського, які співіменні, і іменуються кожний псом у власному сенсі. Правда, що між співіменними становить деякий рід як подібне до цього, так і інше що-небудь, якщо воно, хоча й різне за єством, втім, має те ж ім’я і рівно в ньому присутнє. Але там, підводячи під одне найменування два єства, ти не стверджуєш, щоб одне було краще за інше, щоб одне передувало, а інше в меншій мірі було тим, чим воно називається. З ними не поєднується нічого такого, що робило б це необхідним. Перший пес не більше, а другий не менше за першого є пес, тобто й морський пес — за того, що живе на суші, і навпаки, за того, що живе на суші — морського (та й чому, або на якій підставі було б це?); навпаки, загальне найменування мають предмети рівночесні й різні. Але тут, з поняттям про Бога поєднуючи досточтимість і перевагу над всякою сутністю і єством (що належить єдиному Богові й становить ніби єство Божества), а потім приписавши це Отцеві й віднявши у Сина (через що ставиш Його нижче й віддаєш Йому другорядне шанування і поклоніння), хоча на словах надаєш Йому Богоподобність, насправді ж відсікаєш у Нього Божество, і від співіменності, що містить у собі рівність, зі злим наміром переходиш до співіменності, якою поєднуються речі нерівні. Таким чином, з твоїх умовисновків, люди на картині й люди живі ближче зображують Божество, ніж представлені на прикладі пси. Або поступися Обом як спілкування в найменуванні, так і рівночесність природ, хоча й визнаєш їх різними, тоді знищаться в тебе пси, яких ти придумав для пояснення нерівності. Та й яка користь у співіменності, якщо розділені тобою не матимуть рівночесності? Тому що не на доказ рівночесності, але на доказ нерівночесності ти звернувся до співіменності і до псів. Чи можна ще більше викрити в собі й протиріччя із самим собою, і противлення Божеству?

15. Якщо ж до сказаного нами: Отець більше Сина, як Причина, додавши положення, але Причина за єством, вони роблять висновок: Отець більше Сина за єством, то не знаю, чи вони самих себе більше обманюють, чи тих, до кого звертають слово. Тому що не безумовно все те, що говориться про що-небудь, має бути присудком і його підмета, перешкоджає й мені, зробивши таке положення: Отець більше за єством, і потім додавши, а що за єством, те не завжди більше, і не завжди Отець, зробити із цього висновок: більше не завжди більше, або батько не завжди батько. А якщо хочете, думатиму так: Бог є сутність, але сутність не завжди Бог, звідси сам зроби висновок: Бог не завжди Бог. Але думаю, що це неправильний умовисновок, навчальною мовою звичайно те, що називається від відносного до безумовного. Тому що коли застосовуємо поняття про більшість винуватця за єством, вони вводять поняття про більшість за єством. Тут те ж, як якби ми сказали: відома людина мертва, а вони сказали б просто: людина мертва.

16. Але як промовчати нам про те, що не менше від попереднього варте бути згаданим? Вони кажуть: Отець є ім’я Боже по сутності чи по дії — і в обох випадках прагнуть зав’язати нас. Якщо скажемо, що ім’я Боже по сутності, то з цим допустимо іншу сутність Сина; тому що сутність Божа одна, і її, як говорять вони, наперед отримав уже Отець. А якщо ім’я по дії, то очевидно визнаємо Сина творінням, а не народженням. Тому що де діючий, там неодмінно й творіння. І чи може створене бути тотожним з Тим, Хто створив? — запитають вони з подивом. Я і сам прийняв би ваше розділення, якби необхідно було прийняти одне із двох. Але справедливіше буде, уникнувши того й іншого, зробити третє положення, а саме сказати вам, премудрі, що Отець є ім’я Боже, не по сутності й не по дії, але по відношенню, яке мають Отець до Сина або Син до Отця. Тому що ці найменування як у нас показують близькість і спорідненість, так і там означають співприродність Того, Хто народив, з Народженим. Але нехай слово Отець, на догоду вам, означатиме й деяку сутність, тоді згідно із загальними поняттями і через ці найменування, Він введе з Собою й Сина, а не відлучить Його. А якщо хочете, нехай буде іменем по дії, і в цьому випадку не подолаєте нас. Ми стверджуємо, що це саме, тобто єдиносущність, і була дією Отця, бо інакше поняття про таку дію містило б у собі безглуздість.

Чи бачиш, що ми уникаємо ваших хитрувань, хоч як вам хотілося подолати нас? Але оскільки ми вже довідалися, наскільки незборимі твої умовисновки й хитрі докази, то подивимося, яка міцність твоїх доказів зі слова Божого, якщо переконуватимеш нас і ними.

17. Бо ми й пізнали, і проповідуємо Божество Сина, керуючись великими й високими словами. Якими ж? Такими: Бог, Слово, на початку, з початком початок («Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»; Ін. 1:1; і: «з Тобою начало» (Пс. 103:4); і ще: «від початку5 Хто зробив і звершив це? Той, Хто від початку викликає роди» (Іс. 41:4). А також найменування: Син Єдинородний (Єдинородний Син, Який у лоні Отця, Він явив»; Ін. 1:18). Путь, Істина, Життя, Світло («Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6); і ще: «Я — Світло для світу» (Ін. 8:12), Премудрість, Сила «Христос, Божа сила і Божа премудрість»; 1Кор. 1:24), Сяйво, Образ (χαρακτήρ, είκών), Печатка (цей, будучи сяйво слави й образ (χαρακτήρ) іпостасі Його; Євр. 1:3; і ще: образ (είκών) доброти; Прем. 27, 6 і ще: «Син Людський, бо назнаменував Його Отець, Богом»; Ін. 6:27); Господь, Цар, Сущий, Вседержитель «і пролив Господь вогонь від Господа з неба»; Бут. 19:24; і ще: «Престіл Твій, Боже, повік віку, жезл правоти — жезл Царства Твого»; Пс. 44:75 і ще: «Я є Альфа й Омега, початок і кінець, говорить Господь, Який є і був, і гряде, Вседержитель»; Одкр. 1, 8) ясно приписуються Синові, так само як і інші, що мають з цими однакову силу й належать до тих, з яких жодне не є придбане й згодом привласнене Синові або Духові, так само як і самому Отцю, бо Він досконалий не через збільшення, і не було, коли б Він був без Слова, не було, коли б Він був не Отець, не було, коли б Він був не істинний, або не премудрий, або не всемогутній, або позбавлений життя, або світлості, або благості.

18. Перелічи ж і ти на противагу цим словам ті, які відшукає твоя невдячність! Такі суть: «Бог Мій» і «Бог ваш» (Ін. 20:17), «Отець Мій більший за Мене» (Ін. 14:28), «створив» (Притч. 8:22),«Бог учинив Господом і Христом цього Іісуса, Якого ви розп’яли» (Діян. 2:36), «Якого Отець освятив і послав у світ» (Ін. 10:36). А якщо завгодно, і таке: «Ти раб Мій» (Іс. 49:3), «але те, що для мене було перевагою, заради Христа я вважав за ніщо» (Флп. 3:7), «суд віддав Синові» (Ін. 5:22,10:29), «звик допослуху» (Євр. 5:8), «заповів Мені Отець» (Ін. 14:31), «Отець освятив і послав у світ» (Ін. 10:36,17:3), «Я нічого не можу творити Сам від Себе» (Ін. 5:30), або «Я говорив не від Себе» (Ін. 12:49), або «Я не суджу його, бо Я прийшов не судити світ» (Ін. 12:47), або «і говорить їм: чашу Мою будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, будете хреститися; дати сісти від Мене праворуч і ліворуч — не від Мене залежить, а кому уготоване Отцем Моїм» (Мф. 20:23), або «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26:39). А ще й ті, у яких приписується Синові «про день же той або про годину ніхто не знає: ні ангели небесні, ні Син, а тільки Отець» (Мк. 13:32), «Коли ж упокорить Йому все, тоді і Сам Син підкориться Тому, Хто впокорив Йому все, щоб Бог був у всьому все» (1Кор. 15:28), «Іісус зійшов на гору помолитися і пробув усю ніч у молитві до Бога» (Лк. 6:12), «і сказав: де ви поклали його?» (Ін. 11:34), «Іісус же зростав у премудрості і віком, в любові у Бога і людей» (Лк. 2:52), «і, вдосконалившись, став для всіх слухняних Йому» (Євр. 5:9). Додай, якщо хочеш, і більше від цих принизливі вислови, наприклад: «Він же спав» (Мф. 8:24), «зголоднів» (Мф. 4:7), «Іісус, утомившись з дороги, сів біля криниці» (Ін. 4:6), «заплакав Іісус» (Ін. 11:35), «і перебував у борінні» (Лк. 22:44), «Іісус сховався і вийшов з храму» (Ін. 8:59). А можливо, ти обернеш на докір навіть смерть і хрест. Бо ти торкнешся, як думаю, воскресіння і вознесіння, тому що в них знайдеться щось і на нашу користь. Але й, крім цього, можеш зібрати багато чого, якщо ти захочеш скласти собі співіменного й співпричетного Бога, коли в нас є Бог, істинний і рівночесний Отцю.

Якщо й кожен із цих висловів розглядати окремо, то неважко буде пояснити тобі їх у сенсі благочесному, усунувши все, що в Писаннях служить для тебе спотиканням; коли тільки ти дійсно спотикаєшся, а не з наміром перекручуєш. Взагалі ж вислови більш піднесені віднось до Божества й до природи, яка вища за страждане тіло, а вислови більш принизливі — до Того, Хто складний, Хто за тебе виснажив Себе й втілився, а не гірше сказати, і став людиною, потім же звеличений, щоб ти, знищивши в своїх догматах усе плотське й плазуюче по землі, навчився бути піднесеним і підніматися розумом до Божества, а не зупинятися на видимому, підносився до мисленого і знав, де мова про єство Боже і де про Його домобудівництво. 19. Бо було, коли Цей, нині тобою зневажений, був вище за тебе. Нині він людина, а був і нескладений. Хоча залишився і тим, чим був Він, однак сприйняв і те, чим не був. Спочатку був Він без причини, бо що може бути причиною Бога? Але згодом почав буття через причину, і причиною було спасти тебе — хулителя, який нехтує Божество за те, що Воно прийняло на Себе твою грубість і за допомогою розуму вступило в спілкування із плоттю; і земна людина стала Богом, після того, як з’єдналася з Богом і стала з Ним єдиним; тому що перемогло краще, щоб і мені бути богом, оскільки Він став людиною. Він народився, але й раніше був народжений, — народився від жони, але й від Діви, — народився по-людському, народжений Божеськи; тут без отця, але й там без матері; а все це є знак Божества. Він, Який носився в утробі, але впізнаний пророком, який сам був ще в утробі, і «бо, коли голос вітання Твого дійшов, заграло дитя радісно» перед Словом, для Якого отримав буття (Лк. 1:44). Він був повитий пеленами, але, воскреснувши, скинув із Себе гробні пелени. Він був покладений у яслах, але прославлений ангелами, визначений зіркою, вшанований поклонінням від волхвів. Як же ти знаходиш спотикання у видимому, не звертаючи уваги на умоспоглядання? Він спасався втечею в Єгипет, але й усе єгипетське змусив втекти. Для іудеїв «не мав ні вигляду, ні величі» (Іс. 53:2), але для Давида «прекрасніший за синів людських» (Пс. 44:3), але на горі блискучий і світлосяйніший за сонце, чим і тайноводствує до майбутнього. 20. Він хрещений як людина, але відпускав гріхи як Бог; хрещений не тому, що Сам мав потребу в очищенні, але щоб освятити води. Він спокушався як людина, але переміг як Бог, і наказує бути сміливими, «бо Він переміг» (Ін. 16:23). Зголоднів, але наситив тисячі, бо Сам є хліб життя і небесний (див.: Ін. 6:33-35). Був спраглим, але виголосив: «Якщо хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є» (Ін. 7:37), і обіцяв, що віруючі виточуватимуть воду живу (Ін. 7:39). Він втомлювався, але Сам є запокоєнням струджених і обтяжених (див.: Мф. 11:28). Його обтяжував сон, але Він легкий на морі, і Він забороняє вітрам, Він підніме потопаючого Петра. Дає данину, але з риби, і царює над тими, що збирають данину. Його називають самарянином і тим, що має біса, однак Він рятує «чоловіка, який ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників» (Лк. 10:30), однак Він пізнається бісами, виганяє бісів, посилає в безодню легіон духів і бачить вождя бісівського, «який, як блискавка, впав з неба» (Лк. 10:18). У Нього кидають камінням, але не можуть взяти Його. Він молиться, але й слухає молитви. Плаче, але й припиняє плач. Запитує, де покладений Лазар, тому що був людиною, але й воскрешає Лазаря, тому що був Бог. Він продається, і за найнижчу ціну — за тридцять срібників, але викупає світ, і високою ціною — Своєю кров’ю. «Він був ведений як агнець на заколення» (Іс. 53:7), але Він — Слово, «сповіщене волаючим в пустелі» (Іс. 40:3). Був «мучимий і уранений» (Іс. 59:5), але «зціляв всяку недугу і всяку неміч у людях» (Мф. 4:23). Підноситься на дерево й прицвяхується, але відновлює нас деревом життя і спасає розп’ятого з Ним розбійника, і затьмарює все видиме. Напувається оцтом, споживає жовч, але хто ж Він? Хто перетворив воду на вино, знищив гірку споживу, «солодкість, і весь — люб’язність» (Пісн. 5:16). Віддає душу, але «владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін. 10:18), і роздирається завіса, тому що небесне стає відкритим; і розривається каміння, і встають мертві. Умирає, але животворить і руйнує смертю смерть. Погрібається, але встає. Сходить у пекло, але виводить із нього душі, і здіймається на небеса, і прийде судити живих і мертвих і піддати засудженню подібні до твоїх слів. Якщо одні вислови слугують для тебе приводом для омани, то інші нехай розсіють твою оману!

21. Таку даємо відповідь тим, що говорять загадково, — даємо неохоче (тому що для вірних неприємно базікати й сперечатися словами — для них досить і одного супротивника (див.: 1Тим. 5:14), однак даємо з необхідності, для тих, що нападають (бо й ліки існують для недуг), аби вони знали, що не у всьому вони мудрі і незборимі у своїх зайвих мудруваннях, які знищують Євангеліє. Бо коли, залишивши віру, віддаємо перевагу силі слова, і безсумнівність Духа знищимо своїми питаннями, а потім наше слово буде переможене величчю предметів (це ж виходить, коли словом рухає немічне знаряддя — наша думка), тоді що буває? Неміч слова стає для нас недостатньою для самого таїнства, і таким чином, краса слова обертається на знищення Христа, як думає про це й Павло (див.: 1Кор. 1:17). Тому що наповненням нашого вчення є віра.

Але Ти, що «здатний пояснювати загадкове розв’язувати вузли» (Дан. 5:12), що наводиш і нас на розум, як зрізати нарости вчень, що насильно вриваються, найбільше їх змінивши, зроби з хитрословів вірними і з тих, які називаються нині — християнами! До цього й переконуємо вас, про це й «від імені Христового просимо: примиріться з Богом» (2Кор. 5:20), «Духа не вгашайте» (1Сол. 5:19), краще ж сказати, так примириться з вами Христос, і хоча пізно, нехай засіяє вам Дух! Якщо ж ви дуже вперті, то принаймні для себе самих спасемо ми Тройцю і спасаймося Тройцею, перебуваючи «чистими і тими, що не спіткнулися в день Христа» (Флп. 1:10) до повного явлення того, що для нас жаданне, в самому Христі Господеві нашому, Якому слава повік. Амінь.

* * *

1. У деяких списках, як зауважує Ілля, замість слова владою (τή έξουσια), читалося сутністю (τή γε ούσια).
2.  Плотін. Еннеади, V, кн. 2, гл. 1.
3. У народженні Бога Сина.
4. Тобто, що Син народжений чи як існуючий, чи як неіснуючий.
5. Ілля після цих слів читав ще так. «Тому що пророк уводить самого Бога й Отця, Який набагато раніше описує послання до нас Єдинородного Сина, звершене з Божої ради, і говорить так: «Хто воздвиг від сходу мужа правди, закликав його йти за собою, віддав йому народи і підкорив царів? Він обернув їх мечем своїм на порох, луком своїм на солому, яку розносить вітер. Він жене їх, іде спокійно дорогою, якою ніколи не ходив ногами своїми. Хто зробив і звершив це? Той, Хто від початку викликає пологи; Я — Господь перший, і в останніх — Я той самий (Іс. 41:2-4)».

Слово 30. Про богослов’я четверте, про Бога Сина друге

1. Твої хитрі доводи й сплетення умовисновків я достатньо похитнув силою Духа, а також запереченнями і протилежностями з божественних Писань (якими святотатці істини, перекручуючи зміст написаного, залучають на свій бік багатьох і збурюють путь істини). Мною вже дано загальне рішення, і рішення, скільки сам розумію, для благомислячих ясне, а саме ті вислови Писання, які більш піднесені й боголіпні, я приклав до Божества, а ті, які більш низькі й людиноподібні, відніс до нового заради нас Адама й до Бога, Який зробив Себе стражденним у боротьбі з гріхом. Але, поспішаючи словом, я не розглянув кожний з таких висловів окремо. Оскільки ж ти, щоб не захопитися тлумаченнями, що мають вигляд імовірності, вимагаєш коротких рішень і на ці вислови, то для полегшення пам’яті розділив числами, підведу їх під загальний огляд.

2. Перший й особливо готовий в них вислів є такий: «Господь мав мене початком путі Своєї, раніше творінь Своїх, споконвіку» (Притч. 8:22). Як відповідати на це? Не будемо звинувачувати ні Соломона, ні відкидати попереднього за останнє його падіння, ні тлумачити, що тут подана промовляючою Премудрість, тобто те знання і той художній розум, за яким усе створено. Бо Писання часто персоніфікує багато навіть і бездушних речей, наприклад, «море говорить» те чи те (Іс. 23:4), і «безодня говорить: не у мені вона» (Йов. 28:14); також небеса представлені, що «звіщають славу Божу» (Пс. 18:1), і мечу наказує щось (див.: Зах. 13:7), гори й пагорби запитуються про причини «скакання» (Пс. 113:6). Але не відповідатимемо подібним до цього чином, хоча деякі раніше за нас і видавали це за щось непорушне. Навпаки, припустимо, що це слова самого Спасителя — істинної Премудрості, і розглянемо їх трохи уважніше. Яка з істот не має причини? Божество. Тому що ніхто не скаже нам причини Бога, інакше вона була б раніше за самого Бога. Але яка причина того, що Бог заради нас приймає людство? Та, щоб усі ми були спасені. Бо ж яка інша причина? Отже, оскільки тут знаходимо й слово: «створив» і інший ясний вислів: «Я народилася раніше, ніж підняті були гори, раніше пагорбів» (Притч. 8:25), то пояснення просте. Сказане з додаванням причини припишемо людству, а сказане просто, без додавання причини, віднесемо до Божества. Але чи не слово: «створив» чи не сказане з додаванням причини? Бо Соломон каже: «Створив мене началом шляхів Своїх на діла рук Своїх. Діла рук Його — істина й правосуддя» (Пс. 110:7), для яких помазаний Він Божеством, тому що це помазання стосується до людства. Але слово «народжує мене» вжите без додавання причини, інакше покажи, що до нього додане. Отже, хто сперечатиметься, що Премудрість називається творінням від народження земного, і народжена від народження першого й ще більш незбагненного?

3. Із цього випливає і те, що Синові дається найменування раба, Який «на подвиг душі Своєї Він буде дивитися із задоволенням; через пізнання Його, виправдає багатьох» (Іс. 53:11), і що Йому «бути рабом Божим» (Іс. 49:6). Тому що дійсно, для нашого визволення Він послужив плоті, народженню, немочам нашим і всьому, чим спас тих, що знаходяться під гріхом. А для низькості людини що́ вище від того, як з’єднатися з Богом, і через таке з’єднання стати Богом і стільки бути «відвіданим Сходом з неба» (Лк. 1:78), щоб і «Ангел сказав Їй у відповідь: Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить народжуване, Святе нареклося Сином Божим» (Лк. 1:35), і даровано було Йому ім’я, вище всякого імені (а це не що інше, як те ж, що бути Богом), щоб «перед іменем Його схилилося всяке коліно небесних, земних і пекельних» (Флп. 2:9-10). Хто виснажив Себе за нас і образ Божий, Який з’єднав з образом раба, щоб «твердо знав, весь дім Ізраїлів, що Бог учинив Господом і Христом цього Іісуса» (Діян. 2:36)? Тому що це було як за дією Народженого, так і з благовоління Отця.

4. А що посідає друге місце між найважливішими для них і нездоланними висловами? «Бо Йому належить царствувати, доки покладе всіх ворогів під ноги Свої» та ін. (1Кор. 15:25), «яке небо повинно було прийняти до часів здійснення всього» (Діян. 3:21) і сидіти «праворуч» до скорення ворогів (Євр. 1:13). Що ж після того? Перестане царювати? Зійде з небес? Хто ж і з якої причини покладе кінець Його царюванню? Який ти зухвалий тлумач, що не терпиш над собою царя! Втім, і ти знаєш, що «царству Його не буде кінця» (Лк. 1:33). Але помиляєшся через незнання, що слово «доки» не завжди протиставляється майбутньому часу, а навпаки позначає час до відомої межі, не виключає й наступного за цією межею. Інакше (не кажу про щось інше), як розумітимеш слова: буду з вами «до кінця віку» (Мф. 28:20)? Невже так, що після цього не буде Він з нами? Що за роздуми! Але ти грішиш не тільки через незнання цього, але й через те, що не розрізняєш значень. Син називається царюючим в одному сенсі як Вседержитель і Цар тих, що хочуть і не хочуть, а в другому — як той, що приводить нас до покірності і підкорює Своєму Царству тих, які добровільно визнали Його Царем. І царству Його, якщо розуміти це в першому значенні, не буде кінця. А якщо розуміти в другому, то чи буде який кінець? Той, що нас, спасенних, прийме під Свою руку (бо ті, що скорилися, чи потрібно ще приводити до покірності?), а потім повстане, «щоб судити землю» (Пс. 93:2), і відокремить тих, що спасаються, від тих, що гинуть; потім стане Бог посередині богів спасенних, щоб розсудити й визначити, хто гідний слави й обителі. 5. Додай до цього й ту покірність, якою ти підкоряєш Сина Отцеві! Що говориш? Хіба Син не покірний тепер? Але, будучи з Богом, Він абсолютно має підкорятися Богові. Або про якого розбійника й супротивника Божого твоє слово? Навпаки, візьми до уваги таке. Як за мене названий «прокляттям)» (Гал. 3:13) Той, Хто знімає мою клятву, і «гріхом» (2Кор. 5:21). «Який бере на себе гріхи світу», (Ін. 1:29), і Адам із древнього робиться новим, так і мою непокору, як Глава цілого тіла, Він робить Своєю непокорою. Тому поки я непокірний і бунтівний своїми пристрастями і тим, що відрікаюся від Бога, доти й Христос тільки через мене називається непокірним. А коли все буде підкорене Йому (підкориться, оскільки пізнає Його й переміниться), тоді й Він, привівши мене, спасенного, виконає Свою покірність. Тому що в цьому саме, на мою думку, полягає покірність Христова — у виконанні волі Отчої. Підкорюється ж і Син Отцю, і Отець Синові, оскільки Один діє, а Другий благоволить (як сказав я раніше). І таким чином, Той, Хто підкорив, представляє підкорене Богові, засвоюючи Собі нашу покірність.

Таке ж, здасться мені, значення мають слова: «Боже, Боже мій!1 Нащо Ти покинув мене?» (Пс. 21:2). Бо не Сам Він залишений або Отцем, або власним Божеством, Яке (як думають деякі) нібито убоялося страждання і тому зникло від стражденного (хто примусив Його спочатку народитися на землі чи зійти на хрест?), але (як я уже казав) у Своїй особі зображає нас. Ми були колись залишені й знехтувані, а нині сприйняті й спасенні стражданнями Безпристрасного. Подібно до цього Він засвоює Собі і нашу нерозумність, і нашу гріховність, як видно із продовження псалма, тому що двадцять перший псалом явно стосується Христа.

6. Під ту ж думку підходить і те, що «Він, у дні плоті Своєї, з великим голосінням та сльозами приніс молитви і благання Тому, Хто міг спасти Його від смерти; і був почутим за Своє благоговіння; хоч Він і Син, однак стражданнями звик до послуху» (Євр. 5:7-8) — все це звершується і дивовижно приєднується від нашої особи. Сам Він, як Слово, не був ні слухняним, ні неслухняним (бо те й інше властиве підлеглим і другорядним, і одне — добропокірним, а друге — гідним покарання), але як «образ раба» (Флп. 2:7) сходить до співрабів і рабів, приймає на Себе чужу подобу, представляючи в Собі всього мене й усе моє, щоб виснажити в Собі моє найгірше, подібно до того, як вогонь знищує віск, або сонце — земну пару, і щоб мені через з’єднання з Ним долучитися до властивого Йому. Тому Своїм прикладом Він піднімає ціну слухняності й випробовує її в стражданні, бо недостатньо буває одного налаштування, як недостатньо буває й нам, якщо не супроводжуємо її ділами, оскільки діла є доказом налаштування. Але, можливо, не гірше припустити й те, що Він випробовує нашу слухняність і все вимірює Своїми стражданнями, керуючись мистецтвом Свого людинолюбства, щоб на власному досвіді узнати, що для нас можливе і скільки треба з нас стягувати, і нам вибачати, якщо під час страждань буде прийнята до уваги й неміч. Тому що коли й Світло, яке через покров2 «світить в темряві» (Ін. 1:5), тобто в цьому житті, було гониме іншою темрявою (маю на увазі лукавого й спокусника), то тим більше потерпить це через свою неміч темрява3. І що дивного, якщо ми, коли Світло зовсім уникло, буває, трохи наздоганяємось? Згідно зі справедливим про це міркуванням, для Нього більше значить бути гнаним, ніж для нас бути наздогнаними. Додам до сказаного ще одне, яке приходить мені на пам’ять і, очевидно, веде до тієї ж думки, а саме: «оскільки Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти» (Євр. 2:18).

Буде ж Бог «всього у всіх» (1Кор. 15:23) під «час здійснення всього» (Діян. 3:21), тобто не один Отець, що зовсім дозволив у Себе Сина, як свічу, яка витягнута на час із великого багаття, а потім знову в нього вкладена (савелліани не спокусять нас таким висловом), але всецілий Бог, притім коли й ми, які тепер через свої рухи і пристрасті або зовсім не маємо в собі Бога, або мало маємо, перестанемо бути множиною, але зробимося цілком богоподібні, які вміщають в собі Бога і Його єдиного. Ось та досконалість, до якої ми поспішаємо! І про неї особливо натякає сам Павло. Бо те, що він говорить тут невиразно про Бога, то в іншому місці ясно присвоює Христу. У яких ж словах? «Де немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3:11).

7. На третьому місці постав вислів: «більший» (Ін. 14:23), і на четвертому: «Бога Мого і Бога вашого» (Ін. 20:17).

Якби сказано було «більший», але не сказано «рівний» (Ін. 5:18-21), то цей вислів мав би, можливо, у них деяку силу. Коли ж знаходимо те й інше сказаним ясно, що заперечать ці безстрашні? Чим підкріпляться? Як узгодити неузгоджене? Бо неможливо, щоб те саме в роздумі одного і того ж і в однаковому співвідношенні було і більше, і рівне. Чи не очевидно, що Отець більше за Сина по причинності і рівний за єством? А це й ми сповідуємо зі здоровим глуздом. Хіба інший, подвизавшись ще міцніше за наше вчення, додасть: хто має буття від такої Причини, Той не менше від Безпричинного, бо те, що від Безначального, те причетне до слави Безначального, а до цього приєднується і народження, яке для тих, що мають розум, саме по собі важливе й достоповажне. Але думка, що Отець більший за Сина, розглянутого по людству, хоча слушна, однак маловажна. Бо що дивного, якщо Бог більший від людини?

Така наша відповідь нехай буде тим, які багато кричать про слово більший, про слово ж Бог скажемо таке: 8. Отець називається Богом не Слова, а видимого (тому що як бути Богом Того, Хто у власному сенсі Бог?), так само як і Отцем невидимого, але Слова. Бо в Христі два єства, а тому щодо обох природ імена «Бог» і «Отець» вживаються власне частково, частково же не власне, і протилежно тому, як говориться це про нас; тому що Бог є наш Бог власне, але Отець наш — не власне. І це те саме, тобто поєднання імен, і притім імен, з яких одні одними замінюються через поєднання природ, що вводить в оману єретиків. А доказом такої заміни слугує те, що коли природи різняться поняттями, тоді розділяються й імена. Послухай, як каже Павло: «щоб Бог Господа нашого Іісуса Христа, Отець слави» (Еф. 1, 17). Бог Христа, слави Отець, хоча те й те одне, але не за єством, а за їх поєднанням. Що може бути зрозумілішим за це?

9. По-п’яте, вважай вислови, за якими Син приймає життя або суд (див.: Ін. 5:26-27), або спадщину народів (див.: Пс. 2:8), або владу «всякої плоті», або славу, або учеників (Ін. 17:2,6,22), або тому подібне. І це стосується людської природи. А якщо припишеш і Богові, не буде недоцільності, тому що припишеш не як придбане, а як таке, що від початку належало, і до того ж за єством, а не за благодаттю.

10. По-шосте, поклади вислів: «Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить, як творить Отець» (Ін. 5:19). У міркуванні про це треба помітити, що слова «може» і «не може» не в одному значенні вживаються, а багатозначні. Інше називається неможливим через нестачу сил у відповідний час і на відповідну дію, наприклад, дитина не може боротися, щеня — бачити або битися з таким-то, але згодом буде, можливо, і боротися, і бачити, і битися з таким-то, хоча з іншим битися і тоді залишиться для нього неможливим. Інше буває неможливим у більшості випадків, наприклад, «не може сховатися місто, яке стоїть на верху гори» (Мф. 5:14). Але в іншому випадку могло б воно і сховатися, якби було загороджене більшою горою. Інше неможливе через недоцільність, наприклад, «чи можуть весільні друзі сумувати, поки з ними жених» (Мф. 9:15, Мк. 2:19), або тілесно видимий Жених (тому що в Його присутність не є час злостраждань, а веселощів), або умоспоглядальне Слово (бо чи мають тілесно поститися очищені Словом?). Інше неможливо через нестачу волі, наприклад, «не міг там створити знамень через невір“я тих, що приймали» (Мк. 9:24). Оскільки при зціленнях потрібні й віра хворих, і сила лікарів, то через брак одного робилося неможливим і інше. Але не знаю, чи не додати й це до неможливого через недоцільність? Тому що безглуздо було б зцілити враження невір“ям. Неможливість через брак волі висловлюється також словами: «Не може світ ненавидіти вас» (Ін. 7:7) і: «як ви можете говорити добро, будучи злі» (Мф. 12:34)? Бо чому було б неможливе те чи інше, якщо не тому, що немає на це волі? А іноді називається неможливим і те, що, хоча неможливо за природою, однак могло б стати можливим з волі Божої, наприклад, неможливо ж людині «народитися, будучи старою? Хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися?» (Ін. 3:4), і не може голка пропустити через себе верблюда (див.: Мф. 19:24). Бо що перешкоджало б і цьому бути, якби стало те угодно Богові? 11. Але поза всіма цими неможливостями зовсім неможливе й незбутнє; і воно ж становить предмет цього дослідження. Як визнаємо неможливим, щоб Бог був злим або не існував (це показувало б у Бога безсилля, а не силу), або щоб існувало неіснуюче, або щоб двічі по два було разом і чотири, й десять, так неможливо і ні з чим не сумісне, щоб Син творив що-небудь таке, чого не творить Отець. Бо все, що має Отець, належить Синові, як і навпаки, те, що належить Синові, належить Отцю. Отже, нічого немає власного, тому що все спільне. І саме буття в Них спільне й рівночесне, хоча буття Сина й від Отця. Тому й говориться: «Я живу Отцем» (Ін. 6:57), не в тому розумінні, що життя і буття Сина підтримуються від Отця, а в тому, що Син від Отця існує раніше і без причини. Що ж значать слова: як бачить Отця, що творить, так і творить? Невже й тут те ж, що бачимо в тих, котрі списують картини або письмена і котрі не можуть написати інакше, як дивлячись на оригінал і ним керуючись? Чи можливо Премудрості мати потребу у Вчителі, чи тільки те й робити, чому навчена? Як же творить і творив Отець? Невже Він створив інший світ раніше за цей, і створить майбутній, а Син, дивлячись на них, як цей створив, так і майбутній створить? Отже, згідно з цим міркуванням чотири світи: два — творіння Отця і два — творіння Сина. Яке безумство! Але Син очищає прокази, звільняє від бісів і хвороб, животворить мертвих, ходить по морю і робить усе інше, що ним створене; над ким же й коли робив це раніше за Сина Отець? Чи не очевидно, що ті самі діла Отець накреслює, а Слово здійснює, не по-рабськи й сліпо, але з віданням і владично, точніше ж сказати, по-отцівськи. Так розумію я слова: що створене буває Отцем, це й Син творить також, не через наслідування створеного, а через рівночесність влади. І це означається словами: «Отець Мій донині робить, і Я роблю» (Ін. 5:17), в яких, втім, розуміється не одне створення, але також домобудівництво й збереження створеного, як видно зі слів: «Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами Своїми — вогненне полум’я. Ти поставив землю на тверді її» (Пс. 103:4-5), тоді як земля поставлена й ангели створені один раз; також: «утворює грім і творить вітер» (Ам. 4:13), тоді як закон для них дано один раз, дія ж і нині постійно триває.

12. По-сьоме, вважай вислів, що Син «зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, а волю Отця, Який послав Мене» (Ін. 6:38). Якби це сказано було не Самим Зійшовшим, то ми відповіли б, що слова ці промовлені від імені людини, не яку ми вбачаємо в Спасителі (Його бажання, як цілком обожнене, не противне Богові), але яка подібна до нас, тому що людська воля не завжди слідує, а дуже часто суперечить і протидіє волі Божій. Бо так розуміємо й слова: «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26:39); та й неймовірно, щоб Христос не знав, що можливо, а що ні, і щоб став протиставляти одну волю іншій. Але оскільки це слова Того, Хто Сприйняв (що значить слово: зійшовший), а не сприйнятого, то дамо таку відповідь: це говориться не тому, що власна воля Сина дійсно відрізняється від волі Отця, а тому, що немає такої волі, і зміст цих слів такий: «нехай не творю волю Мою, тому що в Мене немає волі, окремої від Твоєї волі, але є тільки воля спільна і Мені, і Тобі. Як Божество в Нас одне, так і воля одна». Бо багато таких висловів, у яких говориться взагалі, і не стверджувально, але і не заперечно. Наприклад: «Без міри дає Бог Духа» (Ін. 3:34), тим часом як ні Бог не дає, ні Дух не вимірює, бо Бог не виміряється Богом. І ще: «не за беззаконня мої і не за гріх мій» (Пс. 58:4), тоді як мова не про дійсний гріх, а про такий, якого немає. Також: «не на праведність нашу» (Дан. 9:18), тобто тому, що ми не створили правди. Те ж саме відкривається і з наступного. Що називається волею Отця? «Щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього», спасений буде й сподобиться останнього воскресіння (Ін. 6:40). Невже ж на це є воля Отця, а волі Сина немає? Або й те не з волі Сина, що про Нього благовістять або в Нього вірують? Але хто цьому повірить? Інакше таку ж маємо силу й те, що слово, почуте від Сина, не є слово Сина, а Отця (див.: Ін. 14:24). Але хоч з якого боку дивлюся, не можу знайти, і думаю, не знайде й ніхто інший, яким би чином спільне було власністю кого-небудь одного. Якщо так думатимеш про волю, то міркування твоє буде правильне й досить благочестиве, в чому я запевняю і що підтвердить всякий благомислячий.

13. По-восьме, вони представляють вислів: «Щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Іісуса Христа» (Ін. 17:3). І: «Ніхто не благий, тільки один Бог» (Лк. 18:19). Але мені здається, що досить легко дати на це відповідь. Бо якщо слова «єдиного істинного «прикласти до Отця, то яке даси місце самосущій Істині? А якщо в такий же спосіб розумітимеш слова «єдиному, премудрому Богові» (1Тим. 1:17), «єдиний, Який має безсмертя і живе у неприступному світлі» (1Тим. 6:16); «Цареві ж віків нетлінному, невидимому, єдиному, премудрому Богові» (1Тим. 1:17), то загине у тебе Син, засуджений на смерть, або на темряву, або на те, щоб не бути ні премудрим, ні царем, ні невидимим, ні, що найголовніше — зовсім Богом. А разом з іншим як не втратити Йому й благості, яка в основному належить одному Богові? Але думаю, що слова «єдиного істинного Бога», сказані, щоб відрізнити від богів неіснуючих, але названих богами. Тому що не було б додано: і посланого тобою Іісуса Христа, якби вислів: істинного Бога протиставлявся Христу, а не взагалі йшла мова про Божество. Слова ж «ніхто не благий» містять у собі відповідь на питання законника, який визнавав благість у Христі, як в людині. Він каже, що благо в найвищій мірі належить єдиному Богові, хоча й людина називається благою, наприклад: «добра людина з доброго скарбу виносить добре» (Мф. 12:35). І: «дам царство ближньому твоєму, кращому за тебе» (τψ άγαθψ) (1Сам. 15:28), каже Бог Саулу, маючи на увазі Давида. Також: «благодій, Господи, добрим і праведним серцем» (Пс. 124:4). Сюди ж належать місця, де похвала тим з нас, яких досягли потоки першого Блага, хоча й не безпосередньо. Отже, якщо я переконав тебе, то добре, а якщо ні, то що скажеш через свої припущення у відповідь тим, котрі стверджують, що в інших місцях Писання Син називається єдиним Богом! А де саме? У таких словах: «Цей є Бог твій, і ніхто інший не зрівняється з Ним, і потім: після Він з’явився на землі й пожив між людьми» (Вар. 3:36-38). Що це сказане не про Отця, а про Сина, про це свідчить останній додаток. Бо Син спілкувався з нами тілесно й перебував з людьми. Якщо ж візьме верх та думка, що це сказано не проти уявних богів, а проти Отця, то в роздумах про Отця будемо переможені тим самим, що намагалися протиставити Синові. Але що може бути гіршим і шкідливішим за те, як поступитися над собою такою перемогою?

14. По-дев’яте, указують на наступний вислів: «будучи завжди живим, щоб заступатися за нас» (Євр. 7:25). Що ж? І дуже таємне, і дуже людинолюбне! Бо заступатися значить шукати тут не помсти, за звичаєм багатьох заступників (що було б деяким чином принизливо), а благає за нас, як посередник, як і про Дух говориться, що Він заступається за нас (див.: Рим. 8:26). «Бо єдиний Бог, єдиний і Посередник між Богом і людьми, чоловік Христос Іісус» (1Тим. 2:5). Бо Він, як чоловік (тому що ще з тілом, яке сприйняв), і нині молиться за моє спасіння, поки не зробить мене богом силою Свого людства, «не знаємо Його за плоттю; а коли й знали Христа за плоттю, то тепер уже не знаємо» (2Кор. 5:16), — розумію під цим плотські немочі й усе наше, крім гріха. Так і «ми маємо заступника перед Отцем Іісуса Христа, Праведника» (1Ін. 2:1) не в тому розумінні, що Він принижується за нас перед Отцем, і по-рабськи припадає (нехай буде далека від нас така справді рабська й не варта Духа думка! Не властиво й Отцю цього вимагати і Синові терпіти це, та й несправедливо думати так про Бога), але в тому, що, постраждавши за нас як людина, цим переконує нас терпіти як Слово й Радник. Це розумію я під назвою заступництва (παράκλησις) — клопотання.

15. По-десяте, вважається в них за невідання і те, що ніхто не знає останнього дня або години, ні сам Син, тільки Отець (див.: Мк. 13:32). Але як чого-небудь із сущого не знати Премудрості, Творцеві віків, Звершувачу і Оновителю, Тому, Хто є кінець усього створеного, і так само знає Боже, як дух людини «знає, що є в людині» (1Кор. 2:11)? Бо що досконаліше за таке знання? Та і як Синові, Який докладно знає, що буде перед останнім часом, і ніби під час кінця, не знати самого кінця? Це нагадувало б загадку й рівнялося б тому, як якби сказати про когось, що він докладно знає те, що є перед стіною, але не знає самої стіни, або добре знає кінець дня, але не знає початку ночі, хоча знання про одне з необхідності приводить до знання про інше. Бо для кожного зрозуміло, що Син знає, як Бог, приписує ж Собі незнання, як людині, оскільки тільки видиме може бути відокремлене від умоглядного. Таку думку подає й те, що найменування Сина поставлене тут абстрактно і безвідносно, тобто без додавання: чий Він Син, щоб ми розуміли це невідання в сенсі більш відповідним благочестю і приписували його людству, а не Божеству. 16. Отже, якщо достатньо цього пояснення, зупинимося на ньому й не будемо входити в подальші дослідження, а якщо ні, подамо й друге тлумачення. Як усе інше, так і відання найважливіших таємниць віднось до Причини з поваги до Отця. Але мені здається, що й той склав собі не низьке поняття, хто з одним з наших любословів, прочитав би це місце так: і Син не через що інше знає день або годину, як через те, що знає Отець. Бо який із цього висновок? Оскільки знає Отець, а тому знає й Син, то зрозуміло, що ні для кого це невідоме й незбагненне, крім першої Причини.

Залишалося б пояснити нам ті місця, у яких говориться, що Синові заповідано (див.: Ін. 14:3), що Ним дотримані заповіді (див.: Ін. 15:10), що Син «завжди робить угодне Отцю» (Ін. 8:29), також ті, у яких приписується Синові звершення (див.: Євр. 5:9), вознесіння (див.: Діян. 2:33), «Він стражданнями звик до послуху» (Євр. 5:8), первосвященство (див.: Євр. 9:4), «приношення і жертва Богові, на пахощі приємні» (Еф. 5, 2), «молитви і благання Тому, Хто міг спасти Його від смерті» (Євр. 5:7), боріння, кривавий піт (див.: Лк. 22:44); молитва й інше тому подібне; залишалося б, кажу, пояснити такі місця, якщо б не було очевидно для кожного, що вислови стосуються єства, яке підлягає стражданням, а не єства, яке незмінне й вище страждань. І як про протилежні вислови сказано стільки, що може це слугувати деяким коренем і вказівкою для тих, що мають більше мистецтва обробити предмет досконаліше, так, можливо, варте труда і згідне зі сказаним дотепер, не залишити без розгляду найменування Сина (які й численні, й узяті від різних умоуявлень про Сина), але пояснити значення кожного й відкрити таємницю імен. Почати ж це треба з наступного.

17. Божество немає імені. Не тільки розум доводить це, але, наскільки можна здогадуватися, мудріші й найдавніші з євреїв. Тому що ті, які вшанували Божество особливими накресленнями й не потерпіли, щоб тими же буквами були написані й ім’я Боже, й ім’я творінь, які нижчі за Бога, щоб Божество навіть й у цьому не поєднувалося з ними, чи могли коли наважитися голосом, промовити ім’я єства неруйнованого і єдиного? Як ніхто й ніколи не вдихав у себе всього повітря, так ні розум досконало не вміщав, ні голос не обіймав Божої сутності. Навпаки, для зображення Бога позичаючи деякі риси з того, що навколо Бога, ми складаємо якесь неясне й слабке, по частинах зібране із того й іншого уявлення, і кращий у нас богослов не той, хто все знайшов (ці узи4 не вмістять в себе всього!), але той, чиє уявлення ширше, і хто витворив у собі повніш подобу або відтінок (або, як би не назвати це) істини. 18. Тому, скільки для нас незбагненне, найменування Сущий і Бог є деяким чином найменуванням сутності, особливо ж таке ім’я Сущий, не тому тільки, що Той, Хто говорив Мойсеєві на горі, коли запитали про ім’я, як іменувати Його, Сам нарік Собі це ім’я, і повелів сказати народу: «Бог сказав Мойсеєві: Я є Сущий. Сущий [Ієгова)) послав мене до вас» (Вих. 3:14), але й тому, що найменування це вважаємо найбільш властивим Богові. Тому що ім’я Φεός, (Бог), яке знавці корінеслів’я виводять від θέειν (бігти) або α’ιθειν (палити), через постійну рухливість і силу знищувати зле (чому Бог називається і винищувальним вогнем (Повт. 4:24), є ім’я відносне, а не абстрактне, як і ім’я Господь, яке також належить до найменувань Божих. Бо сказано: «Я Господь, це — Моє ім’я» (Іс. 42:8), також: «Господь Бог Саваоф — ім’я Йому» (Ам. 4:13). Але ми шукаємо ім’я, яким би виражалося єство Боже, або самобутність, і буття, яке ні з чим іншим не пов’язане. А ім’я Сущий дійсно належить власне Богові й цілком Йому одному, а не кому-небудь раніше і після Нього, бо не було й не буде чим-небудь обмежене або припинене. 19. Що стосується інших імен Божих, то деякі ясно позначають владу, а деякі домобудівництво, і останнє частково до втілення, частково після втілення. Наприклад: «Вседержитель» і «Цар слави» (Пс. 23:10), або «Цар віків» (1Тим. 1:17), або сил, або улюбленого (Пс. 67:13), або «царюючих» (1Тим. 6:15), і Господь Саваоф, або, що те ж, «Господь воїнств»5(Іс. 3:15), або сил (Ам. 6:8), або Господь пануючих» (1Тим. 6:15), — явно є імена влади. А: «Бог — Спаситель наш, Бог наш, Бог, щоб спасати» (Пс. 67:21), Бог або «помсти» (Пс. 93:1), або миру (Рим. 10:20), або «правди» (Пс. 4:2), «Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» (Вих. 3:6), і всього духовного Ізраїля, який бачить Бога, — імена домобудівництва. Оскільки нами управляти можна за допомогою страху покарань, надії на спасіння, а також слави і через вправи в чеснотах, то звідси запозичені попередні імена, і ім’я Бога помсти викликає у нас страх, ім’я Бога спасіння — надію, і ім’я Бога чеснот — подвижництво, щоб благоденствуючий у чому-небудь зі сказаного, ніби носячи в собі Бога, тим більше поспішав до досконалості й зближення з Богом за допомогою чеснот. Крім того, ці імена є загальні найменування Божества, власне ж ім’я Безначального є Отець, безначально Народженого — Син і ненародженого, Який Зійшов або Сходить — Дух Святий.

20. Але перейдемо до найменувань Сина, про які і передбачено говорити в слові. Мені здається, що Він іменується:

Сином, бо він тотожний з Отцем за сутністю, і не тільки тотожний, але й від Отця.

Єдинородним (див.: Ін. 1:18), бо Він не тільки Єдиний з Єдиного і єдино-єдиний, але і єдиним образом, а не як тіла.

Словом (див.: Ін. 1:1), бо Він так відноситься до Отця, як слово до розуму, не тільки через безпристрасне народження, але й через з’єднання з Отцем, і тому, що виявляє Його. А інший сказав би, можливо, що відноситься до Отця, як визначення до того, хто визначає, тому що й визначення називається словом. Бо сказано, що, той, хто пізнав (таке значення слова, що «бачивший», Ін. 14:9) Сина, пізнав Отця, і Син є скорочене й зручне вираження Отцівського єства, тому що й всяке народження є безмовне слово того, хто народив. Але не згрішить у слові той, хто скаже, що Син іменується Словом, як співприсущий всьому сущому. Бо що не є Словом?

Премудрість (див.: 1Кор. 1:25), як відання Божеських і людських справ. Бо Тому, Хто створив, чи можливо не знати законів створеного Ним?

Сила (див.: 1Кор. 1:25), як Охоронитель творіння і Податель сил для продовження буття.

Істина (див.: Ін. 14:6), як єдина, а не множинна за єством (тому що істинне єдине, а неправда багатолика), як чиста печатка й правдивий образ Отця.

Образ (див.: 2Кор. 4:4), як Єдиносущий і тому, що Він від Отця, а не Отець від Нього, бо сама природа образа полягає в тому, щоб бути наслідуванням першообраза й тому, чиїм називається він образом. Втім, тут більш звичайного образа. Бо там і нерухоме буває образом рухомого; а тут живого Бога — живий Образ, який має більше з Ним подібності, ніж Сиф з Адамом, і всяке народження — з тим, хто народив. Тому що така природа істот простих, що вони не можуть бути в одному подібними, а в іншому не подібними, навпаки, ціле буває зображенням цілого, і до того ж більш схожим, ніж зліпок.

Світло (див.: Ін. 8:12), як світлість душ, очищених у розумі й житті. Бо якщо невідання і гріх — темрява, то відання і життя Божественне — світло.

Життя (Ін. 14:6), бо Він світло, опора й здійснення всякої розумної природи. «Бо ми Ним живемо, і рухаємось, і існуємо» (Діян. 17:28), через подвійну силу натхнення; і через дихання життя, яке Він вдихнув у всіх, і через Духа Святого, Якого дає тим, що вміщають, і в міру того, як відкриваємо вуста розуміння.

Правда (див.: 1Кор. 1:30), бо розділяє за гідністю, правдиво судить і тих, які під Законом, і тих, які під Благодаттю, і душу, й тіло, щоб перша головувала, а друге знаходилося під головуванням, щоб краще володарювало над гіршим, а гірше не повставало проти кращого.

Освячення (див.: 1Кор. 1:30), як чистота, щоб Чисте вміщалося чистотою.

Визволення (див.: 1Кор. 1:30), як те, що визволяє нас, що знаходилося під гріхом; як Той, Хто дав Себе за нас у спокуту, в очисну жертву за всесвіт.

Воскресіння (див.: Ін. 11:25), як Той, Хто переселяє нас звідси, і умертвлених гріхом вводить у життя.

21. Ці імена належать ще й Сущому вищому за нас і Сущому заради нас, власне ж нам характерні й належать сприйнятому Ним людству є такі:

Людина (див.: 1Тим. 2:5), щоб Невмістимий інакше для тілесного, через необ’ємність єства, не тільки зробився вмістимим через тіло, але й освятив Собою людину, зробившись ніби закваскою для цілого змішання, всю людину звільнив від засудження, з’єднавши із Собою засуджене, ставши за всіх усім, що становить нас, крім гріха, — тілом, душею, розумом, — усім, що проникнула смерть. А загальне із усього цього є людина, через умоспоглядання — видимий Бог.

Син Людський (див.: Ін. 3:18) і через Адама, і через Діву, від яких народився (від одного, як від праотця, від іншої, як від Матері) і за законом, і понад закон народження.

Христос, за Божеством, бо саме помазання освячує людство не своєю дією, як в інших помазаниках, а повною присутністю Помазуючого. І наслідком цього помазання те, що Помазуючий називається людиною, а помазане робиться Богом.

Путь (див.: Ін. 14:6), як через Себе веде нас.

Двері (див.: Ін. 10:9), як вводитель.

Пастир (див.: Ін. 10:11), Який вселяє «на місця плодючі, біля води спокійної виховує» (Пс. 22:2), веде шляхом звідси, захищає від звірів, повертає заблудлого, знаходить загибле, обв’язує пораненого, оберігає кріпкого (див.: Єз. 34:4) і мовою пастирського мистецтва збирає в тамтешню огорожу.

Вівця (див.: Іс. 53:7), як заколення.

Агнець (див.: 1Пет. 1:19), як досконалий.

Архієрей (див.: Євр. 4:14), як даруючий нам доступ.

Мелхиседек (див.: Євр. 7:3), як народжений без матері за єством вищим за наше, і без батька — за нашим єством, як Той, Хто не має родоводу за небесним народженням, бо сказано: «рід Його хто пояснить» (Іс. 53:8); як цар Салима, тобто миру, як цар правди, і як той, що приймає десятину від патріархів, які мужньо подвизались проти лукавих сил. Маєш перед собою найменування Сина. Прямуй за ними; і якщо вони високі, то прямуй божественно, а якщо тілесні, то подобострасно, краще ж сказати — зовсім божественно, щоб і тобі стати богом, вознесеним від землі через Зійшовшого заради нас з неба. А найбільше й насамперед спостерігай сказане, і не згрішиш у високих і низьких найменуваннях. «Іісус Христос учора й сьогодні тілесно і Той же духовно навіки» (Євр. 13:8) віків. Амінь.

* * *

1. Зглянься на мене!
2. Плоті.
3. Людей.
4. Тобто тіло людське.
5. У пророка Ісаї в гл. 3, ст. 15 у слов’янському перекладі читається: глаголить Господь Саваоф, а в деяких грецьких виданнях читається: φησί Κύριος, Κύριος, στρατιών, тобто глаголить Господь, Господь воїнств.

Слово 31.Про богослов’я п’яте, про Святого Духа

1. Таке слово про Сина і так уникло побиваючих камінням «пройшовши посеред них» (Ін. 8:59), бо слово не побивається камінням, але саме, коли хоче і камінням, і пращею вражає звірів, тобто вчення, які зі злим наміром приступають до гори! Тепер запитують: «Що ж скажеш про Святого Духа? Звідки вводиш до нас далекого й незнаного з Писання Бога?» І це говорять навіть ті, які помірковано думають про Сина! Бо бачимо на дорогах і ріках, які й відділяються одна від одної, і сходяться разом, це через надлишок нечестя буває й тут, розбіжні в одному погоджуються в іншому, тому неможливо достеменно довідатися, що приймається ними й що оскаржується.

2. Правда, що слово про Духа не без складнощів не тільки тому, що супротивники, знесилені словами про Сина, ще з більшим запалом борються проти Духа (а їм неодмінно потрібно що-небудь не шанувати, інакше й життя для них не життя), але й тому, що ми самі, пригнічені безліччю питань, в такому ж стані, у якому бувають люди, які втрачають бажання до їжі, як тільки одна їжа викликала в них відразу. Як для них неприємна всяка їжа, так і для нас усяке слово. Втім, подасть Дух, і слово потече, і Бог прославиться. Але старанно розшукувати й розбирати, у скількох значеннях беруться і вживаються в Божественному Писанні слова Дух і Святий, збирати свідчення на користь умогляду й доводити, що, крім цього, в особливому сенсі береться вислів, що складається з обох цих слів, саме Дух Святий,  — даю іншим, які любомудрували про це й для себе, і для нас, бо й ми любомудруємо про це для них. А сам звернуся до продовження слова.

3. Ті, які обурюються на нас за Духа Святого, нібито ми вводимо якогось чужого і співпричисленого Бога, і які стійко стоять за букву, нехай знають, що вони убоялись страху, де немає страху (див.: Пс. 13:5), і нехай чітко зрозуміють, що їх прихильність до букви є тільки прикриттям нечестя, як невдовзі виявиться, коли в міру сил спростуємо їхні заперечення. А ми так сміливо віримо Божеству Духа, Якому й поклоняємося, що, відносячи до Тройці ті самі вислови (хоча це й здається для декого трохи сміливим), почнемо богослів’я так: «було світло істинне, яке просвіщає всяку людину, що приходить у світ» (Ін. 1:3), тобто Отець. «Було світло істинне, яке просвіщає всяку людину, що приходить у світ», тобто Син. «Було Світло істинне, яке просвіщає всяку людину, що приходить у світ», тобто інший Утішитель. Був, і був, і був, але був єдине. Світло, і Світло, і Світло, але єдине Світло, єдиний Бог. Те ж саме ще раніше подав і Давид, сказавши: «у сяйві Твоїм ми бачимо світло» (Пс. 35:10). І ми нині побачили й проповідуємо коротке, ні в чому не надлишкове богослів’я Тройці, від Світла — Отця прийняв Світло — Сина у Світлі — Дух. «Грабіжник грабує, спустошувач спустошує» (Іс. 21:2), але ми те, що зрозуміли, те й проповідуємо. Якби не почули нас знизу, зійдемо на високу гору й звідти волатимемо. Піднесемо Духа, не убоїмося. А якщо убоїмося, то мовчати, а не проповідувати. 4. Якщо було, коли не був Отець, то було, коли не був Син. Якщо було, коли не був Син, то було, коли не був Дух Святий. Якщо Один був від початку, то були Три. Якщо скидаєш одного, то насмілююсь сказати й кажу: не стверджуй, що звеличуєш Двох. Бо яка користь у недосконалому Божестві? Краще ж сказати, що за Божество, якщо Воно недосконале? А як може бути досконалим, якщо бракує чого-небудь до досконалості? Але не вистачає чогось Божеству, Яке не має Святого. І як мати це, не маючи Духа? Коли є інша яка Святість, крім Духа, то нехай скажуть, що треба під нею розуміти. А якщо ця є сама, чи можна не бути Їй від початку? Хіба краще для Бога бути раніше недосконалим і без Духа? Якщо Дух не від початку, то Він ставиться поряд зі мною або трохи вище за мене, тому що часом ми відділяємося від Бога. Якщо ставиться в один ряд зі мною, то як Він робить мене богом або як з’єднує з Божеством?

5. Але краще полюбомудрую з тобою про Духа, почавши трохи вище, бо про Тройцю ми вже міркували. Саддукеї не визнавали навіть і буття Духа (тому що не визнавали ні Ангелів, ні воскресіння); не знаю, чому вони знехтували стількома багатьма свідченнями про Духа в Старому Завіті. А з язичників, кращі їхні богослови і ті, що більше до нас наближаються, мали уявлення про Духа, як мені це здається, але не погоджувалися в найменуванні й називали Його Розумом світу, Розумом зовнішнім і тому подібно. Що ж стосується мудреців нашого часу, то одні вважали Його дієвістю, другі — творінням, треті — Богом, а деякі не зважувалися сказати про Нього ні того, ні того з поваги, як говорять вони, до Писання, яке нібито нічого не сказало про це зрозуміло; тому вони не шанують і не позбавляють шани Духа, залишаючись до Нього в якомусь середньому, точніше ж сказати, досить нікчемному налаштуванні. Навіть ті, що визнали Його Богом, одні благочестиві тільки в серці, а другі насмілюються виказувати благочестя і вустами. Але я чув від інших ще мудріших вимірителів Божества, які хоча згідно з нами сповідують Трьох умоспоглядальних, однак настільки ж розділяють їх між собою, що Одного вважають безмежним і за сутністю, і за силою, Другого — безмежним силою, але не за сутністю, а Третього — обмеженим у тому й тому, наслідуючи, тільки в іншому вигляді, тих, які йменують їх Творцем, Співдіючим і Служителем, з порядку імен і благодаті роблячи висновок про поступовість названих. 6. Ні слова не скажемо як тим, що не допускають навіть буття Духа, так і язичницьким суєсловам, аби не намащувати єлеєм слова грішних, а з іншими поговоримо так.

Припустимо, що Дух Святий є що-небудь або самостійне, або в другому уявлюване; а перше знавці цього називають сутністю, останнє ж — приналежністю. Тому, якщо дух є приналежністю, то Він буде діянням Божим. Бо чим назвати Його тоді, крім діяння, і чиїм діянням, крім Бога? Таке ж положення і слушніше, і не вводить складнощів. І якщо Він діяння, то, без сумніву, буде творінням, а не творцем, і разом з творінням припиниться. Бо таке всяке діяння. Але як же Дух і «діє» (1Кор. 12:11), і говорить (див.: Мф. 10:20), і відокремлює (див.: Діян. 13:2), і ображається (див.: Еф. 4, 30), і буває «розгніваним» (Іс. 63:10), і робить усе те, що властиве тому, хто рухає, а не руху? Якщо ж Дух — сутність, а не приналежність сутності, то потрібно буде припустити, що Він або творіння, або Бог, тому що чогось середнього між творінням і Богом, або непричетного ні до того, ні до іншого, або складеного з того й іншого, не видумають і ті, які творять Трагелафів. Але якщо творіння, то як же в Нього віруємо? Як у Ньому вдосконалюємося? Бо не одне й те ж значить вірувати в що і вірити чому. Віруємо ми в Божество, а вірим всякій речі. Але якщо Бог, а не творіння, то Він уже не витвір, не спів-службове і зовсім не що-небудь із тих, що мають низькі імена.

7. Тепер за тобою слово, нехай пускають твої пращі; нехай сплітаються твої умовисновки! «Дух, без сумніву, є або не народжене, або народжене. І якщо не народжене, то два безначальні. А якщо народжене, то (знову підрозділяєш) народжений або від Отця, або від Сина. І якщо від Отця, то два Сини й Брати (придумай, якщо хочеш, що вони або близнюки, або один старший, а другий молодший, бо ти вкрай плотолюбний!). А якщо від Сина, то (скажеш) з’явився в нас Бог-Онук? Але чи може що бути дивніше за це?» Так думають ті, які «розумні на зло» (Єр. 4:22), а доброго написати не хочуть. Але я, вважаючи розділення необхідним, прийняв би Іменованих, не побоявшись імен. Бо коли Син є Син у деякому вищому розумінні і, крім цього імені, ніяким іншим не можемо назвати того, що від Бога єдиносущне з Богом, то не треба думати, що вже необхідно переносити на Божество й усі земні найменування, навіть нашого споріднення. Або, можливо, ти припустиш і Бога-Мужа на тій підставі, що Бог називається і Отцем, і Божеством (ή θεότης), саме через найменування визнаєш чимось жіночим. Духа ж — ні чоловіком, ні дружиною, бо не народжує. А якщо ще даси волю своїй уяві й скажеш за старими мареннями і вигадками, що Бог народив Сина від хотіння Свого, то ось уже в нас уведений Бог — разом чоловік і дружина, як у Маркіона й Валентина, який видумав нових еонів. 8. Але оскільки ми не приймаємо першого твого розділення, за яким не допускається нічого середнього між ненародженим і народженим, то твої брати й онуки негайно зникають разом із цим горезвісним розділенням і, як багатоскладовий вузол, у якому розпущена перша петля, самі собою розпадаються і віддаляються з богослів’я. Бо скажи мені, де помістити Сходяче, Яке у твоєму розділенні виявляється середнім членом, і введене кращим за тебе Богословом — нашим Спасителем, якщо тільки, слідуючи третьому своєму завіту, ти вже не виключив із Євангелія й цього вислову: Дух Святий, «Який від Отця сходить» (Ін. 15:26)? Оскільки Він від Отця сходить, то не творіння. Оскільки не є народжене, то не Син. Оскільки є середнє між Ненародженим і Народженим, то Бог. Так, уникнувши тенет твоїх умовисновків, Він виявляється Богом, Який міцніше від твоїх розділень!

«Що ж є сходження?» Поясни ти мені ненародженість Отця, тоді і я наважусь говорити про народження Сина і про сходження Духа, тоді, проникнувши в таємниці Божі, обоє прийдемо в здивування, — ми, які не можуть бачити в себе під ногами й «обчислити пісок морів і краплі дощу, і дні вічности» (Сир. 1:2), а не те, що вдаватися в глибини Божі і судити про єство настільки невимовне й незбагненне.

9. Ти говориш: «Чого ж не вистачає Духові, щоб бути Сином? Бо якби ні в чому не було нестачі, то він був би Сином». Ми не говоримо, щоб чогось не вистачало. Тому що в Богу немає недоліку. Але різниця (скажу так) прояву або взаємного співвідношення робить різницю і їх найменувань. Бо й Синові нічого не бракує, щоб бути Отцем (тому що Синівство не є недолік), але він не є через те Отцем. У противному разі, і Отцю бракує чогось, щоб бути Сином, тому що Отець — не Син. Але це не означає недолік (звідки бути йому?) і зменшення в сутності. Це саме — бути ненародженим, народжуватися і сходити, дає назву, перше — Отцю, друге — Синові, третє — Святому Духові, про Якого у нас слово, тож незлитість трьох Іпостасей дотримується в єдиному єстві й гідності Божества. Син не Отець, тому що Отець один, але те ж, що Отець. Дух не Син, хоча й від Бога, тому що Єдинородний один, але те ж, що Син. І Три — єдине в Божестві, і Єдине — три за особистими властивостями, так що немає ні єдиного — у розумінні Савеллієвому, ні трьох -у значенні нинішнього лукавого розділення.

10. «Отже, що? Дух є Бог?» — Без сумніву. «І єдиносущний?» — Так, тому що Бог. «Укажи ж мені, продовжуєш ти, щоб від того самого один був син, а інший не син, і притім обоє були єдиносущні, тоді і я допущу Бога й Бога». — Укажи ж і ти іншого Бога, і інше Боже єство, і тоді представлю тобі саму Тройцю з тими ж іменами й іменованими. А якщо Бог один, і найвище Єство одне, то звідки візьму для тебе подобу? Чи знову шукатимеш її в речах земних і довколишніх? Хоча дуже соромно, і не тільки соромно, але здебільшого марно, подобу небесного брати в земному, нерухливого — у єстві, що тече, і, як говорить Ісая, «чи запитують мертвих про живих?» (Іс. 8:19), однак же спробую догодити тобі й звідси взяти щось на допомогу слову. Але про інше думаю промовчати, хоча з історії тварин можна взяти багато, частково нам, частково деяким, відомо про те, як майстерно влаштувала природа народження тварин. Бо кажуть, що не тільки від однорідних народжуються того ж роду, а від різнорідних різнородні, але й від різнорідних того ж роду, а від однорідних різнорідні. А якщо хтось вірить сказанню, то є й інший спосіб народження, а саме: тварина сама себе знищує й сама із себе народжується. Але є і такі тварини, які через щедрість природи перероджуються, з одного роду перетворюючись на інший. Навіть від того самого одне є не народження, а інше народження, втім, те й те єдиносущне, що деяким чином ближче підходить уводити до теперішнього предмету. Але я, навівши один приклад, що власне нас стосується і всім відомий, перейду до іншого міркування. 11. Що був Адам? — творіння Боже. А Єва? — Частина цього творіння. А Сиф? — Народження обох. — Отже, чи не зауважуєш, що творіння, частина і породження тотожні? — Як не бачити? — І єдиносущні вони чи ні? — Чому ж ні? — Отже, визнано, що й ті, що по-різному походять, можуть бути однієї сутності. Кажу ж це не для того, щоб творіння або відокремлення, або інше що-небудь тілесне перенести й на Божество (нехай не нападає на мене ще який-небудь мудрець!), а щоб усе це слугувало ніби образом умоспоглядального. Але неможливо, щоб узяте для порівняння у всьому повністю відповідало істині. «І до чого це? — запитуєш. — Не однієї особи було одне народженням, а інше чимсь іншим». Що ж із цього? Хіба Єва й Сиф не від одного Адама? — Від кого ж іншого? — Чи обоє вони породження Адама? — Зовсім ні. — А що ж таке? — Єва — частина, а Сиф — породження. — Однак обоє вони тотожні між собою, тому що обоє люди, про що ніхто не сперечатиметься. Отже, чи перестанеш сперечатися проти Духа й стверджувати, що Він неодмінно або породження, або не єдиносущний і не Бог, хоча й у спорідненому людині відкриваємо можливість нашої думки? І ти, думаю, схвалив би її, якби не навчився бути занадто впертим і сперечатися проти очевидності.

12. Але ти говориш: «Хто поклонявся Духові? Хтось із прадавніх або з нових? Хто молився Йому? Де написано, що треба Йому поклонятися і молитися? Звідки ти взяв це?» Переконливішу на це причину назву тобі згодом, коли роздумуватиму про неписане. А тепер досить буде сказати те, що в Дусі ми поклоняємося і через Нього молимося. Бо сказано: «Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною» (Ін. 4:24). І ще: «ми не знаємо, про що молитися, як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними» (Рим. 8:26). І ще: «Буду молитися духом, буду молитися і розумом; буду співати духом, буду співати і розумом» (1Кор. 14:15), тобто в розумі й у Дусі. Отже, поклоніння, або моління Духом, на мою думку, означає не що інше, як те, що Дух сам Собі приносить молитву й поклоніння. Невже не схвалить цього хтось із мужів богонетхненних, які добре знають, що поклоніння Єдиному є поклоніння Трьом, через рівночесність гідності й Божества в Трьох.

Мене не злякає й те, що, за сказаним, «все через Сина сталось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося» (Ін. 1:3), начебто під словом «все» знаходиться і Дух Святий. Тому що не просто сказано: все, але: все, що почало бути. Не Сином Отець, не Сином і все те, що не мало початок буття. Тому доведи, що Дух мав початок буття, і потім віддавай Його Синові, і зараховуй до творіння. А поки не доведеш цього, всеоб’ємністю слова ніскільки не допоможеш нечестю. Бо якщо Дух мав початок буття, то, без сумніву, Христом; я сам не заперечуватиму цього. А якщо не мав, то навіщо перебувати Йому під словом всі або бути через Христа? Отже, перестань і зле вшановувати Отця, повстаючи проти Єдинородного (бо погане те вшановування, коли позбавляєш Його Сина, і замість Сина даєш найдосконаліше творіння), і погано вшановувати Сина, повстаючи проти Духа. Син не творець Духа, як чогось Йому службового, але прославляється з Ним, як з рівночесним. Не став поруч із собою ні Єдиного із Тройці, щоб не відпасти тобі від Тройці, і ні в Єдиного не віднімай Божеського єства й рівного поклоніння, щоб з відібранням Єдиного із Трьох не було віднято все, краще ж сказати, щоб тобі не відпасти від усього. Краще мати недостатнє поняття про єдність, ніж з усією зухвалістю віддаватися нечестю.

13. Тепер моє слово торкнеться найголовнішого. І хоча сумую, що нині відновлюється питання, вже давно померло, яке поступилося місцем вірі. Однак на нас, які мають Слово і стоять за Духа, лежить обов’язок протистояти нав’язливим охочим до суперечок і не здаватися беззахисно в полон. Вони кажуть: «Якщо Бог, Бог і Бог, то як же не три Боги? І Славиме тобою чи не є багатоначальність?» Хто ж каже це? Чи ті, які удосконалились у нечесті, чи й ті, які займають друге місце, тобто ті, які благомисленніше за інших думають про Сина? Хоча є в мене загальне слово для тих і тих, однак є й особливе для останніх, а саме. Що скажете нам, троєбожникам, ви, які шануєте Сина, хоча і відступилися від Духа, хіба і ви не двоєбожники? Якщо відречетеся і від поклоніння Єдинородному, то явно станете на бік супротивників. І тоді чи потрібно буде виявляти до вас людинолюбство, як до таких, що начебто не зовсім ще померли? А якщо ви шануєте Сина і в цьому відношенні ще здорові, то запитаємо вас, чим захистите своє двоєбожжя, якби хтось почав звинувачувати вас? Якщо є у вас розумне слово, відповідайте, укажіть і нам шлях до відповіді. Тих же доказів, якими ви відіб’єте від себе звинувачення у двоєбожжі, буде достатньо й для нас проти звинувачення у троєбожжі. А в такий спосіб ми одержимо верх, використавши вас, звинувачів, на захист себе. Що ж шляхетніше за це? Яка ж у нас загальна відповідь, яке загальне слово тим і тим?

14. У нас один Бог, тому що Божество одне. І до Єдиного зводяться сущі від Бога, хоча й вірується у Трьох, бо як Один не більший, так і Другий не менший є Бог, і Один не раніше, і Другий не після: Вони й хотінням не відділяються, і силою не розділяються, і все те не має місця, що тільки буває в речах роздільних. Навпаки, якщо висловитися стисліше, Божество в Розділених нероздільне, як у трьох сонцях, які одне в одному, одне розчинення світла. Тому коли маємо на думці Божество, першу причину і єдиноначальність, тоді те, що уявляється нами, — одне. А коли маємо на думці Тих, Які Божеству Сущі від першої Причини, і Сущі від Неї дочасно й рівночесно, тоді Поклоняємих — три.

15. Скажуть: «Що ж? Чи не одне Божество й у язичників, як учать ті з них, які досконаліше за деяких любомудрували? І в нас цілий рід — одне людство. Однак в язичників богів, як і в нас людей, багато, а не один». Але там, хоча спільність і має єдність, втім, уявне є мислене, однак нероздільних багато і вони розділені між собою часом, пристрастями й силою. Бо ми не тільки складні, але й протилежні як один одному, так і самі собі; не кажучи вже про ціле життя, навіть і дня не буваємо тими ж, але безперестанно течемо й змінюємося і тілом, і душею. Не знаю, чи не такі ж ангели й усяке, крім Тройці, небесне єство, хоча вони прості й через Свою близькість до верховного Блага міцно утверджені в добрі. 16. А що стосується шанованих язичниками богів і, як самі називають, демонів, то нам немає потреби бути їхніми звинувачами; навпаки, через викриття їхніх богословів, вони схильні до пристрастей, бунтів, сповнені злом і мінливістю, перебувають у протистоянні не тільки самі із собою, але й з першими причинами, як називають вони океанів, тифіїв, фанітів і ще не знаю кого, а наостанку якогось дітоненависника — бога, який через владолюбство і ненаситність пожирає всіх решту, щоб стати батьком усіх людей і богів, нещадно поглинених і виблюваних. Якщо ж, як самі вони кажуть, щоб уникнути сорому, усе це вигадки і якісь іносказання, що скажуть для пояснення того, що все в них розділене на три частини і над кожною частиною істот головує інший бог, відмінний від інших і речовиною, і гідністю? Але не таке наше вчення. «Не така, як їх, доля Якова, бо Бог його є Творець усього», — каже мій богослов (Єр. 51:19). Навпаки, кожна з Них1 за тотожністю сутності й сили має таку ж єдність із З’єднаним, як і з самим Собою. Таке поняття цієї єдності, наскільки ми осягаємо його. І якщо поняття це переконливе, то подяка Богові за умоспоглядання! А якщо не переконливе, пошукаємо переконливішого.

17. А твої докази, якими руйнуєш нашу єдність, не знаю, як назвати — чи жартами, чи чим-небудь слушним? І що в тебе за доказ? Кажеш: «Єдиносущність обчислюється, а неєдиносущність не обчислюється (під численням же розумієш зібрання в одне число), а тому неминучий висновок, що у вас, на цій підставі три Боги, тоді як у нас немає цієї небезпеки, бо не називаємо єдиносущими». Отже, одним словом, позбавив ти себе від трудів і здобув погану перемогу. Твій вчинок трохи схожий на те, коли дехто через страх смерті сам накладає на себе петлю. Щоб не утруднитися, стоячи за єдиноначальність, ти відрікся від Божества й зрадив ворогам, чого вони шукали. Але я, хоча б треба було й потрудитися трохи, не зраджу Достопоклоняємого. А тут не бачу навіть і труда. 18. Ти кажеш: обчислюються єдиносущі, а ті, що не мають єдиносущія, уявляються одиницями. Де ти взяв це? У яких учителів і міфотворців? Хіба не знаєш, що будь-яке число показує кількість предметів, а не природу речей? А я такий простий або, краще сказати, такий неук, що три речі, хоча б вони й різні були за природою, щодо числа називаю трьома. Але одне, одне й одне, хоча вони й не сполучаються сутністю, називаю стількома ж одиницями, дивлячись не стільки на речі, скільки на кількість обчислюваних речей. Оскільки ж ти дуже тримаєшся Писання, хоча й заперечуєш Писанню, то ось тобі докази й звідси. У Притчах троє: «Ось троє мають струнку ходу, лев, козел і півень, четвертий же, цар, Який говорить до народу» (Притч. 30:29-31); не кажу вже про інших названих там четверочислом, тим часом, як речі ці різні за природою. І в Мойсея знаходжу двох херувимів, які рахуються по одиниці (див.: Вих. 25:19). Як же за твоїм іменослів’ям тих назвати трьома, коли вони настільки несхожі між собою за природою, а останніх рахувати по одиниці, коли вони настільки між собою однорідні й близькі? А якщо Бога й мамону, які настільки далекі між собою, підводячи під одне число, назву двома господарями (див.: Мф. 6:24), то, можливо, ти ще більш посмієшся з такого підрахунку. 19. Але ти кажеш: «У мене ті предмети називаються обчислюваними, які мають ту ж сутність, і імена яких вимовляються відповідно, наприклад: три людини й три Боги, а не три які-небудь речі. Бо яка тут відповідність?» Це значить давати правило про імена, а не вчити істині. Тому й у мене Петро, Павло й Іоан і не три, й не єдиносущні, поки не іменуються трьома Петрами, трьома Павлами й стількома ж Іоанами. Бо або те, що ти спостерігав, роздумуючи про імена більш родові, того ми, слідуючи твоїй вигадці, вимагатимемо в роздумі про імена більш часткові, або не поступившись нам тим, що ти дозволив собі самому, вчиниш несправедливо. А що ж Іоан? Коли в Соборних посланнях каже: «І троє свідчать на землі: дух, вода і кров» (1Ін. 5:8), невже, на твою думку, висловлюється недоладно, по-перше, оскільки насмілився обчислювати неєдиносущні речі, тоді як це ти присвоїв тільки єдиносущним (бо хто скаже, щоб пойменовані речі були однієї сутності?), а по-друге, бо склав слова не відповідно, а навпаки, слово три (τρείς) поставивши в чоловічому роді, всупереч правилам і статутам як твоїм, так і граматичним, звів три імені середнього роду (τό πνεύμα, τό ϋσωρ, τό αϊμα)? Але яка в тому різниця, чи сказати слово три в чоловічому роді й потім уявити одне, одне й одне, або сказавши: один, один і один, найменувати їх трьома не в чоловічому, а в середньому роді, що вважаєш неналежним для Божества? А що твій рак: рак тварина, рак знаряддя і рак сузір“я? Що твій пес: пес, який живе на суші, пес морський і пес небесний? Чи не думаєш, що їх можна назвати три раки й пси? — Без сумніву, так. — Невже ж вони тому й єдиносущні? Хто з розумних скаже це? Чи бачиш, як зруйнувався твій доказ, взятий від числення, і розсипалося неодноразово спростоване? Бо якщо й єдиносущні не завжди обчислюються, і неєдиносущні можуть обчислюватися, а імена вимовляються про тих і других, то які надбання твого вчення? 20. Але я приймаю для розгляду ще й таке, можливо, не без підстави. Один й один чи не буде два? І два знову чи не розкладають на один й один? — Очевидно, так. — Але якщо, за твоїм міркуванням, ті, що складаються, єдиносущні, а ті, що розділяються, різносущні, то який з цього висновок? Те, що одні і ті ж предмети й єдиносущні, й різносущні.

Смішні для мене також твої першочисленості й нижчечисленості, про які так високо ти думаєш, начебто в порядку імен полягає порядок іменованих. Бо якщо останнє справедливо, то тоді в Божественному Писанні одні й ті ж за рівночесністю єства вважаються то першими, то другими, чи заважає що одному й тому ж на тій же підставі бути й чеснішим і менш чеснішим себе самого?

Таке ж у мене міркування про слова Бог і Господь, також про прийменники: «із», «через» і «в», за якими ти так хитро розрізняєш Божество, відносячи перший прийменник до Отця, другий — до Сина, третій — до Духа Святого. Але що зробив би ти, якби кожний з цих прийменників постійно привласнювався одному, коли доводиш ними таку нерівність у гідності і єстві, тоді як, наскільки відомо тим, що вправлялися в цьому, усі вони й до всіх вживаються?

І цього достатньо для людей не зовсім несвідомих. Але оскільки тобі, одного разу кинувшись у боротьбу проти Духа, найтяжче стримати своє прагнення, і як небоязкий вепр, ти хочеш бути впертим до кінця й напирати на меч, поки рана не дійде до нутрощів, то подивимося, що залишається ще сказати тобі.

21. Знову й уже не раз ти повторюєш нам: «Не відомий у Писанні». Хоча доведено, що Дух Святий не є дивина і нововведення, але був відомий і відкритий як прадавніми, так і новими, і доведено вже багатьма тими, що міркували про цей предмет, притім людьми, які займалися Божественним Писанням не злегка й не поверхово, але крізь букву проникали у внутрішнє, удостоїлися бачити таємну красу й просвітилися Світлом відання. Однак і я покажу це ніби мимохідь, і, наскільки можна, намагатимусь не подати думки, що беруся за непотрібну працю і щедрий більше належного, коли можу будувати на чужій основі. Якщо ж спонуканням до хули й причиною надмірного словоблудства й нечестя служить для тебе те, що в Писанні Дух не досить ясно називається Богом і не так часто згадується, як спочатку Отець, а потім Син; я вилікую тебе від цієї хвороби, пофілософствувавши з тобою трохи про найменованих і про імена, особливо посилаючись на Писання.

22. З іменованого іншого нема, але сказано в Писанні; інше є, але не сказано в Писанні; а іншого нема, і не сказане, інше ж є, і сказане. Вимагаєш у мене на це доказів? Готовий навести. За Писанням, Бог спить (див.: Пс. 43:24), пробуджується (Дан. 9:14), гнівається (див.: Повт. 11:17), ходить і має престолом херувимів (Іс. 37:16). Але коли Він мав немочі? І чи чув ти, що Бог є тіло? Тут подано те, чого немає. Бо, відповідно до своїх понять, ми і Боже називали іменами, взятими із себе самих. Коли Бог, з причин Йому Самому відомих, припиняє Своє піклування і ніби не піклується про нас, це значить, що Він спить, бо наш сон є подібна бездіяльність і безтурботність. Коли, навпаки, раптом починає благодіяти, значить Він пробуджується, бо пробудження є припиненням сну, також як уважний погляд є припиненням відрази. Він карає, а ми зробили із цього — гнівається, бо в нас покарання буває через гнів. Він діє то тут, то там, а по-нашому — Він ходить, бо ходіння є переходом від одного до другого. Він упокоюється і ніби живе у святих силах, а ми називаємо це сидінням і сидінням на престолі, що також властиве нам. А Божество ні в чому так не упокоюється, як у святих. Швидкий рух названий у нас літанням, зір названий лицем, подавання і прийняття -рукою. А також усяка інша Божа сила й усяка інша Божа дія зображена в нас чим-небудь взятим з тілесного. 23. І з іншого боку, звідки взяв ти слова: «ненароджене» і «безначальне» — ці твердині твої; звідки й ми беремо слово: «безсмертне»? Укажи мені їх буквально; інакше або твої відкинемо, а своє згладимо, бо їх немає в Писанні, і тоді зі знищенням імен пропав і ти від своїх припущень, загинула й ця стіна притулку, на яку ти сподівався; або, очевидно, що, хоча й не сказано цього в Писанні, однак воно взяте зі слів, у яких міститься те ж саме… З яких же саме? «Я Той самий» (Іс. 43:13), «Я перший і Я останній, і, крім Мене, немає Бога» (Іс. 44:6), «раніше Мене не було Бога і після Мене не буде» (Іс. 43:10); тому що Моє є цілком, воно не почалося і не припиниться. Тримаючись цього, оскільки ніщо немає раніше за Бога, і Він не має причини, яка б Йому передувала, ти найменував Його безначальним й ненародженим, а оскільки Він не перестає бути, — безсмертним і негинучим… Такі й такі властивості перші два випадки. Чого ж немає й не сказано? Того, що Бог злий, що куля чотирикутна, що минуле настало, що людина не складна. Бо чи знав ти людину, яка б дійшла до такого пошкодження розуму, яка насмілилася б подумати або сказати що-небудь подібне? Залишається показати, що є і сказане, — Бог, людина, ангел, суд, суєта, тобто подібні твоїм умовисновки, перекручення віри, знищення таїнства.

24. А коли така різниця між іменами й тими, що іменуються, для чого ти так багато раболіпствуєш букві й піддаєшся юдейській мудрості, ганяючись за складами і залишаючи річ? Якщо ти скажеш: двічі по п’ять і двічі по сім, а я зі сказаного виведу: десять і чотирнадцять, або, якщо тварину розумну й смертну заміню словом людина, то невже подумаєш, що кажу дурницю? Та і як це, якщо кажу твоє ж? Бо ці слова не стільки належать мені, який виголошує їх, скільки тобі, який змушує сказати. Тому як я тут дивився не стільки на сказане, скільки на те, що розуміється, так не пропустив би сказати й інше що-небудь, якщо б знайшлося, хоча не сказане або неясно сказане, але яке мається на увазі в Писанні, і не побоявся б тебе — охочого сперечатися про імена.

Таку дамо відповідь людям наполовину благомислячим (а тобі не можна сказати й цього, бо ти, який заперечуєш найменування Сина, як вони ні ясні, ні численні, звичайно, не шануєш найменувань Духа, хоча б указали тобі набагато ясніші й багаточисельніші відомих), тепер же, піднісши слово трохи вище, поясню і вам, мудрецям, причину всієї неясності.

25. Упродовж віків були два знамениті перетворення людського життя, названі двома Завітами й, за відомим висловом Писання, потрясіннями землі (див.: Ог. 2:7). Одне вело від ідолів до Закону, а друге від Закону — до Євангелія. Благовіщу й про третє потрясіння — про перехід від тутешнього до тамтешнього, непохитного й непорушного. Але з обома Завітами сталося те саме. Що саме? Вони вводилися не раптово, не з першого приймання за справу. Для чого ж? Нам потрібно було знати, що нас не примушують, а переконують. Бо те, що не свобідне, те й не міцне, як потік або рослина не надовго втримуються силою. Добровільне ж і міцніше, й надійніше. І перше є діло того, хто використовує насилля, а останнє властиве нам. Перше властиве насильницькій владі, а останнє — Божому правосуддю. Тому Бог визначив, що не для небажаючих треба робити добро, а благодіяти бажаючим. Тому Він, як дітоводитель і лікар, одні отецькі звичаї скасовує, а інші дозволяє, допускає дещо й для нашої насолоди, як лікарі дають хворим ліки, мистецьки приправлені чим-небудь приємним, щоб їх прийняли. Бо нелегко змінити те, що стало звичаєм і довгий час шанувалося. Що ж я маю на увазі? Те, що перший Завіт, заборонивши ідолів, допустив жертви, а другий, скасувавши жертви, не заборонив обрізання. Потім, які одного разу погодилися на відміну, ті поступилися і відступленим, одні — жертвами, другі — обрізанням, і стали з язичників юдеями і з юдеїв християнами, бо притягувало Євангеліє поступовими змінами. В цьому нехай переконає тебе Павло, який від обрізання й очищення вже дійшов до того, що сказав: «Браття! За що ж переслідують мене, якщо я і тепер проповідую обрізання?» (Гал. 5:11). Те було потрібне для домобудівництва, а це — для досконалості.

26. Цьому хочу уподібнити й богослів’я, тільки в іншому значенні, бо там перетворення досягалося через відміну, а тут досконалість — через додавання. Але справа в тому, що Старий Завіт ясно проповідував Отця, а не з такою ясністю Сина; Новий відкрив Сина й дав вказівки про Божество Духа; нині перебуває з нами Дух, даруючи нам ясніше про Нього пізнання. Небезпечно було раніше, ніж сповідане Божество Отця, ясно проповідувати Сина і раніше, ніж визнаний Син (висловлюся трохи сміливіше), обтяжувати нас проповіддю про Духа Святого й наражати на небезпеку втратити останні сили, як буває з людьми, які обтяжені їжею, прийнятою над міру, або ще слабкий зір спрямовують на сонячне світло. Належало ж, щоб Троїчне світло просвітлювало тих, що просвітлюються поступовим додаванням, як каже Давид, «сходженнями» (Пс. 83:6), переходами від слави у славу й зростанням. З цієї, думаю, причини й на учеників Дух сходить поступово, співвідносячись із силою приймаючих, на початку Євангелія, після страждання, після вознесіння, то удосконалює через них сили (див.: Мф. 10:1), то дається їм через подув (див.: Ін. 20:22), то являється у вогненних язиках (див.: Діян. 2:3). Та й Іісус сповіщає про Нього поступово, як сам ти побачиш при уважнішому читанні. «Ублагаю, — говорить, — Отця, й іншого Утішителя дасть вам» (Ін. 14:16-17), щоб не вважали Його супротивником Бога і промовляючим з іншої якої-небудь влади. Потім, хоча й вживає слово «пошле», але додає: «в ім’я Моє» (Ін. 14:26), і, залишивши слово: «ублагаю», утримує слово «пошле». Потім каже «пошлю» (Ін. 15:26), показуючи власну гідність. Потім сказав «прийде» (Ін. 16:13), показуючи владу Духа. 27. Бачиш поступове осяююче нас сяйво й той порядок богослів’я, якою і нам краще дотримуватися, не все раптом висловлюючи і не все до кінця приховуючи, тому що перше необережне, а останнє безбожне; і одним можна уразити чужих, а іншим — відчужити своїх. Додам до сказаного й те, що хоча, можливо, приходило вже на думку й іншим, однак вважаю плодом свого розуму. У Спасителя і після того, як Він багато чого проповідував ученикам, було ще щось, чого, як сам Він казав (можливо, через причини, вище мною викладені), ученики не могли тоді «вмістити» (Ін. 16:12), і через те Він приховував від них. І ще Спаситель говорив, що будемо всьому навчені після сходження Духа (Ін. 16:13). Сюди я відношу й саме Божество Духа, ясно відкрите згодом, коли вже це відання зробилося своєчасним і сприймальним, після прославляння (άποκατάστασιν) Спасителя, після того, як з вірою почали приймати чудо. Та й що більше за це або Христос обіцяв, або Дух дав би, якщо потрібно визнавати великим і гідним Божої величі й обіцяне, й проповідане?

28. Так я впевнений у цьому сам, і бажав би, щоб зі мною всякий, хто мені друг, шанував Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого, три особи, єдине Божество, нероздільне у славі, честі, сутності й царстві, як любомудрував один з богоносних мужів, які жили незадовго до нас. Або нехай не бачить, як говорить Писання, «зірки світанку» (Йов. 3:9), ні слави майбутнього осяяння, хто вірить інакше, або, пристосовуючись до обставин, буває то тим, то іншим, і про найважливіші предмети судить не здраво. Якщо Дух не достопоклоняємий, то як же Він робить мене богом у хрещенні? А якщо достопоклоняємий, то як же не достошановний? А якщо достошановний, то як же Він не Бог? Тут одне тримається іншим, це справді золотий і спасительний ланцюг. Від Духа ми маємо відродження, від відродження — оновлення, від оновлення — пізнання про гідність Того, Хто відновив.

29. Усе це можна було б сказати про Духа в тому припущенні, що Він не засвідчений Писанням. Але тепер виступить перед тобою і рій свідчень, з яких кожному, хто не занадто тугодумний і далекий від Духа, ясно побачить, що божество Духа достатньо відкрите в Писанні. Зверни увагу на таке. Народжується Христос — Дух випереджає (див.: Лк. 1:35). Хрещається Христос — Дух свідчить (див.: Ін. 1:33-34). Спокушається Христос — Дух зводить Його (див.: Мф. 4:1). Звершує чудеса Христос — Дух супроводжує. Возноситься Христос — Дух успадковує. Чого великого й можливого єдиному Богові не може зробити Дух? І з імен Божих, якими Він не іменується, крім ненародженості й народження? Але ці властивості мали залишатися при Отцеві й Синові, щоб не відбулося злиття в Божестві, Яке приводить у тремтіння, коли уявляю розумом і багатство найменувань, і те, що ті, що противляться Духові, не соромляться і такого числа імен. Він іменується: «Духом Божим, «Духом Христовим» (Рим. 8:9), «Розумом Христовим» (1Кор. 2:16), «Духом Господнім» (Іс. 61:1), «Сам Господь» (2Кор. 3:17), «Духом усиновлення» (Рим. 8:15), «Духом істини» (Ін. 14:17), свободи (2Кор. 3:17),«Духом премудрости і розуму, духом ради і кріпкости, духом відання і благочестя; і страхом Божим» (Іс. 11:2-3), бо все це звершує. Він усе виконує сутністю, все утримує (Прем. 1:7)- наповнює світ по відношенню до сутності й не вмістимий для світу по відношенню до сили. Він є «Дух благий» (Пс. 141:10), «Правий» (Пс. 50:12), «Владичний» (Пс. 50:14) — по єству, а не по засвоєнню, Він освячує, але не освячується, вимірює, але не вимірюється, позичає, але не позичається, наповнює, але не наповнюється, утримує, але не утримується, наслідуваний (див.: Еф. 1, 14), прославляємий (див.: 1Кор. 6:19-20), разом обчислюваний (див.: Мф. 28:19), погрожуючий (див.: Діян. 5:1-10; Мф. 12:31-32). Він є «перстом Божим» (Лк. 11:20), вогонь (див.: Мф. 3:11. Діян. 2:3), як Бог, і думаю, на ознаку єдиносущності. Він є «Духом Божим, Який створив» (Йов. 33:4), оновлює у хрещенні (див.: Тит. з, 5) і воскресінні (див.: Рим. 8:11), Дух, Який усе знає (див.: 1Кор. 2:11), всьому вчить (див.: Ін. 14:26), «дише, де хоче» (Ін. 3:8), Дух, Який наставляє (див.: Ін. 16:3), промовляє (див.: Мф. 10:20), посилає (див.: Діян. 13:4), відокремлює (див.: Діян. 13:2), гнівається (див.: Іс. 63:10), спокушається (див.: Діян. 5:9), податель одкровень (див.: 1Кор. 2:10), просвітлення (див.: Євр. 6:4), життя (Рим. 8:11), краще ж сказати, саме світло й саме життя. Він робить мене храмом (див.: 1Кор. 6:19), творить богом, звершує, чому й хрещення випереджає (див.: Діян. 10:44), і після хрещення зводиться (див.: Діян. 19:5-6); Він звершує все те, що звершує Бог. Він розділяється у вогненних язиках (див.: Діян. 2:3) і розділяє дари (див.: 1Кор. 12:11), творить апостолів, пророків, благовісників, пастирів, учителів (див.: Еф. 4, 11); Він є Дух «розумний, святий, єдинородний, багаточастковий, тонкий, легкорухомий, світлий, чистий, ясний, нешкідливий, благолюбивий, швидкий, невтримний» (що рівнозначно, можливо, словам: премудрий, різноманітний у діях, який робить усе ясним і світлим, свобідним і незмінним), «благодійний, людинолюбний, твердий, непохитний, спокійний, безпечальний, всевидючий і що проникає в усі розумні, чисті, найтонші духи» (Прем. 7:22-23), тобто, як розумію, сили ангельські, а також пророчі й апостольські, у той же час і не в одному місці, але ті, що там і тут перебувають, чим й означається необмеженість. І як же б ти думав? 30. Ті, які говорять це й учать цьому, а крім того, називають Духа «іншим Утішителем» (Ін. 14:16), ніби іншим Богом, знають, що тільки хула на Духа не прощається (див.: Мф. 12:31); Ананію ж і Сапфіру, коли вони збрехали Духові Святому, оголошують такими, що сказали неправду Богові, а не людині (див.: Діян. 3:4), — чи сповідують про Духа, що він Бог, чи що інше? О, наскільки ти насправді грубий і далекий від Духа, якщо сумніваєшся в цьому й вимагаєш ще Вчителя! Отже, найменування ці досить численні й багатозначні (бо чи потрібно наводити тобі місця Писання буквально?); а якщо в Писанні й зустрічаються принизливі вислови: «Симону подається Дух Святий» (див.: Діян. 8:18), посилається (див.: Ін. 14:26), ділиться (див.: Діян. 2:3), дарування, дар (див.: Діян. 2:38), подув (див.: Ін. 20:21), обітування (див.: Діян. 2:33), клопотання (див.: Рим. 8:26) і інші подібні, то (не кажучи про кожний із цих висловів) потрібно їх зводити до першої Причини, щоб бачити, від Кого Дух, а не приймати три начала, подібно до багатобожників. Тому що однаково нечестиво й з’єднувати із Савеллієм, і розділяти з Арієм: з’єднувати стосовно особи, розділяти стосовно єства.

31. Чого я не розглядав сам із собою в любомудрому своєму розумі, чим не збагачував розуму, де не шукав подоби для цього, але не знайшов, до чого б земного можна було застосувати Боже єство. Якщо й знайдеться мала якась подібність, то набагато більше вислизає, залишаючи мене внизу разом з тим, що вибране для порівняння. За прикладом інших, я уявив собі джерело, ключ і потік і роздумував: чи не мають подібності з одним Отець, з іншим Син, із третім Дух Святий? Бо джерело, ключ і потік не розділені часом, і їхнє співперебування безперервне, хоча й здається, що вони розділені трьома властивостями. Але побоявся, по-перше, щоб не допустити в Божестві якоїсь течії, що ніколи не зупиняється; по-друге, щоб такою подобою не ввести й чисельної єдності. Тому що джерело, ключ і потік щодо числа становлять одне, різні ж тільки в образі уявлення. 32. Взяв знову для розгляду сонце, промінь і світло. Але й тут побоювання, щоб у нескладному єстві не подати якої-небудь складності, що спостерігається у сонці й у тому, що від сонця; по-друге, щоб, приписавши сутність Отцю, не позбавити самостійності інші Особи й не зробити Їх силами Божими, які в Отці існують, але не самостійні. Бо й промінь, і світло не є сонце, а деякі сонячні виливи й істотні якості сонця. По-третє, щоб не приписати Богові разом і буття, і небуття (до якого висновку може привести цей приклад), а це ще безглуздіше сказаного раніше. Чув я також, що хтось знаходив шукану подобу в сонячному відблиску, який з’являється на стіні і трясеться від руху вод, коли промінь, зібраний повітрям і потім розсіяний поверхнею, що відбивається, дивно коливається, бо від численних і частих рухів він перебігає з місця на місце, складаючи не стільки одне, скільки множину, і не стільки множину — скільки одне; тому що за швидкістю зближення і розходжень вислизає раніше, ніж уловить його зір. Але, на мою думку, не можна прийняти й цього. 33. По-перше, тут занадто видно те, що приводить у рух, але первоначальніше за Бога немає нічого, що приводило б Його в рух, тому що Сам Він причина всього, але не має причини, яка була б первоначальніша за Нього. По-друге, бо й цією подобою наводиться попередня думка про рух, про складність, про єство непостійне й таке, що коливається, тоді як нічого подібного не треба уявляти про Божество. І взагалі нічого не знаходжу, що при розгляді уявлюваного зупинило б думку на обраних подобах, хіба хто з належною розсудливістю візьме з образа що-небудь одне й відкине все інше. Нарешті, я зробив висновок, що найкраще відступитися від усіх образів і тіней, як оманних і далеко не досягаючих істини, триматися ж напряму думок більш благочестивих, зупинившись на деяких висловах, мати керівником Духа, і яке осяяння отримане від Нього, те зберігати до кінця, з ним, як із щирим спільником і співрозмовником, проходити теперішній вік, а в міру сил і інших переконувати, щоб поклонялися Отцю, і Синові, і Святому Духові — єдиному Божеству і єдиній Силі. Богу всяка слава, честь, держава навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Із Осіб Божества.

Слово 32. Про дотримання доброго порядку в розмові й про те, що не кожна людина й не повсякчас може міркувати про Бога

1. Оскільки ви прийшли старанно і зібрання багатолюдні, а тому тепер найкращий час для праці, то запропоную вам щось для купівлі, якщо вона й не варта загального старання, принаймні достатня для моїх сил. Ваше старання вимагає більшого, а мої сили пропонують середнє, і краще запропонувати, що можливе, ніж відмовити у всьому. Тому що й у Божественних, і у людських справах однаково не підлягає осуду той, хто чого-небудь не міг, але вимагає відповідальності того, хто не хотів. Я — пастир малий і бідний, навіть іншими пастирями (висловлюся ще скромніше) не бажаний, чи через благу думку й праве вчення, чи з слабодухості і спору, не знаю цього, Бог відає, говорить божественний апостол (див.: 2Кор. 12:2), ясно ж покаже день одкровення й останній вогонь, яким будуть випробувані або очищені всі наші діла; втім, спробую, в міру сил, не приховувати дарування, не ставити свічника під спудом, не закопувати таланту в землю (що всі, як часто чую, ставлять мені в провину, засуджуючи мою бездіяльність, гніваючись на моє мовчання), але наставити вас словом істини й зробити відповідними Духові.

2. Із чого ж почати мені повчання для вас, браття? Яким словом вшанувати подвижників, для яких установлено нинішнє торжество? Про що сказати як про перше або як про найважливіше? Що найбільш корисне для ваших душ? Або що найбільш благопристойніше сьогоднішньому часу? Це дізнаємося в такий спосіб: що в нашому вченні найкраще, додам, і найкорисніше? Мир. А що наймерзенніше й найшкідливіше? Розбіжність. Але запропонувавши таке питання і давши на нього відповідь, запитаю ще раз: що найбільше порушило мир і що привело до розбіжності? Запитаю для того, щоб, як вчиняють із хворобами, знищивши причини, загородивши або висушивши джерела страждань, припинити їхні потоки й наслідки, бо неможливо добре дізнатися про закінчення, не дослідивши правильно початку. Отже, чи хочете самі відкрити й пояснити причину хвороби, чи надасте мені, лікареві, і виявити, і вилікувати хвороби? Тому що я готовий говорити бажаючим, а ще більш готовий слухати промовців. Але добре знаю, що надасте це мені, тому що, можливо, вважаєте мене непоганим лікарем і не невмілим у зціленні душ. Отже, чи помилкова, чи правильна ця ваша думка про мене, не подивуєтеся, якщо скажу слово дивне. Хоча воно дивне, однак справедливе, як і я стверджую, як і самі погодитеся, якщо вислухаєте до кінця і не трапиться з вами того самого, чого не схвалюю, тобто через гарячність не встанете раніше закінчення слова.

3. Причина цього безладдя — природна гарячність і велич духу; втім, не проста гарячність і велич (я нітрохи не засуджую тієї гарячності, без якої неможливо зростати ні в благочесті, ні в іншій чесноті), але впертість, поєднана з нерозсудливістю, неуцтвом і злим породженням останнього — зухвалістю, тому що зухвалість є плід неуцтва. Душі слабкі до чесноти й до пороку однаково повільні й нерухливі, вони не схиляються особливо ні на той, ні на той бік, у них такі ж рухи, як і в людей, які страждають заціпенінням. А душі тверді, якщо керує й управляє ними розум, — велике надбання для чесноти; при нестачі ж знання і розуму вони такі ж самі й для пороку. Так і коневі потрібно бути сильним і мужнім, щоб він міг згодом здобувати перемогу на війні або на арені, але з нього не вийде нічого доброго, якщо не буде втихомирений вуздою і привчений до покірності тяжкою вправою. 4. І ця нерозумна гарячність здебільшого розривала члени, розділяла братів, бунтувала міста, приводила чернь в лють, озброювала народи, налаштувала царів, священиків проти народу й один проти одного, народ проти себе самого й проти священиків, батьків проти дітей, дітей проти батьків, чоловіків проти дружин, дружин проти чоловіків і всіх, з’єднаних хоч якими б узами приязні, один проти одного, також рабів і господарів, учнів і учителів, старців і юних, і вона, знехтувавши закон сорому — цю найбільшу допомогу для чесноти, ввела закон зарозумілості. І ми не тільки стали «іншими племенами — кожне плем’я окремо» (Зах. 12:14), за що докорявся прадавній Ізраїль, або Ізраїль і Іуда — дві частини одного народу й того нечисленного, але розділилися в домах і малих суспільствах, і ніби кожний сам із собою; розділилися, кажу, ми — цілий всесвіт, весь рід людський — усі, до кого дійшло Боже слово. І багатоначальність стала безвладдям, і «розсипалися кості їхні над пеклом» (Пс. 140:7). Потрібно було, після того як одержали ми перемогу над зовнішніми ворогами, терпіти винищення один від одного, подібно до біснуватих терзати власну плоть і не відчувати, але радіти злу більше, ніж інші миру, саме нещастя вважати надбанням і думати цим винищенням «служити Богові» (Ін. 16:2); потрібно було розділитися і запалитися розділенням не похвальним, а ганебним, полум’ям, що не очищає, а занапащає. Бо не гостре слово — меч Христовий (див.: Євр. 4:12) відокремлює вірних від невірних, вкидається і розпалює не вогонь — знищуючий і поїдаючий речі, віра і горіння духу, але ми поїдаємося і розділяємося супротивним попередньому чином. 5. Це зробило, що єдина Церква почала мати багато частин, і відбулося розділення не між одним Павлом, або Кифом, або Аполлосом, або таким-то насаджуючим і таким-то напоюючим (див.: 1Кор. 3:6), але відкрилося багато Павлів, і Аполлосів, і Кифів, і замість того, щоб іменуватися від Христа — імені великого й нового, ми іменуємося їхнім іменем і вважаємося їхніми учнями. І о, якби одне це належало сказати! Навпаки (що страшно й вимовити), замість одного Христа з’явилося багато: народжений, створений; той, що почався від Марії; той, що перетворюється в те ж, із чого отримав в буття; людина, яка не має розуму, дійсно існуючий, видимий; також і багато Духів: нестворений і рівночесний, творіння, діяння й голе ім’я. Треба знати єдиного Бога Отця, безначального й ненародженого, і єдиного Сина, і єдиного Духа, що має буття від Отця, Який уступає ненародженість Отцеві й народженість Синові, у всьому ж іншому співприроднього і співпрестольного, єдинославного й рівночесного. Це треба знати, це сповідувати, на цьому зупинятися, а зайве марнослів’я, а «безрозсудні і шкідливі похоті» (1Тим. 6:8) віддати людям порожнім. Але що ж спонукало до цього? Гарячність без розуму й пізнання, нічим не утримувана, і плавання віри без керманича.

6. Знаючи це, браття, не будемо ліниві на добро, але станемо горіти духом, щоб не заснути поволі на смерть або щоб під час нашого сну ворог не посіяв поганого насіння (тому що лінощі поєднані зі сном); не будемо й запалюватися з нерозсудливістю і самолюбством, щоб не захопитися і не відхилитися із царського шляху. Інакше неодмінно впадемо в одну із крайнощів: або матимемо нестаток у спонуках, через лінощі, або згрішимо, через гарячність. Позичимо в обох, що є в них корисного: у першої лагідність, у другої — ревність, а уникнемо того, що є в них шкідливого: у першої — повільності, у другої — зухвалості, щоб не залишитися безплідними від нестачі й не піддатися небезпеці від надмірності. Оскільки однаково некорисні і бездіяльні лінощі, і недосвідчена ревність; перша не наближається до добра, а друга переступає межі й робить щось правіше правого. Добре знаючи це, божественний Соломон каже: «Не ухиляйся ні праворуч, ні ліворуч» (Притч. 4:27), щоб через протилежність не впасти в однакове зло — у гріх, хоча він же на похвалу того, що по природі є праве, каже: «тому що шляхи праві спостерігає Господь, а ліві — зіпсовані» (Притч. 4:28). Яким же чином він хвалить праве і сам знову відводить від правого? Очевидно, що відводить від правого, яке здасться таким, і не є праве. Це маючи на увазі, і в іншому місці він каже: «не будь правдивим не в міру, і мудрим зайво» (Еккл. 7:16). Бо й для праведності, і для мудрості одне небезпечне — гарячність у справах і слові від надмірності, що переступає межі досконалості й чесноти. Рівно шкодять і нестача, і надлишок, як правилу — додавання і віднімання. 7. Тому ніхто нехай не буде ні мудрий більше належного, ні законніше закону, ні блискучішим за світло, ні прямішим за правило, ні вищим за заповіді. А цього досягнемо трохи, якщо пізнаємо світ, похвалимо закон природи, матимемо здоровий глузд і не знехтуємо благочинним.

«Гляньте угору, і подивіться на землю» (Іс. 8:22), і подумайте, як і з чого склався всесвіт, чим був до свого влаштування, і як називається він тепер. Усе влаштовувалося одне за одним, і влаштовувалося словом, хоча все могло бути створене раптом, як щось єдине. Бо хто неіснуючому дав буття, а створеному — форми й окреслення, той не був неспроможний разом усе й створити, і влаштувати. Але для того вважається одне першим, друге другим, інше третім, і так далі, щоб серед створінь був негайно введений порядок.8. Отже, порядок влаштував всесвіт, порядок тримає й земне, і небесне; порядок в істотах мислених, порядок у речах чуттєвих, порядок і в ангелів, порядок у зірках, у їхньому русі, величині, взаємному відношенні й світлості. «Інша слава сонця, інша слава місяця, інша зірок; і зірка від зірки різниться у славі» (1Кор. 15:41). Порядок у порах року й годинах, які чинно настають і минають, і своїми проміжками пом’якшують свою крутість. Порядок у продовженнях і проміжках дня і ночі. Порядок у стихіях, з яких тіла. Порядок обмежив небо, розлив повітря, підклав або наклав землю, розлив і зібрав воєдино вологе єство, пустив вітри, але не дав їм повної свободи, зв’язав у хмарах воду й не утримав її, але своєчасно рівномірно розсіює по обличчю всієї землі. І все це не протягом короткої миті, не в одному випадку й не в один час, але від початку до кінця спрямоване та йде одним шляхом, хоча одне незмінне, а інше змінюється, у першому випадку згідно із законом, у другому — згідно з плином. «Поставив їх на віки вічні; дав їм закон, що не змінюється» (Пс. 148:6), — ось незмінність; а що відбувалося або відбудеться, то наслідок плину. І як під пануванням порядку у всьому влаштування і незмінна краса, так невлаштованість і безладдя дали початок у повітрі бурям, на землі землетрусам, на морі аваріям корабля, у містах і домах розбратам, у тілах хворобам, у душі гріхам. Усе це — найменування не порядку або миру, але сум’яття або безладдя. Та й те, усякому відоме й усіма очікуване руйнування вважаю не чим іншим, браття, як збільшенням безладу, тому що порядок зв’язує, а безлад руйнує, якщо завгодно буває руйнувати або перетворювати всесвіт Тому, Хто зв’язав його в єдине. 9. Порядок узаконив і всім тваринам спосіб народження, їжу й властиве кожному місце перебування; ніхто не бачив, щоб дельфін розсікав борони, щоб віл поринав у воду й плавав, щоб сонце зменшувалося або зростало вночі, а місяць світив вдень «гори високі для оленів; скелі — захисток для зайців. Ти створив місяць, щоб визначати час, і сонце знає захід свій» (Пс. 103:18-19). Ніч — і людина зв’язана сном, а звірі одержали волю, і кожний шукає їжу, яку дав йому Творець; день — і звірі збираються, і людина поспішає на справу свою, — так поступаємося місцем один одному в порядку, за законом і статутом природи!

Додам, що ще важливіше й ближче до нас: порядок зі змішання нерозумного з розумним склав людину — тварину розумну, таємниче й невимовно зв’язав порох із розумом і розум з духом. І щоб показати ще більше чудес у Своєму творінні, одне і те ж і зберігає, і руйнує, одне вводить, інше викрадає, як у річковому потоці, і смертному надає безсмертя за допомогою руйнування. Порядок відрізнив нас від безсловесних, збудував міста, дав закони, вшанував чесноту, покарав порок, винайшов мистецтва, поєднав шлюбом, любов’ю до дітей благовлаштував життя і насадив у людині щось більше низької і плотської любові — любов до Бога. І чи потрібно говорити докладно? 10. Порядок є матір і огородження існуючого, і він один прекрасно б міг сказати, що віщувало Слово, Яке все створило, якби промовив так: коли всесвіт створювався і влаштовувався Богом. «Я був, коли проводив кругову рису по обличчю безодні, коли затверджував угорі хмари», коли заснував землю, «коли зміцнював джерела безодні» (Притч. 8:27-28), «і духом уст Своїх дарував всю силу» (Пс. 32:6).

Але до чого говорив я про все це і до чого давно поспішає моє слово? Порядок і в Церквах розподілив, щоб одні були пасомі, а інші пастирі, одні начальствували, а інші були підлеглими; хто становив ніби голову, хто — ноги, хто — руки, хто — око, хто — інший із членів тіла — для влаштування і користі цілого, як нижчих, так і вищих. І в тілах члени не відділені один від одного, але ціле тіло є одне з різних частин складене; не у всіх членів один спосіб дії, хоча й усі однаково мають нестаток один в одному для дружної й взаємної дії. Так, око не ходить, але вказує шлях; нога не дивиться, але переступає й переносить із одного місця на інше; язик не приймає звуків, тому що це справа слуху; вухо не говорить, тому що це справа язика; ніс відчуває запахи; «гортань розрізняє смак їжі» (Йов. 34:3) каже Іов; рука є знаряддям для того, щоб давати й приймати; а розум — вождь усього: від нього здатність відчувати, і до нього повертається всяке відчуття. Те ж і в нас — у загальному тілі Христовому. 11. Тому що всі складаємо одне тіло у Христі, а через єдиного Христа й «один одному є члени» (Рим. 12:5). Один начальствує і головує, а інший водиться й управляється; обоє діють неоднаково, якщо тільки начальствувати і бути підлеглим, не одне й теж, але обоє робляться одним у єдиному Христі, які складаються і з’єднуються тим же Духом. І знову, яка відстань між підлеглими, які різняться освітою, вправами, віком! Яка різниця між начальниками «і духи пророчі покірні пророкам» (1Кор. 14:32). Не сумнівайся в цьому, тому що це каже Павло. «І одних Бог настановив у Церкві, по-перше, апостолами, по-друге, пророками, по-третє, вчителями» (1Кор. 12:28); перших для істини, других для тіні, третіх для дотримання міри в користуванні й просвітленні. І хоча Дух один, однак дарування не рівні, тому що не рівні приймаючі Духа. Одному дається Духом слово мудрості й споглядання; іншому ж слово розуму або одкровення, іншому тверда й безсумнівна віра, іншому дари чудотворіння, іншому пророцтво, іншому дари зцілень, заступництва, тобто покрову, керування, тобто навчання плоті, різні мови, іншому тлумачення мов (див.: 1Кор. 12:8-28), вищі й другорядні дарування в міру віри. 12. Будемо, браття, поважати й дотримувати цього порядку. Нехай один буде слух, інший — мова, інший — рука або що інше; нехай один вчить, інший вчиться, а інший робить добро власними руками, щоб подати тому, хто потребує, й нужденному. Нехай один начальникує і одержує почесті, а інший виправдовується своїм служінням. Той, хто вчить, нехай вчить благочинності, бо «пророки нехай говорять двоє чи троє, а інші нехай розмірковують» (1Кор. 14:27-29). Коли ж інший отримає одкровення, тоді перший нехай поступиться йому місцем. Учень нехай вчиться у покорі, той, хто подає, нехай подає з добрим наміром, службовець нехай служить старанно. Не всі будемо язиком, завжди готовим, не всі пророками, не всі апостолами, не всі тлумачами.

Говорити про Бога — велика справа, але набагато більша — очищати себе для Бога, тому що в лукаву душу не ввійде премудрість (Премо. 1, 4). Нам велено сіяти правду й збирати плід життя, щоб просвітитися світлом відання (див.: Ос. 10:12). І Павло хоче, щоб ми завдяки нашій любові до Господа були пізнані Господом (див.: 1Кор. 8:3), а через це пізнання і самі навчалися (див.: 1Кор. 13:13); і цей шлях знання він вважає кращим, ніж гордовита думка, яка хизується. 13. Учити — справа велика, але вчитися — справа безпечна. Для чого вдаєш із себе пастиря, коли ти вівця? Для чого робишся головою, коли ти нога? Для чого берешся управляти військом, коли ти поставлений у ряді воїнів? Для чого ганяєшся на морі за великими, але сумнівними вигодами, коли можеш безпечно обробляти землю, хоча й з меншим прибутком? І якщо ти у Христі муж (див.: Еф. 4, 13): почуття в тебе навчені (див.: Євр. 5:14), і маєш ясне світло відання, то віщай Божу «премудрість, яка проповідується між довершеними, таємну, приховану» (1Кор. 2:6-7), і до того ж, коли випаде нагода, і на це матимеш доручення. Бо, що маєш сам від себе, хоч що б тобі було дано або хоч що б ти одержував (див.: 1Кор. 4:7)? Якщо ж ти ще дитина, якщо долу тягнешся розумом і не маєш сил зійти до пізнань вищих, то будь коринф“янином, годуйся молоком. Для чого вимагаєш твердої їжі, яку твої члени через неміч ще не взмозі вжити й зробити поживною? Говори, коли маєш щось краще за мовчання, полюби безмовність, де мовчання краще за слова; ти знаєш, що похвально «вуста свої відкривати з мудрістю» (Притч. 31:26); про інше говорити, інше тільки слухати, інше схвалювати, а інше відкидати, але без незадоволення.

14. Не знаєте, браття, нашої скорботи! Коли головуємо тут з величчю і даємо ці закони вам, багатьом, тоді, можливо, більша частина нас самих (що гідно сліз) не знає, як зважується в Бога кожна думка, кожне слово й діло, навіть не тільки в Бога, але й у дуже багатьох людей. Люди — повільні судді своїх справ, але швидкі мучителі чужих справ. Їм легше вибачити інших у найважливішому, ніж нас у маловажному; і якщо в них буде ще неуцтво, то скоріше звинуватять нас у нечестії, ніж себе в абиякому незнанні. Не знаєте, який дар Божий — мовчання! Як добре не мати необхідності в слові, але користуватися свободою одне обирати, а іншого уникати, і бути для себе скарбоохоронцем і слова, і мовчання! Бо всяке слово за своєю природою гниле і схильне до вагання, і через супротивне йому слово не має свободи; а слово про Бога — тим більше, чим вище предмет, чим сильніша ревність і тяжча небезпека. На що ж ми, боязливі, на що можемо покластися, чи на розум, чи на слово, чи на слух, коли від усіх трьох може бути небезпека? Бо збагнути розумом важко, передати словами неможливо, а знайти очищений слух найтяжче.

15. Бог є світло, й світло найвище, тож всяке інше світло, хоч як би здалося сяючим, є тільки малим Його променем або відблиском, що розсіюється. Але Він, як бачиш, зневажає морок наш. «Він прихилив небеса й зійшов, і морок — під ногами Його» (Пс. 17:10-12), поставив його між Собою й нами, як і Мойсей у давнину поклав покров між собою й засліпленим Ізраїлем, щоб затьмарена природа не без труда бачила таємну красу, яку небагато хто гідний бачити, щоб те, що легко одержується, скоро не відкидалося через легкість придбання. Але щоб тільки світло входило в спілкування зі Світлом, яке постійно тягне вгору через прагнення до єднання, і тільки очищений розум наближається до Розуму найчистішого, і щоб одне відкривалося нині, а інше згодом, як нагорода за чесноту й за виявлене ще тут прагнення до цього Світла, тобто за уподібнення Йому. Бо сказано: «Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний» (1Кор. 13:12). Яке наше приниження! І яке обітовання — пізнати Бога настільки, наскільки самі ми пізнані! Так сказав Павло, великий проповідник істини, учитель язичників у вірі, який наповнив всесвіт благовістуванням, жив не для когось іншого, як тільки для Христа, був піднесений до третього неба, був глядачем раю, і для досконалості бажав визволитися від тіла (Флп. 1:25). І Мойсей ледь бачив Бога ззаду через камінь (хай що означали заднє Боже й камінь); бачив після багатьох молитов і даної йому обіцянки; втім, не в такій мірі, в якій бажав бачити; але те, що сховалося від його погляду, було більше небаченого, — Мойсей, кажу, бог фараона, вождь великого народу, який показав велику силу знамень! А ти кого наситив їжею з неба? Яку воду виточив з каменю? Яке море розділив жезлом? Який народ провів по водах, як по суші? Яких ворогів потопив? Кому вказував шлях стовпом вогненним і хмарним? Якого Амалика переміг молитвою, підняттям рук — здалеку таємниче прообразованим хрестом, щоб ти вважав для себе великим збитком, якщо не зовсім пізнаєш Бога, і заради цього все приводити в замішання й ставити вверх дном?

16. Оскільки згадав я про Мойсея, то із цього чи не буде зрозумілим для тебе чин благодаті й закон порядку? Якщо ти Мойсей, то ввійди усередину хмари, розмовляй з Богом, слухай голос, прийми закон, будь законодавцем. А якщо ти Аарон, то зійди з Мойсеєм, але стань поблизу, поза хмарою. Але якщо ти який-небудь Іфамар або Елеазар — третій після Мойсея, або один із старійшин і сімдесяти, то стань здалеку і задовольняйся третім місцем. Коли ти один з народу і з простих людей, то тебе не допустить до себе гора; навіть і звір, коли до неї доторкнеться, буде побитий камінням. Тоді залишайся внизу й слухай тільки голос, і то остерігайся осквернення і очистившись, як наказано. 17. І щоб тобі багатьма шляхами дійти до пізнання, запитаю: хто з ієреїв «наповнив руки» (Вих. 29:9)? Мойсей. Хто перший був із посвячених? Аарон. І ще раніше цього: хто був «йому замість Бога» (Вих. 4:16)? І хто служив замість голосу народу? Хто входив у Святая Святих, крім одного? Та й він чи завжди? Ні, але раз на рік і в певний час. Чи носив хто скинію, крім левітів? І чи вони носили не так, як було встановлено: одні — найважливіші її частини, інші — менш важливі, дивлячись на сан тих, що носять? І оскільки потрібно було охороняти її, хто саме охороняв і як? Одні ту сторону, інші — другу, і ніщо не залишалося невизначеним і не приведеним в порядок, навіть стосовно найменших частин. А в нас, якщо придбали хоча малу славу, часто ж і тієї не маючи, якщо, як попало, завчили два або три вислови з Писання, і то не у зв’язку й без належного розуміння (така наша скоростигла мудрість, цей халанський стовп, що своєчасно розділив мови!), потрібно вже мудрувати проти Мойсея й робитися Дафаном і Авіроном — хулителями й безбожниками! Краще будемо уникати їхньої нахабності й не будемо наслідувати їх зарозумілості, щоб не мати одного з ними кінця!

18. Чи хочеш, наведу тобі інший порядок, порядок похвальний, порядок гідний, щоб нагадати про нього й порадити його в теперішній час? Чи помічаєш, що із Христових учеників, які всі були високі й гідні обрання, один іменується каменем і йому довіряють основи Церкви, інший більше за інших був улюбленим і возлежить на грудях Іісуса, решта ж не ображаються через таку перевагу? Коли Іісусу належало зійти на гору, щоб у просвітленому лиці відкрити Божество й виявити таємне в плоті, хто з Ним сходить? Бо не всі були глядачами цього чуда, але Петро, Яков і Іоан, які і вважалися, й були вище за інших. Хто був з Іісусом, коли Він перебував у борінні, усамітнювався незадовго перед стражданням і молився? Знову вони ж. Але в цьому помітна перевага Христова, у всьому ж іншому помітні благочиння і порядок, і заради чого? Про одне запитує Петро, про інше Филип, про інше Іуда, про інше Фома, про інше хтось інший, і не всі про те ж, і не один про все, але кожний про що-небудь і у свою чергу. Можливо, скажеш: кожний про те, що йому було потрібно. Але як здасться тобі таке? Филип хоче сказати щось, і один не сміє, але запрошує Андрія. Петру потрібно поставити одне питання, він знаком пропонує це й Іоану. Де тут нетовариськість, де властолюбство? Та й у чому іншому показали б вони себе істинними учениками Христа, покірного й смиренного серцем, Який зробився рабом за нас — рабів Його, Який у всьому віддає всяку славу Отцеві, щоб дати нам зразок порядку й скромності, яку ми настільки не поважаємо, що я бажав би, принаймні, не зробитися сміливішим за всіх людей, після того, як ми стільки виявляємо скромності в предметах і обставинах найважливіших? Хіба не знаєш, що смирення пізнається не стільки в дріб’язках (тому що тоді воно може бути тільки показним і мати неправильний вигляд чесноти), скільки випробовується в справах важливих? 19. Щодо мене, смиренний не той, хто про себе говорить мало, при небагатьох і рідко, і не той, хто принижено поводиться з нижчим за себе, але той, хто скромно говорить про Бога, хто знає, що сказати, про що помовчати, у чому визнати своє незнання; хто поступається словом тому, хто має владу говорити, і погоджується, що є люди, які духовніші за нього й більше досягли в умоспогляданні. Соромний одяг і їжу вибирати недорогу, а дешеву, доводити смирення і усвідомлення власної немочі мозолями на колінах, потоками сліз, також постом, бдінням, лежанням на голій землі, трудом і всякими знаками приниження, але стосовно вчення про Бога бути самовладним і самоуправним, ні в чому нікому не поступатися, зводити брови перед всяким законодавцем, тоді як тут смирення не тільки похвальне, але й безпечне.

20. «Отже, невже мовчати про Бога? — заперечить хто-небудь із людей запальних. — І ти нам це наказуєш? Про що ж і говорити, якщо не про це? Навіщо сказано: «Благословлю Господа на всякий час, завжди хвала Йому в устах моїх» (Пс. 33:2); «істину промовить язик мій» (Притч. 8:7);«істина Твоя нехай завжди охороняє мене» (Пс. 39:12)?» Він наведе й інші подібні відповідні вислови. Такій людині потрібно відповідати з лагідністю і без жорстких слів, щоб і тим самим навчити благочинню. Не мовчати наказую тобі, мудрійший, а стояти завзято за своє; не істину приховувати, а вчити понад закон. Я перший із тих, хто хвалить мудрість, перший з тих, хто вправляється або, принаймні, бажає вправлятися в Божому слові. Я ніколи не віддам перевагу цьому заняттю перед чим-небудь іншим, щоб сама Мудрість не назвала мене жалюгідним, як принижувача мудрості й освіти. Втім, я уникаю надмірності, не даю місця непомірності; погоджуюся краще бути менше належного діяльним, ніж допитливим; якщо не можна уникнути того й іншого і зберегти помірність, згодний краще бути надмірно боязким, ніж зухвалим. А твій вчинок майже такий же, якби хто почав звинувачувати мене, що я зовсім забороняю тобі вживати їжу, коли не дозволяю бути непомірним у їжі, або хвалю сліпоту, коли раджу дивитися цнотливо. 21. «Якщо маєш знання, то відповідай ближньому, а якщо ні, то рука твоя нехай буде на вустах твоїх» (Сир. 5:14), ніхто не перешкодить, якщо ні, навісь замок на вуста твої. Тим більше пристойно це готовим учити. Якщо час тобі вчити, учи, а якщо ні, то, зв’язавши язик, слухай. Повчайся в Божественному, але не виходи за межі, говори про духовне і, якщо можна, про це одне говори частіше, ніж переводиш подих (добре й богоугодне нагадуванням Божественного збуджувати себе до Бога), але думаючи про те, що тобі заповідано, не цікався про єство Отця, про походження Єдинородного Сина, про славу й силу Духа, про Єдине в Трьох Божестві, про єдину світлість, про нероздільне єство й сповідування, про нероздільну славу й надії віруючих. Тримайся висловів, які прийняті тобою з вихованням, а слово віддай мудрішим. Достатньо, щоб в тобі була основа, а художник нехай надбудовує. Досить з тебе підкріпити серце хлібом, а іншою їжею поступися багатим. Ніхто з розсудливих не засудить тебе, який харчується недорогими стравами, але засудить, якщо, поки можеш, не запропонуєш хліба й не напоїш водою ученика Христового або кого іншого. Не будь «необачним у словах своїх» (Притч. 29:20), велить тобі мудрість. «Не піклуйся про те, щоб нажити багатство; залиш такі думки твої» (Притч. 23:4), не намагайся бути мудрішим за мудрого. І те мудрість, щоб знати самого себе, але не звеличуватися і не піддаватися тому ж, що буває з голосом, який зовсім втрачається, якщо надмірно напружений. Краще, будучи мудрим, поступатися скромності, ніж, будучи невігласом, надиматися через зухвалість. Швидкість твоя нехай спрямовується тільки до сповідування віри, якщо це буде потрібно від тебе; а в тому, що далі цього, будь повільний, бо там повільність, а тут поспішність поєднані з небезпекою. 22. Яке лихо тобі, якщо ти не у кожній розмові утримуєш за собою верх і не при всякій пропозиції або питанні матимеш першість, навпаки, інші виявляться за тебе мудрішими або сміливішими? Подяка Богові, що дає й чудові дари, і вміє спасати загальними засобами!

Таке чудо вбачається не в роздумі про одне навчання, але й в роздумі про саме творіння, якщо ти роздумував про це. І в ряді тварин перші належать не деяким, але всім; дар однієї тварини є дар загальний. І у вірі засоби спасіння належать не найсильнішим, а бажаючим. Що дивніше за повітря, вогонь, воду, землю, дощі, садові і лісові плоди, дах, одяг? Але ними всі користуються, одними повністю, а іншими певною мірою, і немає такого гнобителя, який би один захотів насолоджуватися загальним даром. Бог для всіх рівно сіяє сонцем, дощить для багатих і бідних, для всіх перемінюються ніч і день, загальний дар — здоров’я, у всіх загальні — межа життя, міра і краса тіла, здатність почуттів. Навіть бідний має, можливо, більше, тому що більше дякує за ці дари і з більшим задоволенням насолоджується загальним добром, ніж сильні землі — благами надлишковими. Отже, перераховані дари спільні й рівночесні і є доказом Божої правди. А золото, самоцвіти, м’який вишуканий одяг, їжа, яка збуджує і роздратовує, надмірність маєтку — здобуваються із труднощами й становлять перевагу деяких. 23. Те ж убачаю й щодо віри. Для усіх загальні: Закон, Пророки, Завіти, слова Завітів, благодать, дітоводження, досконалість, страждання Христові, нове творіння, апостоли, Євангелія, роздавання Духа, віра, надія, любов як до Бога, так і Божа. І ці дари, не як у давнину дар манни невдячному Ізраїлеві, даються не мірою, але кожному, скільки хоче. Такі ж: піднесення, осяяння, мале ще тут, а ясніше в майбутньому; таке й те, що найважливіше пізнання Отця, і Сина, і Святого Духа, і сповідування першої нашої надії. Що вище за це і що загальніше? За цим же наступне, хоча вище цінується через рідкість, але щодо необхідності посідає друге місце. Бо без чого не можна бути християнином, те корисніше за доступне небагатьом.

24. Інший багатий даром споглядання, стоїть вище від багатьох, «написане тричі» (1Кор. 2:13), «щоб навчити тебе точних слів істини, щоб ти міг передавати слова істини тим, хто посилає тебе» (Притч. 22:21) на широті серця свого, слово, що напоумлює всіх, і слово, повчальне для багатьох, і слово, повчальне для деяких замість багатьох або всіх; він не терпить злиденності й проникає в глибину. Такий нехай сходить і керується, і підноситься розумом, навіть, якщо хоче, до третього неба, як Павло, але тільки з розумом і знанням, щоб не впасти від звеличування і не розтопити крил від висоти польоту. Хто позаздрить похвальному сходженню? Але і яке падіння зрівняється з падінням людини, яка уражена звеличуванням і не знає низькості людського звеличення, не знає того, як далекий від істинної висоти навіть і той, хто багато піднявся над усіма?

25. Інший убогий розумом і бідний у мові, не знає зворотів мови, висловів і загадок мудреців, Пірронових способів наполягти, затримати, протиставити, Хризиппових прийомів вирішувати силогізми, злохудожності Аристотелевих хитрощів, вишуканості Платонового красномовства, що все, подібно до єгипетських виразок, на шкоду закралося в нашу Церкву, але й такий має засоби спасіння. За допомогою яких же висловів? Справді, нічого немає багатшого за благодать, Тобі не потрібно, говорить Писання, сходити на небо, щоб звести звідти Христа, ні сходити в безодню, щоб вивести Його звідти з мертвих, цікавлячись або про перше єство, або про останнє домобудівництво. Близько до тебе, сказано, слово (Рим. 10:6-8). Цей скарб мають розум і язик, перший, якщо вірує, останній, якщо сповідує. Що приємніше за це багатство? Який дарунок легше придбати? Сповідуй Іісуса Христа і віруй, що Він воскрес із мертвих — і ти спасешся. Тому що виправдання — тільки повне ж спасіння — сповідувати й до пізнання додати сміливість. Чого ж більшого ти шукаєш, крім спасіння? Майбутньої слави й святості. Для мене дуже важливо спастися й позбутися тамтешніх мук. Ти йдеш шляхом непробитим і недоступним, а я — шляхом протоптаним і який спас багатьох. 26. Не було б, браття, нічого найсправедливішого за нашу віру, якби вона була таланом тільки мудрих і красномовців у слові й у розумових доказах, а простому народу належало б також залишатися без придбання віри, як без золота, без срібла й без усього іншого, що дорого цінується на землі й чого багато хто дуже домагається. Якби тільки це високе і не багатьох досягаюче було любе Богові і Ним приймалося, а близьке й доступне багатьом — зневажалося і відкидалося Богом. І помірковані люди не потерпіли б не шукати шани, яка їм під силу, захоплювалися ж тільки вищими почестями; тим більше не потерпить цього Бог, в Якому, якщо багато що дивне, то дивніше за інше те, що Йому найвластивіше благотворити всім. Не нехтуй звичайним, не ганяйся за новим, щоб вирізнитися перед більшим числом людей. Краще мала частка, але надійна, ніж багато чого, але ненадійне. Нехай навчить тебе своєю порадою Соломон (див.: Притч. 15:76). «Краще бідний, який ходить у своїй непорочності» (Притч. 19:1) — ось ще одна з мудрих притчей! Убогий словом і знанням, який опирається на прості вислови і спасається ними, як на малому човні, вище гострого на язик дурня, який як неук довіряє доводу розуму, а хрест Христовий, який вище за всяке слово, скасовує силою слова, де слабість доказу служить приниженням істини.

27. Для чого летиш до неба, коли тобі призначено ходити по землі? Для чого починаєш будувати стовп, не маючи чим його довершити? Для чого міряєш жменею «воду, п’яддю небо і всю землю жменею? » (Іс. 40, 12), — міряєш великі стихії, які виміряються одним тільки Творцем? Насамперед пізнай сам себе, роздивись, що в руках. Хто ти? Як ти створений і складений так, що разом ти і образ Божий, і з’єднаний з гіршим? Що привело тебе в рух? Яка відкривається на тобі мудрість? Яка таємниця єства? Як ти описаний місцем, а розум не відділяється, але, перебуваючи в тому ж місці, все обходить? Як мале око, бачить на далекі відстані? Або краще сказати: чи зір приймає видиме, чи належить до видимого? Як одне й теж і рухає, й рухається, будучи кероване волею? І де припинення руху? Яке розділення почуттів і як через них розум розмовляє із зовнішнім і приймає в себе зовнішнє? Як сприйме він образи речей? Що таке збереження сприйнятого — пам’ять, що таке поновлення того, що втратилося — пригадування? Як слово є породження розуму і народжується слово в розумі іншого? Як словом передається думка? Як за допомогою душі оживляється тіло і як душа через тіло бере участь у страстях? Як сковує її страх, розкриває відважність, пригнічує сум, розширює задоволення, сушить заздрість, надимає гордість, полегшує надію? Як гнів приводить у лють, і сором — у червоніння, перший, змушуючи кров кипіти, а другий — відливатися? Як ознаки пристрастей відбиваються в тілі? Яка перевага розуму? Як він управляє пристрастями й приборкує їхні рухи? Як безтілесне втримується кров’ю і диханням? Чому при ослабленні останніх відходить душа?

Це або що-небудь із цього намагайся пізнати, людино (не кажу ще про природу, про рух неба, про чин зірок, про змішання стихій, про відмінність тварин, про вищі й нижчі ступені небесних сил, про все те, чим наділене творче слово, про закони промислу й керування). Але й тоді не скажу: будь сміливий; навпаки, бійся торкатися до предметів вищих, що перевершують твої сили. 28. Особливо ж усяке спірне й честолюбне слово обертається в навичку до змагань про найважливіші предмети. І, як у дітях накреслюєш перші правила моральності для того, щоб вони згодом уникали пороків, так і щодо слова не треба виявляти зухвалості й неприборканості навіть у судженнях про незначні речі, щоб не привчитися до такого зловживання в судженнях про найважливіше. Тому що легше не піддатися пороку спочатку й уникнути його, коли він тільки до нас наближається, ніж припинити й стати вище від нього, коли він уже має у нас успіхи; як і камінь легше підперти й утримати спочатку, ніж підняти вгору, під час його падіння. Але якщо ти ненаситний і не можеш зупинити хвороби, то не втрачай із пам’яті і пам’ятай таке правило: нехай виснажується твоє марнославство на дослідженні предметів безпечних.

29. Якщо ж і на те не згодний, і язик твій не терпить вузди, ти не можеш подолати прагнення, але тобі неодмінно потрібно високомудрувати, не уступати першим силам (якщо тільки й для них немає міри пізнання) і стати вище, ніж скільки корисно, то не засуджуй брата й боязні не називай нечестям. Ти, який дав обітницю покірності, не йди від неї стрімко, або засудивши її, або зневірившись у ній, але тут покажи себе, поки можна, смиренним. Тут — віддай перевагу брату без шкоди для себе, тут — де засудити і принизити значить відлучити від Христа і від єдиної надії, значить пшеницю, що не зійшла, яка, можливо, стане чеснішою за тебе, вирвати разом з кукілем. Навпаки, частково виправ його й притім лагідно й людинолюбно, не як ворог або немилосердний лікар, який тільки й знає один засіб — припікати й різати; частково ж пізнай самого себе й власну неміч. Що ж, якщо, маючи в очах загноєння або іншу яку хворобу, не ясно бачиш сонце? Що ж, якщо тобі здасться, що все кружляє, бо в тебе нудота або, можливо, ти п’яний, тим часом своє незнання ти приписуєш іншим? Набагато потрібніше подумати й багато чого випробувати, раніше ніж засудиш іншого у злочесті. 30. Не те саме — зрізати рослину або якусь короткочасну квітку і людину. Ти — образ Божий і розмовляєш із Божим образом. Ти, який судиш іншого, сам будеш судимим; ти судиш чужого раба, яким керує інший. Дивишся на свого брата, начебто ти сам був засуджений разом з ним. Тому не швидко відсікай і кидай член, поки невідомо, чи не принесе це шкоди й здоровим членам. Давай пораду, забороняй, перестерігай (2Тим. 4:2). У тебе є правило лікування, ти учень Христа, лагідного, людинолюбного, Який поніс наші немочі. Якщо брат перший раз став противитися, потерпи великодушно, якщо вдруге, не втрачай надії, — ще є час для лікування, якщо й втретє, то будь людинолюбним хліборобом, що просить господаря не висікати й не піддавати своєму гніву безплідну і некорисну смоківницю, але подбати про неї і обкласти її гноєм (Лк. 13:8), тобто надати їй лікування сповіді, виявлення ганебних діл і зганьбленого життя. Хто знає, може переміниться воно, принесе плоди і наситить Іісуса, Який повертається з Вифанії? 31. Потерпи дійсний або гаданий тобі сморід брата свого — ти, який помазаний духовним миром, складеним за правилами мироварного мистецтва, щоб передати братові свої пахощі. Гріх не така отрута єхидна, від якої негайно після укусу допікає настерпний біль або сама смерть, так що тобі було б пробачливо втікати від звіра або вбити його. Навпаки, якщо можеш, вилікуй брата, а якщо ні, принаймні, сам не піддавайся небезпеці брати як-небудь участь разом з ним у його пороку. Хвороба брата є якийсь неприємний сморід, і його, можливо, проженуть твої пахощі. І тобі можна б охочіше зважитися за свого співраба й родича на щось подібне тому, що ревнитель Павло насмілився подумати і сказати, співстраждаючи ізраїльтянам, тобто щоб замість нього, якщо можливо, був приведений до Христа Ізраїль, — і тобі кажу, який часто тільки через підозру відсторонюєш від себе брата; і кого, можливо, придбав би прихильністю, того занапащаєш своєю зухвалістю, занапащаєш свого члена, за якого помер Христос. Отже, хоча ти й сильний, каже Павло, думаючи про їжу, і благонадійний у слові й мужності віри, однак повчай брата й «не губи твоєю їжею» (Рим. 14:15) того, хто вшанований Христом загальним стражданням. Тому що хоча тут мова й про іншу справу, однак однаково корисне слово напоумлення.

32. Як у давнину в мудрих євреїв не дозволялося молодим людям читати деякі Священні книги, бо вони не принесли б користі душам, які ще нетверді і ніжні, так і в нас належало б прийняти законом, щоб не кожному й не завжди, а тільки у відповідний час і відповідним особам дозволялося учити про віру, саме тим, які не зовсім недбайливі й повільні розумом, і не занадто ненаситні, марнославні й більше належного запальні в справі благочестя. Таким людям варто було б давати доручення, виконуючи які, вони не могли б шкодити ні собі, ні іншим, а право вчити надати помірним у слові, які істинно добре налаштовані і цнотливі; простолюдинів же відводити від цього шляху і від недуги, яка нині посилилася, — балакучості; направляти ж їх до іншого найбезпечнішого роду чесноти, де й недбальство менш шкідливе, і непомірність не противна благочестю. 33. Бо якби, як «один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Еф. 4, 5-6), так був один шлях до спасіння — шлях слова й умоспоглядання, і хто звернув би з нього, той з необхідності став би у всьому грішити й зовсім відпав би від Бога й майбутньої надії. Це було б найнебезпечніше давати такі поради і слухатися їх. Але якщо як у людському побуті велика різниця між родами й правилами життя, з яких одні вищі, інші нижчі, одні знатніші, інші менш славні, так і в житті Божественному не один засіб спасіння і не один шлях до чесноти, але багато; та й тому, що в Бога багато обителей — вислів, повторюваний всіма й на язиці всіх живих, не інша яка причина, а безліч шляхів, що ведуть у ці обителі, і шляхів то більш небезпечних і світлих, то смиренних і безпечних. Чому ж ми, залишивши шляхи найбезпечніші, звертаємо на цей один шлях, настільки небезпечний і слизький, що до того ж веде невідомо куди? Або хоча й не всім корисна одна їжа, але кожному потрібна своя, через різницю віку й звичок, однак життя одне і одне й те ж слово всім корисне. Я й сам не стверджував би цього й не погодився б з тими, які це стверджують.

Отже, якщо хочете прийняти мою пораду, мої юнаки і старці, начальники народні і підлеглі, ченці, які спасаються у спільному житті, відмовтеся від надмірного й некорисного марнославства, наближаючись же до Бога життям, ділами і вченням безпечнішим, готуйтеся до тамтешньої істини й споглядання у Христі Іісусі Господеві нашому, Якому слава навіки-віків. Амінь.

* * *

Слово 33. Проти аріан і про самого себе

1. Де ж ті, які дорікають нам бідністю і пишаються багатством, ознакою Церкви вважають багатолюдність і нехтують малим стадом; вимірюють Божество й зважують людей, високо цінують піщини й принижують світила, збирають у скарбницю просте каміння і гордують перлинами? Вони не знають, що не стільки пісок і просте каміння цінніші за зірки і самоцвіти, наскільки останні чистіші й дорогоцінніші за перші. Знову обурюєшся, знову озброюєшся, знову ображаєш, ти, нова віро1. Стримай ненадовго твої погрози, дай мені виголосити слово. Ми не ображатимемо, але викриватимемо, не погрожуватимемо, але докорятимемо, не уражатимемо, але лікуватимемо. Тобі й це здасться образою? Яка зарозумілість! І тут рівночесне робиш рабом?2 А якщо ні, то дай місце моїй сміливості, тому що й брат обманутий викриває брата. 2. Чи хочеш, скажу тобі те ж, що говорив Бог завзятому й запеклому Ізраїлеві: «Народе Мій! що зробив Я тобі і чим обтяжував тебе? відповідай Мені» (Мих. 6:3)? Особливо ж до тебе, образника, у мене слово.

Правда, що ми погано спостерігаємо один у одного обставини кожного і, розірвавши єдність різновір“ям, чи не більше стали нелюдські й жорстокі один до одного, ніж самі варвари, які нині воюють з нами3 і яких з’єднала поділювана нині Тройця, не кажу вже, що вражаємо не чужі чужих, не іншомовні іншомовних (що було б хоча малою втіхою в нещасті), але ті, які належать майже до одного дому, розкрадаємо, і (якщо хочеш) члени одного тіла, знищуємо один одного, і самі знищуємося. І не в цьому ще все нещастя (хоча й це велике), але в тому, що зменшення вважаємо збільшенням. Втім, оскільки ми поставлені в таке становище й віруємо, дивлячись на час, то зрівняємо між собою наші обставини. Ти назви мені свого царя, а я назву тобі своїх: ти — Ахаава4, я — Іосію5. Ти зобрази мені свою покірність, а я зображу тобі свою зухвалість. Краще сказати, твоя зухвалість повторюється вже вустами багатьох і в багатьох книгах, які й майбутній час, думаю, прийме як безсмертний пам’ятник діянь; а я скажу тобі про свою.

3. Який народ, що зухвало спрямовується, навів я на тебе? Яких озброїв воїнів? Якого поставив воєначальника, що кипить гнівом і перевершує зухвалістю самих повелителів, притім не християнина, але такого, який би свої нечестиві щодо нас вчинки вважав належним для нього служінням шанованим ним демонам? Чи тримав я в облозі кого, хто молиться і здіймає руки до Бога? Чи зупинив звуком труб які-небудь псалмоспіви? Чи змішав у кого таємничу кров із кров’ю, що проливається вбивцями? Чи змусив кого духовні волання замінити плачем загибельним і сльози скрушення — слізьми страждання? Чи перетворив який дім молитви на місце поховання? Чи віддав які священні й недоторканні для народу сосуди в руки беззаконних або Навузардану архимагиру6 (див.: 2Царів. 25:15), або Валтасару, який нечестиво упивався із священних чаш і зазнав покарання, яке гідне його безумства? «Жертовники улюблені», як говорить Божественне Писання (Ос. 8:11), а нині зганьблені! Чи знущався над вами за нашою намовою який-небудь безсоромний юнак, який і співає, і представляє із себе соромне? Особливо, чи насміявся я через кого подібного над великим і Божественним таїнством? Досточесна кафедра, престіл і заспокоєння мужів вельмишанованих, що перемінила багатьох побожних ієреїв, які з неба навчали Божественним таємницям! Чи сходив і на тебе який язичницький вітія — язик лукавий, що віддає ганьбі християнство? Соромливість і чесність дів, що не терплять погляду чоловіків, навіть і цнотливих! Чи осоромив тебе хто з нас, чи віддав на наругу навіть приховуване від очей і чи віддав поглядам нечестивих видовище жалюгідне й гідне вогню содомського? Промовчую про вбивства, які страшніші за сором. 4. Чи пускали ми яких звірів на тіла святих (що робили деякі), виставляючи на ганьбу людське єство і звинувачуючи лише за те, що не приєдналися до їхнього нечестя, не осквернилися з ними спілкуванням, від якого тікаємо, як від зміїної отрути, що завдає шкоди, не тілу, але очорняє глибини душі? Кому ставилося в злочин навіть ховати мертвих, яких поважали самі звірі, — притім у злочин, гідний іншого видовища й інших звірів? Яких єпископів старечі тіла були покарбовані залізними пазурами в присутності учнів, котрі нічим, крім сліз, не могли допомогти, — тіла, розп’яті з Христом, які перемогли своїм стражданням, зросили народ дорогоцінною кров’ю і нарешті були віддані смерті, щоб із Христом бути похованими і прославитися, — із Христом, Який переміг світ за допомогою таких заколень і жертв? Яких пресвітерів ділили між собою протиборчі стихії — вогонь і вода, що на морі здійнявся надзвичайний світильник, коли вони згорали разом з кораблем, на якому плили? Кого (закрию більшу частину наших нещасть) звинувачували в нелюдськості самі начальники, які виконували такі доручення? Хоча вони служили бажанням тих, що доручили, однак ненавиділи жорстокість волевиявлення: одне змушували робити обставини часу, інше вимагав розум; одне було беззаконням царя, а інше походило від усвідомлення законів, за якими належало судити. 5. Чи згадати нам і про старе, тому що й ця справа того ж братства? Чи відтинав я руки у живого або мертвого і чи говорив неправду на святих, щоб наклепом озброїтися проти віри? Чиї вигнання я перераховував як благодіяння і чи виявляв неповагу до священних соборів, священних любомудреців, шукаючи між ними покірних? Навпаки, і їх я зробив мучениками, які зазнали небезпеки за добру справу. До кого із чоловіків, майже безтілесних і безкровних, приводив блудниць — я, звинувачуваний за нескромність промов? Кого із благочестивих, вигнавши з батьківщини, я віддав в руки людей беззаконних, щоб вкинуті, подібно звірам, у темні житла і розлучені один з одним (що найгірше в цій сумній події) вони страждали від голоду і спраги, одержуючи убогу їжу, і то через вузькі шпари, і не маючи можливості бачити страждаючих разом з ними? І це терпіли, «ті, яких увесь світ не був достойний» (Євр. 11:38). Так шануєте ви віру! Так приймаєте подорожніх! І більшість таких справ ви не знаєте? Тому й бути належало, бо й справ така безліч, і у виконанні їх стільки насолоди! Але стражденний пам’ятливіший. Для чого говорити мені про що-небудь віддалене? Деякі своїми насильствами перевершили вимоги часу, як вепри, що кидаються на огорожу. Вимагаю вчорашньої вашої жертви, цього старця й подібного до Авраама отця, якого після його повернення з вигнання ви зустріли серед міста камінням серед дня; а ми (якщо необразливо для вас говорити про це) подбали про самих убивць, які зазнали небезпеки. «Як же Мені простити тобі за це», говорить Бог в одному місці Писання (Єр. 5:7), за що похвалити? Або краще сказати, за яке із цих діл увінчати вас?

6. Оскільки ж такі й такої властивості твої справи, то скажи мені й мої неправди, щоб я або засоромився, або перестав бути злим. Справді, найбільше бажаю зовсім не грішити. А якщо це неможливо, вчинивши неправду, бажаю повернутися на істинну путь, що становить другий відділ благомислячих людей. Бо хоча я не наговорщик, подібно праведникові, який у позові своєму правий (Притч. 18:17), принаймні, радію, коли інший лікує мене.

Кажуть, у тебе місто мале і не місто, а порожнє, нудне й малолюдне селище. Але якщо це погано, найкращий, то тут я більше постраждав, ніж сам діяв. І коли терплю не зі своєї волі, то я нещасний (нехай це буде сказано), а коли терплю добровільно, то я філософ. Що ж це за звинувачення, коли ніхто не засуджує дельфіна за те, що він живе не на суші, і вола за те, що живе не в морі, і вугра за те, що він тварина земноводна? А у нас, кажеш, є стіни, і видовища, і кінські арени, й царські палаци, краса й велич портиків, цей неймовірний труд — підземна й повітряна ріка7, настільки блискучий і знаменитий стовп8, багатолюдне торговище, народ, який хвилюється, шановане зібрання шляхетних мужів. 7. Але чому не кажеш про вигоди місця розташування, про те, що суша й море ніби сперечаються одне з одним, кому з них більше належить місто, і своїми дарами збагачують цього царя міст? Отже, в тому наша неправда, що ви великі й славні, а ми низькі й прийшли від низьких? У цьому й багато хто не правий перед вами або, краще сказати, усі, яких ви перевершуєте. І потрібно віддати нас на смерть за те, що не побудували міста, не обнесли стінами, не хвалимося ні кінськими аренами, ні боротьбою, ні полюванням з псами, ні шаленою пристрастю до всього цього, ні примхливістю і величчю бань, ні коштовністю мармурів, ні картинами, ні золотоблискучими й різновидними насічками, що ледь не уподібнюються самій природі? Ми не розсікали в себе моря9, не змішували пір року, щоб зробити своє життя приємнішим і найбезпечнішим, а ти, новий творець, мабуть, сам це зробив! Додай, якщо завгодно, й інші звинувачення, — ти, який говориш словами Божими: «Моє срібло і Моє золото» (Ог. 2:8). Ми невисоко думаємо про багатство, якому, «якщо множиться», закон наш не велить «віддавати йому серця» (Пс. 61:11), не вираховуємо в себе річних і щоденних прибутків, не марнославимся багатством стола й приправами для нечуттєвого черева, тому що не хвалимо всього того, що, будучи прийняте гортанню, робиться рівно-чесним або, краще сказати, рівно нечесним, і викидається, але живемо просто, не запасаючись на завтрашній день, мало чим відрізняючись від звірів, у яких немає ні посудин, ні запасів. 8. Або будеш ставити мені в провину стертий мій одяг і некрасивий вигляд обличчя? Бо бачу, що такими речами звеличуються люди дуже низькі. Але ти не торкнешся голови і не звернеш уваги на те, що діти помітили в Єлисея (промовчу про наступне). Не звинувачуватимеш мене за неосвіченість або за те, що вимова моя видасться тобі жорсткою і грубою. А чим вважатимеш, що я не балакучий, не потішний, не можу сподобатися тим, з якими буваю разом, не відвідую народних зборів, не вмію повести розмову й перекинутися словом, з ким трапиться і як трапиться, так що й промови мої нестерпні, не буваю в новому Єрусалимі, у Зевксиппі10, не ходжу з будинку в будинок пестити і насичувати черево, але більше сиджу у себе дома похмурий і сумний, у безмовності займаюся самим собою — щирим суддею справ і, можливо, гідний кайданів за те, що некорисний? Як би тобі вибачити мені все це й не звинувачувати? О, ти ще прихильний і людинолюбний!

9. А я поводжуся за давнім звичаєм й по-філософськи, тож у мене одне небо і воно для всіх; а також вважаю спільними для усіх рух сонця і місяця і порядок, і розташування зірок, рівність і благопотребність дня і ночі, і ще: черговість пір року, дощі, плоди, життєдайну силу повітря, думаю, що для усіх однаково течуть ріки — це спільне й незаздрісне багатство; що земля та сама, що вона наша мати й наш гріб, що з неї ми вийшли і в неї повернемося, не маючи в тому жодної переваги один перед одним. А що ще важливіше, визнаю загальними розум, Закон, пророків і самі страждання Христові, через які ми оновлені. Не кажу, що один оновлений, інший ні; але всі ми, які беремо участь в тому ж Адамі, і змієм спокушені, і гріхом умертвлені, і спасені Адамом небесним, і до дерева життя, від якого відпали, приведені деревом безчестя.

10. А мене вводив в оману Самуїлів Армафем (див.: 1Сам. 1:1) — ця мала батьківщина великого, вводив тим, що не зганьбив собою пророка й став відомим не стільки сам по собі, скільки через нього, не послужив йому перешкодою і був посвячений Богові до народження, і пророкувати, передбачуючи «наперед» (Іс. 41:26), навіть не це одне, а помазувати царів і священиків і судити тих, які походили зі знатних міст. Про Саула ж я чув (див.: 1Сам. 9), що він, шукаючи ослів свого батька, знайшов царство. І сам Давид береться від стад овець і пасе Ізраїля (див.: 1Сам. 16). А що Амос? Чи не тоді довіряється йому пророче служіння, коли «був пастухом і збирав сикомори» (Ам. 7:14)? Як же я не згадав про Йосифа, який був рабом і роздавачем хліба в Єгипті й батьком багатьох тисяч, обітованих Аврааму? Та й Авраам (скажу найважливіше) чи не був переселенцем? Мойсей чи не був раніше кинутий, а потім чи не зробився законодавцем і вождем тих, що поспішали в землю обітовану, і сказання його чи не великі і чи не дивовижні? Вводили мене в оману й Кармил Іллін, що передував вогненній колісниці, і милоть Єлисеєва, що мала більше сили, ніж шовкові нитки й золото, насильно обвернене в одяг. Вводили мене в оману й пустеля Іоанова, що вміщала в собі великого з народжених жінками, а разом і його їжу, пояс і одяг. Я насмілився на щось більше, самого Бога вважав захисником моєї убогості. Мене поставлять поряд з Віфлеємом, зганьблять поряд з яслами; що ж дивного, якщо ти, що ганьбиш Бога за ясла, через ту ж причину зневажаєш і проповідника? Наведу як приклад і рибалок, і убогих благовісників, що перевершують багатьох багатих. Невже не перестанеш коли-небудь пишатися містами, не вшануєш коли-небудь знехтувану тобою і зганьблену пустелю? Не кажу про те, що й золото народжується в піску, і що самоцвіти є здобутком і даром простого каміння. А якби я протиставив їм те, що у містах є безчесного, то, можливо, не на добро скористався б свободою слова.

11. Але в нас проповідник іноземний і сторонній, скаже, можливо, хто-небудь із людей занадто обмежених і плотолюбців. Що ж апостоли? Хіба не іноземцями були для багатьох народів і міст, по яких вони розділилися, щоб всюди пронеслося Євангеліє, щоб все було осяяне Троїчним Світлом, просвітлене істиною, так щоб і для сидячих у темряві і тіні смертній розсіявся морок невідання? Сказано: «щоб нам іти до язичників, а їм до обрізаних» (Гал. 2:9). Чуєш, це говорить Павло! Нехай Петру Юдея; що ж спільного у Павла з язичниками, у Луки з Ахаїєю, у Андрія з Епиром, у Іоана з Ефесом, у Фоми з Індією, у Марка з Італією, — що у всіх (не кажучи про кожного окремо) спільного з тими, до яких вони ходили проповідувати? Тому або і їм докоряй, або й мені не став за провину, або доведи, що ти, стоячи за істинне вчення, обмовлений несправедливо. Але оскільки дотепер я розмірковував з тобою про це просто, то полюбомудрую й піднесеніше.

12. У всіх високих, о людино, одна батьківщина — небесний Єрусалим, в якому приховане наше житіє. У всіх один рід, і якщо завгодно дивитися на земне, — це порох, а якщо на вище, — це подих, до якого ми стали співпричетні, який заповідано нам зберігати й з яким маємо стати на суд і відзвітувати в дотриманні горньої нашої шляхетності й образа. Тому кожний шляхетний, хто дотримав цей подих чеснотою і прагненням до Першообразу, і кожний не шляхетний, хто осквернив його пороком і прийняв на себе чужий образ — образ змія. Земні ж ці батьківщини й породи є тільки забава в нашому тимчасовому житті й лицедійство. Тому що й батьківщиною називається те, що кожний придбав наперед або силою, або власним горем, і де всі однаково мандрівники й прибульці, хоч скільки б ми грали назвами; і шляхетним родом називається або здавна багатий, або той, хто недавно розбагатів, навпаки, неблагородним — який бере початок від батьків, або через нещастя, або через любов до бідних. Бо чи можна назвати здавна шляхетним те, що частково починається нині, а частково руйнується і одним не дається, а іншим приписується? Так я думаю про це. І тому дам тобі високо думати про гроби й вигадки, а сам спробую, наскільки зможу, звільнитися від зваби, щоб або повернути, або зберегти шляхетність.

13. З такими-то думками і через такі-то причини я прийшов до вас — людина мала, яка має незнатну батьківщину, і прийшов не зі своєї волі, не через власний поклик, як багато хто нині рветься в предстоятелі, але покликаний, примушений, який скорився страху й Духові. І якщо слово моє неправдиве, то нехай ще довше борюся тут марно й нікого не виведу з омани, а навпаки — нехай здійсниться бажання тих, які моляться за безчадіє душі моєї! Але після того, як я прийшов сюди і, можливо, не з владою, що нічого не значить (похвалюся трохи й ділами нерозумності), чи наслідував я когось з ненаситних. Чи виказував ревність про щось тимчасове, хоча й мав перед собою такі приклади, хоча й без прикладів не бути поганим діло важке і рідкісне? Чи входили ми з вами в суперечку про якісь церкви, про якісь скарби, хоча ви багаті тим і іншим понад міру, а ми тим і іншим убогі? Чи стояли ми з ревністю за який-небудь порушений царський указ? Чи догоджали яким начальникам, щоб обернути їх проти вас? Чи виявили чию зухвалість?

А що зроблено проти мене? «Господи, не вважай їм це за гріх» (Діян. 7:60), і тоді11 казав я, до речі згадавши слова Стефана, і нині молюся. «Лихословлять нас, ми благословляємо;гонять нас, ми терпимо» (1Кор. 4:12).14. А якщо несправедливий я перед вами в тому, що, бачачи над собою насильства, терплю, то вибачте мені цю несправедливість, я і від інших терпів, коли наді мною чинили насильство. Дякую, що покірність зарахована мені в божевілля! Тому що набагато піднесеніше, ніж як належало б думати, наслідуючи вас, я роздумую так: чи можна це порівняти з тими плювками й ляпасами, які перетерпів Христос, за Якого і для Якого зазнаємо небезпеки? Усього цього не порівняю з одним — з терновим вінцем, яким увінчали нашого Переможця, у Якого і я вчуся вінчатися скорботами життя; не порівняю з однією тростиною, якою припинено застаріле панування; не порівняю з однією жовчю, з одним оцтом, якими зцілено гірку споживу; не порівняю з одним довготерпінням у стражданні. Чи віддається Він поцілунком — викриває, але не уражає. Чи затримується раптово — докоряє, але йде. Якщо з ревності відсічеш вухо Малху — обуриться і зцілить. Якщо хто втече, «загорнувшись покривалом на голе тіло» (Мк. 14:51), — покриє. Якщо попросиш звести содомський вогонь на тих, що не прийняли Іісуса, — не зведе. Якщо Він прийме розбійника, розіп’ятого за злочини, то введе його в рай через благість. У Людинолюбця нехай буде все людинолюбне! А те ж і в стражданнях Христових! Чим же ще вшануємо за ці страждання, коли й тоді, як Бог за нас помер, самі не простимо подібному до нас і незначного?

15. Крім цього, я міркував і міркую ще про те (дивіться, хіба це справедливо?), про що неодноразово вже з вами любомудру-вав. Вони мають у себе доми, а ми — Живучого в домах; у них є храми, а в нас Бог, і ми самі через поклоняєму Тройцю можемо зробитися живими храмами живого Бога, одушевленими жертвами, розумними всеспаленнями, звершеними приношеннями й богами. У них народи, у нас ангели; у них зухвалість, а у нас віра; вони загрожують, ми молимося; вони нищать, ми терпимо; у них золото й срібло, у нас очищене вчення. Ти побудував собі будинок на два й на три поверхи (пригадай слова Писання: «дім великий і світлиці просторі», (Єр. 22:14), але він не вищий за мою віру й ті небеса, до яких прагну. Мале в мене стадо? Але не носиться по стромовинах! Тісна в мене огорожа? Втім, неприступна для вовків, не впустить всередину себе розбійника, через неї не перейдуть ні злодії, ні чужі. Добре знаю, що побачу її колись і більшою, що й з тих, які нині вовки, мені потрібно буде багатьох зарахувати до овець, а можливо, і до пастирів. Це благовістить мені Пастир добрий, для Якого я покладаю душу свою за овець. Не боюся я нечисельності стада, тому що його зручніше оглядати; я знаю своїх, і свої знають мене. Вони знають Бога і знані Богом. Вівці мої слухаються мого голосу, який я сам почув у Божому слові, якого навчився у святих отців, якому вчив повсякчас, попри обставини, і не перестану вчити, з яким я народився і відійду. 16. Цих овець я називаю на ім’я (бо вони не безіменні, як і зірки, які, якщо мають своє число, то мають і свої імена), і вони ідуть за мною, тому що я виховую їх «біля води спокійної» (Пс. 22:2), вони йдуть і за всяким подібним пастирем (бачите, з якою приємністю слухали голос його), але не підуть за пастирем чужим і втечуть від нього, бо вже мають навичку — відрізняти знайомий голос від чужого. Вони втечуть від Валентинового розділення Єдиного на два, віруючи, що Творець і Благий не дві Істоти; також від Глибини й Мовчання і від вигаданих еонів, дійсно гідних глибини й мовчання; втечуть від Маркіонового Бога із стихій і чисел, від Монтанового злого й жіночого духу, від матерії і темряви Манеса; від зарозумілості й Наватової чистоти, що полягає тільки в словах, від Савеллієвого розкладання і злиття, або, так би мовити, від поглинання, у якому Три збираються в Єдине, але Єдине не визначається в трьох іпостасних; від Арія й Арієвих послідовників відчуження природ і від нового юдейства, що обмежує Божество одним ненародженим; від Фотінового дольного Христа, Який почався від Марії. Але вони будуть поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові — єдиному Божеству, Богові Отцеві, Богові Синові, Богові (якщо не засмутишся) Духові Святому, єдиному Єству в трьох Особах: розумних, досконалих, самостійних і роздільних за числом, але не за Божеством. 17. Цими висловами нехай поступиться мені всякий, що нині погрожує, а інші нехай привласнюють собі, хто хоче. Отець не потерпить, щоб Його позбавили Сина, ні Син, щоб Його позбавили Святого Духа; але втрачають, якщо Син або Дух є в часі й творіння, тому що створене не Бог.

І я не терплю, щоб позбавляли мене здійснення12: «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4, 5). Якщо заберуть у мене це хрещення, від кого отримаю друге? Що кажете ви, потопляючі або ті, що перехрещують? Чи можна бути духовним без духу? Чи причетний до Духа той, хто не шанує Духа? І чи шанує Духа той, хто хреститься у творіння і раба? Ні, і ти не скажеш так багато. Не скажу неправди Тобі, Отче Безначальний! Не скажу неправди Тобі, Сину Єдинородний! Не скажу неправди Тобі, Душе Святий! Знаю, Кого я сповідую, від кого відрікся, з Ким з’єднався; і не згодний, після того як дізнався про вислів вірних, вчитися в невірних, і після того як сповідав істину, приєднуватися до неправди, сходити в купіль для оновлення і виходити не оновленим, приступати до хрещення водою для оживотворіння і стати подібним до дитини, яка вмирає у хвилину материнського розродження, так що її народження супроводжує смерть. Для чого ти робиш мене через одне і те ж блаженним і нещасним, новопросвітленим і непросвітленим, божественним і заразом безбожним? Чи не для того, щоб зазнала катастрофи моя надія оновлення? Стисло кажучи: згадай сповідування! У кого ти хрестився? В Отця? Добре! Однак це юдейське. У Сина? Добре! Це вже не юдейське, але ще не зовсім. У Духа Святого? — Прекрасно! Це досконале. Але чи просто в Них ти хрестився, чи в спільне їхнє ім’я? Так, і в спільне ім’я! Яке ж це ім’я? — Без сумніву, ім’я Бога.

У це спільне ім’я віруй, «встигай і царюй» (Пс. 44:5), і перейдеш звідси в тамтешнє блаженство, яке, на мою думку, є досконале пізнання Отця, і Сина, і Святого Духа і яке нехай досягнемо і ми, у самому Христі, Богові нашому. Йому слава й держава з безначальним Отцем і животворчим Духом, нині й завжди навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Тобто вчення аріанське.
2. Св. Григорій має на увазі тих, які бога Сина й Бога Духа Святого вважали створеними.
3. Розуміється війна імператора Феодосія з готами.
4. Валента.
5. Феодосія.
6. Начальникові кухарів.
7. Тут розуміється, згідно із зауваженням Іллі, водопровід, облаштований Велентом, що де-де проходить під землею, де-де підтримують у повітрі арки. Ducang. Соnstantionop. Сhr. L. 1, р. 18.
8. Згідно із зауваженням Іллі, тут мається на увазі той стовп, на якому містилася кінна статуя Костянтина Великого, яку називають άνδήλιον.
9. Тут натяк на те, що Константинопольським мисом море ніби розсікається на дві частини.
10. Єлена, за Никифором (Lib. 8, р. 30), у Константинополі побудувала прекрасний храм і назвала його новим Єрусалимом. А Зевксиппом називалися публічні, знамениті й великі бані. Ducang. Соnstantionop. Сhr. L. 1, р. 88. Зевксипп із великою старанністю відвідували жителі Константинополя. А Ілля зауважує, що, за деяким переказами, у Зевксиппі було місце зборів єретиків, а тому здогадується, що св. Григорій Богослов Зевксипп іронічно називає новим Єрусалимом.
11. Св. Григорій натякає на замахи єретиків проти його життя, про які дивися Додаток до ТСО, Ч. 1. С. 50.
12. Хрещення.

Слово 34. До тих, що прийшли з Єгипту

1. Скажу вітання тим, що прийшли з Єгипту (що буде й справедливо, бо вони зібралися охоче, подолавши заздрість ревністю), що прийшли з того Єгипту, який збагачує, щоправда, і ріка (висловлюся і сам, наслідуючи щедрих на такого роду висловлювання), ріка, що дощить із землі, як море, що наводнює околиці, але більше збагачує Христос мій, Який колись втік у Єгипет, а нині забезпечує з Єгипту; тоді втік від Іродового дітовбивства, а нині обдаровує дітолюбністю батьків — Христос, нова спожива для прекрасно жадаючих, пшениця, що роздається щедріше, ніж коли-небудь за відомими і достовірними оповіданнями історії, «хліб Божий, який сходить з небес і дає життя світові», негинучий і нескінченний (Ін. 6:33). Про нього (як і тепер здається, чую) каже Отець: «з Єгипту викликав сина Мого» (Ос. 11:1). 2. «Бо від вас рознеслося слово Господнє» (1Сол. 1:8) до всіх людей, право сповідувне й проповідуване, ви кращі з усіх вирощувачі плодів, особливо нині право віруючих, наскільки я знаю, не любитель тільки, але й роздавач такої споживи, і роздавач не тільки у своїй батьківщині, але вже й за її межами. Як тілесно ви годуєте народи й міста, на які тільки поширюється ваше людинолюбство, так духовно годуєте не один народ і не те чи інше місто, що займає невеликий простір, хоча й вважається дуже славним, але ледь не цілий всесвіт; вгамовуєте не голод хліба, не спрагу води, в чому й голод терпіти не важливо, і не терпіти зручно, але «спрагу слухання слів Господніх» (Ам. 8:11), який і терпіти дуже тяжко, і вгамовувати в цей час важко, бо беззаконня помножилося, і небагато знаходжу людей, які дійсно лікують його.

3. Такий Йосиф ваш, а можна сказати, і наш житомір, який завдяки мудрості вмів і передбачити голод, і допомогти в голоді домобудівними розпорядженнями, за допомогою гарних і повних корів лікуючи потворних і худих. А під іменем Йосифа розумій кого хочеш: або співіменного безсмертю, любителя і творителя безсмертя1, або спадкоємця його престолу, вчення і сивини, нового нашого Петра — Петра стільки ж чеснотою, скільки й ім’ям. Ними посічена й знищена сама середина, хоча вона й виявляє ще невеликі і слабкі тріпотіння життя, подібно до хвоста розсіченого змія. Один з них, у старості добрій розлучившись із життям, після тривалої боротьби і подвигів, з горнього світу (у цьому абсолютно я певен) нині споглядає на наші справи, і тим, хто подвизається за добре, подає руку допомоги, тим зручніше, що він вільний від пут. Другий поспішає до такої ж кончини, або звільнення, і після таких же подвигів; і хоча уже близький до небесного, однак в такій ще мірі не відійшов від плоті, що може дати останню допомогу слову й зібрати багату настанову для вступу на шлях. 4. Ви вихованці й породження цих великих наставників і подвижників істини, і переможців, яких ні час, ні володар, ні слово, ні заздрість, ні страх, ні звинувач, ні наклепник, ні явний ворог, ні таємний наклепник, ні той, хто видається нашим, ні чужий, ні золото — цей невидимо діяльний мучитель, яким багато чого нині буває розкидане й переставлене, ні пещення, ні погрози, ні вигнання тривалі і багаторазові (тільки позбавленню майна вони не могли піддатися через велике багатство — некористолюбство), нарешті ні все інше, і минуле, і теперішнє, і очікуване, не надихнуло й не переконало зробитися гіршими, зрадити в чому-небудь Тройцю й нашкодити вченню про Божество. Навпаки, вони зміцнювалися через небезпеки, більше й більше прагнули до благочестя. Так страждати за Христа — це підсилює любов і для мужів високого духу ніби слугує заставою наступних подвигів!

5. Такі нині розповіді й чудеса твої, Єгипте. Але ти вихваляв мені козлів мендисійських і мемфіського Апіса — якогось угодованого й великорослого тельця, і таїнства Ісиди, і роздирання Озіриса, і поважного твого Сераписа — дерево, якому, за міфом, через давність і божевілля кланялися як невідомій і небесній речовині, але все-таки як речовині, хоча неправда й була узята на допомогу. Ти хвалив також (що й ще більше соромно) різні зображення морських чудовиськ і плазунів. Але над усім цим заторжествував Христос, заторжествували Христові проповідники, як інші, в інші часи, і кожний сам по собі засяявши, так і згадані тепер отці, через яких ти, дивна країно, стала нині відомішою, ніж усі інші країни, прославлені всіма й прадавніми, і новими оповіданнями.

6. Тому обіймаю і вітаю тебе, кращий з народів, народ христолюбивіший, що палкий благочестям, гідний своїх вождів. Нічого не можу більше сказати й нічого іншого не маю, щоб запропонувати вам на частування. І хоча дещо пропоную вустами, однак багато чого зберігаю для вас у сердечному налаштуванні. Народе мій! Бо називаю своїм народом єдиномисленим і єдиновірним, який вчився в тих же отців і поклоняється тій же Тройці. Народе мій! Бо дійсно мій, хоча не подобається це заздрісникам; і нехай ще більше терзаються ті, що страждають цією недугою! Ось я даю руку спілкування при стількох свідках, видимих і невидимих, і прадавній наклеп відкидаю новою прихильністю. Народе мої! Бо дійсно мій, хоча й привласнюю собі народ дуже великий — я, людина щонайменша, тому що така благодать Духа — єдиномислених робить рівночесними! Народе мій! Бо дійсно мій, хоча й віддалений від мене; тому що ми з’єднані божественно, інакше, ніж істоти грубі. Тіла з’єднуються місцем, а душі з’єднуються духом. Народе мій, любомудрів якого колись полягало в тому, щоб страждати за Христа, а нині має полягати, якщо послухаєш мене, у тому, щоб не діяти, а вважати достатнім надбанням тільки владу діяти і визнавати служінням Христу, як за старих часів — терпіння, так у теперішні — праводушіє! Народ, якому «Господь визначив покарати вас і зробити добро Єрусалиму» (Зах. 8:14-15)! Народ, серед якого «Господь обрав Собі Якова, — обрав Ізраїля у насліддя Собі» із усіх Ним покликаних (Пс. 134:4)! Народ, написаний на руках Господніх (див.: Іс. 49:16), якому Господь говорить: «ти Моє благовоління»; «ворота твої — слава» (Іс. 60:18), і що ще сказано тим, що спасаються! Народе! Не дивуйся моїй непомірності, коли багаторазово звертаюся до вас, я насолоджуюся безперестанним повторенням вашого імені, як інші без міри віддаються розгляданню або слуханню. 7. Але народ Божий і наш! Хоча прекрасним було і недавнє ваше торжество, яке ви зробили на морі, і не знаю, чи можливе видовище приємніше за те, коли я бачив море, покрите деревами і рукотворною хмарою, бачив красу й швидкість кораблів, ніби для торжества споряджених, і легкий вітер, який, дмучи в корму, ніби навмисно супроводжує й посилає до столиці це пливуче місто, однак видиме нині і прекрасніше, і величніше! Ви не змішалися з народною юрбою, не почали вимірювати благочестя чисельністю, не погодилися походити більше на заколотну чернь, ніж на Божий народ, очищений словом. Навпаки, віддавши, скільки належало, «кесареве кесареві, а Боже — Богові» (Мф. 22:21), — кесареві — данину, а Богові — страх, і наситивши народ своїми надлишками, самі прийшли годуватися від нас.

Тому що й ми роздаємо пшеницю, і наше роздавання, можливо, не гірше за ваше. «Приходьте, їжте хліб мій і пийте вино, мною розчинене», разом із премудрістю закликаю вас до своєї трапези (Притч. 9:5). Хвалю вашу щиросердість і зустрічаю ретельністю, тому що, прийшовши до подібного, ви ввійшли ніби у власну пристань, вшанували спорідненість віри й визнали непристойним, що коли сваряться над небесним єдиномислені і згодні між собою й думають окремі свої недоліки виправити згодою цілого, подібно до того, як тонкі мотузки робляться міцними, будучи сплетені разом, — визнали, кажу, негідним для себе не знати цього і не вступити в союз із однодумцями, що набагато пристойніше вам; тому що ми сповідуємо єдність і в Божестві. І щоб ви знали, що прийшли до нас не дарма, що вступили не до чужих і іноземних, але до своїх, і що прекрасно вказував вам путь Дух, полюбомудруємо з вами коротко про Бога. Довідайтеся, що ми ваші, як розпізнають своїх по клеймах зброї.

8. Дві найголовніші відмінності бачу в істотах: панування і рабство; не те панування і рабство, які в нас або насилля розмежувало, або бідність роз’єднала, але які розрізнені єством (якщо хто хоче назвати так, бо Перше вище і від єства). І одне є щось творче, начальницьке й нерухливе; а інше є щось створене, підлегле і таке, що руйнується, і ще стисліше сказати: одне вище від часу, інше під часом. Панування називається Богом, хоча складається із Трьох найвищих: Винуватця, Творця і Звершувача, тобто Отця, і Сина, і Святого Духа. Ці Три не так роз’єднані між Собою, щоб ділилися за єством, і не так стиснуті, щоб були в одній Особі (першому вчить аріанське буйство, а останньому — Савеллієве безбожництво); навпаки, Вони й одиничніші за всі розділені, і множинніші за всі одиничні. А рабство при нас і називається творінням, хоча одне творіння перевершує інше в міру близькості до Бога.

9. Але якщо так, то кожний, чиє серце звернене до Господа, нехай з’єднається з нами, і поклонимося єдиному в Тройці Божеству, не надаючи неприступній Славі жодного принизливого імені, але завжди «маючи хвалу Богові в устах» (Пс. 149:6), єдиного в Тройці Бога. Бо як приписати що-небудь принизливе такому Єству, велич Якого через безмежність і нескінченність не може бути названа власним іменем? А хто відчужений від Бога і тому єдину Сутність, Яка вище всього сущого, розсікає на нерівність природ, у роздумах те дивніше, якщо він не буде розсічений мечем і частина його не піддасться одній долі з невірними (Лк. 12:46); дивно, якщо він не пожне злий плід лукавого мудрування, і нині, і згодом.

10. Але чи потрібно щось казати про Отця, Якого не стосується, за взаємною згодою все, що керується здоровим глуздом; хоча Він перший і в перший раз поніс наругу, коли старими нововводителями був розділений на Благого і Сотворителя? А про Сина і про Святого Духа дивіться, як просто й коротко будемо розмірковувати.

Якби хтось сказав, що в Синові й у Дусі є щось перетворюване, або змінюване, або стосовно часу, місця, сили і дії вимірюване, або не за єством благе, або не самовдоволене, або не свобідне, або службове, або піснеславляче, або найстрашніше, або визволене, або незчисляєме2, то нехай доведе це, і ми задовольнимося, славлячись честю рабів, хоча й зазнаємо шкоди, втративши Бога3. Якщо ж Синові належить все, що має Отець, крім причини; і все, що належить Синові, належить Духові, крім синівства і того, що говориться про Сина тілесного, заради моєї людини й мого спасіння (тому що Він прийняв моє, щоб через це нове співрозтворення дарувати мені Своє), то перестаньте, хоча пізно, божеволіти ви, винахідники суєтних висловів, які самі собою розпадаються! «Навіщо вам помирати, доме Ізраїлів?» (Єз. 18:31)! Оплакувати вас буду словами Писання.

11. А я наскільки благоговію перед чисельними, високими й великими найменуваннями Слова, яких соромилися і демони, настільки благоговію і перед рівністю Духа, боюся ж певної погрози тим, що хулять Його. А хула — не богослів’я, а відчуження від Божества, і слід помітити, що хулили Господа, помста ж сповіщена за Духа Святого, мабуть, як за Господа.

12. Не хочу бути непросвітленим після просвітлення, перекручуючи поняття про Одне із Трьох, в Яких я хрестився, і дійсно бувши похованим у воді, хрестячись не для відродження, а для умертвіння. Насмілюсь сказати щось, о Тройце! (Пробач моє божевілля, бо в небезпеці моя душа!) Я і сам — образ небесної слави Божої, хоча й поставлений долу, тому не вірю можливості спастися через рівночесного мені. Якщо Дух Святий не Бог, то нехай раніше сам зробиться Богом і вже тоді обожить мене — Йому рівночесного. А тепер, який обман у благодаті, або, краще сказати, в тих, які дають благодать — вірувати в Бога і піти безбожним! Одне сповідувати, іншому навчатися! Які сплетіння слів, яка омана, питанням про одне і сповідуванням одного вони приводять до іншого! О жалюгідне моє просвітління, якщо після обмивання роблюся чорнішим, якщо бачу, що неочищені світліші за мене, якщо я ігрище зловір“я того, хто хрестив; якщо шукаю кращого духа і не знаходжу! Дай мені іншу купіль і після того думай погано про першу. Для чого заздриш мені в звершеному відродженні? Для чого робиш обителлю творіння мене, який став храмом Духа, як Бога? Для чого інше в мені вшановуєш, а інше безчестиш, злочестиво думаючи про Бога, щоб припинити для мене дар, або, краще сказати, мене самого відсікти від дару? Або все вшановуй, новий богослове, або все безчесть, щоб тобі бути хоча нечестивим, але у згоді із самим собою і не думати про безтілесне єство неоднаково.

13. Але скажу головне: слав з Херувимами, які з’єднують три Святості в єдине Господство і стільки відкривають Першу Сутність, скільки трудолюбні можуть бачити з-під крил. Просвітися з Давидом, який каже Світлу: «В сяйві Твоїм ми бачимо світло» (Пс. 35:10), тобто ніби в Дусі Сина, за Якого чи може що бути світлосяйніше? Грими з Іоаном, сином громовим, кажучи про Бога не що-небудь низьке й земне, але тільки високе й величне; Сущого на самому початку, Сущого в Бога, і Бога-Слово визнаючи Богом і Богом істинним, від істинного Отця, а не благим співрабом, який вшанований тільки одним найменуванням Сина, й іншого Утішителя визнаючи, безсумнівно, іншим від Промовляючого, який є Боже Слово. І коли читаєш: «Я і Отець — єдине» (Ін. 10:30), зосереджуй думку на єднанні Сутності. А коли читаєш: «Ми прийдемо до Нього і оселю сотворимо у Нього» (Ін. 14:23), тоді уявляй роздільність Іпостасей. Коли ж знаходиш «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28:19), уявляй три особисті властивості. 14. Сповняйся Духом з Лукою, уважно читаючи Діяння Апостольські. Для чого ставиш себе поряд з Ананієм й Сапфіром — цими новими зломовцями (якщо викрадення своєї власності справді є щось нове), і ставиш поряд не через привласнення собі срібла й чогось іншого малоцінного й неважливого, наприклад, золотого сосуда або одягу, або дидрахми, як колись корисливий воїн (див.: Ісус. 7:21), але обкрадаєш саме Божество і говориш неправду «не людині, але Богу», як чув (Діян. 5:4). Чому не поважаєш владу Духа, Який дихає на кого, коли й скільки Йому завгодно (див.: Ін. 3:8)? Він сходить на домашніх Корнилія до хрещення, а на інших — після хрещення через апостолів, так що в обох випадках — і тим, що сходить владично, а не рабськи, і тим, що потребується для вдосконалення, свідчиться божество Духа. 15. Богословствуй з Павлом, піднесеним до третього неба. Іноді він перераховує всі три Іпостасі й притім по-різному, не дотримуючи одного порядку, але ту саму Іпостась називаючи то на самому початку, то в середині, то наприкінці (і для чого ж? щоб показати рівночесність єства), а іноді згадує то про три, то про дві, то про одну Іпостась, ніби інші розуміючи в згаданих; іноді ж дії Божі приписує Духові, ніби в цьому не було ніякої відмінності; іноді замість Духа ставить Христа, і коли розрізняє Іпостасі, каже: «один Бог Отець, від Якого все, і ми для Нього, і один Господь Іісус Христос, через Якого все, і ми через Нього» (1Кор. 8:6); а коли зводить їх в одне Божество, каже: «Тому що все з Нього, Ним і для Нього» (Рим. 11:36), — Ним, тобто Духом Святим, як видно з багатьох місць Писання. Йому слава навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Св. Афанасій.
2. Тобто з Отцем.
3. Тобто Бога Сина або Бога Духа, коли буде доведено, що котрий-небудь з Них не є Бог, рівний Богові Отцю.

Слово 35. На пам’ять про мучеників і проти аріан

1. Чи можна висловити словом, що відкривається погляду? Яке слово буде відповідним благам, що відкриваються перед нами? Неймовірне видовище предстає перед нашими очима! Хоча й неодноразово ми бажали бачити це, однак воно вище й того, до чого сягали наші бажання.

Знову тут вшановування мучеників, які перед цим вже немало часу були залишені в зневазі, знову зібрання Божих ієреїв, знову ликостояння і духовні торжества, знову багатолюдні збори бажаючих святкувати, а не боротися! О чудо! Викинута з рук зброя, розсипалися ополчення, забули про боротьбу, не чутно більше голосів, що закликають до битв, а замість них святкування, веселощі, розкриті для миру серця радіють у всьому місті, яке за давніх часів було матір“ю мучеників, а в часи, що потім прийшли і чимало тривали, не брало участі у вшануванні своїх дітей. Нині ж ми «одержали все і маємо з достатком», як каже апостол (Флп. 4:18). Хвала вам, мученики! І цей подвиг належить вам: ви закінчили переможно цю велику битву; добре знаю, що це благі наслідки тільки ваших подвигів, ви спорудили переможне знамення миру, ви залучили до себе ієреїв Божих, ви дали цьому зібранню вождів, які направляються Духом Святим. О, скільки втратили ті, чиє життя не протривало до цього видовища, щоб і їм після того, як переситилися бідами, можна було насолодитися благами миру! 2. Єретична омана, як туман, пройшла й зникла, розсіяна Духом Святим; засіяло ж чисте небо миру і серед нього з’явилися зірки цього міста, які блищать у ясному світлі істини; і не ночі, і не темряві дані вони в долю, але всі видимі вдень, засіявши істинним світлом правди. І оскільки, за словом апостола, «ніч пройшла» (Рим. 13:12), точніше ж сказати, зовсім зникла, і все просвітлюється світлом дня, то тікають звірі, що шукають собі їжі вночі і збираються в лісах і печерах, із шумом тікають єретичні нетопири, що втрачають зір при світлі істини, і, тримаючись один за одного, ховають голови у кам’яних розщелинах. Припинилися з настанням цього дня зборища сластолюбців і винопійців, поменшало придорожних грабіжників, розкрадачів домів і злодіїв; які є справою тільки ночі, усі зникли, як засіяло світло миру.

А поки була ця ніч, що все затьмарила імлою обману, які звершувалися тоді справи? Гідні забуття і глибокого мовчання, щоб спогадом ненависного не осквернити приємність сьогодення. Та і як описати нещастя цієї ночі? Як і промовчати про них? У якій сумній події знайдеться стільки зворушливого? Який вимисел відтворить стільки нещасть? Який віршотворець виставою в театрі прославив такі страждання? І нещастя вищі за слова, і страждання над силу оповідача!3. Бійницею диявола було місце цього лику; тут він розташувався станом і в ньому поставив своїх зброєносців; тут були воїнства неправди, захисники обману, бісівські полчища, легіони нечистих духів. А якщо потрібно вжити язичницькі найменування — тут наступало на Церкву лукаве воїнство бісів — ериній, бо так змушений назвати тих жінок, які виявилися неприродно мужніми на зло. Одна була Єзавель у дні Іллі, яка жадала крові пророків Господніх; і богонатхненне писання буття виставляє її на ганьбу для того, думаю, щоб у згадці про неприборкану жінку знаходили урок для життя всі, що живуть після Єзавелі. А нині багато Єзавель виросли раптом із землі, як шкідливе зілля, і надміром своєї злості перевершили ту, що згадується в Писанні. Якщо не віриш слову, глянь на історію. Та зніженому Ахааву доставила Навуфеїв виноградник, щоб зробити з нього сад, місце веселощів, жіночу забаву; а ці намагалися зовсім знищити живий виноградник Божий, маю на увазі Церкву, і самі здійснювали злу справу.

Який знайду приклад для слова? Яке придумаю зображення для цих лихих вдач? Бачив я подібну картину на вибіленій стіні; підтримайте мої груди, що піднімаються при спогаді про нещастя, або, краще сказати, самі посумуйте зі мною про перенесені нещастя, бо розповідаю не про чужі, а про наші злостраждання! Яка ж це картина, яку уподібнюю описуваній події? Вона представляла потворний танець жінок, з яких кожна мала своє скривлене положення (у міфології такі жінки називаються менадами). Волосся розвівалося вітром, погляди виявляли шаленство, у руках були смолоскипи і від руху їх усе тіло видавалося у вогні, благопрстойністю одягу соромився тільки подих у грудях, ноги ледь торкалися землі і ніби висіли у повітрі, жоден з рухів не свідчив про благопристойну соромливість.4. Серед танцюючої юрби було зображення чоловіка, але це було заразом щось жіноче, невизначеної статі, зразок зніженості, щось середнє між чоловіком і жінкою. Представлений був у стані розслаблення, ніби приспаний або в захваті, лежав недбало на розкішній колісниці, яку по хороводу менад возили звірі, і на нього рясно лилося із чаші вино. Це зображення оточувало невмовкаюче чудище, з косматими обличчями, які скакали навколо нього.

Те ж потрібно сказати і про цю ніч. Жінки, відомі тільки тим, що знеславили рід свій, до загального приниження статі зганьбили звичайне благочиння жінок; урочисто ходили тепер по всьому місту, в своїй особі виставляючи на ганьбу спотворену природу, замість щитів озброїли руки камінням, шукаючи вбивства, вражаючи своїми безсоромними поглядами. І коли вступили в Божу огорожу, вони звели на священну кафедру свого Корибанта. Потім почалося пияцтво, потекло вино, з’явилися навіть із пустель і Пани. Уяви при цьому ніч, змішане суспільство й усе те, про що апостол забороняє навіть говорити, сказавши: «Бо про те, що вони роблять таємно, соромно і говорити» (Еф. 5, 12). Бо хто докладно опише вогонь, каміння, убивства, рани? Хто зобразить зусилля, з яким намагалися викорінювати служителів святих домів? Хто опише, як серед міста до смерті били ціпками одного ревнителя істини, і тільки передбачуване здійснення вбивства зупинило дійсне вбивство?

Але не знаю, як слово моє, затримавшись на земних розповідях, відійшло від пристойного обставинам насолоди. Тому й маємо ми повернутися до того ж, із чого почали, щоб слух, що осолонився обмити солодким словом, що легко п’ється. Бо сказано: у дні веселощів буває забуття про нещастя (Сир. 11:25). Отже, знову повертаюся до того ж слова. Зникла ця ніч і імла, при чистому небі промені миру опромінюються світлом істини. А тому з огорож Божих викинуто все смердюче й мерзенне, на місце ж цього у дома благочестиві ввійшли веселощі. І для веселощів ні в чому немає недоліку, ні в бенкетуючих, ні в тих, що пропонують бенкет, трапеза наповнена добрими стравами.

* * *

Слово 36. Про себе самого й до тих, котрі казали, що Св. Григорій бажає Константинопольського престолу

1. Дивуюсь! Що налаштовує вас настільки до моїх слів? Від чого бере над вами таку силу моє слово, слово чужоземця, можливо, слабке, яке й не має жодної привабливості? Навіть здається, що у вас таке ж до мене притягання, яке у заліза до магніту, бо ви тримаєтесь на мені, тримаючись і кожний взаємно один за одного, і всі за Бога, з Якого і у Якому усі (Рим. 11:36). Справді, це дивовижний ланцюг і його сплітає Дух Святий, зв’язуючи нерозривними узами!

А якщо запитаєте про причину, то, наскільки усвідомлюю сам себе, не бачу в собі особливої перед іншими мудрості, хіба інший прийме за мудрість те саме, що визнаю себе й не мудрим, і не близьким до істинної й первісної Мудрості; як думати про себе дуже потрібно нинішнім мудрецям, бо найлегше обманювати самого себе й, надимаючись порожньою славою, вважати себе чимось, будучи нічим. Не я перший проповідував вам вчення Православ’я, за яке ви найміцніше тримаєтеся. Я йшов чужими слідами і (сказати правду) слідами вашими. Тому що ви учні знаменитого Олександра, великого поборника й проповідника Тройці, який і словом, і ділом викорінював нечестя, і пам’ятає ту апостольську молитву, яка начальника нечестя1вразила в місці, гідному нечистого цього язика, щоб за наругу покараний він був наругою і за несправедливу смерть спокушених ним душ був зганьблений смертю, яка праведно його спіткала. 2. Отже, ми не нове відкрили вам джерело, подібне до того, яке показав Мойсей у безводньому місці тим, що спасалися з Єгипту (див.: Вих. 17:6), але розкопали закрите і засипане землею, наслідуючи рабів Ісаака великого, які не тільки копали нові колодязі води живої, але й очищали завалені филистимлянами (див.: Буг. 26, 16).

З іншого боку, я не з тих красномовців, не маю приємності в обходженні, не вмію викрадати прихильність пестощами, до чого здатних бачу багато між тими, що викликаються нині священствувати. Ці люди й наше благочестя, яке просте і якому чужа штучність, перетворили на штучне й на якийсь новий рід керування, перенесений з торговищ у святилище й з видовищ у недоступне поглядам багатьох тайноводство; так що в нас (якщо треба висловитися сміливіше) два позорища, і між ними та єдина відмінність, що одне відкрите для всіх, а інше для деяких; на одному збуджується сміх, на іншому повага; одне називається видовищним, а інше духовним. «Ви свідки і Бог», каже божественний апостол (1Сол. 2:10), що ми не належимо до цієї частини, навпаки, такі, що скоріше можна звинуватити нас у грубості і незнанні світських пристойностей, ніж у пестощах і раболіпстві; навіть і до тих, які досить до нас прихильні, виявляємося іноді суворими, як тільки вони вчиняють у чому-небудь, на нашу думку, незаконно. І це довела недавня подія зі мною, коли ви, народ, киплячи ревністю і гнівом, незважаючи на моє волання і сльози, поставили мене на цей престол, який не знаю як і назвати, мучительним чи першосвятительським, поставили, з любові порушивши закон. У цьому випадку я настільки засмутив деяких із найревніших, що вони залишили мене і любов перемінили на ворожнечу. Бо менше дивлюся на те, чим можна догодити, ніж на те, чим можна принести користь.

3. Тому яка ж причина такої любові до мене й до моїх слів? Чи хочете самі відкрити й пояснити її, зробити відомою вашу до мене любов, чи угодно вам, щоб виклав це я, якого й в інших випадках охоче приймаєте тлумачем? Наскільки роблю висновок з вашого мовчання, ви мені надаєте слово. Отже, слухайте й дивіться, чи поганий я відгадник у подібних справах.

По-перше, думається мені, тому що ви самі покликали мене, то й підтримуєте власним судом, а тому й бережете мене, як свій здобуток. І це точно в нашій природі, щоб любити все власне: чи то маєток, чи породження, чи слово, і щоб виявляти щиріше прихильність до своїх здобутків. По-друге, особливо поважаєте в мені те, що я не зухвалий, не нахабний, не тримаю себе як на видовищі й бундючно, але поступливий, скромний, навіть у суспільстві ніби ні з ким не маю спілкування, і живу пустельником, коротше ж кажучи: поводжуся любомудрено, і моє любомудріє не штучне й спритно вишукане, а просте і має духовний зміст. Бо не для того ховаюся, щоб мене шукали і щоб вважали гідним більшої шани, з якою думкою інші відкривають ненадовго красу і потім ховають, але щоб своєю безмовністю довести, наскільки уникаю головування і не домагаюся таких почестей. По-третє, ви бачите, скільки я терплю від зовнішніх ворогів і домашніх наклепів, коли скажу з Даниїлом, вийшло беззаконня з Вавилона від старійшин-суддів, які збиралися судити Ізраїля (Дан. 13:41). Ви скаржитеся й обурюєтеся на це, не можете нічим допомогти пригнобленому, і замість всього приносите мені в дар один жаль. А жалість у поєднанні із соромом породила любов. Ось таємниця вашої до мене поваги! 4. А оскільки нападають на мене за мої слова, за цей рясний і тим збуджуючий заздрість язик, який спочатку ми навчили світської словесності, а потім облагородили Божим словом, і гірку Мерру усолодили деревом життя (див.: Вих. 15:25), то ви дали в собі місце відчуттям, гідним людей шляхетних, і любите в мені те саме, за що зазнаю нападів.

Чому ж я не полюбив вченості безмовної, сухої і плазуючої по землі? Чому, бачачи багатьох, які задовольняються і такою ученістю, я присвятив себе любомудрію чужому й іноземному, звернувся до висловлювань спірних, коли належало сміливо тікати від усяких міркувань і вірою назвати таке зречення від розуму, яке б (запевняю в цьому) і я сам полюбив, будучи рибалкою (що також для багатьох становить готовий привід для вибачення неуцтва), якби моїм словом була сила чудотворіння? О, коли б знищилася між людьми заздрість, ця виразка для одержимих нею, ця отрута для страждаючих від неї, ця одна із найнесправедливіших і заразом справедливих пристрастей, — пристрасть несправедлива, бо збурює спокій усіх добрих, і справедлива, тому що живлять її! Бо не бажатиму зла тим, які спочатку хвалили мене. Вони не знали, який буде кінець цих похвал; інакше, можливо, приєднали б до похвал і осуд, щоб поставити перешкоду заздрості.

5. Заздрість затьмарила й ангела, занепалого від звеличування. Будучи божественним, він не стерпів, щоб не визнати себе богом, і викинув з раю Адама, оволодівши ним за допомогою сластолюбства і жінки (Бут. 3:23), тому що запевнив його, що дерево пізнання заборонене йому на час із заздрості, щоб не став він богом. Заздрість зробила братовбивцею і Каїна, який не стерпів того, що інша жертва була святіша за його жертву. Заздрість і злочестивий світ покрила водами і содомлян потопила вогнем. Заздрість поглинула землею Дафана й Авірона, які піднялися проти Мойсея (див.: Чис. 16:32), і вразила проказою Маріам, яка тільки обурилася на брата (див.: Чис. 12:10). Заздрість обагрила землю кров’ю пророків і через жінок похитнула премудрого Соломона. Заздрість і з Іуди зробила зрадника, який звабився невеликим числом срібників, заслужив удавлення; вона зробила й Ірода — дітовбивцею, і Пілата — Христовбивцею. Заздрість принизила й розсіяла Ізраїля, який і донині не встав від цього гріха. Заздрість породила нам і цього боговідступного мучителя2, від якого ще й тепер залишається вугілля, хоча ми уникли полум’я. Заздрість розсікла й прекрасне тіло Церкви, розділивши на різні й протиборчі збіговиська. Заздрість породила в нас і Єровоама — цього служителя гріха3, і накладає пута на язик. Він не терпить сіяючої Тройці, Яка опромінює нас повнотою Божества й істинних Своїх проповідників робить для вас досточесними.

Чи не здається вам, що я пустословлю, пропонуючи свої здогади? Чи живописуюче слово досить точно зобразило причини любові? Що стосується цієї любові, я так розумію справу. 6. Але оскільки бачу, що деякі засмучуються образами і моє нещастя вважають власним нещастям, то полюбомудруємо коротко й про це.

Якби для яких-небудь людських і незначних задумів або для одержання цієї кафедри і спочатку я став перед вами з цією сивиною і з цими членами, згорбленими від часу й хвороби, і тепер би переносив стільки ганьби, то мені було б соромно неба й землі (яких звикли брати у свідки прадавні); соромно було б цієї кафедри, цього священного зібрання, цього святого й недавно з’єднаного народу, проти якого таке ополчення лукавих сил, щоб він, який уже почав утворюватися у Христі, був зруйнований до свого утворення й умертвленний до народження. Мені соромно було б моїх подвигів і трудів, і цього волосяного одягу, і пустелі, і самоти, до яких я звик, і безтурботного життя, і убогої трапези, яка хіба небагато була дорожчою за трапезу птахів небесних. Але нехай інші скажуть про мене правду, нібито я побажав чужої дружини4, тоді як не захотів мати своєї! Нехай візьмуть переді мною перевагу й гаваоніти, яких (наскільки знаю) не прийме Дух Святий, «і ті, які рубали дрова і черпали воду » (Ісус. 9:27), поки будуть приступати до святилища з такими плямами в житті й ученні! Але якщо я прийшов сюди захистити вчення, надати посильну допомогу Церкві, дотепер вдівствуюча і безмужня, бути ніби намісником і піклувальником, щоб уневістити її іншому, як тільки появиться хтось гідний цієї краси, і принести цій цариці найбагатше вино чесноти; у такому випадку чого я гідний, чи похвали за старанність, чи докорів за одну підозру, бо мене судять, відповідно до пристрастей інших? Тому, якщо захопленому бурею кораблю, або оточеному місту, або будинку, що пожирається полум’ям, подаємо допомогу, поспішаючи на човнах, або з воїнствами, або з вогнегасительними знаряддями, ти, найдобріший, без сумніву, назвеш нас або морськими розбійниками, або бажаючими заволодіти містом і домом, а не помічниками й захисниками.

7. Але скажеш: не так думають про тебе багато хто. Яка потреба в цьому мені, для якого бути, а не здаватися, найдорожче, краще ж сказати, становить усе? Те, що я сам у собі такий, або засудить мене, або виправдає, зробить нещасним, або блаженним, а те, яким я здаюся, нічого для мене не значить, так само як і чуже сновидіння. Ти кажеш, люб’язний, але не таким здаєшся для багатьох. Але чи земля здається нерухомою тим, у яких паморочиться в голові? Чи здається п’яним, що тверезі тверезі, а не ходять на голові і не кружляють? Чи не думають іноді хворі і ті, що втратили смак, що й мед гіркий? Але не такі речі самі по собі, хоча й такими здаються для страждаючих. Тому доведи раніше, що так думають про нас люди, які перебувають у здоровому стані, і потім радь нам перемінитися або засуджуй, якщо не слухаємося, а залишаємося при своєму судженні. Не таким видамся я для багатьох, але таким видамся для Бога, і не видамся, але весь відкритий перед Тим, Який все знає до народження людей, створивши «серця всіх, Він знає всі діла їхні» (Пс. 32:15), рух й думки наші, і на звершуване по-іншому; від Якого ніщо існуюче не приховане й зникнути не може, Який інакше дивиться на нашу справу, ніж як дивляться люди. «Бо людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1Сам. 16:7). Так, чуєш, говорить Писання, і віруй. Той, хто має розум, має думати більше про Бога, ніж про думку всіх інших. Якщо й з людей маєш двох радників в одній справі, і один кмітливіший, а інший малознаючий, то чи будеш розсудливим, якщо, залишивши більш тямучого, робитимеш за порадою малознаючого? І Ровоам не був похвалений за те, що «і відповідав цар народу суворо, і, зневаживши пораду старців», виконав думку юних (1Царів. 12:13-14). Порівнюючи ж Бога з людьми, невже віддаси перевагу думкам людським? Звичайно, ні, якщо послухаєш мене й сам розсудиш уважніше.

8. Але ми соромимося, скажеш, завданих тобі образ. А мені соромно за вас, що соромитеся цього. Якщо терпимо це справедливо, то нам самим треба більше соромитися, і соромитися не стільки тому, що нас ганьблять, скільки тому, що ми гідні безчестя. Якщо ж терпимо несправедливо, то винні в цьому ті, що ображають нас, і тому про них слід більше вболівати, ніж за нас; бо вони терплять зло. Якщо я поганий, а ти вважаєш мене добрим, що мені після цього робити? Чи зробитися ще гіршим, щоб більше догодити тобі? Я не побажав би собі цього. Так само, якщо стою прямо, а тобі здається, що падаю, невже мені для тебе залишити пряме положення? Я живу не більше для тебе, ніж і для себе, і у всьому маю радниками розум і Боже виправдання, які часто викривають мене, хоча й ніхто не звинувачує, а іноді виправдовують, хоча багато засуджують. І неможливо втекти від цього одного — від внутрішнього нашого судилища, на яке дивлячись можна йти прямим шляхом. А щодо думки інших; якщо вона за нас (скажу трохи й по-людськи), приймемо її; якщо ж проти вас, дамо їй дорогу, і з того, чим ми є дійсно, нічого не зменшимо для того, щоб зробити щось напоказ.

9. Так і має бути. Хто вправляється в добрі з яких-небудь інтересів, той не твердий у чесноті, бо ціль зміниться і він залишить добру справу, подібно до того, коли хто пливе для прибутку, не продовжує плавання, якщо не бачить прибутку. Але хто шанує й любить добро заради самого добра, той, оскільки любить щось постійне й налаштування до добра має постійне, так що, відчуваючи в собі щось властиве Богові, може сказати про себе сказане самим Богом: я той самий і не змінююся (Мал. 3:6). А тому він не буде перетворюватися, приймати різні види, згідно з обставинами й справами, робитися то тим, то іншим, міняти кольори, як поліп приймає колір каменю, до якого він пристав, але завжди перебуває той самий — непохитний серед коливань, постійний серед мінливостей, і, як уявляю собі, це скеля, яка при ударах вітрів і хвиль стоїть непорушно й розтрощує все, що вдаряється об неї. Але про це годі, бо не маю часу сперечатися на словах, і раніше сказане, можливо, перевищує вже міру.

10. Тепер до вас у мене слово, паство моя! Ви стали для мене, каже Павло, «слава, радість, вінець похвали» (1Сол. 2:19-20). Ви виправдання моє перед тими, що мучать мене. Як зодчим і живописцям, коли вимагають у них звіту, достатньо указати на свої будівлі й картини, щоб звільнитися від усяких клопотів, бо справа говорить сильніше за слова, так і я, указавши на вас, відіб’ю все лихослів’я. Чим же відіб’ю? По-перше, тим, якщо ви зберігаєте неухильно й твердо сповідування Отця, і Сина, і Святого Духа, нічого не додаючи, не зменшуючи й не применшуючи в єдиному Божестві (тому що принижене в Ньому робиться приниженням цілого); а тих, які інакше думають і говорять, знищують або розмежовують Єдине через припущення поступовості єства, женете від себе як виразку для Церкви й отруту для істини, втім, без ненависті, а тільки шкодуючи за їхнє падіння. По-друге, тим, якщо покажете життя, відповідне правому вченню, так що й не тільки в чесноті, але й в іншому не матимете недоліку.

11. Царі! Шануйте свою порфіру (бо наше слово дає закони й законодавцям), пізнайте, наскільки важливе довірене вам і наскільки велике щодо вас звершується таїнство. Цілий світ під вашою рукою, стримуваний невеликим вінцем і короткою мантією. Небесне належить єдиному Богові, а земне і вам, будьте (скажу сміливе слово) богами для своїх підданих. Сказано (і ми віруємо), що «серце царя — у руці Господа» (Притч. 21:1). У цьому має полягати ваша сила, а не в золоті і не в полчищах.

Наближені до царських дворів і престолів! Не дуже звеличуйтеся своєю владою і не вважайте безсмертним те, що не безсмертне. Будьте вірні царям, спочатку ж Богові, а заради Нього й тим, яким ви вручені й віддані. Ті, які пишаються шляхетністю! Облагороджуйте вдачу або скажу щось, хоча неприємне, однак шляхетне: тоді ваша шляхетність була б справді найблагороднішою, коли б у родовідних книгах не писалися і неблагородні люди. Мудреці й любомудрі, поважні по бороді й плащу, софісти й граматики, шукачі народних рукоплескань! Не знаю, за що назвати мудрими тих, які не тримаються першого вчення. Заможні! Послухайте того, хто сказав: «коли багатство примножується, не віддавайте йому серце» (Пс. 61:11); знайте, що покладаєтеся на річ неміцну. Потрібно полегшити корабель, щоб легше було плисти. Можливо, віднімеш що-небудь і у ворога тим, що до нього перейде твоє майно. Ті, які годуються розкішно! Відніміть що-небудь у черева і дайте духу. Убогий біля тебе, дай допомогу хворому, вилий на нього що-небудь від надлишків. Для чого й тобі страждати від нетравлення, а йому від голоду; тобі — головним болем від вина, і йому — водяною хворобою; тобі відчувати обтяження від перенасичення і йому знемагати від недуги? Не нехтуй свого Лазаря тут, щоб він не зробив тебе тамтешнім багатієм (Лк. 16:19-31).

Громадяни великого міста, безпосередньо перші після громадян першого у світі міста або ті, що навіть не поступаються їм! Покажіть себе першими не в пороках, а в чесноті, не в розпусті, а в побожності. Соромно панувати над містами й уступати над собою перемогу хтивості, або в одному дотримуватися цнотливості, а до кінських арен, видовищ і полювання з псами мати таку шалену пристрасть, що в цьому одному вважати все своє життя, і першому з міст, якому найпристойніше було б служити для інших прикладом усього доброго, стати містом граючих. О, якби ви відкинули це, зробилися Божим градом, живо написаними на руках Господніх, і світлі світлими стали разом з нами перед Великим Градобудівничим! Це на закінчення благовіщу вам про Самого Христа, Господа нашого, Якому слава, честь, держава навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Арія.
2. Юліана.
3. Згідно із зауваженням Іллі, Максима, цинічного філософа.
4. Тобто престолу Константинопольської Церкви, залишивши Церкву Сасимську.

Слово 37. На євангельські слова: «Коли Іісус скінчив слова ці, то вийшов з Галілеї і прийшов у землі Юдейські, що за Йорданом…» та ін. (Мф. 19:1)

1. Іісус, обравши спочатку рибалок, потім Сам закидає сіті й міняє місця одне за одним. Для чого ж? Не для того тільки, щоб Своїм пришестям більше здобувати боголюбців, але, як думаю, і для того, щоб освятити більше місць. Він робиться для юдеїв Іудеєм, щоб придбати юдеїв, для підзаконних підзаконним, щоб відкупити підзаконних, для немічних немічним, щоб спасти немічних. Він робиться усім для всіх, щоб усіх придбати. Але що кажу: усім для всіх? Чому Павло не захотів про себе сказати, те, як знаходжу, поніс на Собі Спаситель. Тому що Він не тільки робиться Іудеєм, не тільки приймає на Себе всякі непристойні для Нього й принизливі найменування, але, що найнепристойніше, називається навіть гріхом (див.: 2Кор. 5:21) і клятвою (див.: Гал. 3:13). Хоча не такий Він насправді, однак же іменується. Бо як бути гріхом Тому, Хто звільняє і нас від гріха? Як бути клятвою Тому, Хто викупляє і нас від прокляття Закону? Але Він іменується так, щоб і до цієї міри показати Своє смирення, а тим навчити нас смиренню, яке веде на висоту. Отже, Він робиться, як сказав я, рибалкою, для всіх принижується, закидає сіті, все терпить, щоб тільки витягти із глибини рибу, тобто людину, яка плаває в непостійних і солоних хвилях життя.

2. Для цього й тепер «закінчив слова ці, вийшов з Галилеї й прийшов у межі Іудейські, Зайорданської сторони» (Мф. 19:1). Приходить у Галілею — і на в благо, щоб «народ, що сидів у темряві, побачив світло велике» (Мф. 4:16). Переходить в Іудею, щоб переконалися відійти від букви і піти за духом. То вчить на горі, то розмовляє на рівнинах, то сходить на корабель, то забороняє бурям, іноді й сон використовує, щоб і сон благословити, іноді клопочеться, щоб і працю освятити, іноді й плаче, щоб і сльози зробити похвальними. Переходить з місця на місце Той, Хто не вміщається ніяким місцем, Безлітний, Безтілесний, Необмежений, Який один і той же і був, і починає буття, був вищим за час і приходить, підкорюючись часу, був невидимим і стає видимим. Спочатку був, у Бога був, і Бог був; третє був самим числом підтверджуване, Той, Який був, виснажив, а Те, чим не був, сприйняв, не склавши через це двох, але благозволив із двох зробитися Єдиним, тому що Бог є те й інше; те, що і прийняло, й прийняте; два єства, що в єдине зібралися, але не два Сини (нехай не ганьбиться хибним тлумаченням це з’єднання!). Такий великий Він! Але що зі мною? Знову спускаюся до людських висловлювань. Бо як можна назвати просте таким? І некількісне стільким? Але вибачите слову — знаряддю малому; я говорю про Найвищого! Великий і Довготерпеливий — Єство невимовне й безтілесне, потерпить і те, що говоримо про Нього, як про тіло, і використовуємо вислови, що далеко не відповідають істині. Бо якщо Він прийняв плоть, то не посоромиться і подібних слів.

3. За Ним пішло багато людей, і Він зцілив їх там (Мф. 19:2), де була велика пустеля. Якби Він перебував на своїй висоті, якби не спустився до немочі, якби залишився тим, ким був, залишаючи Себе неприступним і незбагненним, то, можливо, небагато пішли б за Ним, навіть не знаю, чи пішли б і деякі; хіба один Мойсей, і той настільки, щоб ледь побачити Бога позаду. Тому що, хоча Мойсей і розірвав хмару, коли був поза тілесною вагою, і привів у бездіяльність почуття, але тонкість і безтілесність Божу (або, не знаю, як інакше назвав би це інший) чи міг бачити він, все ще будучи тілом і проникаючи чуттєвими очима? Але оскільки Бог заради нас виснажується і сходить (під виснаженням же розумію виснаження як ослаблення і применшення слави), то і робиться через це збагненним.4. Вибачте мені, що знову зупиняюся і впадаю в людську неміч. Я сповнююся гнівом і скорботою за мого Христа (розділіть і ви мої почуття!), коли бачу, що ганьблять мого Христа за те саме, за що найбільше вимагає шанувати Його справедливість. Скажи мені: чи тому Він плотський, що упокорився заради тебе? Чи тому Він творіння, що піклується про творіння? Чи тому під часом, що відвідує тих, які перебувають під часом? Втім, Він усе терпить, усе переносить. І що дивного? Він зазнав побоїв, перетерпів обпльовування, спожив жовч за моє споживання. Терпить і нині побиття камінням не тільки від наклепників, але навіть від нас, які вважаємо себе побожними. Бо розмірковуючи про безтілесного, вживати найменування, властиві тілесному, виходить, можливо, те ж, що обмовляти, те ж, що побивати камінням; але, повторюю, нехай буде дано вибачення нашій немочі! Ми не самовільно кидаємо каміння, але тому, що не можемо висловитися інакше, використовуємо слова, які маємо. Ти іменуєшся Словом і вище за слово, Ти вище від світла й називаєшся світлом, іменуєшся вогнем не тому, що віддаєшся почуттям, а тому, що очищаєш легку і негідну речовину! Називаєшся мечем, бо відтинаєш зле від доброго; лопатою, тому що очищаєш тік і, відкидаючи все пусте і легке, одне повноваге вкладаєш у небесні житниці; сокирою, тому що після довготерпіння зрубуєш безплідну смоківницю, тому що знищуєш саме коріння зла; дверима, через вводження; шляхом, тому що ми йдемо прямо; агнцем, тому що Ти жертва; Першосвящеником, тому що приносиш у жертву тіло; Сином, тому що Ти від Отця! Знову приводжу в рух язики злоречиві; знову шаленіють деякі проти Христа або, краще сказати, проти мене, який визнаний гідним бути проповідником Слова; роблюся, як Іоан, голосом волаючого в пустелі — у пустелі раніше безводній, але нині дуже заселеній. 5. Втім, як сказав я (повертаюся до мого слова), за Ним пішло багато людей; тому що Він принижується до наших немочей. Що ж потім? Сказано:

І приступили до Нього фарисеї, і, спокушаючи Його, говорили Йому: чи за всяку провину дозволено чоловікові розлучатися з жінкою своєю (Мф. 19:3)? Знову фарисеї спокушають, знову ті, які читають Закон, не розуміють закону, знову тлумачам Закону не вистачає нових наставників! Недостатньо було саддукеїв, які спокушали про воскресіння, законників, які запитували про досконалість, іродіан — про кінсон й інших — про владу: хтось ще й про шлюб запитував Того, Хто не спокушається, запитує Того, Хто Сам творець подружжя, Хто від першої Причини створив увесь цей рід людський.

Він сказав їм у відповідь: «чи не читали ви, що Той, Хто створив на початку, чоловіком і жінкою створив їх» (Мф. 19:4)? Він знав, які питання вирішити і при яких закривати вуста тих, що запитують. Коли запитують Його, «скажи нам, якою владою Ти це робиш, або хто дав Тобі цю владу?» (Лк. 20:2), тоді, через крайнє неуцтво розпитувачів, Сам запитує: «хрещення Іоанове з небес було чи від людей» (Мф. 19:4)? І обопільною неможливістю дати відповідь зв’язує тих, що запитують. Тому й ми, наслідуючи Христа, можемо іноді закривати вуста розпитувачів і їх недоречні запитання вирішувати питаннями ж ще більш недоречними. Бо ми й самі мудрі на пусте (якщо можна іноді похвалитися нерозумними ділами). Але коли Христос бачить, що питання вимагає роздумів, тоді запитувачів удостоює мудрих відповідей. 6. Він каже: питання, запропоноване тобою, показує в тобі повагу до цнотливості й вимагає поблажливої відповіді. А стосовно цнотливості, як бачу, багато хто має неправильне поняття, та й закон у них нерівний і неправильний. Бо чому закон приборкав жіночу стать, а чоловічій дав свободу, і дружина, зловмисниця проти ложа мужнього, перелюбствує, і за те суворо переслідується законом, а чоловік, який перелюбствує із дружиною, не підлягає відповідальності? Я не приймаю такого законодавства, не схвалюю звичаю. Чоловіки були законодавцями, тому й закон направлений проти дружин, тому й дітей віддали під владу батьків, а слабша стать залишена в зневазі. Навпаки, Бог же установив не так, «шануй батька твого і матір твою» (Вих. 20:12) — ось перша заповідь, з’єднана з обіцянками: «і благо буде тобі», і «хто лихословить на батька свого, або свою матір, того слід віддати на смерть» (Вих. 21:17).Бачиш, однаково й добро вшанував, і зло покарав. Ще: «благословення батька утверджує доми дітей, а клятва матері руйнує дощенту» (Сир. 3:9). Бачите, яке рівне законодавство. Один Творець чоловіка й дружини, одна плоть — обоє вони — один образ, один для них закон, одна смерть, одне воскресіння, однаково народжуємося від чоловіка й жінки, один борг зобов’язані віддавати діти батькам. 7. Як же ти вимагаєш цнотливості, а сам не дотримуєшся? Вимагаєш того, чого не дав? Чому, будучи сам плоттю такої ж гідності, не рівно законопокладаєш? Якщо ти звертаєш увагу на гірше, то дружина згрішила, згрішив і Адам, змій спокусив обох; не виявився один слабшим, а другий міцнішим. Але візьми до уваги краще. Обох спасає Христос стражданнями. Заради чоловіка Він став плоттю, але також і заради дружини. За чоловіка помер, і дружина смертю спасається. Христос від насіння Давидового іменується (чому, можливо думаєш, вшанований чоловік), але й від Діви народжується, — це вже честь жінкам!

«І будуть обоє, — сказано, — однією плоттю» (Мф. 19:5), а єдина плоть нехай має й однакову честь. Павло ж вселяє цнотливість і прикладом. Яким прикладом і як? «Тайна ця велика; я говорю щодо Христа і Церкви» (Еф. 5, 32). Добре дружині шанувати Христа в особі чоловіка, добре й чоловікові не ганьбити Церкви в особі дружини. Дружина, каже він, так убоїться чоловіка свого, тому що боїться й Христа, але й чоловік нехай любить свою дружину, тому що й Христос любить Церкву. 8. Вникнемо в ці слова з великим старанням. Збивання молока робить масло (Притч. 30:33), досліджуй і, можливо, знайдеш у них щось поживніше. Мені здається, що тут слово Боже не схвалює двоєженства, бо якщо два Христа, то два й чоловіки, дві й дружини, а якщо один Христос, одна глава Церкви, то й плоть одна, а всяка інша нехай буде відкинута. А якщо застерігає від другого шлюбу, то що сказати про третій? Перший є закон, другий — полегшення, третій — беззаконня. А хто переступає і цю межу, той подібний до свині й небагато має прикладів такого сорому. Хоча Закон дає розлучення з будь-якої причини, але Христос — не з усякої причини, а дозволяє тільки розлучатися з перелюбницею, все ж інше наказує переносити любомудрено, і перелюбницю відлучає тому, що вона шкодить роду. Стосовно ж усього іншого будемо терплячі й любомудре-ні, або, краще сказати, будьте терплячі й любомудрені ви, що прийняли на себе ярмо шлюбу. Чи бачиш, що дружина прикрасилася або підфарбувалася — зітри; або в неї язик досить зухвалий — уцнотлив; або сміх неблагопристойний — зроби скромним; або помічаєш непомірність у витратах і в питві — обмеж; або невчасні виходи з дому — поклади перешкоду; або розсіяний погляд — виправ, але не відсікай, не відлучай від себе поспішно, бо невідомо, хто зазнає небезпеки, той, хто відлучає, чи той, хто відлучається. Джерела твої, сказано, нехай будуть належати тобі одному, а не чужим з тобою; улюбленою ланню і прекрасною сарною насолоджуйся постійно (Притч. 5:17-19). Отже, не будь рікою чужою і не намагайся подобатися іншим більше, ніж своїй дружині. А якщо прагнеш в інше місце, то й члену своєму законно дозволяєш безсоромність. Так учить Спаситель. 9. Що ж фарисеї? Жорстоким здасться їм слово, тому що й усе добре не подобалося і не подобається і тодішнім, і нинішнім фарисеям. Тому що фарисеєм робить не тільки походження, але й спосіб життя, так ассиріянином і єгиптянином вважаю кожного, хто своїм волевиявленням ставить себе з ними в один ряд. Що ж фарисеї. Кажуть:

«Якщо такий обов’язок чоловіка до дружини, то краще не одружуватися» (Мф. 19:10). Тепер тільки довідаєшся ти, фарисею, що краще не одружуватися? А раніше не знав, коли бачив вдівство, і сирітство, і передчасну смерть, і рукоплескання, що змінюється плачем, і гроби біля шлюбних чертогів, і бездітність, і нещастя від дітонародження, і ненародження, і дітей, які втратили матір при самому народженні, нарешті все, що буває при цьому і смішного, і болісного, тому що можна тут сказати і те, і інше. «Краще одружитися; і яз цим згідний, бо ложе непорочне, чесний шлюб» (Євр. 13:4), але краще для помірних, а не для ненаситних, не для тих, які прагнуть виявляти плоті більше поваги, ніж треба. Коли шлюб є властиво шлюб і подружній союз, і бажання залишити після себе дітей, тоді шлюб добрий, тому що примножує число благодогоджаючих Богові. Але коли він розпалює грубу плоть, обкладає її терням і стає ніби шляхом до пороку, тоді і я скажу: краще не одружуватися. 10. Шлюб — добра справа, але не можу сказати, щоб він був вище від дівства. Тому що дівство не визнавалося б чимось високим, якби не було із кращого кращим. Нехай не засмучуються цим ті, що мають шлюб! «Богові треба коритися більше, ніж людям» (Діян. 5:29). Навпаки, діви й дружини, з’єднайтеся разом, складіть єдине в Господеві і служіть один одному окрасою! Не було б і безшлюбних, якби не було шлюбу, тому що звідки б з’явився у світ і незайманий? Не був би шлюб чесний, якби Богові й життю не приносив плід незайманих. Шануй і ти1 матір свою, від якої походиш; шануй і ти2, що народився від матері, й матір, хоча вона й не мати, а наречена Христова. Краса видима не прихована, а невидима видима Богові, «вся слава дочки царя в ній самій, одежа її шита золотом» (Пс. 44:14), тобто і ділами, і спогляданням. І та, яка вступила в шлюб, нехай належить Христу, і діва нехай буде цілком Христова! Одна нехай не долучається зовсім до світу, інша нехай не буде зовсім від світу! Що замужній належить частково, то діві належить цілком. Ти обрала життя ангельське, стала в чин безшлюбних, — не опускайся ж до плотського, не падай до матеріального, не з’єднуйся з речовиною, тоді як проводиш життя безшлюбне. Блудний погляд не вбереже цнотливості; блудний язик вступає в спілкування з лукавим; ноги, що йдуть безчинно, викривають хворобу або приводяться в рух хворобою. Нехай буде непорочною і думка, нехай не кружляє, нехай не блукає, нехай не носить у собі образів того, що лукаве (такий образ є вже частина перелюбства), нехай не творить в душі ненависних кумирів!

11. Він же сказав їм: не всі сприймають це слово, а кому дано (Мф. 19:11). Чи бачите висоту цієї чесноти? Вона виявляється ледь можливою. Та й чи не вище плоті — народженому від плоті не народжувати в плоть? Чи не ангельська властивість — душі, пов’язаній з плоттю, жити не за плоттю і бути вище від самої природи? Плоть зв’язала її зі світом, а розум підніс до Бога; плоть обтяжила, а розум окрилив; плоть зв’язала кайданами, а любов визволила від них. Усією душею прагни, діво, до Бога! Один і той же закон даю чоловікам і жінкам. Не уявляй собі благом усього того, що здасться благом для багатьох, — ні роду, ні багатства, ні престолу, ні панування, ні краси, що є у величі і стрункості членів — цього ігрища часу й хвороб! Якщо ти всю силу любові виснажила перед Богом, якщо не два в тебе предмети любові, тобто скороминуще й постійне, видиме й невидиме, то чи вражена ти настільки обраною стрілою і чи пізнала ти красу Нареченого, щоб могла сказати словами шлюбного опису й шлюбної пісні: «вуста його — солодкість, і весь він — люб’язність» (Пісн. 5:16)? 12. Бачите у свинцевих трубах потоки, як вони при сильному стисканні й устремлінні до одного місця, так часто відступають від природньої властивості води, що, стиснені постійно ззаду, спрямовуються вгору: так і ти, якщо зосередиш любов і цілком з’єднаєшся із Христом, то підніматимешся вверх, а не падатимеш вниз і не розливатимешся. Ти вся будеш Христова, поки нарешті побачиш і Самого Христа, нареченого твого. Зберігай себе недоступною і у слові, і в справі, і в житті, і в помислах, і в рухах сердечних; тому що лукавий звідусіль спокушає і до всього придивляється, де вразити тебе, якщо знайде що незахищеним і відкритим для удару. Чим більше бачить у тобі чистоти, тим більше підсилюється осквернити; тому що плями видніші на чистому одязі. Нехай не приваблює погляд — погляду, сміх — сміху, короткість обходження — нічних збіговищ, а ніч — погибелі! Бо потроху відібране і викрадене, хоча зараз і є шкодою невідчутною, однак згодом зовсім знищує річ.

13. Не всі, каже, — отримають це слово, а кому дано. Коли чуєш: кому дано, не впадай від цього в єресь, не вводь різні єства земні, духовні і середні, тому що деякі тримаються неправильних думок і вважають, що одні за самою природою призначені для повної погибелі, а інші — для спасіння, інші ж у такому стані поставлені, що їхня сваволя веде їх до злого або до доброго. І я згодний, що один, порівняно з іншим має більше або менше здібності; але однієї здібності недостатньо для досконалості, і розум має збудити здатність, щоб природа прийшла в діяльність, подібно до того, як камінь пірит, якщо вдаряють об нього залізом, сам робиться залізом. Коли чуєш: кому дано, то додавай, дано тим, що закликаються і мають до того налаштування, бо коли чуємо також не від бажаючого, не від, того, хто біжить, але від Бога, що милує (Рим. 9:16), раджу тобі мати на увазі те ж. Оскільки є люди, які так високо думають про свої заслуги, що все приписують собі самим, а не Тому, Хто їх створив і умудрив, — не Подателю благ, то Слово Боже вчить таких, що потрібна Божа допомога й для того, щоб побажати добра, тим більше саме обрання відповідного є щось Божественне, дар Божого людинолюбства. Тому що потрібно, щоб діло спасіння залежало як від нас, так і від Бога. Тому сказано: не від бажаючого, тобто не від одного, хто хоче, не від того, хто подвизається тільки, але й від Бога, що милує. Потім, оскільки й саме бажання від Бога, то справедливо апостол все приписав Богові. Чи йдеш, трудишся — завжди маєш потребу в Тому, Хто дає вінець. «Коли не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі; коли не Господь береже місто, даремно пильнує сторожа» (Пс. 126:1). Знаю, каже він, що не від легких у бігу залежить біг, не від сильних — війна, не від ратоборців — перемога і пристань не у владі майстерних плавців, але від Бога й перемогу влаштувати, й човен привести до пристані. 14. І можливо те, що говориться і мається на увазі в іншім місці, і що прийшло мені на думку із приводу сказаного, потрібно додати тут, щоб і з вами поділитися моїм багатством. Просила мати синів Зеведеєвих, яка страждала чадолюбієм, і не знала міри того, що просилася, однак, вибачена надлишком любові й благопобажанням, яке має мати до дітей, бо немає нічого сердобольніше від матері; і я кажу це, щоб поставити в обов’язок — шанувати матерів, отже, просила Іісуса мати синів Зеведеєвих, щоб одному сісти праворуч, а іншому ліворуч Його руки. Що ж Спаситель? Спочатку запитує, чи можуть пити чашу, яку Сам Він має пити? А коли вони сказали, що можуть, і Спаситель не заперечив цьому (тому що знав, що і їх та ж чаша веде, або, краще сказати, приведе до досконалості), тоді що каже? Чашу вип’ють, «а дати сісти від Мене праворуч і ліворуч — не від Мене залежить, а кому уготоване Отцем Моїм», — каже Він (Мф. 20:23), але кому дано. Отже, нічого не значать ні владичний розум, ні праця, ні слово, ні любомудріє, ні піст, ні бдіння, ні лежання на голій землі, ні потоки пролитих сліз? Усе це нічого не значить? Але за якимось наперед обранням і Єремія освячується, і інші відділяються ще в утробі материнській? 15. Боюся, щоб не приєдналася до цього безглузда думка, нібито душа мала інше життя, а вона потім з’єднаналася із цим тілом, і за тамтешнє життя одні одержують тут дар пророцтва, а інші, які жили там зле, засуджуються. Але оскільки допустити це вкрай безглуздої невідповідно вченню Церкви (хоча інші й забавляються таким вченням, але нам забавлятися подібними розмовами небезпечно), то і в цьому місці до слів кому дано, додавай, тобто гідним, бо щоб стати гідними, не тільки вони отримали від Отця, але й самі собі дали.

16. Бо є скопці, що з утроби матері народилися такими (Мф. 19:12). Дуже бажав би я сказати про скопців що-небудь сильне. Не високо думайте про себе, скопці від природи! Можливо, що ви й мимоволі цнотливі, бо ваша цнотливість не зазнала спокуси і не доведена досвідом. Що зроблено доброго через природній потяг, те не заслуговує схвалення; а що зроблено через свобідне волевиявлення, те похвальне. Яка честь вогню, що він палить? Палити — його природна властивість. Або воді, що тече вниз? Ця властивість дана їй від Творця. Яка честь снігу, що він холодний? Сонцю, що світить? Воно світить і мимоволі. Покажи мені ти, що бажаєш добра. А це покажеш, якщо, будучи плотським, зробишся духовним, якщо ти, що падаєш на землю через вагу плоті, окрилишся розумом, якщо ти, народжений земним, виявишся небесним; якщо ти, зв’язаний плоттю, з’явишся вищим від плоті. 17. Отже, оскільки не похвально розуміти це про одне тілесне, то вимагаю від скопців чогось іншого. Не перелюбствуйте щодо Божества! Ті, які з’єдналися з Христом, не ганьбіть Христа! Ті, які удосконалилися Духом, не робіть Духа рівночесним собі! «Чи в людей я шукаю тепер благовоління? — каже Павло, — Якби я і тепер догоджав людям, не був би рабом христовим» (Гал. 1:10), якби служив творінню, не називався б християнином. Бо чому важлива назва християнин? Чи не тому, що Христос є Бог (якщо тільки приймаю це найменування не через страсті, як людина, прив’язана до Христа земною любов’ю)? Хоча й Петра шаную, однак не називаюся петріанином, шаную і Павла, але ніколи ще не називався павліанином. Я не згодний позичити найменування від людини, будучи створений Богом. Таким чином, якщо називаєшся християнином через те, що Христа визнаєш Богом, то й називайся, і будь християнином і ім’ям, і ділом. А якщо називаєшся іменем Христовим тому, що любиш Христа, то приписуєш Йому не більше, як якби привласнив Йому одне з інших імен, які даються людям за родом занять або промислу. 18. Бачите цих любителів кінських арен: вони одержують назву за кольором і за тією стороною, на яку стають. Але вам відомі імена ці й без мого нагадування. Якщо в такому ж сенсі називаєшся і ти християнином, то дуже неважливе твоє іменування, хоча б ти й пишався ним. А якщо називаєшся в тому розумінні, що Христа сповідуєш Богом, то доведи ділами своє сповідування. Якщо Бог творіння, то й дотепер ти служиш творінню, а не Творцеві. Якщо Дух Святий творіння, то дарма ти хрестився, і хоча двома частинами ти здоровий (краще ж сказати, і ними нездоровий), однак однією перебуваєш у крайній небезпеці. Уяви, що Тройця є одна перлина, яка звідусіль має однаковий вигляд і рівний блиск, якщо яка-небудь частина цієї перлини буде пошкоджена, то втратиться вся цінність каменю. Коли не славиш Сина, щоб вшанувати Отця, Отець не приймає твого вшанування. Не прославиться Отець безславністю Сина. Якщо син мудрий радує батька (Притч. 10:1), то тим більше честь сина чи не буде честю і для батька? А якщо приймаєш і це: «Не шукай слави у нечесті батька твого, бо не слава тобі нечестя батька» (Сир. 3:10), то так само й батько не прославиться безславністю сина. Якщо ганьбиш Святого Духа, то й Син не приймає твого вшановування, тому що хоча Дух і не як Син від Отця, однак від того ж Отця. Або все шануй, або ціле ганьби, щоб принаймні показати згодний із самим собою розум. Не приймаю твого половинчатого благочестя, хочу, щоб ти цілком був благочестивий (і як ще бажаю цього! вибач рух серця — уболіваю й за тих, що ненавидять!). Ти був моїм членом і хоча тепер відсічений, але можливо знову будеш членом, тому й говорю поблажливо. 19. Ось що для скопців, щоб зберігали цнотливість в роздумах про Божество; тому що блудом і перелюбством називається не тільки гріх у роздумах про тіла, але й усякий гріх, особливо ж беззаконня в роздумах про Божество. Можливо, запитаєш, чим це доведемо? Сказано: «Осквернили себе ділами своїми, блуд творили в ділах своїх» (Пс. 105:39). Тут бачиш і безсоромну справу блуду. Сказано також: «І неприхованим блудодійством вона осквернила землю, і перелюбствувала з каменем і деревом» (Єр. 3:9). Бачиш, що є і релігія (θρησκεία) перелюбна. Отже, зберігаючи тілесну цнотливість, не перелюбствуй душевно. Не змушуй робити висновок, що ти невільно дотримуєшся цнотливості плотської, бо не цнотливий у тому, у чому маєш можливість бути блудником. Для чого ви створили вище нечестя? Для чого всі прагнете до зла так, що вже стало те саме називатися або скопцем, або нечестивим? Долучайтеся до чоловіків, думайте, нарешті, як властиво чоловікові. Уникайте жіночих зборів, до ганебного імені не додавайте соромного вчення. Чи хочете, щоб ще я продовжив слово чи задоволені вже й сказаним? Втім, нехай будуть вшановані і скопці наступними словами Христовими, тому що служать на їхню похвалу.

20. Бо є скопці, — каже Христос, — що з утроби матері народилися такими; і є скопці, які оскоплені людьми; і є скопці, котрі самі себе зробили скопцями, заради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай вмістить (Мф. 19:12). Мені здається, що слово, ухиляючись від тілесного, за допомогою тілесного зображає вище; тому що мало, навіть, можливо, вкрай слабко й недостойно було слова зупинятися тільки на тілесних скопцях, а ми маємо уявити собі дещо гідне духа. Отож, одні здаються від природи налаштованими на добро. Коли кажу: від природи, не принижую тим бажання, але припускаю те й інше, і схильність до добра, і волю, яка приводить в дію природню схильність. А інші такі, що їх очищає вчення, відсікаючи в них пристрасті, і їх саме розумію під скопцями, які оскоплені людьми; коли напоумлення, відокремлюючи добре від злого і, одне усуваючи, а інше пропонуючи (як, наприклад, у заповіді: «Ухиляйся від всього злого і роби добро» (Пс. 33:15), творить у них духовну цнотливість. Хвалю і цей рід скопців, навіть дуже хвалю як наставників, так і тих, що наставляють, перших за те, що вміють відсікати, а останніх за те, що ще краще переносять відсічення. 21. І є скопці, котрі самі себе зробили заради Царства Небесного. Інші не мали наставників, але самі для себе зробилися похвальними наставниками. Не вчила тебе мати, чого треба, не вчив батько, ні священик, ні єпископ, ні хто-небудь інший з тих, кому доручено вчити, але ти сам, привівши в дію розум, свобідною волею запаливши іскру добра, спотворивши себе, відсік корінь, знищив знаряддя гріха, придбав таку навичку в чесноті, що для тебе стало майже вже неможливим спрямовуватися до зла. Тому хвалю і цей рід скопців, навіть ще більше, ніж інші роди.

Хто може вмістити, нехай вмістить. Обери, що завгодно: або слідуй за вчителем, або сам для себе будь учителем. Одне тільки ганебно, якщо не будуть відсічені пристрасті, а хоч ким би були відсічені, не роби в тому різниці. Тому що й наставник є творіння Боже, і ти від Бога. Хоча наставник передбачить в тобі шану, хоча добро буде твоєю справою, в обох випадках воно однакове добро. 22. Тільки відсічімо від себе пристрасті. «Щоб якийсь гіркий корінь, що виріс, не завдав шкоди і щоб ним багато хто не осквернився» (Євр. 12:15), будемо тільки триматися образу, станемо тільки шанувати Першообраз. Відсічи тілесні пристрасті, відсічи й душевні, бо чим душа чесніша від тіла, тим чесніше очищати душу, ніж тіло. Якщо й очищення тіла є одне з похвальних діл, то дивися, наскільки важливіше й вище очищення душі. Відсічи Арієве нечестя, відсічи Савеллієве зловір“я і не з’єднуй більше належного, і не розділяй злочестиво; не з’єднуй у єдину Особу Трьох і не роби Трьох іншим за єством. Похвально сповідувати Єдине, якщо добре розумієш єдність; похвально сповідувати й Трьох, якщо правильно розділяєш, тобто допускаєш розділення Осіб, а не Божества. 23. Це пропоную мирянам, це заповідаю священикам, як і тим, яким довірено начальство. Допомагайте слову всі, кому дана від Бога можливість допомагати. Велика справа завадити вбивству, покарати перелюбство, приборкати хижацтво; незрівнянно вище вселити благочестя і дати здорове вчення. Не стільки сили матиме моє слово, що подвизається за Святу Тройцю, скільки твоя поведінка, якщо ти закриєш зловмисним вуста, допоможеш гнаним, зупиниш убивць, завадиш убивству; маю на увазі не тільки тілесне, але й душевне вбивство, тому що всякий гріх є смерть душі.

24. Цим нехай закінчиться слово, залишається ще прохання до тих, що зібралися тут. Чоловіки й жінки, начальники й підлеглі, старці, юнаки й діви, люди всякого віку! Переносьте всякі труднощі стосовно майна або тіла, одного тільки не терпіть, щоб зазнало шкоди вчення про Божество. Поклоняюся Отцеві, поклоняюся Синові, поклоняюся Духові Святому, краще ж сказати, я, який говорить це, поклоняюся і раніше за всіх, і після всіх вас, і з усіма вами, у самому Господі Христі нашому, Якому слава й держава навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Незайманий
2. Що зобов’язався шлюбом.

Слово 38. На Богоявлення, або на Різдво Спасителя

1. Христос народжується — славіте! Христос з небес — виходьте назустріч! Христос на землі — підносьтеся! «Заспівайте Господу пісню нову. Заспівайте Господу, вся земле» (Пс. 95:1)! І скажу обом у сукупності: нехай веселяться небеса, і нехай радіє земля (11) заради Небесного, потім Земного! Христос у плоті; із трепетом і радістю звеселяйтесь: із трепетом — через гріх, з радістю — через надію. Христос від Діви; зберігайте цнотливість, дружини, щоб стати вам матерями Христовими! Хто не поклоняється Сущому від початку? Хто не прославляє Останнього? 2. Знову розсіюється темрява, знову є світло; знову Єгипет покараний темрявою, знову Ізраїль осяяний стовпом. Люди, які сидять у пітьмі невідання, нехай «побачать велике світло» відання (Мф. 5:16). Прадавнє пройшло, тепер усе нове (2Кор. 5:17). Буква уступає, дух переважає; тіні проходять, їхнє місце займає істина. Приходить Мелхиседек; народжений без матері народжується без отця; у перший раз — без матері, у другий — без отця. Порушуються закони єства, світ небесний має наповнитися. Христос повеліває, не будемо противитися. «Всі народи, заплещіть руками, вигукніть до Бога голосом радости» (Пс. 46:2); «Бо Немовля народилося нам — Син даний нам; владарювання на раменах Його», бо підноситься з хрестом, і наречуть ім’я Йому: великої ради — ради Отчої Ангел (Іс. 9:6). Так проголошує Іоан: «Приготуйте путь Господеві, прямими зробіть стежки Йому» (Мф. 3:3)! І я проголошу силу дня. Безтілесний втілюється, Слово твердне, Невидимий стає видимим, Недотичний осязається, Безлітний починається. Син Божий робиться сином людським, Іісус Христос учора й сьогодні, і навіки Той же (Євр. 13:8).

Нехай юдеї спокушаються, елліни сміються, єретики притупляють язик! Тоді вони увірують, коли побачать Його вознесенним на небо; якщо ж і не тоді, то неодмінно, коли побачать Його грядущого з неба й зійшовшого судити.3. Але це буде після, а нині свято Богоявлення, або Різдва, тому що так і так називається цей день, і два найменування даються одному торжеству, бо Бог з’явився людям через народження. Він — Бог, як Сущий і Присносущний від Присносущного, превищий причини і слова (оскільки немає слова, яке було б вище від Слова); і Він являється заради нас, народившись згодом, щоб Той, Хто дарував буття, дарував і благобуття, краще ж сказати, щоб ми, відпалі із благобуття через гріх, знову були повернуті до нього через втілення. А від явлення найменування Богоявлення, і від народження — Різдво. 4. Таке наше торжество; нині святкуємо — пришестя Бога до людей, щоб нам переселитися або (точніше сказати) повернутися до Бога, щоб, відкинувши стару людину, одягнутися в нову (див.: Еф. 4, 22-23), і як померли в Адамі, так будемо жити у Христі (див.: 1Кор. 15:22), із Христом народжувані, розпинаємось, погрібаємось і встаємо. Тому що мені необхідно перетерпіти цю спасительну зміну, щоб як із приємного відбулося скорботне, так зі скорботного знову виникло приємне. «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5:20). І якщо споживання було причиною осуду, то чи не тим більше виправдало Христове страждання?

Отже, будемо святкувати не пишно, а божественно, не по-мирському, але премирно, не наше свято, а свято Того, Хто став нашим, краще ж сказати, свято нашого Владики, не свято немочі, але свято зцілення, не свято створення, але свято відтворення. 5. Як же виконати це? Не уквітчуватимемо пороги домів, складати хори, прикрашати вулиці, пересичувати зір, оголошувати слух сопілками, ніжити нюх, оскверняти смак, тішити дотик — ці короткі шляхи до пороку, ці ворота гріха. Не будемо уподібнюватися до жінок, ні м’яким і легким одягом, уся вишуканість якого у марноті, ні грою самоцвітів, ні блиском золота, ні хитрим підфарбовуванням, що ставлять під підозру природню красу і винайдену як наруга над образом Божим. Не будемо віддаватися ні «розгулам і пияцтву, ні перелюбству й розпусті, ні сваркам і заздрощам» (Рим. 13:13), бо у поганих учителів і уроки погані, або, краще сказати, від негідного насіння і ниви непридатні. Не встелятимемо віттям дерев високих лож, влаштовуючи розкішні трапези на догоду череву, не будемо високо цінувати пахощі вин, кухарських приправ і цінні пахощі. Нехай ні земля, ні море не приносять нам в дар дорогого бруду — так навчився я величати предмети розкоші! Не намагатимемося перевершити один одного нестриманістю (а все те, що зайве й понад потреби, на мою думку, є нестриманість), особливо, коли інші, створені з одного з нами пороху і складу, голодують і терплять нестаток. 6. Навпаки, віддамо все це язичникам, язичницькій пишноті і язичницьким урочистостям. Вони й богами називають тих, що насолоджуються жиром, а відповідно із цим служать божеству обжерливістю, як лукаві винахідники, жерці й шанувальники лукавих демонів. Але якщо чим треба насолодитися нам, які поклоняються Слову, то насолодимося словом і Божим законом, і розповідями як про інше, так і про причини сьогоднішнього свята, щоб насолодження в нас було своє і не чуже Тому, Хто створив нас.

Або, якщо хочете, я, який нині у вас є розпорядником бенкету, вам, добрим співучасникам бенкету, запропоную слово, як можу, рясно й щедро, щоб ви знали, як може прибулець пригощати місцевих жителів, селянин — міських мешканців, незнайомий з розкішшю — розкішних, бідняк і бездомний — заможних. Почну ж із цього: хто бажає насолодитися запропонованим, нехай очистять і розум, і слух, і серце, бо у мене слово про Бога й Боже, нехай очистять, щоб вийти звідси, насолодившись дійсно не чим-небудь марним. Саме ж слово буде і дуже повне, і водночас дуже коротке, так що ні вбогістю не засмутить, ні надмірністю не набридне.

7. Бог завжди був, є і буде, або, краще сказати, завжди є, тому що слова «був» і «буде» означають розділення нашого часу і властиві єству минаючому, а Сущий — завжди. І цим ім’ям називає Він Сам Себе, розмовляючи з Мойсеєм на горі, тому що зосереджує в Собі Самому всеціле буття, яке не починалося і не припиниться. Як якесь море сутності, невизначене і нескінченне, що простягається за межі всякого уявлення про час і єство, одним розумом (і то досить неясно й недостатньо, не в роздумі про те, що є Він Сам, але в роздумі про те, що навколо Нього), через накреслення деяких рис, Він відтіняє один якийсь образ дійсності, який втікає раніше, ніж буде уловлений, і висковзує раніше, ніж буде уявлений розумом, стільки ж осяяний сяйвом владичним в нас, якщо воно очищене, наскільки швидкість блискавки освітлює сяйвом зір. І це, здасться мені, для того, щоб тим, що пізнається залучати до Себе (тому що зовсім незбагненне безнадійне і недоступне), а незбагненним дивувати, через здивування ж більше викликати бажання, і через бажання очищати, і через очищення зробити богоподібними; а коли зробимося такими, уже розмовляти з нами, як зі своїми (насмілиться словом висловити щось сміливе) — розмовляти з Богом, Який вступив у єднання з богами і пізнаний ними, можливо, настільки ж, наскільки Він знає пізнаних Ним (див.: 1Кор. 13:12).

8. Отже, Божество безмежне і незбагненне. У Ньому зовсім пізнається це одне — Його безмежність; хоча дехто і вважає приналежністю єства бути або зовсім незбагненним, або зовсім збагненним. Але досліджуємо, що становить сутність простого єства; тому що простота ще не становить його єства, так само, як і в складних істотах не становить єства одна тільки складність. Розум, розглядаючи безмежне у двох відношеннях — щодо початку і щодо кінця (бо безмежне простягається далі початку й кінця, і не перебуває між ними), коли спрямовує свій погляд у горню безодню і не знаходить, на чому зупинитися і де покласти межу своїм уявам про Бога, тоді безмежне й недослідиме називає безначальним; а коли, спустившись у дольню безодню, відчуває подібне до попереднього, тоді називає Його безсмертним і нетлінним; коли ж зводить до єдності те й інше, тоді називає вічним; тому що вічність не є ні час, ні частина часу; тому що вона невимірна. Але що для нас час, що вимірюється рухом сонця, то для вічних вічність є щось таке, що простягається до вічних істот, і ніби деякий тимчасовий рух і відстань.

Цим нехай обмежиться нині наше любомудрування про Бога, бо немає більше часу розповідати, і предмет мого слова становить не богослів’я, а Боже домобудівництво. Коли ж називаю Бога, маю на увазі Отця, і Сина, і Святого Духа, як не розділяючи Божества далі цього числа Осіб, щоб не ввести безлічі богів, так не обмежуючи меншим числом, щоб не засуджували нас в убогості Божества, коли впадемо або в іудейство, захищаючи єдиноначальність, або в язичництво, захищаючи багатоначальність. В обох випадках зло рівне, хоча від протилежних причин. Таке Святеє Святих, що закривається і від самих Серафимів, і прославляється трьома Святинями, які сходяться в єдине Господство і Божество, про що хтось інший прекрасно й досить високо любомудрував раніше за нас.

9. А оскільки для Благості недостатньо було вправлятися тільки в спогляданні Себе Самої, а належало, щоб благо розливалося, йшло далі й далі, щоб кількість облагодіяних була як можна більша (бо це властивість найвищої Благості), то Бог придумує, по-перше, ангельські й небесні сили. І думка стала ділом, яка звершена Словом і зроблена Духом. Так виникли інші світлості, служителі першої Світлості. Чи розуміти під ними або розумних духів, або ніби нематеріальний і безтілесний вогонь, або інше яке єство, найближче до сказаних. Хотів би я сказати, що вони нерухливі до зла й мають тільки рух до добра, як сущі навколо Бога, і безпосередньо осяюються від Бога (тому що земне користується вторинним осяянням); але визнавати й називати їх не нерухливими, а тяжко рухливими, переконує мене Денниця за світлістю, а за звеличування, став і називається темрявою, з підлеглими йому боговідступними силами, які через своє віддалення від добра стали винуватцями зла і нас в нього втягують. 10. Так і через ці причини створений Богом розумний світ, наскільки можу про це любомудрувати, малим розумом зважуючи велике. Оскільки ж перше творіння було Йому благоугодне, то Він придумує інший світ — матеріальний і видимий; і це є гармонійний склад неба, землі і того, що між ними, дивний за прекрасними якостями кожної речі, а ще більш гідний здивування гармонійністю і злагодженістю цілого, в якому і одне до одного, і все до всього перебуває у прекрасному співвідношенні, служачи повноті єдиного світу. А цим Бог показав, що Він сильний створити не тільки споріднене Собі, але й зовсім чуже єство. Споріднені ж Божеству природи розумні, й одним розумом пізнаються, зовсім же чужі творінню, підлягають почуттям, а із цих останніх ще далі стоять від Божественного єства творіння зовсім неживе і нерухоме.

Але що нам до цього? — скаже, можливо, який-небудь надмірно ревний любитель свят. Жени коня до мети — любомудруй про те, що стосується свята і для чого ми зібралися нині. Так і зроблю, хоча почав трохи віддалено, до чого примушений старанністю і словом.

11. Отже, розум і почуття настільки різні між собою стали у своїх межах і виявили собою велич творчого Слова, як безмовні охоронителі і перші проповідники величі. Але ще не було змішання розуму й почуття, комбінації протилежних — цього досвіду вищої Премудрості, цієї щедрості у влаштуванні єства; і не все багатство Благості було ще виявлене. Захотіло і це показати, Художнє Слово творить живу істоту, в якій приведені в єдність те й інше, тобто невидима й видима природа; творить, кажу, людину, і вже зі створеної матерії взявши тіло, а від Себе вклавши життя (що в слові Божому відомо під іменем розумної душі й образу Божого), творить ніби якийсь другий світ — у малому великий; ставить на землі іншого ангела, з різних природ складеного поклонника, глядача видимого творіння, таїнника творіння умоспоглядального, царя над тим, що на землі, підпорядкованого небесному царству, земного й небесного, тимчасового й безсмертного, видимого й умоспоглядального, ангела, який займає середину між величчю і низькістю, один і той же є дух і плоть — дух заради благодаті, плоть заради звеличування; дух, щоб перебувати й прославляти Благодійника; плоть, щоб страждати й, страждаючи, пригадувати і вчитися, наскільки він обдарований величчю; творить живу істоту тут приготовлену і переселену в інший світ, і (що становить кінець таємниці) яка через прагнення до Бога досягає обоження. Бо помірне тут світло істини служить мені для того, щоб бачити і носити світлість Божу, достойну Того, Хто зв’язує і розв’язує, і знову з’єднає найдосконаліше.

12. Цю людину, вшанувавши свободою, щоб добро належало не тому, хто менше збирає, ніж тому, хто й вклав насіння його, Бог поселив у раю (хай що б означав цей рай) творцем безсмертних рослин, можливо, божественних помислів як простих, так і досконаліших; поставив нагим через простоту і нештучність життя, без усякого покрову й огородження, бо таким належало бути первозданному. Дає й закон для вправи свободи. Законом же була заповідь: якими рослинами йому користуватися і якої рослини не торкатися. А останньою було дерево пізнання, і посаджене спочатку не зловмисно, і заборонене не через заздрість (нехай не відкривають при цьому вуст богоборці і нехай не наслідують змія!); навпаки, воно було добре для тих, що вживають благовчасно (тому що це древо, на мою думку, було споглядання, до якого безпечно можуть приступати тільки ті, які досвідом удосконалились), але ще недобре для простих, для непомірних у своєму бажанні; як і досконала їжа не корисна для слабких і тих, що потребують молока.

Коли ж через заздрість диявола й зваби дружини, якій вона сама піддалася як слабша і яка зробилася майстерною в переконанні (о неміч моя! Бо неміч прабатька є і моєю), людина забула дану їй заповідь і була переможена гіркою споживою: тоді через гріх вона виганяється і віддаляється одночасно і від древа життя, і з раю, і від Бога; одягається в шкіряні ризи (можливо, у грубшу, смертну і протиборчу плоть), уперше пізнає власний сором і ховається від Бога. Втім, і тут здобуває щось, саме смерть для припинення гріха, щоб зло не стало безсмертним. Таким чином, саме покарання робиться людинолюбством. Тому що так, в чому я певен, карає Бог.

13. Але для перешкоджання багатьох гріхів, які виростали від кореня пошкодження з різних причин і в різні часи, людина і раніше напоумлювалася по-різному: словом, Законом, пророками, благодіяннями, погрозами, карами, повенями, пожежами, війнами, перемогами, поразками, знаменнями небесними, знаменнями в повітрі, на землі, на морі, несподіваними переворотами в долі людей, міст, народів (усе це мало на меті загладити пошкодження); нарешті стали потрібні найсильніші ліки, через найсильніші недуги: людиновбивство, перелюбство, клятвопорушення, мужесамовитість і цього останнього і першого із усіх зол — ідолослужіння і поклоніння творінню замість Творця. Оскільки все це вимагало найсильнішого засобу, то і дається найсильніше. І він був такий: саме Боже Слово, превічне, невидиме, незбагненне, безтілесне, начало від начала, світло від світла, джерело життя й безсмертя, відбиток первісної Краси, печатка нестерпна, образ незмінний, визначення і слово Отця, приходить до Свого образу, носить плоть заради плоті, з’єднується з розумною душею заради моєї душі, очищаючи подібне подібним; робиться людиною у всьому, крім гріха. Хоча черевоносить Діва, в якій душа й тіло наперед очищені Духом (бо належало і народження вшанувати, і дівству віддати перевагу); однак народжений є Бог і зі сприйнятим від Нього1 — єдине із двох протилежних: плоті й Духа, з яких Один обожнив, а інша обожнена.

О нове змішання! О дивовижне розчинення! Сущий починає буття, Нестворений твориться, Необ’ємний обіймається через розумну душу, яка є посередницею між Божеством і грубою плоттю, Заможний убожіє — убожіє до моєї плоті, щоб мені збагатитися Його Божеством, Наповнений виснажується — виснажується ненадовго у славі Своїй, щоб мені бути причасником Його повноти. Яке багатство благості! Що це за таїнство про мене? Я одержав образ Божий і не зберіг Його; Він сприймає мою плоть, щоб і образ спасти, і плоть зробити безсмертною. Він вступає в друге з нами спілкування, яке набагато чудесніше від першого, оскільки тоді дарував нам краще, а тепер сприймає гірше; але це боголіпніше від першого, це вище для тих, що мають розум!

14. Що скажуть нам на це наклепники, злі цінителі Божества, хулителі славного, обійняті темрявою при самому Світлі, невігласи при самій Мудрості, ті, за яких Христос дарма помер, невдячні тварі, створіння лукавого? Це ти ставиш в провину Богові — Його благодіяння? Тому Він малий, що для тебе смирив Себе? Що до заблудлої вівці прийшов «Пастир добрий, Який душу свою покладає за овець» (Ін. 10:11), прийшов на ті гори й пагорби, на яких ти приносив жертви, і знайшов заблудлого, і знайденого взяв на ті ж плечі (Лк. 15:4-5), на яких ніс хрест, і здобутого знову привів до небесного життя, і приведеного зарахував до тих, що перебувають у своєму чині? Який засвітив свічу — плоть Свою, і підмів кімнату, — очищуючи від гріха, і знайшов драхму — царський образ, завалений пристрастями; після знаходження же драхми скликає Його сили, що перебувають у любові Його Сили, робить учасниками радості тих, яких зробив свідками таємниць Свого домобудівництва (див.: Лк. 15:8-9)? Світлосяйніше Світло іде за передуючим світильником, Слово — за голосом, Наречений — за невістоводителем, який готує Господу «людей обраних» (Тит. 2:14) і наперед очищає водою для Духа. Це ставиш за провину Богові? За те вважаєш Його нижчим, що «підперезується рушником» (Ін. 13:4-5) і вмиває ноги учням, і вказує досконаліший шлях для піднесення — смирення? Який упокорюється заради душі, яка схилилася до землі, щоб піднести із Собою схилене до землі гріхом? Як не поставиш у провину того, що Він їсть із митарями і у митарів, що учнями маємо митарів, та й Сам здобуває щось? Що ж здобуває? Спасіння грішників. Хіба й лікаря звинуватить дехто за те, що нахиляється до ран і терпить сморід, тільки б повернути здоров’я хворим? Звинуватить і того, хто з жалю нахилився до ями, щоб, за законом (див.: Вих. 23:2; Лк. 14:5), врятувати худобу, яка потрапила в неї?

15. Правда, що Він був посланий, але як людина (тому що в Ньому два єства; так, Він стомлювався і голодував, і жадав, і був у борінні, і плакав — за законом тілесної природи); а якщо посланий і як Бог, що із цього? Під посольством розумій благовоління Отця, до Якого Він відносить Свої діла, щоб вшанувати безлітне начало і не бути супротивником Богові. Про Нього говориться, що відданий (Рим. 4:25), але написано також, що й Сам Себе віддав (див.: Еф. 5, 2, 25). Говориться, що Його воскресив Отець і возніс (Діян. 3:15; Діян. 1:11), але написано також, що Він Сам Себе воскресив і знову зійшов на небо (1Сол. 1:14; Еф. 4, 10), — перше через благовоління, друге через владу. Але ти виставляєш на вид зневажаюче, а мовчиш про те, що підносить. Роздумуєш, що Він страждав, але не додаєш, що страждав добровільно. Скільки й нині страждає Слово! Одні шанують Його як Бога і з’єднують; інші ганьблять Його, як плоть, і відокремлюють. На кого ж більше Він прогнівається або, краще сказати, кому відпустить гріх? Чи тим, які з’єднують, чи тим, які розсікають злочестиво? Тому що й першим належало розділити, і останнім з’єднати: першим — щодо числа, останнім — стосовно Божества. Ти спокушаєшся плоттю? І юдеї також спокушалися. Чи назвеш Його й самарянином? Про те, що далі, промовчу. Ти не віруєш у Божество Його? Але в Нього й біси вірували, о ти, який невірніший від бісів і несвідоміший від юдеїв! Одні найменування Сина визнавали таким, що означає рівночестя, а інші в тому, що виганяє, пізнавали Бога, бо переконувало в цьому те, що терпіли від Нього. А ти ні рівності не приймаєш, ні Божества не сповідуєш у Ньому. Краще було б тобі обрізатися і стати біснуватим (скажу щось смішне), ніж у необрізанні й у здоровому стані мати лукаві й безбожні думки.

16. Невдовзі побачиш Іісуса, Який і очищається в Йордані, — моє очищення, або, краще сказати, через це очищення робить чистими води, тому що не мав потреби в «очищенні Сам Він, Який бере на себе гріхи світу» (Ін. 1:29); побачиш і «небеса, що розкривалися, і Духа, Який, мов голуб, сходив на Нього» (Мк. 1:10); побачиш, як Іісус і приймає свідчення від спорідненого Йому Духа, і спокушається, і перемагає, і оточений тими, що служать Йому ангелами, і «зцілює всяку недугу і всяку неміч у людях» (Мф. 4:23), і оживляє мертвих (о якби оживотворив і тебе — померлого зловір“ям!), і виганяє бісів, то Сам, то через учеників, і кількома хлібами насичує тисячі, і ходить по морю, і зраджується, і розпинається, і розпинає мій гріх, приводиться як агнець, і приводить як Ієрей, як людина погрібається, і повстає як Бог, а потім і сходить на небо, і прийде зі славою Своєю. Скільки радості приносить мені кожна таємниця Христова! В усіх них головне одне — моє оновлення, відтворення і повернення до першого Адама!

17. А тепер вшануй утробоносіння і скачи, якщо не як Іоан в утробі, то як Давид при заспокоєнні Кіота; вшануй перепис, за яким і ти вписаний на небесах; поклоняйся Різдву, через яке ти звільнився від уз народження; віддай шану малому Віфлеєму, який знову привів тебе до раю; схилися перед яслами, через які ти, зробившись безсловесним, вихований Словом. Пізнай (велить тобі Ісая), як віл, Придбавшого і, як «осел, — ясла господаря свого» (Іс. 1:3). Чи належиш ти до тих чистих і законних, і «тих, що відригають жуйку» (Лев. 11:41), слова, і придатних у жертву, чи до тих ще нечистих, що не вживаються ні в їжу, ні в жертву, і становиш надбання язичництва; іди із зіркою, принеси з волхвами дари — золото, і ладан, і смирну — як Царю, і як Богові, і як померлому заради тебе; прослав з пастирями, радій з ангелами, оспівай з архангелами; нехай складеться загальне торжество небесних і земних сил. Бо я певний, що небесні сили нині радіють і тріумфують з нами, тому що вони людинолюбні й боголюбиві, як і Давид представляє їх такими, що сходять на небо з Христом після страждання Його, які зустрічаються і повелівають один одному «підняти врата» (Пс. 23:7). Одне тільки можеш ненавидіти, що було при Різдві Христовому — це іродове дітовбивство, краще ж сказати, і в ньому вшануй жертву однолітніх із Христом, які випередили нове заколення. Чи втікає Христос у Єгипет, з Ним і ти охоче втікай. Добре втікати із Христом гнаним. Чи затримається Він в Єгипті, закликай Його з Єгипту, віддаючи Йому там добре поклоніння. Прямуй непорочно по всіх віках і силах Христових. Як Христовий ученик, очисться, обріжся, зніми покривало, що лежить на тобі від народження, потім учи в храмі, вижени торгівців святинею. Перетерпи, якщо потрібно, побиття камінням, добре знаю, що сховаєшся від тих, що кидають каміння, і пройдеш посередині них, як Бог, тому що слово не побивається камінням. Чи будеш приведений до Ірода, не відповідай йому більше. Твоє мовчання вшанує він більше, ніж довгі промови інших. Чи будеш побитий бичами — домагайся й іншого, споживи жовч за першу споживу, випий оцет, шукай обплювання, прийми удари по щоці й побої. Увінчайся терням — суворістю життя у Бозі, одягнись у багряну ризу, прийми тростину, нехай схиляються перед тобою ті, що хулять істину. Нарешті, охоче розіпнися, помри й прийми поховання з Христом, так з Ним і воскреснеш, і прославишся, і воцаришся, бачачи Бога у всій Його величі, і Ним видимий, — Бога в Тройці поклоняємого, і прославляємого, Якого молимо, нехай буде і нині, наскільки це можливо для в’язнів плоті, явлений нам, у Христі Іісусі Господеві нашому. Йому слава навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Людським єством.

Слово 39. На святі світла явлень Господніх

1. Знову Іісус мій і знову таїнство — не таїнство оманне й неблаговидне, не таїнство язичницької омани і пияцтва (як називаю шановані язичниками таїнства і як, думаю, назве їх всякий розсудливий), але таїнство піднесене й божественне, що передає нам небесну світлість! Тому що святий день, якого ми досягли і який сподобилися нині святкувати, має початком хрещення мого Христа, «Світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ» (Ін. 1:9), звершує ж моє очищення і допомагає тому світлу, яке ми, спочатку одержавши від Христа з небес, затьмарили й зробили злитим через гріх.

2. Отже, слухайте Божественний голос, який для мене, який повчає і повчається таким таїнствам (а добре, якби й для вас!), досить виразно волає: «Я — Світло для світу» (Ін. 8:12). І для цього «приступіть до Нього й просвітіться, і лиця ваші, ознаменовані дійсним світлом, не осоромляться» (Пс. 33:6). Час відродження — відродимося з неба! Час відтворення — сприймемо першого Адама! Не залишимося такими, які тепер, але зробимося тими, якими були створені. «Світло в темряві світить, тобто в цьому житті — житті плотському, і хоча гонить Його, але «темрява не огорнула його» (Ін. 1:5), тобто ворожа сила, яка з безсоромністю приступає до видимого Адама, але зустрічається з Богом і уступає перемогу; чому ми, відклавши темряву, наблизимося до світла, і потім, як діти досконалого Світла, зробимося досконалим світлом!

Бачите благодать дня, бачите силу таїнства: чи не захоплені ви від землі? Чи не явно вже піднеслися до небес, піднесені моїм словом і тайноводством? І ще більше піднесетеся, коли Слово управить словом.3. Чи таке підзаконне й прикровенне яке-небудь очищення, що приносить користь тимчасовими кропленнями і окроплює попелом осквернених? Чи тайноводствують до чого подібного язичники? Для мене всякий їхній обряд і всяке таїнство є невіглаством, темним винаходом демонів і здобутком жалюгідного розуму, якому допоміг час і яке закрила вигадка; бо чому поклоняються як дійсному, те самі приховують як вигадку. Якщо воно істинне, належало не міфами називати, а показати, що це не соромно. Якщо ж воно неправильне, то потрібно не дивуватися цьому і не триматися з такою безсоромністю найбільш противних думок про одне й те саме, уподібнюючись до тих, які забавляють на площі дітей або чоловіків, але в повному сенсі, що втратили розум, а не до тих, які роздумують із чоловіками, здорового глузду, які поклоняються Слову, хоча вони й нехтують цю багатоштучну й брудну переконливість слова.

4. Тут (скажу, хоча язичникам не сподобається це) не народження і приховування Дія — критського володаря, не заклики і військове рукоплескання, і танці куретів, що заглушують голос плачучого бога, щоб не почув батько-дітоненависник, тому що небезпечно було плакати, як дитині, хто був поглинутий як камінь. Тут не викривлення фригіян, не сопілки й корибанти, не ті шаленства, які на честь Реї, матері богів, звершувалися як тими, що посвячують, так і тими, які посвячуються (що й пристойно матері таких богів). У нас не яка-небудь діва викрадається, не Деметра мандрує, вводить до себе яких-небудь келеїв, триптолемів і драконів, і то діє, то страждає. Соромлюся виставляти на світло їхні нічні обряди і ганебні діла перетворювати на таїнство. Це знають Елевзіс і глядачі того, що віддається мовчанню і дійсно гідне мовчання. Тут не Діоніс, не стегно народжує недоношений плід, як колись голова породила щось інше; не бог андрогін, не юрба п’яних, не зніжене військо, не божевілля фив’ян, шануючих Діоніса, не поклоніння перуну Семели; не блудні таїнства Афродіти, яка, як самі розповідають, і породжена, й вшановується соромно, не які-небудь Фалли й Іфифалли, мерзенні й виглядом, і ділами; не умертвлення чужоземців у таврів; не кров, що обагряє жертовник лакедемонських юнаків, які січуть себе бичами й у цьому одному недоречно виявляють мужність на честь богині й притім діви, тому що вони і зніженість шанували, і безстрашність поважали. 5. Куди ж віднесеш приготування в їжу Пелопса для частування голодних богів — благодіяння огидне й нелюдське? Куди віднесеш страшні й похмурі примари Гекати, Трофонієві з-під землі обмани й пророкування, або марнослів’я Додонського дуба, або взаємні прорікання Дельфійського триніжка, або дар передбачення води Кастальського джерела? Одного тільки вони не передбачили, а саме, що самі змушені будуть замовкнути. Тут не жрецьке мистецтво магів і вгадування майбутнього за розсіченими жертвами; не халдейська астрономія і наука пророкувати долю за днем народження — наука, що звіряє нашу долю з рухом небесних світил, які не можуть знати про себе самих, що вони таке або чим будуть. Тут не оргії фракіян, від яких, як кажуть, бере початок слово τό θρησκεύειν, тобто богослужіння; не обряди й таїнства Орфея, мудрості якого стільки дивувалися елліни, що й про його ліру видумали міф, нібито вона все захоплює своїми звуками; не справедливі катування, покладені Митрою1 для тих, які зважуються приступити до таких таїнств; не розтерзання Осиріса (друге нещастя, шановане єгиптянами); не нещасні пригоди Ісиди; не козли, шановані мендезиянами; не ясла Апіса — тельця, якого ласо відгодовували з простодушності жителі Мемфіса. Тут не те, чим у своїх вшануваннях вони ображають Ніл, як самі оспівують, плодоносний і доброкласний, що вимірює благоденство жителів ліктями2. 6. Не буду говорити про вшанування плазунів і гадів, про марнотратність на соромні справи, так що для кожного гада був який-небудь особливий обряд і особливе таїнство; хоча спільним у всіх бачимо одне — злощасне становище тих, що поклоняються. І якби їм належало стати цілковитими нечестивцями, зовсім відпасти від слави Божої, віддавшись ідолам, витворам мистецтва і ділам рук людських, то розсудливий не побажав би їм нічого іншого, як мати такі предмети шанування, і так їх вшановувати, щоб, як каже апостол, одержати «в собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1:27) у тому, що вони шанують, не стільки вшановуючи шановане, скільки безчестячи ним себе, зробившись мерзенними у своїй омані, а ще мерзеннішими через нікчемність того, чому поклоняються і що шанують, і щоб стати безчуттєвішими за самі шановані предмети, настільки перевершуючи їх божевіллям, наскільки предмети поклоніння перевищують їхню нікчемність.

7.  Отже, нехай усім цим забавляються еллінські діти і демони, які доводять їх до божевілля, привласнюючи собі Божу честь, і ділять їх між собою, вселяючи їм ті або інші соромітні думки й поняття. Тому що демони відтоді, як деревом пізнання, з якого невчасно й недоречно спожили плід, ми були віддалені від дерева життя, нападають на нас, як уже на слабших, викравши у нас владичний розум і відчинивши двері пристрастям. Вони, будучи або, точніше сказати, через власну злість зробившись єством заздрісним і людиноненависним, не потерпіли, щоб земні сподобилися небесного чину, коли самі вони впали з висоти на землю, і щоб відбулося таке переміщення в славі й у первинних природах. Звідси гоніння на творіння Боже! Від цього зганьблений образ Божий! І оскільки ми не подумали дотримати заповіді, то були віддані самозакону омани. І оскільки заблукали, то збезчестили себе тим самим, чому віддавали шану. Бо не тільки те жахливе, що створене на діла благі, щоб славити й хвалити Того, Хто створив, і наскільки можливо наслідувати Бога, стали вмістилищем усякого роду пристрастей, на шкоду тим, що живляться і з’їдають внутрішню людину, але й те, що богів зробили покровителями пристрастей, щоб гріх не тільки не визнавався предметом відповідальності, але навіть божественним, маючи для себе притулком сильний захист — самі предмети поклоніння.

8.  Оскільки ж нам даровано, уникнувши марновірної омани, прийти до істини, служити Богові живому й істинному і стати вище від тварі, залишивши за собою все, що під часом і залежить від першого руху, то будемо тому вчитися, про те любомудрувати, що стосується Бога і Божественного.

Станемо ж любомудрувати, почавши з того, із чого найкраще почати. Найкраще ж почати з того, із чого заповів нам Соломон. «Начало премудрості, — каже він, — здобувати премудрість» (Притч. 4:7). Що це значить? Він початком премудрості називає страх. Тому що потрібно не з умоспоглядання почавши закінчувати страхом (умоспоглядання неприборкане, може завести на стромовини), але, навчившись основам у страху, ним очистившись і, так скажу, витончившись, сходити на висоту. Де страх, там дотримання заповідей; де дотримання заповідей, там очищення плоті — цієї хмари, що затьмарює душу і перешкоджає їй ясно бачити Божественний промінь; але де очищення, там осяяння; осяяння ж є виконання бажання для тих, що прагнуть до найвищих предметів або до Предмета Найвищого, або до Того, Хто вище високого. 9. Тому треба спочатку самого себе очистити і потім уже розмовляти із чистим, якщо не хочемо зазнати одного з Ізраїлем, який не витримав слави лиця Мойсея і тому вимагав покривала; не хочемо випробувати й сказати з Маноєм, який був удостоєний видіння Божого: «мабуть, ми помремо, тому що ми бачили Бога» (Суд. 13:22); не хочемо як Петро висилати з корабля Іісуса, як не варті такого відвідування (а коли називаю Петра, кого маю на увазі? — того, хто ходив по водах); не хочемо втратити зір як Павло, до очищення від гонінь, який вступив у спілкування з Гнаним, або, краще сказати, з малим блищанням великого Світла; не хочемо, просячи лікування, як сотник, з похвального страху не приймати в дім Лікаря. І з нас дехто, поки не очищений, але ще сотник, над багатьма перший у злі і служить кесареві — світодержцю ваблених до землі, нехай скаже: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою» (Мф. 8:8). Коли ж побачить Іісуса і, хоча малий ростом духовно, як Закхей, зійде на смоківницю, «умертвивши земні члени» (Кол. 3:5) і «ставши вище тіла смирення» (Флп. 3:21), тоді нехай приймає Слово і нехай почує: «Нині прийшло спасіння дому цьому» (Лк. 19:9), і одержить спасіння, і принесе плід досконаліший, прекрасно роздаючи і розливаючи, що несправедливо зібрав як митар. 10. Бо те ж Слово і страшне, за єством, для недостойних, і прийнятне через людинолюбство, для приготовлених. Такі ті, які, вигнавши з душі нечистого й матеріального духа, прибравши і прикрасивши Свої душі пізнанням, не залишили їх дозвільними й недіяльними, щоб їх (тому що недоступне є бажанішим) знову не зайняли ще з більшим запасом сім духів злоби (як сім же вважається духів чесноти), але, крім віддалення від зла, вправляються і в чесноті, цілком або наскільки можна більше, вселивши в себе Христа, щоб лукава сила, зайнявши яку-небудь порожнечу, знову не наповнила душу собою, тому «буде для тієї людини останнє гірше від першого» (Мф. 12:43-45), тому що й напад стрімкіший, і охоронна варта безпечніша, і з більшою силою долається. Коли ж «всіляко збережеш» душу свою (Притч. 4, 23), У «серці дорогу до Бога» (Пс. 83:6), «зореш собі нові ниви» (Єр. 4:3) і «посієш правду», як учать Соломон, Давид і Єремія, «і пожнеш милість» (Ос. 10:12), тоді «будеш проповідувати премудрість Божу, таємну, приховану» (1Кор. 2:7), і возсіяєш для інших. А доти будемо очищатися і удосконалюватися Словом, щоб якнайбільше облагодіяти самих себе, роблячись богоподібними і приймаючи Слово, навіть не тільки приймаючи, але й зберігаючи в собі і виявляючи іншим.

11. Оскільки ж ми очистили словом позорище, то полюбомудруємо уже трохи про свято і влаштуємо спільно свято з душами, які любов’ю святкують і боголюбиві. І як головне у святі — пам’ять про Бога, то згадаємо Бога. Тому що «шум святкуючих» (Пс. 41:5) там, де «радіючих житло» (Пс. 86:7), на мою думку, є не що інше, як Бог піснеславимий і славословимий тими, що удостоїлися тамтешнього проживання. Якщо ж теперішнє слово міститиме в собі щось із сказаного вже раніше, ніхто не дивуйтеся, бо говоритиму не тільки те ж, але й про те ж, маючи тремтячий язик і розум, і серце щоразу, коли говорю про Бога, і вам бажаю того ж самого похвального й блаженного страху. Коли ж виголошую слово «Бог», ви осяюйтеся єдиним і троїчним світлом — троїчним щодо особливих властивостей, або до Іпостасей (якщо кому угодно назвати так), або до Осіб (не будемо сперечатися про імена, поки слова ведуть до тієї ж думки) — єдиних же щодо поняття сутності і, зрозуміло, до Божества. Бог розділяється, так сказати, нероздільно і з’єднується роздільно, бо Божество є Єдине в Трьох, і єдине суть Три, у Яких Божество, або, точніше сказати, Які є Божество. А що стосується надлишку й нестатку, то ми без них обійдемося, не обертаючи ні єдності в злитість, ні розділення у відчуження. Нехай будуть рівно далекі від нас і Савеллієве скорочення, і Арієве розділення, бо те й інше в протилежному сенсі зле і однаково нечестиве. Бо для чого потрібно або злочестиво з’єднувати Бога, або розсікати на нерівних? 12. «Але в нас один Бог Отець, від Якого все, і ми для Нього, і один Господь Іісус Христос, через Якого все, і ми через Нього» (1Кор. 8:6), і єдиний Дух Святий, у Якому все. Словами: з Нього (έξ ού), Ним (δι“ ού) і в Ньому (έν φ) — не єства розділяємо (інакше не переставлялися б прийменники або не перемінювався б порядок імен), а відрізняємо особисті властивості єдиного і незлитного єства. А це видно з того, що ті, які розділяються, знову зводяться воєдино, якщо не без уваги прочитаєш у того ж апостола такі слова: «із Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь» (Рим. 11:36). Отець є Отець й безначальний, тому що ні від кого не має початку. Син є Син і не безначальний, тому що від Отця. Але якщо початок розумітимеш стосовно часу, то Син і безначальний, тому що Творець часів не під часом. Дух є істинно Дух Святий, що походить від Отця, але не як Син (ούχ ύίκώς); тому що походить не народжено (γεννητώς), але ісходно (έκπορευτώς); якщо для ясності треба вжити нове слово. Тим часом ні Отець не позбавлений ненародженості, тому що народив; ні Син — народження, тому що від Ненародженого (тому що як їм залишитись?); ні Дух Святий не змінюється або в Отця, або в Сина, тому що сходить і тому що Бог, хоча й не так здасться безбожним. Бо особиста властивість непорушна, інакше як залишалося б особистим, якби переміщалося і переносилося? Ті, які ненародженість і народженість визнають за єства однойменних богів, можливо, і Адама, і Сифа, з яких один не від плоті (як творіння Боже), а другий від Адама і Єви, визнаватимуть чужими один одному за єством. Отже, один Бог у Трьох, і Три єдине, як сказали ми.

13. Оскільки ж такі Три, або таке Єдине, і належало, щоб поклоніння Богові не обмежувалося одними небесними, але були й земні деякі шанувальники, і все наповнилося славою Божою (тому що всі Божі), то для цього твориться людина, вшанована рукотворінням і образом Божим. А так створена, коли вона заздрістю диявола через гірку споживу гріха нещасно віддалилася від Бога, Який створив її, Богові не властиво було знехтувати. Що ж відбувається? І яке велике про нас таїнство? Оновлюються єства, і Бог робиться людиною. «Він зійшов на небо небес на схід» (Пс. 67:34) власної слави й світлості, прославляється на заході нашої нікчемності і нашого смирення. І Син Божий благоволить стати і називатися і сином людським, не змінюючи того, чим був (тому що це незмінне), але, прийнявши те, чим не був (тому що Він людинолюбний), щоб Невмістимому зробитися вмістимим, вступивши в спілкування з нами через посередництво плоті, як через завісу, тому що народженому і тлінному єству неможливо зносити чистого Його Божества. Для цього з’єднується те, що не з’єднується; не тільки Бог з народженням у часі, розум із плоттю, позачасове з часом, необмежене із мірою, але й народження з дівством, безчестя з тим, що вище всякої честі, безпристрасне зі стражданням, безсмертне з тлінним. Оскільки винахідник гріха мріяв бути непереможним, уловивши нас надією уподібнення Богові, то сам уловлюється покровом плоті, щоб, доторкнувшись як до Адама, зустріти Бога. Так новий Адам спас старого, і знято осуд з плоті після умертвлення смерті плоттю!

14. Але Різдво святкували, як слід, і я — зачинатель свята, і ви, і всі, що перебувають у світі, так і надмирне. Із зіркою ми йшли, з волхвами поклонялися, з пастирями були осяяні, з ангелами славословили, із Симеоном приймали в обійми, і з Анною, старою і цнотливою, сповідалися Господу. І подяка Тому, Хто прийшов до Своїх, як чужий, щоб прославити мандрівника!

А нині інше Христове діяння й інше таїнство. Не можу стримати в собі задоволення і стаю натхненним. Майже як Іоан благовіщу; і хоча я не предтеча, однак же із пустелі. Христос просвітлюється — освітлимося з Ним і ми! Христос хрещається — зійдемо з Ним, щоб з Ним і піднестися! Хрещається Іісус — це одне або й інше потрібно взяти до уваги? Хто Той, Хто хреститься? Від кого й коли хрещається? Чистий, від Іоана, і коли починає творити знамення. Що ж пізнаємо із цього, чому навчаємося? Треба спочатку очищатися, смиренномудрувати і проповідувати вже після вдосконалення і духовного і тілесного віку. Перше потрібно тим, які приступають до хрещення недбало і без приготування і не забезпечують спокути навичкою в добрі. Бо хоча благодать ця, як благодать, дає відпущення колишніх гріхів, але тоді тим більше потрібно від нас благоговіння, щоб не повертатися на ту ж «блювотину» (Притч. 26:11). Друге потрібно тим, які звеличуються проти будівничих таїнств, якщо перевершують їх якою-небудь гідністю. Третє потрібно тим, які сміливо покладаються на юність і думають, що завжди час учительству або предстоятельству. Іісус очищається, а ти зневажаєш очищенням? Очищається від Іоана, а ти повстаєш проти свого проповідника? Очищається, маючи тридцять років, а ти, не маючи ще бороди, учиш старців або думаєш, що можна вчити, не заслуживши поваги ні віком, ні навіть, можливо, способом життя? Потім являється в тебе Даниїл, той і інший — юні судді, і всі приклади на язиці, тому що кожний, хто чинить несправедливо, готовий виправдовуватися. Але що рідкісне, то не закон для Церкви, тому що одна ластівка не показує весни, або одна лінія не робить геометром, або одне коротке плавання — мореплавцем.

15. Але Іоан хрестить. Приходить Іісус, Який освячує, можливо, самого Хрестителя, безсумнівніше старого Адама, щоб поховати у воді, а раніше від них і для них Він освячує Йордан і, як Сам був дух і плоть, звершує духом і водою. Хреститель не прийме — Іісус наполяже. «Мені треба хреститися від Тебе» (Мф. 3:14), ^_ каже світильник Сонцю, голос — Слову, друг — Нареченому, той, хто «серед народжених жінками» вище за всіх (Мф. 11:11), «Першонародженому раніше всякого створіння» (Кол. 1:15), який заграв у лоні, — Тому, Хто ще у лоні прийняв поклоніння, Предтеча маючи бути Предтечею — Тому, Хто явився і має явитися. «Я вимагаю від тебе хреститися», додай: і за тебе. Тому що Хреститель знав, що буде хреститися мучеництвом або що в Нього будуть очищені не тільки ноги, як у Петра. І чи Ти приходиш до мене? І в цьому пророцтво. Тому що Хреститель знав, що як після Ірода буде шаленіти Пілат, так за Предтечею, що відійшов, піде Христос. Що ж Іісус? Залиш нині. В цьому Боже домобудівництво. Тому що Іісус знав, що незабаром Сам буде Хрестителем Хрестителя. «Що ж означає лопата?» (Мф. 3:12)? Очищення. Що вогонь? Знищення маловагомого й горіння духу. Що ж сокира? Розсічення душі, що залишається невиліковною й обкладеною гноєм. Що меч? Розсічення словом, за допомогою якого відділяється гірше від кращого, відлучається вірний від невірного, повстає син проти батька, дочка — проти матері і невістка — проти свекрухи, нове й недавнє — проти прадавнього й таємного. Що ж значить ремінь взуття (Мк. 1:7), який не розв’язуєш ти, Хреститель Іісусів, житель пустелі, який не споживає їжі, новий Ілля, «більший за пророка» (Мф. 11:9), тому що бачив Предреченного, Який є посередником між старим і новим? Що значить він? Можливо, вчення про пришестя і втілення, в якому і саме крайнє не розрішиме, не тільки для людей плотських і ще дітей у Христі, але й для тих, які за духом подібні до Іоана. 16. Але виходить Іісус із води, бо підносить із Собою весь світ, і бачить небеса, що розкрилися» (Мк. 1:10) — небеса, які Адам для себе й для своїх нащадків закрив так само, як і рай, полум’яною зброєю. І Дух свідчить про Божество, тому що приходить до рівного; і голос з небес, тому що з неба Той, про Кого свідчення. І Дух як голуб, тому що вшановує тіло (і воно після обоження Бог), бо тілесно й водночас здалеку видимий голуб звик благовістити припинення потопу. Якщо ж за об’ємом і вагою судиш про Божество, — ти неглибоко думаєш про найбільше, і Дух малий для тебе, бо з’явився у вигляді голуба, то тобі пристойно поставити ні в що й Царство Небесне, тому що воно уподібнюється до зерна гірчичного; пристойно величі Іісуса віддати перевагу супротивникові, бо він називається горою великою (див.: Зах. 4:7) і левіафаном (див.: Йов. 7:8)3, і «царем усім живучим у водах» (Йов. 41:25), а Іісус іменується «Агнцем» (1Пет. 1:19), «перлиною» (Мф. 13:46), «краплею» (Мих. 2:11) і подібно до цього. 17. Але оскільки сьогоднішнє торжество заради Хрещення, і нам треба постраждати від зла хоч трохи з Тим, Хто для нас явився, хрестився і розп’ятий, то полюбомудруємо трохи про різницю хрещень, щоб вийти звідси очищеними. Хрестив Мойсей, але у воді, а раніше «в хмарі і в морі» (1Кор. 10:2), і це мало прообразувальний сенс, як розуміє й Павло. Морем прообразувалась вода, хмарою — Дух, манною — хліб життя, питтям — Божественне питво. Хрестив і Іоан, уже не по-юдейськи, бо не тільки водою, але «і в покаяння» (Мф. 3:11), однак не зовсім духовно, тому що не додає: і духом. Хрестить і Іісус, але Духом: у цьому досконалість. Як же не Бог Той, через Якого (насмілюся сказати) і ти зробишся богом? Знаю і четверте хрещення — хрещення мучеництвом і кров’ю, яким хрестився і Сам Христос, яке набагато достоповажніше від інших, оскільки не осквернюється новими нечистотами. Знаю також ще й п’яте — слізне, але найтяжче; ним хреститься «той, хто кожної ночі обмиває ложе своє сльозами своїми, зрошує ними постіль свою» (Пс. 6:7),«у кого засмерділи і загнилися рани» гріховні (Пс. 37:6), «приятелем або братом своїм, хто, сумуючи та плачучи», ходить (Пс. 34:14), хто наслідує навернення Манассії, смирення помилуваних ниневитян, хто виголошує в храмі слова митаря і виправдовується більше за марнолюбного фарисея, хто припадає з хананеянкою, просить людинолюбства й крихт — їжі найбільш голодного пса.

18. Зізнаюся, що людина є істота мінлива і за природою непостійна, а тому з готовністю приймаю це останнє хрещення, поклоняюся Тому, Хто дарував його, і передаю його іншим, і милістю викуповую собі милість. Бо знаю, що сам «обкладений неміччю» (Євр. 5:2), і якою мірою мірятиму, тою і мені відміриться. Але ти що скажеш? Який даєш закон, о новий фарисею, іменем, а не волевиявленням чистий, вселяєш нам правила Новата при тій же немочі? Ти не приймаєш покаяння? Не даєш місця сльозам? Не плачеш слізно? Нехай не буде до тебе таким і Суддя! Невже не зворушує тебе людинолюбство Іісуса, Який «узяв на Себе недуги наші і поніс хвороби» (Мф. 8:17), Який не до праведників прийшов, а до грішників, закликаючи їх на покаяння, Який хоче «милости, а не жертви. Бо Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння» (Мф. 9:13), прощає гріхи «до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22)? Якою блаженною була б твоя величність, якби вона була чистота, а не гордовитість, що дає закони нездійсненні для людини, виправлення закінчує розпачем! Однаново погане і відпущення гріхів, що не виправляє, і засудження, що не знає пощади; перше зовсім послаблює вузду, а останнє надмірною напругою душить. Доведи мені свою чистоту, і я схвалю твою жорстокість. А тепер побоююся, чи не тому доводиш невиліковність, що сам весь покритий ранами. Невже не приймеш і Давида, який кається, в якому покаяння зберегло і дар пророчий? Або великого Петра, який випробував на собі щось людське при спасительному стражданні? Але його прийняв Іісус і троєкратним запитанням і сповідуванням вилікував троєкратне зречення. Невже не приймеш і того, хто хрестився кров’ю (і до того простягнеться твоя зарозумілість!) або коринфського беззаконника? Але Павло утвердив і любов (2Кор. 2:8), коли побачив виправлення, і причину назвав, «щоб його не поглинула надмірна печаль» (2Кор. 2:7), обтяженого надмірністю покарання.

Ти не дозволяєш молодим вдовам виходити заміж, незважаючи на схильність віку? Але Павло наважився на це; а ти, мабуть, його вчитель, що сходив до четвертого неба, в інший рай, який чув слова ще більш невимовні й обійняв ще більше коло Євангелієм! 19. «Але Павло дозволяв це не після хрещення». Який на те доказ? Або доведи, або не засуджуй. Якщо ж діло сумнівне, нехай переможе людинолюбство.

Але кажуть, що Новат не приймав тих, які впали під час гоніння. Що ж із цього? Якщо тих, що не розкаялися, то справедливо. І я не приймаю таких, які або непохитні, або не достатньо зм’якшуються і не винагороджують за злу справу виправленням. Коли й приймаю, то призначаю їм пристойне місце. А якщо Новат не приймав тих, що проливали сльози, не наслідуватиму його. І що для мене закон людиноненависництва Новата, який не карав користолюбство — другого ідолослужіння, а блуд засуджував так суворо, як безплотний і безтілесний? Що скажете? Чи переконаємо вас цими словами? Станьте по один бік з нами — людьми. Звеличимо разом Господа. Ніхто з вас, хоча б і занадто на себе сподівався, нехай не насмілиться сказати: «зупинися, не підходь до мене, тому що я святий для тебе» (Іс. 65:5), і хто чистий настільки, як я? Передайте і нам таку світлість. Але ми не переконали? І за вас проливатимемо сльози.

Отже, ці, якщо хочуть, нехай ідуть нашим шляхом і Христовим; якщо ж ні, то своїм. Можливо, вони будуть там хрещені вогнем — цим останнім хрещенням, найважчим і найтривалішим, яке поїдає речовину, як сіно, і знищує легковагість усякого гріха. 20. А ми вшануємо нині Хрещення Христове і побожно святкуватимемо, не черево пересичуючи, а радіючи духовно. Як же насолодимося? «Обмийтеся, очистіться; віддаліть злі діяння ваші» (Іс. 1:16). Якщо ви багряні від гріха і не зовсім криваві, то убіліться, як сніг; якщо ж червоні і зовсім мужі кровей, то прийдіть, принаймні, у білизну вовни. У всякому ж випадку будьте очищені й очищайтеся. Бог нічому так не радіє, як виправленню і спасінню людини; для цього й усе слово, і всяке таїнство. Будьте «як світила у світі» (Флп. 2:15) — життєдайна сила для інших людей, і досконалими світилами ставши перед великим Світлом, навчіться таємниць тамтешнього світловодства, чистіше і ясніше осяяні Тройцею, від Якої нині прийняли в малій мірі один промінь із єдиного Божества, у Христі Іісусі Господеві нашому. Йому слава навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Див. ТСО. Т. 1. С. 143.
2. У гирлі Ніла був висічений на камені розмір, за яким визначалося підняття води в Нілі під час розливу, а із цього робили висновок про врожай в Єгипті і про благоденство жителів.
3. За перекладом Симмаха, у Сімдесяти й у слов’янському: великого кита.

Слово 40. На святе Хрещення

1. Учора ми тріумфували пресвітлий день Світів; та й пристойно було зробити святковим день нашого спасіння, — набагато пристойніше, ніж плотським друзям щорічно святкувати дні шлюбу, народження, наречення іменем, вступу в юнацький вік, новосілля та інші урочисті дні в людей. Нині ж коротко поговоримо про хрещення і про благодатну його дію на нас; хоча вчора не зупинилося на цьому слово, бо вимагала того стислість часу, а разом і саме слово не хотіло обтяжити вас собою, тому що обтяження словом настільки ж неприязне для слуху, наскільки зайва їжа для тіла. Тим часом пропоноване заслуговує на увагу, і слово про такі речі треба слухати не поверхово, а старанно, оскільки пізнання сили цього таїнства є вже освіта!

2. Писання показує нам трояке народження: народження плотське, народження через хрещення і народження через воскресіння. Перше з них є справою ночі, рабське й пристрасне; друге є справою дня, воно свобідне, знищує пристрасті, обрізає всякий покров, що лежить на нас від народження, та зводить до небесного життя; третє страшніше й коротше від перших; воно в одну мить збере все творіння, щоб стало перед Творцем і відзвітувало у тутешньому поневоленні й способі життя, чи тільки плоті воно слідувало, чи підносилося із духом і шанувало благодать відродження. Усі ці народження, як виявляється, Христос ушанував Собою: перше — первісним і життєвим натхненням; друге — втіленням і хрещенням, коли хрестився Сам; третє — воскресінням, якого Сам став початком, і як зробився первородним між багатьма братами, так благозволив «зробитися первородним із мертвих» (Рим. 8:29; Кол. 1:18). 3. Але любомудрувати про два народження, саме про перше і останнє, непристойно теперішньому часу; полюбомудруємо ж про народження середнє і для нас нині необхідне, від якого одержав найменування і день Просвітлення.

Просвітлення є світлість душ, зміна життя, обіцянка доброї совісті, яка від Бога (1Пет. 3:21). Просвітлення є допомога у нашій немочі, відкладання плоті, слідування за Духом, спілкування зі Словом, виправлення творіння, потоплення гріха, причастя до світла, розсіювання темряви. Просвітлення є колісниця, що підносить до Бога, супутствування Христу, підкріплення віри, удосконалення розуму, ключ Царства Небесного, зміна життя, зняття рабства, визволення від пут, перетворення складу. Просвітлення (чи потрібно перераховувати багато чого?) є кращий і найвеличніший з дарів Божих. Як є назва Святая Святих і пісні пісень, оскільки останні всеосяжні й особливо важливі, так і воно світліше від всякого іншого, можливого для нас, просвітлення.

4. Але цей дар, як і Податель його Христос, називається багатьма й різними іменами; і це відбувається або тому, що він дуже приємний для нас (звичайно ж той, хто має до чого-небудь сильну любов і з задоволенням чує й імена улюбленого), або тому, що різноманіття благодіянь, що перебувають в ньому, викликають у нас і найменування. Ми називаємо його даром, благодаттю, хрещенням, помазанням, просвітленням, одягом нетління, банею оновлення, печаттю — усім, що для нас досточесне. Називаємо даром, як те, що подається тим, які нічого не приносять від себе; благодаттю, як те, що подається тим, які ще й повинні; хрещенням, тому що у воді погрібається гріх; помазанням, як щось священницьке і царське, бо помазувалися царі і священики; просвітленням, як світлість; одягом, як прикриття сорому; банею, як обмивання; печаттю, як збереження і знамення панування. Про цей дар співрадіють небеса; його славословлять ангели через спорідненість світлості; він є образ небесного блаженства; його бажаємо й ми оспівати, але не можемо, як потрібно.

5. Бог є світло найвище, неприступне, невимовне, ні розумом неосяжне, ні словом невимовне, яке просвітлює кожну розумну природу, те ж у духовному світі, що сонце в чуттєвому, в міру нашого очищення представляється, в міру уявлення збуджує до Себе любов, і в міру любові знову умоспоглядається, тільки Сам для Себе споглядальний і досяжний, а на існуюче поза Ним мало виливається. Кажу ж про світло, що споглядається в Отцеві, і Синові, і Святому Духу, Яких багатство у співприродності і у єдиному виточуванні світлості.

Друге світло є ангел — якийсь промінь або причастя першого Світла; він знаходить своє просвітлення в прагненні до першого Світла та у служінні Йому; і не знаю, чи за чином свого стояння отримує просвітлення, чи в міру просвітлення приймає свій чин.

Третє світло є людина, що відомо і язичникам; тому що світлом (φως) називають людину як вони через силу внутрішнього нашого слова, так і ми самі, які найбільше уподібнюються Богові й наближаються до Нього.

Знаю і інше світло, яким відбита або припинена первісна темрява, — цю першу основу небесного творіння, тобто як колоподібні шляхи зірок, так і небесну сторожу, що обіймає сяйвом цілий світ. 6. Першородному було дано світло і перша заповідь, тому що «заповідь є світильник, і наставляння — світло, і розсудливі повчання — шлях до життя» (Притч. 6:23), і «тому, що Твої повеління є світлом на землі» (Іс. 26:9), хоча заздрісна темрява, ввірвавшись, вчинила гріх. Світло також прообразувальне і співрозмірене із силами тих, що приймають; є написаний Закон, що прикриває істину і таємницю великого Світла, чому й лице Мойсеєве Ним прославляється.

Але й ще багатьма світлами прикрасимо наше слово. Світлом було і те, що з’явилося Мойсеєві у вогні, коли видіння це обпалювало, але не спалювало купину, щоб і єство показати, і силу виявити. Світло — і вказувало шлях Ізраїлю в стовпі вогненному і робило приємною пустелю. Світло — те, що захопило Іллю на вогненній колісниці і не обпалило того, хто підносився. Світло — те, що осявало пастирів, коли позачасове Світло з’єдналося з тимчасовим. Світло — і та краса зірки, що вела у Віфлеєм, щоб і волхвам указати шлях, і супроводжувати Світло, Яке вище за нас і з’єдналося з нами. Світло — Божество, що було явлене ученикам на горі, втім нестерпне для слабкого зору. Світло — видіння, яке засліпило Павла, і через ураження зцілило душевну темряву. Світло — і тамтешня світлість для тих, що очистилися тут, коли «праведники засяють, як сонце» (Мф. 13:43), і стане Бог посередині них, богів і царів, розподіляючи й розділяючи гідність тамтешнього блаженства. Крім цього, світло у власному сенсі є просвітлення Хрещення, про яке у нас нині слово і в якому полягає велике й дивне таїнство нашого спасіння.

7. Оскільки зовсім не грішити властиво Богові — першому й нескладному єству (тому що простота мирна й безтурботна), і також насмілюся сказати, єству ангельському, або єству, найближчому до Бога, через саму близькість, а грішити є справа людська і властива земній складності (тому що складність є початком неспокою). Тому Владика не благозволив залишити Своє творіння безпомічним і зневажити ним, коли воно в небезпеці обуриться проти Нього. Але як створив неіснуючих, так відтворив те, що одержало буття. Він оновив творіння, яке божественніше й вище від попереднього, і яке для початківців є печаткою, а для досконалих віком — благодать і відновлення образу занепалого через гріх, щоб від відчаю роблячись гіршими і безперестанно захоплючись ним у більше зло; через той же відчай ми не стали зовсім поза благом і поза чеснотою і, впавши в глибину зол, як сказано, не «стали недбалими» (Притч. 18:3), але щоб як ті, що звершують далеку путь, після заспокоєння від трудів у готелі, так і ми після відновлення охоче довершили останній шлях.

Ця благодать і сила Хрещення не потоплює світ, як у давнину, а очищає гріх в кожній людині й зовсім змиває всяку нечистоту і скверну, занесену пошкодженням. 8. Оскільки ж ми складаємося із двох природ, тобто з душі й тіла, з єства видимого і невидимого, то й очищення двояке: водою і Духом; і одне приймається видимо й тілесно, а друге водночас звершується нетілесно і невидимо; одне є образне, а друге — істинне, що й очищає самі глибини; а це допомагає першому народженню, зі старих робить нас новими, із плотських, які ми нині, богоподібними, розварюючи без вогню і утворюючи без руйнування. Бо, коротко кажучи, під силою Хрещення слід розуміти завіт з Богом про вступ в інше життя і про дотримання більшої чистоти.

І звичайно, кожний з нас найбільше має боятися і «всіляко зберігати» (Притч. 4:23) свою душу, щоб ми не виявилися неправдомовцями стосовно цього сповідування. Бо якщо Бог, прийнятий у посередники при договорах людських, затверджує їх, то як небезпечно зробитися порушником завітів, які укладені нами із Самим Богом, і бути винними перед істиною не тільки в інших гріхах, але й у самій неправді? Притім, немає іншого ні відродження, ні відтворення, ні відновлення у прадавній стан. Хоча, скільки можна, ми домагаємося його з багатьма зітханнями й слізьми, і хоча через це закриваються із труднощами рани, принаймні за моїм визначенням і статутом (точно віримо, що закриваються, навіть бажали б, щоб згладились і сліди ран; бо сам я маю нестаток у милосерді). Втім, краще не мати потреби у другому очищенні, але встояти в першому, яке, як знаю, для всіх спільне і неважке, і однаково відкрите рабам і господарям, бідним і багатим, низьким і високим, шляхетним і неблагородним, боржникам і не боржникам, як вдихання повітря і розлиття світла, черговість пір року, розглядання світобудови — це велика і спільна для всіх нас насолода, а також і рівні долі віри. 9. Бо страшно замість неважкого лікування вживати важче, відкинувши благодать милосердя, робитися предметом покарання і винагороджувати за гріх виправленням. Та й скільки потрібно пролити сліз, щоб вони зрівнялися із джерелом Хрещення? І хто поручиться, що смерть чекає нашого лікування? Що перед судилищем ми станемо вже не боржниками, що не мають потреби в тамтешньому випробуванні вогнем? Можливо, ти, добрий і людинолюбний садівник, будеш молити Господа ще зглянуться на смоківницю й не рубати її, як звинувачену в безплідді (див.: Лк. 13:6), а дозволити обкласти її гноєм — слізьми, зітханнями, молитвами, лежанням на голій землі, бдіннями, виснаженням тіла і виправленням через сповідь і самопринижене життя. Але невідомо, чи пощадить її Господь як ту, що дарма займає місце, тим часом як інший має потребу в милосерді й робиться гіршим від довготерпіння до неї.

Із Христом погрібаємося через хрещення, щоб з Ним і повстати; з Ним зійдемо, щоб з Ним піднятися і на висоту; з Ним піднесімось, щоб і прославитися з Ним! ю. Якщо після хрещення спокушатиме тебе ворог світла і спокусник (а він спокушатиме, бо спокушав Слово і Бога мого, введений в оману зовнішнім покривом, спокушав приховане Світло, введений в оману видимістю), то маєш, чим перемогти його. Не бійся подвигу, протистав воду, протистав Духа, цим погасяться «всі розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 16). Тому що тут Дух, і навіть «Дух, що роздирає гори» (1Царів. 19:11); тут вода, і навіть вода, що гасить вогонь. Якщо спокусник представить тобі нестаток (як насмілився і Христу) і вимагатиме, щоб «каміння хлібами сіпало» (Мф. 4:3), збуджуючи тим голод; вдай, що не знаєш його намірів. Навчи його тому, чому він ще не довчився; протистав йому слово життя, яке є хліб, що посилається з неба і дарує життя світові. Якщо спокушає тебе марнославством (як і Христа, звівши на крило храму і сказавши: «кинься вниз» на доказ Божества (Мф. 4:5-6); не скидай себе звеличуванням. Якщо це придбає — не зупиниться на тому: він ненаситний, на все поширюється, зваблює добрим і закінчує лукавством — такий спосіб його боротьби! Навіть і Писання знає цей душегубець; з одного місця скаже: написано про хліб, з іншого: написано про ангелів. Написано-бо, — каже, — ангелам Своїм звелить і «на руках понесуть тебе» (Пс. 90:12). О хитромудрий на зло, для чого не домовив і наступного (я твердо пам’ятаю це, хоча й промовчиш ти), що, захищений Тройцею, наступлю на тебе — гаспида й василиска (Пс. 90:13) — і буду топтати змію і скорпіона (Лк. 10:19)? Якщо ж долатиме тебе ненаситністю, в одну мить часу показуючи зору всі царства, які йому належать, і вимагати поклоніння, знехтуй ним, як жебраком, і з надією на печать1 скажи: «Я сам образ Божий, ще не розгубив небесної слави, як ти через звеличання; я у Христа одягнувся, у Христа прообразився хрещенням; ти поклонися мені». І ворог, як твердо знаю, переможений і осоромлений цими словами, як відступив від Христа — першого Світла, так відступить і від просвітлених Ним.

Це дарує купіль хрещення тим, що відчули її силу! Такий бенкет пропонує вона тим, які мають голод блага! 11. Отже, будемо хреститися, щоб перемогти; долучимося до очищувальних вод, які обмивають краще від іссопа, очищають краще від законної крові, які священніші, ніж «попіл телиці, що через окроплення освячує осквернених» (Євр. 9:13), що має силу тільки на час очищати тіло, а не знищувати зовсім гріх. Бо яка була б потреба очищатися тим, які одного разу очищені? Хрестимося нині, щоб не потерпіти примусу завтра; не віддалятимемо від себе благодіяння, як образу; не чекатимемо, поки зробимося гіршими, щоб прощено було нам більше; не будемо Христоторгівцями і Христопродавцями, не обтяжуватимемо себе поверх того, що можемо понести, щоб не потонути разом з кораблем і не піддати аварії корабля благодать, занапастивши все, коли сподівалися одержати більше. Поспішай до дару, поки ще володієш розумом; поки не хворий і тілом, і духом або не здаєшся хворим для присутніх, хоча ти й здоровий розумом; поки твоє благо не в чужих руках, а ти сам господар йому; поки язик твій не запинається, не охолов і може ясно вимовити (не кажу вже про більше) слова тайноводства; поки можеш зробитися вірним так, щоб інші не здогадувалися тільки про це, але упевнившись у тому, не шкодували про тебе, а догоджали тобі, поки дар для тебе очевидний, а не сумнівний, благодать торкається глибин, а не тіло обмивається на поховання; поки немає близько тебе сліз — ознак твого відходу, або тільки на догоду тобі стримують їх, а дружина й діти бажають продовжити хвилину розлуки й домагаються останніх від тебе слів; поки немає при тобі невмілого лікаря, який обіцяє кілька годин життя, що не в його владі, який нахилом голови визначає надію на зцілення, який вміє розмірковувати про хворобу після смерті; віддаленням від тебе або вимагає велику плату, або дає знати про безнадійність; поки не сперечаються про тебе хреститель і користолюбець, поспішаючи один тебе напутствувати, а другий — вписатися до тебе в спадкоємці, хоча час не дозволяє ні того, ні іншого. 12. Для чого чекаєш благодіяння від гарячки, а не від Бога? Від часу, а не від розуму? Від підступного друга, а не від спасаючої любові? Не від власної волі, а від примусу? Не від свободи, а від крайнощів обставин? Чому потрібно тобі від іншого довідуватися про свій відхід, а сам не прагнеш подумати про нього, як про той, що настав? Чому домагаєшся лікування, яке ніскільки не допоможе? Чекаєш поту, що обіцяє перелом хвороби, коли, можливо, близький піт смертний? Зціляй сам себе до настання потреби; пошкодуй про себе ти — близький цілитель недуги. Прибережи сам для себе істинно спасительне лікування. Поки пливеш при попутному вітрі, бійся аварії корабля і, маючи помічником страх, менше постраждаєш при самій аварії корабля. Нехай дар приймається з торжеством, а не із плачем; нехай талант віддається в обіг, а не заривається в землю; нехай буде який-небудь проміжок між благодаттю і кончиною, щоб не тільки загладилися погані письмена, але й були написані на їхньому місці кращі, щоб тобі мати не тільки благодать, але й винагороду, не тільки уникнути вогню, але й успадкувати славу, яку здобуває дар, відданий в обіг. Тільки низькі духом вважають великою справою уникнути покарання, а піднесені духом домагаються і нагороди.

13. Мені відомі три ступені в тих, що спасаються: рабство, найманство і синівство. Якщо ти раб, то бійся побоїв. Якщо найманець, одне май на увазі — одержати. Якщо стоїш вище за раба і найманця, навіть син, соромся Бога як батька, роби добро, тому що добре коритися батькові. Хоча б ти нічого не сподівався одержати, догодити батькові саме по собі нагорода. Нехай не явимося такими, що зневажають цим! Як нерозважливо захоплювати собі майно, а відкидати здоров’я; очищати тіло, а очищення душі мати тільки в запасі; шукати свободи від земного рабства, а небесного не бажати; покладати всі старання, щоб дім і одяг були пишні, а не турбуватися, щоб самому стати гідним більшого; мати старання благодіяти іншим, а не бажати зробити добро собі! Якби благо це купувалося на гроші, ти не пошкодував би ніяких скарбів. А якщо пропонується з людинолюбства, зневажаєш готовністю благодійства.

Всякий час пристойний для обмивання, тому що повсякчас осягає смерть. Гучно волаю до тебе з Павлом: «Ось нині благоприємний час, ось нині день спасіння» (2Кор. 6:2); а словом нині означає він не якийсь відомий час, всякий. І ще: «Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос» (Еф. 5, 14), хто припиняє гріховну ніч, тому що в «вночі надія зла», — каже Ісая (Іс. 28:19), і корисніше бути прийнятим вранці. 14. Цей, коли час; збирай і руйнуй житниці, також коли час; і сади впору, і збирай виноград зрілий; сміло пускай у море корабель навесні та вводь його в пристань, коли настає зима і починає бушувати море. Нехай буде в тебе час війни і час миру, шлюбу і безшлюбності, дружби й розбрату, якщо й він тобі потрібний, і взагалі час кожний справі, якщо скільки-небудь можна вірити Соломону (див.: Еккл. 3:1-8). А вірити йому треба, бо порада корисна. Але своє спасіння роби завжди, і всякий час нехай буде благовчасним для хрещення.

Якщо, минаючи теперішній день, постійно маєш на увазі завтрашній, і такими недовгими відстрочками тримає тебе у владі своїй за звичаєм своїм лукавий, вселяючи: «Віддай мені теперішнє, а Богові майбутнє; мені юність, а Богові старість; мені роки задоволень, а Йому ні до чого не придатний вік»; то в якій ти небезпеці! Скільки несподіваних випадків! Або війна знищила, або землетрус придушив руїнами, або море поглинуло, або звір викрав, або хвороба погубила, або крихта, що застрягла в горлі (бо найлегше вмерти людині, хоча й високо думаєш про те, що ти образ), або зайве вживання пиття, або рвучкий вітер, або кінь, що поніс, або зловмисно приготовлена отрута, а можливо, і замість спасительної виявилася шкідливою, або суддя нелюдяний, або невблаганний виконавець страти, або скільки ще таких випадків, від яких у найшвидшому часі буває смерть, і жодні спроби не в силі зупинити її! 15. Якщо ж обгородиш себе печаттю, убезпечиш свою майбутність кращою і дієвою допомогою, ознаменувавши душу й тіло миропомазанням і Духом, як у давнину Ізраїль сильною і охороняючою первістків кров’ю і помазанням (див.: Вих. 12:13), що тоді може з тобою статися? І скільки для тебе зроблено! Слухай, що сказано в Притчах: «Коли ляжеш спати, — не будеш боятися; і коли заснеш,-  сонтвій приємний буде» (Притч. 3:24). Що й у Давида благовіститься? «Не побоїшся страху вночі, ані стріли, щолетить удень. Ані пошести, що ходить у темряві, ані напасти духа зла опівдні» (Пс. 90:5-6). Це й за життя дуже важливо для твоєї безпеки (і злодієві нелегко спокуситися на вівцю, на якій покладено знак, а ту, що не має на собі знака, без побоювання украдуть), і після відходу із життя — прекрасний похоронний покров, який світліший від всякого одягу, дорожчий від золота, чудесніший від гробниці, священніший від безплідних насипів, благовчасніший від спілих початків, що всі мерці приносять у дар мерцям, перетворивши звичай на закон. Нехай усе в тебе загине, усе буде викрадено: гроші, майно, престоли, почесті, і що ще стосується земної круговерті; але ти безпечно закінчиш своє життя, не втративши жодного із засобів, дарованих тобі Богом на спасіння.

16. Але ти побоюєшся, щоб не розтліти в собі благодаті, і тому відкладаєш очищення, як той, що не має іншого? Що ж? Чи не боїшся, що піддасися небезпеці під час гоніння і втратиш краще надбання — Христа? Невже із цієї причини уникатимеш того, щоб і християнином стати? Нехай покине тебе такий страх нездорової людини, таке міркування, пошкоджене розумом! Яка необережна, якщо можна так сказати, обережність! Яке підступне хитрування лукавого! Він справжня темрява і прикидається світлом, коли не може досягти, нападаючи відкрито, будує невидимий підступ; і будучи лукавим, вдає із себе доброго порадника, щоб хоч яким засобом неодмінно здолати, а нам в жодному випадку не уникнути його наклепів. Те ж, очевидно, будує він і тут. Не маючи можливості явно переконати тебе знехтувати хрещенням, шкодить тобі вигаданою обережністю, щоб тобі, чого ти боявся, коли сам не помічаєш, потерпіти те від страху, і оскільки ти побоювався розтлити дар, саме через побоювання втратиш дар. Такий ворог; і ніколи не залишить своєї двоєдушності, поки бачить, що ми поспішаємо до неба, звідки він упав. Але ти, людина Божа, проникай у злі наміри супротивника; у тебе боротьба із сильним і за справу найважливішу, не бери в порадники ворога; не зневажай тим, щоб іменуватися й бути вірним.

Доки ти оголошений, доти стоїш напередодні благочестя; а тобі треба ввійти всередину, пройти двір, бачити Святиню, припасти поглядом у Святеє Святих, бути з Тройцею. Велике те, за що в тебе боротьба; велике потрібно тобі й огородження. Протистав щит віри; ворог боїться, коли вступаєш у бій зі зброєю. Для того він бажає бачити тебе оголеним від благодаті, щоб зручніше було перемогти беззбройного й нічим не захищеного. Він торкається всякого віку, всякого роду життя, тому відбивай його у всьому.

17. Якщо ти молодий, стань зі споборниками проти пристрастей, вступивши у воїнство Боже, мужайся проти Голіафа, полони тисячі й десятки тисяч. Так користуйся віком і не потерпи, щоб зів’янула твоя юність, умертвлена недосконалістю віри.

Ти старий, і близький для тебе необхідний усім термін, вшануй сивину й відповідною їй розсудливістю винагороди за неміч, яку маєш тепер, надай допомогу недовгим своїм дням; довір старості очищення. Навіщо в глибокій старості й при останньому подиху боїшся властивого юності? Чи чекаєш, щоб обмили тебе мертвого, що викликає не стільки жалю, скільки ненависті? Чи любиш залишки задоволень, сам будучи залишком життя? Соромно, знемагаючи віком, не знемогти похіттю, але або дійсно їй віддаватися, або здаватися похітливим, відкладаючи очищення.

У тебе є дитина? Не давай часу підсилитися пошкодженню; нехай освячена буде в дитинстві й з юних нігтів присвячена Духові. Ти боїшся печатки через неміч єства, як легкодуха й маловірна мати? Але Анна і до народження обіцяла Самуїла Богові, і після народження невдовзі посвятила, і виховала для священної ризи, не боячись людської немочі, але віруючи в Бога. Немає жодної тобі потреби в привісках і нашіптуваннях, разом з якими входить лукавий, залучаючи до себе від легковірних благоговіння, властиве Богові. Дай своїй дитині Тройцю — це велике й добре сховище2.

18. Що ще? Чи зберігаєш ти цнотливість? Запечатай очищенням, зроби її спільницею і співрозмовницею в житті; нехай вона керує тобою і життям, і словом, і кожним членом, кожним рухом, кожним почуттям. Ушануй її, щоб вона прикрасила тебе; нехай покладе на голову твою прекрасний вінок благодаті, доставить тобі чудовий вінець (Притч. 4:9). Ти зв’язав себе узами шлюбу, зв’яжи також і печаткою. Зроби своєю співмешканкою цю охоронительку цнотливості, яка набагато надійніша за багатьох євнухів, багатьох придверників.

Якщо ти ще не з’єднався з плоттю — не бійся здійснення, ти чистий і після одруження. Я беру на себе відповідальність; я з’єднатель, я невістоводитель. Бо шлюб не непорочний тільки тому, що непорочність чесніша від нього. Я буду уподібнюватися до Христа, чистого Невістоводителя і Нареченого, Який чудодіє на шлюбі і Своєю присутністю надає честь шлюбу. Нехай буде тільки шлюб чистий і без домішки нечистих побажань. Про одне тільки прошу: прийми дар, як огородження, і дару принеси від себе чистоту на час, поки тривають дні, установлені для молитви, які чесніші від робочих днів, і то через взаємні умови і згоду (див.: 1Кор. 7:5). Бо не закон пропонуємо, а даємо пораду і хочемо взяти щось із твого для тебе ж і для загальної вашої безпеки.

Коротко ж кажучи: немає роду життя, немає стану, для якого б хрещення не було найкорисніше. Хто має владу — прийми вузду; раб — рівночестя, сумуючий — втіху, благодушний — керування, убогий — багатство, що не викрадається, хто має достаток — прекрасне розпорядження тим, що має. Не умудряйся, не хитруй проти свого спасіння. Хоча й обманюємо інших, але самих себе обманути неможливо. Та й найбільш небезпечна й безрозсудна річ — грати самим із собою.

19. Але ти живеш у суспільстві, від спілкування з людьми не без осквернення; тому страшно, щоб не виснажилося Боже до тебе милосердя? Відповідь на це проста. Якщо можна, тікай із торговища зі своїм добрим супутником. Підв’яжи собі крила орлині, або, властивіше скажу, голубині, бо тобі до кесаря і належного кесареві, поки не спочинеш там, де немає ні гріха, ні очорнення, ні змія, що жалить на шляху й перешкоджає тобі йти у Бозі. Вирви душу свою зі світу, тікай від Содома, тікай від пожежі, іди не озираючись, щоб не закам’яніти в соляний стовп, спасайся на горі, щоб і тебе не осягла разом загибель. Якщо ж ти уже невільний в собі й зобов’язався необхідними узами, то скажи сам собі, або, краще, я тобі скажу: прекрасніше за все сподобитися блага й зберегти очищення. Якщо ж неможливо поєднати те й інше, то краще іноді очорнити себе трохи мирськими обов’язками, ніж зовсім позбавитися благодаті, як краще, думаю, одержати іноді догану від батька й господаря, ніж бути ним зовсім відкинутим, і краще осяюватися декількома променями, ніж бути в повній темряві. А розсудливому властиво обирати як із благ більші й досконаліші, так і із зол менші й найлегші. Тому не дуже бійся очищення. Оскільки праведний і людинолюбний Суддя наших діл завжди цінує наші заслуги, відповідно до роду життя кожного. І неодноразово той, хто, живучи у світі, мав успіх не в багато чому, мав перевагу перед тим, хто ледь не у всьому мав успіх, живучи на волі, бо, думаю, більше заслуговує здивування в узах йти повільно, ніж бігти, не маючи на собі ваги, і, ідучи по бруду, трохи забруднитися, ніж бути чистим на чистому шляху. На доказ же слова скажу, що блудницю Раав виправдало тільки одне страннолюбіє, хоча вона й не схвалюється ні за що інше, і митаря, ні за що інше не похваленого, одне піднесло, саме смирення, щоб ти навчився не відразу зневірятися в собі.

20. Але скажеш: «Яка мені користь передчасно зв’язати себе хрещенням і поспішністю позбавити себе приємностей життя, коли можна насолодитися задоволеннями і потім сподобитися благодаті? Тому що ті, які почали раніше трудитися у винограднику, не отримали жодної переваги, але їм дали плату, рівну з останніми» (Мф. 20:1-15). Ти, що кажеш це, хоч чиє б було таке міркування, позбавив нас труда, відкривши не без скорботи таємницю своєї затримки і не схвалюючи тебе за погану справу, хвалю за зізнання. Але вислухай і пояснення притчі, щоб через недосвідченість ти не отримав шкоди від Писання. По-перше, тут мова йде не про хрещення, а про віруючих, які вступають у добрий виноградник — Церкву в різні часи, бо в який день і годину хто увірував, з того самого і зобов’язаний трудитися. Потім ті, що прийшли раніше, хоча більше пожертвували, якщо міряти труд, але не більше, якщо міряти бажання; а можливо, останні й більше заслужили, хоча таке судження і трохи дивне. Причиною пізнього вступу у виноградник було пізніше покликання для його оброблення. Розглянемо ж, яка була різниця у всьому іншому. Перші увірували й прийшли не раніше, як після оголошення їм умовної плати; а останні приступили до діла без договору, що слугує ознакою більшої віри. Перші виявили в собі заздрість і схильність до ремства, а останні не звинувачуються ні в чому подібному. І те, що дано першим, при всьому їхньому лукавстві, була плата; а те, що дано останнім, — милість; чому перші, викриті ще в нерозумності, справедливо позбавлені більшого. Запитується: що було б їм, якби вони спізнилися? Очевидно, рівна з іншими плата. Отже, за що ж скаржаться на того, хто дає плату, нібито він не зрівняв працівників, давши порівно? Усе це зменшує ціну поту, пролитого першими, хоча вони й раніше почали трудитися. Із чого видно, що розділення плати порівну було справедливе; тому що волевиявлення вимірювалося нарівні з працею. 21. Але якщо притча, за твоїм тлумаченням, алегорично зображає силу обмивання, що перешкоджає, прийшовши раніше і перетерпівши спеку, не заздрити останнім, щоб ти мав перевагу і в цьому самому — у людинолюбстві, і одержав винагороду як борг, а не як дар? Нарешті винагороду отримують ті працівники, які ввійшли у виноградник, а не навколо нього ходять. А є небезпека, щоб з тобою не трапилося останнього. Тому, якби ти знав, що сподобишся дару при таких роздумах, коли зловмисно трохи скорочуєш свою працю, то пробачливо було б вдаватися до таких розрахунків і бажати щось виторгувати у людинолюбства Владики, не кажу вже, що більша праця сама по собі є більшою нагородою для людини, у якої серце не зовсім віддане корчмівству. Якщо ж загрожує тобі небезпека через таку торгівлю зовсім не ввійти у виноградник, і, вигадуючи мале, можеш зазнати збитку в головному, то повір моїм словам і, залишивши неправильні тлумачення і заперечення, без розрахунків приступи до дару, щоб не втратити життя раніше сповнення надій і не пізнати на досвіді, що подібні лжемудрування робив ти сам проти себе.

22. «Що ж? — скажеш, — хіба Бог не милосердний? Він знає думки, досліджує налаштування і бажання хреститися хіба не приймає за саме хрещення?» Ти говориш схоже на загадку, якщо в Бога, через Його людинолюбство, непросвітлений є те ж, що просвітлений або з тим, хто ввійшов у Царство Небесне, рівний і той, хто бажає тільки одержати його, хоча і не творить діл Царства. Але насмілюся сказати про це, що думаю; вважаю ж, що погодяться зі мною й інші, які мають розум. Із тих, які прийняли дар, одні були зовсім далекі від Бога й спасіння, вдавалися в усі види пороку й намагалися бути порочними. Інші були ніби наполовину погані й трималися середини між чеснотою і пороком; вони хоча робили зло, однак не схвалювали зробленого, як хворі гарячкою не хвалять своєї хвороби. Інші ж і до здійснення були гідні похвали, або від природи, або тому, що власним старанням очищали себе до хрещення, а після здійснення виявилися ще кращими й обережнішими; наперед очищали себе, щоб одержати благо, а дотримували більшої обережності, щоб зберегти його. З усіх них кращі за зовсім поганих ті, які відстали трохи від пороку, а кращі за тих, які трохи відстали, більш ревні і наперед підготували себе до хрещення, тому що мають деяку перевагу, саме діяльність; а хрещення, згладжуючи гріхи, не знищує заслуг. Але краще за всіх перерахованих ті, які обробляють і саму благодать і готують себе до можливо більшої краси. 23. Так само між тими, які не приймають хрещення, одні зовсім подібні до худоби або звірів, через свою нерозумність або лиху вдачу. Понад інше зло в них є і те, що вони, як думаю, не дуже поважають і дар хрещення, але дійсно як дар, якщо даний їм, люблять, і якщо не даний, нехтують. Інші хоча й шанують дар, але баряться прийняти його, то через недбальство, то через нестриманість. Інші навіть не мають можливості й прийняти дар, або, можливо, через малолітство, або через якийсь зовсім незалежний від них збіг обставин, через що не сподобляються благодаті, хоча б самі того й бажали. І як між першими ми знайшли велику різницю, так знаходимо й між останніми. Ті, які зовсім нехтують, гірші за нестриманих і недбайливих; а останні гірші за тих, які через незнання або через примус втрачають дар, тому що зроблене з примусу є не що інше як невільний гріх, і думаю, що одні будуть покарані як за інші пороки, так і за презирство хрещення. Інші ж хоча будуть покарані, але менше, бо не стільки через лиху вдачу, скільки через незнання не отримали хрещення. А останні не будуть у праведного Судді ні прославлені, ні покарані, тому що, хоча не запечатані, однак і не злі, і більше самі потерпіли, ніж завдали шкоди. Тому що не кожний, невартий покарання, гідний уже й честі; так само як не кожний невартий честі уже гідний покарання. Розгляну й наступне. Якщо ти визнаєш убивством тільки намір убити, без звершення вбивства, то вважай хрещеним того, хто бажав хреститися, але який не хрестився насправді. Якщо ж не визнаєш першого, то чому треба визнавати останнє? Не бачу причини. Але якщо хочеш, розсудимо й так. Якщо достатньо бажання замість сили хрещення, і за одне бажання присуджуєш собі славу, то й замість слави задовольняйся тільки бажанням. І яка для тебе шкода не сподобитися її, коли маєш бажання?

24. Отже, оскільки ви чули голоси ці, «приступіть до нього і просвітитеся, і лиця ваші не посоромляться» (Пс. 33:6) через те, що не досягли благодаті. Прийміть просвітлення, поки є час, «щоб темрява вас не огорнула» (Ін. 12:35), віддаливши від просвітлення. Настане ніч, і тоді після відходу звідси ніхто не може робити. Перше є слово Давида, а останнє — істинного Світла, «що освітлює кожну людину, яка приходить у світ (Ін. 1:9). Подумайте, що й Соломон жорстоко докоряє вам, недбайливим і повільним: «Доки ти, лінивцю, будеш спати? коли ти встанеш від сну твого?» (Притч. 6:9). Придумуємо те й інше, «щоб виправдовувати гріхи» (Пс. 140:4). «Чекаю дня Світил; більше поважаю Пасху; дочекаюся П’ятидесятниці; краще із Христом просвітитися; із Христом повстати в день воскресіння; вшанувати явлення Духа». Що ж потім? Кончина прийде раптово, у день, у який не очікував, і в годину, у яку не думав (Лк. 12:46). А при тобі подорожній — бідність (Притч. 6:11) благодаті, і ти будеш голодним серед такого багатства благості. Тобі треба в протилежному пожинати протилежне, у невсипущій праці — жнива і у джерелі — прохолоду, подібно до томимого сильною спрагою, який старанно біжить до джерел і стомлення від дороги вгамовує водою, а не терпіти долі Ісмаїла, не нудитися спрагою від безводдя або, за прислів’ям, не мучитися спрагою біля джерела. Недобре минути торговище і потім шукати покупок; недобре пройти повз манни і потім побажати їжі; поганий запізнілий жаль, погано тоді вже відчути свою втрату, коли немає засобу відвернути її, тобто після відходу звідси, за гірким висновком того, що зроблене кожним у житті, після покарання грішників і прославляння очищених. Тому не баріться приступати до благодаті, а поспішайте, щоб не випередив вас розбійник, не пришвидшив перелюбник, не взяв перед вами переваги лиходій, не випередив блага вбивця, митар, блудник або хто-небудь із тих, які беруть Царство силою і по-хижацькому (див.: Мф. 11:12), а воно, через благість, добровільно терпить насильство й розкрадання. Будь повільний на злу справу, а швидкий до спасіння, люб’язний, як переконую я. 25. Тому що однаково погані готовність на гірше і повільність до кращого. Якби покликали тебе бенкетувати — не поспішай; якби відректися від віри — тікай геть; якби в збіговиську зловмисних людей сказали тобі: «Йди з нами, зробимо засідку для убивства, підстережемо непорочного без вини» (Притч. 1:11), — не прихиляй і слуху. Тому що придбаєш від цього дві досить великі користі: і їх напоумиш про гріх, і сам позбудешся поганого співтовариства. Але якщо каже тобі великий Давид: «Прийдіть, у радості заспіваємо Господу, виголосимо славу Спасителю нашому» (Пс. 94:1); або інший пророк: «прийдіть, і зійдемо на гору Господню» (Іс. 2:3), або Сам Спаситель: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11:28); і ще: встаньте, підемо звідси (Ін. 14:31) світлі світлом, засяявши «чистіше за сніг, біліше за молоко; вони були тілом кращі за корал, вигляд їх був, як сапфір» (Плч. 4:7), то не будемо ухилятися й баритися. Зробимося Петром і Іоаном: як вони поспішали до гробу і на воскресіння, так і ми поспішимо до купелі хрещення; підемо то разом, то швидше один від одного (див.: Ін. 20:4), намагаючись передбачити благо. І не кажи: «Піди і прийди знову, і завтра я хрещуся, коли ти маєш при собі» (Притч. 3:28).

«Нехай прийде мати, нехай прийде батько, прийдуть брати, дружина, діти, друзі — всі, що для мене дорогі, і тоді спасуся, а тепер ще не час мені стати світлим». Але бійся, щоб не стали спільниками плачу ті, яких ти сподівався мати спільниками веселощів. Якщо вони з тобою — добре; а якщо ні — не очікуй. Соромно казати: «Де моє приношення після хрещення? Де світлий одяг, в якому б просвітився хрещенням? Де потрібне для прийняття моїх хрестителів, щоб і в цьому не присоромити себе?» Але це, як бачиш, дуже необхідне, і без цього благодать применшиться! Не займайся дріб’язковим у справах важливих; не віддавайся низьким почуттям; таїнства важливіші від видимого; самого себе принеси в дар, у Христа одягшись, нагодуй мене своїм життям: такій гостинності я радий, це угодно і Богові, Який дарує найбільші блага. З великого для Бога нічого нема, чого б не дав і убогий, щоб убогі і в цьому не відставали, не маючи, чим змагатися з багатими. І хоча в іншому є різниця між багатим і убогим, однак тут хто старанніший, той і багатший. 26. Ніщо нехай не перешкоджає тобі йти вперед, ніщо нехай не відволікає назад твою старанність. Поки бажання сильне, отримуй бажане; поки гаряче залізо, загартовуй його в холодній воді, щоб не зустрілося чого для припинення твого бажання. Я Филип — будь євнухом Кандакиї. Скажи й сам: «Ось вода. Що перешкоджає мені хреститись?» (Діян. 8:36)? Лови випадок, будь радий благу. І сказавши, хрестися, і хрестившись, спасайся. Хоча б ти був чорний тілом, стань білим душею; отримай спасіння, вище від якого немає нічого, нічого досточеснішого для тих, що мають розум.

Не кажи: «Мене має хрестити єпископ, притім митрополит і єрусалимський (благодать не від місця, а від Духа), крім того, хто-небудь із людей шляхетних, оскільки небезпечно, щоб моя шляхетність не була принижена хрестителем; або хоча священик, але безшлюбний, людина стримана і ангельського життя, тому що нестерпно, якщо осквернюсь під час очищення». Не вникай у достовірність проповідника або хрестителя. У них є інший Суддя, Який випробовує і невидиме, бо «людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1Сам. 16:7). А для очищення тебе кожний гідний віри, тільки був би він з тих, що отримали на це владу, не засуджених явно і не відчужених від Церкви. Не суди суддів ти, що потребуєш лікування, не розбирай гідності тих, що очищають тебе, не вибирай, дивлячись на батьків. Хоча один від одного кращий або нижчий, але кожний вище від тебе. Подумай так: два персні, золотий і залізний, і на обох вирізаний той самий царський лик, і обома зроблені печатки на воску. Чим одна печатка різниться від іншої? Нічим. Розпізнай речовину на воску, якщо ти мудріший за інших. Скажи: який відбиток залізного і який золотого персня? І чому він однаковий? Бо хоча речовина різна, але в накресленні немає різниці. Так і хрестителем нехай буде в тебе кожний! Тому що хоча б один перевершував іншого по життю, але сила хрещення рівна, і однаково може привести тебе до досконалості кожний, хто наставлений у тій же вірі.

27. Не гребуй хреститися разом багатий з бідним, шляхетний з худорідним, господар з тим, який дотепер раб його. Ти не виявиш стільки смиренномудрія, скільки Христос, в Якого нині хрестишся, Який для тебе прийняв і образ раба. З того дня, в який оновишся, всі старі відмінності минули, всі однаково одягаються в Христа.

Знаючи, як хрестив Іоан, не соромся сповідати свій гріх, щоб, піддавшись сорому тут, уникнути його там; тому що й сором є частина тамтешнього покарання. Доведи, що ти дійсно зненавидів гріх, перед усіма відкривши й виставивши його на ганьбу.

Не нехтуй лікування заклинанням, не нарікай на його тривалість, і це є випробування щирості, з якою ти приступаєш до хрещення. Що ж, якщо й стільки потрудишся, скільки ефіопська цариця, яка прийшла від меж землі, щоб бачити премудрість Соломона? І тут більший Соломона для розуміючих справу досконало (Лк. 11:31).

Нехай не лякають тебе ні дальність шляху, ні просторість моря, ні вогонь, якщо він на дорозі, ні інше що-небудь, мала або велика перешкода, щоб сподобитися благодаті. Якщо ж без усякого труда, без усяких втрат, можна тобі одержати бажане, то як нерозумно відкладати дар! Сказано: «Спраглі! Ідіть усі до вод; так наказує тобі Ісая, «у яких немає срібла, йдіть, купуйте і споживайте; йдіть, купуйте без срібла» (Іс. 55:1). Яка швидкість у людинолюбстві! Яка зручність для купівлі! Потрібно тільки побажати благо, і воно надходить у продаж; саме прагнення приймається за велику ціну. Господь жадає, щоб Його жадали, напоїть бажаючих пити, приймає за благодіяння, якщо просять у Нього благодіяння, доступний, великодаровитий; з більшою приємністю дає, ніж інші приймають. Тільки не виявимо в собі низької душі, просячи того, що незначне і не достойне Даючого. Блаженний, у кого просить пиття Христос, як у самарянки, і кому дає «джерело води, що тече в життя вічне» (Ін. 4:14)! Блаженний, «хто біля усіх вод» (Іс. 32:20) і у всякій душі, яка завтра буде оброблюватися і поливатися, і яку нині віл і осел топчуть; тому що поросла терням, безводна, пригнічена нерозумністю! Блаженний, хто хоча й водоточать болота (див.: Іоїл. 3, 18), напоюється з дому Господнього і замість очерету вирощує хліб, приносить їжу, придатну для людей, а не тверду і некорисну; до чого й має докладати всяке старання, щоб не залишитися тими, що не досягли загальної благодаті.

28. Заперечать: «Нехай усе це справедливо буде в роздумі тих, що шукають хрещення. Але що скажеш про тих, які ще немовлята, що не відчувають ні шкоди, ні благодаті? Чи хрестити нам і їх?» Неодмінно, якщо наближається небезпека. Тому що краще без свідомості освятитися, ніж померти незапечатаним і недосконалим. Доказом цього слугує восьмиденне обрізання, як у прообразувальному сенсі було деякою печаткою і звершувалося над тими, що ще не мали досконалого розуму, а також помазання порогів через неживі речі, які охороняють немовлят. Про інших же малолітніх моя думка така: дочекавшись триріччя, або трохи раніше, або трохи пізніше, коли діти можуть чути що-небудь таємне й відповідати, хоча не розуміють зовсім, однак накреслюють у розумі, треба освячувати їх душі й тіла великим таїнством удосконалення. Причина ж цьому така: хоча діти тоді починають підлягати відповідальності за життя, коли розум прийде в зрілість, і вони урозуміють таїнство (бо за гріхи незнання не стягується з них через вік), однак огородитися їм хрещенням, без сумніву, набагато корисніше через те, що з ними раптово трапляються небезпеки, яких ніякими засобами не можна запобігти.

29. Скажуть: «Христос, попри все те, що Він Бог, хрестився в тридцять років; як же велиш поспішати із хрещенням?» — Сказавши, що Він — Бог, ти розв’язав питання. Він — джерельна чистота, і не мав потреби в очищенні, очищається ж длятебе, тому що й плоть носить для тебе, Сам будучи безтілесним. Йому не було жодної небезпеки відкладати хрещення, тому що Сам був владний і в стражданні, так само як і в народженні. Але для тебе немала небезпека, якщо помреш, народившись тільки для тління, не одягнувшись у нетління. Беру до уваги й те, що Христу необхідно було хреститися в такий час, а твої відносини інші. Тому що Він явився світові в тридцять років від народження, а не раніше, частково для того, щоб не показатися діючим з марнославства (що становить недугу людей, які не знають пристойності), частково ж тому, що в цьому віці остаточно випробовується чеснота і дозволено бути вчителем. Коли ж належало постраждати спасительним для світу стражданням, тоді постала потреба, щоб приєдналося до страждання все, що стосується страждання, як-от: явлення в світ, хрещення, свідчення з неба, проповідь, зібрання народу, чудеса і те, щоб із усього скласти ніби одне ціле, нерозривне й нерозділене проміжками. Тому що від хрещення і проповіді — потрясіння (як називається ця обставина в Писанні, Мф. 21:2), тих, що збираються, від безлічі ж народу — явлення знамень і чудеса, що приводять до Євангелія; а від чудес — заздрість, від заздрості — ненависть, від ненависті — нарада й зрадництво, від цього ж — хрест і все, чим ми спасенні. Так було з Христом і з таких причин, наскільки для нас збагненно. А можливо, знайдеться для цього й інша утаємничена підстава. 30. Але тобі яка потреба, слідуючи за прикладом, який вищий від тебе, зважитися на погане? Бо й багато чого іншого з розказаного про тодішні події виявляється іншим, ніж нині, і не сходиться в часі. Наприклад, Христос постився перед спокусою, а ми постимося перед Пасхою. Значення обох постів однакове, але стосовно часу немала між ними різниця. Христос протиставляє піст спокусам, а в нас він означає умертвіння із Христом і служить передсвятковим очищенням. Христос поститься сорок днів, тому що Він Бог; а ми розміряємо піст відповідно до сил; хоча ревність переконує декого поститися і понад сили. Також Христос таємниче надає ученикам Пасху у світлиці, після вечері і за день до страждання, а ми звершуємо її в молитовних домах, до вечері і після воскресіння. Він воскресає натретій день; а ми воскреснемо після значного часу. Отже, наші дії і нерозривні з ділами Христовими, і не з’єднані з ними щодо часу; навпаки, Христові діла передані нам для того, щоб вони служили певним зразком для наших дій, але повного зближення між ними бути не може. Що ж дивного, якщо Христос, хоча заради нас прийняв хрещення, але відрізняється від нас стосовно часу? Але на це, здається мені, указуєш ти, як на щось дивне й велике, коли протистоїш своєму спасінню!

31. Отже, якщо хоч трохи слухаєтеся мене, залишивши такі думки, прийдіть самі до блага й зробите два подвиги: очистите себе до хрещення і збережете хрещення. Бо настільки ж важко і здобути благо, якого не маємо, і здобувши, зберегти. Часто старанно придбане втрачається через недбальство, а безтурботно загублене повертається дбайливістю. До одержання бажаного дуже добра у тебе підмога: бдіння, пости, лежання на голій землі, молитви, сльози, милосердя до бідних, милостиня. Це ж нехай буде в тебе і вдячним приношенням за отримані тобою блага і разом засобом охорони. Чи служить для тебе благодіяння нагадуванням багатьох заповідей? Не переступай їх. Прийшов убогий? Згадай, як ти був убогим і як збагатився! Він просить у тебе хліба або пиття, або, можливо, інший Лазар лежить біля твоїх воріт? Посоромся таємничої трапези, до якої ти приступав, хліба, якого спожив, чаші, яку випив, освячену Христовими стражданнями. Прийшов до тебе мандрівник, який не має дому, прибув здалеку? Прийми в його особі Того, Хто зробився заради тебе подорожнім, навіть мандрівником між Своїми, вселився в тебе благодатю і привів тебе до небесного житла. Будь Закхеєм, який вчора був митарем, а нині став щедрим: все принеси в дарунок Христовому входу, щоб стати тобі великим, добре побачити Христа, хоча ти малий тілесним віком. Лежить недужний і поранений? Посоромся свого здоров’я і тих виразок, від яких позбавив тебе Христос. Якщо бачиш нагого, одягни з поваги до твоєї ризи нетління, тобто до Христа, бо «усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3:27). Якщо зустрінеш припадаючого боржника, усякі розписки праведні й несправедливі розірви (Іс. 58:6). Згадай тисячі талантів, які простив тобі Христос. Не будь лютим мучителем за невеликий борг, і притім для кого? Для подібних до тебе рабів, коли Господь простив тобі більший борг; бійся, щоб не зазнати тобі покарання за Його людинолюбство, яке дано тобі на зразок і якого ти не наслідував. 32. Нехай буде для тебе купіль ця очищенням не тільки тіла, але й образу Божого, не обмиванням тільки гріхів, але й виправленням життя. Нехай не тільки обмиє колишню нечистоту, але очистить і джерело. Нехай навчить не тільки прекрасно здобувати, але й прекрасно витрачати придбане, або, що набагато легше, відмовлятися від придбаного неправедно. Бо яка користь, якщо тобі відпущений гріх, а скривдженому не дано задоволення за збиток, тобою заподіяний? Тобою вчинене двояке зло: і придбане неправедно, і утримане придбане; у першому ти одержав прощення; але другим і тепер чиниш неправду; тому що й тепер є в тебе чуже, і гріх не знищений, а тільки розділений надвоє часом; на одне ти наважився до хрещення, а інше продовжуєш і після хрещення. Але купіль дає відпущення гріхів вчинених, а не невчинених. Потрібно, щоб очищення було зроблене не напоказ, а проникло в тебе, щоб ти зовсім став світлий, а не прикрашений зовні, щоб благодать служила не прикриттям гріхів, а звільненням від них. Блаженний, кому відпущені беззаконня, сказано про повне очищення, і «чиї гріхи покрито» (Пс. 31:1), — про тих, у яких внутрішнє ще не очищене. Блаженна людина, якій Господь не поставить гріха (Пс. 31:2), — це ніби третій розряд грішників, діла яких не похвальні, але серце неповинне.

33. Що ж скажу? І до чого схиляється моє слово? Вчора ти, душе, була хананеянкою, скорченою від гріха (Лк. 13:11), а нині випрямлена Словом, не згинайся знову, не нахиляйся до землі, як обтяжена путами лукавого, не доходь до такого приниження, щоб важко було піднятися тобі! Вчора сохла ти від сильної кровотечі, тому що виточувала вбивчий гріх, а нині висохнув потік і ти цвітеш, бо доторкнулася до краю одягу Христового, і «припинилася теча крові» (Мф. 9:20; Лк. 8:44). Зберігай же очищення, щоб знову не стати кровоточивою і не знесилитися доторкнутися до Христа і отримати спасіння. Бо Христос не часто дозволяє Себе обкрадувати, хоча і дуже людинолюбний. Вчора ти лежав на одрі розслабленим і нерухомим, і не мав людини, «щоб, коли збуриться вода, опустила тебе в купальню» (Ін. 5:7), а нині ти знайшов заразом людину і Бога, або, краще сказати, Боголюдину; ти взятий від ліжка, або, краще, сам взяв ліжко і розголосив про благодіяння. Бійся знову злягти на ліжко, розслабившись від задоволень гріховного й тілесного спокою, але йди здоровим, пам’ятаючи заповідь: «ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14), якщо після такого благодіяння виявишся поганим. «Лазарю! Вийди геть» (Ін. 11:43), сказано було тобі, що лежав у гробі, великим голосом (бо що голосніше від Слова?); і ти вийшов не четвертоденний, а багатоденний, воскреснувши із Триденним, і розв’язаний від похоронних пелен. Не помирай знову, не перебувай з живучими в гробах і не зв’язуйся ланцюгом власних гріхів. Невідомо, чи встанеш знову із гроба до останнього й загального воскресіння, яке все творіння приведе на суд не для лікування, а щоб почути вирок і відзвітувати у всьому, що придбано доброго або злого. 34. Якщо ти досі був покритий проказою, тобто неподобством порочного життя, а тепер, очистившись від гнійної речовини, сприйняв здоровий образ, покажи своє очищення мені, твоєму ієреєві, щоб я міг узнати, наскільки воно вище від очищення підзаконного. Не будь серед тих дев’яти невдячних, але наслідуй десятого. Хоча він був і самарянином, але вдячніший за інших. Остерігайся, щоб знову не «розцвісти» (Лев. 13:12) тобі злом, і щоб у твоєму тілі не було невиліковного розладу. Раніше твою руку робили сухою ощадливість і скупість, а тепер нехай простягнуть її милостиня і людинолюбство. Прекрасне лікування для хворої руки — витрачати, давати убогим усе, що маєш, черпати щедро, поки не дійдеш до дна (можливо, і воно буде тобі, як сарептянці, виточувати їжу, особливо, якщо трапиться тобі наситити Іллю), і визнавати добрим надбанням убогість для Христа, Який заради нас зубожів. Якщо ти був глухий і німий, то нехай оголосить тебе Слово, або, краще, утримай того, хто оголосив; не затикай вуха свої від учення і настановлення Господнього, як гаспид, «щоб не чути того, хто проклинає» (Пс. 57:6). Якщо ти був сліпий і позбавлений світла — «просвіти очі свої, щоб не заснув ти сном смертним» (Пс. 12:4), У світлі Господньому побач світло, у Духу Божому — Сина, просвітись потрійним і нероздільним Світлом. Якщо приймеш у себе повністю Слово, то збереш в душу свою всі лікування Христові, якими кожний зціляється окремо, тільки дивися, щоб не виявитися тобі незнаючим міри в благодаті, щоб під час твого сну й недоброї безтурботності ворог не посіяв кукіль; щоб тобі, збудивши чистотою заздрість у лукавого, знову не зробити себе через гріх жалюгідним, щоб, безмірно радіючи благу і звеличуючись ним, не впасти від цього звеличування; а навпаки, завжди трудися над очищенням, прокладаючи сходинки до Бога. «Блаженний муж у серці своєму» (Пс. 83:6), сподобившись, за даром, відпущення гріхів, з усяким старанням бережи його, щоб відпущення залежало від Бога, а дотримання і від тебе.

35. Як же цього досягти? Пам’ятай завжди Христову притчу; це буде для тебе найкращою і доброю підмогою. Вийшов з тебе нечистий і матеріальний дух, вигнаний хрещенням. Йому нестерпне гоніння, він не терпить бути бездомним і безпритульним, проходить крізь безводні місця, де пересохнув Божественний потік (тому що там любить він бути), скитається, шукаючи спокою, і не знаходить. Приступає до хрещених душ, у яких порчу обмила купіль. Боїться води, душить його очищення, як легіон загинув у морі. Знову повертається в дім, з якого вийшов, тому що безсоромний і завзятий, знову приступає, нові робить замахи. Якщо знайде, що Христос оселився і зайняв місце, ним залишене, то знову відбитий іде без успіху, продовжуючи своє жалюгідне поневіряння. Якщо ж знайде в тобі місце виметене й прибране, порожнім, нічим не зайняте, однаково готове до прийняття того або іншого, хай хто б прийшов першим, поспіхом входить, поселяється з більшими порівняно з колишніми запасами, «і буде для тебе останнє гірше від першого» (Мф. 12:43-45). Тому що раніше була надія на виправлення і обережність, а тепер явним стало ушкодження, через віддалення добра, що приваблює до себе лукаве, тому для того, хто поселився, володіння місцем зробилося твердішим.

36. Ще і не раз нагадаю тобі про просвітлення, що міг про нього вичитати в Божому Слові, тому що й для самого буде приємний спогад про це (що приємніше від світла для того, хто спожив світло?), і тебе осяю словами з Писання: «Світло сяє на праведника, і на правих серцем — радість» (Пс. 96:11). «Світло праведних весело горить, світильник же нечестивих угасає» (Притч. 13:9). «Ти славний, і силою світиш з висот вічних» (Пс. 75:5), — говорять Богові, як думаю, ангельські сили, які сприяють нам у добрих ділах. «Господь — просвічення моє і Спаситель мій, кого убоюся?» (Пс. 26:1) — так запитує Давид. І іноді він просить «послати йому світло і істину» (Пс. 42:3), а іноді дякує за те, що долучився до нього, тому що Він «явив на ньому світло лиця Божого» (Пс. 4:7), тобто закарбувалися і виявилися ознаки даного йому осяяння. Уникатимемо одного тільки світла, породжуваного неправдивим вогнем, не будемо «запалювати вогонь, розжарений нами запалювальними стрілами» (Іс. 50:11). Знаю вогонь очисний, який «звести на землю» (Лк. 12:49) прийшов Христос, і Сам називається вогнем (див.: Євр. 12:29). Він знищує речовину і злі навички, чому Христос і хоче, щоб він скоріше запалився (Лк. 12:49), бо бажає прискорити благодіяння, коли й вугілля дає нам на поміч (див.: Іс. 47:14-15). Знаю вогонь і не очисний, а каральний, або Содомський, який на всіх грішників проллє Господь, додавши «сірку і палаючий вітер» (Пс. 10:6), або «уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:41), або той, який іде перед Господом і «навколо спалює ворогів Його» (Пс. 96:3). Є ще жахливіший вогонь, який діє заодно з неусипним черв’яком, невгасимий, але увіковічнений для злих. Бо все це показує силу знищувальну, якщо тільки не угодно кому й тут представляти це чоловіколюбніше і згідно з гідністю караючого.

37. Але як відомий двоякий вогонь, так є і двояке світло. Одне є світильник розуму і направляє наші стогони до Бога. А друге оманливе, допитливе, протилежне істинному світлу, і видає себе за істинне світло, щоб звабити своїм виглядом. Це є темрява, і представляється полуднем, промінесяйним світлом. Так чую про «тих, які завжди блукають у полуденній темряві» (Іс. 16:3). Це є ніч, і вважається просвітленням у розтлінних сластолюбством. Бо що говорить Давид? Ніч була навколо мене, окаянного, і я не знав, тому що просвітленням вважав насолоду (див.: Пс. 138:11). Але такі, що віддаються сластолюбству, а ми освітимо себе світлом ведення; і він просвітиться, якщо будемо «сіяти у правду, і пожинати плід життя» (Ос. 10:12), тому що діяльність приводить і до споглядання, щоб понад інше знати і те, яке світло істинне і яке оманливе, і не помилитися, обираючи замість доброго гірше. Зробимося світлом, як називав учеників велике Світло: «Ви — світло світу» (Мф. 5:14). Будемо «світлом у світі, зберігаючи Слово життя» (Флп. 2:15-16), тобто будемо життєдайною силою для інших. Будемо триматися Бога, будемо триматися першого і найчистішого Світла, будемо йти до «сяяння Його» (Єр. 13:16). «Поки день, будемо поводитися благопристойно, не в розгулах і пияцтві, не в перелюбстві й розпусті, не в сварках і заздрощах», тому що це темні діла ночі (Рим. 13:13).

38. Очистимося, браття, в кожному члені, зробимо невинним кожне почуття. Нехай не буде в нас нічого недосконалого, нічого від першого народження, не залишимо в собі нічого не просвітленого. Просвітимося оком, щоб дивитися істинно, і через зір пильний і той, що цікавиться, не вносити в себе якого-небудь любодійного кумира. Бо хоча й не послужимо пристрасті, а осквернимо душу. Якщо є в нас колода або сучок — очистимо, щоб можна було нам побачити їх і в інших. Просвітимося слухом, просвітимося язиком, щоб почути, що промовить Господь Бог, і дай нам «зрання відчути милість Божу» (Пс. 142:8), і «слуху нашому дані будуть радість і веселість» (Пс. 50:10), що оголошують слух божественний; щоб не бути нам «ні мечем гострим» (Пс. 56:5), ні «бритвою вигостреною» (Пс. 51:4), щоб не знаходилися у нас «під язиком мука та злоба» (Пс. 9:28), але будемо «проповідувати премудрість Божу, таємну, приховану» (1Кор. 2:7), шануючи вогненні язики (див.: Діян. 2:3). Вилікуємо нюх, щоб не зніжити себе й замість приємних пахощів не покритися порохом, а наповнитися пахощами через вилите заради нас Миро, сприйнявши Його духовно, у такій мірі з Нього складаючись і в Нього перетворюючись, щоб від нас самих пахло «пахощами приємними» (Еф. 5, 2). Очистимося в дотику, смаку, гортані, не шукаючи м’яких доторків, не утішаючись гладкістю речей, а торкаючись, як має бути, до втіленого заради нас Слова і наслідуючи в цьому Фому; не дратуючи смаку питвом і споживою, що збуджують згубніше для нас роздратування, а спожити і пізнати, який благий Господь — наша краща й вічна їжа (див.: Пс. 33:9); ніскільки не прохолоджуючи гірку й невдячну гортань, яка вкладене в неї пропускає і не втримує в собі, але звеселяючи її словами, солодшими за мед. 39. Крім цього, добре, маючи голову очищену, як очищається голова — джерело почуттів, триматися Глави Христової, з якої «все тіло, що складається і з’єднується всякими зв’язками» (Еф. 4, 16), і знищувати борючий наш гріх, що звеличується над кращим у нас. Добре мати освячені й очищені плечі, щоб можна було понести хрест Христовий, не для всякого зручноносимий. Добре мати освячені руки й ноги: руки, «щоб на всякому місці підносити молитви, піднімаючи чисті руки без гніву та сумніву» (1Тим. 2:8), приймати покарання Христове, «щоб не прогнівався Господь» (Пс. 2:12), і за діяльність довіриться їм слово, як було дано в руку3одного із пророків (див.: Ог. 1:1); ноги нехай не будуть поспішати на пролиття крові й не біжать до зла (Притч. 1:16), але готові до благовістування, «до понести вишнього покликання» (Флп. 3:14) і до прийняття омиваючого і очищаючого Христа. А якщо є очищення і черева4, яке розділяє словесну їжу, то добре і його не боготворити, догоджаючи сластогодуванням і гинучою споживою, але, скільки можливо, очищати й стоншувати, щоб приймало всередину себе слово Господнє і прекрасно уболівало за падаючий Ізраїль (див.: Єр. 4:19). Думаю, що навіть серце і нутрощі визнані гідними честі. В цьому переконує мене Давид, який просить, щоб «серце чисте створив у ньому Бог, і духа праведного відновив у нутрі його» (Пс. 50:12), розуміється під цим, як думаю, сила розумова, її рухи або помисли. 40. Що ж думаєш про стегна і нирки? І цього не залишимо без уваги, нехай і їх торкнеться очищення. Нехай будуть стегна наші підперезані й укріплені стриманістю, як у давнину в Ізраїля, що за законом, споживав паску, тому що ніхто не виходить чистим з Єгипту й не уникає всезгубника інакше, як приборкавши й стегна. Нехай і в нирках відбудеться добра зміна, сила прагнення спрямована буде до Бога, щоб можна було сказати: «Господи, перед Тобою всі бажання мої, і зітхання моє від Тебе не втаїться» (Пс. 37:10), і «знайдені слова Твої, і я з’їв їх; і було слово Твоє мені на радість і на веселість серця мого; бо ім’я Твоє наречене на мені, Господи, Боже Саваофе» (Єр. 17:16). Тому що необхідно зробитися чоловіком бажань, бажань духовних. У такий спосіб винищиться у вас змій, що має велику міцність: «ось, його сила в стегнах його і міцність його у м’язах черева його» (Йов. 40:11), коли умертвлено буде, що було під пануванням його. Але не дивуйся, якщо ті, «які нам здаються в тілі непочесними, про тих більше піклуємось» (1Кор. 12:23), умертвляючи й уцнотливлюючи їх словом, і мужньо стоїмо проти речовини. «Отже, умертвіть земні члени ваші: блуд, нечистоту, пристрасть, злу похіть і користолюбство, що є ідолослужіння» (Кол. 3:5), віддамо Богові, усе освятимо, а не «взяв [Мойсей)) жир і курдюк, і весь жир, який на нутрощах, і сальник на печінці, і обидві нирки, і жир їх, і праве плече» (Лев. 8:25), не нирки з туком, не ту або іншу частину тіла. Бо для чого робити безчесним й інше? Цілковито принесемо самих себе, будемо всеспаленням словесним, жертвою досконалою. Не тільки плече, не тільки груди зробимо участю жрецькою (Лев. 7:34), бо цього мало, але цілком віддамо себе самих, та й сприймемо себе цілком; тому що зовсім себе сприйняти — значить віддатися Богові й принести в жертву свій порятунок.

41. А найбільше й насамперед зберігай добру заставу, для якої живу й виконую свій обов’язок, який я бажав би мати супутником в кончині, з яким і всі скорботи терплю, і нехтую всіма приємностями життя, — зберігай сповідування віри в Отця, і Сина, й Святого Духа. Це сповідування довіряю нині тобі, з ним занурю в купіль, з ним і виведу. Його даю тобі на все життя товаришем і заступником — єдине Божество і єдину Силу, Яка перебуває в трьох одинично й обіймає Трьох роздільно, без різниці в сутностях або єствах, не зростає або не зменшується, через додавання і зменшення, всюди рівна, всюди та ж, як єдина краса і єдина велич неба. Воно є Трьох Безкінечних безкінечна співприродність, де й Кожний, умоспоглядальний сам по Собі, є Бог, як Отець і Син, Син і Дух Святий, зі збереженням у Кожному особистої властивості, і Три, умоспоглядальні разом, також Бог; перше через єдиносущіє, останнє через єдиноначальність. Не встигну подумати про Єдиного, як осяююся Трьома. Не встигну розділити Трьох, як підношуся до Єдиного. Коли уявляється мені Єдине із Трьох, вважаю це цілим; Воно наповнює мій зір, а більше тікає від погляду. Не можу осягнути Його величі, щоб до того, що залишилося, додати більше. Коли з’єдную в умоспогляданні Трьох, бачу єдине світило, не вміючи розділити або виміряти з’єднаного світла. 42. Ти боїшся народження, щоб не постраждав від чого-небудь Бог не стражденний; а я боюся творіння, щоб не втратити мені Бога, через образу й несправедливе розсічення, відсікаючи або Сина від Отця, або від Сина сутність Духа. Бо дивне те, що в тих, які зле думають про Божество, не тільки в Божество вводиться творіння, але й саме творіння розсікається знову само на себе. Цими низькими й до землі поваленими, як Син принижується перед Отцем, так знову принижена гідність Духа навіть і перед Сином; тож й Бог, і творіння зганьблені цим новим богослів’ям. У Тройці, високоповажні, немає нічого рабського, нічого тварного, нічого привнесеного, як чув я від одного з мудрих. «Чи людям я прагну догоджати? Якби я і тепер догоджав людям, не був би рабом Христовим», — каже божественний Павло (Гал. 1:10). Якби я ще поклонявся творінню або у творіння хрестився, то я не обожився б і не змінився б у перше народження. Що скажу тим, які кланяються Астарті або Хамосу — «мерзоті аммонитськіи» (1Царів. 11:1), або образу зірки (див.: Ам. 5:26) — богу, за віруванням язичників, трохи вищому, втім творінню і справі рук людських, — якщо сам або не поклоняюся Двом5, в Яких хрестився, або поклоняюся їм, як подібним до мене рабам? Тому що все-таки Вони раби, хоча й вшановані трохи, тому що й між подібними рабами буває різниця і перевага. 43. Готовий би я назвати більшим Отця, від Якого й рівність мають Рівні, і буття (з чим усі погодяться), але боюся, щоб Начала не зробити началом менших і не образити першістю. Тому що немає слави Начала в приниженні Тих, Які від Нього. Притім підозрюю, що ти, через свою непомірність, взявшись за слово більший, роздвоїш єство, до всього додаючи поняття більшого. Отець більший не за єством, а через причину, бо між рівносущними за сутністю немає ні більшого, ні меншого. Готовий би я віддати перевагу Духові Сина, як Сина, але не дозволяє цього хрещення, що звершує мене Духом. Але боїшся, що докорятимуть тобі троєбожжям? Користуйся цим благом — єдністю Трьох, а захист надай мені. Дозволь мені бути кораблебудівником, а ти володій кораблем. А коли є в тебе інший кораблебудівник, то зроби мене зодчим свого дому; сам же живи в будинку безпечно, хоча ти взагалі не трудився. І на кораблі попливеш, і в домі житимеш не менш благополучно, ніж я — будівельник їх, хоча ти й не докладав до цього жодних зусиль. Чи бачиш яку благодушність? Чи бачиш благовоління Духа? Боротися — моя справа, а тобі даються плоди перемоги. Нехай мене скидають, а ти насолоджуйся миром і, допомагаючи молитвами тому, хто бореться за тебе, подай йому руку через віру. У мене три камені, якими уражу із пращі іноплемінника; у мене три подуви на сина сарептянки (див.: 1Царів. 17:21), якими оживотворю умертвленних; у мене три зливання «на дрова» (1Царів. 18:34,25), якими освячу жертву, викликавши водою чудесний вогонь, і скину лжепророків, використавши для цього силу таїнства.

44. Але для чого продовжувати слово? Тепер час навчати, а не сперечатися. Свідчу перед Богом і перед обраними ангелами, що ти будеш хрещений із цією вірою. Якщо в серці твоєму написано інакше, ніж як вимагає моє вчення, прийди, ми перепишемо. Я не невмілий краснописець цього, пишу, що написане, вчу, чого навчився і що зберіг від початку до цієї сивини. Мені небезпека, мені й нагорода, як охоронителеві твоєї душі, що робить тебе охрещеним. Якщо істинно віруєш і назнаменований добрими письменами — зберігай написане, при круговороті часів перебуваючи незмінним у тому, що саме незмінне. Наслідуй Пилата, тільки в кращому, того, хто погане написав, наслідуй ти, добре написаний. Скажи тим, що переконують тебе: «що я написав, те написав» (Ін. 19:22). Тому що мені було б соромно, якби добро зручно приводилося в сумнів, тоді як зло перебуває непохитним. Треба легко рухатися від гіршого до кращого, а бути нерухливим від кращого до гіршого. Якщо так хрестишся і за таким вченням, «не спиню уст моїх» (Пс. 39:10), це віддаю в руки Духові. Пришвидшимо спасіння, повстанемо для хрещення. Дух простягає над тобою крила, звершувач сповнений старанності, дар готовий. Якщо ж ще кульгаєш і не приймаєш довершеного Божества, то шукай іншого хрестителя або потопителя: не моя справа розсікати Божество і робити тебе мертвим під час відродження, щоб ти не мав ні благодаті, ні надії на благодать, через кілька хвилин піддавши аварії корабель свого спасіння. Бо, якщо в Одного із Трьох віднімеш що-небудь із Божества, то віднімеш і у Божества все, і в себе освячення. 45. Але, можливо, в твоїй душі немає ніякого накреслення письмового, ні доброго, ні злого; і нині потрібно зробити в тобі написання, нам треба підняти тебе до досконалості? Увійдемо всередину хмари; дай мені скрижалі серця. Я буду для тебе Мойсеєм, — я (хоча й сміливо сказати так) перстом Божим напишу нове десятислів’я, впишу скорочення спасіння. А коли є який єретичний і нерозумний звір, нехай залишиться він внизу, інакше загрожує йому небезпека побиття камінням від слова істини.

Буду хрестити тебе, навчаючи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Одне ж спільне ім’я Трьох — Бог. Нехай і образи, й слова дають тобі зрозуміти, що ти цураєшся всякого безбожництва, як той, хто з’єднується із повним Божеством. Віруй, що весь світ, видимий і невидимий, створений Богом з нічого і керується Промислом Творця, зміниться на краще. Віруй, що зло не має ні особливої сутності, ні царства, що воно ні безначальне, ні самобутнє, ні створене Богом, але є наша справа й справа лукавого, і виникло в нас від нашого недбальства, а не від Творця. Віруй, що Син Божий — передвічне Слово, народжений від Отця безлітно і безтілесно, і Він же в останні дні народився заради тебе і Сином людським, народився від Діви Марії, невимовно й непорочно (тому що немає ніякої скверни, де Бог і звідки спасіння); що Він досконала людина і заразом Бог, заради всієї стражденної людини, щоб всьому тобі дарувати спасіння, зруйнувавши всякий осуд гріха, безпристрасний за Божеством, стражденний сприйнятим людством, настільки ж для тебе, людини, наскільки ти заради Нього робишся богом; що Він за беззаконня наші був ведений на смерть, розп’ятий і похований, оскільки зазнав смерть і воскрес на третій день, вознісся на небо, щоб піднести із Собою тебе, поваленого до землі, але знову прийде в славне Своє явлення судити живих і мертвих, прийде вже не плоттю, але й не безтілесним, а у відомому тільки Йому образі нетлінного тіла, щоб і видимим бути для тих, що прокололи Його, і перебувати Богом, не причетним до грубості. Крім цього, визнай воскресіння, суд і винагороду на правдивих вагах Божих. І ця винагорода для очищених серцем буде світло, тобто Бог видимий і пізнаваний в міру чистоти, що і називаємо Царством Небесним, — а для сліпих розумом, тобто для відчужених від Бога в міру тутешньої короткозорості, буде темрява. Нарешті, на цій підставі догматів, роби добро, тому що «віра без діл мертва» (Як. 2:26), як і діла без віри.

Ти знаєш про таїнство все, що може бути виявлене й сказане вголос народу, а інше, якщо дарує Тройця, довідаєшся, увійшовши всередину, і це приховаєш сам у собі, огородивши печаткою. 46. Втім, і про те благовіщу тобі: предстояння твоє перед великим вівтарем, до якого будеш допущений відразу після хрещення, є зображення наперед тамтешньої слави; псалмоспіви, з якими тебе введуть, є початком тамтешнього співу; світильники, які запалиш, таємниче утворюють тамтешнє світловодство, з яким ми, чисті і непорочні душі, підемо назустріч Нареченому, маючи ясні світильники віри, не віддаючись сну через безтурботність (так, щоб очікуваний міг прийти несподівано), не залишаючись без запасу і єлею й не убожіючи добрими ділами, що викинуло б нас зі шлюбного чертога. Бо бачу, який жалюгідний цей стан! Наречений близько, заклик вимагає виходити назустріч, і мудрі зустрінуть з блискучим світлом, маючи все те, що потрібно для його підтримки; а інші будуть розгублені, не вчасно шукаючи єлею в тих, що мають його. Наречений скоро прийде, ввійдуть з ним і перші, а останні залишаться поза, витративши час, в який можна було прийти на приготування єлею, і гірко плакатимуть, пізно довідавшись, наскільки шкідлива безтурботність, коли вже, хоч скільки б просили про те, недоступний для них шлюбний чертог, тому що вони нікчемно закрили його самі для себе, зробивши, тільки в іншому відношенні, як ті, що відмовилися бути на шлюбному бенкеті, який добрий Отець приготував доброму Нареченому, відмовившись чи заради нареченої, чи заради новокупленого села, чи заради пари волів, яких на шкоду собі придбали, заради малого занапастивши велике. Бо там немає місця ні для зневажника, ні для безтурботного, ні для одягненого огидно, а не по-шлюбному, хоча б тут і удостоював себе тамтешньої світлоносності, і внутрішньо давав собі місце там, зваблений марною надією. Що ж потім? Коли ввійдемо всередину, тоді Наречений знає, чого навчити й про що розмовляти з душами, які ввійшли. Буде ж, як думаю, розмовляти, викладаючи досконаліші і найчистіші знання, до яких долучитися і нам, учням, і вчителям, нехай буде даровано у Самому Христі Господові нашому. Йому слава і держава навіки-віків. Амінь.

* * *

1. Хрещення і миропомазання.
2. Φυλακτήριον — пов’язка на чолі й на руках зі словами із закону Божого, яку використовували юдеї.
3. За слов’янським перекладом: рукою, в грецькому тексті: έν τή χειρι.
4. Богослов під черевом тут має на увазі пам’ять.
5. Духу й Синові.

Слово 41. На Святу П’ятидесятницю

1. Коротко полюбомудруємо про свято, щоб нам святкувати духовно. У всякого свій спосіб тріумфувати; а в служителя Слова він у слові, у такому слові, яке пристойніше всього часу. І жодна краса не звеселяє так любителя краси, як любителя свят духовне святкування. Але розсудимо про це так. Святкує і юдей, але за буквою, бо він, шукаючи закон праведності, «закону праведности не досягнув» (Рим. 9:31). Святкує і еллін, але тілесно, згідно зі своїми богами й демонами, з яких одні, за визнанням самих язичників, винуватці пристрастей, а інші вшановані богами за пристрасті, тому й святкування в них полягає в задоволенні пристрастей, і грішити значить шанувати бога, під захист якого вдається пристрасть, як достохвальна справа. Святкуємо й ми, але святкуємо, як угодно Духові, а Йому угодно, щоб ми або говорили, або робили що-небудь пристойне. І святкувати у нас означає здобувати для душі блага постійні й вічно сущі, а не минущі, що й швидко гинуть, які, на мою думку, мало насолоджують почуття, а більше розтлівають їх і шкодять їм. Задовольняє тіло злість його. Чи потрібно в полум’я підкладати більше горючої речовини, чи звірові давати розкішнішу їжу, щоб він зробився неприборканим і взяв силу над розумом?

2. Отже, святкувати треба духовно. А початком слова (тому що потрібно сказати і те, що становить предмет дослідження любословів, щоб цим приєднати до торжества ніби деяку насолоду, хоча наше слово через те трохи ухилиться від предмета) — початком слова буде це.

Євреї, на підставі закону Мойсеєвого, шанують число сім, як згодом піфагорійці почали шанувати число чотири, яким вони навіть клянуться, а симоніани й маркіоніти числа — вісім і тридцять, які рівночисленними називають і шанують якихось еонів. Хоча не знаю, за якими законами співвідношення або за якою силою числа сім, однак євреї шанують його; і відомо те, що Бог за шість днів створив матерію, створив і прикрасив її всякими видами й комбінаціями, і створив цей нині видимий світ, а на сьомий день відпочив від діл, що показує й найменування суботи, що по-єврейськи означає спокій. Але коли є цьому й вища яка основа, то нехай любомудрують про те інші. Шанування ж числа сім поширювалося в них не тільки на дні, але й на роки. В роздумі про дні свідчить це субота, постійно в них шанована, так само як і семиденне невживання квасного, а стосовно років — сьомий рік залишення (Лев. 25:10). Навіть шанування поширювалося не тільки на седмиці, але й на седмиці седмиць, і як у днях, так і в роках. Седмиці днів складають п’ятидесятницю — день у них священний (Лев. 23:21); седмиці ж років — так званий ними ювілей, в який бувало й необроблення землі, й звільнення рабів, і повернення куплених володінь колишнім власникам. Тому що цей народ присвячує Богові початки не тільки плодів і першородних, але також дні і роки. Так шанування числа сім привело до шанування п’ятидесятниці. Оскільки число сім, помножене само на себе, дає п’ятдесят, причому бракує одного дня, але він позичений нами від майбутнього віку і є восьмий, разом же й перший, або, краще сказати, єдиний і нескінченний. Тому що там має закінчитися тутешнє суботствування душ, аби була дана частина «семи і навіть восьми» (Еккл. 11:2), як деякі раніше від нас розуміли це Соломонове висловлювання.

3. Хоча про шанування числа сім багато є свідчень, але для нас багатьох досить буде й деяких. Так названо сім високоповажних духів (Іс. 11:2-3), і духами, як думаю, угодно було Ісаї назвати дії Духа. «Слова Господні, — за словом Давида, — очищені від землі, сім разів переплавлені» (Пс. 11:7). Праведник «шість разів від бід визволений, в сьомий уже не буває ураженим» (Йов. 5:19). Грішник отримує прощення не тільки «до семи, але до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22). Знову й навпаки (тому що й покарання за гріх похвальне) Каїн всемеро терпить помсту, тобто зазнає кари за братовбивство; Ламех же «в сімдесят разів всемеро» (Бут. 4:24), тому що став убивцею після закону й осуду. Лукаві сусіди семикратну відплату приймають «в серце своє» (Пс. 78:12). Дім Премудрості «збудований на семи стовпах» (Притч. 9:1); таким же числом очей прикрашений камінь Зоровавелів (див.: Зах. 3:9). «Семикратно кожного дня» віддається хвала Богові (Пс. 118:164). Навіть неплідна народжувала сім раз, число досконале, і цим протиставляється тим, які не мають повного числа дітей (1Сам. 2:5).

4. Якщо ж треба взяти до уваги і старозавітні оповідання, то примічаю, що сьомий із прабатьків Енох був взятий Богом (Бут. 5:24). Примічаю також, що двадцять перший Авраам прославлений патріаршеством, — через встановлення великого таїнства, тому що це число становить трикратно взяте число сім. А інший відважний на все насмілився б дійти й до Нового Адама, Бога мого й Господа Іісуса Христа, Який, за низхідним родоводом в Луки, вважається сімдесят сьомим від першого і під гріхом бувшого Адама. Примічаю ще сім труб Іісуса Навина, таке ж число обходжень, днів і ієреїв, від яких падають стіни єрихонські (див.: Ісус. 6). Примічаю як семикратне навернення (див.: 1Царів. 18:43-44), подібне й до трикратного таємничого подуву пророка Іллі, який вдихнув життя в сина сарептської вдови (1Царів. 17:21), і рівночисленного узливання на дрова, коли він посланим від Бога вогнем знищив жертву й засудив лжепророків, які не могли зробити того ж своїми закликаннями, так і семикратне, за його наказом, споглядання отроком хмари. Примічаю багаторазове ж схилення Єлисея над сином суманитянки, яким оновлюється в ньому дихання (див.: 2Царів. 4:35).

На підставі, як думаю, тієї ж постанови, не кажучи вже про світильник храму, що має сім відгалужень і сім свічок (див.: Вих. 25:31,37), у сім днів посвячується ієрей (див.: Вих. 29:35), у сім днів очищається прокажений (Лев. 13:50) і в стільки ж днів оновляється храм (див.: 2Хрон. 7:8). І в сімдесяте літо народ повернувся з полону, щоб і в десятках було те ж, що буває в одиницях, і числом досконалішим вшановане таїнство числа сім. Але що сказати мені про віддалене? Сам Іісус — чиста досконалість, зумів наситити в пустелі і п’ятьма хлібами п’ять тисяч людей і знову сьома хлібами чотири тисячі, і залишків після насичення було в першому «дванадцять повних кошиків» (Мф. 14:20), а в «в другому — сім повних кошиків» (Мф. 15:37); а те й інше, як думаю, зроблено не без причини і не недостойно Духа. І сам ти, читаючи Писання, помітиш багато чисел, в яких, крім видимого, ховається й більш глибоке значення.

Для теперішнього ж часу найкорисніше сказати, що, можливо, через це саме, або через досить близьке до них, або й через інші вищі причини, євреї шанують п’ятдесятий день, а також шануємо й ми, як шануємо й інше що-небудь єврейське, у євреїв звершуване прообразно, а в нас відновлене таємничо. Попередньо сказавши це в роздумі про нинішній день, приступимо до продовження слова.

5. Ми святкуємо П’ятидесятницю, пришестя Духа, остаточне здійснення обітовання, сповнення надії, таїнство, і притім яке велике й високоповажне! Закінчаються діла Христові тілесні або, краще сказати, діла, що стосуються тілесного перебування Його на землі (не поспішаю сказати, що закінчуються діла, що стосуються тіла, поки не переконає мене яке-небудь слово, що краще визволитися від тіла); а починаються діла Духа. Що ж стосувалося Христа? Діва, народження, ясла, повиття пеленами, ангели, що прославляють, пастирі, що приходять, рух зірок, поклоніння й дари волхвів, Іродове дітовбивство, Іісус, який тікає в Єгипет, і повертається з Єгипту, обрізаний, хрещений, засвідчений з неба, що спокушений, побитий камінням заради нас (Ін. 10:32), яким потрібно було дати зразок злостраждання за слово, зраджений, прицвяхований, похований, воскреслий, вознесений. Багато чого із цього приймає Христос і нині, а саме: безчестя від христоненависників, що терпить, бо довготерпеливий, а шанування від христолюбців. І Він уповільнює, як першим виявити Свій гнів, так нам показати Свою благість, — і їм дає, можливо, тим час на покаяння, а нас випробовує в любові, чи не ослабіємо в скорботах і подвигах за благочестя. Такий з давнини закон Божого домобудівництва й недослідимих Божих доль, якими премудро управляються наші діла. Такі діла Христові, наступні ж славнішими ще побачимо. О якби й ми самі були побачені Христом!

А щоб говорити про діла Духа, нехай зійде на мене Дух і нехай дасть слово, скільки цього бажаю, а якщо й не в такій мірі, скільки співмірне до часу, — прийде ж, без сумніву, як Владика, а не як раб, і не веління чекаючи, як думають деякі. Бо Він дихає, де хоче, на кого, коли і скільки Йому угодно. Так думати й говорити надихає нас Дух.

6. Хто Святого Духа зводить в ряд творіння, той хулитель, злий раб і найлютіший зі злих. Тому що злим рабам властиво відкидати панування, повставати проти панування і свобідне робити подібним до себе рабом. Хто визнає Його Богом, той божественний і світлий розумом. А хто навіть і називає Богом, той, якщо робить це перед людьми розсудливими, високий, а якщо перед низькими — необачний, тому що бісер довіряє бруду, громовий звук — слабкому слуху, сонячний промінь — хворим очам, тверду їжу — тим, що споживають тільки молоко. Поступово слід вести їх вперед і наближати до вищого, щоб світлу дарувалося світло, й істина нагороджувалася істиною. Тому й ми, залишивши досконаліше слово, для якого ще не прийшов час, поговоримо з ними так.

7. Якщо ви не сповідуєте Святого Духа ні нествореним, ні таким, що не підлягає часу, то (дозвольте ревності висловитися дещо і сміливо) у вас явно діє противний дух. Якщо ж ви настільки здорові, що уникаєте явного нечестя, і поза рабством ставите Того, Хто й нас робить свобідними, то зі Святим Духом і разом зі мною розгляньте самі й наступне, бо я впевнений, що ви вже в деякій мірі причасники Духа, і розмірковуватиму з вами, як зі своїми. Або покажіть мені щось середнє між рабством і пануванням, де я міг би дати місце гідності Духа, або, уникаючи рабства, не залишайте невідомим, куди зараховуєте Того, про Якого питання.

Але вас утруднюють склади, зупиняє тільки слово, і воно робиться для вас каменем спотикання і каменем спокуси, чим для деяких був і Христос. Це — людська неміч. Зійдемося між собою духовно, будемо краще братолюбними, ніж самолюбними. Визнайте силу Божества, і ми зробимо вам поблажливість у сказаному. Сповідуйте єство під іншими найменуваннями, які найбільше поважаєте, і ми вилікуємо вас як немічних, навіть сховавши інше для вашого задоволення. Бо соромно, справді соромно й дуже нерозважливо бути здоровими душею і приховувати скарб, ніби заздрячи іншим, або побоюючись, щоб не освятити і язик. Але ще більший сором для нас зазнати те ж, у чому інших звинувачуємо, і засуджуючи суперечки про звуки, самим стояти за букву. 8. Сповідуйте в Тройці єдине Божество, або, якщо угодно, єдине єство, і я виблагаю вам у Духа слово: Бог. Бо добре знаю, що Той, Хто дав перше, дає і друге, і тим більше, якщо причиною суперечки якась духовна боязкість, а не диявольська завзятість. Скажу ще ясніше й коротше: ні ви не збвинувачуйте нас за сказане більш піднесено (тому що не треба заздрити піднесенню), ні ми не будемо засуджувати вас за ті слова, які вам до часу під силу, поки не досягнете, хоча іншим шляхом, того ж з нами пристанища. Ми домагаємося не перемоги, а повернення братів, розлука з якими терзає нас.

Це кажемо вам, у яких знаходимо трохи життя, які розумно думають про Сина. Дивуючись вашому життю, не цілком схвалюємо вчення. Маючи дари Духа, прийміть і Духа, щоб не тільки подвизатися, але й подвизатися «законно» (2Тим. 2:5). Від Нього, у нагороду за життя, нехай буде вам даровано і цей вінець — сповідувати Духа досконало, і з нами, і раніше нас, проповідувати Його достойно. Насмілююсь за вас і на щось більше, а саме насмілююсь сказати з апостолом: настільки люблю вас, настільки поважаю цей благопристойний ваш одяг, і цей колір стриманості, і священні сонми, і чесну цнотливість, і чистоту, і цілонічні псалмоспіви, і любов до подорожніх, і братолюбство, і любов до убогих, що готовий бути відлученим від Христа (Рим. 9:3) і постраждати, як засуджений, тільки б ви стояли з нами, і разом ми прославляли Тройцю. Бо чи потрібно говорити про інших, які явно померли, яких воскресить тільки Христос, Який Своєю силою животворить мертвих? Вони зловмисно відділяються один від одного місцем, будучи зв’язані вченням, і настільки ж незгодні між собою, наскільки й косі очі, спрямовані на один предмет, і не в зорі, але в положенні, мають різницю, якщо їх потрібно звинувачувати за цей один недолік, а не разом і за сліпоту. Оскільки ж я досить виклав, що стосується вас, то повернуся знову до Духа. Думаю ж, що й ви вже підете за мною.

9. Дух Святий завжди був, і є, і буде; Він не почав і не припинить буття, але завжди з Отцем і Сином існує і рахується. Тому що непристойно було або Отцю коли-небудь бути без Сина, або Синові без Духа; украй було б безславно для Божества, якби внаслідок зміни Своїх рад прийти в повноту досконалості. Отже, Дух завжди був прийнятним, а не приймаючим; звершуючим, а не звершеним, наповнюючим, а не наповнюваним, освячуючим, а не освячуваним, приводячим до обоження, а не тим, який приводиться до обоження. Він завжди один і той Самий для Себе і для Тих, з Якими рахується; невидимий, Який не підлягає часу, невмістимии, незмінний, не має ні якості, ні кількості, ні вигляду, недоторканний, саморухливий, вічнорухливий, свобідний, самовладний, всесильний (хоча, як все належне Єдинородному, так і все належне Духові, зводиться до першої Причини); Він — життя й животворчий; Він — світло й світла Податель; Він — виточна благість і джерело благості; Він — «Дух праведний і владичний» (Пс. 50:12-14), «Господь» (2Кор. 3:17), що посилає (див.: Діян. 13:4), що відокремлює (див.: Діян. 13:2), що творить Собі храм (див.: Кол. 2:22), що наставляє (див.: Ін. 16:13), що діє як «хоче» (1Кор. 12:11), що розділяє дарування, «Дух усиновлення» (Рим. 8:15), істини (Ін. 14:17), премудрості, розуму, відання і благочестя, ради, міцності, страху, за обчисленим (Іс. 11:2-3). Через Нього пізнається Отець і прославляється Син (див.: Ін. 16:10), і Сам Він ними одними пізнаний, єдине числення, служіння й поклоніння, єдина сила, єдина досконалість і освячення. Але для чого багато говорити? Все, що має Отець, належить і Синові, крім ненародженості; все, що має Син, належить Духові, крім народження. А ненародженість і народження не сутності розрізняють, на мою думку, але різняться в одній і тій же сутності.

10. Ти мучишся нетерпінням заперечити мені, а я поспішаю продовжити слово. Вшануй день Духа, удержи ненадовго свій язик, якщо можеш; тепер слово про інші язики; посоромся або бійся цих язиків, що є у вогненному вигляді. Нині будемо вчити, а завтра роздумувати про слова; нині будемо святкувати, а завтра відкладемо пристойність. Одне таємниче, інше властиве видовищам; одне пристойне церквам, а інше — торговищам; одне пристойне тверезим, а інше — тим, які випили; одне пристойне тим, які думають про Духа благочесно, а інше — тим, що посміюються над Духом. Відкинемо ж чуже, влаштуємо своє.

11. Дух Святий діяв, по-перше, в ангельських і небесних силах, — у тих, які перші після Бога й навколо Бога, тому що їх досконалість і осяяння, і несхильність або нерухливість до зла, не від іншого кого, як від Святого Духа; а потім діяв в отцях і в пророках, з яких одні в образах бачили або пізнавали Бога, інші ж і наперед узнали майбутнє, оскільки Дух закарбовував це в розумі їх, і майбутнє вони бачили перед собою, як теперішнє, тому що така сила Духа, після ж цього діяв в учениках Христових (не скажу в Христі, в Якому Він перебував не як діючий, але як супутній рівночесному), і в них трикратно, в міру їх можливості сприймати, і в три різні часи — до прославляння Христа стражданнями, після прославляння воскресінням і після вознесіння на небо, або після «здійснення всього» (Діян. 3:21), або як інакше потрібно назвати це; як показує перше очищення від хвороб і духів, що звершувалося, звичайно, не без Духа, також після здійснення домобудівництва подув Христовий, який, очевидно, був Божественним натхненням, і, нарешті, нинішнє розділення вогненних язиків, яке й святкуємо. Але перше було неясним, друге виразнішим, а нинішнє досконаліше, тому що вже не діє, як колись, але сутністю є присутнім, і, як сказав би інший, співперебуває і співживе Дух. Бо як Син розмовляв з нами тілесно, так і Духові личило явитися тілесно; і коли Христос увійшов у славу Свою, тоді Йому належало зійти до нас, належало прийти, бо Він Господь, і бути посланим, бо Він не супротивник Богові. Бо такі слова більш показують однодумність, ніж розділення єства.

12. Для того приходить Дух після Христа, щоб не залишитися нам без Утішителя; і для того називається іншим, щоб дати тобі поняття про рівночесність, бо слово «інший» поставлене замість інший я; це ж найменування означає одне — володарювання, а не приниження. Бо слово «інший», наскільки мені відомо, вживається не про інородні, але про єдиносущні. Являється ж у вигляді язиків, через спорідненість зі Словом; і у вигляді вогненних язиків (чому думаєш?) або через очищення (тому що в Писанні відомий і вогонь очищувальний, що бажаючі скрізь можуть побачити), або через Свою сутність, тому що Бог наш є вогонь і «вогонь, що поїдає» (Євр. 12:29) нечестя. Але ти знову обурюєшся, незадоволений словом єдиносущний! Являється у вигляді розділених язиків, через різні дарування; у вигляді язиків, зійшовших, для означення царської гідності й перебування у святих, тому що й херувими є Божий престол. Являється у світлиці (якщо тільки не вважатимуть мене допитливим надмірно) на ознаку сходження й піднесення від землі тих, які приймуть Духа, тому що «над водами горні палаци, якими піснесловиться Бог (Пс. 103:3). І Сам Іісус тих, що посвячуються у вище служіння, залучає до таїнства у світлиці, показуючи тим, що потрібно й Богові сходити до нас (як, наскільки відомо, і сходив до Мойсея), і нам підноситись до Нього, і що таким чином, при розчиненні достойності, потрібне спілкування Бога з людьми. Доки ж вони перебувають у власній гідності: Бог в гідності висоти, а люди — земної, доти благість непоєднувана, людинолюбство непередаване, і посередині велика й непрохідна прірва, яка відокремлює не тільки багатого від Лазаря і від жаданих надр Авраамових, але створене і мінливе єство від нествореного й постійного.

13. Дух Святий був проповіданий пророками, наприклад, у таких місцях: «Дух Господа Бога на Мені» (Іс. 61:1); і спочиють на ньому «сім духів» (Іс. 11:2); і «зійде Дух Господа, і настановить їх» (Іс. 63:14). Дух «відання наповнив» Веселеїла, будівельника скинії (Вих. 31:3). Дух буває розгніваний (див.: Іс. 63:10); Дух взяв Іллю на колісницю, і подвійно виблаганий Єлисеєм (див.: 2Царів. 2:9-15); Дух «благий і владичний наставляє і утверджує Давида» (Пс. 142:10,50,14). Святий Дух обітований спочатку Іоїлем, який каже: «І буде після того, виллю від Духа Мого на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння», і так далі (Іоїл. 2, 28; Діян. 2:17), а згодом — Іісусом, Який Сам прославляє Духа, і прославляється Духом, так само як прославляє Отця і прославляється Отцем. І яке щедре обітовання! Дух вічно перебуває, і нині з гідними в тимчасовому житті, і після з тими, що удостоїлися тамтешніх благ, якщо цілком збережемо Його добрим життям, а не будемо віддаляти від себе в такій же мірі, в якій грішимо.

14. Цей Дух творить із Сином у творінні й воскресінні, у чому нехай запевнить тебе сказане: «Словом Господнім сотворено небеса, і духом уст Його — вся сила їх» (Пс. 32:6); Дух Божий створив мене, подих же Вседержителя дав мені життя (Йов. 33:4); і ще: «Пошлеш Духа Свого — і створяться, і Ти оновлюєш, лице землі» (Пс. 103:30). Він творить у духовному відродженні; у чому нехай запевнить тебе сказане, що ніхто «не може бачити Царство, якщо не народиться звище Духом» (Ін. 3:3-5), і від першого народження, яке є таємниця ночі, не очиститься денним і світлим відтворенням (див.: Пс. 138:16), яким відтворюється кожний окремо.

Цей Дух, як премудрий і людинолюбний, чи бере пастиря, — творить його псалмоспівцем, що відганяє злих духів, і вказує у ньому царя Ізраїлеві. Чи бере пастуха овець, який «сказав Амасії: я не пророк і збирав сикомори», — робить його пророком (Ам. 7:14). Пригадай Давида й Амоса! Чи бере тямущого отрока, і ще неповнолітнього і робить його суддею старійшин. Свідок — Даниїл, який переміг левів у рові. Чи знайде рибалок, ловить у Христову сіть цілий світ, захоплюючи сіттю слова. Візьми для прикладу Петра й Андрія й синів громових, які гриміли про духовне. Чи знайде митарів, здобуває учеників і творить купцями душ. Свідок — Матфей, вчора митар, а нині євангелист. Чи знайде ревних гонителів — змінює ревність і Савлів робить Павлами, настільки ж старанними у благочесті, наскільки знайшов їх ревними у злі.

Він разом і Дух лагідності, і гнівається на тих, що грішать. Отже, пізнаємо Його лагідність, а не гнів, сповідуючи Його гідність і уникаючи хули, не побажаємо побачити без Його помилування тих, що гніваються. Він і мене нині робить сміливим проповідником перед вами. І якщо постраждаю, подяка Богові! А якщо й постраждаю, також подяка Богові! Перше бажане, нехай змилується над тими, що ненавидять нас, друге — нехай освятить мене в нагороду за священнодійство Євангеліє, яке допускає те, щоб звершитися кров’ю.

15. Апостоли заговорили чужими мовами, а не рідною, і, що дуже дивно, заговорили не вчившись. Це знамення для невірних, а не для віруючих, і воно має послужити звинуваченням невірних, як написано: «Іншими мовами й іншими устами говоритиму народові цьому; та й тоді не послухають Мене, — говорить Господь» (1Кор. 14:21; Іс. 28:11). «Кожний чув, що вони говорять його мовою» (Діян. 2:6). Зупинися тут не надовго й подумай, як розділити мови. Тому що у промовлянні є обоюдність, що усувається знаком розділення. Чи так чули кожний своєю мовою, що, так би мовити, голос виходив один, а чутно було багато голосів, через те, що від такого потрясіння повітря, або, ясніше скажу, з одного голосу походило багато? Або, зупинившись на слові чули, слова промовляючи своїми голосами, треба віднести до наступного, щоб вийшов зміст: промовляли голосами, які були своїми для слухачів, а це значить, голоси іншомовні. З останнім я більше згодний, тому що перше було б чудом, яке відносилось би більше до слухачів, ніж до промовців, а останнє стосується безпосередньо промовців, яким і докоряють, що вони п’яні, із чого видно, що дією Духа самі вони чудодіяли у вимовленні голосів.

16. Правда, достохвальним було і прадавнє розділення мов, коли будували стовп зловмисно і безбожно одномовні (на що й нині насмілюються деякі), тому що однодумність, порушена різницею мов, зруйнувала і намір. Але набагато достохвальніше розділення, звершене чудово нині, тому що від єдиного Духа вилившись на багатьох, знову зводиться до єдиної згоди. І є різниця дарувань, що вимагає нового дарування, аби вміти відрізнити найсхвальніше з них, тому що всі мають щось похвальне. Можна б назвати прекрасним і те розділення, про яке говорить Давид: «потопи, Господи, і роз’єднай мову їхню» (Пс. 54:10). За що ж? За те, що полюбили «слова погибелі, розмову улесливу» (Пс. 51:6). Майже явно викриває тут Давид ті мови, які розсікають Божество. Але про це достатньо.

17. Оскільки ж мови віщали тим, що живуть в Єрусалимі, побожним юдеям, парфянам, мидянам, еламітам, єгиптянам, критянам, жителям Лівії, Аравії, Месопотамії і моїм каппадокійцям, і від усіх народів, які під небом, юдеям (якщо кому угодно так представити), зібраним у Єрусалимі, то варте уваги питання: які це були юдеї і якого полону? Оскільки полон єгипетський і вавилонський був тимчасовий і давно закінчився поверненням полонених; полону ж римського ще не було, а він був тільки як покарання за зухвалість проти Спасителя. Залишається зрозуміти полон, що був за Антіоха і що сталося незадовго до цих часів. Якщо хто не погоджується на таке тлумачення, як на неприродне (тому що полон цей не прадавній, і юдеї розсіяні в ньому не по багатьох країнах світу), але шукає тлумачення правильнішого, то, можливо, краще прийняти таке. Оскільки народ юдейський, як розповідається у Ездри, багаторазово й багатьма був переселений, то одні племена повернулися на батьківщину, а другі — залишилися в полоні, і, ймовірно, деякі із цих останніх, розсіяних серед багатьох народів, прийшли тоді в Єрусалим і були учасниками чуда. 18. Таке дослідження запропонував я для допитливих, і, можливо, воно не буде зайвим. І що не запропонував би хто пристойне нинішньому дню, все буде надбанням і для нас. Але час вже мені розпустити зібрання, тому що бесіда моя дуже тривала. А торжества ніколи не треба припиняти, завжди ж потрібно святкувати, нині навіть і тілесно, а згодом і скоро досконало духовно, коли чистіше і ясніше довідаємося й цьому основу у самому Слові й Бозі і Господеві нашому Іісусі Христі — істинному святі й радості тих, що спасаються, з Яким нехай буде слава й шанування Отцю зі Святим Духом, нині і навіки-віків. Амінь.

* * *

Слово 42. Прощальне, промовлене під час прибуття до Константинополя ста п’ятдесяти єпископів

1. Якими бачите справи мої, ви, шановні пастирі й співпастирі? «Які прекрасні на горах ноги благовісника, що сповіщає мир, благовістить радість, проповідує спасіння» (Іс. 52:7), з якими прийшли ви; особливо прекрасні для мене, до якого ви прийшли благовчасно з наміром не заблудлу вівцю навернути, а відвідати пастиря-мандрівника. Якими уявляються вам мої мандри? Який бачить плід від них, або, краще сказати, який плід Духа, Яким завжди я був спонукуваний і тепер натхненний, не бажаючи мати, а можливо, і не маючи нічого власного? Чи самі розумієте й усвідомлюєте справу й готові бути поблажливими цінителями до мене; або як інші складать звіт у воєначалії, або в народоправленні, або в розпорядженні маєтками, так і я всенародно маю дати вам звіт у моєму керуванні? Я не соромлюся бути судженим, тому що й сам суджу частково, і з однаковою любов’ю приймаю те й інше. Це прадавній закон, тому що й Павло повідомляв про своє благовістування апостолам не для того, щоб його похвалили (Дух далекий від усякого честолюбства), а для того, щоб або зроблене було затверджено, або недовершене (якщо тільки було що-небудь подібне в тому, що сказано або зроблено Павлом) було виправлене, як сам він показує, пишучи про себе (див.: Гал. 2:2). Бо «і духи пророчі покірні пророкам» (1Кор. 14:32), через благорозпорядження Духа, Який все прекрасно влаштовує й розділяє. Якщо ж Павло звітував наодинці і небагатьом, а я — всенародно й усім — не дивуйтеся цьому. Я більше від Павла потребую скористатися свободою викриття, в чому тільки виявлюся таким, що не звершив належного, щоб не даремно біг. І неможливо інакше виправдатися, як давши звіт знавцям справи. 2. Отже, що в мене за виправдання? Якщо воно неправильне — викрийте; якщо ж справедливе, засвідчіть ви, для яких і перед якими моє слово. Бо ви для мене й виправдання, і свідки, і (насмілюся наважитися на апостольське слово) «вінець похвали» (1Сол. 2:19).

Колись ця паства була мала й недосконала, навіть, судячи з видимого, це була не паства, а малі сліди або останки пастви — без порядку, без нагляду, без точних меж; вона не мала ні свобідного пасовища, ні обгородженого двору, скиталась «по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» (Євр. 11:38), розсіяна і розкидана там і тут; всякий, кому як трапилося, знаходив собі наглядача й пастиря, помишляв про своє спасіння. Вона була подібна до стада, «левами розігнаного» (Єр. 50:17), яке погубила буря або розсіяв морок, що оплакують всі пророки, уподібнюючи цьому до біди Ізраїля, відданого язичникам (див.: Єз. 34:12).

Плакали й ми, поки діла наші були гідні сліз. Тому що дійсно й ми були вигнані, вивержені, розсіяні по всіх горах і пагорбах, як буває з тими, що не мають пастиря. Якась недобра погода настала для Церкви; на неї напали і люті звірі, які й зараз навіть, після повернення ясних днів, не щадять нас і не соромляться бути сильнішими самого часу. Якась сумна імла осягнула й покрила все, — набагато тяжча від дев’ятої єгипетської страти (див.: Вих. 10:21), — маю на увазі ту відчутну темряву, при якій ми майже не могли бачити один одного. 3. І скажу щось гідне ще більшого жалю, уповаючи на того, хто віддав нас, як на Отця: «Тільки Ти — Отець наш; бо Авраам не впізнає нас, і Ізраїль не визнає нас своїми» (Іс. 63:16), і на Тебе дивимось, «крім Тебе, іншого не знаємо» (Іс. 26:13). Тому «відповідаю: однак буду говорити з Тобою про правосуддя», каже Єремія (Єр. 12:1). «Ми зробилися такими, над якими Ти ніби ніколи не володарював і над якими не іменувалося ім’я Твоє» (Іс. 63:19). Ти забув святий завіт Твій і закрив для нас милості Твої. Тому ми стали ганьбою для улюбленого Твого — ми шанувальники Тройці, повністю віддані досконалому Божеству, не насмілюємося принижувати Того, Хто вище за нас, і настільки звеличуватися, за прикладом безбожних і богоборних людей, щоб Владику йменувати подібним до нас рабом. Але, без сумніву, за інші наші гріхи, за те, що поводилися негідно до заповідей Твоїх і ходили вслід лукавого свого розуму (бо за що ж інше?), ми були віддані мужам дуже несправедливим і лукавим мужам більше за всіх живучих на землі. Перший образив нас Навуходоносор1, який після перебування Христового на землі повстав на Христа, за те зненавидівши Христа, що був Ним спасенний, і який священні книги замінив безбожними жертвами. Пожирав мене, гриз мене, поглинав мене (Єр. 51:34) (і проливаючи сльози, не відступлю від Писання). Якщо Господь не допоміг би мені, не віддав би його праведно в руки беззаконних, пославши до персів (такі долі Божі!), і за кров, пролиту беззаконно, не була б пролита кров правосудно (тут тільки суд Божий не дав місця довготерпінню); «Якби Господь не допоміг мені, то скоро зійшла б до пекла душа моя» (Пс. 93:17). Інший2 не чоловіколюбивіший за першого, якщо ще не жорстокіший за нього, носячи ім’я Христове, був лжехристом і ганьбою для християн, яким і діяти було богопротивно, і страждати безславно, тому що, очевидно, і несправедливості не терпіли, і не прикрашалися благоліпним ім’ям мучеництва, але й у цьому приховувалася істина, і, страждаючи, як християни, вони каралися, як нечестиві. О як ми були багаті бідами! «Вогонь пожер рясні пасовища пустелі, і полум’я попалило всі дерева у полі «(Іоїл. 1, 19); «те, що залишилося від гусені, їла сарана, що залишилося від сарани, їла черва, а що залишилося від черви, доїли жуки» (Іоїл. 1, 4), а потім вже не знаю, що було далі, і як одне зло народжувалося з іншого. Та й хто б цілком зобразив усі біди того часу і покарання, яких ми тоді зазнали, або випробування і вогненне очищення? Хіба сказати, що «ми пройшли через вогонь і воду» (Пс. 65:12) і з благовоління Бога вийшли на волю.

4. Але нехай повернеться слово до сказаного на самому початку. Нива ця була колись мала й убога, не нагадувала ниву не тільки Бога, Який благим насінням і ученням благочестя обробив і обробляє цілий світ, але не нагадувала навіть ниву недостатнього й незаможного бідняка. Це зовсім була не нива, не мала, можливо, ні житниць, ні току, ні серпа; на ній не було ні копиці, ні снопів, а тільки малі й незрілі смуги трави, яка виростає на покрівлях, якими не наповнить своєї руки жнець, які не закличуть на себе благословення тих, що проходять повз (див.: Пс. 128:6-8). Така була наша нива, такі жнива! Хоча вона велика, доброкласна й плодюча перед тим, хто бачить таємне, пристойна для такого Землероба, і долини душ, добре оброблюваних словом, «наповнюються отарами, і лани покриваються пшеницею» (Пс. 64:14), невідому для багатьох, не з’єднану в одне місце, але така, що збирається потроху, «як після збирання літніх плодів, як після збирання винограду: жодної ягоди для їжі, ні спілого плоду» (Мих. 7:1). Думаю же додати це, навіть дуже доречно: як виноград «у пустелі, Я знайшов Ізраїля» (Ос. 9:10), як одну або дві спілі ягоди на незрілому гроні винограду, які збережені, щоправда, як благословення Господнє, і освячені, як перші плоди (див.: Іс. 65:8), але нечисленні й поодинокі. Вони не можуть наповнити вуста того, хто споживає, і «як віха на вершині гори і як знамено на пагорбі» (Іс. 30:17), або що-небудь інше, що стоїть самотньо і небагатьом видиме. Така була колишня убогість і скорбота!

5. Але як тільки Бог, Який «умертвляє і оживляє, спускає до пекла і возводить; робить убогими і збагачує, принижує і піднімає» (1Сам. 2:6-7), і єдиним бажанням «творить все» (Ам. 5:8), творить із ночі день, із зими весну, з бурі тишу, з посухи рясний дощ, і все це часто після молитви одного праведника дуже довго гнаного, — як тільки Бог «смиренних підносить, а нечестивих принижує до землі» (Пс. 146:6), сказав Сам в Собі це слово: «Я бачив страждання народу Мого в Єгипті» (Вих. 3:7), і не «робилося життя його гірким від важкої роботи над глиною і цеглою» (Вих. 1:14), і сказавши, відвідав, і відвідавши спас, і вивів народ Свій рукою міцною й м’язом твердим, рукою Мойсея й Аарона, обраних Його; тоді що буде за цим, які дива діються? Вони збережені в книгах і пам’яті людей. Бо, крім чудесних подій в дорозі і великої про те поголоски (Ісус. 2:11), щоб сказати, як можна стисліше, Йосиф один прийшов у Єгипет, і через якийсь час шістсот тисяч людей виходять із Єгипту. Що чудовіше за це? Чи потрібний більший доказ високої премудрості, коли Бог із самих непроходимостей благоволить дати свобідний вихід? Через одного, якого зненавиділи, земля обітована розділяється по жеребу; проданий переселяє народи, а сам перетворюється на великий народ, і мала ця вітка робиться «гіллястим виноградом» (Ос. 10:1), настільки великим, що доходить до рік, поширюється до моря, розростається далі й далі за межі, покриває гори величчю слави, перевищує кедри, і навіть гори й кедри Божі (хоч які б гори й кедри належало тут розуміти (див.: Пс. 79:11-12).

6. Така була колись паства ця і такою зробилася нині — настільки благовлаштованою і розширеною! І якщо вона недосконала, то через поступове збільшення переходить до досконалості; а я прорікаю, що й буде підноситися. Це передвіщає мені Дух Святий, якщо і я маю хоч трохи пророчого дару, можу бачити наперед, через попереднє сподіватися на майбутнє і знати його через умовисновок, як вихованець Слова. Бо набагато було незвичнішим з попереднього стану прийти до теперішнього, ніж із теперішнього досягнути верху слави. Якщо, за голосом Того, Хто оживляє мертвих, вже почали з’єднуватися кістка з кісткою, і суглоб із суглобом, і сухим кісткам даний дух життя й відродження (див.: Єз. 37:7), то добре знаю, має відбутися й повне воскресіння. Нехай «не підносяться в собі гнобителі» (Пс. 65:7), нехай не думають, що володіють чим-небудь, ловлячи тінь або «сон того, хто прокинувся» (Пс. 72:20), або скороминучий вітер, або слід від корабля на воді. Нехай ридає «кипарис, бо упав кедр» (Зах. 11:2). Нехай напоумлюються бідами інших і узнають, що «не до кінця буде забутий убогий» (Пс. 9:13), і, як каже Авакум, у несамовитості розсікти глави сильних (Авв. 3:14) не уповільнити Божество, яке розсікають і погано розділяють не начальницьке й підлегле, причому особливо ображається і Божество, принижене до творіння, пригнічується і творіння рівночестям з Божеством.

7. Чую, здається, і це слово Того, Хто збирає скрушених і приймає пригноблених: «Розшир місце намету твого, розшир покрівлі осель твоїх; не соромся, пусти довше шнури твої і утверди кілки твої; бо ти поширишся праворуч і ліворуч» (Іс. 54:2-3). Я віддав тебе, Я і допоможу тобі: в люті малій вразив тебе, «але вічною милістю помилую тебе» і прославлю тебе (Іс. 54:8). Міра людинолюбства перевищує міру напоумлення. Те було за неправди, а це за поклоніння Тройці; те для очищення, а це для слави Моєї, бо Я прославляю тих, що прославляють, і засмучую тих, що засмучують. «Це запечатано в сховищах Моїх» (Повт. 32:34). Це непорушний закон відплати. А ти захопив у Мене стіни, і дошки, і прикрашене каміння, довгі ходи й обходи, блищав і осяював золотом, то роздавав його, як воду, то збирав, як пісок, не знаючи, що віра просто неба краща за пишне нечестя і що троє, зібрані в ім’я Господнє, перед Богом складають більше число, ніж велика кількість тих, що зрікаються Божества. Невже хананеям, хоч скільки їх є, віддаси перевагу над одним Авраамом, або содомлянам над одним Лотом, або мадиамлянам над Мойсеєм — цим прибульцям і мандрівникам? Що ж? Кому віддаси перевагу? Чи трьомстам мужам, які у Гедеона мужньо пили воду, чи тисячі, які обернулися на втечу (Суд. 7:7,21)? Чи домочадцям Авраамовим, яких було не набагато більше, ніж Гедеонових воїнів, чи багатьом царям і тисячам воїнів, яких, однак, прогнали і примусили до втечі нечисленні? Як же ти розумієш такі слова: «Хоча б синів Ізраїлевих було числом як піску морського, тільки останок спасеться» (Рим. 9:27);або такі: «Я залишив Собі сім тисяч чоловік, які не схилили коліна перед Ваалом» (Рим. 11:4)? Ні, ні, не про багатьох з них благоволив Бог (1Кор. 10:5). 8. Ти обчислюєш десятки тисяч, а Бог — тих, що спасаються, ти невимірний пил, а я — «сосуди обрані» (Діян. 9:15). Бо для Бога ніщо так не приємне, як слово очищене і душа, досконала вченням істини. Нічого не можемо принести й дати Богові такого, що було б достойне Того, Хто створив усе, від Якого все й для Якого всі, — не тому що принесене є справа однієї руки або надлишок однієї людини, але хоча б хто захотів вшанувати Бога, зібравши воєдино всі багатства й труди рук людських. «Чи не наповнюю Я небо і землю? — говорить Господь» (Єр. 23:24). «Де побудуєте ви дім для Мене і де місце спокою Мого?» (Іс. 66:1)? Оскільки ж неминучий недолік у гідності дару, то вимагаю від вас того, що є друге, — благочестя, цього спільного й рівночесного переді Мною багатства, яким іноді й найбідніший, якщо тільки високий духом, може перевершити дуже знатного. Тому що тут щедрість залежить від волевиявлення, а не від багатства. І це прийму з ваших рук, але знайте також, що ви не топтатимете двір Мій, але топтатимуть його ноги лагідних (Іс. 26:6), які розумно й щиро пізнали Мене і єдинородне Слово Моє й Духа Святого! Доки будете «успадковувати землю і будете володіти святою горою Моєю» (Іс. 57:13)? Доки буде ковчег в іноплемінників? Насолодіться тепер ще недовго чужим надбанням, радійте сповненням ваших бажань. Як «ви радилися відкинути Мене (Пс. 61:5), так і «Я відкину вас» (Єз. 5:11), — говорить Господь Вседержитель.

9. Мені здалося, що чую, як говорить це Господь, і бачу, як здійснює, а, крім цього, уявлялося, що звертається Він і до народу цього, який з нечисленного зробився вже численним, з розсіяного — досить зібраним, і з жалюгідного — таким, що викликає заздрість: «Проходьте, проходьте у ворота Мої» (Іс. 62:10) і розширюйтеся; не завжди вам страждати, живучи в наметах, а тим, що ображають вас, надмірно веселитися! Звертається Він і до ангелів-покровителів (бо я впевнений, що особливий ангел захищає кожну церкву, як вчить мене Іоан в Одкровенні): «Проходьте, проходьте у ворота, готуйте шлях народу! Рівняйте, рівняйте дорогу, прибирайте камені, підніміть знамено для народів!» (Іс. 62:10), щоб не було скрути і перешкоди народу Моєму в божественній ході і входженні — нині в рукотворні храми, а згодом у небесний Єрусалим і в тамтешнє Святая Святих, де, наскільки знаю, буде кінець тутешнього злостраждання і зусилля для тих, що прямують доблесно, серед яких є і ви — «покликані святі» (Рим. 1:7), «люди обрані» (Тит. 2:14), «царствене священство» (1Пет. 2:9), надбання Господнє державне (див.: Пс. 15:6), від краплі ціла ріка, від іскри небесне світило, від гірчичного зерна дерево, пристановище птахів.

10. Тих, що так прямують, приносимо в дар вам, шановні пастирі; їх приводимо, їх пропонуємо друзям своїм, мандрівникам і таким же переселенцям, як і ми самі. У нас немає іншого приношення прекраснішого і блискучішого за це, хоча б знайшли найкраще із всього, що маємо, щоб ви знали, що ми, будучи мандрівниками, не убогі, а навпаки, «як бідні, але багатьох збагачуємо» (2Кор. 6:10). Якщо ж це неважливе і нічого не варте, то бажаю знати, що важливіше і гідне більшої уваги? Бо якщо таке місто — око всесвіту, наймогутніше на суші і на морі, ніби взаємний вузол Сходу й Заходу, куди звідусіль стікаються і звідки, як із загального торговища, виходить все найважливіше у вірі, якщо це місто, і притім звідусіль наповнене такою безліччю мов, утвердити і зміцнити правим вченням не важливо, то чи виявиться що інше великим і вартим піклування? А якщо це заслуговує похвали, дозвольте й мені похвалитися цим трохи, бо і мною привнесена деяка частина до видимого вами. 11. Зведи навколо очі твої й побач, хай хто б ти був, цінителю слів моїх! Побач сплетений вінець слави, замість «найманців єфремових, і вінця гордості» (Іс. 28:1). Побач собор пресвітерів, прикрашених сивиною й мудрістю, благочиння дияконів, недалеких від того ж Духа, скромність читців, любов до навчання народу. Подивися на чоловіків і на жінок: всі рівночесні чеснотою; і із чоловіків подивися на любомудрих і на простих — усі навчені божественному; на начальників і на підлеглих — тут усі прекрасно управляються; на воїнів і на шляхетних, на вчених і любителів ученості — усі воїнствують для Бога і, покірні в іншому, поборники за Духа, всі шанують небесний сонм, у який уводить не тихоходяча буква, а Дух животворчий, всі в справжньому сенсі вчені, всі служителі істинного Слова. І із жінок подивися на тих, що живуть у шлюбі — вони з’єднані більше з Богом, ніж з плоттю; подивися на не зв’язаних шлюбом і свобідних — всі вони присвятили себе Богові; на юних і старих — перші доблесно наближаються до старості, другі підсилюються бути безсмертними, оновлюючись кращими надіями. 12. Тим, що сплітають цей вінець («що кажу, то кажу не в Господі, але ніби в безумстві при такій відвазі на похвалу» (2Кор. 11:17), однак же скажу), сприяв і я трохи. Дехто з них є справа моїх слів, не тих, яких я відкинув, але тих, які полюбили, — не слів любодійних (як сказав для нашої ганьби хтось із любодійних і словом, і вдачами), але слів дуже цнотливих. Дехто з них є породження і плід мого духу, як може породжувати дух тих, що зріклися тіла. І я дуже впевнений, що про це засвідчать вдячні з вас або що навіть всі ви засвідчите. Тому що я трудився над тим, щоб всі приносили плід, і моя нагорода — тільки сповідування, іншого не шукаю і не шукав, бо чеснота має бути безкорисливою, якщо прагне бути такою чеснотою, у якої на увазі тільки добро.

13. Чи хочете, щоб я додав щось сміливіше? Дивіться, язики супротивників стали лагідні, і ті, що озброювалися проти Божества, мовчать переді мною. І це плоди Духа, і це плоди моєї праці. Тому що навчаю, не як невчений, не вражаю супротивників докорами, як роблять багато хто, які борються не з вченням, але з тими, що навчають, і докорами іноді покривають слабість своїх умовисновків, як каракатиця, яка, як кажуть, викидає перед собою чорну вологу, щоб уникнути ловця або самій впіймати, сховавшись. Але свою боротьбу за Христа ми доводимо тим, що боремося, наслідуючи Христа, Який мирний, покірний і поніс на Собі наші немочі; не укладаємо миру на шкоду вченню істини, поступаюсь чим-небудь заради слави називатися поблажливими (ми не ловимо добра поганими засобами), і зберігаємо мир, борючись законно, не виступаючи за свої межі і правила Духа. Так це розумію і ставлю це за закон усім, будівничим душ, і проповідникам слова: ні суворістю не озлоблювати, ні потуранням не надимати, але дотримуватися розсудливості в слові, і ні в тому, ні в іншому не переступати міри.

14. Але можливо, за вашим бажанням, я маю представити й учення самої віри, яка нами сповідується. Бо і я освячуся постійним нагадуванням, і народ цей отримає користь, радіючи подібним словам більше, ніж чому іншому, і ви довідаєтеся, що не дарма заздрять нам, які в розкритті істини з одними змагаємось, з іншими йдемо нарівні. Бо як підземні води, одні зовсім сховані в глибині, інші від тиску киплять і, як відчутно для слуху, готові, здається, прорватися наверх, однак ще баряться, а інші дійсно прориваються, так і між тими, що любомудрують про Бога (не кажу про людей зовсім несвідомих), одні дотримуються благочестя досконалого в таємниці й приховують його самі в собі, інші близькі тільки до того, щоб висловитися, і це люди, які хоча уникають нечестя, однак не насмілюються говорити й благочестиво, керуючись чи якоюсь обережністю стосовно слова, чи вдаючись до цього з боязні, і хоча самі здорові розумом, як говорять про себе, але не хочуть зробити здоровим народ, начебто покладений на них обов’язок мати піклування тільки про себе, а не про інших; інші ж усім відкривають скарб, не приховують того, що уболівають за благочестя — не вважають спасінням, якщо спасаються тільки вони, а не виливається рясне це благо і на інших. З останніми бажав би стати і я, бажали б і ті, які зі мною, щоб, насмілюючись на благе, сповідувати благочестя.

15. Накреслення ж нашого вчення одне, і воно коротке; це ніби напис на стовпі, зрозумілий кожному, ці люди — щирі шанувальники Тройці. Інший з них скоріше розлучиться з життям, ніж Єдине із Трьох відлучить від Божества; всі вони єдиномудренні; всі тримаються єдиного сповідування, одним ученням з’єднані один з одним, зі мною і Тройцею. Докладно ж вчення викладу скорочено: Безначальне, Начало і Суще з Началом — єдиний Бог. Але безначальність або ненародженість не є єство Безначального. Бо всяке єство визначається не через те, чим воно не є, але через те, чим воно є; бо воно є положення, а не заперечення існуючого. І Начало тим, що воно начало, не відділяється від Безначального, тому що для Нього бути началом не становить єства, як і для першого бути безначальним, тому що це стосується тільки єства, а не є саме єство. І Суще з Безначальним і з Началом є не що інше, як те ж, що й Вони. Ім’я Безначальному Отець, Началу — Син, Сущому разом з Началом — Дух Святий; а єство у Трьох єдине — Бог, Єднання ж — Отець, з Якого Друге, і до Якого Вони зводяться, не зливаючись, а співперебуваючи з Ним, і не розділені між Собою ні часом, ні хотінням, ні могутністю. Бо це нас робить чимсь великим, тому що кожний з нас не згодний і сам із собою, і з іншими. Але Тим, у Яких єство просте і буття тотожне, личить і єдність.

16. Завзято ж схиляти вчення в той чи той бік й порівнювати різні думки ми не беремося, не бажаємо як Савеллієвим вченням про Єдиного озброюватися проти Трьох і поганим з’єднанням знищувати розділення, так і Арієвим вченням про Трьох ополчатися проти Єдиного, і лукавим розділенням перекручувати єдність. Бо потрібно не погане замінити поганим, але не згрішити в доброму, а перше є забава лукавого, який невірно зважує наші вчення. Самі ж ми, йдучи середнім і царським шляхом (у чому й досконалість, як думають про це ті, які знають справу), віруємо в Отця, і Сина, і Святого Духа, Які єдиносущні й єдинославні. В цих іменах і хрещення (як відомо це тобі, що сподобився таїнства) приймає свою досконалість, будучи зреченням від безбожництва й сповідуванням Божества. А в такий спосіб ми не суперечимо, пізнаючи Єдиного в сутності і в нероздільності поклоніння, Трьох в Іпостасях, або в Особах, бо деякі віддають перевагу останньому вислову. І нехай не соромлять себе ті, які сперечаються про ці вислови, начебто наше благочестя полягає в іменах, а не в ділі! Бо що бажаєте сказати ви, що вводите Три Іпостасі? Правильно, говорите це не для припущення трьох Істот? Знаю, що гучно заволаєте проти тих, що припускають це, бо вчите, що одна і та ж сутність у Трьох. І ви, що вживаєте слово: Особи, не складаєте чогось єдиного, але разом і складного, зовсім триособного або людиноподібного? Нітрохи; волайте й ви: нехай не побачить лиця Божого (що би не було б воно таке), хто так думає. Що ж (продовжу запитувати) означають у вас Іпостасі або Особи? Трьох роздільних не за єством, але через особисті властивості. Чудово! Чи можна думати правильніше і говорити злагідніше за тих, що стверджують це, хоча й відрізняються вони в декількох складах? Дивіться, який я у вас примиритель, що зводить від букви до думки, що начебто примиряє Старий і Новий Завіт!

17. Але я маю повернутися до попереднього слова. Хто хоче знову творити імена, нехай говорить і уявляє в розумі Ненароджене, Народжене і Сходяче; не побоїмося, щоб безтілесне могло бути зрозумілим тілесно, як уявляється це тим, хто обмовляє Божество. Говори і про творіння, що воно Боже (бо й це для нас важливе); але не називай творіння Богом; тоді хіба допущу, що творіння — Бог, коли сам, у власному сенсі, буду Богом. Річ у тім: якщо Бог, то не творіння, тому що творіння в одному ряді з нами, а ми не боги. Якщо ж творіння, то не Бог, тому що почалося в часі; а якщо почалося, то було, коли його не було; а чому передувало небуття, то не у власному сенсі суще; а що не у власному сенсі суще, то хіба може бути Богом? Отже, ні Єдине із Трьох3 не є творінням, і не зроблене (що гірше й першого) заради мене, щоб стати не тільки творінням, але навіть творінням менш чеснішим за нас. Бо якщо я створений для слави Божої, а Воно заради мене, як кліщі заради колісниці, або пила заради дверей, то я вище за метою. Чим вище від творіння Бог, тим менш чесніше від мене, створеного для Бога, створене заради мене.

18. Крім того, нехай не буде і входу в Церкву Божу моавитянам і аммонитянам, тобто діалектиці, спорам і тим допитливим питанням про невимовне народження і сходження Бога, з якими зухвало повстають проти Божества, начебто необхідно, щоб або тільки вони пізнали те, що перевищує розум, або не могло те й бути, чого вони не зрозуміли. А ми, дотримуючись Божественних писань і усуваючи перешкоди, що зустрічаються сліпим, триматимемося спасіння, наважившись раніше на все, ніж насмілимось на що-небудь проти Бога. Збирати ж самі свідчення надамо іншим, тому що багато хто вже неодноразово віддавали їх писанню, та й ми самі не мимохідь торкалися їх. Притім, на мою думку, украй соромно збирати тепер доказ на те, в чому ми здавна були впевнені. Тому що не добрий порядок спочатку вчити, а потім вчитися, хоча б йшло діло не про Божественний і настільки високий предмет, але про що-небудь неважливе і нічого неварте. А роз’ясняти складнощі, що зустрічаються в Писанні, не справа теперішнього часу; це вимагає досконалішого й більшого заняття, ніж яке згідне з теперішнім наміром Слова. Таке наше вчення стосовно сутнісного, і я виклав його не для того, щоб вступити в змагання з тими, які думають інакше (тому що багаторазово вже, хоча й помірковано, змагався з ними), але щоб вам показати властивість мого вчення, чи справді я сподвижник ваших догматів і стою з вами проти одних і тих же ворогів і за ті самі істини.

19. Таке, високоповажні, виправдання мого тут перебування. Якщо воно заслуговує похвали, подяка Богові і вам, що покликали мене! Якщо й не відповідає надіям, і в цьому випадку подяка! Тому що добре знаю, що воно не зовсім докірливо, і вірю вам, що підтверджують це. Чи користувався я чим-небудь від цього народу? Чи примножив скільки-небудь свою власність, чому бачу приклади багатьох? Чи засмутив чим-небудь Церкву? Можливо, образив я інших, які думали, що марно говорю, і яким я протиставив своє слово. Але вас, наскільки усвідомлюю сам себе, нічим я не образив. Ні вола не взяв у вас, каже великий Самуїл, змагаючись із Ізраїлем за царя, «ні нагороди за ваші душі; і свідок є Господь у вас» (1Сам. 12:5), не взяв я ні того ні іншого, продовжував він, і я не буду перераховувати цього докладно. Навпаки, зберіг я священство чистим і непорочним. Якщо ж я полюбив володарювання або висоту престолів, або якщо полюбив топтати двори царів, то нехай не матиму ніякої іншої слави, а якщо й придбаю, то нехай втрачу її.

20. Що ж значать мої слова? Я не безоплатно труджуся на ниві чесноти і не досяг ще такої досконалості. Нагородіть мене за працю. Чим же? Не тим, про що подумали б деякі, здатні підозрювати кожного, але тим, чого мені безпечно бажати. Заспокойте мене від довгочасних трудів, пошануйте цю сивину, вшануйте моє мандрівництво і введіть на моє місце іншого, за вас гнаного, у кого руки чисті, у кого слово розумне, хто міг би у всьому вас задовольнити і нести з вами церковні піклування, тому що сьогодення особливо вимагає таких пастирів. А в мене, бачите, в якому стані тіло, виснажене часом, хворобою, працею. На що вам потрібний старець боязкий, ослаблий, помираючий, так би мовити, щодня, не тільки тілом, але й турботами, — старець, який і це з трудом промовляє вам? Повірте голосу вчителя, тому що ніколи не відмовляли йому у вірі. Я стомився, слухаючи звинувачення моєї покірності; стомився, сперечаючись і зі словом, і із заздрістю, з ворогами і зі своїми: одні уражають в груди і менше встигають, тому що неважко остерегтися явного ворога; інші мають на увазі спину і більше заподіюють прикростей, тому що непідозрюваний напад згубніший. Якби я був керманичем і навіть найдосвідченішим, але оточувало нас велике море, що бурхливо хвилюється навколо корабля, і в той же час між плавцями виник сильний заколот, всі сперечалися б про те і про інше, і заглушали б один одного й хвилі, то я, сидячи біля керма, чи довго міг боротися і з морем, і з плавцями, і успішно рятувати корабель від подвійної бурі? Де тяжче спасіння, коли всі й усіма заходами трудяться над одним; як там не потонути, коли всі протидіють один одному? 21. Чи потрібно говорити про що інше? Але як мені витерпіти цю священну боротьбу? Тому що нехай інша боротьба й називається священною, як є війна варварська. Як поєднаю і приведу до єдності цих, які сидять один проти одного, і пастирствують, а з ними й народ, розірваний і приведений до протиборства, подібно як під час землетрусів розколюються місця сусідні і близькі, або під час заразних хвороб страждають слуги й домашні, бо хвороба передається від одного до другого? І не тільки цей народ, але цілі частини всесвіту захоплюються тим же бунтарським духом, так що Схід і Захід розділилися на дві протиборчі сторони, і є небезпека, що вони, маючи різні території, настільки ж будуть протистояти й у думках.

Чи довго люди вживатимуть слова: мій, твій, старий, новий, ученіший або духовніший, шляхетніший або нижче родом, багатший або бідніший? Соромлюся старості, коли мені, спасенному Христом, дають ім’я від чого-небудь іншого. 22. Нестерпні для мене арени, видовища й ті витрати, і турботи, яким віддаєтеся з рівним шаленством. І ми то впрягаємо, то перепрягаємо коней, віддаємося екстазам, тільки не б’ємо повітря, як вони, кидаємо пил до неба, як несамовиті, сперечаючись за інших, задовольняємо власну пристрасть сперечатися, буваємо поганими цінителями змагання, несправедливими суддями діл. Нині в нас один престол і одна віра, якщо так вселяють нам наші вожді, завтра подує інший вітер, і престоли, і віра будуть у нас різні. Разом з ворожнечею і приязню міняються імена, а, що найгірше, не соромимося говорити протилежне при тих же слухачах і самі не стоїмо на одному, бо любов до суперечок робить нас то такими, то іншими, і в нас бувають такі ж зміни, відпливи й припливи, як в Еврипі. Коли діти грають і служать іграшкою для інших на площі, соромно й невластиво було б нам, залишивши свої справи, втрутитися в їхні ігри, тому що дитячі забави не пристойні старості. Так, коли інші захоплюють і захоплюються, я, який знаю інше краще від багатьох, не погоджуся краще стати одним з них, ніж бути тим, який я тепер, тобто свобідним, хоча й незнатним. Тому що серед іншого є в мені й те, що не багато в чому погоджуюся з багатьма, і не люблю йти одним з ними шляхом. Можливо, це зухвалість і невігластво, однак я схильний до цього. На мене неприємно діє приємне для інших, і радію тому, що для інших прикре. Отож не здивувався б, якби мене, як людину неспокійну, зв’язали й багато хто визнав навіженим, що, як кажуть, і траплялося з одним з еллінських філософів, якому цнотливість була зарахована як божевілля, тому що над усім сміявся, знаходячи гідним сміху те, що для багатьох здавалося вартим великих трудів, не здивувався б, якби вважали мене тим, хто напився вина, як згодом учеників Христових за те, що заговорили мовами, не знаючи, що це сила Духа, а не несамовитість розуму.

23. Розглянете ж мої провини. Кажуть: «Стільки часу ти керуєш Церквою, обставини тобі сприяють, і самодержець ревний (що дуже важливо), в чому ж для нас помітна зміна? Скільки перед нами наших образників? Яких бід перетерпіли ми? Чи не бачили ми образ, погроз, вигнань, погарбувань і опису маєтків, спалення пресвітерів на морі? Чи не бачили храмів, обагрених кров’ю святих, і храми, перетворені на цвинтарі? Чи не бачили всенародного заколення пресвітерів, єпископів, точніше ж сказати, патріархів? Чи не всяке місце було непрохідне тільки для благочестивих? Чи не стільки ми терпіли, що неможливо й переказати всіх бід? А чим же ми відплатили тим, що заподіяли нам? Тим часом, що й добре, повернута нам можливість діяти, і потрібно було напоумити образників». Залишаю інше, запропоную ж своє, щоб не все говорити про твоє.

Хіба й ми не були гнані? Не терпіли образ? Хіба не виганяли нас із церков, з будинків і (що найжахливіше) із самих пустель? Хіба не пережили ми того, що й народ шаленів, і правителі областей ображали, і царі, як і їх укази, зневажалися? Що ж потім? Ми стали сильні, а гонителі розбіглися. І це, на мою думку, достатнє покарання кривдникам, тобто сама влада, яку маємо, помститься. Але ці люди думають інакше, вони надмірно точні й правдиві, коли йде справа про помсту, тому вимагають не пропускати випадку. Вони кажуть: «Який начальник області покараний? Який народ і хто з тих, що подумали, напоумлений? Чи скористалися ми чим-небудь для себе самих, щоб вселити страх і на майбутнє?»

24. Можливо, і за це ганьбитимуть мене (тому що вже й ганьбили), що немає у мене ні багатого столу, ні одягу відповідного сану, ні врочистих виходів, ні величавості в поведінці. Я не знав, що мені треба змагатися з консулами, правителями областей, з шляхетнішими із воєначальників, які не знають, куди витратити своє багатство, — що й мені, розкошуючи з надбання бідних, потрібно обтяжувати своє черево, необхідно споживати для надмірності, вивергати на вівтарі. Не знав, що й мені потрібно їздити на породистих конях, блискуче височіти на колісниці, — що й для мене потрібні зустрічі, прийоми з підлесливістю, що всі мають давати мені дорогу й розступатися переді мною, як перед диким звіром, як тільки побачать мене, коли йду.

Якщо це було для вас важко, то воно минуло. Вибачите мені цю образу. Поставте над собою іншого, який буде бажаний народу, а мені віддайте пустелю, сільське життя й Бога. Йому одному догоджу навіть простотою життя. Важко, якщо буду позбавлений бесід, зібрання урочистостей і цих окриляючих рукоплескань, позбавлений близьких і друзів, почестей, краси міста, величі, блиску, що всюди вражає тих, які дивляться на це і не проникають всередину. Але не так важко, як обурюватися й очорнятися бунтами й хвилюваннями, які в суспільстві, і пристосовуватися до звичаїв народу. Вони шукають не ієреїв, а риторів; не будівничих душ, а хоронителів майна; не жерців чистих, а сильних представників. Скажу щось і на їхнє виправдання: я навчив їх цьому, я, який для всіх був усім, не знаю тільки, «чи спасу всіх», чи погублю (1Кор. 9:22).

25. Що скажете? Чи переконав і чи переміг я вас цими словами? Чи для вашого переконання потрібні вислови жорсткіші? Так, заради самої Тройці, Яку я шаную і ви шануєте, заради спільної нашої надії, і заради з’єднання в єдиний склад цих людей, виявіть мені цю милість — відпустіть мене з молитвами. Нехай це сповіщатиме про мої подвиги! Дайте мені лист про звільнення, як царі дають воїнам, і, якщо угодно, з добрим свідченням, щоб мати мені нагороду; а якщо ні, як бажаєте; я не заперечу, поки не побачить Бог, які наші діла. «Кого ж поставимо замість тебе?» Знайде Господь Собі пастиря для начальствування, як побачив вівцю для всеспалення (Бут. 22:8). Тільки цього одного вимагаю, щоб він був з тих, що викликають заздрість, а не жаль, із тих, які не кожному в усьому уступають, але тих, які вміють в іншому випадку й противитися заради більшого блага, тому що перше найприємніше тут, а друге найкорисніше там. І ви складіть слово на мій відхід, а я відплачу вам за нього цим прощальним словом.

26. Вибач, Анастасіє, що одержала від благочестя найменування, тому що ти воскресила нам вчення, доти зневажуване! Вибач, місце спільної перемоги, Силом, в якім спочатку ми поставили скинію, яка сорок років носилася і блукала по пустелі! Вибач, великий і славний храме, нова спадщино, храм, який отримав справжню велич від Слова, храм, який колись був Євусом, а через мене став Єрусалимом! Вибачте й інші храми, близькі за красою до Анастасії, храми, що, як узи, зв’язують різні частини міста між собою і присвоєні тій частині, яка з кожним сусідня, храми, які наповнив не я, який має стільки немочі, але наповнила благодать, зі мною, розпачливим! Вибачте, апостоли, прекрасне селище, мої вчителі в подвижництві, хоча я й рідко тріумфував на вашу честь, носячи в тілі, для власної користі, можливо, того ж сатану, який був даний вашому Павлу (див.: 2Кор. 12:7), заради якого і нині від вас переселяюся! Вибач, кафедро — ця завидна й небезпечна висота; вибач, соборе архієреїв і ієреїв, поважних сановитістю й літами; вибачте всі, хто служили Богові при священній трапезі і наближалися до того, хто наближається до Бога (Лев. 10:3)! Вибачте, соборе назореїв, милозвучні псалмоспіви, цілонічні стояння, чесність дів, благопристойність дружин, натовпи вдів і сиріт, очі жебраків, спрямовані до Бога й до нас! Вибачте, богодільні й христолюбиві доми, помічники моєї немочі! Вибачте, любителі моїх слів, вибачте й ці народні зібрання, і ці тростини, що пишуть явно і таємно, і ці ґрати, що ледь витримують тих, що тісняться заради слухання! Вибачте, царі й царські палаци, і царські служителі, домочадці4, можливо, й вірні цареві (не знаю цього), але в більшій частині невірні Богові! Плескайте руками, вигукуйте пронизливим голосом, підніміть вгору свого витію! Замовк язик для вас неприязний і віщий. Хоча він не зовсім замовкне й буде ще сперечатися рукою й чорнилом; але в цей час ми замовкли. 27. Вибач, граде великий і христолюбивий! Бо засвідчу істину, хоча й не по розуму ця ревність (Рим. 10:2), розлука зробила нас поблажливішими. Приступіть до істини, змініть своє життя, хоча пізно; шануйте Бога більше, ніж наскільки звикли! Переміна життя ніскільки не ганебна; навпаки, зберігання зла згубне. Вибачте, Сходе і Заходе! За вас і від вас терпимо ми напад: свідок цьому Той, Хто примирить нас, якщо не багато хто наслідуватиме моє віддалення. Бо не втратять Бога ті, що відійшли від престолів, але матимуть небесну кафедру, яка набагато вища й безпечніша від цих кафедр. А понад все й найбільше викликну: вибачте, ангели, охоронителі цієї Церкви й також мого тут перебування і відходу звідси, якщо тільки й мої діла в руці Божій! Вибач мені, Тройце, мої помисли і прикраса! Нехай збережешся в цьому народі моєму і збережеш його (бо він мій, хоча й влаштовується моє життя інакше); нехай сповіщається мені, що Ти завжди підносишся і прославляєшся в нього і словом, і життям! Діти! Зберігайте передання (1Тим. 6:20), пам’ятайте, як побивали мене камінням. Благодать Господа нашого Іісуса Христа з усіма вами. Амінь (Рим. 16:24)!

* * *

1. Тобто Юліан Відступник.
2. Імператор Валент.
3. Тобто Осіб Святої Тройці.
4. Царські євнухи, які здебільшого заражені були аріанською і македонієвою єресями.

Слово 43. Надгробне Василію, архієпископові Кесарії Каппадокійської

1. Залишалося ще, щоб Великий Василій, який завжди пропонував мені багато предметів для слів (бо настільки звеселявся моїми словами, наскільки ніхто інший не звеселявся власними), — залишалося ще, щоб нині він запропонував самого себе предметом для подвигу в слові, предмет вельми високий і для тих, які багато вправлялися в складанні слів. Бо думаю, якби хтось, випробовуючи свої сили в слові, захотів потім визначити їх міру і на цей випадок запропонував собі з усіх предметів один (як живописці беруть для себе зразкові картини), то він відкинув би один теперішній предмет, як недоступний для слова, і обрав перший з інших. Так важко говорити похвалу цьому мужеві, важко не для мене одного, який давно відмовився від всякого домагання честі, але й для тих, які ціле життя присвятили слову, тільки над ним трудилися й шукали собі слави, тільки в подібних до цього предметах! Не інакше розумію я діла, і розумію, наскільки сам в собі впевнений, досить правильно. Втім, не знаю, чи запропонував би я слово в іншому якому випадку, якби не запропонував нині, чи догодив би настільки й собі, і цінителям чесноти, і самому слову, якби обрав для слова що-небудь інше, а не похвалу цьому мужу. Тому що з мого боку це буде достатньою винагородою обов’язку, тому що досконалим, як в іншому чому, так і в слові, якщо чим іншим ми зобов’язані, то словом. А любителям чесноти слово про чесноту буде заразом і насолодою, і заохоченням. Бо чому чую похвали, в тому бачу і явні зростання. 2. А тому не буває загальних успіхів ні в чому такому, чому немає загальних похвал. Нарешті, саме слово в обох випадках не залишається без успіху. Якщо воно близько підійде до гідності того, кого хвалять, то цим доведе свою силу. Якщо ж багато в чому залишиться позаду (що може трапитися, коли береться хвалити Василія), то самим ділом виявить, що воно переможене і що той, кого хвалять, вище всякої можливості слова. Такі причини, які змусили мене до слова і заради яких вступаю на цей подвиг.

Але ніхто не має дивуватися, що беруся за справу пізно і після того, як багато хвалили Василія і прославляли його наодинці й всенародно. Нехай вибачить мені божественна душа, завжди, як нині так і раніше, мною високошанована! І без сумніву, хто, перебуваючи ще з нами, багато що виправляв в мені за правом дружби і за найкращим законом (не посоромлюсь сказати, що він і для всіх був законом чесноти), той буде поблажливим до мене й тепер, коли став вище від нас. Нехай вибачать мені й ті з вас, які з великим захватом хвалять Василія, якщо тільки дійсно один з вас палкіший за іншого, а не всі ви стоїте на одному ступені в цьому одному — в старанні хвалити його! Бо не через недбальство досі не виконав я обов’язок (ніколи не бажав би я бути таким зневажником вимог або чесноти, або дружби), а також і не тому, щоб я вважав не себе, а інших зобов’язаними хвалити Василія. Але забарився я зі словом, по-перше (скажу правду), щоб раніше, як потрібно від тих, що приступають до священнодійства, були очищені мої і вуста, і думка; а крім того, не невідомо вам (а втім, нагадаю про це), наскільки в цей час я був зайнятий турботами про істинне вчення, що зазнавало небезпеки, і як витерпів я добрий примус і був переселенцем, можливо у Бозі, притім, не проти волі і цього мужнього подвижника істини, який не іншим чим і дихав, як благочестивим і спасительним для цілого світу вченням. Про немочі ж тілесні не треба, можливо, насмілитись і говорити людині мужній, який до переселення звідси поставив себе вище від тілесного, і впевнений, що душевні блага жодної не терплять шкоди від цих уз. Таке моє виправдання, і цим нехай буде воно закінчене, бо думаю, що немає потреби продовжувати його, маючи справу з Василієм і з людьми, які добре знають мої обставини.

Тепер я маю приступити до самої похвали, присвятивши слово самому Василієву Богові, щоб і Василія не образити похвалами, і самому не стати набагато нижче від інших, хоча всі ми рівно далекі від Василія і те ж перед ним, що перед небом і сонячним променем тих, що дивляться на них.

3. Якби я бачив, що Василій величався родом і тими, які вийшли з його роду, або чим-небудь зовсім неважливим, але що високо цінується серед людей, прив’язаних до земного, то при перерахуванні всього, що я міг би сказати для його честі за попередні часи, з’явився б у мене новий список героїв, і я ні в чому не поступився б перевагою історіям, але сам мав би ту перевагу, що став би хвалитися не вимислами і міфами, а дійсними подіями, свідки яких численні. Бо про його предків з батьківського боку представляє нам Понт безліч таких оповідань, які нічим не маловажніші від прадавніх понтійських чудес, якими наповнені писання істориків і віршотворців. А поважні каппадокійці — це й мені рідна сторона, що не менше вирізняється шляхетними юнаками, як і гарними породами коней, представить багато такого, через що і материнський його рід можемо зрівняти з батьківським. Та й в якому із двох родів або частіші, або вищі приклади воєначальства, народоправління, могутності при царських дворах, також багатства, висоти престолів, цивільних почестей, блискучого красномовства? Якби ми захотіли говорити про них те, що можна, то виявилися б нічого не значущими для нас покоління Пелопса, Кекропса, Алкмеона, Аякса, Геракла та інших славнозвісних в їхній стародавності. Іншим нема чого сказати голосно про власні справи, тому вдаються до безмовного, до якихось демонів і богів, і для похвали предків приводять міфи, в яких найбільш гідне поваги неймовірне, а ймовірне образливе. 4. Але оскільки в нас слово про мужа, який думає, що про шляхетність потрібно судити за особистою гідністю, і що нам треба зображати себе рисами, що не від інших запозичені, коли й красу обличчя, і добрий колір, і високу або низьку породу коня оцінюємо за властивістю предмета самого по собі взятого, то, згадавши про одну або про дві обставини, що стосуються його предків і найбільш близьких до його роду життя, про яких і він сам із задоволенням став би слухати, звернуся до нього самого.

Кожне покоління і кожний член у поколінні має яку-небудь свою відмітну властивість, і про неї є більш-менш важливе оповідання, яке, отримавши початок в часи віддалені або близькі, як батьківська спадщина переходить до нащадків. Так і у Василія відмінністю роду батька й матері було благочестя; що покаже тепер слово.

5. Настало гоніння, і з гонінь найжахливіше й тяжке; кажу про відоме вам гоніння Максиміна, який після багатьох гонителів, що незадовго були до нього, зробив так, що всі вони здаються перед ним людинолюбними, — така була його зухвалість, і з такою завзятістю він намагався взяти верх у нечесті! З ним сперечалися багато з наших подвижників, і одні подвизались до смерті, а інші ледь не до смерті, для того тільки залишені серед живих, щоб пережити перемогу і не закінчити життя разом з боротьбою, але інших спонукати до чесноти, бути живими мучениками, одушевленими пам’ятниками, безмовною проповіддю. З-поміж багатьох відомих були і предки Василія по батькові; і як вони пройшли весь шлях благочестя, то цей час приніс прекрасний вінець їх подвигу. Хоча серце їх було готове з радістю перетерпіти все, за що вінчає Христос тих, які успадкували Його заради нас, однак вони знали, що й сам подвиг має бути законним. 6. А закон мучеництва такий, щоб, як милуючи гонителів і немічних, не виходити на подвиг самовільно, так і вийшовши, не відступати, бо перше є зухвалість, а останнє — слабодухість. Тому, щоб і в цьому вшанувати Законодавця, що вони роблять, або краще сказати, куди веде їх Промисел, що керує усіма їхніми справами? Вони втікають в один ліс на понтійських горах, а таких лісів там багато, і вони глибокі й розкинулися на великий простір; втікають, маючи при собі дуже мало супутників у втечі і служителів. Інші дивуватимуться, частково тривалістю втечі, яка, як кажуть, була дуже тривалою, продовжувалася до семи років або навіть трохи більше, частково образу життя для людей, які жили в достатку, скорботному і, як ймовірно, незвичному, їх бідуванню на відкритому повітрі від холоднечі, спеки й дощів, перебуванню в пустелі, віддалені від друзів, без сполучення і зв’язку з людьми, що збільшувало злостраждання тих, які бачили себе колись оточеними багатолюдністю і приймали від усіх шанування. Але я маю намір сказати щось таке, що й від цього важливіше й дивовижніше, і чому не повірить хіба той, хто не вважає важливими гоніння і біди за Христа, тому що погано їх знає і розуміє дуже перекручено.

7. Ці мужні подвижники, стомлені часом і своїми потребами, побажали мати що-небудь і для насолоди. Втім, не говорили, як ізраїльтяни, і не нарікали, подібно до тих, які бідували в пустелі, після того як втекли з Єгипту, які й казали, що кращий від пустелі для них Єгипет, який давав незліченну кількість казанів і м’яса, а також і всього іншого, чого немає в пустелі (див.: Вих. 16:3), бо цегла і глина, через нерозумність, тоді були для них ні в що. Навпаки, наскільки вони були благочестиві і яку показали віру! Бо казали: «Що неймовірного, якщо Бог чудес, Який багато годував у пустелі народ мандрівний і бідуючий, поливав дощем хліб, посилав птахів, подавав їжу, не тільки необхідну, але й розкішну, розділив море, зупинив сонце, зупинив течію ріки (а до цього вони додали й інші діла Божі, бо при подібних обставинах душа охоче пригадує прадавні розповіді й оспівує в піснях Бога за багато Його чудес), що неймовірного, продовжували вони, якщо цей Бог і нас, подвижників благочестя, нагодує нині солодкою поживою? Бо багато звірів, які, уникнувши трапези заможних, яка й у нас бувала колись, ховаються в цих горах багато птахів, придатних для їжі, літає над нами, які жадаємо їх. І невже вони невловимі, якщо Ти тільки захочеш?» Так вони зверталися до Бога, і з’явилася здобич, спожива, що добровільно віддається в руки, самоприготовлений бенкет. Звідки раптом взялися на пагорбах олені? І які рослі, які жирні, які охоче поспішають на заколення! Можна було майже здогадуватися, що вони обурюються, чому раніше не були викликані. Одні приманювали до себе ловців, інші ішли за ловцями. Але їх хто-небудь гнав чи примушував? Ніхто. Чи не тікали вони від коней, від псів, від гавкання і крику, від того, що всі виходи, за правилами лову, були перекриті молодими людьми? Ні, вони були зв’язані молитвою і праведним проханням. Чи відомий кому подібний лов у нинішні або попередні часи? 8. І яке чудо! Ловці самі були розпорядниками лову, потрібно було їм тільки захотіти, і що подобалося, те взяте, а зайве відіслане в нетрі до іншої трапези. І ось раптові приготовителі їжі, ось благоліпна вечеря, ось вдячні співтрапезники, які мають вже початок сповнення надій — в теперішньому чуді! Від цього вони стали ревніші і до того подвигу, за який отримали таку нагороду.

Така моя розповідь! Тепер ти, мій гонителю, який дивується міфом, розповідай мені про богинь-мисливиць, про Оріонів і Актеонів — нещасних ловців, про оленя, що замінив собою діву1, розповідай, якщо честолюбство твоє задовольниться і цим, що твою розповідь приймемо не за вигадку. А продовження розповіді дуже мерзенне, бо яка користь від такої заміни, якщо богиня рятує діву, щоб вона навчилася вбивати мандрівників, і у винагороду за людинолюбство звикла до нелюдяності?

Розказана мною подія є одна з багатьох, і вона, як міркую, одна варта багатьох. А я описав її не для того, щоб додати щось до слави Василія. Море не має потреби, щоб вливалися в нього ріки, хоча й вливається в нього безліч дуже великих рік, що так і той, кого хвалять нині, не має потреби, щоб інші додавали що-небудь від себе до його достохвальності. Навпаки, мені хотілося показати, які приклади він мав перед собою із самого початку, на які зразки дивився і наскільки їх перевершив. Якщо для інших важливо позичити щось для своєї слави у предків, то для нього важливіше те, що, як ріка, яка тече назад, від себе додає багато чого до слави батьків.

9. Шлюб батьків Василія був не стільки в плотському союзі, скільки в рівнім прагненні до чесноти, мав багато відмітних рис, як-ось: насичення убогих, благодійнійсть, очищення душі за допомогою стриманості, присвячення Богові частини свого майна, а про останнє багато тоді було ревності, як нині, коли звичай цей ввійшов у силу і вважається за попередніми прикладами. Він мав й інші добрі якості, яких було досить, щоб наповнити слух багатьох навіть і тоді, коли б Понт і Каппадокія розділили їх між собою. Але мені здасться в ньому найважливішою і знаменитою рисою любов до дітей. Щоб одні і ті ж мали і багатьох, і добрих дітей, тому знайдемо, можливо, приклади в міфах. Про батьків же Василія засвідчив нам дійсний досвід, що вони й самі по собі, ніби не зробилися батьками таких дітей, доволі мали похвальних якостей, і маючи таких дітей, якби не мали успіху настільки в чесноті, тільки любов’ю до дітей перевершили б усіх. Коли з дітей один або двоє бувають гідні похвали, то це можна приписати й природі. Але довершеність у всіх очевидно слугує на похвалу батькам. А це показує блаженніше число2 ієреїв, незайманих і тих, які зобов’язалися шлюбом, втім, так, що подружнє життя не перешкодило їм нарівні з першими зростати у чесноті; навпаки, вони обернули це тільки в розмноження роду, а не способу життя.

10. Хто не знає Василієвого батька, Василія — велике для усіх ім’я? Він досяг сповнення батьківських бажань; не скажу, що досяг один; принаймні, як тільки досягає людина. Тому що, перевершуючи всіх чеснотою, тільки в одному синові знайшов перешкоду утримати за собою першість. Хто не знає Еммелію? Чи тому вона названа цим ім’ям, що згодом стала такою, чи тому стала, що так названа; але вона дійсно була співіменна стрункості (έμμέλεια), або, коротко кажучи, була тією ж між жонами, що її чоловік між чоловіками. А тому, якщо належало, щоб муж, якого ми хвалимо, був дарований людям — послужити, звичайно, природі, як у давнину дарувалися Богом прадавні мужі для загальної користі, то найпристойніше було як йому походити від цих, а не від інших батьків, так і їм називатися батьками цього, а не іншого сина. Так прекрасно звершилося й зійшлося це!

Оскільки ж початок похвал ми віддали згаданим нами батькам Василія, підкорюючись Божому закону, який повеліває віддавати всяку честь батькам, то переходимо вже до самого Василія, помітивши наперед одне, що, думаю, і кожний, хто знав його, визнає справедливим сказати, а саме, що той, хто має намір хвалити Василія, має мати його вуста. Бо як сам він становить славетний предмет для похвали, так один силою слова відповідає такому предмету.

Що стосується краси, мужності сил і величі, чим, наскільки бачу, захоплюються багато хто, то цим поступимося бажаючим не тому, що й у цьому, поки був ще молодий і любомудріє не взяло в ньому верх над плоттю, він уступав кому-небудь із тих, що пишаються речами неважливими, що і не поширюються далі тілесного, але поступимося для того, щоб не уподібнитися до недосвідчених борців, які, виснаживши силу в марній і випадковій боротьбі, виявляються неспроможними для справжньої боротьби, що й приносить перемогу, за яку проголошуються увінчаними. В мою похвалу ввійде тільки те, про що, сказавши, ніяк не думаю здатися зайвим і не до мети кинувшим слово.

11. Вважаю ж, що кожен, хто має розум, визнає першим для нас благом ученість, і не тільки цю шляхетнішу і нашу вченість, яка, нехтуючи всією красою і плідністю слова, береться за єдине спасіння і за красу умоспоглядання, але й вченість зовнішню, якою багато хто з християн, через погане розуміння, гребують, як зломайстерною, небезпечною, що віддаляє від Бога. Небом, землею, повітрям і всім, що на них є, не треба нехтувати за те, що деякі погано зрозуміли і замість Бога віддавали їм божеське поклоніння. Навпаки, ми, скориставшись у них тим, що зручне для життя і насолоди, уникнемо всього небезпечного і не станемо з безумцями творіння протиставляти проти Творця, але від створіння будемо робити висновок про Творця, як каже божественний апостол, і «беремо в полон усякий помисел на послух Христу» (2Кор. 10:5). Також про вогонь, про їжу, про залізо і про інше не можна сказати, що яка-небудь із цих речей сама по собі або корисніша, або шкідливіша, бо це залежить від волевиявлення тих, що використовують. Навіть між плазунами-гадами є такі, що ми домішуємо їх у цілющі склади. Так і в науках ми позичили дослідження й умоспоглядання, але відкинули все те, що веде до демонів, до омани і в глибину погибелі. Ми взяли з них корисне навіть для самого благочестя, через гірше навчившись кращому, і їхню неміч обернули на непохитність нашого вчення. Тому не треба принижувати вченість, як думають про це деякі; а навпаки, потрібно визнати дурними і невігласами тих, які, дотримуючись такої думки, бажали б усіх бачити подібними до себе, щоб у загальному недоліку приховати свій недолік і уникнути викриття в неуцтві. Але запропонувавши й утвердивши це спільною згодою, почнемо оглядати життя Василія.

12. Ранній вік Василія під керівництвом великого батька, в особі якого Понт пропонував спільного наставника чесноти, повитий був пеленами і створений на краще і найчистіше творіння, яке божественний Давид прекрасно називає «денним» і протилежним «нічному» (Пс. 138:16). Під цим керівництвом дивний Василій навчається ділу і слову, які в ньому разом зростають і сприяють один одному. Він не хвалиться якою-небудь фессалійською і гірською печерою, як училищем чесноти, або яким-небудь зарозумілим кентавром — учителем їх героїв, не вчиться від нього стріляти зайців, обганяти кіз, ловити оленів, здобувати перемогу в ратоборствах або кращим способом об’їжджати коней, вживаючи одного і того ж замість коня й учителя, не вигодовується, за міфом, мізками оленів і левів; навпаки, вивчає першопочаткове коло наук і вправляється в богочесті; стисло кажучи, найпершими уроками ведеться до майбутньої досконалості. Тому що ті, які мали успіх або в ділах, залишивши слово, або в слові, залишивши діла, нічим, як мені здається, не відрізняються від однооких, які терплять великий збиток, коли самі дивляться, а ще більший сором, коли на них дивляться. Але хто може мати успіх в тому й іншому і стати однаково спритним на обидві руки, тому можливо бути досконалим і в цьому житті споживати тамтешнє блаженство. Отже, добродійним було для Василія, що він вдома мав зразок чесноти, на який дивлячись, швидко став довершеним. І як бачимо, що молоді коні і тельці від самого народження скачуть за своїми матерями, так і він із завзятістю молодого коня прагнув за батьком і не відставав у високих поривах чесноти, але ніби на малюнку (якщо хочете інше порівняння) виявляв майбутню красу чесноти і до настання часу суворого життя наперед накреслив те, що потрібно для цього життя.

13. Коли ж він достатньо придбав тутешньої вченості, а тим часом потрібно було, щоб не вислизнуло від нього ніщо добре і щоб йому ні в чому не відстати від працьовитої бджоли, яка із усякої квітки збирає найкорисніше, тоді він поспішає до Кесарії для вступу в тамтешні училища. Кажу ж про Кесарію знамениту і нашу (бо вона і для мене була керівницею і наставницею в слові), яку також можна назвати митрополією наук, як і митрополією міст, щодо неї належать і нею керовані. Якби хто позбавив її першості в науках, то відняв би в неї найкращу її власність. Тому що інші міста захоплюються іншого роду прикрасами, або прадавніми, або новими, щоб, як думаю, було про що розповісти, або на що подивитися, але відмінність Кесарії — науки, як напис на зброї або на повісті.

Але про наступне нехай розповідають ті, які й учили Василія, і насолодилися його вченістю. Нехай вони засвідчать, який він був перед учителями і який перед однолітками; як з одними рівнявся, а інших перевищував у всякому роді знань; яку славу придбав за короткий час і серед простолюдинів, і серед першорядних громадян, виявляючи в собі вченість вище від віку і твердість вдачі вище від вченості. Він був ритором між риторами ще до кафедри софіста, філософом між філософами ще до слухання філософських положень, а що найважливіше — ієреєм для християн ще до священства. Стільки всі й у всьому йому поступалися! Науки словесні були для нього сторонньою справою, і він позичив з них тільки те, що могло сприяти нашому любомудрію, тому що потрібна сила і у слові, щоб ясно висловити умоуявлюване. Тому що думка, яка не виявляє себе словом, є рух заціпенілого. А головним його заняттям було любомудріє, тобто відмова від світу, перебування з Богом в міру того, як через земне сходив він до небесного, і за допомогою непостійного і скороминучого здобував постійне і вічно перебуваюче.

14. Із Кесарії самим Богом і прекрасним жаданням знань ведеться Василій до Візантії (місто, що має першість на Сході), тому що вона славилася досконалішими софістами і філософами, від яких при природній своїй гостроті й обдарованості за короткий час він зібрав усе найкраще; а з Візантії — в Афіни — обитель наук; Афіни, як для кого, то для мене дійсно золоті, бо принесли мені багато доброго. Тому що вони краще познайомили мене із цим мужем, який відомий був мені і раніше. Шукаючи пізнань, знайшов я щастя, випробувавши на собі те ж (тільки в іншому сенсі), що й Саул, який, шукаючи батькових ослів, знайшов царство, так що додаткове до діла вийшло важливішим від самого діла.

Дотепер благоуспішно текло в нас слово, несучись по гладкому, дуже зручному і дійсно царському шляху похвал Василію, а тепер не знаю, на що вжити його і до чого звернутися, бо слово зустрічає й стромовини. Тому що, довівши мову до цього часу і торкаючись уже його, бажаю до сказаного додати щось і про себе, зупинитися трохи розповіддю на тому, від чого, як і чому почавшись, утвердилася наша дружба, або наша однодушність, або (кажучи точніше) наша спорідненість. Як зір неохоче залишає приємне видовище, і якщо відволікають його насильно, знову прагне до того ж предмета, так і слово любить захоплюючі розповіді. Втім, боюся труднощів наміру. Спробую ж виконати це як можна помірніше. А якщо й захоплюся трохи любов’ю, то нехай вибачить пристрасть, яка, звичайно, справедливіша від всякої іншої пристрасті і якій не підкоритися вже є втрата для людини з розумом.

15. Афіни прийняли нас, як річковий потік, — нас, які, відокремлюючись від одного джерела, тобто від однієї батьківщини, були захоплені в різні сторони любов’ю до вченості, і потім, ніби за взаємною згодою, у самій же справі за Божим мановінням, знову зійшлися разом. Трохи раніше прийняли вони мене, а потім і Василія, якого очікували там з широкими і великими надіями, тому що ім’я його ще до прибуття повторювалося на вустах у багатьох, і для кожного було важливо передбачити те, що всім любо. Але не зайвим буде додати до слова, ніби деяку насолоду, невелику розповідь, для нагадування знаючим і в навчанні незнаючим.

Дуже багато і нерозумних з молодих людей в Афінах не тільки незнатного роду й імені, але й шляхетні, які вже і були відомі, як безладний натовп через молодість і нестриманість у прагненнях, мають безумну пристрасть до софістів. З якою участю охочі до коней і любителі видовищ дивляться на тих, що змагаються на кінській арені? Вони підхоплюються, вигукують, кидають угору землю, сидячи на місці, начебто правлять кіньми, б’ють по повітрю пальцями, як бичами, запрягають і перепрягають коней, хоча все це нітрохи від них не залежить. Вони охоче міняються між собою наїздниками, кіньми, конюшнями, розпорядниками видовищ. І хто ж це? Часто бідняки й убогі, у яких немає і на день достатньої їжі. Таку ж пристрасть мають в собі афінські юнаки до своїх учителів і до здобувачів їх слави. Вони опікуються, щоб і в них було більше товаришів і вчителі через них збагачувалися. І що дуже дивно й шкода, наперед уже захоплені міста, шляхи, пристані, вершини гір, рівнини, пустелі, кожний куточок Аттики й іншої Греції, навіть більша частина самих жителів, тому що і їх вважають розділеними по своїх збіговиськах. 16. Тому як тільки з’являється хто-небудь із молодих людей і потрапляє в руки, що мають на нього домагання (потрапляє ж або волею, або неволею); у них є такий аттичний закон, в якому з ділом змішується жартівне. Новоприбулий вводиться для проживання до одного з тих, що приїхали раніше, до друга або родича, або земляка, або кого-небудь із тих, що відзначилися в софістиці, які приносять прибуток учителям, за що в них є в особливій шані, оскільки для них і те вже нагорода, щоб мати прихильних до себе. Потім новоприбулий терпить глузування від усякого бажаючого. І це, уважаю, заведено в них для того, щоб зменшити високодумність прибулого, і відразу взяти його в свої руки. Жарти одних бувають зухвалі, а інших — більш дотепні; це співвідноситься із грубістю або освіченістю новоприбулого. Така поведінка тому, хто не знає, здасться дуже страшною і немилосердною, а тому, хто знає наперед, вона досить приємна і поблажлива, бо те, що здається грізним, робиться здебільшого для годиться, а не дійсно так. Потім новоприбулого в урочистому супроводі через площу відводять у лазню. І це буває так: ставши порядком попарно і на відстані один від одного, ідуть попереду юнака до самої лазні. А підходячи до неї, здіймають гучний лемент і починають танцювати, як несамовиті; лементом же означається, що не можна їм йти вперед, але треба зупинитися, тому що лазня не приймає. І в той же час, виламавши двері і громом привівши в страх того, хто вводиться, дозволяють йому, нарешті, вхід і потім дають йому свободу, зустрічаючи з лазні, як людину з ними рівну і включену в їхнє братство; і це миттєве звільнення від прикростей і припинення їх у всьому обряді посвяти є найбільш приємне.

А я свого великого Василія не тільки сам привів тоді з повагою, бо передбачив у ньому твердість вдачі і зрілість у поняттях, але в такий же спосіб поводитися з ним переконав і інших молодих людей, які не мали ще випадку знати його; багато хто поважав його від самого початку через попередні чутки. Що ж було результатом цього? Майже він один з прибулих уникнув загального закону і визнаний гідним вищої шани, не як новоприбулого. І це було початком нашої дружби. Звідси перша іскра нашого союзу. Так вразились ми любов’ю один до одного.

17. Потім приєдналася і наступна обставина, про яку також непристойно промовчати. Примічаю у вірменах, що вони люди не простодушні, але дуже скриті і непроникливі. Так і в цей час деякі з числа більш знайомих і дружних з Василієм, ще через товариство батьків і прадідів, яким трапилося вчитися в одному училищі, приходять до нього із дружнім виглядом (насправді ж були приведені заздрістю, а не прихильністю) і пропонують йому питання більш спірні, ніж розумні. Давно знаючи обдарованість Василія і не терплячи тодішньої його шани, вони мали намір з першого прийняття підкорити його собі. Бо нестерпно було, що раніше за нього одягнувшись у філософський плащ і звиклі кидати словами, не мають ніякої переваги перед іноземцем і недавно прибулим. А я, людина прив’язана до Афін і недалекоглядна (тому що, довіряючи зовнішності, не підозрював заздрості), коли вони почали слабшати і вже звертатися на втечу, став ревнувати за славу Афін, і щоб вона не впала в їх особі і не піддалася незабаром презирству, відновивши бесіду, підкріпив молодих людей, і додавши їм ваги своїм втручанням (у подібних же випадках і мала підтримка може все зробити), ввів, як кажуть, рівні сили в битву. Але як тільки я зрозумів таємну мету співрозмовника, бо неможливо стало приховувати її довше і вона сама собою ясно виявилася; тоді, використавши несподіваний поворот, я перевернув корму і, ставши за одне з Василієм, зробив перемогу сумнівною. Василій же відразу зрозумів справу, бо був проникливий, як ніхто інший; і сповнений ревності (опишу його Гомеровим стилем), він своїм словом приводив у замішання ряди цих відважних, і не раніше перестав вражати силогізмами, як примусивши до повної втечі і рішуче взяв над ними верх. Цей другий випадок запалює в нас вже не іскру, а світле і високе полум’я дружби. 18. Вони ж відійшли без успіху, чимало докоряли самих себе за необачність, але сильно нарікали на мене, як на зловмисника, й оголосили мені явну ворожнечу, звинувачували мене в зраді, кажучи, що я зрадив не тільки їх, але і самі Афіни, бо вони переможені при першому замаху і посоромлені однією людиною, якій сама новина не дозволяла б на це наважитися.

Але така людська неміч! Коли, сподіваючись на більше, раптом одержуємо очікуване, тоді здається це нам нижче від сформованої думки. І Василій піддався цій же немочі, зробився сумним, сумував духом і не міг хвалити сам себе за приїзд в Афіни, шукав того, на що покладав в собі надію, і називав Афіни оманливим блаженством. У такому він був становищі, а я розсіяв більшу частину його смутку: то наводив докази, то до доказів додавав пещення, думаючи (звичайно і справедливо), що, як вдача людини може бути пізнана не раптом, але тільки із продовженням часу і при зовсім короткому спілкуванні, так і вченість пізнається не за деяким і не за маловажливим досвідом. Цим я привів його в спокійний настрій і після взаємних досвідів дружби більше прив’язав до себе. Коли ж через деякий час ми відкрили один одному свої бажання і їх предмет — любомудріє, тоді ми вже стали один для одного всім — і товаришами, і співтрапезниками, і рідними; одну маючи мету, ми безперестанно зростали в палкій любові один до одного. Бо любов плотська і прив’язана до скороминучого, і сама швидко минає, і подібна до весняних квітів. Як полум’я після знищення ним речовини не зберігається, але вгасає разом з тим, що горіло, так і ця пристрасть не триває після того, як зів’яне те, що запалило її. Але любов у Бозі і цнотлива, і предметом має постійне, і сама тривала. Чим більша здається краса тим, які мають таку любов, тим міцніше прив’язують до себе й один до одного ті, що люблять те саме. Такий закон любові, яка вища від нас!

19. Відчуваю, що захоплююся і виходжу за межі часу і міри, сам не знаю, яким чином зустрічаюся із цими висловами, але не знаходжу способів стриматися від розповіді. Тому що, як тільки мину що-небудь, воно мені уявляється необхідним і кращим від того, що було вибрано мною раніше. І якби хто силою потягнув мене геть, то зі мною сталося б те ж, що буває з поліпами, зі складом, яким так міцно зчеплене каміння, що коли знімаєш їх з ложа, інакше не можеш відірвати, хіба від твоєї сили або частина поліпа залишиться на камені, або камінь відірветься з поліпом. Тому, якщо хто мені поступиться, маю шукане; а якщо ні, позичатиму сам у себе.

20. У такому налаштуванні один до одного, такими золотими стовпами, як каже Пиндар, підперши чертог добростінний, ми йшли вперед, маючи поборниками Бога і свою любов. О, чи перенесу без сліз спогад про це! Нами водили рівні надії і в справі найбільш заздрісній — у вченні. Але далека була від нас заздрість, стараннішими ж робило змагання. Ми домагалися не того, щоб одному з нас самому стати першим, але яким би чином поступитися першістю один одному; тому що кожний з нас славу друга вважав своєю. Здавалося, що одна душа в обох підтримує два тіла. І хоча не заслуговують довіри ті, які стверджують, що все розлите у всьому, однак треба повірити нам, що ми були один в одному й один у одного. В обох нас одна була вправа — чеснота, і одне зусилля — до відходу звідси, зрікаючись земного, жити для майбутніх надій. До цієї мети ми направляли все життя і діяльність, керовані до того заповіддю, і заохочували один одного до чесноти. І якщо небагато буде сказати так, ми служили один для одного і правилом, і висновком, за допомогою яких розпізнається, що пряме і що непряме. Ми дружили і з товаришами, але не з нахабними, а з цнотливими, не із задерикуватими, а з миролюбними, з якими можна було не без користі зійтися, тому що ми знали, що легше позичити порок, ніж передати чесноту, бо скоріше заразишся хворобою, ніж передаси іншому своє здоров’я. Що стосується уроків, то ми любили не стільки приємніші, скільки досконаліші, тому що й це сприяє молодим людям у вихованні себе в чесноті або в пороці. 21. Нам були відомі дві дороги: одна — це перша і найпрекрасніша — вела до наших священних храмів і до тамтешніх учителів; інша — це друга і нерівна гідності з першою, вела до наставників наук зовнішніх. Інші ж дороги — на свята, на видовища, на народні збори, на бенкети — віддавали ми бажаючим. Тому що й уваги гідним не вважаю того, що не веде до чесноти і не робить кращим свого любителя. В інших бувають якісь прізвиська, або батьківські, або свої, за родом власного звання і заняття, але в нас одна велика справа і ім’я — бути й називатися християнами. І цим ми похвалилися більше, ніж Гігес (припустимо, що це не вигадка) поворотом персня, за допомогою якого він став царем Лідійським, або Мідас золотом, від якого він загинув, як тільки одержав здійснення бажання і став (це інша фригійська вигадка) усе перетворювати на золото. Що ж сказати мені про стрілу гіперборейця Авариса або про Аргівського пегаса, на яких не можна було так високо піднятися в повітря, як високо ми за допомогою один одного й один з одним підносились до Бога? Або сказати коротше? Хоча для інших (не без підстави думають так люди благочестиві) душезгубні Афіни, тому що буяють поганим багатством — ідолами, яких там більше, ніж у цілій Елладі, тож важко не захопитися іншими, які їх захищають і хвалять; однак не було від них ніякої шкоди для нас, що стисли і закрили серце. Навпаки (якщо потрібно сказати й те, що трохи звичне), живучи в Афінах, ми утверджувалися у вірі, тому що довідалися про оманливість і неправдивість ідолів, і там навчилися нехтувати демонами, де їм дивуються. І коли дійсно є або в одному народному віруванні існує така ріка, яка солодка, коли тече і через море, і така тварина, яка стрибає і у вогні, який все знищує, то ми походили на це в колі своїх однолітків. 22. А найпрекрасніше було те, що і навколо нас братство було благородне, як таке, що наставлялося і керувалося таким вождем, який захоплюється тим же, чим захоплювався Василій, хоча нам іти за його ширянням і життям значило те ж, що пішки поспішати за лідійською колісницею. Завдяки цьому ми здобули популярність не тільки у своїх наставників і товаришів, але й у цілій Елладі, особливо у найзнатніших мужів Еллади. Чутка про нас доходила і за її межі, як стало це зрозуміло з розповідей про те багатьох. Бо хто тільки знав Афіни, той чув і говорив про наших наставників; а хто знав наших наставників, той чув і говорив про нас. Для всіх ми були й славились як відома пара, і в порівнянні з нами нічого не значили їх Орести й Паллади, їх Моліониди, прославлені Гомером, і яким популярність приносили загальні біди і майстерність правити колісницею, діючи разом віжками і бичем. Але я неодмінно захопився похвалою самому собі, хоча ніколи не приймав похвали від інших. І зовсім не дивно, якщо і в цьому відношенні я отримав щось від його дружби, як від живого користувався уроками чесноти, так від спочилого користуюсь випадком говорити в свою похвалу.

23. Знову нехай звернеться моє слово до мети. Хто ще до сивини настільки був сивий розумом? Бо в цьому бачить старість і Соломон (Притч. 4:9). Кого не тільки з наших сучасників, але й з тих, що жили задовго до нас, настільки поважали і старі, і юні? Кому через повчальне життя були менш потрібні слова? І хто при повчальному житті володів у більшій мірі словом? Якого роду наук він не проходив? Краще ж сказати: в якому роді наук не мав успіху з надлишком, ніби він займався тільки цією наукою? Так вивчив він усі, як інший не вивчає одного предмета, кожну науку він вивчив до такої досконалості, начебто він не вчився нічому іншому. У нього не відставали одне від одного і старанність, і обдарованість, у яких знання і мистецтва черпають силу. Хоча при своїй напрузі він найменше мав потреби в природній швидкості, а при своїй швидкості найменше потребував напруги, однак настільки поєднував і приводив до єдності те й інше, що не відомо, чи напругою, чи швидкістю найбільше він дивний. Хто зрівняється з ним у риторстві, що дихає силою вогню, хоча вдачами не походив він на риторів? Хто, подібно до нього, приводить у належні правила граматику або мову, складає історію, володіє розмірами вірша, дає закони віршування? Хто був настільки сильний у філософії — у філософії дійсно піднесеній, що і простягається в небесне, тобто в діяльній і умоспоглядальній, а рівно і у тій її частині, яка займається логічними доводами і протилежностями, а також змаганнями, і називається діалектикою? Тому що легше було вийти з лабіринту, ніж уникнути сітей його слова, коли він вважав це за потрібне. З астрономії ж, геометрії і науки про числа вивчивши стільки, щоб майстерні в цьому не могли приводити його в замішання, він відкинув усе зайве, як некорисне для бажаючих жити благочестиво. І тут можна подивуватися як обраному більш, ніж відкинутому, так і відкинутому більш, ніж обраному. Лікарську науку — цей плід любомудрія і трудолюбія — зробили для нього необхідною і власні тілесні недуги, і догляд за хворими, почавши з останнього, він дійшов до навички у мистецтві і вивчив у ньому не тільки те, що займається видимим і на землі лежачим, але і те, що власне стосується науки і любомудрія. Втім, все це, як воно неважливе, чи значить що-небудь у порівнянні з моральним навчанням Василія? Хто знає його із власного досвіду, для того неважливі той Минос і Радаманф, яких елліни удостоїли золотокольорових лугів і Єлисейських полів, маючи в уяві наш рай, відомий їм, як думаю, з Мойсеєвих і наших книг, хоча й трохи розійшлися з нами в назві, зобразивши те ж саме іншими словами.

24. У такій мірі він придбав усе це; це був корабель, настільки навантажений вченістю, наскільки це можливо для людської природи; тому що далі Кадикса й шляху немає. Але нам вже треба було повернутися додому, вступити в життя більш досконале, взятися за виконання своїх надій і загальних накреслень. Настав день від’їзду, і, як зазвичай при від’їздах, почалися прощальні промови, проводи, умовляння залишитися, ридання, обійми, сльози. А нікому й ніщо не буває так сумно, як афінським вихованцям прощатися з Афінами і один з одним. Дійсно, відбувалося тоді видовище жалісне і гідне опису. Нас оточила юрба друзів і однолітків, були навіть деякі з учителів, вони запевняли, що ні в якому разі не відпустять нас, просили, переконували, утримували силою. І як властиво тим, що печаляться багато, кажуть вони, багато роблять. Звинувачу при цьому трохи сам себе, звинувачу (хоча це й сміливо) і цю божественну і бездоганну душу. Тому що Василій, пояснивши причини, через які неодмінно бажає повернутися на батьківщину, переміг тих, що утримували, і вони, хоча змушено, однак погодилися на його від’їзд. А я залишився в Афінах, бо частково (потрібно сказати правду) сам був зворушений проханнями, а частково він мене зрадив і дав себе умовити, щоб залишити мене, який не бажав з ним розлучитися, і поступитися благаючим, — діло до свого здійснення неймовірне! Тому що це було те ж, що розсікти надвоє одне тіло й умертвити нас обох, або те ж, що розлучити тельців, які, будучи разом вигодувані й привчені до одного ярма, жалібно мукають один про одного і не терплять розлуки. Але моя втрата була недовгочасна; я не витримав довше того, щоб уявляти собою жалюгідне видовище й усякому пояснювати причину розлучення. Навпаки, небагато часу я ще пробув в Афінах, а любов зробила мене Гомеровим конем; розірвавши узи утримуючих, залишаю за собою рівнини і несуся до товариша.

25. Коли ж повернулися ми додому, поступившись щось світу і видовищу, щоб задовольнити тільки бажання багатьох (тому що самі по собі не мали налаштування жити для видовища і напоказ); тоді якомога швидше ми вступаємо у свої права і з юнаків робимося мужами, мужньо приступаючи до любомудрія. І хоча ще не разом один з одним, бо до цього не допускали заздрість, однак нерозлучні ми були взаємною любов’ю. Василія, як другого свого будівельника й заступника, утримує кесарійське місто, а потім займають деякі подорожі, необхідні через розлуку зі мною і узгоджені із наміченою ним метою — любомудрієм. А мене відводило від Василія благоговіння перед батьками, піклування про цих старців і біди, які спіткали. Можливо, це було недобре і несправедливо; однак я був відлучений від Василія; і думаю, чи не від цього на мене впали всі незручності й труднощі життя, чи не від цього моє прагнення до любомудрія невдало й мало відповідало бажанню і наміру. Втім, так влаштується моє життя, як угодно Богові, і о, якби за молитвами Василія, воно влаштувалося краще.

Василія ж Боже різноманітне людинолюбство і провидіння про наш рід, зазнавши в багатьох обставинах, що зустрілися тим часом, і показавши більш і більш світлим, поставляє знаменитим і славним світильником Церкви, приєднавши поки що до священних престолів пресвітерства, і через одне місто — Кесарію запалює його для цілого всесвіту. І яким чином? Неспішно зводить його на ступінь, не разом і обмиває, і умудряє, що нині бачимо на багатьох бажаючих предстоятельства, удостоює ж честі одна за одною і за законом духовного сходження. 26. Бо не хвалю безладдя і невлаштованості, які в нас; а є цьому приклади й між предстоятелями церковними (не насмілюся звинувачувати всіх, та це і несправедливо). Хвалю ж закон мореходців, за яким керуючому тепер кораблем спочатку дається весло, а від весла він доводиться до корми, і виконавши перші доручення, після багатьох плавань по морю, після довгочасного спостереження за вітрами, ставиться біля кормила. Той же порядок і у військовій справі: спочатку воїн, потім начальник загону, нарешті воєначальник. І це найкращий і корисний для підлеглих порядок. І наша справа була б набагато достоповажнішою, якби дотримувалося те ж. А тепер є небезпека, щоб найсвятіший чин не зробився в нас найбільш осміюваним, тому що головування здобувається не чеснотою, а підступом, і престоли займаються не найдостойнішими, а найсильнішими. Самуїл, який бачить «майбутнє» (Іс. 41:26), у пророках, але також і Саул відкинутий. Ровоам, Соломонів син, серед царів, — але також і Єровоам, раб і відступник. Немає ні лікаря, ні живописця, який би спочатку не вникав у властивості недугів або не змішував різних фарб, або не малював. А предстоятель в Церкві зручно знаходиться; не трудившись, не готуючись до сану, тільки-но посіяний, як уже й виріс, як велетні у міфі. В один день ми ставимо у святі і наказуємо бути мудрими тим, які нічому не вчилися, і крім одного волевиявлення, нічого в себе не мають, сходячи на ступінь. Хто любить низьке місце і смиренно стоїть, той гідний високого ступеня, бо багато займався Божим словом і багатьма законами підкорив плоть духу. А гордовитий предстоятельствує, піднімає брови проти кращих за себе, без трепету сходить на кафедру, не жахається, бачачи стриманого внизу. Навпаки, думає, що, одержавши могутність, він став мудрішим, — так мало знає він себе, до того влада позбавила його здатності думати!

27. Але не такий був всеосяжний і великий Василій. Він служить зразком для багатьох як усім іншим, так дотриманням порядку й у цьому. Цей тлумач священних книг спочатку читає їх народу, і цей ступінь служіння вівтарю не вважає для себе низьким; потім на престолі старійшин3, потім у сані єпископів «хвалить Господа» (Пс. 106:32), не захопивши, не силою привласнивши владу, не ганяючись за честю, але сам переслідуваний честю, і не людською скориставшись милістю, але від Бога, і Божу прийняв благодать.

Але нехай затримається слово про предстоятельство; запропонуємо ж щось про нижчий ступінь його служіння. Як наприклад і це, тільки-но не забуте мною і те, що трапилося впродовж описуваного часу?28. У того, хто керував Церквою до Василія4, сталася з ним незгода; від чого і як, краще про те промовчати; достатньо сказати, що сталася. Хоча єпископ був муж у всьому іншому не недобродійний, навіть дивовижний у благочесті, як показало тодішнє гоніння5 і повстання проти нього; однак в роздумах про Василія він піддався людській немочі. Тому що безславне торкається не тільки людей звичайних, але й найбільш дивних; і єдиному Богові властиво бути зовсім непогрішимим і не захоплюватися пристрастями. Отже, проти нього6 повстають найобраніші і наймудріші в Церкві, якщо тільки мудріші за багатьох ті, які відлучили себе від світу і присвятили життя Богові, — я розумію наших назореїв, особливо тих, що ревнують про подібні діла. Для них було тяжко, що нехтується їхня могутність, ображена й відкинута, і вони наважуються на дуже небезпечну справу, замишляють відступити і відірватися від великого і безтурботного тіла Церкви, відсікши і чималу частину народу низького і високого стану. І це було доволі зручно зробити через три сильні причини. Василій був муж шановний, і заледве хто інший з наших любомудрих користувався такою повагою; якби захотів, він мав стільки сил, що міг би додати сміливості своїм захисникам. А той, хто образив його, перебував у підозрі міста за сум’яття, що сталося при зведенні його на престол, тому що й сан предстоятеля отриманий ним був не стільки законно й згідно із правилами, скільки насильно. З’явилися також деякі із західних архієреїв, і вони залучали до себе всіх православних у Церкві. 29. До чого ж вдається цей доброчесний ученик Миротворця? Не йому було протистояти і образникам, і захисникам, не його була справа заводити суперечку і розривати тіло Церкви, яка вже знаходилася в боротьбі й перебувала в небезпечному становищі від тодішньої переваги єретиків. Порадившись про це зі мною, щирим порадником, зі мною же разом він втікає, віддаляється звідси в Понт і настоятельствує у тамтешніх обителях, засновує ж у них щось гідне спогадів і цілує пустелю разом з Іллею й Іоаном, великими охоронителями любомудрія, знаходячи ще більше для себе користі, ніж у теперішній справі замислити що-небудь не варте любомудрія, і, під час тиші навчившись управляти помислами, порушити це серед бурі.

Але хоча відлюдництво його було настільки любомудреним і дивним, однак повернення побачимо ще більш чудовим і дивовижним. Воно відбулося в такий спосіб. 30. Коли ми були в Понті, піднялася раптом градоносна хмара, що загрожує загибеллю, вона нищила всі Церкви, над якими вибухала й на які поширював свою владу златолюбивіший і христоненависніший цар, одержимий цими двома тяжкими недугами — ненаситністю і богохульством, — цей після гонителя гонитель, і після відступника, хоча не відступник, однак нічим не кращий для християн, особливо ж для тих із християн, які благочестивіші й чистіші, — для шанувальників Тройці, — що тільки одне і називаю я благочестям і спасительним вченням. Бо ми не зважуємо Божества і єдине неприступне Єство не робимо чужим для самого Себе, вводячи в Нього сторонні особи; не лікуємо зла злом і безбожного Савеллієвого скорочення не знищуємо ще нечестивішим розділенням і розсіченням, хворіючи яким, співіменний шаленству Арія похитнув і розтлив велику частину Церкви, і Отця не вшанувавши, і збезчестивши Тих, Які від Отця, введенням нерівних ступенів Божества. Навпаки, ми знаємо єдину славу Отця — рівночесність з Ним Єдинородного, і єдину славу Сина — рівночесність з Ним Духа. Вшановуючи і визнаючи Трьох за особистими властивостями і Єдиного Божеством, ми думаємо, що принизити Єдине із Трьох значить знищити все. Але цей цар, ніскільки не помишляючи про те, будучи не в змозі підняти погляд вгору, а навпаки, своїми радниками знижуючись нижче і нижче, насмілився принизити з собою і Божеське єство. Він робиться лукавим творінням, зводячи панування до рабства і поставивши поряд із творінням Єство нестворене і вище за час. 31. Так він мудрує і з таким нечестям озброюється проти нас! Тому що не інакше потрібно уявляти собі це, як варварською навалою, якою знищуються не стіни, не міста і доми, або що-небудь незначне, що твориться людськими руками і скоро відновлюється, але розкрадаються самі душі. Вривається з царем і гідне його воїнство, зловмисні вожді Церков, немилосердні четверовласники належного йому всесвіту. Одну частину Церков вони вже мали у своїй владі, на другу чинили свої набіги, а третю сподівалися придбати повноваженням і рукою царя, яка або була вже занесена, або принаймні загрожувала. Вони прийшли знищити і нашу Церкву, найбільше покладаючись на низькість душі тих, про яких перед цим сказано, а також на недосвідченість тодішнього нашого предстоятеля і на наші недуги. Попереду була велика боротьба, більшість з нас виявляли мужню ревність, але наш полк був слабкий, не мав захисника і майстерного борця, сильного словом і духом. Що ж ця мужня, сповнена високих помислів і справді христолюбива душа? Небагато потрібно було переконувати Василія, щоб він явився і став на наш бік. Навпаки, тільки-но побачив мене благаючого (обом нам судився загальний подвиг, як захисникам правого вчення), як був переможений благанням. Прекрасно й досить любомудрено він розсудив сам у собі духовним розумінням, що якщо вже і впасти іноді в слабодухість, то для цього є інший час, саме час безпеки, а при потребі — час великодушності; тому негайно відправляється зі мною з Понта, маючи ревність за істину, яка була в небезпеці, стає добровільним захисником і сам себе віддає на служіння матері-Церкві.

32. Але, можливо, він виявив стільки старання, а подвизався невідповідно ревності? Або хоча й мужньо подвизається, але нерозсудливо? Або хоча й благорозумно, але не піддаючись небезпекам? Або і все це було в ньому зовсім і вище опису, однак залишалися й деякі сліди слабкодухості? Зовсім ні. Навпаки, все раптом примиряє, дає поради, упорядковує воїнство, знищує перешкоди, що зустрічаються, перешкоджання і все те, на що поклавшись, супротивники підняли проти нас боротьбу. Одне приймає, друге стримує, а третє відбиває. Для одних він — тверда стіна і оплот, для інших «молот, який розбиває скелю» (Єр. 23:29), і «вогонь у сухому терні» (Пс. 117:12), як каже Божественне Писання, що зручно знищує, як сухе віття, і образників Божества. А якщо з Павлом діяв і Варнава, який про це говорить і пише, то й за це подяка Павлу, який його обрав і зробив учасником подвигу! 33. Таким чином, супротивники залишилися без успіху, і злі в перший раз тоді були осоромлені й переможені; вони довідалися, що тим, котрі нехтують іншими, не варто нехтувати і каппадокійцями, яким найвластивіша непохитність у вірі, вірність і відданість Тройці, тому що від Неї вони мають єднання і міцність тим, що захищають, самі будучи захищеними, навіть набагато більше й міцніше.

Другою справою і піклуванням для Василія було надавати послуги предстоятелеві, знищити підозру, запевнити всіх людей, що прикрість сталася через спокусу лукавого, що це був напад того, хто заздрить єдності в добрі, а сам він знав закони благопокірності і духовного порядку. Тому він приходив, умудряв, підкорявся, давав поради; був у предстоятеля всім — добрим порадником, правдивим заступником, тлумачем Божого слова, наставником у справах, жезлом старості, опорою віри, вельми вірним у справах внутрішніх, вельми діяльним у справах зовнішніх. Одним словом, він визнаний настільки ж прихильним, наскільки раніше вважали його недоброзичливим. Із цього часу і церковне правління перейшло до Василія, хоча на кафедрі він займав друге місце, тому що за надану прихильність він натомість одержав владу. І була якась дивна згода і єднання влади: один керував народом, а другий — керуючим. Василій уподібнювався до приборкувача левів, своїм мистецтвом упокорюючи головного, який мав потребу в керівництві і підтримці, тому що недавно поставлений на кафедру ще показував в собі деякі сліди мирських звичок і не утвердився в духовному, а тим часом навколо було сильне хвилювання і Церкву оточували вороги. Тому співпраця була для нього приємна і за правління Василія він вважав правителем себе.

34. Багато й інших доказів дбайливості і піклування Василія про Церкву; а саме: сміливість його перед начальниками, як взагалі перед всіма, так і перед найсильнішими в місті; вирішення суперечок, що не без довіри приймалися, а після проголошення його вустами, завдяки застосуванню стали законом; його заступництво за нужденних, здебільшого в справах духовних, а іноді й у земних (тому що й це, підкорюючи людей добрим налаштуванням, нерідко зціляє душі); насичення убогих, благодійність, піклування про дів, писані й неписані статути для ченців, чинопокладання молитов, благоприкрашання вівтаря й інше, чим тільки Божий воістину муж і діючий у Бозі може бути корисним народу. Але ще вища й славніша наступна його справа.

Був голод дуже жорстокий з пам’ятних доти. Місто знемагало; нізвідки не було ні допомоги, ні засобів для полегшення зла. Приморські країни без труда переносять подібні біди, тому що іншим самі забезпечують, а інше одержують з моря. У нас же, жителів твердої землі, і надлишки некорисні, і нестатки не поповнюються, тому що нікуди збути те, що в нас є, і ні звідкіля привезти, чого немає. Найнестерпніше в подібних обставинах нечутливість і ненаситність тих, що мають у себе надлишки. Вони користуються часом, витягають прибуток з убогості, збирають жнива з нещасть, не слухають того, що «хто благодіє бідному, дає в борг Господу» (Притч. 19:17), що «хто втримує в себе хліб, того народ кляне» (Притч. 11:26); не чують ні обіцянок людинолюбним, погроз жорстоким; навпаки, вони ненаситні надмірно і погано думають, закриваючи для бідних своє серце, а для себе Боже милосердя, тоді як вони самі мають більше потреби в останньому, ніж другі у їхньому милосерді. Так роблять ті, що скуповують і продають пшеницю, не соромлячись споріднення, не дякують Богу, від Якого мають надлишки, коли інші терплять нестаток. 35. Але Василію належало не посилати хліб як дощ з неба за допомогою молитов і годувати народ, бідуючий в пустелі, не виточувати невичерпну їжу із сосудів, що наповнюються (що і дивно) через саме виснаження, щоб в нагороду за страннолюбність годувати годуючу, не насичувати тисячі п’ятьма хлібами, в яких другим чудом — їх залишки, достатні для багатьох трапез. Усе це було пристойне Мойсеєві, Іллі і моєму Богові, від Якого і першим дарована така сила. А можливо, і потрібно було це тільки в ті часи і за тодішніх обставин, тому що знамення не для віруючих, але для невірних. Але що подібне до цих чудес і веде до того ж, те замислив і привів Василій у виконання з тією ж вірою. Тому що словом і умовлянням відкривши сховища тих, що мають, звершує сказане в Писанні: «розділяє з голодними хліб» (Іс. 58:7), «убогих нагодує хлібом» (Пс. 131:15), «в часи голоду насичує» (Пс. 32:19) і «душу голодну сповнює добром» (Пс. 106:9). І яким чином? Бо і це вельми збільшує його заслугу. Він збирає в одне місце голодуючих, а інших навіть ледь дихаючих, чоловіків і жінок, дітей, старців, увесь жалюгідний вік, вимагає всякого роду їжі, якою тільки може бути втамований голод, виставляє казани, повні овочів і солоних припасів, якими годуються у нас бідні, потім, наслідуючи служіння самого Христа, Який, підперезавшись рушником, не погребував умити ноги ученикам, при сприянні своїх рабів або служителів задовольняє тілесні потреби нужденних, задовольняє і потреби душевні, до насичення приєднавши честь і полегшивши їх долю тим і тими.

36. Такий був новий наш хлібодатель і другий Йосиф! Але можемо сказати про нього ще щось і більше. Тому що Йосиф має прибуток від голоду, своїм людинолюбством купує Єгипет, під час достатку запасшись на час голоду і будучи цьому навчений сновидіннями інших. А Василій був милостивий даром, без вигід для себе допомагав, роздаванням хліба мав на увазі одне, щоб людинолюбством придбати людинолюбство і через тутешнє «своєчасне роздавання хліба» (Лк. 12:42) сподобитися тамтешніх благ. До цього він додавав і їжу словесну — досконале благодіяння і роздавання істинно високе і небесне, тому що слово є хліб ангельський, ним насичуються і напоюються душі, які жадають Бога, які шукають не скороминучої і тимчасової, але вічноперебуваючої їжі. І такої їжі найбагатшим роздавателем був цей, у всьому іншому, наскільки знаємо, дуже убогий, який лікував «не голод хліба, не спрагу води», але бажання слова істинно життєдайного і животворчого (Ам. 8:11), яке того, хто добре ним годується, веде до зростання духовного віку.

37. За ці й подібні діла (бо чи потрібно зупинятися на докладному описі їх?), коли співіменний7 благочестю вже спочив і спокійно випустив дух на руках Василія, він поставляється на високий престол єпископський, щоправда, не без труднощів, не без заздрості й протиборства з боку як головуючих на батьківщині, так і порочних громадян, які приєдналися до них самих. Втім, належало перемогти Духу Святому, і Він справді через перевагу перемагає. Бо із сусідніх країн направляє для помазання відомих благочестям мужів і ревнителів, а з-поміж них і нового Авраама, нашого патріарха, мого батька, з яким відбувається навіть щось дивовижне8. Не тільки через старість ослаб силами, але і пригнічений хворобою, перебуваючи при останньому подиху, він наважується на подорож, щоб своїм голосом допомогти обранню, і поклавши уповання на Духа, (скажу коротко) покладений був мертвим на ноші, як у гріб, повернувся ж юним, сильним, який дивиться вгору, будучи укріплений рукою, помазанням (а небагато сказати) і главою помазаного. І до прадавніх розповідей нехай буде додано і це, що труд дарує здоров’я, що ревність воскрешає мертвих, що скаче старість, помазана Духом.

38. Так удостоєний предстоятельства, як і властиво мужам, які стали до нього подібними, сподобилися такої ж благодаті і придбали стільки для себе поваги. Василій нічим в подальшому не посоромив ні свого любомудрія, ні надії тих, які довірили йому служіння. Але в такій же мірі виявився постійно перевершуючим самого себе, в якій дотепер перевершував інших, думаючи про це піднесено і досить любомудрено. Тому що бути тільки непоганим або скільки не є і як не є добрим, він вважав чеснотою окремої людини. А в начальнику і предстоятелі, особливо ж хто має подібне9 начальство, і те вже порок, якщо небагато чим він перевершує простолюдинів, якщо не стає постійно кращим і кращим, якщо не співставляє чесноти із саном і висотою престолу. Бо і той, хто стоїть високо, тільки-но встигає наполовину; і той, хто рясніє чеснотою, тільки-но приводить багатьох до посередності. Краще ж сказати (полюбомудрую про це трохи піднесеніше), що вбачаю (думаю, побачить зі мною і всякий мудрий) у моєму Спасителеві, коли Він був з нами, зобразив у Собі і те, що вище від нас, і наше єство, те ж, як думаю, було і тут. І Христос, за сказаним, «зростав як віком, так премудрістю благодаті» (Лк. 2:52), не в тому розумінні, що одержував у цьому збільшення (що могло стати досконаліше від Того, Хто досконалий із самого початку?), але в тому розумінні, що це відкривалося й виявлялося в Ньому поступово. І чеснота Василія одержала тоді, як думаю, не збільшення, але більше коло дій, і при владі вона знайшла більше предметів, де показати себе.

39. По-перше, він робить для всіх явним, що дане йому було не ділом людської милості, а даром Божої благодаті. Але те ж покажуть і його вчинки зі мною. Бо в чому я дотримував любомудрів при цій обставині, в тому і він тримався того ж любомудрія. Коли всі інші думали, що я поспішу до нового єпископа, зрадію (що, можливо, і трапилося б з іншим) і краще з ним розділю начальство, ніж погоджуся мати таку ж владу, і коли про все це робили висновок на підставі нашої дружби, тоді, уникаючи зарозумілості, якої у всьому уникаю не менше всякого іншого, а разом уникаючи й приводжу до заздрості, особливо поки обставини ще не прийшли до порядку, але перебували в замішанні, я залишився вдома, насильно приборкавши бажання побачитися з Василієм. А він скаржиться на це, щоправда, однак вибачає. І після цього, коли я прийшов до нього, але, через ту ж знову причину, не прийняв ні честі вступити на кафедру, ні переваги між пресвітерами, він не тільки не гудив за це, але ще (що й благорозумно зробив) похвалив, і краще погодився перетерпіти звинувачення в гордості від тих, які не розуміли такої передбачливості, ніж вчинити що-небудь всупереч розуму і його натхненню. І чим іншим довів би він краще, що його душа вища від всякого людинодогоджання й пестощів, що в нього на увазі одне — закон добра, як не таким способом думок в роздумах про мене, якого вважав серед перших і близьких своїх друзів?

40. Потім він пом’якшує і лікує високомудрим і цілющим своїм словом тих, які повстали проти нього. І досягає цього не догідливістю і не вчинками неблагородними, але діючи досить відважно і пристойно сану, як людина, яка не дивиться тільки на теперішнє, але помишляє про майбутню благопокірність. Помічаючи, що від м’якості вдачі відбувається поступливість і боязкість, а від суворості — норовистість, він допомагає одному другим, і завзятість розчиняє лагідністю, а поступливість — твердістю. Рідко потрібно було йому вдаватися до слова, частіше діло виявлялося дієвішим для лікування. Не хитрістю він поневолював, а залучав до себе прихильністю. Не владу використовував він наперед, але пощадою підкоряв владі і, що найважливіше, підкоряв тим, що всі уступали його розуму, визнавали його чесноти для себе недосяжними, і в одному бачили своє спасіння — бути з ним і під його начальством, а також одне вважали небезпечним — бути проти нього і відступ від нього вважали відчуженням від Бога. Так добровільно уступали й підкорялися, ніби ударами грому підкорялися владі; кожний приносив своє вибачення і скільки раніше виявляв ворожості, стільки тепер прихильності і успіху в чесноті, в якій одній і знаходив для себе найбільше виправдання. І тільки хіба невліковано пошкоджений був зневажений і відкинутий, щоб сам в собі скрушився і знищився, як іржа пропадає разом із залізом.

41. Коли ж домашні справи влаштувалися за його думкою і як не розраховували невірні, які не знали його, тоді задумує щось більше і піднесеніше. Інші дивляться тільки собі під ноги, розраховують, як би тільки своє було в безпеці (якщо це справжня безпека), далі ж не поширюються і не можуть придумати або зробити щось велике і сміливе, але він, хоча у всьому іншому дотримувався помірності, в цьому ж не знає помірності; навпаки, високо піднявши голову і оглядаючи навколо душевним оком, обіймає весь всесвіт, куди тільки пронеслося спасительне слово. Зауваживши, що велика спадщина Бога, придбана Його вченням, законами і стражданнями, «царствене священство, народ святий» (1Пет. 2:9), приведена в скрутний стан, оповита тисячами думок і помилок, і виноград, перенесений і пересаджений з Єгипту — цього безбожного і темного невідання, що досяг краси й неосяжної величі, так що покрив всю землю, простягнувся вище гір і кедрів, — цей самий виноград пошкоджений лукавим і диким вепром — дияволом (Пс. 79:9-14), — помічаючи це, Василій не вважає достатнім у безмовності оплакувати біди і тільки до Бога здіймати руки, у Нього шукати припинення оточуючих зол, а самому тим часом спочивати; навпаки, він ставить собі за обов’язок і від себе привнести щось і надати яку-небудь допомогу. 42. Бо що страшніше від цього нещастя? І про що треба більше піклуватися, дивлячись вгору? Коли один робить добре або зле, це нічого не віщує для цілого суспільства. Коли ціле в доброму або поганому стані, тоді з необхідності і кожний член суспільства приходить в подібний же стан. Це уявляв і мав на увазі і цей піклувальник і захисник загального блага. І оскільки, як думає Соломон заодно із самою істиною, заздрість — «гнилизна для кісток» (Притч. 14:30), і безтурботний буває благодушним, а співстраждальний — скорботним, невідступний помисел сушить його серце, то Василій приходив у здригання, уболівав, вражався, був у становищі то Іони, то Давида, «відмовляючись від життя» (Ін. 4:8), не давав ні сну очам, ні дрімання повікам (див.: Пс. 131:4), турботами виснажував плоть, поки не знаходив вилікування зла. Він шукає Божеської і людської допомоги, тільки б зупинити загальну пожежу і розсіяти темряву, яка нас оточує.

43. І так винаходить один дуже спасительний засіб. Скільки міг, заглибившись в себе самого і закрившись з Духом, напружує всі сили людського розуму, перечитує всі глибини Писання і учення благочестя віддає письменам. Заперечує єретикам, бореться і сперечається з ними, відбиває їхню надмірну нахабність і тих, які були під руками, знищує разючою зброєю вуст, а тих, які були далеко, уражає стрілами листів, що не менш гідні поваги, як і накреслення на скрижалях, тому що зображують закони не одному юдейському, нечисленному народу, не про їжу і пиття, не про жертви, встановлені на час, не про плотське очищення, але всім родам, усім частинам всесвіту про слово істини, яким здобуває спасіння.

Але був у нього й інший засіб. Оскільки як діло без слова, так і слово без виконання рівно не досконалі, то він додає до слова і сприяння самих діл. До одних іде сам, до інших посилає, інших кличе до себе, дає поради, викриває, забороняє (2Тим. 4:2), погрожує, докоряє, захищає народи, міста, окремих людей, придумує всі види спасіння, всім лікує. Цей Василій, архітектор Божої скинії (див.: Вих. 31:1-2), пускає в діло всяку речовину і мистецтво, усе сплітає разом, щоб склалася витонченість і стрункість єдиної краси. 44. Чи потрібно вже говорити про щось інше?

Тим часом знову прийшов до нас христоборний цар і гнобитель віри, і чим з сильнішим супротивником він мав мати справу, тим з більшим прийшов нечестям і з ополченням, запаленим більше попереднього, наслідуючи той нечистий і лукавий дух, який, залишивши людину і поневіряючись, повертається до неї, щоб, як сказано в Євангелії (Лк. 11:24-26), вселитися з більшим числом духів. Його учнем стає цар, щоб і загладити першу свою поразку і додати що-небудь до попередніх хитрувань. Важко й жаль було бачити, що володар багатьох народів, відзначений великою славою, який підкорив усіх навколо себе державі нечестя, який знищив усі перешкоди, виявився переможеним єдиним мужем і єдиним містом, зробився посміховищем, як сам зауважував, не тільки для керованих ним поборників безбожжя, але й для всіх людей. 45. Розповідають про царя Персії10, що коли він йшов з військом на Елладу, ведучи всякого роду людей, киплячи гнівом і надимаючись гордістю, тоді не цим одним звеличувався і не тільки не знав міри погрозам, але щоб сильніше вразити розуми еллінів, примушував себе боятися перетворенням самих стихій. Ходила поголоска про якусь незвичайну сушу і про якесь незвичайне море цього нового творця, про воїнство, що пливе по суші й прямує по морю, про викрадені острови, про море, покаране бичами, і багато про що інше, що ясно свідчило про відсутність здорового глузду у воїнствах і у воєначальника, вражало, однак, жахом слабкодухих, хоча й викликало сміх у людей більш мужніх і розумних. Ні в чому подібному не мав потреби той, хто ополчився проти нас, але, за чутками, він робив і говорив те, що було ще гірше і згубніше. «До небес підносить в уста свої, і язик його обходить землю» (Пс. 72:9). Так божественний Давид ще раніше від нас прекрасно виставив на ганьбу цього, який схилив небо до землі і до творіння, причислив надмирне Єство, Якого творіння і вмістити не може, хоча Воно й перебувало трохи з нами, за законом людинолюбства, щоб залучити до Себе нас, кинутих на землю! 46. І хоч які блискучі перші приклади відважності цього царя, але ще блискучіші останні з нами подвиги. Які ж маю на увазі перші приклади? Вигнання, втечі, описи майна, явні і приховані наклепи, переконання, коли вистачало на це часу, примуси за недостатністю переконань, вигнання із церков сповідників правого і нашого вчення, введення в Церкву прихильників царської згуби, тих, які вимагали рукопису нечестя і складали писання ще жахливіші; спалення пресвітерів на морі; злочестиві воєначальники, які не персів перемагають, не скіфів підкоряють, не варварський який-небудь народ переслідують, але ополчаються на церкви, знущаються з вівтарів, безкровні жертви червонять кров’ю людей і жертв, ображають соромливість дів. І для чого все це? Для того, щоб був вигнаний патріарх Яків, а на його місце був введений Ісав, «зненавидений» (Мал. 1:3) до народження. Такі розповіді про перші приклади його відважності; вони й донині, як тільки приходять на пам’ять або переказуються, викликають сльози в багатьох.

47. Але коли цар, обійшовши інші країни з наміром поневолити, кинувся на цю непорушну і невразливу матір Церков, на цю життєдайну іскру істини, тоді в перший раз він відчув безуспішність свого задуму; тому що він був відбитий, як стріла, що вдарилася об твердиню і відскочила, як порвана мотузка. Такого зустрів він предстоятеля Церкви! І об такий ударившись стрімчак, сокрушився! Від тих, які випробували тодішні нещастя, можна і про що-небудь інше почути розповіді й оповідання (а немає нікого, хто б не розповідав про це); але всякий дивується, хто тільки знає тодішні боріння, напади, обіцянки, погрози, знає, що до Василія з наміром умовити його посилалися то судді, то люди військового звання, то жіночі приставники — ці чоловіки між жінками і жінки між чоловіками, мужні тільки в одному — у нечесті, які природньо нездатні віддаватися розпусті, але блудодіють язиком, яким тільки й можуть; нарешті, цей архимагир11, Навузардан, який погрожував Василію знаряддям свого ремесла, відійшов у вогонь, і тут для нього звичний.

Але я, як можна стисліше, передам словом, що здасться мені найбільш дивним і про що не можу промовчати хоча б і бажав. 48. Хто не знає тодішнього начальника12 області, який як свою зухвалість особливо спрямовував проти нас (тому що і хрещенням був очищений чи згублений у них)13, так понад потребу послужив правителю, і своєю догідливістю у всьому на довгий час утримував за собою владу? До цього правителя, який скреготав зубами на Церкву, приймав на себе левів образ, рикав, як лев, і для багатьох був неприступний, вводиться, або, краще сказати, сам входить і доблесний Василій, як покликаний на свято, а не на суд. Як переказати мені належно або зухвалість правителя, або благорозумний опір йому Василія? «Для чого тобі, — сказав перший (назвавши Василія на ім’я, бо не удостоїв назвати єпископом), — хочеться зухвалістю противитися такій могутності й одному з всіх залишатися завзятим?» — Доблесний муж заперечив: «У чому і яке моє високоуміє? Не можу зрозуміти цього». — «У тому, — каже перший, — що не тримаєшся однієї віри із царем, коли всі інші схилилися й поступилися». — «Не цього вимагає Цар мій, — відповідає Василій, — не можу поклонитися творінню, будучи сам Боже творіння і маючи веління бути богом». — «Але що ж ми, на твою думку? — запитав правитель. — Чи нічого не значимо ми, які наказують це? Чому неважливо для тебе приєднатися до нас і бути з нами в спілкуванні?» — «Ви правителі, — відповідав Василій, — і не заперечую, що правителі знамениті, однак не вище від Бога. І для мене важливо бути в спілкуванні з вами (чому й не так? І ви Боже творіння); втім, не важливіше, ніж бути в спілкуванні з усяким іншим з підлеглих вам, тому що християнство визначається не гідністю осіб, а вірою». 49. Тоді правитель рознервувався, сильніше закипів гнівом, встав зі свого місця і заговорив з Василієм суворіше, ніж раніше. «Що ж, — сказав він, — хіба не боїшся ти влади?» — «Ні, що не буде, і чого не потерплю». — «Навіть якщо б потерпів ти й одне з багатьох, що є в моїй волі?» — «Що ж таке? Поясни мені це». — «Відібрання майна, вигнання, катування, смерть». — Коли можеш, погрожуй іншим, а це нітрохи нас не лякає». — «Як же це і чому?» — запитав правитель. — «Тому, — відповідає Василій, — що не підлягає опису майна, хто нічого в себе не має, хіба зажадаєш від мене й цього волосяного руб’я і деяких книг, у яких є усі мої пожитки. Вигнання не знаю, тому що не пов’язаний з будь-яким місцем, і те, на якому живу тепер, не моє, і всяке, хоч куди мене кинуть, буде моє. Краще ж сказати, скрізь Боже місце, де я не буду «подорожній і захожий» (Пс. 38:13). А катування що візьмуть, коли немає в мене і тіла, хіба маєш на увазі перший удар, в якому одному ти і владний? Смерть же для мене благодійна: вона скоріше пошле до Бога, для Якого я живу і труджуся, для Якого більшою частиною себе самого я вже вмер і до Якого давно поспішаю». 50. Правитель, здивований цими словами, сказав: «Так і з такою свободою ніхто раніше не говорив переді мною», — і при цьому додав своє ім’я. — «Можливо, — відповідав Василій, — ти не зустрічався з єпископом, інакше, без сумніву, маючи діло про подібний предмет, почув би ти такі ж слова. Тому що у всьому іншому, о правителю, ми скромні і смиренніші за всякого, — це велить нам заповідь, і не тільки перед такою могутністю, але навіть хай перед ким, не піднімаємо брови; а коли справа про Бога і проти Нього насмілюються повставати, тоді, нехтуючи всім, ми маємо на увазі одного Бога. Вогонь же, меч, дикі звірі і роздираючі плоть пазурі скоріше будуть для нас насолодою, ніж викличуть жах. Понад це ображай, погрожуй, роби все, що тобі завгодно, користуйся своєю владою. Нехай чує про це і цар, що ти не підкориш собі нас і не змусиш приєднатися до нечестя, хоч якими жахами будеш погрожувати».

51. Коли Василій сказав це, а правитель, вислухавши, узнав, до якої міри безстрашна і нездоланна його твердість, тоді вже не з колишніми погрозами, але з деякою повагою і з поступливістю наказує йому вийти геть і віддалитися. А сам, якомога поспішніше, ставши перед царем, каже: «Переможені ми, царю, настоятелем цієї Церкви. Цей муж, котрий вище від погроз, твердіший від доводів, сильніший від переконань. Потрібно піддати спокусі інших, не настільки мужніх, а його або відкритою силою треба примусити, або й не чекати, щоб поступився він погрозам».

Після цього цар, звинувачуючи себе і будучи переможеним похвалами Василію (і ворог дивується доблесті супротивника), не наказує чинити над ним насильства; і як залізо, хоча пом’якшується у вогні, однак не перестає бути залізом, так і він, перемінивши погрози на здивування, не прийняв спілкування з Василієм, соромлячись показати зміни в собі, але шукає найбільш благопристойне виправдання. І це покаже слово. 52. Тому що в день Богоявлення, при численному скупченні народу, у супроводі свого причту, він увійшов у храм і, приєднуючись до народу, цим самим показує вид єднання. Але не треба обійти мовчанням і цього. Коли він вступив усередину храму, і слух його, як громом, був уражений псалмоспівом, що почався, коли він побачив море народу, а у вівтарі і біля нього не стільки людську, скільки ангельську велич, і попереду всіх у прямому положенні стояв Василій, яким у слові Божому описується Самуїл (1Сам. 7:10), який не схиляється ні тілом, ні поглядом, ні думкою (начебто в храмі не відбулося нічого нового), але прицвяхований (скажу так) до Бога і до престолу, а ті, що оточували його, стояли в якомусь страху й благоговінні; коли, кажу, цар побачив усе це і не знаходив прикладу, до якого б міг застосувати побачене, тоді знеміг він як людина, і погляд, і душа його від здивування покриваються мороком і приходять у кружляння. Але це не було ще помітним для багатьох. Коли ж потрібно було цареві принести до божественної трапези дари, приготовлені власними руками14, і за звичаєм ніхто до них не доторкався (не відомо було, чи прийме Василій); тоді виявляється його неміч. Він хитається на ногах, і якби один зі служителів вівтаря, подавши руку, не підтримав його, він упав би, то це падіння було б гідне сліз.53. Про те ж, що і з яким любомудрієм віщав Василій самому цареві (тому що іншим разом він був у нас у церкві, ввійшов за завісу і мав там, як дуже бажав, зустріч і бесіду з Василієм), чи потрібно говорити що інше, крім того, що ті, які оточували царя, і ми, що ввійшли з ними, чули тоді Божі слова. Такий початок і такий перший досвід царської до нас поблажливості; цією зустріччю, як потік, була зупинена більша частина образ, які до цього часу наносили нам.

54. Але ось інша подія, яка не менш важлива за описані. Злі люди перемогли; Василію визначене вигнання, і ніщо не заважало виконанню наказу. Настала ніч, приготовлена колісниця, вороги плескали руками, благочестиві сумували, ми оточували подорожнього, який охоче готувався до від’їзду; виконано було і все інше, потрібне до цієї прекрасної наруги. І що ж? Бог руйнує наказ. Хто уразив первістків Єгипту, що озлобився проти Ізраїлю, Той і тепер уражає хворобою сина царя. І як миттєво! Тут писання про вигнання, а там визначення про хворобу; і рука лукавого переписувача утримана, святий муж спасається, благочестивий робиться даром гарячки, що напоумила зухвалого царя! Що справедливіше й несподіваніше від цього? А наслідки були такі. Царський син страждав і знемагав тілом; страждав з ним і батько. І що ж робить батько? Звідусіль шукає допомоги, обирає кращих лікарів, звершує щирі молебні, упавши на землю, чого не виявляв доти, тому що злостраждання і царів роблять смиренними. І в цьому нічого немає дивного, і про Давида написано, що спочатку також сумував за сином (див.: 2Сам. 12:16). Але як цар ніде не знаходив лікування від хвороб, то вдається до віри Василія. Втім, соромлячись недавньої образи, не сам від себе запрошує цього мужа, але просити його доручає людям, найбільше до себе близьких і прив’язаних. І Василій прийшов, не відмовляючись, не згадуючи про те, що трапилося, як зробив би інший; з його приходом полегшується хвороба, батько віддається благим надіям. І якби до солодкого не домішував він гіркоти і, покликавши Василія, не продовжував у той же час вірити неправославним, то, можливо, царський син, одержавши здоров’я, був би спасенний батьківськими руками, в чому були впевнені ті, що були при цьому і брали участь у горі.

55. Кажуть, що невдовзі трапилося те ж і з обласним начальником. Хвороба, яка спіткала, і його схиляє під руку святого. Для благорозумних покарання дійсне буває уроком; для них злостраждання нерідко краще від благоденства. Правитель страждав, плакав, скаржився, посилав до Василія, благав його, звертався до нього: «Ти задоволений; подай спасіння!» — І він одержав те, що просив, як сам зізнавався і запевняв багатьох, які не знали про це; тому що не переставав дивуватися ділам Василія і розповідати про них.

Але такі були і такий мали кінець вчинки Василія із цими людьми; а з іншими чи не поступав Василій інакше? Чи не було в нього дрібних сварок через дріб’язки? Чи не виявив у чому меншого любомудрія, так що це було б гідне мовчання або не дуже похвальне? Немає. Але хто на Ізраїля колись підняв згубника Адера (див.: 1Царів. 11:14), той і проти Василія піднімає правителя Понтійської області, який, очевидно, обурюється за одну жінку, а насправді сприяє нечестю і повстає на благочестя. Замовчую про те, скільки і яких образ він заподіяв цьому мужеві (а те ж треба сказати) і Богові, проти Якого й за Якого почалася боротьба. Одне те передаю словом, що найбільше посоромило й образника, і подвижника піднесло, якщо тільки високе й велике бути любомудрим, і любомудрієм брати верх над багатьма.

56. Одну жінку, знатну по чоловікові, який недавно закінчив життя, переслідував товариш цього судді, примушуючи її проти волі вступити з ним у шлюб. Не знаючи, як уникнути переслідувань, вона зважується на намір не стільки сміливий, скільки благорозумний, вдається до священної трапези і Бога обирає захисником від нападів. І якщо сказати перед самою Тройцею (вживу між похвалами цей судовий вислів), що належало робити не тільки великому Василію, який у подібних справах для всіх був законодавцем, але й кожному іншому, набагато нижчому перед Василієм, втім, ієреєві? Чи не треба було втрутитися в справу, утримати ту, яка звернулася, подбати про неї, подати їй руку допомоги, заради Божого людинолюбства й за законом, що вшановував жертовники? Чи не треба було зважитися скоріше все зробити і перетерпіти, ніж погодитися на яку-небудь проти неї жорстокість і тим як похулити священну трапезу, так похулити й віру, з якою благала нещасна? — Ні, каже новий суддя, належало підкоритися моїй могутності і християнам стати зрадниками своїх законів. Один вимагав прохачку, другий усіма заходами її утримував; і перший шаленів і, нарешті, посилає декількох чиновників обшукати опочивальню святого, не тому, щоб вважав це за потрібне, але більше для того, щоб знеславити його. Що ти кажеш? Обшукувати дім цього безпристрасного, якого охороняють ангели, на якого жінки не насмілюються і дивитися! Не тільки наказує обшукати дім, але самого Василія привести до нього і допитати, не лагідно й людинолюбно, але як одного із засуджених. Один явився, а інший головував, сповнений гніву й зарозумілості. Один стояв, як і мій Іісус перед суддею Пилатом; і громи уповільнювалися, зброя Божа була вже очищена, але відкладена, «лук натягнутий», але утриманий (Пс. 7:13), відкриваючи час покаянню — такий закон у Бога!

57. Подивися на нову боротьбу подвижника й гонителя! Перший наказував Василію зняти із себе верхнє руб’я. Другий каже: «Якщо хочеш, скину перед тобою і хітон». Перший погрожував побоями безтілесному; — другий уже схиляв голову. Перший погрожував кігтями; другий відповідає: «Зробиш мені послугу такими терзаннями, вилікуєш мою печінку, яка, як бачиш, дуже турбує мене». — Так вони сперечалися між собою. Але місто, як тільки довідалося про нещастя і про спільну для всіх небезпеку (таку образу кожний вважав небезпекою для себе), все приходить у хвилювання і запалюється; як рій бджіл, стривожений димом, один від одного збуджуються і приходять у сум’яття всі стани, усі віки, а більше за всіх зброярі і царські ткачі, які в подібних обставинах, через свободу, якою користуються, бувають роздратованіші і діють сміливіше. Все для кожного стало зброєю, чи трапилося що під руками з ремесла, чи зустрілося раніше іншого; у кого смолоскипи в руках, у кого занесений камінь, у кого підняті палиці; у всіх один напрямок, один голос і загальна ревність. Гнів — страшний воїн і воєначальник. При такому збудженні розуму і жінки не залишилися беззбройними (у них ткацькі берда служили замість списів) і, натхненні ревністю, вже перестали бути жінками, навпаки, самовпевненість перетворила їх на чоловіків. Стисло кажучи, думали, що, розірвавши на частини правителя, розділять між собою благочестя. І той у них був благочестивіший, хто перший наклав би руку на того, хто замислив таку зухвалість проти Василія. Що ж суворий і зухвалий суддя? Став жалюгідним, бідним, дуже смиренним правителем. Але явився цей без крові мученик, без ран вінценосець і, утримавши силою народ, приборканий повагою, спас свого прохача й образника. Так створив Бог святих, «хто творить і перетворює» (Ам. 5:8) на краще, Бог, Який гордим противиться, смиренним же дає благодать (Притч. 3:34). Але Той, Хто розділив море, перегородив ріку, перемінив закони стихій, підняттям рук воздвиг переможні пам’ятники, щоб врятувати народ втікаючий, чого не створив би, щоб і Василія врятувати від небезпеки?

58. Із цього часу боротьба від світу припинилася і набула від Бога справедливий кінець, гідний віри Василія. Але із цього ж часу починається інша боротьба, уже від єпископів і їх прихильників; і в ній багато безславності, а ще більше шкоди підлеглим. Бо хто переконає інших дотримуватися помірності, коли такі предстоятелі? До Василія давно не мали налаштування через три причини. Не були з ним згодні в роздумі про віру, а якщо й погоджувалися, то з необхідності, примушені безліччю народу. Не зовсім відмовилися і від тих мерзот, до яких вдавалися при рукопокладанні. А те, що Василій далеко перевищував їх славою, було для них найгірше, хоча й великий сором зізнатися в тому. Виникла ще й інша чвара, до якої додалася попередня. Коли наша батьківщина була розділена на два воєводства, два міста15 зроблені в ньому головними і до нового відійшло багато з того, що належало старому, тоді і між єпископами сталося непорозуміння. Один16 думав, що з розподілом цивільним розділяється і церковне правління, тому привласнював собі те, що було приписане до його міста, як те, що уже належить йому, а відняте в іншого. А другий17 тримався старого порядку і розподілу, який був з давнини від батьків. Через це частково вже відбулися, а частково готові були відбутися багато неприємностей. Новий митрополит відволікав від з’їзду на собори, розкрадав прибутки. Пресвітери церков — одні схилялися на його бік, інших — заміняли новими. Від цього становище Церков робилося гірше й гірше від розбрату й розділення, тому що люди бувають раді нововведенням, із задоволенням отримують із них свої вигоди, і легше порушити яку-небудь постанову, ніж відновити порушене. Найбільше дратували нового митрополита Таврські сходи і проходи, які були в нього перед очима, а належали Василію; у велике він також ставив користуватися прибутками від святого Ореста, й одного разу були відняті навіть мули в самого Василія, який їхав своєю дорогою; розбійницька юрба заборонила йому продовжувати далі шлях. І який пристойний привід! Духовні діти, спасіння душ, діла віри — все це служить прикриттям ненаситності (діло не дуже легке!). До цього додається правило, що не треба платити данини неправославним (а хто ображає нас, той неправославний).

59. Але святий, воістину Божий і небесного Єрусалима митрополит, не дійшов з іншими до падіння, не потерпів того, щоб залишити справу без уваги, і не слабкий придумав засіб для припинення зла. Подивимося ж, який він був великий, чудний і (що більше сказати?) гідний тільки його душі. Сам розбрат він використовує як привід для збільшення Церкви і тому, що трапилося, дає найкращий оборот, помноживши в батьківщині число єпископів. А із цього що сталося? Три головні вигоди. Піклування про душі виявилося більше, кожному місту дані свої права, а тим і ворожнеча припинена.

Для мене був страшний цей вимисел; я боявся, щоб самому мені не стати придатком, або не знаю, як назвати це пристойніше. Всьому дивуюся у Василія, навіть не можу й висловити, який великий мій подив, але (зізнаюся в немочі, яка і без того вже відома багатьом) не можу похвалити цього одного — цього нововведення щодо мене і цієї неймовірності; сам час не знищив у мені скорботи про те. Бо звідси випали на мене всі незручності і замішання в житті. Від цього я не міг ні бути, ні вважатися любомудрим, хоча в останньому небагато важливого. Хіба для вибачення цього мужа прийме хто від мене те, що він мудрував вище, ніж по-людськи, що він, раніше ніж переселився з тутешнього життя, вже робив все за духом, і вміючи поважати дружбу, не виявляв йому поваги тільки там, де належало віддати перевагу Богові і тому, що очікується віддати перевагу перед тлінним.

60. Боюся, щоб уникаючи звинувачення в недбальстві від тих, які вимагають опису всіх діл Василія, не зробитися винним у непомірності перед тими, які хвалять помірність, тому що й сам Василій не зневажав помірності, особливо хвалив правило, що помірність у всьому є досконалість, і дотримувався його впродовж усього свого життя. Втім, залишаючи без уваги тих і інших, любителів і зайвої стислості, і надмірної просторості, продовжу ще слово.

Кожний зростає в чому-небудь своєму, а деякі й у декількох із численних видів чеснот, але у всьому ніхто не досягав досконалості, — без всякого ж сумніву не досяг ніхто з відомих нам. Навпаки, у нас той досконаліший, хто досягнув успіху багато в чому або в одному переважно. Василій же настільки досконалий у всьому, що став ніби зразковим витвором природи. Розглянемо це так.

Чи хвалить хто некористолюбство, життя убоге, що і не терпить надмірностей? Але що ж бувало, коли у Василія, крім тіла і необхідного одягу для плоті? Його багатство — нічого в себе не мати і жити з єдиним хрестом, який він вважав для себе дорожчим від всякого багатства. Неможливо всього придбати, хоча б хто й захотів, але потрібно вміти всім нехтувати, і в такий спосіб бути вищим за все. Так думав, так поводився Василій. І йому не потрібні були ні вівтарі, ні суєтна слава, ні народне проголошення: «Кратес дає свободу фив’янину Кратесу». Він намагався бути, а не тільки здаватися досконалим, жив не в бочці і не серед торговища, де міг би всім насолоджуватися, саму нестачу обертаючи на новий вид достатку. Але без марнославства був убогим і некористолюбивим, і люблячи викидати з корабля все, що коли мав, легко переплив море життя.

61. Гідна подиву стриманість і задоволення малим, похвально не віддаватися у владу сластолюбству і не бути рабом нестерпного і низького владаря — черева. Хто же настільки був таким, що майже не споживав їжі і (можна сказати) безплотним? Обжерливість і перенасичення він відкинув, надавши людям, які уподібнюються безсловесним і ведуть життя рабське і плазуюче. А сам не знаходив великого ні в чому тому, що, пройшовши через гортань, має рівну гідність; але поки був живий, підтримував життя найбільш необхідним і одну знав розкіш — не мати і вигляду розкоші, але дивитися на лілії і на птахів, у яких і краса нештучна, і їжа скрізь готова, — дивитися відповідно з високого настановлення (див.: Мф. 6:26-28) мого Христа, Який зубожів заради нас і плоттю, щоб ми збагатилися Божеством. Від цього-то у Василія був один хітон, одна була стара верхня риза; а сон на голій землі, бдіння, невживання складали його прикрасу; найбільш смачною вечерею і їжею служили хліб і сіль — нового роду приправа, і тверезе, невичерпне пиття, яке і тому, хто не трудився, приносять джерела. А цим же, або не залишаючи цього, полегшувати і лікувати свої недуги було в нього спільним зі мною правилом любомудрія. Тому що мені, убогому в іншому, належало зрівнятися з ним у скорботному житті.

62. Велике дівство, безшлюбне життя, перебування з ангелами — істотами самотніми, затримуюся говорити: із Христом, Який, благоволив і народитися для нас, народжених, народжується від Діви, узаконюючи тим дівство, яке б зводило нас звідси, обмежувало світ, краще ж сказати, з одного світу переносило в інший світ, із теперішнього в майбутній. Але хто ж краще за Василія або дівство шанував, або пропонував закони плоті не тільки своїм прикладом, але й творами своїх праць? Ким влаштовані обителі дів? Ким складені письмові правила, якими він уцнотливлював усяке почуття, приводив у благоустрій кожний член тіла і переконував зберігати справжню цнотливість, обертаючи внутрішню красу від видимого до невидимого, виснажуючи зовнішнє, віднімаючи в полум’я горючу речовину, таємне ж відкриваючи Богові — єдиному Жениху чистих душ, Який вводить до Себе душі пильнуючі, якщо виходять назустріч Йому зі світло палаючими світильниками і з великим запасом єлею.

Багато було суперечок і розбіжностей про життя пустельницьке і відособлено-спільне. Без сумніву, те і інше має в собі і добре, і погане не без домішків. Як перше, хоча більшою мірою безмовне, благовлаштоване і зручніше збирає для богомислія, але, оскільки не зазнає випробувань і порівнянь, буває не без зарозумілості; так інше, хоча більшою мірою діяльне і корисне, але не виключає заколотів. І Василій найпрекраснішим чином з’єднав і злив обидва ці роди життя. Він побудував скити і монастирі недалеко від громад і спільного життя, не відокремлював одних від одних, ніби деякою стіною, і не розлучав, але разом і привів у найближче поєднання, і розмежував, щоб і любомудріє не було нетовариським, і діяльність не була нелюбомудреною; але як море і суша діляться між собою своїми дарами, так і вони спільно діяли б на єдину у славу Божу.

63. Що ще? Прекрасні людинолюбство, годування убогих, допомога людській немочі. Відійди трохи від міста і подивися на нове місто18, на це сховище благочестя, на цю спільну скарбовкладальницю тих, які мають надмірно, в яку через умовляння Василія вносяться не тільки надлишки багатства, але навіть і останні надбання, і тут не допускають до себе ні малі, ні злодії не крадуть, але спасаються і від нападів заздрості, і від руйнівного часу. Тут вчиться любомудрію хвороба, ублажається нещастя, випробовується співстраждальність. У порівнянні із цим закладом, що для мене і семибрамні і єгипетські Фіви, і вавилонські стіни, і карійські гробниці Мавзола, і піраміди, і незліченна кількість міді в Колоссі, або велич і краса храмів уже не існуючих, але які є предметом подиву для людей і описані в історіях, хоча своїм будівельникам вони не принесли жодної користі, крім незначної слави? Для мене набагато дивовижніше цей короткий шлях до спасіння, це найзручніше сходження до неба. Тепер вже немає перед нашими поглядами тяжкого і жалюгідного видовища; не лежать перед нами люди, які ще до смерті померли і омертвіли здебільшого тілесними своїми членами, гнані з міст, з домів, з торговищ, від вод, від людей, найбільше їм любих, які узнаються тільки по іменах, а не за тілесними рисами. Їх не кладуть товариші і домашні в місцях народних зборів і сходбищ, щоб викликати своєю хворобою не стільки жалість, скільки відразу, складаючи жалібні пісні, якщо в кого залишається ще голос. Але для чого описувати всі наші злостраждання, хіба недостатньо для цього слова? Василій переважно перед усіма переконував, щоб ми, як люди, не нехтували людей, нелюдяністю до стражденних, не ганьбили Христа — єдиного Главу всіх; але через нещастя інших благовлаштовували своє спасіння, і маючи потребу в милосерді, своє милосердя давали в борг Богові. Тому цей шляхетний, народжений від шляхетних і сяючий славою муж, не гребував і цілуванням вуст шанувати хворобу, обіймав недужих як братів, не з марнославства (так подумав би інший; але хто був настільки далекий від цієї пристрасті, як Василій?), але щоб навчити своїм любомудрієм — не залишати без послуг стражденні тіла. Це було і багатомовне, і безмовне умовляння. І не тільки місто користувалося цим благодіянням, а область і інші місця були позбавлені цього. Навпаки, усім предстоятелям народу він запропонував спільний подвиг — людинолюбство і великодушність до нещасних. В інших — приготовачі споживи, розкішні трапези, кухарські, мистецьки приправлені, страви, гарні колісниці, м’які і хвилюючі вбрання; а у Василія — хворі, зцілення ран, наслідування Христа, не тільки словом, але й ділом він очищав проказу.

64. Що скажуть нам на це ті, які звинувачують його в гордості й гордовитості — ці злі судді стількох доблестей, які перевіряють правило не правилами? Чи можливо хоча цілувати прокажених і упокорюватися настільки, однак і звеличуватися перед здоровими? Чи можливо виснажувати плоть стриманням, але і зневажати душу порожнім марнославством? Чи можливо хоча засуджувати фарисея, проповідувати про приниження гордині, знати, що Христос зійшов до образу раба, споживав їжу з митарями, умивав ноги ученикам, не знехтував хрестом, щоб прицвяхувати до нього мій гріх, а що й цього незвичніше, бачити Бога розп’ятого, розп’ятого серед розбійників, який осміюється тими, що проходять повз — Бога, нескоримого і вищого за страждання; однак літати самому над хмарами, нікого не визнавати собі рівним, як уявляють собі ті, що це наговорюють на Василія? Навпаки, думаю, що вони назвали зарозумілістю постійність, твердість і непохитність його вдачі. А також, думаю, вони здатні називати і мужність зухвалістю, і обачність боязкістю, і цнотливість людиноненависництвом, і правдивість нетовариськістю, бо не без підстави деякі зробили висновок, що пороки йдуть слідом за чеснотами, і ніби сусіди з ними, що той, хто не навчився розрізняти подібного до цього, найлегше може приймати річ не за ту, якою вона є насправді.

Хто більше за Василія шанував чесноту, або карав порок, або виявляв прихильність до тих, що вирізнилися, і суворість до грішників? Часто його посмішка служила похвалою, а мовчання — доганою, що піддає зло докору своєї совісті. Але якби хто був неговіркий, нежартівливий, не охочий до зборів і багатьом не подобався тим, що не буває всім для всіх і не всім догоджає, що із цього? Для тих, що мають розум, чи не скоріше він заслуговує похвали, ніж осуду? Хіба інший звинувачуватиме і лева за те, що виглядає не мавпою, але грізно і по-царськи, що в нього й стрибки шляхетні, дивні й приємні; а тих, що представляють на видовищі, будуть хвалити за приємність і поблажливість, тому що догоджають народу і викликають сміх гучними ляпасами один одному? Але якби й того ми шукали у Василія, хто був стільки приємний на зборах, як відомо це мені, який частіше за інших мав випадок бачити його? Хто міг захопливіше за нього розмовляти, жартувати повчально, вражати не ображаючи, догани не доводити до нахабності, а похвали до потурання, але в похвалі й догані уникати непомірності, користуватися ними благорозумно і спостерігаючи час, за законами Соломона, який призначає «час, і час усякій речі під небом» (Еккл. 3:1)?

65. Але що це значить у порівнянні з досконалістю Василія в слові, із силою дару вчити, що підкорила йому світ? Досі ще стоїмо біля підніжжя гори, не сходячи на її вершину; досі плаваємо в затоці, не пускаючись у широке й глибоке море. Думаю, якщо була (див.: Іс. 27:15) або буде (див.: 1Кор. 15:52) труба, що оголошує більшу частину повітря, якщо уявиш, чи глас Божий обіймає світ, чи, внаслідок нового явлення і чуда, потрясає всесвіт, то цьому можна уподібнити голос і розум Василія, які настільки перевершили й залишили нижче за себе всякий голос і розум, наскільки перевершуємо ми єство безсловесних.

Хто більше за Василія очистив себе для Духа і приготувався, щоб стати гідним тлумачем Божественного Писання? Хто більше від нього просвітився світлом відання, прозрів у глибини Духа і з Богом досліджував усе, що відоме про Бога? Хто володів словом, що краще висловлює думку, так що за прикладом багатьох, у яких або думка не знаходить слова, або слово відстає від думки, він не мав недоліку ні в тому, ні в іншому, але однаково гідний похвали за думку й за слово, скрізь виявлявся рівним самому собі і в справжньому сенсі досконалий? Про Духа засвідчено, що Він «усе досліджує, і глибини Божі» (1Кор. 2:10) не тому, що не знає, але тому, що звеселяється спогляданням. А Василієм випробувані всі глибини Духа, і з цих глибин черпав потрібне, щоб утворювати вдачі, навчати високої мови, відволікати від теперішнього і переселяти у майбутнє. 66. Похваляються Давидом краса і велич сонця, швидкість його руху й сила, тому що воно сіяє як наречений, величне як: велетень і, проходячи далекий шлях, має стільки сили, щоб рівномірно світити від краю до краю, і в міру відстані не зменшувати теплоти (див.: Пс. 18:6-7). А у Василія красою була чеснота, величчю — богослів’я, ходом — безперестанне прагнення і сходження до Бога, силою — сіяння і роздавання слова. І тому мені, не затримуючись, можна сказати: по всій землі пройшов голос його, і в кінці всесвіту слова його, що Павло сказав про апостолів (Рим. 10:18), позичивши слова у Давида (див.: Пс. 18:5). Що інше сьогодні складає приємність зборів? Що насолоджує на бенкетах, на торговищах, у церквах, звеселяє начальників і підлеглих, ченців і тих, що живуть відособлено-спільно, людей без посад і з посадами, тих, які займаються любомудрієм зовнішнім або нашим? Скрізь одна й найбільша насолода — це писання і твори Василія. Після нього не потрібно письменникам іншого багатства, крім його писання. Умовкають старі тлумачення Божого слова, над якими потрудилися деякі, виголошуються ж нові; і тут у нас досконаліший у слові, хто переважно перед іншими знає твори Василія, має їх на вустах і робить виразними для слуху. Замість усіх один він став достатнім для тих, що навчаються. Це одне скажу про нього.

67. Коли тримаю в руках його «Шестиднів» і виголошую усно, тоді розмовляю із Творцем, пізнаю закони творіння і дивуюся Творцеві більше, ніж колись, маючи своїм наставником тільки зір. Коли маю перед собою його викривальні слова на єретиків, тоді бачу содомський вогонь, яким спопеляються лукаві й беззаконні люди і сам халанський стовп, що на шкоду твориться і прекрасно руйнується. Коли читаю слова про Духа, тоді Бога, Якого маю, знаходжу знову і відчуваю в собі відвагу проголошувати істину, сходячи по ступенях його богослів’я і споглядання. Коли читаю інші його тлумачення, які він пояснює і для людей малозрячих, написані тричі на твердих скрижалях свого серця (Притч. 22:21), тоді переконуюся не зупинятися на одній букві і дивитися не тільки на поверхню, але простягатися далі, з однієї глибини переходити в нову глибину, закликаючи безоднею безодню і здобуваючи світлом світло, поки не досягну вищого сенсу. Коли займуся його похвалами подвижникам, тоді зневажаю тіло, розмовляю з тими, які похваляються, збуджуюся до подвигу. Коли читаю моральні і діяльні його слова, тоді очищаюся душею і тілом, роблюся угодним для Бога храмом, органом, в який ударяє Дух, піснеспівцем Божої слави і Божої могутності і через те перетворююся, приходжу в благоустрій, з однієї людини роблюся іншою, змінююся божественною зміною.

68. Оскільки ж я згадав про богослів’я і про те, наскільки красномовним був у цьому Василій, то додам до сказаного й таке, тому що для багатьох найкорисніше не зазнати шкоди, набувши про нього погані думки. Кажу ж це людям зловмисним, які допомагають власним недолікам, приписуючи їх іншим. За праве вчення, за єднання і жертовність собою (або не знаю, як назвати точніше і ясніше) у Святий Тройці Василій охоче погодився б не тільки втратити престоли, яких не домагався і спочатку, але навіть втікати від них, і саму смерть, а раніше смерті він зустрів би муки як надбання, а не як нещастя. Це довів уже він тим, що зробив і що перетерпів, коли за істину був засуджений на вигнання, про те тільки подбав, що одному із провідників сказав: візьми записну книжку і іди за мною. До того ж він вважав необхідним надати твердість словам на суді, користуючись у цьому порадою божественного Давида (див.: Пс. 111:5), і відкласти ненадовго час боротьби, терпіти панування єретиків, поки не прийде час свободи і не додасть відваги язику. Єретики підшукували, щоб уловити ясне висловлення про Духа, що Він Бог, це справедливо, але здавалося злочестивим для них і для злого захисника нечестя. Їм хотілося вигнати з міста Василія — ці вуста богослів’я, а самим опанувати Церквою і, обернувши її в засідку для свого зловір“я, робити звідси, як з фортеці, набіги на інших. Але Василій іншими словами Писання і безсумнівними свідченнями, що мають таку ж силу, а також непереборністю умовисновків, настільки притиснув тих, що перечили, що вони не могли противитися, але були зв’язані своїми висловами, що і доводить особливу силу його слова і благорозумність. Те ж доводить і слово, яке він написав про це, водячи пером, що вмокається в сосуди Духа. Тим часом Василій барився до часу вжити власне висловлення, просячи у самого Духа і у щирих поборників Духа не засмучуватися його обачністю, тому що, коли час похитнув благочестя, стоячи за одне висловлення, можна непомірністю все занапастити. І поборникам Духа немає жодної шкоди від невеликої зміни у висловах, коли під іншими словами вони узнають ті ж поняття, бо наше спасіння не стільки в словах, скільки в ділах. Не варто було б відкидати юдеїв, якби, вимагаючи утримати на час слово помазаник, замість слова Христос, вони погодилися приєднатися до нас. Навпаки, найбільша шкода буде для цілого, якщо Церквою володітимуть єретики. 69. А що Василій, переважно перед усіма, сповідував Духа Богом, це доводиться тим, що він багатократно, якщо тільки випадала нагода, проповідував це всенародно, а також і наодинці з ревністю свідчив перед тими, які запитували. Але ще ясніше висловив це в словах до мене, перед яким у бесіді про такі предмети в нього не було нічого таємного. І не просто він підтверджував це, але, що рідко робив колись, приєднував найстрашніші на себе заклинання, що якщо не шануватимеш Духа єдиносущим і рівночесним Отцю і Синові, то нехай буде позбавлений самого Духа. Якщо ж хто, хоча в цьому, визнає мене учасником його думок, то відкрию щось, можливо, відоме багатьом. Коли у тяжкі часи він накладав на себе обережність, тоді надавав свободу мені, якого, як вважалося, ніхто не знав, ніхто не судив би, виганяти з батьківщини, — надавав для того, щоб наше благовістування було тверде при його обережності і моїй відвазі.

І цього я торкнувся не на захист його слави (Василій вище за всіх обвинувачів, якщо б і знайшлися ще які), але для застереження тих, які за визначення благочестя беруть тільки ті слова, які містяться у писаннях цього мужа, щоб вони не набули слабшої віри, і для виправдання свого зловір“я не обернули його богослів’я, яке, за натхненням Духа, він виклав відповідно до часу, але щоб, заглиблюючись у зміст написаного і в мету, з якою написано, більше й більше наближалися до істини і загороджували вуста нечестивим. О, якби його богослів’я було моїм богослів’ям і богослів’ям усіх однодумних зі мною! Я стільки покладаюся на чистоту його віри, що, крім всього іншого, і її готовий розділити з ним; нехай перед Богом і перед людьми благомислячими ставиться за провину моя віра йому, а його мені, тому що не називаємо суперечними один одному євангелистів за те, що одні займалися більше людством Христовим, а інші богослів’ям; одні почали з того, що стосується нас, а інші з того, що вище від нас. Розділили ж у такий спосіб між собою проповідь для користі, як думаю, прийняти і з натхнення промовляючого в них Духа.

70. Але оскільки в Старому й у Новому Завіті було багато мужів, відомих благочестям, законодавців, воєначальників, пророків, учителів, мужніх до крові, — то, порівнявши з ними Василія, складемо про нього поняття. Адам удостоєний бути гідним рукотворінням Божим, споживати райську насолоду і прийняти перший закон, але (щоб при повазі до прабатька не сказати чого-небудь хульного) не дотримав заповідей. Василій же і прийняв, і зберіг заповідь, від дерева пізнання не зазнав шкоди, і, пройшовши повз полум’яний меч (достовірно знаю), досяг раю. «Енос уповав першим закликати ім’я Господа [Бога))» (Бут. 4:26). Але Василій і закликав, і іншим проповідував, що набагато важливіше за закликання. Енох був узятий на небо, прийнявши це як нагороду за мале благочестя (тому що віра була ще в тіні) і тим уник небезпек подальшого життя. Але для Василія, повністю випробуваного в житті досконалому, ціле життя було піднесенням. Ною були доручені ковчег і насіння другого світу, довірені малому дереву і врятовані від вод. Але Василій уник потопу нечестя, зробивши місто своїм ковчегом спасіння тих, які легко перепливають безодню єресей, і обновив через нього цілий світ. 71. Великий Авраам, патріарх і жрець надзвичайної жертви, який народженого за обітницею приводить до Того, Хто дарував, як готову жертву, яка і поспішає на заколення. Але не менша жертва і Василія, який самого себе приніс Богові і замість цього не одержав нічого рівночесного такій жертві (та й чи могло що бути рівночесним?), а тому і звершив жертвопринесення. Ісаак був обітованний ще до народження. Але Василій був самообітованний, взяв Ревекку, тобто Церкву, не здалеку, але поблизу, не через посольство домочадця, але дану і довірену Богом. Він не був перехитрований щодо переваги дітей, але праведно приділив кожному належне, розсудивши за Духом. Хвалю листвицю Якова і стовп, який помазав він Богові, і його боротьбу з Богом, якщо це була боротьба, а не прирівнення, як думаю, людської міри до Божої висоти, тому й носить він на собі знамення переможеного єства. Хвалю благе піклування цього мужа про стадо і його благоденство, і дванадцять патріархів, які походять від нього, і розділення благословення, і знамените при цьому пророцтво про майбутнє. Але хвалю також листвицю, яку не бачив тільки Василій, але пройшов поступовим сходженням в чесноті; хвалю не помазаний, але споруджений ним Богові стовп, який піддає ганьбі нечестивих; хвалю боротьбу, в якій боровся не з Богом, але за Бога, знищуючи вчення єретиків; хвалю і його пастирське мистецтво, яким збагатився, збільшуючи число овець позначених, ніж непозначених; хвалю і добру багатодітність народжених у Бозі і благословення, яким підкріпив багатьох. 72. Йосиф роздавав хліб, але для одного Єгипту, притім не багаторазово, і хліб тілесний. А Василій роздавав для всіх, завжди і хліб духовний, що для мене важливіше за Йосифове роздавання хліба. І він був спокушений з Іовом Авситидійським, і переміг, і в кінці подвигів голосно проголошено про нього, що його ніхто не похитнув з багатьох, хто намагався похитнути, але що з великою перевагою він знищив спокусника і закрив вуста нерозумних друзів, які не знали таємниці страждання. «Мойсей і Аарон між ієреями Його» (Пс. 98:6) — той великий Мойсей, який стратив Єгипет, врятував народ при багатьох знаменнях і чудесах, входив всередину хмари і дав двоякий закон, зовнішній — закон букви і внутрішній — закон духу; і той Аарон, брат Мойсеїв і тілом, і духом, який приносив жертви і молитви за народ, був свідком священної таємниці і великої скинії, «яку збудував Господь, а не чоловік» (Євр. 8:2). Але Василій — ревнитель обох не тілесними, а духовними і словесними бичами карає плем’я єретичне і єгипетське, «людей обраних, ревних до добрих діл» (Тит. 2:14), приводить у землю обітовану, пише закони на скрижалях, що не знищуються, але спасають, не утаємничені, але цілком духовні; входить у Святеє Святих, не раз на рік, а багаторазово і (можна сказати) щодня, і звідти відкриває нам Святу Тройцю, очищає людей не на час установленими окропленнями, а вічними очищеннями. Що найпрекрасніше в Іісусі? Начальство над військом, розподіл жеребів і оволодіння Святою землею. А Василій хіба не вождь, не воєначальник тих, що спасаються через віру, не роздавач різних у Бога жеребів і обителей, які розділяє керованим? Тому можемо сказати і ці слова: підперезаний могутністю (Пс. 15:6), «в руці Твоїй доля моя» (Пс. 30:16) — жереб, набагато дорогоцінніший за земний і зручно викрадаємий. 73. І (не згадуватимемо про суддів, або найзнаменитіших із суддів) «Самуїл між тими, що призивають ім’я Його» (Пс. 98:6), відданий Богові до народження, зразу ж після народження посвячений, помазує із рога царів і священиків. І Василій чи не освячений Богові з дитинства від утроби матері, чи не відданий Йому «з верхнім одягом» (1Сам. 2:19), чи не помазаник Господній, який дивиться в наднебесне, і Духом помазуючи досконалих? Славний Давид між царями, і хоча розповідається про багато перемог і торжеств його над ворогами, однак найголовніша його різниця — лагідність, а до царювання — сила гуслів, що відганяє лукавого духа (див.: 1Сам. 16:23). Соломон просив у Бога широту серця і, одержавши, настільки прославився премудрістю і спогляданням, що став славнішим за всіх сучасників. І Василій, на мою думку, ніскільки не поступався одному лагідністію, іншому мудрістю, тому він втихомирював зухвалість царів, які біснувалися; і не одна південна, або інша яка цариця приходила від краю землі послухати про мудрість його, але мудрість його стала відома у всіх краях землі. Промовчу про подальше життя Соломона; воно всім відоме, хоча й пощадимо його.74. Ти хвалиш відвагу Іллі перед мучителями і вогненне його захоплення? Хвалиш прекрасну спадщину Єлисея — милоть, за якою пішов і дух Іллі? Похвали ж і життя Василія у вогні, тобто в безлічі спокус, і спасіння через полум’яніючий вогонь, але не спалюючий (відоме чудо в купині), а також прекрасний шкіряний покров, дарований з небес, тобто безтілесність. Залишаю інше: юнаків, зрошених у вогні; втікача-пророка, що молиться в череві кита і вийшов із звіра, як із чертога; праведника в рові, який зв’язував лють левів, і подвиг семи Маккавеїв, з ієреєм і матір“ю, які освячуються Богові кров’ю і всіма видами мук. Василій наслідував їхнє терпіння і здобув їхню славу.

75. Переходжу до Нового Завіту і, зрівнявши з Василієм тих, які прославилися в ньому, вшаную ученика за вчителем. Хто предтеча Іісуса? Іоан, як голос — Слова і як світильник — Світла, заграв перед Іісусом в утробі і передував йому в пеклі, посланий раніше за Іродове шаленство, щоб і там проповідувати Грядущого. І якщо кому слово моє здасться сміливим, нехай наперед візьме до уваги, що я не віддаю перевагу, навіть не рівняю Василія з тим, хто більше за всіх, народжених жінками, а хочу показати у Василеві ревнителя, який має деякі відмітні риси Іоана. Тому що для учнів не маловажливе і мале наслідування великих зразків. І Василій чи не є виразне відображення Іоанового любомудрія? І він жив у пустелі, і в нього одягом ночами була волосяниця — невідома і не показувана іншим, і він любив таку ж їжу, очищаючи себе Богові стриманістю, і він сподобився бути проповідником, хоча й не предтечею Христовим, і до нього виходили не тільки всі околишні, але й ті, які живуть поза межами країни, і він став серед двох Завітів, залишаючи букву одного й виявляючи дух іншого, залишення видимого обертаючи в повноту таємного. 76. І він уподібнювався в ревності Петру, у невтомності — Павлу, а у вірі — обом цим іменитим і перейменованим апостолам, у громогласності ж — синам Зеведеєвим, в убогості й ненадмірності — всім ученикам. А за це довіряються йому і ключі небесні; не тільки від Єрусалима до Іллірика, але набагато більше коло обіймає він Євангелієм, і хоча не називається, однак стає сином громовим. І він, лежачи на лоні Іісуса, витягає звідси силу слова і глибину думок. Стати Стефаном хоча і готовий був, перешкодило йому те, що повагою до себе стримував тих, що побивають камінням. Але я маю намір сказати стисліше, не входячи про це в дрібниці. Дещо з досконалостей він сам винайшов, у дечому наслідував, а в іншому перевершив, і тим, що процвітав у всьому, став вище від всіх нині відомих.

Понад усе скажу ще про одне, і притім коротко. 77. Така доблесть цього мужа, така повнота слави, що багато чого маловажливого у Василія, навіть тілесні його недоліки, інші думали обернути для себе в засіб для слави. Такі були блідість обличчя, відрощування на ньому волосся, тихість ходи, повільність у мові, надзвичайна замисленість і заглиблення в себе, яке в багатьох, через невміле наслідування і неправильне розуміння, зробилося похмурістю. Такі ж були вигляд одягу, обладнання ліжка, прийоми при споживанні їжі, що все робилося в нього не через намір, але просто, і як трапилося. І ти побачиш багатьох Василіїв, за зовнішністію це — статуї, що є тінню Василія; бо багато сказати, щоб вони були і відлунням. Відлуння, хоча тільки закінчення слів, однак повторює виразно, а ці люди більше відстають від Василія, ніж наскільки бажають до нього наблизитися. Справедливо ж ставилося в чималу, а навіть у велику честь, якщо кому траплялося або бути близьким до Василія, або прислуговувати йому, або намітити на пам’ять що-небудь ним сказане або зроблене, чи то з жарту, або з наміром, чим, скільки знаю, і я неодноразово хвалився; тому що у Василія і необдумане було дорогоцінніше й чудовіше від зробленого іншими із зусиллям.

78. Коли ж біг закінчив і віру зберіг, він зажадав звільнитися, і настав час до прийняття вінців, коли він почув не те веління: зійди на гору й умри (Повт. 32:49-50), а інше: «Помри й зійди до нас»; тоді він звершує чудо не менше від описаних. Будучи вже майже мертвим і бездиханним, залишивши більшу частину життя, він виявляється ще міцним при проголошенні відхідної своєї промови, щоб відійти звідси з проголошенням благочестя, і на рукопокладання щиріших своїх служителів подає руку й дух, щоб вівтар не був позбавлений його учнів і помічників у священстві.

Уповільнюється, щоправда, слово торкнутися наступного, однак торкнеться, хоча говорити про це й пристойніше було б іншим, а не мені, який (хоч скільки вчився любомудрію) не вмію дотримати любомудрія в скорботі, коли приводжу собі на пам’ять спільну втрату й скорботу, яка спіткала тоді всесвіт.

79. Василій лежав при останньому зітханні, закликався до небесного ликостояння, до якого з давнього часу простягав свої погляди. Довкола нього хвилювалося все місто; нестерпна була втрата; скаржилися на його відхід, як на утиск, думали утримати його душу, начебто можна було захопити і насильно зупинити її руками і молитвами (горе робило їх нерозумними); і кожен, якби тільки було можливо, готовий був додати йому що-небудь від свого життя. Коли ж усі їхні зусилля виявилися марними (належало виявитися тому, що він людина), і коли, промовивши останнє слово: «В руки Твої віддаю дух мій» (Пс. 30:6), взятий ангелами, радісно він спустив дух, втім, раніше тайноводствував присутніх і удосконалив своїми настановами, тоді відкривається чудо прекрасніше з тих, що коли-небудь були. 80. Святий був винесений піднятими руками святих. Але кожний турбувався про те, щоб взятися або за край риз, або за покров, або за священне ложе, або тільки доторкнутися (бо що священніше і чистіше від його тіла?), або навіть йти поруч з тими, що несли його, або насолодитися одним поглядом (ніби це приносило користь). Переповнені були торговища, переходи, другі й треті поверхи; тисячі всякого роду й віку людей, доти незнайомих, то передували, то супроводжували, то оточували ложе і тіснили один одного. Псалмоспівання заглушалося риданнями; і любомудріє закінчувалося горем. Наші сперечалися зі сторонніми, з язичниками, з юдеями, із прибулими, а вони з нами, про те, хто більше насолодиться видовищем і отримає для себе більшу користь. Скажу на закінчення, що горе закінчилося справжнім нещастям: від тісноти, прагнення і хвилювання народного чимало людей втратили життя, і кончина їх ублажалася, тому що преселилися звідси разом з Василієм, і стали (як сказав би інший старанніший) надгробними жертвами. Коли ж тіло із труднощами сховалося від хижих рук і залишило позаду супроводжуючих, віддається воно гробу батьків, і до ієреїв приєднується архієрей, до проповідників — великий голос, що ще оголошує мій слух, до мучеників — мученик.

І тепер він на небесах, там, як думаю, приносить за нас жертви і молиться за народ (тому що й залишивши нас, не зовсім залишив), а я — Григорій, напівмертвий, напівусічений, відірваний від великого союзу (як і властиво розлученому з Василієм), який проводить життя хворобливе й неблагоуспішне, не знаю, чим закінчу, залишившись без його керівництва. Втім, і донині він дає мені поради, і якщо коли переступаю межі належного, уцнотливлює мене в нічних видіннях.

Але якщо я домішую до похвал сльози, живописую словом життя цього мужа, пропоную майбутнім часам загальну картину чесноти, для всіх Церков і душ накреслення спасіння, на який дивлячись, як на одушевлений закон, можемо влаштовувати життя, то вам, просвіченим його повчанням, чи дам яку іншу пораду, крім того, щоб, завжди звертаючи погляд до нього, якби до того, що ще бачить вас і вами видимого, ви удосконалилися духом! Отже, усі ви, що стоїте переді мною, увесь собор Василія, усі служителі вівтаря, усі нижчі служителі Церкви, усі духовні і мирські, приступіть і складіть зі мною похвалу Василію, нехай кожний розповість про одну яку-небудь із його досконалостей; нехай шукають в ньому ті, що сидять на престолах, — законодавця, цивільні начальники — містобудівника, простолюдини — учителя благочиння, учені — наставника, діви — невістоводителя, подружжя — наставника в цнотливості, пустельники — окриляючого, ті, що живуть у суспільстві, — суддю, любителі простоти — супроводжуючого, ті, що ведуть життя споглядальне, — богослова, що живуть у веселощах, — вузду, що бідують, — утіху, сивина — жезл, юність — дітоводження, убогість — подателя милостині, достаток — домобудівника. Думаю, що і вдови похвалять заступника, сироти — батька, злиденні — любителі убогих, подорожні — страннолюбця, браття — братолюбця, хворі — лікаря, який від усякої хвороби подає лікування, здорові — охоронителя здоров’я, і всі — для всіх бувшого всім (1Кор. 9:22), щоб усіх, або як можна більше число людей, долучає.

Це тобі, Василію, від мене, якого голос був для тебе колись досить приємний, від мене — рівного тобі саном і віком! І якщо воно близьке до гідності, то це — твій дар, тому що, на тебе сподіваючись, я приступав до слова про тебе. Якщо ж воно далеке від гідності і набагато нижче від надій, чи міг я що зробити, скрушений старістю, хворобою й скорботою за тебе? Втім, і Богові угодно те, що під силу. Поглянь же на мене з неба, божественна і священна голово, і дане мені, для мого напоумлення, «я не звеличувався надзвичайністю одкровень «жало у плоть», ангел сатани» (2Кор. 12:7)утіш твоїми молитвами або навчи мене зносити його терпляче, і все моє життя, направ до кориснішого! А якщо упокоюся, і там прийми мене під дах свій, щоб, живучи один з одним, чистіше й досконаліше споглядаючи святу й блаженну Тройцю, про Яку нині маємо деяке пізнання, залишити нам на цьому своє бажання і одержати це в нагороду за те, що ми боролися і спасалися.

Таке тобі від мене слово! Хто ж похвалить мене, який після тебе залишить життя, якщо й доставлю слову щось гідне похвали, у Христі Іісусі Господеві нашому, Якому слава навіки-віків. Амінь.

* * *

1.  Іфигенію.
2. Усіх дітей у батьків Василія було десять.
3. Пресвітерів.
4. Євсевій, єпископ Кесарійський. Про обрання і зведення його на Кесарійський престол див. ТСО. Т. 2. С. 134.
5. Від аріан, за імператора Валента.
6. Проти єпископа Євсевія.
7. Євсевій, єпископ Кесарійський.
8. Див. про це: ТСО. Т. 2. С. 138-139.
9. Василієвого.
10. Ксеркса.
11. Головний кухар у Валента, на ім’я Демосфен, який, будучи присланий до Василія, погрожував убити його своїм кухонним ножем. Про нього св. Василій казав: «Нарешті є в нас і Демосфен неписьменний».
12. На ім’я Модест.
13. У аріан.
14. За поясненням Нікити, дари ці були в золотих сосудах.
15. Кесарія і Тіана. Єпископом в останньому місті був Анфим, який і оголосив свої домагання на деякі частини Василієвої архієпископії, що мала престол у Кесарії.
16. Анфим.
17. Св. Василій.
18. Богодільня, побудована св. Василієм біля Кесарії.

Слово 44. На неділю нову, на весну і на пам’ять мученика Маманта

1. Давній і з доброю метою встановлений закон шанувати день Оновлення, краще ж сказати, із днем Оновлення шанувати нові благодіяння і шанувати не раз, а багаторазово, щоразу як з новим обігом року повертається той же день, щоб дароване благо згодом не згладилося в пам’яті і не зникло, загубившись у глибині забуття. Обновлюються, як читаємо в Ісаї, «острови до Бога» (Іс. 41:1); хай що належало розуміти під цими островами, а на мою думку, розуміти треба Церкви, недавно влаштовані з язичників, які виникають із гіркого невір’я і отримують твердість, зручну для сходження до Бога. Обновляються в іншого пророка (див.: Єр. 1:18), мідна стіна, тобто, як думаю, душа тверда і золотовидна, новоутверджена в благочесті. Ми маємо повеління «співати Господу пісню нову!» (Пс. 149:1), чи були ми захоплені гріхом у Вавилон, у цю лукаву злитість, і потім щасливо повернулися в Єрусалим, і як там, будучи на землі далекій, не могли співати божественних пісень, так тут склали і нову пісню, і новий спосіб життя, або постійно перебували і зростали в добрі, й інше вже зробили, а інше ще робимо за допомогою Святого і оновлюючого Духа. Обновлюється, і притім досить дивно, скинія свідчення, яку Бог показав, Веселиїл зробив, а Мойсей встановив. 2. Обновлюється і царство Давидове, навіть не раз, але вперше при помазанні, а іншого разу — при проголошенні Давида царем. Настало ж тоді свято відновлення в Єрусалимі, і була зима (Ін. 10:22), тобто зима невір’я. І прийшов Іісус — Бог і храм, Бог вічний, храм новий за один день зруйнований, за три дні відновлений, який і перебуває навіки, щоб я був спасенний, покликаний від прадавнього падіння і зробився новим творінням, відтворений таким людинолюбством. Божественний Давид бажає серця чистого, у ньому створеного, і духа правого, оновленого в утробі його, не тому, щоб не мав (кому ж і мати, як не великому Давиду?), але тому, що визнає новим теперішнє, що безперестанно прикладається до минулого. Але яка мені потреба говорити про велику кількість оновлень? Можу пояснювати теперішнє Оновлення, яке нині святкуємо — від смерті переходячи до життя. Оновлення, оновлення — наше свято, браття; нехай повторюється це неодноразово від задоволення. І яке ще оновлення? Хто знає, нехай навчить цього, а не знаючий нехай оновить слух!

3. Бог є світло неприступне. Він безперервний, не починався, не припиниться; Він незмінний, вічносяючий і трисяючий; деякі (думаю же, навряд чи й небагато) споглядають Його у всій повноті. Сили, які оточують Бога і службові духи, — є другі світила, відблиски Світла першого. А світло, яке в нас, не тільки почалося згодом, але припиняється вночі і само рівномірно припиняє ніч. Воно ввірене зору, розлите в повітрі і само приймає те, що віддає; тому що дає зору можливість бачити, і перше буває бачимо за допомогою зору, розлите ж навколо видимих предметів повідомляє їм видимість. Бог, Який побажав влаштувати цей світ, який складається з видимого і невидимого й служить великим і чудовим проповідником Його величі, цей Бог для істот вічносущих Сам є Світло, а не інший хто (тому що чи потрібне світло вторинне для тих, які мають Світло найвище?). А істоти земні, і які нас оточують, насамперед осяює Він цим видимим світлом. Бо великому Світлу пристойно було почати світобудову створенням світла, яким Він знищує темряву і невлаштованість, і безладдя, які були доти. 4. І, як думаю, спочатку Бог створив не це органічне і сонячне світло, а не те, що знаходиться в тілі і у сонці, а потім вже дане сонцю освітлювати весь всесвіт. Коли для інших творінь Він створив спочатку матерію, а згодом надав форму, давши кожній істоті влаштування частин, окреслення і величину, тоді, щоб зробити ще більше чудо, здійснив тут форму раніше за речовини (тому що форма сонця — світло), а потім уже приєднує речовину, створивши око дня, тобто сонце. Тому до днів зараховується щось перше, друге, третє і так далі до дня сьомого, який споживає від діл, і цими днями розділяється все створене, що приводиться у впорядкування за невимовними законами, а не миттєво вироблене Всемогутнім Словом, для Якого помислити або сказати значить уже зробити діло. Якщо ж останньою явилася в світ людина, вшанована Божим рукотворінням і образом, то це ніскільки не дивно, тому що для неї, як для царя, належало приготувати царську обитель і потім уже ввести в неї царя в супроводі всіх творінь.

Отже, якби ми були тим, чим були, і зберегли заповідь, то зробилися б тим, чим не були, і прийшли б до дерева життя від дерева пізнання. Чим же ми б зробилися? Безсмертними і близькими до Бога. Але «поскільки заздрістю диявола ввійшла у світ смерть» (Прем. 2:24) і оволоділа людиною через звабу, то Бог, ставши людиною, страждає як людина і убожіє до прийняття плоті, щоб ми збагатилися Його убогістю. Звідси смерть, і гріб, і воскресіння. Звідси нове творіння і після свята свято; і я знову засновник торжества, святкую оновлення мого спасіння. 5. «Що ж? — скажеш. — Хіба не оновлення день був і перший день воскресіння, що йшов за тією священною і світлоносною ніччю? Для чого даєш цю назву нинішньому дню, о любителю свят, придумуючи багато веселощів?» То був день спасіння, а це день спогаду спасіння. Той день розмежовує собою поховання і воскресіння, а цей є чисто день нового народження, щоб, як перше творіння починається днем недільним (а це видно з того, що сьомий від нього день робиться суботою, тому що він день упокоєння від діл), так і друге творіння починалося знову тим же днем; бо він є перший серед наступних за ним, і восьмий серед тих, що попереду нього, — день із високих високий, із чудових чудовий, тому що веде до небесного стану. Про цей день, мені здається, нагадує і божественний Соломон, наказуючи давати «частку семи», тобто теперішньому життю, і восьми (Еккл. 11:2), тобто життю майбутньому, як від тутешнього благотворіння, так і від тамтешнього відновлення. Але і великий Давид на честь цього ж дня співає свої псалми про восьмий (див.: Пс. 6 і 11), тому що цей же день оновлень оспівує інший псалом (29), називаючи якесь оновлення дому, а цей дім — ми, які удостоїлися бути, називатися і робитися храмом Божим.

6. Ось вам слово про день Оновлення! Але й самі оновіться і, скинувши стару людину, «в оновленому житті» (Рим. 6:4) живіть, наклавши вузду на все, від чого буває смерть, навчивши всі члени зненавидіти або виблювати всяку негідну їжу дерева і для того тільки пам’ятати прадавнє, щоб уникати його. Прекрасний на вигляд і гарний для їжі був той плід, який умертвив мене. Будемо уникати прекрасного на вигляд, станемо дивитися самі на себе. «Не пожадай краси її в серці твоєму, і нехай не захопить вона тебе віями своїми» (Притч. 6:25), якщо можна, навіть і короткого погляду, пам’ятаючи Єву, цю солодку принаду, дорогоцінну отруту. Чи спасе того чужа, кого погубила своя? Нехай не насолоджується твоя гортань, в якій поглинається все, що дають їй, і багатоцінне, раніше ніж нею прийняте, робиться нічого не вартим після прийняття. Тебе розніжив нюх? Уникай пахощів. Розслабив дотик? Відмовся від усього, що гладке і м’яке. Переконав слух? Зачини двері для всякої звабливої й дозвільної бесіди. Відкривай вуста твої слову Божому (Притч. 31:8), щоб залучити Дух, а не вкрасти собі смерті. Якщо зваблює тебе що-небудь заборонене, згадай, хто ти був і від чого загинув. Якщо хоча трохи ти ухилився від здорового глузду, увійди в себе, поки не зовсім збожеволів і піддався смерті, зі старого стань новим і святкуй оновлення душі. 7. Гнів мій тільки на одного змія, через якого ти впав. Усю жадаючу силу твою спрямуй до Бога, а не до чого-небудь іншого підступного і оманливого. У всьому нехай начальствує розум, і те, що краще в тобі, нехай не захоплюється гіршим. Не май ненависті, і притім без причини, до свого брата, за якого Христос помер і, будучи Богом і Владикою, став твоїм братом. Не заздри благоуспішному ти, який сам викликав до себе заздрість, повірив, що тобі заздрять, і через те переможений. Не нехтуй слізьми ти, який сам перетерпів гідне багатьох сліз, і потім помилуваний. Не відштовхуй від себе бідного ти, який збагачений Божеством; а якщо ні, то, принаймні, не збагачуйся на шкоду бідному, бо й це вже багато значить при нашій ненаситності. Не нехтуй подорожнім, за якого Христос був подорожнім (а у Христі ми всі подорожні і прибульці), щоб ти не був, як і раніше, вигнаний із раю. Нужденному в домі, їжі і одягу дай це ти, який користувався цим, і ще понад потребу. Не люби багатства, якщо воно не допомагає бідним. Вибачай — ти, який отримав прощення, милуй — будучи помилуваним. Людинолюбством здобувай людинолюбство, поки є для того час. Нехай оновиться в тебе все життя, нехай оновляться шляхи твоєї діяльності. 8. Ті, які живуть під ярмом шлюбу! Дайте щось і Богові, тому що ви зв’язані. Діви! Віддайте Богові все, тому що ви свобідні. Не будьте хижачками рабського сластолюбства ті, які уникаєте свободи тим, що живете із чоловіками, хоча вони вам не чоловіки. Не терплю, щоб ви безперестанно страждали хтивими спогадами. Ненавиджу знайомства через повітря. Сильні, бійтеся Найсильнішого; ті, що сидять на високих престолах, страшіться Вишнього! Не дивуйся тому, що мінливе. Не нехтуй тим, що постійне. Не стискай міцно того, що, взяте в руки, розпливається. Не ревнуй про те, що гідне не заздрості, а ненависті. Не підносься високо, щоб не впасти глибше. Не вважай великим те, що здаєшся кращим серед поганих, але засмучуйся, що перевершують тебе добрі. Не смійся над падінням ближнього; сам ходи, скільки можеш, не спотикаючись, але й тому, хто лежить на землі, подавай руку. В біді не втрачай надії на благоденство і при успішному плині справ чекай печалі. В один рік бувають чотири пори року; одна мить робить багато переворотів. Задоволення нехай припиняється в тебе турботою, а скорбота — кращою надією. Так оновлюється людина, так вшановується день оновлення, такою насолодою, такими стравами. Нехай не явишся, сказано, перед лицем Моїм (κενός) голіруч (Вих. 23:15), але принеси із собою що-небудь добре. А тепер явися (καινός,) новий, з іншими вдачами, цілком змінений. «Давнє минуло, тепер усе нове» (2Кор. 5:17). Цей плід принеси святу, змінися доброю зміною і навіть у такому випадку не думай про себе високо, але скажи з Давидом: «Це зміна правиці Всевишнього» (Пс. 76:11), від Якого все благоуспішне в людях. Слово Боже хоче, щоб ти не стояв на одному місці, але був вічнорухомий, благорухомий, повністю новостворений, і якщо грішиш, відвертайся від гріха, а зростаєш в добрі, ще більш напружуй сили. 9. Вчора твоя віра була відповідна до обставин часу, нині пізнай віру Божу. «Чи довго кульгати мені на обидва коліна?» (1Царів. 18:21). Чи довго будеш готувати потрібне до будови? Займися нарешті самою будівлею. Вчора ти ставив собі за честь здаватися, нині постав собі за велику честь бути тим насправді. Чи довго будуть у тебе тільки мрії? Подбай коли-небудь і про дійсність! Вчора ти був любителем видовищ; виявися нині любителем споглядань. Вчора був ти лихослівний, нахабний, нині говори тільки добре і будь помірним. Вчора ти віддавався пияцтву, нині служи цнотливості. Нині п’єш вино, завтра пий воду. Нині «ти лежиш на ложах зі слонової кістки, намащуєшся найкращими мазями» (Ам. 6:4-6), завтра лягай на голу землю і пильнуй. З насмішника зробися замисленим, замість франтівського одягу одягнися в руб’я, замість зарозумілого і пихатого вигляду прийми просту зовнішність, зі золотоносця стань любителем убогих, із зарозумілого — приниклим до землі. Якщо так будеш думати й чинити, то буде небо нове і земля нова для тебе, що осягаєш як інше, так і основу цього.

10. Але перейдемо вже й до того, щоб відсвяткувати пристойно до часу. Тому що всі прекрасно збираються на торжество і радіють. Дивися, яке видиме! Цариця пір року виходить назустріч цариці днів і приносить від себе в дар все, що є найпрекраснішого і приємнішого. Нині небо прозоре, нині сонце вище і золотовидніше, нині коло місяця світліше і сонм зірок чистіший. Нині примиряються хвилі з берегами, хмари із сонцем, вітри з повітрям, земля з рослинами, рослини з поглядами. Нині джерела струменіють прозоріше, нині ріки течуть повніше, розв’язавшись від зимових пут, луг пахне, рослина цвіте, трава скошується, і агнці скачуть на зелених полях. Уже корабель виводиться із пристані з вигуками, притім здебільшого богоугодними, й окриляється вітрилом; дельфін, з можливим задоволенням переводячи подих і піднімаючись наверх, грає біля корабля і невтомно супроводжує плавців. Уже хлібороб заглиблює в землю плуг, підносячи погляд до неба і закликаючи на допомогу Подателя плодів; уже він веде під ярмо вола-орача, нарізує пишну борозну і веселиться надіями. Уже ті, що пасуть овець і волів, налаштовують сопілки, награють пастушачу пісню і зустрічають весну під деревами і на стрімчаках, уже садівник доглядає за деревами, птахолов заготовляє клітки, оглядає лучки, помічає політ птахів, рибалка вдивляється в глибини, очищає сітки і сидить на каменях. 11. Уже працьовита бджола, розправивши крила і залишивши вулик, показує свою мудрість, літає по лугах, збирає добичу із квітів, і інша обробляє стільник, переплітаючи шестикутні і одна на одну перекинуті чашечки, і стулюючи їх поперемінно, то прямо, то під кутом, разом для краси і для міцності; а інша складає мед у ці сховища й обробляє для гостя солодкий і без плуга вирощений плід. О якби зробили так і ми, Христова пасіка, ми — які маємо перед собою такий зразок мудрості і працьовитості! Уже птах в’є собі гніздо, один прилітає в нього тимчасово, інший живе в ньому постійно, а інший літає навколо, оголошує ліс і ніби розмовляє з людиною. Усе оспівує Бога і славить Його безсловесними голосами. І через мене за все приноситься подяка Богові. Таким чином, хвалебна їхня пісня стає моєю, від них і я беру привід для піснеспіву. Бо нині висловлює свою радість все живе, і в нас насолоджується всяке почуття. Нині гордий і гарячий кінь, якому набридло стояти під покрівлею, розірвав прив’язь, скаче по полю і красується біля річок.

12. Що ще? Нині мученики просто неба роблять урочистий хід, до світлих вівтарів скликають народ христолюбивий і розповідають про свої подвиги. До них належить і мій вінценосець (він мій, хоча і не в мене; нехай зникне заздрість! Кажу знаючим), славнозвісний Мамант, і пастир, і мученик. Він колись доїв ланей, які одна перед одною поспішали наситити праведника незвичайним молоком, а тепер пасе народ матері міст, і сьогодні, серед багатьох тисяч людей, що звідусіль поспішають, святкує оновлення весни, яка вирізняється як красою чеснот, так і гідна пастирів і врочистих слів.

Скажу ще стисліше: нині весна природня, весна духовна, весна для душ, весна для тіл, весна видима, весна невидима; і о якби ми сподобилися її там, прекрасно змінившись тут, і оновленими прийшовши в нове життя, у Христі Іісусі Господеві нашому, Якому всяка слава і честь, і держава зі Святим Духом, у славу Бога Отця, амінь!

* * *

Слово 45. На святу Пасху

1. «На сторожі моїй стану,  — каже дивний Авакум (Авв. 2:1). Стану з ним нині я, через дану мені від Духа владу і споглядання; подивлюся й узнаю, що буде мені показане і що сказане. Я стояв і дивився: і ось муж, що зійшов на хмари, муж досить високий, і образ його як вигляд ангела (Суд. 13:6), і одяг його, як блищання, що пролітає повз блискавки. Він здійняв руку до сходу, викликнув гучним голосом (а голос його, як голос труби, і навколо нього ніби воїнства небесні) і сказав: «Нині спасіння світу, світу видимому і світу невидимому! Христос із мертвих — повстаньте з Ним і ви; Христос у славі Своїй, — піднімайтесь і ви; Христос із гроба, — звільняйтеся від пут гріха; відкриваються ворота пекла, знищується смерть, відходить старий Адам, з’являється новий: «Якщо хто у Христі — нове творіння» (2Кор. 5:17); оновлюйтеся». Так говорив він, а інші співали те ж, що й раніше, коли явився нам Христос через земне народження: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління» (Лк. 2:14).

З ними і я (о якби мати мені і голос, гідний ангельської пісні, що оголошує кінці світу!) віщаю вам так: 2. Пасха! Господня Пасха! Я ще скажу на честь Тройці: Пасха! Вона в нас свято свят і торжество торжеств; настільки перевершує всі торжества, не тільки людські й земні, але навіть Христові і для Христа звершувані, наскільки сонце перевершує зірки. Прекрасно в нас і вчора блищало і сіяло все світлом, яким наповнили ми і приватні доми, і місця суспільні, коли люди, всякого майже роду і всякого звання, щедрими вогнями освітили ніч, на образ великого світла, — світла, яким небо сіяє з небес, освітлюючи весь світ своєю красою, світла надмирного, яке в ангелах, першій світлій природі після Першого Єства, з Нього виточується, — і Світла в Тройці, Яке складає всяке світло, від неподільного Світла, яке розділяє і прикрашає. Але прекрасніша і блискучіша нинішня світлосяйність, тому що вчорашнє світло було предтечею великого і воскреслого Світла, і ніби передсвятковими веселощами; а нині святкуємо саме воскресіння, ще не очікуване, але вже звершене і яке примирює собою увесь світ.

Тому інші нехай принесуть, які є плоди, і кожен нехай запропонує часу свій дар — дар святковий, великий або малий, але духовний і Богові угодний, скільки в кожного вистачить на те сил. Бо дар, відповідний гідності, чи ледь принесуть і ангели — істоти перші, духовні й чисті, глядачі й свідки небесної слави, хоча вони здатні до найдосконалішого піснеспіву. А я принесу в дар слово, як краще й дорогоцінніше з усього, що маю, тим більше ж, коли оспівую Слово за благодіяння розумному єству. Із цього й почну. Бо, приносячи в жертву про велику Жертву і про найбільший із днів, не можу не піднестись до Бога і не в Ньому покласти для себе початок. І ви, що насолоджуєтесь подібними предметами, щоб ви вийшли звідси, насолодженими дійсно ненаситними, оскільки слово в мене про Бога і божественне, очистіть і розум, і слух, і думку. Слово ж буде найповніше і заразом найкоротше, як не засмутить недоліком, так не наскучить і надмірністю.

3. Бог завжди був, є і буде, або, краще сказати, завжди є, тому що слова був і буде означають розділення нашого часу і властиві єству, яке минає, а Сущий — завжди. І цим ім’ям Він називає Сам Себе, розмовляючи з Мойсеєм на горі (див.: Вих. 3:14); тому що зосереджує в Собі Самому цілковите буття, яке не починалося і не припиниться. Як якесь море сутності, невизначене і нескінченне, що простягається за межі всякого уявлення про час і єство, один розум (і то досить неясно і недостатньо — не в роздумі про те, що є в Ньому Самому, але в роздумі про те, що навколо Нього), через деякі накреслення, відтіняється Він в один якийсь образ дійсності, що раніше втече, ніж буде вловлений, і вислизає раніше, ніж умоспоглядається, настільки ж обіймає сяйвом владичне в нас, якщо воно очищене, наскільки швидкість блискавки опромінює зір. І це, здасться мені, для того, щоб тим, що осягається, залучати до Себе (бо взагалі незбагненне безнадійне і недоступне), а незбагненним дивує, через подив же викликає більше бажання і через бажання очищує, а через очищення робить богоподібними; і коли зробимося такими, уже розмовляє як з вічними (насмілиться слово сказати щось сміливе) — розмовляти з Богом, Який вступає у єднання з богами і пізнається ними, можливо настільки ж, наскільки Він знає пізнаних Ним (див.: 1Кор. 13:12).

4. Отже, Божество безмежне і незбагненне. В ньому пізнається тільки це одне — Його безмежність, хоча інший і вважає приналежністю простого єства бути або зовсім незбагненним, або повністю збагненним. Але досліджуємо, що становить сутність простого єства, бо простота ще не становить його єства, так само, як і в складних істотах не становить єства тільки одна складність. Розум, розглядаючи безмежне удвох відношеннях — щодо початку і щодо кінця (тому що безмежне простягається далі початку і кінця і не перебуває між ними), коли спрямує свій погляд на небесну безодню і не знаходить, на чому зупинитися або де покласти межу своїм уявам про Бога, тоді безмежне і недослідиме називає безпочатковим, а коли заглибиться у земну безодню, відчуває подібне попередньому, тоді називає його безсмертним і нетлінним; коли ж приводить до єдності те й інше, тоді називає вічним; тому що вічність не є ні час, ні частина часу, бо вона невимірна. Але якщо для нас час те, що вимірюється рухом сонця, то для вічних вічність, з’єднана з вічними істотами і ніби деякий часовий рух і відстань.

Цим так обмежується нині наше любомудрування про Бога, бо немає часу розбалакуватися, і предмет мого слова становить не богослів’я, а Боже домобудівництво. Коли ж називаю Бога, розумію Отця, і Сина, і Святого Духа, як не розділяючи Божества більше за це числом Осіб, щоб не ввести безліч богів, так і не обмежуючи меншим числом, щоб нас не засуджували в убогості Божества, коли впадемо або в юдейство, захищаючи єдиноначальність, або в язичництво, захищаючи багатоначальність. В обох випадках зло рівне, хоча від протилежних причин. Таке Святеє Святих, приховуване і від самих Серафимів, що прославляється трьома Святинями, які сходяться в єдине Господство і Божество, про що інший хтось прекрасно і досить високо любомудрував раніше за нас.

5. Але оскільки для Благості не досить було вправлятися тільки в спогляданні Себе самої, а належало, щоб благо розливалося, йшло далі й далі, щоб число облагодіяних було якомога більше (бо це властиве найвищій Благості), то Бог винаходить, по-перше, ангельські й небесні сили. І думка стала ділом, яке виконане Словом і звершене Духом. Так виникли вторинні світлості, служителі першої Світлості, чи розуміти під ними розумних духів, чи ніби нематеріальний і безтілесний вогонь, або інше яке єство, найбільш близьке до сказаних. Хотів би я сказати, що вони нерухомі на зло і мають тільки рух до добра, як сущі навколо Бога і безпосередньо осяюються від Бога (тому що земне користується вторинним осяянням), але визнавати і називати їх не нерухливими, а неможливо рухливими, переконує мене Денниця — за світлістю, а за звеличування став і називатися темрявою, з підлеглими йому боговідступними силами, які через своє віддалення від добра стали винуватцями зла і нас в його втягують. 6. Так і через такі причини створений Богом розумний світ, наскільки можу про це любомудрувати, малим розумом зважуючи велике.

Оскільки ж перші творіння були благоугодні Богові, то винаходить інший світ — матеріальний і видимий; і це є гармонійний склад неба, землі і того, що між ними, дивний через прекрасні якості кожної речі, і ще більше гідний подиву через гармонійність і згоду цілого, в якому і одне до другого, і все до всього перебуває у прекрасному співвідношенні, служачи повноті єдиного світу. А цим Бог показав, що Він сильний створити не тільки споріднене, але й зовсім далеке від Себе єство. Споріднені ж Божеству природи розумні й одним розумом осягаються, зовсім же далекі від творінь, які підлягають почуттям, а з цих останніх ще далі стоять від Божественного єства творіння зовсім неживі і нерухомі.

7. Отже, розум і почуття, настільки різні між собою, стали у своїх межах і виявили через себе велич Творчого Слова, як безмовні хвалителі і красномовні проповідники величі. Але ще не було змішання розуму й почуття, поєднання протилежних — цього досвіду вищої Премудрості, цієї щедрості в утворенні єства, і не все багатство Благості було ще виявлене. Бажаючи показати і це, майстерне Слово творить живу істоту, в якій приведено до єдності те й інше, тобто невидима і видима природа, творить, кажу, людину; з уже створеної матерії взяв тіло, а від Себе вклав життя (що в слові Божому відоме під ім’ям душі і образу Божого), творить ніби якийсь другий світ, у малому великий, залишає на землі іншого ангела, з різних природ складеного шанувальника, глядача видимого творіння, свідка таємниць творінь умоспоглядальних, царя над тим, що на землі, підлеглого небесному царству, земного й небесного, тимчасового й безсмертного, видимого і умоспоглядального, ангела, який займає середину між величчю і низькістю, той самий є дух і плоть, — дух заради благодаті, плоть заради звеличування, дух, щоб перебувати й прославляти Благодійника, плоть, щоб страждати і, страждаючи, пригадувати і вчитися, наскільки щедро він обдарований величчю; творить живу істоту, що тут готується і переселяється в інший світ і (що становить кінець таємниці) через прагнення до Бога досягає обоження. Тому що помірне тут світло істини служить мені для того, щоб бачити і відчувати світлість Божу, достойну Того, Хто зв’язує і розв’язує, і знову поєднує чудовішим чином.

8. Цю людину, вшанувавши свободою, щоб добро належало не менше тому, хто обирає, ніж Тому, Хто вклав насіння його, Бог помістив у раю (хай що означав цей рай) доглядачем безсмертних рослин — можливо, божественних помислів як простих, так і досконаліших, помістив нагим через простоту і нештучність життя, без усякого покрову й огородження, тому що таким належало бути першоствореному. Дає й закон для вправи свободи. Законом же була заповідь: якими рослинами йому користуватися і якої рослини не торкатися. А останнім було дерево пізнання, і воно посаджене спочатку не зловмисно, і заборонене не через заздрість (нехай не відкривають при цьому вуста богоборці, і нехай не наслідують змія!); навпаки, воно було добре для тих, що вживають благовчасно (тому що це дерево, за моїм умоглядом, було споглядання, до якого безпечно можуть приступати ті, що тільки володіють досвідом), але недобре ще для простих і для нестриманих у своєму бажанні, подібно як і досконала їжа не корисна для слабких і тих, що потребують молока.

Коли ж, через заздрість диявола і звабу дружини, якій вона сама піддалася як слабіша і яка зробила як майстерна в переконанні (о неміч моя! Бо неміч прабатька є і моя власна), людина забула дану їй заповідь і переможена гіркою споживою; тоді через гріх людина стає вигнанцем, що віддаляється водночас і від дерева життя, і з раю, і від Бога, одягається в шкіряні ризи (можливо, у грубшу, смертну і протиборчу плоть), уперше пізнає власний сором і ховається від Бога. Втім, і тут здобуває щось, а саме смерть — для припинення гріха, щоб зло не стало безсмертним. Таким чином, саме покарання стає людинолюбством, тому що так, в чому я впевнений, карає Бог.

9. Але для перешкоджання багатьох гріхів, які вирощував корінь пошкодження від різних причин і в різні часи, людина і раніше напоумлювалася різноманітно: словом, Законом, пророками, благодіяннями, погрозами, карами, повенями, пожежами, війнами, перемогами, поразками, знаменнями небесними, знаменнями в повітрі, на землі, на морі, несподіваними поворотами в долі людей, міст, народів (усе це згладжувало пошкодження); нарешті, став потрібним найсильніший засіб, через найсильніші недуги: людиновбивство, перелюбництво, клятвопорушення, мужошаленство і цього останнього і першого із усіх зол — ідолослужіння і поклоніння творінню замість Творця. Оскільки все це вимагало найсильнішого засобу, то й дається найсильніше. І воно було таке.

Саме Боже Слово, превічне, невидиме, незбагненне, безтілесне, Начало від Начал, Світло від Світла, Джерело життя і безсмертя, Відбиток Першообразу, Печатка нестерпна, Образ незмінний, визначення і слово Отця, приходить до Свого образу, носить плоть заради плоті, з’єднується з розумною душею заради моєї душі, очищаючи подібне подібним, робиться людиною у всьому, крім гріха. Хоча черевоносить Діва, в якій душа й тіло наперед очищені Духом (бо належало й народження вшанувати, і цнотливості віддати належне), однак Той, Хто прийшов, є Бог і зі сприйнятим1 від Нього, єдине з двох протилежних — плоті й Духа, з яких Один обожнив, інша обожена.

О нове змішання! О дивне розчинення! Сущий починає буття, Нестворений твориться, Необ’ємний обіймається через розумну душу, яка є посередницею між Божеством і грубою плоттю; Багатий стає убогим — убожіє до плоті моєї, щоб мені збагатитися Його Божеством; Той, Хто наповнює, виснажується — виснажується ненадовго у славі Своїй, щоб бути мені причасником повноти Його. Яке багатство благості! Що це за таїнство про мене? Я одержав образ Божий і не зберіг його; Він приймає мою плоть, щоб і образ спасти, і плоть зробити безсмертною. Він вступає в друге з нами спілкування, яке набагато дивніше від першого, оскільки тоді дарував нам краще, а тепер приймає гірше; але це боголіпніше від першого, це вище для тих, що мають розум.

10. «Але що нам до цього? — скаже, можливо, який-небудь надмірно ревний любитель свят. — Жени коня до мети, любомудруй про те, що стосується свята і для чого ми зібралися нині». Так і зроблю, хоча почав трохи віддалено, до чого примушений старанням і словом.

Для любителів ученості й витонченості непогано, можливо, коротко розібрати назви самої Пасхи, тому що такий відступ буде достойний слухання. Велика і достославна Пасха називається в євреїв пасхою їхньою мовою (де це слово значить «перехід») — історично, через втечу й переселення з Єгипту в Хананею, а духовно, через перехід і сходження від земного до небесного і у землю обітовану. Але в багатьох місцях Писання зустрічаємо, що деякі назви з неясних змінені на ясніші, або з грубих на благопристойніші; теж бачимо й тут. Тому що деякі, прийнявши це слово за назву спасительного страждання, потім пристосувавши до еллінської мови, після зміни Ф на П, і К на X, назвали цей день Пасхою2. А звичка до зміненого слова зробила його вживанішим тому, що воно подобалося слуху народу, як вислів більш благочесний.

11. Божественний апостол ще раніше за нас сказав, що весь Закон є «тінь майбутнього» (Кол. 2:17) і умоуявлюваного. І Бог, Який говорив з Мойсеєм, коли давав про це закони, сказав: «Дивися, зроби за тим зразком, який показано тобі нагорі» (Вих. 25:40), даючи цим зрозуміти, що видиме є деякий відтінок і накреслення невидимого. І я впевнений, що нічого не було встановлено даремно, без підстави, з метою низькою і недостойною Божого законодавства і Мойсеєвого служіння, хоча й важко для кожної тіні винайти особливий умогляд, що пояснює всі подробиці узаконеного стосовно самої скинії, мір, речовини, левітів, які носили її і служили при ній, і стосовно жертв, очищень і приношень. Це зручноспоглядальне тільки для тих, які подібні до Мойсея чеснотою і найбільше наближаються до нього вченістю. Бо і на самій горі Бог являється людям, частково Сам сходячи зі Своєї висоти, а частково нас зводячи від земної низькості, щоб Неосяжний був осягнутий смертною природою, хоча в малій мірі і наскільки для неї безпечно. Та й неможливо, щоб грубість тлінного тіла і розуму-в’язня осягла Бога не інакше, як з Божою допомогою. Тому й тоді не всі, як відомо, визнані гідними однакового чину і місця, але один визнаний гідним того, а інші — іншого, кожний же, як думаю, у міру свого очищення. А інші й поготів були відлучені, і одержали дозвіл тільки чути голос з неба; це ті, які вдачами вподібнювалися звірам і не варті були божественних таїн. 12. Втім, ми, обравши середину між ними, які зовсім грубі розумом, і тими, які занадто віддаються умоспогляданню і ширянням розуму, щоб не залишитися зовсім недіяльними й нерухливими, а також не стати допитливими надміру, не ухилитися і не відійти від припущеного предмета (одне було б щось юдейське й низьке, інше ж нагадувало б тлумачення снів, а те і інше однаково негоже), розмовлятимемо про це в міру можливості, не вдаючись у крайні безглуздості, гідні осміяння.

Роздумую ж так. Оскільки нас, які спочатку впали через гріх і сластолюбство, втягнуті навіть в ідолопоклонство і беззаконне кровопролиття, належало знову піднести і привести в первісний стан, через велике милосердя Бога, Отця нашого, Який не потерпів, щоб залишалося пошкодженим таке творіння Його руки — людина, то яким чином оновлюється вона? І що при цьому відбувається? Не схвалене сильне лікування, як неправильне і здатне завдати нових ран, через затверділу від часу пухлину; знайдений же для виправлення лагідний і людинолюбний спосіб лікування, тому що й крива гілка не виносить раптового перегину і зусилля руки, що випрямляє, і швидше може переломитися, ніж вирівнятися. Гарячий і старий кінь не терпить болісної вузди без яких-небудь лестощів і пещення. Тому дається нам на допомогу Закон, ніби стіна, поставлена між Богом і ідолами, щоб відводити від ідолів і приводити нас до Бога. І спочатку він дозволяє інше маловажливе, щоб придбати найважливіше. Дозволяє поки жертви, щоб відновити в нас знання про Бога. Потім, коли настав час, скасовує й жертви, поступовими скасуваннями премудро змінюючи нас, які вже звикли до благопокірності, приводячи до Євангелія. 13. Так і на цей випадок явився написаний Закон, що збирає нас до Христа, і така, на мою думку, причина жертв!

Але щоб ти пізнав глибину мудрості і багатства недослідимих судів Божих, самі жертви Бог не залишив зовсім неосвяченими, недосконалими й обмеженими тільки пролиттям крові, але до підзаконних жертв приєднується велика і відносно до першого Єства, так би мовити Жертва незаколювання, — очищення не малої частини всесвіту і не на короткий час, а цілого світу і навічно. Для цього береться «агнець» (Вих. 12:5) через незлобливість і як одіяння прадавньої наготи, тому що така Жертва, за нас принесена, яка є і називається одягом нетління. Досконалий не тільки за Божеством, у порівнянні з Яким нічого немає досконалішого, але й сприйнятим єством, яке помазане Божеством, стало тим же з Помазавшим і, насмілюся сказати, разом з Богом. Чоловіча стать, тому що приноситься за Адама, краще ж сказати, тому що міцніше міцного, першого занепалого в гріх, особливо ж тому, що не має в Собі нічого жіночого, невластивого чоловікові, а навпаки, через велику владу, силою розриває дівственні і материнські узи й народжується від пророчиці чоловіча стать, як благовістить Ісая (див.: Іс. 8:3). Однолітній, як сонце правди (Мал. 4:2), або звідти3 виходяче, або описуване видимим і яке до Себе повертається, і як «благословенний вінець благости» (Пс. 64:12), всюди Сам Собі рівний і подібний, а понад це і як те, чим оживотворюється коло чеснот, що непримітно між собою зливаються і розчиняються за законом взаємності і порядку. Непорочний і нескверний, тому що лікує від ганьби і від недоліків і скверни, зроблених пошкодженням, бо хоча прийняв на Себе наші гріхи і поніс хвороби, але Сам не піддався нічому, що вимагає лікування. «Він, подібно до нас, зазнав спокуси в усьому, крім гріха» (Євр. 4:15), бо гонитель Світла, Яке «в темряві світить, і темрява не огорнула його» (Ін. 1:5). 14. Що ще? Згадується перший місяць, або краще сказати, «початок місяців» (Вих. 12:2), або тому, що він був таким у євреїв здавна, або тому, що зробився таким згодом, із цього саме часу, і від таїнства прийняв назву першого. «В десятий день цього місяця» (Вих. 12:3) — це найповніше із чисел, перша з одиниць досконала одиниця і мати досконалості. Зберігається до п’ятого дня, можливо тому, що жертва моя є очисна для почуттів, від яких моє падіння і в яких боротьба, тому що вони приймають в собі жало гріха. Обирається ж не тільки від овець, але і з гіршої природи, що стоять ліворуч, «від козлів» (Вих. 12:5), тому що заколюється не тільки за праведних, але й за грішних, і за останніх, можливо, тим більше, що маємо потребу в більшому людинолюбстві. Зовсім же не дивно, що особливо потрібний агнець у кожному домі, а якщо ні, то через бідність у складчину по домах батьківщин. Бо найкраще, щоб кожний сам собою був достатній для придбання досконалості і Богові, Який закликає, приносив жертву живу, святу, що завжди і в усьому освячується. Якщо ж ні, то має використати для цього помічників, споріднених йому за чеснотою і подібних вдачею. Це, як думаю, означає, у випадку потреби, залучати до жертви сусідів. 15. Потім священна ніч, протипоборниця цієї ночі — теперішнього нероздільного життя, ніч, у яку знищується першородна темрява, усе приходить в світло, в порядок і в свій вигляд, колишня потворність приймає благовидість. Потім тікаємо з Єгипту, похмурого гонителя — гріха, тікаємо від фараона, невидимого мучителя і від немилосердних наглядачів, переселяючись у небесний світ, звільняємося від роботи із глиною й цеглами, від складу цієї тлінної і схильної до гріха плоті, найчастіше нічим некерованої, крім тлінних помислів. Потім заколюється агнець, і чесною кров’ю запечатуються діла і розум, або сила і діяльність — ці косяки (див.: Вих. 12:7)наших дверей, маю на увазі рух думки, яка прекрасно відкривається і закривається умоглядом, бо і для понять є деяка міра. Потім остання і найтяжча страта гонителів, справді гідна ночі: Єгипет плаче над первістками власних помислів і діл, що називається в Писанні племенем халдейським відкинутим (Іс. 48:14) і вавилонськими дітьми, які розбиваються і знищуються об камінь (Пс. 136:9). Скрізь у єгиптян ридання і крик, а від нас тоді відступить їхній згубник, шануючи помазання і боячись його. Потім відмова від квасного впродовж семи днів (число найбільш таємниче, що є в близькому відношенні до цього світу), відкинення давньої і застарілої омани (а не хлібної і життєвої закваски), щоб не мати при собі в дорозі єгипетського тіста і залишків фарисейського й безбожного вчення. 16. Єгиптяни будуть плакати, нам треба з’їсти агнця увечері (Пс. 136:6), тому що в кінці віків страждання Христове. І Христос, руйнуючи гріховну темряву, увечері залучає учеників до таїнства. Не варений, але спечений (Пс. 136:8-9), щоб у нас у слові не було нічого необдуманого і водянистого, що зручно розчиняється, але щоб воно було тверде і щільне, спокушене очищувальним вогнем, свобідне від усього грубого і зайвого, щоб добрим вугіллям, що розпалює і очищує нашу мисленну здатність, допоміг нам Той, Хто прийшов вогонь звести на землю (Лк. 12:49), яким знищуються злі звички і поспішає розпалити його. А що буде в слові тілесного і поживного, нехай буде з’їдене і спожите з нутрощами і таємницями розуму, і піддане духовному переваренню — все від голови і до ніг, тобто до перших умоспоглядань про Божество і до останніх роздумів про втілення. Але нічого не винесемо, нічого не залишимо до ранку (Лк. 12:10), тому що багато з наших таїнств не треба розголошувати стороннім, тому що після закінчення цієї ночі немає очищення, тому що не похвально до іншого часу відкладати тим, які прийняли слово. Як добре й богоугодне, щоб гнів не продовжувався цілий день, але припинявся до заходу сонця (чи розуміти це про дійсний час, чи таємниче, тому що небезпечно для нас бачити тих, що гніваються, після заходу Сонце правди), так цієї страви не слід залишати на всю ніч і відкладати до наступного дня. А кістки і не з’їдене, тобто для нас незрозуміле нехай не розломлюється (див.: (Лк. 12:10), через погане розділення і розуміння (почекаю говорити про те, що кістки Іісуса не розтрощені і в історичному сенсі, хоча розпинателі й бажали прискорити смерть через суботу), і нехай не будуть викинуті і розкрадені, щоб святе не дати псам — злим терзателям слова, і не кидати свиням, як бісер, того, що в слові світле, але нехай спалиться це вогнем, яким спалюються, і всі всеспалення випробуючим і відаючим Духом, роздрібнені і збережені, а не ті, що гинуть і розсіюються по водах, як зробив Мойсей з відлитою ізраїльтянами головою тельця, на докір їх жорстокосердя.

17. Не треба залишити без уваги і спосіб споживання, бо Закон не промовчав і цього, але і про це утаємничив умогляд у букві. Споживемо жертву зі старанням, з’їдаючи із прісним хлібом з гіркими травами (Лк. 12:8), підперезавши стегна і надівши взуття і, подібно до старців, обпершись на жезли (Лк. 12:11). Із старанням, щоб не зробити того, що заповідь забороняє Лоту, не будемо «оглядатися назад і ніде не зупинятися в околиці цій; спасаймося на горі, щоб не загинути» (Бут. 19:17), і щоб не затвердіти у соляний стовп від повернення до гіршого, що робиться затримкою. З гіркими травами, тому що життя у Бозі гірке і важке, особливо для початківців, і воно нехтує задоволення. Бо хоча нове «ярмо — благе, і тягар легкий», як чуєш (Мф. 11:30), але воно таке через надію і винагороду, яка незрівнянно щедріша, ніж чого заслуговувало б тутешнє злостраждання. А без цього хто не зізнається, що Євангеліє набагато тяжче і обтяжливіше від постанов Закону? Закон забороняє звершення гріхів, а нам зараховуються в провину і причини, майже як дії. Закон каже: «Не чини перелюбу» (Мф. 5:27). А ти не май і жадання, не розпалюй пристрасті цікавим і уважним поглядом. У Законі сказано: не вбивай (Мф. 5:21). А ти не тільки не мсти за удар, але навіть віддай себе на волю того, хто б’є. Настільки останнє любомудреніше від першого! Закон каже: не «переступай клятви» (Мф. 5:33). А ти зовсім не клянися, ні мало, ні багато, бо клятва народжує клятвопорушення. Закон каже: «не приєднуй дома до дому, і поля до поля, пригноблюючи бідного і убогого» (Іс. 5:8; Єз. 22:29). А ти з готовністю віддай і придбане правдою, відкрий себе для убогих, щоб з легкістю ти взяв хрест і збагатився невидимим. 18. Стегна незв’язані і неоперезані нехай будуть у безсловесних, бо вони не мають розуму, що панує над сластолюбством (не кажу поки, що й вони знають межу природнього руху). А ти поясом і цнотливістю приборкай в собі хтивість і це іржання, як говорить Божественне Писання (див.: Єр. 5:8), засуджуючи мерзенність пристрасті, щоб ти чистим спожив Пасху, «умертвивши земні члени» (Кол. 3:5) і наслідуючи пояс Іоана, пустельника, Предтечі і великого проповідника істини. Знаю і інший пояс, саме військовий, що означає мужність, за яким деякі називаються добропоясниками4(Ісус. 4:13) і однопоясниками сириян (2Царів. 24:2). Про нього і Бог говорить, розмовляючи з Іовом: «опережи, як муж, стегна твої» (Йов. 40:2), і дай мужню відповідь. І божественний Давид похваляється, що «Бог підперізує його силою» (Пс. 17:33)? і самого Бога представляє він «одягненого силою і опоясаного» (Пс. 92:1), очевидно, проти нечестивих, якщо кому не угодно розуміти під цим достаток і разом ніби обмеження сили, в якому сенсі Бог «одягається у світло, як у ризу» (Пс. 103:2). Бо хто встоїть перед необмеженою Його могутністю і світлом? Запитую: що спільного між стегнами й істиною? Що має на увазі святий Павло, кажучи: «Станьте, підперезавши стегна ваші істиною» (Еф. 6, 14)? Чи не те, що споглядальність приборкує в нас силу жадальну і не дозволяє їй прагнути в інше місце? Тому що любов нехай і до чогось одного не дозволяє з такою ж силою прагнути інших задоволень.

19. Хто має намір вступити в святу землю, що носить на собі сліди Божі, той нехай зніме взуття, як і Мойсей на горі (Вих. 3:5), щоб не внести чого-небудь мертвого і того, що складає середовище між Богом і людьми. Також, якщо який ученик посилається на благовістування, йому, як любомудреному і чужому всякої надмірності, необхідно не тільки не мати при собі міді, жезла і більше однієї ризи, але й бути невзутим, щоб було видно прекрасні ноги благовістуючих мир (Іс. 52:7)і всі інші блага. Але хто тікає з Єгипту і від усього єгипетського, той має бути в чоботах, для безпеки як від чого іншого, так від скорпіонів і змій, яких у Єгипті безліч, щоб не мати шкоди від тих, що стежать за п’ятою, на яких велено нам наступати (див.: Лк. 10:19).

Про жезл і утаємничене знамення його думаю так. Мені відомий жезл, що використовується для опори, а також жезл пастирський і вчительський, яким навертають на шлях словесних овець. Але тепер закон велить тобі взяти жезл для опори, щоб ти не спотикнувся думкою, коли чуєш про кров, страждання і смерть Бога, і думаючи стати захисником Божим, не впав у безбожжя. Навпаки, сміливо і не сумніваючись споживай Тіло і пий Кров, якщо бажаєш життя. Без невір“я слухай вчення про Плоть і, не спокушаючись, слухай вчення про страждання, стій, обпершись твердо, непохитно, ніскільки не сумніваючись перед супротивниками, ніскільки не захоплюючись вченнями ймовірності, постав себе на висоту, постав «ноги у дворах Єрусалима» (Пс. 121:2), утверди на камені, «щоб не хиталися ноги твої» (Пс. 16:5), що прямують до Бога. 20. Що скажеш? Так угодно було Богові, щоб ти вийшов з Єгипту, з печі залізної (Повт. 4:20), залишив тамтешнє багатобожжя і був ведений Мойсеєм — законодавцем і воєначальником.

Запропоную тобі пораду і непристойну мені, краще ж сказати, зовсім пристойну, якщо дивитимешся духовно. Візьми у єгиптян у позику золоті й срібні сосуди і йди з ними, запасися на дорогу чужим, краще ж сказати, своїм власним. Тобі треба одержати плату за рабство цеглою; ухитрися як-небудь витребувати її, візьми в них обманом. Так! Ти тут бідував, боровся із глиною — із цим обтяжливим і нечистим тілом, будував чужі й неміцні міста, «пам’ять про які загинула з шумом» (Пс. 9:7). Що ж? Невже вийти тобі ні з чим, без винагороди? Невже залишиш єгиптянам і чужим силам, що вони погано придбали і ще гірше марнують? Це не їхня власність, вони насильно собі привласнили, викрали в Того, Хто сказав: «Моє срібло і Моє золото» (Ог. 2:8); Я дам його, кому хочу. Вчора належало їм — так було попущено, а нині Владика приносить і дає тобі, який використаєш добре і спасительно. Придбаємо самі собі друзів багатством несправедливим, коли зубожіємо – під час суду, візьмемо своє назад (Лк. 16:9). 21. Якщо ти Рахіль або Лія, душа патріарша і велика, укради ідолів, яких знайдеш у батька свого, не для того, щоб їх зберегти, але щоб знищити. Якщо ти мудрий ізраїльтянин — перенеси їх у землю обітовану. Нехай гонитель вболіває і про це, і перехитрований узнає, що він марно мучив і поневолював тих, хто кращі за нього.

Якщо так зробиш, то вийдеш із Єгипту; безсумнівно знаю, що стовп вогненний і хмарний вказуватиме тобі шлях і вдень, і вночі, пустеля стане не дикою, море розділиться, фараон загрузне, дощ виллє хліб, камінь виточить воду, Амалик буде здоланий не тільки зброєю, але і войовничими руками праведників, які зображають разом і молитву, і непереможне знамення Христа, ріка зупиниться в течії, сонце стане, місяць уповільнить на шляху, стіни впадуть і без стінопробивних знарядь, передувати «будуть шершнів» (Повт. 7:20), прокладуючи шлях Ізраїлеві і відбиваючи іноплемінників; і не продовжуючи слова, скажу, що все те, що розповідається за цим і разом із цим, буде дано тобі від Бога.

Таке свято, яке ти святкуєш нині! Такий бенкет, який пропонується тобі в день народження заради тебе Народженого і в день поховання заради тебе Постраждалого! Таке для тебе таїнство Пасхи! Це наперед написав Закон, це зробив Христос — руйнівник букви, здійснювач духу, Який Своїми стражданнями повчає страждати, Своїм прославлянням дарує можливість з Ним прославитися.

22. Залишається дослідити питання і догмат, залишений без уваги багатьма, але для мене він потребує дослідження. Кому й для чого пролита ця вилита за нас кров — кров велика і преславна Бога і Архієрея, і Жертви? Ми були під владою лукавого, продані під гріх, що сластолюбством купили собі пошкодження. А якщо ціна спокути дається не іншому кому, як тому, що тримається владою; запитую: кому й з якої причини принесена така ціна? Якщо лукавому, то як це образливо! Розбійник одержує ціну спокути, одержує не тільки від Бога, але самого Бога, за своє катівство бере таку безмірну плату, що за неї справедливо було пощадити і вас! А якщо Отцю, то, по-перше, яким чином? Не в Нього ми були в полоні. А по-друге, з якої причини кров Єдинородного приємна Отцю, Який не прийняв і Ісаака, принесеного батьком, але замінив жертвоприношення, замість обіцяної жертви давши барана? Або із цього видно, що приймає Отець не тому, що вимагав або мав потребу, але через домобудівництво і тому, що людині потрібно було освятитися людством Бога, щоб Він Сам визволив нас, подолавши мучителя силою, і підніс нас до Себе через Сина, Який є посередником і все влаштував на честь Отця, Якому виявляється Він у всьому покірним? Такі діла Христові, а більше нехай буде вшановане мовчанням.

Мідний же змій хоча й повішений проти жалячих зміїв, однак же не як образ Постраждалого за нас, але як той, що зображує протилежне, і тих, що дивляться на нього, спасає не через упевненість, що він живий, але тому, що переможений (чого й гідний був) сам умертвлений і умертвляє з собою тих, що підкорилися його силі. І яке пристойне йому від нас надгробіє? «Смерть! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога?» (1Кор. 15:55)? Ти переможений Христом, умертвленний Життєдавцем, бездиханний, мертвий, нерухомий, бездіяльний, і хоча зберігаєш образ змія, але відданий ганьбі на висоті!

23. Але причастимося Пасхи, нині поки прообразувально, хоча і одкровенніше, ніж у Старому Завіті. Тому що підзаконно Пасха (насмілююся сказати і кажу) була ще більш неясним прообразом прообразування. А згодом і скоро причастимося досконаліше і чистіше, коли Слово буде пити з нами це «нове у Царстві Отця» (Мф. 26:29), відкриваючи і подаючи, що нині явлене Ним в деякій мірі, бо те, що пізнається нині, завжди нове. В чому ж полягає це пиття і це споживання? Для нас у тому, щоб вчитися, а для Нього, щоб учити і передавати ученикам Своїм слово, тому що учення є їжа і для живлячого.

Але поступово і ми долучимося до закону, за Євангелієм, а не за письменами, досконало, а не недосконало, вічно, а не тимчасово. Зробимо для себе главою не земний Єрусалим, а небесну митрополію — місто, що не воїнствами нині топчеться, але прославляється ангелами. Не будемо приносити в жертву «волів і телят з рогами і копитами» (Пс. 68:32), у яких багато мертвого і безчуттєвого. Але «принесем Богу жертву хвали» (Пс. 49:14) на небесному жертовнику з небесними ликами. Пройдемо першу завісу, приступимо до другої завіси, припадемо у Святая Святих. Скажу ще більш: принесемо в жертву Богові самих себе, краще ж, будемо щодня приносити і всякий рух. Усе приймемо заради Слова, у стражданнях наслідуватимемо Страждання, кров’ю вшануємо Кров, охоче зійдемо на хрест. Жаданні цвяхи, хоча і дуже болісні. Тому що страждати із Христом і за Христа жаданіше, ніж насолоджуватися з іншими.

24. Якщо ти Симон Киринейський, то візьми хрест і йди. Якщо ти розп’ятий з Христом, як розбійник, то, як благовдячний, пізнай Бога. Якщо Він і «до злочинців приєднаний» (Мк. 15:28) за тебе і за твій гріх, то будь ти заради Нього виконавцем закону. І будучи розіп’ятим, поклонися Розіп’ятому за тебе, отримай користь навіть із порочного свого життя, купи смертю спасіння, увійди з Іісусом у рай, щоб узнати, звідки ти впав, споглядай тамтешню красу, а того, хто ремствує, запиши з його хулою вмерти поза. Якщо ти Йосиф Аримафейський, проси тіла у того, хто розпинає; очищення світу нехай буде твоїм очищенням. Якщо ти Никодим — нічний богошанувальник, поклади Його в гріб з пахощами. Якщо ти одна або друга з Марій або Саломія, або Іоана — плач рано, намагайся першою побачити відвалений камінь, а можливо, і ангелів, і самого Іісуса; скажи що-небудь, слухай голоси; і якщо почуєш, «не доторкайся до Мене» (Ін. 20:17), стань здаля, вшануй Слово, але не ображайся. Він знає, кому явитися раніше за інших. Обнови воскресіння; Єві, яка впала першою, допоможи першою вітати Христа і сповістити учеників. Будь Петром і Іоаном, поспішай до гробу, йди то «скоріше, то разом» (Ін. 20:4), змагаючись добрим змаганням. Якщо перевершили тебе швидкістю, то переверти старанням, не припавши тільки до гробу, але ввійшовши всередину. Якщо, як Фома, не будеш разом із зібраними учениками, яким явився Христос, не будь невірним після того, як побачиш. А якщо не віриш, повір тим, що кажуть. Якщо ж і їм не віриш, то повір виразкам від цвяхів. Якщо сходить в пекло, сходь із Ним і ти, пізнай і тамтешні Христові таємниці: яке домобудівництво і яка причина двоякого сходження? Усіх чи всіх без винятку спасає, явившись там, чи тільки віруючих? 25. Якщо сходить на небо, то сходь із Ним і ти, будь серед ангелів, які супроводжують або зустрічають Його, накажи піднятися «вратам» (Пс. 23:7), зробитися вище, щоб прийняти Того, Хто піднісся стражданням; здивованим через тіло і знаки страждань, без яких спустився і з якими сходить, і тому питає: хто є цей Цар слави? — відповідай: Господь міцний і сильний — сильний як у всьому, що завжди утворив і творить, так і в нинішній боротьбі і перемозі за людство; і на двократне питання дай двократну відповідь. Якщо дивуватимуться, кажучи, як у лицедійственній уяві в Ісаї: хто це йде від Едома і від земних? І чому у Безкровного і Безтілесного червлені ризи, як у винороба, що витоптав повне точило (див.: Іс. 63:1-3)? — ти вкажи на красу одягу постраждалого тіла, прикрашеного стражданням і просвітленого Божеством, яке найбільш шановане і прекрасніше.

26. Що скажуть нам на це наклепники, злі цінителі Божества, хулителі достохвального, обійняті темрявою біля самого Світла, невігласи біля самої Мудрості, ті, за яких Христос марно помер, невдячні творіння, творіння лукавого? Це ставиш ти в провину Богові — Його благодіяння? Тому Він малий, що для тебе смирив Себе? Що до заблудлого прийшов «Пастир Добрий, Який» покладає душу за овець (Ін. 10:11); прийшов на ті гори і пагорби, на яких приносив ти жертви, і знайшов заблудлого, і знайденого взяв на ті ж плечі, на яких поніс хрест, і прийнятого знову привів до небесного життя. І приведеного зарахував до тих, що перебувають у чині своєму? Який запалив світильник — плоть Свою, і підмів кімнату, очищаючи світ від гріха, і знайшов драхму — царський образ, завалений пристрастями; після знаходження ж драхми скликає тих, які перебувають в любові Його сили, робить учасниками радості тих, яких зробив свідками таємниці Свого домобудівництва (див.: Лк. 15:8-9)? Що променистіше Світло йде за попереду йдучим світильником, Слово за голосом, Жених — за невістоводителем, який готує Господу «людей обраних, ревних до добрих діл» (Тит. 2:14) і наперед очищених водою для Духа? Це ставиш за провину Богові? За те вважаєш Його низьким, що «взявши рушник, підперезався» і вмиває ноги ученикам (Ін. 13:4-5), і вказує досконаліший шлях для піднесення — смирення? Що смиряється заради душі, що схилився до землі, щоб підняти із Собою прихилине гріхом до землі? Як не поставиш за провину того, що Він їсть із митарями і у митарів, що учнями має митарів, та й Сам щось здобуває? Що ж здобуває? Спасіння грішників. Хіба і лікаря звинуватить дехто за те, що нахиляється до ран і терпить сморід, тільки б повернути здоров’я хворим? Звинуватити і того, хто зі співстраждання нахилився до ями, щоб, за законом (див.: Вих. 23:55 Лк. 14:5), спасти худобу, яка упала до неї?

27. Правда, що Він був посланий, але як людина (бо в Ньому два єства; так, Він стомлювався, і голоднів, і жадав, і був у борінні, і плакав — за законом тілесної природи), а якщо посланий і як Бог, що із цього? Під посольством розумій благовоління Отця, до Якого Він відносить Свої діла, щоб вшанувати безлітнє Начало і не здатися супротивником Богові. Про Нього говориться, що зраджений (Рим. 4:25), але написано також, що Сам Себе віддав (див.: Еф. 5, 2, 25). Говориться, що Його воскресив Отець і вознісся (див.: Діян. 3:15,1:11), але написано також, що Він Сам себе воскресив і вознісся знову на небо (див.: 1Сол. 4:14; Еф. 4, 10) — перше через благовоління, друге через владу. Але ти виставляєш напоказ принизливе, а мовчиш про піднесене. Думаєш, що Він страждав, а не додаєш, що страждав добровільно. Скільки і нині страждає Слово! Одні шанують його як Бога і поєднують; інші ганьблять Його як плоть і відокремлюють. На кого ж більше прогнівається Він або, краще сказати, кому відпустить гріх? Чи тим, які єднають, чи тим, які розсікають злочестиво? Тому що першим належало розділити, а останнім з’єднати, — першим стосовно числа, а останнім стосовно Божества. Ти спокушаєшся плоттю? І юдеї також спокушалися. Чи не назвеш Його і самарянином? Про те, що далі, промовчу. Ти не віруєш в Його Божество? Але в Нього і біси вірували; о ти, який невірнішій від бісів і несвідоміший за юдеїв! Одні найменування Сина визнавали ознакою рівночестя, а інші пізнавали в тому, кого виганяли, Бога, бо в цьому переконувало те, що звершувалося Ним. А ти ні рівності не схвалюєш, ні Божества не сповідуєш в Ньому. Краще було б обрізатися і стати біснуватим (скажу щось смішне), ніж у необрізанні і в здоровому стані мати лукаві й безбожні думки.

Але боротьбу з ними або припинимо, якщо побажають, хоча й пізно, уцнотливитися, або відкладемо до часу, якщо не захочуть цього, але залишаться такими ж, як тепер. Нітрохи й нічого не убоїмося, подвизаючись за Тройцю і з Тройцею. 28. Тепер же потрібно нам представити короткий зміст слова. Ми одержали буття, щоб благоденствувати, і благоденствували після того, як одержали буття. Нам довірений був рай, щоб насолодитися, нам дана була заповідь, щоб, зберігши її, заслужити славу, — дана не тому, що Бог не знав майбутнього, але тому, що Він прийняв закон свободи. Ми спокушені, тому що викликали заздрість; упали, тому що переступили закон; постилися, тому що не дотримали посту, будучи переможені деревом пізнання; бо прадавня і сучасною була для нас ця заповідь, що служила ніби пестуном для душі і приборканням в насолоді; і ми їй справедливо підпорядковані, щоб дотриманням її повернути собі те, що втратили недотриманням. Ми потребували Бога, втіленого і умертвленого, щоб нам ожити. З Ним ми померли, щоб очиститися, з Ним воскресли, бо з Ним померли; з Ним прославилися, бо з Ним воскресли. 29. Багато було в той час чудес: Бог, Який розпинається, сонце, що захмарюється і знову сяє (тому що належало, щоб і творіння співчувало Творцеві), завіса, що роздиралася, кров і вода, що витекли з ребра (одна тому, що Він був людиною, інша тому, що Він був вище від людини), земля тряслася, каміння, що розпадалося заради Каменя; мерці, які воскресли для запевнення, що буде останнє і загальне воскресіння, чудеса при похованні, які чи оспіває хто достойно? Але жодне з них не вподібнюється чуду мого спасіння. Небагато крапель крові оновлюють цілий світ, і для всіх людей робляться тим же, чим буває закваска для молока, збираючи і зв’язуючи нас в єдине.

30. Але велика і священна Пасха, і очищення всього світу! Буду розмовляти з тобою, як із чимсь одушевленим. Слово Боже, і світло, і життя, і мудрість, і сила! Усі твої найменування мене радують. Народження, сходження і запечатання великого Розуму! Умоспоглядальне Слово і Людина умоспоглядальна, Яка «тримає все словом сили Своєї» (Євр. 1:3)! Прийми тепер це слово, не перше, але, можливо, останнє моє плодоприношення; слово заразом подячне і молитовне, щоб мені не терпіти інших скорбот, крім необхідних і священних, у яких минуло моє життя. Зупини або болісну владу наді мною тіла (тому що бачиш, Господи, наскільки вона велика і тяжка), або вирок Твій, якщо від Тебе відкидаємось. Якщо ж розв’яжуся, яким бажаю, і буду прийнятий під небесний дах, то, можливо, і там покладу угодне на святий жертовник Твій, Отче і Слову, і Душе Святий. Тому що тобі подобає всяка слава, честь і держава навіки-віків, амінь.

* * *

1. Людським єством.
2. Від πάσχω — стражду.
3. 3 небес.
4. За слов’янським перекладом: озброєними на війну. Точніше ж добропоясник значить тяжко озброєний, а однопоясник — легко озброєний.