Вибрані праці святих отців,  Святитель Тихон Задонський

Про істинне християнство. Книга 1. Частина 2

УкраїнськаРосійська

Частина 2: Про покаяння і плоди покаяння, або добрі справи

Стаття 1: Про покаяння

Глава 1: Як Бог закликає грішника на покаяння

Ухилися від зла і роби добро. Тимчасова насолода, але вічна мука; тимчасовий хрест і скорбота, але вічна втіха. Вибирай, людино, що хочеш!

“Прийдіть до Мене, всі обтяжені й утруднені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе, і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:28-29).

– 140. Поки людина стоїть перед кимось, обличчям своїм до неї стоїть; а якщо від неї відійти хоче, відвертається від неї обличчям і обертається до неї спиною, і так, відвернувшись, іде в намічену дорогу; і чим більше йде, тим більше відходить і віддаляється від неї. Так, поки людина намагається святу волю Божу виконувати, і слухається того, що Бог у святому Своєму Слові велить, і готовою до веління Божого себе показує, – немов би лицем своїм перед Богом стоїть і пошану свою Йому віддає, з Ним перебуває і не відлучається від Нього. Але якщо добре своє свавілля змінює і зло замість добра обирає, гріх замість чесноти творить, – ніби відвертається обличчям своїм від Бога і спиною до Нього повертається, як про беззаконних ізраїльтян говорить через пророка: “Вони відвернулися до Мене спиною, а не обличчям” (Єр. 32:33). Так людина, відвернувшись від Бога, нескінченного Добра, чим більше гріхів і беззаконь творить і в нерозкаянні перебуває, тим більше відходить і віддаляється від Нього. Відвертається ж самою справою не обличчям, а серцем, і повертає не спину, а неслухняність і нерозкаяне серце; і віддаляється не ногами, а волею, не зміною місця, а зміною вдач злих на найзліші. Куди відвернути обличчя можемо від Того, Який скрізь є? І куди підемо від Того, Хто на всюди знаходиться? Як Псаломщик каже: “Куди піду від Духа Твого, і від Обличчя Твого куди втечу? Якщо зійду на небо, Ти там, якщо зійду в пекло, Ти там “****(Пс. 138:7-8). Це-то і є відвернутися, відступити і віддалитися від Бога. Цю відразу й віддалення грішника від Бога зображує нам притча про блудного сина, який, узявши покладену частину маєтку в милосердного свого батька, на лихо своє, відстав від нього, і, пішовши в далеку країну, розтратив маєток свій, живучи блудно, а потім почав зазнавати нестатків, і радий був насититися ріжками, що їх їли свині. Так людина, відступивши від Бога непослухом, губить дане їй Богом маєток духовний, тобто святість, правду, непорочність тощо; і так у тяжке рабство пристрастей і гріха потрапляє, і в цьому тяжкому рабстві ні в чому не може знайти собі задоволення й відради. Бо душа людська, як дух, Богом створений, ні в чому іншому задоволення, спокою, миру, розради й відради знайти не може, як тільки в Бозі, Котрим за образом Його і за подобою створена. А коли від Нього відлучиться, змушена шукати собі задоволення в створіннях і пристрастями різними, як ріжками, себе годувати, але належного спокою і відради не знаходить. Отже, від голоду залишається померти. Бо духу потрібна духовна їжа.

– 141. Так від грішника, що відвернувся і віддаляється, Премилосердний Бог не відвертається, але немовби слідом за батьківським голосом вигукує: “Чадо, куди ти від Мене віддаляєшся? Де ти знайдеш без Мене і крім Мене блаженство? Скрізь тебе зустріне лихо”. І так вигукуючи, закликає його до Себе. Закликає ж по-різному: 1) Всередині, через благодать Свою, якою вдаряє у двері серця нашого. Це буває, скільки разів совість, гріхами роздратована, викриває і вдаряє грішника, представляє йому суд Божий і вічну муку за гріхи. 2) Прикликає через спасительне споглядання, страждання, смерть і Воскресіння Сина Свого, Іісуса Христа, уявляючи йому, що відбулася ця велика справа заради нього. Бо не заради кого іншого прийшов Христос у світ, як заради грішника. “Син Людський прийшов шукати і врятувати те, що загинуло” (Лк. 19:10). “Я прийшов, – сказав Він, – закликати не праведників, але грішників до покаяння” (Мф. 9:13). Він також ніби кричить слідом за грішником і вмовляє повернутися покаянням до Себе: “Навіщо ти, грішнику, Мене залишив? Навіщо від Того, Хто полюбив тебе, віддаляєшся? Пам’ятай, що заради тебе Я народився від Діви, і “прийняв образ раба” (Флп. 2:7); заради тебе був Немовлям, збіднів, упокорився, на землі пожив, плакав, трудився, гоніння, лихослів’я, докір, ганебне, наругу, рани, заплітання, насмішку й усяке страждання перетерпів; нарешті, ганебною смертю, “смертю хресною” помер (Флп. 2:8). Усе це заради твого спасіння звершив. Зійшов із небес – щоб тебе на небо піднести. Змирився – щоб тебе, приниженого, піднести. Зубожів – щоб тебе, зубожілого, збагатити. Збезчестився – щоб тебе, знечещеного, прославити. Уразливим став – щоб тебе, уразливого, зцілити. Помер – щоб тебе, померлого, оживити. Ти згрішив, а Я гріх твій на Себе взяв. Ти винен, а Я кару зазнав. Ти боржник, а Я за тебе борг заплатив. Ти на смерть засуджений, а Я за тебе помер. І до цього Мого за тебе страждання не що інше, як любов Моя до тебе привабила Мене. Отже, навіщо самовільно нехтуєш цією Моєю любов’ю, працями, подвигами, стражданнями, заради тебе піднятими, і сам себе хочеш згубити. “Не тлінним сріблом чи золотом відкуплений ти від гріха, від диявола, від смерті й пекла, але дорогоцінною Кров’ю” Моєю (1Пет. 1:18-19). Згадай це – яка дорога за тебе ціна дана: Кров’ю Моєю і смертю Моєю відкуплений ти! Згадай усі ці заслуги Мої, якими Я тобі заслужив відпущення гріхів і життя вічне, і покайся – і так спасешся. “Ось стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, то увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною” (“Одкр.3:20”). О, божественний, о, люб’язний, о, найсолодший голос – голос, що спасіння нашого шукає! О, Преблагий і Милосердний Іісусе, Милостивий наш Відкупитель! Не відступи від нас, грішних, яких святою Своєю Кров’ю спокутував. Але вдаряй, вдаряй у двері кам’яних сердець наших, міцно вдаряй пресолодким і спасительним голосом Твоїм. Нехай прокинемося від глибокого гріховного сну і почуємо пресолодкий і прелюб’язний голос Твій, “бо голос Твій солодкий, і образ Твій прекрасний” (Певз. 2:14), – і так почнемо самі просити, шукати й стукати, стукати у двері милосердя Твого (Мф. 7:7-8). Так Син Божий кличе слідом грішника, що заблукав, і звертає до покаяння! І Отець з небес про те свідчить: “Його слухайте” (Мф. 17:5). І Святий Дух у псалмі говорить нам: “Тепер, коли голос Його почуєте, не озлобите сердець ваших” (Пс. 94:8). Так Святий і Милостивий наш Бог, Отець, Син і Святий Дух, кличе нас Своєю благодаттю на покаяння! 3) Кличе нас на покаяння через пророків і апостолів, як посланців Своїх і рабів, яких ніби слідом за нами посилає і навертає нас до Себе через них. Вони вмовляють нас і молять: “Отже,… від імені Христового просимо, і нібито… Бог вмовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом” (2Кор. 5:20). І ще: “Зверніться до Мене, – говорить Господь Сил, – і звернуся до вас” (Зах. 1:3; Мал. 3:7). І ще: “Звернися, Ізраїлю, до Господа, Бога твого, бо знесилений ти в несправедливостях твоїх” (Ос. 14:2). І ще: “Звернися до Мене, дім ізраїльський, – сказав Господь, – і я не покладу на вас обличчя Мого, бо Я Милосердний, і не гніватимуся на вас навіки” (Єр. 3:12). І ще: “І тепер говорить Господь Бог ваш: “Зверніться до Мене всім серцем вашим у пості, і в плачі, і плачучи, і ридаючи, і роздирайте серця ваші, а не одежу вашу, і зверніться до Господа, Бога вашого, бо Він милосердний і щедрий, довготерпеливий і милостивий, і багатомилостивий, і шкодує про лихоліття” (Іоіл.2:12-13). І ще: “Зверніться, і відкиньте… всі нечестя ваші, і не будуть вам неправди на муку; відкиньте від себе всі нечестя ваші, якими згрішили проти Мене, і створіть собі серце нове, і дух новий, і виконайте всі заповіді Мої” (Єз. 18:30-31). Так, як бачиш тут, і в інших місцях Письма, через голос пророчий і апостольський навертає Бог грішника і закликає до покаяння. 4) Кличе через обіцянку тимчасових і вічних благ, якими, як батько людинолюбний свого чада яблуком, до Себе привертає, щоб так благами збудилися й навернулися до Нього; про що в пророчих книгах і апостольських посланнях досить писань знаходимо. Так закликає нас до Себе Христос і обіцяє пресолодкий спокій душам нашим: “Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться й обтяжений, і Я заспокою вас, візьміть на себе ярмо Моє, і вчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:28-30). Ніби сказав: “О, бідні й обтяжені метушнею світу грішники, повно вам обтяжувати себе й обтяжувати задумами, починаннями, стараннями, клопотами й печалями житейськими. Ніде ви не знайдете істинного спокою і блаженства, крім Мене. До чого ви не звернетеся, ніякої істинної собі користі від того не знайдете. Скрізь вас – крім Мене – зустрічає справжня біда і зло. Багатство, честь, слава і насолода світу цього, яких шукаєте, більше вас обтяжать, ніж полегшать, більше обтяжать, ніж заспокоять. Чи добра собі хочете? Усяке добро в Мене і від Мене походить. Блаженства бажаєте? Його немає ніде, крім Мене. Краси шукаєте? Хто прекрасніший за Мене і крім Мене? Благородства бажаєте? Хто шляхетніший за Сина Божого? Висоти хочете? Хто вищий за Царя небес? Чи слави шукаєте? Хто славніший за Мене? Багатства бажаєте? У Мене і в Моїй руці весь скарб нетлінний. Премудрості шукаєте? Я – Премудрість Божа. Дружби шукаєте? Хто люб’язніший і хто любить більше за Мене, Який душу Свою за всіх поклав? Допомоги, захисту хочете? Хто допоможе і захистить, крім Мене? Лікаря шукаєте? Хто зцілить, крім Мене – душ і тіл Лікаря? Розради, веселощів і радості шукаєте? Хто втішить і потішить, крім Мене? Спокою і миру собі хочете? Я – мир і спокій душевний, і ніде не знайдете його, крім Мене. Світла бажаєте? “Я – Світло світу; хто піде за Мною, той не буде ходити в темряві” (Ін. 8:12). Не хочете спокуситися і заблукати? “Я – Істина”. Хочете прийти до Бога? “Я – Шлях”. Не хочете померти, але жити навіки? “Я – Життя. Я – Шлях, і Істина, і Життя” (Ін. 14:6). Приступити до Мене не смієте? До кого доступ зручніший? Усіх кличу і приймаю: “прийдіть до Мене”. Просити побоюєтеся? Кому, хто просить з вірою, Я відмовив? Гріхи відвертають вас від Мене? Я за грішників душу Свою поклав. Безліч гріхів бентежить вас? Милосердя у Мене більше за всі гріхи всього світу. “Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас. Цього сприятливого і солодкого голосу не повинні ми, грішники, не послухатися, а повинні навернутися і прийти до милостивого Відкупителя нашого – нехай знайдемо спокій душам нашим”. 5) Кличе через погрозу тимчасових і вічних покарань, як про те також у багатьох місцях Святого Письма бачимо. “Якщо не навернетесь, зброю Свою очистить, лук Свій Він натягнув, і приготував його, і в ньому приготував знаряддя смерті, стріли Свої зробив для тих, що спалюються” (Пс. 7:13-14). “О, людино! Чи нехтуєш багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога” (Рим. 2:4-5). 6) Далі, Отцівський Божий Промисел посилає на грішників покарання, якими нібито присікає для них шлях згубний, щоб зупинилися і звернулися до Бога. Це-то і означають хвороби, голод, пожежі та інші напасті. 7) Закликаємося ми, нарешті, через повсякденні випадки смерті, коли бачимо братію нашу, що звідси відходить, і самі собі того від дня на день очікуємо. Кожному з нас говорить Бог: “Ти земля…, і в землю повернешся”, – що сказано праотцеві Адаму (Бут. 3:19). Отже, покайся, щоб мати тобі частку у воскресінні праведних, які повстануть у славі.

– 142. Причини, які можуть і повинні збудити грішника на покаяння: 1) Велике Боже бажання і немовби якась спрага до спасіння нашого. Бог наш “хоче, щоб усі… спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4), як бачиш із попереднього параграфа і як можна бачити з інших пророчих пророцьких і апостольських застережень, що Отецьке Боже серце і велике бажання нашого спасіння відкривають і різноманітними словами зображають, а найбільше можна бачити з того, що і Сина Свого Єдинородного заради нас не пожаліли, але за нас віддали Його, щоб ми спаслися. Тож у різний спосіб привертає нас до Себе, вмовляє, молить через посланців Своїх, обіцяє блага, погрожує злом, обіцяє подати допомогу і благодать тим, хто звертається, обіцяє відпустити гріхи вчинені й не згадувати їх, лякає вічним вогнем, і вічне блаженство відкриває та обіцяє, щоб так ми спонукали себе до покаяння та порятунку здобули. Отже, не личить нам нехтувати бажанням такого Великого, Милосердного Бога, але личить навернутися і каятися. 2) Вимагає того від нас дивовижне Сина Божого за нами спостереження, втілення, смиренне життя на землі, страждання і смерть. Усе це Він заради нашого спасіння звершив. Але все це марно для тих, які без покаяння перебувають, і не хочуть себе виправити і плодів покаяння показати. Але тим більше їх засудить, як таку благодать знехтувавших. Чуєш і читаєш у святому Євангелії, грішнику, яким смиренним чином Визволитель наш прийшов до нас спасти нас. Ясла і печера, де народився, показують це. Ти ж хочеш у гордості жити. У якій убогості на землі Він пожив заради тебе, так що Син Людський “не мав, де голови прихилити” (Мф. 8:20).

Ти ж ненаситно маєтків і багатства бажаєш. Скільки років на землі трудився заради душі твоєї. Ти ж не дбаєш і не трудишся заради спасіння свого, але все те зневажаєш. Скільки плакав за загиблою душею твоєю Той, Який за днів плоті Своєї благання і молитви до Того, Хто міг врятувати Його від смерті, з криком міцним і зі сльозами приніс. Ти ж не хочеш зітхнути і пролити сліз заради душі своєї, жаліти про гріхи свої. Яких хул і ганьблення зазнав Він заради тебе. Ти ж не хочеш зазнати кривди від ближнього свого, а злишся на нього і духом помсти дихаєш. Згадай, як Він сумував, тужив, жахався, кривавим обливався потом, – ти ж не хочеш потужити, поскорбіти і повболівати за гріхи свої, якими велич Божу образив, але шалено проводиш у мирських розвагах дні свої. Як страшно зганьблений, осміяний, обпльований, завушений і уражений Він був заради тебе. Ти ж честі і слави у світі цьому шукаєш і хочеш прославитися, “земля і попіл” (Сир. 10:9,17:31), бідний і знедолений. Як жахливо Він мучився, був розп’ятий, посеред розбійників повішений, до Хреста пригвозджений і безчесно заради тебе помер, – ти ж у солодощах плотських і розкоші не перестаєш утішатися. Ця невимовна Його любов і благодать кричить до нас, щоб навернулися і залишили беззаконне життя, і покаялися, “і з острахом стали проводити час життя нашого, знаючи, що не тлінним сріблом або золотом відкуплені ми від марнославного життя, відданого нам від отців, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного і чистого Агнця” (1Пет. 1:17-19). Чи нам гріхи чинити, за які Христос, Син Божий, так уражений і мучимий був? Сама Кров Його кричить до нас, щоб перестали грішити і покаялися. Якщо ж не покаємося, то та сама Кров кричатиме на нас, щоб суд Божий підпав на нас і по справах наших сприймемо. Страшно це чути, але неодмінно буде те! “Бог не буває зганьблений” (Гал. 6:7). 3) Можуть і повинні збудити нас до покаяння погрози Божі. Бог погрожує стратою тим, хто не кається. “Якщо не навернетеся, зброю Свою очистить, лук Свій Він натягнув, і приготував його, і в ньому приготував знаряддя смерті” та інше (Пс. 7:13-14). Божа ж погроза, людино, не порожня і суєтна, але неодмінно здійсниться насправді, якщо людина не знехтує нею і не виправить себе. І сховатися від Нього ніде неможливо; скрізь зустрічає відплату Його той, хто не кається, як через пророка каже: “Коли сховаються в пеклі, то й звідти рука Моя вирве їх, коли зійдуть на небо, то й звідти повалю їх, і коли сховаються на вершечку кармілу, то й там знайду й схоплю їх, і занурюся від очей Моїх в глибину морську, то й там накажу змію, і вб’є їх” та інше (Ам. 9:2-3). Є тільки один притулок від гніву Божого – покаяння; воно приховує грішника від помсти і страти. “Скажу про якийсь народ чи царство, що викоріню їх, і спустошу, і згублю його. І якщо відвернеться народ той від усіх лукавств своїх, то пожалкую про біди, які надумав створити їм” (Єр. 18:7-8). До цього безпечного притулку прибігли ніневітяни, почувши про прийдешній гнів Божий, і сховалися, і так врятувалися. До цього і тепер багато хто прибігає і рятується. Отже, личить і нам, людство, до того ж граду притулку бігти, щоб у ньому сховатися від кари і помсти Божої. Бо покаяння є та гора, на якій Лот від згубного гніву Божого, що Содом і Гоморру спалив, сховався. На цю тиху й безпечну гору неодмінно має втекти й сховатися на ній той, хто не хоче з беззаконним світом, як із Содомом і Гоморрою, загинути. Отже, біжи, біжи, грішнику, на цю гору, поки ще гнів Божий, як вогонь від Господа з неба, не спав, і не озирайся назад. “Згадуйте дружину Лотову”, як застерігає нас Христос (Лк. 17:32). 4) Заохочує нас до покаяння невідома смерть життя нашого, яка неодмінно буде, але коли буде, невідомо. Бог визначив, що час цей був нам невідомий, щоб завжди його чекали. Бог обіцяє прийняти нас, що каються, подати відпущення гріхів, але завтрашнього дня не обіцяє. Слухай це, бідний грішник, і завтрашнього дня не думай собі для покаяння. Бог завжди велить готовим бути до виходу; і якими застане нас смертна година, такими і перед Судом Його з’явимося. І тому яким хочеш померти, таким повинен і все своє життя бути. Чи хочеш померти так, як благочестиві християни вмирають? Повинен ти і жити так, як благочестиві живуть. Бо всяка людина – раб Божий. Раб же завжди повинен готовим бути, коли не покличе його до себе пан його. Так і християнин, як раб Божий, завжди готовим має бути, коли покличе його Бог. А кличе всякого до Себе Бог через кінець життя його. “Блаженні раби ті, яких Господь, прийшовши, знайде пильними” (Лк. 12:37). Неодмінно ж той пильнує, хто у повсякчасному перебуває в покаянні. Окаянні й бідні ті, яких знайде Господь любов’ю світу цього упоєних і сном гріховним сплячих! Згадай, де багач той, який “одягався в порфіру і віссон, і кожен день бенкетував блискуче” (Лк. 16:19)? Кричить із пекла, будучи в муках, і без кінця кричати буде. Де інші грішники, що не покаялися і смертю піднесені? Перебувають у своїх певних місцях, очікують всесвітнього Суду Божого і останнього визначення, і досконалої за справами відплати. Бажали б повернутися у світ цей і всяке вчинити покаяння, але не дається їм. Ми ще, слава Богу, на землі живемо, ще смерть нас не викрала, ще не минув наш час покаятися, ще можемо спастися Божою благодаттю, ще Бог закликає нас до покаяння й обіцяє милість. Ну ж бо, покаймося, людино, і покажемо плоди покаяння, і утвердимо себе в тому новому житті, щоби, коли не прийде до нас година смертна, застала б нас, як християн, котрі блаженно помирають, бо помирають у Господі, і так цією смертю, як дверима, ввійдемо в життя краще й у вічне блаженство. 5) Нехай спонукає нас до покаяння Страшний Суд Христовий, на який усім нам, усім, праведним, кажу, і грішним належить з’явитися і дати відповідь про скоєне Праведному Судді. Зараз Бог на покаяння кличе. Тоді до відповіді покличе. Тепер каже: “Покайтеся” (Мф. 4:17). Тоді скаже: “Відповідайте Мені”. Тепер закликає: “Прийдіть до Мене, всі стражденні й обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). Тоді скаже: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний” (Мф. 25:41). Отже, побоїмося Суду Божого, а тим паче Самого Бога, Який судить не як людина, зовнішні тільки справи, а й самі помисли випробовує, і не соромиться лиця людського, а кожному за його справи відплачує, і не вимагає свідків, а Сам усьому – слову, ділу й помислу всякому – Свідок вірний, бо Він випробовує “серця та утробу” (Ієр.17:10; Пс. 7:10). 6) Вічна смерть або пекельні муки сильно спонукають людину до навернення. Тоді перестане все милосердя, але правда Божа вступить у свою справу; тоді каяття марне; плач і сльози суєтні тоді. Там почується відповідь: “Чадо! Згадай, що ти отримав уже добре твоє в житті твоєму” (Лк. 16:25). Тепер нестерпний тобі жар, що відбувається в русі крові, як стерпиш те полум’я, від якого і демони тремтять, який мучить, а не з’їдає! 7) Вічне блаженство, уготоване обранцям Божим, нехай приверне нас до покаяння і старанного старання в справі благочестя. Яке ж воно буде, розум зрозуміти і слово пояснити не може. Буде воно в спогляданні Божого Обличчя: тоді побачать Бога віч-на-віч. “Улюблені, – каже святий апостол, – ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього, бо побачимо Його, як Він є” (1Ін. 3:2). Але входять у те чисті й святі, покаянням і вірою очищені. Той, хто бажає туди увійти, має “вибілити одежу свою Кров’ю Агнця” ( Одкр.7:14). Бо “зовні – пси, і чарівники, і розпусники, і вбивці, і ідолослужителі, і кожен, хто любить і чинить неправду” ( Одкр.22:15). Отже, чи не божевільна справа заради тимчасової й удаваної насолоди погубити вічну радість?! 8) Нарешті, переконують і переконують нас до покаяння докори сумління, які від гріхів бувають і від яких нічим іншим, як справжнім покаянням, не позбуваємося і не отримуємо тиші, спокою й утіхи.

– 143. Як людина, йдучи дорогою, коли помічає, що не той шлях, яким має вона йти, або некорисний їй шлях той, і, так міркуючи, зупиняється і обертається назад, і йде, куди їй треба, так і грішник, ідучи дорогою згубною, що веде до вічної погибелі, коли благодаттю Божою приходить до пізнання своєї омани та окаянства, роздумуючи над своєю оманою, каже: “Навіщо я це роблю? До якого кінця шлях мій веде мене?” Так сумніваючись, ніби зупиняється і не йде далі. О, наскільки добрі роздуми, які приводять до цього рятівного сумніву! Яким блаженним є сумнів, що перешкоджає волі, яка зло зачинає, і утримує ноги, що йдуть на зло, і присікає шлях, який веде до погибелі! Бо в такому здивуванні полягає перша сходинка до спасіння. Пізнати себе і своє окаянство є початком порятунку: оскільки пізнання своєї бідності призводить до пошуку способу, як би позбутися біди. Так зробив блудний син, який пішов від батька свого і впав у біду і голод, який, “прийшовши до тями, сказав: “Скільки найманців у батька мого надлишкують хлібом, а я помираю від голоду; встану, піду до батька мого” (Лк. 15:17-18). Так грішна людина, розмірковуючи про свою бідність і доброту Небесного Отця, якою всі, хто служить Йому, насолоджуються, приходить до тями і каже: “Як багато хто в Бога отримують милість істинним покаянням. Я ж її втрачаю своєю недбалістю. Вставши, піду і я до Бога, повернуся з покаянням до Нього, від Якого віддалився беззаконною вдачею; повалю себе зі смиренням і зі сльозами перед Ним, від Якого відступив гордістю і сластолюбством; визнаю перед Ним себе негідним ні неба, ні землі, я, який себе за щось чимале вважав; оголошу Йому з жалем гріх мій, яким Його ображав. Вставши, іду до Отця мого, красою Якого Ангели і святі насолоджуються; іду до Отця мого, від Якого самовільно і шалено відлучився; “піду до Отця мого, і скажу Йому: “Отче, я згрішив проти неба і перед Тобою” (Лк. 15:18). Так, або подібно до того розмірковуючи, бідний грішник, якщо серце своє і волевиявлення на добре змінить, немов би назад повертається; і, коли у волевиявленні, добре розпочатому, стоїть і плоди навернення показує, вбачаючи пороки й недоліки в совісті своїй, намагається їх молитвою та покаянням серця винищити, нібито йде до Бога, від Якого злим життям пішов подалі. І що старанніше виправляє себе, то скоріше йде, і ніби біжить до дому Отця Небесного. Так зробив згаданий блудний син “і, вставши, пішов до батька свого”. Так грішника, що навернувся і приходить, коли бачить Бог, Отець Небесний, – о, як сприятливо “дивиться на нього! Який милий буває він святим і милосердним очам Його! З якою охотою його зустрічає, коли він наближається! Як люб’язно приймає його! Яким гарячим цілуванням любові Своєї божественної цілує” його (Лк. 15:20)! Повеліває “принести кращий одяг і одягнути його, і дати перстень на руку його, і взуття на ноги” (Лк. 15:22). “Скликає Ангелів і праведних душі, як друзів і сусідів Своїх, і велить їм радіти, веселитися і радіти, кажучи: Радійте зі Мною,… бо цей син Мій був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся” (Лк. 15:9-10,24). Учасником цієї радості, веселощів, радості хоче зробити грішника Христос, Єдинородний Син Божий. “Ось стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, то ввійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною” ( Одкр.3:20). Що означає благодатне Його, звеселяюче перебування в серці того, хто кається.

– 144. Отже, послухай, грішнику, Божого голосу; виконай бажання Отця Небесного, спрагле спасіння твого. Поглянь на смерть і Кров Христову, вилиту заради тебе. Велика ціна за тебе дана – Кров Христова, яка дорожча за весь світ! Покайся, поки час є; навернися, поки приймає Господь. Ось Кров Христова кричить до тебе про це. Ось Отець Небесний чекає на тебе. Ангели готові радіти про покаяння твоє. Праведники чекають на тебе, поки покаєшся, і за того, хто покається, зрадіють. Ось смерть чекає, що відчиняє нескінченну вічність! Ось Суд Христовий лякає, геєна жахає, блаженство вічне підбадьорює, Євангеліє запевняє в цьому! Велика річ – спасіння, заради якого Син Божий Кров Свою пролив: то “одне тільки потрібно” (Лк. 10:42). Якщо одного разу знайдеш, ніколи не загубиш; а якщо загубиш, ніколи не знайдеш. Тут його треба шукати, і шукати більше, ніж їжі, пиття, і одягу, і життя тимчасового. А по смерті не знайдеш, хоча зі зітханням і сльозами будеш шукати. Тіло голодує, жадає – і живиш та напуваєш його. Душа прагне, жадає – і нехтуєш! Тіло голе одягаєш, брудне омиваєш, немічне лікуєш. Душа гола, пороками забруднена, немічна і вже мертва – і не дбаєш! Дім горить, і намагаєшся загасити. Дім душевний горить і вже згорає – і не дбаєш! Багатство викрадене шукати намагаєшся. Сатана все багатство душевне викрав – і не дбаєш! О, бідні й окаянні грішники, що ми спимо? Ось сатана краде неоціненний скарб наш – вічне спасіння, яке Христос Кров’ю Своєю придбав нам! Ось голос Божий у совісті нашій вдаряє і збуджує нас: “Встань, сплячий, і воскресни з мертвих” (Еф.5:14). Апостоли і проповідники Божого Слова благають нас: “Від імені Христового просимо: примиріться з Богом” (2Кор. 5:20). Що ж ми не пробудимося, доки час не минув, доки Бог кличе і приймає тих, хто кається?! Буде час, коли не кликатиме, а судитиме грішників.

– 145. Недобре і безглуздо робимо, коли відкладаємо покаяння чи то до хвороби, чи то до старості, чи то до смерті, чи то з дня на день, бо скільки жити і коли померти нам – не в нашій владі, а в Божій. Та й чи тоді хочемо для Бога жити, коли закінчуємо життя? Чи тоді відстати від гріхів, коли вже не можемо грішити? Чи тоді звертатися до Бога, коли Бог Сам, навіть якщо ми й не хочемо, нас до Себе кличе? Чи тоді виправляти життя, коли закінчуємо життя? Це диявольський підступ! Він цю думку нам вкладає, щоб так зручніше міг погубити нас. Це його справа – одне милосердя Боже людині представляти, минаючи правосуддя Його, щоб так зручніше людину до гріхів приводити і в гріхах тримати. Бог Милостивий, як у наступному параграфі побачиш, але й Праведний. Тому треба завжди одним оком на милосердя Боже, а іншим на правду Його дивитися. Так тому, хто згрішив, міркування про Боже милосердя – зневіритися, а міркування про правду Його більше грішити не допустить. “Щоб, – каже свт. Василій Великий, – не згрішити, потрібен страх суду Божого. Щоб тому, хто згрішив, не впасти у відчай, корисна надія на милосердя Боже”.

З вищесказаного таке випливає міркування: 1) Яка велика людська сліпота відвертатися від Бога до гріха, від світла до темряви, від життя до смерті, від блаженства до лиха! 2) Наскільки тяжко грішить і безсоромна людина, коли, замість послуху, непослух Богові чинить, і так, замість обличчя свого, спину повертає, як каже пророк (див. Єр. 32:33). Ця людська безсоромність і страшна зухвалість і в інших місцях Святого Письма зображується, як пишеться про беззаконників: “Не представили Бога перед собою” (Пс. 53:5); і ще: “Не представили вони Тебе перед собою”, – говорить Богу Псалмоспівець (Пс. 85:14). Не представили перед собою Бога, Якого повинні перед собою мати, і дивитися, що велить, і так пошану, послух і покірність Йому надавати; але вони не зробили того: “Не представили Бога перед собою”. І знову грішнику Бог каже: “Відвернув слова Мої назад” (Пс. 49:17), – слова, які повинен ти мати перед собою і, на них дивлячись, виконувати їх; але ти, грішник, відвернув їх назад, щоб тобі їх не бачити й не дотримуватися, як непотрібних. І це є крайня безсоромність і шаленство грішника, хоча він того й не помічає. 3) Видно звідси, що є безбожне і нечестиве життя, – тобто життя, гріхами проти совісті сповнене і нерозкаяне. 4) Відрікається від Бога і Христа, Сина Божого, не тільки той, хто вустами Його не сповідує, а й той, хто не слухає Його, вчення Його не дотримується. Або, коротше, відкидається людина від Бога і Христа, Сина Божого, не тільки устами, а й беззаконним життям. Поміркуй кожен це. Бог велить: “Не вбий”, – гнів каже: “Убий”. Бог забороняє: “Не чини перелюбу”, – плоть каже: “Дерзай”. Бог каже: “Не вкради”, а мамона каже: “Укради”, та інше. Грішник, полишивши Бога, гніву, плоті й мамоні кориться, і так самою справою показує, що не Бога, а гнів, похіть і мамону господом своїм вважає. Їх слухається, хоча устами й сповідує, що Бог – Господь його. 5) Що навернення не в тому тільки полягає, щоб зовнішні гріхи, як-от: блуд, розкрадання, пияцтво тощо, – залишити, але щоб і серце змінити, і нове життя, протилежне до першого, почати. Бо Бог нового серця і нового духа від нас вимагає і каже: “Створіть собі серце нове і дух новий” (Єз. 18:31). Від зовнішніх гріхів і лицеміри утримуються то через сором, то через страх людський, то через свій прибуток тимчасовий. Не вбивають, але всередині злість і вбивство сповнені; не блудодійствують, але мають серце, наповнене похіттю нечистою; не крадуть, але бажають чужого добра. Бог по серцю судить. І тому серця нового і духа нового не має той, хто не тільки грішить, а й хоче грішити. Той, хто має дух новий, не тільки не краде, а й не хоче красти, хоча б і випадок був до того. А хто від зовнішнього утримується, наприклад, від розкрадання, а всередині незмінне серце має, той при нагоді відкриває себе, наприклад, викрадач при нагоді викрадає. 6) Видно ще, яке жорстоке і нерозкаяне серце має грішник, який гласу Божого, що стільки разів у серце б’є, не слухає, стількома умовляннями нехтує, про таку милість, лагідність і довготерпіння Боже не дбає. 7) Наскільки велика і дивовижна Божа до нас благість, яка різними способами шукає навернення нашого, і від нас тих, хто відвертається, не відвертається, і тих, хто не навертається, закликає і не перестає закликати. 8) Кожен грішник, який не звертається і не розкаявся, сам у своїй погибелі винен, бо він про таку доброту Божу, яка на покаяння його веде, не піклується.

Глава 2: Про надію або втіху тим, хто бажає каятися

“Беззаконник, коли відвернеться від усіх беззаконь своїх, що сотворив, і збереже всі заповіді Мої, і створить суд, і правду, і милість, то живий буде, і не помре, і не пом’януть його всіх гріхів, що сотворив, та в правді своїй, що зробив, він живий буде. Хіба Я хочу смерті грішника, каже Адонаї Господь, а не того, щоб він відвернувся від шляху зла і живий був?” (Єз. 18:21-23)

– 146. Як то діавольська хитрість, що він, перш ніж згрішити, Бога представляє нам Милостивим, щоб так зручніше міг нас у гріх привести, так і то його хитрість, що після гріха правосуддя Боже представляє, щоб у розпач того, хто згрішив, звести з лиця землі. І та, і ця порада – згубна порада злого і ворожого духа. Тому, щоб ті, хто згрішив, у згубну цю мережу не впали, пропонуються певні причини, які охочим каятися подають надію й розраду на отримання Божого милосердя. 1) Сам Бог різним чином на покаяння закликає нас, як у попередньому розділі сказано. Тим самим Він хоче тих, хто кається, прийняти і помилувати. 2) Бог, чекаючи на покаяння, “довготерпить нас, не бажаючи, щоб хто загинув, але щоб усі прийшли до покаяння”, – як апостол Петро вчить (2Пет. 3:9). Отже, як не прийме того, хто кається, Той, Хто чекає на покаяння? Як відвернеться від того, хто навертається, Той, Хто довготерпить того, хто відвертається, щоб до тями прийшов і навернувся? 3) Бог вельми Милосердний; і милосердя Його таке, якою є величність Його. Величність же Його нескінченна, отже, і милосердя нескінченне. Не можуть бути такими багатьма і такими великими гріхи наші, яких би не перевищувало Боже милосердя. Милосердний же той, хто співчуває про лихо іншого, хворобу і співчуття в серці своєму відчуває. Так батько і мати про лихо дітей своїх співчувають. Таку хворобу відчув у серці своєму святий Давид, коли почув про вбивство сина свого Авесалома, і плакав так: “Сину мій Авесаломе, сину мій, сину мій Авесаломе! Хто дасть смерть мені замість тебе” (2Сам. 18:33)? Таке батьківське і співчутливе серце, або ще більш гаряче, Бог над лихом і окаянством нашим має. Це Боже милосердя показав Син Божий, коли за нас, благоволінням Отця Свого Небесного, волею постраждав. І як Давид бажав замість сина свого померти, так Христос самою справою замість нас, синів беззаконних, помер, і так нас, мертвих, Своєю смертю оживив і від лиха позбавив. Отже, як Милосердний Бог не умилосердиться над нами, коли зі сльозами до нього звернемося, і бідність і окаянство наше Йому оголосимо і визнаємо? 4) “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне”, – говорить Христос (Ін. 3:16). Отже, як не відпустить тобі гріхів твоїх заради того ж таки Сина Свого, якими б вони не були і скільки б їх не було, Той, Хто заради тебе Сина Свого не пощадив? Як не пробачить гріхів твоїх тобі, що кається, Той, Хто за гріхи твої Сина Свого віддав на смерть? “Той, Хто Сина Свого не змилосердився, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього?” (Рим. 8:32) Велике подав Він нам, тобто Сина Свого. Чи велике Йому відпустити гріхи наші нам, тим, хто кається? 5) Сприятливо і радісно Богу Милостивому відпускати гріхи грішнику, що кається, оскільки тоді смерті Христової плід показується – грішник, що кається, спасається. Бо “Христос… прийшов у світ спасти грішників” (1Тим. 1:15). Тоді радість буває перед Отцем Небесним і Ангелами Його: бо Кров Христова не дарма пролита заради того грішника. Тоді виконується воля Небесного Отця, “Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4). Бо “на небесах… радість буває за одного грішника, що кається”, – говорить Христос (Лк. 15:7). 6) Бог не хоче смерті грішника, але хоче, щоб він навернувся і був живий, як говорить через пророка: “Хіба Я хочу смерті грішника, каже Адонаї Господь, а не того…, щоб він навернувся зі шляху зла і живий був?” (Єз. 18:21-23). Отже, хоче того, хто навернувся, помилувати і вічне життя подати йому. 7) Бог обіцяє і гріхів того, хто кається, не пом’янути, як через того самого пророка каже: “Беззаконник, коли відвернеться від усіх беззаконь своїх, що накоїв, і збереже всі Мої заповіді, і сотворить суд, і справедливість, і милість, то буде живий, і не помре, і не пом’януть його всіх гріхів, що накоїв, та у правді його, що він накоїв, він живий буде”. (Єз. 18:21-23)? 8) Бог небажання Своє, яким не хоче смерті грішника, і клятвою затвердив, щоб ми не сумнівалися до Нього з покаянням приходити. “Живу Я, каже Адонаї Господь, не хочу смерті грішника, але щоб нечестивий відвернувся від шляху свого, і живий був” (Єз. 33:11). О, невимовна милість Бога нашого, Який заради бідного грішника клянеться! О блаженство тих, заради яких Бог Великий і Творець наш клянеться! О окаянство тих, які й клятві цій не вірять! 9) Бог у Святому Письмі Своєму оголосив, що Син Його Іісус Христос судитиме весь світ і відплатить кожному за ділами його. Отже, тим самим милостиво застерігає і заохочує до покаяння, щоб, покаявшись, страшного осуду за ділами уникли. 10) Бог погрожує стратою тим, хто не бажає каятися. “Якщо не навернетесь, зброю Свою очистить”, та інше (Пс. 7:13). Отже, тим самим хоче помилувати того, хто кається. 11) Бог і кару певну відвертає, якщо бачить грішників, що каються. Так відвернув кару від ніневитян, що каються. “І побачив Бог справи їхні, що… відвернулися від шляхів своїх лукавих, і пошкодував Бог про лихо, про яке сказав, що наведе на них, і не навів” (Йон. 3:10). 12) Христос, Син Божий, заради того на землю прийшов, щоб грішників закликати на покаяння, як Сам оголошує: “Син Людський прийшов шукати і спасти те, що загинуло” (Лк. 19:10). Кликав спершу через пророків, як посланців Своїх; а потім Сам у ту велику й дивовижну справу вступив. Сам на землі з’явився і з людьми пожив, і покликав розпусників, розбійників, митарів та інших, і їм, хто покаявся, царство Своє небесне відчинив. Не могли ми до Нього прийти – для того Сам він до нас прийшов “шукати і спасти нас”. Звідси велика втіха грішникам виникає – Син Божий прийшов їх закликати на покаяння! Велика їхня сліпота, якщо не відчувають такої великої Божої благодаті! 13) Коли Бог страчує грішника, який не кається, то не з благоволінням страчує його. Дивись, з яким плачем дивиться Христос на майбутню погибель Єрусалима, якого ніяк не міг привести до покаяння, як пише святий євангеліст: “Дивлячись на нього, заплакав за нього” (Лк. 19:41). Бо чужа для Нього справа – карати, для Нього, саме єство Якого таке, щоби благодіяти. Чужа справа для Нього – губити, для Нього, Якому властиво рятувати. Бо “Бог наш – Бог на спасіння”, – каже Псаломщик (Пс. 67:21). 14) Хоча й карає Бог, але не так, як гріхи наші заслужили, а з милістю великою. На цю милість сподіваючись, Цар Давид, коли запропоновано було йому від Бога три страти, тобто: або три роки голоду бути на землі його, або три місяці бігати йому перед ворогами своїми, або три дні мору бути на землі його, – і з цих трьох одну він мусив обрати, сказав пророкові, що оголосив це: “Нехай впаду… в руки Господні, бо вельми багаті щедроти Його” (2Сам. 24:14). Цими щедротами схиляючись, Він, хоч і карає, але водночас і милує, засмучує, але й утішає. “За гріх… Я мало чим засмутив його, – говорить через пророка, – і вразив його, і відвернув обличчя Моє від нього, і засмутився він, і пішов засмучений у шляхах своїх. Шляхи його Я бачив, і зцілив його, і потішив його, і дав йому потіху правдиву” (Іс. 57:17-18). 15) Карає не заради погибелі, а заради спасіння, щоб, виправившись, грішник спасіння отримав. “Будучи ж судимими, караємося від Господа, щоб не бути засудженими з миром” (1Кор. 11:32). Так посилаються Богом голод, пожежі, хвороби та інше, щоб цим ми змушені були шукати вічних і небесних благ, бачачи, що немає нічого у світі цьому постійного. 16) Якщо прочитаєш з увагою Євангеліє, не знайдеш жодного, хто б до Христа з вірою прийшов і не отримав бажаного. Митар виправдовується більше за фарисея; розпусниця чує: “прощаються тобі гріхи” (Лк. 7:48), розбійникові рай відвертається (Лк. 23:43); сліпі отримують прозріння, глухі – слух, а німі говорять, прокажені отримують очищення, хворі – зцілення, біснувші – визволення, а інші бідолашні – визволення та інші бідувальники. Отримує кожен собі пристойну розраду. Одному тобі відмовить у відпущенні гріхів, якщо з вірою будеш просити? Бо ” Іісус Христос вчора, і сьогодні, і на віки вічні Той самий” (Євр. 13:8); і Він безсторонній, але всіх тих, хто кається, однаково милує. Не бачиш Його на землі, але бачиш і чуєш Євангеліє Його, що обіцяє тим, хто кається, відпущення гріхів; бачиш служителів Його, котрі ім’ям Його оголошують тобі те саме відпущення. 17) Саме ім’я – ” Іісус – радість і розраду подає нам, воно значить Спаситель, що спасає людей Своїх від гріхів їхніх” (Мф. 1:21). 18) В усьому Святому Письмі не знайдеш майже жодного розділу, жодної сторінки, яка б не представляла нам милосердя Божого. Знає Бог слабкість єства нашого, і тому так часто згадує нам про милість Свою в Слові Своєму святому, щоб ми не впадали у відчай, але більше шукали її покаянням. Зауваж, о бідний і окаянний грішнику, як милостивий Бог до грішників, що каються, і як Дух Святий через пророків і апостолів милість Його оголошує. “Бо в Господа милість, і велике в Нього визволення, і Він визволить Ізраїль від усіх беззаконь його” (Пс. 129:7-8). І ще: “Милостивий Господь і Праведний, і Бог наш милує”, – каже Псаломщик (Пс. 114:4). І ще: “Хваліть Господа всі народи, похваліть Його всі люди, бо утвердилася милість Його на нас, і істина Господня перебуває навіки” (Пс. 116:1-2). І ще: “Бо Ти, Господи, благий, лагідний і багатомилостивий до всіх, хто кличе Тебе” (Пс. 85:5). І ще: “І Ти, Господи Боже мій, щедрий і милостивий, довготерплячий і багатомилостивий, і істинний” (Пс. 85:15). І ще: “Усі шляхи Господні – милість і істина для тих, хто шукає заповіту Його і одкровення Його” (Пс. 24:10). І ще: “Щедроти Твої великі, Господи” (Пс. 118:156). І ще: “Я, Я Сам згладжую беззаконня твої заради Мене, і гріхів твоїх не згадаю. Скажи ти беззаконня твої раніше, та будеш виправданий” (Іс. 43:25-26). І ще: “Сіон говорив: “Залишив мене Господь, і Бог забув мене”. Чи забуде жінка… дитя своє, щоб не помилувати сина утроби своєї? Якщо ж і забуде жінка, але Я не забуду тебе, – говорить Господь” (Іс. 49:14-15). І ще: пророк Іона до Бога: “Я знав, що Ти Милостивий і Щедрий, довготерпеливий, і багатомилостивий, і жалкуєш про лихо людське”. І каже Господь Іоні: “Ти образився за гарбуз, над яким… не трудився, якого не вигодовував, який в одну ніч виріс і в одну… ніч… пропав. Я ж не пощаджу Ніневії, міста великого, в якому мешкає понад сто двадцять тисяч чоловік” (Іон.4:2, 10-11) І ще: “Не здорові мають потребу в лікареві, але хворі, піди, навчися, що значить: милості хочу, а не жертви? Бо Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння”, – говорить Христос (Мф. 9:12-13). І ще: “Син Людський прийшов шукати і врятувати те, що загинуло” (Лк. 19:10). І ще: “Або яка жінка, маючи десять драхм, якщо загубить одну драхму, не запалить свічки і не стане мести кімнату і шукати ретельно, доки не знайде, а знайшовши, скличе подруг і сусідок і скаже: радійте зі мною: я знайшла загублену драхму. Так, кажу вам, буває радість у Ангелів Божих і про одного грішника, що кається” (Лк. 15:8-10). І ще: “А як би хто згрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника” (1Ін. 2:1). І ще: “Той, Хто Сина Свого не пожалів, але віддав Його за всіх нас, як із Ним не дарує нам і всього” (Рим. 8:32)? І ще: “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоби судити світ, але щоби світ був спасенний через Нього”, – говорить Христос (Ін. 3:16-17). Читай ще Псалом 102-й, який увесь проповідує велике Боже милосердя, притчу про вівцю зниклу і знайдену (Лк. 15:4-7), притчу про блудного сина (Лк. 15:11-24), притчу про боржника, якому цар десять тисяч талантів пробачив (Мф. 18:27), та інші місця Святого Письма. І, розмірковуючи, докладай єлей милості Божої, як цілющий пластир, до ураженого сумом серця свого.

– 147. Коли все це на свідчення великого Божого милосердя пропонується, то не подається випадок або привід для безстрашності й лінощів, а припиняється шлях до відчаю, говориться не для зайвої надії на милість Божу тим, хто перебуває без покаяння, а на втіху тим, хто хоче каятися. Милостивий Бог, але тим, хто кається; а безстрашних і нерозкаяних суд Божий спіткає, і неодмінно спіткає, як побачиш.

Глава 3: Що є покаяння?

“Печаль заради Бога виробляє незмінне покаяння до спасіння” (2Кор. 7:10).

“Беззаконня моє я усвідомив, і гріха мого не приховав; сказав: “Сповідаюся Господу в беззаконні моєму”, і Ти простив нечестя серця мого” (Пс. 31:5).

– 148. Бачимо у Святому Письмі, що є покаяння. Апостол Петро, відрікшись від Христа, “вийшовши геть, плакав гірко” (Мф. 26:75), і так у перший лик апостольський прийнятий. Блудниця вмиває сльозами ноги Христові, і волоссям голови своєї витирає, і цілує ноги Його, і так чує від Христа: “Прощаються тобі гріхи” (Лк. 7:37-48). Ніневитяни, вдягнувшись у покривало, що є знаком печалі й нарікання, і закричали старанно до Бога, і кожний відвернувся від шляху свого лукавого й від неправди, що була в їхніх руках: “і пожалів Бог лихого, про яке сказав, що наведе на них, і не навів” (Іоан.3:10). Блудний син перед батьком своїм визнає себе негідним називатися сином: “Отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже негідний називатися сином твоїм, прийми мене серед найманців твоїх” (Лк. 15:18,19,21); сподіваємось, що не без сліз було те смиренне зізнання; “і вбирає в себе найкраще синівське вбрання” (Лк. 15:22). Давид каже: “джерела вод”, тобто сльози, “звели очі мої, бо я не зберіг закону Твого, Господи” (Пс. 118:136). І ще: “Беззаконня моє я усвідомив, і гріха мого не приховав; сказав: “Сповідую перед Господом беззаконня моє”. І додає: “і Ти простив нечестя серця мого” (Пс. 31:5). Митар же не насмілюється й очей звести на небо, але б’є себе в груди, кажучи: “Боже! Милостивий будь мені, грішному! І пішов у дім виправданим більше за фарисея” (Лк. 18:13-14). Пророк Єремія, в особі всіх людей своїх тих, хто згрішив, плаче і нарікає, кажучи: “Горе нам, що… згрішили! Від цього-то зніяковіло серце наше! Від цього-то померкли очі наші” (Плч. 5:16-17). Даниїл каже: “У Тебе, Господи,… правда, а в нас же на обличчях сором, і в царів наших, і в князів наших, і в батьків наших, бо ми згрішили перед Тобою” (Дан. 9:8). Єздра соромиться і боїться підняти обличчя своє до Бога. “Господи, Боже мій, соромлюся і боюся підняти обличчя моє до Тебе, бо беззаконня наші примножилися більше, ніж волосся на головах наших, і гріхи наші зросли навіть до неба” (Ездр. 9:6). І апостол говорить грішникам: “Очистіть руки, грішники, виправте серця, двоєдушні. Журіться, плачте і ридайте; сміх ваш нехай перетвориться на плач, і радість – на печаль. Смиріться перед Господом, і піднесе вас” (Як. 4:8-10).

Отже, покаяння – це “печаль заради Бога, яка виробляє незмінне покаяння до спасіння”, за словами апостола. Сльози, плач і зітхання – це знаки печалі сердечної, якою серце, як стрілою, уражається, і так сльози випускає. Як губка, напоєна водою, коли стискається і стискається, видає з себе воду, так і серце, наповнене сумом, коли більшим сумом начебто стискається, вивергає з себе сльози, і зі сльозами від суму полегшується. Бо плач і сльози полегшують смуток, і як дощем повітря, так сльозами душа, що нарікає і сумує, прохолоджується.

– 149. Печаль цю сердечну викликає міркування і роздуми про Бога, гріхами прогніваного. Коли грішник, прийшовши до тями, поміркує, що Бога Великого, Преблагого, Милосердного, Святого, Якого повинен боятися, безстрашністю і злочином святого Його закону прогнівив; Того, Кого повинен любити, роздратував; Того, Котрого повинен почитати, злими ділами зневажив, – не може не засмучуватися. Коли син батькові, яким народжений і вихований і всяким добром забезпечений, замість любові належної ненависть, замість подяки невдячність і замість пошани безчестя надасть і про цю свою таку велику брутальність та невдячність роздумає, жалкує, плаче і самого себе лає і соромиться, що так шалено з батьком своїм вчинив. Набагато більше повинні ми жаліти, плакати і соромитися, коли до Бога, Який створив нас, тіло, і душу, і життя подав нам, живить, одягає, зберігає і всілякими благами постачає нас, невдячними являємось; і Того, Котрого Ангели з острахом і благоговінням співають, шанують і поклоняються, ми, “земля і попіл”(Сир. 10:9), не шануємо; і Його, Який є вічна Любов і Благість, не любимо; і гріхами нашими прогніваємо Його, Який є вічна Правда. Коли грішник про це розмірковує, вельми уражається серце його, сам на себе гнівається, сам собі мерзенним стає. Але до хвороби хвороба і до печалі страх додається, коли міркує про своє окаянство, що від прогніваного Бога нічого іншого, як суду очікувати повинен. І так, то сумом, то страхом охоплений, не знає, куди звернутися. У такій тісноті з глибини серця зітхає, і, не сміючи очей на небо піднести, але, б’ючи себе в груди, кричить із митарем: “Боже! Милостивий буди мені, грішному”. Втішається ж невимовним Божим милосердям, яке всім, хто кається, відкривається, розмірковуючи, що як іншим грішникам, які каються, милість Свою Бог являв і являє, так і йому неодмінно явить. У цій надії утвердившись, вставши, подібно до блудного сина, йде до Отця свого і каже: “Отче, я згрішив проти неба і перед Тобою, і вже не гідний називатися сином Твоїм, прийми мене до числа найманців Твоїх”. Так смиренне і зі скорботою серця і вірою до Отця Небесного пришестя грішника не безплідно буває, але неодмінно отримує таку милість, якої блудний син сподобився від милосердного свого батька.

– 150. Отже, той, хто бажає каятися, має зробити таке: 1) Голосу Божого, що кличе, послухати і від шляху беззаконного до Бога всім серцем звернутися. 2) Гріхи, в яких перебував, зненавидіти, цуратися і проти них за допомогою Божою трудитися, і від інших берегтися. 3) Про те, що Бога – Творця і Отця свого Преблагого – прогнівив, шкодувати до кінця життя свого. 4) Самого себе, що так безсоромно чинив, порушуючи Божий закон, соромитися. 5) Визнавати себе негідним ніякого Божого благодіяння, але більш гідним всякого покарання. 6) Втішати себе невимовним Божим милосердям, яке усім, хто кається, обіцяється у Христі Іісусі, Господі нашому. – Образ покаяння неабияк подається в Псалмах, а також у Мінеях Чесних.

Глава 4: Про плоди покаяння

“Створіть же гідні плоди покаяння… І запитував його народ: “Що ж нам робити?” Відповідав же Іоанн, кажучи: “У кого два одяги, той дай незаможному, і в кого є їжа, роби те саме”. Прийшли й митарі хреститися, і сказали йому: “Учителю! Що нам робити?” Він відповідав їм: “Нічого не вимагайте більше визначеного вам”. Запитували його також і воїни: “А нам що робити?” І сказав їм: “Нікого не ображайте, не обмовляйте, і задовольняйтеся своєю платнею” (Лк. 3:8,10-14).

– 151. Двоякий плід істинному наверненню і покаянню слідує. Перший плід є відпущення гріхів, якого грішник, що кається, від Преблагого Бога сподобляється, заради Заступника всіх Іісуса Христа, Господа нашого. “А коли б хто згрішив, то ми маємо Заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника”, – каже апостол (1Ін. 2:1). А де відпущення гріхів, там усі блага, смертю Христовою набуті, підуть; там замість прокляття благословення Боже, замість гніву благодать і милість Божа подається. О, дивовижна і воістину бажана зміна! Окаянного грішника до числа праведних приймають, із сина темряви – сином світла, із чада диявольського – чадом Божим, зі спадкоємця вічної смерті та пекла – спадкоємцем вічного життя, вічного блаженства та царства Божого роблять. Воістину здивування гідна справа була б, якби земний монарх раба, що згрішив і за законами був засуджений до смерті, а потім зі смиренням просить прощення, не тільки пробачив, а й спадкоємцем царства свого зробив. Усі віки дивувалися б такій незвичайній милості. Незрівнянно більшої милості грішник, який істинно кається, удостоюється від Бога, коли не тільки відпущення гріхів від Нього отримує, а й стає учасником вічного Його царства; “спадкоємцем Богові, співспадкоємцем же Христу” буває (Рим. 8:17). Розум людський не може осягнути цієї такої високої Божої милості й благодаті! Не бачимо ми того тепер тлінними цими очима; але віра свята понад усяке бачення запевняє нас, що неодмінно буде так, “коли тлінне це, – як вчить святий Павло, – зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя” (1Кор. 15:54). “Улюблені, – каже Богослов, – ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього, бо побачимо Його, як Він є” (1Ін. 3:2).

Другий плід істинного навернення і покаяння є нове серце і дух новий, якого Бог від нас вимагає: “Створіть собі серце нове і дух новий” (Єз. 18:31). Це серце і дух Сам Бог обіцяється істинно покаяним подати заради святого імені Свого. “Серце нове дам вам, і дух новий дам вам, і серце кам’яне від тіла вашого відберу, і серце тілесне дам собі, і дух Мій дам вам, і зроблю, щоб ви в заповідях Моїх ходили й суди Мої зберігали, і виконували їх” (Єз. 36:26-27). Бо в тому, хто навернувся всім серцем і розкаюється, істинно все інше є: інші думки, починання, наміри, інші старання й діла, ніж колись були: 1) Слово Боже, яке йому колись, як мертве й нечутливе, було й, як ідолу глухому, ззовні лише вдаряло, – уже справді буває, одержує плід свій, як насіння, що на землі серця його посіяне. Тоді він має “вуха чути” (Мф. 11:15); тоді чує не тільки ззовні, а й усередині голос Божий: “Я – Господь, Бог твій” (Вих. 15:26) та інше. Бо якусь особливу охоту відчуває такий до слухання Божого Слова “для повчання, для докору, для виправлення, для повчання в праведності, щоб була досконала Божа людина, для всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:16-17). Як той, хто, повставши від хвороби, шукає звідусіль підкріплення, щоб сили, що ослабли, зібрати й зміцнити, так і той, хто звільнився від гріховної хвороби, душі своєї сили, що гріхом, як лютою хворобою, розслаблені були, всіляко намагається зміцнити, щоб діла Божі робити й дорогою заповідей Божих рухатися міг. І тому, якому раніше докір, настанова, покарання, як рани, нестерпні були, після стали як олія, що виразки полегшує. І як бджола від різних трав і квітів мед, так він від різних корисних книг духовну собі збирає користь. 2) Страсті Христові вельми дорого і високо шанує, думаючи, що як за всіх, так і за нього Єдинородний Син Божий таку сумну страждання чашу випив. І тому часто згадує про них, вклоняється їм, серцем і устами дякує Постраждалому, і до взаємної любові, наскільки можливо, себе примушує.

3) До причастя святійшої Євхаристії не так, як колись, безстрашно, а зі страхом і великим благоговінням приступає, міркуючи про висоту таємниці та свою негідність і за велике, і за саму вершину добробуту вважаючи з Христом з’єднатися й одним духом із Ним бути. 4) Християнська гідність. І бути істинним християнином також високо шанує, так що всю славу світу цього, як гній і сміття порівняно з цим вважає, і всіма силами дбає про те, щоб не втратити цього, про що і Бога старанно благає, щоб в числі обраних Своїх мав його. 5) Як до покаяння розум його був зайнятий земним, тимчасовим і марнотою, так після навернення у всіх задумах і справах до одного вічного і небесного блаженства прагне. “Де скарб його, там буде і серце його” (Мф. 6:21). 6) Як раніше плоті своїй догоджав у похотях її, так потім волі Божій всіляко догоджати намагається; тому від усякого зла ухиляється і проти всякого гріха подвизається. 7) Як перед покаянням легко було йому грішити, так уже покаяному – важко, так що вважає за краще бідувати, всяку напасть терпіти і померти, ніж згрішити. Бо одне для себе бідою вважає – гнів Божий, який гріху піде; одне вважає напастю – відпасти від Божої милості. 8) Якщо коли в чомусь від немочі спіткнеться або впаде, сварить себе, хворіє, журиться, нарікає, наче щось велике втратив, і з найглибшим смиренням і жалем повергає себе перед Богом і просить прощення, дивлячись на Милостивого Заступника Іісуса Христа, і говорить: “Відверни, Господи, Лице Твоє від гріхів моїх” (Пс. 50:11), зверни на Обличчя Христа Твого”, – і так утішається надією на милість Божу. 9) Коли спадають йому на думку колишні гріхи, вельми соромиться їх і шкодує, що їх чинив, і Богу дякує, що його в такому нечесті не вразив праведним Своїм судом, але потерпів благодаттю Своєю, чекаючи на покаяння. 10) Справи любові до ближнього виявляє без усякого лицемірства, звідси буває милостивий, милосердний, співчутливий, терплячий, лагідний, з радістю відпускає гріхи та інше. 11) Випадків, які до гріха його приводили, уникає, остерігаючись, щоб у погибель не впасти за дією диявольською. 12) Такий, коли бачить ближнього невиправним, не засуджує його, як у інших у звичаї, але співчуває йому старанно, жаліє і молиться Богу, щоб його до тями привів, пам’ятаючи, що і сам у такому ж перебував у окаянстві, і тоді ж може згрішити, бо загальне людське окаянство – падіння. 13) До церкви ходить не заради церемонії, а заради того, щоб разом із вірними, братами своїми, Богу молитви принести, подяку віддати і святе Його ім’я славословити. 14) Їжу, питво та інше вживає не заради пристрасті, а заради потреби, щоб міг Богу служити і справи покликання свого проходити. Словом сказати: у такої людини все інше, як внутрішня, так і зовнішня дія і старання, порівняно з тим, що раніше було; все ж робить добровільно, без жодного примусу. Бо віра і благодать Божа, що всередині живе, заохочує її до того. Павло, після навернення до віри Христової, Христа, Якого гнав і поспішав гнати, проповідує в Дамаску так, що всі, хто чули, дивувалися й говорили: “Чи не той це самий, що гнав у Єрусалимі тих, хто кличе ім’я це” ( Діян. 9:21) та ін.; а потім і по всьому всесвіті проносить ім’я Його; і заради Того, через Якого інших в’язав і на смерть віддавав, сам залюбки та багаторазово зв’язаний бути та померти бажає; а потім його зв’язують, б’ють, ранять, в’яжуть, і він помирає. Закхей, митар, що кається, половину маєтку свого жебракам дати і кого образив, учетверо повернути обіцяє; чому й чує від Серцезнайця Христа: ” Тепер прийшов порятунок дому цьому” (Лк. 19:8-9). Так справжнє навернення і покаяння змінює всю людину! З цього видно, що де немає плодів покаяння, там немає істинного покаяння, але воно хибне, ніщо інше є, як спокуса совісті; тому жодної користі не приносить тому, хто кається, доки гріхів не залишить і не почне нового життя.

Покаяння не що інше, як воскресіння духовне. Бо поки людина в гріхах перебуває, хоча тілом і живе, але духом мертва: бо не має в душі своїй Бога, Який є Життя і життя Джерело. Оскільки що тілу нашому душа, то душі нашій Бог. Тіло доти живе, доки душа в ньому перебуває. Душа доти живе, доки Бог благодаттю Своєю в ній мешкає. Тіло помре, коли душа вийде з нього. Душа вмирає, коли Бог її залишає. Залишає ж Бог душу не через що інше, як через гріх. Бо Бог і гріх разом перебувати не можуть: “гріхи ваші спричинили поділ між вами і між Богом”, говорить пророк Ісайя (Іс. 59:2). Отже, душа, втративши благодатну Божу присутність, як життя своє, мертва не інакше, як тіло, що позбулося душі, залишається мертвим. Таку душу спонукає Бог: “Встань, сплячий, і воскресни з мертвих” (Еф.5:14). “Сплячим і мертвим того, хто перебуває в гріхах, називає, – каже свт. Іоанн Златоуст, – бо він лихослів’я видає, як мертвий, і недієвий, як сплячий, і нічого не бачить, як той, а лише сни та мрії” (Бесіда 18 на Послання до Ефесян). Як тіло мертве не рухається, не відчуває і не робить нічого, так і душа, позбавлена благодаті Божої, не рухається, не відчуває і не робить нічого духовно. Але коли тіло оживе, починає робити все, так і грішник, коли силою і благодаттю Божою оживе, починає духовний рух мати, духовно відчувати, духовно робити. Душа, оживлена Божою благодаттю, здійснює духовні дії: бачить Бога вірою, відчуває вірою, чує вірою того, хто говорить про Бога, смакує та відчуває любов’ю, і справи, Йому угодні, намагається творити. Так личить тому, хто кається через покаяння, нове життя почати і нібито знову народитися, харчуватися, рости і “в чоловіка досконалого… приходити” (Еф.4:13). Відповідно до цього святий Іоанн Златоуст вчить, кажучи: “Сам апостол Павло, коли говорить про прийдешнє майбутнє, іншого від нас вимагає воскресіння, тобто нового життя, яке в теперішньому житті від зміни звичаїв буває. Якщо блудник буде цнотливим, і лихоїм милостивим, і жорстокий лагідним, то й тут воскресіння буде, яке є початком того. І чому є воскресіння? Тому, що коли гріх помер, правда воскресла, і коли стародавнє життя загладилося, нове й ангельське живе” (Бесіда 10 на Послання до римлян). Так, хто тут воскресне, той неодмінно, якщо й помре, живий буде, бо воскресне в загальне воскресіння в життя вічне, за непорушною обіцянкою Господа нашого: “Підуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя” (Ін. 5:29). “Блаженний і святий той, хто бере участь у воскресінні першому” ( Об. 20:6). Ці знаки і плоди того, хто істинно навернувся і розкаюється, можна бачити як у Святому Письмі, так і в церковній історії, їх і зараз помічають у тих, хто навернувся і щиросердно розкаюється.

Глава 5: Застереження тим, хто не кається

“Я віддам вас мечу, всі ви впадете через заколення, бо Я кликав вас, і ви не послухали; говорив, і ви не послухали, і зробили лукаве переді Мною, і обирали те, чого Я не хотів. Тому так говорить Господь: ось раби Мої будуть їсти, а ви будете голодувати; раби Мої зрадіють, а ви будете соромитися; раби Мої будуть радіти у радощах серця, а ви будете плакати у недугах серця свого, а від смутку духа плакати” (Іс. 65:12-14).

“І прийду до вас на суд, і буду швидким Викривачем чаклунів, і перелюбників, і тих, хто неправдиво присягається Моїм ім’ям, і тих, хто не дає платні найманому, і тих, хто робить, і тих, хто пригноблює вдову й сироту, і тих, хто чинить несправедливий суд над прибульцем, і… хто не боїться Мене”, – говорить Господь Вседержитель (Мал. 3:5).

“У цей час прийшли деякі й розповіли Йому про галилян, кров яких Пілат змішав із жертвами їхніми. Іісус сказав їм на це: “Чи думаєте ви, що ці галілеяни були грішніші за всіх галілеян, що так постраждали? Ні, кажу вам, але, якщо не покаєтеся, так само загинете” (Лк. 13:1-3).

“Якщо не навернетеся, зброю Свою очистить, лук Свій натягнув, і приготував його, і в ньому приготував знаряддя смерті, стріли Свої зробив для тих, що спалюються” (Пс. 7:13-14).

“Чи нехтуєш багатством доброти, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що доброта Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога, Котрий воздасть кожному за справами його” (Рим. 2:4-6).

– 152. Сама погроза Божа не що інше показує нам, як Його до нас милосердя. Бо як майбутні блага в Слові Своєму оголосив заради того, щоб ми, дивлячись на них вірою, прагнули до них і шукали їх, так і те, що повинно бути злого: пекло, геєну, вогонь вічний, хробака безсоння, тьму пекельну, скрегіт зубів та інше, якими грішники мучимі будуть, – у тому ж Слові заради того представляє, щоб, послухавши про них, намагалися їх уникнути. Для цього і про Божі кари, що були раніше, як-от: всесвітній потоп, спалені Содом і Гомору тощо, – у Святому Письмі написано, щоб ми, дивлячись на них, остерігалися чинити те, що ті грішники чинили, і так би тих страшних покарань, якими вони постраждали, чи подібних до них, не підпали.

– 153. Вельми небезпечно Божі погрози зневажати. Бо хто зневажає їх, той самою справою впізнає їх на собі. Божі погрози не пусті слова, але силу і дію свою мають, і неодмінно самою справою здійсняться, якщо ми себе не виправимо. Знехтували прабатьки наші Божою забороною: “того дня, в який… скуштуєте від нього – заповіданого дерева, смертю помрете” (Бут. 2:17), і скуштували від нього – і смертю померли. Знехтували беззаконники, які були при Ної, – і від потопу загинули. Знехтували содомляни – і не уникли страшної вогняної кари. Бо “Бог не буває зневажений” (Гал. 6:7). Що не карає грішників, але довготерпить їх, то є діло благодаті Його, яка їх на покаяння веде, як апостол каже: “Чи нехтуєш ти багатством благодаті, лагідності та довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодаті Божій ти ведешся на покаяння?” Але якщо в нерозкаяності й жорстокості перебуватимуть, тоді правда Божа вступить у свою справу; і настільки відчують на собі гнів Божий, наскільки про багатство благодаті Його, і лагідність, і довготерпіння не дбають, як той самий апостол каже: “За наполегливістю своєю та за нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву та одкровення праведного суду від Бога, що відплатить кожному за справи його”. Навпаки, хто побоїться погроз Божих і покається, той уникне їх. Ніневитяни злякалися сповіщеної їм через пророка страти, і, відвернувшись від шляху лукавого, врятувалися. Але, що колись, те саме й тепер буває: як колись ті, хто каються, милість Божу отримували, а ті, хто не каються, суд Божий на собі дізнавалися, так і тепер тим, хто кається, та сама Божа милість являється, а нерозкаяним – свій жереб дістається. Бо один і Той самий Бог і тепер, Який і раніше був, і навіки буде. Він і тепер усім з висоти святої Своєї гримить: “Якщо не покаєтесь, всі так само загинете”. Страшний цей грім, як у вуха колишніх, що були раніше нас, так і в наші, і у вуха тих, хто буде після нас, вдаряє. Блаженні ті, які не тільки у вухах, а й у серцях удар його відчувають!

– 154. Ті, котрі якомусь сліпому випадку як усе, так і страти, що відбуваються, приписують – а їхні сердечні поради в книзі Премудрості описано – і тому не вірять і майбутньому, тому, що має бути після смерті, і, цією безбожною думкою затьмарившись, спрямовуються на всілякі беззаконня й неправди, до яких похіть і злість вабить їх, – неодмінно впізнають на собі те, що випадку божевільно й нечестиво приписують. Тоді вони визнають, що є Бог, Який як за благочестя нагороджує, так і за нечестя страчує, і що все не з нагоди, а за Його премудрим Промислом буває, коли інших, як тих, хто боїться і шанує Бога, у вічній Його милості побачать, а на собі вічний гнів Його відчують. Тоді будуть каятися істинно, але пізно, і в тісноті духу зітхати, але марно. Тоді самою справою дізнаються, що є геєна, вічний вогонь, коли вкушатимуть прикрощі його. Тоді визнаватимуть свою оману. “Отже, ми заблукали від шляху істинного, і правди світло не світило нам, і сонце не сяяло нам. Ми сповнилися стежками беззаконня і погибелі, і ходили в пустелі непрохідній; шляхи ж Господні пізнали. Яку користь принесла нам гординя, і багатство з величанням що дало нам? Усе це минуло, як тінь і поголоска швидкоплинна, так, як після проходження корабля, що йде хвилястою водою, неможливо знайти сліду, ні стежки його у хвилях” (Прем. 5:6-10) та інше.

Стаття 2: Про чотири останні

Глава 1: Про смерть

“Людям належить одного разу померти” (Євр. 9:27).

“І почув я голос із неба, що промовляв до мене: “Напиши: відтепер блаженні мертві, що вмирають у Господі, їй, каже Дух, вони заспокояться від трудів своїх” (“Одкр.14:13”).

– 155. Життя наше подібне до шляху, яким від самого народження до смерті невпинно йдемо. Чи пильнуємо, чи спимо, чи робимо, чи спочиваємо – безперервно шлях цей вкорочується, і кожен до кінця свого наближається. Коли народжуємося – на шлях цей вступаємо, а коли вмираємо – шлях цей закінчуємо. І що більше живемо, то далі від межі народження відходимо, і більше до межі кінця наближаємося. І так життя наше на землі не що інше, як безперестанне і безперервне до смерті наближення.

– 156. Шлях цей для одного довгий, для іншого короткий визначив Бог. Дехто в дитинстві, дехто в отроцтві, дехто в юнацтві, дехто в зрілому віці, а дехто в старості закінчує його.

– 157. Як відомо, що шлях цей почали ми, так відомо, що його і закінчимо. Але те, коли закінчимо його, Промисел Божий приховав від нас, щоб завжди кінця того очікували ми, і такими б завжди намагалися бути, якими хочемо бути при кінці. “Для того, – каже святий Іоанн Златоуст, – Бог ухвалив нам невідомий день смерті нашої, щоб ми, через невідомість кінця життя нашого, завжди себе утримували в чеснотах” (Бесіда 4 на Послання до євреїв).

– 158. Як час, так і образ кінця нашого невідомий нам. В один спосіб усі народжуємося, а різними помираємо, і майже стільки смертей, скільки людей. Інший у воді потопає і кінчає життя своє. Інший землею пожирається, інший придушенням кінчається. Інший, уражений громом, залишає світ цей; інший, на дереві повішений, переходить на той світ. Іншого розбійницькі руки вбивають. Інший, спочивати ліг і не встає. Інший ходячи, інший сидячи, інший стоячи, падає бездиханний. Багато хто, вином і сном обтяжені, не прокидаються і спати будуть до загального повстання. Інший в обіймах блудниць, інший у розкраданні, розбої, убивстві, інші в інших беззаконнях праведним Божим судом уражаються. Але що з іншими трапляється або трапилося, то і з тобою, і будь-ким трапитися може. Ті, яких така смерть спіткала, не сподівалися, що це з ними станеться, проте дізналися на собі це. Так і з тобою, хоч і не сподіваєшся, може подібне трапитися. Тому від чужого лиха вчися обережним бути, і завжди до часу того покаянням готуй себе, щоб, яка не застане тобі смерть, неготового не захопила.

– 159. При смерті кожен пізнає досконало, яку думку повинен мати про мирські речі здоровий. Тоді кожен праведно про багатство, честь, славу і пристрасть міркує. Праведно, кажу, міркує, що ними, як уві сні, милувався, і що, як сон того, хто прокинувся, образ їх пройшов. Бо як голий у світ цей увійшов, так голий і виходить; не виносить із собою нічого; все мирське світу залишає. Тоді справді з Соломоном визнає, що “все марнота марноти… і все суєта” (Еккл. 1:2).

– 160. Хоч ми й часто бачимо на інших пізніше це каяття, однак так світ чарівний засліплює нас, що доти цього не відчуваємо, доки самі на собі справою самою не дізнаємося. Інший мислить старі житниці розорити і створити нові, щоб зібрати жита свої, і душу свою багато років весело пригощати; але страшного Божого голосу не слухає: “Божевільний! Цієї ночі душу твою заберуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив” (Лк. 12:20)? Інший землі, вотчини, палати розширює, але не бачить, що одна труна в три аршини в землі готується йому. Але й того, можливо, не удостоїться. Бо або утроба звірина, або безодня морська, або інше що труною може бути. Інший намагається, як би на висоту честі і слави піднятися; але не помічає, що однаково славні, сановиті і прості землі віддаються. Інший утучняє тіло своє, але не вбачає, що більшу їжу заготовляє хробакам. Але в таких задумах кожного наздоганяє кінець, і так “гинуть усі помисли його” (Пс. 145:4). Пізнає себе в таких самих обставинах, у яких інших раніше бачив. Тоді й сам усе те пізнає як суєту або як перешкоду до істинного блаженства; тоді кається, шкодує, що такою метушнею розум його зайнятий був; тоді й сам праведно, але пізно, про все те розмірковує.

– 161. Коли народжуємося, не відчуваємо, як народжуємося, хоча й знаємо, що один образ народження всім; і, народившись, “перший голос виявляємо плачем” (Прем. 7:3). Але не так помираємо. Тоді відчуваємо, наскільки гіркою є смерть; тоді пізнаємо, наскільки тяжким є розлучення духу від плоті, з’єднання яких нечутливе нам було. Горе цю смертну примічаємо на тих, які на очах наших відходять від нас. Чуємо, наскільки тяжко зітхають і стогнуть; помічаємо, наскільки сумно хворіють, як важко розривається союз душі й тіла, який великий подвиг повстає в совісті проти розпачу, як нестерпний страх осуду, жах геєни охоплює, та інше. Тоді розум, порада й мудрість убожіють; допомога людська нічого не може; одна людина залишається, хоч і багатьма друзями та родичами оточена; одна в жорстокій тій брані подвизається, бореться проти ворогів, якщо сильна допомога Милостивого Господа Іісуса не наспіє. Тому ті, хто стоїть перед нами в такому разі, повинні старанно молитися про те, щоб допомога Його прийшла і позбавила від скорботи, що оголосила брата.

– 162. Як двоякий рід тими, хто йде дорогою світу цього, тобто рід благочестивих і нечестивих, так двояка і різна кінцівка, тобто блаженна і неблагополучна. Блаженна смерть благочестивих, коли в благочесті в Господі вмирають, як небесний голос оголошує: “Блаженні мертві, що вмирають у Господі!” (“Одкр.14:13″). Неблагополучна смерть нечестивих, які в нечесті без істинного покаяння і живої віри закінчують життя своє. Бо як тим смерть – заспокоєння від трудів і перехід від багатоболісного до вічного й радісного життя, так цим після тимчасової смерті слідує вічна смерть. Обох сприйме вічність, яка початок має, але кінця не має. Але не рівна вічність. Тих – блаженна, що всі блага містить. Цих – нещаслива, плачевна, болісніша і все зло в собі містить.

– 163. Оскільки страх смертний кожного, і благочестивого, бентежить, і хоча дух у такому разі підбадьорює, проте плоть немічна тремтить, то тут благочестивим і тим, хто щиро кається, пропонуються якісь розради проти цього страху. 1) Втішає нас невинна смерть Христа, Сина Божого, Який «смертю Своєю позбавив сили того, хто має владу смерті, тобто диявола» (Євр. 2:14), і позбавив віруючих в ім’я Його від пекла. Помер Безсмертний, щоб ми, смертні, не злякалися смерті, – про що неабияк святий Іоанн Златоуст говорить так: «Як лікар, не маючи потреби скуштувати їжу, приготовану недужному, дбаючи про нього, перш за все сам куштує, щоб недужий безбоязно куштував, так і Христос, оскільки всі люди боялися смерті, перестерігаючи їх від страху перед нею, Сам скуштував смерть, не маючи потреби вмерти» (Бесіда 4 на Послання до євреїв). Так підбадьорюючись, благочестиві, що були раніше нас, безбоязно зустрічали смерть свою, що наставала, і цим сподіванням, як щитом, захищали себе від страху її, і смуток її розчиняли солодким спогадом і міркуванням про дорогоцінну смерть Христову, і так, як блаженним, упокоїлися сном. 2) Втіху подає нам повстання тіл наших із мертвих. Хоча й розривається союз душі з тілом, і тіло мертве віддається землі й зотліває, але знову Божою силою, якою все з нічого було, оживотвориться, з’єднавшись із душею, «коли мертві почують голос Сина Божого, і, почувши, оживуть» (Ін. 5:25). Утверджує нас у тому віра наша, обіцянками Божими, як якорем, укріплена. «Той, хто вірує в Мене…, – каже Христос, – якщо й помре, то оживе» (Ін. 11:25). «Тепер Христос…, – каже апостол, – воскрес із мертвих, Первісток із померлих. Бо, як смерть через людину, так через Людину і воскресіння мертвих» (1Кор. 15:20-21). «Воскреснуть мертві і повстануть, ті, що в гробах», – запевняє нас Сам Бог устами пророка (Іс. 26:19). «Ось, – каже Адонаї Господь кісткам людським, – ось Я введу в вас дух життя, і накладу на вас плоть, і покрию на вас шкіру, і дам дух Мій у вас, і ви оживите, і дізнаєтесь, що Я – Господь» (Єз. 37:5-6). І далі там само: «ось Я відчиню гроби ваші, і виведу вас із гробів ваших, люди Мої, і дам дух Мій у вас, і ви будете живі, і дізнаєтесь, що Я Господь, Я сказав, і я зроблю, – говорить Адонаї Господь» (Єз. 37:12-14). І в книзі пророка Даниїла говорить: «Багато хто (всі) зі сплячих у земному попелі піднімуться, – ці на життя вічне, а ті на осуд і сором вічний» (Дан. 12:2). «Настає час…, – говорив Спаситель, – у який усі, хто перебуває в гробах, почують голос Сина Божого, і ті, що чинили добро, вийдуть на воскресіння життя, а ті, що чинили зло, – на воскресіння осуду» (Ін. 5:28-29). Утверджує нас всемогутність Божа. Бо якщо з нічого все створив, то тим більше «тлінне… зодягне в нетління, і смертне… зодягне в безсмертя» (1Кор. 15:54). Стверджує повстання мертвих, які повстали в житті цьому з мертвих, як-то: доньки Іаіра (Мф. 9:25; Мк. 5:42), сина вдови в місті Наїні (Лк. 7:14-15), Лазаря (Ін. 11:43-44), Тавіфи (Діян. 9:40-42). Почули вони голос Сина Божого – і ожили. Почують мертві й останнього дня Того ж Сина Божого голос – і, почувши, оживуть. Показує те й саме єство. Зерно, посіяне в землю і померле, сходить і багато плоду приносить (Ін. 12:24; 1Кор. 15:36). Показує проростання навесні всіх трав, які з землі, як померлі з гробів, встають і в новий прекрасний вигляд одягаються, і різний дають плід. 3) При тих, хто вмирає в Господі, присутні святі Ангели і переносять душі їхні в лоно Авраамове, як Сам Христос вчить про це (Лк. 16:22). 4) Померлі в Господі, як сказано, починають нове, краще життя і блаженну вічність. Тут, щодня живучи очікуванням смерті, не що інше робимо, як щодня вмираємо, і день від дня до смерті наближаємося. Але по смерті того не буде: одне безперестанне перебування в блаженній вічності буде.

5) Цими грішними й тлінними очима не можемо бачити слави Божої та Царя слави Іісуса Христа, Сина Божого, але «тоді побачимо віч-на-віч» (1Кор. 13:12), «і побачимо Його, яким Він є» (1Ін. 3:2). 6) Після смерті померлі в Господі прийдуть у люб’язне перебування зі святими Ангелами, патріархами, пророками, апостолами, мучениками та всіма святими, що чекають тепер на вірних, доки виведе їх Господь із в’язниці смертної плоті. 7) Теперішнє життя багатьма бідами і хворобами сповнене. Немає жодного, хто б у постійному щасті прожив до кінця. Невпинну бачимо зміну: з багатого робиться убогий, зі славного – безславний, зі здорового – немічний. Вільного темниця приймає, страх від ворогів, страх від злих людей, страх від вогню, страх від плоті, чарівного світу, страх від супостата диявола, який «ходить, як лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути» (1Пет. 5:8). З плачем народжуємося. У бідах, скорботах, немочах, боязні живемо. У страсі і тісноті закінчуємо життя. Таке бідне й жалюгідне у світі цьому життя наше! Але якщо в Господі вмираємо, від усіх цих бід звільняємося. 8) Життя це сповнене гріхами. Бо завжди то спотикаємося, то падаємо; то словом, то справою, то розумом виявляємося несправними і перед судом Божим винуватими. Кожен це знає по собі, хто помічає і розглядає совість свою. Праведник сім разів на день падає і встає. Самі немовлята не без скверни перед очима Божими. «Хто… чистий буде від скверни? Ніхто, навіть якщо й один день життя його на землі”, – каже Іов (Йов. 14:4-5). Обрана посудина Божа, святий Павло, скаржиться на це окаянство і зітхає: «Але в членах моїх бачу інший закон, що протистоїть закону розуму мого, і робить мене полоненим закону гріховного, який перебуває в членах моїх. Бідна я людина! Хто позбавить мене від цього тіла смерті» (Рим. 7:23-24)? Але хто блаженною упокоюється кончиною, той звільняється від окаянства цього. 9) Скільки спокус є в чарівному світі цьому, які то бачити, то чути змушені!

Скільки єресей, забобонів, різних і згубних учень виникає, які всі намагаються нас відвести від Христа! І що більше вік цей наближається до кінця, то більше їх множиться, «щоб спокусити, якщо можливо, і вибраних» (Мф. 24:24). О, наскільки блаженний той, хто від усіх цих ворожих антихристових стріл блаженною кончиною ухиляється! Тому Добрий Промислитель Господь виводить обраних Своїх із середовища лукавого, щоб злоба не змінила розуму їхнього, або підступність не спокусила душі їхньої» (Прем. 4:11). 10) Життя на землі не що інше, як шлях, як сказано, мандрівка, битва невпинна. Отже, хто ж побажав би завжди в дорозі бути, мандрувати, завжди в битві бути, з ворогами битися, вражатися, в занепокоєнні і боязні бути? Блаженна смерть закінчує все це і приводить до бажаної Вітчизни. Чому ж не хочемо закінчити шляхи мандрівки і брані цієї? 11) Для всіх людей спільне – вмирати. Що праотцеві нашому від Бога сказано: «ти земля… і в землю підеш» (Бут. 3:19), – то і кожному сказано: “ти земля і в землю підеш”. Межа ця ні для кого не минаєма: сьогодні той, на ранок інший, а далі третій, і так один за одним йде і ховається в надрах землі. Бійся, бійся – не оминути того, що для всіх спільне і необхідне. 12) Наскільки бідними й окаянними більше за всіх людей були б християни, які в безперестанних бідах, скорботах, подвигах перебувають, якби їм завжди у світі цьому наказано було жити! «І якщо ми в цьому тільки житті сподіваємося на Христа…, – каже святий Павло, – то ми найнещасніші за всіх людей» (1Кор. 15:19). Християнину завжди у світі цьому жити не що інше є, як у бідах і скорботах перебувати, бо справжній християнин без напастей бути не може. Але скаже хто: «Не боюся смерті, та бентежать мене гріхи?». Відповідь: 1) Якщо гріхи ти скоїв, і від них благодаттю Божою відстав, і покаяння плоди показуєш – нема чого бентежитися, але маєш себе надією на Боже милосердя утвердити. Бо тому, хто істинно кається, Бог гріхи залишає і в милість Свою приймає його. 2) Якщо гріхи твориш, повинен відстати від них і покаятися, і також надією на Божу милість себе утвердити, і так зайвий страх відійде. 3) Якщо не хочеш від гріхів відстати, справді маєш тремтіти смерті. Бо за тимчасовою цією смертю слідує друга, найгірша, вічна смерть, якою без кінця грішники будуть вмирати. І хоча страх цей і благочестивих бентежить, проте відчувають проти того втішну Божу благодать, яка немічну плоть підкріплює. Але грішники, що не каються, воістину повинні тремтіти. Тим, хто не кається, святе Боже Слово закриває двері небесного царства: «Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні розпусники, ні злодії, ні п’яниці, ні лиходії, ні лихомовці, ні лиходійники, ні хижаки – Царства Божого не успадкують», – каже апостол (1Кор. 6:9-10). Але натомість визначається їм озеро вогняне: «А боязких і невірних, і нечистих, і вбивць, і розпусників, і чаклунів, і ідолослужителів, і всіх брехунів доля в озері, що горить вогнем і сіркою. Це смерть друга» (Одкр.21:8). 4) Якщо не хочеш і гріхів полишити, і жити довше хочеш у світі цьому, не іншого чого бажаєш, як більше грішити, і так більше гніву Божого збирати, бо чим більше хто грішить, тим більше гніву Божого збирає. «За наполегливістю твоєю…, – каже апостол, – і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога» (Рим. 2:5).

– 164. Тим, які після смерті померлих нарікають, пропонується також коротка розрада. 1) Святий апостол про всіх померлих християн усім подає розраду: «Не хочу ж залишити вас, браття, у невіданні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо, якщо ми віримо, що Іісус помер і воскрес, то й померлих в Іісусі Бог приведе з Ним» (1Сол. 4:13-14). Дивись ще вищесказані причини розради в другому параграфі. 2) Якщо дітей, які малими або немовлятами помирають, втрачаєш, дякуй Богу, що підносить їх, «щоб не злість розуму їхнього не зрадила, і щоб не підступ не звабив їхньої душі» (Прем. 4:11). І так плоди свої перепосилаєш Христу в Царство Його Небесне. Також дякуй, що не будеш про них мати піклування у вихованні та настанові християнській: бо батьки за дітей, яких по-християнськи не наставляють, сильно перед судом Божим катовані будуть. Коли дорослих позбавляєшся дітей і багатство маєш, що мав дітям у спадок залишити, то в руки жебраків – братії Христової – з користю душевною можеш вкласти; і так не одного чи трьох, а багатьох спадкоємців матимеш, і знайдеш той спадок з багатьма прибутками в майбутньому віці. Якщо жебраком залишаєшся після смерті дорослих дітей, віддай себе Промислу Христа, Сина Божого, Котрий всіх живить і про всіх печеться. 3) Якщо батька втрачаєш – маєш Отця Бога, від Якого духовно народився. Він як про батька твого промишляв, так і про тебе промишляє. Якщо без матері залишаєшся сиротою – маєш також замість матері того самого Бога, Який є «Отець сиріт» (Пс. 67:6), Який через пророка всіх таких втішає: «Чи забуде жінка чадо своє, щоб не помилувати сина утроби своєї? Але якщо й жінка… забуде, …Я не забуду тебе”, – говорить Господь (Іс. 49:15). 4) Якщо з братом або другом смертю розлучився – маєш стільки друзів і братів, скільки християн, які «всі… одне у Христі Іісусі» (Гал. 3:28). Плотська дружба тимчасова і смертю припиняється; але союз духовної дружби, який буває між Христом і вірними Його, є непорушний, твердий і вічний, тому самою смертю не припиняється. Ця благословенна дружба тут, у цьому світі, починається, а в майбутньому віці завершиться, і на віки вічні непорушною буде, де одна любов одне до одного буде, одне за одного радітимуть, втішатимуться, будуть веселитися, Бог за обраних Своїх тішитиметься: «І буде, як наречений на наречену тішиться, так і Господь за тебе тішитися» (Іс. 62:5), вибране, врятоване і благословенне зібрання. Вибрані про Господа Бога свого веселитися і втішатися будуть. Так кожен із них радісним духом вигукне: «Нехай зрадіє душа моя за Господа, бо зодягнув мене в ризу порятунку, і одягом веселощів зодягнув мене» (Іс. 61:10). 5) Якщо чоловік дружини позбувся – звільнився від закону шлюбного, яким дружина чоловікові і чоловік дружині зобов’язується, і зручніше може дбати про те, «як догодити Господу». Так само і дружина, що втратила чоловіка, зручніше може дбати про те, «як догодити Господу» (1Кор. 7:32-34). 6) Хоч як не будеш сумувати, нарікати, плакати, ридати і рватися, вже не можеш повернути померлого. У твоїй волі – плакати чи не плакати, але повернути не в твоїй волі та владі. Ти за померлим будеш слідувати неодмінно, а він до тебе не повернеться, і тому марні сльози і плач. 7) Від скорботи зайвої багато хто до того доходить, що кажуть: «Образив-де мене Бог, що того-то люб’язного від мене взяв», – і так страшно хулять Бога. Бог нікого не ображає, а все робить за премудрим Своїм Промислом про нас. 8) Що Богу завгодно, як Верховному Господу і Творцеві, те й робить. Отже, коли сумуєш і нарікаєш на померлого, який з волі Божої помер, показуєш своє недоброзичливість, і тим самим волі Божій противишся, у чому грішиш перед Творцем своїм. 9) Господь тобі дав сина, або дочку, або дружину, або тобі, дружино, чоловіка. Він у тебе і забирає сина, чи дочку, та інше; і тому Своє бере, що тобі дав, а не твоє власне. Усі ми Божі: і батьки, і матері, сини й доньки, чоловіки й жінки, брати, друзі, пани й раби. І тому нема чого сумувати й нарікати невтішно, але повинен кожен зі святим Іовом у такому разі казати: «Господь дав, Господь і забрав; як Господу угодно, так і було. Нехай буде ім’я Господнє благословенне навіки» (Йов. 1:21).

Глава 2: Про друге Христове пришестя, або про страшний суд

«І Він правитиме землею праведно, судитиме народи справедливо.» (Пс. 9:8-9).

«Чоловіки галілейські! Що ви стоїте й дивитеся на небо? Цей Іісус, що вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили, як Він сходив на небо”, – кажуть Ангели апостолам під час Вознесіння Христового (Діян. 1:11).

«Усім нам треба з’явитися перед Судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане» (2Кор. 5:10).

– 165. Як віра свята і святе Боже Слово вчать нас, що Іісус, Син Божий, на землі з’явився заради нашого спасіння, і з людьми пожив, і спасіння вічне дав віруючим у Нього, помер і воскрес, піднісся на небо і сів праворуч від Бога, так та ж сама віра стверджує нас, що знову прийде на землю. Перше пришестя Його було смиренне, друге – славне. У першому прийшов «шукати й урятувати загиблого» (Мф. 18:11), у другому прийде судити й віддати кожному за справами його. У першому прийшов «закликати… грішних до покаяння» (Мф. 9:13), у другому прийде судити грішних тих, хто не покаявся. У першому милість Свою і людинолюбство показав нам, у другому оголосить правду Свою.

– 166. Образ або виробництво Суду Христового зображується у євангеліста Матфея в главі 25-й. Зберуться на той Суд усі народи, і відокремляться одні від інших, як пастир відокремлює овець від козлів. І будуть поставлені вівці по правий бік Праведного Судді, а козли – по лівий. Ті, хто по правий бік, почують жаданий голос Царя слави: «Приходьте, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, що приготоване вам від створення світу: бо Я голодував, і ви дали Мені їсти, спраглий, і ви напоїли Мене, мандрівник, і ви прийняли Мене, голий, і ви вбрали Мене, хворий, і ви відвідали Мене, у в’язниці був, і ви прийшли до Мене». Ті, хто ліворуч, почують страшне рішення: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його: бо голодував Я, а ви не дали Мені їсти, спраг, а ви не напоїли Мене, був мандрівником, а ви не прийняли Мене, був голим, а ви не вбрали Мене, був хворий, а ви не прийшли до Мене, був у в’язниці, а ви не прийшли до Мене. І підуть ці в муку вічну, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:31-43,46).

– 167. На Суді тому не тільки за злі справи, а й за залишення добрих справ судимі будемо. Бо каже тим, хто по лівий бік: «Голодував Я, і ви не дали Мені їсти», та інше. Бог велить як від зла ухилятися, так і добро творити (див. Пс. 33:15) – бо як творінням зла, так і залишенням добра заповідь Божа переступається. Від злочину ж заповіді Божої буває непослух Богу, у чому людина перед Богом винна.

– 168. Донощики і свідки, як на суді людському бувають, на Суді тому не будуть потрібні. Бо Суддя, як Серцезнавець, знає все – не тільки слово і діло, а й думки, і умисел, і намір кожного. Тоді й розкриються книги совісті, в яких кожен побачить справи, слова, помисли, починання і наміри свої. «Як за тілом тінь, – каже свт. Василій Великий, – так за душами гріхи підуть на останній Суд, явно діяння показують» (У слові до багатих). Горе нам тоді від цих наших суперників буде, якщо від них сльозами і покаянням тут не звільнимося. І не тільки самі побачимо їх, а й увесь світ, Ангели й усі люди побачать справи наші явні й потаємні. «Благе і зле, – каже той самий святий отець, – явне і таємне, справи, слова і думки – все це явно привселюдно Ангелам і людям відкриється» (У посланні до занепалої діви).

– 169. На Суді тому не буде відмінності між князем і підданим його, між паном і рабом, між шляхетним і худорідним, як на суді людському буває. Бо Суддя Безсторонній, і судить за справами, а не за обличчями: понад те, «сильні сильно катовані будуть, бо не щадить обличчя… Владика всіх і не злякається вельможі» (Прем. 6:6-7). «Від кожного, кому дано багато, багато і буде потрібно» (Лк. 12:48). Від пастиря стягнуться вівці словесні, Кров’ю Христовою куплені і йому на зберігання доручені. Від судді стягнеться зберігання правди і клятви, перед Свідком Богом дані. Від багатого стягується, як і на що Богом дане багатство вжив. Від розумного і вченого стягнеться, на що дар розуму, Богом даний, вжив. Так і кожен «за свій талант даний відповідь дасть» (Мф. 25:14-30).

– 170. Там і удавані праведники, і шановані грішники з’являться. «Тоді праведник з великою відвагою стане перед обличчям тих, хто образив його, і тих, хто зневажає його труди, і той, хто в світу був… у глузуванні і притчею ганьби, і чиє життя світ вважав… божевіллям і кончину… безчесною, той опинився в синах Божих і у святих жереб» його побачить (Прем. 5:1,3-5).

– 171. Зазвичай викликані на суд світу цього заздалегідь готуються, що і як відповідати на суді, щоб не бути засудженими. Але приготування до Суду Христового протилежне цьому. Тут багато допомагає хитрість і красномовство – там нічого. Тут золото і срібло захищає і правди уста загороджує – а там нічого. Тут предстателі багатьом допомагають, як-то: сильні сильним, шляхетні шляхетним шляхетним, багаті багатим, – там нічого. І тому ті, хто бажає на суд світу цього з’явитися, цих і подібних допомог шукають, щоб на суді не осоромитися. А до того Суду яке приготування? Зовсім інше!.. Яке ж? Тепер заздалегідь оголити всього себе маєш перед Суддею тим, і то самовільно. Перш за Суд того самого себе засудити, самого себе винуватим оголосити, щиросердно визнати себе гідним будь-якої кари. А до того ж зі смиренням і надією благати Його, щоб не судив за справами; «не ввійди в суд з рабом Твоїм» (Пс. 142:2). І так від правди Його до милості Його, від гніву Його праведного до милосердя Його вдаватися, і часто смиренним голосом митаря повторювати: «Боже, милостивий будь до мене, грішного» (Лк. 18:13). І робити то тепер, у цьому столітті, поки милість Божа всім, хто шукає її, відкрита. А там усяке смирення і благання марне, бо правда тоді вступить у свою дію.

– 172. «Господь навіки перебуває: приготував для Суду Престол Свій». Готовий Архангел «засурмити і розбудити» від початку світу «сплячих» (Пс. 9:8-9; 1Сол. 4:16; 1Кор. 15:32); готові Ангели «зібрати обраних Його з чотирьох вітрів, з краю землі до краю неба» (Мк. 13:27) – готові, але одного повеління Судді очікують. Готова геєна мучити грішних; готове царство небесне упокоїти і веселити праведних. «Приготував для Суду Престол Свій» Суддя Праведний, «щоб воздати кожному за справами його» (Мф. 16:27). А коли буде день той Судний, коли прийде Суддя на Суд Свій, коли поставлені будуть престоли на Суд, коли вострубить Архангел і розбудить мертвих – приховав від нас Промисел Божий, щоб завжди на Нього чекали. Пророки кричать, апостоли проповідують, отці й пастирі вчать, що «Він приготував для суду престол Свій, і Він судитиме всесвіт по правді», але очікує, щоб і ми готувалися. Готуйся і ти, грішник! Суддя «приготував уже для суду престол Свій… Ось, Суддя стоїть біля дверей» (Як. 5:9), “прийде і не забариться” (Євр. 10:37). Готуйся і ти, щоб неготового не застав тебе; очищай совість твою теплим покаянням; упокорись, моли лагідно Суддю, доки не кличе тебе на суд Свій. Тепер моли Його, поки час дає тобі; тепер виправляйся, поки «час сприятливий… і день спасіння» (2Кор. 6:2); тепер плач, поки корисні сльози; тепер кайся, поки Він приймає тих, хто кається. Тоді не буде місця покаянню, ні сльозам, ні плачу; але одне суворе випробування справ буде.

– 173. Особливо варті зауваження ті слова Христові, які на Суді Своєму тим, хто по лівий бік, каже: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що приготований дияволу та ангелам його, бо Я жадав, а ви не дали Мені їсти», та інше. Якщо тих, які від своїх маєтків не віддавали та інших справ милості до ближнього не виявляли, відсилає Христос у вічний вогонь, що вже буде тим, хто не тільки свого не давав, а й чуже грабував? Що буде злодіям, хижакам, хабарникам, лихоїмцям? Що буде тим, які за посадою своєю не тільки не витирали сліз тих, хто плакав, а заради насолод своїх і примножували? Що буде тим, які найманців своїх без належної винагороди відсилали? Що буде тим, які беззаконною харчувалися лихвою? Що буде тим, хто з підлеглих своїх останню копійку здирав і тим собі честі шукав, або розкоші служив, або синам багату спадщину заготовлював, або дочок своїх, наче храм, оздоблював і їм знатне придане давав? Суворості гніву Божого і тяжкості майбутньої вічної кари, що їх чекає, зобразити неможливо! Самим їм залишаю на міркування. А справжнє покаяння, про яке вище сказано, все загладжує.

Глава 3: Про муку вічну і про життя вічне

«І підуть ці на вічну муку, а праведники – на вічне життя» (Мф. 25:46).

– 174. Вічність, у якій після воскресіння з мертвих і закінчення праведного Христового Суду будемо перебувати, не що інше є, як один початок без кінця. Вона завжди починатися буде, але ніколи не скінчиться. Уявляй в розумі, що мине сто тисяч років – немає кінця вічності. Пройде сто тисяч століть (століття в собі містить сто років) – немає кінця вічності. Пройде тисяча тисяч і мільйон мільйонів століть – немає кінця вічності. Але тільки починається. І хоча далі розумом вступати будеш у вічність, побачиш один початок без кінця. Скільки не збери мільйонів віків у розум свій, усі вони проти вічності як одна крапля води проти цілого океану, або як макове зерно проти всього світу, або, краще сказати, як ніщо. Бо все може мало-помалу зменшитися і скінчитися, але вічність не може, бо нескінченна. Що далі простягаєшся розумом у вічність, то більша довгота її відкривається, бо нескінченна. Добре дехто зображує вічність цими словами: вічність є завжди і ніколи, тобто завжди буде, але ніколи не скінчиться.

– 175. Святе Боже Слово говорить нам про двояку вічність: блаженну і неблагополучну. Блаженна вічність, або вічне блаженство буде на небесах, за словом апостола: “Наше ж проживання – на небесах” (Флп. 3:20). Неблагополучна вічність – у пеклі та геєні вогненній. У блаженній вічності буде життя безсмертне, а в неблагополучній буде смерть безсмертна. У блаженній вічності буде пресолодке Божого Лиця бачення, а в неблагополучній – віддалення від Божого Лиця. У блаженній вічності буде царювання з Христом і люб’язна дружба зі святими Ангелами Його, а в неблагополучній – з дияволом і злими його демонами перебування. У блаженній вічності буде світло невимовне, а в неблагополучній – темрява непроглядна. У блаженній вічності буде радість і радість безперестанна, буде чутися “глас радості і… веселощів” (Єр. 16:9), а в неблагополучній – скорбота і печаль невпинна, і буде чути голос зітхання і плачу. У блаженній вічності з’єднаються всі “блага, яких не бачило око, які не чуло вухо, і які не приходили… на серце людині” (1Кор. 2:9); у неблагополучній зійдеться все зло, яких також язик сказати і розум зрозуміти не може.

– 176. Пояснюється блаженна вічність порівнянням із тимчасовим благополуччям, яке хоча й ніщо проти неї, проте показує її нам так, як тінь і подоба – саму річ. Будь-хто знає, як люди вловлюються благополуччям світу цього, що насамперед полягає в честі, славі, багатстві, мирі, спокої, дружбі з добрими та поважними людьми та інше, і як догоджають ті, хто в них процвітає. Але, однак, усяке теперішнє благополуччя – ніщо порівняно з вічним блаженством. 1) Будь-яке тимчасове благополуччя не може бути таким великим, що не було б розчинено з якоюсь противністю. Багато хто має багатство, але не має здоров’я, миру, спокою, доброго імені та іншого. Інші в мирі та спокої живуть, але злидарюють і в презирстві перебувають. Дружба без підозри не буває, бо немає досконалої любові. Немає миру без небезпеки, бо багатьох оточують вороги. Немає здоров’я без немочі в тлінному і смертному тілі. Немає слави, яку б заздрість наклепом і лихослів’ям не затьмарювала. Так і про інше розуміти треба. Але блаженна вічність виключає всяку противність. Там царство без страху, без трудів і піклування. Там слава завжди сяє. Там здоров’я без усякої хвороби. Там радість без скорботи. Там мир і спокій без небезпеки. Там веселощі без печалі. Там дружба нелицемірна. Там премудрість без “безумства” (1Кор. 3:19). Там життя без смерті. Там усяке добро непричетне жодному злу. Бо “Бог”, “Джерело всіх благ, “буде все в усьому” (1Кор. 15:28). 2) Серце людське ніяким тимчасовим благополуччям задовольнятися не може. Чим більше багатство, слава, честь, тим більше бажання багатства, слави, честі зростає. А де бажання і піклування, там занепокоєння і заколот. Але в блаженній вічності всяке скінчиться бажання, бо досконале в ній блаженство. Там слава, честь вище піднятися не може; там багатство не росте; там здоров’я, мир, спокій, мудрість не множиться: бо є найвище Добро, яке є Бог. Там кожен своїм жеребом задоволений. “Насичуся…, – каже пророк, – коли з’явиться мені слава Твоя” (Пс. 16:15). Тієї слави, честі, багатства, радості, миру, спокою, які отримали, більше нічого не бажатимуть. Бо скінчиться бажання, коли осягається досконале блаженство, якого більше бути не може. 3) Хоча б хто, маючи тимчасове благополуччя, і не бажав більше, але страхом бентежиться, як би того не втратити. Бо що благополуччям квітучий в інших бачить, того й собі чекає. Бачить, що за багатством ходить убогість, коли його “моль і іржа винищують і… злодії підкопують і крадуть” (Мф. 6:19); за славою – безслав’я, за честю – безчестя. Той, хто тепер їздить на колісниці, на ранок зачиняється в темниці. Того, кого тепер хвалять, на ранок проклинають. Того, якому тепер поклоняються, вранці зневажають ногами. І мало таких, які б в одному постійному щасті перебували. Але хоча комусь і служить рідкісна ця фортуна, страх смертний, від часу до часу очікуваний, турбує, і так все благополуччя, як імла сонячне сяйво, затьмарює. Але блаженна вічність усе виключає протилежне. Те добро, одного разу отримане, ніколи не загубиться; те багатство не боїться злиднів; та слава не остерігається безслав’я; та честь не остерігається безчестя; те здоров’я, мир, спокій, веселощі не бояться немочі, занепокоєння, печалі. Бо все там безпечно, все мирно і спокійно. 4) Нарешті, як життя це, так і всякий добробут смертю закінчується, і так все буває, як сон того, хто прокидається, як пара, що ненадовго з’являється і зникає. І тому все тимчасове благополуччя – як ніщо. Вмирає людина – вмирає і благополуччя її. Залишає багатий світ – залишає і багатство своє. Відходить славний від світла цього – відходить від нього і слава його. Скінчиться мудрий – скінчиться і мудрість його. Вмирає сильний – вмирає і сила його. Де тепер страх перед колишніми переможцями світу? Де прославлених слава? Де багатих багатство? Де сильних сила? Де премудрих премудрість? Де розкіш люблячих розкіш, розрада і солодкість? Усе відійшло від них, як самі звідси відійшли. “Пройшло все це, як тінь і як поголоска швидкоплинна” (Прем. 5:9). Але хоча так мінливе благополуччя це, проте втішаються ним сини віку. А як утішаться обранці Божі, коли правдиве те блаженство, правдиву ту славу, честь, мир, спокій, радість і радість з рук Господніх сприймуть, і все багатство благодаті Божої успадкують, і твердо впевнені будуть, що в тому найвищому блаженстві на віки вічні перебувати будуть! Якого як собі, так і кожному старанно бажаю. Амінь!

– 177. Як вічне блаженство від тимчасового благополуччя, так і вічне нещастя від тимчасового дещо пізнається і відчувається. Немає настільки великого у світі цьому лиха, яке б не мало якоїсь розради і прохолоди. Сумна убогість, але отримує розраду від імені Христового і милості добрих людей. Болісна жорстока хвороба, але прохолоджується лікуванням або чимось іншим. Великим лихом і нещастям вважається не тільки честі, маєтку, дружини, дітей позбутися, а й бути кинутим у темницю. Однак той, хто страждає, не позбавлений розради: світлом і повітрям, для всіх спільними, насолоджується, хоча й не так само, як вільні; і їжею, і питтям прохолоджується; смуток, засинаючи, забуває; відвідуванням добрих людей утішається; надією на визволення харчується: можливо, що ран і побиття не терпить. Якщо неправедно страждає, надією на небесну відплату звеселяється. Якщо праведно упокорюється перед Богом, визнає гріх, кається, і так надією на милість Божу прохолоджується, кажучи: “Благо мені, що ти упокорив мене, щоб я навчився законам Твоїм” (Пс. 118:71). Крім того, смерть усе те лихо закінчить. Але наскільки тяжко, наскільки нестерпно позбутися тієї слави, перед якою вся слава світу цього, воєдино зібрана, як гній; позбутися споглядання того прекрасного Обличчя, краса, люб’язність і прихильність Якого все серце і дух весь у бажання і любов перетворює, Яким блаженні духи від початку насититися не можуть, і навіки без ситості насичуватися будуть. Наскільки тяжко відректися від Царя слави Христа, краса Якого сонячне сяйво перевершує, солодощі Якого, трохи скуштувавши на горі, святий Петро вигукнув: “Добре нам тут бути” (Мф. 17:4); піти подалі від міста того прекрасного, небесного Єрусалима, що “не має потреби ні в сонці, ні в місяці для висвітлення свого, бо Божа слава висвітлила його, і світильник його – Агнець” ( Одкр.21:23); бути вигнаним зі славної та солодкої тієї вечері, на якій від початку світу до кінця покликані й вибрані Божі “питимуть і веселитимуться” і з радістю вигукуватимуть (Іс. 65:133,14,18); відчужуватися люб’язної дружби блаженних духів і всіх святих; крім того, зарахуватися до темних і лукавих духів, бути ув’язненим у в’язницю, світла непричасну, страждати без ослаблення в геєнському вогні, що палить, але не спалює, мучить, але не вбиває. Тимчасове лихо і страждання, як сказано, яким би не було, не буває без розради, і хоч би як довго не тривало, смертю закінчується. Але те лихо і нещастя нескінченне. Не буде повернення до слави Божої; не буде позбавлення від пут пекельних і страждання вогняного; словом – вічний розпач у милості Божій, вічне відчуття праведного гніву Божого. Там почується відповідь: “Згадай, що ти отримав уже добре твоє в житті твоєму” (Лк. 16:25). Тут тікають люди від смерті, але там забажають її, і тікає від них; забажають на ніщо перетворитися, але не зможуть; і так завжди вмиратимуть, але ніколи не помруть. І це є “друга смерть” ( Об. 9:6,21:8). Велике страждання примножується тим, що стражденному не лишається жодної надії повернути того добра, яке недбальством втратив, і звільнитися від того страшного зла, в яке самовільно попався. Від цього піде туга превелика, страх і жах превеликий. Повстане совість, яка всю вічність буде викривати і гризти грішника за те, що таку високу Божу благодать відкинув, і так самовільно найвищої Божої милості навіки позбувся, і в такий болісний стан прийшов. Бог, Творець неба і землі, Сина Свого заради тебе не пощадив, а на смерть і такі люті страждання віддав Його, як тобі Євангеліє оголошувало, і вчителі церковні проповідували. І це Бог створив для того, щоб тебе від біди цієї позбавити.

Але ти цю невимовну Божу любов знехтував; заради тимчасової малої втіхи Бога залишив; виконував свої забаганки, а не волю Божу, що хотіла тебе врятувати; служив і догоджав сатані, а не Христу. Ось інші, подібні до тебе люди, тепер утішаються, радіють, насичуються вічними благами, оскільки вірили і вірою йшли за Христом, Спасителем своїм; а ти пораду Божу знехтував, і так загинув. Скільки тебе Бог закликав на покаяння, скільки вмовляли проповідники – ти все те знехтував. Не хотів ти послухати Бога за життя свого – не почує і тебе зараз Бог; не очікуй більше нічого, окрім того лиха, в якому перебуваєш. Цю чашу прикрості завжди будеш пити, але ніколи не вип’єш. Кайся тепер, але пізно і марно, якщо не хотів у світі корисно каятися. Стогни, зітхай, плач, ридай, але марно, якщо не хотів плакати там, де корисні сльози були. Так засудженого мучитиме і, як черв’як, гризтиме без кінця сумління, і до хвороби хвороба, до муки мука додаватиме!.. У такій тісноті й розпачі ніщо інше не станеться, як те, що засуджений сам себе ненавидітиме, сам на себе гніватиметься, самому собі буде мерзенним, самого себе зневажатиме, самого себе цуратиметься, самого себе буде лаяти, осуджуватиме, час зачаття й час народження проклинатиме, проклинатиме час, коли грішив, проклинатиме випадки, що до гріха приводили, проклинатиме тих осіб, що до гріха випадок подавали, згадуватиме тих, що від гріха відраджували. О, вічність, вічність, нещаслива вічність! Як і сам спогад про тебе жахає дух наш! Наскільки тішить і захоплює дух того, хто розмірковує, блаженна вічність, настільки в печаль і страх приводить нещаслива. Неможливо про неї помислити без зітхання і жаху. Краще тут усяке лихо терпіти; краще від усякої найтяжкої хвороби все життя страждати; краще окутим у смердючій темниці все життя сидіти, побої та рани приймати, в усі дні вмирати, у вогні горіти, коли це можливо буде; краще, зрештою, всі біди, які можуть бути на світі, з подякою терпіти, якщо Божій волі завгодно, аніж блаженну вічність втратити й потрапити в неблагополучну. Бо тут, яке б не трапилося страждання, якусь розраду має і смертю закінчується. Там страждання люте, страждання без усякої розради, страждання не тільки словом, а й розумом незбагненне, страждання, яке завжди буде, але ніколи не скінчиться. ” Черв’як їхній не скінчиться, і вогонь їхній не згасне”, – говорить пророк (Іс. 66:24). Хто вірить цьому, той, розмірковуючи і часто згадуючи про страшне те нещастя, може до найстараннішого покаяння збудити, щоб того лиха позбутися. А хто не вірить, той самою справою лиха його скуштує і без кінця, як сказано, куштувати буде.

– 178. У блаженну вічність входять благочестиві, вірою в Христа, Сина Божого, виправдані, і у вірі живій життя це закінчили, яких Сам Христос, догоджаючи, закликає до блаженства того: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, що приготоване вам від створення світу: бо Я голодний був, і ви дали Мені їсти; спраглий був, і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене; був нагий, і ви вдягли Мене; був хворий, і ви відвідали Мене; був у в’язниці був, і ви прийшли до Мене”(Мф. 25:34-36). У неблагополучну вічність кинуться грішники нерозкаяні, яких Христос відішле від Себе, як невдячних, так: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що уготований дияволу й ангелам його, бо Я голодний був, а ви не дали Мені їсти, спраглий, а ви не напоїли Мене, мандрівник, а Ви не прийняли Мене, наглий, а ви не вдягли Мене, хворий був, у в’язниці був, а ви не відвідали Мене. І підуть ці на вічну муку, а праведники – на вічне життя” (Мф. 25:41-43,46). Ідуть і ті, й інші, але не однаково: одні зі сльозами і риданням невтішним, інші з радістю і радістю невимовною. Бо в неоднакові місця йдуть: одні в оселі Отця Небесного, в прикрашені палаци Царя слави, на велику вечерю, що нескінченно звеселяла, і на втішний шлюб Агнця; інші – до в’язниці вічної та місця плачу, ридання та мук вселютішого. Одних сприйме небо з усіма благами, які “не бачило… око, не чуло вухо, і не приходили… на серце людині” (1Кор. 2:9); інших ув’язнить пекло з усіма злими, яких ні словом зобразити, ні розумом зрозуміти неможливо.

Стаття 3: Про християнські чесноти

Глава 1: Про страх Божий

«І якщо ви називаєте Отцем Того, Хто небезсторонньо судить кожного за справами, то зі страхом проводьте час мандрівки вашої, знаючи, що не тлінним сріблом чи золотом викуплені ви від марнославного життя, відданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця, що був призначенний ще перед створенням світу, а з’явився в останні часи для вас» (1Пет. 1:17-20).

«Початок премудрості – страх Господній; розум добрий у всіх, хто ним керується. Хвала його перебуває на віки віків» (Пс. 110:10).

«Блажен муж, що боїться Господа, заповіді Його сильно полюбить» (Пс. 111:1)

– 179. Наскільки велике є обдарування Боже страх Божий і наскільки блаженні ті, хто має його, Боже слово свідчить. «Страх Господній – слава і похвала, і радість, і вінець радості. Страх Господній звеселить серце і дасть радість і довголіття. Тому, хто боїться Господа, благо буде наостанок, і в день смерті своєї знайде благодать. Страх Господній – дар від Господа, і поставляє на стежках любові. Любов до Господа – преславна премудрість; і кому являється Він, розділяє її на свій розсуд. Початок премудрості – страх Господній, і з вірними вона утворюється разом у утробі. Серед людей утвердила вона… вічну основу і насінню їхньому довіриться. Повнота премудрості – боятися Господа, і вона напоїть їх від плодів своїх. Весь дім їхній… наповнить тим, чого бажають, і посудини їхні – творами своїми. Вінець Премудрості – страх Господній, що росте мир і неушкоджене здоров’я. І те й інше – дари Божі, і розширює радість тим, хто любить Його. Він бачив її і виміряв її, пролив, як дощ знання і розумне знання, і підніс славу тих, хто володіє нею. Корінь премудрості – боятися Господа, і гілки її – довголіття. Страх Господній відганяє гріхи» (Сир. 1:11-21). І ще: «Вшановані вельможа, і суддя, і володар, але немає з них більшого за того, хто боїться Господа» (Сир. 10:27). І ще: «Нічого немає кращого за страх Господній і нічого немає солодшого, як тільки слухати заповіді Господні» (Сир. 23:36). І ще: «Наскільки великий той, хто знайшов премудрість, але нема більшого за того, хто боїться Господа, бо страх Господній усе перевершує» (Сир. 25:13-14). І ще: «Той, хто боїться Господа, нічого не злякається і не побоїться, бо Він – надія йому. Блаженна душа того, хто боїться Господа» (Сир. 34:14-15). І ще говорить Бог: «Засяє вам, що боїтеся імені Мого, Сонце правди, і зцілення в променях його, і ви вийдете, і заспіваєте, як тільці, що з пут визволені» (Мал. 4:2). І ще: «Страх Господній – джерело життя, що ухиляє від тенета смертного» (Притч. 14:27). І ще Псаломщик: «Хто є людина, що боїться Господа? Йому Він дасть закон для шляху, який Йому до вподоби. Душа його серед благ оселиться, і насіння його успадкує землю. Господь – опора тим, хто боїться Його, і завіт Його це явить їм «***** (Пс. 24:12-14). Бо страх Божий є, як вартовий вірний, що завжди пильнує й береже душевний дім від усякого зла, або навіть, як мур міцний і високий, що перешкоджає стрілам, що їх метає ворог, і недієвими їх робить. Страх Божий не допускає спокушатися красою світу цього. Страх Божий честь, славу, багатство, солодкість і розкіш світу в підозрі вчить мати, як такі, що подають випадки до всякого зла. Страх Божий не дозволяє вільно розуму розсіюватися, язику – багато говорити, очам – на все дивитися, вухам – все слухати. Але вчить завжди і від усього берегтися і, подібно до птаха, оглядатися. Страх Божий вчить і дозволене, як-то: їжу, питво, одяг – не заради солодощів і розкоші, але заради потреби вживати. Страх Божий вчить старанно слухати закон Божий і всяку корисну настанову, викриття, покарання. Страх Божий вчить совість розглядати і теплим покаянням очищати. Страх Божий наставляє завжди молитися і зітхати до Бога, щоб у гріх не впасти. Страх Божий вмовляє ухилятися від випадків, які до гріха призводять. Страх Божий закликає того, хто скривджений, прощати, і на того, хто злобствує, не злитися, на того, хто лихословить, не лихословити, на того, хто докоряє, не докоряти. Страх Божий, нарешті, і сам страх людський смертний зневажати вчить, щоб Бога не прогнівити, і на смерть тілесну віддаватися, щоб смерті душевної уникнути. Страх Божий є істинне училище смирення, яке приваблює Божу благодать. Воістину немає нікого міцнішого і твердішого за того, хто має страх Божий. «Вшановані вельможа, і суддя, і володар, але немає з них більшого за того, хто боїться Господа», – каже Сирах (Сир. 10:27).

– 180. Ознаки страху Божого відзначаються такі: 1) Той, хто має страх Божий явно і таємно, тобто перед людьми і без людей, бережеться від усяких гріхів, оскільки скрізь перед собою бачить Бога, Якого боїться прогнівити. Отже, хто перед людьми не грішить, але таємно грішить, той страху Божого не має, а має сором і страх людський; людей соромиться і боїться, а не Бога; людям догоджає, а не Богу. І така людина є лицемір. 2) Не дивиться на чужі гріхи, а у свою совість проникає і, в ній гріхи, які в ній є, вбачаючи, очищає старанним покаянням і молитвою. 3) Охоче слухає Боже слово й усяке повчання, покарання, викриття, і шукає того, щоб або гріхи, які є в совісті своїй, угледіти, і так у них каятися, або щоб надалі зміг зручніше берегтися від них за допомогою Божою. 4) Безперестанно і старанно молиться і зітхає, щоб Сам Бог наставив його і зберіг від гріхів і всього того, що до гріха призводить. 5) Уникає випадків, які до гріха призводять, як-то: зібрань, розваг, ігор, бесід злих, розмов про людей та інших. 6) Зір і слух береже, знаючи, що через них, як через двері, усяке зло входить до храму сердечного і коливає його. 7) Язику не попускає багато говорити, але більше мовчати, розмірковуючи, що і за пусте слово слід віддати відповідь у день Судний (див. Мф. 12:36) і що цим малим членом найбільше всі грішимо (див. Як. 3:5). 8) Від честі, багатства й утіхи світу цього ухиляється, бо вони подають нагоду до гріха й відчиняють двері до всякого нечестя. 9) Їжу і питво не заради солодощів і розкоші, а заради потреби вживає, щоб тільки тілесні укріпити сили і так справи покликання свого робити і Богу служити міг. 10) Не тільки жодного тимчасового лиха чи страху людського, а й самої смерті не боїться. Якщо де слід або в біду впасти і померти, або згрішити, краще віддасть перевагу бідувати і померти, ніж згрішити. І в страсі Божому всяку біду і найстрашніший страх смертний перемагає, так само, як одержимий жорстокою хворобою не відчуває інших легких хвороб, або як той, хто чує великий шум, тихого голосу не чує. Святий Іосиф, син Іакова, вважає за краще у в’язниці сидіти, ніж із дружиною єгипетською змішатися і згрішити (див. Бут. 39:20). Повивальні бабці єврейські зневажають беззаконний наказ фараона і не вбивають немовлят чоловічої статі: «бо побоялися Бога» (Вих. 1:17,21). Троє отроків розпаленої печі (див. Дан. 3:21), Сусанна – смерті (Дан. 13:23) не бояться заради страху Божого, та інше.

– 181. Страх Божий народжується і примножується завдяки Божій допомозі: 1) Від міркування про страшні Його долі, які з’явилися на грішниках, як-то: на Каїні (див. Бут. 4), на загиблих потопом (див. Бут. 7), на содомлянах, які у вогні та сірці згоріли (див. Бут. 19). ), на фараоні, що з військом потонув у морі (див. Вих. 14), на Дафані й Авіроні, що були поглинуті землею (див. Чис. 16), на Авесаломі, який висить між небом і землею, а потім загинув (див. 2Сам. 17), та на інших. Але Бог, Який раніше за гріхи страчував, Той самий і тепер на беззаконних посилає кари. Чуємо жахливі землетруси і міста в одній труні з жителями поховані; чуємо й бачимо жалюгідні битви між державами, жахливі кровопролиття, стільки тисяч народу, що марно від вогню й меча падають; бачимо й чуємо жахливі пожежі, у яких села й міста гинуть. Усе це показує, що є Бог, Який ненавидить беззаконня і карає беззаконників. А тимчасові покарання показують, що будуть і вічні для несправних і запеклих грішників: буде геєна, черв’як безсонний, скрегіт зубів, темрява непроглядна, що мучить беззаконних. 2) Народжується від роздумів про Божі властивості; особливо міркування і пам’ять про всюдиприсутність і всезнання Боже страх Божий виробляє. Всюдиприсутність Божа показує тобі, що Бог скрізь із тобою, і над тобою, і перед тобою. «Ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо» ( Діян. 17:28). Ходиш чи спочиваєш, говориш чи мовчиш, один ти чи з ким розмовляєш? Бог із тобою. Робиш що? Бачить Бог справу твою. Говориш що? Чує Бог слово твоє. Чи думаєш що? Проникає Бог думки твої. Чи гордишся? Бог дивиться на гордість твою. Чи відступає серце твоє від Бога і навертається до тварини? Дивиться Він на відступлення твоє. Чи порушуєш закон Його святий? Дивиться на злочин твій. Чи робиш неправду, чи робиш розкрадання, крадіжку? Дивиться Він на неправду твою, розкрадання і злодійство твоє. Чи блудодійствуєш? Дивиться Він на блудодійство твоє. Чи гніваєшся, чи злишся, чи вбиваєш ближнього твого? Дивиться Він на гнів твій, злість твою і вбивство твоє. Чи злословиш, хулиш, проклинаєш, чи обмовляєш ближнього твого? Чує Він лихослів’я, хулу, прокляття і наклеп твій. Чи думаєш образити, зашкодити, обмовити, обдурити, образити, зганьбити, вбити ближнього твого? Чи хочеш нечистоту вчинити? Бачить Він злий намір і починання твої і перешкоджає тобі в совісті твоїй. Бачить – і ображається. Величність Його ображається твоєю гордістю, що ти, «земля і попіл» (Бут. 18:27), пишаєшся. Правда Його ображається твоєю неправдою. Істина Його ображається твоєю брехнею. Святість Його ображається твоєю нечистотою. Довготерпіння Його – твоїм нетерпінням. Благодать Його – твоєю злістю. Милість Його – твоєю жорстокосердістю. Щедрість Його – твоєю скупістю. Любов Його ображається твоєю ненавистю і заздрістю. Отже, бійся перед величчю Його пишатися, перед правдою Його неправду чинити, перед святістю Його в нечистоті валятися, перед істиною Його брехати, перед милістю Його зловживати, перед довготерпінням Його гніватися й лютувати, перед милосердям Його лютувати, перед лагідністю Його зловживати. Присутній Він із тобою зі Своєю величчю і всемогутністю, правдою, святістю, милосердям, щедротами, лагідністю, благодаттю і довготерпінням, хоча цими очима і не бачиш Його, та й бачити неможливо. Великий Він і вельми страшний.Як не побоїшся величі Його і наважишся підноситися перед Великим і Страшним? Праведний Він. Як не побоїшся правду порушувати перед Праведним? Істинний Він. Як не боїшся брехати перед Істинним? Святий Він, Якому Ангели зі страхом предстоять і співають: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф» (Іс. 6:3). Як не злякаєшся перед такою святістю безчинствувати? Милосердний Він і Багатомилостивий. Як не побоїшся перед Милосердним люто чинити? Щедрий Він. Як не побоїшся зачиняти серце своє для того, хто вимагає, перед Щедрим? Добрий Він, лагідний і довготерпеливий. Як не побоїшся перед благим, лагідним і довготерплячим гніватися, вдаватися до люті та злопам’ятствувати? Нарешті, Творець Він твій, Найвищий Господь і Цар твій, Отець твій. Як не злякаєшся і не засоромишся перед Творцем своїм, Царем і Господом страшним і Отцем безстрашно чинити? Вседержитель Він, Який у руці Своїй весь світ утримує (див. Пс. 94:3-7). Як не боїшся Його, Який зі світлом і тебе в руці Своїй тримає, прогнівити? Перед Царем земним, Государем своїм, або перед паном своїм, або перед батьком своїм не насмілюєшся безстрашності й нечестя показувати. Перед очима Бога твого, Який є Верховний Цар, і Господь усього світу, і Отець Вічний, завжди і скрізь, де не буваєш, знаходишся. І як не боїшся безстрашності перед Ним показувати? Хоч яким великим є Монарх земний, але він – людина, подібна до тебе; хоч яким високим є пан твій, але він – людина, подібна до тебе; хоч яким дорогим є для тебе батько твій, але, він також – людина, подібна до тебе. Усі також народжуються і вмирають, як і ти, але, однак, усяке їм виявляєш пошану і благоговіння. Бог, перед Яким завжди перебуваєш, такий Великий, що весь світ перед Ним, як найменший прах або одна «крапля» води (див. Іс. 40:15); такий сильний, що все з нічого творить Словом одним. І Він є Цар царів і Господь панів, перед Котрим і Ангели тремтять, трусяться, благоговінні і зі страхом поклоняються. Отже, як не боїшся грішити перед Ним і такої Йому пошани не надавати, яку земному Царю, пану і батькові по плоті, собі подібним людям, надаєш? Всякого шанування гідний Цар земний, пан твій і батько, і Сам Бог велить їх шанувати. Але Бог незрівнянно більшого шанування, і такого, якого не може бути більше, такого великого, як Він Сам Великий, шанування гідний. До цього високого шанування і пророк закликає нас: «Служіть Господу зі страхом, і радійте перед Ним з трепетом» (Пс. 2:11). І в іншому місці закликає нас до того ж: «Прийдіть, радісно заспіваймо Господу, вигукнимо Богу, Спасителю нашому, станьмо перед обличчям Його зі славослів’ям, і в псалмах вигукнемо Йому, бо Бог – Господь Великий, і цар Великий на всій землі, бо в руці Його всі кінці землі, і вершини гір – Його ж, бо Його – море, і Він його сотворив, і суходіл руки Його сотворили» (Пс. 94:1-5). 3) Народжується і примножується страх Божий від міркування про веління Божі. Бо Бог, Який закон видав і наказує його зберігати, великий і страшний, і Він – «Бог відплат» (Пс. 93:1), і наказує його зберігати твердо: «Ти заповідав заповіді Свої твердо зберігати» (Пс. 118:4). І за злочин святого закону Свого тимчасовою і вічною карою загрожує. Укази земного Царя, гнів якого тільки тіло наше вмертвити може, порушувати боїмося. Як Божого повеління порушувати не боятися і праведного Його гніву, Який «може і душу, і тіло занапастити в геєні вогненній» (Мф. 10:28)? 4) Народжується страх Божий від міркування про Бога, що велить, як Отця Благоутробного і нас люблячого. Отцю плотському послух надаємо і побоюємося його прогнівити. Як не боїмося не послухатися Бога, Небесного і Вічного Отця, Який створив нас, і в Сині Своєму Єдинородному відродив нас, і стільки являє нам благодіянь, яких і розумом зрозуміти не можемо? Який батько так любить сина, як любить Бог нас?  Скоро людська любов перетворюється на гнів і ненависть, але Божа любов не так: вона не перестає ніколи. Ми перестаємо і зраджуємо, бідніємо і не зберігаємо вірності й любові до Нього, а Він завжди «Той самий» (Євр. 1:12), завжди «наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мф. 5:45). 5) Оскільки істинний «страх Божий є дар від Господа», як каже Сирах (Сир. 1:13), то повинні ми його старанною молитвою в Бога просити, щоб серце наше й усі почуття страхом Своїм відгородив.

– 182. Як страх Божий відвертає людину від усякого зла, так безстрашність відчиняє шлях до усякого зла і беззаконня. Звідси хули, клятвопорушення, хабарництво, лиходійство, насильства, розкрадання, крадіжки, лихослів’я, безчинний крик, глузування, осуд, наклеп, підступність, лестощі, обмани, усяка нечистота, безчинство, – словом, всяке беззаконня й безбожництво. Як кінь лютий, не маючи правителя, прагне й біжить, куди хоче й очі дивляться, так людина, від природи до всякого зла схильна, якщо позбудеться страху Божого, як доброго правителя, на все зле спрямовується, і куди зла воля не велить іти їй, туди й іде, і що не захоче, те й робить, від зла на зло, від гріха на гріх, і від беззаконня на беззаконня впадає. Думає зло – і говорить зло; починає зло – і чинить зло; і, як сходами, різними беззаконнями в глибину зол сходить, і так, прийшовши в глибину зол, не думає. Тоді вже ні повчальне слово, ні слово погрози на нього не діє: на одне те тільки думкою і ділом прагне, на що зла воля і звичка кличе. Бідний і плачу гідний стан такої людини, якого б вона звання не була! Бо від цього не що інше випливає, як вічна погибель, якщо особливий Промисел Бога, Милосердного, який не бажає смерті грішнику, звідти, як Іону з утроби кита, не витягне.

Глава 2: Про смирення

«Кожен, хто підносить сам себе, упокориться, а той, хто упокорює себе, піднесеться» (Лк. 18:14).

«Смиріться перед Господом, і піднесе вас» (Як. 4:10).

«Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем», – говорить Христос (Мф. 11:29).

«Страху Божому слідує істинне смирення, бо той, хто боїться Бога, смиряється під міцну руку Божу» (1Пет. 5:6).

– 183. Якою гордістю серце людське заражене, кожен може краще примітити на іншому, ніж на собі. Бо пороки зручніше пізнаємо в ближніх наших, ніж у собі; і більше очі наші звертаємо на чужі, ніж на свої гріхи. Але що людина в ближньому бачить, те й усередині себе має. Бачимо, як людина намагається над іншим панувати, наказувати, здатися кращою для інших, прославитися і звеличитися, всіма шанованою і поклонятися, для чого стільки засобів вживає, що й перелічити неможливо. Інший самовільно піддає себе під тріск і звук смертоносної ворожої зброї, щоб переможцем назватися і чин отримати. Інший школи й різні науки проходить, щоб або розумним і премудрим вважатися, або на високому місці сидіти. Інший змолоду указам, правам і всяким наказним справам вчиться, щоб суддею бути. Інший багатства шукає, і тим хоче відзначитися більше за інших. Інший будує багаті покої, щоб із поважними і високими особами знайомитися, і так самому начебто таким іменуватися. Інший дбає про сукню й оздоблення кольорове, щоб так у зборах не на останньому місці сидіти і від тих, хто зустрічається, повагу й уклін отримувати. Іншому на думку спадає високі й багаті карети, обраних і прикрашених коней із безліччю слуг готувати, щоб знатним і чинопослушним здатися. В іншого багатий стіл часто збирається, щоб від тих, хто харчується, честь і похвалу отримувати. Інший інше задумує для прославлення імені свого. Корінь усіх цих некорисних, навіть шкідливих задумів – гордість життєва. Але хто від смертоносного цього зла почне благодаттю Божою ухилятися, і, полишивши створіння, Творця шукати, того інше, найлютіше, зло зустрічає – духовна гордість і фарисейська зарозумілість. Ця всезгубна виразка особливо в тих звикає гніздитися, які багато постять, багато дають милостині, як той фарисей на собі показав (Лк. 18:10-11), а також у тих, які віддаляються в пустелі, укладаються в монастирі, одягаються мантіями, часто й багато моляться та інші, на перший погляд, непогані справи, робити намагаються. Так поруч із бідною людиною скрізь ця єхидна сидить і шукає, як би отрутою своєю її вмертвити! Проти цього зла ліки пропонує нам Син Божий – смирення Своє і велить у Себе того вчитися: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем».

– 185. Причини, що приводять людину до смирення: 1) Бідність і окаянство наше переконує нас смирятися. Візьми кожен собі в міркування, і отримаєш достатню причину упокорюватися; зазирни в глибину серця свого, і побачиш, яке там зло і лихо криється. Це зло злими помислами, як зле дерево злими своїми плодами, себе показує. «Зсередини, із серця людського, виходять злі помисли, перелюби, любодіяння, убивства, крадіжки, лихоїмство, злість, підступність, негідність, заздрісне око, богохульство, гордість, божевілля», – каже Христос (Мк. 7:21-22). А що всередині, в серці криється, то назовні, як із казана киплячого, що вміститися не може, через зовнішні діяння вивергається. Звідси походять сварки, ворожнечі, прокльони, лихослів’я, хули, лестощі, обмани, глузування, докори; звідси гніву плоди: помста, кровопролиття, вбивство; звідси розкрадання, лихоїмство, клятвопорушення, образа бідних, пролиття сліз вдовиць і сиріт. Серце викидає смердючі запахи і плоди свої: студодіяння, блудодіяння, перелюбство, лихослів’я, срамослів’я, слова і діяння ганебні, жарти безсоромні, пристрасть скотиняча. Словом сказати, всяка гидота і всяке зло з серця виходить, як із землі посіяне насіння виникає; і справою самою здійснюється, якщо силою страху Божого не стане на заваді. Але, що людське окаянство примножує – людина цього зла і не дізнається, поки Бог благодаттю Своєю не просвітить її. Багато хто щось про себе мріє; проти них апостол говорить: «Хто вважає себе чимось, будучи ніщо, той спокушає сам себе» (Гал. 6:3). Але такі, коли благодаттю Божою озирнуться, побачать, що вони ніщо, і визнає кожен: «Я заблукав, як вівця загибла» (Пс. 118:176). І це лихо і окаянство всім людям спільні. Це мусимо ми пізнавати й визнавати і так упокорюватися. 2) До цього лиха додається інше, не менше, – різноманітна хитрість і ворожнеча диявольська. Цей ворог «був людиновбивця від початку» (Ін. 8:44), і в серці прабатька нашого зле своє насіння (про яке в першому пункті сказано) посіяв, не перестає й тепер бур’яни свої розсівати. Скрізь він із підступністю своєю оточує нас: що не робимо, про що не розмовляємо, помічає, і в усьому хоче заштовхнути й озлобити нас. Чи спимо, чи відпочиваємо? Він не спить, але не спить на погибель нашу. Чи ходимо, чи сидимо? Він спостерігає ходіння, сидіння і вставання наше. Чи їмо, чи п’ємо? Підкладає підступи свої. Чи до молитви звертаємося? І тут не залишає нас, і тут перешкоджає нам, намагається розслабити нас, відвернути розум наш і серце від Бога. Чи від зла ухиляємося? Намагається знову в нього втягнути нас. Чи добро робимо? Подвизається і тут, щоб не з добрим наміром і не з доброю метою це робилося нами.

«Ось, – каже блаженний Августин, – простяг під ногами нашими незліченні тенета, і всі шляхи наші різноманітними обманами наповнив, щоб уловити душі наші. Сітки поклав у багатстві, сітки поклав у злиднях, сітки простягнув у їжі, у питті, у розкоші, уві сні та пильнуванні; сітки простягнув у слові, у ділі та в усьому житті нашому» (Soliloqu, гл. 16). Тому святий апостол застерігає нас, кажучи: «Пильнуйте, пильнуйте, бо супротивник ваш, диявол, ходить, як лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути» (1Пет. 5:8). Сіті й підступи цього лиходійного ворога вбачає і від них ухиляється одне смирення. Бо «смиренним Бог… дає благодать» (Іак.4:6), яка їх застерігає, просвітлює і зберігає від підступних сіток його. 3) Без благодаті Божої нічого угодного людина творити не може. «Бог виробляє в нас і бажання, і дію за Своїм благоволінням», – каже апостол (Флп. 2:13). І Христос каже: «Без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5), що і вищевказані в першому і в другому пункті причини показують. Бо людина в духовних справах без Божої благодаті як висохла гілка, яка ніякого плоду принести не може. «Як гілка…, – каже Христос, – не може приносити плоду сама собою, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені» (Ін. 15:4). Отже, Богу, що виробляє в нас і бажання, і творення добре, личить всяка хвала і слава; а людині личить сором на обличчі та смиренність, бо не тільки робити, а й хотіти без Бога нічого доброго не може. «Якщо є якесь добро, мале чи велике, – каже згаданий блаженний Августин, – то це Твоє обдарування, Господи; наше ж тільки зло. Чим похвалиться всяка плоть? Хіба злом? Це не похвала, а бідність. Твоє, Господи, добро, Твоя слава! Тому хто від Твого добра слави собі шукає, той злодій і розбійник і подібний до диявола, який хотів викрасти славу Твою. Бо хто похвали шукає від Твого обдарування і не шукає від того Твоєї слави, але своєї, той хоча заради Твого обдарування і хвалиться людьми, але Тобою засуджується, бо від Твого обдарування не Твоєї, а своєї слави шукав. А хто людьми хвалиться, Тобою ж засуджується, того люди не захистять, коли будеш судити, і не позбавлять, коли Ти засудиш». І трохи нижче: «Господи! Визнаю, як навчив Ти мене, що я не що інше є, як всяка суєта, затінок смертний, і безодня якась темна, і земля порожня, з якої без Твого благословення нічого не росте, і плоду не приносить, окрім сорому, гріха і смерті. Якщо яке добро мав я колись, від Тебе його прийняв; яке добро не маю, воно Твоє і від Тебе його маю. Якщо коли стояв я, Тобою стояв; якщо коли падав, собою падав, і завжди б у болоті лежав, коли б Ти мене не підніс; завжди б сліпий був, коли б Ти мене не просвітив. Коли впав я, ніколи б не повстав, якби Ти мені руки Своєї не простягнув; але й коли Ти мене воздвиг, завжди б падав, якби Ти мене не підтримував; частіше б гинув, якби Ти мною не керував.

Так завжди, Господи, так завжди благодать Твоя і милість випереджає мене, вона позбавляє мене від усіх лих, рятує від минулих, відновлює від теперішніх, і випереджає від майбутніх, припиняє і сіті гріховні переді мною, забирає випадки і причини. Оскільки якби Ти цього добра мені не створив, то я б усі гріхи світу створив» (Soliloqu. Гл. 15). Так блаженний Августин про себе сповідує; так навчає премудрий учитель і нас про себе сповідувати та зі смиренням визнавати неміч свою й окаянство, і, чи від зла колись ухиляємось, чи добре робимо, благодаті й милості Божій то все приписувати! 4) «Смиренним, – як Писання говорить, – Господь дає благодать» (Як. 4:6). Як води зазвичай з високих гір на низькі місця стікають, так річки обдарувань Божих у долини смиренних сердець спускаються. І як посудина порожня все зручно вміщує, так серце, від суєти мирської і від гордості звільнене, зручне до сприйняття обдарувань Божих. Бог милостиво і людинолюбно дивиться на смиренне серце, як Пресвята Богородиця каже: «що зглянувся Він на смирення Раби Своєї» (Лк. 1:48). Бог, багатий у милості й щедротах, усім хоче подати благодать Свою. Але, оскільки не у всіх знаходить зручне до сприйняття серце, тому не всім подає, а тільки тим, котрі «убогі духом» і визнають убогість свою, «спраглі й спраглі на правду Його» (Мф. 5:3,6). Як на початку Бог створив небо і землю, такі чудові справи з нічого, так Той самий Бог і тепер усе з нічого творить. Хто вважає, що він – ніщо, з того щось, як Всемогутній, творить. Звідси буває, що смиренний невіглас і хлібороб розумніший і мудріший у покликанні християнському, ніж гордий мудрець світу цього, хоча гарних промов і письма не знає. Тому апостол каже: «Ніхто не спокушай самого себе. Якщо хто з вас думає бути мудрим у цьому віці, той будь божевільним, щоб бути мудрим» (1Кор. 3:18). 5) Як на смиренне серце виливаються дарування Божі, так у смиренному серці, як у якійсь скарбниці, зберігаються. Бо таке серце благодать і страх Божий оточує і, як вірний страж, зберігає його. Не так гордовита гордість, але вона й те, що й має, губить. Так прабатько наш у раю, коли захотів богом бути, втратив і те, що мав, Богом дане; захотів богом бути, але «зрівнявся з нерозумною худобою, та й уподібнився до неї» (Пс. 48:21), – цього зла й сини його причастилися, та й оплакати доволі не можемо. Смирення є як основа якась, на якій духовне житло чеснот повинні ми будувати. Смиренний, без сумніву, «уподібнюється чоловіку мудрецю розсудливому, що збудував дім свій на камені, і пішов дощ, і розлилися річки, і повіяли вітри, і кинулися на дім той, і не впав він, бо був заснований на камені» (Мф. 7:24-25). Бо смирення дотримується вірою Того, Хто все в руці Своїй утримує; і тому це тверда основа. Без цієї підстави все, що не створиться духовного, впаде і на порох перетвориться. Фарисей думав, ніби він створив святиню свою; але, оскільки цієї твердої основи не поклав, обдурився, як пишеться в Євангелії (Лк. 18:11-12,14). Без смирення і побудувати нічого духовного неможливо, бо, як сказано вище, без благодаті Божої нічого духовного створити не можемо. Бо «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет. 5:5). 6) Без смирення істинного покаяння бути не може, але є удаване і несправжнє, яке тільки на устах, а не на серці. Бо як хворий, що хоче зцілитися, повинен спочатку визнати свою неміч і лікареві оголосити, так і грішник, що душею немічний, повинен насамперед душевну свою неміч визнати, бідність і окаянство, визнати себе злочинцем святого закону Божого, перед судом Божим винним, тимчасового і вічного Божого покарання гідним, і з таким сповіданням вдаватися вірою до Христа, душ і тіл Лікаря, і повертати себе духовно перед пречистими Його ногами, подібно до євангельської блудниці (Лк. 7:37-38), що без смирення бути не може. Бо саме таке сердечне визнання бідності й окаянства є ознакою смирення. Таке смирення показав блудний син, коли визнав свою негідність: «Отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже не гідний називатися сином твоїм» (Лк. 15:21). Так упокорився митар, коли стояв далеко, коли не хотів навіть піднести очі на небо, «але, вдаряючи себе в груди, говорив: “Боже, милостивий буди мені, грішному” (Лк. 18:13). 7) Без смирення молитва марна буває, бо «гордим Бог противиться». Навпаки, на смиренних милостиво дивиться Бог: «Зглянувся на молитву смиренних, і не принизив молитов їхніх», – каже Псаломник (Пс. 101:18). Так Він зглянувся на молитву смиренного митаря, хоча гріхами і обтяжений був, – як і відкинув горде самохвальство фарисейське. «Кожен, хто підносить сам себе, упокориться, а той, хто упокорює себе, піднесеться» (Лк. 18:14). Так сотник у Капернаумі, який вважав себе негідним того, щоб у дім його Христос увійшов, отримав бажане, та ще й із похвалою: «І в Ізраїлі не знайшов Я такої віри», – сказав Христос (Мф. 8:10). Так вірна хананеянка, яка не відмовилася бути подібною до псів, що їдять крихти, що падають із трапези панів своїх, чує від Христа: «О жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі за бажанням твоїм». І зцілилася дочка її того ж часу» (Мф. 15:28). Бо де віра істинна, там і смирення: смирення від віри невідлучно. З такою вірою і смиренням і ми повинні приступати до величності Божої, якщо хочемо чогось просити і прохане отримати, – пам’ятати, хто ми і до Кого з проханням приступаємо. 8) До смирення приводить нас початок і кінець наш: із землі взяті, у землю й перетворюємося, бо ми земля, і в землю відійдемо (Бут. 2:7,3:19). Якщо й утішає нас віра наша, що знову душа з тілом свого часу з’єднається Божою силою, і в інший, найпрекрасніший, вигляд Божою благодаттю зодягнемось, однак кожному слід «одного разу померти» (Євр. 9:27), у надрах землі, з якої взяті, сховатися і до загального воскресіння спочивати. А ця мертвість і тління приводить нам на пам’ять і те, що нас у цей жалюгідний стан гріх привів, хоча безсумнівна надія живить і зміцнює серця наші, бо «життя ваше сховане з Христом у Бозі» (Кол. 3:3). Роздуми про цей кінець, розрішення, тління і розсипання тіла нашого не допустить нас насміхатися і над іншими підноситися. Бо всім – високим і низьким, панам і рабам, багатим і жебракам – слідує після смерті один дім – земля, і кожному належить в сморід і в землю тілом обернутися і розсипатися. 9) Хто смирення не має і не намагається мати, той побоюватися повинен, як би з дияволом, начальником гордості, не впасти і з ним вічно не бути відкинутим від милості Божої. «Гордим Бог противиться». Бо як у смиренних шлях хоча й низький, але до високої Вітчизни – неба – веде, так горді, хоча високо піднімаються і літають, але врешті-решт униз, тобто в пекло, падають. Цього падіння кожен високорозумний повинен боятися. 10) Христос, Син Божий, хоч і є для нас образом і дзеркалом усіх чеснот, однак смирення й лагідності в Себе вчитися нам велить: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11:29). Звідси бачимо, наскільки велика чеснота – смирення: бо початок свій має не від когось іншого, а від Христа, Царя неба і землі. Навчіться від Мене…, – каже, – не мертвих воскрешати та інші чудеса творити, але чого? – Бо Я лагідний і смиренний серцем». Якщо Сам Господь неба і землі був «смиренним серцем», як сповідує; якщо «упокорив Себе… до смерті… хресної» (Флп. 2:8); якщо не засоромився ноги учням умити (Ін. 13:5); якщо свідчить Сам про Себе, що “Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, але щоб послужити” (Мф. 20:28); якщо говорить: «Я посеред вас (учнів), як служитель» (Лк. 22:27), то чи не тим паче нам, рабам, за прикладом Господа нашого, личить покоритися й не соромитися братії своїй служити і з ними, хоч би які були, вести себе по-товариськи. На цей образ дивилися святі апостоли і всі святі, і в нього вчилися, і так низьким шляхом смирення у високу Вітчизну – небо – увійшли.

– 186. Смирення не тільки зовні показувати, але особливо всередині треба намагатися мати. Є такі, які зовні показуються смиренними, але всередині цього не мають. Багато хто відкладає чини і титули світу цього, але не хоче відкласти високої про себе думки; відрікаються від честі і сану мирського, але хочуть шануватися заради святості. Багато хто не соромиться називати себе перед людьми грішниками, або, що ще більше, навіть усіх грішнішими, але від інших того чути не хоче, і тому устами тільки такими себе називають. Інші, як серп, зігнуту шию носять, але всередині розум підносять. Інші низькі поклони перед братією своєю роблять, але серцем непохитні бувають. Інший у роздертому лахмітті ходить, але серця роздерти не хоче. Багато хто мало і тихо, а інші й зовсім не говорять, але серцями безперестанку ближніх ганьблять. Інші чорною рясою і мантією тіло покривають, але серця покрити не хочуть. Так і інші знаки смирення показують! Усі такі смирення на серці не мають. Можуть ці знаки бути прикметами смирення. Але якщо немає того, що вони означають, то вони не що інше, як лицемірство. І подібні вони до хутра, повітрям надутого, яке здається, що чимось наповнене, але, коли повітря вийде, видається, що порожнє; або навіть, за словом Христовим, подібні до «пофарбованих гробів, що ззовні видаються гарними, а всередині сповнені кісток мертвих і всілякої нечистоти» ( Мф. 23:27). Тому смирення, як і всяке благочестя, в серці треба мати. Бо Бог судить за «наміром сердечним» (1Кор. 4:5), і не за зовнішністю, як перед людьми являємося.

– 187. Тут пропонуються деякі знаки істинного смирення, яке не тільки зовні, а й усередині, в серці, є. 1) Пізнати істинне своє окаянство і бідність і серцем визнавати; це окаянство всім нам спільне, хоча мало хто це пізнає і визнає; чому мало хто і смирення істинне має. 2) Не зневажати нікого, і найпідлішого. Нікого не засуджувати не тільки словом, але навіть думкою, а на своє окаянство і зло дивитися і оплакувати, і так милості у Всемогутнього Бога просити. 3) Честі і слави не шукати, і, хоча подається, негідним себе вважати не тільки устами, а й на ділі. І якщо потрібно бути в честі, шкодувати про те, і з підвладними обходитися як з братами своїми, не вважати себе кращим за них, користі їхньої шукати, а не вшанування і поклонів від них. І хоча потрібно буде когось карати і до страху приводити, в серці думати, що і сам не кращий за них. 4) Терпіти без нарікання й охоче всяку зневагу й безчестя; бо смиренність без терпіння бути не може, і де терпіння істинне, там і смиренність. Бо хто не терпить презирства, той любить шанування і похвалу, що є ознакою гордості. 5) Доброзичливо і старанно коритися і слухати не тільки вищих, а й рівних, і менших у потребах їхніх і вимогах: бо смиренність перед усіма схиляється, як і любов. 6) З нижчими поводитися так, як з рівними собі, не вважати себе вищим і кращим за них, але пам’ятати, що всі люди одного і того ж єства – і сановиті, і прості. 7) Вважати себе окаяннішим і грішнішим за всіх інших. Бо смирення, коли на свої тільки вади дивиться, то й знаходить себе найдостойнішим осуду більше за інших. 8) В істинному смиренні помічається безперестанна потреба і спрага Божої благодаті: бо смиренність не дивиться на те, що має, але міркує про те і шукає того, чого не має. Як ті, хто навчаються з книг і в учителів, чим більше вчаться і дізнаються, тим більше невігластво своє бачать, бо набагато більше не знають, ніж знають, так і ті, хто навчаються в школі премудрості Божої, тим більше пізнають, що вони вбогі духовно, чим більше причащаються обдарувань Божих: бо бачать, що багато чого не мають, тому й шукають зі смиренністю та зітханням.

– 188. Тут коротко додається, яким чином смирення шукати. 1) Намагатися пізнати себе, свою бідність, неміч і окаянство, і ту неміч частіше перед душевними очима покладати. 2) Про велич Божу і про свою підлість міркувати. 3) Про смирення Христове, Чия любов до нас, як і смиренність заради нас така велика, що й розумом зрозуміти неможливо, міркувати з старанністю, що святе Євангеліє тобі представляє. 4) Не дивитися на те, яке маєш добро, але дивитися, якого ще не маєш. 5) Пам’ятати раніше скоєні гріхи. «Спогад колишніх гріхів, – каже святий Іоанн Златоуст, – є задоволена залізниця, щоб приборкати й уціломудрити нас» (Бесіда 31 на Книгу Буття). А до того ж і про те міркувати, що ще більше й важче можеш згрішити, якщо благодать Божа не допоможе тобі, як блаженний Августин сповідує. 6) Яке добро зробив, Богу те приписувати і дякувати, а не вважати своїм. 7) Коли бачиш або чуєш брата, що грішить, то не про гріх тільки його міркуй, а й добре уважніше слухай те, що він ще робить або робив, і так побачиш, що він кращий за тебе, як каже свт. Василь Великий (У слові про смирення). До того ж, від його падіння свого стережися і свої гріхи на розум приведи. Бо падати – загальне зло людське. Читай ще главу про гордість, і порівнюй одне з іншим, щоб краще зрозуміти. Бо що від гордості відводить, те приводить до смирення, яке завжди противне гордості.

Глава 3: Про презирство і відкидання світу

«Яка користь людині, якщо вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить? Або який викуп дасть людина за душу свою?» – говорить Христос (Мф. 16:26).

«Не відповідно до цього віку, але преображайтеся оновленням розуму вашого, щоб вам пізнавати, що є воля Божа, блага, угодлива і досконала» (Рим. 12:2).

– 189. Під «світом» у Святому Письмі розуміється не одне й те саме. 1) Світ розуміється як усе небесне і земне коло, в якому всі створені речі містяться. Так розуміється слово: «у світі був, і світ через Нього почав бути» (Ін. 1:10). Про створення цього світу пишеться в розділі 1 і 2-й книги Бут. 2) Світ означає і кращу частину світу цього, тобто людину. Про цей світ говорить Христос: «Так полюбив Бог світ» (Ін. 3:16-17) та інше. 3) Світ береться і як усе, що у світі цьому насолоджує й тішить нашу плоть, розпалює пристрасть її, і від Христа відводить, і веде до вічної погибелі. Про це говорить апостол: «Усе, що у світі: похоть плоті, похоть очей, і гордість життєва, – не від Отця, але від світу цього» (1Ін. 2:16). 4) Під світом розуміються і люди, які, служачи своїм забаганкам, не хочуть євангельської істини прийняти і слідувати. На цей світ вказує Христос, кажучи апостолам: «Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перед вами» (Ін. 15:18).

– 190. Від світу зректися означає: 1) Не те, щоб від усіх речей відстати. Бо без них жодної хвилини бути не можемо; і заради нас вони створені, щоб ними користувалися і Богу, Творцеві, дякували. Та й віддалитися від них не можемо, бо скрізь вони нас оточують, зустрічають і йдуть за нами. 2) Знову ж таки не те, щоб людей ненавидіти і ними гидувати. Бо наказано нам один одного любити, і любити не тільки добрих, а й злих, не тільки друзів, а й ворогів наших, за словами Господа, наслідуючи в тому Небесному Отцеві, Який «наказує сонцю Своєму сходити над злими і добрими» (Мф. 5:44-45). 3) Також не те, щоб укластися в монастирі або пустелі. Бо світ той, якого берегтися повинні ми, всередині нас носимо, і тому, куди не підемо, не втечемо від нього. І як не всі, що живуть у монастирях чи пустелях, його відрікаються, так і в містах і селах, що перебувають, не всі служать йому, як з наступного це побачимо. Отже, що ж означає зректися світу? Значить не що інше, як відвернути серце і любов від усього того, що нас від любові Божої відводить і до вічного неблагополуччя доводить. Сюди відноситься плоть наша з пристрастями і похотями, яку «треба розпинати», якщо хочемо «Христовими бути», а не світу цього чадами (Гал. 5:24). У цьому світі полягає самолюбство, свавілля, сріблолюбство, славолюбство, честолюбство, лестощі багатства, слави і честі суєтної, якими звеличується і підноситься плоть наша. До цього зараховується все, що тішить і насолоджує почуття наші, і б’є в серце наше, і затьмарює душевне око, яке є Світло вічне – Бога – повинне бачити; тут має місце богопротивне задоволення утроби. До цього світу належать брати і друзі наші, дружина і діти, батько і мати наші та інші, коли вони нас від Христової любові відводять. Від самого здоров’я нашого, від членів наших, від життя нашого зректися повинні ми; безчестя, наруги, уз, темниці, смерті не жахатися, коли того честь Христова вимагає і любов Божа інакше зберегтися не може. «Кожен із вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем», – каже Христос (Лк. 14:33). Самолюбство, самовладання, сріблолюбство і славолюбість є маєток плоті нашої: про них вона дбає, їх шукає, а коли бачить перешкоду – не терпить, гнівається, ворогує. Від цих марних, навіть шкідливих праць відкликає нас Христос і закликає до Свого спокою: «Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас» (Мф. 11:28).

– 191. Ознаки того, хто відрікся від світу, помічаються такі: 1) Така людина свою волю волі Божій у всьому намагається підкоряти. 2) Самолюбство своє приборкує і втихомирює. 3) Багатства, слави і честі не бажає, але, хоча і даються їй вони, серця до них не докладає. 4) Втративши багатство, славу й честь і все, що у світі цьому є, не шкодує, але з Іовом каже: «Господь дав, Господь і взяв» (Йов. 1:21). 5) Їжу, пиття, одяг, спокій та інші мирські речі не заради розкоші, а заради потреби й вимоги немічної плоті вживає й усякої насолоди уникає. 6) Як похвалою не звеличується і не втішається, так докорами і ганьбою не ображається. 7) Всілякі образи терпляче зносить і на тих, хто ображає, нікому не скаржиться. 8) Від світу, тобто від злих людей, ненависть терпить, але тих, хто ненавидить, любить. «Якби ви були від світу, то світ любив би своє, а як ви не від світу, але Я обрав вас від світу, то світ вас ненавидить», – каже Христос (Ін. 15:19). Це найвідоміша ознака того, хто відрікся від світу, – що «світ його ненавидить»: ненавидить, як не свого. Кажуть, що море містить у собі тільки живих тварин, а мертвих викидає геть із себе: так буває в морі світу цього. Хто для світу і забаганок світу живе, той люб’язне світу чадо, а хто зрікся і помер для нього, того вивергає і виганяє геть із себе. 9) Злиднів, безчестя і наруги, що в світі цьому трапляються, не боїться, оскільки багатства і слави не шукає. 10) Завжди пам’ятає небесну Батьківщину і до неї серцем і думкою прагне: «де скарбничка, там буде і серце її», за словом Христовим (Мф. 6:21). Бо ознаки, які показують любов Божу, ті доводять відкидання світу: бо хто Бога любить, той не любить світу, і хто світу не любить, той любить Бога.

– 192. З вищесказаного випливає: 1) Хто не намагається волі Божої творити, а свою виконує – той самолюбець і миролюбець. 2) Якщо ухиляєшся від зла не заради Бога, а заради сорому, або суду цивільного, або іншої якоїсь тимчасової користі, то ти політик і миролюбець, а не християнин. 3) Якщо шукаєш честі, слави, багатства у світі цьому, хочеш, щоб тебе хвалили, шанували, прославляли, світові служиш серцем твоїм. 4) Чи потрапив у якусь напасть і вдаєшся до срібла чи золота, до захисників своїх, щоб позбутися, – на світ сподіваєшся, а не на Бога; до світу приліпився ти, а від Бога відступив. 5) Розширюєш дім і будівлі багаті, прикрашаєш слуг, коней, карети, одягаєшся в одежу шовкову й різнокольорову заради здобуття марної слави – похіть тілесна, похіть очей, і гордості життєвій служиш. 6) Збираєш столи багаті з дорогими винами і в тому розвагу покладаєш – ти череву раб, «твій бог – черево», а не Господь (Флп. 3:19). 7) Робиш якесь добро, тобто або милостиню даєш, або в церкву ходиш, або постиш, або храми Божі будуєш і прикрашаєш, або щось інше, щоб «з’явитися… перед людьми» (Мф. 6:18), – світу догоджаєш, а не Богу. 8) Коли втрачаєш батька, або матір, або дружину, або дітей, або братів, або друзів, або багатство, або славу, або честь, абощо, і більше сумуєш, аніж коли перед Богом грішиш, і так через гріх Бога втрачаєш, – більше любиш світ, плоть свою та кров, аніж Христа. Бо чим більше кого любимо, тим більше сумуємо, коли його позбавляємося. 9) Чуєш дошкульне слово від ближнього свого і гніваєшся на нього – ще світ має місце своє в серці твоєму. 10) Шукаєш, як би зло за зло відплатити, помститися за образу – єдине мислиш зі світом, який не робить нічого, крім зла. 11) Боїшся безчестя, вигнання, темниці, заслання, смерті, і тому правди не засвідчуєш – світу боїшся, а не Бога; світу догоджаєш, а не Богу. 12) Шукаєш честі й рангу, і тому князям і вельможам догоджаєш, пестишся і поклоняєшся – у світу в підніжжі лежиш, і світові, як «образу» того «золотого», поставленому Навуходоносором (див. Дан. 3:1-7), безсоромно поклоняєшся. 13) Будинки багаті, розважальні ставки, сади, галереї та інші забави будуєш, дочці придане або синові спадщину багату готуєш, а заради імені Христового голого одягнути, або того, хто не має, де голови прихилити, хатини побудувати, або того, хто сидить у в’язниці за борг звільнити, або полоненого викупити, або того, хто не може прогодуватися, годувати, або того, хто в боргах загруз, звільнити не хочеш, – знай, що плоть і кров свою та мирську метушню любиш тільки, а до Христа ніякої любові не маєш. А коли з людей здираєш багатство своє, яке для такої непотрібної забави вживаєш, – то не тільки не любиш Христа, а й гониш Його безсоромно зі злим світом. Від цих приміток, милий християнине, можеш і про інші пристрасті до світу міркувати і вірою за допомогою Божою від мирської суєти себе відлучати. Про клятвопорушників, лихоїмців, викрадачів, злодіїв, розбійників, убивць, п’яниць, блудників, перелюбників та інших паскудників, про тих, хто ненависть за любов, зло за добро, наклеп і лихослів’я замість подяки відплачують, про лайок і хуліганів, про тих, хто суд Божий за срібло зневажають, правду з престолу на землю скидають і зневажають, і так тим, хто плаче, замість розради великі сльози приносять, тут немає слова: бо вони явні бранці й невільники світу, або навіть миродержця і князя темряви, і хоча ім’я християнське мають, гірші за самих язичників, котрі, керовані тільки природним законом, таких вад бережуться. Не згадую і про тих, які в тому повчаються, як би в серце людське вкрастися, як би обдурити, спокусити, вловити, висміяти, одного перед іншим обмовити, одного з одним у сварку й ворожнечу привести. Бо вони також явні служителі й раби князя світу цього, який через них діло своє звершує, а його діло – обманювати, брехати, спокушати, любов викорінювати, ненависть, сварку, ворожнечу вселяти, та інше.

– 193. Причини, які спонукають нас від любові світу цього відстати і до Бога навернутися, такі зазначаються: 1) Бог Сам нас від світу відкликає до Себе. «Не любіть світу, ні того, що у світі, бо хто любить світ, той не має в собі любові Отця. Бо все, що в світі: похіть плоті, похіть очей і гордість життєва, не є від Отця, але від світу цього. І світ минає, і похіть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває навіки”, – говорить апостол (1Ін. 2:15-17). І Христос: «Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас. До яких пір вам у метушні цій марно й даремно трудитися? Не знайдете, крім Мене, істинної розради і спокою; у Мене одного знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11:28-29). 2) Апостол каже: «Дружба зі світом є ворожнеча проти Бога, хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу» (Як. 4:4). Наскільки ж страшно ворогом Божим бути, і як жалюгідно від дружби Божої відпасти, не потребує доказу. Бо з Богом і світом дружбу мати, Бога і світ любити неможливо. «Ніхто не може служити двом панам, або одного буде ненавидіти, а іншого любити», – каже Христос (Мф. 6:24). 3) Христос, Син Божий, дорогоцінною Своєю Кров’ю спокутував душі наші для вічного життя. Як безглуздо й нерозумно робимо, коли золоту, сріблу, тлінним скарбам, честі й пристрасті поневолюємо їх і таку Його благодать зневажаємо! Яку невдячність показуємо Йому, коли небесні блага, безцінною Кров’ю Його здобуті, залишаємо і шукаємо тлінних земних! 4) Велика також невдячність і презирство до Нього буває від нас, коли Його, Творця, Люблячого й Визволителя, полишивши, серцем до золота, срібла й гордості життєвої, як до ідолів, звертаємось і тулимося. Тут доречне слово пророка Божого Мойсея, яким він невдячність старого Ізраїлю викриває: «Рід непокірний і розбещений, чи це Господу віддаєте» (Повт. 32:5-6)? Господь так тебе полюбив, що заради тебе образ раба прийняв, страждав гірко і ганебною смертю помер, а ти, залишивши Його, любиш байдуже створіння Його, і так, ухиляючись від Бога до світу, немовби замість вдячного вшанування й поклоніння спину до Нього обертаєш, як про ізраїльтян каже Господь: «Вони обернулися до Мене спиною, а не обличчям» (Єр. 32:33). Любити Бога і світ, до Бога долучатися і до світу разом неможливо, як сказано. 5) Яке велике безумство – любити безглузду й нечутливу річ, від якої взаємно коханими бути не можемо! Бо річ нечутлива й мертва, як-от: золото, срібло любити нас не може, а тільки спокушає, засліплює, полонить і губить нас. Отже, і нам не личить любити його, а тільки одного живого і безсмертного Бога, що любить нас, і подібну до нас людину. 6) Висока християнська шляхетність забороняє нам до тлінних і суєтних речей серцем долучатися, а вона не в честі, славі, титулах, знатному прізвищі світу цього полягає, а у внутрішній душевній красі, за образом Божим створеній і благодаттю Христа, Сина Божого, відновленій. Цієї шляхетності метушлива честь і слава негідна, хоча б вона і від усього світу воєдино зібрана була. І як для царського високого титулу – нижча почесть і для порфіри його – рубище, так для християнської гідності, як небесної, земна честь не личить. Отже, як, будучи «родом обраним, царським священством, народом святим, людьми, узятими в уділ» (1Пет. 2:9), таке високоповажне прізвище раболіпним честолюбством світу цього зневажати, і, як сонячне сяйво, славу його імлою слави марнославства суєтної затьмарювати нас насмілюємося? Для чого шукаємо поза нами честі й слави, коли всередині нас таку гідність маємо? «Бо ось, царство Боже всередині вас», – каже Христос (Лк. 17:21). Навіщо намагаємося збирати поза нами скарб тлінний, який «моль і іржа винищують і… злодії підкопують і крадуть”, коли всередині нас дано нам мати такий скарб, якого “ні моль і іржа не винищують, ні злодії не підкопують і не крадуть” (Мф. 6:19-20)? Навіщо ганяємося за втіхою метушного світу, коли Сам Син Божий хоче втішити нас і потішити? «Ось стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» («Одкр.3:20»). Ця солодка вечеря – не в куштуванні солодкої і майстерно приготованої їжі, не в питті дорогих вин, що тішать серце, а в сприятливому куштуванні любові і благості Божої. Цієї вечері чим хто більше буде причащатися, тим більше для нього мерзенними будуть солодощі світу цього. 7) «Ми не свої, бо ми куплені дорогою ціною» (1Кор. 6:19-20). «Не тлінним сріблом чи золотом відкуплені ми від суєтного життя, відданого нам від батьків, але дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця» (1Пет. 1:18-19). Отже, не для когось іншого повинні ми жити і служити, але Тому, Який спокутував нас таким дивовижним чином. Раб куплений тому панові служить, який його купив, а іншого пана не знає. Так і ми Христу, який нас спокутував, повинні жити й догоджати, а не світу й не собі. «Христос за всіх помер, щоб ті, хто живуть, вже не для себе жили, а для Того, Хто помер за них і Воскрес», – повчає апостол (2Кор. 5:15). 8) Ті, хто пристрастився до світу, ситості не знають. Тому кожен повинен завчасно від сіток цих згубних відстати, щоб, у них заплутавшись, так не закінчити життя своє: тоді вже світ його і, коли він не хоче, залишить. 9) Пристрасть до світу причиною багатьох лих буває. 10) Мирські речі так полонять людське серце, що не допускають його про Бога помислити і про душу свою піклуватися. Багач сріблолюбний там завжди серце своє має, де скарб його: сьогодні прибутки, вранці витрати рахує, на третій день про нові прибутки думає; у домі сидячи дбає, щоб товари, що продаються на базар, не пропали; поза домом боїться, щоб скарб у домі не вкрадений був. У церкві стоїть, і тут неспокійно серце його, і тоді то до скринь, то до крамниць, то до інших місць, де товари ходять, думкою кидається; вдень про це дбає, вночі дбає, і уві сні дбає. Болісна і марна турбота! Пишеться в Апокаліпсисі, що «не матимуть спокою ні вдень, ні вночі ті, хто поклоняється звіру та образу його» («Одкр. 14:11»); так само не мають спокою, але безперестанку в серці своєму мучаться, то страхом, то печаллю переймаючись, ті, котрі перед багатством світу цього, як перед звіриним образом, серця, як коліна, схиляють. Що про сріблолюбство, то й про честолюбство та славолюбство треба розуміти. 11) Ті, хто служить світу, неодмінно будуть при смерті жаліти і совістю мучитися, що світ цей любили. Бранці, які потрапляють у варварські й болісні руки, день цілий працюючи, ввечері не інше що від них, як посміховисько й побої, приймають. Так і бранці світу цього, наблизившись до кінця життя свого, не що інше від нього відчувають, як удари і виразки гріхів, якими совість їхня в’язне, що світу, а не Богу служили; приймають і посміховисько від князя світу цього, як нелюдяного мучителя, що цією метушнею їх спокушав і обманював. Запитай у вмираючого миролюбця, розум і серце якого були зайняті метушнею мирською: що він тоді відчуває всередині себе? Сильний наголос гріхів, смуток, страх і жах вражають совість його і до кінцевого схиляють до відчаю. Ворог душевний чекає і сміється: «У руки наші прийшов і нам відданий ти!». Тоді бідна душа бентежиться, кається, шкодує, журиться, що в такій непотрібній метушні життя проводила; тоді праведно, але пізно про все міркує; тоді визнає, що «метушня метушня, і все метушня» (Єкк. 1:2). Отже, вчись, кожен, і намагайся цей світ залишити, поки світ тебе не залишить, і не засмутить, і не посміється над тобою. 12) Світ цей непостійний. Як на повітрі різні зміни бувають: то день, то ніч, то світло, то похмуро, то тепло, то холодно, так і з людиною у світі цьому трапляється: то багатство, то злидні, то слава, то безслав’я, то честь, то безчестя настане. Буває, що хто сьогодні багатий, вранці злиденний; хто тепер їздить на колісниці, вранці ув’язнений у темниці; кого вчора хвалили, сьогодні лають; кому поклонялися, того зневажають. І навряд чи знайдеться, хто б в одному постійному щасті до кінця життя свого дійшов. Навіщо ж за такою метушнею ганятися, яка, як дим, ненадовго з’являється і зникає? 13) Апостол каже: «Ми нічого не принесли у світ; очевидно, що нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу й одяг, будемо задоволені тим» (1Тим. 6:7-8). І Іов праведний те саме: «Голим вийшов із утроби матері моєї, голим і знову відійду» (Йов. 1:21). Як, входячи у світ цей, нічого, крім оголеного й немічного тіла, не вносимо, яке, окрім потрібної їжі та вбрання, не потребує нічого, так і від світу цього виходячи, нічого не виносимо. Золото, срібло, славу, честь, титули, вотчини, будинки, рабів, рабинь, коней, карети, віссони та інше мирське у світі залишаємо; і самого тіла в день смерті нашої позбуваємося. З одними душами на той світ відходимо. Наскільки ж бідно помирає особливо той, хто «збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12:21)! Тому безумство такого Сам Бог викриває: «Божевільний! Цієї ночі душу твою заберуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив?» (Лк. 12:20) 14) Християни у світі цьому – прибульці й мандрівники. «Не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього», – каже апостол (Євр. 13:14). І Давид Господу молиться: «Я мандрівник у Тебе і прибулець, як і всі батьки мої» (Пс. 38:13). Якщо мандрівники і прибульці ми на землі, як і батьки наші, то на іншому місці Батьківщина наша і дім наш. Навіщо так обтяжуємо мандрівну душу нашу? Навіщо стільки багатств збираємо заради одного смертного тіла, яке може одним шматком хліба і чашкою води задовольнятися, і яке зі світлом цим залишимо? Чи не безумство, заради такого малого і бідного тіла, яке малим задовольняється і в землю, будучи від неї ж узятим, звернеться, стільки будувати будинків, стільки збирати скарбів, стільки готувати вбрання, прикрас, стільки заготовляти страв, стільки мати слуг? Гей, принадність одна суєтного світу й обман князя темряви, який затьмарює душевні очі людей, щоб цієї метушні не могли угледіти! 15) Батьківщина християн – на небі, де й Отець їхній, Якому моляться так: «Отче наш, що є на небесах!».  І так, до цієї Батьківщини повинні завжди серця свої зводити, а не до земного приліплятися. Купці, що мандрують чужими країнами, товари там збирають, але перепосилають їх або самі привозять у Батьківщину свою. Так і християни, які мандрують у цьому світі, повинні товари свої духовні – які є чесноти – збирати й пересилати на небесну свою Батьківщину; «збирати собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не винищують, і де злодії не підкопують і не крадуть». Отже, «де скарб їхній буде, там буде і серце їхнє», за словом Христовим (Мф. 6:20-21). 16) Християнам спадщина, багатство, честь, слава, вінці, царство і всі блага на небесах уготовані. Отже, навіщо шукаємо у світі та зі світом царювати, прославитися та веселитися? Хіба хочемо і тут, і там царювати? Але бути це ніяк не може, бо «вузький», а не розлогий шлях» до того царства приводить (Мф. 7:14). Отже, спокушаються ті, котрі і в цьому світі хочуть просторо жити, і з Христом навіки царювати, і надія їх обдурить. 17) Христос, Син Божий, як словом, так і житієм Своїм навчив нас суєту світу цього зневажати і так входити в небесне царство, яке Він гірким Своїм стражданням і смертю відчинив віруючим в ім’я Його. Він у злиднях пожив і «не мав, де прихилити голову» (Мф. 8:20). Чи нам за багатством ганятися і будинки розширювати? Він «упокорив себе, будучи слухняним навіть до смерті» (Флп. 2:8). Чи нам, черв’якам, пишатися і звеличуватися? Він зневажав славу і хвалу людську. Чи нам шукати прославлення? Він прощав ворогів Своїх. Чи нам шукати помсти? Він гірку чашу страждання пив. Чи нам у солодощах валятися? Вельми спокушаємося, коли, так живучи, хочемо бути християнами! Не те Він у Євангелії християнам Своїм пропонує. Не багатство, не честь, не славу, не розкіш, не простір у цьому світі обіцяє, – але що? Скорботи, тісний шлях і вузьку браму, любов до ворогів, відкидання від себе і кожному свій хрест, як Сам Себе в образ дав нам. Якщо ми християни, то не тільки ім’я носити, а й Дух Його мати повинні. «Коли ж хто Духа Христового не має, той і не Його», – каже апостол (Рим. 8:9). Якщо Він Учитель наш, то не тільки слово Його слухати, а й того, чого слово Його вчить нас, вчитися повинні ми. Якщо життя Своє в образ дав нам і сказав: «Навчіться від Мене» (Мф. 11:29), – то не тільки дивитися на вбогість, смиренність, терпіння, лагідність і страждання Його, а й навчатися цього від Нього повинні. Якщо Він Вождь нам до небес, то мусимо ми за Ним іти тим шляхом, яким Він Сам ішов. «Якщо хто хоче йти за Мною, відкинь себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною» (Мф. 16:24; Мк. 8:34; Лк. 9:23). Якщо Пастир Він наш, то ми, вівці Його, повинні голос Його слухати. «Вівці Мої…, – каже, – слухаються голосу Мого» (Ін. 10:27). Якщо Він Глава наша, то ми, як члени Його, повинні Йому коритися. Якщо Він Наречений наш, то мусимо ми віру і любов до Нього ціло зберігати і не звертатися до нечистої любові світу цього. Цього від нас вимагає Христос наш, о християни, якщо хочемо не тільки іменуватися, а й бути християнами. Тому розглянь себе, кожен, чи християнин ти, хоча християнином і називаєшся; і, розглянувши, всіляко старайся, щоб і справою бути християнином, щоб не почути страшного того гласу від Христа: «Не знаю вас, звідки ви» (Лк. 13:25,27). 18) Христос каже: «Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить» (Мф. 16:26)? Що тобі користі від того, що ти всю славу і все багатство світу цього матимеш, і позбудешся вічних благ, проти яких усі блага тимчасові – як ніщо, і потрапиш у сумний і болісний стан, у якому вічно, без кінця страждати будеш? Яка там користь, де душі погибель? Слава ця, як дим, зникне; багатство у світі залишиться; солодощі та втіхи припиняться, але замість того вічне ганьблення, смуток, зітхання і мука сприйме тебе. О яке обійме тоді каяття! До цього лиха і прикрості світ любителів своїх приводить і за любов їхню відплачує їм вічну погибель. Бо «дружба зі світом є ворожнеча проти Бога», – каже апостол (Як. 4:4). 19) Ті, хто залишили світ вірою заради любові Христової, Христа з усім небесним і вічним скарбом знаходять; і як у світі цьому Йому подібні були в смиренні, любові, терпінні, лагідності та іншому, так і в майбутньому віці подібні будуть до слави Його (див. Рим. 8:13,18,29). 20) Ті, що залишили світ вірою і тимчасові свої скарби мають краще, ніж миролюбці. Не шукають багатства, але живуть, як і багатії. Не мають багатства, але не мають і зайвого піклування, печалі, збентеження, страху. Задовольняються тим, що Бог їм подав, і тому насолоджуються повсякчасним внутрішнім спокоєм. Цього не мають сини віку цього, які маєтки свої шукають з багатьма зусиллями, зберігають з великим страхом, втрачають з великою печаллю. Уникають честі й слави, але за ними слава біжить. Бо як ті, хто йде до сонця, скільки не тікають від тіні своєї, втекти не можуть, так і ті, хто наближається до Вічного Сонця – Бога, – що більше уникають слави марнославної, як тіні, то більше слава за ними слідує. І як світло в темряві, так і вони сховатися не можуть. І хоча злий світ світло це затьмарити намагається, однак затьмарити не може: навіть більше сяйво видає. Ухиляються вони від солодощів і веселощів зовнішніх; але всередині набагато кращі й істинніші солодощі й веселощі мають, якими втішаються більше за всі втіхи світу цього, – ці веселощі полягають у чистому сумлінні та «радості у Святому Дусі» (Рим. 14:17). Отже, чи хочеш бути багатим? Не шукай багатства. Бо не той багатий, хто багато має, а той, хто тим, що має, задовольняється, і більше не бажає. Як називаємо ситим не того, хто багато їсть і п’є, а того, хто більше їсти не хоче. Чи хочеш мати славу? Уникай слави і матимеш славу, хоч і не бажаєш її. Чи хочеш мати насолоду? Ухиляйся від солодощів і матимеш істинну насолоду. Яких скарбів світ мати не може, хоча й багато старається.

– 194. Може тут хтось навпроти помислити і сказати: “Усі створіння заради людини створені – навіщо від них відрікатися?” Відповідаю: 1) Не від створіння відрікатися треба, а від любові до створіння. Відомо, що все заради людини створено, тим самим все має людині служити, а не людина їй. Творіння людині має служити за велінням Божим, а не людина створінню. Служить же людина створінню, коли серцем до нього приліплюється і любов, яку Богу повинна, створінню присвячує. 2) Повинно створіння вживати помірно, а не надмірно, заради потреби, а не заради пристрасті. 3) Створіння як сліди і свідчення, що показують Творця, і від них вчимося і вмовляємося любити і шанувати Творця. 4) Створіння служать нам, щоб ми Творцеві служили; а якщо не служимо, то і їхнє служіння нам марне буває, і Богу звідси велика невдячність випливає. Бо людина, як розумне створіння, є найближчий слуга Божий і як посередник між Богом і створіннями, користуючись служінням яких, Богу дякувати за них і Йому служити повинна. Як раби панові своєму служать заради того, щоб він Монархові й суспільству служив, а якщо цю посаду пан залишає, то і їхнє служіння через недбальство його марне буває, так і створіння людині служать, щоб вона Богу служила, i у своїй особі за всiх iх Бога, Творця всiх, дякувала й хвалила. А якщо цього не виконує, то і створіння марно вживає, і тому Творцеві своєму невдячним є і завдає образи: образа буває, коли належне не відплачується.

– 195. Для того щоб від любові до марнославного світу відвернулося серце, потрібно: 1) Віра нелицемірна (яка має місце своє в серці, а не тільки на язиці); без неї цієї відвернення бути не може. Бо властивість віри в тому помічається, що вона одного Бога шукає, до Нього одного приліплюється, на Нього одного сподівається, сподівається; захисту, допомоги, порятунку, спасіння від Нього одного очікує і Його волі слідує. Отже, віддаляється від створіння, від усього видимого, земного; від багатства, честі, слави, всякої пристрасті серце людське, в якому перебуває, відвертає і до одного невидимого й вічного привертає. Бо як плоть і почуття наші схиляють і тягнуть серце наше до земного і видимого, так, навпаки, віра відвертає від цього і звертає до Бога і Його вічних обіцяних благ, у підґрунтя покладаючи істину Божу, у слові Його святому явлену і затверджену. 2) Потрібно повчання старанне в Слові Божому, яке за допомогою Божою віру вкорінює і примножує і викриває метушню світу цього. 3) Роздуми про теперішнє і майбутнє життя, про теперішній і майбутній вік, про тимчасові і вічні блага. Бо так людина внутрішніми очима може угледіти метушню світу цього і прийти до пізнання істинного блаженства. Це найбільше потрібно – щоб пізнати суєту і те, в чому полягає справжнє блаженство. 4) Оскільки “плоть бажає протилежного духу” (Гал. 5:17), і через почуття, як знаряддя свої, вабить нас до земного і видимого, потрібне підкріплення від допомоги Божої. Для чого повинні завжди старанно молитися з пророком: “відверни очі мої, щоб не бачити метушні; на шляху Твоєму живи мене”, Господи (Пс. 118:37)!

Глава 4: Про любов Божу

“Якщо любите Мене, дотримуйтеся Моїх заповідей”, – каже Христос (Ін. 14:15).

“Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене, а хто любить Мене, того Отець Мій полюбить, а Я полюблю його, і Я сам з’явлюся йому”, – говорить Христос (Ін. 14:21).

– 196. Що є любов Божа, і яка насолода її, слово зобразити не може. Одні тільки ті пізнають її, які вкушають солодощі її. Оскільки любов ця є духовна і справа Святого Духа, оскільки “плід… духовний є любов” (Гал. 5:22). Однак плодами своїми, як сонце променями, показує себе, і подає пізнання себе й іншим. 1) Той, хто по-справжньому любить Бога, намагається волю Божу виконувати не заради страху покарань, а заради того, щоб Улюбленого не образити. Звідси випливає ретельне дотримання Божих заповідей, у яких воля Божа зображається; про що Сам Христос говорить: “Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене”. Так син добрий волю батька свого, дружина добра волю чоловіка свого намагається виконувати, щоб коханого не засмутити, бо засмучення противне любові, і любов розоряє. 2) Той, хто істинно любить Бога , любить кожну людину, знаючи, що кожна людина – Божа і Бог її любить. Бо той, хто любить, любить і того, кого улюблений його любить. Наприклад, оскільки любиш друга свого, любиш заради нього і того, кого друг твій любить. Звідси апостол робить висновок, що немає в тому й до Бога любові, хто ненавидить брата свого, тобто всяку людину: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той той брехун, бо той, хто брата свого, якого бачить, не любить, як може любити Бога, Якого не бачить? І додає: І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого” (1Ін. 4:20-21). 3) Істинно люблячий ухиляється від усього того, чим коханий його ображається, бо образа противна любові. А оскільки Бог всяким гріхом ображається, то той, хто істинно любить Бога, всякого гріха остерігається, як пророк застерігає: “хто любить Господа, ненавидьте зло” (Пс. 96:10). 4) Той, хто істинно любить Бога, Його в серці завжди обіймає і носить, бо любов істинна в серці своє місце має, чому завжди з любов’ю і пошаною святе ім’я Його згадує, радіє Йому, дякує Йому, хвалить, співає і прославляє Його з радістю, без лицемірства. Так і син добрий матір чи батька свого, оскільки сердечно любить, часто згадує, коли не бачить їх або перебуває у віддаленні від них. 5) Той, хто істинно любить Бога, бажає старанно з Улюбленим з’єднатися, чому часто молиться, зітхає, плаче, з пророчим серцем промовляючи: “Як лань прагне до водних джерел, так душа моя прагне до Тебе, Боже” (Пс. 41:2). Такому смерть не страшна, але бажана, оскільки через неї до обличчя улюбленого Бога перейде. Таким був Павел, який “бажав розв’язатися і бути з Христом” (Флп. 1:23). 6) Той, хто воістину любить Бога, намагається наслідувати Його в звичаях Його: намагається бути покірним, терплячим, незлобивим, милостивим, милосердним, щедрим не заради чогось іншого, а заради того тільки одного, що таким є Улюблений його. До цього апостол нас вмовляє: “Наслідуйте Бога, як чада улюблені” (Еф.5:1). Бо справжнє Боже чадо не може не любити Бога, як Отця свого. 7) Той, хто істинно любить Бога, ухиляється від любові до світу цього, оскільки любов Божа з любов’ю мирською поєднатися не може, як каже апостол: “Хто любить світ, той не має любові Отцівської” (1Ін. 2:15). 8) Той, хто істинно любить Бога, в усьому шукає слави Божої, а не своєї, і молиться про те, щоб ім’я Боже славилося: “Нехай святиться ім’я Твоє”, Отче Небесний, як Христос навчив (Мф. 6:9), для чого намагається від усякого зла ухилятися й усяке добро робити не заради марнотратної своєї слави, а на славу й честь імені Божого. Звідси буває, що за честь Божу в усяке лихо і саму смерть собі кидає і бажає краще померти, ніж бачити або чути безчестя імені Божого, якими були мученики святі. 9) Той, хто воістину любить Бога, покірно терпить усяке лихо й напасть, знаючи, що не без волі Божої все буває; і хоча в такому разі немічна плоть і починає бентежитися, проте духом терпіння втихомирює її. 10) Той, хто істинно любить Бога, коли через неміч що згрішить і відчує в совісті наголос, дуже жалкує про це, сумує, сварить себе, гнівається на себе, упокорюється й скидає себе з любовною покірливістю перед Творцем і Отцем своїм Небесним. Так зробив щирий і найтепліший любитель Христа Бога святий Петро, який, відрікшись від Улюбленого, “вийшовши геть, плакав гірко” (Мф. 26:75). 11) Чим більша і гарячіша в кому любов ця, тим більшими є дії її. Ці дії дещо пояснюються і від людської любові, яка буває між батьками і дітьми, між чоловіком і дружиною, між люб’язними і вірними друзями. Про що кожному залишаю міркувати; а я тут своє міркування пропоную про заохочення до цієї солодкої любові.

– 197. Причини, які за допомогою благодаті Божої збуджують любов Божу, відзначають такі: 1) Бог є Благодать найвища, природна, вічна і нескінченна. І хто з людей не благий, не сам у собі благий, але остільки, оскільки благості Божої учасник. Бог же Сам у Собі за Своїм єством Благий. Тому Христос каже: “Ніхто не благий,… тільки один Бог” (Мф. 19:17). Отже, сама благість Божа приваблює кожного до любові Божої. І хоча люди люблять і зло, проте під виглядом добра люблять, як добро люблять, а не як зло; зла, оскільки воно є зло, ніхто не любить, але ухиляється від нього. Отже, якщо створене й недосконале добро любимо, то тим паче маємо любити природне й досконале Добро, яке є один Бог. До цього пророк закликає: ” скуштуйте і побачите, який Благий Господь” (Пс. 33:9). 2) “Бог є Любов”, як каже апостол (1Ін. 4:16), і Любов вічна і незмінна. Якщо в створіннях, наприклад, у матерях до своїх дітей, палку любов насадив, то незрівнянно більшу й чудову Сам має. Сама Божественна любов Його до любові приваблює серце людське. Бо й людина нічим так, як любов’ю своєю, до любові до себе інших приваблює, бо без любові ніщо нам не приємне. Любов і найжорстокосердніших, як магніт залізо, вабить до себе і приваблює. Хоча й не знаємо кого, а чуємо, що велелюбна людина є, серце наше збуджується до любові до неї. Ми ж у Божій любові укладені, “бо ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо” ( Діян. 17:28). І куди не звернемося, Божа любов скрізь зустрічає нас. І стільки її свідків і проповідників, скільки Божих до нас благодіянь, так що й найменшого часу без неї не можемо бути. Отже, як така любов не спонукає серця нашого до взаємної любові? 3) Бог є Краса всіх красот, якою Ангели святі і всі Божі угодники насититися не можуть. Красиве сонце, місяць, зірки створив Він, то незрівнянно чудову красу має Сам. “У славу і пишність Ти зодягнувся, Ти одягаєшся світлом, як одягом”, – говорить Йому Псаломщик, якого Дух Божий просвітлює, а Він підносить на небо (Пс. 103:1-2). Під красою ж цією розуміється не тілесна, а духовна якась люб’язність і благодать, яка всю красу тілесну незрівнянно перевершує, і духи святих невимовно веселять. “Бог є Дух” (Ін. 4:24), і що б не було в Бозі, то духовне, і є Сам Бог. Якусь краплю цієї солодкої і розважальної благодаті і тепер ті, хто любить Бога, в серцях своїх відчувають, коли з Псаломщиком іноді вигукують так: “Боже, Боже мій, до Тебе з ранку звертаюся: прагнула Тебе душа моя!” (Пс. 62:2) Іноді так: “Як лань прагне до джерел вод, так прагне душа моя до Тебе, Боже. Захотіла душа моя до Бога Міцного, Живого: коли прийду і явлюся Лицю Божому” (Пс. 41:2-3)? Іноді так: “Що мені на небі і без Тебе що бажати мені на землі? Знемогло серце моє і плоть моя, Боже серця мого, і частка моя, Боже, навіки” (Пс. 72:25-26). Але тоді наситяться досконало того, коли з’являться Лицю Божому і побачать Його “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “як Він є” (1Ін. 3:2). 4) Бог людину за однією Своєю благодаттю, без усякої потреби і користі для Себе, створив і з небуття в буття привів (див. Бут. 2:7). Це одне якої любові та вдячності нашої до Творця вимагає, кожен може зручно пізнати. 5) Бог людину створив не так, як інші речі, але особливою радою. Весь світ творячи, Преблагий Творець наш і Бог каже: “Хай буде! – і було так” (Бут. 1:3,6,9,11,14-15,20,24); “Сказав – і були; наказав – і створилися” (Пс. 148:5), – а коли людину хотів створити, як якесь велике й прославлене діло творячи, казав так: “сотворимо людину за образом Нашим, і за подобою” (Бут. 1:26). О якої великої честі удостоїлася людина у створенні від Творця свого! 6) Велика пошана людині, що вона такою Божою порадою створена, але більша те, що за образом Божим створена. Всі інші створені речі, небо і земля і вся прикраса їх – свідоцтва всемогутності, премудрості і благості Божої; але людина є образ Божий. Розум не може осягнути цього Божого благовоління до людини. О, як високо шанована Богом людина! Як багато зобов’язана в цьому благості й любові Божій людина! 7) Весь світ на службу людині визначив Бог. Небо, сонце, місяць, зірки, повітря і земля з прикрасою своєю одній людині служать. Бог заради Себе не потребує їх. Бо що не створив – для людини створив. 8) Бог занепалу людину таким дивовижним і розуму незрозумілим чином відновив, і оновив, і до першого стану, навіть до кращого, через Єдинородного Сина Свого Іісуса Христа привів, так що “тим, котрі прийняли Його, тим, що вірять в Його ім’я, дав владу бути Божими чадами” (Ін. 1:12). Небо замість раю з усіма благами, яких “не бачило… око, не чуло вухо, і не приходило… на серце людині” (1Кор. 2:9), людинолюбно відчинив їм, і його мешканцями, і царства Його вічного учасниками зробив. 9) Святого Духа, Утішителя, Просвітителя, Наставника й Охоронця, коли вони просять, їм подає; Він кричить у серцях їхніх: “Авва, Отче!” (Гал. 4:6) 10) Заблукалих і тих, хто відхилився, із усіляким бажанням кличе й очікує на покаяння. Тих, хто кається, з радістю приймає. 11) Всі ці та інші невідомі блага від однієї любові робить нам. Бо істинне благодіяння не від іншого чого, як від істинної та палкої любові походить. Отже, гідно і праведно любити Того, Хто “раніше полюбив нас” (1Ін. 4:10,19). Інакше без образи і наруги тому, хто полюбив, бути не може, бо борг любові нічим іншим, як любов’ю, платиться. 12) Бог є “Отець наш” (1Кор. 8:6; 2Кор. 6:18; Еф.4,6). Це одне ім’я – Отець, може і повинно у всякому вогонь любові до Нього збудити. Як синам батька не любити? За ганебну і мерзенну потвору від усіх шанувався той син, який би батька, що його породив, не любив. А так як Бог батько наш є, то і Любитель і Промислитель, Охоронець, Помічник, Заступник наш та ін. “І якщо ви називаєте Отцем Того, Хто безсторонньо судить” (1Пет. 1:17), і як батька кличемо: “Отче наш, що є на небесах” (Мф. 6,9,4) – то як Отця повинно нам і любити, і з любов’ю ім’я Його пам’ятати й призивати. 13) Бог хоче бути улюблений людиною. Він любить людину і хоче, щоб і та Його любила, і так у дружбу з нею увійти. Бо дружба не що інше є, як взаємна любов, тобто, щоб любити і бути любимим. Великим вважаємо, коли підданий раб із Царем земним дружбу має, наскільки незрівнянно більшим є, коли людина з Богом, вбоге створіння з Творцем, земний і перстний із Небесним Царем має дружбу! Честі цієї не тільки словом зобразити, а й розумом зрозуміти неможливо. До цієї такої високої честі любов’ю Своєю закликає нас Бог; і благодіяннями, як вісниками і свідками любові Своєї, привертає і переконує. Тут гідно з пророком здивуватися і вигукнути: “Господи, що є людина, що Ти пам’ятаєш її?” (Пс. 8:5) О, наскільки сліпі й нечутливі ми, коли від такої високої й солодкої дружби ухиляємося, і від Живого й Безсмертного Бога до нечутливого створіння звертаємося! Водночас ми й невдячні, коли Той, Хто нас любить, любити не хочемо! Тому “У Тебе, Господи, правда:… у нас же на обличчях сором” (Дан. 9:7), – так із пророком визнавати й сповідатися повинні.

Часть 2: О покаянии и плодах покаяние, или добрых делах

Статья 1: О покаянии

Глава 1: Как Бог призывает грешника на покаяние

Уклонись от зла и делай добро. Временная сладость, но вечная мука; временный крест и скорбь, но вечное утешение. Выбирай, человек, что хочешь!

«Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас; возьмите иго Мое на себя и научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим» (Мф. 11:28-29).

  • 140. Пока человек стоит перед кем-то, лицом своим к нему стоит; а если от него отойти хочет, отворачивается от него лицом и обращается к нему спиной, и так, отвернувшись, идет в намеченный путь; и чем более идет, тем более отходит и удаляется от него. Так, пока человек старается святую волю Божию исполнять, и слушается того, что Бог в святом Своем Слове повелевает, и готовым на повеление Божие себе показывает, – как бы лицом своим перед Богом стоит, и почтение свое Ему воздает, с Ним пребывает и не отлучается от Него. Но если доброе свое произволение переменяет и зло вместо добра избирает, грех вместо добродетели творит, – как бы отворачивается лицом своим от Бога и спиной к Нему поворачивается, как о беззаконных израильтянах говорит через пророка: «Они оборотились ко Мне спиною, а не лицом»(Єр. 32:33). Так человек, отвернувшись от Бога, бесконечного Добра, чем более грехов и беззаконий творит и в нераскаянии пребывает, тем более отходит и удаляется от Него. Отворачивается же самым делом не лицом, а сердцем, и поворачивает не спину, а непослушание и нераскаянное сердце; и удаляется не ногами, а волей, не изменением места, а изменением нравов злых в злейшие. Куда отвратить лицо можем от Того, Который везде есть? И куда пойдем от Того, Который на всяком месте обретается? Как Псаломник говорит: «Куда пойду от Духа Твоего и от Лица Твоего куда убегу? Если взойду на небо, Ты там, если сойду во ад, Ты там»****(Пс. 138:7-8). Это-то и есть отвратиться, отступить и удалиться от Бога. Это отвращение и удаление грешника от Бога изображает нам притча о блудном сыне, который, взяв положенную часть имения у милосердного своего отца, на беду свою, отстал от него, и, уйдя в далекую страну, растратил имение свое, живя блудно, а после начал терпеть лишения, и рад был насытиться рожками, которые ели свиньи. Так человек, отступив от Бога непослушанием, губит данное ему Богом имение духовное, то есть святость, правду, непорочность и прочее; и так в тяжкое рабство страстей и греха попадает, и в этом бедственном рабстве ни в чем не может найти себе удовольствия и отрады. Ибо душа человеческая, как дух, Богом созданный, ни в чем ином удовольствия, покоя, мира, утешения и отрады найти не может, как только в Боге, Которым по образу Его и по подобию создана. А когда от Него отлучится, вынуждена искать себе удовольствия в созданиях и страстями различными, как рожками, себя питать, но надлежащего упокоения и отрады не обретает. Итак, от голода остается умереть. Ибо духу требуется духовная пища.
  • 141. Так от отвратившегося и удаляющегося грешника Премилосердный Бог не отвращается, но как бы вслед отеческим гласом вопиет: «Чадо, куда ты от Меня удаляешься? Где ты найдешь без Меня и помимо Меня блаженство? Везде тебя встретит беда». И так вопия, призывает его к Себе. Призывает же по-разному: 1) Внутри, через благодать Свою, которой ударяет в двери сердца нашего. Это бывает, сколько раз совесть, грехами раздраженная, обличает и ударяет грешника, представляет ему суд Божий и вечную муку за грехи. 2) Призывает через спасительное смотрение, страдание, смерть и Воскресение Сына Своего, Иисуса Христа, представляя ему, что совершилось это великое дело ради него. Ибо не ради кого иного пришел Христос в мир, как ради грешника. «Сын Человеческий пришел взыскать и спасти погибшее»(Лк. 19:10). “Я пришел, – сказал Он, – призвать не праведников, но грешников к покаянию»(Мф. 9:13). Он также как бы вопиет вослед грешнику и увещевает возвратиться покаянием к Себе: «Зачем ты, грешник, Меня оставил? Зачем от Возлюбившего тебя удаляешься? Помни, что ради тебя Я родился от Девы, и «принял образ раба» (Флп. 2:7); ради тебя был Младенцем, обнищал, смирился, на земле пожил, плакал, трудился, гонение, злословие, укорение, бесчестие, поругание, раны, заплевание, осмеяние и всякое злострадание претерпел; наконец, позорною смертью, «смертью же крестной» умер (Флп. 2:8). Все это ради твоего спасения совершил. Сошел с небес – чтобы тебя на небо вознести. Смирился – чтобы тебя, уничиженного, возвысить. Обнищал – чтобы тебя, обнищавшего, обогатить. Обесчестился – чтобы тебя, обесчещенного, прославить. Уязвился – чтобы тебя, уязвленного, исцелить. Умер – чтобы тебя, умершего, оживить. Ты согрешил, а Я грех твой на Себя взял. Ты виноват, а Я казнь претерпел. Ты должник, а Я за тебя долг заплатил. Ты на смерть осужден, а Я за тебя умер. И к этому Моему за тебя страданию не что иное, как любовь Моя к тебе привлекла Меня. Итак, зачем самовольно пренебрегаешь этой Моей любовью, трудами, подвигами, страданиями, ради тебя поднятыми, и сам себя хочешь погубить. «Не тленным серебром или золотом искуплен ты от греха, дьявола, смерти и ада, но драгоценною Кровью» Моей (1Пет. 1:18-19). Вспомни это – какая дорогая за тебя цена дана: Кровью Моею и смертью Моею искуплен ты! Вспомни все эти заслуги Мои, которыми Я тебе заслужил отпущение грехов и жизнь вечную, и покайся – и так спасешься. «Вот, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). О, божественный, о, любезный, о, сладчайший глас – глас, спасения нашего ищущий! О, Преблагой и Милосердный Иисус, Милостивый наш Искупитель! Не отступи от нас, грешных, которых святой Своей Кровью искупил. Но ударяй, ударяй в двери каменных сердец наших, крепко ударяй пресладким и спасительным гласом Твоим. Да пробудимся от глубокого греховного сна и услышим пресладкий и прелюбезный глас Твой, «ибо глас Твой сладок и образ Твой прекрасен» (Пісн. 2:14), – и так начнем сами просить, искать и стучать, стучать в двери милосердия Твоего (Мф. 7:7-8). Так Сын Божий зовет вслед заблуждающегося грешника и обращает к покаянию! И Отец с небес о том свидетельствует: «Его слушайте» (Мф. 17:5). И Святой Дух в псалме говорит нам: «ныне, если глас Его услышите, не ожесточите сердец ваших» (Пс. 94:8). Так Святой и Милостивый наш Бог, Отец, Сын и Святой Дух, зовет нас Своею благодатью на покаяние! 3) Зовет нас на покаяние через пророков и апостолов, как посланников Своих и рабов, которых как бы вослед нам посылает и обращает нас к Себе через них. Они увещевают нас и молят: «Итак,… от имени Христова просим, и как бы… Бог увещевает через нас; от имени Христова просим: примиритесь с Богом» (2Кор. 5:20). И еще: «Обратитесь ко Мне, – говорит Господь Сил, – и обращуся к вам» (Зах. 1:3Мал. 3:7). И еще: «Обратись, Израиль, ко Господу Богу твоему, ибо изнемог ты в неправдах твоих» (Ос. 14:2). И еще: «Обратись ко Мне, дом Израилев, – сказал Господь, – и не утвержу Лица Моего на вас, ибо Я Милостив, и не прогневаюсь на вас вовеки» (Єр. 3:12). И еще: “И ныне говорит Господь Бог ваш: «Обратитесь ко Мне всем сердцем вашим в посте, и в плаче, и в рыдании, и раздирайте сердца ваши, а не одежды ваши, и обратитесь к Господу Богу вашему, ибо Он милостив и щедр, долготерпелив, и многомилостив, и сожалеет о бедах» (Йоїл. 2:12-13). И еще: «Обратитесь, и отвергните… все нечестия ваши, и не будут вам неправды в мучение; отвергните от себя все нечестия ваши, которыми согрешали против Меня, и сотворите себе сердце новое, и дух новый, и сотворите все заповеди Мои» (Єз. 18:30-31). Так, как видишь здесь, и в прочих местах Писания, через голос пророческий и апостольский обращает Бог грешника и призывает к покаянию. 4) Зовет через обещание временных и вечных благ, которыми, как отец человеколюбивый свое чадо яблоком, к Себе привлекает, чтобы так благами возбудились и обратились к Нему; о чем в пророческих книгах и апостольских посланиях довольно писаний находим. Так призывает нас к Себе Христос и обещает пресладкий покой душам нашим: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас; возьмите иго Мое на себя и научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим» (Мф. 11:28-30). Как бы сказал: «О, бедные и утружденные суетой мира грешники, полно вам утруждать себя и обременять замыслами, начинаниями, стараниями, попечениями и печалями житейскими. Нигде вы не найдете истинного покоя и блаженства, кроме Меня. К чему вы ни обратитесь, никакой истинной себе пользы от того не найдете. Везде вас – помимо Меня – встречает истинная беда и зло. Богатство, честь, слава и сласть мира этого, которых ищете, более вас обременят, нежели облегчат, более утрудят, нежели успокоят. Добра ли себе хотите? Всякое добро у Меня и от Меня происходит. Блаженства желаете? Его нет нигде, кроме Меня. Красоты ищете? Кто прекраснее Меня и помимо Меня? Благородства желаете? Кто благороднее Сына Божия? Высоты хотите? Кто выше Царя небес? Славы ли ищете? Кто славнее Меня? Богатства желаете? У Меня и в Моей руке все сокровище нетленное. Премудрости ищете? Я – Премудрость Божия. Дружбы ищете? Кто любезнее и кто любит более Меня, Который душу Свою за всех положил? Помощи, защиты хотите? Кто поможет и защитит, кроме Меня? Врача ищете? Кто исцелит, кроме Меня – душ и тел Врача? Утешения, веселья и радости ищете? Кто утешит и увеселит, кроме Меня? Покоя и мира себе хотите? Я – мир и покой душевный, и нигде не найдете его, кроме Меня. Света желаете? «Я – Свет миру; кто последует за Мною, тот не будет ходить во тьме» (Ін. 8:12). Не хотите прельститься и заблудиться? «Я- Истина”. Хотите прийти к Богу? “Я- Путь”. Не хотите умереть, но жить вовеки? «Я – Жизнь. Я- Путь, и Истина, и Жизнь» (Ін. 14:6). Приступить ко Мне не смеете? К кому доступ более удобен? Всех зову и принимаю: «придите ко Мне». Просить опасаетесь? Кому просящему с верою Я отказал? Грехи отвращают вас от Меня? Я за грешников душу Свою положил. Множество грехов смущает вас? Милосердия у Меня более всех грехов всего мира. «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас. Этого благоприятного и сладкого гласа не должны мы, грешники, ослушаться, а должны обратиться и прийти к милостивому Искупителю нашему – да найдем покой душам нашим». 5) Зовет через угрозу временных и вечных наказаний, как о том также во многих местах Святого Писания видим. «Если не обратитесь, оружие свое очистит, лук Свой Он натянул и приготовил его, и в нем приготовил орудия смерти, стрелы свои сделал для сожигаемых» (Пс. 7:13-14). «О, человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога» (Рим. 2:4-5). 6) Далее, Отеческий Божий Промысел посылает на грешников наказания, которыми как бы пресекает для них путь погибельный, дабы остановились и обратились к Богу. Это-то и значат болезни, голод, пожары и прочие напасти. 7) Призываемся мы, наконец, через повседневные случаи смерти, когда видим братию нашу, отсюда отходящую, и сами себе того со дня на день ожидаем. Каждому из нас говорит Бог: «Ты земля…, и в землю возвратишься», – что сказано праотцу Адаму (Бут. 3:19). Итак, покайся, чтобы иметь тебе часть в воскресении праведных, которые восстанут во славе.
  • 142. Причины, которые могут и должны возбудить грешника на покаяние: 1) Великое Божие желание и как бы некая жажда спасения нашего. Бог наш «хочет, чтобы все… спаслись и достигли познания истины»(1Тим. 2:4), как видишь из предыдущего параграфа и как можно видеть из прочих пророческих и апостольских увещаний, которые Отеческое Божие сердце и великое желание нашего спасения открывают и различными словами изображают, а всего более можно видеть из того, и Сына Своего Единородного ради нас не пощадил, но за нас предал Его, чтобы мы спаслись. Поэтому различным образом привлекает нас к Себе, увещевает, молит через посланников Своих, обещает блага, угрожает злом, обещает подать помощь и благодать обращающимся, обещает отпустить грехи содеянные и не вспоминать их, устрашает вечным огнем, и вечное блаженство открывает и обещает, чтобы так мы подвиглись к покаянию и спасение получили. Итак, не подобает нам презирать желание такого Великого, Милосердного Бога, но подобает обратиться и каяться. 2) Требует того от нас чудное Сына Божия о нас смотрение, воплощение, смиренная жизнь на земле, страдание и смерть. Все это Он ради нашего спасения совершил. Но все это бесполезно для тех, которые без покаяния пребывают, и не хотят себя исправить и плодов покаяния показать. Но тем более их осудит, как такую благодать презревших. Слышишь и читаешь в святом Евангелии, грешник, каким смиренным образом Избавитель наш пришел к нам спасти нас. Ясли и пещера, где родился, показывают это. Ты же хочешь в гордости жить. В какой нищете на земле Он пожил ради тебя, так что Сын Человеческий «не имел, где головы приклонить»(Мф. 8:20). Ты же ненасытно имений и богатства желаешь. Сколько лет на земле трудился ради души твоей. Ты же не заботишься и не трудишься ради спасения своего, но все то презираешь. Сколько плакал о погибшей душе твоей Тот, Который в дни плоти Своей моления и молитвы к Могущему спасти Его от смерти с воплем крепким и со слезами принес. Ты же не хочешь воздохнуть и пролить слез ради души своей, жалеть о грехах своих. Какие хулы и поношения претерпел Он ради тебя. Ты же не хочешь претерпеть обиды от ближнего своего, а злишься на него и духом отмщения дышишь. Вспомни, как Он скорбел, тужил, ужасался, кровавым обливался потом, – ты же не хочешь потужить, поскорбеть и поболеть о грехах своих, которыми величество Божие оскорбил, но безумно проводишь в мирских увеселениях дни свои. Как страшно поруган, осмеян, оплеван, заушен и уязвлен Он был ради тебя. Ты же чести и славы в мире этом ищешь и хочешь прославиться, «земля и пепел» (Сир. 10:9,17:31), бедный и отверженный. Как ужасно Он был мучим, распят, посреди разбойников повешен, ко Кресту пригвожден, и бесчестно ради тебя умер – ты же в сластях плотских и роскоши не перестаешь утешаться. Эта неизреченная Его любовь и благодать вопиет к нам, чтобы обратились и оставили беззаконную жизнь, и покаялись, «и со страхом стали проводить время жития нашего, зная, что не тленным серебром или золотом искуплены мы от суетной жизни, преданной нам от отцов, но драгоценною Кровью Христа, как непорочного и чистого Агнца» (1Пет. 1:17-19). Нам ли грехи совершать, за которые Христос, Сын Божий, так уязвлен и мучим был? Сама Кровь Его вопиет к нам, чтобы перестали грешить и покаялись. Если же не покаемся, то та же Кровь вопить будет на нас, да суду Божию подпадем и по делам нашим воспримем. Страшно это слышать, но непременно будет то! «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6:7). 3) Могут и должны возбудить нас к покаянию угрозы Божии. Бог грозит казнью некающимся. «Если не обратитесь, оружие свое очистит, лук Свой Он натянул и приготовил его, и в нем приготовил орудия смерти» и прочее (Пс. 7:13-14). Божия же угроза, человек, не пустая и суетная, но непременно исполнится на самом деле, если человек не пренебрежет ею и не исправит себя. И скрыться от Него нигде невозможно; везде встречает отмщение Его некающийся, как через пророка говорит: «Если скроются во аде, то и оттуда рука Моя исторгнет их; если взойдут на небо, то и оттуда свергу их; и если скроются на вершине кармила, то и там отыщу и возьму их; и если погрузятся от очей Моих во глубинах морских, то и там повелю змию, и уязвит их” и прочее (Ам. 9:2-3). Есть только одно убежище от гнева Божия – покаяние; оно скрывает грешника от мщения и казни. «Скажу о каком-либо народе или царстве, что искореню их, и разорю, и погублю его. И если обратится народ тот от всех лукавств своих, то пожалею о бедах, которые помыслил сотворить им» (Єр. 18:7-8). К этому безопасному убежищу прибегли ниневитяне, услышав о грядущем гневе Божием, и укрылись, и так спаслись. К этому и ныне многие прибегают и спасаются. Итак, подобает и нам, человек, к тому же граду убежища бежать, чтобы в нем скрыться от казни и мщения Божия. Ибо покаяние есть та гора, на которой Лот от губительного гнева Божия, Содом и Гоморру попалившего, скрылся. На эту тихую и безопасную гору непременно должен убежать и скрыться на ней тот, кто не хочет с беззаконным миром, как с Содомом и Гоморрой, погибнуть. Итак, беги, беги, грешник, на эту гору, пока еще гнев Божий, как огонь от Господа с неба, не спал, и не озирайся назад. «Вспоминайте жену Лотову», как увещевает нас Христос (Лк. 17:32). 4) Поощряет нас к покаянию неизвестная кончина жизни нашей, которая непременно будет, но когда будет, неизвестно. Бог определил, что час этот был нам неизвестен, дабы всегда его ожидали. Бог обещает принять нас кающихся, подать отпущение грехов, но завтрашнего дня не обещает. Внимай этому, бедный грешник, и завтрашнего дня не полагай себе для покаяния. Бог всегда велит готовым быть к исходу; и каковыми застанет нас смертный час, таковыми и перед Судом Его явимся. И потому каковым хочешь умереть, таким должен и всю свою жизнь быть. Хочешь ли умереть так, как благочестивые христиане умирают? Должен ты и жить так, как благочестивые живут. Ибо всякий человек – раб Божий. Раб же всегда должен готовым быть, когда ни позовет его к себе господин его. Так и христианин, как раб Божий, всегда готовым должен быть, когда позовет его Бог. А призывает всякого к Себе Бог через кончину жизни его. «Блаженны рабы те, которых Господь, придя, найдет бодрствующими» (Лк. 12:37). Непременно же тот бдит, кто во всегдашнем находится покаянии. Окаянные и бедные те, которых найдет Господь любовью мира этого упоенных и сном греховным спящих! Вспомни, где богач тот, который «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно» (Лк. 16:19)? Вопиет из ада, будучи в муках, и без конца вопить будет. Где прочие грешники, непокаявшиеся и смертью восхищенные? Пребывают в своих определенных местах, ожидают всемирного Суда Божия и последнего определения, и совершенного по делам воздаяния. Желали бы возвратиться в мир этот и всякое совершить покаяние, но не дается им. Мы еще, слава Богу, на земле живем, еще смерть нас не похитила, еще не ушло наше время покаяться, еще можем спастись Божией благодатью, еще Бог призывает нас к покаянию и обещает милость. Ну же, покаемся, человек, и покажем плоды покаяния, и утвердим себя в той новой жизни, чтобы, когда ни придет к нам час смертный, застал бы нас, как христиан, которые блаженно умирают, ибо умирают в Господе, и так этой смертью, как дверями, войдем в жизнь лучшую и вечное блаженство. 5) Да подвинет нас к покаянию Страшный Суд Христов, на который всем нам, всем, праведным, говорю, и грешным подобает явиться и дать ответ о содеянном Праведному Судии. Ныне Бог на покаяние зовет. Тогда к ответу призовет. Ныне говорит: «Покайтесь» (Мф. 4:17). Тогда скажет: «Отвечайте Мне». Ныне призывает: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас» (Мф. 11:28). Тогда скажет: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный» (Мф. 25:41). Итак, убоимся Суда Божия, а тем более Самого Бога, Который судит не как человек, внешние только дела, но и сами помышления испытывает, и не стыдится лица человеческого, а всякому по своим делам воздает, и не требует свидетелей, но Сам всему – слову, делу и помышлению всякому – Свидетель верный, ибо Он испытывает «сердца и утробы» (Єр. 17:10Пс. 7:10). 6) Вечная смерть или адское мучение сильно подвигнуть человека к обращению. Тогда перестанет все милосердие, но правда Божия вступит в свое дело; тогда раскаяние бесполезно; плач и слезы суетны тогда. Там услышится ответ: «Чадо! Вспомни, что ты получил уже доброе твое в жизни твоей» (Лк. 16:25). Ныне несносен тебе жар, в движении крови происходящий, как стерпишь то пламя, от которого и демоны трепещут, который мучает, а не снедает! 7) Вечное блаженство, избранникам Божиим уготованное, пусть привлечет нас к покаянию и прилежному старанию в деле благочестия. Какое же оно будет, ум понять и слово изъяснить не может. Будет оно в созерцании Божия Лица: тогда увидят Бога лицом к лицу. «Возлюбленные, – говорит святой апостол, – мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что, когда откроется, будем подобны Ему, потому что увидим Его, как Он есть» (1Ін. 3:2). Но входят в то чистые и святые, покаянием и верою очищенные. Желающему туда войти надо «убелить одежды свои Кровью Агнца» (Об. 7:14). Ибо «вне – псы и чародеи, и любодеи, и убийцы, и идолослужители, и всякий любящий и делающий неправду» (Об. 22:15). Итак, не безумное ли дело ради временной и мнимой сладости погубить вечную радость?! 8) Наконец, увещевают и убеждают нас к покаянию угрызения совести, которые от грехов бывают и от которых ничем иным, как истинным покаянием избавляемся и получаем тишину, покой и утешение.
  • 143. Как человек, идя по пути, когда замечает, что не тот путь, по которому должен он идти, или неполезен ему путь тот, и, так размышляя, останавливается и обращается назад, и идет, куда ему надо, так и грешник, идя по пути погибельному, который ведет в вечную погибель, когда благодатью Божией приходит в познание своего заблуждения и окаянства, размышляя о своем заблуждении, говорит: «Зачем я это делаю? К какому концу путь мой ведет меня?» Так сомневаясь, как бы останавливается и не идет далее. О, сколь доброе размышление, которое приводит к этому спасительному сомнению! Сколь блаженное сомнение, которое препятствует воле, зло зачинающей, и удерживает ноги, на зло идущие, и пресекает путь, к погибели ведущий! Ибо в таком недоумении состоит первая ступень к спасению. Познать себя и свое окаянство есть начало спасения: поскольку познание своей бедности приводит к исканию способа, как бы избавиться от беды. Так сделал блудный сын, удалившийся от отца своего и впавший в беду и голод, который, «придя в себя, сказал: «Сколько наемников у отца моего избыточествуют хлебом, а я умираю от голода; встану, пойду к отцу моему»(Лк. 15:17-18). Так грешный человек, размышляя о своей бедности и благости Небесного Отца, которою все служащие Ему наслаждаются, приходит в себя и говорит: «Сколь многие у Бога получают милость истинным покаянием. Я же ее лишаюсь своим небрежением. Встав, пойду и я к Богу, возвращусь с покаянием к Нему, от Которого удалился беззаконным нравом; повергну себя со смирением и со слезами перед Ним, от Которого отступил гордостью и сластолюбием; признаю пред Ним себя недостойным ни неба, ни земли я, который себя за нечто немалое почитал; объявлю Ему с сожалением грех мой, которым Его оскорблял. Встав, иду к Отцу моему, красотой Которого Ангелы и святые наслаждаются; иду к Отцу моему, от Которого самовольно и безумно отлучился; «пойду к Отцу моему и скажу Ему: «Отче! Я согрешил против неба и пред Тобою»(Лк. 15:18). Так, или подобно тому размышляя, бедный грешник, если сердце свое и произволение на доброе изменит, как бы назад обращается; и, когда в произволении, добре начатом, стоит, и плоды обращения показывает, усматривая пороки и недостатки в совести своей, старается их молитвой и сокрушением сердца истребить, как бы идет к Богу, от Которого злой жизнью удалился. И чем усерднее исправляет себя, тем скорее идет, и как бы бежит к дому Отца Небесного. Так сделал упомянутый блудный сын «и, встав, пошел к отцу своему». Так обратившегося и приходящего грешника, когда видит Бог, Отец Небесный, – о, сколь благоприятно “смотрит на него! Как мил бывает он святым и милосердным очам Его! С какою охотой его приближающегося встречает! Как любезно принимает его! Сколь горячим целованием любви Своей божественной целует” его (Лк. 15:20)! Повелевает «принести лучшую одежду и одеть его, и дать перстень на руку его и обувь на ноги» (Лк. 15:22). “Созывает Ангелов и праведных души, как друзей и соседей Своих, и велит им радоваться, веселиться и ликовать, говоря: Радуйтесь со Мною,… ибо этот сын Мой был мертв и ожил, пропадал и нашелся» (Лк. 15:9-10,24). Участником этой радости, веселья, ликования хочет сделать грешника Христос, Единородный Сын Божий. «Вот, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). Что значит благодатное Его, увеселительное пребывание в сердце кающегося.
  • 144. Итак, послушай, грешник, Божиего гласа; исполни желание Отца Небесного, жаждущее спасения твоего. Воззри на смерть и Кровь Христову, излиянную ради тебя. Великая цена за тебя дана – Кровь Христова, которая дороже всего мира! Покайся, пока время есть; обратись, пока принимает Господь. Вот Кровь Христова вопиет к тебе об этом. Вот Отец Небесный ожидает тебя. Ангелы готовы радоваться о покаянии твоем. Праведники ждут тебя, пока покаешься, и о кающемся возрадуются. Вот смерть предстоит, отворяющая бесконечную вечность! Вот Суд Христов устрашает, геенна ужасает, блаженство вечное ободряет, Евангелие уверяет в этом! Великая вещь – спасение, ради которого Сын Божий Кровь Свою пролил: то «одно только нужно»(Лк. 10:42). Если однажды найдешь, никогда не потеряешь; а если потеряешь, никогда не найдешь. Здесь его должно искать, и искать более, нежели пищи, питья, и одежды, и жизни временной. А по смерти не найдешь, хотя с воздыханием и слезами будешь искать. Тело алчет, жаждет – и питаешь и поишь его. Душа алчет, жаждет – и пренебрегаешь! Тело нагое одеваешь, грязное омываешь, немощное врачуешь. Душа нага, пороками замарана, немощна и уже мертва – и не заботишься! Дом горит, и стараешься потушить. Дом душевный горит и уже сгорает – и не заботишься! Богатство похищенное искать стараешься. Сатана все богатство душевное похитил – и не заботишься! О, бедные и окаянные грешники, что мы спим? Вот сатана крадет неоцененное сокровище наше – вечное спасение, которое Христос Кровью Своей приобрел нам! Вот глас Божий в совести нашей ударяет и возбуждает нас: «Встань, спящий, и воскресни из мертвых»(Еф.5:14). Апостолы и проповедники Божиего Слова молят нас: «От имени Христова просим: примиритесь с Богом» (2Кор. 5:20). Что же мы не пробудимся, пока время не ушло, пока Бог зовет и принимает кающихся?! Будет время, когда не звать, а судить будет грешников.
  • 145. Худо и несмысленно делаем, когда откладываем покаяние или до болезни, или до старости, или до кончины, или день ото дня, потому как, сколько жить и когда умереть нам, не в нашей состоит власти, а в Божией. Да и тогда ли хотим для Бога жить, когда оканчиваем жизнь? Тогда ли отстать от грехов, когда уже не можем грешить? Тогда ли обращаться к Богу, когда Бог Сам, даже если мы и не хотим, нас к Себе зовет? Тогда ли исправлять жизнь, когда оканчиваем жизнь? Это дьявольская кознь! Он эту мысль нам вкладывает, чтобы так удобнее мог погубить нас. Это его дело – одно милосердие Божие человеку представлять, минуя правосудие Его, чтобы так удобнее человека к грехам приводить и в грехах держать. Бог Милостив, как в следующем параграфе увидишь, но и Праведен. Потому должно всегда одним оком на милосердие Божие, а другим на правду Его смотреть. Так согрешившему рассуждение о Божием милосердии – отчаяться, а размышление о правде Его более грешить не допустит. «Чтобы, – говорит свт. Василий Великий, – не согрешить, нужен страх суда Божия. Чтобы согрешившему не отчаяться, полезна надежда на милосердие Божие».

Из вышесказанного такое последует рассуждение: 1) Сколь великая человеческая слепота отвращаться от Бога ко греху, от света к тьме, от жизни к смерти, от блаженства к бедствию! 2) Сколь тяжко грешит и бесстыдствует человек, когда, вместо послушания, ослушание Богу оказывает, и так, вместо лица своего, спину поворачивает, как говорит пророк (см. Єр. 32:33). Это человеческое бесстыдство и страшная дерзость и в других местах Святого Писания изображается, как пишется о беззаконниках: «Не представили Бога пред собою» (Пс. 53:5); и еще: «Не представили они Тебя пред собою», – говорит Богу Псаломник (Пс. 85:14). Не представили перед собою Бога, Которого должны перед собой иметь, и смотреть, что повелевает, и так почтение, послушание и покорность Ему оказывать; но они не сделали того: «Не представили Бога пред собою». И опять грешнику Бог говорит: «Поверг слова Мои назад» (Пс. 49:17), – слова, которые должен ты иметь перед собой и, на них смотря, исполнять их; но ты, грешник, поверг их назад, чтобы тебе их не видеть и не соблюдать, как ненужные. И это есть крайнее бесстыдство и неистовство грешника, хотя он того и не замечает. 3) Видно отсюда, что есть безбожная и нечестивая жизнь, – то есть жизнь, грехами против совести исполненная и нераскаянная. 4) Отрекается от Бога и Христа, Сына Божия, не только тот, который устами Его не исповедует, но и тот, который не слушает Его, учению Его не следует. Или, короче, отвергается человек Бога и Христа, Сына Божия, не только устами, но и беззаконной жизнью. Рассуди всякий это. Бог повелевает: «Не убей», – гнев говорит: «Убей». Бог запрещает: «Не прелюбодействуй», – плоть говорит: «Дерзай». Бог говорит: «Не укради», а мамона говорит: «Укради», и прочее. Грешник, оставив Бога, гневу, плоти и мамоне повинуется, и так самим делом показывает, что не Бога, а гнев, похоть и мамону господом своим считает. Их слушается, хотя устами и исповедует, что Бог – Господь его. 5) Что обращение не в том только состоит, чтобы внешние грехи, как-то: блуд, хищение, пьянство и прочее – оставить, но чтобы и сердце переменить и новую жизнь, противоположную первой, начать. Ибо Бог нового сердца и нового духа от нас требует и говорит: «Сотворите себе сердце новое и дух новый» (Єз. 18:31). От внешних грехов и лицемеры воздерживаются то из-за стыда, то из-за страха человеческого, то из-за своего прибытка временного. Не убивают, но внутри злобы и убийства исполнены; не блудодействуют, но имеют сердце, наполненное похотью нечистой; не крадут, но желают чужого добра. Бог по сердцу судит. И потому сердца нового и духа нового не имеет тот, который не только грешит, но и хочет грешить. Имеющий дух новый не только не крадет, но и не хочет красть, хотя бы и случай был к тому. А кто от внешнего удерживается, например, от хищения, а внутри неизмененное сердце имеет, тот при случае открывает себя, например, похититель при случае похищает. 6) Видно еще, сколь жестокое и нераскаянное сердце имеет грешник, который гласа Божия, столько раз в сердце ударяющего, не слушает, столькими увещаниями пренебрегает, о такой благости, кротости и долготерпении Божии не заботится. 7) Сколь великая и чудная Божия к нам благость, которая различными способами ищет обращения нашего, и от нас отвращающихся не отвращается, и необращающихся призывает и не перестает призывать. 8) Всякий необращающийся и нераскаявшийся грешник сам в своей погибели виновен, ибо он о такой благости Божией, на покаяние его ведущей, не заботится.

Глава 2: О надежде или утешении желающим каяться

«Беззаконник, если обратится от всех беззаконий своих, которые сотворил, и сохранит все заповеди Мои, и сотворит суд и правду и милость, жив будет и не умрет: все согрешения, которые сотворил, не помянутся ему, но в правде своей, которую он сделал, жив будет. Разве Я хочу смерти грешника, говорит Адонаи Господь, а не того, чтобы он обратился от пути зла и жив был?” (Єз. 18:21-23)

  • 146. Как то дьявольская кознь, что он, прежде греха, Бога представляет нам Милостивым, чтобы так удобнее мог нас в грех привести, так и то его хитрость, что после согрешения правосудие Божие представляет, чтобы в отчаяние согрешившего низринуть. И тот, и этот совет – пагубный совет злого и враждебного духа. Поэтому, чтобы согрешившим в пагубную эту сеть не впасть, предлагаются некие причины, которые желающим каяться подают надежду и утешение на получение Божия милосердия. 1) Сам Бог различным образом на покаяние призывает нас, как в предшествующей главе сказано. Тем самым Он хочет кающихся принять и помиловать. 2) Бог, ожидая на покаяние, «долготерпит нас, не желая, чтобы кто погиб, но чтобы все пришли к покаянию», – как апостол Петр учит (2Пет. 3:9). Итак, как не примет кающегося Тот, Который ожидает на покаяние? Как отвратится от обращающегося Тот, Который отвратившегося долготерпит, чтобы в чувство пришел и обратился? 3) Бог весьма Милосерден; и милосердие Его таково, каково величество Его. Величество же Его бесконечно, следовательно, и милосердие бесконечно. Не могут быть такими многими и такими великими грехи наши, которых бы не превышало Божие милосердие. Милосерден же тот, который соболезнует о бедствии другого, болезнь и сострадание в сердце своем ощущает. Так отец и мать о бедствии детей своих соболезнуют. Такую болезнь почувствовал в сердце своем святой Давид, когда услышал об убийстве сына своего Авессалома, и плакал так: «Сын мой Авессалом, сын мой, сын мой Авессалом! Кто даст смерть мне вместо тебя»(2Сам. 18:33)? Такое отеческое и сострадательное сердце, или еще более горячее, Бог над бедствием и окаянством нашим имеет. Это Божие благоутробие показал Сын Божий, когда за нас, благоволением Отца Своего Небесного, волею пострадал. И как Давид желал вместо сына своего умереть, так Христос самым делом вместо нас, сынов беззаконных, умер, и так нас, мертвых, Своею смертью оживил и от бедствия избавил. Итак, как Милосердный Бог не умилосердится над нами, когда со слезами к нему обратимся, и бедность и окаянство наше Ему объявим и признаем? 4) «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную», – говорит Христос (Ін. 3:16). Итак, как не отпустит тебе грехов твоих ради того же Сына Своего, какими они ни были и сколько бы их ни было, Тот, Который ради тебя Сына Своего не пощадил? Как не простит грехов твоих тебе, кающемуся, Тот, Который за грехи твои Сына Своего предал на смерть? «Тот, Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас, как с Ним не дарует нам и всего?»(Рим. 8:32) Великое подал Он нам, то есть Сына Своего. Велико ли Ему отпустить грехи наши нам, кающимся? 5) Благоприятно и радостно Богу Милостивому отпускать грехи кающемуся грешнику, поскольку тогда смерти Христовой плод показывается – грешник кающийся спасается. Ибо «Христос… пришел в мир спасти грешников» (1Тим. 1:15). Тогда радость бывает перед Отцом Небесным и Ангелами Его: ибо Кровь Христова не даром пролита ради того грешника. Тогда исполняется воля Небесного Отца, «Который хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины» (1Тим. 2:4). Ибо «на небесах… радость бывает об одном грешнике кающемся», – говорит Христос (Лк. 15:7). 6) Бог не хочет смерти грешника, но хочет, чтобы он обратился и был жив, как говорит через пророка: «Разве Я хочу смерти грешника, говорит Адонаи Господь, а не того…, чтобы он обратился от пути зла и жив был?» (Єз. 18:21-23). Итак, хочет обратившегося помиловать и вечную жизнь подать ему. 7) Бог обещает и грехов кающегося не помянуть, как через того же пророка говорит: «Беззаконник, если обратится от всех беззаконий своих, которые сотворил, и сохранит все заповеди Мои, и сотворит суд и правду и милость, жив будет и не умрет: все согрешения, которые сотворил, не помянутся ему, но в правде своей, которую он сделал, жив будет. (Єз. 18:21-23)? 8) Бог нехотение Свое, которым не хочет смерти грешника, и клятвой утвердил, чтобы мы не сомневались к Нему с покаянием приходить. «Живу Я, говорит Адонаи Господь, не хочу смерти грешника, но чтобы нечестивый обратился от пути своего и жив был» (Єз. 33:11). О, неизреченная милость Бога нашего, Который ради бедного грешника клянется! О блаженство тех, ради которых Бог Великий и Создатель наш клянется! О окаянство тех, которые и клятве этой не верят! 9) Бог в Писании Своем объявил, что Сын Его Иисус Христос будет судить весь мир и воздаст каждому по делам его. Итак, тем самым милостиво предостерегает и поощряет к покаянию, чтобы, покаявшись, страшного осуждения по делам избежали. 10) Бог грозит казнью не желающим каяться. “Если не обратитесь, оружие Свое очистит», и прочее (Пс. 7:13). Итак, тем самым хочет кающегося помиловать. 11) Бог и казнь определенную отвращает, если видит кающихся грешников. Так отвратил казнь от ниневитян кающихся. «И увидел Бог дела их, что… обратились от путей своих лукавых; и пожалел Бог о бедствии, о котором сказал, что наведет на них, и не навел» (Йон. 3:10). 12) Христос, Сын Божий, ради того на землю пришел, чтобы грешников призвать на покаяние, как Сам объявляет: «Сын Человеческий пришел взыскать и спасти погибшее» (Лк. 19:10). Звал прежде через пророков, как посланников Своих; а потом Сам в то великое и чудное дело вступил. Сам на земле явился и с человеками пожил, и призвал блудников, разбойников, мытарей и прочих, и им кающимся царствие Свое небесное отворил. Не могли мы к Нему прийти – для того Сам он к нам пришел «взыскать и спасти нас». Отсюда великое утешение грешникам проистекает – Сын Божий пришел их призвать на покаяние! Великая их слепота, если не чувствуют такой великой Божией благодати! 13) Когда Бог казнит некающегося грешника, то не с благоволением казнит его. Смотри, с каким плачем смотрит Христос на будущую погибель Иерусалима, которого никак не мог привести к покаянию, как пишет святой евангелист: «Смотря на него, заплакал о нем» (Лк. 19:41). Ибо чуждое для Него дело – казнить, для Него, само естество Которого таково, чтобы благотворить. Чуждое дело для Него – губить, для Него, Которому свойственно спасать. Ибо “Бог наш – Бог во спасение», – говорит Псаломник (Пс. 67:21). 14) Хотя и казнит Бог, но не так, как грехи наши заслужили, а с милостью великой. На эту милость уповая, Царь Давид, когда предложены были ему от Бога три казни, то есть: или три года голоду быть на земле его, или три месяца бегать ему перед врагами своими, или три дня мору быть в земле его, – и из этих трех одну он должен был избрать, сказал пророку, объявившему это: «Да впаду… в руки Господни, ибо весьма многи щедроты Его» (2Сам. 24:14). Этими щедротами преклоняемый, Он, хотя и наказывает, но вместе с тем и милует, опечаливает, но и утешает. «За грех… Я мало чем опечалил его, – говорит через пророка, – и поразил его, и отвратил Лицо Мое от него; и опечалился он, и пошел опечаленный в путях своих. Пути его Я видел, и исцелил его, и утешил его, и дал ему утешение истинное» (Іс. 57:17-18). 15) Наказывает не ради погибели, но ради спасения, чтобы, исправившись, грешник спасение получил. «Будучи же судимы, наказываемся от Господа, чтобы не быть осужденными с миром» (1Кор. 11:32). Так посылаются Богом голод, пожары, болезни и прочее, дабы этим мы вынуждены были искать вечных и небесных благ, видя, что нет ничего в мире этом постоянного. 16) Если прочитаешь со вниманием Евангелие, не сыщешь ни одного, кто бы ко Христу с верою пришел и не получил желаемого. Мытарь оправдывается более фарисея; блудница слышит: «прощаются тебе грехи» (Лк. 7:48), разбойнику рай отверзается (Лк. 23:43); слепые получают прозрение, глухие – слух и немые говорят, прокаженные получают очищение, больные – исцеление, беснующиеся – освобождение и прочие бедствующие. Получает каждый себе приличное утешение. Одному тебе откажет ли в отпущении грехов, если с верою будешь просить? Ибо «Иисус Христос вчера и сегодня и во веки Тот же» (Євр. 13:8); и Он нелицеприятен, но всех кающихся равно милует. Не видишь Его на земле, но видишь и слышишь Евангелие Его, которое обещает кающимся отпущение грехов; видишь служителей Его, которые именем Его объявляют тебе то же отпущение. 17) Само имя – “Иисус – радость и утешение подает нам, оно значит Спаситель, спасающий людей Своих от грехов их» (Мф. 1:21). 18) Во всем Священном Писании не найдешь почти ни одной главы, ни одной страницы, которая не представляла бы нам милосердия Божия. Ведает Бог слабость естества нашего, и потому столь часто поминает нам о милости Своей в Слове Своем святом, дабы мы не отчаивались, но более искали ее покаянием. Примечай, о бедный и окаянный грешник, как милостив Бог к грешникам кающимся, и как Дух Святой через пророков и апостолов милость Его объявляет. «Ибо у Господа милость и великое у Него избавление; и Он избавит Израиль от всех беззаконий его» (Пс. 129:7-8). И еще: «Милостив Господь и Праведен, и Бог наш милует», – говорит Псаломник (Пс. 114:4). И еще: «Хвалите Господа все народы, похвалите Его все люди; ибо утвердилась милость Его на нас, и истина Господня пребывает вовек» (Пс. 116:1-2). И еще: “Ибо Ты, Господи, благ, кроток и многомилостив всем призывающим Тебя» (Пс. 85:5). И еще: «И Ты, Господи Боже мой, щедрый и милостивый, долготерпеливый и многомилостивый, и истинный» (Пс. 85:15). И еще: «Все пути Господни – милость и истина для ищущих завета Его и откровения Его» (Пс. 24:10). И еще: «Щедроты Твои велики, Господи» (Пс. 118:156). И еще: «Я, Я Сам изглаживаю беззакония твои ради Меня, и грехов твоих не помяну. Скажи ты беззакония твои прежде, да будешь оправдан” (Іс. 43:25-26). И еще: «Сион говорил: «Оставил меня Господь, и Бог забыл меня». Забудет ли женщина… дитя свое, чтобы не помиловать сына чрева своего? Если же и забудет женщина, но Я не забуду тебя, – говорит Господь” (Іс. 49:14-15). И еще: пророк Иона к Богу: «Я знал, что Ты Милостив и Щедр, долготерпелив, и многомилостив, и сожалеешь о бедствии человеческом». И говорит Господь Ионе: «Ты оскорбился за тыкву, над которой… не трудился, которую не вскармливал, которая в одну ночь выросла и в одну… ночь… пропала. Я же не пощажу ли Ниневии, города великого, в котором живут более ста двадцати тысяч человек» (Йон. 4:2,10-11) И еще: «Не здоровые имеют нужду во враче, но больные, пойдите, научитесь, что значит: милости хочу, а не жертвы? Ибо Я пришел призвать не праведников, но грешников к покаянию», – говорит Христос (Мф. 9:12-13). И еще: «Сын Человеческий пришел взыскать и спасти погибшее» (Лк. 19:10). И еще: «Или какая женщина, имея десять драхм, если потеряет одну драхму, не зажжет свечи и не станет мести комнату и искать тщательно, пока не найдет, а найдя, созовет подруг и соседок и скажет: порадуйтесь со мною: я нашла потерянную драхму. Так, говорю вам, бывает радость у Ангелов Божиих и об одном грешнике кающемся» (Лк. 15:8-10). И еще: «А если бы кто согрешил, то мы имеем ходатая пред Отцом, Иисуса Христа, Праведника» (1Ін. 2:1). И еще: «Тот, Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас, как с Ним не дарует нам и всего» (Рим. 8:32)? И еще: «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную. Ибо не послал Бог Сына Своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был через Него», – говорит Христос (Ін. 3:16-17). Читай еще Псалом 102-й, который весь проповедует великое Божие милосердие, притчу об овце пропавшей и найденной (Лк. 15:4-7), притчу о блудном сыне (Лк. 15:11-24), притчу о должнике, которому царь десять тысяч талантов простил (Мф. 18:27), и прочие места Святого Писания. И, рассуждая, прилагай елей милости Божией, как живительный пластырь, к уязвленному печалью сердцу своему.
  • 147. Когда все это в свидетельство великого Божиего милосердия предлагается, то не подается случай или повод к бесстрашию и лености, а пресекается путь к отчаянию, говорится не для излишнего упования на милость Божию пребывающим без покаяния, а к утешению хотящим каяться. Милостив Бог, но кающимся; а бесстрашных и нераскаянных суд Божий постигает, и непременно постигнет, как увидишь.

Глава 3: Что есть покаяние?

«Печаль ради Бога производит неизменное покаяние ко спасению» (2Кор. 7:10).

«Беззаконие мое я сознал, и греха моего не скрыл; сказал: «Исповедуюсь Господу в беззаконии моем», и Ты простил нечестие сердца моего» (Пс. 31:5).

  • 148. Видим в Святом Писании, что есть покаяние. Апостол Петр, отрекшись от Христа, «выйдя вон, плакал горько»(Мф. 26:75), и так в первый лик апостольский принят. Блудница умывает слезами ноги Христовы, и волосами головы своей отирает, и целует ноги Его, и так слышит от Христа: «Прощаются тебе грехи»(Лк. 7:37-48). Ниневитяне, облеклись во вретище, что есть знак печали и сетования, и возопили прилежно к Богу, и каждый обратился от пути своего лукавого и от неправды, которая была в руках их: «и пожалел Бог о бедствии, о котором сказал, что наведет на них, и не навел» (Йон. 3:10). Блудный сын перед отцом своим признает себя недостойным называться сыном: «Отче! Я согрешил против неба и пред тобою и уже недостоин называться сыном твоим; прими меня в число наемников твоих» (Лк. 15:18,19,21); уповательно, что и не без слез было то смиренное признание; «и облекается в лучшую сыновнюю одежду” (Лк. 15:22). Давид говорит: «источники вод», то есть слезы, «извели очи мои, ибо я не сохранил закона Твоего, Господи» (Пс. 118:136). И еще: «Беззаконие мое я сознал, и греха моего не скрыл; сказал: «Исповедую пред Господом беззаконие мое». И добавляет: «и Ты простил нечестие сердца моего» (Пс. 31:5). Мытарь же не дерзает и очей возвести на небо, но бьет себя в грудь, говоря: «Боже! Милостив буди мне, грешному! И пошел в дом оправданным более фарисея» (Лк. 18:13-14). Пророк Иеремия, в лице всех людей своих согрешивших, плачет и сетует, говоря: «Горе нам, что… согрешили! От сего-то смутилось сердце наше! От сего-то померкли очи наши» (Плч. 5:16-17). Даниил говорит: «У Тебя, Господи,… правда, у нас же на лицах стыд, и у царей наших, и у князей наших, и у отцов наших, потому что мы согрешили пред Тобою» (Дан. 9:8). Ездра стыдится и боится поднять лицо свое к Богу. «Господи Боже мой! Стыжусь и боюсь поднять лицо мое к Тебе, потому что беззакония наши умножились более волос на головах наших и прегрешения наша возросли даже до неба» (Ездр. 9:6). И апостол говорит грешникам: «Очистите руки, грешники, исправьте сердца, двоедушные. Сокрушайтесь, плачьте и рыдайте; смех ваш да обратится в плач, и радость – в печаль. Смиритесь пред Господом, и вознесет вас» (Як. 4:8-10).

Итак, покаяние – это «печаль ради Бога, которая производит неизменное покаяние ко спасению», по словам апостола. Слезы, плач и воздыхание – это знаки печали сердечной, которой сердце, как стрелой, уязвляется, и так слезы испускает. Как губка, напоенная водой, когда стискивается и сжимается, выдает из себя воду, так и сердце, наполненное печалью, когда большею печалью как бы стискивается, извергает из себя слезы, и со слезами от печали облегчается. Ибо плач и слезы облегчают печаль, и как дождем воздух, так слезами сетующая и скорбящая душа прохлаждается.

  • 149. Печаль эту сердечную производит рассуждение и размышление о Боге, грехами прогневанном. Когда грешник, придя в себя, рассудит, что Бога Великого, Преблагого, Милосердного, Святого, Которого должен бояться, бесстрашием и преступлением святого Его закона прогневал; Того, Которого должен любить, раздражил; Того, Которого должен почитать, злыми делами бесчестил, – не может не печалиться. Когда сын отцу, которым рожден и воспитан и всяким добром снабжен, вместо любви должной ненависть, вместо благодарности неблагодарность и вместо почтения бесчестие окажет и об этой своей такой великой грубости и неблагодарности размыслит, приходит в сожаление, плачет, и самого себя ругает, и стыдится, что так безумно с родителем своим поступил. Намного больше должны мы жалеть, плакать и стыдиться, когда к Богу, Который создал нас, тело, и душу, и жизнь подал нам, питает, одевает, сохраняет и всякими благами снабжает нас, неблагодарными являемся; и Того, Которого Ангелы со страхом и благоговением поют, почитают и поклоняются, мы, «земля и пепел»(Сир. 10:9), не почитаем; и Его, Который есть вечная Любовь и Благость, не любим; и грехами нашими прогневляем Его, Который есть вечная Правда. Когда грешник об этом рассуждает, весьма уязвляется сердце его, сам на себя гневается, сам себе мерзким становится. Но к болезни болезнь и к печали страх прибавляется, когда рассуждает о своем окаянстве, что от прогневанного Бога ничего иного, как суда ожидать должен. И так, то печалью, то страхом объятый, не знает, куда обратиться. В такой тесноте из глубины сердца воздыхает, и, не смея очей на небо возвести, но, ударяя себя в грудь, вопиет с мытарем: «Боже! Милостив буди мне, грешному». Утешается же неизреченным Божиим милосердием, которое всем кающимся отверзается, помышляя, что как прочим грешникам кающимся милость Свою Бог являл и являет, так и ему непременно явит. В этой надежде утвердившись, встав, подобно блудному сыну, идет к Отцу своему и говорит: «Отче! Я согрешил против неба и пред Тобою и уже недостоин называться сыном Твоим; прими меня в число наемников Твоих». Так смиренное и с сокрушением сердца и верою к Отцу Небесному пришествие грешника не бесплодно бывает, но непременно получает такую милость, какой блудный сын сподобился от милосердного своего отца.
  • 150. Итак, желающему каяться должно сделать следующее: 1) Гласа Божия зовущего послушать и от пути беззаконного к Богу всем сердцем обратиться. 2) Грехи, в которых находился, возненавидеть, гнушаться и против них с помощью Божией подвизаться, и от прочих беречься. 3) О том, что Бога – Творца и Отца своего Преблагого – прогневал, жалеть до кончины жизни своей. 4) Самого себя, что так бесстыдно поступал, нарушая Божий закон, стыдиться. 5) Признавать себя недостойным никакого Божия благодеяния, но более достойным всякого наказания. 6) Утешать себя неизреченным Божиим милосердием, которое всем кающимся обещается во Христе Иисусе, Господе нашем. – Образ покаяния изрядно представляется в Псалмах, а также в Минеях Четьих.

Глава 4: О плодах покаяния

«Сотворите же достойные плоды покаяния… И спрашивал его народ: «Что же нам делать?» Отвечал же Иоанн, говоря: «У кого две одежды, тот дай неимущему, и у кого есть пища, делай то же». Пришли и мытари креститься, и сказали ему: «Учитель! Что нам делать?» Он отвечал им: «Ничего не требуйте более определенного вам». Спрашивали его также и воины: «А нам что делать?» И сказал им: «Никого не обижайте, не клевещите, и довольствуйтесь своим жалованьем» (Лк. 3:8,10-14).

  • 151. Двоякий плод истинному обращению и покаянию последует. Первый плод есть отпущение грехов, которого кающийся грешник от Преблагого Бога сподобляется, ради Ходатая всех Иисуса Христа, Господа нашего. «А если бы кто согрешил, то мы имеем Ходатая пред Отцом, Иисуса Христа, Праведника», – говорит апостол (1Ін. 2:1). А где отпущение грехов, там все блага, смертью Христовою приобретенные, последуют; там вместо проклятия благословение Божие, вместо гнева благодать и милость Божия подается. О, чудная и воистину желаемая перемена! Окаянный грешник в число праведных принимается, из сына тьмы сыном света, из чада дьявольского чадом Божиим, из наследника вечной смерти и ада наследником вечной жизни, вечного блаженства и царствия Божия делается. Воистину удивления достойное дело было бы, когда бы земной монарх согрешившего раба и по законам к смерти приговоренного, а потом со смирением просящего прощения, не только простил, но и наследником царства своего сделал. Все века удивлялись бы такой необыкновенной милости. Несравненно большей милости истинно кающийся грешник удостаивается от Бога, когда не только отпущение грехов от Него получает, но и участником вечного Его царствия делается; «наследником Богу, сонаследником же Христу»бывает (Рим. 8:17). Ум человеческий не может постигнуть этой такой высокой Божией милости и благодати! Не видим мы того ныне бренными этими очами; но вера святая больше всякого видения уверяет нас, что непременно будет так, «когда тленное сие, – как учит святой Павел, – облечется в нетление и смертное сие облечется в бессмертие»(1Кор. 15:54). «Возлюбленные, – говорит Богослов, – мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что, когда откроется, будем подобны Ему, потому что увидим Его, как Он есть» (1Ін. 3:2).

Второй плод истинного обращения и покаяния есть новое сердце и дух новый, которого Бог от нас требует: «Сотворите себе сердце новое и дух новый» (Єз. 18:31). Это сердце и дух Сам Бог обещается истинно кающимся подать ради святого имени Своего. «Дам вам сердце новое и дух новый дам вам, и отниму сердце каменное от плоти вашей и дам сам сердце плотяное, и дух Мой дам вам, и сотворю, чтобы вы в заповедях Моих ходили и суды Мои сохранили и исполняли их» (Єз. 36:26-27). Ибо в обратившемся всем сердцем и кающемся истинно все иное является: иные мысли, начинания, намерения, иные старания и дела, чем прежде были: 1) Слово Божие, которое ему прежде, как мертвое и нечувствительное, было и, как идола глухого, снаружи только ударяло, – уже действительно бывает, получает плод свой, как семя, на земле сердца его посеянное. Тогда он имеет «уши слышать» (Мф. 11:15); тогда слышит не только вне, но и внутри глас Божий: «Я- Господь Бог твой» (Вих. 15:26) и прочее. Ибо некую особенную охоту чувствует такой к слушанию Божия Слова «для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен» (2Тим. 3:16-17). Как тот, который восстав от болезни, ищет отовсюду подкрепления, дабы силы ослабевшие собрать и укрепить, так от болезни греховной освободившийся, души своей силы, которые грехом, как лютой болезнью, расслаблены были, всячески старается укрепить, чтобы дела Божии делать и по пути заповедей Божиих течь мог. И тому, которому прежде обличение, наставление, наказание, как раны, несносны были, после стали как елей, язвы облегчающий. И как пчела от различных трав и цветов мед, так он от различных полезных книг духовную себе собирает пользу. 2) Страсти Христовы весьма дорого и высоко почитает, помышляя, что как за всех, так и за него Единородный Сын Божий такую горестную страдания чашу испил. И поэтому часто вспоминает о них, поклоняется им, сердцем и устами благодарит Пострадавшего, и к взаимной любви, насколько возможно, себя понуждает. 3) К причастию святейшей Евхаристии не так, как прежде, бесстрашно, но со страхом и великим благоговением приступает, рассуждая о высоте тайны и своем недостоинстве, и за великое и за самый верх благополучия почитая со Христом соединиться и одним духом с Ним быть. 4) Христианское достоинство. И быть истинным христианином также высоко почитает, так что всю славу мира этого, как гной и мусор по сравнению с этим считает, и всеми силами заботится о том, чтобы не лишиться этого, о чем и Бога всеусердно молит, чтобы в числе избранных Своих имел его. 5) Как прежде покаяния ум его был занят земным, временным и суетным, так по обращении во всех замыслах и делах к одному вечному и небесному блаженству стремится. «Где сокровище его, там будет и сердце его» (Мф. 6:21). 6) Как прежде плоти своей угождал в похотях ее, так потом воле Божией всячески угождать старается; потому от всякого зла уклоняется и против всякого греха подвизается. 7) Как прежде покаяния легко было ему грешить, так уже покаявшемуся – тяжело, так что предпочитает бедствовать, всякую напасть терпеть и умереть, нежели согрешить. Ибо одно для себя бедой считает – гнев Божий, который греху последует; одну почитает напасть – отпасть от Божией милости. 8) Если когда в чем от немощи споткнется или падет, ругает себя, болезнует, сокрушается, сетует, как будто что великое потерял и с глубочайшим смирением и сожалением повергает себя пред Богом и просит прощения, взирая на Милостивого Ходатая Иисуса Христа, и говорит: “Отврати, Господи, Лице Твое от грех моих» (Пс. 50:11), обрати на Лицо Христа Твоего», – и так утешается надеждой на милость Божию. 9) Когда приходят ему на ум прежние грехи, весьма стыдится их и жалеет, что их творил, и Бога благодарит, что его в таком нечестии не поразил праведным Своим судом, но потерпел благодатью Своей, ожидая на покаяние. 10) Дела любви к ближнему являет без всякого лицемерия, отсюда бывает милостив, милосерден, сострадателен, терпелив, кроток, с радостью отпускает согрешения и прочее. 11) Случаев, которые к греху его приводили, избегает, опасаясь, чтобы в погибель не впасть по действию дьявольскому. 12) Такой, когда видит ближнего неисправным, не осуждает его, как у прочих в обычае, но соболезнует ему усердно, жалеет и молится Богу, чтобы его в чувство привел, помня, что и сам в таком же находился окаянстве, и тогда же может согрешить, ибо общее человеческое окаянство – падение. 13) В церковь ходит не ради церемонии, но ради того, чтобы вместе с верными, братьями своими, Богу молитвы принести, благодарение воздать и святое Его имя славословить. 14) Пищу, питье и прочее употребляет не ради сладострастия, но ради нужды, чтобы мог Богу служить и дела звания своего проходить. Словом сказать: у такого человека все иное, как внутреннее, так и внешнее действие и старание, по сравнению с тем, что прежде было; все же делает добровольно, без всякого принуждения. Ибо вера и благодать Божия, внутри живущая, поощряет его к тому. Павел, по обращении к вере Христовой, Христа, Которого гнал и спешил гнать, проповедует в Дамаске так, что все слышавшие дивились и говорили: «Не тот ли это самый, который гнал в Иерусалиме призывающих имя сие» (Деян.9:21) и проч.; а потом и по всей вселенной проносит имя Его; и ради Того, из-за Которого других вязал и на смерть предавал, сам всеохотно и многократно связан быть и умереть желает; а потом его связывают, избивают, ранят, уязвляют и он умирает. Закхей, мытарь кающийся, пол-имения своего нищим дать и кого обидел, вчетверо возвратить обещает; почему и слышит от Сердцеведца Христа: «Ныне пришло спасение дому сему» (Лк. 19:8-9). Так истинное обращение и покаяние изменяет всего человека! Из этого видно, что где нет плодов покаяния, там нет истинного покаяния, но оно ложное, не что иное есть, как прельщение совести; потому никакой пользы не приносит кающемуся, пока грехов не оставит и не начнет новой жизни. Покаяние не что иное, как воскресение духовное. Ибо пока человек в грехах пребывает, хотя телом и живет, но духом мертв: ибо не имеет в душе своей Бога, Который есть Жизнь и жизни Источник. Поскольку что телу нашему душа, то душе нашей Бог. Тело до тех пор живет, пока душа в нем находится. Душа до тех пор живет, пока Бог благодатью Своей в ней обитает. Тело умрет, когда душа выйдет из него. Душа умирает, когда Бог ее оставляет. Оставляет же Бог душу не из-за чего иного, как из-за греха. Ибо Бог и грех вместе пребывать не могут: «грехи ваши произвели разделение между вами и между Богом», говорит пророк Исаия (Іс. 59:2). Итак, душа, лишившись благодатного Божия присутствия, как жизни своей, мертва не иначе, как тело, лишившееся души, остается мертво. Такую душу побуждает Бог: «Встань, спящий, и воскресни из мертвых» (Еф.5:14). «Спящим и мертвым находящегося в грехах называет, – говорит свт. Иоанн Златоуст, – ибо он злосмрадие издает, как мертвый, и бездейственен, как спящий, и ничего не видит, как тот, но только сны и мечтания» (Беседа 18 на Послание к ефесянам). Как тело мертвое не двигается, не чувствует и не делает ничего, так и душа, лишившаяся благодати Божией, не двигается, не чувствует и не делает ничего духовно. Но когда тело оживет, начинает делать все, так и грешник, когда силой и благодатью Божией оживет, начинает духовное движение иметь, духовно чувствовать, духовно делать. Душа, Божией благодатью оживляемая, производит духовные действия: видит Бога верою, осязает верою, слышит верою Бога говорящего, вкушает и обоняет любовью, и дела, Ему угодные, старается творить. Так подобает кающемуся через покаяние новую жизнь начать и как бы вновь родиться, питаться, расти и «в мужа совершенного… приходить» (Еф.4:13). Согласно этому святой Иоанн Златоуст учит, говоря: «Сам апостол Павел, когда говорит о предлежащем будущем, иного от нас требует воскресения, то есть нового жительства, которое в настоящей жизни от изменения нравов бывает. Если блудник будет целомудренным, и лихоимец милостивым и жестокий кротким, то и здесь воскресение будет, которое есть начало того. И почему есть воскресение? Потому, что когда грех умер, правда воскресла, и когда древнее житие загладилось, новое и ангельское живет» (Беседа 10 на Послание к римлянам). Так, кто здесь воскреснет, тот непременно, если и умрет, жив будет, ибо воскреснет в общее воскресение в жизнь вечную, по неложному обещанию Господа нашего: «Изыдут творившие добро в воскресение жизни» (Ін. 5:29). «Блажен и свят имеющий участие в воскресении первом» (Об. 20:6). Эти знаки и плоды истинно обратившегося и кающегося можно видеть как в Святом Писании, так и в церковной истории, они и ныне примечаются в обратившихся и чистосердечно кающихся.

Глава 5: Прещения некающимся

“Я предам вас мечу, все вы падете через заклание, ибо Я звал вас, и вы не послушали; говорил, и вы не слушали, и сотворили лукавое предо Мною; и избирали то, чего Я не хотел. Посему так говорит Господь: вот рабы Мои будут есть, вы же будете алкать; рабы Мои возрадуются, вы же будете в стыде; рабы Мои возвеселятся в веселии сердца, вы же возопиете в болезни сердца вашего, и от сокрушения духа восплачете» (Іс. 65:12-14)

«И приду к вам для суда, и буду скорым Обличителем чародеям, и прелюбодеям, и клянущимся ложно именем Моим, и лишающим платы наемника, и делающим и притесняющим вдову и сироту, и творящим превратный суд пришельцу, и… не боящихся Меня», – говорит Господь Вседержитель (Мал. 3:5).

«В это время пришли некоторые и рассказали Ему о галилянах, кровь которых Пилат смешал с жертвами их. Иисус сказал им на это: «Думаете ли вы, что эти галилеяне были грешнее всех галилеян, что так пострадали? Нет, говорю вам, но, если не покаетесь, все так же погибнете» (Лк. 13:1-3).

«Если не обратитесь, оружие Свое очистит, лук Свой Он натянул и приготовил его, и в нем приготовил орудия смерти, стрелы Свои сделал для сожигаемых» (Пс. 7:13-14).

«Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его» (Рим. 2:4-6).

  • 152. Сама угроза Божия не что иное показывает нам, как Его к нам милосердие. Ибо как будущие блага в Слове Своем объявил ради того, чтобы мы, взирая на них верою, стремились к ним и искали их, так и то, что должно быть злого: ад, геенну, огонь вечный, червя неусыпающего, тьму кромешную, скрежет зубов и прочее, которыми грешники мучимы будут, – в том же Слове ради того представляет, чтобы, послушав о них, старались их избежать. Для этого и о прежде бывших казнях Божиих, как-то: всемирном потопе, сожженных Содоме и Гомморе и прочем – в Святом Писании написано, чтобы мы, взирая на них, остерегались делать то, что те грешники делали, и так бы тем страшным наказаниям, какими они пострадали, или подобным, не подпали.
  • 153. Весьма опасно Божии угрозы презирать. Ибо кто презирает их, тот самим делом узнает их на себе. Божии угрозы не праздные слова, но силу и действие свое имеют, и непременно самим делом исполнятся, если мы себя не исправим. Презрели прародители наши Божие прещение: «в тот день, в который… вкусите от него– заповеданного дерева, смертью умреете»(Бут. 2:17), и вкусили от него – и смертью умерли. Презрели бывшие при Ное беззаконники – и от потопа погибли. Презрели содомляне – и не избежали страшной огненной казни. Ибо «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6:7). Что не казнит грешников, но долготерпит их, то есть дело благости Его, которая их на покаяние ведет, как апостол говорит: «Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию?» Но если в нераскаянности и ожесточении пребудут, тогда правда Божия вступит в свое дело; и настолько почувствуют на себе гнев Божий, насколько о богатстве благости Его, и кротости, и долготерпении не заботятся, как тот же апостол говорит: «По упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его». Напротив, кто убоится угроз Божиих и покается, тот избежит их. Ниневитяне убоялись возвещенной им через пророка казни, и, обратившись от пути лукавого, спаслись. Но, что прежде, то же и ныне бывает: как прежде кающиеся милость Божию получали и некающиеся суд Божий на себе узнавали, так и ныне кающимся та же Божия милость является и нераскаянным свой жребий достается. Ибо один и Тот же Бог и ныне, Который и прежде был, и вовеки будет. Он и ныне всем с высоты святой Своей гремит: «Если не покаетесь, все так же погибнете». Страшный этот гром, как в уши прежде нас бывших, так и в наши, и в уши тех, кто будет после нас, ударяет. Блаженны те, которые не только в ушах, но и в сердцах удар его чувствуют!
  • 154. Те, которые некоему слепому случаю как все, так и казни совершающиеся приписывают – а их сердечные советы в книге Премудрости описаны – и потому не верят и будущим, тем, которые должны быть после смерти, и, этим безбожным мнением помрачившись, устремляются на всякие беззакония и неправды, к которым похоть и злоба влечет их, – непременно узнают на себе то, что случаю безумно и нечестиво приписывают. Тогда они признают, что есть Бог, Который как за благочестие награждает, так и за нечестие казнит, и что все не по случаю, а по Его премудрому Промыслу бывает, когда прочих, как боящихся и почитающих Бога, в вечной Его милости увидят, а на себе вечный гнев Его почувствуют. Тогда будут каяться истинно, но поздно, и в тесноте духа воздыхать, но бесполезно. Тогда самим делом узнают, что есть геенна, вечный огонь, когда будут вкушать горести его. Тогда будут признавать свое заблуждение. «Итак, мы заблудились от пути истинного, и правды свет не светил нам, и солнце не сияло нам. Мы преисполнились стезями беззакония и погибели, и ходили в пустыни непроходимой; пути же Господняне познали. Какую пользу принесла нам гордыня и богатство с величанием что дало нам?Все это прошло, как тень и молва быстротечная, так, как после прохождения корабля, идущего по волнующейся воде, невозможно найти следа, ни стези его в волнах» (Прем. 5:6-10) и прочее.

Статья 2: О четырех последних

Глава 1: О смерти

«Человекам положено однажды умереть» (Євр. 9:27).

«И услышал я голос с неба, говорящий мне: «Напиши: отныне блаженны мертвые, умирающие в Господе; ей, говорит Дух, они успокоятся от трудов своих» (Об. 14:13).

  • 155. Жизнь наша подобно пути, которым от самого рождения до смерти непрестанно идем. Бдим ли, или спим, делаем, или почиваем – беспрерывно путь этот укорачивается, и всякий к концу своему приближается. Когда рождаемся – на путь этот вступаем, а когда умираем – путь этот оканчиваем. И чем более живем, тем далее от границы рождения отходим, и более к границе конца приближаемся. И так жизнь наша на земле не что иное, как непрестанное и беспрерывное к смерти приближение.
  • 156. Путь этот для одного долгий, для другого короткий определил Бог. Иной в младенчестве, иной в отрочестве, иной в юношестве, иной в зрелом возрасте, а иной в старости оканчивает его.
  • 157. Как известно, что путь этот начали мы, так известно, что его и окончим. Но то, когда окончим его, Промысел Божий скрыл от нас, дабы всегда конца того ожидали мы, и такими бы всегда старались быть, каковыми хотим быть при конце. «Для того, – говорит святой Иоанн Златоуст, – Бог постановил нам неизвестный день смерти нашей, дабы мы, по причине неизвестности конца жизни нашей, всегда себе содержали в добродетели» (Беседа 4 на Послание к евреям).
  • 158. Как время, так и образ конца нашего неизвестен нам. Одним образом все рождаемся, а многоразличными умираем, и почти столько смертей, сколько людей. Иной в воде утопает и кончает жизнь свою. Иной землей пожирается, иной удавлением кончается. Иной, пораженный громом оставляет мир этот; иной, на дереве повешенный переходит на тот свет. Иного разбойнические руки убивают. Иной, почивать лег и не встает. Иной ходя, иной сидя, иной стоя, падает бездыханный. Многие, вином и сном отягощенные, не пробуждаются и спать будут до общего восстания. Иной в объятиях блудниц, иной в хищении, разбое, убийстве, иные в прочих беззакониях праведным Божиим судом поражаются. Но что с прочими случается или случилось, то и с тобой, и любым случиться может. Те, которых такая смерть постигла, не надеялись, что это с ними произойдет, однако узнали на себе это. Так и с тобой, хотя и не надеешься, может подобное приключиться. Поэтому от чужого бедствия учись осторожным быть, и всегда к часу тому покаянием приготавливай себя, дабы, какая ни застанет тебе кончина, неготового не восхитила.
  • 159. При смерти всякий познает совершенно, какое мнение должен иметь о мирских вещах здоровый. Тогда всякий праведно о богатстве, чести, славе и сладострастии рассуждает. Праведно, говорю, рассуждает, что ими, как во сне, любовался, и что, как сон проснувшегося, образ их прошел. Ибо как наг в мир этот вошел, так наг и исходит; не выносит с собой ничего; все мирское миру оставляет. Тогда подлинно с Соломоном признает, что «все суета сует… и все суета»(Еккл. 1:2).
  • 160. Хотя мы и часто видим на других позднее это раскаяние, однако так мир прелестный ослепляет нас, что до тех пор этого не чувствуем, пока сами на себе делом самым не узнаем. Иной мыслит старые житницы разорить и создать новые, чтобы собрать жита свои, и душу свою много лет весело угощать; но страшного Божия гласа не слушает: «Безумный! В сию ночь душу твою возьмут у тебя; кому же достанется то, что ты заготовил»(Лк. 12:20)? Иной земли, вотчины, палаты расширяет, но не видит, что один гроб в три аршина в земле готовится ему. Но и того, может быть, не удостоится. Ибо или утроба звериная, или пучина морская, или иное что гробом может быть. Иной старается, как бы на высоту чести и славы подняться; но не примечает, что равно славные, сановитые и простые земле предаются. Иной утучняет тело свое, но не усматривает, что большую пищу заготовляет червям. Но в таких замыслах всякого постигает конец, и так «погибают все помышления его»(Пс. 145:4). Познает себя в таких же обстоятельствах, в каковых других прежде видел. Тогда и сам все то познает как суету или как препятствие к истинному блаженству; тогда кается, жалеет, что такой суетой ум его занят был; тогда и сам праведно, но поздно, обо всем том рассуждает.
  • 161. Когда рождаемся, не чувствуем, как рождаемся, хотя и знаем, что один образ рождения всем; и, родившись, «первый голос обнаруживаем плачем»(Прем. 7:3). Но не так умираем. Тогда чувствуем, сколь горька смерть; тогда познаем, сколь тяжко разлучение духа от плоти, соединение которых нечувствительно нам было. Горесть эту смертную примечаем на тех, которые на глазах наших отходят от нас. Слышим, сколь тяжко воздыхают и стонут; примечаем, сколь горестно болезнуют, как трудно разрывается союз души и тела, какой великий подвиг восстает в совести против отчаяния, как нестерпимый страх осуждения, ужас геенны объемлет, и прочее. Тогда разум, совет и мудрость оскудевает; помощь человеческая ничего не может; один человек остается, хотя и многими друзьями и родственниками окружен; один в жестокой той брани подвизается, борется против врагов, если сильная помощь Милостивого Иисуса не приспеет. Поэтому предстоящие в таком случае должны усердную молитву пролить о том, чтобы помощь Его пришла и избавила от скорби, объявшей брата.
  • 162. Как двояк род по пути мира сего идущих, то есть род благочестивых и нечестивых, так двояка и различна кончина, то есть блаженная и неблагополучная. Блаженна кончина благочестивых, когда в благочестии в Господе умирают, как небесный глас объявляет: «Блаженны мертвые, умирающие в Господе!»(Об. 14:13). Неблагополучна кончина нечестивых, которые в нечестии без истинного покаяния и живой веры оканчивают жизнь свою. Ибо как тем смерть – упокоение от трудов и переход от многоболезненной к вечной и радостной жизни, так этим после временной смерти следует вечная смерть. Обоих воспримет вечность, которая начало имеет, но конца не имеет. Но не равная вечность. Тех – блаженная, вся блага содержащая. Этих – злополучная, плачевная, мучительнейшая и все зло в себе заключающая.
  • 163. Поскольку страх смертный всякого, и благочестивого, смущает, и хотя дух в таком случае ободряет, однако плоть немощная трепещет, то здесь благочестивым и истинно кающимся предлагаются некие утешения против этого страха. 1) Утешает нас неповинная смерть Христа, Сына Божия, Который “смертьюСвоею лишил силы имеющего державу смерти, то есть диавола»(Євр. 2:14), и избавил верующих во имя Его от ада. Умер Бессмертный, дабы мы, смертные, не убоялись смерти, – о чем изрядно святой Иоанн Златоуст говорит так: «Как врач, не имея нужды вкусить пищи, приготовленной недужному, заботясь о нем, прежде сам вкушает, дабы недужный безбоязненно вкушал, так и Христос, поскольку все люди боялись смерти, увещевая их не бояться ее, Сам вкусил смерть, не имея нужды умереть» (Беседа 4 на Послание к евреям). Так ободряясь, благочестивые, прежде нас бывшие, безбоязненно встречали приходящую смерть свою и этим упованием, как щитом, защищали себя от страха ее, и горесть ее растворяли сладким воспоминанием и размышлением о драгоценнейшей смерти Христовой, и так, как блаженным упокоились сном. 2) Утешение подает нам восстание тел наших из мертвых. Хотя и разрешается союз души с телом, и тело мертвое предается земле и истлевает, но опять Божией силой, которой все из ничего было, оживотворится, соединившись с душой, «когда мертвые услышат глас Сына Божия и, услышав, оживут» (Ін. 5:25). Утверждает нас в том вера наша, обещаниями Божиими, как якорем, укрепляемая. «Верующий в Меня…, – говорит Христос, – если и умрет, оживет» (Ін. 11:25). “Ныне Христос…, – говорит апостол, – воскрес из мертвых, Первенец из умерших. Ибо, как смерть через человека, так через Человека и воскресение мертвых» (1Кор. 15:20-21). «Воскреснут мертвые и восстанут, те, которые в гробах”, – уверяет нас Сам Бог устами пророка (Іс. 26:19). «Вот, – говорит Адонаи Господь костям человеческим: вот Я введу в вас дух жизни, и возведу на вас плоть, и простру по вам кожу, и дам дух Мой в вас, и оживете, и узнаете, что Я есмь Господь» (Єз. 37:5-6). И далее там же: “вот Я отверзу гробы ваша, и изведу вас от гробов ваших, люди Мои, и дам дух Мой в вас, и живы будете, и узнаете, что Я Господь: Я сказал и сотворю”, – говорит Адонаи Господь» (Єз. 37:12-14). И в книге пророка Даниила говорит: “Многие (все) из спящих в земной персти восстанут, – сии в жизнь вечную, а те в осуждение и стыд вечный» (Дан. 12:2). «Наступает время…, – говорил Спаситель, – в которое все, находящиеся в гробах, услышат глас Сына Божия; и изыдут творившие добро в воскресение жизни, а делавшие зло – в воскресение осуждения» (Ін. 5:28-29). Утверждает нас всемогущество Божие. Ибо если из ничего все сотворил, тем более «тленное.. облечет в нетление и смертное… облечет в бессмертие» (1Кор. 15:54). Утверждает восстание мертвых, восставших в жизни сей из мертвых, как-то: дочери Иаира (Мф. 9:25Мк. 5:42), сына вдовы в городе Наине (Лк. 7:14-15), Лазаря (Ін. 11:43-44), Тавифы (Деян.9:40–42). Услышали они глас Сына Божия – и ожили. Услышат мертвые и в последний день Того же Сына Божия глас – и, услышав, оживут. Показывает то и самое естество. Зерно, посеянное в землю и умершее, всходит и много плода приносит (Ін. 12:241Кор. 15:36). Показывает произрастание весной всех трав, которые из земли, как умершие из гробов, встают и в новый прекрасный вид одеваются, и различный дают плод. 3) При умирающих в Господе присутствуют святые Ангелы и переносят души их в лоно Авраамово, как Сам Христос учит об этом (Лк. 16:22). 4) Умершие в Господе, как сказано, начинают новую, лучшую жизнь и блаженную вечность. Здесь, каждый день живя ожиданием смерти, не что иное делаем, как каждый день умираем, и день от дня к смерти приближаемся. Но по смерти того не будет: одно непрестанное пребывание в блаженной вечности будет. 5) Этими грешными и тленными очами не можем видеть славы Божией и Царя славы Иисуса Христа, Сына Божия, но “тогда узрим лицом к лицу» (1Кор. 13:12) «и увидим Его, как Он есть» (1Ін. 3:2). 6) По смерти умершие в Господе придут в любезное пребывание со святыми Ангелами, патриархами, пророками, апостолами, мучениками и всеми святыми, которые ждут ныне верных, пока выведет их Господь из темницы смертной плоти. 7) Настоящая жизнь многими бедами и болезнями исполнена. Нет ни одного, кто бы в постоянном счастье прожил до конца. Непрестанную видим перемену: из богатого делается нищий, из славного – бесславный, из здорового – немощный. Свободного темница принимает, страх от неприятелей, страх от злых людей, страх от огня, страх от плоти, прелестного мира, страх от супостата дьявола, который «ходит, как рыкающий лев, ища, кого поглотить» (1Пет. 5:8). С плачем рождаемся. В бедах, скорбях, немощах, страхе живем. В страхе и тесноте кончаем жизнь. Так бедна и плачевна в мире этом жизнь наша! Но если в Господе умираем, от всех этих бед освобождаемся. 8) Жизнь эта исполнена грехами. Ибо всегда то спотыкаемся, то падаем; то словом, то делом, то умом являемся неисправными и перед судом Божиим виноватыми. Всякий это знает по себе, кто примечает и рассматривает совесть свою. Праведник семь раз на дню падает и встает. Сами младенцы не без скверны перед очами Божиими. «Кто… чист будет от скверны? Никто, даже если и один день жития его на земле», – говорит Иов (Йов. 14:4-5). Избранный сосуд Божий, святой Павел, жалуется об этом окаянстве и воздыхает: «Но в членах моих вижу иной закон, противоборствующий закону ума моего и делающий меня пленником закона греховного, находящегося в членах моих. Бедный я человек! Кто избавит меня от сего тела смерти» (Рим. 7:23-24)? Но кто блаженной упокаивается кончиной, тот освобождается от окаянства этого. 9) Сколько соблазнов имеется в прелестном мире этом, которые то видеть, то слышать вынуждены! Сколько ересей, суеверий, различных и пагубных учений возникает, которые все стараются нас отвести от Христа! И чем более век этот приближается к концу, тем более их умножается, «чтобы прельстить, если возможно, и избранных» (Мф. 24:24). О, сколь блаженен тот, который от всех этих вражьих антихристовых стрел блаженной кончиной уклоняется! Поэтому Благой Промыслитель Господь “восхищает избранных Своих от среды лукава, чтобы злоба не изменила разума их, или коварство не прельстило души их» (Прем. 4:11). 10) Жизнь на земле не что иное, как путь, как сказано, странствование, битва непрестанная. Итак, кто же пожелал бы всегда в пути быть, странствовать, всегда в брани быть, с врагами сражаться, уязвляться, в беспокойстве и страхе быть? Блаженная смерть оканчивает все это и приводит к желанному Отечеству. Почему же не хотим окончить пути странствования и брани этой? 11) Для всех людей общее – умирать. Что праотцу нашему от Бога сказано: «ты земля… и в землю пойдешь» (Бут. 3:19), – то и всякому говорится: «ты земля и в землю пойдешь». Предел этот ни для кого не минуем: сегодня тот, наутро другой, а далее третий, и так один за другим следует и скрывается в недрах земли. Бойся, страшись – не миновать того, что для всех общее и необходимое. 12) Сколь бедные и окаяннейшие больше всех людей были бы христиане, в непрестанных бедах, скорбях, подвигах находящиеся, если бы им всегда в мире этом повелено было жить! «И если мы в этой только жизни надеемся на Христа…, – говорит святой Павел, – то мы несчастнее всех человеков» (1Кор. 15:19). Христианину всегда в мире этом жить не что иное есть, как в бедах и скорбях находиться, ибо истинный христианин без напастей быть не может. Но скажет кто: «Не боюсь смерти, да смущают меня грехи?». Ответ: 1) Если грехи ты сотворил, и от них благодатью Божией отстал, и покаяния плоды показываешь – нечего смущаться, но должно себя надеждой на Божие милосердие утвердить. Ибо истинно кающемуся Бог грехи оставляет и в милость Свою принимает его. 2) Если грехи творишь, должен отстать от них и покаяться, и также надеждой Божией милости себя утвердить, и так излишний страх отойдет. 3) Если не хочешь от грехов отстать, подлинно должно трепетать смерти. Ибо за временной этой смертью следует вторая, горчайшая, вечная смерть, которой без конца грешники будут умирать. И хотя страх этот и благочестивых смущает, однако чувствуют против того утешающую Божию благодать, которая немощную плоть подкрепляет. Но грешники некающиеся поистине должны трепетать. Некающимся святое Божие Слово закрывает дверь небесного царствия: «Не обманывайтесь: ни блудники, ни идолослужители, ни прелюбодеи, ни малакии, ни мужеложники, ни воры, ни лихоимцы, ни пьяницы, ни злоречивые, ни хищники – царства Божия не наследуют», – говорит апостол (1Кор. 6:9-10). Но вместо того определяется им озеро огненное: «Боязливых же и неверных, и скверных, и убийц, и любодеев, и чародеев, и идолослужителей и всех лжецов участь в озере, горящем огнем и серою. Это смерть вторая» (Об. 21:8). 4) Если не хочешь и грехов оставить, и жить дольше хочешь в мире сем, не иного чего желаешь, как более грешить, и так более гнева Божия собирать, ибо чем более кто грешит, тем более гнева Божиего собирает. «По упорству твоему…, – говорит апостол, – и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога» (Рим. 2:5).
  • 164. Тем, которые по смерти умерших сетуют, предлагается также краткое утешение. 1) Святой апостол обо всех умерших христианах всем подает утешение: «Не хочу же оставить вас, братия, в неведении об умерших, дабы вы не скорбели, как прочие, не имеющие надежды. Ибо, если мы веруем, что Иисус умер и воскрес, то и умерших в Иисусе Бог приведет с Ним»(1Сол. 4:13-14). Смотри еще вышесказанные причины утешения во втором параграфе. 2) Если детей, которые малыми или младенцами умирают, лишаешься, благодари Бога, что восхищает их, «чтобы не изменила злоба разумаих, или коварство не прельстило души их» (Прем. 4:11). И так плоды свои предпосылаешь Христу в царствие Его небесное. Также благодари, что не будешь о них иметь попечения в воспитании и наставлении христианском: ибо родители за детей, которых по-христиански не наставляют, сильно перед судом Божиим истязаны будут. Когда взрослых лишаешься детей и богатство имеешь, что имел детям в наследство оставить, то в руки нищих – братии Христовой – с пользой душевной можешь вложить; и так не одного или трех, а многих наследников будешь иметь, и обретешь то наследство со многим прибытком в будущем веке. Если нищим остаешься после смерти взрослых детей, отдай себя Промыслу Христа, Сына Божия, Который всех питает и обо всех печется. 3) Если отца лишаешься – имеешь Отца Бога, от Которого духовно родился. Он как об отце твоем промышлял, так и о тебе промышляет. Если без матери остаешься сиротой – имеешь также вместо матери того же Бога, Который есть «Отец сирот» (Пс. 67:6), Который через пророка всех таких утешает: «забудет ли женщина чадо свое, чтобы не помиловать сына чрева своего? Но если и женщина… забудет, …Я не забуду тебя», – говорит Господь (Іс. 49:15). 4) Если с братом или другом смертью разлучился – имеешь столько друзей и братьев, сколько христиан, которые «все… одно во Христе Иисусе» (Гал. 3:28). Плотская дружба временна и смертью пресекается; но союз духовной дружбы, который бывает между Христом и верными Его, есть нерушимый, твердый и вечный, потому самой смертью не пресекаемый. Это благословенное дружество здесь, в мире сем начинается, а в будущем веке совершится, и во веки вечные нерушимо будет, где одна любовь друг к другу будет, друг о друге радоваться, утешаться, веселиться будут, Бог об избранных Своих радоваться будет: “И будет, как радуется жених о невесте, так возрадуется Господь о тебе» (Іс. 62:5), избранное, спасенное и благословенное собрание. Избранные о Господе Боге своем веселиться и утешаться будут. Так каждый из них радостным духом возопиет: «Да возрадуется душа моя о Господе: ибо облек меня в ризу спасения и одеждою веселия одел меня» (Іс. 61:10). 5) Если муж жены лишился – освободился от закона брачного, которым жена мужу и муж жене обязывается, и удобнее может заботиться о том, «как угодить Господу». Также и жена, лишившаяся мужа, удобнее может заботиться о том, «как угодить Господу» (1Кор. 7:32-34). 6) Хотя как ни будешь скорбеть, сетовать, плакать, рыдать и рваться, уже не можешь возвратить умершего. В твоей воле – плакать или не плакать, но возвратить не в твоей воле и власти. Ты за умершим будешь следовать непременно, а он к тебе не возвратится, и потому тщетны слезы и плач. 7) От скорби излишней многие до того доходят, что говорят: «Обидел-де меня Бог, что того-то любезного от меня взял», – и так страшно хулят Бога. Бог никого не обижает, а все делает по премудрому Своему Промыслу о нас. 8) Что Богу угодно, как Верховному Господу и Творцу, то и делает. Итак, когда скорбишь и сетуешь об умершем, который по воле Божией умер, показываешь свое неблаговоление, и тем самым воле Божией противишься, в чем грешишь перед Создателем своим. 9) Господь тебе дал сына, или дочь, или жену, или тебе, жена, мужа. Он у тебя и забирает сына, или дочь, и прочее; и потому Свое берет, что тебе дал, а не твое собственное. Все мы Божии: и отцы, и матери, сыны и дочери, мужья и жены, братья, друзья, господа и рабы. И потому нечего скорбеть и сетовать неутешно, но должен всякий со святым Иовом в таком случае говорить: «Господь дал, Господь и отнял; как Господу изволилось, так и было. Буди имя Господне благословенно вовеки» (Йов. 1:21).

Глава 2: О втором Христовом пришествии, или о страшном суде

«Господь вовек пребывает; приготовил Он для суда Престол Свой, и Он будет судить вселенную по правде» (Пс. 9:8-9).

«Мужи галилейские! Что вы стоите и смотрите на небо? Сей Иисус, вознесшийся от вас на небо, придет таким же образом, как вы видели Его восходящим на небо», – говорят Ангелы апостолам при Вознесении Христовом (Деян.1:11).

«Всем нам должно явиться пред Судилищем Христовым, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое» (2Кор. 5:10).

  • 165. Как вера святая и святое Божие Слово учат нас, что Иисус, Сын Божий, на земле явился ради нашего спасения и с людьми пожил, и спасение вечное дал верующим в Него, умер и воскрес, вознесся на небо и сел одеснуюБога, так та же вера утверждает нас, что опять придет на землю. Первое пришествие Его было смиренное, второе – славное. В первом пришел «взыскать и спасти погибшего»(Мф. 18:11), во втором придет судить и воздать каждому по делам его. В первом пришел «призвать… грешных к покаянию» (Мф. 9:13), во втором придет судить грешных непокаявшихся. В первом милость Свою и человеколюбие показал нам, во втором объявит правду Свою.
  • 166. Образ или производство Суда Христова изображается у евангелиста Матфея в главе 25-й. Соберутся на Суд тот все народы, и отделятся одни от других, как пастырь отделяет овец от козлов. И будут поставлены овцы по правую руку Праведного Судии, козлы же – по левую. Те, кто по правую сторону, услышат вожделенный голос Царя славы: «Придите, благословенные Отца Моего, наследуйте царство, уготованное вам от создания мира: ибо алкал Я, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня; был наг, и вы одели Меня; был болен, и вы посетили Меня; в темнице был, и вы пришли ко Мне». Те, кто по левую, услышат страшное определение: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня. И пойдут сии в муку вечную, а праведники в жизнь вечную»(Мф. 25:31-43,46).
  • 167. На Суде том не только за злые дела, но и за оставление добрых дел судимы будем. Ибо говорит тем, кто по левую сторону: «Алкал Я, и вы не дали Мне есть», и прочее. Бог повелевает как от зла уклоняться, так и благо творить (см. Пс. 33:15) – потому как творением зла, так и оставлением добра заповедь Божия преступается. От преступления же заповеди Божией бывает непослушание Богу, в чем человек перед Богом виноват.
  • 168. Доносители и свидетели, как на суде человеческом бывает, на Суде том не потребуются. Ибо Судия, как Сердцеведец, знает все – не только слово и дело, но и помышление, и умышление, и намерение всякого. Тогда и раскроются книги совести, в которых каждый увидит дела, слова, помышления, начинания и намерения свои. «Как за телом тень, – говорит свт. Василий Великий, – так за душами грехи последуют на последний Суд, явно деяния показывающие» (В слове к богатым). Горе нам тогда от этих наших соперников будет, если от них слезами и покаянием здесь не освободимся. И не только сами увидим их, но и весь свет, Ангелы и все люди увидят дела наши явные и сокровенные. «Благое и злое, – говорит тот же святой отец, – явное и тайное, дела, слова и помышления – все это явно во всеуслышание Ангелам и людям откроется» (В послании к падшей деве).
  • 169. На Суде том не будет различия между князем и подданным его, между господином и рабом, между благородным и худородным, как на суде человеческом бывает. Ибо Судия Нелицеприятный, и судит по делам, а не по лицам: более же «сильные сильно истязаны будут; ибо не щадит лица… Владыка всех и не устрашитсявельможи» (Прем. 6:6-7). «От всякого, кому дано много, много и потребуется»(Лк. 12:48). От пастыря взыщутся овцы словесные, Кровью Христовою купленные и ему на хранение порученные. От судьи взыщется хранение правды и клятвы, перед Свидетелем Богом данные. От богатого взыщется, как и на что Богом данное богатство употребил. От разумного и ученого взыщется, на что дар разума, Богом данный, употребил. Так и каждый «за свой талант данный ответ даст» (Мф. 25:14-30).
  • 170. Там и мнимые праведники, и почитаемые грешники объявятся. «Тогда праведник с великим дерзновением станет пред лицом оскорбивших егои презирающих труды его.И тот, который у мира был… в посмеянии и притчей поношения, и чье житие мир считал… сумасшествием и кончину… бесчестной, тот оказался в сынах Божиих и во святых жребий» его увидит (Прем. 5:1,3-5).
  • 171. Обычно, вызываемые на суд мира сего заранее готовятся, что и как отвечать на суде, чтобы не быть осужденными. Но приготовление к Суду Христову противоположно этому. Здесь много помогает хитрость и красноречие – там ничего. Здесь золото и серебро защищает и правды уста заграждает – а там ничего. Здесь предстатели многим помогают, как-то: сильные сильным, благородные благородным, богатые богатым, – там ничего. И поэтому желающие на суд мира этого явиться этих и подобных пособий ищут, чтобы на суде не посрамиться. А к тому Суду какое приготовление? Совсем другое!.. Какое же? Ныне заранее обнажить всего себя должно перед Судией тем, и то самовольно. Прежде Суда того самого себя осудить, самого себя виноватым объявить, чистосердечно признать себя достойным всякой казни. А притом со смирением и надеждой молить Его, чтобы не судил по делам; «не вниди в суд с рабом Твоим»(Пс. 142:2). И так от правды Его к милости Его, от гнева Его праведного к милосердию Его прибегать, и часто смиренный глас мытаря повторять: «Боже! Милостив буди мне, грешному»(Лк. 18:13). И делать то ныне, в этом веке, пока милость Божия всем ищущим ее открыта. А там всякое смирение и моление бесполезно, ибо правда тогда вступит в свое действие.
  • 172. «Господь вовек пребывает: приготовил для Суда Престол Свой». Готов Архангел «вострубить и разбудить»от начала мира “спящих”(Пс. 9:8-91Сол. 4:161Кор. 15:32); готовы Ангелы «собрать избранных Его от четырех ветров, от края земли до края неба» (Мк. 13:27) – готовы, но одного повеления Судии ожидают. Готова геенна мучить грешных; готово царство небесное упокоить и увеселять праведных. «Уготовил для Суда Престол Свой» Судия Праведный «воздать каждому по делам его» (Мф. 16:27). А когда будет день тот Судный, когда придет Судия на Суд Свой, когда поставлены будут престолы на Суд, когда вострубит Архангел и возбудит мертвых – скрыл от нас Промысел Божий, чтобы всегда Его ожидали. Пророки вопиют, апостолы проповедуют, отцы и пастыри учат, что «Он приготовил для суда престол Свой, и Он будет судить вселенную по правде», но ожидает, чтобы и мы готовились. Готовься и ты, грешник! Судия «приготовил уже для суда престол Свой… Вот, Судия стоит у дверей» (Як. 5:9), «придет и не умедлит» (Євр. 10:37). Готовься и ты, чтобы неготового не застал тебя; очищай совесть твою теплым покаянием; смирись, моли умильно Судию, пока не зовет тебя на суд Свой. Ныне моли Его, пока время дает тебе; ныне исправляйся, пока «время благоприятное… и день спасения» (2Кор. 6:2); ныне плачь, пока полезны слезы; ныне кайся, пока Он принимает кающихся. Тогда не будет места покаянию, ни слезам, ни плачу; но одно строгое испытание дел будет.
  • 173. Особенно достойны замечания те слова Христовы, которые на Суде Своем тем, кто по левую сторону, говорит: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть», и прочее. Если тех, которые от своих имений не уделяли и прочих дел милости к ближнему не показывали, отсылает Христос в вечный огонь, что уже будет тем, которые не только своего не давали, но и чужое грабили? Что будут ворам, хищникам, мздоимцам, лихоимцам? Что будет тем, которые по должности своей не только не отирали слез плачущих, но ради лакомства своего и умножали? Что будет тем, которые наемников своих без надлежащего вознаграждения отсылали? Что будет тем, которые беззаконной питались лихвой? Что будет тем, которые с подчиненных своих последнюю копейку сдирали и тем себе чести искали, или роскоши служили, или сыновьям богатое наследство заготавливали, или дочерей своих, как бы храм, украшали и им знатное приданое давали? Строгости гнева Божия и тяжести будущей вечной казни, им следующей, изобразить невозможно! Самим им оставляю на рассуждение. А истинное покаяние, о котором выше сказано, все заглаживает.

Глава 3: О муке вечной и о жизни вечной

«И пойдут сии в муку вечную, а праведники в жизнь вечную» (Мф. 25:46).

  • 174. Вечность, в которой по восстании из мертвых и окончании праведного Христова Суда будем пребывать, не что иное есть, как одно начало без конца. Она всегда начинаться будет, но никогда не кончится. Воображай в уме, что пройдет сто тысяч лет – нет конца вечности. Пройдет сто тысяч веков (век в себе заключает сто лет) – нет конца вечности. Пройдет тысяча тысяч и миллион миллионов веков – нет конца вечности. Но только начинается. И хотя далее умом вступать будешь в вечность, увидишь одно начало без конца. Сколько ни собери миллионов веков в ум свой, все они против вечности как одна капля воды против целого океана, или как маковое зерно против всего света, или, лучше сказать, как ничто. Ибо все может мало-помалу уменьшиться и кончиться, но вечность не может, ибо бесконечна. Чем далее простираешься умом в вечность, тем большая долгота ее открывается, ибо бесконечна. Хорошо некоторые изображают вечность этими словами: вечность есть всегда и никогда, то есть всегда будет, но никогда не кончится.
  • 175. Святое Божие Слово говорит нам о двоякой вечности: блаженную и неблагополучную. Блаженная вечность, или вечное блаженство будет на небесах, по слову апостола: «Наше же жительство – на небесах»(Флп. 3:20). Неблагополучная вечность – в аду и геенне огненной. В блаженной вечности будет жизнь бессмертная, а в неблагополучной будет смерть бессмертная. В блаженной вечности будет пресладкое Божия Лица зрение, а в неблагополучной – удаление от Лица Божия. В блаженной вечности будет царствование с Христом и любезное дружество со святыми Ангелами Его, а в неблагополучной – с дьяволом и злыми его демонами пребывание. В блаженной вечности будет свет неизреченный, а в неблагополучной – тьма кромешная. В блаженной вечности будет радость и веселье непрестанное, будет слышаться «глас радости и… веселья»(Єр. 16:9), а в неблагополучной – скорбь и печаль непрестанная и будет слышен голос воздыхания и плача. В блаженной вечности соединятся все «блага, которые не видел глаз, не слышало ухо, и не приходили… на сердце человеку» (1Кор. 2:9); в неблагополучной сойдется все зло, которых также язык сказать и ум понять не может.
  • 176. Изъясняется блаженная вечность сравнением с временным благополучием, которое хотя и ничто против нее, однако показывает ее нам так, как тень и подобие – самую вещь. Всякий знает, как люди уловляются благополучием света этого, которое прежде всего состоит в чести, славе, богатстве, мире, покое, дружбе с добрыми и почтенными людьми и прочее, и как ублажаются те, которые в них процветают. Но, однако, всякое нынешнее благополучие – ничто в сравнении с вечным блаженством. 1) Всякое временное благополучие не может быть так велико, что не было бы растворено с какой-нибудь противностью. Многие имеют богатство, но не имеют здоровья, мира, покоя, имени доброго, и прочего. Иные в мире и покое живут, но нищенствуют и в презрении находятся. Дружба без подозрения не бывает, ибо нет совершенной любви. Нет мира без опасности, ибо многие окружают враги. Нет здоровья без немощи в тленном и смертном теле. Нет славы, которую бы зависть клеветой и злословием не помрачала. Так и о прочем разуметь должно. Но блаженная вечность исключает всякую противность. Там царствие без страха, без трудов и попечения. Там слава всегда сияет. Там здоровье без всякой болезни. Там радость без скорби. Там мир и покой без опасности. Там веселье без печали. Там дружество нелицемерное. Там премудрость без “безумия”(1Кор. 3:19). Там жизнь без смерти. Там всякое добро непричастно никакому злу. Ибо “Бог”,”Источник всех благ, «будет все во всем» (1Кор. 15:28). 2) Сердце человеческое никаким временным благополучием удовольствоваться не может. Чем большее богатство, слава, честь, тем более желания богатства, славы, чести растет. А где желание и попечение, там беспокойство и мятеж. Но в блаженной вечности всякое кончится желание, ибо совершенное в ней блаженство. Там слава, честь выше подняться не может; там богатство не растет; там здоровье, мир, покой, мудрость не умножается: ибо является высочайшее Добро, которое есть Бог. Там каждый своим жребием доволен. «Насыщусь…, – говорит пророк, – когда явится мне слава Твоя» (Пс. 16:15). Ту славу, честь, богатство, радость, мир, покой получившие более ничего не будут желать. Ибо кончится желание, когда постигается совершенное блаженство, какового более быть не может. 3) Хотя бы кто, временное благополучие имея, и не желал более, но страхом смущается, как бы того не потерять. Ибо что благополучием цветущий у других видит, того и себе ждет. Видит, что за богатством ходит нищета, когда его «моль и ржа истребляют и… воры подкапывают и крадут» (Мф. 6:19); за славой – бесславие, за честью – бесчестие. Тот, который ныне ездит на колеснице, наутро затворяется в темнице. Того, которого ныне хвалят, наутро проклинают. Того, которому ныне поклоняются, наутро попирают ногами. И мало таких, которые бы в одном постоянном счастье пребывали. Но хотя кому и служит редкая эта фортуна, страх смертный, с часу на час ожидаемый, беспокоит, и так все благополучие, как мгла солнечное сияние, помрачает. Но блаженная вечность все исключает противное. То добро, однажды полученное, никогда не потеряется; то богатство не боится нищеты; та слава не опасается бесславия; та честь не остерегается бесчестия; то здоровье, мир, покой, веселье не страшится немощи, беспокойства, печали. Ибо все там безопасно, все мирно и покойно. 4) Наконец, как жизнь эта, так и всякое благополучие смертью оканчивается, и так все бывает, как сон пробуждающегося, как пар, ненадолго являющийся и исчезающий. И потому все временное благополучие – как ничто. Умирает человек – умирает и благополучие его. Оставляет богатый мир – оставляет и богатство свое. Отходит славный от света этого – отходит от него и слава его. Кончится мудрый – кончится и мудрость его. Умирает сильный – умирает и сила его. Где ныне страх перед бывшими победителями мира? Где прославленных слава? Где богатых богатство? Где сильных сила? Где премудрых премудрость? Где любящих роскошь утешение и сласть? Все отошло от них, как сами отсюда отошли. «Прошло все это, как тень и как молва быстротекущая» (Прем. 5:9). Но хотя так непостоянно благополучие это, однако утешаются им сыны века. А как утешатся избранники Божии, когда истинное то блаженство, истинную ту славу, честь, мир, покой, радость и веселье из рук Господа воспримут, и все богатство благости Божией наследуют, и твердо уверены будут, что в том высочайшем блаженстве во веки вечные пребывать будут! Которого как себе, так и всякому усердно желаю. Аминь!
  • 177. Как вечное блаженство от временного благополучия, так и вечное злополучие от временного несколько познается и ощущается. Нет столь великого в мире этом бедствия, которое бы не имело какого утешения и прохлаждения. Печальна нищета, но получает утешение от имени Христова и милости добрых людей. Мучительна жестокая болезнь, но прохлаждается лечением или чем другим. Великим бедствием и злополучием считается не только чести, имения, жены, детей лишиться, но и быть вверженным в темницу. Однако так бедствующий не без утешения: светом и воздухом, для всех общими, наслаждается, хотя и не равно со свободными; и пищей и питьем прохлаждается; печаль, засыпая, забывает; посещением добрых людей утешается; надеждой на освобождение питается: может быть, что ран и биения не терпит. Если неправедно страдает, надеждой на небесное воздаяние увеселяется. Если праведно смиряется перед Богом, признает грех, кается, и так надеждой на милость Божию прохлаждается, говоря: «Благо мне, что смирил меня, чтобы я научился уставам Твоим»(Пс. 118:71). Кроме того, смерть все то бедствие окончит. Но сколь тяжко, сколь нестерпимо лишиться той славы, перед которой вся слава мира этого, воедино собранная, как гной; лишиться созерцания того прекрасного Лица, красота, любезность и благосклонность Которого все сердце и дух весь в желание и любовь претворяет, Которым блаженные духи от начала насытиться не могут, и вовеки без сытости насыщаться будут. Сколь тяжко отринуться от Царя славы Христа, красота Которого солнечное сияние превосходит, сладости Которого немного вкусив на горе, святой Петр возопил: «Хорошо нам здесь быть»(Мф. 17:4); удалиться от града того прекрасного, небесного Иерусалима, который «не имеет нужды ни в солнце, ни в луне для освещения своего, ибо слава Божия осветила его, и светильник его – Агнец» (Об. 21:23); быть изгнанным от славной и сладкой той вечери, на которой от начала мира до конца званые и избранные Божии будут «пить, веселиться» и от радости восклицать (Іс. 65:133,14,18); отчуждаться любезного дружества блаженных духов и всех святых; кроме того, причислиться к темным и лукавым духам, быть заключенным в темницу, света непричастную, страдать без ослабления в гееннском огне, который жжет, но не сжигает, мучает, но не умерщвляет. Временное бедствие и страдание, как сказано, каково бы ни было, не бывает без утешения, и сколь долго ни продолжается, смертью заканчивается. Но то бедствие и злополучие бесконечное. Не будет возвращения к славе Божией; не будет избавления от уз адовых и страдания огненного; словом – вечное отчаяние в милости Божией, вечное чувствование праведного гнева Божия. Там услышится ответ: «Вспомни, что ты получил уже доброе твое в жизни твоей» (Лк. 16:25). Здесь убегают люди от смерти, но там пожелают ее, и бежит от них; пожелают в ничто обратиться, но не смогут; и так всегда будут умирать, но никогда не умрут. И это есть «вторая смерть» (Об. 9:6,21:8). Великое страдание умножается тем, что страждущему не остается никакой надежды возвратить того добра, которое нерадением потерял, и освободиться от того страшного зла, в которое самовольно попался. От этого последует тоска превеликая, страх и ужас превеликий. Восстанет совесть, которая всю вечность будет обличать и грызть грешника за то, что такую высокую Божию благодать отринул, и так самовольно высочайшей Божией милости навеки лишился, и в такое мучительное состояние пришел. Бог, Творец неба и земли, Сына Своего ради тебя не пощадил, а на смерть и такие лютые страдания предал Его, как тебе Евангелие объявляло, и учителя церковные проповедовали. И это Бог сотворил для того, чтобы тебя от беды этой избавить. Но ты эту неизреченную Божию любовь презрел; ради временного малого услаждения Бога оставил; исполнял свои прихоти, а не волю Божию, которая хотела тебя спасти; служил и угождал сатане, а не Христу. Вот прочие, подобные тебе люди, ныне утешаются, радуются, насыщаются вечных благ, поскольку веровали и верой следовали Христу, Спасителю своему; а ты совет Божий отринул, и так погиб. Сколько тебя Бог призывал на покаяние, сколько увещевали проповедники – ты все то презрел. Не хотел ты послушать Бога при жизни своей – не услышит и тебя ныне Бог; не ожидай более ничего, кроме того бедствия, в котором находишься. Эту чашу горести всегда будешь пить, но никогда не выпьешь. Кайся ныне, но поздно и бесполезно, если не хотел в мире полезно каяться. Стенай, воздыхай, плачь, рыдай, но бесполезно, если не хотел плакать там, где полезны слезы были. Так осужденного мучить и, как червь, грызть будет без конца совесть, и к болезни болезнь, к мучению мучение прибавлять будет!.. В такой тесноте и отчаянии не что иное последует, как то, что осужденный сам себя будет ненавидеть, сам на себя гневаться, самому себе быть мерзким, самого себя гнушаться, самого себя ругать, осуждать, час зачатия и час рождения проклинать, проклинать время, в которое грешил, проклинать случаи, которые ко греху приводили, проклинать те лица, которые ко греху случай подавали, вспоминать тех, которые от греха увещевали. О, вечность, вечность, злополучная вечность! Как и само воспоминание о тебе ужасает дух наш! Насколько увеселяет и восхищает дух размышляющего блаженная вечность, настолько в печаль и страх приводит злополучная. Невозможно о ней помыслить без воздыхания и ужаса. Лучше здесь всякое бедствие терпеть; лучше от всякой тяжелейшей болезни всю жизнь страдать; лучше окованным в смрадной темнице весь век сидеть, биение и раны принимать, во все дни умирать, в огне гореть, когда сие возможно будет; лучше, наконец, все, сколько на свете могут быть, беды, в едино собравшиеся, с благодарением терпеть, если воле Божией угодно будет, нежели блаженной вечности лишиться и попасться в неблагополучную. Ибо здесь, какое бы ни приключилось страдание, какое-нибудь утешение имеет и смертью оканчивается. Там страдание лютое, страдание без всякого утешения, страдание не только словом, но и умом непостижимое, страдание, которое всегда будет, но никогда не кончится. «Червь их не скончается, и огнь их не угаснет», – говорит пророк (Іс. 66:24). Кто верит этому, тот, размышляя и часто вспоминая о страшном том злополучии, может к усерднейшему возбудиться покаянию, чтобы от бедствия того избавиться. А кто не верит, тот самим делом горести его вкусит и без конца, как сказано, вкушать будет.
  • 178. В блаженную вечность входят благочестивые, верою во Христа, Сына Божия, оправданные, и в вере живой жизнь эту окончившие, которых Сам Христос, ублажая, призывает в блаженство то: «Придите, благословенные Отца Моего, наследуйте царство, уготованное вам от создания мира: ибо алкал Я, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня; был наг, и вы одели Меня; был болен, и вы посетили Меня; в темнице был, и вы пришли ко Мне»(Мф. 25:34-36). В неблагополучную вечность ввергнутся грешники нераскаянные, которых Христос отошлет от Себя, как неблагодарных, так: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня. И пойдут сии в муку вечную, а праведники в жизнь вечную»(Мф. 25:41-43,46). Идут и те, и другие, но не равно: одни с плачем и рыданием неутешным, другие с весельем и ликованием неизреченным. Ибо в неодинаковые места идут: одни в обители Отца Небесного, в украшенные чертоги Царя славы, на великую вечерю, бесконечно увеселяющую, и на пресладкий брак Агнца; другие – в темницу вечную и место плача, рыдания и мучения вселютейшего. Одних воспримет небо со всеми благами, которые «не видел… глаз, не слышало ухо, и не приходили… на сердце человеку» (1Кор. 2:9); других заключит ад со всеми злыми, которых ни словом изобразить, ни умом понять невозможно.

Статья 3: О христианских добродетелях

Глава 1: О страхе Божием

«И если вы называете Отцом Того, Который нелицеприятно судит каждого по делам, то со страхом проводите время странствования вашего, зная, что не тленным серебром или золотом искуплены вы от суетной жизни, преданной вам от отцов, но драгоценною Кровью Христа, как непорочного и чистого Агнца, предназначенного еще прежде создания мира, но явившегося в последние времена для вас» (1Пет. 1:17-20).

«Начало премудрости – страх Господень; разум добр у всех руководящихся им. Хвала его пребывает в век века» (Пс. 110:10).

«Блажен муж, боящийся Господа, заповеди Его сильно возлюбит” (Пс. 111:1)

  • 179. Сколь великое есть дарование Божие страх Божий и как блаженны имеющие его, Божие слово свидетельствует. «Страх Господень – слава и похвала, и веселие, и венец радости. Страх Господень возвеселит сердце и даст веселие и радость и долгоденствие. Боящемуся Господа благо будет напоследок, и в день смертисвоей обретет благодать. Страх Господень – дар от Господа, и поставляет на стезях любви. Любовь к Господу – преславная премудрость; и кому являетсяОн, разделяет ее по своему усмотрению. Начало премудрости – страх Господень, и с верными она образуется вместе во чреве. Среди людей утвердила она… вечное основание и семени их вверится. Полнота премудрости – бояться Господа, и она напоит их от плодов своих. Весь дом их… наполнит тем, чего желают, и сосуды их – произведениями своими. Венец Премудрости – страх Господень, произращающий мир и невредимое здравие. И то и другое – дары Божии, и расширяет веселие любящим Его. Он видел ее и измерил ее, пролил, как дождь ведение и разумное знание, и возвысил славу обладающих ею. Корень премудрости – бояться Господа, и ветви ее – долгоденствие. Страх Господень отгоняет грехи» (Сир. 1:11-21). И еще: «Почтенны вельможа, и судья, и властелин, но нет из них больше боящегося Господа» (Сир. 10:27). И еще: «ничего нет лучшего страха Господня и ничего нет слаще, как только внимать заповедям Господним» (Сир. 23:36). И еще: «Сколь велик тот, кто обрел премудрость, но несть больше боящегося Господа: страх Господень все превосходит» (Сир. 25:13-14). И еще: «Боящийся Господа ничего не убоится и не устрашится, ибо Он – надежда ему. Блаженна душа боящегося Господа» (Сир. 34:14-15). И еще говорит Бог: «Воссияет вам, боящимся имени Моего, Солнце правды, и исцеление в лучах его, и вы выйдете, и взыграете, как тельцы, от уз разрешенные» (Мал. 4:2). И еще: «Страх Господень – источник жизни, уклоняющий от сети смертной» (Притч. 14:27). И еще Псаломник: «Кто есть человек, боящийся Господа? Ему Он даст закон для пути, какой Ему угоден. Душа его среди благ водворится, и семя его наследует землю. Господь – опора боящимся Его, и завет Его это явит им»***** (Пс. 24:12-14). Ибо страх Божий есть, как страж верный, который всегда бдит и хранит душевный дом от всякого зла, или даже, как стена крепкая и высокая, препятствующая стрелам, которые мечет враг, и недейственными их делает. Страх Божий не допускает прельщаться красотами мира сего. Страх Божий честь, славу, богатство, сладость и роскошь мира в подозрении учит иметь, как подающие случаи ко всякому злу. Страх Божий не дозволяет свободно уму рассеваться, языку – много говорить, глазам – на все смотреть, ушам – все слушать. Но учит всегда и от всего беречься и, подобно птице, осматриваться. Страх Божий учит и позволенное, как-то: пищу, питье, одежду – не ради сласти и роскоши, но ради нужды употреблять. Страх Божий учит прилежно внимать закону Божиему и всякому полезному наставлению, обличению, наказанию. Страх Божий учит совесть рассматривать и теплым покаянием очищать. Страх Божий наставляет всегда молиться и воздыхать к Богу, чтобы в грех не впасть. Страх Божий увещевает уклоняться от случаев, которые ко греху приводят. Страх Божий увещевает обидевшему прощать, и на злобствующего не злобиться, злословящего не злословить, укоряющего не укорять. Страх Божий, наконец, и сам страх человеческий смертный презирать учит, чтобы Бога не прогневать, и на смерть телесную предаваться, чтобы смерти душевной избежать. Страх Божий есть истинное училище смирения, которое привлекает Божию благодать. Воистину нет никого крепче и тверже того, кто имеет страх Божий. «Почтенны вельможа, и судья, и властелин, но нет из них больше боящегося Господа», – говорит Сирах (Сир. 10:27).
  • 180. Признаки страха Божия примечаются следующие: 1) Имеющий страх Божий явно и тайно, то есть перед людьми и без людей, бережется от всяких грехов, поскольку везде перед собою видит Бога, Которого опасается прогневать. Следовательно, кто перед людьми не грешит, но тайно грешит, тот страха Божия не имеет, а имеет стыд и страх человеческий; людей стыдится и боится, а не Бога; людям угождает, а не Богу. И такой человек есть лицемер. 2) Не смотрит на чужие грехи, а в свою совесть проникает и, в ней находящиеся грехи усматривая, очищает усердным покаянием и молитвой. 3) Охотно слушает Божие слово и всякое наставление, наказание, обличение, и ищет того, чтобы или грехи, находящиеся в совести своей, усмотреть, и так в них каяться, или чтобы впредь смог удобнее беречься от них с помощью Божией. 4) Непрестанно и усердно молится и воздыхает, чтобы Сам Бог наставил его и сохранил от грехов и всего того, что ко греху приводит. 5) Избегает случаев, которые ко греху приводят, как-то: собраний, увеселений, игр, бесед злых, разговоров о людях и прочих. 6) Зрение и слух бережет, ведая, что через них, как через двери, всякое зло входит в храмину сердечную и колеблет ее. 7) Языку не попускает много говорить, но более молчать, помышляя, что и за праздное слово следует воздать ответ в день Судный (см. Мф. 12:36) и что этим малым членом более всего все согрешаем (см. Як. 3:5). 8) От чести, богатства и утехи мира этого уклоняется, ибо они подают случай ко греху и отворяют дверь ко всякому нечестию. 9) Пищу и питие не ради сласти и роскоши, а ради нужды употребляет, чтобы только телесные укрепить силы и так дела звания своего делать и Богу служить мог. 10) Не только никакой временной беды или страха человеческого, но и самой смерти не боится. Если где следует или в беду впасть и умереть, или согрешить, лучше предпочтет бедствовать и умереть, нежели согрешить. И в страхе Божием всякую беду и самый страх смертный превозмогает, так же, как одержимый жестокой болезнью не чувствует другие легкие болезни, или как слышащий великий шум тихого голоса не слышит. Святой Иосиф, сын Иакова, предпочитает лучше в темнице сидеть, нежели с женой египетской смешаться и согрешить (см. Бут. 39:20). Повивальные бабки еврейские презирают беззаконное повеление фараона и не убивают младенцев мужского пола: «ибо убоялись Бога»(Вих. 1:17,21). Трое отроков разожженной печи (см. Дан. 3:21), Сусанна – смерти (Дан. 13:23) не боятся ради страха Божия, и прочее.
  • 181. Страх Божий рождается и умножается при помощи Божией: 1) От размышления о страшных Его судьбах, которые явились на грешниках, как-то: на Каине (см. Бут. 4), на погибших потопом (см. Бут. 7), на содомлянах, в огне и сере сгоревших (см. Бут. 19), на фараоне, с воинством в море потонувшем (см. Вих. 14), на Дафане и Авироне, землей поглощенных (см. Чис. 16), на Авессаломе, между небом и землей повисшим и погибшем (см. 2Сам. 17), и на прочих. Но Бог, Который прежде за грехи казнил, Тот же и ныне на беззаконных посылает казни. Слышим ужасные землетрясения и города в одном гробе с жителями погребаемые; слышим и видим плачевные сражения между государствами, ужасные кровопролития, столькие тысячи народа, бесполезно от огня и меча падающего; видим и слышим ужасные пожары, в которых веси, села и города погибают. Все это показывает, что есть Бог, Который ненавидит беззакония и наказывает беззаконников. А временные наказания показывают, что будут и вечные для неисправных и ожесточенных грешников: будет геенна, червь неусыпающий, скрежет зубов, тьма кромешная, беззаконных мучающая. 2) Рождается от размышления о Божиих свойствах; особенно рассуждение и память о вездесущии и всеведении Божием страх Божий производит. Вездесущие Божие показывает тебе, что Бог везде с тобою, и над тобою, и перед тобою. «Мы Им живем, и движемся, и существуем»(Деян.17:28). Ходишь или почиваешь, говоришь или молчишь, один ты или с кем беседуешь? Бог с тобою. Делаешь что? Видит Бог дело твое. Говоришь что? Слышит Бог слово твое. Мыслишь ли что? Проницает Бог помышление твое. Гордишься ли? Бог смотрит на гордость твою. Отступает ли сердце твое от Бога и обращается к твари? Смотрит Он на отступление твое. Преступаешь ли закон Его святой? Смотрит на преступление твое. Делаешь ли неправду, совершаешь хищение, воровство? Смотрит Он на неправду твою, хищение и воровство твое. Блудодействуешь ли? Смотрит Он на блудодейство твое. Гневаешься ли, или злобишься, или убиваешь ближнего твоего? Смотрит Он на гнев твой, злобу твою и убийство твое. Злословишь, хулишь, проклинаешь, оклеветываешь ли ближнего твоего? Слышит Он злословие, хулу, проклятье и клевету твою. Мыслишь ли обидеть, повредить, оклеветать, обмануть, оскорбить, опорочить, убить ближнего твоего? Хочешь ли нечистоту совершить? Видит Он злое помышление и начинание твое и препятствует тебе в совести твоей. Видит – и оскорбляется. Величество Его оскорбляется твоей гордостью, что ты, «земля и пепел»(Бут. 18:27), надмеваешься. Правда Его оскорбляется твоею неправдой. Истина Его оскорбляется твоей ложью. Святость Его оскорбляется твоей нечистотой. Долготерпение Его – твоим нетерпением. Благость Его – твоей злобой. Милость Его – твоим жестокосердием. Щедрость Его – твоей скупостью. Любовь Его оскорбляется твоей ненавистью и завистью. Итак, бойся перед величием Его гордиться, перед правдой Его неправду делать, перед святостью Его в нечистоте валяться, перед истиной Его лгать, перед благостью Его злобиться, перед долготерпением Его гневаться и предаваться ярости, перед милосердием Его свирепствовать, перед кротостью Его злопамятствовать. Присутствует Он с тобою со Своим величием и всемогуществом, правдой, истиной, святостью, милосердием, щедротами, кротостью, благостью и долготерпением, хотя этими очами и не видишь Его, да и видеть невозможно. Велик Он и весьма страшен. Как не побоишься величия Его и дерзнешь возноситься перед Великим и Страшным? Праведен Он. Как не убоишься правду нарушать перед Праведным? Истинен Он. Как не боишься лгать перед Истинным? Свят Он, Которому Ангелы со страхом предстоят и поют: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф» (Іс. 6:3). Как не убоишься перед такой святостью бесчинствовать? Милосерден Он и Многомилостив. Как не убоишься перед Милосердным свирепо поступать? Щедр Он. Как не убоишься затворять сердце свое для требующего перед Щедрым? Благ Он, кроток и долготерпелив. Как не убоишься перед благим, кротким и долготерпеливым гневаться, предаваться ярости и злопамятствовать? Наконец, Создатель Он твой, Высочайший Господь и Царь твой, Отец твой. Как не убоишься и не устыдишься перед Создателем своим, Царем и Господом страшным и Отцом бесстрашно поступать? Вседержитель Он, Который в руке Своей весь свет содержит (см. Пс. 94:3-7). Как не страшишься Его, Который со светом и тебя в руке Своей держит, прогневлять? Перед Царем земным, Государем своим, или перед господином своим, или перед отцом своим не дерзаешь бесстрашия и бесчиния показывать. Перед очами Бога твоего, Который есть Верховный Царь, и Господь всего света, и Отец Вечный, всегда и везде, где ни бываешь, находишься. И как не боишься бесстрашия перед Ним показывать? Как ни велик Монарх земной, но он человек, подобный тебе; как ни высок господин твой, но он человек, подобный тебе; как ни дорог тебе отец твой, но, он также человек, подобный тебе. Все также рождаются и умирают, как и ты, но однако, всякое им являешь почтение и благоговение. Бог, перед Которым всегда находишься, так Велик, что весь свет перед Ним, как малейший прах или одна “капля” воды (см. Іс. 40:15); так силен, что все из ничего творит Словом одним. И Он есть Царь царей и Господь господ, перед Которым и Ангелы трепещут, трясутся, благоговеют и со страхом поклоняются. Итак, как не страшишься согрешать перед Ним и такого Ему почтения не оказывать, какое земному Царю, господину и отцу по плоти, себе подобным людям, оказываешь? Всякого почитания достоин Царь земной, господин твой и отец, и Сам Бог велит их почитать. Но Бог несравненно большего почитания, и такого, какого не может быть больше, такого великого, как Он Сам Велик, почитания достоин. К этому высокому почитанию и пророк увещевает нас: «Служите Господу со страхом и радуйтесь пред Ним с трепетом» (Пс. 2:11). И в другом месте призывает нас к тому же: «Придите, радостно воспоем Господу, воскликнем Богу, Спасителю нашему, предстанем пред Лицом Его со славословием и в псалмах воскликнем Ему, ибо Бог – Великий Господь и Царь Великий по всей земле; ибо в руке Его все концы земли, и вершины гор Его же; ибо Его – море, и Он сотворил его, и сушу руки Его создали» (Пс. 94:1-5). 3) Рождается и умножается страх Божий от рассуждения о повелении Божием. Ибо Бог, Который закон издал и повелевает его хранить, велик, и страшен, и Он – «Бог отмщений» (Пс. 93:1), и повелевает его хранить твердо: «Ты заповедал заповеди Твоя твердо хранить» (Пс. 118:4). И за преступление святого закона Своего временной и вечной казнью грозит. Указы земного Царя, гнев которого только тело наше умертвить может, нарушать боимся. Как Божиего повеления нарушать не бояться и праведного Его гнева, Который «может и душу, и тело погубить в геенне огненной» (Мф. 10:28)? 4) Рождается страх Божий от рассуждения о Боге повелевающем, как Отце Благоутробном и нас любящем. Отцу плотскому послушание оказываем и опасаемся его прогневать. Как не боимся ослушаться Бога, Небесного и Вечного Отца, Который создал нас, и в Сыне Своем Единородном возродил нас, и столько являет нам благодеяний, которых и умом понять не можем? Какой отец так любит сына, как любит Бог нас? Скоро человеческая любовь претворяется в гнев и ненависть, но Божия любовь не так: она не перестает никогда. Мы перестаем и изменяем, оскудеваем и не храним верности и любви к Нему, а Он всегда “Тот же” (Євр. 1:12), всегда «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45). 5) Поскольку истинный «страх Божий есть дар от Господа», как говорит Сирах (Сир. 1:13), то должны мы его усердной молитвой у Бога просить, чтобы сердце наше и все чувства страхом Своим оградил.
  • 182. Как страх Божий отвращает человека от всякого зла, так бесстрашие отворяет путь ко всякому злу и беззаконию. Отсюда хулы, клятвопреступления, мздоимство, лихоимство, насилия, хищения, воровство, сквернословия, бесчинные крики, насмешки, осуждения, клевета, коварство, лесть, обманы, всякая нечистота, бесчинство, – словом, всякое беззаконие и безбожие. Как конь свирепый, не имея правителя, стремится и бежит, куда хочет и глаза смотрят, так человек, от природы ко всякому злу склонный, если лишится страха Божия, как доброго правителя, на все злое устремляется, и куда злая воля ни повелевает идти ему, туда и идет, и что ни захочет, то и делает, от зла во зло, от греха в грех, и от беззакония в беззаконие впадает. Мыслит зло – и говорит зло; начинает зло – и совершает зло; и, как по ступеням, по различным беззакониям во глубину зол нисходит, и так, придя в глубину зол, не думает. Тогда уже ни увещательное слово, ни слово угрозы на него не действует: на одно то только мыслью и делом стремится, на что злая воля и привычка зовет. Бедное и плача достойное состояние такого человека, какого бы он звания ни был! Ибо от этого не что иное следует, как вечная погибель, если особливый Промысел Бога, Милосердного и не желающего смерти грешнику, оттуда, как Иону из чрева кита, не извлечет.

Глава 2: О смирении

«Всякий, возвышающий сам себя, смирится, а смиряющий себя возвысится» (Лк. 18:14).

«Смиритесь пред Господом, и вознесет вас» (Як. 4:10).

«Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем», – говорит Христос (Мф. 11:29).

«Страху Божиему последует истинное смирение, ибо богобоящийся смиряется под крепкую руку Божию» (1Пет. 5:6).

  • 183. Какой гордостью сердце человеческое заражено, всякий может лучше приметить на другом, нежели на себе. Ибо пороки удобнее познаем в ближних наших, нежели в себе; и более очи наши обращаем на чужие, нежели на свои грехи. Но что человек в ближнем видит, то и внутри себя имеет. Видим, как человек пытается над другим господствовать, приказывать, повелевать, показаться лучшим для других, прославиться и превознестись, всеми почитаемым и поклоняемым быть, для чего столько средств употребляет, что и перечислить невозможно. Иной самовольно подвергает себя под треск и звук смертоносного неприятельского оружия, чтобы победителем назваться и чин получить. Иной школы и различные науки проходит, дабы или разумным и премудрым почитаться, или на высоком месте сидеть. Иной смолоду указам, правам и всяким приказным делам учится, чтобы судьею слыть. Иной богатства ищет, и тем хочет отличиться более прочих. Другой созидает богатые покои, дабы с почтенными и высокими лицами знаться, и так самому как бы таким именоваться. Иного попечение о платье и убранстве цветном, чтобы так в собрании не на последнем месте сидеть и от встречающихся почтение и поклон получать. Иному на ум приходит высокие и богатые кареты, избранных и украшенных коней со множеством слуг приготавливать, дабы знатным и чиновным показаться. У иного богатый стол часто собирается, чтобы от питающихся честь и похвалу получать. Иной иное замышляет для прославления имени своего. Корень всех этих неполезных, даже вредных замыслов – гордость житейская. Но кто от смертоносного этого зла начнет благодатью Божией уклоняться, и, оставив тварь, Творца искать, того другое, злейшее, зло встречает – духовная гордость и фарисейское высокоумие. Эта всепагубная язва особенно в тех привыкает гнездиться, которые много постятся, много дают милостыни, как тот фарисей на себе показал (Лк. 18:10-11), а также в тех, которые удаляются в пустыни, заключаются в монастыри, одеваются мантиями, часто и много молятся, и прочие, по видимости неплохие дела, делать стараются. Так рядом с бедным человеком везде эта ехидна сидит и ищет, как бы ядом своим его умертвить! Против этого зла врачевство предлагает нам Сын Божий – смирение Свое и велит у Себя тому учиться: «Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем».
  • 184. Смирение рождается: 1) От рассуждения о своем недостоинстве и достоинстве другого. Такое смирение показал на себе сотник в Капернауме, который Христу, Спасителю мира, сказал: «Господи! Я недостоин, чтобы Ты вошел под кров мой»(Мф. 8:7-8); а также святой Предтеча, который, Духом Святым провидя Христово величие, и Свою перед Ним низость понимая, исповедал: «Идет Сильнейший меня, у Которого я недостоин развязать ремень обуви»(Лк. 3:16). 2) Бывает от рассуждения о бедности и окаянстве своем. Так смирился мытарь, который, множеством грехов отягчаемый, не хотел и очей возвести на небо, но, ударяя себя в грудь, говорил: «Боже! Милостив буди мне, грешному» (Лк. 18:13). 3) Происходит еще смирение от страха, когда перед кем-либо разгневанным и огорченным смиряемся, боясь последующей казни. Так смирились ниневитяне, услышав от проповеди пророка Ионы о грядущей на город их Божию казнь. «И поверили мужи ниневийские Богу, и заповедали пост, и облеклись во вретища от велика… до мала» (Йон. 3:5). Так и смиряются прочие грешники, когда сердец их коснется Бог страхом Своим; и так бывает «начало премудрости, страх Господень» (Пс. 110:10). 4) Бывает смирение от любви, когда один перед другим смиряется, не боясь суда и казни, но жалея, что его или сам оскорбил, или другой кто, за которого смиряющийся ходатайствует, и тем своим смирением желая его удовлетворить и оскорбление наградить. Так и самые высокие лица, страху человеческому не подлежащие, смиряются перед простыми, которых напрасно оскорбили. Приятное и любезное зрелище, когда высочество таким духом вниз нисходит и достоинство перед простотой склоняется! Князь и вельможа не стыдится просить прощения у раба! Плотским людям и сынам века сего снисхождение это безумием кажется; но истинная премудрость для христиан истинных, которые подражают в этом деле Христу, Спасителю своему, «Божией Силе и Божией премудрости» (1Кор. 1:24). Он, будучи Сыном Всевышнего и Господом славы, не устыдился «принять образ раба,… смириться,… быть послушным даже до смерти, и смерти крестной» (Флп. 2:7-8). К этому глубочайшему и нашим умом непостижимому смирению убедило Его не что иное, как любовь к Небесному Своему Отцу, Который гордостью и непослушанием человеческим разгневан был и оскорблен, – и сожаление к человеку, который из-за непослушания от Лица Божия отвержен был. Таким самопроизвольным смирением правде Божией раздраженной удовлетворил, и человека, от милости Божией отпадшего, опять в высочайшую Его милость привел. В это ясное зеркало смирения должны мы всегда смотреть, и перед Богом, Которого грехами оскорбили мы, смириться, и с пророком сердцем и устами исповедаться: «У Тебя, Господи, правда,… у нас же на лицах стыд» (Дан. 9:7), хотя бы геенны и муки не было. Ибо для нас более всякой муки быть должно одно то, когда видим нами прогневанного Того, Который есть вечная Любовь, Который нас по образу Своему создал и так чудно о нас промышляет.
  • 185. Причины, приводящие человека к смирению: 1) Бедность и окаянство наше убеждает нас смиряться. Возьми всякий себе в рассуждение, и получишь довольную причину смиряться; приникни в глубину сердца своего, и увидишь, какое там зло и бедствие кроется. Это зло злыми помыслами, как злое дерево злыми своими плодами, себя показывает. «Изнутри, из сердца человеческого, исходят злые помыслы, прелюбодеяния, любодеяния, убийства, кражи, лихоимство, злоба, коварство, непотребство, завистливое око, богохульство, гордость, безумство», – говорит Христос (Мк. 7:21-22). А что внутри, в сердце кроется, то наружу, как из котла кипящего, что вместиться не может, через внешние деяния извергается. Отсюда происходят ссоры, вражды, проклятия, злословия, хулы, лесть, обманы, насмешки, укоры; отсюда гнева плоды: мщение, зловоздаяние, кровопролитие, убийство; отсюда хищение, лихоимство, клятвопреступление, обида бедных, пролитие слез вдов и сирот. Сердце извергает смрадные запахи и плоды свои: студодеяния, блудодеяния, прелюбодеяния, сквернословия, срамословия, слова и деяния стыдные, шутки бесстыдные, сладострастия скотские. Словом сказать, всякая мерзость и всякое зло из сердца исходит, как из земли посеянное семя возникает; и делом самим исполняется, если силою страха Божия не воспрепятствуется. Но, что человеческое окаянство умножает – человек этого зла и не узнает, пока Бог благодатью Своей не просветит его. Многие нечто о себе мечтают; против них апостол говорит: «Кто почитает себя чем-нибудь, будучи ничто, тот обольщает сам себя»(Гал. 6:3). Но такие, когда благодатью Божией осмотрятся, увидят, что они ничто, и признает всякий: «Я заблудился, как овца погибшая”(Пс. 118:176). И это бедствие и окаянство всем людям общие. Это должны мы познавать и признавать и так смиряться. 2) К этому бедствию другое, не меньшее, присовокупляется – многоразличная хитрость и вражда дьявольская. Этот враг «был человекоубийца от начала» (Ін. 8:44), и в сердце прародителя нашего злое свое семя (о котором в первом пункте сказано) посеял, не перестает и ныне плевелы свои рассевать. Везде он с коварством своим окружает нас: что ни делаем, о чем ни беседуем, примечает, и во всем хочет запнуть и озлобить нас. Спим ли, или отдыхаем? Он не спит, но бодрствует на погибель нашу. Ходим ли, или сидим? Он наблюдает хождение, сидение и вставание наше. Едим ли, или пьем? Подкладывает козни свои. К молитве ли обращаемся? И тут не оставляет нас, и тут препятствует нам, старается расслабить нас, отвратить ум наш и сердце от Бога. От зла ли уклоняемся? Старается опять в него ввергнуть нас. Добро ли делаем? Подвизается и тут, чтобы не с добрым намерением и не с доброй целью это делалось нами. «Вот, – говорит блаженный Августин, – распростер под ногами нашими бесчисленные сети, и все пути наши различными наполнил обманами, дабы уловить души наши. Сети положил в богатстве, сети положил в нищете, сети простер в пище, в питье, в роскоши, во сне и бдении; сети простер в слове, в деле и во всей жизни нашей» (Soliloqu, гл. 16). Поэтому святой апостол предостерегает нас, говоря: «Трезвитесь, бодрствуйте, потому что противник ваш, диавол, ходит, как рыкающий лев, ища, кого поглотить» (1Пет. 5:8). Сети и козни этого злоковарного врага усматривает и от них уклоняется одно смирение. Ибо «смиренным Бог… дает благодать» (Як. 4:6), которая их предостерегает, просвещает и сохраняет от коварных сетей его. 3) Без благодати Божией ничего благоугодного человек творить не может. «Бог производит в нас и хотение и действие по Своему благоволению», – говорит апостол (Флп. 2:13). И Христос говорит: «Без Меня не можете делать ничего» (Ін. 15:5), что и вышеуказанные в первом и во втором пункте причины показывают. Ибо человек в духовных делах без Божией благодати как иссохшая ветвь, которая никакого плода принести не может. «Как ветвь…, – говорит Христос, – не может приносить плода сама собою, если не будет на лозе, так и вы, если не будете во Мне» (Ін. 15:4). Итак, Богу, производящему в нас и хотение, и делание доброе, подобает всякая хвала и слава; а человеку приличествует стыд на лице и смирение, ибо не только делать, но и хотеть без Бога ничего доброго не может. «Если есть какое добро, малое или великое, – говорит упомянутый блаженный Августин, – это Твое дарование, Господи; наше же только зло. Чем похвалится всякая плоть? Разве злом? Это не похвала, а бедность. Твое, Господи, добро, Твоя слава! Поэтому кто от Твоего добра славы себе ищет, тот вор и разбойник и подобен дьяволу, который хотел похитить славу Твою. Ибо кто похвалы ищет от Твоего дарования и не ищет от того Твоей славы, но своей, тот хотя ради Твоего дарования и хвалится людьми, но Тобой осуждается, потому что от Твоего дарования не Твоей, а своей славы искал. А кто людьми хвалится, Тобой же осуждается, того люди не защитят, когда будешь судить, и не избавят, когда Ты осудишь». И немного ниже: «Господи! Исповедую, как научил Ты меня, что я не что иное есть, как всякая суета, сень смертная, и бездна некая темная, и земля пустая, из которой без Твоего благословения ничего не произрастает, и плода не приносит, кроме стыда, греха и смерти. Если какое добро имел я когда, от Тебя его принял; какое добро ни имею, оно Твое и от Тебя его имею. Если когда стоял я, Тобою стоял; если когда падал, собою падал, и всегда бы в болоте лежал, если бы Ты меня не воздвиг; всегда бы слеп был, если бы Ты меня не просветил. Когда пал я, никогда бы не восстал, если бы Ты мне руки Своей не простер; но и когда Ты меня воздвиг, всегда бы падал, если бы Ты меня не поддерживал; чаще бы погибал, если бы Ты мною не управлял. Так всегда, Господи, так всегда благодать Твоя и милость предваряет меня, она избавляет меня от всех зол, спасает от прошедших, восстанавливает от настоящих, и предваряет от будущих, пресекает и сети греховные передо мной, отнимает случаи и причины. Поскольку если бы Ты этого добра мне не сотворил, то я бы все грехи мира сотворил» (Soliloqu. Гл. 15). Так блаженный Августин о себе исповедует; так учит премудрый учитель и нас о себе исповедовать и со смирением признавать немощь свою и окаянство, и, от зла ли когда уклоняемся, или доброе делаем, благодати и милости Божией то все приписывать! 4) «Смиренным, – как Писание говорит, – Господь дает благодать» (Як. 4:6). Как воды обыкновенно с высоких гор на низкие места стекают, так реки дарований Божиих в долины смиренных сердец ниспускаются. И как сосуд пустой все удобно вмещает, так сердце, от суеты мирской и от гордости освобожденное, удобно к восприятию дарований Божиих. Бог милостиво и человеколюбиво смотрит на смиренное сердце, как Пресвятая Богородица говорит: «Призрел Он на смирение Рабы Своей» (Лк. 1:48). Бог, богатый в милости и щедротах, всем хочет подать благодать Свою. Но, поскольку не во всех находит удобное к восприятию сердце, потому не всем подает, а только тем, которые «нищие духом» и признают нищету свою, «алчут и жаждут правды Его» (Мф. 5:3,6). Как в начале Бог сотворил небо и землю, такие дивные дела из ничего, так Тот же Бог и ныне все из ничего творит. Кто считает, что он – ничто, из того нечто, как Всемогущий, соделывает. Отсюда бывает, что смиренный невежда и земледелец разумнее и мудрее в звании христианском, нежели гордый мудрец мира сего, хотя красивых речей и письма не знает. Поэтому апостол говорит: «Никто не обольщай самого себя. Если кто из вас думает быть мудрым в веке сем, тот будь безумным, чтобы быть мудрым» (1Кор. 3:18). 5) Как на смиренное сердце изливаются дарования Божии, так в смиренном сердце, как в некой сокровищнице, сохраняются. Ибо такое сердце благодать и страх Божий окружает и, как верный страж, хранит его. Не так надменная гордость, но она и то, что и имеет, губит. Так прародитель наш в раю, когда захотел богом быть, потерял и то, что имел, Богом данное; захотел богом быть, но «сравнялся с несмысленными скотами и уподобился им» (Пс. 48:21), – этого зла и сыны его причастились, и оплакать довольно не можем. Смирение есть как основание некое, на котором духовную храмину добродетелей должны мы созидать. Смиренный, без сомнения, «уподобляется мужу благоразумному, который построил дом свой на камне; и пошел дождь, и разлились реки, и подули ветры, и устремились на дом тот, и он не упал, потому что основан был на камне» (Мф. 7:24-25). Ибо смирение придерживается верой Того, Который все в руке Своей содержит; и потому это твердое основание. Без этого основания, все, что ни создастся духовного, падет и в прах обратится. Фарисей думал, будто он создал храмину свою; но, поскольку этого твердого основания не положил, обманулся, как пишется в Евангелии (Лк. 18:11-12,14). Без смирения и построить ничего духовного невозможно, ибо, как сказано выше, без благодати Божией ничего духовного сотворить не можем. Ибо «Бог гордым противится, а смиренным дает благодать» (1Пет. 5:5). 6) Без смирения истинного покаяния быть не может, но есть притворное и ложное, которое только на устах, а не на сердце. Ибо как больной, который хочет исцелиться, должен сначала признать свою немощь и лекарю объявить, так и грешник, который душой немоществует, должен прежде всего душевную свою немощь признать, бедность и окаянство, признать себя преступником святого закона Божия, перед судом Божиим виноватым, временного и вечного Божия наказания достойным, и с таким исповеданием прибегать верою ко Христу, душ и тел Врачу, и повергать себя духовно перед пречистыми Его ногами, подобно евангельской блуднице (Лк. 7:37-38), что без смирения быть не может. Ибо само такое сердечное признание бедности и окаянства есть признак смирения. Такое смирение показал блудный сын, когда признал свое недостоинство: «Отче! Я согрешил против неба и пред тобою и уже недостоин называться сыном твоим» (Лк. 15:21). Так смирился мытарь, когда стоял вдали, когда не хотел даже возвести очи на небо, «но, ударяя себя в грудь, говорил: «Боже! Милостив буди мне, грешному» (Лк. 18:13). 7) Без смирения молитва неполезна бывает, ибо «гордым Бог противится». Напротив, на смиренных милостиво призирает Бог: «Призрел на молитву смиренных и не уничижил моления их», – говорит Псаломник (Пс. 101:18). Так Он призрел на молитву смиренного мытаря, хотя грехами и обременен был, – как и отринул гордое самохвальство фарисейское. «Всякий, возвышающий сам себя, смирится, а смиряющий себя возвысится» (Лк. 18:14). Так сотник в Капернауме, который считал себя недостойным того, чтобы в дом его Христос вошел, получил желаемое, да еще с похвалою: «И в Израиле не нашел Я такой веры», – сказал Христос (Мф. 8:10). Так верная хананеянка, которая не отказалась быть подобной псам, едящим крохи, падающие с трапезы господ своих, слышит от Христа: «О женщина! Велика вера твоя; да будет тебе по желанию твоему». И исцелилась дочь ее в тот час» (Мф. 15:28). Ибо где вера истинная, там и смирение: смирение от веры неотлучно. С такой верой и смирением и мы должны приступать к величеству Божиему, если хотим чего просить и просимое получить, – помнить, кто мы и к Кому с прошением приступаем. 8) К смирению приводит нас начало и конец наш: из земли взяты, в землю и обращаемся, ибо мы земля, и в землю отойдем (Бут. 2:7,3:19). Если и утешает нас вера наша, что опять душа с телом в свое время соединится Божией силой, и в иной, прекраснейший, вид Божией благодатью облечемся, однако всякому следует «однажды умереть» (Євр. 9:27), в недрах земли, от которой взяты, скрыться и до общего воскресения почить. А эта мертвость и тление приводит нам на память и то, что нас в это плачевное состояние грех привел, хотя несомненная надежда питает и укрепляет сердца наши, ибо «жизнь ваша сокрыта со Христом в Боге» (Кол. 3:3). Размышление об этом конце, разрешении, тлении и рассыпании тела нашего не допустит нас надмеваться и над прочими возноситься. Ибо всем – высоким и низким, господам и рабам, богатым и нищим – следует по кончине один дом – земля, и всякому предстоит в смрад и в землю телом обратиться и рассыпаться. 9) Кто смирения не имеет и не старается иметь, тот опасаться должен, как бы с дьяволом, начальником гордости, не пасть и с ним вечно не быть отверженным от милости Божией. «Гордым Бог противится». Ибо как у смиренных путь хотя и низкий, но к высокому Отечеству – небу – ведет, так гордые, хотя высоко поднимаются и летают, но в конце вниз, то есть в ад, низвергаются. Этого низвержения всякий высокоумный должен бояться. 10) Христос, Сын Божий, хотя и есть для нас образ и зеркало всех добродетелей, однако смирению и кротости у Себя учиться нам повелевает: «Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем» (Мф. 11:29). Отсюда видим, сколь великая добродетель – смирение: ибо начало свое имеет не от кого иного, но от Христа, Царя неба и земли. Научитесь от Меня…, – говорит, – не мертвых воскрешать и прочие чудеса творить, но чему? – Ибо Я кроток и смирен сердцем». Если Сам Господь неба и земли был «смирен сердцем», как исповедует; если «смирил Себя… до смерти… крестной» (Флп. 2:8); если не устыдился ноги ученикам умыть (Ін. 13:5); если свидетельствует Сам о Себе, что «Сын Человеческий не для того пришел, чтобы Ему служили, но чтобы послужить» (Мф. 20:28); если говорит: «Я посреди вас (учеников), как служащий» (Лк. 22:27), не тем ли более нам, рабам, по примеру Господа нашего, подобает смириться и не стыдиться братии своей служить, и с ними, какие бы ни были, обращаться дружески. На этот образ взирали святые апостолы и все святые, и у него учились, и так низким путем смирения в высокое Отечество – небо – вошли.
  • 186. Смирение не только вне показывать, но особенно внутри должно стараться иметь. Есть такие, которые вне показываются смиренными, но внутри этого не имеют. Многие откладывают чины и титулы мира этого, но не хотят отложить высокого о себе мнения; отрекаются от чести и сана мирского, но хотят почитаться ради святости. Многие не стыдятся называть себя перед людьми грешниками, или, что еще более, даже всех грешнейшими, но от других того слышать не хотят, и потому устами только таковыми себя называют. Иные, как серп, согнутую шею носят, но внутри ум возносят. Другие низкие поклоны перед братией своей делают, но сердцем непреклонны бывают. Иной в разодранном рубище ходит, но сердца разодрать не хочет. Многие мало и тихо, а иные и совсем не говорят, но сердцами беспрестанно ближних порочат. Иные черной рясой и мантией тело покрывают, но сердца покрыть не хотят. Так и прочие знаки смирения показывают! Все таковые смирения на сердце не имеют. Могут эти знаки быть приметами смирения. Но если нет того, что они значат, то они не что иное, как лицемерие. И подобны таковые меху, воздухом надутому, который кажется, что чем-то наполнен, но, когда воздух выпустится, показывается, что пуст; или даже, по слову Христову, подобны «окрашенным гробам, которые снаружи кажутся красивыми, а внутри полны костей мертвых и всякой нечистоты»(Мф. 23:27). Поэтому смирение, как и всякое благочестие, в сердце должно иметь. Ибо Бог судит по «намерению сердечному»(1Кор. 4:5), а не по наружности, как перед людьми являемся.
  • 187. Здесь предлагаются некоторые знаки истинного смирения, которое не только вне, но и внутри, в сердце, имеется. 1) Познать истинное свое окаянство и бедность и сердцем признавать; это окаянство всем нам общее, хотя мало кто это познает и признает; почему немногие и смирение истинное имеют. 2) Не презирать никого, и самого подлейшего. Никого не осуждать не только словом, но даже мыслью, а на свое окаянство и зло смотреть и оплакивать, и так милости у Всемогущего Бога просить. 3) Чести и славы не искать, и, хотя подается, недостойным себя считать не только устами, но и на деле. И если нужно быть в чести, жалеть о том, и с подвластными обходиться как с братьями своими, не считать себя лучше их, пользы их искать, а не почтения и поклонов от них. И хотя нужно будет кого наказывать и к страху приводить, в сердце думать, что и сам не лучше их. 4) Терпеть без роптания и охотно всякое презрение и бесчестие; ибо смирение без терпения быть не может, и где терпение истинное, там и смирение. Ибо кто не терпит презрения, тот любит почитание и похвалу, что есть знак гордости. 5) Доброхотно и усердно повиноваться и слушать не только высших, но и равных, и меньших в нуждах их и требованиях: ибо смирение пред всеми склоняется, как и любовь. 6) С низшими обходиться так, как с равными себе, не почитать себя выше и лучше их, но помнить, что все люди одного и того же естества – и сановитые, и простые. 7) Считать себя окаяннее и грешнее всех остальных. Ибо смирение, когда на свои только пороки смотрит, то и находит себя достойнейшим осуждения более других. 8) В истинном смирении примечается непрестанная алчба и жажда Божией благодати: ибо смирение не смотрит на то, что имеет, но рассуждает о том и ищет того, чего не имеет. Как учащиеся из книг и у учителей чем более учатся и узнают, тем более невежество свое видят, потому что намного больше не знают, нежели знают, так и учащиеся в школе премудрости Божией тем более познают, что они убоги духовно, чем более причащаются дарований Божиих: ибо видят, что многого не имеют, потому и ищут со смирением и воздыханием.
  • 188. Здесь вкратце прилагается, каким образом смирение искать. 1) Стараться познать себя, свою бедность, немощь и окаянство, и ту немощь почаще перед душевными очами полагать. 2) О величестве Божием и о своей подлости рассуждать. 3) О смирении Христовом, Чья любовь к нам, как и смирение ради нас так велико, что и умом понять невозможно, размышлять с прилежанием, что святое Евангелие тебе представляет. 4) Не смотреть на то, какое имеешь добро, но смотреть, какого еще не имеешь. 5) Помнить прежде совершенные грехи. «Воспоминание прежних грехов, – говорит святой Иоанн Златоуст, – есть довольная узда, чтобы усмирить и уцеломудрить нас» (Беседа 31 на Книгу Бытия). А притом и о том рассуждать, что еще более и тяжелее можешь согрешить, если благодать Божия не поможет тебе, как блаженный Августинисповедует. 6) Какое добро сделал, Богу то приписывать и благодарить, а не считать своим. 7) Когда видишь или слышишь брата согрешающего, то не о грехе только его рассуждай, но и добре внимай тому, что он еще делает или делал, и так увидишь, что он лучше тебя, как говорит свт. Василий Великий(В слове о смирении). К тому же, от его падения своего берегись и свои грехи на ум приведи. Ибо падать – общее зло человеческое. Читай еще главу о гордости, и сравнивай одно с другим, чтобы лучше понять. Ибо что от гордости отводит, то приводит к смирению, которое всегда противно гордости.

Глава 3: О презрении и отрицании мира

«Какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит? Или какой выкуп даст человек за душу свою?»– говорит Христос (Мф. 16:26).

«Не сообразуйтесь с веком сим, но преобразуйтесь обновлением ума вашего, чтобы вам познавать, что есть воля Божия, благая, угодная и совершенная» (Рим. 12:2).

  • 189. Под «миром» в Святом Писании понимается не одно и то же. 1) Мир понимается как весь небесный и земной круг, в котором все созданные вещи заключаются. Так понимается слово: «в мире был, и мир чрез Него начал быть»(Ін. 1:10). О создании этого мира пишется в главе 1 и 2-й книги Бытия. 2) Мир означает и лучшую часть мира сего, то есть человека. Об этом мире говорит Христос: «Так возлюбил Бог мир»(Ін. 3:16-17) и прочее. 3) Мир берется и как все, что в мире сем услаждает и увеселяет нашу плоть, разжигает похоть ее, и от Христа отводит, и ведет к вечной погибели. Об этом говорит апостол: «Все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, не есть от Отца, но от мира сего» (1Ін. 2:16). 4) Под миром понимаются и люди, которые, служа своим прихотям, не хотят евангельской истины принять и следовать. На этот мир указывает Христос, говоря апостолам: «Если мир вас ненавидит, знайте, что Меня прежде вас возненавидел» (Ін. 15:18).
  • 190. От мира отречься означает: 1) Не то, чтобы от всех вещей отстать. Ибо без них ни одной минуты быть не можем; и ради нас они созданы, чтобы ими пользовались и Бога, Создателя, благодарили. Да и удалиться от них не можем, ибо везде они нас окружают, встречают и следуют за нами. 2) Опять же не то, чтобы людей ненавидеть и ими гнушаться. Ибо повелено нам друг друга любить, и любить не только добрых, но и злых, не только друзей, но и врагов наших, по словам Господа, подражая в том Небесному Отцу, Который «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми»(Мф. 5:44-45). 3) Также не то, чтобы заключиться в монастыре или пустыне. Ибо мир тот, которого беречься должны мы, внутри нас носим, и потому, куда ни пойдем, не убежим от него. И как не все, живущие в монастырях или пустынях, его отрекаются, так и в городах и селах пребывающие, не все служат ему, как из следующего это увидим. Итак, что же значит отречься от мира? Значит не что иное, как отвратить сердце и любовь от всего того, что нас от любви Божией отводит и до вечного неблагополучия доводит. Сюда относится плоть наша со страстями и похотями, которую «должно распинать”, если хотим «Христовымибыть», а не мира этого чадами (Гал. 5:24). В этом мире заключается самолюбие, самоволие, сребролюбие, славолюбие, честолюбие, лесть богатства, славы и чести суетной, которыми надмевается и возносится плоть наша. К этому причисляется все, что увеселяет и услаждает чувства наши, и ударяет в сердце наше, и помрачает душевное око, которое Свет вечный – Бога – должно видеть; здесь имеет место богопротивное угождение чреву. К этому миру принадлежат братья и друзья наши, жена и дети, отец и мать наши и прочие, когда они нас от Христовой любви отводят. От самого здоровья нашего, от членов наших, от жизни нашей отречься должны мы; бесчестия, поругания, уз, темницы, смерти не ужасаться, когда того честь Христова требует и любовь Божия иначе сохраниться не может. «Всякий из вас, кто не отрешится от всего, что имеет, не может быть Моим учеником», – говорит Христос (Лк. 14:33). Самолюбие, самоволие, сребролюбие и славолюбие есть имение плоти нашей: о них она заботится, их ищет; а когда видит препятствие – не терпит, гневается, злобится и враждует. От этих бесполезных, даже вредных трудов отзывает нас Христос и призывает к Своему покою: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас» (Мф. 11:28).
  • 191. Признаки отрекшегося от мира примечаются такие: 1) Такой человек свою волю воле Божией во всем старается покорять. 2) Самолюбие свое обуздывает и усмиряет. 3) Богатства, славы и чести не желает, но, хотя и даются ему они, сердца к ним не прилагает. 4) Лишившись богатства, славы и чести и всего, что в мире этом имеется, не жалеет, но с Иовом говорит: «Господь дал, Господь и взял»(Йов. 1:21). 5) Пищу, питье, одежду, покой и прочие мирские вещи не ради роскоши, а ради нужды и требования немощной плоти употребляет и всякой сладости избегает. 6) Как похвалой не превозносится и не утешается, так укорами и поношением не оскорбляется. 7) Всякие обиды терпеливо сносит и на обижающих никому не жалуется. 8) От мира, то есть от злых людей, ненависть терпит, но ненавидящих любит. «Если бы вы были от мира, то мир любил бы свое; а как вы не от мира, но Я избрал вас от мира, потому ненавидит вас мир», – говорит Христос (Ін. 15:19). Это известнейший признак отрекшегося от мира – что «мир его ненавидит»: ненавидит, как не своего. Сказывают, что море содержит в себе только живых животных, а мертвых извергает вон из себя: так бывает в море мира этого. Кто для мира и прихотей мира живет, тот любезное миру чадо, а кто отрекся и умер для него, того извергает и изгоняет вон из себя. 9) Нищеты, бесчестия и поругания, в мире сем случающихся, не боится, поскольку богатства и славы не ищет. 10) Всегда помнит небесное Отечество и к нему сердцем и мыслью стремится: «где сокровищеего, там будет и сердце его», по слову Христову (Мф. 6:21). Ибо признаки, которые показывают любовь Божию, те доказывают отвержение мира: ибо кто Бога любит, тот не любит мира, и кто мира не любит, тот любит Бога.
  • 192. Из вышесказанного следует: 1) Кто не старается воли Божией творить, а свою исполняет – тот самолюбец и миролюбец. 2) Если уклоняешься от зла не ради Бога, а ради стыда, или суда гражданского, или иной какой временной корысти, то ты политик и миролюбец, а не христианин. 3) Если ищешь чести, славы, богатства в мире этом, хочешь, чтобы тебя хвалили, почитали, прославляли, миру служишь сердцем твоим. 4) Попал ли в какую напасть и прибегаешь к серебру или золоту, к защитникам своим, чтобы избавиться, – на мир надеешься, а не на Бога; к миру прилепился ты, а от Бога отступил. 5) Расширяешь дом и строения богатые, украшаешь слуг, коней, кареты, одеваешься в одежды шелковые и разноцветные ради приобретения тщетной славы – похоти плотской, похоти очей, и гордости житейской служишь. 6) Собираешь столы богатые с дорогими винами и в том увеселение полагаешь – ты чреву раб, «твой бог – чрево», а не Господь (Флп. 3:19). 7) Делаешь какое добро, то есть или милостыню даешь, или в церковьходишь, или постишься, или храмы Божии строишь и украшаешь, или что иное, чтобы «явиться… пред людьми»(Мф. 6:18), – миру угождаешь, а не Богу. 8) Когда лишаешься отца, или матери, или жены, или детей, или братьев, или друзей, или богатства, или славы, или чести и прочего, и более скорбишь, нежели когда перед Богом согрешишь, и так через грех Бога лишаешься – более любишь мир, плоть свою и кровь, нежели Христа. Ибо чем более кого любим, тем более скорбим, когда его лишаемся. 9) Слышишь поносное слово от ближнего своего и гневаешься на него – еще мир имеет место свое в сердце твоем. 10) Ищешь, как бы зло за зло воздать, отомстить за обиду – единое мыслишь с миром, который не делает ничего, кроме зла. 11) Боишься бесчестия, изгнания, темницы, ссылки, смерти, и поэтому правды не свидетельствуешь – мира боишься, а не Бога; миру угождаешь, а не Богу. 12) Ищешь чести и ранга, и поэтому князьям и вельможам угождаешь, ласкаешь и поклоняешься – у мира в подножии лежишь, и миру, как «образу» тому “златому”, Навуходоносором поставленному (см. Дан. 3:1-7), бесстыдно поклоняешься. 13) Дома богатые, увеселительные пруды, сады, галереи и прочие забавы строишь, дочери приданое или сыну наследство богатое приготавливаешь, а ради имени Христова нагого одеть, или не имеющему, где главы приклонить, хижины построить, или сидящего в темнице за долг освободить, или пленного выкупить, или не могущего прокормиться питать, или в долгах увязшего освободить не хочешь – знай, что плоть и кровь свою и мирскую суету любишь только, а ко Христу никакой любви не имеешь. А когда с людей сдираешь богатство свое, которое для такой непотребной забавы употребляешь, – то не только не любишь Христа, но и гонишь Его бесстыдно со злым миром. От этих примечаний, любезный христианин, можешь и о прочих пристрастиях к миру рассуждать и верою с помощью Божией от мирской суеты себя отлучать. О клятвопреступниках, лихоимцах, похитителях, ворах, разбойниках, убийцах, пьяницах, блудниках, прелюбодеях и прочих сквернителях, о тех, кто ненависть за любовь, зло за добро, клевету и злословие вместо благодарности воздают, о ругателях и хульниках, о тех, кто суд Божий за серебро попирают, правду с престола на землю низвергают и попирают, и так плачущим вместо утешения большие слезы приносят, здесь нет слова: ибо они явные пленники и невольники мира, или даже миродержца и князя тьмы, и хотя имя христианское имеют, хуже самых язычников, которые, водимые только естественным законом, таких пороков берегутся. Не поминаю и о тех, которые в том поучаются, как бы в сердце человеческое вкрасться, как бы обмануть, прельстить, уловить, осмеять, одного пред другим оклеветать, одного с другим в ссору и вражду привести. Ибо они также явные служители и рабы князя мира сего, который через них дело свое совершает; а его дело – обманывать, лгать, прельщать, любовь искоренять, ненависть, ссору, вражду всевать, и прочее.
  • 193. Причины, которые побуждают нас от любви мира сего отстать и к Богу обратиться, следующие примечаются: 1) Бог Сам нас от мира отзывает к Себе. «Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей. Ибо все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, не есть от Отца, но от мира сего. И мир проходит, и похоть его, а исполняющий волю Божию пребывает вовек», – говорит апостол (1Ін. 2:15-17). И Христос: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас. До каких пор вам в суете этой напрасно и бесполезно трудиться? Не найдете, кроме Меня, истинного утешения и покоя; у Меня одного найдете покой душам вашим»(Мф. 11:28-29). 2) Апостол говорит: «Дружба с миром есть вражда против Бога, кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу»(Як. 4:4). Сколь же страшно врагом Божиим быть, и как жалостно от дружбы Божией отпасть, не требует доказательства. Ибо с Богом и миром дружбу иметь, Бога и мир любить невозможно. «Никто не может служить двум господам: ибо или одного будет ненавидеть, а другого любить», – говорит Христос (Мф. 6:24). 3) Христос, Сын Божий, драгоценнейшей Своей Кровью искупил души наши для вечной жизни. Как несмысленно и безумно делаем, когда золоту, серебру, тленным сокровищам, чести и сладострастью порабощаем их и такую Его благодать презираем! Какую неблагодарность показываем Ему, когда небесные блага, неоцененной Кровью Его снисканные, оставляем и ищем тленных земных! 4) Великая также неблагодарность и презрение Ему бывает от нас, когда Его, Создателя, Любящего и Избавителя, оставив, сердцем к золоту, серебру и гордости житейской, как к идолам, обращаемся и прилепляемся. Здесь приличествует слово пророка Божия Моисея, которым он неблагодарность ветхого Израиля обличает: «Род строптивый и развращенный, это ли Господу воздаете» (Повт. 32:5-6)? Господь так тебя возлюбил, что ради тебя образ раба принял, пострадал горько и позорной смертью умер, а ты, оставив Его, любишь бесчувственное создание Его, и так, уклоняясь от Бога к миру, как бы вместо благодарного почитания и поклонения спину к Нему обращаешь, как об израильтянах говорит Господь: «Они обратились ко Мне спиною, а не лицом» (Єр. 32:33). Любить Бога и мир, Богу прилепляться и миру вместе невозможно, как сказано. 5) Сколь великое безумие – любить несмысленную и бесчувственную вещь, от которой взаимно любимы быть не можем! Ибо вещь бесчувственная и мертвая, как-то: золото, серебро любить нас не может, а только прельщает, ослепляет, пленяет и губит нас. Итак, и нам не подобает любить его, а только одного живого и бессмертного Бога, любящего нас, и подобного нам человека. 6) Высокое христианское благородство возбраняет нам к тленным и суетным вещам сердцем прилепляться; а оно не в чести, славе, титулах, знатной фамилии мира этого, состоит, а во внутренней душевной красоте, по образу Божиему созданной и благодатью Христа, Сына Божия, возобновленной. Этого благородства суетная честь и слава недостойна, хотя бы она и от всего мира воедино собрана была. И как для царского высокого титула – низшая почесть и для порфиры его – рубище, так для христианского достоинства, как небесного, земная честь не приличествует. Итак, как, будучи «родом избранным, царским священством, народом святым, людьми, взятыми в удел» (1Пет. 2:9), такую высокопочтенную фамилию раболепным честолюбием мира сего бесчестить, и, как солнца сияние, славу ее мглой славы суетной помрачать дерзаем? Зачем ищем вне нас чести и славы, когда внутри нас такое достоинство имеем? «Ибо вот, царствие Божие внутри вас», – говорит Христос (Лк. 17:21). Зачем стараемся собирать вне нас сокровище тленное, которое «моль и ржа истребляют и… воры подкапывают и крадут», когда внутри нас дано нам иметь такое сокровище, которого «ни моль и ржа не истребляют и ни воры не подкапывают и не крадут» (Мф. 6:19-20)? Зачем гоняемся за увеселением суетного мира, когда Сам Сын Божий хочет утешить нас и увеселить? «Вот, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). Эта пресладкая вечеря – не во вкушении сладкой и искусно приготовленной пищи, не в питии дорогих, сердце увеселяющих вин состоит, но в благоприятном вкушении любви и благости Божией. Этой вечери чем кто более будет причащаться, тем более для него мерзкими будут сладости мира сего. 7) «Мы не свои, ибо мы куплены дорогою ценою» (1Кор. 6:19-20). «Не тленным серебром или золотом искуплены мы от суетной жизни, преданной нам от отцов, но драгоценною Кровью Христа, как непорочного и чистого Агнца» (1Пет. 1:18-19). Итак, не для иного должны мы жить и служить, но Тому, Который искупил нас таким чудным образом. Раб купленный тому господину служит, который его купил, а иного господина не знает. Так и мы искупившему нас Христу должны жить и угождать, а не миру и не себе. «Христос за всех умер, чтобы живущие уже не для себя жили, но для Умершего за них и Воскресшего», – поучает апостол (2Кор. 5:15). 8) Пристрастившиеся к миру сытости не знают. Поэтому каждый должен заблаговременно от сетей этих пагубных отстать, дабы, в них запутавшись, так не окончить жизнь свою: тогда уже мир его и, когда он не хочет, оставит. 9) Пристрастие к миру причиной многих зол бывает. 10) Мирские вещи так пленяют человеческое сердце, что не допускают его о Боге помыслить и о душе своей заботиться. Богач сребролюбивый там всегда сердце свое имеет, где сокровище его: сегодня приходы, утром расходы считает, на третий день о новых приходах думает; в доме сидя заботится, чтобы товары, в торг пущенные, не пропали; вне дома боится, чтобы сокровище в доме не украдено было. В церкви стоит, и тут неспокойно сердце его, и тогда то к сундукам, то к лавкам, то к прочим местам, где товары ходят, мыслью бросается; днем об этом заботится, ночью заботится, и во сне заботится. Мучительная и бесполезная забота! Пишется в Апокалипсисе, что «не будут иметь покоя ни днем, ни ночью поклоняющиеся зверю и образу его» (Об. 14:11); подобно не имеют покоя, но непрестанно в сердце своем мучаются, то страхом, то печалью снедаясь, те, которые перед богатством мира этого, как пред звериным образом, сердца, как колена, преклоняют. Что о сребролюбии, то и о честолюбии и славолюбии должно разуметь. 11) Служащие миру непременно будут при смерти жалеть и совестью мучиться, что мир этот любили. Пленники, которые попадаются в варварские и мучительные руки, день целый работая, вечером не иное что от них, как посмеяние и биение принимают. Так и пленники мира сего, приблизившись к концу жизни своей, не что иное от него чувствуют, как ударения и язвы грехов, которыми совесть их уязвляется, что миру, а не Богу служили; принимают и посмеяние от князя мира сего, как бесчеловечного мучителя, который этой суетой их прельщал и обманывал. Спроси у умирающего миролюбца, ум и сердце которого были заняты суетой мирской: что он тогда чувствует внутри себя? Сильное ударение грехов, печаль, страх и ужас поражают совесть его и к конечному преклоняют отчаянью. Враг душевный предстоит и смеется: «В руки наши пришел и нам предан ты!». Тогда бедная душа мятется, кается, жалеет, сокрушается, что в такой непотребной суете жизнь проводила; тогда праведно, но поздно обо всем рассуждает; тогда признает, что «суета сует и все суета» (Еккл. 1:2). Итак, учись, всякий, и старайся мир сей оставить, пока мир тебя не оставит, и не опечалит, и не посмеется над тобой. 12) Мир сей непостоянен. Как на воздухе различные перемены бывают: то день, то ночь, то светло, то мрачно, то тепло, то холодно, так и с человеком в мире сем случается: то богатство, то нищета, то слава, то бесславие, то честь, то бесчестие последует. Бывает, что кто сегодня богат, наутро нищ; кто ныне ездит на колеснице, наутро заключается в темнице; кого вчера хвалили, сегодня ругают; кому поклонялись, того попирают. И едва ли найдется, кто бы в одном постоянном счастье до конца жизни своей дошел. Зачем же за такой суетой гоняться, которая, как дым, ненадолго является и исчезает? 13) Апостол говорит: «Мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него. Имея пропитание и одежду, будем довольны тем» (1Тим. 6:7-8). И Иов праведный то же: “Нагим вышел из чрева матери моей, нагим и опять отойду» (Йов. 1:21). Как, входя в мир сей, ничего, кроме нагого и немощного тела, не вносим, которое, кроме нужной пищи и одеяния, не требует ничего, так, и от мира сего исходя, ничего не износим. Золото, серебро, славу, честь, титулы, вотчины, дома, рабов, рабынь, коней, кареты, виссоны и прочее мирское в мире оставляем; и самого тела в день кончины нашей совлекаемся. С одними душами на тот свет отходим. Сколь же бедно умирает особенно тот, который «собирает сокровища для себя, а не в Бога богатеет» (Лк. 12:21)! Поэтому безумие такого Сам Бог обличает: «Безумный! В сию ночь душу твою возьмут у тебя; кому же достанется то, что ты заготовил?» (Лк. 12:20) 14) Христиане в мире этом – пришельцы и странники. «Не имеем здесь постоянного града, но ищем будущего», – говорит апостол (Євр. 13:14). И Давид Господу молится: «я странник у Тебя и пришелец, как и все отцы мои» (Пс. 38:13). Если странники и пришельцы мы на земле, как и отцы наши, то на ином месте Отечество наше и дом наш. Зачем так отягощаем странствующую душу нашу? Зачем столько богатств собираем ради одного смертного тела, которое может одним куском хлеба и чашкой воды довольствоваться, и которое со светом этим оставим? Не безумие ли, ради такого малого и бедного тела, которое малым довольствуется и в землю, будучи от нее же взятым, обратится, столько строить домов, столько собирать сокровищ, столько приготавливать одеяний, украшений, столько заготавливать кушаний, столько иметь слуг? Ей, прелесть одна суетного мира и обман князя тьмы, который помрачает душевные очи людей, чтобы этой суеты не могли усмотреть! 15) Отечество христиан – на небе, где и Отец их, Которому молятся так: «Отче наш, Иже еси на небесех!». И так, к этому Отечеству должны всегда сердца свои возводить, а не к земному прилепляться. Купцы, странствующие по чужим странам, товары там собирают, но предпосылают их или сами привозят в Отечество свое. Так и христиане, странствующие в этом мире, должны товары свои духовные – которые есть добродетели – собирать и предпосылать в небесное свое Отечество; «собирать себе сокровища на небе, где ни моль, ни ржа не истребляют и где воры не подкапывают и не крадут». Итак, «где сокровище их будет, там будет и сердце их», по слову Христову (Мф. 6:20-21). 16) Христианам наследие, богатство, честь, слава, венцы, царство и все блага на небесах уготованы. Итак, зачем ищем в мире и с миром царствовать, прославиться и веселиться? Разве хотим и здесь, и там царствовать? Но быть это никак не может, ибо “узкий”, а не пространный путь” к тому царствию приводит (Мф. 7:14). Итак, прельщаются те, которые и в мире сем хотят пространно жить, и со Христом вовеки царствовать, и надежда их обманет. 17) Христос, Сын Божий, как словом, так и житием Своим научил нас суету мира сего презирать и так входить в небесное царствие, которое Он горьким Своим страданием и смертью отворил верующим во имя Его. Он в нищете пожил и «не имел, где приклонить голову» (Мф. 8:20). Нам ли за богатством гоняться и дома расширять? Он «смирил себя, быв послушным даже до смерти» (Флп. 2:8). Нам ли, червям, гордиться и превозноситься? Он презирал славу и хвалу человеческую. Нам ли искать прославления? Он прощал врагов Своих. Нам ли искать отмщения? Он горькую чашу страдания пил. Нам ли в сластях валяться? Весьма прельщаемся, когда, так живя, хотим быть христианами! Не то Он в Евангелии христианам Своим предлагает. Не богатство, не честь, не славу, не роскошь, не пространство в мире сем обещает, – но что? Скорби, тесный путь и узкие врата, любовь к врагам, отвержение от себя и каждому свой крест, как Сам Себя во образ дал нам. Если мы христиане, то не только имя носить, но и Дух Его иметь должны. «Если же кто Духа Христова не имеет, тот и не Его», – говорит апостол (Рим. 8:9). Если Он Учитель наш, то не только слово Его слушать, но и тому, чему слово Его учит нас, учиться должны мы. Если житие Свое во образ дал нам и сказал: «Научитесь от Меня» (Мф. 11:29), – то не только смотреть на нищету, смирение, терпение, кротость и страдание Его, но и учиться этому от Него должны. Если Он Вождь нам к небесам, то должны мы за Ним идти тем путем, Каким Он Сам шел. «Если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною» (Мф. 16:24Мк. 8:34Лк. 9:23). Если Пастырь Он наш, то мы, овцы Его, должны голос Его слушать. “Овцы Мои…, – говорит, – слушаются голоса Моего» (Ін. 10:27). Если Он Глава наша, то мы, как члены Его, должны Ему повиноваться. Если Он Жених наш, то должны мы веру и любовь к Нему цело хранить и не обращаться к нечистой любви мира сего. Этого от нас требует Христос наш, о христиане, если хотим не только именоваться, но и быть христианами. Посему рассмотри себя, всякий, христианин ли ты, хотя христианином и называешься; и, рассмотрев, всячески старайся, чтобы и делом быть христианином, дабы не услышать страшного того гласа от Христа: «Не знаю вас, откуда вы» (Лк. 13:25,27). 18) Христос говорит: «Какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит» (Мф. 16:26)? Что тебе пользы от того, что ты всю славу и все богатство мира сего будешь иметь, и лишишься вечных благ, против которых все блага временные – как ничто, и попадешься в горестное и мучительное состояние, в котором вечно, без конца страдать будешь? Какая там польза, где души погибель? Слава эта, как дым, исчезнет; богатство в мире останется; сладости и утехи прекратятся, но вместо того вечное поношение, печаль, воздыхание и мучение воспримет тебя. О какое обнимет тогда раскаяние! К этому бедствию и горести мир любителей своих приводит и за любовь их воздает им вечную погибель. Ибо «дружба с миром есть вражда против Бога», – говорит апостол (Як. 4:4). 19) Оставившие мир верой ради любви Христовой Христа со всем небесным и вечным сокровищем обретают; и как в мире сем Ему сообразны были в смирении, любви, терпении, кротости и прочем, так в будущем веке сообразны будут славе Его (см. Рим. 8:13,18,29). 20) Оставившие мир верой и временные свои сокровища имеют лучшее, нежели миролюбцы. Не ищут богатства, но живут, как и богачи. Не имеют богатства, но не имеют и излишнего попечения, печали, смущения, страха. Довольствуются тем, что Бог им подал, и потому наслаждаются всегдашним внутренним покоем. Этого не имеют сыновья века сего, которые имения свои ищут со многими трудами, хранят с великим страхом, лишаются с великой печалью. Избегают чести и славы, но за ними слава бежит. Ибо как к солнцу идущие, сколько ни убегают от тени своей, убежать не могут, так к Вечному Солнцу – Богу – приближающиеся чем более избегают славы суетной, как тени, тем более слава за ними следует. И как свет во тьме, так и они скрыться не могут. И хотя злой мир свет этот помрачить старается, однако помрачить не может: даже большее сияние издает. Уклоняются они от сладости и веселостей внешних; но внутри намного лучшую и истинную сладость и веселье имеют, которым утешаются более всех увеселений мира сего, – это веселье состоит в чистой совести и «радости во Святом Духе» (Рим. 14:17). Итак, хочешь ли быть богатым? Не ищи богатства. Ибо не тот богат, кто много имеет, а тот, кто тем, что имеет, довольствуется, и более не желает. Как называем сытым не того, кто много ест и пьет, а того, кто более есть не хочет. Хочешь ли иметь славу? Избегай славы и будешь иметь славу, хотя и не желаешь ее. Хочешь ли иметь сладость? Уклоняйся от сладости и будешь иметь истинную сладость. Каковых сокровищ мир иметь не может, хотя и много старается.
  • 194. Может здесь кто-нибудь напротив помыслить и сказать: «Все создания ради человека сотворены – зачем от них отрекаться?» Отвечаю: 1) Не от создания отрекаться должно, а от любви к созданию. Известно, что все ради человека сотворено, тем самым все должно человеку служить, а не человек ему. Создание человеку должно служить по повелению Божиему, а не человек созданию. Служит же человек созданию, когда сердцем к нему прилепляется и любовь, которую Богу должен, созданию посвящает. 2) Должно создания употреблять умеренно, а не излишне, ради нужды, а не ради сладострастия. 3) Создания как следы и свидетельства, которые показывают Создателя, и от них учимся и увещеваемся любить и почитать Создателя. 4) Создания служат нам, чтобы мы Создателю служили; а если не служим, то и их служение нам тщетно бывает, и Богу отсюда великая неблагодарность следует. Ибо человек, как разумное создание, есть ближайший слуга Божий и как посредник между Богом и созданиями, пользуясь служением которых, Бога благодарить за них и Ему служить должен. Как рабы господину своему служат ради того, чтобы он Монарху и обществу служил, а если эту должность господин оставляет, то и их служение через нерадение его бесполезно бывает, так и создания человеку служат, чтобы он Богу служил, и в своем лице за всех их Бога, Создателя всех, благодарил и хвалил. А если этого не исполняет, то и создания напрасно употребляет, и потому Создателю своему неблагодарным является и причиняет обиду: обида бывает, когда должное не воздается.
  • 195. Для того чтобы от любви к суетному миру отвратилось сердце нужно: 1) Вера нелицемерная (которая имеет место свое в сердце, а не только на языке); без нее этого отвращения быть не может. Ибо свойство веры в том примечается, что она одного Бога ищет, к Нему одному прилепляется, на Него одного надеется, уповает; защиты, помощи, избавления, спасения от Него одного ожидает и Его воле следует. Следовательно, удаляется от твари, от всего видимого, земного; от богатства, чести, славы, всякого пристрастия сердце человеческое, в котором находится, отвращает и к одному невидимому и вечному привлекает. Ибо как плоть и чувства наши склоняют и влекут сердце наше к земному и видимому, так, напротив, вера отвращает от этого и обращает к Богу и Его вечным обещанным благам, в основание полагая истину Божию, в слове Его святом явленную и утвержденную. 2) Нужно поучение усердное в Слове Божием, которое с помощью Божией веру укореняет и умножает и суету мира сего показывает. 3) Размышление о настоящей и будущей жизни, о настоящем и будущем веке, о временных и вечных благах. Ибо так человек внутренними глазами может усмотреть суету мира сего и прийти в познание истинного блаженства. Это более всего нужно – чтобы познать суету и то, в чем состоит истинное блаженство. 4) Поскольку «плоть желает противного духу»(Гал. 5:17), и через чувства, как орудия свои, влечет нас к земному и видимому, нужно подкрепление от помощи Божией. Для чего должны всегда усердно молиться с пророком: «отврати очи мои, еже не видети суеты; в пути Твоем живи мя», Господи (Пс. 118:37)!

Глава 4: О любви Божией

«Если любите Меня, соблюдите Мои заповеди», – говорит Христос (Ін. 14:15).

«Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня; а кто любит Меня, тот возлюблен будет Отцом Моим; и Я возлюблю его и явлюсь ему Сам», – говорит Христос (Ін. 14:21).

  • 196. Что есть любовь Божия, и какая сладость ее, слово изобразить не может. Одни только те познают ее, которые вкушают сладости ее. Поскольку любовь эта есть духовная и дело Святого Духа, так как «плод… духовный естьлюбовь”(Гал. 5:22). Однако плодами своими, как солнце лучами, показывает себя, и подает познание себя и другим. 1) Истинно любящий Бога старается волю Божию исполнять не ради страха наказаний, но ради того, чтобы Любимого не оскорбить. Отсюда следует тщательное соблюдение Божиих заповедей, в которых воля Божия изображается; о чем Сам Христос говорит: «Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня». Так сын добрый волю отца своего, жена добрая волю мужа своего старается исполнять, чтобы любимого не опечалить: ибо опечаливание противно любви и любовь разоряет. 2) Истинно любящий Бога ради Бога любит всякого человека, ведая, что всякий человек – Божий и Бог его любит. Ибо любящий любит и того, кого любимый его любит. Например, поскольку любишь друга своего, любишь ради него и того, кого друг твой любит. Отсюда апостол заключает, что нет в том и к Богу любви, кто ненавидит брата своего, то есть всякого человека: «Кто говорит: «Я люблю Бога», а брата своего ненавидит, тот лжец: ибо нелюбящий брата своего, которого видит, как может любить Бога, Которого не видит? И добавляет: И мы имеем от Него такую заповедь, чтобы любящий Бога любил и брата своего» (1Ін. 4:20-21). 3) Истинно любящий уклоняется от всего того, чем любимый его оскорбляется, ибо оскорбление противно любви. А поскольку Бог всяким грехом оскорбляется, то истинно любящий Бога всякого греха бережется, как пророк увещевает: «любящие Господа, ненавидьте зло» (Пс. 96:10). 4) Истинно любящий Бога Его в сердце всегда обнимает и носит, ибо любовь истинная в сердце свое место имеет, почему всегда с любовью и почтением святое имя Его вспоминает, радуется Ему, благодарит Его, хвалит, поет и прославляет Его с радостью, без лицемерия. Так и сын добрый мать или отца своего, поскольку сердечно любит, часто вспоминает, когда не видит их или находится в удалении от них. 5) Истинно любящий Бога желает всеусердно с Любимым соединиться, почему часто молится, воздыхает, плачет, с пророком сердцем вопия: «Как лань стремится к источникам вод, так душа моя стремится к Тебе, Боже» (Пс. 41:2). Таковому смерть не страшна, но желанна, поскольку через нее к лицу любимого Бога перейдет. Таков был Павел, который «желал разрешиться и быть со Христом» (Флп. 1:23). 6) Истинно любящий Бога старается подражать Ему в нравах Его: старается быть кротким, терпеливым, незлобивым, милостивым, милосердным, щедрым не ради иного чего, но ради того только одного, что таков Любимый его. К этому апостол нас увещевает: «Подражайте Богу, как чада возлюбленные» (Еф.5:1). Ибо истинное Божие чадо не может не любить Бога, как Отца своего. 7) Истинно любящий Бога уклоняется от любви к миру сему, поскольку любовь Божия с любовью мирской совместиться не может, как говорит апостол: «Кто любит мир, в том нет любви Отчей» (1Ін. 2:15). 8) Истинно любящий Бога во всем ищет славы Божией, а не своей, и молится о том, чтобы имя Божие славилось: «да святится имя Твое», Отче Небесный, как Христос научил (Мф. 6:9), для чего старается от всякого зла уклоняться и всякое добро делать не ради суетной своей славы, но во славу и честь имени Божия. Отсюда бывает, что за честь Божию во всякую беду и саму смерть себе повергает и желает лучше умереть, нежели видеть или слышать бесчестие имени Божия, каковы были мученики святые. 9) Истинно любящий Бога безропотно терпит всякую беду и напасть, ведая, что не без воли Божией все бывает; и хотя в таком случае немощная плоть и начинает смущаться, однако духом терпения усмиряет ее. 10) Истинно любящий Бога, когда по немощи что согрешит и почувствует в совести ударение, очень жалеет о том, скорбит, ругает себя, гневается на себя, смиряется и повергает себя с любовным смирением перед Создателем и Отцом своим Небесным. Так сделал искренний и теплейший любитель Христа Бога святой Петр, который, отрекшись от Любимого, «выйдя вон, плакал горько» (Мф. 26:75). 11) Чем больше и горячее в ком любовь эта, тем большие являются действия ее. Эти действия несколько объясняются и от человеческой любви, которая бывает между родителями и детьми, между мужем и женой, между любезными и верными друзьями. О чем всякому оставляю рассуждать; а я здесь свое рассуждение предлагаю о поощрении к этой сладкой любви.
  • 197. Причины, которые при помощи благодати Божией возбуждают любовь Божию, примечаются сии: 1) Бог есть Благость высочайшая, естественная, вечная и бесконечная. И кто из людей ни благ, не сам в себе благ, но постольку, поскольку благости Божией участник. Бог же Сам в Себе по Своему естеству Благ. Посему Христос говорит: «Никто не благ,… только один Бог»(Мф. 19:17). Итак, сама благость Божия привлекает всякого к любви Божией. И хотя люди любят и зло, однако под видом добра любят, как добро любят, а не как зло; зла, поскольку оно есть зло, никто не любит, но уклоняется от него. Итак, если созданное и несовершенное добро любим, тем более должны любить естественное и совершенное Добро, которое есть один Бог. К этому пророк увещевает: “вкусите ивидите, как Благ Господь» (Пс. 33:9). 2) «Бог есть Любовь», как говорит апостол (1Ін. 4:16), и Любовь вечная и неизменная. Если в созданиях, например, в матерях к своим детям, горячую насадил любовь, то несравненно большую и превосходную Сам имеет. Сама Божественная любовь Его к любви привлекает сердце человеческое. Ибо и человек ничем так, как любовью своей, к любви к себе других привлекает, ибо без любви ничто нам не приятно. Любовь и самых жестокосердных, как магнит железо, влечет к себе и привлекает. Хотя и не знаем кого, а слышим, что любвеобильный человек есть, сердце наше возбуждается к любви к нему. Мы же в Божией любви заключены, «ибо мы Им живем, и движемся, и существуем» (Деян.17:28). И куда ни обратимся, Божия любовь везде встречает нас. И столько ее свидетелей и проповедников, сколько Божиих к нам благодеяний, так что и малейшего времени без нее не можем быть. Итак, как такая любовь не подвигнет сердца нашего ко взаимной любви? 3) Бог есть Красота всех красот, которой Ангелы святые и все Божии угодники насытиться не могут. Красивое солнце, луну, звезды сотворил Он, то несравненно превосходную красоту имеет Сам. «В славу и великолепие Ты облекся, Ты одеваешься светом как одеждой», – говорит Ему Псаломник, Духом Божиим просвещаемый и восхищаемый (Пс. 103:1-2). Под красотой же этой понимается не телесная, а духовная некая любезность и благодать, всю красоту телесную несравненно превосходящие, и духи святых неизреченно веселящие. «Бог есть Дух» (Ін. 4:24), и что ни есть в Боге, то духовное, и есть Сам Бог. Некую каплю этой сладкой и увеселительной благодати и ныне любящие Бога в сердцах своих ощущают, когда со Псаломником иногда восклицают так: «Боже, Боже мой, к Тебе с утра обращаюсь: возжаждала Тебя душа моя!» (Пс. 62:2) Иногда так: «Как лань стремится к источникам вод, так стремится душа моя к Тебе, Боже. Возжаждала душа моя к Богу Крепкому, Живому: когда приду и явлюсь Лицу Божию» (Пс. 41:2-3)? Иногда так: «Что мне на небе и без Тебя что желать мне на земле? Изнемогло сердце мое и плоть моя, Боже сердца моего, и часть моя, Боже, вовек» (Пс. 72:25-26). Но тогда насытятся совершенно того, когда явятся Лицу Божию и увидят Его «лицом к лицу» (1Кор. 13:12), «как Он есть» (1Ін. 3:2). 4) Бог человека по одной Своей благости, без всякой нужды и пользы для Себя, создал и из небытия в бытие привел (см. Бут. 2:7). Это одно какой любви и благодарности нашей к Создателю требует, всякий может удобно познать. 5) Бог человека создал не так, как прочие вещи, но особенным советом. Весь мир созидая, Преблагой Создатель наш и Бог говорит: «Да будет! – и было так» (Бут. 1:3,6,9,11,14-15,20,24); «сказал – и были; повелел – и создались» (Пс. 148:5), – а когда человека хотел создать, как некое великое и преславное дело создавая, говорил так: «сотворим человека по образу Нашему и по подобию» (Бут. 1:26). О сколь великой чести удостоился человек в создании от Создателя своего! 6) Великое почтение человеку, что он таким Божиим советом сотворен, но большее то, что по образу Божиему сотворен. Все прочие созданные вещи, небо и земля и все украшение их – свидетельства всемогущества, премудрости и благости Божией; но человек есть образ Божий. Ум не может постигнуть этого Божия благоволения к человеку. О, сколь высоко почтен Богом человек! Как много обязан в этом благости и любви Божией человек! 7) Весь свет на службу человеку определил Бог. Небо, солнце, луна, звезды, воздух и земля с украшением своим одному человеку служат. Бог ради Себя не нуждается в них. Ибо что ни создал – для человека создал. 8) Бог падшего человека таким чудным и уму не понятным образом восстановил, и обновил, и в первое состояние, даже в лучшее, через Единородного Сына Своего Иисуса Христа привел, так, что «тем, которые приняли Его, верующим во имя Его, дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12). Небо вместо рая со всеми благами, которых «не видел… глаз, не слышало ухо, и не приходило… на сердце человеку» (1Кор. 2:9), человеколюбиво отворил им, и его жителями и царствия Его вечного участниками сделал. 9) Святого Духа, Утешителя, Просветителя, Наставника и Хранителя, когда они просят, им подает; Он вопиет в сердцах их: «Авва, Отче!» (Гал. 4:6) 10) Заблудших и отвратившихся со всяким желанием призывает и ожидает на покаяние. Кающихся с радостью принимает. 11) Все эти и прочие неведомые блага от одной любви делает нам. Ибо истинное благодеяние не от иного чего, как от истинной и горячей любви происходит. Итак, достойно и праведно любить Того, Который «прежде возлюбил нас» (1Ін. 4:10,19). Иначе без обиды и оскорбления возлюбившему быть не может, ибо долг любви ничем иным, как любовью, платится. 12) Бог есть «Отец наш» (1Кор. 8:62Кор. 6:18; Еф.4,6). Это одно имя – Отец, может и должно во всяком огонь любви к Нему возбудить. Как сынам отца не любить? За срамное и гнусное чудовище от всех почитался тот сын, который бы отца родившего не любил. А так как Бог отец наш есть, то и Любитель и Промыслитель, Хранитель, Помощник, Заступник наш и проч. «И если вы называете Отцем Того, Который нелицеприятно судит» (1Пет. 1:17), и как отца призываем: «Отче наш, иже еси на небесех» (Мф. 6,9,4) – то как Отца должно нам и любить, и с любовью имя Его помнить и призывать. 13) Бог хочет быть любим человеком. Он любит человека и хочет, чтобы и тот Его любил, и так в дружбу с ним войти. Ибо дружба не что иное есть, как взаимная любовь, то есть, чтобы любить и быть любимым. Великим считаем, когда подданный раб с Царем земным дружбу имеет, сколь несравненно больше – когда человек с Богом, убогое создание с Создателем, земной и перстный с Небесным Царем имеет дружбу! Чести этой не только словом изобразить, но и умом понять невозможно. К этому такому высокому достоинству любовью Своею призывает нас Бог; и благодеяниями, как вестниками и свидетелями любви Своей, привлекает и убеждает. Здесь достойно с пророком удивиться и воскликнуть: «Господи, что есть человек, что Ты помнишь его?» (Пс. 8:5) О, сколь слепы и нечувственны мы, когда от такой высокой и сладкой дружбы уклоняемся, и от Живого и Бессмертного Бога к бесчувственному созданию обращаемся! Вместе с тем мы и неблагодарны, если Любящего нас любить не хотим! Поэтому «У Тебя, Господи, правда:… у нас же на лицах стыд» (Дан. 9:7), – так с пророком признавать и исповедаться должны.
  • 198. Как и каким образом должны мы Бога любить, святое Божие Слово показывает. «Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душою твоею и всем разумением твоим»(Мф. 22:37Повт. 6:5). Поскольку человек от Бога все воспринял: бытие свое, тело и душу, жизнь и дыхание – и без Бога жить не может, – «мы Им живем и движемся и существуем»(Деян.17:28), – и весь свет ему повелением Божиим служит. И через единородного Сына Божиего так чудно восстановлен и возобновлен падший, и к такому высокому благородству возведен, и потому такой любовью от Бога почтен, какой большая быть не может; и самую ту любительную силу, которой может Бога любить, с прочими душевными силами от Бога принял. Поэтому и такую любовь он должен Богу показывать, какой большая быть не может. Следовательно: 1) Должен Его любить не только больше всего создания, больше всех людей – больше брата и друга, больше жены своей и детей, больше отца и матери, – но и больше самого себя. Ибо человек всем собою Богу должен: тело и душу, временную и вечную жизнь, – и все это по одной любви от Бога принял (1Кор. 4:7). И поэтому человек всего себя любви Божией предать должен. Душу и тело, сердце все, и разум, память и волю, намерение, начинание, слово, дело и помышление Богу в любовь посвятить, ибо вся это от Бога воспринял. 2) Поскольку Бог даром, без всякой пользы, человека так сильно возлюбил, то и человек должен просто, без всякой своей пользы, Бога любить. Ибо, когда кого любим ради пользы нашей, не так самого его любим, как его благодеяние и нашу пользу, и потому самих себя более любим, и тем показываем, что не любили бы его мы, если бы не надеялись от него добра какого. 3) Должен Божию волю своей воле предполагать. Вместо своей чести, славы, похвалы Божией чести, славы и похвалы искать во всяких случаях, во всяком деле, слове и помышлении. 4) Не только честь и славу свою и всякое благополучие, жену и детей, отца и мать, друга и брата, но и саму жизнь свою презреть и оставить должен, когда того требует честь и слава Божия. В этом, кажется, смысле говорит Христос: «Если кто приходит ко Мне и не возненавидит отца своего и матери, и жены и детей, и братьев и сестер, а притом и самой жизни своей, тот не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26).
  • 199. Хотя Бог и хочет, чтобы мы его любили, однако не ради Своей какой пользы хочет того, но ради нашей пользы. Бог, так как совершенно Сам в Себе блажен, ничего и не требует от нас, но нам все подает, и ради нас все делает, и потому, если любим Его истинно и нелицемерно, Ему от этого нет никакой, но только нам самим любовь эта пользу приносит. И отсюда может всякий видеть, сколь великую любовь Он имеет к человеку, так что, когда и любимым быть им хочет, не ради Себя этого хочет, но только ради человека. Польза же двоякая последует от любви Божией: 1) В этом веке радость духовная, сердечная, утешение и восклицание сердечное, как сказано. Любящие мир этот радуются чести, славе, богатству, золоту, серебру, пище и питью, сладострастию и роскоши, ибо «где сокровищеих, там будет и сердцеих» (Мф. 6:21). Но боголюбцы иначе. Поскольку все сокровище их – один Бог, честь, слава и богатство – один Бог, то о Нем одном утешаются и веселятся. Радость же сия бывает не ниоткуда, как от благодатного Божиего обитания в сердце любящем. «Кто любит Меня, тот соблюдет слово Мое; и Отец Мой возлюбит его, и Мы придем к нему и обитель у него сотворим», – говорит Христос (Ін. 14:23). Не может там не быть радости, где любовь, ибо любовь дает радость, “Бог же есть Любовь» (1Ін. 4:8,16); и потому где Бог со Своею благодатью, там и радость. А поскольку сокровище это – радость, говорю, духовную – внутри имеют и всегда и везде носят ее в себе, то ничто ее отнять не может: ни счастье, ни несчастье мира сего, ни честь, ни бесчестие, ни богатство, ни нищета, ни болезнь, ни раны, ни скорбь, ни узы, ни темница, ни даже сама смерть. Истинному боголюбцу даже и страдать ради любимого радостно. Так апостолы «пошли из синедриона, радуясь, что за имя Господа Иисуса удостоились принять бесчестие» (Деян.5:41). Так апостол Павел «не только хотел быть узником, но готов был умереть в Иерусалиме за имя Господа Иисуса» (Деян.21:13). Так мученики святые на мучение и на смерть за имя Сладчайшего Иисуса Господа, как на сладкий духовный пир, с радостью себя предавали. И чем кто большую имеет любовь, тем большую чувствует в себе радость, тем безбоязненнее за имя Христово подвизается. А поскольку не может быть здесь совершенной любви из-за немощи нашей, то и радость не может быть совершенной, но только некая капля и, как малый луч солнца, сквозь облака проходящий, любящих сердца сладко ударяет. «Теперь мы видим как бы сквозь тусклое стекло, гадательно» (1Кор. 13:12). 2) Радость эта совершится в будущем веке, где то прекрасное и вечное Солнце все откроется и неизреченно увеселит любящих и зрителей Своих, когда Его не как в зеркале гадательно, но «лицом к лицу увидят», и сладким тем лицезрением без конца и без сытости насыщаться будут (1Кор. 13:12), и наследуют все блага те, которых «не видел… глаз, не слышало ухо, и не приходило то на сердце человеку, что приготовил Бог любящим Его» (1Кор. 2:9).
  • 200. Когда человек любовь, которую должно воздавать одному Богу, обращает к себе, то это называется самолюбием, которое есть не что иное, как неумеренная любовь к самому себе. И где самолюбие имеется, там нет любви Божией. Признаки самолюбия можно видеть такие: 1)Признак самолюбия – когда кто, оставив волю Божию, свою исполняет, и не делает того, что воля Божия хочет, и делает то, чего воля Божия не хочет, отчего следует разорение всего закона Божиего. Самолюбием же это называется потому, что человек любит себя, а не Бога, и угождает себе, а не Богу. А любовь должна угождать любимому, а не себе, как выше сказано. 2) Признак самолюбия – когда кто уклоняется от зла не ради воли Божией, не желающей зла, но или ради страха человеческого, или ради похвалы, или ради иной какой корысти своей; или когда кто перед людьми не грешит, но грешит тайно, что лицемерию свойственно. 3) Признак самолюбия – когда кто добро делает ради похвалы и славы своей или иной какой корысти, ибо такой своей славы, а не Божией ищет. 4) Хотя кто и не ради тщеславия делает добро, но это своим силам приписывает, а не Богу, как будто он сам собою делал это, таковой самолюбец, ибо отнимает у Бога славу, которая за всякое добро Ему одному должно воздавать, и привлекает себе, который, кроме зла, сам собою «ничего не может делать»(Ін. 15:5Флп. 2:3). Ибо всякое добро от Бога происходит (см. Як. 1:17Рим. 11:36), потому Ему одному и приписывать его, и во славу Его обращать должно. 5) Кто какое-нибудь дарование имеет, например, богатство, премудрость, разум, здоровье и прочее – и то своему старанию и трудам приписывает, а не Богу, также самолюбец. Ибо «все», кроме греха, «от Бога» имеем, и самую «душу и тело, и жизнь и дыханиеот Него» имеем (Бут. 2:7; Деян.17:25). Богу же должно и приписывать и благодарить Его за то, и прославлять Его, а не себя. Поэтому всякая неблагодарность есть знак самолюбия. 6) Признак самолюбия – когда кто дарование, Богом данное, или скрывает, или не во славу Божию и пользу ближнего употребляет. Таковы те, которые богатство или хранят без всякого употребления, или на свои прихоти тратят, как-то: на великолепные строения, на роскошь, тщеславие, украшение, и прочее; также те, кто имеет разум и скрывает его, или на зло употребляет, например, на бесполезные сочинения, на коварные клеветы, и прочее; кто имеет здоровье и не хочет трудиться, и прочие. 7) Признак самолюбия – когда кто, в беде какой и несчастье находясь, не терпит, но ропщет. Ибо такой волю свою Божией воле предпочитает, без которой ничто с нами приключиться не может. 8) Признак самолюбия – когда кто от беды какой или и самой смерти с нарушением святого Божиего закона стремится избавиться; например, когда кто в болезни прибегает к чародеям и шептунам; также когда кто посредством денег или защитников ищет избавления. Такой более почитает себя, нежели Божию заповедь и Самого Заповедавшего. 9) Хотя кто и не ищет от беды избавления и терпит, чтобы похвалу от людей иметь, также самолюбием недугует, ибо не ради Бога терпит. 10) Наконец, кто что ни делает ради прославления имени своего, например, или богатые строения создает, или в богатое платье одевается, или богатство собирает, или богатые столы поставляет, или речь украшает, или разум свой показывает, или что-нибудь подобное этому делает ради похвалы и снискания славы себе, а также кто нищенствует, ханжой ходит, в рубище или черную рясу одевается, или в монастырь затворяется, или иной какой образ смирения и отрицания мира показывает ради того, чтобы люди его за святого почитали, – он самолюбец и миролюбец, а не боголюбец. Ибо «Бог на сердце смотрит», а не на внешний вид (1Сам. 16:7).
  • 201. От вышесказанного видно: 1) Что как боголюбие есть корень и источник всех благ, душевных и телесных, мира, покоя, согласия и прочих, так самолюбие есть начало всех зол и бед на свете. Ибо как от боголюбия следует тщательное исполнение воли Божией, которая всех благ нам желает, так от самолюбия бывает закона Божиего презрение и святой воли Его отрицание, от чего все зло происходит. 2) Как боголюбие рождает истинную сердечную и неотъемлемую радость, так самолюбие делает ложную, прелестную и мнимую утеху, которая подобна сновидению, ненадолго явившемуся и исчезнувшему, и вместо того вводит истинную сердечную печаль, угрызения совести, и в будущем веке адское мучение, тем более жестокое и страшное, чем более себя грешник здесь любил и себе угождал. Ибо увидит тогда, что не иное здесь любил он, как истинное зло, и потому тем более себя тогда возненавидит, самим собой возгнушается, станет сам себе мерзким, чем более самому себе здесь угождал. 3) Видно отсюда, сколь тяжко грешит человек, когда любовь, которую должен Богу отдавать, к себе обращает; когда вместо Божией воли свою исполняет; когда послушание, которое должен Богу, как Верховному своему Господу, оказывать, своей плоти оказывает. Когда славу, похвалу, честь, прославление должен имени Божию искать и Ему приписывать во всем, но вместо того сам хочет прославляться, и таким образом, на том месте, на котором Великого Бога, Господа и Создателя своего должен иметь, на том себя, как идола, поставляет и почитает, а это не что иное, как великая неправда и бесстыдная вражда против Бога. Ибо «кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу»(Як. 4:4). Ибо мир, который должны мы ненавидеть, внутри нас, а не вне нас. 4) Еще видно, сколь много согрешаем все, так что «грехопадения кто разумеет?»Потому и молиться и воздыхать должны со Псаломником: «от тайных моих очисти мя, Господи!» (Пс. 18:13) “Тайные” наши грехопадения – те, которых мы в совести своей не усматриваем. 5) Отсюда научаемся всю надежду спасения нашего полагать на едином основании великого милосердия Божия и неисчерпаемой благодати Единородного Сына Его, Господа нашего Иисуса Христа, а на наше благочестие не уповать, и всегда к благости Божией вопить: «Не вниди в суд с рабом Твоим, яко не оправдится пред Тобою всяк живый» (Пс. 142:2).
  • 202. Если бы кто сказал: какая может быть боголюбцам радость, если многие скорби их окружают, как пророк говорит: «многи скорби праведным»(Пс. 33:20), – то это истинно: много бед и скорбей благочестивые души терпят, но те скорби извне только их ударяют, а душ их боголюбивых не касаются. Напротив, самолюбцев и вне, и внутри скорби смущают и погружают. Потому намного больше скорбей самолюбцам, нежели боголюбцам бывает. Боголюбцев, хотя и окружают скорби и беды, но не погружают; колют, как терние розу, но не прободают; покрывают, как мгла солнце, но не помрачают; бьют, как волны морские камень, но не разбивают: поскольку духовное сокровище и царствие Божие “внутри”них (Лк. 17:21), которое, как якорь волнующийся корабль, души их держит и благонадежными во всем делает. Не так самолюбцы, но они, как трость, и малым ветром неблагополучия колеблются и сокрушаются: поскольку, хотя вне и показываются, будто они нечто, как пузырь на воде, но внутри никакой крепости не имеют; и поэтому, как пузырь, исчезают, когда ветер противный повеет на них. Боголюбцы лишаются чести, славы, богатства мирского, но не лишаются внутреннего своего сокровища, поскольку они честью, славой и богатством не утешаются, но намного лучшее имеют утешение; и как не ищут чести и богатства, так и потеряв их, не скорбят. Притекает к ним богатство? Они «не прилагают сердца» к нему (Пс. 61:11), но одним внутренним сокровищем довольствуются. Дается им честь? Они не столько с желанием, сколько с послушанием принимают ее; и принимают не как честь, а как иго, Богом наложенное, которое должно носить во славу Его и на пользу ближнего. Славят ли их? Они того не принимают, ибо всякая слава одному Богу подобает. И так не для чего им и скорбеть, когда отнимается у них то, чего не искали. Лишаются и самолюбцы, но не так; но со скорбью и плачем лишаются. С великим старанием они ищут сокровищ своих сих; со страхом и опасением держат и хранят их; с болезнью и сетованием расстаются с ними. Какое утешение и радость может быть там, где непрестанное попечение, страх и печаль? Что за радость – вне золотом блистать, но внутри, в душе, мраком страха покрываться; вне на высоком месте сидеть, но внутри, душой, у подножия мира лежать; вне прославляться, но внутри от совести принимать бесчестие? Воистину это прелесть и обман и только вид утешения, а не само утешение! Ибо радость не может быть нигде, а только на сердце, как и печаль не бывает нигде, кроме сердца. И хотя ныне и не лишаются они своих сокровищ, как боголюбцы, однако с большей печалью принуждаются их оставлять, оставляя мир сей. Терпят боголюбцы клевету, злословия, поношения от людей, но «своей совестью” защищаются «и похваляются» (2Кор. 1:12); осуждает их злоречивый мир, но «Бог оправдывает их» (Рим. 8:33-34), итак, когда хулят их, утешаются (1Кор. 4:13). Терпят поношения и самолюбцы, но не так, как боголюбцы: ибо терпят не только от людей, но и от своей совести, а это поношение тяжкое. Хотя внешнего порицания и злословия и избегают, что весьма редко бывает, но не могут избежать внутреннего. Этот обличитель и поноситель везде с ними; нигде не перестает их обличать, укорять, осуждать, поносить за преступление закона Божия и устрашать праведным Судом Божиим. Как они ни скрывают свои злодеяния, но от этого надзирателя скрыть их не могут, ибо внутри себя имеют его – того, который и тайные их, сердечные советы видит и обличает их. Имеют боголюбцы врагов своих, но не имеют к ним вражды, злобы, мщения, и поэтому «внутри мир” и покой «имеют», хотя извне и терпят беспокойство (Ін. 14:27Рим. 14:17). Имеют и самолюбцы врагов, даже между собой, друг с другом, враждуют; но как вне, так и внутри терпят беспокойство, и более сами себя, нежели враждующие их беспокоят. Невозможно словом изобразить, сколько полагают старания и трудов, сколько теряют сумм, сколько отирают порогов у своих защитников и судей, сколько им угождают, чтобы злом за зло воздать и обидой за обиду воздать; сколько друг на друга клевет сплетают, о том судебные свидетельствуют места, которые злохитрыми их клеветами отягчены, и таким образом не только сами себя, но и других в немалое беспокойство приводят. Так они ищут славы, но более бесславятся, ищут чести, но более бесчестятся. Ибо кто когда злобного и клеветника похвалил? Сами они такими гнушаются, но в себе того не усматривают. Какое состояние может быть беднее сего? Если бы кому в души их посмотреть можно было, увидел бы, что более они смущаются различными мыслями, нежели море волнами. Так отторгшемуся от воли и любви Божией, как от тихого пристанища, следует непременно различными и опасными на море мира волнами обуреваться! Не так боголюбцы, не так, но тихи, спокойны, мирны. И хотя ненавидят, враждуют и обижают их враги их, однако душами своими, как чада мира и покоя, безмятежно и сладко на пресладком лоне Божией любви почивают и всеприятного своего покоя не хотят оставить. Боголюбцы, поскольку одного Бога боятся, никого, кроме Него, не боятся, хотя и всех любят и почитают в Том же Боге, и так под всесильным кровом крыл Его безопасными пребывают. Самолюбцы не так, но, поскольку Божий страх отринули, принуждены всего опасаться. Ибо надо бояться создания тому, который Создателя не боится. «Нечестивый бежит, когда никто не гонится за ним» (Притч. 28:1). Совесть одна больше всякого гонителя гонит его: где бы ни был, что бы ни делал, везде над ним гремит и устрашает его. Судья неправедный, который Монаршие указы дерзает нарушать, кого не боится? Сами слуги его и рабы наводят на него страх, и друзья не без подозрения. Так всякий законопреступник там боится, «где нет страха» (Пс. 13:5,52:6). Страх от домашних, страх от внешних, страх от врагов, подозрение и страх от друзей; страх, как бы не потерять чести; страх, как бы не лишиться богатства; страх, как бы не подпасть гневу Цареву; страх, как бы не потерпеть зла от злых; страх, как бы не посрамиться перед добрыми; страх от совести, страх от суда Божиего, страх от геенны, страх от дьявола. Так небоящегося Бога везде встречает страх! Что это за жизнь, когда в такой тесноте находится бедная душа?! Какой радости и утешению быть там, где такое смущение и волнение совести?! Не так боголюбец; он всегда и везде с пророком говорит: «Господь – Просвещение мое и Спаситель мой, кого убоюсь? Господь – Защитник жизни моей, кого устрашусь?» (Пс. 26:1) «На Бога я уповал, не убоюся, что сделает мне человек» (Пс. 55:12,117:6). «Если я и пойду посреди тени смертной, не убоюсь зла, ибо Ты со мною”, Боже» (Пс. 22:4). Что может быть вожделеннее, чем то, чтобы и посреди самой тени смертной не бояться! Заключают в темницу боголюбцев, облагают узами, но не лишаются они духовной своей свободы, которая всегда с ними, ибо духа связать никто не может. Лишаются общего этого света, но не лишаются внутреннего просвещения. Уязвляются ранами на теле, но сладким свидетельством чистой совести облегчаются от болезни, ибо все это терпят не ради иного чего, как ради правды, и потому радуются и веселятся духом (1Пет. 3:14). Заключаются и уязвляются и самолюбцы, но не так, как боголюбцы, поскольку заключаются за свои злодеяния, воровство, хищение, лихоимство и прочее, а потому не только телом, но и душой страдают, совестью, как мечом, прободаемы. И хотя многие хитростью своей избегают этого заключения и биения, но биения совести, как домашнего своего и внутреннего мучителя, и вечной темницы не избегут, если покаянием истинным не очистятся. Ибо не все злодеи по недоведомым судьбам Божиим здесь наказываются. Удаляются боголюбцы от отца и матери, братьев и друзей, но не удаляются от Бога, Который везде с ними: и в темнице, и в ссылке; и более отца и матери, братьев и друзей, милостивым Своим присутствием утешает их (см. Іс. 41:10,43:1-32Кор. 1:4). Удаляются и самолюбцы от друзей и братьев своих, но вместе с тем и утешения своего лишаются. Изгоняются боголюбцы в чужую страну; но поскольку они «не имеют здесь постоянного града, но ищут будущего» (Євр. 13:14), то им странствовать – везде одинаково, ибо для них жизнь в мире сем не что иное, как ссылка, из которой всегда на Отечество свое – горний Сион смотрят и «воздыхают, желая облечься в небесное их жилище” (2Кор. 5:2). Изгоняются и самолюбцы; но, поскольку они не грядущего, но настоящего упокоения ищут, то, лишившись его, неутешно и бесполезно сетуют, и чем более вспоминают его, тем более сокрушаются. Плачут в мире сем боголюбцы; но и плач их радостью бывает растворен, ибо плачут или потому, что «преселение» их «продолжительно» в мире сем (Пс. 119:5), или потому, что по немощи плоти не могут достойной любви Человеколюбцу Богу воздать; или потому, что видят закон Божий в попрании от беззаконных, как пророк говорит: «Печаль объяла меня при виде грешников, оставляющих закон Твой» (Пс. 118:53), – и так видят Законодателя презираемым и видят погибель презирающих. Но поскольку печаль эта – «печаль ради Бога» (2Кор. 7:10), то она есть причина радости, и как после дождя воздух, так сердца их после слез прохлаждаются и утешения божественного сподобляются. Плачут и самолюбцы, но поскольку о гибели богатства, или чести, или славы, или иных своих утешений плачут, то чем более плачут, тем более умножают печаль свою и к печали печаль приобретают. Ибо эта их печаль есть «печаль мира сего, которая, по апостольскому учению, производит смерть» (2Кор. 7:10). Так видим, что не только боголюбцы, но и самолюбцы в мире сем страдают. Лишаются чести и имения боголюбцы – лишаются и самолюбцы. Терпят поношение и злословие боголюбцы – терпят и самолюбцы. Затворяют в темницах боголюбцев – затворяют и самолюбцев. Уязвляют боголюбцев – уязвляют и самолюбцев. Посылают в заточения, отрывают от домов, родителей, друзей и братьев боголюбцев – терпят то же и самолюбцы. Умерщвляют боголюбцев – умерщвляют и самолюбцев. Общие страдания, но не общая причина страданий: те страдают ради правды, а эти – ради злодеяний. И поскольку те безвинно страдают, то не только не скорбят, но «и радуются в страданиях» (Кол. 1:24), и потому хотя телом страдают, но духом веселятся. Эти, поскольку по делам своим страдают, и телом, и душою страдают, совестью своей более всякого мучителя уязвляемые, и потому двоякое терпят страдание – телесное и совестное. Отсюда всякий может заключить, что самолюбцев и в сем веке ждут более многочисленные скорби, нежели боголюбцев. А отсюда и то признать должно, что как боголюбие бывает причиной радости сердечной, так и самолюбие бывает причиной печали. Боголюбцы, наконец, оканчивая многобедную эту жизнь, оканчивают и скорби свои, и к совершенной переходят радости, и, «поскорбев теперь немного… от различных искушений, великое получают веселие» (1Пет. 1:6-8), и «кратковременное легкое страдание их производит в безмерном преизбытке вечную славу» (2Кор. 4:17). Самолюбцы от мнимых утешений своих к истинным скорбям и от временных к вечным бедствиям при окончании жизни своей переселяются. И так как от боголюбия всякое блаженство, так от самолюбия всякое окаянство последует.

Глава 5: Об узком пути

«Входите тесными вратами, потому что широки врата и пространен путь, ведущие в погибель, и многие идут ими; потому что тесны врата и узок путь, ведущие в жизнь, и немногие находят их», – говорит Христос (Мф. 7:13-14).

«В мире будете иметь скорбь», – говорит Христос (Ін. 16:33).

«Многими скорбями надлежит нам войти в царствие Божие», – говорит апостол (Деян.14:22).

«Все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе, будут гонимы. Злые же люди и обманщики будут преуспевать во зле, вводя в заблуждение и заблуждаясь» (2Тим. 3:12-13).

  • 203 Жизнь человеческая есть путь от самого часа рождения до часа окончания. Этот путь двоякий – «тесный… и пространный». Тесный путь пределом закона Божия огражден и не допускает нас ни направо, ни налево уклоняться, и по своей воле скитаться. Пространный путь есть тот, который ограду закона Божиего разрушил и дает свободу по своему изволению бродить идущим по нему. Тесный путь окружают скорби, беды, изгнания, бесчестия и поругания. Пространный все это отвергает и распространяет себя веселостями мира сего. На тесном пути у самого входа стоит крест, и с ним – смирение, самого себя отвержение, терпение, кротость и всякая добродетель, внешне презренная и умаленная, но внутри великолепная, как царица, одетая в ризу позлащенную (Пс. 44:10). На пространном – самолюбие, а при нем славолюбие, честолюбие, сребролюбие, злоба и всякий грех, внешне сладкий и надменный, но внутри горький и смрадный. «На тесном пути, – говорит свт. Василий Великий, – умерщвление плоти, а на пространном – угождение плоти. На тесном – пост, а на пространном – пьянство. На тесном – слезы, а на пространном – смех неумеренный. На тесном – молитва, а на пространном – танцы. На тесном – воздыхание, а на пространном – веселье и ликование. На тесном – чистота, а на пространном – блуд» (На Псалом 1).
  • 204. На тесном пути Предводитель – Сам Христос, Сын Божий, Крест претерпевший и на Кресте распятый, Который говорит всем, кто хочет быть христианином: «Если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною»(Лк. 9:23). По этому пути идут и следуют за Ним верные Его, от мира сего и его похотей отрекшиеся, и крест свой взявшие, и за Ним, как Вождем своим и Начальником, смирением, любовью, терпением, кротостью и послушанием следующие. На пространном – миродержец, князь мира сего и тьмы, по этому пути гуляют те, кто миру сему служит, и за ним следуют гордостью и величанием.
  • 205. Причины, по которым благочестивые, идя по пути Христову, скорби терпят, примечаются сии: 1) Сатана, от ига которого благодатью Божией освободились, брань на них воздвигает, разнообразно искушает их, и так хочет от Христа отторгнуть и опять под свою власть темную покорить. И когда не может того сделать, делает им зло через своих служителей – злых людей. Против них подвизается «змий» тот «великий, змий древний». Он подвизается против «сохраняющих заповеди Божии и имеющих свидетельство Иисуса Христа»(Об. 12:17). 2) Сатана снова, не в силах сделать ничего Христу, Который царство его темное разрушил, устремляется на рабов Его, и в рабах Господа хочет произвести зло. «Дьявол, – говорит свт. Василий Великий, – не может Самому Богу обиды причинить и на образ Его, то есть на человека, ненависть свою обратил» (Слово в Лакизах). 3) Тот же злой дух завидует вечному блаженству и великой славе благочестивых и старается их от этого отторгнуть всякими напастями, как позавидовал благополучию прародителей наших и низринул их в бедственное состояние (см. Бут. 3). 4) Опять тот же лукавый дух, который не может душ благочестивых искушением повредить, старается хотя бы телу их причинить зло, ибо ему, как злобному духу, радость бывает, если какого-нибудь человека, а особенно верного, обидит. 5) Благочестивые – не от мира сего, но Отечество их – небо, поэтому мир их ненавидит и гонит, как не своих. «Если бы вы были от мира…, – говорит Христос, – то мир любил бы свое; а как вы не от мира, но Я избрал вас от мира, потому ненавидит вас мир»(Ін. 15:19). Как море умерших животных вон извергает, так мир сей, который, как море, бедами и напастями волнуется, всякого умершего для всего, что в мире: похоти плотской, похоти очей и гордости житейской (см. 1Ін. 2:16), изгоняет. 6) Добрые со злыми не сообщаются, но злобу их обличают святым своим житием, поэтому злые добрых гонят. Отсюда бывает, что в одном доме злой муж добрую жену, злой отец доброго сына, злой брат доброго брата, злая сестра добрую сестру ненавидит и гонит. Об этом-то и говорит Христос: «Думаете ли вы, что Я пришел дать мир земле? Нет, говорю вам, но разделение; ибо отныне пятеро в одном доме станут разделяться, трое против двух, и двое против трех: отец будет против сына, и сын против отца; мать против дочери, и дочь против матери; свекровь против невестки своей, и невестка против свекрови своей» (Лк. 12:51-53). 7) Бог попускает на них напасти, чтобы они помнили, что они здесь странники и пришельцы (Отечество же их не в мире сем, а на небе), и так бы от суеты удалялись. «Господь, кого любит, того наказывает» (Євр. 12:6). 8) Этими бедами они смиряются, познают немощь свою. Ибо как счастье возносит, так беда смиряет человека и в познание себя приводит. 9) Так научаются изрядной добродетели терпения, которая есть венец благочестия и которой без искушения и скорби научиться нам невозможно. «От скорби происходит терпение, от терпения опытность, от опытности надежда, а надежда не постыжает», – говорит апостол (Рим. 5:3-5). «Смотри, – говорит свт. Василий Великий, – к чему скорбь приводит? К упованию, которое не посрамит. Немоществуешь? Радуйся, поскольку «кого любит Господь,… наказывает». Нищ? Веселись, ибо с Лазарем блага наследуешь. Ради Христова имени поношение терпишь? Блажен ты, ибо это поношение для тебя в ангельскую славу обратится» (На Псалом 59). 10) Чем более люди благочестивые здесь бед и искушений терпят, тем более в вечной жизни прославятся. «Немного наказанные, они будут много облагодетельствованы, ибо Бог испытал их и нашел их достойными Себя. Он испытал их, как золото в горниле и принял их как жертву всесовершенную. И во время воздаяния им они воссияют, как искры, бегущие по стеблю» (Прем. 3:5-7). Тогда они поймут, «что нынешние временные страдания ничего не стоят в сравнении с тою славою, которая откроется в нас» (Рим. 8:18). 11) Так они делаются сообразными Христу, Сыну Божию, как духовные члены Главе, т.е. Тому, Который всякие беды, скорби и страдания претерпел ради нашего спасения. 12) Так познают «силу греха, жало… смерти» (1Кор. 15:56), познают, сколь великое зло – грех, который столько бед и напастей на мир навел, да стараются от него беречься. 13) Так познают гнев Божий против греха и исповедают правду Божию, как Давид говорит: «Праведен Ты, Господи, и правы суды Твои» (Пс. 118:137). 14) Так научаются познавать самым делом страдание Христово и его дорого и высоко почитать. Как сладость меда тогда хорошо познаем, когда его вкушаем, и горесть бедствий тогда больше чувствуем, когда сами ими будем искушены, так и горесть страданий Христовых тогда лучше познаем, когда сами горести бед и напастей вкусим. А от этого научаемся вкусить и видеть, «как благ Господь» (Пс. 33:9), Который такую чашу горести испил за непотребных рабов Своих! 15) Беды и скорби подвигают и побуждают нас к истинному покаянию, к отвращению от прелести мира и исканию истинного благополучия от Бога, которое никакими бедами не может быть отнято; подвигают к истинной молитве, и проч.
  • 206. Поскольку тесный путь тесен и скорбен, то мало таких, по словам Христовым, которые находят его. Ибо сладости и увеселения мира сего чувствам нашим доступны и плоти нашей угодны. Вечное же блаженство, к которому тесный путь ведет, поскольку не плотскими, но душевными очами, верой просвещенными, можно видеть, то не всякий видит его, а только верой просвещенный. А кто не видит его, тот и не ищет его. И скорби терпеть плоти нашей горестно. Поэтому многие, следуя плоти страстной и похотливой, оставляют путь тесный, и на пространный выходят, и идут по нему, как плоти угодно.
  • 207. Тесный путь, хотя и тесен и немногие по нему идут, но в пространство вечного веселья и утешения приводит. Пространный, хотя и широк и многие по нему идут, но в тесноту вечных скорбей, печалей и воздыханий вводит. Лазарь, в Евангелии упоминаемый, шел тесным путем болезни и нищеты; но по смерти отнесен был Ангелами на лоно Авраамово. Напротив, богач, о котором там же говорится, «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно», и нищему и многоболезненному Лазарю не хотел милости оказать, но погребенный в аду возводит очи свои, будучи в муках, и после великого веселья великую скорбь терпит, и после дорогих вин капли воды просит, но не получает (см. Лк. 16:19-26). Поэтому говорит Христос: «Входите тесными вратами, потому что широки врата и пространен путь, ведущие в погибель, и многие идут ими; потому что тесны врата и узок путь, ведущие в жизнь, и немногие находят их»(см. выше).
  • 208. Страшен путь этот плоти нашей. Ибо она хочет в пространстве и во всяких увеселениях, доступных чувствам, жить. Она любит, чтобы все ее почитали, хвалили и все ей поклонялись. Она стремится во всем по воле своей жить. Желающий же на путь узкий войти, должен отречься от всего этого: должен отсечь волю свою; должен оставить прихоти свои; должен не ужасаться бесчестия, поругания, нищеты, изгнания и прочих неприятностей; не должен помышлять об отмщении, и проч. На все это плоть смотрит, а того не видит, чего чувства понять и разум постигнуть не может. Как немощный неискушенный боится лекарства принимать, не зная в нем кроющейся пользы; или как младенцы убегают от бани и плачут, когда матери их моют, поскольку видят только настоящее, а дальнейшего не усматривают, так и немощная плоть наша только на то смотрит, что чувствам доступно, но не видит того, что от чувств удалено. Видит крест и горесть его, но пользы и утешения, горесть ту услаждающих, не видит, поэтому смущается и ужасается. Но чтобы смущение и страх этот уничтожился или уменьшился, желающему узкими вратами войти и тесным путем идти должно не только на видимые, но и на невидимые его обстоятельства смотреть; обращать рассуждение и внимание не только на одни скорби и беды, которые показывают чувства и тем смущают нас, но и на то, что представляет вера христианская. Она представляет нам Бога, как Отца, Который на чад Своих налагает крест от одной любви, а не от гнева. «Господь, кого любит, того наказывает; бьет же всякого сына, которого принимает. Если вы терпите наказание, то Бог поступает с вами, как с сынами»(Євр. 12:6-7). Она утешает, что тот же Милосердный Отец присутствует и помогает чадам Своим, под крестом находящимся и воздыхающим. «С ним Я в скорби и избавлю его»(Пс. 90:15). «Если проходишь через воду, Я с тобою, и реки не покроют тебя, и если сквозь огонь пройдешь, не обожжешься, и пламя не опалит тебя» (Іс. 43:2). Она указывает на Начальника и Предводителя Иисуса Христа, Сына Божия, Который путем крестным прежде прошел, и Своими прекрасными ногами жестокость его умягчил, и следующим за Собой удобным сотворил. Она показывает желаемый конец, к которому крестный путь приводит; она утверждает, что после этой горести последует вечная сладость, после временной скорби настанет вечная радость и веселье, после временного бесчестия и поношения воспримет нас вечная слава, после временной смерти будет вечная блаженная жизнь – и так горесть креста услаждает или растворяет. Ибо надежда и самые неудобные труды облегчает и горечь услаждает. Это примечаем и в надежде временных благ. Воина надежда победы и славы вызывает на подвиг против неприятеля. Купца надежда богатства поощряет скитаться по чужим странам и принимать всякие беды. Земледельца надежда плодов делает трудолюбивым, и он поднимает труды. Больного надежда здоровья ободряет к тому, чтобы принимать горькое и жестокое лечение. Тем более твердая надежда вечных благ подвигнет сердце к тому, чтобы поднять всякое бедствие и злополучие, а притом и всесильную обещает Божию помощь. (Об этом смотри подробнее в следующем параграфе).

Глава 6: О терпении

«Терпением вашим спасайте души ваши» (Лк. 21:19).

«Ибо то угодно Богу, если кто, помышляя о Боге, переносит скорби, страдая несправедливо. Ибо что за похвала, если вы терпите, когда вас бьют за проступки? Но если, делая добро и страдая, терпите, это угодно Богу. Ибо вы к тому призваны» (1Пет. 2:19-21).

«Итак, братия, будьте долготерпеливы до пришествия Господня. Вот, земледелец ждет драгоценного плода от земли и для него терпит долго, пока получит дождь ранний и поздний. Долготерпите и вы, укрепите сердца ваши, потому что пришествие Господне приближается. Не сетуйте, братия, друг на друга, чтобы не быть осужденными: вот, Судия стоит у дверей. В пример злострадания и долготерпения возьмите, братия мои, пророков, которые говорили именем Господним. Вот, мы ублажаем тех, которые терпели. Вы слышали о терпении Иова и видели конец оного от Господа, ибо Господь весьма милосерд и сострадателен» (Як. 5:7-11).

«С терпением будем проходить предлежащее нам поприще, взирая на Начальника и Совершителя веры Иисуса, Который, вместо предлежавшей Ему радости, претерпел Крест, пренебрегши посрамлением, и воссел одесную Престола Божия» (Євр. 12:1-2).

  • 209. Житие человеческое от самого рождения до окончания всякими бедами исполнено: рождаемся со слезами; живем в бедах и слезах; оканчиваем жизнь с воздыханием и страхом. И хотя многие, по нашему мнению, в благополучии живут, однако нет такого благополучия, которое бы горестью неблагополучия не было растворено. Против всякого бедствия есть изрядное врачевство – терпение.
  • 210. Как храбрость воина не познается иначе, как только во время сражения, так истинного терпения не познаем иначе, как во время приключившихся бед и неприятностей. Многие думают о себе, будто бы имеют терпение, но приключившееся бедствие показывает, терпеливы ли они. Искусен не тот хозяин корабля, который во время тишины и благополучного ветра хорошо управляет кораблем, но тот, который во время непогоды и бури дело свое хорошо исправляет. Так и терпелив не тот, который во время благополучия тихо и кротко себя ведет, но тот, который во время бедствия сердце свое, как корабль, бедствием возмущаемый, укрощает и усмиряет. Ибо терпение – это терпение бедствия, а не благополучия.
  • 211. Терпение состоит не в том, чтобы много бед познавать и терпеть, но в том, чтобы их великодушно встречать, и безропотно и терпеливо переносить, и гнев восстающий укрощать, усмирять и побеждать, от роптания, негодования и гнева сердце свое удерживать, и сдаваться во всем на волю Божию. Ибо беды и с благочестивыми, и с нечестивыми приключаются. Но только одни благочестивые терпеливо и великодушно переносят их. Добрые и злые лишаются имений. Добрые с Иовом говорят: «Господь дал, Господь и отнял;да будет воля Господня”(Йов. 1:21); злые ропщут и негодуют, а часто и хулят. Добрые и злые принимают обиды от других. Добрые обидевшим прощают, и, хотя могут отомстить, не мстят и не хотят мстить; злые не терпят этого, но обиду обидою стараются отвратить, и, если не могут делом, словом язвительным и клеветою мстят. Ибо истинное терпение – не только не мстить, но и не хотеть мстить обидевшему, хотя бы сердце и поощряло к тому. Большее и высочайшее терпение – не чувствовать обиды и болезни в сердце своем. Такой подлинно для мира, плоти и греха умер, а живет для Христа. Такой ни похвалой не превозносится, ни поношением не оскорбляется; как в благополучии, так и в злополучии одинаков, постоянен, тих и кроток. Преблагополучно такое состояние сердца! Оно – лучшее из всех увеселений мира сего! Сладка эта тишина! Преблагоприятный покой, в котором так сердце успокаивается! К этому покою призывает нас Христос: «Возьмите иго Мое на себя и научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим» (Мф. 11:29).
  • 212. Истинное терпение христианское от веры происходит и без веры быть не может. Поскольку плоть наша всегда хочет воле своей следовать, в приятностях и увеселениях мира сего пребывать, то всякой неприятности ужасается и, если она приключается, смущается и негодует. Но вера, в сердце живущая, это ее смущение укрощает и усмиряет, представляя, что все по Божиему Промыслу бывает; что Бог посылает наказание не от гнева, а от любви: «Господь, кого любит, того наказывает»(Євр. 12:6); что скоро этому бедствию конец будет; что за временной скорбью последует вечная радость; что нетерпением и негодованием благость Божия оскорбляется, – и так смущаемое и волнующееся сердце укрощает и утешает. Так святой Давид в печали и скорби душу свою верою утешал. «Почему прискорбна ты, душа моя? И почему смущаешь меня? Уповай на Бога, ибо я исповедуюсь Ему, говоря: «Ты спасение лица моего и Бог мой» (Пс. 41:6).
  • 213. Итак, терпение – это добродетель, которая во всякой приключающейся неприятности, печали и скорби, предается воле Божией, и желает лучше страдать, нежели перед Богом согрешить. Или иначе терпение – это добродетель, укрепляющая сердце в подвиге крестном, и сохраняющая от негодования и роптания, и научающая в волю Божию во всем предаваться; и есть не что иное, как сама вера, подвизающаяся против самолюбия плоти и «покоряющая ее в послушание»воли Божией (2Кор. 10:5). И хотя верный, немощью плоти убеждаемый, молится и просит избавления от скорби, ибо «дух бодр, плоть же немощна»(Мф. 26:41), однако, следуя Начальнику веры и Совершителю Иисусу, Сыну Божию, добавляет слова: «не Моя воля, но Твоя да будет,… Отче» (Мф. 26:42Лк. 22:42Мк. 14:36). Так святой Давид, отец Христа по плоти, в гонении и печали своей говорил: «Если… обрету благодать пред очами Господними, то Он возвратит меня, и покажет мне его» (кивот Божий) «и красоту его. А если Он скажет так: «Нет Моего благоволения к тебе», – то вот:… пусть творит со мною, как благоугодно пред очами Его” (2Сам. 15:25-26).
  • 214. Причины, побуждающие к терпению: 1) Все, что ни бывает, по Божиему святому Промыслу бывает. “Добро и зло, жизнь и смерть, нищетаи богатство – от Господа,» – говорит Сирах (Сир. 11:14). Итак, этим должно довольствоваться и укреплять себя в терпении, что «все от Господа»происходит, и так святой Его воле предаваться, и в бедах говорить с Иовом: «Если добро приняли от руки Господней, злого ли не стерпим» (Йов. 2:10). Ибо от Бога, как Благого и Источника благ, ничто произойти может, кроме добра. И хотя плотскому нашему рассуждению бедствие кажется злом, но, поскольку от Бога Благого посылается ради пользы нашей, то это есть благо, и оно хочет сделать нас духовно благополучными. 2) Наказание, через беды и напасти бываемое, есть знамение Божиего милосердия к нам. «Господь, кого любит, того наказывает», – говорит апостол (Євр. 12:6). 3) Грехи наши, которыми мы благость Божию оскорбили, намного больше, нежели Божие наказание, какое бы оно ни было. Ибо всегда Бог, по великой Своей милости, менее нас наказывает, нежели мы заслужили. 4) Бог, по богатству благости, и кротости, и долготерпения, на покаяние нас ведущего, «терпит нас», ожидая нас на покаяние (Рим. 2:42Пет. 3:9). Итак, и нам должно терпеть, когда Он наказывает нас за грехи, и благодарить Его за Отеческое наказание, ибо тем наказанием ищет спасения нашего, и терпеливо милости Его ожидать, и благодарить, что нас в грехах наших не погубил. 5) Если бы кто обещал тебе великое богатство и славу в мире сем и повелел бы все терпеть, что ни приключится скорбного, уверен, что все терпеливо и великодушно перенесешь, если обещанное желаешь получить. Так принимают больные жестокое лечение, и терпят, взирая на обещанное лекарями здоровье. Так сражаются воины и подвергают себя великой опасности, поощряемые надеждой обещанного чина. Так и прочие сыны века терпят жестокие приключения ради надежды временных благ, хотя часто и обманываются. Бог обещает нам не временное богатство, а вечное, не земную славу, а небесную; и обещает неложно, и велит терпеть приключающееся зло. Итак, как не терпеть, если хотим получить обещанное? Он обещает печаль нашу в радость обратить нам: «Сеющие со слезами пожнут радостью. Уходящие уходили и плакали, бросая семена свои; а приходящие придут с радостью, собирая снопы свои» (Пс. 125:5-6). Скорбным путем и терпением доходят до вечной радости: «Многими скорбями надлежит нам войти в царствие Божие», – говорит апостол (Деян.14:22). «Это те, которые пришли от великой скорби», – говорит глас небесный о святых избранниках Божиих (Об. 7:14). 6) Требует Божия честь того, чтобы мы ради нее всякое приключающееся бедствие терпели. Трое отроков в Вавилоне разожженной печи не убоялись, когда нечестивым царем образу золотому повелено было им кланяться, и так изволили лучше жертвой огня быть, нежели жертву истукану принести и честь Творца воздать твари (см. Дан. 3:16-18). Так же поступали и святые мученики в новой благодати. Разжигает и ныне миродержец, князь тьмы, печь искушения, и устрашает ею воле его злочестивой не повинующихся; но, ради Божией чести, лучше нам в печь ту вверженными быть и терпеть, нежели, оставив волю Божию, его злому хотению повиноваться. Это-то и есть отречься от себя, душу свою возненавидеть (см. Ін. 12:25). Так к терпящему и страждущему приспеет Божия помощь, прохлаждающая, и научающая ликовать (см. Дан. 3:49-50). 7) Требует того любовь Христа, Сына Божия, к нам, чтобы мы случающееся бедствие ради любви Его безропотно, даже с радостью претерпевали. За кого Христос такое ужасное мучение претерпел? За тебя и за меня. Что Его понудило к тому? Только любовь к тебе и ко мне. Для чего? Чтобы мы спасение получили. О, сколь неблагодарными явимся мы рабами, если Господь наш ради нас столько страдал, а мы не хотим и немного ради Него потерпеть, даже ради себя! Ибо и терпение наше нам, а не Ему приносит пользу, и нетерпение наше нам, а не Ему вредит. 8) Требует того правда Божия, дабы грешник за грехи наказан был. Итак, если нужно грешнику наказанным быть, лучше здесь наказанным быть, и с благодарением терпеть, и с пророком правду Божию исповедовать и прославлять: «Праведен Ты, Господи, и правы суды Твои» (Пс. 118:137), – нежели не терпеть, и в том веке бесконечно мучимым быть, ибо к этому нетерпение приводит. Здесь наказывает Бог и утешает, а там нет утешения. Здесь наказание легкое, Отеческое, а там жестокое; здесь кратковременное, а там вечное. Ибо сто лет здесь всякое страдание терпеть – ничто по сравнению с этим. Смотри, куда пространный путь довел евангельского богача, который «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно»? До ада!.. Из ада возводит очи свои, будучи в муках, из пламени гееннского вопиет: «Отче Аврааме! Умилосердись надо мною,… ибо я мучаюсь в пламени сем» (Лк. 16:23,24). Вопиет, но бесполезно, и вовеки вопить будет. О, сколь великое Божие милосердие к тем, которых здесь наказывает, да там помилует! Сколь блаженны те, кто это Отеческое наказание терпят! «Будучи же судимы, наказываемся от Господа, чтобы не быть осужденными с миром» (1Кор. 11:32). Сколь окаянны те, кто этого наказания избегает! Они подобны детям несмышленым, которые личин намалеванных боятся, а за горячие угли руками хватать не боятся. Убегай или не убегай, как хочешь, человек: надо или здесь, или там терпеть. Нет иного пути к небу, кроме пути крестного, пути тесного, а пространный путь «ведет в погибель», по слову Христову (Мф. 7:13). Итак, лучше нам молить Бога о том, чтобы здесь нас наказал, а там помиловал: “Накажи нас, Господи, но по правде, а не во гневе Твоем», – говорит пророк (