Вибрані праці святих отців,  Преподобний Никодим Святогорець

Невидима брань. Частина 1

Зміст
УкраїнськаРосійська

Передмова*

Ця корисна для душі книжечка справедливо називається «Не­видима боротьба». Як багато зі священних і богонатхненних книг Старого і Нового Завіту отримали свою назву від самих предметів, про які вони повчають (книга Буття, наприклад, названа так тому, що розказує про створення й упорядкування всього існуючого із неіснуючого; Вихід — тому, що описує вихід синів Ізраїля із Єгипту; Левіт — тому, що описує устав священнодій для левітського племе­ни; книги Царів — тому, що розказують про життя і діяння царів; Євангеліє — тому, що звіщає нам велику радість, бо народився Спаси­тель—Христос Господь (Лк. 2:10,11), і вказує всім вірний шлях до спасіння та успадкування вічно блаженного життя), так хто не по­годиться, що і ця книга, судячи з її змісту і предметів, якими вона займається, слушно названа: Невидима боротьба?

Бо вона повчає не про яку-небудь чуттєву і видиму боротьбу, і не про ворогів явних і тілесних, але про боротьбу духовну і невиди­му, яку кожний християнин розпочинає з тієї години, як охрестить­ся і дасть перед Богом обіт — воювати за Нього, на славу Його бо­жественного імени, навіть до смерти (тому написане в книзі Чисел (21,14): «Тим то й сказано в книзі»: Господня боротьба – це алего­ричне передання цієї невидимої боротьби); і про ворогів безтілес­них і неявних, під якими треба розуміти різні пристрасті і похоті тіла, і злих та людиноненависних бісів, які день і ніч не перестають воювати проти нас, як сказав блаженний Павло: «Нам бо треба бо­ротися не проти тіла і крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних про­сторах» (Еф. 6,12).

Воїнами, які ведуть бій у цій невидимій боротьбі, — повчає ця книжка — є всі християни; їх полководцем є Господь наш Іісус Христос, оточений і супроводжуваний тисяцькими і соцькими, тобто всіма чинами ангелів і святих; арена змагань, поле бою, міс­це, де проходить сама боротьба, — є наше серце і вся внутрішня людина; тривалість боротьби – все наше життя.

Що ж то за обладунок, в який зодягає своїх воїнів ця невидима боротьба? Ось послухай. Шоломом для них служить абсолютна не­довіра до себе і абсолютне непокладання надії на свої сили; щитом і кольчугою — смілива віра в Бога і тверде уповання на Нього; бро­нею і нагрудником — повчання в стражданнях Господа; поясом — відсікання тілесних пристрастей; взуттям — смирення і постійне визнання та відчуття своєї немочі; шпорами — терпеливість у спо­кусах і прогнання недбальства; мечем, який вони постійно трима­ють в одній руці, — молитва, як словесна, так і умова — сердечна; списом-тризубцем, який тримають вони в другій руці, — тверда рі­шучість ніколи не піддаватись напасливим пристрастям, а відки­дати їх з гнівом від себе і ненавидіти всім серцем; коштом і їжею, якими вони підкріпляються для опору ворогам, — часте причастя Богоспілкування, як таїнственного від таїнственної жертви, так і духовного; світлою і безхмарною атмосферою, яка дозволяє здалеку помічати ворогів, — постійне тренування ума в пізнанні того, що миле Господу, постійне тренування волі, щоб бажати тільки те, що вгодне Богові — миру і спокою серця.

Тут, у цій «Невидимій боротьбі», або краще сказати в цій боротьбі Господній, Христові воїни навчаються розпізнавати всякі спокуси, різноманітні підступи, хитромудрі лукавства і військові хитрощі, які духовні супостати спрямовують проти них за посеред­ництвом органів чуття, через фантазії, через позбавлення Божого страху, особливо через чотири спокуси, які вони вносять в серце в час смерти (маю на увазі невір’я, відчай, марнославство і пере­ображення їх самих в ангелів світла). Навчаючись розпізнавати все це, вони й самі при цьому примудряються руйнувати такі підступи ворогів і протистояти їм, і пізнають, якої тактики та яких правил боротьби належить їм у конкретному випадку дотримуватися, і з якою мужністю вступати в боротьбу. Отже, завдяки цій книжці кожна людина, яка хоче спастися, навчиться перемагати своїх невидимих ворогів, щоб здобувати скарби істинних і божественних чеснот, і за це отримати нетлінний вінець і вічний завдаток, яким є єднання з Богом, і в нинішньому віці, й у майбутньому.

Прийміть же, христолюбиві читачі, цю книгу радісно і при­хильно. Навчаючись по ній мистецтву невидимої боротьби, старай­тесь не просто воювати, а воювати згідно з правилами, воювати як належить, щоб бути увінчаними. Бо буває, як навчає апостол, що дехто хоч і змагається, але не отримує вінця, якщо змагається не за правилами (2Тим. 2:5). Зодягніться в обладунки, які пропонує вам ця книжка, щоб вразити на смерть своїх мисленних і невидимих ворогів, якими є згубні для душі пристрасті і ті, що їх влаштовують та розбуджують, — біси. «Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви мог­ли дати відсіч хитрощам диявольським» (Еф. 6,1). Згадайте, як при святому Хрещенні ви обіцяли перебувати у відреченні від сатани і всіх діл його, і всього служіння його, і всієї гордині його, тобто хти­вости, грошолюбства, марнославства та инших пристрастей. Зма­гайтеся скільки є сил, щоб примусити його втекти, щоб знеславити і перемогти його у всій повноті.

А яку віддачу і нагороду ви отримаєте за таку перемогу? Дуже багату і велику. Послухайте про це із уст самого Господа, який обі­цяє вам у святому Одкровенні: «Переможному дам споживати від дерева життя, що в Божому раю» (Од. 2,7); «Переможний не ушко­диться від смерти другої» (Од. 2,11); «Переможному дам манни сокровенної» (Од. 2,17); «Переможному, і хто зберігає до кінця діла Мої — дам тому владу над язичниками… і дам тому зірку досвітню» (Од. 2,26.28.); «Хто переможний — він одягнеться в одежі білі… і ви­знаю ім’я його перед Отцем Моїм і перед ангелами Його» (Од. 3,5); «Хто переможний, зроблю його стовпом у храмі Бога Мого» (Од. 3,12); «Переможному дам сісти зо Мною при престолі Моїм» (Од. 3,21); «Пере­можний унаслідує це, і буду йому Богом, і він буде Мені сином» (Од. 21,7).

Бачите, які нагороди! Бачите, яка заплата! Бачите цей восьми­конечний і багатоколірний нетлінний вінець, або краще ці вінці, які плетуться для вас, брати, якщо переможете диявола! Ось про це тепер і турбуйтеся, за це змагайтеся і від усього утримуйтеся, «аби ніхто не вхопив вінця твого» (Од. 3,11). Бо воістину ганьба велика, що ті, які вправляються в тілесних і зовнішніх подвигах, у п’ять ра­зів більше від всього утримуються, щоб отримати який-небудь тлін­ний вінець із дикої маслини чи пальмової гілки, чи із фінікової, чи з лаврової, чи з миртової, чи з иншої якої рослини; а ви, маючи отримати такий нетлінний вінець, проводите своє життя байдуже і безпечно. Чи не розбудить вас від цього сну хоч слово св. Павла, який говорить: «Хіба не знаєте, що ті, які біжать на перегонах, біжать усі, але лиш один бере нагороду? Біжіть так, щоб її осягнути! Кожний змагун стримується від усього; однак ті, щоб тлінний вінець здобути, а ми — нетлінний» (1Кор. 9:24-25). Якщо ж, запалившись ревністю, ви переможете і здобудете ті світлі вінці, то не забудьте тоді, брати мої, помолитися до Господа за прощення гріхів і за того, хто був вам посередником в отриманні такого блага за допомогою оцієї книги. А найперше не забудьте піднести свої очі до неба і воз­дати подяку та славу першому Джерелу і Звершителю вашої пере­моги, Богу і Началовождю вашому ІІісусу Христу, звертаючи до Нього оте Зоровавелеве слово: «Від Тебе, Господи, перемога… і Твоя є слава, я ж є раб Твій» (2 Ез. 4,59)**, і друге, сказане пророком Давидом: «Твоя, о Господи, велич, сила, слава, вічність і пишнота» (1Хрон. 29:11), нині і на віки віків. Амінь.

Глава 1. У чому полягає християнська досконалість? Для осягнення її необхідна боротьба. Чотири речі, вкрай необхідні для успіху в цій боротьбі

Усі ми звичайно бажаємо і заповідь маємо бути досконалими. Господь заповідає: «То ж будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мф. 5:48); св. Павло наполягає: «…щодо зла, будьте дітьми, а щодо розуму, то будьте зрілі» (І Кор. 14,20); в иншому місці у нього читаємо: «…щоб ви стояли непохитно в досконалості й виконували волю Божу в усім» (Кол. 4:12); і знову: «…звернімся до досконалішого» (Євр. 6:1). Ця заповідь була вже вказана у Старому Завіті. Бог так говорить Ізраїлю у Второзаконні: «Ти мусиш бути бездоганний перед Господом, Богом твоїм» (18,13). І св. Давид також заповідає своєму сину Соломону: «І ти, Соломоне, сину мій, знай Бога твого батька, і служи Йому щирим серцем та покірною душею» (1Хрон. 28:9). Після цього не можемо не бачити, що Бог вимагає від християн повної досконалости, тобто вимагає, щоб ми були досконалі у всіх чеснотах.

Але якщо ти, любий у Христі читачу мій, бажаєш досягнути та­кої висоти, потрібно тобі спочатку дізнатися в чому полягає хрис­тиянська досконалість. Бо, не з’ясувавши цього, можеш зійти з правдивої дороги і, думаючи, що прямуєш до досконалости, йти зовсім в инший бік.

Скажу прямо: найдосконаліше і найбільше діло, якого тільки може бажати і досягнути людина, — це наближення до Бога і пере­бування в єднанні з Ним.

Але немало є таких, які кажуть, що досконалість християнсь­кого життя полягає в постах, чуваннях, поклонах, спанні на голій землі та в инших подібних омертвленнях тіла. Инші кажуть, що во­на полягає в читанні багатьох молитов вдома й у вистоюванні довгих церковних служб. А є й такі, які вважають, що наша доскона­лість полягає виключно в умовій молитві, в усамітненні, анахоретстві й мовчанні. А взагалі більшість обмежує цю досконалість до точного виконання усіх подвижницьких діл, які приписані уставом, не вдаючись до крайностей, а тримаючись золотої середини. Але всі ці чесноти самі в собі не становлять бажаної християнської досконалости, а є тільки засобами і способами її досягнення.

Що вони є засобами, і до того ж ефективними, для досягнення досконалости в християнському житті, немає жодного сумніву. Бо бачимо дуже багато благочестивих мужів, які живуть в цих чеснотах з тією метою, щоб отримати силу і кріпость проти своєї гріховности й нікчемности, щоб почерпнути з них мужність протистояти спо­кусам і брехливим підступам трьох головних наших ворогів: плоті, світу й диявола; щоб в них і через них запастися духовною підмо­гою, яка так необхідна всім рабам Божим, особливо початківцям. Вони постять, щоб смирити свою буйну плоть; проводять чування, щоби витончувати своє умове око; сплять на голій землі, щоб не розніжуватися сном; зв’язують язик мовчанням і усамітнюються, щоб уникнути навіть найменших підстав для вчинку, який міг би засмутити Всесвятого Бога; читають молитви, вистоюють церковні служби і роблять инші благочестиві діла, щоб їх увага не відходила від речей небесних; читають про життя і страждання Господа на­шого не для чого иншого, як для кращого пізнання власної нікчем­ности й великого милосердя Божого; щоб навчитися і схилятися до слідування за Господом Іісусом Христом, з самовідреченням і хрес­том на своїх раменах, і щоб щораз сильніше зігрівати в собі любов до Бога і ненависть до себе, як пише Євангеліє.

Але, з иншого боку, ці ж чесноти тим, які на них покладають основу свого життя і своєї надії, можуть причинити більшу шкоду, ніж їх непрактикування, – не самі по собі, тому що вони добрі й святі, а з вини тих, які неналежно ними користуються. Тобто коли вони звертають увагу тільки на зовнішнє виконання цих чеснот, а залишають своє серце вільне для власних бажань і для бажань дия­вола, який, бачачи, що вони зійшли на манівці, не тільки не зава­жає їм з радістю вправлятися в цих тілесних подвигах, але й спо­нукає розширювати і побільшувати їх через суєтний їх помисел. Відчуваючи при цьому деякі духовні зрушення і втіхи, ці діячі починають думати, що вже піднялись до стану Ангельських чинів і відчувають в собі присутність самого Бога. Иншого разу, загли­бившись у споглядання яких-небудь абстрактних, неземних речей, мріють, ніби вони зовсім покинули межі світу цього й були підне­сені до третього неба.

Але як вони помиляються і як далеко вони від істинної досконалости, це може кожен зрозуміти, судячи з їхнього життя і їхньої моралі. Вони, звичайно, бажають, щоб їм завжди віддавали пере­вагу перед иншими. Вони — свавільні і завжди уперті в своїх рішен­нях. Такі люди сліпі у всьому, що торкається їх самих, але дуже пильні й ретельні в розбиранні діл і слів инших. Якщо хтось почне користуватись пошаною в инших, яка, як їм здається, належить до них, вони не можуть цього знести і стають явно ворожими до нього. Якщо хтось заважає їм у їхніх благочестивих заняттях і подвижницьких трудах, особливо в присутності инших, – Боже борони! – вони негайно обурюються, відразу киплять гнівом і стають зовсім д иншими, неподібними на себе.

Якщо Бог, бажаючи привести їх до пізнання самих себе і спрямувати на істинний шлях до досконалосте, пошле їм скорботи і хвороби або допустить на них гоніння, якими Він звичайно випробовує істинних і справжніх своїх рабів, тоді виявляється, що приховувалося в їх серці, і як глибоко вони зіпсовані гордістю. Бо яка б не сталася з ними прикрість, вони не хочуть схилити своєї шиї під ярмо Божої волі і мирно спочивати на праведних та істинних судах Його, і не бажають, за прикладом Господа нашого Іісуса Христа, Сина Божого, що упокорив себе й постраждав ради нас, упокорити себе більше від всіх створінь і вважати своїх гонителів любими дру­зями, знаряддям Божої благодаті й прискорювачами їх спасіння.

З цього бачимо, що вони потрапляють у велику небезпеку. Маю­чи своє внутрішнє око, тобто ум, затемнене, вони дивляться ним на себе, але дивляться хибно. Вважаючи, що у своїх зовнішніх ділах за­йшли далеко вперед і вже досягнули досконалости, такі люди впада­ють у гордість І починають осуджувати инших. Після цього вже май­же неможливо, щоб хто-небудь з людей їх навернув, хіба лиш особл­ива Божа дія. Легше навернеться на добро явний грішник, аніж скритий, який прикривається видимими чеснотами.

Тепер, коли ми так чітко і виразно з’ясували, що духовне життя і досконалість не полягають тільки в цих видимих чеснотах, про які говорилося раніше, варто усвідомити і те, що вони не полягають ні в чому иншому, а тільки в наближенні до Бога і в єднанні з Ним, як було сказано на початку. З цього також випливає сердечне визнан­ня доброти і величі Божої та усвідомлення нашої нікчемности й схильносте до всякого зла; любов до Бога і ненависть до самого себе; підкорення себе не тільки Богові, але й усім творінням із любови до Бога; відкинення власної волі й повне підкорення Божій волі. Водночас усе це треба бажати і здійснювати від чистого серця, на славу Божу (1Кор. 10:31), лише для того, щоб вгодити Богові, і тільки тому, що так хоче Він сам, і що так нам годиться Його люби­ти і Йому служити.

Ось це є закон любови, написаний перстом самого Бога в сер­цях вірних рабів Його! Ось відречення самих себе, якого вимагає від нас Бог! Ось благе ярмо Іісуса Христа і легкий тягар Його! Ось підкорення волі Божій, якої вимагає від нас Відкупитель наш і Учи­тель своїм прикладом і своїм словом! Чи не наказав наш Начальник і Звершитель нашого спасіння Господь Іісус говорити в молитві своїй до Небесного Отця: «Отче Наш! …нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Мф. 6:10)? І сам Він, приймаючи страждання, чи не говорив: «Отче… хай не Моя, а Твоя буде воля» (Лк. 22:42)! І чи не сказав про своє діло: «…зійшов Я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю Того, хто Мене послав» (Ін. 6:38)?

Бачиш тепер, брате, в чому річ. Припускаю, що ти готовий і рвешся досягнути такої досконалости. Нехай буде благословенний цей твій порив! Але приготуйся і до праці, до поту і боротьби з пер­ших же кроків твого шляху. Ти повинен усе віддати в жертву Богові і творити тільки Його волю. Але побачиш стільки в тебе бажань, скільки різних сил І потреб, і всі вони вимагають задоволення, не­зважаючи на те, чи відповідає це Божій волі. Тому для досягнення бажаної мети тобі необхідно спочатку приборкати свої бажання і, врешті, цілком їх погасити й умертвити. А щоб мати успіх в цьому, тобі потрібно постійно противитися злу і спонукати себе до добра, тобто потрібно постійно боротися з собою й зі всім, що потурає твоїм бажанням, збуджує й підтримує їх. Приготуйся на такий бій і на таку боротьбу і знай, що вінець — досягнення бажаної тобою мети — дається тільки відважним воїнам та борцям.

Але наскільки ця боротьба є найтрудніша з усіх — бо, вступа­ючи в боротьбу з самими собою, ми в собі ж стикаємося з против­ником, — настільки і перемога в ній є славніша від усякої иншої, і – найголовніше – вона понад все инше мила Богові. Бо якщо, запа­лившись ревністю, ти переможеш і умертвиш свої розгнуздані при­страсті, свої похоті і бажання, то вгодиш Богу більше і послужиш Йому краще, ніж бичував би себе до крови й висушував би себе по­стом ревніше від усіх давніх пустельників. Навіть якщо ти викупиш сотні рабів-християн із поганської неволі й даси їм свободу, то не я врятуєш себе, якщо при цьому сам перебуваєш у рабстві пристрастей. І яке би ти діло не зробив — хай якнайбільше, у важких трудах і жертвах, — воно не доведе до тієї мети, яку ти бажаєш досягнути, якщо при цьому залишиш без уваги свої пристрасті, дозволяючи їм вільно жити й діяти в тобі.

І, нарешті, коли ти вже пізнав, у чому полягає християнська досконалість, і що для її досягнення тобі необхідно вести безнастанну й жорстоку боротьбу з собою, тобі потрібно, якщо істинно бажаєш стати переможцем в цій невидимій боротьбі й здобути у винагороду вінець, вкоренити у своєму серці, ніби вдягаючись у невидиму зброю, найбільш благонадійну і всемогутню, такі чотири настанови й духовні діяння: а) ніколи ні в чому не надіятися на се­бе; б) мати в серці завжди повне і сміливе уповання тільки на Бога; в) безнастанно змагатися; г) завжди перебувати у молитві.

Глава 2. Ніколи і ні в чому не треба вірити собі і надіятися на себе

Не покладатися на себе, любий мій брате, так необхідно в нашій боротьбі, що без цього, будь певен, не тільки не зможеш отримати бажаної перемоги, але й не встоїш навіть проти незначного нападу ворога. Закарбуй це глибоко в своєму умі і серці.

З часу переступлений нашого прабатька, ми, попри ослаблення своїх духовно-моральних сил, звичайно маємо дуже високу думку про себе. Хоч щоденний досвід дуже болюче переконує нас у брех­ливості такої думки про себе, ми в незрозумілому самообмані не перестаємо вірити, що ми є «щось», і то «щось» важливе. Але ця наша духовна неміч, яка дуже важко помічається і усвідомлюється, є понад все инше в нас противна Богові, як перше породження на­шого зосередження на собі і самолюбства й джерело, корінь і при­чина всіх пристрастей та всіх наших падінь. Вона зачиняє ті двері в умі чи в дусі, що тільки через них звичайно входить в нас благодать Божа, не даючи їй увійти всередину й замешкати в людині. Тому благодать і відступає від людини. Бо як вона може увійти для про­світлення і допомоги в ту людину, яка думає про себе, що вона є щось велике, що сама все знає й не потребує жодної сторонньої допо­моги? Нехай Господь вирятує нас від такої люциферівської хвороби і пристрасти! Зарозумілих Бог суворо картає словами пророка: «Горе тим, хто у своїх очах мудрі та перед собою самими розумні!» (Іс. 5:21). Тому й апостол каже нам: «Не будьте зарозумілі на себе» (Рим. 12:16).

Ненавидячи цю злу зарозумілість, Бог нічого так не любить і не бажає так бачити в нас, як щире усвідомлення нашої нікчемности і повну впевненість та відчуття, що найменше в нас добро, в нашій природі і в нашому житті, походить від Нього єдиного як джерела всякого блага, і що від нас не може взяти початок жодне справжнє добро: ні добра думка, ні добре діло. Ось чому сам Він і намагається насадити цей небесний паросток в серцях своїх улюблених друзів, збуджуючи в них бажання не цінити себе і утверджуючи бажання не надіятись на себе, деколи через благодатну дію і внутрішнє просвіт­лення, деколи зовнішніми ударами й скорботами, деколи несподі­ваними й майже непереборними спокусами, а деколи й иншими способами, не завжди для нас зрозумілими.

Однак, хоч це несподівання від себе чогось доброго і непокладання на себе є Боже в нас діло, ми зі свого боку повинні докладати всіх зусиль, щоб здобути такий настрій, робити все, що можемо і що нам під силу, І я, брате мій, накреслюю тобі тут чотири вправи, з допомогою яких, при Божій помочі, можеш врешті виховати невіру в себе, тобто, щоб ніколи ні в чому не надіятися на себе.

а. Пізнай свою нікчемність і постійно тримай в думці те, що ти сам від себе не можеш робити ніякого добра, за яке міг би бути гід­ним Царства Небесного. Послухай, що кажуть богомудрі отці: Пет­ро Дамаскин запевняє, що «нічого немає кращого, як пізнати свою неміч і незнання, і немає нічого гіршого, як не усвідомлювати собі цього» (Грецьке Добротолюбіє, с. 611) св. Максим-Ісповідник вчить, що «основа всякої чесноти — це пізнання людської немочі» (Грецьке Доброт., с. 403); св. Іоанн Златоуст стверджує, що «тіль­ки той найкраще себе знає, хто думає про себе, що він — ніщо».

б. У цій справі шукай допомоги у Бога через теплі й смиренні молитви, бо це є Його дар. Якщо ти бажаєш отримати його, то насамперед тобі треба вкорінити в собі переконання, що ти не тільки не маєш про себе такої свідомости, але й здобувати її зовсім не можеш сам собою. Відтак сміливо стань перед величчю Бога і твердо вір, що з безмежного свого милосердя Він конечно подарує тобі таке пізнання себе, коли і як Він знає. Не допускай навіть малого сумніву, що ти справді отримаєш це.

в. Звикай завжди побоюватися за себе і боятися своїх численних ворогів, яким не можеш протистояти навіть коротко; бійся їх великого досвіду вести з нами боротьбу, їх великого лукавства й засідок, їх переображення в ангелів світла, їх численних підступів і тенет, які вони таємно ставлять на шляху твого життя в чеснотах.

г. Якщо впадеш в який-небудь гріх, якнайшвидше звертайся до думки про власну неміч. Зрештою на те Бог і допустив твоє падін­ня, щоб ти краще пізнав свою слабкість, і таким чином не тільки сам навчився погорджувати собою, але щоб захотів бути погордженим й иншими через неї. Знай, що без такого бажання в тобі не­можливе відродження й вкорінення благодатного невір’я собі, на якому ґрунтується і бере початок істинне смирення, і яке саме має основу в згаданому досвіді пізнання власного безсилля і безрезуль­татносте надії на себе.

Із цього кожен бачить наскільки необхідно для того, хто бажає стати причасником світла небесного, пізнати себе, і як до такого пізнання Божа доброта приводить гордих і самонадіяних з допо­могою їх падінь, справедливо допускаючи їх впасти в той самий гріх, від якого, як вони вважають, є у змозі самі себе захоронити; щоб пізнали власну неміч і щоб більше не надіялися на себе як у цьому, так і в иншому випадку.

Однак цей засіб, хоч дуже ефективний, але водночас і небез­печний, Бог застосовує це завжди лише тоді, коли всі инші засоби, легші й свобіднішї, про які ми згадали, не приводять людину до самопізнання. Тільки тоді Він допускає, щоб людина впала у гріхи, більші чи менші, відповідно до рівня її гордовитости, зарозумілости й самонадіяности, а де немає такої зарозумілости, там не буває і повчальних падінь. Тому, коли впадеш у гріх, швидше звертайся думками до смиренного самопізнання і зневажливої думки про себе, і настирливою молитвою випроси в Бога істинне світло для пізнання власної нікчемности та утвердження свого серця в ненадії на себе, щоб знову не впасти в той самий, або ще тяжчий, спустошуючий твою душу гріх.

Додам до цього, що не тільки коли хтось впаде в який-небудь гріх, але і коли підлягає якомусь нещастю, біді та скорботі, особ­ливо тілесній хворобі, важкій і тривалій, має він зрозуміти, що тер­пить це, аби прийти до самопізнання, усвідомлюючи свою неміч, і смиритися. Зрештою з цією метою і допускає Бог, щоб приходили до нас всілякі спокуси від диявола, від людей і від нашої зіпсованої природи. І св. Павло, бачачи цю ціль у спокусах, які нападали на нього в Азії, говорив: «ми, дійсно, мали самі в собі присуд смерти, щоб надіялися не на самих себе, а на Бога, який воскрешає мертвих» (2Кор. 1:9).

І ще додам: хто хоче пізнати свою неміч у власному житті, не­хай, той — не кажу багато днів, але хоч один день — поспостерігає за своїми думками, словами і ділами: про що думав, що говорив і що робив. Без сумніву, він побачить, що більша частина його ду­мок, слів і діл були гріховні, нерозумні й погані. Такий досвід пере­конливо дасть йому зрозуміти наскільки він недосконалий і неміч­ний; а від такого розуміння, якщо він щиро бажає собі добра, дійде до відчуття наскільки безглуздо надіятись на себе й чекати якогось добра від себе.

Глава 3. Про надію на одного Бога і впевненість у Ньому

Як ми сказали, в нашій невидимій боротьбі дуже важливо в жо­дний спосіб не покладатися на себе. Але, якщо ми тільки відкинемо всяку надію на себе і зневіримося в собі, не знайшовши иншої опори, то зразу ж втечемо з поля бою, або будемо конче переможені й взяті в полон нашими ворогами. Ось чому разом з абсолютним відреченням від себе нам потрібно закріпити в серці досконалу надію на Бога і повну впевненість у Ньому. Тобто потрібно всім серцем відчувати, що нам рішуче немає на кого надіятися, як тільки на Нього одного; і ні від кого иншого, як тільки від Нього одного, ми можемо чекати всякого добра, допомоги та перемоги. Бо коли ми, які є ніщо, нічого не чекаємо від себе, крім спотикань і падінь, й відкидаємо всяку надію на себе, то завжди отримаємо від Бога всяку перемогу, як тільки озброємо серце своє живим упованням на Нього і повною впевненістю в отриманні від Нього допомоги, як сказано у псалмі: «На Нього уповало моє серце, і допомоги зазнав я» (Пс. 28:7).

Утвердитися в цій надії і заради неї отримати всіляку підтримку, допоможуть нам такі думки:

а. Що шукаємо допомоги у Бога, який, як Всемогутній, може зробити все, що захоче, І може нам допомогти.

б. Що шукаємо її в Бога, який, як Всевідучий і Премудрий, знає все досконало. Знає і те, що корисне для спасіння кожного з нас.

в. Що шукаємо такої допомоги в Бога, який, як безконечно Благий, з невимовною любов’ю дивиться на нас, завжди доброзич­ливо готовий в кожній годині й хвилині надати всіляку допомогу, яка потрібна нам для перемоги в нашій духовній боротьбі, негайно, як тільки з твердим упованням віддамося в Його обійми.

Хіба ж можливо, щоб наш добрий Пастир, який три роки ходив, шукаючи загиблу овечку, так голосно кличучи, що висохла гортань Його, і ходив стежками настільки важкими й тернистими, що пролляв кров свою і віддав життя, як, кажу, є можливо, щоб Він тепер, коли овечка ця йде вслід за Ним, з любов’ю звертається до Нього і з надією кличе Його на допомогу, не звернув очей своїх на неї, не взяв її на божественні свої рамена і, принісши в зібрання ангелів небесних, не влаштував з ними з цієї причини свята? Якщо Бог наш не перестає шукати з великою ретельністю і любов’ю, щоб знайти, подібно до драхми, сліпого і глухого грішника, як можна допустити, що Він залишив би його тепер, коли той, як загублена овечка, голосить і кличе свого Пастиря? І хто повірив би, що Бог, 20 який безнастанно стукає в серце чоловіка, бажаючи ввійти всередину і вечеряти з ним, згідно з Одкровенням (Од. 3,20), даючи йому свої дари, — хто повірить, що цей самий Бог, коли чоловік відкриє Йому своє серце і прикличе Його, залишився б глухим і не бажав би ввійти в нього?

г. І, нарешті, четвертий спосіб для оживлення твердого упован­ня на Бога і стягання Його швидкої допомоги — це переглядання в пам’яті всіх прикладів швидкої допомоги від Бога, наведених у Святому Письмі. Ці приклади, такі чисельні, найзрозуміліше пока­зують нам, що ніколи не був залишений посоромленим і без допо­моги той, хто надіявся на Бога. «Гляньте на донедавні покоління, — говорить премудрий Сирах, — подивітеся; чи зазнав хтось ганьби, довірявши Господеві?» (Сир. 2:10).

Озброївшись цими чотирма правилами, брате мій, мужньо вступай у боротьбу і веди її бадьоро, в повній впевненості, що тобі дано буде отримати перемогу. Бо завдяки цьому ти доб’єшся доско­налого уповання на Бога, а таке уповання постійно буде притягу­вати до тебе Божу допомогу і зодягати у всеперемагаючу силу. Одне і друге врешті вкорінить у тобі те, що ти повністю ненадіятимешся на себе. Про це я не опускаю нагоди нагадати тобі і в цій главі, тому що не знаю, кому й коли не було би потрібно цього нагадувати. Так глибоко вкорінилося в нас і так кріпко приросло до нас це само-цінування, ніби-то ми є щось, і щось не мале, що воно завжди скрито живе в нашому серці, як якісь тонкі й невловимі порухи, навіть тоді, коли ми впевнені, шо жодного уповання на себе не ма­ємо, а навпаки, сповнені повного уповання на єдиного Бога. Щоб уникнути, наскільки це можливо, такої зарозумілости в серці й діяти без будь-якої надії на себе, а з єдиним упованням на Бога, кожен раз налаштовуйся так, щоб усвідомлення і відчуття своєї немочі випереджувало у тобі споглядання Божої всемогутности, а одне й друге, щоб випереджувало кожну твою дію.

Глава 4. Як пізнати, чи діє хтось без надії на себе, а з досконалою надією на Бога?

Нерідко трапляється, що деякі думають, ніби вони не мають жодної надії на себе, а все уповання покладають на Бога і в Ньому одному впевнені. Насправді ж так не є. У цьому вони можуть самі пересвідчитись, судячи з того, як себе почувають і що стається з и ними після того, як трапиться їм впасти. Якщо вони, переживаючи падіння, докоряють собі за це й вирішують: «Зроблю те і те, наслідки падіння затруться, і в мене знову піде все як має бути», — то це є вірний знак, що перед своїм падінням вони надіялись на себе, а не  на Бога. І чим глибша та більша їхня скорбота, тим стає зрозуміліше, що вони дуже багато уповали на себе і дуже мало на Бога. Тому скорбота їх падіння і не заглушується ніякою відрадою. Хто ж не покладається на себе, але уповає на Бога, той, коли впаде, не дуже дивується цьому і не переймається надмірною скорботою, бо знає, що це сталося з ним, звичайно, через неміч його, але ще більше — від слабкої надії на Бога. Тому внаслідок падіння він ще більше перестає надіятися на себе і намагається збільшити та поглибити смиренне уповання на Бога. А далі, ненавидячи погані пристрасті, які були причиною його падіння, спокійно і мирно несе весь тягар покути за образу Бога і, озброївшись ще більшим упованням на Нього, з великою мужністю та рішучістю переслідує своїх ворогів аж до смерти.

Про сказане вище я бажав би, щоб поміркували деякі особи, які думають, що вони — чеснотливі й духовні. Ті, які, впавши в який-небудь гріх, мучаться і нудьгують не знаходячи спокою, і зму­чені цією печаллю та нудьгою, які в них не від чого иншого, як від самолюбства, біжать через те ж самолюбство до духовного отця, щоб визволитись від такого тягаря. А їм треба було це зробити відразу після падіння, і зробити це не через що инше, як через бажання як­найшвидше змити скверну гріха, яким образили Бога, і прийняти нову силу проти себе самого у святому таїнстві покаяння.

Глава 5. Про помилковість думки тих, які вважають надмірну печаль чеснотою

При цьому грішать ті, що вважають чеснотою надмірну печаль,яка буває в них після вчинення гріха, не розуміючи, що це виникає в них через гордість і зарозумілість, яка походить від надмірного покладання на себе і на власні сили. Бо, думаючи, що вони щось велике, забагато на себе взяли, сподіваючись самі з цим упоратись. Тепер, бачачи із досвіду свого падіння, що в них немає жодної сили, вони дивуються, ніби зустріли щось неочікуване, бентежаться і падають духом, бо бачать розпростертого на землі ідола, тобто самих себе, на кого покладали всі свої очікування та надії. Але цього ніколи не трапиться зі смиренним, який уповає на єдиного Бога, не чекаючи нічого доброго від себе. Тому, коли такий і впаде в який-небудь гріх, хоч відчуває його тягар і печаль, але не бентежиться і не вагається розгублено, бо знає, що це сталося з ним через його власне безсилля, і падіння не є для нього неочікуваною новиною.

Глава 6. Певні знання, які помагають у визначенні міри і обсягу недовіри до себе та повного уповання на Бога

Оскільки вся сила, якою перемагаємо наших ворогів, породжу­ється в нас від недовіри до себе та уповання на Бога, то треба тобі, брате мій, запастися правдивим знанням стосовно цього, щоб, з Божою допомогою, завжди носити в собі й зберігати таку силу. Будь твердо переконаний, що ні здібності, ні добрі якості — чи то при­родні, чи набуті, — ні таланти, даровані нам, ні знання всього Писання, ні те, що ми довгий час працювали для Бога і вже звикли до цієї праці, — навіть усе це разом не дасть нам змоги правильно виконувати Божу волю, якщо при кожному боговгодному, доброму ділі, яке належить нам зробити, при кожній біді, яку хочемо обминути, при кожному хресті, який повинні нести з волі нашого Бога, якщо, наголошую, у всіх таких і подібних випадках нашого серця не надихне особлива Божа допомога і не дасть нам сили для виконання діл, як сказав Господь: «Без Мене ж ви нічого чинити не можете» (Ін. 15:5). Отже, ціле своє життя, кожен день і хвилину, ми повинні берегти в собі незмінним таке в серці почуття, переконання й постанову, що за жодних обставин нам не можна покла­датися і надіятися на себе.

Стосовно ж надії на Бога, до того, що я сказав вже в третій главі, додай ще ось це: знай при цьому, що немає нічого легшого і зручнішого для Бога так зробити, щоб ти переміг своїх ворогів, хай буде їх мало чи багато, нехай будуть вони старі та сильні, чи нові й слабкі. Але на все у Нього свій час і свій порядок. Тому, нехай якась душа надмірно обтяжена гріхами, нехай вона винна у всіх гріхах світу, нехай осквернена так, як тільки хто може подумати, і нехай к вона при цьому, скільки хотіла і могла, вживала всякі засоби та подвиги, щоб відступити від гріха і навернутися на дорогу добра, але ніяк не могла утвердитись в чомусь достойному, навіть найменшо­му, а навпаки, ще глибше поринала в зло, — нехай вона така. Але при цьому всьому їй не треба слабшати в надії на Бога і відступати від Нього, їй не варто полишати ні зброї, ні подвигів своїх духов­них, а треба боротися, і боротися з собою та з ворогами мужньо і невтомно. І знай, що в цій невидимій боротьбі тільки той не тра­тить, хто не перестає боротися і уповати на Бога, допомога якого ніколи не відступає від тих, які воюють в Його полках, хоч деколи Він допускає отримувати їм рани. Тому борись не відступаючи, бо в цій невідступній боротьбі — вся суть. У Бога ж завжди готові і ліки для тих, хто поранений ворогами, і допомога для їх знищення, які в потрібний час подає Він борцям своїм, що шукають Його і твердо надіються на Нього; в годину, коли вже не чекають, побачать вони, як зникають горді вороги їх, як написано: «вояки вавилонські припи­нили битву, сидять безчинно по твердинях» (Єр. 51:30).

Глава 7. Про те, як треба вправляти нам ум свій, щоб він не хворів незнанням

Самої недовіри до себе і уповання на Бога, таких необхідних в нашій духовній боротьбі, замало. Бо ми не тільки не здобудемо пе­ремоги, а навпаки, впадемо в ще більше зло. Тому разом з ними нам треба чинити й особливі подвиги або виконувати повчальні духовні вправи.

Серед цих вправ на першому місці повинні бути вправляння ума і волі.

Ум потрібно визволити і хоронити від незнання, яке дуже воро­же йому, бо, затьмарюючи його, не дає йому пізнати істину, яка є предметом і ціллю його устремлінь. Для цього потрібно вправляти ум, щоб він був світлий і чистий та міг добре розрізняти, що корисне для нас, щоб очистити душу від пристрастей і прикрасити її чеснотами.

Такої світлости ума ми можемо осягнути двома способами: перший, і більш необхідний, є молитва, якою потрібно благати Святого Духа, щоб зволив пролити своє божественне світло в наші серця, що Він напевно зробить, якщо істинно будемо шукати тільки одного Бога, якщо щиро будемо горіти ревністю, щоб все чинити згідно з Його волею, і якщо в кожній справі будемо охоче підчиняти себе пораді наших досвідчених духовних отців і нічого не робити без їх дозволу.

Другий спосіб вправляння ума є постійне розглядання речей і заглиблення в їх пізнання, щоб ясно бачити, які з них добрі, а які погані; не так, як судить про них почуття і світ, а як судить правий розум і Святий Дух або істинне слово Богонатхненних Писань і духоносних Отців та Вчителів Церкви. Бо коли таке розглядання і поглиблення буде правдиве і належне, то воно дасть нам ясно зро­зуміти, що ми повинні за ніщо мати і вважати суєтним і брехливим все, чого любить і всякими способами шукає сліпий і розбещений світ.

Саме почесті, утіхи і багатства світу є не що инше, як суєта і смерть душі; паплюження і злослів’я, якими переслідує нас світ, приносять нам істинну славу, а його скорботи – радість; прощення ворогам нашим і чинення їм добра є істинне благородство, одна з величних рис богоподібности; більше має сили і влади той, хто не­навидить світ, ніж той, хто має владу над цілим світом; охочий по­слух є дією, яка потребує більшого вияву мужности й твердости духа, ніж підкорення собі великих царів і керування ними; сми­ренне самопізнання має першість перед всяким иншим найвищим пізнанням; перемогти і умертвити свої погані нахили та похоті, які б вони не були незначні, є достойне більшої хвали, ніж взяття багатьох фортець, ніж розгром грізних полків, ніж навіть чудотворення і воскресіння мертвих.

Глава 8. Про те, чому неправильно судимо про речі, і як прийти до правильної думки про них

Причина, чому ми неправильно судимо про речі, про які сказано перед цим, полягає в тому, що не заглиблюємося в їх суть, щоб бачити чим вони є; а сприймаємо їх з прихильністю або відразою зразу ж з першого погляду, оцінюючи їх за їхнім зовнішнім вигля­дом. Така прихильність або відраза до них полонять наш ум і зать­марюють його; тому він і не може правдиво судити про них, як вони є насправді. Отож, брате мій, якщо бажаєш, щоб такий само­обман не знаходив у твоїм умі місця, приглянься до себе пильно: і коли або бачиш своїми очима або в умі уявляєш якусь річ, стримуй скільки сили свої бажання і не дозволяй собі з першого разу ні при­хильно поставитися до цієї речі, ні не мати до неї відрази, але роз­глядай її відірвано, одним умом. В такому випадку ум, якщо він не затьмарений пристрастю, є за своєю природою вільний і чистий І має можливість пізнати істину, проникнути в глибину речі, де не­рідко зло прикривається під брехливо-привабливою зовнішністю і де добро буває ховається під недоброю видимістю.

Але якщо у тебе спочатку йтиме бажання, і зразу, або полюбиш річ, або відвернешся від неї, то ум твій не зможе вже її добре пізнати, тобто пізнати як слід. Бо така налаштованість, що випереджує всяке судження, або, краще сказати, ця пристрасть, увійшовши всередину, стає стіною між розумом і річчю і, затьмарюючи його, робить так, що він думає про цю річ вже затьмарений пристрастю, тобто по-иншому, ніж вона є насправді, і через це ще більше поси­лює початкову налаштованість. А вона, чим далі йде вперед або чим більше любить або ненавидить річ, тим більше затьмарює ум сто­совно неї, а врешті-решт і зовсім його затемнює. І тоді пристрасть до тієї речі зростає до такої міри, що та річ здається людині милою або ненависною більше від будь-якої иншої речі, яку вона коли не будь любила чи ненавиділа. Таким чином, якщо не дотримуватися наведеного мною правила, тобто утримувати бажання від прихильности чи відрази до якоїсь речі, перед виробленням судження про неї, тоді ці дві сили душі, тобто ум і воля, завжди приречені на не­вдачу і щораз більше занурюються із темряви в темряву, з гріха в гріх.

Отже, остерігайся, любий, зі всією увагою від прихильности або відрази до якої-небудь речі за своєю пристрастю, перш ніж встигнеш її добре розглянути при світлі розуму, правдивого слова Божественних Писань, при світлі благодаті та молитви і з допомо­гою міркування твого духовного отця, щоб не згрішити і не прий­няти істинно добре за зле та істинно зле за добре: як це нерідко трапляється з деякими ділами, які самі по собі і святі, але за певних обставин, а власне тому, що здійснюються або не в свій час, або не до місця, або не в належній мірі, спричиняють велику шкоду тим, які їх здійснюють. Ми знаємо з досвіду, яких бід зазнавали деякі через подібні похвальні та святі діла.

Глава 9. Про пильнування ума від марного всевідання і пустої цікавости

Наскільки необхідно, як ми сказали, стерегти ум від невідання, настільки так само необхідно його стерегти від протилежного неві­данню — всевідання й цікавости. Бо, якщо ми наповнимо його багатьма знаннями, уявленнями і думками, не виключаючи і суєтних, непотрібних та шкідливих, то зробимо його безсилим; і він не зможе вже добре розуміти, що є придатне для нашого істинного само­виправлення та досконалости. Тому треба тобі так триматися щодо знань про земні речі, хоч инший раз і добрих, але не конечних, якби ти вже помер. І, спрямовуючи свій ум всередину себе, зали­шати його вільним від думок про всі речі світу.

Розповіді про минуле і нові відомості про майбутнє нехай оми­нають тебе, і всі перевороти в світі та царствах нехай будуть для тебе такими, якби їх зовсім не було, а коли тобі їх хтось принесе, то відвернись від них і далеко відкинь від свого серця та уяви. Послухай, що говорить св. Василій: «…нехай буде для тебе гірким смакуванням слухання світських вістей, і солодощами меду нехай будуть сказання преподобних мужів». Прийми і те, що говорить пророк Давид: «…розповідали мені законопереступники безнастанні задуми свої, але не законом Твоїм, Господи» (Пс. 118:85). Возлюби ж слухати і вивчати тільки духовні та небесні речі, і нічого в світі не бажай знати, крім «Іісуса Христа і то розп’ятого» (1Кор. 2:2), крім Його д життя і смерти, і крім того, що Він від тебе вимагає. Так чинячи, щ будеш виконувати волю Бога, Який вибраними і любими вважає тих, які Його люблять і намагаються творити Його волю.

Всяке инше дослідження й дізнавання є породженням і поживою самолюбства та гордости. Це – кайдани і сіті диявола, який, бачачи, сильну та міцну волю тих, які провадять духовне життя, намагається перемогти їх такою цікавістю, щоб заволодіти і ними, і їх волею. Для цього він звичайно вкладає в них високі, тонкі й захо­плюючі думки, а особливо тим, які дотепні та швидкі на мудрування. І вони, захоплюючись такими високими помислами, забувають берегти чистоту свого серця і звертати увагу на смиренне про себе думання та істинне самоумертвлення. Таким чином, будучи зв’яза­ними ланцюгами гордости й зарозумілости, вони творять собі ідола зі свого ума, а внаслідок цього потрохи, самі того не відчуваючи, вдаються до думки, що не мають більше потреби в порадах і пов­чанні инших, бо звикли у кожній потребі прибігати за допомогою до ідола власного розуміння і судження.

Це дуже небезпечна річ, яка важко лікується. Гордість ума несе більшу біду, ніж гордість волі. Бо гордість волі є явною для ума, і може бути ним успішно вилікувана, коли перебуватиме під його ярмом. А ум, коли самовпевнено утвердиться в думці, що його власні судження кращі від усіх инших, то хто його може вилікувати? Чи може він кого-небудь послухати, якщо впевнений, що судження всіх инших не настільки правильні, як його власні? Коли ж це око душі — ум, з допомогою якого людина могла би пізнавати і виправ­ляти гордість волі, також осліплене гордістю і залишається хворим, то хто ж тоді вилікує волю? І буває все всередині настільки розлад­нане, що немає де і немає кому прикласти лікарство. Ось чому як­найшвидше треба піднятися тобі проти цієї згубної гордині ума,  перш ніж вона проникне до твоїх костей; опирайся, загнуздай бистроту свого ума і покірно підкоряй свою думку думці инших; будь нерозумним ради Бога, якщо бажаєш бути мудрішим від Соломона. «Як комусь із вас здається, що він мудрий у цьому віці, хай дур­ним стане, щоб зробитися мудрим» (1Кор. 3:18).

Глава 10. Як навчити свою волю, щоб вона в усіх ділах своїх, внутрішніх і зовнішніх, як кінцеву мету прагнула лиш одного – догодити Богові

Крім навчального вправляння ума, потрібно тобі керувати і волею так, щоб не дозволяти їй схилятися до своїх бажань, а нав­паки, провадити її, щоб вона повністю збігалася з волею Бога. І при цьому пам’ятай, що не достатньо лиш бажати і шукати завжди те, що миле Богові, а ще й потрібно, щоб ти бажав цього як ведений самим Богом, і з єдиною метою — вгодити Йому від чистого серця. Щоб бути стійкими в цьому, ми повинні витримати ще сильнішу боротьбу зі своєю природою, ніж з усім тим, про що було сказано вище. Бо наша природа так схильна до догоджання собі, що у всіх своїх ділах, навіть найдобріших і найдуховніших, шукає спокою і насолоди для себе, і цим, непомітно і потайки, похітливо живиться як їжею.

Тому, коли перед нами постають духовні діла, ми зразу ж їх ба­жаємо і прямуємо до них, але не як керовані Божою волею або не зтією метою, щоб вгодити Богові, а заради втіхи та радости, яка народжується в нас, коли бажаємо і шукаємо того, чого хоче від нас Бог. Тим затаєнішою і скритнішою буває подібна омана тоді, коли вище і духовніше те, чого бажаємо. Тому я і кажу, що не треба нам задовольнятись тільки тим, щоб бажати те, чого вимагає Бог, але потрібно ще бажати і так, як, коли, чому і для чого Він цього хоче. І апостол заповідає нам пізнати, що є воля Божа не тільки добра, але й угодна і досконала за всіх обставин, кажучи: «І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» (Рим. 12:2). Бо якщо в ділі буде недолік хоч через одну якусь обставину, і якщо ми будемо здійснювати його не з усім бажанням і наполегливістю, то зрозуміло, що воно є недосконале. Зроби з цього висновок, що навіть коли бажаємо і шукаємо самого Бога, то і в цьому ділі можуть бути похибки і опущення, і в ньому може вкрастися всяке підлещування нашої любови до себе, або нашого самолюбства: оскільки дуже часто ми маємо на увазі радше наше власне благо для себе самих, ніж Божу волю для самого Бога, який тішиться тільки ділами, які здійснюються на Його славу і хоче щоб ми Його одного любили, одного Його бажали і для Нього к одного працювали.

Отже, брате мій, якщо ти бажаєш застерегти себе від таких прихованих перепон на дорозі до досконалосте, якщо бажаєш успі­шно закріпитися в такому доброму настрої, щоб і бажати, й робити все тільки заради того, що так хоче Бог, тільки на Його славу й для вгодження Йому, і для праці для Нього одного, який бажає, щоб в кожному нашому ділі і в кожній нашій думці Він один був і почат­ком і кінцем, — то роби ось як.

Якщо перед тобою є якесь діло, що відповідає Божій волі, або само по собі добре, не схиляй в цей момент своєї волі до нього і не бажай його, якщо перед цим не піднесешся своїми думками до Бога, щоб з’ясувати, чи є пряма Божа воля на те, щоб бажати і робити такі діла, й чи вони є вгодні Богові. І коли так закріпишся в думках, що самою Божою волею будуть визначатися у тебе нахили лі, тоді бажай його і роби, тому що так бажає Бог, тому що це миле Йому і на Його славу.

Відповідно, коли бажаєш ухилитися від того, що не згідне з Бо­жою волею або не є добре не одразу відвертайся, але спочатку звер­ни око свого ума до волі Божої і з’ясуй, чи це пряма воля Божа від­хилитися від того, щоб догодити Богу, Бо лестощі нашої природи дуже тонкі й не багатьма розпізнаються: вона таємно шукає свого «я», і між тим так поводиться, що нам здається, ніби в неї єдина мета — догодити Богові, що насправді — не так.

Таким чином нерідко трапляється, що бажаючи чи не бажаючи чого-небудь особисто для себе, собі на догоду, ми думаємо, що бажаємо чи не бажаємо того тільки для того, щоб вгодити Богові. Щоб уникнути такого самообману, існує єдиний засіб — чистота серця, яка полягає в тому, щоб скинути з себе старого чоловіка і одягнутися в нового. В цьому полягає вся невидима боротьба.

Якщо бажаєш навчитися мистецтву, як це робити, то послухай. На початку будь-якого діла належить тобі зректися, наскільки мож­ливо, всякого власного бажання, і не бажати, ні робити, ні відхиля­тися від діла, якщо спочатку не відчуєш, що тебе до цього штовхає і направляє лиш свідомість на те Божої волі. Якщо у всіх своїх зов­нішніх ділах, а тим більше внутрішніх — духовних, — ти не можеш завжди реально відчувати цю заохоту від Бога, задовольнися її мож­ливістю в тобі, тобто завжди май такий щирий намір, щоб у всяко­му ділі нічого не мати на увазі, крім єдиного вгодження Богові.

Правдиве відчування заохоти від Бога на діло буває або через божественне просвітлення, або осяяння свідомости, коли чистим серцям явно відкривається Божа воля; або через внутрішнє Боже натхнення, внутрішнім якимось словом, чи через инші діяння Бо­жої благодаті, наприклад — життєдайну теплоту, невимовну радість, духовні злети, розчулення, щирі сльози, Божественну любов та инші боголюбиві й блаженні почуття, які бувають не за нашою волею, але від Бога, не самовільно, а пасивно. Всіма цими відчуттями впевнюємося, що те, що хочемо зробити, є з волі Божої. Найперше нам потрібно возсилати до Бога теплу і чисту молитву, всім серцем благаючи Його один раз, двічі і багато разів, щоб Він просвітив на­шу темноту і напоумив нас. «Три рази помолись, — кажуть великі старці Варсонофій та Іоанн, — і потім до чого схилиться твоє серце, те і роби». Не варто при цьому забувати, що при всіх перелічених внутрішніх духовних порухах, рішення, які народжуються в тобі, ти повинен звіряти з порадами та міркуваннями найдосвідченіших.

Щодо діл, здійснення яких повинно тривати або завжди, або більш чи менш тривалий час, не тільки на початку їх творення пот­рібно нам мати в серці щиру постанову сповнювати їх тільки для вгоди Богові, але й після, аж до самого кінця відновлювати такий настрій. Бо якщо ти не будеш так робити, то потрапиш у небезпеку знову бути обплутаним природною любов’ю до себе, яка, схиляю­чись більше до самовгодження ніж до Боговгодження, з плином часу встигає непомітно зіпсувати добрий настрій, який був на початку, і призвести до зміни добрих намірів і мети. Тому Григорій Синаїт написав: «Постійно будь уважний до настрою своєї волі і ретельно розглядай, куди вона хилиться, чи до Бога, чи заради самого лиш добра й для користі душевної сидиш ти безмовно, співчуваєш, читаєш, молишся та инші здійснюєш подвиги, щоб, не усвідомлюючи того, не обікрасти самого себе» (Гл. 19. Грец. Добротолюбіє, с. 916).

Тому той, хто не зважає на це, почавши робити якесь діло з єдиною метою — вгодити Богові, потім потрохи, підсвідомо вводить в це діло й самовгодження, знаходячи в ньому задоволення своїх и бажань, і часто такою мірою, що зовсім забуває про волю Божу. І він настільки зв’язується насолодою від цього діла, що навіть якщо сам Бог перешкодить йому виконати його чи через якусь хворобу, чи через спокусу від людей і бісів, чи якимсь иншим способом, він дуже обурюється і часто осуджує то одного, то иншого, що були йому перепоною у цьому. А иншим разом нарікає на самого Бога, що є явним знаком, що їх сердечний настрій не від Бога, а наро­дився від пошкодженого й гнилого кореня самолюбства.

Бо, хто буває натхненний на діла однією свідомістю на те Бо­жої волі і одним бажанням вгодити Богові, той ніколи не бажає одного діла більше, ніж иншого, хоча б одне з них було високе і ве­лике, а друге низьке й незначне. Він однаково ставиться до обох, бо вони обоє вгодні Богові. Отже, той, хто робить чи якесь велике діло, чи низьке і незначне, буває однаково спокійний і задоволе­ний. Тому, що він цілковито зайнятий головним своїм наміром і головною своєю метою — завжди й у всіх ділах своїх бути тільки вгодним Богові, чи то в житті, чи то в смерті, як говорить і апостол Павло: «…тому й намагаємося з усіх сил Йому подобатися» (2Кор. 5:9). Заради цього, любий, будь завжди до себе уважний і сам в собі зосереджений, і старайся з усіх сил направляти свої діла виключно до цієї мети.

Якщо колись будеш натхнений на яке-небудь діло, і то з такої душевної спонуки, щоб уникнути пекла або отримати в насліддя рай, то ти можеш і це подумки спрямувати до останньої твоєї ме­ти — вгоджувати Богові, виконуючи Його волю. Тому що Бог хоче, аби ти увійшов в рай і не потрапив до пекла.

Ніхто не може повністю пізнати, яку силу і потугу в нашому духовному житті має це спонукання, або мета, — вгоджувати Бого­ві. Бо яке б не було просте і незначне діло, але коли воно твориться тільки для вгодження Богові та на Його славу, тоді воно буває не­зрівнянно цінніше в Божих очах, ніж багато инших високих, слав­них і великих діл, які робляться з иншою метою. Тому для Бога приємніше бачити, коли ти один динарій даси бідному лише з тією метою, щоб вгодити Його Божественній величі, ніж коли б ти зрік­ся всього свого майна з якоюсь иншою метою, навіть з тою, щоб отримати небесні блага, хоч така ціль є і добра, і бажана.

Цей внутрішній подвиг, який тобі потрібно звершувати при кожному ділі, подвиг скеровувати свої думки, почуття і діла до такого вгодження, спочатку видасться тобі важким, але потім зро­биться легким і зручним, якщо, по-перше, безперервно будеш вправлятися в таких духовних вправах, а по-друге, завжди будеш зігрівати в собі бажання Бога, підносячись до Нього живим стремлінням серця, як до єдиного досконалого блага, достойного, щоб Його шукати заради Нього самого, Йому служити, і Його любити понад усе.

Чим частіше таке шукання безмежного блага в Бозі буде відбу­ватися в нашій свідомості й чим глибше буде проникати в серце, тим частіше і тим тепліше будуть здійснюватися сказані дії нашої волі, й тим швидше і зручніше виробиться в нас навик – всяке діло робити лиш з любови до Бога, і з одним бажанням — вгодити Йому, найдостойнішому всякої любови.

Глава 11. Деякі нагадування, які можуть спонукати нашу волю до бажання всяким ділом догоджати Богові

Щоб зручніше ти міг спрямовувати свою волю — у всьому бажати лиш догодити Богові та Його славити, нагадуй собі частіше, що Він перший різними способами вшанував тебе і виявив до тебе свою любов: створив тебе із нічого по образу і подобі своїй, і всі инші творіння створив для служіння тобі. Визволив тебе із рабства диявола, послав не ангела якогось, але Сина свого Єдинородного, щоб Він визволив тебе не тлінною ціною золота і срібла, а безцінною кров’ю своєю і своєю смертю, найбільш мученицькою і принизливою. Після того всього, кожну годину і кожну мить береже тебе від ворогів; бореться за тебе своєю Божою благодаттю, приготовляє тобі на поживу і захист в пречистих тайнах Тіло і Кров возлюбленого Сина свого.

Все це є знаком великої чести й любови до тебе Бога, чести такої великої, що й не можливо збагнути, як такий великий Владика вселенної виявляє таку честь нашій нікчемності й ницості. Тепер суди, яку велику честь і поклоніння ми повинні воздавати такій безмірній Величності, яка створила для нас такі предивні діла. Якщо земним царям, які чинять нам добро, ми не можемо втриматись, щоб не прославляти і шанувати їх, щоб не дякувати і коритись їм, то як незмірно більше повинні ми, найнікчемніші, все це віддавати найвищому Царю всіх, який так нас полюбив і подарував нам стільки благ, що й порахувати неможливо.

Та насамперед з того, що сказано тепер, завжди пам’ятай, що Боже діло само по собі достойне всякої чести, поклоніння і щирого служіння на догоду Йому.

Глава 12. Про бажання і прагнення, які є в людині, та про їхню боротьбу між собою

Знай, що в цій невидимій боротьбі, дві волі, які є в нас, воюють між собою: одна належить розумовій частині душі, й тому назива­ється волею розумовою, вищою; а друга належить чуттєвій частині, й тому називається волею чуттєвою, нижчою, а загально вона називається волею безсловесною, тілесною, пристрасною. Вища воля бажає завжди тільки добра, а нижча — тільки зла. Одне і друге діє­ться само собою, тому ні добре бажання само по собі не рахується нам за добро, ані зле — за зло. Зарахування залежить від схиляння нашої вільної волі. Тому, коли ми своєю волею схиляємося на добре бажання, воно зараховується нам за добро, а коли схиляємося до злого бажання, воно зараховується нам за зло. Ці бажання йдуть поряд: коли приходить добре бажання, то відразу виступає проти нього бажання зле. І коли приходить зле бажання, то виступає про­ти нього добре бажання. Наша воля вільна у своєму виборі, і до якого бажання вона схиляється, те і є переможцем цього разу. В цьому і полягає вся наша невидима боротьба. її ціллю є не дозво­лити нашій свобідній волі схилятися до бажання нижчої, тілесної і пристрасної волі, а завжди йти вслід за волею вищою, розумовою. Бо вона є волею Божою, іти за якою є законом нашого буття: «Бога бійся і заповідей Його пильнуй, бо в цьому вся людина» (Еккл. 12:13), — говорить Премудрий. Одне і друге бажання притягує до себе нашу волю і бажає підчинити її собі. Придуши нижче бажання і схилися до вищого, — і перемога за тобою. А вибереш нижче, знехтувавши вищим, — будеш переможеним. Св. Павло про це пише так: «Отож знаходжу (такий) закон, що, коми я хочу робити добро, зло мені наки­дається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу инший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рим. 7:21-23). І всім пропонує як закон: «…духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити» (Гал. 5:16). А цього без боротьби з тілом досягнути не можна.

Особливо великий подвиг і важку працю повинні понести на початку ті, які перед своїм рішенням змінити світське та тілесне життя на життя боговгодне й віддатися ділам любови і щирої праці для Бога, зв’язали себе злими звичками через часте задоволення бажань своєї тілесної та пристрасної волі. Хоч з одного боку в них поряд зі свобідною волею стоять бажані ними вимоги розумової волі, які запалюються Богом, але зате і з другого боку стоять ті ж, не без співчуття зустрінуті побажання волі тілесної і пристрасної, і, противлячись першій, перетягують вільну волю на свій бік з такою силою, як деякий раз тягнуть на мотузці під’яремну скотину. І тільки Божа благодать дає їм силу втриматися в раніше прийнятому намірі. Час протистояння їм і стійкість в боротьбі послаблюють їх силу, але боротьба від цього не припиняється.

Тому нехай ніхто не мріє здобути істинний християнський намір і християнські чесноти та працювати для Бога як належиться, якщо не хоче присилувати себе відкидати і переборювати всілякі пристрасні порухи тілесної волі, не тільки великі, але й малі, які він спочатку звик охоче й люб’язно задовольняти. В тому, що через жаль до себе деякі особи не хочуть заставляти себе і відмовляти собі рішуче у всьому, і полягає головна причина, чому так мало тих, хто досягає повної християнської досконалости. Бо коли вони, з трудом перемігши великі пристрасні нахили, не хочуть потім заставити себе до поборення малих, які здаються незначними, то, оскільки ці малі є причиною породження і плекання більших, задовольня­ючи їх, живлять ці останні, які потім продовжують жити та діяти в серці, хоч виявляються у незначних розмірах. Серце при цьому залишається пристрасним і нечистим, і головне — анітрохи не визволяється від догоджання собі і жалю до себе, які завжди став­лять під сумнів вартість боговгодних діл.

Наприклад, є такі, які, не присвоюючи собі чужого, надмір люб­лять власне й з однієї сторони надто уповають на нього, а з другої — бувають повільні на милостиню. Инші, не добиваючись почестей поганими засобами, не ставлять їх в ніщо, але часто бажають їх отримати, якщо би вдалось, нібито проти їхньої волі. Инші знову ж, довго дотримуючись встановлених постів, не відмовляють собі у бажанні багато і смачно поїсти, чим зовсім знищують вартість пос­ту. Деякі живуть у чистоті, але продовжують підтримувати стосунки і знайомства з особами, які їм подобаються, і тим насолоджуються, не бажаючи зрозуміти, Що цим вони плекають в собі ще більшу перепону на шляху до досконалости в духовному житті та в єднанні з Богом.

Додам сюди неувагу деяких до природніх недоліків свого ха­рактеру, які хоч і не залежать від свобідної волі, але роблять його гідним суду, коли хто, бачачи як вони заважають справі духовного життя, не тільки не прагне зовсім їх знищити, але й укласти в не­шкідливі рамки, коли це можливо з допомогою Божої благодаті, при ревності і належній увазі до себе. Серед тих недоліків такі, як відлюдькуватість, запальність, вразливість і, як наслідок цього — без­думна поспішність у словах, рухах і ділах, суворість та буркотли­вість, впертість та сварливість тощо. Всі ці недоліки і природні слабкості потрібно виправляти, забираючи в одних надлишки, дру­гим додаючи нестачу, перетворюючи одні й другі у відповідні добрі якості. Бо ніщо природне, яке б воно дике і вперте не було, не може встояти проти волі, коли вона, озброївшись благодаттю Божою, запалиться ревністю зі всією увагою і ретельністю протистояти цьому.

Із вищесказаного випливає, що деякі й роблять добрі діла, але ці діла залишаються недосконалими, шкутильгають і сплетені з по­хотями, що панують у світі (Ін. 2:16). Тому ці особи анітрохи не мають успіху на шляху до спасіння, а тупцюють на одному місці, й нерідко повертаються назад і впадають в минулі гріхи. Напевно, тому, що не” повністю полюбили вони від початку добре життя у Христі, не цілковито наповнилися почуттям подяки до Бога, Який визволив їх відклади диявола, і не з досконалою рішучістю поста­новили працювати для Нього єдиного на вгоду Йому. Звідси випли­ває, що такі завжди залишаються ненавченими в добрі і сліпими, не бачачи небезпеки, в якій знаходяться, думаючи, що їх становище міцне і їм не загрожує ніяка біда.

Заради цього, любий мій у Христі брате, закликаю тебе, полю­би труднощі й лихоліття, які неминуче супроводжують нашу внут­рішню боротьбу, якщо не бажаєш завжди бути переможеним. Так радить і премудрий Сирах: «Покинь нехіть до тяжкої праці» (7,15). Тому, що це є фундаментом всієї боротьби. Чим більше полюбиш ти цю трудність і безжалісне до себе вправляння в подвигах, тим скорішу й повнішу отримаєш перемогу над собою і над тим, що в тобі противиться високому добру, та, як наслідок, сповнишся всякою чеснотою і благістю, і мир Божий вселиться в тебе.

Глава 13. Про те, як треба воювати з чуттєвою безсловесною волею, і про подвиги, які вона повинна проходити, щоб набувати навику в чеснотах

Кожен раз, коли безсловесна чуттєва воля з одного боку, а Божа воля, що промовляє через совість, з другого — поборюють твою в свобідну волю і схиляють її до себе, намагаючись здолати її, тобі треба, якщо ти щирий ревнитель добра, вживати належні заходи, щоб сприяти Божій волі отримати перемогу. Для цього роби ось що:

а. Як тільки відчуваєш порухи нижчої і чуттєвої волі, то відразу  спротився їм і не допускай, щоб твоя воля схилилась до них хоч трохи, але придуши їх, віджени, відкинь від себе сильним напруженням волі.

б. Щоб це успішніше здійснилося і принесло добрий плід, пос­пішай розпалити неприязнь до такого роду порухів, як до своїх ворогів, які шукають, якби вкрасти та знищити твою душу, — розгнівайся на них.

в. При цьому не забувай просити в помічника подвижників, нашого Господа Іісуса Христа про допомогу, захист і зміцнення твоєї доброї волі, бо без Нього ми не зможемо ні в чому мати успіху.

г. Ці три внутрішні дії, щиро відтворені в душі, кожен раз при­несуть тобі перемогу над недобрими порухами. Але це є тільки прогнання ворогів. А якщо хочеш їх вразити в саме серце, то відразу, якщо це можливо, зроби що-небудь протилежне тому, до чого спонукав пристрасний рух, а якщо можна, постанови робити це зав­жди. Це останнє нарешті визволить тебе від появи відчутих тобою нападів. Пояснимо на прикладі. Припустимо, що хто-небудь тебе обра­зив чимось великим чи малим, і в тебе з’явились почуття незадово­лення й роздратування, які навіяли бажання помсти. Пильнуй себе і поспішай усвідомити, що ці почуття хочуть тебе схилити до злого.

Тому займи позицію воїна та захищайся:

а. Вгамуй ці почуття, не впускай їх всередину, та не допускай, щоб твоя воля стала на їх сторону, як справедливу. Це означає — вчинити їм опір.

б. Але вони всі стоять перед тобою, і готові знову до наступу: – розпали в собі неприязнь до них, як до ворогів, і сповнися гнівом з почуття самозбереження, доки можеш щиро сказати: «Я ненавиджу кривду й гидую нею» (Пс. 9:163), або: «Я їх страшною ненавистю ненавиджу, вони моїми ворогами стали» (Пс. 138:22). Це для них сильний удар, і вони відійдуть, але не зникнуть.

в. Потім — моли Господа: «О Боже, рятуй мене, Господи, мені на допомогу поспішися!» (Пс. 70:2). І не переставай кликати, доки й сліду не залишиться від ворожих почуттів і не запанує в душі мир.

г. Примирившись, зроби тому, хто тебе образив щось таке, що виказувало б твою до нього зичливість і добрий намір: скажи друж­нє слово, вчини дрібну послугу і подібне. Це буде виконанням того, що заповідає Давид: «Відступи від зла й чини добро» (Пс. 34:15). По­дібні дії плекають навик у чесноті, протилежній тим пристрасним почуттям, які тебе бентежили; цей навик вражає їх в серце й умертвляє. Такі дії намагайся попередити, або контролювати, або скувати їх таким внутрішнім рішенням, яке назавжди робило б не­можливими подібні пристрасні почуття. Так, як було сказано в прикладі, вироби в собі бажання зневаг і різного роду образ, полю­би їх і стань готовим з радістю зустрічати й приймати їх як спасительні ліки. В инших випадках, намагайся збудити й утримати в собі відповідно инші почуття та нахили. Тобто — вигнати із серця пристрасть і замінити її протилежною чеснотою, що і є метою невидимої боротьби.

Запропоную тобі загальну на всі випадки вказівку згідно з вченням святих Отців. У нас в душі є три сили – мислення, бажан­ня, роздратування. З цих трьох сил, якщо їх пошкодити, народжуються і троякого роду неправдиві помисли та почуття. Сила мис­лення породжує невдячність до Бога і нарікання, нехтування Бо­гом, незнання Божих речей, нерозсудливість, всякі инші недобрі думки. Сила бажання породжує прагнення насолоди, марнославст­ва, грошолюбства, зі всіма їх чисельними видозмінами, які відно­сяться до самовгодження. Сила роздратування – гнів, ненависть, заздрість, мстивість, злорадство, бажання зла та злі почуття. Всі ці помисли та почуття тобі треба перемагати за допомогою вказаних вище способів, щоразу намагаючись плекати в серці протилежні їм добрі почуття і нахили: замість невірства — безсумнівну віру в Бога; замість нарікання — щиру подяку Богові за все; замість нехтування Богом — безнастанну глибоку пам’ять про Бога, Всюдисущого і Вседержителя; замість невігластва, неуцтва — ясне споглядання або перебирання в умі всіх стіасительних християнських істин; замість нерозсудливости — почуття, набуті в розважаннях про добро та зло; замість всяких недобрих помислів — хвала Бога і славослів’я: замість насолод — стриманість, піст, умертвлення; замість гніву — лагідність; замість ненависті — любов; замість заздрости — співрадість; замість помсти — прощення і зичливість; замість злорадства — співстраждання; замість бажання зла — бажання добра. Коротко поєднаю це зі св. Максимом: силу думки свою прикрась безперестанною пам’яттю про Бога, молитвою і знанням Божих істин; силу бажання — повним самовідреченням і відреченням від усякого догоджання собі; силу роздратування — любов’ю: і правильне сло­во, світло ума твого ніколи не затьмариться в тобі, й наведені недо­брі помисли не зможуть знайти в тобі місця. Якщо ти самостійно будеш плекати в собі зранку, ввечері та в инші часи дня перелічені добрі почуття і нахили, то невидимі вороги не наблизяться до тебе, бо в такому разі ти будеш подібний на полководця, який безнастан­но оглядає своє військо й шикує його в бойовий порядок, а на тако­го нападати — вороги це знають — незручно.

Зосередь особливо свою увагу на останньому пункті — на діях, які протилежні тим, до яких манять недобрі помисли, й на плекан­ні в серці протилежних пристрастям почуттів і нахилів. Тільки так ти зможеш викорінити в собі пристрасті й перебувати в безпеч­нішому становищі. Бо, поки коріння пристрастей залишаться всередині, вони завжди будуть породжувати свої плоди та затуманю­вати ними чесноти, а деколи й зовсім їх закривати та витісняти. В таких випадках ми підлягаємо небезпеці знову впасти в попередні гріхи й змарнувати всю свою працю.

Тому знай, що цей останній прийом потрібно тобі використати не один раз, а треба вживати часто, безнастанно, до того часу, поки не розіб’єш, не розладнаєш і не знищиш пристрасного навику, про­ти якого озброюєшся. Бо коли навик панує в серці через часте по­вторювання певних дій, щоб задовольнити пристрасть, яка в ньому живе, тоді для послаблення і знищення такої влади треба, крім відкинення його в серці, застосувати протилежні цій пристрасті добрі почуття, які їїЇ б’ють і знищують. Часте їх повторювання прожене пристрасний навик, вб’є діючу в ньому пристрасть і вкорінить в серці протилежну їй чесноту та навик до відповідних дій. Напевно, не потрібно тебе надто переконувати, оскільки це само собою видно, що для набуття добрих навиків необхідно робити більше добрих діл, ніж для навиків злих потрібно було б діл недобрих. Тому, що погані навики швидше вкорінюються. Причиною того є гріх, який живе в нас, або догоджання собі. Отже, якими б важкими і незручними не здавалися тобі для виконання такі, протилежні твоїй пристрасті дії, чи через немічність твоєї доброї волі, чи через опір твоєї пристрасної самовгодливої волі, ти нізащо не полишай їх, але всілякими способами заставляй себе їх робити. Нехай вони спочатку будуть недосконалі, але все-таки підтримають твою твер­дість і рішучість боротися, і допоможуть тобі перемогти.

Ще додам: будь бадьорим і, зосередившись, борись мужньо — і борись не тільки з великими й сильними, але й з малими та легки­ми порухами кожної твоєї пристрасти. Бо малі відкривають дорогу для великих, особливо, коли перетворяться у звичку. Досвід вже не раз підтверджував, що коли хтось мало звертає уваги і не турбується про відкинення від серця малих пристрасних побажань, після того як вже переміг великі, то такий піддається раптовому нападові ворога, і такому сильному, що не витримує в боротьбі й падає ще нижче від попередніх падінь.

Крім того нагадую, що тобі потрібно відсікати й умертвляти всяку пристрасть до речей, хоч і дозволених, але не конечних, якщо зауважуєш, що вони послаблюють напруження твоєї доброї волі, привертають увагу до себе І розладнують встановлений тобою поря­док благочестивого життя: прогулянки, вечори, розмови, знайом­ства, забави, сон та инше. З цього ти отримаєш багато хористи: під­готуєшся перемагати себе в усьому иншому, станеш стійкішим і досвідченішим в боротьбі зі спокусами, уникнеш багатьох пасток диявола, який вміє розставляти їх на цих важких стежках, і, запев­няю, будеш творити діла, вгодні Богові.

Отже, любий, якщо ти підеш за моїми вказівками й бадьоро станеш на шлях вищевказаних святих подвигів, то будь впевнений, що за короткий час досягнеш успіху і зробишся істинно духовним, а не тільки ззовні. Але пам’ятай, що боротьба з собою і заставляння себе — це невідворотний закон, який виключає всяке догоджання собі, навіть і в духовній сфері життя. Якщо ти притягаєш сюди або виключно вибираєш тільки приємні діла, хоч і духовні, то зіпсуєш все своє діло. Ти будеш працювати, але справжнього плоду не отримаєш, отримаєш тільки пустоцвіт, і ні в чому духовному дійсно та міцно не будеш стояти. Тобі буде здаватися, що маєш щось духовне, але насправді так не буде. Бо все істинно духовне виробляється благодаттю Святого Духа. Ця ж благодать вселяється тільки в тих, які розіп’яли себе в стражданнях і свідомих злигоднях без всякого жалю до себе, і через це з’єдналися з розп’ятим за них Господом Спасителем нашим.

Глава  14. Як бути, коли вища, розумова воля здається ніби зовсім переможеною нижчою волею та ворогами

Якщо деколи відчуєш таку сильну атаку гріхів, що тобі видасться, ніби вже і встояти проти неї не можеш і ніби вже сама завзята ревність протистояти цьому вичерпалась, то дивись, брате мій, не опускай рук, а схаменись і стій твердо. Це ворожа пастка — думкою про безнадійність підірвати опір, заставити скласти зброю і відда­тися в руки ворогів. Пам’ятай про цю хитрість ворога й не відступай. Бо поки ти не прихилишся волею до пристрасте, то будеш серед переможців, оборонців і винищувачів ворогів, навіть якщо ти співчуваєш пристрасті. Заставити тебе чи проти твоєї волі вирвати з рук твоїх перемогу і здолати тебе, яку би запеклу й жорстоку боротьбу не підіймали в тобі вороги твого спасіння, ніхто й ніщо не може. Бог дарував нашій свобідній волі таку силу, що якщо б усі властиві людині почуття, весь світ і всі демони озброїлись проти неї і вступили би з нею в двобій, присилувати її не змогли б. За нею завжди залишається свобода побажати те, що вони пропонують і вимагають, якщо захоче, і не побажати, якщо не захоче. За це вона й відповідає та підлягає суду. Запам’ятай це добре, яким би не вида­вався собі слабким, ти не повинен пробачити собі, якщо піддашся пристрасті. Це скаже тобі й твоя совість. Приготуйся тим твердіше стояти, чим сильніший напад, і ніколи не відступай від такого рішення, при кожному такому випадку повторюючи слова одного із наших провідників: «Чувайте, стійте у вірі, будьте мужні, крі­піться» (1 Кор. 16,13).

Тримаючи таким чином свою волю неприхильною до гріховної пристрасти та перебуваючи на боці вимог вищої волі, пускай в діло одну за одною й свою духовну зброю. Головна з них — є молитва. Нею і запалюй себе, промовляючи: «Господь — моє світло й моє спа­сіння: кого маю боятись ? Господь — мого життя твердиня: кого маю страхатись?*. Нехай і облогою стануть проти мене, не настра­шиться моє серце; нехай і війна настане проти мене, навіть тоді буду я уповати» (Пс. 27:1,3). «Я бо не покладавсь на лука мого, і не спас мене меч мій… Богом ми день-у-день хвалились, і Твоє Ім’я ми завжди прославляли» (Пс. 44:7,9). «Не бійтесь того, чого він боїться, і не лякайтесь. Господа сил — Його шануйте як святого; Його ви маєте боятися, перед Ним маєте тремтіти! Задумуйте задуми, та вони не вдадуться; давайте накази, та вони не здійсняться, бо з нами Бог» (Іс. 8:12-13,8:10).

Натхнений таким чином, зроби і ти те, що робить инколи у ви­димій битві воїн, коли на нього сильно напирає ворог: він трохи відскакує назад, щоб вибрати краще місце і придивитися, як зруч­ніше пустити стрілу в серце ворога. Так само і ти, спрямувавши свої помисли всередину в серце і відновивши свідомість та почуття своєї маловартости й немочі самому в цей час щось зробити, вдайся до Бога, який все може, й з теплим упованням та сльозами приклич Його на допомогу проти пристрасти, що находить, кажучи: «Устань нам на допомогу і визволь нас Твого милосердя ради» (Пс. 44:27). «Воюй проти тих, що боєм ідуть на мене. Візьми щит малий і вели­кий, і встань мені на поміч!.. Нехай засоромляться і застидаються ті, що на життя моє чигають; нехай назад відступлять і почервоніють ті, що замишляють зло на мене» (Пс. 35:1-2,4). Владичице Богоро­дице, не допусти мені поступитися ворогам і бути ними перемо­женим. Ангеле хоронителю мій, покровом крил твоїх сховай мене від ворожих стріл, і мечем твоїм врази й віджени їх від мене».

Терпи, так взиваючи, й побачиш швидку допомогу. Але будь до себе дуже уважний. Ворог знає силу таких молінь до Бога й спішить и погасити їх або розхитати беззмістовним наріканням на Бога, яке він сам викликає, навіщо допустив Господь такий ворожий напад і таку небезпеку впасти, щоб таким чином не допустити або припинити моління і зробити негідним Божої допомоги. Як тільки помітиш такий богопротивний порух, поспіши відновити цю щиру й істинну впевненість, що «Бог не може бути спокушуваний злом, і сам Він не спокушає нікого», і що «кожний спокушається своєю власною  пожадливістю, яка його притягає і зводить» (Як. 1,13-14). Потім заглибся в попередні свої діла, почуття і думки, й побачиш, що це з них народилась внутрішня буря, яка поставила тебе в небезпечне становище. Ворог набрехав на Бога, а твої прогріхи прикрив. Тобі треба вірою виправдати в собі Бога і розважанням зняти з себе уле­сливе вороже покривало, звинуватити себе в потуранні собі й неувазі й, в покаянні визнавши цей внутрішній гріх перед Богом, повернутися до молінь, які дадуть тобі завжди готову, а особливо в таких випадках, Божу допомогу.

Після цього, коли внутрішня буря стихне, боротьба повинна проходити за загальними правилами невидимої боротьби, про які вже було частково сказано.

Глава 15. Про те, що боротьбу треба вести безперервно і мужньо

Якщо бажаєш перемогти своїх ворогів якомога швидше й легше, необхідно тобі, брате, вести боротьбу з усіма своїми пристрас­тями безперервно й мужньо, а особливо з самолюбством або нерозумною любов’ю до себе, коли ти догоджаєш собі й себе жалієш. Тому, що це є основою і джерелом всіх пристрастей, його инакше загнуздати не можна як безупинним свідомим озлобленням на себе та любов’ю до скорбот, злигоднів, наклепів, безвинних утисків зі сторони світу й світських осіб. Нехтування таким безжальним до себе ставленням було, є і буде завжди причиною неможливосте наших духовних перемог, їх трудности, рідкости, недосконалосте й слабкости.

Отже, ця наша духовна боротьба повинна бути у нас постійна й безнастанна. Вона повинна вестися з душевною бадьорістю і мужністю, що легко тобі вдасться, якщо це буде від Бога. Виходь на цю боротьбу без вагань. Якщо прийде бентежлива думка про лють і безупинну злобу, яку мають проти тебе вороги-демони, і про їх чис­ленні полки, то подумай також і про безмежно величну Божу силу і про любов Його до тебе, а також і про незрівнянно більшу кількість ангелів небесних та про молитви святих. Усі вони невидимо боряться поряд з нами проти наших ворогів, подібно, як це було сказано стосовно Амалека: «…війна Господня проти Амалека з роду в рід» (Вих. 17:16). Скільки слабких жінок і скільки малолітніх дітей під­штовхнула до боротьби думка про таку потужну та завжди готову допомогу! І вони взяли гору і перемогли всю мудрість світу, всі під­ступи диявола та всю злобу пекла.

Тому ніколи не треба лякатися, коли тобі почне докучати нап­лив думок, що боротьба ворогів проти тебе дуже сильна, що їй немає кінця і вона розтягнеться на все твоє життя, що не уникнути тобі падінь і їх численного та різноманітного повторення. Знай, що вороги наші зі всіма своїми підступами знаходяться в руках Божес­твенного нашого Архистратига, Господа Іісуса Христа, на честь і славу якого ти ведеш боротьбу. Якщо Він сам вводить тебе в бій, то не тільки не допустить, щоб вороги твої вчинили над тобою насиль­ство й перемогли тебе, якщо, звичайно, ти сам своєю волею не перейдеш на їхню сторону, а сам буде боротися за тебе й віддасть ворогів твоїх в твої руки переможеними, коли Йому буде угодно, як написано: «Бо Господь, Бог твій, іде посеред твого табору, щоб визво­ляти тебе й віддати тобі в руки твоїх ворогів» (Повт. 23:15).

Якщо Господь відтягне твою повну перемогу над ворогами та відкладе це до останнього дня твого життя, то знай, що зробить це заради твого вічного блага. Лише не відступай і не переставай вести боротьбу. Хай деколи отримаєш рану, але не складай зброї і не кидайся навтіки. Одне лиш май на думці — воювати зі всім натхненням і мужністю, тому що це — неминуче. Немає людини, яку б оминула ця боротьба, чи в житті, чи в смерті; й хто не веде боротьби, щоб перемогти пристрасті та ворогів, той неминуче потрапить у полон — чи тут, чи там, — і буде відданий на смерть.

Корисно пам’ятати тобі також, навіщо Богові треба тримати  нас в такому бойовому стані. А ось для чого. Як колись Бог, привівши Ізраїля в обітовану землю, не всі наказав винищити народи, що там жили, а залишив на місці п’ять чужих і ворожих Ізраїлю племен, — по-перше, для того, щоб випробувати, чи твердо вірить в  Нього вибраний народ, і чи вірно виконує Його заповіді, а по-дру­ге, для того, щоб навчити свій народ мистецтву вести бої (Суд. 2:21-23,3:1-2). Подібно не знищує Він одразу й усі наші пристрасті, а залишає, щоб випробувати нашу до Нього любов і покірність Його волі, та навчати нас духовній боротьбі. Докладніше викладає це блаженний Теодорит. «Бог, — говорить він, — робить це для того: а) щоб ми не впадали у безпечність і безтурботність, але щоб були пильні, старанні й уважні; б) щоб ми не забували про постійну за­грозу нападу, й не були зненацька оточені ворогами та переможені пристрастями; в) щоб завжди зверталися до Бога й щоб завжди шу­кали і чекали від Нього допомоги; г) щоб не гордились, а смиренно думали про себе; г) щоб навчилися всім серцем ненавидіти при­страсті та ворогів, які так невтомно нападають на нас; д) щоб ви­пробувати нас, чи до кінця зберігаємо ми Божу честь, любов і віру; є) щоб заохочувати нас точніше виконувати всі Божі заповіді і не схиблювати навіть в найменших; є) щоб на ділі пізнати, наскільки цінна чеснота, й тому ніколи не погоджуватись залишати її і падати в гріх; ж) щоб безупинна боротьба давала нам можливість здобувати щораз то більші вінці; з) щоб Бога прославляти, а диявола й гріх посоромлювати своїм терпінням до кінця; и) щоб, навчившись протягом життя, ми не боялися в час смерти вступити в найжорстокішу боротьбу».

Таким чином, оточені завжди стількома ворогами, які так злоб­но нас ненавидять, ми не можемо чекати від них ні миру, ні перемир’я, ні закінчення, ні відкладання боротьби, а в кожну мить по­винні бути готові до боротьби й відразу мужньо вступати в неї, як тільки вони нападуть. Звичайно, було б краще, якщо би ми спочат­ку не відкривали дверей свого єства й не пускали ворогів і пристрастей всередину себе, в душу та в серце. Але після того, як одного разу проклали вони собі дорогу в нас, немає вже нам сенсу віддаватись безпечності, а треба озброїтися проти них, щоб вигнати їх із себе. Вони — безсоромні та наглі, й не вийдуть, якщо не ви­гнати їх силою.

Глава 16. Як Христовому воїну зранку потрібно налаштовуватись на боротьбу

Як тільки ти прокинешся вранці й трохи помолишся, кажучи: «Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене», — перше діло, яке потрібно тобі зробити — це ув’язнити себе у власному серці. Утвердившись там, затям у свідомості і почуттях, що ліворуч тебе вже стоїть ворог і той пристрасний потяг, з якими ти маєш боро­тися, і вони вже готові напасти на тебе, тому віднови в собі рішу­чість або перемогти, або померти, але не відступати. Усвідом також, що праворуч тебе невидимо стоять непереможний Архистратиг твій, Господь наш Іісус Христос з Пресвятою Матір’ю своєю, і з ба­гатьма святими ангелами, на чолі з архангелом Михаїлом, які готові тобі допомогти, — тож наберись надії.

Ось стане проти тебе князь пекла, диявол з полчищами бісів своїх і почне розпалювати в тобі пристрасне бажання, вмовляючи при цьому різними солодкими обіцянками для твого самовгодження припинити боротися з цією пристрастю і підкоритися їй, запевнюючи, що так буде краще і спокійніше. Але будь уважний до себе — саме в цей час ти повинен почути з правої сторони застерігаючий і підбадьорливий голос, який твій ангел хоронитель від імени всіх, що є праворуч, не пропустить нагадати тобі, кажучи: «Сьогодні че­кає на тебе боротьба з твоєю пристрастю й иншими ворогами твої­ми. Не бійся і не втікай від страху з поля бою. Бо сам Господь Іісус, Архистратиг твій, стоїть близько, в оточенні тисяцьких і соцьких безплотних і всіх чинів святих ангелів, і готовий допомогти тобі в є боротьбі проти ворогів твоїх і не допустити, щоб вони перемогли тебе, як обіцяно: «Господь бо воюватиме за вас» (Вих. 14:14). Тому стій твердо, присилюй себе не піддаватися і з усіх сил намагайся и перетерпіти випробування, що напало на тебе, взиваючи з глибин серця: «…не видай мене на поталу моїм ворогам» (Пс. 27:12). Взивай до Господа твого, до Владичиці Богородиці, до всіх ангелів і святих, Прийде допомога, й ти переможеш, бо написано: «…пишу вам, юнаки, бо ви перемогли лукавого» (1Ін. 2:13). Нехай ти немічний і зв’язаний поганими звичками, і вороги твої сильні й чисельні, але набагато більша приготована тобі допомога від Того, Хто створив тебе і  викупив, і незрівнянно сильніший за всіх Бог — Захисник твій в цій боротьбі, як написано: «Господь могутній і потужний, Господь по­тужний у битві» (Пс. 24:8). Який до того ж має більше бажання спасти тебе, ніж твій ворог згубити тебе. Отже, борись і ніколи не обтяжуйся трудом від цієї боротьби. Бо цим трудом, заставлянням себе і безжалісним, попри біль, відриванням себе від шкідливих звичок, здобувається перемога І наживається великий скарб, за який купується Царство Небесне, та заради якого душа назавжди з’єднується з Богом.

Так кожного дня вранці починай в Ім’я Боже боротьбу з твоїми ворогами, за допомогою зброї, яка полягає в тому, щоб не покладаєтися на себе, а надіятись на Бога. Ще иншим видом зброї є мо­литва й безжалісне заставляння себе до необхідної праці і духовних подвигів. А найбільшою зброєю вважається умово-сердечна молит­ва: «Господи Іісусе Христе, помилуй мене!» Це страшне Ім’я, — як меч двосічний, що перебуває в серці, вражає і проганяє демонів та пристрасті. Тому Іоанн Ліствичник сказав: «Ім’ям Господа Іісуса би­чуй супостатів». Про цю молитву ми нижче будемо говорити в окремій главі. Такою зброєю вражай твого ворога, ту пристрасть і те зле бажання, яке поборює тебе, в тому порядку, який я вказав у 13-ій главі, — спочатку протиставленням пристрасті, потім зненавидженням її і, врешті, ділами протилежної їй чесноти, роблячи все це в молитовному дусі. Так діючи, будеш творити діло, вгодне тво­єму Богові, який зі всією торжествуючою на небі Церквою стоїть невидимо й дивиться на твоє змагання.

Така боротьба — важка й виснажлива, але не сумуй і не падай духом, пам’ятаючи, що з одного боку ми маємо обов’язок працю­вати і догоджати нашому Богові, а з другого, що нам неминуче треба воювати, якщо хочемо жити; бо якщо перестанемо боротися, то відразу будемо вражені на смерть. Нехай не обманює тебе ворог переконанням: «Ти тільки на годину поступися». Нехай на годину. Але ким ти станеш, відійшовши від життя в Бозі й віддавшись світові, його втіхам та насолодам тілесним? Боговідступником! А таким стати не тільки на годину, але й на мить страшно. То чи мож­ливо, щоб це було годину? Чи не потече в тебе в цьому богопротивному житті година за годиною, а потім день за днем, і рік за роком? А що далі? Якщо змилосердиться над тобою Господь і дасть тобі ще прокинутися від сну гріховного; то ти все-таки повинен будеш вступити в бій, від якого тепер утікаєш , шукаючи легкого життя, з тією лиш відмінністю, що тоді воно буде для тебе важче, гостріше і болючіше, і до того ж ще й менш успішне. А якщо Господь залишить тебе в руках твого свавілля і твоїх ворогів, то що тоді? Не буду повторювати, тільки скажу: згадай, бо хто цього не знає? Після життя у важких кайданах злих пристрастей, яке завжди проходить без істинних радощів, раптом настане година смерти, страшний стан душі, який і слово Боже не могло виразити, а тільки сказало: тоді будуть благати: “Упадіть на нас і закрийте нас» (Од.6,16). Цей крик, почавшись у час смерти, буде постійно тривати після неї до кінця світу. Його буде чутно в момент Страшного суду, але це не принесе жодної користи. Не будь же настільки нерозумним, щоб наперед кинутися у вічні пекельні муки, втікаючи від коротких подвижницьких трудів і борінь. Але як чоловік розсудливий і, скажу, поміркований, то краще тепер прийми недовгі труди та хвороби духовного бою, щоб, здолавши ворога, отримати вінець і бути в єд­нанні з Богом і тут, і там – в Царстві Небеснім.

Глава 17. У якій послідовності нам треба поборювати свої пристрасті

Дуже корисно тобі, брате мій, добре знати те, в якій послідовності треба поборювати свої пристрасті, щоб робити це правильно, а не абияк, як роблять деякі, і не мають успіху, а нерідко й терплять шкоду. Послідовність, в якій треба боротися зі своїми ворогами й поборювати свої злі побажання та пристрасті, така: зосередь увагу на своєму серці й прискіпливо вивчай, якими помислами, якими нахилами та пристрастями воно особливо зайняте, і яка пристрасть найбільше має владу над ним та тиранить його. Потім проти цієї пристрасті насамперед і підіймай зброю і старайся її побороти. На цьому і зосередь всю увагу й турботу, з одним тільки винятком, що якщо підніметься між тим випадково якась инша пристрасть, то нею тобі потрібно відразу зайнятися і її прогнати, а потім знову повертати зброю проти головної пристрасти, яка постійно виявляє свою присутність та владу. Бо як у всякій боротьбі, так і в нашій, невидимій, слід боротися з тим, що поборює тебе в цей момент.

Глава 18. Як поборювати порухи пристрастей, що несподівано підіймаються

Якщо ти, любий мій, не звик ще поборювати несподівані порухи й збудження пристрастей, наприклад, через образи, то раджу ось що робити: постанови собі кожен день, коли ти ще вдома, «про­раховувати» всі випадки, які можуть з тобою трапитися впродовж дня, сприятливі й несприятливі, і які внаслідок цього можуть ви­никнути в тобі пристрасні порухи, похоті та роздратування, – і заздалегідь приготуйся придушити їх в самому зародку, не даючи їм ходу. І тебе ніколи зненацька не схоплять жодні порухи пристрас­тей, а завжди будеш готовий дати відсіч і не збентежишся гнівом, ані похіттю не захопишся. Таке передбачення випадковостей по­трібно робити найбільше тоді, коли маєш вийти з дому і йти в такі місця, де повинен зустрітися з особами, які можуть захопити або роздратувати. Якщо ти будеш до цього готовий, то легко уникнеш одного і другого. Хвиля пристрасти, якщо якась і підніметься, то не підкине тебе, як легкий човен, а перекотиться через тебе або розіб’ється об тебе, як об твердий камінь. Нехай запевнить тебе в цьому щодо гніву пророк Давид, який говорить: «…спішивсь я і не барився» (Пс. 119:60).

Але таким приготуванням ще не все зроблено. Пристрасть мо­же піднятись також і несподівано. В такому випадку ось що роби: як тільки відчуваєш пристрасний порух — чи похоті, чи роздрату­вання, — поспішай загнуздати його напруженням волі, скеруй на серце всю увагу ума і постарайся не допустити його до серця, і пильнуй, щоб воно ні тим, що дратує, не роздратувалося, ні до того, що його приваблює, не прихилилося. Якщо ж випаде несподівано зародитися в серці одному чи другому, постарайся на перший раз, щоб воно не вийшло назовні, не видавай цього ні словом, ні погля­дом, ні порухом.

Потім присилуй себе піднести свій ум і серце до Бога і, відновивши в собі ясну свідомість й почуття безмежної Божої любови та Його правди, одним і другим постарайся витіснити пристрасний порух і викликати йому протилежний — добрий. При майбутній зустрічі, може, і незручно це буде зробити як слід, але наміри й спроби робити не припиняй. Нехай зараз без успіху; довершиш опісля, коли закінчиться зустріч, яка породила пристрасть. Конче потурбуйся, щоб не виявити пристрасти, яка породжується. І це не буде давати їй виходу. Як тільки звільнишся від недоброго потоку вражень, звернись до свого серця і постарайся викинути гадюку, що влізла туди.

Але найкраща й найдіяльніша охорона від несподіваного збудження пристрастей — це усунення причин, які їх породжують.

Таких причин на все є дві: любов і ненависть. Якщо ти, любий мій, попався в полон до якої-небудь особи або відчуваєш прист­расть до якої-небудь речі, великої чи малої, то природньо, що коли їх зустрічаєш або бачиш, що їх зневажають і їм шкодять або хочуть відвернути й вкрасти у тебе, то ти негайно обурюєшся, тужиш, гні­ваєшся і повстаєш проти тих, які це роблять. Тому, якщо бажаєш, щоб не траплялися з тобою такі несподіванки й тривоги, потурбуй­ся побороти та викинути з серця недобру любов і недобру прист­расть, і чим більше ти зав’яз в одному і в другому, тим більше по­турбуйся про те, щоб врівноважити себе й розумно поставитись до речей та осіб. Бо чим сильніша в тебе любов і пристрасть, тим біль­ше й несподіваніше є збудження пристрасти у всіх вказаних випадках.

Подібно, якщо маєш неприязнь до якої-небудь особи або відразу до якої-небудь речі, то ти також несподівано обурюєшся або відчуваєш огиду, коли їх зустрічаєш, особливо, якщо їх хтось розхвалює. Тому, якщо хочеш зберегти спокій серця в таких випадках, застав себе спочатку придушити недобрі почуття, що піднялись в   тобі, а потім зовсім їх знищити. В цьому тобі допоможе таке розважання (щодо осіб), — що і вони є творіння Божі, створені, як і ти, за образом і подобою Божою всесильною правицею Бога живого, що і вони відкуплені й відновлені безцінною Кров’ю Христа Госпо­да, що й вони є твоїми співбратами, яких не потрібно тобі ненави­діти навіть в душі, як написано: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці» (Лев. 19:17); особливо ж тоді, коли ти – припустимо, що вони гідні неприязні, — сприймеш їх приязно і з любов’ю, то тим будеш подібний до Бога, який любить всі свої створіння й ні­ким не гидує, про що говорить Його премудрий Соломон: «Ти любиш усе, що існує, і не бридишся нічим з того, що сотворив, бо якби ти щось ненавидів, то й не витворив би» (Прем. 11:24), і який, незважа­ючи на людські гріхи, «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих» (Мф. 5:45).

Глава  19. Як поборювати тілесні пристрасті

З тілесними пристрастями, брате мій, треба боротися в свій, особливий спосіб, ніж з иншими. Щоб усе йшло як слід, знай, що одне треба тобі робити перед спокутуванням пристрастями, инше під час спокуси і ще инше після припинення її дії.

Перед спокусою твоя увага повинна бути звернена на причини, які звичайно породжують спокуси або збуджують пристрасті. Тут закон такий: завжди уникай всіх випадків, які можуть порушити спокій твого тіла, особливо зустрічей з особами протилежної статі. І якщо иншим разом буде потреба розмовляти з такою особою, роз­мовляй не довго, тримаючись не тільки скромно, але й з деякою строгістю на своєму обличчі, і твої слова нехай будуть при всій щирості радше стримані, аніж приязні.

«Ніколи не звіряйся своєму ворогові» (Сир. 12:10), — говорить премудрий Сирах. І ти ніколи не вір своєму тілу: бо як мідь сама від собі породжує иржу, так і розпусна природа тіла породжує із себе злі похітливі порухи, «…бо мов мідь позеленіла — така й злоба його» (Сир. 12:10). Не довіряй, ще раз наголошую, не довіряй в цьому від­ношенні собі, хоч, припустимо, ти не відчуваєш і вже довший часу не відчував цього жала. Тому що ця триклята злоба, чого не робила довгі роки, деколи зробить за одну годину й за одну мить, і завжди мовчки готується до нападу. І знай, що чим більше вона вдає това­риша та не дає жодних підстав для підозри, тим більшу потім при­носить шкоду, а нерідко вражає на смерть.

Також кожному треба боятися найбільше тих осіб протилежної статі, з якими в побуті приязні стосунки вважаємо звичайною спра­вою, або тому, що вони близькі по духу, або тому, що благочесні й добродійні, або тому, що від них отримано якусь послугу і є потреба частіше виявляти їм за це вдячність. Боятися цього треба тому, що до таких, без страху й уваги до себе, стосунків майже завжди домі­шується почуттєва насолода, яка потім потрохи, непомітно прони­зує душу до самих глибин і так затьмарює розум, що ті, які підда­лися цій заразі, починають за ніщо вважати різні небезпечні причини гріха: наприклад, пристрасні погляди, солодкі розмови з тієї та з иншої сторони, привабливі рухи й положення тіла, потискування рук, від чого врешті впадають і в самий гріх, та в инші диявольські пастки, з яких часом і зовсім не можуть визволитись.

Втікай же, брате мій, від цього вогню, тому що ти порох, і ніко­ли не відважуйся у своїй самовпевненості думати, що ти порох мокрий, просякнутий водою доброї і міцної волі. Аж ніяк! Але рад­ше думай, що ти сухий-сухий порох, і відразу спалахуєш, щойно відчуєш цей вогонь. Не покладайся на твердість своєї рішучости й своєї готовности швидше померти, ніж образити Бога гріхом. Бо якщо і можна припустити, що ти змочений порох, але від частого спілкування і сидіння віч-на-віч тілесний вогонь потрохи висушить зрошувальну воду твоєї доброї волі, й ти сам не помітиш, як спалахнеш тілесною любов’ю. І то такою мірою, що перестанеш соромитися людей і боятися Бога і, бажаючи вчинити гріх, за ніщо . матимеш честь, життя і всі муки пекла.

Утікаючи, втікай з усіх сил:

а) від таких стосунків з особами, які можуть бути для тебе спокусою, якщо щиро бажаєш не потрапити в полон гріха і не заплатити податку його, який є душевною смертю.Премудрим називає премудрий Соломон того, хто боїться й уникає причин гріха, а того, хто через самовпевненість не уникає їх, називає нерозумним, кажу­чи: «Мудрий боїться й відвертається від зла, а дурний є зухвалий у своїй самовпевненості» (Притч. 14:16). Чи не на це вказував й апостол, коли заповідав коринтянам: «Утікайте від розпусти!» (1Кор. 6:18);

б) втікай від неробства та лінивства: будь бадьорим, пильно слідкуючи за помислами й мудро влаштовуючи та виконуючи свої діла, відповідно до свого стану;

в) завжди слухайся своїх настоятелів і духовних отців. Охоче підкоряйся їм у всьому, швидко й з готовністю виконуючи, що б вони не наказали, а найбільше те, що упокорює тебе й суперечить твоїй волі та твоїм нахилам;

г) ніколи не дозволяй собі судити про ближнього, ніколи не суди й не осуджуй. А особливо за той тілесний гріх, про який у нас мова, хоч би хто явно в нього впав, але май до нього співчуття і жа­лість. Не гидуй ним і не насміхайся з нього, але з його досвіду візьми собі урок смирення, і знаючи, що ти і сам вкрай слабкий і до зла схильний, як порох на дорозі, говори собі: «Сьогодні впав він, а завтра впаду я». Знай, якщо ти швидкий на осудження инших і пре­зирство до них, то Бог боляче покарає тебе за це, давши самому впасти в цей гріх, за який осуджуєш инших. «Не судіте, щоб вас не судили» (Мф. 7:1), щоб із свого падіння пізнали згубність своєї гор­дині і, впокорившись, пошукали ліків від двох бід: від гордости й від розпусти. Але якщо Бог за своєю милістю і захоронить тебе від падіння і ти втримаєш незмінно твердим свій помисл чистоти, то все одно припини осуджувати, якщо осуджував, і не надійся на себе, а радше бійся і не вір своїй постійності;

ґ) будь уважний і чувай над собою. Якщо ти придбав якийсь Божий дар чи перебуваєш в доброму духовному стані, не приймай у своїй зарозумілості суєтної і мрійливої про себе думки, ніби ти щось і твої вороги не наважуються напасти на тебе, і ти настільки зневажаєш та ненавидиш їх, що зразу відіб’єш, якщо вони насмі­ляться підійти до тебе. Як тільки так подумаєш, то впадеш легко, як осінній листок з дерева.

Ось що треба тобі робити перед спокушуванням тілесною при­страстю.

Під час же самої спокуси роби ось що: дізнайся швидше при­чину, від якої народилась боротьба, і негайно усунь її. Причина цього буває або внутрішня, або зовнішня. Зовнішньою причиною буває: нескромність очей, солодкі для слуху речі, такі ж за змістом та мелодією пісні, одяг із ніжних матерій, запашні парфуми, вільні розмови, торкання й потискування рук, танці та багато иншого. Лі­ком проти всього цього є: скромний і смиренний одяг, небажання ні бачити, ні слухати, ні нюхати, ні говорити, ні торкатися нічого такого, що породжує цей сороміцький порух, особливо ж уникати сто­сунків з особами иншої статі, як сказано вище. Внутрішньою причи­ною, з одного боку, є життя в достатку та спокої тіла, коли всі тілесні бажання отримують повне задоволення, а з другого – сороміцькі помисли, які приходять або самі собою при згадуванні побаченого, почутого й випробуваного, або від збудження їх духами злоби.

Що стосується життя в повному достатку та спокої тіла, то його потрібно зробити суворим за допомогою постів, чування, сну з пе­рервами, особливо багатьох поклонів до втоми, й инших довільних тілесних подвигів, як радять і заповідують досвідчені й розсудливі наші святі Отці. А проти помислів, від чого б вони не походили, ліком є різні духовні вправи, які відповідають твоєму справжньому станові й які потрібні йому, а саме: читання святих і корисних для душі книжок, особливо св. Єфрема Сирина, Іоанна Ліствичника, Добротолюбія та инших, благородні розважання та молитва.

Молитву свою, коли почнуть нападати на тебе сороміцькі помисли, твори так: відразу піднеси ум свій до розіп’ятого за нас Господа і з глибини душі взивай до Нього: «Іісусе, мій Господи! Солодкий мій Іісусе! Поспіши на допомогу мені й не дай моєму ворогові полонити мене!» Водночас обіймай думкою і почуттями, якщо є поблизу, Животворний Хрест, на якому розіп’ятий за тебе Господь твій, цілуй часто Його рани і говори з Ним з любов’ю: «Красні рани, рани найсвітліші, рани пречисті! Зраніть це моє зле та нечисте серце і не допустіть мене до того, щоб я посоромив і зневажив вас своєю нечистотою».

Твої роздумування, тоді, коли плодяться в тобі сороміцькі помисли тілесної насолоди, нехай не будуть спрамовані безпосередньо проти них, хоч деякі й радять це. Не малюй в думках перед со­бою нечистоту й сором гріхів тілесної похоті, ні дорікання совісти, які підуть потім, ні розпусти твоєї природи й втрату чистоти твого дівицтва, ні затьмарення твоєї чести й таке инше. Не берись, кажу, роздумувати про це, тому що таке роздумування не завжди буває вірним засобом до подолання спокуси тіла, а навпаки, може при­звести до посилення натиску на тебе, а часом і до падіння. Бо хоч ум при цьому буде вести свою мову думками наперекір і проти цієї пристрасти, але коли думка, попри все, буде утримуватися на пред­метах, до яких так небайдуже серце, то не дивно, що тоді, коли розум поширює строгі судження про такі діла, то серце буде спів­чувати їм і погоджуватися на них, що і становить внутрішнє падін­ня. Отже, треба роздумувати про такі предмети, які би закрили собою ці сороміцькі речі й зовсім відвернули увагу, а своїм змістом тверезо діяли б на серце. Такими предметами є життя і страждання воплоченого ради нас Господа Іісуса, неминуча година нашої смерти, страшний день Страшного суду та різні види пекельних мук.

Якщо, як нерідко стається, сороміцькі помисли будуть і при цьому продовжувати нападати на тебе з особливою силою і нест­римністю, то ти не бійся. Не переставай роздумувати про предмети, про які йшлося вище, і в своїй боротьбі утримайся від того, щоб прямо проти них повставати, розкриваючи їхні негативні сторони, як вже було сказано. Не роби так, а продовжуй якнайуважніше роз­думувати про показані перед цим страхітливі й тверезо діючі предмети, зовсім не турбуючись про ті сороміцькі помисли, ніби вони й не твої власні. Знай, що кращого способу для їх прогнання немає, як зневажати їх і мати за ніщо. Своє розважання переривай частіше такою або подібною молитвою: «Визволи мене, Творче мій і Спасителю, від цих ворогів моїх, на славу страстей Твоїх і Твоєї невимовної благости». Подібною ж молитвою і запечатай своє роз­думування.

Дивись, зовсім не звертай ока ума свого на цю тілесну нечис­тоту, оскільки й одна уява про неї небезпечна; і не зупиняйся на розмові з цими спокусами, або про цю спокусу, щоб визначити чи погодився ти на неї, чи ні. Таке дослідження, хоч на вигляд здається добрим, насправді є підступом диявола, який намагається цим або обтяжити тебе, або. кинути у відчай і малодушність, або утримати тебе якомога довше в цих помислах і через них ввести ділом в цей гріх або в який-небудь инший.

Замість таких, досліджень про ці помисли, які бентежать тебе, піди, розкажи все докладно духовному отцеві і будь потім спокій­ний у своїх думках і в своєму серці, не бентежачись жодними питаннями, заспокоюючись рішенням свого отця. Тільки все йому відкрий, що бентежило та бентежить твій ум і твоє почуття в цій спокусі, нічого не скриваючи й не дозволяючи соромові зв’язати твій язик, а скоріше самопринижено упокорись. Бо якщо у всякій боротьбі з ворогами ми маємо потребу в глибокому смиренні, щоби перемогти їх, — то наскільки більше воно нам потрібне під час боротьби з плоттю? Бо ця спокуса найчастіше є або породженням гордині, або напімненням і карою за неї. Тому й говорить св. Іоанн Ліствичник, що той, хто впав у нечистоту або в инший тілесний гріх, спочатку впав у гордість; і що впасти йому в гріх допущено для то­го, аби він упокорився: «Де сталося падіння, там спочатку ввійшла гордість, бо гордість є передвісниця падіння». І ще пише: «Кара для гордого — його падіння» (Сл. 23,4.10).

Коли нарешті затихнуть сороміцькі помисли й спокуса мине, ось що потрібно тобі робити: як би не здавалось тобі, що ти вже вільний від тілесної боротьби, та яким би впевненим ти не чувся, все ж намагайся втримувати свій ум і свою увагу подалі від тих ре­чей і осіб, які були причиною нападу на тебе такої спокуси; і забо­рони собі бачитися з ними, під тим оглядом, що вони рідня або твої доброчинці. Стримуй себе нагадуванням, що і це є гріховний під­ступ нашого розпусного єства й пастка вселукавого нашого ворога диявола, який тут переображується в ангела світла, щоб кинути нас в темряву, як говорить св. Павло (2Кор. 11:14).

Глава 20. Як поборювати недбалість

Щоб не впасти тобі у велике зло недбалости, яке припинить твій рух до досконалости й віддасть тебе в руки твоїх ворогів, потрібно уникати надмірної цікавости (розвідування, що там, що тут, вештання туди-сюди, пустих розмов), будь-якого прив’язання до чого-небудь земного та будь-якої роботи за власним бажанням, тобто «що-хочу-то-роблю», що зовсім не відповідає твоєму станові. Навпаки, тобі треба заставляти себе охоче й швидко виконувати всякі добрі настанови й накази твоїх настоятелів та духовних отців, і робити кожне діло в той час і таким чином, як вони бажають.

Якщо ти приступаєш до якогось діла, то приступай відразу, не гаючись. Бо таке зволікання приведе тебе до другого, довшого, а друге до третього — ще довшого, й так далі. Від цього діло почи­нається дуже пізно й не виконується в призначений час або зовсім залишається як таке, що обтяжує. Покуштувавши одного разу насолоди неробства, ти почнеш любити його та бажати більше від роботи. А задовольняючи це бажання, ти потрохи дійдеш до звички не працювати, тобто до лінивства, в якому пристрасть неробства такою мірою заволодіє тобою, що ти навіть перестанеш усвідом­лювати, що це є злочином. Може, тільки тоді, обтяжившись цією самою лінивістю, знову з запалом візьмешся за свої діла. Тоді з соромом побачиш, який ти був холодний перед цим і скільки про­пустив належних діл заради пустого й марного «що-хочу-робіння».

Ця недбалість, почавшись ледь помітно, просочує все і вражає своєю отрутою не тільки волю, вселяючи в неї відразу до всякої праці й до всякого духовного подвигу та послуху, але засліплює й ум, не даючи йому побачити всю безглуздість і брехливість помислів, на яких тримається такий настрій волі, і не допускаючи до свідомости ті здорові судження, які були б у змозі заставити цю зледа­чілу волю, наскільки можна скоріше й ретельніше виконати належ­не діло, не відкладаючи його на потім. Бо не вистарчає робити діла швидко, але кожне діло повинно робитись у свій час і зі всією ува­гою та старанністю, щоб воно виявилось в можливій досконалості. Слухай, що написано; «Проклят, хто Господню справу виконує нед­байливо» (Єр. 48:10). І такій біді ти себе підставляєш, тому що ліну­єшся подумати про гідність та ціну діла, щоби заставити себе зро­бити його у свій час, і з такою рішучістю, яка б розвіювала всі помисли, що навіюються лінивством про труднощі, які його супро­воджують, щоби відхилити тебе від нього.

Нехай не покидає тебе переконання, що одне піднесення до Бога й одне смиренне схилення колін на славу і честь Його незрів­нянно цінніше, ніж усі скарби світу. І що кожен раз, коли, прогнав­ши недбалість, заставимо себе старанно виконувати своє діло, анге­ли на небі готують нам вінець славної перемоги. І, навпаки, для не­дбалих не тільки немає в Бога вінців, але Він потрохи забирає назад від них і ті дари, які дав їм спочатку за ревне служіння Йому, а вкінець позбавить їх і свого Царства, якщо будуть недбалі, як ска­зав у причті про покликаних на вечерю, які полінувались прийти: «Кажу бо вам: Ніхто з отих запрошених не покуштує моєї вечері» (Лк. 14:24). Така доля легковажних. Тим же, хто ревний і заставляє себе без жалю на всяке добре діло, Господь помножує свої благо­датні дари тут, і готує вічне блаженне життя в Царстві своїм Небес­нім, як сказав: «Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вжи­вають силу, силоміць беруть його» (Мф. 11:12).

Якщо злий помисл, намагаючись схилити тебе до недбальства, стане навіювати тобі, що для здобуття чесноти, яку ти возлюбив і побажав мати, потрібно великої багатоденної праці, що вороги твої сильні та чисельні, а ти — один і немічний, що тобі потрібно буде зробити багато, й при цьому великих діл, щоб досягнути такої мети, якщо, кажу, помисл недбальства почне представляти тобі все так, — не прислухайся до нього. Але, навпаки, так представляй собі спра­ву, що, звичайно, тобі потрібно робити діла, але не так багато; що й зусилля треба тобі прикласти, але дуже малі й нетривалі, що й воро­гів зустрінеш, але небагато, а тільки якогось одного, й той хоч проти тебе одного і був би сильний, але при Божій допомозі, яка завж­ди перебуває з тобою завдяки твоїй великій на неї надії, ти незрівнянно сильніший від нього. Якщо будеш так робити, то недбальство почне відступати від тебе. Замість нього, під дією благих думок і почуттів, в тебе почне потрохи входити турботлива про все потрібне ревність, і врешті заволодіє всіма силами твоєї душі й тіла.

Подібно поступай і щодо молитви. Якщо для відправи якої-небудь служби потрібно, припустимо, одну годину молитовної праці, й це здається важким задля твоїх лінощів, то ти, приступаючи до цього, не думай, що тобі доведеться годину стояти, а уявляй, що це буде продовжуватися яку-небудь чверть години, і непомітно простоїш цю чверть. Простоявши її, скажи собі: «Простоїмо ще чверть: це небагато, як бачиш». Потім це саме зроби для третьої й четвертої чверті, і закінчиш таким чином діло молитовного служіння, не помітивши трудносте. Якщо иншим разом під час цього випаде відчути таку обтяжливість, що вона заважатиме й самій молитві, то на короткий час запиши молитву, і потім знову через деякий час візьмись за неї і закінчи те, що не закінчив.

Так поступай і щодо рукоділля і щодо иншої праці, яку тобі доручили згідно з твоїм послухом. Тобі видасться, що маєш багато праці, й ти метушишся і готовий опустити руки. Але ти не думай про це, а, скріпивши серце, берись спочатку за одне діло й роби його зі всією старанністю так, якби инших зовсім не існувало, й зробиш його спокійно. Потім таким чином зроби й з иншими діла­ми, і все спокійно закінчиш, без замішання та зайвих клопотів.

Так поступай у всьому, й знай, що якщо ти не візьмешся за ро­зум і не станеш так поборювати почуття немочі й обтяжливосте, які навіює тобі ворог від майбутніх діл, що тобі потрібно буде вико­нати, те недбальство тебе зовсім переможе. Так що ти не тільки то­ді, коли тебе буде чекати якась робота, але й коли вона ще далеко передбачається, будеш відчувати, що ніби в тебе на плечах гора, й будеш обтяжений тим і мучитимешся, як невільник, який втратив надію на визволення. Навіть і в час спокою ти не будеш спокійним, і без діл будеш відчувати себе обтяженим ділами.

Знай також, брате мій, що ця хвороба лінощів і недбальства своєю отрутою потрохи невидимо псує не тільки початкові й малі коріння, з яких могли би вирости доброчесні навики, але й ті, які давно вже поглибились І є основою всіх порядків доброго життя. Як хробак потрохи підточує дерево, так і вона, триваючи деякий час, непомітно з’їдає та знищує самі нерви духовного життя. За її допо­могою диявол вміє розставляти сітки й тенета спокус для кожного чоловіка. З особливою ж турботою і лукавою хитрістю намагається він влаштовувати їх для ревнителів духовного життя, знаючи, що лінивий і недбалий легко піддається похотям і падає, як написано: «Душа лінивого жадає та нічогісінько не має» (Притч. 13:4).

Будь же завжди чуйний, молись і ревно дбай про добро, як на­лежиться мужньому борцю: «…душа ж трудящих насититься» (Притч. 13:4). Не сиди склавши руки, відкладаючи пошиття для себе шлюбних риз до того часу, коли потрібно буде в розкішному вбран­ні вийти назустріч нареченому, Христу Господу. Пам’ятай кожен день, що нині є в йаших руках, а завтра – в руках Божих, і що Той, хто дав тобі ранок, цим не зв’язав себе обіцянкою, що дасть тобі й вечір. Тому не слухай диявола, коли він буде тобі нашіптувати: «Віддай мені сьогодні, а Богу віддаш завтра». Ні, ні, але всі години твого життя проводи так, щоб це було Богові до вподоби. Пам’ятай, що після теперішньої години не буде тобі дано другої, і що за кожну хвилину цієї години ти повинен будеш здати докладний звіт. Па­м’ятай, що немає ціни тому часу, який ти маєш у своїх руках, і якщо марно протратити його, прийде година, коли будеш шукати його і не знайдеш. Вважай загубленим цей день, в який, хоч і робив добрі діла, але не переборював своїх поганих нахилів і побажань. Закінчую мої уроки про це, повторюючи апостольську заповідь: «Змагайся добрим змагом віри» (1Тим. 6:12). Бо часто бувало, що одна година ревної праці відкривала рай, як і навпаки, одна година недбальства закривала його. Будь ревний, якщо бажаєш зас­відчити, яке тверде перед Богом уповання твого спасіння. «Хто на­діється на Господа, той житиме щасливо» (Притч. 28:25).

Глава 21. Про керування і правильне користування зовнішніми органами чуття

Багатодумним і безперервним подвигом у ревнителів благочестя повинно бути строге керування і правильне використання наших  п’ятьох зовнішніх органів чуття – зору, слуху, нюху, смаку та дотику. Наше серце постійно бажає і шукає втіх та насолод. Йому потрібно було б знаходити їх внутрі свого єства, тримаючи і носячи в собі Того, за образом якого створений чоловік, єдине джерело к всякої втіхи. Але коли під час падіння відпали ми від Бога заради себе, то не втримались і в собі, а зійшли в тіло й через нього вийш- н ли назовні, й там почали шукати собі радощів та потіх. Провідниками й керівниками в цьому стали наші чуття. Через них душа вихо­дить назовні, смакує речі, що сприймаються кожним органом чут­тя, і тими речами, які насолоджують ці чуття, насолоджується сама, й з їх сукупности складає собі коло потіх і насолод, в смакуванні яких вона бачить своє перше благо. Таким чином порядок перемі­нився: замість Бога всередині, серце шукає насолод ззовні та ними задовольняється.

Всі, що послухали Божого голосу: «Покайтеся», — каються і пос­тановляють відновити в собі первоначальний образ життя, тобто повернутися ззовні всередину, і зсередини – до Бога, щоб жити в Ньому і з Ним, І в цьому мати своє перше благо, носячи в собі дже­рело втіх. Відновлення такого порядку, хоч і здійснюється сильним бажанням і твердою рішучістю, досягається не одразу. Того, хто від­важився на це, чекає важка й довга боротьба з попередніми звич­ками звеселяти, насолоджувати й ублажати себе, поки вони відпадуть і заміняться иншими, що відповідатимуть новому життю. І ось тут велике значення має керування і користування органами чуття.

Кожен орган чуття має своє коло предметів, приємних і непри­ємних. Приємними насолоджується душа й, звикнувши до цього, виробляє в собі похіть до них. Від кожного органу чуття таким чи­ном вкорінюється в душу кілька похотей, або нахилів і пристрастей. Всі вони затаїлися в душі й мовчать, коли немає для них подраз­ника. Збуджуються вони инколи помислами про відповідні предмети, але частіше та більшою мірою тим, якщо ці предмети безпосередньо діють на чуття. В цьому випадку похіть до них постає нестримно, і на тому, хто не вирішив ще не піддаватися їй, «гріх же здійснений — породжує смерть» (Як. 1:15) і здійснюється пророче слово: «Бо смерть продерлась у наші вікна» (Єр. 9:20), тобто крізь чуття, які є вікнами душі для спілкування з зовнішнім світом. А в тому, хто вже вирішив — піднімає у боротьбу, не забезпечену від падіння. Тому для цього останнього повинно бути невідкладним законом так керувати і користуватися органами чуття, щоб через них не збуджувались похоті, а навпаки, отримували такі враження, які б придушували їх і збуджували протилежні їм почуття.

Бачиш, брате, на яку небезпеку можуть наразити тебе твої чут­тя. Будь уважний до себе і старайся відвернути її. Всіма способами намагайся не давати їм блукати туди й сюди, як хочуть, і не допус­кай, щоб вони смакували лиш чуттєві солодощі, а навпаки, звертай до того, що добре, або корисне, або потрібне. І якщо дотепер дея­кий раз твої чуття проривались до чуттєвих насолод, але сьогодні, по можливості, намагайся загнуздати їх і відвернути від захоплень. Добре управляй ними. Так, щоб, якщо раніше вони захоплювались суєтними й шкідливими задоволеннями, то після цього від кожного сотворіння і від кожного предмету сприймали дуже корисні вра­ження і ними живили душу. Такі враження, відроджуючи в душі ду­ховні помисли, будуть звертати її до себе самої, і на крилах умового споглядання підносити перед обличчя Бога на Його славу, як гово­рить блаженний Августин: скільки б не було в світі творінь, всі вони ведуть розмову з благочестивими мужами на німій мові, прав­да, і мовчазній, але не менш дієвій, ними почутій і добре зрозумілій. Тому вони сприймають благі і благоговійні думки й плекають в собі гарячу любов до Бога.

Це ти можеш робити таким чином. Якщо твоїм зовнішнім від­чуттям пропонується який-небудь чуттєвий предмет – чи видимий, чи ті предмети, про які можна почути, які можна понюхати, посма­кувати або доторкнутися — відокрем в своїм помислі те, що є в ньо­му чуттєвого й матеріяльного від того, що в ньому є від творчого Божого Духа, і подумай, що неможливо, щоб він сам від себе мав своє буття і все инше, що в ньому є. Але що все це в ньому є ділом Бога, Який своєю невидимою силою дає йому і буття, і цю доброякісність, чарівність і мудрий устрій, і цю силу діяти на инших, і цю кріпость сприймати вплив від инших, і все инше, що є в ньому доброго. Потім перенеси такі думки і на всі видимі речі, і зрадій серцем, що один Бог є причина й початок таких численних, розмаїтих ч і таких дивних досконалостей, які відкриваються в творіннях. Що Він сам безмірно поміщає в собі всеможливі досконалості, й що ті  досконалості, які бачимо в творіннях, не що инше, як слабкий відблиск і тінь безмежних Божих досконалостей. Такими думками вправляй свій ум при вигляді всякого творіння, і звикнеш, дивлячись на видимі речі, не зосереджувати свою увагу лиш на їхній зовнішності, але проникати всередину, до того, що в них є Божого, до невидимої, захованої їх умозірної краси. Внаслідок цього, все, що є в речах зовнішньо привабливого для твоєї чуттєвої сторони, буде безслідно оминати твою увагу й почуття, і тільки їх внутрішній зміст буде полонити твій розум, збуджуючи й народжуючи в ньому духовні споглядання, і буде спонукати тебе прославляти Господа.

Так, дивлячись на чотири стихії – вогонь, повітря, воду та зем­лю — і роздумуючи про їх природу, силу й дію, з духовною легкістю вигукнеш тоді до їх верховного Створителя, який так їх влаштував: «Боже великий, Сила безмірна, й дійство пребажане! Радію і весе­люся, що Ти один, є початок і причина всякої сотвореної природи, сили і дії!» Глянувши на небо й небесні світила: сонце, місяць і зір­ки, і роздумуючи, що світло своє і свій блиск вони отримали від Бога, ти вигукнеш: «Світло, світліше понад усяке світло, від якого створене всяке світло матеріяльне й нематеріяльне! Світло предив­не, перший предмет радости ангелів і захоплення блаженних, у безнастанне споглядання Якого зачудовано задивляються очі херуви­мів, і порівняно з Яким усі чуттєві світла здаються глибокою піть­мою! Славословлю і підношу Тебе, Світло істинне, яке просвічує кожну людину, що йде у світ! Сподоби мене завжди Тебе спогля­дати, нехай радіє повною радістю моє серце!» Також, дивлячись на дерева, траву й инші рослини, і споглядаючи, як вони живуть, жив­ляться, ростуть і народжують від себе подібне собі, й що не від самих себе мають вони життя і все инше, що в них є, але від твор­чого Духа, Якого ти не бачиш, і Який один животворить їх, можеш так візвати: «Ось де істинне життя, від Якого, в Якому, і Яким живе, живиться й множиться все! О, живоносна насолода мого серця!» Подібно і глянувши на нерозумних тварин, ти можеш піднестися умом своїм до Бога, який дав їм чуття і силу рухатися з місця на місце, і сказати: «О перший Руху всього, Який, все приводячи в рух, сам в собі перебуває нерухомим! Як я радію і веселюсь цією нерухомістю Твоєю і Твоїм твердим вічним існуванням!»

Дивлячись на себе або на инших людей і думаючи, що тобі одному дано високе становище, що ти один із всіх живих на землі істот обдарований розумом і є точкою єднання і союзу матеріяльних творінь, хвали та дякуй Творцеві своєму і Богу, кажучи: «О, Преістотна Тройце, Отче, Сине і Святий Душе! Будь прославлена навіки! Як повинен я дякувати Тобі завжди, не тільки за те, що Ти створив мене із землі і поставив царем над усіма земними творін­нями, не тільки за те, що Ти за природою пошанував мене своїм образом, розумом, словом, живим тілом, але найбільше за те, що дарував мені силу моєю свобідною волею зробитися подібним до Тебе за допомогою чеснот, щоб через це вічно мати Тебе в собі й бути блаженним в Тобі!»

Звертаюсь тепер до кожного із п’яти органів чуття окремо, і кажу тобі: бачачи красу і благообразність створінь, відокремлюй умом своїм те, що бачиш, від їх духовного значення, яке не бачиш, і подумавши, що вся ця благообразна зовнішня краса, є ділом неви­димого і прекрасного творчого Духа, в якому причина всякої такої зовнішньої краси, скажи, з радістю: «Це щедрі потоки із несотвореного джерела! Це дощ, який все зрошує з безмірного моря вся­кого блага! Як радію я в глибині мого серця, думаючи про невимовну красу мого Творця – початок і причину всякої сотвореної краси! Якою духовною насолодою буваю я сповнений, коли тримаю на умі думку про невимовну і недосяжну красу мого Бога, в якій початок всякої краси!»

Коли чуєш який-небудь приємний голос, або гармонію таких голосів і співів, звернись умом своїм до Бога й скажи: «Гармонія гармоній, Господи мій! Як радію я Твоїми безмежними досконалос­тями, які, зосереджуючись в Тобі в надприродній гармонії, і потім відбиваючись в чинах ангелів на небесах, і в безчисленних створін­нях під небесами, складають одну неймовірно чітку симфонію!» І ще: «Коли прийде, Господи, моя година почути вухами серця мого солодкий голос Твій, який говорить: мир Мій даю тобі, – мир від пристрастей! Бо голос Твій солодкий, — як співає невіста в Пісні пісень»(2,14)

Якщо випаде тобі нюхати якесь миро або який-небудь цвіт, перенесись думкою від цього зовнішнього запаху до таємного запаху Духа Святого й скажи: «Це запах Цвіту цього всезапашного і Мира цього невичерпного, який вилився на всі творіння Божі, як  співається в Пісні пісень: «Я — нарцис шаронський, лілея на долині» (2,1), — і ще: «Запах пахощів твоїх найзапашніший» (1,3). Це поширення джерельного запаху, який пребагато виточує свої божественні віддихи на все, від вищих чистіших ангелів, до останніх творінь, і все наповнює запахом». Так колись Ісаак, понюхавши свого сина Якова, сказав: «Ось запах сина мого, неначе запах поля, що Господь благословив його» (Бут. 27:27).

Знову ж коли їж чи п’єш, подумай, що це Бог дає всьому їстів­ному приємний для нас смак, і Ним єдиним смакуючи, скажи: «Ра­дуйся, душе моя, що тоді як поза Богом немає для тебе ніякого задоволення, немає ніякої насолоди та потіхи, ти, пізнавши Його і до Нього приставши, в Ньому єдиному можеш знаходити всяку на­солоду, як запрошує тебе до цього Давид, кажучи: «Спробуйте, і подивіться, який добрий Господь» (Пс. 34:9), і як Соломон підтвер­джує істинність цього, сказавши: «/ плід його був солодкий моєму під­небінню» (Пісн. 2:3).

Також, коли піднімаєш свої руки, щоб зробити якесь діло, пам’ятай, що Бог, який дарував тобі силу й здатність діяти, є перша причина всякого руху, ти ж не що инше, як жива зброя в Його руці, і піднісшись до Нього помислом, скажи: «Яку радість переживаю я всередині себе, всевишній Боже всякого сотворіння, думаючи, що я без Тебе не можу зробити жодного діла, й що Ти є перший і почат­ковий діяч у всякому ділі!»

А коли в инших побачиш доброту або мудрість, або правду, або инші які чесноти, то тоді, відокремлюючи від цього видимого неви­диме, скажи своєму Богові: «О, пребагатий скарбе всякої чесноти! Яка велика для мене радість знати і бачити, що всяке добро виходить від Тебе єдиного, що всяке наше добро, в порівнянні з Твоїми божественними досконалостями, — ніщо! Дякую Тобі, Боже мій, за це і за инше добро, яке твориш Ти моєму ближньому. Але згадай, Благодітелю наш, і про мою власну вбогість, і про мою велику не­стачу у всякій чесноті».

І взагалі скажу, що кожен раз, як відчуваєш у творіннях Божих щось привабливе й таке, що викликає насолоду, не зупиняйся ува­гою лиш на них, але, оминаючи їх, перенесись помислом своїм до Бога та скажи: «Якщо творіння Твої, Боже мій, такі прекрасні, такі радісні й солодкі, то настільки безмірно красивіший, наскільки без­мірно радісний, і наскільки безмірно солодкий Ти сам, Творче всіх!»

Якщо будеш так робити, мій любий, то можеш і за допомогою п’яти органів чуття пізнати Бога, підіймаючись завжди умом своїм від творіння до Творця. Так, що буття і благоустрій всього сотво­реного стане для тебе книгою богослов’я, і ти, ще знаходячись в цьому чуттєвому світі, зробишся причасним знання, яке властиве небесному світові. Бо воістину весь світ і вся природа є не що инше, як якийсь орган, в якому під видимим невидимо перебуває присутнім сам Будівник і Художник всього, діючи та видимо виявляючи свою вправність, або у видимому й матеріяльному пропону­ючи зорові розумних творінь невидимі й нематеріяльні свої дії та досконалості. Тому з однієї сторони премудрий Соломон говорить, що «з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пі­знання Творця їх» (Прем. 13:5), а з другої блаженний Павло запевнює, що «невидиме ж Його, після створення світу, роздумуванням над тво­рами, стає видиме» (Рим. 1:20). У світі Божому з одного боку по­ставлені всі творіння Божі, премудро влаштовані, з другого — люди, збагачені розумною силою з метою, щоб вони розумною своєю си­лою, роздивляючись творіння і бачачи в створінні та їх будові без­межну премудрість, доходили до пізнання і споглядання предвіч­ного іпостасного Слова, «Ним постало все» (Ін. 1:3). І ми, звичай­но, із дій пізнаєм діючого. Так, що треба тільки правдиво й тверезо розсудити, щоб у творінні здобути віру, і в створеному побачити Сотворителя Бога.

Глава 22. Про те, що ті чуттєві предмети, про які ми говорили, бувають засобами та знаряддями для правильного керування нашими почуттями, якщо від них ми будемо переходити до думок про воплочення Бога Слова і про тайни Його життя, страждання і смерти

Вище я показав тобі як від чуттєвих речей можемо підносити свій ум до споглядання Бога. Тепер повчись другим способом піднести свій ум від чуттєвого до божественного, а саме через перехід від нього до розважання про воплочення Бога Слова і про святі тайни Його життя, страждання і смерти. Всі чуттєві речі цього світу можуть бути причиною такого розважання і споглядання, якщо після того, як спершу, дивлячись на них, пригадаєш собі, що Всевишній Бог є причиною, яка дала їм буття і все, що в них є — силу, досконалість, дієвість, становище серед инших творінь; задумаєшся, яким великим і безмірним є милосердя цього ж таки Бога, коли Він, початок вся­кого створеного буття, захотів зійти до такого смирення і понижен­ня, щоб стати чоловіком, постраждати й вмерти за людей, дозволив­ши творінню власних рук виступити проти себе і розіп’ясти себе.

Отже, коли побачиш, почуєш або торкнешся знаряддя, моту­зок, бичів, стовпів, тернових гілок, цвяхів, молотків і таке инше — подумай в умі своїм, що все це було колись знаряддям страждань твого Господа. Коли бачиш бідні хатини або живеш в такій хаті, пригадай вер­теп і ясла, де воплотився твій Господь. Коли побачиш дощ, згадай про ті криваві краплі поту, які капали з божественного тіла найсолодшого Іісуса в Гетсиманському саду й скропили землю. Коли побачиш море і на ньому човни, згадай, як колись твій Бог ходив по водах і, стоячи в човні, навчав народ. Каміння, яке ти бачиш, нехай нагадає тобі те каміння, яке розпалося в момент смерти Гос­пода твого; і земля, по якій ходиш, нехай нагадує тобі той земле­трус, який потряс нею на завершення Христових страстей.

Сонце нехай наводить тобі на думку ту темряву, яка затьмарила тоді Його; вода нехай нагадує ту воду, яка разом з кров’ю витекла із Божественних ребер Господа, коли воїн проколов Його мертвого на хресті. Коли п’єш вино або яке инше пиття, пригадай про оцет і жовч, якими на хресті напоїли твого Владику.

Коли одягаєшся, згадай, що предвічне Слово зодягнулось в людське тіло, щоб тебе зодягнути своїм Божеством. Якщо ти — одягнений, подумай про Христа Господа, який зволив бути роздяг­неним, щоб ради тебе прийняти бичування і бути розп’ятим на хресті. Якщо якийсь голос тобі здасться лагідним і привабливим, перенеси цей любовний потяг на твого Спасителя, з уст якого виливалась всяка благодать і лагідність — як співається, в псалмах: «„.краса розлита на устах у тебе» (Пс. 45:3) — і через лагідність мови якого народ невідступно ходив за Ним, бажаючи Його слухати, — як свідчить святий євангелист Лука: «…весь народ, слухаючи Його, горнувся до Нього» (Лк. 19:48). Коли почуєш крик і лемент натовпу, подумай про той беззаконний крик юдеїв: «Геть! Геть! Розіпни Його!» (Ін. 19:15), яким були вражені тоді вуха Гос­пода. Коли побачиш красиве обличчя, згадай, «що найкращий на вроду між людськими синами» (Пс. 45:3) Господь Іісус Христос з лю-бови до тебе зволив піти на хрест «зневажений, останній між людь­ми,., що зазнав недуги» (Іс. 53:3). Щоразу, як цокає годинник, нехай проходить тобі на думку та туга на серці, яка охопила Господа Іісуса, коли Він в Гетсиманському саду жахався наближення години страждань і смерти; або уяви, що чуєш удари молотів, якими при­бивали Господа до хреста. І взагалі, при кожному сумному випадку, який побачиш ти або хто инший, пам’ятай, що всяка наша печаль, скорбота та страждання є ніщо в порівнянні з болісними муками й ранами, якими були вражені душа і тіло Господа в час Його спасительних страждань заради нашого спасіння.

Глава 23. Як від чуттєвих вражень переходити до морально-повчальних уроків

Коли бачиш гарні на вигляд речі, які ціняться на землі, подумай, що всі вони мізерні, як якесь сміття, порівняно з красою і багатствами небесними, які, без сумніву, ти отримаєш по смерті,  якщо погордуєш світом.

Звертаючи свій погляд на сонце, подумай, що душа твоя набагато світліша та прекрасніша, якщо купається у благодаті свого Творця. А якщо ні, то вона буде похмурніша і мерзотніша від пекельної темряви.

Поглядаючи на небо, зверни зір своєї душі в найвище, пренебесне небо, і пристань до нього своїм помислом, бо воно приготоване тобі для вічного блаженного житла, якщо тут, на землі, проживеш непорочно та свято.

Чуючи співи птахів на деревах весняною порою та инші мело­дійні співи, піднеси ум свій до солодких райських пісень і подумай, як там всюди чується відлуння від Алилуя та иншого ангельського славослів’я, і моли Бога, нехай сподобить тебе вічно оспівувати Його разом з иншими небесними духами, про які говориться в Од­кровенні: «Після цього почув я ніби гучний голос натовпу численного на небі, що говорив: “Алилуя! Спасіння і слава і сила Богу нашому”» (Од. 19,1).

Коли відчуваєш, що захоплюєшся чиєю-небудь красою, поду­май, що під цією привабливістю криється пекельний змій, який го­товий вбити тебе або хоч поранити, і скажи йому: «А, проклятий зміє! Це ти по-злодійськи підбираєшся, намагаючись з’їсти мене! Даремна праця твоя, бо Господь мені помічник». Потім, звернув­шись до Бога, скажи: «Благословенний Ти, Боже мій, який виявив переді мною окритого ворога мого, і «нас не віддав на здобич їм у зуби» (Пс. 124:6). А потім сховайся, як в особливий спасаючий захисток, в рани Розп’ятого за нас, посвячуючи себе їм, думаючи скільки Гос­подь наш перетерпів в святому тілі своєму, щоб тебе визволити від гріха та вселити в тебе відразу до тілесних пристрастей.

Нагадую тобі ще про одне, як про зброю для відбиття споку­тувань плотської краси, а саме: якщо відчуєш їх на собі, чимшвид­ше зосередься на думці про те, що буде з цією красою, яка так вабить тебе, по смерті? Смердячий гній, що кишить хробаками.

Якщо кудись ідеш, пам’ятай, що з кожним кроком ти набли­жаєшся до гробу. Спостерігаючи за птахами у вільному польоті або за рікою, яка швидко біжить, думай, що ще з більшою швидкістю минає твоє життя, наближуючись до свого кінця.

Коли підіймуться буйні вітри й небо, яке вкрилося чорними хмарами, проріжуть сліпучі блискавки та гримнуть страшні громи, тоді згадай про судний день. Прихиливши коліна, поклонись Гос­поду Богу твоєму й помолись Йому, нехай дасть Він тобі час і благо­дать добре приготуватися, щоб стояти тоді неосоромленим перед лицем Його страшної величі.

Коли випадуть на твою долю якісь неприємності, то старайся і на них вправляти свій розум повчальними думками та дошукува­тися їх причини. А головне ось що роби: підносись до споглядання всеправлячої волі Божої і намагайся переконати себе, що для твого блага й твого спасіння всеблага премудрість і праведна Божа воля зволила, щоб ти потерпів те, що терпиш в цей час, і стільки, скіль­ки терпиш. Тому в таких випадках, радіючи любові, яку виказує тобі цим Бог, і тому, що Він дає тобі можливість показати, як охоче і з любов’ю ти коришся Його волі у всьому, що благовгодно Йому пос­лати тобі, скажи від серця: «Це виповнюється на мені Божа воля, за якою від віку з любови до мене повелів Він, щоб я перетерпів цю неприємність, або скорботу, або втрату, або напасть. Нехай буде благословенне Ім’я мого благого Владики».

Коли прийде тобі на ум якась добра думка, звернись до Бога, й усвідомивши, що це Він її послав, подякуй Йому.

Коли читаєш Слово Боже, уяви, що в кожному слові таємно присутній Бог, і приймай їх, мовби вони виходили з Його божест­венних уст.

Якщо в той час, коли сонце царює на небі, побачиш, що нахо­дить темрява та світло його тьмяніє, як це буває при затемненнях, в журбі помолись Боту, щоб Він не допустив тобі впасти в темряву пекельну.

Дивлячись на хрест, пам’ятай, що це є знамено нашої духовної боротьби, в якому прихована всепереможна сила. І якщо ти віддалишся від нього, то будеш відданий в руки своїх ворогів, а якщо перебуватимеш під ним, то досягнеш неба й урочисто у славі ввійдеш у нього.

Коли побачиш ікону Пресвятої Богородиці, зверни своє серце до неї, Цариці небесної, і подякуй їй за те, що Вона була так готовою покоритися Божій волі, що народила, виростила й виховала Спасителя світу, й що в нашій невидимій боротьбі ніколи не послаблюється нам Її заступництво та допомога.

Ікони святих нехай нагадують тобі про чисельність твоїх заступників перед Богом, які завжди за тебе моляться, і соратників у твоїй безнастанній боротьбі, які самі мужньо боролися все своє життя з ворогами й, перемігши їх, відкрили тобі та показали поле бою, яке з їхньою допомогою зможеш бадьоро пройти й приєдна­тися до них прикрашений переможними вінцями у вічній небесній славі…

Коли побачиш церкву, тоді серед инших благих думок пригадай те, що твоя душа також є храмом Божим, як написано: «Ми бо храм Бога живого» (2Кор. 6:16), і тому ти повинен зберігати його чистим і непорочним.

Кожен раз, коли чуєш благовість, пригадуй архангельське при­вітання: Богородице Діво, радуйся, — і далі плекай в собі такі думки й почуття: дякуй Богові за послання з неба на землю цієї благої віс­ті, яка стала початком устрою нашого спасіння. Увійди в співрадість Приснодіви про ту понадприродну велич, до якої піднеслась Вона своїм глибоким смиренням. Разом з нею, блаженнішою Матір’ю і архангелом Гавриїлом, вклонись божественному Плоду, який відразу ж зачався тоді в пресвятій її утробі. Ти добре зробиш, якщо частіше будеш повторювати цю пісню протягом дня, супроводжу­ючи це відповідними почуттями. Постанови собі це робити тричі на день: зранку, ввечері й в обід.

І скажу тобі коротко: будь завжди бадьорим і пильнуй за своїми органами чуття, не допускаючи, щоб те, що ти сприймеш через них, збуджувало й живило твою пристрасть. А навпаки, так ними користуйся, щоб це навіть на волосинку не відхиляло тебе від твого рішення – завжди й у всьому догоджати Богові або коритися Його волі. А для цього, крім запропонованого перед цим піднесення ду­мок від чуттєвого до духовного, найбільше може сприяти ще прави­ло, відоме нам з перших глав, – нічим відразу не захоплюватися і ні від чого відразу не відвертатися, але твердо та строго вирішити, як треба в цьому випадку поставитися до чуттєвих вражень, щоб це було згідне з Божою волею, яка відома нам із Його заповідей.

І ще одне. Різні способи, як свої органи чуття вживати для ду­ховної користі, викладені мною не для того, щоб ти безнастанно в цьому вправлявся. Ні, ти повинен постійно, зібравши весь свій ум в серце, перебувати там з Господом, маючи Його як керівника й по­мічника в боротьбі з ворогами та пристрастями: то простим внут­рішнім опором їм, то ділами чеснот, які протилежні їм. Я сказав це для того, щоб ти знав і користувався цим, коли виникне потреба. Для здійснення мети нашої боротьби дуже корисно, безперечно, покрити все чуттєве, що оточує нас, духовним покровом.

Глава 24. Загальні уроки про використання органів чуття

Мені залишається запропонувати тобі загальні правила про те, як потрібно використовувати органи чуття, щоб враження від них не руйнували нашого духовно-морального устрою. Слухай уважно!

а. Насамперед, брате мій, пильнуй за злими й швидкими кра­діями своїми, — очима, — і не дозволяй їм з цікавістю дивитися на обличчя жінок: гарні вони чи погані, як рівно ж і на обличчя чоло­віків, особливо юних і безбородих. Не дозволяй їм також дивитися на голі тіла, не тільки чужі, але й на своє власне. Бо від такої цікавости й пристрасного споглядання в серці може легко зародитися солодка похіть, як сказав Господь: «Кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці» (Мф. 5:28). І хтось із мудрих написав: «Від погляду народжується похіть». Тому Соломон, застерігаючи нас від полону очей і від ураження бажан­ням краси, дає урок: «Не пожадай у твоїм серці її вроди, і не давай себе звести її морганням» (Притч. 6:25). Ось тобі й приклади згубних наслідків від вільного споглядання очима: сини Божі, потомки Сіфа та Єноха, захопилися дочками Каїна (Бут. 6); Сихем, син Ємора в Сикімі, побачивши Діну, дочку Якова, впав з нею в гріх; Сампсон був полонений красою Даліли (Суд. 16); Давид впав від погляду на Ветсавію (2Сам. 11); два старці, народні судді, втратили розум  від краси Сусанни (Дан. 13).

Стережись також задивлятися на хорошу їжу й пиття, як праматір наша Єва, яка, подивившись недобрими очима на плід забороненого дерева в раю, забажала його, зірвала і спожила, й цим віддала на смерть себе та весь свій рід. Не дивись з сильним бажанням на гарний одяг, ні на срібло й золото, ні на пишні світські шати, щоб через очі не ввійшла в твою душу пристрасть марнославства або грошолюбства. Про визволення від цього так молиться св. Да­вид: «Поверни мої очі, щоб не дивились на марноту» (Пс, 119,37). Отож, остерігайся дивитися на хороводи, танці, бенкети, пишноту, суперечки, чвари, пусті розмови та всі инші непристойні й ганебні діла, які любить бездумний світ і забороняє Божий закон. Закривай очі свої і втікай від цього всього, щоби не наповнити свого серця пристрасними порухами й уяву сороміцькими образами та не під­няти в собі бунт проти себе, перервавши безперервність подвигу, в якому ти повинен завжди протистояти своїм пристрастям. Але охо­че відвідуй церкву й дивися на святі ікони, священні книги, гроб­ниці, цвинтарі й все инше преподобне та святе, споглядання яких може спасенно діяти на твою душу.

б. Також пильнуй свої вуха. По-перше, не слухай сороміцьких і пристрасних розмов, пісень і музики, від яких розслаблюється та розніжується душа, а серце розпалюється тілесною похіттю, бо на­писано: «…відверни від себе шкідливі слова» (Притч. 27:11)

По-друге, не слухай сумних і смішних промов, пустих балачок, байок і видумок. А якщо випадково почуєш, не насолоджуйся ними й не схвалюй їх. Християнам непристойно знаходити задоволення в таких речах, а тільки тим розпутним людям, про яких сказав св. Павло, що вони, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвер­нуть вухо, а обернуться до байок (2Тим. 4:4).

По-третє, не слухай з насолодою пересудів, наклепів, які деякі поширюють про своїх ближніх; але припиняй їх, якщо можеш, або відходь, щоб не чути їх. Бо св. Василій Великий однаково вважає вартими відлучення, як тих, хто осуджує і пускає поговір, так і тих, хто слухає їх, не роблячи спроб припинити це.

По-четверте, не слухай пустих і суєтних розмов, в яких прово­дить час більша частина світолюбців, і не насолоджуйся ними. Бо в законі написано: «Не пускатимеш пустої чутки» (Вих. 23:1). І Соломон сказав: «Неправду та брехливе слово віддали від мене» (Притч. 30:8). А Господь присудив: «За кожне пусте слово, яке скажуть лю­ди, — дадуть відповідь судного дня за нього» (Мф. 12:36).

По-п’яте, остерігайся взагалі слухати всякі слова й речі, які мо­жуть впливати на тебе шкідливо. Серед них не останнє місце зай­мають лестощі й похвали лакуз, як сказав Ісая: «Правителі твої на манівці тебе зводять, руйнують дорогу, якою ти простуєш» (Іс. 3:12). Але охоче слухай божественні слова, священні пісні й псалми, і все, що чесне, святе, премудре й корисне для душі. Особливо люби слу­хати образи й докори, коли хтось ними осипає тебе.

в. Пильнуй нюх свій від усяких ніжних пахощів, які можуть збуджувати тілесні помисли й порухи: не користуйся ними, не на­мащуйся і не вдихай їх похітливо та без міри. Все це властиве негід­ним жінкам, а не благочестивим чоловікам. Тому що від цього роз­слаблюється мужність душі та збуджуються тілесні пристрасті й по­хоті, які можуть привести й до падінь. На тих, які вживають ці збуджувальні пахощі, нерідко сповнюються пророчі погрози: «Горе без­журним, що намащуєтесь мастьми вельми дорогими» (Ам. 6:6).«І буде: замість пахощів — гнилизна» (Іс. 3:24).

г. Пильнуй смак свій, щоб ти не став рабом солодкого, й свій живіт, щоб не товстів через споживання різноманітних наїдків і пиття ароматних хмільних напоїв. Бо такі приємні трапези, поки придбаєш все потрібне для них, можуть привести тебе до брехні, обману, навіть крадіжки та до инших багатьох поневолюючих пристрастей і злих дій. А коли придбаєш і станеш ними насолоджу­ватися, можуть вкинути тебе в яму тілесних потіх і тваринних бажань. І ти підпадаєш під осудливе визначення пророка Амоса: «.Горе вам… що їсьте собі ягнят з отари та телят із хліву… що п ‘єте   вино в великих чашах» (Ам. 6:4,6).

Ґ. Остерігайся руками своїми хапати, стискати й обіймати не тільки чуже тіло — жінки або чоловіка, старця або юнака — але й своє власне. Особливо без крайньої потреби не торкайся до певних членів. Чим довільніший такий дотик, тим чутливішим і живішим

буває порух тілесної похоті й тим нестримніше він втягує людину до гріховного діла. Й усі инші чуття сприяють похоті та певним чином співдіють у приготуванні до гріха; але коли хто доторкнеться того, чого не повинен торкатися, тоді надзвичайно важко вже утриматися від гріховного діла.

До спокус дотику відносяться також і головні убори, одяг та взуття. Тому остерігайся прикрашати своє тіло м’яким, барвистим і блискучим одягом, голову розкішними покровами, й ноги дорогим взуттям. Все це властиве жінці, а для чоловіка — непристойно. Тому одягайся просто та скромно, задовольняючи потребу захищати тіло від холоду зимою і від спеки літом; щоб инакше ти не почув того, що багач, який одягався у кармазин та вісон: «…згадай, що ти одер­жав твої блага за життя свого» (Лк. 16:25); і не випробував на собі пророцтво Єзекиїла, який виніс такий вирок щодо людей подібно­го гатунку: «…посходять із своїх престолів, поскидають плащі, по­здіймають свою гаптовану одежу…» (26,16).

Сюди ж належать й усі инші задоволення плоті, а саме: часте купання і бані, розкішні будинки, м’які килими, дорогі меблі, пишні постелі й ніження в них. Всього цього остерігайся як такого, що небезпечне для твоєї чистоти й є причиною збудження нечистих порухів і жадань тілесних насолод, щоб не наслідувати тих безжур­них, яким погрожує святий пророк Амос; «Горе безжурним… що виле­жуєтесь на слонових ложах і розтягаєтесь на їхніх постелях» (6,1.4).

Все, що я тобі сказав, є тією поживою, якою живиться засудже­ний змій-спокусник, а також наші тілесні пристрасті. Тому, якщо ти не будеш недооцінювати це і легковажити, а навпаки – мужньо виступиш проти цього й не дозволиш йому ввійти через чуття в твою душу та в твоє серце, то запевняю тебе, що воістину легко ви­сушиш всю силу диявола та пристрастей, не даючи їм поживи, якою вони могли би живитися в тобі, й за короткий час станеш славним переможцем в невидимій боротьбі.

В Іова написано, що лев загинув від голоду: «Лев гине без здо­бичі й левенята йдуть урозтіч» (4,11). Цей лев уособлює диявола, відвічного нашого ворога, що втікає від чоловіка, який не дає йому поживи, відкинувши й знищивши всі пристрасні порухи, які збуджуються враженнями від наших зовнішніх органів чуття. На лева ж він подібний ще тим, як говорить монах на ім’я Іовій, що завжди починає губити чоловіка, вкидаючи його спочатку в малі гріхи, як мурашка, а потім, коли привчить до малих гріхів, вкидає вже в більші. І тим ще подібний він до нього, що спочатку здається безсилим і малим, як левеня, а потім виявляється сильним велетнем, як дорослий лев.

Глава 25. Про те, як контролювати свій язик

Найбільша наша потреба — належно контролювати свій язик і загнуздувати його. Рушій язика — серце. Чим наповнене серце, те виливається через язик. І навпаки, — передані язиком почуття сер­ця ще більше укріпляються й укорінюються в серці. Тому язик є од­ним із немалих чинників у формуванні нашої вдачі.

Добрі почуття є мовчазними. Слів шукають переважно почуття егоїстичні, щоб висловити те, що лестить нашому самолюбству й що може показати нас, як нам здається, з кращого боку. Багато­слів’я в багатьох випадках походить від деякої гордої зарозумілосте, через яку, уявляючи, що ми дуже компетентні й що наша думка про предмет мови найповніша, відчуваємо нестримне спонукання вис­ловитися і своєю велемовністю з численними повторюваннями за­карбувати цю думку й в серцях инших, напрошуючись таким чином їм у непрошені вчителі та мріючи мати инколи учнями таких осіб, які розуміють діло набагато краще від учителя.

Сказане зрештою стосується і тих випадків, коли предмет мови буває більш або менш вартим нашої уваги. Переважно багатослів’я рівнозначне пустослів’ю. І якщо це так, то бракує слів, щоб у повноті зобразити все зле, яке походить від цієї недоброї звички. І взагалі, багатослів’я відчиняє двері душі, через які негайно виходить сердечна теплота побожности, тим більше це робить пустослів’я. Багатослів’я відвертає увагу людини від себе, і в серце, що не охороняється, починають закрадатися звичайні пристрасні почуття і бажання, часто з таким успіхом, що коли закінчиться це пустомовство, в серці знаходимо не тільки згоду, але й готовність на пристрасні діла. Пустослів’я є дверима до осудження і наклепів, поширювачем брехливих вістей і думок, сівачем суперечностей і роздо­рів. Воно заглушує смак до розумової праці й майже завжди слугує прикриттям відсутности Ґрунтовного знання. Після багатослів’я, коли пройде сморід самозадоволення, завжди залишається якесь почуття туги й лінивства. Чи не є це свідченням того, що душа, на­віть небажаючи, усвідомлює себе обкраденою?

Апостол Яків, бажаючи показати, як важко говіркому втрима­тися від будь-чого некорисного, шкідливого, грішного, сказав, що утримання язика на прив’язі є набутком тільки досконалих мужів: «Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий, що може заг­нуздати й усе тіло» (Як. 3:2). Язик, якщо почне швидко говорити задля свого задоволення, несеться в промовах, як розгнузданий кінь, і теревенить не тільки добре й пристойне, але й недобре та зле. Тому цей апостол називає його нестримним злом, яке сповнене смерто­носної отрути (Як. 3:8). А давніше ще й Соломон сказав: «В багатомовності гріха не бракуватиме» (Притч. 10:19). І разом з Еклезіястом скажемо, що хто багато говорить, той виявляє своє безумство; бо звичайно тільки «безумний багато говорить» (Еккл. 10:14).

Не приставай у довгих розмовах з тим, хто не слухає тебе з доб­рим серцем, бо, надокучивши йому, станеш для нього гидким, як написано: «Хто цокотить занадто, той врешті обридне» (Сир. 20:8). Остерігайся говорити суворо та високим тоном, бо одне й друге ду­же ненависне і спонукає до думки, що ти надто суєтний і забагато про себе думаєш. Ніколи не говори про себе самого, про свої діла, про своїх родичів, хіба тільки у випадку, коли це потрібно, але й тоді говори, наскільки це можливо, коротко и швидко. Коли ба­чиш, що инші говорять про себе забагато, не бери з них приклад, навіть якщо їх слова здаються смиренними й самодокірливими. Що ж стосується твого ближнього та його діл, то говорити не відмов­ляйся, але якомога коротше, навіть і там і тоді, де й коли це було б потрібно для його блага.

Розмовляючи, пригадай і намагайся виконати заповідь св. Таласія, який говорить: «Із п’яти видів співбесіди три вживай без побоювань; четвертий вживай рідко, а від п’ятого зовсім відмовся» (Добротолюбіє, т. З сотня 1-а, гл. 69). Один з тих, що пише, три перші розуміє: «так», «ні», «само собою» або «ясне діло»; під чет­вертим розуміє сумнівне; а під п’ятим — зовсім невідоме. Тобто: про що знаєш точно, що воно істинне або брехливе чи очевидне, про те рішуче говори як про істину або як про брехню, чи як про само собою очевидне. Про те, що сумнівне, краще не говорити нічого, а якщо є потреба, то говори як про сумнівне, нічого не стверджуючи. Про невідоме тобі не говори зовсім. Хтось инший говорить, що є п’ять прийомів або зворотів мови: кличний, коли когось кличемо; питальний, коли питаємось; бажання або прохання, коли бажаємо або просимо; означальний, коли рішуче про щось висловлюємо своє судження; наказовий, коли владно наказуємо. Із цих п’яти три перші вживай вільно; четвертий — рідко, наскільки це можливо, а п’ятого зовсім не торкайся.

Про Бога говори з найбільшою прихильністю, особливо про Його любов і доброту; але й зі страхом, думаючи, як би не згріши­ти, сказавши про божественне щось негідне й тим збентежити прості серця тих, що тебе слухають. Тому надавай перевагу розповідям про це инших, складаючи слова їх у найглибші сховища свого серця.

Коли ж говорять про щось инше, то нехай тільки звук голосу доходить до твого слуху, а не думка до ума, який нехай непохитно спрямовується до Бога. Навіть і тоді, коли виникає потреба вислу­хати свого співрозмовника, щоб зрозуміти, в чому справа й дати на­лежну відповідь, не забувай під час розмови піднімати око ума до неба, де Бог твій, думаючи при цьому про Його велич і про те, що Він не зводить з тебе свого ока й дивитися на тебе то з благоволінням, то неприязно, відповідно до того, що є в твоєму серці, в  твоїх словах, рухах і ділах.

Коли потрібно тобі говорити, наперед подумай про те, що хоче сказати твоє серце, перш ніж перейде це на твій язик, і переконаєшся, що було б краще, коли б багато з того не виходило із твоїх уст. Але при цьому знай, що з того, що сказати тобі здається добрим ділом, то инший волів би, щоб це залишилося похороненим в гробі мовчання. Про це ти сам дізнаєшся відразу після закінчення розмови.

Мовчання є велика сила в ділі невидимої боротьби й правдива  надія на отримання перемоги. Мовчання дуже миле тому, хто не надіється на себе, а надіється на одного Бога. Воно є сторожем свя­щенної молитви й незвичайною поміччю при вправлянні в чесно­тах; а поряд з цим і ознакою духовної мудрости. Святий Ісаак гово­рить, що «пильнування язика не тільки заставляє ум піднестись до Бога, але й в явних ділах, які робляться тілом, таємно дає велику силу для їх здійснення. Воно осяває і в тайному діланні, якщо хтось тільки дотримує мовчання з мудрістю» (Слово 31, с. 142). В иншому місці він так вихваляє мовчазливість: «…коли на одну сторону покласти всі діла цього життя, а на другу мовчання, тоді побачиш, що воно переважує на вазі. Багато є добрих порад, але коли хтось зблизиться з мовчанням, то стане зайвим їх виконання» (Слово 41, с. 171). В иншому місці він називає мовчання «тайною майбутнього віку; а слова є зброєю цього світу» (Слово 42, с. 180). Святий Варсонофій ставить його вище розмов про Бога, говорячи: «…навіть, якщо ти мало про Бога говориш, то знай, що мовчання є більше гідне подиву та слави» (Відповідь 36). Хоч буває, що один мовчить тому, що він не має що сказати (Сир. 20:6); другий тому, що вичікує зручного часу для свого слова; а третій через инші причини: «…заради слави людської, або через ревність у цій чесноті мовчання, або тому, що серцем розмовляє з Богом, і ум його зосереджений на цій розмові» (Слово 76, с. 381-382), але взагалі можна сказати, що хто мовчазний, той показує себе розважливим і мудрим (Сир. 19:28,20:5).

Для того, щоб звикнути до мовчання, вкажу тобі найшвидший і простий засіб: берись за це діло — і воно само навчить тебе, як йо­го осягти та буде тобі допомагати в цьому. Для підтримання ревности у цій праці частіше розважай про згубні наслідки неконтрольованої говірливости й спасенних плодів мовчання. Коли ж скуштуєш спасенних плодів мовчання, тоді тобі не буде потрібно вже ніяких щодо цього уроків.

Глава 26. Як впорядкувати уяву та пам’ять

Сказавши про управління зовнішніми чуттями, варто тепер нам сказати й про те, як давати собі раду з уявою та пам’яттю. Тому що, на думку майже всіх філософів, уява та пам’ять є ніщо инше, як відбитком всіх тих  чуттєвих предметів, які ми бачили, чули, нюха­ли, смакували, й яких доторкались. Можна сказати, що уява та па­м’ять становлять одне внутрішнє загальне чуття, яке уявляє й па­м’ятає все, що п’яти зовнішнім чуттям довелося перед цим відчути. Якимсь чином зовнішні чуття і чуттєві предмети можна порівняти з печаткою, а уяву – з відбитком цієї печатки.

Уява та пам’ять нам дані для того, щоб ми користувалися ними, коли наші зовнішні чуття відпочивають і ті чуттєві предмети, які прийшли через наші відчуття й відбились у них (уяві та пам’яті), в цей час відсутні. Не маючи можливосте завжди мати перед собою предмети, які ми бачили, чули, які відчували на смак, дотик чи нюхали, ми викликаємо їх у своїй свідомості за допомогою уяви та пам’яті, в яких вони відбились, і таким чином роздивляємось їх та обговорюємо, немов вони й зовнішньо присутні перед нами.

Наприклад, ти колись був у Смирні, а потім пішов собі деінде. Ти вже не бачиш її зовнішніми органами чуття — своїми очима. Але, якщо захочеш, можеш уявити собі Смирну своїм внутрішнім чуттям — за допомогою уяви й пам’яті. Уявляєш і знову передивляєшся її, так, як вона є: зовнішній вигляд, величина, розташування. Це не означає, що душа твоя вийшла з тебе й подалася в Смирну, як дума­ють деякі неуки. Ти сам викликав у собі образ Смирни, який в тобі раніше відбився.

Уявляння чуттєвих предметів дуже докучає й спричиняє багато турбот тим, які пильнують, щоб завжди перебувати з Богом, бо воно відвертає увагу від Бога й наводить її на суєтне, а між ним і на гріховне, і тим збурює наш внутрішній добрий настрій. Ми переживаємо це не тільки явно, але и під час снів, враження від яких часто триває не один день.

Якщо уява є силою нерозумною, яка діє переважно механічно, за законами поєднання образів, то духовне життя є образом чистої свободи. Зрозуміло, що діяльність уяви не сумісна з таким життям. Тому я хочу запропонувати тобі щодо цього кілька напутливих зауважень.

а. Знай, що якщо Бог є поза всіма чуттями та всім чуттєвим, поза всяким виглядом, мірою, кольором і місцем, тобто абсолютно не має образу й вигляду, і хоч всюди є, але є вище всього, то Він є і поза всякою уявою. «Ніякої уяви немає щодо Бога, бо Він є вище всякої думки й перебуває вище всього» (Ігнатій і Каліст, гл. 65. Добротолюбіє). Звідси випливає, шо уява — це така сила душі, яка за своєю природою не здатна перебувати в єднанні з Богом.

б. Знай, що і Люцифер, перший із ангелів, який був спочатку вищим за всяку нерозумну уяву й поза всяким виглядом, кольором і чуттям, як ум мисленний, нематеріяльний і безтілесний, коли потім забажав і наповнив ум свій образами рівности з Богом, був позбавлений такого безпристрасного й простого нематеріяльного ума, без вигляду й без образу, та скинутий в цю багатообразну, багатоскладову й дебелу уяву, як вважають багато богословів, і таким чином із ангела без вигляду, безтілесного і безпристрасного зробився дияволом, тобто матеріяльним, багатообразним і пристрасним. Яким став він, такими ж зробилися і його слуги, всі демони, про що у Григорія Синаїта читаємо: «Були колись і вони умами, але відпавши від такої безматеріяльности і витончености, придбали якусь матеріяльну дебелість, набуваючи вигляду кожний відповідно до свого чину, міри й дій, які характеризують їх. Внаслі­док чого вони, подібно до людей, згубивши ангельську благовидність, позбавились божественної насолоди, і є засуджені знаходити насолоду в матеріяльному, як і ми, зробившись певним чином матеріяльними через навик до матеріяльних пристрастей» (Глави — гл. 123. Добротолюбіє). Тому святі Отці називають диявола живо­писцем, змієм, що прибирає різні вигляди, який живиться при­страстями, фантазером та иншими подібними іменами. А Боже Слово зображає його драконом з хвостом, ребрами, шиєю, носом, очима, щелепами, губами, шкірою, тілом та иншими членами. Дивись про це в сороковій і сорок першій главах праведного Іова. Тому, дорогий, зрозумій: оскільки буйна фантазія є винаходом і породженням диявола, то вона для нього є дуже бажана й зручна, щоб нас погубити. Святі Отці справедливо називають її мостом, через який душогубні біси проникають в душу, осідають в ній і роблять її вуликом трутнів, житлом страшних, злих і богопротивних помислів та всяких нечистих пристрастей, душевних і тілесних.

в. Знай, що за святим Максимом, великим богословом, пер­ший чоловік — Адам — був створений Богом таким, що не користу­вався своєю уявою. Його ум, чистий і без образів, який і в діяль­ності своїй був умом, не набував сам вигляду чи образу від дії чуттів або від образів чуттєвих речей; але, не вживаючи цієї низької сили уяви й не уявляючи ні обрису, ні вигляду, ні величини, ні кольору цих речей, вищою силою душі, тобто чистою думкою, нематеріяльно й духовно споглядав лиш чисті ідеї речей або їх смислові значення. Але чоловіковбивця диявол, який сам впав від мрії про рівність з Богом, також і Адама довів до того, що той став мріяти умом своїм про рівність з Богом, і впав через такі свої мрії; і за це із мисленного рівноангельського, розумного, чистого й безобразного життя був вкинутий в це чуттєве, багатоскладове, занурене в образи й мрії життя, в становище нерозумних тварин. Бо бути зануреним в образи або жити в них і під їх впливом — це властивість нерозумних тварин, а не розумних істот.

Після того, як чоловік впав у такий стан, хто може сказати, в які пристрасті, в яку розпусту, в які неправди був введений він сво­єю уявою? Мораль наповнив різними спокусами, фізику — багатьма лженауками, богослов’я — непотрібними й абсурдними догматами та байками. Та не тільки давні, але й нові мислителі, бажаючи по­мудрувати й поговорити про Бога та про божественні прості й не­доступні уяві та фантазії тайни (бо цей труд повинен вершитися вищою силою душі — умом), і приступивши до цього діла перш ніж очистили свій ум від пристрасних картин й уявних образів чуттєвих речей, замість істини, знайшли брехню. І, що особливо погано, цю брехню вони взяли в обійми душі та серця і тримають міцно як істину, що відображає дійсність. І таким чином замість богословів виявились байкарями, віддавшись, за апостолом, ледачому розумові (Рим. 1:28). (Дивіться про це в Ісаака Сирина в кінці посланнясв. Симеону, сл. 55).

Отже, брате мій, якщо хочеш оминути різні сіті й підступи диявола, якщо бажаєш з’єднатися з Богом і знайти божественне світло та істину, мужньо вступай в боротьбу зі своєю уявою і борись з нею всіма твоїми силами, щоб очистити свій ум від всяких картин, ко­льорів і обрисів, і взагалі від усякої уяви та пам’яті про чуттєві речі, як добрі, так і погані. Бо все це є заплямуванням і затемненням чистоти й світлости ума, огрубінням його нематеріяльности, що завдає шкоди уму: оскільки майже жодна душевна й тілесна прист­расть не може підступити до ума якимось иншим шляхом, як через уявлення відповідних їм чуттєвих речей. Отже, утримуй свій ум без кольорів, без образів, без уявних картин, таким чистим, як створив його Бог.

Але цього ти досягнути по-иншому не зможеш, як тільки повернувши ум свій в себе, заточивши його у своєму серці, а також і цілого внутрішнього чоловіка, і навчивши його невідступно пере­бувати там, всередині, то в таємній молитві: «Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене»; то себе слухаючи і в собі роздумуючи, а найбільше Бога споглядаючи й в Ньому перебуваючи. Бо як змія, коли їй потрібно скинути свою стару шкіру, протискується крізь який-небудь тісний прохід; так і ум, протискуючись через тіснини серця і умної молитви в серці, позбувається лахміття уяви чуттєвих речей та недобрих чуттєвих вражень і стає чистим, світлим і гідним єднання з Богом, завдяки подібності Йому, яку сприймає через це. Знову ж таки, як вода, чим більше стискається в тісних проходах, тим сильніше напирає і скоріше підноситься вгору; так і ум, чим більше стискається таємним в серці повчанням і слуханням себе, тим робиться витонченішим і сильнішим і, піднімаючись вгору, стає недоступним для всякої пристрасти й причини всяких помислів, та для всякого образу речей, не тільки чуттєвих, але й розумових, оскільки в такому разі вони залишаються зовні й всередину ввійти не можуть. Запропоную ще й инше, відповідне порівняння. Як промені сонця, будучи розсіяні в повітрі й роз’єднані один з одним, є не такі світлі та теплі, а сконцентрувавшись в одну точку за допомогою певного скла, дають сліпуче світло й високу температуру, так і ум, будучи зосередженим в серці на таємному повчанні, робиться світлоносним і пекучим, розвіюючи матеріяльну й пристрасну тем­ряву та спалюючи та знищуючи такого роду образи й порухи.

Це — перший і головний спосіб як давати собі раду з уявою і пам’яттю, яким ти повинен, любий, безперервно користуватися. За допомогою того способу ти не тільки виправиш ці душевні сили, але загладиш, в них всі сліди та залишки раніше сприйнятих вражень і образів чуттєвих речей, які збуджують і живлять пристрасті. Але чим ефективніший і плідніший цей спосіб, тим він трудніший, і чим трудніший, тим менше сьогодні є бажаючих використовувати його, щоб не сказати — тим менше тих, хто вірить в його силу, особ­ливо в колі мудреців і вчителів, не тільки світських, але й духовних, які не хочуть повірити навчанню Святого Духа і стількох святих Отців, що вказують на цей спосіб у найціннішій від усякого благородного каменю книзі «Добротолюбіє», і справедливо позбавляються плодів Духа, які сподобляться отримати багато невчених і навіть неграмотних. Бо, згідно зі словами Спасителя, Бог «втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовляткам» (Лк. 10:21); бо ті, що не вірять в силу цього умного ділання і не беруться за неї, ніяк не можуть зрозуміти, наскільки вона благотворна, за словами пророка: «А як не вірите, не встоїтеся» (Іс. 7:9).

Коли ж побачиш, що ум твій втомлюється і не може більше втриматися всередині серця в умово-сердечній молитві, тоді засто­совуй другий спосіб, а саме, дозволь йому вийти назовні й поринути в божественних і духовних розважаннях та спогляданнях, як тих, які подає Священне Писання, так і тих, причиною яких є Боже творіння. Такі духовні розважання, які милі уму, завдяки своїй ви­тонченості й нематеріяльності не роблять його обтяженим і не зо­середжують його на зовнішньому, а навпаки, задовольнивши в міру його спрагу вільного пересування, своїм змістом схиляють його скоріше повернутися всередину серця, до єднання з Богом через занурення себе в духовну пам’ять про Нього єдиного. Тому св. Максим і говорить, що «одне діяння не зможе позбавити ум пристрастей, якщо при цьому він не буде вдаватися в різні духовні споглядання». Але стережись в творіннях Божих, живих і неживих, зупинятися лише на їх фізичній стороні, поки ти ще піддаєшся пристрастям. Бо в такому випадку ум, який ще не звільнився від| пристрасного споглядання чуттєвих речей, замість того, щоб переноситись від них до духовних і нематеріяльних думок, які в них криються, буде захоплюватися лише їх зовнішньою красою та показністю і, насолоджуючись нею, може прийняти хибні вчення про них і розпалитися до них пристрастю, за словами св. Максима, як т постраждали від цього стільки філософів природи.

Або застосуй третій спосіб, щоб дати перепочинок і спокій своєму уму, а саме, почни розважати про життя і страждання Гос­пода, тобто про народження Його у вертепі, обрізання, хрещення в Йордані, сорокаденний піст у пустині, про проповідування Ним Євангелія, про різні чуда, вчинені Ним, про переображення на Таворі, про омивання ніг учням і дарування їм таїнств на вечері, про зраду Його Іудою, про Його страждання, хрест, покладення до гро­бу, воскресіння і вознесіння на небо, про страждання мучеників і довголітні строгі подвиги преподобних Отців.

Подібно ти можеш для сокрушення серця і збуджування покаяльних почуттів думати ще про таємницю страшної смертної годи­ни, про страшний день суду, про різні види вічних мук, як напри­клад: про океани невгасимого вогню, про тортури пекельні, про темну безодню, про черв’яків, що не засинають, про співжиття з бісами; думай також і про спокій та невимовні радощі праведників, про Царство Небесне, вічну славу та безконечне блаженство, про голос торжествуючих, про досконале єднання там з Богом, про віч­не перебування і співжиття з ангелами та всіма святими.

Якщо ти, брате, намалюєш на хартії своєї уяви такі думки й зображення, то не тільки звільнишся від непотрібних спогадів і грі­ховних помислів, але здобудеш в день суду за такий подвиг велику похвалу, як провіщає тобі святий Василій Великий в слові про дівицтво: «Кожний чоловік, який живе в цьому тілі, подібний на живописця, який малює який-небудь образ в сокровенному місці. Коли цей живописець, закінчивши картину, винесе її на люди, його хвалять глядачі, якщо він вибрав для неї гарний предмет і добре йо­го намалював. І, навпаки, — його осуджують, якщо і предмет виб­рав негарний і намалював його погано. Так і кожний чоловік, коли по смерті стане на суді Божому, має бути похвалений і прославле­ний Богом, ангелами й святими, якщо прикрасив свій ум і свою уяву світлими, божественними й духовними образами та предмета­ми. І, навпаки, — має бути осоромлений і осуджений, якщо запов­нив свою уяву пристрасними картинами, сороміцькими й низьки­ми. І святий Григорій Солунський виражає подив тому, як від впли­ву чуттєвих речей в душі через уяву входить або світло ума, яке дає вічне життя, або духовна темрява, яка веде в пекельну тьму» (Добротолюбіє).

Але знай, що я не хочу тебе спонукати, щоб ти завжди перей­мався лиш цими думками. Ні! Тільки деколи, поки ум твій, втомив­шись перебувати в тіснинах серця, відпочине. Коли ж відпочине, повертай його знову в серце й застав тримати себе без мрій та обра­зів у сердечній пам’яті про Бога. Бо як всі раковидні та панцерні тварини ніде не знаходять собі спокою, як тільки у своїх раковинах, де ховаються як в домі, так і ум звичайно ніде так не упокоюється, як в храмі серця й у внутрішній людині, де засівши, мов у фортеці, успішно веде боротьбу з помислами, ворогами та пристрастями, які також там ховаються, хоч більшість людей цього не знає.

Те, що пристрасті та помисли переховуються всередині нас, в серці, й звідти поборюють нас – це не моя думка. Слухай, що гово­рить Господь: «Із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. Це осквернює людину» (Мф. 15:19-20). І те, що вороги наші, біси, ховаються біля сер­ця, – не моя видумка. Так вчать святі Отці. З них найкраще це поя­снює св. Діядох, говорячи, що перед святим хрещенням божествен­на благодать спонукає чоловіка до добра ззовні, а сатана ховається в глибинах душі та серця. Після того, як чоловік прийме святе хре­щення, демон витає поза серцем, а благодать вселяється всередину (Добротолюбіє т. З гл. 76 ). Також і після хрещення, говорить він далі (гл. 82), допускається нашим ворогам бувати в глибині нашого тіла, немовби на поверхні серця, для випробування нашої волі, і звідти вони затуманюють нам ум мокротинням тілесних солодощів. Згідно з цим вчить і святий Григорій Богослов, пояснюючи, що в сказане Господом про те, як нечистий дух виходить з чоловіка та знову повертається в нього (Мф. 12:43-45), буває з хрещеними, коли вони не дбатимуть про перебування в серці. «Не люблячи бути бездомним, вигнаний хрещенням, нечистий дух, шукає пристановища, тиняючись там і тут. Та, не знаходячи його, повертається до дому, з якого вийшов, тому що він безсоромний. Якщо він побачить, що Христос, огорнений любов’ю і увагою хрещеного, ввійшов і перебуває на тому місці, звідки його вигнано, тобто в серці, то знову потерпить поразку та відійде без успіху. Якщо ж в комусь знайде своє попереднє місце пустим, ніким не зайнятим, через відсутність уваги до Господа й пам’яті про Нього, то спішно входить з ще більшою, ніж перед тим, злобою. І буває чоловіку цьому останнє важче від першого» (Сл. 40). Я навмисно сказав про це, щоб ще більше заохотити тебе до безперервного перебування все­редині серця, пам’ятаючи про Господа Спасителя і молячись до Нього, якщо бажаєш завжди бути переможцем в збентеженнях по­мислами та пристрасними порухами, які навіюються на серце. Ко­ли ти там з Господом, то ворог не наважиться підійти.

Після всього цього кажу тобі; чувай над собою і не давай своїй уяві та пам’яті згадувати щось перед цим побачене, почуте, понюхане, посмаковане й відчуте на дотик, особливо те, що було в тому сороміцького й непотрібного. В цьому переважно і полягає наша боротьба, яка є труднішою, ніж боротьба з органами чуттями або їх використанням. Кожен, хто бореться, знає це з досвіду. Щоб не сприйняти що-небудь спокусливе яким-небудь чуттям, з цим справитися легко: але по сприйнятті справлятися з уявою і пам’яттю про те дуже важко. Щоб, наприклад, бачити або не бачити якесь обличчя, або подивитися на нього з пристрастю або без неї – це не так важко, та не потребує великої боротьби. Але після того, як по­дивишся на нього пристрасно, вже не так легко, а вимагається велика боротьба й немалий подвиг, щоб прогнати з пам’яті своєї образ цього обличчя. І ворог може бавитись твоєю душею, як м’ячиком, перекидуючи увагу від одного спогаду на инші, розпа­люючи цим жадання і пристрасті й тримаючи тебе таким чином у збудженому стані. Тому й кажу тобі: чувай і найбільше пильнуй свою уяву та пам`ять.

Глава 27. Воїну Христовому всіма способами треба уникати тривог і замішань серця, якщо бажає перемагати своїх ворогів

Невідкладним обов’язком кожного християнина, коли той втратить сердечний мир, є робити все від нього залежне, щоб спри­яти його поверненню. Не меншим обов’язком є чинити опір будь-яким випадковостям життя, які порушують цей мир: маю на увазі хвороби, рани, смерть рідних, війни, пожежі, несподівані радощі, страхи і скорботи, згадування про попередні проступки та помил­ки, словом – все, чим хвилюється і тривожиться серце. Тому в жод­ному випадку не треба допускати таких тривог і хвилювань, бо, під­корившись їм, чоловік втрачає владу над собою і позбавляється можливости ясно розуміти події і правильно бачити належний порядок дій. Одне й друге дозволяє ворогові схвилювати його ще більше та підштовхнути на необдуманий крок, який буде важко ви­правити або й зовсім неможливо.

Я не хочу сказати: не допускай скорботи, тому що це не в на­шій силі, а радше не дозволяй скорботі заволодіти твоїм серцем і схвилювати його, тримаючи її зовні, за межами серця, і намагайся так її пом’якшити й приборкати, щоб вона не заважала тобі тверезо міркувати та правильно діяти. Це, з Божою допомогою, ми в змозі зро­бити, якщо в нас переважають морально-релїгійні почуття та наміри.

Серед скорбот кожна має свої особливості й проти кожної є свої прийоми боротьби, але я говорю про них взагалі, розуміючи їх загальну властивість — тривожити та бентежити душу, й маючи в думці запропонувати тобі загальний засіб проти цього. Цим засо­бом є віра в благе Провидіння, яке влаштовує плин нашого життя з усіма його випадковостями на особисте благо кожного з нас, і бла­годушна покора Божій волі, що віддзеркалюється в нашому стано­вищі, завдяки якій би в глибині душі говорилось: нехай буде Божа воля! Як зволить Господь, нехай так станеться, і буде нам на благо.

Це благо різними особами по-різному усвідомлюється і відчувається. Один вважає: це Божа доброта веде мене до покаяння; дру­гий відчуває: через гріхи мої післав мені це Господь, щоб очистити мене від них, несу покуту Божу; третьому приходить на думку: випробовує мене Господь, чи я щиро служу Йому. Ті, що дивляться збоку на того, який підпадає скорботам, можуть і четверте подумати: це йому, щоб виявилися діла Божі на ньому. Але такий висновок можна зробити лише після заспокоєння скорботи, і тільки при явній Божій допомозі. У скорботній душі доречними є тільки три перші почуття. І всі вони наділені такими властивостями та силою, що яке б з них не потрапило в серце, то кожне у змозі приборкати  бурю скорботи, яка підіймається, і вселити в серце благий мир.

І ще ось маєш загальний засіб умиротворення серця, коли скорботи намагаються його збентежити: піднісши якомога віру в благе Боже Провидіння і ожививши в душі боговіддану покору Бо­жій волі, викликай в серці сказані вище думки і примусь його відчу­ти, що цією скорботною випадковістю Господь тебе або випробо­вує, або покладає на тебе очищувальну епітимію, або принуджує до покаяння, взагалі чи окремо в якому-небудь забутому невиправленому ділі. Як тільки серце відчує що-небудь із цього, скорбота від­разу затихне, й дасть йому можливість після того сприйняти й инші два почуття. Усі ж разом вони скоріше вселять в тебе такий мир і спокій, що ти не зможеш не взивати: Нехай буде Ім’я Господнє бла­гословенне навіки! Як масло на хвилі морські, так і ці почуття на скорботне серце: улягаються хвилі й настає велика тиша.

Так умиротворюй серце, як би воно не хвилювалося. Але якщо ти довгою працею над собою і духовними подвигами так укорениш в серці вищеназвані почуття, що вони будуть переповнювати його постійно, то ніяка скорбота не потривожить тебе. Тому, що такий настрій буде для тебе діючим запобіжним засобом проти цього. Не те, щоб почуття взагалі не підступали, вони будуть підступати, але одночасно й відступати, як морські хвилі від міцної скелі.

Глава 28. Що робити, коли ми у боротьбі отримали рани

Якщо буваєш поранений, упавши в який-небудь гріх, через свою неміч або поганий характер (мається на увазі легкі гріхи: зір­валося непотрібне слово, розгнівався, промайнула погана думка, піднялося непотрібне бажання тощо), не будь малодушним і не бентежся намарно. Головне, не зосереджуйся на собі, не говори: «Як я такий-сякий до цього допустився?!» Це крик гордої зарозумілости. Навпаки, упокорися і, звернувшись до Господа, пережий це і скажи: «Марно від мене, такого немічного та зіпсованого, було чо­гось иншого чекати». І відразу подякуй Йому, що лиш на цьому зупинилося діло, говорячи: «Якщо б не Твоя безмежна доброта, Господи, не зупинився би я на цьому, а впав ще в щось гірше».

Однак, визнаючи це і так себе почуваючи, остерігайся допус­тити безтурботну й поблажливу думку, що якщо ти такий, то ніби маєш право робити будь-яке неподобство. Ні! Попри те, що ти немічний і поганий, все непотрібне, що робиться тобою, вважа­ється тобі за провину. Бо все, що ти, обдарований волею, чиниш, залежить від твоєї волі; і як за добро будеш похвалений, так за зло будеш осуджений. Тому, усвідомивши себе поганим взагалі, усвідом одночасно й вину за зло, яке ти вчинив тепер. Осуди себе, й тільки себе одного, не роззираючись по боках і не шукаючи, на кого би звалити свою вину. Ні люди, які оточують тебе, ні збіг обставин не винні в твоєму грісі. Винна тільки твоя зла воля. Собі й докоряй.

Але не будь подібним і на тих, що говорять: «Так, я це зробив, ну і що ж?» Ні, після усвідомлення і докоряння собі, ставши перед лицем Божої правди, розбуди в собі почуття покаяння, сокрущення і жаль за вчинений гріх, не стільки через приниження себе гріхом, скільки через те, що образив ним Бога, який до тебе особисто був таким милосердним, закликаючи тебе до покаяння, відпускаючи тобі попередні гріхи, допускаючи до благодаті тайн, охороняючи тебе на добрій дорозі та провадячи по ній.

Чим глибше сокрушення, тим краще. Але яке б велике воно не було, не допускай і тіні безнадії на помилування. Помилування вже ось-ось готове, й список всіх гріхів розіп’ятий на хресті. Очікується тільки на покаяння і сокрушення кожного, щоб і йому надати сили хресного загладження гріхів цілого світу. З цим упованням впади ниць душею та тілом і заволай: «Помилуй мене, Боже, по великій ми­лості Твоїй», — і не переставай кричати, поки не відчуєш себе винуватцем-помилуваним, так щоб вина та помилування злились в одне почуття.

Ця благодать сходить врешті на кожного каяника. Але він повинен виявити рішучість, скріплену обітом, не давати собі поблажки потім, а строго пильнувати себе й остерігатися від різних падінь, не тільки великих, але й малих, ревно молячись за благодатну поміч у цьому. Після такого близького досвіду неблагонадійности своїх сил і зусиль, мимоволі із серця почується стогін: «Серце чисте утвори в мені, Боже, й духа праведного віднови в нутрі моєму: і Дух Твій благий нехай поставить мене на землю правдиву».

Все це: осудження себе, сокрушення, молитву з упованням про помилування, натхненне рішення стерегтись надалі та молитву про благодатну поміч у цьому, — потрібно тобі практикувати внутрі ко­жен раз, як згрішиш поглядом, слухом, язиком, думкою та чуттям. Навіть на мить не залишай в серці гріха, невисповіданого Господу, й неочищеного перед Ним сердечним покаянням. Знову падаєш, і знову це зроби, й хоч би тобі довелося згрішити багато разів, то стільки ж разів і очищуй себе перед Господом. Увечері, якщо є мож­ливість, розкажи все своєму духовному отцеві. А коли не можна в цей вечір, то розкажи при першій нагоді. Така сповідь або відвер­тість перед духовним отцем є най благотворнішим вчинком у ділі нашої духовної боротьби.

Ніщо так не вражає ворога-душогубця і не руйнує його підсту­пи, як такий спосіб діяння. Тому він усіляко намагається перешкодити цьому, і внутрішньо й зовнішньо: внутрішньо — думками й по­чуттями, а зовнішньо — через влаштування усяких зустрічей і ви­падковостей. Які ці перепони, ти сам побачиш, коли візьмешся за діло. Про одне тільки згадаю: ворог посилено намагається навіяти тобі, щоб ти не відразу, щойно помітиш гріх, приступив до внут­рішнього очищення себе від нього, а трохи почекав, не день і не годину, а трішки. Але тільки ти погодишся на це, як він підсуне инший гріх, і ти будеш змушений вже відкласти очищення цього гріха, тому що потрібно спочатку очистити попередній. І таким чином ти почнеш відкладати його на цілий день, і гріх за гріхом наповнить твою душу. Ввечері, коли схочеш очистити себе покаяння, в душі вже нічого не зможеш розібрати, —там буде шум, замішання і темрява від численних допущених падінь. Душа тоді стане подібна до очей, засліплених порохом, або води, скаламученої сміттям. Коли нічого не видно, то діло покаяння зовсім полишається. Але одно­часно й душа залишається каламутною та збентеженою. Від цього вечірня молитва буває зіпсутою, а далі — погані сни. Отже, ніколи ні на мить не відкладай внутрішнього очищення, як тільки помі­тиш за собою щось несправного.

Друге, що навіює при цьому ворог, це не говорити духовному отцеві, що сталося. Не слухай, і наперекір йому відкривай все: бо як багато благ від такої відкритости, стільки ж, або навіть більше зла від затаювання того, що буває з нами та в нас.

Глава 29. Якої послідовности дотримується диявол у веденні духовної боротьби з усіма, і як обманює людей різних моральних станів.

Знай, любий, що диявол ні про що так не турбується, як про погибель кожного з нас, і що не одним і тим самим методом веде з усіма боротьбу. Щоб ти це краще побачив і зрозумів, подам тобі п’ять моральних станів людей і опишу відповідні їм підступи, обходи й ворожі обмани. Ці стани є такі: одні перебувають в рабстві гріха, навіть думки не маючи про визволення з нього; инші, хоч думають про це визволення і бажають його, але нічого не роблять, щоб досягнути цього; є і такі, які після визволення з кайданів гріха та здобуття чеснот впадають знову в гріх з ще більшою моральною втратою. Із цих останніх одні в самообмані думають, що, незважаючи ні на що, все ще прямують до досконалосте, инші в легковажності полишають шлях чесноти, ще инші саму чесноту, яку мають, перетворюють в нагоду й причину зла для себе.

На кожного із них ворог впливає відповідно до його настрою.

Глава 30. Як диявол утверджує грішників у рабстві гріха

Коли диявол тримає когось в рабстві гріха, то переважно пильнує, щоб ще більше затьмарювати його духовним осліпленням, відганяючи від нього всякий добрий помисл, який міг би привести з його до усвідомлення згубности свого життя. І не тільки відганяє від нього добрі помисли, які могли б схилити його на покаяння і навернути на шлях чеснот, але замість них вкладає помисли злі та я розпусні, й тут же влаштовує зручні нагоди до звичайного для нього гріха й штовхає до нього або в инші важкі гріхи. Від цього бідний грішник щораз то більше затьмарюється і засліплюється. Це засліплення вкорінює в ньому навик і безперервний потяг завжди грішити, так що він, жалюгідний, втягнений від діла гріховного до більшого засліплення і від засліплення у важчі гріхи, крутиться як у водоверті, й прокрутиться так усе своє життя, аж до смерти, якщо не зійде особлива Божа благодать для його спасіння.

Хто перебуває в такому важкому стані, то йому, якщо він побажає від цього визволитися, треба не гаючи часу, як тільки прийде до нього блага думка, або краще сказати навіяння, яке кличе його із темряви до світла й від гріха до чесноти, треба відразу прийняти його зі всією увагою і бажанням, і зразу ж ревно приступити до молитви, взиваючи із глибини серця до щедрого Подателя всякого блага: «Допоможи мені, Господи Боже мій, швидко допоможи, та не залишай мене більше в цій гріховній темряві». Нехай не знає втоми, взиваючи такими або иншими словами. Але поряд з цим хай шукає і земної допомоги, звертаючись до досвідчених у цій справі за порадою І керівництвом, як би успішніше визволитися від виснажливих диявольських кайданів гріховного рабства. Якщо цього неможливо зробити відразу, нехай здійснить це, як тільки трапиться нагода, не перестаючи прибігати до розіп’ятого за нас Господа Іісуса та до Пречистої Матері Його Богородиці Приснодіви, щоб змилувалися над ним і не позбавили його швидкої і потрібної допомоги. Нехай він знає, що тільки тоді здобуде перемогу й завдасть поразки ворогові, коли не відкладатиме цього діла та виявить готовність іти за доброю порадою.

Глава 31. Як ворог утримує в тенетах тих, які усвідомили своє важке становище й хочуть визволитися від нього, а до діла не приступають. І чому наші добрі наміри часто не виконуються.

Тих, які пізнали нікчемність і тягар життя, яким вони живуть, ворог встигає утримувати у своїй владі переважно таким простим, але всемогутнім навіюванням: «Потім, потім; завтра, завтра». І бід­ний грішник, обманюючись тим «добром», яке пропонує таке наві­ювання, вирішує: «І справді, завтра. Сьогодні я закінчу своє діло, а потім з повною безтурботністю віддам себе в руки Божої благодаті й неухильно піду шляхом духовного життя. Сьогодні зроблю те і те, а завтра покаюсь». Це — ворожі тенета, брате мій, якими він ловить пребагатьох і тримає в своїх руках весь світ. Причина, через яку ми потрапляємо в ці сіті, — наша недбалість і осліплення. Нічим иншим, як недбальством і осліпленням, не можна пояснити, що в такому важливому ділі, від якого залежить наше спасіння і слава Божа, ми зразу ж не беремося за найпростіше й найлегше та одночасно найефективніше знаряддя, а саме, щоб з повною рішу­чістю і енергією собі сказати: «Зараз! Вже зараз почну духовне життя, а не потім. Сьогодні покаюсь, а не завтра. Сьогодні, зараз — в моїх руках, а завтра і потім — в руках Божих. Але, якщо й благовгодно буде Господу дати мені завтра, то чи можу я бути впевненим, що й завтра найде на мене ця блага й спонукальна думка про виправлення життя?» Хіба ж це не безумство говорити, наприклад, коли пропонується правдивий засіб від хвороби: «Почекай, дай я ще трохи похворію?» А той, хто відкладає діло спасіння, власне подібний на такого.

Отже, якщо бажаєш позбутися ворожого обману й перемогти ворога, то зразу ж хапайся за надійну проти нього зброю, зразу по­слухайся добрих думок і Божого натхнення, які кличуть тебе до по­каяння, не допускай навіть найменшого відкладання, і не дозволяй собі сказати: «Я твердо вирішив перенести покаяння на потім, і не відступлю від свого наміру». Ні, ні, не роби так. Такі рішення завжди виявлялися обманливими, і багато, що понадіялись на них, залишалися потім нерозкаяними до кінця життя через різні причини.

а. Перша причина: наша рішучість не ґрунтується на недовірі до себе та на міцному упованні на Бога. Тому не буває в нас чужою висока думка про себе, невідворотним наслідком якої завжди є віддалення від нас благодатної Божої допомоги й за цим неминуче й падіння. Тому той, хто вирішив для себе: «Завтра неодмінно покину шлях гріха», — натикається завжди на протилежне: не відновлення, я а ще гірше падіння. І далі — падіння за падінням. І Бог з провидіння деколи допускає це, щоб привести самовпевненого до усвідомлення власної немочі й спонукати до шукання Божої допомоги, єдино надійної, зі зреченням і потоптанням усякої надії на себе. Чи хочеш знати, чоловіче, коли буде міцна і надійна твоя власна рі­шучість? Коли в тебе не буде жодної надії на себе, та коли вона буде спиратися на смирення і тверде уповання на єдиного Бога.

б. Друга: за такої нашої рішучости, мається на увазі переважно краса та чистота чесноти, вона ж і приваблює до себе нашу волю, якою б вона не була слабкою і немічною; при цьому важчий бік чесноти вислизає з-під уваги. Але сьогодні вона втікає тому, що бажання краси чесноти сильно приваблює волю, а завтра, коли при­йдуть звичайні справи та турботи, вона не буде вже такою сильною, хоч прийнятий намір іще пам’ятається. При послабленому бажанні й воля слабне, або стає, як звичайно, немічною, одночасно й важ­кий бік чесноти виступить наперед і стане перед очима, тому, що шлях чесноти за своєю суттю є важкий, і найважчим він буває напочатку. Нехай тепер той, хто вирішив учора, сьогодні стане на цю дорогу, візьметься до справи, — він вже не буде мати в собі жодної підпори, щоб виконати це: бажання не напружене, воля ослабла, перед ним лише перешкоди – і в ньому, і в плині його звичайного життя, і в щоденних стосунках з иншими. Він і вирішує: поки що почекаю, зберуся з силами; і так буде чекати день за днем, і не див­но, якщо прочекає і все життя. А якщо б він приступив до діла вве­чері, як тільки прийшло натхненне бажання виправитись, зробив би те чи инше на вимогу свого бажання, втілив би в життя що-небудь в такому дусі, — то сьогодні й бажання, і воля не були б такі слабкі, щоб відступати перед лицем перешкод. Перешкод не обми­нути, але, маючи в собі підпору, хоч з трудом, подолав би їх. Якщо цілий день перебувати у подоланні цього, то на другий вони б вия­вились менше відчутними; а на третій ще менше. І так утвердився би він на доброму шляху.

в. Третя: добрі спонуки, залишені без виконання, від сну гріховного не тільки неохоче приходять знову, але, якщо й приходять, то не справляють вже тієї дії на волю, як перший раз. Воля вже не так швидко схиляється до них, і навіть якщо появиться рішучість, то дуже слабка й не енергійна. Але, якщо й сильнішу спонуку чоло­вік зміг відкласти до завтра, а потім взагалі загубити, то ще легше йому буде так поступити й з другою, а ще простіше — з третьою. І так далі: чим частіше відкладається виконання добрих спонук, тим слабша бувай їх дія. Потім доходить до того, що вони стають зовсім недієвими, приходять і відходять безслідно, й нарешті перестають приходити взагалі. Чоловік не опирається падінню, серце його твер­дне, і зароджується відраза до добрих спонук. Отже, їх відкладання – прямий шлях до остаточної загибелі.

Ще зауважу тобі, що відкладається добра спонука не тільки коли відчувається внутрішній примус до зміни поганого життя на добре, але й коли хтось живе правильно, а саме, коли комусь трап­ляється нагода зробити добро, а він відкладає це або до завтра, або на невизначений час. Такому гатунку відкладання відповідає все, що говорилось про перший вид відкладання, і наслідки можуть бути ті ж самі. Знай, коли хтось легковажить нагодою зробити добро, той не тільки позбавляється плодів добра, але й зневажає Бога. Бог посилає до нього потребуючого, я він говорить: «Відійди. Потім». Це він говорить не тільки чоловікові, але й Богові, який післав його. Бог знайде для нього иншого доброчинця, але той, хто відмовив йому, відповість за це.

Глава 32. Про підступи ворога проти тих, які стали на добрий шлях.

Але як тільки хтось подолав перші дві перепони й, забажавши визволитися з кайданів гріха, приступив до цього негайно, то ворог і тут не залишає його, а лише міняє тактику, а не своє недобре бажання заставити його спіткнутися об камінь якої-небудь спокуси й занапастити. Святі Отці зображають такого чоловіка, ніби він відстрілюється зі всіх сторін: зверху й знизу, справа та зліва, спереду й ззаду — звідусіль летять в нього стріли. Стріли зверху — навіювання непосильних надмірностей в духовних трудах; стріли знизу – навіювання зменшити або зовсім відмовитися від таких трудів через жаль до себе, недбальство та безпечність; стріли справа — коли вороги через будь-які добрі починання і діла вкидають у спокусу та небезпеку падіння; стріли зліва — коли вороги явно виставляють у спокуси й штовхають до гріха; стріли спереду — коли вороги спокушають і бентежать помислами про те, що має бути; стріли ззаду — коли вони спокушають і збуджують пригадуваннями про минулі діла та події. Всі ці спокусливі думки прищеплюються в душі або внутрішнім шляхом, або зовнішнім: внутрішнім — через образи та уявлення, які вимальовуються у свідомості, або через безпосередні навіювання недоброго в серці, які супроводжуються звичайними пристрасними порухами; зовнішнім — через враження зовнішніх чуттів, які напливають постійно, як було сказано вище. Союзників наші вороги знаходять собі в попередніх гріховних звичках і в на­шій пошкодженій від падіння природі. Маючи стільки способів шкодити нам, ворог ні трохи не бентежиться першими невдачами й постійно пускає в хід то одне, то друге, щоб зупинити або збити з дороги раба Христового, який вислизає з-під його влади.

Спочатку ворог, як хтось вирішить зійти з поганої дороги й справді це робить, намагається розчистити для себе місце дії проти нього, щоб ніхто не заважав йому. Він досягає успіху в цьому, якщо зможе навіяти особі, яка стала на добрий шлях, діяти самій, не звертаючись за порадою і керівництвом до духовних наставників, які завжди є в Церкві. Хто дотримується порад керівників і у всіх своїх діях, внутрішніх і зовнішніх, довіряється їм — на парафіях — світським священикам, а в обителях — досвідченим старцям, — до того немає доступу ворогам. Що б він не навіював, досвідчене око відра­зу побачить, куди він хилить, і застереже свого питомця. Так руй­нуються всі його підступи. А хто відступиться від своїх наставників, тому він одразу закрутить голову та зіб’є з дороги. Є багато можливостей, які здаються непоганими. Їх він і навіює. Недосвідчений новачок іде за ними й потрапляє в засідку, де потрапляє у велику небезпеку або зовсім гине.

Друге, що підлаштовує ворог, це залишити новачка не тільки без керівництва, але й без допомоги. У того, хто вирішив обходи­тися у своєму житті без порад і керівництва, швидко закорінюється у свідомості переконання в непотрібності сторонньої допомоги при здійсненні своїх діл й запровадженні боговгодних правил. Ворог ще й пришвидшує цей процес, затаюючись і не роблячи нападів на но­вачка, який, відчувши таку свободу та пільгу, починає вважати, що цей добрий стан є плодом його власних зусиль, і в своїх молитвах про допомогу згори говорить мов би скрізь зуби, тільки тому, що так написано в молитвах. Допомога, якої не шукають, — не при­ходить: і таким чином залишається новачок один, тільки зі своїми власними силами. З таким ворогові вже легко впоратися.

Наслідком такої самозакоханосте для одних буває те, що вони, не зваживши своїх сил і часу, беруться за непосильні подвиги. Сильний приплив енергії від самовпевнености дає їм на перший раз силу під­тримати такі подвиги деякий час. Потім сили виснажуються настіль­ки, що вони не в змозі здійснити навіть помірних подвигів, а часто і від них змушені відмовитись. Инші ж, розпалюючи свою самовпев­неність щораз то більше, стають до такої міри самовпевненими, що вважають можливим для себе все. В цьому збудженому стані вони роб­лять згубні вчинки; кидаються в сухі криниці, або з обривів, де живуть в якійсь печері, зовсім відмовляються від їжі, й таке инше. Все це під­лаштовує ворог непомітно для тих, кого спокушає.

Для инших наслідком самообману, приписування успіхів тільки собі, буває те, що вони дають собі право на різні послаблення і пільги. Є спокуса в житті, коли в неї вводиться щось нове, як на­приклад у того, хто покаявся; тоді дні здаються місяцями, а тижні роками. Такому трудівникові на ниві нового життя ворог легко вби­ває в голову мрії: скільки я вже потрудився, скільки часу постив, скільки ночей не спав, і таке инше — можна трохи й відпочити. «Відпочинь, — нашіптує ворог, — дай спокій тілу; можна трохи й розва­житися». Як тільки на це погодиться недосвідчений новачок, почне собі робити пільги за пільгами, аж поки зовсім не розладнаються всі правила боговгодного життя, він опуститься до того життя, яке залишив, і почне знову жити в недбальстві та безпечності.

Зрештою, з такими спокусами — цуратися порад і керівництва инших, приписувати собі успіхи, братися за непосильне й давати собі послаблення, – ворог підступає не тільки на початку боговгодного життя, але робить спроби таких навіювань протягом всього життя. Тому можеш сам переконатися, як необхідно тобі у всьому, що робиш, радитися, а також ніколи жодних успіхів, якими б малими вони не були, не приписувати собі, своїм силам і своїй ретельності, уникати всяких надмірностей і послаблень, і вести життя рівне, але енергійне та живе, завжди за правилами, які одного разу заведені й встановлені за взірцем святих, що жили раніше, й за порадами досвідчених людей, твоїх сучасників.

Глава 33. Як ворог відштовхує від добрих діл і стає їм на заваді.

Вказані вище підступи ворога розладнують добре життя. Проти того, хто, встоявши проти них, неухильно іде добрим шляхом, во­рог підкопується з иншого боку. Але він обрушується не на все жит­тя, а діє уривками проти кожного особистого боговгодного діла, яке започатковує і виконує добрий християнин.

Від того часу, коли відкриємо зранку очі й аж до вечора, ми по­стійно зайняті справами, які безнастанно чергуються і не залишають нам вільної хвилини, якщо ми уважні до себе й не хворіємо лінивством та халатністю щодо свого спасіння. При цьому не тіль­ки діло молитовного стремління серця до Бога, не тільки підтри­мання стосунків з иншими в правді та любові, не тільки віднайден­ня в собі рівноваги між тілом і душею в подвигах самоумертвлення, але й житейські та громадянські діла, всі повинні бути зі суворою увагою, бадьорістю і ревністю спрямовані на досягнення спасіння. Ревнителям у цьому Бог допомагає провадити усе належним чином, скріплюючи їх своєю благодаттю й охороняючи ангелами та молитвами святих. Але ворог також не дрімає. До кожного діла він підлаштовується і метушиться як би збити плин наших діл і замість добрих схилити до злих: то кидається перешкодити самому їх починові, а коли вони вже початі, заміряється перервати їх плин; якщо і в цьому зазнає поразки, намагається звести їх виконання і звершення нанівець; коли ж і тут осоромлюється, то примудряється позбавити їх цінности перед Богом, збудивши в нас марнославство та зарозумілість.

Святий Іоанн Ліствичник так говорить про це: «У всіх ділах на­ших, якими ми хочемо вгодити Богові, біси викопують нам три ями: по-перше, намагаються перешкодити нашому доброму ділу; по-друге, коли вони в першому терплять поразку, то намагаються, щоб зроблене не було вгодне Богові. А якщо біси і в цьому задумі не досягають успіху, ході, підкравшись до нашої душі, лестять нам, як тим, що живуть у всьому боговгодно. Першій спокусі протиставля­ється гарячий порив і пам’ять про смерть; другій — послух і при­ниження; а третій – постійний докір самому собі, «Але важкий той труд для нас, поки не ввійде у святилище наше той вогонь Божий» (Пс. 72:16). Тоді вже не буде в нас насилля злих звичок, бо «Бог наш — вогонь, що пожирає» (Євр. 12:29) всяке розпалення і рух похоті, вся­кий злий навик, затвердіння і затьмарення внутрішнє і зовнішнє, видиме і те, яке задумується» (Сл. 26,8).

Всього, що буває при цьому не можна ніяким пером описати. Будь уважний, тримай в умі лише одне мірило – єдиному Богові догоджати і, великим і малим, — і саме життя навчить тебе ясно ба­чити та розуміти ворожі підступи. Але запропоную тобі два-три приклади, які смути висуває ворог в нашій душі, щоб попсувати ді­ла наші, коли вони повинні тривати визначений час.

Коли, наприклад, хворий наміриться благодушно переносити свою хворобу, і переносить: ворог, знаючи, що таким чином він утвердиться в чесноті терпіння, підступає зіпсувати такий намір. Для цього починає наводити йому на ум багато добрих діл, які би він міг зробити, якщо б був в иншому стані, та намагається впевнити його, що, бувши здоровим, як добре попрацював би Богові та скільки користи приніс би собі та иншим: ходив би до церкви, вів би розмови, читав би та писав для повчання инших тощо. Помітивши, що такі думки приймаються, ворог частіше наводить їх на ум, помножує і розмальовує, викликає бажання й пориви до тих діл, навіюючи, як добре йшли б у нього ті чи ті діла, і збуджуючи бажання, а чоловік зв’язаний за руки та ноги хворобою. Потрохи, при частих повторах таких думок і порухів душі, бажання переходить в незадоволення і нарікання. Попереднє благодушне терпіння таким чином руйнується і хвороба здається вже не як лік від Бога та поле и для плекання чесноти терпіння, а як щось неприязне ділу спасіння,  і бажання визволитись від хвороби стає нестримним, поки що під виглядом отримання через це простору для доброчинної діяльности та всякого иншого догодження Богові. Довівши хворого до цього, ворог краде з його ума та серця благу мету бажання виздоровлення, і залишаючи лиш бажання здоров’я як такого, заставляє з нарікати на хворобу, не як на перепону для добра, але як щось неприязне само у собі. Від цього нетерпеливість, яка не лікується добрими думками, набирає сили й переходить в нарікання та позбавляє хворого попереднього спокою від благодушного терпіння. А ворог радіє, що зумів його зруйнувати. Так само ворог спокушає нещасного, який терпеливо зносить свою долю, малюючи йому, якими добрими ділами прикрасився б він, якщо б мав багатство.

Подібно ворог збиває з пантелику нерідко тих, що перебувають в послусі в обителі або у якогось старця, і примудряється переконати їх, що, залишаючись в такому устрої життя, вони не швидко дійдуть до бажаної досконалости. Він розпалює у них бажання усамітнення, або пустельного життя. І нерідко буває, що вони піддаються таким його навіюванням. Але досягнувши цього, там, на одинці, піддаються недбальству й гублять те, що вже було придбано з трудом у послусі.

Буває й навпаки, що ворогу вдається вигнати когось з усамітнення, тобто затвору, запевнивши його, що там він сидить без уся­кої користи для себе й для инших, тоді як в обителі в нього корисні діла текли б рікою день і ніч. А коли той, хто послухався, переходить в обитель, то очікуваних добрих діл йому не вдається зробити, а що придбав в пустині, швидко тратить й залишається ні з чим.

І багато инших є подібних випадків, коли ворогу вдається відхилити від одного роду занять, заманюючи до иншого, ніби корис­нішого, — й розладнати той і той.

Від усіх таких спокус легко визволяється той, хто, маючи досвідченого наставника, порадника та співрозмовника, зі смиренною покорою виконує їхні вказівки. А хто позбавлений чомусь такого блага, той нехай буде уважний до себе та строго вчиться відрізняти добре від поганого згідно з християнськими началами, за якими ми повинні влаштовувати своє життя. Якщо випадки, які заважають, як нам здається, розвернутися нашим добрим ділам, не від нашої доброї волі, а посилаються Богом, то приймай їх з покорою і не слухай жодних навіювань, що відхиляють тебе від покори. Послав­ши такий випадок, Бог нічого від тебе не очікує, лиш щоб ти три­мався і діяв так, як вимагає цього конкретний випадок. Чи ти хво­рий, чи бідний, — терпи. Нічого крім терпіння в цей момент Бог від тебе не потребує. Благодушно терплячи, ти будеш безперервно пе­ребувати в доброму ділі. Коли не гляне на тебе Бог, то завжди буде бачити, що ти робиш добро або перебуваєш в добрі, благодушно терплячи, тоді як у здорового добрі діла йдуть перервами. Отож, бажаючи зміни свого становища, ти бажаєш поміняти краще на гірше.

Якщо становище, в якому перебуваєш і яке, як ти вважаєш, звужує можливість добрих діл, залежало від твоєї волі, і ти напевно вибрав його не без розсуду, то й тримайся такого розсуду, не до­зволяй думкам блукати, а спрямуй усю свою увагу на те, що маєш робити у своєму становищі: спокійно твори належні до нього діла, з цілковитою впевненістю, що, присвячуючи їх Богові, а не собі, вони плідно наповнюють весь твій час і приймаються Богом як найповніша від тебе жертва. І будь спокійний.

Глава 34. Як ворог самі чесноти обертає на шкоду їх ревнителям.

Але якщо ти навіть правильно та постійно пливеш шляхом чес­ноти, не ухиляючись ні вправо, ні вліво; не думай що ворог відсту­пить від тебе. Ні, ти вже чув слова, які я навів зі св. Іоанна Ліствичника, що ворог, коли бачить, що всі його намагання спокусити тебе безуспішні, то йде за тобою і прославляє як праведника. Ось це і є його остання спокуса. Це вороже величання викликає у нас зарозумілість, пиху і самозадоволення. А від них породжуються марнославство та гордість, з яких марнославство з’їдає ціну наших діл, якщо є серед них добрі, а гордість робить нас противними Богові. Будь уважний і наскільки можеш відбивайся від цих ворожих прославлянь, не даючи їм доходити до серця, а поборюй з першого моменту, як тільки вони торкнуться слуху твоєї душі.

Щоб не наразитися на біду, тримай завжди ум свій зібраним у серці та будь завжди готовим для відбиття цих ворожих стріл. Стоячи там, всередині, як полководець на полі бою, вибери зручне для | боротьби місце й, укріпивши його як слід, не залишай ніколи, там о ховайся і звідти воюй. Місце це й укріплення його та озброєння є щире й глибоке усвідомлення своєї нікчемности, що ти і бідний, і сліпий, і голий, і багатий на немочі, недоліки й несхвальні діла, не­розумні, суєтні та грішні. Влаштувавшись так, ніколи не дозволяй своєму уму виходити із цього укріплення назовні, а особливо стри­муйся від подорожувань по своїх, як тобі здається, плодоносних полях і садах, тобто своїх добрих ділах. Якщо будеш тримати себе так, то стріли ворожого згубного прославляння не дістануть тебе, а якщо і впаде до тебе якась, ти відразу побачиш її, відіб’єш і викинеш геть.

Але як воїни, сидячи в укріпленні, не марно проводять час, а вправляються у військових бойових прийомах або відновлюють і підсилюють своє укріплення, так роби і ти, ховаючись в усвідом­ленні власної нікчемности. Роби ось що. Ум, як не тримай, завжди буде втікати, і не дивно, що під час цих втеч він натрапить на твої діла, які здаються тобі добрими. Як тільки натрапить він на них, відразу схопить його ворог і вразить зарозумілістю, та так влучно, що він охоче стане на сторону ворога, повернувшись до себе, й поч­не тягнути тебе туди ж. Щойно це помітиш, поклич до себе ум свій і скажи йому: «Слухай, уме! Ти кажеш мені: І це добре і це непо­гане. Нехай так, але що мені з того? Ти зібрався хвалити мене. Доб­ре, хвали, я слухаю. Але знай, що справедливість вимагає, аби ти хвалив мене тільки за те, що знайдеш в мені та в моїх ділах власне мого, а що в мені від Бога й від Його благодаті, то треба дякувати та хвалити Того, від кого воно походить. Отже, давай розбирати, що є в нас з тобою свого, і що є Божого. Боже будемо відкладати на Божу частку, а своє залишати при собі. Потім, що залишиться при нас, якщо тільки залишиться, тим і визначимо свою вагу та свою гід­ність, і за це себе похвалимо».

Отже, почнемо. Загляньмо в час, який був перед нашим існу­ванням. Хто ми були тоді? Ніщо, й нічого не могли зробити, за що би Джерело всякого буття, як заплату зволив нам дарувати буття. Це незалежний даний нам Богом дар, Боже нам благодіяння, поча­ток і поле для всіх наступних благодіянь безмірної Його благости. Відкладемо ж його на Божу частку. Потім стали ми жити. Як? І самі не знаємо. Багато пройшло років, коли ми з тобою і не знали, що існуємо, а існували. Але коли дізнались про це, нічого не могли робити для підтримання свого життя. Инші турбувались про нас, і не самі собою, а згідно з промислом Всевишнього. Нас виховали, навчили, поставили на ноги. Тут нічого не було нашого, отже, від­кладай це в сторону.

Потім ми стали самі жити. Що ж тут наше? Відокремимо жит­тєві сили та засоби до існування, які навколо нас. Вони не наші. Це — Божий дар.

Божим даром є безпосереднє знання Бога, Божим даром є сум­ління, Божим даром є прагнення небесного життя. Ці три дари складають дух нашого життя, який тягне нас угору. Ти, мій уме, не мій. Мені тебе дарував Бог. Не мої і діяльні в мені сили, воля зі сво­єю енергією. Не моє є почуття, за допомогою якого я можу насо­лоджуватися життям і всім, що оточує мене. Не моє є тіло зі всіма його звичками та потребами, які обумовлюють наше тілесне буття. Все це дарував мені Бог. І сам я не свій, а Божий. Давши мені буття, Бог надшив мене складними переліченими життєвими силами і дарував свідомість та свободу, поклав закон, щоб я управляв всім, що в мені існує, відповідно до гідности кожної частини свого буття. У всьому цьому немає причин до вихваляння себе, а радше є спо­нуки до усвідомлення величини та тягаря обов’язку, який лежить на нас з тобою, і до страху за відповідь на питання: що ми з собою і з себе зробили?

Повернемось до засобів життя. Є в нас життя тілесне, життя душевне та життя духовне. Для кожного з них необхідні свої засо­би, й ми їх маємо під руками, але всі вони не є плодом нашої праці, а є даром Божим. Повітря, вогонь, вода, земля з усіма своїми скар­бами: стихіями, каміннями, металами, рослинами й тваринами, які дають нам все потрібне для поживи, одягу й житла, – не нами влаштовані, а нам дані. Суму необхідних для нас понять про все, що нас оточує, суспільні, державні порядки, мистецтво й ремесла, та правила дій на всіх цих теренах ми знаходимо готовими, не ламаючи голови над їхнім придумуванням, а тільки їх засвоюємо. Кожний, хто з’являється на світ, отримує їх як спадщину від своїх в предків. А у предків звідки це все? Бог посилає людей з особливими даруваннями та з особливою силою волі, й вони роблять нові відкриття. Якщо спитати їх, як вони дійшли до того чи того, вони б сказали: «Ми самі не знаємо. Прийшло на ум, розвивалось, будува­лось і упорядкувалось». Так було завжди, так буде й до кінця віку: засоби для душевного життя — не наші, а даються нам. Тим більше це стосується духовно-морального, релігійного життя. Бог вклав у душу знання про себе в умі та про волю свою в сумлінні, осяявши те і те очікуванням вічного блаженного життя. Воно посіяне в нас і прийнято в момент вдихання в нас Богом своєї божественної іскри життя. Народжуючись, кожен приносить з собою і в собі це насін­ня, яке потім розвивається і отримує визначеність від середовища людей, яке його оточує. Яке невимовно велике благо народитися серед тих, які живуть істинним духовним життям! Але озирнись. Ми маємо знання про єдиного істинного Бога, в Тройці покланяємого; визнаємо Сина Божого, який заради нас воплотився і все влаштував для нашого спасіння; віримо й у Духа Святого, який сво­єю благодаттю оживотворив нас і який будує в нас правдиве духов­не життя. Ми зв’язані з Божою Церквою, приймаючи в ній все потрібне для захисту та піднесення духовного життя, оживляючись очікуванням воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. І все це є в нас у чистому, тобто без домішок, вигляді і все це – Божий дар. Так ось якими багатими ти оточений засобами до властивого тобі життя, і життя всестороннього. Ні один з цих засобів не є плодом твоїх зусиль, а все тобі дано. Ти покликаний на бенкет життя, який вже готовий. Якщо доречно нам з тобою чим-небудь в цьому відношенні похвалитися, то хіба тим, як ми всім цим скористалися. Це – наш шлюбний одяг. Чи величатися ним? Чи не більше потрібно боятися, щоб милосердний Господар бенкету, прийшовши, не сказав нам: «Бачите, який бенкет! А як ви одягнені?!» Подивімся тепер уважніше на цей одяг. Одяг душі складають переважно морально-релігійні переконання та почуття, які заховані в ньому, а не тільки діла. Але оскільки вони таємні, то рідко бувають причиною до марнославства та гордости; а наочні діла випирають й ніби мимоволі збуджують подвижника до пихи і самохвальства, а свідків його діл до його вихваляння, які ще міцніше закріплюють і поглиблюють пиху і кадіння собі. Так ось розглянемо свої діла, чи є в них щось, чим би можна похвалитися.

Нагадаємо, що хвалитися можна тільки тим, що виходить пря­мо від нашої волі й робиться нами незалежно ні від чого. Але ди­вись, як йдуть наші діла? Як вони починаються? Сходяться обста­вини й ведуть до того чи того діла, а деколи приходить на думку що-небудь зробити — і робимо. Але збіг обставин — не від нас, і те, що спадає на думку щось зробити також, як бачимо, не наше: хтось вкладає нам думку. Таким чином початок і зародження помислу що-небудь зробити, в таких випадках, не може або не повинно бути предметом самохвальства. А скільки в нас такого роду діл? Якщо добросовісно розберемо, то майже всі підряд. Ось і нічим хвалитися.

Якщо можна похвалитися, то тільки тим, що ми могли не ро­бити, але зробили. Бо якими сильними не були б внутрішні та зовнішні спонукання до діл, рішення завжди залежить від нашої волі. Але й тут рішення на добрі діла не завжди бувають добрі. Доб­ре те рішення, коли воно встановлюється через усвідомлення на те Божої волі та з покори цій волі. Як тільки сюди входить щось сто­роннє, егоїстичне або таке, що служить на догодження людині, то доброта рішення в такому випадку затьмарюється. Вирішуємо де­коли щось робити боячись, що скажуть, якщо не зроблю, деколи бажаючи собі якого-небудь задоволення і вигоди від діла, тепер або в майбутньому, а деякий раз від того, що по-иншому не можна: й не хотілося б, але потрібно зробити. Всі такі діла не можуть стояти в ряді чисто добрих діл, і хоч ззовні здаються гідними похвали, але з внутрішньою гідністю перед Богом і совістю не вартують того. Роз­глянемо, скільки в нас такого роду діл? І знову доведеться усвідо­мити, що майже всі підряд. І знову випливає, що немає чим хва­литися.

Отже, наші добрі діла, якщо строго їх розберемо, не дадуть нам відкрити вуст для вихваляння перед иншими або для трублення в серці перед собою. Якщо ж ми пригадаємо всі свої погані діла, – пусті, суєтні, непотрібні, шкідливі, беззаконні, богопротивні, яких, звичайно, знайдеться немало, то що тоді повинні ми відчути? Може хтось скаже: «Зваж ту та иншу сторону, й яка перетягне, по тій і суди себе». Але такий прийом в цьому випадку недоречний. Діла йдуть ізсередини. Якщо є діла погані, то значить, що з нашим нутром не все гаразд, а воно і визначає нашу ціну перед Богом, — справжню ціну. Якщо воно не може бути схвалене, то й увесь чоловік не є гідний схвалення.

Ще одне скажу: всі діла, які ми видимо виконуємо в сім’ї, в суспільстві, на роботі творять нашу поведінку. Якщо поглянути навколо, то не можна не сказати, що в загальному наша поведінка не така вже й погана. Але чи справне при цьому й наше нутро, то цього ствердити не можемо. Очі людей, що нас оточують, чинять сильний тиск на наші задуми. Ці свідки вимушують нас не давати потурати цьому злу, яке народжується в серці: ми стримуємося від зла – і поведінка наша є доброю. Якщо б не було їх, то наша пове­дінка була би зовсім иншою. А вона й буває нерідко такою тоді, ко­ли ми впевнені, що чуже око нас не бачить. І трапляється з деякими людьми, що як тільки зовнішні обставини міняються і вони можуть поводитись вільніше, все, що раніше приховувалося через страх пе­ред людьми, виривається назовні, й нібито зразковий колись чоло­вік виявляється і п’яницею, і розпусником, і навіть грабіжником. Усі ці злі нахили не народилися в одну мить. Вони були як невільники, а тепер отримали свободу й виявились. Але якщо все це тільки внутрі, то і весь чоловік був би таким — п’яницею, розпус­ником, грабіжником, — не дивлячись на цілком иншу зовнішність. Розглянь добре, чи не належиш і ти до такого розряду. Якщо хоч трохи так, то тобі не вартує хвалитися і приймати похвалу.

Тепер підсумую: якщо за прикладом всього тепер сказаного бу­деш частіше переглядати своє життя, то коли ворог почне трубіти тобі в вуха: який ти хороший, — це трубіння не знайде в тобі всере­дині відгуку в самопочутті й самосхваленні, а навпаки, буде відбите кожен раз найсмиреннішими та найприниженішими про себе думками й почуттями.

Глава 35. Певні вказівки, які потрібні в ділі переборення пристрастей і набування чеснот.

Хоч я вже багато сказав тобі, вказуючи на засоби, якими треба користуватися для переборення пристрастей і набування чеснот, але залишається викласти тобі ще щось.

По-перше, кажу тобі: «Не наслідуй, брате, в набутті чеснот тих, які протягом тижня свої духовні вправи розприділяють так, щоб одна слугувала для однієї чесноти, инша — для иншої і т. д., не беручи того до уваги, чи потрібно для них те чи те в цей час. Ні, не так слід тобі діяти, озброюйся проти тієї пристрасти, яка найбільше тобі докучає, яка не раз вже поборювала тебе та знову готується напасти. Озброюючись проти неї, скільки є сил, намагайся встановитися в тій чесноті, яка протилежна цій пристрасті, вживаючи всі необхідні для того вправи й подвиги. Бо наскільки швидко досягнеш в цьому успіху, настільки й оживиш в собі всі инші чесноти та вдягнешся в них як в броню, що буде захищати тебе від усіх пристрасних стріл. Серце наше за природою сповнене добрих намірів, але приходять пристрасті й придушують їх. Пристрасті ці не у всіх однакові: в одного переважає одна, а в другого – инша, які домі нують над иншими. Як швидко ти, проженеш цю головну, то всі инші послабнуть і зліквідуються самі собою. Коли ж це станеться, добрі наміри, звільнившись з-під гніту, сприймуть в тобі належну їм силу, й завжди будуть напоготові, стоячи біля дверей твого серця, щоб з’явитися тобі на службу тоді, коли це буде потрібно.

По-друге: на здобуття чеснот не призначай ні певного часу, ні днів, ні тижнів, ні місяців, ні років, кажучи собі: «Попрацюю, а там відпочину, щоб, відпочивши, знову взятися за цю працю». Ні, відпочинку тут не може бути. Приготуйся до безперервної праці, подвигу та боротьби, не допускаючи й думки про послаблення, наслідуючи св. Павла, який говорить про себе: «Не те, щоб я досягнув уже мету чи був уже досконалим, але змагаю далі…» (1Кор. 9:26; и Флп. 3:12-14). Зупинитися на дорозі до чесноти для відпочинку — значить не набратися нових сил, а змарнувати набуті. Це те саме, що повертатися назад або руйнувати з трудом влаштоване. Під зупинкою я розумію те, що ти уявив собі, нібито чесноту вже досконало набув, але не звертаєш уваги на те, що все-таки щось бракує і не використовуєш нагоди чинити добро. Не ставай таким, а будь завжди бадьорим і ревним. Не закривай очей і не відвертайся, коли зустрінеш такі нагоди, а навпаки, виглядай їх і радо приймай. З любов’ю дивись на них — на всі, особливо на ті, які виявляють певні труднощі, щоб учинити добро. Напруження сил для усунення перепон, щоб учинити добро, швидше вселяє в нас навик до чесноти й глибше вкорінює її в серце. Тільки тих нагод, які можуть привести до небезпеки загорітися нечистою похіттю, якомога уникай. Краще не допускати членів твоїх до цього вогню, щоб не обпектися і не згоріти.

По-третє; будь мудрий і розсудливий в тілесних подвигах – постах, чуваннях, фізичних роботах тощо. Вони, звичайно, необхідні, й без них навіть не думай про поступ в духовному житті, але май розумну міру. Ця міра – середина між самодогідливою поблажливістю щодо плоті та безжалісним виснаженням її без крайньої на це потреби. Цю середину шукай на досвіді та на ділі, а не теоретично, і за правило при цьому візьми поступовість, йдучи знизу вверх. Шукай і знайдеш. Щодо внутрішніх, душевних чеснот, таких як: любов до Бога, зневага до світу, самоприниження, відвернення від пристрастей і гріха, терпіння та лагідність, мир зі всіма, навіть з тими, що ненавидять тебе та ображають, тощо, то тут не варто визначати якусь міру, бо поступовість їх вдосконалення сама собою визначається там, у нутрі. Твоя справа безнастанно та всіма силами спонукати себе на кожне потрібне діло й робити його завжди без зволікання. У цьому — вся твоя мудрість і сила.

По-четверте: серед такого діяння, всім помислом думай, всім бажанням бажай, і всім серцем шукай одного — перемогти ту пристрасть, з якою тепер борешся, і яка тебе тепер поборює, а на її місце возвести в силі протилежну їй чесноту. Нехай це одне буде для тебе — весь світ, все небо та земля, весь твій скарб і остання твоя мета, у впевненості що цим одним ти гідно можеш вгодити Богові. Приймаєш їжу чи постиш, працюєш чи відпочиваєш, спиш чи чуваєш, сидиш дома чи перебуваєш поза ним, молитовним ділом зайнятий чи звичайною роботою — нехай все це буде скеровано в тебе до того, щоб перебороти розпалену пристрасть і відновити пригнічену нею чесноту. Про переборення твоєї головної пристрасті я згадав вище, а тут мається на увазі пристрасть, яка поборює тебе зараз, без огляду на те: головна вона чи ні. Як на війні видимій деколи трапляється вступити в бій з загоном, яким командує сам головнокомандуючий, а деколи з таким, яким командує простий офіцер; подібно і в духовній боротьбі: не завжди поборюється головна пристрасть; иноді вона замість себе підсуває своїх спільниць, і з ними часом доводиться частіше мати справу, ніж з нею. Але отримувати перемогу й в цих випадках лежить на тобі обов’язок не менший, ніж у першому.

По-п’яте, будь непримиримим ворогом всіх земних утіх і чуттєвих задоволень, які народилися від самовгодження. І будеш рідше та легшим піддаватися нападам не тільки тілесних, але й усіх пристрастей; бо всі вони мають корінь у самовгодженні, зі знищенням і відрізанням якого вони, не маючи основи, тратять свою силу, твердість і стійкість. Не спокушайся помислом: прийму участь в одному задоволенні, попробую однієї насолоди. Бо нехай це буде щось не грішне, але як воно допускається через одне догоджання собі, то під час цього послаблення піднімуть голови всі пристрасті й зарухаються як придушені черв’яки, коли їх полити водою, — і не дивно, що якась між ними загориться з такою силою, що боротьба з нею буде жорстокою, а перемога над нею сумнівною. Тому не випускай ніколи з пам’яті слів Божественного Писання: «Хто життя своє любить (тобто є самоугодливий), той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі (не поблажаючи самовгодливости), той збереже його, щоб жити вічно» (Ін. 12:25 ). «Тим то, брати, ми боржники не тілу, щоб за тілом жити; бо коли живете за тілом, помрете. Якже ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим. 8:12-13).

По-шосте: на кінець даю тобі останню пораду: дуже корисно для душі, або, краще сказати, необхідно, тобі спочатку уважно зробити генеральну сповідь, з усіма необхідними для цього вправами, розгляданнями й рішеннями, щоб через неї твою душу виповнило повне засвідчення, що ти стоїш в благодаті Бога, єдиного Подателя и всіх духовних дарувань, чеснот і перемог.

Глава 36. Про порядок стяжання чеснот.

Хоч істинний Христовий воїн, який всім серцем забажав досягнуга повноти досконалости, не повинен визначати ніяких меж своєму намаганню досягти успіхів у всьому, але йому необхідно з розсудливістю дозувати та добре скерувати надмірні духовні пориви. Такі пориви, особливо на початку, звичайно вмить загоряються з великою силою і тягнуть невтримно, а потім слабнуть і зовсім згасають, залишаючи нас без допомоги на середині дороги. Бо не тільки зовнішні — тілесні — чесноти слід здобувати помалу, піднімаючись в них догори, ніби по сходах, але й в набутті внутрішніх — душевних — чеснот потрібно зберігати свій чин і порядок, бо лише так наше мале робиться великим і усталюється на постійне перебування. Так, наприклад, в набутті внутрішньої чесноти терпіння не можна тобі відразу бажати напастей, образ та инших неприємностей, йти до них і радіти їм, навіть коли можеш терпеливо їх зносити, якщо вони зустрічаються. Тому що таке бажання й така радість є вищими ступенями терпіння, і щоб досягти їх тобі треба пройти нижчі, зокрема, смиренне самоприниження, яке вважає себе вартим усякої образи, знищення спонук до помсти, зненавидження кожної думки про помсту тощо.

Раджу тобі також: не берись відразу за всі чесноти, й навіть за декілька, зосередься спочатку на одній, а потім на наступній. За таких дій кожен навик до чесноти зручніше та міцніше вкоріниться в твоїй душі. Коли будеш безнастанно вправлятися в одній чесноті, то й пам’ять твою займе лише вона одна, і ум твій, будучи прикованим до думки про неї, швидше витончиться в шуканні нагод і способів її виконання, і твоя воля охоче, з більшою прихильністю пристане до неї. А все це в ділі набуття навику в чесноті є потужним середником, якого марно будеш очікувати, якщо візьмешся відразу за декілька чеснот.

З другого боку, й самі діяння однієї і тієї ж чесноти, будучи однакові та подібні між собою через однаковий спосіб дії, стають щораз легшими й швидше запроваджують до иншої. Бо, як правило, одна чеснота спонукає до набування иншої, їй подібної, та допомагає иншій чесноті тим, що, закоренившись у серці, змушує його прийняти цю иншу подібну до неї чесноту, наперед приготовляючи там для неї ніби престол для сидіння.

Згаданий план дій — правильний та істинний, і ми з досвіду знаємо, що хто добре та старанно вправляється в одній чесноті, той водночас не тільки повчається наперед як вправлятися в иншій, але з помноженням-вміння в ній, збуджує, плекає і кріпить й усі инші чесноти, бо вони нероздільні між собою, бо всі вони є променями, які виходять від одного й того ж Божественного світла.

Глава 37. Які наміри потрібні для успіху в набутті чеснот узагалі, та як поводитися під час набуття якоїсь однієї чесноти.

Для набуття чеснот потрібна душа мужня та велика, і не яка-небудь слабка та млява воля, а рішуча й сильна, з правильним передбаченням багатьох перепон і-важких трудів і сповнена рішучости всіх їх здолати та перенести. В основі таких намірів повинні бути любов до кожної чесноти та ревність до її здобуття. Це і є рушійна сила на дорозі здобуття чесноти, яку потрібно безнастанно підігрівати, щоб вона не ослабла та не вичерпалась, инакше припиниться і сам рух до неї. Отже, не лінуйся підігрівати свою ревність до чесноти, розважаючи у серці, яке любе Богові чеснотне життя, яка добра та висока чеснота сама у собі та як вона нам потрібна і благотворна для нас — бо в ній початок і кінець справжньої нашої досконалости та досягнення успіху в ній.

Тому кожного ранку намагайся уважно розглянути й передбачити, які можуть трапитися нагоди протягом дня виконати те чи те добре діло, долучаючи до того й рішення та бажання так учинити.
Увечері перевір, чи виконані та як виконані твої ранкові добрі задуми та бажання. Наступного ранку знову віднови ті ж наміри та бажання, з палкою ревністю і постановою виконати їх дуже точно.

Усе це намагайся скеровувати до набуття тієї чесноти, в якій ти постановив вправлятися в цей час. Відповідно й приклади святих, і молитви, й розважання про життя та страждання Христа Господа, й усе инше, що вважається придатним та необхідним для досягнення успіху в чеснотах і в духовному житті, повинно бути в тебе спрямовано переважно до тієї чесноти, яку ти плекаєш. Але й усі випадки, що приносить день, які б вони не були розмаїті, намагайся використати так, щоб не тільки не послаблювати, а навпаки, ще більше встановлювати і вкорінювати навик у тій чесноті, про яку ти тепер особливо дбаєш.

Межею такого навику нехай буде дійти до такого рівня, щоб доброчесні діяння — чи то зовнішні, чи внутрішні — виконувалися з такою легкістю, з якою були вчинені діла їм протилежні, або краще, з якою виконуються звичайні потреби нашої природи. А це те саме, що довести навики в чеснотах до того, щоб вони стали в нас природніми. Тут нагадаю сказане вище: чим більше зустрінеться внутрішніх або зовнішніх перепон до здобуття якої-небудь чесноти, тим швидше і глибше вкоріниться вона в душу, якщо рішуче і без жалю до себе будемо долати всі труднощі.
Відповідні до цього вислови Божественного Писання, якщо читати їх вголос, чи навіть тільки про себе, дають дивну силу до закарбування в умі образу чесноти, яку шукаємо, та до збудження в серці прихильности до неї. Яка ж це велика допомога для того, хто ревнує про її здобуття! Знайди такі місця про чесноту, якої ти прагнеш, у Писанні і вивчи їх напам’ять, щоб вони були завжди в тебе напоготові, а далі якомога частіше повторюй їх в умі, особливо коли нападає протилежна їй пристрасть.
Наприклад, якщо трудишся над здобуттям чесноти терпеливости, можеш вибрати, вивчити й часто повторювати такі фрагменти Писання: «Хто терпеливий, той великий розум має» (Притч. 14:29). «Горе вам, у яких терпець увірвався» (Сир. 2:14). «Вартніший довготерпеливий, аніж звитяжець» (Притч. 16:32). «Вашим стражданням ви спасете душі свої» (Лк. 21:19). «Біжімо витривало до змагання» (Євр. 12:1). «Ми називаємо блаженними тих, що страждання зносять» (Як, 5,11). «Блаженний чоловік, що перетриває пробу» (Як. 1:12). «За витривалістю ж нехай слідом іде чин досконалий» (Як. 1:4). «Вам бо треба терпеливости» (Євр. 10:36).

До цього можеш додати й свої короткі молитовні звернення, наприклад: «Боже мій! Коли ж нарешті моє серце вдягнеться у зброю терпеливости! Коли нарешті стану я переносити кожну неприємність зі спокійним серцем, щоб зрадів Бог мій мною!»; «О, як любі ви мені, скорботи, що робите мене подібним до Господа мого Іісуса, який заради мене постраждав!»; «Іісусе мій! Даруй мені хоч деколи спокійно жити серед тисяч скорбот, ради слави Твого імени!»; «Блаженний буду я, якщо й посеред вогню скорбот загорюсь бажанням перенести ще більші страждання!»…

Такі молитви непотрібно вживати, щоб досягти успіху в чеснотах, щораз примірюючись до тієї, в якій особливо вправляєшся, як надихнути нам дух віри та благочестя. Такі короткі молитви справедливо з пророком називати «дорогами, які чоловік має в своєму серці» (Пс. 84:6), які, виходячи з серця, повного віри та уповання, сходять на небеса та доходять до Божих вух. Це — зітхання, які не можливо затаїти (Пс. 38:10) від очей милосердного Бога. Це — звертання, які завжди чує і розуміє (Пс. 5:2) благий Господь. Не треба тільки забувати додати до них упевненості у таких двох аспектах, якби двох крилах: перший, що Бог радіє, бачачи нас, як ми трудимось у здобуванні чеснот; і другий, що, палко бажаючи досконалости в них, ми нічого иншого не шукаємо, тільки, щоб вгодити Богові.

Глава 38. Вправлятися у чеснотах треба старанно і безнастанно.

У ділі набуття чеснот необхідно діяти так, щоб завжди “прямувати до того, що попереду” (Флп. 3:13 ), якщо бажаємо швидко та успішно досягти нашої мети. Як тільки зупинимось хоч на хвилю, то відразу зробимо крок назад. Тому що з припиненням добрих діянь через байдужість і послаблення собі пристрасті, які придушувалися старанною працею в добрих ділах, через нашу схильність до чуттєвости та самовгодження відразу підіймуть голову, оживуть і збудять безчинні порухи й наміри, особливо, якщо сприятиме їм зовнішня ситуація; а такі рухи завжди розладнують і послаблюють добрі звички та, що особливо згубно, залишають без благотворного отінення благодаті, без якої ніщо істинно добре й духовне розвиватися не може.

Знай, що ходіння дорогою духовного життя дуже відрізняється від звичайних земних мандрівок. У земній мандрівці, коли мандрівник зупиняється, то нічого не губить із пройденого шляху. А в духовній мандрівці, якщо мандрівник, який йде шляхом чесноти, зупиниться, то губить, як я вже казав, багато із набутих раніше чеснот. У звичайній мандрівці що далі йде мандрівник, то збільшується його втома, в мандрівці ж шляхом духовного життя хто більше подорожує, “прямуючи до того, що попереду”, той більшої набуває сили та витривалости продовжувати мандрівку.

Причина цього полягає в тому, що завдяки трудам задля досягнення чесноти наша нижча частина, тобто плоть, яка своїм по­станням проти духа й робить дорогу чесноти жорстокою і важкою, щораз то слабне в своєму протистоянні духові, тоді як частина вища, тобто дух, де й живе чеснота, щораз більше скріплюється і стає могутньою. Тому, що більший наш успіх у чесноті та добрі, то менша та прикра трудність, яку зустрічаємо, щойно ставши на цей шлях. До того ж деяка таємна насолода, яка подається Богом, розчиняється з нашим серцем і час до часу збільшується. Як наслідок: ми, з щораз то більшою силою та бажанням, легко йдемо від чесноти до чесноти та досягаємо вкінці вершини духовної досконалости, де душа без зусилля починає творити добро, охоче та з радістю. Бо, перемігши пристрасті і відрікшись від всього створеного, вона живе тепер у Бозі, і в Ньому, серед приємних духовних трудів, без­настанно смакує солодкий спокій.

Глава 39. Не треба втікати від нагод зробити добро.

Якщо хочеш завжди бути першим на шляху чесноти, мусиш бути уважним і не дозволяти, щоб втікало з твоїх рук те, що може послужити тобі нагодою для здобуття чесноти. Тому погано роблять ті, що, скільки сил, уникають всяких перепон на шляху чесноти, які б могли прислужитися їм успішно здолати цей шлях. Наприк­лад, якщо ти бажаєш здобути навик у терпеливості, то тобі не варто уникати тих осіб, діл і обставин, які найчастіше виводять тебе із рівноваги. Навпаки, йди їм назустріч з добрим наміром наразити себе на їх негативний вплив, приготувавшись перенести це з непо­рушним спокоєм духа. Якщо будеш робити по-иншому, то ніколи не навикнеш у терпеливості.

Так само ти маєш відноситися і до діла, яке тобі не подобаєть­ся, або само по собі, або тому, що робиш його для людини, яку не любиш, або тому, що воно відвертає тебе від діла, яке тобі миле; отож не слід відвертатися від нього, а навпаки, взятися за нього й довести до кінця, діючи немов би воно було наймилішим ділом, ані трохи не піддаючись тривогам в серці, особливо при думці, що якби не це діло, то ти би був абсолютно спокійний. Инакше ти ні­коли не навчишся переживати скорботи. Також істинного спокою, якого шукаєш, не будеш мати, якщо втікатимеш від таких випадків, щоб догодити собі. Тому що він не живе в самодогідливих серцях.

Раджу тобі те саме робити й щодо помислів, які иноді напада­ють на тебе та бентежать твій ум при згадці про людські неправди та про инші непотрібні речі. Не проганяй їх і не знищуй, поки вони самі не відпадуть не від протистояння їм, а від терпіння, з яким ти їх переносиш. Нехай вони нестерпно бентежать і турбують тебе, але водночас вони будуть навчати тебе і терпеливому перенесенню не­приємностей взагалі. Хто радить тобі по-иншому, мовляв, краще втікати від такого випадкового неспокою, той радить тобі зупини­тися на шляху до чесноти, яку бажаєш набути.

Звісно, молодий воїн, який не випробуваний ще в бою, пра­вильно робить, коли уникає випадків, що бентежать, ніби зневажа­ючи їх, аніж коли піддається їх дії і вступає з ними в боротьбу. Але і йому не слід щоразу показувати спину та втікати. Варто инколи уважно та обережно повоювати з нападниками, а деколи не звертати на них уваги, з огляду на свої успіхи в чесноті та моральну силу, яка здобувається через це. Тільки щодо похоті так робити не треба: тут уникай усіх випадків, які можуть збудити та розпалити цю пристрасть через її неприборкання і підлесні підступи ворога, якими він вміє скувати тілесні рухи, щоб схилити на їх задоволення.

Глава 40. Потрібно любити нагоди до чеснот, а особливо важкі.

Не варто зовсім, мої любі, втікати від того, що може служити нагодою до набуття чесноти. А треба завжди приймати те з радістю, щойно випаде тобі щось подібне, вважаючи найчеснішими та найлюбішими такі випадки, які неприємні для твого серця і не збуджу­ють жодного співчуття. Кажу тобі наперед, що з Божою допомогою справді будеш так поступати, якщо добре закарбуєш у своєму умі такі думки.

По-перше, ти маєш усвідомити, що нагоди до чесноти, які тобі випадають, є найпридатнішими засобами для її набуття і послані тобі Богом через твою молитву. Побажавши набути чесноту, ти, звичайно, молився Богу, щоб Він тобі її дарував. Молячись про це, ти не міг не молитися і про способи та засоби для отримання такого дару. Але Бог не дає, наприклад, чесноту терпеливости без скорбот і чесноту смирення без упокорюючих нагод приниження і безчестя. Тому після того, як ти помолився про ці чесноти, Він і послав тобі відповідні для них нагоди. Чому ж ти тепер відвертаєшся та втікаєш від них? Відкидаєш Божу допомогу, про яку молився, і смієшся над Божим даром?

Отже, постанови собі радо зустрічати нагоди до чеснот, які тобі даються, і тим охочіше, чим більше вони ставлять тебе у важке ста­новище. Бо в таких випадках наші діяння задля здобуття чеснот ви­кликають велику мужність і виявляють велику моральну силу. А завдяки цьому ми щоразу робимо значний крок у напрямі до чесноти, що виключно й завжди ми повинні мати на меті.

Однак хочу застерегти, що, радячи тобі використовувати особ­ливо важливі нагоди до чесноти, я не маю в думці примусити тебе погорджувати малими нагодами й опускати їх. Ні, треба неухильно використовувати ті і ті, щоб завжди чинити добро. Наприклад, тре­ба терпеливо переносити не тільки зухвалу лайку та зневагу, і навіть удари, якщо трапиться, але й кривий погляд або гостре слово. Наші належні дії в таких дрібних випадках, які мають можливість частіше виявлятися, тому що І випадків таких більше, підтримують у постійній напрузі нашу моральну силу і тим скріплюють нас трима­тися як належить у важливих випадках. Опускаючи необачно такі нагоди, ми морально розслаблюємося і стаємо менш здатними на важливіші діла.

По-друге, збуди в собі переконання та віру, що все, що трап­ляється з нами, – з Божої волі та нам на користь, щоб ми отримали завдяки цьому якийсь духовний плід. Хоч не можна вважати, що наші гріхи й гріхи инших людей чиняться тому, що Бог їх хоче; однак вони стаються не без Божого допусту, щоб напоумити нас і усмирити. Що ж стосується скорбот та страждань, які бувають чи з нашої вини або через злобу инших, то Бог сам посилає їх, бажаючи, щоб ми помучились і постраждали в них задля набуття того блага чесноти, яке, без сумніву, отримаємо, якщо належно перетерпимо післане нам від Нього.

Отож, упевнившись, що сам Бог хоче, аби ти перетерпів тяготу та скорботу, яка сталася чи через злобу инших людей, чи через твої неправдиві діла, ти не будеш уже думати й говорити, як роблять деякі: ні, це не від Бога, це несправедливо і по-злодійськи, а Бог не хоче злодіянь, і з відразою відвертається від них і від тих, що їх роб­лять. Так вони хочуть виправдати свою нетерпеливість та пориви гніву та помсти, коли приходить якась напасть. Але цим вони тіль­ки противляться Богові й намагаються скинути з себе рятівний хрест, який Бог наклав на них задля їхнього блага, підняттям і благодушним несенням якого вони, безперечно, вгодили б Богові. А так що виходить? Хреста скинути не можуть, Бога зневажають, спокою не отримують. Навпаки, до скорботи додають неспокій та непотрібне роздратування і роблять своє становище нестерпним. А якщо б вони благодушно перенесли те, що сталося, то і спокій зберегли б, і Боже благословення стягнули на себе, і плід духовний осягнули. Нехай це буде тобі уроком – зустрівши напасті, прикрості, зневаги і нападки, не звертай уваги на те, як сильно неправі є ті, д що вчинили їх тобі, а лиш на одному зупинись увагою, що Бог для твого блага допустив тобі це зустріти, і що ти залишишся без цього блага, якщо виявиш нетерпеливість, роздратування і неспокій. І не випитуй, чому саме це допустив тобі Бог. Чи віриш, що Бог завжди правдивий та милосердний? Отже, віруй, що і в цьому випадку Він виявляє над тобою і правду, і милість, хоч не бачиш, як це відбувається, пам’ятаючи про нагороду від Господа тим, які так роблять: “…щасливі ті, які, не бачивши, увірували” ( Ін. 20:29).

Чи віруєш, що особисто й тебе стосуються слова Господа: “Візь­ми свій хрест”? Якщо віруєш, то візьми. Ось поклав його на тебе Гос­подь у певному скорботному випадку. Не говори, що дуже важко, – Бог краще знає твої сили. Одним Бог посилає неприємності та скорботи, які виникають внаслідок якихось подій чи обставин і не залежать від людей: це переносити легше. Иншим – такі, які чи­нять люди: ці важчі, особливо, якщо вчинену нам скорботу не мо­жемо визнати ненавмисною, і ще важче, якщо цих людей ми дуже любимо. Другий випадок – найтяжчий. Якщо його й послав тобі Господь, то знай, що він є найпридатніший для тебе, і доклади таку натхненну думку: Бог бачить, що ти в змозі перенести це, й очікує, що справді перенесеш це благодушно, без нарікання. Не відкинь же Божої про тебе турботи.

Ще додам, що Бог любить, аби ми більше переносили такі скорботи, які походять від недобросердности людей, а особливо від близьких, аніж такі, які приходять через різні несприятливі випадки. Чому? Тому що властива нам гординя успішніше приду­шується і викорінюється першими, ніж другими. І ще тому, що якщо покора Божій волі є головною в нашому духовному діянні, то ніде ми не зможемо її викликати і виявити такою мірою, як у цих випадках, якщо перенесемо їх благодушно, з теплою подякою Бо­гові, що послав їх нам як істинне велике благо. Цим ми засвідчимо свою відданість Божій волі та палку ревність у всьому погоджу­ватися з нею.

Подібний настрій передує посланню суворих випадковостей. Бог, бачачи зародження цього настрою і бажаючи підняти його в силі та вкорінити, посилає чашу сильніших спокус, охоче, благо­душне й радісне перенесення яких завжди дає благий і духовний плід. Тому, знаючи це й цього бажаючи та шукаючи, ми повинні приймати таку чашу з Божої руки, зімкнувши очі цікавости та з повною вірою ясно бачачи в ній і сильну любов Бога до нас і наш вірний духовний успіх, з радістю пити її до дна, і тим жадніше, чим гіркішою вона здається.

Глава 41. Як у різних випадках можна досягати успіхів в одній і тій самій чесноті.

Вище ми сказали, що вправлятися деякий час в одній і тій же чесноті набагато плідніше та корисніше для успіху, ніж вправлятися відразу в багатьох чеснотах, і що користь треба здобувати з усіх, які нам зустрічаються, випадковостей.

Якщо, наприклад, в один і той самий день, або навіть і годину, хтось тобі безпідставно дорікне за будь-що або отримаєш відмову в проханні, з яким звертаєшся до будь-кого, або потрапиш у якусь халепу, через яку накличеш на себе неоправдані підозри, або захво­рієш раптом, або хтось з начальства накаже тобі виконати що-не-будь, що тобі не до душі, або стикнешся з чимось иншим неприєм­ним і нестерпним, чим переповнене бідне людське життя; то ти повинен використати ці розмаїті випадковості для того, щоб укрі­питися у чеснотах. Але, дотримуючись покладеного тобою правила, ти краще зробиш, якщо будеш скеровувати всі ці випадковості на вправляння в тій чесноті, якій ти приділяєш увагу в цей час.

Якщо тоді, коли трапляться тобі згадані вище випадки, ти бу­деш вправлятися в терпеливості, то постарайся, щоб перетерпіти їх охоче та з радістю; якщо ж ти вправляєшся у смиренні, то маєш усвідомити, що ти достойний всякого зла й вартуєш цих неприєм­ностей; якщо подвиг твій звернений на здобуття чесноти послуху, то застав себе покірно схилити голову під всемогутню Божу руку, і щоб вгодити Йому, охоче корися і розумним, і нерозумним, і без­душним Його творінням, через які наводить Він на тебе такі труднощі та скорботи; якщо дбаєш про успіх у вбогості, то будь задоволений, радісний і вдячний, що позбавлений усякої житейської втіхи; якщо ти в трудах над укоріненням і піднесенням любови, то постарайся збудити в собі почуття любови й до ближнього, бо він у цей час є посередником добра, яке можеш ти почерпнути із цих випадків, і до Бога, бо Він завжди є перша переповнена любов’ю є причина, яка подає або допускає такі скорботи для твого духовного успіху.

Із сказаного вже сам зрозумієш, як можна скеровувати на себе вправляння в одній і тій же чесноті такі випадки, які вражають не на короткий час, а тривають довго, як, наприклад, хвороба чи щось подібне.

Глава 42. Скільки часу треба вправлятися в кожній чесноті та які ознаки досягнення успіху в ній.

Часу, який потрібен для вправляння в чесноті, щоб встанови­тися в ній, загально визначити не можна. Нехай кожен сам для себе вирішує, судячи по своєму стану, своїх обставинах і своїх успіхах у духовному житті, особливо ж довіряючи думці свого старця або духовного отця-наставника. А в кого ревність до успіху жива й хто і не зупиняється перед жодними труднощами та засобами, той явно швидко досягне немалого успіху.

Ознакою успіху є те, що той, хто став на шлях чесноти, ревно йде по ньому з твердою рішучістю не сходити, як би важко не було і яких би жертв не потребувало, не дивлячись на збайдужіння і по­ранення душі, які часом трапляються, ні на бідність духовних утіх і благодушних радощів, які на користь нам допускаються за Божим промислом. Другою, не менш переконливою ознакою є сила спротиву, яку тіло чинить проти добрих рішень і діл. Чим слабший у чесноті цей спротив, тим більший успіх в ній. Тому, коли не від­чуваєш спротиву або нападів з боку своєї нижчої чуттєвої частини, особливо тоді, коли в тебе перед очима випадки, які збуджують до цього, то можеш вірити, що твоя чеснота вже набрала великої сили. А те, що ти почав творити діла свої на шляху чесноти з більшою готовністю і духовною радістю, ніж раніше, можеш вважати ознакою успіху в чесноті, навіть правдивішою, ніж приборкання тіла.

І святий Ісаак радить, визначивши мету, до якої потрібно спря­мовувати всі діла свого життя, тримати в думці знаки та прикмети, розпитавши про них у досвідчених, чи йдеш правильною дорогою, чи відхилився від неї і йдеш хибною стежкою. Він подає такі знаки та прикмети: “Якщо бачиш, що ум твій не через насильство, а віль­но діє і перебуває в добрих помислах, то це знак, що ти йдеш впе­ред; також, коли під час молитви, ум твій не блукає туди-сюди, а раптово вірш обривається на твоєму язиці, і на душу твою налягають окови мовчання без участи твоєї волі; також коли помічаєш, що при кожному Доброму помислі та згадці, які народжуються в тво­їй душі, і при кожному духовному спогляданні, очі наповнюються слізьми й сльози твої самі течуть по щоках твоїх, або иншим разом, коли думка твоя, сама собою, без твого зусилля, заглиблюється в твоє серце та перебуває в такому стані який-небудь час, причому в твоїх помислах панує мир, – все це є ознаки, що ти робиш великі успіхи у сприйнятому тобою духовному житті” (Слово 44-е).

При всьому цьому не варто повністю бути впевненим, що ми абсолютно утвердились у бажаній чесноті або остаточно перемогли яку-небудь пристрасть, хоч як би довго не відчували її нападів і по­рухів; тому що за цим може приховуватися злий підступ людино-ненависного диявола та лукавство гріха, який живе в нас. Нерідко через це здається нам в собі добрим і з прихованої нашої гордости визнається таким те, що насправді є абсолютно протилежним. І крім того, якщо подумаємо про досконалість, до якої кличе нас Бог, то, хоч би ми вже багато часу йшли дорогою чесноти, краще подумаємо, що навряд чи ми почали належне життя, ніж, що ми вже утвердились в ньому. Тому святі Отці називають недосконалим, не позбавленим недоліків життя і найдосконаліших людей. “І до­сконалих недосконала досконалість”, – говорить святий Іоанн Ліствичник, і святий Павло досконалість бачить в тому, щоб безнастанно йти вперед, не озираючись назад і не думаючи, що вже досягли – бажаного; тому й себе називає недосконалим, який не досягнув ” того, до чого прямує: “…не щоб я вже осягнув мету, – говорить він, – чи був уже досконалим, але простую далі, чи не здобуду її. Брати, я не вважаю, що вже осягнув мету; на одне лиш вважаю: забуваю те, що позаду, і прямую до того, що попереду, змагаюсь до мети по нагороду високого Божого покликання в Христі Іісусі”. І, бажаючи показати, дещо в цьому одному й полягає наша досконалість, додає: “…всі ми, ш досконалі, якщо думаємо про це” (Флп. 3:12-15), – так ніби в тому й досконалість, щоб не думати, що ми досягли досконалости; тобто, бути в стані чеснотному – це не стояти, а безнастанно прямувати до чесноти.

До того ж в глибині нашого серця перебувають такі тонкі й приховані пристрасті, що ми навіть не підозрюємо про їх існуван­ня. Як можна допуститися такої зухвалости, щоб думати, ніби ми вже зовсім очистились від пристрастей? І, якщо гострі та пророчі очі Давида не могли цього побачити в собі, як можемо ми таке твердити? Тому, коли він завжди молив Бога: “…від таємних гріхів моїх очисти мене” (Пс. 18:13), тим більше ми маємо потребу молити Його про очищення наших таємних пристрастей. Бо ми відчуваємо тільки дії та гілки пристрастей, їхніх же сил і коріння пізнати не можемо без просвічення від Святого Духа. Тому тільки тоді бачимо в собі пристрасті, коли вони діють; а як вони затихнуть, нам здаєть­ся, що ми вже їх позбулися. Як можна переконатися, що пристрасті лиш затихли в нашому серці, а не умертвлені? Тим, що коли випаде нам, заспокоївшись щодо них, зустріти предмети, якими живляться сховані в нас пристрасті, особливо, коли це трапляється раптово, то вони відразу оживають і дають відчутно про себе знати своїми, часом не легкими порухами, так, що збентежені ними, дивуємось самі, де вони ховались І як раптово виросли. Святий Ісаак Сирін пояснює це за допомогою такого чудесного порівняння: як зимою зникають трави та квіти, але коріння їх залишаються цілими, хова­ючись в глибині землі, Й як тільки відчують весняний дощ і тепло, відразу знову проростають і покривають собою землю, так буває й з пристрастями… І ще: як проклята земля звичайно вирощує терня і будяки, так і людська природа, пошкоджена через падіння, звичайно породжує пристрасті, від яких походять гріхи, тому їй ніколи не можна довіряти або на неї покладатися.

Отже, ти, як початківець ще в духовній боротьбі, старанно вправляйся у чесноті, немовби ще й не починав, пам’ятаючи при цьому, що краще турбуватися про те, щоб завжди прямувати до вищого в чесноті, ніж про те, щоб шукати й визначати ознаки досконалости в ній.

Господь і Бог наш, який бачить наші серця, одних просвічує і дає їм побачити свій успіх в чесноті, а другим не дає такого просвічення та знання. Бо бачить, що як для одних це знання стане наго­дою до смирення, то инші не втримаються від гордині, – і як люблячий Отець, від цих останніх відхиляє небезпеку падіння в особ­ливо ненависний Йому гріх, а першим подає нагоду для посилення особливо милої Йому чесноти смирення. Але й той, кому не дає­ться пізнання свого успіху, якщо тільки не перестане вправлятися в чесноті, у свій час може про це дізнатися, якщо буде на те воля Бо­жа відкрити йому це для його ж блага.

Глава 43. Про те, що не варто аж так бажати визволення від скорбот, а краще покластися на Божу волю.

Якщо маєш скорботу, яку переносиш з вдячністю, будь дуже уважний, щоб ворог не спокусив тебе або твоє самолюбство поба­жати визволитися від неї. Бо так зазнаєш двох утрат: перша – навіть прийнявши таке бажання і не погодившись на нього, ти не загубиш одразу чесноти терпеливости, але дуже розхитаєш її, від чого вона почне слабшати через невиконання бажання визволитись від належної скорботи й кине тебе нарешті в стан нетерпеливосте; друга – твоя терпеливість з цього моменту стане підневільною: Бог же того, хто з охотою щось виконує, любить і нагороджує. Отже, з цього часу, хоч терпітимеш далі, бо одне бажання звільнитися від скорботи не звільняє від неї, – однак терпіння твоє залишиться без нагороди. Бог заплатить тобі за терпеливість у скорботі до тих пір, доки терпів ти смиренно, не шукаючи визволення, а з моменту сприйняття такого бажання Бог вже нічого не заплатить тобі за твою неохочу терпеливість. І навпаки, якщо ти, відриваючи і знищуючи бажання визволитися від скорботи, повністю будеш віддавати себе на благу Божу волю, виявляючи готовність охоче терпіти у сто разів більші скорботи, аніж теперішні, якщо так буде вгодно, Господу, то хоч би твоє теперішнє страждання продовжувалось якусь годину, й навіть менше, то Бог прийме його за найдовше, і згідно з цим віддасть тобі.

Подібно й у всіх инших випадках не давай волі своїм бажанням, а керуй ними, направляючи всіх виключно до однієї головної с мети, – віддатися на Божу волю і діяти згідно з Божою волею. Бо тоді й всі бажання твої будуть правдиві та благочестиві, й ти при кожній неприємності перебуватимеш у спокої, віддаючись на волю Божу. Щиро вірячи, що з тобою нічого не може статися поза волею Божою і нічого не бажаючи, окрім активного виконання Божої волі, ти, звісно, завжди будеш мати тільки те, чого бажаєш, що б там не сталося з тобою.

Але під тим, що я сказав, – що з тобою нічого не трапиться, якщо на це немає волі Божої, – не маються на увазі твої власні грі­хи та гріхи инших людей, оскільки Бог не бажає гріхів, а розумі­ються скорботи та потреби, які посилає Бог, щоб нас напоумляти і навчати або покарати за наші гріхи. Вони є благотворними для нас і правдиво називаються спасительним хрестом, якого Він часто на­кладає на своїх улюбленців та угодників,- і прийняття якого най­приємніше Йому.

І те, що я сказав: не бажай визволитися від скорбот, – розумій, як належить, в сенсі покірности Божій волі. Ми не можемо не ба­жати бути вільними від скорбот; бо сам Бог в нашу природу вклав бажання щастя, тому ввів і в молитву, яку нам сам дав: “…не введи нас у спокусу”, – і яку ми повторюємо щоденно по кілька разів. Якщо після такої молитви, яку Бог почув, Він посилає нам скор­боти, це означає, що на то є особлива Його воля, якій ми, творіння Божі, усвідомлюючи свій обов’язок Йому у всьому підлягати, по­винні смиренно покоритися, переносячи послане як таке, що є необхідним для мого і твого спасення. ї саму молитву: не введи нас у спокус, – говори, додаючи: не як я хочу, але як Ти, – наслі­дуючи Господа Спасителя, тобто молися не тому, щоб мати відразу до спокус і за жодних обставин не бажати їх, але лиш тому, що так наказав Господь, виявляючи готовність прийняти смиренно все, що буде вгодно Богові послати на нас, і не даючи послаблення са­молюбному бажанню безперервного щасливого життя, яке не можливе на землі, оскільки воно є ознакою майбутнього вічного життя.

Глава 44. Застереження від злих порад диявола в доброму.

Коли лукавий диявол побачить, що ми з живою ревністю і пра­вильно йдемо шляхом чеснот, від яких не може відхилити нас на свою сторону явно злими обманами, тоді переображується в ангела світла й нібито благими помислами, або словами з Божественного Писання, або прикладами святих збуджує завчасно братися за над­мірні подвиги в духовному вдосконаленні, щоб, коли ми мріємо досягнути його вершин, скинути нас в безодню. Так одного він на­вчає жорстоко виснажувати своє тіло постом, бичуванням, спан­ням на голій землі, щоб той або впав в гординю, марячи, що тво­рить великі діла, або захворів від великого знесилення і став нездат­ним виконувати й малі діла благочестя, або, втомившись під тяга­рем подвигів, став байдужим до всіх духовних вправ і навіть до свого спасіння, і таким чином, потрохи охоловши до добра, із ще більшим бажанням, ніж до того, накинувся на тілесні насолоди та світські втіхи.

І скільки загинуло душ вже від такого ворожого підступу, які, піддавшись запалу нерозумної ревности та переступаючи в своїх умертвленнях за межу власних сил, пропали в своїх подвижниць­ких вигадках і стали посміховиськом злих демонів. Чого, звичайно, з ними не сталося б, якщо б вони слухалися розсудливости й доброї поради і не забували, що ці самоумертвлюючі подвиги, хоч по­хвальні і плідні там, де є для них відповідна тілесна сила та душевне смирення, завжди мають спрямовуватися розумом і використовуватися тільки як засоби для духовного вдосконалення, а не підноситись до гідности мети їх потрібно то зменшувати, то збільшувати, а навіть і зовсім припиняти на деякий час.

Ті, які не в змозі провадити таке строге життя, як святі, можуть иншим способом наслідувати їх, а саме: викликати й вселяти в серце добрі наміри, здобувати навик у теплих молитвах, непоступливо перемагати пристрасні думки та бажання і зберігати сердечну чистоту, любити мовчання й усамітнення, бути смиренним і лагідним до всіх, робити добро тим, від яких довелося що-небудь перетерпіти, охороняти себе від усього недоброго, яким незначним воно б не було.

Такі сердечні чесноти бажаніші Богові, ніж непомірні подвиги в умертвленні тіла, якщо вони не відповідають нашому моральному станові.

Далі раджу тобі діяти розсудливо, здійснюючи такі тілесні под­виги, якщо, звісно, в них є потреба. Не став перед собою великих завдань, а починай з малих: бо краще поволі просуватись вгору, ніж, сягнувши відразу висоти, впасти, на свій сором, униз. А ще раджу тобі уникати й иншої крайности, до якої вдаються ті мужі, що вважаються духовними. Вони, догоджаючи собі та себе шкоду­ючи, виявляють дуже велику турботу про збереження тілесного здо­ров’я, і так ревно цим опікуються, що перед найменшим трудом і нестачею дрижать, боячись змарнувати здоров’я; і ні про що вони стільки не думають, ні про що з таким задоволенням не говорять, як про збереження свого життя. Насправді ж, видумуючи собі вишукані наїдки, які радше задовольняють їх охочий до солодощів смак, вони послаблюють, а часто й зовсім псують своє здоров’я, позбавляючи себе того, що вважають великим благом. А все тому, що не вміють знайти належних засобів для його досягнення.

Хоч до таких дій їх спонукає бажання найкраще працювати для Господа, але насправді це є не що инше, як намагання помирити двох непримиренних ворогів – дух і тіло, не тільки без користи для них обох, а навпаки, з явною шкодою як для одного, так і для иншого: бо цим у тіла забирається здоров’я, а в духа – спасительний настрій. Тому безпечніше й корисніше для тіла й для душі вести поміркований спосіб життя і керуватися розсудливістю, беручи до уваги і духовні потреби, й потреби тілесні з огляду на стан здоров’я: бо не для всіх одна мірка в цьому відношенні, хоч для всіх один закон – тіло тримати в послусі духові. Згадай при цьому й вже сказане, що в набутті не тільки тілесних чеснот, але й душевних треба зберігати поступовість, зростаючи в них поволі.

Глава 45. Якщо строго судимо ближніх, то тільки через високу про себе думку. Як перебороти такий нахил?

Від самолюбства й зарозумілости породжується в нас і ще одне зло, яке завдає нам великої шкоди, а саме: строгий суд і осудження ближнього, якого маємо за ніщо, якого зневажаємо й принижуємо при нагоді. Такий злий навик і порок, походячи від гордости, нею живиться і розростається, і навпаки – її живить і вирощує; наша гординя після кожного осудження зростає, бо її супроводжує само­впевненість і самозакоханість.

Високо цінуючи себе й маючи про себе високу думку, ми, зви­чайно, зневажливо ставимось до инших, осуджуємо їх і зневажа­ємо, бо вважаємо, що ті недоліки, які, як нам здається, мають инші, нам не властиві. А тут ще й ворог наш, використовуючи такий пога­ний настрій, впевнено почувається біля нас і, відкриваючи нам очі, навчає пильно дивитися за тим, що роблять і говорять инші. Він спонукає робити з цього висновки про їх думки та почуття і на ос­нові цих припущень складати про них свою думку, переважно не­добру, з введенням цієї недоброти в закоренілу звичку. Та не помі­чають і не бачать ці судді, що сам початок осудження – підозра инших у поганому, – навіюється ворогом, і ним же воно роздмуху­ється у впевненість, що вони такі є, хоч насправді це не так.

Однак, брате мій, якщо ворог пильно слідкує за тобою, видивляючи, як би посіяти в тобі зло, то будь ще уважнішим, щоб не потрапити у розставлені ним сіті, і як тільки він підкине тобі думку про якийсь недолік у твоєму ближньому, постарайся чимшвидше відхилити її, не дозволяючи осісти в собі й розростись; витісни її геть із себе, щоб і сліду не залишилось, замінивши її думкою про добрі риси, які є у цього ближнього й які взагалі є в людях. Якщо часто відчуваєш бажання винести осудження, пам’ятай таку істину: не у твоїй це владі, а привласнюючи собі цю владу, ти сам стаєш гідним суду й осудження не перед немічними людьми, але перед всесильним Суддею всіх – Богом.

Така переміна думки є найсильнішим засобом не тільки, щоб відігнати випадкові думки про осудження, але й для того, щоб всім відівчити себе від цієї вади. Другий, також дієвий засіб – це не забувати, що ти нікчемний, переповнений нечистими та злими пристрастями, й відповідно постійно підтримувати в собі почуття власної негідности. Одного й другого, – пристрастей і пристрасних діл, звичайно, в тобі не мало. Якщо ти не махнув на себе рукою, кажучи: буде те, що буде, – то не можеш не турбуватися про лікування цих своїх моральних немочей, які нищать тебе. Але якщо ти це робиш щиро, то в тебе не повинно залишитися часу, щоб займа­тися ділами инших і складати про них судові вироки; бо тоді, якщо собі це дозволиш, у твоїх вухах безнастанно буде звучати: “…лікарю, зцілися сам; вийми спершу зі свого ока колоду…” (Мф. 7:5).

То того ж, коли ти суворо судиш про який-небудь недобрий вчинок ближнього, то знай, що якийсь корінець цієї ж недоброти є і в твоєму серці, яке через свою пристрасність навчає тебе будувати здогади про инших й осуджувати їх. “Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха ж з лихого скарбу лихе виносить” (Мф. 12:35). Навпаки, чисте й безпристрасне око на діла инших дивиться без­пристрасно, а не лукаво. “Очі твої занадто чисті, щоб на зло гля­діти” (Авв. 1:13). Тому, коли прийде до тебе помисл осудити ближ­нього за який-небудь прогріх, розсердься сам на себе як виконавця таких самих діл і винного у цьому ж; скажи в своєму серці: “Як, я, мерзотний, знаходячись в такому самому грісі й роблячи ще важчі гріхи, смію підняти голову, щоб бачити прогріхи инших й осуджу­вати їх!” Діючи так, ти будеш звертати зброю, якою злий помисл навіює тобі вразити иншого, на себе й, замість поранити брата, будеш прикладати пластир на власні рани.

І тоді, коли гріх брата буде явний, всім відомий, ти старайся причину цього бачити не в тому, що навіює недобра пристрасть осудження, а в тому, на що може вказати братолюбне ставлення до нього, ти скажи собі: оскільки брат цей має багато прихованих чеснот, то Бог для збереження їх від ушкодження марнославством допустив упасти йому в теперішній гріх або коротко побути під цим темним покровом, щоб він і самому собі, у власних очах, здавався непотрібним, а ще погорджений иншими, приніс плід смиренномудрія і ще більше став угодним Богові, так що в цьому випадку він отримає більше користи, аніж шкоди. Нехай навіть чийсь гріх буде не тільки явний, але й дуже тяжкий, і походитиме із жорстокого та нерозкаяного серця, але ти й тоді не осуджуй ближнього, а піднеси очі ума твого до недосяжних і дивних судів Божих, і побачиш, як багато людей, що спочатку були беззаконними, потім каялися та досягали високого ступеня святости і навпаки, як инші, які стоя­ли на високому ступені досконалости, падали в глибоку прірву. Пильнуйся, щоб не впасти й тобі в таку біду за осудження.

Тому стій завжди зі страхом і трепетом, боячись більше за себе, ніж за иншого. І будь упевнений, що кожне добре слово про ближ­нього і радість за нього – це плід і дія в тобі Святого Духа; і навпа­ки, кожне зле слово про нього та презирливе осудження виходять від твоєї лихої вдачі й диявольського навіювання. Тому, спокусив­шись якимось недобрим учинком брата, не давай очам своїм сну, поки не виженеш із серця цієї спокуси й цілковито не помиришся з братом.

Глава 46. Про молитву

Хоч недовіра до себе, уповання на Бога і перебування в под­вигах вкрай необхідні в нашій духовній боротьбі, як уже було ска­зано, однак ще більше необхідна молитва – наша четверта зброя в цій боротьбі, про що ми також згадували (гл. 1- в кінці), тому що нею стягаються і набирають сили й три перші інструменти, як і всяке инше благо. Молитва – є засіб для притягнення і долоня для прийняття всіх благодатей, які щедро виливає на нас невичерпне джерело безмежної до нас Божої благости та любови. У духовній боротьбі ти вкладаєш нею свій бойовий меч у Божу правицю, щоб Він поборював за тебе твоїх ворогів і перемагав їх. Однак, аби молитва в цьому ділі виявляла в тобі всю свою силу, треба, щоб вона була в тобі постійно, як природній навик твого духа, і була захищена й натхнена такими настроями.

1. Треба завжди мати живе прагнення у всякому ділі служити й єдиному Богові, і служити так, як це Йому вгодно. Для оживлення і підтримання такого бажання переконайся і невідступно тримай в думці те, що Господеві за Його предивні властивості – благість, у велич, премудрість та инші численні й безмірні досконалості кожне розумне творіння повинно віддавати поклоніння, честь та служіння. Але, коли прикладеш до цього безнастанну пам’ять, що Він сам несказанно благотворно послужив тобі своїм промислом, викупив тебе і зняв з тебе велику клятву, вилікував та зцілив твої виразки, які причинила отрута гріха, не вином і оливою, і не бин­тами якимись, але безцінною кров’ю, яка витекла з Його пресвятих ребер і Його пречистого Тіла, вимученого бичами, терням і цвя­хами, – то чи можеш втриматися, щоб кожну мить щиро не посвя­чувати на служіння Йому єдиному і словом, і ділом, і думкою. Водночас ти не повинен забувати, наскільки для нас самих благо­творне таке служіння, оскільки воно робить нас господарями над собою, переможцями диявола та Божими синами.

2. Потрібно мати живу та теплу віру, що Бог через свою велику милість і через багатство щедрот своїх сам бажає і готовий подати тобі все, що потрібно для твого служіння Йому, й усяке благо, яке потрібне тобі. Така віра й таке уповання стане посудиною в тобі, яку виповнить безмежне Боже милосердя скарбами своїх благода­тей. І чим більша та ширша буде в тебе ця посудина, тим з щедрі­шими дарами буде кожен раз вертатися в твоє нутро твоя молитва. І хіба можна подумати, щоб Бог Вседержитель, в якому немає пере­міни, що заповідав молитися до Нього й обіцяв подавати нам блага, про які ми просимо, відмовився зробити нас їх причасниками, коли ми з щирою і терпеливою молитвою просимо їх у Нього, і не дарував би нам свого Духа. Чи не Він сказав: “…оскільки більш Отець небесний, дасть Святого Духа тим, що у Нього просять” (Лк. 11:13). І чи не Він обіцяв: “І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите” (Мф. 21:22).

3. Потрібно приступати до молитви з таким настроєм, щоб тобі бажалося лишень божественної волі, а не своєї, як у самому прошенні, так і в отриманні прошеного, а саме щоб був ти спону­каний до молитви, тому що цього хоче Бог, щоб був почутий, як цього також хоче Він. Одним словом, нехай буде в тебе в умі та в серці те, щоб цілковито об’єднувати свою волю з волею Божою, і їй у всьому коритися, зовсім не бажаючи Божу волю схиляти на свою.

А чому? Тому що твоя воля, завжди розчинена з самолюбством, дуже часто грішить і не знає того, чого треба бажати. Воля ж Гос­подня завжди блага, премудра, всеправедна, благотворна й ніколи погрішити не може. Отож, оскільки вона є невідкладним законом для всього існуючого, так повинна бути правилом для волі всіх розумних творінь і царицею їх бажань, яку вони повинні покірно у всьому наслідувати.

Таким чином тобі потрібно завжди бажати, просити й шукати лишень того, що вгодне Богові. І якщо колись засумніваєшся, те чи те вгодне Богові, шукай того і проси з думкою, що ти бажаєш це зробити або мати, якщо того бажає Бог. Те, про що впевнено знаєш, що воно вгодне Богові, як, наприклад, чесноти, шукай і проси для того, щоб найкраще вгодити Богові й добре послужити Йому одно­му, а не з якою иншою метою, хоч би й духовною.

4. Ти повинен приступати до молитви прикрашений ділами, відповідними до твого прохання, і після молитви найбільше трудитись над тим, щоб стати гідним прийняти благодать і чесноту, про які ти просив. Таким чином молитовний труд повинен супроводжуватися подвигом примушування і напруження себе на те, про що просимо, тому що тут, згідно з правилами духовного життя, прохання і шукання власне ідуть одне за одним та одне одного при­ймають. Якщо хто в молитві буде просити Бога про яку-небудь чесноту, а сам тим часом віддається недбайливості, не вживаючи жодних засобів для здобуття цієї чесноти й не чинячи жодних діл І подвигів для цього; то, направду, такий радше спокушає Бога, а не молиться. Тому божественний Яків сказав, що “ревна молитва із праведника має велику силу” (Як. 5:16). Вислуханим буває й те, хто, просячи праведного помолитися про щось для себе, і сам про це молиться, і те, коли хто, молячись про щось до Бога, і сам старанно все робить, що потрібно для здобуття прошеного, як каже про це св. Максим.

5. У своїй молитві тобі треба з’єднати ті чотири дії, про які пише св. Василій Великий: спочатку прослав Бога, потім подякуй Йому за благодіяння, які виявлені тобі, дальше сповідуй Йому свої гріхи й переступлення Його заповідей, і тоді – проси в Нього те, що тобі найбільше потрібне в ділі твого спасіння. Отож, ти можеш молитися приблизно так:

“Господи, Боже мій! Хвалю і славословлю невимовну Твою сла­ву й безмірну Твою велич, – дякую Тобі, що лише через свою ми­лість Ти дав мені буття й сподобив мене бути причасником спасительних благ Твого Божого Промислу, не один раз таємно визволяв Ти мене від бід, які загрожували мені, й від руки невидимих моїх ворогів, – сповідаюсь Тобі, що безчисленне число разів ображав я свою совість і безстрашно порушував Твої святі заповіді, являючись невдячним до стількох Твоїх благодіянь. Але, мій багатомилостивий Боже, нехай не переможе Твоєї милости ця моя невдячність, прос­ти гріхи мої і поглянь же на сльозу мого сокрушення, й по множеству щедрот поможи мені й нині, подай мені потрібне для мого спасіння, і все моє життя направ на вгодження Тобі, нехай сла­виться і мною недостойним всесвяте Ім’я Твоє”.

При останньому слові ти можеш перелічити по черзі всі тепе­рішні духовні потреби, душевні та тілесні, і якщо ти в цей час вправляєшся в якщо небудь особливій чесноті, то згадай і її й молись нехай поможе тобі Бог осягнути її в досконалості; якщо буваєш збентежений рухами якої-небудь пристрасти, то молись за допомогу не піддаватися їй і прогнати її; якщо терпиш якусь марну образу або яку-небудь шкоду та біду, не забувай дякувати за це Бо­гові, тому що і це буває по волі Божій, яка завжди є блага й відвідує тебе на твоє благо.

6. Щоб молитва твоя мала силу перед Богом і притягнула до тебе Його благовоління, окрилюй її і прикрашуй безсумнівною вірою не тільки в безмірність Божої щедроти та в незмінність обіцян­ки Його завжди почути нас, коли взиваємо до Нього, ще поки закінчиться молитва наша (Іс. 58:9), але найбільше в силу воплоченого за нас Господа нашого Іісуса Христа, який заради нас при­йняв хресну смерть, воскрес, вознісся на небо й сидить праворуч Отця, де і заступається за нас. “Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, – як же, разом із Ним не подарує нам усього ?” (Рим. 8:32).

Щоб бути почутим, проси також про заступництво Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії, яка день і ніч за нас молиться, і заступництво всіх святих, архангелів і ангелів, апостолів і пророків, отців та вчителів, мучеників і мучениць, преподобних отців і мате­рів, ангела твого хоронителя й святого, якого ім’я ти носиш, і якому посвячена церква, в якій ти хрестився та завжди молишся. Посилаючи перед молитвою ці прохання, ти пошлеш наперед своє смирення, від якого немає нічого приємнішого Богові, і який ні на кого так милостиво не погляне, як на “тихого й смиренного”. “Сер­цем сокрушенним і смиренним Бог не погордить” (Пс. 51:19)

7. Ти маєш завжди невтомно молитися, як заповідає апостол: “…будьте в молитві витривалі й чувайте на ній в подяці” (Кол. 4:2). Бо смиренне терпіння, невтомність і невідступність в молінні пере­магає непереможного Бога й схиляє Його на милість. Якщо невід­ступність вдовиці, про яку говорить Іісус в Євангелії, прихилила на свою сторону злого й неправедного суддю: “Він розповів їм притчу про те, “що їм треба молитись завжди й не падати духом”” (Лк. 18:1), якщо, говорю, суддя неправедний схилився на прохан­ня вдовиці через її настирливість, то як не схилиться на наші моління Бог, який є істинна милість, якщо будемо невідступно про­сити Його? Тому, коли просиш про щось Бога, а Він затримується з відповіддю, то ти все-таки продовжуй молитися, тримаючи в серці тверде й живе уповання на Його допомогу. Бо за Ним ніколи не залишається щира молитва й на неї завжди готові від Нього вили­тися багаті милості, які перевищують саме очікування молільників, якщо для цього немає моральних перепон з їх сторони і якщо вони не перебувають у такому стані, що для них краще, аби їх прохання залишилось невиконаним. У такому разі Він замість прошеного посилає якесь инше благо, потрібне їм, знане чи незнане. У цьому розумінні справедливо мати переконання, що молитва ніколи не буває невислуханою, а просто, якщо те, що посилається, не є тим, про що просять, то не є корисним для них, і що воно залишається невидимим, тому що побачити це без шкоди для тих, що отримають, неможливо. Будь же завжди терпеливим у молитві, й май певність, що вона ніколи не залишається безплідною. Якщо не отримуєш того, що просиш, вір, що отримаєш замість нього инше благо; і якщо не бачиш і не побачиш цього, не питай чому так, а краще звернись й до своєї негідности й сповни душу смиренними почуттями та думками. Якщо відтвориш і утвердиш в собі такі почуття внаслідок молитви, то, нехай навіть ти за неї зовсім нічого не отримаєш, не тільки видимо, але й невидимо, самі ці почуття прийми як плід молитви, спасительний для тебе й найбільше вгодний Богу.

Слухай, що каже св. Іоанн Златоуст: “Велике є благо молит­ва, якщо з належним настроєм твориться, і якщо ми навчимо себе, коли отримуєм те, про що просим, і коли не отримуєм його, дяку­вати Богові. Бо Він, і коли дає, і коли не дає, це та инше творить на благо нам, так що і коли отримаєш те, що просив, ти очевидно отримав його, і коли не отримаєш, – отримав, тому що не одержав напевно не корисного для тебе, – не отримати не корисне – є спо­добитися корисного. Отже, чи отримаєш ти чи не отримаєш те, про що просиш, дякуй Богові, віруючи, що якщо б не було для нас ко­рисніше не отримати того, про що просимо, то Бог завжди би пода­вав нам його”

Отже, завжди терпеливо молись Богу та за все Йому дякуй, ві­руючи та ісповідуючи, що Він благий до тебе і благий премудро, та є твій велелюбний Благодійник і в даянні, і в недаянні у твоєму проханні, та згідно з цією вірою перебувай непохитним у смирен­ній покорі божественному Промислу, радісно та вдячно зустріча­ючи все, що трапляється з тобою, – і приємне, й неприємне.

Глава 47. Що таке умова, або внутрішня молитва, та яких видів вона буває.

Умова, або внутрішня, молитва є тоді, коли той, хто молиться, зібравши ум внутрі серця, звідти не голосним, але безмовним сло­вом шле Богові свою молитву, славословлячи Його й дякуючи, сокрушено сповідаючи перед Ним свої гріхи та просячи в Нього потрібних для себе духовних і тілесних благ. Не словом тільки треба молитися, але й умом, і не тільки умом, але й серцем, нехай ясно бачить і розуміє ум, що виражається словом, і серце нехай відчуває, що думає при цьому ум. Все це разом і є справжня молитва, і якщо немає у твоїй молитві чого-небудь із цього, то вона є або недоско­нала, або зовсім не є молитвою.

Ти напевно чув такі слова: словесна молитва, мисленна молит­ва, молитва в серці; чув при цьому, може, й роздуми про кожну з них. Але чому відбувається таке розкладання молитви на частини? Тому що через нашу необачність иноді буває, що часом язик вимовляє святі слова молитви, а серце не відкликується на них почуттям. У першому випадку молитва буває тільки словесна, й зовсім не є молитвою, в другому – зі словесною з’єднується і молитва мислен­на, але й це є молитва недосконала, неповна. Повною та справж­ньою молитва є тоді, коли з молитовним словом та молитовною думкою з’єднується й молитовне почуття.

Буває, за Божою благодаттю, і одна молитва в серці. Це є ду­ховна молитва, якою рухає в серці Святий Дух. Той, хто молиться, усвідомлює її, але не творить, бо вона сама в ньому твориться. Така молитва є здобутком досконалих. Загальнодоступною є молитвою, яка вимагається від усіх, є така молитва, під час якої з молитовним словом завжди поєднані і думка й почуття. Буває ще молитва, яку називають стоянням перед Богом, коли той, хто молиться, весь зосередившись в серці, мисленно споглядає Бога перед собою і в собі з відповідними при цьому почуттями, – то страху Божого і благоговійністю зачарування Його величчю, то віри й уповання, то любови та відданости Його волі, то сокрушення і готовности на всякі жертви. Такий стан приходить тоді, коли хтось під час звичайної молитви вглибиться словом, умом і серцем у ті слова, які говорить. Хто довго і як слід молиться, то у нього такі стани будуть частіше повторюватися, і врешті такий стан може осягнути на постійно. Тоді це називається ходінням перед Богом, і є безнастанною молитвою. В такому стані перебував святий Давид, який свідчить про себе: “Господь – пере домною завжди; тому, що Він у мене по правиці, не захитаюсь” (Пс. 15:8).

Отже, брате, чи бажаєш, щоб твоя молитва була плідною? Тоді ніколи не обмежуйся в своїй молитві одним молитвослів’ям, але молись і розумом, і серцем, – розумом, розуміючи й усвідомлюючи все молитвослів’я, – серцем, усе це переживаючи. Найбільше ж молись серцем. Молитва, яка виходить з серця, як стріла блискавки миттєво проходить небеса й стає перед престолом все милостивого Бога. І Бог найбільше її слухає і до неї прихиляється. Такою молитвою помолився Мойсей перед Червоним морем і відразу почув голос Божий: “Чого голосиш до Мене?” (Вих. 14:15) – І прийняв силу від Бога визволити свій народ від біди, яка йому загрожувала.

Глава 48. Як навчитися молитися таким способом

Припускаю, що після прочитаного в тебе народилося питання: як навчитися такій молитві? І ось тобі відповідь: вчись так завжди молитися, тобто не словом тільки, але й розумом, і серцем – і нав­чишся. Як ти навчився читати? Став над цим трудитися і навчився. Як навчився писати? Став писати й навчився. Так навчишся і мо­литися, якщо будеш молитися саме таким способом.

Слова молитви ти, звичайно, знаєш, Тебе з маленького їх вчи­ли. Вони є в наших молитовниках і в церковних богослужбових книгах. Це є молитовні взивання, які виходили з сердець святих мужів і жінок, коли, натхнені Святим Духом, вони виражали перед Богом бажання свого серця. В них закладений молитовний дух. Цим духом наповнишся і ти, якщо будеш читати їх як належить. Так само, як дух якого-небудь письменника передається тому, хто читає його з повною увагою. Це переживають усі. І я думаю, що й ти це переживав.

Ці молитовні слова є зібрані в наших молитовниках, і не треба тобі трудитися над їх складанням. Отже, відкривай молитовник й у – відведений для молитви час, вранці та ввечері, читай визначені там молитви, вникаючи в кожне слово, думаючи так, як там зображено, й стараючись в серці відтворити почуття, які виникають під час чи­тання молитви. Ось і вся премудрість! Так звичайно всі й роблять.

Ти скажеш, – так звичайно роблять всі, – це правда. Але чому не всі мають належну молитву? А тому, що робити то роблять, тоб­то беруть молитовник, стають перед іконами й читають, але розуму й серця свого не докладають: розум блукає не знати де, та й серце насолоджується чимось своїм, а не молитвою. Отже, ти, молячись, і розум свій заключай в слова молитви, й серцем своїм сприймай те, що говориться словами, – й відразу відчуєш плід такого молитвослів’я.

Отже, слова молитовні маєш, що значить розуміти їх і відчува­ти знаєш. Це у твоїй владі. Таким чином молитва та успіх в ній – у твоїх руках. Трудись охоче, й досягнеш успіху. Однак, щоб легше тобі було, дещо запропоную.

1. Доклади зусиль не тільки в молитовний час, а й в инший віль­ний час обдумати й пережити призначені молитви. Зробивши це, ти під час молитвослів’я не зустрінеш жодної трудности відтворити в собі весь зміст читаної молитви; навіть лиш тільки почнеш якусь молитву, її думки та почуття стануть перед твоєю свідомістю, і ти будеш говорити слово молитви, ніби воно твоє власне й виходило із твого серця, в ньому народжувалось, а не вкладалось в нього.

2. Завдай собі труду, обдумавши й переживши молитви, вивчити їх напам’ять. Виконавши це, ти носитимеш їх у собі. Доки вони в молитовнику, вони поза тобою. А коли вивчиш їх, вони опиняться всередині тебе, й ти, в які б обставини не потрапив, завжди будеш мати з собою свій молитовник. До того ж, вивчаючи молит­ви, ти глибше закарбуєш в собі молитовні думки та почуття, ніж тільки просто обсудив би й відчув би їх. Від такого вивчення в тобі збудується молитовний лад, якщо будеш не тільки заучувати слова, але й перебувати в тих думках і почуттях, які є в молитві. А це най­кращий шлях до успіху в навику належної молитви.

3. Коли прийде час молитви, то не відразу, як тільки відірвешся від звичайних справ, починай молитися, а спочатку приготуйся: “Постій трохи мовчки, поки затихнуть почуття”,- як вчить тебе молитовник, і згадай, до чого приступаєш, і що маєш зробити, хто ти, що маєш молитися, і хто Той, перед ким будеш говорити свої молитви, і що саме повинен ти сказати, і як. Таке необхідне приготування спричинюють вранці стійкість душі до поринання у сон і до нападу турбот про майбутні діла дня, а ввечері – різноманітні враження дня і особливо визначні та захоплюючі випадки, приємні та неприємні. Постарайся все це вивести із свідомости, щоб діло молитви зайняло потім всю твою увагу і їй одній ти виключно міг би посвятити час. Захоплюючі випадки, якщо не встигнеш справитися з ними, звертай в предмет молитви або подяки, або прохання допомоги й визволення, або віддання їх і себе та всього свого на волю Божу.

4. Перед самим початком молитви постав себе в Божу присут­ність до усвідомлення і почуття Його з благоговійним страхом, і постав в серці живу віру, що Бог бачить і чує тебе, що Він не від­вертається від молільників, а прихильно дивиться на них і на тебе в час цієї молитви, й підкріпись упованням, що Він готовий викона­ти, і справді виконає твоє прохання, якщо воно для тебе корисне.

5. Так налаштувавшись, говори свої молитви, посилено вглиб­люючись в них і турбуючись про те, щоб вони виходили із серця як твої власні, хоч вони завчені. Не дозволяй увазі своїй відхилятися куди-небудь, і твоїм думкам летіти в сторону. Як тільки усвідомиш, що це сталося, поверни думки свої всередину та починай знову мо­литву з того місця, з якого увага твоя відхилилася на щось инше. Зауваж, що увага не розсіюється, коли серце буває в молитовних почуттях. Тому про ці почуття і найбільше дбай. Не дозволяй собі поспішати в молитві, а всю її побожно як священну справу з тер­пінням доводи до кінця.

6. Якщо під час молитви в такому настрої та порядку який-небудь предмет молитви особливо западе тобі в серце, полонить твого увагу, як близький до тебе, та викличе в тобі власне молитовне сло­во, не пропускай цього, але зупинись на ньому та молись своїми словами, поки задовольниться народжене молитовне почуття або потреба.

7. Якщо постараєшся так помолитися, то винесеш із цього молитовний настрій, який намагайся зберігати скільки буде можливо. Тому не відразу берися до звичних справ і ніколи не думай, що, закінчивши своє молитовне правило, ти все закінчив у відношенні до Бога й можеш дати тепер волю своїм думкам та почуттям. Ні, ти й протягом цілого дня повинен намагатися тримати себе так, як би був на молитовному правилі. Щоб це підтримати, не забувай, що ти ходиш перед Богом і Його правиця тримає тебе над безоднею нікчемности. Тримаючи це в думці, всяке діло своє – і велике, й мале – роби так, як цього хоче Бог, у Нього питаючи на це бла­гословення, і звертай все на Його славу. Діючи так, ти аж до вечір­нього правила перебуватимеш у доброму молитовному настрої. Ви­конавши й вечірнє правило таким чином, ти вночі спатимеш добре. І ось в тебе доба доброго настрою. Практикуй так день за днем, і за кілька місяців, а може, й тижнів, станеш сильним молільником, і молитва, як невгасима лампада, почне безнастанно горіти у твоєму серці.

8. Додам і ще одне правильце: необхідна безперервність такої молитовної роботи, від початку її до досягнення успіху в ній. Якщо ти нині добре помолишся і протримаєш себе в молитовному наст­рої, а завтра даси собі волю і проведеш день вільно, то ніколи не досягнеш успіху в молитві. Це буде те саме, що будувати й розва­лювати, і можна дійти до того, що молитва зовсім загасне, й душа стане непридатною для неї. Почавши, треба терпеливо перебувати в молитві, не попускати і не потурати собі пільгами та свободою.

Глава 49. Про молитву, яку складає сам молільник.

Все, що досі було сказано, стосувалося до молитви або до молитвослів’я молитвами готовими, й хоч твореними з увагою і почут­тям, але все ж чужими. Чи треба лиш цим обмежитися? На це від­повість сама молитва молільника. Стань молитися як слід вивченими молитвами, – молитва з самого початку почне притягуватись до душі, й мірою сили, з якою притягнеться, стане кликати молільника підносити й свою, від своєї особи, за своїми потребами молитву, яка укладається в серці. І він при кожній такій нагоді буде підносити до Бога власні молитви. Таким чином своя молитва в молитовному труді має належне їй місце та вагу.

Я вже згадував у попередній главі (п. 6), щоб ти, коли під час молитвослів’я які-небудь слова молитви ляжуть в душу й захоплять її, не залишав їх без уваги, але зосередився на них та сам від себе помолився про те, що зайняло твою душу. І роби так. Теж саме буває і при читанні Божого слова та творів св. Отців, буває і при розважанні про божественні речі – про Божу велич і досконалість, про дивні діла Божої творчости, вседержительства та промислу, і про предивне діло воплочення Іісуса Христа ради нашого спасіння, – буває і в особливо вразливих випадках життя, буває, що який-небудь пред­мет особливо вражає душу, захоплює її увагу та кличе піднестись молитовно до Всевишнього Бога. Т в цих усіх випадках не залишай без уваги поклику, що зародився в тобі, а виконай його вимогу, припинив­ши на час заняття, при якому це сталося.

Ці раптові пориви означають, що молитва почала вселятися в серце та наповнювати його. Бо не зразу, як посвятиш себе молитві, відчуваєш це, а лишень через деякий час. Таке відчуття є свідченням успіху в молитовному труді; і чим частіше з’являються всередині такі поклики, тим більше наповнюється молитовним духом те серце, в якому вони народжуються. Це мало б закінчитися тим, щоб завжди молитися тільки своєю молитвою. Але так не буває, бо завжди влас­на молитва додається до готової молитви. Вони однорідні та є одно­го ступеня гідности, а якщо і замінюються, то споглядальною молитвою стояння перед Богом без слів. Зауваж, що деколи в таких випадках народжується тільки пок­лик до визначеної молитви, а деколи і своя молитва, яка укладається в серці молільника без жодних зусиль. У першому випадку тобі треба складати належну молитву, а в другому тільки бути уважним і не заважати молитві, яка виходить з серця. Однак нагадаю тобі: нехай не спокусить тебе бажання самому складати свої молитви, без зга­даного внутрішнього поклику. Ти можеш скласти дуже розумну про­мову до Бога, але це не буде молитва, а зібрання слів та думок без молитовного духу. Не роби так. Без марнославства та зарозумілось обійдешся, а ці витвори заглушують справжню молитву та нищать її.

Що торкається молитви, яка сама укладається в серці разом з народженням в ньому примусу помолитися самому про предмет, який тебе особисто торкається і який тобі саме потрібний, то вона деколи є твоїм власним твором із тих молитовних елементів, які накопичуються в серці через засвоєння і вивчення готових молитв, а деколи народжується під дією Божої благодаті. Тоді вона є початком або зразком духовної молитви, про яку я згадував у главі 47. Якщо сподобишся такої молитви, то це означатиме, що ти підходиш до межі доступної тобі досконалости. Подякуй Богові, а життєвим шляхом продовжуй іти ще з більшим страхом і трепетом. Чим дорожчий чийсь скарб, тим сильніше розпалюються очі заздрісних ворогів.

Глава 50. Про короткі молитви, або короткі молитовні зітхання до Бога.

Вже не раз говорилось, що справжньою молитвою є внутрішня молитва, яка твориться не тільки словом, але й умом та серцем. Така молитва захоплює всю увагу й тримає її внутрі біля серця. Тому пере­бування внутрі (увагою) є невід’ємною рисою і головною умовою справжньої молитви. Поряд з перебуванням внутрі в ділі молитви має бути невід’ємна думка про присутнього Бога, який бачить і слухає молитву. При цьому треба відхиляти всяку иншу думку. Це назива­ється пильнуванням або оберіганням серця. Тому вся турбота того, хто вправляється в молитві, повинна бути звернена насамперед до того, щоб завжди невідступно бути біля серця, пильно охороняючи його від кожної чужої думки, окрім думки про Бога. І щоб ти не робив, роби так, аби не відвертатися увагою від Бога, усвідомлюючи Його присутність: немовби перебуваючи перед Його обличчям. Це є вище діяння в молитовній праці. Шлях до нього і навіть до усвідом­лення потреби його прокладає молитва, що твориться, як уже було сказано вище. Вона перша навчає ум зосереджуватись біля серця і тримати увагу лишень на Бозі. Пізнавши наскільки це зосередження благотворне, молільник цілком природньо буде бажати, щоб воно стало незмінним станом його духа: бо тоді у ньому триватиме безнастанна молитва. Тому ж, хто забажав цього, залишається тільки задовольнити своє бажання. І всі, які відчули таку потребу, шукали та знаходили це. На це також спрямовані всі настанови святих Отців про пильнування і оберігання серця, які є породжені не чим иншим, як успіхами в цій праці.

Якщо й ти відчуваєш таку потребу, то в тебе виникне питання; а, як досягти успіху в постійному внутрішньому перебуванні перед обличчям Бога, з тверезим оберіганням серця. Шлях до цього започатковує і прокладає молитвослів’я: але не доводить до необхідної сили й н досконалосте Молитва є дуже складна. Вона вміщає в себе та пропонує нашій увазі багато предметів, які, хоч усі святі, можуть нага­дати собою инші предмети, життєві й громадські, а через них і світ­ські, неналежні, за звичайними законами поєднання думок і уяви. Так буває. ї найщиріша молитва не проходить без того, щоб думка не зійшла на манівці та не заблукала. Оскільки молитва через це порушу­ється і стає нечистою, то немає молільника, якого б це не дратувало та в якого б не виникало бажання визволитися від такої немочі. На це була звернена увага святих мужів ще з перших днів подвижництва. Що ж, окрім молитвослів’я, є для лікування цього? Існує молитва коротенькими молитвами, які б, тримаючи думку перед обличчям Бога, не давали їй причини відхилятися й таким чином примушували її постійно перебувати внутрі. Про це свідчить святий Касіян, запев­няючи, що в його часи така практика була поширена в цілому Єгипті (Бесіда 10, гл. 10). З повчань инших отців бачимо, що вона викорис­товувалась і на Синаї, і в Палестині, і в Сирії та в инших місцях – в усьому християнському світі. Звернення “Господи помилуй!” та инші короткі молитви, яких багато в усіх чинах нашого богослуження, і наші молитовні правила, що инше можуть означати, як не це? Так ось тобі моя порада: вибери собі коротку молитву або кілька таких молитов і, часто їх повторюючи, дійди до того, щоб вони були в тебе на язиці й утримували твою увагу на одному – на думці про Бога.

Які вибирати молитви, це вже залежить від тебе. Читай Псал­тир. Там в кожному псалмі можеш зустріти натхненні звернення до Бога. Із них і вибери, які ближче підходять до твого стану та більше тобі до душі. Вивчи й повторюй то одне, то друге, то третє; ними – розширюй свою молитву, й вони нехай будуть в тебе на язиці весь час і в усіх ділах, від молитви до молитви. Можеш складати і свої короткі молитви, точніше виражаючи ними й свою потребу, на зразок тих 24~ох молитов святого Іоанна Златоустого, які ти маєш у молитовнику.

Але не вибирай їх дуже багато, щоб не обтяжити ними пам’ять і не розсіювати свою увагу, що не відповідатиме меті, для якої вони при­значені – тримати увагу зібраною.

24 молитви св. Іоанна Золотоус­того – приблизна міра; можна й менше. Добре мати не одну, а декілька для різноманітности та оживлення духовного смаку; однак в молитві не варто швидко переходити від одної до другої, а взявши одну, яка більше підходить до твоєї духовної потреби, взивай нею до Бога, поки не притупиться смак до неї. Можеш і всю свою молитву або її частину замінити цими молитвами, постановивши повторювати їх по кілька разів – по 10, по 50 і по 100 разів з малими поклонами. Але завжди пам’ятай одне – постійно тримати увагу зверненою до Бога.

Таку творчість назвемо короткими молитовними зітханнями до Бога в кожний момент дня і ночі, в який не спиш.

Глава 51. Про Іісусову молитву.

Були і є такі молільники, що практикують одну коротку молит­ву, яку безнастанно повторюють. Св. Касіян говорить, що в Єгипті у його часи звичайною коротенькою молитвою для всіх був 2-ий стих 69 псалма: “О Боже, рятуй мене, о Господи, мені на допомогу поспішися!” Про святого Іоанникія пишеться в житії, що він завжди по­вторяв таку молитовку: “Уповання моє Отець, прибіжище моє – Син, покровитель мій Дух Святий”. її ж він додавав до кожного стиха 30-ти псалмів, які знав напам’ять і які складали його моли­товне правило. Ще хтось постійною своєю молитвою мав такі слова: “Я, як чоловік, згрішив. Ти, як щедрий Бог, помилуй мене”. Инші зви­чайно полюбляли ще якісь свої молитви. З давніх часів дуже багато людей вибирало молитву: “Господи Іісусе Христе, Сину Божий, поми­луй мене, грішного”. Згадку про неї бачимо у св. Єфрема, св. Іоанна Златоустого, св. Ісаака Сиріна, свв. Варсонофія та Іоанна і св. Иоана Ліствичника. Потім вона щораз більше почала наповнювати уста всіх і ввійшла навіть у церковний устав, де пропонується замість домашніх молитов і церковних служб, якщо хтось не може брати участі у богослуженнях. Тому вона є найуживанішою з усіх коротких молитов. До неї спробуй звикнути й ти.

Молитва ця названа Іісусовою тому, що у нею ми звертаємось до Господа Іісуса. Вона є словесною, як і будь-яка инша коротка молитва. Умовою вона буває і повинна називатися тоді, коли підноситься не лише словом, але й умом і серцем, з усвідомленням її змісту та з почуттям, і особливо, коли через довге уважне повторювання настільки зливається з порухами духа, що лише й вони перебувають внутрі, а слів ніби немає.

Будь-яка коротка молитва може піднятися до цього рівня. А перевага належить Іісусовій молитві тому, що вона з Господом Іісусом з’єднує душу, а Господь Іісус є єдиними дверима до богоспілкування, в здобутті якого і полягає мета молитви. Бо Він сам сказав: “Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). Тому той, хто творить її, присвоює всю силу воплоченого промислу, в яко­му є і наше спасіння. Чуючи це, ти не здивуєшся, чому ревнителі спа­сіння не шкодували праці, намагаючись здобути навик у цій молитві та засвоїти її силу. Візьми й ти з них приклад.

Набуття навику в Іісусовій молитві зовнішньо полягає в досягнен­ні того, щоб вона сама безнастанно “крутилася” на язиці, внутріш­ньо – в зосередженні уваги ума в серці й безнастанному в ньому сто­янні перед Господом, з плеканням сердечної теплоти різних ступенів і відкиданням инших думок, а найбільше з сокрушенним і смиренним припаданням до Господа Спасителя. Початок цього навику кладеться частим повторюванням цієї молитви з увагою в серці. Таке повторю­вання збирає ум в одно в стоянні перед Господом. Встановленню такого ладу внутрі сприяють зігріття серця і відігнання помислів, навіть звичайних, а не тільки пристрасних. Коли в серці почне безнас­танно горіти вогонь любови до Господа, тоді водночас встановиться всередині мирний стан серця з сокрушеним і смиренним мисленним припаданням до Господа.

До цих пір доходимо власним трудом, з до­помогою Божої благодаті. А далі все те, що може робиться в ділі 46 молитви, буде даром єдиної благодаті. Святі Отці згадують про це тільки тому, щоб хтось, досягнувши вказаної межі, не подумав, що йому вже немає що робити, і не вимріяв собі, ніби він стоїть уже на вершині молитовної досконалости, або духовної. Отже, спочатку треба якомога частіше повторювати Іісусову молитву, поки звикнеш її безнастанно молитись. Роби це так:

1. Виділи у своєму молитовному правилі місце для Іісусової молит­ви. Промовляй кілька разів цю молитву на початку свого молитвослів’я і кілька разів після нього. Якщо є бажання, то і після кожної молитви, яка складає таке молитвослів’я, роби так, як св. Іоанникій Великий, що після кожного стиха читаних на своєму правилі псалмів повторював коротку молитву: уповання моє – Отець, прибіжите моє – Син, покровитель мій – Дух Святий.

2. Число, скільки разів і в якому випадку повторювати цю молит­ву, визначи сам або за порадою твого духовного отця. Тільки спочат­ку багато не призначай, а потім, мірою насолодження цією молит­вою, потрохи додавай. Якщо часом прийде бажання повторити ще більшу кількість разів, не відмовляй собі в цьому, однак не став це собі зразу за постійне правило. І скільки б не вимагало серце таких повто­рень, не відмовляй.

3. Не спіши гнати одну молитву поперед другої, а повільно про­мовляй кожне слово, як звичайно говорять з визначною особою, коли про щось просять. Але дбай не стільки про слова, як про те, щоб ум був в серці та стояв перед Господом, з повним усвідомленням Його ве­личі, благодаті та правди.

4. Якщо маєш можливість, то в часі між одним і другим молитвослів’ям постанови собі зупинитися, як звичайно стаєш на молитву, й підносити до Господа декілька разів Іісусову молитву. А якщо немає такої можливости, то внутрішньо вставляй цю молитву між твоїми ділами і навіть промовами.

5. Творячи цю молитву на правилі або поза ним, при кожному її повторенні роби поклін десять разів поясний, а потім земний, і так, поки закінчиш. Ти, звичайно, чув або читав, що святі Отці у своїх молитовних правилах кладуть багато поклонів. Один з них сказав: недостатня молитва, коли хто не перетрудить на ній свого тіла поклонами. Якщо ти постановиш згідно зі своєю силою наслі­дувати це, то швидше побачиш плід своєї праці в здобутті навику в Іісусовій молитві.

6. Про дальші настанови, вказівки та застереження щодо Іісусової молитви читай у Добротолюбії, зокрема в Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Никифора монаха, Ігнатія І Каліста; а також уроки всіх инших Отців про внутрішню молитву можуть бути прикладеш й до Іісусової молитви. Запам’ятай: в уроках згаданих Отців ти знайдеш вказівки: як сидіти, як тримати голову та як дихати. Ці прийоми, як сказали свв. Каліст і Ігнатій, не конче потрібні, є тільки зовнішніми пристосуваннями, які не для всіх підходять. Для тебе досить бути увагою в серці перед обличчям Господа та підносити до Нього цю коротку молитву побожно й смиренно, з поклонами, коли стоїш на правилі, й з одним мисленним припаданням, коли робиш це між справами.

7. Закарбуй собі, що бути увагою потрібно в серці, або всередині грудей, як говорять деякі Отці, а саме – трохи вище лівого соска, – там повторювати Іісусову молитву. Коли від напруження серце почне щеміти, тоді вчини так, як радить монах Никифор: підіймись з цього місця і стань з увагою і молитовним словом там, де ми звичайно ведем розмову із собою, у верхній частині грудей. Після знову зійдеш на лівий сосок. Не погорди цією заміткою, навіть якби вона здалася тобі дуже простою і малодуховною.

8. У святих Отців зустрінеш багато застережень через непра­вильні дії. Щоб уникнути цих помилок, знайди порадника – духов­ного отця або співрозмовника, – брата однодумця, і звіряй їм усе, що трапляється у такому твоєму труді. Сам же завжди дій як найпростіше, смиренно, та ніколи не присвоюй успіху собі. Знай, що справж­ній успіх проходить всередині, непомітно, як росте тіло. Тому, як по­чуєш в середині: ось воно! – знай, що це ворожий вигук, який пред­ставляє тобі щось вдаване замість дійсного. Тут початок самооб­ману. Заглушуй цей голос зразу, бо він як труба буде гудіти в тобі, живлячи зарозумілість.

9. Не визначай часу, потрібного для успіху в цій молитві. Поста­нови тільки трудитися й трудитися. Пройдуть місяці та роки, поки покажуться слабкі початки успіху. Один із атонських отців говорив про себе, що пройшло два роки, поки зігрілось серце; в декого це при­йшло через вісім місяців. У кожного це приходить по мірі сил і ста­ранності у цьому ділі.

Глава 52. Сприяння для успіху в здобутті навику в молитві.

Бажаючи та шукаючи успіху в молитовній праці, все до того й пристосовуй, аби не руйнувати однією рукою того, що будує друга.

1. Тіло своє тримай строго і щодо їжі, і щодо сну, і щодо від­починку; нічого не давай йому тільки тому, що воно того хоче, як заповідав апостол: “…не дбайте про тіло задля похотей” (Рим. 13:14). Не давай спокою тілу.

2. Свої зовнішні відносини звузь до найнеобхідніших, зокрема на час навчання молитві. Опісля молитва, діючи в тобі, вкаже, що без шкоди для неї може бути додано. Особливо стережи почуття, а особливо – очі і слух, а також зв’яжи язик. Без дотримання цього не зробиш і кроку в молитовному ділі. Як свічка не може горіти на дощі та вітрі, так не можливо зажевріти молитві при напливі вражень ззовні.

3. Весь вільний час після молитви використовуй на читання і роз­думування. Для читання вибирай книги, в яких говориться про мо­литву та взагалі про внутрішнє духовне життя. Роздумуй лишень про Бога й божественні речі, і найбільше про воплочення Сина Божого для нашого спасіння, про страждання і смерть Господа Спасителя. Роблячи так, будеш зануреним в море божественного світла. Окрім цього, лишень випаде нагода, ходи в церкву. Сама присутність в храмі отінить тебе молитовною хмарою. А що ще отримаєш, якщо всю службу простоїш в істинно молитовному настрої.

4. Маєш знати, що в молитві не можна досягти успіху без успіху взагалі в християнському житті. Без сумніву, необхідно, щоб на душі не лежав жоден гріх, неочищений покаянням. Якщо ти під час молитви зробив щось, що засмучує твою совість, поспіши очиститися покаянням, щоб сміливо стояти перед Господом. І постійно утримуй в серці смиренне сокрушення. Окрім того, не опускай жодної нагоди для творення добра або для вияву доброго бажання, насамперед смирення, послуху та відречення від своєї волі. Зрозуміло, що ревність проспасіння повинна горіти невгасно у всьому – і малому, і великому – та, наповнюючи всю душу, має бути головною рушійною силою зі страхом Божим та непохитним упованням.

5. Так налаштувавшись, працюй, молячись то готовими молитвами, то своїми, то короткими звертаннями до Господа, то молит­вою Іісусовою, не опускаючи нічого із того, що може сприяти в цьому ділі. І отримаєш те, що шукаєш. Нагадаю тобі, що говорить Макарій Єгипетський: “Побачить Бог молитовний труд твій, що ти щиро шукаєш успіху в молитві й дасть тобі молитву. Бо знай, що хоч і свої­ми зусиллями творена та досягнена молитва є молитва, яка Богові приємна, але справжня молитва є та, яка вселяється в серце й ро­биться постійною, – є дар Божий, діло Божої благодаті. Тому моля­чись про все, не забувай молитися і про молитву.

6. Перекажу тобі, що чув я від одного боголюбця. “Я жив, – роз­повідав він, – не зовсім чесно; але Бог змилувався наді мною і послав мені дух покаяння. Це було під час говіння. Я по-різному напружу­вався, щоб покласти в себе тверду рішучість виправитися, особливо перед сповіддю довго молився перед образом Божої Матері, просячи її вимолити і мені таку рішучість. Приступивши потім до сповіді, я все відверто розповів. Духовний отець нічого мені не відповів; але, коли проказав над моєю головою молитву розрішення, то в моє серце ввій­шов солодкий вогник. Відчуття це подібне до того, коли проковт­нути якийсь смачний шматок. Вогник цей там і залишився в серці, й мені здавалося, ніби хтось тримає мене за серце. З цього часу я по­стійно молився і свою увагу тримав там, де було таке почуття, і про одне піклувався – щоб воно не відійшло. І Бог помагав мені. Про мо­литву Іісусову я не чув, а коли почув, то зрозумів, що в мені було саме те, що шукається цією молитвою”. Я розповів тобі цю розповідь для того, аби ти зрозумів, що шукається молитовним трудом і за якою ознакою можна дізнатися, що воно отримане.

7. Додам до цього й слова св. Григорія Синаїта (Добротолюбіє, ч. 1, с. 112). “Благодать є в нас з часу святого хрещення, але через нашу неувагу, суєту й зіпсутість у житті, вона придушується або, як картопля, закопується в землю. Коли хто постановляє жити добре, дбаючи про спасіння, то плодом усієї його праці має бути відновлення в силі цього благодатного дару. Робиться це двома способами: по-перше, цей дар відкривається важким виконуванням заповідей, і наскільки хто досягає успіху у виконанні заповідей, настільки цей дар виявляє свою світлість і свій блиск; по-друге, приходить він в рух і розкривається безнастанним молитовним призиванням Господа Іісуса. Перший спосіб дієвий, але другий дієвіший, так що й перший через нього отримує свою силу. Тому, якщо щиро хочемо розкрити сховане в нас благодатне насіння, то поспішаймо скоріше набути навик у цій останній сердечній вправі та утримуймо в серці лишень діло молитви, без образів, безуявно, поки воно зігріє наше серце й розпалить його до невимовної любови до Господа”, – тут поєднується все, про що я нага­дував тобі вище, в 4-му пункті.

Глава 53. Діло молитви в невидимій боротьбі.

Говорячи про молитву, я звертав твою увагу переважно на те, як піднести молитву на належний для неї щабель. Тобі могло здатися дивним, що, коли мова в нас про невидиму боротьбу й тобі хочеться знати, яку допомогу подає в цій боротьбі молитва, ти чуєш тільки про те, як молитву зробити справжньою. Не дивуйся, тому що тіль­ки молитва тут і стає переможною зброєю в невидимій боротьбі, щойно стане справжньою, тобто ввійде в серце та буде безнастанно в ньому діяти. З цього моменту вона стає непроникливою, непере­можною і непролазною огородою душі, яка не допускає до неї ні воро­жих стріл, ні пристрасних нападів тіла, ні підлещень зі сторони обманливого світу. Самою присутністю в серці вона перериває неви­диму боротьбу. Тому і говорилось тобі: поспіши прив’язати до серця дію молитви і подбай про те, щоб вона була там в постійному русі. Це те саме, що сказати: зроби так, будеш переможцем і без боротьби. Так і є насправді. Але поки набере твоя молитва такої сили, вороги не дадуть тобі спокою. Тобі й хвилини не обійтись без боротьби чи її небезпеки. Чи допоможе тут молитва? Звичайно, і більше, ніж всяка инша зброя духовної боротьби. Вона завжди притягує Божу допомогу, й сила Божа відбиває ворогів; тільки аби вона була пильною і віддана на волю Божу. Місце її на самому початку відбивання ворожих нападів. Ось як відбувається це діло. Коли увага, як пильний сторож, дає знати про ворожі підступи й відчуються їх стріли, тобто або помисл пристрасний, або рухи пристрасні з’являться всередині, – то ревнуючий про спасіння дух, пізнавши в цьому злобне вороже діло, напруженням своїх сил нещадно відбиває це від серця, не даючи туди проникнути, й у цей час, в майже одному з цим внутрішньому акті підноситься молитвою до Господа, призиваючи Його на допомогу. Допомога ця приходить, вороги розсіюються і бо­ротьба втихає.

Св. Іоанн Колов дуже точно зображає це так, розповідаючи про себе: “Я подібний до чоловіка, який сидить під великим деревом і бачить, що до нього наближається багато звірів і змій. Оскільки він не може встояти проти них, то швидко вилізає на дерево й ряту­ється. Так і я: сиджу в своїй келії і бачу злі помисли, які повстають проти мене і, якщо в мене не вистарчає сил проти них боротись, то прибігаю до Бога за посередництвом молитви, й таким чином ряту­юсь від ворога” (Достопом. сказання, п. 11).

Св. Ісихій пише про це у своєму слові про тверезість і молитву: “Треба тобі гострим і пильним оком дивитися внутрі, щоб пізна­вати тих, хто входить. Пізнавши, відразу протиріччям сокрушай го­лову змія, і зітханням клич в цей час до Христа Господа. І отримаєш тоді досвід невидимого Божого заступництва” (п.22). І ще: “І так щоразу, коли нападуть на нас лукаві помисли, почнімо призивати Господа нашого Іісуса Христа, й відразу побачимо, що вони почнуть розсіюватися як дим в повітрі, – як показав нам досвід” (п. 98).

І ще: “Мисленну боротьбу будемо вести в такому порядку: пер­ше діло – увага; потім, як помітимо, що підійшов ворожий помисл, кинемо на нього із серця з гнівом слова клятви; третє за цим ділом – помолитися проти нього, звертаючи серце до призивання Господа Іісуса Христа. Нехай розвіється цей демонський привид відразу, щоб ум не пішов слідом за цією мрією, мов дитина, яку обманув який-небудь вправний фокусник” (п. 105). І ще: “Заперечення звичайно загороджує подальший хід помислам, а призивання імени Іісуса Христа виганяє їх із серця. Як тільки з’явиться в душі образ якого-небудь предмету, наприклад образ чоловіка, який нас образив або жіночої краси, або срібла та золота, то відразу виявляється, що при­вели таку мрію в наше серце духи – злопам’ятства, нечистоти, гро­шолюбства та инші. Якщо ум наш досвідчений, навчений і звик стерегти себе від ворожих нападів, і ясно бачить, як вдень, обман­ливі мрії та обману лукавих, то відразу відпором, запереченням та Іісусовою молитвою легко погашує розпалені стріли диявола, не дозволяючи пристрасній мрії тягнути за собою і наші помисли, та помислам цим з’єднуватися з образом, або люб’язно розмовляти з ним і вдаватися в багатодумство, або згодитися з ним, – за чим ідуть погані діла, як ніч за днем”.

І багато подібних місць знайдеш ти у св. Ісихія. В нього зустрі­неш повний нарис і всієї невидимої боротьби. Я радив би тобі час­тіше перечитувати його слово про тверезість і молитву.

 

* Її написав Никодим Святогорець в рукописі, яким він користувався.

** Цитата подана за Септуагінтою

Предисловие

Настоящая душеполезная книжица справедливо носит данное ей название «Невидимая брань». Как многие из священных и богодухновенных книг Ветхого и Нового Завета получили свое наименование от самих предметов, о коих они поучают (Книга Бытия, например, названа так потому, что возвещает о сотворении и благоустроении всего сущего из не сущего; Исход – потому что описывает исход сынов Израиля из Египта; Левит – потому что содержит устав священнодействий для колена Левитского; книги Царств – потому что повествуют о жизни и деяниях царей; Евангелия – потому что «благовествуют… радость велию… яко родися… Спас… миру Христос Господь» (Лк. 2:10,11) и указывают всем верный путь ко спасению и наследию вечноблаженной жизни); так кто не согласится, что и настоящая книга, судя по содержанию ее и по предметам, которыми она занимается, достодолжно названа «Бранью невидимой»?

Ибо она поучает не о какой-либо чувственной и видимой брани и не о врагах, явных и телесных, но о брани мысленной и невидимой, какую каждый христианин восприемлет с того часа, как окрестится и даст пред Богом обет – воевать за Него во славу Божественного имени Его даже до смерти (почему написанное в книге Чисел: «сего ради глаголется в книзе Брань Господня» (Чис. 21:14) – иносказательно написано о сей невидимой брани), и о врагах бестелесных и неявных, кои суть различные страсти и похотения плоти, и демоны злые и человеконенавистные, день и ночь не перестающие воевать против нас, как сказал блаженный Павел: «несть наша брань к крови и плоти, но к началам и ко властям и к миродержателям тьмы века сего, к духовом злобы поднебесным» (Еф. 6, 12).

Воины, ведущие борьбу в этой невидимой брани, поучает она, суть все христиане; военачальником их изображается Господь наш Иисус Христос, окруженный и сопровождаемый тысяченачальниками и стоначальниками, т. е. всеми чинами Ангелов и святых; поприще брани, бранное поле, место, где происходит сама борьба, есть собственное наше сердце и весь внутренний человек; время брани – вся наша жизнь.

Какие же суть оружия, в которые облекает своих воинов эта невидимая брань? Слушай. Шлемом для них служит совершенное себе неверие и совершенное на себя ненадеяние, щитом и кольчугой – дерзновенная вера в Бога и твердое на Него упование; броней и нагрудником – поучение в страданиях Господа; поясом – отсечение плотских страстей; обувью – смирение и немощности своей постоянное признание и чувство; шпорами – терпение в искушениях и отгнание нерадения; мечом, который непрестанно держат они в одной руке, – молитва, как словесная, так и мысленная – сердечная; копьем трехострийным, которое держат они в другой руке, – твердая решимость отнюдь не соглашаться на борющую страсть, отрывать ее от себя с гневом и ненавидеть от всего сердца; средством и пищею, которыми подкрепляются они на сопротивление врагам, – частое причастие Богообщения, как таинственного от таинственной жертвы, так и мысленного; светлою и безоблачною атмосферой, дающею им возможность издали усматривать врагов, – всегдашнее упражнение ума в познавании того, что право есть пред Господом, всегдашнее упражнение воли в вожделевании одного того, что благоугодно Богу, мир и спокойствие сердца.

Здесь, здесь, в этой Невидимой Брани (т. е. в книге) или, лучше сказать, в этой «Брани Господней» воины Христовы научаются познанию различных прелестей, многообразных козней, недомыслимых лукавств и хитростей воинских, какие употребляют против них мысленные супостаты, посредством чувств, посредством фантазии, посредством лишения страха Божия, особенно же посредством четырех прилогов, какие вносят они в сердце во время смерти, – разумею прилоги неверия, отчаяния, тщеславия и преображения их самих в Ангелов света. Научаясь же распознавать все сие, они и сами при этом умудряются, как разрушать такие козни врагов и противоборствовать им, и познают, какой тактики и какого закона брани должно им в каком случае держаться и с каким мужеством вступать в борьбу. И коротко скажу, этою книгою всякий человек, желающий спасения, научается, как побеждать невидимых врагов своих, чтоб стяжать сокровища истинных и божественных добродетелей и за то получить нетленный венец и залог вечный, который есть единение с Богом и в нынешнем веке, и в будущем.

Примите же, христолюбивые читатели, настоящую книгу радостно и благосклонно и, научаясь в ней искусству невидимой брани, старайтесь не просто только воевать, но и законно воевать, воевать как должно, чтоб и увенчанными быть, потому что, по апостолу, бывает, что иной хоть и подвизается, однако ж не венчается, если незаконно подвизался (2Тим. 2:5). Облекитесь в оружия, какие она указывает вам, чтоб насмерть поразить ими своих мысленных и невидимых врагов, кои суть душепагубные страсти и их устроители и возбудители – демоны. «Облецытеся во вся оружия Божия, яко возмощи вам стати противу кознем диавольским» (Еф. 6, 11). Вспомните, как при святом Крещении обещали вы пребывать в отречении от сатаны и всех дел его, и всего служения его, и всей гордыни его, т. е. сластолюбия, славолюбия, сребролюбия и прочих страстей. Подвизайтесь же сколько можете, чтоб обратить его вспять, посрамить и победить во всем совершенстве.

А какие воздаяния и награды имеете вы получить за такую победу свою?! Весьма многие и великие. И послушайте о них из уст Самого Господа, Который обещает их вам в Святом Откровении слово в слово так: «Побеждающему дам ясти от древа животнаго, еже есть посреде рая Божия» (Об. 2:7). «Побеждаяй не имать вредитися от смерти вторыя» (Об. 2:11), «побеждающему дам ясти от манны сокровенныя» (Об. 2:17). «Побеждающему и соблюдающему дела Моя до конца, дам ему власть на языцех… и дам ему звезду утреннюю» (Об. 2:26,28). «Побеждаяй той облечется в ризы белыя… и исповем имя его пред Отцем Моим и пред Ангелы Его» (Об. 3:5). «Побеждающему сотворю столпа в церкви Бога Моего» (Об. 3:12). «Побеждающему дам сести со Мною на престоле Моем» (Об. 3:21). «Побеждаяй наследит вся, и буду ему Бог, и той будет Мне в сына» (Об. 21:7).

Видите, какие удостоения! Видите, какие воздаяния! Видите этот осьмисоставный и многоцветный нетленный венец или, лучше, эти венцы, которые сплетаются для вас, братия, если победите диавола! Вот об этом теперь и пекитесь, из-за этого подвизайтесь и от всего воздерживайтесь, «да никтоже приимет венца» вашего (Об. 3:11). Ибо воистину стыд великий, что те, которые подвизаются на ристалищах в телесных и внешних подвигах, в пять раз больше от всего воздерживаются, чтобы получить какой-нибудь тленный венец из дикой маслины, или из пальмовой ветви, или из финиковой, или из лавровой, или из миртовой, или из другого какого растения; а вы, имеющие получить такой нетленный венец, проводите жизнь свою в нерадении и беспечности. Не пробудит ли вас от этого сна хоть слово св. Павла, который говорит: «не весте ли, яко текущии в позорищи вси убо текут, един же приемлет честь? Тако тецыте, да постигнете. Всяк бо подвизаяйся от всех воздержится: и они убо да изтленен венец приимут, мы же неизтленен» (1Кор. 9:24-25).

Если же, воодушевившись ревностью, сподобитесь вы такой победы и таких светлых венцов, то не забудьте тогда, братия мои, помолиться ко Господу о прощении грехов и того, кто был вам споспешником к получению такого блага посредством настоящей книги. Прежде же всего не забудьте воздеть очи свои к Небу и воздать благодарение и славу первому Источнику и Совершителю такой вашей победы, Богу и Началовождю вашему Иисусу Христу, говоря каждый к Нему оное Зоровавелево слово: “От Тебя, Господи, победа… и Твоя есть слава, я же, точию раб Твой» (2Езд. 4:59), и другое, пророком Давидом изреченное: «Тебе, Господи, величество… и слава, и одоление, и исповедание, и крепость» (1Хрон. 29:11), ныне и во веки веков. Аминь.

Всякое зло дерзко входит в род человеческий через господство страстей.

Как Бог всеми возможными средствами ведет нас к жизни, так сатана употребляет все способы умертвить нас.

Но нет у диавола ничего столь вредного, от чего не нашлось бы у нас противоборствующего средства. Нет такой тайной сети, о которой не имели бы мы сведения.

Преподобный Ефрем Сирин

В чем состоит христианское совершенство? – Невидимая брань – Преподобный Никодим Святогорец

Глава 1. В чем состоит христианское совершенство? – Для стяжания его необходима брань. – Четыре вещи, крайне потребные для успеха в сей брани

Bсе мы, естественно, желаем и заповедь имеем быть совершенными. Господь заповедует: «будите… вы совершени, яко Отец ваш небесный совершен есть» (Мф. 5:48); св. Павел убеждает: «злобою младенствуйте, умы же совершенни бывайте» (1Кор. 14:20); в другом месте у него же читаем: «да будете совершенни и исполнени» (Кол. 4:12), и опять: «на совершение да ведемся» (Євр. 6:1). Предначертывалась эта заповедь и в Ветхом Завете. Так, Бог говорит Израилю во Второзаконии: «совершен да будеши пред Господем Богом твоим» (Повт. 18:13).

И св. Давид то же заповедует сыну своему Соломону: «и ныне, Соломоне, сыне мой, да знаеши Бога отцев твоих и служи Ему сердцем совершенным и душевною волею» (1Хрон. 28:9). После сего не можем не видеть, что Бог требует от христиан полноты совершенства, требует, т. е. чтобы мы были совершенны во всех добродетелях.

Но если ты, возлюбленный во Христе читатель мой, желаешь достигнуть такой высоты, надобно тебе наперед узнать, в чем состоит христианское совершенство. Ибо, не узнавши этого, можешь уклониться от настоящего пути и, думая, что течешь к совершенству, направляться совсем в другую сторону.

Скажу прямо: самое совершенное и великое дело, которого только может желать и достигнуть человек, есть сближение с Богом и пребывание в единении с Ним.

Но немало таких, которые говорят, что совершенство жизни христианской состоит в пощениях, бдениях, коленопреклонениях, спании на голой земле и в других подобных строгостях телесных. Иные говорят, что оно состоит в совершении многих молитвословий дома и в выстаивании долгих служб церковных. А есть и такие, которые полагают, что совершенство наше всецело состоит в умной молитве, в уединении, отшельничестве и молчании. Наибольшая же часть ограничивает сие совершенство точным исполнением всех уставом положенных подвижнических деланий, не уклоняясь ни к излишеству, ни к недостатку в чем-либо, а держась золотой середины. Однако ж все эти добродетели одни не составляют искомого христианского совершенства, но суть лишь средства и способы к достижению его.

Что они суть средства и средства действенные к достижению совершенства в христианской жизни, в этом нет никакого сомнения. Ибо видим очень многих добродетельных мужей, которые проходят как должно сии добродетели, с тою целью, чтобы получить чрез это силу и мощь против своей греховности и худости, чтобы почерпнуть из них мужество противостоять искушениям и обольщениям трех главных врагов наших: плоти, мира и диавола, чтобы запастись в них и чрез них духовными пособиями, столь необходимыми для всех рабов Божиих, особенно же для новоначальных. Они постятся, чтобы смирить плоть свою буйную, совершают бдения, чтобы изощрять око свое умное; спят на голой земле, чтобы не разнеживаться сном; связывают язык молчанием и уединяются, чтобы избежать и малейших поводов к учинению чего-либо, оскорбляющего Всесвятого Бога; творят молитвы, выстаивают службы церковные и иные совершают дела благочестия, для того чтобы внимание их не отходило от вещей небесных; читают о жизни и страданиях Господа нашего не для другого чего, но для того, чтобы лучше познать собственную свою худость и благосердую благость Божию, чтобы научиться и расположиться последовать Господу Иисусу Христу с самоотвержением и крестом на раменах своих и чтобы паче и паче возгревать в себе любовь к Богу и нелюбие к себе.

Но, с другой стороны, эти же добродетели тем, которые в них полагают всю основу своей жизни и своего упования, могут причинить больший вред, нежели явные их опущения – не сами по себе, потому что они благочестны и святы, а по вине тех, которые не как должно пользуются ими, – именно когда они, внимая только сим добродетелям, внешне совершаемым, оставляют сердце свое тещи в собственных своих волениях и в волениях диавола, который, видя, что они соступили с правого пути, не мешает им не только с радостью подвизаться в этих телесных подвигах, но и расширять и умножать их по суетному их помыслу. Испытывая при сем некоторые духовные движения и утешения, делатели сии начинают думать о себе, что возвысились уже до состояния чинов ангельских и чувствуют в себе присутствие Самого Бога; иной же раз, углубившись в созерцание каких-либо отвлеченных, не земных вещей, мечтают о себе, будто совсем выступили из области мира сего и восхищены до третьего неба.

Но как погрешительно действуют таковые и как далеко отстоят от истинного совершенства, это всякий может уразуметь, судя по жизни их и по их нраву. Они обыкновенно желают, чтоб их предпочитали другим во всяком случае; они любят жить по своей воле и всегда упорны в своих решениях; они слепы во всем, что касается их самих, но весьма зорки и старательны в разбирательстве дел и слов других; если кто начнет пользоваться почетом у других, какой, как им думается, имеют они, они не могут этого стерпеть и явно делаются немирными к нему; если кто помешает им в их благочестивых занятиях и подвижнических деланиях, особенно в присутствии других, – Боже сохрани! – они тотчас возмущаются, тотчас кипятятся гневом и становятся совсем другими, на себя не похожими.

Если Бог, желая привести их к познанию себя самих и направить на истинный путь к совершенству, пошлет им скорби и болезни или попустит подвергнуться гонениям, которыми обычно Он испытывает, кто истинные и настоящие рабы Его, тогда обнаруживается, что сокрывалось в сердце их и как глубоко растленны они гордостью. Ибо какая бы с ними ни случилась прискорбность, они не хотят подклонить выю свою под иго воли Божией, упокоиваясь на праведных и сокровенных судах Его, и не желают, по примеру смирившего Себя ради нас и пострадавшего Господа нашего Иисуса Христа, Сына Божия, смирить себя паче всех тварей, почитая любезными друзьями гонителей своих, как орудия Божественной к ним благостыни и споспешников их спасения.

Почему очевидно, что они находятся в великой опасности? Имея внутреннее свое око, т. е. ум свой помраченным, им смотрят они и на самих себя, и смотрят неверно. Помышляя о внешних своих делах благочестия, что они хороши у них, они думают, что достигли уже совершенства, и, возгордеваясь от этого, начинают осуждать других. После сего нет уже возможности, чтобы кто-либо из людей обратил таковых, кроме особого Божия воздействия. Удобнее обратиться на добро явному грешнику, нежели скрытному, укрывающемуся под покровом видимых добродетелей.

Теперь, узнавши так ясно и определенно, что духовная жизнь и совершенство не состоят в одних тех видимых добродетелях, о которых мы сказали, узнай и то, что она не состоит и в другом чем, кроме как в сближении с Богом и в единении с Ним, как сказано вначале, – в связи с чем состоят сердечное исповедание благости и величия Божия и сознание собственной нашей ничтожности и склонности на всякое зло; любовь к Богу и нелюбие к себе самим; подчинение себя не только Богу, но и всем тварям из любви к Богу, отвержение всякой собственной нашей воли и совершенная покорность воле Божией; и при том желание всего этого и совершение от чистого сердца, «во славу Божию» (1Кор. 10:31), только для одного благоугождения Богу, только потому, что так хочет Он Сам и что так надлежит нам любить Его и работать Ему.

Вот закон любви, начертанный перстом Самого Бога в сердцах верных рабов Его! Вот отвержение самих себя, какого требует от нас Бог! Вот благое иго Иисуса Христа и легкое бремя Его! Вот покорность воле Божией, которой требует от нас Искупитель наш и Учитель и собственным примером Своим и Своим словом! Ибо не повелел ли наш Начальник и Совершитель нашего спасения Господь Иисус говорить в молитве своей к Небесному Отцу: «Отче наш… да будет воля Твоя, яко на небеси, и на земли» (Мф. 6:10)? И Сам Он, вступая в подвиг страданий, не возглашал ли: «не Моя, Отче… но Твоя да будет воля» (Лк. 22:42)? И о всем деле Своем не сказал ли: «снидох с небесе, не да творю волю Мою, но волю пославшего Мя Отца» (Ін. 6:38)?

Видишь теперь, брате, в чем дело. Предполагаю, что ты изъявляешь готовность и порываешься достигнуть высоты такого совершенства. Буди благословенно рвение твое! Но уготовься и на труд, пот и борение с первых же шагов течения твоего. Все должен ты предать в жертву Богу и творить одну волю Его. Но ты в себе самом встретишь столько волений, сколько у тебя сил и потребностей, которые все требуют удовлетворения, не взирая на то, согласно ли то с волею Божиею. Потому для достижения возжеланной тобою цели тебе необходимо сначала подавлять свои собственные воления, а наконец и совсем их погасить и умертвить; а чтоб успеть в этом, должно тебе непрестанно себе противиться в худом и принуждать себя на доброе, иначе, должно непрестанно бороться с собою и со всем, что благоприятствует твоим волениям, возбуждает и поддерживает их. Уготовься же на такое борение и на такую брань и ведай, что венец – достижение возжеланной тобою цели – не дается никому, кроме доблестных воителей и борцов.

Но насколько брань сия наитруднейша есть паче всякой другой, так как, вступая в брань с собою, в себе же самих встречаем и противовоителей, – столь же победа в ней наиславнейша паче всякой другой и, главное, паче всего благоугоднейша Богу. Ибо если же, воодушевясь ревностью, победишь и умертвишь беспорядочные страсти свои, свои похотения и воления, то благоугодишь Богу паче и поработаешь Ему благолепнее, нежели избичевывая себя до крови и истощая себя постом больше всех древних пустынножителей. Даже то, если ты, искупив сотни рабов христиан из рабства у нечестивых, дашь им свободу, не спасет тебя, если ты при этом сам пребываешь в рабстве у страстей. И какое бы вообще дело, будь оно самое великое, ни предпринял ты и с каким трудом и какими пожертвованиями ни совершил бы его, не доведет оно до той цели, какую достигнуть возжелал ты, если при том ты оставляешь без внимания страсти свои, давая им свободу жить и действовать в тебе.

Наконец, после того как узнал ты, в чем состоит христианское совершенство и что для достижения его необходимо тебе вести непрестанную и жестокую брань с самим собою, надлежит тебе, если истинно желаешь сделаться победителем в сей невидимой брани и сподобиться достодолжного за то венца, водрузить в сердце своем следующие четыре расположения и духовные делания, как бы облещись в невидимые оружия, самые благонадежные и всепобедительные, именно: а) никогда ни в чем не надеяться на себя; б) носить в сердце всегда полное и вседерзновенное упование на единого Бога; в) непрестанно подвизаться; г) всегда пребывать в молитве.

Глава 2. Никогда ни в чем не должно верить себе самим и надеяться на самих себя

Не полагаться на самих себя, возлюбленный мне брате, столь необходимо в нашей брани, что без сего, будь в том уверен, не только не возможешь одержать желаемой победы, не устоишь даже в самом незначительном нападении на тебя врага. Запечатлей это поглубже в уме своем и сердце.

Со времени преступления прародителя нашего мы, несмотря на расслабление своих духовно-нравственных сил, обыкновенно думаем о себе очень высоко. Хотя каждодневный опыт очень впечатлительно удостоверяет нас в лживости такого о себе мнения, мы в непонятном самопрельщении не перестаем верить, что мы нечто, и нечто немаловажное. Эта, однако ж, духовная немощь наша, весьма трудно притом замечаемая и сознаваемая, паче всего в нас противна Богу, как первое исчадие нашей самости и самолюбия и источник, корень и причина всех страстей и всех наших падений и непотребств. Она затворяет ту дверь в уме или духе, чрез которую одну обыкновенно входит в нас благодать Божия, не давая благодати сей войти внутрь и возобитать в человеке. Она и отступает от него. Ибо как может благодать для просвещения и помощи войти в того человека, который думает о себе, что он есть нечто великое, что сам все знает и не нуждается ни в чьей сторонней помощи? Господь да избавит нас от такой люциферовской болезни и страсти! Имеющих эту страсть самомнения и самоценности Бог строго укоряет чрез пророка, говоря: «горе, иже мудри в себе самих и пред собою разумни» (Іс. 5:21). Потому апостол Павел и внушает нам: «не бывайте мудри о себе» (Рим. 12:16).

Ненавидя же это злое в нас самомнение, Бог ничего, напротив, так не любит и так не желает видеть в нас, как искреннее сознание своей ничтожности и полное убеждение и чувство, что всякое в нас добро, в нашем естестве и в нашей жизни, происходит от Него единого как Источника всякого блага и что от нас не может произойти ничего истинно доброго; ни помысл добрый, ни доброе дело. Почему Сам же Он и печется промыслительно насадить этот небесный росток в сердцах возлюбленных другов Своих, возбуждая в них неценение себя и утверждая ненадеяние на себя, иногда чрез благодатное воздействие и внутреннее озарение, иногда внешними ударами и скорбями, иногда нечаянными и почти непреодолимыми искушениями, а иногда и другими способами, для нас не всегда понятными.

При всем том, однако ж, хотя это нечаяние от себя ничего доброго и ненадеяние на себя есть Божие в нас дело, мы и с своей стороны должны делать всякие усилия для стяжания такого расположения, делать все, что можем и что в нашей власти. И я, брате мой, намечаю тебе здесь четыре делания, в силу которых ты с Божиею помощью можешь улучить, наконец, неверие себе, или то, чтоб никогда ни в чем на себя не надеяться.

а) Познай свое ничтожество и постоянно содержи в мысли, что ты сам собою не можешь делать никакого добра, за которое оказался бы достойным Царствия Небесного. Слушай, что говорят богомудрые отцы: Петр Дамаскин уверяет, что «ничего нет лучше, как познать свою немощность и неведение, и ничего нет хуже, как не сознавать этого» (греч. «Добротолюбие», с. 611). Св. Максим Исповедник учит, что «основание всякой добродетели есть познание человеческой немощности» (греч. «Добротолюбие», с. 403). Св. Иоанн Златоуст утверждает, что «тот только и знает себя наилучшим образом, кто думает о себе, что он ничто».

б) Ищи помощи в сем у Бога в теплых и смиренных молитвах, ибо это Его есть дар. И если ты желаешь получить его, то тебе надлежит прежде водворить в себе убеждение, что ты не только не имеешь такого о себе сознания, но что и стяжать его совсем не можешь сам собой; затем, дерзновенно предстоя пред величием Бога и твердо веруя, что по безмерному Своему благоутробию Он всеконечно дарует тебе такое себя познание, когда и как знает, не допускай уже отнюдь ни малейшего сомнения, что ты действительно получишь его.

в) Привыкай всегда опасаться за себя и бояться бесчисленных врагов своих, которым не можешь ты противостоять и малое время, бойся долгого их навыка вести с нами брань, их вселукавства и засад, их преображения в ангелов света, их бесчисленных козней и сетей, которые тайно расставляют они на пути твоей добродетельной жизни.

г) Если впадешь в какое-либо прегрешение, как можно живее обращайся к узрению немощности своей и сознанию ее. На тот случай Бог и попустил тебя пасть, чтобы ты лучше познал слабость свою и таким образом не только сам научился презирать самого себя, но возжелал быть презираемым и от других по причине толикой слабости своей. Ведай, что без такого желания невозможно возродиться в тебе и укорениться благодетельному неверию себе, в котором основание и начало истинного смирения и которое само имеет основу в сказанном опытном познании своего бессилия и своей ненадежности.

Из сего всякий видит, сколь необходимо для желающего стать причастником Света Небесного познать самого себя и как к таковому познанию благость Божия гордых и самонадеянных обычно приводит посредством их падений, праведно попуская им впасть в то самое прегрешение, от которого предохранить себя они сами себя считают довольно сильными, да познают немощность свою и да не дерзают более полагаться на себя как в этом, так и во всем другом.

Однако ж это средство, хотя и очень действенное, но и не безопасное, Бог не всегда употребляет, но когда уже все другие средства, более легкие и свободные, о которых мы помянули, не приводят человека к самопознанию. Тогда уже наконец попускает Он человеку падать в грехи, большие или малые, судя по великости или малости его гордости, самомнения и самонадеянности, так что где нет такого самомнения и самонадеянности, там не бывает и вразумительных падений. Посему, когда случится тебе пасть, спешно беги помыслами к смиренному самопознанию и уничиженному о себе мнению и чувству и докучательною молитвою взыщи у Бога дарования тебе истинного света для познания ничтожности своей и утверждения сердца своего в ненадеянии на себя, чтобы опять не впасть в то же или еще более тяжкое и разорительное прегрешение.

Прибавлю к сему, что не только когда кто впадет в какой-либо грех, но и когда подпадает какому несчастью, бедствию и скорби, особенно телесной болезни, нелегкой и долговременной, должно ему разуметь, что сие страждет он, чтоб пришел в самопознание, а именно в сознание своей немощности, и смирился. На этот случай и для этой цели попускается Богом, чтоб находили на нас всякого рода искушения от диавола, от людей и от поврежденного естества нашего. И святой Павел, эту цель видя в искушениях, каким подвергался он в Азии, говорил: «сами в себе осуждение смерти имехом, да не надеющеся будем на ся, но на Бога, возставляющаго мертвыя» (2Кор. 1:9).

И еще приложу: кто хочет познать немощность свою из самой действительной своей жизни, тот пусть, не говорю много дней, но хоть один день, понаблюдает свои помыслы, слова и дела – о чем думал, что говорил и делал. Несомненно, найдет он, что большая часть его помыслов, слов и дел были погрешительны, неправы, неразумны и худы. Такой опыт впечатлительно даст ему понять, сколь он нестроен в себе и немощен; а от такого понятия, если он искренно желает себе добра, дойдет до восчувствования, сколь нелепо ожидать какого-либо добра от себя одного и надеяться на себя.

Глава 3. О надежде на единого Бога и уверенности в Нем

Хотя в невидимой нашей брани столь необходимо, как мы сказали, отнюдь не надеяться на себя самих, при всем том, если мы только отложим всякую на себя надежду и отчаемся в себе, не приискавши другой опоры, то или тотчас убежим с поля брани, или всеконечно будем побеждены и взяты в плен врагами нашими. Посему вместе с совершенным от себя самих отречением потребно еще нам водрузить в сердце совершенное упование на Бога и полную в Нем уверенность, т. е. потребно полным сердцем чувствовать, что нам решительно не на кого надеяться, как на Него одного, и ни от кого другого, как от Него одного, можем мы ожидать всякого добра, всякой помощи и победы. Ибо как от самих себя, которые есмы ничто, не ожидаем мы ничего, кроме преткновений и падений, по причине которых и отлагаем всякую на себя надежду, так, напротив, всеконечно от Бога получим мы всякую победу, как только вооружим сердце свое живым на Него упованием и полною уверенностью в получении от Него помощи по следующему псаломскому свидетельству: «на Него возуповало сердце мое, и Он помог мне» (Пс. 27:7).

Утвердиться в такой надежде и ради ее помощь всякую получить помогут нам следующие размышления:

1) То, что ищем помощи у Бога, Который как Всемогущий может сделать все что ни восхощет, следовательно, и нам может помочь.

2) То, что ищем ее у Бога, Который как Всеведущий и Премудрый знает все наисовершеннейшим образом, следовательно, вполне знает и то, что пригоднее для спасения каждого из нас.

3) То, что ищем такой помощи у Бога, Который как бесконечно Благий с неизреченною любовью предстоит нам, всегда желательно готовый с часу на час и с минуты на минуту подать всякую помощь, потребную нам для одержания полной победы в духовной действующей в нас брани тотчас, как только притечем в объятия Его с твердым упованием.

И как возможно, чтобы добрый оный Пастырь наш, Который три года ходил, ища погибшее овча, с таким сильным гласом, что изсше гортань Его, и ходил стезями столь трудными и тернистыми, что пролил кровь Свою всю и отдал жизнь, как, говорю, возможно, чтобы Он теперь, когда овча сие идет в след Его, с любовью обращается к Нему и уповательно призывает Его на помощь, не обратил очей Своих на него, не взял его на божественные рамена Свои и, принесши в сонм Ангелов небесных, не устроил бы с ними празднственного по сему случаю торжества? Если Бог наш не перестает искать с великим тщанием и любовью, чтоб найти, подобно евангельской драхме, слепого и глухого грешника, как возможно допустить, чтобы Он оставил его теперь, когда тот, как овча погибшее, вопиет и зовет Пастыря своего? И кто поверит когда, чтобы Бог, Который непрестанно толкает в сердце человека, желая войти внутрь и вечерять с ним, по апокалиптическому слову (Об. 3:20), сообщая ему дары Свои, кто поверит, чтобы сей самый Бог, когда человек открывает Ему свое сердце и призывает Его, оставался глухим и не желал войти в него?

4) Четвертый, наконец, способ к оживлению твердого упования на Бога и привлечению Его скорой помощи есть пересматривание в памяти всех опытов скорой от Бога помощи, изображенных в Божественном Писании. Опыты сии, столь многочисленные, наияснейше показывают нам, что никогда не был оставляем постыжденным и беспомощным никто из возуповавших на Бога. «Воззрите на древния роды, – взывает премудрый Сирах, – и видите, кто верова Господеви и постыдеся?» (Сир. 2:10).

Такими четырьмя оружиями облекшись, брате мой, мужественно выступай на дело брани и веди ее бодро, в полной уверенности, что тебе дано будет одержать победу. Ибо ими всеконечно стяжешь ты совершенное упование на Бога, а такое упование непрестанно будет привлекать к тебе помощь Божию и облекать всепобедительною силою. То же и другое, наконец, глубоко укоренит в тебе полное ненадеяние на себя. Об этом ненадеянии на себя я не пропускаю случая напомнить тебе и в этой главе, потому что не знаю, кому когда не было бы нужды напоминать о сем. Так глубоко внедрилось в нас и так крепко сцепилось с нами это самоценение, будто мы нечто, и нечто не малое, что оно всегда скрытно живет в сердце нашем, как некое тонкое и незаметное движение, даже и тогда, когда мы уверены, что никакого не имеем упования на себя, а напротив, исполнены полного упования на единого Бога. Чтобы избегать тебе, сколько можешь, такого сердечного самомнения и действовать без всякого на себя надеяния, но с единым упованием на Бога, всякий раз настраивайся так, чтобы сознание и чувство своей немощности у тебя предшествовало созерцанию всемогущества Божия, а то и другое предшествовало каждому деянию твоему.

Глава 4. Как можно узнать, с ненадеянием ли на себя и совершенною надеждою на Бога действует кто?

Нередко случается, что иные самонадеянные думают, будто не имеют никакой на себя надежды, а все упование свое возлагают на Бога и в Нем одном почивают своею уверенностью. На деле же не бывает так. В этом сами они могут удостовериться, судя по тому, что бывает в них и с ними после того, как случится им пасть как-нибудь. Если они, скорбя о падении, укоряя и браня себя, в то же время замышляют: сделаю то и то, следствия падения загладятся, и у меня опять все пойдет как следует, то это верный знак, что и прежде падения своего они надеялись на самих себя, а не на Бога. И чем скорбь их при этом мрачнее и безотраднее, тем обличительнее, что они слишком много уповали на себя и очень мало на Бога: оттого скорбь падения их и не растворяется никакою отрадою. Кто же не полагается на себя, но уповает на Бога, тот, когда падает, не слишком дивится сему и не подавляется чрезмерною скорбью, ибо знает, что это случилось с ним, конечно, по немощности его, но паче по слабости упования его на Бога. Почему вследствие падения усиливает ненадеяние свое на себя, паче же тщится усугубить и углубить смиренное упование свое на Бога; а далее, ненавидя непотребные страсти, бывшие причиною его падения, спокойно и мирно несет за оскорбление Бога покаянные труды и, вооружась крепким упованием на Бога, с величайшим мужеством и решительностью преследует врагов своих даже до смерти.

О сказанном пред сим желал бы я, чтоб поразмыслили некоторые личности, думающие о себе, что они добродетельны и духовны, которые, когда впадут в какое-либо прегрешение, мучатся и томятся и покоя себе не находят, и, уже истомившись от этой печали и томления, происходящих у них ни от чего другого, как от самолюбия, бегут по тому же опять побуждению самолюбия к духовному отцу своему, чтоб освободиться от такой тяготы. А им следовало это сделать тотчас по падении, и сделать не по чему другому, как по желанию поскорее омыть скверну греха, оскорбившего Бога, и приять новую силу против себя самого, в Святейшем Таинстве покаяния и исповедания.

Глава 5. О погрешительности мнения тех, которые почитают чрезмерную печаль добродетелью

При этом погрешают те, которые почитают добродетелью чрезмерную печаль, бывающую у них после учинения греха, не разумея, что это происходит у них от гордости и самомнения, утверждающихся в том, что они слишком много надеются на себя и на силы свои. Ибо, думая о себе, что они суть нечто не малое, они взяли на себя многое, надеясь сами справиться с тем. Видя же теперь из опыта своего падения, что в них нет никакой силы, они изумляются, как встречающие нечто неожиданное, мятутся и малодушествуют, ибо видят падшим и простертым на земле тот самый истукан, т. е. себя самих, на который возлагали все свои чаяния и надежды. Но этого не бывает со смиренным, который на Единого Бога уповает, ничего решительно доброго не чая от себя самого. Посему и когда впадает в какое бы то ни было прегрешение, хотя чувствует тяготу этого и печалится, однако ж не мятется и не колеблется недоумениями, ибо знает, что это случилось с ним от его собственного бессилия, опыт которого в падении для него не неожиданная новость.

Глава 6. Некоторые ведения, служащие к очертанию предела и пространства неверия себе и полного упования на Бога

Поскольку вся сила, коею побеждаются враги наши, порождается в нас от неверия себе самим и упования на Бога, то надлежит тебе, брате мой, запастись точными ведениями относительно сего, чтоб с Божией помощью всегда носить в себе и хранить такую силу. Ведай убо твердо-натвердо, что ни все способности и добрые свойства, естественные ли то или приобретенные, ни все дарования, даром дарованные, ни знание всего Писания, ни то, если мы долгое время работали Богу и навык приобрели в сем работании Ему, ни все это вместе не даст нам верно исполнять волю Божию, если при каждом богоугодном, добром деле, которое предлежит нам совершить, при каждой беде, которой ищем избегнуть, при каждом кресте, который должны понести по воле Бога нашего, если, говорю, во всех таких и подобных им случаях не воодушевит сердца нашего особая некая помощь Божия и не подаст нам силы к совершению достодолжного, как сказал Господь: «без Мене не можете творити ничесоже» (Ін. 15:5); так что всю жизнь свою, все дни и все минуты мы неотложно должны хранить в себе неизменным такое в сердце чувство, убеждение и настроение, что ни по какому поводу, ни по какому помыслу не позволительно нам положиться и возуповать на самих себя.

Относительно же упования на Бога к тому, что я сказал уже в третьей главе, приложи еще следующее: ведай притом, что ничего нет легче и удобнее для Бога, как сделать, чтоб ты победил врагов своих, будь их не много или много, будь они старые и сильные или будь новые и малосильные. Однако ж на все у Него свое время и свой порядок. Посему пусть иная душа, чрезмерно обремененная грехами, пусть она повинна во всех преступлениях мира, пусть осквернена так, как только может кто вообразить, и пусть она притом, сколько хотела и сколько могла, употребляла всякое средство и всякий подвиг, чтоб отстать от греха и обратиться на путь добра, но никак не могла установиться ни в чем достодолжном, даже самом малом, а напротив, еще глубже погружалась в зло – пусть она такая; при всем том, однако ж, отнюдь не должно ей ослабевать в уповании на Бога и отступать от Него, не должно ей оставлять ни орудий, ни подвигов своих духовных, но должно бороться, и бороться с собою и с врагами со всем мужеством и неутомимостью. Ибо ведая, ведай, что в этой невидимой брани только тот не теряет, кто не перестает бороться и уповать на Бога, помощь Которого никогда не отступает от борющихся в Его полках, хотя иной раз Он попускает получать им и раны. Посему борись каждый, не уступая, потому что в этом неотступном борении все дело. У Бога же всегда готовы и врачевство поражаемым от врагов, и помощь на поражение их, которые в должное время и подает Он борцам Своим, ищущим Его и твердую на Него имеющим надежду; в час, когда не чаят, увидят они, как исчезают гордые враги их, как написано: «оскудеша крепцыи вавилонстии еже ратовати» (Єр. 51:30).

Глава 7. О том, как надлежит нам упражнять ум свой, чтобы он не недуговал неведением

Если неверие себе и упование на Бога, столь необходимые в нашей духовной брани, останутся в нас одни, то мы не только не получим победы, а напротив, низринемся в еще большее зло. Потому вместе с ними и при них надлежит нам вести и особого рода делания, или обучительные упражнения духовные.

В числе упражнений сих на первом месте должны стоять упражнения ума и воли.

Ум надлежит избавить и хранить от неведения, столь ему враждебного, так как оно, омрачая его, не дает ему ведать истину – собственный его предмет и цель стремлений его. Для этого надо его упражнять, чтоб он был светл и чист и мог хорошо различать, что требуется для нас, чтоб очистить душу от страстей и украсить ее добродетелями.

Такой светлости ума можем мы достигнуть двумя способами: первый, и более необходимый, есть молитва, которою надлежит умолять Духа Святого, да благоволит Он излить свет божественный в сердца наши, что, наверное, и сотворит Он, если воистину будем мы искать единого Бога, если искренно будем ревновать о том, чтоб во всем поступать по воле Его, и если в каждом деле будем охотно подчинять себя совету опытных духовных отцов наших и ничего не делать без вопрошения их.

Второй способ упражнения ума есть постоянное рассматривание вещей и углубление в познание их, чтоб ясно видеть, какие из них хороши и какие худы; не так, как судят о них чувства и мир, но как судит правый разум и Дух Святый или истинное слово богодухновенных Писаний, духоносных отцов и учителей Церкви. Ибо когда такое рассматривание и углубление будет правое и подобающее, то всеконечно оно даст нам ясно уразуметь, что мы должны от сердца ни во что вменять и считать суетным и ложным все, что любит и чего всячески ищет слепой и развращенный мир.

Именно, что почести, удовольствия и богатства мира суть не что иное, как суета и смерть души; что поношения и злохуления, какими преследует нас мир, доставляют истинную нам славу, а его скорби – радость; что прощение врагам нашим и делание им добра есть истинное великодушие – одна из величайших черт богоподобия; что больше являет силы и власти тот, кто презирает мир, чем тот, кто властвует над целым миром; что охотное послушание есть действие, более обнаруживающее мужества и твердости духа, чем подчинение себе великих царей и повелевание ими; что смиренное самопознание должно предпочитать всем другим самым высоким познаниям; что победить и умертвить свои недобрые склонности и похотения, как бы они ни были незначительны, больше достойно похвалы, чем взятие многих крепостей, чем разбитие сильных полчищ, добре вооруженных, чем даже творение чудес и воскрешение мертвых.

Глава 8. О том, почему неправо судим мы о вещах и как стяжать правые о них суждения

Причина, почему неправо судим мы о вещах, о коих сказано пред сим, та, что не всматриваемся в глубь их, чтоб видеть, что они суть, а воспринимаем любовь к ним или отвращение тотчас с первого на них взгляда и по их видимости. Это полюбление их или отвращение к ним предзаемлют ум наш и омрачают его, посему он и не может право судить о них, как они есть воистину. Итак, брате мой, если желаешь, чтобы такая прелесть не находила места в уме твоем, внимай себе добре; и когда или видишь очами своими, или в уме представляешь какую вещь, держи сколько можешь желания свои и не позволяй себе с первого раза ни любовно расположиться к сей вещи, ни отвращение к ней возыметь, но рассматривай ее отрешенно одним умом. В таком случае ум, не будучи омрачен страстью, бывает в своем естестве свободен и чист и имеет возможность познать истину, проникнуть в глубь вещи, где нередко зло укрывается под лживо-привлекательною наружностью и где сокрываемо бывает добро под недоброю видимостью.

Но если у тебя вперед пойдет желание сразу или возлюбить вещь, или отвратится от нее, то ум твой не возможет уже познать ее добре, как следует. Ибо такое предваряющее всякое суждение расположение, или, лучше сказать, эта страсть, вошедши внутрь, становится стеной между умом и вещью и, омрачая его, делает то, что он думает о сей вещи по страсти, т. е. иначе, нежели она есть на деле, и чрез это еще более усиливает первоначальное расположение. А оно чем более простирается вперед или чем более возлюбит и возненавидит вещь, тем более омрачает ум в отношении к ней и наконец совсем его затемняет. И тогда страсть к той вещи возрастает до крайнего предела, так что она кажется человеку любезною или ненавистною более всякой вещи, когда-либо им любимой или ненавидимой. Таким-то образом бывает, что когда не соблюдается показанное мною правило, т. е. чтоб удерживать желание от возлюбления или от возненавидения вещи прежде обсуждения ее, тогда обе эти силы души, т. е. ум и воля, всегда в зле преуспевают, все более и более погружаясь из тьмы во тьму и от прегрешения в прегрешение.

Итак, блюдись, возлюбленный, со всем вниманием от любви или отвращения к какой-либо вещи, по страсти, прежде чем успеешь ее добре рассмотреть, при свете разума и правого слова Божественных Писаний, при свете благодати и молитвы и при помощи рассуждения духовного отца твоего, чтоб не погрешить и не счесть истинно доброго за худое и истинно худого за доброе; как это большею частью случается с такого рода некоторыми делами, которые сами по себе добры и святы, но по обстоятельствам, именно потому, что совершаемы бывают или не вовремя, или не к месту, или не в должной мере, причиняют немалый вред тем, которые их совершают. И из опыта знаем, каким бедам подвергались некоторые от подобных похвальных и святых дел.

Глава 9. О хранении ума от бесполезного многоведения и праздной пытливости

Как необходимо, как сказали мы, блюсти ум от неведения, так равно необходимо блюсти его и от противоположного неведению многоведения и любопытства. Ибо коль скоро наполним мы его множеством ведений, представлений и помыслов, не исключая и суетных, непотребных и вредных, то сделаем его бессильным; и он не возможет уже добре уразумевать, что пригодно к истинному самоисправлению нашему и совершенству. Почему надлежит тебе так себя держать в отношении к ведению о земных вещах, хотя иной раз и позволительных, но не необходимых, как бы ты был уже умершим; и собирая всегда ум свой внутрь себя сколь можно сосредоточеннее, оставлять его праздным от мыслей о всех вещах мира.

Сказания о бывшем и новые сведения о бывающем да мимо идут тебя, и все перевороты в мире и царствах да будут для тебя такими, как бы их совсем не было, а когда кто принесет тебе их, отвратись от них и далеко отрей их от своего сердца и воображения. Слушай, что говорит св. Василий: «Да будет тебе горьким вкушением слышание мирских вестей и сотами меда сказание мужей преподобных» (ч. 5 с. 52); внемли и тому, что вещает пророк Давид: «поведаша мне законопреступницы глумления, но не яко закон Твой, Господи» (Пс. 118:85). Возлюби же внимать лишь духовным и небесным вещам и изучать их и ничего в мире не хотеть знать, кроме Господа «Иисуса Христа, и Сего распята» (1Кор. 2:2), кроме Его жизни и смерти и кроме того, что Он требует от тебя. Действуя так, будешь действовать благоугодно Богу, Который избранными и возлюбленными имеет тех, которые Его любят и тщатся творить волю Его.

Всякое другое расследование и разузнавание есть порождение и пища самолюбия и гордости; это – узы и сети диавола, который, видя, как воля тех, которые внимают духовной жизни, сильна и крепка, покушается победить ум их такими любопытствами, чтоб таким образом овладеть и им, и тою. Для этого он обыкновенно влагает в них мысли высокие, тонкие и изумляющие, особенно тем из них, которые остроумны и скоры на высокоумничанье. И они, увлекаясь удовольствием иметь и рассматривать такие высокие помыслы, забывают блюсти чистоту своего сердца и внимать смиренному о себе мудрованию и истинному самоумерщвлению; и таким образом, будучи опутываемы узами гордости и самомнения, делают себе идола из своего ума, а вследствие того мало-помалу, сами того не чувствуя, вдаются в помысл, что не имеют уже более нужды в совете и вразумлении других, так как привыкли во всякой нужде прибегать к идолу собственного разумения и суждения.

Это – дело крайне опасное и трудно врачуемое; гордость ума гораздо бедственнее, чем гордость воли. Ибо гордость воли, будучи явна для ума, может быть иной раз им удобно уврачевана чрез подклонение ее под иго должного. Ум же, когда самонадеянно утвердится в мысли, что его собственные суждения лучше всех других, кем, наконец, может быть уврачеван? Может ли он кого-либо послушаться, когда уверен, что суждения всех других не так хороши, как его собственные? Когда же это око души – ум, с помощью которого человек мог бы узнавать и исправлять гордость воли, сам ослеплен гордостью и остается неуврачеванным, кто уврачует и волю? И бывает тогда внутри все расстроено, и притом так, что негде и некому пластыря приложить. Вот почему надлежит тебе как можно скорее воспротивляться этой пагубной гордыне ума, прежде чем она проникнет до мозга костей твоих; воспротивляйся же, обуздывай быстроту ума своего и покорно подчиняй свое мнение мнению других; будь буй из любви к Богу, если желаешь быть премудрее Соломона. «Аще кто мнится мудр быти… в веце сем, буй да бывает, яко да премудр будет» (1Кор. 3:18).

Глава 10. Как обучить волю свою, чтоб она во всех делах своих, внутренних и внешних, как последней цели искала одного благоугождения Богу

Кроме обучительного упражнения ума своего, надлежит тебе управлять и волею своею так, чтоб не позволять ей склоняться на пожелания свои, а напротив, вести ее к тому, чтоб она совершенно единою была с волею Божиею. И при этом добре содержи в мысли, что недостаточно для тебя того одного, чтоб желать и искать всегда благоугодного Богу, но надлежит еще притом, чтоб ты желал этого как движимый самим Богом и для той единой цели, чтоб угодить Ему от чистого сердца. Для устояния в таковой цели мы имеем выдерживать более сильную борьбу с естеством своим, нежели при всем том, о чем говорено выше. Ибо естество наше так склонно к угождению себе, что во всех делах своих, даже самых добрых и духовных, ищет успокоения и услаждения себя самого и этим незаметно и утаенно, похотливо питается как пищею.

От сего бывает, что когда предлежат нам духовные дела, мы тотчас вожделеваем их и устремляемся к ним, однако ж не как движимые волею Божию или не с тою одною целью, чтоб угодить Богу, но ради того утешения и обрадования, которое порождается в нас, когда вожделеваем и ищем того, чего хочет от нас Бог; таковая прелесть бывает тем скрытнее и утаеннее, чем выше само по себе и духовнее то, чего вожделеваем. Почему я и говорю, что не должно нам довольствоваться тем одним, чтоб желать, чего хочет Бог, но надлежит еще желать сего, как, когда, почему и для чего хочет того Он. И апостол заповедует нам искушать, что есть воля Божия, не только благая, но и угодная, и совершенная по всем обстоятельствам, говоря: «не сообразуйтеся веку сему, но преобразуйтеся обновлением ума вашего, во еже искушати вам, что есть воля Божия благая и угодная и совершенная» (Рим. 12:2). Ибо если в деле будет недостаток хоть по одному какому-нибудь обстоятельству или если мы будем совершать его не от всего произволения и не всеусиленно, то явно, что оно несовершенно и есть и именуется. Заключай из сего, что даже когда вожделеваем мы и ищем Самого Бога, то и в этом деле могут иметь место некие неправости и опущения, и в него могут прокрадываться своего рода льщения нашей к себе любви или нашего самолюбия, так как при этом часто имеем мы в виду паче собственное наше благо для себя самих, чем волю Божию для Самого Бога, Который благоугождается делами, только во славу Его творимыми, и хочет, чтоб мы Его одного любили, Его одного вожделевали и Ему одному работали.

Итак, если ты, брате мой, желаешь предохранить себя от таких утаенных препон на пути к совершенству, если желаешь успешно установиться в таком благонастроении, чтоб и желать, и делать все только ради того, чего хочет Бог, только во славу Его и для благоугождения Ему, и для работания Ему одному, желающему, чтоб в каждом деле нашем и в каждом помышлении нашем Он один был и началом, и концом, – поступай следующим образом.

Когда предлежит тебе какое дело, согласное с волею Божиею или само по себе хорошее, не склоняй тотчас воли своей к нему и не вожделевай его, если прежде не вознесешься умом своим к Богу, чтоб уяснить, что есть прямая воля Божия на то, чтоб желать и совершать такие дела, и что они благоугодны Богу. И когда так сложишься в мыслях, что самою волею Божиею будет определяться у тебя склонение воли твоей, тогда вожделевай его и совершай ради того, что сего желает Бог, ради одного Ему благоугождения и лишь во славу Его.

Равным образом, когда желаешь отклониться от того, что несообразно с волею Божиею или не хорошо, не тотчас отвращайся от того, но прежде прилепи око ума своего к воле Божией и уясни себе, что прямая есть воля Божия, чтобы ты отклонился от сего для благоугождения Богу. Ибо лесть естества нашего крайне тонка и немногими распознается: оно утаенно ищет одного своего, а между тем по видимости так ведет дело, что нам кажется, будто единственная у него цель – благоугождать Богу, чего на деле поистине нет.

Таким образом, часто случается, что, желая или не желая чего-либо собственно для себя, в свою угоду, мы думаем, что желаем или не желаем того единственно для угождения Богу. Чтоб избежать такого самопрельщения, исключительное средство – чистота сердца, которая состоит в совлечении ветхого человека и в облечении в нового. К этому направляется вся невидимая брань.

Желаешь ли научиться искусству, как это делать, – послушай. В начале всякого своего дела надлежит тебе совлещись, насколько возможно, всякого собственного хотения и не желать ни делать, ни отклоняться от дела, если прежде не восчувствуешь, что тебя к тому подвигает и устремляет единственно сознание на то воли Божией. Если во всех своих делах внешних, а наипаче внутренних – душевных, не можешь ты всегда действительно чувствовать это подвижение от Бога, удовольствуйся возможностью его в тебе, а именно всегда имей искреннее такое настроение, чтобы во всяком деле ничего не иметь в виду, кроме единого угождения Богу.

Чтобы действенно чувствовать подвижение от Бога на дело, это бывает или, чрез божественное просвещение, или мысленное озарение, в коих чистым сердцам созерцательно открывается воля Божия или чрез внутреннее вдохновение Божие, внутренним неким словом, – или чрез другие действия благодати Божией, в чистом сердце действуемые, как то теплоту животочную, радость неизреченную, взыграния духовные, умиление, сердечные слезы, любовь Божественную и другие боголюбивые и блаженные чувства, не по воле нашей бывающие, но от Бога, не самодеятельно, а страдательно. Всеми такими чувствами удостоверяемся, что то, что ищем сделать, есть по воле Божией. Прежде же всего надлежит нам теплейшую и чистейшую воссылать к Богу молитву, всеусердно моля Его однажды, дважды и многажды просветить тьму нашу и вразумить нас. Трижды помолись, говорят великие старцы – Варсонофий и Иоанн, и потом куда склонится сердце твое, то и делай. Не следует притом забывать, что при всех исчисленных внутренних движениях духовных образующиеся в тебе решения должен ты поверять советом и рассуждением опытнейших.

В отношении к делам, которых совершение должно длиться или навсегда, или более или менее долгое время: не только в начале приступания к ним надлежит иметь в сердце искреннее решение трудиться в них только для угождения Богу, но и после, до самого конца должно почасту обновлять такое благонастроение. Ибо если ты не будешь так поступать, то находиться будешь в опасности быть опять оплетенным узами естественной к самому себе любви, которая, клонясь более к самоугодию, нежели к Богоугождению, с продолжением времени нередко успевает незаметно уклонить нас от первоначального доброго благонастроения и доводить до изменения первых добрых намерений и целей. Посему-то Григорий Синаит и написал: «Каждочасно внимай и настроению воли своей с тщательным рассмотрением, куда она клонится, по Богу ли, ради ли самого добра и для пользы душевной сидишь ты безмолвствуя, поешь, читаешь, молишься и другие проходишь подвиги, чтоб иначе без своего ведома не окрадывать тебе самого себя» (Греч. «Добротолюбие», гл. 19, с. 916).

Посему кто не внимает добре сему, тот после того как начнет делать какое дело с единственною целью благоугодить Господу, потом мало-помалу нечувствительно вводит в то дело и самоугодие, находя в нем и своим пожеланиям удовлетворение, и в такой степени, что уже совсем забывают о воле Божией. И связывается он услаждением от того дела так сильно, что если Сам Бог воспрепятствует ему исполнять его или посредством болезни какой, или чрез искушение от людей и бесов, или другим каким образом, он возмущается против того весь и нередко осуждает то одного, то другого, что послужили ему препоной в любимом ему течении дел, иной же раз ропщет на Самого Бога – что явным служит признаком, что их сердечное настроение не Божие, а породилось от поврежденного и гнилого корня самолюбия.

Ибо кто подвигаем бывает на дела одним сознанием воли Божией на то и одним желанием угодить чрез то Богу, тот никогда не вожделевает одного дела паче другого, хотя бы одно из них было высоко и велико, а другое – низко и малозначительно, но одинаковое имеет расположение воли к обоим им, поскольку они угодны Богу. Посему таковый, высокое ли и великое какое дело делает или низкое и малозначительное, равно бывает покоен и доволен – потому что всесторонне объят он главным своим намерением и главною своею целью – всегда и во всех делах своих быть лишь благоугождающим Богу, в жизни ли то или в смерти, как говорит и апостол: «темже и тщимся, аще входяще, аще отходяще, благоугодни Ему быти» (2Кор. 5:9). Сего ради, возлюбленне, будь всегда к себе внимателен и сам в себе сосредоточен и старайся всячески направлять дела свои к сей исключительно цели.

Если когда подвигнут будешь на какое-либо дело и по такому побуждению душевному, чтоб избежать мучений ада или получить в наследие рай, то ты можешь и это мысленно направить к последней цели твоей – благоугождать Богу хождением в воле Его, потому что Бог хочет, чтобы ты вошел в рай, а не отошел в ад.

Это побуждение или эта цель, благоугождать Богу, и познать никому невозможно вполне, какую они имеют силу и мощь в духовной жизни нашей. Ибо пусть какое-либо дело будет по себе самое простое и последнее, но когда оно творится единственно для благоугождения Богу и во славу Его, тогда оно бывает несравненно ценнее в очах Божиих, нежели многие другие высокие, славные и величайшие дела, совершаемые не с этою целью. Посему для Бога приятнее видеть, когда ты один динарий дашь бедному с тою лишь целью, чтобы благоугодить божественному Его величеству, нежели когда ты обнажился бы от всего своего имущества с другою какою целью, даже с тою, чтобы получить небесные блага, хотя такая цель и добра, и желательна.

Этот внутренний подвиг, который должно тебе держать в каждом деле, подвиг – направлять свои мысли, чувства и дела к одному благоугождению, сначала покажется тебе трудным, но потом он сделается легким и удобным, если, во-первых, непрерывно будешь упражняться в таком духовном делании, а во-вторых, всегда будешь возгревать в себе вожделение Бога, к Нему воздыхая живым устремлением сердца, как к единому совершеннейшему благу, достойному того, чтоб Его искать для Него Самого, Ему служить и Его любить паче всего другого.

Такое искание беспредельного блага в Боге чем чаще будет происходить в сознании и чем глубже будет проникать в чувство сердца, тем чаще и тем теплее будут совершаться сказанные действия воли нашей и тем скорее и удобнее образуется в нас навык всякое дело делать по одной любви к Господу и по одному желанию благоугодить Ему, наидостойнейшему всякой любви.

Глава 11. Некоторые напоминания, могущие подвигать волю нашу на желание всяким делом благоугождать Богу

Чтобы с большим удобством мог ты подвигать волю свою – во всем желать одного угождения Богу и славы Его, припоминай почаще, что Он прежде разными образами почтил тебя и явил к тебе любовь Свою: создал тебя из ничего по образу и подобию Своему и все другие твари сотворил на служение тебе; избавил тебя от рабства диавола, послав не Ангела какого, но Сына Своего Единородного, чтобы Он искупил тебя не тленною ценой злата и серебра, но бесценною Кровью Своею и Своею смертью, самою мучительною и уничижительною; после же всего этого каждый час и каждое мгновение сохраняет тебя от врагов, борется за тебя Божественною благодатию Своею; уготовляет в питание и защищение тебя в Пречистых Тайнах Тело и Кровь возлюбленного Сына Своего.

Все это есть знак великой чести и любви к тебе Бога, чести такой великой, что и постигнуть нельзя, как столь великий Владыка всяческих оказывает такую честь нашему ничтожеству и непотребству. Судя посему, какое чествование и какое благоговеинство должны мы воздавать столь безмерному Величеству, сотворившему для нас такие предивные дела. Если земным царям, благодетельствующим нам, не можем мы удержаться, чтоб не воздавать за то благодарением, прославлением, чествованием и повиновением, то в какой безмерной мере должны все такое воздавать мы, ничтожнейшие, Высочайшему Царю всяческих, столь нас возлюбившему и облагодетельствовавшему, что и числа тому невозможно определить.

Паче же всего этого, теперь сказанного, содержи всегда в памяти, что Божеское величие само по себе достойно всякого чествования, поклонения и чистосердечного служения на благоугождение Ему.

Глава 12. О многих желаниях и стремлениях, сущих в человеке, и о борьбе их между собою

Знай, что в этой невидимой брани две воли, сущие в нас, воюют между собою: одна принадлежит разумной части души и потому называется волею разумною, высшею, а другая принадлежит чувственной нашей части и потому называется волею чувственною, низшею, вообще же называется она волею бессловесною, плотскою, страстною. Высшая воля желает всегда одного добра, а низшая – лишь зла. То и другое совершается само собою, посему ни доброе желание само по себе не вменяется нам в добро, ни злое – во зло. Вменение зависит от склонения нашего свободного произволения; посему когда склоняемся мы произволением своим на доброе желание, оно вменяется нам в добро, а когда склоняемся на злое желание, оно вменяется нам в зло. Желания сии одно другому сопутствуют: когда приходит доброе желание, тотчас выступает против него желание злое, и когда приходит желание злое, тотчас выступает против него желание доброе. Произволение же наше свободно следовать и тому и другому, и к какому желанию склоняется оно, то и бывает на этот раз победительным. В этом и состоит вся невидимая наша духовная брань. Цель ее для нас должна состоять в том, чтоб никак не позволять свободному произволению своему склоняться на желание низшей, плотской и страстной воли, а всегда следовать одной воле высшей, разумной, ибо она есть воля Божия, следовать коей есть коренной закон нашего бытия: «бойся Бога и заповеди Его храни, яко сие всяк человек», – говорит премудрый Соломон (Еккл. 12:13). То и другое желание влечет к себе наше произволение и желает подчинить его себе. Подави низшее желание и склонись на высшее – и победа за тобой; а изберешь низшее, презрев высшее, – побежденным окажешься. Св. апостол Павел пишет о том, что внутри нас происходит борение: «обретаю… закон, хотящу ми творите доброе, яко мне злое прилежит. Соуслаждаюся… закону Божию по внутреннему человеку, вижду же ин закон во удех моих, противовоюющ закону ума моего и пленяющ мя законом греховным, сущим во удех моих» (Рим. 7:21-23). И всем предписывает как закон: «духом ходите, и похоти плотские не совершайте» (Гал. 5:16). А этого без борьбы с плотью достигнуть нельзя.

Особенно великий подвиг и тяжелый труд должны бывают испытывать вначале те, которые прежде своей решимости изменить мирскую и плотскую жизнь на жизнь богоугодную и предаться делам любви и искреннего работания Богу связали себя злыми навыками чрез частое удовлетворение желаний своей плотской и страстной воли. В них окрест свободного произволения хотя с одной стороны стоят возжеланные ими требования разумной воли, Богом воздействуемые, зато и с другой стороны стоят все еще не без сочувствия встречаемые пожелания воли плотской и страстной и, противоборствуя первым, влекут его на свою сторону с такою силою, как иной раз влекут ужом подъяремное животное; и только благодать Божия дает им силы устаивать в однажды принятом намерении. Время противоборства им и неуступание победы ослабляют силу их, но борьба от этого не прекращается.

Потому пусть никто не мечтает стяжать истинное христианское благонастроение и христианские добродетели и работать Богу как подобает, если не хочет нудить себя на отвержение и поборение всяких страстных движений плотской воли, не только больших, но и малых, которые он прежде привык удовлетворять охотно и любительно. В том-то, что по саможалению не хотят себя понуждать и себе отказывать решительно во всем, и лежит главная причина, почему так мало достигающих полного совершенства христианского. Ибо когда они, с трудом победив большие страстные склонности, не хотят потом нудить себя на препобеждение малых, кажущихся ничтожными, то, Поелику сии малые суть порождения и выражения больших, удовлетворяя их, питают они сии последние, которые потому все продолжают жить и действовать в сердце, хотя обнаруживаются не в больших размерах. Сердце потому при этом остается страстным и нечистым и, главное, нимало не отрешенным от самоугодия и саможаления, которые всегда оставляют в сомнительном достоинстве всякие дела богоугождения.

Например, есть такие, которые, не присваивая себе чужого, не в меру любят свое и, с одной стороны, слишком много уповают на него, с другой – бывают туги на благотворение; другие, не домогаясь почестей недобрыми средствами, не ставят, однако ж, их ни во что, а нередко и желают, чтобы как-нибудь устроилось получение их, будто против воли их; иные, опять же, соблюдают подолгу положенные посты, не отказываются, однако ж, удовлетворять желание поесть вдоволь и сладко, чем вполне уничтожается достоинство поста; некоторые живут целомудренно, однако ж продолжают держать сношения и знакомства с нравящимися им лицами и услаждаются тем, не хотя вникнуть, что чрез это они большое воздвигают в себе препятствие к совершенству в духовной жизни и единению с Богом.

Приложу сюда же невнимание некоторых к естественным недостаткам своего характера, которые, хотя и не зависят от произвола, делают, однако ж, его повинным суду, когда кто, видя, как они мешают делу духовной жизни, не заботится не только совершенно их уничтожить, но и вложить в безвредные пределы, когда это возможно, с помощью благодати Божией, при должном к себе внимании и ревности. Таковы, например, нелюдимость, вспыльчивость, впечатлительность и вследствие того – не рассуждающая быстрота в словах, движениях и делах, суровость и ворчливость, упорство и спорливость и подобное. Все такие несовершенства и немощи естественные следует исправлять, у одних отнимая излишества, к другим прилагая недостающее, и те и другие преобразуя в соответственные добрые качества. Ибо ничто естественное, как бы оно дико и упорно ни было, не может устоять против произволения, когда оно, вооружась благодатью Божиею, возревнует со всем вниманием и тщанием противостоять тому.

Вследствие вышесказанного бывает, что иные и делают добрые дела, но дела сии остаются несовершенными, храмлющими, сплетенными с похотями, царствующими в мире (Ін. 2:16). Оттого лица сии нимало не преуспевают на пути ко спасению, но вращаются на одном месте, а нередко возвращаются вспять и впадают в прежние грехи, так как, видно, и сначала не вполне возлюбили они добрую во Христе жизнь, не всецело преисполнились чувством благодарения к Богу, избавившему их от власти диавола, и не с совершенною решимостью положили работать Ему Единому на благоугождение Ему. Отсюда же происходит и то, что такие всегда остаются не обученными в добре и слепыми и не узревают опасности, в какой находятся, думая, что положение их прочно и им не угрожает никакая беда.

Сего ради, возлюбленный во Христе брате мой, убеждаю тебя, возлюби притрудность и тягостность, какие неизбежно сопровождают внутреннюю брань нашу, если не желаешь всегда быть побеждаемым. Так советует и премудрый Сирах: «Не возненавиди труднаго дела» (Сир. 7:15). Потому что на этом все в брани сей стоит, как на основании. Чем сильнее возлюбишь ты эту притрудность или безжалостное к себе самоутруждение в подвигах, тем скорейшую и полнейшую одержишь ты победу над собой и тем, что в тебе противоборствует высокому добру, а вследствие того преисполнишься всякою добродетелью и благонастроением и мир Божий водворится в тебе.

Глава 13. О том, как надлежит воевать против бессловесной воли чувственной, и о деланиях, какие должна проходить воля, чтобы стяжать навык в добродетелях

Всякий раз, как бессловесная воля чувственная, с одной стороны, а воля Божия, совестью изрекаемая, с другой, борят свободное твое произволение и влекут его к себе, ища препобедить его, надлежит тебе, если ты искренний ревнитель о добре, с своей стороны употреблять подобающие приемы, чтоб способствовать воле Божией одержать победу. Для сего:

1) Как только ощутишь движения низшей чувственной и страстной воли, тотчас всеусильно воспротивься им и отнюдь не допускай, чтоб твое произволение склонялось на них, хотя бы мало, – подави их, отжени, отрей от себя сильным напряжением воли.

2) Чтоб это успешнее совершилось и принесло добрый плод, спеши возгреть вседушную неприязнь к такого рода движениям, как к врагам своим, ищущим похитить и погубить душу твою, – разгневайся на них.

3) Но в то же время не забывай взывать к Подвигопомощнику нашему, Господу Иисусу Христу, о помощи, ограждении и укреплении доброй воли твоей, ибо без Него не можем мы иметь успеха ни в чем.

4) Сии три внутренние действия, искренно воспроизведенные в душе, всякий раз дадут тебе победу над недобрыми движениями. Но это есть только прогнание врагов. Если хочешь их самих поразить в самое сердце, для сего теперь же, если удобно, сделай что-нибудь противоположное тому, что внушало страстное движение, а если можно, положи делать это всегда. Это последнее, наконец, совсем избавит тебя от появления испытанных тобою нападений.

Поясним это примером. Предположим, что кто-нибудь оскорбил тебя чем-нибудь, большим или малым, и у тебя поднялись движения неудовольствия и раздражения с внушением отплатить. Внимай себе и спеши осознать, что эти движения хотят увлечь тебя не на доброе; потому стань в позу воюющего и защищайся: 1) Пресеки эти движения, не давай им хода далее внутрь и никак не допускай своему произволению стать на сторону их, будто правую. Это будет – воспротивиться им. 2) Но они все стоят в глазах, готовые опять к наступлению; восставь потому неприязнь против них, как против врагов, и разгневайся на них, по чувству самосохранения, пока можешь искренно сказать: «неправду возненавидех и омерзих» (Пс. 118:163) или: «совершенною ненавистию возненавидех я: во враги быша ми» (Пс. 138:22). Это сильный удар им, и они отодвинутся, но не исчезнут. 3) Взывай к Господу: «Боже, в помощь мою вонми; Господи, помощи ми потщися» (Пс. 69:2). И не переставай взывать, пока и следа не останется вражеских движений, и не водворится мир в душе. 4) Умирившись так, сделай что-нибудь оскорбившему тебя такое, что бы показывало твою к нему мирность и благорасположение слово дружеское, одолжение подручное и т. п. Это будет исполнением того, что заповедует св. Давид: «уклонися от зла и сотвори благо» (Пс. 33:15). Такого рода действия прямо ведут к навыку добродетели, противоположной тем страстным движениям, которые смущали, а навык сей есть поражение их в сердце или умерщвление. Такого рода действия потрудись предупредить или сопроводить, или заключить таким внутренним решением, которое навсегда делало бы невозможными подобные страстные движения, именно в предлагаемом примере, почетши себя достойным оскорбления всякого, произведи в себе желание оскорбления и всякого рода онеправдований, возлюби их и стань готовым с радостью встречать и принимать их, как спасительнейшие врачевства. В других же случаях другие соответственные старайся возбудить и утвердить в себе чувства и расположения. Это и будет – изгнать из сердца страсть и заменить ее противоположною ей добродетелью, что и есть цель невидимой брани.

Предложу тебе общее на все случаи указание по руководству святых отцов. Три у нас в душе части, или силы: мысленная, желательная и раздражительная. От этих трех сил по причине повреждения их рождаются и троякого рода неправые помыслы и движения. От силы мысленной рождаются помыслы: неблагодарности к Богу и ропотливости, богозабвения, неведения божеских вещей, нерассудительности, всякого рода хульные помыслы. От силы желательной рождаются помыслы сластолюбия, славолюбия, сребролюбия со всеми их многочисленными видоизменениями, составляющими область самоугодия. От силы раздражительной рождаются помыслы гнева, ненависти, зависти, мщения, злорадства, зложелательства и все вообще злые помыслы. Все такие помыслы и движения следует тебе побеждать показанными приемами, стараясь всякий раз восставлять и водружать в сердце противоположные им добрые чувства и расположения: вместо неверия – несомненную в Бога веру, вместо ропотливости – искреннее благодарение Бога за все, вместо богозабвения – непрестанную углубленную память о Боге вездесущем и всесодержащем, вместо неведения – ясное созерцание или в уме перебирание всех спасительных истин христианских, вместо нерассудительности – чувства, обученные в рассуждении добра и зла, вместо всяких хульных помыслов – Богохваление и славословие; равным образом вместо сластолюбия – всякое воздержание, постничество и самоумерщвление, вместо славолюбия – смирение и жажду безвестности, вместо сребролюбия – довольство малым и нищелюбие; также вместо гнева – кротость, вместо ненависти – любовь, вместо зависти – сорадование, вместо мщения – прощение и мирность, вместо злорадства – сострадание, вместо зложелательства – доброхотство. Кратко совмещу все это со св. Максимом в следующих положениях: мысленную силу свою укрась непрестанным к Богу вниманием, молитвой и ведением Божеских истин, силу желательную – полным самоотвержением и отречением от всякого самоугодия, силу раздражительную – любовью; и, верное слово, свет ума твоего никогда не помрачится в тебе, и сказанные недобрые помыслы не возмогут найти места в тебе. Если ты самодеятельно будешь восставлять в себе утром, вечером и в другие часы дня исчисленные добрые чувства и расположения, то враги невидимые не приблизятся к тебе, ибо в таком случае ты будешь походить на полководца, который непрестанно осматривает ополчение свое и строит его в боевой порядок, а на такого нападать – враги это знают – неудобно.

Останови побольше внимание свое на последнем пункте – на действиях, противоположных тем, к каким влекут страстные помыслы, и на водружение в сердце противоположных страстям чувств и расположений. Только этим способом можешь ты искоренить в себе страсти, стать в более безопасное положение. Ибо пока корни страстей остаются внутри, они всегда будут производить из себя свои порождения и ими затуманивать лик добродетелей, а иногда и совсем закрывать и вытеснять. В таких же случаях мы подлежим опасности опять впасть в прежние грехи и сгубить все труды свои.

Ведай потому, что этот последний прием должно тебе не однажды только употребить, но надо употреблять часто, многократно, непрерывно, до тех пор пока не разобьешь, не расстроишь и не истребишь страстного навыка, против которого вооружаешься; ибо как навык сей взял силу над сердцем частым повторением известных действий в удовлетворение живущей в нем страсти, так, напротив, для ослабления и уничтожения такой власти надлежит, кроме сердечного его отражения, употребить противоположные прежним действия, противные страсти, ее бьющие и поражающие. Их учащение прогонит страстный навык, убьет движущуюся в нем страсть и укоренит в сердце противоположную добродетель и навык к соответственным ей делам. При этом я не стану много тебе толковать, так как это само собой видно, что для приобретения добрых навыков необходимо делать больше дел добрых, чем для навыков недобрых требовалось дел недобрых, потому что худые навыки скорее укореняются, имея помощником и споспешником себе живущий в нас грех или самоугодие. Посему, как ни будут казаться тебе трудными и неудобоисполнимыми такие противные твоей страсти действия, то по причине немощности еще твоей доброй воли, то по причине сопротивления тому твоей воли страстной, самоугодливой, ты ни за что не оставляй их, но всячески нуди себя их делать. Пусть они несовершенны вначале, но всячески они поддержат твою твердость и мужество на брань и угладят тебе путь к победе.

Приложу еще: стой бодренно и, собрав все свое внимание, борись мужественно – и борись не с великими только и сильными, но и с малыми и легкими движениями каждой твоей страсти. Потому что малые открывают дорогу для великих, особенно когда обратятся в привычку. Опыт уже не раз подтверждал, что когда кто мало обращает внимания и заботы об отражении от сердца малых страстных пожеланий, после того как преодолел уже великие, то такой подвергается внезапным и неожиданным нападениям врагов, и таким сильным, что не устаивает в борьбе и падает еще горше прежних падений.

Напоминаю тебе, кроме того, что тебе надобно отсекать и умерщвлять всякое пристрастие к вещам, хотя и позволительным, но не необходимым, коль скоро замечаешь, что ослабляют они напряжение доброй твоей воли, отвлекают внимание к себе и расстраивают заведенный тобою порядок благочестивой жизни, каковы: прогулки, вечера, беседы, знакомства, стол, сон и подобное. Много добра получишь ты от этого – подготовишься побеждать себя и во всем другом, сделаешься более сильным и опытным в борьбе с искушениями, избежишь многих и многих сетей диавола, который умеет расстилать их среди этих незазорных стезей, и, уверяю, будешь совершать дела, не неблагоугодные Богу.

Итак, возлюбленный, если последуешь ты моим указаниям и бодренно вступишь в святые подвиги вышеозначенные, то, будь уверен, в короткое время преуспеешь и сделаешься духовным истинно и самим делом, а не лживо и только по имени. Но ведай, что самопротивление и самопринуждение тут – неотложный закон, исключающий всякое самоуслаждение, даже в духовном порядке жизни. Если ты примешаешь сюда или исключительно будешь избирать делания лишь приятные, хотя из духовного порядка, то испортишь все свое дело, будешь трудиться, но настоящего плода не получишь, получишь только пустоцвет и ни в чем духовном подлинно и прочно не установишься. Будет казаться, что имеешь нечто духовное, но на деле того не будет. Ибо все истинно духовное производится благодатью Святого Духа; благодать же сия вселяется только в тех, кои распяли себя в злостраданиях и произвольных лишениях без всякого самосожаления и чрез то соединились с распеншимся за них Господом Спасителем нашим.

Глава 14. Как быть, когда высшая разумная воля кажется совсем будто побеждаемою волей низшею и врагами

Если иной раз восчувствуешь такое сильное восстание греховное, что тебе покажется, будто уж и устоять против него не можешь и будто уж сама ретивая ревность противустоять ему иссякла, то смотри, брате мой, не опускай рук, но встрепенись и стой твердо. Это вражеская уловка, помыслом о безнадежности устоять, подсечь само противостояние и заставить, сложив всякое оружие, отдаться в руки врагов. Приводи тогда пояснее на мысль эту кознь врага и не уступай. Ибо пока ты не склонишься произволением на страстное влечение, ты состоишь в числе победителей, отражателей и поражателей врага, хотя бы даже сочувствие твое отошло уже на сторону страсти. Принудить же твое произволение никто и ничто не может или против воли твоей вырвать из рук твоих победу и низложить тебя, какую бы сильную и ожесточенную брань ни поднимали в тебе враги твоего спасения. Бог даровал нашему свободному произволению такую силу, что хотя бы все свойственные человеку чувства, весь мир и все демоны вооружились против него и вступили с ним в схватку, они насиловать его не могут; на его стороне всегда останется свобода возжелать предлагаемого и ими требуемого, если захочет, и не возжелать, если не захочет. За то оно и отвечает за все и подлежит суду. Запомни же это добре, что как бы ни казался ты себе расслабевшим, ты отнюдь не можешь извинять себя, если склонишься на страстное влечение. Это и совесть твоя скажет тебе. Изготовься же тем ретивее противостоять, чем сильнее падение, и никогда не отступай от такого решения, при всяком таком случае возглашая в себе командирские слова к нам одного из наших главнокомандующих: «стойте… мужайтеся, утверждайтеся» (1Кор. 16:13).

Держа же таким образом произволение свое непреклонным на греховное побуждение и стоящим на стороне требований высшей воли, пускай в дело одно за другим и оружия свои духовные. Главное из них – молитва. Ею и воодушевляй себя, говоря себе: «Господь просвещение мое и Спаситель мой, кого убоюся? Господь защититель живота моего, от кого устрашуся? Аще ополчится на мя полк, не убоится сердце мое; аще восстанет на мя брань, на Него аз уповаю» (Пс. 26:1,3). «Не на лук мой уповаю, и меч мой не спасет меня: О Бозе похвалюся весь день и о имени Его исповемся во век» (Пс. 43:7,9). «Страха же вашего, враги, не убоюся, ниже смятуся. Господа сил, Того освящу, и Той будет вам за меня в страх. На Него уповая пребуду, и Той будет мне во освящение. Аще… паки возможете, паки побеждени будете: и иже аще совет совещаете, разорит Господь, и слово, еже аще возглаголете, не пребудет в вас» (Іс. 8:12-14,9:10).

Воодушевясь так, сделай и ты то же, что делает иной раз в видимой брани воин, сильно теснимый врагом: воин немного отскакивает назад, чтоб избрать лучшую точку и присмотреться, как удобнее пустить стрелу в сердце врага; ты же, собрав помыслы свои внутрь и восставив сознание и чувство своего ничтожества и немощности самому сделать должное в это время, прибегни к Богу всемогущему и с теплым упованием и слезами призови Его на помощь против борющей тебя страсти, говоря: «воскресни, Господи, помози мне и избави мя имене ради Твоего» (Пс. 43:27). «Побори, Иисусе мой, борющия мя, приими оружие и щит и востани в помощь мою: Да постыдятся и посрамятся ищущие душу мою, да возвратятся вспять и постыдятся мыслящии ми злая» (Пс. 34:1,2,4). Владычице Богородице, не допусти мне уступить врагам и побежденным быть от них.

Ангеле хранителю мой, кровом крыл твоих укрой меня от вражеских стрел и мечом твоим порази и отжени их от меня.

Потерпи в таких воззваниях – и увидишь скорую помощь. Внимай, однако ж, себе пристальнее. Враг знает силу таких воззваний к Богу и спешит упредить их или расстроить бессмысленною, возбуждаемою им ропотливостью на Бога, зачем попустил Он подвергнуться такому вражескому нападению и такой опасности пасть, чтоб чрез это и воззвания не допустить или пресечь, и Божией помощи сделать недостойным. Как только заметишь такое богопротивное движение, спеши восставить то искреннее и истинное убеждение, что «Бог… не искушает… никогоже» и что “каждый искушается, от своея похоти влеком и прельщаем» (Як. 1:13,14). Затем вникни в предшествовавшие дела свои, чувства и помышления и найдешь, что из них зародилась приведшая тебя в опасное положение внутренняя буря. Враг наклеветал на Бога, а твои оплошности прикрыл. Тебе предлежит верою оправдать в себе Бога и рассуждением снять с себя вражеский льстивый покров, облегчить себя в поблажках себе и невнимании и, в покаянии исповедав сей внутренний грех пред Богом, возвратиться к воззваниям, как указано, которые возвратят тебе и всегда готовую в таких особенно случаях помощь Божию.

После сего, когда внутренняя буря стихнет, борение должно идти по общим правилам невидимой брани, о коих отчасти уже сказано.

Глава 15. О том, что брань надо вести непрестанно и мужественно

Если желаешь ты победить врагов своих как можно скорее и легче, необходимо тебе, брате, вести брань со всеми страстями своими непрестанно и мужественно, особенно же и преимущественно – против самолюбия или неразумной любви к себе в самоугодии и в саможалении, потому что оно служит основою и источником всех страстей, и что его иначе укротить нельзя, как непрестанными произвольными самоозлоблениями и любовною встречею скорбей, лишений, напраслин, притеснений со стороны мира и мирских. Упущение из виду этого безжалостного к себе отношения было, есть и будет всегда причиной безуспешности наших духовных побед, их трудности, редкости, несовершенства и непрочности.

Итак, эта наша духовная брань должна быть у нас всегдашняя и непрестанная и должна быть ведена с душевною бодростью и мужеством, что легко ты стяжать можешь, если взыщешь то от Бога. Выходи же на эту брань, не колеблясь. Если придет смутительное помышление о ярости и неперестающей злобе, какую питают против тебя враги – демоны, и о многом множестве их полчищ, то, с другой стороны, помысли и о беспредельно-величайшей силе Божией и о любви Его к тебе, равно как и о несравненно большем множестве Ангелов небесных и о молитвах святых. Все они не явно борются за нас с нами против врагов наших, как написано относительно Амалика: «яко рукою тайною ратует Господь на Амалика» (Вих. 17:16). Сколько слабых жен и сколько маловозрастных детей подвигло на брань помышление о такой мощной и всюду готовой помощи! И они одержали верх и победили всю мудрость мира, все козни врага диавола и всю злобу ада.

Посему никогда отнюдь не следует тебе устрашаться, когда начнет докучать тебе наплыв помышлений, что брань против тебя врагов слишком сильна, что ей конца нет и что она протянется всю твою жизнь, что не избежать тебе падений и повторения их многократного и разнообразного. Знай, что враги наши со всеми своими кознями состоят в руках Божественного нашего Архистратига, Господа Иисуса Христа, в честь и славу Коего ведешь ты брань. Как Он Сам вводит тебя в брань, то всеконечно не только не допустит врагов твоих сделать тебе насилие и победить тебя, если ты сам произволением своим не перейдешь на сторону их, но будет Сам бороться за тебя и предаст врагов твоих в руки твои побежденными, когда и как сие Ему благоугодно будет, как написано: «Господь Бог твой ходит в полце твоем, избавляти тя и предстати враги твоя в руце твои» (Повт. 23:14).

Если Господь замедлит дать тебе полную победу над врагами и отложит сие до последнего дня жизни твоей, то знай, что это сделает вящего ради блага для тебя самого; только ты не отступай и не переставай вести брань вседушно. Пусть иной раз и рану получишь, но не слагай оружия и не обращайся в бегство. Одно имей в мысли и намерении – воевать со всем воодушевлением и мужеством, потому что это неизбежно. Нет человека, которого бы миновала брань сия, в жизни ли или в смерти. И кто не ведет брани, чтоб победить страсти и врагов своих, тот неизбежно будет схвачен в плен, здесь ли или там, и предан смерти.

Небесполезно тебе держать при сем в мысли и то, с какою целью Богу благоугодно оставлять нас в таком военном положении. А это вот для чего. Как древле Бог, вводя Израиля в землю обетованную, не все обитавшие там повелел истребить народы, а оставил на месте пять чуждых и враждебных Израилю племен: во-первых, для того, чтобы испытывать, твердо ли верует в Него избранный народ и верно ли исполняет Его заповеди, а во-вторых, для того чтобы научить народ Свой искусству вести брани (Суд. 2:21-23,3:1-2) – так не истребляет Он вдруг и все страсти наши, но оставляет их в нас, чтоб они вели с нами брань до самой смерти, для таковой же цели, а именно, чтобы испытывать нашу к Нему любовь и покорность воле Его и научать нас брани духовной. Подробнее излагает сие блаженный Феодорит. «Бог, – говорит, – делает это для того: a) чтобы мы не предавались беспечности и нерадению, но были бдительны, старательны и внимательны; б) чтоб мы не забывали о всегда готовом нападении на нас и не были внезапно окружаемы врагами и побеждаемы страстями; в) чтоб всегда пребывали прибегающими к Богу и помощи от Него ищущими и чающими; г) чтоб не гордились, а смиренно о себе мудрствовали; д) чтоб научились ненавидеть от сердца страсти и врагов, которые так неутомимо нападают на нас; е) чтоб испытывалось, до конца ли сохраняем мы Божию честь, любовь и веру; ж) чтоб побуждать нас точнее исполнять все заповеди Божии и не преступать даже самых малых; з) чтобы на деле познать, сколь многоценна добродетель, и потому никак не соглашаться оставлять ее и падать в грехе; и) чтоб непрестанная брань давала нам возможность стяжевать большие и большие венцы; к) чтобы Бога прославлять, диавола же и грех наипаче посрамлять терпением своим до конца; л) чтоб, навыкши брани в продолжение жизни, не боялись мы ее в час смерти, когда имеет быть самая жестокая против нас брань».

Таким образом, будучи окружены всегда столькими и такими врагами, так злобно нас ненавидящими, не можем мы ожидать от них ни мира, ни перемирия, ни пресечения, ни отсрочки брани, а в каждое мгновение должны быть готовы на брань и тотчас же мужественно вступать в нее, как только откроют ее враги. Конечно, было бы лучше, если бы мы вначале не открывали дверей естества своего и не впускали врагов и страстей внутрь себя, в душу и сердце; но после того как однажды проложили они себе дорогу в нас, нечего уже нам предаваться беспечности, но надлежит вооружиться против них, чтоб изгнать их из себя. Они бесстыжи и упорны и не выйдут, если не изгнать их бранью.

Глава 16. Как воину Христову следует утром устроять себя на брань

Как только проснешься ты утром и несколько помолишься, говоря: Господи, Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя, – первое надлежащее тебе дело есть заключить себя, как в некоем месте или позорище, в своем собственном сердце. Установившись здесь, возведи затем себя в сознание и чувство, что ошуюю тебя стоит уже тот враг твой и то страстное влечение, с коими ты состоишь в то время в борьбе, готовые тотчас напасть на тебя, и вследствие того восстанови в себе решительность или победить, или умереть, но не уступать; сознай также, что одесную тебя невидимо предстоят тебе победоносный Архистратиг твой, Господь наш Иисус Христос с Пресвятою Матерью Своею, и множеством Ангелов святых, с Архангелом Михаилом во главе, готовые на помощь тебе, и вследствие того воодушевись благонадежием.

Вот восстанет на тебя князь преисподних, диавол с полчищами бесов своих и начнет разжигать страстное в тебе влечение, уговаривая притом тебя разными льстивыми обещаниями твоему самоугодию перестать бороться с сею страстью и покориться ей, уверяя, что так будет лучше и покойнее. Но внемли себе – в то же время должен слышаться тебе и с десной страны остерегательный и воодушевительный глас, который Ангел твой хранитель от лица всех, сущих одесную тебя, не преминет внушать тебе, говоря: «Ныне предлежит тебе брань с твоею страстью и другими врагами твоими. Не устрашись и не убойся и не убегай от страха сего с поля брани. Ибо Сам Господь Иисус, Архистратиг твой, стоит близ, окруженный тысяченачальниками и стоначальниками Бесплотных и всеми сонмами Ангелов святых, готовый споборать тебе против врагов твоих и не допустить их преодолеть тебя и победить, как обетовано: «Господь поборет по вас» (Вих. 14:14)». Посему стой твердо, нуди себя не поддаваться и всячески напрягайся перетерпеть это нападшее на тебя испытание, из глубины сердца взывая: «не предаждь мене в души стужающих ми» (Пс. 26:12). Взывай к Господу твоему, к Владычице Богородице, ко всем Ангелам и святым. Придет помощь и ты победишь, ибо написано: «пишу вам, юноши, ободренные и ретивые воители, яко победисте лукаваго» (1Ін. 2:13). Пусть ты немощен и связан худыми навыками и враги твои сильны и многочисленны, но гораздо большая готова тебе помощь от Того, Кто создал тебя и искупил, и несравненно сильнее всех Бог Защититель твой в брани сей, как написано: «Господь крепок и силен, Господь силен в брани» (Пс. 23:8), Который притом вящее имеет желание спасти тебя, нежели враг твой погубить тебя. Итак, борись и никогда не тяготись трудом от брани сей. Ибо этим трудом, нуждением себя и безжалостным, несмотря на боль, отрыванием себя от порочных навыков приобретается победа и стяживается великое сокровище, на которое покупается Царство Небесное и ради коего душа навсегда соединяется с Богом.

Так каждый день с утра начинай во имя Божие борьбу с врагами твоими, оружием ненадеяния на себя и дерзновенной надежды на Бога, молитвою и безжалостным понуждением себя на подобающие труды и подвиги духовные, наипаче же оружием умно-сердечной молитвы: Господи Иисусе Христе, помилуй мя! Имя это страшное, как меч обоюдоострый, вращаемо будучи в сердце, поражает и прогоняет демонов и страсти. Посему Иоанн Лествичник сказал: «Именем Господа Иисуса бичуй супостатов». Об этой молитве ниже будем говорить в особой главе. Таким, говорю, оружием поражай того врага, ту страсть и то злое влечение, которое борет, в том порядке, который я указал в 13-й главе, а именно сначала сопротивлением страсти, потом возненавидением ее и, наконец, делами противной ей добродетели, совершая все сие, скажем так, в молитвенной атмосфере. Так действуя, будешь совершать дело, угодное Богу твоему, Который со всею торжествующею на Небесах Церковью стоит невидимо и смотрит на ратоборство твое.

Притрудно и томительно ратоборство такое, не скорби и не опускай рук, помышляя, что, с одной стороны, долг имеем мы работать и благоугождать Богу нашему, с другой, что нам, как сказано было выше, неизбежно необходимо ратоборствовать, если хотим жить, потому что коль скоро перестанем ратовать, тотчас поражены будем насмерть. Да не обольстит тебя враг внушением: «Ты только на час уступи». Пусть на час. Но кем станешь ты, отступив от жизни по Богу и предавшись миру и его утехам и наслаждениям плотским? Богоотступником, а таким стать не только на час, но и на одно мгновение страшно. К тому же, обычное ли дело, чтоб это было на час? Не паче ли потечет у тебя в этой богопротивной жизни час за часом, а потом дни за днями и годы за годами? А дальше что? Если смилуется над тобою Господь и даст тебе еще очнуться, возникнуть от этой диавольской сети и пробудиться от сна греховного, ты все же должен будешь вступить в ратоборство, от которого теперь убежишь, ища льготной жизни, с тою только разницей, что тогда оно будет для тебя несравненно тяжелее, острее и болезненнее и к тому же малоуспешнее.

Если же Господь оставит тебя в руках произволения твоего и врагов твоих, что тогда? Не буду повторять, скажу только: припомни, ибо кто этого не знает? После жизни в томительных узах злых страстей, иногда в опьянении чувственности, но всегда без истинных радостей внезапно постигнет час смерти, страшно-мучительное состояние души, которое и слово Божие не могло изобразить, а сказало только: тогда будут взывать: “горы… падите на нас» (Об. 6:16). Сей вопль, начавшись в час смерти, будет немолчно продолжаться во все время по смерти до конца мира и услышится в момент наступления Страшного Суда, и всегда бесполезно. Не будь же настолько безумен, чтобы заведомо броситься в вечные адские муки, бежа от моментальных подвижнических трудов и борений. Но как человек рассудительный и, скажу, расчетливый, лучше теперь подыми недолгие труды и болезни духовного ратоборства, чтоб, победив борющих, получить венец и быть в единении с Богом и здесь, и там – в Царствии Небесном.

Глава 17. В каком порядке следует нам поборать свои страсти

Премного полезно тебе, брате мой, знать добре то, в каком порядке следует тебе поборать свои страсти, чтоб совершать сие достодолжно, а не просто как попало, как делают некоторые и мало успевают, нередко терпят и вред. Порядок, в каком надобно бороться с врагами своими и поборать свои злые пожелания и страсти, есть следующий: войди вниманием в сердце свое и исследуй тщательно, какими помыслами, какими расположениями и пристрастиями оно особенно занято и какая страсть наиболее господствует над ним и тиранствует в нем; потом против этой страсти прежде всего и поднимай оружие и ее поборать старайся. На этом и сосредоточь все внимание и заботу, с одним только исключением, что когда подымется между тем другая какая страсть случайно, то ею следует тебе тотчас заняться и ее прогнать и потом опять обращать оружие против главной своей страсти, которая непрестанно выказывает свое присутствие и власть. Ибо как во всякой борьбе, так и в нашей невидимой, следует противоборствовать тому, что самим делом борет в настоящий момент.

Глава 18. Как поборать внезапно поднимающиеся движения страстей

Если ты, возлюбленный мой, не привык еще поборать внезапные движения и возбуждения страстей по поводу, например, оскорблений или других встреч, советую тебе вот что делать: поставить себе в закон всякий день, когда сидишь еще дома, просматривать все могущие встретиться с тобой случаи в продолжение дня, благоприятные и неблагоприятные, и какие вследствие того могут породиться в тебе страстные движения, похоти и раздражения – и наперед приготовься, как подавлять их в самом зарождении их, не давая им ходу. Действуя так, ты никогда не будешь внезапно застигнут никакими движениями страстей, но всегда будешь готов сделать им отпор и возможешь ни гневом не смутиться, ни похотью не увлечься. Такого рода просмотр случайностей надо делать тогда наипаче, когда намерен выйти со двора и идти в такие места, где должен встретиться с личностями, могущими или привлечь, или раздражить. Будучи приготовлен, ты легко избежишь того и другого. Волна страсти, если и подымется какая, перекатится чрез тебя или разобьется о тебя, как о твердый камень, а не подбросит тебя, как легкую ладью. Да уверит тебя в сем относительно гнева св. пророк Давид, говорящий: «уготовихся и не смутихся» (Пс. 118:60).

Но таким приготовлением не все уже сделано. Возбуждение страсти все же может подняться и тоже неожиданно. В таком случае вот что делай: как только ощутишь страстное движение, похотное или раздражительное, спеши обуздать его напряжением воли, низойди в сердце вниманием ума и всячески старайся не допустить его до сердца и блюди, чтоб оно ни тем, что раздражает, не раздражилось, ни к тому, что привлекает, не прилегло. Если же случится внезапно породиться в сердце тому или другому, постарайся на первый раз, чтобы то не вышло наружу, не обнаруживай того ни словом, ни взором, ни движением.

Потом понудь себя возвести ум свой и сердце свое горе к Богу и, воспроизведши в себе ясное сознание и чувство и любви Божией беспредельной, и правды Его нелицеприятной, тем и другим постарайся страстное движение вытеснить, а противоположное ему доброе восставить. При предлежащей встрече, может быть, и неудобно будет это сделать вполне как следует, но всячески намерения и напряжения делать то не оставляй. Пусть теперь это безуспешно – после докончишь, когда прекратится страстевозбудительная встреча. О том же неотложно попекись, чтобы не обнаружить порождающейся страсти. И это будет не давать ей хода. Зато, как только освободишься от недоброго притока впечатлений, спеши к сердцу и постарайся выбросить закравшуюся туда гадину.

Но наилучшее и наидейственнейшее ограждение от внезапного возбуждения страстей есть устранение причин, от которых происходят всегда такие движения. Таковых причин на все две: любовь и ненависть. Если ты, возлюбленный мой, попался в плен любви к какому-либо лицу или пристрастен к какой-либо вещи, большой или малой, то естественно, что когда встречаешь их или когда видишь, что их оскорбляют и им вредят, или отвлечь и похитить у тебя хотят, ты тотчас возмущаешься тем, скорбишь, мятешься и восстаешь против тех, которые это делают. Посему, если желаешь, чтобы не случались с тобой такого рода внезапные тревоги, попекись побороть и исторгнуть из сердца такую недобрую любовь и такое недоброе пристрастие, и чем дальше зашел ты в той и в другом, тем большее приложи попечение о том, чтоб оравнодушить себя и разумно относиться к вещам и лицам, ибо чем сильнее у тебя любовь и пристрастие, тем бурнее и внезапнее возбуждение страсти во всех указанных случаях.

Равно, если имеешь неприязнь к какому-либо лицу или отвращение к какой-либо вещи, то так же естественно приходишь внезапно в негодование или омерзение, когда встречаешь их, особенно когда расхваливает кто их. Посему, если хочешь соблюсти покой сердца в таких случаях, понуди себя на сей раз подавить восставшие недобрые чувства, а после истребить их и совсем.

В сем поможет тебе такое рассуждение (относительно лиц) – что и они суть творения Божии, созданные, как и ты, по образу и подобию Божию, всесильною десницей Бога живого, что и они искуплены и воссозданы бесценною Кровью Христа Господа, что и они – собраты твои и сочлены, которых не следует тебе ненавидеть даже мыслью своею, как написано: «да не возненавидиши брата твоего во уме твоем» (Лев. 19:17); особенно же, когда ты – предположим, что они достойны нерасположения и неприязни, – восприимешь их в доброе расположение и любовь, то тем уподобишься Богу, Который любит все создания Свои и никаким не гнушается, как восхваляет Его премудрый Соломон: «любиши… сущая вся, и ничесогоже гнушаешися, яже сотворил еси: ниже бо ненавидя что устроил еси» (Прем. 11:25), и Который, презирая грехи человеческие, «солнце Свое сияет на злыя и благия и дождит на праведныя и на неправедныя» (Мф. 5:45).

Глава 19. Как поборать плотские страсти?

С плотскими страстями, брате мой, надлежит бороться своим особым способом, чем с прочими. Чтоб это шло у тебя в должном порядке, знай, что иное должно тебе делать прежде искушения сими страстями, иное во время искушения и иное после прекращения его.

Прежде искушения внимание твое должно быть обращено на причины, которые обыкновенно служат поводом к порождению искушения или возбуждению страсти. Здесь закон: всевозможно избегай всех случаев, могущих возмутить покой плоти твоей, а особенно встречи с лицами другого пола. И если иной раз будет належать нужда беседовать с каким-нибудь таким лицом, беседуй недолго, соблюдая не только скромность, но и некую строгость в лице своем, и слова твои пусть будут при всей приветливости больше сдержанны, нежели благосклонны.

«Не ими веры врагу твоему во веки», – говорит премудрый Сирах. И ты никогда не верь телу своему, ибо как медь сама по себе рождает от себя ржавчину, так и растленное естество тела рождает из себя злые движения похотные. «Якоже бо медь ржавеет, так и злоба его» (Сир. 12:10). Не верь же, еще повторю тебе, не верь в этом отношении самому себе, хотя, положим, ты не чувствуешь и столько уже времени не чувствовал сего жала плоти твоей. Потому что эта треокаянная злоба чего не делала многие годы, иногда делает в один час и в одно мгновение и всегда молча делает обычно свои приготовления к нападению. И знай, что чем больше прикидывается она другом и не подает ни малейшего повода к подозрению, тем больший потом наносит вред и нередко поражает насмерть.

Должно также всякому бояться наипаче тех лиц другого пола, с которыми почитаешь благословным обычное в житейском быту взаимообращение, или потому, что они родственны, или потому, что благочестивы и добродетельны, потому, что от них получено благодеяние и есть потребность почаще изъявлять им за то признательность. Бояться сего надобно потому, что к такому, без страха и внимания к себе, взаимообращению всегда почти примешивается губительная сласть чувственная, которая потом мало-помалу нечувствительно проникает в душу до самых глубин и так омрачает ум, что подвергшиеся сей заразе начинают ни во что вменять всякие опасные причины греха, как-то: страстные взгляды, сладкие речи с той и другой стороны, привлекательные движения и положения тела, пожатия рук, отчего наконец впадают и в самый грех, и в другие диавольские сети, из которых иной раз и совсем высвободиться не могут.

Бегай же, брате мой, этого огня, потому что ты порох, и никогда не дерзай в самонадеянности думать, что ты порох смоченный и весь наполнен водою доброй и крепкой воли. Нет, нет! Но думай паче, что ты сухой-пресухой порох и тотчас вспыхиваешь, как только почувствуешь огонь тот. Отнюдь не полагайся на твердость твоей решимости и твою готовность скорее умереть, нежели оскорбить Бога грехом. Ибо хоть и можно допустить, что ты посему смоченный порох, но от частого сообращения и сидения с глазу на глаз огонь плотский мало-помалу иссушит оросительную воду доброго твоего произволения и ты сам не заметишь, как окажешься пламенеющим плотскою любовью до такой степени, что перестанешь стыдиться людей и Бога бояться и ни во что станешь вменять честь, жизнь и все мучения ада, стремясь к соделанию греха.

Бегая убо, бегай всевозможно:

1) От такого сообращения с лицами, могущими послужить для тебя в соблазн, если искренно желаешь не попасть в плен греха и не уплатить оброка его, который есть смерть душевная. Премудрым называет премудрый Соломон того, кто боится и избегает причин греха, а того, кто, много дерзая о себе, самонадеянно не избегает их, называет неразумным, говоря: «премудр убоявся уклонится от зла, безумный же на себе надеявся смешавается со беззаконным» (делом) (Притч. 14:16). Не на это ли указывал и апостол Павел, когда заповедовал коринфянам: «бегайте блудодеяния» (1Кор. 6:18)?

2) Бегай ничегонеделания и лености и стой бодренно, во все глаза смотря за помыслами и мудро устрояя и ведя дела свои, требуемые твоим положением.

3) Никогда не ослушивайся настоятелей твоих и отцов духовных, но охотно повинуйся им во всем, скоро и с готовностью исполняя, что ни прикажут, и наипаче то, что смирительно для тебя и противно твоей воле и твоим склонностям.

4) Никогда не позволяй себе смело судить о ближнем, никого не суди и не осуждай, и особенно за этот самый плотский грех, о коем у нас речь, хотя бы кто явно впал в него, но поимей к нему сострадание и жалость; не негодуй на него и не смейся над ним, но от его примера позаимствуй себе урок смирения и, зная, что и сам ты крайне слаб и на худое подвижен, как прах на пути, говори себе: ныне пал он, а завтра паду я. Ведай, что если ты скор на осуждение и презрение к другим, то Бог больно накажет тебя за это, попустив самому тебе впасть в тот же грех, за который осуждаешь других. «Не судите, да не судимы будете» (Мф. 7:1) и на то же не будете осуждены, чтоб из падения своего познали пагубность гордыни своей и, смирившись, взыскали врачевства от двух зол: от гордости и блуда. Но если Бог по милости Своей и хранит тебя от падения и ты удерживаешь неизменно твердым целомудренный помысл свой, ты все же перестань осуждать, если осуждал, и не самонадеянничай, а паче бойся и не верь своему постоянству.

5) Внимай себе и бодрствуй над собой. Если стяжал ты какой дар Божий или находишься в добром состоянии духовном, не воспринимай в самомнении суетного и мечтательного о себе помышления, будто ты нечто и что враги твои не посмеют напасть на тебя и ты столь ненавидишь их и презираешь, что сразу отразишь, если они осмелятся приблизиться к тебе. Как только так подумаешь, падешь легко, как осенний лист с дерева.

Вот что следует тебе соблюдать прежде искушения плотскою страстью.

Во время же самого искушения вот что делай: дознай поскорее причину, от которой породилась брань, и тотчас отстрани ее. Причина этому бывает или внутренняя, или внешняя. Внешнею тому причиной бывают: вольность очей, сладкие для слуха речи, такие же по содержанию и напеву песни, щегольские из нежных материй одежды, благоуханные для обоняния духи, вольные обращения и беседы, соприкосновения и пожатия рук, танцы и многое подобное. Врачевством против всего этого служат: скромное и смиренное одеяние, нежелание ни видеть, ни слышать, ни обонять, ни говорить, ни касаться ничего такого, что производит это срамное движение, особенно же избегание сообращения с лицами другого пола, как говорено выше. Причиной внутреннего служит, с одной стороны, жизнь в довольстве и покое плоти, когда все желания телесные находят полное удовлетворение, с другой – срамные помыслы, которые приходят или сами собой при воспоминании виденного, слышанного и испытанного или от возбуждения их духами злобы.

Что касается жизни в полном довольстве и покое плоти, то это надобно ожесточить пощениями, бдениями, сном на жестком, особенно множайшими поклонами до утомления и другими произвольными телоозлоблениями, как советуют и заповедуют опытные и рассудительные отцы наши святые. А против помыслов, отчего бы они ни происходили, врачевством служат разные духовные упражнения, сообразные с настоящим твоим состоянием и требуемые им, каковы чтение святых и душеспасительных книг, особенно св. Ефрема Сирина, Иоанна Лествичника, «Добротолюбия» и других подобных, благочестивые размышления и молитва.

Молитву свою, когда начнут нападать на тебя срамные помыслы, совершай так: тотчас воздвигни ум свой к распятому ради нас Господу и из глубины души взывай к Нему: «Иисусе мой Господи! Сладчайший мой Иисусе! Ускори на помощь мне и не дай врагу моему полонить меня!» В то же время обнимай мысленно и чувственно, если есть близ, животворящий крест, на коем распят ради тебя Господь твой, лобызай часто язвы Его и говори к ним с любовью: «Краснейшие язвы, язвы святейшие, язвы пречистые! Уязвите это мое окаянное и нечистое сердце и не допустите меня до того, чтоб я посрамил и оскорбил вас нечистотой своею».

Размышление же твое, в то время как множатся в тебе срамные помыслы плотской страсти, да не будет направлено прямо против них, хоть иные и советуют это; не берись изображать мысленно пред собой нечистоту и срамоту грехов плотской похоти, ни угрызения совести, которые последуют затем, ни растления естества твоего и потерю чистоты девства твоего, ни помрачения чести твоей и другое подобное. Не берись, говорю, размышлять об этом, потому что такое размышление не всегда бывает верным средством к преодолению искушения плоти, а напротив, может послужить к усилению брани, иной же раз и к падению. Ибо хотя ум при сем будет вести мысленную речь свою в укор и противление сей страсти, но как мысль, несмотря на то, все же будет держаться на предметах ее, к которым так неравнодушно сердце, то не дивно, что тогда как ум расточает такие строгие суждения о таких делах, сердце соуслаждаться будет ими и соглашаться на них, что и есть внутреннее падение. Нет, надобно рассуждать о таких предметах, которые бы заслонили собой эти срамные вещи и совсем отвлекли от них внимание, содержанием же своим отрезвительно действовали на сердце. Такого рода предметы суть жизнь и страдание воплотившегося ради нас Господа Иисуса, неминуемый час смерти нашей, трепетный день Страшного Суда и разные виды адских мучений.

Если, как нередко случается, срамные помыслы эти будут и при этом продолжать нападать на тебя с особенною силой и неудержимостью, не бойся, не переставай размышлять о показанных пред сим предметах и не обращайся к тому приему борьбы, чтоб прямо против них восставать, раскрывая неодобрительные стороны их самих, как сказано было выше. Не делай так, но продолжай насколько можно внимательнее размышлять о показанных пред сим устрашительных и отрезвительных предметах, нимало не беспокоясь о помыслах тех срамных, как бы они не были твои собственные. Ведай, что нет лучшего способа к прогнанию их, как презрение к ним и ни во что их вменение. Размышление же сие почаще прерывай такою или подобною ей молитвой: «Освободи меня, Творче мой и Избавителю, от врагов моих сих, во славу страстей Твоих и Твоей неизреченной благости». Молитвою же подобною и заключи свое размышление.

Смотри же, отнюдь не обращай ока ума своего на эту плотскую нечистоту, так как и одно представление о ней небезопасно; и не останавливайся на беседу с сими искушениями или о сем искушении, чтоб определить, произошло ли у тебя согласие на него или нет. Такое исследование, хотя и на вид кажется хорошим, на деле же поистине есть кознь диавола, покушающегося сим способом или отяготить тебя, или ввергнуть в малодушие и отчаяние, или удержать тебя как можно долее в сих помыслах и чрез них ввести в грех делом или по роду их, или в другой какой.

Вместо всяких таких исследований о помыслах сих, смущающих тебя, поди, исповедуй все подробно духовному отцу своему и пребудь потом покоен в помышлении своем и в сердце своем, не мутя себя никакими вопросами, упокоеваясь на решении отца своего. Только все ему открой, что смущало и смущает ум твой и твое чувство в сем искушении, ничего не утаивая и не позволяя стыду связать язык твой, а паче смиряясь самоуниженно. Ибо если во всякой борьбе с врагами имеем мы нужду в глубоком смирении, чтоб победить их, сколь много паче потребно оно нам во время плотской брани? Так как и самое искушение сие большею частью бывает или порождением гордыни, или вразумлением и наказанием за нее. Посему и говорит св. Иоанн Лествичник, что, кто впал в блуд или другой какой плотский грех, тот прежде того впал в гордость, и что впасть ему в грех попущено для того, чтоб он смирился: «Где совершилось падение, там прежде всего водворялась гордость, ибо гордость есть предвозвестница падения». И еще: «Наказание гордому есть падение» (Сл. 23, 4, 10).

Когда наконец утишатся срамные помыслы и искушение пройдет, вот что должно тебе делать: как бы ни казалось тебе, что ты свободен уже от плотской брани и как бы уверенным в том ни имел ты себя, всячески, однако ж, пекись далеко держать ум свой и внимание свое от тех вещей и лиц, которые были причиной восстания на тебя такого искушения; отнюдь не поблажай призыву повидаться с ними под тем предлогом, что они родственницы или что благочестивы и благодетели твои; вразумляй себя напоминанием, что и это есть греховное обольщение растленного естества нашего и сеть вселукавого врага нашего диавола, который тут «преобразуется в ангела света», чтоб ввергнуть во тьму, как говорит св. Павел (2Кор. 11:14).

Глава 20. Как поборать нерадение?

Чтобы не впасть тебе в бедственное зло нерадения, которое пресечет твое течение к совершенству и предаст тебя в руки врагов твоих, надлежит тебе бегать всякого рода пытливости (разведывания, что там, что здесь, праздношатайства, разговоров пустых, глазерства), всякого прилепления к чему-либо земному и всякого произвольноделания или что-хочу-делания, совсем неподходящего к твоему состоянию, а напротив, должно тебе всячески понуждать себя к охотному и скорому исполнению всякого доброго руководства и всякого повеления настоятелей твоих и духовных отцов и делать всякое дело в то время и таким образом, как им желательно.

Ко всякому делу, которое имеешь делать, отнюдь не замешкивай приступать, потому что первое недолгое мешкание приведет тебя ко второму, более долгому, а второе – к третьему, еще более долгому, и так далее. От этого дело начинается слишком поздно и не поспевает в свое время или совсем оставляется как обременительное. Вкусив однажды сладости неделания, начнешь ты любить его и желать паче делания, а удовлетворяя это желание, дойдешь ты мало-помалу до навыка не делать или до лености, в которой страсть ничегонеделания до того овладеет тобою, что ты даже и сознавать перестанешь, как это ни с чем несообразно и преступно; разве только когда, отяготившись самою этой леностью, опять со всем усердием возьмешься за дела свои. Тогда со стыдом увидишь, как был ты нерадив пред этим и сколько пропустил должных дел ради пустого и бесполезного что-хочу-делания.

Это нерадение, начавшись чуть заметно, проникает во все и ядом своим поражает не только волю, вселяя в нее отвращение от всякого рода труда и от всякого духовного делания и послушания, но ослепляет и ум, не давая ему узреть всю неразумность и лживость помышлений, на коих держится такое настроение воли, не допуская его представить сознанию те здравые суждения, которые были бы сильны подвигнуть эту разленившуюся волю сколь можно скорее и со всем усердием исполнить должное дело, не отлагая его до другого времени. Ибо не довольно делать дела скоро, но должно каждое дело делать в свое ему время, какое требуется по свойству его, и со всем вниманием и тщанием, чтоб оно явилось в возможном совершенстве. Слушай, что написано: «проклят всяк, творяй дело Господне с небрежением» (Єр. 48:10). И такой беде подвергаешь ты себя, потому что ленишься подумать о достоинстве и цене предлежащего тебе дела, чтобы побудить себя сделать его в свое время и с такою решимостью, которая развеивала бы всякие навеваемые леностью помыслы о сопряженных с ним трудностях, чтоб отклонить тебя от него.

Да не отходит убо от мысли твоей убеждение, что одно возношение ума к Богу и одно смиренное коленопреклонение во славу и честь Бога несравненно более ценно, нежели все сокровища мира; и что всякий раз, как, прогнав нерадение, понудим мы себя со тщанием совершать свое должное дело, Ангелы на небесах готовят нам венец славной победы; и что, напротив, для нерадивых не только нет у Бога венцов, но что Он мало-помалу берет обратно от них те дары, которые дал прежде за усердное прежде служение Ему, а наконец, лишит их и Царствия Своего, если пребудут в нерадении, как в притче о званых на вечер и поленившихся прийти сказал: «глаголю… вам, яко ни един мужей тех званных вкусит Моея вечери» (Лк. 14:24). Такова участь нерадивых; тем же, которые тщаливы и нудят себя без саможаления на всякое доброе дело, Господь умножает Свои благодатные дары здесь и готовит вечноблаженную жизнь в Царствии Своем Небесном, как сказал: «Царствие Божие нудится, и нуждницы восхищают е» (Мф. 11:12).

Если злой помысл, усиливаясь ввергнуть тебя в нерадение, станет представлять тебе, что для стяжания добродетели, которую возлюбил ты и возжелал иметь, неизбежно тебе поднять величайший труд, и притом многие дни, что враги твои сильны и многочисленны, а ты один и немощен, что тебе надлежит сделать много, и притом великих дел, чтоб достигнуть такой цели, если, говорю, помысл нерадения станет представлять тебе все такое, не слушай его; напротив, так представляй себе дело, что, конечно, надо делать тебе дела, но не много, что и труд надлежит тебе поднять, но очень малый и не многие дни, что и врагов встретишь, но не много, а только одного какого, и этот, хоть против одного тебя и силен был бы, но при помощи Божией, которая всегда присуща тебе ради великого твоего на нее упования, ты несравненно сильнее его. Если будешь так поступать, то нерадение начнет отступать от тебя, вместо же него, под действием благих помышлений и чувств, начнет входить в тебя мало-помалу тщаливая о всем должном ревность и завладеет наконец всеми силами души твоей и тела твоего.

Таким же образом поступай и в отношении к молитве. Если для совершения какого-либо последования службы требуется, положим, час молитвенного труда и это кажется тяжелым для твоей лености, то ты, приступая к сему, не думай, что тебе придется час стоять, а воображай, что это продолжится какую-нибудь четверть часа, и незаметно простоишь, молитвословствуя эту четверть; простоявши же сие, скажи себе: простоим еще четверточку, это немного, как видишь; потом то же самое сделай для третьей и четвертой четверти; и кончишь таким образом это дело служения молитвенного, не заметив трудности и тяготы. Если же иной раз в продолжение сего случится почувствовать такую обременительность, что она мешает и самой молитве, то оставь на время молитвословие и потом опять, спустя немного, берись за него и докончи недоконченное.

Так же поступай и в отношении к рукоделию, и к делам послушания твоего. Покажется тебе, что таких дел много, ты и мятешься и готов руки опустить. Но ты не думай об этом множестве дел, а скрепя сердце берись за первое предлежащее и делай его со всем усердием, как бы других совсем не было, и сделаешь его спокойно; потом таким же образом поступи и в отношении к другим делам и все переделаешь спокойно, без смятения и хлопотливости.

Так и во всем поступай и ведай, что если ты не возьмешься за разум и не станешь так поборать чувств притрудности и обременительности, какие представляет тебе враг, от предлежащих тебе должных дел, то нерадение совсем наконец одолеет тебя, так что ты не только когда будет предлежать тебе какой-либо труд, но и когда еще он далеко впереди видится, будешь чувствовать, как будто у тебя гора на плечах, будешь тяготиться тем и мучиться, подобно невольникам, в безвыходном невольничестве состоящим. Так и во время покоя не будешь ты иметь покоя, и без дел будешь чувствовать себя обремененным делами.

Ведай также, чадо мое, что эта болезнь лености и нерадения ядом своим невидимо мало-помалу растлевает не только начальные и малые еще корни, из которых могли со временем произрасти навыки добродетельные, но и те, которые давно уже углубились и служат основой всех порядков доброй жизни. Как червь мало-помалу истачивает дерево, так она, продолжаясь, нечувствительно снедает и истребляет самые нервы духовной жизни. Посредством ее диавол умеет расстилать сети и тенета искушений для всякого человека, что с особенною заботой и лукавою хитростью старается он устроять для ревнителей о духовной жизни, зная, что ленивый и нерадивый удобно поддается похотям и падает, как написано: «в похотех есть всяк праздный» (Притч. 13:4).

Будь же всегда бдителен, молись и доброе держи тщание о добром, как подобает мужественному борцу: «руки бо мужественных в прилежании» (Притч. 13:4). Не сиди сложа руки, отлагая сшитие себе брачного хитона до того момента, когда надо будет в полном благоукрашении исходить в сретение грядущему Жениху, Христу Господу. Напоминай себе каждый день, что «ныне» в наших руках, а «завтра» в руках Божиих и что Давший тебе утро не связал Себя чрез то обещанием, что даст и вечер. Потому отнюдь не слушай диавола, когда он будет тебе нашептывать: отдай мне «ныне», а Богу отдашь «завтра». Нет, нет; все часы жизни твоей проводи так, чтоб это было благоугодно Богу, содержи в мысли, что после настоящего часа не будет тебе дано другого и что за каждую минуту сего часа ты должен будешь отдать самый подробный отчет. Помни, что цены нет тому времени, которое ты имеешь в руках своих, и что если попусту потратишь его, придет час, когда взыщешь его и не обретешь. Считай потерянным тот день, в который хоть и делал добрые дела, но не преодолевал своих худых склонностей и пожеланий.

Кончаю мои тебе об этом уроки, повторяя апостольскую заповедь: «подвизайся добрым подвигом всегда» (1Тим. 6:12). Ибо нередко бывало, что один час ревностного труда стяжевал рай, как и напротив – один час нерадения лишал его. Будь усерден, если желаешь засвидетельствовать, сколь твердо пред Богом упование спасения твоего. «Иже бо надеется на Господа, в прилежании будет» (Притч. 28:25).

Глава 21. Об управлении и добром пользовании внешними чувствами

Многодумным и непрерывным подвигом у ревнителей благочестия должны быть строгое управление и доброе направление употребления внешних наших пяти чувств: зрения, слуха, обоняния, вкуса и осязания. Сердце наше непрестанно жаждет и ищет утех и наслаждений. Ему следовало бы находить их внутренним порядком, содержа и нося в себе Того, по образу Коего создан человек, самый источник всякого утешения. Но когда в падении отпали мы от Бога себя ради, то не удержались и в себе, а ниспали в плоть, чрез нее вышли вовне и там начали искать себе радости и утех. Проводниками и руководителями в сем стали наши чувства. Чрез них душа исходит вовне, вкушает вещи, подлежащие испытанию каждого чувства, и теми, кои услаждают сии чувства, услаждается сама и из совокупности их составляет себе круг утех и наслаждений, во вкушении коих полагает свое первое благо. Порядок таким образом извратился: вместо Бога внутри сердце ищет сластей вне и ими довольствуется.

Внявшие гласу Божию: «покайтеся» (Мф. 3:2), каются и полагают себе законом восстановить в себе первоначальный порядок жизни, т. е. возвратиться отвне внутрь и извнутрь к Богу, чтоб жить в Нем и Им и в сем иметь свое первое благо и в себе носить источник утешений. Восстановление такого порядка, хотя воспринимается сильным желанием и твердою решимостью, достигается, однако ж, не вдруг. Решившемуся на сие предлежит долгий труд борения с прежними навыками утешать и услаждать, и ублажать себя, пока они отпадут и заменятся другими, по роду новой жизни. И вот здесь-то большое значение имеют управление и пользование внешними чувствами.

Каждое чувство имеет свой круг предметов, приятных и неприятных. Приятными услаждается душа и привыкши к сему, образует в себе похотение к ним. От каждого чувства внедряется таким образом в душу несколько похотений, или склонностей и пристрастий. Они все кроются в душе и молчат, когда нет поводов к возбуждению их. Возбуждаются же они иногда помыслами о предметах их, но главным и сильнейшим образом тем, если предметы их предстоят чувствам и испытываются ими. В сем случае похотение к ним восстает неудержимо и в том, кто не положил еще не поддаваться ему, «раждает грех, грех же содеян раждает смерть» (Як. 1:15), и исполняется на нем пророческое слово: «вниде смерть сквозь окна ваша» (Єр. 9:21), т. е. сквозь чувства, кои суть окна души для сообщения с внешним миром, – а в том, кто положил, поднимает брань, не безопасную от падения. Потому для сего последнего должно быть неотложным законом так управлять и пользоваться чувствами, чтоб чрез них не возбуждались чувственные похотения, а напротив, получались такие впечатления, которые подавляли бы их и возбуждали противоположные им чувства.

Видишь, брате, в какую опасность могут поставить тебя чувства твои. Внимай убо себе и умудряйся предотвращать ее. Всячески старайся не попускать им блуждать туда и сюда, как хотят, и не обращай их на вкушение одних чувственных сластей, а напротив, обращай к тому, что добро или полезно, или нужно. И если доселе иной раз чувства твои прорывались к чувственным наслаждениям, то отныне всевозможно подвизайся обуздывать их и от увлечений возвращать назад. Добре управляй ими, так, чтоб где прежде порабощались они суетными и душевредными удовольствиями, там после сего от каждой твари и от каждого предмета воспринимали душеполезные впечатления и их вносили в душу. Такие впечатления, возрождая в душе духовные помыслы, будут собирать ее в себя саму, а на крыльях умного созерцания возносить к зрению Бога и славословию Его, как говорит блаженный Августин: «Сколько ни есть в мире тварей, все они ведут беседу с мужами благочестивыми, на языке немом, правда, и молчаливом, но тем не менее многодейственном и для них удобномысленном и удобнопонимаемом; отсего воспринимают они благие и благоговейные помышления и подвигаются на пламеннейшую любовь к Богу».

Это и ты можешь делать следующим образом. Когда внешним твоим чувствам предстоит какой-либо чувственный предмет, видимый ли или слышимый, или обоняемый, или вкушаемый, или осязаемый – отдели в помысле своем то, что есть в нем чувственного и вещественного, от того, что есть в нем от творческого Духа Божеского, и помысли, что невозможно, чтоб он сам от себя имел свое бытие и все другое, что есть в нем, но что все это есть в нем дело Бога, Который невидимою силою Своею дает ему это бытие и эту доброкачественность, и красоту, и мудрое устройство, и эту силу действовать на других, и эту крепость от них принимать воздействие, и все другое, что есть в нем хорошего. Затем перенеси такие помышления и на все другие видимые вещи и возрадуйся сердцем, что один Бог есть причина и начало столь разнообразных, столь великих и столь дивных совершенств открывающихся в тварях, – что Сам Он в безмерности совмещает в Себе всевозможные совершенства и что эти совершенства, видимые в тварях, суть не что иное, как слабое отражение и тень беспредельных Божиих совершенств. Такими помышлениями упражняй ум свой при виде всякой твари, и привыкнешь, смотря на видимые вещи, не останавливаться вниманием на одной их внешности, но проникать внутрь, к тому, что в них есть божественного, к невидимой, сокровенной их умозрительной красоте. Вследствие сего все, что есть в вещах внешне-привлекательного для твоей чувственной стороны, будет бесследно миновать твое внимание и чувство и только одно внутреннее их содержание овладевать будет умом твоим, возбуждая и питая в нем духовные созерцания и подвигая на славословие Господа.

Так, смотря на четыре стихии – огонь, воздух, воду и землю, помышляя об их существе, силе и действии, в великом утешении духовном воззовешь тогда к Верховному Создателю их, так их устроившему: «Боже великий, Сила безмерная и Действо превожделенное! Радуюсь и веселюсь, что Ты един еси начало и причина всякой тварной сущности, силы и действа!» Воззрев на небо и световые тела небесные: солнце, луну и звезды, и помышляя, что свет свой и свое блещение получили они от Бога, воскликнешь: «Свете, паче всякого света светлейший, от Коего создан всякий свет вещественный и невещественный Свете предивный, первый предмет радования Ангелов и упоения блаженных, в неуклонное созерцание Которого изумленно погружаются очи Херувимов и в сравнении с Коим все чувственные светы кажутся тьмою глубокою! Славословлю и превозношу Тебя, Свете истинный, просвещающий всякого человека, грядущего в мир! Сподоби меня всегда умно зрети Тебя, да радуется полною радостью сердце мое!» Также, смотря на дерева, травы и другие разные растения, и зря умом, как они живут, питаются, растут и отражают от себя подобное себе, и что не от себя самих имеют они жизнь и все другое, что есть в них, но от творческого Духа, Которого ты не видишь и Который один животворит их, так можешь воззвать: «Вот где истинная жизнь, от Которой, в Которой и Которою живет, питается и множится все! О живоносное Услаждение сердца моего!» Подобным образом и при воззрении на неразумных животных можешь ты вознестись умом своим к Богу, давшему им чувства и силу двигаться с места на место, и сказать: «О первый всяческих Движетелю, Который, все приводя в движение, Сам в Себе пребываешь недвижим! Сколь радуюсь я и веселюсь о сей преподвижности Твоей и Твоем твердом тождепребывании!»

Смотря же на себя самого или на других людей и помышляя, что тебе одному дано высокое положение, что ты один из всех живых на земле существ одарен разумом и служишь точкой единения и союза вещественных и невещественных тварей, подвигнись на славословие и благодарение Творца своего и Бога и скажи: «О пресущная Троице, Отче, Сыне и Душе Святый! Буди преблагословенна во веки! Сколько долженствую я благодарить Тебя всегда, не только за то, что Ты создал меня из земли и поставил царем над всеми неземными тварями, не только за то, что Ты по естеству почтил меня образом Своим, разумом, словом, живым телом, но за то наипаче, что даровал мне силу свободным произволением моим соделываться подобным Тебе посредством добродетелей, чтоб чрез то вечно иметь Тебя в себе и блаженствовать в Тебе!»

Обращаюсь теперь к каждому из пяти чувств в частности и говорю тебе: видя красоту и благообразие тварей, отделяй умом своим то, что видишь, от духовного значения их, которого не видишь, и, помыслив, что вся эта благообразная красота, внешне видная, есть дело невидимого и всекраснейшего творческого Духа, в Коем причина всякой такой внешней красоты, скажи, преисполнен быв радованием: «Се обильные потоки из несозданного источника! Се всеоросительный дождь от безмерного моря всякого блага! Как обрадован я в недрах сердца моего, помышляя о неизреченной красоте Творца моего, – начале и причине всякой созданной красоты! Какою сладостью духовною преисполнен бываю, когда держу на уме мысль о неизглаголенной и недомыслимой красоте Бога моего, в коей начало всякой красоты!»

Когда слышишь какой-либо приятный голос или гармонию таких голосов и пений, обратись умом своим к Богу и скажи: «Гармония гармоний, Господи мой! Как радуюсь я о беспредельных совершенствах Твоих, кои все, сосредоточиваясь в Тебе в преестественной гармонии и потом отражаясь в сонмах Ангелов на небесах и в неисчислимых созданиях под небесами, составляет одну невообразимо стройную симфонию!» И еще: «Когда придет, Господи, мой час, услышать мне ушами сердца моего сладчайший глас Твой, говорящий: мир Мой даю тебе – мир от страстей! «Яко глас Твой сладок», как поет невеста в Песнях песней» (Пісн. 2:14)!

Если случится тебе обонять миро некое или цвета какого благовоние, перейди мыслью от этого внешнего благоухания к сокровенному благоуханию Духа Святого и скажи: «Се ухание Цвета онаго всеблагоуханного и Мира оного неистощимого, Которое излилось на все творении Божии, как поется в Песнях песней: «Аз цвет польний и крин удольный» (Пісн. 2:1), – и еще: «миро излиянное имя Твое» (Пісн. 1:2). Се распространение источного благоухания, которое пребогато источает божественные свои отдыхания на все, от высших чистейших Ангелов до последних тварей, и все благоухает». Так некогда Исаак, обоняя воню своего Иакова, сказал: «се, воня сына моего, яко воня нивы исполнены, юже благослови Господь» (Бут. 27:27).

Опять, когда ешь или пьешь, помысли, что это Бог дает всему съедобному приятный для нас вкус и, Им единым услаждаясь, скажи: «Радуйся, душа моя, что тогда как вне Бога нет для тебя никакого удовлетворения, нет никакой сладости и утешения, ты, познав Его и к Нему прилепившись, в Нем едином можешь находить всякое услаждение, как приглашает тебя к сему Давид, говоря: «вкусите и видите, яко благ Господь» (Пс. 33:9), – и как Соломон удостоверяет в истине сего, сказав: «плод его сладок в гортани моем» (Пісн. 2:3)».

Также, когда простираешь руки свои, чтоб сделать какое дело, приводи на мысль, что Бог, даровавший тебе силу и способность действовать, есть первая причина всякого движения, ты же не что иное, как живое орудие в руках Его, и, вознесшись к Нему помыслом, скажи: «Какую радость испытываю я внутри себя, вышний Боже всяческих, помышляя, что я без Тебя не могу сделать никакого дела, и что Ты еси первый и начальный Действователь во всяком деле!»

А когда в других увидишь доброту или мудрость, или правду, или другие какие добродетели, то и в сем случае, отделяя от сего видимого невидимое, скажи к Богу твоему: «О пребогатое сокровище всякой добродетели! Сколь велика для меня радость ведать и видеть, что всякое добро исходит от Тебя единого и что всякое наше добро в сравнении с Твоими божественными совершенствами – ничто! Благодарю Тебя, Боже мой, за сие и за всякое другое добро, какое творишь ты ближнему моему, но помяни, Благодетелю наш, и о моей собственной нищете и о великой моей недостаточности во всякой добродетели».

И скажу вообще, всякий раз, как почувствуешь в творениях Божиих что привлекательное и услаждающее, не останавливайся вниманием на них одних, но, минуя их, перейди помыслом своим к Богу и скажи: «Если творения Твои, Боже мой, так прекрасны, так радостотворны и усладительны, сколь же безмерно прекрасен, сколь безмерно радостворен и сколь безмерно сладостен Ты Сам, Творче всяческих!»

Если будешь так поступать, возлюбленный мой, то можешь и посредством пяти своих чувств научиться Боговедению, восходя всегда умом своим от тварей к Творцу, так что бытие и благоустроение всего сотворенного будет для тебя книгой Богословия, и ты, находясь еще в сем чувственном мире, соделаешься причастным ведения, свойственного премирному миру. Ибо, воистину, весь мир и вся природа есть не что иное, как орган некий, в коем под видимостью невидимо пребывает присущим Сам Устроитель и Художник всего, действуя и видимо проявляя художество Свое или в видимом и вещественном предоставляя взору разумных тварей невидимые и невещественные Свои совершенства и действия. Потому, с одной стороны, премудрый Соломон говорит, что «от величия красоты созданий возводительно Бытотворец их узревается» (Прем. 13:5), а с другой – блаженный Павел удостоверяет, что “невидимое Божие, Его вечная сила и Божество, от создания мира чрез рассматривание творений видимы» (Рим. 1:20). В мире Божием, с одной стороны, поставлены все творения Божии, премудро устроенные, с другой – люди, обогащенные разумною силою, с тою целью, чтоб они разумною силою своею, рассматривая творения и узревая в создании и устроении их беспредельную премудрость, восходили к познанию и созерцанию предвечного и ипостасного Слова, «Имже вся быша» (Ін. 1:3). И мы, естественно, из действий познаем Действующего, так что следует только право и здраво рассудить, чтоб в творении обрести веру (eiz th ctisei thn pistin) и в созданном узреть Создателя Бога.

Глава 22. О том, что те же чувственные предметы, о которых мы говорили, бывают средствами и орудиями к доброму управлению наших чувств, если от них будем мы переходить к помышлению о воплощении Бога Слова и о таинствах Его жизни, страданий и смерти

Выше я показал тебе, как от чувственных вещей можем возносить ум свой к созерцанию Бога. Теперь поучись другим способом возвысить ум свой от чувственного к божественному – именно чрез перехождение от него к размышлению о воплощении Бога Слова и о святейших таинствах Его жизни, страданий и смерти. Все чувственные вещи мира сего могут служить поводом к такому размышлению и созерцанию, если после того, как прежде, смотря на них, пройдешь мыслью, как сказали мы выше, что Всевышний Бог есть первая причина, давшая им бытие и все, что есть в них, – силы, совершенства, действия, положение между другими тварями, помыслишь, сколь великою и безмерною является благость сего самого Бога, когда Он, будучи единым началом всякого созданного бытия, восхотел низойти до такого смирения и умаления, чтоб соделаться человеком, пострадать и умереть за людей, попустив делу собственных рук своих вооружиться против Себя и распять Себя.

Итак, когда увидишь или услышишь, или осяжешь орудия, верви, бичи, столпы, терновые ветви, гвозди, молотки и другое что подобное, помысли в уме своем, как все такое служило некогда орудием страданий Господа твоего.

Когда видишь бедные дома или живешь в таком доме, преходи воспоминанием к вертепу и яслям рождшегося человеком Господа твоего. Когда увидишь, что дождь идет, вспомни о тех кровавых каплях потовых, которые капали с божественного тела сладчайшего Иисуса в саду Гефсиманском и оросили землю. Когда увидишь море и лодки на нем, вспомни, как некогда Бог твой ходил по водам и, стоя в лодке, учил народ. Камни, видимые тобою, пусть представляют тебе те камни, кои распались в момент смерти Господа твоего, и земля, по какой ходишь, пусть напоминает тебе то трясение ее, которым потряслась она тогда в заключение страстей Христовых.

Солнце пусть приводит тебе на память ту тьму, которая помрачила его тогда; вода да напоминает тебе ту воду, которая вместе с кровью истекла из божественных ребер Господа, когда воин прободе Его на кресте мертвого. Когда пьешь вино или другое какое питье, приводи на мысль оцет и желчь, коими на кресте напояли Владыку твоего.

Когда одеваешься, вспомни, что предвечное Слово одеялось плотью человеческою, чтоб тебя одеть Божеством Своим. Видя себя одетым, помысли о Христе Господе, Который благоволил обнаженным быть, чтоб приять бичевание и пригвождену быть ко кресту ради тебя. Если покажется тебе какой глас сладким и привлекательным, перенеси любительное влечение сие на Спасителя своего, в устах коего изливалась всякая благодать и сладость, как поется в псалмах: «излияся благодать во устах Твоих» (Пс. 44:3), и по причине сладости языка Коего народ неотступно держался Его, не желая оторваться от слушания Его, как свидетельствует св. евангелист Лука, говоря: «людие… вси держахуся Его, послушающе Его» (Лк., 19, 48). Когда услышишь шум и крик народа, помысли о том пребеззаконном вопле Иудеев: «возми, возми, распни Его» (Ін. 19:15), которым поражены были тогда уши Господа. Когда увидишь, какое красивое лицо, вспомни, что «краснейший добротою паче всех сынов человеческих» (Пс. 44:3), Господь Иисус Христос, по любви к тебе благоволил явиться на кресте «не имеющим вида, ни доброты, умаленным паче всех сынов человеческих» (Іс. 53:3). Всякий раз, как бьют часы, да приходит тебе на ум то скорбное тужение сердца, которое объяло Господа Иисуса, когда Он в саду Гефсиманском начал ужасаться приближавшегося часа страданий и смерти; или думай, будто слышишь те удары молотов, которые слышались при пригвождении Господа к кресту. И вообще скажу, при всяком печальном случае, который встретится тебе или другим, держи в уме, что всякая наша печаль, скорбь и страдание ничто в сравнении с болезненными мучениями и ранами, коими поражаемы были душа и тело Господа во время спасительных страстей Его нашего ради спасения.

Глава 23. Как от чувственных впечатлений переходить к нравственно-назидательным урокам

Когда видишь вещи, красивые на вид и ценимые на земле, помысли, что все они ничтожны, как сор какой, сравнительно с красотами и богатствами небесными, которые, несомненно, получишь ты по смерти, если презришь весь мир.

Обращая взор свой на солнце, помысли, что душа твоя более, чем оно, светла и прекрасна, если состоит в благодати Творца своего; а если нет, то она мрачнее и мерзостнее самой преисподней тьмы.

Взирая очами своими на небо, устреми очи души твоей в самое высшее, пренебесное небо и прилепись к нему помыслом своим, так как оно уготовано в вечное блаженное жилище тебе, если здесь, на земле, проживешь беспорочно и свято.

Слыша трели птиц на древах в весеннее время и другие мелодичные пения, возвысь ум свой к сладчайшим песнопениям райским и помысли, как там непрестанно всюду раздается эхо от Аллилуия и других ангельских славословий, и моли Бога, да сподобит тебя вечно песнословить Его вместе с оными небесными духами, о коих пишется в Апокалипсисе: «и по сих слышах глас велий народа много на небеси, глаголющаго: аллилуия: спасение и слава, и честь и сила Господу нашему» (Об. 19:1).

Когда почувствуешь, что увлекаешься чьею-либо красотою, приведи на мысль, что под сею привлекательностью кроется преисподний змий, готовый убить тебя или хоть поранить, и скажи ему: «А, проклятый змий! Это ты воровски стоишь здесь, ища проглотить меня! Напрасный труд, ибо Господь мне помощник». Потом, обратясь к Богу, скажи: «Благословен Ты, Боже мой, обнаруживший предо мною скрытного врага моего и «не давший меня в ловитву зубом его» (Пс. 123:6)». А затем укройся, как в некое спасительное убежище, в раны Распявшегося за нас, посвящая себя им, с мыслью, сколько Господь наш претерпел в святейшей плоти Своей, чтоб тебя избавить от греха и вселить в тебя омерзение к плотским страстям.

Напомню тебе еще об одном как об орудии к отражению обольщений красоты плотской, а именно: когда подпадешь этому, спеши добре погрузить ум свой в помышление о том, что будет по смерти это, так увлекающее тебя существо? Смрадный гной, преисполненный червей.

Когда идешь куда, при каждом шаге и ступании ноги твоей помышляй, что таким же образом продвигается вперед и твое приближение ко гробу. Также, видя птиц, парящих в воздухе, или реки, быстро катящие воды свои, помышляй, что еще с большею скоростью жизнь твоя летит, спеша к концу своему.

Когда подымутся бурные ветры и на небе, покрытом мрачными тучами, начнут раздаваться всепотрясающие громы и воссиять ослепительные сверкания молнии, тогда вспомни о Страшном Дне судном и, преклонив колена, поклонись Господу Богу твоему и помолись Ему, да даст Он тебе время и благодать добре приготовиться к непостыдному предстоянию тогда пред лицом Его страшного величия.

Когда случатся тебе разные неприятности, не забывай и при них упражнять ум свой назидательными помышлениями о них и по поводу их, а главное, вот что делай: возносись к созерцанию всеправящей воли Божией и старайся восставить в себе убеждение, что это для блага твоего и твоего спасения всеблагая премудрость и праведная воля Божия благоволила положить, чтоб ты потерпел то, что терпишь в сие время, и в той мере, как терпишь. Посему в таких случаях, радуясь о любви, какую показывает тем тебе Бог, и о том, как Он дает тебе случай показать, как охотно и любовно покорствуешь ты воле Его во всем, что благоугодно Ему послать тебе, скажи от сердца: «Се исполняется на мне воля Божия, по коей от века по любви ко мне положил Он, чтобы я потерпел настоящую неприятность или скорбь, или потерю, или напраслину. Буди благословенно имя Благостнейшего Владыки моего».

Когда придет тебе на ум какой добрый помысл, обратись к Богу и, осознав, что он Им послан, благодари Его.

Когда занимаешься чтением Слова Божия, представляй, что под каждым словом сокровенно присущ Бог, и принимай их как бы исходящими из Его Божественных уст.

Если в то время, как солнце царствует на небе, увидишь, что подходит тьма и помрачает свет его, как бывает при затмениях, воспечалься и помолись Богу, чтоб Он не попустил тебе впасть во тьму кромешную.

Взирая на крест, держи в мысли, что это есть знамя нашего духовного воинствования, в коем сокрыта всепобедительная сила, и что если ты удалишься от него, то предан будешь в руки врагов своих, а если пребудешь под ним, то достигнешь Неба и внидешь в него в преславном торжестве.

Когда увидишь икону Пресвятой Богородицы, обрати сердце свое к Ней, Царице Небесной, и возблагодари Ее за то, что Она явилась такою готовою на покорность воле Божией, что родила, вскормила и воспитала Избавителя мира и что в невидимой брани нашей никогда не оскудевает Ее предстательство и помощь нам.

Иконы святых да представят уму твоему, сколько имеешь ты ходатаев к Богу, всегда о тебе молящихся, и сколько споборников тебе в непрестающей брани твоей, которые, сами мужественно боровшись всю жизнь с врагами и препобедив их, и тебе открыли и указали бранное поприще, которое бодренно прошедши с помощью их, будешь и ты вместе с ними украшен венцами победными в вечной славе небесной.

Когда увидишь церковь, тогда между другими спасительными помышлениями припоминай и то, что душа твоя также есть храм Божий, как написано: «вы… есте церкви Бога Жива» (2Кор. 6:16), и что потому ты должен блюсти ее чистою и непорочною.

Всякий раз, как слышишь благовест, приводи на память архангельское приветствие: «Богородице Дево, радуйся», и следующие восставляй в себе мысли и чувства: благодари Бога за ниспослание с неба на землю этой благой вести, ставшей началом устроения нашего спасения; войди в сорадование Приснодеве о том преестественном величии, до коего возвысилась Она глубочайшим Своим смирением; вместе с Нею, блаженнейшею Матерью, и Архангелом Гавриилом поклонись Божественному Плоду, Который тотчас же зачался тогда в Пресвятом чреве Ее. Ты хорошо сделаешь, если почаще будешь повторять Ее песнь в продолжение дня, сопровождая то изложенными пред сим чувствами; три же раза повторять, утром, вечером и в полдень, поставь себе за неотложный закон.

И коротко скажу тебе: будь всегда бодрствен и внимателен в отношении к чувствам своим и никак не допускай, чтобы то, что ты восприимешь чрез них, возбуждало и питало страсти твои; напротив, так сим пользуйся, чтоб это ни на волос не уклоняло тебя от твоего решения всегда и во всем являть себя благоугодным Богу или стоящим в воле Его. А этому, кроме предложенного пред сим возведения мыслей от чувственного к духовному, наиболее может способствовать еще в первых главах высказанное правильце – ничем сразу не увлекаться и ни от чего сразу не отвращаться, но рассуждением твердым и строгим определять, как должно в данном случае отнестись к впечатлениям чувств, чтоб это было сообразно с волею Божией, известною нам из заповедей Его.

Скажу тебе еще к сведению, что изложенные мною приемы, как употребление чувств обращать к пользам духовным, изложены мной не для того, чтоб ты непрестанно в этом упражнялся. Нет, непрестанно ты должен, собрав весь свой ум в сердце, пребывать там с Господом, имея Его и как руководителя, и как помощника к препобеждению врагов и страстей, то простым противлением им внутренним, то делами добродетели, противоположными им. Сказанное же мною сказано для того, чтоб ты знал то и пользовался тем, когда нужно. Впрочем, духовным некиим покровом покрыть все чувственное, окружающее нас, бесспорно, весьма благотворно для целей нашей брани.

Глава 24. Общие уроки об употреблении чувств

Мне остается еще предложить тебе общие правила о том, как должно употреблять внешние чувства, чтоб впечатления от них не разоряли нашего духовно-нравственного строя. Внемли убо!

1) Паче всего, брат мой, всеусильно держи в руках злых и скорых окрадателей своих – «очи свои», и никак не позволяй им простираться к любопытному смотрению на лица женщин, красивы ли они или некрасивы, равно как и на лица мужчин, особенно юных и безбородых. Не позволяй им также смотреть на нагие тела, не только чужие, но и на свое собственное. Ибо от такого любопытства и страстного смотрения удобно может зародиться в сердце сладострастная похоть блудная, не безвинная, как сказал Господь: «всяк, иже воззрит на жену ко еже вожделети ее, уже любодействова с нею в сердце своем» (Мф. 5:28). И из мудрых некто написал: «От воззрения рождается вожделение». Посему и Соломон, предостерегая нас от пленения очами и от уязвления похотением красоты, дает урок: «сыне, да не победит тя доброты похоть, ниже уловлен буди очима твоима, ниже да восхитишися веждами ея» (Притч. 6:25). Вот тебе и примеры пагубных последствий от вольносмотрения очами: сыны Божии, потомки Сифа и Еноса, увлеклись дщерями Каина (Бут. 6); Сихем, сын Еммора в Сикиме, увидев Дину, дщерь Иакова, пал с нею; Сампсон пленен был красотой Далиды (Суд. 16); Давид пал от воззрения на Вирсавию (2Сам. 11); два старца, судии народные, обезумели от красоты Сусанны (Дан. 13).

Блюдись также всматриваться в хорошие яства и пития, припоминая праматерь нашу Еву, которая, посмотрев недобрыми очами на плод запрещенного древа в раю, воспохотствовала его, сорвала и вкусила и подвергла смерти себя и весь род свой. Не смотри с вожделением на красивые одежды, ни на сребро и злато, ни на блестящие наряды мирские, чтоб чрез очи твои не вошла в душу твою страсть тщеславия или сребролюбия, об избавлении от чего так молится святой Давид: «отврати очи мои, еже не видети суеты» (Пс. 118:37). И скажу обще: блюдись смотреть на хороводы, пляски, пиры, пышности, споры, сcоры, пустоболтания и все другие неподобные и срамные дела, кои любит несмысленный мир и запрещает закон Божий. Бегай и закрывай очи свои от всего этого, чтоб не наполнить сердца своего страстными движениями и воображения срамными образами и не возбудить в себе бунта и брани против себя, пресекши непрерывность подвига, коим должен ты всегда подвизаться против страстей своих. Но люби посещать церкви и смотреть на св. иконы, священные книги, усыпальницы, кладбища и все другое преподобное и святое, смотрение на что может спасительно действовать на душу твою.

2) Надлежит тебе блюсти и уши свои. И во-первых, не слушай срамных и сладострастных речей, песен и музыки, от которых блажью наполняется душа и разнеживается и сердце разгорается плотскою похотью, ибо написано: «отврати от себе понослива (зловредные) словеса» (Притч. 27:11).

Во-вторых, не слушай шумных и смехотворных речей, пустых и баснословных рассказов и выдумок, а если невольно услышишь, не услаждайся ими и не одобряй их. Непристойно христианам находить удовольствие в таких речах, а только тем развращенным людям, о коих сказал св. Павел, что они, «чешеми слухом… от истины слух отвратят и к басням уклонятся» (2Тим. 4:3-4).

В-третьих, не слушай с услаждением пересудов, наговоров и клевет, какие иные распространяют о ближних своих, но или пресекай их, если можешь, или удаляйся, чтоб не слышать их. Ибо св. Василий Великий равно почитает достойными отлучения как осуждающих и клеветников, так и тех, кои слушают их, не останавливая.

В-четвертых, не слушай пустых и суетных речей, в коих проводит время большая часть миролюбцев, и не услаждайся ими. Ибо в законе написано: «да не приимеши слуха суетна» (Вих. 23:1). И Соломон сказал: «суетно слово и ложно далече от Мене сотвори» (Притч. 30:8). А Господь присудил: «глаголю же вам, яко всяко слово праздное, еже аще рекут человецы, воздадят о нем слово в день судный» (Мф. 12:36).

В-пятых, наконец, блюдись вообще от слушания всяких слов и речей, могущих действовать на тебя душевредно, в числе которых не последнее место занимают лести и похвалы льстецов, как сказал Исаия: «людие Мои, блажащии вас льстят вы и стези ног ваших возмущают» (Іс. 3:12). Но люби слушать Божественные словеса, священные песни и псалмы, и все, что честно, свято, премудро и душеполезно; особенно же люби слушать поношения и укоры, когда кто осыпает тебя ими.

3) Блюди обоняние свое от всякого рода благоуханий, разнеживающих и могущих возбуждать плотские помыслы и движения: не держи их на себе, не намащайся ими и не вдыхай их похотливо и без меры. Все такое прилично женщинам недобрым, а не мужчинам любомудрым, потому что от этого расслабляется мужество души и возбуждаются плотские страсти и похотения, могущие доводить и до падений, так что на употребляющих эти возбудительные благовония нередко исполняются пророческие угрозы, кои гласят: «лют вам, первыми вонями мажущиися» (Ам. 6:1,6). «Будет вам вместо добрыя вони смрад» (Іс. 3:23).

4) Блюди вкус свой и свое чрево, да не поработятся сладким и утучняющим разнообразным яствам и ароматным питиям разгорячающим. Ибо такие утешные трапезы, пока приобретешь все нужное для держания их, могут довести тебя до лжи, обмана, даже воровства и до других многих поработительных страстей и злых дел, а когда приобретешь и станешь ими наслаждаться, могут ввергнуть тебя в ров плотских утех и скотских вожделений, кои обыкновенно действуют под чревом. И ты подпадешь тогда под осудительные определения пророка Амоса: «лют вам… ядущии козлища от стад и тельцы млеком питаеми от среды стад… и пиющии процеженное вино» (Ам. 6:1,4,6).

5) Блюдись руками своими хватать, жать и обнимать тело не только чужое, женщины ли то или мужчины, и старца, равно как и юноши, но и свое собственное; особенно же без крайней нужды не дотрагивайся до известных членов. Чем произвольнее такое прикосновение, тем чувствительнее и живее бывает движение плотской похоти и тем неудержимее увлекает оно человека к самому делу греховному. И все другие чувства способствуют движению похоти и некиим образом издали содействуют устроению греха; но когда дойдет кто до осязания того, чего не должен касаться, тогда крайне трудно уже бывает ему удержаться от дела греховного.

К соблазнам осязания относятся также и уборы головные, одежда и обувь. Блюдись потому украшать тело свое мягкими, разноцветными и блестящими одеяниями, голову драгоценными покровами и ноги ценною обувью. Женоподобно все такое и для мужчины непристойно. Но одевайся степенно и смиренно, удовлетворяя нужду и потребность предохранять тело от холода зимою и от жары летом, чтоб иначе не услышать и тебе того же, что услышал богач, облачавшийся в порфиру и виссон: «помяни, яко восприял еси благая твоя в животе твоем» (Лк. 16:25), и не испытать на себе угроз пророка Иезекииля, который такой изрек приговор о людях сего рода: дойдут они до того, что сами «свергнут венцы с глав своих, и ризы свои испещренныя совлекут с себя» (Єз. 26:16).

Сюда же относятся и всякие другие упокоения плоти, каковы: частые купания и бани, красивые чрез меру дома, мягкие ковры, дорогая мебель, пышные одры и разнеживание на них. От всего этого берегись, как опасного для твоего целомудрия и близкой причины к возбуждению нечистых движений и позывов к плотским вожделениям и делам, чтоб не наследовать – «увы», – которым угрожает св. пророк Амос: «лют вам… спящие на одрех из костей слоновых и ласкосердствующие на постелях своих» (Ам. 6:1,4).

Все, что я теперь сказал тебе, есть та земля, коею питаться осужден змий-искуситель; и все это есть пища, коею питаются плотские страсти наши. Посему, если ты не станешь почитать этого малостью и не стоящею внимания ничтожностью, а напротив, мужественно вооружишься против сего и ничему такому не будешь попускать входить чрез чувства в душу твою и в твое сердце, то удостоверяю тебя, что воистину легко истощишь ты всю силу диавола и страстей, не пропуская для них пищи, коею они могли бы питаться в тебе, и в короткое время явишься доблестным победителем в невидимой брани.

У Иова написано, что мраволев погиб оттого, что нечего было ему есть: «мраволев погибе, зане не имеяше брашна» (Йов. 4:11). Этот мраволев изображает диавола, всегдашнего врага нашего, который бежит от человека, не дающего ему чем питаться, чрез отвержение и подавление всех движений страстных, возбуждаемых впечатлениями внешних чувств наших. На мрамолева же он похож тем, как говорит некий инок Иовий в библиотеке Фотия Патриарха, что всегда начинает губить человека чрез ввержение его сперва в малые грехи, как мал муравей, а потом, когда приучит его к таким малым грехам, ввергает уже и в большие; и тем еще похож он на него, что вначале кажется бессильным и малым, как муравей, а потом является сильным великаном, как большой лев.

Глава 25. О том, как управлять языком

Самая великая лежит на нас нужда управлять как должно языком своим и обуздывать его. Двигатель языка – сердце; чем полно сердце, то изливается языком. Но, обратно, излившееся чрез язык чувство сердца укрепляется и укореняется в сердце. Потому язык есть один из немалых деятелей в образовании нашего нрава.

Добрые чувства молчаливы. Излияния чрез слова ищут более чувства эгоистические, чтоб высказать то, что льстит нашему cамолюбию и что может показать нас, как нам мнится, с лучшей стороны. Многословие в больших случаях происходит от некоего горделивого самомнения, по коему, воображая, что мы слишком многосведущи и что наше мнение о предмете речи самое удовлетворительное, неудержимое испытываем понуждение высказаться и обильною речью с многократными повторениями запечатлеть то же мнение и в сердцах других, навязываясь таким образом им в учителя непрошеные и мечтая иметь иной раз учениками такие лица, которые понимают дело гораздо лучше учителя.

Сказанное, впрочем, относится к таким случаям, когда предметы речи бывают более или менее стоящие внимания. Наибольшей же частью многоречие однозначительно с пусторечием; и в таком случае нет слов для полного изображения зол, происходящих от сего дурного навыка. И вообще многословие отворяет двери души, чрез кои тотчас выходит сердечная теплота благоговеинства, тем паче это делает пустословие. Многословие отвлекает внимание от себя, и в сердце, таким образом не блюдомое, начинают прокрадываться обычные страстные сочувствия и желания, и иногда с таким успехом, что когда кончится пусторечие, в сердце окажется не только соизволение, но и решение на страстные дела. Пусторечие есть дверь к осуждению и клеветам, разноситель ложных вестей и мнений, сеятель разногласий и раздоров. Оно подавляет вкус к умственным трудам и всегда почти служит прикрышкой отсутствия основательного ведения. После многословия, когда пройдет чад самодовольства, всегда остается некое чувство тоскливости и разленения. Не свидетельствует ли это о том, что душа и нехотя сознает тогда себя обокраденною?

Апостол Иаков, желая показать, как трудно говорливому удержаться от чего-либо неполезного, грешного и вредного, сказал, что удержание языка в должных границах есть достояние только совершенных мужей: «аще кто в слове не согрешает, сей совершен муж, силен обуздати и все тело» (Як. 3:2). Язык, коль скоро начнет говорить в свое удовольствие, то бежит в речи, как разнузданный конь, и выбалтывает не только хорошее и подобающее, но и нехорошее и зловредное. Потому апостол сей называет его «неудержимым злом, исполненным яда смертоносного» (Як. 3:8). Согласно с ним и Соломон еще древле изрек: «от многословия не избежиши греха» (Притч. 10:19). И скажем с Екклезиастом, что вообще кто много говорит, тот обличает свое безумие, ибо обычно только «безумный умножает словеса» (Еккл. 10:14).

Не распространяйся в долгих собеседованиях с тем, кто слушает тебя не с добрым сердцем, чтоб, надокучив ему, не сделать себя для него мерзостным, как написано: «умножаяй словеса мерзок будет» (Сир. 20:8). Остерегайся говорить сурово и высокотонно, ибо и то, и другое крайне ненавистно и заставляет подозревать, что ты очень суетен и слишком много о себе думаешь. Никогда не говори о себе самом, о своих делах или о своих родных, исключая случаи, когда это необходимо, но и при этом говори как можно короче и скорее. Когда видишь, что другие говорят о себе с излишком, понуди себя не подражать им, хотя слова их кажутся смиренными и самоукорительными. Что же касается ближнего твоего и дел его, то говорить не отказывайся, но всегда говори короче даже и там и тогда, где и когда это требовалось бы для блага его.

Беседуя, припоминай и старайся исполнить заповедь св. Фалассия, которая гласит: «Из пяти родов предметов речи в собеседовании с другими три употребляй с благоразумием небоязненно; четвертый употребляй не часто, а от пятого совсем откажись» («Добротолюбие», сотня 1-я, гл. 69). Один из пишущих первые три понимает так: да, нет, само собою или ясное дело; под четвертым разумеет сомнительное, а под пятым совсем неизвестное. То есть, о чем знаешь верно, что оно истинно или ложно и что оно очевидно само собою, о том с решительностью говори как об истинном или как о ложном, или как об очевидном; о том, что сомнительно, лучше не говори ничего, а когда и нужда, говори как о сомнительном, не предрешая; о неизвестном же тебе совсем не говори. Другой некто говорит: есть у нас пять приемов или оборотов речи: звательный, когда кого призываем; вопросительный, когда спрашиваем; желательный или просительный, когда желаем или просим; определительный, когда решительное о чем выражаем мнение; повелительный, когда начальственно и властно повелеваем. Из этих пяти первые три употребляй всегда свободно, четвертый – пореже, как можно, а пятого совсем не касайся.

О Боге говори со всем расположением, особенно о Его любви и благости, однако ж со страхом, помышляя, как бы не погрешить и в этом, сказав что о Божественном небоголепно и смутив простые сердца слышащих. Посему люби паче внимать беседам о сем других, слагая словеса их во внутреннейшие хранилища сердца своего.

Когда же говорят о другом чем, то только звук голоса пусть приражается к слуху твоему, а не мысль к уму, который да стоит непоколеблемо устремленным к Богу. Даже и тогда, когда нужно бывает выслушать говорящего о чем, чтоб понять, в чем дело, и дать должный ответ, и тогда не забывай между речью слышимою и говоримою возверзать око ума на Небеса, где Бог твой, помышляя притом о величии Его и о том, что Он не сводит с тебя ока Своего и взирает на тебя то благоволительно, то неблаговолительно, соответственно тому, что бывает в помышлениях сердца твоего, в твоих речах, движениях и делах.

Когда нужно тебе говорить, наперед добре рассуди о том, что высказать всходит на сердце твое, прежде чем перейдет то на язык твой, и найдешь, что многое из сего таково, что ему гораздо лучше не исходить из уст твоих. Но при этом знай, что и из того, что высказать кажется тебе делом хорошим, иному гораздо лучше оставаться похороненным в гробе молчания. Об этом иной раз сам ты узнаешь тотчас по окончании беседы.

Молчание есть великая сила в деле невидимой нашей брани и верная надежда на одержание победы. Молчание очень любезно тому, кто не надеется на себя, а надеется на одного Бога. Оно есть блюстительница священной молитвы и дивная помощница при упражнении в добродетелях, а вместе и признак духовной мудрости. Св. Исаак говорит, что «хранение языка не только заставляет ум воспрянуть к Богу, но и в делах явных, телом совершаемых, втайне доставляет великую силу к совершению их. Оно просвещает и в сокровенном делании, если только кто соблюдает молчание с ведением» («Добротолюбие» в рус. пер., сл. 31, с. 208). В другом месте так восхваляет он его: «Когда на одну сторону положишь все дела жития сего – отшельнического, а на другую – молчание, тогда найдешь, что оно перевешивает на весах. Много есть добрых для нас советов; но когда сблизится кто с молчанием, излишним для него будет делание хранения их» («Добротолюбие» в рус. пер., сл. 41, с. 251). В другом еще месте называет он молчание «таинством будущего века»; слова же, говорит, «суть орудие мира сего» (там же, сл. 42, с. 263). Святой же Варсонофий ставит его выше богословствования, говоря: «Если ты и едва-едва не богословствуешь, то знай, что молчание более достойно удивления и славы» (там же, отв. 36). Посему хотя бывает, что «иной молчит, потому что не имеет, что сказать; иной… потому что ждет удобного времени для своего слова» (Сир. 20:6), иной по другим каким причинам, «славы ради человеческой или по ревности о сей добродетели молчания, или потому, что держит сокровенное в сердце собеседование с Богом, от коего не хочет отойти внимание ума его» (св. Исаак, сл. 76, с. 546), но вообще можно сказать, что кто молчалив, тот показывает себя благоразумным и мудрым (Сир. 19:28,20:5).

К тому, чтоб навыкнуть молчанию, укажу тебе одно самое прямое и простое средство: берись за дело сие – и само дело будет и научать тебя, как его делать, и помогать в этом. Для поддержания же усердия к такому труду почаще размышляй о пагубных следствиях безразборной говорливости и спасительных следствиях благоразумного молчания. Когда же дойдешь до вкушений спасительных плодов молчания, тогда не потребуется более для тебя никаких в этом отношении уроков.

Глава 26. Как исправлять воображение и память

Сказавши об управлении внешними чувствами, следует нам сказать теперь и о том, как управляться с воображением и памятью, потому что, и по мнению всех почти философов, воображение и память суть не что иное, как отпечатление всех тех чувственных предметов, которые мы видели, слышали, обоняли, вкушали, осязали. Можно сказать, что воображение и память суть одно внутреннее общее чувство, которое воображает и помнит все, что внешним пяти чувствам пришлось прежде того перечувствовать. И некоторым образом внешние чувства и чувственные предметы походят на печать, а воображение – на отпечатление печати.

Даны же нам воображение и память для того, чтоб мы пользовались их услугами, когда внешние наши чувства покоятся и мы не имеем пред собой тех чувственных предметов, которые прошли чрез наши чувства и отпечатлелись в них (воображении и памяти). Не имея возможности всегда иметь пред собой предметы, нами виденные, слышанные, вкушенные, обонянные и осязанные, мы вызываем их пред свое сознание посредством воображения и памяти, в коих они отпечатлелись, и таким образом рассматриваем их и обсуждаем, как бы они и внешне присущи были нам.

Например, побывал ты некогда в Смирне и потом опять выбыл оттуда и больше уже не видишь ее внешним чувством очей своих; однако ж, когда захочешь, представляешь себе Смирну внутренним своим чувством, т. е. воображением и памятью, представляешь и снова пересматриваешь ее, как она есть, в собственном ее виде, величине и расположении. Это не то значит, чтоб душа твоя выходила из тебя и перешла в Смирну, как думают некие неучи, но ты сам в себе видишь образ Смирны, в тебе отпечатлевшийся.

Это воображение чувственных предметов много докучает и много беспокойств причиняет тем, кои ревнуют всегда пребывать с Богом, ибо оно отвлекает внимание от Бога и наводит его на суетное, а между ним и на греховное и тем возмущает внутреннее наше доброе настроение. Этим страдаем мы не наяву только, но и во время снов, от которых впечатление нередко продолжается не на один день.

Как воображение есть сила неразумная, действующая большею частью механически, по законам сочетания образов, духовная же жизнь есть образ чистой свободы, то само собой разумеется, что его деятельность несовместна с сею жизнью, и я понуждаюсь предложить тебе на сей предмет несколько руководительных замечаний.

1) Знай, что как Бог есть вне всех чувств и всего чувственного, вне всякого вида, цвета, меры и места, есть совершенно безобразен и безвиден, и хотя везде есть, но есть превыше всего, то Он есть и вне всякого воображения. «Никакое воображение не имеет места в отношении к Богу, ибо Он есть выше всякого помышления и пребывает превыше всего» (Игнатий и Каллист, гл. 65, к концу в «Добротолюбии»). Отсюда само собою следует, что воображение есть такая сила души, которая по природе своей не имеет способности пребывать в области единения с Богом.

2) Знай, что и Люцифер, первый из Ангелов, будучи прежде выше всякого неразумного воображения и вне всякого вида, цвета и чувства, как ум мысленный, невещественный, безвидный и бестелесный, когда потом возмечтал и наполнил ум свой образами равенства Богу, ниспал от оного безвидного, безобразного, бесстрастного и простого безвеществия ума в это многовидное, многосоставное и дебелое воображение, как полагают многие богословы, и, таким образом, из Ангела безвидного, безвещественного и бесстрастного сделался диаволом, как бы вещественным, многовидным и страстным. Но каким стал он, такими же сделались и слуги его, все демоны, о чем у Григория Синаита читаем следующее суждение: «Были некогда и они умами, но, ниспадши от оного безвеществия и тонкости, возымели вещественную некую дебелость, отелесняясь каждый соответственно своему чину, степени и действиям, окачествовавшим его. Вследствие сего и они, подобно людям, потеряв ангельскую сладость, лишились божественного наслаждения и осуждены в перстном находить услаждение, как и мы, сделавшись как бы вещественными чрез навыкновение вещественным страстям» (гл. 123 в «Добротолюбии»). По сей причине диавол у святых отцов называется живописцем, змием многовидным, питающимся землей страстей, фантазером и другими подобными именами. Слово же Божие изображает его отелесившимся драконом, с хвостом, ребрами, шеей, носом, глазами, челюстями, губами, кожей, плотью и другими подобными членами. (Смотри об этом в 40 и 41 главах праведного Иова). Из сего уразумей, возлюбленне, что так как многовидная фантазия есть изобретение и порождение диавола, то она для него премного вожделенна и пригодна к погублению нас. Святые отцы справедливо называют ее мостом, чрез который душеубийственные демоны проходят в душу, смешиваются с ней, и делают ее ульем трутней, жилищем страшных, злых и богопротивных помыслов и всяких нечистых страстей, душевных и телесных.

3) Знай, что по св. Максиму, великому богослову, и первозданный Адам создан от Бога не воображательным. Ум его, чистый и безвидный, будучи и в деятельности своей умом, не принимал сам вида или образа от воздействия чувств или от образов вещей чувственных; но, не употребляя этой низшей силы воображения и не воображая ни очертания, ни вида, ни размера, ни цвета сих вещей, высшею силою души, т. е. мыслью, чисто, невещественно и духовно созерцал одни чистые идеи вещей, или их значения мысленные. Но человекоубийца диавол, как сам пал от мечтания о богоравенстве, так довел и Адама до того, что он стал мечтать умом своим о равенстве Богу и пал от такого своего мечтания; и за то из мысленной оной, равноангельской, чистой, разумной и безобразной жизни низринут был в эту чувственную, многосоставную, многовидную, в образы и мечтания погруженную жизнь, в состояние неразумных животных. Ибо быть погруженными в образы или жить в них и под влиянием их есть свойство неразумных животных, а не существ разумных.

После же того как ниспал человек в такое состояние, кто может сказать, в какие страсти, в какое злонравие и в какие заблуждения введен он был своим воображательным мечтанием? Нравоучение наполнил разными обольщениями, физику – многими лжеучениями, богословие – непотребными и нелепыми догматами и баснями. И не древние только, но и новейшие мыслители, желая любомудрствовать и говорить о Боге и о божественных, простых и недоступных воображению и фантазии таинствах (ибо в этом труде должна работать высшая сила души – ум) и приступив к сему делу прежде очищения своего ума от страстных видов и воображательных образов чувственных вещей, вместо истины нашли ложь. И, что особенно многобедственно, они эту ложь свою заключили в объятия души и сердца и держат крепко, как истину, выражающую действительность. И, таким образом, вместо богословов явились баснословами, предавшись, по апостолу, «в неискусен ум» (Рим. 1:28). (См. о сем Исаака Сирианина в конце послания св. Симеону, сл. 55-е).

Итак, брате мой, если ты желаешь легко и удобно освободиться от таких заблуждений и страстей, если ищешь избежать разных сетей и козней диавола, если вожделеваешь соединиться с Богом и улучить божественный свет и истину, мужественно вступи в брань с своим воображением и борись с ним всеми твоими силами, чтобы обнажить ум свой от всяких видов, цветов и очертаний и вообще от всякого воображения и памяти вещей чувственных, как хороших, так и худых. Ибо все такое есть запятнание и затемнение чистоты и светлости ума, одебеление его безвеществия и проводник к острастению ума, так как ни одна почти страсть душевная и телесная не может подступить к уму иначе, как чрез воображение соответственных им вещей чувственных. Подвизайся же хранить ум свой бесцветным, безобразным, безвидным и чистым, как создал его Бог.

Но этого достигнуть иначе ты не можешь, как возвратив ум свой в себя, заключив его в тесном месте сердца своего и всего внутреннего человека и научив его неотходно пребывать там внутри, то в сокровенной молитве, внутренним словом возглашая: Господи Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя, то себе внимая и себя рассуждая, наипаче же Бога созерцая и в Нем упокоеваясь. Ибо как змий, когда нужно ему бывает бросить старую кожу свою, идет и с усилием протискивает себя сквозь какой-либо тесный проход, как говорят естествословы, так и ум, чрез теснины сердца и умной в сердце молитвы протискиваясь, совлекается одежды воображения чувственных вещей и недобрых чувственных впечатлений и делается чистым, светлым и годным к единению с Богом, ради подобия Ему, какое воспринимает чрез это. Опять, как вода, чем больше утесняется в тесных проходах, тем сильнее напирает и быстрее устремляется вверх, так и ум, чем более стесняется сокровенным в сердце поучением и себе вниманием, тем делается утонченнее и сильнее и, устремляясь горе, тем недоступнее бывает для всякой страсти и всякого прилога помыслов, и для всякого образа вещей, не только чувственных, но и мысленных, так как они в таком случае остаются вне и внутрь войти не могут. Предложу и иное сравнение, еще более подходящее. Как лучи солнца, будучи рассеяны в воздухе и разъединены друг с другом, бывают не так светлы и теплородны, будучи же сосредоточены в одну точку посредством известных стекол, дают ослепительный свет и теплоту зажигательную, так и ум, будучи собран в центре сердца себе вниманием и сокровенным поучением, делается светоносным и попалительным, тьму вещественную и страстную разгоняющим и всякие такого же рода образы и движения подпаляющим и уничтожающим.

Это первый и главный способ, как управляться с воображением и памятью, который держать должен ты, возлюбленный, непрерывно. Им ты не только исправишь эти душевные силы, но изгладишь в них все следы и остатки прежде воспринятых впечатлений и образов вещей чувственных, возбуждающих и питающих страсти. Но чем действеннее и плодоноснее сей способ, тем он притруднее, и чем притруднее, тем менее ныне имеет он желающих употреблять его, чтоб не сказать – тем менее верующих в силу его, особенно в среде мудрецов и учителей, не светских только, но и духовных, которые, не хотя поверить научению Святого Духа и стольких св. отцов, указывающих сей способ в драгоценнейшей всякого камения честного книге «Добротолюбие», праведно лишаются плодов Духа, какие сподобляются получить многие неученые и даже неграмотные. Ибо, по слову Спасителя, Бог «утаил их от премудрых и разумных, и открыл… младенцам» (Лк. 10:21); потому что которые не верят в силу сего умного делания и не принимаются за него, те никак не могут понять, сколь оно благотворно, по слову пророка: «аще не уверите, ниже имате разумети» (Іс. 7:9).

Когда же увидишь, что ум твой утомляется и не может более держаться внутри сердца в умно-сердечной молитве, тогда употребляй и второй к тому способ, а именно позволь ему выйти вне и поиметь простор в божественных и духовных размышлениях и созерцаниях, как тех, кои преподает Священное Писание, так и тех, к которым подает повод и которые внушает творение Божие. Такие духовные размышления, будучи сродны уму по своей тонкости и безвеществию, не причиняют ему одебеления и не заковывают его во внешнем, а напротив, удовлетворив в меру его жажду свободного движения в своей области, содержанием своим располагают его снова скорее возвратиться внутрь сердца, к единению с Богом чрез погружение себя в мысленную память о Нем едином. Почему божественный Максим и говорит, что «одно деяние не может сделать ум бесстрастным, если притом не будет он вдаваться в разные духовные созерцания». Берегись, однако ж, в творениях Божиих, в предметах вещественных и в животных, останавливаться на одной физической их стороне, пока ты еще страстен. Потому что в таком случае ум, не будучи еще свободен от страстного смотрения на чувственные вещи, вместо того чтоб переноситься от них к духовным и невещественным помышлениям, в них кроющимся, будет увлекаться одною внешнею их красотой и показностью и, усладясь ею, может принять ложные о них учения и страстные к ним расположения, по словам св. Максима, как это пострадали столькие и столькие философы-естественники.

Или употреби третий способ для доставления отдохновения и упокоения уму твоему, а именно берись размышлять о таинствах жизни и страданий Господа, т. е. о рождении Его в вертепе, обрезании, постановлении пред Богом в сретение, крещение в Иордане, сорокадневном пощении в пустыне, о проповедании Им Евангелия, о многообразных чудесах, сотворенных Им, о преображении на Фаворе, об омовении ног ученикам и преподании им таинств на вечери, о предании Его, о Его страдании, кресте, погребении, воскресении и вознесении на небо, о многообразных истязаниях мучеников и долголетних строгих подвигах преподобных отцов.

Равным образом можешь ты для сокрушения сердца и возбуждения покаянных чувств помышлять еще о таинстве страшного часа смертного, о потрясающем дне Суда, о разных видах вечных мук, как-то: об океанах огня неугасимого, о мрачных в преисподней затворах, о тартарах мрачных, о червях неусыпающих, о сожительстве с демонами; помышляй также об упокоении и неизреченных радостях праведников, о Царстве Небесном, вечной славе и непрестающем блаженстве, о гласе празднующих, о совершеннейшем единении там с Богом, о всегдашнем сопребывании и сожительстве с ангелами и всеми святыми.

Если ты, брате, нарисуешь на хартии воображения своего такие помышления и представления, то не только избавишься от непотребных воспоминаний и злых помыслов, но стяжешь и великую похвалу в оный день Суда за такой подвиг, как предвещает тебе св. Василий Великий в слове о девстве, говоря, что «Каждый человек, в теле сем живущий, походит на живописца, рисующего какой-нибудь образ в сокровенном месте. Как этот живописец, когда, кончив картину, вынесет ее из сокровенности на выставку, хвалим бывает зрителями, если хороший избрал для нее предмет и нарисовал его хорошо, и, напротив, бывает порицаем, если и предмет избрал дурной, и нарисовал его плохо, так и каждый человек, когда по смерти предстанет на суд Божий, имеет быть похвален и ублажен Богом, ангелами и святыми, если украсил ум свой и свое воображение светлыми, божественными и духовными образами и представлениями, и, напротив, имеет быть посрамлен и осужден, если наполнил свое воображение картинами страстными, срамными и низкими». И св. Григорий Солунский удивление выражает тому, как от воздействия вещей чувственных в душе чрез воображение водворяется или умный свет, доставитель вечно блаженной жизни, или мысленный мрак, ведущий в адскую тьму (греч. «Добротолюбие», с. 969).

Ведай, однако ж, что я не то хочу тебе сказать, чтоб ты всегда занимался этими одними помышлениями, нет, но употребляй их только иногда, пока ум твой, утомившийся держать себя в теснотах сердца, отдохнет. Когда же отдохнет, возвращай его опять в сердце и заставляй держать себя без мечтаний и образов в сердечной памяти о Боге. Ибо как все раковинные и черепокожие животные покой себе не находят нигде, как в своих раковинах, в коих укрываются, как в доме, так и ум, естественно, нигде так не упокоивается, как в храмине сердца и во внутреннем человеке, где, укрываясь, как в крепости, благоуспешно ведет он брань с помыслами, врагами и страстями, там же внутри кроющимися, хотя большая часть людей этого не ведает.

Что страсти и помыслы кроются внутри нас, в сердце, и оттуда исходят и борют нас, это не моя мысль. Слушай, что говорит Господь: «от сердца… исходят помышления злая, убийства, прелюбодеяния, любодеяния, татьбы, лжесвидетельства, хулы. Сия суть сквернящая человека» (Мф. 15:19-20). И то, что враги наши демоны укрываются около сердца, не мое придумание. Так учат святые отцы. Из них с большею определенностью изъясняет сие св. Диадох, говоря, что прежде Святого Крещения Божественная благодать подвигает человека на добро вовне и сатана кроется в глубинах души и сердца; после же того, как примет человек Святое Крещение, демон витает вне сердца, а благодать вселяется внутрь («Добротолюбие», ч. 4, гл. 76). Впрочем, и после Крещения, говорит он далее (там же, гл. 82), попускается врагам нашим бывать в глубине тела нашего, как бы на поверхности сердца, для испытания произволения нашего, и отсюда коптят они на ум мокротностью плотских сластей. С этим согласно учит и св. Григорий Богослов, толкуя, что сказанное Господом о том, как нечистый дух исходит из человека и опять возвращается в него на наибольшее ему зло (Мф. 12:43-45), бывает с крещеными, когда они вознерадят о пребывании в сердце. «Изгнанный Крещением, нечистый дух, говорит, не любя быть бездомным, ищет покоя, скитаясь там и сям, и, не находя его, возвращается к дому, из которого вышел, потому что бесстыден. Если найдет, что Христос, вниманием и любовью крещеного держимый, водворился и пребывает на месте, из которого он изгнан, т. е. в сердце, то, снова отраженный, уходит без успеха. Если же найдет в ком прежнее место свое пустым, никем не занятым, по отсутствию внимания к Господу и памяти о Нем, то поспешно входит, с большею против прежнего злобой. И бывает человеку тому последнее горше первого» (Сл. 40-е). Я намеренно распространился о сем, чтоб сильнее расположить тебя неотходно пребывать внутри сердца с памятью о Господе Спасителе и молитвой к Нему, если желаешь всегда являться победителем в смущениях помыслами и страстными движениями, навеваемыми на сердце. Когда ты там с Господом, враг не посмеет подойти.

Над всем же этим, говорю тебе, бодрствуй над собой и не давай своему воображению и памяти вспоминать прежде виденное, слышанное, обонянное, вкушенное и осязанное, особенно, что было в этом срамного и непотребного. В этом и состоит преимущественно наша брань, и она труднее и неотвязчивее брани с чувствами или употреблением их. Всякий из борющихся знает это по опыту. Чтоб не восприять что-либо соблазнительное каким-нибудь чувством, с этим управиться легко; но по восприятии управляться с воображением и памятью о том очень трудно. Чтоб, например, видеть или не видеть какое лицо или посмотреть на него страстно или бесстрастно, это не так трудно и не представляет большой брани; после же того, как увидишь и взглянешь на него страстно, уже нелегко, а требуется большая брань и немалый подвиг, чтоб изгнать из памяти своей воображение этого лица. И враг может играть душою твоей, как мячиком, перебрасывая внимание от одного воспоминания на другое и под ними шевеля пожелания и страсти и держа тебя таким образом в страстном настроении. Посему и говорю тебе: бодрствуй и паче всего смотри за воображением и памятью.

Глава 27. Воину Христову надлежит всевозможно избегать тревог и смятений сердечных, если желает добре препобеждать врагов своих

Как долг неотложный имеет всякий христианин, когда потеряет сердечный мир, делать все от него зависящее, что может способствовать к восстановлению его, так не меньше того обязательно лежит на нем не допускать, чтоб какие-либо случайности текущей жизни возмущали сей мир: разумею болезни, раны, смерть сродников, войны, пожары, внезапные радости, страхи и скорби, воспоминания о прежних проступках и ошибках, – словом все, чем обычно волнуется и тревожится сердце. Не допускать тревог и волнений в таких случаях обязательно потому, что, поддавшись им, человек теряет самообладание и лишается возможности ясно понимать события и верно видеть подобающий образ действования, а то и другое дает врагу доступ взволновать его еще более и направить на какой-либо шаг, трудно поправимый или совсем не поправимый.

Я не то хочу сказать: не допускай скорби, потому что это не в нашей власти, а то: не допускай скорби возобладать твоим сердцем и взволновать его, держи ее вне, за пределами сердца и спеши так ее умягчить и укротить, чтоб она не мешала тебе и здраво рассуждать и право действовать. Это, при помощи Божией, в нашей власти, если у нас в силе нравственно-религиозные чувства и расположения.

Из прискорбностей каждая имеет свои особенности и против каждой есть свои приемы; но я говорю вообще об них, разумея общее их свойство – растревоживать и возмущать душу, и общее против этого имея в мысли предложить тебе средство. Средство это есть вера в благое Провидение, устрояющее течение нашей жизни со всеми ее случайностями в личное каждому из нас благо, и благодушная покорность воле Божией, выражающейся в нашем положении, по коей в глубине души взывалось бы: буди воля Божия! Якоже Господеви изволися, тако и бысть, и бысть во благо нам.

Сие благо в разных лицах разно сознается и чувствуется. «Иной» сознает: это благость Божия на покаяние меня ведет; «другой» чувствует: грех ради моих послал мне это Господь, чтоб очистить меня от них, несу епитимью Божию; «третьему» приходит на мысль: испытывает меня Господь, искренно ли я служу Ему. Со стороны смотрящие на подвергавшегося скорбям могут и «четвертое» подумать: это ему – да явятся дела Божии на нем. Но такое решение может иметь место не иначе как по окончании прискорбностей, и именно при явной помощи Божией. В душе же скорбящего уместны только три первых чувства. И они все такого свойства и силы, что какое бы из них ни взошло на сердце, всякое сильно утишить поднимающуюся бурю скорби и водворить в сердце мирное благодушие.

И вот тебе общее средство к умиротворению сердца, когда прискорбности покушаются возмутить его: восставив в возможной силе веру в благое Провидение о тебе Божие и оживив в душе богопреданную покорность воле Божией, наводи на сердце сказанные выше помышления и понудь его почувствовать, что настоящею случайностью скорбною или испытывает тебя Господь, или очистительную епитимью на тебя налагает, или подвигает на покаяние или вообще, или частно о каком-нибудь забытом деле неисправном. Как только сердце восчувствует что-либо из сего, скорбь тотчас утихнет и даст ему возможность вслед за сим восприять в себя и другие два чувства; все же вместе они скорее водворят в тебе такой мир и благодушие, что ты не возможешь не взывать: буди имя Господне благословенно во веки! Что масло на волны моря, то сии чувства на скорбное сердце: улегаются волны и бывает тишина великая.

Так умиротворяй сердце, когда оно встревожилось в какой бы то ни было степени. Но если ты долгим над собой трудом и духовными подвигами так внедришь в сердце сказанные чувства, что они будут преисполнять его неотходно, то никакая скорбь не потревожит тебя, потому что такое настроение будет для тебя действеннейшим предохранительным средством против того. Не то, чтоб чувства скорбные уж и не подступали; они будут подступать, но тотчас же и отступать, как волны морские от крепкого утеса.

Глава 28. Что делать, когда бываем уранены на брани

Когда бываешь уранен, впадши в какое-либо прегрешение по немощи своей или по худонравию своему (имеются грехи простительные: недолжное слово сорвалось, рассердиться пришлось, мысль худая промелькнула, желание недолжное поднималось и подобное), не малодушествуй и не мятись попусту без толку. Первое, что нужно, – не останавливайся на себе, не говори: как я такой потерпел это и допустил?! Это вопль гордостного самомнения. Смирись, напротив, и, воззрев ко Господу, скажи и восчувствуй: «Чего другого и ожидать было от меня, Господи, столь немощного и худонравного». И тут же возблагодари Его, что на этом только остановилось дело, исповедуя: «Если б не Твоя безмерная благость, Господи, не остановился бы я на этом, а всеконечно впал бы еще в худшее что».

Однако ж, сознаваясь так и таким себя чувствуя, поопасись допустить беспечную и поблажливую мысль, что Поелику ты таков, то будто право некое имеешь делать что-либо неподобающее. Нет, несмотря на то, что ты немощен и худонравен, все неподобающее, делаемое тобой, вменяется тебе в вину. Ибо все, происходящее от тебя, произволением одаренного, произволению твоему принадлежит, и как доброе бывает тебе в одобрение, так худое в охуждение. Потому, осознав себя худым вообще, осознай вместе и виновным в том худом, в которое впал в настоящий час. Осуди себя и укори, и притом себя одного, не озирайся по сторонам, ища, на кого бы свалить вину свою. Ни люди окружающие, ни стечение обстоятельств не виноваты в грехе твоем. Виновато одно злое произволение твое. Себя и укоряй.

Однако ж не будь похож и на тех, которые говорят: «Да, я это сделал, и что ж такого?» Нет, после осознания и самоукорения, поставив себя пред лицом неумытной правды Божией, поспеши возгреть и покаянные чувства, сокрушение и болезнование о грехе не столько по причине унижения себя грехом, сколько по причине оскорбления им Бога, столько милостей тебе лично явившего: в призвании тебя к покаянию, в отпущении прежних грехов, в допущении ко благодати Таинств, в хранении тебя на добром пути и руководстве по нему.

Чем глубже сокрушение, тем лучше. Но как бы ни было сильно сокрушение, и тени не допускай нечаяния помилования. Помилование уже совсем готово, и рукописание всех грехов разодрано на кресте. Ожидается только раскаяние и сокрушение каждого, чтоб и ему присвоить силу крестного заглаждения грехов всего мира. С сим упованием пади ниц душою и телом и вопи: «помилуй мя, Боже, по велицей милости Твоей» (Пс. 50:3), – и не переставай вопить, пока не восчувствуешь себя виновным-милуемым, так чтоб вина и милование слились в одно чувство.

Эта благодать нисходит наконец на всякого кающегося. Но ему сопутствовать должна решимость, обетом скрепленная, не поблажать себе потом, а строго блюсти и охранять себя от всяких падений, не только больших, но и малых, с присовокуплением усердной молитвы о благодатной к тому помощи. После столь близкого опыта неблагонадежности своих сил и усилий сами собой пойдут из сердца воздыхания: «сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови во утробе моей». И “Дух Твой благий да наставит меня на землю праву» (Пс. 50:12Пс. 142:10).

Все сие – самоосуждение, сокрушение, уповательную молитву о помиловании, воодушевительное решение блюстись впредь и молитву о благодатной к тому помощи – должно тебе проходить внутри всякий раз, как погрешишь оком, слухом, языком, мыслью, чувством; и на мгновение одно не оставляй в сердце греха неисповеданным Господу и не очищенным пред Ним сердечным покаянием. Опять падешь – и опять то же сделай, и хотя бы тебе многократно пришлось погрешить, столько же раз и очищай себя пред Господом. Вечером же, если есть возможность, перескажи все духовному отцу своему, а когда нельзя в тот же вечер, перескажи при случае. Такое исповедание или откровение всего духовному отцу есть самое благотворное действие в деле нашей духовной брани.

Ничто так не поражает врага-душегубца и не разоряет козни его, как такой образ действования. Потому он всячески усиливается препятствовать ему и внутренне, и внешне: внутренне – мыслями и чувствами, а внешне – напущением разных встреч и случайностей. Какие именно эти препоны, сам увидишь, когда возьмешься за дело. Об одном только помяну: враг усиленно старается внушить не тотчас, как замечено прегрешение, приступать к делу внутреннего себя от него очищения, а подождать немножко, не день и не час, а немножко. Но только согласись на это, он подставит другой грех, после греха языком грех оком и еще каким чувством, а этого греха очищение поневоле уже отложишь, потому что надо прежде очистить предыдущий. И пойдет, таким образом, отлагание на целый день, и грех за грехом наполнит душу. Вечером, до коего обычно откладывается дело покаянного себя очищения, ничего не видно в душе определенного – там шум и смятение, и мрак от множества допущенных падений. Душа похожа на очи, пылью набитые, или на воду, помутившуюся от множества нападшего туда сора. Как ничего не видно, то дело покаяния совсем оставляется, но вместе с тем и душа оставляется мутной и смятенной. От этого молитва вечерняя бывает неисправна, а далее и сны нехороши. Так никогда ни на одно мгновение не отлагай внутреннего очищения, как только осознаешь за собой что неисправное.

Второе, что внушает при этом враг, есть не сказывать духовному отцу случившегося. Не слушай и наперекор ему открывай все, ибо сколь много благ от сего открывания, столь же, или даже больше, зла от скрывания того, что бывает в нас и с нами.

Глава 29. Какого порядка держится диавол в ведении брани духовной со всеми и как прельщает людей разных состояний нравственных

Ведай, возлюбленне, что диавол ни о чем другом не печется, как о погибели каждого из нас, и что не одним и тем же способом ведет со всеми брань. Чтоб тебе было это яснее увидеть и понять, представлю тебе пять нравственных состояний людей и опишу соответственные им козни, обходы и прельщения вражеские. Состояния сии суть следующие: одни пребывают в рабстве греху, и помышления не имея об освобождении от него; другие, хотя помышляют об этом освобождении и желают его, но ничего не предпринимают, чтобы достигнуть его; есть и такие, которые по освобождении от уз греха и стяжания добродетелей попадают опять в грех с большим растлением нравственным. Из этих последних одни в самопрельщении думают, что, несмотря на то, все еще идут к совершенству, другие в беспечности оставляют путь добродетели; иные саму добродетель, какую имеют, превращают в повод и причину зла для себя.

На каждого из таковых враг действует, соображаясь с его настроением.

Глава 30. Как диавол утверждает грешников в рабстве греху

Когда диавол держит кого в рабстве греху, то преимущественно заботится о том, чтоб все более и более омрачать его духовным ослеплением, отгоняя от него всякий добрый помысл, могущий привести его в сознание пагубности своей жизни. И не только добрые отгоняет от него помыслы, которые могли бы подвигнуть его на покаяние и обратить на путь добродетели, но вместо них влагает помыслы злые и развращенные и тут же подстраивает подручные поводы к обычному ему греху и увлекает его часто падать в него или в другие, более тяжкие грехи. От этого бедный грешник делается все более и более омраченным и ослепленным. Ослепление это укореняет в нем навык и непрестающий позыв все грешить и грешить, так что он, несчастный, влекомый от дела греховного к большему ослеплению и от ослепления в большие грехи, кружится, как в водовороте, и прокружится так всю свою жизнь до самой смерти, если не привнидет особенная Божия благодать во спасение ему.

Кто находится в таком бедственном состоянии, тому, если он пожелает от сего избавиться, надлежит не медля, как только придет ему благое помышление или, лучше сказать, внушение, зовущее его из тьмы во свет и от греха к добродетели, тотчас принять его со всем вниманием и желанием, тотчас усердно приступить и к делу, взывая из глубины сердца к щедрому Подателю всякого блага: «Помоги мне, Господи Боже мой, скоро помоги и не оставляй меня более в этой тьме греховной». Пусть не знает утомления, взывая таким или иным каким словом; но вместе с тем да взыщет и земной помощи, обратясь к знающим дело за советом и руководством, как бы успешнее освободиться от томящих его вражеских уз рабства греховного. Если этого невозможно сделать тотчас, пусть исполнит это, как только откроется возможность, не переставая прибегать к распеншемуся за нас Господу Иисусу и к Пречистой Матери Его Богородице Приснодеве благоутробно смилостивиться над ним и не лишить его скорой подобающей помощи. Да ведает он, что в этом неотлагании дела и скорой готовности последовать доброму внушению – его победа и преодоление врага.

Глава 31. Как враг удерживает в своих сетях тех, кои осознали бедственное свое положение и хотят избавиться от него, а к делу не приступают. И отчего добрые наши намерения нередко не приводятся в исполнение

Тех, которые познали худость и бедственность жизни, которою живут, враг успевает удерживать в своей власти наибольшей частью следующим простым, но всесильным внушеним: «После, после; завтра, завтра». И бедный грешник, прельщаясь тенью доброхотства, представляемого таким внушением, решает: «В самом деле завтра; ныне я покончу свое дело и потом с полнейшей беспопечительностью предам себя в руки благодати Божией и неуклонно потеку путем духовной жизни; ныне сделаю то и то, а завтра покаюсь». Сеть это вражеская, брате мой, которою он уловляет многих и премногих и держит в своих руках весь мир. Причина же, по которой эта сеть так удобно осечивает нас, есть наше нерадение и ослепление. Ничем другим, как нерадением и ослеплением, нельзя объяснить того, что в таком важном деле, от которого зависит все наше спасение и вся слава Божия, мы не беремся тотчас за самое простое и легкое, чтоб с полною решимостью и энергией сказать себе: «”Сейчас»! Сейчас начну духовную жизнь, а не после; ныне покаюсь, а не завтра. «Ныне», «сейчас» в моих руках, а «завтра» и «после» в руках Божиих. Но если и благоугодно будет Господу дать мне завтра и после, могу ли я быть уверенным, что и завтра найдет на меня это благое и понудительное помышление об исправлении жизни?» К тому же, что за бессмыслие говорить, например, когда пред