Передмова

Сила Духа Святого, як написано (2Кор. 12:9) і як віримо, звершується в немочі, у немочі не тіла тільки, а й розуму, і красномовства. Це видно як з багато чого іншого, так особливо з того, що благодать показала на великому богословові і братові Христовому. Батько в нього був рибалка; сам Іоанн займався тим самим промислом, яким і батько; він не тільки не здобув грецької та іудейської освіти, а й зовсім не був ученим, як зауважує про нього божественний Лука в Діяннях (Діян. 4:13). Та й батьківщина його найбідніша і незнатна, як містечко, в якому займалися риболовлею, а не науками. Його народила на світ Віфсаїда. Однак же, дивись, якого Духа отримав цей невчений, незнатний, ні в якому відношенні не примітний. Він загримів про те, чого не вчив нас ніхто з інших євангелістів. Оскільки вони благовістять про втілення Христове, а про предвічне Його буття не сказали нічого доволі ясного й наочного, то загрожувала небезпека, що люди, які прив’язані до земного й неспроможні помислити про що-небудь високе, подумають, що Христос тоді лише розпочав своє буття, коли народився від Марії, а не народився від Отця перед віками. У таку оману, як відомо, впав Самосатський Павло. Тому великий Іоанн сповіщає про вишнє народження, не забувши, втім, згадати і про втілення Слова. Бо каже: “І Слово стало плоттю” (Ін. 1:14).

Інші кажуть, що Православні і просили його написати про небесне народження, тому що в той час з’явилися єретики, які вчили, що Іісус був простою людиною. Кажуть також, що святий Іоанн, прочитавши писання інших євангелістів, здивувався істинності їхнього оповідання про все і визнав їх розсудливими, і вони не сказали нічого на догоду апостолам. Втім, про що вони не ясно сказали або зовсім промовчали, то він поширив, усвідомив і додав у своєму Євангелії, яке і написав тоді, коли перебував в ув’язненні на острові Патмос, через тридцять два роки після Вознесіння Христового.

Іоанна Господь любив більше за всіх учнів за його простоту, лагідність, добродушність і чистоту серця, або цнотливість. Внаслідок такого обдарування йому ввірено і богослов’я, насолоду таїнствами, для багатьох невидимими. Бо “блаженні, – сказано, – чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8). Іоанн був і родич Господа. А як? Слухай. Йосип, обручник пречистої Богородиці, мав від першої дружини сімох дітей, чотирьох чоловічої статі і трьох жіночої статі, Марфу, Естер і Саломію; цієї-то Саломії Іоанн був син. Таким чином, виявляється, що Господь був йому дядьком. Оскільки Йосип – батько Господа, а Саломія – дочка цього Йосипа, то Саломія доводиться сестрою Господу, а тому і син її Іоанн – племінником Господу.

Бути може, не недоречно розібрати й імена матері Іоанна та самого євангеліста. Мати, звана Саломією, означає мирну, а Іоанн – благодать її. Отже, нехай кожна душа знає, що мир з людьми і мир від пристрастей у душі стає матір’ю божественної благодаті й породжує її в нас. Бо душі, яка збурюється і веде боротьбу з іншими людьми і з самою собою, неприродно удостоїтися божественної благодаті.

Нам видається і ще одна чудова обставина в цьому євангелісті Іоанні. Саме: він один тільки, а матерів виявляється в нього три: рідна Саломія, грім, бо за великий глас у Євангелії він – “син грому” (Мк. 3:17), і Богородиця, бо сказано: “ось, Мати твоя!” (Ін. 19:27).

Сказавши це перед поясненням, ми повинні тепер почати розбір і самих промов Іоаннових.

Глава перша

Ін. 1:1. Споконвіку було Слово,

Що я сказав у передмові, те й тепер повторю, а саме: тоді як інші євангелісти розлого оповідають про земне народження Господа, виховання і зростання, Іоанн опускає ці події, бо про них досить сказано співучнями його, а веде мову про Божество Того, Хто став людиною заради нас. Втім, при ретельному розгляді побачиш, що як не ті не промовчали про Божество Єдинородного, але згадали, хоч і необширно, так і Іоанн, спрямувавши свій погляд на вишнє слово, не опустив зовсім з уваги домобудівництво втілення. Бо один Дух керував душами всіх.

Іоанн говорить нам про Сина, згадує і про Отця.

Він вказує на вічність Єдинородного, коли каже: “Споконвіку було Слово”, тобто було від початку. Бо що існує від початку, у того, без сумніву, не знайдеться часу, коли б воно не існувало. “Звідки, – скаже інший, – видно, що вираз “на початку було” означає те саме, що від початку?” Звідки? Як із найзагальнішого загального розуміння, так особливо з самого цього євангеліста. Бо в одному зі своїх послань він каже: “про те, що було від початку, що… бачили” (1Ін. 1:1). Чи бачиш, як коханий пояснює сам себе? Так скаже той, хто запитує; але я розумію це “на початку” так само, як і в Мойсея: “На початку Бог створив” (Бут. 1:1). Як там вираз “на початку” не дає тієї думки, нібито небо вічне, так і тут я не буду розуміти слово “на початку” так, нібито Єдинородний вічний. Так скаже єретик. На цю божевільну наполегливість ми нічого іншого не говоритимемо, крім цього: мудрець злоби! Навіщо ти промовчав про наступне? Але ми і проти твоєї волі скажемо це. Там Мойсей каже, що на початку Бог “створив” небо і землю, а тут сказано, що на початку “було” Слово. Що ж спільного між “створив” і “було”? Якби й тут було написано “на початку створив Бог Сина”, то я промовчав би; але тепер, коли тут сказано “на початку було”, я роблю висновок із цього, що Слово існує з давніх-давен, а не згодом отримало буття, як ти пустословиш. Чому Іоанн не сказав “на початку був Син”, але – “Слово”? Слухай. Це заради немочі слухачів, щоб ми, від самого початку почувши про Сина, не подумали про пристрасне і плотське народження. Для того назвав Його “Словом”, щоб ти знав, що як слово народжується від розуму безпристрасно, так і Він народжується від Отця безпристрасно. Ще: назвав Його “Словом” тому, що Він сповістив нам про властивості Отця, так само, як і будь-яке слово оголошує настрій розуму; а водночас і для того, щоб показати, що Він є співучасником Отця. Бо як не можна сказати, що розум буває іноді без слова, так і Отець, і Бог не був без Сина. Іоанн ужив це словосполучення тому, що багато є й інших слів Божих, наприклад, пророцтва, заповіді, як і сказано про ангелів: “велетні сильні, що виконуєте Його слово” (Пс. 102:20), тобто повеління Його. Але власне Слово є особистою істотою.

і Слово було у Бога,

Тут євангеліст ще ясніше показує, що Син співвічний Отцю. Щоб ти не подумав, що Отець був колись без Сина, він каже, що Слово було в Бога, тобто в Бога в надрах отецьких. Бо прийменник “у” ти маєш розуміти замість “з”, як і в іншому місці він ужитий: чи не браття Його і сестра Його “тут”, тобто “з нами живуть”? (Мк. 6:3). Так і тут “у Бога” розумій замість: був із Богом, разом із Богом, у Його надрах. Бо неможливо, щоб Бог коли-небудь був без Слова або премудрості, або сили. Тому ми віримо, що Син, бо Він є Словом, премудрістю і силою Отця (1Кор. 1:24), завжди був у Бога, тобто був одночасно і спільно з Отцем. “І як же, – скажеш, – Син не після Отця?” Як? Навчися від фізичного прикладу. Сяйво сонячне чи не від самого сонця? Так точно. Чи вже воно й пізніше за сонце, так що нібито можна уявити собі час, коли сонце було без сяйва? Не можна. Бо як воно було б і сонцем, якби не мало сяйва? Якщо ж так мислимо про сонце, то тим більше маємо так мислити про Отця і Сина. Треба вірити, що Син, Який є сяйво Отця, як каже Павло (Євр. 1:3), завжди виблискує разом з Отцем, а не пізніше за Нього.

Зауваж також, що цим виразом спростовується і Савелій лівіянин. Він навчав, що Отець, Син і Дух – одна особа, і що ця єдина особа в один час з’являлася як Отець, а в інший – як Син, а в інший – як Дух. Так пустословив син батька брехні, сповнений духа лукавого. Але цими словами: “і Слово було у Бога” він явно викривається. Євангеліст тут найяскравішим чином говорить, що інше Слово й інший Бог, тобто Отець. Бо якщо Слово було разом із Богом, то, вочевидь, вводяться дві особи, хоча в них обох і одне єство. А що одне єство, слухай.

і Слово було Бог.

Бачиш, що і Слово – Бог! Значить, у Отця і Сина єдине єство, як і єдине божество. Отже, нехай засоромляться і Арій, і Савелій. Арій, який називає Сина Божого творінням і створінням, нехай посоромиться тим, що Слово на початку було і було Богом. А Савелій, який не приймає троїчності осіб, але одноосібність, нехай посоромиться тим, що Слово було у Бога. Бо тут великий Іоанн ясно сповіщає, що інакше Слово, і інакший Отець, хоча не інакше і інакше. Бо інший говориться про осіб, а інше й інше про єства. Наприклад, щоб думку викласти ясніше, Петро і Павло суть інший та інший, бо дві особи; але не інше та інше, бо в них одне єство – людство. Так само треба вчити і про Отця і Сина: Вони, з одного боку, інший і інший, бо дві особи, а з іншого боку, не інше й інше, бо одне єство – божество.

Ін. 1:2. Воно було споконвіку у Бога.

Цей Бог Слово ніколи не відокремлювався від Бога і Отця. Оскільки Іоанн сказав, що і Слово було Богом, то, щоб не збентежила когось така сатанинська думка: якщо і Слово є Бог, то чи не повставало Воно колись проти Отця, як боги язичників у їхніх байках, і якщо відокремилося від Нього, чи не стало супротивником Богові? – він каже, що хоча Слово є і Бог, проте ж, Воно знову у Бога і Отця, разом з Ним перебуває і ніколи не відокремлювалося від Нього.

Не менш пристойно сказати тим, хто дотримується вчення Арія, і це: слухайте, глухі, що називають Сина Божого справою і творінням Його; ви розумійте, яке ім’я Сину Божому доклав євангеліст: він назвав Його Словом. А ви називаєте Його ділом і творінням. Не діло Він і не творіння, а Слово. Слово двох родів. Одне – внутрішнє, яке ми, коли й не говоримо, маємо, тобто здатність говорити, бо й той, хто спить і не говорить, має, однак же, покладене в ньому слово і не втратив здатність. Отже, одне слово внутрішнє, а інше вимовне, які ми і вустами вимовляємо, приводячи в дію здатність говорити, здатність розумового слова, що лежить всередині. Хоча, таким чином, слово двох родів, проте ж, жодне з них не підходить до Сина Божого, бо Слово Боже не є ні вимовне, ні внутрішнє. Ті слова природні й наші, а Слово Отця, будучи вищим за природу, не підлягає довільним хитрослів’ям. Тому хитрий висновок Порфирія, язичника, розпадається сам собою. Він, намагаючись повалити Євангеліє, вживав такий поділ: якщо Син Божий є словом, то або вимовлене, або внутрішнє слово; але Він ні те, ні інше; отже, Він не є Словом. Отже, євангеліст наперед розв’язав цей висновок, сказавши, що внутрішнє і вимовне говориться про нас і предмети природні, а про надприродні нічого такого не говориться. Утім, і те треба сказати, що сумнів язичника мав би підставу, якби це ім’я “Слово” було цілком гідне Бога і власне й істотно вживалося про Нього. Але досі ніхто ще не знайшов жодного імені, цілком гідного Бога; ні це саме “Слово” не вживається власне і суттєво про Нього, а воно тільки показує, що Син народився від Отця безпристрасно, подібно як слово від розуму, і що Він став вісником волі Отцівської. Що ж ти, нещасний, прив’язуєшся до імені і, чуючи про Отця, Сина і Духа, опускаєшся до речових стосунків і уявляєш у розумі плотських батьків і синів, і вітер повітряний, – можливо, південний чи північний, або інший якийсь, – який спричиняє бурю? Але якщо хочеш дізнатися, що за слово – Боже Слово, то слухай, що далі.

Ін. 1:3. Все через Нього сталось,

“Не вважай, – каже, – Слово таким, що розчиняється в повітрі та зникає, але вважай Творцем усього чуттєвого та уявного”. Але аріани знову з наполегливістю кажуть: “як ми говоримо, що двері зроблені пилкою, хоча вона тут знаряддя, а інший рухав знаряддям, майстер, так і Сином все отримало буття, не так, ніби Він Сам Творець, але знаряддя, подібно до того, як там пила, а Творець є Бог і Отець, і Він вживає Сина як знаряддя. Тому Син є творіння, на те створене, щоб Ним все отримало буття, подібно до того, як пила влаштовується для того, щоб нею робити теслярські роботи”. Так твердить лукавий сонм Арія.

Що ж нам сказати їм просто і прямо? Якщо Отець, як ви кажете, на те створив Сина, щоб мати Його знаряддям для звершення створіння, то Син честю буде нижчим за створіння. Бо як у тому випадку, коли буває знаряддям пила, те, що вона влаштовує, більш почесне, ніж вона, тому що пила зроблена для виробів, а не вони для пили; так і створіння буде більш почесним, ніж Єдинородний, тому що для нього, як вони кажуть, створив Його Батько, наче Бог і не створив би із Себе Єдинородного, якби не мав наміру створити все. Що божевільніше за ці промови?

“Для чого ж, – кажуть, – євангеліст не сказав “це Слово створило все”, але вжив такий прийменник “через”?” Щоб ти не подумав, що Син не народжений, безначальний і противний Богові, для цього і сказав Він, що Отець усе створив Словом. Бо уяви собі, що якийсь цар, маючи сина і маючи намір побудувати місто, облаштування його довірив синові. Як той, хто говорить, що місто побудоване сином царя, сина царського не зводить до раба, але показує, що цей син і батька має, і не один тільки, так і тут євангеліст, сказавши, що все створене Сином, показав, що Отець, так би мовити, вжив його посередником до створення, не як меншого, а навпаки, як рівноцінного, як такого, що здатен виконати таке велике доручення. Скажу тобі й те, що якщо тебе бентежить прийменник “через”, і ти бажаєш знайти в Писанні якесь місце, яке говорить, що Саме Слово створило все, то послухай Давида: “Колись землю Ти був заклав, а небо то чин Твоїх рук” (Пс. 101:26). Бачиш, не сказав він “через Тебе створені небеса і заснована земля”, але Ти заснував, і справа рук Твоїх – небеса. А що Давид говорить це про Єдинородного, а не про Отця, ти можеш дізнатися і від апостола, який вживає ці слова в посланні до Євреїв (Євр. 1:8-10), можеш дізнатися і з самого псалма. Бо, сказавши, що Господь призрів на землю – почути зітхання, визволити вбитих і сповістити в Сіоні ім’я Господнє, – на кого іншого вказує Давид, як не на Сина Божого? Бо Він зглянувся на землю; чи розуміти під нею ту, якою ми рухаємося, чи наше єство, що оземлилося, чи нашу плоть, як сказано: земля ти (Бут. 3:19), яку Він прийняв на Себе; Він же і дозволив нам, зв’язаним кайданами власних гріхів, синам вбитих умертвілих Адама та Єви, і сповістив у Сіоні ім’я Господнє. Бо стоячи в храмі, Він навчав про Отця Свого, як і Сам каже: “Я відкрив ім’я Твоє людям” (Ін. 17:6). Кому ці дії пристойні, Отцеві чи Синові? Усе Синові, бо Він у вченні сповістив ім’я Отця. Сказавши це, блаженний Давид долучає і те: “на початку Ти, [Господи,] заснував землю, і небеса – діло рук Твоїх”. Чи не очевидно, він виставляє Сина Творцем, а не знаряддям?

Якщо ж знову прийменник “через”, на твою думку, вводить деяке зменшення, то, що скажеш, коли Павло вживає його про Отця? Бо “Вірний Бог, Котрим покликані ви до єднання з Сином Його” (1Кор. 1:9). Чи вже тут він робить Отця знаряддям? І знову, Павло апостол “волею Божою” (1Кор. 1:1). Але досить і цього, а потрібно знову повернутися туди ж, звідки ми почали.

“Все через Нього сталось”. Мойсей, кажучи про видиму створіння, нічого не пояснив нам про створіння які осягаються розумом. А євангеліст, все обійнявши одним словом, каже: “все через Нього сталось”1, видиме й невидиме.

і без Нього ніщо не сталось, що сталось.

Оскільки євангеліст сказав, що Слово створило все, то, щоби хто не подумав, що і Духа Святого Воно ж створило, додає: “все Тим було”. Що ж усе? – створене. Як би так він сказав, що б не було у створеній природі, все це отримало буття від Слова. Але Дух не належить до створеної природи; тому Він не від Нього і буття отримав. Отже, без сили Слова не отримало буття ніщо, що не отримало буття, тобто що не було у створеній природі.

Ін. 1:4. У Ньому було життя, і життя було світлом людям.

Духоборці це місце читають так: “і без Нього ніщо не почало бути”; потім, поставивши тут розділовий знак, читають ніби з іншого початку: “що почало бути, в Ньому було життя” і тлумачать це місце за своєю думкою, кажучи, що тут євангеліст веде мову про Духа, тобто що Дух Святий був життям. Так кажуть македоняни, намагаючись довести, що Дух Святий створений, і зарахувати Його до створінь. А ми не так, але, поставивши розділовий знак після слів “що сталось”, читаємо з іншого початку: “У Ньому було життя”. Сказавши про творіння, що все Словом отримало буття, євангеліст говорить далі і про промисел, що Слово не тільки створило, але Воно ж і зберігає життя створеного. Бо в Ньому було життя.

Знаю я в одного зі святих таке читання цього місця: “і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути в Ньому”. Потім, поставивши тут розділовий знак, він починав далі: “було життя”. Думаю, що і це читання не містить помилки, але містить ту саму правильну думку. Бо і цей святий правильно розумів, що без Слова не отримало буття ніщо, що не отримало в Ньому буття, тому що все, що отримало буття і створене, створене Самим Словом, а отже, без Нього не було. Потім він знову починав: “було життя, і життя було світлом людям”. Євангеліст називає Господа “життям” як тому, що Він підтримує життя всього, так і тому, що Він подає життя духовне всім розумним істотам, і “світлом”, не стільки чуттєвим, скільки розумовим, яке просвіщає саму душу. Не сказав, що Він світло одних іудеїв тільки, але всіх “людей”. Бо всі ми люди, коли отримали розум і розум від Слова, що створило нас, називаємося тому просвіченими від Нього. Бо розум, даний нам, за яким ми і називаємося розумними, є світло, що керує нас у тому, що треба і чого не треба робити.

Ін. 1:5. І світло в темряві світить,

“Світло”, тобто Слово Боже, світить “у темряві”, тобто в смерті й омані. Бо Він, і підкорившись смерті, так здолав її, що примусив її випороти й тих, яких вона колись поглинула. І в язичницькій омані сяє проповідь.

і темрява не огорнула Його.

Ні смерть не подолала Його, ні омана. Бо світло це, тобто Слово Боже, нездоланне. Дехто “темрявою” вважав плоть і земне життя. Слово сяяло і тоді, як стало в плоті і було в цьому житті, а темрява, тобто протилежна сила, спокушала і переслідувала Світло, але знайшла Його нездоланним і непереможним. Темрявою називається плоть не тому, ніби вона така за природою (нехай не буде!), але через гріх. Бо плоть, доки керується законом природи, не має рішуче ніякого зла, але коли переступить межу природи і служить гріхові, стає і називається темрявою.

Ін. 1:6. Був чоловік, посланий від Бога; ім’я йому Іоанн.

Сказавши нам про предвічне буття Бога Слова і маючи намір сказати про втілення Слова, євангеліст вставляє промову про Предтечу. Та й про що інше, як не про народження Іоанна Предтечі, може бути слово перед промовою про народження Господа у плоті? Євангеліст говорить про Предтечу, що він був “посланий” Богом, тобто посланий від Бога. Бо лжепророки не від Бога. Коли чуєш, що він посланий був від Бога, то знай, що він нічого не говорив від себе або від людей, але все від Бога. Тому й називається він ангелом (Мал. 3:1), а перевага ангела – нічого не говорити від себе. Чуючи про ангела, не подумай, що Іоанн був за природою ангел або зійшов з небес; він називається ангелом за справою і служінням. Оскільки він послужив проповіді і провістив Господа, то за це і названий ангелом. Тому і євангеліст на спростування припущення багатьох, можливо, тих, хто думав, що Іоанн за своєю природою був ангелом, каже: “був чоловік”, посланий від Бога.

Ін. 1:7. Він прийшов для свідчення, щоб свідчити про Світло, щоб усі увірували через нього.

“Він прийшов для свідчення, щоб свідчити про Світло”. Потім, щоб хто-небудь не подумав, що справді потрібне було свідчення його для Єдинородного, нібито того, хто потребує чогось, євангеліст долучає, що Іоанн прийшов засвідчити про Сина Божого не тому, нібито Він мав потребу в його свідченні, але щоб усі увірували через нього. Невже ж усі й увірували через нього? Ні. Як же євангеліст каже: щоб усі увірували? Як? – скільки від нього залежало, він свідчив для того, щоб усіх привернути, а якщо деякі не увірували, то він не заслуговує осуду. І сонце для того сходить, щоб усіх освітити, але якщо хто, замкнувшись у темній кімнаті, не користується променем його, то чи вже в цьому винне сонце? Так і тут. Іоанн посланий був, щоб усі увірували через нього; якщо ж цього не сталося, він не винен.

Ін. 1:8. Він не був світлом, але був посланий, щоб свідчити про Світло.

Оскільки часто трапляється, що свідок буває вищим за того, про кого свідчить, то щоб ти не подумав, що й Іоанн, який свідчить про Христа, був вищим за Нього, євангеліст, щоб спростувати цей лукавий намір, каже: “він не був світлом”. Але, можливо, хтось скаже: “Хіба вже ми не можемо називати світлом ні Іоанна, ні когось іншого зі святих?” Світлом ми можемо назвати кожного зі святих, але Світлом, у цьому значенні, не можемо назвати. Наприклад, якщо хтось тобі скаже: “Іоанн є світло?” – погодься. Якщо ж запитає так: “чи вже Іоанн є інше Світло?” – скажи “ні”. Бо сам він не є світло у власному розумінні, але світло за причастям, що має сяйво від істинного Світла.

Ін. 1:9. Було Світло істинне, Яке просвічує кожну людину, яка приходить у світ.

Євангеліст має намір говорити про Домобудівництво Єдинородного у плоті, що Він прийшов до Своїх, що Він став плоттю. Отже, щоб хто-небудь не подумав, що Він не існував перед Втіленням, для цього зводить думку до буття перед усяким початком і каже, що Світло істинне було і перед Втіленням. Цим він спростовує і єресь Фотіна, і Павла Самосатського, які стверджували, що Єдинородний тоді здобув буття, коли народився від Діви, а до цього не існував. І ти, аріанин, який не визнає Сина Божого істинним Богом, слухай, що говорить євангеліст: “Світло істинне”. І ти, маніхей, який каже, що ми створені злим творцем, слухай, що Світло істинне просвіщає всяку людину. Якщо злий творець є темрява, то він не може нікого просвіщати. Тому ми створіння істинного Світла. “І як, – скаже дехто, – просвіщає всяку людину, коли ми бачимо декого затьмареним?” Скільки залежить від Нього Самого, Він просвіщає всіх. Бо скажи, мабуть, хіба не всі ми розумні? Хіба не всі за природою знаємо добро і противне йому? Хіба не маємо здатності через роздуми про створіння пізнавати Творця? Тому розум, даний нам і той, що наставляє нас природою, який і називається законом природним, може бути названий світлом, даним нам від Бога. Якщо ж деякі погано скористалися розумом, ті самі затьмарили себе. Інші розв’язують це заперечення так: “просвіщає, – кажуть, – Господь кожну людину, яка приходить “у світ” (грецькою – прикраса, порядок), тобто в кращий стан, і намагається прикрасити свою душу, а не залишати її безладною й потворною”.

Ін. 1:10. У світі був, і світ через Нього стався, і світ Його не пізнав.

Був у світі як всюдисущий Бог, а можна сказати, що був у світі і щодо промислу та збереження. Утім, каже: “що я кажу, що був у світі, коли не було б і світу, якби Він не створив його?” З усіх боків доводить, що Він – Творець, відсторонюючи водночас і безумство Манеса, який казав, що все створив злий творець, і безумство Арія, який називав Сина Божого створінням, а разом і кожну людину, приводячи до визнання Творця, навчаючи не служити створінням, а поклонятися Творцеві. Але “світ, – каже, – Його не пізнав”, тобто худі люди, що зайнялися мирськими справами. Бо ім’я “світ” означає і цей всесвіт, як і тут сказано: “світ через Нього стався”; означає і тих, хто розмірковує над мирськими справами, як тут сказано: “світ Його не пізнав”, тобто люди, прихильні до землі. Але всі святі і пророки пізнали.

Ін. 1:11. До своїх прийшов,

Тут євангеліст, вочевидь, веде мову про Домобудівництво спасіння у плоті, і весь порядок думки такий: Світло було правдивим у світі, без плоті й не було пізнане, потім прийшов до Своїх із плоттю. Під “своїми” Йому можеш розуміти або весь світ, або Іудею, яку Він обрав, як частку спадку, як ділянку і власність Свою (Пс. 113:2).

і свої Його не прийняли.

чи іудеї, чи інші люди, Ним створені. Таким чином, оплакує безумство людей і дивується людинолюбству Владики. “Будучи, – каже, – своїми Йому, не всі прийняли Його, бо Господь не привертає нікого насильно, але надає на власний розсуд і вибір”.

Ін. 1:12. А тим, котрі прийняли Його, віруючим в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути,

Тим, які прийняли Його, чи то раби вони, чи то вільні, отроки чи старці, варвари чи греки, усім дав владу ставати чадами Божими. Хто ж це такі? Віруючі в ім’я Його, тобто ті, які прийняли Слово і істинне Світло, і прийняли вірою, і обійняли. Чому євангеліст не сказав, що Він “зробив” їх чадами Божими, але “дав (їм) силу” перетворюватися на чад Божих? Чому? Слухай. Тому, що для збереження чистоти недостатньо охреститися, але потрібно багато старання, щоб зберегти неоскверненим образ синоположення, накреслений у хрещенні. Тому багато хто, хоча й прийняв благодать синоположення через хрещення, але через недбальство не залишився до кінця чадами Божими.

Інший, можливо, скаже й те, що багато хто приймає Його через віру тільки, наприклад, так звані оглашені, але не стали ще чадами Божими, утім, якщо захочуть охреститися, мають владу удостоїтися і цієї благодаті, тобто синоположення.

Інший скаже ще й те, що хоча ми через хрещення отримуємо благодать усиновлення, але досконалість отримаємо у воскресінні; тоді сподіваємося отримати найдосконаліше усиновлення, як і Павло каже: “чекаючи усиновлення” (Рим. 8:23). Тому і євангеліст цей не сказав, що тих, котрі прийняли Його, Він зробив чадами Божими, але дав їм владу ставати чадами Божими, тобто здобути цю благодать у майбутньому віці.

Ін. 1:13. які не від крові, не від хотіння плоті, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися.

Робить певним чином порівняння Божественного і плотського народження, не без мети нагадуючи нам про плотські пологи, але щоб ми, через порівняння пізнавши неблагородність і ницість плотського народження, кинулися до Божественної благодаті. Каже “які не від крові” народилися, тобто місячних, бо ними харчується і росте дитя в утробі. Кажуть також, що і сім’я перш за все перетворюється на кров, потім утворюється на плоть та інший устрій. Оскільки ж дехто міг сказати, що й народження Ісаака, отже, було таке саме, яким народжуються віруючі в Христа, бо ж Ісаак народився не від крові, бо в Сари припинилися місячні (відокремлення крові) (Бут. 18:11); Оскільки ж дехто так міг подумати, то євангеліст додає: “ні від хотіння плоті, ні від хотіння чоловічого”. Народження Ісаака було, хоча не від крові, але від бажання чоловіка, бо чоловік точно бажав, щоб від Сарри народилося йому дитя (Бут. 21:8). А “від бажання плоті”, наприклад, Самуїл від Анни. Отже, можеш сказати, що Ісаак від бажання чоловіка, а Самуїл від бажання плоті, тобто Анни, бо ця неплідна сильно бажала отримати сина (1Сам. 1:6), а можливо, і те й інше було на тому, і на іншому.

Якщо ж ти хочеш навчитися і ще чого-небудь, то слухай. Змішання плотське буває або від природного займання, бо часто інший отримує дуже гаряче складання і від того дуже схильний до злягання. Це євангеліст назвав хотінням плоті. Або нестримне прагнення до сполучення буває від поганої звички і непомірного способу життя. Це прагнення він назвав “прагненням чоловіка”, і так як воно є справа не природного походження, але непомірності чоловіка. Оскільки ж сильна схильність до злягання виявляється іноді в дружині, іноді в чоловікові, то, можливо, “хотінням чоловіка” євангеліст означив хтивість чоловіка, а “хотінням плоті” хтивість дружини. Справедливо також під “хотінням плоті” можеш розуміти хтивість, яка запалює плоть до змішання, а під “хотінням чоловіка” – згоду того, хто хтивиться, на здійснення любовного зв’язку, а така згода – є початком справи. Євангеліст поклав те й інше тому, що багато хто хтивиться, проте ж, не захоплюються одразу плоттю, але долають її і не впадають у саму справу. А ті, яких вона долає, доходять до бажання злягатися, тому що спочатку їх запалювала плоть і тліюча в ній хтивість. Отже, євангеліст бажання плоті благопристойно поставив перед бажанням чоловіка, тому що природно похіть передує змішанню; і те, й інше бажання за необхідністю стікається при зляганні. Усе це сказано заради тих, котрі часто ставлять нерозумні запитання, бо, власне кажучи, усім цим виражається одна думка, а саме: виставляється на показ убогість плотського народження.

Що ж ми, віруючі в Христа, маємо більшого перед підзаконними ізраїльтянами? Щоправда, і вони називалися синами Божими, але між нами і ними велика різниця. Закон в усьому мав “тінь майбутнього” (Євр. 10:1) і не повідомляв ізраїльтянам синоположення (цілком), але як би в образі й уявному представленні, А ми, через хрещення самою справою, отримавши Духа Божого, волаємо: “Авва, Отче!” (Гал. 4:6). У них як хрещення було образом і тінню, так і синоположення їхнє прообразувало наше усиновлення. Хоча й вони називалися синами, але в тіні, і самої істини синоположення не мали, як ми тепер маємо через хрещення.

Ін. 1:14. І Слово стало плоттю,

Сказавши, що ми, віруючі в Христа, якщо бажаємо, стаємо чадами Божими, євангеліст долучає і причину такого великого блага. “Ти хочеш, – каже, – знати, що дало нам це синоположення? Те, що Слово стало плоттю”. Коли ж чуєш, що Слово стало плоттю, не подумай, що Воно полишило власну Свою Природу і перетворилося на плоть (бо Воно не було б і Богом, якби перетворилося і змінилося), але що, залишаючись тим, чим було, Воно стало тим, чим не було. Але Аполлінарій лаодикіянин склав звідси єресь. Він учив, що Господь і Бог наш сприйняв не ціле єство людське, тобто тіло з душею словесною, а одну тільки плоть без словесної і розумної душі. Яка ж була потреба в душі Богові, коли в Нього тілом керувало Божество, подібно до того, як у нас тілом нашим керує душа? І підставу цьому думав бачити в цьому вислові: “і Слово стало плоттю”. “Не сказав, – каже, – євангеліст, що Слово стало людиною, але – “плоттю”; значить, Воно сприйняло не душу розумну і словесну, а плоть нерозумну і безсловесну”. Вірно не знав він, нещасний, що Писання часто називає частиною ціле. Наприклад, хоче воно згадати про цілу людину, а називає її частиною, словом – “душа”. Усяка “душа”, яже не обріжеться, занапастить (Бут. 17:14). Отже, ось, замість того, щоб сказати “всяка людина”, поіменована частина, саме – “душа”. Називає також Писання цілу людину плоттю, коли, наприклад, каже: “і разом побачить її кожне тіло” (Іс. 40:5). Потрібно було б сказати “всяка людина”, а вжито ім’я “тіла” (тобто – плоть). Так і євангеліст замість того, щоб сказати “Слово стало людиною”, сказав “Слово стало плоттю”, називаючи людину, що складається з душі й тіла, однією частиною. А оскільки плоть є чужою Божественному єству, то, можливо, євангеліст згадав про плоть з наміром показати незвичайну поблажливість Божу, щоб ми здивувалися невимовній людинолюбності Його, через яку Він для спасіння нашого сприйняв на Себе відмінну й зовсім чужу власному єству, саме плоть. Бо душа має деяку спорідненість із Богом, а плоть абсолютно нічого спільного не має.

Тому-то я думаю, що євангеліст вжив тут ім’я тільки плоті не тому, нібито душа не є причетною до сприйнятого (воплочення), а для того, щоб більше показати, яке дивовижне і страшне таїнство. Бо якщо втілене Слово не прийняло душі людської, то душі наші ще не зцілені, бо чого Воно не прийняло, того й не освятило. І як смішно! Тоді як першою захворіла душа (бо вона в раю піддалася на слова змія й обдурилася, а потім уже слідом за душею, як пані та володаркою, торкнулася й рука), сприйнята, освячена та зцілена плоть, служниця, а пані залишена без сприйняття й без зцілення. Але нехай помиляється Аполлінарій. А ми, коли чуємо, що Слово стало плоттю, віримо, що Воно стало досконалою Людиною, тому що в Писання в звичаї називати людину однією частиною, плоттю і душею.

Цим висловом спростовується і Несторій. Він говорив, що не сам Бог Слово став Людиною, зачатою від пречистої крові святої Діви, але Діва народила людину, а ця людина, облагороджена всіляким виглядом чеснот, почала мати Слово Боже, яке з’єдналося з нею і давало владу над духами нечистими, і тому вчив, що два сини – один син Діви Іісус людина, а інший – Син Божий, який з’єднався з цією людиною і нероздільний з нею, але по благодаті, ставленні та любові, бо людина ця була доброчесною. Так він глухий до істини. Бо якби він хотів, він і сам почув би, що говорить цей блаженний євангеліст, саме: “Слово стало плоттю”. Чи не очевидне йому тут докірення? Бо Саме Слово стало Людиною. Не сказав євангеліст “Слово, знайшовши людину, з’єдналося з нею”, але “Саме Воно стало Людиною”.

Цим висловом спростовується і Євтихій, і Валентин, і Манес. Вони говорили, що Слово Боже з’явилося примарно. Нехай же чують, що Слово “стало” плоттю; не сказано “Слово уявилося або здалося плоттю”, але “стало” нею за істиною і по суті, а не за привидом. Бо безглуздо і нерозумно вірити, нібито Син Божий, по суті і по імені Істина (Ін. 14:6), збрехав у воплоченні. А оманливий привид, без сумніву, привів би до цієї думки.

і перебувало з нами,

Оскільки євангеліст вище сказав, що Слово стало плоттю, то, щоб хто-небудь не подумав, що Христос став, зрештою, однією Природою, для цього додає: “перебувало з нами”, щоб показати два Єства: одне наше, а інше Слова. Бо як іншого єства обитель і іншого єства той, хто мешкає в ній, так і Слово, коли про Нього говориться, що Воно мешкало в нас, тобто в нашому єстві, має бути Єства іншого, ніж наше. Нехай посоромляться вірмени, які шанують одну Природу. Отже, словами “Слово стало плоттю” навчаємося, що Саме Слово стало Людиною і, будучи Сином Бога, стало і сином дружини, яка і називається воістину Богородицею, як та, що народила Бога у плоті. Словами ж “перебувало з нами” навчаємося вірити, що в одному Христі два єства. Бо хоча Він і єдиний за Іпостассю, або за Обличчям, але за Природами двоякий – Бог і Людина, а Божественне єство і людське не можуть бути одним, хоча і споглядаються в одному Христі.

повне благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця.

Сказавши, що Слово стало плоттю, євангеліст додає: “ми бачили славу “Його”, тобто того, хто існує у плоті”. Бо якщо ізраїльтяни не могли дивитися на обличчя Мойсея, яке прояснилося від співбесіди з Богом, то апостоли тим паче не могли б знести чистого (без покрову) Божества Єдинородного, якби Він з’явився не в плоті. Бачили ж ми славу не таку, яку мав Мойсей або з якою з’являлися пророкові херувими і серафими, але таку славу, яка притаманна була Єдинородному Сину, яка притаманна Йому була за природою від Бога Отця. Частка “як” означає тут не уподібнення, але твердження і безсумнівне визначення. Бачачи царя, що йде з великою славою, ми говоримо, що він прийшов як цар, замість того, щоб сказати “істинно по-царськи”. Подібно до цього, і тут слова “як Єдинородного” ми повинні розуміти так: слава, яку ми бачили, була справжня слава істинного Сина, сповнена благодаті й істини. Слово “повне благодаті” тому, що і вчення Його було, так би мовити, облагодіяне, як і Давид каже: “в Твоїх устах розлита краса” (Пс. 44:3), і євангеліст помічає, що “всі… дивувалися словам благодаті, що виходили з уст Його” (Лк. 4:22), і тому, що Він давав зцілення всім, хто їх потребував. “Повне істини” тому, що все, що говорили або робили пророки і сам Мойсей, було образами, а що говорив і робив Христос, то все сповнене істини, тому що Він Сам є благодать і істина, і іншим роздає їх.

Де ж вони бачили цю славу? Можна з деякими думати, що апостоли бачили цю славу Його на горі Фаворі, але справедливо також розуміти, що вони бачили її не тільки на одній тільки цій горі, але у всьому, що Він робив і говорив.

Ін. 1:15. Іоанн свідчить про Нього і голосно каже: Цей був Той, про Кого я говорив: Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо раніше від мене був.

Євангеліст часто посилається на свідчення Іоанна не тому, ніби достовірність Владики ставить у залежність від раба, а тому що народ мав високе поняття про Іоанна, то як свідчення про Христа, так і посилання на Іоанна, якого він вважав великим, а тому понад усе заслуговує на довіру. Слова “голосно каже” вказують на велику сміливість Іоанна, бо він волав про Христа не в кутку, а з великою сміливістю.

Що ж він говорив? “Цей був Той, про Кого я говорив”. Іоанн свідчив про Христа перш, ніж побачив Його. Так благоволив Бог, звісно, для того, щоб він, свідчачи про Христа з дуже доброго боку, не здався лицемірним у ставленні до Нього. Чому й каже “про Кого я говорив”, тобто до того, як побачив Його.

“Той, хто йде за мною”, зрозуміло, звісно, той, хто йде за часом народження; бо Предтеча був на шість місяців старший за Христа за народженням у плоті.

“Став попереду мене”, тобто став поважнішим і славнішим за мене. Чому? Тому, що Він і був раніше за мене, за Божеством. А аріани шалено пояснювали цей вислів. Бажаючи довести, що Син Божий не народжений від Отця, але стався як одне з творінь, кажуть: “ось Іоанн свідчить про Нього – став попереду мене, тобто став перед мною, тобто стався перед мною, і створений Богом як одне з творінь”. Але з нижченаведеного вони викриваються в поганому розумінні цього вислову. Бо яка думка виражається в словах: “Цей (тобто Христос) став попереду мене (тобто створений раніше за мене), тому що був раніше за мене”? Абсолютно безглуздо говорити, що Бог створив Його раніше тому, що Він був раніше за мене. Навпаки, краще повинно було б сказати “Цей був раніше за мене, тому що став або створений раніше за мене”. Так мудрують аріани. А ми по-православному розуміємо так: “Той, хто йде за мною”, по народженню від Діви у плоті, “став попереду мене”, став славнішим за мене і почеснішим за чудеса, що звершувалися над Ним, по Народженню, по вихованню, по мудрості. І це справедливо, “бо Він був перед мною”, за предвічним народженням від Отця, хоча за явленням у плоті прийшов і за мною.

Ін. 1:16. І від повноти Його ми всі прийняли і благодать на благодать,

І це слова Предтечі, який говорить про Христа, що всі ми, пророки, прийняли від повноти “Його”. Бо Він має благодать не таку, яку мають духовні люди, але, будучи джерелом усякого добра, усякої мудрості й пророцтва, рясно виливає її на всіх достойних, і за такого вилиття залишається сповненим і ніколи не виснажується. І ми прийняли “благодать”, зрозуміло, Нового Завіту, замість благодаті законоположення. Оскільки той Завіт застарів і одряхлів, то замість нього ми прийняли Новий. Чому ж, скажуть, назвав Старий Завіт благодаттю? Тому, що й іудеї усиновлені та прийняті за благодаттю. Бо сказано: “Я обрав вас не за множину вашу, а за батьків ваших”. І старозавітні прийняті по благодаті, і ми, очевидно, спасенні по благодаті.

Ін. 1:17. бо закон даний через Мойсея; а благодать і істина сталися через Іісуса Христа.

Пояснює нам, яким чином ми прийняли найбільшу благодать замість благодаті малої. Каже, що закон даний через Мойсея, тобто Бог вжив посередником людину, саме Мойсея, а Новий Завіт даний через Іісуса Христа. Він називається і “благодаттю”, тому що Бог дарував нам не тільки прощення гріхів, а й синівство; називається і “істинною”, тому що Він ясно проповідував те, що старозавітні бачили або говорили образно. Цей Новий Завіт, званий і благодаттю, і істиною, мав посередником не просту людину, а Сина Божого. Зауважте й те, що про Старий закон сказав “дано” через Мойсея, бо він був підлеглий і слуга, а про Новий не сказав “дано”, а – “стався”, щоб показати, що він походить від Господа нашого Іісуса Христа, як від Владики, а не від раба, і врешті-решт досяг благодаті та істини. Закон “даний” Богом за посередництвом Мойсея; благодать “сталася”, а не дана, через Іісуса Христа. “Сталася” – знак самостійності, “дано” – рабства.

Ін. 1:18. Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Котрий в лоні Отця, Він явив.

Сказавши, що благодать і істина відбулися через Іісуса Христа, і, бажаючи підтвердити це, євангеліст каже: “Я не сказав нічого неймовірного. Бо Мойсей, як і ніхто інший, ні Бога не бачив, ні нам не міг повідомити про Нього ясного і наочного поняття, але, будучи рабом, послужив тільки для написання закону. А Христос, будучи Сином Єдинородним і перебуваючи в лоні Отця, не тільки бачить Його, а й усім людям ясно говорить про Нього. Отже, оскільки Він Син і бачить Отця, як той, хто перебуває в лоні Його, Він справедливо дав нам благодать і істину”.

Але, можливо, скаже хто-небудь “ми тут дізнаємося, що ніхто не бачив Бога”; як же пророк каже “бачив я Господа” (Іс. 6:1)? Пророк бачив, але не саму сутність, а деяку подобу і деяке розумове уявлення, наскільки міг бачити. До того ж інший бачив у тому образі, інший – в іншому. А звідси явно, що вони бачили не саму Істину, бо Її, по суті просту і безобразну, не споглядали б у різних видах. І ангели не бачать сутності Бога, хоча й говориться про них, що вони бачать обличчя Бога (Мф. 18:10). Цим вказується на те тільки, що вони завжди уявляють в розумі своєму Бога. Отже, один тільки Син бачить Отця і являє Його всім людям.

Чуючи про лоно Отця, не уявляй нічого тілесного в Бозі. Євангеліст вжив таку назву з метою показати засіб, нероздільність і співвічність Сина з Отцем.

Ін. 1:19. І ось свідчення Іоанна, коли іудеї послали з Ієрусалима священників і левітів спитати його: хто ти?

Ін. 1:20. Він оголосив, і не відрікся, і оголосив, що я не Христос.

Вище євангеліст сказав, що Іоанн свідчить про Нього; потім вставив, що засвідчив Іоанн про Христа, а саме: що Він став попереду мене, і що всі ми, пророки, прийняли від повноти Його; тепер додає: “і ось свідчення Іоанна”. Яке? Те, про яке вище сказав, саме: “попереду мене” та інше. Але й нижченаведені слова “я не Христос” становлять також свідчення Іоанна.

Іудеї послали до Іоанна людей, на їхню думку, найкращих, а саме: священиків і левитів, і до того ж ієрусалимлян, для того, щоб вони, як найрозумніші за інших, ласкаво переконали Іоанна оголосити самого себе за Христа. Дивись на хиткість. Не питають прямо “Чи ти Христос?”, але – “хто ти?”. А він, бачачи їхнє лукавство, не каже, хто він, а оголошує, що я не Христос, маючи на увазі мету їхню і всіляко залучаючи їх до віри, що Христос є інший, Той, Кого вони вважають бідним сином бідного батька-тесляра, який походить із бідної батьківщини Назарета, від якого вони не очікували нічого доброго. Тим часом про самого Предтечу вони мали високу думку, бо він мав батьком первосвященника і життя вів ангельське і майже безтілесне. Чому варте здивування, як вони заплутуються в тому, чим думали зашкодити славі Христа. Вони запитують Іоанна, як людину достовірну, щоб у його свідченні мати привід до невір’я в Христа в тому випадку, якби він не оголосив Його Христом. А це обернулося проти них. Бо знаходять, що той, кого вони вважали достовірним, свідчить на користь Христа і честі Його не привласнює собі.

Ін. 1:21. І спитали його: то що ж? ти Ілля? Він сказав: ні. Ти пророк? Він відповів: ні.

На підставі давнього передання очікували пришестя Іллі. Тому запитують Іоанна, чи не Ілля він, бо й життя його було подібне до життя Ілліного? Але він відрікся і від цього.

Ти – той пророк? Він відрікається і від цього, хоча був пророк. Як же відрікається? Чому? Тому що не запитували його: ти пророк? Але зробили запитання: ти той пророк? Той пророк, якого очікують, про якого Мойсей сказав, що Господь Бог відновить вам пророка (Повт. 18:15)? Отже, Іоанн зрікся не тому, що він пророк, а тому, що він – той пророк, якого очікують. А оскільки вони знали слова Мойсея про те, що повстане пророк, то й сподівалися, що коли-небудь з’явиться пророк.

Ін. 1:22. Тоді сказали йому: хто ж ти? щоб нам відповідь дати тим, хто послав нас; що ти скажеш про самого себе?

Ін. 1:23. Він сказав: я глас вопіющого в пустині: приготуйте путь Господу, як сказав Ісаія пророк (Іс. 40:3).

Потім знову наполегливо запитують: скажи ж нам, хто ти? Тоді відповідає їм: я – голос вопіющого в пустелі. “Я, – каже, – той, про якого написано “голос вопіющого в пустині” (Іс. 40:3). Бо якщо не додати слів “про якого написано”, то поєднання слів видасться дивним.

Що ж вопіє? “Приготуйте путь Господу”. “Я, – каже, – раб, і готую серця ваші для Господа”. Отже, ви лукаві й хитрі, виправте їх і вирівняйте так, щоб через вас був шлях для Господа Христа. Потім приводить свідком Ісаю. Сказавши велике про Христа, що Він – Господь, а про себе, що він виконує справу раба і вісника, вдається до пророка.

Бути може, слова “я голос вопіющого” хтось пояснить так: я голос Христа “вопіющого”, тобто такого, що ясно сповіщає істину. Бо всі вісники закону не гучні, бо не настав ще час істини Євангелія, і слабкий голос Мойсея справді вказував на невиразність і неясність закону. А Христос, як самосутня Істина, який усім нам сповістив про Отця, є “той, хто вопіє”. Отже, Іоанн каже: я голос Слова вопіющого, що живе в пустині.

Потім інший початок: “приготуйте путь Господу”.  Іоанн, як Предтеча Христа, справедливо називається голосом, тому що і голос передує слову. Скажу ясніше: голос є неподільний подих, що виходить із грудей; коли ж язиком він розділиться на члени, тоді буває слово. Так, спершу голос, потім Слово, спершу Іоанн, потім Христос – за явленням у плоті. І хрещення Іоаннове неподільне, бо не мало дії Духа, а хрещення Христове роздільне, не має нічого тінистого й образного, бо звершується Духом (Мф. 3:11).

Ін. 1:24. А посланці були з фарисеїв;

Ін. 1:25. і вони запитали його: що ж ти хрестиш, якщо ти ні Христос, ні Ілля, ні пророк?

Після того, як не могли привабити його (Іоанна) підлещуванням, щоб він сказав, чого їм хотілося, і самого себе оголосив Христом, застрахують його дуже суворими і грізними промовами, кажучи: “Що ж ти хрестиш? Хто дав тобі таку владу?” З цієї ж промови видно, що вони іншим вважали Христа, і іншим – очікуваного пророка. Бо кажуть “якщо ти не Христос, ні той пророк (очевидно)”, розуміючи, що інший – Христос, і інший – той пророк. Худо вони знають. Бо пророк той є Сам Христос і Бог наш. Все це вони говорили, як я сказав, для того, щоб примусити Іоанна оголосити себе Христом.

А ближче до істини можна сказати, що вони запитують його нібито із заздрості до його слави. Вони не питають “чи Христос він”, але – “хто ти?” Ніби так кажучи: “Хто ти, що берешся за таку важливу справу – хрестиш і очищаєш тих, хто сповідується?” І мені здається, що іудеї, бажаючи, щоб і Іоанн більшістю не був прийнятий за Христа, від заздрості й недоброзичливості запитують його “хто ти?”.

Отже, прокляті ті, які приймають Хрестителя, а після хрещення не визнають його: справді іудеї – породження єхидни.

Ін. 1:26. Іоанн сказав їм у відповідь: я хрещу водою; але серед вас стоїть Той, Котрого ви не знаєте.

Зауваж лагідність святого і правдивість. Лагідність у тому, що він не відповідає їм нічого суворого, незважаючи на їхню зарозумілість; правдивість у тому, що він свідчить про славу Христа з великою сміливістю і не приховує слави Господньої, щоб собі заслужити добре ім’я, а оголошує, що я хрещу хрещенням не досконалим (бо хрещу в самій тільки воді, яка не має прощення гріхів), а підготовлювальним до прийняття хрещення духовного, що дарує прощення гріхів.

“Стоїть серед вас Той, Кого ви не знаєте”. Господь з’єднався з народом, і тому не знали, хто Він і звідки. Можливо, хтось скаже, що і в іншому сенсі Господь стояв серед фарисеїв, але вони не знали Його. Оскільки вони, мабуть, старанно займалися Писаннями, а в них сповіщали Господа, то Він був “серед” їхніх, тобто в серцях їхніх, але вони не знали Його, тому що не розуміли Писань, хоча й мали їх у серцях. Можливо, і в тому сенсі, що Господь був посередником між Богом і людьми, Він стояв “серед” фарисеїв, бажаючи примирити їх із Богом, але вони не знали Його.

Ін. 1:27. Він-то Грядущий за мною, але Котрий став попереду мене. Я недостойний розв’язати ремінь взуття Його.

Постійно додає “Той, хто йде за мною”, щоб показати, що його хрещення не досконале, але підготовче до хрещення духовного.

“Став попереду мене”, тобто поважніший, славніший за мене, і настільки, що я не вважаю себе і між останніми Його рабами. Бо розв’язувати взуття – справа останнього служіння.

Знаю я і читав в одного зі святих таке пояснення: “взуття” скрізь розуміють про плоть грішників, яка підлягає тлінню, а “ремінь” або пов’язку – про пута гріховних. Отже, Іоанн в інших, які приходили до нього і сповідувалися, міг розв’язувати ремінь гріхів, бо вони приходили до нього, зв’язані узами власних гріхів; і, переконуючи їх до покаяння, вказував їм шлях до досконалого скидання з себе ременя цього та гріховного взуття; на Христі ж, не знаходячи ременя або уз гріха, природно, не міг і розв’язати його. Чому ж не знаходив його? Тому, що Він не вчинив гріха, і не знайшлося брехні в устах Його (1Пет. 2:22).

“Взуттям” позначається і явлення до нас Господа, “ременем” його – спосіб втілення і того, як Слово Боже з’єдналося з тілом. Спосіб цей неможливо вирішити. Бо хто може пояснити, як Бог з’єднався з тілом?

Ін. 1:28. Це сталося у Віфаварі по той бік Іордана, де хрестив Іоанн.

Для чого євангеліст сказав, що це відбувалося у Віфанії? Для того щоб показати сміливість великого проповідника, що він проповідував так про Христа не в будинку, не в кутку, а при Йордані, серед безлічі народу. Потрібно, втім, знати, що в найсправніших списках стоїть: у Віфаварі. Бо Віфанія знаходиться не по той бік Йордану, а поблизу Ієрусалима.

Ін. 1:29. Другого дня бачить Іоанн Іісуса, Котрий ішов до нього, і говорить: ось Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу.

Господь часто приходить до Предтечі. Для чого це? Так як і Господь хрестився від Іоанна, як один з багатьох, то часто приходить до нього для того, без сумніву, щоб деякі не подумали, що Він нарівні з іншими хрестився як винний у гріхах. Хреститель, бажаючи виправити таке припущення, каже: “Ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріхи світу”. Той, Хто настільки чистий, що бере на Себе і винищує гріхи інших, очевидно, не міг прийняти хрещення сповіді (покаяння) нарівні з іншими.

Досліди, прошу тебе, і цей вираз: “ось Агнець Божий”. Слово це стосується тих, котрі бажають бачити Агнця, про якого сповіщає Ісая (Іс. 53:7-8). “Ось, – каже, – Той Агнець, Якого шукають; Той Агнець, ось тут”. Бо природно, що багатьох, хто ретельно займався пророчою книгою Ісаї, цікавило питання, хто б був Той Агнець. Отже, Іоанн вказує Його. Він не сказав просто Агнець, але “Той Агнець”, тому що агнців багато, як і христів багато; але Він є Той Агнець, Який є прообразом, зазначеним у Мойсея (Вих. 12), і про Котрого сповіщає Ісая (Іс. 53:7-8).

Христос називається “Агнцем Божим” або тому, що Бог віддав Його за нас на смерть, або тому, що Бог прийняв смерть Христа за наше спасіння. Як ми зазвичай говоримо “ця жертва такого-то”, замість того, щоб сказати “цю жертву приніс такий-то”; так і Господь називається Агнцем Божим, бо Бог і Отець з любові до нас віддав Його на заколення за нас.

Не сказав Іоанн “взяв” гріх, але – “бере”, тому що Він щодня бере на Себе гріхи наші, одні через хрещення, інші через покаяння. Агнці, яких заколювали в Старому Завіті, не знищували абсолютно жодного гріха; але Цей Агнець бере на Себе гріх усього світу, тобто винищує, згладжує. Чому не сказав Іоанн “гріх”, але – “гріхи”? Можливо, й тому, що, сказавши “гріхи”, він сказав узагалі про всі гріхи; як ми зазвичай говоримо “люди” відпали від Бога, замість “людина”, так і він тут, сказавши “гріхи”, позначив усі гріхи. А може бути й тому, що гріх світу полягав у непослуху, оскільки людина впала в пристрасті через непокору Богові, а Господь загладив цей непослух, будучи слухняним до смерті та зціливши супротив протилежне супротивним.

Ін. 1:30. Це Той, про Котрого я сказав: за мною йде Муж, Який став попереду мене, бо Він був раніш від мене.

Вище Іоанн каже тим, хто прийшов від фарисеїв: “серед вас стоїть Той, Котрого ви не знаєте. Він-то Грядущий за мною, але Котрий став попереду мене.” (Ін. 1:26-27), а тепер і перстом вказує на Нього, і оголошує незнайомим, кажучи: “Ось Він, про Котрого я свідчив перед фарисеями, що Він стоїть на першому місці переді мною, тобто перевершує мене гідністю і честю”. Чому? Тому, що Він був раніше за мене. Слухай Арій. Не сказав Іоанн про Христа “створений раніше за мене”, але – “був”. Слухай і ти, секта Самосатянина. Господь почав буття не від Марії, але був перед Предтечею за предвічним буттям. Бо якби Господь, як ви пустословите, отримав початок буття від Марії, то як би Він був перед Предтечею? А Предтеча, кожному відомо, з’явився на світ шістьма місяцями раніше народження Господа у плоті.

“Чоловіком” називається Господь, можливо, і тому, що мав досконалий вік, бо Він охрестився тридцяти років, а можливо, в тому сенсі, що Він є Чоловіком кожної душі і Нареченим Церкви. Бо апостол Павло каже: “я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу” (2Кор. 11:2). Так і Предтеча каже: “Я тільки друг Нареченjuj і посередник, а Чоловік іде за мною; я привертаю душі до віри в Христа, а Він є Чоловік, який з’єднається з ними”.

Ін. 1:31. Я не знав Його; але прийшов хрестити водою для того, щоб Він явлений був Ізраїлеві.

Оскільки Предтеча був родич Господу (бо ангел каже Діві: “Ось і Єлисавета, родичка Твоя… зачала” (Лк. 1:36), то щоби хто не подумав, що Предтеча благоволить Господу і дає про Нього таке високе свідчення через спорідненість із Ним, він часто каже: “Не знав Його”, і цим знімає підозру.

“Але прийшов хрестити водою для того, щоб Він явлений був Ізраїлеві”, тобто, щоб усі могли прийти до віри в Нього, і щоб Він був явлений народові, для того я хрещу, бо, коли я хрещу, народ стікається, а коли народ збирається, то і я оголошую йому про Христа в проповіді моїй, і Сам Він, будучи на видноті, є присутнім. Бо якби люди не приходили для хрещення, як би Іоанн явив їм Господа? Не став би він ходити по домівках і, водячи за руку Христа, вказувати на Нього кожному. Тому й каже: “Я для того прийшов хрестити у воді, щоб Він був явлений мною людям, які приходять для хрещення”.

Звідси ж дізнаємося, що чудеса, приписувані Христу в юності, неправдиві й складені тими, хто хотів висміяти таїнство. Бо якби вони були істинними, то як не знали б Господа, який здійснював їх? Принаймні, не природно, щоб про такого Чудотворця не було всюди розголошено. Але не так це, ні. Бо до хрещення Господь ні чудес не творив, ні користувався популярністю.

Ін. 1:32. І свідчив Іоанн, кажучи: я бачив Духа, Який сходив з неба, мов голуб, і перебував на Ньому.

Ін. 1:33. Я не знав Його; але Той, Хто послав мене хрестити водою, сказав мені: на Кому побачиш Духа, Який сходить і перебуває на Ньому, Той хреститиме Духом Святим.

“Але Той, Хто послав мене хрестити водою, сказав мені: на Кому побачиш Духа, Який сходить і перебуває на Ньому, Той хреститиме Духом Святим”. Іоанн, відхиляючи, як я сказав, підозру від свого свідчення про Христа, підносить це свідчення до Бога і Отця. “Я, – каже, – і не знав Його, але Отець відкрив мені Його в хрещенні”.

“Але, – запитає інший, – якщо Іоанн не знав Його, як же євангеліст Матвій (Мф. 3:14) говорить, що він утримував Його і говорив: “Мені треба хреститися від Тебе”? На це можна відповісти і те, що слова “не знав Його” потрібно розуміти так, що задовго наперед і до хрещення Іоанн не знав Його, але тоді, під час хрещення, впізнав Його. Або можна й інакше відповідати: хоча Іоанн знав про Іісуса, що Він Христос, але що Він буде хрестити Духом Святим, це тоді дізнався, коли побачив Духа, що сходив на Нього.

Отже, словами: “я не знав Його” Іоанн дає зрозуміти, що він хоч і не знав, що Він буде хрестити Духом Святим, але знав, що Він вищий за багатьох. Чому, знаючи, напевно, що Він більший за всіх, Іоанн, за словами євангеліста Матвія, утримував Його. Але коли зійшов Дух, то він ще ясніше впізнав Його і іншим проповідував про Нього.

А Дух з’явився всім присутнім, а не Іоанну тільки. “Чому ж, – скаже інший, – не увірували?” Тому, що нерозумне серце їхнє затьмарилося так, що вони, бачачи Його і чудодійним, не увірували. Деякі ж кажуть, що Духа не всі бачили, а тільки найблагоговійніші. Бо хоча Дух зійшов і чуттєво, але Йому доречно з’явитися не всім, а гідним, бо і пророки, наприклад, Даниїл, Єзекіїль, хоча багато чого бачили в чуттєвому вигляді, проте ж, ніхто інший не бачив того.

Ін. 1:34. І я бачив і засвідчив, що Цей є Син Божий.

Де ж Іоанн свідчив про Іісуса, що Він є Син Божий? Цього ніде не написано. Агнцем він називає, а Сином Божим ніде. Звідси природно припускати, що і дуже багато чого іншого залишено апостолами без запису, бо не все записано.

Ін. 1:35. Другого дня знову стояв Іоанн та двоє з його учнів.

Через легковажність слухачів Іоанн змушений повторювати одне й те саме, щоб, принаймні, безперервним свідченням зробити щось. І не обманувся; але привів двох учнів до Христа.

Будучи справжнім навідником, він робив усе для того, щоб природу людську привести до її нареченого. Тому і Христос, як наречений, мовчить, а все виголошує посередник. І Господь, як наречений, приходить до народу. На весіллях зазвичай не наречена приходить до нареченого, а наречений до нареченої, хоч би він був і царський син. Так і Господь, бажаючи привітати Собі природу нашу, Сам зійшов до неї на землю і, коли шлюб відбувся, взяв її з Собою, коли вознісся в дім Отця Свого.

Ін. 1:36. І, побачивши Іісуса, Котрий ішов, сказав: ось Агнець Божий.

“Побачивши, – сказано, – Іісуса”, тобто, маючи перед очима радість свою про Іісуса і чудо, Іоанн сказав: “ось Агнець”.

Ін. 1:37. Почувши від нього ці слова, обидва учні пішли за Іісусом.

Учні, підготовлені постійним свідченням, пішли слідом за Іісусом не через зневагу до Іоанна, а найбільше через послух йому, який свідчить про Христа з найкращого боку.

Ін. 1:38. Іісус же, обернувшись і побачивши, що вони йдуть за Ним, говорить їм: що ви шукаєте? Вони сказали Йому: Равві! (що означає: учитель), де Ти живеш?

Євангеліст Матвій, розповівши про хрещення Господа, негайно зводить Його на гору для спокуси, а даний євангеліст, опустивши сказане Матвієм, оповідає про те, що трапилося після зішестя Господа з гори. Отже, учні Іоаннові йдуть за Христом і йдуть до Нього після того, як Він зійшов з гори і переніс спокусу. На мою думку, таке поєднання подій показує, що нікому не потрібно вступати в звання вчителя, перш ніж він зійде на висоту чесноти (бо це означає гору), переможе всяку спокусу і матиме знак торжества над спокусником.

Учні ці спершу слідують за Іісусом, а потім уже запитують Його, де Він живе. Бо їм потрібно було розмовляти з Ним не відкрито, у присутності багатьох, але наодинці, як про предмет необхідний. Навіть і не вони перші запитують, але Христос Сам наводить їх на запитання. “Що ви шукаєте?” – каже Він їм. Запитує не тому, що не знав Він (Він, який знає серця людські), але щоб питанням викликати їх висловитися у своєму бажанні. Певно, вони соромилися і боялися Іісуса після свідчення Іоаннового, що Він вищий за людину. А ти, прошу тебе, подивуйся їхній розсудливості. Вони не тільки пішли слідом за Іісусом, а й називають його “Равві”, що означає “Учитель”, і до того ж тоді, коли ще нічого не чули від Нього. Утім, бажаючи чогось навчитися від Нього наодинці, вони запитують Його: де живеш? Бо в тиші зручніше і говорити, і чути.

Ін. 1:39. Говорить їм: підіть і побачите. Вони пішли і побачили, де Він живе; і пробули у Нього той день. А було близько десятої години.

Господь не розповідає їм ознак дому, але каже: “Підіть і побачите”. Вчиняє так для того, щоб ще більше привабити їх до наслідування, а водночас і виявити силу їхнього бажання в тому разі, коли їм не важко буде йти дорогою. Бо якби вони пішли за Іісусом із почуттям холодним, то не наважилися б іти до дому.

Яким чином узгодити те, що Христос тут представляється таким, що має дім, а в іншому місці говориться, що Син Людський не має, де голову прихилити (Лк. 9:58)? Одне іншому не суперечить. Бо коли каже, що не має, де голову прихилити, каже не те, щоб не мав рішуче ніякого притулку, але що не мав власного. Отже, якщо Він жив і в домі, то жив не у Своєму домі, а в чужому.

Євангеліст зауважує про час, що “було близько десятої години”, не без мети, а для того, щоб і вчителів, і учнів навчити не відкладати своєї справи до іншого часу; вчитель не повинен відкладати й казати: сьогодні пізно, навчишся завтра; а учень повинен усякий час визнавати придатним для вчення, а не відкладати слухання до завтра. І то дізнаємося, що учні так були помірковані й тверезі, що вживали на слухання такий час, який інші проводять у відпочинку тіла, обтяжені наїдками, ставши нездатними до заняття важливою справою. Справжні учні Іоанна пістника!

Зауважте, мабуть, і те, що Іісус звертається до тих, хто йде за Ним, і показує їм Своє обличчя. Бо якщо не підеш слідом за Іісусом своєю доброю діяльністю, то не досягнеш споглядання обличчя Господнього, тобто не досягнеш просвіти божественним знанням. Бо світло є дім Христовий, як сказано: “живе в неприступному світлі” (1Тим. 6:16). І як просвітиться знанням той, хто не очистив себе і не йде шляхом очищення?

Ін. 1:40. Один з тих двох, які чули від Іоанна про Іісуса і пішли за Ним, був Андрій, брат Симона Петра.

Євангеліст повідомляє нам про ім’я Андрія, а про ім’я іншого замовчує. Деякі кажуть, що інший був сам Іоанн, який пише це, а інші кажуть, що він був із незнатних. До того ж від знання імені не прибуло б користі. Про Андрія згадано так тому, що він був зі знатних, так і тому, що він привів свого брата.

Ін. 1:41. Він перший знаходить свого брата Симона і каже йому: ми знайшли Месію, що означає: Христос;

Подивися, мабуть, на любов його до брата, як він не сховав від брата це благо, але повідомляє йому про скарб і з великою радістю каже: ми знайшли (імовірно, вони сильно бажали і багато займалися пошуком Месії), і не просто каже “Месію”, а з терміном “що означає” Месію, того самого, що є воістину Христос. Бо хоча багато хто називався помазаниками і синами Божими, але очікуваний ними був один.

Ін. 1:42. і привів його до Іісуса. Іісус же, поглянувши на нього, сказав: ти – Симон, син Іони; ти наречешся Кифа, що означає камінь (Петро).

Андрій привів Симона до Іісуса не тому, ніби Симон був легковажним і захоплювався всякою промовою, а тому, що він був дуже швидкий і гарячий, і зручно прийняв слова, які брат передав йому про Христа. Бо, ймовірно, Андрій дуже багато чого висловив Симону і сповістив про Христа ґрунтовно, бо він досить пробув у Христа і дізнався щось найтаємничіше. Якщо ж хто продовжує засуджувати Петра в легковажності, то нехай знає такий і те, що не написано, що він негайно повірив Андрієві, а що Андрій привів його до Іісуса; а це справа розуму твердішого, ніж такого, що захоплюється. Бо Симон не просто прийняв слова Андрія, а побажав побачити і Христа, щоб, якщо знайде в Ньому щось вартісне промов, піти за Ним, а якщо не знайде, відступити назад, тож приведення Симона до Іісуса є ознакою не легковажності його, а ґрунтовності.

Що ж Господь? Починає Себе відкривати йому пророцтвом про нього. Оскільки пророцтва переконують людей не менше ніж і чудеса, якщо ще не більше, то Господь пророкує про Петра. “Ти, – каже, – Симон, син Іони”. Потім відкриває і майбутнє: “Ти наречешся Кифа”. Висловивши теперішнє, через те засвідчує і в майбутньому. Втім, не сказав “Я тебе перейменую Петром”, але – “ти наречешся”; бо спочатку Він не хотів виявляти всю Свою владу, бо ще не мали твердої віри в Нього.

Для чого ж Господь прозиває Симона Петром, а синів Зеведеєвих – громовими? Для того щоб показати, що Старий Завіт дав Той самий, Хто і нині змінює імена, як тоді назвав Аврама – Авраамом і Сару – Саррою (Бут. 17:5,15).

Знай і те, що “Симон” – означає послух, а “Іона” – голуб. Отже, послух народжується від лагідності, яка позначається голубом. А хто має послух, той стає і Петром, через послух досягаючи твердості в добрі.

Ін. 1:43. На другий день Іісус захотів йти до Галілеї, і знаходить Филипа і каже йому: йди за Мною.

Андрій, почувши від Предтечі, і Петро, почувши від Андрія, пішли за Іісусом; а Филип, здається, нічого не чув і, однак же, пішов за Господом одразу, як Він сказав йому: “іди за Мною”. Чим же Филип так скоро переконався? Здається, по-перше, що голос Господа справив у душі його певне ураження любові. Бо промова Господа не просто говорилася, а серця гідних негайно запалювала любов’ю до Нього, як і Клеопа з супутником кажуть: “чи ж не палало в нас серце наше, коли Він говорив нам на дорозі і коли пояснював нам Писання?” (Лк. 24:32). По-друге, оскільки Филип мав стурбоване серце, постійно займався писаннями Мойсеєвими і завжди чекав на Христа, то, побачивши Його, негайно переконався і каже: “ми “знайшли” Іісуса”, а це показує, що він шукав Його.

Ін. 1:44. Филип же був з Віфсаїди, з одного міста з Андрієм і Петром.

Потім, чи не дізнався Филип чогось про Христа від Андрія і Петра? Ймовірно, розмовляючи з ним, як співвітчизником, вони розповідали йому і про Господа. Здається, на це натякає євангеліст, коли каже, що Филип був із міста Андрієва і Петрового. Це місто було невелике і пристойніше могло бути назване селом. Тому й треба дивуватися силі Христовій, що Він найкращих учнів обирав із середовища тих, хто не приносить ніякого плоду.

Ін. 1:45. Филип знаходить Нафанаїла і каже йому: ми знайшли Того, про Котрого писали Мойсей у законі і пророки, Іісуса, сина Йосифа, з Назарету.

Филип також не утримує добра за самим собою, але передає Нафанаїлу, і як Нафанаїл був обізнаний у законі, то Филип відсилає його до закону і пророків, бо він старанно вправлявся в законі. Називає Господа Сином “Йосифовим”, бо в той час вважали Його ще Сином Йосифа.

Називає Його “Назарянином”, хоча Він власне був вифлеємлянином, бо Він народився у Вифлеємі, а виховався в Назареті. Але оскільки народження Його було багатьом невідоме, а виховання відоме, то й називають Його Назарянином, як такого, що виховався в Назареті.

Ін. 1:46. Але Нафанаїл сказав йому: чи може щось добре бути з Назарету? Филип говорить йому: піди і подивись.

Филип сказав, що Христос із Назарету, а Нафанаїл, як більш обізнаний у законі, знав із Писань, що Христос повинен прийти з Віфлеєму, і тому каже: “Чи може щось добре бути з Назарету?” Филип каже: “Піди і подивись”, – знаючи, що Нафанаїл не відстане від Христа, якщо послухає Його промов.

Ін. 1:47. Іісус, побачивши Нафанаїла, який ішов до Нього, говорить про нього: ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства.

Христос хвалить Нафанаїла як істинного ізраїльтянина, бо він не сказав нічого ні на користь, ні проти Нього, бо слова його походили не з невір’я, а з обачності і з розуму, який знав з закону, що Христос прийде не з Назарета, а з Віфлеєма.

Ін. 1:48. Нафанаїл говорить Йому: звідки Ти мене знаєш? Іісус відповів йому: перш ніж покликав тебе Филип, Я бачив тебе під смоковницею.

Що ж Нафанаїл? Чи не захопився похвалою? Ні, він бажає дізнатися щось ясніше і точніше, і тому запитує: “Звідки Ти мене знаєш?” Господь розповідає йому те, чого не знав ніхто, крім його самого і Филипа, те, що було сказано і зроблено наодинці, і таким чином відкриває Своє Божество. Филип розмовляв із Нафанаїлом наодинці, коли нікого не було під смоковницею, проте ж Христос, і не будучи там, знав усе, чому й каже: “Я бачив тебе, як ти був під смоковницею”.

Господь заговорив про Нафанаїла до того, як наблизився Филип, для того, щоби хто не подумав, що Филип переказав Йому про смоковницю та про інше, про що Він говорив із Нафанаїлом.

Із цього Нафанаїл упізнав Господа і сповідував Його Сином Божим. Бо слухай, що він говорить далі.

Ін. 1:49. Нафанаїл відповів Йому: Равві! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів.

Ін. 1:50. Іісус сказав йому у відповідь: ти віриш, тому що Я тобі сказав: Я бачив тебе під смоковницею; побачиш більше цього.

Пророцтво має найбільшу силу приваблювати декого до віри, і його сила більша, ніж сила чудес. Бо чудеса можуть бути представлені примарно і бісами, а точного передбачення і пророцтва майбутнього ніхто не має, ні ангели, ні тим більше біси. Чому і Господь привернув Нафанаїла, сказавши йому і місце, і те, що Филип покликав його, і що він воістину ізраїльтянин. Нафанаїл, почувши це, відчув велич Господа, наскільки було можливо, і сповідав Його Сином Божим.

Утім, хоча й Сином Божим сповідує, але не в тому сенсі, в якому Петро. Петро сповідував Його Сином Божим як істинного Бога, і за те Господь догоджає йому і ввіряє йому церкву (Мф. 16:16-19). Нафанаїл же сповідував Його як просту людину, по благодаті усиновлену Богові за чесноту. І це видно з додатка: Ти – Цар Ізраїлів. Бачиш, він не досяг ще досконалого пізнання істинного Божества Єдинородного. Він вірує тільки, що Іісус є людиною боголюбезною і Царем Ізраїлів. Якби він сповідував Його істинним Богом, то не називав би Його Царем Ізраїлю, а Царем усього світу. За це він і не ублажається, як Петро.

Ін. 1:51. І говорить йому: істинно, істинно кажу вам: віднині побачите небо відкрите і Ангелів Божих, які піднімаються і спускаються до Сина Людського.

Тому й Господь, виправляючи його і зводячи до розуміння, гідного Його Божества, каже: будете бачити ангелів Божих, що сходять і спускаються на Сина Людського. “Приймай, – каже, – Мене не за просту людину, але за Владику ангелів”. Бо Кому служать ангели, Той не може бути простою людиною, але істинний Бог. Це збулося під час розп’яття і під час вознесіння. Бо, як оповідає Лука, і перед стражданнями ангел з неба укріплював Його, і при гробі з’явився ангел, і при вознесінні (Лк. 22:43; Лк. 24:4,23; Діян. 1:10).

Дехто під “смоковницею” розумів закон, бо він мав плід, на час солодкий, а суворістю законних приписів і нелегким виконанням заповідей був вкритий немов би листям. Господь “бачив” Нафанаїла. На це кажуть, що Він милостиво зглянувся і зрозумів розуміння його, хоча він був ще й під законом. Прошу тебе, якщо ти тішишся подібними речами, звернути увагу й на те, що Господь побачив Нафанаїла під смоковницею, або під законом, тобто всередині закону, що досліджує глибини його. Якби він не досліджував глибину закону, Господь не побачив би його. Знай і те, що “Галілея” – означає скинута.

Отже, Господь прийшов у занепалу країну всього світу, або в єство людське, і, як Людинолюбець, споглядає на нас, що перебувають під смоковницею, тобто під гріхом, який є приємним на певний час, але з яким сполучено й не малу гостроту через каяття та тамтешню майбутню страту, і тих, котрі визнають Його Сином Божим та Царем Ізраїля, який бачить Бога, обрав для Себе.

Якщо ж ми продовжимо старання, то Він удостоїть нас і більших споглядань, і ми бачитимемо ангелів, які “піднімаються на висоту божественного знання Його і знову “спускаються вниз”, бо не досягають повного пізнання Істоти незбагненної.

І інакше: “піднімається” хтось, коли займається роздумами про Божество Єдинородного; “спускається”, коли залюбки займається роздумами про втілення і сходження в пекло.

* * *

¹Помилковий переклад початку Ін. 1:3, правильний буквальний переклад “усе Тим (через Нього) стало (почало бути)”.

Глава друга

Ін. 2:1. На третій день було весілля в Кані Галілейській, і Мати Іісуса була там.

Ін. 2:2. Був також запрошений на весілля Іісус і учні Його.

Кличуть Господа на весілля не тому, що бачили чудеса Його, не як велику людину, а просто як знайомого. Позначаючи це, євангеліст каже: “Мати Іісуса була там” і брати Його. Як її і братів покликали, так і Господа. Господь не відкидає запрошення і приходить, тому що Він дивився не на власну гідність, а на те, що корисно і благотворно для нас. Той, хто не вважав низьким бути між рабами, тим більше не міг вважати низьким піти на весілля.

Ін. 2:3. Коли не вистачило вина, Мати Іісуса каже Йому: вина не мають.

Матір переконує Його здійснити чудо, бо з подій зачаття і народження Вона отримала високе поняття про силу Його. Бо Вона все зберігала в серці своєму (Лк. 2:19-51) і звідси доходила висновку, що Син Її має силу, вищу за людину. Але Богоматір не мала приводу просити Іісуса про звершення дива в тому, нібито Він робив і інші чудеса. Бо, будучи отроком, Він не вчинив жодного дива; інакше Він був би відомий усім. Разом із цим Матір пам’ятала й слова Іоанна, у яких він свідчив про Нього, бачила вже, що й учні йдуть за Ним, і з усього цього здогадувалася про силу Сина.

Ін. 2:4. Іісус говорить Їй: що Мені і Тобі, Жоно? ще не прийшов час Мій.

Але Він робить Їй докір, і не безпідставно. “Якщо, – каже, – немає вина, то й треба було прийти і просити тим самим, які не мають його, а не Тобі, Матері”. Бо коли свої просять звершити чудо, то глядачі його спокушаються, а коли просять самі нужденні, тоді справа буває вільна від підозри.

“Ще не прийшов час Мій”, – сказав не тому, ніби підлягає залежності від часу або спостерігає відомі годинники (бо як личить це Творцеві часів і віків?), а тому, що все робить у належний час. Оскільки Він для багатьох був невидимим і невідомим, бо не всі були учнями, і навіть присутні на весіллі не знали Його, бо в такому разі самі звернулися б із проханням про вино, – Оскільки все це було так, то й сказав: “ще не настав час Мій”, тобто не настав належний час.

Але ще повстає шаленство Арія, який намагається довести, що Господь підпорядкований годинам і часам. Отже, навчися, проклятий! Якщо Він залежав від годинника, то як, врешті-решт, здійснив диво? Бо, якщо, за твоїми словами, Він залежний від годинника і часів, а час Його ще не настав, випливало б, що Він не має сили здійснити диво. Однак же, Він зробив диво; отже, незалежний від часу.

Зауваж, мабуть, як Він не до кінця і не в усьому протидіє Матері, але дорікнув трохи і знову виконує Її прохання, віддаючи Їй честь і нам подаючи зразок поваги до батьків.

Ін. 2:5. Мати Його говорить слугам: що скаже Він вам, те зробіть.

Мати каже служителям “що скаже Він вам, те зробіть” для того, щоб прохання було посилено через напад і прохання їхніх самих, щоб явно було, що відмова була не від безсилля, а для того, щоб відвернути думку, ніби вдається до чудотворення через пихатість та порожнє хизування.

Ін. 2:6. Було ж тут шість кам’яних водоносів, що стояли за звичаєм для очищення іудейського і вміщали по дві або по три міри.

Кам’яні водоноси вживалися для очищення іудеїв. Бо іудеї майже щодня обмивалися і потім вже бралися за їжу. Доторкалися вони до прокаженого, до мерця, спілкувалися з жінкою чи ні, вони обмивалися, як уже нечисті. І як Палестина була безводною і не можна було знаходити багато джерел, то вони завжди наповнювали водоноси водою, щоб не бігати на річки в разі осквернення. Не без мети сказав “за звичаєм для очищення іудейського”, але щоб хто з невірних не подумав, що в посудинах залишався деякий осад винний, а потім, коли влили воду і змішали, утворилося найслабше вино, – показує, що вони ніколи не були вмістилищами вина.

Ін. 2:7. Іісус говорить їм: наповніть посудини водою. І наповнили їх до верху.

Але невже не міг Він зробити вино з нічого, не наповнюючи посудини водою? Звісно, міг; але велич чудес часто зменшує їхню прийнятність.

Могла бути й та мета, щоб служителів, які носили воду в посудини, мати свідками дива. Ще, щоб ми навчилися, що Він перетворює вино і вологу винограду, яка є абсолютно вода.

Ін. 2:8. І говорить їм: тепер наберіть і несіть до розпорядника бенкету. І понесли.

Наказує служителям, щоб вони подали питво для куштування розпоряднику бенкету не без мети, але щоб хто не подумав, що було зібрання п’яниць, смак у них зіпсувався, і в стані сп’яніння вони прийняли воду за вино. Щоб така підозра не мала місця, Він відвідування надає тверезому – розпоряднику бенкету. Бо ті, яким довіряли служіння в подібних випадках, суворо утримувалися, щоб під їхнім розпорядженням усе відбувалося чинно й благопристойно.

Але будемо молитися, щоб це сталося і над нами, щоб нині відбулося немовби весілля, тобто з’єднання Бога з душею нашою, допоки ми ще в Кані Галілейській, тобто в країні цього низького і зіпсованого світу, який в усіх відношеннях є хибним і перетворює. Шлюб же цей не буває без присутності Христа і Його Матері та учнів. Бо як з’єднається з Богом той, хто не увірує в Христа, що народився від Марії і говорив в апостолах?

Подивимося ж, яке чудо робить Господь при такому шлюбі і при такому з’єднанні Бога з душею. Він перетворює воду на вино, наповнює шість кам’яних водоносів наших. Під “водою” ти можеш розуміти нашу водянистість, вологість і розслаблення в житті й думках; під п’ятьма “водоносами” п’ять почуттів, якими помиляємось ми в справах; під шостим водоносом – розум, яким ми вагаємось у думках. Отже, Господь наш Іісус Христос, євангельське Слово, лікуючи наші занепади, чи то в діяльному житті, чи то в розумовому, чи то в споглядальному, рідке й нетверде в нас перетворює на “вино”, тобто на життя й учення, яке в’яжуче і звеселяюче, і в такий спосіб шість наших водоносів наповнюються цим чудовим напоєм: почуття, щоб не згрішили в діяльності, розум, щоб ми не згрішили в думках.

Візьми до уваги, що там стояли кам’яні водоноси за звичаєм очищення іудейського. Слово “Іуда” означає “сповідання”. Той, хто сповідується, очищається в п’яти почуттях, якими раніше грішив. Око бачило лихо; око ж під час сповіді плаче і таким чином служить для очищення. Вухо чуло блудні пісні; воно ж знову нахиляється до слів уст Божих. Так буває і з іншими почуттями. Розум грішить у думках; він же знову очищає колишнє зло, схиляючись на правильне мудрування. Водоноси – “кам’яні” або тому, що склад наш із землі, або тому, що передбачувані вмістилища такого вина мають бути тверді й незруйновні. Розум Павла був кам’яним водоносом і в той час, коли він гнав, бо він ревнував за отцівськими переданнями більше за всіх ровесників (Гал. 1:14); і в той час, коли проповідував, бо він мав таку силу в словах, що лікаонці, як того, хто був перший у слові, прийняли його за Єрмія (Діян. 14:12).

Ін. 2:9. Коли ж розпорядник покуштував воду, що стала вином (а він не знав звідки це вино, знали ж тільки слуги, які набирали воду), тоді розпорядник кличе нареченого

Ін. 2:10. і говорить йому: кожен чоловік спочатку добре вино подає, а коли сп’яніють, тоді гірше; а ти добре вино зберіг аж досі.

Розпорядник бенкету запитує не служителів, а нареченого. Чому? Звичайно, за Божественним устроєм. Якби він запитав служителів, вони, звісно, відкрили б диво; але їм не повірив би ніхто, бо воно було початком знамень, і ніхто ще не мав великого поняття про Христа, тож ніхто не повірив би, коли б служителі й розповідали про диво. Однак, коли після цього Він здійснив і інші чудеса, і справжнє повинно було стати достовірним, і служителі, що всім розповідають про нього, мало-помалу могли набути довіри. Для цього-то Господь влаштував так, що запитані не служителі, а наречений. Господь не просто створив із води вино, але вино прекрасне. Бо чудеса Христові такі, що набагато перевершують те, що відбувається природою. Про те, що вода перетворилася на вино, свідчать служителі, які черпали воду; про те, що воно було прекрасне, – розпорядник бенкету. Про все це з плином часу проповідувано, і ті, хто чули про це, повинні були переконатися дуже твердо.

Під “вином” ти можеш розуміти євангельське вчення, а під “водою” все, що передувало Євангелію, що було дуже рідким і не мало досконалості євангельського вчення. Скажу приклад: Господь дав людині різні закони, один – у раю (Бут. 2:16-17), інший – за Ноя (Бут. 9), третій – за Авраама про обрізання (Бут. 17), четвертий – через Мойсея (Вих. 19; Вих. 20), п’ятий – через пророків. Усі ці закони порівняно з точністю і силою Євангелія водянисті, якщо хто розуміє їх просто і буквально. Якщо ж хто заглибиться в дух їхній і зрозуміє приховане в них, той знайде воду, що перетворилася на вино. Бо той, хто розрізняє духовно те, що говориться просто і що багато хто розуміє буквально, без сумніву, у цій воді знайде прекрасне вино, яке питиметься згодом і яке зберігатиметься нареченим Христом, бо Євангеліє з’явилося саме в останні часи.

Ін. 2:11. Так поклав Іісус початок чудесам у Кані Галілейській і явив славу Свою; і увірували в Нього учні Його.

Що Господь почав творити чудеса після Свого хрещення, про це ми й раніше говорили. Але здається, що перше чудо Він здійснив саме перетворенням води на вино. Бо сказано: “так поклав “початок” чудесам”. Але інший скаже: “якщо це чудо і є початком чудес, то не всіх, а тільки скоєних у Кані Галілейській; бо ж Він здійснив різні чудеса в Кані, то їм воно – початок”. Хоча ми багато чого маємо для підтвердження, що справжнє чудо є початком і всіх чудес, бо слова “і явив славу Свою, і увірували в Нього Його учні Його” показують, що перед тим Він не чинив іншого дива, яким би Він явив славу Свою, але ж не будемо сперечатися, чи це було перше чудо, чи інше.

Як же Він явив славу Свою? Адже мало хто перебував при цій події, і не перед обличчям народу звершено її? Але якщо не тоді, то згодом усі повинні були почути про це чудо, як воно і донині сповіщається, а не залишилося невідомим. Слова “учні Його увірували в Нього” розумій так, що вони здобули велику і найміцнішу віру в Нього. Вони і раніше, звичайно, вірували, але вірували не так твердо.

Ін. 2:12. Після цього прийшов Іісус до Капернаума, Сам і Мати Його, і брати Його, і учні Його; і пробули там небагато днів.

Господь приходить у Капернаум не для іншої якоїсь справи, як для того, щоб залишити там Матір Свою, щоб не водити її за Собою всюди. Оскільки вони ходили в Кану на шлюб, а шлюб минув, то Він і повертає Матір у Капернаум у дім Її. А що саме з цієї причини Господь приходить до Капернаума, це відкривається з того, що Він і пробув там небагато днів, і не чинив там чудес, бо мешканці цього міста не мали до Нього віри, чому Господь в іншому місці й висловлює горе йому (Мф. 11:23).

Ін. 2:13. Наближалася Пасха іудейська, і Іісус прийшов до Ієрусалима,

Словами ” наближалася Пасха” євангеліст показує, що Іісус охрестився незадовго до Пасхи.

Ін. 2:14. і знайшов, що в храмі продавали волів, овець і голубів, і сиділи міняльники грошей.

Ін. 2:15. І, зробивши бич з вірьовок, вигнав з храму всіх, також і овець і волів; і розсипав гроші міняльників, а столи їхні поперекидав.

Ін. 2:16. І сказав продавцям голубів: візьміть це звідси і не робіть дому Отця Мого домом торгівлі.

Прийшовши до Ієрусалима, Він робить справу, яка виявляє повне самовладдя, а саме: виганяє з храму тих, котрі продавали овець і волів. Хоча Матвій (Мф. 21:12-13) оповідає про це, але знай, що Він зробив це не один раз. Те, що розповідається у Матвія, Він звершує близько до страждань Своїх, а теперішнє – у Іоанна – Він звершує на початку знамень. Тому тут з послабленням сказав: “не робіть дому Отця Мого домом торгівлі”. Бо чудеса тільки ще починалися, і в Нього не було ще тієї сміливості, яку надавали чудеса. А там, тобто у Матвія, каже: “не робіть вертепом розбійників”. Явно назвав їх розбійниками, як таких, що наживаються несправедливими засобами. Бо хто маловартісну річ цінує дорого і за нагоди отримує собі вигоду від бідних і вдів (як зазвичай роблять ті, хто скуповує необхідні предмети, а потім продає), що інакше робить, як не розбійничає, отримуючи собі вигоду з нещастя ближніх?

Для чого Він зовсім виганяє таких людей із храму? Не без підстави: Він зцілюватиме в суботу і ніби порушуватиме закон про неї; тому, щоб тоді не визнали Його богопротивником, Він цим випадком попереджає таку думку. Бо хто показав таку ревність щодо храму, той не стане відкидати Бога, Господа храму. І вигнав не просто, але вдаряючи бичем з вірьовок, і перекинув столи, і розсипав монети або гроші торговців, і зважився на справу вельми небезпечну. А хто наражає себе на небезпеку за дім Бога, той допустить відступ від закону Божого не як богосупротивник, але, без сумніву, як Син, який має рівну владу з Богом і Отцем, що дав закон про суботу. Тому не сказав “дім Бога”, але – “дім Отця Мого”, показуючи, що Він, як Син, має владу над усім, що належить Отцеві.

Міняльники – це ті, котрі продають дрібні монети або нумми. Подібно до тогочасних торговців грішать і багато хто з первосвященників, коли вони продають у церкві “волів”, не віддаючи честі тим, хто вирізняється у вчительському слові, але віддаючи її тим, хто хоче зловживати, коли продають “овець” – простий і звичайний народ, “голубів” – духовні обдарування, і коли ставлять на вищий ступінь тих, котрі більше дають; таких Господь “виганяє” зі святині, знаходячи їх, за Судом Своїм, недостойними первосвященства. Так само, якщо хто продає велику і дрібну монету, тобто думку і слово, і будучи вчителем, але не передбачаючи користі, не сповіщає євангельського слова, то Господь “перевертає” і його “стіл”, тобто звання вчителя, і вчення, яке він через злість утримує, не даючи його всім; тим часом Господь Іісус позбавляє такого влади і саджає на стіл учительський іншого, гідного.

Ін. 2:17. При цьому учні Його згадали, що написано: ревність за домом Твоїм з’їдає Мене (Пс. 68:10).

Учні пригадали, що написано: “Ревність за домом Твоїм з’їдає мене” (Пс. 68:10). Трохи ще часу зростають вони в добрі, а вже пригадують і місця з Писань і, в них знаходячи свідчення, все більше і більше утверджуються у своїх пізнаннях про Христа.

Ін. 2:18. На це іудеї сказали Йому: яким знаменням докажеш Ти нам, що маєш владу так робити?

Коли іудеї побачили, що Господь робить це з великою владою і каже: “Дім Отця Мого не робіть домом торгівлі”, то кажуть: “Запевни нас якимось дивом, що Ти – Син Бога, і що Ти Ним посланий. Бо звідки видно, що Господь дому цього – Отець Тобі?”

Ін. 2:19. Іісус сказав їм у відповідь: зруйнуйте храм цей, і Я за три дні поставлю його.

Він же відповідає їм приточно, кажучи “зруйнуйте храм цей”, без сумніву, кажучи про Своє тіло, бо в ньому мешкало все Божество Єдинородного. Словом “зруйнуйте” не заохочує їх до вбивства (геть така думка!), але, знаючи їхній намір вчинити це, натякає на те, що трапиться невідкладно.

Нехай і аріани чують, як Господь і руйнівник смерті говорить “Я поставлю”. Не сказав “Отець спорудить”, але – “Я” споруджу, вживши власну силу, а не потребуючи чужої ззовні.

Ін. 2:20. На це сказали іудеї: сорок шість років будувався храм цей, а Ти за три дні поставиш його?

Іудеї ж, думаючи, що Він говорить про бездушний храм, сміються над Ним. “Як, – кажуть, – кажеш Ти, що спорудиш його за три дні, тоді як він будувався сорок шість років?” Потрібно знати, що коли храм уперше будувався за Соломона, тоді все без потреби виконано за двадцять років. Згодом же, коли євреї після полону отримали дозвіл будувати храм, вони почали відновлювати його за царювання Кіра; потім, зустрівши перешкоду з боку заздрісників, продовжували будівництво аж до царювання Артаксеркса; за його часів, користуючись цілковитою безпекою, з великими труднощами могли закінчити цю справу.

Коли ж говориться, що іудеї під час будівництва в одній руці тримали спис, а в іншій – будівельне знаряддя, то вони були в такому великому страху від сусідніх ідумеїв, а не від персів, бо від них, тобто від персів, як я сказав, вони користувалися цілковитою безпекою. Про цю споруду, що була після полону, кажуть, що вона тривала сорок шість років, бо іудеям перешкоджали, і тому вони протягнули її від царювання Кіра до Артаксеркса.

Ін. 2:21. А Він говорив про храм тіла Свого.

Ін. 2:22. Коли ж Він воскрес з мертвих, то згадали учні Його, що Він казав їм це, і повірили Писанню і слову, яке сказав Іісус.

І не дивно, що не зрозуміли слів Іісуса іудеї, так само як і учні. Для них були дві найбільші скрути: одна – те, що справа воскресіння дуже незрозуміла, тим паче що їм зовсім невідома; інша – те, що Той, хто живе в тілі, є Бог. Однак же, після воскресіння учні зрозуміли, і повірили Писанню. Якому Писанню? І всякому, яке передує про воскресіння, і, як найяскравішому, цьому: “Ти не опустиш моєї душі до шеолу” (Пс. 15:10), і цьому: “Господь хоче очистити його від рани і показати йому світло” (Іс. 53:11). Бо ці місця Писання вельми ясно передують про воскресіння. Аполлінарій намагається знайти тут захист своєї єресі. Бажаючи підтвердити, що плоть Господа була без душі, каже: “Плоть називається храмом, а храм бездушний; отже, і вона бездушна”. Вражений громом і закручений! Ти плоть Господа зробиш, мабуть, і деревами, і камінням, бо ж храм із них?! Коли ти чуєш слова Господа: “Нині душа Моя стривожилась” (Ін. 12:27) і “Я маю владу віддати душу Мою” (Ін. 10:18), то як їх розумієш? Якщо ти скажеш, що це говориться не про словесну й розумну душу, то де ти покладеш слова “Отче! у Твої руки віддаю дух Мій” (Лк. 23:46)? Невже і це будеш розуміти про нерозумну душу? А це: “не опустиш моєї душі до шеолу” (Пс. 15:10), як тобі здається? Але гинь ти зі своїми однодумцями.

Ін. 2:23. І коли Він був у Ієрусалимі на святі Пасхи, багато увірувало в ім’я Його, побачивши чудеса, які Він творив.

Коли Іісус був на святі, то дехто, мабуть, увірував в ім’я Його; але віра їхня була нетверда. Бо, прислухаючись на деякий час до Христа не як до Бога, а як до богоносної людини, вони знову відпадали і від цієї самої нікчемної віри. А що вони були такі, це видно з нижченаведеного.

Ін. 2:24. Але Сам Іісус не ввіряв Себе їм, бо знав усіх,

Ін. 2:25. і не треба було Йому, щоб хтось засвідчив про людину, бо Сам знав, що в людині.

“Сам, – говориться, – Іісус не ввіряв Себе їм” і не передавав усього вчення, як неістинно віруючим, проникаючи в їхні серця (Пс. 93:11; Єр. 17:10) і знаючи, що про Нього було в них. Бо від Нього не ховалося, який був помисел у кожній людині, вочевидь, віруючій.

Глава третя

Ін. 3:1. Був же чоловік з фарисеїв, на ім’я Никодим, із начальників іудейських.

Таким майже був і Никодим. Вірив і він Іісусу і, здається, говорив іудеям на користь Господа, а саме: що треба судити Його по уважному дослідженні (Ін. 7:50-51). Та й після розп’яття при похованні він також показав багато дбайливості та щедрості. Однак же, він не вірував, як повинно було бути.

Ін. 3:2. Він вночі прийшов до Іісуса і сказав Йому: Равві! ми знаємо, що Ти Учитель, Який прийшов від Бога; бо таких чудес, які Ти твориш, ніхто не може творити, якщо не буде з ним Бог.

Дотримуючись ще слабкості юдейської, він приходить до Іісуса “вночі” зі страху від іудеїв (Ін. 19:38-39); називає Його Учителем, як просту людину, бо таке мав поняття про Нього, чому й додає, що ніхто не може творити таких чудес, якщо не буде з ним Бог. Бачиш, він приходить до Іісуса, як до пророка і людини, любимої від Бога.

Що ж Господь? Він не викриває його грізним чином, не каже, навіщо вночі приходиш до Учителя, посланого від Бога, чому не маєш сміливості? Нічого такого не говорить, але милостиво розмовляє з ним про предмети божественні й високі. Зауваж також, що хоча Христос творив багато чудес, але цей євангеліст не оповідає про жодне з них або тому, що про них сказано іншими євангелістами, або тому, що вони вищі детальної розповіді.

Ін. 3:3. Іісус сказав йому у відповідь: істинно, істинно кажу тобі, якщо хто не народиться звище, не може бачити Царства Божого.

Здається, слова Господа до Никодима не мають нічого спільного зі словами до Нього Никодима. Але для уважного відкриється багато спільного. Оскільки Никодим мав поняття про Христа принижене, а саме: що Він Учитель і що з Ним Бог, то Господь каже йому: тобі природно мати таке поняття про Мене. Бо ти ще не народився “звище”, тобто від Бога, народженням духовним, але ще тілесний, і пізнання, яке ти маєш про Мене, не є духовне, але душевне й людське. А Я кажу тобі, що і ти, і всякий інший будете поза Царством, якщо не народитеся згори і від Бога і не отримаєте належного про Мене поняття. Бо народження через хрещення, вносячи в душу світло, дає їй можливість бачити або пізнавати Царство Боже, тобто єдинородного Його Сина. Бо Син може бути названий як премудрістю Божою, так і Царством Божим. Царства ж цього, Никодиме, ніхто не може бачити або пізнати, якщо не народиться від Бога. Так і ти, бо не народився ще духовно, не бачиш Мене – Царства Божого, як належить, але маєш про Мене низьке поняття.

Ін. 3:4. Никодим говорить Йому: як може людина родитися, будучи старою? хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися?

Никодим, чуючи вчення вище, ніж людське, дивується і за властивістю немічної природи людської запитує: “як це можливо?” Це – ознака невіри. Бо де немає віри, там виникають запитання: як це, чому це? Слова Никодима здаються і смішними, бо він не помислив про духовне народження, а пригадав плотську утробу. Почувши, що якщо хто не народиться “звище”, він подумав, що вжито замість “спочатку”, “знову”, вдруге, і промову зрозумів у такому значенні: якщо хто не народиться “спочатку”, вдруге. Тому й каже: “як може, будучи старим, увійти в утробу матері своєї?”

Ін. 3:5. Іісус відповів: істинно, істинно кажу тобі, якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже.

Два предмети для нього були незрозумілі: один – народження духовне, інший – Царство. Бо імені Царства Небесного іудеї ніколи не чули. Тепер він дивується про народження. Христос і відкриває йому ясніше спосіб народження духовного.

Бо людина, будучи з двох частин, з душі й тіла, має і спосіб народження двочастинний. Вода, видимо прийнята, діє на очищення тіла, а Дух, що невидимо з’єднується, – на відродження невидимої душі. Якщо ти питаєш, як вода може народити, то і Я запитаю, як насіння, яке саме водотворне, може утворитися в людину? Тому як над насінням тілесним усе звершує благодать Божа, так і під час хрещення належить вода, але все звершує Дух і молитовне призивання, а особливо присутність Бога. Бо у воді цій звершуються знаки і образ поховання і воскресіння. Три занурення – знак триденного поховання; потім людина воскресає (виринає), як Господь, носячи світлий і чистий одяг нетління, а тління зануривши у воді.

Ін. 3:6. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух.

Господь, відволікаючи увагу Никодима від народження тілесного, каже: “народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух”, тобто людина, народжена хрещенням, стає духовною, бо слово “дух” ти повинен розуміти замість “духовний”. Щоправда, той, хто охрестився, не робиться духом божественним, але, отримавши Духом синоположення, благодать і честь, удостоюється бути духовним.

Ін. 3:7. Не дивуйся тому, що Я сказав тобі: треба вам родитися звище.

Бачачи ж, що Никодим і ще ніяковіє, каже: “не дивуйся”. Потім намагається вчити чуттєвим прикладом.

Ін. 3:8. Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде: так буває з кожною людиною, народженою від Духа.

“Дух, – каже, – дихає, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш його напрямку, бо він нестримний і безперешкодний, і за силою природи має потяг на всі боки”. Якщо каже “дихає, де хоче”, то не тому, ніби вітер має здатність вільного вибору і бажання, а тому, що хоче (як я сказав) вказати на природний його рух і нестримну силу. Якщо ж не знаєш, де і як дихає вітер, цей дух, що підлягає відчуттю, то як хочеш зрозуміти відродження від Духа Божого? Якщо цей дух не може бути затриманий, то тим більше не підкориться законам природи благодать Духа Святого.

Нехай посоромиться духоборець Македоній і попередник його Євномій. Перший ставить Духа в раба, однак тут чує, що вітер дихає, де хоче, і, отже, тим більше Дух має самовладний рух і діє, де і як хоче. А Євномій, попередньо згрішивши в цьому ж самому і назвавши Духа створінням, до того простягнув свою зухвалість, що начебто він знає Бога так само, як самого себе. Нехай же чує, що він не знає руху і прагнення вітру; як же, злочинний, наважуєшся привласнити собі знання Сутності Божої?

Ін. 3:9. Никодим сказав Йому у відповідь: як це може бути?

Никодим ще залишається з іудейською неміччю, тому знову запитує: “як це може бути?”

Ін. 3:10. Іісус відповів йому і сказав: ти – учитель Ізраїлів, і чи цього не знаєш?

Тому й Господь, показуючи йому, що він запитує так від простоти, каже: “Ти учитель Ізраїлів. Якщо згадаєш славні чудеса, здійснені в Старому Завіті, починаючи від створення людини і далі, а саме: як вона створена (Бут. 2:7), як жінка створена з ребра (Бут. 2:22), як відбулися знамення з Єгипту, як відбулися знамення з Єгипту (Бут. 2:22). 2:21-22), як здійснилися знамення в Єгипті, як у Чорному морі (Вих. 7:8,9,14), як неплідні народжували (1Сам. 1) тощо, якщо збагнеш це, як вчитель Ізраїлів, то повіриш і тому, що Я тепер говорю”.

Ін. 3:11. Істинно, істинно кажу тобі: Ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили, а ви свідчення Нашого не приймаєте.

“До того ж, Я говорю про те, що знаю і що бачив, тобто знаю до точності”. Бо словом “бачили” Він позначає не тілесний зір, але знання найточніше.

“Але ви свідчення “Нашого”, тобто Мого, не приймаєте”. Господь говорить це не одному Никодиму, але поширює на цілий рід іудеїв, які до кінця залишилися в невір’ї.

Ін. 3:12. Якщо Я сказав вам про земне і ви не вірите, то як повірите, коли буду говорити вам про небесне?

“Якщо Я сказав вам про земне, і ви не вірите”, тобто якщо Я сказав вам про відродження, що відбувається в хрещенні, і ви не прийняли, але запитали “як?” (називає це народження “земним”, тому що воно відбувається на землі на благодіяння людям, які живуть на землі; хоча воно по благодаті і гідності небесне, але ми хрестимося, будучи на землі). Отже, якщо Я сказав про це “земне” народження і знайшов вас не віруючими, то як ви повірите, якщо почуєте про невимовне народження небесне, яким Єдинородний Син народився від Отця?

Дехто ж під “земним” розумів приклад вітру, тож промову подають у такому сенсі: якщо Я представив вам приклад із предметів земних, і ви ним не переконалися, то як можете вчитися предметів більш високих?

Ін. 3:13. Ніхто не сходив на небо, тільки Той, Хто зійшов з небес, Син Людський, Сущий на небесах.

І це, мабуть, не має нічого спільного з попереднім. Але якщо хто уважно вдивиться в думку Господа, то виявиться, що і це близько відноситься до попереднього.

Оскільки Никодим називав Господа Учителем і Пророком, то Він каже: “Не вважай Мене пророком, що існує від землі, посланим Богом навчати, а вважай Мене тим, хто прийшов звище, як Син, а не тим, хто існує від землі. Ніхто з пророків не сходив на небо, а тільки Я один маю зійти, як і зійшов”. Почувши, що Син Людський зійшов “з неба”, не думай, що плоть зійшла з неба. Справді, Аполлінарій так думав, що Христос, маючи тіло з неба, пройшов через Діву, як через канал. Але оскільки Христос, що складається з двох природ, був одна Іпостась або одна Особа, то назви Людини додаються до Слова, і знову назви Слова – до Людини. Так і тут говориться, що з неба зійшов “Син Людський”, бо Він одна Особа і одна Іпостась. Потім, щоб ти, почувши “Той, що зійшов”, не подумав, що Той, хто зійшов, уже не перебуває на небі, каже “Той, що на небесах”. Отже, почувши, що зійшов, не подумай, що Я не перебуваю там; але Я і тут присутній тілесно, і там сиджу з Отцем по Божеству.

Ін. 3:14. І як Мойсей возніс змія в пустині, так належить піднесеному бути Синові Людському,

Ін. 3:15. щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне.

Сказавши спершу про відродження через хрещення, говорить потім уже і про благодіяння, здійснене для нас через хрест. Бо хрест і смерть – причина благодаті, що подається нам через хрещення, бо під час хрещення зображуємо смерть Господню.

Не говорить прямо, що Я буду розіп’ятий, але нагадує про змія і про давню історію (Чис. 21:5-9) і таким чином за раз, з одного боку, навчає нас, що давнє споріднене з новим, і що один і той самий Законоположник Старого і Нового Завіту, хоча Маркіон, Манес і решта збори подібних єретиків відкидають Старий Завіт, кажучи, що він є законоположенням злого деміурга (художника); з іншого боку, навчає, що якщо іудеї уникали смерті через погляд на мідне зображення змія, то тим більше ми уникнемо смерті душевної, дивлячись на Розіп’ятого і віруючи в Нього. Зрівняй, мабуть, образ з істиною. Там подоба змія, що має вигляд змія, але не має отрути: так і тут Господь – Людина, але – вільна від отрути гріха, що прийшла в подобі плоті гріха, тобто в подобі плоті, яка підлягає гріху, але Сам не є плоть гріха. Тоді – ті, хто дивиться, уникали тілесної смерті, а ми – уникаємо духовної. Тоді повішений зціляв від укусу змій, а нині – Христос зцілює рани від дракона уявного.

Коли чуєш “належить піднесеному бути”, розумій так: бути повішеному. Бо Він повішений був на висоті, щоб Той, Хто освятив землю ходінням по ній, освятити і повітря. “Піднестися” розумій і так: бути прославленим. Бо хрест став воістину висотою і славою Христа. У чому Він здавався засудженим, тим засудив князя світу цього.

Поясню дещо. Адам помер по справедливості, бо згрішив. Господь помер не за обов’язком справедливості, бо не згрішив. До розп’яття Господа смерть справедливо панувала над людьми. А як Господь виявився безгрішним, то диявол що міг знайти в Ньому такого, що заслуговує на смерть? А як Він був умертвлений несправедливо, то переміг того, хто умертвив Його, і в такий спосіб звільнив і Адама від смерті, справедливо заподіяної йому, як тому, хто згрішив.

І інакше. Два предмети панували над родом людським: задоволення і скорбота. Господь, пройшовши через те й інше, виявився непереможним. Спокусник спочатку приступав до Нього на горі з пропозицією задоволення (Мф. 4:3,6,9), але, знайшовши Його непереможним через це, вжив велику хитрість, навів скорботу, щоб принаймні через неї оволодіти Ним, і для цього поставив проти Нього все: зречення учнів, глузування воїнів, хулу тих, хто проходив повз, смерть від іудеїв, але й при цьому – знайшов Його непереможним. Бо скорбота на хресті не могла збудити в Господі ненависть до розп’яття, але Він продовжував любити їх і молився за них, кажучи: “Отче! прости їм, бо не знають, що роблять” (Лк. 23:34). Бачиш, як Він переміг тим, чим, мабуть, був переможений. Таким чином, хрест став і піднесенням Його, і славою.

Ін. 3:16. Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного,

Любов Бога до світу велика і до того простяглася, що Він віддав не ангела, не пророка, а Сина Свого, і до того ж Єдинородного (1Ін. 4:9). Якби Він віддав і ангела, то і це діло було б не мало. Чому? Тому, що ангел – вірний і покірний Його служитель, а ми – вороги й відступники. Тепер же, коли віддав Сина, яку перевагу любові показав Він?! Знову ж таки, якби Він мав багато синів і віддав одного, то і це було б дуже велике діло. А тепер Він віддав Єдинородного. Чи можна ж гідно оспівати Його доброту?

Аріани кажуть, що Єдинородним Син називається тому, що Він один тільки створений і породжений Богом, а все інше вже Ним створено. Відповідь їм проста. Якби Він названий був Єдинородним без слова “Син”, то ваша тонка вигадка мала б підставу. Але тепер, коли Він називається Єдинородним і Сином, слово “Єдинородний” не можна розуміти так, як ви, але так, що Він один тільки народжений від Отця.

Зверни увагу, прошу тебе, на те, що як вище Він сказав, що Син Людський зійшов з неба, хоча плоть не зійшла з неба, але те, що належить Богові, доклав до людини через єдність Особи і єдність Іпостасі, так і тут знову те, що належить людині, докладає до Божого Слова. “Віддав, – каже, – Бог Сина Свого на смерть”. Хоча Бог перебував безпристрасний, але оскільки за Іпостассю Один і Той самий був і Бог Слово, і Людина, що підлягає стражданням, то й говориться, що віддається на смерть Син, який дійсно і страждав у власній плоті.

щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне.

Яка користь від того, що віддано Сина? Велика і немислима для людини – та, щоб кожен, хто вірує в Нього, отримав два блага: одне, щоб не загинув; інше, щоб мав життя, до того ж вічне. Старий Завіт тим, хто в ньому догоджав Богові, обіцяв довголітнє життя, а Євангеліє нагороджує таких життям не тимчасовим, а вічним і незруйновним.

Ін. 3:17. Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ був спасений через Нього.

Оскільки два пришестя Христові, одне вже минуле, а інше – майбутнє, то про перше пришестя говорить, що Син не посланий, щоб судити світ (бо якби Він для цього прийшов, то всіх було б засуджено, бо всі згрішили, як і Павло каже (Рим. 3:23), але переважно для того прийшов, щоб спасти світ. Така була мета в Нього. Але на ділі вийшло, що засуджує тих, котрі не увірували. Мойсеїв закон прийшов переважно для викриття гріха (Рим. 3:20) і засудження злочинців. Бо він нікому не прощав, але як знаходив того, хто грішить у чомусь, водночас накладав і покарання. Отже, перше пришестя не мало на меті судити, окрім тих, котрі на ділі не увірували, бо вони вже засуджені, а друге пришестя буде рішуче для того, щоб судити всіх і віддати кожному по ділах його.

Ін. 3:18. Віруючий в Нього не буде осуджений,

Що означає “Віруючий в Нього не буде осуджений”? Невже не судиться, якщо життя його нечисте? Вельми судиться. Бо таких і Павло не називає щиро віруючими. “Вони говорять, що знають Бога, а ділами відрікаються” (Тит. 1:16). Утім, тут говорить про те, що не судиться по тому самому, що увірував: хоча в злих справах віддасть найсуворіший звіт, але за невір’я не карається, бо за один раз увірував.

а невіруючий уже осуджений, бо не увірував в ім’я Єдинородного Сина Божого.

“А невіруючий уже осуджений”. Як? По-перше, тому, що і саме невір’я є засудженням; бо бути поза світлом – одне тільки це – найбільше покарання. Потім, хоча тут не віддається ще в геєну, але тут з’єднав усе, що доводить до майбутнього покарання; подібно до того, як і вбивця, хоча б не був засуджений до покарання вироком судді, засуджений сутністю справи. І Адам помер того ж дня, в який скуштував від забороненого дерева; хоча він був живий, але за вироком і по суті справи був мертвий. Отже, всякий невіруючий вже тут засуджений, як такий, що безсумнівно підлягає покаранню і не має прийти на суд, за сказаним: “не встоять безбожні на суді” (Пс. 1:5). Бо від нечестивих не буде потрібен звіт, як і від диявола: вони воскреснуть не на суд, а на осуд. Так і в Євангелії Господь каже, що князя світу цього вже засуджено (Ін. 16:11), як тому, що сам не увірував, так і тому, що Іуду зробив зрадником та іншим приготував погибель. Якщо ж у притчах (Мф. 23:14-32; Лк. 19:11-27) Господь вводить тих, хто підлягає покаранню, як тих, хто звітує, то не дивуйся, по-перше, тому, що те, що сказано, є притчею, а те, що сказано в притчах, не треба сприймати все, як закони і правила. Бо того дня кожен, маючи непогрішного суддю в совісті, не вимагатиме іншого докору, але піде зв’язаний сам від себе; по-друге, тому, що Господь вводить тих, що дають звіт, не невіруючих, а віруючих, але неспівчутливих і немилостивих. Ми ж говоримо про нечестивих і невіруючих; а інше – нечестивий і невіруючий, а інше – немилосердний і грішний.

Ін. 3:19. Суд полягає в тому, що світло прийшло у світ,

Тут невіруючих показує позбавленими всякого виправдання. “У тому, – каже, – полягає суд, що світло прийшло до них, а вони не спрямувалися до нього”. Не тим тільки вони згрішили, що самі не шукали світла, але, що найгірше, тим, що воно прийшло до них, і вони, однак же, не прийняли. Тому-то вони і засуджені. Якби світло не прийшло, то люди могли б послатися на незнання добра. Якби світло не прийшло, то люди могли б посилатися на незнання добра. А коли Бог Слово прийшов і віддав Своє вчення, щоб просвітити їх, а вони не прийняли, то вони вже втратили всіляке виправдання.

а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були злі;

Щоб хто-небудь не сказав, що ніхто не віддасть перевагу темряві, а не світлу, виставляє і причину, через яку люди звернулися до темряви: “Тому що, – каже, – справи їхні були злі”. Оскільки християнство вимагає не тільки правого способу мислення, а й життя чесного, а вони побажали валятися в багнюці гріха, то ті, хто робив погані діла, не захотіли йти до світла християнства і підкоритися Моїм законам.

Ін. 3:20. бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрились діла його, бо вони злі,

Ін. 3:21. а хто поступає по правді, йде до світла, щоб відкрились діла його, бо вони творені в Бозі.

“А той, хто поступає по правді”, тобто той, хто живе чесним і богоугодним життям, прагне християнства, як світла, щоб ще більше досягти успіху в добрі та щоб явними були діла його за Богом. Бо такий, правильно віруючи і проводячи чесне життя, світить усім людям, і Бог прославляється в ньому. Тому причиною невір’я язичників була нечистота їхнього життя.

Бути може, скаже хтось інший: “Що ж, хіба немає християн порочних і язичників схвальних за життям?” Що є християни порочні, я і сам це скажу; але щоб знайшлися язичники добрі, не можу сказати рішуче. Деякі можуть знайтися “від природи” лагідними і добрими, але це – не чеснота, а добрими “від подвигу” і вправи в добрі – ніхто. Якщо ж деякі здавалися добрими, то все робили через славу; а той, хто робить для слави, а не для самого добра, залюбки вдасться до злого побажання, коли знайде до того нагоду. Бо якщо у нас і погроза пеклом, і всяке інше піклування, і приклади незліченних святих ледь утримують людей у чесноті, то маячня і мерзенності язичників тим менше утримають їх у добрі. Велике й те, якщо не зроблять їх абсолютно злими.

Ін. 3:22. Після цього прийшов Іісус з учнями Своїми в Іудейську землю, і там жив з ними і хрестив.

Доки тривало свято Пасхи, Іісус був у Ієрусалимі. Коли воно минуло, Іісус вийшов звідти в землю Іудейську і мешкав поблизу Йордану, куди багато хто сходився. Він шукав велелюдних місць не для порожньої честі або слави, але тому, що бажав більшій кількості людей принести користь і благо. Коли Він сходив і на свята, то ходив для того ж самого, щоб більшій кількості людей принести користь і вченням, і явленням чудес.

Чуючи, що Він хрестив, не подумай, що Він Сам хрестив: хрестили учні Його, але справу учнів євангеліст відносить до Учителя. Далі цей же самий євангеліст каже, що “Іісус Сам не хрестив, а учні Його” (Ін. 4:2). Чи запитаєш “чому Він Сам не хрестив”? Дізнайся. Іоанн раніше сказав, що “Він буде хрестити вас Духом Святим” (Мф. 3:11). А Духа Святого Він ще не давав, бо був ще не час. Отже, якби Він хрестив, то або хрестив би без Духа (і чим би тоді відрізнявся від Іоанна?), або давав би Духа і завчасно, а це негідно Богові, Котрий робить усе вчасно.

Коли ж був час дати Духа? Час після вознесіння. Бо єству нашому у Христі Іісусі потрібно було з’явитися до Отця безгрішним і, після примирення таким чином Бога з нами, бути посланим Духу, як багатому і щедрому дару.

Ін. 3:23. Іоанн же хрестив в Єноні, поблизу Салима, бо там було багато води; і приходили туди і хрестилися,

Ін. 3:24. бо Іоанн ще не був ув’язнений в темницю.

Отже, учні Іісусові хрестили, і Іоанн ще хрестив і не переставав, разом виконуючи дві справи: одна – те, що тим, хто приходив до нього, він говорив про Христа і підводив їх до Нього; інша – те, що учням не давав приводу до ревнощів і великих суперечок. Якби він перестав хрестити, чого б не зробили учні його, за заздрісної прихильності до Христа? Якщо він, вельми часто волаючи і завжди поступаючись першістю Христові, не переконав їх звернутися до Нього, то яку б заздрість збудив у них, коли б перестав хрестити?

Тому і Христос особливо почав проповідувати тоді, коли Іоанн був ув’язнений, через заздрість учнів Хрестителя. Я думаю, що і кончині Іоанна допущено бути вельми скоро для того, щоб уся прихильність народу перейшла до Христа, і він не розділявся в думках про того й іншого, Іоанна і Христа.

Учні Христові хрестять хрещенням, яке не має нічого більшого, ніж хрещення Іоаннове, бо і те, й інше недосконале, як непричасне Духа, хоча мета обох одна – хрещених привести до Христа.

Ін. 3:25. Тоді виникла суперечка учнів Іоанна з іудеями про очищення.

Під час суперечки учнів Іоаннових з одним іудеєм зайшло питання про хрещення. Іудей ставив вище хрещення учнів Христових, а учні Іоаннові – хрещення вчителя свого.

Ін. 3:26. І прийшли до Іоанна і сказали йому: равві! Той, Котрий був з тобою по той бік Іордана, про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього.

Ті, хто сперечався про очищення, тобто хрещення, приходять до вчителя свого і починають його підбурювати, кажучи: “Учителю! Той, Хто був із тобою, Хто мав ступінь учня, відокремився і хрестить”; Той, про Якого ти свідчив, тобто Якого ти хрестив, Котрого ти зробив знатним, наважується робити те ж саме, що і ти; понад те, дехто не прислухається до тебе, а до Нього прислухаються всі: “Бо всі, – каже, – ідуть до Нього, а тебе залишають”.

Ін. 3:27. Іоанн сказав у відповідь: не може людина приймати на себе нічого, якщо не буде дано їй з неба.

Іоанн, бажаючи налякати їх і показати, що вони, перешкоджаючи Христові й усуваючи Його від слави, ворогують проти Бога, каже: “Не може людина нічого приймати сама від себе”; і далі: “Якби, – говорить, – не було дано з неба, то не зростав би Той, Котрому ви заздрите. Тому ви за раз грішите двічі: раз – тим, що противитеся визначенню Божому, а інший – тим, що робите неможливе”.

Водночас він їх і заспокоює дещо тим, що той, хто перемагає їх, не людина, а – Бог. “Та й ми, – каже, – що мали, то мали не від себе, а з неба. Якщо ж справи Христові славніші, то не треба дивуватися, бо так завгодно Богові”.

Ін. 3:28. Ви самі мені свідки в тому, що я сказав: я не Христос, але я посланий перед Ним.

“Ви, – каже, – самі знаєте, що я свідчив про Нього, що Він більший за мене”. Отже, якщо цілком приймаєте моє свідчення, то знайте, що Він досточтиміший за мене, і радість моя полягає в тому, щоб усі приходили до Нього.

Ін. 3:29. Хто має наречену, той наречений,

Якби до Цього Нареченого не приходила наречена, тобто народ, тоді я, друг нареченого, сумував би; тепер же, коли це трапилося, я вельми радію, бо бачу, що Наречений – Христос волає до нареченої – народу і вчить його.

а друг нареченого, стоячи і слухаючи його, радістю радіє, чуючи голос нареченого.

Не без мети сказав “той, хто стоїть”, але цим показує, що його справа скінчилася і він стоїть уже без дії, і що йому, нарешті, потрібно стати і тільки слухати вчення Христа і бесіду Його з нареченою.

Отже, ця радість моя сповнилась.

“Радість моя, – каже, – сповнилася при Нареченому”. Справа, яку ввірено мені, як нареченому, я бачу, отримала успіх.

Отже, Господь є нареченим усякої душі; весільна кімната, в якій буває з’єднання, є місце хрещення, тобто церква; дає Він нареченій запоруку – прощення гріхів, спілкування Духа Святого, а решта – в майбутньому віці, коли Він достойних уведе в кращі й вищі таїнства. Зауваж же, що наречений є не інший хто, як тільки один Христос, усі ж учителі суть друзі Нареченого, як і Предтеча. Бо подавець благ є не інший хто, як тільки Господь; всі інші суть посередники і служителі благ, поданих від Господа.

Ін. 3:30. Йому належить рости, а мені умалятися.

“Моя, – каже, – справа закінчена, і я передав народ Йому. Тому моїй славі потрібно умалятися, а Його – зростати”. Як же применшується слава Предтечі? Як ранкова зоря закривається сонцем і здається багатьом, що світло її згасло, хоча насправді не згасло, а закривається більшим; так, без сумніву, і полудень Предтеча покривається уявним Сонцем, і тому кажуть, що він згасає. Христос же росте, тому що в короткий час робить Себе відомим через чудеса. Не росте Він у міру успіху в чеснотах. Геть така думка! Вона – марнослів’я Несторія. Але зростає в міру прояву і виявлення Божества; бо мало-помалу, а не раптом Він оголошує, що Він є Бог.

Ін. 3:31. Хто з неба приходить, над усіма є, а хто від землі – земний і є і по-земному говорить; Хто з неба приходить, є вище всіх,

Предтеча порівнює себе з Христом і каже, що Він приходить “з неба”, від Отця, і є “вищий за всіх”, перевершує всіх і зберігає превосходство Отче, а я, який є від землі, кажу земне, недосконале й принижене порівняно з вченням Христовим. Хоча і вчення самого Предтечі було божественне, але порівняно з вченням Христовим воно має багато земного.

Ін. 3:32. і що Він бачив і чув, про те й свідчить; і свідчення Його ніхто не приймає.

Він говорить, що бачив і чув, тобто Він говорить і свідчить про те, що чув від Отця і що бачив, тобто що знає до точності. Але свідчення Його не приймає ніхто з тих, які не слухають істини.

Коли чуєш, що Христос говорить те, що чув від Отця, то не думай, що Він має потребу навчатися знанню від Отця, але оскільки все, що знає Син за природою, Він має від Отця, як єдиносущний з Ним, то й говориться, що Він чув від Отця те, що знає. Це подібно до того, як ти, побачивши сина, в усьому схожого на батька, кажеш, що він усе має від батька, тобто не вийшов схожий ні на кого іншого, крім батька.

Ін. 3:33. Хто прийняв Його свідчення, той ствердив, що Бог є істинний,

А хто прийняв свідчення, тобто вчення Його, той зафіксував, тобто показав, підтвердив, що Бог істинний. Бо хто вірить посланому від Бога, той вірить Богові, і цим закарбовує він і доводить, що повірив Йому, бо Він істинний. І навпаки, хто не вірить посланому від Бога, той показує, що Він брехливий, і тому-то не повірив Йому, що Він брехливий (Рим. 1:25; 1Ін. 5:10). Тому, хто вірує Христу, той тим уже самим, що повірив посланому від Бога, показує, що Бог істинний. Бо, очевидно, він повірив Йому тому, що Він істинний.

Ін. 3:34. бо Той, Котрого послав Бог, говорить слова Божі; бо не мірою дає Бог Духа.

І справедливо. “Бо всі інші, – каже, – отримали силу Духа мірою, а Самому Христу Він не мірою дав одну якусь чи дві сили, але Він істотно має всецілого Духа”. Отже, пророкам Бог і дає Духа, тобто силу Духа, і дає мірою; а Христу не дає ні мірою, ні без міри, бо Христос має Його істотно.

Чуючи, що Він “посланий”, розумій так, що Він посланий від Отця, як промінь від сонця. Чи не говоримо ми так: “сонце послало промені” і “сонце пустило світло”, тобто послало на землю? Однак, ми не говоримо, що промінь іншої сутності або пізніший за сонце. Так і Син посланий у світ від уявного Сонця і Отця, як відблиск, як промінь, як світло і як хочеш назви Його, наскільки то пристойно.

Не передчасно тут сказати, коли мова зайшла про те, як Син має Духа і в якому сенсі Дух називається синівським. Апостол каже: “Послав (Бог) у серця ваші Духа Сина Свого, що волає: “Авва, Отче!””” (Гал. 4:6), і в іншому місці: “Коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його” (Рим. 8:9). Латини, погано приймаючи і розуміючи слова ці, кажуть, що Дух походить від Сина. Ми скажемо їм, по-перше, те, що інше – бути від когось і інше – чиїмсь. Що Дух є Дух Сина, це не підлягає сумніву і підтверджується всім Писанням; але про те, що Він від Сина, не свідчить жодне Писання, щоб ми не ввели двох винуватців Духа, а саме: Отця і Сина.

Так, кажуть: “Але Він дмухнув на учнів і сказав: “прийміть Духа Святого”” (Ін. 20:22). Яке хибне розуміння! Якщо Він дав Духа учням тоді, коли дмухнув на них, то як Він говорив їм, що за кілька днів після цього ви отримаєте силу, коли зійде на вас Дух Святий (Діян. 1:5,8)? Або навіщо ми віримо, що в П’ятидесятницю було зішестя Духа, якщо Він дав Його надвечір’я дня воскресіння Свого? Бо тоді ще Він дунув. Але це дуже смішно. Очевидно, Він дав їм тоді не Духа Святого, але одне з обдарувань Духа, саме – прощення гріхів. Бо одразу додає: “Кому простите гріхи” (Ін. 20:23). А Син має Духа істотно, як єдиносущний Йому, а не як такий, що приводиться Ним у дію. Бо в дію приводяться пророки. Називається ж Духом Синівським тому, що Син є істина, і сила, і премудрість, а Дух Святий Ісая описується Ісаєю як Дух істини, і сили, і премудрості (Іс. 11:2). Називається синівським і в іншому сенсі, в тому саме, що людям подається через Сина. Ти віруй, що Дух виходить від Отця, а створінням подається через Сина, і це буде тобі правилом Православ’я.

Ін. 3:35. Отець любить Сина і все дав у руки Його.

Сказавши високе про Христа, тепер знову сповіщає смиренне, щоб зробити слово прийнятним для слухачів. Тому каже “Отець любить Сина”, ніби розмовляючи про якусь надзвичайну людину, і все дав у руки Сина, – за людством. Якщо і по божеству, то що ж? Отець усе дав Синові, за природою, а не за благодаттю. Оскільки Він має буття від Отця, то природно говориться, що Він і все має від Отця. Отже, Син має все, що на небі і що на землі. Бо панує над усіма, хоч і не всі бажають.

Згодом, коли в друге пришестя вклониться перед Ним усяке коліно, Він отримає повне панування над усіма, коли злість не матиме вже сили, але, залишаючись недієвою, покаже, що природа добра від початку, притаманна усім і містить усе.

Ін. 3:36. Віруючий в Сина має життя вічне,

“Віруючий в Сина має життя вічне” в собі, тобто Самого Христа, який є воістину життям (Ін. 14:6), бо Ним ми живемо і рухаємося (Діян. 17:28).

а невіруючий в Сина не побачить життя,

Бо хто добровільно відступився від життя, той як матиме його, коли життя є Христос? Бо й апостол Павло каже: коли з’явиться Христос, життя ваше, тоді й ви, ставши мертвими для зла й нерухомими, з’явитеся у славі (Кол. 3:4).

а гнів Божий перебуває на ньому.

Не сказав “залишить його”, але – “перебуває на ньому”, показуючи, що ніколи не відступить від нього. Щоб ти, почувши про смерть, не сприйняв її за тимчасову, каже, що пребуде на ньому, на тому, хто не увірував, і покарання буде вічне. Усіма цими словами Хреститель приводить і спонукає всіх слухачів до віри в Христа. Бо не без мети говорить це, а й своїх учнів і всіх інших напоумляє вже не заздрити Христу, але слухати як Бога.

Глава четверта

Ін. 4:1. Коли ж Іісус довідався про почуте фарисеями, що Він більше збирає учнів і хрестить, ніж Іоанн,–

Ін. 4:2. хоч Іісус Сам не хрестив, а учні Його,–

Євангеліст, натякаючи на наклеп заздрісників, каже, що хоча Іісус не хрестив, проте ж, заздрісники, бажаючи підбурити фарисеїв проти Христа, обмовляли, що Він хрестив.

Ін. 4:3. то залишив Іудею і знов пішов до Галілеї.

Людинолюбець, одного разу втілившись для нас, усе робить для нашої користі. Так і тепер, дізнавшись, що фарисеї почули про Його славу, і знаючи, що вони позаздрять Йому та повстануть проти Нього, віддаляється до Галілеї, навчаючи нас двом предметам: по-перше, щадити ворогів і всіляко намагатися не давати їм приводу для спокуси чи заздрості; по-друге, нерозумно і без користі не піддаватися спокусам, а віддалятися на певний час, доки лють вгамується.

Хоча Він має силу зупинити Своїх заздрісників, якби вони й кинулися на Нього, проте ж, ухиляється, щоб справа втілення не здалася примарною. Бо якби Він постійно віддалявся з їхнього середовища, то чого б не сказали фантазіодекети, тобто Манес, Валентин, проклятий Євтихій і учні їхні?

Ін. 4:4. Належало ж Йому проходити через Самарію.

Він заходить до самарян ніби між іншим. Дивись. Не сказав “належало піти в Самарію”, але – “проходити через Самарію”. Він хотів забрати в іудеїв усякий привід для обвинувачення, щоб вони не могли сказати, що Він, залишивши їх, перейшов до нечистих – язичників. Бо коли виганяли Його, тоді Він переходив до язичників, і то не навмисно, а між ділом.

Варто сказати, звідки походять самаряни і від чого отримали вони таку назву. Соморон називалася гора від імені свого власника, як і Ісая каже: “голова… Єфрем а Соморон” (Іс. 7:9). Ті, хто живе під горою, спочатку називалися не самарянами, а ізраїльтянами. Але за образи Бога вони в різні часи були віддані ассирійцям. Нарешті, коли вони намірилися відпасти, ассіріянин взяв їх у полон і, побоюючись нового відступництва, не дозволив їм довше залишатися в їхній країні, а розселив їх між вавилонянами й мідянами, а звідти привів з різних місць народи й поселив у Самарії. Після цього Бог, бажаючи показати варварам, що Він віддав їм іудеїв не через безсилля Своє, а через гріх їхній, на варварів, що переселилися до Самарії, напустив левів, які знищували їх усіх взагалі. Коли про це довели до відома царя, він скликає до себе деяких старців іудейських, що були в полоні, і питає, що б треба зробити, щоб леви більше не губили варварів, які живуть у Самарії. Вони пояснюють йому, що Бог Ізраїлів дивиться на те місце і не терпить, щоб там жили ті, хто не знає законів Його. Тому, якщо він дбає про тамтешніх варварів, то потрібно послати іудейських священиків, котрі б навчили варварів законам Божим, і таким чином Бог умилостивиться. Цар слухає їх і посилає одного священика, щоб він дав самарійським варварам закон Божий (2Царів. 17:24-28). Але вони прийняли не всі божественні книги, а тільки п’ять Мойсеєвих: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення Закону. Не полишили вони зовсім і нечестя, але часом полишали ідолів і шанували Бога. Тому іудеї, після повернення з полону, завжди ставилися до них з ненавистю, як до ассірійців за походженням, і від імені гори називали їх самарянами. А вони самі себе називали нащадками Авраама і Якова, тому що Авраам був халдеєм, а Якова вважали своїм через те, що тут було джерело. Іудеї ж вважали з усіма язичниками і їх (самарян) нечистими, чому докоряючи Господу, і говорили: “Ти Самарянин” (Ін. 8:48). І Сам Він говорив учням: “в місто Самарянське не входьте” (Мф. 10:5).

Ін. 4:5. Ось приходить Він до міста самарянського, що зветься Сіхар, поблизу землі, яку Яків дав синові своєму Йосифу.

Для чого євангеліст докладно говорить про місто і колодязь Якова? По-перше, для того, щоб ти не дивувався, коли почуєш, що жінка каже: “Батько наш Яків дав нам цей колодязь”. Бо місце це було Сікіма (Сіхем), де сини Якова Симеон і Левій скоїли жорстоке вбивство через те, що сестра їхня Діна зазнала насильства з боку князя сікімітів. Потім, з того, що євангеліст передає нам про місто і колодязь, ми дізнаємося, що відкидання іудеїв віддавна було за гріхи їхні, і коли вони ображали Бога, тоді язичники оволодівали їхніми місцями, і що вони нечестям занапащували те, що патріархи здобули вірою в Христа. Тому анітрохи не нове, якщо й нині язичники введені в Царство Небесне замість іудеїв. Місто, дане Яковом Йосифу, називалося Сікіма. Сини Якова, погубивши сікімітів, спустошили місто, а спустошене воно передано батьком у спадок Йосифу.

Ін. 4:6. Там був колодязь Якова. Іісус, втомившись з дороги, сів біля колодязя.

Євангеліст, кажучи, що Господь втомився від шляху, показує нам скромність і поміркованість Його, бо Він для подорожі не вживав під’яремних тварин, а ходив піший, навчаючи і нас не вимагати багато чого. Показує разом і те, що Він здійснював шлях посилено, а не безтурботно; звідки і ми вчимося здійснювати справу Божу із зусиллям і старанням.

Слово “сів” означає, що Він сів просто і, як трапилося, не на престол, а абсолютно просто, заспокоюючи на помості тіло і освіжаючи його при колодязі.

Було близько шостої години.

Потім вводить й іншу причину того, що Він сів біля колодязя, – те, що був полудень: “Було, – каже, – близько шостої години”.

Примічай, мабуть, і точність євангеліста. Він не сказав ствердно “була шоста година”, але, щоб не погрішити проти істини, сказав “було близько шостої години”, надаючи достовірність своєму слову.

Ін. 4:7. Приходить жінка з Самарії набрати води. Іісус говорить їй: дай Мені напитися.

І ще, щоб хто-небудь не став звинувачувати Господа в тому, що Він, заповідавши Своїм учням не ходити на дорогу до язичників, Сам приходить до самарян, для того каже, що сидіння на цьому місці було через втому, і що розмова з жінкою мала благословенний привід – спрагу. Оскільки через людську природу Він жадав, то потребував і пиття.

Коли ж Він просить пити, з Ним вступає в бесіду жінка з душею допитливою. Що ж потрібно було робити? Невже відкинути жінку, таку допитливу і спраглу вислухати роз’яснення своїх здивувань? Але це аж ніяк не властиво людинолюбству Божому.

Ін. 4:8. Бо учні Його пішли до міста, щоб купити їжі.

Примічай, мабуть, і тут скромність Господа. Він один залишається при дорозі, коли учні відлучилися в місто для купівлі їжі. Вони потреби утроби до того вважали другорядними, що тоді, коли всі майже пообідали й відпочивали, вони тільки ще купують їжу, тобто одного тільки хліба, щоб і ми навчилися не дбати про розмаїття страв.

Ін. 4:9. Жінка самарянка каже Йому: як ти, будучи іудеєм, просиш напитися у мене, самарянки? Адже іудеї не спілкуються з самарянами.

За виглядом і, можливо, за одягом, і за іншим положенням тіла, і за самою бесідою самарянка прийняла Господа за іудея, чому й каже Йому: “як ти, будучи іудеєм”, і так далі. Дивись, яка прониклива була жінка. Якби потрібно було берегтися, то потрібно було б Господу, а не їй. Бо не сказала “самаряни не спілкуються з іудеями”, але – “іудеї не спілкуються з самарянами”. Однак жінка не зупиняється на цьому, але, подумавши, що Господь чинить справу протизаконну, виправляє те, що буває не за законом.

Ін. 4:10. Іісус сказав їй у відповідь: якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитись, то ти сама просила б у Нього, і Він дав би тобі води живої.

Христос відкриває Самого Себе не раніше, як виявилася чеснота жінки. Коли ж виявилася чеснота жінки, її проникливість і точність, тоді вже починає розмовляти з нею про предмети вищі. “Якби ти, – каже, – знала дар Божий”, тобто якби ти знала, що дарує Бог, що Він дарує вічні й нетлінні блага, якби знала і Мене, знала, що Я, як Бог, можу дати тобі їх, – то ти просила б і отримала б воду живу.

“Водою” називає благодать Святого Духа, бо вона очищає тих, хто приймає її, і дає їм велике освіження; водою не стоячою, яка буває в ямах і колодязях, гнила та зіпсована, а “живою”, тобто “живий водою”, тобто водою, що б’є ключем, що стрибає, що швидко тече. Бо благодать Духа робить душу завжди рухливою до добра, завжди такою, що покладає сходження (Пс. 8:3,6). Таку воду, живу і завжди рухливу, пив Павло, який забуває заднє і прагне до переднього (Флп. 3:13-14).

Ін. 4:11. Говорить Йому жінка: господарю! тобі і зачерпнути нічим, а колодязь глибокий; звідки ж ти маєш воду живу?

Жінка каже Йому “господарю!” Бачиш, як скоро вона відстала від низької думки і віддає Йому велику честь, називаючи господарем. Однак же, вона не осягнула глибини промов Христових, але в іншому сенсі говорить про воду Він, в іншому сенсі розуміє вона.

Ін. 4:12. Невже ти більший за батька нашого Якова, котрий дав нам колодязь цей, і сам з нього пив, і діти його, і худоба його?

Якова вважає батьком своїм і себе зараховує до іудейського благородства. Дивись, мабуть, на розумність жінки, як вона незабаром від відмінності вод робить висновок і про відмінність тих, хто дає. “Якщо, – каже, – Ти даси таку воду, то, без сумніву, Ти більший за Якова, який дав нам справжню воду”.

Слова “і сам із нього пив” вказують на приємність води. “Патріархові, – каже, – джерело це так подобалося, що і сам, і діти його пили з нього”.

Слова “і худоба його пила” вказують на достаток води. “Вода ця, – каже, – не тільки приємна, і така смачна, що Яків пив її, а й багата, і така багата, що її вистачало для безлічі худоби патріархової”.

Ін. 4:13. Іісус сказав їй у відповідь: всякий, хто п’є цю воду, знову захоче пити,

Ін. 4:14. а хто питиме воду, яку Я дам йому, той не захоче пити повік; але вода, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне.

Коли жінка сказала “невже Ти більший за батька нашого”, то Господь хоча не каже прямо, що Я справді більший, щоб, не представивши ще доказу Своєї сили, не здатися пихатим, але приготує до цього Своїми словами: “Хто п’є воду цю, знову захоче пити, а хто питиме Мою воду, не захоче пити”. Тобто, якщо ти дивуєшся Якову, який дав воду цю, то тим більше маєш дивуватися Мені, який дає воду набагато кращу. Бо вода, яку Я даю, робиться джерелом води, яка постійно і безперервно примножується. Бо святі не те тільки й зберігають до кінця, що отримують від Бога, але через благодать вони приймають насіння і зачатки добра, а самі примножують їх і відроджують.

На це вказує Господь притчею про таланти (Мф. 25:14-31) і про утримувача готелю (Лк. 10:35). Той, хто отримав два таланти, обернувши їх на справу, придбав інші два (Мф. 25:17). І утримувачу готелю, який прийняв пораненого розбійниками, Господь обіцяє: “якщо витратиш на нього більше, я, повертаючись, віддам тобі” (Лк. 10:35).

На це і тут вказує Господь. Я даю спраглому воду; але вода, яку Я даю, не залишається в тій самій мірі, а множиться і робиться джерелом. Так, у оглашеннях Ананії Господь дав Павлу небагато води (Діян. 9:17); але цю малу воду вчення Ананіїна Павло показав джерелом, так що потоки цього джерела від Ієрусалима сягнули до Іллірики.

Ін. 4:15. Говорить Йому жінка: господарю! дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати.

Яке ж при цьому є ставлення в жінці? Хоча ще не високе, бо вона думає, що йдеться про воду чуттєву, проте ж, вона виявляє і деякий рух уперед. Раніше вона дивувалася і говорила: “Звідки Ти маєш воду живу?” А тепер, прийнявши те слово за безсумнівне, каже: “дай мені цієї води”.

Тому вона здається більш тямущою за Никодима. Той, вислухавши вельми багато подібного, говорив: “як це може бути?” (Ін. 3:9). А вона починає вже нехтувати і джерелом Якова. “Якщо, – каже, – Ти маєш таку воду, то дай мені, і я не стану вже ходити сюди черпати”. Бачиш, як вона Господа ставить уже вище Якова.

Ін. 4:16. Іісус говорить їй: іди, поклич чоловіка свого і приходь сюди.

Бачачи, що вона наполягає на отриманні, а Його спонукає до дарування, каже: “Поклич чоловіка свого”, немовби показуючи, що і він повинен з тобою брати участь у цьому дарі Моєму.

Ін. 4:17. Жінка сказала Йому у відповідь: не маю я чоловіка. Говорить їй Іісус: правду ти сказала, що чоловіка не маєш,

Вона, щоб скоріше приховати і разом отримати, каже: “я не маю чоловіка”.

Ін. 4:18. бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі; це ти справедливо сказала.

Тепер-то Господь через пророче знання відкриває Свою силу, перераховує колишніх її чоловіків і виявляє того, якого вона тепер приховує.

Деякі під “п’ятьма” чоловіками самарянки розуміли п’ять книг, які тільки приймала самарянка. “Той, – каже, – якого нині маєш, тобто вчення Моє, яке нині приймаєш від Мене, не чоловік тобі, бо ти, не сполучилася ще з Моїм вченням – Іісусовим”.

Інший скаже, що самарянка служить образом природи людської. Природа наша раніше жила на горі, мала розум, сповнений божественної благодаті. Бо Адам перш, ніж згрішив, був прикрашений усіма божественними даруваннями. Він був і пророк. Прокинувшись від сну, він ясно висловився про створення дружини і про ставлення чоловіка до неї, бо сказав: “Оце тепер вона кість від костей моїх” і “Покине тому чоловік свого батька та матір свою” (Бут. 2:23-24). На цій горі, високому розумі, було наше єство, але за образу Бога відведено в полон. І диявол, полонивши нас, насіння святе, тобто всяку божественну думку, відвів у Вавилон, тобто в змішання тутешнього світу. Замість святих думок він поселив помисли грубі: леви, що царюють у нас, добрі помисли пожирали, аж поки не переконали їх прийняти вислови Божі. Але вони прийняли їх не цілком. Бо злість, одного разу оселившись на горі нашій, тобто в розумі, хоча прийняла книги Мойсеєві, проте ж, не стала цілком доброю, а й ще була під прокляттям. Отже, Іісус, пройшовши шлях, тобто пройшовши багато шляхів домобудівництва і способів до нашого спасіння, покращуючи наше життя то погрозами, то ударами лиха, то благодіяннями, то обіцянками благ, і намагаючись виправити нас такими способами, втомився. Але Він знайшов і інше домобудівництво, на якому, як задовільному, сів і заспокоївся. Яке ж? Джерело хрещення, яким Він облагодіяв наше єство, немов би деяку самарянку. Це джерело хрещення справедливо можна назвати джерелом Якова, тобто затинателя, бо в цьому джерелі кожен зневажає диявола. У ньому і Господь зруйнував голову дракона, якого віддав у їжу людям ефіопським (Пс. 73:14). Бо драконом цим не інший хто звеселяється і харчується, як люди, затьмарені і чорні за душею, які не мають участі в божественному світлі.

Із цим єством нашим вступили в союз п’ять чоловіків, різні закони, дані йому від Бога: закон у раю, закон за Ноя, закон за Авраама, закон за Мойсея, закон через пророків. Бо Ной після потопу прийняв деяку заповідь (Бут. 9:1-17), а Авраам заповідь обрізання (Бут. 17:1-14). Поєднавшись із цими п’ятьма законами, єство наше згодом прийняло і шостий закон Нового Завіту, якого не мало чоловіком і з яким ще не поєдналося.

Інший під шостим законом, якого єство наше не мало чоловіком, може розуміти закон ідолослужіння. Бо цей закон не був даний йому від Бога в чоловіка, але воно змішалося з ним як перелюбник. Тому й пророк каже: “під кожним зеленим деревом ти клалась блудницею” (Єр. 2:20) і знову: “блудили позаду всякого дерева” (Єз. 16), говорить, очевидно, про те, що вони шанували статуї і дерева. Бо єство наше до такого дійшло божевілля, що і деревам красивим, кипарисам, яворам і подібним, приносили жертви за їхню красу. Отже, коли людина полюбила цього шостого перелюбника і занурилася в ідолослужіння, тоді Господь приходить і визволяє нас від нього, тому й каже: “той, якого ти нині маєш”. Бо до часу пришестя Христового, справді, і мудреці іудейські навернулися до язичництва, як це показує єресь фарисеїв, які вірять долі та віщуванню зірок.

Самарянка є й усяка душа, що нерозумно підкорилася п’яти почуттям, потім прийняла й неправдиві вчення, начебто шостого перелюбця, але якій Іісус благодійничає або хрещенням, або джерелом сліз. І сльози можуть бути названі колодязем Якова, тобто розуму нашого, що зневажає злобу. Воду цю п’є і сам розум, і діти його – помисли, і худоба його – нерозумні частини душі, гнів і побажання. Бо сльози служать освіженням для розуму і для помислів, і для інших сил душі.

Ін. 4:19. Жінка говорить Йому: Господи! бачу, що Ти пророк.

Чи не прийшла вона в досаду, вислухавши це? Чи не залишила Його і не втекла? Ні, вона ще більше здивувалася, ще більше зміцнилася і каже: “Господи! бачу, що Ти пророк”; і запитує Його про предмети божественні, а не про життєві, наприклад, про здоров’я тіла або про майно. Так цнотлива і прихильна до чеснот душа її! Про що ж запитує?

Ін. 4:20. Батьки наші поклонялись на цій горі,

Говорить це про Авраама та його наступників. “Бо тут, – кажуть, – Ісаак принесений їм на жертву”.

а ви говорите, що місце, де належить поклонятися, знаходиться в Ієрусалимі.

“Як же, – каже, – ви кажете, що треба поклонятися в Ієрусалимі”? Чи бачиш, як вона стала вищою? Незадовго перед цим вона дбала про те, щоб не страждати від спраги, а тепер запитує про вчення (догмати).

Ін. 4:21. Іісус говорить їй: повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві і не на цій горі, і не в Ієрусалимі.

Тому й Христос, бачачи її кмітливість, хоча й не розв’язує цього здивування її (бо воно не мало особливої важливості), але відкриває іншу, важливішу істину, яку Він не відкривав ні Никодиму, ні Нафанаїлу. “надходить час, коли будете поклонятись Отцеві і не на цій горі, і не в Ієрусалимі”. “Ти, – каже, – намагаєшся довести, що звичаї самарянські вартісніші за звичаї іудейські. А Я тобі кажу, що ні ті, ні інші не мають гідності, але настане інший деякий порядок, кращий за обидва ці. Але і при цьому Я оголошую, що іудеї гідніші за самарян”.

Ін. 4:22. Ви не знаєте, чому кланяєтесь, а ми знаємо, чому кланяємось,

“Ви, – каже, – кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми, іудеї, кланяємося тому, що знаємо”. Себе Самого зараховує до іудеїв, тому що Він говорить стосовно поняття жінки, а вона розуміла Його, як пророка іудейського. Тому-то Він і каже: “ми” кланяємося.

Як же самаряни не знали, чому вони кланялися? Вони думали, що Бог обмежується місцем. Тому, коли і леви їх пожирали, як вище було сказано, вони через послів донесли цареві ассіріану, що Бог місця цього не терпить їх. Однак і після того вони довго продовжували служити ідолам, а не Самому Богові. А іудеї були вільні від такого поняття і, хоча не всі, визнавали Його Богом усіх.

бо спасіння від іудеїв.

Слова ці подають нам двояку думку. Або ту, що блага для всесвіту походять від іудеїв, бо знання Бога і відторгнення ідолів від них має початок, і всі інші вчення (догмати), і цей самий рід вашого поклоніння самарянського, хоча неправильний, отримав початок від іудеїв же. Або Він “спасінням” називає Своє пришестя, яке було від іудеїв. Можна під “спасінням” розуміти і Самого Господа, Який по плоті був від іудеїв.

Ін. 4:23. Але прийде час і прийшов уже, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві в дусі і істині, бо таких поклонників Отець шукає Собі.

Ін. 4:24. Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині.

Хоч ми, іудеї, в образі поклоніння переважаємо над вами, самарянами, але й образ іудейського служіння наостанок закінчиться. І зміна станеться не тільки в місці, але й у способі служіння, і ця зміна дуже близька і настала вже. Бо ці предмети не матимуть значення в усі часи, як мають вислови пророків.

Справжніми поклонниками називає тих, котрі живуть за Його законом, котрі не обмежують Бога місцем, як самаряни, або не вшановують Його служінням тілесним, як іудеї, а вклоняються в дусі та істині, тобто душею, чистотою розуму. Оскільки Бог є дух, тобто безтілесний, то й поклонятися Йому треба безтілесно, тобто душею. Це означає слово “в дусі”. Бо душа є дух і істота безтілесна. А оскільки багато хто, мабуть, поклоняється Йому душею, але не має про Нього істинного поняття, наприклад, єретики, тому додав: “і в істині”. Бо треба поклонятися Богові розумом, але також треба мати і поняття про Нього істинне.

Інший, можливо, скаже, що тут цими двома словами “в дусі та істині” натякається на дві частини нашого любомудрія: на діяльність і споглядання. Словом “у дусі” натякається на діяльність. Бо, за словами божественного апостола, всі керовані Духом Божим умертвляють діла плотські (Рим. 8:13-14). І знову: “плоть бажає противного духові, а дух – противного плоті” (Гал. 5:17). Таким чином, словом “у дусі” натякається на діяльність, словом же “в істині” – на споглядання. Так і Павло (1Кор. 5:8) розуміє, коли говорить “з опрісноками чистоти”, тобто чистоти життя, або, що те ж саме, діяльності, “і істини”, тобто споглядання, бо споглядання займається істиною догматичного вчення.

І інакше: оскільки самаряни обмежували Бога місцем і говорили, що на цьому місці повинно поклонятися, а в іудеїв все відбувалося в образах і тінях, то проти відмінності самарян вживає слово “у дусі”, тож промова має такий зміст: ви, самаряни, чините служіння Богові якесь місцеве, а істинні поціновувачі будуть чинити не місцеве, бо вони будуть служити “в дусі”, тобто розумом і душею. Не будуть поклонятися під образом і тінню, як іудеї, але “в істині”, бо звичаї та обряди іудейські будуть скасовані.

Оскільки закон іудейський, що розуміється буквально, був образом і тінню, то, можливо, слово “в дусі” вжито для відмінності від літери; бо в нас діє вже закон не літери, а духа, бо “буква вбиває, а дух животворить” (2Кор. 3:6). Для відмінності від образу і тіні вжито слово “в істині”.

“Настане, – каже, – час, і настав уже”, а саме: час явлення Мого у плоті, коли справжні поклонники поклонятимуться не на одному місці, як самаряни, а на кожному місці “духом”, звершуючи поклоніння не тілесне лише, як і Павло каже (Якому (Богові) я служу “в дусі” моєму (Рим. 1:9) ), будуть здійснювати служіння не образне, тінисте і таке, що вказує собою на майбутнє, як юдеї, а служіння справжнє, що не має жодних тіней. Бо таких шанувальників шукає Собі Бог: як Дух – духовних, як Істина – істинних.

Ін. 4:25. Жінка говорить Йому: знаю, що прийде Месія, званий Христос; коли Він прийде, сповістить нам усе.

Звідки знала жінка, що прийде Месія, званий Христос? З писань Мойсеєвих. Бо ми вище говорили, що самаряни прийняли П’ятикнижжя Мойсеєве. Як вони прийняли книги Мойсеєві, то з них і знали пророцтво про Христа і те, що Він – Син Божий.

Так слова “створімо людину” (Бут. 1:26), очевидно, сказані Отцем Синові. Той, хто розмовляв з Авраамом у наметі, був Син (Бут. 18); про Нього пророчо говорив Яків: “Не відійметься берло від Юди, ані з його стегон законодавець, аж прийде Примиритель” (Бут. 49:10), і сам Мойсей: “Пророка з-посеред тебе, з братів твоїх, Такого, як я, поставить тобі Господь, Бог твій, Його будете слухати” (Повт. 18:15), і багато інших місць сповіщають про пришестя Христа.

Тому-то і каже жінка: “знаю, що прийде Месія”.

Ін. 4:26. Іісус сказав їй: це Я, Котрий говорю з тобою.

Коли, таким чином, самий напрям промови вимагав, Господь уже відкриває їй (самарянці) Самого Себе. Якби ж Він від самого початку сказав, що Христос – це Я, то не переконав би жінку, та й міг здатися якимось пихатим і гордим. А тепер, мало-помалу змусивши її згадати обітницю про Христа, Він уже відкриває і Самого Себе.

Чому ж Він жінці каже, що Він – Месія, а іудеям, які часто запитували: “Скажи нам, чи Ти Христос?”, Він не відкриває Себе? Їм нічого не говорив Він тому, що вони запитували не для того, щоб дізнатися істину, а для того, щоб більше обмовити; а їй ясно відкриває Себе, тому що вона має добрі наміри. Вона запитувала простодушно і з бажанням дізнатися істину. Це видно і з нижченаведеного. Почувши одкровення, вона не тільки сама увірувала, а й інших привернула до віри, і в усьому є жінкою ґрунтовною і віруючою.

Ін. 4:27. В цей час прийшли учні Його і здивувалися, що Він розмовляє з жінкою; проте ніхто не сказав: чого Тобі треба? або: про що говориш з нею?

У той час як закінчувалася вже розмова з жінкою і вчення, прийшли учні й дивувалися Його смиренності, через яку Він з такою поблажливістю розмовляв з жінкою бідною і самарянкою, тоді як у всіх був у славі й популярності. Дивуються, однак же, не сміють запитати, про що Він говорить із нею. Так вони були навчені і зберігали належну від учнів повагу до Вчителя!

В інших випадках вони, мабуть, сміливі. Наприклад, Іоанн припадає до грудей (Ін. 13:25); приступають із запитанням: “хто більший у Царстві Небесному?” (Мф. 18:1); сини Зеведеєві просять, щоб одному сісти по праву, а іншому по ліву руку (Мк. 10:35,37). У цих випадках вони запитують про те, що їх самих стосувалося і що здавалося їм тоді необхідним. А оскільки тут питання не цікавило їх самих так багато і не було абсолютно необхідним, то вони і не вживають сміливості як недобросовісної.

Ін. 4:28. Тоді жінка залишила свій водонос, пішла до міста і сказала людям:

Від слів Господа серце жінки так запалилося, що вона і водонос свій залишила. Так скоро вона воду Христову віддала перевагу колодязю Яківлевій, і вірою, що обійняла її серце, підноситься до звання апостола, вчить і привертає ціле місто.

Ін. 4:29. ідіть, побачите Чоловіка, Котрий сказав мені все, що я зробила;

Воістину, душа, запалена божественним вогнем, не дивиться ні на що земне, ні на сором, ні на безчестя. Ось і вона не соромиться виявляти свої справи, але каже: “Який сказав мені все, що я зробила”. Вона могла б сказати й інакше: “ідіть, подивіться на пророка, що пророкує”; але вона не говорить так, а зневажає думкою про саму себе і має на увазі одне тільки – проповідувати істину.

чи не Він Христос?

Не говорить рішуче, що Він – Христос, але – “чи не Він Христос” для того, щоб їх самих привести до однакової з собою думки і слово зробити більш прийнятним. Бо якби вона стверджувала, що Він – Христос, то дехто, можливо, не погодився б, не прийняв би думку її як жінки відкинутої.

Ін. 4:30. Вони вийшли з міста і пішли до Нього.

Ін. 4:31. Тим часом учні просили Його, кажучи: Равві! їж.

Учні запитували, тобто просили Господа їсти, не через нерозсудливість, а з сильної любові до Вчителя, бо бачили, що Він потрудився від шляху і від палючого жару.

Ін. 4:32. Він же сказав їм: у Мене є їжа, якої ви не знаєте.

А Господь, знаючи, що самарянка приверне до Нього майже все місто і що самаряни увірують у Нього, каже: “Я маю те, що маю, а саме: спасіння людей, бо спасіння цього Я так бажаю, як ніхто з вас не бажає чуттєвої їжі. Їжі, яку Я маю їсти, ви, учні Мої, не знаєте. Ви ще тілесні й не можете розуміти того, що Я говорю прикровенно, а тому не знаєте, що їжею Я називаю спасіння людей”. І інакше: “ви не знаєте цієї їжі, бо не знаєте, що самаряни увірують у Мене і спасуться”.

Називаючи спасіння людей їжею, Господь навчає учнів, щоб і вони, коли їх висвятять на вчителів всесвіту, не дбали багато про тілесну їжу, а всю ревність докладали до спасіння людей.

Ін. 4:33. Тому учні говорили між собою: хіба хто приніс Йому їсти?

Що ж учні? Вони ще дивуються, чи не приніс хто Йому їсти? Запропонувати ж питання Йому не сміють через звичайну повагу до Нього.

Зауваж і те, що Господь приймав їжу, коли хто-небудь приносив її. Бо учні кажуть: чи не приніс хто Йому їсти?

Робив же це Господь не тому, ніби потребував служіння інших, бо Він Сам дає їжу всякій плоті (Пс. 135:25), а для того, щоб ті, хто приносять, мали винагороду і звикали годувати й інших, і щоб показати всім людям, що не треба соромитися бідності та обтяжуватися, якщо вони отримують їжу від інших. Учителям же властиво і навіть необхідно турботи про їжу покладати на інших для того, щоб самим, не розважаючись, звершувати служіння Слова. Тому Він навіть і заповідав учням харчуватися за рахунок тих, кого вони наставляють (Лк. 10:7).

Ін. 4:34. Іісус говорить їм: Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його.

Однак Він, хоча вони й не питали, пояснює сказане прикровенно і каже: “Моя їжа є – творити волю Того, Хто послав Мене (бо порятунок людей – воля Божа), і звершити діло Його”. Пророки і закон не могли звершити діло Боже, тому що, являючи собою образи і тіні майбутніх благ, самі були недосконалі. А Господь звершив діло Боже, тобто наше спасіння й оновлення. Під справою Божою розумій, мабуть, людину, яку вдосконалив один тільки Син Божий, тому що Він у Собі Самому явив єство наше безгрішним і, через божественне життя у плоті, вдосконаленим у всякій добрій справі, показав її досконалою і до кінця переміг світ.

І закон є діло Боже, бо він написаний перстом Божим (Повт. 9:10). Господь звершив цей закон, тому що Христос є кінець закону (Рим. 10:4). Він припинив усе, що відбувалося в законі, і від тілесного служіння звів його до духовного.

Господь часто говорить прикрито для того, щоб слухачів зробити уважнішими, збудити їх до дослідження і пізнання того, що говориться потаємно.

Ін. 4:35. Чи не кажете ви, що ще чотири місяці, і настануть жнива?

Господь починає тепер ясніше розкривати учням те, що раніше говорив прикровенно. Він каже: “ви говорите, тобто думаєте, що на четвертий місяць відтепер настануть жнива, тобто чуттєві; а Я кажу вам, що розумні жнива вже настали”. Це говорив Він про самарян, які вже йшли до Нього.

А Я говорю вам: зведіть очі ваші і погляньте на ниви, як вони побіліли і готові до жнив.

“Зведіть очі ваші”, і розумні, і чуттєві, і подивіться на безліч самарян, що йдуть сюди, і на душі їхні, налаштовані й готові до віри, які, як побілілі ниви, потребують жнив. Бо як колосся, коли побіліють, готові до жнив, так і вони готові до спасіння.

Дехто ж слова “подивіться на ниви, як вони побіліли і готові до жнив” застосовує до старців через їхні сивину і потиснення смертю.

Ін. 4:36. Хто жне, той одержує нагороду і збирає плід у життя вічне, щоб і сіяч і жнець разом раділи,

Сенс цих слів такий: пророки сіяли, але не пожали. Утім, через це вони не позбулися задоволення, але радіють разом із нами, хоча й не жнуть разом із нами. У чуттєвих жнивах так не буває. Там, якщо трапиться іншому сіяти, а іншому жати, той, хто жне, сумує. А в духовних жнивах не так. Але і пророки, які проповідували і привертали думки людей, радіють разом з нами, які залучили людей до спасіння.

Ін. 4:37. бо про це є правдиве слово: один сіє, а інший жне.

Справедливим висловом називає приказку, що вживалася в народі: “Один сіє, а інший жне”.

Ін. 4:38. Я послав вас жати те, над чим ви не працювали: інші працювали, а ви ввійшли в їхню працю.

“Я послав вас жати те, над чим ви не працювали”. Господь говорить це для того, щоб, коли Він пошле учнів на проповідь, вони не бентежилися тим, що посилаються на справу важку. “Найважче, – каже Він, – прийняли на себе пророки, а вас посилаю Я на готове”.

Дивись, як Він говорить усе з владою і повелінням: “Я послав вас жати”. Нехай чують це учні проклятого Маркіона, і Манеса, і подібних до них, які відокремлюють Старий Завіт від Нового. Вони і тут викриваються. Бо якби Старий Завіт був чужий Новому, то як би апостоли пожали сіяне пророками? Якщо ж апостоли жали сіяне в Старому Завіті, то він не чужий Новому Завіту, але обидва є одним Завітом. Нехай чують і аріани, що Христос посилає учнів як Господь і Владика. Посилає для того, щоб вони жали й відрізали від земних предметів язичників та іудеїв, які пристрастилися до них, і зносили їх на гумно, тобто в Церкву. У ній, через молотьбу волами, тобто вчителями, і підпорядкування їм, вони розтираються і, звільняючись від усяких плівок, від усього тілесного і такого, що пожирається вогнем, складаються чистими зернами в небесну житницю і потім стають їжею для Бога, який радіє за їхнє спасіння. Так Павло жав, відрізаючи нас від землі і навчаючи, що житло наше на небесах (Флп. 3:20).

Ін. 4:39. І багато самарян з міста того увірували в Нього за словом жінки, яка свідчила, що Він сказав їй все, що вона зробила.

Самаряни вірують за словом жінки, розсудливо судячи з самих себе, що жінка не відкрила б перед усіма життя свого через догоду іншому, якби той, кого вона проповідує, не був би воістину великим і кращим за багатьох.

Ін. 4:40. І тому, коли прийшли до Нього самаряни, то просили Його побути в них; і Він пробув там два дні.

Ін. 4:41. І ще більше увірувало в Нього за Його словом.

Тому, доводячи віру справами, просили Його залишитися в них зовсім. Бо “побути” означає саме оселитися зовсім. Але Він не погоджується на це, а проводить у них два тільки дні, і за вченням Його ще більша кількість їх увірувала.

Хоча євангеліст не оповідає зокрема про дивовижні промови Його вчення, але про силу божественного Його вчення дає нам зрозуміти із закінчення справи. Бо євангелісти опускають багато і з великих справ, бо пишуть не з видів честолюбства, а для істини. Ймовірно, і, перебуваючи у самарян, Господь навчав чогось божественного, бо вони, не побачивши жодного дива, вірують у Нього і просять Його залишитися. А іудеї, удостоєні від Нього незліченної безлічі промов і чудес, ще гнали Його. Воістину, “вороги чоловіку домашні його” (Мих. 7:6; Мф. 10:36).

Ін. 4:42. А жінці тій говорили: вже не за твоїми словами віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос.

Дивись, мабуть, за короткий час народ перевершив свою вчительку. Бо вони називають Його не пророком, не Спасителем Ізраїлю, а Спасителем світу, і ще з доповненням: Він є той Спаситель, Який власне й істинно врятував усіх. Багато хто приходив спасати: і закон, і пророки, і ангели, але істинний Спаситель є Він.

Ін. 4:43. Як минуло ж два дні Він вийшов звідти і пішов до Галілеї,

Господь, вийшовши із Самарії, приходить у Галілею. Потім, щоб хто-небудь не почав розвідувати й дивуватися, чому Він не перебував завжди в Галілеї, а приходив до неї з проміжками, тим часом як і походив, мабуть, із Галілеї, каже: “Бо не жив Він у Галілеї, що галілеяни не робили Йому жодної пошани”.

Ін. 4:44. бо Сам Іісус свідчив, що пророк не має честі у cвоїй вітчизні.

Сам Іісус свідчив, що пророк не користується честю у своїй вітчизні. Бо ми, люди, зазвичай зневажаємо те, що стало серед звичаєвого, а на дивне й надзвичайне завжди звертаємо увагу. Що ж? Чи не бачимо ми багатьох у честі й у своїх? Так, але це дуже рідко. Якщо ж інші перебувають у пошані і на батьківщині своїй, то в чужій країні їх шануватимуть набагато більше, тож честь, яку надають на батьківщині, порівняно з честю в чужій країні, видасться безчестям. Бо заздрість не дозволяє співвітчизникам віддавати належну славу, а вони віддають її зменшену, вважаючи соромом для себе прославлення одноплемінника.

Ін. 4:45. Коли Він прийшов до Галілеї, то галілеяни прийняли Його, побачивши все, що Він зробив в Ієрусалимі під час свята, бо і вони ходили на свято.

Коли Господь прийшов до Галілеї, галілеяни увірували, побачивши знамення, які Він зробив у Ієрусалимі. Але самаряни гідні більшого схвалення, тому що вони увірували без знамень, за словом жінки.

Дивись: ті, кого вважають знедоленими, всюди вирізняються вірою; розумію самарян і галілеян. Бо й цих останніх зневажали як таких, що живуть по-селянськи, чому й говорили, що з Галілеї не приходить пророк (Ін. 7:52). А тих, кого вважали обраними, якими були ієрусалимські іудеї, відкидають. Справді, справедливо прийняті й ми, язичники. Бо у власній батьківщині, за розумінням іншого, у синагозі іудейській, “Пророк” Христос не мав честі, як називає Його Мойсей: “Пророка воскресить Господь наш” (Повт. 18:15).

Ін. 4:46. Отож Іісус знову прийшов у Кану Галілейську, де перетворив воду на вино. В Капернаумі був царедворець, у якого син був хворий.

Євангеліст нагадує нам про чудо в Кані, де вода перетворена на вино, по-перше, для того, щоб ясніше виставити гідність самарян. “Галілеяни, – каже, – прийняли Господа через знамення, які були зроблені в Ієрусалимі та в них, а самаряни – через одне свідчення жінки і через вчення Самого Господа”.

По-друге, для того, щоб показати нам, що від чуда в Кані здобув певне добре, хоча й не цілком гідне, поняття про Христа і царський чоловік. Називає його “царським” або тому, що він був із царського роду, або тому, що мав якусь гідність влади такої назви. Інший скаже: “Царедворець цей не один і той самий із сотником, згадуваним у Євангелії від Матвія (Мф. 8:5-15)? Бо і той був у Капернаумі”.

Я думаю, що не один і той самий, інший. Той, коли Христос хоче прийти, утримує Його, кажучи: “я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою” (Мф. 8:8). А цей посилено кличе Іісуса в дім свій. У того страждав розслабленням отрок, тобто раб, а в цього син – гарячкою. Там Господь прийшов до Капернаума після сходження з гори, а тепер приходить із Самарії, і не до Капернаума, а до Кани. По всьому той – сотник, а цей – царський чоловік по достоїнству.

Ін. 4:47. Він, почувши, що Іісус прийшов з Іудеї в Галілею, прийшов до Нього і просив Його прийти і зцілити його сина, який був при смерті.

Царедворець просить Господа прийти і зцілити сина, а Господь докоряє йому в тому, що він вірить не цілком, а частково. Бо слова “прийди, поки не вмер син мій” (Ін. 4:49) виявляють, що віра його слабка. Він не вірить, що і в разі смерті його сина Господь сильний воскресити його.

Ін. 4:48. Іісус сказав йому: ви не увіруєте, якщо не побачите знамень і чудес.

Тому-то, докоряючи йому, Він каже: “ви не увіруєте, якщо не побачите знамень і чудес”, – засуджуючи разом з ним і інших жителів Капернаума. Бо вони всюди видаються винними в сильному невір’ї.

Ін. 4:49. Царедворець говорить Йому: Господи! прийди, поки не вмер син мій.

Ін. 4:50. Іісус каже йому: іди, син твій здоровий. Він повірив слову, що сказав йому Іісус, і пішов.

Оскільки царедворець був нетвердий у думках і наполягав, щоб Господь прийшов для зцілення його сина, то Спаситель показує йому, що Він і заочно може зцілити його, і каже: “піди, син твій здоровий”. Таким чином, за один раз зцілив сина від гарячки, а батька – від невір’я.

Знай і те, що інша справа – диво, а інша – знамення. Чудо – те, що понад природу, наприклад, відкрити очі сліпонародженому, воскресити мертвого, а знамення – те, що не поза природою, наприклад, зцілити хворого.

Таке чудо Господь і нині здійснює над кожним, хто приходить. Кожна людина є ніби царський чоловік, не тільки тому, що вона за душею споріднена з Царем усіх, а й тому, що сама отримала царську владу над усім. Часто виявляється, що в іншого розум, як син царедворця, страждає від вогню недоречних задоволень і від похотей. Якщо він піде до Іісуса і попросить Його прийти, тобто явити поблажливість людинолюбства і пробачити йому гріхи, доки він не вмер остаточно від хвороби похотей (бо коли Бог не зглянеться до нас, а дивитиметься на беззаконня і за ними судитиме, то “хто встоїть” (Пс. 129:3))? Отже, якщо він піде до Христа, то, як сказано (Мф. 7:7-8), знайде бажане і розуму своєму отримає здоров’я.

Утім, зауваж, що Господь йому каже: “Іди, син твій здоровий”, тобто не будь нерухомим до добра, а йди і виявляй безперестанний рух до добра. Бо в такому разі син твій живий. Якщо ж припиниш ходу, то розум твій остаточно помре, отримавши омертвіння від нерухомості до добра.

Ін. 4:51. На дорозі зустріли його слуги його і сказали: син твій здоровий.

Слуги, здивовані раптовою зміною хвороби, зустрічають пана і розповідають йому про здоров’я сина. Бо він позбувся гарячки не просто і немов би випадково, але раптово.

Справа ця, очевидно, була не наслідком природи, але дією сили Христової.

Ін. 4:52. Він спитав у них: о котрій годині стало йому легше? Йому сказали: вчора о сьомій годині покинула його гарячка.

Ін. 4:53. З цього батько дізнався, що це був той час, коли Іісус сказав йому: син твій здоровий, і увірував сам і весь дім його.

Дізнавшись від слуг про годину, коли синові стало легше, тобто коли син прийшов у кращий і здоровіший стан, батько цілковито вірує Господу. Бо колишня віра його була недосконала.

Не кажи мені, що він і не пішов би до Христа, якби не вірував. Бо батьки з любові до дітей зазвичай звертаються до лікарів не тільки досвідчених, а й до недосвідчених, не бажаючи залишити нічого належного. Отже, він прийшов з віри, припустимо і це, але з віри холодної і недосконалої, яку інший не назве і вірою; а тоді, коли дізнався і про час, абсолютно увірував.

Ін. 4:54. Це вже друге чудо сотворив Іісус, повернувшись з Іудеї в Галілею.

Для чого євангеліст каже, що це друге чудо сотворив Іісус у Кані? Для того, щоб показати, на яку похвалу заслуговують самаряни; хоча, каже, це було і друге чудо, однак же, галілеяни не досягли висоти тих, що не бачили жодного знамення і увірували.

Глава п’ята

Ін. 5:1. Після цього було іудейське свято, і прийшов Іісус до Ієрусалима.

Було свято іудейське; думаю, що свято П’ятидесятниці.

Господь іде на свято частково для того, щоб не з’явитися супротивником закону, але здатися учасником у святі народу; частково для того, щоб більшу кількість людей привернути до Себе вченням і знаменням, і особливо народ нехитрий. Бо на свята зазвичай сходяться і хлібороби, і міські ремісники, які в інші дні займаються роботами.

Ін. 5:2. В Ієрусалимі ж біля Овечих воріт є купальня, що по-єврейськи зветься Віфезда, яка мала п’ять критих ходів.

Купальня називалася “овчею”, тому що до неї приганяли жертовних овець і в ній омивалися їхні нутрощі.

Під вівчарською купіллю розумій, мабуть, благодать хрещення, якою Господь Іісус, заклана за нас Овча, омився, хрестившись за нас. Купіль ця має п’ять ходів. Бо в хрещенні є чотири чесноти і споглядання з догматами.

Справедливо вона може бути названа вівцею. Бо в ній, як вівці, омиваються нутрощі й помисли святих і незлобивих, які готують себе на жертву живу й угодну Богові.

Ін. 5:3. У них лежало багато хворих, сліпих, кривих, сухих, що чекали руху води,

Ін. 5:4. бо Ангел Господній щороку сходив у купальню і збурював воду, і хто перший входив у неї після збурення води, той одужував, хоч би яку недугу мав.

Багато хто думав, що вода отримувала певну божественну силу від одного того, що в ній омивалися нутрощі жертв, що тому й Ангел сходив на цю воду як на обрану та чудодійствував.

Здається, Божественний Промисел передбачив чудо в цій купальні для того, щоб здалеку вести іудеїв до віри в Христа. Оскільки мало бути дароване хрещення, що має велику силу і найбільший дар, бо воно очищає від гріхів і оживляє душі, то Бог попередньо прописує хрещення в іудейських обрядах і дає іудеям, наприклад, воду, яка очищає їх від нечистот, хоч і не суттєвих, а уявних, наприклад, від нечистот через дотик до мерця чи до прокаженого, та багато чого іншого, і дає також і диво цієї купальні, яке скеровує їх до прийняття хрещення.

Ангел, що сходив часом, збурював воду і надавав їй цілющу силу. Бо не від природи води, щоб їй зцілювати самій по собі (в такому разі це було б завжди), але все залежало від дії Ангела. Так і в нас вода хрещення є проста вода, але через божественне сходження, отримавши благодать Духа, вона знищує душевні хвороби. Чи сліпий хто, тобто має пошкоджені очі душевні і не може розрізнити добро від зла; чи хромий хто, тобто нерухомий до творення добра і процвітання в добрі; чи виснажений хто зовсім, тобто перебуває у стані розпачу і не має в собі нічого доброго, – вода ця всіх зцілює. І тоді слабкість не дозволяла деяким отримати зцілення, а нині ми не маємо жодної перешкоди до хрещення. Бо за одужанням одного інші не залишаються без зцілення; але, хоч би весь всесвіт зійшовся, благодать не зменшиться.

Збурення води в купальні означає те, що в ній обурюються духи злоби, які розтрощуються і зневажаються благодаттю Святого Духа. О, якби й нам отримати здоров’я! Нам, які розслабли і нерухомі до всякої доброї справи, і не маємо людини, тобто сенсу людського, ніби уподібнилися худобі безглуздій, щоб він опустив нас у купіль слізного покаяння, в яку хто увійде першим, той отримує зцілення. Бо той, хто сподівається на наступний час і відкладає покаяння, і не поспішає покаятися тут, але спізнюється, не отримує зцілення. Отже, намагайся увійти першим, щоб смерть не захопила тебе.

Цю купіль покаяння збурює Ангел. Який? Ангел великої ради Отчого, Христос і Спаситель. Бо якщо божественне вчення не торкнеться нашого серця і не викличе в ньому обурення нагадуванням про муки в майбутньому віці, то купіль ця не буде дієва, і здоров’я розслабленій душі не буває.

Ін. 5:5. Тут був чоловік, який хворів тридцять вісім років.

Терпіння розслабленого дивовижне! Тридцять вісім років він був хворий, щороку очікував на порятунок від хвороби, але випереджався найсильнішими; проте ж, він не відставав і не впадав у відчай.

Ін. 5:6. Іісус, побачивши, що він лежить, і знаючи, що вже довго хворіє, говорить йому: чи хочеш бути здоровим?

Чому Господь і запитує його, бажаючи показати нам терпіння цієї людини. Запитує не для того, щоб дізнатися, тому що не тільки зайве, а й божевільно запитувати хворого, чи хоче він бути здоровим. Так я сказав, що Він запитує для того, щоб показати нам терпіння цієї людини.

Ін. 5:7. Недужий відповів Йому: так, Господи; але чоловіка не маю, щоб, коли збуриться вода, опустив мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить.

Що ж він? Він відповідає вельми лагідно. “Так, – каже, – Господи, я бажаю, але не маю людини, яка б опустила мене у воду”. Він не висловлює жодної хули, не відкидає Христа, як такого, що запропонував недоречне запитання, не проклинає день народження свого, як ми, малодушні, робимо, і до того ж у хворобах легких, але відповідає лагідно і боязко. Хоча він і не знав, Хто запитує його, але, можливо, вважав Христа корисним для себе вже і в тому одному, що опустить його у воду, і тому хоче привернути й привернути до себе своїми промовами.

Ін. 5:8. Іісус говорить йому: встань, візьми постіль твою і ходи.

Христос же не сказав “чи хочеш, Я зцілю тебе?” для того, щоб не здатися марнославним.

Наказує взяти постіль для того, щоб ніхто не прийняв його за привида. Бо якби тіло хворого не утвердилося і не зміцнилося, він не міг би носити постіль.

Не вимагає від нього віри перед зціленням, як від деяких інших, бо хворий не бачив, як Він ще створив знамення. Бо від тих, від яких Господь вимагав віри, Він вимагав її не перед чудесами, а зробивши чудеса перед ними.

Отже, єство людське, на подобу розслабленого, розбите у всіх душевних силах, тридцять вісім років лежало в хворобі. Бо не мало здорової віри в Трійцю, не вірило твердо в майбутній вік, тобто у воскресіння і в суд за все життя. Воно не отримувало зцілення. Бо не мало Людини, Котра б спустила в купальню, тобто тоді Син Божий, Який мав зцілити хрещенням, не був ще Людиною. А коли став людиною, тоді зцілив єство наше; повелів узяти і постіль, тобто і тіло зробити легким і тонким, і піднестися від землі, не обтяжуючись плоттю і земними турботами, але повстати від байдужості до добра і ходити, тобто рухатися до творення добра.

Ін. 5:9. І він одразу одужав, взяв постіль свою і пішов. Того дня була субота.

Дивись, мабуть, як він зараз почув і увірував. Він не подумав сам у собі і не сказав: “Чи не жартує Він, що наказує мені негайно встати? Я в тридцять вісім років хвороби не отримував зцілення, і тепер раптом встану?” Нічого такого він не подумав, але повірив і встав.

Ін. 5:10. Тому іудеї говорили зціленому: сьогодні субота, і не слід тобі було брати постіль свою.

Зцілює “в суботу”, навчаючи людей інакше розуміти обряди закону і шанування суботи ставити не в тілесно зрозумілій бездіяльності, а в утриманні від зла. Тому що закон, будучи законом Бога, який завжди добротворить, не може забороняти добро творити в суботу.

Ін. 5:11. Він відповів їм: Хто зцілив мене, Той сказав мені: візьми постіль твою і ходи.

Потрібно дивуватися сміливості цього чоловіка перед іудеями. Вони наполегливо кажуть йому: “Не повинно тобі брати своє ложе в суботу”; а він сміливо проповідує їм свого благодійника: “Хто зцілив мене, Той сказав мені”. Він ніби так каже: “Ви божеволієте, коли наказуєте мені не слухати Того, Хто зцілив мене від хвороби, настільки тривалої і важкої”.

Ін. 5:12. Його спитали: хто Той Чоловік, Котрий сказав тобі: візьми постіль твою і ходи?

Іудеї не запитують його, Хто зцілив тебе, але – “Хто сказав тобі: візьми постіль?” Так вони добровільно змежили собі очі для добра, а уявне порушення суботи постійно виставляли на вид.

Ін. 5:13. А зцілений не знав, хто Він, бо Іісус зник у народі, що був на тому місці.

Іісус сховався частково для того, щоб під час Його відсутності свідчення про зцілення було вільне від усякої підозри і не подумали б, що людина ця сприяє Йому, але свідчить про істину; частково для того, щоб ще більше не розпалити лють іудеїв. Бо й сам лише вигляд ненависного додає тим, хто ненавидить, чималу іскру ненависті. Тому Він залишає, щоб справа ця досліджувалася сама по собі. Бо іудеї-обвинувачі, перенісши подію на дослідження й міркування, роблять її тим більше гласною.

Ін. 5:14. Потім Іісус зустрів його в храмі і сказав йому: ось, ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не трапилось чого гіршого.

Зі слів Господа розслабленому: “ось, ти одужав, не гріши більше”, ми вчимося, по-перше, що хвороба з цією людиною трапилася через гріхи, і, по-друге, що вчення про геєну є правдивим і що мука вічна.

Де ж нині ті, які кажуть: “В одну годину я спокусив, за що ж буду нести нескінченне покарання?” Бо ось і ця людина не стільки років грішила, скільки терпіла покарання; але майже ціле життя людське провела в покаранні. Гріхи судяться не за тривалістю їх, а за самою природою злочинів. Навчаємося разом і того, що хоча ми понесемо тяжке покарання за колишні гріхи, але якщо знову впадемо в ті самі гріхи, зазнаємо ще більшого покарання. І вельми справедливо. Бо хто не покращився від першого покарання, той зазнає більших мук, бо він байдужий і недбайливий.

“Для чого, – скажеш, – не всі так караються? Бо ми бачимо, що багато порочних користуються здоров’ям і благополуччям”. Але те, що вони не потерпіли тут нічого, буде приводом до більшого покарання там. На це-то вказуючи, Павло каже: “Будучи ж судимі”, тобто тут, “караємось від Господа, щоб не бути засудженими зі світом”, тобто там (1Кор. 11:32). Бо тутешні страждання суть напоумлення, а тамтешні – покарання.

Невже ж усі хвороби від гріхів? Не всі, але більша частина. Бо одні з них бувають за гріхи, як трапилося з цим розслабленим; і в книзі Царств бачимо, що хтось впав у проказу за гріхи (2Царів. 5:27,15:5). Інші бувають для прославлення і виявлення, як сталося з Йовом, щоб відкрилася його чеснота. Інші бувають від неуважності, наприклад, від нестриманості та пияцтва.

Дехто зі слів Господа “не гріши більше” виводить здогад, що Господь знав, що цей розслаблений оголосить про Нього іудеям і вкаже після зустрічі з Ним у храмі, і щодо цього каже: “Не гріши ж”. Але не так. Людина ця виявляється благочестивою. Бо Іісус знаходить його в храмі. Якби він не був благочестивий, він повернувся б додому і віддався б відпочинку і насолоді, і втік би від люті іудеїв і балаканини. Але ніщо подібне не відволікло його від храму.

О, якби й ми здобули здоров’я і після одужання перебували в храмі, тобто не осквернялися несвяченими помислами, щоб не спіткало нас гірше покарання в майбутньому.

Ін. 5:15. Чоловік цей пішов і сказав іудеям, що Той, Хто зцілив його, є Іісус.

Упізнавши Іісуса, дивись, як розсудливо він оголошує про Нього юдеям. Упізнавши Іісуса, дивись, як розсудливо він оголошує про Нього іудеям. Не каже, як вони хотіли чути, що Іісус сказав “візьми постіль”, а – “зцілив мене”, чого вони не хотіли чути, звинувачуючи Його в порушенні суботи.

Ін. 5:16. І почали іудеї переслідувати Іісуса і шукали Його вбити за те, що творив такі діла в суботу.

Якщо іудеї стали гнати Господа, то чим винна в цьому людина ця, що оголосила їм про Нього? Він проповідував про Зцілителя з доброю метою, для того, щоб і інших залучити до віри. Якщо ж вони стали гнати Благодійника, то це – їхня вина.

Ін. 5:17. Іісус же говорив їм: Отець Мій донині робить і Я роблю.

Іудеї звинувачують Христа в тому, що Він здійснив зцілення в суботу. А Він, як рівний Отцеві за честю і владою, каже: “Як Бог і Отець Мій робить і в суботу, і ви не звинувачуєте Його, так і Мене не повинні звинувачувати”.

Як же Отець робить донині? Мойсей каже, що Бог спочив від усіх справ Своїх (Бут. 2:2). Ти бажаєш знати, як Бог робить досі? Дивись на всесвіт і пізнай справи Промислу: сонце сходить і заходить; подивися на море, джерела, річки, тварин, взагалі на все створене, і побачиш, що створіння робить свою справу, особливо ж приводиться в дію і рух невимовним способом Промислу. Без сумніву, Промисел робить свою справу і в суботу. Тому як Отець робить і управляє створінням і в суботу, то і Я, Син Його, роблю справедливо.

Ін. 5:18. Іудеї ще більше шукали Його вбити за те, що Він не тільки порушував суботу, але й Отцем Своїм називав Бога, рівняючи Себе до Бога.

Але вони, підбурювані заздрістю, шукали вбити Його не тільки за те, що Він називає Бога Отцем Своїм, роблячи Себе рівним Богові. Називаючи Себе Сином, Він необхідно робив Себе рівносильним Богові. Бо всякий син буває одного і того ж єства з батьком.

Де при цьому Арій? Воістину, він при світлі сліпий. Називаючи Христа Сином Отця, він не допускав єдиносущності Його з Отцем, але Сина нествореного Отця визнавав створінням. Йому потрібно було повчитися хоча б у іудеїв, які гнали Господа за те, що Він називав Себе Сином Божим, а звідси необхідно випливало і рівність Його з Богом. Якби гідність Сина не була важливою і Він не робив Себе через неї рівним Богові, то за що б стали гнати Його?

Ін. 5:19. На це Іісус сказав: істинно, істинно говорю вам: Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить, як творить Отець; бо що Він творить, те так само творить і Син.

Син не може творити Сам від Себе, бо не має нічого чужого або відмінного від Отця, але в усьому подібний до Отця, і не іншу має істоту, щоб мати іншу силу, а отже, і дію іншу, але як Істота має ту саму, то й Силу має ту саму. Тож і Син робить те саме й не може робити що-небудь інше, крім того, що робить Отець; бо не іншу має силу, меншу чи більшу за Отцівську, але в Отця й Сина одна Сутність, одна сила, одна дія. “Так”, – скажеш. Але ж Отець стає ніби вчителем Сина, що показує Йому, як треба робити? Бо Син нічого не творить, якщо не побачить Отця, який творить.

Отже, я запитую Арія і Євномія, які кажуть це: “як Отець навчає Сина, премудрістю, чи ні?” Без сумніву, премудрістю. Хто ж Премудрість Божа? Чи не Син? Так, без сумніву. Значить, Син навчає Самого Себе. Яке нерозуміння з вашого боку! Ви доручаєте Сина Отцеві як би сина якогось на навчання. А я, згідно з премудрістю Божою, стверджую, що якщо Отець знає що-небудь, то знає не без Сина, бо премудрість Його є Він; а якщо Отець може що-небудь, то може не без Сина, бо Сила Його є Він. Що це істинно, слухай: “що творить Отець, те й Син творить також”. Якщо Отець має владу і силу, і Син також; значить, Син не менший за Отця.

Ін. 5:20. Бо Отець любить Сина і показує Йому все, що Сам творить; і покаже Йому діла більші від цих, що ви здивуєтесь.

Якщо сказано принижено “показує Йому все” і “покаже більше цих”, то цьому не треба дивуватися; бо Він веде мову з людьми, які волають проти Нього і охоплені заздрістю. Коли б Він не поєднував скрізь із високим смиренне, то чого б вони не зробили, коли повстають і в той час як Він більшу частину говорить принижено?

Що це означає: “покаже і більше цих”? Зміцнивши розслабленого, Він має намір воскресити мертвого; тому й каже: “Якщо ви дивуєтесь, що Я зцілив розслабленого, то побачите більше за це”. Що принижений вираз “покаже” Він сказав з наміром, щоб пом’якшити їхню нерозумність, то слухай, що слідує далі.

Ін. 5:21. Бо, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче.

Він каже: “Як Отець оживляє мертвих, так і Син оживляє, кого хоче”. Отже, Син воскрешає “як Отець”. Цим показує байдужість сили, а словами “кого хоче” – рівність влади. Аріани все це виставляють проти слави Сина, а ми, Православні, розуміємо на користь її.

Ін. 5:22. Бо Отець не судить нікого, а весь суд віддав Синові,

Христос, створивши багато знамень, довів, що Він може благодіяти. Але оскільки не переконав і не привернув їх до гідного шанування Себе, то каже, що Отець віддав Синові всякий суд, щоб страх суду схилив їх віддати Йому пошану. Бо ми, люди, особливо нерозумніші з нас, зазвичай навчаємося потрібного більше страхом, ніж благодіяннями.

Слова “Отець віддав суд Синові” розумій так, що Він породив Його Суддею, так само, як чуєш, що Він дав Йому життя, і розумієш, що Він породив Його Живим. Оскільки Отець є причиною буття Сина, то й говориться, що все, що має Син, прийняв від Отця, як такий, що має це від Нього за природою. Таким чином, і суд має Він від Отця так само, як має його Отець.

Ін. 5:23. щоб усі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, той не шанує і Отця, Який послав Його.

Щоб ми, чуючи, що Отець є причиною Сина, не стали розуміти, що Він породив Його, як і тваринам, і через те не запровадили зменшення честі, для цього Він каже, що між Отцем і Сином немає жодної відмінності. Бо хто має владу карати й нагороджувати, як хоче, той має силу, однакову з Отцем; тому й шанувати Його треба так само, як Отця: “щоб, – каже, – усі шанували Сина, як шанують Отця”.

Оскільки аріани думають вшановувати Сина як створіння, то виявляється, що вони й Отця вшановують як створіння. Бо вони або зовсім не шанують, і тому повинні стати в ряд з іудеями, або, якщо шанують Його як створіння, а Його повинно шанувати як і Отця, то рішуче викриваються в тому, що вони і Отця шанують як створіння.

І інакше, судячи з додатка, як шанують Отця ті, хто не шанує Сина? Бо додає: “Хто не шанує Сина, той не шанує й Отця”, тобто, хто не шанує так, як і Отця. Якщо хто каже, що Він є створіння, що є найкращим з усіх створінь, і думає, що Йому (як Сину) хибно й даремно надають такої честі, той рішуче зневажає й Отця, що послав Його.

Ін. 5:24. Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя, і на суд не приходить, а перейшов від смерті в життя.

Сказав “Того, Хто послав” для того, щоб вони не озлобилися, як ми вище сказали. Бо Він, як сказано, дивовижно поєднує вчення: іноді дає про Себе свідчення високе, як і слід було б, іноді смиренне, через біснування ворожих іудеїв.

Бо якщо, після воскресіння Його з мертвих, після вознесіння на небеса, після виявлення сили Його через апостолів, Арій і Євномій повстали проти Його слави та звели Його до створіння, то сучасні Йому іудеї, бачачи Його, як Він ходить по плоті, як Він їсть та п’є з митарями й розпусниками, як один із багатьох, то чого б не зробили, коли б Він говорив про Себе одне високе, а не приєднував і приниженого? Тому й додає: “хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя”.

Таким чином, тим, що ті, хто слухає слова Його, віритимуть Богові, заспокоює їхні думки. Бо не сказав “той, хто вірує Мені”, але – “Тому, Хто послав Мене”. Той, хто вірує в Нього, не приходить на суд, тобто на муку, але живе вічним життям, не підлягаючи смерті душевній і вічній, хоча смерті тілесної і тимчасової і не уникне.

Ін. 5:25. Істинно, істинно кажу вам: настане час і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть.

Вище сказав, що хто не шанує Сина, той не шанує Отця, і сповістив про Себе щось високе. Щоб слова Його не прийняли за пихатість і порожню гордовитість, Він представляє і підтвердження від справ.

Каже: “настане час”. Потім, щоб не подумали про час далекий, каже: “і настав уже час, коли мертві почують голос Сина”, тобто Мене, що нині живе з вами. Говорить це про мертвих, яких Він мав воскресити, як-то: про сина вдови, про доньку начальника синагоги і про Лазаря.

Ін. 5:26. Бо як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі.

Потім додає і розумовий доказ своїх слів. “Як, – каже, – Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі”, щоб Він тих, хто слухає Його голосу, оживляв.

Ін. 5:27. І дав Йому владу суд творити, бо Він є Син Людський.

І дав Йому владу не тільки оживляти, а й суд творити, тобто карати і віддавати на муки.

Часто вставляє промову про суд для того, щоб слухачів привернути до Себе. Бо хто переконаний, що він воскресне і муситиме дати Йому звіт у злочинах, той, без сумніву, поспішить до Нього, щоб умилостивити Його, як майбутнього свого Суддю.

“Не дивуйтеся, що Він Син Людський”. Хоча Він – Син Людський, але водночас і Бог. Тому справедливо має владу суду як Син Божий. Хоча Він, мабуть, і людина, але ви не дивуйтеся.

Треба знати, що Павло Самосатський, видаючи Господа за просту людину, читав це місце так: “і дав Йому владу творити і суд, бо Він є син людський”. Тут ставлячи знак, він читав з іншого початку: “не дивуйтеся цьому”. Таке читання абсолютно нерозумне. Бо Отець дав суд Синові не тому, що Він є Син Людський, а тому, що Він – Бог. А він, не терплячи називати Христа Богом, але, називаючи Сином Людським, розумів так, що Він суддя не як Бог, але як син людський. Ми ж розуміємо так, як сказано.

Ін. 5:28. Не дивуйтесь цьому, бо настає час, коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого;

Сказавши про приватне воскресіння, тобто Лазаря та інших, які раніше померли, тепер говорить про загальне воскресіння: “настає час, коли ті, що перебувають в гробах, почують голос” Бога. Тут говорить про загальне воскресіння.

Ін. 5:29. і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло – у воскресіння суду.

Оскільки вище сказав, що віруючий не приходить на суд, то, щоб ми не подумали, що самої лише віри достатньо для спасіння, каже, що “ті, хто чинив зло, повстануть у воскресіння суду, а ті, хто творив добро, – у воскресіння життя”. Отже, виправдовує не одна віра без діл, але потрібно мати і діла; бо тоді тільки і віра буває істинною.

Дивись, як вчення розчинено страхом і милістю. Бо думка, що тих, хто чинив зло, буде засуджено, лякає, а те, що ті, хто творив добро, воскреснуть у життя, спонукає милістю.

Ін. 5:30. Я нічого не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний; бо не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Котрий послав Мене.

Слова ці: “Я не можу творити Сам від Себе” і їм подібні, як і вище сказано, вказують на рівність Сина з Отцем. Я не можу творити нічого нового і чужого від Отця; бо Я не маю ні волі, ні сили, відмінної від Отчої. “Як чую” від Отця, “так і суджу”, тобто, як Сам Отець судить, так і Я.

Говорить це, як ми часто говорили, для того, щоб показати байдужість і в справах, і в словах, і в судах. Аби дехто, бачачи Його Людиною, не спокусився, як видима Людина може чинити праведний суд, тоді як, за словами Давида, “Кожна людина говорить неправду!” (Пс. 115:2), то Він уперед сказав: “Не дивуйтеся тому, що Я – Син Людський”. І тепер каже: “Суд Мій праведний, бо Я суджу так, як чую від Отця Мого, що судить”. “Бо Я не Своєї волі шукаю, але (волі) Отця”. Хто бажає утвердити свою волю, той може бути запідозрений у порушенні правди, а хто не має на увазі себе, той який матиме привід виголошувати суд неправедний? А Я не шукаю волі Моєї, бо Своєї волі Я і не маю, але чого хоче Отець, того і Я бажаю.

Ін. 5:31. Коли Я свідчу Сам про Себе, то свідчення Моє не є істинне.

Тут Господь, мабуть, Собі суперечить. Бо Він неодноразово свідчив Сам про Себе, наприклад, самарянці сказав: “Я – Христос” (Ін. 4:25-26), сліпому (Ін. 9:35-37) і в інший час кілька разів. Якщо це хибно, то як нам сподіватися спасіння?

Але не в цьому тільки видається протиріччя, а є ще й інше не менше. Після цього (Ін. 8:14) Він каже: “якщо Я і Сам свідчу про Себе, свідчення Моє істинне”. Як же узгодити це удаване протиріччя? Коли Він каже “якщо Я свідчу Сам про Себе, свідчення Моє не є істинним”, тоді говорить стосовно до поняття іудеїв. Можливо, вони мали намір сказати Йому, що Ти Сам про Себе свідчиш, а у свідченні про самого себе ніхто не заслуговує віри. Тому Він наполегливо каже: “Я Сам про Себе не свідчу, бо в такому разі, на вашу думку, Я не вартий був би віросповідання, але є інший, що свідчить про Мене, – Іоанн”. Коли ж каже: “якщо Я і Сам свідчу, свідчення Моє є істинним”, – то говорить так через поступливість. Поступаючись помислу іудеїв, каже: “Нехай так, що Я свідчу Сам про Себе, але якщо Я і Сам свідчу, свідчення Моє істинне. Бо Я, будучи Богом, гідний віри”. Тому перше сказав наполегливо, що не Я свідчу, а Предтеча, а друге – за протиставленням або за поступливістю: “якщо і Я свідчу, то свідчення Моє правдиве”.

Ін. 5:32. Є інший, який свідчить про Мене; і Я знаю, що істинне те свідчення, яким він свідчить про Мене.

“Я, – каже, – маю трьох свідків: Іоанна, діла Мої і Отця Мого”. Першим виставляє Іоанна.

Ін. 5:33. Ви посилали до Іоанна, і він засвідчив про істину.

Аби хто-небудь не сказав Йому, що Він свідчив про Тебе на угоду (Тобі), каже: “ви самі посилали до Іоанна”. А, без сумніву, ви не послали б питати його, якби не вважали його гідним віри. Тому ви самі свідчите, що Іоанн був істинний.

Ін. 5:34. А втім, Я не від людини приймаю свідчення, але говорю це для того, щоб ви спаслися.

Хоча Я, як Бог, не потребую свідчення людини. Господь – у свідченні раба, але так як ви вважаєте його більш правдивим і слухаєте його більше, ніж Мене, і до нього вдавалися, а Мені і при чудесах не вірите, то тому Я нагадую і про свідчення Іоаннове, і роблю все, приймаю й негідне Мого божества, тільки б ви врятувалися.

Ін. 5:35. Він був світильник, який горів і світив; ви ж хотіли короткий час порадуватися при світлі його.

Називає Іоанна “світильником, що горить”, тому що він мав походження земне, і світло мав не сам від себе, а від благодаті Духа, і “на час”; коли ж настав день Господній, тобто вчення, то світильник закрився. Усе сказане ним прийняли “на час” і потішилися за Нього, а потім забули сказане ним за Мене і залишилися в колишньому невір’ї. Бо якби ви одного разу твердо повірили йому, то він скоро довів би вас до віри в Мене.

Ін. 5:36. Я ж маю свідчення більше за Іоаннове: бо діла, які Отець дав Мені звершити, самі діла ці, котрі Я творю, свідчать про Мене, що Отець послав Мене.

“Іоанн, – каже, – засвідчив про Мене, Іоанн, якого ви вважаєте достовірнішим за всіх”. Але як могли знайтися деякі наклепники і сказати: “Та нам-то що?” Іоанн сприяв Тобі, тому й дав свідчення вельми добре? Тому каже: “Ви посилали до Іоанна і запитували його, без сумніву, вважаючи його істинним”.

Втім, Я маю й інше свідчення, більше за Іоаннове. Справи, які Отець дав Мені, тобто поклав на Мене зробити, свідчать про Мене. Справами називає чудеса, наприклад, зцілення розслабленого та інші. Оскільки ж звинувачували Його за те, що Він творить ці чудеса в суботу, і говорили, що Він не від Бога, бо не дотримується суботи, то він оголошує їм, що Він творить те, що заповідував йому Отець, і тим паче від Бога, що чинить діла, які поклав на Нього Бог. “Справи, – каже, – які Отець дав Мені звершити”. Якщо ж дав їх Отець, то ви, противлячись таким ділам, противитеся Богові.

Ін. 5:37. І Отець, Який послав Мене, Сам засвідчив про Мене.

“І Отець, Який послав Мене, Сам засвідчив про Мене”. Де ж засвідчив про Нього Отець? Деякі кажуть, що при хрещенні, коли сказав: “Цей є Син Мій Улюблений” (Мф. 3:17). А я думаю, краще розуміти, що Бог засвідчив про Нього в усьому Писанні, у законі та пророках.

А ви ні голосу Його ніколи не чули, ні лиця Його ніколи не бачили;

Ін. 5:38. і не маєте слова Його, яке перебувало б у вас; бо ви не віруєте в Того, Котрого Він послав.

“Ви, – каже, – не чули голосу Його, тобто Отця, ні лиця Його не бачили, та Він вам і рішуче невідомий, бо ви не маєте й слова Його, що перебуває у вас, тобто не знаєте Писань, які свідчать про Мене, хоч і думаєте, що знаєте, і ви хвалитеся, що вам довірено слова Божі. Що ви не знаєте Писань, це ясно з того, що ви не вірите Тому, Кого Він послав. І як ви не чули голосу Божого, бо Бог не має голосу чуттєвого, ні лиця Його не бачили, бо Він не має вигляду й образу, так не маєте в собі й слова Його, тобто Писань, що свідчать про Мене”.

Ін. 5:39. Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене.

Сказав їм, що у вас не перебуває слово Боже, тобто Писання, що свідчать про Мене. Навчаючи ж, як вони можуть здобути в собі слово Боже, каже: “Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтеся через них мати життя”. Дивись, не сказав “ви маєте”, але – “сподіваєтеся”. Сказав “сподіваєтеся”, оголошуючи, що вони воістину жодної користі від них (Писань) не одержували, бо очікували порятунку від одного тільки читання, не докладаючи віри.

Ін. 5:40. Але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя.

Вони (Писання) свідчать про Мене, але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя. Звідси дізнаємося, що вони були злі з волі. Бо не сказав “ви не можете прийти”, але “не хочете прийти”.

Нехай маніхеї чують, що зло не в природі полягає, але у вільному бажанні.

Ін. 5:41. Не приймаю слави від людей,

Коли нагадав їм про свідчення Іоаннове, про свідчення Отця і свідчення діл Своїх, єдино тільки з бажання їм порятунку, а тим часом багато хто міг подумати, що Він каже це з любові до слави, то тому каже: “Слави від людей Я не приймаю, тобто не маю потреби в славі, та й Природу маю не таку, щоб мала потребу в славі від людей”.

Ін. 5:42. але знаю вас: ви не маєте в собі любові до Бога.

Ви Мене переслідуєте під тим приводом, що любите Бога. Але не так це, ні. Бо Я знаю про вас, що ви не маєте в собі любові до Бога, хоча й виставляєте всюди, що гоните Мене з любові до Бога. Іудеї, справді, не мали любові до Бога, бо гнали самосущу Любов – Сина Божого. Дійсно, не мали вони в собі і слова Його, що перебуває, бо відмовлялися від Слова і Бога.

Ін. 5:43. Я прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене; а коли інший прийде в ім’я своє, його приймете.

“Я, – каже, – прийшов в ім’я Отця Мого”. Скрізь прославляє Отця і каже, що від Нього посланий і що Сам від Себе не може робити нічого, і взагалі висловлює багато приниженого, бажаючи присікти всякий привід для невизнання Його. А прийде інший, тобто антихрист, який буде доводити, що він тільки один Бог.

Отже, Мене, Який прийшов в ім’я Отця, тобто, кажу, що посланий Отцем, ви не приймаєте, а його приймете. Це з вами станеться за те, що він пообіцяє вам славу мирську, якої ви шукаєте, бажаючи приймати славу один від одного і відкидаючи славу, яка від одного Бога. А Я вам не обіцяю нічого привабливого в житті, але в словах Моїх ви бачите багато важкого.

Ін. 5:44. Як ви можете вірувати, коли приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?

“Тому-то, – каже, – ви й не вірите Мені, що не сподіваєтеся одержати від Мене ніякої мирської приємності”. І інакше: “Ви не вірите Мені тому, що любите славу один від одного”. Бо начальники й учителі, бажаючи самі тільки бути в славі в народу, не приймають Мене, щоб їхня слава не зменшилася. А народ, який шукає любові від начальників, не хоче звернутися до Мене, щоб через Мене не втратити честі у начальників.

Ін. 5:45. Не думайте, що Я буду звинувачувати вас перед Отцем: є на вас обвинувач – Мойсей, на якого ви уповаєте.

Оскільки вони постійно посилалися на Мойсея, то Господь каже, що він буде звинувачувати вас, бо він писав про Мене. Де ж писав про Нього? У багатьох місцях. Так вислів “Пророка поставить вам Господь” ставився до Христа, і багато чого іншого, частково в словах, частково в знаменнях і символах. Наприклад, чудо над купиною (Вих. 3:2). Тут вогнем означалося Божество, а терновим кущем – грішне єство, яке сприйняв вогонь Божества і, однак же, зберіг його неспальним, осяявши світлом і обдарувавши Своїм сяйвом, а недоліків його не прийнявши.

Вельми чимало сприяв до віри в Христа і цей вислів Мойсея. “Якщо, – каже, – повстане пророк, що творить чудеса і відвертає від Бога, не вірте йому: це антихрист. Якщо ж повстане Пророк, що творить чудеса і веде до Бога й Отця, а особливо не відвертає від Нього, Йому вірте”. (Повт. 13:1-3) Отже, Христос, який прийшов в ім’я Отця, творить чудеса і не відволікає їх (іудеїв) від благочестя, був Той Самий, про Якого пророкував Мойсей.

Ін. 5:46. Бо якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, тому що він писав про Мене.

Ін. 5:47. Якщо ж його писанням не вірите, то як повірите Моїм словам?

Якщо ж не вірите писанням Мойсея, як повірите Моїм словам? “Він, – каже, – написав, і Біблія завжди перед вашими очима, тож, коли б ви й забули, легко можете пригадати, і, однак же, ви не вірите написаному, як же повірите Моїм словам неписаним?”

Для чого ж Ти це говориш, Господи, коли знаєш, що вони не повірять? “Хоч, – каже, – Я знаю, що вони не послухають, однак же, кажу, щоб вони після не відгукнулися, що ми повірили б, якби Ти сказав”.

І інакше: сучасники Його невдячні не вірили; але несправедливо було позбавити користі від слів Христових тих, котрі мали згодом часу вірувати.

Глава шоста

Ін. 6:1. Після цього пішов Іісус на той бік Тиверіадського моря в Галілеї.

Господь після суворої промови до іудеїв, яка збудила в них заздрість і гнів, приборкує їх віддаленням від них і йде на той бік моря Тиверіадського. Озеро називає морем, тому що Божественне Писання “зібрання води назвав: Море” (Бут. 1:10).

Ін. 6:2. За Ним йшло багато народу, бо бачили чудеса, які Він творив над недужими.

Інакше: переходить з місця на місце для того, щоб випробувати прихильність народу. Бо тоді як недбайливі залишалися на своєму місці, більш старанні слідували за Ним.

До того ж, дивись, і ті, що слідували, слідували не через вчення, а через тілесну користь від чудес, “народ дивувався вченню Його, бо Він учив їх, як Такий, що має владу” (Мф. 7:28,29).

Ін. 6:3. Іісус зійшов на гору і сидів там з учнями Своїми.

“Піднімається “на гору”, бо, – каже, – бачили чудеса, які Він творив над хворими”. Згадувані в Матвія послідовники кращі й мудріші, “народ дивувався вченню Його, бо Він учив їх, як Такий, що має владу” (Мф. 7:28,29).

Піднімається “на гору”, бо мав намір зробити диво. Бо Він не любив честі і слави, щоб творити чудеса посеред міст, але, уникаючи порожньої слави людської, шукає усамітнення, навчаючи і нас цього ж.

Сходить “на гору” і тому, що бажає повідомити учням щось таємниче. Бо Він звичайно завжди так робив. Тому що тому, хто має вести таку промову, треба бути вільним від усякого збентеження і місце потрібне, вільне від усякого шуму.

Ін. 6:4. Наближалася ж Пасха, іудейське свято.

“Наближалася, – каже, – Пасха, іудейське свято”. І, однак же, Він не йде на нього, але віддаляється до Галілеї, тому що Він не підлягав уже постановам закону, щоб виконувати законні свята.

І інакше: оскільки злість іудеїв переслідувала Його, то Він, отримавши випадки, мало-помалу знесилює закон; образ припинився.

Зауваж і це: “свято іудейське”. Воно не було святом Христовим, коли Христос не пішов на нього, а одні тільки іудеї.

Ін. 6:5. Іісус, звівши очі й побачивши, що багато народу йде до Нього,

Для чого сказано “Іісус, звівши очі”? Для того щоб ми знали, що очі Його не блукали там і сям, але Він сидів зі свідомістю й увагою, і зосередженістю, розмовляючи з учнями про предмети божественні, врешті-решт поглянув очима і запитує про народ, чим би його нагодувати.

говорить Филипові: де нам купити хлібів, щоб їх нагодувати?

Спрашивает не другого кого, но Филиппа. Ибо он требовал большего обучения, так как впоследствии говорит: «покажи нам Отца, и довольно для нас» (Ін. 14:8). Посему задолго вперед приготовляет его и вопросом побуждает его всегда помнить это чудо. Ибо если бы чудо совершено было просто, оно не показалось бы так великим чудом. А теперь Он предварительно заставляет его объявить о недостатке хлеба, чтобы он лучше понял величие имеющего совершиться чуда и не мог уже забыть высказанного. Посему говорит: «где нам купить хлебов, чтобы их накормить?»

Ін. 6:6. Говорив же це, випробовуючи його; бо Сам знав, що хотів зробити.

Говорить це, випробовуючи Филипа, тобто, бажаючи виявити, яку він має віру. Без сумніву, Він запитує Филипа не тому, ніби Сам не знає думок його, але тому, що хоче виявити їх перед іншими. “Бо Сам Господь знав, що хотів зробити”.

Ін. 6:7. Филип відповів Йому: їм на двісті динаріїв не вистачить хліба, щоб кожний з них хоч трохи одержав.

Ін. 6:8. Один з учнів Його, Андрій, брат Симона Петра, говорить Йому:

Ін. 6:9. тут у одного юнака є п’ять хлібів ячмінних і дві риби; але що то на таку кількість?

Випробувавши Филипа, чи має він віру, і відкривши, що він не вільний ще від немочі людської, таким же знаходить і Андрія, хоча його уявлення і було дещо вищим за Филипове. Филип сказав, що “на двісті динаріїв не вистачить хліба”. Андрій вказує на “п’ять хлібів ячмінних і дві риби”, мабуть, згадавши про чудеса пророків, як, наприклад, Єлисей здійснив чудо над хлібами, коли Самарія дійшла до крайньої загибелі (2Царів. 4:42-44). Однак же, виявляється, що й Андрій мав помисел, анітрохи не гідний Господа. Він каже: “але що то на таку кількість?” Він думав, що Господь, можливо, примножить ці хліби, але якби їх було більше, більшим було б і множення. Очевидно, думка його не вірна. Бо Господь міг з нічого створити хліби в достатній кількості для народу.

Однак, щоб не думали, що творіння чуже від Його премудрості, Він саме творіння вживає як знаряддя для здійснення чудес, і хліби, як якусь речовину, взявши за привід, у такий спосіб виявляє чудо.

Нехай посоромляться маніхеї, які кажуть, що хліб і все створене є витвір бога злого, а тому, якщо хто подасть їм хліб, не беруть його з рук його, а наказують кинути його здалеку, а самі стоять і проклинають того, хто подав: “Той, хто посіяв тебе (хліб), нехай сам розсіється! Той, хто молов тебе, нехай сам змолот буде по тілу!” та інше подібне. Нехай посоромляться ж, коли чують, що Христос, Син Бога Благого, примножував хліби. Якби вони були злим творінням, Благий не примножив би зла, не кажу вже про те, що і Сам не став би їсти хліба.

Можливо, хтось запитає: “Чи це чудо над хлібами одне й те саме з чудом, описаним у Євангелії Матвія?” (Мф. 14:15-21) Одне й те саме. Якщо там учні підходять і нагадують про народ, щоб його відпустити, а тут Сам Іісус запитує, чим би нагодувати народ, то цьому не треба дивуватися. Бо, ймовірно, було те й інше: спочатку учні нагадали Господу про відпущення народу, а потім Господь запитав Филипа, чим би нагодувати його?

Ін. 6:10. Іісус сказав: звеліть людям сісти.

Наказує їм негайно прилягти, наче стіл уже готовий. Учні колись не вірили, проте ж, тепер із готовністю розташовують людей прилягти.

Було ж на тому місці багато трави.

Була “трава”, за часом весна. “Бо була, – каже, – Пасха”; а вона відбувалася в перший весняний місяць.

Отож сіло людей близько п’яти тисяч.

Євангеліст обчислює тільки чоловіків. Він дотримується в цьому законного звичаю. Бо і Мойсей обчислював народ від двадцяти років і вище, але не згадав про жодну жінку (Чис. 26). Писання цим показує, що все чоловіче і юнацьке є цінним і гідним обчислення у Бога.

Ін. 6:11. Іісус, взявши хліби і воздавши подяку, роздав учням, а учні – тим, що сиділи, також і риби, скільки хто хотів.

Взявши хліби, дякує. Цим показує, що перед прийняттям їжі треба дякувати Богові. А як тут був народ, то в присутності народу дякує і для того, щоб усі дізналися, що Він прийшов з волі Божої, що Він не супротивник Богові, але все відносить до Отця. Коли Він творить знамення наодинці, то нічого такого не творить, хоча й більше чудо робить. Але коли чудодійствує перед лицем багатьох, тоді зводить очі до Бога. А що Він робить так не через безсилля, але з тим наміром, про який ми сказали, це видно з того, що Він великі чудеса творить панівно і самовладно.

За словами ж декого, Він для того дякує, щоб до часу страждань сховатися від князя світу, щоб він за цією дією не вшанував Його за Бога, але спокусився й ошукався, і, таким чином, хрестом був умертвлений.

Ін. 6:12. І коли наситились, то сказав учням Своїм: зберіть куски, що залишились, щоб нічого не пропало.

Господь попускає від хлібів залишитися надлишку не для того, щоб показати Себе, ні, ні, але для того, щоб насичення чоловіків не прийняли за примарне, а всі б побачили ясно, що вони істинно наситилися, так що і залишилося дуже багато. З цієї ж причини велить і шматки зібрати, щоб, бачачи їх, більше пам’ятали про скоєне чудо.

Ін. 6:13. І зібрали, і наповнили дванадцять кошиків кусками від п’яти ячмінних хлібів, що залишились у тих, котрі їли.

Потрібно дивуватися не тому тільки, що виявився залишок, а й числу залишку. Він влаштував так, що коробів залишків виявилося ні більше, ні менше, але за числом учнів, щоб усі носили, і Іуда не залишився без частки, а й у цьому диві мав би вказівку на те, що Вчитель його Бог, і звідси одержав би користь; хоча через його злість це обернулося більшим засудженням його, тому що він зрадив Того, Хто зробив так багато залишку, що і він мав короб.

Не без мети Він повелів апостолам носити короби, але для того, щоб вони, як майбутні вчителі всесвіту, завжди пам’ятали про диво. Бо народ не думав отримати жодної важливої користі, а одразу забув про диво; так він нерозумний! А учні мали отримати користь, і не випадкову тільки.

Із цього випадку ми навчаємося не бути малодушними в тісноті злиднів, не ухилятися від мандрівництва й подаяння милостині, але вірити, що якщо ми й один хліб матимемо, то його примножить Той, Хто від п’яти хлібів зробив такий залишок.

У значенні алегоричному: коли Господь відступився від Ієрусалима, за сказаним у пророків: “Покинув Я Свій дім, залишив спадок Свій” (Єр. 12:7), тоді Він відходить до Галілеї язичеської та приймає язичників, і багато народу слідує за Ним. Піднімається “на гору”, або на хрест, щоб усіх привернути до Себе, або на небо, на богопристойну честь і славу. Бо як ми, після вознесіння Його на небо, прославляємо Його як Бога, а не просту людину, то й говориться, що Він зійшов на гору. Горою позначається висока думка про Нього.

Дає нам, що підлягають п’яти почуттям, п’ять розумних хлібів, бо кожному почуттю дає пристойний хліб або вчення, як і Павло каже: “у церкві хочу краще п’ять слів сказати” (1Кор. 14:19), тобто таких, що слугують для виправлення п’яти почуттів. Однак ми не можемо з’їсти всі ці п’ять слів, але залишається і залишок. Бо ніхто з нас не може вмістити всього таємничого вчення. Те, що для нас, грубих, незбагненно і незручно, апостоли вміщують у своїх праведних душах, ніби в деяких коробах. Короба робляться з фінікових гілок, а праведник процвіте, як фінік (Пс. 91:13).

Ін. 6:14. Тоді люди, побачивши, яке чудо сотворив Іісус, сказали: це воістину Той Пророк, Котрий має прийти у світ.

Дивись, як народ любить чрево. Тоді як Іісус творив незліченні й найдивовижніші чудеса, вони не дивувалися. А ось через їжу кажуть: “Цей є Той Пророк”. Не звинувачують уже Його в порушенні суботи, не мстять уже за порушення закону, але за хліби вважають Його настільки великим, що не тільки пророком називають, а й вважають гідним царства.

Ін. 6:15. Іісус же, дізнавшись, що хочуть прийти, несподівано взяти Його і зробити царем, знову пішов на гору один.

Але Він віддаляється, навчаючи нас зневажати мирські достоїнства. Він віддаляється на гору один тільки, не взявши жодного з учнів, для того, щоб випробувати любов їхню, дивлячись на те, чи перенесуть вони відсутність Його.

Ін. 6:16. Коли ж настав вечір, то учні Його зійшли до моря

Ін. 6:17. і, сівши в човен, попливли на другий бік моря до Капернаума. Було вже темно, а Іісус не приходив до них.

Господь пішов на гору один тільки для того, як ми сказали, щоб випробувати любов учнів, чи будуть вони шукати Його. Вони чекають Його до вечора, думаючи, що Він прийде. Коли ж Він не прийшов, вони не утримуються, але, любов’ю спонукувані шукати Його, входять у човен. Бо євангеліст не просто і немов би випадково вказав на час, але для того, щоб показати їхню сильну любов у тому, що і вечір їх не зупинив.

Ін. 6:18. Дув сильний вітер і море хвилювалось.

Попускає їм випробувати бурю для того, щоб, коли після бурі настане тиша, вони більше зраділи тому, що трапилося, і, щоб у серцях їхніх закарбувався незгладимий спогад про це.

Ін. 6:19. Пропливши стадій близько двадцяти п’яти чи тридцяти, вони побачили Іісуса, Який ішов по морю і вже наближався до човна, і злякались.

Іудеї перейшли через Червоне море під проводом Мойсея, але він усе робив як раб і силою молитви, а Цей діє з досконалою владою. Там вода від піднесеного Господом сильного південного вітру розступилася, тож вони перейшли суходолом (Вих. 14:21,22); а тут сталося більше диво: море залишалося при власній природі, і, проте ж, носило Господа на поверхні своїй, щоб виповнилося пророче слово: “ходить по морських висотах” (Йов. 9:8).

Ін. 6:20. Але Він сказав їм: це Я; не бійтесь.

Коли вони перебували в небезпеці, Він постає перед ними і словом Своїм проганяє страх їхній, і на морі творить тишу, і таким чином творить подвійну тишу – приборкує збентеження в душах їхніх і хвилювання на морі.

І нині багато хто з нас перебуває в темряві уявної і в небезпеці потонути в морі уявному. Але приймемо до себе Христа, – і ми зовсім позбудемося бід. І якщо деякі спокусники наші, біси або люди, часто наводять на нас страх і страхом намагаються похитнути нас, то слухатимемо Христа, що волає: “це Я:(є), не бійтеся”. Слова Його мають таке значення: страхи минають; тому не бійтеся того, що минає. А “Я є”, тобто завжди перебуваю; і, як Бог, Я є Той, Хто є (“Сущий”). Отже, оскільки побоювання тимчасові й не мають істинного буття, а Я є, тобто перебуваю і ніколи не перестаю бути, але істинно є, то віру в Мене не зраджуйте через те, що тимчасове.

Дивись, мабуть, як Христос з’являється і знищує страх не на початку небезпеки, а в крайності. Він попускає нам опинитися серед небезпек, щоб ми, поборовшись зі скорботою і стиснуті нею, стали більш прийнятними і, вдавшись до всієї своєї сили й мудрості, але знайшовши їх слабкими, вдалися до Нього одного, хто може спасати в найнесподіваніший спосіб. Бо коли розум людський стомиться, тоді раптом з’являється порятунок від Бога і спонукає нас прагнути до Нього, єдиного Спасителя, а не приписувати порятунок самим собі.

Ін. 6:21. Вони хотіли взяти Його в човен; і відразу човен пристав до берега, куди пливли.

Не вошел в лодку, чтобы совершить большее чудо. Смотри, три чуда: одно, что Он шел по морю; другое, что укротил волны; третье, что лодка вдруг пристала к тому берегу, куда они плыли, хотя она далеко еще была от того берега, когда пристал к ней Господь.

Если мы пожелаем принять Христа и в лодку нашу, то есть поселить Христа в сердце нашем, то мы тотчас очутимся на той земле, к которой плывем. Что же это за земля? Без сомнения, это – земля обещанная, небо, земля кротких и умирившихся от всякой злобы.

Ін. 6:22. Другого дня народ, який стояв по той бік моря, бачив, що іншого човна не було там, крім того, в який увійшли учні Його, і що Іісус не входив у човен з учнями Своїми, а відпливли одні учні Його.

Іісус перейшов на той бік моря пішки. Народ, шукаючи Його наступного дня і бачачи, що один тільки був човен, у який помістилися учні, але в який Іісус не входив разом із ними, дійшов думки про це чудо і припускав, що Іісус перейшов через море пішки на той бік. Бо якби був і інший човен, то природно було б припустити, що Він, не попливши з учнями, увійшов у нього і переправився. А тепер, коли човен був один і в нього увійшли одні учні, а Господь не входив, чудо очевидне.

Ін. 6:23. Тим часом прийшли з Тиверіади інші човни до того місця, де їли хліб з благословіння Господнього.

Ін. 6:24. Отже, коли народ побачив, що тут нема Іісуса, ні учнів Його, то посідали в човни і попливли до Капернаума, шукаючи Іісуса.

Народ, прийшовши до цієї думки і знайшовши інші човни, що припливли з того боку, увійшов у них і переправився в Капернаум.

Ін. 6:25. І, знайшовши Його по той бік моря, сказали Йому: Равві! коли Ти прийшов сюди?

Знайшовши тут Господа, народ не падає перед Ним, не хоче довідатися, як Він прийшов, не розпитує про це диво, але так недбало каже: “коли Ти сюди прийшов?”

Ті, які хотіли ненавмисно взяти Його і зробити царем, коли знайшли Його, не бажають уже нічого подібного. Вони не звертають уваги на чудо, але бажають ще одного разу насититися, як і раніше.

Ін. 6:26. Іісус сказав їм у відповідь: істинно, істинно кажу вам: ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились.

Тому-то Господь і докоряє їм. “Ви, – каже, – шукаєте Мене через те, що їли хліб, а потім тримаєтеся Мене, щоб Я знову нагодував вас”. Зауваж: хоча Він докоряє їм, проте ж, не вживає суворого докору. Він не сказав “чревоугодники ви і ненажерливі”, але сказав лагідно. Бо Він викриває їх з бажанням виправити і через відкриття таємниць серця їхнього привести їх до більшої віри. Що метою докору їхнього було виправлення, це видно з нижченаведеного. Бо Він викладає їм вчення найспасительніше і каже:

Ін. 6:27. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка зостається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печать Свою Отець, Бог.

“Ви, – каже, – шукаєте Мене через хліби, бажаючи насититися ними. Але ви не повинні цілковито займатися черевом, а повинні переважно старатися про духовне і не використовувати всієї дбайливості на їжу тілесну”. Бо її Він назвав їжею згубною.

Оскільки багато хто з тих, хто бажає жити нерозважливо, і особливо масаліани, вживають ці слова на захист свого неробства, то необхідно з’ясувати цей вислів. Господь наш Іісус Христос сказав це не тому, ніби бажав присікти тілесну діяльність і спонукати до неробства: “бо неробство навчило багато чого поганого” (Сир. 33:28). І якщо треба сказати точніше, то саме бажання жити бездіяльно і є тією їжею, що гине. А послідовник Христовий повинен трудитися, щоб міг і іншим приділяти. Бо в нагороду за це обіцяно майбутнє царство.

“Як же, – скажуть, – Господь сказав, що не треба старатися про їжу, що гине?” Він сказав це для того, щоб припинити посилену турботу їхню про страви і перевести її на предмети духовні. Так, скажуть; але що Христос викорінює тілесну діяльність, це видно зі слів Його до Марфи: “Марфо! ти турбуєшся і клопочешся багато чим, а одного тільки треба”; “Марія ж вибрала найкращу частку” (Лк. 10:41,42), і зі слів: “не піклуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:34). Так міркують ті, хто бажає бути без праці. Що ж скажемо? Те, що сказане до Марфи сказано не про справу, не про діяльність, не про неробство, а про те, що потрібно знати час, і часу слухання не витрачати на піклування про страви. Він сказав це з метою навчити її, що час вчення не треба вживати марно, на заняття тим, що відноситься до утроби. І тоді, як каже “не дбайте”, не відкидає діяльності, бо – інше турбота, інше – діяльність. Буває, що людина і робить що-небудь, але анітрохи не дбає. Отже, Господь, навчаючи нас не зациклюватися на життєвих речах, не дбати про заспокоєння на завтра, але бажаючи краще, щоб ми трудилися щодня, каже: не турбуйтеся про те, як би вам, попрацювавши сьогодні, бути назавтра спокійними, але, щодня здобуваючи поживу денною працею, не турбуйтеся про завтрашній день.

“Їжею, що зостається” називає таємниче причастя Плоті Господньої, яку Сам дає нам, ставши Сином Людським, на якому Отець “поклав печать Свою”, тобто показав, підтвердив, що Він є Син Його. Хоча Христос і Сам підтвердив Свою гідність чудесами, але як Він говорить іудеям, то, щоб вони не обурилися, звертається до Отця і каже, що Ним засвідчений, тобто доведений, такий, що засвідчений. Оскільки Син є образ Отця, і печатка, і віддзеркалення, то Він закарбований Отцем, оскільки є Його образом і печаткою. Тому слова ці мають такий зміст: Того, Хто за виглядом є Син Людський, Отець засвідчив, тобто породив печаткою і образом Своїм, що зберігає досконалу незмінність і природну з Ним тотожність.

Ін. 6:28. Вони сказали Йому: що нам робити, щоб творити діла Божі?

Іудеї хочуть дізнатися про діло Боже не для того, щоб здійснювати його, але щоб отримати привід для промови.

Ін. 6:29. Іісус сказав їм у відповідь: ось діло Боже: щоб ви вірували в Того, Кого Він послав.

Тому, хоча знає, що вони не отримають жодної користі, проте ж, для загальної користі вчення дає відповідь і показує їм, так само як і всім людям, що справа Божа полягає в тому, щоб вірити “в Того, Кого Він послав”. Віра в Нього є справою воістину священною, і досконалою, і такою, що святить тих, хто її має; бо ґрунтовна віра спрямовує на всяку добру справу, а добра діяльність зберігає віру; і як справи без віри мертві, “так і віра без справ мертва” (Як. 2:17,26).

Ін. 6:30. На це вони сказали Йому: яке ж знамення Ти сотвориш, щоб ми побачили і повірили Тобі? що Ти робиш?

Дивись, яка невдячність і нечутливість. Після того, як бачили стільки й таких чудес, знову просять знамення, і до того ж більшого хліба, яким наситилися. Як обжерливі знову вимагають такого дива, яке б служило їхньому череву. Справедливість цього видно з нижченаведеного.

Ін. 6:31. Батьки наші їли манну в пустині, як написано: хліб з неба дав їм їсти (Пс. 77:29).

Недаремно ми говорили, що вони просять знамення як раби чрева. Таким було чудо над хлібами. Ось вони згадують про манну (Пс. 77:24), а не про інше якесь чудо, чи то над єгиптянами здійснене, чи над Червоним морем. Бажаючи спонукати Його зробити таке чудо, яке б могло наситити їхню плоть, вони нагадують про манну через крайню обжерливість.

Ін. 6:32. Іісус же сказав їм: істинно, істинно кажу вам: не Мойсей дав вам хліб з неба, а Отець Мій дає вам істинний хліб з небес.

Ін. 6:33. Бо хліб Божий є той, який сходить з небес і дає життя світові.

Що ж відповідає їм невипробувана Премудрість Божа, Господь наш Іісус? “Не Мойсей дав вам хліб” цей, тобто Мойсей не дав вам хліба істинного, але все, що було тоді, слугувало образом того, що відбувається нині. Так, Мойсей представляв образ Бога, істинного Вождя уявних ізраїльтян, а хліб цей уособлював Мене, Який зійшов з небес, Який істинно живить і істинно існує. Називає Себе хлібом істинним не тому, ніби манна була хибною, а тому, що вона була образом і тінню, а не самою істиною, Бо Єдинородний Син Божий, що став Людиною, є у власному розумінні “манною”, разючим словом та чуттям. Манна означає: “що це?”. Бо євреї, кожен побачивши її, що в безлічі випала біля свого намету, вражені незвичністю і дивиною бачення, запитували один одного: що це? І Господь, Син Божий, що став Людиною, Сам є Манна, що вражає всіх, так що кожний здивований каже: що Це? Як Син Божий і Син Людський? Як із двох протилежних природ з’явилася одна Особа? Що це за Таїнство?

Отже, Цей Хліб, за природою будучи Життям, як Син живого Отця, творить властиве Йому, оживляє все. Як хліб земний підтримує слабке єство плоті й не попускає розкладатися, так і Христос дією Духа оживляє душу, та й саме тіло підтримує в нетлінні. Бо Христом даровано єству людському воскресіння з мертвих і нетління тіл.

Ін. 6:34. На це сказали Йому: Господи! завжди давай нам такий хліб.

Але іудеї, ще зайняті чревом і цілком будучи земними, розуміють слова ці про хліб чуттєвий і кажуть: “дай нам такого хліба”. Божеволіючи таким чином, вони викривали себе. “Завжди, – кажуть, – подавай нам такий хліб, не по один день, не по два”. Говорили це і через сріблолюбство. Щоб нам не вживати своїх грошей на придбання їжі, подавай завжди цей хліб, який легко отримати.

Ін. 6:35. Іісус сказав їм: Я є хліб життя; хто приходить до Мене, не відчуватиме голоду, і хто вірує в Мене, ніколи не матиме спраги.

Оскільки іудеї як земні думають, що Господь говорить про чуттєвий хліб, і тому наполегливо просять його, то Господь, викриваючи їх і показуючи, що вони прагнули до Нього, доки припускали чуттєву їжу, а коли довідаються, що вона духовна, то вже не побіжать, каже: “Я є хліб життя”. Не сказав “хліб їжі”, але – “життя”.

Оскільки все було вмертвіле, то оживив нас Сам Собою. Він є Хліб, коли ми віримо, що закваска людського змішання спечена вогнем Божества. Хліб “життя” не простого, звичайного, але особливого, яке не присікається смертю. Той, хто вірує в такий Хліб, не буде алкати, не буде терпіти голод від слухання слова Божого і не буде мати розумної спраги, яка буває від браку води хрещення й освячення Духа. Бо нехрещений має спрагу й більшу сухість, не беручи участі у святій воді, що відроджує душу, а хрещений, маючи Духа, завжди від Нього оживляється.

Ін. 6:36. Але Я вам сказав, що ви і бачили Мене, і не віруєте.

Ін. 6:37. Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде;

Показуючи ж, що віра в Нього не є справою випадковою, а даром Божим, що подається від Отця гідним і доброчесним по серцю, каже: “все, що Отець дає Мені, до Мене прийде”, тобто ті віритимуть у Мене, яких дає Мені Отець. А ви – іудеї – як негідні, не даєтеся Мені від Отця, тому й не приходите до Мене. Бо ви не маєте правого серця, щоб Бог і Отець, полюбивши вас, привів до віри в Мене.

і того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть,

А Я “того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть”, тобто не занапащу, але врятую і принесу йому багато насолоди.

Ін. 6:38. бо Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, а волю Отця, Котрий послав Мене.

Бо Я зійшов з неба не для того, щоб робити що-небудь інше, крім волі Отця. Говорить це, щоб дізналися, що той, хто не приймає Його, противний Богові, бо противний волі Отця. Оскільки вони Його називали противником Богу, то Він звинувачення це звертає на них і каже, хоча неявно: не приймаючи Того, Хто слідує волі Отця, ви стаєте противниками Богу.

Де тут Несторій, який каже, що Христос обоготворений після воскресіння? Хіба не чуєш, нещасний, що Він зійшов із небес? А Той, хто зійшов із небес, очевидно, був не проста людина, але Бог. Бо проста людина не сходить, а іноді сходить на небо, коли Бог дарує їй це за чесноту. Оскільки ж сходження Господа передувало воскресінню, то Сам Він і зійшов з небес, як Бог, що зійшов для воплочення, і зійшов на небеса з плоттю, як людина, де раніше був як Бог. Отже, Христос не проста людина, обоготворена згодом, як марнословив Несторій, але предвічний Бог, що воплотився в останні часи.

Ін. 6:39. Воля ж Отця, Котрий послав Мене, є та, щоб із того, що Він дав Мені, нічого не погубити, а все те воскресити в останній день.

Постійно говорить “Отець Мені дав” для того, щоб вразити їхні серця і щоб вони дізналися, що вони недостойні цього дару Божого. Бо якщо Отець дає віру в Христа як щось велике, а вони її не мають, то, вочевидь, вони позбулися дару Божого.

Ін. 6:40. Воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне; і Я воскрешу його в останній день.

“Отже, Я, – каже, – не погублю тих, яких дає Мені Отець, тобто тих, хто вірує в Мене, але воскрешу їх, тобто удостою світлого воскресіння”. Воскресіння двоякого роду: одне загальне і вселенське, яким воскреснуть і всі грішники, а інше, яким воскреснуть лише праведники, яких підносять на хмарах у повітрі назустріч Господу, і ті, що зустрічають Господа з дерзновенням.

Це останнє воскресіння Павло називає піднесенням через підняття від землі. Бо грішники, хоч і воскреснуть із гробів, але не піднімуться від землі на повітря, а залишаться внизу, як засуджені. Тому праведники і воскреснуть, і піднімуться, підносячись на хмарах назустріч Господу (1Сол. 4:17), а грішники тільки воскреснуть.

Господь, пояснюючи значення слів “нічого не погублю з того, що дав Мені Отець”, висловлює ту саму думку іншими словами “щоб усякий, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав вічне життя”. Бо Він говорить не інше що, як те саме, що сказав вище. Слова “все, що дав Мені Отець” – тотожні зі словами “кожен, хто бачить Сина і вірує”, а слово: “не погублю” – тотожне зі словами “має життя вічне”.

Часто згадує про воскресіння для того, щоб люди не обмежували Промисел Божий одним видимим порядком справ, але знали, що є й інший стан, коли вони, безсумнівно, отримають нагороди за чесноту, і не полишали течії до чеснот через те, що у теперішньому житті не виявляється воздаяння….

Ін. 6:41. Нарікали на Нього іудеї за те, що Він казав: Я є хліб, який зійшов з небес.

Коли Господь сказав: “Я є хліб”, то іудеї нарікали на Нього, бо обманулися. Бо доки вони думали, що Він говорить про хліб чуттєвий, вони поводилися лагідно, сподіваючись, що Він дасть їм цього хліба і вдовольнить їхнє чрево. А як Він відкрив їм, що в Нього мова не про чуттєвий хліб, а про духовний, то вони в розпачі нарікають. Бо де їм думати про духовну їжу, життя і воскресіння? Спокушалися про Нього, бачачи, з одного боку, Матір Його, а з іншого боку, чуючи “Я зійшов з небес”.

Ін. 6:42. І говорили: чи не Іісус це, син Йосифа, батька і Матір Якого ми знаємо? Як же говорить Він: Я зійшов з небес?

Дивлячись на видиме і не розуміючи, що Він же є і Бог, вони нарікали, нібито Господь обманював, і говорили: “Чи не Йосифів син?” Сам же Спаситель не відповідає їм: “Я не Йосифів син”; бо вони не могли зрозуміти невимовного народження від Діви. Якщо ж думка їхня не обіймала народження по плоті, то тим більше не могла обійняти предвічного народження від Отця.

Ін. 6:43. Іісус сказав їм у відповідь: не нарікайте між собою.

Ін. 6:44. Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не покличе його;

Що ж Він відповідає їм? “Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець не покличе його”. Говорить це, не знищуючи самотворення, але показуючи, що той, хто має вірувати, потребує багато допомоги від Бога.

Інакше: Отець привертає тих, котрі мають здатність за їхнім робленням, а тих, котрі самі себе зробили нездатними, не привертає до віри. Бо як магніт привертає не все, до чого наближається, а одне тільки залізо, так і Бог до всіх наближається, але привертає тільки тих, котрі здібні й виявляють деяку спорідненість із Ним. Отець привертає і приводить до Сина; а Син воскрешає і оживляє, даруючи дихання в добрі і життя, яке є Дух Святий. Отже, віруючим благодіє вся Свята Трійця, а не зокрема один тільки Отець або один тільки Син, але як Природа одна, так і дія благотворення одна: Отець приводить, Син оживляє, Дух Святий для тих, хто оживляється, слугує подихом, бо кожний живий має й подих.

і Я воскрешу його в останній день.

Дивись, яка влада Сина. “Я, – каже, – воскрешу”. Не сказав “Отець Мій воскресить”, але – “Я”. Бо не завжди говорить про Себе принижено, а іноді відкриває і висоту Свого Божества.

Ін. 6:45. У пророків написано: і будуть усі навчені Богом.

Вище сказав, що кого Отець приверне, той приходить до Мене. Бажаючи підтвердити це, посилається на пророків. “У пророків, – каже, – написано: і будуть усі навчені Богом” (Іс. 54:13); усі, зрозуміло, охочі.

Кожен, хто чув від Отця і навчився, приходить до Мене (Іс. 54:13).

Отець є загальний Учитель, який через одкровення гідним дає знати про Свого Сина. Бо, торкаючись сердець простих і незлобивих, відкриває їм Сина, подібно до того, як і Петру відкрив Його (Мф. 16:17). Отже, той, хто чує від Отця, тобто той, хто приймає одкровення Отця і стає справжнім Його учнем, приходить до Мене. Дивись, з якою точністю говорить Він про все. Не сказав, що приходить до Мене той, хто чує від Отця, але додав ще “і хто навчився”. Бо недостатньо чути, треба ще залишатися і вчитися.

Що ж? Невже раніше цього вони не були навчені Богом у Старому Завіті? Були, але не так. Бо тут, тобто в Новому Завіті, є особливість. Тоді вчилися пізнання про Бога через людей, а нині, коли втілився Єдинородний, пізнання буває від Самого Отця у Святому Дусі, так що сповнюється пророче слово: “бо в Тебе джерело життя, в Твоїм світлі побачимо світло!” (Пс. 35:10).

Ін. 6:46. Це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто від Бога; Він бачив Отця.

Ін. 6:47. Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, має життя вічне.

Справді, всі ми, які прийняли віру в Христа, навчені нині Богом. Так як сказав, що до Мене приходить той, хто чув від Отця, то щоб хто не подумав, що Він говорить про Отця чуттєвого, додає: “Я не те кажу, ніби Отця бачить хто-небудь, окрім Сина, істинно Сущого від Нього і народженого з Його Єства. Бо всі ми від Бога, але власне Син – один Той, Хто і знає Отця”.

Ін. 6:48. Я є хліб життя.

Ін. 6:49. Батьки ваші їли манну в пустині й померли;

Їжу, яку він подає, порівнює з манною. “Я, – каже, – є хліб життя, а ті, що їли манну, померли”. Не просто додав слово “в пустині”, але з метою показати, що манни ненадовго стало батькам, у пустині тільки, а в землю обітовану вона не ввійшла з ними.

Ін. 6:50. хліб, який сходить з небес, є такий, що, хто його їсть, той не помре.

Цей же хліб не такий, але перебуває повік, тож вони, якщо захочуть, отримають блага набагато більші, ніж їхні батьки. Як не більше те, що дарується Христом? Бо хоча всякий скуштує смерть, проте ж він живий через надію воскресіння.

Ін. 6:51. Я хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу.

Ясно говорить Він тут про таємниче причастя Його тіла. “Хліб, – каже, – який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу”. Показуючи Свою владу, що Він розп’ятий не як раб і менший від Отця, але за Своєю волею, каже, що “Я віддам” Плоть Мою за життя світу. Хоча говориться, що Він відданий Отцем (Ін. 3:16), але Він віддав і Сам Себе: перше, щоб ми пізнали однодумність з Отцем, а друге, щоб пізнали самовладдя Сина.

Зауваж, що хліб, який ми куштуємо в Таїнстві, не є образ тіла Господнього, але є сама Плоть Господа. Бо не сказав Він, що хліб, який Я дам, є образ Плоті Моєї, але – “є Плоть Моя”. Бо хліб цей невимовними словами, через таємниче благословення і натхнення Святого Духа, перетворюється на Плоть Господа. Ніхто нехай не боїться вірувати, що хліб стає Плоттю. Бо коли Господь ходив у плоті й приймав їжу з хліба, то хліб цей, який їли, застосовували до Його тіла, він уподібнювався до святої Його Плоті й, за звичаєм людського єства, служив для зростання й зміцнення. І нині хліб цей застосовується в Плоть Господа. Як же, скажуть нам, є не плоть, а хліб? Це для того, щоб у нас не було відрази до страви. Бо якби нам показувалася плоть, ми неприємно ставилися б до Причастя; а тепер, коли Господь поблажливо ставиться до нашої слабкості, таємнича Їжа нам являється такою, яка у нас буває звичайно.

Він віддав Плоть Свою на смерть за життя світу, бо смертю Своєю зруйнував смерть. Зрозумій, мабуть, під життям світу і воскресіння. Бо смерть Господа спричинила загальне воскресіння для всього роду людського. Можливо, життям світу Він іменує і життя у святості та блаженстві. Бо хоча не всі прийняли осяяння й життя в Дусі, але Господь віддав Самого Себе за світ, і що стосується Його, то світ спасенний, і все єство освячене, бо воно отримало силу перемагати гріх, і гріх втік через одну Людину, Господа нашого Іісуса Христа, як і через одного Адама людство впало в гріх.

Ін. 6:52. Тоді іудеї почали сперечатись між собою, кажучи: як Він може дати нам Плоть Свою їсти?

Іудеї, почувши про споживання Плоті Господньої, не вірять; тому й вимовляють слово невір’я “як?”. Бо коли входять у душу помисли невір’я, тоді з’являється і слово “як?”.

Ін. 6:53. Іісус же сказав їм: істинно, істинно кажу вам: якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Його Крові, то не будете мати життя в собі.

Ін. 6:54. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день.

Тому і Він, бажаючи показати, що це не неможливо, але й дуже необхідно, і що не можна інакше мати життя, каже: “якщо не будете їсти Плоті”, та інше. Так і Никодим від невір’я говорив: “як може людина ввійти в утробу матері?” (Ін. 3:4) Тому коли ми чуємо, що, не вкушаючи Плоті Сина, не можемо мати життя, ми повинні мати безсумнівну віру при прийнятті Божественних Таїн, а не питати “як?”. Бо “душевна людина”, тобто така, що слідує помислам людським, душевним або природним, “не приймає” надприродного і духовного (1Кор. 2:14). Так і духовної їжі, Плоті Господньої, вона не розуміє. Тим часом ті, хто не причащаються її, не матимуть участі в житті вічному, як такі, що не прийняли Іісуса, Який є істинним Життям. Бо те, що вкушається, є Плоть не простої людини, а Бога, і може боготворити, як поєднана з Божеством.

Ін. 6:55. Бо Плоть Моя істинно є їжа, і Кров Моя істинно є пиття.

Вона є істинно їжа, бо задовольняє не на малий час, не псується, як минуща їжа, але сприяє до вічного життя. Подібним чином і пиття Крові Господньої є істинним питтям, бо вгамовує спрагу не на час, а того, хто п’є, охороняє від спраги й потреби назавжди, як і самарянці говорив Господь: “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не захоче пити повік” (Ін. 4:14). Бо хто через причастя Божественних Тайн отримає благодать Святого Духа, той не буде, подібно до невіруючих, відчувати ні голоду розумного, ні спраги.

Ін. 6:56. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров в Мені перебуває, і Я в ньому.

Тут ми навчаємося таїнства Причастя. Той, хто їсть і п’є Плоть і Кров Господа, перебуває в Самому Господі, і Господь у ньому. Дивне і незбагненне буває з’єднання, так що Бог перебуває в нас, а ми в Бозі. Не страшне чуєш ти вчення. Ми їмо не Самого Бога, бо Він невловимий і безтілесний, і неосяжний ні для очей, ні для зубів; ні знову їмо Плоть простої людини, бо вона не може принести ніякої користі. Але як Бог невимовним змішанням з’єднав Сам із Собою Плоть, то і Плоть животворить не тому, ніби перетворилася на Природу Божу, ні, але за подобою розпеченого заліза, яке і залишається залізом, і виявляє силу вогню. Так і Плоть Господня, перебуваючи Плоттю, животворить як Плоть Бога Слова.

Ін. 6:57. Як послав Мене живий Отець, і Я живу Отцем, так і той, хто їсть Мене, житиме Мною.

“Як Я, – каже, – живу Отцем (тобто тому, що народився від Отця, Який є Життя), так і той, хто їсть Мене, жити буде Мною, з’єднавшись і немовби перетворившись на Мене, що може животворити”. Коли ж чуєш, що “Я живу”, не думай, що Він живе за причастям життя. Інакше Богом називалася б тварина. Але ні! Бо ні тварина не називається Богом, ні створене Життям.

Ін. 6:58. Цей-то є хліб, який зійшов з небес. Не так, як батьки ваші їли манну і померли;

Часто повторює слова “батьки ваші їли манну в пустині” для того, щоб переконати слухачів, що якщо можна було харчуватися людям без жнив і посіву протягом сорока років і життя їхнє підтримувалося, то тим паче нині Господь підкріпить наше розумне життя кращим хлібом, Плоттю Своєю, яка утворилася із землі – Діви, без посіву – чоловіка.

хто їсть хліб цей, житиме повік.

Скрізь згадує про життя і часто наводить це ім’я, бо ніщо так не приємне людям, як життя.

Утім, ти можеш їсти Плоть і пити Кров Владики не тільки в Таємничому Причасті, а й іншим чином. Плоть їсть той, хто йде шляхом діяльності. Бо плоть – незручна, як і діяльність – нелегка. Кров п’є немов би вино, що веселить серце, споглядач. Бо споглядання не пов’язане з працею, є навіть заспокоєння від праць, і схоже на пиття, як і пиття легше, ніж їжа.

Ін. 6:59. Це Він говорив, навчаючи у синагозі, в Капернаумі.

Для чого Він навчав у синагозі? Частково для того, щоб привабити більше людей, частково для того, щоб показати, що Він не противник закону, який читається в синагогах.

Ін. 6:60. Багато хто з учнів Його, слухаючи те, говорили: які дивні слова! хто може це слухати?

Чому ж Він виголошував перед народом такі промови, коли знав, що ніхто не отримає від них користі, а багато хто навіть спокуситься? Бо учні Його, почувши їх, говорили: “Слова ці дивні; хто може це слухати?”

Яка ж користь від цих слів? Дуже велика і важлива. Вони постійно згадували про тілесну їжу і виставляли на вигляд манну. Показуючи їм, що все це було образами і тінню, а що Він нині говорить, то істина. Говорить це і згадує про духовну їжу для того, щоб переконати їх хоч трохи відхилитися від чуттєвого і залишити образи й тінь, а спрямуватися до істини. Але вони, не будучи в силах зрозуміти нічого надприродного, не покращуються, а навіть відвертаються і кажуть: “слова ці дивні, тобто суворі, неприйнятні”. Бо хто, будучи плотським, може прийняти духовну їжу – хліб, що сходить із небес, плоть, що вкушається?

Коли ж чуєш, що учні відстали від Нього, не розумій цього про справжніх учнів, але про тих, які слідували за Ним у ряді учнів і одним тільки виглядом показували, ніби вчаться від Нього. Бо й між учнями були деякі, які, порівняно з народом, називалися учнями Його, бо проводили при Ньому часу більше за народ, але порівняно зі справжніми учнями Його не варті були нічого, тому що вірили Йому на якийсь час і, так би мовити, з холодної палкості. Дивись, яка нерозумність. Треба б запитати і дізнатися, чого не знають, а вони відступають і нічого не розуміють у духовному сенсі, але все за зовнішністю. Чуючи про плоть, вони й думали, що Він примушує їх стати плотоїдцями і кровопивцями. Але ми, які розуміють це в духовному сенсі, не тільки не плотоїди, а навіть освічуємося такою їжею.

Ін. 6:61. Але Іісус, знаючи Сам у Собі, що учні Його нарікають на те, сказав їм: чи це спокушає вас?

Бажаючи показати їм, що від Нього як Бога анітрохи не ховаються сердечні їхні помисли, каже: “Чи це спокушає вас?”

Ін. 6:62. А що ж, коли побачите Сина Людського, Який возноситься туди, де був раніше?

Що ж, коли побачите Мене, як Сина Людського, що сходить на небо, де Я був раніше як Бог? Бо Один і Той самий сходить як Людина туди, де був раніше як Бог. Сказав це для того, щоб відвернути їх від думки про Нього як сина Йосифового. Бо хто повірив, що Він колись був на небі, той, без сумніву, повірить, що Він і Син не Йосифів, а Божий, і, зрештою, повірить і промовам Його.

Чуючи, що Син Людський був колись на небі, не думай, що тіло зійшло з неба (так пустословлять єресеначальники Маркелл і Аполлінарій), але як один і той самий був Син Людський і Бог Слово, то, як ми сказали, говориться, що Він сходить як Людина туди, де був колись як Бог.

Ін. 6:63. Дух животворить; плоть аніскільки не допомагає. Слова, які Я говорю вам, є дух і життя.

Вони розуміли слова Христові по-тілесному, як ми часто говорили, і спокушалися. Тому Він каже, що духовне тільки розуміння слів Моїх корисне, а плоть, тобто тілесне розуміння їх, анітрохи не корисне, а буває приводом до спокуси. Так вони спокушалися, розуміючи слова Христові плотськи. Додає, що слова, які кажу Я, суть “дух”, тобто духовні, “і життя”, не мають нічого тілесного, а доставляють життя вічне.

Ін. 6:64. Але є між вами деякі, що не вірують. Бо Іісус знав спочатку, хто не вірує і хто зрадить Його.

Виявляючи властивість божества, саме відкриваючи сокровенне, каже їм, що деякі з вас не вірують; сказавши “деякі”, виключив учнів. І євангеліст, бажаючи показати нам, що Він знав усе ще перед улаштуванням світу, каже, що Іісус від початку знав, хто є невіруючі, знав і злобу зрадника. А це було доказом істинного Божества. Бо пророк говорить про Бога: “Той, хто знає все від початку свого буття” (Дан. 13:42).

Ін. 6:65. І сказав: Я для того і говорив вам, що ніхто не може прийти до Мене, якщо те не буде дано йому від Отця Мого.

Часто ми говорили, що коли чуєш, що Отець дає віру в Сина, не думай, що одним Отець благословляє, а іншим – ні, за жеребом, бо це притаманно несправедливому, але так розумій, що Отець благодільничає і дає дар віри тим, які мають бажання. Бо той, хто не має волі, не отримає користі й від допомоги Божої. Пояснюся. Бог дає всім Свої дари. Одні приймають і добре вживають дане і, зберігаючи його, показують дар Божий. А інші приймають, але втрачають дане і виявляються такими, що нічого не отримали. Отже, коли євангеліст каже, що кому не буде дано від Отця, той не може прийти до Сина, то слова його означають, що приходить до Сина той, кому дає Отець і хто збереже поданий йому від Бога дар.

Ін. 6:66. Відтоді багато з учнів Його відійшли від Нього і вже з Ним не ходили.

“Багато з учнів відійшли”; тобто, відокремившись від Нього, не пішли до кращого, але повернулися назад, тобто до невір’я. Бо, воістину, хто відокремлюється від Христа, відходить назад, а хто, подібно до Павла, “з’єднується з Господом” (1Кор. 6:17), той постійно простягається вперед (Флп. 3:13).

Ін. 6:67. Тоді Іісус сказав дванадцятьом: чи не хочете відійти і ви?

Він же, показуючи, що не потребує нікого і ні служіння, ні піклування від них, каже їм: “Чи не хочете і ви відійти?” Чому, навпаки, Він не похвалив дванадцять учнів за те, що вони не відійшли разом з іншими? З одного боку, щоб зберегти гідність Учителя, а з іншого – показати і нам, що таким чином можна ще більше залучити. Бо якби Він похвалив, то вони, можливо, відчули б щось людське і загордилися, думаючи, що своїм слідуванням за Ним роблять Йому послугу. А, показуючи, що не потребує їхнього слідування за Ним, Він більше міг утримати їх як таких, що більш благодійні, ніж ті, що благодійні, і отримують благодать, а не дають.

Зауваж, як розсудливо Він висловився. Не сказав “відійдіть”, бо це означало б відштовхувати, але запитує “чи не хочете відійти?”. Таким чином надає повну свободу слідувати чи ні, показуючи, що Він хоче, щоб слідували за Ним не через сором перед Ним, а зі свідомості, що за наслідування отримають благодать.

Ін. 6:68. Симон Петро відповів Йому: Господи! до кого нам йти? Ти маєш слова життя вічного:

Ін. 6:69. і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого.

Петро, маючи ніжну любов до Нього і до братів, відповідає за весь лик апостолів. Він не сказав “Господи! до кого я піду?” і “я “пізнав і увірував”, але – “до кого підемо?” та інше.

Каже, що Господь має слова вічного життя, бо чув, як Він говорив: “Того, хто вірує в Мене, Я воскрешу, і він матиме життя вічне”. Бо вони вже прийняли істину воскресіння і все вчення. Тому причиною спокуси були не слова Христові, а неуважність, недбальство і невдячність слухачів. Бо і ці дванадцять чули те саме, і, однак же, не спокусилися, але залишилися вірними.

Ін. 6:70. Іісус відповів їм: чи не дванадцятьох вас вибрав Я? але один з вас диявол.

Що ж Христос? Чи схвалює Петра, як це зробив Він в іншому випадку (Мф. 16:17)? Ніяк ні, для того, щоб не здатися улесливим за те, що він перебував із Ним. Що ж говорить Він Петру? “Я обрав вас дванадцять, але не всі ви гідні цього обрання, а один із вас – диявол”. Це можна розуміти двояко: або тому диявол, що й тепер усе Моє перекручує і нічого з нього не приймає, або тому, що він обмовить Мене. Бо таким справді виявився Іуда, оббріхуючи Господа перед іудеями і видаючи їм Його таємниці, як і Давид говорить про нього: “як вийде надвір, то говорить про те…”, виходив геть і говорив за одне (Пс. 40:7). Господь говорить це Петру, щоб виправити його. Петро сказав: “ми дізналися все і увірували”. А Він каже: “Не думай так; ви не всі вірні, і не всі пізнали Мене”.

Дивись, мабуть, як Господь здалеку відвертає злобу зрадника і, наче силоміць утримуючи її, каже це, хоча знає, що не принесе користі, проте ж, виконує Свою справу. І не виявив його, і не залишив зовсім невідомим; перше зробив для того, щоб він, втративши сором, не став наполегливішим; друге, щоб він не без страху здійснював відважний вчинок, і не думав, що він сховається. Відтепер ми вчимося і того, що Бог не робить добрими примусово і насильно, і що обрання Боже не обмежує нашого вільного волевиявлення, і, коли воно зле, не примушує зробитися добрим. А обрання Боже полягає в тому, що Бог привертає нас до добра і дарує нам Свою благодать. Врятуватися ж і вчинити гідно обрання або навпаки – це залежить від нашої думки і волі.

Ін. 6:71. Це говорив Він про Іуду Симонового Іскаріота, бо цей мав зрадити Його, будучи одним з дванадцятьох.

Подивуйся й тому, як сильно ворогує диявол. Він зміг захопити одного з дванадцяти апостолів, які воскрешали мертвих, чинили чудеса і чули духовне і животворне вчення Господа. І де, нарешті, надія нам на спасіння, коли ми з юності добровільно поневолили себе злу? Тому і євангеліст, ніби з подивом, сказав: “будучи один із дванадцяти”. “Хоча, – каже, – належав до цього святого лику, проте ж, через злу волю виявився негідним його”. Так людина легко схильна до зла! Нехай не помиляються маніхеї. Ми злі не від природи. У такому разі в нас постійно діяла б злоба. Але ось Іуда не завжди був злий, а був колись і святий. Значить, зло і народжується, і зростає від волі.

Глава сьома

Ін. 7:1. Після цього Іісус ходив по Галілеї, бо не хотів ходити по Іудеї, тому що іудеї шукали вбити Його.

Іісус віддаляється від убивць – іудеїв не тому, ніби боїться смерті, бо Йому можна було і посеред них ходити і не потерпіти нічого, а тому, що коли б Він завжди так чинив, то не повірили б, що Він був Людина, але прийняли б за примару. Тому тепер Він віддаляється і таким чином підтверджує і засвідчує, що Він Людина, і вражає всіх, які кажуть, що Він втілився примарно, як то: Манеса, Маркіона, Василіда і подібних. В інших же випадках, коли Він перебуває серед убивць, що зловмисники на Нього, і залишається неушкодженим, Він показує, що Він Бог, і ганьбить Павла Самосатського, і всіх запевняє, що Він був не просто Людина, а й Бог.

Тепер Він іде в Галілею. Оскільки не настав ще час страждати, то марно й зайве було звертатися Йому серед ворогів Своїх і тим подавати привід до посилення їхньої злоби.

Ін. 7:2. Наближалося свято іудейське – ставлення кущів.

“Було, – каже, – ставлення кущів”. Про свята, які здійснювали іудеї, потрібно зауважити таке. Їх було три: одне – свято Пасхи, яке вони здійснювали в пам’ять виходу з Єгипту, і воно в них було перше (головне). Інше свято – П’ятидесятниця, яку вони звершували в пам’ять позбавлення від лиха в пустелі і вступу в землю обітовану. Тоді вони вперше скуштували хлібних плодів, чому і в свято це приносили колосся як початки. Третє свято – поставлення кущів, яке вони здійснювали на знак подяки за зібрання плодів, за римським рахунком у вересні місяці. Тоді вони дякували Господу за те, що зібрали всі плоди. Чому й влаштували скинії або намети і веселилися, ніби живучи на полі. Деякі кажуть, що й деякі псалми Давидові (Пс. 80, Пс. 83), які мають напис “На ґітійськомім знарядді”, складені Давидом саме на це свято. Тоді вони наповнювали свої виноградні лещата, збираючи виноград, і, дякуючи за нього, вживали ці псалми та інші, які слугують виразом подяки, наприклад, восьмий псалом (Пс. 8). Бо і в ньому пророк згадує про блага, даровані людині Богом.

Свята ці мали й інше значення. Пасха означає наш перехід від невір’я до віри, П’ятидесятниця – вступ у Церкву, немовби в іншу землю обітовану, в якій ми також вкушаємо хліб, причащаючись Божественних Тайн. Ми не одразу вкушаємо Хліба, як увіруємо і перейдемо від невір’я, але повинні спочатку хреститися і удостоїтися стояння в церкві разом із хрещеними, і тоді вже причаститися Хліба.

Поставлення кущів означало воскресіння, коли зберуться всі плоди наших справ, а хатини наші (тіла), зруйновані смертю, знову повстануть. Є й інші піднесені сторони у цих свят, але не час тепер висловлювати їх. Бо ми завжди вибираємо те, що корисніше для багатьох.

Ін. 7:3. Тоді брати Його сказали Йому: вийди звідси та іди в Іудею, щоб і учні Твої бачили діла, які Ти твориш.

Отже, коли наближалося іудейське свято, що зветься “поставлення кущів”, і брати Іісуса бачили, що Він не збирається на свято, вони із заздрістю кажуть Йому: “Вийди звідси і піди туди, щоби діла Твої бачили й учні Твої, тобто народ, який йде за Тобою”, бо кажуть не про дванадцятьох, а про інших Його послідовників.

Ін. 7:4. Бо ніхто не робить чого-небудь таємно, а сам домагається бути відомим.

Брати Його, тобто діти Йосифа, звинувачують Його у двох прихильностях, у боязні та гордості. Тому й кажуть: “ніхто не робить чогось потайки” – це знак остраху, і “і шукає сам бути відомим” – це знак славолюбства.

Якщо Ти твориш такі діла, яви Себе світові.

“Якщо, – кажуть, – Ти твориш такі діла, яви Себе світові”. Цим вони ніби так кажуть: “Ми не в добру сторону розуміємо поведінку Твою. Бо якщо Ти твориш такі діла як добрі, то яви Себе, якщо ж Ти ховаєшся, очевидно, ховаєшся тому, що робиш погане”.

Ін. 7:5. Бо і брати Його не вірували в Нього.

Для чого євангеліст із п’ятимісячної діяльності ні про що інше не розповів, окрім дива над хлібами та бесіди Господа до насичених, але невдячних, і, опустивши інше, сказав: наближалося свято іудейське, поставлення кущів? А що він промовчав про справи, вчинені протягом п’яти місяців, видно з наступного. Коли Іісус здійснив чудо над хлібами, тоді була Пасха, яка відбувалася в місяці, який римляни називають березнем, а іудеї – першим місяцем. Тепер же поставлення кущів, яке відбувається по-нашому у вересні. Чому ж євангеліст так вчинив? Тому, що говорити про все по порядку було неможливо. І інакше євангелісти намагалися говорити про те, через що з боку іудеїв виходило якесь осудження або протиріччя. Любов їхня до істини гідна подиву. Вони не соромляться говорити про те, що, мабуть, накликає на Вчителя їхнього деяку безславність. Так і цей євангеліст, опустивши багато чудес і промов Господа, оповідає про невір’я братів і про те, що вони засуджували Його. Звідки ж у них така невіра? Від безчинства і заздрості.

Утім, дивись. До розп’яття хоча вони і бачать Його у славі і таким, що творить чудеса, не вірять у Нього, але після розп’яття і уявного безслав’я свідчать за Нього, ставши апостолами, проповідниками і архієреями. Отже, вони незаперечно побачили Його воскреслим. Бо якби вони не отримали твердої впевненості в Його воскресінні, вони не віддали б себе на смерть заради Його.

Ін. 7:6. На це Іісус сказав їм: Мій час ще не настав, а для вас завжди час.

Брати, заздрячи Господу, звинувачують Його в боязні й марнославстві. Що ж Він каже їм? Чи не відповідає їм суворо? Ні, а лагідно. Він не сказав: “Хто ви, щоб давати Мені таку пораду і вчити?” Але що каже? “Мій час ще не настав”, тобто час страждання і смерті.

Слова “Мій час ще не виповнився” означають, що ще не час бути розіп’ятим і померти. “Мені потрібно ще жити у плоті і створити більше чудес, і висловити більше вчення для того, щоб більше народу приготувати до віри і учнів більше утвердити через явлення великих чудес і через вчення. Отже, – каже, – ще не настав час смерті, щоб Мені віддавати Себе тим, хто ворогує на Мене, тому Я й не піду на свято”.

“А для вас завжди час”. “Ви, – каже, – хоча завжди перебуватимете з іудеями, вони не вб’ють вас, як таких, що мають однакові з ними прагнення, а Мене, побачивши, що прийшов на свято, негайно зважаться вбити”.

Або це можна й інакше розуміти. Той, хто догоджає тим, хто плаче, у теперішньому віці (Мф. 5:4), і тепер говорить подібне, що може трапитися і з усіма святими. “Для Мене, – каже, – ще не настав час свята, бо Я бачу, що в іудеях живе всяка злоба. Бо час плачу і скорботи тоді, коли істина вигнана і воля Божа не переважає. Тому-то для Мене ще не святковий час. А для вас, що живуть згідно з іудеями і прив’язані до світу, властиво і святкувати разом з подібними до вас”.

Ін. 7:7. Не може світ ненавидіти вас, а Мене ненавидить, бо Я свідчу про нього, що діла його злі.

“І світ, тобто ті, хто піклується про мирське, не може ненавидіти вас, як однакових із собою. А Мене ненавидить, бо Я викриваю справи його. Бо викриття, вельми сміливе, завжди породжує ненависть”.

Ін. 7:8. Ви йдіть на свято це, а Я ще не піду на це свято, бо час Мій ще не настав.

Отже, братів посилає на свято, показуючи, що не примушує залишатися з Ним, якщо не хочуть.

Дивись же. На двояке звинувачення, піднесене на Нього, у боязні та гордості, робить і двояке виправдання. Проти звинувачення в боязні, каже, що Я викриваю діла світу, тобто тих, котрі дбають про мирське. А Я не викривав би, якби був боязкий, як ви думаєте. Всупереч звинуваченню у славолюбії, не примушує їх залишатися при Собі. А якби Він був винен у славолюбії, не відіслав би їх. Бо славолюбиві й гордовиті намагаються, навпаки, мати багатьох послідовників. Дві провини приписували Йому; природно, два виправдання і протиставив Він, показуючи, що думка їхня слабка.

Ін. 7:9. Сказавши це їм, залишився в Галілеї.

Ін. 7:10. Але коли брати Його прийшли на свято, тоді і Він прийшов, та не явно, а ніби таємно.

Для чого це сказав Він братам, що не піду Я на свято, а потім іде? Він не просто сказав, що не піду, але “ще не піду”, тобто з вами. Спочатку Він відмовлявся йти, тому що іудеї палали люттю, а потім вирушає, до закінчення свята, коли, природно, і лють їхня ослабла.

І інакше. Він вчинив не всупереч Своїм словам. Бо Він зійшов не святкувати, а вчити, і не з пишністю, як зазвичай роблять панегіристи, але таємно. Ховається Він для того, щоб підтвердити Свою Людську природу. Бо якби Він з’явився, вони розлютилися б на Нього з наміром убити Його. Він же не допустив би їм зробити це, тому що не настав ще час страждання, але, будучи серед них, уникнув би страждання і здався б втіленим примарно. Тому як Людина Він уникає і віддаляється, влаштовуючи Своє.

Ін. 7:11. Іудеї ж шукали Його на святі і говорили: де Він?

Іудеї від сильної ненависті не згадують про ім’я Його. Не кажуть “де Іісус?”, але – “де Він?”. Так вони ненавиділи й одне тільки ім’я Його.

Примічай, мабуть, їхню схильність до вбивства. Вони не шанують часу свята, але хочуть Його вловити на ньому. Тому-то й шукають. Так вони зберігали благоговіння і повагу до свят! Так праві були їхні справи!

Ін. 7:12. І багато було розмов про Нього в народі: одні говорили, що Він добрий, інші казали: ні, Він зваблює народ.

Ін. 7:13. Проте ніхто не говорив про Нього відкрито, боячись іудеїв.

У народі була суперечка про Нього, тому що думки про Нього були різні. Начальники говорили, що Він спокушає народ, а народ говорив, що Він добрий. Ті, хто називав Його добрим, були з середовища народу. Справедливість цього видно зі слова євангеліста: “ніхто не говорив про Нього відкрито, боячись іудеїв”. Очевидно, ті, хто не сміли говорити про Нього, були з народу і мовчали, боячись начальників іудейських. Слова “зваблює народ” показують, що ті, хто нарікає на Нього, були з начальників. Бо якби вони були з народу, вони сказали б, що Він нас спокушає. Але ті, хто кажуть, що Він спокушає народ, показують, що вони не з народу, а з начальників. Дивись, будь ласка. Начальство скрізь невідверте, а підначальні залишаються прямими, але, не маючи твердої волі і будучи ще недосконалими, вони несміливі.

Ін. 7:14. Але посеред свята Іісус увійшов у храм і вчив.

Чому Він прийшов у половині свята? Для того, щоб послабити їхній гнів і щоб вони з більшою старанністю й увагою слухали Його промови, коли свято не загороджувало їхнього слуху. Бо на початку свята їм природно було розважитися святковою обстановкою. Коли ж Він з’явився раптово, то всі загалом слухали Його, і ті, котрі називали Його добрим, і ті, котрі називали Його звабником; одні, щоб здобути якусь користь і здивуватись, інші, щоб прихилитись до Нього та схопити Його як брехуна.

Ін. 7:15. І дивувалися іудеї, кажучи: як Він знає Писання, не вчившись?

Чого Він навчав, євангеліст того не сказав, але що Він викладав щось дивовижне, чим і зайняв їх, це євангеліст показав словами, що “дивувалися, як Він знає Писання, не вчившись”.

Однак же, хоча дивувалися, злісний намір їхній не змінився. Бо вони не вченню дивувалися, не промову приймали, але “дивувалися, як Він знає Писання”, тобто дивувалися, захоплювалися, що зазвичай буває із заздрісниками. Наприклад, у кого-небудь є бідний сусід. Потім, трапиться, що він неодноразово пройде в дорогому одязі. Заздрісний сусід, побачивши його, каже: “Як він, будучи дуже бідним, одягнувся так багато? Звідки в нього такий одяг?” Говорить так не тому, що дивується справі, а тому що його з’їдає заздрість. І він для очорнення сусіда вживає такі слова: “Без сумніву, – каже, – він украв цей одяг”. Так і іудеї. “Як, – кажуть, – знає Писання?” – без сумніву, силою веельзевула.

Ін. 7:16. Іісус сказав їм у відповідь: Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене;

Хоча їм краще було б зробити висновок із цього, що в Ньому не було нічого людського, але оскільки вони не хотіли визнати цього, то Він Сам відповідає їм і навчає, що вчення Його від Отця і Бога. “Мого, – каже, – немає нічого. Сам від Себе, всупереч Богові, Я нічого не кажу, але що належить Отцеві, про те Я й кажу”.

Ін. 7:17. хто хоче творити волю Його, той довідається про це вчення, чи воно від Бога, чи Я Сам від Себе кажу.

Сказавши, що Моє вчення не Моє, тобто не протилежне Богові, але вчення Отця Мого, каже, що хто буде творити волю Божу, тобто хто навчиться доброчесності, не буде рабом заздрощів і не затьмариться марною ненавистю проти Мене, той впізнає силу слів Моїх, від Отця Я говорю, чи це щось чуже й протилежне Йому.

Волю ж Божу творить той, хто заглиблюється в Писання і пророків. Така людина може дізнатися про вчення Господнє, що воно від Бога. Бо пророки зображують Господа не противником Богу і тим, хто говорить від Самого Себе, а тим, хто говорить і робить усе таке, що угодно Богові.

Ін. 7:18. Хто говорить сам від себе, той шукає слави собі, а Хто шукає слави Тому, Хто послав Його, Той є істинний, і неправди нема в Ньому.

Потім приєднує й інший аргумент, такий: хто говорить сам від себе, тобто хоче запровадити своє вчення, той не для іншого чого це робить, як для того, щоб через те здобути собі славу. А Я не бажаю здобути Собі славу, але шукаю слави Тому, Хто послав Мене. Для чого ж Я стану вчити того, що чуже Йому? Отже, Я істинний, і немає в Мені неправди, тобто Я не привласню Собі слави, що належить іншому, що було б несправедливо. Тому вчення Моє має разом і істину, і правду. Воно не від честолюбства походить, щоб бути йому хибним і несправедливим. Бо честолюбець і бреше, кажучи про себе те, що перевищує його гідність, і неправду чинить, привласнюючи собі славу чужу, яка анітрохи йому не належить. Але Господь шукає слави Отцю і нічого не приписує Самому Собі. Очевидно, Він істинний і праведний.

Неодноразово ми вже говорили і тепер скажемо, що коли Господь говорить про Себе щось принижене, не треба думати, що Він говорить так тому, що нібито Він нижчий від Отця за Природою Своєю, а для того Він так каже, щоб не вважали Його супротивником Богові, зі смиренності до слабкості слухачів Своїх, бо Він зодягнув на собі плоть, і для того, щоб нас навчити смиренності, щоб ми не говорили про самих себе нічого великого. Коли ж Господь говорить високе і про Свою славу, то ми повинні вірити, що Він говорить про Себе так піднесено за величчю Своєї Природи, бо Він за Сутністю дорівнює Отцеві.

Ін. 7:19. Чи не дав вам Мойсей закону? і ніхто з вас не виконує закону. За що шукаєте вбити Мене?

Мабуть, справжні слова Господа не мають жодного зв’язку з попередньо сказаними; але коли ми вдивимося ближче, вони перебувають у тісному зв’язку. Його звинувачують у тому, що Він порушує суботу і переступає закон. Він протиставляє цьому те, що скоріше “вони злочинці закону”. Закон каже: “не вбий” (Вих. 20:13), а ви шукаєте вбити Мене. Отже, ви злочинці закону, а не Я. Отже, ви самі собі дозволяєте творити неправду, а Мене звинувачуєте у злочині закону за те, що Я в суботу зцілив людину.

Господь сказав “ніхто з вас не виконує закон”, тому що вбити Його шукали всі, з якими Він вів мову.

Ін. 7:20. Народ сказав у відповідь: чи не біс у Тобі? хто шукає Тебе вбити?

Дивись, з якою лагідністю Він говорить з ними, а вони, навпаки, з образливою зухвалістю кажуть: “біс у Тобі”. Вони такі зухвалі тому, що думали вразити Його і залякати. Хоча Христос Сам Господь Мойсея і засновник закону, але, поступаючись слабкості й байдужості іудеїв, каже, що закон дано Мойсеєм. Бо вони не могли б спокійно вислухати, що закон їм даний не Мойсеєм, а Ним – Володарем Мойсея і Господом.

Ін. 7:21. Іісус далі сказав їм: одне діло зробив Я, і ви всі дивуєтесь.

Що іудеї марно повстають проти Господа, Він доводить це таким висновком. Я одну справу зробив у суботу, зцілив розслабленого, і через це всі ви дивуєтесь, тобто бентежитеся, піднімаєте тривогу.

Ін. 7:22. Мойсей дав вам обрізання (хоч воно не від Мойсея, а від отців), і в суботу ви обрізуєте чоловіка.

Тим часом сам Мойсей, цей законодавець, порушив суботу, коли звелів, щоб усяка душа (людина) обрізалася у восьмий день (Лев. 12:3). Хоча обрізання було не від Мойсея, але від отців, однак, воно, що було не від Мойсея, порушувало закон про суботу, даний Мойсеєм. Бо часто траплялося, що восьмий день, у який необхідно було обрізатися, припадав на суботу.

Ін. 7:23. Якщо в суботу приймає чоловік обрізання, щоб не порушити закону Мойсеєвого,– то чому на Мене гніваєтеся за те, що Я всього чоловіка зцілив у суботу?

Тому для обрізання самим Мойсеєм субота була порушувана, і день суботній анітрохи не забороняє людині обрізуватися; хоча б восьмий день трапився в суботу, закон про суботній спокій залишають, щоб не був порушений закон про обрізання. Якщо це так, то для чого ви на Мене обурюєтеся і гніваєтеся за те, що Я в суботу зцілив усю людину? І в суботу не забороняється обрізання, яке завдає болю; а ви Мене засуджуєте за те, що Я звільнив людину від хвороби і зробив здоровою.

Ін. 7:24. Не судіть по зовнішності, а судіть судом справедливим.

“Не судіть по зовнішності”, тобто судіть праведно і безсторонньо. Мойсея, що порушує суботу обрізанням, ви звільняєте від осуду; а Мене, що порушив суботу через благодіяння людині, ви засуджуєте. Звільняти Мойсея від осуду, з поваги до його гідності, і засуджувати Мене, Який на вигляд безславний, – це явне лицемірство.

Ін. 7:25. Тут деякі з ієрусалимлян говорили: чи не Той це, Котрого шукають убити?

Не просто і не даремно додано “деякі з Ієрусалимлян”, але для того, щоб показати, що всі ті, які переважно перед іншими удостоїлися великих чудес, більш гідні жалю. Бо як не жалюгідні вони, коли бачили велике знамення Його Божества, і, однак же, ще допускають неправду в суді про Нього? Якби вони хотіли, вони бачили б велике знамення і в тому, що Він сміливо промовляє посеред ворогів Своїх, і, однак же, нічого від них не терпів; але вони не хотіли пізнати в цьому знаменні силу Його.

Ін. 7:26. Ось, Він говорить відкрито, і нічого не кажуть Йому: чи не переконались начальники, що Він справді Христос?

Ін. 7:27. Але ми знаємо, звідки Він; Христос же коли прийде, ніхто не знатиме, звідки Він.

Вони дивуються, “чи не впевнилися начальники, що Він воістину Христос”. І на цій думці не зупиняються, але роблять такий висновок: Звідки Христос прийде, того ніхто не знає. Але звідки Цей, – ми знаємо. Значить, це – не Христос.

Але дивись, як злоба сама собі суперечить. Начальники їхні, коли питав їх Ірод, кажуть, що Христос народжується у Віфлеємі Іудейському (Мф. 2:4-5); а вони кажуть, що ніхто не знає, звідки Христос. Чи бачиш протиріччя?

І знову в іншому місці кажуть: “Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог; Цього ж не знаємо, звідки Він” (Ін. 9:29). Чи бачиш, як несамовиті ті, хто говорить? Знаємо і не знаємо. Чи є щось подібне до цього шаленства? Але вони мали на увазі одне, щоб не вірувати. Тому, коли для них було корисно, вони говорили знаємо, а коли було невигідно, стверджували, що не знаємо. Отже, протиріччя випливає від злоби їхньої.

Інший запитає: “На якій підставі кажуть вони, що ніхто не знатиме про Христа, звідки Він?” Бо якби вони не мали якогось свідчення в Писанні або твердого передання, то говорили б так явно всупереч книжникам, які ясно сказали Іродові, що Христос народжується у Вифлеємі Іудейському, і тим, які в іншому місці кажуть, що Христос прийде з поселення Вифлеєма”. (Ін. 7:42) Що ж відповідати? Ті й інші говорили так на підставі пророків. Ті, котрі говорили, що Христос народжується у Віфлеємі і що Він із поселення Давидова, вочевидь, як і Матвій помічає, мали на підставі свідчення пророка Міхея, який говорить: “і ти, Віфлієме, земле Іудина, нічим не менший воєводств Іудиних; бо з тебе вийде Вождь, Котрий упасе народ Мій, Ізраїля” (Міх. 5:2; Мф. 2:4-6). І ті, які говорили, що ніхто не знає, звідки прийде Христос, засновували свою думку також на свідченні пророків. Сам же Міхей (Міх. 5:2) говорить, що “ісходи ж Його від початку від днів віків”, чим ясно означається невідомість виходу або народження Його. Бо Того, Хто має виходи від початку і від днів віку, ніхто з людей не може знати. Люди в часі, а Він – від днів віку і від початку. Як же тимчасовий пізнає вічне? Ісая також каже: “хто збагне Його рід?” (Іс. 53:8)

Ґрунтуючись на цьому, вони й говорили, що про Христа ніхто не знає, звідки Він. Бо вони не розуміли, що Господь Іісус двох природ, і що звідки Він за тілесним народженням від Діви, саме з Вифлеєму, це було відомо, а про безтілесне і несказанне народження Його від Отця перш за всі віки сказано, що народження Його вище за всяке пояснення. Отже, ієрусалимляни ці говорять про тілесне народження і кажуть, що знають, звідки Він; а про предвічне Народження, за яким ніхто не знає Христа, звідки Він, не говорять. Тому, не знаючи, що Він двох природ, і по одному відомий, а по іншому ні, кажуть, що Він не Христос.

Ін. 7:28. Тоді Іісус, навчаючи, голосно заговорив у храмі: і знаєте Мене, і знаєте, звідки Я; і Я прийшов не Сам від Себе, але є істинний Той, Хто послав Мене, Якого ви не знаєте.

Оскільки вони говорили, що вони знають Того, звідки Він, не з іншою якою метою, а щоб показати, що Він від землі й син дереворобів, то Він підносить їх до неба, кажучи: “І ви знаєте Мене, і ви знаєте, звідки Я”, тобто хоча ви через злість свою і приховуєте, але ж ви знаєте, що Я з неба. Бо якщо Отець Мій звідти, очевидно, що і Я Сам звідти і що Я посланий від Того, Хто істинний. Бо Істинний не захотів би послати обманщика і брехуна. Але ви не знаєте Того, Хто послав Мене, не визнаєте Його справами своїми. Бо і в знанні буває незнання, як каже апостол Павло: “Вони говорять, що знають Бога, а ділами відрікаються”. (Тит. 1:16) І ви, іудеї, не знаєте Отця Мого через злі діла ваші та через вельми злий намір.

Ін. 7:29. Я ж знаю Його,

Бо знати Його Мені не перешкоджають ні злий намір, ні противні Йому справи.

бо Я від Нього,

Тобто з Нього, не від іншої сутності, не чужої Йому.

і Він послав Мене.

Тут ясно вказуються дві природи у Христі: словами “Я від Нього” – Істота божественна, а словами “і Він послав Мене” – людська. Бо Син Божий називається Посланцем, як і Рабом Божим, за людським єством.

Ін. 7:30. І шукали схопити Його, але ніхто не наклав на Нього руки, бо ще не прийшов час Його.

Євангеліст, показуючи, що вони невидимо були утримувані і що Він постраждав добровільно, каже, що шукали схопити Його і, однак, ніхто не наклав на Нього руку.

“Ще не прийшов час Його” – це сказано не тому, ніби Він підпорядковується умовам часу, а тому, що Він усе творить у зручний і належний час і годину. Коли Він визнав своєчасним постраждати, тобто настав слушний і зручний час, тоді Він і віддав Себе розпинателям. Бо Він усе творить і будує в часи доречні та зручні. Свого часу потрібно було дати Закон; свій час для пророків і Євангелія. Отже, найменування “часу” вказує на особливу мудрість і промисел Спасителя.

Ін. 7:31. Багато ж з народу увірували в Нього і говорили: коли Христос прийде, невже сотворить більше чудес, ніж Цей сотворив?

Багато хто ж увірував у Нього, кажучи: “Невже Христос створить більше чудес, ніж скільки Цей створив?” Вони кажуть про вино в Кані, про сина царедворця, про розслабленого, про хліби й узагалі про всі інші знамення, про які, за безліччю, євангелісти не згадали поіменно. Утім, якщо й чуєш, що багато хто увірував, то віра їхня не була вірою істинною, але такою, яка властива простому народу, що легко змінює свої думки.

Ін. 7:32. Фарисеї почули, що таке говорить про Нього народ, і послали фарисеї і первосвященники слуг схопити Його.

У розмовах своїх народ виявляв ніби добру прихильність і щось схоже на віру в Господа і нібито бажав відокремитися від начальників. Вони, помітивши це, послали схопити Господа за те лише одне, що Його починали визнавати за Христа. Вони послали, а не пішли самі, бо боялися народу, щоб не спричинити заколоту. Тому вони посилають служителів і в такий спосіб оберігають самих себе від небезпеки, що може настати, а їх віддають на жертву народній люті. Так вони скрізь дотримуються своїх вигод.

Ін. 7:33. Іісус же сказав їм: ще недовго бути Мені з вами, і Я піду до Того, Хто Мене послав;

А Господь вимовляє слова, сповнені смиренням: “ще не довго бути Мені з вами”. “Що ви, – каже, – намагаєтеся про відхід Мій, навіщо гоните Мене? Потерпіть небагато часу, і Я буду взятий, хоча б ви й не бажали схопити Мене”.

“Я з вами”. Хоча ви переслідуєте і женіть, а Я з вами: влаштовую і кажу, що служить на ваше благо і спасіння. І Я “піду до Того, Хто послав Мене”. Тут лякає їх тим, що вони образять Того, Хто послав Його. Бо ті, хто завдають безчестя Посланцю, очевидно, ображають Того, Хто послав. Словом “піду” Він вказує на добровільне прийняття смерті.

Ін. 7:34. будете шукати Мене, і не знайдете; і де буду Я, туди ви не зможете прийти.

Показуючи ж, що смерть Його буде не така, як у всіх взагалі, Він каже: куди Я йду, “туди ви не можете прийти”. Бо якби смерть Його була загальною і подібною до смерті більшості і Він мав би залишитися мертвим, то Він не сказав би, що ви не можете прийти. Бо в загальну смерть ми всі приходимо. Але, як я сказав, бажаючи показати, що смерть Його не така, як у всіх, Він каже, що ви не можете прийти туди, де Я буду.

Словами “будете шукати Мене, і не знайдете”, показує, що вони будуть бажати Його. Коли ж вони шукали Його? Лука сказав, що багато жінок плакали про Нього (Лк. 23:27). Ймовірно, це почуття пережили і багато інших; і особливо, коли місто було зруйноване, згадали про Христа і чудеса Його і бажали Його присутності (Лк. 17:22). Говорив Він про все це для того, щоб привернути і схилити їх на Свій бік.

Оскільки служителі прийшли з наміром узяти Його, то Він показує, що Йому відома причина їхнього прибуття, Він знає, що вони хочуть вбити Його; тому пророкує їм про Свою смерть, що ще трохи, і Він піде до Отця. А пророкувати смерть теж справа велика і не людська. Тому й Давид каже: “Повідоми мене, Господи, про кінець мій”. (Пс. 38:5)

Ін. 7:35. При цьому іудеї говорили між собою: куди Він хоче йти, що ми не знайдемо Його? Чи не хоче Він йти в еллінське розсіяння і вчити еллінів?

Іудеї казали: “Чи не хоче Він іти в Еллінське розсіяння?” Дивись, вони дещо змінилися і пом’якшилися від слів Його. Це видно з питання “Чи не хоче Він іти до Еллінського розсіяння?” Бо якби це було не так, то вони сказали б: “Ти хочеш піти? Ми цього бажаємо, ми раді цьому”. Але тут немає нічого такого; але, нібито сильно бажаючи не втратити Його, запитують, куди Він хоче йти. Це видно і зі слів, що Він хоче йти в еллінське розсіяння і вчити їх. Вони не сказали, що хоче обманювати їх, але вчити.

Розсіюванням вони називали язичників, бо вони розсіяні всюди. Бо іудеї в давнину не змішувалися з ними, але зібрані в одному місці, в Палестині, паплюжили язичників за розсіювання всюди, що згодом обернулося на них самих. Бо євреї самі стали розсіюванням.

Ін. 7:36. Що означають слова ці, які Він сказав: будете шукати Мене і не знайдете; і де Я буду, туди ви не можете прийти?

Ін. 7:37. В останній же великий день свята стояв Іісус і голосно говорив: хто хоче пити, хай іде до Мене і п’є.

Перший день свята і останній, або сьомий, називали великими, тому що і Закон останній день свята називав нарочитим, святим (Лев. 23:35-36). Дотримуючись цього, і євангеліст називає останній день великим.

Справедливо Він звертається з промовою до народу в останній день і тим немов би напучує його на зворотний шлях додому. Бо говорити тим, котрі посеред дня вдавалися до розваг, було б недоречно. Вони не стали б слухати.

Іісус виголосив голосно частково для того, щоб бути почутим, частково для того, щоб показати сміливість, що Він не боїться нікого.

Ін. 7:38. Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з чрева його потечуть ріки води живої.

Що ж говорить Він? “Хто вірує в Мене, як сказано в Писанні”. Тут треба зупинитися, потім знову читати “з утроби потечуть ріки” (Іс. 12:3; Йоїл. 3:18).

Багато хто вірував через знамення. Він показує, що вірувати треба не стільки на підставі чудес, скільки на підставі Писання. Бо права віра від Писання. Тому Він каже: “Хто вірує в Мене, як сказано в Писанні”, тобто, як Писання свідчить про Мене, а саме: що Я – Син Божий, Творець, Господь усього, Спаситель світу. Бо багато хто, мабуть, вірував, але не так, як сказано в Писанні, а як їм хотілося. Такі всі єретики.

Сказав, що в такого віруючого потечуть ріки з утроби. Чревом у переносному значенні Він називає серце, як і Давид: “і Закон Твій у мене в серці” (Пс. 39:9).

Сказав, що потечуть “ріки води живої”, а не річка. Цим вказує на велику кількість і щедрість благодаті Духа. Бо Дух такий, що в чию душу увійде і утвердиться в ній, Він змушує її текти рясніше за всяке джерело. Як у віруючого, за Писанням, з утроби течуть ріки, це всякий може дізнатися, коли зверне увагу на мову Петра, на стрімкість Павла і мудрість Стефана. Слів їхніх ніщо не зупиняло, але вони всіх захоплювали слідом за собою, як річки деякі, нестримною течією своєю.

Ін. 7:39. Це сказав Він про Духа, Якого мали прийняти віруючі в Нього; бо ще не було на них Духа Святого, бо Іісус ще не був прославлений.

Євангеліст, пояснюючи, що таке “ріки води живої”, каже, що “це сказав Він про Духа, що Його мали прийняти ті, хто вірував у Нього, бо ще не було Духа Святого”.

Тут запитає інший: “Як євангеліст каже, що не було Духа Святого, тобто дано? Хіба пророки не Духом говорили? І апостоли як звершували чудеса?” Відповідаємо. Безперечно, пророки говорили Духом. Але благодать ця припинилася, від землі віддалилася. Хоча вона діяла за часів пророків, але в той час, коли Христос діяв у плоті, через негідність народу, пророцтво не з’являлося, і благодать не була присутня у святині і в храмі їхньому. А оскільки дії Духа тоді не було і вона ще мала бути дана, тому й каже, що Духа Святого ще не було, тобто Він не мешкав між іудеями і не проявлявся в діях. Що ж до апостолів, то вони звершували чудеса не Духом, а владою Господа. Бо слухай, що говорить Євангеліє. Маючи намір послати їх, “Він дав їм владу”, а не Духа Святого (Мф. 10:1; Лк. 10:19). Чому, скільки не робили вони чудес, вони творили їх не Духом, але владою та ім’ям Господа. Коли ж Він воскрес із гробу, тоді сказав їм: “Прийміть Духа Святого”. (Ін. 20:22) І в П’ятидесятницю зійшов на них Дух Святий (Діян. 2:4).

І інакше: сила Духа і до Хреста була в пророках і апостолах, але не так, як після вознесіння, тобто не така щедра і рясна, щоб порівнювати її з річками. Тому євангеліст справедливо сказав, що ще не було Духа Святого, тобто вилито в такій великій кількості, як згодом. Хоч Він був і перед Хрестом, але не в достатку, бо Іісус ще не був прославлений. Тут євангеліст славою називає Хрест, бо Господь Хрестом скинув мучителя і воцарився. Тому, коли ще ні Хрест не був поставлений, ні гріх скасований, ні природа наша у Христі не перемогла світ і не примирилася з Богом, природно, не була дарована і рясна благодать Духа. Бо потрібно було нам спершу стати друзями Богу, а це здійснено через Хрест, потім вже отримати і дар Божий, подібно як і в мирському побуті спершу людина робиться другом царя, а потім отримує і дари. Отже, подяка Богові, Який вилив на нас таку рясну благодать, якої не мали і пророки. Бо пророки мали благодать Духа, але не приділяли її іншим, а апостоли сповнили нею незліченну кількість людей.

Ін. 7:40. Багато ж з народу, почувши ці слова, говорили: Він воістину пророк.

Ін. 7:41. Інші говорили: це Христос. А ще інші казали: хіба з Галілеї Христос прийде?

Присоромлені сміливістю промови, одні з народу, а не з начальників (бо начальники через заздрість завжди були проти Нього), сповідують, що Він є той Пророк, на якого чекають; інші, з числа ненауковців і нерозважливих, говорили, що Він – Христос, не розуміючи, що Христос і той Пророк – одна й та сама особа, а не різні.

Ін. 7:42. Чи не сказано в Писанні, що Христос прийде з роду Давидового і з Віфлієму, з того місця, звідки був Давид?

Більш нерозумні кажуть, що Христос прийде не з Галілеї, а з Віфлієму і від насіння Давидова. Але вони говорили це зі злим наміром, а не як Нафанаїл. І він говорив: “Чи з Назарету може бути щось добре?” (Ін. 1:46), але говорив, як людина обізнана і точна в Законі. Тому й Господь похвалив його, бо він говорив це не зі злим наміром, а з точного знання Закону. А ці з хитрістю кажуть, що Христос прийде не з Галілеї. Вони могли знати, що Іісус із Вифлієма, хоча вихований і в Галілеї, але через заздрість не хочуть визнати походження Його з Вифлеєма, а називають Його галілеянином. Нехай вони й не знали, що Він із Вифлієму. Але як їм не знати, що Він від насіння Давидова? Бо Марія, очевидно, вела рід Свій від Давида. Звідси й відкривається, що вони говорили так зловмисно.

Ін. 7:43. Отож сталася в народі про Нього суперечка.

Чвари відбулися в народі, а не в начальствах, тому що начальники трималися однієї думки, щоб не приймати Його за Христа.

Ін. 7:44. Деякі з них хотіли схопити Його; але ніхто не наклав на Нього рук.

Більш помірковані в злобі опиралися славі Христовій тільки на словах, а більш безсоромні хотіли й руки накласти. Однак божественна сила невидимо втримала їх. Втім, і це диво їх не вразило. Справедливо сказав про них Давид: “кричать, і не вмовкають” (Пс. 34:15)

Ін. 7:45. І слуги повернулися до первосвященників і фарисеїв, які сказали їм: чому ви не привели Його?

Подивимося, що відповідають фарисеям служителі, послані потім, щоб привести Його. Вони дуже розсудливі. Фарисеї вважали себе мудрими, читали Писання і чудеса бачили, але повстають проти Господа і, як розбійники, запитують: “Для чого ви не привели Його?” А служителі переконалися одним вченням, без знамень. Так вони були схильні до добра. А що вони були зачаровані не знаменнями, а одним вченням (що важливіше), це видно з наступного.

Ін. 7:46. Слуги відповіли: ніколи не говорив чоловік так, як Цей Чоловік.

Вони не сказали “ніколи чоловік не чудодійствував так”, але – “не говорив так”. Так вони були готові і швидкі до прийняття слова спасіння. Але потрібно дивуватися не одній тільки розсудливості їхній, а й сміливості. Вони не бояться перед люттю фарисеїв, не принижуються як служителі і не говорять на догоду своїм начальникам, але свідчать про істину. Їх повинні наслідувати всі, хто перебуває під владою начальників, і не слухати їх, коли вони наказують щось несправедливе, як сталося і за Саула. Він, всупереч закону, наказував умертвити священиків Божих, але ті, хто був поруч, не послухалися і не вчинили за його волею (1Сам. 22:17).

Ін. 7:47. Фарисеї ж сказали їм: невже і ви спокусилися?

Чому фарисеї звертаються до служителів не з гнівом, а з лагідністю і так м’яко кажуть: “Невже і ви спокусилися?” Тому що боялися, щоб вони зовсім не відокремилися від них і не пристали до Христа. Тому вони кажуть їм дуже лагідно й лагідно: “Невже спокусилися й ви, які розумніші за інших і завжди перебуваєте при нас, досвідчених у законі?”

Ін. 7:48. Чи увірував в Нього хтось з начальників або з фарисеїв?

Потім намагаються переконати їх прикладом, але дуже нерозумно. “Хіба, – кажуть, – чи увірував у Нього хтось із начальників?” Але хто винен? Христос чи ті, які не увірували? Без сумніву, ті підлягають осуду, які не увірували.

Ін. 7:49. Але цей народ неук в законі, проклятий він.

Народ називають проклятим за те, що він увірував, тим часом як самі і за своє невір’я, і за перешкоджання іншим вірити гідні незліченних прокльонів.

Ін. 7:50. Никодим, один з них, який приходив до Нього вночі, говорить їм:

Для чого євангеліст зауважує про Никодима, що він приходив до Іісуса вночі і що він один із них? Для того щоб виявити їхню брехню. Вони сказали, що ніхто з начальників не увірував у Нього, а він показує, що вони і в цьому випадку брешуть. Бо ось Никодим і начальник, і один із них же, а увірував у Христа.

Ін. 7:51. хіба закон наш судить людину, якщо спочатку не вислухають її і не дізнаються, що вона робить?

Що їм зауважує Никодим? Він каже: “Хіба Закон наш засуджує людину, не вислухавши її раніше?” Цим він показує, що вони ні закону не читали, ні вимог його не виконували, хоча й багато мріяли про законність. Бо якщо Закон не велить нікого вбивати без попереднього суду, а вони мали завзяття до того, не вислухавши попередньо, то, очевидно, вони злочинці Закону.

Сказав ще: “І якщо не дізнаються, що він робить”. Цим він показав, що потрібно вислухати не просто, а дуже уважно, щоб дізнатися, як треба вчинити, а не засуджувати так, не довідавшись справи.

Ін. 7:52. На це сказали йому: чи і ти не з Галілеї?

Коли Никодим вельми розумно викрив фарисеїв у їхньому протизаконному розпорядженні, вони, роздратовані, із грубістю і навіть звірством кажуть йому: “І ти не з Галілеї?” Але як це йде у відповідь на зауваження Никодима? Він сказав, що без суду і слідства не слід звинувачувати людину. Без сумніву, у відповідь на це їм потрібно було довести, що вони звинувачують Іісуса не без суду, але законно, що вони і служителів послали схопити Його, і що все роблять так, як належить. А вони що кажуть? “І ти не з Галілеї?” Бачиш, як нерозумно? Чи бачиш, яка непослідовність у словах?

роздивись і побачиш, що пророк з Галілеї не приходить.

Потім, виставляючи його невігласом, кажуть: “Розглянь і побачиш, що з Галілеї не приходив пророк”, тобто іди й навчися, бо досі не навчився, що пророк з Галілеї не приходив. Кажуть так, висміюючи його, як необізнаного. Але, о фарисеї! що Никодим сказав? Він не сказав, що Іісус є пророк, але сказав, що не треба вбивати Його без суду. Як же, він сказав те, а ви відповідаєте на це інше?

Ін. 7:53. И разошлись все по домам.

Глава восьма

Ін. 8:1. Іісус же пішов на гору Єлеонську.

Ін. 8:2. А вранці знов прийшов у храм, і весь народ ішов до Нього. Він сів і навчав їх.

Ін. 8:3. Ось книжники і фарисеї привели до Нього жінку, схоплену в перелюбстві, і, поставивши її посередині, сказали Йому:

Ін. 8:4. Учителю! цю жінку взяли нині в перелюбстві;

Ін. 8:5. а Мойсей у законі заповів нам побивати таких камінням, а Ти що скажеш?

Ін. 8:6. Говорили ж це, спокушаючи Його, щоб знайти що-небудь для звинувачення Його. Але Іісус, нахилившись додолу, пальцем писав по землі, не звертаючи на них уваги.

Ін. 8:7. Коли ж продовжували питати Його, Він, підвівшись, сказав їм: хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь.

Ін. 8:8. І знов, нахилившись додолу, писав на землі.

Ін. 8:9. Вони ж, почувши це, і будучи докорені совістю, почали виходити один за одним, починаючи від старших до останніх; і залишився один Іісус і жінка, яка стояла посередині.

Ін. 8:10. Іісус, підвівшись і нікого не побачивши, крім жінки, сказав їй: жінко! де ті, що звинувачували тебе? ніхто не осудив тебе?

Ін. 8:11. Вона відповіла: ніхто, Господи. Іісус сказав їй: і Я не осуджую тебе; іди і більше не гріши.

Ін. 8:12. Іісус знову говорив до народу і сказав їм: Я світло світові;

Оскільки вони постійно докоряли Христа Галілеєю, а приймали Його за одного з пророків, то Він показує їм, що Він не з числа пророків. “Я, – каже, – Світло світу, світло у власному розумінні, світло не пророче, тобто неповне і слабке, але світло істинне, що не обмежується межами Галілеї або Палестини, але Світло світу і Владика всіх людей. Я – Той, про Кого пророк сказав: “Я поклав Тебе світлом язичників” (Іс. 42:6). Цим висловом можеш користуватися і проти Несторія. Бо не сказав Господь “у Мені світло світу”, але – “Я світло світу”. Хто видимий був, як Людина, Той же Сам був і Син Божий, і світло світу, а не так, як марнословив Несторій, ніби Син Божий мешкав у простій людині. Ні! Син Марії і Божий, як сказано, був єдино.

хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя.

“Хто, – каже, – піде за Мною, той не буде ходити в темряві”, тобто не залишиться в омані, а визволиться від омани й темряви. Цим разом схвалює Никодима і служителів, як таких, що прямо діють і тому у світлі перебувають, і фарисеям натякає, що вони перебувають в омані та темряві, і потай будують кови.

Ін. 8:13. Тоді фарисеї сказали Йому: Ти Сам про Себе свідчиш, і свідчення Твоє неправдиве.

Коли Він сказав “Я світло світу”, Його звинувачують за те, що Він Сам про Себе свідчить. О безумство! Він постійно наводить свідчення про Себе з Писання, а вони звинувачують Його, що Він Сам про Себе свідчить.

Ін. 8:14. Іісус сказав їм у відповідь: якщо Я і Сам про Себе свідчу, свідчення Моє правдиве; бо Я знаю, звідки прийшов і куди йду; а ви не знаєте, звідки Я і куди йду.

Тому і Він відповідає їм за їхнім лукавством. Нехай так, що Я Сам свідчу про Себе. Хоча на ділі не так, а Я маю трьох свідків – Отця Мого, діла Мої та Писання, як і вище сказано (Ін. 5:33,5:36,5:37,5:39). Припустимо, що Я Сам свідчу про Себе. Але якщо Я і Сам свідчу про Себе, свідоцтво Моє істинне тому, що Я знаю, що Я Син Божий, і не простий чоловік, а Той, Хто прийшов згори, і Бог. Як же свідчення Моє хибне, коли Я – Бог, і тому гідний віри? Бог, без сумніву, гідний віри і в свідченні про Самого Себе. До того ж Я і піду до Бога істинного. Як же, маючи намір іти до Істинного, Я буду брехати?

Ін. 8:15. Ви судите по плоті; Я не суджу нікого.

“Я, – каже, – як Бог і Той, Хто прийшов згори, свідчу про Себе істину, а ви дивитеся тільки на видиме, і, оскільки Я в плоті, ви приймаєте Мене за просту плоть, а не за Бога і Того, Хто прийшов від Бога”.

“Ви судите по плоті”, тобто помилково. Як про того, хто живе за тілом, кажуть, що він живе порочно, так і про того, хто судить за тілом, потрібно сказати, що він неправедний суддя.

Ін. 8:16. А якщо і суджу Я, то суд Мій праведний, бо Я не один, а Я і Отець, Який послав Мене.

Потім, нібито хтось сказав: “Якщо ми, іудеї, судимо несправедливо, то чому не караєш, чому не засуджуєш?” А Він каже: “Я не за тим прийшов, щоб судити. Я нині не суджу нікого; а якщо й суджу, то суд Мій істинний, і якби Я захотів судити, ви були б засуджені. Нині ж ви залишаєтеся без осуду не тому, ніби Я не можу засудити вас, але тому, що нині не час, бо осуд на вас Я зберігаю до другого Пришестя”.

Так і в іншому місці Він каже: “Я прийшов не судити світ, але спасти” (Ін. 12:47). А що Суддя всіх є Він, слухай неложні уста: “Отець весь суд віддав Синові” (Ін. 5:22). Тому, коли чуєш: “Я не суджу нікого”, то розумій ці слова не про майбутнє Пришестя, а про перше.

Сказавши “Я не один тільки, але й Отець Мій зі Мною”, Він оголосив: не один тільки Я засуджую вас, але й Отець. Бо не інакше суджу Я, і інакше судить Отець, але – як Я, так і Він, і як Він, так і Я.

Ін. 8:17. А і в законі вашому написано, що свідчення двох чоловік є правдиве (Повт. 19:15).

Аріани та євномияни, які не визнають Сина Єдиносущним Отцю, нехай скажуть тут: “Якби Він не був Єдиносущним, то як би наважився сказати: “Я маю свідчення і достовірність такі ж, як і Отець”?”.

Як двоє людей свідчать про що-небудь і свідчення їхнє істинне (Повт. 19:15), очевидно, що і достовірність їхня однакова. Так і тут Він доводить, що свідчення Його Самого нічим не нижче за свідчення Отця. Бо слухай, з якою владою говорить Він далі:

Ін. 8:18. Я Сам свідчу про Себе, і свідчить про Мене Отець, Котрий послав Мене.

Чи бачиш рівність влади, і як Він виставляє Себе стільки ж достовірним, скільки й Отець? Цього Він не наважився б сказати, якби гідністю був нижчим за Отця і не був би Йому рівний і Єдиносущний. Бо якби Він хотів показати, що в чомусь поступається Отцеві й менший за Нього, то не зарахував би Себе до Отця і свідчення Свого не зіставив би зі свідченням Отця, але, будучи рабом, як богохульствують єретики, звернувся би до когось із сорабів і його зробив би співсвідком, наприклад, Іоанна, Мойсея; та й узагалі, якби Він забажав таких свідчень, знайшов би їх безліч. Але тепер Він бажає показати Своє Єдиносущне з Отцем, тому і співпричисляє Себе до Отця. Якщо в інших місцях Він наводить у свідки про Себе Іоанна, Мойсея і пророків, то не дивуйся цьому. Він робить це пристосовано до поняття слухачів. Вони Іоанна і Мойсея ставили вище за Нього; тому Він і наводить свідчення тих, кого вони вважали славними і великими. Високе поняття вони мали про Бога й Отця. Бо що інше прославляли вони, як не Бога? Тому тепер Він приводить свідком і Його Самого, Сущого над усіма Бога. А оскільки Він і Самого Себе зіставляє з таким непогрішним і неправдивим Свідком, то вельми очевидно, що Він має однакову з Отцем важливість і владу. І ті, котрі називають Його рабом і в усьому меншим від Отця, мають посоромитися.

Ін. 8:19. Тоді сказали Йому: де Твій Отець?

Дехто думає, що іудеї сказали Господу “де Отець Твій” в образу й докір. Оскільки уявний батько Його Йосиф був бідний, то словами “де Отець Твій” іудеї кажуть ніби так: “Отець Твій безвісний і низького роду, чому ж Ти нам постійно нагадуєш про нього?”

Іісус відповів: ви не знаєте ні Мене, ні Отця Мого;

Оскільки запитували Його про Отця у вигляді спокуси, а не з метою пізнати істину, то Він їх і не удостоює відповіді, але каже: “Ви не знаєте ані Мене, ані Отця Мого”, тобто не можете знати Отця мого без Мене. Хоч ви й думаєте, що шануєте Бога, але як не вірите, що Він Отець Мені, істинному Синові, то нема вам ніякої користі. Ви й не знаєте Його, як маєте знати. Інакше ви знали б і шанували і Мене. А як тепер ви не знаєте і не шануєте Мене, то і Його не знаєте і не віддаєте Йому пошани, хоча думаєте і навпаки. А що ви не знаєте Мене, в тому винен не інший хто, а ви самі.

якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого.

Чи чуєш, нечестивець, що підпорядковує Сина Отцеві? Якби Він не був Єдиносущний з Отцем, то як би сказав, що “якби ви знали Мене, то знали б і Отця” ? Бо якщо, на вашу думку, Син є створіння, то як той, хто знає створіння, знає і Бога? Хто знає істоту ангела, той ще не знає вже й Істоти Божої. Якщо ж той, хто знає Сина, знає і Отця, то Син справді однієї і тієї ж Сутності з Отцем. Чи будеш стверджувати, що ті, хто знає створіння, знають і Бога? Ніяк. Бо багато хто і навіть усі бачать і знають створіння, а Бога ніхто не бачить і не знає.

Ін. 8:20. Ці слова говорив Іісус біля скарбниці, коли навчав у храмі; і ніхто не взяв Його, бо ще не прийшов час Його.

“Ці слова говорив Іісус біля скарбниці, коли навчав у храмі”. Так Він тримав Себе сміливо! І, однак же, ті, що дихали вбивством проти Нього, маючи Його в руках, не сміли взяти Його. І при цьому вони не розуміли, що справою сили воістину божеської було те, що Він, оточений ворогами, серед їхніх залишався неушкодженим і недоторканним, тоді як вони перед Пасхою шукали Його й чатували на Нього. Кого шукали, коли Його не було, і проти Кого, навіть за відсутності Його, шаленіли, Того, коли Він серед мереж, не можуть узяти. І при всьому цьому не визнають Його сили, бо ще не настав час Його, тобто не настав ще призначений час смерті Його, в який Він хотів віддати Себе на неї. Бо й тоді вони не могли б нічого зробити над Ним, якби не настав певний час, який Він Сам призначив Собі. Розп’яття було справою не безсилля, але дозволу; бо Він дозволив, коли захотів. Вони давно бажали умертвити Його, але були утримувані невидимими узами сили Його. Бо Йому потрібно було довше залишатися живим у плоті, щоб принести людям більше користі через здійснення більших чудес і викладання більшого вчення.

Ін. 8:21. Знову сказав їм Іісус: Я відходжу, і будете шукати Мене, і помрете в гріху вашому. Куди Я йду, туди ви не можете прийти.

Ін. 8:22. Говорили ж іудеї: невже Він уб’є Сам Себе, що каже: куди Я іду, ви не можете прийти?

Для чого так часто Він говорить їм “Я відходжу, і будете шукати Мене”? Для того, щоб потрясти і налякати їхні душі. Бо дивись, у яку вони одразу впали турботу. Вони в подиві кажуть: “Невже Він уб’є Сам Себе?” Хоча вони бажали позбутися Його, просили Його піти подалі від них і навіть хотіли вбити Його, однак же, цю обставину уявляють собі такою важливою, що збентежилися від неї.

“Я відходжу”. Часто говорить це і для того, щоб показати, що Він наперед знає про Свою смерть, і що Хрест є справою не їхньої сили, але Його волі. “Я, – каже, – відходжу”: не ви Мене ведете, але Я йду добровільно.

“Куди Я йду, туди ви не можете прийти”. Цими словами показує, що Він воістину воскресне у славі й сяде праворуч Бога, а вони помруть у гріхах своїх. Що ж вони кажуть на це? “Невже Він уб’є Сам Себе?”

Ін. 8:23. Він сказав їм: ви від нижніх, Я від вишніх; ви від світу цього, Я не від цього світу.

Відкидаючи таке їхнє припущення і показуючи, що самогубство є справою злочинною, Господь каже: “Ви з нижніх, і не можете помислити нічого божественного, тому вам природно так думати; але Я не з цього світу, тобто не дбаю ні про що мирське і земне, і тому ніколи не можу дійти до такого божевілля, щоб вбити Самого Себе. Бо це справа бісівська, а не божеська”.

Тут Аполлінарій, вхопившись за цей вислів, слідом за маніхеями, каже: “Бачиш, тіло Господа було не від цього світу, але згори, з неба, так само, як і Павло каже, що “другий Чоловік – Господь з неба” (1Кор. 15:47)”. Що ж потрібно сказати? Чи треба запитати його, як він розуміє слова Господа до апостолів: “Ви не від світу” (Ін. 15:19) – чи вже так, що і вони мали тіла з неба, а не від цієї істоти? Чи Господь сказав це тому, що вони не дбали про блага світу цього? Так треба розуміти й ці слова “Я не від цього світу”, тобто Я не те, що ви, які дбають про мирське.

Подібним чином і Павло говорить деяким: “Ви не по плоті” (Рим. 8:9), говорить не тому, ніби вони безтілесні, але свідчить про їхню любомудрість і свободу від плотських пристрастей.

Ін. 8:24. Тому Я і сказав вам, що ви помрете в гріхах ваших, бо якщо не увіруєте, що це Я, то помрете в гріхах ваших.

Що ж знову Господь говорить їм? “Якщо не увіруєте, що це Я, то помрете в гріхах ваших”. Якщо Він прийшов для того, щоб узяти “на Себе гріх світу” (Ін. 1:29), а отримати прощення гріхів можна не інакше, як через хрещення, а охреститися неможливо, не увірувавши попередньо, то той, хто не вірить, неминуче помре в гріху своєму, тому що, не прийнявши хрещення, він не визволився від старої людини. Тому й Господь в іншому місці говорить, що “невіруючий вже засуджений” (Ін. 3:18), не тому тільки, що не увірував, а й тому, що вмирає з колишніми гріхами.

Ін. 8:25. Тоді сказали Йому: Хто ж Ти? Іісус відповів їм: від початку Сущий, як і кажу вам.

Через стільки часу, після того, як виявлено стільки чудес, вони ще запитують Його: “хто Ти?” Так вони були нерозумні, несправедливі й глузливі.

Господь каже: “Я кажу вам те, що й на початку”.

Ін. 8:26. Багато маю говорити і судити про вас; але Той, Хто послав Мене, істинний є, і що почув Я від Нього, те й кажу світові.

“Ви, – каже, – негідні цілком вислухати Мої промови, ані пізнати, Хто Я; бо ви все говорите з метою спокусити, а не бажаєте дослухатися до чогось із Мого вчення. Я міг би і викрити вас у цьому і не тільки викрити, а й покарати”. Бо на це Він натякає, коли каже: “Багато маю говорити про вас і судити”. Словом “говорити” вказує на викриття, а словом “судити” – на засудження і покарання.

“Але, – каже, – Той, Хто послав Мене, послав Мене не для того, щоб судити й викривати. Бо не послав Бог Сина Свого, щоб судити світ, але щоб спасти світ (Ін. 3:17). І як Отець Мій послав Мене спасати, а Він істинний, то Я з цього самого нині нікого не суджу, а тільки кажу те, що чув від Отця Мого, тобто те, що слугує на спасіння, а не на викриття”.

Говорив же Він це для того, щоб не подумали, що Він не карає їх через Своє безсилля. Він показує, що не безсилий Він, але не бажає карати їх, бо прийшов не карати, а спасати.

Дехто ж так розуміє ці слова “Той, хто послав Мене, істинний”: Я міг би й нині судити вас, але залишаю це до майбутнього віку. А ви не віруєте і не звертаєте уваги на час відплати. Але якщо ви й не вірите, то істинний Отець Мій, Який і призначив день для відплати вам, і Мене послав сповістити про це, і відкрив світові Його правду і силу.

Ін. 8:27. Не зрозуміли, що Він говорив їм про Отця.

Коли Він говорив це, вони були такі нерозумні, що не зрозуміли, що Він говорив їм про Свого Отця. Як часто і багато говорив Він уже їм про Отця! Але воістину “затьмарилось нерозумне їхнє серце” (Рим. 1:21).

Ін. 8:28. Сказав же їм Іісус: коли вознесете Сина Людського, тоді зрозумієте, що це Я і що нічого не роблю від Себе, а як навчив Мене Отець Мій, так і говорю.

Багато чудес здійснив Іісус, і, однак, не привернув іудеїв до Себе. Тепер говорить їм про Хрест. “Ви, – каже, – думаєте, що коли розіпнете Мене, будете вільні від усякого піклування й позбудетеся Мене. А Я кажу, що ви впізнаєте, що це Я, тобто Христос, Син Божий, що все носить і тримає (Євр. 1:3), і що Я не є супротивником Отця, не дію і не кажу Сам від Себе, бо не маю власної волі, відмінної від волі Отця”.

Як же вони впізнають Його на хресті? Зі знамень того часу, з воскресіння Його і полону їхнього. Бо все це могло виявити Його силу. Отже, коли розіпнете Мене, ви впізнаєте те й інше, і силу Мою, і однодумність Мою з Отцем. Бо Отець не віддав би вашого міста римлянам на помсту за Мене і не здійснив би знамень на хресті, якби Я не був Сином Його і однодумним, а не противним Богові. Тоді дізнаєтеся, що чого Я не вчу і що не кажу, це від Нього, безсумнівно, божественне і не Моє, а Того, Хто послав Мене.

Ін. 8:29. Той, Хто послав Мене, є зі Мною; Отець не залишив Мене одного, бо Я завжди роблю угодне Йому.

Потім, щоб не подумали, що послання і посольство означає підпорядкованість, каже, що Отець Мій “зі Мною”. Хоча Він і послав Мене як Людину, але Я нерозлучний із Ним, а Він зі Мною, як Бог із Богом.

Після цього знову сходить до приниженої мови і каже: “Не залишив Мене одного”, тому що Я роблю угодне Йому. Так смиренно говорить Він для іудеїв. Вони казали, що Він не від Бога, бо не дотримується суботи. А Він каже: “Я роблю те, що Йому угодне”, тож, якщо й суботу порушую, то роблю те, що Йому угодне. Втім, такою приниженою промовою Він анітрохи не шкодить Своїй славі, але слухачам приносив користь, та й Свою славу через це зміцнював. Бо слухачі, чуючи, що Він усе відносить до Отця, охочіше долучалися до Нього та вірили в Нього, тож смиренність ще більше підносила Його. Чи бачиш гідність блаженного смирення? А що це так, слухай далі.

Ін. 8:30. Коли Він це говорив, багато увірували в Нього.

Я сказав, що слухачі смиренними промовами більше захоплювалися. На це натякає і євангеліст. “Коли Він говорив це, – зауважує він, – то багато хто увірував”. Говорив “це”, тобто промови смиренні і нібито негідні Його слави. Тому, коли чуєш, що Він говорить про Самого Себе щось мале й недосконале, у жодному разі не бентежся, тому що Він говорить це для слухачів, які не можуть зрозуміти чогось вищого й негайно розлючуються. Чого б не сталося з ними, які не можуть осягнути глибини богословського таїнства, коли висота Його слави залишилася незбагненною і для християн, що пізнали Його силу і врятованих Ним?

Коли чуєш, що “багато хто увірував”, розумій так, що увірували просто і так, як трапилося, а не так, як повинно було бути, увірували тому, що їм сподобалося смиренність у промовах.

Ін. 8:31. Тоді Іісус сказав іудеям, які увірували в Нього: якщо будете перебувати в слові Моєму, то ви істинно Мої учні,

А що вони не були віруючими в точному сенсі, це очевидно. Бо Він до іудеїв, які увірували, говорив: “Якщо перебуватимете в слові Моєму”. Цим показує, що хоча вони увірували, але поверхово, і тому не залишаться у вірі. Викриваючи ж їх у цьому, показує, що Він знає серця їхні і є Бог.

Ін. 8:32. і пізнаєте істину, і істина визволить вас.

А оскільки деякі з колишніх уявних учнів Його віддалилися, то до тих, хто увірував тепер, Він каже: “Хоч і ті віддалилися, але якщо ви залишитеся в Моєму слові та вірі, то “пізнаєте істину”, тобто Мене, бо “Я – Істина” (Ін. 14:6). Нині ж ви не знаєте істини, бо закон, охоронцями якого ви себе вважаєте, не є істина, але образ і тінь. Якщо пізнаєте Мене, Який істинний, то “істина визволить вас”, тобто Я звільню вас від гріхів”.

Бо хто вірує у Того, Хто знищує гріх світу, той, без сумніву, вільний від гріхів. Як невіруючим Він сказав, що “помрете в гріхах своїх” (Ін. 8:21), так тим, що перебуватимуть у вірі, обіцяє свободу від гріхів. Бо законні жертви й окроплення, як образи, не звільняли від гріхів, а жертва духовна й істинна через віру й пізнання звільняє (від гріхів) нас, які вже не залишаємося рабами, але стаємо синами Божими.

Ін. 8:33. Йому відповідали: ми рід Авраама і ніколи не були рабами нікому, як же Ти кажеш: станете вільними?

Горді іудеї знову прив’язуються до суєтної шляхетності і з люттю кажуть: “Ми рід Авраама”. Якщо й потрібно їм було обурюватися, то на що-небудь інше. Він сказав їм: “Ви пізнаєте істину”. Тому їм слід було б сказати: “Що ж, хіба нині ми не знаємо істини? Хіба всі приписи закону і наше пізнання помилкові?” Але вони ні про що таке не дбали: вони турбуються про справи мирські, думаючи, що Він докоряє їм у рабстві й низькому походженні.

“Ми насіння Авраамове”. Ніде вони не згадують про свої достоїнства, але звертаються до батьків. Тому й Іоанн каже їм: “Не починайте казати, що батько в нас Авраам” (Мф. 3:9).

Кажучи, що нікому не були рабами, вони явно брехали. Бо щоразу, як були полонені, вони були в поневоленні: у єгиптян, вавилонян і багатьох інших народів.

Ін. 8:34. Іісус відповів їм: істинно, кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, є раб гріха.

Господь не викриває їх у брехні. Його мета довести не те, що вони раби людей, але що вони раби гріха. А це рабство і є найтяжчим, і від нього може позбавити один тільки Бог. Бо відпускати гріхи – справа одного тільки Бога. Тому каже: “Кожен, хто чинить гріх, є раб гріха”, а тому і ви, коли грішні, також раби. На це вони могли сказати, що хоча ми й підлягаємо такому рабству, але в нас є жертви, є священики, які очищають нас від гріхів. Він каже, що і вони раби, “тому що всі согрішили і позбавлені слави Божої” (Рим. 3:23). Втім, священики ваші, будучи самі рабами, не мають влади іншим прощати гріхи.

Про це ясніше говорить апостол Павло, саме: “Священик повинен як за народ, так і за себе приносити жертви за гріхи, тому що й сам обкладений неміччю” (Євр. 5:2-3).

Ін. 8:35. Але раб не перебуває в домі вічно, син перебуває вічно.

“Раб, – каже, – не перебуває в домі”, тобто не має влади дарувати будь-що, бо він не господар дому, а син – господар дому і перебуває в домі. Домом називає владу, подібно до того, як в іншому місці іменує домом начальство, кажучи, що “в домі Отця Мого осель багато” (Ін. 14:2).

Ін. 8:36. Отже, якщо Син визволить вас, то справді будете вільними.

Отже, ті священики ваші, будучи рабами, не мали влади прощати гріхи. А Я, Син, що перебуває в домі, тобто має владу і самостійне начальство, Владика дому, обдарую вас свободою, бо все – Моє, і Я є єдиноносний і єдиновладний з Отцем. Коли Я вас звільню, тоді ви будете вшановані істинною свободою. Тепер ви привласнюєте собі хибну свободу, а Я звільню вас істотно й істинно.

Ін. 8:37. Знаю, що ви рід Авраама, однак шукаєте вбити Мене, бо слово Моє не вміщається у вас.

“Ви, – каже, – вважаєте себе насінням Авраамовим. Я згоден з тим, що ви зберігаєте тілесну спорідненість із цим святим, але у вас немає з ним спорідненості по духу. Він праведний, людинолюбний і приймає мандрівників, а ви (замовчую вже про інші сторони вашого життя, а виставлю найбільш явне, що ви тепер робите) дихаєте вбивством і ненавистю до людей. Бо ви шукаєте вбити Мене і зловмислите проти Мене. Як же ви справжні його діти, коли так далекі від властивостей батька? Якщо хвалитеся спорідненістю, то маєте наслідувати і чесноти його”.

Щоб не сказали, що ми справедливо шукаємо вбити Тебе, Він виставляє причину. “Ви, – каже, – біснуєтеся проти Мене не за інше що, як за те, що слово Моє перевищує ваше розуміння і не вміщається у вас. Тим часом за це потрібно було б не вбивати, а поважати і шанувати, і сильніше бажати, щоб Я навчив висоті догматів”.

Ін. 8:38. Я говорю те, що бачив у Отця Мого; а ви робите те, що бачили в отця вашого.

Щоб знову не сказали Йому, що ми й за слово Твоє справедливо ненавидимо Тебе, бо Ти говориш нам не від Бога, а від Самого Себе, і тому ми не можемо прийняти Твого вчення, Він додає: “Я не Сам від Себе кажу, але кажу те, що бачив у Отця Мого, а ви робите те, що бачили у отця вашого”.

“Я, – каже, – сповіщаю божественне і небесне, і тим показую Отця Мого, а ви своїми ділами показуєте отця вашого, тобто диявола”. Коли чуєш ці слова “Я кажу те, що бачив”, то не думай про тілесне бачення, а розумій знання природне, правдиве і найвірніше. Як очі, що тверезо бачать діло й істину, бачать істинно й не обманюються, так і Я істинно кажу те, що дізнався від Отця.

Ін. 8:39. Сказали Йому у відповідь: отець наш є Авраам. Іісус сказав їм: якби ви були дітьми Авраама, то діла Авраамові робили б.

Він виставляє отцем їхнім диявола, бо в справах їхніх бачить їх подібними до нього; а вони постійно виставляють Авраама. Господь часто нагадує про їхній злочинний намір і заперечує спорідненість їхню з праведником для того, щоб присікти зайву хвалькуватість їхню та переконати, що надію треба покладати не в марнославстві тілесної спорідненості, а в подібності волі. Воістину, як Лікар душ, Він вгамовує в них запалення, що походить від мрій про спорідненість з Авраамом, що перешкоджає їм прийти до Христа, бо вони спорідненість цю вважали достатньою для свого спасіння.

Ін. 8:40. А тепер шукаєте вбити Мене, Чоловіка, Який сповістив вам істину, яку чув від Бога: Авраам цього не робив.

Отже, ви, що дихаєте вбивством і прагнете вбити Мене, не діти Авраама. Потім, щоб хто-небудь не сказав, що справедливо шукають вбити Тебе, Він каже: “Я – Чоловік, що не повстає проти Бога, що не шукає Своєї слави, але кажу те, що чув від Отця Мого, і кажу істину”.

Яка ж це була істина? Та, що Він рівний Отцю і не раб, як один із пророків, але Син, який не робить і не говорить нічого від Себе, але все від Отця. Бо за це вони шукали вбити Його.

Ін. 8:41. Ви робите діла отця вашого. На це сказали Йому: ми не від любодійства народжені; одного Отця маємо, Бога.

А вони знову кажуть: “Ми не від любодійства народжені; одного Отця маємо, Бога”. Дивись, яка гордовитість! Господь заперечує спорідненість їхню і з Авраамом, а вони до того пихаті, що в божевіллі самі себе називають дітьми Самого Бога. Вони хваляться синівством Божим, імовірно, тому, що чули слова “Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль” (Вих. 4:22). Але вони повинні були знати, що Бог говорив і в іншому місці: “Синів породив і возвеличив, а вони відкинули Мене” (Іс. 1:2).

Господь міг би викрити їх у тому, що багато хто з них народжений від розпусти, бо всупереч закону жінки єврейські мали зв’язки з язичниками, а язичницькі жінки – з іудеями, але Він не робить цього. Бо Він не про те дбав, щоб довести нешляхетність їхню тілесну, але, головним чином, хотів довести, що вони низькі по душі.

Ін. 8:42. Іісус сказав їм: якби Бог був Отець ваш, то ви любили б Мене, тому що Я вийшов і прийшов від Бога; бо Я не Сам від Себе прийшов, а Він послав Мене.

Оскільки Він виключив їх із спорідненості з Авраамом, то вони піднялися ще вище, називають отцем своїм Бога. Він дорікнув їм як убивцям, а вони, захищаючи себе, кажуть, що вони мстять за Бога і тому-то складають раду проти Нього. Тому й Господь, показуючи, що вони не за Бога заступаються, за самим задумом своїм хочуть убити Його, і не є дітьми Божими, як вони думали, а навіть противниками Богу, каже: “Коли б Бог був Отцем вашим, то ви любили б Мене”. Бо Я від Бога зійшов у світ, тобто з’явився у плоті. Я не противник Богу. Я від Нього прийшов. Тому, повстаючи на Мене, ви вороги Богові.

Ін. 8:43. Чому ви не розумієте Моїх слів? тому що не можете чути слова Мого.

Чому ви не пізнаєте мови Моєї, не розумієте і не розумієте того, що Я говорю? Без сумніву, не по іншому чому, як тому, що не можете чути слова Мого, тобто не хочете. Бо “не могти” вживається замість “не хотіти”. Доки у вас живе заздрість і вбивчий задум, як ви можете слухати, що Я говорю?

Ін. 8:44. Ваш отець диявол; і ви хочете виконувати похоті отця вашого.

Сказав “ви не можете слухати слова Мого” замість “не хочете”. Потім наводить причину, через яку вони не хотіли слухати, те, що в них свій батько, саме диявол. Хоч ви шалено і приписуєте себе в діти Богові, як батькові своєму, але діла ваші свідчать, що диявол для вас є батько більш рідний. “Ви хочете виконувати похоті його”. Не сказав “діла”, але “похоті”, показуючи, що вони дуже схильні до брехні й убивства, двох видів зла, які вельми притаманні дияволу.

Він був людиновбивця споконвіку і не встояв в істині, бо нема в ньому істини.

“Він був людиновбивця від початку”. Тому й ви, шукаючи вбити Мене, уподібнюєтеся йому, що вбив Адама. “Він і в істині не встояв”, але є батьком брехні. І ви, коли брешете на Мене і кажете, що Я не від Бога, не стоїте в істині, не перебуваєте в слові Моєму, ви діти його, що породив брехню. Бо він і на людей обмовляв Бога, коли говорив Єві, що Він заборонив їм древо пізнання добра і зла через заздрість. Так само й на Бога обмовляв на людей, наприклад, на Йова, кажучи, що Йов шанує Бога не дарма.

Коли говорить він неправду, говорить своє, бо він лжець і батько неправди.

Люди, коли брешуть, користуються ніби чужою брехнею. А диявол вживає брехню як власність, бо вона його породження; і брехун у власному розумінні та батько брехні є він сам. Він сказав Єві: “коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги” (Бут. 3:5). А вони (Адам і Єва) отримали смерть.

Ін. 8:45. А як Я істину говорю, то не вірите Мені.

А Мені не вірите, бо Я кажу правду. Не маючи звинуватити Мене ні в чому іншому, окрім істини, ви за це саме й повстаєте проти Мене, як сини батька брехні.

Ін. 8:46. Хто з вас звинуватить Мене у неправді? Якщо ж Я говорю істину, то чому ви не вірите Мені?

Вони самі себе називали синами Бога. Він каже: “Якщо ви сини Бога, ви, звісно, повинні ненавидіти грішника. Якщо і Мене, якого ненавидите, можете викрити в гріху, очевидно, ненавидите Мене справедливо. Якщо ж ніхто не може викрити явно, ви ненавидите Мене за істину”. За яку істину? Без сумніву, за ту, що Він Сам Себе називав Сином Божим, що абсолютно істинно.

Ін. 8:47. Хто від Бога, той слова Божі слухає; ви не слухаєте тому, що ви не від Бога.

“Хто від Бога, той слухає слова Божі”. Тож якби й ви були синами Божими, то не відверталися б від Мене, Сина Божого, що зійшов із неба й підносить слова Божі.

Ін. 8:48. На це іудеї сказали Йому у відповідь: чи не правду ми говоримо, що Ти самарянин і що біс у Тобі?

Так лагідно говорить їм Господь, а вони дозволяють собі зухвалості. Вони кажуть: “Чи не правду ми говоримо, що Ти Самарянин і біса маєш у Собі?” Називали Його Самарянином як порушника іудейських звичаїв, наприклад, суботнього спокою, тому що самаряни не дотримувалися достеменно іудейського закону. А біснуватим називають Його, можливо, подібно до того, як говорили, що “Він виганяє бісів силою веєльзевула, князя бісівського” (Лк. 11:15). Бо всі ті, хто обмовляли, що Він виганяв бісів силою веельзевула, говорили, що Він мав у Собі веельзевулового біса, яким і здійснював чудеса. А як Він відкривав їхні помисли й побажання, то, можливо, вважали, що Він біснується, і тому, що думали, ніби таємниці їхнього серця, які вони відкривали Йому, були бісами.

Коли ж називали Його Самарянином? Євангеліст ніде про це не згадав. Звідси видно, що євангелісти не все записали, а багато чого й опустили, як ми про це саме помітили в іншому місці.

Ін. 8:49. Іісус відповів: у Мені біса нема; але Я шаную Отця Мого, а ви зневажаєте Мене.

Так вони ображають Його, а Він незлобливо приймає від них образи. Утім, коли вони самі себе називають синами Божими, Він сильно викриває їх, заступаючись за істину; а коли Його ображають, Він не захищається. Цим навчає Він і нас заступатися за славу Бога і лагідно переносити образи, що стосуються нас самих, так само, як і Він лагідно каже: “У Мені біса нема, але Я шаную Отця Мого”.

Як же Він шанує Отця? Заступаючись за Нього і не дозволяючи вбивцям і брехунам називатися синами Спасителя й Істини. “Ви, – каже, – безчестите Мене за те, що Я шаную Отця Мого, якого ви зневажаєте, бо ви обмовляєте, що Він батько ваш. Але, якщо Я і не помщуся за Себе, а переношу образи, ви не думайте, що ця образа залишиться без відплати. Є Отець, Який покарає за таку кривду, нанесену Мені тому, що Я заступаюся за Нього і не дозволяю вам називати самих себе синами Його”.

Ін. 8:50. А втім, Я не шукаю слави Моєї: є Той, Хто шукає і судить.

Є Той, Хто шукає Моєї слави, і не тільки Той, Хто шукає, а й Той, Хто може судити і покарати тих, хто ображає Мене безпідставно. Часто інший шукає стягнення за образу, але сам не може судити. А Отець і шукає слави Сина, і може судити. Тому й сказав: “Є Той, Хто шукає, і Той, Хто судить”.

Яке людинолюбство! Його ображають, а Він шукання Своєї слави і помсту залишає Отцеві, звертається до умовляння і вчення, і в такий спосіб благодійно допомагає тим, котрі завдають Йому кривди. Так і ми повинні платити своїм ворогам.

Ін. 8:51. Істинно, істинно кажу вам: хто буде дотримуватися слова Мого, той не побачить смерті повік.

Що ж Він сказав їм? “Хто дотримає Моє слово”, тобто з вірою з’єднає і життя чисте (бо той тільки істинно дотримується вчення Господнього, хто має і життя чисте), той не побачить смерті, якою помирають грішники, яких у майбутньому віці піддають безмежному стражданню, а ті, хто відпадає від істинного життя, – не побачить смерті.

Водночас дає їм знати, що якщо той, хто дотримується слова Мого, не вмирає, то тим більше – Я. Навіщо ж ви хочете вбити Мене, над Котрим смерть має таку малу владу, що Я навіть і іншим дарую істинне життя? Бо, хоча віруючі вмирають тілесно, однак, вони живі в Бозі.

Ін. 8:52. Іудеї сказали Йому: тепер ми зрозуміли, що біс у Тобі. Авраам і пророки померли, а Ти кажеш, що хто слова Мого буде дотримуватися, той не зазнає смерті повік.

Що ж кажуть на це іудеї? Вони вважають Його за того, хто біснується, начебто Він від ураження розуму говорить якісь дурниці. Померли Авраам і пророки, які чули слова Божі, як же не помруть Твої слухачі? “Тепер, – кажуть, – ми істинно, тобто цілком і твердо, дізналися, що Ти, кажучи це, сказився”.

Ін. 8:53. Невже Ти більший від отця нашого Авраама, який помер? і від пророків, які померли:

Божевільні, не розуміючи, про яку смерть говорив Господь, що вона не торкнеться тих, хто вірує в Нього, кажуть Йому щось нерозважливе і божевільне. Дивись, як вони відповідають. “Невже Ти більший за отця нашого Авраама?” Їм слід було б сказати: “Невже Ти більший за Бога? Ті, хто слухали слово Боже, померли, а ті, хто слухають Твоє, не помруть”. Але вони не так. Бажаючи показати, що Він менший за Авраама, кажуть: “Невже Ти більший за отця нашого Авраама?”

Сам Господь не відкриває їм, про яку Він сказав смерть. А що Він вищий за Авраама, в цьому переконує трохи згодом.

чим Ти Себе робиш?

Кажуть це в образу. Ти, негідний жодного слова, Син тесляра, Галілеянин, чим Ти Себе робиш? Ні справи, ні істина, ні Писання, але Ти Сам чим Себе робиш? Бо Ти Сам привласнюєш Собі славу.

Ін. 8:54. Іісус відповів: якщо Я Сам Себе славлю, то слава Моя ніщо. Мене прославляє Отець Мій, про Котрого ви говорите, що Він Бог ваш.

Говорить на це Господь: “Якщо Я Сам Себе прославляю, то слава Моя ніщо, як і ви думаєте. Але той, хто нині прославляє Мене, є інший, саме Отець Мій”.

Отець прославляв Його всіляко, то пророцтвами про Нього, то свідченням з небес, то незліченними і безмірними чудесами. Про цього Отця ви говорите, що Він Бог ваш. Але ви не визнаєте Його ні Отцем Моїм, ні Богом вашим. Якби ви визнавали Його Отцем, ви шанували б Сина Його. А нині ви Сина Його не шануєте. Очевидно, ви не визнаєте Його Отцем Моїм. Але ви не визнаєте Його і просто Богом. Інакше ви боялися б слів Його, як Бога. Нині ж ви рішуче нехтуєте Ним. Він постановив законом: “не вбий”. Ви шукаєте вбити Мене і до того ж тоді, коли не можете викрити Мене в гріху.

Ін. 8:55. І ви не пізнали Його, а Я знаю Його;

Звідси ясно, що ви абсолютно не знаєте Його. А Я знаю Його за природою, маю досконале знання про Нього. Бо, який Я, такий і Отець. А як Я Сам Себе знаю, то знаю і Його.

і якщо скажу, що не знаю Його, то буду подібний до вас лжець.

Бо ви брешете, вихваляючись, що знаєте Його, а Я зречуся істини, якщо, знаючи Його, скажу, що не знаю.

Але Я знаю Його і дотримую слово Його.

Чим же Ти доведеш, що знаєш Його? “Тим, – каже, – що я дотримуюся слова Його, тобто заповідей Його”. Бо Я не супротивник Йому, інакше Я хвалився б, як богопротивник, ані заповідей Його не порушую. А ви, злочинці Його заповідей, перебуваєте в полоні, вдаючись до злих пожадливостей, жадаєте вбивства і багато чого іншого, забороненого законом, робите з пристрастю і тим ясно виявляєте, що не знаєте Його. Бо, якби ви знали Його, ви дотримувалися б слова Його, тобто заповідей.

Інші ж слова “дотримую слова Його” розуміють так: тому Я знаю Його, що в Самому Собі маю незмінний образ Істоти Його, тобто буття, і який образ Істоти в Отця, такий самий і в Мене. Бо в Отця і Сина одна й та сама Природа і один і той самий образ буття. Тому Я знаю Отця, бо дотримуюся незмінного образу Істоти Його.

Такий зворот мови у Писання в звичаї. Наприклад, слов’янською мовою говориться “даждь нам помощь от скорби: и суетно спасение человеческо” (Пс. 59:13). Тут частка “і” вжита замість “бо”, і промова має такий зміст: дай нам допомогу, бо спасіння від людини ненадійне. Так і в цих словах “Я знаю Його, і дотримую слова Його” частка “і” поставлена замість “бо”. “Бо, – каже, – Я дотримуюся слова Його”.

Ін. 8:56. Авраам, отець ваш, був би радий побачити день Мій; і побачив і зрадів.

Тут стверджує, що Він більший за Авраама. Вище вони говорили Йому: “Невже Ти більший за батька нашого Авраама?” Тут Він відповідає: “Так, Я більший”.

Він “радий був побачити день Мій”, тобто вважав його приємним, жаданим і радіснотворним, як день вельми доброчинний і як день не малого когось, не звичайної людини, але Великого. “Днем” називає Хрест, бо його прообразував Авраам у принесенні Ісаака і в закланні овна. Як той ніс дрова, так Господь ніс хрест, і як Ісаак був покинутий, а заколотий овець, так Він, як Бог, перебував поза стражданням, а постраждав Людством і плоттю. Передбачаючи цей день Хреста, як день всесвітнього спасіння, Авраам зрадів. Показує й те, що Він добровільно йде на страждання, бо хвалить того, хто радів про Хрест: бо через нього спасіння всесвіту.

Інші під “днем” розуміють увесь час явлення Христа у плоті, яке передбачаючи, Авраам зрадів, що від нього і його потомства походить Спаситель. А можливо, і не один тільки Авраам радів, а й усі, як Давид каже: “Це день, що його створив Господь, радіймо та тішмося в нім!” (Пс. 117:24).

Ін. 8:57. На це сказали Йому іудеї: Тобі нема ще й п’ятидесяти років,– і Ти бачив Авраама?

Іудеї, не в силах будучи піднестися до змісту Його слів, замість того, щоб запитати й дізнатися, про який Він говорить день, що його бачив Авраам, ще більше насміхаються над Ним, начебто Він говорить щось нерозважливе. “Тобі, – кажуть, – немає ще п’ятдесяти років, і Ти бачив Авраама?” Сказали так, думаючи, що Господу близько п’ятдесяти років, тоді як Йому було близько тридцяти трьох років.

Чому не сказали вони “Тобі немає ще сорока років”, але – “п’ятдесяти”? Про це зайве б і питати. Можливо, вони згадали про п’ятдесят років без певної думки. Однак дехто каже, що вони так сказали тому, що в них особливо шанувався п’ятдесятий рік, тобто ювілейний рік, у який рабів відпускали на волю, покупці поступалися своїми надбаннями і робили все інше, що належало до честі….

Ін. 8:58. Іісус сказав їм: істинно, істинно кажу вам: раніше, ніж був Авраам, Я є.

Що ж Господь говорить? “Перш ніж був Авраам, Я є”. Дивись, не сказав “раніше ніж був Авраам, Я був”, але – “Я є”. Бо цей вислів “Я є” притаманний Богові, бо означає буття безперервне і повсякчасне. Так і Отець Його в Старому Завіті висловився про Себе: “Я Той, що є” (Вих. 3:14). Про Авраама, як тлінного, пристойно сказав “був”. Бо що отримало буття, те й руйнується. А слово “є” вказує на свободу від усякого тління і на божественну вічність.

Ін. 8:59. Тоді взяли каміння, щоб кинути на Нього; але Іісус сховався і вийшов з храму, пройшовши серед них, і пішов далі.

Тому й вони цей вислів, як пристойний одному тільки Богові, прийняли за хулу і взяли каміння на Нього. Але Він знову зі смиренням ховається, щоб не померти раніше визначеного для Його смерті часу.

Як же ховається? Він не сховався в куток храму, не втік у будиночок, не притулився до стіни або за стовп, але Божественною владою Сам Себе зробив невидимим для нападників, хоча вийшов і посеред них. “І пішов далі”, тобто пішов так, просто, до деякого часу.

Дивись, мабуть, як Він виконав усе зі Свого боку: Він достатньо навчив їх і про Себе, і про Отця, і вказав на істинну шляхетність і свободу у свободі від гріхів; пояснив, що саме лише рабство є ганебним, рабство гріхові, – і взагалі нічого потрібного не опустив. А вони кидають каміння в Нього. Тому-то Він і залишає їх, як уже не здатних до виправлення.

Зауваж, що каміння кидають ті, про яких євангеліст сказав, що вони увірували в Нього (Ін. 8:30-31). Виходить, віра їхня була не віра, а якась тимчасова і холодна прихильність до промов Христових.

Глава дев’ята

Ін. 9:1. І, проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження.

Господь іде з храму, щоб приборкати скільки-небудь гнів іудеїв. Приступає до зцілення сліпого, щоб цим знаменням пом’якшити їхню жорстокосердість і наполегливість, хоча вони й не скористалися цим, і водночас показати їм, що Він не даремно й через хвастощі сказав: “Перш ніж був Авраам, Я є” (Ін. 8:58). Пристойно Сам підійшов до сліпого, а не цей до Нього.

Ін. 9:2. Учні Його запитали в Нього: Равві! хто согрішив, він чи батьки його, що сліпим народився?

Учні, помітивши увагу Його до сліпого, запитують: “Хто згрішив, він чи батьки його, що народився сліпим?” Питання це здається дивним. Бо як він міг згрішити до народження свого? Апостоли, ймовірно, не поділяли язичницького марновірства про те, ніби душа перед з’єднанням із тілом живе в іншому світі і за гріх, ніби на покарання, сходить у тіло. Будучи рибалками, вони нічого такого не могли чути, бо подібні думки належали мудрецям.

Отже, питання здається нерозумним, але не для уважного. Бо знай. Апостоли чули, як Христос сказав розслабленому: “Ось, ти одужав, не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого” (Ін. 5:14). Тепер бачать сліпого і дивуються, і ніби так кажуть: “Припустимо, що той розслаблений був за гріхи, але що Ти скажеш про це? Чи він згрішив? Але цього не можна сказати; бо він сліпий від народження. Чи батьки його? Не можна і цього сказати, бо сина за батька не карають”. Отже, апостоли в цьому випадку не стільки запитують, скільки дивуються.

Ін. 9:3. Іісус відповів: ні він не согрішив, ні батьки його,

Господь, вирішуючи їхнє здивування, каже: “Не згрішив ані він (бо немов би згрішив перед народженням), ані батьки його”. Утім, Він говорить це, не звільняючи їх від гріхів. Бо не просто сказав, що не згрішили батьки його, але додав, що “народився сліпий”. Хоча батьки його і згрішили, але не за те з ним ця убозтво. Складати гріхи батьків на дітей, ні в чому не винних, несправедливо.

Це навіює і Бог через Єзекіїля: нехай не буде у вас більше приказки цієї: “бБатьки їли неспіле, а оскома в синів на зубах!” (Єз. 18:1,2). А через Мойсея постановив законом: “нехай не помруть батьки за синів” (Повт. 24:16).

“Але як же, – скажеш, – написано: “Наводяй гріхи батьків на чада до третього і четвертого роду” (Вих. 34:7)?” На це можна сказати, по-перше, те, що це вирок не загальний, сказаний не про всіх, а тільки про тих, які вийшли з Єгипту. Потім дивись і на зміст вироку. У ньому не говориться, що діти караються за гріхи, скоєні батьками, але що покарання за гріх батьків переходять і на дітей, коли діти скоювали такі ж гріхи. Щоб ті, хто вийшли з Єгипту, не подумали, що їх не покарають так само, як і їхніх батьків, хоча б згрішили й гірше за них, каже їм: “Ні, не так. Гріхи батьків, тобто покарання, перейдуть і на вас, бо ви не стали кращими, але вчинили гріхи такі самі, і навіть гірші”. Якщо бачимо, що нерідко й діти помирають на покарання батькам, то знаємо, що Бог бере їх із тутешнього життя з людинолюбства, щоб у житті не робилися гіршими за батьків і не прожили на зло своїй душі чи навіть багатьом іншим. Але безодня доль Божих приховала ці випадки в самій собі. А ми промайнемо далі.

а це для того, щоб явились на ньому діла Божі.

Ось знову інша складність. Інший запитає: “Як Він сказав це? Бо це означало б, що людина, позбавлена світла, була скривджена для того, щоб на ній з’явилися справи Божі? Хіба вони не могли з’явитися інакше?”

Яку ж, скажи ти, людино, вона терпить образу? “Ту, – скажеш, – що світла позбавлена”. І яка шкода від того, що позбавлений чуттєвого світла? Навпаки, вона більш облагодіяна. Бо разом із зором тілесним він прозрів і очима душевними. Сліпота послужила йому на добро, бо через зцілення від неї він пізнав справжнє Сонце Правди. Отже, сліпий цей не ображений, а облагодіяний.

Потім кожен, хто займається словом Божим, повинен знати, що частки “для того, щоб” нерідко вживаються в Писанні для позначення не причини, а самої події. Наприклад, у Давида сказано: “тому справедливий Ти будеш у мові Своїй” (Пс. 50:6). Давид не для того згрішив, щоб Бог виправдався. Але внаслідок гріха Давидова довелося Богові виправдатися. Бо коли Бог наділив Давида стількома дарами, яких він не був гідний, а він переступив заповідь Божу, вчинив убивство і перелюбство, і царську владу вжив на образу Бога, то який звідси випливав наслідок, як не той, що Бог, який судив і викривав Давида, виправдався і з’явився переможцем засудженого царя, бо він переступив закон Того, від Кого отримав царство, порушив з тієї самої причини, що був царем? Будучи чесною людиною, він не міг би так легко скоїти два настільки великі злочини. Отже, бачиш, у реченні “так що Ти праведний” (слов’янське “яко да оправдишися”) частка означає не причину, а наслідок.

Таких зворотів мови багато знайдеш і в апостола. Наприклад, у посланні до римлян: “Що можна знати про Бога, то явно для язичників, так що вони безвідповідальні” (слов’янське “во еже быти им безответным”) (Рим. 1:19-20). Бог дав язичникам знання не для того, щоб вони, грішачи, були безмовними, але для того, щоб вони не грішили. А оскільки вони грішили, то внаслідок цього знання зробило їх безмовними. І знову: “Закон же прийшов пізніше”, “таким чином, збільшився злочин” (Рим. 5:20). Хоча закон дано не для того, щоб гріх примножився, а для того, щоб зменшився, але оскільки ті, хто прийняв закон, не хотіли зменшити гріха, то закон і послужив їм для примноження гріха. Бо гріх їхній став важливішим і важчим через те, що вони мали закон, і, однак же, грішили.

Так і тут, виразом “для того, щоб з’явилися діла Божі” вказується не причина, а наслідок. Бо через зцілення сліпого прославився Бог.

Нерідко інший будівничий будинку одне зробить, а інше залишає незакінченим для того, щоб той, хто не вірить, що він побудував першу частину, міг через облаштування незакінченого довести, що він же є художник і раніше влаштованого. Так і Бог наш Іісус, лікуючи пошкоджені члени і приводячи їх у природний (нормальний) стан, показує, що Творець і інших членів є Він же.

“Щоб з’явилася слава Божа”, говорить це про Самого Себе, а не про Отця. Бо слава Отця була явна, а потрібно було з’явитися славі Іісуса і тому, що Той, Хто створив людину на початку, є Він. А в тому, без сумніву, чимало слави, коли відкриється, що Той, Хто нині з’явився Людиною, на початку як Бог створив людину. Що Він говорить про Самого Себе, слухай далі.

Ін. 9:4. Мені належить робити діла Того, Хто послав Мене, доки день є; приходить ніч, коли ніхто робити не може.

Він додає: “Мені треба робити діла Того, Хто послав Мене”. “Мені, – каже, – треба явити Самого Себе і зробити діла, які можуть показати, що Я роблю те саме, що й Отець творить”. Дивись, не сказав, що Мені треба робити діла такі самі, які творить Отець, але ті самі, які Отець творить. “Мені, – каже, – треба робити ті самі діла, які творить Той, Хто послав Мене”.

Мені треба робити їх, “поки є день”, поки триває справжнє життя, і люди можуть вірувати в Мене. Потім “настане ніч, коли ніхто не може робити”, тобто вірувати, бо ділом називає віру. Отже, в майбутньому віці ніхто не може вірувати.

Теперішнє життя є день, бо ми впродовж нього, як удень, можемо робити; хоча апостол Павло і називає його ніччю, частково через те, що тут невідомі ті, хто чинить чесноту або ваду, а частково порівняно зі Світлом, Яке осяє праведників. Майбутній вік є ніч, бо там ніхто не може робити; хоча апостол Павло і називає його днем, бо праведні з’являться у світлі і відкриються справи кожного. Отже, в майбутньому віці немає віри, але всі будуть коритися, охочі й небажаючі.

Ін. 9:5. Доки Я в світі, Я світло світові.

“Доки Я в світі, Я світло світові”, бо вченням і явленням чудес просвіщаю душі. Тож і тепер Я маю просвітити душі багатьох через зцілення сліпого і просвітлення зіниць в очах його. Як світло, Я повинен просвіщати і чуттєво, і духовно.

Ін. 9:6. Сказавши це, Він плюнув на землю, зробив слиною суміш і помазав сумішшю очі сліпому,

Сказавши це, Іісус не зупинився на словах, але приєднав до них і діло. “Він плюнув на землю, зробив слиною суміш і помазав сумішшю очі сліпому”, показуючи через бріння, що й Адама тіло утворив із бріння Він же. Одні слова, що Я створив Адама Я, могли здатися спокусливими для слухачів, але коли слова підтверджуються ділом, не залишалося вже приводу до спокуси. Влаштовує очі з суміші, вживаючи той самий спосіб творчості, яким створив і Адама. Не тільки влаштував очі і відкрив їх, але обдарував зором, а це показувало, що Він вдихнув і душу в Адама. Бо без дії душі око ніколи б не побачило, хоча б і було влаштоване. Вжив і плюнення для обдарування зором. Оскільки Він мав намір послати сліпого на Силоам, то, щоб не приписали дива воді джерела, але пізнали, що утворила очі сліпому та відкрила їх сила, що вийшла з вуст Його, для цього плюнув на землю й із плювання вуст зробив суміш. Потім, щоб ти не подумав, що чудо залежало від землі, наказує вмитися, щоб суміш зовсім відстала. Утім, дехто каже, що це бріння зовсім не відпало, але перетворилося на очі.

Ін. 9:7. і сказав йому: іди, умийся в купальні Сілоам, що означає: посланий. Він пішов і вмився, і прийшов зрячим.

Наказує сліпцеві піти на Сілоам частково для того, щоб виявилася ступінь віри його й послуху, бо він не міркував, що не потрібно йти на Сілоам або вмиватися, якщо бріння й плювання роблять його цілком зрячим, але корився Наказникові; частково для того, щоб затулити вуста нерозумних іудеїв, бо, природно, багато хто дивився на нього, коли він йшов з очима, помазаними брінням, і уважно вдивлявся в нього, тож не могли згодом казати: “Це він”, “Це не він”; і, зрештою, для того, щоб, посилаючи його на Сілоам, про самого Себе засвідчити, що Він не чужий до закону й Старого Завіту.

Для чого євангеліст додав пояснення імені Сілоам? Для того щоб ти знав, що і тут зцілив сліпця Христос і що Сілоам – образ Христа. Бо Христос є як Камінь духовний (1Кор. 10:4), так і Сілоам духовний; і як струмок Силоамський своєю дивною течією уявляв щось раптове й разюче, так і пришестя Господнє, потаємне та недовідоме ангелам, силою своєю потоплює всякий гріх.

Ін. 9:8. Сусіди і ті, хто бачив його раніше сліпим, говорили: чи не той це, що сидів і просив милостині?

Сусіди, вражені надзвичайністю дива, не вірили. Хоча хода його на Силоам з очима, помазаними брінням, для того й була, щоб багато хто побачив його і потім не зрікалися б незнанням, проте ж і тепер не вірять.

Євангеліст не без наміру зауважує, що він просив милостині, але щоб показати невимовну людинолюбність Господа в тому, що Він зглядався і на бідних, що Він з великою турботою лікував і злиденних, а звідси і ми навчилися б не нехтувати своїх менших братів.

Ін. 9:9. Одні говорили, що це той; інші ж: схожий на нього. Він же казав: це я.

А сліпий, не соромлячись колишньої убогості, не боячись народу, відкрито говорить: “Це я”.

Ін. 9:10. Тоді питали в нього: як відкрились у тебе очі?

Ін. 9:11. Він сказав у відповідь: Чоловік, Якого звуть Іісус, зробив суміш, помазав очі мої і сказав мені: піди в купальню Сілоам і вмийся. Я пішов, умився і прозрів.

Проповідує Благодійника і каже: “Чоловік, Якого звуть Іісус”. Називає Господа Чоловіком, бо досі ще нічого не знав про Нього, а що тепер дізнався, те й сповідує.

Звідки ж знає, що це Іісус? З розмови Його з учнями. Учні запитували Господа про нього. Він їм доволі довго відповідав: “Мені треба робити діла Того, Хто послав Мене, Я світло світу”. Так не вчив ніхто інший, крім одного Іісуса, і такі промови Він вживав часто. Звідси-то і дізнався сліпий, що це Іісус.

Що Він зробив бріння і помазав його очі, він знав із дотику і сказав. Про плюнування промовчав, бо не знав, а як не знав, то й не додав. Видно, чоловік цей був праведний.

Ін. 9:12. Тоді сказали йому: де ж Він? Він відповідав: не знаю.

Оскільки Господь, даруючи зцілення і здійснюючи чудо, зазвичай ховався за Своєю скромністю, то сліпий на запитання про те, де Іісус, каже “не знаю”, щоб бути абсолютно вірним істині.

Ін. 9:13. Повели цього колишнього сліпця до фарисеїв.

Ведуть його до фарисеїв, щоб піддати його більш докладному і суворому допиту.

Ін. 9:14. А була субота, коли Іісус зробив суміш і відкрив йому очі.

Євангеліст зауважує, що “була субота”, щоб показати злість їхню, як вони ловлять усяку нагоду проти Христа: звинувачують Його в порушенні суботи й тим зазіхають затьмарити чудо. Тому не питають його “як ти прозрів”, але – “як Він відкрив тобі очі”, – в усьому обмовляючи Господа, як Того, Хто діяв у суботу.

Ін. 9:15. Спитали його також фарисеї, як він прозрів. Він же сказав їм: суміш поклав Він на мої очі і я вмився, і бачу.

Змушують самого сліпого пригадати, що Він зробив бріння саме в суботу. Він, відповідаючи тим, хто вже чув, не згадує ні про ім’я Іісуса, ні про те, що говорив йому Господь, а тільки каже: “суміш поклав Він на мої очі і я вмився, і бачу”. Бо, ймовірно, фарисеї раніше чули від тих, що привели до них сліпого, і, можливо, обмовляли Господа, і сказали: “Ось що Іісус робить у суботу”. Гідна зауваження сміливість сліпця, що він безбоязно веде мову з фарисеями. Його привели з тим, щоб він, вражений страхом, відкинув дійсність зцілення, а він дуже ясно виголошує: “Я бачу”.

Ін. 9:16. Тоді деякі з фарисеїв говорили: не від Бога Цей Чоловік, бо не шанує суботи. Інші говорили: як може грішний чоловік такі чудеса творити? І сталася між ними суперечка.

З фарисеїв деякі, не всі, а більш зухвалі, говорили: “Не від Бога Цей Чоловік”. А інші говорили: “Як може людина грішна творити такі чудеса?” Бачиш, під впливом чудес багато хто пом’якшується. Ось ці люди – фарисеї, начальники, проте ж, унаслідок цього дива, соромляться і дещо захищають.

“І сталася між ними суперечка”. Суперечка ця відбувалася раніше в народі, бо “одні казали, що Він обманює народ, а інші, що Він добрий” (Ін. 7:12,43), а тепер починається і між начальниками.

І ось багато фарисеїв, відокремившись від інших, захищають чудо. Однак і після відокремлення говорять за Христа дуже слабко і більш сумнівно і двоєдушно, ніж твердо. Бо слухай, що кажуть: “Як може людина грішна творити такі чудеса?” Бачиш, як слабо заперечують?

Подивися і на хитрість наклепників. Вони не кажуть, що Він не від Бога, бо зцілює в суботу, але що Він “не шанує суботи”; постійно виставляють на показ не благодіяння, а порушення дня.

Зауваж і те, що начальники на добро повільніші, ніж народ. Народ ще раніше розділився в думках, і не всі говорили проти Христа, а начальники вже після народу прийшли до цього похвального поділу. Бо добре іноді буває і поділ, як і Господь каже: “Я прийшов принести на землю меч” (Мф. 10:34), тобто, без сумніву, розбіжність через добро і благочестя.

Ін. 9:17. Знов говорять сліпому: що ти скажеш про Того, Хто відкрив тобі очі?

Хто були ті, хто запитував “ти, що скажеш про Нього”? Це були з числа розсудливих. Бо вони говорили: “Як може грішник творити такі справи?” Щоб не здатися марними захисниками, вони наводять на свідчення самого того, хто отримав благодіяння, як такого, що випробував на собі силу Його, щоб затулити вуста наклепників. Дивись, як розсудливо запитують. Не сказали “ти що скажеш про Нього, бо Він зробив пиття, бо Він не зберіг суботи”, але нагадують про чудо – “бо Він відкрив тобі очі”, немов би підбурюючи зціленого сказати про Христа справжню правду. Нагадують йому і спонукають його: “Тому що Він відкрив тобі очі”. “Він, – кажуть, – облагодіяв тебе. Тому ти повинен проповідувати про Нього”.

Він сказав: це пророк.

Сліпий тепер і сповідував, що міг, а саме: що Він не грішник, але від Бога, це – Пророк, хоча дехто й каже, що Він не від Бога, бо не зберігає суботи.

Христос одним перстом здійснив помазання сумішю, і Його вважають порушником суботи. Самі ж вони всією рукою відв’язують тварин для того, щоб напоїти їх, і вважають себе благочестивими.

Ін. 9:18. Тоді іудеї не повірили, що він був сліпий і прозрів, доки не покликали батьків того, хто прозрів,

Жорстокосерді й завзяті закликають батьків його з метою поставити їх у скруту і через те примусити їх відкинути колишню сліпоту сина. Оскільки вони не могли затулити добросовісні вуста, то залякують батьків, сподіваючись знищити диво. Отже, ставлять їх на середині і роблять допит із люттю і ще з більшою злобою.

Ін. 9:19. і спитали їх: чи це син ваш, про якого ви кажете, що народився сліпим? як же він тепер бачить?

Не кажуть “чи це син ваш, що був колись сліпим”, але – “про якого ви говорите”, немов би так кажучи: “якого ви зробили сліпим і поголоску про це розповсюдили скрізь, цілком вигадано і неправдиво”. Але, о злочестиві фарисеї! Який батько дозволить собі брехати так про своє дитя?

З двох боків утискають їх і примушують відмовитися від сина, з одного боку, – виразом “про якого ви говорите”, з іншого, – запитанням “як він тепер бачить?” Чи бачиш? Неправдивим нібито свідченням батьків про те, що син їхній колись був сліпий, вони принижують це диво, – що він згодом став зрячим. Кажуть: “Помилково або те, що він бачить тепер, або те, що він був сліпий. Але, що він зрячий, це істинно, отже, ви неправдиво розголосили, що він раніше був сліпий”.

Ін. 9:20. Батьки його сказали їм у відповідь: ми знаємо, що це син наш і що він сліпим народився,

Ін. 9:21. а як тепер бачить, не знаємо, і хто відкрив йому очі, ми не знаємо. Він сам уже дорослий; самого спитайте, хай сам про себе скаже.

Фарисеї батькам сліпого запропонували три запитання: 1) чи син це їхній? 2) чи сліпим він народився? і 3) як він став зрячим? На перші два запитання вони відповідають ствердно, що це син їхній і він був сліпий, а про спосіб зцілення не відповідають через незнання. Так сталося, без сумніву, для того, щоб істину визнали твердішою, щоб її засвідчив сам той, хто отримав благодіяння, і тому свідок достовірний, як і батьки його кажуть: “Сам у досконалих літах, він не дитя або недоук, щоб не розумів, як зцілився”.

Ін. 9:22. Так відповіли батьки його, тому що боялись іудеїв; бо іудеї вже змовились, щоб того, хто визнає Його за Христа, відлучати від синагоги.

Ін. 9:23. Тому-то батьки його і сказали: він уже дорослий, самого спитайте.

Так відповідали батьки його, бо боялися фарисеїв. Вони були нетверді й малодушніші за сина свого. А він ставав безстрашним свідком істини; він став добре бачити і розумовими очима.

Ін. 9:24. Отже, вдруге покликали чоловіка, який був сліпим, і сказали йому: воздай славу Богові; ми знаємо, що Чоловік Той грішник.

Як батьки наполягали на тому, що потрібно питати сина їхнього, так і роблять зарозумілі. Вони приводять його, але не для того, щоб питати, а щоб навіяти йому звинувачення на Цілителя. Бо навіювання “воздай славу Богові” – значить, сповідуй, що Іісус нічого для тебе не зробив, і в тому, щоб не приписувати нічого доброго Іісусу, ставлять славу Божу!

“Ми, – кажуть, – знаємо, що Він грішник”. Чому ж ви не викривали Його, коли Він викликав вас на це, кажучи: “Хто з вас викриє Мене в гріху” (Ін. 8:46)?

Ін. 9:25. Він сказав їм у відповідь: чи Він грішник, не знаю; одне знаю, що я був сліпий, а тепер бачу.

Сліпий каже: “Чи грішник Він, я не знаю, і тепер цього не відчуваю, ні стверджую. Але вельми ясно знаю те, що Він вчинив наді мною чудо”. Отже, нехай ця справа буде розглянута сама по собі і дасть про Нього поняття.

Ін. 9:26. Знову спитали його: що Він зробив з тобою? як відкрив твої очі?

Ін. 9:27. Відповів їм: я вже сказав вам, і ви не слухали; що ще хочете почути? чи хочете і ви стати Його учнями?

Потім, коли знову запитували його “що Він зробив з тобою”, ставлячи в провину Спасителеві, що Він помазання сумішю здійснив у суботу, чоловік цей зрозумів, що вони запитують не для розвідки, а для звинувачення, і відповів їм із докором: “Не хочу я більше говорити з вами, тому що багато разів я говорив, і ви не послухали”.

Потім, що особливо могло вразити їх, додає: “Невже і ви хочете стати Його учнями?” Очевидно, сам він бажає бути Його учнем. Жартуючи ж і сміючись над ними, говорить це спокійно; а це показує душу сміливу і безстрашну, яка не боїться їхнього сказу.

Ін. 9:28. Вони ж докорили йому і сказали: ти Його учень, ми ж Мойсеєві учні.

На образу його вони кажуть: “Ти учень Його, а ми учні Мойсеєві”. І тут явно брешуть. Бо якби були учнями Мойсеєвими, то були б і Христовими, як і Сам Він каже їм: “якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені” (Ін. 5:46).

Ін. 9:29. Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог; Цього ж не знаємо, звідки Він.

Не сказали “ми чули”, але – “ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог”, хоча про це їм передали предки. Про те, що прийняли на слух, кажуть “ми вірно знаємо”, а Того, Чиї чудеса бачили на власні очі, і Чиє вчення Божественне і небесне чули самі, називають обманщиком (Ін. 7:12). Бачиш, до якого божевілля довела їхня злоба.

Ін. 9:30. Чоловік, який прозрів, сказав їм у відповідь: це й дивно, що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі.

“Ви, – каже, – іудеї, відкидаєте мого Цілителя тому, що нібито не знаєте, звідки Він. А я кажу, що Він тим більше гідний здивування, що, не будучи з числа знатних між вами і славних людей, може здійснювати такі справи, які абсолютно ясно свідчать, що Він володіє якоюсь вищою силою і не потребує жодної допомоги людської”.

Ін. 9:31. Але ми знаємо, що грішників Бог не слухає; але якщо хто шанує Бога і волю Його творить, того слухає.

Потім, оскільки раніше дехто з них же говорив: “Як може людина грішна творити такі чудеса”, то і він береться за цей осуд їхній і нагадує їм власні їхні слова. “ми знаємо, що грішників Бог не слухає; але якщо хто шанує Бога і волю Його творить, того слухає”. Зауваж звідси, як він не тільки відсторонює гріхи від Господа, а й виставляє Його великим угодником Божим, який робить усе за Його волею, коли каже: “Якщо хто шанує Бога і творить волю Його”.

Деякі вдаються до холодного і витонченого співзапитування. “Як, – кажуть, – сказано, що Бог не слухає грішників? Він Людинолюбець. Що ж, означають тут слова “Бог не слухає грішників”?” На таке запитання не варто було б і відповідати. Однак потрібно сказати, що словами цими – “Бог не слухає грішників” – виражається та думка, що Бог грішникам не дає сили творити чудеса. Бо Дух Божий не стане мешкати в тілі, обкладеному гріхами. Тих же, які щиро і від серця просять собі прощення гріхів, Бог вислуховує не як грішників, а як тих, хто кається. Бо разом із тим, як вони просять собі прощення, вони перейшли вже з низки грішників до низки тих, хто кається. Тому справедливо сказано, що Бог не слухає грішників. Він не дає грішникам і благодаті творити чудеса. Бо якби вони й стали колись просити про щось подібне, то, як Він дасть прохане тим, яких ненавидить за те вже, що вони привласнюють собі зовсім їм непристойне? А якщо Він слухає тих, хто просить прощення, то слухає не як грішників, а як тих, хто кається.

Примічай. Сказавши “якщо хто шанує Бога”, додав “і творить волю Його”. Бо багато хто шанує Бога, а волі Божої не виконує. А має бути разом те й інше: і вшанування Бога, і виконання волі Божої, інакше, віра і діла, або, як висловився апостол Павло, віра і добра совість (1Тим. 1:5), коротше сказати; споглядання і діяльність. Бо віра істинно жива тоді, коли при ній є і богоугодні діла, від яких буває добре сумління, так само, як від поганих справ – порочне сумління. І знову, справи тоді живі, коли при них є і віра, а окремо один від одного вони мертві, як сказано: “Віра без діл мертва” (Як. 2:26), і справи без віри.

Зауваж, мабуть, і те, яку сміливість дає істина злиденній, анітрохи не чудовій людині, і вона викриває великих і славних між іудеями. Так велика сила істини, тоді як брехня вельми боязка і несмілива.

Ін. 9:32. З віку не чувано, щоб хтось відкрив очі сліпому від народження.

Ін. 9:33. Якби Він не був від Бога, не міг би нічого творити.

Далі, знаючи, що вони хочуть затьмарити чудо, він з повним розумінням проповідує про благодіяння. Якби Він не був від Бога, то не зробив би такого дива, якого від віку ніхто не робив. Якщо, можливо, і відкривалися очі сліпих, але не від народження зіпсовані, а від якоїсь хвороби. Але те, що сталося нині, – нечуване діло. Отже, очевидно, той, хто здійснив таке диво, – більш ніж людина.

Ін. 9:34. Сказали йому у відповідь: у гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш?

Допоки сподівалися, що людина ця скаже на догоду їм, її закликали і запитували, і до того ж не один раз. Але коли з відповідей дізналися, що він мислить неоднаково з ними, а схильний до істини, принижують його, як народженого в гріхах. Абсолютно нерозумно ганьблять його сліпотою і думають, що його, як вельми грішного, ще до народження засудили до народження сліпим, що необґрунтовано.

І вигнали його геть.

Як сини брехні, виганяють його, сповідника істини, геть із храму. Але це послужило йому на благо. З храму його вигнали, а Господь храму негайно знайшов його. Збезчестили його за думку на користь Христа, а він удостоївся пізнати Сина Божого.

Ін. 9:35. Іісус, почувши, що вигнали його геть, знайшов його і сказав йому: чи віруєш ти в Сина Божого?

“Іісус, – сказано, – знайшов його, подібно до подвигоположника, який приймає борця, що сильно знемог і увінчаний”. І що каже? Чи віруєш ти в Сина Божого? Для чого про це питає, коли він стільки сперечався з іудеями, стільки говорив за Нього? Не через незнання так робить, але за бажанням навчити сліпця пізнання про Самого Себе. Раніше він зовсім не бачив Його, не бачив і після зцілення його, бо юдеї, ці найлютіші пси, тягали його туди й сюди. Тепер Він запитує його для того, щоб на питання його про те, хто є Син Божий, вельми доречно вказати на Самого Себе. Разом із цим показує йому й те, що Він високо цінує віру його, кажучи так: “Стільки народу образило Мене, але Я анітрохи не звинувачую їм цього. Я про одне дбаю – про віру”.

Ін. 9:36. Він відповів і сказав: а хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?

Ін. 9:37. Іісус сказав йому: і бачив ти Його, і Він говорить з тобою.

“Господи, хто це Син Божий?” – з любов’ю запитує він. Іісус відповідає: “Він Той, Якого ти бачив і Який говорить з тобою”. Не сказав: “Це – Я, що зцілив тебе, що сказав тобі: іди, вмийся”, але каже спочатку прикрито і неясно “і бачив ти Його”, а потім і ясніше: “і Він говорить з тобою”. Господь, здається, з наміром сказав “бачив ти Його”, з тим, саме, щоб нагадати йому про зцілення і про те, що він від Нього отримав здатність бачити.

Ін. 9:38. Він же промовив: вірую, Господи! І поклонився Йому.

І він негайно вірує і на ділі виявляє віру палку й істинну, поклоняється і справою підтверджує слово, що прославляє Його як Бога, тому що законом ведеться поклонятися одному тільки Богові (Повт. 6:13).

Зауваж, мабуть, що чудо це сталося і в духовному сенсі. Сліпою була і взагалі всяка людина від народження, тобто від підпорядкування народженню, з яким пов’язане тління, бо відтоді, як нас засуджено на смерть і на розмноження через пристрасне народження, відтоді над нашими думкою розпростерлася нібито якась густа хмара, і, можливо, той “шкіряний одяг”, про який згадує Священне Писання (Бут. 3:21).

Сліпий був, зокрема, народ язичницький. І він був сліпий від народження. Наприклад, елліни через те, що звеличували народжуване й тлінне, стали сліпими, як сказано: “Затьмарилось нерозумне їхнє серце” (Рим. 1:21). Так і мудреці (маги) перські життя своє проводили в тлумаченнях про народження і дні народження.

Цього сліпого, тобто взагалі всяку людину, або, зокрема, язичників, Іісус “побачив”. Як сліпий не міг побачити Творця, то Він, за милосердям милості, Сам “відвідав нас, Схід з неба” (Лк. 1:78). Як же побачив? “Проходячи”, тобто не на небі будучи, і, за словами пророка, схилившись “дивиться з неба на людських синів” (Пс. 13:2), але з’явившись на землі. І в іншому сенсі: “проходячи” побачив язичників, тобто прийшов не до них переважно. Бо Він прийшов “до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24), а потім, немов би мимохідь, глянув і на язичників, які сидять у темряві цілковитого незнання.

Як лікує сліпоту? Плюнувши на землю і зробивши бріння. Бо хто повірить, що Слово зійшло у святу Діву як крапля, що крапає на землю, той помаже собі уявні очі брінням з плюнення і землі, тобто єдиним Христом, який складається з Божества, знаком якого слугує крапля і плюнення, і Людяності, знаком якої слугує земля, з якої тіло Господа.

Чи зупиниться лікування на вірі? Ні; треба йти і на Сілоам, джерело хрещення, і хреститися в Посланого, тобто Христа. Бо всі ми, які духовно хрестилися, у Христа хрестилися. А хто хреститься, той після цього піддасться і спокусам. Можливо, за Христа, що зцілив його, “поведуть перед царів і правителів” (Лк. 21:12). Тому потрібно бути твердим і непохитно стояти у сповіді; не зрікатися зі страху, але, якщо знадобиться, стати і відлученим, і вигнаним із синагоги, за сказаним: “вас зненавидять усі народи за ім’я Моє” (Мф. 24:9), і “виженуть вас із синагог” (Ін. 16:2).

Якщо люди, що ворогують проти істини, і виженуть сповідника її, і відсторонять від святого і дорогоцінного для них, тобто від багатства і слави, то знайде його Іісус, і, коли ворогами буде зневажений, тоді від Христа буде особливо вшанований пізнанням і найґрунтовнішою вірою. Бо тоді найбільше поклонятиметься Христу як Людині видимій і як істинному Синові Божому. Бо не інший Син Божий і інший Син Марії, як нечестиво хулив Несторій, але Один і Той самий Син Божий і Людський. Дивись. Коли колись сліпий запитав: “Хто Син Божий, щоб мені вірити в Нього”, тоді Господь відповів: “Він є Той, Якого ти бачив, і Який говорить з тобою”. Хто ж говорив, як не Той, Хто народився від Марії? А Він же і Син Божий, але не інший і не інший. Чому і свята Марія воістину Богородиця. Бо Вона народила Сина Божого, що став плоттю, нероздільного і в двох природах Єдиного, Який є Христос Господь.

Ін. 9:39 І сказав Іісус: на суд Я прийшов у світ цей, щоб незрячі бачили, а зрячі стали сліпими.

Господь бачив, що фарисеї з чуда витягли для себе більше шкоди, аніж користі, і через це стали гідні більшого осуду, а тому каже: “Як здається, і як виходить на ділі, Я прийшов на суд, тобто для більшої кари, щоб ті, хто не бачить, бачили, і ті, хто бачить, як от фарисеї, стали сліпими душевними очима. Бо ось той, хто не бачить від народження, бачить і душею, і тілом, а ті, хто вважають себе такими, що бачать, стали сліпі розумом”. Тут Він говорить про пильність і сліпоту двоякого роду.

Ін. 9:40. Почувши це, деякі з фарисеїв, що були з Ним, сказали Йому: невже і ми сліпі?

Фарисеї, які завжди хапалися за чуттєве, подумали, що Він говорить про сліпоту чуттєву, і сказали: “Невже і ми сліпі?” Вони соромилися однієї тільки цієї сліпоти тілесної.

Ін. 9:41. Іісус сказав їм: якби ви були сліпі, то не мали б на собі гріха, але як ви говорите, що бачите, то гріх залишається на вас.

А Господь хотів показати їм, що краще бути сліпими по тілу, ніж невіруючими, і сказав: “Якби ви були сліпі, то не мали б гріха”. Бо якби ви за потребою, від природи, були сліпі, вам могло б бути дано прощення в невір’ї, яким ви заражені. Але нині ви кажете, що ви бачите і, однак же, будучи свідками чуда над сліпим, ще залишаєтеся в невір’ї, а тому й негідні прощення. Бо гріх ваш залишається незабутнім, і ви тим більше будете покарані, що не приходите до віри при очевидних чудесах.

Слова ці “якби ви були сліпі, то не мали б гріха” можна і так розуміти. Ви запитуєте про тілесну сліпоту, якої самої й соромитеся. А Я кажу про душевне ваше засліплення, що “якби ви були сліпі”, тобто необізнані в Писанні, то “не мали б на собі такого тяжкого гріха”, бо грішили б через незнання. А тепер ви говорите, що ви бачите, і видаєте самі себе за розумних і досвідчених у законі, тому ви самі себе засуджуєте і маєте на собі гріх більший, тому що грішите свідомо.

Глава десята

Ін. 10:1. Істинно, істинно кажу вам: хто входить в кошару овечу не дверима, а десь перелазить, той злодій і розбійник.

Господь словами, що ви істинно сліпі в душі через недугу невір’я, дорікнув фарисеям за невір’я. Щоб вони не могли сказати, що ми відвертаємося від Тебе не через сліпоту нашу, а щоб уникнути обману, Він веде про це тривалу промову. Яку саме? Він виставляє ознаки як істинного пастиря, так і вовка – згубника, і в такий спосіб показує про Самого Себе, що Він добрий, посилаючись як на свідчення справи.

Спочатку Він викладає відмінні властивості губителя. “Він, – каже, – не входить дверима, тобто Писаннями, бо він не свідчить ні Писаннями, ні пророками”. Писання воістину суть двері; бо ми через них наближаємося до Бога. Вони не дозволяють входити вовкам, бо відлучають єретиків, ставлячи нас у безпеку і повідомляючи нам знання про все, про що забажаємо.

Отже, злодій – той, хто не входить через Писання у двір овечий, щоб дбати про овець, а сходить “десь”, тобто сам собі прокладає дорогу іншу і надзвичайну, як, наприклад, Февда та Іуда. Вони перед пришестям Христовим обдурили народ, занапастили його і самі загинули (Діян. 5:36-37). Таким буде і скверний антихрист. Бо у них свідчення не з Писань. Натякає і на книжників, які не виконували жодного слова із заповідей закону, а навчали заповідям людським і переказам.

Пристойно сказав “перелазить”. Це йде до злодія, який перестрибує через огорожу і робить усе з небезпекою. Це – ознаки розбійника.

Ін. 10:2. А хто входить у двері, той пастир овець.

Ін. 10:3. Йому воротар відчиняє, і вівці голос його чують, і він кличе своїх овець по імені і виводить їх.

Ось і ознаки пастиря. Пастир входить через Писання, і “воротвр відчиняє Йому”. Під воротарем розумій, мабуть, і Мойсея, бо йому ввірені були слова Божі. Мойсей відчинив двері Господу, без сумніву, тим, що говорив про Нього. Сам Господь сказав: “Якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені” (Ін. 5:46). Або воротар є Дух Святий. Оскільки Писання, що розуміються при осяянні від Духа Святого, вказують нам Христа, то справедливо – Дух Святий воротар. Ним, як Духом премудрості і знання, відчиняються Писання, через які Господь входить у піклування про нас і через які Він виявляється Пастирем. І вівці слухаються голосу Пастиря.

Фарисеї часто називали Господа обманщиком і доводили це своїм власним невір’ям, кажучи: “Невже хто-небудь із начальників увірував у Нього” (Ін. 7:48)? Тому Господь показує, що не Його треба вважати губителем за те, що вони не вірують, а їх треба виключити з числа овець. “Я, – каже, – входжу дверима”. Очевидно, Я воістину Пастир. Ви не пішли за Мною і тим показали про себе, що ви не вівці.

Ін. 10:4. І коли виведе своїх овець, йде поперед них, а вівці йдуть за ним, бо знають його голос.

Звідки ж виводить Своїх овець? Із середовища невірних, як, наприклад, вивів із середовища іудеїв сліпого, який і почув Його, і впізнав Його.

І йде перед вівцями, хоча в тілесних пастухів буває навпаки, бо вони ходять позаду овець. Цим показує, що Він усіх приведе до істини. І учнів, “як овець, посилає поміж вовків” (Мф. 10:16). Так, справді, пастирське служіння Христа надзвичайне.

Ін. 10:5. За чужим же не йдуть, а тікають від нього, бо не знають чужого голосу.

“За чужим не йдуть”, бо не знають чужого голосу. І тут, без сумніву, натякає на Февду та Іуду, за якими вівці не пішли, бо небагатьох спокусили, та й ті, після смерті їхньої, відстали. А за Христом і за життя, і особливо після смерті, “ходив весь світ” (Ін. 12:19).

Натякає і на антихриста, бо і він небагатьох звабить, а після своєї загибелі не матиме послідовників. Слова “не йдуть” показують те, що після смерті ошуканців ніхто не буде дослухатися або слідувати.

Отже, Писання суть двері. Через ці двері Господь виводить овець на пасовище. Яке ж пасовище? Майбутня насолода і заспокоєння, в яке Господь вводить нас. Якщо в інших місцях Він і Самого Себе називає дверима, цьому не треба дивуватися. Бо, коли Він хоче зобразити Своє піклування про нас, Він називає Самого Себе пастухом, а коли хоче показати, що Він приводить до Отця, тоді називає Самого Себе дверима, подібно до того, як Він же в різних сенсах є і Вівцею, і Пастирем. Ще під дверима розуміються слова божественних Писань; а Господь Сам є і називається Словом; отже, може бути названий і Дверями.

Ін. 10:6. Цю притчу сказав їм Іісус; але вони не зрозуміли, про що Він говорив їм.

Іісус сказав їм у цих словах притчу, або порівняння, і вжив неясну мову для того, щоб зробити їх більш уважними.

Ін. 10:7. Отже, знову сказав їм Іісус: істинно, істинно кажу вам, що Я двері вівцям.

Коли ж досягнув цього, то вирішує неясність і каже: “Я – Двері”.

Ін. 10:8. Всі, скільки їх приходило переді Мною, є злодії й розбійники; але вівці не послухали їх.

«Всі, скільки їх приходило”. Це сказав не про пророків, як божеволіють маніхеї. Вони користуються цим висловом для доказу того, що Старий Завіт не від Бога, і пророки не були послані Богом. “Ось, – кажуть, – Господь сказав, що всі, скільки б не приходило, – злодії й розбійники”. Але Він сказав це не про пророків, а про Февду та Іуду, та інших збурювачів. А що сказав про них, це видно з того, що додав “вівці не послухали їх”. Бо вівці не послухали цих збурювачів, а пророків послухали, і, скільки не увірувало в Христа, всі через них увірували.

І інакше: “вівці не послухали їх”. Сказав це на похвалу. Але ніде не видно, щоб Він хвалив тих, котрі не слухали пророків, навпаки, Він сильно засуджує і викриває їх.

Потім, зверни увагу на точність виразу “скільки їх приходило”, а не говорить “скільки б не (було) послано”. Бо пророки приходили тому, що були послані, а псевдопророки, як і вищесказані заколотники, приступали до розбещення спокусників тоді, коли ніхто їх не посилав. Так і Бог каже: “Я не посилав їх, вони побігли самі” (Єр. 23:21).

Ін. 10:9. Я є двері: хто через Мене увійде, той спасеться, і увійде, і вийде, і пасовище знайде.

Хто Мною, дверима, увійде, і приведеться до Отця, і стане Його вівцею, той спасеться, і не тільки спасеться, а й здобуде велику безстрашність, як і Господь, і Владика. Бо це позначає словами “і увійде, і вийде”. Так і апостоли сміливо входили і виходили перед володарями, і виходили радісними і непереможними (Діян. 5:41).

“І знайде пасовище”, тобто рясну їжу. І інакше: оскільки наша людина подвійна, за висловом апостола Павла, “внутрішня і зовнішня” (Рим. 7:22; 2Кор. 4:16), то можна сказати, що входить той, хто дбає про внутрішню людину, і той знову виходить, хто члени, що на землі, і “діла тілесні умертвляє” у Христі (Рим. 8:13). Такий знайде пасовище і в майбутньому віці, за сказаним: “Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду” (Пс. 22:1).

Ін. 10:10. Злодій приходить тільки для того, щоб украсти, вбити й погубити. Я прийшов для того, щоб мали життя, і мали з достатком.

Оскільки тих, хто пристав до Февди та Іуди й інших відступників, було вбито й загинуло, то додав: “Злодій приходить тільки для того, щоб вкрасти, вбити і погубити”, називаючи злодіями їх і подібних до них. “А Я, – каже, – прийшов для того, щоб мали життя”. Вони вбивали і губили своїх послідовників, а Я прийшов, щоб жили і мали дещо більше, а саме: причастя Святого Духа, під чим треба розуміти і Царство Небесне. Отже, у Христі всі мають життя, бо всі воскреснуть і будуть жити; а праведники отримають і щось більше, саме: Царство Небесне.

Ін. 10:11. Я є пастир добрий: пастир добрий життя своє покладає за овець.

Потім веде мову і про страждання і каже: “Я життя (душу) Мою покладаю за овець”, – висловлюючи цим, що Він іде на страждання не з примусу, а добровільно. Словом “покладаю” показує, що ніхто її не забере в Мене, а Я Сам віддаю її.

Ін. 10:12. А наймит, не пастир, якому вівці не свої, побачивши, що йде вовк, залишає вівці і втікає, а вовк хапає і розганяє їх.

Натякає і на заколотників, не раз згаданих. “Вони, – каже, – не поклали життя за овець, але залишили своїх послідовників, бо були найманці”. А Сам Господь вчинив навпаки. Коли взяли Його, Він сказав: “якщо Мене шукаєте, залиште їх, хай ідуть,

9: щоб збулося слово, сказане Ним: з тих, котрих Ти дав Мені, Я не погубив нікого” (Ін. 18:8-9,12) і до того ж тоді, коли іудеї прийшли на Нього гірше, ніж вовки на овець. “Бо прийшли, – сказано, – з мечами та киями, щоб узяти Його” (Лк. 22:52).

Під вовком тут можна розуміти і уявного ворога, якого Писання називає і левом (1Пет. 5:8), і скорпіоном (Лк. 10:19), і змієм (Бут. 3:1; Пс. 90:13). Говориться, що він “викрадає” вівцю, коли пожирає когось через погану справу; “розганяє” коли за допомогою злих помислів бентежить душу. Справедливо можна назвати його і злодієм, який “обкрадає” через лукаві помисли, “вбиває” через угоду з ними, “знищує” через справу. Іноді приражається до кого-небудь помисел злий, це буде злодійство. Якщо людина погодиться з лукавим навіюванням, тоді, можна сказати, диявол вбиває її. Коли ж людина на ділі зробить зло, тоді вона гине. Можливо, і це означають слова “злодій приходить тільки для того, щоб вкрасти, вбити і погубити”.

Ін. 10:13. А наймит втікає, бо він наймит, і не турбується про овець.

Господь робить зовсім інакше, ніж цей злодій. Він дає божественне життя, висвітлює і помисли наші добрими настановами, і тіла добрими справами; дає і дещо надлишкове, а саме те, що ми можемо приносити й іншим користь за допомогою дару учительського, а також і Царство Небесне, немов би даючи нам деяку зайву винагороду. Він справді Добрий Пастир, а не найманець, якими є начальники юдейські, котрі не дбають про народ, а мають на увазі тільки те, щоб одержати з нього плату. Бо вони шукали не користі народу, а собі прибутку від народу.

Ін. 10:14. Я є пастир добрий; і знаю Моїх, і Мої знають Мене.

І звідси ти можеш дізнатися відмінність між пастирем і найманцем. Найманець не знає овець, що походить від того, що він не наглядає за ними постійно. Бо якби він постійно дивився, то знав би їх. А пастир, яким є Господь, знає своїх овець, тому й дбає про них, і вони знову знають Його, тому що користуються Його наглядом і за звичкою впізнають свого Покровителя.

Дивись. Спершу Він пізнає нас, а потім уже ми Його. І не інакше можна пізнати Бога, як будучи пізнаними від Нього (1Кор. 13:12). Бо Він спершу засвоївся нам плоттю, ставши Людиною, потім уже ми засвоїлися Йому, отримавши дар обоження. Бажаючи показати, що ті, хто невірує, недостойні бути пізнаними від Бога і не є вівцями Його, Він сказав: “Я знаю Моїх, і Мої знають Мене”, як написано: “пізнав Господь Своїх” (2Тим. 2:19).

Ін. 10:15. Як знає Мене Отець, так і Я знаю Отця; і душу Мою покладаю за вівці.

Щоб хто-небудь не подумав, що Він пізнавав, як людина. Він додав: “Як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця”, тобто – Я так вірно знаю Його, як Самого Себе.

Часто повторює “Я життя Моє покладаю за овець” для того, щоб показати, що Він не обманщик. Бо вирази “Я Світло, Я Життя” для немислених здавалися гордовитими. Але слова “Я хочу померти” не містять ніякого самохваління, а, навпаки, виражають велике піклування, бо Він хоче віддати Себе за людей, які кидали в Нього камінням.

Ін. 10:16. Є у Мене й інші вівці, які не з цього двору,

Це говорить про язичників. Вони не того двору, який під законом. Бо язичники не огороджуються законом.

і тих Мені треба привести: і вони почують голос Мій,

Бо і ці в розсіянні, і ті не мають пастирів. І найрозумніші, і найздібніші до віри з іудеїв були без пастирів, отже, тим більше, язичники.

Мені “належить” зібрати і язичників, і іудеїв. Слово “треба” тут означає не примус, а те, що неодмінно послідує.

і буде одне стадо і один Пастир.

“У Христі Іісусі немає ні іудея, ні язичника” (Гал. 3:28), і жодної відмінності. Бо у всіх один образ, одна печатка хрещення, один Пастир, Слово Боже і Бог. Нехай засоромляться маніхеї, які відкидають Старий Завіт, і почують, що одна отара і один Пастир; бо Один і Той самий Бог Старого і Нового Завіту.

Ін. 10:17. Тому любить Мене Отець, що Я життя Моє віддаю, щоб знов прийняти його.

Оскільки Його називали чужим Отцеві, ошуканцем і губителем, а не Спасителем душ, то справжніми словами Він оголошує: “Я не губитель ваш, а готовий за вас усе перетерпіти, якщо вже не з іншого чогось, то тому, що Бог полюбив вас стільки, що і Мене Він любить за те, що Я вмираю за вас. Як же Я буду обманювати вас, коли знаю, що вас Бог любить? Навпаки, чи не краще наважуся померти за вас, якщо не для іншого чого, то для того, щоб Отець Мій за це ще більше полюбив Мене?”

Говорить це так принижено з поблажливості, бо слухачі не приймали, коли Він говорив про Себе піднесено. Надавати іншого сенсу цьому вислову було б безглуздо. Бо, невже Отець раніше не любив Його, а почав любити тільки тепер, і причиною цього стала смерть Його за нас? Ні; а, як я сказав уже, Він висловився таким чином з поблажливості.

Інший може сказати й таке. Любов до нас Бога й Отця була відома. А Бог і Отець побачив, що і Син Його виявив до нас таку саму доброту, бо захотів і померти за нас, і в точності зберігає властивості доброти Отцівської, Тому Отець по справедливості полюбив Сина, полюбив не як дар Синові та ніби нагороду за Його смерть за нас, а тому, що побачив у Сині спорідненість Істоти із Самим Собою, і тому любити Сина його спонукали нібито нездоланні закони природи. Бо хіба не справу великої любові до нас явив Син, коли прийняв за нас ганебну смерть, і не тільки смерть, а й знову прийняв життя, щоб умертвити смерть і через Воскресіння Своє нас зробити безсмертними? Отже, коли каже, що Отець любить Мене за те, що Я вмираю за вас, то цим виражає, що Отець наче звеселяється та тішиться з того, що Син подібний до Нього та має до людей таку саму любов, яку Він має до людей.

Ін. 10:18. Ніхто не відбирає його від Мене, але Я Сам віддаю його.

“Життя Мого ніхто не забере в Мене”. Говорить це для тих, які мали намір убити Його. “Ви, – каже, – жадаєте Моєї крові; але знайте твердо, що без Моєї волі ніхто не може пролити її”.

Маю владу віддати його і владу маю знов прийняти його.

Щоб хто-небудь не подумав, що Він помирає, як раб і слуга, за наказом іншого і внаслідок підпорядкування цьому, то каже: “Я Сам владний у Моїй смерті, як Владика смерті. Я маю владу віддати життя Моє. ” Хоча кожен з вас має владу віддати життя своє, бо кожному охочому можна умертвити самого себе, але Господь говорить не про цей спосіб смерті, а про те, що без Його волі ніхто не міг би зробити цього. У людей так не буває. Бо і без нашої волі інші можуть умертвити нас. А Христос без Своєї волі ніколи не постраждав би. Тому, підкоряючись смерті тільки з власної волі, Він має і більше право – “знову прийняти життя”.

Цю заповідь Я одержав від Отця Мого.

“Цю заповідь “померти за мир” Я одержав від Отця”. “Я, – каже, – не супротивник Богу, і до того ж до такої міри, що цю саму смерть заповідано Мені Отцем”. Раніше сказав Він про Себе високе: “Я маю владу прийняти життя Моє”, що показує в Ньому Владику смерті і Начальника життя. Тепер додає смиренне: “Цю заповідь Я отримав від Отця Мого”. Так дивовижно Він з’єднує те й інше, щоб не вважали Його меншим від Отця і рабом Його, щоб вважали не противником Богові, а рівносильним Йому і єдиновільним….

Ін. 10:19. Від цих слів знов виникла суперечка між іудеями.

Така промова Його дійсно послужила на користь багатьом зі слухачів. Між ними стався поділ.

Ін. 10:20. Багато з них говорили: Він біса має і безумствує; чому ж слухаєте Його?

Одні, для яких ці слова Його здавалися загадковими, думали, що Він без глузду.

Чому ж Христос нічого не відповідав тим, які говорили, що Він біснується? Тому, що і противники їхні, і захисники Його не могли змусити їх мовчати і бути для них більш достовірними. Оскільки вони розділилися і повстали один проти одного, то навіщо ще було і Йому суперечити хульникам, коли до того ж Він анітрохи не матиме від них довіри?

Ін. 10:21. Інші говорили: це слова не біснуватого; хіба може біс відкривати очі сліпим?

Інші, розуміючи дещо, говорили: “Це слова не біснуватого”. Оскільки Господь словами не міг заградити їм вуста (бо й розсудливі ні самі не зрозуміли цілком слів Його, ні переконали б своїх супротивників), то намагаються захистити Христа ділами і кажуть, що це слова не біснуватого.

Звідки ж це видно? Зі справ. Невже біс може відкривати очі сліпим? А якщо справа ця божественна, такі ж неодмінно і слова.

Ін. 10:22. Було тоді в Ієрусалимі свято оновлення, і була зима.

Яке оновлення було в Ієрусалимі? Одні кажуть, що оновлення святкували в той день, у який був улаштований храм Соломонів. Інші ж кажуть не так, але що євангеліст розуміє тут оновлення храму, створеного після повернення з полону. Свято це було світле і багатолюдне. Оскільки місто, після тривалого полону, отримало в храмі немов би власну прикрасу, то день оновлення храму вважали днем радості.

Була зима, і після цієї зими в перший весняний місяць Господь постраждав. Тому і євангеліст помітив цей час, щоб показати, що час страждання був близько, і тому Господь прибув до Ієрусалима.

Ін. 10:23. Іісус ходив у храмі, в притворі Соломоновому.

На це свято прибув і Іісус. Тепер Він уже часто ходив в Іудеї, бо страждання були при дверях (близько).

Доки стоїть зима, тобто теперішнє життя, що завжди має збентеження від духів злоби, старайся й ти святкувати оновлення свого духовного храму, постійно оновлюючись і покладаючи “сходження в серці своєму” (Пс. 83:6). Тоді прийде до тебе Іісус і допоможе звершити свято оновлення цього, у притворі Соломоновому, охороняючи тебе Своїм покровом і подаючи тобі мир від пристрастей. Бо Він Сам буде Соломоном, що означає “мирний”. Отже, хто, за висловом пророка, “живе під покровом” (Пс. 90:1) Христа, Мирного, з тим Сам Христос святкує оновлення душі його, допоки триває зима, тобто теперішнє життя. Бо майбутній вік подібний до весни; тоді все оживе і отримає нове буття; тоді ніхто не може оновити душу; всі такі справи закінчаться з теперішнім віком.

Ін. 10:24. Тут іудеї обступили Його і говорили Йому: чи довго триматимеш нас у невіданні? якщо Ти Христос, скажи нам прямо.

Іудеї оточили Його і, мабуть, від деякої ревності до Нього і бажання дізнатися істину, просять сказати їм, чи Він Христос, але насправді питання їхнє було дозвільне і зловмисне. Бо тоді як справи Його доводять, що Він – Христос, вони для переконання вимагають слів. Це скоріше притаманне шахраям і насмішникам. Втім, питання їхнє, повне невдячності й удавання, виявляє їхнє розбещення.

Кажуть: “Скажи нам прямо”. Тим часом Він багато разів говорив прямо, коли приходив на свята, і нічого не говорив потайки, називав Самого Себе Сином Божим і Світлом, і Шляхом, і Дверями, і посилався на свідчення Мойсея.

Ін. 10:25. Іісус відповів їм: Я сказав вам, і не вірите; діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене.

Тому, викриваючи їх у тому, що вони запитують зі злим наміром, Господь відповідає їм: “Я багаторазово говорив вам, і ви не вірите”.

І інакше: “Що прикидаєтеся, ніби послухаєтеся одного простого слова? Ви не приймаєте діл, які творю Я не як противник Богові, але в ім’я Отця Мого. Як же ви повірите одному простому слову?” Бо безсумнівно, що справи набагато переконливіші, ніж слова. Це висловлювали і найпоміркованіші з них: “як може грішний чоловік такі чудеса творити?” (Ін. 9:16).

Ін. 10:26. Але ви не вірите, бо ви не з Моїх овець, як Я сказав вам.

“Ви, – каже, – не віруєте Мені тому, що ви не з Моїх овець”. Я, як добрий пастир, зі Свого боку виконав усе, що Мені належало зробити, а якщо ви не йдете за Мною, то не Я негідний звання пастиря, а ви негідні звання овець.

Ін. 10:27. Вівці Мої голосу Мого слухають, і Я знаю їх; і вони йдуть за Мною.

Сказавши їм, що вони не з овець Його, тепер схиляє їх стати вівцями Його. Для цього й додає: “Мої вівці слухають голосу Мого, і вони йдуть за Мною”.

Ін. 10:28. І Я даю їм життя вічне, і не загинуть повік; і ніхто не викраде їх з руки Моєї.

Потім, підбурюючи їх, розповідає і те, що отримають ті, хто йде за Ним. “Я, – каже, – даю їм життя вічне, і вони не загинуть повік” та інше. Звичайно, такими словами Він збуджує їх і вселяє їм ревність і бажання слідувати за Ним, якщо Він подає такі дари.

Як же говорить “вівці Мої підуть за Мною, і вони не загинуть”? А тим часом ми бачимо, що загинув Іуда. Але він загинув тому, що не пішов за Іісусом і не залишився до кінця вівцею. А Господь говорить про істинних Своїх послідовників і овець, що вони не загинуть. Якщо ж хто-небудь відстане від отари овець і перестане слідувати за Пастирем, той незабаром загине.

Те, що трапилося з Іудою, можна вжити і проти маніхеїв, Іуда був святим і вівцею Бога, але відстав: відпав саме за своїм вибором і самовладою. Отже, зло або добро існує не за природою, але з’являється і припиняється від вільної волі.

Ін. 10:29. Отець Мій, Котрий дав Мені їх, більший за всіх, і ніхто не може викрасти їх з руки Отця Мого.

Чому вони не загинуть? Тому, що ніхто не може “викрасти їх із руки Моєї, бо Отець Мій, що дав Мені їх Мені, більший за всіх, і з руки Його ніхто не може викрасти їх”, а тому і з Моєї руки.

Але запитає інший: “Як Господь сказав, що ніхто не викраде їх із руки Отця Мого, тоді як ми бачимо, що багато хто гине?” На це можна відповісти, що викрасти з руки Отця ніхто не може, а спокусити може багато хто. Бо насильно і самовладно ніхто не може відвернути їх від Отця, Бога; а через спокусу ми щодня спотикаємося.

Ін. 10:30. Я і Отець – єдине.

Бо Моя і Отча рука – одна, Я і Отець одне, тобто за владою і силою. “Рукою” називає владу і силу. Отже, Я і Отець одне за Природою і за Істотою, і за владою. Так зрозуміли й юдеї, що Він цими словами оголошує Себе Єдиносущним Богові, і за те, що Він робить Себе Сином Божим, схопили каміння, щоб побити Його.

Ін. 10:31. Тут знов іудеї схопили каміння, щоб побити Його.

Оскільки Господь сказав, що Я і Отець – одне, зрозуміло, за владою і силою, і показав, що рука Його і Отця одна, то іудеї визнали це за богохульство і хотіли побити Його камінням за те, що Він робить Себе рівним Богові.

Ін. 10:32. Іісус відповів їм: багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого; за яке з них хочете побити Мене камінням?

Господь, викриваючи їх і показуючи, що вони не мають жодної благословенної причини до шаленства проти Нього, але розлючуються даремно, нагадує їм про чудеса, які Він здійснив, і каже: “Я показав вам багато добрих діл, а за які з них ви хочете побити Мене камінням?”

Ін. 10:33. Іудеї сказали Йому у відповідь: не за добрі діла хочемо побити Тебе камінням, а за богохульство і за те, що Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом.

Вони відповідають: “Ми хочемо побити Тебе камінням за богохульство, за те, що Ти робиш Себе Богом”. Він не заперечує цього, не каже, що Я не роблю Себе Богом, Я не дорівнює Отцю, але ще більше стверджує їхню думку. А що Він Бог, доводить це тим, що написано в законі.

Ін. 10:34. Іісус відповів їм: чи не написано в законі вашому: Я сказав: ви боги? (Пс. 81:6).

Ін. 10:35. Якщо Він назвав богами тих, до кого було слово Боже, і не може порушитись Писання,–

Ін. 10:36. чи Тому, Котрого Отець освятив і послав у світ, ви говорите: богохульствуєш, бо Я сказав: Я Син Божий?

Законом же називає і книгу Давида, так само як і все Писання. Слова Його мають такий зміст: якщо ті, хто отримав обоження по благодаті, суть боги (Пс. 81:6), і це не ставиться їм у провину, то яка справедливість, коли ви засуджуєте Мене, Котрий за природою – Бог, Якого Отець освятив, тобто визначив на заклання за світ? Бо відокремлене Богу називається святим. Очевидно, коли Отець освятив Мене і визначив на спасіння світу, Я не дорівнював іншим богам, але Я є істинним Богом. Якщо ж і ті, до яких було Слово Боже, тобто Я, бо Я – Слово Боже, і Я, вселившись у них, дарував їм синоположення, якщо вони є боги, то тим більше Я можу без усякої провини називати Себе Богом, Я, Який за Природою Своєю є Богом, і іншим дарую обоження.

Нехай посоромляться цих слів аріани і несторіани. Бо Христос є Син Божий і Бог за Істотою і Природою, а не тварина, і дає обоження іншим, до яких було Слово Боже, а не обожується Сам по благодаті. Очевидно, Він цими словами відрізняє Себе від обожених по благодаті і показує, що обоження дарував їм Він, будучи Словом Божим і вселившись у них. Бо це позначається словами “до яких було Слово Боже”, з якими було, в яких жило.

Як же Я богохульствую, коли називаю Себе Сином Божим? Бо хоча Я ношу плоть і походжу від потомства Давидова, але ви не знаєте таємниці й того, що тілесне єство людське не інакше могло прийняти бесіду з Богом, як тільки якщо Він з’явиться йому в плоті, як би під завісою.

Ін. 10:37. Якщо Я не творю діл Отця Мого, не вірте Мені;

Ін. 10:38. а якщо творю, то, коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм, щоб пізнати і повірити, що Отець в Мені і Я в Ньому.

“Чи хочете ви, – каже, – пізнати Мою рівність з Отцем?” Рівність за Істотою ви не можете пізнати, бо пізнати Істоту Божу неможливо; але рівність і тотожність справ візьміть за доказ тотожності сили; бо справи будуть для вас свідченням про Моє Божество. І ви дізнаєтеся і повірите, що Я не інше що, як Отець. Бо, перебуваючи Сином і розрізняючись Особою, Я маю одну й ту саму Істоту; так само як і Отець, перебуваючи Отцем і розрізняючись Особою, є не інакше як Син, зрозуміло, за Істотою і Природою. Хоча Ми й розрізняємося Особами, але Особи нерозлучні й нероздільні, а Отець і Син перебувають один в одному неслитно.

У нас батько існує окремо від сина, хоча й одне за природою. Але в Особах божественних не так, як у нас; а Вони перебувають одне в одному неслитно. Тому про нас і говориться “три людини”, бо ми – роздільні Особи, а не складаємо власне одне; а про Святу Трійцю говориться “єдиний” Бог, а не три, бо Особи невіддільно перебувають Одне з Іншим. Додай до цього тотожність волі і бажання.

Ін. 10:39. Тоді знов шукали Його схопити; але Він ухилився від рук їхніх,

Шукають схопити Господа, не переносячи Його високого свідчення про Самого Себе, бо вони не терпіли чудового Його богослов’я. Але Він віддаляється, поступаючись їхньому гніву і влаштовуючи так, щоб через Його віддалення пристрасть їхнього гніву вщухла. Віддаляється всупереч волі їхній, з метою показати (про що ми багато разів говорили), що Він не був би взятий і на хрест, якби не віддав Сам Себе добровільно.

Ін. 10:40. і пішов знов на той бік Іордану, на те місце, де раніше хрестив Іоанн, і залишився там.

Куди ж віддаляється? За Йордан, у те місце, де хрестив Іоанн. Не без мети Він пішов сюди, але для того, щоб багатьом нагадати про те, що там сталося і що Іоанн говорив про Нього.

Ін. 10:41. І багато прийшло до Нього і говорили, що Іоанн не сотворив жодного чуда, але все, що Іоанн сказав про Нього, було правдиве.

Що перебування Його тут багатьом принесло користь, це видно з того, що Євангеліст додає: “Багато хто прийшов до Нього і, згадавши про це місце, говорив, що Іоанн ніякого чуда не створив”. Слова їхні мають таке значення: якщо ми вірили тому (Іоанну), хоча він не зробив жодного чуда, то набагато більше треба вірити Цьому (Іісусу), бо Він зробив стільки чудес.

Оскільки вже Іоанн свідчив про Христа, а чуда ніякого не створив і тому міг бути визнаний недостовірним, то євангеліст додає: “Усе, що не сказав про Нього Іоанн, було істинно”.

Ін. 10:42. І багато там увірували в Нього.

Надають віру ж не Іісусу за свідченням Іоанна, а Іоанну за ділами, які створив Іісус. “Тому, – каже, – багато хто увірував там”. Слово “там” показує, що місце це принесло їм багато користі. Тому-то Іісус часто виводить народ у пустельні місця і віддаляє його від спільноти злих людей, щоб більше могло бути плоду. Так, здається, зробив Він і в Старому Завіті: вивів з Єгипту і в пустелі утворив і влаштував народ, давши йому Закон.

Зауваж, що віддалення Христа відбувається і в духовному сенсі. Він віддаляється з Ієрусалима, тобто від іудейського народу, і переходить у місце, що має джерела, тобто в Церкву з язичників, що має джерела хрещення. І приходять до Нього багато хто, переходячи через хрещення. Бо “за Йордан” означає це, тобто перехід через хрещення. Бо ніхто не приходить до Іісуса і не робиться істинно вірним інакше, як пройшовши через хрещення, яке позначається Йорданом.

Глава одиннадцатая

Ін. 11:1. Був один недужий – Лазар з Віфанії, села Марії та її сестри Марфи.

Один тільки Іоанн розповідає цю історію. Розповідає ж для того, щоб навчити нас не спокушатися, якщо якась хвороба спіткає людей старанних і боголюбних. Бо Лазар був друг Христовий, проте ж і він був хворий.

Ін. 11:2. Марія ж, брат якої Лазар був недужий, була та, що помазала Господа миром і обтерла ноги Його волоссям своїм.

Потрібно знати й те, що ця Марія, яка помазала Господа миром, не була ні блудницею, згадуваною в євангеліста Луки (Лк. 7:37-50), ні жінкою, згадуваною в євангеліста Матвія (Мф. 26:7), а іншою, не блудницею, а чесною, боголюб’язною і старанною. Бо вона дбала про прийняття Христа і служила Йому, як сам Іоанн потім (Ін. 12:2) свідчить. Господь про неї ж свідчить, що вона обрала благу частину, як зауважує євангеліст Лука (Лк. 10:42). Сестри ці були такі дивовижні й високоповажні, що й Лазар став відомим більше через них. Бо Лазар, сказано, був із Віфанії, із села Марії та Марфи.

Ін. 11:3. Сестри послали сказати Йому: Господи! ось, кого Ти любиш, хворий.

Чому ж вони посилають кликати Іісуса, а не йдуть до Нього самі, подібно до сотника і царевого чоловіка? Тому, що вони міцно сподівалися на Христа, тому що вони були слабкі жінки, і не пристойно було їм виходити з дому, тому що і вони одержимі були скорботою і зайняті були турботою про брата. А що вони зробили так не через недбалість, це виявляється з подальшого, бо вони надають Христу велику честь і повагу і приносять тверду молитву.

“Ось, кого Ти любиш”. Кажуть так для того, щоб іменем дружби вірніше схилити Господа до співчуття. Такий вираз цих жінок виявляє і деяку віру їхню. Вони так упевнені у величі сили Господньої, що для них дивно, як хвороба торкнулася людини, яку Він любить. Бо дивним якось видається, що хворий той, кого Ти, Господи, любиш.

Ін. 11:4. Іісус, почувши те, сказав: ця недуга не на смерть, а на славу Божу, щоб через неї прославився Син Божий.

Оскільки Іісус мав намір пробути на тому місці два дні, то й каже, що “ця недуга не на смерть”, хоча вона послужила до смерті; говорить для того, щоб обнадіяти вісників і дати їм нібито деяку розраду, щоб вони не наполягали й не тужили. Для цього-то і каже: “Ця недуга не до смерті”.

І інакше. Якщо уважно вдивишся, то хвороба ця не була до смерті, такої, якою помирає багато хто, тобто до смерті довготривалої, але – тимчасової, що тривала чотири дні. Оскільки ж на четвертий день Лазар воскрес, то, дивлячись на кінець справи, ми говоримо: ця хвороба не до смерті. “Але на славу Божу, щоб прославився через неї Син Божий”. Бачиш, у Отця і у Сина одна слава. Бо, сказавши “До слави Божої”, додав “нехай прославиться Син Божий”, бо слава Бога, тобто Отця, нічим не відрізняється від слави Сина. Отже, і Син є власне й істинно Бог так само, як і Отець, бо в кого одна слава, у тих одна й Істота.

Нехай посоромляться аріани і цього вислову. “Нехай прославиться”. Це розумій не як причину, а як подію і закінчення справи (про що ми і говорили не раз). Бо не для того Лазар був хворий, щоб прославився Бог, але з Лазарем трапилася хвороба, а Господь звернув її до слави Божої.

Ін. 11:5. Іісус же любив Марфу і сестру її та Лазаря.

Ін. 11:6. Коли ж почув, що він хворий, то пробув два дні на тому місці, де знаходився.

“Пробув два дні” для того, щоб Лазар помер, щоб ніхто не міг сказати, що з ним був міцний сон, знемога і непритомність, а не смерть. Тому-то Господь і залишається стільки часу, що почалося вже розкладання, і сама сестра каже, що “вже смердить” (Ін. 11:39).

Ін. 11:7. Після цього сказав учням: підемо знов до Іудеї.

В інших випадках Господь ніколи не висловлював наперед, куди Він має намір піти, а тільки тут наперед оголошує, здається, тому, що учні Його дуже боялися йти в Іудею. Оголошує наперед, щоб вони не зніяковіли від несподіванки, якби Він раптово повів їх у країну, в яку йти вони боялися.

Ін. 11:8. Учні сказали Йому: Равві! чи давно іудеї шукали побити Тебе камінням, і Ти знов йдеш туди?

Оскільки вони боялися і за Нього, бо не мали ще досконалого пізнання про Нього і боялися за самих себе, то кажуть Йому: “Чи давно іудеї шукали побити Тебе камінням, і Ти знову йдеш туди?”

Ін. 11:9. Іісус відповідав: чи не дванадцять годин у дні? хто ходить удень, той не спотикається, тому що бачить світло світу цього;

Ін. 11:10. а хто ходить уночі, спотикається, бо нема світла з ним.

Господь підбадьорює їх і каже: “Як той, хто бачить світло, не спотикається, а спотикається той, хто ходить уночі, так і той, хто творить добро й ходить у справах світла, не зазнає жодного лиха, а хто творить лихе, той зазнає лиха, то вам нема чого боятися, бо ми не зробили нічого гідного смерті”.

Або ще інакше: “Якщо той не спотикається, хто бачить це світло, тим більше не спіткнеться той, хто перебуває зі Мною, якщо тільки сам не відстане від Мене. Тому й ви, перебуваючи зі Мною, Світлом істинним, марно боїтеся”.

Інші під “днем” розуміють час до страждання, а під “ніччю” час страждання. Отже, каже, доки йде “день”, тобто поки ще не настав час страждання, ви не спіткнетеся, бо не зустрінете гоніння від іудеїв, ані іншої якоїсь неприємності. А коли прийде “ніч”, тобто страждання Мої, тоді ви збентежені зберетеся в одному будиночку через страх перед іудеями. Відтоді ви будете зазнавати скорботи і хвороби, і багато озлоблений і неприємностей. Коли Я – Світло – не буду вже з вами жити тілесно, то обійме вас ніч скорбот.

Ін. 11:11. Сказавши це, говорить їм потім: Лазар, друг наш, заснув; але Я йду розбудити його.

Оскільки учні Господа боялися йти до Іудеї, то Він каже їм: “Іудеї шукали побити Мене камінням за те, що Я викривав і докоряв їм. Але нині Я йду не за тим, щоб викривати їх, а за тим, щоб відвідати Свого друга. Тому немає потреби боятися. Я йду не за тим, за чим ходив колись, щоб очікувати небезпеки з боку юдеїв, а йду розбудити друга”.

Ін. 11:12. Учні Його сказали: Господи! якщо заснув, то одужає.

Учні, бажаючи утримати Його від подорожі туди, кажуть: “Досить, якщо він заснув, а якщо заснув, то одужає, тож нам не треба ходити, бо немає потреби”. Хоча Господь, кажучи про Лазаря, для того й додав “друг Мій”, щоб показати необхідність бути там, але учні стверджують, що відвідування Його не потрібне, бо він може одужати і від того, що заснув.

Ін. 11:13. Іісус говорив про смерть його, а вони думали, що Він говорить про звичайний сон.

“Ще більше, – кажуть, – Пришестя Твоє не тільки не необхідне, а й шкідливе для друга. Бо якщо сон, як нам здається, служить до його одужання, а Ти підеш і розбудиш його, то Ти перешкодиш його одужанню. Отже, не потрібно ходити і будити, бо це шкідливо”.

Ін. 11:14. Тоді Іісус сказав їм прямо: Лазар помер;

Господь, бачачи, що учні Його досі ще не розуміють Його, прямо говорить, що Лазар “помер”. Для чого ж Він раніше висловився не прямо, а прикрито, смерть назвав “сном”? З багатьох спонукань.

По-перше, через смиренномудрість, бо не хотів здатися хвастолюбним, а прикрито назвав воскресіння розбудженням від сну. Як же б ужив Він цей вираз, якби смерть не назвав сном? А що це справедливо, тобто, що Він висловився відверто через смиренномудрість, це видно з наступного. Бо, сказавши, що Лазар “помер”, Господь не додав “піду, воскрешу його”. Чи бачиш, як Він не хотів на словах хвалитися тим, що мав намір підтвердити самою справою? Водночас Господь навчає нас і того, щоб ми не були поспішними у своїх обіцянках. Бо, якщо на прохання сотника (про зцілення слуги його) Господь і дав обіцянку, сказавши: “Я прийду, і зцілю його” (Мф. 8:5-7), то сказав це для того, щоб виявити віру його. Отже, це – перша причина, з якої Господь смерть назвав сном.

Інша – та, щоб показати нам, що і всяка смерть є сон і заспокоєння.

Третя – та, що хоча смерть Лазаря для інших і була смертю, але для Самого Іісуса, коли Він мав намір воскресити його, вона була не більше, ніж сон. Як нам легко розбудити сплячого, так, і ще в тисячу разів більше, для Нього зручно воскресити померлого.

Ін. 11:15. і радію за вас, що Я не був там, щоб ви увірували; але ходімо до нього.

“Радію, – каже, – за вас”, що ви можете відтепер більше упевнитися в Моїй Божественній гідності з того, що Я не був там і знаходжусь далеко звідти, однак, наперед кажу вам, що у Віфанії настала смерть, і кажу так, не на слух ґрунтуючись, а як Бог, Сам прозріваючи те, що трапилося на далекій відстані.

Деякі слова Господа “радію за вас” розуміли так: “Те, що Я не був там, це послужить для утвердження вас у вірі. Бо, якби Я був там, Я зцілив би хворого. Дивом було б і це, але воно показало б мало сили Моєї. А тепер, коли Мене там не було і настала смерть Лазаря, а Я піду і воскрешу його, ви повинні більше утвердитися у вірі в Мене. Бо побачите, що Я сильний робити і те, чого раніше ще не явив, а саме: відтворювати і воскрешати мерця, який вже розклався і видає гнилий запах”.

А я прошу тебе помітити те, що хоча Лазар і помер, Господь, однак же, сказав “йдемо до нього”, як би до живого. Бо для Христа, як Бога, і самий Лазар був живий.

Ін. 11:16. Тоді Фома, який зветься інакше Близнюк, сказав учням: ходімо й ми помремо з ним.

Коли Господь сказав це і довів учням необхідність Своєї ходи до Іудеї, тоді Фома, який боявся більше за інших, каже: “Підемо і ми помремо з Ним”. Бо ці слова виражають не бадьорість, а страх і малодушність. Щоб і інших співучнів призупинити, він нагадує їм про смерть і навмисно додає “помремо”, кажучи нібито так: “І ми, дурні, безумні, ті, хто не дбає про свій порятунок і життя, підемо, щоб померти з Ним. Нехай Він недорого цінує Своє життя; тому й ми повинні бути нерозсудливі?” Такі промови пристойні боязкому.

Але подивися на нього згодом. Він, як апостол, закланий був за істину. Благодать Божа так “зміцнила” його, що і до нього можна докласти слова апостола Павла: “здібність наша від Бога” (2Кор. 3:5), і “не я, а благодать” (1Кор. 15:10).

А Оріген каже про Фому щось, схоже на сон: “Фома, – каже він, – дізнавшись пророцтва про Христа і зрозумівши, що Він із душею зійде в пекло для визволення душ, коли почув, що Господь іде будити Лазаря, то подумав, що Він може розбудити його, тобто визволити душу його, не інакше, як коли Сам відкладе тіло і зійде в пекло. Тому, як щирий учень Христовий, який не бажає і в цьому відстати від свого Вчителя, він і іншим співучням радить, і сам викликається скласти тіло своє, щоб зійти в пекло разом з Іісусом, який, за його поняттям, покладе душу Свою, щоб душу друга звільнити з пекла”. Таке смішне пояснення доклав я, щоб осоромити тих, які звеличують усе Орігенове. Бо таке пояснення мудреця – чи не явне марнослів’я і справжній сон?

Ін. 11:17. Прийшовши, Іісус знайшов, що він уже чотири дні у гробі.

Господь навмисно забарився, щоб Лазареві виповнилося чотири дні, потім пішов, щоб чудо зробити з усіх боків вільним від наклепу.

Ін. 11:18. Віфанія ж була поблизу Ієрусалима, стадій за п’ятнадцять.

Для чого євангеліст додає, що Віфанія відстояла від Ієрусалима стадіях у п’ятнадцяти? Для того щоб показати, що справді багато хто з ієрусалимлян приходив, бо Віфанія була недалеко.

Ін. 11:19. І багато з іудеїв прийшли до Марфи й Марії, щоб утішити їх у скорботі за братом їхнім.

Іудеї втішали цих жінок не тому, що любив їх Христос (бо іудеї змовилися вже, щоб відлучити від синагоги того, хто визнає Його за Христа (Ін. 9:22) ), або через важкість лиха, або через те, що ті, хто прийшов, були не зі злих, від чого багато хто з них і увірував.

Ін. 11:20. Марфа, почувши, що йде Іісус, вийшла назустріч Йому; Марія ж сиділа вдома.

Марфа одна тільки йде вперед назустріч, а не бере з собою сестру, тому що вона хотіла наодинці побачитися з Ним і розповісти Йому про те, що трапилося. Коли ж Господь збудив у ній добру надію, тоді вона йде і кличе сестру. Раніше вона не говорила сестрі Марії про прихід Господа для того, щоб приховати це від тих, хто був із нею. Бо якби Марія почула, що йде Іісус, вона негайно пішла б назустріч Йому, а за нею пішли б і ті, хто прийшов, іудеї, але Марфа не хотіла, щоб вони дізналися про пришестя Іісуса.

Ін. 11:21. Тоді Марфа сказала Іісусові: Господи! якби Ти був тут, не помер би брат мій.

Марфа мала віру в Христа, але не повну, не належну. Тому й каже: “Господи, якби Ти був тут, не помер би брат мій”. Сказала це, без сумніву, тому, що не вірила, що Він, якби захотів, то, і, не будучи присутнім особисто, міг би запобігти смерті брата її.

Ін. 11:22. Але й тепер знаю, що коли чого Ти попросиш у Бога, дасть Тобі Бог.

А далі виявляє ще більшу слабкість віри. Бо каже: “Чого Ти попросиш у Бога, дасть Тобі”. Бачиш, вона вважає Його за якусь людину, доброчесну і угодну Богові. Бо не сказала “чого Ти не захочеш, усе зробиш”, але – “чого не попросиш, усе дасть Тобі”.

Ін. 11:23. Іісус говорить їй: воскресне брат твій.

Господь же, спростовуючи таке розуміння її, каже: “Брат твій воскресне”. Не сказав їй “так, я буду просити Бога, і дасть Мені”, не погодився з її промовою, але вжив помірний вираз.

Ін. 11:24. Марфа сказала Йому: знаю, що воскресне у воскресіння, в останній день.

Оскільки Марфа ще не вірила і не зрозуміла сенсу слів “воскресне брат твій”, то подумала, що він воскресне в останнє воскресіння (а що буде останнє воскресіння, це Марфа знала частково з Божественного Писання, а ще більше з частих бесід Христових про воскресіння).

Ін. 11:25. Іісус сказав їй: Я є воскресіння і життя; віруючий в Мене, коли і помре, оживе.

А далі набагато ясніше виставляє Свою могутність і владу: “Я, – каже, – Я є воскресіння і життя”.

Отже, доки жінка залишалася ще жінкою, Господь воскрешає її та збуджує її віру, яка наче вмерла, кажучи зрозуміліше: “Ти кажеш Мені, що Бог дасть Мені все, що б я не попросила в Нього. А Я кажу тобі ясно, що Я є воскресіння і життя, так що сила Моя не обмежується місцем, але Я можу однаково зцілювати, будучи присутнім на місці і заочно. Бо Я роздаю блага і не від імені когось іншого, але Сам Я воскресіння і життя, Сам маю силу воскрешати і оживляти”.

Ін. 11:26. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік. Чи віриш цьому?

“Той, хто вірує в Мене, хоч і помре цією тілесною смертю, оживе, і кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре смертю духовною. Тому не бентежся. Бо хоч брат твій і помер, але оживе. І що кажу про брата твого? І ви, якщо віруєте в Мене, не помрете, але будете вище смерті духовної, яка набагато страшніша. А Хто позбавляє від смерті найстрашнішої, Той тим легше позбавить померлого брата твого від смерті менш страшної”.

“Чи віриш цьому?” – запитує Господь Марфу. А вона, хоча вислухала такі високі промови, однак, не зрозуміла, що сказав їй Господь. Думаю, що від скорботи вона страждала і нетямущістю. Бо інше питає Господь, інше відповідає вона. Господь запитує, чи вірить вона, що Він є воскресіння і життя, і що той, хто вірить у Нього, не помре навіки, чи розумітимеш смерть духовну або тілесну. Бо про вірних, через їхню надію на воскресіння, справедливо говориться, що вони не вмирають.

Ін. 11:27. Вона говорить Йому: так, Господи! я вірую, що Ти Христос, Син Божий, грядущий у світ.

А що відповідає Марфа? “Я впевнена, що Ти – Христос, Син Божий, що прийде у світ”. Хороша і справедлива її відповідь, але відповідь не на запитання. Однак же, вона звідси отримала ту користь, що приборкалася сила її скорботи і зменшилася її печаль.

Ін. 11:28. Сказавши так, пішла і покликала тихо Марію, сестру свою, кажучи: Учитель тут і кличе тебе.

Марфа “тихо” кличе сестру свою; і зробила це дуже розсудливо. Бо якби іудеї, які прийшли до них, довідалися, що Марія йде назустріч Христу, вони б пішли від них, і чудо залишилося б без свідків. А тепер іудеї подумали, що Марія йде на гроб плакати, пішли разом з нею і, за необхідності, стали очевидними свідками дива.

Марфа каже Марії: “Учитель кличе тебе”. А в євангеліста не помічено, що Господь кликав її. Це можна пояснити так, що євангеліст промовчав, що Господь наказав Марфі покликати сестру її, або що вона саме пришестя Господа сприйняла як запрошення і сказала, що Учитель кличе тебе. Бо, коли Господь прийшов, хіба ж не слід було їй піти до Нього? Отже, пришестя Господа, яке необхідно вимагає (від Марії) зустрічі Йому, євангеліст і назвав запрошенням. “Бо Учитель, – каже, – прийшов і кличе тебе”; і як Він прийшов, то саме пришестя Його служить тобі покликом. Бо як тільки Він прийшов, то і тобі необхідно піти назустріч до Нього.

Ін. 11:29. Вона, як тільки почула, поспіхом встала і пішла до Нього.

Марія, щойно дізналася, що Іісус прийшов, не забарилася, а поспішно встала і пішла до Нього. Звідси видно, що Марфа раніше не сповіщала її, хоча й знала, що Іісус іде.

Ін. 11:30. Іісус ще не входив у село, а був на тому місці, де зустріла Його Марфа.

Іісус же ще не прийшов у село, бо Він ішов повільно, щоб не подумали, що Він Сам напрошується на чудо, але що Він зробить його на їхнє прохання.

Ін. 11:31. Іудеї, які були з нею в домі і втішали її, коли побачили, що Марія поспіхом встала й вийшла, пішли за нею, думаючи, що вона пішла до гробу – плакати там.

І оскільки чудо, яке мало статися, було велике, здійснене не багато разів, а багатьом мало принести користь, то Господь улаштовує так, щоб багато хто став свідками чуда. Бо євангеліст каже, що іудеї, які були з нею в домі, пішли за нею.

Ін. 11:32. Марія ж, прийшовши туди, де був Іісус, і побачивши Його, впала до ніг Його і сказала Йому: Господи! якби Ти був тут, не помер би брат мій.

Марія прийшла до Христа з більшою гарячністю, ніж сестра її Марфа. Бо, “побачивши Його, вона впала до ніг Його”, не засоромившись народу, не звернувши жодної уваги на те, що дехто з тих, хто був тут, вороже налаштований до Христа. У присутності Учителя вона відкинула все людство і дбала тільки про те, щоб вшанувати Його. Вона каже: “Господи, якби Ти був тут, не помер би брат мій”.

Марфа ж нічого такого не робить, бо вона не падає перед Ним, а, навпаки, коли Христос і подає добру надію щодо брата, вона виявляється невіруючою. Хоч і Марія є недосконалою, коли каже: “Коли б Ти був тут, не вмер би брат мій”, однак Христос не каже їй нічого такого, що сказав сестрі її, бо тут було багато народу, і не час був для таких промов. Ще більше сходить, ясно показує в Собі Людську природу і виявляє її властивості. Бо слухай, що говорить євангеліст.

Ін. 11:33. Іісус, коли побачив, що вона плаче, і плачуть іудеї, які прийшли з нею, Сам засумував духом і зворушився.

Оскільки Марія і ті, хто прийшли з нею, плакали, то природа Людська схилялася до сліз і бентежилася. Господь же пригнічує потрясіння в дусі, тобто Духом приборкує збентеження і утримує його, і робить питання, анітрохи не виявляючи сліз. Але як Господь сумував, бо був воістину Людина і бажав засвідчити в дійсності Своєї Людської природи, то дозволив їй зробити своє. Водночас Він обмежує плоть, забороняє їй силою Духа Святого; але плоть, не виносячи заборони, бентежиться, зітхає і віддається смутку. Усе це Господь допускає випробувати Своєму Людству частково для того, щоб затвердити, що Він був Людиною за істиною, а не за провидінням, а частково для того, щоб навчити нас ставити межі й міру смутку й безтурботності. Бо не мати співчуття і сліз – властиво звірам, а проливати багато сліз і віддаватися багато печалі – властиво жінкам. І оскільки Господь прийняв на Себе нашу плоть і кров (Євр. 2:14), то бере участь і в тому, що властиво людині та природі, і показує нам міру в тому й іншому.

Ін. 11:34. І сказав: де ви поклали його?

“Де ви поклали його?” – запитує Господь не тому, ніби не знає (бо, будучи в іншому місці й далеко, Він знав же, що Лазар помер), але для того, щоб не подумали, ніби Він Сам від Себе викликається на чудо. Він бажає дізнатися все від них і зробити диво на їхнє прохання, щоб звільнити його від усякої підозри.

Кажуть Йому: Господи! піди і подивись.

І як не було ще жодного натяку на воскресіння Лазаря, і не спадало нікому на думку, що Він іде воскресити його, а не поплакати тільки, то й кажуть Йому: “Господи! Піди і подивися”.

Ін. 11:35. Іісус просльозився.

Ін. 11:36. Тоді іудеї говорили: дивись, як Він любив його.

Ін. 11:37. А деякі з них сказали: чи не міг би Цей, що відкрив очі сліпому, зробити, щоб і цей не помер?

А лукаві іудеї, незважаючи на те, що перед їхніми очима велике нещастя, і при всьому цьому не полишають своєї злості, Вони кажуть: “Невже Той, що відкрив очі сліпому, не міг зробити, щоб і цей не помер?” Кажуть це, принижуючи чудо, здійснене над сліпонародженим (Ін. 9:1-11). Їм слід було б дивуватися тому чуду, а вони з приводу смерті Лазаря наводять сумнів і на дійсність його, і, не дочекавшись закінчення справи, уперед уже виголошують образливий вирок. Так заздрість розбестила розуми їхні.

Ін. 11:38. Іісус же, знову сумуючи в Собі, приходить до гробу.

Для чого євангеліст знову зауважує, що Іісус плакав і сумував через співчуття? Для того щоб ми знали, що Він істинно зодягнувся в наше єство. Іоанн, порівняно з іншими євангелістами, сповіщає про Господа вищу науку і богословствує щось велике; тому і зі справ Його тілесних оповідає про більш принижені. Тому й у скорботах Господніх він знаходить багато людського і тим доводить істинність плоті Його, щоб ти пізнав, що Господь був Бог і водночас Людина. Бо як Лука подвигом, скорботою і потом Господа (Лк. 22:44), так Іоанн сльозами Його доводить, що Він носив істинну плоть.

То була печера, і камінь лежав на ній.

Для чого Господь не воскресив Лазаря, коли камінь лежав ще на гробі? Бо Хто одним словом воскресив мертве тіло й одушевив того, хто вже почав розкладатися, Той набагато зручніше міг словом відвалити камінь.

Ін. 11:39. Іісус говорить: візьміть камінь.

“Візьміть камінь”, – каже Господь для того, щоб зробити їх свідками дива, щоб не могли, як колись про сліпонародженого, казати: “Це – він; це – не він” (Ін. 9:9). Бо присутність на самому місці й відібрання каменю своїми руками мали затулити вуста недобросовісним свідкам чуда.

Сестра померлого, Марфа, говорить Йому: Господи! вже смердить; бо чотири дні, як він у гробі.

“Уже смердить; бо чотири дні, як він у гробі”, – сказала Марфа з невір’я, тому що вважала вже неможливим воскресіння брата свого після стількох днів після його смерті. Так вона ще невисока була у вірі!

Ін. 11:40. Іісус говорить їй: чи не сказав Я тобі, що, коли будеш вірувати, побачиш славу Божу?

Христос же, нагадуючи їй Свою бесіду з нею і немовби докоряючи їй у забудькуватості, каже: “Чи не казав Я тобі, що, коли будеш вірити, побачиш славу Божу?”

Учням Своїм Господь каже, що Лазар помер для того, щоб прославився через це “Син Божий” (Ін. 11:4), а Марфі каже “побачиш славу Божу”, маючи на увазі Отця. Різні вирази вживає про одне й те саме – через неміч слухачів. Тут перебували юдеї. Сказати Марфі, що ти побачиш славу “Сина Божого”, Господь вважав недоречним, бо Його вважали б пихатим. А тепер, сказавши про славу Отця, Він зробив промову поміркованою і прийнятною.

Ін. 11:41. І ось взяли камінь від печери, де лежав померлий. Іісус звів очі до неба і сказав: Отче! хвалу Тобі воздаю, що Ти почув Мене.

Ін. 11:42. Я і знав, що Ти завжди почуєш Мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що Ти послав Мене.

Для чого молиться Господь або, вірніше, приймає вигляд молитви? Слухай, як Сам Він каже: “Для народу, що тут стоїть, сказав Я це, щоб повірили, що Ти послав Мене, тобто щоб не вважали Мене супротивником Богові, щоб не казали, що Я не від Бога, щоб довести їм, що діло це здійснене Мною з Твоєї волі”.

А що саме з цієї, а не з іншої причини уявляється тим, хто молиться, тобто для тих, хто стоїть перед тобою, зверни увагу на саму молитву. “Отче! дякую Тобі, що Ти почув Мене”. Зрозуміло, що це не молитва, а тільки положення і вид молитви. А що Він не потребує молитви, це видно з того, що Він багато чого іншого робив без молитви. Наприклад: “замовкни і вийди з нього” (Лк. 4:35); ще “хочу, очистися” (Мф. 8:3); ще: “прощаються гріхи твої” (Мф. 9:2), а це найважливіше; і “морю: умовкни, перестань” (Мк. 4:39). Отже, для того, щоб присутні тут повірили, що Він з неба, а не противник Богу, Господь і молиться. Бо, якщо за таких справ Його, за всебічних доказів однодумності Його з Отцем, казали, що Він – не від Бога, чого ж не сказали б, якби Він не робив нічого такого.

Ін. 11:43. Сказавши це, Він голосно промовив: Лазарю! вийди геть.

Господь, більше подякувавши Отцеві, аніж попросивши (бо, як сказано, Він не потребував молитви і допомоги від неї, бо рівносильний з Отцем), воззвав голосним голосом, самовладним і владним. Бо не сказав “в ім’я Отця Мого, Лазарю, вийди геть”; не так – “Отче, воскреси його”; але – як сказано, самовладно, загороджуючи вуста всіх, котрі кажуть, що Він менший за Отця. Бо що знайшлося б рівного такій владі, що Він померлому, як живому, каже: “Лазарю, вийди геть?”

І тепер справдилися на ділі слова “настане час і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть” (Ін. 5:25). Щоб хто-небудь не подумав, що Христос від іншого отримав таку силу, Він наперед пророкує про те, що мав довести самою справою.

Гучний голос Спасителя, який воскресив Лазаря, слугує образом великої сурми, що буде голосити в загальне воскресіння (1Кор. 15:52; 1Сол. 4:16). Господь покликав голосно для того, щоб затулити вуста еллінів, які пустословлять, ніби душа перебуває в гробі (разом із тілом), бо кличе її голосно, нібито вона далеко перебуває. Як було це приватне, так і загальне воскресіння буде “раптом, в одну мить” (1Кор. 15:52).

Ін. 11:44. І вийшов померлий, оповитий по руках і ногах поховальними пеленами, і обличчя його обв’язане було хустиною.

“Вийшов, – сказано, – померлий, оповитий по руках і ногах”. Зв’язаному вийти здавалося не менш дивно, як і воскреснути. Отже, до дива воскресіння долучилося ще диво – те, що абсолютно зв’язаний рухався.

Іісус говорить їм: розв’яжіть його, хай іде.

Господь велить розв’язати його, щоб ті, хто наблизився і торкнувся його, побачили, що це – він сам.

“Нехай, – каже, – іде він”. Це – через нелюбов до слави. Бо не виводить його (Сам), ні наказує ходити з Собою, щоб показатися.

Ін. 11:45. Тоді багато з іудеїв, які прийшли до Марії і бачили, що сотворив Іісус, увірували в Нього.

Ін. 11:46. А деякі з них пішли до фарисеїв і сказали їм, що зробив Іісус.

Коли чудо сталося, одні з тих, хто його бачив, увірували, а інші оголосили фарисеям, без сумніву, з метою зганьбити Його, що вчинив щось несправедливе, бо Він наказав розкопати похованого.

Ін. 11:47. Тоді первосвященники й фарисеї зібрали раду і говорили: що нам робити? Цей Чоловік багато чудес творить.

Треба було дивуватися і дивуватися Господу, коли Він творив такі чудеса; фарисеї, навпаки, складають раду, як погубити Його. Яке крайнє безумство! Того, Хто в тілах інших долає смерть, думають віддати смерті, щоб приховати славу Його; і після стількох чудес вважають Його простою людиною.

“Що, кажуть, робити нам? Цей “Чоловік” багато чудес творить”. І що за злочин, якщо Він творить чудеса? У такому разі треба вірити в Нього, поклонятися Йому, а не вважати вже простою людиною.

Ін. 11:48. Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього, і прийдуть римляни і заволодіють місцем нашим і народом.

Дивись, яке нахабство у фарисеїв! Намагаючись збурити народ, вони пускають чутки, що всім іудеям загрожує небезпека і загибель від римлян за підозрою у викраденні верховної влади. “Якщо, – кажуть, – залишимо Його, за ним піде багато народу, якого приваблює явище чудес, і, зрештою, римляни запідозрять усіх нас у викраденні верховної влади, візьмуть наші міста і зруйнують”. Так говорили вони з лукавством. Щоб не здалося, що вони будують кови Христу через заздрість, вони виставляють на вигляд загальну небезпеку, збуджуючи народ проти Христа як майбутнього винуватця їхньої погибелі.

Розумій, мабуть, чудо це і стосовно внутрішньої людини. Розум наш – друг Христовий, але часто перемагається слабкістю людської природи, впадає в гріх і помирає смертю духовною і найжалюгіднішою, але з боку Христа удостоюється жалю, бо померлий – друг Його. Нехай же сестри і родички померлого розуму – плоть, як Марфа (бо Марфа тілесніша і речовинніша), і душа, як Марія (бо Марія побожніша і благоговійніша), прийдуть до Христа і припадуть перед Ним, ведучи слідом за собою і помисли сповіді, як ті – іудеїв. Бо Іуда – значить сповідання. І Господь, без сумніву, постане біля гробу, сліпоту, що лежить на пам’яті, накаже відняти, як би камінь який-небудь, і приведе на пам’ять майбутні блага і муки. І закличе великим голосом євангельської сурми: “Вийди геть зі світу, не ховайся в життєвих розвагах і пристрастях”; так само, як і учням Своїм Він говорив: “Ви не від світу” (Ін. 15:19), а апостол Павло – “вийдемо до Нього за стан” (Євр. 13:13), тобто світ, і, таким чином, воскресить від гріха померлого, чиї рани пахли злістю. Померлий видавав запах тому, що був чотириденний, тобто помер для чотирьох лагідних і світлих чеснот і був празден і нерухомий до них. Утім, хоч і був нерухомий і зв’язаний по руках і ногах, стиснутий узами власних гріхів і здавався абсолютно бездіяльним, хоч і по обличчю був покритий хусткою, так що при накладенні тілесного покрову не міг бачити нічого божественного, коротко сказати, був у найгіршому становищі і “за діяльністю”, що позначається руками й ногами, і “за спогляданням”, що позначається покритим обличчям, – отже, хоч він перебуває в такому скрутному становищі, але почує: “Розв’яжіть його добрі ангели або священики, які служать спасінню, і дайте йому прощення гріхів, нехай він іде і приступить до роблення добра”.

Деякі ж під “Марфою” розуміли церкву іудейську, а під “Марією” – Церкву з язичників. Церква іудейська дбає багато про що, бо заповідей закону багато і вони нелегко виконувані, а Церква з язичників потребує не багатьох заповідей, а кількох, у яких полягає “весь закон і пророки” (Мф. 22:40), заповідей про любов. Під братом їхнім, що воскресає з мертвих, розуміли душі людей, які за гріхи сходять у пекло, згідно з писаним “Попрямують безбожні в шеол” (Пс. 9:18), але душі ці Господь воскрешає.

Ін. 11:49. Один же з них, на ім’я Каіафа, котрий був на той рік первосвященником, сказав їм: ви нічого не знаєте,

У іудеїв, між іншим, було спотворено і первосвященицьке достоїнство. Бо відтоді, як начальницькі посади стали покупними, первосвященники вже не все своє життя священичі, а тільки по року. Втім, і за такого розтління цієї гідності, Дух Святий ще діяв у помазаних. А коли вони підняли руки і на Христа, тоді благодать зовсім полишила їх і перейшла на апостолів.

Ін. 11:50. і не подумаєте, що краще нам, щоб один чоловік помер за людей, ніж щоб увесь народ загинув.

Тоді як одні у вигляді думки пропонували вмерти Христа, первосвященник був такий кровожерливий, що прямо з оголеною головою і зухвало виголошує вирок на Христа. Навіть засуджує інших, що вони не розуміють належного і не дбають угледіти корисне. “Ви, – каже, – не знаєте нічого, не хочете зрозуміти і не подумаєте, що краще, щоб Один помер і врятувався весь народ”. Сказав він це зі злісним помислом. Бо благодать Духа вуста його використала для пророкування про майбутнє, хоча й не торкнулася скверного його серця.

Ін. 11:51. Це ж сказав він не від себе, а, бувши на той рік первосвященником, пророкував, що Іісус помре за народ,

Звертай увагу на силу первосвященицької гідності, оскільки вона сповнена благодаті Духа, хоча ті, хто її носить, і негідні. І прошу тебе, шануй первосвященників за гідністю благодаті, що мешкає в них, а не за їхнім свавіллям. Не тільки Каіафа пророкує, а й багато інших негідних знали майбутнє, наприклад, Фараон про врожай і неврожай (Бут. 45:17-32), Навуходоносор про царства і Христа (Дан. 2:28-45), і Валаам про Христа (Чис. 24:17). Та й не всякий, хто пророкує, може бути названий пророком, але всякий пророк пророкує. Подібно до того, як не всякий, хто робить що-небудь лікарське, є вже і лікарем, але хто робить лікарське за лікарським званням, той може бути лікарем. Подібно, як і праведник не той, хто робить що-небудь справедливе, але той, хто творить правду за сказаним “за справедливістю будеш гнатися” (Повт. 16:20). Так пророкує і Каіафа, але не в пророчому настрої Духа, а тому й не пророк.

Дивись, яка сила Духа! Вона влаштувала так, що і з лукавого серця вийшли слова, що містять дивовижне пророцтво. Бо, коли Христос помер, то всі, хто увірував з народу, позбулися великого і вічного покарання.

Ін. 11:52. і не тільки за народ, але щоб і розсіяні чада Божі зібрати воєдино.

І Він помер не за іудейський тільки народ, але щоб зібрати докупи і решту чад Божих, тобто язичників. Чадами Божими називає язичників і називає їх так або стосовно майбутнього, оскільки вони повинні стати чадами Божими, як і в іншому місці говорить “Є у Мене й інші вівці” (Ін. 10:16), називаючи їх так стосовно майбутнього, або тому, що Він є Отець усіх, що породив нас способом творчим і оскільки вшанував нас, створивши за образом Своїм та за подобою, як і апостол Павло, за переказом книги Дій (Діян. 17:29), у бесіді до афінян каже: “тож ми, будучи родом Божим”. Отже, оскільки людина є живою істотою вищою і богоподібною, то всякий називається чадом Божим.

Отже, нас, розсіяних (бо сатана багатоманітно відлучав людей один від одного і від Бога, налаштувавши кожного шаленіти проти ближнього свого за любов’ю до багатства та слави), Христос привів воєдино, зібравши в єдину Церкву й під єдине ярмо та зробивши одним тілом ближніх і далеких, щоб той, хто перебуває у Римі, вважав своїми членами мешканців Індії та сповідував Христа єдиним Головою усіх….

Ін. 11:53. З того дня змовились убити Його.

Це означає, що з того дня особливо й остаточно вони утвердилися в цьому намірі. Про вбивство замислювалися вони і до цього, але слабко, і справа була скоріше питанням, ніж рішенням, а тепер відбувся остаточний суд і рішучий вирок. І раніше “шукали вбити Його” (Ін. 5:18), і Сам Він, викриваючи їх, говорив: “За що шукаєте вбити Мене?” (Ін. 7:19).

Ін. 11:54. І тому Іісус уже не ходив між іудеями явно,

Від вироку іудеїв Господь віддаляється не через острах, а щоб навчити нас не вдаватися самим у небезпеку, хоча б і за благочестя, але, якщо будемо захоплені, стояти мужньо, а якщо не будемо взяті, добровільно не кидатися в небезпеку через невідомість закінчення справи.

а пішов звідти в країну поблизу пустелі,

Отже, Господь пристойно віддаляється від них. Бо слово Боже, яке сповіщали пророки, колись явно ходило між іудеями, а тепер уже ні, а віддалилося в пустелю – Церкву язичників, про яку сказано, що в пустої дітей значно більше, ніж у тієї, у якої є чоловік (Іс. 54:1).

в місто, що зветься Єфраїм, і там залишався з учнями Своїми.

Близько знаходиться Ефраїм – сама пустеля. Єфрем – означає “плодоношення”, Єфрем був молодший брат; Манасія – старший. Манасія – означає “забуття”. Отже, іудейський народ був старшим сином Божим, бо сказано: “Син Мій первісток Ізраїль” (Вих. 4:22), але Бог забув його; а Єфрема, тобто плодоношення з язичників, Господь створив другим сином. Отже, Слово, залишивши Іудею, вийшло в пустелю Єфрема – Церкву з язичників, запліднену Євангелієм.

Ін. 11:55. Наближалася Пасха іудейська, і багато людей з усієї країни прийшли до Ієрусалима перед Пасхою, щоб очиститися.

Дивись, який безрозсудний намір іудеїв. Вони і на час свята не утримуються від злоби вбивства, але поклали скоїти вбивство і сходять для очищення. Ті, хто згрішив волею чи неволею, не звершували Пасхи, перш ніж очистяться за звичаєм через обмивання, піст, обрізання і принесення узаконених жертв.

Ін. 11:56. Тоді шукали Іісуса і, стоячи в храмі, говорили один одному: як ви думаєте? чи не прийде Він на свято?

А вони, найкращі, що творять очищення, складають раду проти Господа і кажуть: “Як ви думаєте, чи не прийде Він на свято?”. Тобто Він неодмінно потрапить до наших рук, і якщо не що інше, то саме час приведе Його в наші тенета. Яка злоба! Тоді як і відкритих злочинців слід було для свята звільнити, вони зловмислюють проти Невинного.

Ін. 11:57. А первосвященники і фарисеї дали наказ, що коли хто довідається, де Він буде, хай повідомить, щоб їм схопити Його.

І якби тільки простаки це робили, їхня пристрасть здалася б справою невігластва, а то фарисеї дають наказ оголосити про Нього і схопити Його.

Глава дванадцята

Ін. 12:1. За шість днів до Пасхи прийшов Іісус у Віфанію, де був Лазар померлий, якого Він воскресив з мертвих.

У десятий день місяця вибирають агнця для заклання на свято Пасхи (Вих. 12:3) і з цього ж часу починають готувати все необхідне для свята. Зазвичай і за шість днів до Пасхи, тобто в дев’ятий день місяця, їдять розкішніше і цим днем починають свято. Тому й Іісус, прийшовши до Віфанії, розділяє вечерю.

Ін. 12:2. Там приготували Йому вечерю, і Марфа прислуговувала, а Лазар був одним з тих, що возлежали з Ним.

Євангеліст, бажаючи показати істинність воскресіння Лазаря, каже: “а Лазар був одним із тих, хто возлежав із Ним”. Бо він, з’явившись живим, не одразу помер, але тривалий час залишався на землі, їв, пив та інше звичне робив.

Словами ж, що “Марфа служила”, означив, що частування було в її домі. Прийми, прошу тебе, віру цієї жінки. Вона не доручила служіння служницям, але виконує його сама безпосередньо. І Павло говорить про вдовицю, яка “вмивала ноги святим” (1Тим. 5:10).

Ін. 12:3. Марія ж, взявши фунт нардового чистого дорогоцінного мира, помазала ноги Іісуса і обтерла волоссям своїм ноги Його; і дім наповнився пахощами від мира.

Отже, Марфа сама служить загалом усім, а Марія віддає честь тільки одному Христу, бо вона слухає Його не як людину, а як Бога. Бо вона пролила миро і витерла волоссям голови, бо мала поняття про Нього не таке, яке мали інші, не як про просту людину, а як про Владику і Господа.

Марію можна розуміти і у вищому значенні – про божество Отця і Господа всіх; бо Марія – означає “госпожа”. Отже, Божество Отця, що панує над усім, помазало ноги Іісуса, – сприйняту останнім часом плоть Господа-Слова, – помазало миром Духа, як і Давид каже: “тому намастив Тебе Бог, Твій Бог, оливою радости” (Пс. 44:8); і великий Петро каже: “Отож твердо знай, весь дім Ізраїлів, що Бог сотворив Господом і Христом Цього Іісуса, Котрого ви розп’яли” (Діян. 2:36). Бо сприйнята Словом Плоть, помазана божественним Духом, що знайшов на утробу Діви, і яка стала тим самим, що Слово, тобто Богом, наповнювала світ благословенням, як миро Марії наповнило весь дім пахощами.

Що ж таке “волосся”, яким витерто ноги? Це, звісно, святі, що прикрашають главу Божу і верховну владу Його. Бо вони, будучи на славу Божу, можуть бути названі прикрасою Його. Вони і стали причасниками помазання плоті Господньої, як і Давид називає їх “друзями” (Пс. 44:8), і апостол Павло каже коринтянам: “А утверджуючий нас з вами у Христі і Котрий помазав нас є Бог” (2Кор. 1:21). І скрізь ми дізнаємося, що ті, хто живуть у Христі, називаються христами (помазаниками). Отже, під волоссям, яким витерті ноги Іісуса і яке причетне до божественного помазання, можна розуміти християн. Волосся – щось мертве. І християни мертві, бо вони “розіп’яли плоть” (Гал. 5:24) і “умертвіть земні члени ваші” (Кол. 3:5), і умертвили для світу. Волосся прикрашає голову і становить славу її. Славу Божу складають і святі, “світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16), і вони їжу і питво творять “на славу Божу” (1Кор. 10:31), і в членах своїх вони прославляють Його.

І ти, коли Іісус воскресив твій розум, наче якогось Лазаря, прийми Його в дім душі своєї; нехай лежить із Ним і воскреслий; помаж ноги Господа, за шість днів до Пасхи, перш ніж настане Пасха майбутнього віку, доки живеш у цьому світі, створеному за шість днів. Під “ногами” Христовими можна розуміти: Апостол і Євангеліє, і взагалі заповіді, бо ними Він ходить у нас. Отже, до цих заповідей приєднай миро – прихильність, складену з різних чеснот, з яких найвища – віра, гаряча, як нард. Бо, якщо не покажеш гарячої, ревної та доброчесної прихильності до цих заповідей, і не відріжеш їх умертвілими членами, наче волосиною, і не сприймеш у себе, не зможеш облагоухати дім свій. Під “ногами” Господа можна розуміти і менших братів, в особі яких Христос приходить до дверей кожного і просить потрібного: помаж їх миром милостині. Багато хто подає милостиню напоказ, тому й не отримують собі користі, бо тут отримують нагороду (Мф. 6:1-2). А ти отримай І якщо маєш що-небудь мертве і бездушне, на зразок волосся, – надуши цим благим помазанням. Бо сказано: “гріхи твої милостинями спокутуй” (Дан. 4:24).

Ін. 12:4. Тоді один з учнів Його, Іуда Симонів Іскаріот, який хотів видати Його, сказав:

Як же інший євангеліст (Мф. 26:8-9) каже, що всі учні сказали це? На це потрібно сказати, що хоча всі так сказали, але інші говорили не з такою думкою, з якою Іуда.

Ін. 12:5. а чому було б не продати це миро за триста динаріїв і не роздати убогим?

Іуда, будучи жадібним, не схвалює такий спосіб піклування. “Чому, – ніби каже він, – принесла ти не гроші, з яких мені б можна було вкрасти, а миро?”

Ін. 12:6. Сказав же він це не тому, що піклувався про убогих, а тому, що був злодій. Він мав при собі грошову скриньку і носив, що туди вкидали.

Якщо ж Іуда був корисливий і злодій, то чому Господь доручив йому розпоряджатися грошима? Через те саме, що він був злодій, щоб забрати в нього всяке вибачення. Бо він не міг сказати, що зрадив Його (Іісуса) через любов до грошей. Грошова скринька втішала його, але, і носячи скриньку, він не був вірним. Бо він забирав, тобто крав те, що туди опускали, і був святотатцем, привласнюючи собі милостині на справу святу.

Нехай чують святотатці, яка їхня доля. Верх зла в тому, що Іуда згодом зрадив Іісуса і Господа. Бачиш, до чого доводить любостяжаніє? До зради. Отже, апостол Павло пристойно назвав “корінь всіх зол є сріблолюбство” (1Тим. 6:10), бо воно зрадило Господа і завжди так робить. Деякі ж кажуть, що Іуді було ввірено зберігання грошей, як меншому за інших. Бо служити біля грошей менше, ніж навчати, як і в Діяннях (Діян. 6:2) апостоли кажуть: “не личить нам, залишивши слово Боже, піклуватися про столи”.

Ін. 12:7. Іісус же сказав: залиште її; вона зберегла це до дня погребіння Мого.

Ін. 12:8. Бо вбогих завжди маєте з собою, а Мене не завжди.

Господь не викриває Іуду, хоча знає, що він сказав це з наміром злодія. Бо не хотів осоромити його, навчаючи і нас довго терпіти таких людей. Втім, прикрито Господь докоряє Іуді в зрадництві й у тому, що він зрадить Його на смерть через любостяжання.

Тому згадує і про поховання, вражаючи нерозумне його серце, щоб він виправився, і додаток має такий сенс: “Убогих, – каже, – завжди маєте з собою, а Мене не завжди, і ще трохи, і Я відійду, бо ти приготував Мені смерть. Тому, якщо Я неприємний тобі, і честь, яку Мені роблять, обтяжлива для тебе, ти потерпи трохи, і позбудешся Мене, і тоді з’ясується, чи через жебраків ти дбаєш про продаж світу”.

Ін. 12:9. Багато з іудеїв дізналися, що Він там, і прийшли не тільки заради Іісуса, але щоб бачити і Лазаря, котрого Він воскресив з мертвих.

Ті, котрі прийшли до Господа, були більш добросовісними, ніж інші, несвідомі й несамовиті, бо прийшли не для одного тільки Іісуса, а й для того, щоб побачити Лазаря. Оскільки сталося воістину найбільше диво, то багато хто бажав бути глядачами воскреслого, можливо, в надії дізнатися від Лазаря щось про тих, хто перебуває в пеклі.

Ін. 12:10. Первосвященники ж змовились убити і Лазаря,

Ін. 12:11. бо заради нього багато з іудеїв приходили і вірували в Іісуса.

Фарисеї ж такі нелюдяні, що хочуть вбити не тільки Іісуса, а й Лазаря, бо він для багатьох послужив приводом для порятунку через диво, що над ним звершилося, людей нехитрих приводячи до віри. Так і благодіяння Іісуса для них стало злочином. Особливо вони досадували на те, що, з нагоди настання свята, всі йдуть у Віфанію, дізнаються про диво і на власні очі бачать воскреслого.

Ін. 12:12. Другого дня багато народу, що прийшли на свято, почувши, що Іісус іде в Ієрусалим,

Господь, на малий час віддалившись у пустелю для того, щоб вгамувати лють кровожерливих, знову явно входить до Іудеї і перед усіма показується. Настав, нарешті, час постраждати, і Йому слід було не ховатися, а віддати Самого Себе за спасіння світу.

Дивись же, яка була послідовність страждання. Господь воскресив Лазаря, зберігши до кінця це чудо, найважливіше за всі інші; внаслідок цього багато хто стікався до Нього і увірував. Через те, що багато хто увірував, збільшилася заздрість ворогів. За цим послідували підступи проти Нього і Хрест.

Ін. 12:13. взяли пальмове віття,

Пальми, можливо, означали те, що Він, воскресивши Лазаря, став переможцем смерті; адже пальма давалася на боях переможцям. Можливо, ними виражалося і те, що той, кого прославляють, є Істотою небесною, що прийшла згори. Бо пальма з-поміж інших дерев одна тільки досягає, так би мовити, самого неба, на висоті пускає листя, у листі має білі ядра, у стовбурі ж і в середині, до самого верху, шорстка й незручна для того, щоб вилізти на неї, бо на гілках має колючки. Так і той, хто прагне до пізнання Сина і Слова Божого, знайде його не легким, а важким, підносячись працями чесноти, але, досягнувши висоти пізнання, осяяний яскравим світлом богопізнання та одкровенням невимовних таємниць, ніби найбілішими ядрами пальми.

вийшли назустріч Йому і вигукували: осанна! благословен Грядущий в ім’я Господнє,

Народ, почувши, що йде Іісус, зустрів Його зі славою, без сумніву, заради дива над Лазарем, віддаючи Йому честь більшу, ніж та, яка належала простій людині. Бо приймали Його вже не за пророка, бо кому з пророків батьки їхні віддавали таку честь?

Тому й вигукували: “осанна! благословен Грядущий в ім’я Господнє” З цього вигуку ми розуміємо, по-перше, що Він Бог; бо “осанна” означає “спаси”. Так це слово грецькою переклали і LXX тлумачів у 117 псалмі (Пс. 117:25). Бо єврейською мовою читається “осанна”, грецькою ж – “о, Господи, спаси!” Спасати – властиво одному тільки Богові, і до Нього сказано: “Спаси нас, Господи Боже наш!”

З усіх місць Писання кожен дізнається, що спасіння приписується Писанням тільки одному Богові. Отже, ті, хто вигукував Христа словами Давида, цим показують, по-перше, те, що Він Бог; потім, що Він – Бог у власному сенсі. Бо кажуть “Грядущий”, а не ведений. Останнє щось рабське, а йти – самовладне.

Словами “в ім’я Господнє” висловлюють те ж саме, що Він є істинний Бог. Бо не кажуть, що Він іде в ім’я раба, але в ім’я “Господа”. Ще й те уявляють, що Він не противник Богові, але прийшов в ім’я Отця, як і Сам Господь каже: “Я прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене; а коли інший прийде в ім’я своє” (Ін. 5:43).

Цар Ізраїлів!

Називають Його і Царем Ізраїлевим, можливо, в мріях про чуттєве царство; бо очікували, що повстане якийсь цар природи вищої, ніж людська, і позбавить їх від панування римлян.

Ін. 12:14. Іісус же, знайшовши молодого осла, сів на нього, як написано:

Інші євангелісти кажуть, що Господь сказав учням: “Відв’язавши, приведіть до Мене” (Мф. 21:1-2; Мк. 11:2; Лк. 19:30). А тут Іоанн ні про що це не згадує, а просто каже: “Іісус же, знайшовши молодого осла”. Утім, розбіжності між євангелістами немає. Інші сказали розлогіше, а Іоанн коротше сказав: Іісус же, знайшовши молодого осла”. Коли учні відв’язали і привели, Іісус знайшов його і сів на нього.

Ін. 12:15. не бійся, дочко Сіонова! ось, Цар твій гряде, сидячи на молодому ослі (Зах. 9:9).

У цій обставині Він виконував і пророцтво Захарії, який сказав: “Не бійся, дочко Сіонова, ось Цар твій іде до тебе, сидячи на молодому ослі” (Зах. 9:9). Оскільки царі єрусалимські, здебільшого, були несправедливі й корисливі, то пророк каже: “Не бійся, дочко Сіону! Цар, про якого я пророкую тобі, не такий, але лагідний і смиренномудрий, і анітрохи не гордий”. Це видно і з того, що Він прийшов, сидячи на ослі. Бо Він увійшов не в супроводі війська, але приїхав на одному ослі.

Сидіння Господа на ослі було і образом майбутнього. Тварина ця, за законом нечиста, була образом нечистого народу з язичників, на якому Іісус, Слово Боже, сидить, підпорядковуючи Собі цей непокірний і грубий, на кшталт осла, новий народ, який Він і зводить до істинного Ієрусалима, коли він став ручним і покірним Йому. Бо хіба вже Господь не возвів на небо тих язичників, які стали Його народом і скорилися проповіді євангельській?

Ін. 12:16. Учні Його спочатку не зрозуміли цього, але коли прославився Іісус, тоді згадали, що так було про Нього написано, і це зробили Йому.

Прошу тебе, подивуйся євангелістові, як він не соромиться, а відкрито говорить про колишнє незнання апостолів. “Учні Його спочатку не зрозуміли цього, але коли прославився Іісус”. Під славою розуміє вознесіння, що послідувало за стражданнями і смертю. Тоді-то, без сумніву, після зішестя Святого Духа, вони пізнали, що це про Нього було написано. Що було це написано, вони, можливо, і знали, але що написане стосувалося Іісуса, це від них було приховано, і не без користі. Інакше вони спокусилися б розп’яттям Його, коли так страждає Той, Кого Писання називає Царем.

Ін. 12:17. Народ, що був з Ним раніше, свідчив, що Він викликав Лазаря із гробу і воскресив його з мертвих.

Народ, який бачив чудо над Лазарем, свідчив і проповідував про силу Іісуса.

Ін. 12:18. Тому і зустрів Його народ, бо чув, що Він сотворив це чудо.

Тому й зустріли Його зі славою ті, які чули про звершення цього чуда, тобто увірували; якби не увірували, не змінилися б так скоро.

Ін. 12:19. Фарисеї ж говорили між собою: чи бачите, що нічого не встигаєте? весь світ іде за Ним.

Фарисеї, які кажуть: “Бачите, що не встигаєте нічого”, кажуть це не з лукавства, бо були не з числа тих, хто наклепує на Спасителя, але видаються доброзичливими, тільки неявно, бо не сміють явно протистояти тим, хто шалено бореться проти Господа, намагаються вгамувати їх наслідками справи, кажучи нібито так: “Яка користь для вас від того, що ви багато будуєте ков над Людиною цією? Скільки б ви не зловмислили, Він дедалі більше зростає, і слава Його множиться, бо світ, тобто весь народ, іде за Ним. Тому, не маючи жодного успіху, залиште ваші кови і не грішіть даремно”.

Ін. 12:20. Між тими, що прийшли поклонитися на свято, деякі були елліни;

Через красу храму і чудеса, передані у іудеїв, багато хто і з еллінів прийшов поклонитися. Вони були близькі до того, щоб стати і чужинцями, тобто прийняти іудейство.

Ін. 12:21. вони підійшли до Филипа, котрий був з Віфсаїди Галілейської, і просили його, кажучи: господарю! хочемо бачити Іісуса.

Коли дійшла до них чутка про Іісуса, вони підходять до Филипа і просять його доставити їм можливість бачити Іісуса.

Ін. 12:22. Филип іде і говорить про те Андрієві; і потім Андрій і Филип розповідають про те Іісусові.

Филип, за смиренномудрістю і благочинням, говорить Андрію, як вищому за себе. Андрій не береться за доповідь, не вирішує цього сам собою, але, взявши з собою і Филипа, насмілюється доповісти Іісусу (такий добрий порядок і взаємна любов панували між ними).

Ін. 12:23. Іісус же сказав їм у відповідь: настав час прославитися Синові Людському.

Що ж Господь? Оскільки Він заповідав учням “не ходити на дорогу до язичників” (Мф. 10:5), а тепер бачив, що язичники вже самі приходять до Нього (адже елліни, які хотіли бачити Його, без сумніву, були язичниками), а юдеї будують Йому куми, то каже: “Нарешті, нарешті, настав час йти на страждання, бо настав час Хреста, щоб прославився Син Людський”.

Яка користь не приймати язичників, що приходять до нас, і нав’язуватися іудеям, які ненавидять і женуть? Отже, оскільки язичники приходять до нас, то тепер час уже бути розіп’ятим. Отже, Я дозволю іудеям завершити їхні підступи і дозволю їм розіп’яти Мене, щоб вони згодом були без жодного вибачення, тому що Я благословенно залишу їх як розпинателів і вбивць і звернусь до язичників, котрі вже почали приходити до Мого вчення. Бо дуже несправедливо було б нічого не давати язичникам, які прагнуть слова і спасіння, і рясно давати юдеям, які зневажають дароване їм і замишляють зло Благодійникові.

Ін. 12:24. Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плоду.

Потім, щоб учні не спокусилися тим, що Він помирає тоді, коли почали приходити і язичники, Він каже: “Це саме, тобто смерть Моя, ще більше збільшить віру язичників. Бо як пшеничне зерно тоді приносить багато плоду, коли, будучи посіяне, помре, так і Моя смерть принесе багато плоду для віри язичників”. Отже, нехай ніхто не спокушається, бо Моя смерть не перешкоджає приєднанню язичників, але на прикладі зерна нехай переконається, що падіння Моє у смерті Моїй примножить число віруючих. Бо якщо так трапляється із зерном, то тим більше буде, зі Мною. Бо, померши й воскресши, Я через воскресіння ще більше явлю силу Свою, і тоді всі увірують у Мене як Бога.

Ін. 12:25. Хто любить душу свою, погубить її, а хто ненавидить душу свою у світі цьому, збереже її в життя вічне.

Бо Господь був близький до страждань і знав, що учні сповняться смутку, тому каже: “Ви анітрохи не повинні засмучуватися через смерть Мою. Бо якщо й самі ви не помрете, то для вас не буде ніякої користі”. Та й усяка взагалі людина, яка любить теперішнє життя і любить свою душу, тобто виконує її недоречні побажання, коли догоджає їй більше, ніж треба, і не нехтує смертю, – погубить її. А хто ненавидить її, тобто не служить їй і не схиляється перед нею, той збереже її в життя вічне.

Бажаючи показати, наскільки сувору відразу треба мати до похотей душі, сказав “хто ненавидить”. Ми не можемо ні бачити обличчя, ні чути голосу тих, кого ми ненавидимо, так само маємо ставитися і до нерозумних побажань душі, тобто ненавидіти їх досконалою ненавистю.

Словами “хто ненавидить душу свою в світі цьому” показує тимчасовість справи. Заповідь ця здавалася убивчою і незгідною з любов’ю до життя. Він пом’якшив її додатком “у світі цьому”. “Я, – каже, – не завжди наказую ненавидіти душу, але ” у світі цьому” невірному відвертайся від неї, коли вона наказує тобі “чинити непотрібства” (Рим. 1:28).

Додає і користь: “Збереже її в життя вічне”; зненавидиш на час, а збережеш живою навіки для життя божественного.

Ін. 12:26. Хто Мені служить, хай Мені послідує;

Бажаючи ще більше переконати їх зневажати теперішнє життя і підбадьорити проти смерті, каже: “Хто Мені служить, нехай піде за Мною”, тобто нехай буде готовий до смерті так само, як Я. Бо говорить тут про наслідування Себе насправді.

і де Я, там і слуга Мій буде.

Потім пропонує і розраду: “Де Я, там і слуга Мій буде”. Де ж Христос? На небесах. Бо небесне і земне протилежні між собою. Хто любить бути на землі, той не буде на небі, а хто уникає земного і світу цього, той буде високо і на небесах.

 І хто Мені служить, того вшанує Отець Мій.

Не сказав “Я вшаную його”, але – “Отець”. Цим показує Свою спорідненість із Ним. Бо істинний Отець удостоїть його честі, як слугу Свого істинного Сина. Цим разом показує і те, що Він не противник Богові. Бо Бог і Отець не вшанував би того слугу, який противиться Йому.

Отже, не будемо ставити любов до душі своєї в тому, щоб берегти її від небезпек за істину і не бажати терпіти зла за добро; але, якщо ми слуги Христові, віддамо її в небезпеці за істину і, без сумніву, будемо в тому самому стані, в якому нині Христос; не кажу в божественному достоїнстві, бо Він за природою Бог, але в тому, чим може прикраситися природа людська, бо Він – Бог за Природою, а ми боги – за усиновленням і по благодаті.

Ін. 12:27. Нині душа Моя стривожилась; і що Мені сказати? Отче! визволи Мене від цієї години! Але на цю годину Я і прийшов.

Що це Він говорить? Здається, Він суперечить Сам Собі. Вище Він, здається, готував інших до смерті і переконував ненавидіти душу, а тепер Він же, поблизу смерті, обурюється. Це личить не тому, хто переконує до смерті, а тому, хто відвертає від неї. Але якщо уважно розглянеш, то знайдеш, що саме обурення Його є умовлянням до презирства смерті. Щоб хто-небудь не надумав сказати, що Йому легко так любомудрувати про смерть та інших переконувати до терпіння нещасть, коли Він Сам поза людськими стражданнями та поза небезпекою, Він показує, що і Сам Він зазнав властивого людям та є причетним до нашого єства, хоча й без гріха.

Тому, хоча Він як Людина, яка за природою любить життя, не бажає смерті й обурюється, проте ж, не відмовляється від неї, оскільки вона потрібна для спасіння світу. “Для цього-то, – каже, – на цей час Я і прийшов, щоб прийняти смерть за всіх”. Цим ясно навчає нас, щоб і ми, хоч би обурювалися, хоч би засмучувалися, проте ж смерті за істину не уникали б. “І Я, – каже, – обурююся, бо Я воістину людина, і дозволяю природі Людській виявляти притаманне їй, однак, не кажу Отцеві, щоб Він позбавив Мене від години цієї”. Але що кажу?

Ін. 12:28. Отче! прослав ім’я Твоє.

“Отче! прослав ім’я Твоє”, тобто благоволи Мені прийняти хрест і смерть за спасіння всіх. Дивись: смерть за істину Він назвав славою Божою.

Тоді зійшов голос з неба: і прославив і ще прославлю.

Тому й Отець каже: “І прославив, і ще прославлю”. “Прославив” тими чудесами, які Ти до Хреста звершував в ім’я Моє; “і ще прославлю”, здійснивши через Тебе чудеса на самому Хресті; а після поховання зроблю ще славнішим і Моє ім’я, і Тебе, воскресивши Тебе й пославши Духа.

Ін. 12:29. Народ, який стояв і чув те, говорив: це грім;

Оскільки багато хто був грубим і неосвіченим, то вони сприйняли голос за грім, хоча голос цей був розбірливий і вельми ясний. Бо вони незабаром забули слова голосу, утримавши тільки його відгомін.

а інші казали: Ангел говорив Йому.

Інші пам’ятали і самі слова голосу “і прославив, і ще прославлю”, проте ж, не розуміючи, який сенс цих слів, думали, що Ангел проговорив Йому, а тому слова ці, як сказані ангелом, і незрозумілі для них.

Ін. 12:30. Іісус на це сказав: не для Мене був голос цей, а для народу.

Але Іісус каже: “Голос цей був не для Мене, а для вас. Я не мав потреби в повчанні, що Отець прославив і ще прославить ім’я Своє. А вас потрібно було навчити, що Я не супротивник Богові, а дію на славу імені Божого. Бо, якщо через Мене прославиться ім’я Боже, як же Я противник Богові?” Отже, голос цей був для вас, щоб ви довідалися, що Я дію на славу Божу, і якщо не можете самі довідатися, то через розпитування довідалися б, чого не знаєте.

Ін. 12:31. Нині суд світові цьому; нині князь світу цього вигнаний буде геть.

Слова “нині суд світу цьому”, мабуть, не мають зв’язку з попереднім. Бо яке відношення їхнє до слів “і прославив, і ще прославлю”? Але зв’язок, без сумніву, є. Оскільки Отець згори сказав “прославлю”, то Господь показує нам спосіб прославлення.

Який же саме? Той, що князь світу цього буде вигнаний геть і переможений, а за світ буде суд, тобто помста. Слова ці мають такий сенс: “Нині відбувається суд і відплата за світ цей. Оскільки диявол піддав цей світ смерті, зробивши всіх людей винними гріху, але, напавши на Мене і не знайшовши в Мені гріха, підвів під смерть і Мене нарівні з іншими, то він буде засуджений Мною, і таким чином Я помщуся за світ. Нехай іншим завдав він смерть за гріх; але що таке він знайшов у Мені такого, подібного до інших, щоб умертвити і Мене? Отже, нині Мною звершується суд світу цього, тобто помста за нього. Бо, вмертвивши того, хто вмертвив усіх, а потім напав і на Мене, невинного, Я буду месником за всіх вмертвілих ним, і жорстокий володар (тиран), засуджений Моєю смертю, буде вигнаний геть”.

Вираз “вигнаний геть” ужито порівняно з тим, як у судових місцях виштовхують засуджених із судилища. “Буде вигнаний геть” можна розуміти й так, що вигнаний буде в темряву зовнішню. Він позбудеться панування над людьми і не буде, як раніше, царювати в них, і в душах, і в смертному тілі їхньому.

Ін. 12:32. І коли Я буду піднесений від землі, то всіх приверну до Себе.

Але Я всіх приверну до Самого Себе, коли буду піднесений на хрест. Бо всі, і з числа язичників, будуть притягнуті до віри в Мене. Оскільки вони самі не можуть прийти до Мене, утримувані володарем цим, то Я, перемігши його, виславши геть і перерізавши нитки панування його над людьми, залучу їх і проти його волі.

Це в іншому місці Він назвав викраденням. “Ніхто, ввійшовши в дім сильного, не може пограбувати речей його, якщо раніше не зв’яже сильного” (Мк. 3:27).

Ін. 12:33. Це говорив Він, даючи зрозуміти, якою смертю Він помре.

“Коли Я буду піднесений” – сказав це, даючи зрозуміти, якою смертю Він помре, тобто буде розп’ятий, бо цим позначається висота Хреста.

Ін. 12:34. Народ відповідав Йому: ми чули із закону, що Христос перебуває повік; як же Ти говориш, що Синові Людському належить піднестися? Хто є Цей Син Людський?

Думаючи викрити Господа і утруднити Його, як неістинного Христа, кажуть: “Якщо Христос безсмертний, а Ти про Самого Себе говориш, що помреш, то як же ми будемо вірити, що справді Ти Христос?” Говорили вони так зловмисно. Бо і Писання, яке вони називають Законом, згадує не тільки про воскресіння, а й про страждання. Так, Ісая вказує на те й інше – на страждання і смерть, коли каже: “Він був ведений… як вівця… на заклання” (Іс. 53:7); на воскресіння, коли каже: “Господь хоче очистити Його від виразки і показати Його світлом” (Іс. 53:11). Давид також згадує разом про смерть і про воскресіння. Бо каже: “Ти не опустиш моєї душі до шеолу” (Пс. 15:10). Також патріарх, благословляючи Іуду, пророкує про Христа: “прихиливсь він, поклався як лев й як левиця, зведе хто його?” (Бут. 49:9).

Тому, відкидаючи страждання Христа і приписуючи Йому воскресіння, вони робили це зловмисно. Ми знаємо із Закону, тобто з Писання (бо Законом, як ми часто зауважували, називається все Писання), що Христос перебуває повік. Справедливо ви знаєте це, бо Він перебуває повік і, як Бог, перебуває і після воскресіння. Але як ви не дізналися про страждання, коли ті ж самі Писання, як ми показали, вчать того й іншого разом?

“Як же, – кажуть, – Ти кажеш, що Сину Людському треба бути піднесеним?” Бачиш, вони розуміли багато чого і з припливних промов Господа, наприклад, зрозуміли, що словами “бути піднесеним” Він говорить про Хрест. Так, вони справді багато розуміли, але зі злої волі своєї прикривалися незнанням. Зауваж же, що вони говорять. “Як Ти кажеш, що Сину Людському треба бути вознесену? Хто цей Син Людський?” Мова їхня сповнена злоби. Вони кажуть ніби так: “Хоч ми й не знаємо, про кого Ти говориш і хто є Син Людський, проте ж ясно розуміємо ту істину, що хто буде вознесений, хто б він не був, той не є Христом, це несумісне, бо Писання кажуть, що Христос безсмертний”.

Ін. 12:35. Тоді Іісус сказав їм: ще на короткий час світло є з вами; ходіть, поки є світло, щоб темрява вас не огорнула: а той, що ходить у темряві, не знає, куди йде.

Що ж Господь? Загороджуючи їм вуста і показуючи, що страждання Його анітрохи не перешкоджають Йому перебувати повік, Він каже: “ще на короткий час світло є з вами”. Світлом Він назвав Самого Себе. Як світло сонячне зовсім не зникає, але ховається і знову засяює, так і Моя смерть не є тлінням, але захід і преставлення, і через воскресіння Я знову засяю. А оскільки страждання анітрохи не перешкоджають Мені бути вічним, Писання ж свідчать про Христа, що Він вічний, то Я справді Христос, хоч і зазнаю страждань. Бо Я – Світло; зайду і знову зійду.

Ін. 12:36. Доки світло з вами, віруйте у світло, щоб бути синами світла.

Отже, поки Світло з вами, ходіть, тобто віруйте в Мене. Про який час Він говорить тут? Говорить про час до страждань або про час після страждань, або про те й про інше разом. Отже, каже, ходіть і віруйте в Мене і до Мого розп’яття, і після нього. На це Він вказує словами “доки Світло з вами”, тобто доки можете вірити в Мене; вірити ж у Мене, який є Світло, ви можете і до страждань, і після них. А хто ходить у невір’ї, той не знає, куди йде. Бо що не роблять тепер юдеї, та, однак же, не знають, що роблять, але ходять ніби в темряві; думають, що йдуть прямою дорогою, але все в них виходить навпаки, коли вони дотримуються суботи й обрізання. Але не так чинять ті, котрі увірували. Вони ходять у світлі, роблячи все, що стосується спасіння. Бо тіні закону і темряви ворожінь вони уникли і прийшли до світла, що ховалося в них, але тепер засяяло, і стали синами Світла, тобто Христа. “Нехай будете, – каже, – синами Світла”, тобто Моїми синами. Хоча євангеліст на початку Євангелія каже, що деякі народжені від Бога (Ін. 1:13), але тут називає їх синами Світла, тобто Христа. Нехай посоромляться Арій і Євномій. Бо і тут показується, що в Отця і Сина одна дія.

Це промовивши, Іісус відійшов від них і зник.

Для чого Господь сховався від них? Тепер не підняли на Нього каміння і не сказали ніякої хули, як було раніше. Навіщо ж Він сховався? Хоча вони й нічого не говорили, але, проникаючи в їхні серця, Він бачив, що лють їхня посилюється. Щоб приборкати їхню ненависть, Він і ховається.

Ін. 12:37. Стільки чудес сотворив Він перед ними і вони не вірували в Нього,

Що вони не вірили, а досадували, на це і євангеліст вказав, коли сказав: “стільки чудес сотворив Він, і вони не вірили в Нього”. А, звісно, справа неабиякої злоби – не вірити стільком чудесам. “Стільки, – каже, – чудес, про які він промовчав”.

Отже. Іісус сховався для того, щоб втихомирити їхню злість, а водночас і для того, щоб дати їм час і спокій так, щоб вони, заспокоївшись, обговорили Його слова й діла. Бо в такому разі, якби захотіли, вони могли б дійти до розуміння Його гідності – Божества. Хоча Він і наперед знав їхнє невір’я, проте ж, що залежало від Нього Самого, Він робив і допускав, даючи їм, як сказано, час для обговорення.

Ін. 12:38. щоб збулося слово пророка Ісаії, який сказав:

У словах “не вірили в Нього, нехай збудеться слово Ісаії” полягає не причина, а подія. Бо вони не вірили в Христа не тому, що Ісаія передбачив про них, але пророк передбачив про них тому, що вони не будуть вірити.

Господи! Хто повірив почутому від нас?

Вникнемо і в слова Ісаї: “Хто нашій спасенній тій звістці повірив” (Іс. 53:1). Це – те саме, що ніхто не повірив. Бо слово “хто” в багатьох місцях Писання вживається замість “ніхто”. Пророк сказав це ніби від імені Христа. Христос ніби так говорить Отцеві: “Господи, хто повірив слуху Нашому?”, тобто ніхто не повірив Нашому слову і Моїй проповіді, яку Він назвав “звісткою”. Бо каже: “що почув Я від Нього, те й кажу світові” (Ін. 8:26).

і кому відкрилася сила Господня? (Іс. 53:1).

“І кому відкрилася сила Господня?” – тобто потужна дія чудес, яку назвав “силою”, не відкрилася нікому з нерозумних іудеїв, але вони оббріхують Мене і тоді, коли Я творю стільки чудес.

Ін. 12:39. Тому не могли вони вірувати, що, як ще сказав Ісаія:

Та сама думка виражається і в словах “тому не могли вони вірити, що Ісаія ще сказав про них”. Усім цим Він хоче підтвердити те, що Писання не є хибним і що пророцтво Ісаії збулося не інакше, як він передбачав.

Щоб хто-небудь не став говорити і дивуватися, навіщо ж і прийшов Христос, якщо знав, що іудеї не віритимуть у Нього, для цього євангеліст і наводить пророків, які провіщали про це. Христос же, хоча знав про їхню невір’я, однак, прийшов, щоб вони не мали вибачення в гріху своєму і не могли сказати, що ми повірили б, якби Він прийшов.

Слова “не могли вірувати” означають те саме, що “не хотіли”. Бо зла і лукава людина, доки залишається такою, тобто обирає зле, не може вірувати.

Ін. 12:40. засліпив цей народ очі свої, окам’янив серце своє, щоб не бачити очима і не розуміти серцем і не навернутись, щоб Я зцілив їх (Іс. 6:10).

Коли ж чуєш, що Бог засліпив очі їхні й скам’янив серце їхнє, не думай, що Він просто одних робить добрими, а інших злими (геть така думка!), але під досконалим засліпленням розумій залишення від Бога.

Поясню прикладом. Припустімо, що хтось поміркований у злобі. Бог, мабуть, є з ним, тому що є надія, що така людина навернеться. Коли ж людина зануриться в глибину злоби, тоді Бог залишає її через злу її волю. Про людину, яка втратила Божественне світло і ходить у темряві гріха, говориться, що вона ходить, як сліпа; відсутність Божественного слова, що пом’якшує серця тих, хто його приймає, – скам’янінням серця. Засліплений уже той, хто зовсім не приймає променя Божественного світла, і скам’янілий той, хто не хоче слухати вчення, що пом’якшує серце, і віддалення Боже зовсім засліплює і затьмарює його. Отже, коли чуєш, що Бог засліплює, то розумій так, що засліплює тому, що не притаманний. Бо якби Бог був притаманний людині, людина не стала б сліпою. Якби було сонце, не було б темряви. А нині сонце виробляє ніч. Яким же чином? Коли заходить. Так і Бог робить людей сліпими, віддаляючись від них. Віддаляється ж від них через їхню злість, і з тих пір вони, як сліпі, грішать безповоротно і падають невиправно.

Ін. 12:41. Це сказав Ісаія, коли бачив славу Його і говорив про Нього.

“Це сказав Ісаія, коли бачив славу Його”. Кого? Сина. Хоча пророк, судячи зі зв’язку мови, бачив, здається, славу Отця, але євангеліст каже тут, що Ісаія бачив славу Сина, а апостол Павло каже, що він бачив славу Духа (Діян. 28:25). Воістину єдина слава Святої Трійці, Отця і Сина, і Святого Духа.

“Ісаія, – каже, – бачив славу”: дим, який йому представився, серафимів, вугілля, жертовник, престол (Іс. 6:1-7). Отже, Ісаія побачив цю славу і сказав про Нього, тобто про Сина. Що ж сказав про Нього? Те, що вище сказано, що засліпив очі їхні й озлобив серця їхні.

Ін. 12:42. Проте і з начальників багато увірували в Нього; та через фарисеїв не признавалися, щоб не відлучили їх від синагоги,

Євангеліст зауважує, що багато хто і з начальників увірував у Нього, показуючи, що фарисеї збрехали і в тому, коли сказали: “Чи увірував у Нього хто з начальників?” (Ін. 7:48). Бо ось багато хто і з начальників увірували, але заради фарисеїв не сповідували.

Ін. 12:43. бо полюбили більше людську славу, ніж славу Божу.

“Бо полюбили славу людську”. Про це Христос і раніше говорив їм: “Як ви можете вірити, коли від людей славу приймаєте, а слави, що від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44) Отже, євангеліст показує, що з ними трапилося те, що пророкував їм Христос. Справді, вони були не начальники, а раби, і раби найнижчі. Звідси ж навчаємося, що хто любить славу, той раб і безчесний.

Ін. 12:44. Іісус же проголосив: віруючий в Мене не в Мене вірує, а в Того, Хто послав Мене.

Іісус, поступаючись люті іудеїв, на якийсь час сховався, а потім знову з’являється і взиває відкрито. Показуючи ж, що Він Сам дорівнює Отцю і не супротивник Богові, каже: “Той, хто вірує в Мене, вірить не в Мене, а в Того, Хто Мене послав”, кажучи нібито так: “Чого боїтеся, що увіруєте в Мене, віра в Мене сходить до Мого Отця”.

Зауваж і точність у словах. Господь не сказав “той, хто вірує Мені”, але – “той, хто вірує в Мене”, що означає віру в Бога. Бо інше – вірити кому-небудь, і інше – вірувати в кого-небудь. Якщо хто вірить кому-небудь, це можна розуміти так, що вірить справедливості слів його, а хто вірить у Нього, – як Бога. Тому можна сказати “вірить апостолам”; але “вірити в апостолів” не можна сказати. Тому Господь не сказав “хто вірує Мені”. Бо і Павло, і Петро могли сказати “хто вірує мені”. І євреям ставилося в докір, що вони не вірили Мойсеєві (Ін. 5:46). Але Він сказав більше – “той, хто вірує в Мене”, чим показує, що Сам Він є Бог, як і учням каже: “Вірте в Бога, і в Мене вірте” (Ін. 14:1). Тож хто вірує в Нього, той підносить віру свою до Отця, і той, хто не вірує Йому, не вірує Отцеві.

Ін. 12:45. І хто Мене бачить, той бачить Того, Хто послав Мене.

Невже той, хто бачить тілесні риси? Ні. Бо Отець – не тіло, щоб можна було сказати, що той, хто бачить тілесно Христа, бачить і Отця, але під баченням розумій, прошу тебе, споглядання розумове. Господь говорить ніби так: “Хто спогляданням розуму обійняв істоту Мою, наскільки можливо людині, той обійняв і істоту Отця. Хто Мене визнав Богом, той, без сумніву, визнає й Отця. Бо Я – Образ Отця”.

Усім цим показується єдиносущність Отця і Сина. Ті, хто страждає на аріанство, нехай чують, що той, хто вірує в Сина, вірує не в Нього, а в Отця, тож або і Отець є створінням, або і Син – не створіння. Як якби хто-небудь сказав, що той, хто черпає воду з річки, бере її не з річки, а з джерела, так і той, хто вірить у Сина, вірить не в Сина – річку (бо Син не іншого єства з Отцем і не має чогось відмінного від Отця), а вірить у джерело добра, тобто Отця.

Ін. 12:46. Я світло прийшов у світ, щоб усякий, хто в Мене вірує, не залишався у темряві.

Знову і цими словами показує Свою єдиносущність з Отцем. Бо як Отець скрізь у Писанні називається Світлом, то і Він про Самого Себе говорить: “Я світло прийшов у світ”. Тому й апостол Павло називає Його Сяйвом (Євр. 1:3), показуючи тим, що нічого немає посередника між Отцем і Сином, але Отець і Син разом, як разом світло і сяйво. Отже, і Син є Світло, оскільки позбавляє від омани і розсіює розумовий морок, і тому, що як світло зі своїм явленням стає видимим саме і показує інші видимі предмети, так і Син, прийшовши і з’явившись до нас, дав пізнання про Себе Самого і про Отця, і серця тих, що прийняли Його, просвітив усяким пізнанням.

Ін. 12:47. І коли хто почує слова Мої і не повірить, Я не суджу його, бо Я прийшов не судити світ, але спасти світ.

“Коли ж, – каже, – хто почує Мене і не повірить, Я не суджу його, бо Я прийшов не судити світ, але спасти світ”. Сенс цих слів такий: “Не Я винен у засудженні людини невіруючої, бо Я не за цим переважно прийшов, але трапилося це за наслідком. Я прийшов спасти і для цього навчав. Якщо ж хто не вірує, то не Я причина його осуду, але він сам на себе накликав його”.

Це ще більше з’ясується з подальшого. Слухай же, що далі.

Ін. 12:48. Хто від Мене відмовляється і не приймає слів Моїх, має собі суддю: слово, яке Я казав, воно судитиме його в останній день.

Я нікого не суджу, але невіруючий має собі суддю. І в нас у звичаї, і ми часто говоримо, коли хочемо покарати безладну дитину, що не ми її караємо, а її безтурботність і безладність, і не ми засуджуємо її, а переконання наші, яким вона не скорилася, вони звинувачують її, як непокірну. Так і Господь каже: “Не Я суджу, але слово, яке Я говорив, воно судитиме”.

Ін. 12:49. Бо Я говорив не від Себе; а Отець, Який послав Мене, Він дав Мені заповідь, що Мені казати і що говорити.

Бо чому не увірували? Чи не тому, що Я противник Богу і шукаю слави Собі? Але “Я говорив не Сам від Себе”, а говорив усе від Отця Мого і ніде не виставляв Себе таким, що мудрує щось інше. Бо “Отець, що послав Мене, дав Мені заповідь, що сказати і що говорити”. Яке глибоке смирення в цих словах!

Ін. 12:50. І Я знаю, що заповідь Його є життя вічне. Отже, що Я говорю, говорю, як сказав Мені Отець.

Невже, Господи, перш ніж послав Тебе Отець і дав Тобі заповідь, Ти не знав, що треба казати, не знав тієї заповіді, яка є життя вічне? Не знав цього життя вічного? Як же Ти говорив: “Я є життя” (Ін. 11:25)?

Бачиш, яка виникає неузгодженість, якщо ми не будемо розсудливо розуміти, що говориться. Отже, знай, що Господь так смиренно висловлюється тому, що слухачі немічні. І що Він хоче висловити цим? Те, що Він не говорить, не мудрує нічого, відмінного від Отця. “Бо як послані, – каже, – не кажуть нічого, окрім заповіданого, так і Я Сам не мудрую і не навчав нічому іншому, окрім того, що служить на славу Отця”. Отже, бажаючи довести це, тобто однодумність з Отцем, нагадав про цей приклад, тобто про заповідь. Тому й додає: “Отже, що Я кажу, кажу так, як сказав Мені Отець. А як Я нічого не говорив від Себе, то ті, хто не вірував, яке представлять виправдання? Без жодного протиріччя вони будуть засуджені за те, що не повірили Отцеві”.

Отже, православний, нічого низького не май на увазі в смиренних словах (наприклад, “Я заповідь отримав” і подібних), але розумій їх розсудливо, як і це: “Я прийняв заповідь, що сказати і що говорити”. Бо Син, будучи Словом і висловлюючи те, що є в Розумі, тобто в Отці, каже, що від Нього отримав заповідь, що сказати і що говорити. Подібно до того, як і наше слово, якщо захочемо бути істинними, говорить те, що пропонує йому розум, і слово ніколи не відрізняється по суті від розуму, а є абсолютно єдиносущним.

Глава тринадцята

Ін. 13:1. Перед святом Пасхи Іісус, знаючи, що прийшов Його час перейти з цього світу до Отця, показав на ділі, що, полюбивши Своїх, які були в світі, до кінця полюбив їх.

Господь і перед усіма віками знав час Своєї смерті, а коли він настав, творить діло, сповнене багато людяності та поблажливості, яке виявляє велику любов до учнів. Бо, маючи намір залишити їх, виявляє до них найсильнішу любов. Слова “полюбив їх, до кінця полюбив їх” означають те, що Він не опустив нічого, що слід було зробити тому, хто сильно любить. Тому на закінчення всього творить і це: вмиває ноги учням, щоб сповна виявити любов до них і наперед залишити їм велику розраду серед нещасть, які їх спіткають, розраду в тій думці, що Той, Хто полюбив їх аж настільки, що вмив їм і ноги, не залишить їх і в лихах. “Переходом” називає смерть Христа через вознесіння Його після воскресіння.

Отже, Оскільки Він мав перейти від світу цього, виявляє любов до Своїх, а Своїми називає учнів через близькість. Богу Свої і всі люди по праву творчості Його, чому сказано: “Прийшов до “Своїх”, а “Свої” Його не прийняли” (Ін. 1:11). Але святі – Свої Йому тому, що близькі до Нього, як і тут Своїми назвав учнів. Додав “тих, що є у світі”, бо є Своїми Йому й інші, наприклад, Авраам і патріархи, але вони не у світі цьому, бо переселилися звідси. Цих-то Своїх, що є у світі, до кінця полюбив, тобто виявив до них досконалу любов.

Ін. 13:2. І під час вечері, коли диявол уже вклав у серце Іуді Симоновому Іскаріотові видати Його,

Євангеліст, дивуючись тому, що Христос умив ноги і тому, хто зважився зрадити Його, каже: “Коли диявол уже вклав у серце Іуді”. Так до кінця Він дбав про виправлення зрадника. І слова “під час вечері” не без мети поставлені, але щоб показати нелюдяність Іуди, бо й участь у вечері не змінила його.

Ін. 13:3. Іісус, знаючи, що Отець усе віддав до рук Його і що Він від Бога вийшов і до Бога відходить,

“Іісус, знаючи, що Отець усе віддав до рук Його”, тобто вручив Йому порятунок вірних, і потрібно вже явити їм усе, що стосується порятунку, між іншим, і вмити ноги учням, бо цим узаконюється смиренномудрість…

І інакше: знаючи, що Отець віддав Йому все і що Він від Бога вийшов і до Бога відходить, і слава Його не зменшиться, якщо Він умиє ноги учням. Бо Він не викрав славу, щоб боятися її втрати, і тому не братися ні за яку смиренну справу. Подібне почуття відчувають ті, котрі не мають істинного благородства. Оскільки вони викрали собі славу, то вони не бажають навіть нахилитися, щоб не втратити того, що не належить їм і що вони викрали. Але Він був Цар усіх і Син Божий. Бо це означають слова “від Бога вийшов”, тобто із сутності Отця, і знову “до Бога відходить”. Тому слава Його, коли Він такий високий і такий великий, не зменшиться, якщо Він умиє ноги учням. Зауваж, прошу тебе, що якщо смиренність є справою того, хто від Бога походить і до Бога відходить, то гордість, очевидно, буде справою того, хто походить від бісів і до бісів відходить.

Коли ж чуєш, що “Отець віддав Йому”, не думай, що тут виявляється безсилля Сина, але однобожність і однодумність з Отцем. Бо якщо від того, що говориться, що Отець віддав Йому, Син видається тобі безсилим, то й Отця уявляй безсилим. Бо і Йому, як каже апостол (1Кор. 15:24), Син “віддасть царство”. Але цього немає, а “передання” означає, так би мовити, однодумність і сприяння, і благовоління Отця.

Ін. 13:4. встав з вечері, зняв з Себе верхню одежу і, взявши рушник, підперезався.

Ін. 13:5. Потім налив води в умивальницю і почав умивати ноги учням і обтирати рушником, яким був підперезаний.

Зауваж і найвищий ступінь смирення. Бо не перед вечерею вмиває, але коли всі прилягли, один тільки Він встає, а інші спочивають. Відкладає Свій одяг, навчаючи нас робити себе безперешкодними і легкими на служіння. Опоясується рушником, роблячи все Сам – і умивання, і витирання. Вливає воду, і це роблячи Сам, а не наказуючи зробити іншому. Усе це приклад і закон для нас, як ми повинні служити, саме: з усією ретельністю, робити все самі, а не користуватися служінням інших.

Ін. 13:6. Підходить до Симона Петра, і той говорить Йому: Господи! чи Тобі умивати мої ноги?

Господь умиває ноги у Петра не першого, хоча він і мав першість перед учнями, але, можливо, зрадник, будучи нахабним і безсоромним, лежав вище за Петра, і йому умив Господь ноги. Звідки це видно? З наступного. “Почав, – сказано, – умивати ноги учням і витирати, “потім” підходить до Симона Петра”. Звідси й видно, що Господь умив Петра не першого. Бо якби Господь не вмив когось перед Петром, євангеліст не сказав би “підходить до Симона Петра”. З інших учнів ніхто не наважився б прийняти умивання перед Петром, а зрадник міг наважитися на це. Бо якби Господь почав умивати когось із інших учнів, то цей, хто б він не був, не допустив би Господа і сказав би те саме, що й Петро: “Господи, хіба Ти хочеш умивати мої ноги?” Але цього заперечення не було. Отже, з інших учнів Господь умив зрадника першого, потім уже Петра. А решта, напоумлені прикладом Петра, природно, не суперечили, але прийняли таку високу честь, віддану їм Господом.

Вникни і в те, яку силу мають слова апостола Петра. Чи Ти вмиєш ноги мої тими руками, якими Ти очищав прокажених, воскрешав мертвих, відкривав очі сліпих? Чи Ти, Який зробив це і більше за це, у мене, раба і невченого, умиєш; і не руки, не інший якийсь там найчесніший член, а ноги, член останній з усіх, що вважається особливо брудним і безчесним?

Ін. 13:7. Іісус сказав йому у відповідь: що Я роблю, ти тепер не знаєш, а зрозумієш потім.

Що ж Господь? Він каже: “Що Я роблю, ти тепер не знаєш того; діло Моє містить у собі глибоке смирення, якого Я і вас навчаю. Однак же, після того, як ти ім’ям Моїм будеш виганяти бісів, коли побачиш Моє вознесіння на небо, коли від Духа Святого довідаєшся, що Я сиджу по праву руку Отця, тоді ти зрозумієш, що Той, Хто упокорився до того, що вмив ноги твої, Той самий, Хто дає тобі таку силу над бісами, і піднісся, і прославився з Отцем, анітрохи не принизившись від упокорювання. А тому й сам ти впровадь у себе смирення, яке не принижує, а більше підносить”.

Ін. 13:8. Петро каже Йому: не вмиєш ніг моїх довіку.

Петро глибоко поважає свого Учителя, тому і благоговіє перед Ним, і не приймає від Нього служіння. Хоча в іншому випадку Петро отримав докір від Господа (Мф. 16:22-23), і, щоб уникнути того докору, мав би тепер прийняти наставлення від Господа. Однак, оскільки справа, яку звершує тепер Христос, дуже важлива, Петро противиться, а не думає, що Господь, можливо, зробить йому знову виговор ще більш суворий, як непокірному.

Іісус відповів йому: якщо не вмию тебе, не матимеш частини зі Мною.

Що ж Христос? Він не каже Петру: “Я вчу тебе смирення, і для того вмиваю ноги твої”. Бо Петро сказав би Йому, навіть із клятвою, що я і без умивання ніг буду мати смирення. Що ж говорить йому Господь? Що, за віданням Господа, могло особливо зачепити серце Петра, те Він і ставить йому на вигляд, як би деяку погрозу. “Якщо, – каже, – якщо Я не вмию тебе, ти не матимеш частини зі Мною”. Оскільки Петро більше за всіх інших учнів бажав бути разом із Христом, чому й питав Його, куди Він іде, і з любові обіцяв покласти за Нього душу свою (Ін. 13:36-37), то справжньою погрозою Господь потрясає душу його. “Якщо, – каже, – Я не вмию тебе, не матимеш частини зі Мною”.

Ін. 13:9. Симон Петро каже Йому: Господи! не тільки ноги мої, але й руки і голову.

Петро, почувши таку страшну погрозу, наскільки був твердий в супротиві, настільки ж, і ще сильніший, сильний у вираженні згоди; бо дає і голову свою на умовляння. У тому й іншому випадку він керується любов’ю: чинить опір умовляння тому, що дуже шанує Господа; погоджується тому, що не хоче розлучитися з Ним.

А я прошу тебе: коли побачиш, що хто-небудь сильно наполягає на своєму через непорозуміння і з клятвою обіцяє “не буду робити того-то”, потім з поваги до клятви перебуває в тому, чого не обговорив добре, і через це зазнає шкоди в душі або в тілі, то користайся доброзичливо прикладом апостола Петра, який наполягав на своєму, але, коли побачив, що його наполегливість може розлучити його з Христом, відстав від неї.

Ін. 13:10. Іісус говорить йому: вмитому треба тільки ноги вмити, бо весь чистий; і ви чисті, але не всі.

Ін. 13:11. Бо знав Він зрадника Свого, тому і сказав: не всі ви чисті.

Господь, отримавши привід, викриває зрадника, що він має нечисту думку, потребує обмивання від лукавства і зміни свого наміру. “Ви, – каже, – будучи омиті, не потребуєте ще іншого обмивання, а один – нечистий і потребує обмивання”.

Багато хто запитує: чому Господь сказав апостолам “ви чисті”, коли вони ще не були звільнені від гріхів, не одержали Духа, бо гріх ще царював, клятва ще зберігала свою силу, бо Агнець, який бере гріх світу на себе, не був іще заколений, Відкупитель наш від прокляття не був іще повішений на дереві? У якому ж сенсі апостоли були чисті? Можна сказати, що хоча вони зовсім і не були звільнені від гріхів, але вони “чисті через слово, що проповідував” їм Господь (Ін. 15:3), чисті, принаймні, в тому відношенні, що вже прийняли Світло, уже звільнилися від іудейської омани. Бо слухай, як Ісаія навчає нас омиватися: “Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей Моїх” (Іс. 1:16). Тому й учнів Своїх Господь справедливо називає омитими і чистими, бо вони перебували з Христом з усякою незлобивістю і простотою.

Під вечерею дехто розумів пізнання таїнства Христового наприкінці віків, якого Іісус навчає учнів Своїх, для чого вмиває і ноги їхні, не тому, що вони брудні, але для того, щоб приготувати їх до благовістя, за висловом Ісаії: “Які гарні на горах ноги благовісника” (Іс. 52:7).

“Отже, – каже, – ви, що стосується вас самих, чисті, але ви маєте бути послані й для очищення інших, що й виражається умовенням ніг ваших”. Отже, умовення дає нам думку не про очищення апостолів від гріхів, бо вони, за свідченням Господа, чисті, але служить знаком того, що їх посилають на проповідь, щоб чистоту, даровану їм через вчення Владики, передати й іншим. Тому й Петро каже: “Умий не тільки ноги мої, а й голову”; тобто не тільки пішли на проповідь, але очисти й голову мою через мучеництво.

Зауваж, мабуть, як і нині це відбувається. Бо вечеря і нині буває, коли при Божественному священнодійстві предлежить Божественне Тіло і Кров Його. Яка ж справа вимагається від кожного з нас? Слухай. Усі ми, що увірували в Христа, маємо самі в собі слово Боже і євангельську проповідь, тому що всі ми прийняли Христа в серця наші; але на цій Божественній вечері ми маємо відновити це слово і зняти з нього одяг, який приховує його. Такими шатами бувають – сріблолюбство, марнославство, заздрість і кожна з інших пристрастей, які, налягаючи на слово Боже, що є в нас, обтяжують його. Отже, коли слово встає, потрібно відкласти пристрасті, щоб Воно, ставши легким, могло очистити нас через покаяння. Бо слово, піднявшись і відклавши всіляку тяжкість і турботу життєву, умиє помисли наші, які вчаться в нього і слідують за ним, умиє і ноги наші, тобто діяльні рухи наші і вчинки наші. Якщо ж хто потребує іншого очищення, бажає поліпшення в навчанні та спогляданні, нехай говорить Господу: “Господи! вмий не тільки ноги, а й руки, і голову, тобто очисти не тільки вчинки мої, а й “руки”, щоб я міг і інших керувати, і братися за добро, “і голову”, щоб я у споглядальному та богословському відношенні мав про предмети божественні поняття чисте й бездоганне”. Таким чином, через сповідь ми можемо омитися, щоб гідно причаститися вечері, а не їсти і не пити “на осудження собі” (1Кор. 11:29).

Ін. 13:12. Коли ж умив їм ноги і надів одежу Свою, то знову возліг і сказав їм: чи знаєте, що Я зробив вам?

Господь уже не до одного Петра, а й до всіх звертає промову Свою і виставляє причину такого смирення зі Свого боку. Причина ж полягає в тому, що учні повинні наслідувати Його в цьому. Можливо, чи не про теперішній час і говорить Господь, коли говорить Петру “дізнаєшся після цього”, тобто: “Петре, дізнаєшся після того, як Я візьму одяг Свій, і піду в дорогу, і почну навчати вас, і казатиму: “Чи ви знаєте, що Я зробив для вас?”

Ін. 13:13. Ви називаєте Мене Учителем і Господом, і правильно кажете, бо Я Той і є.

Ін. 13:14. Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то і ви повинні вмивати ноги один одному.

Бо якщо Я, визнаний від вас Господом і Вчителем, і визнаний небезпідставно, бо Я точно є Я, умив ноги вам (і не сказав “вам, рабам, некнижним і ненавченим”, а залишив це самим дорозуміти), то і ви повинні умивати одне одному ноги, тобто надавати одне одному всіляку послугу.

Ін. 13:15. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам.

Бо через умовення, яке вважається останнім служінням, навчає, що ми тим більше повинні виконувати інші служіння, більш почесні. “Я дав вам приклад, щоб і ви робили те саме, що Я зробив вам”, тобто служили з такою самою ретельністю. Хоч Моя справа й більша, коли Я, Владико, умив ноги рабам, а ви умивайте ноги подібних до вас рабів.

Так ми бачимо, що і вчителі пишуть для дітей вельми красиві літери, щоб вони мало-помалу дійшли до наслідування. Апостолам же за потребою Господь навіює це. Вони мали отримати честь, одні більшу, інші меншу.

Ін. 13:16. Істинно, істинно кажу вам: раб не більший за господаря свого, і посланець не більший від того, хто послав його.

Щоб вони не звеличувалися один перед одним, Він очищає помисли всіх їхніх. Бо “раб не більший за господаря свого”, доки він раб, ні “посланець не більший за того, хто послав його”, доки він посланець, а коли зробиться більшим, тоді він ні раб, ні посланець.

Ін. 13:17. Якщо це знаєте, блаженні ви, коли виконуєте.

Аби не сказали: “Що Ти кажеш нам про це, наче ми не знаємо? ми й самі знаємо, що смиренність добра”, тому каже: “Якщо ви знаєте, цього одного недостатньо, але ви блаженні тоді, коли це виконуєте”. Бо й іудеї знали заповіді, але вони не блаженні, а вельми нещасні, бо не виконували їх.

Ін. 13:18. Не про всіх вас кажу; Я знаю тих, кого вибрав.

Цими прикровенними словами викриває зрадника і водночас не викриває, бо хотів довести його до каяття. Тому, опустивши всі інші благодіяння, які надав йому, виставляє те, яке найбільше могло навернути його.

“Не про всіх вас кажу”. Щоб не навести страху на багатьох, Він явно відокремлює його (зрадника) і показує, що замишляє проти Нього один тільки. Тому каже “хто їсть зі Мною хліб”.

Коли Іісус сказав “Я знаю, кого обрав”, то, що нам сказав про Іуду? невже обрав і його? Так, коли він був добрий, обрав, як і Саула (але він сам змінився, бо вільний, а Господь дозволяє кожному діяти за своєю волею, бо не забирає волі), а коли Іуда змінився, то відкинув його, хоча колись і обрав.

Але хай здійсниться Писання: той, хто їсть зі Мною хліб, підняв на Мене п’яту свою (Пс. 40:10).

Хто їсть хліб Мій, кого Я живлю, хто розділяє зі Мною (трапезу) стіл (яка обставина пом’якшує і ворогів), той… і не сказав “зраджує” Мене, а – “підняв на Мене п’яту” (Пс. 40:10), тобто вжив проти Мене підступництво і лукавство, на кшталт борців, що хитрують проти своїх суперників і, запинаючи їхні п’яти, валять їх.

“Хай здійсниться Писання”. Цей вираз розумій так само, як і інші подібні, про які ми часто говорили.

Ін. 13:19. Тепер скажу вам, перш ніж те збудеться, щоб, як станеться, ви повірили, що це Я.

Ін. 13:20. Істинно, істинно кажу вам: хто приймає того, кого Я пошлю, Мене приймає; а хто Мене приймає, приймає Того, Хто послав Мене.

Який зв’язок цих слів із попередніми? Бо досі говорив про зрадника, а тепер додає: “Той, хто приймає того, кого Я пошлю, приймає Мене”? Зв’язок є, і найближчий.

Господь сказав, що Він буде зраджений; говорив, що Він залишить їх, що вони потім розійдуться, розсіються, терпітимуть багато лиха; тому втішає їх двома способами. По-перше, через Самого Себе. Бо показав їм, що Сам Він перетерпить, і що Він зробив зраднику, умивши йому ноги і допустивши до участі за столом. Бо якщо матимуть це на душі, то легко перенесуть усілякі лиха. Отже, один спосіб полягає в тому, що Господь втішає їх тим, що Він зробив ворогові, до кінця лікуючи його, і що Сам зазнає.

Інший спосіб – у тому, що Він відчиняє для них домівки всіх, що всі, які послухають їхнього вчення, приймуть їх. Чи бачиш зв’язок цих слів із попередніми? Господь залишить їх; вони терпітимуть багато лиха і бід; Він утішив їх власним прикладом, бо буде відданий учням, а вмиває їх; утішає їх і пророцтвом їм, що хоча вони зазнають багато лиха, але всі будуть їх приймати. Той, хто приймає вас, Мене приймає, а через Мене – Бога й Отця. Зауваж силу втіхи. “Вас, – каже, – люди будуть шанувати, як Самого Бога; тому не сумуйте від злоби гонителів”.

Ін. 13:21. Сказавши це, Іісус стривожився духом, і засвідчив, і сказав: істинно, істинно кажу вам, що один з вас видасть Мене.

Господь, подумавши, що зрадник позбувся і того, і іншого, – і терпіння в працях, і послуг від людей, які прийматимуть апостолів, “стривожився духом”, тобто в душі відчув скорботу.

“І засвідчив”. Це означає: передбачив, наперед засвідчив, оголосив.

Деякі слова “один з вас” розуміли так: “зрадить Мене один, що відпав від лику вашого і вийшов із числа вас”, подібно до того, як вираз “ось, Адам став, як один із Нас” (Бут. 3:22) пояснювали доволі вишукано: “став, як один, що відпав від нас, тобто диявол”. Бо, як він відпав, так і цей через непослух став від (поза) нас, тобто відпав від нас.

Ін. 13:22. Тоді учні озирались один на одного, не розуміючи, про кого Він говорить.

Кожен із них усвідомлював себе чистим, не знаходив жодного лукавства у своїх помислах; але слово Господнє вважав вірогіднішим за свої помисли. Тому всі вони сумують і дивуються. Бо оголошення зроблено Тим, Хто не хибний, і вони були впевнені, що воно неодмінно збудеться.

Ін. 13:23. Один же з учнів Його, якого любив Іісус, возлежав біля грудей Іісусових.

Усі в томлінні, і сам верховний Петро в трепеті, а Іоанн нібито в радості лежить на лоні Господа. Чому це? І ще – чому він сам про себе говорить “якого любив Іісус”?

Іоанн лежав із таких двох причин. По-перше, тому, що його любили більше за всіх інших, а ознакою любові слугувало лежання поруч із Господом. По-друге, тому, що сміливістю і бадьорістю він хотів показати, що йому не загрожувало звинувачення у зраді. Свідчить же сам про себе, що Іісус любив його, на вирішення здивування. Щоб ти, чуючи, що Петро дав йому знак запитати, не подумав, що той дав йому знак, як старшому, євангеліст говорить сам про себе, що Петро дав йому знак не як більшому, а як улюбленому Христом. Тому ці слова його виражають смиренність, а не бажання показати себе. Бо він не каже “я любив Іісуса”, але – “Він любив мене”, шукаючи мене за милістю і щедротами, подібно до того, як і апостол Павло каже: “прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Іісус” (Флп. 3:12), та в іншому місці: “пізнавши Бога, або, краще, одержавши пізнання від Бога” (Гал. 4:9). Так і слова “якого любив Іісус”, виражають не марнославство, а смиренномудрість.

Ін. 13:24. Йому Симон Петро зробив знак, щоб запитав, хто це, про котрого Він говорить.

Чому ж Петро не запитує Господа сам, а дає знак Іоанну? У багатьох випадках Петро від великої гарячності був стрімкий, але піддавався осуду. Тому тепер він побоювався запитати, щоб Господь і цього разу не дорікнув йому, як поривчастому.

Ін. 13:25. Він, припавши до грудей Іісуса, сказав Йому: Господи! хто це?

Для чого ж Іоанн припадає до грудей Іісусових так неблагоговійно і непристойно? Тому, що він не розумів ще нічого великого про Христа, і вони не були навчені поважним віддавати гідну честь, тому що були люди-рибалки і ті, хто не обізнаний у пристойностях.

Господь дозволяє йому припасти до грудей, щоб послабити його печаль, приборкати збентеження в душі його і взагалі заспокоїти його скорботу. Бо природно, що і на обличчях їхніх виражалося багато печалі.

Ін. 13:26. Іісус відповів: той, кому Я, вмочивши, подам кусок хліба. І, вмочивши кусок, подав Іуді Симоновому Іскаріотові.

Господь, запитаний і в такий спосіб, не оголошує зрадника на ім’я, але дає знати про нього за допомогою куска, щоб навернути зрадника та нагадати йому на пам’ять спілкування в столі й хлібі, учасникові яких не слід було зраджувати Годувальника і шаленіти проти Нього. “Прийми, – каже, – хліб цей, який ти розділяв разом зі Мною, усвідом, що ми мали спільний стіл”. Але він, пристрастю приспаний у душі, не зрозумів цього.

Якщо ти й сам бажаєш лежати ближче до Іісуса і припасти до груді Його, і навчитися від Нього таємниць, постарайся заслужити любов Його простотою і добротою. Бо Іоанн був незлобивішим, простішим і лагіднішим за всіх, і за це його любили. Так і ти, якщо будеш так само незлобивий, удостоїшся припасти до грудей Ісусових, що служить знаком богословської гідності. Бо, за запевненням Писання, у серці ховаються слова Господні (Пс. 118:11). Таким чином, відкриється тобі все таїнство і зрадник Слова. Бо для того, кому ввірена благодать богослов’я, явним стає і зрадник Слова, тобто той, хто мудрує не по правій вірі. Бо єретик, який підміняє слово істини, що є хліб, виявляється таким, що має його не без домішки, а підмочений.

Ін. 13:27. І після цього куска увійшов у нього сатана.

Господь подав кусок Іуді для того, щоб він отямився спілкуванням в столі та хлібі, і втримався від зради. Але Іуда і від цього не покращився, а відтепер став ще більше на боці сатани і, як невиправний, цілком віддався йому.

Доки Іуда вважався одним з учнів і членів святого лику, доти сатана не мав до нього такого доступу. Коли ж Господь відокремив його і відлучив від інших учнів, оголосивши його через хліб, тоді сатана опанував його, як залишеним від Господа і відлученим від божественного лику.

“Сатана увійшов у нього”, тобто проник у глибину його серця й опанував його душу. Бо сатана колись нападав на Іуду ззовні, пристрастю сріблолюбства, а тепер цілком опанував його, навіявши йому зраду.

І сказав йому Іісус: що робиш, роби швидше.

Іісус каже Іуді: “Що робиш, роби швидше”. Цим Господь не спонукає Іуду до зради, але немовби докоряє йому в тому, що він іде на зраду. Словом “роби” Господь ніби так говорить: “Ось Я залишаю тебе, роби, що хочеш; не перешкоджаю твоєму наміру, не утримую тебе більше”. Бо перед тим Господь приборкував злість Юди, дотримуючись Сам для Себе часу смерті, чому й говорив: “Ніхто не відбирає його від Мене, але Я Сам віддаю його” (Ін. 10:18).

Ін. 13:28. Але ніхто з тих, що возлежали, не зрозумів, до чого Він це сказав йому.

І “ніхто з тих, що возлежали, не зрозумів”. Варто дослідити, чому ніхто не дізнався цього, коли Господь на запитання про зрадника сказав, що він – той, кому Я подам кусок. Видно, Господь сказав це тихо одному тільки Іоанну, так що з інших ніхто не чув. До того ж Іоанн, припавши до грудей, запитує майже під вухо, тож зрадника не було оголошено. Бо інакше Петро, можливо, простягнув би меч і умертвив би його. Невже й Іоанн не впізнав цього? Так, навіть і він, бо він не очікував, що учень буде здатний на таке беззаконня. Святою душею своєю, будучи далеким від такої злоби, він не припускав цього легким і для іншого.

Ін. 13:29. А тому, що в Іуди була грошова скринька, то деякі думали, що Іісус говорить йому: купи, що нам треба до свята, або щоб дав що-небудь убогим.

Отже, слів “роби швидше” ніхто не зрозумів, але подумали, що Господь наказував Іуді купити що-небудь для свята або дати що-небудь убогим. Бо Він багато дбав про убогих, і хоча інших переконував не мати ні торби, ні міді, але Сам дозволяв носити при Собі скриньку, показуючи тим самим, що і безкорисливий, і Той, Хто розп’явся для світу, мусить мати велике піклування про цю частину людей – бідних.

Ін. 13:30. Він, взявши кусок, зразу ж вийшов; а була ніч.

“Була ніч, коли він вийшов”. Євангеліст не без мети зауважив, що “була ніч”, але для того, щоб навчити нас, що Іуді і час не завадив, але і вночі він був зайнятий підступністю.

Мені здається, що Іуда вийшов о п’ятій годині вечора, коли і сатана увійшов у нього. Бо о четвертій годині сатана напав на Іуду, саме: коли згадувана в євангеліста Матвія (Мф. 26:6-16) дружина пролила миро, а Іуда пішов і домовився з іудеями про зраду. О п’ятій же годині вечора сатана увійшов в Іуду, тобто заволодів його серцем. Бо інша справа вдарити кого-небудь рукою зовні й інша – встромити в нього меч і вразити ним нутрощі.

Іуда “вийшов” від Спасителя і чуттєво, і подумки. “Була ніч”, можливо, і уявна ніч, тобто темрява сріблолюбства, що накрила його.

Ін. 13:31. Коли він вийшов, Іісус промовив: нині прославився Син Людський, і Бог прославився в Ньому.

Оскільки помисли учнів спали, то Господь підбадьорює їх, кажучи “нині прославився Син Людський”. Переконує їх не нарікати, а краще радіти. Бо страждання і доставлення за допомогою безчестя честі людям становлять славу Його.

І інакше: Він прославився через чудеса, що сталися на Хресті, а саме: коли сонце потьмяніло, каміння розпалося, завіса розірвалася, і всі інші знамення сталися.

Ін. 13:32. Якщо Бог прославився в Ньому, то і Бог прославить Його в Собі, і скоро прославить Його.

Що означає “Бог прославить” Сина “в Собі”? Те, що прославить через самого Себе, не через когось іншого, не через ангелів і архангелів, не через іншу силу, але через Самого Себе, бо Він робив усе для слави Сина.

“Невдовзі прославить Його”, тобто не забариться, але прославить на самому хресті, потім за три дні воскресить Його і за сорок днів пошле учням благодать Духа.

Подивимося ще й на мету цих слів. “Нині прославився Син Людський”, тобто Я, що навчаю, чиню чудеса, і слава не зупинялася на Мені, а сходила до Бога й Отця. А як Моя слава стає славою Отця, то не нарікайте, бо Отець знову прославить Мене, щоб і Йому прославитися. Бо Я слави не привласнюю Собі, і чи не до Нього вона сходить? Так, слава в Нас спільна. Тому і знову прославить Мене, і не забариться, але незабаром, коли Я терпітиму нечесні страждання, коли, мабуть, Я буду взятий із середовища живих через смерть, тоді-то Він більше вшанує Мене, тоді-то через воскресіння прославить Мене.

Ін. 13:33. Діти! недовго вже бути Мені з вами. Будете шукати Мене, і як Я сказав іудеям, що, куди Я йду, ви не можете прийти, так і вам кажу тепер.

Оскільки вони незабаром зазнають лиха, то Господь пророкує їм про це, щоб вони пам’ятали про лиха і приготувалися до них. Це ж служить і до слави Його. Бо сповіщення учням наперед про те, що з ними трапиться, було неабиякою для Нього славою, коли учні згодом згадували, що Господь передбачав їм про це. Показуючи ж, що не тепер тільки, вперше, Він дізнається, а й задовго знав, що в спокусах будуть шукати Його, говорить, що Він, як такий, що задовго передвіщає, говорив це саме і іудеям.

Словами “куди Я йду”, Господь показує, що смерть Його є перехід і преставлення в краще місце, куди не приймаються тіла тлінні. Іудеям говорив: “Будете шукати Мене, і куди Я йду, туди ви не можете прийти” (Ін. 7:34), для того, щоб навести на них страх, а учням говорить для того, щоб запалити в них любов. Бо коли ми бачимо, що хто-небудь із наших друзів віддаляється, ми зазвичай запалюємося гарячою до нього любов’ю, особливо, якщо він від’їжджає туди, куди нам прийти неможливо. Отже, говорить це їм, щоб запалити в них любов. Тому й додав “діти”, щоб не подумали, що Він сказав їм це з такої самої прихильності, як до іудеїв, але з любові. Іудеї шукали Господа, коли місто їхнє було взяте, і звідусіль нісся на них гнів Божий, як і Йосиф свідчить, що це сталося з ними через умертвіння Іісуса. Учні ж шукали, коли бігали або іншу скорботу відчували. Тому й в іншому місці каже: “Але прийдуть дні, коли відбереться у них жених, і тоді поститимуть” (Мф. 9:15).

Отже, Господь пророкує майбутнє тим і іншим, але одним – через невір’я, іншим – через любов, щоб вони не зазнавали лиха несподіваного.

Ін. 13:34. Заповідь нову даю вам: щоб любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви щоб любили один одного.

Оскільки вони, вислухавши це, природно, могли прийти в збентеження, як люди, яких залишать без допомоги, то Він утішає їх, кажучи: “Не засмучуйтесь, Я даю вам сильного вартового – любов; якщо матимете її, то, підкріплені один одним, будете непереможні”.

Потім, інший міг запитати: “Господи! чому Ти видаєш любов за нову заповідь, коли ми знаємо, що любов заповідана і в Старому Завіті?” Додає: “Як Я полюбив вас, так і ви нехай люблять один одного”. “Як, – каже, – Я полюбив вас задарма, без попередніх заслуг, навіть і тоді, коли єство людське було у ворожнечі з Богом і розлуці, Я, однак, прийняв його на Себе й освятив, так і ви любіть одне одного задарма, а коли брат образить тебе, не пам’ятай про це”.

Бачиш, нова заповідь полягає в тому, щоб любити ближнього задарма, хоча б і нічим не були йому винні. А Закон говорив “возлюби друга твого”, наказуючи любов’ю нібито сплачувати борг ближньому, який почав любити раніше.

Ін. 13:35. По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою.

Показуючи ж, що вони, після Його відходу, не будуть принижені, але стануть славними, каже: “Через те впізнають усі”. Бачиш, оголошує, що вони стануть відомими у всіх, і цим чимало втішає їх. Замовчуючи про чудеса, які вони будуть здійснювати, відмітною їхньою ознакою ставить любов. Бо багато хто з тих, хто творив чудеса, почує: “Я не знав вас” (Мф. 7:23). Якщо і весь всесвіт чудесами був приведений до віри – що дивного? Тому й була в них сила творити чудеса, що була в них любов. А якби вони відстали й відокремилися одне від одного, то в них загинуло б усе, і ніхто не повірив би, коли б вони шаленіли одне проти одного, тоді як більше за диво робило їх гідними віри те, що у віруючих – “одне серце й одна душа” (Діян. 4:32).

Ін. 13:36. Симон Петро сказав Йому: Господи! куди Ти йдеш?

Петро, від великої гарячності зробившись зухвалим, коли почув, що Господь каже “куди Я йду, туди ви не можете йти”, запитує: “Куди Ти йдеш?” Він ніби так говорить Христу: “Що це за шлях, яким я не можу йти?” Запитує про це, не стільки бажаючи дізнатися, куди Він іде, скільки висловлюючи відверто ту думку, що хоча б Ти пішов шляхом найважчим з усіх, я і тоді піду за Тобою. Так він любив завжди бути разом із Христом!

Іісус відповів йому: куди Я йду, ти не можеш тепер іти за Мною, а згодом підеш за Мною.

Тому і Христос відповідає на думку Петра: “Не можеш ти тепер іти за Мною, а згодом підеш за Мною”.

Ін. 13:37. Петро сказав Йому: Господи! чому я не можу йти за Тобою тепер? я душу мою покладу за Тебе.

Але Петро такий нестримний у прагненні, що й Христу суперечить. Незадоволений тим, що отримав добру надію піти за Христом згодом, але наполягає на своєму і самовпевнено каже: “Чому я не можу йти за Тобою тепер? Я душу свою покладу за Тебе”.

Дивись, яка сила бажання! Петро чув, як Господь говорив, що “Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15:13); тому й сам прагне до цього ступеня і бажає досягти найвищої любові, чому й обіцяє покласти за Господа душу свою.

Ін. 13:38. Іісус відповів йому: душу твою покладеш за Мене? істинно, істинно кажу тобі: не проспіває півень, як тричі зречешся Мене.

Спаситель, показуючи йому, що один тільки Він, а не людина якась там, може з упевненістю обіцяти це, каже: “не проспіває півень, як тричі зречешся Мене”, тобто тепер же; бо небагато вже залишилося часу.

Господь говорив це пізно вночі, і перша, і друга варта ночі вже минули. Оскільки Петро суперечив від великої любові, то Господь любов приймає, а суперечність відсікає. Тому Він позбавляє його допомоги згори і доводить до пізнання своєї немочі. Бо якщо ти любиш, то повинен підкорятися Тому, Кого любиш. Я сказав, що ти не можеш, а ти суперечиш. З зречення ти ясно дізнаєшся, що не може не збутися те, що Я кажу. Тому, щадячи його, попустив йому впасти, для того, щоб він не зазнав цього і згодом, коли прийме домобудівництво всесвіту, але пізнав би самого себе. І дивись, як він упав: не один раз, а тричі. Так залишення від Бога викриває наше безсилля, і хто уважний, той знаходить у цьому найбільше благодіяння.

Глава чотирнадцята

Ін. 14:1. Хай не тривожиться серце ваше:

Коли апостоли почули про верховного Петра, що він зречеться, природно, на них напало збентеження. Тому Господь втішає їх, і вгамовує збентеження серця. Бо, якщо верховний і палкий Петро зречеться тричі, перш ніж проспіває півень, вочевидь, вони мусять очікувати якоїсь великої обставини.

віруйте в Бога, і в Мене віруйте.

Потім, учні нібито сказали: “Як же нам не збентежитися, коли настануть для нас такі труднощі?” Він відповідає: “Вірте в Бога, і в Мене вірте”, і всі ваші труднощі розв’яжуться, і збентеження вщухне через віру в Бога і в Мене. Тому й сказав їм “нехай не тривожиться серце ваше”, щоб вони тим самим запевнилися, що Він бачить стан їхнього серця і знає потаємне збентеження, що Він – Бог.

Ін. 14:2. В домі Отця Мого осель багато.

Господь сказав Петру: “Потім ти підеш за Мною”. Щоб інші не подумали, що ця обіцянка дана одному тільки Петру, а їм ні, Господь каже, що і вас прийме та ж країна, яка прийме Петра. Тому не потрібно бентежитися через місце. Бо багато осель “у домі Отця Мого”, тобто під владою Отця. Під “домом” розумій владу і начальство.

А якби не так, Я сказав би вам: Я йду приготувати місце вам.

Якби ж не було осель, то Я пішов би й приготував би вам, тож ви не маєте бентежитися в тому й іншому випадку, чи готові, чи не готові оселі. Бо якби вони не були готові, Я з усією старанністю приготував би їх для вас.

Ін. 14:3. І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були, де Я.

Якби для приготування вам місця Я і відійшов, то в цьому випадку Я не залишив би вас, але взяв би з Собою, щоб і ви були там же, де Я. Бачиш, скільки розради й натхнення в словах “щоб і ви були, де Я”. Отже, нерозумно бентежитися вам, коли ви будете зі Мною.

Ін. 14:4. А куди Я йду, ви знаєте, і путь знаєте.

Господь бачить, що в них на думці – запитати і дізнатися, куди Він іде. Тому дає їм привід запитати про це. “Ви, – каже, – знаєте, куди Я йду, і путь знаєте”. І тим приводить їх до запитання.

Ін. 14:5. Фома сказав Йому: Господи! не знаємо, куди йдеш; і як можемо знати путь?

Тому Фома і каже: “Господи, ми не знаємо, куди Ти йдеш, і як можемо знати путь?” Фома говорить це від великого страху, а не від бажання слідувати за Господом, як Петро.

Ін. 14:6. Іісус сказав йому: Я є путь і істина і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене.

Тому Христос, бажаючи показати, що слідувати за Ним зручно для них і приємно, оголошує, куди Він іде і який шлях. Йде Він до Отця, а “путь” є Сам Він – Христос. Якщо шлях є Я, то ви через Мене, без сумніву, зійдете до Отця. Я не тільки шлях, але “і істина”; тому вам потрібно бути бадьорими, тому що Мною не будете обмануті. Я ще “і життя”; тому, якщо і помрете, смерть не перешкодить вам прийти до Отця. Отже, пильнуйте, бо всякий через Мене приходить до Отця. І як у Моїй владі приводити до Отця, то ви, без сумніву, прийдете до Нього. Бо прийти туди й неможливо іншим шляхом, як тільки через Мене.

А ти, мабуть, і звідси збагни, що Син дорівнює Тому, Хто народив. Бо в іншому місці говорить, що Отець приводить до Нього: “Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не покличе його” (Ін. 6:44). А тут каже, що до Отця Він приводить. Отже, в Отця і Сина рівна сила, бо і дія єдина.

Отже, коли ти йдеш діяльністю, тоді Христос буває для тебе дорогою, а коли вправляєшся в спогляданні, Він буває для тебе істиною. Але як багато хто, йдучи діяльністю і займаючись спогляданням, все ж таки не здобув життя, або тому, що, чинячи чесноту з марнославства, тут здобув нагороду, або тому, що в догматичних думках ухилився від правої дороги; то до шляху та правди, тобто до діяльності й споглядання, долучено життя. Тож і нам треба йти й богословствувати, прагнучи слави, яка живе навіки, а не слави, яка гине, – від людей.

Ін. 14:7. Коли б ви знали Мене, то знали б і Отця Мого. І віднині знаєте Його і бачили Його.

Вище сказав, що ви “знаєте”, куди Я йду, знаєте і Шлях цей, тобто Мене; а тут каже, що “якби” ви “знали” Мене, то знали б і Моєго Отця. Як же це?

У словах Його немає протиріччя. Бо вони знали Отця, але не так, як слід було, знали як Бога, але як Отця – ще не знали. Уже згодом Дух, що зійшов на них, повідомив їм досконале пізнання. Отже, слова Його мають такий зміст: “Якби ви знали Мою сутність і гідність, то знали б також сутність і гідність і Отця. І відтепер ви почали пізнавати Його через Моє посередництво, і бачили Його, тобто пізнали розумом вашим, наскільки можливо. Так як ви визнаєте Мене Господом і Вчителем, то, без сумніву, про Мене, наскільки для вас досяжно, здобули пізнання достатнє і про Отця, бо досконалого ще не здобули”.

І інакше. Слова “якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого” виражають не те, що нібито вони не знають Його, але мають такий зміст: “Я сказав вам, що ви знаєте, куди Я йду, тобто до Отця, і знаєте Путь цей, тобто Мене. Фома сказав Мені: “Не знаємо, куди йдеш” та інше, не знаємо і шляху цього. Я сказав Фомі: “Я є Путь, і ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене”. Отже, якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого. Але ви знаєте Мене, отже, знаєте й Отця Мого. Бо відтепер ви знаєте Його і бачили Його, побачивши Мене”.

Ін. 14:8. Филип сказав Йому: Господи! покажи нам Отця, і досить нам.

Филип думав, що він добре знає Христа, але не знає Отця. Тому й сказав: “Покажи нам Отця, і досить нам”. Бо скільки не кажи нам, що якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого, але ми не зможемо таким чином пізнати Отця. А Ти покажи Його нам, тілесним очам нашим. Филип чув, що пророки бачили Бога, і сам побажав бачити Його так само тілесно, не знаючи, що бачення пророків були поблажливістю.

Ін. 14:9. Іісус сказав йому: стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе?

Отже, навчаючи Филипа, що Бога не можна бачити тілесно, Христос каже: “Стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе?” Дивись. Не сказав “не бачив ти”, але – “не знаєш”, для того, щоб відвести Филипа від земного помислу, від бажання бачити Отця тілесно. Бо про Бога говориться – знати, а не тілесно бачити.

Хто бачив Мене, той і Отця бачив; як же ти говориш: покажи нам Отця?

Потім додає: “Хто бачив Мене, той і Отця бачив”. Слова мають такий зміст: “Филипе, ти бажаєш бачити Отця тілесним оком і думаєш, що Мене ти вже бачив. А Я тобі кажу, що якби ти бачив Мене, то бачив би і Його. А як Його ти нині не бачив, то не бачив і Мене, як маєш дивитися на Мене: ти бачив Мене тілесно, бо Я маю і тіло, але Божественної сутності ти не бачив, тож ти не можеш бачити тілесно і сутності Отця. Ні Мене, ні Отця неможливо бачити тілесно. Бо той, хто бачив Мене, бачив і Отця. Втім, багато хто думає, що бачить Мене, а Отця не бачить. Тому Мене вони бачать не за Божественним єством, а за людським”.

Можеш і ясніше розуміти так: “Я єдиносущний Отцю”. Отже, хто Мене бачив, тобто пізнав, той пізнав Отця. Бо, коли одна сутність і єство, тоді одне і пізнання.

Нехай посоромиться Арій, чуючи, що той, хто бачив “Сина”, тобто пізнав Божество Сина, пізнав “Отця”, тобто Божество Отця. Нехай посоромиться і Савелій, який говорить: “Одна істота і одна іпостась Отця і Сина”. Бо ось Господь розрізняє Іпостасі, і іншу Іпостась показує в Отці, і іншу в Синові. Бо в словах “Той, хто бачив Мене” вказує на Своє обличчя, потім у словах “бачив Отця” – на іншу Іпостась. Якби ж Він і Отець був одна Іпостась, то нічого такого Він не сказав би, але на прохання Филипа – “покажи нам Отця”, відповів би, що в Мене немає Отця, але Я є Отець і Син. І було б вкрай нерозумно чути, як Син говорить “іду до Отця Мого” і “Я в Отці”, і багато чого подібного, і не розуміти, що інша Іпостась Сина, і інша Отця, не зливати їх.

Тому-то Господь докоряє цьому учневі, що він стільки часу слідує за Ним, бачив знамення і діла Божества, але ще не пізнав Його, як Бога, щоб через Нього пізнати й Отця. “Нині ж, – каже, – з того, що ти бажаєш бачити Отця тілесно, відкривається, що ти не віриш ні тому, що Я – Бог, ні тому, що Він – Бог”.

Ін. 14:10. Хіба ти не віриш, що Я в Отці і Отець у Мені? Слова, які Я кажу, не від Себе кажу; Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла.

Син в Отці, бо є в Його сутності, і знову Отець в сутності Сина, подібно до того, як цар є в образі своєму, і образ у царі. Бо одні риси в образу й у царя. А що Моя і Отцівська сутність одна, це ясно. Бо “слова, які говорю Я, говорю не від Себе”, тобто говорю їх не інакше, але як сказав би Отець, так і Я говорю; бо Я не маю в Себе нічого особливого, окремого від Отця, а все загальне; бо одне створіння, хоча іпостасі різні.

Але Отцю належать не тільки слова, які кажу Я, а й діла, діла Божественні. Якщо ж справи – Божі, а Отець і Я – Бог, отже, справи – однієї Природи, так що якщо Я роблю, Отець робить, якщо Отець робить, Я роблю.

Ін. 14:11. Вірте Мені, що Я в Отці і Отець у Мені; а якщо не так, то вірте Мені за самими ділами.

“Вірте, що Я в Отці, і Отець у Мені”, тобто вам, котрі чуєте про Отця і Сина, не слід шукати жодного іншого доказу на Їхню спорідненість по суті. Якщо ж цього вам недостатньо для доказу єдиносущності та єдиночестя, і того, що Отець є в Моєму єстві та Я в єстві Отця, то, принаймні, за ділами вірте Мені, бо діла – Божі.

Ін. 14:12. Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він сотворить, і більше цих сотворить; тому що Я до Отця Мого іду.

Христос, показуючи, що Він може творити не одні тільки ці діла, а й інші, набагато більші за ці, говорить про це з надзвичайною силою. Бо не каже “Я можу творити діла і більші за ці”, але – що набагато дивніше – “можу й іншим дати владу творити діла, більші за ці”.

Бачиш, наскільки велика сила Єдинородного? Він і іншим дає силу творити діла більші за ті, які Сам творив. “Тому що Я до Отця Мого іду”, тобто тепер уже ви будете творити чудеса, бо Я вже відходжу.

Ін. 14:13. І коли чого попросите у Отця в ім’я Моє, те зроблю,

Пояснюючи нам, як той, хто вірує в Нього, може творити великі й дивовижні діла, каже: “коли чого попросите у Отця в ім’я Моє,”. Тут показує нам спосіб чудотворення: усякий може творити чудеса через прохання і молитву та закликання Його імені. Так і апостоли сказали хромому: “в ім’я Іісуса Христа Назорея встань і ходи” (Діян. 3:6). Тому не сказав “про що не попросіть, Я благатиму Отця, і зробить”, але – “Я зроблю”, показуючи власну Свою владу.

щоб Отець прославився в Сині.

Бо коли син з’явиться таким, що має велику силу, тоді буває слава і тому, хто народив такого сина. Дивись же, як випливає слава Отцеві. Іменем Господа нашого Іісуса Христа відбувалися чудеса; через чудеса вірили проповіді апостолів; нарешті, переходячи до богопізнання, пізнавали Отця, і таким чином Він прославлявся в Синові.

Ін. 14:14. І коли чого попросите в ім’я Моє, Я те зроблю.

Ті, хто страждає на аріанство, нехай скажуть: “Як це чудеса через апостолів творив Він, Свої діла не Сам, але за сприяння Отця? Як це іншим давав силу, а Сам не мав її? Для чого Він сказав одне й те саме двічі? Бо, сказавши “якщо чого попросите в ім’я Моє, Я зроблю”, потім додавши “нехай прославиться Отець у Сині”, знову вдруге каже “коли чого попросите в ім’я Моє, Я те зроблю”.

Двічі говорить це для того, щоб утвердити Своє слово і показати, що Він творить Сам і не потребує сторонньої сили. Усе ж це Він говорить учням для втіхи їхньої і на підтвердження, що Він після смерті не загине, не знищиться, але знову залишиться у Своїй гідності й буде на небесах. “Бо Я, – каже, – іду до Отця; Я не знищуся, але відходжу туди, де життя блаженніше. Хоча Я і помру, але анітрохи не стану безсилим; навпаки, і інших наділю силою творити справи великі. І чого не побажаєте, дам вам. Отже, не падайте духом через те, що смерть Моя така, на яку Я вам вказав”.

Ін. 14:15. Якщо любите Мене, то виконуйте Мої заповіді.

Вище сказав “Я зроблю все, про що не попросите”; тепер показує, що треба просити не просто, але з любов’ю до Нього і дотриманням заповідей. Бо тоді Я зроблю, коли будете просити таким чином.

І інакше. Чуючи, що будуть Ним залишені, вони, природно, могли засмутитися і збентежитися душами. Він каже: “Любов до Мене полягає не в тому, щоб засмучуватися і бентежитися, але коритися Моїм словам. Я дав вам заповідь не боятися “тих, хто вбиває тіло” (Мф. 10:28). Якщо ви любите Мене, то дотримайте її і вже не сумуйте через Мою смерть. Бо тому, хто зберігає згадану заповідь, не властиво сумувати. Як же, не дотримуючись Моєї заповіді, але боячись смерті, ви кажете, що любите Мене?”

Ін. 14:16. І Я умолю Отця, і дасть вам іншого Утішителя,

На це вони могли сказати: “Як же нам не сумувати, коли нам доведеться позбутися Твоєї розради і керівництва?” Тому каже: “Цього не буде; ви не залишитеся без розради. Бо Я попрошу, тобто благатиму Отця, і Він пошле вам іншого Утішителя, іншого, але такого ж, як і Я”.

Нехай посоромиться цих слів Савелій, який каже, що одна особа Отця і Сина, і Святого Духа. Бо ось, слухай: пошле “іншого” Утішителя; значить, Особа Духа інша. Нехай посоромиться і Македоній, який каже, що Дух іншої істоти і нижчий за Сина. Бо слухай: і Дух є Утішитель, так само як і Син. Отже, Дух є Утішитель, подібно як і Син. Отже, Дух, єдиносущний Синові, без сумніву, єдиносущний і Отцю. Бо Отець і Син однієї і тієї ж істоти.

Не дивуйся, якщо Він каже “Я умолю Отця”. Бо Він не просить, як раб; але для того, щоб запевнити учнів, що до них неодмінно прийде Дух Утішитель, поблажливо звертається до них і каже: “Я умолю Отця”. Бо якби Він сказав “Я пошлю”, то вони не стільки повірили б; а тепер, щоб зробити Своє слово достовірним, каже “Я умолю Отця”, тобто, якщо буде треба і просити, і благати, то Я всіляко намагатимусь про те, щоб Дух прийшов до вас. Це подібно до того, як і ми нерідко говоримо “я життя своє покладу, щоб сталося те й те”. Хоча часто справа не вимагає великого старання, проте ж, ми говоримо таким чином, бажаючи показати, що не відмовимося від старання.

Інакше. Бо Господь за нас Сам Себе приніс у жертву Отцеві, умилостививши Його Своєю смертю, як Первосвященник, і потім, після винищення гріха і припинення ворожнечі, прийшов до нас Дух, тому-то Він каже: “Я благатиму Отця, і дасть вам Утішителя”, тобто Я умилостивлю за вас Отця і примирю Його з вами, ворожими до Нього через гріх, і Він, умилостивлений Моєю смертю за вас і примирений з вами, пошле вам Духа.

що буде з вами повік,

“Що буде з вами повік”. Сказав це також на втіху їхню. Пришестя Його не таке, як Моє, воно не на час тільки, але триватиме до віків; Він не залишить вас і по смерті вашій, але перебуватиме з вами й прославить вас; Він і з усіма святими завжди перебуває, навіть і після смерті їхньої, тим паче, що вони тоді ще більше підносяться над тілесними пристрастями.

Ін. 14:17. Духа істини,

“Дух істини”, – каже. Тобто Дух не Старого Завіту, бо він – образ і тінь, а Нового, який є істина. Мали Духа й ті, хто жив під Законом, але мали в образі й тінях, а нині, можна сказати, Істина сама істотно зійшла до учнів.

Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його і не знає Його;

А щоб не подумали, що і Дух, подібно до Нього, втілиться, каже, що світ не може прийняти Його. “Він, – каже, – вчитиме вас не так, як Я, бо світ не може прийняти Його тілесно. Він буде жити в самих душах ваших”.

Інакше. Не може прийняти Його “світ”, тобто люди порочні й ті, що мудрують мирське, тому що “не бачать Його”, тобто тому, що істота Його неосяжна. Бо під баченням розуміє тут споглядання розумом, чому й додав “і не знає Його”. Очевидно, словом “не бачить”, Він висловив те, що “не знає”.

а ви знаєте Його, бо Він з вами перебуває і у вас буде.

Отже, Він втішає апостолів, коли каже, що світ не може прийняти Його, а вам подасться цей чудовий дар і перебуватиме “з вами” і, що ще більше, перебуватиме “у вас”. Бо словом “з вами” вказує на зовнішню допомогу від близькості, а “у вас” – на внутрішнє перебування і зміцнення. Це ж показує, що Він є Бог. Бо Бог каже: “Я буду ходити серед вас, і буду вам Богом” (Лев. 26:12). Отже, світ не може прийняти Духа, бо не знає Його, а ви знаєте Його. Чому? Тому що ви не від світу. Тому-то ви і здатні прийняти Його, і Він – нині перебуває “з вами” і завжди буде “у вас”.

Ін. 14:18. Не залишу вас сиротами; прийду до вас.

“Не бійтеся, – каже, – що Я сказав вам “пошлю іншого Утішителя”. Не думайте, що вже не побачите Мене. Бо Я не відійду від вас назавжди. Я прийду і не залишу вас сиротами”. Оскільки на початку промови назвав їх дітьми, то тепер пристойно говорить “не залишу вас сиротами”.

Ін. 14:19. Ще трохи, і світ уже не побачить Мене; а ви побачите Мене, бо Я живу, і ви будете жити.

А щоб вони не думали, ніби Він, як і раніше, їм і всім з’явиться з тілом, каже: “Світ уже не побачить Мене. Ви тільки одні побачите Мене після воскресіння. Бо Я живу; хоча Я і прийму смерть, але Я воскресну”.

“І ви будете жити”, тобто, побачивши Мене, зрадієте і, немовби після смерті, оживете від Мого явлення. Або й так: “Як Моя смерть послужила до життя, так і ви, хоча помрете, оживете”. Отже, не сумуйте ні за Мною, хто помирає, ні самі за собою. Бо, якщо й помрете, оживете в майбутнє життя.

Ін. 14:20. У той день дізнаєтесь ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас.

“Того дня дізнаєтеся ви, що Я в Отці Моєму”, тобто коли Я воскресну, тоді ви дізнаєтеся, що Я не відокремлений від Отця, а маю одну й ту саму силу.

“І ви в Мені”, тобто збережені Мною, “і Я у вас”, тобто Я з вами, позбавляю вас скорбот, чиню через вас чудеса, загалом прославляю вас через усе.

І інакше: “Я у вас”, як Глава в членах, бо апостоли – члени Христові (1Кор. 6:15), “і ви в Мені”, як члени в Главі. Коли Він воскрес, тоді Він усвідомив їм пізнання про все це. Бо після воскресіння благодать Духа навчила їх усьому.

Коли чуєш слова “Я в Отці, і ви в Мені, і Я у вас”, то не розумій їх в одному й тому ж значенні. Бо Син в Отці – як Єдиносущний, а в апостолах – як Помічник і Піклувальник, і апостоли в Ньому – як такі, що отримують від Нього допомогу, допомогу та бадьорість.

Багато й інших назв вживається про Бога і про людей, але не в однаковому сенсі. Так, називаємося богами і ми (Пс. 81:6), але не в такому сенсі, як Бог. Син називається Образом і Славою Отця (Євр. 1:3), і людина називається так само; але не в одному значенні. Так слід розуміти і ці слова. Так само як і наступні слова “як послав мене Отець, так і Я посилаю вас” (Ін. 20:21), чи вже нам слід розуміти просто? Отець послав Сина в тому сенсі, що Він, будучи безтілесний, втілився, народившись від Діви. Невже ж тому й апостоли – з неба і безтілесні, потім втілилися, і кожен з них народився від діви?! Але так розуміти слова Писання – очевидне безумство.

Ін. 14:21. Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене;

Такими словами, як і вище ми говорили, Він втихомирює їхню скорботу, навчаючи їх, що любить Його не той, хто сумує за смертю Його, яку скорботу і вони відчувають, а той, хто дотримується Його заповідей і заповітів, щоб не прив’язуватися до теперішнього життя, але за Бога й за добро покладати життя. Він говорить їм ніби так: “Ви думаєте, що з любові сумуєте за Моєю смертю, а Я, навпаки, ознаку любові поставляю в тому, щоб ви не сумували”. Що така думка в Його словах, це видно з того, що Він говорить трохи далі: “Коли б ви любили Мене, то зраділи б, що Я сказав: іду до Отця” (Ін. 14:28). Отже, хто любить Мене, той має заповіді Мої, і не тільки має, а й дотримується їх, щоб не прийшов злодій – диявол і не викрав цей скарб, бо потрібна ретельна обережність, щоб не загубити їх.

а хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам.

Яку ж нагороду отримає той, хто любить Мене? “Він буде возлюблений Отцем Моїм, і Я полюблю його, і являюся йому Сам”.

Для чого це сказав: “явлюся йому Сам” ? Оскільки після воскресіння Він мав з’явитися їм у тілі боговидному, то, щоб не прийняли Його за духа і примару, Він і пророчить їм про це, щоб, побачивши Його тоді, не залишилися в невір’ї, а пригадали, що Він пророчив їм це, і що Він з’являється їм за виконання заповідей Його, щоб і завжди намагалися виконувати ці заповіді, щоб і Він завжди з’являвся їм. Таємниця воскресіння велика, і насилу б вони прийняли її; тому Він готує їх, кажучи, що з’явиться їм Сам. Бо після воскресіння Він і їв для того, щоб не прийняли Його за привида, яка думка була тепер і в Іуди.

Ін. 14:22. Іуда, не Іскаріот, говорить Йому: Господи! що це, що Ти хочеш явити Себе нам, а не світові?

Згадуваний нині Іуда подумав, що як мертвих ми бачимо уві сні, так і Він з’явиться їм; тому й каже: “Господи, що це таке, що Ти хочеш явити Себе нам, а не світові?” Говорить це від сильного подиву і жаху. Говорить ніби так: “На жаль, нам! Ти вмираєш і хочеш з’явитися нам уві сні, як і мертві з’являються”. Бо “що це” слова переляканого і стривоженого. Що ж Господь відповідає на це? Чим Він спростовує думку його як хибну?

Ін. 14:23. Іісус сказав йому у відповідь: хто любить Мене, той слово Моє виконуватиме; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього.

Іуда в сильному страху подумав, що Господь після смерті Своєї з’явиться їм уві сні, чому й запропонував вищезгадане запитання. А Господь, спростовуючи його думку, каже, що як Отець з’являється Сам, так і Я з’явлюся вам Сам. Бо Я й Отець разом прийдемо до того, хто зберігає слова Мої. Не уві сні з’явлюся Я вам, але так як Я прийду з Отцем, то як пристойно з’явитися Отцю, так само буде і Моє з’явлення до вас.

Слова “оселю сотворимо в нього” також спростовують думку Іуди. Сни нетривалі, а Я явлюся і перебуватиму з Отцем. Тому відвідування Моє не схоже на сон.

Пророчить їм про Своє з’явлення для того, як і я сказав, щоб не прийняли Його за примару, і водночас збуджує їх до дотримання Своїх заповідей запевненням, що тими, хто дотримується заповідей, є і Він, і Отець. Так само як, навпаки, від того, хто не дотримується заповідей, як від нелюблячого, віддаляється і Він, і Отець.

Ін. 14:24. А хто не любить Мене, слів Моїх не виконує; слово ж, яке ви чуєте, не Моє, а Отця, Який послав Мене.

Бо хто не любить Мене, той не дотримується слів Моїх. А хто не любить Сина, той не любить і Отця. Бо слово належить і Синові, і Отцеві. Тому хто не дотримується слів Сина, тобто Отця, той не любить як Сина, так і Отця. Отже, ви, учні, дотримуйтеся слів Моїх, бо цим ви доведете любов до Мене і до Отця.

Інші кажуть, що запитання “чому Ти хочеш з’явитися нам, а не світові?” учень Іуда запропонував не зі страху, а з любові до людей. Він бажав, щоб користь від з’явлення була не одним тільки учням, а й усьому світу. А Спаситель показує, що таких благ удостоюються не всі; але тільки ті, хто дотримується заповідей Його, стануть гідними явлення Його і любові Отчої. Бо в тому, хто дотримується заповідей, перебуває Бог і Отець. Але не так само, як і в Сині; бо в Сині Він перебуває природно, а в людині морально.

Ін. 14:25. Це сказав Я вам, перебуваючи з вами.

Ін. 14:26. Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усьому і нагадає вам усе, що Я говорив вам.

Оскільки промови Господні були незрозумілі для учнів, і одних з них вони не розуміли, а в більшій частині їх сумнівалися, то, щоб знову не просили Його і не сказали, яких заповідей нам треба дотримуватися, Він звільняє їх від турбот і збентеження, кажучи, що Утішитель неясне й незрозуміле зробить для вас зрозумілим. Це, що здається для вас неясним, Я сказав, перебуваючи у вас і будучи з вами; якщо ж відійду, то ви будете всьому навчені. Отже, вам не потрібно сумувати з нагоди розлуки зі Мною, коли вона принесе вам стільки благ і стільки мудрості. Бо доки Я Сам перебуваю у вас і Дух не прийде, ви нічого ні великого, ні високого не можете збагнути.

Часто згадує про Утішителя з причини скорботи, що охоплює їх, подаючи їм добру надію, що Він буде керувати ними. “Утішитель прийде в ім’я Моє”. Це означає: Він не вчитиме вас нічому, чужому Моєму вченню, не буде шукати Своєї слави, але прийде в ім’я Моє, тобто на славу імені Мого, а не Свого, як роблять ворожі один одному вчителі, захоплюючи за собою послідовників.

Дехто в словах “в ім’я Моє”, розуміє ім’я Христа – “Утішитель”. Бо сказано: “Маємо ходатая (Утішителя) Іісуса Христа” (1Ін. 2:1). І як Дух, що прийшов до учнів, став Утішителем, полегшив їхню скорботу, то Він прийшов в ім’я Христа, бо і Він Утішитель, як і Христос. Але апостол Павло називає і Духа Христом, коли каже: “ви не за плоттю живете, а за духом, якщо тільки Дух Божий живе у вас” (Рим. 8:9). Потім додав “коли Христос у вас…” (Рим. 8:10). Бачиш, як він вище сказав, що Дух Божий живе в них, потім додав “Христос у вас”. Ясно, що Христом апостол назвав Духа. А як Дух іменується Христом, то слова “Отець пошле Його в ім’я Моє” ти маєш розуміти так, що і Він буде називатися Христом.

Святий Дух і навчив, і нагадав: “навчив” усьому тому, чого Христос не сказав їм, як таким, що не можуть увібрати; “нагадав” усе те, що Господь хоча й сказав, але чого апостоли не могли втримати в пам’яті, чи то через неясність сказаного, чи то через неміч свого розуму.

Ін. 14:27. Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам.

Апостоли знову відчули смуток, коли почули слова Господа “Я відходжу, а Дух прийде”. Тому, бачачи їхнє серце в збентеженні, і особливо через скорботи й біди, які їх очікували, каже: “Мир залишаю вам”, кажучи їм ніби так: “Яка вам шкода від смут світу, доки ви в мирі зі Мною? Бо Мій мир не такий, який буває у світу. Цей світ часто буває шкідливий і даремний, але Я даю такий світ, за яким ви один з одним будете в мирі і будете складати одне тіло. А це зробить вас сильнішими за всіх. Хоча багато хто повстане на вас, але ви за одностайності та взаємного миру анітрохи не постраждаєте”.

Хай не тривожиться серце ваше і хай не страхається.

Потім Поелику знову сказав “залишаю”, а це вказувало на Його відхід і могло привести їх у збентеження, тому додає: “Нехай не тривожиться серце ваше і хай не страхається”. Збентеження вони відчували від прив’язаності та любові до Нього, тому що повинні втратити Його, а страх від того, що після смерті Його з ними можуть трапитися лиха. Але Господь не залишає без подолання ні збентеження їхнього від прив’язаності, ні остраху майбутніх лих, а втихомирює і те, і те, кажучи: “Нехай не тривожиться серце ваше, і хай не страхається”.

Ін. 14:28. Ви чули, що Я сказав вам: іду від вас і прийду до вас. Коли б ви любили Мене, то зраділи б, що Я сказав: іду до Отця; бо Отець Мій більший за Мене.

Оскільки Господь бачив, що апостоли не зовсім сподіваються на воскресіння Його, навіть і не знають, що воно таке, і тому сильно сумують і бентежаться при думці про розлуку з Ним, зглянеться над їхньою слабкістю та каже: “Я сказав вам, що Піду, а потім прийду, але, однак, ви ще сумуєте, тому що не довіряєте Мені, що Я, хоча й умру, однак, не залишу вас у скорботах ваших. Нині ж, почувши, що Я йду до Отця Мого, Якого ви вважаєте великим і більшим за Мене, ви маєте радіти, що Я відходжу до Нього, більшого за Мене, що може знищити всі лиха”. Бачиш, яка послідовність думки?

“Отець Мій більший за Мене” – це сказав Він для втіхи учнів. Вони сумували тому, що Христос нібито не може захистити їх. Він і каже: “Якщо і Я не можу, то Отець Мій, якого ви вважаєте більшим за Мене, цілком ймовірно, допоможе вам”. Так само і в іншому місці каже: “чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більш, як дванадцять легіонів Ангелів?” (Мф. 26:53). Тут Він говорить так не тому, що не може зробити цього (бо як не сильний Той, Хто одним тільки словом, яке сказав іудеям, раптово відкинув усіх їх назад? (Ін. 18:4-6) ), але тому, що думали про Нього, як про людину. Так і це – “Отець Мій більший за Мене” Він сказав згідно з їхнім розумінням, бо вони вважали Його слабким, а Отця таким, що може зміцнити їх під час скорбот.

Деякі думають, що Він називав Отця більшим у тому відношенні, що Він винуватець Сина. “Отець, – каже, – більший тому, що Він причина і початок Мій, бо Я від Нього народився”. А що Отець більший, це не означає, що Він і іншої істоти. Бо й у людей, можна сказати, батько більший за сина, але не за іншу істоту. Потім, нехай скажуть єретики, чим Христос відходив до Отця: Божеством чи людяністю? Без сумніву, людяністю. Бо, як Бог, Він завжди був на небесах і не відокремлений від Отця. Отже, Отець називається більшим за Нього, як Людину.

Ін. 14:29. І ось, Я сказав вам про те, перше ніж збулося, щоб ви повірили, коли збудеться.

Тобто: Я такий спокійний, не боюся смерті й не сумую, що навіть пророкую про неї, тож і вам наказую радіти, щоб ви, коли збудеться, повірили Мені, що, як про скорботи, що мають трапитися з вами, Я знав, і, пророчачи про них, не збрехав, так і в пророцтві про розраду та керівництво ваше не опинюсь неправдивим, але все радісне прийде до вас.

Ін. 14:30. Вже небагато Мені говорити з вами; бо йде князь світу цього, і в Мені не має нічого.

Утішивши учнів вищевикладеною промовою, Господь знову говорить про Свою смерть. “Бо йде, – каже, – князь світу цього”, тобто диявол. Що він князь світу цього, це розумій не про створіння взагалі, але про людей порочних, які мудрують мирське. Бо він володарює не над небом і землею, інакше він усе скинув би і розбудував, але над тими, які самі віддаються йому. Тому він називається і князем темряви, а під темрявою розумій злі справи.

А оскільки дехто міг подумати, що і Христос піддається смерті за гріхи, то Він додав: “І в Мені не має нічого”; Я смерті не винен, дияволу нічим не винен, але приймаю страждання добровільно, з любові до Отця.

Ін. 14:31. Але щоб світ знав, що Я люблю Отця

Часто згадує про смерть, приєднуючи й слова розради, щоб зробити її удобоприйнятною для них. Бо, чуючи, що Він помре, вони дізнаються і те, що Він добровільно відкидає диявола і вмирає з любові до Отця. Отже, якби страждання були згубні, а не спасительні, не зволив би на це Отець люблячий, не прийняв би їх на Себе Син улюблений. Як же нам розуміти, що Він помирає з любові до Отця? “Отець, – каже, – любить світ і за нього віддає Мене на смерть. Я, люблячи Отця, з Його благоволінням і бажанням погоджуюся і доводжу, що люблю Отця тим, що беру на Себе і виконую заповідане Ним, тобто Його благовоління і визначення”.

і, як заповів Мені Отець, так і творю:

Скажіть ви, аріане, якби Син був рабом, хіба вже б Він сказав, що Я вмираю з любові до Отця? Раб виконує волю пана свого не тому, що любить його, а тому, що він раб і боїться покарання. А Господь Іісус, бо Він творить волю Божу з любові, не раб, не тварюка, але воістину Син, що виконує волю Отця. Тому, коли чуєш: “заповів Мені Отець”, через слово “заповів” не дивись на Господа, як на підлеглого, а через слово “Отець” визнавай Його Сином єдиносущним Отцю. “Заповів” же розумій так: захотів, сказав, визначив, благоволив.

встаньте, підемо звідси.

Багаторазовою промовою про Свої страждання Господь досконало переконав учнів у необхідності оних. За цим зрозумів, що вони бояться, як би незабаром їх не схопили, і від сильного страху вже не слухають і слів Його. Тому Він хоче, мабуть, вести їх у місце потаємне, в якому їх не схоплять. Але Він іде з того місця, де вони були, для того, щоб, приборкавши смуток у душах їхніх, викласти їм найтаємничіше вчення. Відводить їх, як дізнаємося з подальшого, у той сад, який був відомий Іуді. Такий вчинок був, мабуть, віддаленням, а насправді добровільним відданням Себе; бо Він віддаляється в таке місце, яке знав Іуда.

Глава п’ятнадцята

Ін. 15:1. Я є істинна виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар.

Що ж таємничого Він викладає їм? “Я, – каже, – Я є лоза, тобто корінь, а ви – гілки, а Отець Мій – виноградар”. Про кого ж піклується Отець? Чи вже про корінь? Ні, а про гілки.

Ін. 15:2. Всяку гілку в Мене Він відсікає, що не плодоносить, і всяку, що плодоносить, очищає, щоб більше принесла плоду.

Бо, каже, “всяку гілку, що не приносить плоду, Він відсікає”, тобто кожна людина, яка через віру стала частиною кореня, з’єдналася з Господом і зробилася Його стелесником, повинна і плід приносити, тобто вести життя доброчесне, тому, якщо хтось має лише голослівне сповідування віри, а не приносить плоду через дотримання заповідей, то він робиться гілкою мертвою, тому що “віра, якщо не має діл, сама по собі мертва” (Як. 2:17).

Отже, всякий віруючий доти перебуває у Христі, доки вірує. “Бо, – каже, – усяку гілку, що в Мені, якщо вона не приносить плоду, Отець “відсікає “, тобто позбавляє спілкування з Сином, “а ту, що приносить плід, очищає”. Звідси ми дізнаємося, що і дуже доброчесна людина все-таки потребує піклування Божого. Бо безплідна гілка не може залишатися на лозі, а плідну Отець робить ще більш родючою.

Розумій ці слова і про лиха учнів. Оскільки лиха схожі на те, що садівники називають підрізуванням, то Господь показує учням, що через лиха вони зробляться більш плідними, так само як і гілки через підрізування. Бо через спокуси вони виявлялися більш і більш сильними.

Ін. 15:3. Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам.

Потім, щоб не просили: “Про кого Ти кажеш це?”, Він каже: “Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам”. Дивись, вище сказав, що Отець очищає, а тепер представляє Самого Себе таким, що піклується про гілки. Отже, у Отця і Сина одна дія. “Я, – каже, – очистив вас через Своє вчення: тепер уже потрібно, щоб і ви показали на ділі, що слід з вашого боку”. Тому й додає:

Ін. 15:4. Перебувайте в Мені, і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі: так і ви, якщо не будете в Мені.

“Я, – каже, – очистив вас через Своє слово і вчення, і з Мого боку не залишилося нічого невиконаним. Тепер має розпочатися вже ваша справа”.

“Перебувайте в Мені”. Щоб вони зі страху не відокремилися від Нього, Він зміцнює ослабілу душу їхню, приліплює до Самого Себе і вже подає добру надію: “Якщо перебуватимете в Мені і слова Мої у вас будуть, то, чого ви забажаєте, просіть, і буде вам” (Ін. 15:7).

Ін. 15:5. Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого.

Прикладом гілки ясно представляє нам, що від Нього подаються сила і життя тим, котрі догоджають Йому. Бо як плід приносить та гілка, що перебуває на лозі й від неї одержує посприяння до життя, так і ви, якщо перебуватимете в Мені через дотримання заповідей, принесете більше плоду.

Ін. 15:6. Хто не перебуватиме в Мені, той буде відкинутий геть, як гілка, і засохне; а такі гілки збирають і кидають у вогонь, і вони згоряють.

А хто не перебуває, той “засохне”, тобто втрачає те, що мав від кореня, і якщо одержував якусь духовну благодать, позбавляється її та повідомлюваної від неї допомоги й життя. І що ж нарешті? “Кидають у вогонь, і вони згорають”. Цими ж словами подає їм і чималу розраду, показуючи, що ті, хто зловмисників проти Нього, наприклад, Іуда, будуть спалені, а ті, що перебувають у Ньому, принесуть плід. Бо без сили й пожвавлення, які подаються від Нього, не зможуть нічого зробити.

Ін. 15:7. Якщо перебуватимете в Мені і слова Мої у вас будуть, то, чого ви забажаєте, просіть, і буде вам.

Тут Господь пояснює нам, що означають слова “якщо перебуватимете в Мені”. Саме: якщо будете дотримуватися Моїх заповідей. Бо слова “якщо слова Мої у вас перебуватимуть” означають, що Він бажає з’єднання з ними через діла. Бо кожен з тих, хто живе богоугодно, перебуває на Лозі за власним бажанням, з’єднуючись з Нею через любов і дотримання заповідей, приліплюючись духом; так само як, навпаки, той, хто перестає дотримуватися заповідей, довільно відчужується від Господа.

Ін. 15:8. Тим прославиться Отець Мій, якщо ви принесете багато плоду і будете Моїми учнями.

“Тим, – каже, – прославиться Отець Мій, якщо ви принесете багато плоду”. Славу Бога і Отця становить гідність учнів Сина Його. Бо, коли світило перед людьми світло апостолів, тоді прославляли й Отця Небесного (Мф. 5:14-16). Плід апостолів суть і ті народи, які їхнім вченням приведені до віри і стали прославляти Бога. Якщо ж Отець прославляється тим, коли ви приносите плід, то Він, без сумніву, не буде нехтувати Своєю славою, але допоможе вам приносити більше плоду, щоб і Йому більше прославитися. Отець Мій прославиться тим, коли ви принесете багато плоду “і будете Моїми учнями”. Бачиш, хто приносить плід, той істинний учень. І Отець від цього “прославляється”, тобто радіє і вважає це Своєю славою.

Ін. 15:9. Як полюбив Мене Отець, так і Я полюбив вас; перебувайте ж в Моїй любові.

Переконує їх не боятися і для цього каже: “Я полюбив вас і полюбив так, як полюбив Мене Отець”. Сказав же це людиноподібно. Отже, “перебувайте в любові Моїй” – бо це від вас залежить. Почувши ж, що Я полюбив вас, ви не будьте безтурботні, але намагайтеся перебувати в любові Моїй.

Ін. 15:10. Якщо заповіді Мої виконаєте, будете перебувати в любові Моїй,

Потім пояснює, як вони можуть перебувати в цій любові, саме: якщо дотримаються заповідей Його. Бо, як багато разів було сказано, любить Його той, хто дотримується заповідей Його. Усім цим Він показує, що вони будуть у безпеці тоді, коли вестимуть чисте життя.

як і Я виконав заповіді Отця Мого і перебуваю в Його любові.

І це говорить з поблажливості до немочі слухачів. Бо вельми безглуздо думати, нібито Той, Хто давав закони для всіх, підлягав заповідям і без заповідей Отця не міг упорядкувати Своє життя. Говорить же це для того, щоб їх більше втішити. Він сказав їм: “Я люблю вас”. Тим часом вони згодом повинні боротися зі скорботами. Щоб у цьому випадку вони не спокусилися, нібито любов Його ні до чого не слугує їм, Він каже: “Не бентежтеся. Бо ось, Отець любить Мене, однак же, віддає на страждання за світ. І як від того, що Я страждаю, любов Отця не меншає, так і Моя любов до вас не зменшиться, хоча ви й зазнаєте лиха”.

Ін. 15:11. Це сказав Я вам, щоб радість Моя у вас перебувала і радість ваша буде повна.

“Я, – каже, – сказав вам це для того, щоб не припинити вашої радості”. Бо вони раділи, коли були з Ним, коли Він творив чудеса і був прославлений. Раділи вони й тому, що самі виганяли бісів, як і Сам Він говорив: “не радійте, що духи вам коряться” (Лк. 10:20). Але оскільки тепер настали страждання, і сумні промови переривали їхню радість, то Він каже: “Я ці втішні слова сказав вам для того, щоб радість ваша завжди і до кінця перебувала безперервною, була повною і досконалою. І теперішні події варті не печалі, а радості, хоча й попереду хрест, сором і безчестя”.

Ін. 15:12. Це заповідь Моя: щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас.

Вище Він сказав: “Ви тоді перебуватимете в Мені, коли будете дотримуватися заповідей Моїх”. Тепер показує, яких заповідей вони повинні дотримуватися, і виставляє їм на вигляд любов: “Любіть один одного, як Я полюбив вас”. Він бажає, щоб ми любили один одного не просто і як трапилося, але так, як Він полюбив нас.

Зауваж, що Він вище сказав у множині “заповіді”, а тут говорить в однині “ця є заповідь Моя”. На мою думку, любов називається заповідями і заповіддю тому, що вона обіймає всі заповіді і є главою їх. Разом із цим вказує нам шлях, як нам дотримуватися заповідей, саме: через дотримання однієї заповіді – заповіді про любов. Як же каже: “Любіть один одного так само, як Я полюбив вас”, то цим вказує міру і досконалість любові.

Ін. 15:13. Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх.

Бо “немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів”. Тож і ви покладайте душі один за одного, як і Я вмираю за вас. Отже, не думайте, що Я нині віддаляюся від вас через неприхильність до вас, навпаки, це робиться з любові, до того ж найдосконалішої.

Ін. 15:14. Ви друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам.

Ін. 15:15. Я вже не називаю вас рабами, бо раб не знає, що робить господар його; а Я назвав вас друзями, тому що сказав вам усе, що чув від Отця Мого.

Постійно вставляє промову про любов і цими багатьма промовами показує нам те, що заповідь про любов важливіша за інші і вимагає великої старанності. Представляє і найбільший доказ любові Своєї. “Я, – каже, – люблю вас настільки, що відкрив вам невимовні таємниці. Бо Я повідомив вам усе, що чув від Отця Мого”.

Як же в іншому місці (Ін. 16:12) каже: “Багато чого маю Я сказати вам, але ви тепер не можете вмістити”? Він повідомив їм усе те, що можна було їм вислухати і що вони могли тепер зрозуміти. Коли ж каже “все, що чув від Отця Мого”, то не подумай, ніби Він потребує навчання, а показує те, що Він не сповіщає нічого стороннього, але те, що належить Отцеві, і що всі слова Його суть слова Отця.

Ін. 15:16. Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і поставив вас, щоб ви йшли і приносили плід, і щоб плід ваш перебував,

Сказавши, що доказом любові Моєї до вас служить повідомлення вам таємниць, додає й іншу ознаку любові. “Я, – каже, – вас вибрав”, тобто не ви пристали до Моєї дружби, а Я до вас, і Я перший полюбив вас. Як же Я залишу вас на наступний час?

“І поставив вас”, тобто Я насадив вас, “щоб ви йшли”, тобто, щоб ви зростали, множилися, розширювалися, розповсюджувалися і приносили плід. Тут Він ясно виставляє Сам Себе творцем. Він і вище оголосив Себе очищувачем, коли сказав: “Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам” (Ін. 15:3), а тепер ще ясніше, коли сказав: “Я обрав вас і поставив вас”. Бо відомо, що творець вибирає і кладе гілки в землю.

Чи бачиш рівність Отця і Сина? Вище називається творцем Отець, а тут є творцем – Син. Посоромся, Арію, з тими, які разом із тобою поневолилися нечестю.

щоб, чого попросите в Отця в ім’я Моє, Він дав вам.

Ось і ще ознака любові. “Щоб, чого попросите в Отця в ім’я Моє, Він дав вам”, тобто Я дам вам. Хоча за зв’язком слід було б сказати “чого попросите в Отця в ім’я Моє, Він дав вам”, а Він сказав “Я дам вам”; сказав так, без сумніву, через рівність сили. Бо Отець, коли дає, дає Своєю правицею, а правиця Його – Син.

Зауваж, прошу тебе, і те, що коли ми, будучи насаджені, приносимо плід, тоді й дасть нам, чого не попросимо; якщо ж не приносимо плоду, то не отримаємо. Бо хто не приносить плоду, той і не просить корисного і спасенного для душі, але неодмінно просить мирського і непотрібного, а тому й не отримує. Бо сказано: “Просите, і не отримуєте, тому що просите не на добро” (Як. 4:3).

Ін. 15:17. Це заповідаю вам: щоб ви любили один одного.

Щоб апостоли не подумали, ніби Господь на докір їм говорить, що Він покладає за них душу Свою і що Він обрав їх, тому каже: “Я заповідаю вам це не на докір вам, і не для того, щоб похвалити Себе, нібито за якісь чесноти, а щоб душі ваші більш затвердити в любові одне до одного, і щоб я для того вираховував досконалості любові Своєї до вас. Це заповідаю вам, щоб любили один одного”.

Ін. 15:18. Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене раніше вас зненавидів.

Оскільки терпіти гоніння й ненависть – справа важка й дуже сумна, то на потіху їм каже: “Якщо ненавидять вас, то це анітрохи не є новою річчю, бо Мене зненавиділи ще до вас. Тому ви повинні знаходити велику втіху і в тому, що стаєте спільниками Моїми в перенесенні ненависті”.

Ін. 15:19. Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ.

За цим додає й інший спосіб розради, більш обов’язковий. “Вам, – каже, – навпаки, потрібно було б сумувати в тому разі, якби світ, тобто злі люди, любив вас. Бо якби вони любили вас, це було б знаком того, що й самі ви маєте з ними спілкування в тій самій злобі й лукавстві. А тепер, коли злі ненавидять вас, ви радійте. Бо вони ненавидять вас за доброчесність; інакше, якби ви не були доброчесними, світ любив би своє. Але як Я відлучив вас від злоби мирської, то світ і ненавидить вас за те, що не берете участі в справах його”.

Ін. 15:20. Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гонили, то гонитимуть і вас; якщо Моє слово підстерігали, будуть підстерігати і ваше.

Що сказав вище, а саме, що Мене зненавиділи раніше, ніж вас, то тепер викладає розлогіше, подаючи їм більшу втіху. “Згадайте, – каже, – Моє слово про те, що раб не більший за господаря свого. А ви не більші за Мене. Дивись же, як чинили зі Мною. Якщо гнали Мене – Владику, то тим більше гнатимуть вас – рабів. Якщо не гнали Мене, а дотримувалися слова Мого, то і вашого дотримуватимуться”.

Ін. 15:21. Та все те чинитимуть вам за ім’я Моє,

Але цього немає. Ні Мого слова, ні вашого не дотримуватимуться. Але все те зроблять над вами за Мене. Тому, якщо ви любите Мене, переносите, що випробовуєте за Мене, Якого, за словами вашими, ви любите.

тому що не знають Того, Хто послав Мене.

Ось і ще причина для розради. Вони, ображаючи вас, ображають разом і Того, Хто послав Мене. Тож, якщо не що інше, то це саме, що одні й ті самі суть вороги вам і Мені, і Отцеві Моєму, повинно служити для вашої розради.

Ін. 15:22. Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій.

Невже справедливо вони роблять це? Ненавидять і Мене, і Отця Мого, і вас? Невже в словах або справах Моїх знайшли вони привід до такої поведінки? Ні, гріх їхній непростимий. Бо чи не Я прийшов і вчив? Якби Я не приходив, якби не говорив, вони могли б сказати “ми не чули”. А тепер злість їхня невиправдана.

Ін. 15:23. Хто ненавидить Мене, той ненавидить і Отця Мого.

Потім, оскільки вони скрізь посилалися не на інше що, як на те, що заступаються за Отця (бо кажуть: “Цей чоловік не від Бога”, і тому подібне (Ін. 9:16)); тому додає: “Той, хто ненавидить Мене, ненавидить і Отця Мого”. Таким чином, і це нітрохи не служить до виправдання їх.

Ін. 15:24. Коли б Я не творив серед них діл, яких ніхто інший не сотворив, то не мали б гріха; а тепер і бачили, і зненавиділи і Мене і Отця Мого.

Я ж не тільки вчення викладав, а й діла творив, яких ніхто інший не робив, наприклад, чудо над сліпим, над Лазарем та інші подібні. Яке ж у них виправдання? Я зі Свого боку викладав вчення на словах і додав доказ від справ. І Мойсей (Повт. 18:18-22) заповідає слухатися того, хто чудеса творить і вчить благочестя. А вони тепер і бачили такі діла, і однак зненавиділи і Мене, і Отця Мого.

Ін. 15:25. Але хай справдиться слово, написане в законі їхньому: зненавиділи Мене даремно (Пс. 68:5).

Потім посилається на свідчення пророка: “Зненавиділи Мене даремно” (Пс. 68:5). Ненависть їхня народилася від однієї тільки злоби, а не від іншої причини. Законом, як ми часто говорили, називає не тільки Закон Мойсея, а й Книги пророків, як і тут назвав Законом Книгу Давида. Давид Духом Святим наперед сповіщав, що буде чинити злість їхня; а вони, без сумніву, через злість виконали передбачене пророком, і тим підтвердили істину пророцтва.

Ін. 15:26. Коли ж прийде Утішитель,

Господь сказав учням: “Вас будуть гнати, слова вашого не дотримуватимуться”. Вони могли сказати: “Господи, навіщо ж, нарешті, Ти посилаєш нас? Як нам будуть вірити? Хто буде слухати нас? Хто послухає нас?” Щоб не сказали цього, Господь додає: “Коли прийде Утішитель, Він свідчитиме про Мене”. Він – свідок достовірний. Тому ті, кого викриває Дух у тому, що вони грішать без відповіді, будуть приймати вашу проповідь.

Якого Я пошлю вам від Отця,

Слова “Якого Я пошлю”, показують рівність Його з Отцем. Бо в іншому місці сказав, що Отець пошле Духа (Ін. 14:26), а тут каже, що Він Сам пошле Його. Цим показує не що інше, як рівність. А щоб не подумали, ніби Він повстає проти Отця, коли посилає Духа іншою владою, додав “від Отця”. Пошлю Його Сам, але “від Отця”, тобто за благоволінням Отця, і пошлю разом із Ним. Бо Я не виводжу Духа з Власних надр, але від Отця Він подається через Мене.

Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене;

Коли чуєш, що “виходить”, під виходом не розумій посольство, як посилаються службові духи; але вихід є природне буття Духа. Якщо ми будемо розуміти походження не так, але як посольство, що буває завжди, то не видно буде, про який Він Дух говорить. Бо незліченні духи, “що посилаються служити тим, які мають успадкувати спасіння” (Євр. 1:14). Але тут вихід є якоюсь особливою і відмінною властивістю, що належить власне одному Духу. Отже, під виходом ми повинні розуміти не посольство, а природне буття від Отця.

Ін. 15:27. також і ви будете свідчити, бо ви спочатку зі Мною.

І спочатку ті, що були зі Мною, також свідчитимете, що Я і словами, і ділами зробив їх безмовними. Отже, не бентежтеся. Проповідь не буде без свідчення; але Дух свідчитиме знаменнями та чудесами, і свідчення Його буде достовірним. Бо Він – Дух істини. Як Дух істини, Він буде свідчити про істину. Як той, що походить від Отця, Він знає все достеменно, бо Він від Того, від Кого всяке пізнання.

Цей-то Дух буде свідчити про проповідь. А також і ви будете свідчити, бо не від інших чули, але самі від самого початку перебуваєте зі Мною. А свідчення тих, які спочатку були з Ним, важливе. Самі апостоли згодом говорили перед обличчям народу: “Свідки Його воскресіння – ми, що з Ним їли й пили” (Діян. 10:41).

Отже, свідчення з двох сторін: і від вас, і від Духа. Про вас можуть подумати, що ви свідчите на догоду Мені; але Дух аж ніяк не свідчитиме з догідливості.

Глава шістнадцята

Ін. 16:1. Це сказав Я вам, щоб ви не спокусилися.

“Я, – каже, – сказав вам про це, перш ніж збулося, для того, щоб ви не спокусилися згодом, коли побачите, що багато хто не вірить вашій проповіді і що вас самих спіткають лиха, а щоб, роблячи висновок з того, що Я сказав вам про це раніше, ніж збулося, прийняли і розраду Мою з вірою, що Я не обдурю вас у цьому разі так само, як не збрехав і у пророцтві про лиха”.

Ін. 16:2. Виженуть вас із синагог;

“Виженуть вас із синагог”, відлучать від своїх зібрань і славних місць і позбавлять усякого спілкування. Бо “вже змовились, щоб того, хто визнає Його за Христа, відлучати від синагоги” (Ін. 9:22).

прийде навіть час, коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові.

Не тільки ви будете вигнані із синагог, а й приймете смерть, і смерть гнітючу, тому що вас вбиватимуть, як людей поганих, ворогів Божих. І кожен, хто вбиватиме вас, буде так старатися вбити вас, що “думатиме, що він тим служить Богові”, тобто думатиме, що він робить справу богоугодну і святу.

Ін. 16:3. так будуть робити, бо не пізнали ні Отця, ні Мене.

Приєднує і достатню втіху. Каже: “Так чинитимуть, бо не пізнали ані Отця, ані Мене”. Ви будете страждати за Мене і за Отця, і тому терпіть. Бо “Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене” (Мф. 5:11). Це блаженство нехай буде вам втіхою при згадці про нього.

Ін. 16:4. Але Я сказав вам це для того, щоб ви, як прийде той час, згадали, що Я казав вам про те;

Я сказав вам про це для того, щоб ви, коли побачите, як збулися сумні Мої промови, повірили й іншим. Бо вам не можна буде сказати, ніби Я, бажаючи обдурити вас, пророкував вам тільки приємне; але як, пророкувавши сумне, Я не обдурив, так і в пророкуванні про радісне гідний віри. Сказав разом і для того, щоб ви не залишалися без приготування, але приготувалися б, пам’ятаючи, що Я сказав Сам про це, і тому стояли проти скорбот мужньо.

не говорив вам цього спочатку, тому що був з вами.

Апостоли, почувши, що з ними трапляться такі лиха, обтяжені були сильним сумом. Тому Господь каже: “Про такі скорботи Я не казав вам раніше не тому, що ніби не знав, а тому, що Я був з вами, і ви мали в Мені достатній притулок, і вся війна була зведена проти Мене, а ви самі були в цілковитій безпеці. Отже, тоді не потрібні були такі промови, що заздалегідь готують і застерігають вас, але тепер, йдучи до Отця Свого і залишаючи вас, Я сповіщаю про це, щоб ви убезпечили самі себе”.

Як же Господь сказав, що Він не говорив цього спочатку, коли написано, що, покликавши дванадцять учнів, Він сказав їм: “Поведуть вас до правителів і царів”? (Мф. 10:18). Хоча Він сказав, що поведуть вас до правителів, але ще не сказав, що вбиватимуть вас, як нечестивців, людей поганих і ворогів Божих. І інакше. Там сказав, що доведеться їм терпіти від язичників, а тут каже, що лиха заподіють вам іудеї; бо виженуть із синагоги, без сумніву, іудеї.

Ін. 16:5. А тепер іду до Того, Хто послав Мене , і ніхто з вас не питає Мене: куди йдеш?

Ін. 16:6. Але від того, що Я сказав вам це, печаллю наповнилося серце ваше.

“І ніхто з вас не питає Мене: Куди йдеш?” Бо від скорботи ви збентежилися і збожеволіли; серця ваші вражені очікуванням лиха.

Ін. 16:7. Але Я істину кажу вам: краще для вас, щоб Я пішов,

Але “Я правду кажу вам”. Дивись, як Він втішає їх. “Скільки, – каже, – не сумуйте, а Я кажу корисне вам. Ви бажаєте, щоб Я завжди був при вас, але це марно для вас. Бо, якщо Я не піду, Утішитель не прийде до вас. Тому, хоча ви бажаєте Моєї присутності, Я не послухаюся вас, але краще оберу корисне для вас, ніж виконаю шкідливе для вас бажання ваше”.

Так і в усьому ми повинні чинити: для самих себе і для ближніх придумувати корисне, а не приємне. Бо, якщо Я не помру за світ і не піду до Отця, віддавши Самого Себе в жертву й умилостивлення за гріхи світу, то Утішитель не прийде. Бо як Він прийде, якщо ворожнеча не припиниться через умертвіння гріха, якщо Отець не примириться з єством людським?

бо, як Я не піду, Утішитель не прийде до вас; а як піду, то пошлю Його до вас,

Що можуть сказати тут македоняни, які зменшують славу Духа і називають Його рабом Сина? Яка користь Владиці – відійти, і рабу – прийти? Тому ви, учні, хоча будете засмучені через Мій відхід, але радітимете від пришестя Духа, яке принесе вам блага більші й важливіші.

Зауваж, мабуть, тут же самовладдя Духа і зволення Сина; бо в словах “Утішитель прийде” виражається влада Духа, а в словах “Я пошлю Його” – благовоління Сина, згода, якщо можна так сказати, на прихід Утішителя і помазання до того.

Ін. 16:8. і коли Він прийде, викриє світ про гріх і про правду, і про суд:

Ін. 16:9. про гріх, що не вірують в Мене;

Утішитель прийде. Яка ж від того користь? Він “викриє світ у гріху” і покаже, що вони, не віруючи, грішать. Бо коли побачать, що Дух руками учнів звершує особливі знамення і чудеса, і після того не увірують, то як же вони не будуть гідні осуду і не будуть винні у найбільшому гріху? Нині вони можуть казати, що Я син тесляра, син бідної матері, хоча Я і творю чудеса. А тоді, коли Дух в ім’я Моє здійснить такі діла, невір’я їхнє буде невиправданим. Отже, Він викриє їх “у гріху”, тобто покаже, що вони згрішили непробачно.

Ін. 16:10. про правду, що Я йду до Отця Мого, і вже не побачите Мене;

Викриє і “про правду, що Я йду до Отця Мого”, тобто доведе їм, що Я, будучи праведний і бездоганний по життю, умертвлений ними несправедливо, і доказ цього в тому, що Я йду до Отця. Бо Я не зійшов би до Отця, якби не був праведний. Так як вони вб’ють Мене, як безбожника і беззаконника, то Дух доведе їм, що Я не такий; бо, якби Я був противник Богу і злочинець Закону, Я не удостоївся б честі в Бога і Законодавця, і до того ж честі не тимчасової, а вічної. Бо слова “і вже не побачите Мене” означають, що Він перебуватиме вічно в Отця.

Ін. 16:11. а про суд, що князь світу цього осуджений.

Викриє “на суді, що князя світу цього засуджено”, тобто що Я праведний і безгрішний, – це Дух доведе ще й тим, що Мною засуджено і переможено князя світу цього. Вони говорили: “біси в Ньому” (Ін. 8:48-52; Ін. 10:20); “Він творить чудеса силою веельзевула” (Мф. 12:24); “Він спокушає народ” (Ін. 7:12). Усе це виявиться неправдивим, коли диявола засуджено і всім доведено, що він переможений Мною. Бо Я не зміг би зробити це, якби не був сильнішим за нього, і не був вільний від усякого гріха. Чим же це доведено? Тим, що з пришестям Духа всі віруючі в Христа зневажали князя світу і сміялися над ним. А звідси видно, що Христом він засуджений набагато раніше.

Отже, Дух викриє тих, котрі не увірували, як грішників. Бо віра звільняє від гріхів через відпущення їх у хрещенні, а сили Духа, які проявляються у віруючих, у невіруючих не виявляються. Звідси виявляється, що вони посудини злі, кепські й негідні вмістити в собі Духа. І інакше. Дух викриває невіруючий світ “про правду”, тобто, що той позбавлений праведності, хто не вірує в Праведника Іісуса, за праведність піднесеного на небеса. Викриває і “засуджує” як ледачого, бо після ураження сатани він не хотів долати його.

Ін. 16:12. Ще багато маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити.

Вище сказав Господь, що для вас корисніше, щоб Я пішов. Тепер викладає це детальніше. “Нині, – каже, – ви не можете вмістити, а коли прийде Він, тоді, отримавши від Нього благодатні дари, ви будете наставлені на всяку істину”.

Ін. 16:13. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину;

Яку ж розуміє істину? Невже пізнання про все? Сам Господь про Себе Самого не сповіщав нічого великого, частково для того, щоб подати взірець смиренномудрості, частково через неміч слухачів і недобросовісність іудеїв. Він не запроваджував явно і скасування законних обрядів, щоб усі не вважали Його за противника Богові. А коли прийшов Утішитель, тоді з’ясувалося достоїнство Сина; про все повідомлено правдиве і ясне пізнання; законні обряди взяті з-поміж них і скасовані; ми навчені служити Богові в дусі й істині; чудесами, здійсненими Духом, віра затверджена.

бо не від Себе говоритиме, а буде говорити те, що почує,

Потім, оскільки Господь про Духа сказав щось велике, то, щоб інші не подумали, ніби Дух більший за Нього, якщо Він наставить на істину, зробить їх здатними прийняти багато чого і великого, чого в присутності Христа вони не могли вмістити, щоб не подумали цього, Він додає: “не від Себе говоритиме”, тобто Він не буде говорити нічого відмінного, як від Мого, у порівнянні. Бо слова “що почує”, означають те, що Він не буде вчити нічому, окрім того, чого вчив Христос. Як про Самого Себе Господь каже: “тому що сказав вам усе, що чув від Отця Мого” (Ін. 15:15), і тим виражає не те, що Він Сам навчається, подібно до дитини, а те, що Він без Отця нічого не знає і нічому не вчить, – так треба розуміти і про Духа. А що Дух не потребує навчання, слухай, що говорить апостол Павло. “Бо хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого” (1Кор. 2:11). Бачиш, Святий Дух, як і наш дух, Сам Себе навчає. Божество Духа розсудливий дізнається і з того, що випливає далі.

і майбутнє звістить вам.

Бо каже “і майбутнє звістить вам”, а знати майбутнє переважно властиво Богові. І оскільки для природи людської ніщо інше так не бажане, як знання майбутнього, то Господь і цим втішає апостолів. “Настільки, – каже, – Він облагодіє вас, що дарує вам і передвістя майбутнього, а це дарування вважається більшим за всіх”. І як вони повинні приготуватися до спокус, то каже: “Він приготує вас до того, що має трапитися з вами, щоб ви через незнання не впали від необережності”.

Ін. 16:14. Він прославить Мене,

“Він прославить Мене”, бо все і говорити, і робити буде в ім’я Моє, а не говоритиме нічого протилежного. Тому чудеса, які Він творить, засвідчать, що Я – Бог, коли на вас, Моїх учнів, виллється багатство благодаті, і ім’я Моє після смерті Моєї сяятиме ще більше. Бо це велика і незаперечна слава, коли умертвлений і зневажений після цього буде блищати ще більше.

бо від Мого візьме і звістить вам.

Потім, оскільки Господь говорив, і вони чули, що “один у вас один Учитель – Христос” (Мф. 23:8), то щоб не подумали: “Якщо один Учитель – Ти Сам, то як же кажеш, що буде й інший Учитель – Дух”, щоб не подумали цього, Він додає: “з Мого візьме”, тобто з того, що Я знаю, з Мого знання.

Ін. 16:15. Усе, що має Отець, Моє; тому Я сказав, що від Мого візьме і звістить вам.

Інакше: “від Мого”, тобто від скарбу Мого, який є Отче. І як усе, що має Отець, є Моє, і Моє багатство, а Утішитель буде говорити від Отця; то Я справедливо кажу “від Мого візьме”, тобто скарби, і багатства, і знання.

Для чого ж стільки благ дарував нам Дух, а не Син? На це, по-перше, скажемо те, що шлях до дарів Духа створив Син, і Він є винуватець стількох благ. Бо, якби Він не винищив гріх, як би ми удостоїлися б Духа? Бо Дух “не буде мешкати в тілі, винному гріхам” (Прем. 1:4). Тому, великі дарування Духа, але основа їх у Христі. Потім, так як мали з’явитися єретики, які зменшують гідність Духа через те, що Він прийшов після Сина, то Він дозволяє Йому діяти в апостолах більше, ніж Сам, для того, щоб, спонукувані величчю дарів, вони і проти волі визнали гідність Духа і не вважали Його меншим за Сина через те, що Він з’явився у світі після Нього.

Ін. 16:16. Ще трохи, і ви не побачите Мене, і згодом знову побачите Мене, бо Я йду до Отця.

Для чого Христос знову нагадує їм про віддалення і смерть Свою, тоді як більше слід було б приховувати це? Він вправляє їхню душу і робить її твердішою, і постійно нагадує про сумне для того, щоб вони звикли до цього і очікували цього, а не були вражені раптовістю.

Водночас до сумного додає і те, що може одушевити. Так і тут, сказавши сумне “незабаром ви не побачите Мене”, додав і радісне “і знову незабаром побачите Мене”, бо Я підношуся до Бога, що може допомогти вам. Я не гину, а змінюю стан. Розлука Моя не надовго, а перебування Моє з вами, яке потім настане, вічне. Але вони цього не розуміли.

Ін. 16:17. Тут деякі з учнів Його сказали один одному: що це Він говорить нам: ще трохи, і не побачите Мене, і згодом знову побачите Мене, і: Я йду до Отця?

Ін. 16:18. Отож вони говорили: що це говорить Він: ще трохи? Не знаємо, що каже.

Тому-то інший може й здивуватися, як вони не зрозуміли слів Його. Імовірно, печаль, що опанувала їхню душу, викреслювала з пам’яті їхньої те, що говорилося, або нетямущість знайшла на них від неясності самих слів. Тому й видається їм у словах Іісуса деяке протиріччя: “Якщо ми побачимо Тебе, то куди Ти відходиш? Якщо ж Ти відходиш, то як ми побачимо Тебе?” Це здавалося їм загадкою.

Ін. 16:19. Іісус, зрозумівши, що хочуть спитати Його, сказав їм: чи про те питаєте ви один одного, що Я сказав: ще трохи, і не побачите Мене і згодом знову побачите Мене?

Господь бачив, що учні, обтяжені сумом, не зовсім зрозуміли слова Його, а тому пропонує їм найяскравіше вчення про Свою смерть, щоб, звикнувши до слів і справ, мужньо перенесли її.

Ін. 16:20. Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, але печаль ваша в радість буде.

“Ви, – каже, – будете плакати й плакати про те, що Я помру на Хресті, а світ зрадіє, тобто іудеї, мудреці мирські, зрадіють, що знищили Мене, ворога свого, але смуток ваш буде на радість, а радість іудеїв, навпаки, звернеться їм на смуток, коли після воскресіння буде прославлятися ім’я Моє”.

Під радістю світу можеш розуміти і не радість іудеїв, якою вони зраділи умертвінню Господа, а порятунок світу, тож у словах цих буде такий зміст: ви будете сумні, але ті страждання Мої, за якими ви сумуєте, будуть радістю всього світу та спасінням.

Ін. 16:21. Жінка, коли родить, терпить скорботу, бо прийшла година її; але коли народить дитя, вже не пам’ятає скорботи від радості, тому що народилася на світ людина.

Потім наводить і звичайний приклад жінки та пологів. Це порівняння вживали і пророки, жорстокістю пологових хвороб позначаючи вищий ступінь скорботи. Він говорить ніби так: “Вас спіткають скорботи, як би хвороби народження; але хвороба буває причиною народження”.

Водночас засвідчує вчення про воскресіння і показує, що померти схоже на те, як вийти з утроби материнської на світ. Не дивуйтеся ж, що радості вам треба досягти через таку печаль. Бо й мати через скорботу та хворобу досягає того, що стає матір’ю. Тут Він натякає на щось таємниче, а саме: що Він зруйнував хвороби і смерть і зробив те, що народилася Людина нова, що вже не тліє, вже не вмирає, яка є Сам Господь. Бо, дивись, Він не сказав “жінка вже не пам’ятає скорботи, бо народилося в неї дитя”, а – “бо народилася людина у світ”. Не без мети Він так сказав, але для того, щоб загадково і прикрито натякнути на те, що Він Сам є Людина, яка народилася не для пекла, що звільнилося від Нього, але для світу. Бо для нас народилася від воскресіння нова і нетлінна Людина, Іісус Христос, Бог наш.

Отже, приклад жінки, яка народжує, не вимагає в усьому пристосування до подій Христових, а тільки має на меті показати, що смуток тимчасовий, і що від цих хвороб велика користь, і що воскресіння народжує для життя і нового буття. Все інше в порівнянні не має застосування, і справедливо. Бо це – притча, а притча, якщо у всіх частинах збережеться, не є вже притчею, але те саме, що нею зображується.

Ін. 16:22. Так і ви тепер маєте печаль; але Я знов побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас.

Так і тут під хворобами народження ми зрозуміємо смуток апостолів, під радістю – розраду їхню після воскресіння, і знову під подоланням хвороб – руйнацію пекла, а під народженням – воскресіння Первіснонародженого з мертвих. Але вже не розуміємо під матір’ю – пекло; бо не пекло зраділо, а зраділи апостоли, і зраділи такою радістю, якої в них ніхто не забрав. Бо, коли їх кривдили, коли їх безчестили за ім’я Христове, вони й тоді раділи (Діян. 5:41).

Словами “радості вашої ніхто не відніме” показує також і те, що Він уже не помре, але, завжди, будучи живим, подасть їм радість невичерпну.

Ін. 16:23. І в той день ви не спитаєте Мене ні про що.

“Коли, – каже, – Я воскресну, а потім прийде Утішитель до вас і наставить на всяку істину, тоді ви не спитаєте Мене ні про що, як, наприклад, колись запитували: “Куди Ти йдеш?” (Ін. 14:5), “Покажи нам Отця” (Ін. 14:8). Бо силою Духа ви будете знати все”. Або “запитаєте” вжито замість “попросите, вимагатимете”.

Істинно, істинно кажу вам: чого тільки попросите Отця в ім’я Моє, дасть вам.

Отже, коли Я, після воскресіння з мертвих, пошлю вам Утішителя, тоді ви вже не попросите Мене, тобто не потребуватимете Моїх посередницьких зусиль, але досить буде вам вимовити ім’я Моє, щоб бажане отримати від Отця.

Отже, тут Він показує силу Свого імені. Бо Його не бачитимуть і не проситимуть, а тільки назвуть ім’я Його, і Він буде творити такі діла.

Ін. 16:24. Донині ви нічого не просили в ім’я Моє; просіть, і одержите, щоб радість ваша була повна.

“Донині ви нічого не просили в ім’я Моє”, а відтепер “просіть, і” неодмінно “одержите”. Тому корисніше, щоб Я помер; бо відтепер ви отримаєте більшу дерзновенність перед Отцем Моїм. Хоч Я й розлучуся з вами, але ви не думайте, що ви покинуті Мною, бо розлучення Моє дасть вам більшу відвагу, і радість ваша тоді буде найповніша, коли ви отримаєте все, що просите.

Зауваж же: отримує той, хто просить в ім’я Христа. А з тих, котрі бажають предметів мирських і душевшкідливих, ніхто не просить в ім’я Христове, а тому й не отримує. Бо ім’я Христа Божественне і спасительне. Якщо ж хто просить згубного для душі, то невже ми скажемо, що він просить в ім’я Спасителя?

Ін. 16:25. Досі Я говорив вам притчами; але настає час, коли вже не буду говорити вам притчами, а просто сповіщу вам про Отця.

Притча – це промова, що пояснює який-небудь предмет побічно, прикровенно і порівняно. Оскільки Господь багато чого говорив прикрито, і промова про жінку та народження була притчевою ж, то Він каже: “Досі Я говорив вам притчами; але настає час, коли вже не буду говорити вам притчами, а просто сповіщу вам про Отця”.

Бо після воскресіння, явивши Себе живим, “протягом сорока днів” повідомив їм про Отця знання про найтаємничіші й найдокладніші (Діян. 1:3). А раніше вони думали, що Бог Йому Отець так само, як і нам, по благодаті.

Ін. 16:26. В той день будете просити в ім’я Моє, і не кажу вам, що Я благатиму Отця за вас:

Знову підбадьорюючи їх, що вони в спокусах отримають допомогу згори, каже: “Будете просити в ім’я Моє, і запевняю, що Отець настільки любить вас, що ви вже не матимете потреби в Моєму посередництві. Бо Сам Він любить вас”.

Ін. 16:27. бо Сам Отець любить вас, тому що ви полюбили Мене і увірували, що Я зійшов від Бога.

Потім, щоб вони не відстали від Христа, бо не мають уже потреби в Ньому і перебувають у безпосередній любові Отця, каже: “Отець любить вас, за те, що ви полюбили Мене”. Тому, якщо відпадете від любові Моєї, то негайно відпадете і від Отця.

Ін. 16:28. Я зійшов від Отця і прийшов у світ; і знову залишаю світ і йду до Отця.

А оскільки слух про те, що Він вийшов від Бога і знову йде до Бога, у різних відношеннях втішав їх, то Він часто говорить про це. Тому й самі вони, отримавши користь від слуху про це і надихнувшись, що говорять?

Ін. 16:29. Учні Його сказали Йому: ось, тепер Ти говориш прямо, і притчі не кажеш ніякої.

Ін. 16:30. Тепер бачимо, що Ти все знаєш і не потребуєш, щоб хто запитував Тебе. Тому і віруємо, що Ти від Бога зійшов.

Учні, почувши, що Бог Отець буде любити їх, і що вони не потребують посередництва Його, Христа, як такі, що засвоєні Отцю, і що Він походить від Бога, кажуть: “Тепер бачимо, що Ти знаєш усе”, тобто знаєш, чим спокушається серце кожного, і не маєш потреби дізнаватися про це від інших, а тому віримо, що Ти походиш від Бога. Бо знати таємниці сердечні властиво Богові (Пс. 43:22).

Дивись же, як вони були недосконалі, коли кажуть “тепер бачимо”. Вони, які так багато і довго слухали вчення Його, кажуть “тепер ми знаємо”.

Ін. 16:31. Іісус відповів їм: тепер віруєте?

А Христос оголошує їм, що вони і тепер ще недосконалі, що вони не зрозуміли нічого великого про Нього, але ще обертаються низько і біля землі. Він каже: “Тепер віруєте?” і цим ніби докоряє і докоряє їм за повільність віри.

Ін. 16:32. Ось, настає час, і вже настав, коли ви розійдетесь кожний в свою сторону і Мене залишите одного,

А щоб вони, тримаючись таких думок про Нього, не подумали, що вони догоджають Йому, каже: “Настає час, що ви розсієтесь кожен у свій бік”. Ви думаєте, що маєте про Мене велике уявлення. А Я кажу вам, що ви залишите Мене ворогам, і такий страх оволодіє вами, що ви й відійдете від Мене не разом один з одним, а розійдетесь кожний поодинці, і кожний сам собі буде шукати прихистку й порятунку.

але Я не один, бо Отець зі Мною.

Але Я від того не потерплю ніякого зла. Бо Я не один тільки, але й Отець разом зі Мною. Тому Я страждаю не через безсилля, але добровільно віддаюся розп’яттям. Коли, отже, чуєш: “Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?” (Мф. 27:46), не розумій так просто, ніби Спаситель покинутий Отцем, (бо, як Він свідчить тут: “Отець зі Мною”), а розумій так, що слова ці сказані природою людською, залишеною та знехтуваною за гріхи, але у Христі примиреною та усвоєною Отцеві.

Ін. 16:33. Це сказав Я вам, щоб ви мали в Мені мир.

“Це, – каже, – сказав Я вам, щоб ви не викреслювали Мене з ваших думок, і не вагалися, і не бентежилися, і не дивувалися, що ви продовжували тверду любов до Мене, але щоб ви мали в Мені мир, тобто, щоб ви перебували непохитними, приймаючи за правдиве все, що Я не говорив вам”.

Нехай чує й Арій, що все це смиренне і, мабуть, негідне слави Сина, сказано заради слухачів, а не для того, щоб ми користувалися цими словами під час визначення догматів; адже вони сказані для втіхи апостолів, як такі, що демонструють любов Його до них.

У світі будете мати скорботу,

Спокуси для вас не зупиняться на страшних цих словах, але доти, доки ви будете у світі, ви матимете скорботу, не тепер тільки, коли Я віддамся, але й після цього. Але ви протидійте спокусливому помислу.

але мужайтесь: Я переміг світ.

А коли Я переміг, вам, учням, слід не сумувати, але зневажати світ, як уже переможений. Як же Він переміг світ? Скинувши начальника мирських пристрастей.

Втім, це видно з подальшого. Бо все Йому підкорилося і поступилося. Як з поразкою Адама вся природа засуджена, так з перемогою Христовою перемога простяглася на всю природу, і у Христі Іісусі нам дарована сила “наступати на змій та скорпіонів і на всяку силу вражу” (Лк. 10:19). Бо “через людину… смерть” увійшла (1Кор. 15:21), через людину ж і життя, і сила на диявола. Бо, якби переміг один тільки Бог, тоді ніщо не стосувалося б нас.

Глава сімнадцята

Ін. 17:1. Після цих слів Іісус звів очі Свої до неба і сказав: Отче! прийшов час, прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе,

Сказавши учням, що вони матимуть скорботи, і, переконавши їх не сумувати, Господь підбадьорює їх ще й молитвою, навчаючи і нас у спокусах полишати все і вдаватися до Бога.

Інакше. Ці слова не молитва, а бесіда з Отцем. Якщо в інших випадках (Мф. 26:39) Він молиться і схиляє коліна, то не дивуйся цьому. Бо Христос прийшов не для того тільки, щоб явити Себе світові, а й для того, щоб навчити всякої чесноти. А вчитель повинен навчати не словами тільки, а й справами.

Бажаючи показати, що йде на страждання не проти волі, а з власної волі, каже: “Отче, прийшов час”. Ось, Він бажає цього, як чогось приємного, і майбутню справу називає славою, і славою не Своєю тільки, а й Отчею. Так і було. Бо не Син тільки прославився, а й Отець. Бо до Хреста Його не знали навіть і іудеї, як сказано: “Ізраїль же Мене не пізнає” (Іс. 1:3); а після Хреста весь всесвіт ринув до Нього.

Ін. 17:2. так як Ти дав Йому владу над усякою плоттю,

Показує і те, в чому полягає слава Його і Отця; слава Божа в тому, щоб увірувала і була облагодіяна всяка плоть. Бо благодать не обмежиться одними тільки іудеями, але простреться на весь всесвіт. Сказав це тому, що мав намір послати їх до язичників. Щоб вони не вважали цього нововведенням, неугодним Отцеві, Він оголошує, що влада над усякою плоттю дана Йому від Отця.

Перш за все, Він говорив їм: “На шлях до язичників не ходіть” (Мф. 10:5). Що ж означає “над усякою плоттю”? Адже не всі ж увірували? Але Христос, зі Свого боку, намагався всіх привести до віри; якщо ж вони не слухали Його, то в цьому провина не Вчителя, а тих, які не приймають Його.

Коли чуєш “віддати… прийняти” (Ін. 10:18), і тому подібне, то розумій так, що це сказано з поблажливості, як ми багато разів говорили. Бо, завжди остерігаючись говорити Сам про Себе що-небудь велике, Він поблажливо ставиться до немочі слухачів. І як вони спокушалися, чуючи про Нього велике, то Він сповіщає те, що для них є доступним, подібно до того, як і ми, розмовляючи з дітьми, так називаємо хліб, воду і взагалі все інше, як і вони.

Коли ж євангеліст говорить про Господа (від своєї особи), слухай, що говорить: “Все через Нього сталось” (Ін. 1:3) і “тим, котрі прийняли Його, віруючим в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути” (Ін. 1:12). Якщо іншим дає Він таку владу, то невже Сам не мав її, а отримав від Отця? Потім і в цих самих словах, мабуть, принижених, вставлено щось високе.

щоб усьому, що Ти дав Йому, дасть Він життя вічне.

“Нехай усьому, що Ти дав Йому” – це поблажливість, “дасть Він життя вічне” – це влада Єдинородного і Божества. Бо давати життя, і до того ж вічне, може тільки Бог.

Ін. 17:3. Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа.

Назвав Отця “єдиним істинним Богом”, щоб відрізнити його від псевдоіменних богів язичницьких, а не відокремлюючи Самого Себе від Отця (геть така думка!). Бо і Він, будучи істинним Сином, не може бути богом неправдивим, а є істинним Богом, як цей же самий євангеліст у соборному посланні своєму говорить про Господа: “Іісусі Христі: Цей є істинний Бог і життя вічне” (1Ін. 5:20). Якщо єретики наполягають, що Син є неправдивим богом, бо Отця названо єдиним істинним Богом, то нехай знають, що цей самий євангеліст говорить про Сина: “Було Світло істинне” (Ін. 1:9). Невже ж, за їхнім поняттям, Отець є фальшиве Світло? Але ні, геть така думка! Тому, коли називає Отця істинним Богом, то називає Його так на відміну від фальшивих богів язичницьких, так само, як і в словах “слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44), за поняттям єретиків, вийде: так як Отець – єдиний Бог, то Син зовсім не Бог. Але такий висновок воістину божевільний.

Ін. 17:4. Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати.

Звідси пізнай, як Отець прославляє Сина. Без сумніву, прославляє так само і Син Отця. “Я, – каже, – прославив Тебе на землі”. Справедливо додає “на землі”. Бо на небесах Він був прославлений, поклоняючись від ангелів, а земля не знала Його. А як Син усім сповістив про Нього, то й каже: “Я прославив Тебе, посіявши богопізнання по всій землі та звершивши справу, яку Ти доручив Мені”. Бо справа втілення Єдинородного була – освятити нашу природу, повалити миродержця, якого колись обожнювали, насадити богопізнання між створінням.

Як же Він зробив це, коли ще й не починав? “Усе, – каже, – що Мені потрібно було зробити, Я зробив”. Так, Він зробив те, що найбільше: всадив у нас корінь добра, перемігши диявола, і Самого Себе віддав всепожираючому звірові – смерті, а від цього кореня, за необхідністю, підуть і плоди богопізнання. “Отже, – каже, – Я звершив діло, бо Я посіяв, посадив корінь, а плоди виростуть”.

Ін. 17:5. І нині прослав Мене Ти, Отче, в Тебе Самого славою, яку Я мав у Тебе раніше буття світу.

Природа плоті ще не була прославлена, бо вона не сподоблялася ще нетління і не долучалася до царського престолу. Тому-то й каже “прослав мене”, тобто Моє людське єство, яке тепер не в честі, яке буде розіп’яте, і возведи його до тієї слави, яку Я – Слово і Син Твій – мав у Тебе ще за часів буття світу. Бо єство людське Він із Собою посадив на престолі царському, і тепер поклоняється Йому всяка істота.

Ін. 17:6. Я відкрив ім’я Твоє людям, котрих Ти дав Мені від світу;

“Я відкрив ім’я Твоє людям”. Тепер пояснює, що означають слова “Я прославив Тебе на землі”, а саме: Я сповістив ім’я Твоє.

Як же Син сповістив? Бо Ісаїя ще говорив: “Присягайтеся… Богом істинним” (Іс. 65:16). Але ми багато разів говорили, що якщо тоді ім’я Боже і було відоме, то одним тільки іудеям, та ще й не всім, а тепер говориться про язичників, що їм буде відоме ім’я Боже, тому що Христос дав уже насіння богопізнання, поваливши диявола, що ввів ідолослужіння.

І інакше. Якщо і знали Бога, то знали не як Отця, а тільки як Творця; але Син сповістив про Нього, як Отця, і словами, і ділами давши знати про Самого Себе; а хто довів Сам про Себе, що Він Син Божий, той, вочевидь, разом із Собою дав знати і про Отця.

вони були Твої, і Ти дав їх Мені,

Господь хоче утвердити дві думки: одну ту, що Він не супротивник Отцю, а іншу, що Отець хоче, щоб вони вірили Синові. Тому каже: “Вони були Твої, і Ти дав їх Мені”. У словах “Ти дав Мені” показується те й інше. Я не викрав їх, але Ти зволив, щоб вони прийшли до Мене. Тому не ворожнечу, але однодумність і любов маєш Ти, Отче, до Мене.

і вони зберегли слово Твоє.

“Вони зберегли слово Твоє”, бо повірили Мені і не послухали юдеїв. Бо хто вірить Христу, той зберігає слово Боже, тобто Писання, Закон. Бо Писання сповіщає про Христа.

Ще інакше. Усе, що говорив Господь учням, належало Отцю. “Бо Я, – каже, – говорю не від Себе” (Ін. 14:10). А Він сказав їм між іншим: “Пребувайте в Мені” (Ін. 15:4).

Ін. 17:7. Нині зрозуміли вони, що все, що Ти дав Мені, від Тебе є,

Ось вони й дотрималися цього: “Нині зрозуміли вони, що все, що Ти дав Мені, від Тебе є”. Деякі грецьке “зрозуміли” читають як “нині Я пізнав”; але таке читання необґрунтоване. “Нині, – каже, – учні Мої довідалися, що Я не маю нічого особливого, і що Тобі Я не чужий, але що все, що Ти дав Мені (дав не як дар, як створінню якомусь, бо це не набуто Мною), є від Тебе, тобто належить Мені як Сину й особі, що має владу над тим, що належить Отцеві”.

Звідки ж дізналися це учні Мої?

Ін. 17:8. бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли істинно, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене.

“Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм”, тобто з Моїх слів, з Моєго вчення, бо Я завжди навчав їх тому, що є від Отця, і не тільки цього вчив, а й того вчив, що Я походив від Тебе, і що Ти послав Мене. Бо в усьому Євангелії Він хотів утвердити ту істину, що Він не супротивник Богу, але виконує волю Отця.

Ін. 17:9. Я за них молю: не за весь світ молю, а за тих, котрих Ти дав Мені, тому що вони Твої.

Показуючи, що Він говорить це Отцеві не для чогось іншого, а тільки заради них, щоб вони пізнали, що Він любить їх і дбає про них, каже: “Я благаю і прошу за них, а не за світ”. Бо цим Я, без сумніву, доводжу, що люблю їх, коли не тільки те, що в Мене Самого, даю, а й Тебе прошу, щоб ти зберігав їх. Отже, не про людей порочних і тих, що мудрують мирське, Я благаю Тебе, “а про тих, яких Ти дав Мені, бо вони Твої”.

Ін. 17:10. І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє;

Щоб ти, чуючи постійно, як Він каже “Ти Мені дав”, не подумав, ніби начальство і влада ця дана Йому нещодавно, і в той час, коли Отець мав їх, Він (Син) не мав, або знову тепер, коли Він має, Отець втратив владу над ними, для цього говорить: “І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє”. Я не тепер прийняв цю владу, але, коли вони були Твої, вони були і Мої. Бо все Твоє Моє. І тепер, коли Я Сам маю їх, маєш і Ти, і не позбувся, бо все Моє Твоє.

і Я прославився в них.

“І Я прославився в них”, тобто маючи владу над ними, Я прославляюся в них, як Владика, так само, як і син царя, маючи рівну з батьком честь і царство, прославляється тим, що має стільки ж, скільки й батько.

Отже, якби Син був меншим за Отця, Він не наважився б сказати “все Твоє Моє”, бо пан має все, що належить рабу, але раб не має всього, що належить панові. Тут же Він спільно засвоює: Отче до Сина, а Синівське до Отця. Отже, Син прославляється в тих, що належать Отцеві; бо Він має стільки ж влади над усіма, скільки й Отець.

Ін. 17:11. Я вже не в світі, та вони в світі, а Я до Тебе йду.

Для чого він постійно говорить це: “Я вже не в світі” і “коли Я був з ними в світі”? Хто розумітиме ці слова просто, то вони здадуться такими, що суперечать. Бо в іншому місці Він обіцяв їм: “Я буду у вас” (Ін. 15:4) і “ви побачите Мене” (Ін. 16:17), а тепер, мабуть, говорить інше. Отже, можна істину сказати, що Він говорить це, пристосовуючись до їхніх понять.

Отче Святий! збережи їх в ім’я Твоє, котрих Ти дав Мені,

Їм природно було засмутитися, якщо вони залишаються без помічника. Він оголошує їм, що Він вручає їхньому Отцеві і Його дає їм на хранителя, і потім каже Отцеві: “Оскільки Ти прикликаєш Мене до Себе, то бережи їх Сам “в ім’я Твоє”, тобто Твоєю поміччю і силою, яку Ти дав Мені”.

щоб вони були єдине, як і Ми.

У чому ж зберігати? “Щоб вони були єдине”. Бо, якщо вони матимуть любов один до одного, і не буде між ними розділень, то вони будуть непереможні, і ніщо не здолає їх. І не просто, щоб були єдине, але так як Я і Ти мали одне мудрування і одне бажання. Бо єдинодушність – ось їхня охорона.

Отже, щоб утішити їх, Він благає Отця зберігати їх. Бо, якби Він сказав “Я буду берегти вас”, вони не так би глибоко повірили. А тепер, коли Він благає за них Отця, Він подає їм тверду надію.

Ін. 17:12. Коли Я був з ними у світі, Я зберігав їх в ім’я Твоє;

“Я зберігав їх в ім’я Твоє” – говорить так не тому, ніби Він не міг зберігати їх інакше, як тільки ім’ям Отця, а, як ми багато разів говорили, тому що слухачі Його були слабкі й не уявляли ще собі нічого великого про Нього. Тому-то каже: “Я Твоєю поміччю зберігав їх”.

Разом із цим Він і укріплює їх у надії, що як під час Мого перебування з вами ви були збережені ім’ям і поміччю Моїм Отцем Моїм, так, вірте, і знову будете збережені Ним, бо зберігати вас – для Нього звична справа.

тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув,

Багато приниження в цих словах, якщо хто прийме їх не так, як слід. Бо дивись, що тут уявляється. “Тих, яких дав Мені, Я зберіг”. Очевидно, Він заповідає Отцеві, щоб і Отець зберігав, подібно до того, як хто-небудь, передаючи майно на збереження іншому, сказав би: “Дивись, я нічого не втратив, не втрать і ти”. Але все це Він говорить для втіхи учнів.

крім сина погибелі,

Як же, Господи, нікого не занапастив Ти, коли Іуда загинув, і багато хто інший відійшов назад (Ін. 6:66)? “Зі Свого боку, – каже, – Я нікого не погубив. Що тільки залежало від Мене, Я нічого не залишив без виконання, але дотримувався їх, тобто всіляко намагався зберегти їх. Якщо ж вони самі собою відпадають, це анітрохи не відноситься до Моєї провини”.

щоб збулося Писання (Пс. 108:17).

“Щоб збулося Писання”, тобто всяке писання, що пророкує про сина погибелі. Бо про нього сказано в різних псалмах (Пс. 108:8,17; Пс. 68:26) та в інших книгах пророчих.

Про частку “щоб” ми багато разів говорили, що Писання має звичай називати причиною те, що збувається згодом.

Ін. 17:13. Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну.

“Це, – говорить, – кажу у світі для заспокоєння, втіхи й радості учнів, щоб вони надихнулися і не турбувалися, бо Ти приймаєш їх цілими і будеш берегти їх, як і Я зберіг їх, і нікого не занапастив”.

Ін. 17:14. Я передав їм слово Твоє, і світ зненавидів їх, тому що вони не від світу,

Благаючи Отця про допомогу апостолам, висловлює і причину, через яку вони гідні великого піклування від Отця. За слово Твоє, яке Я віддав їм, зненавиділи їх. Тому вони гідні отримати допомогу від Тебе, тому що ті, хто мудрує мирське, зненавиділи їх за Тебе. Порочні люди ненавидять їх тому, що вони “не від світу”, тобто розумом своїм не прив’язані до світу і не виснажують своєї діяльності для нього.

Як же Він в іншому місці (Ін. 17:6) каже: “котрих Ти дав Мені від світу; вони були Твої”? Там Він говорив про природу їхню, що вони люди і частина світу, а тут говорить про думки і волю і зауважує, що вони не від світу.

як і Я не від світу.

Не бентежся цими словами. Апостоли не були такими святими й чужими від пристрастей мирських, як Господь: “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лукавства в устах Його” (1Пет. 2:22), а вони не уникли немочі людської природи. Отже, почувши слова “як і Я не від світу”, не приймай їх за цілковиту подібність апостолів до Господа, але коли це “як” – про Отця і про Нього говориться, тоді тільки розумій рівність.

Ін. 17:15. Не молю, щоб Ти взяв їх від світу, але щоб зберіг їх від зла.

“Не молю, щоб Ти взяв їх від світу”. Сказав це, бажаючи довести любов до них, і що Він багато піклується про них, коли з такою ретельністю приносить за них молитву. Бо Він не навчає Отця того, що потрібно (бо це було б ні з чим неспівмірно), але, як я сказав, говорить це Отцю з тим, щоб показати, що Він дуже любить учнів і піклується про них. Не молю, щоб Ти взяв їх зі світу, але щоб під час перебування їх у світі оберігав їх від зла.

Ін. 17:16. Вони не від світу, як і Я не від світу.

Знову повторює “вони не від світу”. “Вони, – каже, – потребують сильної підтримки, бо в них, які стали громадянами небесними, нічого немає спільного із землею. І як увесь світ поводитиметься з ними, як із чужими, то Ти, Небесний, уже допоможи їм, як громадянам небесним”. Говорить це дуже часто вголос учням, щоб вони, чуючи це, зненавиділи світ і не посоромили такої похвали їм.

Обережи їх “від неприязні”; говорить не тільки про позбавлення їх від небезпек, а й про перебування та утвердження у вірі. Тому й додає:

Ін. 17:17. Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина.

Зроби їх святими через дарування Духа, збережи їх у правоті слова і догматів і настав їх, і навчи істини. Бо святість полягає в зберіганні правильних догматів.

А що Він говорить про догмати, це видно з пояснення: “слово Твоє є істина”, тобто немає в ньому ніякої брехні. Тому, якщо Ти даси їм зберегти слово Твоє і самим зберегтися від зла, вони освятяться істиною.

Слова “освяти їх істиною Твоєю” означають дещо й інше, а саме: відокрем їх для слова і проповіді та зроби їх жертвою; нехай вони послужать цій істині, нехай присвятять їй власне життя.

Ін. 17:18. Як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ.

Ін. 17:19. І за них Я посвячую Себе, щоб і вони були освячені істиною.

Додає: “Як Ти послав Мене у світ… і за них Я посвячую Себе”, тобто приношу в жертву; так Ти і їх освяти, тобто відокреми в жертву за проповідь і постав їх свідками істини, так само, як і Мене Ти послав свідком істини і жертвою. Бо все принесене в жертву називається святим. “Щоб і вони”, як і Я, “були освячені” і принесені Тобі, Богові, не як жертви підзаконні, заколоті в образі, але “істиною”.

Бо старозавітні жертви, наприклад, ягня, голуби, горлиці та інше, були образами, і все святе в прообразі було присвячено Богові, уособлюючи собою щось інше, духовне. Душі ж, принесені Богові, в самій істині освячені, відокремлені й присвячені Богові, як і Павло каже: “віддайте тіла ваші в жертву живу” (Рим. 12:1).

Отже, освяти і посвяти душі учнів, і зроби їх істинними приношеннями, або зміцни їх потерпіти і смерть за істину.

Ін. 17:20. Не за них же тільки молю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім,

Сказав: “За них Я посвячую Себе”. Щоб хто-небудь не подумав, що Він помер тільки за апостолів, додає: “Не тільки за них, але й за всіх, хто вірує в Мене за їхнім словом”. Тут Він знову підбадьорив душі апостолів тим, що вони матимуть багато учнів. А щоб, чуючи “не про них тільки молю”, апостоли не спокусилися, начебто Він не віддає їм перед іншими жодної переваги, утішає їх, оголошуючи, що вони для багатьох будуть винуватцями віри і спасіння.

Ін. 17:21. щоб усі були єдине,

А оскільки Він достатньо віддав їх Отцеві, щоб Він освятив їх вірою і здійснив за них святу жертву для істини, говорить, нарешті, знову про однодумність, і з чого почав, тобто з любові, тим і закінчує промову, говорячи: “Нехай будуть усі єдине”, тобто нехай будуть мирні й однодумці, і в Нас, тобто з віри в Нас, нехай зберігатимуть цілковиту злагоду. Бо учнів ніщо так не спокушає, як якщо вчителі розділилися і не одностайні.

як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине,–

Бо хто захоче слухатися тих, хто сам не однодумний? Тому каже: “І нехай вони будуть єдині, у вірі в Нас, як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі”. Частка “як” знову не означає досконалої рівності. Бо нам неможливо об’єднатися один з одним, як Отець із Сином. Частинку “як” треба розуміти так само, як і в словах “будьте милосердні, як і Отець ваш” (Лк. 6:36).

щоб увірував світ, що Ти послав Мене.

Однодумність учнів доведе, що Я, Учитель, від Бога вийшов. Якщо ж буде між ними незгода, то ніхто не скаже, що вони учні Примирителя; а якщо Я не Примиритель, то не визнають Мене посланим від Тебе. Чи бачиш, як Він до кінця стверджує Свою однодумність з Отцем?

Ін. 17:22. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине.

Яку славу дав Він? Славу чудес, догматів вчення і ще славу однодумності, “нехай будуть єдино”. Бо ця слава більша, ніж слава чудес. “Як ми дивуємося перед Богом, бо в Його єстві немає ні повстання, ні боротьби, і це найбільша слава, так, – каже, – і вони нехай будуть славні тим самим, тобто однодумством”.

Ін. 17:23. Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдине,

“Я в них, і Ти в Мені”. Цим показує, що апостоли вміщали в себе й Отця. “Бо Я, – каже, – у них; а Я в Собі маю Тебе, отже, і Ти в них”.

В іншому ж місці каже, що Отець і Сам Він прийдуть і обитель сотворять (Ін. 14:23). Цим Він загороджує вуста Савелія і показує дві Іпостасі. Цим же спростовує шаленство Арія; бо каже, що Отець перебуває в учнях через Нього.

і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене

“Нехай світ пізнає, що Ти послав Мене”. Часто говорить про це, щоб показати, що світ може приваблювати більше, ніж чудо. Бо як ворожнеча руйнує, так злагода скріплює.

і полюбив їх, як полюбив Мене.

Тут частку “як” знову розумій у значенні того, наскільки людина може бути полюблена.

Ін. 17:24. Отче! котрих Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною,

Отже, сказавши, що вони будуть у безпеці, що вони будуть святі, що багато хто увірує через них, що вони отримають велику славу, каже тепер і про нагороди, і вінці, які будуть їм після того, як вони підуть звідси. “Хочу, – каже, – щоб там, де Я, і вони були”; і щоб ти, почувши це, не подумав, що вони отримають таку ж саму гідність, яку і Він, додає:

щоб бачили славу Мою,

Не сказав “нехай отримають славу Мою”, але – “нехай побачать”, бо для людини найбільша насолода – споглядати Сина Божого. І в цьому – слава для всіх гідних, як і Павло каже: “А ми всі відкритим обличчям, як у дзеркалі, дивлячись на славу Господню” (2Кор. 3:18). Показує ж цим, що тоді будуть споглядати Його не так, як нині вони бачать Його, не в приниженому вигляді, а в славі, яку Він мав перед створенням світу.

яку Ти дав Мені, тому що полюбив Мене раніше створення світу.

“Мав же Я, – каже, – цю славу тому, що Ти полюбив Мене”. Бо “полюбив Мене” поставлено в середині. Як вище (Ін. 17:5) сказав: “Прослави Мене славою, яку Я мав від початку створення світу”, так і тепер каже, що слава Божества дана Йому від початку створення світу. Бо воістину Отець дав Йому Божество, як Отець Синові, за природою. Оскільки Він народив Його, то, як Винуватець буття, Він же необхідно називається Винуватцем і Дарувальником слави.

Ін. 17:25. Отче праведний! і світ Тебе не пізнав; а Я пізнав Тебе, і ці пізнали, що Ти послав Мене.

Після такої молитви за віруючих і обіцянки їм стількох благ, висловлює, нарешті, дещо милостиве і гідне людинолюбства Його. Каже: “Отче Праведний! Я бажав би, щоб і всі люди отримали такі блага, яких Я просив вірним, але вони не пізнали Тебе і тому не отримають тієї слави і тих нагород”.

“А Я пізнав Тебе”. Натякає тут і на іудеїв, які казали, що знають Бога, і показує, що вони не знають Отця. Бо “світом” у багатьох місцях називає іудеїв.

Ін. 17:26. І Я відкрив їм ім’я Твоє і відкрию, щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них.

Хоча іудеї кажуть, що Ти не послав Мене; але Я цим учням Моїм “і відкрив ім’я Твоє, і відкрию”. Як же відкрию? Пославши їм Духа, Який наставить їх на всяку істину. І коли вони дізнаються, Хто Ти, тоді любов, якою Ти полюбив Мене, буде в них, і Я в них. Бо вони довідаються, що Я не відчужений від Тебе, але вельми улюблений, що Я істинний Син Твій і з’єднаний з Тобою. Дізнавшись же про це, вони збережуть віру в Мене і любов, і, нарешті, Я перебуватиму в них за те, що вони такі, що Тебе пізнали і Мене шанують, як Бога. І вони віру в Мене збережуть непохитною.

Глава вісімнадцята

Ін. 18:1. Сказавши це,

Не сказав євангеліст “Іісус, помолившись таким чином”, але – “сказавши це”. Бо промова, що передувала, була не молитвою, а бесідою, і була для втіхи учнів.

Іісус вийшов з учнями Своїми на той бік потоку Кедрону, де був сад, в який увійшов Сам і учні Його.

Іісус іде серед ночі, переходить річку і поспішає прийти на місце, відоме Його зраднику. Сам Себе видає вбивцям для того, щоб показати, що Він іде на страждання добровільно, і позбавляє іудеїв зусиль шукати Його. Щоб вони не утруднялися, переходячи туди й сюди і відшукуючи Його, Він Сам іде до них, Сам віддає Себе в руки їхні; бо в саду вони знаходять Його, немов у якійсь в’язниці.

Сад, у якому спасіння наше отримало початок, можна порівняти з раєм. Бо в саду ми зійшли з раю; в саду, бачимо, починається і спасительне страждання Христове, яке виправляє всі колишні лиха.

Ін. 18:2. Знав же це місце і Іуда, зрадник Його,

Щоб ти не подумав, ніби Іісус пішов у сад з метою сховатися, євангеліст додає, що знав це місце і Іуда. Тому Іісус відходить у це місце радше з метою відкритися, ніж сховатися.

тому що Іісус часто збирався там з учнями Своїми.

Іуда знає це місце тому, що Іісус часто ходив туди. Бо Господь любив іти в місця порожні й притулки спокійні, особливо коли передавав що-небудь таємниче.

Чому Іуда знав, що Іісус нині перебуває в саду, і не думав знайти Його сплячим у домі? Він знав, що Господь багато ночей проводив поза містом і домом, а тому і тоді вийшов геть. І інакше: він знав, що Господь під час свята особливо мав звичай навчати учнів своїх чогось вищого. А, як ми сказали, Він навчав учнів Своїх таємничого і в місцях таємничих. І як тоді було свято, то Іуда здогадувався, що Іісус перебуває там, і за звичаєм розмірковує з учнями Своїми щодо свята.

Ін. 18:3. Отож Іуда, взявши загін воїнів та слуг первосвященників і фарисеїв,

Вмовляють на допомогу собі загін воїнів за гроші; бо воїни такі, що золотом їх можна підкупити. Приходить їх багато, бо бояться послідовників Іісуса, прив’язаних до Нього заради Його вчення і чудес.

приходить туди з ліхтарями і світильниками та зброєю.

Несуть із собою ліхтарі та світильники, щоб Іісус, сховавшись у темряві, не втік від них. А Він настільки не потребував втечі, що Сам виходить до них і видає Себе.

Ін. 18:4. Іісус же, знаючи все, що з Ним буде, вийшов і сказав їм: кого шукаєте?

Господь запитує їх не тому, ніби мав потребу знати; євангеліст каже, що Він знав “усе, що з Ним буде”. А як Він знав, що з Ним буде, то запитує не через потребу знати, а з метою показати, що й тоді, коли Він був у явному вигляді, вони не бачили Його і не впізнавали.

Ін. 18:5. Йому відповіли: Іісуса Назорея. Іісус говорить їм: це Я. Стояв же з ними і Іуда, зрадник Його.

Він запитує, як інша особа, і Його не впізнають за голосом ні інші, ні сам Іуда. А що не впізнали Його не через темряву, це видно з того, що, за сказанням євангеліста, вони прийшли з ліхтарями. Якщо припустимо, що не впізнали Його і через темряву, то за голосом повинні були впізнати Його. Отже, Господь запитує для того, як ми сказали, щоб показати, що ні за виглядом, ні за голосом не впізнали Його. Так, отже, сила Його була невимовна, що не могли б і розіп’яти Його, якби Він Сам не віддався добровільно.

Ін. 18:6. І коли сказав їм: це Я, вони відступили назад і впали на землю.

Господь не тільки засліпив їхні очі, а й повалив їх на землю одним тільки питанням Своїм. Те, що ті, хто прийшов на Іісуса, впали, було знаком загального занепаду цього народу, який і спіткав його згодом, після смерті Христової, як і Єремія передбачив: “Дім Ізраїля впав, і немає того, хто відновлює”. І так падають усі ті, які противляться слову Божому.

Господь повалив їх на землю для того, щоб показати і силу Свою, і те, що Він іде на страждання добровільно. Понад те, Він влаштовує і дещо інше. Щоб хто-небудь не сказав, що іудеї анітрохи не згрішили, бо Він Сам віддався в їхні руки і з’явився до них, для того Він і показує над ними це диво, і його було достатньо, щоб напоумити їх. Але коли і після цього дива вони залишилися при своїй злобі, тоді Він віддає Себе в руки їхні.

Ін. 18:7. Знову запитав їх: кого шукаєте? Вони сказали: Іісуса Назорея.

Ін. 18:8. Іісус відповів: Я сказав вам, що це Я; отже, якщо Мене шукаєте, залиште їх, хай ідуть,

Дивись, як до останньої години Господь не полишає любові до учнів. “Якщо, – каже, – Мене шукаєте, залиште їх, хай ідуть”.

Ін. 18:9. щоб збулося слово, сказане Ним: з тих, котрих Ти дав Мені, Я не погубив нікого.

Нехай збудеться слово, сказане Ним: “тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув” (Ін. 17:12). Господь говорить про погибель душевну, якої не зазнав ніхто з учнів Його, а євангеліст зрозумів це і про погибель тілесну.

Дивно, як воїни не взяли разом із Ним апостолів і не вбили їх навіть і тоді, коли Петро роздратував їх. Вочевидь, це здійснилося силою Того, Хто був узятий ними, і висловом, який Він раніше сказав, що ніхто з них не загинув (Ін. 17:12). Що учні залишилися неушкодженими через силу Господнього вислову, цього навчає нас і євангеліст, коли каже: “Нехай збудеться слово, сказане Ним, що Я не погубив нікого з них”. Через неміч їхню, ставить їх поза спокусами.

Так Він влаштовує і нині з нами, хоча ми й не усвідомлюємо. Тому, якщо знайде на тебе спокусу, віруй, що якби Господь не знав, що ти можеш перемогти її, Він не допустив би їй і прийти до тебе, як тоді до учнів.

Ін. 18:10. Симон же Петро, маючи меч, витягнув його і вдарив раба первосвященницького і відсік йому праве вухо. Ім’я раба було Малх.

Петро бачив, що Господь повалив їх на землю; слова Господа “залиште їх, хай ідуть” сповнили його сміливості, і він подумав, що час уже мститися, виймає меч і вдаряє раба. Якщо ти запитаєш, навіщо меч у того, кому заповідано не мати “ні торбини, ні двох одеж” (Мф. 10:10), то знай, що він потребував його для заклання ягняти, носив його з собою і після вечері; або ж – що він, побоюючись нападу, ще раніше заготовив меч на цей випадок. Якщо ти дивуєшся, як той, кому не наказано бити в ланіту (Мф. 5:39), готовий був скоїти вбивство, то слухай, що Петро особливо мстився не за себе самого, а за Учителя. До того ж вони не були ще цілком досконалі. Бо згодом прошу тебе подивитися на Петра: він вкрай страждає і радіє. А тепер, обурюючись на несправедливість до Учителя, він зазіхає на саму голову і, не усікнув її, принаймні відсікає вухо. Іісус прикладає і зцілює вухо, і цим дивом знову утримує божевільних іудеїв від завзяття до вбивства. А як чудо над вухом було велике, то євангеліст зауважує ім’я раба, щоби читачі, в разі сумніву, могли розшукати й дослідити, чи точно так це було.

Я прошу тебе зауважити, що відсікання правого вуха у первосвященникового раба було знаком непослуху їхнього. Бо осліплення прийшло на Ізраїль, щоб ті, хто чують, не чули, за нечестя їхнє проти Спасителя, яке особливо сильне було в первосвященниках, чому й знак – відібрання вуха – був на рабі первосвященника. Відновлення вуха вказує на майбутнє відновлення розуміння ізраїльтян, якого вони втратили нині. Бо Ілля прийде і приведе їх до Христа, і їх, батьків, з’єднає з нами, синами, про що пророкував і Малахія (Мал. 4:6).

Ін. 18:11. Але Іісус сказав Петрові: вложи меч у піхви; невже Мені не пити чаші, яку дав Мені Отець?

Господь утримує Петра і з погрозою каже: “Вложи меч у піхви”. Водночас і втішає, кажучи: “Невже Мені не пити чаші, яку дав Мені Отець?” Бо цим показує, що страждання залежать не від сили їхньої, а від Його дозволу, і що Він не противник Богові, але виконує волю Отця навіть до смерті. Назвавши страждання “чашею”, дає знати, що смерть для порятунку людського приємна й жадана.

Ін. 18:12. Тоді воїни і тисячоначальник і слуги іудейські взяли Іісуса і зв’язали Його,

Коли Господь зробив усе, що могло приборкати їх, а вони не зрозуміли, тоді дозволив їм вести Себе.

Ін. 18:13. і відвели Його спершу до Анни, бо він був тесть Каіафи, який був первосвященником на той рік.

Вони зв’язують Його і відводять до Анни, з якимось торжеством з цієї нагоди і похвальбою, ніби здобули велику перемогу.

Ін. 18:14. Це був Каіафа, який порадив іудеям, що краще одному чоловікові вмерти за народ.

Євангеліст нагадує пророцтво Каіафи (Ін. 11:49-52) для того, щоб показати, що це сталося для порятунку світу, і що істина ця настільки важлива, що й найперші вороги пророкували про це. Отже, щоб ти, почувши про кайдани, не зніяковів, він нагадує тобі пророцтво, тобто що і кайдани, і смерть були спасенні, і тому-то Господь терпів їх.

Ін. 18:15. За Іісусом ішли Симон Петро і інший учень;

Хто був цей інший учень? Той самий, який написав про це, але він приховує себе через смиренномудрість. Оскільки він хоче виставити досконалість, що він пішов за Іісусом, тоді як інші розбіглися: тому він себе приховує і попереду себе ставить Петра. “За Іісусом, – каже, – ішли Симон Петро”, потім додає: “і інший учень”.

Отже, через смирення він себе приховує. І якщо він згадав про себе, то згадав для того, щоб ми знали, що він докладніше за інших розповідає про події на подвір’ї архієрейському, оскільки він сам був усередині двору.

учень же цей був знайомий первосвященникові і ввійшов з Іісусом у двір первосвященника.

Дивись знову, як він усуває від себе похвалу. Щоб ти, почувши, що Іоанн пішов з Іісусом, не подумав про нього щось велике, він каже, що він “був знайомий первосвященникові”. “Я, – каже, – увійшов разом із Ним не тому, нібито я був мужніший за інших, але тому, що був знайомий первосвященникові”.

Ін. 18:16. А Петро стояв зовні за дверима.

Про Петра оголошує, що він слідував за Іісусом з любові до Нього, а зупинився поза двором тому, що не був знайомий.

Потім учень, який був знайомий первосвященникові, вийшов і сказав придверниці і ввів Петра.

Що Петро увійшов би, якби йому було дозволено, видно з того, що коли Іоанн вийшов і велів воротарці ввести його, Петро негайно увійшов.

Чому ж Іоанн сам не ввів його, а велів зробити це жінці? Тому, що міцно тримався Христа, слідував за Ним невідступно і не хотів відлучитися від Нього.

Ін. 18:17. Тут раба придверниця каже Петрові: і ти чи не з учнів Цього Чоловіка?

Жінка запитує Петра без зухвалості, без грубості, але дуже лагідно. Бо вона не сказала “і чи ти не з учнів цього ошуканця”, а – “Цього Чоловіка”, а це, скоріше, були слова, які жаліють і просякнуті любов’ю до людини. Сказала “і ти не з учнів” тому, що Іоанн був усередині двору. Жінка ця говорила так лагідно, а він нічого цього не помітив, випустив з уваги і передбачення Христа.

Він сказав: ні.

Так слабке саме по собі людське єство, коли воно залишене Богом. Дехто, марно бажаючи догодити Петру, каже, що Петро зрікся не тому, що боявся, а тому, що постійно бажав бути з Христом і слідувати за Ним; а він знав, що якщо оголосити себе учнем Іісуса, то його відлучать від Нього і він не матиме змоги слідувати за Ним і бачити люблячого вчителя. Тому відрікся, сказавши, що він не учень.

Ін. 18:18. Тим часом раби і слуги, розпаливши вогнище, бо було холодно, стояли і грілися. Петро також стояв з ними і грівся.

З цією ж думкою він і грівся. Бо для видимості він робив те саме, що й слуги, як один із них, щоб не викрили його за зміною в обличчі, не вигнали з середовища себе, як учня Христового, і не позбавили можливості бачити Його.

Ін. 18:19. Первосвященник же спитав Іісуса про учнів Його і про вчення Його.

Первосвященник запитує Іісуса про учнів, можливо, так: “Де вони, хто вони, з якою метою Він збирав їх, і який у Нього намір?” Він хотів викрити Його, як нововводителя якогось або збурювача.

Запитує і про вчення: у чому воно полягає, чи не відрізняється воно від Закону, чи не суперечить Мойсею, щоб і у вченні знайти привід вбити Його, як богопротивника.

Ін. 18:20. Іісус відповів йому: Я говорив явно світові; Я завжди учив у синагогах і в храмі, де завжди іудеї сходяться, і таємно не говорив нічого.

Що ж Господь? Він відповідає на підозри його. “Я, – каже, – таємно не говорив нічого”. Ти підозрюєш у Мені якогось бунтівника, що таємно складає якісь змови; а Я тобі кажу, що таємно Я не говорив нічого, тобто нічого обурливого, і, як тобі здається, нічого нового не запроваджую, і з хитрим і таємним наміром Я не казав нічого Свого.

Якщо ми будемо розуміти ці слова Господа не відповідно до підозри первосвященика, то Він видасться таким, що говорить неправду. Бо Він багато говорив таємно, саме те, що перевищувало поняття простого народу.

Христос, сказавши “таємно не говорив нічого”, нагадує пророцтво, що говорить: “Я не говорив в укритті, на темному місці землі” (Іс. 45:19).

Ін. 18:21. Чого питаєш Мене? спитай тих, які чули, що Я говорив їм; ось, вони знають, що Я говорив.

“Чого питаєш Мене? спитай тих, які чули”. Це слова не людини гордовитої, але впевненої в істині своїх слів. “Запитай, – каже, – цих ворогів, цих ненависників, цих служителів, які зв’язали Мене”. Бо це найбезсумнівніший доказ істини, коли хто у свідки своїх слів приводить своїх ворогів. А ці самі служителі колись відгукувалися так: “ніколи не говорив чоловік так, як Цей Чоловік” (Ін. 7:46).

Ін. 18:22. Коли Він сказав це, один із слуг, що стояв близько, вдарив Іісуса по щоці, кажучи: так відповідаєш Ти первосвященникові?

І після такої відповіді Йому не дивуються, але завдають удару в ланіту! Що ж може бути нахабнішим за це? Але Той, Хто може все потрясти і знищити, не робить нічого такого, але вимовляє слова, які можуть приборкати всяке звірство.

Ін. 18:23. Іісус відповів йому: якщо Я сказав погано, покажи, що погано, а якщо добре, що ти б’єш Мене?

“Якщо, – каже, – ти можеш засуджувати сказане Мною, то доведи, що Я сказав погано; якщо ж не можеш, то навіщо б’єш Мене?” Або й так. “Якщо Я сказав погано”, тобто якщо Я вчив погано, коли вчив у синагогах, то приступи тепер і свідчи про це погане вчення Моє, і доправ повну інформацію первосвященикові, який тепер запитує Мене про вчення Моє. Якщо ж Я навчав добре, і ви, служителі, дивувалися Мені, то за що тепер ти б’єш Мене, Якому колись ти дивувався?

Цей служитель вдарив Господа для того, щоб позбутися великого злочину. Так як Іісус присутніх покликав у свідки, кажучи: “Ось, вони знають, що Я казав”, то служитель цей, бажаючи відвернути від себе підозру, що він був із тих, хто дивувався Іісусу, і вдарив Його.

Ін. 18:24. Анна відіслав Його зв’язаного до первосвященника Каіафи.

Оскільки не знайшли в Ньому жодної провини, то відводять Його до Каіафи, мабуть, сподіваючись, що той, як хитріший, знайде що-небудь проти Іісуса, варте смерті, або докоряючи Йому у відповіді, або викривши в якомусь вчинку.

Ін. 18:25. А Симон Петро стояв і грівся. Тут сказали йому: чи не з учнів Його і ти? Він відрікся і сказав: ні.

Ін. 18:26. Один з рабів первосвященника, родич того, якому Петро відсік вухо, говорить: чи не я бачив тебе з Ним у саду?

Ін. 18:27. Петро знову відрікся, і зараз же заспівав півень.

А Петро, палкий любитель, одержимий такою нечутливістю, що Вчителя повели вже, а він ще не рухається з місця і гріється, тож його знову питають, і він зрікається, і не тільки вдруге, а й утретє.

Для чого це всі євангелісти спільно написали про Петра? Не для того, щоб засудити свого співученика, а щоб нас навчити, скільки погано – не звертатися в усьому до Бога, а покладатися на себе.

Потрібно дивуватися і людинолюбству Владики. Він зв’язаний; Його водять з місця на місце; однак же, Він не полишив піклування про учня Свого, але, обертаючись, глянув на Петра, як зауважує інший євангеліст (Лк. 22:61), і цим поглядом докоряв йому в слабкості та викликав у ньому каяття і сльози.

Що тоді сталося з Петром, те саме й нині відчувають на собі багато хто з нас, як можна бачити. Слово Боже, що є в нас, зв’язується і ніби забирається в полон, поневолюване то скорботою, то задоволенням. Бо ми тим і іншим зв’язуємося і відводимося в полон, або задоволеннями мирськими, або скорботами, забуваючи Бога. Тоді Слово засуджується, а безсловесність перемагає, і раб вдаряє Владику, бо таке повстання пристрастей. Розум наш, наче інший Петро, часто сподівається на себе, що не зречеться Слова, тому і стоїть, і гріється. “Стоїть”, тому що не схиляється, не упокорюється, але однаково і наполегливо залишається при самовпевненості. “Гріється”, бо самовпевненістю болить, від гарячності й гордовитості. Але його викриває “раба”, якесь невелике задоволення, що розслабляє, і він негайно відрікається від Слова, і підкоряється безсловесності. Або його викриває якась скорботна спокуса, як і тоді Петра викривав “раб” і тоді виявляється безсилля його. Але будемо молитися, щоб Іісус, Слово Боже, глянув на нас і збудив нас до покаяння і сліз, коли ми вийдемо з двору князя світу, цього первосвященика, що розпинає Господа. Бо коли ми вийдемо зі світу цього, який є подвір’ям князя світу, тоді тільки підведемось для щирого покаяння, як і апостол Павло каже: “Отож вийдемо до Нього за стан, несучи Його наругу” (Євр. 13:13).

Ін. 18:28. Від Каіафи повели Іісуса до преторії.

Господа водять по багатьох судилищах, думаючи, що вони знеславлять Його; а істина, навпаки, ще більше виявилася, через розгляд справи багатьма судилищами. Бо Господь вийшов з усіх їх невинним, отримав силу незаперечну.

Ведуть Його в преторію, бо самі не мали влади вбивати, бо вони перебували під пануванням римлян. При цьому вони боялися, щоб згодом не підпасти під суд і покарання за те, що вмертвили без суду.

Був ранок;

“Був ранок” говорить для того, щоб ти знав, що Каіафа допитував Господа опівночі, бо Його відвели до Каіафи перш, ніж півень проспівав. Про що він запитував Господа цей євангеліст промовчав, а інші сказали. Коли ніч минула в цих допитах, на ранок відводять Його до Пілата.

і вони не ввійшли в преторію, щоб не осквернитися,

Яке безумство! Коли вбивають несправедливо, не думають, що вони оскверняються. А увійти в судилище вважають для себе оскверненням.

але щоб можна було їсти пасху.

Господь звершив її в перший день опрісночний (Мк. 14:12). Тому ми під Пасхою повинні розуміти або все семиденне свято, або розуміти так, що вони цього разу мали їсти паску ввечері в п’ятницю, а Він звершив її на один день раніше, щоб заклання Самого Себе дотримати на п’ятницю, коли звершувався і старозавітня Пасха.

Ін. 18:29. Пілат вийшов до них і сказав: в чому ви звинувачуєте Чоловіка Цього?

Пілат чинить дещо справедливіше. Він сам виходить. І хоча побачив Господа зв’язаним, однак, не визнав цього достатнім для звинувачення Христа, але запитує, за що Він зв’язаний.

Ін. 18:30. Вони сказали йому у відповідь: якби Він не був злочинець, ми не видали б Його тобі.

А вони, не маючи нічого сказати, кажуть: “Якби Він не був злочинець, ми не видали б Його тобі”. Бачиш, як вони скрізь ухиляються від доказів. Анна запитав, і не знайшов нічого, відіслав до Каіафи. Той, поміркувавши трохи, відсилає до Пілата. Потім, Пілат знову запитує: “У чому ви звинувачуєте Чоловіка Цього?” Вони й тут нічого не можуть сказати.

Ін. 18:31. Пілат сказав їм: візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його.

Оскільки ж вони ніякого обвинувачення не виставляють, він каже: “Візьміть Його ви”. Оскільки ви привласнюєте суд самим собі і хвалитеся, що ніколи не чинили б несправедливо (бо кажуть: “Якби Він не був злочинець, то ми не віддали б Його тобі”), то візьміть Його самі і судіть. Якщо ж ви привели Його до мене і справі Його надаєте вигляду суду (законної форми), то необхідно висловити, у чому Цей Чоловік винен. Отже, судіть Його ви, бо я не можу бути таким суддею; якщо закон ваш карає без вини, то судіть самі.

Іудеї сказали йому: нам не дозволено віддавати на смерть нікого,–

На це вони кажуть: “Нам не дозволено піддавати на смерть нікого”. Кажуть це, знаючи, що римляни засуджують заколотників на розп’яття. Щоб Господь був розіп’ятий, і смерть Його була ганебнішою, і розголосили Його проклятим, для цього вони удавано кажуть, що їм не дозволено нікого вбивати. А як Стефана побивали камінням? Але я сказав, що вони кажуть так тому, що бажають, щоб Господь був розп’ятий. Вони ніби так сказали: “Нам не дозволено нікого умертвляти на хресті, але нам бажано, щоб Цей був розп’ятий”.

Ін. 18:32. щоб збулось слово Іісусове, яке Він сказав, даючи зрозуміти, якою смертю Він помре.

“Щоб збулося слово Іісусове” щодо Своєї смерті, а саме: або те, що Він буде розіп’ятий (Мф. 20:18-19), або що Він буде вбитий не іудеями, а язичниками (Мк. 10:33). Отже, коли іудеї сказали, що їм не дозволено вбивати, тоді беруть Його вже язичники, і за звичаєм своїм розпинають на хресті, і в такий спосіб слово Іісусово збувається в тому й іншому відношенні, в тому, що Його віддано язичникам, і в тому, що Його розіп’ято.

Ін. 18:33. Тоді Пілат знову ввійшов у преторію і покликав Іісуса, і сказав Йому: Ти Цар Іудейський?

Пілат покликав Іісуса наодинці. Оскільки про Нього була висока думка, то він хотів точніше все довідатися, далеко від збентеження іудейського. Отже, запитує Його, чи Він цар? Що говорили всі, те він і виставляє на вигляд.

Ін. 18:34. Іісус відповів йому: чи від себе ти говориш це, чи інші сказали тобі про Мене?

А Христос його запитує, чи сам від себе він говорить це, чи від інших? Не тому, що не знає, а тому, що бажає виявити злий умисел іудеїв так, щоб і Пілат звинуватив їх.

І інакше. Господь запитує Пілата, чи сам від себе він запитує це, чи за навіюванням інших, і тим викриває його в нерозумності та несправедливому суді. Він ніби так говорить Пилатові: “Якщо ти говориш це сам від себе, то вкажи ознаки Мого повстання; якщо ж тобі донесли інші, то зроби точне розслідування”.

Ін. 18:35. Пілат відповів: хіба я іудей? Твій народ і первосвященники видали Тебе мені; що Ти зробив?

Тому й Пілат правильно відповідає, що Його зрадники – іудеї, і провину відводить від себе. Пілат не каже, що він чув від інших, але просто посилається на думку народу і каже: “Зрадили Тебе мені; що Ти зробив?” Це, здається, слова наче засмученого й озлобленого. “Бо, – каже, – що Ти зробив? ”

Ін. 18:36. Іісус відповів: Царство Моє не від світу цього:

Господь відповідає: “Царство Моє не від світу цього”, і такою відповіддю робить дві справи: по-перше, підводить Пілата до пізнання, що Він не проста людина і не з числа земних істот, але Бог і Син Божий, по-друге, знищує підозру у викраденні верховної влади. “Царство Моє не від світу цього” : тому не бійся Мене, нібито тирана і заколотника.

якби від світу цього було Царство Моє, то слуги Мої подвизалися б за Мене, щоб Я не був виданий іудеям;

Тут же показує і слабкість нашого (земного) царства, бо воно має силу в слугах, а Царство Вище є сильним саме в собі і нікого не потребує. А маніхеї в цих словах знаходять привід говорити, що світ цей чужий до благого Бога. “Бо, – кажуть, – Син Божий каже, що Царство Моє не звідси”. Але, о божевільні, ви перш за все вникніть у цей вислів.

але нині Царство Моє не звідси.

Він сказав “Царство Моє не від світу цього”, і знову – “не звідси”, але не сказав “воно не в світі цьому і не тут”. Він царює у цьому світі, промишляє про нього і за Своїм бажанням усім керує. Але царство Його “не від світу цього”, а згори і перед віками і “не звідси”, тобто не від землі відбулося, хоча тут має силу і перебуває, але не звідси, і не складається з дольнього, і не падає. Потім, як потрібно було б розуміти слова “прийшов до своїх” (Ін. 1:11), якби світ цей не був Йому Свій?

Ін. 18:37. Пілат сказав Йому: отож Ти Цар? Іісус відповів: ти говориш, що Я Цар. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину;

Коли Пілат запитав Господа, чи Він Цар, Він відповідав: “Я для того народився”, тобто щоб бути Царем. Я маю це за природою і за народженням від Отця. Бо те саме, що Я народився від Царя, свідчить, що Я – Цар. Тому, коли чуєш, що Отець дав Синові життя, і суд, і все інше (Ін. 5:22,26), то слово “дав” розумій замість ” народив” Його, бо Він має життя, судить, і все це приходить від Отця до Сина за природою. “На те Я прийшов у світ” сей, щоб сказати це, і навчити, і переконати всіх у тому, що Я – Цар, Владика і Господь.

Дехто в словах “Я для того народився” розумів вказівку не на предвічне народження від Отця, а на народження останнім часом від Діви. Я для того став людиною і народився від Марії, щоб погубити неправду і диявола і довести, що Божественне єство царює над усіма. Отже, істина полягає в тому, щоб пізнавали Мене і через це пізнання спасалися. Я для того прийшов, щоб повідомити людям істинне пізнання про Бога і дарувати їм спасіння.

кожен, хто від істини, слухає голосу Мого.

Бажаючи цим привернути увагу Пілата і схилити до вислуховування Своїх слів, каже: “Кожен, хто від істини, слухає голосу Мого”. Тож і ти, Пилате, якщо ти чадо істини і любиш її, послухаєш Мого голосу і повіриш, що Я – Цар, але не такий, якими є царі світу цього, маю владу не набуту, а природну, притаманну Мені по самому народженню від Бога і Царя. Робить тут натяк і на те, що іудеї не є від істини, бо не хочуть слухати голосу Його; якщо ж вони не від істини, то, без сумніву, вигадали на Нього все неправдиво, і Він істинно не винен смерті.

Ін. 18:38. Пілат сказав Йому: що є істина?

Цими небагатьма словами Він так полонив Пілата, що Пілат запитав про істину, що вона таке. Бо вона майже зникла між людьми, і ніхто не знав її, а всі були вже в невір’ї.

І, сказавши це, знову вийшов до іудеїв і сказав їм: я ніякої вини не знаходжу в Ньому.

Але оскільки це питання вимагало особливого часу для розв’язання, а тепер потрібно було позбавити Іісуса від шаленства іудеїв, то Пілат виходить до них і каже: “Я ніякої вини не знаходжу в Ньому”, і говорить це розумно.

Ін. 18:39. Є ж у вас звичай, щоб я одного відпускав вам на Пасху;

Варте вивчення те, з якого приводу виник у іудеїв звичай відпускати заради Пасхи одного в’язня. На це можна, по-перше, сказати те, що ті, хто навчали “вчень, заповідей людських” (Мк. 7:7), вельми багато запроваджували від свого мудрування, але не дотримувалися заповідей Божих. Так і це ввели без розумного підґрунтя, тим часом як в інших випадках залишали обряди, визначені законом. Потім, можна сказати, що і в Святому Письмі є схоже законоположення, з якого вони могли взяти привід до введення в звичай таких відпусток осіб засуджених. Бо про мимовільне вбивство написано: “якщо хто-небудь не через ворожнечу і без особливого наміру заподіє зло ближньому, кине посудину або камінь, а річ, що впала, вразить того, хто проходить повз, і людина ця помре, то такий убивця – невільний. Розсудить же про це вся синагога (збори), і звільнять його від смерті, бо він убив не зловмисно, але помістять його в град притулку, тобто покарають вигнанням”. Звідси, можливо, як ми здогадуємося, взяли вони привід і запровадили такий звичай, щоб відпускати одного із засуджених за вбивчий намір. Закон наказує цю справу вести синагозі іудейській, але як іудеї були під владою римлян, то й право відпускати в’язнів вони надавали начальникам римським, як тепер Пілату.

чи хочете, відпущу вам Царя Іудейського?

Бо не сказав “хоча Він згрішив і гідний смерті, але для свята пробачте Йому”, але спочатку оголосив Його вільним від усякої провини, а потім уже пропонує їм і про відпустку Його. Тому, якщо Іісуса відпустять, то їм Він не зобов’язаний анітрохи: бо вони відпустили невинного. Якщо ж засудять Його, то цим докажеться злість їхня, бо засудили невинного.

Дивись: і назва “Царя Іудейського” має певний свій сенс. Пілат цим, вочевидь, висловлює те, що Іісус анітрохи не винен, але що вони даремно звинувачують Його, ніби Він домагається царства. Бо того, хто видає сам себе за царя і повстає проти панування римлян, правитель римський не відпустив би. Тому, сказавши “відпущу Царя Іудейського”, Пілат оголошує Іісуса рішуче безневинним і насміхається з іудеїв, кажучи так: “На Кого ви обмовляєтесь, що Він видає Себе за царя, Кого ви називаєте бунтівником та заколотником, Того я визнаю за потрібне відпустити, вочевидь, тому, що Він не такий”.

Ін. 18:40. Тоді знову закричали всі, кажучи: не Його, а Варавву. Варавва ж був розбійник. ²

Дивись, у яких розмірах виявляється злоба іудеїв. Варавву, відомого розбійника, випрошують на волю, а Господа зраджують.

* * *

^{2Цей вірш у Блаженного Феофілакта віднесено до наступної, 19 глави, і становить її початок}.

Глава дев’ятнадцята

Ін. 19:1. Тоді Пілат взяв Іісуса і звелів бити Його.

Пілат бичує Його, бажаючи принаймні цим втихомирити і приборкати їхню лють. Оскільки словами не міг визволити Його з рук їхніх, то бичує, сподіваючись цим обмежити шаленство їхнє.

Ін. 19:2. І воїни, сплівши вінець з терну, поклали Йому на голову і одягли Його в багряницю,

Дозволяє надіти на Нього хламиду і покласти вінець, також з метою вгамувати їхній гнів.

Ін. 19:3. і говорили: радуйся, Царю Іудейський! і били Його по щоках.

Але воїни роблять усе на догоду іудеям. Вони чули, як Пілат казав: “Я відпущу Царя Іудейського”; тому насміхаються з Нього, як з царя. Бо не за наказом же Пілата робили це й ті, що вночі пішли на Іісуса, без відома правителя, але на догоду іудеям, через гроші.

Ін. 19:4. Пілат знову вийшов і сказав їм: ось, я виводжу Його до вас, щоб ви знали, що я не знаходжу в Ньому ніякої вини.

Пілат слабкодухий і немстительний у ставленні до юдеїв. Він виводить Іісуса, ще раз бажаючи погасити їхню лють.

Ін. 19:5. Тоді вийшов Іісус в терновому вінці і в багряниці. І сказав їм Пілат: ось, Людина!

Ін. 19:6. Коли ж побачили Його первосвященники і слуги, то закричали: розіпни, розіпни Його! Пілат говорить їм: візьміть Його ви, і розіпніть; бо я не знаходжу в Ньому вини.

Але вони і цим не приборкалися, а кричать: “Розіпни, розіпни Його!”. Пілат же, бачачи, що все, що він робить, залишається марним, каже: “Візьміть і розіпніть, бо я не знаходжу в Ньому провини”. Каже ж це, спонукаючи їх до справи, їм недозволеної, для того, щоб Іісуса відпустили. “Я, – каже, – той, хто має владу розіп’яти, не знаходжу жодної провини, а ви, що не маєте влади розіп’яти, кажете, що Він винен. Отже, візьміть Його і розіпніть. Але ви не маєте влади”. Отже, Людину Цю має бути відпущено. Така мета Пілата. Він милостивіший, проте ж не наполегливий за істину.

Ін. 19:7. Іудеї відповіли йому: ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен померти, тому що зробив Себе Сином Божим.

А вони, будучи осоромлені цим, кажуть: “За законом нашим Він повинен померти, бо зробив Себе Сином Божим”.

Дивись, як злоба неузгоджена сама з собою. Раніше Пілат говорив їм: “Візьміть Його ви і за законом вашим судіть”; вони на це не погодилися. Тепер же кажуть, що Він за законом нашим повинен померти. Раніше вони звинувачували Його в тому, що видає Себе за Царя, а тепер, коли ця брехня викрита, звинувачують Його в тому, що Він видає Себе за Сина Божого. І в чому тут вина? Якщо Він творить справи Божі, то що перешкоджає Йому бути Сином Божим?

Дивись на Божественне домобудівництво. Вони віддавали Господа багатьом судилищам, щоб зганьбити Його і затьмарити славу Його; але це безчестя обертається на главу їхню, бо під час найточнішого дослідження справи невинність Його ще більше доведена. Скільки разів навіть Пілат оголошував, що він не знаходить у Ньому нічого гідного смерті.

Ін. 19:8. Пілат, почувши це слово, ще більше злякався.

Пілат, почувши одне тільки слово, що Він є Син Божий, злякався. А вони бачили Божественні діла Його, однак, умертвляють Його за те саме, за що потрібно було поклонятися Йому.

Ін. 19:9. І знов увійшов у преторію і сказав Іісусові: звідки Ти?

Запитує Його не так, як колись – “Що Ти зробив?”, але – “Хто Ти?”. Тоді звинувачували Його, як царя, тому природно і питав “Що Ти зробив?” А тепер, коли обмовляють, що Він Сам Себе видає за Сина Божого, запитує: “Звідки Ти”?

Але Іісус відповіді не дав йому.

Іісус мовчить, бо Він оголошував уже Пілатові: “Я для того народився”, і “Царство Моє не звідси”. Однак же, Пілат анітрохи не скористався цим і не став за істину, але поступився вимозі народу. Тому Господь, зневажаючи питання його, як такі, що пропонуються даремно, не відповідає нічого.

Ін. 19:10. Пілат же каже Йому: чи мені не відповідаєш? чи не знаєш, що я маю владу розіп’яти Тебе, і владу маю відпустити Тебе?

Виявляється, що Пілат анітрохи не має твердості, але всяка випадкова небезпека може похитнути його. Він боявся іудеїв; тремтів і Іісуса, як Сина Божого. Подивимося ж, як він сам себе засуджує своїми словами: “Я маю владу розіп’яти Тебе і владу маю відпустити Тебе”. Якщо все залежало від тебе, чому ж ти не відпустив Того, Кого знайшов невинним?

Ін. 19:11. Іісус відповів: ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі звище;

Господь, принижуючи його зарозумілість, каже: “Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище”. Бо Я не просто так помираю, але здійснюю щось таємниче, і це звище визначено для загального спасіння.

тим-то більший гріх на тому, хто видав Мене тобі.

А щоб ти, почувши “дано звище”, не подумав, що Пілат не підлягає відповідальності перед Богом, додає: “Більше гріха на тому, хто зрадив Мене тобі”. Цим показує, що і Пілат винен у гріху, хоча й меншому. Бо через те, що померти Христові “дано згори”, тобто допущено, Пілат і юдеї не стають уже безневинними; але вільна воля їхня вибрала зле, а Бог попустив і дозволив їм привести це в діло.

Отже, через те, що Бог попускає злість приходить у діло, злі не вільні від провини; але за те, що вони обирають і чинять зле, вони варті всякого осуду.

Господь налякав Пілата цими словами і представив ясне про Себе виправдання: Якби Я не зрадив Сам Себе добровільно, і якби Отець не допустив цього, то ти не мав би влади наді Мною; гріх і на тобі, а ще більший на тому, хто зрадив Мене, Іуді, або і на народі, тому що він доклав до хвороби ран Моїх хворобу нову, і не згадав про обов’язок сотворити милість, але, знайшовши Мене безвідповідальним і безпомічним, віддав на хрест; не посоромився навіть і того, що Я з стількох судилищ вийшов безневинним, але кричав: “Розіпни, розіпни!”

Ін. 19:12. З того часу Пілат намагався відпустити Його. Іудеї ж кричали: якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві; всякий, хто робить себе царем, противник кесареві.

Отже, коли Господь цими словами налякав Пілата, він відтоді ще більше шукав відпустити Його.

Іудеї ж, оскільки викриті були в наклепі, що Він Сам Себе видає за царя, не встигли і в тому, що послалися на свій закон (бо Пілат відтепер ще більше побоявся і забажав відпустити Його, щоб не дратувати Бога), знову вдаються до чужих законів і Пілата, як боягуза, лякають. Бо, побачивши, що він із благоговінням боїться, як би засуджуючи Іісуса, Сина Божого, не згрішити, вони наводять на нього страх від кесаря і, наклепницьки на Господа у викраденні царської влади, погрожують Пилатові, що він образить кесаря, якщо відпустить того, хто повстає проти нього.

І де Він спійманий у викраденні царської влади? Чим ви це доведете? Порфірою? Діадемою? Воїнами? Але чи не все в Нього бідно? І одяг, і їжа, і дім? Дому навіть і немає.

Ін. 19:13. Пілат, почувши це слово, вивів Іісуса і сів на судилищі, на місці, що зветься Ліфостротон, а по-єврейськи Гаввафа.

Але як мало мужності в Пілата, коли він визнав небезпечним для себе залишити таке обвинувачення без дослідження! Він виходить, ніби з наміром дослідити справу, бо це означають слова “сів на судилищі”; тим часом, не зробивши жодного дослідження, зраджує Його, думаючи тим самим схилити їх.

Ін. 19:14. Тоді була п’ятниця перед Пасхою, і година шоста.

Євангеліст Марк каже, що, коли Христа розіп’яли, “була третя година” (Мк. 15:25), а Іоанн каже, що тоді була година “шоста”. Як же це?

Деякі думають вирішити це тим, що тут помилка писаря. А що це могло трапитися, і що і в Іоанна написана була третя година, а не шоста, як тепер, це видно з наступного. Три євангелісти, Матвій, Марк і Лука, згідно кажуть, що від шостої години настала пітьма по всій землі до дев’ятої години. Очевидно, Господь наш був розп’ятий до шостої години, до настання темряви, а саме: близько третьої години, як помітив Марк, а так само й Іоанн, хоча помилка переписувачів змінила гаму на накреслення єпісімона. Так вирішують цю незгоду.

Інші ж кажуть, що Марк ясно і безсумнівно означив час вироку про розп’яття Господа. Бо говориться, що судді розіп’яли і стратили, з того часу, в який вони виголосили вирок, бо на словах він отримав силу покарання і смерті. Тому Марк каже, що Він розп’ятий у третю годину, в ту, в яку Пілат виголосив вирок. А як Марк зауважує час вироку, то Іоанн записав годину, в яку розіп’яли Господа. До того ж, дивись, як багато скоєно між вироком Пілата про розп’яття і тією годиною, в яку Господь зійшов на хрест. Відпустивши Варавву, він бичував Іісуса і рішуче віддав Його на розп’яття; бо відпущення Варавви було засудженням Господа. Воїни насміхаються. І дивись, скільки часу пішло б на тривале висміювання. Пілат вивів Його, розмовляв з іудеями; знову входить і судить Іісуса; знову виходить і розмовляє з іудеями. Усе це могло зайняти час від третьої години до шостої. Тому Іоанн, який з точністю виклав це, як той, що стежив за всім, згадує про шосту годину, коли Пілат віддав зовсім, “щоб був розп’ятий”, уже не розмовляючи з юдеями, не засуджуючи Іісуса, а виголосивши остаточне рішення про Нього.

Якщо хто скаже для чого, ще близько третьої години виголосивши вирок про розп’яття, знову хотів відпустити Його? По-перше, нехай знає такий, що, примушений натовпом, він виголосив вирок; потім збентежений був сном дружини, бо вона застерігала його: “не роби нічого Праведникові Тому” (Мф. 27:19). При всьому цьому зауваж, як висловився Іоанн: “Була година шоста”. Не сказав ствердно “було шість годин”, але ніби нерішуче і не з упевненістю – “година шоста”. Тому анітрохи не повинно бути важливим для нас, що євангелісти, мабуть, не зовсім згодні один з одним, якщо навіть допустимо цю розбіжність. Бо дивись, чи не всі вони сказали, що Іісус був розп’ятий; а що про годину кажуть: один, що це було третє, а інший – шосте, то чи шкодить це хоч трохи істині? Але вельми достатньо доведено, що розбіжності навіть і немає.

І сказав Пілат іудеям: ось, Цар ваш!

Ми багато разів говорили, що Пілат більш слабкий і боязкий, ніж злісний. Ось і тепер, дивись: справі він надає вигляду дослідження і суду, а в усьому діє слабко. “Ось, – каже, – Цар ваш”: ні Іісуса не засуджує, ні іудеїв прямо не викриває, але ніби прикрито докоряє їм у наклепі. “Ось, – каже, – яку людину ви оббріхуєте в домаганні царства над вами, людину бідну і таку, що не думає шукати цього. Звинувачення помилкове. Бо що в Нього властивого викрадачеві влади? Воїни? Багатство? Благородство? “Ось Цар ваш”. Що користі, якщо ви вб’єте Його, Людину, Яка не може заподіяти ані найменшої шкоди?” Так говорить Пілат, але без наполегливості і твердості, і без боротьби за істину.

Ін. 19:15. Вони ж закричали: візьми, візьми розіпни Його!

А вони кажуть: “Візьми, візьми, розіпни”; примушують і вимагають хреста, бо бажають надати Христові поганої слави. Бо така смерть була найганебнішою і найпроклятішою, як сказано: “Проклятий усякий, хто повішений на дереві” (Повт. 21:23). А не знали вони, що як деревом було падіння, так деревом буде і виправлення.

Пілат говорить їм: чи Царя вашого розіпну? Первосвященники відповіли: нема в нас царя, крім кесаря.

Зауваж і те, як вони самі заявляють, що в них немає іншого царя, окрім кесаря, і через те самі добровільно підкоряються владі римлян і відторгаються від Царства Божого. Тому й Бог віддав їх римлянам, яких вони самі назвали царями, відрікшись від Промислу і Покровительства Божого.

Ін. 19:16. І тоді він видав Його їм на розп’яття. І взяли Іісуса і повели.

“І тоді він видав Його їм”. Божевільний! належало б дослідити, чи міг Він справді привласнити Собі царську владу, а ти зраджуєш Його, поступаєшся через страх і закінчуєш суд у спосіб, негідний чоловіка.

Ін. 19:17. І, несучи хрест Свій, Він вийшов

Оскільки вони дотик до хресного древа вважали справою безчесною, то на Нього, як уже засудженого і проклятого, і покладають прокляте древо. Зауваж і те, що це відбувається згідно зі старозавітним прообразом. Як там Ісаак, несучи дрова, йшов на заклання, так і тут Господь іде, несучи Хрест, і, ніби воїн якийсь, несе зброю, якою скидає свого супротивника. Що Ісаак служив образом Господа, це ясно. Ісаак – означає сміх або радість. Хто ж інший став нашою радістю, як не Той, Хто через Ангела за самого зачаття подав єству людському радість? Бо благовістя, яке почула Діва, прийняло все єство людське. Батько Ісаака Авраам – значить батько багатьох народів і є образ Бога всіх, який є Отець іудеїв і язичників, за прихильністю і визначенням Якого Син Його несе хрест. Тільки в Старому Завіті справа обмежувалася волею батька, тому що то було прообразом, а тут виповнилося насправді, тому що це була істина. Може бути і ще схожість. Як там Ісаак був відпущений, а зарізане ягня, так і тут Божественне єство перебувало безпристрасно, а зарізане людське єство, яке і називається Агнцем, як народження вівці, що заблукала, – Адама.

Як же інший євангеліст (Мк. 15:21) каже, що “нести Хрест змусили Симона”? Було те й інше. На початку Господь пішов, Сам несучи Хрест, тому що цим деревом усі гребували і не дозволяли собі навіть доторкнутися до нього, А коли вийшли, зустріли Симона, який йшов з поля, і тоді дерево це поклали на нього.

на місце, що зветься Лобне, єврейською Голгофа;

Місце це назвали “Лобне”, бо зберігалася поголоска, що тут поховано Адама, щоб, де був початок смерті, там же відбулося і скасування її. Бо є передання церковне, що після вигнання людини з раю першим житлом її була Іудея, дана їй на розраду після райського блаженства, як країна краща і багатша за всі інші. Вона-то перша прийняла і мертву людину. Люди того часу, здивовані мертвим чолом, зняли з нього шкіру і зарили його тут, і від нього дали назву цьому місцю. А після потопу Ной передав усім сказання про це. Тому й Господь приймає смерть там, де джерело смерті, щоб висушити його.

Ін. 19:18. там розп’яли Його і з Ним двох інших, з одного і другого боку, а посередині Іісуса.

Розпинають із Ним і двох інших. Іудеї хотіли цим пустити недобрий слух, ніби й Він розбійник. Тим часом мимоволі виконують цим пророцтво, яке говорить: “і з злочинцями був порахований” (Іс. 53:12).

Звертай же увагу на Премудрість Божу, як Вона звернула до слави Господа те, що вони робили до безчестя Його. Бо Він на самому Хресті врятував розбійника, що не менш дивно, і ще більше доводить Божество Його. Бо прославився один тільки Він, хоча разом із Ним розіп’яті були й інші. Цього не сталося б, якби Він був винним і порушником закону, але не був Сам вищим за закон і Суддею беззаконних.

Ін. 19:19. Пілат же написав і надпис, і поставив на хресті. Написано було: Іісус Назорей, Цар Іудейський.

Пілат пише титло на хресті, тобто провину, напис, оголошення. У написі позначалося, чий хрест. Отже, Пілат робить цей напис, з одного боку, для того, щоб помститися іудеям за те, що вони не послухалися його, і показати злість їхню, через яку вони повстали проти свого власного царя, а з іншого, для того, щоб захистити славу Христа. Вони розіп’яли Його з розбійниками, бажаючи збезчестити ім’я Його.

Ін. 19:20. Цей напис читали багато з іудеїв, тому що місце, де був розп’ятий Іісус, було недалеко від міста, і написано було єврейською, грецькою, римською.

Пілат оголошує, що Він був не розбійник, але Цар їхній, і це оголошує не однією, а трьома мовами. Бо природно було припускати, що через свято з іудеями прийшло багато і язичників. Вище і євангеліст (Ін. 12:20-21) згадує про деяких еллінів, які прийшли бачити Іісуса. Отже, щоб усі знали про шаленство іудеїв, Пілат сповістив про Нього всіма мовами.

Напис, зроблений трьома мовами, дає натяк і на щось вище, а саме: показує, що Господь є Царем любомудрості діяльної, природничої та богословської. Римські літери слугують образом діяльної любомудрості, бо влада римлян наймужніша і найдіяльніша у справі військовій; грецькі – образ любомудрості природничої, бо греки займалися вивченням природи; єврейські – богословської, бо євреям ввірено Богопізнання. Отже, слава Тому, Хто через Хрест явив Себе таким, що має таке Царство, Хто і світ переміг, і нашу діяльність укріпив, і подає пізнання природи, і через нього вводить до найвнутрішньої завіси, до Власного знання і споглядання, тобто богослов’я.

Ін. 19:21. Первосвященники ж іудейські сказали Пілатові: не пиши: Цар Іудейський, але що Він говорив: Я Цар Іудейський.

Іудеї заздрили Іісусу і тоді, коли Він був розп’ятий. Бо що кажуть? Напиши, що Він Сам говорив. Бо тепер напис представляється загальною думкою юдеїв, а якщо буде додано “Сам Себе назвав Царем”, тоді провина буде в Його зухвалості й гордості.

Ін. 19:22. Пілат відповів: що я написав, те написав.

Але Пілат не погодився, а залишився при колишній думці. Тому й каже: “Що я написав, те написав”.

Утім, тут влаштовується і щось інше, важливе. Оскільки три хрести, закопані в землю, лежатимуть в одному й тому самому місці, то щоб не залишилося невідомим, який із них Хрест Господній, улаштовано так, що він один тільки має титул і напис, і за цією ознакою може бути впізнаний. Бо хрести розбійників не мали написів.

Ін. 19:23. Воїни ж, коли розп’яли Іісуса, взяли одежу Його і розділили на чотири частини, кожному воїнові по частині, і хітон; хітон же був не зшитий, а весь зітканий зверху,

Слова “зітканий зверху” додані не без значення. Але одні кажуть, що цими словами алегорично виражається, що Розп’ятий був не простою Людиною, але мав і “зверху” Божество. Деякі ж кажуть, що євангеліст описує самий вигляд хітона. Оскільки в Палестині, з’єднуючи два шматки матерії, тобто два полотна, тчуть одяг, вживаючи, замість шва, тканину, то Іоанн, щоб показати, що таким саме був хітон, сказав, що він “увесь тканий зверху”, тобто витканий від початку й від верху до низу. Вказує ж цим зауваженням на бідність одягу Христового. Інші ж кажуть, що в Палестині ткають полотна не так, як у нас: у нас зверху знаходиться основа і качок, а полотно ткається знизу і таким чином йде догори; там, навпаки, основа знаходиться знизу, а тканина тчеться зверху. Таким, кажуть, був хітон Господа.

Без сумніву, і тут є таїнство. Тіло Господа виткане згори, бо Дух Святий прийшов, і сила Всевишнього осяяла Діву (Лк. 1:35). Бо, хоча Він прийняв вниз суще і занепале єство людське, але Плоть Божественна утворена і виткана згори благодаттю Святого Духа. Отже, Святе Тіло Христа, що розділяється і роздається в чотирьох частинах світу, перебуває нероздільно. Бо, будучи приділеним кожному поодинці і кожного освячуючи Своїм тілом, Єдинородний Своєю плоттю цілком і нероздільно мешкає у всіх. Бо, будучи скрізь, Він ніяк не розділений, як і апостол Павло волає (1Кор. 1:13).

Оскільки все складається з чотирьох стихій, то під одягом Іісусовим можна розуміти цю видиму і створену природу, яку біси розділяють, коли вб’ють Слово Боже, яке є в нас; намагаються вони привернути нас на свій бік через прив’язаність до мирських благ, але не можуть роздерти хітон, тобто Слово, яке є в усьому сущому, за яким все існує. Бо, скільки б багато разів я не спокусився поточними благами, я все ж таки знаю, що вони плинні, знаю і якість, і сутність оманливих і минущих речей.

Ін. 19:24. і сказали один одному: не будемо роздирати його, а кинемо жереб про нього, чий буде,– щоб збулося сказане в Писанні: розділили ризи Мої між собою і про одежу Мою кидали жереб (Пс. 21:19). Так воїни і зробили.

Чим диявол лукавить, у тому виконуються пророцтва. І дивись істину. Розіп’ятих було троє, і, однак же, промови пророків виконуються на Ньому тільки одному. І поміть точність пророцтва. Пророк сказав не про те тільки, що вони розділили, а й про те, що не розділили. Інший одяг вони розділили на частини, а хітон – ні, але справу про нього залишили жеребу (Пс. 21:19).

Воїни діяли через свою нерозумність.

Ін. 19:25. Біля хреста Іісуса стояли Мати Його і сестра Матері Його, Марія Клеопова, і Марія Магдалина.

Чому Марія Клеопова називається сестрою Матері Його, тоді як Іоаким не мав іншого чада? Клеопа був брат Йосипу. Коли Клеопа помер бездітним, то, за переданням декого, Йосиф дружину його взяв за себе і народив братові дітей. Одна з них – згадувана тепер Марія. Вона називається сестрою Богородиці, тобто родичкою. Бо Писання має звичай називати родичів братами. Наприклад, Ісаак говорить про Ревекку, що вона сестра йому, хоча вона була дружиною його. Так і тут уявна дочка Клеопи називається сестрою Богородиці за спорідненістю.

У євангеліях є чотири Марії: одна – Богородиця, яку називають Матір’ю Якова та Іосії, бо вони були діти Йосифа, народжені від першої його дружини, можливо, дружини Клеопової. Богородиця називається Матір’ю їхньою, як мачуха, бо Її вважали дружиною Йосипа. Інша – Магдалина, з якої Господь вигнав сім бісів; третя – Клеопова, і четверта – сестра Лазаря.

Ін. 19:26. Іісус, побачивши Матір і учня, що тут стояв, котрого любив, говорить до Матері Своєї: Жоно! ось, син Твій.

Він дбає про Матір, навчаючи нас до останнього подиху докладати всіляке піклування про батьків. І дивись, тоді як тут знаходяться й інші дружини, Він піклується про одну тільки Матір. Бо на батьків, які перешкоджають у справі вшанування Бога, не слід звертати уваги, а про таких, які не перешкоджають, потрібно всіляко піклуватися.

Так і Він, оскільки Сам відходить від життя, і Матері природно було сумувати і шукати заступництва, доручає піклування про Неї учневі. Євангеліст приховує своє ім’я через скромність. Бо якби він хотів хвалитися, то представив би і причину, через яку його любили, і, ймовірно, вона була якась велика і чудова. Ах! як Він вшанував учня, роблячи його Своїм братом. Так добре перебування з Христом стражденним, бо воно призводить до братерства з Ним.

Здивуйся, як Він на Хресті все творить без збентеження, дбає про Матір, виконує пророцтва, відвертає розбійникові рай, тим часом як перш ніж розп’ятитися, відчуває душевне томління, виділяє піт. Ясно, що останнє належить людському єству, а перше – силі Божої.

Нехай посоромляться Маркіон і всі інші, які пустословили, ніби Господь з’явився світу примарно. Бо якщо Він не народився і не мав Матері, то для чого Він докладає про Неї настільки велике піклування?

Ін. 19:27. Потім каже учневі: ось, Мати твоя! І з цього часу учень цей взяв Її до себе.

Итак, ученик сей взял Марию к себе, ибо Чистая вверена чистому. Смотри, как женский пол тверд в бедах, а мужчины все оставили Господа. Подлинно пришел Тот, Кто слабое укрепляет и уничиженное приемлет.

Ін. 19:28. Після того Іісус, знаючи, що вже усе звершилося, щоб збулося Писання, говорить: жажду!

“Знаючи, – каже, – Іісус, що вже все збулося”, тобто, що не залишається нічого невиконаного в плані домобудівництва Божого. Так вільна була смерть Його. Бо смерть для тіла Його настала не раніше, як Сам Він забажав, і Він забажав після того, як усе виконав. Тому-то й говорив: “Маю владу покласти душу Мою” (Ін. 10:18).

“Каже: жажду”, і в цьому випадку знову виконує пророцтво.

Ін. 19:29. Стояла тут посудина, повна оцту. Воїни, намочивши оцтом губку і настромивши її на тростину, піднесли до уст Його.

А вони, виявляючи злодійську вдачу свою, напоюють Його оцтом, як вони робили зі злочинцями. Бо іссоп для того й додається, що він шкідливий. Деякі ж кажуть, що ісопом називається тростина, бо така вершина тростини. Губку приклали до тростини, бо уста Іісуса були високо. І таким чином сповнилося пророцтво, що говорить: “в спразі моїй оцтом мене напували” (Пс. 68:22).

Ін. 19:30. Коли ж Іісус спробував оцту, сказав: звершилось!

Після напування Він сказав “звершилось!”, тобто і це пророцтво з усіма іншими збулося, нічого не залишається, все скінчено. Він усе творить без збентеження і з владою. Це видно з подальшого.

І, схиливши голову, віддав дух.

Бо, коли все сталося, Він, “схиливши главу”, бо вона не була прикута, “віддав дух”, тобто випустив останній подих. З нами буває навпаки: у нас спочатку дихання припиняється, а потім голова схиляється. Він же спочатку схилив голову, а потім випустив дух. З усього цього ясно відкривається, що Він був Господь смерті і все творив за Своєю владою.

Господь віддав дух Богові й Отцю, щоб показати, що душі святих не залишаються в гробах, а потрапляють у руки Отця всіх, а душі грішних занепадають до місця муки, тобто в пекло.

Ін. 19:31. А як тоді була п’ятниця, то іудеї, щоб не залишити тіл на хресті в суботу (бо та субота була день великий), просили Пілата, щоб перебити їм гомілки і зняти їх.

А ті, котрі поглинають верблюда, і оціджують комара (Мф. 23:24), вчинивши настільки велике злодіяння, виявляють особливу дбайливість про день. “Бо, – каже, – щоб не залишити тіл на хресті, просили Пілата”, тобто просили про те, щоб зняти їх.

Отже, вони не хотіли бути в день свята мстителями і вбивцями. Інакше: і закон так наказував, щоб сонце не заходило в гніві людини (Еф. 4, 26). Дивись, як через вигадки іудеїв виконуються пророцтва. Тут зараз виконуються два пророцтва, як далі говорить євангеліст.

Ін. 19:32. І прийшли воїни і в першого перебили гомілки, і в другого, розп’ятого з Ним.

Для чого вони просять, щоб перебиті були гомілки? Для того щоб, якщо і залишаться живі, були не здатні до справи (бо вони були розбійники).

Ін. 19:33. А коли, підійшовши до Іісуса, побачили, що Він уже помер, не перебили Йому гомілок.

Ін. 19:34. Але один з воїнів списом проколов Йому ребра, і відразу витекла кров і вода.

Хоча не розтрощили гомілок Іісуса, проте ж, на догоду іудеям пронизують Його, і витікає кров і вода. І це дивовижно. Вони думали поглумитися і над мертвим тілом, але наруга обертається їм на диво. Варте подиву і те, що з мертвого тіла витікає кров. Втім, дехто з недовірливих скаже, що, ймовірно, в тілі було ще скільки-небудь життєвої сили. Але коли й вода витекла, то диво незаперечне. Неспроста це трапилося, але тому, що життя в Церкві починається і триває за допомогою цих двох речей: водою ми народжуємося, а Кров’ю і Тілом живимося. Отже, коли приступаєш до чаші спілкування Крові Христової, так налаштовуй себе, наче б ти пив із самого ребра.

Примічай, мабуть, і те, як за допомогою прободеного ребра лікується рана ребра, тобто Єви. Там Адам, заснувши, позбувся ребра; і тут Господь, заснувши, дає ребро воїну. Спис воїна є образ меча, що обертається і виганяє нас із раю (Бут. 3:24). А оскільки все, що обертається, не зупиняється у своєму русі, поки не вдариться об що-небудь, то Господь, показуючи, що Він зупинить той меч, мечу воїна підставляє Своє ребро, щоб нам зрозуміло було, що, як спис воїна, влучившися в ребро, зупинився, так і полум’яний меч зупиниться, і вже не страшитиме своїм обертанням і не заборонятиме входу до раю.

Нехай посоромляться аріани, які в таїнстві причащання не приєднують води до вина. Бо вони, як здається, не вірять, що з ребра витекла і вода, що дивніше, але вірять, що витекла одна кров, і тим зменшують велич дива. Бо кров показує, що Розп’ятий – людина, а вода, що Він вищий за людину, саме, – Бог.

Ін. 19:35. І той, що бачив, засвідчив, і свідчення його правдиве; він знає, що говорить істину, щоб ви повірили.

“Не від інших, – каже, – я чув, але сам тут був і бачив, і істинне свідчення моє”. Справедливо зауважує це. Він оповідає про наругу, а не про що-небудь велике і гідне, щоб тобі запідозрювати це сказання. “Для того, – каже, – я докладно описую це і не приховую, мабуть, безчесне, щоб ви вірили, що все це, безсумнівно, істинне, а не складено на чиюсь користь”. Бо хто говорить на чиюсь користь, той виставляє більш славне.

Ін. 19:36. Бо це сталося, щоб збулося Писання: кістка Його хай не зламається (Вих. 12:46).

А оскільки Мойсея вважали достовірнішим за нього, то він і його приводить у свідки. Що Мойсей сказав про агнця, заколотого на Пасху: “кістка не зламається” (Вих. 12:10,46), то, за поясненням євангеліста, виповнилося на Христі. Бо той агнець був образом Його, і багато подібного між ним та Істиною.

Отже, “кістка не зламається” в Іісуса; а ребро Його проливає нам джерела буття і життя. Вода – джерело буття, бо ми через неї стаємо християнами, а Кров – життя, бо ми нею харчуємося. І Слово Боже є Агнець. Вкушаючи Його від голови до ніг (голова божества, бо воно – голова, і ніг – плоті, бо вона – найнижча частина), ще й нутрощі Його, тобто таємне й потаємне, з благоговінням беручи в їжу, ми не розтрощимо кісток, тобто важких для розуміння й піднесених думок. Бо чого не можемо зрозуміти, того ми не зламаємо, тобто не намагаємося зрозуміти погано і зі спотворенням. Отже, коли тверезо розуміємо, тоді не ламаємо, бо божественне зберігаємо в цілості. А коли будемо намагатися зрозуміти і приймаємо єретичне розуміння, тоді розтрощуємо і ламаємо тверді й недоступні думки. Такі предмети, тобто незрозумілі, треба палити вогнем, тобто віддавати Духові, і Він обробить і витончить їх, бо Він осягає все, “і глибини Божі” (1Кор. 2:10).

Ін. 19:37. Також і в другому місці Писання говорить: будуть дивитися на Того, Котрого пронзили (Зах. 12:10).

Виповниться й інше пророцтво, що говорить: “будуть дивитися на Того, Котрого пронзили” (Зах. 12:10). Бо, коли Він прийде судити, тоді побачать Його в кращому і боговиднішому тілі, і ті, що пронизали, впізнають Його і заплачуть. Понад те, ця зухвала справа ворогів Іісусових для невіруючих буде дверима віри й доказом, як, наприклад, для Фоми. Бо він упевнився у воскресінні через дотик ребра.

Ін. 19:38. Після цього Йосиф з Аримафеї (учень Іісуса, але таємний, з остраху перед іудеями) просив Пілата, щоб зняти тіло Іісуса; і Пілат дозволив. Він пішов і зняв тіло Іісуса.

Чому не з дванадцяти хто-небудь прийшов до Пілата, але наважився на таку справу Йосиф, який, можливо, належав до числа сімдесяти? Якщо хто-небудь скаже, що учні (12) сховалися через страх від іудеїв, то і він був одержимий таким же страхом.

Можна сказати, що він (Йосип) був людиною вельми знаменитою, і за своєю знаменитістю відомий і Пілату.

Ін. 19:39. Прийшов також і Никодим (який приходив раніше до Іісуса вночі) і приніс суміш смирни і алоя, літрів близько сотні.

Подумавши, що гнів іудеїв приборканий, коли ненависний для них Іісус уже розіп’ятий, Йосиф безбоязно приходить і разом із Никодимом здійснює чудове поховання.

Ін. 19:40. І вони взяли тіло Іісуса і обгорнули Його пеленами з пахощами, як за звичаєм ховають іудеї.

Обидва вони не уявляли про Нього нічого Божественного, а прихильні до Нього тільки як до людини, бо приносять такі пахощі, що переважно мали силу надовго зберігати тіло і не давати йому скоро віддатися тлінню. А це показувало, що вони не уявляли про Нього нічого великого. Однак же, вони виявляють до Нього велику любов, бо ховають не як злочинця, але прекрасно, за звичаєм іудейським.

Ін. 19:41. На тому місці, де Його розп’яли, був сад, і в саду новий гроб, в якому ще ніхто не був покладений.

“Гроб” був “новий, у якому ще ніхто не був покладений”. Так влаштувалося для того, щоб не можна було перетлумачити воскресіння, начебто воскрес інший, а не Іісус. І інакше. Гроб новий образно показував те, що через гроб Господній буде оновлення від смерті й тління, і в ньому ми всі оновимося.

Ін. 19:42. Там поклали Іісуса заради п’ятниці іудейської, тому що гроб був близько.

Час змушував їх поспішати. Бо смерть Іісуса настала о дев’ятій годині. Потім, доки вони ходили до Пілата і доки знімали тіло, природно настав уже вечір, коли не можна було облаштовувати гробницю. Тому вони покладають Його в найближчу гробницю. Бо “на тому місці, де Він розп’ятий, був сад, а в саду гроб новий”. Влаштовується так, що гроб близько; тому учні можуть прийти і бути глядачами і свідками того, що трапилося, можуть бути приставлені воїни для охорони і буде недоречна мова про викрадення. Усього цього не могло б бути, якби Іісус похований був далеко.

Зауваж, прошу тебе, як багато збіднів Господь для нас. За життя Він не мав дому; по смерті не має гробу, але покладається в чужому; Він голий, і одягає Його Йосиф. Іісус і нині буває мертвий, коли Його умертвляють люди, що чинять насильство, або пристрасні до надбань; Він страждає також від голоду; буває також голий, бо, що не терпить бідняк, все те терпить Христос. І ти нині наслідуй Йосифа, додавай добро до добра (бо Йосиф – означає збільшення), одягай наготу Христа, тобто бідняка. Зроби ж це не один раз, але поклади в гробі душі і завжди пам’ятай, завжди міркуй і піклуйся про такі справи. Домішуй смирну й багряну. Бо мусиш обносити в розумі гіркі й суворі судилища тамтешнього віку й той Глас, що немилостивих назве проклятими й відішле у вогонь (Мф. 25:41). На мою думку, немає нічого жахливішого за цей Глас.

Глава двадцята

Ін. 20:1. У перший же день тижня Марія Магдалина приходить до гробу вранці, коли було ще темно, і бачить, що камінь відвалений від гробу.

“У перший же день тижня” євангеліст називає той день, який ми називаємо Господнім. Бо суботою називає седмицю днів, а “У перший же день тижня” – перший день. По суті всякий день є один. Але один, взятий багато разів і складений, становить багато. Так, перший день є один, двічі взятий є другий, тричі – третій і так далі. Такий день є образ майбутнього століття, який є один день, що ні вночі не перетинається, ні півдня не має. Бог є Сонце його, що ніколи не заходить. Як Господь воскрес цього дня, тлінне Своє тіло зробивши нетлінним, так і ми в майбутньому віці отримаємо нетління.

Отже, у перший день седмиці “приходить Марія Магдалина”. Оскільки субота минула, і законом уже не заборонявся рух, вона вирушає, бажаючи знайти деяку розраду від місця поховання Господа.

Ін. 20:2. І ось, біжить і приходить до Симона Петра і до другого учня, якого любив Іісус, і каже їм: взяли Господа з гробу і не знаємо, де поклали Його.

І, побачивши камінь відваленим від гробу, з великою поспішністю йде до Петра та Іоанна. Господь воскрес тоді, коли камінь лежав ще на місці, і печатки були цілі. Але як потрібно було кому-небудь бути свідками воскресіння і увійти до гробу, то камінь відвалений Ангелом. Марія, яка нічого ще не знає про воскресіння, називає цю подію викраденням і перенесенням.

Ін. 20:3. Негайно ж вийшов Петро і другий учень та пішли до гробу.

Потім учні приходять до гробу і бачать, що лежать одні пелени; а це було знаком істинного воскресіння. Бо якби хто-небудь переклав тіло, той не розкрив би його; і якби хто вкрав, той не потурбувався б звивати пелени і класти окремо на особливому місці, але взяв би тіло просто, як було можна. Тому євангеліст заздалегідь сказав, що тіло Христове поховане було з великою кількістю смирни, що не гірше за смолу приклеює пелени до тіла, щоб ми, коли почуємо, що хустка лежала на особливому місці, анітрохи не вірили тим, котрі кажуть, начебто тіло Христове вкрадене. Бо злодій не був би таким дурним, щоб на справу зайву вживати стільки старань і не підозрювати, що довше буде нею займатися, то скоріше може бути спійманий.

О котрій годині відбулося воскресіння, про те ніхто не знає, так само як невідомий і час другого пришестя. Якщо євангеліст Матвій каже, що землетрус стався глибокого вечора, а Іоанн каже, що Марія прийшла і побачила відвалений камінь вранці, коли було ще темно, то в цьому немає розбіжності. Бо, по-перше, за Матвієм, пізно в суботу прийшли жінки, а в Іоанна тепер не згадується про жінок, коли сказав про це Матвій, зайвим було б про те саме казати й Іоанну; але Марія Магдалина приходить вранці. Різні пришестя до гробу: то Марія приходить з іншими дружинами, то одна тільки вона. Звідси і з’являється розбіжність між євангелістами, що вони кажуть про різні приходи, кожен про своє. Так, по-перше, говоримо, що Матвій говорить про один прихід – дружин, а Іоанн про інший, про прихід жінки – Магдалини. Потім, глибокий вечір і ранок, “коли ще темно”, що інший назвав би глибоким ранком, збігаються в одне й те саме, тож увесь цей час є середина ночі.

Якщо запитаєш, яким чином Петро й Іоанн, і жінки входили до гробу, коли тут була варта, то відповідь проста: коли Господь воскрес і з землетрусом постав при гробі Ангел, тоді варта пішла оголошувати про це фарисеям, і, таким чином, гроб звільнився від військової варти, і учні безстрашно могли приходити.

Ін. 20:4. Вони побігли обидва разом; але другий учень біг скоріше від Петра, і прийшов до гробу перший.

Ін. 20:5. І, нахилившись, побачив, що лежать пелени; але не ввійшов у гроб.

Зауваж, мабуть, смиренність євангеліста, з якою він свідчить про ретельність дослідження Петрового. Сам він прийшов раніше, побачив пелени, що лежали, і нічого більше не досліджує, але чекає на Петра.

Ін. 20:6. Слідом за ним приходить Симон Петро, і входить у гроб, і бачить одні лиш пелени, що лежали,

Ін. 20:7. і хустину, яка була на голові Його, лежала згорнена по-особливому, не з пеленами, а осторонь на іншому місці.

А полум’яний Петро увійшов всередину гробу і ретельно оглянув усе.

Ти ж зрозумій, як Петро діяльний і гарячий, а Іоанн проникливий і здатний до розуміння Божественних предметів. Чисто споглядальний випереджає знанням і обдарованістю, а діяльний відстає, однак же, ретельністю і старанням перемагає гостроту його, і діяльний перший вбачає якусь Божественну таємницю. Чи не подібне щось буває і в науках? І тут із двох хлопчиків малоздібний і повільний старанням перевершує того, який за природою швидший і здібніший. Так і в духовних предметах діяльний і недосвідчений у слові нерідко розуміє краще, ніж споглядальний.

Ін. 20:8. Тоді ввійшов і другий учень, що раніше прийшов до гробу, і побачив, і увірував.

Тоді й він (Іоанн), увійшовши після нього (Петра), побачив похоронні пелени, що лежали окремо, одні від інших, і увірував, втім, не в те, що Господь воскрес, а в те, що Його вкрали. Він повірив словам Марії, що взяли Господа.

Ін. 20:9. Бо вони ще не знали з Писання, що Йому належало воскреснути з мертвих.

Чому ж повірив Марії, а не помислив про воскресіння? Тому, що вони ще не знали “Писання, що Йому належить воскреснути з мертвих”, і повірили Марії, яка підозрювала викрадення і перенесення тіла.

Ін. 20:10. Тоді учні знову повернулись до себе.

Отже, вони повернулися до себе, тобто самі по собі, нічого більше не дізнавшись.

Ін. 20:11. А Марія стояла біля гробу і плакала, і коли плакала, нахилилася до гробу,

Марія, за властивою жінкам чутливістю і любов’ю до сліз, стоїть біля гробу і плаче. Не знаходячи Іісуса, дивиться на те місце, де покладено було любиме тіло, і в цьому одному знаходить розраду. За те й удостоюється бачити більше, ніж учні.

Ін. 20:12. і бачить двох Ангелів у білому одязі, що сиділи один біля голови і другий біля ніг, де лежало тіло Іісусове.

Вона побачила те, чого вони не бачили, саме: двох Ангелів. Бачення Ангелів було для неї найбільшою втіхою. І світле їхнє вбрання, і сидіння їхнє, одного біля голови, а іншого біля ніг, показувало, що вони знають щось більше, і, якщо їх запитають, можуть наставити.

Будь-яка душа, що панує над пристрастями, називається Марією. Очистившись за допомогою безпристрасності, вона бачить в Іісусі Бога і Людину. Бо один з Ангелів, що сидить у головах, вказує на Божество, а інший, що сидить у ногах, на принижене втілення Слова.

Ін. 20:13. І вони кажуть їй: жоно! що ти плачеш?

І слова “що ти плачеш?” сповнені щирої участі. Щоб Марія не зніяковіла, як жінка, питанням цим вгамовують її збентеження. Запитують з такою участю і лагідністю: “Жоно! що ти плачеш?”

Говорить їм: взяли Господа мого, і не знаю, де поклали Його.

Вона ж із жаром і любов’ю відповідає: “Забрали Господа мого, тому й плачу; не знаю куди й переклали Його; я пішла б туди, помазала б тіло Його, і в цьому принаймні знайшла б деяку розраду”.

Ін. 20:14. Сказавши це, обернулася назад і побачила Іісуса, Котрий стояв, але не впізнала, що це Іісус.

Для чого Марія повернулася назад? Коли вона розмовляє з Ангелами, що її спонукало повернутися назад? Ймовірно, поки вона говорила з Ангелами, Іісус, раптово з’явившись позаду неї, здивував їх, і вони, побачивши Владику, і виглядом, і рухом, і поглядом, одразу ж виявили, що побачили Господа, і жінка ця (Марія), помітивши це, обернулася назад.

Ін. 20:15. Говорить їй Іісус: жоно! що ти плачеш? кого шукаєш? Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: господарю! якщо ти виніс Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його.

Можливо, Він Ангелам з’явився в приголомшливому вигляді, а Марії не в такому, але в смиренному і звичайному, чому вона і вважала Його за садівника, саме того саду, в якому був гроб. Тому ж вона і каже: “господарю, якщо ти виніс Його”, тобто якщо ти вкрав Його. І не каже “Іісуса”, але – “Його”, каже ніби знає, в чому справа. Отже, якщо ти виніс, тобто взяв і вкрав звідси, то скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його і перекладу в інше місце, де Він буде похований чудово. Можливо, вона боялася, щоб іудеї не поглумилися і над мертвим тілом, і тому бажала, щоб воно перекладено було в інше місце, їм невідоме.

Ін. 20:16. Іісус говорить їй: Маріє!

Намір жінки сповнений любові; але вона не може уявити собі нічого високого. І як вона сама по собі не могла помислити нічого високого, то Господь голосом Своїм дає їй знати Себе. Бо Він вимовив тільки ім’я її і тим вклав знання, подібно до того, як іудеям іноді давав впізнавати Себе, а іноді при них був, і вони не впізнавали Його. Так і в промовах, коли хотів, тоді давав упізнавати Себе. Так само і тепер, коли захотів, тоді дав Марії впізнати Себе за голосом. Без сумніву, Він і раніше голосно говорив їй: “Жоно, що ти плачеш?” Але Марія не впізнала, бо не було на це волі Іісусової. А коли Він захотів, вона впізнала Його за голосом.

Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! – що означає: Учителю!

“Вона, обернувшись, каже Йому”. Як це? Вона вела з ним мову і говорила: “Скажи мені, де ти поклав Його”; а тепер євангеліст каже, що вона “обернулася”? Мені здається, що вона, сказавши “де ти поклав”, звернулася до Ангелів, можливо, з наміром запитати їх, чому вони здивувалися. Потім, Христос, назвавши її на ім’я, здивував її Своїм голосом і від них звернув до Себе, і вона, впізнавши Його тепер, сказала: “Учитель!”

Ін. 20:17. Іісус говорить їй: не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого;

Вона бажає підійти до Нього, поводитися з Ним, як і раніше, і, можливо, обійняти, як возлюбленого. Але Він підносить її думку, щоб вона помислила щось вище і слухала Його з більшою повагою. “Не доторкайся до Мене”, тобто обставини тепер уже не в колишньому становищі, і Я не буду вже поводитися з вами, як і раніше. Хоча Він не сказав цього словами, але такий сенс слів “сходжу до Отця Мого”. Я туди поспішаю. А оскільки Я поспішаю туди і вже не маю такого тіла, щоб спілкуватися з людьми, то треба бути побожливішим до Мене, до вищого за звичайну бесіду й дотик, тобто звернення.

Дивись же, скільки думок євангеліст висловив коротко. Господь сказав: “Не доторкайся до Мене”. Потім, наче хтось запитав: “Чому?” “Тому що, – відповідає, – що в Мене тіло вже не таке, яким властиво бути в житті земному, але таке, яке притаманне небу і гірським оселям”. Потім запитувач ніби продовжує: “Навіщо ж Ти ходиш на землі, коли маєш таке тіло?” “Тому, – відповідає, – що Я не зійшов ще до Отця Мого, але зійду”. Бо це виражає подальшими словами: “Іди до братів Моїх, і скажи їм: “Я зійшов до Отця Мого і до Отця вашого””, хоча зійде не одразу, а через сорок днів.

а йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого.

Для чого ж так говорити? Для того щоб воскресити її розум і переконати, що Він відходить на небеса, і тим утішити.

Назвавши учнів братами, додає “і Отцю вашому”. Бог і нам – Отець, але по благодаті, а Господу Він Отець – по природі. Навпаки. Він нам Бог – за природою, а Господу Бог – за Його людською природою. Бо Він став Богом Його, коли Він прийняв на Себе людське єство.

Ін. 20:18. Марія Магдалина прийшла і сповістила учням, що бачила Господа і що Він це сказав їй.

Марія, удостоївшись таких промов, йде і сповіщає про це учням. Ось, як добре старанність і постійність. Будь і ти старанний і, можливо, дізнаєшся що-небудь вище, і з учнів Слова станеш учителем.

Ін. 20:19. Того ж першого дня на тижні, ввечері, коли двері дому, де збиралися учні Його, були замкнені з остраху перед іудеями, прийшов Іісус і став посередині і каже їм: мир вам!

Коли Марія сповістила про це учням, природно було, що вони або не повірили їй, або, повіривши, пошкодували, що не удостоїлися бачити Його самі. Тому Він того ж дня з’являється до них, бо вони, з одного боку, почувши від жінки, що Він воскрес, жадали бачити Його самі, а з іншого, боялися іудеїв, а від того ще більше бажали побачити цю єдину для них втіху.

Являється “ввечері” для того, щоб мали час зібратися всі разом. З’являється “коли двері були замкнені” для того, щоб показати, що Він і воскрес також тоді, як на гробі лежав камінь.

Інший здивується, як вони не вважали Його за привид? Але насамперед жінка, яка випередила їх, справила в них сильну віру. Потім, Він з’явився їм у лагідному вигляді і самим голосом заспокоїв їхні хвилюючі думки, сказавши “мир вам”, тобто не бентежтеся. Цим Він нагадує їм те слово, яке сказав їм перед стражданням: “мир Мій даю вам” (Ін. 14:27).

Варто дізнатися, для чого Він являється учням не в Галілеї, а в Єрусалимі. Бо Матвій (Мф. 26:32) і Марк (Мк. 14:28) кажуть, що Він обіцяв побачитися з ними в Галілеї. Як же Він з’являється в Єрусалимі? Деякі відповідають: “Що ж таке? Адже Він не сказав, що Я побачуся з вами тільки в Галілеї, а в Єрусалимі не побачуся. Значить, це багатство любові, а не привід до докору у брехні”. Потім можна сказати те, що Він обіцяє з’явитися в Галілеї всім учням, а в Єрусалимі з’явився тільки тим, хто належить до дванадцяти. Отже, немає тут жодної розбіжності. Бо в Галілеї Він з’явився всім, а в Єрусалимі – дванадцятьом. І як явищ було багато, то одні євангелісти описали одні явища, а інші – інші. Іноді й два євангелісти повідомляють про одне й те саме, але що в одного сказано скорочено, то заповнює інший.

Ін. 20:20. Сказавши це, Він показав їм руки і ноги, і ребра Свої. Учні зраділи, побачивши Господа.

Зраділи учні, побачивши Господа. І про це Він також передбачав їм перед стражданням: “Побачу вас знову, і зрадіє серце ваше” (Ін. 16:22).

Ін. 20:21. Іісус же сказав їм вдруге: мир вам!

А так як вони мали непримиренну ворожнечу з іудеями, то знову каже їм: “Мир”. Як жінкам сказав: “Радійте” (Мф. 28:9), бо душа їхня була в печалі, так учням дає “мир” через суперечку, що її мали з ними і матимуть усі. Отже, пристойно жінкам радіти, бо вони засуджені народжувати в печалі, а чоловікам бути мирними з причини суперечки за справу проповіді.

як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас.

Показує разом і благі наслідки Хреста; це – мир. А як Хрестом здобуто мир, то Я посилаю вас на проповідь. На втіху ж їм і підбадьорення каже: “Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас”. Ви візьміть на себе Моє діло; тому пильнуйте, бо Я буду з вами. Зауваж самовладдя. Не сказав “Я благатиму Отця Мого, і Він посилатиме вас”, але – “Я посилаю вас”.

Ін. 20:22. Сказавши це, дунув і говорить їм: прийміть Духа Святого.

Дує і дає їм Святого Духа. Тепер Він дає їм не досконалий дар Святого Духа, бо такий Він дасть їм у П’ятидесятницю, але робить їх здатними до прийняття Духа. Бо слова “прийміть Духа Святого” – те саме, що будьте готові прийняти Духа.

Ін. 20:23. Кому простите гріхи, тим простяться, на кому залишите, залишаться.

Можна сказати й те, що Він дав їм деяку владу і духовну благодать, тільки не воскрешати мертвих і творити сили, а – прощати гріхи. Тому й додав: “Кому простите гріхи, тому простяться”, показуючи, що Він дав їм саме цей вид духовних обдарувань – прощення гріхів. По вознесенні ж Його, Сам Дух зійшов і рясно подав їм сили творити чудеса і всяке інше дарування.

Зауваж, мабуть, гідність священиків, вона – Божественна. Бо відпускати гріхи – справа Божа. Таким чином, їх треба шанувати, як Бога. Хоч би вони були недостойні, що від цього? Вони служителі Божественних обдарувань, і благодать діє через них, як проглаголала колись через ослицю Валаама (Чис. 22:28-30). Отже, негідність наша не перешкоджає благодаті. І як через священиків подається благодать, то треба їх шанувати.

Ін. 20:24. Фома ж, один з дванадцятьох, який називався Близнюк, не був тут з ними, коли приходив Іісус.

Фома не був з учнями. Імовірно, він ще не повернувся до них із колишнього розсіювання.

Що означає зауваження – званий Близнюк? Це значення імені – Фома. Бо, як Кіфа означає камінь, так і Фома означає близнюк. Євангеліст згадує про таке значення імені Фоми, до речі, щоб показати нам, що він був якийсь недовірливий і мав таку вдачу від самого народження, як показує саме ім’я.

Ін. 20:25. Інші учні сказали йому: ми бачили Господа. Він же сказав їм: якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю.

Коли інші учні сказали про Господа, Фома не вірив не тому, що вважав їх брехунами, а тому, що справу воскресіння вважав неможливою. Чому і звинувачується в непомірній цікавості. Бо, як скоро вірити – легковажно, так сильно упиратися – дико і грубо.

Дивись, він не сказав “Я не вірю очам”, але додав – “якщо не вкладу руки моєї”. Але звідки він знав, що була рана в боці? Чув це від учнів.

Ін. 20:26. Після восьми днів учні Його знову були в домі і Фома з ними. Прийшов Іісус, коли двері були замкнені, став посеред них і сказав: мир вам!

Для чого Господь з’являється йому не одразу, а через вісім днів? Для того, щоб він, слухаючи повчання товаришів і чуючи одне й те саме, запалився більшим бажанням і став твердішим віруючим на майбутній час.

Ін. 20:27. Потім говорить Фомі: дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, а вірним.

Господь, бажаючи показати, що Він був з ними і тоді, коли Фома висловлював перед співучениками слова свого невір’я, не очікує, поки почує від нього що-небудь подібне, але Сам наперед виконує те, чого бажав Фома, і вживає його власні слова. І дивись, спочатку Він каже з докором: “Подай руку твою”, але потім напоумляє: “Не будь невіруючим, але віруючим”.

Звідси зрозуміло, що сумнів походив від невір’я, і тому даремно дехто на захист Фоми каже, що він нескоро повірив через свою ґрунтовність. Бо ось, Господь називає його невірним.

Яким чином тіло нетлінне виявилося таким, що має рани і було відчутне рукою людською? Все це було справою поблажливості. Бо тіло, що увійшло через замкнені двері, і тому тонке й легке, було вільне від усякої грубості. А щоб запевнити у воскресінні, Господь показує його таким, і для того воскрес, маючи знаки хреста і рани. Також, що Він і їв, їв не за потребою для тіла, але для засвідчення у воскресінні. Тому, як перед розп’яттям, ходячи по хвилях (Мк. 6:48), Він мав тіло не іншої природи, так і нині показує його відчутним і таким, що має рани. Однак, хоча воно відчутне і видиме, але нетлінне. Бо це показується для засвідчення, а не за необхідністю і законом тіла. Бо все, що їдять, входить у черево і змінюється (Мф. 15:17), чого у Христа, після воскресіння, не було; але те, що їдять, приймають тільки для засвідчення у воскресінні, споживали певні невидимі і Божественні сили.

Зауваж і те, як для однієї людини – Фоми – Господь не відмовився зглянутися і показати ребро, щоб врятувати одну душу невіруючу, так і ми не повинні нехтувати жодного, ні найменшого.

Ін. 20:28. Фома у відповідь сказав Йому: Господь мій і Бог мій!

Дивись, як той, хто спочатку не вірив, від дотику до ребра став чудовим богословом. Бо він проповідував два єства й одну іпостась в єдиному Христі. Сказавши “Господь”, сповідував людське єство; бо “Господь” вживається і про людей, наприклад: “Господарю, якщо ти виніс Його” (Ін. 20:15). А сказавши “Бог мій”, сповідував божественне єство і таким чином сповідував Одного й Того самого Господом і Богом.

Ін. 20:29. Іісус говорить йому: ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили і увірували.

Господь, показуючи нам, що віра полягає в тому, щоб приймати невидиме, каже: “Блаженні ті, що не бачили і увірували”. Тут Він натякає на учнів, які не торкалися ні рани від цвяхів, ні ребра, проте, увірували, і не на самих лише їх, а й на тих, які увірують згодом. Сказав це не для того, щоб позбавити Фому блаженства, але щоб утішити тих, хто не бачив. Бо багато хто каже: “Блаженні очі, що бачили Господа”. Він утішає таких, кажучи, що більше блаженства в тому, щоб не бачити і вірити.

Ін. 20:30. Багато інших чудес сотворив Іісус перед учнями Своїми, про які не написано в книзі цій.

Про які знамення говорить тут євангеліст? Чи вже про ті, які Господь здійснював до Своїх страждань? Ні, але про ті, які Він творив після Свого воскресіння. Бо євангеліст додає: “Створив перед учнями Своїми”. Чудеса ж до страждань Господь творив не перед учнями, а перед усіма. Тому євангеліст говорить тепер про ті чудеса, які звершені Господом після воскресіння. Бо, звертаючись з одними тільки учнями протягом сорока днів, Він представляв докази воскресіння. Як до страждання Він творив чудеса на підтвердження, що Він – Син Божий, так після воскресіння Він здійснював чудеса перед учнями на підтвердження, що Він – Син Людський, тобто носить тіло, хоч і нетлінне, боговідоме, але вже не підвладне законам тілесних.

Ін. 20:31. Це ж написано, щоб ви увірували, що Іісус є Христос, Син Божий,

“Отже, з багатьох чудес, скоєних після воскресіння, записані одні тільки ці, і то не з вихваляння, або для додавання слави Єдинородному, але, – каже, – для того, щоб ви увірували”. І яка користь, і до кого відноситься? Не до Христа. Бо яка користь Йому від нашої віри? Але нам самим служить.

і, віруючи, мали життя в ім’я Його.

Бо, віруючи, що Він воскрес і живий, ми готуємо самі собі життя, бо Він воскрес і живий для нас. А хто думає, що Він мертвий, а не воскрес і не живий, той сам собі присуджує і затверджує смерть і погибель.

Глава двадцять перша

Ін. 21:1. Після того знову явився Іісус учням Своїм біля моря Тиверіадського. Явився ж так:

Словами “Іісус явився” євангеліст висловлює ту думку, що якби Він не захотів і зі смиренності не явив Сам Себе, то за нетлінного тіла і не був би видимий.

Для чого він згадав про місце – море Тиверіадське? Для того щоб показати, що вони не боялися вже іудеїв так, як раніше, але великий страх відкинули. Вони вже не сиділи замкнені, але виходили з дому, на що раніше не наважувалися, і ходили всюди, тож дійшли й до Тверіади, яка не на малій відстані від Ієрусалима. Це море в Галілеї.

Ін. 21:2. були разом Симон Петро, і Фома, названий Близнюк, і Нафанаїл з Кани Галілейської, і сини Зеведеєві, і двоє інших з учнів Його.

Ін. 21:3. Симон Петро говорить їм: йду ловити рибу. Кажуть йому: йдемо і ми з тобою. Пішли і відразу ввійшли в човен, і не впіймали в ту ніч нічого.

Учні ловили рибу, бо не мали, чим би іншим зайнятися. Сам Іісус не постійно перебував із ними, Дух ще не був їм дарований, і вчителювання не було їм доручено остаточно; тому вони і взялися за своє колишнє ремесло.

Петро, будучи вельми діяльним, не може залишатися в неробстві, але з гарячністю прагне до справи, а решта слідують за ним, бо вони вже не розлучалися один з одним.

Ін. 21:4. А коли вже настав ранок, Іісус стояв на березі; але учні не впізнали, що це Іісус.

З’явившись до них, коли вони трудилися і втомилися, Він не одразу виявляє Себе, а спочатку хоче вступити в розмову з ними.

Ін. 21:5. Іісус говорить їм: діти! чи є у вас яка їжа? Вони відповіли Йому: нема.

Ніби бажаючи купити в них що-небудь, запитує: “Діти, чи немає у вас чогось їстівного?”

Ін. 21:6. Він же сказав їм: закиньте сіті з правого боку човна і впіймаєте. Вони закинули, і вже не могли витягти сіті через велику кількість риби.

Коли ж вони відгукнулися, що ні, і, за Його велінням, закинувши сітку по правий бік човна, одержали улов, тоді учень, якого любив Іісус, каже Петру: “Це Господь”.

Ін. 21:7. Тоді учень, котрого любив Іісус, говорить Петрові: це Господь. Симон же Петро, почувши, що це Господь, підперезався одежею (бо він був нагий) і кинувся в море.

Тут ми знову знаходимо вказівку особливостей в учнях: Іоанн був проникливіший, а Петро полум’яніший. Тому Іоанн перший впізнав Господа, а Петро перший поспішив до Нього. Підперезавши себе, Петро висловив повагу до Іісуса, а кинувшись у море, виявив свою любов. Бо він не втримався, як інші, але пустився вплав, хоча вони були від берега на відстані близько двох сотень ліктів.

“Епендітіс” (слов’янське “епендіт”, “одежа”) – одяг із лляного полотна, яким оперізуються фінікійські та сирійські рибалки, або на голому тілі, або поверх одягу, просто сказати, як живописці зображають апостолів оперезаними поверх одягу. Оскільки Петро, займаючись риболовлею, був голий, то він опоясується епендитом із пошани (бо це означає опоясання) і перший поспішає до Господа.

Ін. 21:8. А інші учні припливли човном (бо недалеко були від землі, ліктів близько двохсот) і тягли сіть з рибою.

Подія теперішня не мала, але важлива, бо і багато риби спіймано, потім і сітка не порвалася.

Ін. 21:9. А коли вийшли на землю, бачать розкладене вогнище, і на ньому рибу і хліб.

Вугілля, риба і хліб, які бачать тепер учні, становлять також чудо. Бо Він стільки людей нагодував ними не з готової речовини, як колись у пустелі, п’ятьма хлібами (Ін. 6:9-12) і двома рибами, але просто, з нічого.

Ін. 21:10. Іісус говорить їм: принесіть риби, яку ви тепер впіймали.

Наказує принести риби, ними спійманої, для того, щоб показати, що бачене ними не було маревом. Тут не говориться, щоб Він їв із ними, а Лука каже, що Він разом і їв (Лк. 24:30,43). Як Він їв, ми не можемо пояснити, бо це відбувалося незвичайним чином. Не тому, щоб природа Його потребувала споживання їжі, але це було справою поблажливості, для доказу воскресіння.

Ін. 21:11. Симон Петро пішов і витяг на землю сіть, наповнену великими рибами, яких було сто п’ятдесят три; і від такої кількості риби не прорвалася сіть.

Розумій це, мабуть, і в споглядальному сенсі: коли переважала темрява ідолослужіння, тоді була ніч. Пророки, які працювали тоді, до явлення Христа – Сонця, не зловили нічого. Хоча вони, мабуть, мали у своєму неводі один народ ізраїльський, але як і він часто впадав у ідолослужіння, то, можна сказати, вони нічого не зловили. Коли ж засяяло вранці Сонце правди, і розпростерта сітка апостольська, вчення воістину праве, порівняно з яким закон і пророки видаються лівим боком, тоді невід цей витягається, і до Христа приводять не самих язичників, яких можна назвати “сто”, а й ізраїльтян, яких можна зрозуміти як “п’ятдесятеро”. Бо “коли ввійде повнота язичників, тоді й Ізраїль спасеться” (Рим. 11:25,26). Три риби означають віру у Святу Трійцю. Бо сто і п’ятдесят, тобто язичники та іудеї, спіймані не без трьох, бо без віри в Трійцю ніхто не називається спійманим.

Ін. 21:12. Іісус говорить їм: підходьте, обідайте. Ніхто ж з учнів не смів спитати Його: хто Ти? знаючи, що це Господь.

Коли Господь сказав “підходьте, обідайте”, то ніхто не питає і не наважується запитати. Вони не мали вже колишньої сміливості, але в мовчанні і зі страхом дивувалися Йому; знали, що це Господь, тому й не питали. Бачачи, що образ Його змінився і сповнений вражаючої величі, вони сильно дивувалися. Бажали б, принаймні, про це запитати, але страх у свідомості, що це був не інший хто, а саме Він, утримували їх від запитання, і вони лише куштували те, що Він для них створив. Як же створив? З повною владою. Бо Він уже не дивиться на небо і не кличе Отця, бо це робилося тоді з поблажливості.

Повеління “прийдіть, обідайте” слугує натяком на те, що святі після праць своїх отримують заспокоєння, достаток і насолоду. Бо все, що тоді ні відбувалося, ні говорилося, сповнене таємничості. Наприклад те, що Марія прийняла Його за садівника, мабуть, просто, але в цьому є і щось сокровенне. Бо Він справді був істинний садовничий, що в саду гробу, ніби в раю, виправляє жіночий рід, а першого садівника, що звабила, – Адама, – відвертає від обману й невір’я. Бо навернення Марії і вчення про воскресіння вказує на те, що жіночий рід навертається і зводиться до досконалості.

Ін. 21:13. Іісус підходить, бере хліб і дає їм, також і рибу..

Ін. 21:14. Це вже втретє явився Іісус учням Своїм по воскресінні Своєму з мертвих.

Євангеліст каже: “Це вже втретє з’явився”, і цим показує, що Він спілкувався з ними не постійно і не так, як раніше.

Ін. 21:15. Коли ж вони обідали, Іісус каже Симону Петрові: Симоне Іонин! чи любиш ти Мене більше, ніж вони? Петро каже Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Іісус говорить йому: паси ягнят Моїх.

Оскільки обід мав у Нього мету, то Він вручає Петру піклування про ягнят усього всесвіту, вручає піклування не іншому комусь, а йому, по-перше, тому, що він був обраним з-поміж усіх і був вустами всього лику апостолів; потім для того, щоб показати, що він повинен мати відвагу, тому що зречення його загладжене. Про зречення не згадує, не засуджує за нього, а каже: “Якщо любиш Мене, подбай про братів і доведи тепер ту палку любов до Мене, про яку ти говорив, що готовий і померти за Мене”.

Ін. 21:16. Ще говорить йому вдруге: Симоне Іонин! чи любиш ти Мене? Петро говорить Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Іісус говорить йому: паси вівці Мої.

Ін. 21:17. Говорить йому втретє: Симоне Іонин! чи любиш ти Мене? Петро засмутився, що втретє спитав його: чи любиш ти Мене?

Тричі запитує його частково для того, щоб показати, що Він стільки дбає про віруючих і стільки любить Своїх овець, що піклування про овець Його служить ознакою любові до Нього Самого; частково триразовим питанням та сповідуванням лікує трикратне зречення і словами виправляє падіння, що було на словах. Відтоді походить звичай – від охочих хреститися вимагати триразового сповідання.

і сказав Йому: Господи! Ти все знаєш; Ти знаєш, що я люблю Тебе.

Після першого і другого запитання Петро закликає у свідки Його Самого, що знає серця; він уже не сподівається сам на себе, не відповідає з поспішністю, але щоразу додає: “Ти знаєш”.

Коли ж Петра запитали і втретє, то він зніяковів, чи не помилково він думає про себе, що любить, тоді як, мабуть, на ділі не любить, бо і раніше він багато думав про себе і міцність свою, однак же, наслідки спростували його. І тепер він побоявся того ж. Тому й відповідає з благоговінням: “Господи! Ти все знаєш, і теперішнє, і майбутнє; Ти знаєш, що нині я люблю Тебе, як мені здається, але чи збережеться моя любов на наступний час, це Ти знаєш, а я не стою сам за себе”.

Іісус говорить йому: паси вівці Мої.

Інший, можливо, буде знаходити відмінність між назвами: “агнці” і “вівці”, між словами “живити” і “паси”. Під “агнцями”, можливо, маються на увазі початківці, а під “вівцями” – більш досконалі. Отже, хто любить Христа, той повинен мати піклування про ягнят і про овець, повинен “живити” ягнят, тобто мати над ними нагляд простіший, і “пасти” овець, що вказує на вище керівництво. Іноді, втім, і найдосконаліші потребують ніжного піклування, і приставники овець повинні годувати їх. “Пасти” виражає нагляд суворіший, а “годувати” – ніжніший. Що ж ми віддамо Господу, який так полюбив нас, що ознакою любові до Себе поставив піклування про Його овець?

Ін. 21:18. Істинно, істинно кажу тобі: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; а коли постарієш, то простягнеш руки твої і інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш.

Господь, сказавши Петру про любов до Себе, пророкує йому і про муки, яких він зазнає. Говорить це для того, щоб показати, що якщо Він запитує його про любов, то запитує не через недовіру до нього, а через упевненість, що він любить, бо як не любить той, котрий буде і замучений за Нього? Запитував для того, щоб більше виявити любов самого Петра і всіх інших навчити, що якщо ми бажаємо любити Його, то повинні довести любов до Нього піклуванням про братів.

Як же віщує йому мучеництво? Слухай. “Коли ти був молодий, то підперезувався сам”, та інше. “Оскільки, – каже, – ти любиш Мене і не раз обіцяв у небезпеках за Мене покласти душу свою, то будь спокійний; Я виконаю твоє бажання, тож чого ти не зазнав у молодості, того зазнаєш у старості”. Нагадує йому про колишнє життя, щоб показати, що духовне з тілесним перебувають у зворотному відношенні. У життєвих справах корисний молодий, а постарілий – марний; у духовних справах, навпаки, подвиг блискучіший тоді, коли настане старість. Говорить це з метою збудити його любов і розпалити до мучеництва.

Натякає йому й на те, що і він буде розіп’ятий. Бо слова “простягни руки твої, і інший підпереже” вказують не на інше що, як на простягання на хресті й на узи. Словами “коли ти був молодий” і знову “а коли постарієш” показує, що Петро тоді був ні молодий, ні старий, а досконалий чоловік.

Для чого Господь сказав йому, що “інший підперезає тебе і поведе, куди не хочеш”? Хоча Петро бажав мучеництва, і бажав його полум’яно, але слова Господа вказують на співчуття нашого єства до життя і на те, що душа неохоче розлучається з тілом. Бо Бог так влаштував, і влаштував на користь, щоб ми не вбивали самі себе. Тому-то ніхто, хоча б і святий був, не відкладає тіла безпристрасно.

Ін. 21:19. Це Він сказав, даючи розуміти, якою смертю Петро прославить Бога.

Євангеліст, за звичаєм своїм, на пояснення слів додає: “Сказав же це, даючи зрозуміти, якою смертю Петро прославить Бога”. Іісус сказав Петру “простягни руки твої” та інше, даючи зрозуміти, що він зазнає за Нього муки. Смерть Петрову називає славою Божою, тому що страждання за Нього до смерті воістину є слава Божа. Бо, якщо душа не переконана цілком, що Він є істинний Бог, то людина і не помре за Нього. А тому смерть святих є підтвердження слави Божої.

І, сказавши це, говорить йому: йди за Мною.

Господь вручив Петру піклування про всіх віруючих. Бо, якщо Яків і отримав престол у Ієрусалимі, то Петро – у всьому всесвіті. Після цього Господь каже йому: “Іди за Мною”, показуючи піклування про нього і Свою велике розташування до нього.

Під слідуванням розумій тут і старанність у всіх справах і словах. Бо ті йдуть за Ним, які йдуть слідами Його життя і наслідують Його справність у всьому. Можливо, велить Петру і чуттєво слідувати за Собою, виявляючи, як я сказав, Свою особливу прихильність до нього. Бо ми робимо послідовниками своїми тих, котрі близькі до нас.

Ін. 21:20. Петро ж, обернувшись, бачить, що йде за ним учень, котрого любив Іісус, і котрий на вечері, припавши до грудей Його, сказав: Господи! хто видасть Тебе?

Для чого євангеліст згадує про те, що він схилявся до грудей і питав, хто зрадить Тебе? Не просто і не випадково, але щоб показати, що Петро і після зречення свого мав дерзновення перед Господом. Бо той, хто перед Хрестом не смів запитати про зрадника, але доручав питання іншому, саме Іоанну, тому тепер вручається піклування про всіх, і він не тільки питання про самого себе не доручає іншому, а й про того самого учня, який мав особливу любов до себе перед усіма, питає Господа і стає ніби заступником перед Ним.

Ін. 21:21. Побачивши його, Петро говорить Іісусові: Господи! а він що?

Коли Петро почув це і удостоївся того, що і всесвіт йому буде вручено і що він увінчається мучеництвом, то, з сильної любові до Іоанна, запитує і про нього: “А він що? Чи не піде і він тим самим шляхом, яким і ми? Чи не буде і він спільником у піклуванні про овець і турботі про них?” Бо слова “йди за Мною” майже те саме означають, що ступай, бери овець, виступай у всесвіт.

Ін. 21:22. Іісус говорить йому: якщо Я хочу, щоб він залишився, поки прийду, що тобі до того? ти йди за Мною.

Знаючи, що Петро піклується про Іоанна і не бажає розлучитися з ним, Господь, щоб припинити недобросовісний їхній союз і прив’язаність один до одного, каже: “Тобі доручена справа, роби її і йди за Мною, коли Я виводжу тебе на проповідь, вручаю тобі весь всесвіт. Якщо ж Я хочу, щоб він залишався тут, в околицях Галілеї, і не хочу послати його разом із тобою, що тобі до того?”

Слова “поки прийду” дехто розумів так: доки Я не прийду на іудеїв, які Мене розіп’яли, щоб покарати їх за допомогою римлян і зруйнувати місто їхнє. Бо кажуть, що апостол цей (Іоанн) майже до правління Веспасіана перебував у нагірних місцях, проповідував і перебував там, а перед узяттям Ієрусалима пішов звідти.

Отже, оскільки їм вручалася велика справа – проповідь, їм уже не слід було бути разом один з одним, але окремо піти одному до тих, іншому до інших.

Ін. 21:23. І пронеслося це слово поміж браттями, що учень той не помре. Але Іісус не сказав йому, що не помре, але: якщо Я хочу, щоб він залишився, доки прийду, що тобі до того?

Здивуйся, мабуть, скромності євангеліста, з якою він виправляє хибне розуміння багатьох, котрі не зрозуміли сказаного про нього Господом, але подумали, що він не помре. Цього не було, Господь сказав не те, що він не помре, але що він не буде проповідувати в один час із Петром, а залишиться після нього. “Доки прийду”, тобто доки Я не захочу вивести і його на проповідь. Тебе Я нині виводжу на опіку над всесвітом, і ти йди за Мною, а він нехай залишиться тут, доки Я знову прийду і виведу і його, як тебе.

Деякі ж так розуміють: Петро, почувши, що він помре за Христа, сказав: “А що ж Іоанн? Чи не помре і він?” Христос не відкинув цього, бо кожен, хто народився, той і помре, а сказав: “Якщо Я хочу, щоб він перебував, тобто жив до кінця світу і тоді став мучеником за Мене”. Відтепер і кажуть, що він живий, а буде умертвлений антихристом, коли разом з Ілією стане проповідувати Христа. Якщо вказують гроб його, що до того? Він увійшов у неї живий, а потім преставлений, як Єнох та Ілля.

Отже, євангеліст спростовує хибну думку тих, котрі подумали, що учень цей не помре, а буде безсмертним, бо це суща неправда, щоб людина була безсмертною. Хоч Єнох та Ілля не вмирали, проте ж вони смертні. Так і він, хоча не помер, але помре. Тому розуміння слова “не помре” в тому сенсі, що буде безсмертним, помилкове.

Інші стверджують, що він помер, а слова “якщо Я хочу, щоб він перебув” розуміють так, як ми вище пояснили. Ми висловили всі думки, щоб для цікавих жодна з них не була невідомою. На нашу думку, слова “щоб він перебував, доки прийду” краще розуміти не про життя, а про розлуку з Петром, як розумів це високославний і златоуснтний Іоанн.

Ін. 21:24. Цей учень і свідчить про це, і написав це; і знаємо, що істинне свідчення його.

З інших євангелістів жоден не свідчив сам про себе. Кажуть, що він після всіх приступив до написання Євангелія, будучи спонуканий і збуджений до того Христом. Тому-то він постійно згадує про любов Його до себе, показуючи причину, через яку взявся за написання, і що Христос доручив цю справу тому, якого Він любив більше за інших.

І я знаю, що він говорить істину, тобто: “Що я написав, то написав із цілковитою впевненістю, бо я був при всьому, при справах і словах, при стражданнях і обставинах після воскресіння. Тому сміливо і про самого себе кажу, що я істинний, і викликаю розглянути і дослідити кожну окремо подію”. У нас, людей, коли ми цілком упевнені в істині, є звичай не відмовлятися від власного про те свідчення. Так і апостоли говорили: “Свідки Йому в цьому ми і Дух Святий, Котрого дав Бог тим, хто покоряється Йому” (Діян. 5:32).

Звідки ж видно, що я говорю істину, а не на догоду Учителю? З того вже, що я багато чого залишив, видно, що я не хотів догоджати Йому. Бо я виставив на вигляд усе докірливе, не приховавши й того, що Його називали беззаконником і обманщиком, і навіть біснуватим. Очевидно, я не намагався догодити Йому. Бо хто лестить, той чинить навпаки: ганебне опускає, а виставляє напоказ достославне.

Ін. 21:25. Багато й іншого сотворив Іісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг. Амінь.

Не дивуйся сказаному, що якби писати книги про справи Іісуса, то не вмістив би їх світ; але подумай про невимовну силу Бога Слова і сказане прийми з вірою. Бо як для нас легко говорити, так для Нього легко, і навіть набагато легше, творити що Йому завгодно.

Деякі ж кажуть, що це за звичаєм Писання сказано гіперболічно; бо у Писання в звичаї вживати гіперболи. Наприклад: “ми бачили міста, що досягали неба” (Чис. 13:29), “ми бачили синів, і були в очах наших, як сарана” (Чис. 13:34) тощо. У такому ж, де, сенсі й тут сказано, що світ не міг би вмістити написаних книг.

Інакше під “світом” розуміють людину, яка розмірковує над мирським; діла ж божественні й таємничі, звершені Іісусом у світі невидимому й видимому, і в домобудівництві останнього часу, яке сповнене таємниць, людина мирська не може збагнути, згідно зі сказаним: “Ще багато маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити” (Ін. 16:12).

Але будемо молитися, щоб справи і слова Господа ніколи не приходили в нас у забуття, але щоб нам завжди розкривати цю книгу Возлюбленого і вишукувати скарб, який міститься в чудесах і вченні Іісуса; щоб нам, очистившись у слові й житті, у день одкровення удостоїтися невимовних справ і таємниць, яких нині, перебуваючи у світі, ми не можемо вмістити, і стати досконалими в Самому Христі, Котрий Полюбив нас, і через улюбленого Свого учня просвітив нас богослов’ям та пізнанням Його – Сина, і Отця, і Святого Духа, Якому слава на віки віків.

Амінь.