Передмова

Святий Павел був апостолом язичників, як він і сам говорить про це в Посланні до Римлян (Рим. 11:13-14). Бо євреї не терпіли його проповіді до них і були ворожі до нього більше, ніж до інших апостолів, бо він своїм несподіваним наверненням довів непереможну силу Христа, яка привернула до Нього такого сильного гонителя. Але в тому й полягає великий доказ істини євангельської проповіді, що Павел, найсуворіший ревнитель закону, раптово навернувся до Христа. Тому євреї сильно ворогували проти нього і навіть не могли чути його голосу. Втім, і ті, хто увірував з євреїв, не зовсім шанобливо ставилися до нього, тому що він абсолютно відвертав від закону і звільняв від обрізання. Проте хоча він і посланий був проповідником до язичників, однак пише і до євреїв. Бо, як не наказано було йому хрестити, однак він хрестив, бо це й не було заборонено йому: так точно, роблячи понад належного, він надсилає це Послання до Євреїв, бо він сильно піклувався про тих, за яких молився навіть бути відлученим (Рим. 9:3). Він пише послання до тих, хто живе в Палестині та в Єрусалимі. Бо від невіруючих євреїв вони позбавлялися майна і зазнавали незліченних лих. Ось чому апостол сильно дбав також про милостиню для них, спонукаючи до цього і коринфян, і македонян. І, розділивши з Петром проповідь, бідних віруючих євреїв, що живуть у Єрусалимі, він робить спільними. Отже, за потребою пише до них, підбадьорюючи їх, які падають духом. Бо вони сильно збентежені були образами від своїх одноплемінників, які самовладно розпоряджалися в Єрусалимі та мали владу судити й кидати в темницю тих, кого хотіли. Це він і показує, кажучи: “зміцніть опущені руки та ослаблені коліна” (Євр. 12:12). Будучи іудеями і знаючи, що їхні батьки за життя користувалися благами, вони сильно занепадали духом, ні від кого не отримуючи полегшення. Тому також апостол багато розмовляє в цьому посланні про віру і про святих від вічності, які ще не одержали благ, роблячи цим два навіювання: перше, щоб великодушно переносити все, що трапляється; друге, щоб безсумнівно очікувати на відплату. Бо не знехтує Господь святих від віку; отже, і ви тоді отримаєте своє. Багато також говорить апостол про Старий і Новий Завіт і показує, що закон не має вже важливого значення; бо хоча храм ще стояв, але дає зрозуміти, що це буде до певного часу і що наше вчення є істинним. Апостол пише послання з Італії. Це послання древніше за Друге Послання до Тимофія. У тому посланні вказується на те, що життя його приходить до кінця: “Бо я вже стаю жертвою, і час мого відходу настав” (2Тим. 4:6). У цьому ж він обіцяє євреям, що побачиться з ними. “Знайте, – каже, – що брат наш Тимофій визволений, і я разом з ним, якщо він скоро прийде, побачу вас” (Євр. 13:23). Імовірно, це сталося. Бо два роки він провів у Римі в кайданах, потім його відпустили, як про це і сам він чітко говорить: “При першій моїй відповіді нікого не було зі мною…” (2Тим. 4:16) і: …я визволився з левової пащі (пор. 2Тим. 4:17), очевидно, Нерона. Потім він ходив до Іспанії, де, можливо, бачив і євреїв. Після того він знову прибув до Риму, де й був позбавлений життя за наказом Нерона.

Глава перша

Євр. 1:1. Бог, Котрий багаторазово й різноманітно говорив здавна отцям через пророків,

Оскільки вони, тобто євреї, були змучені лихами і вважали себе покинутими Богом і не удостоєними від Нього тієї опіки, якої удостоювалися і їхні отці, то апостол показує протилежне: ви, каже, отримали більшу благодать, ніж ті. До тих він посилав пророків, а до вас Свого Сина. Що ж означають слова його: “багаторазово й різноманітно? Це замість: по-різному і в багатьох видах. “Я”, говорив Бог, “говорив до пророків, і видіння розмножив” (Ос. 12:10). Навіщо ж вам обурюватися і малодушествувати, якщо ви удостоєні незрівнянно більшого?

Євр. 1:2. в останні ці дні говорив нам через Сина,

І цим він ще підбадьорює їх, кажучи: кінець близький. Бо змучений подвигом трохи відпочиває, коли почує про кінець подвигу. Також дещо інше він дає зрозуміти словами “в останні дні”. Коли, каже, не залишилося часу для виправлення, коли ми були наказувані, коли впали у відчай, коли збідніли духовні обдарування, тоді ми й отримали більше. “В Сині” – замість: через Сина. Зауваж, це проти тих, які кажуть, що прийменник “в” додається тільки до Святого Духа. Чому ж не сказав: “говорив” нам Христос? почасти тому, що вони були слабкі й не могли ще чути про Христа; почасти показуючи цим, що Старий і Новий Завіт – діло одного і Того ж Бога. Зверни увагу і на слово “нам”. Тут він об’єднує і порівнює з учнями як їх, так і себе. Хоч не до них говорив, але до апостолів, а через них і до інших, проте він підносить діло і показує, що і до них говорив, і це – для втіхи.

Котрого поставив спадкоємцем усього,

Тобто зробив Його Господом усього світу. Уже не Яків – частина Господня, а всі. Сказав: “спадкоємцем”, показуючи цим як істинність синівства, так і невід’ємність господства. Як же Він зробив Його Господом? За людством, як і в другому псалмі каже: “Проси в Мене, і Я дам народи в надбання тобі” (Пс. 2:8). Про яке господство говорить тут? Про господство над тими, хто підкоряється добровільно, тобто вільно. Бо це господство дано було Синові, як людині, коли Він усіма був визнаний. Владу ж за природою і владу над тими, хто неохоче підкоряється, Він мав від початку всіх віків, як і сказано: “усе служить Тобі” (Пс. 118:91).

через Котрого і віки створив.

Сказавши про плоть Сина, що образовалась у часі, нарешті апостол підносить тебе і на висоту предвічного Його Божества. Де ті, які кажуть: був час, коли Його не було? Він Сам створив віки; як же були віки, коли Його не було? Оскільки Отець винуватець Сина, то справедливо, що Він винуватець і всього, що походить від Сина. Тому апостол каже: через Нього. Бо Отець є тим, хто творить тому, що Він народив Сина-Творця. Тут вражається і Савелій, бо йдеться про двох осіб. Отримує смертельний удар і Павло Самосатський, який називає Сина не вічним, а таким, що отримав початок від Марії. Цим місцем побивається також і Арій, хоча й не надто сильно: він приписує виразу “через Котрого” значення деякої допомоги, називаючи Сина помічником Отця. Але наступні по порядку слова вражають і Арія.

Євр. 1:3. Цей, будучи сяйво слави

Піднявся на найвищу висоту хвалебної промови про Сина, і називає Його “сяйвом слави”, щоб ти знав, що Він від Нього, безпристрасно, без зменшення або приниження, однієї й тієї самої істоти, тобто Світло від Світла. Бо Він просвітив і наші душі, і Сам показав Отця. Тому й сказав: “Я світло світові” (Ін. 8:12), бо разом із Ним світив від вічності; бо сяйво світить одночасно з тим, хто світить. І сонце не буває видимим коли-небудь окремо від сяйва, і Отець немислимий без Сина. Тому, коли почуєш аріанців, які кажуть, що якщо Син від Отця, – значить, після Нього, то скажи їм, що і сяйво від сонця, проте не після нього, бо в один час і сонце, і сяйво.

і образ іпостасі Його

Сказавши: “сяйво”, і через це показавши єдиносущість і співвічність Сина з Отцем, знову, оскільки сяйво не є самостійним, апостол усуває з цього прикладу недоречну думку, щоб ти не став на бік Маркелла і Савелія, які кажуть, що Син не може бути у власній іпостасі при Отці. Тому й каже: “і образ (χαρακτήρ) іпостасі Його”; це означає: як Отець самостійний і не має ні в кому потреби для досконалості, так і Син. Після того, як показав досконалу в усьому схожість, цими словами апостол показує також і особливий образ (χαρακτήρα) першообраза. Бо образ є чимось іншим, якщо порівнювати з першообразом, як такий, що існує сам по собі, хоча й до безрізниці подібний до першого. Григорій Ніський каже: як через “сяйво” показав спільність Сина з Отцем, так через “образ” – рівність їхню. Бо розум, який осягнув велич іпостасі, через видимий образ може, в усякому разі, вимірювати і іпостась. Бо не перевищує іпостасі образ, щоб не бути безіпостасним настільки, наскільки перевищить; і іпостась не більша за образ: інакше та частина була б не відображеною. Сказавши так само і в іншому місці, що Син існує “в образі (ἐν μορφῇ) Божому” (Флп. 2:6), апостол дає нам зрозуміти те саме, а саме: μορφή означає іпостась, а χαρακτήρ означає Господа, споглядального в цьому образі (ἐν μορφῄ). У всякому разі, апостол показує рівність Сина з Отцем. Бо в образі μορφή вбачається велич Отця, яка анітрохи не перевищує цей образ, бо, справді, було б безобразно і негарно те, що виступало б з образу, чого про Отця мислити недоречно. Якщо ж такою є велич Отця, яким є й образ – μορφή, а відображення – χαρακτήρ дорівнює образу – μορφή, то й відображення¹ – χαρακτήρ має таку саму велич, яку вбачається в образі – μορφή – Божому.

і тримаючи все словом сили Своєї,

Раніше ти зупинявся на виразі “через Котрого” (δι᾿ οὗ) і вважав Сина немов би помічником Отця; слухай тепер, якщо можеш зрозуміти, як Павел приписує тут владу Синові. Не сказав: “тримаючи силою”, але “словом сили”, тобто словом, повним сили, що показує Його могутність. Бо як кажеш, що Отець сказав: “Нехай буде світло. І стало світло” (Бут. 1:3); так і Син словом тримає все, тобто всім керує і все утримує. Набагато ж важливішим за приведення всього в буття є збереження того, що протистоїть між собою і прагне повернутися в небуття. Не сказав: керуючи, але: “тримаючи” – ця метафора запозичена від тих, хто рухає що-небудь і обертає одним пальцем. Такий великий і надзвичайний тягар творіння Він носить як ніщо, одним тільки всемогутнім словом. Бо не безсиле слово у Бога, як у нас. Після стількох єресей, спростованих на самому початку послання, як наважуються дехто відкидати його, нібито воно не належить Павлу, на підставі того, що стиль його відрізняється від стилю інших послань? Необхідно їм переконатися, що висота думок і непереборна їхня сила належить не комусь іншому, як Павлу, який має в собі Христа, що говорить. Якщо ж вони спокушаються стилем мови, то нехай довідаються, що Павел написав послання єврейською мовою, бо розмовляв з євреями; грецькою ж мовою його переклав, як дехто думає, Лука, або, як інші думають, Климент, стиль якого воно, справді, більше й зберігає. Тому ті, хто забирають це послання в Павла, роблять, так би мовити, таку саму помилку, як якби вони забирали Павла в Христа.

здійснивши Собою очищення гріхів наших,

Сказавши про велич Божественності Слова, говорить і про піклування Його про людей через втілення, що набагато важливіше, ніж тримати все. Тут він представляє два докази: один – у тому, що Він очистив гріхи наші, інший – у тому, що зробив це “Собою”. І в багатьох місцях апостол захоплюється тим, що здійснено Самим Сином. Бо через хрест і смерть, яку Він підняв, очистив нас, не тільки як безгрішний, померлий за наш гріх, що поніс покарання, якому Сам не підлягав, і звільнив загалом природу від осуду за гріх Адама, а й як такий, що дав нам хрещення, подобу смерті Його, через яку ми, охрещені, одержуємо щоразу відпущення гріхів, що перейшли до нас від предків, і силу для того, щоб у весь інший час не піддаватися легко гріхові.

сів праворуч (престолу) величі на висоті.

Нагадавши про хрест, веде мову про воскресіння і вознесіння Господа. Не сказав: наказано Йому сісти, але “сів” і “праворуч”, і “на висоті”. Це не означає, що Бог обмежується місцем, але для того сказано, щоб показати рівночесність Його з Отцем. Бо Він досяг самого престолу Отчого, і як Отець є “на висоті”, так точно і Він. Якщо ж хто-небудь скаже: однак написано: “Сказав Господь Господу моєму: «Сиди праворуч Мене” (Пс. 109:1); то скажемо на це, по-перше, що не сказав: наказав, але: “сказав”. Потім, щоб ти не подумав, що Він не має початку і причини в Бозі Отці, для цього так образно і виражено слово.

Євр. 1:4. Будучи настільки перевершуючим Ангелів, наскільки славніше над ними успадкував ім’я.

На початку послання порівнював Його з пророками через неміч тих, хто слухає, тепер, продовжуючи, ставить Його вище ангелів, мало-помалу приводячи слухачів до істини. Слово “будучи” вжито замість: з’явившись, як і Іоанн каже: “Той, хто йде за мною, став попереду мене” (Ін. 1:15), тобто з’явився почесніше за мене. Адже він говорить тут не про природу Його по істоті. По плоті, без сумніву, сказано: “успадкував”, тому що як Бог Слово Він мав це ім’я завжди. Точно так само і ми говоримо про людину і низьке, і високе, як, наприклад, якщо скажемо: велике діло – людина, ми називаємо все, що є в ній кращого; якщо ж скажемо: людина – земля і попіл, – назвемо все найгірше. Так само і про Господа іноді ми говоримо все, що відноситься до властивостей Божества, а іноді – до властивостей плоті.

Євр. 1:5. Бо кому коли з Ангелів сказав Бог: Ти – Син Мій, Я нині родив Тебе? (пор. Пс. 2:7)

Звідки, каже, видно, що Він кращий за ангелів? З імені Його: ім’я Син означає справжнє народження, тобто що Він з Нього. Якщо Він Син по благодаті, то нижчий за ангелів. Вираз “Я нині родив Тебе” означає не що інше, як те, що Він від початку, від якого і Отець. Як вираз: “сущий” вживається про Бога в теперішньому часі, тому що він найбільше притаманний Йому: так точно і вираз: “нині”. Утім, дехто вважав, що слова “Я нині родив Тебе” сказані не про предвічне народження, а про народження Його по плоті. Бо і воно було зверху: від Святого Духа, за благословенням Отця.

Євр. 1:5. І ще: Я буду Йому Отцем, і Він буде Мені Сином?(пор. 2Сам. 7:14)

Це, очевидно, сказано щодо плоті. Бо, коли Він прийняв її, то вже все подібне без побоювання говориться про Нього. Отже, сприйнята природа успадкувала справжнє ім’я Сина, яке мало Слово, з’єднавшись із нею, бо вона іпостасна в Ньому, як і ангел сказав: “і народжуване Святе наречеться Сином Божим” (Лк. 1:35), і ще: “Він буде великий і Сином Всевишнього наречеться” (Лк. 1:32). Цього ніхто не отримав з ангелів. Якщо ж деякі з праведників і називаються синами Божими, то по благодаті; а у Христа не так: у Нього синівство за іпостасною тотожністю зі сприйнятою Ним людською плоттю.

Євр. 1:6. Також, коли вводить Первородного у всесвіт, промовляє:

Христос називає Своє пришестя у плоті виходом, наприклад, коли каже: “вийшов сіяч сіяти” (Мф. 13:3), і ще: “Я зійшов від Отця” (Ін. 16:28). І справедливо, Бо ми були поза Богом, і Він, зійшовши до нас як посланник, живучи з нами й очищаючи нас, примирив із Царем. А Павел тепер називає пришестя Його входом, взявши цей переносний вираз із прикладу спадкоємців, які отримують у спадок якесь майно. Бо це і означає вираз: “вводить”, коли Отець вручив Синові всесвіт; Бо тоді Він прийняв його, що добровільно підкорився, у своє володіння, коли і був пізнаний. Вводиться ж не інакше, як у плоті. Бо Він як Бог Слово “У світі був, і світ через Нього стався” (Ін. 1:10). Отця він представляє таким, що вводить Сина, щоб зробити промову приємною. Григорій же Ніський і святий Кирило так зрозуміли вираз “вводить”, що до втілення Він не мав нічого спільного з творінням, будучи як Бог безтілесний; коли ж втілився, тоді, долучившись до створіння, оскільки створіння з’єднав у Собі, Він, як то кажуть, і був введений у творіння.

і хай поклоняться Йому всі Ангели Божі. (пор. Пс. 96:7)

Очевидно, поклоняться Тому, Котрий прийняв плоть. Тут показує також, що настільки Він перевершує ангелів, наскільки владика перевершує рабів, подібно до того, як якби хто, вводячи когось у дім, наказав тим, хто стоїть там, негайно поклонитися йому.

Євр. 1:7. Про Ангелів сказано: Ти твориш Ангелами Своїми духів і служителями Своїми пломеніючий вогонь (Пс. 103:4).

Ось найбільша між ними відмінність: вони створені, а Він не створений. Вираз “Ти твориш” означає приведення з небуття в буття. Не перед одними тільки ангелами Він має перевагу, а й перед усіма службовими силами. Не сказав: створив, але “твориш”, тобто зберігаючи Словом, яким вони створені. Такий самий вираз у Євангелії: “Отець Мій донині робить” (Ін. 5:17), тобто утримує все, створене й закінчене вже, і зберігає для того, щоб довести до досконалості.

Євр. 1:8. А про Сина: престол Твій, Боже, у вік віку; (пор. Пс. 44:7)

Ангели, каже, створення і творіння, бо про них сказано: “Ти твориш”. А Син не творіння: про Нього не сказано: “Ти твориш”; але Цар, Владика, Бог, Престол засвоюється Йому, що служить знаком Царства, і престол вічний. Це проти Павла Самосатського, який представляє простою людиною істинного Бога і вічного Царя; і проти Арія.

жезл царства Твого – жезл правоти.

Ось і інший знак царства.

Євр. 1:9. Ти полюбив правду і зненавидів беззаконня,

Ці слова відносяться до Нього як до втіленого Бога Слова, бо з прийняттям плоті Він умалив Себе.

тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше спільників Твоїх. (Пс. 44:7-8).

Це проти іудеїв, і Савелія, і Маркелла, бо вказує на дві особи, кажучи: Бог і Бог. І проти маркіонітів, які думають, що Син не прийняв плоті, бо не божество помазується, а людство. Тому каже: “Боже, помазав Тебе Бог”, тобто Отець Твій по Божественності, і Бог по плоті. “Єлеєм радості”, тобто Духом Святим, переважно перед іншими людьми. Бо “не мірою” Христос отримав “Духа” (Ін. 3:34), не як неспроможний, але помазаний був усією повнотою як помазання, так і того, хто помазує. Спільники Його – всі духовні, як освячені тим же самим освяченням. І ті, які, будучи досконалими в законі й духовними, отримали Духа через віру в Христа. Чому і названі помазаниками, як наприклад: “Не торкайтеся помазаників Моїх” (Пс. 104:15). Набагато ж відоміші ті спільники Христа по благодаті, які долучилися до Його смерті в хрещенні і помазані Духом, Який називається “єлеєм радості”. Який звільнив нас від печалі за гріхами і зробив для нас те, що ми втішаємося надією на майбутні блага. Що ім’я “Бог” стоїть замість: о, Боже! (ώ θεέ), – достовірним свідком слугує ворог Симмах, який видав так: “тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше друзів Твоїх”. Зауваж, що словом “Боже”, з артиклем, сказано про Сина заради тих, котрі кажуть, що вираз “і Слово було Бог” (Ін. 1:1), у якому слово “Бог” без артикля, представляє Його не власне Богом².

Євр. 1:10. І: на початку Ти, Господи, заснував землю, і небеса – діло рук Твоїх; (пор. Пс. 101:26)

Щоб ти, чуючи слова: “коли вводить Первородного у всесвіт”, не подумав, що це дар, даний Йому згодом від Отця, який показує тепер, що Він Творець всесвіту не в останнім часі, а з давніх-давен. Це також проти Павла Самосатського, і стверджує, що Христос, – раніше за Марію, бо Він Творець створіння. І проти Арія, який вважає Його помічником або, краще, знаряддям, тому що вище було сказано: “через Котрого і віки створив” (Євр. 1:2). Дивись, як з’єднуються разом вчення про нестворену істоту і вчення про домобудівництво, і іноді через перше – високе, і іноді через друге – низьке.

Євр. 1:11. вони загинуть, а Ти перебуваєш, і всі постаріють, як риза,
Євр. 1:12. і як одежу згорнеш їх, і зміняться; але Ти Той самий, і літа Твої не скінчаться. (пор. Пс. 101:27-28)

Навіює щось важливіше, ніж творіння, саме, переміна світу. Усе зміниться з тління в нетління, і так легко, як якби хто згорнув одяг. Якщо ж так легко він здійснить зміну і преобразовання світу на краще, то чи міг Він під час первісного утворення світу мати потребу в кому-небудь іншому? Чимала втіха тут для бідуючих віруючих – знати, що діло не залишиться в такому стані, але отримає преобразовання, що Той, Кого вони шанують, живе і завжди житиме. Бо “літа Твої не скінчаться”.

Євр. 1:13. Кому коли з Ангелів сказав Бог: сиди праворуч Мене, доки не покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх? (пор. Пс. 109:1)

Ось він знову підбадьорює їх; і справді, чи не будуть вражені вороги їхні, а вороги їхні – також вороги і Христа. Не тому, що Син безсилий, говориться, що Отець підкорить ворогів, бо Син, Котрий судитиме там, тим більше міг би відплатити їм тут, але щоб показати, якою честю Отець вшанував Сина. Що Отець гнівається на ворогів Сина, чи не знак це честі? Чи не знак це великої любові до Сина? Про це ж детальніше сказано в Першому посланні до Коринфян.

Євр. 1:14. Чи не всі вони є службові духи, що посилаються служити тим, які мають успадкувати спасіння?

Підносить уми слухачів, показуючи велике піклування Боже про нас, якщо навіть ангелів, що перевершують нас, поставив Він служити нашому спасінню. Здається, також нападає на декого, хто віддає надмірне шанування ангелам, і особливо на всіх взагалі євреїв, відданих даному через ангелів закону і служіння їм у ньому, навіть віддаючи перевагу їм, а не Христу. Отже, каже, не служіть їм, бо вони співслужителі наші. Подивися, яку невелику відмінність покладає він між створіннями; хоча велика відстань між ангелами і людьми, проте він поставив їх поблизу нас, бо створіння не багато підносяться над створіннями. Послужили ж ангели багато і в Старому, і в Новому Завіті: коли допомагали Іосифу порадою (Мф. 1:24), коли благовістили пастирям, коли сиділи при гробі та сповіщали воскресіння Христове, коли повчали, що Він прийде в той самий спосіб, що й вознісся. Ангел з’являвся Корнилію (Діян. 11:13), Филипу (Діян. 8:26), Петру у в’язниці (Діян. 12:7), і взагалі незліченна безліч таких прикладів. Зауваж, що ангельська справа – служити спасінню людей, більше ж справі Самого Христа. Тому не слід нехтувати таким служінням.

* * *

¹ Можна перекласти як відбиток. – Прим. ред.

² Коментарі відносяться до грецького оригіналу. – Прим. ред.

 

Глава друга

Євр. 2:1. Тому ми повинні бути особливо уважні до того, що чули,

Бо, каже, настільки велика перевага Сина, що говорив нам, над пророками й ангелами, служителями Старого Завіту, що до сказаного Ним слід прислухатися більше, ніж до закону. Але прямо він не сказав цього, щоб не вразити їх на початку; він надав їм робити висновок про це з подальшого. Говорить це, не порівнюючи Старий Завіт з Новим, – ні, але проти думки тих, котрі з великою славою відгукуються про Старий Завіт і нехтують Новим.

щоб не відпасти (μή ποτέ παραρρρυῶμεν).

Тобто, щоб нам не загинути. Вираз запозичив із Притч: “сину мій”, – каже Премудрий, – “не упускай” (μὴ παραρρύης) (Притч. 3:21), виражаючи і легкість відпадання, і важкість загибелі. Бо те, що відпало, важко відновити.

Євр. 2:2. Бо коли слово, сповіщене через Ангелів, було тверде,

Ось він відкриває своє бажання. Під словом, сказаним через ангелів, треба розуміти або Десять Заповідей, бо справедливо, що тоді були присутні ангели, яким довірений був єврейський народ, вони й виробляли трубні звуки, вогонь, темряву та інше, як говориться в Посланні до Галатів: “даний через Ангелів” (Гал. 3:19), і в іншому місці: “ви, які прийняли закон при служінні Ангелів” (Діян. 7:53); або під словом слід розуміти всі повеління в Старому Завіті, що викладалися через ангелів, як наприклад: на місці плачу в час судів при Сампсоні (Суд. 2:1,13:3); Тому й не сказав: “закон”, але: “слово”, щоб позначити це. Отже, все це “твердо”, тобто було правдивим і погрози були приведені у виконання, і нічого з цього не пропало.

і всякий злочин і непослух одержували справедливу кару,

Не так, щоб один отримав, а інший ні; але “всякий”, і ніщо не залишилося непокараним. Покарання називає справедливою карою, і хоча це слово вживається в доброму значенні, але апостол не турбується про вирази.

Євр. 2:3. то як ми уникнемо, не подбавши про таке спасіння,

Там “слово”, тут “спасіння”. Якщо й там було спасіння, то не велике: позбувалися ворогів, і отримували земні блага; тут же далеко більше. Тому й сказав: “про таке”. Бо руйнування смерті, загибель демонів, Царство Небесне – все це приходить вам за словом Сина.

яке, будучи спочатку проповідане Господом, ствердилось у нас тими, хто чув від Нього,

Надаючи достовірності своїм словам, каже, що спасіння це сповіщене не через пророків або ангелів, але від Самого Владики всіх, від Самого джерела отримало початок; потім поширилося і серед нас істинно і вірно через самовидців Слова і слуг. Про це і Лука говорить (Лк. 1:2). Вони твердо наставили нас. Як же в іншому місці апостол каже: не від людей чув (Гал. 1:12)? Тому що там важливо і необхідно було наполягти на думці, що він не вчився у людей. Бо його засуджували, що він не чув Господа і тому він наражався на небезпеку, що його проповідь не матиме віри з боку його учнів. А тепер немає такої потреби в цьому. Бо не євреям він проповідував, не в них і засуджували його, що він навчався в людей, а не в Христа. Або, наводячи тут слова: “при засвідченні Богом знаменнями і чудесами”, показує, що він прийняв це не від людей, а від Бога.

Євр. 2:4. при засвідченні Богом знаменнями і чудесами,

Сказавши: “ствердилось”, показує – як. Щоб хто-небудь не сказав, що ті, хто чули, помилилися, каже: Бог засвідчував разом із ними; Він не засвідчив би, якби вони самі вигадали що-небудь. Свідчать, каже, вони; разом з ними свідчить і Бог – не голосом, а знаменням і чудесами, які підтверджували те, що вони говорили. Тому ми віримо Богові, а не людям.

та різними силами,

Висловлюючи велику кількість обдарувань, сказав: “різними”. Так як і чародії здійснюють багато знамень, тому сказав: “силами”. Ті знамення – не сили, а безсилля, вигадка і порожні примари.

і даруванням Духа Святого з Його волі?

І це додав з тієї ж самої причини. Бо знамення чародіїв – не від Духа Святого, а обмани нечистих демонів. Дає при цьому зрозуміти і дещо інше. Імовірно, там було не багато людей, які мали духовні обдарування, які збідніли через те, що віруючі були менш ревні. Тож, щоб утішити їх у цьому, каже, що “даруванням Духа” відбуваються з “Його волі”. Він знає, що кожному корисно, і таким чином розділяє благодать. Часто хто-небудь не отримує обдарувань за нечисте життя; часто не отримує обдарувань і людина чистого життя, щоб не загордилася. Тому-то вони і були повідомлені більше людям смиренним і простим.

Євр. 2:5. Бо не Ангелам Бог підкорив майбутній всесвіт,

Показуючи ще вищість Сина перед ангелами, каже, що не їм підкорив Бог всесвіт, тобто цей світ, але Синові. Називає його “майбутнім”, тому що Син Божий був завжди, а він (всесвіт) мав з’явитися, тому що раніше, очевидно, не існував. Тому у відношенні до вічного існування Сина всесвіт і був прийдешнім.

про який говоримо;

Тобто про всесвіт, про який сказали вище: “коли вводить Первородного у всесвіт” (Євр. 1:6). Тож нехай не шукає твій розум, що помиляється, іншого всесвіту. Деякі під майбутнім всесвітом розуміли майбутній світ. Про цей світ, каже, у нас уся мова. Тоді ангели постануть, як слуги, а Син сяде, як Суддя.

Євр. 2:6. навпаки, хтось десь засвідчив, кажучи: що є чоловік, що Ти пам’ятаєш про нього? або син людський, що Ти відвідуєш його?

Євр. 2:7. Небагато Ти принизив його перед Ангелами; славою і честю вінчав його і поставив його над ділами рук Твоїх³,

Євр. 2:8. усе покорив під ноги його (Пс. 8:5-7).

Не називає імені сказаного, бо говорить з людьми обізнаними в Писаннях. Усе це сказано про людство взагалі, переважно ж, однак, може відноситися до Христа по плоті. Бо Він, Син Божий, відвідав нікчемне людське єство і, сприйнявши його та поєднавши з Собою, став вищим за всіх.

Коли ж підкорив йому все, то не лишив нічого непідкореним йому. Нині ж ще не бачимо, щоб усе було йому підкорене;

Оскільки вони зазнавали переслідувань і страждали, то щоб не сказали: як ти кажеш, що все підкорене, коли ми зазнаємо вигнання і переслідування з боку Його ворогів? – значить, вони ще не підкорені і ти спокушаєш нас? – тому каже: не бентежся і не будь малодушним: все буде підкорене Йому. І в Писанні сказано: “покорив”. Те, що, безсумнівно, станеться, хоча ще й не сталося, названо, як те, що відбулося. Тож не сумуй, що ти зазнаєш лиха: ще не всіх перемогла проповідь, ще не настав час досконалого підкорення, однак, безсумнівно, вони підкоряться.

Євр. 2:9. але бачимо, що за перетерплення смерті увінчаний славою і честю Іісус, Котрий небагато був принижений перед Ангелами,

Намагається показати, що сказане відноситься до Христа, і каже: хоча вираз “все підкорив”, здавалося б, тільки відноситься до Нього, однак ми показали, що і це, безсумнівно, здійсниться. Але бути мало чим приниженим порівняно з ангелами – більше відноситься до Нього, ніж до нас. Бо Він, пробувши три дні в пеклі, як людина, не багато умалений перед ангелами, бо вони абсолютно непричетні до смерті. А ми, надовго піддані тлінню, не трохи, але зовсім багато умалені порівняно з ними. І бути “увінчаним славою і честю” за страждання – відноситься більше до Нього, ніж до нас. Сказавши: “за перетерплення смерті”, апостол позначив справжню смерть, – не уяву смерті, то було справді страждання. Нагадав про хрест і смерть, щоб переконати їх мужньо переносити нещастя, дивлячись на Учителя. Але хрест, каже, став для Нього славою і честю; тому і для вас повинні бути славою і честю ваші нещастя і страждання. Отже, навіщо вам уникати того, що вінчає вас? Він постраждав за тебе, раба; чи ти не перенесеш страждань за Нього, Господа?

щоб Йому за благодаттю Божою зазнати смерті за всіх.

Не за обов’язком, а по благодаті Бог віддав нам Сина Свого на смерть, і не за віруючих тільки, а за весь світ. Хоча й не всі спаслися, але Він виконав Свій обов’язок. Прекрасно сказав: “зазнати”. Бо, справді, ніби зазнавши, бо малий час залишався у смерті, Він негайно воскрес. І в цьому відношенні Він, отже, кращий за ангелів, тому що з’явився вище смерті. Подібно до того, як лікар, бачачи хворого, який побоюється прийняти приготовані для нього ліки, спершу сам скуштує їх, щоб переконати хворого наважитися на прийняття їх, – так і Господь, бачачи, як ми боїмося смерті, Сам зазнав її, хоча й не мав у тому потреби. Він не підлягав смерті, але все зробив по благодаті, щоб показати її нікчемність і переконати нас сміливо йти на смерть. Несторіани, спотворюючи Писання, кажуть: окрім (χωρίς) Бога, Він зазнав її за всіх, щоб, відстояти думку, що з розп’ятим Христом не було Божественності, тому що вона не була з’єднана з Ним особисто, а за станом. Один православний, висміюючи безглуздість їхню, сказав: нехай Писання має такий сенс, як кажете ви, – і в такому разі сказане говорить за нас. Бо крім (χωρίς) Бога, Господь помер за всіх і за самих ангелів, щоб зруйнувати ворожнечу їхню проти нас і здобути їм радість.

Євр. 2:10. Бо належало, щоб Той, для Котрого все

Тобто Отцю, від Нього все, тобто Він винуватець усього.

і від Котрого (δι᾿ ὃν) все,

Дивись, вираз “від Котрого” віднесено до Отця. Якби це було принизливо і притаманне тільки Синові, воно не приписувалося б Отцю. Зрозумій же, що означає вираз: “від Котрого”. Так як сказав: “для (слов’янською “заради”) Котрого все”, то, щоб хто-небудь не подумав що-небудь безглузде, а саме, що Він має потребу у всьому, бо прийменник “для” має таке значення, як, наприклад, коли скажемо: “заради (δια – заради, через) людини створено творіння”, то апостол додав вираз: “від Котрого”, пояснюючи, що “для (заради) Котрого” треба розуміти так само, як “через Нього”, тобто що від Нього походило все. Тому, коли говориться і про Сина: “від Котрого”, приймай це замість: від Нього.

Того, Хто приводить багатьох синів у славу, вождя спасіння їх зробив довершеним через страждання.

Це має зв’язок із попереднім: “славою і честю увінчав”. Сенс слів такий. Отець вчинив гідно Своєї людинолюбності, що Первородного з-поміж усіх синів, які мають насолодитися славою Його, явив найславетнішим з-поміж усіх через страждання, щоб показати й іншим, як треба переносити страждання. “Вождя спасіння”, тобто винуватця. Дивись, яка відмінність між Ним і нами. Хоча і Він Син, і ми сини, але Він спасає, а ми спасаємося: ми з’єднуємося з Ним і знову розділяємося. “Той, хто приводить багатьох синів у славу”, через це з’єднуємося. “Вождя спасіння їх”, через це розділяємося. Зауваж, що страждання – довершеність і засіб для спасіння: що той, хто постраждав за кого-небудь, не йому тільки приносить користь, а й сам робиться славнішим і довершенішим. Під довершеністю розумій тут славу, якою Він прославився, і її розумій відносно людства; – або, що за природою Він мав славу, тільки серед нас був безславним, тому що не був впізнаним, Коли ж після хреста впізнаним був і прославленим, то кажуть, що сприйняв славу, яку мав за природою, а не від нас отримав. Святий Кирило довершеністю називає безсмертя, якого не вистачало Христу за людством; його заповнив Йому Отець через воскресіння. Коли Він воскрес, смерть уже більше не панує над Ним. І всю природу Він удостоїв цієї довершеності.

Євр. 2:11. Адже і освячуючий і освячувані, всі – від Єдиного;

Ось, знову показує, що ми брати Христу і настільки шановані. Бо, каже, “освячуючий”, тобто Христос, і “освячувані”, тобто ми, “всі – від Єдиного”, тобто Отця. Але Він справді істинний Син і з самої істоти Отця, а ми – створіння. Зверни також увагу і на перевагу у виразах. Він освячує, ми освячуємося. Звідси і тотожність, і перевага.

тому Він не соромиться називати їх братами,

Дивись, і тут Його перевага. Бо виразом “не соромиться” він показує, що це не належить природі, але ніжній любові Того, Хто не соромиться. Хоч ми і від Єдиного, але між нами велика відмінність, як між Творцем і створіннями.

кажучи:

Євр. 2:12. сповіщу ім’я Твоє браттям Моїм, посеред церкви оспіваю Тебе (Пс. 21:23).

Прийнявши плоть, Він прийняв і братерство; разом із плоттю прийшло і братерство. Але й тут знову перевага. Сповіщу, каже, затьмареним, тим, що не знають; до цього подібно: “Я відкрив ім’я Твоє людям” (Ін. 17:6).

Євр. 2:13. І ще: Я буду надіятись на Нього.

Через це також показує, що Він став людиною і братом нашим. Бо як кожен з людей, так і Він Сам сподівається на Нього, тобто на Отця. Водночас показує нам, щоб ми сподівалися на одного Бога, бо і Він Сам, будучи Сином і ні в чому не маючи потреби, однак, каже, що сподівається на Отця. Деякі витлумачили так: так як, кажуть, вище він назвав Христа братом, а нижче – Отцем, то в середині показує, що це найменування домобудівництва останніх часів; предвічне ж ім’я Його – Бог. Хто у власному сенсі сподівається на іншого, як не на Бога? Ніби так говорив: чуючи, що Він – брат і батько, не подумайте, що Він один із багатьох; Він – Бог, каже, на Нього, як свідчить Писання, – треба сподіватися, тож тут немає промови від імені Христа, а від пророка, який каже: я, пророк, сподіватимуся на Самого Христа, як на Бога. Але таке розуміння не досконале.

І ще: ось Я і діти, котрих дав Мені Бог (Іс. 8:17-18).

Тут називає Христа нашим Отцем. “Дав” – це означає благовоління Отця на те, щоб Він втілився. Якби Він не благоволив втілитися Синові, то в Нього не було б і дітей.

Євр. 2:14. А як діти причетні плоті і крові, то і Він також прийняв те ж саме,

Отже, нехай засоромляться ті, які кажуть, що Він прийшов примарно і привидом. Бо апостол не сказав тільки, що Він долучився до плоті й крові, як діти, тобто решта людей, хоча, якби він і так сказав, достатньо було б для твердження, що Він втілився істинно, а й додав: “також”, щоб утвердити байдужість із нами та істинне втілення.

щоб смертю позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола,

Наводить причину домобудівництва. Щоб, каже, Своєю смертю, яку Він сприйняв, як такий, як очевидно долучився до плоті й крові, знищити диявола, який володіє смертю. Яким чином? – Через гріх. Оскільки він зробив, що люди грішать внаслідок того першого непослуху, то він був винуватцем смерті і користувався нею, як якимось воїном і сильною зброєю проти людської природи. Тому і Христос скористався проти нього тією ж самою зброєю. Воістину, справа великої могутності й мудрості – вмертвити ворога тією зброєю, якою він умертвив багатьох. Дехто зрозумів так: того, хто володіє, кажуть, гріхом, тобто диявола, тому що гріх становить владу і силу смерті.

Євр. 2:15. і визволити тих, котрі страхом смерті все життя трималися в рабстві.

Тобто щоб звільнити людей, які були рабами смерті, боялися її і були винні їй, тобто перебували в рабстві в неї, бо вона не була ще знищена. Або, що стародавні люди жили в постійному страху, завжди очікуючи, що вони помруть, і при такому страху вони не могли відчувати жодного задоволення. На це й натякає апостол, сказавши: “все життя”. Отже, були повинні рабству, тобто завжди тремтіли смерті, як раби жорстокого пана, не насолоджуючись нічим радісним. Звідси зрозумій, що хто боїться смерті, той не вільний і раб усього. І це – втіха для стражденних вірян, якщо нині гнані й ув’язнені в узи приємніше й вільніше проводять життя, ніж стародавні, які, здавалося, розкошували, коли смерть мала силу. Ті, вражені страхом смерті, були рабами, а ви вільні від цього страху.

Євр. 2:16. Бо не Ангелів приймає Він,

Тобто не з ангельською природою з’єднався Господь і не її носив. Це показує велику любов Божу до людського роду. Чого, каже, не дарував ангелам, то дав людям, щоб від них сприйняти плоть.

але приймає сім’я Авраамове.

Не сказав: прийняв, але: “приймає”, щоб показати, що Він наздогнав нашу природу, яка тікала і далеко віддалилася; і, наздогнавши, приймає її і одягнувся, з’єднуючись із Собою і зупиняючи її, коли вона тікала від Нього. Не сказав: природу людей, але “сім’я Авраамове”, частково бажаючи піднести їх і показати, що рід їхній почесний і що вони мають у цьому перевагу над язичниками, бо ж від них Господь, бо Павел завжди догоджає їм, у чому ні для кого нема шкоди; частково нагадує їм обітницю: “Бо всю землю, що ти бачиш, Я тобі дам, і нащадкам твоїм на віки вічні” (Бут. 13:15).

Євр. 2:17. Тому Він повинен був у всьому уподібнитися браттям,

Раз, каже, Він благоволив прийняти нашу природу, то цілком послідовно було Йому в усьому уподібнитися до нас, тобто народитися, виховатися, зрости, перетерпіти все, що належало, нарешті, померти; це і значить – уподібнитися в усьому.

щоб бути милостивим і вірним первосвященником перед Богом,

Не для чогось іншого, каже, Він прийняв нашу плоть, як для того, щоб через неї помилувати нас і відновити глибоко занепалих. Яким чином? Ставши нашим первосвящеником і носячи ту плоть, яку Він прийняв від нас, замість іншої якоїсь жертви, щоб очистити нас від гріхів і бути нашим посередником перед Богом; бо ми були у ворожнечі з Ним. “Вірним” – замість: істинним, який міг би виконати діло первосвященика; бо це обов’язок істинного первосвященика – визволити від гріхів тих, яких він є первосвященик; або що Він приємний Богові у Своєму посередництві перед Ним.

для умилостивлення за гріхи народу.

Чому не сказав: гріхи всесвіту, але: народу? Тому, що Господь насамперед мав піклування про іудеїв, заради яких Він і прийшов переважно, щоб, коли вони спасуться, через них спаслися й інші, хоча й вийшло навпаки. І ангел говорить до Іосифа: “бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх” (Мф. 1:21). Таким чином показує тут благородство іудеїв і якого піклування вони були удостоєні від Господа.

Євр. 2:18. Бо як Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти.

Це, здавалося б, приниження, смиренне і негідне Бога. Коли Павел говорить про плоть, йдеться про все принижене, проте не негідне плоті; і немає нічого дивного, коли і про Отця, що не втілився, Писання говорить багато чого людиноподібного та приниженого: “Господь з небес схилився до синів людських, щоб побачити” (Пс. 13:2), і: “зійду та й подивлюсь” (Бут. 18:21), та ще багато багато чого подібного. Тому набагато більше сказано щодо Христа, який втілився і постраждав у плоті, особливо ж для повного заспокоєння слухачів і через їхню неміч; бо і люди вважають спокусу найвірнішим з усіх засобів. Сенс слів такий. Він знав не тільки як Бог, але і як людина, спокушена в усьому, – і сама плоть Христа зазнала багато страждань. Він знав, що таке спокуса; тому може допомогти, інакше сказати; готовий бути завжди співчутливим

* * *

³ Слів “і поставив його над ділами рук Твоїх” немає в грецькому тексті бл. Феофілакта.

Глава третя

Євр. 3:1. Отже, браття святі, учасники в небесному покликанні,

“Отже”, тобто після того, як я сказав, що такий Він Первосвященик – вірний і милостивий до наших гріхів, і той, хто може допомогти, – подивіться, і ви знайдете, що це абсолютно так. Сказав: “учасники в небесному покликанні”, тобто: ми покликані туди, нічого не повинні тут шукати; там нагорода, там відплата.

розумійте Посланника і Первосвященника сповідання нашого, Іісуса Христа,

Через плоть – усе принижене, як часто кажуть. Так апостол говорить тому, що посланий до овець дому Ізраїлевого. “Первосвященника сповідання нашого”, тобто віри; бо Він Первосвященик не підзаконного служіння, але нашої віри.

Євр. 3:2. Котрий вірний Тому, Хто поставив Його, як і Мойсей, у всьому домі Його.

Маючи намір зобразити переваги Христа перед Мойсеєм, апостол веде мову про первосвященство і каже, що і тому, і іншому довірено було народ, але Христу в більшому. Спочатку не показує переваги Христової, щоб вони не відвернулися; бо хоча вони й були вірні, проте все ще були віддані Мойсеєві. Поки що уподібнює Господа до нього, кажучи, що і Він вірний Отцеві, Який поставив Його первосвящеником і апостолом. Тут ідеться не про сутність, а про поручительство. “Вірний”, тобто доброзичливий, такий, що заступається за тих, хто належить Отцеві, і не допускає, щоб вони загинули, а навпаки, шукає їхнього спасіння. “як і Мойсей, у всьому домі Його”, тобто в народі. Домом називає народ, як і ми зазвичай говоримо. Бо і Мойсеєвим називався народ, як наприклад: “розбестився народ твій” (Вих. 32:7). Подібно до опікуна, каже, і розпорядника в домі, був Мойсей у народі.

Євр. 3:3. Бо Він достойний тим більшої слави перед Мойсеєм, чим більшу честь має в порівнянні з домом той, хто збудував його,

Євр. 3:4. бо всякий дім будується ким-небудь; а Той, Хто збудував усе, є Бог.

Ось і тут перевага, яку має Господь перед Мойсеєм. Каже, що й той був вірний у всьому домі, тобто в народі, однак і він був один із цього дому: і він був людиною, як інші; хоч і святим, але був рабом разом із ними; так само, як і опікуни в домівках, хоч вони й вищі від решти, однак вони слуги разом з іншими. Тому, оскільки і він був частиною будинку, то і він був створений ким-небудь, і той, хто створив його, безсумнівно, перевершує його. А створив його Син Божий, що прийняв плоть і назвався первосвящеником заради нього: отже, і перевершує. Дивись, як апостол почав з порівняння по плоті, а довів до Божественності і показав, що Творець незрівнянно перевершує створіння.

Євр. 3:5. І Мойсей вірний у всьому домі Його, як слуга, для засвідчення того, що належало сповістити;

Євр. 3:6. а Христос – як Син

Ось, показує й іншу перевагу: Мойсей був вірний, як слуга, поставлений для того, щоб передавати повеління Господні іншим слугам і бути на суді свідком перед Богом у тому, що їм сказано. Бо, якщо небо й землю закликає у свідки, як наприклад: “слухай, небо, і слухай, земля” (Повт. 32:1; пор. Іс. 1:2), – і долини, наприклад: “слухайте, тверді основи землі” (Мих. 6:2), – то тим паче людини. Христос же вірний як істинний Син і спадкоємець, що виконує справи Отця з волі Його. Воістину, незрівнянна відмінність між таким Господарем і рабом.

у домі Його; а дім Його – ми, якщо тільки сміливість і надію, якими хвалимося, твердо збережемо до кінця.

Домом Мойсея був народ, частиною якого був і він сам. І Христос має дім, тобто нас, але якщо ми встоїмо до кінця і не впадемо. Тут спонукає їх бути твердими в нещастях і не слабшати духом: тоді й ми, подібно до Мойсея, будемо домом Божим. Хвалить їх, показуючи, що вони поклали початок тому, що треба продовжувати до кінця. Добре сказав: “сміливість і надію, якими хвалимося”. Бо всякий, хто твердо сподівається, що буде відплата, хвалиться вже очікуваним, як теперішнім, і не падає духом, навпаки, має більше впевненості, коли терпить нещастя за улюбленого ним Христа.

Євр. 3:7. Тому, як говорить Дух Святий, нині, коли почуєте голос Його,

Євр. 3:8. не робіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікань, в день спокуси в пустелі,

Євр. 3:9. де спокушали Мене батьки ваші, випробовували Мене, і бачили діла Мої сорок років.

Євр. 3:10. Тому Я розгнівався на той рід і сказав: постійно вони заблуджуються серцем, не пізнали вони шляхів Моїх:

Євр. 3:11. тому Я поклявся в гніві Моїм, що вони не ввійдуть у спокій Мій. (Пор. Пс. 94:7-11)

Сказавши про надію і про те, що з упевненістю треба очікувати там нагороди й заспокоєння від тутешніх праць, далі доводить на підставі слів пророка: віруючі ввійдуть до спокою, а невіруючі не ввійдуть, як не ввійшли й стародавні. Бо після того, як євреї перейшли через Чорне море й одержали в пустелі незліченні докази Божого піклування про них і сили, вони наважилися послати наглядачів, щоб оглянути природу землі, у яку мали намір увійти. Ті, що вирушили, повернулися і з подивом говорили про природу тієї землі і про те, що її населяють люди непереможні. І ось народ, якому належало звернути увагу на непереможну силу Божу, вражений цими словами, обурився і вирішив, що йому слід повернутися до Єгипту. Тому Бог, розгнівавшись на те, що він так скоро забув про стільки чудес, поклявся, що рід, що обурився, не ввійде в землю обітниці, – і справді, увесь він загинув у пустелі, окрім Халева та Іісуса Навина. Тому, якщо Давид, говорячи після цього вже роду, сказав: “Нині, коли почуєте голос Його, не озлобите сердець ваших” (Євр. 3:15), то для того, щоб вам не зазнати того самого, що й праотці ваші, та не втратити спокою, – зрозуміло, що він говорив про якийсь інший спокій, який ми маємо набути. Бо якщо вони справді досягли спокою, то для чого він каже: “нині… не зробіть жорстокими сердець ваших”, як отці, щоб і вам не увійти в спокій? Який же це інший спокій, як не Царство Небесне, образом якого слугує субота і прообразно здійснений вхід до Палестини дітей того роду, що не увірував? Бо три спокої: спокій суботи, коли Бог спочив від справ своїх. Про цей спокій Давид не думав тепер говорити, бо він був уже давно. Інший – вступ у землю обітниці, увійшовши в яку, іудеї повинні були заспокоїтися від воєн і подорожей. І не про це він говорить тепер, бо Палестина тоді, за часів Давида, була вже зайнята євреями. Яким же чином Давид став би говорити про неї, як ще не здобуту? Отже, він мав на увазі інший спокій, у який Іісус Навин не міг ввести свій народ. Який же це спокій, як не спокій на небесах? Тому намагайтеся, щоб вам не позбутися його через невір’я, подібно до наших праотців. Такий сенс усього цього вельми багатозначного місця: його треба досліджувати по частинах. Але зауваж, що не треба від Бога вимагати звіту, а треба вірити в Нього, чи спасає Він від лиха, чи ні. Звинувачує їх також у тому, що вони спокушали Його, тобто без випробовування не сподівалися на Нього як на всемогутнього.

Євр. 3:12. Глядіть, браття, щоб не було в кого з вас серця лукавого і невірного,

Сказано це для залякування. Імовірно, були деякі невіруючі в істину сказаного про відплату, і тому ті, що бажали випробувати силу Божу й піклування про них у спокусах, яких вони зазнавали.Тому охороняє їх, нагадуючи про те, що терпіли в давнину ті, хто не вірував. Бо майбутні жахи не так стримують багатьох, як минулі й усім уже відомі. Зверни увагу і на те, що від невір’я всякий переходить до поганих помислів і до таких же справ.

аби вам не відступити від Бога живого.

Невір’я не знаходить іншого виходу, крім того, що всякий відступає від Бога. Доти, доки людина тримається Бога і сподівається на Нього, як на всемогутнього, вона нічого не вважає неможливим.

Євр. 3:13. Але наставляйте один одного щодня, доки можна говорити «нині»,

Тобто повчайте один одного і підкріплюйте, щоб не впасти. Якщо ж хто впаде, виправляйте його, поки він живий; це означає вираз: “доки можна говорити: `нині`”, бо є надія. Особливо ж, нехай не буде в кому-небудь поганого серця; а якщо трапиться, нехай він не впадає у відчай, але втішайте його, і ви знову придбаєте його.

щоб хто з вас не розлютився, звабившись гріхом.

Тобто щоб від відчаю не розлютився і не залишився б невиліковним. Бо як затверділі й грубі тіла не піддаються зусиллям лікарів, так і запеклі душі не підкоряються слову Божому. “Звабленням гріхом” називає або звабу диявола, тобто щоб не сподіватися, що буде відплата, або безтурботність. Бо, каже, якщо одного разу я згрішив, то вже не має в мене жодної надії, – воістину це гріховна зваба. Гріх, спокушаючи і привертаючи до себе, змушує мислити так, як сказано: “з приходом нечестивого приходить і презирство” (Притч. 18:3). А хто зневажає, той уже не може вірувати. Таким чином, від гріха походить невір’я.”І кажуть: “Не побачить Господь, не дізнається Бог Якова”” (Пс. 93:7). І ще: “каже в серці своєму: «Він не спитає»?” (Пс. 9:34), і: “забув Бог” (Пс. 9:32), і все тому подібне.

Євр. 3:14. Бо ми зробились причасниками Христа,

Тобто ми і Він стали одне і настільки стали причетними Йому, наскільки тіло – голові.Тут вселяє їм надію, наче так кажучи: Той, Хто полюбив нас настільки, що зробив навіть нас Своїм тілом, не дозволить нам відірватися від Нього, якщо тільки ми не бажаємо. Разом із цим натякає на те, що сказано в іншому місці: “коли терпимо, то з Ним і царювати будемо” (2Тим. 2:12). Будучи нині причасниками в тому ж, у чому і Христос, очевидно, в скорботах, постараємося і тоді бути причасниками в славі.

якщо тільки розпочате життя твердо збережемо до кінця,

Тобто віру; бо через неї ми існуємо і здійснюємо божественне і духовне існування та відродження. І тут вимагає твердо стояти у вірі до кінця.

Євр. 3:15. доки говориться: «нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікання».

Підтверджує, яким чином сказав: “до кінця”, і каже, що це позначається у виразі: “нині”. Бо “нині” означає: завжди, як і вище сказав: “Але наставляйте один одного щодня, доки можна говорити «нині»” (Євр. 3:13). Або, що більш схвально, як сказано у святого Іоанна Златоуста, апостол робить перехід від слів: “доки говориться: «нині, коли почуєте голос Його”, до наступних: “Тому пильнуйтесь, щоб, коли ще лишається обітниця” (Євр. 4:1) тощо.

Євр. 3:16. Бо деякі з тих, котрі чули, почали нарікати;

Почувши, каже, обітницю Божу: “Дам вам землю Ханаанську”, не повірили, і своїм невір’ям прогнівили Бога. Дивіться ж, і ви не будьте невіруючими в обітниці. Бо одне слухання не принесе вам користі, якщо ви не будете разом і вірити. Як і для тих не принесло користі слухання, але навпаки, вони за те по всій справедливості й загинули, що не повірили словам Божим.

але не всі, що вийшли з Єгипту, з Мойсеєм.

Халев та Іісус Навин не були в числі невіруючих, а тому досягли обітниці й увійшли в Палестину.

Євр. 3:17. На кого ж обурювався Він сорок років? Чи не на тих, котрі согрішили, чиї кості лягли в пустелі?

Закінчує свою промову запитанням для більшої ясності й меншої заперечності. Запитання пропонуються тим, хто сповідається. Пропонує також і покарання. лягли, каже, кості їхні в пустелі, тобто великі стегнові кістки. Через частину вказав на цілі тіла.

Євр. 3:18. Проти кого ж клявся, що не ввійдуть до спокою Його, як не проти непокірних?

Євр. 3:19. Отож бачимо, що вони не могли ввійти через невір’я.

Вище сказав: “чи не на тих, котрі согрішили”, а тепер: “непокірних”. Здається, натякає на таких віруючих з євреїв, бо багато хто з них впав і в інші гріхи, окрім малодушності та невіри в майбутнє. З цього ми бачимо, що непокірні не ввійшли; тобто покарання за гріх у нас перед очима і всіма воно визнане.

Глава четверта

Євр. 4:1. Тому пильнуйтесь, щоб, коли ще лишається обітниця увійти до спокою Його,

Тут повернення до того місця, де говориться: “нині, коли почуєте голос Його” (Євр. 3:7), а далі по порядку: “побоїмося”, щоб і з нами не сталося те саме. Слово “тому” поставлено для відновлення слова, перерваного довгим повторенням.

хтось з вас⁴ не запізнився.

Тобто щоб якось не позбутися зовсім можливості увійти в цей обітований спокій. Пом’якшуючи і послаблюючи свою промову, він не сказав: “щоб не запізнився”, але: “щоб хтось не запізнився”.

Євр. 4:2. Бо і нам воно сповіщено, як і тим; але не принесло їм користі почуте слово,

І ми отримали благовістя щодо майбутніх благ, як і ті прообразно про землю обітовану. Але воно буде абсолютно марне для нас, якщо ми так само не увіруємо і не відкладемо всяку малодушність, подібно до того, як і тим слухання не принесло користі. Зверни увагу на те, як стосовно нас назвав діло благовістям, тобто обіцянкою майбутніх благ, і до того ж таких, що даються як нагорода за перемогу: так стосовно тих він назвав “словом почутим”.

не з’єднане (μη συγκεκραμένος⁵) з вірою тих, що слухали.

Тобто не з’єднаних через віру і тих, хто не погодився з тими, хто чув, навпаки, тих, хто віддалився від них. Тими, хто слухав, називає тут тих, хто увірував; бо вони, справді, можуть назватися тими, хто слухав. Святий Іоанн Златоуст під тими, хто не слухав, розумів прихильників Халєва та Іісуса Навина, тому що вони не взяли участі в повстанні, не змішалися, не обурилися і не загинули разом з іншими повсталими, у яких у всіх була одна думка. З ким же це? З тими, які слухали і не отримали жодної користі. Так сказав цей святий за великою і глибокою своєю мудрістю, мені ж, негідному, не дав збагнути, в якому сенсі сказав це.

Євр. 4:3. А входимо до спокою ми, що увірували, бо Він сказав: Я поклявся в гніві Моїм, що вони не ввійдуть до спокою Мого (пор. Пс. 94:11),

Звідки видно, що увійдемо в спокій ми, які увірували? З того, що сказав Бог, що ті, хто не увірував, не увійдуть. Це стає зрозумілим із протиставлення: як для тих, хто не увірував, відплатою за їхню невір’я слугувало те, що вони не ввійшли в спокій, так, навпаки, ми, ті, хто увірували, отримаємо в нагороду за свою віру те, що ввійдемо.

хоча діла Його були звершені ще на початку світу.

Євр. 4:4. Бо десь сказано про сьомий день так: і спочив Бог у день сьомий від усіх діл Своїх (Бут. 2:2).

Євр. 4:5. І ще тут: не ввійдуть до спокою Мого (Пс. 94:11).

Здавалося б, ця промова непослідовна, але насправді не так: вона свідчить про те, що не може хто-небудь сказати, що Давид говорить про спокій суботній. Бо як говорить про нього, коли він був давно і коли світ від самого початку отримав устрій? Ясно, що Давид говорить про якийсь інший спокій. Цей спокій відноситься до майбутнього, тому що, очевидно, повинні ж хто-небудь увійти після цього. І подібно до того, як субота в Писанні називається спокоєм, і ніщо не завадило, щоб після цього спокоєм був названий вступ до обітованої землі; так і тепер ніщо не заважає, щоб після цього стародавнього спокою був названий і майбутній, маю на увазі Царство Небесне, до якого не увійдуть ті, хто не увірував.

Євр. 4:6. Отже, як деяким⁶ залишається ввійти до нього, а ті, яким раніш сповіщено, не ввійшли до нього за непокірність,

Євр. 4:7. то Він призначає ще деякий день, «нині», кажучи через Давида, що після такого довгого часу, як сказано вище: «нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших» (пор. Пс. 94:8, Євр. 3:8).

Євр. 4:8. Бо коли б Іісус Навин дав їм спокій, то не було б сказано після того про інший день.

Усім цим намагається показати, що Іісус Навин не міг ввести в цей спокій, про який йдеться і в Давида, і в нас тепер. Оскільки Навин не ввів, а Давид “після такого довгого часу” знову каже: “не зробіть жорстокими сердець ваших”, подібно до отців, котрі через невір’я не ввійшли, і дає нам підставу від протилежного робити висновок, що ми увійдемо, коли увіруємо. Очевидно, що це – спокій майбутній, і він чекає на нас. Бо не про Палестину, без сумніву, говорив Давид: вони тоді володіли вже нею; також і не про сьомий день йдеться: він був від створення світу. Отже, існує деякий третій спокій, – Царство Небесне, в який вводить істинний Іісус і віра в Нього.

Євр. 4:9. Тому для народу Божого ще лишається суботство.

Не сказав: спокій, але “суботство”, вживши власне таку назву, яка і тішила їхніх слухачів, і була цілком зрозумілою для них. Так він називає Царство Небесне. Бо як у суботу закон наказував утримуватися від усіх тілесних довільних справ і священикам здійснювати одні тільки справи служіння Богові та справи душевно-корисні: так і тоді все буде духовним і божественним, нічого тілесного, нічого обтяжливого, де немає ані хвороб, ані печалей, ані зітхання. Послухай, що й сам він каже.

Євр. 4:10. Бо, хто ввійшов до спокою Його, той і сам заспокоївся від діл своїх, як і Бог від Своїх.

Пояснює, в якому сенсі назвав такий спокій “суботством”. Бо, каже, і ми спочиваємо від діл своїх, подібно до того, як і Бог, спочивши від діл Своїх після устрою світу, назвав день цей суботою. Бо тут і для праведників багато праці, і боротьби, і всіляких зусиль у чеснотах; а там немає турботи і моральної чесноти, там невимірна насолода Богом. Отже, про що бажали вони чути, а саме, що вони позбудуться теперішніх праць, те й сказав, щоб потішити їх.

Євр. 4:11. Отож постараємося увійти до цього спокою,

Після того як показав, що є і третій спокій, нарешті спонукає їх увійти в нього. Прекрасно сказав: “постараємося”. Бо віра сама по собі недостатня для того, щоб вводити в нього, якщо з нею не з’єднується і добре життя.

щоб хто за тим самим прикладом не впав у непокірність.

“За тим самим прикладом” – як ізраїльтяни. Бо як вони, хоча вже пройшли більшу частину шляху і зазнали лиха, проте за невір’я впали, так і ви дивіться, як би після стількох подвигів, які ви витримали, не впасти вам, не зберігши мужності до кінця. Бо це справді означає впасти.

Євр. 4:12. Бо слово Боже живе і діюче, та гостріше від усякого меча двосічного:

Як тоді, каже, не війна, не меч погубив тих, але слово Боже: бо вони падали самі собою, так само буде і з нами. Бо те ж саме слово як їх покарало, так і нас покарає: воно завжди живе і не загинуло. І в іншому ще сенсі сказав: “живе”, щоб ти, почувши слово, не вважав його висловом пустим, він каже: “живе”, тобто істотне і діюче, і на яку б душу не впало, – заподіює удари. Зауваж його пристосування, як він згадав про меч і удар, звичайні й відомі нам, – і це для того, щоб із цього показати нам перевагу сили слова Божого.

воно проникає до розділення душі й духу,

Говорить щось страшне, або що слово Боже дух відокремлює від душі й залишає її позбавленою святості, яка походить від нього, що Господь і назвав у Євангелії розтином (Мф. 24:51). Бо, як цар з начальника, який вчинив злочин, спочатку знімає пояс і гідність, і тоді вже карає, так і в цьому випадку людина позбавляється духовної гідності, потім карається. Або що воно проникає і в самі безтілесні істоти. Дехто зрозумів це слово, на мою думку, неспівмірно з наміром самого апостола: що слово Боже, увійшовши в душу, розділяє і розчленовує її на частини, роблячи її здатною до сприйняття і змісту таємниці. Бо, як стріла, розсікаючи тіло, проникає таким чином у нього, так і слово, якби не розділило сполучені частини душі, то не могло б увійти в неї.

суглобів і мізків,

Щоб, чуючи про частини душі, вони не стали безтурботними в припущенні, що це невідоме покарання, пропонує і про тілесні члени. Бо більш очевидне і відкрите діє сильніше.

і судить помисли й наміри сердечні.

Тут показує божество Слова. Бо Богу властиво судити, тобто випробовувати і знати думки.”Бо”, каже, “Ти випробовуєш серця й утроби,… Боже” (Пс. 7:10).

Євр. 4:13. І нема творіння, прихованого від Нього,

Не тільки, каже, випробовує і знає серця людей, але хоча б ти вказав на ангелів і архангелів, на херувимів і серафимів, все відкрито перед Ним. Ніщо не може сховатися від Його очей.

але все оголене і відкрите перед очима Його:

Щоб наочніше уявити, яким чином все оголене і явне перед обличчям Слова Божого, він скористався переносним виразом, узятим від овець, коли з них здирають шкіру. Як у них, коли їм відрубають голову, або встромили ніж у шию і закололи їх, після зняття шкіри відкриваються всі нутрощі: так і для Бога все відкрито. Дехто слово “відкрите” (τετραχηλισμένα) зрозумів у розумінні прикрас із шиї⁷, точніше, тих, що висять на шиї. А інші – в сенсі того, що спускається вниз і нахиляє шию, щоб не можна було пильно дивитися на славу Судді й Бога вашого Іісуса Христа. Ти прийми перше пояснення.

Йому дамо звіт.

Йому, каже, віддамо ми відповідь і звіт у справах своїх. Бачиш, як він підніс справу? Щоб ти, почувши: “за тим самим прикладом”, не подумав, що одне й те саме покарання нам і ізраїльтянам, показує через це, що наше покарання страшніше.

Євр. 4:14. Отже, маючи Первосвященника Великого, Котрий пройшов небеса, Іісуса Сина Божого,

Як би на прохання когось подати нам пораду, щоб ми не занепали духом і не віддали малодушності, каже, що досить і сказаного для навчання нас страху і для того, щоб зробити більш твердими. Але крім того, ми ще маємо “Первосвященика”, Який може допомогти нам, якщо тільки ми тримаємося сповіді; бо Він не малий і не випадковий, а великий, – Він – Син Божий. І не такий, як Мойсей. Той ні сам не ввійшов у спокій, ні народу не ввів; а Цей, пройшовши небеса, сидить з Отцем і може дати нам вхід до небес, і зробив нас спадкоємцями обітованого спокою.

будемо твердо триматися сповідування нашого.

Не все приписує Первосвященику, але вимагає і від нас участі. Він може, але за умови, що і ми є гідними. Про яке ж сповідання говорить тут? Про те, що є воскресіння, є відплата, і незліченні блага там, що Христос є Бог. Будемо ж триматися цього сповідання. Не дамо йому вичерпатися в нас. Що ми сповідували на початку віри, те будемо утримувати твердо, і все страшне зникне.

Євр. 4:15. Бо ми маємо не такого первосвященника, який не може співстраждати нам в немочах наших,

Застерігаючи їх з усією переконливістю, він на засвідчення своєї промови каже, що цей Первосвященик знає наш стан, не так, як більшість первосвящеників, котрі не знають навіть і того, що таке страждання, чому й не здатні допомагати стражденним. Навпаки, наш Первосвященик усе випробував, і після того, як випробував, піднявся, щоб бути здатним “співстраждати”.

але Такого, Який, подібно до нас, зазнав спокуси у всьому, крім гріха.

Тобто Він зазнав гоніння, обпльовування, наклепу, вигнання, нарешті, розп’яття. Усе це Він зазнав за подобою нашою, тобто подібно до нас, однак крім гріха. Бо Він узагалі не вчинив гріха, і тоді, коли зазнав цього, не сказав і не зробив чогось гріховного. Тому можете і ви, перебуваючи в скорботах, уберегтися від гріха. Отже, чому ви звільнені й позбавлені? Дехто вираз: “крім гріха” зрозумів у тому сенсі, що Він зазнав цього, не за гріхи піддаючись покаранню.

Євр. 4:16. Тому з дерзновінням приступаймо до престолу благодаті,

Бо, каже, ми маємо безгрішного Первосвященика, що переміг світ, Який сказав: “дерзайте, бо Я переміг світ” (Ін. 16:33), то ми повинні приступати з дерзновінням, тобто не з обтяжливою свідомістю, без вагань, але з повною вірою в Первосвященика. Бо якщо ми і маємо гріхи, зате Він безгрішний. І престол Його – престол благодаті, а не суду; тому ми повинні приступати з відвагою, в надії, що Він дарує нам усе, чого ми бажаємо. Існує два престоли; один нині – престол благодаті, і ті, хто приступає до нього, отримують за божественною благодаттю звільнення від гріхів; інший – престол другого пришестя Ісуса Христа, вже не престол благодаті, бо тоді ніхто не отримає прощення, а престол суду. Про престол нагадав для того, щоб ти почув, що Він є Первосвященик, не подумав, ніби Він стоїть перед Богом. Бо хоча, як людина, Він і називається Первосвящеником за благословенням і сошестям до нас, однак Він і сидить на божественному престолі.

щоб одержати милість і знайти благодать для своєчасної допомоги.

Якщо ми приступимо тепер, то отримаємо милість і благодать; бо приступаємо благовчасно. Якщо ж тоді приступимо, то не отримаємо; бо тоді не буде престолу благодаті. Нині сидить на ньому Цар, що дарує благодать; а тоді Він повстане на суд, бо сказано: “повстань, Боже, суди землю” (Пс. 81:8).

* * *

⁴ Слова “з вас” у блж. Феофілакта опущені.

⁵ У блж. Феофілакта читається: μη συγκεκραμένους. Це узгоджено у блж. Феофілакта не з λόγος, як у нашому тексті, а з εκείνους. Чудово, не сказав: тих, що не погодилися, – але: тих, що не змішалися (μη σογκεκροιμένους) (Чис. 11:30-31), щоб позначити найвищий ступінь єднання.

⁶ В слов. перекладі замість: “деяким залишається ” читається: “лишены нецыи”: але св. Златоуст і бл. Феофілакт читали: “залишається деяким”.

⁷ Коментар відноситься до грецького оригіналу. – Прим. ред.

Глава п’ята

Євр. 5:1. Бо кожний первосвященник, котрий з людей обирається, для людей поставляється на служіння Богові,

Тепер Павел хоче показати, що Новий Заповіт набагато кращий за Старий. І насамперед починає порівнювати священство старозавітних священиків зі священством Христа і показує велику перевагу останнього… Тим часом, оскільки йому зустрічалася перешкода в тому, що багато чого, що повинно належати священикам, не належало Христові, – так, Він не походив із священичого покоління, не був на землі священиком, не був поставлений від людей і, просто сказати, образ Його священства не мав якогось тілесного виразу, як, наприклад, дзвоників і дощечок із заповідями (які були в старозавітних священиків) але все духовне, то він перераховує спочатку те, що є спільного між Христом та іншими первосвящениками, а потім показує і переваги Христа перед ними. Бо тоді при порівнянні дійсно виявляється перевага, коли в одному Він має спільне, а в іншому – перевершує. Отже, те, що “з людей обирається”, – це спільне у Христа з іншими первосвящениками.Бо і Він, будучи людиною, став Первосвящеником. Так само й те, що “для людей поставляється на служіння”, тобто є посередником, і це – спільне.

щоб приносити дари й жертви за гріхи,

Пояснив, що значить: поставлятися за людей перед Богом, – це значить, каже, умилостивляти Бога за гріхи. І це спільне у Христа з іншими, хоча й не цілком: бо Він приніс у жертву Себе Самого, ті ж – щось інше. Як розрізняються “дар” і “жертва”, згідно з точним змістом, хоча в Писанні вони вживаються байдуже, дізнаєшся нижче.

Євр. 5:2. який може бути поблажливим до неуків та заблудливих,

Тобто привести у відповідність, співчувати, поблажливо ставитися і подавати прощення тим, хто грішить через незнання. Але дивись, що невігластво й омана спричиняють всякий гріх. Бо, хоча здається, що будь-хто знає зло, але, затьмарюючись у момент діяльності, він страждає від незнання й омани, захоплений принадою задоволення.

тому що й сам обкладений неміччю,

Простіше і, я думаю, правильніше тлумачення те, що тому первосвященик співчуває неукам, що і сам “обкладений неміччю”, і випробувавши міру людської слабкості на самому собі, збільшує і прощення. Дехто, однак, зрозумів так, що первосвященик у цьому тільки й відрізняється від народу, саме що прощає, бо всім іншим і неміччю він і сам обкладений, нарівні з іншими.

Євр. 5:3. і тому він повинен як за народ, так і за себе приносити жертви за гріхи.

Усе це далеко не спільне у Христа з іншими, але в цьому Він перевершує. Бо Господь не мав слабкості, саме слабкості до гріхів, і не за Себе Самого приніс дари і жертви, але за всіх людей.

Євр. 5:4. І ніхто сам собою не приймає цієї честі, але покликаний Богом,

Вказує й на іншу відмітну ознаку первосвященика, яка відкривається також у Христі, – на те, що Він не Сам Себе привласнив священство, а що Він покликаний від Бога і, таким чином, отримав його. Тут же він натякає на тодішніх іудейських первосвящеників, які домагалися сану, набуваючи його через купівлю і порушуючи закон.

як і Аарон.

Бо й Аарон, спершу покликаний Богом через Мойсея, у такий спосіб священичав, не сам привласнивши собі цей сан. І знову, коли жезл розквітнув, було показано, що він був посланий Богом; і тоді, коли вогонь пожрав тих, хто зазіхав на священство (Чис. 16-17).

Євр. 5:5. Так і Христос не Сам Собі присвоїв славу бути первосвященником, але Той, Хто сказав Йому: Ти Син Мій, Я нині родив Тебе (Пс. 2:7);

Євр. 5:6. як і в іншому місці говорить: Ти – священник повік за чином Мелхіседека (Пс. 109:4).

Що Христос усюди говорив: “Я посланий від Бога, і не прийшов Сам від Себе” (Ін. 8:42), те саме й Павел вказує тепер, а саме, що Він посланий від Бога, і не Сам прославив Себе, а “Той, Хто сказав Йому”, тобто Той прославив Його. Це візьми до відома взагалі. Тому, оскільки Аарон мав багато чуттєвих ознак того, що він посланий від Бога, як сказано вище, а Христос не мав нічого чуттєвого, навпаки, навіть більше: супротивники Його та вбивці на той час користувалися великою повагою, вони все робили й усім правили, – то показує те, що доводить пророцтво, а саме те, що Він посланий від Бога. Здавалося б, пророцтво з другого псалма не узгоджується з тим, що передбачається. Передбачається, без сумніву, на підставі якогось місця Писання показати, що Христос – посланий від Бога Первосвященик; тим часом це свідчення показує те, що Він народжений від Отця. І справді, те, що Він народжений від Бога, є приготовлення до рукоположення від Бога. Потім візьми до уваги й те, що сказав потім у сто дев’ятому псалмі:”З утроби ще до світанку Я народив Тебе” (Пс. 109:3). Потім трохи згодом додав: “Ти — священик навіки за чином Мелхіседека” (Пс. 109:4). Павло поєднав тут сказане в обох псалмах про народження, ніби кажучи наступне: щоб ти не подумав, що говориться про когось іншого: “Ти священик навіки”, а саме про Народженого “до світанку”, і це ніхто інший, як Той, про Якого в другому псалмі говориться, що він народжений “нині”: вираз “до світанку” означає вічне; а також і “нині” означає “від початку”, тобто, від Отця. Другий же псалом, очевидно, відносить усе до Христа. Тому про Христа сказано і “Ти священик навіки”. Нехай скажуть іудеї: хто інший був ієреєм за чином Мелхиседекова, крім Христа? Чи не всі були під законом?Чи не всі суботствували і приносили жертви? Отже, цілком очевидно, що це сказано про Христа, бо тільки Він один освятив жертву хлібом і вином, як і Мелхиседек. У якому ж сенсі сказав “повік”?- У тому, що і тепер, з тілом, яке приніс за нас перед Богом і Отцем, тобто самі страждання за нас представляє як велике спонукання, без слів кажучи Отцеві: за людську сутність Твій Син зазнав цього, – помилуй же тих, за кого Я зглянувся постраждати. Або: що приношення, яке щодня звершується і має звершуватися через служителів Божих, має Первосвящеником і Священиком і Жертвою Самого Господа, Який Себе за нас освячує, заколюєі роздає. І щоразу, як відбувається це, смерть Господня сповіщається.

Євр. 5:7. Він, у дні плоті Своєї,

“Днями плоті Своєї” позначає час життя Його у плоті; це не означає, що нині Він склав із Себе плоть; у жодному разі, бо Він має її, але плоть нетлінну, яка стоїть вище за тілесні й безвинні пристрасті, – голод, спрага, стомлення й тому подібне. Це місце апостол запозичив у Давида, який у сто чотирнадцятому псалмі каже: “взиватиму до Нього у всі дні мої” (Пс. 114:2). Весь цей псалом апостол відносить до Христа.

з великим голосінням та сльозами приніс молитви і благання Тому, Хто міг спасти Його від смерті;

Це сказано про плоть, бо як Бог Він не потребує цього. Але припустимо, що Він і молився, але, без сумніву, і не з голосінням і не зі сльозами, бо це не властиво Богові, але повинно безперечно віднести до людства Єдиного Христа, щоб, з одного боку, показати істинність сприйнятого єства, а з другого – водночас і турботу про нас, і виявити надлишок любові. Бо за нас Він молив про це, прийнявши наше єство, щоб придушити в Самому Собі боязнь нашого єства перед смертю. Потім зверни увагу, що ніде в Євангеліях не написано, щоб Він молився про воскресіння, але навпаки, Він явно говорив із владою: “Зруйнуйте храм сей, і… я збудую його” (Ін. 2:19), і: “владу маю знову прийняти Душу Мою” (Ін. 10:17-18).

і був почутий за Своє благоговіння;

Євр. 5:8. хоч Він і Син,

І це через плоть і неміч слухачів: бо в них ще не було належного поняття про Нього. Думка тут така: таке було благоговіння Його, що те, що Його почули, було більше справою Його благоговіння, аніж благодаті Божої; і за це вшанував Його Бог і прислухався до Його молитви, хоч, як Син, Він і мав до Нього природне дерзновіння: настільки велике було Його благоговіння та варте шанобливого почитання. Тож, не сумуйте, маючи Господа, Якого вислуховує Отець. Отже, про що ви не попросите Його, виконає для вас: про це і Сам Христос у Євангелії говорить учням: “бо Отець Мій більший за Мене” (Ін. 14:28), і: “про що не попросите Отця в ім’я Моє, дасть вам” (Ін. 16:23).

однак стражданнями звик до послуху,

Звик, каже, коритися Богу Отцю, навчившись цього шляхом страждань. Здається просто неймовірним те, що тут говориться. Бо яким чином навчився слухняності через страждання Той, Хто до страждань настільки був слухняним Отцеві, що й самі страждання сприйняв унаслідок слухняності? Бо, каже, “був слухняним навіть до смерті” (Флп. 2:8).Отже, розумій, що, оскільки вони, як малодушні, виявлялися неслухняними, то він говорить принижене про Сина Божого, щоб таким станом Його переконати їх коритися і бути послушними волі Божій, і щоб вони не занепадали духом у нещастях, але чекали б на допомогу згори. Бо, каже, і Син, перетерпівши страждання за послух, був почутий Отцем, і душа Його була позбавлена від смерті. І відтоді Він постійно навчився коритися Богові, бо послух має велику силу. Отже, якщо Він отримав користь від страждань, то тим більше ви можете отримати. Бачиш, як апостол Павел заради користі слухачів дійшов до того, що, здавалося б, каже щось незгідне. Але слухай і далі.

Євр. 5:9. і, вдосконалившись,

Отже, досконалість досягається шляхом страждань. Для чого ж вам обурюватися на страждання, які вас удосконалюють?

став для всіх слухняних Йому причиною спасіння вічного,

Тобто не тільки Сам спас Себе, а й іншим приніс спасіння: і не тимчасове, як у війнах, але вічне. Для кого ж? – “слухняних Йому”. Як же ви є неслухняними і наражаєтеся на небезпеку втратити спасіння? Бачиш, що всій цій промові апостол надав такого вигляду внаслідок малодушності слухачів. Крім того, вбачай і тут піднесене. Бо, каже, став причиною спасіння, що властиво Богові. Бо немає ніякого іншого, крім Бога, причини такого спасіння.

Євр. 5:10. будучи названим від Бога Первосвященником за чином Мелхіседека (Пор. Пс. 109:4).

Оскільки, каже, Він постраждав, принісши Себе Самого в жертву, то за це і “названий… Первосвящеником”. Понад те, хоча Він приніс у жертву і кров, проте не за чином іудейських первосвящеників, але за чином Мелхиседека. Бо як той не був помазаний людиною, так і Христос, – але Богом, через Єдиносущного Йому Духа. Як той цар не приносив жертв, яких вимагав закон, так і Цей, – і в незліченній кількості іншого.

Євр. 5:11. Про це слід було б нам говорити багато; але важко витлумачити, бо ви зробилися нездібними слухати.

Маючи намір говорити про перевагу священства Христового, він заздалегідь докоряє слухачам, вказуючи, що через їхнє немовляцтво він висловив настільки принижене про Христа, зайнявся вченням про плоть Христову. Адже, якби вони не були немічними, він давно б нагадав їм про більш піднесене. Внаслідок вашої немочі, каже, є важко з’ясовним для вас вчення про те, яким чином Христос є Первосвященик за чином Мелхіседека; і так як ви не розумієте, то тому я не можу цілком пояснити вам. Так, коринфянам каже, що не може розмовляти з ними про духовне, тому що в них суперечки й розбіжності (1Кор. 3:3), чому й іменує їх плотськими. А оскільки в цих неуцтво походило від скорбот, то їх він називає не плотськими, а немічними. Сказавши: “зробилися”, він показує, що вони були колись здоровими, а після стали такими.

Євр. 5:12. Бо, зважаючи на вік, вам належало бути вчителями;

Викриття з’єднує з похвалою, кажучи, що ви повинні бути вчителями і для інших. Тут він показує, що вони увірували вже давно і чули про таїнства. Те й інше гідне похвали, якби тільки вони не нераділи. Час, каже, робить сильнішими, ви ж, будучи позбавлені, марно витратили його.

але вас знов треба вчити першим початкам Слова Божого,

Початками називає вчення про людство Христове. Бо як у зовнішніх науках насамперед треба вивчити письмена, так і тут у слові Божому насамперед треба пізнати вчення про людство Христове, і освоїтися з вченням про принижений стан Його, а потім слід перейти до вчення про Божественність, яке вимагає більш досконалого розуму. Ось, ти абсолютно ясно зрозумів від самого Павла, з якої причини він займається бесідами про принижене, а про що-небудь піднесене говорить рідко: і цим він робить поблажливість до немочі слухачів. Ось, і це послання переповнене думками про принижене. Якщо ж є в ньому піднесене вчення, то воно коротке.

і для вас потрібне молоко, а не тверда страва.

Не сказав, що маєте потребу*, але “бысте” (“стали такими”), тобто ви самі довели себе до такого стану**, добровільно зробившись такими. “Молоком” він називає спрощене вчення і тут, і в Посланні до Коринфян (1Кор. 3:2), під “твердою” ж “стравою” він має на увазі досконаліше і піднесене вчення. Тому, каже, тепер не повинно вносити того, що було під законом, і не повинно робити порівняння з тими священиками незрівнянного Христа, або: як у тому відношенні, що Він – Первосвященик, так і в тому, що Він приніс жертву, і в тому, що Він молився з голосінням та уклінним поклонінням, однак, оскільки ви харчуєтеся цим, то я пропоную і це. Зауваж, що те, що для нас тепер є неприйнятним, тих тоді живило, і що слово Боже є істинною стравою. Бо “пошлю на землю”, каже, “спрагу слухання слів Господніх” (Ам. 8:11).

Євр. 5:13. Кожен, хто годується молоком, несвідомий у слові правди, бо він немовля;

“Правдою” тут він називає або спосіб життя абсолютно справний, кажучи нібито так, що “несвідомий” не вправний у вищій любомудрості й не може вести вищого життя; цього вимагав і Христос, кажучи: “коли праведність ваша не перевершить праведність книжників і фарисеїв” (Мф. 5:20). Або, правдою він називає Самого Христа, кажучи так: той, хто причетний до приниженого їхнього вчення про плоть, не приймає піднесеного і гідного Христа вчення, бо він “немовля” і не здатний прийняти його.

Євр. 5:14. а тверда страва властива досконалим,

Тобто піднесені догмати про Божественність Христа. Чи бачиш, що є інше немовляцтво – думки, яке мають і старці; і є досконалість, мати яку ніщо не перешкоджає і юнакам.

у яких почуття навиком привчені розрізняти добро і зло.

Навиком він називає досконалість і твердість способу думок морального життя. Хто твердий за образом думок і за життям, той має і почуття душі, привчені через тренування в Божественних Писаннях до розрізнення, з одного боку, піднесених і низьких вчень, з іншого – здорових і спотворених. Не про життя говорить він тут: бо всякий розрізняє його і знає, що зло – погано, а чеснота – благо. Бачиш, що необхідні навчання, вправа і досвідченість у Писаннях, якщо ми маємо намір розрізняти, що єретичне і що не таке; а не просто до всього схиляти слух. Бо гортань смакує їжу, а душа випробовує вчення (Порівн. Йов. 12:11).

* * *

^* тобто молоко необхідне вам, з природних причин, – Прим. ред.

^** тобто молоко знову вам необхідне, тому що ви не змогли (розучилися) приймати тверду їжу, – Прим. ред.

Глава шоста

Євр. 6:1. Тому, залишивши початки вчення Христового, поспішаймо до досконалості;

Вище сказав: ви ослабли, ви стали немовлятами і дійшли до такого стану, що вам потрібно знову вчитися первинних основ віри, тому тепер і каже, що вам треба, нарешті, міркувати, як досконалим, і перевершити слово початки Христові, тобто перші початки віри, та поспішати до “досконалості”, тобто бути сприйнятливими до вищого. Або ще можеш зрозуміти це в такому значенні: оскільки здавалося, що вони кульгали щодо поведінки, то тепер говорить їм про життя бездоганне, нібито так кажучи: не повинно вам завжди обертатися біля початків, тобто повчатися у вірі, як новонаверненим, але повинно прагнути і до досконалості, тобто до кращого життя. Бо досконалий той, хто разом із вірою проводить і життя праве. Адже віра – початок і основа, і без неї нічого неможливо зробити, як і без букв не можна знати грамоти. Однак як не можна постійно займатися одними буквами, так не можна постійно бути наставленим у вірі, подібно до немовлят і недосконалих. Якщо ж хто забажає прийняти перше тлумачення, а це відкине на тій підставі, що воно нібито не відповідає тому, що раніше сказано апостолом Павлом, той нехай пригадає, що в нього є звичай, кажучи про одне, швидко переходити до іншого: як, наприклад, у Посланні до Коринфян, розмовляючи про трапези, він перейшов до розмови про таїнства (1Кор. 11:20-30). Таким чином і тепер, висловлюючи їм спочатку осуд за слабкість і нездатність до сприйняття більш досконалого, звертається до міркування про спосіб життя, називаючи їх недосконалими і за те, що не за вірою розташували своє життя.

і не будемо знову класти основу поверненню від мертвих діл і вірі в Бога,

Тобто знову не роблячи від самого початку того, що ви робили в той час, коли мали намір охреститися, як-от, наприклад, “поверненню від мертвих діл”, тобто зречення від справ сатани. Хто приходить до Христа, вочевидь приходить у такий спосіб, саме каючись у попередньому, як у вченні, так і в житті: адже якщо не відкинути попереднього, то як можна досягти другого? Тому приєднує: “і вірі в Бога”. Тоді й віра, саме після покаяння в мертвих ділах. Таким чином, каже: не повинно вам повчатися щодо віри, як початківцям, бо ви вже увірували. Але цим натякає, що вони і вагалися, і тому потребували основи.

Євр. 6:2. вченню про хрещення

Павел сказав про це у множині не тому, що існує багато хрещень: бо хрещення єдине (Еф. 4:5), але тому, що це ніби виходило з наступного. Раз він знову оголошував, то знову і хрестив би; і в разі відступу знову хрестив би: за необхідності було б багато нових хрещень, але це безглуздо. Тому ви не повинні повторювати хрещення, але перебувати при першому хрещенні. Можливо, вони, як такі, що міцно дотримувалися закону, і під благодаттю визнавали по-іудейськи багато хрещень. Зауваж, що за покаянням слідує хрещення. Оскільки покаяння саме по собі не може явити нас чистими, тому ми хрестимося, щоб усе було справою благодаті Христа.

та покладання рук,

Через це вони отримували Святого Духа, щоб пророкувати і творити чудеса. Коли, сказано, Павел поклав на них руки, вони отримали Духа Святого (Діян. 19:6).

про воскресіння мертвих

Це відбувається під час хрещення під образом занурення у воду і вставання з неї, і стверджується у сповіданні віри, бо ми сповідуємо, що віруємо у воскресіння мертвих.

і про суд вічний.

Тобто суд, що дає або вічні блага, або покарання. Здається, говорить це тому, що вони, ймовірно, вагалися, хоча вже увірували, або жили погано і безтурботно, кажучи при цьому: пильнуйте. Неможливо казати, що, якщо ми жили недбало, або відпали від віри, то знову охрестимося, знову матимемо змогу омитися від гріхів і удостоїтися того ж самого, чого удостоїлися і раніше. Спокушаєтеся, каже він, розмірковуючи таким чином.

Євр. 6:3. І це зробимо, якщо Бог дозволить.

“Це зробимо” – що? – те, щоб іти до досконалості, якщо й Бог бажає. Сказав же це не так, наче Бог не наказував цього, але як звичайно говорив, що якщо Богу завгодно, то це саме я і хочу зробити.

Євр. 6:4. Бо неможливо – один раз просвічених,

Не сказав, некорисно, або непристойно, але: “неможливо”, так що привів їх у відчай щодо надії на друге хрещення.

і тих, що прийняли дар небесний

Тобто відпущення гріхів. Бо цього ніхто не в змозі дати, крім одного Бога.

і стали причасниками Духа Святого,

Після відпущення гріхів слідує причастя Святого Духа: бо Він не мешкає в тілі, обтяженому гріхами. Повідомлявся ж Дух Святий через покладання рук, як і вище сказано.

Євр. 6:5. і вкусили доброго слова Божого,

Не сказав прямо, що це таке: але, звісно, дає нам зрозуміти, що говорить це про всяке духовне вчення.

і сил майбутнього віку,

Так він називає або сили творити чудеса, або жити подібно до ангелів, у тому значенні, щоб не мати потреби ні в чому тутешньому, але дивитись на майбутнє, і вже тут здобути нематеріальну й духовну запоруку майбутнього життя.

Євр. 6:6. і відпали, знову обновляти покаянням,

Тобто через покаяння. Що це? Невже відкидається покаяння? Та не буде. Але – обновлення через вторинне хрещення. Бо обновлення є дією одного хрещення, як і пророк каже: “оновлює, як в орла, юність твою” (Пс. 102:5); дія ж покаяння полягає в тому, що воно звільняє від старості і робить сильними. Але в колишню світлість звести не може. Бо в хрещенні все було справою благодаті. Тому “покаянням”, каже, – саме, хрещенням. Бо спочатку всякий кається в колишньому житті, потім хреститься, як і сам він вище сказав: “поверненню від мертвих діл”. І з подальшого ясно, що він заперечує вторинне хрещення.

коли вони знов розпинають у собі Сина Божого

Хрещення є хрест. “Стара наша людина розіп’ята з Ним”, і “ми з’єднані з Ним подобою смерті Його”. І ще: “ми поховалися з Ним хрещенням”. Бо як Христос помер на хресті плоттю, так ми в хрещенні вмираємо для гріха. Тому, хто вдруге хреститься, той розпинає вдруге Христа, наскільки це в його владі. Але це безглуздо. Бо Він одного разу помер і воскрес, і “смерть уже не має над Ним влади” (див. Рим. 6:4-9). Отже, немає вторинного хрещення, бо немає і вторинного хреста. Що ж перешкоджає, щоб було і третє, і четверте, і так до нескінченності? Не просто сказав: “знову розпинають” і зупинився; але ще додав: “у собі”, щоб показати, що ми, проводячи безтурботно своє життя в припущенні, ніби існує інше хрещення, робимо все так, ніби самі підтримуємо в собі погану думку.

і зневажають Його.

Тобто торжествують, ганьблять. Розуміти це можна двояко; або так, що ті, котрі розіп’яли Господа, вигадали тоді для ганьби Його такий рід смерті, вочевидь, проклятий і ганебний, і визначений для лиходіїв; або так, що Христос, коли Його одного разу розп’ято, в наступний час сповідується безсмертним. Тому той, хто розпинає Його вдруге, робить це сповідання хибним, що приносить безчестя Христу, який одного разу тільки вкусив смерть, а потім уже безсмертний. Таким чином, двома способами підтверджується неможливість цієї справи: по-перше, тим, що хто був удостоєний таких благ і все витратив, той уже негідний знову насолоджуватися тими ж самими благами, по-друге, і ще більше, тим, що неможливо, щоб Син Божий знову був розп’ятий.

Євр. 6:7. Земля, що п’є дощ, який часто падає на неї,

Землею він називає душу, а дощем – вчення, як і в іншому місці: “повелю хмарам”, каже Бог, “не проливати… дощу” на виноградник (Іс. 5:6). І ще: “потік Божий сповнений води” (Пс. 64:10), тобто той, хто отримав від Бога дар до навчання інших, сповнився вишніх вод, або дарів. Тут він дає зрозуміти, що ті і приймали, і пили слово, і часто удостоювалися його, і тим не менше не отримали від того користі, що й вище сказав: “зважаючи на вік, вам належало бути вчителями” (Євр. 5:12).

та вирощує рослину, корисну

Тобто життя, сповнене чеснот. Бо немає нічого настільки корисного, тобто пристойного і жаданого, як чистота життя.

тим, для кого вона обробляється,

“Рослина”, каже, тобто доброчесне життя, породжує земля для тих, для яких її обробляють, і для тих це “корисно”: бо самі ті, що приносять чесноту, насолоджуватимуться нею. Дехто зрозумів “тим” у значенні: вчителям; бо, справді, вони виховують добру поведінку, тож вони є учасниками в чеснотах своїх учнів.

одержує благословіння від Бога;

Тут мовчазно докоряє еллінам, які приписують вирощування плодів силі землі. І навіть не руки хлібороба виробляють плоди, але все, каже, є діло Боже: Сам Він благословляє і дає достаток плодів.

Євр. 6:8. а та, на якій ростуть терни й будяки,

Не сказав: “та, що вирощує”, як саме вище сказав про “рослину”, але: “та, на якій ростуть”, як би сказав, – вивергає і викидає деякий надлишок. “Терни й будяки” – це життєві клопоти, спокушання багатством і взагалі всякий гріх, як і Давид каже: “Я страждав, мов від тернових шипів”*** (Пс. 31:4). Терен не просто входить, а встромляється, і якщо ми не висмикнули весь, але трохи лишилося його, то він завдає великого болю і потребує лікування та турбот. Але ще є й будяк: де його торкаєшся, там і ранить, і всюди він неприємний: на землі приносить безчестя, а в майбутньому віці й особливо.

непридатна і близька до прокляття,

Сказав, що добра земля благословляється Богом; а безплідна – не сказав просто: проклята, але “близька до прокляття”, щоб не впадати у відчай. Бо хто “близький до прокляття”, може бути й далекий від нього.

кінець якого – спалення.

І це, щоб ми не впадали у відчай. Бо не сказав: земля буде спалена, але “кінець якого – спалення”, тобто якщо вона до кінця залишиться безплідною. Таким чином, можна уникнути безпліддя і спалити терни, і зробитися благопотрібним, і удостоїтися благословення.

Євр. 6:9. Втім за вас, улюблені, ми надіємось, що ви в кращому стані і дотримуєтесь спасіння, хоча й говоримо так.

Досить докоривши і налякавши, знову втішає, щоб не зробити їх зовсім безпечними. Бо хто сильно карає ледачого, той робить його ще більш ледачим. Тому каже: кажу це не тому, що засудив вас, і не тому, що вважаю вас сповненими тернистої трави, але тому, що боюся, як би не сталося цього з вами. І не сказав: очікуємо від вас, але: “надіємось”, тобто перебуваємо у твердій упевненості щодо вас, що ви не так живете, але краще, і що дбаєте про власне спасіння, хоча ми й висловилися так сильно. Отже, він говорить це або про їхнє життя, саме, що ви настільки тернисті, або про відплату, що ви не “близькі до прокляття” і не до “спалення”, але для вас призначається інша відплата. Зверни увагу й на таке.

Євр. 6:10. Бо Бог не є неправедний, щоб забув діло ваше

Дивись, як він підбадьорив і зміцнив їх у надії на краще, нагадавши їм про колишні їхні справи і правду Божу: бо, якщо Бог справедливий, – Він не забуде діла вашого, тобто милосердя, братолюбства, але відплатить вам. Тому не впадайте у відчай, але цілком сподівайтеся на краще, тому що Бог абсолютно справедливий. Отже, не про вас сказав я, що сказав жорстоко, бо знаю, що ви не гідні прокляття.

і труд любові, яку ви виявили в ім’я Його, послуживши і служачи святим.

Важливе дає про них свідчення, вказуючи не на діла тільки, а й на діла з старанністю. Бо служити є знак старанності. Говорить про любов і милосердя, яке вони показали не до братів своїх, але в ім’я Боже. Дивись, яка найбільша втіха в тому, що ми робимо не для людей, але для Бога, як і Христос каже в Євангелії: “зробили Мені” (Мф. 25:40). Бо хто заради імені Божого дбає про неправедне, той робить це для Бога. “Святим”, тобто вірним. Бо всякий віруючий – святий, хоча б він був і мирянином. “Бо невіруючий чоловік, – каже, – освячується дружиною віруючою, і дружина невіруюча освячується чоловіком віруючим” (1Кор. 7:14). Таким чином, віра тут виробляє освячення. Тому будемо уважні не до одних тільки пустельників, як до святих, а й до мирян: ті, звісно, святі як за вірою, так і за життям, але й миряни святі за вірою, а багато хто і за життям. Дивись, як він заспокоює їх. Бо сказавши: “послуживши”, не зупинився, але додав: і “служачи”, тобто і тепер ви робите те ж саме.

Євр. 6:11. Бажаємо ж, щоб кожен з вас, для повної впевненості в надії, виявляв таку саму старанність до кінця,

Начебто на чиєсь запитання: заради чого сказав це ти, Павле, якщо не бажав карати нас? – каже, що сказав це, бажаючи, щоб і на майбутній час ви чинили добре; не засуджуючи вас за минуле, а побоюючись за майбутнє. І не сказав: хочу, що саме показувало б учительську владу, але “бажаю”, що властиво батьківській любові. Бо не на словах бажаю цього, але душа моя згорає за вас. Таким чином розумій вираз “бажаю”. І не просто про вас, а про кожного окремо: так він дбав про всіх, і про малих, і про великих, і всіх знав. Щоб виявили “повну впевненість в надії”, тобто щоб виявили повну і досконалу надію і не були збентежені. Дивись, як не вражає прямо і не каже: ви зневірилися і досі не прийшли в себе, але ніби так говорить: хочу, щоб ти завжди був старанний і щоб, яким ти був тепер і на майбутній час.

Євр. 6:12. щоб ви не облінились,

І це на їхню втіху: бо відносить це до майбутнього часу. І хоча вище сказав: “ви зробилися нездібними слухати” (Євр. 5:11): бо досі вказував на нездатність слухати; тепер же, каже, завчасно дбаю про те, щоб ця нездатність не торкнулася вашої душі. Бо як бездіяльність і нерухомість шкодить тілу, так і не вправа в добрих справах робить душу надто безтурботною.

а наслідували тих, котрі вірою та довготерпінням успадковують обітниці.

Вище нагадав їм, у чому вони колись були доброчесними, подаючи їм приклад у власних їхніх справах. Тепер же зводить їх до патріарха Авраама. Щоб не думали, що вони, як негідні жодного слова, забуті й покинуті Богом, вказує, що проводити життя серед спокус – доля особливо славних мужів, і що Бог так чинив із великими мужами. Адже якби Він одразу ж давав те, що обіцяв, то не могла б виявитися їхня віра: тепер же зволікає виконанням, щоб через терпіння відкрилася їхня віра. Бо тоді стає очевидною віра тому, кому обіцяно, коли хто, не одержуючи обіцяного впродовж тривалого часу, вірить, проте, що отримає, і не впадає у відчай. Тому для того висловлюю вам ці докори, щоб відновити вас і щоб ви “наслідували тих, котрі вірою та довготерпінням успадковують обітниці”. А хто ці мужі, він пояснює далі. Але дивись, як на першому місці помістив віру, потім довготерпіння, бо довготерпіння походить від віри. Бо хто не вірить, що Той, Хто Обіцяв безсумнівно дасть, той і не довготерпить.

Євр. 6:13. Бог, даючи обітницю Авраамові, як не міг ніким вищим клястися, клявся Самим Собою,

Євр. 6:14. кажучи: істинно благословляючи, благословлю тебе і, розмножуючи, розмножу тебе (Пор. Бут. 22:16-17).

Оскільки багато було таких, котрі успадкували вірою обітниці, то він поки що тепер опустив усіх інших, залишаючи їх для наступного, і нагадує тільки про Авраама, як через важливість особи його, так особливо тому, що він і удостоївся, і отримав обітницю. І цим він також показує, що не слід піддаватися малодушності, але сподіватися на Бога, Який, зазвичай, не скоро виконує обіцянку, але через довгий час. Коли ж Бог “клявся Собою”? Або в самих словах, у яких говорить: “Я клявся Собою”. А можливо, хтось скаже, що в слові: “істинно” міститься клятва Бога Собою; бо “істинно” означає “воістину”. Це є не що інше, як твердження істини; але істиною може бути хто інший, як не Бог? Так і Господь у Євангелії, кажучи: “істинно, істинно кажу вам” (наприклад, Ін. 6 та ін.), клянеться тією самою клятвою; клянеться Самим Собою, як і Батько, бо не має клястися вищим. Однак дехто думав, що і Сам Син тоді розмовляв з Авраамом: бо Писання говорить: “Сказав же Ангел Авраамові” (Бут. 18). Але ніяким чином, кажуть, Отець не міг бути Ангелом, але Син – великої ради Ангел.

Євр. 6:15. І так Авраам, довготерпівши, одержав обіцяне.

Яким чином наприкінці послання каже, що вони “тільки здалека бачили” виконання обітниці “і раділи” (Євр. 11:13), а тепер каже, що Авраам “одержав обіцяне”? Не про одне й те саме говорить тут і там, але тут говорить про обітниці земні, які Авраам одержав через довгий час, а там про небесні, яких він ще не одержав. Однак і те й інше, – і те, що він отримав, і те, що він ще не отримав, слугує втіхою для легкодухих, – одне тому, що й ми отримаємо, якщо виявимо довготерпіння, інше тому, що якщо ще не отримав той, хто досягнув досконалості на стільки років раніше, то надто нерозумними є ми, які обурюються тим, що ще не отримуємо. Дивись, як він сказав: “довготерпівши, одержав обіцяне”, щоб показати велику силу довготерпіння, і що не одна тільки обітниця здійснила все, але й довготерпіння. Тут же вселяє їм і страх, даючи зрозуміти від протилежного, що малодушність перешкоджає виконанню обітниці. І це трапилося в пустелі з давнім народом, який був малодушним і зовсім не отримав обітниці. Отже, хтось скаже: чому ж святі, довго терплячи, не одержали, як говориться наприкінці послання? Вони, у всякому разі, отримають. А нарікаючі з народу і не отримали, і не отримають.

Євр. 6:16. Люди клянуться вищим, і клятва на запевнення закінчує всяку суперечку їхню.

Тобто клятвою вирішується непорозуміння у всякій суперечці. Бо багато говорять і заперечують у суперечці з того і з іншого боку, але клятва, будучи останньою і підтверджуючи, вирішує все сумнівне.

Євр. 6:17. Тому (ἐν ᾧ) і Бог, бажаючи істотніше показати спадкоємцям обітниці незмінність Своєї волі, вжив як посередництво клятву,

Тобто тому саме, що клятва надає людям повну впевненість, і Бог клянеться. Або, “тому”, замість: у тому, що присягався, каже, Бог Самим Собою, Він з надлишком довів нам, що всіляко і непорушно виконає те, що обіцяв. Бо хоча Богу треба було вірити і без клятви, проте Він поблажливо зглядається заради нас і дивиться не на Свою власну гідність, але, щоб переконати нас, попускає говорити про Себе негідне. Бо ми вірні, благословенні в сім’ї його, яке є Христос, є спадкоємцями обітниці. Дивись, як і тоді говорить, що Син – посередник між Богом і людьми. Бо Собою, як Словом, клявся Бог і Отець.

Євр. 6:18. щоб у двох непохитних речах, в яких Бог не міг говорити неправду,

Якій і якій? Як тим, що просто сказав і обіцяв, так і тим, що до обітниці приєднав клятву. Бо в людей вважається більш достовірним те, що з клятвою підтверджено, тому й Бог приєднав її. “В яких”, замість “з них”, – з цих двох речей обітниця є найбільш достовірною, і “Бог не міг говорити неправду”. Тому, як поклявся Він заради нас, хоча Йому й негідно клястися, так розумій і те, що Він “навчився послуху з того, що вистраждав був” (Євр. 5:8). Бо і люди більше вважають достовірним те, що пізнано на досвіді.

тверде утішення мали ми, що прийшли взятися (κρατήσοα) за подану надію,

Тобто велику втіхуі підбадьорення. Це сказано не стільки стосовно Авраама, скільки стосовно нас, які вдалися до Нього, тобто поклали на Нього надію. У чому ж ми маємо підбадьорення? У тому, щоб триматися (κρατήσοα) “за подану надію”: тобто, щоб ми, на підставі того, що дано було Авраамові, були переконані й стосовно обітниць, що стосуються нас, і не сумнівалися б стосовно прийдешніх і небесних благ, на які сподіваємося; навпаки, щоб ми твердо й безпечно трималися цієї надії й не втратили її. Бо обітниця Авраамові є обітниця і нам, і переважно нам, що увірували в Христа, як сказано вище.

Євр. 6:19. яка для душі є неначе якір (ἄγκυραν) безпечний і міцний,

Цю надію ми маємо, як якір. Бо як той якір під час бурі дає стійкість кораблям, так і надія робить твердими і терплячими людей, що коливаються під впливом спокус. Не просто сказав: “якір”, але: “безпечний і міцний”. Бо буває якір, який не зберігає стійкості корабля, або коли він зіпсований, або коли він дуже легкий. Цілком справедливо він згадав не про підставу, а про якір: бо підстава відноситься до людей дуже твердих і любомудрих, а якір – до людей, які зазнають бурі, якими були ті, коли їх охоплювали спокуси.

і входить аж до середини за завісу,

Вище сказав: сподівайтеся, бо збудеться те, на що сподіваємося. Тепер, запевняючи більш досконало, каже, що ми вже й маємо це в надії. Бо вона, увійшовши всередину неба, зробила те, що ми вже – при обітованих благах, хоча ще перебуваємо на землі, хоча ще не отримали їх. Таку силу надія має, що земних робить небесними. Але як у Старому Завіті завіса відокремлювала Святе Святих від решти скинії, так і небо для нас завіса, що відокремлює земне від найбожественнішого та найнебеснішого.

Євр. 6:20. куди предтечею за нас увійшов Іісус,

Сказавши, що надія наша сходить на небо, підтверджує сказане, засвідчуючи це справами. Бо і Він, Христос, увійшов: і не просто увійшов, але увійшов предтечею, тобто немовби переконуючи нас, що і ми повинні увійти. Бо предтеча йде попереду будь-кого, хто йде за ним, і відстань між предтечею і тими, хто йде за ним, зовсім не велика, як і між Іоанном і Христом. Тому не бентежтеся: скоро і ми увійдемо туди, де наш предтеча. Але не задовольнився, сказавши: предтеча, але додав і: “за нас”, для більшої переконливості, нібито так кажучи: Сам Він не мав потреби в тому, щоб увійти туди: бо навіщо Йому це, коли Він – Бог? Але як заради нас Він сприйняв плоть, так заради нас же Він увійшов і всередину неба, щоб нам відкрити шлях. Тому необхідно увійдемо і ми самі. Або вираз “за нас” означає: щоб клопотати за нас перед Отцем, як і первосвященик входив у Святе Святих один раз на рік, молячись за народ.

зробившись Первосвященником навік за чином Мелхіседека.

І це – найбільша потіха; якщо наш Первосвященик на небі, то Він і багато кращий за іудейських первосвящеників, саме: за способом обрання, бо Він – не за чином тих, але “за чином Мелхіседека”; і за місцем, і за скинією, бо Він – на горі й на небі; за завітом, бо про більш великі й досконаліші блага; і за постійністю, бо вічний, а не тимчасовий; і, нарешті, за особою, бо Він – Син Божий. Тому не падайте духом. Але все це сказано про Христа по плоті, бо по плоті Він і став Первосвящеником.

* * *

^*** «возвратихся на страсть, егда унземи терн».

Глава сьома

Євр. 7:1. Бо Мелхіседек, цар Салиму, священник Бога Всевишнього, той, який зустрів Авраама і благословив його, коли він повертався після поразки царів,

Євр. 7:2. якому і десятину Авраам відділив з усього,– (пор. Бут. 14:18)

Мета апостола – показати відмінність між Старим і Новим Завітами. І на це він вказав уже на самому початку, сказавши, що древнім Бог говорив через рабів Своїх – пророків, а нам, людям Нового Заповіту, “у Сині” (Євр. 1:1-2). Але оскільки слухачі були немічні, бо виявили малодушність під час спокус, то він у середині послання підкріпив слабких і, нарешті, після того, як достатньо підбадьорив їх, знову починає мову про перевагу Нового Завіту над Старим. І вникни в мудрість його. Він показує, що Мелхіседек, який був прообразом Христа, перевершував Авраама. Бо якби не перевершував, то не благословив би його і не отримав би від нього десятини. А оскільки від Авраама походять священики закону, то зрозуміло, що Мелхіседек перевершує і їх, нібито і їх благословляючи, й отримуючи від них десятину, в той час, коли благословив їхнього праотця і від нього отримав десятину. Якщо ж прообраз Христа, Мелхіседек, настільки сильно відрізняється від священиків закону, то наскільки більше – істинний Мелхіседек, Христос? Такий загальний зміст цього місця. Але, виклавши коротко розповідь про Мелхіседека (Бут. 14:18-20), він потім переходить до розгляду його, пояснюючи історію Мелхіседека з духовного й таїнственного боку.

по-перше, за значенням імені – цар правди,

Тут показує, в якому сенсі Мелхіседек є прообраз Христа. І перш за все, каже, із самого імені дізнайся справжній сенс. Саме: “Мелхі” означає цар; “Седек” – правда. Хто ж інший цар правди, як не Господь наш Іісус Христос?

а потім і цар Салиму, тобто цар миру,

І з імені міста, каже він, це ясно. Бо Салім, за тлумаченням, означає “мир”. Але хто інший є царем світу, як не Христос, який примирив небесне і земне? Нікому з людей не личить найменування “цар правди і миру”, як тільки одному Христу.

Євр. 7:3. без батька, без матері, без родоводу,

Є й інша схожість. Саме, як Мелхіседек без батька і без матері, – не тому, втім, що не мав батька чи матері, – як людина, так і він мав, – а тому, що в Писанні не вказаний його родовід і не згадуються його батьки. Так і Христос без батька за земним народженням; бо по плоті Він народився від однієї Діви Марії. Без матері ж за вишнім народженням; бо невимовно і незбагненно народжений від Одного Отця перш за всі віки. Але понад те й “без родоводу”. Бо “рід Його хто пояснить?” (Іс. 53:8; пор. Діян. 8:33). Оскільки Отець, що народив, – на небі й незбагненний, то незбагненний і самий образ народження. Не можна також осягнути розумом і Матір, яка народила на землі, власне образ народження, тобто як народила Діва без мук тощо. Отже, Христос насправді без батька і без матері: Мелхіседек же без батька і без матері не насправді, бо це неможливо; але в тому сенсі, що в Писанні не згадуються батьки його. Тому вираз “без родоводу” слугує ніби поясненням іншого виразу: “без батька і без матері”. Апостол ніби так каже: я сказав про Мелхіседека, що він без батька і матері, тому що в Писанні немає його родоводу і не згадується про його рід.

котрий не має ні початку днів, ні кінця життя, уподібнюючись Синові Божому, перебуває священником назавжди.

І це розумій у тому ж сенсі, як і раніше сказане. Як людина, Мелхіседек мав, звісно, і початок днів, і кінець життя, але оскільки ми не знаємо ні того, коли він народився, ні того, коли він помер, то, на наше розуміння, він начебто не має ні початку, ні кінця. Однак Христос насправді, як Бог, не має ні початку, бо безначальний по відношенню до початку часу, хоча має Отця початком, як причину; ні кінця, бо безсмертний; одним словом, вічний. Тому, де аріани? Нехай чують, що “Син” не має початку. У такому сенсі вирішує нам це питання Павел. І якщо що ускладнює нас, то це те: яким чином Христос – “священик навіки за чином Мелхіседека”, коли Мелхіседек помер і не був священиком “навіки”. Вирішимо і цю складність, кажучи так, що Христос, як вічний і безсмертний, є, справді, “Священик навік”. Бо й нині – ми віримо – Він щоразу приносить Себе Самого за нас через священнослужителів Своїх, і особливо як Заступник за нас перед Отцем: у цей час Він здійснює за нас найвище і найтаємничіше священнодійство, пропонуючи нам Себе Самого в хлібі та питті дивовижним і таким, що перевершує всякий розум, чином. Про Мелхіседека сказано, що він має вічне священство, не тому, що він вічний, бо він помер, а тому, що в Писанні не вказано, який кінець він мав, звідки ми могли б знати, коли припинилося його священство. І як по відношенню до імен у першого – тільки назви: Мелхіседек, тобто цар правди, і цар Саліма (цар світу), а у Христа саме діло: так і вираз: “котрий не має ні початку днів, ні кінця життя”, відноситься до першого Мелхіседека тільки тому, що це не записано, бо він був прообразом; а до Христа відноситься насправді. Якби схожість була в усьому, то не було б прообразу та істини, але або в обох випадках – прообраз, або в обох випадках – істина. Хіба не бачимо ми цього також на картинах? І там простий обрис має вже схожість порівняно із завершеною картиною, бо лініями нечітко відображаються характерні риси; має й несхожість, бо картина через фарби набула виразнішого і яснішого вигляду.

Євр. 7:4. Бачите, який великий той, котрому і Авраам патріарх дав десятину з кращої здобичі своєї.

Після того як пристосував прообраз до істини, або те, що належить Мелхіседеку, до Христа, нарешті з упевненістю показує, що прообраз, тобто Мелхіседек, є славнішим від самих дійсних іудейських священиків, і не тільки від них, а й від самого праотця. Якщо ж прообраз перевершує їх, то істинний Первосвященик Христос перевершить їх набагато більше. Отже, “бачите”, каже, ” який великий”, тобто наскільки перевершує той, кому дари підносив не простий чоловік, але Авраам, такий великий патріарх; не без наміру приєднав слово “патріарх”, але щоб піднести особистість. І “з кращої здобичі”, тобто з найбільш чудової та цінної здобичі. І не можна сказати, щоб він відокремив деяку винагороду за працю як тому, хто спільно бився і допомагав, але сидів удома. Тому й вище сказав: “зустрів Авраама, що повертався після поразки царів”. Якщо ж він вищий за самого патріарха, що показує давання десятини, то набагато вищий за священиків закону.

Євр. 7:5. Ті, що одержують священство з синів Левіїних, мають заповідь – брати за законом десятину з народу, тобто зі своїх братів, хоча й ці вийшли від чресл Авраамових.

Євр. 7:6. Але цей, що не походив з роду їхнього, одержав десятину від Авраама

Тепер показує, яким чином Мелхіседек вищий за Авраама, кажучи, що священнослужителі з покоління Левія отримували десятину з народу (Лев. 27:30-32), вочевидь, як кращі й почесніші люди заради чесноти священства. Бо заради чого іншого сам народ, піддаючись важким працям і лихам, приносить десятини всілякого роду священикам, які не піддаються таким працям і не обробляють землю, як не заради того, що вони священніші і служать вищій справі? Такою є гідність священства, і настільки ті, хто мають його, вищі за власних братів, хоч і вийшли з одних і тих самих утроб. Звідси й Мелхіседек, який отримав десятину від Авраама, до того ж не будучи з його роду, бо був чужинцем, кращий і вищий за нього. Бо чому Авраам дав би іноплемінникові десятину, якби йому не належала велика честь? Якщо ж Мелхіседек, прообраз, перевершує навіть самого Авраама, то набагато більше істинний Первосвященик перевершує священиків закону.

і благословив того, хто мав обітницю.

Так як Авраама всіляко підносило те, що він отримував обітниці від Бога, то тепер він приєднує, що такого і настільки великого, що удостоївся бесіди з Богом і має Бога боржником, благословив прообраз Христа.

Євр. 7:7. Без усякого ж заперечення менший благословляється більшим.

Сказав, що Мелхіседек благословив такого великого Авраама. Усі ж ми згідно й беззаперечно визнаємо, що той, хто благословляє, вищий за того, кого благословляють. Отже, і Мелхіседек, прообраз Христа, вищий за патріарха.

Євр. 7:8. І тут десятини беруть люди смертні, а там – той, хто має про себе свідчення, що він живе.

І інше міркування, яке доводить, що Мелхіседек вищий за священиків закону. Бо “тут”, тобто в законі, ті, хто отримують десятини, помирають; а “там”, тобто у випадку з Мелхіседеком, отримав десятини той, про кого свідчить Писання, що він “живе”. Бо “Ти”, каже, “священик навіки за чином Мелхиседека” (Пс. 109:4). Що ж стосується того, що Мелхіседек вічно живий, то це розумій так само, як і вище було сказано, тобто що в Писанні не згадується про смерть його. Що левити помирають, а Мелхіседек живе, дехто розуміє так, що образ священства левитського став мертвим, бо став недійсним, а образ священства Мелхіседека, або життя за Христом, живе й перебуває, і буде існувати вічно.

Євр. 7:9. І, так би мовити, сам Левій, котрий приймає десятини, в особі Авраама дав десятину:

Щоб священики закону не могли сказати: яке має відношення до нас, якщо Авраам дав десятину? – каже, що за посередництвом Авраама і Левій, родоначальник нашого священства, “котрий приймає десятини,… дав десятину”. Таким чином, хіба Мелхіседек не вищий за Левія, коли, очевидно, він і від нього отримав десятину за посередництвом Авраама? Вираз: “так би мовити” або означає: коротко сказати, або замість: так скажу. Оскільки здавалося надто сміливим сказати, що Левій, ще не народившись, дав десятини Мелхіседеку, то він пом’якшив це (висловлювання, вживши зворот мови “так би мовити”, – Прим. ред.).

Євр. 7:10. бо він ще був у чреслах батька, коли Мелхіседек зустрів його.

Показує, яким чином Левій дав десятини, кажучи, що так як праотець дав десятини, то і він дав через те, що будучи вже в утробі Авраама, мав народитися від сім’я його, хоча ще й не народився. І не сказав: “левити”, але Левій, щоб показати перевагу. Ось яка сміливість! Він абсолютно спростував усе іудейське. Тому він і сказав раніше: “зробилися нездібними слухати” (Євр. 5:11), що мав намір запропонувати ці істини і щоб вони не відвернули слуху. Отже, налаштувавши і приготувавши їх заздалегідь, як хотів, він говорить уже те, що йому завгодно. Бо душа і утримує, і вирощує слово не так, як земля, сприйнявши насіння, буде вирощувати його… Там – природа, що вирізняється постійністю; тут – вільне воління, те, що легко змінюється та найвищою мірою різноманітне. Тому вчителю необхідно багато чого приготувати заздалегідь.

Євр. 7:11. Отже, якби досконалість досягалась через левітське священство,– бо з ним сполучений закон народу,– то яка б ще була потреба поставати іншому священникові за чином Мелхіседека, а не іменуватися за чином Аарона?

Показав, що Мелхіседек у священицькому чині був набагато вищим за Авраама і Левія. Тепер знову наводить інший доказ, показуючи, що священство у Христі набагато перевершує левитське священство і що священство Христа – досконале священство, а те недосконале. Бо якби священство за законом було досконалим, то належало б священикові повстати за чином Аароновим, бо Аарон був із покоління Левіїного. Але говориться, що повстає священик не за чином Аароновим, а за чином Мелхиседековим. Потім, оскільки те священство було недосконале, то замість нього вводиться інше. І вираз “ще” має велике значення; він ніби говорить, що якби Христос за чином Мелхіседекова був раніше, а потім було дано закон, то з усією справедливістю можна було б сказати, що священство за законом, тобто священство Ааронове, дане було через те, що священство Мелхіседекове було нібито недосконалим. Насправді ж Христос після і отримав інший образ священства. Звідси очевидно, що оскільки священство Ааронове було недосконале, то замість нього вводиться інше. Що ж означає вираз: “бо з ним сполучений закон народу”? На підставі цього не можна сказати, що священство Ааронове – досконале, що воно дане для інших, а не для євреїв; навпаки, воно цілком дане одному народові, і з ним було пов’язано закон народу, тобто було визначено, щоб він ним користувався, ним керувався і через нього все здійснював. Отже, чому його скасовано? – тому, очевидно, що воно безсиле.

Євр. 7:12. Адже із переміною священства необхідно бути переміні і закону,

Тепер показує, як закон поступово скасовується, і замість нього вводиться інший заповіт. Бо якщо священство перемінено, то необхідно, щоб і закон був інший, бо священик без заповіту і законів і постанов не буває. Священство ж перемінено не тільки за образом, тобто так, що воно було не за чином Аароновим, а за чином Мелхиседековим, а й за коліном. Бо перейшло від священицького Ааронового коліна до царського коліна Іудиного. Зверни увагу на таїнство. Спочатку було коліно царське, а потім священицьке: так і Христос був Царем завжди, наостанок же став Первосвящеником, коли прийняв плоть і коли приніс жертву.

Євр. 7:13. бо Той, про Кого (ἐφ᾿ ὃν) говориться це, належав до іншого коліна,

Показує, як священство змінилося за коліном, і каже, що Христос (“про Кого” (ἐφ᾿ ὃν) замість τον, περί ου – тобто “на Котрого” священство перейшло) – з іншого племені, саме з Іудина.

з якого ніхто не приступав до жертовника.

“З якого”, саме з коліна Іудина, “ніхто не приступав”, тобто не стояв перед вівтарем і не виконував священицьких справ.

Євр. 7:14. Бо відомо, що Господь наш засяяв з коліна Іуди,

Знаменний вираз “засяяв”, узятий і з пророцтва Валаама, що говорить: “сходить зірка від Якова” (Чис. 24:17), а також і з пророцтва Малахії, що називає Його “Сонцем правди” (Мал. 4:2). Цим показується, що Господь з’явився для просвіти світу.

про яке Мойсей нічого не сказав відносно священства.

Бо все, що стосується священства, Мойсей відніс до коліна Левієвого: до коліна ж Іудина – те, що стосується керівництва у війнах.

Євр. 7:15. І це ще ясніше видно з того, що за подобою Мелхіседека постає Священник інший,

Що “ясніше видно”? Середнє між тим та іншим священством. Або що зміна священства і завіту відкривається не тільки з того, що священик повстає з іншого племені, а аж ніяк не з Левіїнового, але також, скажімо про це, повніше відкривається і з цього: що “за подобою Мелхіседека” і так далі. Це означає, що за чином Мелхіседековим повстає священик.

Євр. 7:16. Котрий такий не за законом заповіді плотської, а за силою життя нескінченного.

Він, Мелхіседек, не був подібний до підзаконних священиків; ті отримали священство від закону, що містить тілесні заповіді: обріж плоть і обмий плоть, відпочивай плоттю, і будеш удостоєний тілесних благ; Мелхіседек не такий, але за силою Божою, чому і священство його вічно живе й незруйновне. “Життя” ж розумій так само, як вище, саме, що смерть його невідома. Або слово “котрий” розумій про священика, ніби так він говорив: який священик інший, тобто Христос, здобув священство “не за законом заповіді плотської”, а за силою Отця, або за своєю власною, і священство його незруйновне. До слова “плотської” доречно було б приєднати слово “духовної”. Чому ж він приєднав: “за силою життя нескінченного”? Тому, що через плотське позначив тимчасове. І відповідно до тимчасового приєднав вираз: “життя нескінченного”. Це означає: Христос живе власною силою.

Євр. 7:17. Бо засвідчено: Ти священник повік за чином Мелхіседека (Пс. 109:4).

Підтверджує, чому сказав: “життя нескінченного”, і каже, що Писання свідчить, що Він “священик повік”. Деякі, втім, думають, що він підтверджує не це, а те, що Він – священик не за законом заповіді плотської. Бо якби, каже, Він був священиком за законом, то необхідно було б стверджувати, що Він за чином Аарона. Тепер же, так як написано: “за чином Мелхіседека”, то очевидно, що не за законом, але за якимось іншим божественним способом.

Євр. 7:18. Відміна ж попередньої заповіді буває внаслідок її немочі та некорисності,

Євр. 7:19. бо закон нічого не довів до досконалості;

Сказав, що закону переміна буває, і показав це. Далі відшукує і причину. Бо ми, люди, тоді заспокоюємося, коли дізнаємося причину. І каже: тому відбулася відміна і відкидання раніше колишньої заповіді, тобто раніше колишнього заповіту, що він знайдений був некорисним і немічним. Отже, що ж? Закон нікому не приніс користі? Звичайно, приніс користь, але він виявився марним для того, щоб зробити людей досконалими. Бо приєднує: “бо закон нічого не довів до досконалості”. Чому ж закон був немічним? Тому що в ньому сповіщалися одні тільки письмена: роби те і не роби того; але він не повідомляв жодної сили до виконання заповідей, що нині подається нам Духом. Однак тут нападають єретики, що ганьблять закон, кажучи: навіть і Павел принижує закон. Але він, божевільні, не назвав його поганим, а даремним і немічним до того саме, щоб робити досконалими. Бо, як молоко корисне немовлятам, відповідно до їхнього віку, для досконалих же марне, так і закон для недосконалих іудеїв корисний, відволікаючи їх від ідолів і приводячи до Бога, повідомляючи їм відповідні заповіді, а для тих, хто потребує більш досконалих заповідей, він не був таким. Бо він заповідав тілесні і жертви та очищення, яких духовні не потребують. Тому нині він був відмінений. Відміна ж є відміна того, що мало силу. Таким чином, закон мав владу тоді, коли був його час.

але вводиться краща надія, через яку ми наближаємось до Бога.

Скасовано, каже, заповідь закону, а натомість введено надію, якої не було в іудеїв, бо й ті мали надію, догоджаючи Богові, оволодіти землею, здолати ворогів, і загалом уповали на тілесні блага. Але наше сподівання не таке, воно чудове: бо ми сподіваємося на небесне, що будемо поблизу Бога, постанемо і будемо служити Йому з ангелами. Вище він сказав: “входить аж до середини за завісу” (Євр. 6:19), тепер же: “через яку ми наближаємось”, каже, “до Бога”. Бо надія приводить нас до самого престолу Божого і ставить разом із херувимами.

Євр. 7:20. І як це було не без клятви,–

Ось і інша відмінність нового Священика від стародавніх і одного завіту від іншого. Бо священство Христове було обітоване не просто, а з клятвою, щоб слову Божому вірили цілком, як і вище для більшої переконливості сказав, що Бог клявся Авраамові (Євр. 6:13).

Євр. 7:21. бо ті були священниками без клятви, а Цей з клятвою, бо про Нього сказано: клявся Господь і не розкається: Ти священник повік за чином Мелхіседека (Пс. 109:4),–

Бо, каже, священики закону ставляться без клятви, і про жодного з них Бог не клявся, кажучи: “Будеш ти священик за законом”. Христос же з клятвою, даною через Бога, що промовляє до Нього: Ти священик за якимось новим образом, не за Аароном, але за Мелхіседеком.

Євр. 7:22. то поручителем кращого завіту став Іісус.

Тобто оскільки клявся, що Він завжди буде священиком. Бо не клявся б, якби не був вищим. Звідси і Новий Завіт вищий за Старий.

Євр. 7:23. До того ж, тих священників було багато, бо смерть не дозволяла перебувати одному;

Євр. 7:24. а Цей, як перебуваючий вічно, має і священство нескінченне,

І тут показує перевагу, яку Христос має порівняно з первосвящениками за законом, і каже, що там багато священиків, бо вони смертні; а тут один, бо Він безсмертний. Отже, “має і священство нескінченне”, тобто таке, що не поділяється ні з ким і не передається. Чи бачиш, наскільки воно вище? Наскільки безсмертне вище за смертне.

Євр. 7:25. тому й може завжди спасати тих, які приходять через Нього до Бога,

Бо, каже, Він безсмертний, то може стояти за всіх і спасти до кінця, тобто може дарувати спасіння не тимчасове, але повне, і, зрозуміло, як тут, так і в майбутньому житті. Бо первосвященик у Старому Завіті, хоч би був і славний, приносив жертви Богові в той час, доки жив, яким є, наприклад, Самуїл і подібні до нього, а після того вже ні, бо вмирав. Тут же Первосвященик вічний і завжди живий. Тому й може завжди спасати тих, хто приходить через Нього, тобто через віру в Нього. Бо хто вірує в Сина, той, без сумніву, приступає до Отця: бо Він – шлях до Отця, і хто тримався цього шляху тут, там отримує заспокоєння.

будучи завжди живим, щоб заступатися за них.

Так принижено сказано це про Христа по плоті. Бо, справді, Він Первосвященик по плоті: оскільки ж Він – Первосвященик, остільки, кажуть, ходатайствує. Яким чином Той, Хто воскрешає мертвих і оживотворяє, як Отець, ходатайствує, коли Йому треба спасати? Як ходатайствує Той, у владі Якого весь суд, Хто посилає ангелів для того, щоб одних ввергнути в піч, а інших спасти? Звичайно, по людству сказав: “ходатайствувати”. Зглядаючись до слухачів, Павел каже: не бійтеся і не говоріть: так, Він любить нас і має дерзновіння перед Отцем, але не завжди може здійснити за нас первосвященицьку справу. Коли я говорю про людяність Його, то я не відокремлюю Його від Божественності, бо в обох одна іпостась, але даю слухачам зрозуміти належне про ту й іншу природу. Крім того, і те саме, що Син із плоттю сидить з Отцем, є ходатайство за нас: немовби плоть благає за нас Отця; звісно, вона і була сприйнята заради цього, саме заради нашого спасіння.

Євр. 7:26. Такий і повинен бути у нас Первосвященник: святий, непричетний злу,

З цих слів ясно, що як вище, так і тепер говорить про плоть. Бо хто може сказати подібне про Бога, і чи не посоромиться, прикладаючи це до незбагненної природи Божої? Отже, Він – “святий”. Такий, Який не залишає нічого належного, що личить Йому зробити; і “непричетний злу”, тобто чужий підступності та зла. “І не було брехні в устах Його” (Іс. 53:9; пор. 1Пет. 2:22).

непорочний,

І це також хто може назвати похвалою для Бога: бо Він має таку природу, що не оскверняється. Ясно, що говорить це про людство одного Христа.

відділений від грішників і піднесений вище небес.

Первосвященики за законом, каже, хоча б і були в усьому іншому святими, однак, як люди, не позбавлені вад і не цілком “відокремлені від грішників”. Бо як інакше, якщо й самі вони причетні до гріхів? І крім того, ніхто з них не був на небі: наш же Первосвященик, разом із тим, що Він сповнений усякої чесноти й “Відокремлений від грішників”, ще й “піднесений вище небес”, сівши на самому престолі Отця. Вираз “піднесений”, як очевидно, вжито про Нього по плоті. Бо, як Бог Слово, Він завжди був “вище небес”.

Євр. 7:27. Котрий не має потреби щоденно, як ті первосвященники, приносити жертви спочатку за свої гріхи, потім за гріхи народу,

Сказавши, що наш Первосвященик “відокремлений від грішників”, тепер він розповсюджується про це й каже, що Він настільки вільний від гріхів, що, і принісши в жертву власне тіло, не за Самого Себе приніс його, бо як можливо це, коли Він не вчинив гріха, але за нас. Є, однак, й інша перевага. Первосвященики за законом щодня приносили жертви, бо вони не могли одразу очистити; Він же приніс жертву, що має таку велику силу, що в один раз очистив через неї світ. Отже, Христос і в цьому відношенні перевершує священиків.

бо Він зробив це один раз, принісши в жертву Себе Самого.

Що це означає? Те, що Він приніс жертву за гріхи людські, а не за Самого Себе. “Один раз”, каже, священнодійствував, після ж цього сів праворуч Отця, як Господь. Щоб ти, чуючи, що Він священик, не подумав, що Він постійно стоїть і священнодіє, показує, що Він став священиком за домобудівництвом. Коли ж домобудівництво було закінчено, Він знову сприйняв власну велич.

Євр. 7:28. Бо закон поставляє первосвященниками людей, котрі мають немочі,

Щоб ти не подумав, що хоч один раз приніс, однак і за Самого Себе, то тепер доводить, що не за власні Свої гріхи приніс. Бо “закон поставляє первосвящениками” простих людей, “котрі мають немочі”, тобто тих, котрі не можуть протистояти гріху, але котрі й самі, як немічні, піддаються падінням. Він же, як Син, будучи таким сильним, як може мати гріх? А не маючи гріха, для чого б Він приніс жертву за Самого Себе? Але й за інших не багато разів, а “один раз”. Як всемогутній, Він через одиничне приношення жертви в силах був зробити все. Під “неміччю” розумій, як у багатьох місцях говорить сам Павел, гріх і навіть смерть. Бо, оскільки первосвященики за законом смертні й немічні, то вони й самі не були безгрішними, і інших не могли очистити. Він же безсмертний і сильний. Послухай і те, що йде далі.

а слово клятвенне, після закону, поставило Сина, навіки досконалого.

 

Глава восьма

Євр. 8:1. Головне ж у тому, про що говоримо, є таке: ми маємо такого Первосвященника, Котрий сів праворуч престолу величі на небесах

Главним**** завжди називається найважливіше; коли хто-небудь у невеликому хоче передати найсуттєвіше, то каже, що він звертає на це увагу на чолі всього, подібно до того, як голова, хоча й мала за розміром, становить найважливішу частину тіла. Так і тепер апостол каже: “Головне ж у тому, про що говоримо”, тобто я висловлю найважливіше, що коротко охоплює багато чого: – ми маємо Первосвящеником Бога. Бо сидіння не властиве нікому іншому, крім Бога. Поміть же, як, сказавши багато приниженого, саме: Первосвященик ходатайствує перед Отцем, і те, що притаманне людству, сходить до високого і до того, що притаманне Божеству. Вчиняє ж так завжди, як і Наставник його в Євангелії, щоб через принижене керувати слухачем, так щоб він сприйняв слово: бо інакше слухач не розуміє, якщо не сходить поступово; через піднесене ж він навчає, що те принижене було поблажливістю. “Престолом же величі” називає престол Отця, або тому, що Отець міг бути названий величчю для Нього, або ж просто тому, що “престол величі” є найвищий престол.

Євр. 8:2. і є священнослужитель святилища

Як земні первосвященики, входячи у Святе святих, служили, так і Він воістину є служитель святих, істинних, пренебесних святилищ. Здавалося б, Павел тут суперечить самому собі. Бо на початку сказав: “Кому коли з Ангелів сказав Бог: Сядь праворуч Мене…? Чи не всі вони суть службові духи…?” (Євр. 1:13-14), немовби даючи зрозуміти, що служителю і не личить сидіти. Тепер же, сказавши: “сів праворуч престолу”, знову представляє Його служителем. Отже, яким чином говорить це, якщо не з досконалої поблажливості до слухачів, і змішуючи принижене з високим? А дехто зрозумів: “святим служитель”, тобто освяченим Ним людям. Бо, каже (ап. Павел, – Прим. пер.), Він – наш Первосвященик.

та скінії правдивої, яку збудував Господь, а не людина.

Тут підбадьорює іудеїв, які увірували. Бо оскільки, ймовірно, вони дивувалися, кажучи: “Ми не маємо такої скинії”, то ось, каже, більша скинія і правдива – саме небо. Бо старозавітна скинія була образом цієї: і ту поставив чоловік, або Веселеїл (Вих. 31:2), або Мойсей, цю ж – Бог. Тут же зауваж, згідно зі святим Іоанном Златоустом, що небо і не рухається, і не кулясте: бо вираз: “збудував” виключає і те й інше.

Євр. 8:3. Кожен первосвященник поставляється для принесення дарів і жертв; а тому треба було, щоб і Цей також мав що принести.

Так як сказав: “сів” (Євр. 8:1), то, щоб ти не сприйняв за обман, що він назвав Його священиком, каже, що хоч і сів, однак від того не перестав бути Первосвящеником; бо все, що властиво первосвященикам, Він має, і як ті приносять жертви, так і Він приніс Самого Себе в жертву. Сидіти праворуч – належить гідності Його, первосвященство ж є справою великого людинолюбства. І крім того, оскільки дехто запитував, для чого Він помер, якщо справді був Сином і вічний, то вирішує це здивування і каже: бо Він був Священиком, а священик не буває без жертви, то “ому треба було, щоб і Цей також мав що принести”. Цим же було не що інше, як тіло Його Самого. Отже, Йому необхідно було померти. Між “даром” і “жертвами”, за точним змістом, є відмінність. Бо жертвами бувають приношення кровні та м’ясні, або точніше – все, що спалюється вогнем. Бо слово θυσία – жертва походить власне від слова θύεσθαι, тобто бути спалюваним. Дари ж, як наприклад плоди тощо, – безкровні і не спалюються. Однак у Писанні і те й інше вживається однаково, як наприклад: “І зглянувся Господь на Авеля і на дар його”, хоча дар був саме від первородних овець, “а на Каїна і на дар його не зглянувся”, хоча дар був від плодів землі (Бут. 4:3-5). Якщо ж хтось спробує примирити це порожніми міркуваннями, які ми й самі чули, то я все-таки не бачу, як він звільнить себе від докору в неуважному читанні Писань. Бо часто і в інших місцях це вживається без різниці, і я міг би навести незліченну безліч місць, якби не вважав це необов’язковим. Однак нам буде досить і того, що сам апостол далі назвав взагалі дарами все, що приноситься в жертву. Ось послухай.

Євр. 8:4. Якби Він залишався на землі, то не був би і священником; бо тут такі священники, які за законом приносять дари,

Ще підтверджує те, що хоча не на землі має скинію, але на небі, однак, від того немає перешкод до того, щоб бути священиком. І зауваж мудрість. На підставі чого хто-небудь особливо міг би стверджувати, що Він не священик, маю на увазі, звісно, те, що Він не має місця на землі, де священичав, – на підставі цього сам найбільше твердить, що Він – священик, і каже, що з тієї самої причини, що Він – священик, що Він не мав місця на землі. “Якби Він залишався на землі, то не був би і священиком”. Бо були інші на землі священики, і ця обставина здавалася б спростуванням. Тепер же, маючи місцем – небо, і піднісши туди власне тіло, там Він ходатайствує за нас перед Отцем. Звідси, оскільки Він на небі, то тому Він за перевагою Священик.

Євр. 8:5. і служать образу та тіні небесного,

Тут показує перевагу священства Христового, називаючи старозавітне священство “образом і тінню”, наше ж – небесним. Бо коли нічого земного, навпаки, духовне все, що в таїнствах, де ангельські гімни, де ключі Царства Небесного, і відпущення гріхів, і знову зв’язування; коли проживання наше на небесах, то яким чином може не бути небесним наше священство? Тому цьому небесному священству слугувало прообразом і прикладом, тобто темним взірцем і немовби тіньовим обрисом, – те, що в Старому Завіті було відкрито Мойсеєві.

як сказано було Мойсеєві, коли він приступав до будування скінії: гляди, сказано, зроби все за зразком, показаним тобі на горі (Вих. 25:40).

Оскільки те, що ми бачимо очима, ми швидше осягаємо, ніж те, що дізнаємося через слух, то тому Бог “показав” Мойсею все, не тільки устрій скинії, а й те, що стосується жертв і всього служіння.

Євр. 8:6. Але Цей Первосвященник отримав служіння тим прекрасніше,

Це випливає з тієї самої думки: “якби Він залишався на землі, то не був би і священиком”. Нині ж, каже, не будучи на землі, але небо маючи місцем священнодійства, Він здобув найкраще служіння, тобто служіння Його не таке, яке притаманне земним первосвященикам, а небесне, тому що місцем здійснення його служить небо.

чим кращого Він ходатай завіту,

Піднісши священство Христове за місцем, і за священиком, і за жертвою, таким самим відкрито виставляє його і за завітом. І хоча раніше сказав, що Старий Завіт був немічний і не корисний, через немовляцтво слухачів, але він скоро припинив про це промову. Тепер він довго затримується на міркуванні про це, і показує, що Новий Завіт кращий від того, тобто Євангеліє, заступник і дарувальник його є Христос, бо Сам Він став для нас служителем Євангелія, “прийнявши образ раба”, як Мойсей є посередник закону.

утвердженого на кращих обітницях.

Пропонує те, що особливо підбадьорювало віруючих з іудеїв, а саме, що обітниці нашого завіту – найкращі обітниці. Бо не блага земні, і не блага в потомстві, і не багаточаддя, а Царство Небесне обіцяно тим, хто дотримується Євангелія. Отже, не будьте малодушні: обітниці Євангелія кращі; нерозумно сумувати тим, хто має краще.

Євр. 8:7. Бо, якби перший завіт був без недоліку, то не було б потреби шукати місця іншому.

Помічай порядок. Сказав, що завіт Христовий кращий за Старий. А звідки це видно? З того, каже, що ” утверджений на кращих обітницях”. Адже, якщо обітниці і відплати кращі, то цілком зрозуміло, що і завіт кращий, і заповіді божественніші. Звідки ж видно, що обітниці кращі? З того, каже, що той був скасований, а цей був введений замість нього. Бо Новий Завіт тому має перевагу, що він кращий і досконаліший. “Якби перший завіт був без недоліку”, тобто якби він робив людей непорочними, то не був би введений другий завіт. Як ми зазвичай кажемо: дім не без недоліків, замість того, щоб сказати: він занепадає, старіє; так і про Старий Завіт сказав, що він не був без недоліку, не як поганий, а як такий, що не мав сили зробити людей кращими, як такий, що був даний немовлятам.

Євр. 8:8. Але пророк, докоряючи їм, каже:

Не сказав: докоряючи його, тобто завіт, але “докоряючи їм”, тобто іудеям, котрі не могли вдосконалюватися через заповіді закону.

ось, настають дні, говорить Господь, коли Я укладу з домом Ізраїля і з домом Іуди новий завіт,

Тут більш ясно показує, що Старий Завіт скасовано. Бо вводить Бога, який через Ієремію каже, що “укладу… новий завіт” (Єр. 31:31-34), тобто зовсім новий: не так, як розуміють євреї, що Єздра оновив Писання. Бо Писання не стало новим, але залишилося давнім, хоча й було ним відновлене.

Євр. 8:9. не такий завіт, який Я уклав з батьками їхніми того часу, коли взяв їх за руку, щоб вивести їх із землі Єгипетської (Пор. Ієр. 31:32),

Щоб хто-небудь не подумав, що скасовується та угода, яка була укладена з Авраамом, приєднав: “того часу, коли взяв їх за руку”. Бо, каже, Я бажаю скасувати угоду, про яку говориться в книзі Вихід, угоду, дану на горі Синаї батькам вашим, що злили тельця, тоді як саме угода з Авраамом у Христі набула сповнення. Бо “благословляться”, каже, “в насінні твоєму всі народи” (Бут. 22:18), тобто у Христі.

бо вони не перебували в тому завіті Моєму, і Я зневажив їх, говорить Господь (Пор. Ієр. 31:32).

Бачиш, що початок зла від нас. “Вони”, каже, “не перебували”, а тому “Я зневажив їх”. Навпаки, блага і благодіяння отримують початок від Нього. Ніби виправдовуючись, наводить причину, через яку Він залишає їх, саме через їхню непостійність.

Євр. 8:10. Ось завіт, котрий заповідаю дому Ізраїля після тих днів, говорить Господь: (Пор. Ієр. 31:33)

“Після тих днів”: яких же? Одні кажуть, що це дні виходу, коли було дано Мойсеєвий закон. А мені здається, що він говорить про ті дні, про які сказав вище: “це, дні грядуть”. Таким чином, після того, як минуть ті дні, Я покладу такий завіт, про що почуєш далі.

вкладу закони Мої в думки їхні, і напишу їх на серцях їхніх; (Ієр. 31:33)

Нехай покаже це іудей, коли він отримав неписаний закон. Бо і після повернення з Вавилону, він був даний Єздрою письмово. Апостоли ж нічого не отримали письмово, але прийняли в свої серця закон Духа. Тому і Христос сказав: “Утішитель… навчить вас усьому і нагадає вам усе” (Порівн. Ін. 14:26).

і буду їхнім Богом, а вони будуть Моїм народом. (Єр. 31:33)

Це здійснено було через Євангеліє. Бо ті, що колись служили ідолам, нині, визнавши істинного Бога, стали Його народом.

Євр. 8:11. І не буде вчити кожен ближнього свого і кожен брата свого, кажучи: пізнай Господа; тому що всі від малого до великого, будуть знати Мене, (Пор. Ієр. 31:34)

Навченням називає тут настанову, що супроводжується працею. Бо ось, ми бачимо, що нам потрібно дуже багато слів для розсудливих, щоб переконати їх вірити в Христа. Оскільки закон іудейський містився в одному кутку всесвіту, то мало хто знав його: голос же апостолів поширився по всій землі (Пс. 18:5). І крім того, так як Бог жив на землі у плоті, і так як Він обожествив нашу природу через сприйняття, то Він і запалив у душах усіх світло істинного Богопізнання, і благодаттю було ніби вкладено в людську природу деяку здатність до істинного пізнання Бога.

Євр. 8:12. бо Я буду милостивий до неправд їхніх, і гріхів їхніх, і беззаконь їхніх не згадаю більше (Ієр. 31,31–34).

Омиваючи нас через хрещення від нечистоти колишніх гріхів, Він уже більше не згадує про них, як про колись змитих.

Євр. 8:13. Кажучи «новий», показав застарілість першого;

Пояснює пророчий вираз, і каже, що те саме, що він назвав цей завіт абсолютно новим, служить вказівкою, що перший, нарешті, виявляється старим.

а занепадаюче і старіюче близьке до знищення.

Отримавши впевненість від пророка, торкається, нарешті, закону, показуючи, що нині процвітає наш завіт. Таким чином, із пророчого виразу він узяв ім’я “старого”, від себе приєднав ім’я застарілості, і далі з необхідністю зробив висновок, що “знищення” неминуче для закону, нібито так кажучи: не випадково Новий Завіт скасував Старий, а через старість, застарілість його, тобто через те, що він старий, “немічний і некорисний”, як і в іншому місці говорить: “закон, ослаблений плоттю, був безсилий” (Рим. 8:3).

* * *

^**** тобто «головним», – Прим. ред.

Глава дев’ята

Євр. 9:1. І перший завіт мав постанову про Богослужіння

Довівши з боку священика, священства і завіту, що перший завіт був повинен завершитися, апостол тепер доводить це і з боку самого устрою скинії. Було в ній три відділення; одне – зовнішнє, призначене для всіх загалом, і іудеїв, і еллінів; далі слідувала завіса, за яку входили священики, звершуючи щодня служби. Це відділення називалося святим: ці відділення були образом Старого Завіту, бо там все відбувалося з жертвопринесеннями. Святе ж Святих було образом нашого таїнства. Бо, каже, “перший”, тобто Старий Заповіт, “мав постанову”, тобто символи, або законоположення, але “мав” у той час, а нині ж не має, бо припинився.

і святилище земне:

“Земним” називає його тому, що дозволялося входити в нього і в одній і тій самій будівлі відоме було місце, де стояли іудеї, назореї, прозеліти та елліни. Оскільки воно було доступне і язичникам, то й називає його “земним” (κοσμικόν – мирським).

Євр. 9:2. бо побудована була скінія перша, в якій був світильник, і трапеза та жертовні хліби, (пор. Вих. 10:22-25) і яка називається «святе».

Називає цю “першою”, саме, по відношенню до Святого Святих, яке було в середині. Перед нею ж знаходився мідний жертовник, жертовник для всеспалень, поставлений під відкритим небом. Потім, якщо піднімали завісу, вірніше, покривало (Вих. 40:19), то вона була серединою, в якій був світильник, і трапеза, і жертовні хліби.

Євр. 9:3. За другою ж завісою була скінія, названа «Святе святих»,

Бачиш, що була перша завіса, яку Писання називає покривалом, тому що воно згорталося і стягувалося, – ця завіса відокремлювала подвір’я, в яке входили всі загалом, на якому і приносили жертви на мідному жертовнику, від скинії, що була доступна священикам, котрі щоденно звершували служби. Далі, як ти пройшов цю завісу, була ще інша завіса, і за нею скинія, що зветься Свята Святих, в яку ніхто інший не входив, окрім одного тільки первосвященика, але й він один раз на рік. Скрізь же він усе називає скинією, тому що в ній перебуває Бог.

Євр. 9:4. яка мала золоту кадильницю і обкладений з усіх сторін золотом ковчег завіту,

Ковчег заповіту називається так тому, що в ньому знаходилися скрижалі, що містили закон (Вих. 40:20).

де були золотий сосуд з манною, жезл Ааронів розквітлий та скрижалі завіту,

Усі ці речі слугували пам’ятками іудейської невдячності. “Золотий сосуд з манною” – на спогад того, що вони, харчуючись нею чудесним чином, обурювалися (Вих. 16:3-10), і щоб нащадки пам’ятали як про Боже благовоління, так і про озлоблення їхнє. “Жезл Ааронів” – на згадку обурення, що було проти нього (Чис. 17). “Скрижалі завіту” – на згадку того, що вони знищили перші своїм ідолослужінням. Ти запитаєш, яким чином у книзі Царств написано, що в ковчезі нічого не було іншого, окрім скрижалів, а апостол же тепер стверджує, що в ньому було покладено і золоту посудину, і жезл Ааронів? Оскільки він якнайкраще був вихований Гамаліїлом (Діян. 22:3) у єврействі, то він, імовірно, запозичив це з передання, бо й нині євреї, що фарисействують, погоджуються, що це було так. Однак не спочатку, але за Єремії, коли було необхідним приховувати ковчег, тоді, кажуть, імовірно, і були складені в ковчег і ці речі.

Євр. 9:5. а над ним

Тобто над ковчегом.

херувими слави, (пор. Вих. 25:18-20)

Славні, або підпорядковані Богові; але такі, що служили для слави Його. І це виставляє навмисне з тією метою, щоб показати перевагу того, що в нас.

осіняючі очистилище;

“Очистилищем” назвав кришку ковчега, як ти точніше довідаєшся про це з самого Писання, і, спокушений словами декого, не подумай, що це – що-небудь інше. Звичайно, він цим вказав на Христа, Який став умилостивленням за наші гріхи. Закарбував усе, що було в Старому Завіті, і затвердив.

про що не слід тепер говорити докладно.

Тут показує, що все це було не тільки видимим, а й служило знаком чогось іншого, пояснення чого вимагає занадто багато часу.

Євр. 9:6. При такому влаштуванні, до першої скінії завжди входять священники відправляти Богослужіння;

Хоча це й було, каже, але іудеї не брали участі в цьому, бо завіса утримувала їх. Це зберігалося для нас, для кого воно було прообразом.

Євр. 9:7. а до другої – раз на рік один тільки первосвященник,

Чи бачиш самі прообрази, тут уже запропоновані? Щоб не сказали: жертва Христова була принесена один раз, яким же чином вона освятила всіх? Показує, що так було з давніх-давен, бо і найсвятіша і найстрашніша жертва в Старому Завіті приносилася первосвящеником один раз.

не без крові,

Після того, як назвав хрест жертвою, і без вогню, і без дров, і такою, що не часто приноситься, показує, що і старозавітна жертва була такою; бо один раз приносилася з кров’ю. Дехто запитував, яким чином у книзі Вихід написано: нехай кадить над золотим жертовником, що, вочевидь, знаходився у Святая Святих, “нехай кадить Аарон фіміамом, складеним пахучим, рано”; “На ньому Аарон буде палити запашним пахощами, і щоранку, коли готуватиме лампадки, буде палити ним” (Віх. 30:7-8), тож щодня двічі входив первосвященик до Святая Святих для того, щоб кадити над тим місцем, – де знаходився золотий жертовник. Отже, як апостол говорить тут, що цей первосвященик входив один раз на рік? І вирішують, що один раз на рік первосвященик входив з кров’ю, з фіміамом – двічі на день. Однак ти знай, що вони марно сумнівалися і через незнання: не в золотій кадильниці Аарон кадив ладаном двічі на день, а над золотим жертовником, останній же перебував не у Святая Святих, а в середній скинії; в ній же світильник і трапеза: тоді як із золотою кадильницею він входив до Святая Святих справді один раз на рік. Бо інше – кадильниця, і інше – жертовник. Я вказав на це здивування для того, щоб той, хто читає ці слова, почувши про сумнів від інших, не був введений в оману, подумавши, що вона – правильна.

яку приносить за себе і за гріхи невідання народу.

І знову: “за себе”. Первосвященик законний каже, приносив жертву за себе. А Христос не за Себе, бо Він не був причетний до грішників. Всюди між тим і цим досконала відмінність. Сказав “за гріхи невідання”, а не за гріхи, щоб тим викликати більший страх і стародавніх іудеїв, і всіх, і упокорити гордість. Бо якщо і ти не згрішив добровільно, ти згрішив мимоволі й через незнання, і від цього ніхто не вільний. Дехто стверджував, що сказав так, показуючи і тут відмінність між жертвою Христа і жертвами законними. За законом жертви прощали гріхи через незнання; жертва ж Христова прощає навіть і свідомі гріхи.

Євр. 9:8. Цим Дух Святий показує, що ще не відкрита путь у святилище, доки стоїть попередня скінія.

Нарешті, починає більш піднесено розглядати те, що стосується скиній, і каже, що оскільки Святе Святих, як образ неба, було недоступне для інших священиків, то перша скинія, тобто перша, яка прямо далі за мідним жертовником, завжди була доступна їм, будучи символом законного служіння, то цим символічно позначалося, що доти, доки стоїть скинія ця, тобто доти, доки має чинність закон, і згідно із законом звершуються служіння законні, – недоступним є шлях святих, тобто вступ до неба, для тих, хто звершує такі служіння. Для них він не тільки не відкритий, а й замкнений, одному ж тільки Єдиному Первосвященику Христу був уготований цей шлях.

Євр. 9:9. Вона є образ теперішнього часу, коли приносяться дари і жертви, які не можуть зробити в совісті досконалим того, хто приносить.

Що сказав вище, те тепер стверджує апостол, саме, що та скинія, в яку завжди входили священики, була притчею, тобто образом і покровом часу теперішнього за законом, часу до пришестя Христа: у цей час приносять такі жертви і настільки немічні, що не можуть “у совісті”, тобто за внутрішнім людським станом, вдосконалити тих, хто їх приносить. Вони очищали тілесні скверни, але не душевні гріхи. Вони не могли очистити ні перелюбу, ні вбивства, ні святотатства.

Євр. 9:10. І вони зі стравами і напоями, та різноманітними омиваннями й обрядами, що стосуються плоті, були встановлені тільки до часу їх виправлення.

Вони, каже, встановлені тільки для людей того часу і з’єднані з настановами про страви і напої. Це, каже, їж, а того не їж. Чому сказав: “напоями”? Адже закон нічого не говорив про відмінність у напоях. Він говорить це або про священика, що він не повинен пити вина, коли має намір увійти до святині; або щодо тих, хто дав обітниці, тобто обіцянки про утримання від вина, як, наприклад, назореї; або сказав це просто з метою знецінити і принизити ці постанови. Омивання були різні. Якби хто-небудь доторкнувся до мерця або прокаженого, і якби хто страждав від витікання сім’я, то він омивався і в такий спосіб, здавалося, очищався. Виправдання плоті – це саме заповіді плотські, що очищають плоть і плотськи виправдовують тих, кого вважали нечистими по плоті. Однак вони не до кінця були “встановлені”, але “до часу виправлення”, тобто до пришестя Христа, який повинен був усе виправити та запровадити істинне й духовне богослужіння. А оскільки закон був тяжким ярмом, то, ймовірно, тому й сказав: “встановлені”. Як і в Діяннях написано: “Отож, чого Бога тепер спокушуєте, щоб учням на шию покласти ярмо, якого ані наші отці, ані ми не здолали понести?” (Діян. 15:10).

Євр. 9:11. Але Христос, Первосвященник майбутніх благ, прийшовши

Старозавітне, каже, богослужіння не приводило на небо. Христос же, “прийшовши”, одного разу увійшов у Святая, бо туди звертається думка. Не сказав: зробившись первосвящеником, але “Первосвященик…, прийшовши”, тобто прийшовши на цю саму справу. Не спочатку прийшов, потім, коли сталося так, став Первосвящеником: але метою Його пришестя на землю було первосвященство8. Не сказав: Первосвященик жертвоприношень, але “майбутніх благ”; так як слово безсиле представити все в точності, то просто і невизначено назвав благами те, що зроблено для нас. Прийдешніми ж назвав ці блага, ніби по відношенню до часу закону. Бо як той час назвав теперішнім, так Христовий називає прийдешнім, немовби порівнюючи його з тим, або також порівнюючи його з таємницями, що мають відкритися нам у майбутньому віці.

з більшою та досконалішою скінією,

Тут він має на увазі плоть, вона – велика скинія, бо в ній мешкає і Бог Слово, і вся сила Духа. Бо “Духа дає Бог без міри.” (Ін. 3:34). Будучи найдосконалішою скинією, вона і робить великі справи.

нерукотворною, тобто не такого спорудження,

Тут нападають єретики, кажучи, що тіло – небесне й ефірне. Однак якби апостол вважав його тіло “небесним і ефірним”, то як би сказав, що воно “не такого спорудження”? Бо небо не виключається з числа творінь. Отже, що означають його слова? З одного боку те, що старозавітну скинію спорудили руки художника Веселеїла і його співробітників (Вих. 31:2-6), скинію ж Бога Слова утворив Дух. Ось чому сказав, що вона “не такого спорудження”, тобто не з цих створінь, але що вона духовна і божественна. Бо жодна з створінь не має в собі самій Бога Слова за природою; та ж за природою з’єдналася з Ним. Отже, за матерією тіло Господнє було подібне до нашого й однієї істоти з нами, як утворене з чистих кровей Пресвятої Діви; за образом же з’єднання, воно вище за нас, бо за природою було з’єднане з Богом Словом. Оскільки матерією для старозавітної скинії слугували дерева і шкіри, золото і срібло, мідь і деякі тканини, то, звертаючи погляди на ці предмети, апостол сказав, що скинія та “не такого спорудження”, яке потрібно було для старозавітної скинії. Взагалі говорить порівняно і показує перевагу Христову. Тіло Господнє називає і скинією, як тут, через те, що Єдинородний перебував у ній, – і завісою, бо приховувала Божественність. Називає і небо тими ж самими іменами: скинією, тому що там перебуває Первосвященик; завісою (Євр. 10:20), тому що нею захищаються святі.

Євр. 9:12. і не з кров’ю козлів і телят, але зі Своєю Кров’ю,

Ось усе змінилося, і настільки, наскільки Кров Господня перевершує кров тварин, з якою входив первосвященик закону.

один раз увійшов у святилище

Тобто на небо.

і здобув вічне викуплення.

Не тимчасове очищення, як ті, але вічне звільнення душ від гріхів. Або, що, одного разу увійшовши, через один вхід зробив для нас вічне благодіяння. Зверни ж увагу і на вираз “здобув”. Цей вираз вживається так, ніби справа сталася понад очікування, бо звільнення було для нас сумнівним: але Він придбав його.

Євр. 9:13. Бо якщо кров телят і козлів та попіл телиці через окроплення освячує осквернених, щоб чисте було тіло, (пор. Лев. 16, Чис. 19.)

Оскільки, можливо, багатьом здалося неймовірним, що через єдину жертву і кров одного дарується вічне викуплення, то підтверджує це і показує вірогідність цього на підставі вірування самих іудеїв. Якщо, каже, ви вірите, що, окроплюючись кров’ю козлів, а також попелом, змішаним з водою, бо попіл зберігали для очищення, то як же Кров Христа не очистить душ? Зверни увагу на його мудрість. Не сказав, що кров цапів очищала, але освячувала; не для прославлення закону, але для виконання того, чого він бажає. Бо, якщо, як ви вірите, кров козлів давала освячення, то ви маєте набагато більше вірити в те, що Кров Христа дарує освячення. А що він сказав це, не для того, щоб піднести вірування іудеїв, то дивись, як він додав: “щоб чисте було тіло”. Бо освячення було для очищення не душ, а плоті.

Євр. 9:14. то тим більше Кров Христа, Котрий Духом Святим приніс Себе непорочного Богові,

Не архієрей який-небудь приніс у жертву Христа, але Він Сам – Себе Самого, і не за посередництвом вогню, як телят, – але Духом вічним, чому й увічнив і благодать, і викуплення. І “непорочного”, тобто безгрішного. Бо і в Старому Завіті вимагалося, щоб теля була без пороку.

очистить совість нашу від мертвих діл

Хоча там і сказав: освячує, але додав: “щоб чисте було тіло”; тут же виразом “очистить” він прямо показав перевагу. Бо додає, що очистить “совість”, тобто внутрішню людину, чого там не було. Щоправда, і там той, хто доторкнувся до мерця після принесення жертви, очищався; але тут очищення “від мертвих діл”, воістину таких, що можуть опоганити і відвернути від Бога.

для служіння Богу живому і істинному!

Звідси, той, хто причетний до мертвих справ, не служить Богові живому й істинному, але боготворить обрані ним діла. Таким чином, обжерливий боготворить черево; таким чином, користолюбець є ідолослужителем. Отже, діла такого роду мертві не тому тільки, що вони не притаманні вічному життю, а й тому, що вони під час самого їхнього вчинення є мерзенними й неправдивими, бо спокушають нас, і хоча здаються приємними, але насправді не такі.

Євр. 9:15. І тому Він є ходатай нового завіту,

Вочевидь, смерть Христа бентежила багатьох із більш немічних: якщо Він помер, кажуть, то яким чином Він дасть те, що обіцяв? Тепер Павел, усуваючи це збентеження, показує, що саме через те, що Він помер, завіт Його є твердим, бо не говорять про завіт живих. Заради цього, каже, заради того, щоб очистити нас, Він помер, і в завіті залишив нам відпущення гріхів і споживання батьківських благ, ставши Ходатаєм між Отцем і нами. Батько не хотів залишити нам спадщини; Він розгнівався на нас, як на синів, що відступили від Нього і стали чужими. Тому Христос став Ходатаєм і благав Його. Яким же чином? Те, чого повинні були зазнати ми, бо ми повинні були померти. Він Сам підняв за нас і зробив нас “гідними завіту, і заповіт знову утвердився смертю Сина, бо цей завіт приніс спадщину недостойним. Бо й завіт одних вважає спадкоємцями: слухай завіт Христа: Бажаю Я, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були” (Ін. 17:24); – а інших позбавленими спадщини: “не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене” (Ін. 17:20). Завіт має свідків: “свідчить про Мене Отець, що послав Він Мене” (Ін. 8:18) і: “Втішитель… засвідчить про Мене,… засвідчте і ви” (Ін. 15:26-27).

щоб внаслідок смерті Його, яка сталася для викуплення від злочинів, заподіяних в першому завіті,

Чи бачиш, що смерть Христа була заради нашого викуплення? Тож, як же ти думаєш, що вона немічна, коли вона настільки могутня, що зцілила і злочини, що були в законі? Отже, навіщо ти звертаєшся до закону, настільки немічного, що він не в змозі був виправити злочинів, що були в ньому? Не тому, що був поганим, а тому, що був немічний.

ті, що покликані до вічного спадку¹⁰ , одержали обіцяне.

Якби смерть Христа не звільнила нас від гріхів, якими ми озброїли проти себе Отця, то як ми отримали б небесний спадок? Вираз “покликані” означає, що на початку Бог був прихильний до нас, як Отець до синів, і ми були покликані до спадку, згодом же, через гріхи, ми самі себе зробили негідними цього спадку.

Євр. 9:16. Бо де заповіт, там необхідно, щоб настала смерть заповідача,

Євр. 9:17. бо заповіт дійсний після померлих:

Отже, нехай не бентежить вас смерть Христа: бо якби Він не помер, то не встановив би заповіту, щоб ми були спадкоємцями. Бо безсумнівно, що заповіт після смерті набуває чинності, і ми зовсім були б негідні спадку, бо не була б зруйнована ворожнеча.

він не має сили, коли заповідач живий.

Читай і розумій це у вигляді запитання.

Євр. 9:18. Чому і перший завіт був утверджений не без крові. (Пор. Вих. 24:5)

Те, що говорив, він довів не одним тільки загальним звичаєм, а й подіями Старого Завіту, що ще більше переконувало євреїв. “Чому”, каже, тобто оскільки необхідно, щоб смерть передувала заповіту, то тому перший завіт “був утверджений не без крові”. Кров – символ смерті. Але там кров агнця, бо Старий Завіт був образом; тут же, коли засяяла істина, Син Божий плоттю помер за нас. Що ж означає: “був утверджений”? Тобто став дійсним. Бо ніяким іншим чином він не отримав би початку дії, якби не передувало вилиття крові.

Євр. 9:19. Бо Мойсей, проголосивши всі заповіді за законом перед усім народом,(Вих. 24:7)

“За законом”, тобто як Бог законопоклав, щоб заповіді Його оголошувалися вголос усьому народові; або “всі заповіді за законом”, тобто що було покладено законом.

взяв кров телят і козлів з водою і шерстю червленою та іссопом, і окропив як саму книгу, так і весь народ, (Пор. Вих. 24:8)

Чому ж були окроплені книги і люди? Чи тому, що з давніх-давен уявлялася Чесна Кров, якою окроплюємось ми і серця наші: бо серця суть книги, як і вище він сказав: “вкладу закони Мої в думки їхні” (Євр. 8:10). Вода – символ хрещення. Тут беруться кров і вода, можливо, для позначення того, що з ребра Господнього витекли кров і вода; можливо, і тому, що хрещення, символом якого служить вода, сповіщає смерть Господню, знак якої – кров. Іссоп же вживали як речовину, що згущувала через його густину, для такої самої мети слугувала і шерсть: або, бо Христос – агнець, тому й шерсть “червлена”, щоб і за кольором вона мала образ крові.

Євр. 9:20. кажучи: це кров завіту, який заповідав вам Бог (Вих. 24:8).

Христос же каже: “Це кров Моя Нового Завіту… на відпущення гріхів” (Мф. 26:28). Там і не новий завіт, і не залишення гріхів. Тому, чи бачиш, що кров він назвав завітом? Тож необхідно розуміти смерть, де йдеться про завіт.

Євр. 9:21. Також окропив кров’ю і скінію та всі богослужбові сосуди. (Пор. Вих. 40:9-11; Лев. 8:30)

І це було прообразом: бо скинія – це ми, згідно з наступними словами: “вселюся в них, і буду ходити в них” (2Кор. 6:16). Ми – і “посудини у великому домі Божому”, одні – золоті, інші – срібні (2Тим. 2:20). Отже, ми були окроплені істинною Кров’ю Христа й освячені, будучи охрещені в смерть Його.

Євр. 9:22. Та майже все за законом очищається кров’ю, і без проливання крові не буває прощення.

Для чого додав: “майже”? ***** Для того, що там не було ні досконалого очищення, ні досконалого відпущення гріхів. Бо як це можливо, коли гріхи не відпускалися?

Євр. 9:23. Отож образи небесного повинні були очищатися цими,

Небесними називає те, що в нас, що стосується Церкви. Вище сказано, в якому сенсі Церква – небо. Тому образами і прообразами наших священнодійств було те, що вживалося в іудеїв; тому й очищалися кров’ю козлів, і попелом телят, та іншими настільки ж незначними речами.

а саме ж небесне –

Мається на увазі те, що належить Церкві, нам.

жертвами, кращими від цих.

Оскільки наші кращі за іудейські і кращі настільки, наскільки небо краще за землю, – і справді, їм обіцяні земні блага, а наш спадок – небо, – то, за всією справедливістю, наші священнодійства варті кращої та величнішої жертви, Крові Сина Божого, яка очищає нас досконаліше. Таким чином, смерть Христа сталася не тільки для утвердження завіту, а й для здійснення істинного очищення, очищення душі. Про благодіяння ж смерті він нагадує тому, що багатьом вона здавалася безчесною, і особливо хресна смерть.

Євр. 9:24. Бо Христос увійшов не в рукотворне святилище, влаштоване за зразком істинного, але в саме небо, щоб предстати нині за нас перед лице Боже,

Іудеї дуже звеличувалися своїм храмом; бо ніде на землі не було такого храму ні за красою, ні за пишністю. Оскільки іудеї захоплювалися тілесним, то Бог наказав спорудити його найчудовішим чином. Тому до нього приходили навіть з кінців землі (Діян. 2:5-10). Що ж робить Павел? Як вчинив він стосовно жертв і зневажив їх, протиставивши їм смерть Христа, так і тут, протиставивши храму небо, показує відмінність. Інші архієреї входили “в рукотворне святилище”, яке було “влаштоване за зразком істинного,”, тобто було образом неба. Бо воно було “істинне” святилище. Христос же увійшов у саме небо, хоча все наповнює і скрізь присутній; але Павел говорить це стосовно людської сутності. Відмінність же показує не тільки для цього, а й щоб показати, що наш Первосвященик – ближчий до Бога. Бо старозавітні первосвященики бачили Бога через символи, Христос же споглядає Самого Бога, з’явившись “перед лице Боже”. І це сказано за смиренням Його, за Його людською природою. Що значить: “за нас”? Увійшов, каже, з жертвою, що може умилостивити Отця, а також примирити нас з ангелами: бо й ті вороже ставилися до нас, як до ворогів Господа їхнього. Тому нині є “за нас”; “нині” означає, що Він увійшов, як Первосвященик; бо увійшов заради нашого примирення.

Євр. 9:25. і не для того, щоб багаторазово приносити Себе,

Але не для того ввійшов нині в небо, щоб і іншим разом увійти, приносячи Се

як первосвященник входить у святилище щороку

Зауваж перевагу Христа. Той – “щороку”, Христос – один раз.

з чужою кров’ю;

І в цьому перевага. Той – “з чужою кров’ю”, тельців і козлів, Христос же – зі Своєю власною.

Євр. 9:26. інакше треба було б Йому багаторазово страждати від початку світу;

Бо, каже, якби Йому належало багаторазово приносити жертви, то належало б Йому багаторазово й помирати через те, що Він повинен був приносити власну Кров.

Він же один раз, на кінці віків, явився, щоб знищити гріх жертвою Своєю.

Тут відкриває і якусь таємницю, чому з’явився ” на кінці віків”, після безлічі гріхів. Бо якби смерть Його сталася спочатку, коли гріх не був настільки розповсюджений, тоді ніхто не увірував би, а вдруге Він не повинен був би помирати, а отже, все здалося б марним. Тепер же, після того, як з плином часу було безліч беззаконь, то справедливо Бог з’явився наприкінці віків, щоб “жертвою Своєю”, тобто тілесною смертю Своєю, знищити, тобто повалити й знесилити, гріх. Це ж висловив він і в іншому місці: “де збільшився гріх, там зарясніла благодать” (Рим. 5:20). Яким же чином гріх став безсилим? Тим, що ті, хто здійснював його, були безкарно прощені. Бо сила гріха в тому й полягає, щоб накликати покарання. Це саме запитання поставив собі і Григорій Ніський у катехетичному повчанні; і в слові на свято Різдва Христового про це саме говорить: чому наприкінці віків воплотився Син? І відповідає: тому, що, як кращі лікарі, коли гарячковий жар ще всередині повільно палить тіло і через причини, що спричиняють хворобу, посилюється, не подають жодної допомоги з харчових матеріалів хворому, а вичікують часу, коли хвороба досягне вищого ступеня свого розвитку, так і по відношенню до нас. Лікар душ чекав, коли відкриється абсолютно вся хвороба нечестя, щоб нічого з прихованого не залишити не зціленим, тому що лікар лікує тільки явне. Детальніше дізнаєшся, що говорить цей божественний муж, якщо забажаєш прочитати самі творіння його.

Євр. 9:27. І як людям визначено один раз умерти, а потім суд,

Тепер висловлює і причину, чому Христос “один раз” помер: саме тому, каже, що з’явився викупленням єдиної смерті. Бо визначено людям ” один раз померти”. Тому і Він ” один раз” помер за всіх. Що ж? Хіба ми нині не вмираємо? Вмираємо, але ми не підпорядковані смерті, як колись, і не підпорядковані з причини надії на воскресіння, джерелом якої став Христос, який помер за нас, і така смерть – не смерть, а успіння. Тому, оскільки смерть усіма нами володіла, то Він і помер, щоб звільнити нас. Або тепер апостол бажає показати не те, що Христос заплатив за нас смертю, якої ми повинні були зазнати як покарання, а наступне: оскільки Христос, будучи Богом, водночас воістину був людиною, то, як люди ” один раз” помирають, а потім суд, так і Він “один раз” помер. Слухай, що слідує далі.

Євр. 9:28. так і Христос, один раз принісши Себе в жертву,

Хоча Він і Первосвященик, але Він же і приношення, і жертва.

щоб взяти гріхи багатьох,

Як на Літургії ми підносимо гріхи і говоримо: волею і неволею ми згрішили, прости, тобто ми спершу згадуємо про гріхи, а потім просимо прощення, – так і Сам Він сказав Отцю: “за них Я посвячую Себе” (Ін. 17:19). Або: підніс гріхи, тобто зняв їх із людей і приніс до Отця, щоб Він відпустив їх. Чому ж сказав “багатьох”, а не всіх? Тому, що не всі увірували. Смерть Його відповідала загибелі всіх, і, наскільки від Нього залежить, Він помер за всіх. Підніс же гріхи не всіх, бо вони самі не бажали цього. Тому вони зробили для себе смерть Сина Божого марною, що й гідно жаху. Так пояснює святий Іоанн Златоуст. Я знайшов у нього на наступне місце в Євангелії: “душу Свою дати на викуп за багатьох” (Мф. 20:28) замітку, яка пояснює цей вираз: “”багатьох” – замість: “усіх”, бо й “усі – багато””.

вдруге явиться не для очищення гріха, а для тих, що чекають Його на спасіння.

Він помер, каже, піднявши гріхи наші і принісши їх Отцеві, щоб згладити їх, заради чого Він і помер. Бо Тому, Хто не знав гріха, Отець зарахував гріх, бо Він, Христос, засвоїв Собі наше єство. “Вдруге явиться”, не носячи на Собі вже більше гріхів і не маючи потреби заради них у другій смерті, але як Суддя “для тих, що чекають на Його спасіння”, тобто для тих, хто вірить у Нього й очікує на Його пришестя, вочевидь, і для тих, хто живе гідно спасіння. Звичайно, Він прийде не тільки для спасіння, а й для покарання невіруючих і грішників, але апостол сказав тільки радісне.

* * *

⁸ “Тобто принесення власного Його тіла в жертву за наші гріхи” – за іншим читанням блж. Феофілакта.

⁹ У блж. Феофілакта читається: “Духом вічним”.

¹⁰ У блж. Феофілакта читається: “вічного життя і спадку”.

^***** Слов’янською “отнюдь”, у українському перекладі – ” майже”. – Прим. ред.

Глава десята

Євр. 10:1. Закон, маючи тінь майбутніх благ,

Тобто будучи образом прийдешніх благ Нового Завіту, які Христос дарує тим, хто прийняв цей Завіт.

а не сам образ речей,

Тобто не саму істину. Яких же речей? Нашої жертви, відпущення гріхів. Бо старозавітні речі, будучи неясними, уподібнювалися тіньовому окресленню: новозавітні ж подібні до зображення, тобто істини, бо вони є у блиску і досконалості. Так пояснює св. Іоанн Златоуст. Не марно ж взяти до відома і те, що дає зрозуміти в цьому місці Григорій Богослов. І в інших словах, але особливо ясно в слові на Пасху, він говорить: законна Пасха – рішуче стверджую – була образом темнішим за образ. Таким чином, дає зрозуміти, що “тінню” в апостола називається закон; образом же – те, що відбувається нині в Церкві, як відображення інших, більш досконалих благ, які отримають на спадок достойні в майбутньому віці; вони-то в апостола називаються тепер “речами”. Тому, як зображення чимось відрізняється від першоподібної речі, так і теперішні таїнства відрізняються від більш досконалих речей майбутнього віку; і наскільки окреслення поступається образу, настільки й закон поступається Новому Завіту.

одними й тими ж жертвами, які щороку постійно приносяться, ніколи не може зробити(δύναται)¹¹ досконалими тих, що приходять з ними.

Сенс цього місця такий: якби жертви законні мали силу, то їх не приносили б завжди: один раз принесені, які принесли користь, вони припинилися б. Але оскільки їх приносили щороку, постійно, то ясно, що вони не мали сили вдосконалити. І тому після першої жертви приносили другу, а потім ще третю. Подібно до того, як і між ліками дійсними є ті, які, будучи вжиті один раз, виліковують; ті ж, які часто вживаються, тим самим показують своє безсилля. Але питається: що ж? А ми хіба не невпинно приносимо безкровні жертви? Звичайно, завжди; але ми здійснюємо спогад про смерть Христову. І ця жертва – одна, а не багато їх, бо один раз була принесена. Ми постійно приносимо Одного і Того самого Агнця, а краще: здійснюємо спогад про те приношення, яке ми робимо нібито нині. Отже, жертва – одна. Що ж стосується того, що жертва приноситься в багатьох місцях, то чи не багато Христів? – Ні, один – скрізь, і повний там, і тут повний, одне Тіло Його. І як принесений у багатьох місцях Він є одне Тіло, а не багато тіл; так і жертва одна. Бо ми приносимо ту жертву, яка тоді була принесена. Там же агнець, принесений учора, був іншим, порівняно із сьогоднішнім. І нинішнє ягня приносили не на згадку про вчорашнє, а як таке, що саме по собі представляє жертву. Отже, в якому сенсі апостол говорить “тими ж жертвами”? Жертви були тими самими, оскільки приносили одні й ті самі види жертв, як, наприклад, сьогодні агнець і завтра агнець, але вони були різні за кількістю. Деякі ж говорили, що жертви були тими самими за способом приношення, тобто відбувалися через заклання, або всеспалення, а за виглядом – різні, якими є вівці, бики, горлиці, голуби. Вираз δύναται – можуть – хоча міститься у списках із літерою ν, однак я знайшов примітку, яка вказує на те, що він має бути без літери ν. “Закон”, каже, “маючи тінь майбутніх благ,… ніколи не може зробити (δύναται) досконалими тих, хто приходить”. І справді, зважаючи на граматичну точність, необхідно Писання зберігати так, щоб у ньому не вийшло похибки. А оскільки в Писанні немає жодного слова про правила мови, то ми й будемо розуміти це місце так, як містять списки, а саме: ніколи не можуть (δύναται), очевидно, ті, хто приносять, зробити досконалими тих, хто приступає.

Євр. 10:2. Інакше їх перестали б приносити, бо ті, що приносять жертву, один раз очистившись, не мали б уже ніякої свідомості гріхів.

Читай у питальній формі. Якби, каже, припинилися гріхи, то хіба не припинилися б і самі приношення, тому що ті, хто потребує їхньої допомоги, отримали б її в достатній мірі і не мали б “уже ніякої свідомості гріхів”? Тобто ніщо вже більше з усвідомленого ними не потребувало б лікування, з огляду на те, що один раз очищене є вилікуваним.

Євр. 10:3. Але жертвами щороку нагадується про гріхи,

Жертви, каже, нічого іншого не справляють, як тільки нагадування гріхів, тобто викриття. Вони не приносять прощення гріхів, але тим, що їх завжди приносять, показують, що гріхи народу залишаються не відпущеними. Бо якби гріхи були відпущені, то що за потреба була б у жертвах? Сказавши: “нагадується”, він дав тобі зрозуміти, що жертви здійснювалися не заради наступних гріхів, а й заради попередніх, як, очевидно, не відпущених. Бо щорічно, як кажуть, за народ приносили кров тельців. Тому, оскільки гріхи були одні й ті самі, то й жертва приносилася та ж сама. Однак ніде наступні гріхи не були одними й тими самими з попередніми. Чи не зрозуміло, що колишні гріхи залишалися невирішеними, і тому завжди приносили одну й ту саму жертву, подібно до того, як одні й ті самі ліки, будучи завжди вживаними, показують, що одна й та сама хвороба завжди мучить хворого.

Євр. 10:4. бо неможливо, щоб кров телят і козлів знищувала гріхи.

Ще сильнішою робить свою промову вказівкою на нікчемність жертв, що приносяться, і на силу хвороби, подібно до того, як якби хто-небудь, досвідчений у лікарському мистецтві, бачачи, що хворому на проказу пропонують траву, звану меркуріальною (λινόζωστιν), сказав: неможливо зцілити проказу меркуріальною травою (проліскою).

Євр. 10:5. Тому Христос, входячи у світ, говорить:

Христос, входячи у світ у плоті, говорить устами Давида. Мета в апостола тут така: оскільки він показав, що жертви безсилі й марні, то, щоб хто-небудь не сказав йому: навіщо ж іудеї ще здійснюють їх? бо тоді ще стояв у них храм і все законне виконувалося – чому ж вони не припинилися? – то тепер, розкриваючи це, і каже, що хоча жертви з волі Божої і припинилися, але іудеї, схильні до честолюбства, і ті, хто завжди противиться Духу Святому, ще дотримувалися їх. Показує й те, що вони були відкинуті Богом перед втіленням Господа. І зауваж, апостол на це звертає тут увагу. Бо не сказав: увійшовши, але “входячи у світ”, щоб показати, що і перед тим, як увійшов, зненавидів їхні жертви.

жертви і принесення Ти не захотів, (Пс. 39:7)

Очевидно, встановлені законом. “Приношення” ж тут позначає щось відмінне від “жертви”, і я думаю, що цим саме позначаються безкровні жертви.

але тіло приготував Мені. (Пс. 39:7)

Тобто Ти визначив, щоб Тіло Моє зробилося найдосконалішою жертвою.

Євр. 10:6. Всеспалення і жертви за гріх неугодні Тобі.

Ні всепалень, ні приношень за гріхи “Ти не захотів”, не вважав гідними прийняття. Імена ж жертв були різні, вочевидь, через різні причини: одні – за гріхи (Лев. 4:3), інші – за погрішності (Лев. 6:5), інші – за спасіння (Чис. 6:14), інші – за милість (Чис. 6:5), інші – за обітниці (Лев. 27:2-7), і ще інші – за очищення (Лев. 14:32). Отже, всі жертви були скасовані, бо Ти не захотів жертви і приношення.

Євр. 10:7. Тоді Я сказав: ось, іду, як на початку книги написано про Мене, виконати волю Твою, Боже (Пс. 39:7-9).

Чи бачиш, що жертви були відкинуті ще до втілення? Бо після того, як Ти відкинув жертви, тоді сказав Я – Христос: “ось, іду… виконати волю Твою”. Воля ж Бога Отця – в тому, щоб Син був закланий за світ, щоб люди виправдалися, але не через жертви, а через смерть Сина Його. Бо, каже, “Я сповіщав про правду Твою у великому зібранні” (Пс. 39:10). Потім, між іншим, каже: “на початку книги написано про Мене”. Так необхідно поєднувати ці слова. “Початком книги” називає сувій закону або книгу Старого Завіту. Отже, у цій книзі написано про Мій прихід і про те, що Я маю бути закланий за світ. Або “початком книги” називає початок книг Старого Завіту. Бо в першій книзі Мойсея, книзі Буття, коли говорить: “створимо людину за образом Нашим” (Бут. 1:26), дає розуміти про Божественність Христа.

Євр. 10:8. Сказавши перше, що ні жертви, ні принесення, ні всеспалення, ні жертви за гріх,– які приносяться за законом,– Ти не захотів і не благоволив,

Євр. 10:9. потім додав: ось, іду виконати волю Твою, Боже.

Сам Павел пояснює слова Давида. Ти запитаєш: що ж? Хіба жертви за законом не були з волі Божої? Правда, були з волі Божої, але позначення волі – двояке. Бажає хто-небудь чого-небудь переважно перед усім іншим, як Павел: “бажаю, щоб усі люди були, як і я” (1Кор. 7:7), тобто безшлюбними. Бажає хто-небудь і з поблажливості, як той самий Павел: “я бажаю, щоб молоді вдови вступали в шлюб” (1Тим. 5:14) – це воля поблажлива. Щоб не розлютилися проти Христа, – він і зійшов. Так і Бог колись не хотів туку і крові, коли ж побачив, що євреї, приносячи жертви ідолам, сильно дотримуються цих самих жертв, дозволив їм приносити на честь Його жертву. Чому ж Павел навів це свідчення, маючи незліченну безліч інших? Через безсоромність іудеїв. Бо вони говорили, що Древній устрій зруйнувався не через свою недосконалість, а через гріхи тих, хто приносить жертви, і виставляли напоказ, що ще Ісая засуджує їхні гріхи, кажучи: “ваші руки сповнені крові” (Іс. 1:15), так само й сам Давид, сказавши: “не прийму тільця з дому твого” (Пс. 49:9), далі приєднує: “А грішнику каже Бог” (Пс. 49:16). Тому, оскільки це говорили найбільш честолюбні з євреїв, то Павел наводить свідчення, в якому старозавітна установа сама по собі вважається відкинутою від Бога через недосконалість її самої, а не через гріхи народу. Бо в 39-му псалмі, з якого взято це свідчення, пророк не згадує про гріхи народу. А що з цієї саме причини він скористався вказаним свідченням, послухай його самого.

Скасовує перше, щоб встановити друге.

Що – “перше”? Жертви. Що – “друге”? Воля Отця, тобто принесення в жертву на хресті тіла Христового. Отже, ті скасовуються, щоб встановлено і затверджено було через заклання Христа приношення, яке забажав Отець. Таким чином, жертви відкидаються не за гріхи тих, хто приносить, але через власну їхню недосконалість.

Євр. 10:10. За цією-то волею ми освячені одноразовим принесенням тіла Іісуса Христа.

З цієї волі Отця, каже, ми були освячені, освячені принесенням тіла Христового, що було “одноразово”; бо це має бути передбачено. Бо ми, які увірували, що освячені принесенням Єдинородного, освячені з волі Отця. Звідси, не законні постанови становлять волю Божу, але приношення за Христом і освячення через це приношення.

Євр. 10:11. І всякий священник щодня стоїть у служінні, та багаторазово приносить одні і ті самі жертви, які ніколи не можуть знищити гріхів.

Отже, стояти є відмінність того, хто служить; сидіти ж, як Христос, є відмінність того, кому служить.

Євр. 10:12. Він же, принісши одну жертву за гріхи, назавжди

Сам же Христос “одну”, каже, приніс жертву, – власне Своє тіло, – за наші гріхи, назавжди достатню нам, щоб не було потреби в другій.

сів праворуч Бога¹²,

Євр. 10:13. чекаючи далі, доки вороги Його будуть покладені у підніжжя ніг Його (Пс. 2:8).

Отже, Христос не тільки Первосвященик, а й Бог. Після виконання справи, заради якої Він за домобудівництвом і отримав найменування Первосвященика, – Він, нарешті, сів, як Бог, очікуючи, доки ворогів Його покладуть “у підніжжя ніг Його”. Вороги ж Його – це невіруючі й демони, які й самі підкоряться: тобто злість їхня залишиться безсилою, тому що вони будуть віддані вогню невгасимому. А тепер поки що Павел ворогами називає переважно невіруючих євреїв, втішаючи віруючих з іудеїв, які зазнали незліченної кількості мук від них. Не сумуйте, каже, бо ті, що повстають нині на вас, будуть підкорені, або, краще, будуть потоптані. І це, очевидно, тому, що Христос сидить праворуч Отця. Оскільки це сталося, то й здійсниться, за сказаним у псалмах. Чому ж вони не одразу були “покладені в підніжжя ніг Його”, тобто не були видалені зі світу? Заради віруючих, які будуть народжуватися від них.

Євр. 10:14. Бо Він одним принесенням назавжди вдосконалив тих, що освячуються.

Досконало, каже, звільнив від гріхів тих, кого освячували й помазували Кров’ю Його, через хрещення в смерть. Оскільки всі охрещувані з’єднуються подобою смерті Його, то ясно, що вони освячуються Кров’ю Його.

Євр. 10:15. Про це свідчить нам і Дух Святий,

Що свідчить? – Те, що Він досконало позбавив нас від гріхів “одним приношенням”, так що ми не маємо потреби в другому.

бо сказано:

Євр. 10:16. ось завіт, який заповідаю їм після тих днів, говорить Господь: вкладу закони Мої в серця їхні, і в думках їхніх напишу їх,

Євр. 10:17. і гріхів їхніх та беззаконь їхніх не згадаю більше (Ієр. 31,34).

Бачиш: Сам Бог свідчить, що Він дарував очищення гріхів. Дарував же в той час, коли давав Новий Завіт. Новий же Завіт Він дарував і затвердив смертю Сина Свого, як було раніше показано (Євр. 8).

Євр. 10:18. А де прощення гріхів, там не потрібне принесення за них.

Якщо за одну жертву було даровано відпущення гріхів, то яка ще потреба після цього в другій жертві? Тому вказується, що ми, отримавши прощення гріхів, були приведені до досконалості єдиним приношенням Христа, і вже більше не потребуємо іншої жертви. Отже, іудейські жертви непотрібні і, будучи здійснювані через завзятість, давно вже визнані марними тими, хто нині здійснює їх.

Євр. 10:19. Отож, браття, маючи дерзання

Після того, як показав перевагу Первосвященика нашого перед старозавітними і приношення Христового перед жертвами за законом, і що через це приношення ми звільнилися від гріхів, перериває догматичне вчення, даючи відпочинок слухачеві, і цілком благовчасно переходить до морального вчення. І щойно згадавши про відпущення гріхів, нарешті переконує, щоб вони більше не впадали в них: “маючи”, каже, “дерзання”, через відпущення гріхів. Як гріх спричиняє сором і невпевненість, так відпущення гріхів дає сміливість.

входити до святилища

Оскільки нам відпущені були гріхи, то ми й маємо дерзновіння входити у святиню, тобто в небо.

посередництвом Крові Іісуса Христа,

Тобто через кров. Бо, удостоївшись через хрест і кров Христа прощення гріхів, ми отримали дерзновіння.

дорогою новою^****** і живою,

Євр. 10:20. яку Він знову відкрив нам¹³

Що стосується до входу у Святилище, то Він Сам оновив нам дорогу, тобто Він Сам зробив дорогу новою, Сам розпочавши її і Сам перший пройшовши нею. Замість того, щоб назвати шлях новим – νέαν, назвав його πρόσφατον – недавнім, відкритим для наших часів. Похвалою для нас служить те, що ми удостоєні того, чого не був удостоєний Авраам; нам нині відкрите небо. “Живою” назвав тому, що перша дорога у Святилище, за законом, була смертоносною. Більше вже та дорога не має місця, але для тих, хто приймає її, стає причиною смерті. Ця ж (нова, – Прим. ред.) дорога так веде до життя, що й сама живе і залишиться такою постійно. Або під “живою” май на увазі подібно14 “недавню” (πρόσφατον), замість нової і квітучої, як би на противагу входу в старозавітну Святиню: бо та дорога – дорога смерті.

через завісу, тобто плоть Свою,

Він оновив нам дорогу цю в небо плоттю Своєю: бо коли вона була піднесена на хресті й вознеслася, тоді відкрилося нам небесне. Тому й справедливо він назвав її “завісою”. Бо в тому й полягає відмітна властивість завіси, що коли вона знята, відкривається те, що знаходиться всередині.

Євр. 10:21. і маючи великого Священника над домом Божим,

Маючи “Священика”, вочевидь, Христа, а “дім” – це ми, віруючі (Євр. 3:6), згідно з наступними словами: “вселюся в них, і ходитиму в них” (2Кор. 6:16, пор. Лев. 26:12). Або, що, я гадаю, краще, – небо: бо й те називає ” Святилище”, і каже, що в ньому служить Первосвященик, який ходатайствує за нас.

Євр. 10:22. приступаймо

До чого? до віри і до духовного служіння, або – до неба, де наш Первосвященик.

з щирим серцем,

Тобто з таким, що позбавлене лукавства, нелицемірне по відношенню до братів, або таке, що не сумнівається, анітрохи не вагається і не збентежується щодо майбутніх благ, а тому не впадає в легкодухість. Отже, продовжує.

з повною (εν πληροφορίοι) вірою,

Навчає нас, під якою умовою ми не впадаємо в малодушність, а саме, якщо матимемо повноту (πληροφορίαν) віри, тобто віру і тверду, і досконалу. Бо можна вірувати, але не цілком. Так, наприклад, деякі кажуть, що воскресіння для одних буде надбанням, а для інших – ні; це не є повна, навпаки – недосконала віра. Отже, нехай приступаємо з повною вірою. Оскільки ніщо тут не видиме, – ні храм, ні небо, ні Первосвященик – Христос, але приховане від нас, як і в Старому Завіті первосвященик, входячи до Святая Святих, не був видимим, то тому потрібна віра повна й безсумнівна.

кропленням очистивши серця від порочної совісті,

Сказавши про віру, тепер показує, що потрібна не одна тільки віра, а й доброчесне життя. Іудеї окропляли тіло, ми ж серця, щоб не усвідомлювати за собою нічого лукавого. Ми будемо окроплені самою чеснотою, або благодаттю Духа, який відпустив нам у купелі гріхи і зміцнив нас так, що, якщо постараємося, ми не впадаємо вже більше в гріх.

та обмивши тіло водою чистою,

Водою хрещення. “Чистою” ж, або такою, що робить чистими, або такою, що не має домішки крові, як у давнину з домішкою попелу. Хоча благодать Духа в хрещенні й душі очищає, однак Павел поєднав тут видиме з невидимим. Принаймні, під час самого звершення хрещення для тіла береться вода. Оскільки ми двоїсті, то й очищення двояке.

Євр. 10:23. будемо триматись сповідання надії неухильно,

Тобто твердо триматимемо “уповання”, сповідане нами. Бо на початку віри ми сподівалися, що й самі ввійдемо на небо; і коли вступили в союз віри, ми сповідували, що віримо у воскресіння мертвих і в життя вічне. Отже, будемо триматися цього сповідання.

бо вірний Той, Хто обіцяв;

Дає силу, щоб ми трималися твердої надії, особливо якщо ми розмірковуємо про гідність “Того, Хто обіцяв”. Бо “вірний”, тобто істинний Христос, який сказав: “де Я, там і слуга Мій буде” (Ін. 12:26).

Євр. 10:24. будемо уважними один до одного, заохочуючи до любові й добрих діл,

Вказує на досконалість любові. Бо, каже, “Будемо уважні один до одного”, тобто, дивитимемося, чи немає когось доброчесного, щоб наслідувати такого, не для того, щоб позаздрити, а щоб знайти собі більший поштовх до вчинення тих самих добрих справ, що є у нього. Заохочення ж це є справа любові, а не заздрості. Бо, як залізо гострить залізо, так і душа, спілкуючись із душею, збуджує її до того ж самого, однак у любові. Або й тому, що ви, спілкуючись один з одним, запалюєтеся до того, щоб любити і бути любимими.

Євр. 10:25. не будемо залишати зібрання свого,

Знає, що загальне зібрання народжує любов, тому переконує не полишати зібрання і не затівати відокремлень та протизаконних збіговисьок, “бо де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них” (Мф. 18:20). Молитва Церкви навіть розв’язала Петра від уз і звільнила його з в’язниці (Діян. 12:5-10).

як у деяких є звичай;

Тут він робить докір тим, хто відокремлюється.

але будемо умовляти один одного,

Тобто один одного втішаючи і один одного наставляючи, і навчаючи, і переконуючи. “Брат братові допомагає і каже: “Зміцнись!” (див. Іс. 41:6).

і тим більше, чим більше бачите наближення того дня.

Дня кончини. Бо поки ми, каже, ще не віддаляємося з цього світу, навіщо нам розділятися один з одним? Це було втіхою для них, втомлених під гнітом випробувань, як і в іншому місці каже: “Господь близько, не турбуйтеся ні про що” (Флп. 4:5-6).

Євр. 10:26. Бо коли ми, одержавши пізнання істини, свавільно грішимо,

З найбільш корисного він переконав, що ми маємо дерзновіння, що ми удостоєні прощення; а тепер лякає найбільш сумним. Дивись, як він поблажливий. “Свавільно грішимо”, каже: начебто, якщо невільно згрішиш, то існує якесь помірне прощення. Зауваж також: не сказав: згрішили, але “грішимо”, тобто нерозкаяно перебуваємо в гріху. Так, якщо ми не перебуватимемо в гріху, але виявимо каяття, то буде прощення. Отже, де ті, які кажуть, що тут відкидається покаяння? “Одержавши пізнання істини” – розуміє або Христа, або всі догмати.

то не остається більше жертви за гріхи,

Говорить це не для того, щоб відкинути покаяння, як вигадали дехто15, але показує, що немає другого хрещення, а тому немає і другої смерті Христа. Смерть Христа він називає жертвою, як і в наступних словах. Бо єдиною жертвою Він довершив навіки: хрещення наше зображує смерть Христа. Тому, як та єдина смерть, так і це хрещення єдине. Отже, що ж ти так безстрашно грішиш, коли немає надії, що ти без зусиль згладиш гріхи за допомогою хрещення? Отже, замість цього займися добрими справами.

Євр. 10:27. але якесь страшне очікування суду й лютості вогню, готового пожерти противників.

Дивись, як він ніби одушевив вогонь. Як звір роздратований не заспокоюється доти, доки не схопить когось і, пожиравши, вгамує лють, так і той вогонь, немовби розпалюваний ревнощами на порушників заповідей Божих і лютуючи за них, кого схопить, того завжди пожирає. Бо не сказав: готовий з’їсти, але “пожерти”, очевидно, навічно. “”Противниками” називає не тільки невіруючих, а й віруючих, які, однак, чинять проти заповідей Божих.

Євр. 10:28. Якщо той, хто зрікся закону Мойсейового,

Від менш важливого доводить справедливість майбутнього покарання, щоб і його слову було більше віри. Закон називає Мойсеєвим, бо він багато чого встановив.

при двох чи трьох свідках, без милосердя карається смертю, (Повт. 17:6)

Зв’язок слів такий: якщо хто зрікся закону Мойсеєвого, то за наявності двох чи трьох свідків “без милосердя карається смертю”, тобто якби двома чи трьома свідками було заявлено, що він порушив закон.

Євр. 10:29. то наскільки більш тяжкої кари, думаєте, підпаде той, хто зневажає Сина Божого і не шанує як святиню Кров завіту,

Передає на суд самим, що ми зазвичай робимо по відношенню до твердо всіма визнаного, перетворюючи слухачів на суддів. Що ж означає: “зневажає”? Тобто презирає. Як зневажуваних людей ми ставимо ні на що, так і Христа, ставлячи ні на що, ми, таким чином, приходимо до того, що грішимо. “І не шанує за святиню Кров завіту”, тобто вважає її не кращою за все інше. ” Завіту”, тому що заради неї був утверджений з нами завіт, що дає нам спадщину благ, як ми сказали вище. Це сказано про таїнства. Бо, коли ми, долучаючись до Пречистого Тіла і Крові, плоть, що прийняла Тайни, занурюємо в бруд тілесної нечистоти, хіба ми разом із цим не зневажаємо Сина Божого? Пил землі не так недостойний Божественного Тіла, як нечистота. Скористайся сказаним і проти несторіан. Вони, вважаючи Христа простою людиною, і Кров Його вважають скверною, яка нічим не відрізняється від іншого.

якою освячений,

Тут показує байдужість і невдячність, бо, каже, належало зі страхом ставитися до освячення, якого удостоєний був у Крові.

і Духа благодаті ображає?

Бо той, хто негідно розпорядився дарованим благодіянням, образив Благодійника. Чи не зробив Він тебе сином Божим? ти ж стаєш рабом пристрастей. Чи не прийшов Він, щоб вселитися в тебе? ти ж вводиш у себе диявола. Отже, чи не образа це Духу?

Євр. 10:30. Ми знаємо Того, Хто сказав: у Мене відомщення, Я воздам, говорить Господь. (Пор. Повт. 32:35) І ще: Господь буде судити народ Свій (Повт. 32:35-36).

Євр. 10:31. Страшно впасти в руки Бога живого! (Пор. Лк. 18:7-8)

Це сказав за зв’язком, щоб показати, що Господь прийняв на Себе “відомщення” грішникам. Бо сказав це через пророка. Втішає також і тих, хто впадав у малодушність через спокуси з боку іудеїв, які гнобили їх. Він ніби так говорив: не падайте духом, у вас є Помститель і Відплатник, Який живе вічно, Якого в жодному разі не уникнуть ті, хто ображає вас. Ви впали в руки тих смертних людей, а вони – в руки Бога вічно живого, від Якого вони не сховаються.

Євр. 10:32. Згадайте попередні дні ваші,

Отже, ми не дарма говорили, що слова “Мені помста” він прикрито вводить для їхньої втіхи. Бо ось, тепер ясніше говорить з ними, переконуючи їх не виходити з терпіння. Отже, каже, не наслідуйте когось іншого, але самі себе. На початку віри вашої ви боролися; про боротьбу цю ви завжди й згадуйте, щоб через безтурботність не згубити того, чого ви колись досягли шляхом боротьби. Зауваж духовну мудрість: вразивши спочатку душі їхні нагадуванням про геєну, тепер заспокоює їх похвалами, але не лестячи їм, а переконуючи їх власним їхнім прикладом. Бо більшої вірогідності заслуговує той, хто радить кому-небудь наслідувати себе самого і ті справи, які він раніше зробив.

коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань,

“Бувши просвічені” – говорить або про хрещення, або взагалі про пізнання таїнства і про блага, що чекали на вірних. Бо, коли ви були просвічені знанням майбутнього, ви стільки зазнали. Не сказав: спокус, але витримали подвиг, що служить виразом мужності й сили, і справді великий подвиг вони витримали.

Євр. 10:33. то самі серед ганьби й скорбот, бувши видовищем для інших,

Зверни увагу на похвалу. Саме, людина з благородною душею має потребу в тому, щоб зазнати ганьби, як пророк свідчить: “говорять мені щодня: «Де ж Бог твій?»” (Пс. 41:4) і: “Якби ворог ганьбив мене, то я стерпів би” (Пс. 54:13); і: “не віддавай на глум безумному” (Пс. 38:9). Втім, Іов обурився проти ганьби, хоча всі страждання переносив мужньо, як адамант. Якщо ж ганьба трапиться відкрито і на очах багатьох, то така ганьба вимагає ще сильнішої душі: це тут він і позначив виразом: “бувши видовищем”. Поміркуй же, якими великими були вони, знехтувавши заради Христа і славою, і багатством, – наражаючись на образи і ставши ганьбою, тобто немовби будучи виставленими на видовище і терплячи все це, можливо, від якихось низьких і нічогісіньких людей.

то поділяючи участь інших, які були в такому ж стані;

Ви, каже, не тільки терпіли ваші скорботи, які, здавалося б, були наведені на вас проти вашої волі, але ви були настільки благородні, що стали спільниками апостолів, які живуть так, тобто в скорботах і ганьбах, і добровільно піддали себе тому, щоб разом із ними терпіти муки й узяти участь у їхніх стражданнях. Не сказав: мене одного, але взагалі всіх, для посилення похвали їхньої.

Євр. 10:34. бо ви й моїм кайданам співстраждали

Ви не тільки у своїх стражданнях не потребували втіхи, а й для інших стали втіхою, свідок чого – я.

і розграбування майна вашого прийняли з радістю,

Сказавши, між іншим, як вони були спільниками інших, тепер знову говорить, як вони переносили і власні свої скорботи. Бути пограбованим, – це велика справа; бо ви пограбовані були тому, що увірували. Звичайно, ви могли і не увірувати. “Прийняли” ж означає добровільне терпіння, і те, що охоче обрали. Що ж стосується виразу: “з радістю”, то він прирівнює вас до апостолів, котрі повернулися, радіючи, що піддавалися ганебності за ім’я Господнє (Діян. 5:41).

знаючи, що є у вас на небесах майно краще і неминуще.

І це, каже, ви робили з міркуванням, з розумінням і з вірою. Бо ви знали, що ви маєте краще і незмінне майно, яке не гине і не розкрадається, як це.

Євр. 10:35. Отож не покидайте уповання вашого,

Словом “не покидайте” показує, що вони ще не відпали, однак потребують і підкріплення, і огорожі. Сказав же: “уповання”, бо вони, які стільки з терпінням перенесли заради Бога, мають велике дерзновіння.

яке чекає велика нагорода.

Бо ви сповідники, що визнали за краще мати маєток на небесах.

Євр. 10:36. Терпіння потрібне вам,

Вам не потрібно нічого іншого, крім одного терпіння: все інше ви маєте, і вам не потрібно нічого прикладати.

щоб, виконавши волю Божу, одержати обіцяне.

Воля Божа – в тому, щоб ми терпіли до кінця. Бо, каже, “хто терпить до кінця, той спасеться” (Мф. 10:22). Апостол же переконує їх у цьому подібно до того, як якщо хтось, бачачи, що ратоборець, поборовши всіх учасників, потім, не чекаючи тих, що забарилися з нагородами за перемогу, хоче піти, не витримуючи спраги та спеки, говорить йому: виконавши все, зачекай трохи, і отримаєш вінки. Поборись і ти з зволіканням вінків, переможи і ти це терпінням.

Євр. 10:37. Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться. (Авв. 2:3)

Наводить пророка Авакума, який каже, що Суддя близький, з метою відплатити. Якщо ж і Авакум тоді говорив: “ще небагато, дуже небагато, і Грядущий прийде”, то ясно, що тепер Він ще ближче. Вираз ” зовсім небагато” означає вельми нетривалий проміжок часу.

Євр. 10:38. Праведний вірою живий буде; а коли хто вагається, не благоволить до того душа Моя (Авв. 2:3-4).

Отже, потрібно вірити, хоч ми будемо і праведниками. Якщо ж праведний “вагається”, тобто зазнає якогось сумніву і нерозуміння, або “вагається” – замість: занепаде духом під впливом спокус, то “не благоволить”, тобто не радіє “душа Моя” про нього. Чия душа? Божа, за особливим способом вираження Писання, подібно як у наступному місці: “свята ваші ненавидить душа Моя” (Іс. 1:14), або: душа Христа.

Євр. 10:39. Ми ж не з тих, що вагаються на погибель, але стоїмо у вірі на спасіння душі.

Оскільки злякав словами: “не благоволить… душа Моя”, то каже, що ми не з числа тих, хто гине, через “вагання” і впадання в малодушність або сумнів, а з числа твердих у вірі, щоб зберегти власні душі, тобто набути, зберегти та спасти. Бо володіння, придбання і є “спасіння”.

* * *

¹¹ За текстом блж. Феофілакта: “можуть”.

¹² У блж. Феофілакта замість ” праворуч Бога” читається: праворуч Отця.

^****** πρόσφατον – недавнім.

¹³ У блж. Феофілакта і св. Іоанна Златоуста читається так: “який знову відкрив нам дорогою новою і живою”.

¹⁴ Тобто слово “живий” вжито як синонім слову “недавній”, тобто новий, квітучий. Прим. ред.

¹⁵ Новатіани. Див. блж. Епіфанія, єп. Кіпрського “Проти єресей”. 39 або 49: том I.

Глава одинадцята

Євр. 11:1. Віра ж є здійснення очікуваного

Нарешті, апостол описує нам віру, кажучи, що вона є здійснення того, чого ще немає, і обґрунтування того, що ще не настало. Наприклад, воскресіння ще не настало, але віра стверджує це і ставить перед нашими очима.

і впевненість у невидимому.

“Впевненість”, тобто показання, виявлення “невидимого”. Бо вона робить те, що ці речі споглядаються нашим розумом, як такі, що існують. Отже, якщо віра має таку силу, то навіщо ви хочете насправді побачити їх, щоб відпасти від віри? Адже це є не що інше, як відпадіння від того, чим живі праведники. Бо “праведний вірою живий буде” (Авв. 2:4; Рим. 1:17).

Євр. 11:2. Через неї були засвідчені древні.

Тобто в тій же самій вірі всі древні були засвідчені Богом: вони сповідували, що шанували Його.

Євр. 11:3. Вірою пізнаємо, що віки створені словом Божим, так що з невидимого сталось видиме.

Оскільки віру ганьблять ті, хто не розуміє сили її, хто каже, що вона – справа недоведена і, очевидно, обман, то показує, що найбільші справи здійснюються вірою, а не міркуваннями. Бо і на те, що Бог створив словом існуюче з неіснуючого, який доказ є у нас? Ніякого, одна тільки віра. Отже, “Вірою пізнаємо, що віки створені словом Божим”, тобто що віки словом Божим здійснилися. Чому вірою? Тому що видиме відбулося з невидимого: цього вимагає віра. Або й так: Словом Божим, Яким все існуюче викликано до буття з неіснуючого. Коли ж чуєш віки, розумій усе вічне, що обіймається ними, а саме, і часи, і все, що міститься в них; у невласному розумінні віки означають і часи, тоді як у власному розумінні вік є дещо інше, ніж час: вік – один, а не багато їх.

Євр. 11:4. Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, ніж Каїн, (Бут. 4:3-5)

Оскільки віра є великою справою і вимагає мужньої душі, а тим часом віруючі євреї стали немічні, і, хоча на початку вони і проявили віру, але згодом, під впливом постійних скорбот, вдалися до малодушності, – то він підбадьорює їх спершу власним їхнім подвигом, а потім Писанням, сказавши: “праведний вірою живий буде”; далі міркуваннями, кажучи: “віра ж є здійснення очікуваного”, – тепер підбадьорює їх прикладами великих старозавітних мужів. Бо щоразу, як знаходить людина співучасників у стражданнях, то заспокоюється і відчуває полегшення. Отже, виводить Авеля і каже, що він вірою приніс жертву “кращу”, тобто ціннішу, порівняно з жертвою брата. Бо кого іншого він бачив перед собою? Батька, чи матір? але вони образили Бога. Брата? але він не вшанував Його. Отже, тільки однією вірою він був приведений до того, щоб принести в жертву найкраще з того, що мав, вірячи, що отримає нагороду.

нею отримав свідчення, що він праведний, як засвідчив Бог про дари його;

Бо Бог сказав Каїну: “якщо правильно приніс ти, то правильно не розділив ти” (Бут. 4:7)16; про Авеля засвідчив, що і правильно приніс, бо приніс Дарувальникові те, що отримав від Нього, і правильно розділив, бо обрав найкраще, як Господареві. Кажуть же, що і вогонь, зійшовши з неба, винищив жертву, з чого Каїн і дізнався, що Авель був кращим. І як інакше? Тому один з перекладачів з єврейської на грецьку мову так передав: “Господь зглянувся на жертви Авеля і запалив їх” (пор. Бут. 4:4).

нею він і по смерті ще говорить. (λαλεί)

Тобто через ту саму віру “ще говорить”, тобто віра породила те, що він ще нині живе, і поставила його для всіх учителем, який ледь тільки не говорить: “наслідуйте мене, люди, і, будучи праведними, догоджайте Творцеві”. Отже, говорить тим, що його прославляють, про нього проповідують, про нього згадують, як і небо говорить, будучи тільки видимим. Бо не стільки діє слово, скільки страждання його. Сказав же це для того, щоб показати легкодухим, що праведник і тут до певної міри насолоджується пошаною; тому й ви будете насолоджуватися. У деяких списках, утім, сказано: λαλείται – говорить від себе, але, я думаю, це неправильно.

Євр. 11:5. Вірою Єнох переселений був так, що не бачив смерті (Пор. Бут. 5:24); і не стало його, тому що Бог переселив його. Бо ще до переселення свого він одержав свідчення, що угодив Богу.

Він показав віру більше, ніж Авель. Бо те, що трапилося з Авелем, здатне збентежити, бо, незважаючи на праведність Авеля, було допущено, щоб його вбив брат. Бо що таке, якби вбивця був покараний? Яка від цього користь убитому вже? Отже, велику віру він показав, увірувавши, що якщо й не нині, то в майбутньому віці – Бог відплатник, і нею угодив Богові і, догодивши, “переселений”. Отже, “вірою… переселений”, тобто віра, якій він угодив, переселила його. Дивись, як через Авеля Бог показав, що визначення Його про смерть істинне; через Єноха ж знову показав, що це визначення тимчасове і буде знищене. Отже, що він живим був переселений і що тепер ще живе, – ми знаємо, але де, або як, – невідомо, бо в Писанні не сказано про це.

Євр. 11:6. А без віри угодити Богові неможливо¹⁷,

Якщо хто не увірує, що є відплата добрим і злим, той не угодить. Бо як може хто-небудь іти важкою дорогою чесноти, не будучи переконаний у тому, що в майбутньому віці є різноманітні й постійні відплати? Слухай і подальше.

бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є, і тим, хто шукає Його, дає нагороду.

Те, що Бог є і що Він дає нагороду, – це ми зберігаємо з віри, бо дехто стверджує, що все, що існує, існує саме по собі; а що воно таке, по суті, це абсолютно незбагненно для розсудливих людей. Що значить: “тим, хто шукає Його”? Тобто тим, хто намагається життям угодити Йому, а не тим, хто занадто займається зовнішньою мудрістю. Зверни увагу на мудрість Павла, як він всюди додає: “дає нагороду”, заради малодушності віруючих євреїв.

Євр. 11:7. Вірою Ной, отримавши одкровення про те, що було ще невидиме, благоговіючи приготував ковчег для врятування свого дому; (Бут. 6)

Ной, каже, “отримавши одкровення” від Бога, тобто був навчений щодо невідомих діл і не залишився невіруючим. Навпаки, хоча повітря було чисте, всі віддавалися млості й не очікували жодної небезпеки, бо й не було помітно нічого такого, однак він, повіривши Богові, злякався потопу й приготував ковчег, за допомогою якого врятував від потопу всіх своїх домашніх (Бут. 6:22). Зауваж, що обіцяє Бог, те передрікає і Дух, як сказано про Симеона: “йому було обіцяно Духом Святим” (Лк. 2:26). Отже, Дух – Бог.

нею осудив він весь світ

Тобто показав, що вони гідні покарання, тому що вони, навіть і бачачи, що будувався в цей час ковчег, не отямилися, або не повірили, що буде потоп.

і зробився спадкоємцем праведності через віру.

Тобто він отримав ту користь, що з’явився праведним перед Богом: яке ім’я “праведності” дарувала йому віра.

Євр. 11:8. Вірою Авраам скорився поклику йти в країну, яку мав одержати у спадок,

Оскільки віруючі з євреїв дивилися на нього та інших патріархів, як на тих, хто отримав незліченні блага, то він має намір показати, що ніхто ще нічого не отримав. Тому каже, що “вірою Авраам скорився”, отримавши наказ залишити батьківщину. Бо кого він знав, кого б міг наслідувати? Батько в нього був ідолопоклонник, пророків він не чув. Тому коритися Богові, як тому, хто говорить істину про те, що Він обіцяв, і покинути те, чим він володів, було з його боку справою віри.

і пішов, не знаючи, куди йде.

Хоча б навіть він і знав, хто спонукав його, залишивши готове, шукати те, що не готове? Але він не знав, якою взагалі є та земля, в яку він покликаний.

Євр. 11:9. Вірою жив він на землі обітованній, як на чужій,

Ту землю, каже, яку Бог обіцяв дарувати йому і сім’ю його, він населив як чужу. У якому сенсі “чужу”? Бо він купив і могилу для Сари (Бут. 23:4), і однак, не засумнівався і не сказав: збрехав Бог, але увірував, що Той, Хто Обіцяв, без сумніву, дарує її.

і жив у наметах

Він заселив землю настільки йому чужу, що не мав навіть власної оселі, але жив у наметах, що властиво прибульцям, які, не маючи власної ділянки, переходять з одного місця на інше.

з Ісааком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці;

І Ісаак та Яків, каже, жили на ній так само, як на чужій. Ісааку заздрили филистимляни, і слуги Авімелеха забрали в нього колодязі та його дружину, і потім він переходив з одного місця на інше (Бут. 26). Яків же не тільки був гнаний зі страхом перед Ісавом, а й на зворотному шляху з Месопотамії купив місце, де поставив намет, і то переходив до Вефіла, то до Ефрафи, не зупиняючись на одному місці, як прибулець (Бут. 35). Тим часом, і вони були спадкоємцями обітниці, як і їхній батько. Бо сказано: “дам тобі і нащадкам твоїм” землю (Бут. 17:8). Однак вони не були невіруючими

Євр. 11:10. бо він чекав міста, що має основу,

Тому, каже, на землі тій і оселилися в наметах, що не мають основи, що очікували на небесне місто зі справжніми основами, завжди твердими й такими, що ніколи не гинуть. Чому і Бог, бачачи, що вони зневажають обітниці земних благ, відклав їх, приготувавши їм кращі, як гідним таких, а не земних. Потім, вони, отримавши земну обітницю, нехтували нею і прагнули небесного. Ви ж, віруючі, отримавши обітницю про небесне, бажаєте земного; і як вам не соромно?

художник і будівничий якого є Бог.

Яка похвала цьому місту, що художником його є Бог!

Євр. 11:11. Вірою і сама Сарра (будучи неплідна)

Словами “і сама Сарра” апостол присоромлює їх, нібито так кажучи: жінка увірувала, і невже ви не засоромитеся, коли опинитеся малодушнішими за жінку? Як же увірувала та, яка засміялася? Так, увірувала, хоча й розсміялася, бо потім, будучи викрита, вона злякалася, що було плодом віри. Бо ясно, що вона увірувала, що Той, хто розмовляє з нею, є хтось великий і вищий за людину.

одержала силу прийняти сім’я

Тобто вона отримала здатність до сприйняття й утримання в собі сім’я Авраама. Або, оскільки люди, які ретельно вивчили це, кажуть, що і жінка вносить від себе ніби якесь сім’я, то в жодному разі так не слід розуміти вираз: “до прийняття сім’я”, тобто начебто і сама Сара дала сім’я.

і, незважаючи на вік, народила,

Вище сказав, що була безплідна, тепер каже, що і не за строком віку народила. Отже, у неї був двоякий недолік, – один від природи, – була безплідна, інший – від старості.

бо знала, що вірний Той, Хто обіцяв.

“Вірний”, тобто вважала істинним, бо Він обіцяв: “буду Я в тебе наступного року, і [буде] в Сарри син” (Бут. 18:14).

Євр. 11:12. І тому від одного, і до того ж омертвілого, народилось так багато, як багато зірок на небі, і як незліченний пісок на морському березі.

Віра зробила не тільки те, що вона народила, а й стільки народила, скільки не народять і плідні жінки. Таким чином, два чуда. У якому ж сенсі вони були незліченними? Адже їх часто можна було порахувати. Або це сказано перебільшено, за звичаєм Писання, як, наприклад,: ми бачили міста, що сягали навіть до неба (пор. Чис. 13:29); або сказав: “незліченний”, маючи на увазі тих, які постійно народжуються знову.

Євр. 11:13. Усі ці померли у вірі, не одержавши обітниць,

Тут виникають два питання: як апостол, сказавши про Єноха, що він “переселений був так, що не бачив смерті”, тепер каже: “усі ці померли”? і ще, як сказав він тепер: “не одержавши обітниць”, хоча сказав, що “Авель говорить ще”, через те, що всіма прославляється? і що Єнох “переселений був”, що Ной одержав винагороду, будучи врятованим із домом своїм і будучи названий праведним; і що Авраам народив сина від Сарри. Тому слова: ” усі ці померли” розумій у такому значенні: ті, що померли, за винятком, зрозуміло, тих, хто не бачив смерті. “Не одержавши обітниць” – справедливо сказано про всіх. Бо не одними тільки цими благами щедродавець Бог нагородив за великі подвиги віри, – Авеля тим, що він у славі у людей, Єноха – переселенням, Ноя – спасінням від потопу, Авраама – дітонародженням; навпаки, зрозуміло, що це лише передчуття й запорука справжніх благ, які заздалегідь подавалися святим заради нас, легкодухих, щоб на основі цих ми вірили й справжнім благам. Але їм же уготовано щось велике, що й на серце людині не спадало, чого вони ще не отримали, як і Господь каже в Євангелії, що той, хто зрікся всього в нинішньому віці “отримає в стократ”, а в майбутньому “успадкує життя вічне” (Мф. 19:29).

а тільки здаля бачили їх, і раділи,

Тут апостол дає зрозуміти, що вони і бачили, і тішилися, тобто передчували таємниці про Царство Небесне, про воскресіння і невимовні блага: метафора взята з життя мореплавців, які здалеку побачивши омріяні міста, перш ніж увійти до них, заздалегідь звертаються до них із привітанням і вже вважають їх своїми. Або розуміє і нащадків Авраама, що вони не отримали обітниць щодо землі, але здалеку передбачили їх, за чотири роди раніше, саме, що нащадки їхні, вийшовши з Єгипту, стануть спадкоємцями цих обітниць. Але це тлумачення, як таке, що стосується тільки нащадків Авраама, не стоїть у зв’язку зі словами: ” усі ці”.

та говорили про себе, що вони странники і пришельці на землі;

Не тільки на обітованій землі, а й на всьому всесвіті. Тому й не належало отримати її. Вони були гідні не її, а неба. Нащадки ж їхні отримали її, бо вони були гідними землі. “Я у вас пришлець і поселенець” (Бут. 23:4), говорив Авраам синам Хетовим. Але вони й усі були такі, як свідчить Давид: “Бо безпритульний я перед Тобою і поневіряюсь, як і всі батьки мої” (Пс. 38:13).

Євр. 11:14. бо ті, котрі говорять так, показують, що вони шукають вітчизни.

Євр. 11:15. І коли б вони в думках мали ту вітчизну, з якої вийшли, то мали б час повернутися;

Євр. 11:16. але вони прагнули кращого, тобто небесного;

Називаючи, каже, самих себе странниками, показують, “що вони шукають вітчизни”. Отже, подивимося, якої “шукають вітчизни”: чи земної, яку залишили, як Авраам Месопотамію? Але йому можна було повернутися туди. А так як він не повернувся, то ясно, що він не про неї згадав і не вона була для нього вітчизною, але бажав іншої, кращої вітчизни, тобто небесної, в яку ще не мав часу увійти.

тому і Бог не соромиться їх, називаючи Себе їхнім Богом;

Через таку чесноту, каже, вони є настільки великими перед Богом, що Він, будучи Богом усього світу, невидимого й видимого, не соромиться називати Себе особливо їхнім Богом (Вих. 3:15), тому що вони рівноцінні всьому створінню, або краще, Бог називається Богом видимого світу, як Творець і Господь; тому Він – Бог і язичницьких народів; а для них Він, як друг, що важливіше.

бо Він приготував їм місто.

Він настільки не соромиться їх, що вважає їх своїми, що приготував їм місто, якого вони бажали, місто на небесах.

Євр. 11:17. Вірою Авраам, будучи випробуваним, (Бут. 22)

Вищий за всіх за вірою Авраам. Бо тут вступила в боротьбу з божественним велінням не тільки природа, а й слово Боже. Бо Хто сказав: “дам тобі і нащадкам твоїм землю” (Бут. 17:8), – Той же велить: “принеси на всеспалення” сина твого (Бут. 22:2). Тому говориться, що “Авраам спокушений”, не тому, що Бог мав потребу випробувати чесноту його, але щоб ми цим випробуванням і справами навчилися чесноти його. Зауваж, що спокуси є настільки корисними, що Бог не тільки іншим попускає завдавати їх віруючим, а й Сам спокушає, щоб явити їх більш досвідченими.

приніс у жертву Ісаака, і, маючи обітницю, приніс єдинородного,

Євр. 11:18. про якого було сказано: в Ісаакові назветься тобі сім’я (Бут. 21:12).

Євр. 11:19. Бо він думав, що Бог має силу і з мертвих воскресити,

Варте подиву те, що він, не маючи іншого сина, на якому міг би сподіватися на виконання обітниці, але маючи тільки одного, однак приніс його в жертву. Чому ж? З великої віри. Бо він вірив, що Бог “сильний” і після заклання його, воскресивши його з мертвих, виконати обітницю, і через нього, ожилого, примножить сім’я. У якому ж сенсі Ісаак був єдинородним, коли в нього був ще й Ізмаїл? Але що стосується обітниці, то він був єдинородним: бо він і був у власному розумінні сім’ям: “бо в Ісаакові назветься тобі сім’я” (Бут. 21:12).

чому і одержав його як передвістя.

Що значить: “як передвістя”? Тобто в образ, у показання тайни, що відноситься до Христа. Бо як тоді Ісаак був залишений, а баран був заколений, так один Христос, будучи в один і той самий час Богом і людиною, за людськістю був принесений у жертву за нас, Божественна сутність же залишилася непричетною до страждання. Взагалі ж, Авраам був образом Бога Отця, Ісаак – Сина Божого: так як Бог за Своєю великою людинолюбністю вирішив здійснити це велике і вище за розум таїнство – віддати Сина Свого за нас, то і бажав дарувати це, не як власний Свій дар, а нібито відплатити борг, кажучи при цьому як би наступне: Я нічого нового не даю людському єству, приносячи за нього в жертву Сина Свого. Бо Авраам “приніс” сина свого, щоб для Мене закласти його. Чому Я повертаю борг, а не дар даю. Або “як передвістя”, тобто у барані Авраам приніс Ісаака в жертву, тобто замінив бараном, який був образом Ісаака, тобто закланий був той, хто зображував собою Ісаака.

Євр. 11:20. Вірою в майбутнє Ісаак благословив Якова та Ісава.

Як він міг би обіцяти синам своїм стільки благ, сам живучи на чужій землі, якби він не вірив, що Бог дарує обітоване? Що значить: “в майбутнє”? Або – у блага майбутнього віку, бо вони знали про воскресіння і для них зрозумілими були ці благословення, або – у блага на цій землі, які мали отримати вони самі, або нащадки їхні. Натомість віддає перевагу Якову перед Ісавом, як доброчесному, як такому, що здобув права первородства і в усьому гідний переваги.

Євр. 11:21. Вірою Яків, помираючи, благословив кожного сина Йосифового (Пор. Бут. 48) і поклонився на верх жезла свого.

Сини Йосифа – Манассія і Єфрем; і хоча Манассія був старший, Єфрем же – молодший, проте Яків благословив Єфрема більшими благословеннями і хрестоподібним покладанням рук, і так сильно вірив, що збудуться його благословення і коліно Єфремове пануватиме, що й самим ділом показав. Бо поклонився Йосифу в знамення поклоніння всього народу. Як же поклонився? “на верх жезла свого”, тобто спершись на жезл через старість. Деякі кажуть: вклонився на верх жезла Йосифа, знаменуючи через жезл скіпетр царювання, що має бути предметом поклоніння.

Євр. 11:22. Вірою Йосиф, при кончині, нагадував про вихід синів Ізраїлевих і заповідав про свої кості.

До такої міри, каже, вірив, що ізраїльтяни будуть визволені з Єгипту, що навіть заповів їм з клятвою, щоб вони винесли з собою кістки його (Бут. 50:25). А й зробив це не тому, що дбав про могилу, – він, як вельми мудрий, знав, що “Господня земля” (Пс. 23:1), – а щоб вселити народові цілковиту впевненість, що обітниця Божа в усякому разі справдиться, і що вони вийдуть з Єгипту. А щоб вони не залишалися в Єгипті через місцеве нечестя, – це так завгодно Богові, що і йому самому не хотілося скласти кісток своїх у Єгипті.

Євр. 11:23. Вірою по народженні Мойсея батьки ховали його три місяці, бо вони бачили, що дитина дуже гарна, і не злякалися царського повеління.

Перерахувавши великих мужів, які за допомогою віри здійснили свої подвиги, говорить і про батьків Мойсея, людей невідомих, підбадьорюючи тих малодушних тим, що навіть другорядні діла таких людей мають значення. Далі виставляє на вигляд навіть блудниць, щоб ще більше присоромити їх. Отже, каже, заради чого сховали тримісячну дитину, та ще й усупереч велінню вбивати дітей чоловічої статі? Як не злякалися? Ясно, вони вірили, що він буде врятований. Чому ж вони вірили, що він буде врятований? Тому що “бачили, що дитина дуже гарна”, тобто красиве, привабливе на вигляд, і увірували, що Бог полюбив його прямо з пелюшок. Вони, як кажуть, і мали намір кинути його, але, коли дитя мило посміхнулося, залишили його: так у нього все було божественно.

Євр. 11:24. Вірою Мойсей, досягнувши віку, відмовився називатися сином дочки фараонової,

Євр. 11:25. і захотів краще страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду,

Дійшов до найдорожчого для них прикладу, – до Мойсея, чому й зупиняється на ньому детальніше. Будова його думок така: “вірою Мойсей відмовився називатися сином дочки фараонової”. Коли? “досягнувши віку”, тобто досягнувши вже мужності. Очевидно, тому, що сподівався натомість отримати щось більше. Слово ж “відмовився” показує сильну ненависть і внутрішню відразу до розпоряджень царя. Дивись, як він називає гріхом – не страждати з братами. Це і через пророків Бог засуджує: “і над спустошенням Йосифа не вболіваєте” (Ам. 6:6); і ще: не виходила оплакувати дім ближнього свого (загальна думка з Ам. 5). І на тих, хто нарікає, у пророка Єзекіїля накладається знамення; а тих, хто не терпів нічого подібного, ангелам дається наказ бити (Єз. 9:4-6). Якщо ж ті, хто добровільно не страждає зі стражденними, грішать, то що слід думати про тих, хто заподіює зло іншим і взагалі чинить зло? Отже, участь у царській розкоші називає “тимчасовою гріховною насолодою”.

Євр. 11:26. і ганьбу Христову вважав більшим для себе багатством, ніж єгипетські скарби;

Не сказав: блага, відкладені на небесах, але, показуючи чесноту його і знову їх підбадьорюючи, сказав: “ганьбу Христову”. Бо як згодом Христа зневажали ті, хто був Ним облагороджений, і, зрештою, розіп’яли, – так раніше вчинили і з Мойсеєм ті, котрі користувалися від нього благодіяннями. Бо той самий єврей, якого Мойсей врятував від руки єгиптянина, наступного дня сказав йому: “Хто поставив тебе начальником або суддею над нами? Чи не думаєш вбити мене, як убив єгиптянина?” (Вих. 2:14). Взагалі, без сумніву, зазнати ганьби або мук з боку своїх ближніх і благодійників, – це “ганьба Христова”. І всяка ганьба за добро, спрямована проти того, хто його робить, і взагалі марний напад, – це “ганьба Христова”. Так і Господь зазнавав лихослів’я, називався другом митарів за те, що їв з ними заради їхнього спасіння. Тому, як розкіш гріховна, так ганьба – Христова. Отже, не обурюйтеся, якщо терпите утиски з боку одноплемінників, дивлячись на такого славного Мойсея і, що ще важливіше, на Самого Христа. І нарікання на Мойсея при скелі було ганьбою Христовою. Бо скеля – це Христос (1Кор. 10:4).

бо він дивився на нагороду.

Очевидно, очима віри.

Євр. 11:27. Вірою залишив він Єгипет, не побоявшись царського гніву,

Що скажеш? У книзі Виходу написано: “Мойсей злякався”, тому що “дізналися про це діло” (Вих. 2:14). Але: “не побоявшись” розумій тут у тому сенсі, що Мойсей знову з’явився в Єгипті і прийняв на себе начальство над євреями. Бо тому, хто боїться, зовсім не слід було повертатися і братися за колишнє. Але оскільки він знову повернувся, то показав, що вірує в Бога. Отже, чому ж не залишився в Єгипті, але залишив його, якщо справді не боявся? Тому, що наражати себе на явну небезпеку і говорити: невже Бог не врятує мене? – це властиво тому, хто спокушає Бога, і диявольське діло, як і диявол говорив Господу: “кинься вниз” (Мф. 4:6). Або “не побоявшись царського гніву” розумій так, що він утік, увірувавши, що втече, і що цар, як розгніваний проти нього, не буде переслідувати його зі свого боку, а якщо й буде переслідувати, то не схопить його. Знаком цього служить те, що він вважав за краще проводити час далеко від ближніх, і сховався. Тому це – діло віри.

бо він, мовби бачачи Невидимого, був твердий.

Бо, ніби бачачи, що Бог перебуває з ним, так все терпів. Бо мати завжди в розумі Бога – справа вельми великого терпіння, як і Давид каже: “завжди бачу я перед собою Господа” (Пс. 15:8) і далі.

Євр. 11:28. Вірою він звершив Пасху та пролиття крові, щоб той, хто знищує первістків, не торкнувся їх.

Павел усюди попутно вводить таїнство, як і тут у ряді повчання згадує про таїнство пасхи. Бо пролиття крові тієї, тобто помазання одвірків, означало пролиття Крові Господньої, помазуючись якою, ми уникаємо в ночі цього життя винищувача первістків у всіх тих, хто помазаний. Тому Мойсей, увірувавши тоді, що помазання кров’ю спасе первородних, повелів народу зробити це. Хоч то була кров ягняти, але однак, оскільки вона зображувала Кров Христа, вона виявила таку силу. Ви ж, будучи помазані істинною Кров’ю, невже вже не сподіваєтеся захиститися нею? Звичайно, так. І звершив паску, тобто вкушання агнця і опрісноків, і гірких трав, і увірував, що народ, вийшовши з Єгипту, буде спасенний. Бо обряд тієї вечері був приготований до виходу.

Євр. 11:29. Вірою перейшли вони Червоне море, як по суші,

Щоб не говорили: до чого виставляєш не наслідуваних мужів? як приклад навів і народ. Наслідуйте, каже, принаймні тих із натовпу, хто увірував, що вода не потопить їх, і так підбадьорилися, сподіваючись на Бога, що вони пройдуть “посеред моря суходолом” (Вих. 14:21-22); таким чином, віра неможливе робить можливим. Чому ж ви не віруєте?

на що спокусившись, єгиптяни потопились.

І ніхто, каже, не може сказати, що то було в уяві, що води не було. Бо те, що було море, – це довели єгиптяни, котрі, хоч постаралися ввійти в море, але були потоплені ним, бо вода раптом кинулася проти них, а під час переходу євреїв вона стояла стіною: так само і згодом полум’я, направлене проти трьох отроків, показало, що воно справді полум’я, коли винищило вавилонян, так само як і леви, приготовані проти Даниїла, розірвали наклепників його.

Євр. 11:30. Вірою впали стіни Ієрихонські, після семиденного обходження.

“Вірою”: бо коли Бог повелів, то Іісус Навин і народ не засумнівалися в цьому й не сказали: що таке? Хіба трубні звуки можуть зруйнувати каміння і фортеці? Але увірували, що це буде, і було (Ісус. 6).

Євр. 11:31. Вірою Раав блудниця, з миром прийнявши підглядачів (та провівши їх іншою дорогою)¹⁸, не загинула з невірними.

Ось, про що я і вище сказав, виводить найпрезирливішу особистість, щоб засоромити їх і через неї, якщо вони, справді, виявляться гіршими за таку жінку, і водночас показав, що сила віри велика, якщо вона чинить таку дію навіть у зневажених людях. Отже, і вона показала свою віру, приховавши чоловіків, яких розшукували, як шпигунів. Вона не приховала б, якби не увірувала, що місто буде взяте. Бо так говорила вона: “Я знаю, що ви візьмете цю землю, бо ми чули про діла ваші” (пор. Ісус. 2:9-10). І вона повірила почутому; ті ж, хто не повірив чудесам Божим, загинули.

Євр. 11:32. І що ще скажу?

Довівши промову до блудниці й достатньо присоромивши їх якістю цієї особи, потім заради стислості не перераховує всіх окремо, щоб не здатися таким, що не знає пристойності: однак і не замовчує зовсім, але, здавалося б, припиняючи промову, не залишає без уваги. І таким чином, і не стомлює слухача, і анітрохи не гірше повчає того, чого хоче, через перерахування великої кількості осіб.

Не вистачить мені часу, щоб розповісти

Якого? Або взагалі сказано це, як прийнято в нас говорити, гіперболічно; або: часу, потрібного для послання.

про Гедеона (пор. Суд. 6:11-26), про Варака (пор. Суд. 4:4-9), про Самсона (пор. Суд. 14-16) та Ієффая (пор. Суд. 11-12), про Давида (пор. 1Сам. 16-31, 2Сам. 1-24 и др.), Самуїла (пор. 1Сам. 1-10) та (інших) пророків,

Деякі запитують: з якої причини поміщає тут Ієффая, і Самсона, і Варака. Що ти кажеш? Сказавши про блудницю, чому йому не сказати про них? Немає потреби розповідати мені про решту їхнього життя; але якщо вони просяяли вірою, то на це зверни увагу. Бо апостол займається не життєписом, але показом віри.

Євр. 11:33. які вірою перемагали царства (пор. Суд. 7),

Воїни, що були з Гедеоном.

творили правду,

Хто? Вони ж і Самсон. Вони відбили ворогів своїх родичів і одноплемінників, з’явившись, з одного боку, людинолюбними по відношенню до своїх, з іншого, – повставши на ворогів, які ображали їх. У цьому і полягає властивість “правди” – віддавати кожному по достоїнству.

одержували обітниці,

Як наприклад, Давид. Бо каже: “Поклявся Господь Давидові у вірності і не відмовиться: Від плоду утроби твоєї посаджу на престолі твоєму” (Пс. 131:11). Чуттєво це виповнилося на Соломоні, духовно ж – на Господі Іісусі, Істинному Соломоні, мирному, самому Мирі. Так тлумачать ім’я Соломон, тобто мирний.

закривали пащі левів,

Даниїл (Дан. 6;Дан. 14) і Самсон.

Євр. 11:34. гасили силу вогню

Три отроки (Дан. 3:10-22). Не сказав: гасили вогонь, але “силу вогню”, що сильніше. Бо хоча він оточував їх, але не мав сили палити їх.

і уникали вістря меча,

Так само три отроки, або вірніше сказати – Ілля – меча Єзавелі (1Царів. 2-18) і сам Давид – меча Саула.

зміцнювались від немочі,

Ті, що повернулися з полону вавилонського: бо вони нічим не відрізнялися від кісток мерців, як сказано в Єзекіїля (Єз. 37:11-14). Але й немічний Єзекія отримав збільшення життя (2Царів. 20:1-11).

були сильні на війні, проганяли полки чужинців;

Це також відноситься до тих самих, що повернулися з Вавилона. Бо сусідні народи, які завжди заздрили їм, тоді ще більше нападали на них, але вони, сподіваючись на силу Божу, вірою перемагали їх (1Мак. 6:28-42; 2Мак. 8:1-6 та ін.). Найбільше ж підходить це до Самсона.

Євр. 11:35. жінки одержували померлих своїх воскреслими;

Сарептська вдова через Іллю (1Царів. 17:20-23) і соманітянка через Єлисея (2Царів. 4:32-37).

інші ж замучені були,

Тобто обезголовлені, як Іоанн Хреститель (Мф. 14:3-11), як Яків, син Зеведеїв (Діян. 12:2). Деякі, втім, муки пояснювали в сенсі бичування палицями.

не прийнявши визволення,

Тобто вони могли б не викривати тих, кого вони викривали, і в такий спосіб позбутися покарання, яке вони зазнавали, але вони не побажали цього.

щоб одержати краще воскресіння;

“Краще” – не таке, яке отримали діти тих жінок; або “краще” порівняно з іншими людьми. Бо святі в блиску будуть підняті на хмарах на зустріч з Господом, що в іншому місці (Флп. 3:11) називає повстанням – έξανάστασις. І взагалі – у життя вічне. Решта ж будуть перебувати внизу, і воскресіння буде їм у вічне покарання.

Євр. 11:36. інші зазнали наруги

Наприклад, Єлисей, який став предметом глузування для отроків (2Царів. 2:23), або Самсон – для іноплемінників, після того, як йому викололи очі (Суд. 16:25).

та побоїв,

Багато хто з пророків, потім Петро та Іоанн (Діян. 5:40-41).

а також кайданів і темниці,

Наприклад, Єремія (Єр. 33:1) і Міхей (1Царів. 22:26), і згодом апостоли, наприклад, Петро та Іоанн (див. Діян. 5:18 та ін.).

Євр. 11:37. були побиті камінням,

Наприклад, Навуфей (1Царів. 21:1-15), а потім і Стефан (Діян. 6:8-15,7:1-60).

перепилювані¹⁹,

Наприклад, Манасією – Ісая, якого, кажуть, перепиляли навіть дерев’яною пилкою, щоб це було для нього найтяжчим покаранням, хоча він і без того був мучений понад міру.

помирали від меча,

Наприклад, Міхей і Захарія, Іоанн Хреститель і Яків. Дивись, як одні по вірі “уникали вістря меча”, інші ж “помирали від меча”. Таке значення віри; вона здійснює великі подвиги і терпить великі муки, і при цьому анітрохи не думає, що страждає. Отже, чому ви, які ніколи ще не зазнали нічого подібного, нарікаєте?

скиталися в овечих і козячих шкурах,

Наприклад, учні Іллі, – так вони були нестяжательні. Оскільки євреї ще не мали такого поняття про апостолів, то після згадки про них переходить до славного пророка, взятого на небо. Вираз ” скиталися” означає, що вони зазнавали переслідувань, і тому не залишалися в одному місці. “Милоть” же – це шкіра кози, або вівці.

терплячи нестатки,

Наприклад, той же самий Ілля та Єлисей. Бо жінки годували їх.

скорботи, озлоблення;

Не мало скорбот доставляла Іллі Єзавель, яка переслідувала його.

Євр. 11:38. ті, котрих весь світ не був достойний,

Не можете, каже, сказати, що вони, будучи грішниками, перетерпіли це, але такими, що цінніші від самого світу. “Світом” Писання називає і безліч людей, і саме творіння. Тут можна розуміти і те, і інше. Тому, каже, якщо протиставити їм усе творіння разом із людьми, які містяться в ньому, то не знайдеш нічого, що дорівнювало б їм за цінністю. Тут збуджує серця їхні, щоб вони не дбали ні про що мирське, якщо світ не достойний святих. Ганьба (ύβρις) для тебе, якщо ти тут отримаєш нагороду. Бо ти показав, що сам ти нічого не вартий. Якщо весь світ не достойний одного святого, то навіщо ти дбаєш мати в ньому свою частку?

скиталися по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі.

Наприклад, Ілля, а також пророки, яких таємно годував Авдій у печері (1Царів. 18:4). Навіть пустелю, каже, не наважувалися населяти безбоязно, але й звідти їх виганяв страх, і вони переходили з одного місця в інше. Однак вони вірили, що отримають від Бога вічну втіху, і тому переносили це.

Євр. 11:39. І всі ці, засвідчені у вірі, не одержали обіцяного,

Що, каже, ви є малодушними від того, що, перебуваючи в подвигу, не одержали ще нагород? Усі зазначені святі, хоча вже й були засвідчені, що догодили вірою, проте ще не одержали небесних обітниць. Втім, деякі удостоїлися земних обітниць, як Давид. Але не цього вони шукали. Те, що на небі, – ось дійсні обітниці.

Євр. 11:40. тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалості.

Кращим називає те, що відноситься до нашої честі. Щоб не здавалося, що вони мають перевагу перед нами в тому, що увінчуються першими, Бог визначив для всіх один час для увінчання. І не сказав: щоб – вони не без нас були увінчані, але: “щоб не без нас досягли досконалості”. Тому тоді вони й виявляться досконалими. Нині ж узагалі мають заставу до честі. Інакше звідки в них сила – з’являтися на допомогу тим, хто їх кличе? Звідки в них дерзновення на ходатайство перед Богом? Досконалість вони приймуть тоді. Отже, чи справедливий Бог до них, якщо вони випередили нас у подвигах, а в отриманні вінців очікують на нас? Навпаки, це і для них жадано, саме, досягти досконалості разом із братами. Усі ми – єдине тіло; більше задоволення тілу, коли воно увінчається цілком. Бо Бог – чадолюбивий Отець, у Якого багато синів: одні з них, швидше закінчивши справи свої, повернулися з полів, інші ж ще залишаються там, зайняті працями. Тим, які потрудилися раніше, Він дарував деяке передчуття, заповідавши їм чекати братів на остаточний бенкет: вони ж, будучи людинолюбні, з радістю чекають, щоб їм насолодитися загальним торжеством.

* * *

¹⁶ Свт. Іоанн Златоуст: “Те, що тобі спало на думку зробити приношення, це похвально; а те, що ти несправедливо розділив (обрав плоди на жертву), це послужило причиною того, що принесене тобою відкинуто” (In Бут. 18:6).

¹⁷ Слово «Богу» у блж. Феофілакта опущено.

¹⁸ Слова, поставлені в дужках, у блж. Феофілакта не читаються.

¹⁹ Після “перепилюються” в українському перекладі читаємо: “зазнавали катування”, але останні слова у блж. Феофілакта опущені.

Глава дванадцята

Євр. 12:1. Тому і ми, маючи довкола себе таку хмару свідків,

Не сказав: яка піднімається над нами, але: ” довкола”, тобто звідусіль нас охоплює. Свідками ж називає не тільки осіб новозавітних, а й старозавітних, і ці останні засвідчили про велич Божу, як три отроки, і Даниїл, і всі пророки. Не сказав же: вся безліч, але “хмара”, як найдоречніше в цій настанові. Оскільки ті, до кого писав апостол, були охоплені вогнем скорбот, то, каже, спогад про свідків, подібно до хмари, охоплюючи вас звідусіль, освіжить вас.

скиньмо з себе всякий тягар

Тобто тягар земних занять і піклування про них. Бо, каже, це ніщо інше, як марний тягар. То чому ж ви засмучуєтеся при звільненні від них?

і гріх, який нас обплутує,

Або той, що легко володіє нами, або той, що легко може піддати нас біді. Бо якщо ми побажаємо, то легко підкоряємося гріху. Або через гріх легко підпасти біді, бо немає нічого настільки небезпечного, як гріх.

і з терпінням будемо проходити поприще, яке лежить перед нами,

Не сказав: станемо битися, або: станемо боротися, але ставить на вигляд те, що було найлегше в ділі подвигу; не сказав: посилимо подвиг, але: залишатимемося в тому самому подвигу. Одні шляхом стриманості, інші шляхом милості, треті шляхом іншої якоїсь чесноти повинні подвизатися; ви ж – “терпінням”. Бо воно вам потрібне, як і вище було сказано.

Євр. 12:2. дивлячись на начальника і виконавця віри Іісуса,

Тобто якщо ми бажаємо навчитися подвигу терпіння, то будемо дивитися на Христа, як і ті, хто навчаються мистецтв, – на вчителів, про що Він і Сам говорив: “навчіться від Мене” (Мф. 11:29), і знову: “Якщо господаря дому назвали веєльзевулом, то чи не тим більше домашніх його?”; і: “Учень не вищий за вчителя” (Мф. 10:24-25). Що ж означають слова: “начальника і виконавця”? Тобто Сам Він і віру споконвічно впровадив у нас: бо “не ви Мене”, каже, “обрали, а Я вас обрав” (Ін. 15:16): Сам же і вдосконалює, щоб ви володіли вірою найдосконалішою.

Котрий замість радості, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення,

Бо Йому можна було і не постраждати, і не померти: будучи безгрішним, Він не підлягав смерті, про що й Сам каже: “йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30). Отже, якби Він не бажав, то не був би розп’ятий, про що й Сам говорив: “маю владу віддати (життя Моє)” (Ін. 10:17-18). Однак “Він витерпів хрест,”, тобто не просто смерть, а ганебну, і знехтував ганьбою такої смерті. Не сказав: знехтував печаль, бо Він без печалі поніс це.

і сів праворуч престолу Божого.

Чи бачиш кінець терпіння, куди воно веде, тому що й в іншому місці сказав: “тому й Бог возвеличив Його” (Флп. 2:9), кажучи щодо плоті. Отже, Він може і вам дати нагороду за утиски заради Нього. Бо престол праворуч показує рівність Його з Отцем.

Євр. 12:3. Подумайте про Того, Хто перетерпів таку над Собою наругу від грішників,

Якщо хто розмірковує про страждання подібних собі рабів і отримує достатню втіху, то наскільки більше роздуми про страждання Владики, що зазнав такої “наруги”, тобто глузування, ганьби, удари по обличчю, – те, що суперечило вченню Його, – крики в Пілата і, зрештою, хрест. Виразно сказано: “таку”, тобто терплячи до смерті, і до того ж – із розбійниками, і до того ж від грішників, вочевидь, язичників, або й самих іудеїв.

щоб вам не знемогтися і не ослабнути душами вашими.

Роздуми про Христа піднесуть душі ваші й відновлять нерви, і не дадуть ослабнути й впасти у відчай під час утисків.

Євр. 12:4. Ви ще не до крові воїнствували,

Два види втіхи – протилежні один одному: один – коли хто-небудь каже іншому: ти багато потерпів, пам’ятай про це; інший – коли кажуть: ти ще не зазнав нічого великого. Перший підбадьорює втомлену душу, яка має багатьох свідків страждання її; інший смиряє душу, яка має намір піднятися, і збуджує безпечну. Павел користується тепер обома цими видами по відношенню до євреїв. Бо сказавши вище, що “витримали великий подвиг страждань” (Євр. 10:32), і переконавши їх наслідувати самих себе, тепер, навпаки, показує, що вони ще не вчинили нічого гідного похвали, щоб не загордилися. І зверни увагу на його мудрість. Нагадавши про старозавітних святих, які перенесли такі великі страждання, і про Самого Господа, потім показує, що їхні скорботи нікчемні. Бо, каже, ви не дійшли ще до смерті, ви терпите переслідування і розкрадання майна: Христос же дійшов до смерті. Словом “воїнствували” показує, що хоча гріх чимось сильно і протидіє їм, але вони залишаються твердими і сильними в боротьбі, щоправда, ще не в сприятливій, але досить легкій.

подвизаючись проти гріха,

Проти диявола, який є самий гріх, як винахідник і наставник йому; або проти того самого гріха і ганебних пристрастей його, ворожих і згубних для нас.

Євр. 12:5. і забули утішання,

Ви настільки опустилися й ослабли, що забули навіть і промови, що закликають вас до мужності, хоча ще не зазнали чогось великого. Бо великі й гідні похвали страждання часто спричиняють забуття про необхідне.

яке пропонується вам, як синам: сину мій! не нехтуй покаранням Господнім, (Пор. Притч. 3:11)

Бо Соломон говорить не власним синам, але всім, хто може чути, зрозуміло, і вам: тому додає: “як”.

і не сумуй, коли Він викриває тебе, (Пор. Притч. 3:11)

Отже, спокуси посилаються Богом; якщо ж Богом, то, без сумніву, для нашої користі. Бо або Самому Йому завгодно спершу піддати нас спокусам, щоб тим визволити від гріхів, або допускає їх для випробування і для великих нагород.

Євр. 12:6. бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає (Притч. 3:11-12).

З числа улюблених Богом не можна знайти нікого, хто б був без скорбот. Але ось чи не піддаються бичуванню розбійники і злодії? Отже, чи не вони сини? Ні. Бо не сказав, що всякий, кого бичують, – син, але: всякий син піддається бичуванню. Отже, розбійників бичують не як синів, але їх карають, як лиходіїв. Сказавши ж тут наперед, що “карає” (παιδεύει), потім додав: “б’є” (μασηγοϊ) для того, щоб бичування сина ти розумів не в сенсі помсти за зло, а в сенсі навчання. “Якого приймає”, тобто якого допускає до Себе, приймає частіше порівняно з іншими, якого наближає як близького друга.

Євр. 12:7. Якщо ви терпите кару, то Бог поводиться з вами, як із синами. Бо хіба є який син, котрого б не наказував батько?

Євр. 12:8. Коли залишаєтесь без покарання, для всіх загального, то ви діти незаконні, а не сини.

На прикладі тих, про яких вони думали, що вони покинуті Богом, показує їм, що вони становили для Бога предмет турбот. Бо якби ви були позбавлені скорбот, то виявилося б, що ви незаконні діти, а не сини. Бо який батько дбає про виховання і цнотливість незаконних синів? А так як ви зазнаєте утисків, то тому життя ваше є цнотливим і стриманим, – як і всі вищевказані, вочевидь, праведні, котрі й синами Божими були найменувані: вочевидь, цьому не суперечить і те, що Бог чинить із вами, як із синами, і дбає про вас, аби ви, будучи невихованими, не відпали, і щоб Він за це не позбавив вас спадщини.

Євр. 12:9. Притому, коли ми, будучи покарані плотськими батьками нашими, боялися їх, то чи не значно більше повинні покоритись Отцеві духів, щоб жити?

На підставі їхніх власних обставин знову показує, що необхідно терпіти. Бо якщо, коли батьки по плоті карали нас, ми не наважувалися відступати, але, піддаючись сорому, терпляче переносили все, що вони заподіювали нам, то тим більше тепер, коли Бог карає нас. Дивись же, не сказав: будемо терпіти тим більше, але: “повинні покоритись”, показуючи, що не терпіти скорбот справа противника і ворога Божого. “Отцеві духів”, або дарів, або безтілесних сил, або, що і найближче, Отцю душ. Бо на противагу тілесним отцям назвав духовним. І додав: “щоб жити”, щоб показати, що той, хто не кориться, і не живе: бо він поза Богом, Який є життя.

Євр. 12:10. Ті карали нас, як знали, на небагато днів;

“Як знали”. Звичайно, те, що приємно батькові, не приносить користі синові: бо багато хто вчить і ганебного. “На небагато днів”. Бо вони не можуть у весь час виховувати нас, щоб зробити досконалими. Бо або смерть батька, або змужнілість, або жорстокість сина зупиняють виховання; Бог же, завжди виховуючи, може зробити досконалими.

а Цей – на користь, щоб нам мати участь у святості Його.

Бог же веде виховання для нашої користі, не для того, щоб отримати від нас що-небудь, але щоб ще більше долучити нас до Його святості, тобто чистоти Його, так, щоб, каже, ми стали здатними до сприйняття благ Його. Отже, виховання є долучення до святості, і цілком природно: бо навертає душу до святого Бога, не дозволяючи їй звертатися до чогось людського.

Євр. 12:11. Всяка кара в теперішній час здається не радістю, а смутком,

Знову від загальної думки взяв привід до переконання і каже: “Всяка кара”, і Божа, і людська, “здається не радістю, а смутком”. Чудово каже: здається, бо насправді не печаль. Бо як була б вона власне печаллю, будучи матір’ю радості? Але стосовно нас, які з невдоволенням ставляться до виховання, сказано: “здається”.

але потім навченим через неї дає мирний плід праведності.

Що означає: “мирний”? – тобто непохитний, легкий, приємний. Бо той, хто сумує, відчуває сум’яття, а той, хто радіє, відчуває якусь легкість і спокій. Це ж – плід правди, бо Бог, будучи праведним, заспокоює там засмучених у цьому віці. Дивись же, що виховання називає тренуванням (γυμνασίαν), тому що воно зміцнює вірян і робить їх немов би атлетами і більш твердими. Отже, для чого ви уникаєте того, що зміцнює душі ваші?

Євр. 12:12. Отож зміцніть опущені руки та ослаблені коліна

Говорить, як до бійців і ратоборців. З писання ж Ісаї (Іс. 35:3) взяв він це, показуючи через метафору найголовніших частин, що всі ослабли душею. Бо руки – символ діяльності, ноги ж – руху. Отже, у того, хто впадає в смуток, спочатку душевні органи, а потім послідовно й тілесні слабшають.

Євр. 12:13. і ходіть прямо ногами вашими (Пор. Притч. 4:26), щоб кульгаве не звернулось, а краще виправилось.

Тут ніби до скороходів говорить, як і вище сказав: “з терпінням будемо проходити”. Отже, каже: “стежки праві зробіть” (у українському перекладі – “ходіть прямо ногами вашими”). “Стезя” ж – або слід колісниці, що біжить, який відбивається на землі (колія, – Прим. ред.), або місце, що знаходиться під ногами тих, хто біжить. Отже, каже, нехай будуть стежки ваші, або шляхи ваші легкими й рівними, тобто нехай не буде нічого грубого й скорботного та нерівного в душах ваших, але прямо, без печалі й легко ходіть, щоб, шкутильгаючи, тобто за природою будучи настроєні занадто малодушно, як іудеї, бо таким є цей народ, або шкутильгаючи стосовно віри в майбутнє, не були примушені блукати, і тому не були б збиті зі шляху ногами вашими, тобто не зробилися б ви зовсім лукавими. Бо той, ким опановує природне або на початку випадково трапилася малодушність, не зміцнюючи себе, але дедалі більше й більше піддаючись їй, зовсім непомітно доходить до крайнього ступеня відчаю, так що звідси важко стає втримати його. Але постарайтеся, щоб скоріше зцілилася кульгавість ваша, тобто якщо ви й досі маєте якесь невір’я, то скоріше виправтеся. Бо хіба місце невір’ю в терплячому? Дивись же, як явно вводить думку про покаяння, і зауваж, що це заради новаціан.

Євр. 12:14. Старайтесь мати мир з усіма

Що вище сказав: “не полишаймо зібрання свого” (Євр. 10:25), – це й тепер робить, приводячи до любові. І переконує бути в мирі не тільки з друзями, а й з ворогами. Бо, каже, “якщо можливо з вашого боку, будьте в мирі з усіма людьми” (Рим. 12:18). Якщо ж матимете такий настрій, то при утисках не будете малодушними. Зверни увагу і на слово “мати”, тобто старайтеся, привертаючи до себе самих, міцно тримати мир і з людьми, що перебувають далеко.

і святість,

Тобто чистоту: якщо хто безшлюбний – зберігаючи дівоцтво; якщо ж у шлюбі, то – цнотливість: не тому, що шлюб є святиня, а тому, що внаслідок законних стосунків зберігає неушкодженою святиню від хрещення.

без якої ніхто не побачить Господа.

Бо ні блудники, ні перелюбники, ні розпещені, ні наложниці чоловіків******* не успадкують Царства Небесного (1Кор. 6:9-10). Як і Господь каже в Євангелії: “блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8).

Євр. 12:15. Пильнуйте, щоб хто не позбувся благодаті Божої,

Подібно до того, як хтось, проходячи довгу дорогу в супроводі безлічі людей, каже: дивіться, щоб хто-небудь не відстав. Бо я намагаюся не про те, тільки, щоб не зблизилися, але щоб ви і за іншими пильнували, тобто навідували, впізнавали, розвідували, що стосується немічних: якби й один виявився останнім, то щоб і ним не нехтували. Віру ж і добру поведінку та майбутні блага називає благодаттю Божою, бо все це від благодаті.

щоб якийсь гіркий корінь, з’явившись, не завдав шкоди,

Це міститься у Повт. 29:18 (Повт. 29:18). Метафору ж він узяв від рослин. Що говорить в іншому місці: “мала закваска заквашує все тісто” (Гал. 5:9), то говорить і тут, щоб хто-небудь лукавий не був допущений на погибель більшості: відріж корінь гіркоти, тобто гріха, щоб не дав паростків, тобто щоб інших не зробив такими самими. А що гріх гіркий, що немає нічого гіршого за гіркий, – це знали ті, хто після скоєння його докоряється совістю. Зауваж, не сказав: гіркий корінь, але: корінь гіркоти; бо гіркий корінь може приносити солодкі плоди, але корінь гіркоти, тобто джерело і причина (цієї самої гіркоти, – Прим. ред.) не може принести колись солодкий плід.

і щоб ним багато хто не осквернився;

Бо, бачачи нечестивих, легкодумні вступають у змагання з ними і в такий спосіб оскверняють душі. Тож нехай будуть вирубані такі корені.

Євр. 12:16. щоб не було між вами якого блудника, або нечестивця, який би, як Ісав, за одну страву відмовився від свого первородства.

Не говорить того, що Ісав був блудником, але тут зупинись: “щоб не було між вами якого блудника”. Бо хоча натякає, що в них дехто з них був бридким, однак не бажає викривати їх, але удавано показує незнання, щоб виправилися. Потім знову сказав: “або нечестивця,… як Ісав”, тобто ненаситного, мирського, того, хто опоганює та зневажає духовне, бо він віддав, до того ж за “одну страву”, дану йому від Бога перевагу першородства (Бут. 25). Це і є “нечестя”, саме зневага до божественного. Тут показує їм, яке зло – недбальство, бо старший, впавши в малодушність і не встоявши проти бажання поїсти, став молодшим.

Євр. 12:17. Бо ви знаєте, що після того він, бажаючи успадкувати благословіння, був відкинутий;

Відкинутий був словами батька свого: “ось, я поставив його господином… що ж я зроблю для тебе, сину мій?” (Бут. 27:37). Деякі ж пояснюють: “був відкинутий” Богом. Отже, по-перше, відкинутий був Богом. Бо Бог був причиною того, що обманутий Ісаак благословив Якова. Що ж стосується відкидання, яке послідувало за цим, коли він просив благословення, – то, треба думати, воно було з боку батька, або в один час і від обох, бо зрозуміло, що і батько відкинув його з волі Божої.

не міг перемінити думок батька, хоча і просив про те із сльозами.

Отже, чи не заперечує Павел тут покаяння? Ні в якому разі. Отже, в якому сенсі каже, що “місце покаяння не знайдете, якби і зі сльозами шукав його”? По-перше, вираз “його” (αὐτήν) розумій не так, що тут потрібно розуміти “покаяння”, але благословення (εὐλογίαν); “місце покаяння не знайдете”, – це в дужках. Бо хіба справа покаяння – казати: “Наближаються дні плачу за батьком моїм, і я вб’ю Якова, брата мого” (Бут. 27:41)? Таким чином, тому “не знайдете покаяння”, що шукав його не так, як належало. Бо якщо він і плакав, то не сльозами покаяння, а – заздрості й ворожнечі, бо він не терпів і не любив зверхності над ним, як і “сум” Каїна не був плодом покаяння, а – заздрості, і він виявився вбивцею. Отже, це має або такий сенс, як я сказав; або: що Павел вельми мудро залякує ще не занепалих, висловлюючи таку думку, що при великих гріхах немає місця покаянню; робить це він з метою страхом уберегти їх від падіння. Коли ж він побачив, що дехто впав, то знову застерігає їх – не впадати у відчай, як і в Посланні до Галатів: “Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос!” (Гал. 4:19). Отже, Павел не заперечує тут покаяння, але захищає віруючих від падіння.

Євр. 12:18. Ви приступили не до гори, відчутної на дотик і палаючої вогнем, не до темряви і мороку та бурі,

Євр. 12:19. не до трубного звуку (пор. Вих. 19:19)

Показує, що якщо не терплять і водночас не вірять в обітниці, то вони набагато більш винні, ніж старозавітні. І дивись, як робить порівняння. Показавши перевагу Нового Завіту над Старим у багатьох відношеннях, як це вже відомо, виставляє тепер і старозавітні великі й чудові події, що були на горі Синай (Повт. 5:22), і показує, що вони нікчемні й не можуть зрівнятися з подіями Нового Завіту. Бо там, каже, багато образів для залякування того народу, який був немовлям. Приєднує також і “вогонь”, щоб відкрити каральну силу Законодавця і щоб Він негайно ж з’явився страшним. “Хмара” і “морок” вказували на значення Старого Завіту, як тіні. Бо якщо той завіт був образом, то зрозуміло, що доки не прийшла істина, образи були неясними, чому й не знали, що вони позначають. Через них же відкривалося невидиме Боже. Бо, каже, хмара – підніжжя ніг Його. Буря ж спонукала безтурботних євреїв до уваги. Труби ж означали ніби присутність царя. Бо це буде і в друге пришестя Христове.

й голосу слів, що його просили ті, які чули, щоб більше не мовилось слово до них,

Бо чули, що говорить Бог, для того, щоб законоположення було гідним віри і щоб не подумали, що це – слова Мойсея. Взагалі ж голос Божий страшний, а Мойсея – слабкий. Тому вони відмовилися слухати Бога, кажучи Мойсеєві: “Говори ти з нами… щоб не говорив з нами Бог” (Вих. 20:19).

Євр. 12:20. бо вони не могли стерпіти того, що було заповідано:

Тобто не могли вони виносити вухами, як страшне, те, що говорив Бог. Отже, вони стали причиною явлення Бога у плоті, щоб зробитися доступним для них.

якщо і звір доторкнеться до гори, буде побитий камінням або уражений стрілою;

Євр. 12:21. і таке жахливе було це видіння,

Показує перевагу Нового Завіту і в цьому. Бо Старий Завіт, не маючи нічого настільки великого, як Новий, був чимось жахливим, так що за ним не можна було і звірові доторкатися до гори (Вих. 19:12), тобто якій-небудь із тих тварин, що були в народу. Новий же Завіт, володіючи всією досконалістю, не містить у собі страшного, навпаки, все – милостиве.

що і Мойсей сказав: я в страсі і трепеті. (Пор. Повт. 9:19)

Якщо ж великий Мойсей, який увійшов у хмару, так почувався, то як народ?

Євр. 12:22. Але ви приступили

Ті не наблизилися, але стояли вдалині: ви ж приступили. Чи не бачиш переваги?

до гори Сіону і до міста Бога живого, до Ієрусалима небесного

Замість Синаю ми маємо уявну гору Сіон і уявне місто Єрусалим, тобто саме небо, а не пустелю, як ті.

і до безлічі Ангелів,

Євр. 12:23. до торжествуючого собору

Замість народу, у нас темрява ангелів, замість страху – радість, що й позначено словом “до торжествуючого”. Бо де торжество, там радість. Отже, це торжество відбувається серед ангелів.

й церкви первістків, написаних на небесах,

Первістками називає віруючих, присвячених Богові, освячених, імена яких у книзі життя, як і Господь говорив учням Своїм: “імена ваші написані на небесах” (Лк. 10:20). А оскільки Бог – Отець усіх, то всі люди – сини Його: первістки ж із них – ті, хто увірував, і гідні усиновлення за перевагою. Або синами називаються і всі взагалі віруючі; первородними ж називаються ті, які догодили Богові і які за слово і за життя удостоїлися бути посланцями Божими.

і до Судді всіх – Бога,

Тут і лякає їх. Бо Він – Суддя всіх, не тільки іудеїв, а й усіх віруючих. Отже, бійтеся цього. Показує разом із цим і ту перевагу їхню перед старозавітними, що ті не винесли й одних слів і не наважилися наблизитися навіть до гори, – а ви ж приступили і до Самого Судді, тобто Христа. “Бо Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові” (Ін. 5:22).

і до духів праведників, які досягли досконалості;

Тобто до душ, які виявилися славними і досконалими перед Богом, очевидно, в силу віри, як він ясно показав: і ви будете з ними з’єднані, коли будете наслідувати їх.

Євр. 12:24. і до Ходатая нового завіту Іісуса,

Не до раба Мойсея, але до Господа нашого Іісуса.

та до Крові кроплення,

Тобто очищення. Бо Кров Христа, що окропила нас, очистила й освятила нас.

яка говорить краще, ніж Авелева.

Хіба кров Авелева говорила? Так. Бо сказано: “голос крові брата твого волає до Мене” (Бут. 4:10). Або що й вище сказано, те й нині говорить, відоме і оспівуване всіма. Але Кров Христа видає світліший і ясніший голос, виголошуючи самим ділом, що Вона всіх освятила. Але й інакше говорить: там, де немає чистої думки, – пробуджує і спонукає висловлюватися. Бо “Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними” (Рим. 8:26). А святий Кирило Єрусалимський так ще зрозумів, що кров Авеля взивала проти вбивства, а Кров Христа просить за нас перед Отцем Його.

Євр. 12:25. Дивіться, не відверніться і ви від промовляючого.

“Не відверніться” через невір’я обітницям Його і відчай. Хто ж “промовляючий”, як не Христос? Бо якщо Кров Його говорить, то тим більше Він Сам.

Коли ті, не послухавши того, хто говорив на землі, не уникли кари,

Чого не уникли? Покарання, погибелі. “Той, хто говорив” же “на землі”, називає Мойсея, або ж і Бога, що зійшов із неба, однак говорив на землі через Мойсея. Бо на горі Синаї Він говорив, тобто розмовляв, міркував і все встановив.

то тим більше не уникнемо ми, якщо відвернемось від Того, Хто говорить з небес,

Тобто Христа, що пророкує з небес, тобто після вознесіння Свого, який дарував нам закон через Духа. Не те сказав, ніби один закон був тоді, а нині інший, але образ законоположення має відмінність. Бо тоді, говорячи на землі, дав закон; тепер же, як сказано, після вознесіння. Тому він був би ще страшнішим. Але не інший був тоді, і не інший нині. Слухай далі його самого.

Євр. 12:26. Котрого голос тоді похитнув землю,

Чи не бачиш, що й тоді той, хто говорив, був Той Самий, Хто й нині пророкує нам з неба. Бо Його голос тоді, під час законодавства, землю хитав.

і Котрий нині дав таке обіцяння: ще раз похитну не тільки землю, але і небо

Про два землетруси ми дізнаємося з Писання: перший був під час дарування закону на Синаї, як Давид каже: “земля вжахнулася” (Пс. 75:9); а другий – під час явлення у плоті Христа. Бо сказано: “стривожився” “весь Єрусалим” (Мф. 2:3) і: “потрясуться… ідоли Єгипетські” (Іс. 19:1). Бо вони були вражені, тобто вони були позбавлені такого стану, щоб обманювати тих, хто їх годує, і сила їх була скинута. Отже, вираз “ще раз” вказує на третє потрясіння, яке трапиться після другого пришестя, або на оновлення під час завершення світу, коли все зміниться, переходячи з тління в нетління. Про це сказано у пророка Аггея (Ог. 2:7).

Євр. 12:27. Слова «ще раз» означають зміну того, що тряслося, як створеного,

Тобто зміну тлінного створіння, яке за природою своєю здатне коливатися; оскільки воно створене, тобто отримало початок буття, то, безсумнівно, має і кінець. Бо все створене отримало початок, а тому, за самою природою своєю, має і кінець. І ангели за природою не нескінченні; безсмертя ж отримали за божественною благодаттю.

щоб зоставалося непохитне.

Тобто майбутні блага. Бо коли зміниться все тлінне, тоді все, призначене праведникам, буде нетлінним і непорушним, таким, що не підлягає жодному “коливанню” або зміні.

Євр. 12:28. Отож ми, приймаючи царство непохитне, будемо берегти благодать,

Оскільки, каже, ми удостоїмося благ, непорушних і непохитних, то й отримаємо таке царство, тут уже приймаючи запоруку його – духовні блага, “будемо берегти благодать”, тобто не будемо сумувати й занепадати духом, а подякуємо тому, хто вже дарував такі й має ще дарувати.

якою будемо служити благоугодно Богові

“Якою” (тобто благодаттю і будемо служити, – Прим. ред.) – подякою. Бо якщо ми вдячні, тоді й служимо благоугодно, ніби знаючи, який у нас Владика. Бо якщо ми не дякуємо і за звільнення від лиха, і за утиски, то й не служимо благоугодно. Який-небудь раб, нарікаючи на пана свого (бо нарікає той, хто не так, як належить, служить йому), хіба благоугодно служить? Тому він і сам в іншому місці говорить: “не нарікайте” (1Кор. 10:10); і ще: “все робіть без нарікання” (Флп. 2:14). За нарікання ж ізраїльтяни померли в пустелі.

з побожністю і страхом,

Тобто не будемо говорити нічого нерозважливого, нічого безсоромного, але нехай і зовнішність виражає повагу до людей і “страх” перед Богом.

Євр. 12:29. тому що Бог наш є вогонь поїдаючий (Повт. 4:24).

Показавши, з одного боку, що старозавітні події навіюють страх, а з іншого – що в Новому Завіті немає нічого такого, – він, щоб вони не ставилися зневажливо до кротості, каже: з благоговінням і страхом подякуймо Богові. Бо душа, піддаючись відчаю під час лиха, втрачає сором. Або: служіння наше має відбуватися з благоговінням і страхом. Бо Бог наш є вогонь, а тому нам повинно мати страх, щоб Він не занапастив нас, як недбайливих і байдужих. Бо каже: нехай будуть сини Ізраїля благоговійні. Це ж приносить їм і втіху, а саме те, що ми маємо такого Бога, Який може винищити ворогів наших.

* * *

^******* Блудниці або ті, що співживуть із чоловіками поза шлюбом, – Прим. ред.

Глава тринадцята

Євр. 13:1. Братолюбність хай перебуває між вами. (Пор. Рим. 12:10)

Євр. 13:2. Гостинності не забувайте,

Не сказав, що ви набули братолюбства й Гостинності: бо вони мали їх, як здавалося; але оскільки перебували в небезпеці від безперервних скорбот полишити піклування про ці чесноти, то каже: “Братолюбність хай перебуває”, нехай буде твердим, і ви не дозволяйте собі уникати її. І гостинності, каже, “не забувайте”. Бо, зазнавши викрадення майна, вони, можливо, поводилися скупо. Або вберігає їх і на майбутній час.

бо через неї деякі, не знаючи, гостинно прийняли Ангелів.

Настільки важлива гостинность, прийняття всіх взагалі і незасудження братів, що Авраму і Лоту випала нагода до прийняття ангелів (Бут. 18-19). “Не знаючи”, тобто не знали, що странники були ангели, втім, прийняли їх з честю. Це і робить їх великими, бо якби вони знали, то в такому разі вони не вчинили б нічого великого.

Євр. 13:3. Пам’ятайте в’язнів, ніби і ви з ними були в кайданах,

Бо той, хто пов’язаний з ким-небудь, хоч би й бажав забути, не може.

і страждаючих, бо й самі знаходитесь у тілі.

“Стражденні” – або в темницях, або в голоді, або в іншому якомусь лихові. Бо хто розмірковує, що і він наділений подібним тілом, захищатиме їх, з одного боку, зі співчуття, а з іншого, з остраху, як би й самому через свою нелюдяність не довелося зазнати таких лих.

Євр. 13:4. Шлюб у всіх хай буде чесний і ложе непорочне;

Дивись, як часто він веде мову про цнотливість. Вище, згадуючи про святість шлюбу (Євр. 12:14), говорив про цю цнотливість, і знову після цього говорить про перелюбників і блудників. Або: і в усіх випадках і в усякий час. Не в лихолітті тільки і не в спокійний час: не в цій тільки частині “чесний”, а в іншій – ні, але цілком нехай буде чесний. Тут же соромляться єретики, які обмовляють шлюб. Бо ось, тому він і називається чесним, що зберігається в цнотливості.

блудників і перелюбників судить Бог.

І тут із загрозою покарання з’єднується заборона блуду, бо судить Бог, тобто засудить. І природно. Бо якщо допускається шлюб, то блудник і перелюбник по справедливості піддається покаранню.

Євр. 13:5. Майте вдачу не сріблолюбну,

Не сказав: нічого не набувайте, але, якщо й маєте, не будьте рабами, а вільно ставтеся до того, що маєте, так, щоб не засмучуватися, коли ви колись позбудетеся чогось із майна, як і вище сказав: “розкрадання маєтку вашого прийняли з радістю” (Євр. 10:34). І взагалі, оскільки багато хто після втрати майна намагається знову набувати його, то, зважаючи на необхідність надавати допомогу іншим, каже: “Майте вдачу не сріблолюбну”. Чому і продовжує.

задовольняючись тим, що є.

Показує, як можна було б бути не сріблолюбними, а саме: якщо ми задовольняємося тим, що в нас є, якщо ми не прагнемо набути чогось понад потрібне й необхідне. Бо хто прагне до придбання більше, ніж потрібно, – той, вочевидь, сріблолюбний.

Бо Сам сказав: не залишу тебе і не покину тебе (Ісус. 1:5;  Бут. 28:15),

Бо, ймовірно, дехто казав: що ж, якщо в нас немає й необхідного? – відповідає, що цього ніколи не може бути, бо Бог вустами Ісаї говорить: не залишу тебе (пор. Іс. 43:2) і, звичайно, не бреше. Але оскільки, ймовірно, ті ж самі з іудеїв говорили: чим теперішнім ми задовольнятися будемо? Ми розграбовані й у нас нічого не залишилося, – каже: можна задовольнятися й тим, що залишилося, хоча б цього було й мало. Бо Бог сказав: не залишу тебе, тобто Я не допущу тебе до цього. Якщо, можливо, апостол і розумів це відносно потрібного, то ти розумій так, що це сказано і відносно всякого діла.

Євр. 13:6. тож ми сміливо говоримо: Господь мені помічник, і не злякаюсь: що зробить мені людина? (Пс. 117:6).

Оскільки це сказав Сам Бог, то, без сумніву, вірно. Отже, знову зухвало скажемо, що хижаки наших маєтків не утрудняють нас.

Євр. 13:7. Пам’ятайте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже,

У цьому переконує і фессалонікійців, щоб надавати їм найбільшу честь (1Сол. 5:13). І як ті наставники робили їх учасниками слова Божого, так і вони за можливості повинні надавати їм допомогу в матеріальних потребах. Щодо цього він натякає їм словом: “пам’ятайте”. Або спонукає їх до наслідування їм.

і, дивлячись на кончину життя їхнього, наслідуйте віру їх.

Тобто, точніше, – спостерігайте. І як учні живописця дивляться на оригінал, так і ви, завжди дивлячись “на кончину”, тобто на кінець їхнього життя, на їхній спосіб життя, який мав добрий кінець, наслідуйте віру їхню. Бо від віри – чисте життя. І якби не вірили в майбутнє, але сумнівалися, то не виявилися б бездоганними в поведінці. Знову лікує малодушність їхню; або говорить про віру в догмати. Отже, продовжує.

Євр. 13:8. Іісус Христос учора і сьогодні і навіки Той же.

Бо, здавалося, дехто спотворював віру і казав, що прийде інший, якого євреї й донині очікують. Отже, каже, що Христос Той самий “учора”, тобто в усі минулі часи, “і сьогодні”, тобто в теперішньому часі, і “навіки”, тобто в майбутні й нескінченні часи, і інший не прийде.Отже, не помиляйтеся .Або: як Він не залишив наставників ваших, але в усьому допомагав їм, так і вам надасть допомогу. Бо Він – один і Той самий.

Євр. 13:9. Вченнями різними й чужими не захоплюйтесь;

“Різними”, то одними, то іншими, і від одних, і від інших, але чужими до правого догмату. Бо вчення може бути “різним”, проте не “чужим”, а тому й нефальшивим. Коли ж вчення різні, тобто від одного – одне, а від іншого – інше, тоді й “чужі”, тобто чужі істини, тоді й треба берегтися. Бо істина проста і має мету одну. Зверни увагу на вираз “не захоплюйтесь”, – говорить нібито про тих легковажних, які і тут і там легко захоплюються.

бо добре благодаттю зміцнювати серця, а не стравами, від яких не одержали користі ті, що займалися ними.

Ось – дивні вчення. Натякає на тих, хто вводить іудейську прихильність до страв. Отже, каже, що “благодаттю”, тобто вірою, нам необхідно затверджуватися і цілком переконуватися, що немає нічого нечистого, але тому, хто вірує, все чисто. Отже, потрібна віра, а не спостереження за стравами. Бо ті, хто “займалися стравами”, тобто ті, хто завжди слідував суворому дотриманню правил щодо їжі, не приносили жодної користі для душі, тому що вони далекі від віри і рабськи служать даремному закону. І взагалі, каже, яку користь вони одержували від спостереження за стравами, коли так були опоганені, що не могли брати участь у жертвоприношеннях.

Євр. 13:10. Ми маємо жертовник, від якого не мають права споживати ті, що служать скінії.

Сказавши, що немає потреби суворо стежити за стравами, щоб не здалося, що наше, чуже спостереження, варте презирства, каже, що і ми маємо спостереження, тільки не щодо цих страв, а щодо жертовника, або безкровної жертви Животворящого Тіла. Бо неможливо первосвященикам старозавітного закону брати участь у цій жертві, поки вони служать скинії, тобто образам закону, скороминущим, таким, що підлягають знищенню, або поки вони служать цьому світові, тому що і народ, як негідний, не брав участі в жертвоприношеннях старозавітного закону.

Євр. 13:11. Так як тіла тварин, кров яких для очищення гріха вносить первосвященник у святилище, спалюються за станом,–

Євр. 13:12. то і Іісус, щоб освятити людей Кров’ю Своєю, постраждав поза воротами.

Показавши, що те, що шанували іудеї, слугувало прообразом нашого шанування, каже, що жертви, в яких не міг брати участь народ, були ніщо; в нашій же жертві не мають участі й архієреї старозавітного закону; бо ті жертви слугували прообразом цієї. Бо як кров тварин, принесених за гріхи народу, первосвященик вносив у святиню, а тіла спалювали за межами табору, так і Христос, постраждавши за гріхи світу, вніс у святилище Свою кров до Отця, як Первосвященик, а тіло ж розп’яли за межами воріт. Отже, здійснюючи спогад про жертву ту, наші первосвященики вносять Кров Господню в наше святилище і на вівтар, як на небо. Тому первосвященикам старозавітного закону не можна споживати від цього вівтаря, як чужинцям і як таким, що не думають про те, що вище за цей світ, а ми ж не такі.

Євр. 13:13. Отож вийдемо до Нього за стан, несучи Його наругу;

Оскільки Іісус Христос постраждав поза воротами, то вийдемо і ми до Нього поза ворота, тобто будемо поза світом, “несучи Його наругу”, зазнаючи одних і тих самих страждань. Він, як засуджений і розбійник, був розіп’ятий поза межами; не посоромимося і ми піти від світу і від розкоші його, хоча б і здавалося це безчестям. Знову переконує їх терпіти образи, або розкрадання, яких завдавали їм іудеї.

Євр. 13:14. бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього.

Доводить необхідність вийти за ворота, тобто зі світу. Бо ми не маємо жодної участі, в цьому світі, бо і він не буде вічно існувати. Отже, нам слід тікати з цього світу і прагнути до майбутнього міста, тобто до неба.

Євр. 13:15. Отож будемо через Нього безустанно приносити Богові жертву хвали, тобто плід уст, що прославляють ім’я Його.

Через Нього, як через Первосвященика по плоті, ми приносимо Отцеві жертву хваління, тобто Євхаристію. Бо ми дякуємо Отцю за те, що Він дарував Сина Свого заради нашого освячення. Це ж – заради немічних. Що Син має благодать, – очевидно з того, що Він має з Отцем рівну честь. “Щоб усі, – каже, – шанували Сина, як шанують Отця” (Ін. 5:23). Отже, сама Євхаристія – “плід уст, що прославляють ім’я Його”. Тому первосвященики старозавітного закону і не можуть брати участь у цій жертві. Бо ті, які зовсім не були освячені Христовою Кров’ю, не можуть благодарити за неї, бо перебувають у тому ж самому невір’ї. Дивись же, як знову спонукає їх до благодаріння, а не нарікати і не казати через малодушність чогось зухвалого і нахабного.

Євр. 13:16. Не забувайте також добродійності і спілкування,

Де ті, хто виправдовуються бідністю і тому не подають милостині? Нехай послухають, що Павел переконує найбідніших, розграбованих, не забувати милостині. Її ж він називає “спілкуванням”, а з якої причини, – ми часто говорили.

бо такі жертви благоугодні Богу.

Жертви благодаріння і благотворіння. Бо ясно, що благодарний – і щедрий, бо він знає, яких удостоїться благ.

Євр. 13:17. Слухайте наставників ваших

Йдеться про єпископів. Спочатку похваливши їх і назвавши вірними й гідними наслідування з боку тих, хто дивиться на них, потім продовжує: “слухайте”. Що ж? Чи не необхідно слухатися всякого начальника, хоч би він був і злим? У якому ти сенсі кажеш: злий? Якщо щодо віри, то тікай від нього, хоч би він був ангелом з небес. Якщо ж він – злий по життю, то слухайся його. “отож все, чого вони кажуть дотримуватися, дотримуйтеся і робіть; а по ділах їхніх не робіть” (Мф. 23:3). Щодо ж зіпсованих у вірі каже: “вченнями різними і чужими не захоплюйтеся”. Отже, чому ж? Тому що той, хто погано чинить, можливо, іншим не порадить жити погано, бо і сам він соромиться поганих справ, зрозуміло це і з того, що він всіляко намагається приховувати свої справи; злий же по вірі навіє свій спосіб думок і народу.

і будьте покірні,

Висловом “будьте покірні” він вказує на таку сильну покору, щоб, якщо буде потрібно, вони послужили їм справою.

бо вони постійно дбають про душі ваші, як зобов’язані дати звіт;

Нехай чують наставники, що, як народ повинен підкорятися, так і священик повинен невсипуще піклуватися про народ, бо йому належить дати звіт за їхні гріхи.

щоб вони робили це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас некорисно.

Якщо ти підкоряєшся, каже, і догоджаєш наставникові своєму, то ти полегшуєш для нього тягар турботи про тебе, бо він радіє твоїй покорі. Якщо ж чиниш безсоромно, то хоча він і в такому разі буде піклуватися про душу твою, але якщо тільки ти не загладиш своєї непокори, він буде зітхати за тебе перед Богом, що для тебе марно. Дивись же, наставнику він не дозволяє нічим іншим захиститися, як тільки зітханням. І хоча це непомітно вселяє в нього (наставника, – Прим. ред.) дух лагідності, але проти того, невиправного, такого, що обурює грізного месника Бога (тобто проти того грішника, що обурює гнів Бога, – Прим. ред.), Він (тобто Бог, – Прим. ред.) розпалює страшний вогонь покарання. Тому ти, неслухняний наставникові, не повинен зневажати його за те, що він зітхає, але більше повинен боятися того, що він віддає тебе Богові.

Євр. 13:18. Моліться за нас, бо ми впевнені, що маємо добру совість,

Оскільки дехто обмовляв апостола, ніби він навчає відступу від закону, то тому багато хто з євреїв вороже ставився до нього. Тому він не позначив імені свого на початку послання, бо вони не могли навіть і чути про нього. Отже, захищаючись перед ними, насамперед просить їх молитися за нього, чого ми зазвичай просимо від друзів; потім розкриває і свою невинність. Бо між усіма, не тільки серед язичників, а й у вас, ми нічого не робили з лицемірством, совість наша чиста, і ми знаємо, що не задумували зла проти вас, не зробили нічого поганого вам, не обмовили вас.

тому що в усьому бажаємо поводитися чесно.

Тобто намагаючись проводити життя обережно і безпорочно. І те саме, що я кажу, що закон не має сили, – це не мова ворога і неприятеля. Бо я радше запроваджую виконання закону і показую, що “тінь” одержала кінець. Отже, хіба це – відступ? Хіба я вам не благодійник, коли веду вас до досконалості, цілковито відводячи від тіні та немовлячого настрою?

Євр. 13:19. Особливо ж прошу робити це, щоб я скоріше був повернений вам.

Бажати їм так тепло і з усією турботою молитися про те, щоб швидше повернутися до них, – це походило від сильної любові до них. Водночас показує, що він покладається на совість, і тому звертається до них. Цього він не зробив би, якби відчував у своїй совісті щось погане.

Євр. 13:20. Бог же миру,

Насамперед попросивши в них молитов і вшанувавши їх цим, потім уже й сам молиться за них. Так як, каже, Бог є Бог миру, то ви не повинні обурюватися проти мене, і до того ж по одному тільки слуху.

Котрий підняв з мертвих Пастиря овець великого

Впроваджує їм вчення про воскресіння, користуючись пророцтвом Ісаї (Іс. 10). А оскільки є й інші пастирі, – малі, то сказав: “великого”. Бо пророки – це багато вчителів, але Христос – наставник один для всіх.

Кров’ю завіту вічного, Господа нашого Іісуса Христа,

Тобто воскресив Його з мертвих після Його смерті і після вилиття Його Крові, так що Він дав нам завіт, який не підлягає, як завіт закону, скасуванню, але вічний. Бо і так воздвиг Його з мертвих із Кров’ю вічного завіту. Бо після воскресіння Він дарував нам Кров Свою в завіті. Бо якби Він не воскрес, то Кров Його не служила б нам завітом.

Євр. 13:21. хай вдосконалить вас у всякому доброму ділі,

Показує, що вони мали добрі діла, потребували тільки того, щоб вдосконалюватися в них. Про це він і молиться за них. Дивись, що ми самі спершу повинні почати, а потім просити досконалості від Бога.

на виконання волі Його,

Хто вдосконалився у всякому доброму ділі, той і творить волю Божу, а не той, хто наполовину робить добро.

роблячи у вас благоугодне Йому через Іісуса Христа. Йому слава на віки вічні! Амінь.

Отже, коли ми робимо добро, то це робить у нас Бог через Іісуса Христа, тобто того, хто є як Ходатай і Виконавець. Бо якщо Він здійснив наше спасіння на початку, то що дивного і в тому, якщо Він і під час удосконалення в чеснотах є Посередником і виконує в нас волю Отця, Сам зміцнюючи нас і вдихаючи в нас сили до здійснення добрих діл? До слова ж “благоугодне” він додав: “Йому”. Бо ми тоді дійсно догоджаємо, коли виявляємося добрими перед Богом, а не тоді, коли – перед людьми. І Давид каже: “за чистоту рук моїх перед очима Його” (Пс. 17:25); і Ісая: “видаліть злі діяння ваші від очей Моїх” (Іс. 1:16).

Євр. 13:22. Прошу вас, браття, прийміть це слово повчання;

Чи не бачиш? пропонує їм те, чого нікому не запропонував. Не каже ж: “переконання”, але “повчання”, тобто заохочення, підбадьорення до терпіння, так як він промову свою звертав до тих, хто зазнав гоніння.

я ж небагато і написав вам.

Незважаючи на те, що він так багато сказав, він усе-таки каже: “не багато”, звичайно, порівняно з тим, що він бажав сказати. Ніби так говорить їм тут: хоча ви й малодушні, підтримайте мене, бо не повинен хто-небудь відмовитися через те, що багато сказано, хоча, як ми бачимо, це й буває серед малодушних. Бо вони не виносять довгої промови.

Євр. 13:23. Знайте, що брат наш Тимофій визволений,

До Тимофія вони не особливо вороже ставилися, тому він і поставив його на першому місці. Звідки ж він був звільнений? Або був у в’язниці, і був звільнений, або відпущений був з Афін, оскільки він був там (пор. Флп. 2:19).

і я разом з ним, якщо він скоро прийде, побачу вас.

І цього достатньо для того, щоб переконати їх залишити ворожнечу до нього, коли він готовий прийти з учнем. Можливо, це і сталося, і він подорожував до Іудеї з Риму. Бо вперше він був звільнений Нероном, як і сказали ми у вступі до цього послання.

Євр. 13:24. Вітайте всіх наставників ваших і всіх святих.

Дивись, яку честь він надає їм, якщо навіть наставників вітає через них: бо скоріше йому належало написати послання наставникам і через них вітати тих, ким вони керують: цим він вельми мудро лікує особливо немічних.

Вітають вас італійські.

Я так прив’язаний до вас, що не тільки я один вітаю вас, але таку прихильність до вас вселяю й іншим, тож і ті, незважаючи на таку далеку відстань, люблять вас, і тому вітають.

Євр. 13:25.  Благодать з усіма вами. Амінь.

Оскільки “благодать” – щось загальне, то він і просить її взагалі ” усім” – і наставникам, і керованим. Що ж таке благодать? Відпущення гріхів, очищення, спілкування Духа. Як же вона могла б бути з вами? Якщо не будете нехтувати нею і якщо будете проводити життя гідно її. Бо вона перебуває з нами, коли ми робимо добрі справи; вона ж відлітає, коли ми живемо не за заповіддю Того, Хто подав нам її. Але, пізнаючи благодать і те, що через неї отримали, не будемо ображати у своєму житті Того, Хто дарував нам настільки великі блага; але, прославляючи Його добрими справами і показуючи, що Він послав благодать цю не на невдячних і невизнаних, опануємо її в душах наших силою Самого Христа – Благодійника душ наших. З Ним слава Отцю, разом зі Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Предисловие

Святой Павел был апостолом язычников, как он и сам говорит об этом в Послании к Римлянам (Рим. 11:13-14). Ибо евреи не терпели его проповеди к ним и были враждебны к нему более, чем к прочим апостолам, так как он своим неожиданным обращением доказал непобедимую силу Христа, привлекшую к Нему такого сильного гонителя. Но в том и состоит великое доказательство истины евангельской проповеди, что Павел, самый строгий ревнитель закона, внезапно обратился ко Христу. Посему евреи сильно враждовали против него и даже не могли слышать его голоса. Впрочем, и уверовавшие из евреев не совсем внимательно относились к нему, так как он совершенно отвлекал от закона и освобождал от обрезания. Тем не менее хотя он и послан был проповедником к язычникам, однако пишет и к евреям. Ибо, как не велено было ему крестить, однако он крестил, потому что это и не было запрещено ему: так точно, делая сверх должного, он посылает это Послание к Евреям, ибо он сильно заботился о тех, за которых молился даже быть отлученным (Рим. 9:3). Он пишет послание к живущим в Палестине и в Иерусалиме. Ибо от неверующих евреев они лишаемы были имущества и подвергаемы были бесчисленным бедствиям. Вот почему апостол сильно заботился также о милостыне для них, побуждая к этому и коринфян, и македонян. И, разделивши с Петром проповедь, бедных верующих евреев, живущих в Иерусалиме, он делает общими. Итак, по необходимости пишет к ним, ободряя их, падающих духом. Ибо они сильно смущены были оскорблениями от своих единоплеменников, которые самовластно распоряжались в Иерусалиме и имели власть судить и ввергать в темницу тех, кого хотели. Это он и показывает, говоря: «укрепите опустившиеся руки и ослабевшие колени» (Євр. 12:12). Будучи иудеями и зная, что отцы их при жизни пользовались благами, они сильно падали духом, ни от кого не получая облегчения. Поэтому также апостол много беседует в этом послании о вере и о святых от вечности, еще не получивших благ, делая этим два внушения: первое, чтобы великодушно переносить все случающееся; второе, чтобы несомненно ожидать воздаяния. Ибо не презрит Господь святых от века; следовательно, и вы тогда получите свое. Много также говорит апостол о Ветхом и Новом Завете и показывает, что закон не имеет уже важного значения; ибо хотя храм еще стоял, но дает понять, что это будет до определенного времени и что наше учение истинно. Апостол пишет послание из Италии. Это послание древнее Второго Послания к Тимофею. В том послании указывается на то, что жизнь его приходит к концу: «Ибо я уже становлюсь жертвою, и время моего отшествия настало» (2Тим. 4:6). В этом же он обещает евреям, что увидится с ними. «Знайте, – говорит, – что брат наш Тимофей освобожден, и я вместе с ним, если он скоро придет, увижу вас» (Євр. 13:23). Вероятно, это случилось. Ибо два года он провел в Риме в узах, потом был отпущен, как об этом и сам он ясно говорит: «При первом моем ответе никого не было со мною…» (2Тим. 4:16) и: …избавился из уст льва (ср. 2Тим. 4:17), очевидно, Нерона. Затем он ходил в Испанию, где, может быть, видел и евреев. После того он опять прибыл в Рим, где и был лишен жизни по приказанию Нерона.

 

Глава первая

Євр. 1:1. Бог, многократно и многообразно говоривший издревле отцам в пророках,

Так как они, то есть евреи, были изнурены бедствиями и считали себя оставленными Богом и не удостаиваемыми от Него того попечения, какого удостаивались и отцы их, то апостол показывает противное: вы, говорит, получили бо́льшую благодать, чем те. К тем он посылал пророков, а к вам Своего Сына. Что же означают слова его: «многократно и многообразно»? Это вместо: различно и во многих видах. «Я», говорил Бог, «говорил к пророкам и умножал видения» (Ос. 12:10). Зачем же вам негодовать и малодушествовать, если вы удостоены несравненно большего?

Євр. 1:2. в последние дни сии говорил нам в Сыне,

И этим он еще ободряет их, говоря: конец близок. Ибо изнуренный подвигом немного отдыхает, когда услышит о конце подвига. Также нечто другое он дает понять словами «в последние дни». Когда, говорит, не осталось времени для исправления, когда мы были наказываемы, когда отчаялись, когда оскудели духовные дарования, тогда мы и получили большее. «В Сыне» – вместо: чрез Сына. Заметь, это против тех, которые говорят, что предлог «в» прилагается только к Святому Духу. Почему же не сказал: «говорил» нам Христос? отчасти потому, что они были слабы и не могли еще слышать о Христе; отчасти показывая этим, что Ветхий и Новый Завет – дело одного и Того же Бога. Обрати внимание и на слово «нам». Здесь он объединяет и сравнивает с учениками как их, так и себя. Хотя не им говорил, но апостолам, а чрез них и прочим, однако он возвышает дело и показывает, что и им говорил, и это – для утешения.

Євр. 1:2. Которого поставил наследником всего,

То есть сделал Его Господом всего мира. Уже не Иаков – часть Господня, но все. Сказал: «наследником», показывая этим как истинность сыновства, так и неотъемлемость господства. Как же Он сделал Его Господом? По человечеству, как и во втором псалме говорит: «проси у Меня, и дам народы в наследие Тебе» (Пс. 2:8). О каком господстве говорит здесь? О господстве над подчиняющимися добровольно, то есть свободно. Ибо это господство дано было Сыну, как человеку, когда Он всеми был признан. Власть же по природе и власть над неохотно подчиняющимися Он имел прежде всех веков, как и сказано: «все служит Тебе» (Пс. 118:91).

Євр. 1:2. чрез Которого и веки сотворил.

Сказав о плоти Сына, образовавшейся во времени, наконец апостол возводит тебя и на высоту предвечного Его Божества. Где те, которые говорят: было время, когда Его не было? Он Сам создал века; как же были века, когда Его не было? Так как Отец виновник Сына, то справедливо, что Он виновник и всего, что произошло от Сына. Поэтому апостол говорит: чрез Него. Ибо Отец является делающим потому, что Он родил Сына-Творца. Здесь поражается и Савеллий, так как говорится о двух лицах. Получает смертельный удар и Павел Самосатский, который называет Сына не вечным, а получившим начало от Марии. Этим местом побивается также и Арий, хотя и не слишком сильно: он приписывает выражению «чрез Которого» значение некоторой помощи, называя Сына помощником Отцу. Но следующие по порядку слова поражают и Ария.

Євр. 1:3. Сей, будучи сияние славы

Восшел на самую высоту хвалебной речи о Сыне, и называет Его «сиянием славы», чтобы ты знал, что Он из Него, бесстрастно, без уменьшения или унижения, одного и того же существа, то есть Свет от Света. Ибо Он просветил и наши души, и Сам показал Отца. Посему и сказал: «Я свет миру» (Ін. 8:12), потому что вместе с Ним светил от вечности; ибо сияние светит одновременно с сияющим. И солнце не бывает видимо когда-нибудь отдельно от сияния, и Отец немыслим без Сына. Посему, когда услышишь ариан говорящих, что если Сын из Отца, – значит, после Него, то скажи им, что и сияние от солнца, однако не после него, ибо в одно время и солнце и сияние.

и образ ипостаси Его

Сказав: «сияние», и чрез это показав единосущие и совечность Сына с Отцом, снова, так как сияние не самостоятельно, апостол устраняет из этого примера неуместную мысль, чтобы ты не принял сторону Маркелла и Савеллия, которые говорят, что Сын не может быть в собственной ипостаси при Отце. Посему и говорит: «и образ (χαρακτήρ) ипостаси Его»; это значит: как Отец самостоятелен и не имеет ни в ком нужды для совершенства, так и Сын. После того, как показал совершенное во всем сходство, этими словами апостол показывает также и особенный образ (χαρακτήρα) первообраза. Ибо образ есть нечто иное при сравнении с первообразом, как существующий сам по себе, хотя и до безразличия подобный первому. Григорий Нисский говорит: как чрез «сияние» показал общность Сына с Отцом, так чрез «образ» – равенство их. Ибо ум, постигший величие ипостаси, чрез видимый образ может, во всяком случае, измерять и ипостась. Ибо не превышает ипостаси образ, чтобы не быть безыпостасным настолько, насколько превысит; и ипостась не больше образа: в противном случае та часть была не отображенной. Сказав подобным образом и в другом месте, что Сын существует “во образе (ἐν μορφῇ) Божии» (Флп. 2:6), апостол дает нам понять это же самое, именно, что μορφή означает ипостась, а χαρακτήρ означает Господа, созерцаемого в этом образе (ἐν μορφῄ). Во всяком случае, апостол показывает равенство Сына со Отцом. Ибо в образе μορφή усматривается величие Отца, нисколько не превышающее этот образ, так как, в самом деле, было бы безобразно и некрасиво то, что выступало бы из образа, чего об Отце мыслить неуместно. Если же таково величие Отца, каков и образ – μορφή, а отобраз – χαρακτήρ равен образу – μορφή, то и отобраз¹ – χαρακτήρ имеет такое же величие, какое усматривается в образе – μορφή – Божием.

и держа все словом силы Своей,

Прежде ты останавливался на выражении «чрез Которого» (δι᾿ οὗ) и считал Сына как бы помощником Отцу; слушай теперь, если можешь понять, как Павел приписывает здесь власть Сыну. Не сказал: «держа силой», но «словом силы», то есть словом, полным силы, показывающим Его могущество. Ибо как говоришь, что Отец сказал: «да будет свет. И стал свет» (Бут. 1:3); так и Сын словом держит все, то есть всем управляет и все содержит. Гораздо же важнее приведения всего в бытие сохранение противоборствующего между собой и стремящегося обратиться в небытие. Не сказал: управляя, но: «держа» – эта метафора заимствована от движущих что-нибудь и обращающих одним пальцем. Такую великую и чрезвычайную тяжесть творения Он носит как ничто, одним только всемогущим словом. Ибо не бессильно слово у Бога, как у нас. После стольких ересей, опровергаемых в самом начале послания, как осмеливаются некоторые отвергать его, как будто не принадлежащее Павлу, на основании того, что стиль его отличается от стиля других посланий? Необходимо им убедиться, что высота мыслей и неотразимая их сила принадлежит не кому другому, как Павлу, имеющему в себе говорящего Христа. Если же они соблазняются стилем речи, то пусть узнают, что Павел написал послание на еврейском языке, так как говорил с евреями; на греческий же язык оно было переведено, как некоторые думают, Лукой, или, как другие полагают, Климентом, стиль которого оно, действительно, больше и сохраняет. Посему отнимающие это послание у Павла делают, так сказать, подобную же ошибку, как если бы они отнимали Павла у Христа.

Євр. 1:3. совершив Собою очищение грехов наших,

Сказав о величии Божественности Слова, говорит и о попечении Его о людях чрез воплощение, что гораздо важнее, чем держать все. Здесь он представляет два доказательства: одно – в том, что Он очистил грехи наши, другое – в том, что сделал это «Собою». И во многих местах апостол восхищается тем что совершено Самим Сыном. Ибо чрез крест и смерть, которую Он подъял, очистил нас, не только как безгрешный, умерший за наше прегрешение, понесший наказание, которому Сам не подлежал, и освободивший вообще природу от осуждения за грех Адама, но и как давший нам крещение, подобие смерти Его, чрез которое мы, крещаемые, получаем всякий раз отпущение грехов, перешедших к нам от предков, и силу к тому, чтобы в остальное время не поддаваться легко греху.

Євр. 1:3. воссел одесную (престола) величия на высоте,

Напомнив о кресте, ведет речь о воскресении и вознесении Господа. Не сказал: повелено Ему сесть, но «воссел» и «одесную», и «на высоте». Это не значит, что Бог ограничивается местом, но для того сказано, что показать равночестность Его с Отцом. Ибо Он достиг самого престола Отчего, и как Отец есть «на высоте», так точно и Он. Если же кто-нибудь скажет: однако написано: «сказал Господь Господу моему: седи одесную Меня» (Пс. 109:1); то скажем на это, во-первых, что не сказал: повелел, но: «сказал». Потом, чтобы ты не подумал, что Он не имеет начала и причины в Боге Отце, для этого так образно и выражена речь.

Євр. 1:4. будучи столько превосходнее Ангелов, сколько славнейшее пред ними наследовал имя.

В начале послания сравнивал Его с пророками по причине немощи слушающих, теперь, продолжая, поставляет Его выше ангелов, мало-помалу приводя слушателей к истине. Слово «будучи» употреблено вместо: явившись, как и Иоанн говорит: «Идущий за мною стал впереди меня» (Ін. 1:15), то есть явился почетнее меня. Ведь он говорит здесь не о природе Его по существу. По плоти, без сомнения, сказано: «наследовал», потому что как Бог Слово Он имел это имя всегда. Точно так же и мы говорим о человеке и низкое, и высокое, как например, если скажем: великое дело – человек, мы называем все, что есть в нем лучшего; если же скажем; человек – земля и пепел, – назовем все худшее. Так точно и о Господе иногда мы говорим все, что относится к свойствам Божества, а иногда – к свойствам плоти.

Євр. 1:5. Ибо кому когда из Ангелов сказал Бог: Ты Сын Мой, Я ныне родил Тебя? (ср. Пс. 2:7)

Откуда, говорит, видно, что Он лучше ангелов? Из имени Его: имя Сын означает истинное рождение, то есть что Он из Него. Если Он Сын по благодати, то ниже ангелов. Выражение «Я ныне родил Тебя» означает не что иное, как то, что Он от начала, с которого и Отец. Как выражение: «сый» («сущий») употребляется о Боге в настоящем времени, потому что оно более всего прилично Ему: так точно и выражение: «ныне». Впрочем, некоторые считали, что слова «Я ныне родил Тебя» сказаны не о предвечном рождении, а о рождении Его по плоти. Ибо и оно было свыше: от Святого Духа, по благословению Отца.

Євр. 1:5. И еще: Я буду Ему Отцем, и Он будет Мне Сыном? (ср. 2Сам. 7:14)

Это, очевидно, сказано в отношении плоти. Ибо, когда Он принял ее, то уже все подобное без опасения говорится о Нем. Итак, воспринятая природа унаследовала подлинное имя Сына, которое имело Слово, соединившись с ней, так как она ипостасна в Нем, как и ангел сказал: «и рождаемое Святое наречется Сыном Божиим» (Лк. 1:35), и еще: «Он будет велик и наречется Сыном Всевышнего» (Лк. 1:32). Этого никто не получил из ангелов. Если же некоторые из праведников и называются сынами Божиими, то по благодати; а у Христа не так: у Него сыновство по ипостасному тождеству с воспринятой Им человеческой плотью.

Євр. 1:6. Также, когда вводит Первородного во вселенную, говорит:

Христос называет Свое пришествие во плоти исходом, например, когда говорит: «вышел сеятель сеять» (Мф. 13:3), и еще: «Я исшел от Отца» (Ін. 16:28). И справедливо, Ибо мы были вне Бога, и Он, сойдя к нам как посланник, живя с нами и очищая нас, примирил с Царем. А Павел теперь называет пришествие Его входом, взяв это переносное выражение из примера наследников, получающих в наследство какое-либо имущество. Ибо это и означает выражение: «вводит», когда Отец вручил Сыну вселенную; Ибо тогда Он принял ее, добровольно подчинившуюся, в свое владение, когда и был познан. Вводится же не иначе, как во плоти. Ибо Он как Бог Слово «в мире был, и мир чрез Него на́чал быть» (Ін. 1:10). Отца он представляет вводящим Сына, что бы сделать речь приятной. Григорий же Нисский и святой Кирилл так поняли выражение «вводит», что до воплощения Он не имел ничего общего с творением, будучи как Бог бестелесен; когда же воплотился, тогда, приобщившись твари, поскольку тварное соединил в Себе, Он, как говорится, и был введен в творение.

и да поклонятся Ему все Ангелы Божии. (ср. Пс. 96:7)

Очевидно, поклонятся Тому, Который принял плоть. Здесь показывает также, что настолько Он превосходнее ангелов, насколько владыка превосходнее рабов, подобно тому, как если бы кто, вводя кого-нибудь в дом, повелел предстоящим там тотчас поклониться ему.

Євр. 1:7. Об Ангелах сказано: Ты творишь Ангелами Своими духов и служителями Своими пламенеющий огонь. (ср. Пс. 103:4)

Вот величайшее между ними различие: они созданы, а Он не создан. Выражение «Ты творишь» означает приведение из небытия в бытие. Не пред одними только ангелами Он имеет превосходство, но и пред всеми служебными силами. Не сказал: сотворил, но «творишь», то есть сохраняя Словом, которым они сотворены. Такое же выражение в Евангелии: «Отец Мой доныне делает» (Ін. 5:17), то есть содержит все, сотворенное и оконченное уже, и сохраняет для того, чтобы довести до совершенства.

Євр. 1:8. А о Сыне: престол Твой, Боже, в век века; (ср. Пс. 44:7)

Ангелы, говорит, создания и творения, ибо о них сказано: «Ты творишь». А Сын не творение: о Нем не сказано: «Ты творишь»; но Царь, Владыка, Бог, Престол усвояется Ему, что служит знаком Царствия, и престол вечный. Это против Павла Самосатского, представляющего простым человеком истинного Бога и вечного Царя; и против Ария.

жезл царствия Твоего – жезл правоты.

Вот и другой знак царствия.

Євр. 1:9. Ты возлюбил правду и возненавидел беззаконие,

Эти слова относятся к Нему как воплотившемуся Богу Слову, так как с принятием плоти Он уничижил Себя.

посему помазал Тебя, Боже, Бог Твой елеем радости более соучастников Твоих.

Это против иудеев, и Савеллия, и Маркелла, так как указывает на два лица, говоря: Бог и Бог. И против маркионитов, думающих, что Сын не принял плоти, потому что не божество помазуется, а человечество. Посему говорит: «Боже, помазал Тебя Бог», то есть Отец Твой по Божественности, и Бог по плоти. «Елеем радости», то есть Духом Святым, предпочтительно пред прочими людьми. Ибо «не мерою» Христос получил «Духа» (Ін. 3:34), не как бессильный, но помазан был всею полнотой как помазания, так и Помазующего. Причастники Его – все духовные, как освященные тем же самым причастием. И те, которые, будучи совершенны в законе и духовны, получили Духа по вере во Христа. Почему и названы помазанниками, как например: «не прикасайтесь к помазанным Моим» (Пс. 104:15). Гораздо же известнее те причастники Христа по благодати, которые приобщились Его смерти в крещении и помазаны Духом, Который называется «елеем радости». Который освободил нас от печали по грехам и сделал для нас то, что мы утешаемся надеждой на будущие блага. Что имя «Бог» стоит вместо: о, Боже! (ώ θεέ), – достоверным свидетелем служит враг Симмах, издавший так: «сего ради помазал Тя, Боже, Бог Твой елеем радости паче друзей Твоих». Заметь же, что словом «Боже», с артиклем, сказано о Сыне ради тех, которые говорят, что выражение «и Слово было Бог» (Ін. 1:1), в котором слово «Бог» без артикля, представляет Его не собственно Богом².

Євр. 1:10. И: в начале Ты, Господи, основал землю, и небеса – дело рук Твоих; (ср. Пс. 101:26)

Дабы ты, слыша слова: «когда вводит Первородного во вселенную», не подумал, что это дар, данный Ему впоследствии от Отца, показывает теперь, что Он Творец вселенной не в последнее время, но издревле. Это также против Павла Самосатского, и утверждает, что Христос, – прежде Марии, так как Он Творец твари. И против Ария, считающего Его помощником или лучше орудием, так как выше было сказано: «чрез Которого и веки сотворил» (Євр. 1:2). Вот здесь Он и представляется Творцом. Смотри, как соединяются вместе учение о несозданном существе и учение о домостроительстве, и иногда по причине первого – высокое, и иногда по причине второго – низкое.

Євр. 1:11. они погибнут, а Ты пребываешь; и все обветшают,

Євр. 1:12. как риза, и как одежду свернешь их, и изменятся; но Ты тот же, и лета Твои не кончатся. (ср. Пс. 101:27-28)

Внушает нечто важнейшее, чем творение, именно, изменение мира. Все изменится из тления в нетление, и так легко, как если бы кто свернул одежду. Если же так легко он совершит изменение и преобразование мира в лучшее, то мог ли Он при первоначальном образовании мира иметь нужду в ком-нибудь другом? Немалое утешение здесь для бедствующих верующих – знать, что дело не останется в таком состоянии, но получит преобразование, что Тот, Кого они почитают, живет и всегда будет жить. Ибо «лета Твои не кончатся».

Євр. 1:13. Кому когда из Ангелов сказал Бог: седи одесную Меня, доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих? (ср. Пс. 109:1)

Вот он опять ободряет их; и подлинно, не будут ли поражены враги их, а враги их также враги и Христа. Не потому, что Сын бессилен, говорится, что Отец покорит врагов, ибо Сын, Который будет судить там, тем более мог бы воздать им здесь, но чтобы показать, какой честью Отец почтил Сына. Что Отец гневается на врагов Сына, не знак ли это чести? Не знак ли это великой любви к Сыну? Об этом же пространнее сказано в Первом послании к Коринфянам

Євр. 1:14. Не все ли они суть служебные духи, посылаемые на служение для тех, которые имеют наследовать спасение?

Возвышает умы слушателей, показывая великое попечение о нас Божие, если даже ангелов, превосходящих нас, поставил Он служить нашему спасению. Кажется, также нападает на некоторых, воздающих сверхдолжное почитание ангелам, и в особенности на всех вообще евреев, преданных данному чрез ангелов закону и служению их в нем, даже предпочитающих их Христу. Итак, говорит, не служите им, ибо они сослужители наши. Посмотри какое небольшое различие полагает он между тварями; хотя большое расстояние между ангелами и людьми, однако он поставил их близ нас, ибо твари не много возвышаются над тварями. Послужили же ангелы много и в Ветхом и в Новом Завете: когда помогали Иосифу советом (Мф. 1:24), когда благовестили пастырям, когда сидели при гробе и возвещали воскресение Христово и когда поучали, что Он придет таким же образом, как и вознесся. Ангел являлся Корнилию (Деян.11:13), Филиппу (Деян.8:26), Петру в темнице (Деян.12:7), и вообще бесчисленное множество таких примеров. Заметь, что ангельское дело – служить спасению людей, больше же делу Самого Христа. Посему не должно пренебрегать таким служением.

* * *

¹ Можно перевести как отпечаток. – Прим. ред.

² Комментарии относятся к греческому оригиналу. – Прим. ред.

 

Глава вторая

Євр. 2:1. Посему мы должны быть особенно внимательны к слышанному,

Так как, говорит, настолько велико превосходство говорившего нам Сына пред пророками и ангелами, служителями Ветхого Завета, то сказанному Им должно внимать больше, чем закону. Но прямо он не сказал этого, чтобы не поразить их в начале; он предоставил им делать заключение об этом из последующего. Говорит это, не сравнивая Ветхий Завет с Новым, – нет, но против мнения тех, которые с большой славой отзываются о Ветхом Завете и пренебрегают Новым.

чтобы не отпасть. (μή ποτέ παραρρυῶμεν)

То есть, чтобы нам не погибнуть. Выражение заимствовал из Притчей: «сын мой», говорит Премудрый, «не упускай» (μὴ παραρρύης) (Притч. 3:21), выражая и легкость отпадения, и тяжесть погибели. Ибо отпадшее трудно восстановить.

Євр. 2:2. Ибо, если через Ангелов возвещенное слово было твердо,

Вот он открывает свое желание. Под словом, сказанным чрез ангелов, нужно разуметь или Десять Заповедей, ибо справедливо, что тогда присутствовали ангелы, которым вверен был еврейский народ, они и производили трубные звуки, огонь, мрак и прочее, как говорится в Послании к Галатам: «преподан через Ангелов» (Гал. 3:19), и в другом месте: «которые приняли закон при служении Ангелов» (Деян.7:53); или под словом должно разуметь все повеления в Ветхом Завете, преподанные чрез ангелов, как например, на месте плача во время судей, при Сампсоне (Суд. 2:1,13:3). Поэтому и не сказал: «закон», но: «слово», чтобы обозначить это. Итак, все это «твердо», то есть было истинно и угрозы приведены в исполнение, и ничего из этого не пропало.

и всякое преступление и непослушание получало праведное воздаяние,

Не так, чтобы одно получило, а другое нет; но «всякое», и ничто не осталось ненаказанным. Наказание называет воздаянием, и хотя это слово употребляется в хорошем смысле, но апостол не заботится о выражениях.

Євр. 2:3. то как мы избежим, вознерадев о толиком спасении,

Там «слово», здесь «спасение». Если и там было спасение, то не великое: избавлялись от неприятелей, и получали земные блага; здесь же далеко большее. Поэтому и сказал: «о толиком». Ибо разрушение смерти, погибель демонов, Царство Небесное – все это приходит вам по слову Сына.

которое, быв сначала проповедано Господом, в нас утвердилось слышавшими от Него,

Придавая достоверность своим словам, говорит, что спасение это возвещено не чрез пророков или ангелов, но от Самого Владыки всех, от Самого источника получило начало; затем распространилось и среди нас истинно и верно чрез самовидцев Слова и слуг. Об этом и Лука говорит (Лк. 1:2). Они твердо наставили нас. Как же в другом месте апостол говорит: не от людей слышал (Гал. 1:12)? Потому что там важно и необходимо было настоять на мысли, что он не учился у людей. Ибо его осуждали, что он не слышал Господа и потому он подвергался опасности, что его проповедь не будет иметь веры со стороны его учеников. А теперь нет такой нужды в этом. Ибо не евреям он проповедовал, не у них и осуждали его, что он учился у людей, а не у Христа. Или, приводя здесь слова: «при засвидетельствовании от Бога знамениями и чудесами», показывает, что он принял это не от людей, а от Бога.

Євр. 2:4. при засвидетельствовании от Бога знамениями и чудесами,

Сказав: «утвердилось», показывает – как. Чтобы кто-нибудь не сказал, что слышавшие ошиблись, говорит: Бог свидетельствовал вместе с ними; Он не свидетельствовал бы, если бы они сами измыслили что-нибудь. Свидетельствуют, говорит, они; вместе с ними свидетельствует и Бог – не голосом, а знамением и чудесами, которые подтверждали то, что они говорили. Поэтому мы верим Богу, а не людям.

и различными силами,

Выражая обилие дарований, сказал: «различными». Так как и чародеи совершают многие знамения, поэтому сказал: «силами». Те знамения – не силы, а бессилие, вымысел и пустые призраки.

и раздаянием Духа Святаго по Его воле?

И это прибавил по той же самой причине. Ибо знамения чародеев – не от Духа Святого, а обманы нечистых демонов. Дает при этом понять и нечто другое. Вероятно, там было не много людей, имевших духовные дарования, которые оскудели потому, что верующие были менее ревностны. Поэтому, чтобы утешить их в этом, говорит, что «раздаяния Духа» происходят по «Его воле». Он знает, что каждому полезно, и таким образом разделяет благодать. Часто кто-нибудь не получает дарований за нечистую жизнь; часто не получает дарований и человек чистой жизни, чтобы не возгордился. Поэтому-то они и были сообщаемы более людям смиренным и простым.

Євр. 2:5. Ибо не Ангелам Бог покорил будущую вселенную,

Показывая еще превосходство Сына пред ангелами, говорит, что не им покорил Бог вселенную, то есть этот мир, но Сыну. Называет ее «будущей», потому что Сын Божий был всегда, а она должна была явиться, потому что прежде, очевидно, не существовала. Посему в отношении к вечному существованию Сына вселенная и была грядущей.

о которой говорим;

То есть о вселенной, о которой сказали выше: «когда вводит Первородного во вселенную» (Євр. 1:6). Посему, да не ищет твой ум заблуждающийся другой вселенной. Некоторые под будущей вселенной разумели будущий мир. Об этом мире, говорит, у нас вся речь. Тогда ангелы предстанут, как слуги, а Сын воссядет, как Судия.

Євр. 2:6. напротив некто негде засвидетельствовал, говоря: что значит человек, что Ты помнишь его? или сын человеческий, что Ты посещаешь его?

Євр. 2:7. Не много Ты унизил его пред Ангелами; славою и честью увенчал его, и поставил его над делами рук Твоих³,

Євр. 2:8. все покорил под ноги его.

Не называет имени сказанного, так как говорит с людьми сведущими в Писаниях. Все это сказано о человечестве вообще, преимущественно же, однако, может относиться ко Христу по плоти. Ибо Он, Сын Божий, посетил ничтожное человеческое естество и, восприняв его и соединив с Собой, соделался превыше всех.

Когда же покорил ему все, то не оставил ничего непокоренным ему. Ныне же еще не видим, чтобы все было ему покорено;

Так как они подвергались преследованиям и страдали, то чтобы не сказали: как ты говоришь, что все покорено, когда мы подвергаемся изгнанию и преследованию со стороны Его врагов? – значит, они еще не покорены и ты обольщаешь нас? – поэтому говорит: не смущайся и не малодушествуй: все будет покорено Ему. И в Писании сказано: «покорил». То, что несомненно произойдет, хотя еще и не произошло, названо, как совершившееся. Итак, не скорби, что ты претерпеваешь бедствия: еще не всех победила проповедь, еще не настало время совершенного покорения, однако, несомненно, они покорятся.

Євр. 2:9. но видим, что за претерпение смерти увенчан славою и честью Иисус, Который не много был унижен пред Ангелами,

Старается показать, что сказанное относится ко Христу, и говорит: хотя выражение «все покорил», казалось бы, только относится к Нему, однако мы показали, что и это, несомненно, исполнится. Но быть мало чем умаленным сравнительно с ангелами – более относится к Нему, чем к нам. Ибо Он, пробыв три дня во аде, как человек, не много умален пред ангелами, так как они совершенно непричастны смерти. А мы, надолго подверженные тлению, не немного, но совсем много умалены в сравнении с ними. И быть «увенчанным славою и честью» за страдание – относится более к Нему, чем к нам. Сказав: «за претерпение смерти», апостол обозначил истинную смерть, – не воображение смерти, то было действительно страдание. Напомнил о кресте и смерти, чтобы убедить их мужественно переносить несчастия, взирая на Учителя. Но крест, говорит, сделался для Него славой и честью; посему и для вас должны быть славой и честью ваши несчастия и страдания. Итак, зачем вам избегать того, что венчает вас? Он пострадал за тебя, раба; ты ли не перенесешь страданий за Него, Господа?

дабы Ему, по благодати Божией, вкусить смерть за всех.

Не по долгу, а по благодати Бог отдал нам Сына Своего на смерть, и не за верующих только, а за весь мир. Хотя и не все спаслись, но Он исполнил Свой долг. Прекрасно сказал: «вкусить». Ибо, действительно, как бы вкусивши, так как малое время оставался в смерти, Он тотчас воскрес. И в этом отношении Он, следовательно, лучше ангелов, потому что явился выше смерти. Подобно тому, как врач, видя больного, опасающегося принять приготовленные для него лекарства, прежде сам отведывает их, чтобы убедить больного решиться на принятие их: так и Господь, видя нас, боящихся смерти, Сам вкусил ее, хотя и не имел в том нужды. Он не подлежал смерти, но все сделал по благодати, чтобы показать ее ничтожество и убедить нас смело идти на смерть. Несториане, искажая Писание, говорят: кроме (χωρίς) Бога Он вкусил ее за всех, чтобы, отстоять мысль, что с распятым Христом не было Божественности, так как она не была соединена с Ним лично, а по состоянию. Один православный, осмеивая бессмыслицу их, сказал: пусть Писание имеет такой смысл, как говорите вы, – и в таком случае сказанное говорит за нас. Ибо кроме (χωρίς) Бога, Господь умер за всех и за самых ангелов, чтобы разрушить вражду их против нас и снискать им радость.

Євр. 2:10. Ибо надлежало, чтобы Тот, для Которого все

То есть Отцу, от Него все, то есть Он виновник всего.

и от Которого (δι᾿ ὃν) все,

Смотри, выражение «от Которого» отнесено к Отцу. Если бы это было унизительно и приличествовало только Сыну, оно не прилагалось бы Отцу. Пойми же, что означает выражение: «от Которого». Так как сказал: «для (по-славянски “ради») Которого все», то, чтобы кто-нибудь не подумал что-либо нелепое, именно, что Он нуждается во всем, ибо предлог «для» имеет такое значение, как например, если скажем: «ради (δια – ради, по причине) человека создана тварь», то апостол прибавил выражение: «от Которого», объясняя, что «для (ради) Которого» нужно понимать так же, как «чрез Него», то есть что от Него произошло все. Поэтому, когда говорится и о Сыне: «от Которого», принимай это вместо: от Него.

приводящего многих сынов в славу, вождя спасения их совершил через страдания.

Это имеет связь с предыдущим: «славою и честью увенчал». Смысл слов такой. Отец поступил достойно Своего человеколюбия, что Первородного из всех сынов, имеющих насладиться славой Его, явил славнейшим из всех чрез страдания, чтобы показать и прочим, как должно переносить страдания. «Вождя спасения», то есть виновника. Смотри, какое различие между Им и нами. Хотя и Он Сын, и мы сыны, но Он спасает, а мы спасаемся: мы соединяемся с Ним и снова разделяемся. «Приводящего многих сынов в славу», чрез это соединяемся. «Вождя спасения их», чрез это разделяемся. Заметь, что страдания – совершенство и средство ко спасению: что пострадавший за кого-нибудь не ему только приносит пользу, но и сам делается славнее и совершеннее. Под совершенством разумей здесь славу, которой Он прославился, и ее понимай в отношении к человечеству; – или, что по природе Он имел славу, только среди нас был бесславен, так как не был узнан, Когда же после креста узнан был и прославлен, то говорят, что воспринял славу, которую имел по природе, а не от нас получил. Святой Кирилл совершенством называет бессмертие, которого не доставало Христу по человечеству; его восполнил Ему Отец чрез воскресение. Когда Он воскрес, смерть уже более не господствует над Ним. И всю природу Он удостоил этого совершенства.

Євр. 2:11. Ибо и освящающий и освящаемые, все – от Единого;

Вот, опять показывает, что мы братья Христу и настолько почтены. Ибо, говорит, «Освящающий», то есть Христос, и «освящаемые», то есть мы, «все – от Единого», то есть Отца. Но Он подлинно истинный Сын и из самого существа Отца, а мы – твари. Обрати также внимание и на превосходство в выражениях. Он освящает, мы освящаемся. Отсюда и тождество, и превосходство.

поэтому Он не стыдится называть их братиями,

Смотри, и здесь Его превосходство. Ибо выражением «не стыдится» он показывает, что это не принадлежит природе, но нежной любви Того, Кто не стыдится. Хотя мы и от Единого, но между нами большое различие, как между Творцом и тварями.

говоря:

Євр. 2:12. возвещу имя Твое братиям Моим, посреди церкви воспою Тебя. (ср. Пс. 21:23)

Приняв плоть, Он принял и братство; вместе с плотью пришло и братство. Но и тут опять превосходство. Возвещу, говорит, омраченным, не ведущим; этому подобно: «Я открыл имя Твое человекам» (Ін. 17:6).

Євр. 2:13. И еще: Я буду уповать на Него.

Чрез это также показывает, что Он стал человеком и братом нашим. Ибо как каждый из людей, так и Он Сам надеется на Него, то есть на Отца. Вместе с тем показывает нам, чтобы мы надеялись на одного Бога, так как и Он Сам, будучи Сыном и ни в чем не нуждаясь, однако, говорит, что надеется на Отца. Некоторые истолковали так: так как, говорят, выше он назвал Христа братом, а ниже – Отцом, то в середине показывает, что это наименования домостроительства последних времен; предвечное же имя Его – Бог. Кто в собственном смысле надеется на другого, как не на Бога? Как бы так говорил: слыша, что Он – брат и отец, не подумайте, что Он один из многих; Он Бог, говорит, на Него, как свидетельствует Писание, – нужно надеяться, так что здесь нет речи от лица Христа, но от пророка, говорящего: я, пророк, буду надеяться на Самого Христа, как Бога. Но такое понимание не совершенно.

И еще: вот Я и дети, которых дал Мне Бог. (ср. Іс. 8:18)

Здесь называет Христа нашим Отцом. «Дал» – это означает благоволение Отца на то, чтобы Он воплотился. Если бы Он не благоволил воплотиться Сыну, то у Него не было бы и детей.

Євр. 2:14. А как дети причастны плоти и крови, то и Он также воспринял оные,

Итак, да устыдятся те, которые говорят, что Он пришел призрачно и привидением. Ибо апостол не сказал только, что Он приобщился плоти и крови, как дети, то есть остальные люди; хотя, если бы он и так сказал, довольно было бы для утверждения, что Он воплотился истинно, но и присовокупил: «также», чтобы утвердить безразличие с нами и истинное воплощение.

дабы смертью лишить силы имеющего державу смерти, то есть диавола,

Приводит причину домостроительства. Чтобы, говорит, Своею смертью, которую Он воспринял, как очевидно приобщившийся плоти и крови, уничтожить диавола, который владеет смертью. Каким образом? – чрез грех. Так как он сделал, что люди грешат вследствие того первого непослушания, то он был виновником смерти и пользовался ею, как каким-нибудь воином и сильным оружием против человеческой природы. Поэтому и Христос воспользовался против него тем же самым оружием. Поистине, дело великого могущества и мудрости – умертвить врага тем оружием, которым он умертвил многих. Некоторые поняли так: владеющего, говорят, грехом, то есть диавола, так как грех составляет власть и силу смерти.

Євр. 2:15. и избавить тех, которые от страха смерти через всю жизнь были подвержены рабству.

То есть чтобы освободить людей, которые были рабами смерти, боялись ее и были повинны ей, то есть содержались в рабстве у нее, так как она не была еще уничтожена. Или, что древние люди жили в постоянном страхе, всегда ожидая, что они умрут, и при таком страхе они не могли чувствовать никакого удовольствия. На это и намекает апостол, сказав: «через всю жизнь». Итак, были повинны рабству, то есть всегда трепетали смерти, как рабы жестокого господина, не наслаждаясь ничем радостным. Отсюда пойми, что кто боится смерти, тот не свободен и раб всего. И это – утешение для страдающих верующих, если ныне гонимые и заключаемые в узы приятнее и свободнее проводят жизнь, нежели древние, которые, казалось, роскошествовали, когда смерть имела силу. Те, потрясаемые страхом смерти, были рабами, а вы свободны от этого страха.

Євр. 2:16. Ибо не Ангелов восприемлет Он,

То есть не с ангельской природой соединился Господь и не ее носил. Это показывает великую любовь Божию к человеческому роду. Чего, говорит, не даровал ангелам, то дал людям, чтобы от них воспринять плоть.

но восприемлет семя Авраамово.

Не сказал: принял, но: «восприемлет», чтобы показать, что Он настиг нашу природу, бежавшую и далеко удалившуюся; и, настигнув, воспринял ее и облекся, соединив с Собой и остановив ее, когда она бежала от Него. Не сказал: природу людей, но «семя Авраамово», отчасти желая возвысить их и показать, что род их почтенен, и что они имеют в этом преимущество пред язычниками, так как от них Господь; ибо Павел всегда угождает им, в чем ни для кого нет вреда; отчасти напоминает им обетование: «ибо всю землю, которую ты видишь, тебе дам Я и потомству твоему навеки» (Бут. 13:15).

Євр. 2:17. Посему Он должен был во всем уподобиться братиям,

Раз, говорит, Он благоволил принять нашу природу, то совершенно последовательно было Ему во всем уподобиться нам, то есть родиться, воспитаться, возрасти, претерпеть все, что следовало, наконец, умереть; это и значит – уподобиться во всем.

чтобы быть милостивым и верным первосвященником пред Богом,

Не для чего-нибудь другого, говорит, Он принял нашу плоть, как для того, чтобы чрез нее помиловать нас и восстановить глубоко падших. Каким образом? Сделавшись нашим первосвященником и нося ту плоть, которую Он воспринял от нас, вместо другой какой-либо жертвы, чтобы очистить нас от грехов и быть нашим посредником пред Богом; ибо мы были во вражде с Ним. «Верным» – вместо: истинным, который мог бы исполнить дело первосвященника; ибо это долг истинного первосвященника – освободить от грехов тех, коих он есть первосвященник; или что Он приятен Богу в Своем посредничестве пред Ним.

для умилостивления за грехи народа.

Показал, что значит: «верным пред Богом», то есть чтобы очистить грехи народа. В этом великое доказательство Его любви, что Он сделал все, чтобы загладить грехи. Почему не сказал: грехи вселенной, но: народа? Потому, что Господь прежде всего имел попечение об иудеях, ради которых Он и пришел преимущественно, чтобы, когда они спасутся, чрез них спаслись и прочие, хотя и вышло наоборот. И ангел говорит к Иосифу: «ибо Он спасет людей Своих от грехов их» (Мф. 1:21). Таким образом показывает здесь благородство иудеев и какого попечения они были удостоены от Господа.

Євр. 2:18. Ибо, как Сам Он претерпел, быв искушен, то может и искушаемым помочь.

Это, казалось бы, уничижение, смиренно и недостойно Бога. Когда Павел говорит о плоти, касается всего уничиженного, однако не недостойного плоти; и нет ничего удивительного, когда и об Отце не воплотившемся Писание говорит многое человекоподобное и униженное: «Господь с небес призрел на сынов человеческих, чтобы видеть» (Пс. 13:2), и: «сойду и посмотрю» (Бут. 18:21), и многое множество тому подобного. Посему гораздо больше сказано относительно Христа, воплотившегося и пострадавшего во плоти, особенно же для полного успокоения слушателей и по причине их немощи; ибо и люди считают искушение вернейшим из всех средств. Смысл слов такой. Он знал не только как Бог, но и как человек, искушенный во всем, – и самая плоть Христа претерпела много страданий. Он знал, что такое искушение; посему может помочь, иначе сказать; готов быть всегда сострадательным.

* * *

³ Слов «и поставил его над делами рук Твоих» нет в греческом тексте бл. Феофилакта.

 

Глава третья

Євр. 3:1. Итак, братия святые, участники в небесном звании,

«Итак», то есть после того, как я сказал, что таков Он Первосвященник – верный и милостивый к нашим грехам, и могущий помочь, – посмотрите и вы найдете, что это совершенно так. Сказал: «участники в небесном звании», то есть: мы призваны туда, ничего не должны здесь искать; там награда, там воздаяние.

уразумейте Посланника и Первосвященника исповедания нашего, Иисуса Христа,

По причине плоти – все уничиженное, как часто говорится. Так апостол говорит потому, что послан к овцам дома Израилева. «Первосвященник исповедания нашего», то есть веры; ибо Он Первосвященник не подзаконного служения, но нашей веры.

Євр. 3:2. Который верен Поставившему Его, как и Моисей во всем доме Его.

Намереваясь изобразить преимущества Христа пред Моисеем, апостол ведет речь о первосвященстве и говорит, что как тому, так и другому вверен был народ, но Христу в большем. Сначала не показывает превосходства Христова, чтобы они не отвратились; ибо хотя они и были верны, однако все еще были преданы Моисею. Пока уподобляет Господа ему, говоря, что и Он верен Отцу, Который поставил Его первосвященником и апостолом. Здесь речь не о существе, но о поручительстве. «Верен», то есть доброжелательный, предстательствующий за тех, кто принадлежит Отцу, и не допускающий, чтобы они погибли, напротив, ищущий спасения их. «Как и Моисей во всем доме Его», то есть в народе. Домом называет народ, как и мы обыкновенно говорим. Ибо и Моисеевым назывался народ, как например: «развратился народ твой» (Вих. 32:7). Подобно попечителю, говорит, и распорядителю в доме, был Моисей в народе.

Євр. 3:3. Ибо Он достоин тем большей славы пред Моисеем, чем бо́льшую честь имеет в сравнении с домом тот, кто устроил его,

Євр. 3:4. ибо всякий дом устрояется кем-либо; а устроивший всё есть Бог.

Вот и здесь превосходство, которое имеет Господь пред Моисеем. Говорит, что и тот был верен во всем доме, то есть в народе, однако и он был один из этого дома: и он был человеком, как прочие; хотя и святым, но был рабом вместе с ними; так же, как и попечители в домах, хотя они и превосходят остальных, однако они слуги вместе с другими. Посему, так как и он был частью дома, то и он был создан кем-нибудь, и создавший его, несомненно, превосходит его. А создал его Сын Божий, принявший плоть и наименовавшийся первосвященником ради него: следовательно, и превосходит. Смотри, как апостол начал с сравнения по плоти, а довел до Божественности и показал, что Творец несравненно превосходит тварь.

Євр. 3:5. И Моисей верен во всем доме Его, как служитель, для засвидетельствования того, что надлежало возвестить;

Євр. 3:6. а Христос – как Сын

Вот, показывает и другое превосходство: Моисей был верен, как слуга, поставленный для того, чтобы передавать повеления Господни прочим слугам и быть на суде свидетелем пред Богом в том, что им сказано. Ибо, если небо и землю призывает во свидетели, как например: «внимай, небо, и слушай, земля» (Повт. 32:1; ср. Іс. 1:2), – и долины, например: «слушайте, твердые основы земли» (Мих. 6:2), – то тем более человека. Христос же верен как истинный Сын и наследник, исполняющий дела Отца по воле Его. Поистине, несравненно различие между таким Господином и рабом.

в доме Его; дом же Его – мы, если только дерзновение и упование, которым хвалимся, твердо сохраним до конца.

Домом Моисея был народ, частью которого был и он сам. И Христос имеет дом, то есть нас, но если мы устоим до конца и не падем. Здесь побуждает их быть твердыми в несчастьях и не ослабевать духом: тогда и мы, подобно Моисею, будем домом Божиим. Хвалит их, показывая, что они положили начало тому, что должно продолжать до конца. Хорошо сказал: «дерзновение и упование, которым хвалимся». Ибо всякий, кто твердо надеется, что будет воздаяние, хвалится уже ожидаемым, как настоящим, и не падает духом, напротив, имеет больше уверенности, когда претерпевает несчастья за любимого им Христа.

Євр. 3:7. Почему, как говорит Дух Святый, ныне, когда услышите глас Его,

Євр. 3:8. не ожесточите сердец ваших, как во время ропота, в день искушения в пустыне,

Євр. 3:9. где искушали Меня отцы ваши, испытывали Меня, и видели дела Мои сорок лет.

Євр. 3:10. Посему Я вознегодовал на оный род и сказал: непрестанно заблуждаются сердцем, не познали они путей Моих;

Євр. 3:11. посему Я поклялся во гневе Моем, что они не войдут в покой Мой. (Ср. Пс. 94:7-11)

Сказав о надежде и о том, что с уверенностью нужно ожидать там награды и успокоения от здешних трудов, далее доказывает на основании слов пророка: верующие войдут в покой, а неверующие не войдут, как не вошли и древние. Ибо после того, как евреи перешли чрез Чермное море и получили в пустыне бесчисленные доказательства Божия попечения о них и силы, они решились послать соглядатаев, чтобы осмотреть природу земли, в которую намеревались войти. Отправившиеся возвратились и с удивлением говорили о природе той земли и о том, что ее населяют люди непобедимые. И вот народ, которому должно было обратить внимание на непобедимую силу Божию, пораженный этим словами, возроптал и решил, что ему должно возвратиться в Египет. Посему Бог, разгневавшись на то, что он так скоро забыл о стольких чудесах, поклялся, что возроптавший род не войдет в землю обетования, – и действительно, весь он погиб в пустыне, кроме Халева и Иисуса Навина. Поэтому, если Давид, говоря после этого уже рода, сказал: «ныне, когда услышите глас Его, не ожесточите сердец ваших» (Євр. 3:15), то для того, чтобы вам не потерпеть того же что и праотцы ваши, и не лишиться покоя; ясно, что он говорил о каком-то другом покое, который мы должны приобрести. Ибо если они действительно достигли покоя, то для чего он говорит: «ныне… не ожесточите сердец ваших», как отцы, чтобы и вам не войти в покой? Какой же это другой покой, как не Царство Небесное, образом которого служит суббота и прообразовательно совершившийся вход в Палестину детей того не уверовавшего рода? Ибо три покоя: покой субботы, когда Бог почил от дел своих. Об этом покое Давид не думал теперь говорить, так как он был уже давно. Другой – вступление в землю обетования, войдя в которую, иудеи должны были успокоиться от войн и странствования. И не об этом он говорит теперь, ибо Палестина тогда, во времена Давида, была уже занята евреями. Каким же образом Давид стал бы говорить о ней, как еще не приобретенной? Итак, он разумел иной покой, в который Иисус Навин не мог ввести свой народ. Какой же это покой, как не покой на небесах? Поэтому старайтесь, чтобы вам не лишиться его по неверию, подобно нашим праотцам. Таков смысл всего этого весьма многозначительного места: его должно исследовать по частям. Но заметь, что не должно от Бога требовать отчета, а должно веровать в Него, спасает ли Он от бедствий, или нет. Обвиняет их также в том, что они искушали Его, то есть без испытания не надеялись на Него как всемогущего.

Євр. 3:12. Смотрите, братия, чтобы не было в ком из вас сердца лукавого и неверного,

Сказано это для устрашения. Вероятно, были некоторые неверующие в истину сказанного о воздаянии и потому желавшие испытать силу Божию и попечение о них в искушениях, которым они подвергались. Поэтому охраняет их, напоминая о том, что терпели в древности не веровавшие. Ибо будущие ужасы не так сдерживают многих, как прошедшие и всем уже известные. Обрати внимание и на то, что от неверия всякий переходит к дурным помыслам и к таким же делам.

Дабы вам не отступить от Бога живаго.

Неверие не находит другого выхода, кроме того, что всякий отступает от Бога. До тех пор, пока человек держится Бога и надеется на Него, как всемогущего, он ничего не считает невозможным.

Євр. 3:13. Но наставляйте друг друга каждый день, доколе можно говорить: «ныне»,

То есть назидайте друг друга и подкрепляйте, чтобы не пасть. Если же кто падет, исправляйте его, пока он жив; это означает выражение: «доколе можно говорить: `ныне`», ибо есть надежда. В особенности же, да не будет в ком-нибудь дурного сердца; а если случится, пусть он не впадает в отчаяние, но утешайте его, и вы снова приобретете его.

чтобы кто из вас не ожесточился, обольстившись грехом.

То есть чтобы от отчаяния не пришел в ожесточение и не остался бы неизлечимым. Ибо как отвердевшие и грубые тела не уступают усилиям врачей, так и ожесточившиеся души не повинуются слову Божию. «Обольщением грехом» называет или обольщение диавола, то есть чтобы не надеяться, что будет воздаяние, или беспечность. Ибо, говорит, если однажды я согрешил, то уже нет у меня никакой надежды, – поистине это греховное обольщение. Грех, обольщая и привлекая к себе, заставляет мыслить так, как сказано: «с приходом нечестивого приходит и презрение» (Притч. 18:3). А кто презирает, тот уже не может веровать. Таким образом, от греха происходит неверие. «И говорят: «не увидит Господь, и не узнает Бог Иаковлев”» (Пс. 93:7). И еще: «говоря в сердце своем: «Ты не взыщешь”» (Пс. 9:34), и: «забыл Бог» (Пс. 9:32), и все тому подобное.

Євр. 3:14. Ибо мы сделались причастниками Христу,

То есть мы и Он стали одно и настолько сделались причастными Ему, насколько тело – главе. Здесь внушает им надежду, как бы так говоря: Тот, Который возлюбил нас настолько, что соделал даже нас Своим телом, не позволит нам отторгнуться от Него, если только мы не желаем. Вместе с этим намекает на то, что сказано в другом месте: «если терпим, с Ним и царствовать будем» (2Тим. 2:12). Будучи ныне причастниками в том же, в чем и Христос, очевидно, в скорбях, постараемся и тогда быть причастниками в славе.

если только начатую жизнь твердо сохраним до конца,

То есть веру; ибо чрез нее мы существуем и осуществляем божественное и духовное существование и возрождение. И здесь требует твердо стоять в вере до конца.

Євр. 3:15. доколе говорится: «ныне, когда услышите глас Его, не ожесточите сердец ваших, как во время ропота».

Подтверждает, каким образом сказал: «до конца», и говорит, что это обозначается в выражении: «ныне». Ибо «ныне» значит: всегда, как и выше сказал: «но наставляйте друг друга каждый день, доколе можно говорить `ныне`» (Євр. 3:13). Или, что более одобрительно, как сказано у святого Иоанна Златоуста, апостол делает переход от слов: «доколе говорится: «ныне, когда услышите глас Его», к следующим: «Посему будем опасаться, чтобы, когда еще остается обетование» (Євр. 4:1) и т.д.

Євр. 3:16. Ибо некоторые из слышавших возроптали;

Услышав, говорит, обетование Божие: дам вам землю Ханаанскую, не поверили и своим неверием прогневали Бога. Смотрите же, и вы не будьте неверующими в обетования. Ибо одно слушание не принесет вам пользы, если вы не будете вместе и верить. Как и для тех не принесло пользы слушание, но напротив, они за то по всей справедливости и погибли, что не поверили словам Божиим.

но не все вышедшие из Египта с Моисеем.

Халев и Иисус Навин не были в числе неверовавших, а потому достигли обетования и вошли в Палестину.

Євр. 3:17. На кого же негодовал Он сорок лет? Не на согрешивших ли, которых кости пали в пустыне?

Заключает свою речь вопросом для большей ясности и меньшего прекословия. Вопросы предлагаются исповедующимся. Предлагает также и наказание. Пали, говорит, кости их в пустыне, то есть большие бедренные кости. Через часть указал на целые тела.

Євр. 3:18. Против кого же клялся, что не войдут в покой Его, как не против непокорных?

Євр. 3:19. Итак видим, что они не могли войти за неверие.

Выше сказал: «не на согрешивших ли», а теперь: «непокорных». Кажется, намекает на таких верующих из евреев, потому что многие из них впали и в другие прегрешения, кроме малодушия и неверия в будущее. Из этого мы видим, что непокорные не вошли; то есть наказание за грех у нас пред глазами и всеми оно признано.

 

Глава четвертая

Євр. 4:1. Посему будем опасаться, чтобы, когда еще остается обетование войти в покой Его,

Здесь возвращение к тому месту, где говорится: «ныне, когда услышите глас Его» (Євр. 3:7), а далее по порядку: «убоимся», чтобы и с нами не случилось то же. Слово «посему» поставлено для возобновления речи, прерванной длинным повторением.

не оказался кто из вас⁴ опоздавшим.

То есть чтобы как-нибудь не лишиться совершенно возможности войти в этот обетованный покой. Смягчая и ослабляя свою речь, он не сказал: «чтобы не опоздал», но: «чтобы не оказался опоздавшим».

Євр. 4:2. Ибо и нам оно возвещено, как и тем; но не принесло им пользы слово слышанное,

И мы получили благовестие относительно будущих благ, как и те прообразовательно о земле обетованной. Но оно будет совершенно бесполезно для нас, если мы так же не уверуем и не отложим всякое малодушие, подобно тому, как и тем слушание не принесло пользы. Обрати внимание на то, как по отношению к нам назвал дело благовестием, то есть обещанием будущих благ, и притом таких, которые даются в награду за победу: так по отношению к тем он назвал «словом слышанным”.

не растворенное (μη συγκεκραμένος⁵) верою слышавших.

То есть не соединенных чрез веру и не согласивших с теми, кто слышал, напротив удалившихся от них. Слышавшими называет здесь тех, кто уверовал; ибо они, действительно, могут назваться слышавшими. Святой Иоанн Златоуст под неслышавшими разумел сторонников Халева и Иисуса Навина, ибо они не приняли участия в восстании, не смешались, не возмутились и не погибли вместе с прочими восставшими, у которых у всех было одно мнение. С кем же это? С теми, которые слышали и не получили никакой пользы. Так сказал этот святой по великой и глубокой своей мудрости, мне же, недостойному, не дал уразуметь, в каком смысле сказал это.

Євр. 4:3. А входим в покой мы уверовавшие, так как Он сказал: «Я поклялся в гневе Моем, что они не войдут в покой Мой» (ср. Пс. 94:11),

Откуда видно, что войдем в покой мы, которые уверовали? Из того, что сказал Бог, что не уверовавшие не войдут. Это становится понятным из противопоставления: как для не уверовавших возмездием за их неверие служило то, что они не вошли в покой, так, напротив, мы, уверовавшие, получим в награду за свою веру то, что войдем.

хотя дела Его были совершены еще в начале мира.

Євр. 4:4. Ибо негде сказано о седьмом дне так: и почил Бог в день седьмой от всех дел Своих. (ср. Бут. 2:2)

Євр. 4:5. И еще здесь: «не войдут в покой Мой». (Пс. 94:11)

Казалось бы, эта речь несообразна, но на самом деле не так: она говорит о том, что не может кто-нибудь сказать, что Давид говорит о покое субботнем. Ибо как говорит о нем, когда он был давно и когда мир с самого начала получил устроение? Ясно, что Давид говорит о каком-то другом покое. Этот покой относится к будущему, так как, очевидно, должны же кто-нибудь войти после этого. И подобно тому, как суббота в Писании называется покоем, и ничто не препятствовало, чтобы после этого покоем было названо вступление в обетованную землю; так и теперь ничто не препятствует, чтобы после этого древнего покоя был назван и будущий, разумею Царство Небесное, в которое не войдут не уверовавшие.

Євр. 4:6. Итак, как некоторым⁶ остается войти в него, а те, которым прежде возвещено, не вошли в него за непокорность,

Євр. 4:7. то еще определяет некоторый день, «ныне», говоря через Давида, после столь долгого времени, как выше сказано: «ныне, когда услышите глас Его, не ожесточите сердец ваших». (ср. Пс. 94:8, Євр. 3:8)

Євр. 4:8. Ибо если бы Иисус Навин доставил им покой, то не было бы сказано после того о другом дне.

Всем этим старается показать, что Иисус Навин не мог ввести в этот покой, о котором речь и у Давида, и у нас теперь. Так как Навин не ввел, а Давид «после столь долгого времени» снова говорит: «не ожесточите сердец ваших», подобно отцам, которые вследствие неверия не вошли, и дает нам основание от противного заключать, что мы войдем, если уверуем. Очевидно, что это – покой будущий, и он ожидает нас. Ибо не о Палестине, без сомнения, говорил Давид: они тогда владели уже ею; также и не о седьмом дне речь: он был от сотворения мира. Следовательно, существует некоторый третий покой, – Царство Небесное, в который вводит истинный Иисус и вера в Него.

Євр. 4:9. Посему для народа Божия еще остается субботство.

Не сказал: покой, но «субботство», употребивши собственно такое название, которое и радовало их слушателей и было вполне понятным для них. Так он называет Царство Небесное. Ибо как в субботу закон повелевал воздерживаться от всех плотских произвольных дел и священникам совершать одни только дела служения Богу и дела душеполезные: так и тогда все будет духовным и божественным, ничего плотского, ничего тягостного, где нет ни болезней, ни печалей, ни воздыхания. Послушай, что и сам он говорит.

Євр. 4:10. Ибо, кто вошел в покой Его, тот и сам успокоился от дел своих, как и Бог от Своих.

Изъясняет, в каком смысле назвал такой покой «субботством». Потому что, говорит, и мы почиваем от дел своих, подобно тому, как и Бог, почивши от дел Своих по устроении мира, назвал день этот субботой. Ибо здесь и для праведников много труда, и борьбы, и всяких усилий в добродетели; а там нет заботы и нравственной добродетели, там неизмеримое наслаждение Богом. Итак, о чем желали они слышать, именно, что они избавятся от нынешних трудов, то и сказал, чтобы порадовать их.

Євр. 4:11. Итак постараемся войти в покой оный,

После того как показал, что есть и третий покой, наконец побуждает их войти в него. Прекрасно сказал: «постараемся». Ибо вера сама по себе недостаточна для того, чтобы вводить в него, если с нею не соединяется и добрая жизнь.

чтобы кто по тому же примеру не впал в непокорность.

«По тому же примеру» – как израильтяне. Ибо как они, хотя уже прошли большую часть пути и претерпели бедствия, однако за неверие пали, так и вы смотрите, как бы после стольких подвигов, которые вы выдержали, не пасть вам, не сохранив мужества до конца. Ибо это действительно значит пасть.

Євр. 4:12. Ибо слово Божие живо и действенно и острее всякого меча обоюдоострого:

Как тогда, говорит, не война, не меч погубил тех, но слово Божие: ибо они падали сами собой, так же будет и с нами. Ибо то же самое слово как их наказало, так и нас накажет: оно всегда живет и не погибло. И в другом еще смысле сказал: «живо», чтобы ты, услышав слово, не почел его изречением пустым, он говорит: «живо», то есть существенно и действенно, и на какую бы душу ни пало, – причиняет удары. Заметь его приспособление, как он вспомнил о мече и ударе, обычных и известных нам, – и это для того, чтобы из этого показать нам превосходство силы слова Божия.

оно проникает до разделения души и духа,

Говорит нечто страшное, или что слово Божие дух отделяет от души и оставляет ее лишенной происходящей от него святости, что Господь и назвал в Евангелии рассечением (Мф. 24:51). Ибо, как царь с начальника, совершившего преступление, прежде снимает пояс и достоинство, и тогда уже наказывает, так и в этом случае человек лишается духовного достоинства, потом наказывается. Или что оно проникает и самые бестелесные существа. Некоторые поняли это слово, по моему мнению, несообразно с намерением самого апостола: что слово Божие, вошедши в душу, разделяет и расчленяет ее на части, делая ее способной к восприятию и содержанию тайны. Ибо, как стрела, рассекая тело, проникает таким образом в него, так и слово, если бы не разделило соединенные части души, то не могло бы войти в нее.

составов и мозгов,

Чтобы, слыша о частях души, они не сделались беспечными в предположении, что это неизвестное наказание, предлагает и о телесных членах. Ибо более очевидное и открытое действует сильнее.

и судит помышления и намерения сердечные.

Здесь показывает божество Слова. Ибо Богу свойственно судить, то есть испытывать и ведать помышления. «Ибо», говорит, «Ты испытуешь сердца и утробы,… Боже» (Пс. 7:10).

Євр. 4:13. И нет твари, сокровенной от Него,

Не только, говорит, испытует и ведает сердца людей, но хотя бы ты указал на ангелов и архангелов, на херувимов и серафимов, все открыто пред Ним. Ничто не может укрыться от Его очей.

но все обнажено и открыто перед очами Его:

Чтобы нагляднее представить, каким образом все обнажено и явно пред лицом Слова Божия, он воспользовался переносным выражением, взятым от овец, когда с них сдирают кожу. Как у них, когда им отрубят голову, или вонзят нож в шею и заколют их, после снятия кожи открываются все внутренности: так и для Бога все открыто. Некоторые слово «открыто» (τετραχηλισμένα) поняли в смысле украшений с шеи⁷, точнее, висящих на шее. А другие – в смысле того, что спускается вниз и наклоняет шею, чтобы нельзя было пристально смотреть на славу Судии и Бога вашего Иисуса Христа. Ты прими первое объяснение.

Ему дадим отчет.

Ему, говорит, отдадим мы ответ и отчет в делах своих. Видишь, как он возвысил дело? Чтобы ты, услышав: «по тому же примеру», не подумал, что одно и то же наказание нам и израильтянам, показывает чрез это, что наше наказание страшнее.

Євр. 4:14. Итак, имея Первосвященника великого, прошедшего небеса, Иисуса Сына Божия,

Как бы на просьбу кого-нибудь подать нам совет, чтобы мы не пали духом и не предали малодушию, говорит, что достаточно и сказанного для научения нас страху и для того, чтобы сделать более твердыми. Но кроме того, мы еще имеем «Первосвященника», Который может помочь нам, если только мы держимся исповедания; ибо Он не малый и не случайный, а великий, – Он – Сын Божий. И не таков, как Моисей. Тот ни сам не вошел в покой, ни народа не ввел; а Этот, прошедши небеса, восседает со Отцом и может дать нам вход в небеса, и сделал нас наследниками обетованного покоя.

будем твердо держаться исповедания нашего.

Не все приписывает Первосвященнику, но требует и от нас участия. Он может, но при условии, что и мы являемся достойными. О каком же исповедании говорит здесь? О том, что есть воскресение, есть воздаяние, и бесчисленные блага там, что Христос есть Бог. Будем же держаться этого исповедания. Не дадим ему иссякнуть в нас. Что мы исповедали в начале веры, то будем содержать твердо, и все страшное исчезнет.

Євр. 4:15. Ибо мы имеем не такого первосвященника, который не может сострадать нам в немощах наших,

Увещевая их со всей убедительностью, он в удостоверение своей речи говорит, что этот Первосвященник знает наше состояние, не так, как большинство первосвященников, которые не знают даже и того, что такое страдание; почему и не способны помогать страждущим. Напротив, наш Первосвященник все испытал, и после того, как испытал, восшел, чтобы быть способным «сострадать».

но Который, подобно нам, искушен во всем, кроме греха.

То есть Он подвергся гонению, оплеванию, клевете, изгнанию, наконец, распятию. Все это Он претерпел по подобию нашему, то есть подобно нам, однако кроме греха. Ибо Он вообще не совершил греха, и тогда, когда претерпел сие, не сказал и не сделал чего-либо греховного. Поэтому можете и вы, находясь в скорбях, соблюстись от греха. Итак, почему вы освобождены и избавлены? Некоторые выражение: «кроме греха» поняли в том смысле, что Он претерпел это, не за грехи подвергаясь наказанию.

Євр. 4:16. Посему да приступаем с дерзновением к престолу благодати,

Так как, говорит, мы имеем безгрешного Первосвященника, победившего мир, Который сказал: “дерзайте, ибо Я победил мир» (Ін. 16:33), то мы должны приступать с дерзновением, то есть не с тягостным сознанием, без колебания, но с полной верой в Первосвященника. Ибо если мы и имеем грехи, зато Он безгрешен. И престол Его – престол благодати, а не суда; посему мы должны приступать с дерзновением, в надежде, что Он дарует нам все, чего мы желаем. Существует два престола; один ныне – престол благодати, и приступающие к нему получают по божественной благодати освобождение от грехов; другой – престол второго пришествия Иисуса Христа, уже не престол благодати, ибо тогда никто не получит прощения, а престол суда. О престоле напомнил для того, чтобы ты услышал, что Он есть Первосвященник, не подумал, будто Он стоит пред Богом. Ибо хотя, как человек, Он и называется Первосвященником по благословению и снисхождению к нам, однако Он и сидит на божественном престоле.

чтобы получить милость и обрести благодать для благовременной помощи.

Если мы приступим теперь, то получим милость и благодать; ибо приступаем благовременно. Если же тогда приступим, то не получим; ибо тогда не будет престола благодати. Ныне сидит на нем Царь, подающий благодать; а тогда Он восстанет на суд, ибо сказано: «восстань, Боже, суди землю» (Пс. 81:8).

* * *

⁴ Слова «из вас» у блж. Феофилакта опущены.

⁵ У блж. Феофилакта читается: μη συγκεκραμένους. Это согласовано у блж. Феофилакта не с λόγος, как в нашем тексте, а с εκείνους. Замечательно, не сказал: не согласившихся – но: не смешавшихся (μη σογκεκροιμένους) (Чис. 11:30-31), чтобы обозначить высшую степень единения.

⁶ В слав. переводе вместо: «остается некоторым» читается: «лишены нецыи»: но св. Златоуст и бл. Феофилакт читали: «остается некоторым».

⁷ Комментарий относится к греческому оригиналу. – Прим. ред.

 

Глава пятая

Євр. 5:1. Ибо всякий первосвященник, из человеков избираемый, для человеков поставляется на служение Богу,

Теперь Павел хочет показать, что Новый Завет гораздо лучше Ветхого. И прежде всего начинает сравнивать священство ветхозаветных священников со священством Христа и показывает великое превосходство последнего Между тем, так как ему встречалось препятствие в том, что многое, что должно принадлежать священникам, не принадлежало Христу, – так, Он не происходил из священнического колена, не был на земле священником, не был поставлен от человеков и, просто сказать, образ Его священства не имел какого-либо телесного выражения, как, например, колокольчиков и дощечек с заповедями (которые были у ветхозаветных священников) но все духовное, то он перечисляет сначала то, что есть общего между Христом и прочими первосвященниками, а затем показывает и преимущества Христа пред ними. Ибо тогда при сравнении действительно оказывается превосходство, когда в одном Он имеет общее, а в другом – превосходит. Итак, то, что «из человеков избираемый», – это общее у Христа с прочими первосвященниками. Ибо и Он, будучи человеком, сделался Первосвященником. Так же и то, что «для человеков поставляется на служение Богу», то есть является посредником, и это – общее.

чтобы приносить дары и жертвы за грехи,

Объяснил, что значит: поставляться за людей пред Богом, – это значит, говорит, умилостивлять Бога за грехи. И это общее у Христа с прочими, хотя и не вполне: ибо Он принес в жертву Себя Самого, те же – нечто другое. Как различаются «дар» и «жертва», сообразно точному смыслу, хотя в Писании они употребляются безразлично, узнаешь ниже.

Євр. 5:2. могущий снисходить невежествующим и заблуждающим,

То есть привести в соразмерность, сострадать, снисходить и подавать прощение согрешающим по неведению. Но смотри, что невежество и заблуждение производят всякий грех. Ибо, хотя кажется, что кто-либо знает зло, но, омрачаясь в момент деятельности, он страдает от неведения и заблуждения, увлекаемый прелестью удовольствия.

потому что и сам обложен немощью,

Более простое и, я думаю, более верное толкование то, что потому первосвященник сострадает невежествующим, что и сам «обложен немощью», и испытавши меру человеческой слабости на самом себе, увеличивает и прощение. Некоторые, однако, поняли так, что первосвященник в этом только и отличается от народа, именно что прощает: так как всем прочим и немощью он и сам обложен, наравне с прочими.

Євр. 5:3. и посему он должен как за народ, так и за себя приносить жертвы о грехах.

Все это далеко не общее у Христа с прочими, но в этом Он превосходит. Ибо Господь не имел слабости, именно слабости к прегрешениям, и не за Себя Самого принес дары и жертвы, но за всех людей.

Євр. 5:4. И никто сам собою не приемлет этой чести, но призываемый Богом,

Указывает и другой отличительный признак первосвященника, открывающийся также во Христе, – тот, что Он не Сам Собой присвоил священство, но что Он призван от Бога и, таким образом, получил его. Здесь же он намекает на тогдашних иудейских первосвященников, которые добивались сана, приобретая его через покупку и нарушая закон.

как и Аарон.

Ибо и Аарон, сначала призванный Богом чрез Моисея, таким образом священствовал, не сам присвоив себе этот сан. И опять, когда жезл расцвел, было показано, что он был послан Богом; и тогда, когда огонь пожрал посягавших на священство (Чис. 16-17).

Євр. 5:5. Так и Христос не Сам Себе присвоил славу быть первосвященником, но Тот, Кто сказал Ему: Ты Сын Мой, Я ныне родил Тебя; (Пс. 2:7)

Євр. 5:6. как и в другом месте говорит: Ты священник вовек по чину Мелхиседека. (Пс. 109:4)

Что Христос всюду говорил: Я послан от Бога и не пришел Сам от Себя(Ін. 8:42), то же и Павел указывает теперь, именно, что Он послан от Бога, и не Сам прославил Себя, но «Тот, Кто сказал Ему», то есть Тот прославил Его. Это прими к сведению вообще. Посему, так как Аарон имел много чувственных признаков того, что он послан от Бога, как сказано выше, а Христос не имел ничего чувственного, напротив, даже более: противники Его и убийцы в то время пользовались большим уважением, они все делали и всем правили, – то показывает доказываемое на основании пророчеств, именно, что Он послан от Бога. Казалось бы, пророчество из второго псалма не согласно с тем, что предполагается. Предполагается, без сомнения, на основании какого-либо места Писания показать, что Христос – посланный от Бога Первосвященник; между тем это свидетельство показывает то, что Он рожден от Отца. И действительно, то, что Он рожден от Бога, есть предуготовление к рукоположению от Бога. Затем прими в соображение и то, что сказал потом в сто девятом псалме: «из чрева прежде денницы… рождение Твое» (Пс. 109:3). Потом немного спустя прибавил: «Ты священник вовек по чину Мелхиседека» (Пс. 109:4). Павел соединил здесь сказанное в обоих псалмах о рождении, как бы говоря следующее: чтобы ты не подумал, что говорится о ком-нибудь другом: «Ты священник вовек», но именно о Рожденном «прежде денницы», и это никто иной, как Тот, о Котором во втором псалме говорится, что он рожден «ныне»: выражение прежде денницы означает вечное; а также и ныне означает «от начала», то есть, от Отца. Второй же псалом, очевидно, относит все ко Христу. Посему о Христе сказано и «Ты священник вовек». Пусть скажут иудеи: кто другой был иереем по чину Мелхиседекову, кроме Христа? Не все ли были под законом? Не все ли субботствовали и приносили жертвы? Итак, совершенно очевидно, что это сказано о Христе, ибо только Он один освятил жертву хлебом и вином, как и Мелхиседек. В каком же смысле сказал «вовек»? – в том, что и теперь, с телом, которое принес за нас пред Богом и Отцом, то есть самые страдания за нас представляет как великое побуждение, без слов говоря Отцу: за человеческое естество Твой Сын подвергся этому: помилуй же тех, за кого Я снисшел пострадать. Или: что приношение, каждый день совершаемое и имеющее совершаться чрез служителей Божиих, имеет Первосвященником и Священником и Жертвой Самого Господа, Себя за нас освящающего, закалаемого и раздаваемого. И всякий раз, как совершается это, смерть Господня возвещается.

Євр. 5:7. Он, во дни плоти Своей,

«Днями плоти Его» обозначает время жизни Его во плоти; это не значит, что ныне Он сложил с Себя плоть; ни в коем случае: ибо Он имеет ее, но плоть нетленную и стоящую выше ее плотских и безвинных страстей, – голода, жажды, утомления и тому подобного. Это место апостол заимствовал у Давида, который в сто четырнадцатом псалме говорит: «буду призывать Его во все дни мои» (Пс. 114:2). Весь этот псалом апостол относит ко Христу.

с сильным воплем и со слезами принес молитвы и моления Могущему спасти Его от смерти;

Это сказано о плоти, ибо как Бог Он не нуждается в этом. Но допустим, что Он и молился, но, без сомнения, и не с воплем и не со слезами, ибо это не свойственно Богу, но должно бесспорно отнести к человечеству Единого Христа, чтобы, с одной стороны, показать истинность воспринятого естества, а, с другой, вместе с тем и попечение о нас, и явить избыток любви. Ибо за нас Он молил об этом, приняв наше естество, чтобы подавить в Самом Себе боязнь нашего естества пред смертью. Потом обрати внимание, что нигде в Евангелиях не написано, чтобы Он молился о воскресении, но напротив, Он явно говорил со властью: «разрушьте храм сей, и… воздвигну его» (Ін. 2:19), и: «власть имею опять принять Душу Мою» (Ін. 10:17-18).

и услышан был за Свое благоговение;

Євр. 5:8. хотя Он и Сын,

И это по причине плоти и немощи слушателей: ибо у них еще не было надлежащего понятия о Нем. Мысль здесь следующая: таково было благоговение Его, что то, что Он был услышан, было более делом Его благоговения, чем благодати Божией; и за это почтил Его Бог и внял Его молитве, хотя, как Сын, Он и имел к Нему естественное дерзновение: настолько было велико Его благоговение и достойно почтения. Поэтому, не унывайте, имея Господа, Которого выслушивает Отец. Итак, о чем вы ни попросите Его, исполнит для вас: об этом и Сам Христос в Евангелии говорит ученикам: «ибо Отец Мой более Меня» (Ін. 14:28), и: «о чем ни попросите Отца во имя Мое, даст вам» (Ін. 16:23).

однако страданиями навык послушанию,

Привык, говорит, повиноваться Богу Отцу, научившись сему путем страданий. Кажется просто невероятным то, что здесь говорится. Ибо каким образом научился послушанию чрез страдания Тот, Кто до страданий настолько был послушным Отцу, что и сами страдания воспринял вследствие послушания? Ибо, говорит, «был послушным даже до смерти» (Флп. 2:8). Итак, понимай, что, так как они, как малодушные, оказывались непослушными, то он говорит уничиженное о Сыне Божием, чтобы таким состоянием Его убедить их повиноваться и оказывать послушание воле Божией, и чтобы они не падали духом в несчастьях, но ожидали бы помощи свыше. Ибо, говорит, и Сын, претерпевши страдание за послушание, был услышан Отцом, и душа Его была избавлена от смерти. И с того времени Он постоянно научился повиноваться Богу, так как послушание имеет большую силу. Итак, если Он получил пользу от страданий, то тем более вы можете получить. Видишь ли, как апостол Павел ради пользы слушателей дошел до того, что, казалось бы, говорит нечто несообразное. Но слушай и далее.

Євр. 5:9. и, совершившись,

Итак, совершенство достигается путем страданий. Для чего же вам негодовать на бедствия, которые вас совершенствуют?

сделался для всех послушных Ему виновником спасения вечного,

То есть не только Сам спасся, но и другим доставил спасение: и не временное, каково в войнах, но вечное. Для кого же? – «послушных Ему». Как же вы являетесь непослушными и подвергаетесь опасности лишиться спасения? Видишь ли, что всей этой речи апостолом придан такой вид вследствие малодушия слушателей. Кроме того, усматривай и здесь возвышенное. Ибо, говорит, сделался виновником спасения, что свойственно Богу. Ибо нет никакого другого, кроме Бога, виновника такого спасения.

Євр. 5:10. быв наречен от Бога Первосвященником по чину Мелхиседека. (Ср. Пс. 109:4)

Так как, говорит, Он пострадал, принесши Себя Самого в жертву, то за это и «наречен… Первосвященником». Сверх того, хотя Он принес в жертву и кровь, однако не по чину иудейских первосвященников, но по чину Мелхиседека. Ибо как тот не был помазан человеком, так и Христос, – но Богом, чрез Единосущного Ему Духа. Как тот царь не приносил требуемых законом жертв, так и Этот, – и в бесчисленном другом.

Євр. 5:11. О сем надлежало бы нам говорить много; но трудно истолковать, потому что вы сделались неспособны слушать.

Намереваясь говорить о преимуществе священства Христова, он заранее обличает слушателей, указывая, что по младенчеству их он высказал столь уничиженное о Христе, занялся учением о плоти Христовой. Ведь, если бы они не были немощными, он давно бы напомнил им о более возвышенном. Вследствие вашей слабости, говорит, является трудно объяснимым для вас учение о том, каким образом Христос есть Первосвященник по чину Мелхиседекову; и так как вы не разумеете, то поэтому я не могу вполне объяснить вам. Так, коринфянам говорит, что не может беседовать с ними о духовном, так как в них споры и разногласия (1Кор. 3:3), почему и именует их плотскими. А так как у этих невежество происходило от скорбей, то их он называет не плотскими, но немощными. Сказав: «сделались», он показывает, что они были некогда здоровыми, а после сделались такими.

Євр. 5:12. Ибо, судя по времени, вам надлежало быть учителями;

Обличение соединяет с похвалой, говоря, что вы должны быть учителями и для других. Здесь он показывает, что они уверовали уже давно и слышали о таинствах. То и другое достойно похвалы, если бы только они не нерадели. Время, говорит, делает более сильными, вы же, будучи избавлены, напрасно потратили его.

но вас снова нужно учить первым началам слова Божия,

Началами называет учение о человечестве Христовом. Ибо как во внешних науках прежде всего должно изучить письмена, так и здесь в слове Божием прежде должно узнать учение о человечестве Христовом, и освоиться с учением об уничиженном состоянии Его; а потом должно приступить к учению о Божественности, требующем более совершенного разума. Вот, ты совершенно ясно понял от самого Павла, по какой причине он занимается беседами об уничиженном, а о чем-нибудь возвышенном говорит редко: и этим он делает снисхождение к немощи слушателей. Вот, и это послание переполнено мыслями об уничиженном. Если же есть в нем возвышенное учение, то оно кратко.

и для вас нужно молоко, а не твердая пища.

Не сказал, что имеете нужду^*, но «бысте» («стали такими»), то есть вы сами довели себя до такого состояния^**, добровольно сделавшись такими. «Молоком» он называет упрощенное учение и здесь, и в Послании к Коринфянам (1Кор. 3:2), под «твердой” же «пищей» разумеет более совершенное и возвышенное учение. Посему, говорит, теперь не должно вносить того, что было под законом, и не должно делать сравнения с теми священниками не сравнимого Христа, или: как в том отношении, что Он – Первосвященник, так и в том, что Он принес жертву, и в том, что Он молился с воплем и коленопреклонением, однако, так как вы питаетесь этим, то я предлагаю и это. Заметь, что то, что для нас теперь неудобоприемлемо, тех тогда питало, и что слово Божие есть истинная пища. Ибо «пошлю на землю», говорит, «жажду слышания слов Господних» (Ам. 8:11).

Євр. 5:13. Всякий, питаемый молоком, несведущ в слове правды, потому что он младенец;

«Правдой» здесь он называет или образ жизни совершенно исправный, говоря как бы так, что «несведущий» не искусен в вышнем любомудрии и не может вести высшей жизни; этого требовал и Христос, говоря: «если праведность ваша не превзойдет праведности книжников и фарисеев» (Мф. 5:20). Или, правдой он называет Самого Христа, говоря так: тот, кто причастен уничиженного их учения о плоти, не принимает возвышенного и достойного Христа учения, так как он «младенец» и не способен принять его.

Євр. 5:14. Твердая же пища свойственна совершенным,

То есть возвышенные догматы о Божественности Христа. Видишь ли, что есть другое младенчество – мысли, которое имеют и старцы; и есть совершенство, иметь которое ничто не препятствует и юношам.

у которых чувства навыком приучены к различению добра и зла.

Навыком он называет совершенство и твердость образа мыслей нравственной жизни. Кто тверд по образу мыслей и по жизни, тот имеет и чувства души, приученные путем упражнения в Божественных Писаниях к различию, с одной стороны, возвышенных и низких учений, с другой – здравых и извращенных. Не о жизни говорит он здесь: ибо всякий различает ее и знает, что зло – дурно, а добродетель – благо. Видишь ли, что необходимы обучение, упражнение и опытность в Писаниях, если мы намерены различать, что еретическое и что не таково; а не просто ко всему склонять слух. Ибо гортань вкушает пищу, а душа испытывает учения (Ср. Йов. 12:11).

* * *

^* т. е. молоко необходимо вам, по естественным причинам, – Прим. ред.

^** т. е. молоко снова вам необходимо, потому что вы не смогли (разучились) принимать твердую пищу, – Прим. ред.

 

Глава шестая

Євр. 6:1. Посему, оставив начатки учения Христова, поспешим к совершенству;

Выше сказал: вы ослабели, вы стали младенцами и дошли до такого состояния, что вам нужно снова учиться первоначальным основаниям веры, посему теперь и говорит, что вам должно, наконец, размышлять как совершенным и превзойти слово начала Христова, то есть первые начала веры, и устремиться к «совершенству», то есть быть восприимчивыми к более возвышенному. Или еще можешь понять это в таком смысле: так как казалось, что они хромали в отношении поведения, то теперь говорит им о жизни безукоризненной, как бы так говоря: не должно вам всегда вращаться около начала, то есть поучаться в вере, подобно новообращаемым, но должно стремиться и к совершенству, то есть к лучшей жизни. Ибо совершенен тот, кто вместе с верой проводит и жизнь правую. Ведь вера – начало и основание, и без нее ничего невозможно сделать, как и без букв нельзя знать грамоты. Однако как нельзя постоянно заниматься одними буквами, так нельзя постоянно быть наставляемым в вере, подобно младенцам и несовершенным. Если же кто пожелает принять первое толкование, а это отвергнет на том основании, будто оно не соответствует тому, что ранее сказано апостолом Павлом, тот пусть припомнит, что у него есть обычай, говоря об одном, быстро переходить к другому: как, например, в Послании к Коринфянам, беседуя о трапезах, он перешел к речи о таинствах (1Кор. 11:20-30). Таким образом и теперь, высказывая им вначале порицание за слабость и неспособность к восприятию более совершенного, обращается к рассуждению об образе жизни, называя их несовершенными и за то, что не по вере расположили свою жизнь.

и не станем снова полагать основание обращению от мертвых дел и вере в Бога,

То есть вновь не делая с самого начала того, что вы делали в то время, когда вы намеревались креститься, как например, «обращения от мертвых дел», то есть отречения от дел сатаны. Кто приходит ко Христу, очевидно приходит таким образом, именно раскаиваясь в прежнем, как в учении, так и в жизни: ведь если не отвергнуть прежнего, то как можно достигнуть второго? Поэтому присоединяет: «и вере в Бога». Тогда и вера, именно после покаяния в мертвых делах. Таким образом, говорит: не должно вам поучаться относительно веры, как начинающим, ибо вы уже уверовали. Но этим намекает, что они и колебались, и потому нуждались в основании.

Євр. 6:2. учению о крещениях,

Павел сказал об этом во множественном числе не потому, что существует много крещений: ибо крещение едино (Еф.4:5), но потому, что это как бы выходило из следующего. Раз он снова оглашал, то снова и крестил бы; и в случае отступления снова крестил бы: по необходимости было бы много новых крещений, но это нелепо. Посему вы не должны повторять крещение, но пребывать при первом крещении. Быть может, они, как крепко придерживавшиеся закона, и под благодатью признавали по-иудейски много крещений. Заметь, что за покаянием следует крещение. Так как покаяние само по себе не может явить нас чистыми, поэтому мы крестимся, чтобы все было делом благодати Христа.

о возложении рук,

Чрез это они получали Святого Духа, чтобы пророчествовать и творить чудеса. Когда, сказано, Павел возложил на них руки, они получили Духа Святого (Деян.19:6).

о воскресении мертвых

Это происходит при крещении под образом погружения в воду и восстания из нее, и утверждается в исповедании веры, ибо мы исповедуем, что веруем в воскресение мертвых.

и о суде вечном.

То есть суде, дающем или вечные блага, или наказания. Кажется, говорит это потому, что они, вероятно, колебались, хотя уже уверовали, или жили худо и беспечно, говоря при этом: бодрствуйте. Невозможно говорить, что, если мы жили нерадиво, или отпали от веры, то снова окрестимся, снова получим возможность омыться от грехов и удостоиться того же самого, чего удостоились и прежде. Прельщаетесь, говорит он, рассуждая таким образом.

Євр. 6:3. И это сделаем, если Бог позволит.

«Это сделаем» – что? – то, чтобы идти к совершенству, если и Бог желает. Сказал же это не так, как бы Бог не повелевал этого, но как обыкновенно говорил, что если Богу угодно, то это именно я и хочу сделать.

А вместе с тем поучает нас здесь тому, чтобы мы все ставили в зависимость от воли Его и чтобы даже при бесспорно добрых делах мы не доверяли собственному суждению и своим силам. В этом же ясно убеждает и апостол Иуда.

Євр. 6:4. Ибо невозможно – однажды просвещенных,

Не сказал, неполезно, или неприлично, но: «невозможно», так что привел их в отчаяние относительно надежды на второе крещение.

и вкусивших дара небесного,

То есть отпущения грехов. Ибо этого никто не в состоянии дать, кроме одного Бога.

и соделавшихся причастниками Духа Святаго,

После оставления грехов следует причастие Святого Духа: ибо Он не обитает в теле, обремененном грехами. Сообщался же Дух Святый чрез возложение рук, как и выше сказано.

Євр. 6:5. и вкусивших благого глагола Божия

Не сказал прямо, что это такое: но, конечно, дает нам понять, что говорит это обо всяком духовном учении.

и сил будущего века,

Так он называет или силы творить чудеса, или жить подобно ангелам, в том смысле, чтобы не нуждаться ни в чем здешнем, но взирать на будущее, и уже здесь получить невещественный и духовный залог будущей жизни.

Євр. 6:6. и отпадших, опять обновлять покаянием,

То есть чрез покаяние. Что это? Неужели отвергается покаяние? Да не будет. Но – обновление чрез вторичное крещение. Ибо обновление есть действие одного крещения, как и пророк говорит: «обновляется, подобно орлу, юность твоя» (Пс. 102:5); действие же покаяния состоит в том, что оно освобождает от ветхости и делает сильными. Но в прежнюю светлость возвести не может. Ибо в крещении все было делом благодати. Посему «покаянием», говорит, – именно, крещением. Ибо сначала всякий раскаивается в прежней жизни, потом крестится, как и сам он выше сказал: «обращение от мертвых дел». И из последующего ясно, что он отрицает вторичное крещение.

когда они снова распинают в себе Сына Божия

Крещение есть крест. «Ветхий наш человек распят с Ним», и «мы соединены с Ним подобием смерти Его». И еще: «мы погреблись с Ним крещением». Ибо как Христос умер на кресте плотью, так мы в крещении умираем для греха. Поэтому, кто вторично крестится, тот распинает вторично Христа, насколько это в его власти. Но это нелепо. Ибо Он однажды умер и воскрес, и «смерть уже не имеет над Ним власти» (см. Рим. 6:4-9). Итак, нет вторичного крещения, так как нет и вторичного креста. Что же препятствует, чтобы было и третье, и четвертое, и так до бесконечности? Не просто сказал: «снова распинают» и остановился; но еще прибавил: «в себе», чтобы показать, что мы, проводя беспечно свою жизнь в предположении, будто существует другое крещение, совершаем все так, как бы сами поддерживали в себе дурное мнение.

и ругаются Ему .

То есть торжествуют, позорят. Понимать это можно двояко; или так, что те, которые распяли Господа, измыслили тогда для позора Его такой род смерти, очевидно, проклятый и позорный, и определенный для злодеев: или так, что Христос, будучи однажды распят, в последующее время исповедуется бессмертным. Поэтому тот, кто распинает Его во второй раз, делает это исповедание ложным, что приносит бесчестие Христу, однажды только вкусившему смерть, а потом уже бессмертному. Таким образом, двумя способами подтверждается невозможность этого дела: во-первых, тем, что кто был удостоен таких благ и все растратил, тот уже недостоин снова наслаждаться теми же самыми благами, во-вторых, и еще более, тем, что невозможно, чтобы Сын Божий снова был распят.

Євр. 6:7. Земля, пившая многократно сходящий на нее дождь

Землей он называет душу, а дождем – учение, как и в другом месте: «повелю облакам», говорит Бог, «не проливать… дождя» на виноградник (Іс. 5:6). И еще: «поток Божий полон воды» (Пс. 64:10) то есть тот, кто получил от Бога дар к научению других, исполнился вышних вод, или даров. Здесь он дает понять, что те и принимали и пили слово, и часто удостаивались его, и тем не менее не получили от того пользы, что и выше сказал: « судя по времени, вам надлежало быть учителями» (Євр. 5:12).

и произращающая злак, полезный

То есть жизнь, исполненную добродетели. Ибо нет ничего столь полезного, то есть приличного и вожделенного, как чистота жизни.

тем, для которых и возделывается,

«Злак», говорит, то есть добродетельную жизнь, порождает земля для тех, для которых возделывается, и для тех это «полезно»: ибо сами те, приносящие добродетель, будут наслаждаться ею. Некоторые поняли «тем» в смысле: учителям; ибо, действительно, ими воспитывается доброе поведение, так что они являются участниками в добродетели своих учеников.

получает благословение от Бога;

Здесь молчаливо укоряет эллинов, которые приписывают произращение плодов силе земли. И даже не руки земледельца производят плоды, но все, говорит, есть дело Божие: Сам Он благословляет и дает изобилие плодов.

Євр. 6:8. а производящая терния и волчцы

Не сказал: «произращающая», как именно выше сказал о «злаке”, но: «производящая», как бы сказал, – извергающая и выбрасывающая некоторый излишек. «Терния же и волчцы» – это житейские заботы, обольщение богатством и вообще всякий грех, как и Давид говорит: «я сделался страдальцем, когда вонзился в меня терн»^*** (Пс. 31:4). Терн не просто входит, но вонзается, и если мы не выдернули весь, но немного осталось его, то он причиняет большую боль и требует лечения и забот. Но еще есть и волчец: где его касаешься, там и ранит, и повсюду он неприятен: на земле приносит бесчестие, а в будущем веке и особенно.

негодна и близка к проклятию,

Сказал, что добрая земля благословляется Богом; а бесплодная – не сказал просто: проклята, но «близка к проклятию», чтобы не отчаивались. Ибо кто «близок проклятию», может быть и далек от него.

которого конец – сожжение.

И это, чтобы мы не отчаивались. Ибо не сказал: земля будет сожжена, но «которого конец – сожжение», то есть если она до конца останется бесплодной. Таким образом, можно избегнуть бесплодия и сжечь терния, и сделаться благопотребным, и удостоиться благословения.

Євр. 6:9. Впрочем о вас, возлюбленные, мы надеемся, что вы в лучшем состоянии и держитесь спасения, хотя и говорим так.

Достаточно укорив и устрашив, снова утешает, чтобы не сделать их совершенно беспечными. Ибо кто сильно наказывает ленивого, тот делает его еще более ленивым. Поэтому говорит: говорю это не потому, что осудил вас, и не потому, что считаю вас исполненными терний, но потому, что боюсь, как бы не случилось этого с вами. И не сказал: ожидаем от вас, но: «надеемся», то есть находимся в твердой уверенности относительно вас, что вы не так живете, но лучше, и что заботитесь о собственном спасении, хотя мы и выразились так сильно. Итак, он говорит это или об их жизни, именно, что вы настолько тернисты, или о воздаянии, что вы не «близки к проклятию» и не к «сожжению», но для вас назначается иное воздаяние. Обрати внимание и на следующее.

Євр. 6:10. Ибо не неправеден Бог, чтобы забыл дело ваше

Смотри, как он ободрил и укрепил их в надежде на лучшее, напомнив им о прежних их делах и правде Божией: ибо, если Бог правосуден, – Он не забудет дела вашего, то есть милосердия, братолюбия, но воздаст вам. Потому не отчаивайтесь, но вполне надейтесь на лучшее, так как Бог совершенно справедлив. Итак, не о вас сказал я, что сказал жестоко, ибо знаю, что вы не достойны проклятия.

и труд любви, которую вы оказали во имя Его, послужив и служа святым.

Важное дает о них свидетельство, указывая не на дела только, но и на дела с усердием. Ибо служить есть знак усердия. Говорит о любви и милосердии, которое они показали не к братьям своим, но во имя Божие. Смотри, какое величайшее утешение в том, что мы делаем не для людей, но для Бога, как и Христос говорит в Евангелии: «сделали Мне» (Мф. 25:40). Ибо кто ради имени Божия печется о неправедном, тот делает это для Бога. «Святым», то есть верным. Ибо всякий верующий – свят, хотя бы он был и мирянином. «Ибо неверующий муж», говорит, «освящается женою верующею, и жена неверующая освящается мужем верующим» (1Кор. 7:14). Таким образом, вера здесь производит освящение. Посему будем внимательны не к одним только отшельникам, как к святым, но и к мирянам: те, конечно, святы как по вере, так и по жизни, но и миряне святы по вере, а многие и по жизни. Смотри, как он успокаивает их. Ибо сказавши: «послужив», не остановился, но прибавил: и «служа», то есть и теперь вы делаете то же самое.

Євр. 6:11. Желаем же, чтобы каждый из вас, для совершенной уверенности в надежде, оказывал такую же ревность до конца,

Как бы на чей-нибудь вопрос: ради чего сказал это ты, Павел, если не желал наказывать нас? – говорит, что сказал это, желая, чтобы и на будущее время вы поступали хорошо; не осуждая вас за прошлое, а опасаясь за будущее. И не сказал: хочу, что именно показывало бы учительскую власть, но «желаю», что свойственно отеческой любви. Ибо не на словах желаю этого, но душа моя сгорает о вас. Таким образом понимай выражение «желаю». И не просто о вас, но о каждом в отдельности: так он заботился о всех, и о малых и великих, и всех знал. Чтобы оказали «совершенную уверенность в надежде», то есть чтобы обнаружили полную и совершенную надежду и не были смущены. Смотри, как не поражает прямо и не говорит: вы отчаялись и доселе не пришли в себя, но как бы так говорит: хочу, чтобы ты всегда был тщателен и чтобы, каким ты был теперь и на будущее время.

Євр. 6:12. дабы вы не обленились,

И это к их утешению: ибо относит это к будущему времени. И хотя выше сказал: «потому что вы сделались неспособны слушать» (Євр. 5:11): ибо доселе указывал на неспособность слушать; теперь же, говорит, заблаговременно пекусь о том, чтобы эта неспособность не коснулась вашей души. Ибо как бездействие и недвижимость вредит телу, так и не упражнение в добрых делах делает душу слишком беспечной.

но подражали тем, которые верою и долготерпением наследуют обетования.

Выше напомнил им, в чем они прежде были добродетельными, представляя им пример в собственных их делах. Теперь же возводит их к патриарху Аврааму. Чтобы не думали, что они, как недостойные никакого слова, забыты и оставлены Богом, указывает, что проводить жизнь среди искушений есть удел особенно славных мужей, и что Бог так поступал с великими мужами. Ведь если бы Он тотчас же давал то, что обетовал, то не могла бы обнаружиться вера их: теперь же медлит исполнением, чтобы чрез терпение открылась их вера. Ибо тогда становится очевидной вера обещавшему, когда кто, не получая обещанного в продолжение долгого времени, верит, тем не менее, что получит, и не отчаивается. Посему для того выражаю вам эти укоризны, чтобы восстановить вас и чтобы вы «подражали тем, которые верою и долготерпением наследуют обетования». А кто эти мужи, он объясняет далее. Но смотри, как на первом месте поместил веру, потом долготерпение, потому что долготерпение происходит от веры. Ибо кто не верит, что Обетовавший несомненно даст, тот и не долготерпит.

Євр. 6:13. Бог, давая обетование Аврааму, как не мог никем высшим клясться, клялся Самим Собою,

Євр. 6:14. говоря: истинно благословляя благословлю тебя и размножая размножу тебя. (Ср. Бут. 22:16-17)

Так как много было таких, которые наследовали верой обетования, то он пока теперь опустил всех прочих, оставляя их для последующего, и напоминает только об Аврааме, как по важности лица его, так особенно потому, что он и удостоился и получил обетование. И этим он также показывает, что не должно предаваться малодушию, но уповать на Бога, Который, обычно, не скоро исполняет обещание, но спустя долгое время. Когда же Бог «клялся Собою»? Или в самых словах, в которых говорит: «Я клялся Собой». А может быть, кто-нибудь скажет, что в слове: «истинно» содержится клятва Бога Собой; ибо «истинно» значит «поистине». Это есть не что иное, как утверждение истины; но истиной может быть кто иной, как не Бог? Так и Господь в Евангелии, говоря: «истинно, истинно говорю вам» (например, Ин.6и др.), клянется той же самой клятвой; клянется Самим Собой, как и Отец, так как не имеет клясться высшим. Однако некоторые думали, что и Сам Сын тогда беседовал с Авраамом: ибо Писание говорит: сказал же Ангел Аврааму (Бут. 18). Но никаким образом, говорят, Отец не мог быть Ангелом, но Сын – великого совета Ангел.

Євр. 6:15. И так Авраам, долготерпев, получил обещанное.

Каким образом в конце послания говорит, что они «только издали видели» исполнение обетовании «и радовались» (Євр. 11:13), а теперь говорит, что Авраам «получил обещанное»? Не об одном и том же говорит здесь и там, но здесь говорит об обетованиях земных, которые Авраам получил спустя долгое время, а там о небесных, которых он еще не получил. Однако и то и другое, – и то, что он получил, и то, что он еще не получил, служит утешением для малодушных, – одно потому, что и мы получим, если обнаружим долготерпение, другое потому, что если еще не получил тот, кто достиг совершенства за столько лет раньше, то слишком неразумны мы, негодующие на то, что еще не получаем. Смотри, как он сказал: «долготерпев, получил обещанное», чтобы показать великую силу долготерпения, и что не одно только обетование совершило все, но и долготерпение. Здесь же внушает им и страх, давая понять от противного, что малодушие препятствует исполнению обетования. И это случилось в пустыне с древним народом, который малодушествовал и совершенно не получил обетования. Итак, кто-либо скажет: почему же святые, долго терпев, не получили, как говорится в конце послания? Они, во всяком случае, получат. А роптавшие из народа и не получили, и не получат.

Євр. 6:16. Люди клянутся высшим, и клятва во удостоверение оканчивает всякий спор их.

То есть клятвой разрешается недоумение во всяком прекословии. Ибо много говорят и возражают в споре с той и с другой стороны, но клятва, являясь последнею и подтверждая, разрешает все сомнительное.

Євр. 6:17. Посему (ἐν ᾧ) и Бог, желая преимущественнее показать наследникам обетования непреложность Своей воли, употребил в посредство клятву,

То есть потому именно, что клятва придает людям полную уверенность, и Бог клянется. Или, «посему», вместо: в том, что клялся, говорит, Бог Самим Собой, Он с избытком доказал нам, что всячески и непреложно исполнит то, что обещал. Ибо хотя Богу должно было верить и без клятвы, однако Он снисходит ради нас и смотрит не на Свое собственное достоинство, но, чтобы убедить нас, попускает говорить о Себе недостойное. Ибо мы верные, благословенные в семени его, которое есть Христос, являемся наследниками обетования. Смотри, как и тогда говорит, что Сын – посредник между Богом и людьми. Ибо Собой, как Словом, клялся Бог и Отец.

Євр. 6:18. дабы в двух непреложных вещах, в которых невозможно Богу солгать,

Какой и какой? Как тем, что просто сказал и обещал, так и тем, что к обетованию присоединил клятву. Так как у людей считается более достоверным то, что с клятвой подтверждено, поэтому и Бог присоединил ее. «В которых», вместо «из них», – из этих двух вещей обетование является наиболее достоверным, и «невозможно Богу солгать». Посему, как поклялся Он ради нас, хотя Ему и недостойно клясться, так понимай и то, что Он «навыче от сих, яже пострада» (Євр. 5:8). Ибо и люди более считают достоверным то, что познано на опыте.

твердое утешение имели мы, прибегшие взяться (κρατήσοα) за предлежащую надежду,

То есть великое утешение и ободрение. Это сказано не столько по отношению к Аврааму, сколько по отношению к нам, прибегшим к Нему, то есть возложившим на Него надежду. В чем же мы имеем ободрение? В том, чтобы держаться (κρατήσοα) «за предлежащую надежду»: то есть чтобы мы, на основании того, что дано было Аврааму, были убеждены и относительно обетований, касающихся нас, и не сомневались бы относительно грядущих и небесных благ, на которые надеемся; напротив, чтобы мы твердо и безопасно держались этой надежды и не утратили ее. Ибо обетование Аврааму есть обетование и нам, и преимущественно нам, уверовавшим во Христа, как сказано выше.

Євр. 6:19. которая для души есть как бы якорь (ἄγκυραν) безопасный и крепкий.

Эту надежду мы имеем, как якорь. Ибо как тот якорь во время бури дает устойчивость кораблям, так и надежда делает твердыми и терпеливыми людей колеблющихся под влиянием искушений. Не просто сказал: «якорь», но: «безопасный и крепкий». Ибо бывает якорь, который не сохраняет устойчивости корабля, или когда он испорчен, или когда он очень легок. Совершенно справедливо он вспомнил не об основании, а о якоре: потому что основание прилагается к людям весьма твердым и любомудрым, а якорь – к подвергающимся буре, какими были те, будучи обуреваемы искушениями.

и входит во внутреннейшее за завесу,

Выше сказал: надейтесь, ибо сбудется то, на что надеемся. Теперь, уверяя более совершенно, говорит, что мы уже и имеем это в надежде. Ибо она, вошедши внутрь неба, сделала то, что мы уже – при обетованных благах, хотя еще находимся на земле, хотя еще не получили их. Такую силу надежда имеет, что земных делает небесными. Но как в Ветхом Завете завеса отделяла Святое Святых от остальной скинии, так и небо для нас завеса, отделяющая земное от божественнейшего и пренебесного.

Євр. 6:20. куда предтечею за нас вошел Иисус,

Сказавши, что надежда наша восходит на небо, подтверждает сказанное, удостоверяя это делами. Ибо и Он, Христос, вошел: и не просто вошел, но вошел предтечею, то есть как бы убеждая нас, что и мы должны войти. Ибо предтеча идет впереди кого-нибудь, следующих за ним, и расстояние между предтечей и следующими за ним совсем не велико, как и между Иоанном и Христом. Поэтому не смущайтесь: скоро и мы войдем туда, где наш предтеча. Но не удовольствовался, сказав: предтеча, но прибавил и: «за нас», для большей убедительности, как бы так говоря: Сам Он не нуждался в том, чтобы войти туда: ибо зачем Ему это, когда Он – Бог? Но как ради нас Он воспринял плоть, так ради нас же Он вошел и внутрь неба, чтобы нам открыть путь. Посему необходимо войдем и мы сами. Или выражение «за нас» обозначает: чтобы ходатайствовать за нас пред Отцом, как и первосвященник входил во Святое Святых однажды в год, молясь за народ.

сделавшись Первосвященником навек по чину Мелхиседека.

И это – величайшее утешение; если наш Первосвященник на небе, то Он и много лучше иудейских первосвященников, именно: по способу избрания, ибо Он – не по чину тех, но «по чину Мелхиседека»; и по месту, и по скинии, ибо Он – на горе и на небе; по завету, ибо о более великих и более совершенных благах, и по постоянству, ибо вечный, а не временный, и, наконец, по личности, ибо Он – Сын Божий. Поэтому не падайте духом. Но все это сказано о Христе по плоти, ибо по плоти Он и стал Первосвященником.

* * *

^*** «возвратихся на страсть, егда унзе́ ми терн».

 

Глава седьмая

Євр. 7:1. Ибо Мелхиседек, царь Салима, священник Бога Всевышнего, тот, который встретил Авраама и благословил его, возвращающегося после поражения царей,

Євр. 7:2. которому и десятину отделил Авраам от всего, – (ср. Бут. 14:18)

Цель апостола – показать различие между Ветхим и Новым Заветами. И на это он указал уже в самом начале, сказав, что древним Бог говорил чрез рабов Своих – пророков, а нам, людям Нового Завета, «в Сыне» (Євр. 1:1-2). Но так как слушатели были немощны, ибо обнаружили малодушие при искушениях, то он в середине послания подкрепил слабых, и наконец, после того, как достаточно ободрил их, снова начинает речь о превосходстве Нового Завета пред Ветхим. И вникни в мудрость его. Он показывает, что Мелхиседек, который был прообразом Христа, превосходил Авраама. Ибо если бы не превосходил, то не благословил бы его и не получил бы от него десятины. А так как от Авраама произошли священники закона, то ясно, что Мелхиседек превосходит и их, как бы и их благословляя и получая от них десятину, в то время, когда благословил праотца их и от него получил десятину. Если же прообраз Христа, Мелхиседек, столь сильно отличается от священников закона, то насколько более – истинный Мелхиседек, Христос? Таков общий смысл этого места. Но, изложив кратко повествование о Мелхиседеке (Бут. 14:18-20), он затем переходит к рассмотрению его, изъясняя историю Мелхиседека с духовной и таинственной стороны.

во-первых, по знаменованию имени царь правды,

Здесь показывает, в каком смысле Мелхиседек есть прообраз Христа. И прежде всего, говорит, из самого имени узнай подлинный смысл. Именно: «Мелхи» значит царь; «Седек» – правда. Кто же иной царь правды, как не Господь наш Иисус Христос?

а потом и царь Салима, то есть царь мира,

И из имени города, говорит он, это ясно. Ибо Салим, по толкованию, означает «мир». Но кто другой есть царь мира, как не Христос, примиривший небесное и земное? Никому из людей не приличествует наименование «царь правды и мира», как только одному Христу.

Євр. 7:3. без отца, без матери, без родословия,

Есть и другое сходство. Именно, как Мелхиседек без отца и без матери, – не потому, впрочем, что не имел отца или матери, – как человек и он имел, – но потому, что в Писании не указано его родословие и не упоминаются его родители. Так и Христос без отца по земному рождению; ибо по плоти Он родился от одной Девы Марии. Без матери же по вышнему рождению; ибо неизреченно и непостижимо рожден от Одного Отца прежде всех веков. Но сверх того и «без родословия». Ибо «род Его кто изъяснит?» (Іс. 53:8; ср. Деян.8:33). Так как родивший Отец – на небе и непостижим, то непостижим и самый образ рождения. Нельзя также постигнуть разумом и родившую на земле Мать, собственно образ рождения, то есть как родила Дева без мук и тому подобное. Итак, Христос на самом деле без отца и без матери: Мелхиседек же без отца и без матери не на самом деле, ибо это невозможно; но в том смысле, что в Писании не упоминаются родители его. Посему выражение «без родословия» служит как бы пояснением другого выражения: «без отца и без матери». Апостол как бы так говорит: я сказал о Мелхиседеке, что он без отца и матери, потому что в Писании нет его родословия и не упоминается о его роде.

не имеющий ни начала дней, ни конца жизни, уподобляясь Сыну Божию, пребывает священником навсегда.

И это разумей в том же смысле, как и прежде сказанное. Как человек, Мелхиседек имел, конечно, и начало дней и конец жизни, но так как мы не знаем ни того, когда он родился, ни того, когда он умер, то, по нашему разумению, он как бы не имеет ни начала, ни конца. Однако Христос на самом деле, как Бог, не имеет ни начала, ибо безначален по отношению к началу времени, хотя имеет Отца началом, как причину; ни конца, ибо бессмертен; одним словом, вечен. Посему, где ариане? Пусть слышат, что «Сын» не имеет начала. В таком смысле разрешает нам этот вопрос Павел. И если что затрудняет нас, так это то: каким образом Христос – «священник вовек по чину Мелхиседека», когда Мелхиседек умер и не был священником «вовек». Решим и это затруднение, говоря так, что Христос, как вечный и бессмертный, есть, действительно, «Священник вовек». Ибо и ныне – мы веруем – Он всякий раз приносит Себя Самого за нас чрез священнослужителей Своих и особенно как Ходатай за нас пред Отцом: в это время Он совершает за нас высочайшее и таинственнейшее священнодействие, предлагая нам Себя Самого в хлебе и питии чудным и превосходящим всякое разумение образом. О Мелхиседеке сказано, что он имеет вечное священство, не потому, что он вечен, ибо он умер; но потому, что в Писании не указывается конец его, откуда мы могли бы знать, когда прекратилось его священство. И как по отношению к именам у первого – только названия: Мелхиседек, то есть царь правды, и царь Салима (царь мира), а у Христа самое дело: так и выражение: «не имеющий ни начала дней, ни конца жизни», относится к первому Мелхиседеку только потому, что это не записано, ибо он был прообразом; а ко Христу относится на самом деле. Если бы сходство было во всем, то не было бы прообраза и истины, но или в обоих случаях – прообраз, или в обоих случаях – истина. Разве не видим мы этого также на картинах? И там простое очертание имеет уже сходство сравнительно с законченной картиной, так как линиями неясно отображаются характерные черты; имеет и несходство, так как картина чрез краски получила более отчетливый и более ясный вид.

Євр. 7:4. Видите, как велик тот, которому и Авраам патриарх дал десятину из лучших добыч своих.

После того как приноровил прообраз к истине, или то, что принадлежит Мелхиседеку, ко Христу, наконец с уверенностью показывает, что прообраз, то есть Мелхиседек, славнее самих действительных иудейских священников, и не только их, но и самого праотца. Если же прообраз превосходит их, то истинный Первосвященник Христос превзойдет их гораздо более. Итак, «видите», говорит, «как велик», то есть насколько превосходит тот, кому дары подносил не простой человек, но Авраам, столь великий патриарх; не без намерения присоединил слово «патриарх», но чтобы возвысить личность. И «из лучших добыч», то есть из наиболее превосходной и ценной добычи. И нельзя сказать, чтобы он отделил некоторое вознаграждение за труд как совместно сражавшемуся и помогавшему, но сидевшему дома. Поэтому и выше сказал: «встретил Авраама, возвращающегося после поражения царей». Если же он выше самого патриарха, что показывает даяние десятины, то гораздо выше священников закона.

Євр. 7:5. Получающие священство из сынов Левииных имеют заповедь – брать по закону десятину с народа, то есть со своих братьев, хотя и сии произошли от чресл Авраамовых.

Євр. 7:6. Но сей, не происходящий от рода их, получил десятину от Авраама

Теперь показывает, каким образом Мелхиседек выше Авраама, говоря, что священнослужители из колена Левия получали десятину от народа (Лев. 27:30-32), очевидно, как лучшие и почетнейшие люди ради достоинства священства. Ибо ради чего иного сам народ, подвергаясь тяжелым трудам и бедствиям, приносит десятины всякого рода священникам, не подвергающимся таким трудам и не возделывающим землю, как не ради того, что они более священны и служат высшему делу? Таково достоинство священства и настолько имеющие его выше собственных братьев, хотя и вышедших из одних и тех же чресл. Отсюда и Мелхиседек, получивший десятину от Авраама, и притом не будучи из его рода, ибо был иноплеменником, превосходнее и выше его. Ибо почему Авраам дал бы иноплеменнику десятину, если бы ему не принадлежала великая честь? Если же Мелхиседек, прообраз, превосходит даже самого Авраама, то гораздо более истинный Первосвященник превосходит священников закона.

и благословил имевшего обетования.

Так как Авраама всячески возвышало то, что он получал обетования от Бога, то теперь он присоединяет, что такого и столь великого, удостоившегося беседы с Богом и имеющего Бога должником, благословил прообраз Христа.

Євр. 7:7. Без всякого же прекословия меньший благословляется бо́льшим.

Сказал, что Мелхиседек благословил столь великого Авраама. Все же мы согласно и беспрекословно признаем, что благословляющий выше благословляемого. Следовательно, и Мелхиседек, прообраз Христа, выше патриарха.

Євр. 7:8. И здесь десятины берут человеки смертные, а там – имеющий о себе свидетельство, что он живет.

И другое рассуждение, доказывающее, что Мелхиседек выше священников закона. Ибо «здесь», то есть в законе, получающие десятины умирают; а «там», то есть в случае с Мелхиседеком, получил десятины тот, о котором свидетельствует Писание, что он «живет». Ибо «Ты», говорит, «священник вовек по чину Мелхиседека» (Пс. 109:4). Что же касается того, что Мелхиседек вечно жив, то это понимай так же, как и выше было сказано, то есть что в Писании не упоминается о смерти его. Что левиты умирают, а Мелхиседек живет, некоторые понимают так, что образ священства левитского стал мертвым, ибо сделался недействительным, образ же священства Мелхиседека, или жизни по Христу, живет и пребывает, и будет существовать вечно.

Євр. 7:9. И, так сказать, сам Левий, принимающий десятины, в лице Авраама дал десятину:

Чтобы священники закона не могли сказать: какое имеет отношение к нам если Авраам дал десятину? – говорит, что чрез посредство Авраама и Левий, родоначальник нашего священства, «принимающий десятины,… дал десятину». Таким образом, разве Мелхиседек не выше и Левия, когда, очевидно, он и от него получил десятину, чрез посредство Авраама? Выражение: «так сказать» или означает: вкратце сказать, или вместо: так скажу. Так как казалось слишком смелым сказать, что Левий, еще не родившись, дал десятины Мелхиседеку, то он смягчил это (высказывание, употребив оборот речи «так сказать», – Прим. ред.).

Євр. 7:10. ибо он был еще в чреслах отца, когда Мелхиседек встретил его.

Показывает, каким образом Левий дал десятины, говоря, что так как праотец дал десятины, то и он дал в силу того, что будучи уже в чреслах Авраама, имел родиться от семени его, хотя еще и не родился. И не сказал: «левиты», но Левий, чтобы показать превосходство. Вот какая смелость! Он совершенно опроверг все иудейское. Потому он и сказал прежде: «сделались неспособны слушать» (Євр. 5:11), что намеревался предложить эти истины и чтобы они не отвратили слуха. Итак, настроив и приготовив их заранее, как хотел, он говорит уже то, что ему угодно. Ибо душа и содержит и возвращает слово не так, как земля, воспринявши семя, будет возвращать его. Там – природа, которая отличается постоянством; здесь – свободное произволение, то, что легко изменяется и в высшей степени разнообразно. Поэтому учителю необходимо многое приготовить заранее.

Євр. 7:11. Итак, если бы совершенство достигалось посредством левитского священства, – ибо с ним сопряжен закон народа, – то какая бы еще нужда была восставать иному священнику по чину Мелхиседека, а не по чину Аарона именоваться?

Показал, что Мелхиседек в священническом чине был гораздо выше и Авраама и Левия. Теперь снова приводит другое доказательство, показывая, что священство во Христе гораздо превосходнее левитского священства и что священство Христа – совершенное священство, а то несовершенное. Ибо если бы священство по закону было совершенно, то надлежало бы священнику восстать по чину Ааронову: ибо Аарон был из колена Левиина. Но говорится, что восстает священник не по чину Ааронову, а по чину Мелхиседекову. Потом, так как то священство было несовершенно, то вместо него вводится другое. И выражение «еще» имеет великое значение; оно как бы говорит, что если бы Христос по чину Мелхиседекову был прежде, а потом был дан закон, то со всей справедливостью можно было бы сказать, что священство по закону, то есть священство Аароново, дано было в силу того, что священство Мелхиседеково было как бы несовершенным. На самом же деле Христос после и получил иной образ священства. Отсюда очевидно, что так как священство Аароново было несовершенно, то вместо него вводится иное. Что же означает выражение: «ибо с ним сопряжен закон народа»? На основании этого нельзя сказать, что священство Аароново – совершенно, что оно дано для других, а не для евреев; напротив, оно всецело дано одному народу, и с ним был сопряжен закон народа, то есть было определено, чтобы он им пользовался, им руководился и чрез него все совершал. Итак, почему оно упразднено? – потому, очевидно, что оно бессильно.

Євр. 7:12. Потому что с переменою священства необходимо быть перемене и закона.

Теперь показывает, как закон постепенно отменяется, и вместо него вводится иной завет. Ибо если священство переменено, то необходимо, чтобы и закон был иной, ибо священник без завета и законов и постановлений не бывает. Священство же переменено не только по образу, то есть так, что оно было не по чину Ааронову, а по чину Мелхиседекову, но и по колену. Ибо перешло от священнического Ааронова колена к царскому колену Иудину. Обрати внимание на таинство. Сначала было колено царское, а потом священническое: так и Христос был Царем всегда, напоследок же стал Первосвященником, когда принял плоть и когда принес жертву.

Євр. 7:13. Ибо Тот, о Котором (ἐφ᾿ ὃν) говорится сие, принадлежал к иному колену,

Показывает, как священство переменилось по колену, и говорит, что Христос («о Котором» (ἐφ᾿ ὃν) вместо τον, περί ου – то есть «на Которого» священство перешло), – из другого колена, именно из Иудина.

из которого никто не приступал к жертвеннику.

«Из которого», именно из колена Иудина, «никто не приступал», то есть не предстоял пред алтарем и не исполнял священнических дел.

Євр. 7:14. Ибо известно, что Господь наш воссиял из колена Иудина,

Знаменательно выражение «воссиял», взятое и из пророчества Валаама, говорящего: «восходит звезда от Иакова» (Чис. 24:17), а также и из пророчества Малахии, называющего Его «Солнцем правды» (Мал. 4:2). Этим показывается, что Господь явился для просвещения мира.

о котором Моисей ничего не сказал относительно священства.

Ибо все, что касается священства, Моисей отнес к колену Левиину: к колену же Иудину – то, что касается предводительства в войнах.

Євр. 7:15. И это еще яснее видно из того, что по подобию Мелхиседека восстает Священник иной,

Что «яснее видно»? Среднее между тем и другим священством. Или что смена священства и завета открывается не только из того, что священник восстает из другого колена, а отнюдь не из Левиина, но также, скажем об этом, полнее открывается и из сего: что «по подобию Мелхиседека» и так далее. Это значит, что по чину Мелхиседекову восстает священник.

Євр. 7:16. Который таков не по закону заповеди плотской, но по силе жизни непрестающей.

Он, Мелхиседек, не был подобен подзаконным священникам; те получили священство от закона, содержащего плотские заповеди: обрежь плоть и омой плоть, отдыхай плотью и удостоишься плотских благ; Мелхиседек не так, но по силе Божией, почему и священство его вечно живо и неразрушимо. «Жизнь» же понимай так же, как выше, именно, что смерть его неизвестна. Или слово «который» понимай о священнике, как бы так он говорил: каковой священник иной, то есть Христос, получил священство «не по закону заповеди плотской», но по силе Отца, или по Своей собственной, и священство Его неразрушимо. К слову «плотской» прилично было присоединить слово «духовной». Почему же он присоединил: «по силе жизни непрестающей»? Потому, что чрез плотское обозначил временное. И соответственно временному присоединил выражение: «жизни непрестающей». Это значит: Христос живет собственной силой.

Євр. 7:17. Ибо засвидетельствовано: Ты священник вовек по чину Мелхиседека. (Пс. 109:4)

Подтверждает, почему сказал: «жизни непрестающей», и говорит, что Писание свидетельствует, что Он «священник вовек». Некоторые, впрочем, думают, что он подтверждает не это, а то, что Он – священник не по закону заповеди плотской. Ибо если бы, говорит, Он был священником по закону, то необходимо было бы утверждать, что Он по чину Аарона. Теперь же, так как написано: «по чину Мелхиседека», то очевидно, что не по закону, но по какому-нибудь иному божественному способу.

Євр. 7:18. Отменение же прежде бывшей заповеди бывает по причине ее немощи и бесполезности,

Євр. 7:19. ибо закон ничего не довел до совершенства;

Сказал, что закону пременение бывает, и показал это. Далее отыскивает и причину. Ибо мы, люди, тогда успокаиваемся, когда узнаем причину. И говорит: потому произошло отменение и отвержение прежде бывшей заповеди, то есть прежде бывшего завета, что он найден был неполезным и немощным. Итак, что же? Закон никому не принес пользы? Конечно, принес пользу, но он оказался бесполезным для того, чтобы сделать людей совершенными. Ибо присоединяет: «ибо закон ничего не довел до совершенства». Почему же закон был немощным? Потому что в нем возвещались одни только письмена: делай то и не делай этого; но он не сообщал никакой силы к исполнению заповедей, что ныне подается нам Духом. Однако здесь нападают еретики, поносящие закон, говоря: даже и Павел унижает закон. Но он, безумные, не назвал его плохим, а бесполезным и немощным к тому именно, чтобы делать совершенными. Ибо, как молоко полезно младенцам, соответственно их возрасту, для совершенных же бесполезно, так и закон для несовершенных иудеев полезен, отвлекая их от идолов и приводя к Богу, сообщая им соответственные заповеди, для нуждающихся же в более совершенных заповедях он не был таким. Ибо он заповедовал плотские и жертвы и очищения, в которых духовные не нуждаются. Поэтому ныне он был отменен. Отменение же есть отменение того, что имело силу. Таким образом, закон имел власть тогда, когда было его время.

но вводится лучшая надежда, посредством которой мы приближаемся к Богу.

Отменена, говорит, заповедь закона, приведено же упование, какого не было у иудеев: ибо и те имели надежду, благоугождая Богу, овладеть землею, преодолеть врагов, и вообще уповали на телесные блага. Но наше упование не таково, оно превосходнее: ибо мы уповаем на небесное, что будем близ Бога, предстанем и будем служить Ему с ангелами. Выше он сказал: «входит во внутреннейшее за завесу» (Євр. 6:19), теперь же: «посредством которой мы приближаемся», говорит, «к Богу». Ибо упование приводит нас к самому престолу Божию и поставляет вместе с херувимами.

Євр. 7:20. И как сие было не без клятвы, –

Вот и другое отличие нового Священника от древних и одного завета от другого. Ибо священство Христово было обетовано не просто, но с клятвой, чтобы слову Божию верили вполне, как и выше для большей убедительности сказал, что Бог клялся Аврааму (Євр. 6:13).

Євр. 7:21. ибо те были священниками без клятвы, а Сей с клятвою, потому что о Нем сказано: клялся Господь, и не раскается: Ты священник вовек по чину Мелхиседека, – (Пс. 109:4)

Ибо, говорит, священники закона поставляются без клятвы, и ни об одном из них Бог не клялся, говоря: ты будешь священник по закону. Христос же с клятвой, данной чрез Бога, говорящего к Нему: Ты священник по некоему новому образу: не по Аарону, но по Мелхиседеку.

Євр. 7:22. то лучшего завета поручителем соделался Иисус.

То есть поскольку клялся, что Он всегда будет священником. Ибо не клялся бы, если бы не был выше. Отсюда и Новый Завет выше Ветхого.

Євр. 7:23. Притом тех священников было много, потому что смерть не допускала пребывать одному;

Євр. 7:24. а Сей, как пребывающий вечно, имеет и священство непреходящее,

И здесь показывает преимущество, которое Христос имеет сравнительно с первосвященниками по закону, и говорит, что там много священников, потому что они смертны; здесь же один, потому что Он бессмертен. Итак, «имеет священство непреходящее», то есть неразделяемое ни с кем и не передаваемое. Видишь ли, насколько оно выше? Насколько бессмертное выше смертного.

Євр. 7:25. посему и может всегда спасать приходящих чрез Него к Богу,

Так как, говорит, Он бессмертен, то может предстоять за всех и спасти до конца, то есть может даровать спасение не временное, но полное, и, разумеется, как здесь, так и в будущей жизни. Ибо первосвященник в Ветхом Завете, хотя бы был и славен, приносил жертвы Богу в то время, пока жил, каков, например Самуил и подобные ему, а после того уже нет, ибо умирал. Здесь же Первосвященник вечный и всегда живущий. Посему и может всегда спасать приходящих чрез Него, то есть чрез веру в Него. Ибо кто верует в Сына, тот, без сомнения, приступает к Отцу: ибо Он – путь к Отцу, и кто держался этого пути здесь, там получает успокоение.

будучи всегда жив, чтобы ходатайствовать за них.

Так уничиженно сказано это о Христе по плоти. Ибо, действительно, Он Первосвященник по плоти: поскольку же Он – Первосвященник, постольку, говорится, ходатайствует. Каким образом воскрешающий мертвых и оживотворяющий, как Отец, ходатайствует, когда Ему должно спасать? Как ходатайствует Тот, во власти Которого весь суд, Кто посылает ангелов для того, чтобы одних ввергнуть в пещь, а других спасти? Конечно, по человечеству сказал: «ходатайствовать». Снисходя к слушателям, Павел говорит: не бойтесь и не говорите: да, Он любит нас и имеет дерзновение пред Отцом, но не всегда может совершить о нас первосвященническое дело. Когда я говорю о человечестве Его, то я не отделяю Его от Божественности, ибо у обоих одна ипостась, но даю слушателям разуметь должное о том и другом естестве. Кроме того, и то самое, что Сын с плотью сидит со Отцом, есть ходатайство за нас: как бы плоть умоляет за нас Отца; конечно, она и была воспринята ради этого, именно ради нашего спасения.

Євр. 7:26. Таков и должен быть у нас Первосвященник: святой, непричастный злу,

Из этих слов ясно, что как выше, так и теперь говорит о плоти. Ибо, кто может сказать подобное о Боге, и не постыдится ли, прилагая это к непостижимой природе Божией? Итак, Он – «святой». Такой, Который не оставляет ничего должного, что, подобает Ему совершить; и «непричастный злу», то есть чужд коварства и зла. «И не было лжи в устах Его» (Іс. 53:9; ср. 1Пет. 2:22).

непорочный,

И это также кто может назвать похвалой для Бога: ибо Он имеет такую природу, что не оскверняется. Ясно, что говорит это о человечестве одного Христа.

отделенный от грешников и превознесенный выше небес,

Первосвященники по закону, говорит, хотя бы и были во всем прочем святыми, однако, как люди, не чужды пороков и не вполне «отделены от грешников». Ибо как иначе, если и сами они причастны прегрешениям? И кроме того, никто из них не был на небе: наш же Первосвященник, вместе с тем, что Он преисполнен всякой добродетели и «отделен от грешников», еще и «превознесен выше небес», воссев на самом престоле Отца. Выражение «превознесенный», как очевидно, употреблено о Нем по плоти. Ибо, как Бог Слово, Он всегда был «выше небес».

Євр. 7:27. Который не имеет нужды ежедневно, как те первосвященники, приносить жертвы сперва за свои грехи, потом за грехи народа,

Сказавши, что наш Первосвященник «отделенный от грешников», теперь он распространяется об этом и говорит, что Он настолько свободен от грехов, что, и принесши в жертву собственное тело, не за Самого Себя принес его, ибо как возможно это, когда Он не совершил греха, но за нас. Есть, однако, и другое преимущество. Первосвященники по закону ежедневно приносили жертвы, так как они не могли сразу очистить; Он же принес жертву, имеющую такую великую силу, что в один раз очистил чрез нее мир. Итак, Христос и в этом отношении превосходит священников.

ибо Он совершил это однажды, принеся в жертву Себя Самого.

Что это значит? То, что Он принес жертву за грехи людские, а не за Самого Себя. «Однажды», говорит, священнодействовал, после же этого воссел одесную Отца, как Господь. Чтобы ты, слыша, что Он священник, не подумал, что Он постоянно стоит и священнодействует, показывает, что Он стал священником по домостроительству. Когда же домостроительство было окончено, Он снова воспринял собственное величие.

Євр. 7:28. Ибо закон поставляет первосвященниками человеков, имеющих немощи;

Чтобы ты не подумал, что хотя однажды принес, однако и за Самого Себя, то теперь доказывает, что не за собственные Свои грехи принес. Ибо «закон поставляет первосвященниками» простых людей, «имеющих немощи», то есть тех, которые не могут противостоять греху, но которые и сами, как немощные, подвергаются падениям. Он же, как Сын, будучи так силен, как может иметь грех? А не имея греха, для чего бы Он принес жертву за Самого Себя? Но и за других не много раз, а «однажды». Как всемогущий, Он чрез единичное приношение жертвы в силах был совершить все. Под «немощью» разумей, как во многих местах говорит сам Павел, грех и даже смерть. Ибо, так как первосвященники по закону смертны и немощны, то они и сами не были безгрешными, и других не могли очистить. Он же бессмертен и силен. Послушай и то, что следует далее.

а слово клятвенное, после закона, поставило Сына, на веки совершенного.

Наблюдай противоположения. Там закон, здесь слово клятвенное, то есть вернейшее, истиннейшее; там люди, конечно, рабы, здесь Сын, разумеется, Господь; там немощные, то есть претыкающиеся, имеющие грехи, повинные смерти, – здесь же совершенный во век, то есть вечный, всемогущий, не ныне только, но всегда безгрешный. Посему, если Он совершенен, если никогда не согрешает, если всегда жив, то ради чего Он принес бы жертву за Самого Себя, или вообще много раз за других?

 

Глава восьмая

Євр. 8:1. Главное же в том, о чем говорим, есть то: мы имеем такого Первосвященника, Который воссел одесную престола величия на небесах

Главным^**** всегда называется самое важное; когда кто-нибудь в немногом хочет передать самое существенное, то говорит, что он обращает на это внимание во главе всего, подобно тому как голова, хотя и мала по величине, составляет важнейшую часть тела. Так и теперь апостол говорит: «Главное же в том, о чем говорим», то есть я выскажу самое важное и вкратце обнимающее многое: – мы имеем Первосвященником Бога. Ибо сидение не свойственно никому другому, кроме Бога. Заметь же, как, сказав много униженного, именно: Первосвященник ходатайствует пред Отцом, и то, что свойственно человечеству, восходит к высокому и к тому, что свойственно Божеству. Поступает же так всегда, как и Наставник его в Евангелии, чтобы чрез уничиженное руководить слушателем, так чтобы он воспринял слово: ибо иначе слушатель не понимает, если не восходит постепенно; чрез возвышенное же он научает, что то униженное было снисхождением. «Престолом же величия» называет престол Отца, или потому, что Отец мог быть назван величием для Него, или же просто потому, что «престол величия» есть наивысший престол.

Євр. 8:2. и есть священнодействователь святилища

Как земные первосвященники, входя во Святое святых, служили, так и Он поистине есть служитель святых, истинных, пренебесных святилищ. Казалось бы, Павел здесь противоречит самому себе. Ибо в начале сказал: «Кому когда из Ангелов сказал Бог: седи одесную Меня…? Не все ли они суть служебные духи…?» (Євр. 1:13-14), как бы давая понять, что служителю и не подобает сидеть. Теперь же, сказав: «воссел одесную престола», снова представляет Его служителем. Итак, каким образом говорит это, если не по совершенному снисхождению к слушателям, и смешивая уничиженное с высоким? А некоторые поняли: «святым служитель», т.е. освященным Им людям. Ибо, говорит (ап. Павел, – Прим. пер.), Он – наш Первосвященник.

и скинии истинной, которую воздвиг Господь, а не человек.

Здесь ободряет уверовавших иудеев. Ибо так как, вероятно, они недоумевали, говоря: мы не имеем такой скинии, то вот, говорит, более великая скиния и истинная – само небо. Ибо ветхозаветная скиния была образом этой: и ту водрузил человек, или Веселеил (Вих. 31:2), или Моисей, эту же – Бог. Здесь же заметь, согласно святому Иоанну Златоусту, что небо и не движется, и не шаровидно: ибо выражение: «воздвиг» исключает и то и другое.

Євр. 8:3. Всякий первосвященник поставляется для приношения даров и жертв; а потому нужно было, чтобы и Сей также имел, что принести.

Так как сказал: «воссел» (Євр. 8:1), то, чтобы ты не счел за обман, что он назвал Его священником, говорит, что хотя и воссел, однако оттого не перестал быть Первосвященником; ибо все, что свойственно первосвященникам, Он имеет, и как те приносят жертвы, так и Он принес Самого Себя в жертву. Восседать одесную – принадлежит достоинству Его, первосвященство же есть дело великого человеколюбия. И кроме того, так как некоторые спрашивали, для чего Он умер, если действительно был Сыном и вечен, то разрешает это недоумение и говорит: так как Он был Священником, а священник не бывает без жертвы, то «нужно было, чтобы и Сей также имел, что принести». Этим же было не что иное, как тело Его Самого. Итак, Ему необходимо было умереть. Между «даром” и «жертвами», по точному смыслу, есть различие. Ибо жертвами бывают приношения кровные и мясные, или точнее – все, что сжигается огнем. Ибо слово θυσία – жертва происходит собственно от слова θύεσθαι, то есть быть сжигаемым. Дары же, как например плоды и тому подобное, – бескровны и не сжигаемы. Однако в Писании и то и другое употребляется безразлично, как например: «И призрел Господь на Авеля и на дар его», хотя дар был именно от первородных овец, «а на Каина и на дар его не призрел», хотя дар был от плодов земли (Бут. 4:3-5). Если же кто попытается примирить это пустыми рассуждениями, которые мы и сами слышали, то я все-таки не вижу, как он освободит себя от упрека в невнимательном чтении Писаний. Ибо часто и в иных местах это употребляется безразлично, и я мог бы привести бесчисленное множество мест, если бы не считал это необязательным. Однако нам будет довольно и того, что сам апостол далее назвал вообще дарами все приносимое в жертву. Вот послушай.

Євр. 8:4. Если бы Он оставался на земле, то не был бы и священником, потому что здесь такие священники, которые по закону приносят дары,

Еще подтверждает то, что хотя не на земле имеет скинию, но на небе, однако, от этого нет препятствий к тому, чтобы быть священником. И заметь мудрость. На основании чего кто-нибудь особенно мог бы утверждать, что Он не священник, разумею, конечно, то, что Он не имеет места на земле, где священствовал, – на основании этого сам наиболее утверждает, что Он – Священник, и говорит, что по тому самому Он – Священник, что Он не имел места на земле. «Если бы Он оставался на земле, то не был бы и священником». Ибо были иные на земле священники, и это обстоятельство казалось бы опровержением. Теперь же, имея местом – небо, и вознесши туда собственное тело, там Он ходатайствует за нас пред Отцом. Отсюда, так как Он на небе, то поэтому Он по преимуществу Священник.

Євр. 8:5. которые служат образу и тени небесного,

Здесь показывает преимущество священства Христова, называя ветхозаветное священство «образом и тенью», наше же – небесным. Ибо когда ничего земного, напротив, духовное все, что в таинствах, где ангельские гимны, где ключи Царствия Небесного, и отпущение грехов, и снова связывание; когда жительство наше на небесах, то каким образом может не быть небесным наше священство? Посему этому небесному священству служило прообразом и примером, то есть темным образчиком и как бы теневым очертанием, – то, что в Ветхом Завете было открыто Моисею.

как сказано было Моисею, когда он приступал к совершению скинии: смотри, сказано, сделай все по образу, показанному тебе на горе. (Ср. Вих. 25:9)

Так как то, что мы видим глазами, мы скорее постигаем, чем то, что узнаем чрез слух, то поэтому Бог «показал» Моисею все, не только устройство скинии, но и то, что касается жертв и всего служения.

Євр. 8:6. Но Сей Первосвященник получил служение тем превосходнейшее,

Это вытекает из той именно мысли: «если бы Он оставался на земле, то не был бы и священником». Ныне же, говорит, не будучи на земле, но небо имея местом священнодействия, Он получил лучшее служение, то есть служение Его не таково, какое свойственно земным первосвященникам, но небесное, так как местом совершения его служит небо.

чем лучшего Он ходатай завета,

Возвысив священство Христово по месту, и по священнику, и по жертве, таким же открыто выставляет его и по завету. И хотя прежде сказал, что Ветхий Завет был немощен и не полезен, по причине младенчества слушателей, но он скоро прекратил об этом речь. Теперь он долго задерживается на рассуждении об этом, и показывает, что Новый Завет лучше того, то есть Евангелие, ходатай и дарователь его есть Христос; ибо Сам Он сделался для нас служителем Евангелия, «приняв образ раба», как Моисей есть посредник закона.

который утвержден на лучших обетованиях.

Предлагает то, что особенно ободряло верующих из иудеев, именно, что обетования нашего завета – лучшие обетования. Ибо не блага земные, и не блага в потомстве и не многочадие, но Царство Небесное обещано соблюдающим Евангелие. Итак, не будьте малодушны: обетования Евангелия лучше; неразумно унывать тем, кто имеет лучшее.

Євр. 8:7. Ибо, если бы первый завет был без недостатка, то не было бы нужды искать места другому.

Замечай порядок. Сказал, что завет Христов лучше Ветхого. А откуда это видно? Из того, говорит, что «утвержден на лучших обетованиях». Ведь, если обетования и воздаяния лучше, то совершенно ясно, что и завет лучше, и заповеди божественнее. Откуда же видно, что обетования лучше? Из того, говорит, что тот был отменен, а этот был введен вместо него. Ибо Новый Завет потому имеет превосходство, что он лучше и совершеннее. «Если бы первый завет был без недостатка», то есть если бы он делал людей непорочными, то не был бы введен второй завет. Как мы обыкновенно говорим: дом не без недостатков, вместо того, чтобы сказать: он приходит в упадок, ветшает; так и о Ветхом Завете сказал, что он не был без недостатка, не как дурной, но как не имевший силы сделать людей лучшими, как данный младенцам.

Євр. 8:8. Но пророк, укоряя их, говорит:

Не сказал: укоряя его, то есть завет, но «укоряя их», то есть иудеев, которые не могли совершенствоваться чрез заповеди закона.

вот, наступают дни, говорит Господь, когда Я заключу с домом Израиля и с домом Иуды новый завет,

Здесь более ясно показывает, что Ветхий Завет отменен. Ибо вводит Бога, чрез Иеремию говорящего, что «заключу… новый завет» (Єр. 31:31-34), то есть совершенно новый: не так, как понимают евреи, что Ездра обновил Писание. Ибо Писание не стало новым, но осталось древним, хотя и было им восстановлено.

Євр. 8:9. не такой завет, какой Я заключил с отцами их в то время, когда взял их за руку, чтобы вывести их из земли Египетской, (Ср. Єр. 31:32)

Чтобы кто-нибудь не подумал, что отменяется тот завет, который был заключен с Авраамом, присоединил: «в то время, когда взял их за руку». Ибо, говорит, Я желаю отменить завет, о котором говорится в книге Исход, завет, данный на горе Синае отцам вашим, слившим тельца, тогда как именно завет с Авраамом во Христе получил исполнение. Ибо «благословятся», говорит, «в семени твоем все народы» (Бут. 22:18), то есть во Христе.

потому что они не пребыли в том завете Моем, и Я пренебрег их, говорит Господь. (Ср. Єр. 31:32)

Видишь ли, что начало зла от нас. «Они», говорит, «не пребыли», а потому «Я пренебрег их». Напротив, блага и благодеяния получают начало от Него. Как бы оправдываясь, приводит причину, по которой Он оставляет их, именно за их непостоянство.

Євр. 8:10. Вот завет, который завещаю дому Израилеву после тех дней, говорит Господь: (Ср. Єр. 31:33)

«После тех дней»: каких же? Одни говорят, что это дни исхода, когда был дан Моисеев закон. А мне кажется, что он говорит о тех днях, о которых сказал выше: «се, дние грядут». Таким образом, после того, как пройдут те дни, Я положу такой завет, о чем услышишь далее.

вложу законы Мои в мысли их, и напишу их на сердцах их; (Єр. 31:33)

Пусть покажет это иудей, когда он получил неписаный закон. Ибо и после возвращения из Вавилона, он дан был Ездрой письменно. Апостолы же ничего не получили письменно, но приняли в свои сердца закон Духа. Посему и Христос сказал: «Утешитель… научит вас всему и напомнит вам все» (Ср. Ін. 14:26).

и буду их Богом, а они будут Моим народом. (Єр. 31:33)

Это совершено было чрез Евангелие. Ибо те, которые прежде служили идолам, ныне, признав истинного Бога, стали Его народом.

Євр. 8:11. И не будет учить каждый ближнего своего и каждый брата своего, говоря: познай Господа; потому что все, от малого до большого, будут знать Меня, (Ср. Єр. 31:34)

Научением называет здесь наставление, сопровождающееся трудом. Ибо вот, мы видим, что нам нужно очень много слов для здравомыслящих, чтобы убедить их веровать во Христа. Так как закон иудейский содержался в одном углу вселенной, то немногие знали его: глас же апостолов распространился по всей земле (Пс. 18:5). И кроме того, так как Бог жил на земле во плоти, и так как Он обожествил нашу природу чрез восприятие, то Он и возжег в душах всех свет истинного Богопознания, и благодатью была как бы вложена в человеческую природу некоторая способность к истинному познанию Бога.

Євр. 8:12. потому что Я буду милостив к неправдам их, и грехов их и беззаконий их не воспомяну более. (Ср. Єр. 31:34)

Омывая нас чрез крещение от нечистоты прежних грехов, Он уже более не воспоминает о них, как прежде смытых.

Євр. 8:13. Говоря «новый», показал ветхость первого;

Изъясняет пророческое выражение, и говорит, что то самое, что он назвал этот завет совершенно новым, служит указанием, что первый, наконец, оказывается ветхим.

а ветшающее и стареющее близко к уничтожению.

Получив уверенность от пророка, касается, наконец, закона, показывая, что ныне процветает наш завет. Таким образом, из пророческого выражения он взял имя «ветхого», от себя присоединил имя обветшалости, и далее с необходимостью сделал вывод, что «уничтожение» неизбежно для закона, как бы так говоря: не случайно Новый Завет упразднил Ветхий, но вследствие ветхости, устарелости его, то есть в силу того, что он Ветхий, т.е. «немощен и неполезен», как и в другом месте говорит: «закон, ослабленный плотию, был бессилен» (Рим. 8:3).

* * *

^**** т.е. «головным», – Прим. ред.

 

Глава девятая

Євр. 9:1. И первый завет имел постановление о Богослужении

Доказав со стороны священника, священства и завета, что первый завет должен был окончиться, апостол теперь доказывает это и со стороны самого устройства скинии. Было в ней три отделения; одно – внешнее, предназначенное для всех вообще и иудеев и эллинов; далее следовала завеса, за которую входили священники, совершая ежедневно службы. Это отделение называлось святым: эти отделения были образом Ветхого Завета, ибо там все совершалось с жертвоприношениями. Святое же Святых было образом нашего таинства. Ибо, говорит, «первый», то есть Ветхий Завет, «имел постановление», то есть символы, или законоположения, но «имел» в то время, ныне же не имеет, ибо прекратился.

и святилище земное.

«Земным» называет его потому, что дозволялось входить в него и в одном и том же здании известно было место, где стояли иудеи, назореи, прозелиты и эллины. Так как оно было доступно и язычникам, то и называет его «земным” (κοσμικόν – мирским).

Євр. 9:2. ибо устроена была скиния первая, в которой был светильник, и трапеза, и предложение хлебов (ср. Вих. 10:22-25), и которая называется Cвятое.

Называет эту «первой», именно, по отношению к Святому Святых, которое было в середине. Пред ней же находился медный жертвенник, жертвенник для всесожжений, поставленный под открытым небом. Затем, если приподнимали завесу, вернее, покрывало (Вих. 40:19), то она являлась срединой, в которой был светильник, и трапеза, и предложение хлебов.

Євр. 9:3. За второю же завесою была скиния, называемая Святое Святых.

Видишь ли, что была первая завеса, которую Писание называет покрывалом, так как оно свертывалось и стягивалось, – эта завеса отделяла двор, в который входили все вообще, на котором и приносили жертвы на медном жертвеннике, от скинии, которая доступна была священникам, ежедневно совершавшим службы. Далее, как ты прошел эту завесу, была еще другая завеса, и за ней скиния, глаголемая Святая Святых, в которую никто другой не входил, кроме одного только первосвященника, но и он однажды в год. Везде же он все называет скинией, потому что в ней обитает Бог.

Євр. 9:4. имевшая золотую кадильницу и обложенный со всех сторон золотом ковчег завета,

Ковчег завета называется так потому, что в нем находились скрижали, содержащие закон (Вих. 40:20).

где были золотой сосуд с манною, жезл Ааронов расцветший и скрижали завета,

Все эти вещи служили памятниками иудейской неблагодарности. «Золотой сосуд с манною» – в воспоминание того, что они, питаясь ею чудесным образом, возроптали (Вих. 16:3-10), и чтобы потомки помнили как о Божием благоволении, так и об озлоблении их. «Жезл Ааронов» – в воспоминание возмущения, бывшего против него (Чис. 17). «Скрижали завета» – в память того, что они сокрушили первые своим идолослужением. Ты спросишь, каким образом в книге Царств написано, что в ковчеге ничего не было другого, кроме скрижалей, апостол же теперь утверждает, что в нем были положены и золотой сосуд, и жезл Ааронов? Так как он наилучшим образом был воспитан Гамалиилом (Деян.22:3) в еврействе, то он, вероятно, заимствовал это из предания; ибо и ныне фарисействующие евреи соглашаются, что это было так. Однако не сначала, но при Иеремии, когда было необходимым скрывать ковчег, тогда, говорят, вероятно, и были сложены в ковчег и эти вещи.

Євр. 9:5. а над ним

То есть над ковчегом.

херувимы славы, (ср. Вих. 25:18-20)

Славные, или подчиненные Богу; но служившие для славы Его. И это выставляет нарочито с той целью, чтобы показать превосходство того, что у нас.

осеняющие очистилище;

«Очистилищем» назвал крышку ковчега, как ты более точно узнаешь об этом из самого Писания, и, прельщаемый словами некоторых, не подумай, что это – что-нибудь иное. Конечно, он этим указал на Христа, Который сделался умилостивлением за наши грехи. Запечатлел все, что было в Ветхом Завете, и утвердил.

о чем не нужно теперь говорить подробно.

Здесь показывает, что все это было не только видимое, но и служило знаком чего-то другого, изъяснение чего требует слишком много времени.

Євр. 9:6. При таком устройстве, в первую скинию всегда входят священники совершать Богослужение;

Хотя это и было, говорит, но иудеи не участвовали в этом, так как завеса удерживала их. Это сохранялось для нас, для кого оно было прообразом.

Євр. 9:7. а во вторую – однажды в год один только первосвященник,

Видишь ли самые прообразы, здесь уже предложенные? Дабы не сказали: жертва Христова была принесена однажды, каким же образом она освятила всех? Показывает, что так было издревле, ибо и святейшая и страшная жертва в Ветхом Завете была приносима первосвященником однажды.

не без крови,

После того, как назвал крест жертвой, и без огня, и без дров, и не часто приносимой, показывает, что и ветхозаветная жертва была такова; ибо однажды приносилась с кровью. Некоторые спрашивали, каким образом в книге Исход написано: да кадит над золотым жертвенником, который, очевидно, находился во Святая Святых, «да кадит Аарон фимиамом сложенным благовонным рано»; «На нем Аарон будет курить благовонным курением; каждое утро, когда приготовляет лампады, будет курить им» (Вих. 30:7-8), так что каждый день дважды входил первосвященник во Святая Святых с тем, чтобы кадить над тем местом, – где находился золотой жертвенник. Итак, как апостол говорит здесь, что этот первосвященник входил однажды в год? И решают, что однажды в год первосвященник входил с кровью, с фимиамом – дважды в день. Однако ты знай, что они напрасно сомневались и по неведению: не в золотой кадильнице Аарон кадил фимиамом дважды в день, но над золотым жертвенником, последний же находился не в Святая Святых, но в средней скинии; в ней же светильник и трапеза: тогда как с золотой кадильницей он входил во Святая Святых действительно однажды в год. Ибо иное – кадильница, и иное – жертвенник. Я указал на это недоумение для того, чтобы читающий эти слова, услышав о сомнении от других, не был введен в заблуждение, подумав, что оно – здраво.

которую приносит за себя и за грехи неведения народа.

И снова: «за себя». Первосвященник законный говорит, приносил жертву за себя. А Христос не за Себя, ибо Он не был причастен грешникам. Повсюду между тем и этим совершенное различие. Сказал «за грехи неведения», а не за прегрешения, чтобы тем привести в больший страх и древних иудеев, и всех, и смирить гордость. Ибо если и ты не согрешил добровольно, ты согрешил невольно и по неведению, и от этого никто не свободен. Некоторые утверждали, что сказал так, показывая и здесь различие между жертвой Христа и жертвами законными. По закону жертвы прощали прегрешения по неведению; жертва же Христова прощает даже и сознательные грехи.

Євр. 9:8. Сим Дух Святый показывает, что еще не открыт путь во святилище, доколе стои́т прежняя скиния.

Наконец, начинает более возвышенно рассматривать то, что касается скиний, и говорит, что так как Святое Святых, как образ неба, было недоступно для прочих священников, между тем первая скиния, то есть первая, находящаяся прямо далее за медным жертвенником, всегда была доступна им, будучи символом законного служения, то этим символически обозначалось, что до тех пор, пока стоит скиния эта, то есть пока имеет силу закон, и по закону совершаются служения законные, – недоступен путь святых, то есть вступление в небо, для совершающих такие служения. Для них он не только не открыт, но и заперт, одному же только Единому Первосвященнику Христу был уготован этот путь.

Євр. 9:9. Она есть образ настоящего времени, в которое приносятся дары и жертвы, не могущие сделать в совести совершенным приносящего,

Что сказал выше, то теперь утверждает апостол, именно, что та скиния, в которую всегда входили священники, была притчей, то есть образом и сенью времени настоящего по закону, времени пред пришествием Христа: в это время приносятся такие жертвы и настолько немощные, что не могут «в совести», то есть по внутреннему человеку, усовершить приносящих их. Они очищали телесные скверны, но не душевные прегрешения. Они не могли очистить ни прелюбодеяния, ни убийства, ни святотатства.

Євр. 9:10. и которые с яствами и питиями, и различными омовениями и обрядами, относящимися до плоти, установлены были только до времени исправления.

Они, говорит, установлены только для людей того времени и соединены с наставлениями о брашнах и питиях. Это, говорит, ешь, а того не ешь. Почему сказал: «питиями»? Ведь закон ничего не говорил о различии в питиях. Он говорит это или о священнике, что он не должен пить вина, когда намерен войти во святилище; или относительно давших обеты, то есть обещания о воздержании от вина, как, например, назореи; или сказал это просто с целью обесценить и унизить эти постановления. Омовения были различны. Если бы кто-нибудь прикоснулся к мертвецу или прокаженному, и если бы кто страдал истечением семени, то он омывался и таким образом, казалось, очищался. Оправдания плоти – это именно заповеди плотские, очищающие плоть и плотски оправдывающие тех, которые считались нечистыми по плоти. Однако они не до конца были «установлены», но «до времени исправления», то есть до пришествия Христа, имевшего все исправить и ввести истинное и духовное богослужение. А так как закон был тяжким игом, то, вероятно, потому и сказал: «установлены». Как и в Деяниях написано: «Что же вы ныне искушаете Бога, желая возложить на выи учеников иго, которого не могли понести ни отцы наши, ни мы?» (Деян.15:10).

Євр. 9:11. Но Христос, Первосвященник будущих благ, придя

Ветхозаветное, говорит, богослужение не приводило на небо. Христос же, «придя», однажды вошел во Святая, ибо туда обращается мысль. Не сказал: сделавшись первосвященником, но «Первосвященник…, придя», то есть придя на это самое дело. Не прежде пришел, потом, когда случилось так, сделался Первосвященником: но целью Его пришествия на землю было первосвященство⁸. Не сказал: Первосвященник жертвоприношений, но «будущих благ»; так как слово бессильно представить все в точности, то просто и неопределенно назвал благами то, что сделано для нас. Грядущими же назвал эти блага, как бы по отношению ко времени закона. Ибо как то время назвал настоящим, так Христово называет грядущим, как бы в сравнение с тем, или также в сравнение с тайнами, имеющими открыться нам в будущем веке.

с большею и совершеннейшею скиниею,

Здесь он разумеет плоть, она – большая скиния, потому что в ней обитает и Бог Слово, и вся сила Духа. Ибо «не мерою дает Бог Духа» (Ін. 3:34). Будучи совершеннейшею скинией, она и совершает большие дела.

нерукотворенною, то есть не такового устроения,

Здесь нападают еретики, говоря, что тело – небесно и эфирно. Однако если бы апостол считал его тело «небесным и эфирным», то как бы сказал, что оно «не такового устроения»? Ибо небо не исключается из числа творений. Итак, что обозначают его слова? С одной стороны то что ветхозаветную скинию устроили руки художника Веселеила и его сотрудников (Вих. 31:2-6), скинию же Бога Слова образовал Дух. Вот почему сказал, что она «не такового устроения», то есть не из этих тварей, но что она духовна и божественна. Ибо ни одна из тварей не имеет в себе самой Бога Слова по естеству; та же по естеству соединилась с Ним. Итак, по веществу тело Господа было подобно нашему и одного существа с нами, как образованное из чистых кровей Пресвятой Девы; по образу же соединения, оно выше нас, потому что по естеству было соединено с Богом Словом. Так как веществом для ветхозаветной скинии служили дерева и кожи, золото и серебро, медь и некоторые ткани, то, обращая взоры к этим предметам, апостол сказал, что скиния та «не такового устроения», какое нужно было для ветхозаветной скинии. Вообще говорит сравнительно и показывает превосходство Христово. Тело Господа называет и скинией, как здесь, в силу того, что Единородный пребывал в ней, – и завесой, потому что скрывала Божественность. Называет и небо теми же самыми именами: скинией, потому что там находится Первосвященник; завесой (Євр. 10:20), потому что ею ограждаются святые.

Євр. 9:12. и не с кровью козлов и тельцов, но со Своею Кровию,

Вот все изменилось, и настолько, насколько Кровь Господа превосходит кровь животных, с которой входил первосвященник закона.

однажды вошел во святилище

То есть на небо.

и приобрел вечное искупление.

Не временное очищение, как те, но вечное освобождение душ от грехов. Или, что, однажды вошедший, чрез один вход совершил для нас вечное благодеяние. Обрати же внимание и на выражение «приобрел». Это выражение употребляется так, как будто дело произошло сверх ожидания, ибо освобождение было для нас сомнительно: но Он приобрел его.

Євр. 9:13. Ибо если кровь тельцов и козлов и пепел телицы, через окропление, освящает оскверненных, дабы чисто было тело, (ср. Лев. 16, Чис. 19.)

Так как, быть может, многим показалось невероятным, что чрез единую жертву и кровь одного даруется вечное искупление, то подтверждает это и показывает вероятность сего на основании верования самих иудеев. Если, говорит, вы веруете, что, окропляясь кровью козлов, а также пеплом, смешанным с водой, ибо пепел сберегали для очищения, то как же Кровь Христа не очистит душ? Обрати внимание на его мудрость. Не сказал, что кровь козлов очищала, но освящала; не для прославления закона, но для исполнения того, чего он желает. Ибо, если, как вы веруете, кровь козлов давала освящение, то вы должны гораздо более веровать в то, что Кровь Христа дарует освящения. А что он сказал это, не для того, чтобы возвысить верование иудеев, то смотри, как он прибавил: «дабы чисто было тело». Ибо освящение было для очищения не душ, а плоти.

Євр. 9:14. то кольми паче Кровь Христа, Который Духом Святым⁹ принес Себя непорочного Богу,

Не архиерей какой-нибудь принес в жертву Христа, но Он Сам – Себя Самого, и не при посредстве огня, как телиц, – но Духом вечным, почему и увековечил и благодать и искупление. И «непорочного», то есть безгрешного. Ибо и в Ветхом Завете требовалось, чтобы телица была без порока.

очистит совесть нашу от мертвых дел,

Хотя там и сказал: освящает, но прибавил: «дабы чисто было тело»; здесь же выражением «очистит» он прямо показал превосходство. Ибо присовокупляет, что очистит «совесть», то есть внутреннего человека, чего там не было. Правда, и там прикоснувшийся к мертвецу после принесения жертвы очищался; но здесь очищение «от мертвых дел», поистине могущих осквернить и отвратить от Бога.

для служения Богу живому и истинному!

Отсюда, причастный мертвым делам не служит Богу живому и истинному, но боготворит избранные им дела. Таким образом, чревоугодник боготворит чрево; таким образом, корыстолюбец является идолослужителем. Итак, дела такого рода мертвы не потому только, что они чужды вечной жизни, но и потому, что они во время самого совершения их являются мерзкими и ложными, так как прельщают нас, и хотя кажутся приятными, но в действительности не таковы.

Євр. 9:15. И потому Он есть ходатай нового завета,

Очевидно, смерть Христа смущала многих из более немощных: если Он умер, говорят, то каким образом Он даст то, что обещал? Теперь Павел, устраняя это смущение, показывает, что именно в силу того, что Он умер, завет Его является твердым, ибо не говорят о завете живых. Ради этого, говорит, ради того, чтобы очистить нас, Он умер, и в завете оставил нам отпущение грехов и вкушение отеческих благ, став Ходатаем между Отцом и нами. Отец не хотел оставить нам наследства; Он разгневался на нас, как на сыновей, отступивших от Него и сделавшихся чуждыми. Поэтому Христос стал Ходатаем и умолил Его. Каким же образом? То, чему должны были подвергнуться мы, ибо нам должно было умереть. Он Сам подъял за нас и сделал нас «достойными завета, и завет снова утвердился смертью Сына, так как этот завет доставил наследие недостойным. Ибо и завет одних считает наследниками: слушай завет Христа: «хочу, чтобы там, где Я, и они были со Мною» (Ін. 17:24); – других же лишенными наследия: «Не о них же только молю, но и о верующих в Меня по слову их» (Ін. 17:20). Завет имеет свидетелей: «свидетельствует о Мне Отец, пославший Меня» (Ін. 8:18) и: «Утешитель… будет свидетельствовать о Мне,… и вы будете свидетельствовать» (Ін. 15:26-27).

дабы вследствие смерти Его, бывшей для искупления от преступлений, сделанных в первом завете,

Видишь ли, что смерть Христа была ради нашего искупления? Посему, как же ты думаешь, что она немощна, когда она настолько могущественна, что исцелила и преступления, бывшие в законе? Итак, зачем ты обращаешься к закону, настолько немощному, что он не в состоянии был исправить преступлений, бывших в нем? Не потому, что был дурным, но потому, что был немощен.

призванные к вечному наследию¹⁰ получили обетованное.

Если бы смерть Христа не освободила нас от грехов, которыми мы вооружили против себя Отца, то как мы получили бы небесное наследие? Выражение «призванные» обозначает, что в начале Бог был расположен к нам, как Отец к сыновьям, и мы были призваны к наследию, впоследствии же, грехами, мы сами себя сделали недостойными этого наследия.

Євр. 9:16. Ибо, где завещание, там необходимо, чтобы последовала смерть завещателя,

Євр. 9:17. потому что завещание действительно после умерших:

Итак, да не смущает вас смерть Христа: ибо если бы Он не умер, то не установил бы завета, чтобы мы были наследниками. Ибо несомненно, что завет после смерти получает силу, и мы совсем были бы недостойны наследия, так как не была бы разрушена вражда.

оно не имеет силы, когда завещатель жив.

Читай и понимай это в виде вопроса.

Євр. 9:18. Почему и первый завет был утвержден не без крови. (Ср. Вих. 24:5)

То, что говорил, он доказал не одним только общим обыкновением, но и событиями Ветхого Завета, что еще более убеждало евреев. «Почему», говорит, то есть так как необходимо, чтобы смерть предшествовала завету, то поэтому первый завет «был утвержден не без крови». Кровь – символ смерти. Но там кровь агнца, ибо Ветхий Завет был образом; здесь же, когда воссияла истина, Сын Божий плотью умер за нас. Что же значит: «был утвержден»? То есть стал действительным. Ибо никаким другим образом он не получил бы начала действия, если бы не предшествовало излияние крови.

Євр. 9:19. Ибо Моисей, произнеся все заповеди по закону перед всем народом. (Вих. 24:7)

«По закону», то есть как Бог законоположил, чтобы заповеди Его были объявляемы вслух всему народу; или «все заповеди по закону», то есть что было положено законом.

взял кровь тельцов и козлов с водою и шерстью червленою и иссопом, и окропил как самую книгу, так и весь народ, (Ср. Вих. 24:8)

Почему же были окропляемы книги и люди? Или потому, что издревле предызображалась Честная Кровь, коею окропляемся мы и сердца наши: ибо сердца суть книги, как и выше он сказал: «вложу законы Мои в мысли их» (Євр. 8:10). Вода – символ крещения. Здесь берутся кровь и вода, быть может, для обозначения того, что из ребра Господа истекли кровь и вода; быть может, и потому, что крещение, символом коего служит вода, возвещает смерть Господню, знак которой – кровь. Иссоп же употреблялся как вещество сгущающее по причине его плотности, для подобной же цели служила и шерсть: или так как Христос – агнец, поэтому и шерсть «червленая», чтобы и по цвету она имела образ крови.

Євр. 9:20. говоря: это кровь завета, который заповедал вам Бог. (Ср. Вих. 24:8)

Христос же говорит: «сие есть Кровь Моя Нового Завета… во оставление грехов» (Мф. 26:28). Там и не новый завет, и не оставление грехов. Посему, видишь ли, что кровь он назвал заветом? Так что необходимо разуметь смерть, где говорится о завете.

Євр. 9:21. Также окропил кровью и скинию и все сосуды Богослужебные. (Ср. Вих. 40:9-11; Лев. 8:30)

И это было прообразом: ибо скиния – это мы, согласно следующим словам: «вселюсь в них, и буду ходить в них» (2Кор. 6:16). Мы – и «сосуды в большом доме Божием», одни – золотые, другие – серебряные (2Тим. 2:20). Итак, мы были окроплены истинной Кровию Христа и освящены, будучи крещены в смерть Его.

Євр. 9:22. Да и все почти по закону очищается кровью, и без пролития крови не бывает прощения.

Для чего прибавил: “отнюдь»?^***** Для того, что там не было ни совершенного очищения и ни совершенного отпущения грехов. Ибо как это возможно, когда грехи не отпускались?

Євр. 9:23. Итак образы небесного должны были очищаться сими,

Небесными называет то, что у нас, что касается Церкви. Выше сказано, в каком смысле Церковь – небо. Посему образами и прообразами наших священнодействий было то, что употреблялось у иудеев; поэтому и очищались кровью козлов и пеплом телицы, и прочими столь же незначительными вещами.

самое же небесное

Подразумевается то, что принадлежит Церкви, нам.

лучшими сих жертвами.

Так как наши лучше иудейских и лучше настолько, насколько небо лучше земли, – и действительно, им обещаны земные блага, а наше наследство – небо, – то, по всей справедливости, наши священнодействия достойны лучшей и более величественной жертвы, Крови Сына Божия, очищающей нас более совершенно. Таким образом, смерть Христа произошла не только для утверждения завета, но и для совершения истинного очищения, очищения души. О благодеяниях же смерти он напоминает потому, что многим она казалась бесчестной, и особенно крестная смерть.

Євр. 9:24. Ибо Христос вошел не в рукотворенное святилище, по образу истинного устроенное, но в самое небо, чтобы предстать ныне за нас пред лице Божие,

Иудеи очень превозносились своим храмом; ибо нигде на земле не было такого храма ни по красоте, ни по великолепию. Так как иудеи увлекались телесным, то Бог повелел соорудить его великолепнейшим образом. Поэтому к нему приходили даже с концов земли (Деян.2:5–10). Что же делает Павел? Как поступил он по отношению к жертвам и ниспроверг их, противопоставив им смерть Христа, так и здесь, противопоставив храму небо, показывает различие. Прочие архиереи входили «в рукотворенное святилище», которое было «по образу истинного устроенное», то есть было образом неба. Ибо оно было «истинное» святилище. Христос же вошел в самое небо, хотя все наполняет и везде присутствует; но Павел говорит это в отношении к человеческой сущности. Различие же показывает не только для этого, но и чтобы показать, что наш Первосвященник – ближе к Богу. Ибо ветхозаветные первосвященники видели Бога чрез символы, Христос же созерцает Самого Бога, явившись «пред лице Божие». И это сказано по снисхождению Его, по Его человеческой природе. Что значит: «за нас»? Вошел, говорит, с жертвой, могущей умилостивить Отца, а также примирить нас с ангелами: ибо и те враждебно относились к нам, как врагам Господа их. Посему ныне является «за нас»; «ныне» обозначает, что Он вошел, как Первосвященник; ибо вошел ради нашего примирения.

Євр. 9:25. и не для того, чтобы многократно приносить Себя,

Но не для того вошел ныне в небо, чтобы и в другой раз войти, принося Себя.

как первосвященник входит во святилище каждогодно

Заметь превосходство Христа. Тот – «каждогодно», Христос – однажды.

с чужою кровью;

И в этом превосходство. Тот – «с чужою кровью», тельцов и козлов, Христос же – со Своею собственной.

Євр. 9:26. иначе надлежало бы Ему многократно страдать от начала мира;

Так как, говорит, если бы Ему надлежало многократно приносить жертвы, то надлежало бы Ему многократно и умирать в силу того, что Он должен был приносить собственную Кровь.

Он же однажды, к концу веков, явился для уничтожения греха жертвою Своею.

Здесь открывает и некую тайну, почему явился «к концу веков», после множества грехов. Ибо если бы смерть Его произошла вначале, когда грех не был настолько распространен, тогда никто не уверовал бы, во второй же раз Ему не надлежало умирать; следовательно, все показалось бы бесполезным. Теперь же, после того, как с течением времени было множество беззаконий, то справедливо Бог явился в конце веков, чтобы «жертвою Своею», то есть телесной смертью Своею, уничтожить, то есть низвергнуть и обессилить, грех. Это же высказал он и в другом месте: «когда умножился грех, стала преизобиловать благодать» (Рим. 5:20). Каким же образом грех сделался бессильным? Тем, что совершавшие его были безнаказанно прощены. Ибо сила греха в том и состоит, чтобы навлечь наказание. Этот самый вопрос задал себе и Григорий Нисский в катехетическом поучении; и в слове на праздник Рождества Христова об этом самом говорит: почему в конце веков воплотился Сын? И отвечает: потому, что как лучшие врачи, когда лихорадочный жар еще внутри медленно жжет тело и в силу причин, производящих болезнь, усиливается, не подают никакой помощи из пищевых материалов больному, а выжидают времени, когда болезнь достигнет высшей степени своего развития, так и по отношению к нам. Врач душ ожидал, когда откроется совершенно вся болезнь нечестия, чтобы ничего из скрытого не оставить не исцеленным, так как врач врачует только явное. Пространнее узнаешь, что говорит этот божественный муж, если пожелаешь прочитать сами творения его.

Євр. 9:27. И как человекам положено однажды умереть, а потом суд,

Теперь высказывает и причину, почему Христос «однажды» умер: именно потому, говорит, что явился искуплением единой смерти. Ибо определено людям «однажды умереть». Поэтому и Он «однажды» умер за всех. Что же? Разве мы ныне не умираем? Умираем, но мы не подчинены смерти, как прежде, и не подчинены по причине надежды на воскресение, источником которой явился умерший за нас Христос, и такая смерть – не смерть, а успение. Посему, так как смерть всеми нами обладала, то Он и умер, чтобы освободить нас. Или теперь апостол желает показать не то, что Христос заплатил за нас смертью, которой мы должны были подвергнуться в наказание, но следующее: так как Христос, будучи Богом, вместе с тем поистине был человеком, то как люди «однажды» умирают, а потом суд, так и Он «однажды» умер. Слушай, что следует далее.

Євр. 9:28. Так и Христос, однажды принеся Себя в жертву,

Хотя Он и Первосвященник, но Он же и приношение, и жертва.

чтобы подъять грехи многих,

Как на Литургии мы возносим грехи и говорим: волею и неволею мы согрешили, прости, то есть мы прежде вспоминаем о грехах, а потом просим прощения, – так и Сам Он сказал Отцу: «за них Я посвящаю Себя» (Ін. 17:19). Или: вознес грехи, то есть снял их с людей и принес к Отцу, чтобы Он отпустил их. Почему же сказал «многих», а не всех? Потому, что не все уверовали. Смерть Его соответствовала погибели всех, и, насколько от Него зависит, Он умер за всех. Вознес же грехи не всех, потому что они сами не желали этого. Посему они сделали для себя смерть Сына Божия бесполезной, что и достойно ужаса. Так объясняет святой Иоанн Златоуст. Я нашел у него на следующее место в Евангелии: «и отдать душу Свою для искупления многих» (Мф. 20:28) заметку, объясняющую это выражение: «”многих» – вместо: «всех», ибо и «все – многие””.

во второй раз явится не для очищения греха, а для ожидающих Его во спасение.

Он умер, говорит, подъяв грехи наши и принесши их Отцу, чтобы изгладить их, ради чего Он и умер. Ибо Тому, Кто не знал греха, Отец вменил грех, так как Он, Христос, усвоил Себе наше естество. «Во второй раз явится», не нося на Себе уже более грехов и не имея нужды ради них во второй смерти, но как Судия «для ожидающих Его во спасение», то есть верующим в Него и ожидающим пришествия Его: очевидно, и живущим достойно спасения. Конечно, Он придет не только для спасения, но и для наказания неверующих и грешников, но апостол сказал только радостное.

* * *

⁸ «То есть принесение собственного Его тела в жертву за наши грехи» – по другому чтению блж. Феофилакта.

⁹ У блж. Феофилакта читается: «Духом вечным».

¹⁰ У блж. Феофилакга читается: «вечной жизни и наследию».

^***** По славянски “отнюдь», в русском переводе – «почти». – Прим. ред.

 

Глава десятая

Євр. 10:1. Закон, имея тень будущих благ,

То есть будучи образом грядущих благ Нового Завета, которые Христос дарует принявшим этот Завет.

а не самый образ вещей,

То есть не самую истину. Каких же вещей? Нашей жертвы, отпущения грехов. Ибо ветхозаветные вещи, будучи неясными, уподоблялись теневому очертанию: новозаветные же подобны изображению, то есть истине, так как они являются в блеске и совершенстве. Так объясняет св. Иоанн Златоуст. Не бесполезно же принять к сведению и то, что дает понять в этом месте Григорий Богослов. И в других словах, но особенно ясно в слове на Пасху, он говорит: законная Пасха – решительно утверждаю – была образом темнее образа. Таким образом, дает понять, что «тенью» у апостола называется закон; образом же – совершаемое ныне в Церкви, как отражение других более совершенных благ, которые получат в удел достойные в будущем веке; они-то у апостола называются теперь «вещами». Посему, как изображение чем-нибудь отличается от первообразной вещи, так и нынешние таинства отличаются от более совершенных вещей будущего века; и насколько очертание уступает образу, настолько и закон уступает Новому Завету.

одними и теми же жертвами, каждый год постоянно приносимыми, никогда не может (δύναται)¹¹ сделать совершенными приходящих с ними.

Смысл этого места таков: если бы жертвы законные имели силу, то их не приносили бы всегда: однажды принесенные и оказавшие пользу, они прекратились бы. Но так как их приносили каждый год, постоянно, то ясно, что они не имели силы усовершить. И потому после первой жертвы приносили вторую, а затем еще третью. Подобно тому, как и между лекарствами действительны те, кои, будучи употреблены однажды, излечивают; те же, которые часто употребляются, тем самым показывают свое бессилие. Но спрашивается: что же? А мы разве не непрестанно приносим бескровные жертвы? Конечно, всегда; но мы совершаем воспоминание о смерти Христовой. И эта жертва – одна, а не много их, так как однажды была принесена. Мы постоянно приносим Одного и Того же Агнца, а лучше: совершаем воспоминание о том приношении, как бы ныне совершаемом. Следовательно, жертва – одна. Что же касается того, что жертва приносится во многих местах, то не много ли Христов? – нет, один – везде, и полный там, и здесь полный, одно Тело Его. И как приносимый во многих местах Он есть одно Тело, а не много тел; так и жертва одна. Ибо мы приносим ту жертву, которая тогда была принесена. Там же агнец, принесенный вчера, был другим, сравнительно с сегодняшним. И нынешний агнец приносился не для воспоминания о вчерашнем, но как сам по себе представляющий жертву. Итак, в каком смысле апостол говорит «теми же жертвами»? Жертвы были теми же, поскольку приносились одни и те же виды жертв, как например, сегодня агнец и завтра агнец, но они были различны по числу. Некоторые же говорили, что жертвы были теми же по способу приношения, то есть совершались чрез заклания, или всесожжение, по виду же различны, каковы овцы, быки, горлицы, голуби. Выражение δύναται – могут – хотя находится в списках с буквой ν, однако я нашел примечание, требующее его без буквы ν. «Закон», говорит, «имея тень будущих благ,… никогда не может сделать (δύναται) совершенными приходящих». И действительно, сообразуясь с грамматической точностью, необходимо Писание сохранять так, чтобы в нем не вышло погрешности. А так как в Писании нет ни одного слова о правилах речи, то мы и будем понимать его это место так, как содержат списки, именно: никогда не могут (δύναται), очевидно, приносящие, приступающих сделать совершенными.

Євр. 10:2. Иначе перестали бы приносить их, потому что приносящие жертву, быв очищены однажды, не имели бы уже никакого сознания грехов.

Читай в вопросительной форме. Если бы, говорит, прекратились грехи, то разве не прекратились бы и самые приношения, так как нуждающиеся в их помощи получили бы ее в достаточной степени и не имели бы «никакого сознания грехов»? То есть ничто уже более из осознанного ими не требовало бы врачевания, в силу того, что однажды очищенное является излеченным.

Євр. 10:3. Но жертвами каждогодно напоминается о грехах,

Жертвы, говорит, ничего другого не производят, как только воспоминание грехов, то есть обличение. Они не доставляют прощения грехов, но тем, что их всегда приносят, показывают, что грехи народа остаются не отпущенными. Ибо если бы грехи были отпущены, то что за нужда была бы в жертвах? Сказав: «напоминается», он дал тебе понять, что жертвы совершались не ради последующих грехов, но и ради предшествующих, как, очевидно, не отпущенных. Ибо ежегодно, как говорится, за народ приносилась кровь тельцов. Посему, так как грехи были одни и те же, то и жертва приносилась та же самая. Однако нигде последующие грехи не были одними и теми же с предшествующими. Не ясно ли, что прежние грехи оставались неразрешенными, и потому всегда приносилась одна и та же жертва, подобно тому как одно и то же лекарство, будучи всегда употребляемо, показывает, что одна и та же болезнь всегда мучит больного.

Євр. 10:4. ибо невозможно, чтобы кровь тельцов и козлов уничтожала грехи.

Еще более делает сильной свою речь указанием на ничтожество приносимых жертв и на силу болезни, подобно тому, как если бы кто, опытный во врачебном искусстве, видя, что больному проказой предлагают траву, называемую меркуриальной (λινόζωστιν), сказал: невозможно исцелить проказу меркуриальной травой (пролеской).

Євр. 10:5. Посему Христос, входя в мир, говорит:

Христос, входя в мир во плоти, говорит устами Давида. Цель у апостола здесь такова: так как он показал, что жертвы бессильны и бесполезны, то, чтобы кто-нибудь не сказал ему: зачем же иудеи еще совершают их? ибо тогда еще стоял у них храм и все законное исполнялось – почему же они не прекратились? – то теперь, раскрывая это, и говорит, что хотя жертвы по воле Божией и прекратились, но иудеи, склонные к честолюбию и всегда противящиеся Духу Святому, еще придерживались их. Показывает и то, что они были отвергнуты Богом пред воплощением Господа. И заметь, апостол на это обращает здесь внимание. Ибо не сказал: вошедши, но «входя в мир», чтобы показать, что и прежде, чем вошел, возненавидел их жертвы.

жертвы и приношения Ты не восхотел, (Пс. 39:7)

Очевидно, установленные законом. «Приношение» же здесь обозначает нечто отличное от «жертвы», и я думаю, что этим именно обозначаются бескровные жертвы.

но тело уготовал Мне. (Пс. 39:7)

То есть Ты определил, чтобы Тело Мое сделалось всесовершеннейшей жертвой.

Євр. 10:6. Всесожжения и жертвы за грех неугодны Тебе.

Ни всесожжений, ни приношений за грехи «Ты не восхотел», не счел достойными принятия. Имена же жертв были различны, очевидно, в силу различных причин: одни – за грехи (Лев. 4:3), другие – за погрешности (Лев. 6:5), иные – о спасении (Чис. 6:14), другие – о милости (Чис. 6:5), иные – обетов (Лев. 27:2-7), и еще иные – об очищении (Лев. 14:32). Итак, все жертвы были отменены, так как Ты не восхотел жертвы и приношения.

Євр. 10:7. Тогда Я сказал: вот, иду, как в начале книги написано о Мне, исполнить волю Твою, Боже. (Пс. 39:8-9)

Видишь ли, что жертвы были отвергнуты еще до воплощения? Ибо после того, как Ты отвергнул жертвы, тогда сказал Я – Христос: «вот, иду… исполнить волю Твою». Воля же Бога Отца – в том, чтобы Сын был заклан за мир, чтобы люди оправдались, но не чрез жертвы, а чрез смерть Сына Его. Ибо, говорит, «я возвещал правду Твою в собрании великом» (Пс. 39:10). Потом, между прочим, говорит: «в начале книги написано о Мне». Так необходимо сочетать эти слова. «Началом книги» называет свиток закона или книгу Ветхого Завета. Итак, в этой книге написано о Моем пришествии и о том, что Я должен быть заклан за мир. Или «началом книги» называет начало книг Ветхого Завета. Ибо в первой книге Моисея, книге Бытия, когда говорит: «сотворим человека по образу Нашему» (Бут. 1:26), дает разуметь о Божественности Христа.

Євр. 10:8. Сказав прежде, что «ни жертвы, ни приношения, ни всесожжений, ни жертвы за грех, – которые приносятся по закону, – Ты не восхотел и не благоизволил»,

Євр. 10:9. потом прибавил: «вот, иду исполнить волю Твою, Боже».

Сам Павел изъясняет слова Давида. Ты спросишь: что же? Разве жертвы по закону не были по воле Божией? Правда, были по воле Божией, но обозначение воли – двоякое. Желает кто-нибудь чего-нибудь предпочтительно пред всем прочим, как Павел: «желаю, чтобы все люди были, как и я» (1Кор. 7:7), то есть безбрачными. Желает кто-нибудь и по снисхождению, как тот же самый Павел: «я желаю, чтобы молодые вдовы вступали в брак» (1Тим. 5:14) – это воля снисходительная. Чтобы не рассвирепели против Христа, – он и снизошел. Так и Бог прежде не хотел тука и крови, когда же увидел, что евреи, принося жертвы идолам, сильно придерживаются этих самых жертв, дозволил им приносить в честь Его жертву. Почему же Павел привел это свидетельство, имея бесчисленное множество других? По причине бесстыдства иудеев. Так как они говорили, что Древнее устройство разрушилось не вследствие своего несовершенства, но вследствие грехов приносящих жертвы, и выставляли на вид, что еще Исаия порицает грехи их, говоря: «ваши руки полны крови» (Іс. 1:15), также и сам Давид, сказав: «не приму тельца из дома твоего» (Пс. 49:9), далее присоединяет: «грешнику же говорит Бог» (Пс. 49:16). Посему, так как это говорили наиболее честолюбивые из евреев, то Павел приводит свидетельство, в котором ветхозаветное учреждение само по себе считается отверженным от Бога по причине несовершенства его самого, а не за грехи народа. Ибо в 39-м псалме, из которого взято это свидетельство, пророк не упоминает о грехах народа. А что по этой именно причине он воспользовался указанным свидетельством, послушай его самого.

Отменяет первое, чтобы постановить второе.

Что – «первое»? Жертвы. Что – «второе»? Воля Отца, то есть принесение в жертву на кресте тела Христова. Итак, те отменяются, чтобы установлено и утверждено было чрез заклание Христа приношение, какое восхотел Отец. Таким образом, жертвы отвергаются не за грехи приносящих, но по причине собственного их несовершенства.

Євр. 10:10. По сей-то воле освящены мы единократным принесением тела Иисуса Христа.

По этой воле Отца, говорит, мы были освящены, освященные принесением тела Христова, бывшим «единократно»; ибо это должно быть подразумеваемо. Ибо мы, которые уверовали, что освящены принесением Единородного, освящены по воле Отца. Отсюда, не законные постановления составляют волю Божию, но приношение по Христу и освящение чрез это приношение.

Євр. 10:11. И всякий священник ежедневно стои́т в служении, и многократно приносит одни и те же жертвы, которые никогда не могут истребить грехов.

Итак, стоять есть отличие служащего; сидеть же, как Христос, есть отличие того, кому служит.

Євр. 10:12. Он же, принеся одну жертву за грехи, навсегда

Сам же Христос «одну», говорит, принес жертву, – собственное Свое тело, – за наши грехи, навсегда достаточную нам, чтобы не было нужды во второй.

воссел одесную Бога¹²,

Євр. 10:13. ожидая затем, доколе враги Его будут положены в подножие ног Его. (Ср. Пс. 109:1)

Следовательно, Христос не только Первосвященник, но и Бог. После исполнения дела, ради которого Он по домостроительству и получил наименование Первосвященника, – Он, наконец, воссел, как Бог, ожидая, пока враги Его будут положены «в подножие ног Его». Враги же Его – это неверующие и демоны, которые и сами покорятся: то есть злоба их останется бессильной, так как они будут преданы огню неугасимому. А теперь пока Павел врагами называет преимущественно неверующих евреев, утешая верующих из иудеев, потерпевших бесчисленное множество мучений от них. Не унывайте, говорит, ибо восстающие ныне на вас будут покорены, или, лучше, будут попраны. И это, очевидно, потому, что Христос сидит одесную Отца. Так как это произошло, то и исполнится, по сказанному в псалмах. Почему же они не тотчас были «положены в подножие ног Его», то есть не были удалены из мира? Ради верующих, которые будут рождаться от них.

Євр. 10:14. Ибо Он одним приношением навсегда сделал совершенными освящаемых.

Совершенно, говорит, освободил от грехов освящаемых и помазуемых Кровию Его, чрез крещение в смерть. Так как все крещаемые соединяются подобием смерти Его, то ясно, что они освящаются Кровию Его.

Євр. 10:15. О сем свидетельствует нам и Дух Святый,

Что свидетельствует? – то, что Он совершенно избавил нас от грехов «одним приношением», так что мы не имеем нужды во втором.

ибо сказано:

Євр. 10:16. вот завет, который завещаю им после тех дней, говорит Господь: вложу законы Мои в сердца их, и в мыслях их напишу их,

Євр. 10:17. и грехов их и беззаконий их не воспомяну более. (Ср. Єр. 31:33-34)

Видишь ли: Сам Бог свидетельствует, что Он даровал очищение грехов. Даровал же в то время, когда давал Новый Завет. Новый же Завет Он даровал и утвердил смертью Сына Своего, как было раньше показано (Євр. 8).

Євр. 10:18. А где прощение грехов, там не нужно приношение за них.

Если за одну жертву было даровано отпущение грехов, то какая еще нужда после этого во второй жертве? Поэтому указывается, что мы, получив прощение грехов, были приведены в совершенство единым приношением Христа, и уж более не нуждаемся в другой жертве. Итак, иудейские жертвы не нужны и, будучи совершаемы по упорству, давно уже признаны бесполезными теми, кто ныне совершает их.

Євр. 10:19. Итак, братия, имея дерзновение

После того, как показал превосходство Первосвященника нашего пред ветхозаветными и приношения Христова пред жертвами по закону, и что чрез это приношение мы освободились от грехов, прерывает догматическое учение, давая отдых слушателю, и вполне благовременно переходит к нравственному учению. И только что упомянув об отпущении грехов, наконец убеждает, чтобы они более не впадали в них: «имея», говорит, «дерзновение», по причине отпущения грехов. Как грех причиняет стыд и неуверенность, так отпущение грехов дает смелость.

входить во святилище

Так как нам отпущены были грехи, то мы и имеем дерзновение входить во святилище, то есть в небо.

посредством Крови Иисуса Христа

То есть через кровь. Ибо, удостоившись через крест и кровь Христа прощения грехов, мы получили дерзновение.

путем новым^****** и живым,

Євр. 10:20. который Он вновь открыл нам¹³

Что касается до входа в Святилище, то Он Сам обновил нам путь, то есть Он Сам сделал путь новым, Сам начав его и Сам первый прошедши им. Вместо того, чтобы назвать путь новым – νέαν, назвал его πρόσφατον – недавним, открытым для наших времен. Похвалой для нас служит то, что мы удостоены того, чего не был удостоен Авраам; нам ныне отверсто небо. «Живым» назвал потому, что первый путь во Святилище, по закону, был смертоносным. Более уже тот путь не имеет места, но для принимающих его становится причиной смерти. Этот же (новый, – Прим. ред.) путь так ведет к жизни, что и сам живет и останется таким постоянно. Или под «живым» уразумей подобно¹⁴ «недавнему» (πρόσφατον), вместо нового и цветущего, как бы в противоположность входу в ветхозаветное Святилище: ибо тот путь – путь смерти.

через завесу, то есть плоть Свою,

Он обновил нам путь этот в небо плотью Своею: ибо когда она была вознесена на кресте и вознеслась, тогда открылось нам небесное. Поэтому и справедливо он назвал ее «завесой». Ибо в том и заключается отличительное свойство завесы, что когда она отнята, открывается то, что находится внутри.

Євр. 10:21. и имея великого Священника над домом Божиим,

Имея «Священника», очевидно, Христа, «дом» же – это мы, верующие (Євр. 3:6), согласно следующим словам: «вселюсь в них и буду ходить в них» (2Кор. 6:16, ср. Лев. 26:12). Или, что, я думаю, лучше, – небо: ибо и то называет «Святилище», и говорит, что в нем служит Первосвященник, ходатайствуя о нас.

Євр. 10:22. да приступаем

К чему? к вере и к духовному служению, или – к небу, где наш Первосвященник.

с искренним сердцем,

То есть с чуждым лукавства, нелицемерным по отношению к братьям, или не сомневающимся, нисколько не колеблющимся и не недоумевающим относительно будущих благ, и потому не впадающим в малодушие. Итак, продолжает.

с полною (εν πληροφορίοι) верою,

Научает нас, под каким условием мы не впадаем в малодушие, а именно, если будем иметь полноту (πληροφορίαν) веры, то есть веру и твердую и совершеннейшую. Ибо можно веровать, но не вполне. Так, например, некоторые говорят, что воскресение для одних будет достоянием, а для других – нет; это не есть полная, напротив – несовершенная вера. Итак, да приступаем с полной верой. Так как ничто здесь не видимо, – ни храм, ни небо, ни Первосвященник – Христос, но скрыто от нас, как и в Ветхом Завете первосвященник, входя во Святая Святых, не был видим, то поэтому необходима вера полная и несомненная.

кроплением очистив сердца от порочной совести,

Сказав о вере, теперь показывает, что требуется не одна только вера, но и добродетельная жизнь. Иудеи окропляли тело, мы же сердца, чтобы не сознавать за собой ничего лукавого. Мы будем окроплены самой добродетелью, или благодатью Духа, отпустившего нам в купели грехи и укрепившего нас так, что, если постараемся, мы не впадаем уже более в грех.

и омыв тело водою чистою,

Водой крещения. «Чистой» же, или делающей чистыми, или не имеющей примеси крови, как в древности с примесью пепла. Хотя благодать Духа в крещении и души очищает, однако Павел соединил здесь видимое с невидимым. По крайней мере, при самом совершении крещения для тела берется вода. Так как мы двойственны, то и очищение двоякое.

Євр. 10:23. будем держаться исповедания упования неуклонно,

То есть твердо будем держать «упование», исповеданное нами. Ибо в начале веры мы уповали, что и сами взойдем на небо; и когда вступили в союз веры, мы исповедали, что веруем в воскресение мертвых и в жизнь вечную. Итак, будем держаться этого исповедания.

ибо верен Обещавший.

Дает силу, чтобы мы держались твердой надежды, особенно если мы размыслим о достоинстве «Обещавшего”. Ибо «верен», то есть истинен Христос, сказавший: «где Я, там и слуга Мой будет» (Ін. 12:26).

Євр. 10:24. Будем внимательны друг ко другу, поощряя к любви и добрым делам.

Указывает на совершенство любви. Ибо, говорит, «будем внимательны друг ко другу», то есть, будем смотреть, нет ли кого добродетельного, чтобы подражать такому, не для того, чтобы позавидовать, но чтобы найти себе большее поощрение к совершению тех же самых добрых дел, какие у него. Поощрение же это есть дело любви, а не зависти. Ибо, как железо острит железо, так и душа, общаясь с душой, возбуждает ее к тому же самому, однако в любви. Или и потому, что вы, обращаясь друг с другом, воспламеняетесь к тому, чтобы любить и быть любимыми.

Євр. 10:25. Не будем оставлять собрания своего,

Знает, что общее собрание рождает любовь, поэтому убеждает не оставлять собрания и не затевать отделений и противозаконных сходбищ, «ибо, где двое или трое собраны во имя Мое, там Я посреди них» (Мф. 18:20). Молитва Церкви даже разрешила Петра от уз и освободила его из темницы (Деян.12:5–10).

как есть у некоторых обычай;

Здесь он делает упрек отделяющимся.

но будем увещевать друг друга,

То есть друг друга утешая и друг друга наставляя, и научая, и убеждая. «Брат брату помогает и говорит: крепись!» (см. Іс. 41:6).

и тем более, чем более усматриваете приближение дня оного.

Дня кончины. Ибо пока мы, говорит, еще не удаляемся из этого мира, зачем нам разделяться друг с другом? Это было утешением для них, уставших под гнетом испытаний, как и в другом месте говорит: «Господь близко, не заботьтесь ни о чем» (Флп. 4:5-6).

Євр. 10:26. Ибо если мы, получив познание истины, произвольно грешим,

Из наиболее полезного он убедил, что мы имеем дерзновение, что мы удостоены прощения; а теперь устрашает наиболее печальным. Смотри, как он снисходителен. «Произвольно грешим», говорит: как будто, если невольно согрешишь, то существует некое умеренное прощение. Заметь также: не сказал: согрешили, но «грешим», то есть нераскаянно пребываем во грехе. Так, если мы не будем пребывать во грехе, но обнаружим раскаяние, то будет прощение. Итак, где те, которые говорят, что здесь отвергается покаяние? «Получив познание истины» – разумеет или Христа, или все догматы.

то не остается более жертвы за грехи,

Говорит это не для того, чтобы отвергнуть покаяние, как измыслили некоторые¹⁵, но показывает, что нет второго крещения, а потому нет и второй смерти Христа. Смерть Христа он называет жертвой, как и в последующих словах. Ибо единой жертвой Он усовершил навеки: крещение наше изображает смерть Христа. Посему, как та едина смерть, так и это крещение едино. Итак, что же ты так бесстрашно согрешаешь, когда нет надежды, что ты без труда изгладишь грехи посредством крещения? Итак, вместо этого займись добрыми делами.

Євр. 10:27. но некое страшное ожидание суда и ярость огня, готового пожрать противников.

Смотри, как он как бы одушевил огонь. Как зверь раздраженный не успокаивается до тех пор, пока не схватит кого-нибудь и, пожрав, утолит ярость, так и тот огонь, как бы распаляемый ревностью на нарушителей заповедей Божиих и свирепея за них, кого схватит, того всегда пожирает. Ибо не сказал: готовый съесть, но «пожрать», очевидно, навечно. «Противниками» называет не только неверующих, но и верующих, однако поступающих против заповедей Божиих.

Євр. 10:28. Если отвергшийся закона Моисеева,

От менее важного доказывает справедливость будущего наказания, чтобы и его слову было больше веры. Закон называет Моисеевым, потому что он многое установил.

при двух или трех свидетелях, без милосердия наказывается смертью, (Повт. 17:6)

Связь речи такая: отвергся ли кто закона Моисеева, то при наличии двух или трех свидетелей «без милосердия наказывается смертью», то есть если бы двумя или тремя свидетелями было заявлено, что он нарушил закон.

Євр. 10:29. то сколь тягчайшему, думаете, наказанию повинен будет тот, кто попирает Сына Божия и не почитает за святыню Кровь завета,

Передает на суд самим, что мы обычно делаем по отношению к твердо всеми признаваемому, обращая слушателей в судей. Что же означает: «попирает»? То есть презирает. Как презираемых людей мы ставим ни во что, так и Христа, ставя ни во что, мы, таким образом, приходим к тому, что согрешаем. «И не почитает за святыню Кровь завета», то есть считает ее не лучше всего другого. «Завета», потому что ради нее был утвержден с нами завет, дающий нам наследие благ, как мы сказали выше. Это сказано о таинствах. Ибо, когда мы, приобщаясь Пречистого Тела и Крови, плоть, принявшую Тайны, погружаем в грязь телесной нечистоты, разве мы вместе с этим не попираем Сына Божия? Пыль земли не так недостойна Божественного Тела, как нечистота. Воспользуйся сказанным и против несториан. Они, считая Христа простым человеком, и Кровь Его мнят скверной, ничем не отличающейся от прочего.

которою освящен,

Здесь показывает бесчувственность и неблагодарность, ибо, говорит, надлежало со страхом относиться к освящению, которого удостоен был в Крови.

и Духа благодати оскорбляет?

Ибо недостойно распорядившийся дарованным благодеянием оскорбил Благодетеля. Не сделал ли Он тебя сыном Божиим? ты же делаешься рабом страстей. Не пришел ли Он, чтобы вселиться в тебя? ты же вводишь в себя диавола. Итак, не оскорбление ли это Духу?

Євр. 10:30. Мы знаем Того, Кто сказал: у Меня отмщение, Я воздам, говорит Господь. (Ср. Повт. 32:35) И еще: Господь будет судить народ Свой. (ср. Пс. 134:14)

Євр. 10:31. Страшно впасть в руки Бога живаго! (Ср. Лк. 18:7-8)

Это сказал по связи, чтобы показать, что Господь принял на Себя «отмщение» грешникам. Ибо сказал это чрез пророка. Утешает также и тех, кто впадал в малодушие по причине искушений со стороны, притесняющих их иудеев. Он как бы так говорил: не падайте духом, у вас есть Отмститель и Воздаятель, Который живет вечно, Которого ни в каком случае не избегнут оскорбляющие вас. Вы впали в руки тех смертных людей, а они – в руки Бога вечно живого, от Которого они не скроются.

Євр. 10:32. Вспомните прежние дни ваши,

Итак мы не даром говорили, что слова «Мне отмщение» он прикровенно вводит для их утешения. Ибо вот, теперь яснее говорит с ними, убеждая их не выходить из терпения. Итак, говорит, не подражайте кому-нибудь другому, но сами себе. При начале веры вашей вы боролись; о борьбе этой вы всегда и вспоминайте, чтобы чрез беспечность не погубить того, чего вы прежде достигли путем борьбы. Заметь духовную мудрость: потрясши сначала души их напоминанием о геенне, теперь успокаивает их похвалами, но не льстя им, а убеждая их собственным их примером. Ибо большего вероятия заслуживает тот, кто советует кому-нибудь подражать себе самому и тем делам, которые он раньше совершил.

когда вы, быв просвещены, выдержали великий подвиг страданий,

«Быв просвещены» – говорит или о крещении, или вообще о познании таинства и о благах, ожидавших верных. Ибо, когда вы были просвещены знанием будущего, вы столько претерпели. Не сказал: искушений, но выдержали подвиг, что служит выражением мужества и силы, и подлинно великий подвиг они выдержали.

Євр. 10:33. то сами среди поношений и скорбей служа зрелищем для других,

Обрати внимание на похвалу. Именно, человек с благородной душой имеет потребность в том, чтобы претерпеть поношения, как пророк свидетельствует: «говорили мне всякий день: где Бог твой?» (Пс. 41:4) и: «ибо не враг поносит меня, – это я перенес бы» (Пс. 54:13); и: «не предавай меня на поругание безумному» (Пс. 38:9). Впрочем, Иов вознегодовал против поношения, хотя все страдания переносил мужественно, как адамант. Если же поношение случится открыто и на глазах многих, то такое поношение требует еще более сильной души: это здесь он и обозначил выражением: «служа зрелищем». Размысли же, как велики были они, презрев ради Христа и славу, и богатство, – подвергаясь же обидам и сделавшись позором, то есть как бы будучи выставляемы на зрелище и претерпевая все это, быть может, от каких-нибудь низких и ничего не стоящих людей.

то принимая участие в других, находившихся в таком же состоянии;

Вы, говорит, не только претерпевали ваши скорби, которые, казалось бы, были наведены на вас против вашей воли, но вы были настолько благородны, что сделались общниками апостолов, живущих так, то есть в скорбях и поношениях, и добровольно подвергли себя тому, чтобы вместе с ними претерпевать мучения и принять участие в их страданиях. Не сказал: меня одного, но вообще всех, для усиления похвалы их.

Євр. 10:34. ибо вы и моим узам сострадали

Вы не только в своих страданиях не нуждались в утешении, но и для других явились утешением, свидетель чего – я.

и расхищение имения вашего приняли с радостью,

Сказав, между прочим, как они были общниками других, теперь снова говорит, как они переносили и собственные свои скорби. Быть ограбленным, – это большое дело; ибо вы ограблены были потому, что уверовали. Конечно, вы могли и не уверовать. «Приняли» же обозначает добровольное терпение, и то, что охотно избрали. Что же касается выражения: «с радостью», то оно приравнивает вас к апостолам; кои возвратились, радуясь, что подвергались бесчестью за имя Господне (Деян.5:41).

зная, что есть у вас на небесах имущество лучшее и непреходящее.

И это, говорит, вы делали с рассуждением, с пониманием и с верой. Ибо вы знали, что вы имеете лучшее и пребывающее имение, не гибнущее и не расхищаемое, как это.

Євр. 10:35. Итак не оставляйте упования вашего,

Словом «не оставляйте» показывает, что они еще не отпали, однако нуждаются и в подкреплении, и в ограждении. Сказал же: «упования», потому что они, столько с терпением перенесшие ради Бога, имеют великое дерзновение.

которому предстоит великое воздаяние.

Ибо вы исповедники, признавшие за лучшее иметь имение на небесах.

Євр. 10:36. Терпение нужно вам,

Вам не нужно ничего другого, кроме одного терпения: все прочее вы имеете, и вам не нужно ничего прикладывать.

чтобы, исполнив волю Божию, получить обещанное;

Воля Божия – в том, чтобы мы терпели до конца. Ибо, говорит, «претерпевший же до конца спасется» (Мф. 10:22). Апостол же убеждает их в этом подобно тому, как если кто, видя, что ратоборец, поборов всех состязателей, потом, не дожидаясь замедливших с наградами за победу, хочет уйти, не вынося жажды и зноя, говорит ему: исполнив все, подожди немного и получишь венки. Поборись и ты с промедлением венков, победи и ты это терпением.

Євр. 10:37. ибо еще немного, очень немного, и Грядущий придет и не умедлит. (Авв. 2:3)

Приводит пророка Аввакума, говорящего, что Судия близок, с целью воздать. Если же и Аввакум тогда говорил: «еще немного, очень немного, и Грядущий придет», то ясно, что теперь Он еще ближе. Выражение «очень немного» обозначает весьма непродолжительный промежуток времени.

Євр. 10:38. Праведный верою жив будет; а если кто поколеблется, не благоволит к тому душа Моя. (Авв. 2:4)

Итак, нужно веровать, хотя мы будем и праведниками. Если же праведный «поколеблется», то есть подвергнется какому-нибудь сомнению и недоумению, или «поколеблется» – вместо: придет в уныние под влиянием искушений, то «не благоволит», то есть не радуется «душа Моя» о нем. Чья душа? Божия, по особенному способу выражения Писания, подобно как в следующем месте: «праздники ваши ненавидит душа Моя» (Іс. 1:14), или: душа Христа.

Євр. 10:39. Мы же не из колеблющихся на погибель, но стои́м в вере к спасению души.

Так как устрашил словами: «не благоволит… душа Моя», то говорит, что мы не из числа погибающих по причине «колебания» и впадения в малодушие или сомнение, но из числа твердых в вере, чтобы сохранить собственные души, то есть приобрести, сберечь и спасти. Ибо обладание, приобретение и есть «спасение”.

* * *

¹¹ По тексту блж. Феофилакта: «могут».

¹² У блж. Феофилакта вместо «одесную Бога» читается: одесную Отца.

^****** πρόσφατον – недавним.

¹³ У блж. Феофилакта и св. Иоанна Златоуста читается так: «который вновь открыл нам путем новым и живым».

¹⁴ Т.е. слово «живой» употреблено как синоним слову «недавний», т.е. новый, цветущий. Прим. ред.

¹⁵ Новатиане. См. блж. Епифания, еп. Кипрского «Против ересей». 39 или 49: том I.

 

Глава одиннадцатая

Євр. 11:1. Вера же есть осуществление ожидаемого

Наконец, апостол описывает нам веру, говоря, что она есть осуществление того, чего еще нет, и обоснование того, что еще не наступило. Например, воскресение еще не наступило, но вера утверждает это и ставит перед нашими глазами.

и уверенность в невидимом.

«Уверенность», то есть показание, обнаружение «невидимого». Ибо она делает то, что эти вещи созерцаются нашим умом, как существующие. Итак, если вера имеет такую силу, то зачем вы хотите на самом деле увидеть их, чтобы отпасть от веры? Ведь это есть не что иное, как отпадение от того, чем живы праведники. Ибо «праведный верою жив будет» (Авв. 2:4; Рим. 1:17).

Євр. 11:2. В ней свидетельствованы древние.

То есть в той же самой вере все древние были свидетельствованы Богом: они исповедали, что почитали Его.

Євр. 11:3. Верою познаём, что веки устроены словом Божиим, так что из невидимого произошло видимое.

Так как веру поносят те, кто не понимает силы ее, кто говорит, что она – дело недоказанное и, очевидно, обман, то показывает, что величайшие дела совершаются верой, а не рассуждениями. Ибо и на то, что Бог сотворил словом существующее из несуществующего, какое доказательство есть у нас? Никакого, одна только вера. Итак, «верою познаём, что веки устроены словом Божиим», то есть что веки словом Божиим совершились. Почему верой? потому что видимое произошло из невидимого: этого требует вера. Или и так: Словом Божиим, Которым все существующее вызвано к бытию из несуществующего. Когда же слышишь веки, разумей все вечное, обнимаемое ими, а именно, и времена, и все содержащееся в них; в несобственном смысле веки означают и времена, тогда как в собственном смысле век есть нечто иное, чем время: век – один, а не много их.

Євр. 11:4. Верою Авель принес Богу жертву лучшую, нежели Каин; (Бут. 4:3-5)

Так как вера – великое дело и требует мужественной души, между тем верующие евреи стали немощны и, хотя в начале они и проявили веру, но впоследствии, под влиянием постоянных скорбей, предались малодушию, – то он ободряет их сначала собственным их подвигом, затем Писанием, сказав: «праведный верою жив будет»; далее соображениями, говоря: «вера же есть осуществление ожидаемого», – теперь ободряет их примерами великих ветхозаветных мужей. Ибо всякий раз, как находит человек соучастников в страданиях, то успокаивается и чувствует облегчение. Итак, выводит Авеля и говорит, что он верой принес жертву «лучшую», то есть более ценную, сравнительно с жертвой брата. Ибо кого другого он видел пред собой? Отца, или мать? но они оскорбили Бога. Брата? но он не почтил Его. Итак, только одной верой он был приведен к тому, чтобы принести в жертву лучшее из того, что имел, веруя, что получит награду.

ею получил свидетельство, что он праведен, как освидетельствовал Бог о дарах его;

Ибо Бог сказал Каину: «аще право принесл еси, право же не разделил еси» (Бут. 4:7)¹⁶; об Авеле засвидетельствовал, что и право (т.е. правильно, – Прим. ред.) принес, так как принес Даровавшему то, что получил от Него, и право разделил, потому что выбрал лучшее, как Владыке. Говорят же, что и огонь, сошедши с неба, истребил жертву, из чего Каин и узнал, что Авель был предпочтен. И как иначе? Поэтому один из переводчиков с еврейского на греческий язык так передал: «Господь призрел на жертвы Авеля и воспламенил их» (ср. Бут. 4:4).

ею он и по смерти говорит (λαλεί) еще.

То есть чрез ту самую веру «говорит еще», то есть вера произвела то, что он еще ныне живет, и поставила его для всех учителем, едва только не говорящим: «подражайте мне, люди, и будучи праведны, угождайте Творцу». Итак, говорит тем, что его прославляют, о нем проповедуют, о нем вспоминают, как и небо говорит, будучи только видимым. Ибо не столько действует слово, сколько страдание его. Сказал же это для того, чтобы показать малодушным, что праведник и здесь в известной мере наслаждается почетом; поэтому и вы будете наслаждаться. В некоторых списках, впрочем, сказано: λαλείται – говорит от себя, но, я думаю, это неправильно.

Євр. 11:5. Верою Енох переселен был так, что не видел смерти (Ср. Бут. 5:24); и не стало его, потому что Бог переселил его. Ибо прежде переселения своего получил он свидетельство, что угодил Богу.

Он показал веру больше, чем Авель. Ибо то, что случилось с Авелем, способно смутить, потому что, несмотря на праведность Авеля, было допущено, чтобы он был убит братом. Ибо что такое, если бы убийца был наказан? Какая от этого польза убитому уже? Итак, великую веру он показал, уверовав, что если и не ныне, то в будущем веке – Бог воздаятель, и ею угодил Богу и, угодив, «переселен». Итак, «верою… переселен», то есть вера, которой он угодил, переселила его. Смотри, как чрез Авеля Бог показал, что определение Его о смерти истинно; чрез Еноха же снова показал, что это определение временно и будет уничтожено. Итак, что он живым был переселен и что теперь еще живет, – мы знаем, но где, или как, – неизвестно, так как в Писании не сказано об этом.

Євр. 11:6. А без веры угодить Богу невозможно¹⁷;

Если кто не уверует, что есть воздаяние добрым и злым, тот не угодит. Ибо как может кто-нибудь идти трудным путем добродетели, не будучи убежден в том, что в будущем веке есть разнообразные и постоянные воздаяния? Слушай и дальнейшее.

ибо надобно, чтобы приходящий к Богу веровал, что Он есть, и ищущим Его воздает.

То, что Бог есть и что Он воздает, – это мы содержим по вере, ибо некоторые утверждают, что все существующее существует само собой; а что оно такое, по существу, это совершенно непостижимо для здравомыслящих. Что значит: «ищущим Его»? То есть тем, кто старается жизнью угодить Ему, а не тем, кто слишком занимается внешней мудростью. Обрати внимание на мудрость Павла, как он повсюду добавляет: «воздает», ради малодушия верующих евреев.

Євр. 11:7. Верою Ной, получив откровение о том, что еще не было видимо, благоговея приготовил ковчег для спасения дома своего; (Бут. 6)

Ной, говорит, «получил откровение» от Бога, то есть был научен относительно неизвестных дел и не остался неверующим. Напротив, хотя воздух был чист, все предавались неге и не ожидали никакой опасности, ибо и не было заметно ничего такого, однако он, поверив Богу, убоялся потопа и приготовил ковчег, посредством которого спас от потопа всех своих домашних (Бут. 6:22). Заметь, что обещает Бог, то предрекает и Дух, как сказано о Симеоне: «ему было обещано Духом Святым» (Лк. 2:26). Итак, Дух – Бог.

ею осудил он (весь) мир

То есть показал, что они достойны наказания, так как они, даже и видя, что строился в это время ковчег, не пришли в чувство, или не поверили, что будет потоп.

и сделался наследником праведности по вере.

То есть он получил ту пользу, что явился праведным пред Богом: каковое имя «праведности» даровала ему вера.

Євр. 11:8. Верою Авраам повиновался призванию идти в страну, которую имел получить в наследие,

Так как верующие из евреев смотрели на него и прочих патриархов, как на получивших бесчисленные блага, то он намерен показать, что никто еще ничего не получил. Поэтому говорит, что «верою Авраам повиновался», получив повеление оставить отечество. Ибо кого он знал, кому бы мог подражать? Отец у него был идолопоклонник, пророков он не слыхал. Поэтому повиноваться Богу, как говорящему истину о том, что Он обетовал, и покинуть то, чем он владел, было с его стороны делом веры.

и пошел, не зная, куда идет.

Хотя бы даже он и знал, кто побудил его, оставив готовое, искать то, что не готово? Но он не знал, какова вообще та земля, в которую он призывается.

Євр. 11:9. Верою обитал он на земле обетованной, как на чужой,

Ту землю, говорит, которую Бог обетовал даровать ему и семени его, он населил как чужую. В каком смысле «чужую»? Ибо он купил и могилу для Сарры (Бут. 23:4), и однако, не усомнился и не сказал: солгал Бог, но уверовал, что Обетовавший, без сомнения, дарует ее.

и жил в шатрах

Он населил землю настолько ему чужую, что не имел даже собственного дома, но жил в шатрах, что свойственно пришельцам, кои, не имея собственного участка, переходят с одного места на другое.

с Исааком и Иаковом, сонаследниками того же обетования;

И Исаак и Иаков, говорит, жили на ней также, как на чужой. Исааку завидовали филистимляне, и слуги Авимелеха отняли у него колодцы и его жену, и потом он переходил с одного места на другое (Бут. 26). Иаков же не только был гоним со страхом пред Исавом, но и на обратном пути из Месопотамии купил место, где поставил палатку, и то переходил в Вефиль, то в Ефрафу, не останавливаясь на одном месте, как пришелец (Бут. 35). Между тем, и они были наследниками обетования, как и их отец. Ибо сказано: «дам тебе и потомкам твоим» землю (Бут. 17:8). Однако они не были неверующими.

Євр. 11:10. ибо он ожидал города, имеющего основание,

Потому, говорит, на земле той и поселились в палатках, не имеющих основания, что ожидали небесного града с истинными основаниями, всегда твердыми и никогда не гибнущими. Почему и Бог, видя, что они презирают обетования земных благ, отложил их, уготовляя им лучшие, как достойным таких, а не земных. Потом, они, получив земное обетование, пренебрегали им и стремились к небесному. Вы же, верующие, получив обетование о небесном, желаете земного; и как вам не стыдно?

которого художник и строитель Бог.

Какая похвала этому городу, что художником его является Бог!

Євр. 11:11. Верою и сама Сарра (будучи неплодна)

Словами «и сама Сарра» апостол пристыжает их, как бы так говоря: женщина уверовала, и неужели вы не устыдитесь, если окажетесь малодушнее женщины? Как же уверовала та, которая засмеялась? Да, уверовала, хотя и рассмеялась, ибо потом, будучи обличена, она устрашилась, что было плодом веры. Ибо ясно, что она уверовала, что Беседующий с ней есть кто-то великий и выше человека.

получила силу к принятию семени,

То есть она получила способность к восприятию и удержанию в себе семени Авраама. Или, так как люди, тщательно изучившие это, говорят, что и женщина вносит от себя как бы некое семя, то ни в каком случае так не должно быть понято выражение: «к принятию семени», то есть как будто и сама Сарра дала семя.

и не по времени возраста родила,

Выше сказал, что была бесплодна, теперь говорит, что и не по времени возраста родила. Итак, у нее был двоякий недостаток, – один от природы, – была бесплодна, другой – от старости.

ибо знала, что верен Обещавший.

«Верен», то есть считала истинным, ибо Он обещал: «буду Я у тебя в следующем году, и [будет] у Сарры сын» (Бут. 18:14).

Євр. 11:12. И потому от одного, и притом омертвелого, родилось так много, как много звезд на небе и как бесчислен песок на берегу морском.

Вера совершила не только то, что она родила, но и столько родила, сколько не родят и плодовитые жены. Таким образом, два чуда. В каком же смысле они были бесчисленными? Ведь они часто были исчисляемы. Или это сказано преувеличенно, по обычаю Писания, как например: мы видели города, достигающие даже до неба (ср. Чис. 13:29); или сказал: «бесчислен», имея в виду тех, которые постоянно рождаются вновь.

Євр. 11:13. Все сии умерли в вере, не получив обетований,

Здесь возникают два вопроса: как апостол, сказав о Енохе, что он «переселен был так, что не видел смерти», теперь говорит: «все сии умерли»? и еще, как сказал он теперь: «не получив обетований», хотя сказал, что «Авель говорит еще», в силу того, что всеми прославляется? и что Енох «переселен был», что Ной получил награду, будучи спасен с домом своим и будучи назван праведным; и что Авраам родил сына от Сарры. Поэтому слова: «все сии умерли» понимай в таком смысле: те, которые умерли, исключая, разумеется, не видевших смерти. «Не получив обетований» – справедливо сказано о всех. Ибо не одними только этими благами щедродатель Бог наградил за великие подвиги веры, – Авеля тем, что он в славе у людей, Еноха – переселением, Ноя – спасением от потопа, Авраама – деторождением; напротив, ясно, что это только предвкушение и залог истинных благ, которые предварительно подавались святым ради нас малодушных, чтобы на основании этих мы верили и истинным благам. Но им же уготовано нечто великое, что и на сердце человеку не приходило, чего они еще не получили, как и Господь говорит в Евангелии, что отрекшийся всего в нынешнем веке «получит во сто крат», а в будущем «наследует жизнь вечную» (Мф. 19:29).

а только издали видели оные, и радовались.

Здесь апостол дает понять, что они и видели и радовались, то есть предчувствовали тайны о Царстве Небесном, о воскресении и неизреченных благах: метафора взята из жизни мореплавателей, которые издалека завидев желанные города, прежде чем войти в них, предварительно обращаются к ним с приветствием и уже считают их своими. Или разумеет и потомков Авраама, что они не получили обетований относительно земли, но издалека предвидели их, за четыре рода ранее, именно, что потомки их, выйдя из Египта, сделаются наследниками этих обетований. Но это толкование, как относящееся только к потомкам Авраама, не стоит в связи с словами: «все сии».

и говорили о себе, что они странники, и пришельцы на земле;

Не только на обетованной земле, но и на всей вселенной. Поэтому и не подобало получить ее. Они были достойны не ее, а неба. Потомки же их получили ее, ибо они были достойными земли. «Я у вас пришлец и поселенец» (Бут. 23:4), говорил Авраам сынам Хетовым. Но они и все были таковы, как свидетельствует Давид: «странник я у Тебя и пришлец, как и все отцы мои» (Пс. 38:13).

Євр. 11:14. ибо те, которые так говорят, показывают, что они ищут отечества.

Євр. 11:15. И если бы они в мыслях имели то отечество, из которого вышли, то имели бы время возвратиться;

Євр. 11:16. но они стремились к лучшему, то есть к небесному;

Называя, говорит, самих себя странниками, показывают, «что они ищут отечества». Итак, посмотрим, какого «ищут отечества»: земного ли, которое оставили, как Авраам Месопотамию? Но ему можно было возвратиться туда. А так как он не возвратился, то ясно, что он не о ней вспомнил и не она была для него отечеством, но желал иного, лучшего отечества, то есть небесного, в которое еще не имел времени войти.

посему и Бог не стыдится их, называя Себя их Богом:

В силу такой добродетели, говорит, они являются настолько великими пред Богом, что Он, будучи Богом всего мира, невидимого и видимого, не стыдится называть Себя особо их Богом (Вих. 3:15), так как они являются равноценными всей твари, или лучше, Бог называется Богом видимого мира, как Творец и Господь; поэтому Он – Бог и языческих народов; а для них Он, как друг, что важнее.

ибо Он приготовил им город.

Он настолько не стыдится их, что считает их своими, что приготовил им город, которого они желали, город на небесах.

Євр. 11:17. Верою Авраам, будучи искушаем, (Бут. 22)

Выше всех по вере Авраам. Ибо здесь вступила в борьбу с божественным повелением не только природа, но и слово Божие. Ибо Кто сказал: «дам тебе и потомкам твоим землю» (Бут. 17:8), – Тот же повелевает: «принеси во всесожжение» сына твоего (Бут. 22:2). Поэтому говорится, что «Авраам искушаем», не потому, что Бог имел нужду испытать добродетель его, но чтобы мы этим испытанием и делами научились добродетели его. Заметь же, что искушения настолько полезны, что Бог не только другим попускает причинять их верующим, но и Сам искушает, чтобы явить их более опытными.

принес в жертву Исаака и, имея обетование, принес единородного,

Євр. 11:18. о котором было сказано: в Исааке наречется тебе семя.

Євр. 11:19. Ибо он думал, что Бог силен и из мертвых воскресить,

Достойно удивления то, что он, не имея другого сына, на котором мог бы ожидать исполнения обетования, но имея только одного, однако принес его в жертву. Почему же? По великой вере. Ибо он веровал, что Бог «силен» и после заклания его, воскресив его из мертвых, исполнить обетование, и чрез него, ожившего, умножит семя. В каком же смысле Исаак был единородным, когда у него был еще и Измаил? Но что касается обетования, то он был единородным: ибо он и был в собственном смысле семенем: «ибо в Исааке наречется тебе семя» (Бут. 21:12).

почему и получил его в предзнаменование.

Что значит: «в предзнаменование»? То есть в образ, в показание тайны, относящейся ко Христу. Ибо как тогда Исаак был оставлен, овен же был заклан, так один Христос, будучи в одно и то же время Богом и человеком, по человечеству был принесен в жертву за нас, Божественная сущность же осталась непричастной страданию. Вообще же, Авраам был образом Бога Отца, Исаак – Сына Божия: так как Бог по Своему великому человеколюбию решил совершить это великое и превосходящее разум таинство – отдать Сына Своего за нас, то и желал даровать это, не как собственный Свой дар, но как бы отплатить долг, говоря при этом как бы следующее: Я ничего нового не даю человеческому естеству, принося за него в жертву Сына Своего. Ибо Авраам «принес» сына своего, чтобы для Меня заклать его. Почему Я возвращаю долг, а не дар даю. Или «в предзнаменование», то есть в овне Авраам принес Исаака в жертву, то есть заменил овном, который был образом Исаака, то есть заклан был изображавший собой Исаака.

Євр. 11:20. Верою в будущее Исаак благословил Иакова и Исава.

Как он мог бы обещать сыновьям своим столько благ, сам живя на чужой земле, если бы он не веровал, что Бог дарует обетованное? Что значит: «в будущее»? Или – в блага будущего века, ибо они знали о воскресении и для них понятны были эти благословения, или – в блага на этой земле, которые имели получить они сами, или потомки их. Предпочитает же Иакова Исаву, как добродетельного, как получившего права первородства и во всем достойного предпочтения.

Євр. 11:21. Верою Иаков, умирая, благословил каждого сына Иосифова (Ср. Бут. 48) и поклонился на верх жезла своего.

Сыновья Иосифа – Манассия и Ефрем; и хотя Манассия был старший, Ефрем же – младший, однако Иаков благословил Ефрема более великими благословениями и крестообразным возложением рук, и так сильно верил, что сбудутся его благословения и колено Ефремово будет господствовать, что и самим делом показал. Ибо поклонился Иосифу в знаменование поклонения всего народа. Как же поклонился? «на верх жезла своего», то есть опершись на жезл по причине старости. Некоторые говорят: поклонился на верх жезла Иосифа, знаменуя чрез жезл скипетр царствования, долженствующий быть предметом поклонения.

Євр. 11:22. Верою Иосиф, при кончине, напоминал об исходе сынов Израилевых и завещал о костях своих.

До такой степени, говорит, веровал, что израильтяне будут освобождены из Египта, что даже заповедал им с клятвой, чтобы они вынесли с собой кости его (Бут. 50:25). А и сделал это не потому, что заботился о могиле, – он как весьма мудрый знал, что «Господня земля» (Пс. 23:1) – но чтобы внушить народу полную уверенность, что обетование Божие во всяком случае исполнится и что они выйдут из Египта. А чтобы они не оставались в Египте по причине тамошнего нечестия, – это так угодно Богу, что и ему самому не хотелось сложить костей своих в Египте.

Євр. 11:23. Верою Моисей по рождении три месяца скрываем был родителями своими, ибо видели они, что дитя прекрасно, и не устрашились царского повеления.

Перечислив великих мужей, при помощи веры совершивших свои подвиги, говорит и о родителях Моисея, людях неизвестных, ободряя тех малодушных тем, что даже второстепенные дела таких людей имеют значение. Далее выставляет на вид даже блудниц, чтобы еще более пристыдить их. Итак, говорит, ради чего скрыли трехмесячного ребенка, и притом вопреки повелению убивать детей мужского пола? Как не убоялись? Ясно, они веровали, что он будет спасен. Почему же они веровали, что он будет спасен? потому что «видели они, что дитя прекрасно», то есть красиво, привлекательно на вид, и уверовали, что Бог возлюбил его прямо с пеленок. Они, как говорят, и намеревались бросить его, но, когда дитя мило улыбнулось, оставили его: так у него все было божественно.

Євр. 11:24. Верою Моисей, придя в возраст, отказался называться сыном дочери фараоновой,

Євр. 11:25. и лучше захотел страдать с народом Божиим, нежели иметь временное греховное наслаждение,

Дошел до самого дорогого для них примера, – до Моисея, почему и останавливается на нем пространнее. Строй его мыслей таков: «верою Моисей отказался называться сыном дочери фараоновой». Когда? «Придя в возраст», то есть достигши уже мужества. Очевидно, потому, что надеялся взамен того получить нечто большее. Слово же «отказался» показывает сильную ненависть и внутреннее отвращение к распоряжениям царя. Смотри, как он называет грехом – не страдать с братьями. Это и чрез пророков Бог порицает: «и не болезнуете о бедствии Иосифа» (Ам. 6:6); и еще: не исходила оплакивать дому ближнего своего (общая мысль из Ам. 5). И на сетующих у пророка Иезекииля полагается знамение; а тех, которые не терпели ничего подобного, ангелам дается повеление избивать (Єз. 9:4-6). Если же те, кто добровольно не страдает со страждущими, погрешают, то что должно думать о тех, кто причиняет зло другим и вообще совершает зло? Итак, участие в царской роскоши называет «временным греховным наслаждением».

Євр. 11:26. и поношение Христово почел большим для себя богатством, нежели Египетские сокровища;

Не сказал: блага, отложенные на небесах, но, показывая добродетель его и снова их ободряя, сказав: «поношение Христово». Ибо как впоследствии Христа поносили те, кто был Им облагодетельствован, и, наконец, распяли, – так прежде поступили и с Моисеем те, кои пользовались от него благодеяниями. Ибо тот самый еврей, который Моисеем был избавлен от руки египтянина, на другой день сказал ему: «кто поставил тебя начальником или судьею над нами? не думаешь ли убить меня, как убил Египтянина?» (Вих. 2:14). Вообще, без сомнения, подвергнуться поношениям или мучениям со стороны своих ближних и благодетельствуемых, – это «поношение Христово». И всякое поношение за добро, направленное против делающего его, и вообще напрасное нападение, – это «поношение Христово». Так и Господь подвергался злословию, назывался другом мытарей за то что вкушал с ними ради спасения их. Посему, как роскошь греховна, так поношение – Христово. Итак, не негодуйте, если терпите притеснения со стороны соплеменников, взирая на столь славного Моисея и, что еще важнее, на Самого Христа. И ропот на Моисея при скале был поношением Христовым. Ибо скала – это Христос (1Кор. 10:4).

ибо он взирал на воздаяние.

Очевидно, очами веры.

Євр. 11:27. Верою оставил он Египет, не убоявшись гнева царского,

Что скажешь? В книге Исхода ведь написано: «Моисей испугался», потому что «узнали об этом деле» (Вих. 2:14). Но: «не убоявшись» понимай здесь в том смысле, что Моисей снова явился в Египет и принял на себя начальство над евреями. Ибо боящемуся совсем не следовало возвращаться и приниматься за прежнее. Но так как он снова возвратился, то показал, что верует в Бога. Итак, почему же не остался в Египте, но оставил его, если, действительно не боялся? Потому, что подвергать себя явной опасности и говорить: неужели Бог не спасет меня? – это свойственно искушающему Бога и диавольское дело, как и диавол говорил Господу: «бросься вниз» (Мф. 4:6). Или «не убоявшись гнева царского» понимай так, что он убежал, уверовав, что убежит и что царь, как разгневанный против него, не будет преследовать его с своей стороны, а если и будет преследовать, то не схватит его. Знаком этого служит то, что он предпочел проводить время вдали от ближних, и скрылся. Посему это – дело веры.

ибо он, как бы видя Невидимого, был тверд.

Ибо, как бы видя, что Бог пребывает с ним, так все терпел. Ибо иметь всегда в уме Бога – дело весьма великого терпения, как и Давид говорит: «всегда видел я пред собою Господа» (Пс. 15:8) и далее.

Євр. 11:28. Верою совершил он Пасху и пролитие крови, дабы истребитель первенцев не коснулся их.

Павел всюду попутно вводит таинство, как и здесь в ряду увещания упоминает о таинстве пасхи. Ибо пролитие крови той, то есть помазание косяков, обозначало пролитие Крови Господней, помазуясь которой, мы избегаем в ночи этой жизни истребителя перворожденных у всех тех, кто помазан. Посему Моисей, уверовав тогда, что помазание кровью спасет первенцев, повелел народу сделать это. Хотя то была кровь агнца, но однако, поскольку она изображала Кровь Христа, она обнаружила такую силу. Вы же, будучи помазаны истинной Кровию, ужели не надеетесь оградиться ею? Конечно, да. И совершил пасху, то есть вкушение агнца и опресноков, и горьких трав, и уверовал, что народ, вышедши из Египта, будет спасен. Ибо обряд той вечери был приноровлен к выходу.

Євр. 11:29. Верою перешли они Чермное море, как по суше, –

Чтобы не говорили: к чему выставляешь неподражаемых мужей? в пример привел и народ. Подражайте, говорит, по крайней мере тем из толпы, кто уверовал, что вода не потопит их, и так ободрились, надеясь на Бога, что они пройдут «среди моря по суше» (Вих. 14:21-22); таким образом, вера невозможное делает возможным. Почему же вы не веруете?

на что покусившись, Египтяне потонули.

И никто, говорит, не может сказать, что то было в воображении, что воды не было. Ибо что было море, – это доказали египтяне, которые, хотя постарались войти в море, но были потоплены им, так как вода вдруг устремилась против них, при переходе же евреев она стояла стеной: так и впоследствии пламень, направленный против трех отроков, показал, что он действительно пламень, когда истребил вавилонян, равно как и львы, приготовленные против Даниила, разорвали клеветников его.

Євр. 11:30. Верою пали стены Иерихонские, по семидневном обхождении.

«Верою»: ибо когда Бог повелел, то Иисус Навин и народ не усомнились в этом и не сказали: что такое? Разве трубные звуки могут разрушить камни и крепости? Но уверовали, что это будет, и было (Ісус. 6).

Євр. 11:31. Верою Раав блудница, с миром приняв соглядатаев (и проводив их другим путем)¹⁸ , не погибла с неверными.

Вот, о чем я и выше сказал, выводит самую презренную личность, чтобы устыдить их и чрез нее, если они, действительно, окажутся хуже такой женщины, и вместе с тем показал, что сила веры велика, если она производит такое действие даже и в презренных людях. Итак, и она показала свою веру, скрыв мужей, которых разыскивали, как соглядатаев. Она не скрыла бы, если бы не уверовала, что город будет взят. Ибо так говорила она: «Я знаю, что вы возьмете эту землю; ибо мы слышали о делах ваших» (ср. Ісус. 2:9-10). И она поверила слышанному; те же, кто не поверил чудесам Божиим, погибли.

Євр. 11:32. И что еще скажу?

Доведя речь до блудницы и достаточно пристыдив их качеством этого лица, потом ради краткости не перечисляет всех по отдельности, чтобы не показаться не знающим приличия: однако и не умалчивает совсем, но, казалось бы, прекращая речь, не оставляет без внимания. И таким образом, и не утомляет слушателя, и нисколько не хуже поучает тому, чего хочет, чрез перечисление большого количества лиц.

Недостанет мне времени, чтобы повествовать

Какого? Или вообще сказано это, как принято у нас говорить, гиперболически; или: времени, потребного для послания.

о Гедеоне (ср. Суд. 6:11-26), о Вараке (ср. Суд. 4:4-9), о Самсоне (ср. Суд. 14-16) и Иеффае (ср. Суд. 11-12), о Давиде (ср. 1Сам. 16-31, 2Сам. 1-24 и др.) , Самуиле (ср. 1Сам. 1-10) и (других) пророках,

Некоторые спрашивают: по какой причине помещает здесь Иеффая, и Самсона, и Варака. Что ты говоришь? Сказав о блуднице, почему ему не сказать о них? Нет нужды рассказывать мне об остальной жизни их; но если они просияли верой, то на это обрати внимание. Ибо апостол занимается не жизнеописанием, но показанием веры.

Євр. 11:33. которые верою побеждали царства, (ср. Суд. 7)

Воины, бывшие с Гедеоном.

творили правду,

Кто? Они же и Самсон. Они отразили врагов своих сородичей и единоплеменников, явившись, с одной стороны, человеколюбивыми по отношению к своим, с другой, – восстав на врагов, обижавших их. В этом и заключается свойство «правды» – воздавать каждому по достоинству.

получали обетования,

Как например, Давид. Ибо говорит: «клялся Господь Давиду: от плода чрева твоего посажу на престоле твоем» (Пс. 131:11). Чувственно это исполнилось на Соломоне, духовно же – на Господе Иисусе, Истинном Соломоне, мирном, самом Мире. Так толкуют имя Соломон, то есть мирный.

заграждали уста львов,

Даниил (Дан. 6;Дан. 14) и Самсон.

Євр. 11:34. угашали силу огня,

Три отрока (Дан. 3:10-22). Не сказал: угашали огонь, но «силу огня», что сильнее. Ибо хотя он окружал их, но не имел силы жечь их.

избегали острия меча.

Также три отрока, или вернее сказать – Илия – меча Иезавели (1Царів. 2-18) и сам Давид – меча Саула.

укреплялись от немощи,

Возвратившиеся из плена вавилонского: ибо они ничем не отличались от костей мертвецов, как сказано у Иезекииля (Єз. 37:11-14). Но и немощный Езекия получил прибавление жизни (2Царів. 20:1-11).

были крепки на войне, прогоняли полки чужих;

Это также относится к тем же самым, возвратившимся из Вавилона. Ибо соседние народы, всегда завидовавшие им, тогда еще более нападали на них, но они, уповая на силу Божию, верой побеждали их (1Мак. 6:28-42; 2Мак. 8:1-6 и др.). Более же всего подходит это к Самсону.

Євр. 11:35. жены получали умерших своих воскресшими;

Сарептская вдова чрез Илию (1Царів. 17:20-23) и соманитянка чрез Елисея (2Царів. 4:32-37).

иные же замучены были,

То есть обезглавлены, как Иоанн Креститель (Мф. 14:3-11), как Иаков, сын Зеведеев (Деян.12:2). Некоторые, впрочем, мучение объясняли в смысле бичевания палками.

не приняв освобождения,

То есть они могли бы не обличать тех, кого они обличали, и таким образом избавиться от наносимого им наказания, но они не пожелали этого.

дабы получить лучшее воскресение;

«Лучшее» – не такое, какое дети тех жен; или «лучшее» сравнительно с прочими людьми. Ибо святые в блеске будут подняты на облаках в сретение Господа, что в другом месте (Флп. 3:11) называет восстанием – έξανάστασις. И вообще – в жизнь вечную. Остальные же будут пребывать внизу, и воскресение будет им в вечное наказание.

Євр. 11:36. другие испытали поругания

Например, Елисей, сделавшийся предметом насмешки для отроков (2Царів. 2:23), или Самсон – для иноплеменников, после того, как ему выкололи глаза (Суд. 16:25).

и побои,

Многие из пророков, потом Петр и Иоанн (Деян.5:40–41).

а также узы и темницу,

Например, Иеремия (Єр. 33:1) и Михей (1Царів. 22:26), и впоследствии апостолы, например, Петр и Иоанн (см. Деян.5:18 и др.).

Євр. 11:37. были побиваемы камнями,

Например, Навуфей(1Царів. 21:1-15), а потом и Стефан (Деян.6:8–15, 7:1–60).

перепиливаемы¹⁹… ,

Например, Манассией – Исаия, которого, говорят, перепилили даже деревянной пилой, чтобы это было для него тягчайшим наказанием, хотя он и без того был мучен сверх меры.

умирали от меча,

Например, Михей и Захария, Иоанн Креститель и Иаков. Смотри, как одни по вере «избегали острия меча», другие же «умирали от меча». Таково значение веры; она совершает великие подвиги и терпит великие мучения, и при этом нисколько не думает, что страдает. Итак, почему вы, никогда еще не испытавшие ничего подобного, сетуете?

скитались в ми́лотях и козьих кожах,

Например, ученики Илии, – так они были нестяжательны. Так как евреи еще не имели такого понятия об апостолах, то после упоминания о них переходит к славному пророку, взятому на небо. Выражение «скитались» обозначает, что они подвергались преследованиям, и потому не оставались в одном месте. «Милоть» же – это кожа козы, или овцы.

терпя недостатки,

Например, тот же самый Илия и Елисей. Ибо женщины питали их.

скорби, озлобления;

Не мало скорбей доставляла Илии Иезавель, преследовавшая его.

Євр. 11:38. те, которых весь мир не был достоин,

Не можете, говорит, сказать, что они, будучи грешниками, претерпели это, но такими, кои ценнее и самого мира. «Миром» Писание называет и множество людей, и самое творение. Здесь можно разуметь и то, и другое. Посему, говорит, если противопоставить им все творение вместе с людьми, которые заключаются в нем, то не найдешь ничего равного им по достоинству. Здесь возбуждает сердца их, чтобы они не заботились ни о чем мирском, если мир не достоин святых. Позор (ύβρις) для тебя, если ты здесь получишь награду. Ибо ты показал, что сам ты ничего не стоишь. Если весь мир не достоин одного святого, то зачем ты заботишься иметь в нем свою долю?

скитались по пустыням и горам, по пещерам и ущельям земли.

Например, Илия, а также пророки, которых тайно питал Авдий в пещере (1Царів. 18:4). Даже пустыню, говорит, не решались населять безбоязненно, но и оттуда были изгоняемы страхом, и они переходили из одного места в другое. Однако они веровали, что получат от Бога вечное утешение, и потому переносили это.

Євр. 11:39. И все сии, свидетельствованные в вере, не получили обещанного.

Что, говорит, вы малодушествуете от того, что, находясь в подвиге, не получили еще наград? Все указанные святые, хотя уже и были засвидетельствованы, что благоугодили верой, однако еще не получили небесных обетований. Впрочем, некоторые удостоились земных обетований, как Давид. Но не этого они искали. То, что на небе, – вот действительные обетования.

Євр. 11:40. потому что Бог предусмотрел о нас нечто лучшее, дабы они не без нас достигли совершенства.

Лучшим называет то, что относится к нашей чести. Чтобы не казалось, что они имеют преимущество пред нами в том, что увенчиваются первыми, Бог определил для всех одно время для увенчания. И не сказал: дабы – они не без нас были увенчаны, но: «дабы не без нас достигли совершенства». Посему тогда они и окажутся совершенными. Ныне же вообще имеют залог к чести. Иначе откуда у них сила – являться на помощь призывающим их? Откуда у них дерзновение на ходатайство пред Богом? Совершенство они приимут тогда. Итак, справедлив ли Бог к ним, если они предварили нас в подвигах, а в получении венцов ожидают нас? Напротив, это и для них вожделенно, именно, достигнуть совершенства вместе с братьями. Все мы – единое тело; больше удовольствия телу, когда оно увенчается всецело. Ибо Бог – чадолюбивый Отец, у Которого много сыновей: одни из них, скорее окончив дела свои, возвратились с полей, другие же еще остаются там, занятые трудами. Тем, которые потрудились прежде, Он даровал некоторое предвкушение, заповедав им дожидаться братьев на окончательный пир: они же, будучи человеколюбивы, с радостью ожидают, чтобы им насладиться общим торжеством.

* * *

¹⁶ Свт. Иоанн Златоуст: «Что тебе пришло на мысль сделать приношение, это похвально; а то, что ты несправедливо разделил (избрал плоды на жертву), это послужило причиной того, что принесенное тобою отвергнуто» (In Бут. 18:6).

¹⁷ Слово «Богу» у блж. Феофилакта опущено.

¹⁸ Слова, поставленные в скобках, у блж. Феофилакта не читаются.

¹⁹ После «перепиливаемы» в русском синодальном переводе читаем: «подвергаемы пытке», но последние слова у блж. Феофилакта опущены.

 

Глава двенадцатая

Євр. 12:1. Посему и мы, имея вокруг себя такое облако свидетелей,

Не сказал: поднимающееся над нами, но: «вокруг», то есть отовсюду нас охватывающее. Свидетелями же называет не только лиц новозаветных, но и ветхозаветных, и эти последние засвидетельствовали о величии Божием, как три отрока, и Даниил, и все пророки. Не сказал же: все множество, но «облако», как наиболее приличное в настоящем наставлении. Так как те, к кому писал апостол, объяты были огнем скорбей, то, говорит, воспоминание о свидетелях, подобно облаку, охватывая вас отовсюду, освежит вас.

свергнем с себя всякое бремя

То есть бремя земных занятий и попечение о них. Ибо, говорит, это ничто иное, как тщетное бремя. Так почему же вы огорчаетесь при освобождении от них?

и запинающий нас грех

Или легко обладающий нами, или легко могущий подвергнуть нас беде. Ибо если мы пожелаем, то легко подчиняемся греху. Или чрез грех легко подпасть беде, ибо нет ничего столь опасного, как грех.

и с терпением будем проходить предлежащее нам поприще,

Не сказал: станем биться, или: станем бороться, но ставит на вид то, что было легче всего в деле подвига; не сказал: усилим подвиг, но: будем оставаться в том самом подвиге. Одни путем воздержания, другие путем милости, третьи путем иной какой-нибудь добродетели должны подвизаться; вы же – «терпением». Ибо оно вам нужно, как и выше было сказано.

Євр. 12:2. взирая на начальника и совершителя веры Иисуса,

То есть если мы желаем научиться подвигу терпения, то будем взирать на Христа, как и учащиеся искусствам – на учителей, о чем Он и Сам говорил: «научитесь от Меня» (Мф. 11:29), и снова: «если хозяина дома назвали веельзевулом, не тем ли более домашних его»; и: «ученик не выше учителя» (Мф. 10:24-25). Что же значат слова: «начальника и совершителя»? То есть Сам Он и веру изначала внедрил в нас: ибо «не вы Меня», говорит, «избрали, а Я вас избрал» (Ін. 15:16): Сам же и усовершает, чтобы вы обладали верой совершеннейшей.

Который, вместо предлежавшей Ему радости, претерпел крест, пренебрегши посрамление,

Ибо Ему можно было и не пострадать, и не умереть: будучи безгрешным, Он не подлежал смерти, что и Сам говорит: «идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего» (Ін. 14:30). Итак, если бы Он не желал, то не был бы распят, о чем и Сам говорил: «имею власть отдать (жизнь Мою)» (Ін. 10:17-18). Однако «Он претерпел крест», то есть не просто смерть, но постыдную, и пренебрег позор такой смерти. Не сказал: пренебрег печаль, ибо Он без печали понес это.

и воссел одесную престола Божия.

Видишь ли конец терпения, куда оно ведет, что и в другом месте сказал: «посему и Бог превознес Его» (Флп. 2:9), говоря относительно плоти. Итак, Он может и вам воздать за притеснения ради Него. Ибо престол одесную показывает равенство Его с Отцом.

Євр. 12:3. Помыслите о Претерпевшем такое над Собою поругание от грешников,

Если кто помышляет о страданиях подобных же себе рабов и получает достаточное утешение, то сколько более размышления о страданиях Владыки, претерпевшего такое «поругание», то есть насмешки, поношения, удары по лицу, – то, что противоречило учению Его, – крики у Пилата и, наконец, крест. Выразительно сказано: «такое», то есть терпя до смерти, и притом – с разбойниками, и притом от грешников, очевидно, язычников, или и самих иудеев.

чтобы вам не изнемочь и не ослабеть душами вашими.

Размышление о Христе возвысит души ваши и восстановит нервы, и не даст ослабеть и придти в отчаяние при притеснениях.

Євр. 12:4. Вы еще не до крови сражались,

Два вида утешения – противоположные друг другу: один – когда кто-либо говорит другому: ты много потерпел, помни об этом; другой – когда говорят: ты еще не претерпел ничего великого. Первый ободряет усталую душу, имеющую многих свидетелей страдания ее; другой смиряет душу, намеревающуюся возвыситься, и возбуждает беспечную. Павел пользуется теперь обоими этими видами по отношению к евреям. Ибо сказав выше, что «выдержали великий подвиг страданий» (Євр. 10:32), и убедив их подражать самим себе, теперь, напротив, показывает, что они еще не совершили ничего достойного похвалы, дабы не возгордились. И обрати внимание на его мудрость. Напомнив о ветхозаветных святых, перенесших такие великие страдания, и о Самом Господе, потом показывает, что их скорби ничтожны. Ибо, говорит, вы не дошли еще до смерти, вы терпите преследования и хищение имущества: Христос же дошел до смерти. Словом «сражались» показывает, что хотя грех чем-то сильно и противодействует им, но они остаются твердыми и сильными в борьбе, правда, еще не в благоприятной, но довольно легкой.

подвизаясь против греха,

Против диавола, который есть самый грех, как изобретатель и наставник ему; или против того же самого греха и позорных страстей его, враждебных и губительных для нас.

Євр. 12:5. и забыли утешение,

Вы настолько опустились и ослабели, что забыли даже и речи, призывающие вас к мужеству, хотя еще не претерпели чего-нибудь великого. Ибо великие и достойные похвалы страдания часто производят забвение о необходимом.

которое предлагается вам, как сынам: сын мой! не пренебрегай наказания Господня, (Ср. Притч. 3:11)

Ибо Соломон говорит не собственным сыновьям, но всем могущим слышать, разумеется, и вам: поэтому прибавляет: «как».

и не унывай, когда Он обличает тебя. (Ср. Притч. 3:11)

Итак, искушения посылаются Богом; если же Богом, то, без сомнения, для нашей пользы. Ибо или Самому Ему угодно прежде подвергнуть нас искушениям, чтобы тем избавить от грехов, или допускает их для испытания и для больших наград.

Євр. 12:6. Ибо Господь, кого любит, того наказывает; бьет же всякого сына, которого принимает. (Ср. Притч. 3:12)

Из числа любимых Богом нельзя найти никого, кто бы был без скорбей. Но вот не подвергаются ли бичеванию разбойники и воры? Итак, не они ли сыны? Нет. Ибо не сказал, что всякий бичуемый – сын, но: всякий сын подвергается бичеванию. Итак, разбойников бичуют не как сыновей, но их наказывают, как злодеев. Сказав же здесь наперед, что «наказывает» (παιδεύει), потом прибавил: «бьет» (μασηγοϊ) для того, чтобы бичевание сына ты понимал не в смысле мщения за зло, но в смысле научения. «Которого принимает», то есть которого допускает к Себе, принимает чаще сравнительно с другими, которого приближает в качестве близкого друга.

Євр. 12:7. Если вы терпите наказание, то Бог поступает с вами, как с сынами. Ибо есть ли какой сын, которого бы не наказывал отец?

Євр. 12:8. Если же остаетесь без наказания, которое всем обще, то вы незаконные дети, а не сыны.

На примере тех, о коих они думали, что они оставлены Богом, показывает им, что они составляли для Бога предмет попечений. Ибо если бы вы были чужды скорбей, то оказалось бы, что вы незаконные дети, а не сыны. Ибо какой отец печется о воспитании и целомудрии незаконных сыновей? А так как вы подвергаетесь притеснениям, то поэтому жизнь ваша является целомудренной и воздержанной, – как и все вышеуказанные, очевидно, праведны, кои и сынами Божиими были наименованы: очевидно, этому не противоречит и то, что Бог поступает с вами, как с сынами, и печется о вас, чтобы вы, будучи невоспитанны, не отпали, и чтобы Он за это не лишил вас наследства.

Євр. 12:9. Притом, если мы, будучи наказываемы плотскими родителями нашими, боялись их, то не гораздо ли более должны покориться Отцу духов, чтобы жить?

На основании их собственных обстоятельств снова показывает, что необходимо терпеть. Ибо если, когда отцы по плоти наказывали нас, мы не осмеливались отступать, но, подвергаясь стыду, терпеливо переносили все, что они причиняли нам, то тем более теперь, когда Бог наказывает нас. Смотри же, не сказал: будем терпеть тем более, но: «должны покориться», показывая, что не терпеть скорбей дело противника и врага Божия. «Отцу духов», или даров, или бесплотных сил, или, что и ближе всего, Отцу душ. Ибо в противоположность плотским отцам назвал духовным. И прибавил: «чтобы жить», с целью показать, что тот, кто не повинуется, и не живет: ибо он вне Бога, Который есть жизнь.

Євр. 12:10. Те наказывали нас по своему произволу для немногих дней;

«По своему произволу». Конечно, то, что приятно отцу, не приносит пользы сыну: ибо многие учат и постыдному. «Для немногих дней». Ибо они не могут во все время воспитывать нас, чтобы сделать совершенными. Ибо или смерть отца, или возмужалость, или жестокость сына останавливают воспитание; Бог же, всегда воспитывая, может сделать совершенными.

а Сей – для пользы, чтобы нам иметь участие в святости Его.

Бог же ведет воспитание к нашей пользе, не с тем, чтобы получить от нас что-нибудь, но чтобы еще более приобщить нас к Его святости, то есть чистоте Его, так, чтобы, говорит, мы сделались способными к восприятию благ Его. Итак, воспитание есть приобщение к святости, и совершенно естественно: ибо обращает душу к святому Богу, не позволяя ей обращаться к чему-нибудь человеческому.

Євр. 12:11. Всякое наказание в настоящее время кажется не радостью, а печалью;

Опять от общей мысли взял повод к убеждению и говорит: «всякое наказание», и Божие, и человеческое, «кажется не радостью, а печалью». Прекрасно говорит: кажется, ибо в действительности не печаль. Ибо как было бы оно собственно печалью, будучи матерью радости? Но по отношению к нам, с недовольством относящимся к воспитанию, сказано: «кажется».

но после наученным через него доставляет мирный плод праведности.

Что значит: «мирный»? – то есть непоколебимый, легкий, приятный. Ибо печалящийся чувствует смятение, а радующийся чувствует некую легкость и спокойствие. Это же – плод правды, потому что Бог, будучи праведным, успокаивает там опечаленных в этом веке. Смотри же, что воспитание называет упражнением (γυμνασίαν), так как оно укрепляет верующих и делает их как бы атлетами и более твердыми. Итак, для чего вы избегаете того, что укрепляет души ваши?

Євр. 12:12. Итак укрепите опустившиеся руки и ослабевшие колени

Говорит, как к бойцам и ратоборцам. Из писания же Исаии (Іс. 35:3) взял он это, показывая чрез метафору главнейших частей, что все ослабели душой. Ибо руки – символ деятельности, ноги же – движения. Итак, у того, кто впадает в уныние, сначала душевные органы, а затем последовательно и телесные ослабевают.

Євр. 12:13. и ходите прямо ногами вашими (Ср. Притч. 4:26), дабы хромлющее не совратилось, а лучше исправилось.

Здесь как бы к скороходам говорит, как и выше сказал: «с терпением будем проходить». Итак, говорит: «стези правы сотворите» (в русском переводе – «ходите прямо ногами вашими»). «Стезя» же – или след бегущей колесницы, отпечатлевающийся на земле (колея, – Прим. ред.), или место, находящееся под ногами бегущих. Итак, говорит, да будут стези ваши, или пути ваши легкими и ровными, то есть да не будет ничего грубого и скорбного и неровного в душах ваших, но прямо, без печали и легко ходите, дабы хромая, то есть по природе будучи настроены слишком малодушно, как иудеи, ибо таков этот народ, или хромая относительно веры в будущее, не были принуждены блуждать, и чрез то не были бы совращаемы с пути ноги ваши, то есть не сделались бы вы совершенно лукавыми. Ибо тот, кем овладевает естественное или в начале случайно приключившееся малодушие, не укрепляя себя, но все более и более поддаваясь ему, совершенно незаметно доходит до крайней степени отчаяния, так что отсюда трудно становится удержать его. Но постарайтесь, чтобы скорее исцелилась хромота ваша, то есть если вы и доселе имеете какое-либо неверие, то скорее исправьтесь. Ибо разве место неверию в терпеливом? Смотри же, как явно вводит мысль о покаянии, и заметь, что это ради новациан.

Євр. 12:14. Старайтесь иметь мир со всеми

Что выше сказал: «не будем оставлять собрания своего» (Євр. 10:25), – это и теперь делает, приводя к любви. И убеждает быть в мире не только с друзьями, но и с врагами. Ибо, говорит, «если возможно с вашей стороны, будьте в мире со всеми людьми» (Рим. 12:18). Если же будете иметь такое настроение, то при притеснениях не будете малодушествовать. Обрати внимание и на слово «иметь», то есть старайтесь, привлекая к себе самим, крепко держать мир и с людьми, находящимися далеко.

и святость,

То есть чистоту: если кто безбрачен – сохраняя девство; если же в браке, то – целомудрие: не потому, что брак есть святыня, но потому, что вследствие законного отношения сохраняет неповрежденной святыню от крещения.

без которой никто не увидит Господа.

Ибо ни блудники, ни прелюбодеи, ни изнеженные, ни наложницы мужчин^******* не наследуют Царствия Небесного (1Кор. 6:9-10). Как и Господь говорит в Евангелии: «блаженны чистые сердцем, ибо они Бога узрят» (Мф. 5:8).

Євр. 12:15. Наблюдайте, чтобы кто не лишился благодати Божией;

Подобно тому, как некто, проходя длинный путь в сопровождении множества людей, говорит: смотрите, чтобы кто-нибудь не отстал. Ибо я стараюсь не о том, только, чтобы не сблизились, но чтобы вы и за другими наблюдали, то есть навещали, узнавали, разведывали, что касается немощных: если бы и один оказался последним, то чтобы и им не пренебрегали. Веру же и доброе поведение и будущие блага называет благодатью Божией, ибо все это от благодати.

Чтобы какой горький корень, возникнув, не причинил вреда,

Это находится во Второзаконии (Повт. 29:18). Метафору же он взял от растений. Что говорит в другом месте: «малая закваска заквашивает все тесто» (Гал. 5:9), то говорит и здесь, чтобы кто-нибудь лукавый не был допущен на погибель большинства: отсеки корень горечи, то есть греха, чтобы не дал ростков, то есть чтобы других не сделал такими же. А что грех горек, что нет ничего более горького, – это знали те, кто после совершения его угрызается совестью. Заметь, не сказал: горький корень, но: корень горечи; ибо горький корень может приносить сладкие плоды, но корень горечи, то есть источник и причина (этой самой горечи, – Прим. ред.) не может принести когда-либо сладкий плод.

и чтобы им не осквернились многие;

Ибо, видя нечестивых, легкомысленные вступают в соревнование с ними и таким образом оскверняют души. Итак, пусть будут вырублены такие корни.

Євр. 12:16. чтобы не было между вами какого блудника, или нечестивца, который бы, как Исав, за одну снедь отказался от своего первородства.

Не говорит того, что Исав был блудником, но здесь остановись: «чтобы не было между вами какого блудника». Ибо хотя намекает, что у них некоторые были гадкими, однако не желает обличать их, но притворно обнаруживает незнание, чтобы исправились. Потом снова сказал: «или нечестивца,… как Исав», то есть ненасытного, мирского, оскверняющего и попирающего духовное; ибо он отдал, и притом за «одну снедь», данное ему от Бога преимущество первородства (Бут. 25). Это и есть «нечестие», именно пренебрежение к божественному. Здесь показывает им, какое зло – нерадивость, потому что старший, впав в малодушие и не устояв против желания поесть, сделался младшим.

Євр. 12:17. ибо вы знаете, что после того он, желая наследовать благословение, был отвержен;

Отвержен был словами отца своего: «вот, я поставил его господином… что же я сделаю для тебя, сын мой?» (Бут. 27:37). Некоторые же объясняют: «был отвержен» Богом. Итак, во-первых, отвержен был Богом. Ибо Бог был причиной того, что обманутый Исаак благословил Иакова. Что же касается отвержения, последовавшего за этим, когда он просил благословения, – то, нужно думать, оно было со стороны отца, или в одно время и от обоих; ибо ясно, что и отец отвергнул его по воле Божией.

не мог переменить мыслей отца , хотя и просил о том со слезами.

Итак, не отрицает ли Павел здесь покаяния? Ни в каком случае. Таким образом, в каком смысле говорит, что «покаяния бо места не обрете, аще и со слезами поискал его»? Во-первых, выражение “его» (αὐτήν) понимай не так, что здесь нужно разуметь «покаяние», но благословение (εὐλογίαν); «покаяния бо места не обрете», – это в скобках. Ибо разве дело покаяния – говорить: «приближаются дни плача по отце моем, и я убью Иакова, брата моего» (Бут. 27:41)? Таким образом, потому «не обрете покаяния», что искал его не так, как должно было. Ибо если он и плакал, однако не слезами покаяния, но – зависти и вражды, так как он не выносил и не любил превосходства над ним, как и «печаль» Каина не была плодом покаяния, но – зависти, и он оказался убийцей. Таким образом, это имеет или такой смысл, как я сказал; или: что Павел весьма мудро устрашает еще не павших, выражая такую мысль, что при великих грехах нет места покаянию; делает это он с целью страхом предохранить их от падения. Когда же он увидел, что некоторые пали, то снова увещевает их – не отчаиваться, как и в Послании к Галатам: «дети мои, для которых я снова в му́ках рождения, доколе не изобразится в вас Христос» (Гал. 4:19). Итак, Павел не отрицает здесь покаяния, но ограждает верующих от падения.

Євр. 12:18. Вы приступили не к горе, осязаемой и пылающей огнем, не ко тьме и мраку и буре,

Євр. 12:19. не к трубному звуку (ср. Вих. 19:19)

Показывает, что если не терпят и в то же время не верят в обетования, то они гораздо более виновны, чем ветхозаветные. И смотри, как делает сравнение. Показав превосходство Нового Завета пред Ветхим во многих отношениях, как это уже известно, выставляет теперь и ветхозаветные великие и чудесные события, бывшие на горе Синай (Повт. 5:22), и показывает, что они ничтожны и не могут сравниться с событиями Нового Завета. Ибо там, говорит, много образов для устрашения младенчествующего того народа. Присоединяет также и «огонь», чтобы открыть карательную силу Законодателя и чтобы Он тотчас же явился страшным. «Облако» и «мрак» указывали на значение Ветхого Завета, как тени. Ибо если тот завет был образом, то ясно, что пока не пришла истина, образы были неясными, почему и не знали, что они обозначают. Чрез них же открывалось невидимое Божие. Ибо, говорит, облако – подножие ног Его. Буря же побудила беспечных евреев к вниманию. Трубы же означали как бы присутствие царя. Ибо это будет и во второе пришествие Христово.

и гласу глаголов, который слышавшие просили, чтобы к ним более не было продолжаемо слово,

Ибо слышали, что говорит Бог, для того, чтобы законоположение было достойным веры и чтобы не подумали, что это – слова Моисея. Вообще же голос Божий страшен, а Моисея – слаб. Поэтому они отказались слушать Бога, говоря Моисею: «говори ты с нами… чтобы не говорил с нами Бог» (Вих. 20:19).

Євр. 12:20. ибо они не могли стерпеть того, что заповедуемо было:

То есть не могли они выносить ушами, как страшное, то, что говорил Бог. Итак, они стали причиной явления Бога во плоти, чтобы сделаться доступным для них.

если и зверь прикоснется к горе, будет побит камнями (или поражен стрелою);

Євр. 12:21. и столь ужасно было это видение,

Показывает превосходство Нового Завета и в этом. Ибо Ветхий Завет, не имея ничего столь великого, как Новый, был чем-то ужасным, так что по нему нельзя было и зверю прикасаться к горе (Вих. 19:12), то есть какому-нибудь из тех животных, какие имелись у народа. Новый же Завет, обладая всем совершенством, не содержит в себе страшного, напротив, все – милостивое.

что и Моисей сказал: «я в страхе и трепете». (Ср. Повт. 9:19)

Если же великий Моисей, вошедший в облако, так чувствовал себя, то как народ?

Євр. 12:22. Но вы приступили

Те не приблизились, но стояли вдали: вы же приступили. Не видишь ли превосходство?

к горе Сиону и ко граду Бога живаго, к небесному Иерусалиму

Вместо Синая мы имеем мысленную гору Сион и мысленный город Иерусалим, то есть самое небо, а не пустыню, как те.

и тьмам Ангелов,

Євр. 12:23. к торжествующему собору

Вместо народа, у нас тьмы ангелов, вместо страха – радость, что и обозначено словом «торжествующему». Ибо где торжество, там радость. Итак, это торжество происходит среди ангелов.

И церкви первенцев, написанных на небесах,

Первородными называет верующих, посвященных Богу, освященных, имена которых в книге жизни, как и Господь говорил ученикам Своим: «имена ваши написаны на небесах» (Лк. 10:20). А так как Бог – Отец всех, то все люди – сыновья Его: первородные же из них – уверовавшие и достойные усыновления по преимуществу. Или сыновьями называются и все вообще верующие; первородными же называются те, которые угодили Богу и которые за слово и за жизнь удостоились быть посланниками Божиими.

и к Судии всех Богу,

Здесь и устрашает их. Ибо Он – Судия всех, не иудеев только, но и всех верующих. Итак, бойтесь этого. Показывает вместе с этим и то преимущество их пред ветхозаветными, что те не вынесли и одних слов и не решились приблизиться даже к горе, – вы же приступили и к Самому Судии, то есть Христу. «Ибо Отец и не судит никого, но весь суд отдал Сыну» (Ін. 5:22).

и к духам праведников, достигших совершенства,

То есть душам, оказавшимся славными и совершенными пред Богом, очевидно, в силу веры, как он ясно показал: и вы будете с ними соединены, если будете подражать им.

Євр. 12:24. и к Ходатаю нового завета Иисусу,

Не к рабу Моисею, но к Господу нашему Иисусу.

и к Крови кропления,

То есть очищения. Ибо Кровь Христа, окропившая нас, очистила и освятила нас.

говорящей лучше, нежели Авелева.

Разве кровь Авелева говорила? Да. Ибо сказано: «голос крови брата твоего вопиет ко Мне» (Бут. 4:10). Или что и выше сказано, то и ныне говорит, известное и воспеваемое всеми. Но Кровь Христа издает более светлый и более ясный голос, вопия самым делом, что Она всех освятила. Но и иначе говорит: там, где нет чистой мысли, – пробуждает и побуждает высказываться. Ибо «Сам Дух ходатайствует… воздыханиями неизреченными» (Рим. 8:26). А святой Кирилл Иерусалимский так еще понял, что кровь Авеля вопияла против убийства, а Кровь Христа ходатайствует за нас пред Отцом Его.

Євр. 12:25. Смотрите, не отвратитесь и вы от говорящего.

«Не отвратитесь» чрез неверие обетованиям Его и отчаяние. Кто же «говорящий», как не Христос? Ибо если Кровь Его говорит, то тем более Он Сам.

Если те, не послушав глаголавшего на земле, не избегли наказания,

Чего не избежали? Наказания, погибели. «Глаголавшим» же «на земле» называет Моисея, или и Бога, сошедшего с неба, однако говорившего на земле чрез Моисея. Ибо на горе Синае Он глаголал, то есть беседовал, рассуждал и все установил.

то тем более не избежим мы, если отвратимся от Глаголющего с небес,

То есть Христа, пророчествующего с небес, то есть после вознесения Своего, даровавшего нам закон чрез Духа. Не то сказал, будто один закон был тогда, а ныне другой, но образ законоположения имеет различие. Ибо тогда, говоря на земле, дал закон; теперь же, как сказано, по вознесении. Посему он был бы еще более страшным. Но не иной был тогда, и не иной ныне. Слушай далее его самого.

Євр. 12:26. Которого глас тогда поколебал землю,

Не видишь ли, что и тогда говоривший был Тот Самый, Кто и ныне пророчествует нам с неба. Ибо Его голос тогда, во время законодательства, землю колебал.

и Который ныне дал такое обещание: еще раз поколеблю не только землю, но и небо.

О двух землетрясениях мы узнаем из Писания: первое было при даровании закона на Синае, как Давид говорит: «земля убоялась» (Пс. 75:9); второе же – при явлении во плоти Христа. Ибо сказано: «встревожился» «весь Иерусалим» (Мф. 2:3) и: «потрясутся… идолы Египетские» (Іс. 19:1). Ибо они были потрясены, то есть они были лишены такого состояния, чтобы обманывать питающих их, и сила их была низвергнута. Следовательно, выражение «еще раз» указывает на третье потрясение, которое случится после второго пришествия, или на обновление при скончании мира, когда все изменится, переходя из тления в нетление. Об этом сказано у пророка Аггея (Ог. 2:7).

Євр. 12:27. Слова: «еще раз» означают изменение колеблемого, как сотворенного,

То есть изменение тленной твари, которая по природе своей способна колебаться; так как она сотворена, то есть получила начало бытия, то, несомненно, имеет и конец. Ибо все сотворенное получило начало, а потому, по самой природе своей, имеет и конец. И ангелы по природе не бесконечны; бессмертие же получили по божественной благодати.

чтобы пребыло непоколебимое.

То есть будущие блага. Ибо когда изменится все тленное, тогда все, назначенное праведникам, будет нетленным и неколебимым, не подлежащим никакому «колебанию» или изменению.

Євр. 12:28. Итак мы, приемля царство непоколебимое, будем хранить благодать,

Так как, говорит, мы удостоимся благ, непреложных и непоколебимых, то и получим такое царство, здесь уже принимая залог его – духовные блага, «будем хранить благодать», то есть не будем скорбеть и падать духом, но возблагодарим и Даровавшего уже таковые и имеющего еще даровать.

которою будем служить благоугодно Богу,

«Которою» (т.е. благодатью и будем служить, – Прим. ред.) – благодарением. Ибо если мы благодарны, тогда и служим благоугодно, как бы зная, какой у нас Владыка. Ибо если мы не благодарим и за освобождение от бедствий и за притеснение, то и не служим благоугодно. Какой-нибудь раб, ропща на господина своего (ибо ропщет тот, кто не как должно служит ему), разве благоугодно служит? Потому он и сам в другом месте говорит: «не ропщите» (1Кор. 10:10); и еще: «всё делайте без ропота» (Флп. 2:14). За ропот же израильтяне умерли в пустыне.

с благоговением и страхом,

То есть не будем говорить ничего безрассудного, ничего бесстыдного, но пусть и внешность выражает уважение к людям и «страх» пред Богом.

Євр. 12:29. потому что Бог наш есть огнь поядающий. (Повт. 4:24)

Показав, с одной стороны, что ветхозаветные события внушают страх, а с другой – что в Новом Завете нет ничего такого, – он, чтобы они не относились презрительно к кротости, говорит: с благоговением и страхом возблагодарим Бога. Ибо душа, поддаваясь отчаянию во время бедствий, теряет стыд. Или: служение наше должно совершаться с благоговением и страхом. Ибо Бог наш есть огонь, а потому нам должно иметь страх, чтобы Он не погубил нас, как нерадивых и равнодушных. Ибо говорит: да будут сыны Израиля благоговейны. Это же доставляет им и утешение, а именно то, что мы имеем такого Бога, Который может истребить врагов наших.

* * *

^******* Блудницы или сожительствующие с мужчинами вне брака, – Прим. ред.

 

Глава тринадцатая

Євр. 13:1. Братолюбие между вами да пребывает.:(ср. Рим. 12:10)

Євр. 13:2. Страннолюбия не забывайте,

Не сказал, что вы приобрели братолюбие и страннолюбие: ибо они имели их, как казалось; но так как находились в опасности от беспрерывных скорбей оставить заботу об этих добродетелях, то говорит: «братолюбие… да пребывает», да будет твердым, и вы не позволяйте себе избегать его. И страннолюбия, говорит, «не забывайте». Ибо, потерпев похищение имуществ, они, быть может, вели себя скупо. Или ограждает их и на будущее время.

ибо через него некоторые, не зная, оказали гостеприимство Ангелам.

Настолько важно страннолюбие, принятие всех вообще и неосуждение братьев, что Авраму и Лоту представился случай к принятию ангелов (Бут. 18-19). «Не зная», то есть не знали, что странники были ангелы, впрочем, приняли их с честью. Это и делает их великими, ибо если бы они знали, то в таком случае они не совершили бы ничего великого.

Євр. 13:3. Помните узников, как бы и вы с ними были в узах,

Ибо тот, кто связан с кем-нибудь, хотя бы и желал забыть, не может.

и страждущих, как и сами находитесь в теле.

«Страждущие» – или в темницах, или в голоде, или в другом каком бедствии. Ибо кто размышляет, что и он облечен подобным телом, будет защищать их, с одной стороны, по сочувствию, а с другой, из боязни, как бы и самому за свое нечеловеколюбие не пришлось подпасть подобным бедствиям.

Євр. 13:4. Брак у всех да будет честен и ложе непорочно;

Смотри, как часто он ведет речь о целомудрии. Выше, упоминая о святости брака (Євр. 12:14), говорил об этом целомудрии, и опять после этого говорит о прелюбодеях и блудниках. Или: и во всех случаях и во всякое время. Не в бедствии только и не в спокойное время: не в этой только части «честен», а в другой – нет, но всецело да будет честен. Здесь же посрамляются еретики, клевещущие на брак. Ибо вот, потому он и называется честным, что сохраняется в целомудрии.

блудников же и прелюбодеев судит Бог.

И здесь с угрозой наказания соединяется запрещение блуда, ибо судит Бог, то есть осудит. И естественно. Ибо если допускается брак, то блудник и прелюбодей по справедливости подвергается наказанию.

Євр. 13:5. Имейте нрав несребролюбивый,

Не сказал: ничего не приобретайте, но, если и имеете, не будьте рабами, а свободно относитесь к тому, что имеете, так, чтобы не печалиться, если вы когда-либо лишитесь чего из имущества, как и выше сказал: «расхищение имения вашего приняли с радостью» (Євр. 10:34). И вообще, так как многие после потери имущества стараются снова приобретать его, то в виду необходимости оказывать помощь другим говорит: «имейте нрав несребролюбивый». Почему и продолжает.

довольствуясь тем, что есть.

Показывает, как можно бы быть не сребролюбивыми, а именно: если мы довольствуемся тем, что у нас есть, если мы не стремимся к приобретению чего-нибудь сверх потребного и необходимого. Ибо кто стремится к приобретению более, чем нужно, – тот, очевидно, сребролюбив.

Ибо Сам сказал: не оставлю тебя и не покину тебя, (Ср. Ісус. 1:5; Бут. 28:15)

Так как, вероятно, некоторые говорили: что же, если у нас нет и необходимого? – отвечает, что этого никогда не может быть, ибо Бог устами Исаии говорит: не оставлю тебя (ср. Іс. 43:2) и, конечно, не лжет. Но так как, вероятно, те же самые из иудеев говорили: чем настоящим мы довольствоваться будем? Мы разграблены и у нас ничего не осталось, – говорит: можно довольствоваться и тем, что осталось, хотя бы этого было и мало. Ибо Бог сказал: не оставлю тебя, то есть Я не допущу тебя до этого. Если, быть может, апостол и понимал это относительно потребного, то ты понимай так, что это сказано и относительно всякого дела.

Євр. 13:6. Так что мы смело говорим: Господь мне помощник, и не убоюсь: что сделает мне человек? (Ср. Пс. 117:6)

Так как это сказал Сам Бог, то, без сомнения, верно. Итак, снова дерзновенно скажем, что хищники наших имений не стеснят нас.

Євр. 13:7. Поминайте наставников ваших, которые проповедовали вам слово Божие,

В этом убеждает и фессалоникийцев, чтобы оказывать им наибольшую честь (1Сол. 5:13). И как те наставники делали их участниками слова Божия, так и они по возможности должны оказывать им помощь в материальных нуждах. Относительно этого он намекает им словом: «поминайте». Или побуждает их к подражанию им.

и, взирая на кончину их жизни, подражайте вере их.

То есть, точнее, – наблюдайте. И как ученики живописца смотрят на оригинал, так и вы, всегда взирая «на кончину», то есть на конец их жизни, на их образ жизни, который имел добрый конец, подражайте вере их. Ибо от веры – чистая жизнь. И если бы не верили в будущее, но сомневались, то не оказались бы безукоризненными в поведении. Снова врачует малодушие их; или говорит о вере в догматы. Итак, продолжает.

Євр. 13:8. Иисус Христос вчера и сегодня и во веки Тот же.

Ибо, казалось, некоторые искажали веру и говорили, что другой придет, которого евреи и доныне ожидают. Итак, говорит, что Христос Тот же «вчера», то есть во все прошедшее время, «и сегодня», то есть в настоящее, и «во веки», то есть в будущие и бесконечные времена, и другой не придет. Итак, не заблуждайтесь. Или: как Он не оставил наставников ваших, но во всем помогал им, так и вам окажет помощь. Ибо Он – один и Тот же.

Євр. 13:9. Учениями различными и чуждыми не увлекайтесь;

«Различными», то одними, то другими, и от одних и от других, но чуждые правому догмату. Ибо учение может быть «различным», однако не «чуждым», а потому и нефальшивым. Когда же учения различны, то есть от одного – одно, а от другого – иное, тогда и «чужды», то есть чужды истины, тогда и необходимо беречься. Ибо истина проста и имеет цель одну. Обрати внимание на выражение «не увлекайтесь», – говорит как бы о тех легкомысленных, кои и здесь и там легко увлекаются.

ибо хорошо благодатью укреплять сердца, а не яствами, от которых не получили пользы занимающиеся ими.

Вот – странные учения. Намекает на вводящих иудейскую привязанность к брашнам. Итак, говорит, что «благодатью», то есть верой, нам необходимо утверждаться и вполне убеждаться, что нет ничего нечистого, но верующему все чисто. Итак, потребна вера, а не наблюдение за яствами. Ибо «занимающиеся яствами», то есть те, кои всегда следовали строгому соблюдению правил о еде, не приносили никакой пользы для души, так как они чужды веры и рабски служат бесполезному закону. И вообще, говорит, какую пользу они получали от наблюдения за яствами, когда так были осквернены, что не могли участвовать в жертвоприношениях.

Євр. 13:10. Мы имеем жертвенник, от которого не имеют права питаться служащие скинии.

Сказав, что нет нужды строго наблюдать за яствами, чтобы не показалось что наше, чуждое наблюдения, достойно презрения, говорит, что и мы имеем наблюдение, только не в отношении этих яств, но к жертвеннику, или бескровной жертве Животворящего Тела. Ибо невозможно первосвященникам ветхозаветного закона участвовать в этой жертве, пока они служат скинии, то есть образам закона, преходящим, подлежащим уничтожению, или пока они служат этому миру, так как и народ как недостойный не принимал участия в жертвоприношениях ветхозаветного закона.

Євр. 13:11. Так как тела животных, которых кровь для очищения греха вносится первосвященником во святилище, сжигаются вне стана, –

Євр. 13:12. то и Иисус, дабы освятить людей Кровию Своею, пострадал вне врат.

Показав, что то, что почитали иудеи, служило прообразом нашего почитания, говорит, что жертвы, в которых не мог участвовать народ, были ничто; в нашей же жертве не имеют участия и архиереи ветхозаветного закона; ибо те жертвы служили прообразом этой. Ибо как кровь животных, приносимых за грехи народа, первосвященник вносил во святилище, тела же сжигались вне стана, так и Христос, пострадав за грехи мира, внес во святилище Свою Кровь к Отцу, как Первосвященник, тело же было распято вне врат. Итак, совершая воспоминание о жертве той, наши первосвященники вносят Кровь Господа в наше святилище и на алтарь, как на небо. Поэтому первосвященникам ветхозаветного закона нельзя вкушать от этого алтаря, как иноплеменным и как не помышляющим о том, что выше этого мира: мы же не таковы.

Євр. 13:13. Итак выйдем к Нему за стан, нося Его поругание;

Так как Иисус Христос пострадал вне врат, то выйдем и мы к Нему вне врат, то есть будем вне мира, «нося Его поругание», терпя одни и те же страдания. Он, как осужденный и разбойник, был распят вне; не постыдимся и мы удалиться от мира и от роскоши его, хотя бы и казалось это бесчестием. Снова убеждает их терпеть наносимые им иудеями обиды, или хищения.

Євр. 13:14. ибо не имеем здесь постоянного града, но ищем будущего.

Доказывает необходимость выйти за врата, то есть из мира. Ибо мы не имеем никакого участия, в этом мире, так как и он не будет вечно существовать. Итак, нам должно бежать из этого мира и стремиться к будущему граду, то есть к небу.

Євр. 13:15. Итак будем через Него непрестанно приносить Богу жертву хвалы, то есть плод уст, прославляющих имя Его.

Чрез Него как чрез Первосвященника по плоти, мы возносим Отцу жертву хваления, то есть Евхаристию. Ибо мы благодарим Отца за то, что Он даровал Сына Своего ради нашего освящения. Это же – ради немощных. Что Сын имеет благодать, – очевидно из того, что Он имеет с Отцом равную честь. «Дабы все», говорит, «чтили Сына, как чтут Отца» (Ін. 5:23). Итак, сама Евхаристия – «плод уст, прославляющих имя Его». Поэтому первосвященники ветхозаветного закона и не могут участвовать в этой жертве. Ибо те, кои совершенно не были освящены Христовой Кровию, не могут благодарить за нее, потому что пребывают в том же самом неверии. Смотри же, как снова побуждает их к благодарению, а не роптать и не говорить по малодушию чего-нибудь дерзкого и наглого.

Євр. 13:16. Не забывайте также благотворения и общительности,

Где оправдывающиеся бедностью и потому не подающие милостыни? Пусть послушают, что Павел убеждает беднейших, разграбленных, не забывать милостыни. Ее же он называет «общительностью», а по какой причине, – мы часто говорили.

ибо таковые жертвы благоугодны Богу.

Жертвы благодарения и благотворения. Ибо ясно, что благодарный – и щедр, так как он знает, каких удостоится благ.

Євр. 13:17. Повинуйтесь наставникам вашим

Речь идет о епископах. Прежде похвалив их и назвав верными и достойными подражания со стороны взирающих на них, потом продолжает: «повинуйтесь». Что же? Не необходимо ли повиноваться всякому начальнику, хотя бы он был и злым? В каком ты смысле говоришь: злой? Если относительно веры, то беги его, хотя бы он был ангелом с небес. Если же он – злой по жизни, то повинуйся ему. «Итак, все, что они велят вам соблюдать, соблюдайте и делайте; по делам же их не поступайте» (Мф. 23:3). Относительно же испорченных по вере говорит: «учениями различными и чуждыми не увлекайтесь». Итак, почему же? Потому что дурно поступающий, быть может, другим не посоветует жить дурно, ибо и сам он стыдится дурных дел, ясно это и из того, что он всячески старается скрывать свои дела; злой же по вере внушит свой образ мыслей и народу.

и будьте покорны,

Выражением «будьте покорны» он указывает на такое сильное повиновение, чтобы, если потребуется, они послужили им делом.

ибо они неусыпно пекутся о душах ваших, как обязанные дать отчет;

Да слышат наставники, что как народ должен повиноваться, так и священник должен неусыпно заботиться о народе, так как ему предстоит дать отчет за грехи их.

чтобы они делали это с радостью, а не воздыхая, ибо это для вас неполезно.

Если ты покоряешься, говорит, и угождаешь наставнику своему, то ты облегчаешь для него бремя заботы о тебе, так как он радуется твоему повиновению. Если же поступаешь бесстыдно, то хотя он и в таком случае будет заботиться о душе твоей, но если только ты не загладишь своего неповиновения, он будет воздыхать за тебя пред Богом, что для тебя бесполезно. Смотри же, наставнику он не позволяет ничем иным защититься, как только воздыханием. И хотя это незаметно вселяет в него (наставника, – Прим. ред.) дух кротости, но против того, неисправимого, возмущающего грозного мстителя Бога (т.е. против того грешника, который возмущает гнев Бога, – Прим. ред.), Он (т.е. Бог, – Прим. ред.) возжигает страшный огонь наказания. Посему ты, неповинующийся наставнику, не должен презирать его за то, что он воздыхает, но более должен бояться того, что он предает тебя Богу.

Євр. 13:18. Молитесь о нас; ибо мы уверены, что имеем добрую совесть,

Так как некоторые клеветали на апостола, будто он учит отступлению от закона, то поэтому многие из евреев враждебно относились к нему. Поэтому он не обозначил имени своего в начале послания, так как они не могли даже и слышать о нем. Итак, защищаясь пред ними, прежде всего просит их молиться о нем, чего мы обычно просим от друзей; затем раскрывает и свою невинность. Ибо между всеми, не только среди язычников, но и у вас, мы ничего не делали с лицемерием, совесть наша чиста и мы знаем, что не замышляли зла против вас, не сделали ничего дурного вам, не оклеветали вас.

потому что во всем желаем вести себя честно.

То есть стараясь проводить жизнь осторожно и беспорочно. И то самое, что я говорю, что закон не имеет силы, – это не речь врага и неприятеля. Ибо я скорее ввожу исполнение закона и показываю, что «тень» получила конец. Итак, разве это – отступление? Разве я вам не благодетель, когда веду вас к совершенству, совершенно отводя от тени и младенческого настроения?

Євр. 13:19. Особенно же прошу делать это, дабы я скорее возвращен был вам.

Желать им так тепло и со всею заботой молиться о том, чтобы скорее возвратиться к ним, – это происходило от сильной любви к ним. Вместе с тем показывает, что он полагается на совесть, и потому обращается к ним. Этого он не сделал бы, если бы чувствовал в своей совести что-нибудь дурное.

Євр. 13:20. Бог же мира,

Прежде всего попросив у них молитв и почтив их этим, потом уже и сам молится за них. Так как, говорит, Бог есть Бог мира, то вы не должны возмущаться против меня, и притом по одному только слуху.

воздвигший из мертвых Пастыря овец великого

Внедряет им учение о воскрешении, пользуясь пророчеством Исаии (Іс. 10). А так как есть и другие пастыри, – малые, то сказал: «великого». Ибо пророки – это многие учителя, но Христос – наставник один для всех.

Кровию завета вечного. Господа, нашего Иисуса Христа,

То есть воздвиг Его из мертвых после Его смерти и после излияния Его Крови, так что Он дал нам завет, не подлежащий, как завет закона, отмене, но вечный. Ибо и так воздвиг Его из мертвых с Кровию вечного завета. Ибо по воскресении Он даровал нам Кровь Свою в завете. Ибо если бы Он не воскрес, то Кровь Его не служила бы нам заветом.

Євр. 13:21. да усовершит вас во всяком добром деле,

Показывает, что они имели добрые дела, нуждались только в том, чтобы совершенствоваться в них. Об этом он и молится за них. Смотри, что мы сами сперва должны начать, а затем просить совершенства от Бога.

к исполнению воли Его,

Кто усовершенствовался во всяком добром деле, тот и творит волю Божию, а не тот, кто наполовину делает добро.

призводя в вас благоугодное Ему через Иисуса Христа. Ему слава во веки веков! Аминь.

Следовательно, когда мы делаем добро, то это совершает в нас Бог через Иисуса Христа, то есть являющегося в качестве Ходатая и Совершителя. Ибо если Он совершил наше спасение в начале, то что удивительного и в том, если Он и при усовершенствовании в добродетелях является Посредником и исполняет в нас волю Отца, Сам укрепляя нас и вдыхая в нас силы к совершению добрых дел? К слову же «благоугодное» он прибавил: «Ему». Ибо мы тогда действительно благоугождаем, когда оказываемся добрыми пред Богом, а не тогда, когда – пред людьми. И Давид говорит: «по чистоте рук моих пред очами Его» (Пс. 17:25); и Исаия: «удалите злые деяния ваши от очей Моих» (Іс. 1:16).

Євр. 13:22. Прошу вас, братия, примите сие слово увещания;

Не видишь ли? предлагает им то, чего никому не предложил. Не говорит же: «убеждения», но «увещания», то есть поощрения, ободрения к терпению, так как он речь свою обращал к подвергнувшимся гонению.

я же не много и написал вам.

Несмотря на то, что он так много сказал, он все-таки говорит: «не много», конечно, сравнительно с тем, что он желал сказать. Как бы так говорит им здесь: хотя вы и малодушны, поддержите меня, ибо не должен кто-нибудь отказаться в виду того, что много сказано, хотя, как мы видим, это и бывает среди малодушных. Ибо они не выносят длинной речи.

Євр. 13:23. Знайте, что брат наш Тимофей освобожден,

К Тимофею они не особенно враждебно относились, поэтому он и поставил его на первом месте. Откуда же он был освобожден? Или был в темнице, и был освобожден или отпущен был из Афин, так как он был там (ср. Флп. 2:19).

и я вместе с ним, если он скоро придет, увижу вас.

И этого достаточно для того, чтобы убедить их оставить вражду к нему, когда он готов придти с учеником. Быть может, это и случилось, и он путешествовал в Иудею из Рима. Ибо в первый раз он был освобожден Нероном, как и сказали мы во введении к этому посланию.

Євр. 13:24. Приветствуйте всех наставников ваших и всех святых.

Смотри, какую честь он оказывает им, если даже наставников приветствует чрез них: ибо скорее ему надлежало написать послание наставникам и чрез них приветствовать управляемых ими: этим он весьма мудро врачует особенно немощных.

Приветствуют вас Италийские.

Я так привязан к вам, что не только я один приветствую вас, но такое расположение к вам внушаю и другим, так что и те, несмотря на такое далекое расстояние, любят вас, и потому приветствуют.

Євр. 13:25. Благодать со всеми вами. Аминь.

Так как «благодать» – нечто общее, то он и испрашивает ее вообще «всем» – и наставникам, и управляемым. Что же такое благодать? Отпущение грехов, очищение, общение Духа. Как же она могла бы быть с вами? Если не будете пренебрегать ею и если будете проводить жизнь достойно ее. Ибо она пребывает с нами, когда мы делаем добрые дела; она же отлетает, когда мы живем не по заповеди Подающего нам ее. Но, познавая благодать и то, что чрез нее получили, не будем оскорблять в своей жизни Даровавшего нам столь великие блага; но, прославляя Его добрыми делами и показывая, что Он ниспослал благодать эту не на неблагодарных и непризнательных, овладеем ею в душах наших силой Самого Христа – Благодетеля душ наших. С Ним слава Отцу, вместе со Святым Духом, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.