Господь заповідав нам не творити ні молитви, ні милостині, ні посту, ні інших добрих справ перед людьми, вважаючи це лицемірним шуканням слави від них. Отець наш небесний, “Котрий втайні… і бачить таємне” (Мф. 6:1-18), не благоволить до таких діянь. І не тільки заповідь Божа велить приховувати наше внутрішнє життя від сторонніх очей, а й нормальний духовний інстинкт, як якийсь “категоричний імператив”, забороняє порушувати таємницю душі, що стоїть перед Богом. Молитва покаяння перед Вишнім є найінтимніше місце нашого духу. Звідси бажання ховатися десь під землею, щоб ніхто тебе не бачив, ніхто не чув, щоб усе залишалося тільки між Богом і душею…

Передмова

Господь заповідав нам не творити ні молитви, ні милостині, ні посту, ні інших добрих справ перед людьми, вважаючи це лицемірним шуканням слави від них. Отець наш небесний, “Котрий втайні… і бачить таємне” (Мф. 6:1-18), не благоволить до таких діянь. І не тільки заповідь Божа велить приховувати наше внутрішнє життя від сторонніх очей, а й нормальний духовний інстинкт, як якийсь “категоричний імператив”, забороняє порушувати таємницю душі, що стоїть перед Богом. Молитва покаяння перед Вишнім є найінтимніше місце нашого духу.

Звідси бажання ховатися десь під землею, щоб ніхто тебе не бачив, ніхто не чув, щоб усе залишалося тільки між Богом і душею.

Так я жив перші десятиліття мого розкаяння перед Господом. До того ж мій гіркий досвід чималу кількість разів показав, що необхідно тікати і від оберненості на самого себе, інакше ми стаємо жертвою духа марнославства або самовдоволення. За ці рухи нашого духу ми зазнаємо богозалишеності.

Однак, відтоді, як мене поставили духівником ще на Святій Горі Афон – понад сорок років тому, – роз’яснюючи отцям-подвижникам, які приходили до мене, духовні явища, що відбувалися з ними, я давав їм змогу здогадуватися про послані мені згори досвіди. І чим далі тривало моє духовницьке служіння, тим більше ставало оголення перед братами моїми. Наближаючись до кінця мого життя в старечому віці, пригнічений день і ніч тілесними недугами, я стаю менш вразливим до людських про мене суджень. З огляду на це я зважився на ще більше виявлення, тепер уже перед багатьма, того, що ревниво зберігав від сторонніх очей досі.

Мій шлях, мої досвіди за характером своїм, ймовірно, не зовсім звичайні. Однак, своїм істотним змістом вони розкрили для мене трагізм становища мільйонів людей, розсіяних по всьому лицю Землі. Не виключена можливість, що моя сповідь, точніше – моя духовна автобіографія, полегшить хоча б деяким з них знайти сприятливе рішення у випробуваннях, що їх спіткали.

Те, що відбувалося зі мною, не було наслідком моєї ініціативи, зовсім ні. Але Бог, за Його єдиним відомим Промислом про нас, благоволив відвідати мене і допустити мене доторкнутися до Його Вічності. Його свята рука нещадно кидала мене нікчемного в невимовні безодні. “Там” у здивуванні до великого жаху я ставав глядачем реальностей, що перевершували мій розум. Про це я намагаюся говорити на наступних сторінках.

Мої досвіди не відразу засвоювалися моїм розумом. Минули десятиліття, перш ніж вони набули форми моєї догматичної свідомості. До відвідин мене Богом я, читаючи Євангелія або послання Апостолів, не розумів дійсно, яка онтологічна реальність ховається за кожним словом Святого Письма. Саме життя показало мені, що поза живим досвідом Бога або зустріччю з властями і світоправителями темряви віку цього, духами злоби піднебесними (Еф. 6, 12), жодна інтелектуальна поінформованість не приводить до того, що є сенсом віри нашої: знання Бога, Який створив усе суще. “Знання” – як входження в самий Акт Його Вічності: “Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3). У години, коли до мене торкалася Любов Божа, я “впізнавав” у ній Бога: “Бог є любов, і той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому” (1Ін. 4:16). Після ж відвідувань Зверху я читав Євангеліє з іншою, порівняно з минулим, свідомістю. Я глибоко і вдячно радів, зустрічаючи підтвердження моєму досвіду. Ці дивовижні збіги найсуттєвіших моментів моєї свідомості Бога з даними Одкровення Нового Заповіту нескінченно дорогі моїй душі. Вони були даром Неба: Сам Бог молився в мені. Але все це приймало форму “мого стану”.

Мене охрестили в найперші дні моєї появи на світ. За чином нашої Церкви – під час цього таїнства на всі члени мого тіла накладалася “печать дара Духа Святого”. Чи не ця Печатка врятувала мене від блукань чужими дорогами? Чи не вона була причиною багатьох ” чудесних збігів” моїх переживань із духом Євангельського Одкровення?

У цій книзі я зупиняюся увагою на описі частини посланих мені досвідів. Однак, паралельно з цим, вважаю важливим згадати, що весь перебіг мого життя в Бозі привів мене до переконання, що будь-яке відхилення нашої розумової свідомості від правильного розуміння Одкровення неминуче відіб’ється в повсякденності. Іншими словами: істинно праведне життя зумовлене вірними поняттями про Бога – Святу Трійцю.

Отже, я вручаю себе з довірою всякому читачеві, сподіваючись, що він розташується пом’янути мене у своїх молитвах до Отця нашого, Який на небесах.

 

Благодать смертної пам’яті

Через більш ніж п’ять десятків років неможливо мені відновити в пам’яті хронологічну послідовність подій мого внутрішнього світу. Політ духу в розумовому просторі – невловимий, як сказав і сам Господь під час бесіди з Никодимом: “Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде: так буває з кожною людиною, народженою від Духа” (Ін. 3:8). Наразі моя думка зупиняється на деяких із тих тяжких і відчайдушних положень, які надалі виявилися для мене дорогоцінним пізнанням і джерелом сил для здійснення всім нам належного подвигу. Випробуване мною, як різцем на камені, накреслено на тілі мого життя, і це дає мені можливість говорити про те, що творила зі мною правиця Божа.

З юних років думка про вічність засвоїлася моїй душі. З одного боку, це було природним наслідком дитячої молитви до Живого Бога, до Якого відійшли мої діди і прадіди; з іншого – діти, з якими я тоді спілкувався, з наївною серйозністю охоче зупинялися роздумом на цій таємниці. Підростаючи, я все частіше повертався до роздумів про нескінченне, про те, що перебуває завжди; особливо в бесідах з моїм трохи молодшим за мене братом Миколою (1898-1979). Він був мудрішим за мене, і я багато чому навчився від нього. Коли ж почалася Перша Світова Війна (1914-1918), проблема вічності стала домінуючою в моїй свідомості. Звістки про тисячі вбитих на фронтах неповинних людей поставили мене впритул перед видовищем трагічної дійсності. Неможливо було примиритися з тим, що безліч молодих життів насильно переривається, до того ж із безумною жорстокістю. І я сам міг опинитися в їхніх лавах; і моїм завданням було б вбивати невідомих мені людей, які, своєю чергою, прагнули б якомога швидше покінчити зі мною. І якщо волею злих володарів створюються подібні стани речей, то де сенс нашого явища у світ? І я… навіщо я народився? Адже я щойно почав входити в усвідомлення себе людиною: усередині спалахував вогонь благих бажань, властивого молодості прагнення досконалості, пориви до світла всеосяжного знання. І все це віддати? І в такий спосіб! Кому і для чого? Заради яких цінностей?

Я знав із дитячих моїх молитов, що попередні покоління відійшли в надії на Бога; але в ті дні не було зі мною дитячої віри. Чи вічний я, як і всяка інша людина, чи всі ми зійдемо в темряву небуття? Це питання з колись спокійного споглядання розуму ставало подібним до неоформленої маси розпеченого металу. У глибокому серці оселилося дивне відчуття – безглуздості всіх здобутків на землі. Щось зовсім нове несхоже було в ньому.

Зовні я все ж був спокійний; часто весело сміявся; жив, як усі взагалі живуть. Мирним чином щось відбувалося в серці, і розум, відволікаючись від усього, укладався увагою всередину. Неосяжними просторами моєї країни проходив гігантський плуг, вириваючи коріння минулого. Усі були підняті на ноги; всюди напруга, що перевищувала сили людські. Більше того: в усьому світі виникали події, що покладали початок новій ері в історії людства, але мій дух не зупинявся на них. Багато що руйнувалося навколо мене, але мій внутрішній крах був більш інтенсивним, щоб не сказати – більш важливим моментом для мене.

Чому так? Я не міг у ті дні мислити логічно. Думки мої народжувалися всередині, виходили зі стану духу. Якщо я помираю справді, тобто занурююся в “ніщо”, то й усі інші, подібні до мене люди, також безслідно зникають. Отже, все суєта; справжнє життя нам не дано. Усі світові події не більше, ніж зле глузування над людиною.

Страждання мого духу були спричинені зовнішніми катастрофами, і я, природно, ототожнював їх (катастрофи) з моєю особистою долею: моє вмирання набувало характеру зникнення всього, що я пізнав, із чим я буттєво пов’язаний. І це вже незалежно від війни. Моя неминуча смерть не була лише як щось нескінченно мале: “одним менше”. Ні. У мені, зі мною помирає все те, що було охоплено моєю свідомістю: близькі люди, їхні страждання й любов, увесь історичний прогрес, уся Земля загалом, і сонце, і зорі, і безмежний простір; і навіть Сам Творець Світу, і Той помирає в мені; усе взагалі Буття поглинається темрявою забуття. Так тоді я сприймав мою смерть. Дух, що оволодів мною, відривав мене від Землі, і я був кинутий у якусь похмуру область, де немає часу.

Вічне забуття, як згасання світла свідомості, наводило на мене жах. Цей стан нищив мене; володів мною проти моєї волі. Те, що відбувалося навколо мене, нав’язливо нагадувало про неминучість кінця всесвітньої історії. Бачення безодні ставало завжди притаманним, лише часом даючи мені деякий спокій. Пам’ять про смерть, поступово зростаючи, досягла такої сили, що світ, увесь наш світ сприймався мною як такий собі міраж, завжди готовий зникнути у вічних провалах небуттєвої порожнечі.

Реальність іншого порядку, неземного, незрозумілого, опановувала мною, незважаючи на мої спроби ухилитися від неї. Я пам’ятаю себе чудово: я був у життєвій повсякденності, як усі інші люди, але моментами я не відчував під собою землі. Я бачив її моїми очима як зазвичай, тоді як у дусі я носився над бездонною прірвою. До цього явища потім приєдналося інше, не менш тяжке: переді мною подумки виникла перешкода, яку я відчув як свинцеву товсту стіну. Жоден промінь світла, розумного світла, не фізичного, як і стіна не була матеріальною, не проникав крізь неї. Довгий час вона стояла переді мною, пригнічуючи мене.

Незалежно від усього зовнішнього: війни або хвороб і подібних до них лих, усвідомлювати себе засудженим до смерті в якийсь день – було для мене нестерпною мукою. І ось, без того, щоб я розмірковував про що-небудь, раптом у серце увійшла думка: якщо людина може так глибоко страждати, то вона велика за природою своєю. Той факт, що з її смертю вмирає весь світ і навіть Бог, можливий не інакше, як якщо вона сама по собі є в певному сенсі центром усієї світобудови. І в очах Бога, звісно, він дорогоцінніший за всі інші тварні речі.

Господь знає мою вдячність до Нього за те, що Він не пощадив мене, “і не відступив, усе творячи, аж поки не підняв мене” до бачення Царства, нехай ще ” частково” (початок Літургійного канону Іоанна Зл. та 1Кор. 13:12). О, жахи цього благословенного часу! Ніхто не в силах добровільно піти на ці випробування. Згадую зараз того космонавта, який відчайдушно волав до землі врятувати його від смерті в просторі; радіо вловило його стогони, але не було ні в кого засобів прийти йому на допомогу. Думаю, що дозволено певною мірою провести паралель між тим, що переживав бідний космонавт, з тим, що відчував я в моменти падіння в похмуру безодню. Але мій дух звертався не до землі, а до Того, Кого я ще не знав, але в Бутті Якого я був упевнений. Я не знав Його, але Він був якось зі мною, володіючи цілком засобами для мого спасіння. Він наповнює Собою все, але від мене Він ховався, і я бачив смерть не по тілу, не в її земних формах, але у вічності.

Так: “під знаком мінуса” розкривалося в мені глибинне Буття. Матеріальний світ втрачав свою консистенцію, час же – протяжність. Я нудився, не розуміючи того, що відбувалося в мені. У той час я ще не мав жодного поняття про вчення Отців Церкви, про їхні досвіди. Внаслідок такої істотної прогалини в моїх знаннях я захопився містичною філософією нехристиянського Сходу. У моєму божевіллі я припускав знайти в ній вихід з ями, в яку я занурювався. Чимало дорогоцінного часу я втратив через це. Втім, багато років по тому, зазнавши неодноразово відступлення від мене благодаті за марнославні помисли, я іноді думав: велике горе – духовне невігластво; але в моєму випадку саме непоінформованість уможливила для мене носити протягом довгих років дар Бога мого, який вилився на мене в достатку: благодать “смертної пам’яті”, яку вельми високо цінують Святі Отці. Дійсно: коли я зустрівся з писаннями святих аскетів, які оспівували висоту цього дару, то опинився в небезпеці загубити засвоєну мені свідомість моєї нікчемності.

У тому періоді життя, незабутньому, але зовсім не простому і нелегкому, я був випробуваний не раз страшними помислами: гніву на Того, Хто створив мене. Змучений нерозумінням того, що відбувається зі мною, – я вступав у боротьбу з Богом; я мислив про Нього, як про Ворожого Володаря: “Хто мене ворожою владою з нікчемності покликав” (Пушкін). У всіх людей єдиний природний корінь, і тому я переносив мої особисті стани на всіх. Мій розум “бунтував” в ім’я всіх зганьблених непотрібним даром цього життя, і я шкодував, що не має в мене такого меча, яким можна було б розсікти “прокляту землю” (Бут. 3:17), і тим покласти край огидному абсурду… Чимало й інших ідіотських ідей спадало мені на думку, але ці дві, здається, були найбільш крайніми. На щастя, цього роду гіркота ніколи не проникала глибоко в серце: там місце було зайняте. Невідомо десь у дусі залишалася надія, що йшла далі за всі парадоксизми відчаю: Всемогутній не може бути інакше, як “благ”. Якби не так, то звідки в мене ідея Благої Істоти? І мій внутрішній слух зосереджувався на чомусь невловимому і водночас реальному.

Ніколи не зможу втілити в слова своєрідного багатства тих днів, коли Господь, не зважаючи на мої протести, взяв мене у Свої міцні руки й немов із гнівом кинув у безмежність створеного Ним світу. Що скажу? Суворим чином, але Він відкрив мені горизонти іншого Буття. Мої страждальницькі перипетії були справді “ходінням по муках”.

Війна з Німеччиною наближалася до сумного для Росії кінця. За кілька місяців до цього розв’язалася вже інша, громадянська, у багатьох відношеннях більш тяжка, ніж міжнародна. Бачення трагізму людського буття ніби зросталося з моєю душею, і смертна пам’ять не покидала мене, де б я не був. Я був розколотий дивним чином: мій дух жив у тій таємничій сфері, для якої я не знаходжу вираження словом, розум же і душевність жили, здавалося, своєю звичною повсякденністю, тобто подібно до всіх інших людей.

Я поспішав жити: боявся втратити кожну годину, прагнув набути максимум пізнання не тільки в галузі мого мистецтва, а й узагалі; багато працював як живописець у моєму ательє, просторому та спокійному, здійснив цілу низку подорожей Росією, Європою; місяцями жив в Італії та Німеччині, потім більш осіло у Франції. Зустрічався з багатьма особами, головним чином причетними до мистецтва, але ніколи, нікому не сказав я ні слова про моє “паралельне” життя в дусі: ніщо зсередини не штовхало мене на таку відвертість. Те, що відбувалося в мені, – походило від якогось початку, вищого за мене, поза моєю волею, не за моєю ініціативою: я не розумів того, що відбувалося, і, однак, воно було святе для мене.

Краса видимого світу, поєднуючись із чудом виникнення самого бачення, – вабила мене. Але за видимою дійсністю я прагнув відчути невидиму, позачасову, у моїй художній роботі, що давала мені моменти тонкої насолоди. Однак настав час, коли посилена смертна пам’ять вступила в рішучу сутичку з моєю пристрастю художника. Тяжба була ні короткою, ні легкою. Я ж був ніби полем боротьби, двопланової: благодать смертної пам’яті не опускалася до землі, але кликала в піднесені сфери; мистецтво ж намагалося уявити себе, як щось високе, що трансцендує земний план, а у своїх найкращих досягненнях дає доторкнутися до вічності. Марними були всі потуги: нерівність була занадто очевидною, і врешті-решт перемогла молитва. Я відчував себе утриманим між тимчасовою формою буття і вічністю. Остання на той час була звернена до мене своїм “негативним” боком: смерть огортала все.

Неможливо розповісти тут про всі форми, у яких споглядальне мною згасання всякого життя проявляло себе всередині мого духу. Яскраво пам’ятаю одне з найхарактерніших для тих днів: “Читаю, сидячи за столом; підіпру голову рукою, і раптом – відчуваю череп у моїй руці, і я подумки дивлюся на нього ззовні. Фізично я був ще молодий і нормально здоровий. Не розуміючи природи того, що відбувається зі мною, я пробував звільнитися від переживань, що порушували мирний хід моєї роботи. Я спокійно говорив собі: “Переді мною ще ціле життя; б.м., сорок або навіть більше років, повних енергії…” І що ж? Раптово приходила відповідь, не мною обміркована: “якщо й тисячу років… а потім що?” І тисяча років у моїй свідомості закінчувалася перш, ніж була оформлена думка.

Усе, що підлягало тлінню, знецінювалося для мене. Коли я дивився на людей, то перед усілякою думкою я бачив їх у владі смерті, вмираючими, і серце моє наповнювалося співчуттям до них. Я не хотів ні слави від “мертвих”, ні влади над ними; я не чекав, щоб вони мене любили. Я зневажав матеріальне багатство і не високо цінував інтелектуальне, яке не давало мені відповіді на те, що я шукав. Якби мені запропонували століття щасливого життя, я не прийняв би їх. Мій дух потребував вічності, і вічність, як я зрозумів пізніше, стояла переді мною, дійсно перероджуючи мене. Я був сліпий, без розуму. Вона, вічність, стукала у двері моєї душі, що замкнулася від страху в самій собі (Об. 3:18-20).

О, я страждав, але результату не було ніде, окрім молитви, що відродилася в мені; молитви до ще Невідомого, вірніше Забутого мною. Полум’яна молитва захопила мене у свої надра і протягом багатьох років не покидала мене ні наяву, ні уві сні. Тривалими були мої муки. Я був доведений до виснаження всіх моїх сил. Тоді, зовсім несподівано для мене, якась тонка голка наче проткнула товщу свинцевої стіни, і крізь утворений волосяний канал проник промінь Світла.

Хворий часто не знає, від якої недуги страждає він, і говорить лікареві про свої суб’єктивні відчуття, чекаючи дізнатися об’єктивний діагноз. Так я просто викладаю “суб’єктивну” історію пережитого мною досвіду.

У Отців Церкви я знайшов вчення про цю форму благодаті. Смертна пам’ять є особливий стан нашого духу, зовсім не схожий на всім нам властиве знання, що в якийсь день ми помремо. Вона, ця чудова пам’ять, виводить дух наш із земного тяжіння. Будучи силою, що сходить згори, вона і нас ставить вище за земні пристрасті, звільняє від влади над нами тимчасових пожадливостей і прихильностей, і тим робить нас такими, що природно живуть у святості. Хоч і в негативній формі, вона, однак, щільно притискає нас до Вічного.

Пам’ять смертна дає нам досвід безпристрасності, але ще не тієї позитивної, яка проявляється як повновладдя любові Божої; не має вона і чисто негативного характеру, тобто як протиставлення любові. Вона припиняє дію пристрастей і тим започатковує докорінну зміну всієї нашої життєдіяльності та характеру сприйняття всіх речей. Той факт, що вона дає переживати смерть нашу як кінець усієї світобудови, підтверджує дане нам Одкровення про те, що людина є образ Бога, і як така вона здатна вмістити в себе і Бога, і створений космос. І це є початок конкретизації в нас іпостасного принципу. Цей досвід готує наш дух до більш реального сприйняття християнського Одкровення і того богослов’я, в основі якого лежить досвід іншого буття.

Коли силою смертної пам’яті вся моя істота була переведена в план вічності, тоді, природно, прийшов кінець моїй дитячій забаві – заняттю мистецтвом, яке володіло мною як рабом. Скорботний і вузький шлях нашої віри: все тіло життя нашого вкривається ранами на всіх рівнях, коли страждальний розум замовкає в стані інтенсивного перебування поза часом. Випадаючи з цього буттєвого споглядання, ми знаходимо в глибині серця вже готові думки, не нами винайдені; в тих думках укладено передбачення подальших одкровень про Бога. Цей благодатний дар не може бути описаний нашими буденними словами. Досвід показує, що асимілюється він, дар, не інакше, як у тривалому процесі всебічного виснаження. Тоді, ніби вже понад усякі очікування, приходить Нестворене Світло, що зцілює всі рани. У сяйві цього Світла пройдений “тісний” шлях постає як уподібнення Виснаженню Христа, через яке і нам дарується усиновлення Богові-Отцеві.

У міру того, як нам відкривається Абсолютне Буття, ми дедалі напруженіше відчуваємо свою нікчемність і нечистоту. І це жахливо. Однак я шкодую, що в останній старості моїй сила благословенного становища зменшилася в мені. Господь дав мені жити в потоках Його милості, але я нічого не розумів: у Нього все по-особливому. Але Він не залишив мене до кінця в темряві: Він привів мене до ніг Блаженного Силуана, і я побачив, що весь мій попередній досвід приготував мене до розуміння його, Силуана, вчення.

Хай буде Ім’я Господнє благословенне на віки віків.

 

Про Страх Божий

Страх Божий є наслідком духовного осяяння людини. Його природа – нез’ясовна психологією. У ньому, страху цьому, немає нічого спільного з тваринним. Є багато ступенів і форм його, але ми зараз зупинимося на одному з них, найдієвішому для спасіння нашого: “жах” виявитися недостойним Бога, який відкрився нам у Світлі незахідному (Мф. 10:37-38).

Охоплені цим святим страхом – звільняються від усякого іншого земного страху. Отці наші, безтрепетні служителі Духа, віддалялися в пустелі й жили (та й тепер є такі) серед диких звірів і отруйних змій, в умовах суворої природи й настільки крайніх убогостей, що йде далі за уяву сучасних людей. І це заради свободи віддатися плачу у свідомості своєї далекості від Бога Улюбленого.

Не всім доступно зрозуміти, чому духовні мужі, які знехтували всім, що є у світі цьому, плачуть не менше, і навіть більше, ніж жінки-матері над трунами дорогих серцям їхніх синів. Вони, відлюдники, плачуть, споглядаючи всередині себе темну безодню: глибоке коріння “пізнання зла”, вирвати яке неможливо своєю силою. Тим, хто не пізнав цього стану духу нашого, це залишиться назавжди незрозумілим. Не тому приховується від сторонніх очей таємниця ця, що в Бога є лицемірство, а тому, що благодать ця довіряється лише тим, хто сам довіряє себе Богу-Христу. І ця благодать є також дар любові Божої, без якої сльози не потечуть.

Від любові Божественної народжується свята відвага. Так мала жменька Апостолів, колись малодушних, після зішестя на них Духа Святого, сповнені мужності, пішли на духовну боротьбу з усім іншим світом. Чи не всі вони прийняли мученицьку кончину. Чудові слова сказав Апостол Андрій ігемону в Патрах, який погрожував його розіп’яти: “Якби я боявся хреста, я б його не проповідував”. І він був розп’ятий, і висячи на хресті, прославляв хресну смерть Владики Христа.

Дари Духа Святого – безцінні. Будь-який істинний дар є не що інше, як полум’я любові. Але для розширення серця нашого до здатності сприйняти любов Христову в її яскравих проявах – необхідно всім без винятку пройти через багато випробувань. Ті, хто живе в плотському спокої, атрофуються духовно і перебувають закритими для любові божественної універсальної, христоподібної. Такі живуть і вмирають без того, щоб дух їхній сходив до Неба. Між обдаруваннями згори і подвигом віри існує певна пропорційність: усі, хто йде шляхом заповідей Христа, у самому додержанні Йому перероджуються: одні більше, інші менше, залежно від виявленої ревності їхньої. Через спів-розп’яття втіленому Богу-Слову сходить на віруючого благодать, що уподібнює людину Боголюдині. Цей великий дар включає в себе і богослов’я живоносне через реальне перебування у Світлі любові.

Благодать покаяння дається тим, хто цілковито вірою приймає слово Христа про те, що якщо ми не увіруємо в Його, Христа, Божество й абсолютну істинність усього, заповіданого Ним, то таємниця гріха не розкриється для нас у своїй онтологічній глибині, і ми “помремо в гріхах наших” (Ін. 8:21,24).

Саме поняття гріха наявне лише там, де відносини між Богом-Абсолютом і людиною-творінням набувають характеру суто особистого. Інакше залишається тільки інтелектуальне уявлення про той чи інший ступінь досконалості форми існування. Гріх завжди є злочином проти любові Отчої. Він проявляється як віддалення наше від Бога і в схилянні волі нашої до пристрастей. Покаяння завжди пов’язане з утриманням від гріховних потягів. І поза християнством ведеться боротьба з деякими пристрастями; і в гуманізмі спостерігається подолання тих чи інших вад; але оскільки відсутнє знання про глибинну сутність гріха – гордості, остільки цей злий корінь залишається нездоланним, і трагізм історії не перестає наростати.

Святі Отці кажуть: одне смирення може врятувати людину, і однієї гордості достатньо, щоб звести в пекельну темряву. Перемога ж над усім комплексом пристрастей означає отримання богоподібного буття. Всі пристрасті неодмінно одягнені в деяку форму, видиму або мислену, уявну. У гарячій покаянній молитві дух християнина вивільняється від уявлень видимих речей і розумових понять. Звільнення ума від усіх зорових і мисленнєвих форм практикується і в інших аскетичних культурах. Однак у самій “темряві злучення” душа не зустрічає Живого Бога, якщо молитва відбувається без належної свідомості гріха і щирого покаяння. Можливо все-таки відчувати якийсь відпочинок – спокій від калейдоскопічного ходу повсякденного життя.

Від великої печалі про втраченого Бога душа природно оголюється від матеріальних і думкових образів, і ум-дух наближається до тієї межі, за якою може з’явитися Світло. Але й ця межа може залишитися непройденою, якщо ум обернеться на себе. Не виключені при цій оберненості на самого себе випадки, коли ум побачить себе подібним до світла. Важливо знати, що це світло притаманне нашому уму, бо він створений за образом Бога, який відкрився нам як Світло, в якому немає жодної темряви (1Ін. 1:5). Так відбувається перехід до іншої форми мислення, до іншого роду розуміння, вищого порівняно з науковим емпіричним знанням. Дух наш, що позбувся в пориві покаяння всього скороминущого, немов з якоїсь вершини бачить відносність і умовність усіх наших практичних відомостей. І знову, і знову: Бог істинно переживається або як Вогонь, що очищає, або як Світло, що осяває.

“Початок премудрости страх перед Господом” (Пс. 110:10). Страх цей сходить на нас згори. Він, страх, є духовне почуття, насамперед Бога і потім нас самих. Ми живемо в стані страху в силу живої присутності Бога Живого при свідомості нашої нечистоти. Дія цього страху така: він ставить нас перед Лицем Бога, щоб бути судимими від Нього; ми ж упали так низько, що скорбота наша за нас самих стає глибинним стражданням, тяжчим за муку бачити себе в темряві незнання, в паралічі нечуття, в рабстві пристрастям. Страх цей є пробудження наше від вікового сну в гріху. Він же несе нам світло розуміння: з одного боку, нашого згубного стану, з іншого – відчуття святості Бога.

Дивовижна природа цього блаженного страху: поза його дією, очисною, звичайно, не відкриється нам шлях до досконалої любові Божої. Сам Він є не тільки початок премудрості, а й любові. Він і вражає душу нашу баченням нас самих, як ми є, і прив’язує нас до Бога сильним бажанням бути з Ним. Страх породжує здивування перед Богом, що відкривається нам. Визнавати недостойним такого Бога, ось у чому жах. Бути вічно в тій пекельній темряві, сутність якої ми бачимо, при ще невидимому нами, але даючому нам “бачити” Світлі нетварному, викликає нестерпну спрагу вирватися з гнітючих обіймів нашого падіння, увійти у сферу Світла невечірнього, до Бога любові святої.

Тільки через віру в Бога-Христа отримуємо ми справжній критерій про реальності нетварного і тварного світів. Але для цього нам необхідно все наше буття: і тимчасове, і вічне – будувати на непорушному камені заповідей Христа. Досить багато хто ходить у рукотворні храми на молитву, але зовсім не так багато таких, які знаходять “вузьку стежку”, що веде в нерукотворну скинію небес (Мф. 7:14).

На початку нашого покаяння ми нічого, здається, не бачимо, крім нашого внутрішнього пекла, але, дивним чином, незриме ще нами Світло проникає вже всередину як живе відчуття присутності Бога. Якщо ми міцно, обома руками, триматимемо край ризи Господньої, то чудо нашого зростання в Бозі дедалі посилюватиметься, і нам почне відкриватися чудова постать Іісуса, і з Ним – споглядання, якими ми, люди, були задумані Творцем перед створенням світу. Щоб через сказане багатство обдарувань не піднеслося серце людини, їй дається Промислом йти крутим підйомом до цього пізнання, що стомлює і ум, і душу, і тіло.

Часом Бог забирає від подвижника Свою руку, і чужий дух знаходить хвилини, коли він зможе коливати наше серце і думку. Звідси в нас ніколи немає досконалої забезпеченості, і ми навіть за великих виливів на нас милості улюбленого Бога не “підносимося”. Ось і Апостол Павло про те саме говорить у своєму посланні до Коринфян: “А щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не величався” (2Кор. 12:7). Так було на початку християнства, так буде і до кінця історії світу цього.

Невимовні дари нашого Бога. І як можливо людині не загордитися перед братами своїми? Так, за сприяння тієї ж Божественної сили, здійсненне це, бо Сам Бог – є Смирення.

 

Про покаяння

Отець наш “живе у неприступному світлі” (1Тим. 6:16). Він незмінно перебуває великою таємницею для нас. І це навіть тоді, коли ми сповнені близькістю Його. Але й Людина, створена за подобою Всевишнього, теж є таємниця сокровенна. І у ставленні до неї не повинно применшуватися бажання дедалі глибшого пізнання про неї, про велич її покликання “від створення світу”.

Бог є Абсолютне Буття, Початок усіх начал. Він відкрився нам як “Аз Єсмь”, як Особа – Іпостась – Персона. Нині ми пізнаємо Його через Сина Єдиносущного, що явив нам Отця: “Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Котрий в лоні Отця, Він явив” (Ін. 1:18). Ми знаємо Отця також і Духом Святим: “Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас” (Ін. 14:26). І це живе знання звільнило нас від усіх абсурдів інтелектуального зльоту до Над-персонального Абсолюту, до Чистого Буття, що трансцендує все існуюче, власне вже небуття.

Співпочатковий Отцю і Духу – втілений Логос почав Свою місію закликом до занепалих: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” (Мф. 4:17). Він дав нам пізнання і про Отця, і про Духа Святого. І ці два свідчили про Нього. Він же показав нам і незаблудний шлях до Отця.

Наприкінці мого життя я хотів би оспівати гідний гімн даної Ним нам благодаті покаяння… Скористаюся для цього натхненними словами стародавнього псалмоспівця.

Боже мій, Боже мій! Великі й чудові діла Твої.

Та Ти Святий, живеш у Світлі неприступному.

На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх;

До Тебе взивали вони і спасені були,

А я червяк, а не чоловік,

посміховище людське й погорда в народі;

Бо з утроби Ти вивів мене;

від утроби матері моєї Ти мій Бог!

Не віддаляйся від мене, Я звіщатиму Ймення Твоє своїм

браттям:

“Хто боїться Господа, прославляйте Його, увесь Яковів роде шануйте Його, страхайтесь Його, все насіння ізраїлеве, бо Він не погордував і не зневажив страждання убогого, і від нього обличчя Свого не сховав, а почув, як він кликав до Нього! Від Тебе повстане хвала моя в зборі великім” (Пс. 21:24-26)

“чи в тілі – не знаю, чи без тіла – не знаю” (2Кор. 12:2). Саме так буває з тим, хто кається гаряче. Скрушений дух людини у смертельній спразі Бога, що спасає, тягнеться до Нього всім єством. І сама вона не знає, коли і як відбулася з нею зміна, але забуває вона матеріальний світ і саме тіло своє. Перебуває ж при цьому самим собою, як особа-персона, можливо сказати – сильно, яскраво, як ніколи в нормальному життєвому стані. Живе себе ніби безтілесний дух. У такі моменти благословення згори дається йому пізнання про іншу форму буття, вже неруйнівного.

Траплялося: мій дух усвідомлював себе в якійсь безмежності, яка дивним чином прозора, хоча й не бачиться світлом як таким. Не знаходжу визначення тій бездонній сфері. Мій дух бував цілком поглинений молитвою: нічого, крім Бога, я не бачив, не знав.

Великий Апостол Павло писав до Коринфян, що він був “був взятий в рай і чув невимовні слова (римата), яких людині не можна переказати” (2Кор. 12:4). Що мав він на увазі, кажучи про дане йому вище пізнання як про “слова”? Чи були ті слова – наші людські слова, чи факти того духовного неба, куди він був “піднесений”? Не цілком розкрив він у своїй розповіді про це буття.

Мені спадає смілива думка: Павла не полишала пам’ять, що він “гнав церкву Божу” (1Кор. 15:9); що він був хулителем і кривдником; і в граничній напрузі каяття за все це був він “узятий до третього неба”. Хочу сказати: сам я переживав моє відпадіння від Христа як нестерпно мерзенний злочин проти Його любові. Я знав цю любов у ранньому дитинстві: Він давав мені жити нею. Через жаль про моє безумство перебував я в молитві, що виривала мене з усього тварного в інший світ. Коли ми справді усвідомлюємо нашу внутрішню темряву, – коли нам відкривається інфернальна сутність гріха, тоді ми стаємо сприйнятливими до дій благодаті: чи то буде осяяння нетварним Світлом, чи то іншого роду захоплення, пізнання, одкровення.

Отці говорили, що відчути свій гріх – є великий дар Неба, більший, ніж бачення Ангелів. І я чималий термін був сліпий духовно: я не бачив гріха в моєму відході від мого дитячого Бога. Я “чинив за невіданням” (1Тим. 1:13). Я вважав, що я піднімався далі-вище Євангелія; залишав останнє без неприязні, розсудливо, як таке, що не дає мені вищого пізнання. Збагнути сутність гріха ми можемо не інакше, як через віру в Христа-Бога, дією в нас Світла нетварного (Ін. 8:24).

У людині, взятій як не-детермінована персона, як дух, наділений як дух свободою самовизначення, наявна можливість побачити якусь безумовність, “божественність”, яка нібито не потребує іншого Бога. Він може визнавати себе родинним, навіть єдиносущним з Перво-Буттям; зважитися на акт самообоження: повернутися до свого первісного буття. Я жив у цій омані в моїй молодості під впливом книжок про індійську містику і внаслідок зустрічей з людьми з тих країн, де тисячоліттями культивується цей рід містики. Вийти з цієї аберації – зовсім не просто: перед вами завжди може постати питання про ваше нібито ще недостатнє поглинання всього, що є в космічному бутті. У прагненні до досконалості потрібно подолати в нас принцип персональності, як тимчасової форми буття, що вносить обмеження в усі прояви наші. Словом, волею йти на розпад або вмирання людської особистості в неіменованому океані Чистого Буття Надперсонального Абсолюту.

Я не зміг уникнути запитання: хто ж пізнає? хто самовизначається? І інше питання: якщо я вийшов із безпочаткового принципу, то як могла статися така глибока деградація мого буття? Чому тепер я з такими труднощами шукаю розлучення з плоттю, щоб знову стати тим, чим я завжди був і, в порядку абстрактного розумового бачення, – не перестаю бути?

Медитації приводили до спокою від неуважності турботами земного життя, – давали мені години інтелектуальної насолоди, – підносили мене в уявні духовні сфери, – ставили мене вище за навколишнє середовище. Філософськи я не міг мислити Абсолютне Начало – персональним. Причиною тому було почасти моє слідування загальній помилці тих кругів, у яких я обертався: змішання поняття персони з поняттям індивідума, тоді як філософськи вони діаметрально протилежні. Дитиною я був навчений молитися Безсмертному Отцю Небесному, до Якого пішли всі мої діди і прадіди. Тоді, в дитячій вірі (Мф. 18:3; Лк. 18:17), Персона і Вічність легко поєднувалися. Отже, з дитячого віку сприйнятий мною християнський персоналізм у якийсь момент став найістотнішим питанням: Буття, абсолютне, чи може бути персональним? Мій щирий “східний” досвід носив скоріше інтелектуальну – відірвану від серця – форму: аскеза умного скидання з усього відносного. Поступово я переконувався, що стою на неправильному шляху: відходжу від істинного реального Буття в не-буття.

Цей період був надзвичайно напруженим: стан ума був подібним до малого човна темної ночі на хвилях – то він, ум, піднімався на вершину якоїсь хвилі, то знову іншою бував кинутий донизу з гнівом. Але Той, Кого я залишив ніби “за непотрібністю”, не відвернувся від мене до кінця і Сам шукав нагоди з’явитися мені: Він раптом поставив переді мною текст Біблійного, Синайського Одкровення: “Я Той, що є” (Вих. 3:14). Буття це Я, Бог, Абсолютний Владика всіх зоряних світів – персональний – Я є.

Із цим Іменем відкрилися для мене далечіні, що тікають у недосяжність. Не в порядку абстрактного мислення, але буттєво цей Особистий Бог став для мене очевидністю, яку я жив усім моїм єством. Весь лад мого духовного життя змінився – мій дух ще не до кінця ясно, але знав куди прагнути: Світло полярної зірки досягало мого зору, а мій ум міг сходити до неї. Так, цей Бог, страшно далекий, але досяжний для духу нашого. Бути богом поза цим Єдиним Істинним – безумство, найгірше за всі інші форми безумства. І я віддався відчайдушному плачу, гіркому, пекучому, усвідомивши жах мого падіння: Господь дарував мені благодатний відчай. І коли я оплакував себе глибоким плачем, не сміючи піднести думки моєї до Нього, Він з’явився мені у Світлі Своєму. Так поклав Він початок моєму новому життю, породивши мене в сльозах покаяння. Усе, що було раніше привабливим для мене у світі цьому, втратило принаду свою, і ні про що більше інше не думаючи, я занурився в молитву. Не скажу, що боротьба за моє звільнення від усього, чому я віддавався пристрасно, була легкою; ні навіть короткою. Особливо тяжко переживався відрив від живопису.

Благодать покаяння є піднесення душі до Бога, захопленої явленням Світла. Воно, це Світло, на початку ще ніяк не видно, але від теплоти Його пом’якшується серце. Душа в розриві: з одного боку, жах бачити себе, як я є; з іншого – приплив невідомої раніше сили від бачення Живого Бога. Дивним чином усередині при цьому превалював розпач за самого себе настільки, що навіть коли Він був зі мною і в мені, я не міг припинити плачу про свій гріх, який постав у мені у своїй метафізичній сутності таким, що перевершує всі видимі злочини. Сильне бажання порвати з усім колишнім набувало форми ненависті до себе в моєму минулому. Позитивний бік відштовхування від моїх пристрастей полягав у тому, що воно було водночас актом становлення мого в Богові, який відкрився мені.

Від напруження святої ненависті до себе молитва черпає могутню енергію і стає подібною до бурхливого полум’я. Дух тоді живе і свою смерть, і темряву, і надію на Бога Спасителя. Немає сумнівів для мене: сила моєї молитви була не моєю – вона виходила від Бога. Вона, молитва, виснажувала мене до повної знемоги всього мого психофізичного складу. І бувало, приходив чудовий мир у душу, і атмосфера іншого життя ніжно обіймала мене, приносячи відчуття присутності Бога, який полюбив своє розумне створіння.

Хворобливий подвиг позбавлення пристрастей, що перешкоджають пришестю Світла. Багатовіковий досвід святих аскетів показав із незаперечною достовірністю, що гордість є головною перешкодою для осяяння нас Духом Святим. У тій молитві, яку давав мені Господь, коли я відчував себе до кінця виснаженим у всіх планах моєї сутності, я тоді, мабуть, наближався до заповідного смирення, бо тоді розкривалася моєму духу світлоносна сфера. І не було протистояння між моїм духовним станом і дією Бога в мені. Смирення Бога – неосяжне: воно безвідносне: у ньому немає порівняння себе ні з ким: воно є атрибут Божественної Любові, що віддає себе поза всякою мірою.

У молитовному подвигу поколінь, що передували нам, та й у Писанні Святому, Богу даються імена за характером Його, за Його ставленням до нас, за Його проявами: Бог є Світло, Бог є Істина, Любов, Милосердя і безліч інших. Я насмілююся додати: Бог є смирення. Ніщо нечисте, тобто горде, не торкається до Нього. Гордість є мерзенна темрява, антипод Божественного Блага; гордість є принципом зла, корінь усіх трагедій, сіяч ворожнечі, згубитель світу, супротивник боговстановленого порядку; в ній – сутність пекла.

Гордість є та “темрява безпросвітна”, перебуваючи в якій, людина відривається від Бога любові. “Люди… полюбили темряву” (Ін. 3:19). Порятунок від цього пекла можливий не інакше, як через покаяння.

“Покаяння” є безцінний дар людству. Покаяння є чудо Боже, що відтворює нас після падіння. Покаяння є вилив божественного натхнення на нас, силою якого ми підносимося до Бога, Отця нашого, для вічного життя у Світлі Його любові. Через покаяння відбувається наше обоження. Ця подія нез’ясовно велика. І дар цей став можливий через Гефсиманську молитву Христа, через Його смерть на Голгофі і Його Воскресіння (Лк. 24:45-47).

Гордість є та похмура безодня, в яку занурилася людина у своєму падінні. Схилившись до неї волею, вона осліпла духовно і стала нездатною розпізнавати її присутність у рухах серця і ума. Тільки нетварне Світло, що сходить на нас через віру в Божество Іісуса Христа, дає побачити метафізичну сутність гордості. Благодать Духа Святого просвічує серце людини, і вона виявляє всередині себе наявність злоякісної пухлини, що несе їй смерть. Тим, хто пережив досвід Божественної любові, властиво відштовхуватися від специфічного отруйного запаху, яким насичена пристрасть гордості. Відриваючи від Бога, гордість робить людину замкнутим у собі колом. Гордий, хоч би яким обдарованим інтелектуально він не був, завжди і назавжди перебуватиме поза всеосяжною любов’ю Христа. Сп’яніла в раю солодким зіллям люциферичного само-обоження, людина збожеволіла і стала полоненим пекла. Звернена до самої себе, як до центру, вона рано чи пізно натрапить на виснажливу порожнечу; ту, з якої її викликав Творець до життя цього. Звернувшись поза собою на пошуки компенсації в навколишньому світі, вона зазнає всіляких збочень, може стати здатною на всілякі злочини.

Незліченні форми прояву гордості, але всі вони спотворюють образ Божий у людині. Поза Христом, без Христа – невирішуваний трагізм земної історії людства. Атмосфера землі пересичена запахом крові. Щодня всесвіт живиться звістками про вбивства або про катування переможених у братовбивчих конфліктах. Похмурі хмари ненависті приховують від поглядів наших небесне Світло. Самі люди будують своє пекло. Не без нашої тотальної зміни через покаяння прийде позбавлення світу: “позбавлення” від найстрашнішого з усіх проклять – воєн. Для смиренного носія любові краще бути вбитим, ніж убивати.

Дух наш буває в стані вдячного захоплення, коли відкривається нам Свята Таємниця, що перевершує тварний розум: Бог Живий, Якому можна говорити “Ти”. Його велич нас лякає; Його смиренність нас вражає. І скільки б ми не піднімалися в нашому потязі до Нього всією силою нашого єства, ми з радістю відчуваємо процес сходження, але водночас Він здається нам дедалі недосяжнішим. І буває, що ми знемагаємо, нас охоплює якийсь розпач, ми бачимо себе готовими впасти, – і раптом, Він уже неочікуваний, з нами і обіймає нас любовно. Бог напрочуд дивний. Душа має намір запитати Його: Де ж Ти був, коли мені було так важко? Але не може вимовити свого запитання, бачачи Його з собою. Сенс богозалишеності – показати нам, що ми ще не готові; що шлях ще не до кінця пройдений; що нам належить пройти через подвиг повнішого виснаження; випивати чашу, яку Він випив (Мф. 20:22). Отже, в благоговійному страху і в світлі міцної надії смиряється душа, і поглиблюється радість серця про примноження пізнання шляхів Бога, Спасителя нашого.

Розум, що уявляє – непридатний для богослов’я. Знаючи шкоду від перебування у сфері уяви, Блаженний Старець Силуан подвизався стояти перед Богом чистим умом. Цей стан дається людині в граничному для неї напруженні покаяння, дарованого світу воскреслим Христом. Ні пояснити цього стану нашого духу, ні дати пережити його за допомогою опису – не можна. Багатьом він здасться неймовірним. Так, “людям це неможливо, Богові ж усе можливе” (Мф. 19:26). Молитва чистим умом – рідкісне явище. Підступом до неї є насамперед глибока скорбота нашого духу, який усвідомлює свою нічим не винагороджувану втрату: розлуку з Богом. Печаль ця подібна до агонії. Хвороба ця гостріша за ніж. Якщо немає при цьому покаяння, то, гадаю, вона, біль, може набути згубного характеру і, б.м., призвести до смерті. При молитві ж – це чудовий дар Любові Божої. Болісна боротьба пробуджує в душі раніше приховану енергію молитви, що б’є день і ніч гарячим ключем. І несподівано, ненавмисно молитва досягає чистоти. Тоді людина справді живе у світлоносній реальності Святого Духа.

І для Бога, і для самої себе вона постає в повній наготі свого єства.

У такій молитві дух наш виліковується від зачарованості “привидами істини”, від багатьох неясних потягів у імлі невідання.

З дитячих років я увійшов у молитву. Але настав такий день, коли на одній московській вулиці, вранці, в мій розум врізалася думка: Абсолют не може бути “особистим”, і вічність не може полягати в “психіці” євангельської любові… Дивною була ця подія; сила думки була подібна до удару молота. Назавжди запам’яталося мені це місце… Я став із деяким насильством над собою відриватися від молитви і схилятися до медитації нехристиянського типу. Незабаром після цього, одного разу вночі я був розбуджений незрозумілим для мене чином. Я побачив усю кімнату наповнену розірваними шматками вібруючого світла. Душа моя зніяковіла; я б сказав – щось на зразок неприязні, змішаної з деяким страхом, подібним до остраху аспіда, що вповз до твого дому. Я вийшов з моєї кімнати в їдальню – провів там кілька хвилин і потім повернувся до себе. Світла більше не було, і я знову заснув.

Дещо пізніше, під час моїх медитацій, що зростали в сенсі зосередженості, я бачив мою мислячу енергію подібною до світла, несильного; світло це бувало усередині черепної коробки і навколо неї; серце ж при цьому не брало участі, живучи окремо від мозку.

Через багато років, уже після відвідин мене милістю Бога Вишнього, я помітив, що Нетварне Світло – спокійне, цілісне, рівне; впливає на розум, на серце і навіть тіло. При спогляданні його вся істота перебуває в стані, якого не знає “земля”. Це Світло є світло любові, світло розуму, світло безсмертя і чудового світу.

Після мого нового набуття Христа, мій “східний” досвід, що тривав приблизно сім або вісім років, постав перед моїм духом як найстрашніший злочин перед любов’ю Бога, Якого знала моя душа з раннього дитинства. Мною опанував якийсь священний жах від свідомості, що я, невірний і відступник, залишуся назавжди недостойним такого Бога. Не без болю згадую зараз той страшний і водночас чудовий час. Я молився тоді як божевільний, з багатьма плачами, що зламували і самі кістки мої. Під час цієї молитви всередині відчувався вогонь, що спалював у мені здавалося б усе. Не знаю, як я вижив. Ніколи не зможу я втиснути в слова пережиті мною “вогонь” і відчай; а разом і тієї сили, яка утримувала мене в безперестанній молитві крайнього напруження роками. У той час я нічого не розумів. Тепер же не знаходжу шляхів показати Богові мою вдячність за Його “міцну руку” Святого Ваятеля: мені було важко; я справді страждав у всіх планах мого єства. Я дивуюся Йому: Він змінив моє пекельне неподобство на щось інше, менш далеке від Його невимовного Світла.

Благовоління Бога до мене виразилося в тому, що Він дав мені благодать покаяння (Лк. 24:47). На початку цього страшного, але все ж благословенного періоду переважала безнадійна скорбота в молитві, що супроводжувалася нерідко відчуттям вогню. Природу цього вогню я не впізнавав; та й не шукав я йому пояснення, бо розум мій тягнувся до Нього, до Бога мого. Це полум’я вогняне пожигало в мені щось; це було не без болю. Через багато років, уже на Афоні, коли дух мій перебував у спокої, згадував я раніше пережите всередині як подію, що переродила мене і поставила моє життя на нову орбіту, у сфері іншого буття. І дякував я Богові.

Описуваний мною час відчайдушного покаяння я схильний визнати подією, б.м. не тільки для мене. Як не дивуватися: у колишньому відкиданні моєму тимчасової форми буття, я йшов кудись далеко від звичайного життя. І ось, там Його рука наздогнала мене. Це був момент вторинного створення мене Його волею: я знову був викликаний з “небуття” у світло життя. Як дивно все сталося, відбувалося.

У своїх, виправданих нашим розумом, рухах, ми не можемо бачити “гріха”. Справжнє бачення гріха належить тому духовному плану, з якого ми випали в нашому падінні. Гріх усвідомлюється за даром Духа Святого спільно з вірою в Особистого Абсолюта, Творця і Отця нашого. Йдеться про наші особисті з Ним стосунки, а не про що-небудь інше.

Чудний момент живої зустрічі з Ним. Так, я злочинець проти Його любові. Я не знав Його, як мав би знати. Але я не можу сказати, що я не винен у моєму невіданні. Душа інтуїтивно у всіх нас відчуває деяку боротьбу з нашою совістю, перш ніж здійсниться внутрішній акт схиляння нашої волі до чогось, що відриває нас від Бога. Так було зі мною в юні роки, коли я погодився з ідеєю, навіяною мені Ворогом, у момент, описаний мною вище.

Якщо я буду розбиратися у внутрішньому процесі мого навернення до Бога після падіння, то мені спадає таке порівняння: Світло Боже, Світло Духа Святого, ще не видиме мною, звідкись позаду далеко освячує мене, показуючи те місце духовне, в якому я перебуваю. І ім’я цьому місцю – пекло. Я не бачу Світла, як такого, але воно мені відкриває очі, щоб побачити темряву, в якій я живу. Я не можу зрозуміти темряви, якщо немає протилежного їй світла. Через невидиму присутність цього Світла створюється становище, що я поступово починаю споглядати ідею мого Творця “раніше створення світу” (Ін. 17:24). Моє нове пізнання Бога Живого, яке ще тільки починається, приводить мене до споглядання у Христі саме того образу, за яким ми створені (Бут. 1:26-27). І серце моє вражається сумом: “ось яким повинен бути кожен з нас, щоб жити свою єдність, непорушну у віках, з Отцем усього сущого. О горе: я позбавлений цього. Мені з дитинства була дана думка про вічність; мені давали якийсь досвід, або наближення до нього, тобто досвіду нествореного буття. А я вмираю в безглуздій темряві мого невігластва у всіх планах”.

Ця темрява стояла переді мною, як свинцева стіна, відокремлюючи мене від Бога з непереборною для мене самого владою. Цю важку стіну Святий Апостол назвав “законом гріха” (Рим. 8:2). Бог наш є Світло, в якому немає жодної темряви: Він відмовляється з’єднатися з нашою темрявою. Ми повинні очиститися від нечистоти, що володіє нами, інакше ми не увійдемо в Царство Істини і Світла (Одкр. 21:27).

З тієї години, як мені була дана благодать покаяння, я усвідомив себе в пеклі. Хоч би яким болючим часом не був цей шлях, іншого до дверей Божественної Вічності для занепалих синів Адама немає. Глибока моя скорбота за самого себе, але там, попереду, я бачу Світло. Мій захват перед Богом мучить мене, коли я шукаю виразів для нього. Я виховався уникати пишномовної мови,1 а тепер мені всі слова, всі мови здаються вицвілими фарбами, нездатними зобразити моєї подяки Богові.

Коли рука Божа, осяявши спершу нас Світлом, ставить нас на новий, досі невідомий “високий” шлях, то там ми зустрінемо дві грандіозні сходинки: ім’я однієї – “пекло покаяння”, іншої – “пекло любові”. Покаяння пов’язане з двома заповідями – найбільша з них: “возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм” (Мф. 22:37-38). Ми не маємо цієї любові, і велика для нас праця, щоб здобути її. Наступна сходинка, не менш болюча, стоїть залежно від другої заповіді: “возлюби ближнього твого, як самого себе”. Господь не вчинив жодного гріха (Ін. 8:46; Лк. 23:41), і тому не мав потреби в покаянні. Але, взявши на себе гріх світу (Ін. 1:29), Він сходив у пекло любові до ближнього, і сходив до останніх глибин, тобто до кінцевих вимірів другої заповіді. Мало хто з людей пізнає це пекло, бо мало в нас любові до ближнього, тобто до всякої спів-людини, до всієї від віку безлічі людей. Божественна любов Христа виснажує себе в служінні саме всьому людству від Адама до останнього, що має народитися від жінки. Він поклав душу Свою за друзів і за ворогів. Якщо ми зрозуміємо справжній сенс другої заповіді, то побачимо, що ще не почали нашого покаяння. А якби було нам дано жити її в можливій для нас повноті, тоді ми пізнали б Єдиного Бога в Трьох Іпостасях і наше безсмертя (Мф. 16:28).

Перебування в плоті вельми ускладнює ясно усвідомити – жити абсолютність завдання, що стоїть перед нами. Плоть завжди накладає якийсь покрив недосконалості і незнання. Однак, за цілісної віри, вільної від коливань і сумнівів, благодать Духа Святого дає тим, хто палко кається, і досвід сходження в пекло, і досвід пекла любові, і воскресіння душі ще в межах життя в цьому тілі.

Одна з вельми важких живописних проблем для пейзажиста – блакитне небо, що невпинно дивно вібрує; на кольорових фотографіях його колір може нагадувати кузов автомобіля, пофарбований блакитним лаком. Таким нудним, можливо, є внаслідок багатьох повторень опис мого духовного життя, сповненого насправді глибоких контрастів, що ніколи не втрачає свого динамічного характеру. Але я ризикую продовжити взяту на себе працю – сповідати пережите мною.

Живого Бога я пізнав із самого раннього дитинства. Бували випадки, після виходу, вірніше сказати – винесений на руках із храму, я бачив місто, яке було для мене всім світом, освітленим двома родами світла. Сонячне світло не заважало відчувати присутність іншого Світла. Спогад про нього пов’язується з тихою радістю, що наповнювала тоді мою душу. З моєї пам’яті випали чи не всі події цього періоду, але Світла цього я не забув.

На початку зрілої юності я відступив від Бога мого. Злочинів, караних державами, я не вчинив, але крізь мій ум, крізь моє серце вільно проходили всякі гади, всіх планів і родів.

Неосяжний Бог наш; невидимий, недосяжний; незбагненні й шляхи Його про нас промислу. Як Його ніжна, але могутня рука вловила мене, коли я із завзятістю юного безумства кинувся в меонічну порожнечу? Вогонь небесний проник всередину, і серце моє було розтоплене жаром. Мою покаянну молитву я приносив Святому Богу, притулившись до підлоги, до землі. О, якого сорому я був сповнений в ті роки. Я усвідомлював себе найпідлішим злочинцем за мій гордий порив перевершити Його. Мій гріх проти Його любові змальовувався мені у своїй кошмарній сутності: як самогубство, і до того ж не в плані тлінної плоті, а як відпадання у вічності від мого Творця. Він у безмірності Своєї любові бажає дати мені світлоносну безмежність. Я ж стукав у двері смерті не в часі, а за його межами. Я ненавидів себе, десятиліття проливав сльози від горя мого і сорому мого.

Я “гірко плакав” (Мф. 26:75). Не знаю, а можливо, і знаю до певної міри, як плакав Петро після свого зречення від Христа, і як, згідно з переказами, він не забував про це все своє життя, чому і вимагав, щоб його розіп’яли головою вниз. Щоправда, я не пам’ятаю зовсім, щоб у мене було відштовхування від християнства. Я був захоплений ідеєю трансцендентального споглядання. Мені здавалося, що я покинув найнижчий рівень життя – психічний, душевний: “люби Бога і люби ближнього”. Коли ж мені відкрилася духовна сутність мого внутрішнього руху, а саме повторення Адамового падіння, тоді я жахнувся, і молитва моя характеризувалася вже неприязню до самого себе. У цій молитві мій розум не звертався на мене самого; я не аналізував мої стани; я перебував у великому трепеті, вважаючи себе негідним прощення. Я стояв ніби на страшному суді найвищого трибуналу: вся моя увага зосереджувалася на моєму Судді. У мене не було слів: я молився неоформленими словом зітханнями серця мого. Я не знаходив собі виправдання; у мені не було надії. Мабуть, правильніше буде сказати: я молився з надією, яка йде далі всякого відчаю. У цій молитві я, бувало, втрачав відчуття мого тіла. (Виявляв це явище лише після того, як знову приходив у стан нормального світовідчуття.) Дух мій при цьому входив у якусь розумову сферу, меж якої неможливо досягти; б.м. тому, що їх немає. У цій духовній безодні душа моя шукала тільки Бога. Я бував один: не було “там” ні предметів, ні будь-якої іншої особистої істоти зі мною. Я якось усвідомлював, що якщо Господь забажає, то безтурботно прийде до мене, де б я не був. І Він зволив.

Чи назвати цю молитву “чистою”, тому що дух мій позбувався всього тварного? Не знаю, як описувати те, що відбувалося зі мною, але в ній, цій молитві, існував для мене тільки Бог: у всьому Бутті – тільки Він, і я, жалюгідна потвора.

* * *

1 “Наближаючись до зрілої юності, я зустрівся з колом сильних людей, які зневажали поверхневе красномовство: “Аркадій, не говори красиво: нам це непристойно”…” (И. С. Тургенєв. Батьки і діти).

 

Про покаяння і духовну боротьбу

Усе наше земне життя від народження до останнього подиху у своєму кінцевому завершенні постане як якийсь єдиний, нетривалий акт. Його зміст і якість можливо побачити в одну мить.

Уявіть собі посудину ідеально чистого скла повну води; з першого погляду можна сказати – чи чиста вода, чи ні, і наскільки. Так буде з нами після переходу в інший світ. Будь-який рух, навіть швидкоплинний, серця або думки залишає якийсь слід у загальній сумі нашого життя.

Припустимо, що за весь термін мого земного існування лише раз через моє серце пробігла зла думка, наприклад – вбивства (Мф. 15:19). І ця єдина думка залишиться темною плямою на тілі мого життя, якщо її не буде вивергнуто через покаянне самоосудження. Нічого неможливо приховати: “Нема нічого прихованого, що не відкрилося б, і таємного, чого б не дізналися” (Лк. 12:2-3).

Ми часто заспокоюємо себе, думаючи, що ніхто нас не бачив, або ніхто не знає, що ми думаємо чи робимо. Але коли ми сповнені турботи приготування до вічності, тоді все змінюється, і ми прагнемо звільнитися від усякої темряви всередині нас.

“Коли кажемо, що не маємо гріха,– обманюємо самих себе, і істини нема в нас. Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди” (1Ін. 1:8-9). Через щире розкаяння з рішучим самоосудом себе перед Богом і людьми внутрішня людина очищається, і вода в посудині, проведена крізь духовний фільтр покаяння, відновлюється у своїй чистоті. Звідси, коли я сповідуюся, то звинувачую себе в усякому злі, бо не знаходжу в усьому світі такого гріха, якого я не створив би хоча б миттєвим дотиком ума. Сама можливість такого руху мого духу є показником мого гріховного стану. І хто може бути абсолютно впевненим, що він поза владою ідей, які його відвідують? І де гарантія, що момент дотику до мене недоброго помислу не перетвориться на вічність?

Поки ми живемо, є ще можливість виправлення; але що буде з нами, коли ми підемо звідси, ми ще не знаємо. У плані матеріальному: маса, що отримала досить сильний поштовх, теоретично може після виходу зі сфери тяжіння землі, з великою швидкістю вічно летіти в безмежність космічних просторів; чи не буде того ж із душею? Захоплена любов’ю до Бога, покинувши тіло, душа піде до Бога; або, зворотне цьому: відштовхнувшись від Бога, вона рушить “у темряву зовнішню” – до нескінченних мук протилежного любові стану? Отже, в міру нашої здатності бачити себе, потрібно чисто сповідувати наші гріхи, щоб не забрати їх із собою після смерті.

Щоб перемагати злі помисли або хоча б суєтні, не завжди вдалим буває метод прямого опору їм. Часто найкращим способом є пам’ять про велич предвічного задуму Отця про нас. Знати про себе, що ще перед створенням світу ми задумані як повнота досконалості, необхідно для того, щоб жити належним чином (Мф. 5:48; Еф.2:10, 1:4-5). Применшувати ініціальну ідею Бога про нас не тільки помилка, але й справді великий гріх. Не бачачи ні в самих собі, ні тим паче в братові своєму неминущої гідності, люди стають звіроподібними у своїх взаєминах і легко вбивають один одного. О, яке парадоксальне змішання представляє собою людина: з одного боку, вона викликає захват подиву перед нею, з іншого – сумне здивування своєю жорстокістю і дикістю. Душа наважується на молитву за мир, але ця молитва ніколи не досягає своєї останньої мети, тому що ніхто і ніщо не може позбавити людей свободи схилитися до зла, віддати перевагу темряві перед світлом (Ін. 3:19).

Молитва, принесена Богу істинному належним чином: “в дусі та істині” (Ін. 4:23), є буття нетлінне, непорушне. Психологічно ми можемо забути про неї серед життєвої суєти, Самим Богом вона вічно зберігається (Лк. 10:42). У день воскресіння і суду все, що ми зробили доброго впродовж нашого життя, стане поруч із нами, виправдовуючи нас; і навпаки, все, що ми зробили поганого, викриє нас, якщо не було принесено відповідного покаяння. Погані вчинки і недобрі слова можуть бути стерті з нашої душі сльозами покаяння, хоч би як це здавалося дивним і логічно навіть неможливим. Виліковуються, звісно, негативні наслідки гріха на нас, зникає негативна сила скоєних нами дій по відношенню до ближніх; Божественною силою відтворюється повнота життя, проте не одностороннім втручанням Бога, а завжди в поєднанні з покаянням і прихильністю людей, бо Бог нічого не робить з людиною без людини.

Участь Бога в нашому особистому житті ми називаємо Промислом.

Цей Промисел зовсім не подібний до язичницького року. У деякі рішучі моменти ми дійсно самі обираємо з того, що видається можливим.

Коли перед нами відкриваються різні шляхи, то, нормально, ми повинні рішуче рушити до останнього шуканого нами Блага. Цей вибір неминуче буде пов’язаний із готовністю на жертви. У таких випадках особливо яскраво проявляється наша духовна свобода. Частіше, на жаль, люди керуються тимчасовими спонуканнями, ухиляючись від вказаного Богом шляху в Царство Світла.

Так людина впадає в коло оманливих пристрастей, що заважають їй побачити бажану зорю. За всякого вибору все ж неминучі страждання і жертви.

І коли ми обираємо волю Божу, то всяка жертва уподібнює нас Христу:

“Отче! о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! а втім, не Моя воля, а Твоя хай буде!” (Лк. 22:42).

Усім нам необхідно пройти через таїнство смерті заради більшого уподібнення до Христа. За цим, ще невідомим нам порогом, Бог і Отець наш введе нас у область невечірнього дня. Такою є наша надія у Христі, яка збудеться, тому що всі обітниці Його неложні й непорушні, як показав це тисячолітній досвід Церкви нашої.

Євангеліє – блага вість і починається, і полягає закликом до покаяння. І вчення святих аскетів, Отців Церкви нашої, пронизане свідомістю, що щоразу, коли людина приносить молитву Богові не як грішник, молитва її не сягає Престолу Божого, бо Син Божий прийшов покликати не тих, хто вважає себе праведником (1Ін. 1:8), а відтак стоїть поза істиною, а тих, хто усвідомлює себе грішником (Мф. 9:13).

“Смердюче море, що лежить між нами і мисленим раєм, ми можемо перейти лише на кораблі покаяння, керованому веслярами страху. І якщо кораблем покаяння, на якому переходимо ми море світу цього до Бога, не керують ці веслярі страху, то ми тонемо в цьому смердючому морі… Покаяння – корабель, страх же його керманич, а любов – Божественна пристань… До цієї пристані приходять усі, хто трудяться і обтяжені покаянням, і коли досягнемо любові, тоді досягли ми Бога” (Преп. Ісаак Сірін, слово 83).

Покаяння є основним тлом усього нашого аскетичного життя. Преп. Єфрем Сирін залишив нам потрібну молитву: “даруй ми зрети моя прегрешения”. Знову і знову: бачити свій гріх – є духовний акт, надзвичайно великої цінності для всіх, хто шукає Лице Бога Живого. Більше того: акт цей є дією в нас Самого Бога, Який є Світло.

За час кількох десятиліть мого духівничого служіння я з сумом переконався, що рідкісні люди, які розуміють почуттям серця справжню природу гріха. Зазвичай вони стоять на рівні людської моралі, і якщо колись і піднімаються над ним, то все ж недостатньо.

Зі шляхів, що ведуть до пізнання нами гріхів наших, найважливішим є віра в Божество Христа, заради якої сходить на людину любов Духа Святого. Той, хто пізнав досвідом святий вогонь Божественної Любові, природно прагне перебувати в цьому благодатному стані. І якщо вона зробить що б то не було справою або тільки у внутрішньому русі своєму, наслідком чого буває ослаблення почуття любові Божої, то саме це применшення благодаті, без усяких раціональних психоаналізів, є показником відступу нашого від Правди Божої. Тоді дух наш спрямовано звертається до Бога в покаянній молитві, через яку приходить прощення, як відновлення в любові. І чим більшою була пізнана благодать у години відвідування Духа Святого, тим болючішим і глибшим буває каяття. Така людина живе перед Богом у простоті, наче без розумових роздумів, керована любов’ю і страхом Божим, – така людина може підніматися навіть до досконалості у святості, сама того не підозрюючи (Лк. 17:20).

Інший шлях до пізнання гріха полягає в тому, що дух людини ставить себе на суд слова Божого. Розумним контролем свого внутрішнього стану він переконується, що не зберігає заповіді, і в силу цього приносить покаяння. Щоб шлях цей наблизив її до шуканого, необхідно старанно повчатися в законі Господньому, бо “Божа заповідь вельми широка!” і “Господи, дуже глибокі думки Твої” (Пс. 118:96,91:6).

Совість людська і розум людський за своєю здатністю проникати в область Духа стоять набагато нижче даних нам заповідей (1Ін. 3:20). Для повноти покаяння необхідно йти цими двома шляхами – серце і ум, які потім, в акті справжнього вічного життя, зливаються воєдино. “Бог є любов” (1Ін. 4:8), і Він знає Себе і нас Абсолютним чином; і все в Ньому – єдине. Так і людина має досягти насамперед стану любові Божої, потім Богопізнання (1Ін. 4:7-8) і самопізнання: проникнення в предвічну ідею Бога про Людину.

Для з’ясування моєї думки наведу приклад. Преподобний Симеон Новий Богослов пише сам про себе, що йому багаторазово являлося якесь світло, і він любив це світло і тягнувся до нього, але довгий час він не знав: Хто є це світло? Нарешті, в один із моментів бачення світла він знайшов у собі відвагу запитати: Хто Ти? І отримав відповідь, і пізнав, що Той, хто являвся, як Світло, був Іісус Христос. Після цього він не тільки перебував у любові, а й “знав” цю любов. З’єднання переживання і пізнання привносить у наше життя достовірність.

Подібні досліди й інших аскетів лягли в основу вчення Церкви про нестворену природу Світла, що являлося їм.

“І сказав їм: так написано і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, і щоб в ім’я Його проповідувалося покаяння і прощення гріхів між усіма народами” (Лк. 24:46-47). Великий невимовно дар покаяння: з ним пов’язане проникнення духу нашого в Таємниці безначальної Бога, Отця нашого. Не інакше, як через покаяння, ми сприймаємо буттєво Одкровення: якою ще до створення задуманою була Людина в предвічній Раді Святої Трійці.

Пізнання Бога всюдисущого розумними створіннями здійсненне всюди. Але для здобуття його далеко недостатньо посередництва богословських шкіл і книг. Істинне пізнання нез’ясовним чином проникає в саму сутність нашу, коли Він з нами. Дієве перебування Бога в нас означає введення нас у самий акт Божественного Буття. І саме цим шляхом повідомляється духу нашому живе, ніким невід’ємне знання про Нього (Лк. 10:42). Найвірніший засіб досягти цього блага – покаянна молитва, дарована нам по вірі в Христа.

Без того, щоб споглядати першу творчу ідею Бога про Людину; без того, щоб переживати “святість” Бога, не прийде до нас співчуття про втрату, якої ми зазнали в падінні, з належною силою. Ми можемо страждати в нашому даному становищі; ми можемо частково і ніби з відстані відчувати Вогонь Божий і через це у відповідній нашому розумінню мірі – каятися. Але зовсім інше покаяння, вже тотальне, потужно захоплює все наше єство, коли нетварне Світло дає нам бачити наше внутрішнє пекло і разом відчувати Святість Живого Бога.

У стані глибокого плачу нашого про гріхи чудним чином усередині нас сприймається дія Самого Бога, що по-батьківськи обіймає нас тісно-тісно в любові Своїй, Цей тонкий Дух нестримний нашими зусиллями. Коли Він відходить від нас, ми знову занурюємося в темряву смерті; Ми шукаємо Його, але Він, що все наповнює, відчувається в недосяжній далечіні.

Коли я вимірюю себе заповідями Христа: любити Бога всім єством і ближнього, як самого себе, тоді я не маю змоги судити про те, наскільки я далекий від мети, що стоїть переді мною. Мені здається тоді, що я ще не досяг покаяння, полум’я якого все ж торкнулося мене і дало про себе знати. Свого часу вразили мене слова вмираючого Сисоя Великого, якому з’явився безначальний Господь: “Дай мені, Христе, час на покаяння”… Брати, що стояли біля його одра, запитали: “Чи ти ще не покаявся?” Святий відповів: “Повірте, браття, я ще не починав каятися”. Для братів слова Сисоя стали показником, що він досяг можливої на землі межі досконалості.

Парадоксальним здається це, але саме так сприймається нами Божа безначальність. Нестерпна спрага Бога Живого, перейшовши міру наших сил витримати, вириває наш дух з усього тварного і вводить у якусь неосяжну безодню духовного простору, де нічого й нікого немає, крім Бога любові та бачення Його безмежності. Там не бачиться Світло, як таке, але немає там і темряви, бо безодня ця дивним чином прозора, і розумне око безперешкодно йде в бездонність, і ніколи не досягає краю.

Вірянам, вільним від сумнівів вірою в Христа, як Бога Творця і Бога Спасителя нашого, в покаянному пориві дається досвід і пекла, і воскресіння перед смертю по тілу. Покаяння не є лише уявною дією, як зміна нашого інтелектуального підходу до всього, що відбувається у світі. Цю зміну, це навернення нормально супроводжує почуття гіркоти за себе, як я є, співчуття серця мого про розрив із Богом Святим. Немає більшого горя, ніж ця свідомість, за якої я бачу себе воістину гіршим за всіх і все. Усі земні переживання тимчасові, а стосунки наші до Бога – позачасові. Викинуті в простори вічного Духа молитвою, що вивергається з ненависті до самого себе, ми молимося без повернення уваги на себе.

Будь-яке споглядання божественних реальностей можливе не інакше, як якщо дух людини прийде в стан, який якоюсь мірою відповідає тому, що споглядається. Справді: чи може зв’язаний кігтями гордості мати всередині себе перебуваючого Смиренного Духа Святого? Чи можливо в судомі ненависті та інших темних пристрастей бачити недомисленне Світло Божества? Або як той, хто “зневажає”, хоча б “одного з малих цих” (Мф. 18:10), – буде богословствувати про Божественну любов? Отже, тільки перебуваючи відчутно в благодаті Духа Святого, удостоюється людина бачення безсмертної слави і незахідного Світла.

Кожне істинне богобачення є даром Великого Бога, що робить нас причасниками Свого життя: смиренності та миру, премудрості та знання, любові та доброти. Через вселення в нас Нетварної Сили повідомляється нам безначальне життя. Через що спасенні люди стають “безначальними” (не по сутності, а по благодаті).

У межах Землі судження про ступінь обдарувань ґрунтується на мірі нашої подібності до Христа в нашому мисленні, переживаннях, у наших молитовних зітханнях: “Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі!” (Флп. 2:5), Який “у дні плоті Своєї, з великим голосінням та сльозами приніс молитви і благання Тому, Хто міг спасти Його від смерті” (Євр. 5:7). Перебуваючи в Дусі Христовому – ми стаємо синами Отця Споконвічного і богами ще звідси.

Можливо, не зайве підкреслити, що для зовнішнього спостерігача, який не пізнав досвідом християнського життя, немає нічого вартого уваги в такому носії нематеріального Світла. Віруюча людина – частіше аскет у пустелі – може бути жалюгідним бідняком у своєму фізичному явищі, одягненою по-божому, беззахисною перед обличчям Князя світу цього, але за внутрішнім духом вона все ж істинно велика. Царство, до якого він належить за даром Зверху, не є від світу цього.

На початку покаяння переважає гіркота, але незабаром після цього ми бачимо, що в нас проникає енергія нового життя, що виробляє чудесну переміну ума. Сам покаянний рух постає як набуття Бога любові. Перед духом нашим виявляється все ясніше невимовно чудовий образ Первозданної Людини. Побачивши цю красу, ми починаємо усвідомлювати, якого страшного спотворення зазнала в нас первинна ідея про нас Творця. Світло, що від Отця виходить, дає нам “пізнанням слави Божої в особі Іісуса Христа” (2Кор. 4:6). Сам Він сказав про це: “Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не покличе його” (Ін. 6:44). Благодать покаяння розкриває в нас образ Сина Отчого. О, наскільки болючий цей процес. У серце наше проходить меч своїм розпеченим кінцем. І як говорити про жах, який опановує нами при цьому? І як описувати цей акт відтворення нашого Богом? Образ Єдинородного і Єдиносущного Отцю Сина і Логоса запалює в нас сильне бажання уподібнитися до Нього у всьому. І знову ми опиняємося в парадоксальному становищі: ми страждаємо, але іншим, невідомим раніше стражданням. Воно, страждання це, надихає нас, а не вбиває. У ньому присутня нетварна сила. Ми буваємо кинуті в Божу безмежність. Ми в подиві від події, що відбувається всередині нас. Ми перевершені величчю її (події). Ми стискаємося, ми зменшуємося до крайнощів у свідомості про себе самих, і разом з тим Бог приходить обійняти нас, подібно до євангельського Отця (Лк. 15:20). Страх і трепет відходять від нас, даючи місце “здивуванню Богом”. Він одягає в дорогоцінні одежі; Він прикрашає нас високими дарами, найкращий з них – всеосяжна любов. Наше перше, покаянне страждання перетворюється на радість і солодкість любові; тепер любов набуває нової форми: співчуття до всякої істоти, позбавленої Світла Божого.

Великий захват ще й через те, що ми починаємо сприймати волю Бога про нас; ми бачимо себе залученими до творчого процесу Самого Бога; ми були співробітниками Йому в нашому власному повстанні від падіння й спотворень; і ось: Він поставляє нас бути Його “співпрацівниками” на Його “ниві”. Така послідовність відродження нашого в Дусі через покаяння.

Господь за днів плоті Своєї з сильним голосінням і зі сльозами приніс молитви й благання тому, хто міг врятувати Його від смерті, і був почутий за Своє благоговіння; “хоч Він і Син, однак стражданнями звик до послуху, і, вдосконалившись, став для всіх слухняних Йому причиною спасіння вічного… Про це слід було б нам говорити багато; але важко витлумачити, бо ви зробилися нездібними слухати” (Євр. 5:7-11).

Христос “для всіх слухняних Йому” став єдиним шляхом і не відмовляє їм уподібнюватися Йому в молитві. Що скажу я, найнікчемніший з усіх людей? За час довгого життя мого і я “приносив Йому молитви і благання з сильним голосінням і гарячими сльозами”. До цієї молитви приводив мене мій відчай за самого себе, коли я ставив себе на суд заповідей Христа. Бувало, що болісна гіркота ненависті до себе, кинувши мене в неосяжну словом безодню, відступала потім назад, даючи місце світлоносній любові. Я думав, що любов моя ставала безповоротною; мені здавалося, що я лежу біля порога входу “до середини за завісу” (Євр. 6:19), звідки ніяк би не хотів повертатися на покинуту мною Землю. Господь, однак, не благоволив взяти мене.

Багаторазово згадував я Пророка Мойсея, який після Одкровення йому в “неопалимій купині” був посланий до Єгипту і впродовж сорока років нудився в болотній твані дрібних пристрастей тих, кого належало рятувати; тих, які самі того не шукали. Говорячи так, я зовсім не рівняю себе ні з Пророками, ні з Апостолами або Отцями, але вловлюю лише якусь частку аналогії, без якої неможливо було б орієнтуватися на нашому шляху. Бог за безмірним смиренням Своїм не відкинув мене, але давав мені споглядати Його Нетварне Світло. Христос став моїм життям; я полюбив Його і не уявляю жодної паралелі Йому: Він єдиний для мене Господь і Бог. Майже безперестанку хворію я серцем, боячись втратити Його милосердя за безліч моїх спотикань. Не без суперечки з Ним, не без численних спроб ухилитися від Хреста Його, я все ж таки цілую Його, Хрест Христовий, і якось несу посланий мені, мій хрест (Мф. 16:24).

І нині я благословляю Бога мого, що зволив дати мені відродження в покаянні гарячому.

 

Про духовний плач

“Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:4). Ось, бачу серце моє в боротьбі: як буду говорити про святий плач моїм сучасникам? Знаю, що вони вважатимуть соромом для дорослих плакати про що б то не було. Так, справді соромно плакати, але це тільки тоді, коли йдеться про речі скороминущі: про кар’єру, про майно, про привілеї, або соціальний стан, або про здоров’я і подібне до цього. Але плач, про який належить нам сказати слово, стосується наших стосунків із Вічним Богом: він, плач цей, належить до іншого плану буття. Він викликається дотиком до нас Духа Божого. Він відвідав… серце сповнив нетлінною любов’ю, ум же вразив новим баченням… Він дух наш підніс у сфери нетварного буття. Вогонь Гефсиманської молитви – співчуття до всього стражденного тварного світу – наблизився до нашої тендітної істоти, і ця остання цілком віддалася владі Любові, що відвідала її. Таким плачем плакали Апостоли і наші Отці, які сприйняли небесне благословення. Вогонь цей кинутий на землю наших сердець Самим Христом (Лк. 12:49,22:44).

Досить рідко виливається на нас свята сила Його Любові, що виходить від Бога, такою мірою: нестерпне для нашого єства в його даному стані це полум’я. Зазвичай починається наше відродження явленням нам нетварного Світла, що відкриває нам бачення таємниці нашої розлуки з Богом, і серце, окрім плачу, не має іншої форми для вираження свого умиління, скорботної любові перед Богом.

Наївний той, хто думає, що шлях услід за Христом можливо пройти без сліз. Візьми сухий горіх, поклади його під важкий прес і побачиш, як потече з нього олія. Щось подібне відбувається з нашим серцем, коли невидимий вогонь слова Божого обпалює його з усіх боків. Скам’яніло серце наше у своєму тваринному егоїзмі, і, що гірше, у своєму гордому спазмі. Але воістину є такий Вогонь (Лк. 12:49), що здатен розплавити навіть найміцніші метали та каміння.

Хто жодного разу протягом свого життя не відчував наближення до себе впритул цього Вогню, той не зрозуміє, про що йдеться тут. Перше слово євангельської проповіді: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” (Мф. 4:17), – кличе нас до радикальної зміни всього нашого життя. Ця зміна здійсненна не інакше, як через злиття нашого вогняного бажання з впливом небесного Вогню, який пом’якшить наше серце, і вже пом’якшене, воно перековується ударами потужного молота.

Духовний плач за природою своєю зовсім інший, ніж плач душевний. Він пов’язаний із безперервною думкою про Бога в хворобливій печалі розлуки з Ним. Пристрасний, душевний плач – вбиває тіло, вгашає його життєвість, тоді як духовний очищає людину від смертоносних пристрастей і тим оживляє всього її. Гарячим плачем очищається наш розум від пристрасних образів. Через нього в душу нашу сходить духовна мужність, і людина ставиться вище тривог і страхів. Чим глибше наш покаянний плач, тим ґрунтовніше звільняємося ми від цілої низки природних потреб, що здаються природними, від таких руйнівних пристрастей, як гордість і гнів.

Думати, що запропоноване Євангелієм преображення нашого єства можливе і без плачу – може лише той, хто не відчув убивчої влади над нами гріха. Від гіркого в первинному покаянні, плач потім стає сльозами захоплюючої Божественної Любові. І це є знак, що молитва наша почута і що її дією ми вводимося в нове, вже нетлінне життя.

Духовний плач – явище небесного порядку. Намагаюся, і не можу пригадати – чи плакав я коли-небудь у зрілому віці? Але ж життя моє збіглося з грізними подіями нашого століття. Багато разів бував я не тільки у скрутних становищах, а й справді смертельно небезпечних. Коли ж через явлене мені Світло я побачив глибину мого падіння, тоді став приходити плач, якого я не міг зупинити: він бував сильнішим за мене в захопленому відчаї. Спочатку я плакав за самого себе в жаху від мого падіння. Пізніше – за людей, які не знають Бога, охоплений співчуттям до них у їхньому тяжкому стані невідання Бога. На Афоні ж, і особливо в пустелі під час війни (Другої), я гірко ридав за світ у цілому.

Довгий час у моєму розумі було: “страшно впасти в руки Бога Живого” (Євр. 10:31). І моторошна річ – богопокинутість. Поза Богом Любові – все безглуздо: душа бачить себе кинутою в темряву смерті (1Кор. 13:1-3). Страх від цієї темряви болісний тим, що вона не тільки поза мною, а й притаманна і всередині мене. Коли ж Світло нетварне звільняє мене від мого внутрішнього пекла, тоді від мене відходить усяка пристрасть, і я розумію, що Господь Вседержитель може і мене зробити господарем, за образом Його Господства: вільним від усякої чужої влади, невразливим від якої б то не було злості.

Зі зміною в моєму внутрішньому стані пов’язуються зміни і в характері плачу. Часом і серце, і розум живуть чудовим спокоєм, і сльози стають “солодкими” від любові. Коли ж Дух Господній відступає від мене, і подих безсмертного життя згасає в мені, тоді якась туга і навіть переляк приходять у серце. Молитва набувала форми виснажливого відчаю, і я годинами, бувало, лежав обличчям до землі. Знемагаючи, я переходив на жорстке ложе; сльози продовжували текти, а ум мовчав у знемозі.

Я хотів би говорити про ці явища зовсім просто, але тоді від читача сховалася б могутня сила цих “явищ”, які безперечно перевищують міру людини, бо є даром Зверху.

“Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині” (Ін. 4:24). Слова Христа: “в дусі та істині” допустимо розуміти в двоякому сенсі: в Дусі Істини, що виходить від Отця (Ін. 15:26), і в дусі та істині, властивих людині, яка кається (1Ін. 1:8-10). Дух Святий сходить на людину, і цей останній, як образ Бога, під дією Божественної Істини і сам стає істинним.

Буттєве з’єднання наше з Богом Любові передбачає злиття двох воль: Бога і людини. Саме з’єднання відбувається в стані любові. Бог – Особистий Дух, і людина – особистість (персона) з’єднуються во-єдино у вічному Акті Божественного Життя. Так пізнається нами Бог.

Здобувати цю Любов є кінцева мета християнського подвигу. Досягнення цієї мети пов’язане з довгим і важким шляхом. Але відчувати відвідування Боже у великій силі можливо за даром Зверху в якісь моменти, коли душа, в пориві каяття в гріхах, стає сприйнятливою до Світла, що сходить на неї від Бога. Однак ці перші відвідини ще не суть на віки стягнутий стан спасенних. Це тільки ще “неправедне багатство”, яке ще може бути відібране за невірність. Зберегти ж цю благодать, бути вірним усьому, чого вона нас навчила, неможливо без глибокого плачу роками (Лк. 16:9-12). Хто думає інакше, з тими Отці наші не погодилися б. І ми намагаємося перебувати в успадкованому від них переданні святого життя.

Шлях Господній такий: Він являє Себе людині, яка невтішно кається, і людина сприймає Його Любов у Світлі нетварному позачасовим чином. Ми повторюємо все те саме слово – Любов, але в ньому онтологічно поєднано і мудрість надсвітову, і велич безмежну з властивою їй безмірною смиренністю, і красу всеперемагаючу, і мир глибокий. Відвідуючи людину, Бог тим самим робить її причасником Свого Буття, невимовного земним словом. Нас охоплює одне бажання: пізнану Божественну любов стяжати так, щоб вона стала нашою натурою, невід’ємною у вічності.

Коли Бог бачить, що вже ніщо в усьому світі не зможе знову відірвати душу від Його Любові (Рим. 8:35-39), тоді настає період випробувань, щоправда, тяжких, але без яких залишилися б недослідженими глибини тварного і нетварного образів Буття. “Жорстоке” це випробування: невидимий меч відрізає тебе від улюбленого Бога, від Його невечірнього Світла. Людина буває вражена у всіх планах свого єства. Їй зовсім незрозуміло: де причина того, що “союз любові”, який здавався в молитві, подібній до Гефсиманської, вже остаточним, змінився пеклом богозалишеності. Відповідь на це здивування знаходимо в 12-й главі послання до Євреїв, особливо у віршах 26-29 (Євр. 12:26-29). Але передусім і після всього ми маємо “приклад” у Самому Христі: на Голгофі, прикутий до хреста, Він запитував Отця: “навіщо Ти Мене залишив?”, і слідом за цим: “звершилось! І, схиливши голову, віддав дух” (Мф. 27:46; Ін. 19:30).

Отже, для нас відкрилася Таємниця Любові Божої: повнота виснаження передує повноті досконалості.

Любов, полум’я якої кинуте Христом у Душу людини, має дивовижну властивість: вона поведе її нікому іншому недоступними безоднями та висотами; дасть їй перебороти будь-яке страждання і навіть смерть; кине її безліч разів у невимовну безмежність, – де вона буде “сама”, нудитися, щоб знову побачити Світло улюбленого Бога.

Такий процес очищення нашої природи, зараженої люциферичною отрутою. Шлях Христа веде від відносного, вічно хиткого роду буття до безвідносного, непохитного Царства. Духу людини властиво бути неспокійним в умовах відрізаності від досконалої любові Отчої – наслідки падіння. Образ Бога – людина – шукає святого, непорушного, абсолютного Блага. І хто зможе описати любов до Нього? Де знаходяться слова, що можуть показати хоча б тінь того горя, яке відчуває душа від розлуки з Богом?

І ніщо інше, як тільки свята любов виділяє сльози з серця християнина. Писання говорить, що Іісус, “полюбивши Своїх, які були в світі, до кінця полюбив їх” (Ін. 13:1). І лише цим “до кінця” пояснюється Його кривавий піт у молитві Гефсиманській. Там, де немає любові, – немає сліз, хоч би аскетичний подвиг набував крайніх форм: інтенсивних медитацій, тривалих постів, суворих умов життя у віддаленні від іншого світу. Прикладів тому чимало і на Заході християнському, і на нехристиянському Сході.

Коли смиренний дух володіє нами, тоді ллються сльози з глибини серця. Про цей плач говорить Христос: “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:3-4). Якою втіхою? У даному випадку – втіхою, що виходить від Духа Святого, Якого Христос іменував “Утішителем”; втіхою не психологічного або фізіологічного порядку, а онтологічного, що відноситься до Божественної вічності.

Якщо зараз я ухилюся від загальних богословських і аскетичних положень до деяких “деталей” багатовікового досвіду християнських аскетів, то зроблю це якомога стисло. Духовний плач змінює свій характер залежно від того стану, в якому він – аскет – перебуває: бувають солодкі сльози від близькості Бога Любові, що охоплює всю людину. Частіше ж середній плач, у якому змішані радість і печаль. На початку покаяння переважають сумні сльози, породжувані або свідомістю свого рабства гріху, або применшенням відчутної благодаті, або гіркотою богозалишеності. Можливий плач співчуття людству і навіть усьому створінню. У всіх цих видах духовний плач омиває людину від усяких скверн, що обліпили її під час повсякденного життя, оновлює в ній силу прагнення до Божественного Світу. Плач любові до Бога долучає її всього до Улюбленого Владики: ум, душа і навіть тіло – все зливається в-єдине, в міцно злитому русі до нествореного Світла. Такий плач розриває тісне кільце земного буття, виводячи дух людини у сфери небесні звільненим від насильства гріховних пристрастей; повідомляє нам досвід безпристрасності, освячення всього нашого складу.

Відсутність плачу, за вченням Отців наших, є показник, що молитва наша ще не досягла свого першого ступеня сходження до Бога. Утім, після того, як виснажуються фізичні сльози, може бути дана інша молитва, без слів, як тихе відчуття благодаті Духа Святого всередині нас, коли “мир… що вищий від усякого розуму” (Флп. 4:7), наповнює серце. Подібне тонке споглядання охоплює людину зазвичай після молитви, в якій вона принесла жертву любові Богові до кінця.

Духовний плач – достаток життя, що бурхливо зростає від сили любові, тоді як “душевний” плач вбиває земнородних. Промисел привів мене жити в країні, де люди виховуються змалечку не плакати; де плач зневажається, як щось негідне цивілізованої людини. Не можна не поважати цієї культури, але не слід забувати, що це стосується того становища, коли ноги наші міцно приклеєні до земної кори. І отці-аскети не плачуть про позбавлення тимчасових цінностей, і водночас вони ж наполягають на необхідності духовного плачу, без якого не пом’якшиться закам’яніле в пристрастях серце, нездатне любити євангельською любов’ю. Ум християнина, який плаче, цілком спрямований у сферу Божественної вічності. Бо тільки про цю останню йдеться в заповідях Христа. Безліч положень, нестерпних для тих, хто живе банальним життям світу цього, для того, хто плаче згідно із заповіддю Бога, проходять непоміченими: його не лякає бідність, його не принижують ні образи або приниження з боку синів віку цього, ні інші удари тимчасової долі; бо не тільки ум, а й ноги його високо підняті над землею. Він співчуває людям, сумує про них перед Богом, але не поділяє їхніх інтересів, будучи натхненним у своєму прагненні до непорушної Істини.

Плач істинно духовний, є наслідок впливу Духа Святого. Спільно з Ним сходить на нас Нестворене Світло. Серце, а потім і ум знаходять у собі силу включити в себе весь всесвіт, любити все створіння. Духовний плач не безпредметний: він спрямований до Бога, і в Бозі перебуваючи, людина в молитві за все людство зі сльозами співчуває всьому світу. Отці радять берегти цей дар зберіганням заповідей, щоб не образити Духа Святого будь-яким гріхом, але його не можна “культивувати”, бо він не міститься в межах нашої тварної натури: він є благодать, а благодать Божа не в нашій владі.

Буває – сльози любові даються в достатку і течуть струмком. Але в періоди богозалишеності всередині нас усе висихає і ледь набирається в оці якась крапля, схожа на краплі гарячої крові з пораненого серця. Хто не відчував на собі дію Вогню Зверху (Лк. 12:49), той не зрозуміє сказаного.

Знову наважуюся нагадати, що аскети стоять на суді Божому зі страхом: йдеться не про швидкоплинних речей, а про вічність або у Світлі Лиця Всевишнього, або в “тьму безпросвітній” (Мф. 25:30). Через це вони стають байдужими до свого земного становища: їхній розум у Бозі, і коли приходить “втіха” від Отця світил, тоді той, хто плаче, легко пробачає всі неправди проти нього, тому що дух його піднесений від землі на небо, і в Дусі Святому він стає здатним любити навіть ворогів.

Один старець на Афоні у своїх бесідах про молитву говорив про різновиди плачу, судячи з дії кожного з них на людину. Він налічував їх до дванадцяти. І я, як і всі інші, пізнав різні види плачу за багато років мого відчайдушного покаяння, але ніколи мені не спало на думку підраховувати їх.

“Тому то тепер промовляє Господь: Верніться до Мене всім серцем своїм, і постом святим, і плачем та риданням!” (Йоїл. 2:12). “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:4), – сказав Господь на всі віки. Та й Сам “Він, у дні плоті Своєї, з великим голосінням та сльозами приніс молитви і благання Тому, Хто міг спасти Його від смерті; і був почутий за Своє благоговіння” (Євр. 5:7). І для всіх і кожного, хто прагне Божественної вічності, має бути саме цей шлях: “з великим голосінням та сльозами”, щоб врятуватися від смерті, яка нас утримує, – гріха.

 

Коливання в пошуках непохитного

Христос – Жива Істина: “Я є… істина і життя” (Ін. 14:6). Життя безпочаткове, ніким і нічим не обмежене, ні зумовлене, співвічне Отцю, від Отця нерозлучне, невіддільне.

Його любов і Його Світло – торкалися до мене на ранній зорі мого життя. Однак і цей дар благодаті не вберіг мене від ковзання в безодню темряви небуттєвого. На переломі молодості, що дозрівала, я вчинив великий гріх: у божевільному русі неосвіченої гордості я “залишив” Його заради іншого, уявного Над-особистого Абсолюту. Подолавши добру навичку молитися моєму дитячому Богові, я в години медитації прагнув до абсолютного Буття. Я позбувся, як мені здавалося, всього відносного, що пов’язане з різними формами: видимими чи невидимими, чуттєвими чи мисленними. Я наполегливо йшов у темряву незнання, щоб через спокуту всього скороминущого досягти Того, Що або Хто трансцендує грані всього змінного, хиткого. Траплялося, я відчував якийсь “спокій” і не чуттєво-тілесно тішився цим станом. При повнішому пориві до неіменованого, всетрансцендуючого Буття-Небуття я бачив мій розум як світло. Я не гнався ні за чим на цій Землі, окрім як до вічного. Паралельно з цим я напружено шукав вираження в картині краси, властивої чи не кожному природному явищу. Той період мого життя будь-хто міг би вважати сповненим натхнення, але я згадую його далеко не з любов’ю: я зрозумів, що я вдавався до своєрідного “заспокоєння”, яке було по суті своїй – самогубством у метафізичному сенсі.

З цього хибного становища я ніколи б не вийшов самотужки, але Господь пожалів мене і наздогнав, б.м., в останній момент. Створив Він це чудо милосердя, відвідавши моє серце, яким чималий час я намагався нехтувати. Не бачу шляхів розповісти послідовно про духовні події того часу. Ніби раптом – мені стало зрозумілим до очевидності, що моє штучне занурення у абстрактну розумову сферу не приведе мене до достовірного пізнання про Першо-Початок усіх початків. Через мої аскетичні позбавлення всього відносного – я не досягав реального єднання з Шуканим мною. Мої містичні досліди мали негативний характер. Не “чисте Буття” поставало переді мною, але смерть для всього мене, включно з моїм персональним началом.

Заповідь: люби Бога всією сутністю твоєю і ближнього твого, як самого себе (Лк. 10:27) – несподіваним для мене чином постала перед моїм розумом у її євангельському контексті: буттєве злиття з Богом відбувається через любов. І так, те, що раніше відвело мене від Євангелія: “любити” мені здалося “тоді”, в “ту” дивну годину на московській вулиці негідним психологізмом, – “тепер” проникло в серце моє і розум як світло істинного пізнання: буттєве єднання відбувається в акті любові. Євангельське поняття любові йде незрівнянно далі за наше психічне або плотське розуміння. Бог мого дитинства повернувся до мене у світлі розуму.

Християнське життя складається з поєднання двох воль: Божественної – вічно єдиної, і людської – схильної до коливань. Бог відкриває Себе людині різноманітними шляхами. Він не примушує волі людської. Якщо ми з любов’ю сприймаємо Його до нас наближення, то Він часто відвідує душу з лагідністю і смиренням Своїм. Може статися, як про те свідчить історія християнської віри, що Він явить Себе людині у великому Світлі. Душа, побачивши Христа у Світлі Його любові, тягнеться до Нього; вона не може, та й не хоче противитися цьому потягу. Але Він є Вогонь, що спалює нас. Будь-яке наближення до Нього пов’язується з хворобливою напругою. Природно занепалому єству нашому ухилятися від болю; і ми вагаємося в нашому рішенні слідувати за Ним. Перебувати ж поза Його Світлом теж стає огидним. І так, дух мій стояв перед двома положеннями: помилково змирившись, змішатися з навколишньою дійсністю і засудити себе на розтління, або прийняти страшний заклик Христа. Коли я обрав друге рішення, тоді відродився я до життя в Бозі Живому.

Господь знає, з яким страхом написано багато сторінок цієї сповіді моєї. Наприкінці життя мого я наважуюся сказати, що слова 33-го псалма справджувалися і на мені не раз: “Цей убогий взивав, і Господь його вислухав, і від усіх його бід його визволив… Бійтеся Господа… бо ті, що бояться Його, недостатку не мають!” (Пс. 33:7,10). Далеко не радісно побачити себе ” убогим”, усвідомити свою сліпоту. До великого болю страшно почути смертний вирок собі за те, що я такий – як я є. Однак в очах мого Творця я блаженний саме за це пізнання своєї нікчемності (Мф. 5:3). Це духовне бачення пов’язане з відкритим нам “небесним царством”. Я повинен побачити Христа “як Він є”, щоб зіставити себе з Ним, і з цього порівняння відчути своє “неподобство”. Я не можу знати самого себе, якщо переді мною немає Його Святого Образа. Сильним була і ще залишається моя відраза від самого себе. Але з цього жаху народилася в мені молитва особливого відчаю, що занурювала мене в море сліз. Я тоді ніяк не бачив шляхів до мого зцілення; мені здавалося, що моя потворність не може перетворитися на подобу Його красі.

І ця божевільна молитва, що потрясала все моє єство, привернула до мене співчуття Бога Вишнього, і Його Світло засяяло в темряві мого небуття. У глибокому мовчанні мені дано було споглядати Його доброту, Його премудрість, Його святість.

Через пекло моєї безнадійності прийшло небесне позбавлення. Усередині мене розкривалися нові сили, інший зір, інший слух. Невимовна благоліпність ставала доступною моєму сприйняттю. Однак, це не було “моїм”: коливання в моєму бутті ще не скінчилися – я випадав з надсвітового сяйва; я повертався до моєї убогості. І все ж я достовірно дізнався, що воно – Святе Царство Христа є вічна реальність. Її, цю реальність, треба здобути в довгому подвигу молитви: “Царство Небесне силою здобувається” (Мф. 11:12).

Благословляти треба Бога, коли відкривається нам, з одного боку, дійсна загибель, не тимчасова тільки, а й вічна; з іншого – несповідиме Світло Божества. Писання говорить нам про “вічну муку”. Але в чому вона? До теперішнього часу ми ще не знаємо всіх різних форм муки, можливих після відходу нашому зі світу цього. Але знову те ж Писання говорить: “вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 8:12). Так і мені видається, що “вічні муки” не в тому, що в пеклі нас смажитимуть на пательнях якісь похмурі й мерзенні істоти, а в тому, що ми опинимося негідними увійти у Святе Царство Любові Божої.

“Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” – такий початок проповіді Христа Іісуса (Мф. 4:17). Через покаяння відроджується в нас сила життя – оновлюється загублена в падінні Адамовому достоїнство Людини; в покаянному плачі відновлюється наша здатність, вбита гріхом, сприймати вихідне від Бога – Святої Трійці – Нетварне Світло. Але що показав мені мій власний досвід? Ось що: десятиліття моїх ридань над моїм внутрішнім мерцем – не зробили мене непохитним у житті по Богові: гріх у тій чи іншій формі перемагає мене. Кожне ковзання в гріх глибоко засмучує душу. Крім цього – у нас, тобто у мене, дуже часто немає впевненості – наскільки праведний я в моїх діях, або наскільки я далекий від істинно святого життя. Особливо це при конфліктах з людьми. Нас переслідує постійна свідомість нашої недостатності, і ми говоримо Господу: “Прости мене, недостойного раба Твого” (Лк. 17:10). Звичайно, як монах я навчений засуджувати себе за все, – “тримати розум свій у пеклі”. Але ця справа вимагає великого терпіння. І тільки таким шляхом встигаємо ми зменшити число виснажливих для серця і розуму коливань. Досконала ж непохитність – з’явиться заключним на вічність даром Бога, Спасителя нашого.

Тільки Христос дає нам розуміння речей земних і небесних. Ось, Він сказав: “мужайтесь: Я переміг світ”, грецькою “космос” (Ін. 16:33). Переміг не як Бог, Творець усього сущого, але як людина. До того ж Він і нас кличе. Переможець космосу “людина Христос Іісус” (1Тим. 2:5), став надкосмічним. До перемоги цього роду приводить життя за заповідями Євангелія; і ми, люди, можемо перемогти і стати теж надкосмічними, тобто богами, – але не інакше, як у Ньому і Його силою. Немає у всьому Бутті нікого, хто б розкрив нам таємниці Буття в його безмежності, як Господь Іісус. Немає нікого, хто охопив би в єдиному вічному Акті і Небо, і Землю, і Пекло, як Співпочатковий Отцю Єдинородний Син. Якщо ми слідуємо за Ним у рішучості перебувати в дусі Його вчення, то і нам даються миті, коли осяяні Світлом, і ми в молитві обіймаємо і Землю, і Пекло, і навіть Небо, і цілуємо Вічність. “Іісус Христос учора і сьогодні і навіки Той же” (Євр. 13:8).

Насолодившись жаданим Світлом Неба, ми потім потрапляємо в страшне становище: Дух Святий залишає дім наш порожнім, покинувши нас. Нам уже здавалося, що ми досягли Шуканого, що ми споглядаємо таємниці, сокровенні від віків, у надрах Божества… і раптом, ми знову подібні до оголених убогих. Блаженні ми, коли від темряви невідання і смерті переносимося в дивовижне Світло; але коли випадаємо зі Світла в нашу колишню темряву, тоді живемо її, цю темряву, з помноженим стражданням. Пройде чимало часу, перш ніж ми почнемо розуміти шляхи нашого Бога. У Своїй безмежній любові до нас, Він жадає причастити нас до Божественної Повноти, – але нам не доводиться мріяти про досягнення цієї Повноти в межах Землі. Тут ми завжди ніби розірвані: тягнемося всією силою до Вічності, але переконуємося в нездатності нашого теперішнього тіла сприйняти і нести з постійністю повноту. На якусь годину духу нашому Світло показує безмежність, але потім неодмінно віддаляється. Щоправда, десь у глибині нашого іпостасного буття тьмяно, “як у дзеркалі”, відображається явлене в мить, але вічне по суті. Господь воскрес, і воскресле тіло Його набуло властивостей духу. Отже, доки ми одягнені не-перетвореним тілом, доти ми не уникнемо хворобливих коливань у слідуванні за Христом.

Людині мого віку нормальніше готуватися до смерті, а не писати. І хто я, щоб говорити про те, як проходило моє життя в плані духу? У моєму минулому я ніколи не мав подібної ідеї. Навіть більше: я не мав наміру розкривати мій внутрішній процес: я вважав його наслідком мого падіння, яке потім постало мені і у своїй інфернальній природі. Внутрішні конфлікти, що спіткали мене, багатьом могли б здатися не далеким від божевілля явищем, але я якось інтуїтивно знав, що мій випадок поза компетенцією банальної психіатрії. Звернутися до професійних лікарів було б воістину непростимою профанацією.

Дні мої в загальному обсязі життя мого проходили, швидше, поза широкими контактами. Через це я не скоро приходжу до тих чи інших висновків. Тепер, однак, я не боюся серйозно помилитися, припускаючи, що в наш час мільйони людей найрізноманітніших пластів і національностей живуть у трагічному колі суперечностей, тією чи іншою мірою аналогічних моїм.

Ознайомитися з одним конкретним випадком, як мій, для декого з них може виявитися навіть корисним.

У житті кожного християнина духовне зростання набуває специфічного, притаманного тільки даній особі ритму або послідовності. Але в основі всього лежить той самий Дух (1Кор. 12:4-11), отже, та ж сама кінцева мета, виражена в заповідях Христа, з яких заключна: “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48). Звідси те, що трапляється на шляху однієї особи, може збігатися з досвідами інших осіб тієї самої віри, які подвизаються в різні епохи, в різних не тільки внутрішніх, а й зовнішніх умовах. Та ж сама заповідь про досконалість дана на всі віки, усім людям незалежно від місця, культури, національності та чого б то не було – умовного, відносного. Іншими словами: заповідям Бога властива абсолютність.

Духовне життя християнина має винятково динамічний характер. Воно ніколи не статичне: незліченно рясне у своїх маніфестаціях. З одного боку – це є його багатством, з іншого – показником ще не досягнутої нами досконалості: у житті Самого Божества Святої Трійці – моменти динамічний і статичний зливаються в незбагненну для нас єдність. І в цій “єдності” міститься справжня непохитність, обіцяна всім, хто приніс справжнє покаяння.

Буття нашого світу наближається до моменту, коли всі “змінимося… в одну мить”; коли “палаючі небеса зруйнуються і розпалені стихії розтопляться”, коли хитке перетвориться на непохитне (1Кор. 15:51-52; 2Пет. 3:12; Євр. 12:26-28; Одкр. 21:1). Людині буде дано перебування в Божественній непохитності, вічно гранично динамічній. І це є воістину вічний спокій.

 

Благословення знати шлях

На початку мого життя на Афоні, пам’ятаю, я просив одного пустельника говорити мені про молитву. Побачивши в моєму проханні бажання почути про велику молитву, він відповів: “Будемо говорити про те, що в межах нашої міри; бесіда про те, що вище за нас, може бути визнана пустослів’ям”. Засоромився я від його слова, але все ж таки наважився запитати: “Дійсно, я бажаю дізнатися про більш досконале; про те, що перевершує мою міру. Але це не тому, що я претендую на вище за мене; але тому, що мені видається необхідним якось побачити дороговказну зірку, щоб перевіряти себе, чи на вірному я шляху. У давнину мореплавці орієнтувалися за неймовірно далекою зіркою; так я хотів би мати в дусі бачення істинного критерію, нехай надзвичайно високого, щоб не заспокоївся на тому малому, що до цього часу пізнав”. Святий муж погодився зі мною, що так мислити не тільки допустимо, а й треба.

Я завжди мучився свідомістю великої потреби розуміти:

Навіщо я народжений у цей світ?.. Куди всі ми, люди, йдемо?.. Що нам досяжно?.. Де наш “кінець”? Не знати всього цього – нестерпний кошмар, нескінченна мука. Предмет шукання – великий. Але при одній думці про повну недосяжність шуканого я втрачав усяке натхнення, і відчай охоплював душу мою: краще б мені не народитися. Спокійний зовні, я метався внутрішньо. Я не уникнув ходіння чужими для християнина шляхами. Але все було – темрява. Підрісши, я зустрівся з Христом, Який сказав: “мужайтесь: Я переміг світ” (Ін. 16:33). І ще: “Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12). І Він влив у серце моє натхнення, яке не полишало мене. Труднощі не надто лякали мене, але я розумів безумство піти за Ним: перемогти світ. Перемогу Христа зробити моєю перемогою, до чого і покликаний кожен із нас? Якщо Він про Себе сказав, що Він “є шлях”, то не виключено, що перед нами в якийсь момент постане завдання – єдиноборства з усім світом. Чи не був Він залишений усіма (Ін. 16:32), навіть і Отцем? (Мф. 27:46).

Скоро відкрилася незвичайність Христового вчення. З одного боку, я до болю усвідомлюю свою нікчемність; з іншого – прагну до Безначального. Молитва до Нього неухильно тримає дух перед обличчям Абсолюту, не абстрактного філософського порядку, як це було раніше для мене, а Живого й Особистого. Відкривається Христос, який зійшов у глибини пекла, а потім зійшов на небеса, що сидить “праворуч Отця”, що носить у собі всю повноту Буття. І Він – наш Шлях.

“Щасливі ми, Ізраїлю, що ми знаємо, що благоугодно Богу. Дерзай, народе мій…” (Вар. 4:4-5). А ми, християни, обдаровуємося Богом у безмірно більшій мірі, ніж усі пророки і праведники до пришестя Іісуса на Землю. Коли усвідомлюємо це, то в подяці вигукуємо: “Блаженні ми, Новий Ізраїль, освячений рід християн, бо Сам Господь благоволить з’єднуватися з нами настільки, що і Він, і ми – стаємо “єдино” (Ін. 17:21-23).

Саме так свідчить і сам Господь: “Ваші ж очі блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують, бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули” (Мф. 13:16-17). Апостол Петро писав: “пророкам же було відкрито, що не їм самим, а нам служило те, що нині проповідане тими, хто благовіствував вам Духом Святим, посланим з небес, у що бажають проникнути Ангели” (1Пет. 1:12). Павло ж стверджує, що Апостолам дано Духом Святим пізнання таємниці Христової, яка “не була провіщена людським синам минулих поколінь”; що йому була дана благодать сповіщати народам “едосліджуване багатство Христове”, усіх просвіщати благовістям Таємниці, від вічності таємниці, що від вічності була сокровенна в Бозі. Як і Ап. Петро, він вказує на таку велику глибину цієї таємниці, що навіть начальству і владі небесних безтілесних умів повинна була бути сповіщена через Церкву “різноманітна премудрість Божа, за предвічним визначенням, яке Він здійснив у Христі Іісусі, Господі нашому, в Котрому ми маємо дерзновіння і надійний доступ через віру в Нього” (Еф. 3; Євр. 11:39-40,12:22-24).

Природно нам потяг до Вищого блага, але хід до нього починається нашим сходженням у пекло. Апостол Павло, який покаявся, говорить про Христа: А «піднявшись» що означає, як не те, що Він і сходив раніше в пекельні місця землі? Хто зійшов, Той же і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все (Еф.4:9-10). І саме це є нашим шляхом після падіння.

У нашій свідомості ми сходимо в пекло, тому що відтоді, як нам відкривається образ предвічної Людини, ми гостріше переживаємо глибину нашого затьмарення. Велика скорбота вражає все наше єство. Позачасові страждання духу перевершують будь-яку фізичну хворобу. У молитві останнього напруження шукається допомога Зверху. Раби пристрастей, відірвані від Бога, волаємо з глибини: “Прийди і зціли мене від смерті, що опанувала мене… Прийди і вижени з мене всяку злість… Прийди і Сам ти звершуй у мені благаюче Тобі, бо я безсилий зробити хоч би що добре, бо я брань ненависної мені темряви”.

Гордість є і злість, і темрява. У ній корінь усіх гріхів. Господь почав Свою проповідь на Землі закликом до покаяння. Грецьке слово: μετάνοια означає – радикальна зміна нашого розумного підходу до всього життя, перехід від старого світобачення до бачення у “зворотній” іконографічній перспективі: через смиренність сходження до Всевишнього, бо через гордість ми зійшли в темряву непроглядну. Так починається наше покаяння, якому немає кінця на Землі: кінець – у досконалому уподібненні Христу-Богу, який вознісся до Отця; у досконалому богоподібному смиренні – завершення нашого обоження.

Коли Бог тягне нас, тоді молитва гіркого покаяння стає всепоглинаючою. В розумі і серці немає нічого, крім пекучої спраги знайти Святого святих Господа. І несподівано відбувається чудо: приходить те, про що не думав, про що не чув, що й на серці не спадало: у безодню нашої темряви проникає промінь нествореного Сонця (1Кор. 2:9). Чи можливо говорити про Світло цього Сонця? Воно, Світло, втішає душу властивим йому чином; воно втихомирює схвильоване серце; воно просвічує розум новим спогляданням. Душа, що досі вмирала, сприймає нетлінне життя.

Дух жадібно тягнеться до любові Отчої. Наш психосоматичний склад включається в цю молитву, але може послідувати за нею тільки до відомої, доступної йому межі. Коли жага наблизитися до Бога запалює наше серце, тоді молитва очищається від усього стороннього і зосереджено спрямовується до шуканого Господа. При цьому ми можемо загубити відчуття нашого тіла і світу речей, що нас оточує. Не можу сказати, як це відбувається, але знаю, що не всім було дано переступити цей поріг. Багато хто, досягнувши цієї межі, приходить у страх і відступає. Деякі ж, захоплені ходом молитви, не помічають нічого, і невідомим їм чином бувають “захоплені” в іншу сферу буття, забувши Землю. Рука Божа робить це з такою обережністю, що людина зовсім не вловлює самого моменту, подібно до того як це буває під час нормального засинання. Лише після повернення у звичайне світовідчуття здогадується вона, що дух її виходив зі звичайної форми нашого існування і з’єднувався з Богом. Після цієї події всі речі Землі сприймаються в їхній минущій крихкості. Душа ж усвідомлює сенс свого буття в тому, щоб бути з Богом, у Ньому, в Його вічності.

Читав я про один нещасний випадок на авіаційному заводі. Один інженер випробовував роботу одного реактивного мотора. Рухаючись навкруги пущеної машини, він, з необережності, потрапив у потік повітря, який захопив його і, відірвавши від землі, поніс у напрямку потужного двигуна. Асистент інженера, побачивши цю сцену, негайно зупинив мотор. Підбігши до колеги, що впав на підлогу, він знайшов його мертвим.

Той, хто шукає молитву, теж може бути захоплений її прагненням і опинитися вирваним із цього світу. Повернувшись, він також буває “мертвий” для пристрасних інтересів і матеріальних здобутків: він не буде шукати жодної кар’єри; він не надто засмучується, коли його відкидають, і не пишається тим, що його хвалили; він забуває про минуле, не приліплюється до сьогодення, не піклується про земне майбутнє. Нове життя, сповнене Світла, відкрилося йому і в ньому; дитячі розваги, що займають величезну кількість людей, перестають цікавити його. І якщо ми про якість життя судитимемо не за кількістю приємних психофізичних відчуттів, а за обсягом наших знань про космічні реальності, і насамперед – про Першу й Останню Істину, то зрозуміємо, що приховано за словами Христа: “Мій мир Я даю вам”, сказаними Апостолам усього лише за кілька годин перед Його смертю на хресті. Сутність Христового миру – у досконалому знанні Отця. Так само і з нами: якщо ми знаємо Вічну Істину, що лежить в основі всього буття, то всі наші тривоги зачіпатимуть тільки периферію нашого життя, всередині ж нас царюватиме мир Христовий. Ніяке тимчасове благополуччя не може дати нам справжнього миру, якщо ми перебуваємо в незнанні про Початок усіх начал.

Рідкісні душі мають достатню мужність, щоб зійти з втоптаної стежки широких мас і жити за заповідями Христа в цьому занепалому світі. З безсумнівної віри в Божество Іісуса природно народжується духовна мужність. Слідування Господу деяких довело до краю безодні, що несподівано розверзлася перед ними, без можливості відступу. Однак усім нам необхідно перейти, перенестися через неї (безодню), щоб досягти Божественної вічності. Але що, по суті, маю я у своєму розумі? Глибоку яму невідання, – тугу безнадійності засуджених на смерть, – владу над ними темряви віку цього (1Тим. 1:13-14; Бут. 2:17; Лк. 22:53). Для польоту над цією безоднею потрібна енергія благословенного відчаю; дія благодаті в нас набуває форми “рішучості”. Світло бачиться вдалині. Захоплені до нього невідомою силою, ми наважуємося кинутися в невідомість, закликавши Святе Ім’я Іісуса Христа, Бога Спасителя. І що ж? Замість того, щоб розбитися головою об сховані в темряві скелі, з’являється якась невидима рука, що бережливо тримає нас над прірвою. Без цієї дружньої руки Живого Бога жодна людина не може встояти в умовах тих буревіїв і мінливостей, які в подібні періоди обступають душу. Ми, із землі взяті, являємо собою якусь найменшу частину масивного тіла людства, з якого зовсім не просто вирватися, особливо в наш час, коли чи не весь всесвіт тримається під контролем влади. Не можна звернутися по допомогу до князів світу цього: за кожну їхню поблажливу послугу ми ризикуємо втратити нашу свободу (Ін. 14:30). Найкращий “ризик” – по-дитячому довіритися Промислу Божому в пошуках життя, де перше місце віддано Христу.

“Ви чули, що сказано древнім: не вбивай… А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду… Ви чули, що сказано древнім: не перелюбствуй. А Я кажу вам, що всякий, хто дивиться на жінку з похоттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму…, А Я кажу вам: не клянись зовсім…, А Я кажу вам: не противтеся злому… Ви чули, що сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас” (Мф. 5:21-44); “…хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить так людей, той найменшим буде названий в Царстві Небесному; а хто виконає і навчить, той великим буде названий в Царстві Небесному. Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне.” (Мф. 5:19-20).

Був на мені страх порушити заповіді Господні і таким чином загинути. У ті роки, тяжкі, але благословенні, “жити” за заповідями євангельськими в мені набувало образу ходіння канатом, натягнутим через безодню, що зв’язує два кінці її. Незабаром це перетворилося на бачення розіп’ятих рук Христа, що збирають во-єдино розбіжні горизонталі світу: розділені ворожнечею народи. Усе безмірно перевершувало мене, і я був “розіп’ятий” вченням Христа. У відповідь на відчайдушну молитву мені постало тіло Господа, що висить на хресті, подібне до чудесного мосту між Небом і Землею. Шлях християнина – розп’яття: “якщо хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною” (Лк. 9:23). Так зливаються в душі і тонка радість “пізнати шлях”, і чималий страх від безмірності завдання.

Неможливо розповісти словами про страшний привілей ходи таємничим канатом. Подібно до того, як ті, що пішли від нас в інший світ, не намагаються своїми явищами розповісти тим, хто перебуває у плоті, про ту велич, що розкривається перед ними в новому плані.

Поєднавши в Собі і Бога, і людину, Господь кличе нас слідувати за Ним. На цьому високому шляху дух наш, подолавши пристрасті, що тягнуть на дно, споглядає досі недоведені, неймовірні реальності Божественної сфери Буття. Подібно до того, як важке тіло, викинуте з меж земного тяжіння, потрапляє в умови “небесної механіки” і рухається з неможливою на Землі швидкістю, так і дух наш вступає в нескінченність “розумного” простору, пронизаного Світлом, яке свідчить про споконвічну Істину, і про наше безсмертя. Уму тоді даються споглядання виняткові за глибиною та обсягом.

Дотик любові Божої до серця – перший крок на березі небесного кінця безодні й нове, Зверху народження у вічності. Ця любов сприймається як Істина, як Світло, як Царство. Думка про смерть, про ворогів, про земне випадає зі свідомості, і у свободі від цих дух живе іншу форму буття.

Повернувшись у звичне світовідчуття, душа буває в печалі за втраченим: вона вважала за краще б не повертатися, хоча й не зовсім відійшло почуття любові Божої.

Христос дарував нам усе: Він відкрив нам найбільшу таємницю “Святої Трійці”, Він “показав нам Отця” (Ін. 14:8-9); через Нього ми одержали і в досвіді нашому пізнали Духа Святого, і ми можемо безпомилково судити про те, коли діє в нас саме Він, який походить від Отця, Третя Іпостась, а не якийсь інший дух, який ще недосвідченим може здатися “володарювальним”. Через Христа і в Ньому нам показано з надзвичайною конкретністю і Людину в її першообразі та богоподібності. І вже немає у нас нічого і нікого іншого, крім Нього, хто став би основою нашого буття, взятого і в межах земної відносності, і в Божественній Абсолютності. І слова Христа: “Всі, скільки їх приходило переді Мною, є злодії й розбійники” (Ін. 10:8) – звучать для нас у даному нам ясному розумінні їхньої правди. Але їх треба розуміти в тій самій перспективі, як ми живемо й інше положення: “І вороги людині – домашні її” (Мф. 10:36). Вони – “домашні” – люблять нас, і ми любимо їх; але нам не можна піти за ними, коли вони перешкоджають нам віддатися Богові. Остільки, оскільки вони відхиляють нас від єдиного істинного шляху, вони стають нашими “ворогами”, вони “є злодії й розбійники”.

Через життя за заповідями Євангелія ми поступово, щоправда – у болісному процесі, але отримуємо розв’язання багатьох одвічних проблем людства. Не дивуйтеся, це справді так: у Ньому спасіння кожної окремої особистості, – у Ньому спасіння об’єднаних в Ім’я Його груп, а також цілих народів і всього світу (Ін. 4:42; Мф. 12:21). Немає, і не може бути, такого становища, коли Він безсилий спасти. Говорячи так, ми зовсім не думаємо, що Він неодмінно вилікує ту чи іншу хворобу, визволить від будь-якого лиха, фізичного, морального чи матеріального, від ґвалтівників та й загалом від будь-чого іншого, що зазвичай вважається шкодою чи загибеллю. Хоча і це все в Його руках. Справжнє спасіння в тому, щоб за всіх обставин встояти в Його любові, як Він Сам дотримав заповідей Отця Свого, і перебуває в Його, Отця, любові (Ін. 15:10). Усі ми знаємо, через які випробування проходив Господь, особливо в останні дні перебування з нами. І, однак, перед самою смертю Він говорив Своїм учням: “Це сказав Я вам, щоб радість Моя у вас перебувала і радість ваша буде повна” (Ін. 15:11). І ще: “І сказав йому Іісус: істинно кажу тобі, сьогодні ж будеш зі Мною в раю” (Лк. 23:43).

Усяка любов проходить через випробування, і справжня дружба пізнається в біді. Коли любов – міцніша за смерть, тоді вона досконала. Після такої “проби”, необхідної для всіх нас без винятку, любов через смерть у земному плані перемагає смерть у вічності й робить людину здатною до “царства непохитного” (Євр. 12:28).

Подвиг християнина на початку зосереджується всередині самого себе; але у своєму завершенні він стає молитвою за весь світ, за всього Адама. Перший рух любові йде до Бога; другий – до ближнього. Як до Бога Отця любов втіленого Сина досягла своєї абсолютності, так і до людини Його любов іде “до кінця” (Ін. 15:10-15,13:1). І саме це заповідано нам.

Заповіді Христа по суті своїй суть самоодкровення Бога. Виражені в земних словах, вони здаються нам релятивними, але того, хто дотримується їх належним чином, вони ставлять на межу між відносним і безумовним, кінцевим і безмежним, детермінованим і самовладним. Дотримання цих ненасильницьких велінь далеко перевершує наші тварні сили. Необхідно, щоб Сам Він, Вседержитель, що відкрився нам, Своїм дієвим вселенням всередину нас підносив нас у притаманну Йому сферу безвідносної, ніким і нічим не зумовленої будови: “Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). Так говорить безроздільний Володар усього сущого (Мф. 28:18).

Божественне походження євангельських приписів виявляється ще й із того, що ті, хто зберігає їх, незалежно від рівня їхньої зовнішньої культури, сприймають Безначальну в серця свої: “славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти… відкрив те дітям” (Лк. 10:21). Апостолам, дітям у людській науці, Христос дав реальне знання Предвічної Істини (Ін. 17:3).

Хто пізнав Отця, що на небесах, у тому вже перебуває вічне життя: “…радійте тому, що імена ваші написані на небесах” (Лк. 10:20).

Жити по-християнськи неможливо; по-християнськи можна тільки вмирати, але смертю в земній формі нашого існування. Однак і це вмирання не-легке, не-просте: воно є ті ” вузькі врата “, той “вузька дорога”, які ведуть у життя, але які лише деякі знаходять (Мф. 7:13-14).

Благовістя Христа неймовірно перевершує все, що знає Земля. Як зцілити ту страшну хворобу, якою заразив ворог людини на зорі її появи у світ (Бут. 3:1-6)? Яким шляхом можливо дати людям пізнати, що та, до крайності незвичайна людина, – Євангельський Іісус Христос – є справді Безпочатковий Бог, Творець усього сущого, який відкрився Мойсею з Іменем “Аз Єсмь”? Хто зі “розсудливих” може дійти до такого божевілля, щоб визнати Богом – людину, яка помирає на хресті посеред злочинців?.. Але що сказати? Ті, які не можуть повірити в Божество Христа, ніяким іншим способом не досягнуть їхнього власного обоження. Вірувати здатні – або діти, чисті серцем, або ті, хто носить у собі, за всієї свідомості свого падіння і нікчемності, інтуїцію про свою рідність із Богом. Вірять у Христа ті, що вірять у своє обоження. Від піднесеного або приниженого поняття про Людину залежить віра і невіра. Для віруючого хресна смерть Іісуса, тобто, як і за що Він був розп’ятий, є найсильнішим свідченням на Його, Христа, користь. Дивіться, як сприйняв це Павло, раніше гонитель. “Христос послав мене… благовістити, не в премудрості слова, щоб не скасувати “хреста Христового”. Бо слово про хрест для тих, хто гине, безумство є, а для нас, хто спасаємось,– сила Божа… Бо написано: погублю мудрість мудреців, і розум розумних відкину…”

“Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство? Бо коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то благоугодно було Богові безумством проповіді спасти віруючих. Бо й іудеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрості; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство,для самих же покликаних… Христа, Божу силу і Божу премудрість. бо немудре Боже мудріше людей, і немічне Боже сильніше людей… Мудрість же ми проповідуємо між досконалими, але мудрість не віку цього… а проповідуємо премудрість Божу, таємну, приховану, яку призначив Бог раніше віків для слави нашої, якої ніхто з князів віку цього не пізнав… Нам же Бог відкрив це Духом Своїм… ми ж прийняли… Духа від Бога, щоб знати дароване нам від Бога” (1Кор. 1:17-25,2:6-12).

Ми падаэмо духом, але Христос говорить нам: “мужайтесь: Я переміг світ” (Ін. 16:33). Якщо Він “переміг “світ” (грецькою “космос”), то це означає, що Він і як людина став вищим за творіння, надсвітовим. І кожен, хто вірує в Нього, хто перемагає в подвигу покаяння “закон гріха”, що діє в нас (Рим. 7:23), стає, подібно до Христа, надсвітовим (надкосмічним).

“Отче… які Ти дав Мені… і славу Мою, яку Ти дав Мені… Я передав їм… Отче! котрих Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою, яку Ти дав Мені, тому що полюбив Мене раніше створення світу” (Ін. 17:8,24).

Щоб споглядати цю славу, необхідно й самому бути в цій славі. Щоб розуміти хоча б частково: “Хто є Цей?” (Мф. 21:10), неодмінно потрібно уподібнитися Йому через перебування в дусі заповідей Його. Хто не пішов за Ним із цілковитою вірою, хто не полюбив Його всім серцем і всім розумом, і тому не дотримувався слова Його, нехай не наважується у своєму недоумкуватості судити Його, ні про Нього (1Кор. 2:14). Нехай мовчання його буде чесним, бо немає в нього жодних даних для судження про Сина Божого і Слово Отче. Якщо в галузі науки або мистецтва, щоб гідно оцінити геній артиста або вченого, потрібно бути не надто далеко від нього; те ж саме і в сфері Духа. Але хто побудував життя своє2 вчення Його, як на скелі (Мф. 7:24-29), той поступово дійде до розуміння: “Хто є Цей”.

Христос сказав: “ніхто не знає Сина, крім Отця; і Отця ніхто не знає, крім Сина, і кому Син хоче відкрити” (Мф. 11:27). Значить знаходяться такі, яким Він відкриває: “Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не покличе його”. Отже – притягає; “ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 6:44,14:6). Із цього видно, що “приходять” до Отця через Нього.

Людина воістину велика таємниця. Створювана з нікчемності, вона підноситься до повноти нетварного Буття. Бог так полюбив людину, що віддається їй без міри, без меж. Як Бог перевершує все, що є в космічній реальності, так і людина, обожнена через вселення в неї Духа Святого, дорогоцінніша за всі галактики. Саме ця свідомість притаманна християнину, і поза нею він не може поводитися “гідно покликанню, до якого ви покликані” (Еф.4:1).

Чи не є подібне дерзання непомірною гордістю? Звісно, ні, якщо ми наслідуватимемо приклад Христа: “Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам” (Ін. 13:15). Якщо будемо наслідувати Апостолів і Отців наших: “Будьте послідовниками мені, як я Христу” (1Кор. 11:1).

У 16-й главі Євангелія від Мафея знаходимо цілісне вчення про це.

“…Іісус прийшов в країни Кесарії Филипової, то запитував учнів Своїх: за кого люди вважають Мене, Сина Людського? Вони сказали: одні за Іоанна Хрестителя, другі за Іллю, інші ж за Ієремію, або за одного з пророків. Він говорить їм: а ви за кого Мене вважаєте? Симон же Петро, відповідаючи, сказав: Ти – Христос, Син Бога Живого. Тоді Іісус сказав йому у відповідь: блаженний ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Котрий є на небесах; і Я кажу тобі: ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її; і дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах. Тоді Іісус наказав учням Своїм, щоб нікому не говорили, що Він є Христос. З того часу Іісус почав відкривати Своїм учням, що Йому належить іти до Ієрусалима і багато постраждати від старійшин і первосвященників і книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. І, відкликавши Його, Петро почав перечити Йому: будь милостивий до Себе, Господи! хай, не буде цього з Тобою! Він же, обернувшись, сказав Петрові: відійди від Мене, сатана! ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське. Тоді Іісус сказав учням Своїм: якщо хто хоче йти за Мною, зречись себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною, бо хто хоче душу свою зберегти, той загубить її, а хто загубить душу свою заради Мене, той знайде її; яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? або який дасть викуп людина за душу свою? бо прийде Син Людський у славі Отця Свого з Ангелами Своїми і тоді воздасть кожному по ділах його. Істинно кажу вам: є деякі з тих, що стоять тут, які не вкусять смерті, як уже побачать Сина Людського, грядущого в Царстві Своїм” (Мф. 16:13-28).

У цьому євангельському відрізку нам дано найсуттєвіші моменти одкровення про ” вузькі ворота і вузьку дорогу, що ведуть у життя”. Коли багато хто з народу почав вважати Христа великим пророком, а Апостоли – “Сином Бога Живого”, тоді Він “почав відкривати учням” про страждання, що чекали на Нього, і смерть. На “людське” почуття Петра Господь дав рішучу відповідь: “відійди від Мене”, і продовжив вчення про необхідність хреста для всіх послідовників Його; доходить при цьому до крайніх ідей: щоб спасти душу для вічності у Царстві, треба згубити її в плані земних інтересів. Гідність душі настільки велика, що якщо ціною придбання всього світу, буде заподіяна їй шкода в плані Божому, то і всі блага Землі не покриють понесеного духовного “збитку”. Свою Церкву, непоборну пеклом, Він будує на сповіданні Його Божества. Якщо забрати від Нього повноту Божественності, то і ні Церква, і ніхто взагалі не може перемогти ні світу, ні пекла.

І знову ми чуємо слова про Його безпочаткову велич і владу, які будуть явлені деяким із тих, хто стояв у той час там. Останнє сталося на Фаворі, де Христос молився про Свій “вихід” на суд і смерть (Лк. 9:31); де нетварне Світло Духа Святого осяяло Апостолів, і вони побачили Мойсея та Іллю, як служителів Господа, і почули незбагненний голос Отця, який свідчив про передвічне Синівство Іісуса.

За короткий термін і Слава безмежна, і сходження в пекло. І “це є шлях для християн”: вони себе засуджують на муки, а у відповідь сприймають дар милосердя Отчого, для якого немає адекватних епітетів. Так у багатстві своєму “достаток” принесеного нам життя Христом (Ін. 10:10): воно, Христове життя, охоплює і пекло, і Царство; воно поєднує в собі і граничне страждання, і найвище блаженство. Воно творить маленьку людину великою, універсальною, богоподібною в усьому… На жаль, “мало хто знаходить його” (Мф. 7:14).

Дари Отця перевершують нашу міру понести їх. Коли незліченна сила виходить на людину, тоді, можливо, приступить до неї той, хто впав у пароксизмі своєї гордості. Як уникнути нам падіння цього? Знову і в цьому вчить нас приклад Христа, спокушуваного в пустелі. Ми ж згадуємо ще й слова Його: “І ти, Капернауме, що піднісся до неба, спадеш до пекла” (Мф. 11:23).

Щоб ясніше намалювати картину нашого християнського шляху, подібно до Отців вдамося до методу аналогій. Коли ми дивимося на вікове дерево, що високо до хмар підносить свою крону, то ми знаємо, що сила коріння його, яке йде в глибину, повинна відповідати масиву дерева. Якби коріння не проникало б у темні надра землі, можливо, настільки ж глибоко, наскільки піднесена крона; якби маса коріння і міцність його не відповідали об’єму й вазі видимої частини дерева, то не могло б воно ані годувати дерево, ані втримати його, коли воно стоїть, – і малий вітер повалив би його. Так і в духовному житті людини. Якщо ми усвідомлюємо велич покликання нашого у Христі, тобто нашого обрання в предвічній Раді Божій для усиновлення, і це ще перед створенням світу, то звідси ми не підносимось у гордості, але справді упокорюємось. Рух униз, у темряву непроглядну, необхідний усім нам, щоб устояти в справді християнському дусі. Виражається він у постійній пам’яті про нашу споконвічну нікчемність, через найжорстокіший осуд себе за все. І чим глибше сходить людина у своєму самоосуді, тим більше підносить її Бог. “Кажу вам… хто підносить сам себе, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться” (Лк. 18:14).

Чимало людей, які не пізнали досвідом благотворних дій молитви, не знають, що через неї (молитву) духу людини розкривається світ невимовної величі: і похмурі глибини пекла, і світлоносні сфери небес. Без віри у воскресіння чи не всяке страждання стає тупим: позбавленим сенсу; воно здатне приборкувати непокірну душу, але не виліковує її від схованої на дні душі гордості; воно збагачує досвід життєвий, але без молитви не підносить душу до безпристрасності; поступово вбиває й тіло, й серце, й розум, без того, щоб вони удосконалилися в пізнанні Бога. Коли ж доторкнеться до душі Світло вишнього світу, тоді все змінюється: завмирають земні пристрасті, і дух сходить до споглядання Вічного. Обдарована цим благословенням, людина всяке земне становище (соціальне, матеріальне і навіть наукове) сприймає як “тимчасовий аксесуар”, і зовсім не дбає про свою земну кар’єру. І якщо утримується в смиренному про себе пізнанні, то буде дано йому ще більше пізнання про таємниці майбутнього віку.

З’єднуючись через молитву з Христом, людина внутрішньо, у серці та умі, отримує сповіщення, що у вічності весь зміст боголюдського буття буде дано їй у невід’ємне надбання. Через це всяке добре діло, здійснене кимось, вже звідси починає тішити її радістю про загальне спасіння (Лк. 15:31-32). Слава брата буде і його славою. Бачити обличчя, прославлені Божественним Світлом, – солодко; і чим сильніше їхнє осяяння, тим прекрасніше бачення. Прийдешнє Царство святих полягає в достатку любові, передчуття якої дається Богом ще звідси. Любов Божа – охоплює і пекло. І ми знаємо тепер, що наше сходження в пекло протягом цього життя – є вірний шлях до досконалості.

Перемога над пеклом має два періоди: перший – подолання його темряви всередині нас самих; другий – є притаманна Божеству жаліслива любов до всього створіння. Так, ця любов наповнює весь тварний світ, і Духом Святим вона повідомляється спасенним людям. Вічність – не має “протяжності”, але містить у собі всі протяжності віків; вічність безпросторово містить у собі всі простори світобудови.

Наш земний досвід не досягає абсолютної повноти. Але це не применшує його достовірності. Ап. Павло так говорить про цю святу подію: “Любов ніколи не перестає, хоч і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання зникне. Бо ми частково знаємо і частково пророкуємо; коли ж настане досконале, тоді часткове припиниться… Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, здогадно, тоді ж лицем до лиця; тепер я знаю частково, а тоді пізнаю (досконало), подібно, як я і пізнаний (Богом). А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але більша з них любов” (1Кор. 13:8-13).

Знання шляху зберігає нас живими навіть у пеклі, але це не робить наші страждання “уявними”: ми болісно живемо убивчу темряву пристрастей, притаманну усім спадкоємцям Адама грішного, але не стаємо жертвами пекельного полум’я: “Тримай розум твій у пеклі, і не впадай у відчай”. Не слід надмірно лякатися цього занурення в темряву, бо поза цим, після падіння, недосяжна повнота пізнання.

Хоч би як процвітала людина в тій чи іншій науковій сфері, вона ніколи не повинна забувати “елементарних”, тобто основних положень своєї науки; так і ми, поки це тіло, твердо тримаємося того методу, якого нас навчили і Отці наші, і дія Духа Божого: незвільнені від слідів закону гріховного, що діє в нас, ми з гнівом, із ненавистю до самих себе засуджуємо себе на згоряння в темряві безпросвітній, бо немає іншого вогню, який загасив би в нас дію пристрастей. І що ж? Коли сумна молитва обпікає наше нутро, і серце знемагає у своєму терпінні, тоді несподівано приходить прохолода небесної втіхи. Коли відчуття нашої тлінності занурює дух наш у безнадійність, тоді раптом сходить на нас нова сила згори й наділяє нас нетлінням (1Кор. 15:54). Коли темрява, що згустилася, пригнічує жахом нашу душу, тоді нез’ясовним чином дивовижне Світло глибоку ніч перетворює на ясний день, підносить нас на висоту і, як синів, вводить у Дім Отця.

Як пояснити ці контрасти? Чому наше гнівне самоосудження виправдовує нас перед Богом? Чи не тому, що в цій свідомості всеподавляючої сили гріха, який нас опановує, є справжня буттєва правда? Таке покаяння, що йде до витоків всесвітньої трагедії, (Бут. 3) відкриває всередині нас “місце” для пришестя в нас Духа Святого, Духа Істини, Який вводить нас оновленими у світлоносне Царство.

Які дивовижні шляхи Божі! Сама людина не може їх винайти, але Дух, що виходить від Бога, Своїм явленням висвітлює перед нами цей чудовий доступ до вічного спасіння.

“Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене… Він… наставить вас на всяку істину” (Ін. 15:26,16:13).

Неможливо не співати гімну Богові, коли вийдеш із полум’я покаяння, яке незримо переплавило нас для нового способу буття, спаливши все, що обтяжувало нас, як нудний тягар. Як і хто буде описувати стояння в цьому полум’ї? Як і кому можна запропонувати цей досвід? Побажати всім і кожному сходження до Божественного Буття – природно; але хто стерпить пекельні муки, уникнувши останнього відчаю? Звернення на мене самого, засудженого на життя в страшному для історії Землі столітті, схиляє мій ум до переконання, що для дуже багатьох сучасників, б.м., і немає іншого шляху.

Я вже не раз наважувався висловити мій досвід: молитва тотального покаяння перед Творцем нашим проходить крізь усі духовні випробування, можливі для створених “за образом Бога” істот. “Образ і подоба” людини Господу – ясно говорить, що кожен із нас може стати ” господарем” не інакше, як якщо переможе, звісно, не своєю силою, але вірою в Христа (1Ін. 5:4-5), усе, що населяє цей видимий і умом зрозумілий космос (Ін. 16:33). У книзі Іова (Йов. 1:7) читаємо: “І сказав Господь до сатани: Звідки ти йдеш? А сатана відповів Господеві й сказав: Я мандрував по землі та й перейшов її”. У Святому Письмі часто під небом мається на увазі Божественна сфера, а піднебесна – (Еф. 6:12) є тварний світ… немає такого місця на Землі, ні в усьому космосі, де б можливо було уникнути зустрічі з дияволом. І якщо цей останній контролює не тільки наш всесвіт, а й увесь інший світ, як “князь світу цього”, то де б ми не опинилися “місцево” або духовно, він прийде нас випробовувати. Блаженний Старець Силуан під час бесіди про цей предмет сказав: ” Ум з умом бореться… наш ум – з умом ворога…”. Навіть до Христа, що був у пустелі, він приступив, спокушаючи Його (Мф. 4:1-11; Лк. 4:4-14). Але перед молитвою Своєю в Гефсиманії Господь сказав Своїм учням: “… йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30). Що ж власне я намагаюся сказати? Та те, що на всіх рівнях нашого сходження до Бога ворог буде переслідувати нас і спокушати. І коли ми сильно хворіємо в усіх планах нашого єства або віддамося гордій про себе думці, він намагається нас відвернути від Бога.

Якщо не перераховувати всіх форм мук, що випадають на долю подвижника Христова, що втім і неможливо, а тільки навести деякі з борень з ” умом ворога”, то не без страху зупинюся на небагатьох з них. У десятому розділі книги про Старця Силуана я написав таке:

“Людині з Богом не завжди легко. У період відібрання благодаті, який зазвичай вельми тривалий, Бог іноді може представлятися душі нещадним мучителем. Не досягаючи милості Божої, незважаючи на гранично доступний для неї подвиг і працю, людина страждає настільки тяжко, що якби було можливо, відмовилася б узагалі від усякого буття…

У чому ж її страждання? Відповісти на це запитання – завдання нелегке.

Випробувавши Бога, пізнавши життя у світлі Лиця Його, душа вже ні в чому у світі не знаходить собі ні спокою, ні задоволення, і ні на чому не може зупинитися; і водночас, усе, крім Бога, оточує її. Усе, що пізнала вона як зло, як темряву, усяка демонічна дія охоплює її; і мучительство пристрастей часом доходить до останнього напруження; а Бог немовби відвернувся від людини і не прислухається до жодних закликів її. Як безпомічна істота повисає вона над страшною безоднею, і кричить до Бога про допомогу, але всі крики залишаються не почутими. Богу ніби байдуже до всіх його страждань… Душа усвідомлює правду суду Божого, але страждання її від цього не зменшуються. Не уявою, але справді занурюючись у затінок смертний і не знаходячи з собою Бога, якого кличе день і ніч, душа страждає нестерпно. (Такі дні богооставленості особливо обирає ворог). Постає питання: навіщо ж усе це?…

Під час самого випробування душа не може сприйняти його як прояв милосердя Божого; як “довіру” Бога до неї, як бажання Бога долучити людину до святості й повноти буття в Собі. Душа знає тільки одне: Бог залишив її після того, як явив їй Своє Світло, і тим безмірно помножив її страждання. І коли знесилена вкрай, вона не бачить Бога, що схиляється до неї Своїм милосердям, тоді приходять “такі думки і почуття, про які зберігається мовчання”.

Ось, переді мною проблема: чи довіритися зрілості наших сучасників і говорити з ними, як зі спраглими справжнього слова про досконалість, чи пощадити їхню дитячу неміч? Прошу кожного читача цих сторінок молитися за мене, щоб не принести замість користі шкоду будь-яким душам.

Ворог у таких випадках збуджує душу до бунту проти Бога. Він, ворог, має від часу падіння владу проникати в саму глибину нашу, і там починає звинувачувати Бога у всіх муках світу, бо “Він” створив його, цей світ. Нерозуміння стає подібним до тюремних кайданів; і серце, і ум обурюються. Спокусник намагається штовхнути людину на крайнощі: робити все протилежне Богові.

Зупинюся на цьому. Деякі з ворожих дій можна вподібнити до їдких рідин на слизову оболонку; інші – до пронизливого холодного або пекучого вітру; часом, однак, ми буваємо начебто захищені від усіх вітрів і з нашого сховища бачимо лише гнані хмари, хиткі гілки дерев, і це дає нам змогу зробити висновок, що вітри минають, що вони сильні, та все ж таки не досягають нас. Ми тоді як вільні спостерігачі стежимо за думками, які носяться в атмосфері, що нас оточує; але вони не мають влади над нами. І так буває тільки з тими, які пізнали дію благодаті; всередині яких закинуте божественне насіння. А недосвідчені схожі на профанів, які прийшли до виставкової зали або музею і не знають, який твір носить на собі відбиток вищого генія, а який – посередній і не вартий уваги. Часто їхня перевага на боці останніх нікчем.

“Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф.6:12). Усі ці духи “злоби піднебесної” стрімко атакують пом’якшене покаянням серце і пробуджений стоянням перед Богом ум. Вони, ці духи, нахабно проникають всередину нас і діють там у такий спосіб, що в нас складається враження, ніби принесені нам ворогами думки й почуття властиві нам самим. Дійсно, після падіння ми носимо в собі деякі співзвуччя демонічним навіюванням. Через це порив покаяння досягає такої сили, що дух наш виходить із форм світу цього в умну безмежність, і “там” єдиний перед Єдиним стоїть у своїй наготі, без слів отримуючи пізнання про характер падіння нашого і про вічність Божу.

Павел, колишній гонитель Церкви і вбивця віруючих, мав у чому каятися. Гадаю, не безвідповідально, що результат або екстаз його стався в кидку відчайдушного покаяння. Сам він так пише про цю подію: “Знаю чоловіка у Христі, який… в тілі – не знаю, чи без тіла – не знаю: Бог ві дає узятий був до третього неба… в рай і чув невимовні слова, яких людині не можна переказати” (2Кор. 12:2,4). Він же до Римлян писав так: “Хто відлучить нас від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч? як написано: за Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець (приречених) на заколення. Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас. Бо я впевнений, що ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інше яке творіння не може відлучити нас від любові Божої в Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:35-39).

Неважко зрозуміти, що Павел бував у вогні таких випробувань, які вилилися в наведених словах його. У книзі про Старця Силуана я, на підставі досвіду сучасних аскетів, доклав деякі пояснення до слів великого Апостола. Я написав:

“Від любові Божої відривають подвижника протести розуму… який не може вмістити або прийняти закон Христового Духа, який розуму видається ” безумством” (1Кор. 2:14). У хвилини богооставленості ці протести можуть набувати надзвичайної сили…

Від любові Божої відриватимуть подвижника: інколи бажання життя, інколи страх смерті; інколи поклики до насолод, інколи хвороби або голод, або гоніння та інші страждання; інколи висота або світло якихось інших одкровень; інколи глибина та велич якихось інших збагнень; інколи велич якихось інших володінь, або широта якихось інших можливостей; інколи видіння ангелів та інших небесних істот, інколи насильства страшних темних сил.

З великою підставою можна стверджувати, що на шляху до здобуття Божої вічності християнин зустріне всю низку можливих спокус і випробувань, так що… всі шляхи людські відомі будуть християнинові, в той час як його шляхи сховані від чужих поглядів” (1Кор. 2:15-16).

Я знаю, що я ніщо. Але за всієї моєї нікчемності мій біль, моє страждання не здаються мені негідними уваги. І Господь, який дав нам заповідь: “Дивіться, не зневажайте жодного з малих цих” (Мф. 18:10), не знехтував моїм голосінням, “вислухав, і від усіх його бід його визволив” (Пс. 33:7). У моїх безумних молитвах я бував нестриманим, навіть дерзким, але Він відповідав тихо і лагідно, не принижуючи мого невігластва. Я, молячись, чекав відповіді і водночас не смів сподіватися на неї. Понад мої очікування – Він прийшов. Особливо несподіваним був образ Його явлення. Вороги відступили. Він переміг їх, і мене. Дивно: вперше я пізнав невимовну радість від того, що я переможений.

Бог незбагненно великий. Ми чуємо і читаємо слова про Його велич, але зовсім інше жити її, цю велич. Ніхто і ніщо не може якось применшити Його безпочаткового Господства, але Сам Він применшує Себе також у незбагненній нами мірі: у нашій слабкій плоті він досяг абсолютності. Тепер я знаю з досвіду мого життя: Він жадає нашої досконалості. Дозволяючи нам тяжку боротьбу з ворогом і з нами самими в нашому падінні, Він хоче побачити нас переможцями. Якщо ми не відступимо від нього навіть у найбільш повному приниженні нашому від ворогів, то Він неодмінно приходить. Перемагає – Він, а не ми. Але перемога буде приписана нам, тому що ми страждали.

Немає в природі абсолютно ідентичних повторень. Тим більше немає їх і в бутті розумних істот. Кожна людина має серце, створене Богом “кожного з них” (Пс. 32:15). Воно є серцем даної особи-іпостасі, і як таке – неповторне. У своєму кінцевому завершенні кожна особистість отримає і кінцеве на всі віки “ім’я”, відоме тільки Богу і самій людині, носію цього “імені” (Одкр. 2:17). Таким чином хоча і буде життя всіх спасенних – “єдине”, як Єдине Царство Святої Трійці (Ін. 17:11,21-22), але персональне начало залишиться незведеним ні на кого іншого.

Якщо ці дані Одкровення вірні, то з’явиться зрозумілим і те положення, що немає і не може бути єдиної для всіх системи, програми або послідовності зростання. Але це не означає, що ніде немає і загальних основ. Так спостерігається одне майже незмінно повторюване явище в порядку духовного життя нашого; не в деталях, а в принципі, а саме: під час свого навернення до Бога людина отримує благодать, яка супроводжує її, просвічує її, навчаючи багатьох тайн потаємного в Бозі життя. Потім “неминуче” благодать відійде від неї, в усякому разі у своїй “відчутній” силі, і Бог чекатиме відповіді на вилитий Ним дар. Це випробування вірності має подвійний сенс: один – необхідний для нас – проявити нашу свободу і наш розум; виховати і довести, якщо можливо, до досконалості дар свободи для самовизначення нашого у сфері вічності. Інший – дати Отцеві нашому Небесному можливість “все”, що Він має (Лк. 15:31), передати нам у вічне користування, бо всякий дар згори освоюється нами неодмінно в стражданні. Після того, як виявлена нами непохитна вірність, знову приходить Бог і вселяється назавжди в людину, яка стала “здатною вміщати Вогонь любові Отчої” (Ін. 14:23; Лк. 16:10-12).

Отже, хоча й немає загальних рецептів для життя в Бозі, але є деякі основні положення, які ми повинні мати в нашій свідомості, щоб шлях наш ми здійснювали з розумом, – щоб не стали ми жертвою незнання шляхів спасіння.

“Боже, Спасителю наш, не сховай від мене таємниці шляхів спасіння Твого”.

Для християнина, як ми його розуміємо, шлях до Отця лежить тільки через Сина. “Усе, що має Отець, Мо” (Ін. 16:15). У предвічному народженні Сина, Отець вилив у Нього всю повноту свого Буття. Тому Син в усьому дорівнює Отцю: Він вичерпна повнота виявлення Отця; Він Його (Отця) життя, сила, могутність, влада, царство, сила, мудрість, всезнання, творчість, любов… “Той, хто бачив Сина, той бачив Отця” (Ін. 14:9). “Хто ненавидить Сина, той ненавидить і Отця” (Ін. 15:23). “Віруючий в Сина має життя вічне, а невіруючий в Сина не побачить життя, а гнів Божий перебуває на ньому” (Ін. 3:36).

Духом Святим, що від Отця походить і в Сині спочиває, пізнається Син у Його (Сина) Божестві та в сприйнятому ним людстві. У тому ж Дусі – живемо ми Отця.

Кожне слово Христа є істина, що не підлягає людському судженню. Всюди ми маємо свідчення про Його, Сина і Слова Отчого, єдиність. І Сам Він підкреслює це категоричним чином: “Всі, скільки їх приходило переді Мною, є злодії й розбійники” (Ін. 10:8). І щодо тих, хто мав і має ще з’явитися після пришестя Христа – Він сказав: “Бережіться, щоб хто не спокусив вас, бо багато прийдуть під іменем Моїм, і будуть казати: «я Христос»3, і багатьох спокусять”… Тоді, якщо хто скаже вам: «ось, тут Христос», або «там», – не вірте. Бо встануть лжехристи і лжепророки і покажуть великі знамення і чудеса, щоб звабити, якщо можливо, і вибраних. Ось, Я наперед сказав вам. Отже, коли скажуть вам: «ось, Він у пустині»,– не виходьте; «ось, Він у потайних кімнатах»,– не вірте; бо, як блискавка виходить зі сходу і видно її навіть до заходу, так буде пришестя Сина Людського” (Мф. 24:4-5,23-27). Не може бути сумнівів, що Господь відсторонюється від усіх інших, уявних “вчителів людства”: “один у вас Учитель – Христос; усі ж ви – браття;” (Мф. 23:8).

Історія знає про багато спроб поставити Христа в один ряд з іншими вчителями, пророками і засновниками релігій; такі спроби примножилися в наші дні; доводиться очікувати і в майбутньому. Усі вони сходяться в одному: відмові прийняти споконвічне Божество Христа і, отже, визнати Його абсолютний авторитет, як це зробив Перший Вселенський Собор (325).

Світло безпочаткове повідомлене нам через втілення Отчого Логоса. Там, де відкинута “велика благочестя тайна” (1Тим. 3:16) ця, там не доводиться чекати пізнання Істини. У християнстві поєднуються і гранична конкретність, і кінцева незбагненність Бога. Ми їмо Тіло Бога, що втілився, і п’ємо Кров Його: “ми стаємо членами Тіла Його” (Еф.5:30). У спілкуванні слова Його – наш тварний розум зливається з предвічним Божественним Розумом. І разом з тим: “Бога ніхто ніколи не бачив” (1Ін. 4:12). Цар царюючих і Господь господствуючих… живе у неприступному світлі, Котрого ніхто з людей не бачив і бачити не може” (1Тим. 6:15-16).

Бога, який в сутності Своїй вищий за всяке поняття, всяке ім’я або образ, Церква Христова знає у своєму віковому досвіді. І Отці наші, через досвід крайньої для людини можливості, стали причасниками цього пізнання, залишеного ними нам у спадщину дорогоцінну, невід’ємну (Лк. 10:42). Смиренний Бог наш не зневажає нашої нікчемності і не відмовив у блаженстві знати Його в міру благовоління Його до людини (Мф. 11:27).

Наш шлях до пізнання Бога лежить не через книгу, а через віру слову Христа; віра ця зводить ум наш у серце, охоплене полум’ям любові до Христа. Ми сходимо в бездонність цього океану, яким є серце людини. Ми знаємо труд цього занурення: воно зумовлене тяжкістю страждань. Там на дні рука Божа ніжно обіймає нас і підносить на небо. Утім, і на небо підйом можливий, якщо на те є енергія болю любові.

У цій книзі я часто говорю про “біль”, і часто приходить мені острах, що не всі коректно зрозуміють цей аскетичний термін. Той біль, про який я пишу, є лейтмотив мого в Бозі життя. Я не можу про нього забути. Він зовсім не схожий на фізичні або психічні болі, хоча нерідко захоплює і цей нижній план. Це є біль любові Божої, яка вириває того, хто молиться, зі світу цього, зводячи його в інший світ. Чим сильніший цей духовний біль, тим потужніша тяга до Бога; чим динамічніше наше занурення в глибини безмежного океану страждань, тим вірнішим є сходження нашого духу на небо. Коли ж він, дух, піднесений у світлоносну сферу небес, тоді біль перетворюється на також нестерпну радість торжествуючої любові. Знову те саме по суті положення: крайнє страждання зливається воєдино з граничною радістю. Саме це розтягнення характерне тому, хто кається. Духом Святим його ставлять на непередбачувані рубежі, де він отримує якийсь зачаток Божественної універсальності. Придивіться до Христа: як Він жив в умовах Землі після падіння Адама. У Ньому поєднувалася Божественна могутність із немічною плоттю. З нами відбувається щось подібне: “Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі” (Флп. 4:13). Що Господь має за сутнісним Божеством, то люди мають за благодаттю. І той, хто подібний до Христа у своїх земних проявах, той природно подібний до Нього і в плані Божественному.

Духовні страждання – реальність невагома і більшості незрима. Любов Божа породжує всередині нас цілу гаму різноманітних мук духу, про які слід говорити як про вишеприродні, метафізичні. Зовні такі страждальці можуть перебувати в умовах не гірших за ті, що є в інших людей, але душа їхня не задовольняється жодним багатством, жодною розкішшю, жодними привілеями і владою, ані навіть славою у світі цьому. У своєму потязі до Бога безпочаткового з тісноти теперішньої даності страждає душа, яка відчула подих Духа Святого. Скорбота її (душі) гостріша, ніж у матерів, які плачуть над померлими дітьми.

Перше слово Господа, після виходу Його з пустелі, було: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” (Мф. 4:17). Він Сам і є це Царство. І ось, ми, люди, бачимо Його: Він став перед нами так близько, що можна було не тільки бачити, а й “торкати руками” (1Ін. 1:1). І коли ” дотиковий” образ предвічного Бога у величі Своєї любові вразить нашу душу, то остання ніколи не може забути про це чудо. “Царство Небесне подібне до купця, який шукає добрі перла, і, знайшовши одну коштовну перлину, пішов і продав усе, що мав, і купив її” (Мф. 13:45-46). У цих притчах Господь говорить про те, що я зараз маю на увазі. Побачивши духом Красу Бога, людина вже все, що й має в межах Землі, залишає, щоб здобути той “скарб”, ту “перлину”.

Коли Дух Святий являє духу нашому у Світлі нествореному Божу дійсність, тоді душа потребує знайти мужність повірити даному баченню: воно безмірно перевершує все, що ми знаємо в повсякденному житті. Той, хто пережив цей стан, може якось зрозуміти коливання Святої Діви Марії під час благовістя Архангела Гавриїла. І тільки тоді Їй було відкрито і ті страждання, з якими пов’язане Її служіння світові, – “Марія сказала: Я – Раба Господня; хай буде Мені по слову твоєму. І відійшов від Неї Ангел. Вставши ж Марія у дні ці, з поспіхом пішла до нагірньої країни, в місто Іудине, і увійшла в дім Захарії, і привітала Єлисавету. Коли почула Єлисавета привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її, і сповнилася Єлисавета Духа Святого. І вигукнула… благословенна Ти між жонами, і благословенний плід утроби Твоєї! І звідки це мені, що Мати Господа мого прийшла до мене?… Блаженна, Яка увірувала, бо збудеться сказане Їй від Господа. І сказала Марія: величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасові Моєму” (Лк. 1:38-47). “…побачивши Його, поклонилися Йому, а деякі засумнівались”, бо те, що відбувалося, перевершувало міру людини” (Мф. 28:17), також: (Лк. 2:35; Мф. 20:22; Діян. 9:15-16).

Світло нетварне спочатку відкриває нам наш стан, який жахливий; і ми сходимо в нашій свідомості в пекло нашого пекла і бачимо себе в нашому приниженні, як ми є. Але коли Світло приходить вже в інший спосіб, у славі, тоді душа, що смирилася, потребує, щоб Сам Бог взяв її в руки Свої і дав їй силу понести невимовний дар.

Гріх починається насолодою, а закінчується трагічною загибеллю. Спасіння від влади гріха над нами починається болючим покаянням, але кінець його – “благе торжество”. Не раз я чув від людей нашого часу: “готовий прийняти релігію, якщо вона дає мені радість”. Але вони думають про радість із самого початку їхньої віри, що не завжди можливо. І ті ж самі люди справді понесуть величезну працю, щоб створити для себе базу в боротьбі за насущний хліб або за деякі привілеї. Ще більший подвиг необхідний для артистів, щоб удосконалитися в обраному ними роді мистецтва. Нерідко навіть усе своє життя поети й живописці, письменники й музиканти легко йдуть на всякі позбавлення через любов до мистецтва. Так і ще більше з радістю терплять усі ті, кому дано було переважно доторкнутися до небесного полум’я.

Візьмемо вчення Христа: “Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне”. Уже тепер блаженні вони, чи тільки в прийдешньому Царстві? “Блаженні голодні і спраглі на правду… блаженні милосердні… чисті серцем… миротворці… блаженні гнані за правду… Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас… через Мене. Радуйтесь і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах…” (Мф. 5:3-12). Чи можливо це здійснити без великої боротьби зі своїми пристрастями, без нищівного плачу, без безлічі скорбот, без пекучої печалі? Звичайно, ні. Але як це не дивно, промені світлоносного Царства Небесного вже з самого початку віри в Христа-Бога починають нас досягати. “…істинно говорю вам: нема нікого, хто залишив би дім, чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи жінку, чи дітей, чи землі заради Царства Божого, і не одержав би нині, в час цей, у стократ більше, а в грядущому віці життя вічного” (Мк. 10:30; Лк. 18:29-30).

Усе, про що говорить Господь, здобувається багатьма стражданнями душі, яка шукає Бога і тягнеться до Нього силою любові. Ця любов спрямовує дух людини до Бога з такою владою, що в ньому припиняють діяти багато засвоєних раніше рефлексів і реакцій. Дух людини предстоїть як ум – Уму Першому, в позбавленні всього видимого, скороминущого. Цей стан у аскетів називається “чистою молитвою”. Людина при цьому буває поза земними категоріями: вона ні стара, ні молода; ні еллін, ні іудей, ні скіф, ні варвар; ні цар і ні раб; ні багата, ні бідна; ні вчена, ні неучка. Навіть більше того: ні чоловік, ні жінка. Він тоді “нове створіння” у Христі Іісусі (2Кор. 5:17; Гал. 6:15; Гал. 3:26-28).

Коли покаяння християнина досягає найбільшого напруження, тоді він вступає в битву з “князем світу цього” (Ін. 12:31,14:30,16:11). Ум Ворога – космічних вимірів. З ним у нас іде невидима боротьба. З великою підставою можна сказати, що все, що є в межах духовного світу, зустріне дух християнина, який кається до дна. Так має бути, бо покаяння наближає людину до подоби Христа – “Господина світу”. Щоб сповістилася людині повнота богоподібності і в Господстві, вона, людина, піддається випробуванням на всіх рівнях. Їй з’явиться безліч видінь, можливих і в не-християнських містичних дослідах. Але зустрічається вона з усім цим в іншій перспективі, немов би зворотній: те, чого шукають адепти інших вчень, до чого вони прагнуть, що вони сприймають за істину, християнин переживає як випади зі справжнього життя. Світло Боже, що з’явилося йому, дає бачити безодні пекла; але так, що він розпізнає примари істини, які ваблять до себе недосвідченого подвижника. “Бережіться, щоб хто не спокусив вас” (Мф. 24:4). На чужих же шляхах стани християнського духу – невідомі. Насамперед у цьому порядку стоїть любов, що сходить Зверху, яка охоплює співчуттям усе створіння.

Біль любові до Бога на короткі миті буває схожий на біль серця, пронизаного розпеченим залізом. Але, – знову “але”, цей біль розчинений з невимовно солодкою і воістину всеосяжною любов’ю. Виходить, що і біль, узятий тільки як такий, і радість без болю – були б смертельні для нашого психосоматичного організму.

У моєму кінцевому аналізі, після десятків років покаянної молитви, я переконався, що було б непоправною помилкою змішати описаний мною біль любові Христової з явищами патологічного порядку. Страждання того, хто кається, – не є ні нервовим розладом, ні наслідком незадоволених пристрастей похоті, ні психологічним конфліктом, ні втратою розумного контролю; немає в них і будь-якої іншої патології. Зовсім немає. Вони, ці страждання, за природою своєю належать іншому плану буття. У деякі початкові періоди вони відбиваються на всій людині, тобто і на душі її, і на тілі, тож уся людина страждає; але духовні страждання за Богом не вбивають людину, а оживотворяють. Цим шляхом людина перемагає наслідки падіння, – звільняється від “закону гріховного”, що живе в ній (Рим. 7:23).

Важкий шлях нашого відродження, повернення в первозданний стан. Але ніяк не виправдане жодне ухилення від цього подвигу. Візьму для прикладу нашу епоху з її революційними рухами. Досвід, більш ніж півстолітній, переконливо показав усьому світові, наскільки важко і болісно перейти від одного соціального ладу, несправедливого, створеного в умовах страшного падіння людства, до іншого, теж іще далекого від Божої Правди, але такого, який видається все ж менш жорстоким. У цій пристрасній боротьбі мільйони людей йдуть на будь-який ризик, аж до смерті. І всі їх “розуміють”. Візьмемо цей приклад, щоб виправдати “ризик” християнського аскета. Так, не просто, не легко перетворюється наше життя з тління в нетління, з тимчасовості в безсмертя.

Неминуче одне з двох: або в гонитві за психофізичними насолодами й комфортом віддалятися від Бога, а отже, вмирати духовно; або в прагненні до над-природного способу буття – вмирати для світу цього. У цьому “вмиранні” хрест наш, наше розп’яття. Багато хто в зусиллях домогтися реалізації ідеалу, який їм видається ідеалом, – гине, хоча йдеться лише про тимчасове торжество. Християнин же, у знайденій ним у Бозі свободі свого безсмертного духу, готовий страждати за здійснення вищої істини. У цьому його, християнина, гідність, подібної до якої не зустрічається в природному світі.

“І сталась на небі війна: Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його анголи, та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт… І я почув гучний голос на небі, який говорив: Тепер настало спасіння, і сила, і царство нашого Бога, і влада Христа Його… І вони його перемогли кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбили життя свого навіть до смерти! Через це звеселися ти, небо, та ті, хто на нім пробуває…” (Одкр. 12:7-12).

Любити Бога до ненависті до себе – є досконалість любові. “Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15:13). Це є любов “до кінця” (Ін. 13:1). Хто наближається до цього великого порога, той досяг дверей, що ведуть у “непохитне царство” (Євр. 12:28).

Щоб здобути це царство, кожен повинен пам’ятати, що для всякого створеного “за образом Божим” духу належить переступити “поріг” страждання; страждання вільного заради святої любові. Без цього випробування нашої свободи ми самі не зможемо усвідомити себе воістину вільними персонами. З іншого боку, щоб перебувати вічно з Богом і в Бозі, ми повинні навчитися властивої Йому, Богу, любові. Відкрив нам цю тайну – Христос, втілений Логос Отця. Без Його прикладу ніхто і ніколи не пізнав би цього таїнства. “Переступити поріг” – значить переродитися радикально, стати “новим творінням”, отримати дар Божественної вічності так, щоб Божественне життя стало нашим невід’ємним надбанням. Благодать споконвічна так з’єднується з нашою тварною природою, що ці два – стають єдине: і це є обоження.

Благословення знати шлях включає сказане вище. Християнин, який пам’ятає це, перенесе “вогняну спокусу” (1Пет. 4:12), і навіть, б. м., з радістю, як це бачимо у святих мучеників. Не знати цього – небезпечно, тому що душа може похитнутися в любові Божій, у довірі до Нього в дні подібних випробувань і відмовитися слідувати за Христом, що сходить на Голгофу.

Резюмуючи все вищесказане, намагаюся запропонувати цю воістину велику науку духу в небагатьох словах: перемагай будь-яке земне страждання, занурюючись у більші страждання; “тримай ум твій у пеклі” – засудь себе самого на пекло, як негідного Бога, але “не впадай у відчай”.

Цей подвиг приведе тебе до перемоги над світом (Ін. 16:33). Він зведе тебе в царство непохитне (Євр. 12:28).

Яка межа цієї науки на Землі? Вона вказана нам Христом, Який “смертю смерть подолав”.

Нехай буде Ім’я Господнє благословенне від нині і до віку. Амінь.

* * *

2 “на камені”

3 Христос – грец. слово, відповідає українському: “Помазанник” євр: “Месія”

 

 

Сумарний виклад життя нашого духу

Справді християнське життя протікає “в дусі та істині” (Ін. 4:23). Через це воно можливе у всякому місці, у всякий час, у будь-яку історичну епоху. Божественним заповідям Христа властивий абсолютний характер. Немає і не може бути в усьому світі таких умов, коли дотримання їх (заповідей) стало б абсолютно неможливим. Як Божественний Дух і Істина, це життя, звісно, у своєму вічному існуванні стоїть вище за всяку зовнішню форму. Але оскільки людина приходить у цей світ як “табула раза”, остільки їй належить “зростати і міцніти духом, сповнюючись премудрості” (Лк. 2:40), остільки виникає потреба в цих чи інших організаційних формах, у тій чи іншій дисципліні заради координації спільного життя і виховання ще далеко недосконалих людей. Отці наші, Апостоли, та й Сам Христос, завдяки яким ми навчилися вшановувати Істинного Бога, прекрасно знали, що, з одного боку, життя Божественного Духа перевершує всі земні інституції, з іншого – знали вони й те, що сам Дух цей будує Собі певну оселю, яка має в межах Землі ті або інші обриси, які є вираженням Духа, посудиною для зберігання Його дарів. Ця чудесна оселя Духа Святого є Церква, що принесла крізь сповнене всіляких тривог століття дорогоцінний скарб Богоодкровенної Істини. Залишимо тих, які, будучи недостатньо навченими, стають непомірними прихильниками саме “форм”, відволікаючись внаслідок цього від ув’язненої в них духовної сутності. “Господь є Дух; а де Дух Господній, там свобода… дивлячись на славу Господню, преображаємось у той же образ від слави до слави” (2Кор. 3:6,17-18). Призначення Церкви – ввести своїх чад у сферу Божественного Буття, Вона – духовний центр нашого світу, що глобально охоплює всю історію від створення першої людини до останньої, яка має народитися від жінки. Вона – Церква – союз любові Христової в силу нерозривної єдності з Ним. Ті, хто виріс у надрах Її через довгий подвиг перебування в заповідях євангельських до свідомості свободи синів Божих, ані географічним місцем, ані зовнішніми традиціями вже не пов’язані; загальні звичаї та встановлення їх не обмежують, їм не шкодять. Приклад Самого Христа: Він виконав заповідь Отця, не порушуючи непосильного тягаря (Лк. 11:46) приписів Закону Мойсеєвого.

Багато разів я переривав роботу, незадоволений тим, що написав. Намагався з’ясувати причину цього явища і тепер, здається, трохи розумію. Я поставив перед собою нездійсненне завдання: представити в книжці те, що мені дано було пережити протягом десятиліть мого “пекла покаяння”. Відомо, я не письменник. Згадуючи події мого духовного життя, що найбільш ясно вціліли в пам’яті, я нерідко бував зупинений самою природою мого досвіду. Думаю, що це не тільки мого досвіду, а й усіх інших аскетів-письменників, давніх і менш давніх. Повторення протягом інколи тривалого періоду одного й того самого, по суті, явища, ледь не щоразу воно складалося в різних послідовностях або зі змін у складі та змісті деталей: вступали нові елементи в мої стани або випадали інші, які раніше були. Створювалася різноманітність, запропонувати яку в книзі, де потрібна систематична організація всього матеріалу, неможливо. Перечитуючи мої перші нотатки для ширшої книжки, я раз у раз помічав, що на одній і тій самій сторінці дано згусток із багатьох тем. Деякі могли б бути віднесені до кількох розділів, наприклад: про Покаяння, про Молитву, про Споглядання, про Світло або про Персону тощо. Іноді виходить так, що якби я написав кожну з думок на окремому аркуші паперу, то опісля було б майже можливо оперувати з ними, як із картами в грі: змішувати в різних поєднаннях: одна й та сама думка могла б увійти в десяток суміжних проблем. Нехай це не здасться карикатурою. Духовне життя подібне до живої води: іноді це малий струмок; іноді річка або злиття річок; в інших випадках – це широке море. То це музика струмка, що тече поміж каміння; то безперестанку вібруюча, але все ж таки спокійна течія могутньої річки; то кругообіги водні під час злиття двох стрімких гірських потоків; то дзеркальна поверхня вод, які віддзеркалюють сонце та синє небо; часом на великих просторах глибоких морів – тяжкі бурі, після яких настає велична тиша в мовчанні місячної ночі. І при всьому цьому – води одні й ті самі.

Дух людини, звертаючись до Бога, завжди може сприйняти від Нього нові виливи іншого буття, іншого пізнання; досягає меж часу, переходить в інші виміри, охоплює сприянням Духа Божого земний світ, космічне буття, віки часів; доторкається і самої безначальності в молитовному пориві до Безначального.

Я не знаю такого досвіду, який був би ніби сумою, показовою для всіх інших, особливо, коли йдеться про початкові та середні стани. Якщо й наближається моментами дух наш до досконалішого бачення у Світлі, то й ця досконалість усе ж таки відносна, і в нашому земному русі вона не буває непохитною, словом, надзвичайне багатство Згори не може бути представлене в хронологічно й логічно послідовній організації, і я залишаю цю роботу.

Метод Старця Силуана – ставити людину перед загальним принципом, щоб потім вона сама могла себе контролювати й розпізнавати свої стани. Ось деякі приклади: “Їсти треба стільки, щоб після вживання їжі не переривалася молитва і почуття Божої присутності” (Лк. 21:34); “Усяке починання, на яке душа не наважується просити благословення Божого, краще відкласти; як і всяку справу, перед якою не йде незворушна молитва, краще не робити”; “Якщо під час молитви приходить до свідомості стороння їй думка, то така молитва не є “чистою”; “Якщо в серці живе ворожість до будь-кого, злопам’ятність, то ми ще в обіймах смерті й не пізнали Бога, як повинно Його знати”. І подібне.

Я наважуюся продовжити моє писання з меншими вимогами до самого себе, пропонуючи мій понад півстолітній досвід у часткових проявах, у його зв’язку зі сприйнятими мною основними положеннями нашої віри: Бог Любові – є Трійця Єдиносушна і Нероздільна; Абсолютне Буття – Персональне, і наші стосунки з Персональним Богом – насамперед персональні. Гріх завжди є злочин або ухилення від любові Отчої. Відновлення непорочності й непорушності у віках союзу любові з Богом досягається через покаяння. Повнота бачення гріха поза Христом і Світлом Духа Святого ніколи і ніким не досягається, не розуміється. Шлях до Отця всього сущого – Христос, і усиновлення наше можливе тільки і винятково через Нього і в Ньому, як Єдинородному Синові, Співбезпочатковому Отцю і Духу. Плач усього нашого єства – нормальний стан істинного покаяння. Чим руйнівніший страх вічного розлучення з Богом, чим разючіший жах від бачення нашого неподобства, тим цілісніше спрямування духу нашого до молитви.

Надзвичайність завдання, що стоїть перед нами, ніяк не повинна ухилити нас від його виконання. Якщо ми віримо, що Христос, творець нашого єства, знає досконало кінцеві потенції цього єства, то ми надихнемося на подвиг. Згідно з Одкровенням – ми обрані у Христі “перед створенням світу”. Апостоли й Отці наші усвідомили це; чому б нам малодушним бути перед таким чудовим званням, перед яким усі інші смисли й цілі бліднуть? Більше того: поза цією ідеєю все спустошується, і життя стає безглуздою суєтою. Христос явив нам Собою, як людина, досяжність святої вічності в надрах Отчих; неможливо нам відмовитися від слідування за покликом Його (Ін. 16:22,33). Звичайно, ми не сильніші за Апостолів, які “жахалися і боялися”, слідуючи за Господом, який сходив до Єрусалима для суду, що стояв перед ним, і віддання на ганебну смерть (Мк. 10:32-33). І ми знаємо, що ми на війні. Але наша єдина війна, яку ми обрали, є свята боротьба з ворогом, спільним для всіх людей, усього людства, – смертю (1Кор. 15:26). По суті немає в людини іншого ворога. Ми боремося за воскресіння; наше власне і кожної іншої спів-людини. Господь “послав нас, як овець серед вовків” (Мф. 10:16).

У шкалі духовних станів християнина, і б.м., насамперед ченця, на нижній сходинці лежить “темрява безпросвітна” (Мф. 8:12), а на вищій – “Царство Боже, що прийшло в силі” (Мк. 9:1). Самовдоволена обмеженість вельми багатьох, на жаль, не тільки не здатна сприйняти справжнє християнство, але навіть і відвертається від нього. Однак можливо і в наш час зустріти подвижників благочестя, досвід яких наближається до всеосяжного. Вони пройшли крізь болючість душевних коливань, – крізь муки совісті від свідомості своєї порочності й неправди перед Богом, – крізь згубні сумніви та страждальницьку боротьбу з пристрастями. Вони пізнали стан пекельних мук, тяжку темряву відчаю, тугу, що не піддається опису, і смуток богопокинутості. Тому, хто шукав істинного покаяння, дається також пізнати багато градацій духовної радості й миру, натхненної віри, цілющої надії; до серця й розуму того, хто молиться, доторкається вогонь Любові Божої, а з ним – бачення немеркнучого Світла “міста майбутнього” (Євр. 13:14). Витончене постом і молитвою серце легко стає прозорливим по благодаті, коли йому відкриваються глибини душ і шляхи до зцілення покаянням. Іншим видам прозорливості не приділяється увага. На початку, зазвичай, сходить благодать смертної пам’яті: це є особливий стан, коли вічність стукає в серце людини, яка перебуває в темряві гріха. При цьому Дух Божий, ще не впізнаний, ще невідомий і такий, що ховається, повідомляє духу людини важко пояснюване бачення навколишнього світу: цей світ, усе космічне буття, де від моменту зародження на все лягає печатка тління, видається безглуздим, зануреним у темряву смерті.

Свідомості випробуваного християнина стає доступним Євангельське слово. Те, що раніше здавалося суперечливим, розкривається як Божественна універсальність, як від століття прихована від нечистого ока свята Таємниця. Занадто великий контраст нового розуміння з попереднім затьмаренням, щоб висловити це словом. Дух людини досягає двох меж: пекла і царства, між яких рухається все духовне життя розумних особистих істот.

Чи збереться дух всередину від болісного томління, чи від небесної слави, що найшла на нього, – молитва його стає подібною до блискавки, яка в мить прорізує всесвіт від краю до краю. Звільнений від влади над ним усього скороминущого, дух легко підноситься у світ непорушний. Страждання, що здавалося смертельним, сплітається з нестерпним блаженством.

Природа людини не виносить довгий час граничних станів. Деякі з них даються лише небагатьом, лише “одного разу”. Але в цьому досвіді в найкоротший часовий момент відкриваються такі сфери Буття, про які зазвичай люди й не підозрюють: їхнє серце закрите для сприйняття святого Життя Бога.

Початок переможної боротьби з гріхом полягає у віддаленні від місць, від осіб і обставин, з якими були пов’язані наші падіння. Відхід зі світу, втеча в пустелю в цьому сенсі стануть позитивним етапом, тому що там, у пустелі, ми матеріально, фізично не можемо здійснити справою багатьох гріхів, як-от насильство, обман, наклеп, корисливість, розпуста, нестриманість і тому подібне. Звичайно, цього далеко недостатньо. Уважний християнин і саму наявність у ньому ще не подоланих пристрастей, які перемагають його хоча б тільки на початкових стадіях думки (помислу), переживає як рабство гріха і смерті. Крім цього є багато гріхів, які незалежно від їхнього здійснення у видимій формі, гублять нас, – наприклад: гордість, марнославство, самопіднесення, злопам’ятство та інші. Боротьба з ними може бути вельми тяжкою навіть у пустелі, на повній самоті. Перемога над усім – у смиренні, що уподібнює нас Господу, безпристрасному і смиренному.

Безпристрасний Бог, і спасенні в Ньому – безпристрасні. Сенс християнської безпристрасності в тому, що людина звільняється від влади над нею “закону гріха” (Рим. 8:2). Стан безпристрасності характеризується невідступною присутністю благодаті Духа Святого всередині людини, Який свідчить духу нашому, що ми перейшли від смерті до життя нетлінного. Дія Духа Божого пізнається в любові, “…бо Бог є любов, і той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому” (1Ін. 4:16). Ця любов безсмертна за родом своїм. Вона не зменшується від страждань, але їй властиве співчуття. Ставлячи людину поза смертю, вона, ця любов, “природно” сповнена співчутливої жалості навіть до ворогів. Вона не побоїться тих, хто вбиває тіло: вона їх жаліє, як позбавлених Світла істинного життя (Мф. 10:28). Так навчені ми розуміти речі Святими Отцями нашими, і самі живемо це розуміння як істинне.

Народжені в цьому світі, ми пов’язані з ним міцними узами родинності. Ми любимо його; в межах його ми будуємо нашу вічність; але ми “страждаємо в ньому”: він [світ] тісний для заповіданої нам любові. Ми не можемо не любити світу цього, але це не означає, що ми підемо його, занепалого світу, шляхами. Ми не можемо не любити світу, але коли потяг до нього перемагає нашу любов до Бога, тоді ми повинні знайти в собі сили вчинити так само, як і Авраам: узяти до рук вогонь і ніж, і принести в жертву все найдорожче для нас заради торжества любові Божої в нас (Бут. 22:6).

Благословення Творця перебуває у світі цьому – там, де його вдячно приймають. Але навіть і у своїй благословенній частині – світ – аж ніяк не є нашою останньою метою. Ми нудимося тут святим томлінням: нас вабить поклик Отця над-світового. Ми усвідомлюємо, що та сторона нашої істоти, яка прагне до Нього, і сама в собі стає надсвітовою. Ми знаємо, що Бог покликав нас до співучасті з Ним в Акті творіння Ним безсмертних богів. Ми самі творіння, але Господь Іісус Христос Своїм явленням на Землі, вченням Своїм, прикладом Своїм, творить нас подібними до Нього. Завершується в нас подібність до Єдинородного Сина вселенням у нас Духа Святого. Таким чином стаємо ми також синами Вишнього (Лк. 1:35). І все, що говорить Христос про Себе у Своєму втіленні, може бути віднесено і до нас: “Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить, як творить Отець; бо що Він творить, те так само творить і Син. Бо Отець любить Сина і показує Йому все, що Сам творить” (Ін. 5:19-20).

Подвійна людина: вона і в світі цьому, вона ж і перевершує цей природний світ. У нижчих формах своєї земної сутності вона є “річчю” цього світу, і як така – вона детермінована. Як іпостась, образ Іпостасного Бога, він іде далі всякого визначення. Звідси в нас двоїста свідомість про самих себе: ми – нікчемність, з “ніщо” взята, ми ж велич у благодаті спасіння. У нас співіснують залежність і свобода, – тлінність і безсмертя, – рабство і царственність. У своєму падінні люди стали жертвою згубної аберації: “шанують величчю те, що в очах Бога є мерзотою” (Лк. 15:16); “цураються й зневажають те, що дорогоцінне перед Ним:” (1Пет. 3:4; Лк. 1:52).

Щоб бути християнином, людині потрібна сміливість, перед якою блякнуть усі інші сміливості. “Людина Христос Іісус” “перемогла світ” і нас кличе до спілкування в Його вічній перемозі (1Тим. 2:5; Ін. 16:33). Після вознесіння Свого Він уже як Людина сів “праворуч Бога” (Мк. 16:19). Усім нам необхідна велика “сила апостольської віри” або “простота немовляти”, щоб сприйняти без вагань це покликання. “Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вухо, хай чує…” (Одкр. 3:21-22). “Бо всякий, народжений від Бога, перемагає світ; і ця перемога, що перемогла світ,– віра наша…” (1Ін. 5:4).

Хто намагається слідувати за Христом, “куди б Він не пішов” (Одкр. 14:4), той неминуче буде вражений багаторазово: під час кожного піднесення свого від меншого до більшого пізнання, – від меншої міри любові до більшої. Не вміщаємо ми Його всемогутності серцем нашим; не осягаємо ми Його безмежності розумом нашим. “Бо ваші думки не Мої це думки, а дороги Мої то не ваші дороги, говорить Господь” (Іс. 55:8).

Як часто зупиняємося ми в знемозі зрозуміти Його волю, Його першу й останню думку про нас. Не легко залишаємо ми наші шляхи і з великими труднощами знаходимо Його шляхи. Ледве настане момент, коли нам здається, що ось починаю трохи бачити, а Він уже показує, що Він далекий незмірно. Напружується душа до межі своїх сил; знемагає дух мій; жах охоплює мене перед безоднями богопізнання, які відкриваються; шукаю підкріплення в слові Божому, і що ж? Падаю на: “ще раз похитну не тільки землю, а й небо…” Навіщо? Заради “зміни того, що коливається, як створеного, щоб перебувало непохитне” (Євр. 12:26-27).

“Господи, я немічний. Ти знаєш це. Зі страхом шукаю я шляхів до Тебе. Не зневажай мене; не віддаляйся від мене в падінні моєму; наблизься і до мене, нікчемного, але спраглого. Вселися в мене і Сам Ти звершуй у мені все, що Ти заповів нам; сотвори мене Твоїм на віки вічні в любові непохитній”.

Божественне життя для нас немислиме. Через це ми зазвичай говоримо про “таємниці Божі”. Це, однак, не означає, що Господь навмисне приховує від нас деякі сторони Свого вічного Буття. Звичайно, ні. На нас, як на створених із “ніщо”, отже, як на лише “потенції”, чекає відомий процес дозрівання і становлення в Істині через поступове усвідомлення Таємниць. Шлях такий: усі дари Творця – чисті дари, бо ми нічого не мали до нашого явлення в цей світ, та й саме буття ми отримали з Його рук, але засвоєння обдарувань пов’язане з хворобливою напругою всієї нашої сутності. Тільки за цієї умови дається можливість Богові приписати нам саме здобуття їх – дарувати нам життя, що виходить від Нього, у повне наше володіння на всю вічність: Його життя стає нашим життям.

Безпочатковий Абсолют – Бог, відкрився нам як Персональне Буття. І ми створюємося як потенційні персони. Пізнання нами, тварними персонами, Бога – є двосторонній акт: Того, хто дає, і того, хто сприймає. Воно, це пізнання, завжди має персональний, не об’єктивний, характер. Ми – образ Божий, носимо в собі непереборне прагнення до розгадки Самосутнього – Божественного Буття, що відкривається нам.

Після створення Людини Господь уже не діє Сам, але завжди за згодою створеного. Процес нашого завершення складається із зустрічі двох воль: Творця і творіння; двох персон: Бога і людини. Пізнання про Бога Живого повідомляється нам в акті з’єднання нашого з Ним у самому Бутті Його. Подібний акт “з’єднання” є наслідком взаємної любові, що відкриває серце наше, все єство наше в повноті його. Якщо ж ми віддаємо Йому лише частину нашого життя, то не слід очікувати, що Він, Безпочатковий, відкриється нам у всій Своїй Повноті, і до того ж навіки невіддільним чином. Господь несповідимо щедрий, але Він рахується з мірою нашої самовіддачі Йому; іншими словами: Він віддається нам настільки, наскільки ми “готові” в нашій свободі Його прийняти.

Бог так зливається з людиною, що остання живе Його як своє життя, і зовсім не як “об’єкт” пізнання. Науковий, об’єктивуючий метод пізнання в жодному разі до Нього не застосовний. У єднанні Бога з нами – і Він, і ми – незмінно перебуваємо персонами, які усвідомлюють себе пов’язаними любов’ю. Він говорить про Себе: “Живу Я”; іменує Себе “Аз есмь” – і нам повідомляє саме це життя; так що і ми можемо сказати з почуттям про себе: “аз єсмь”. Він – Самосущний, ми ж маємо наше буття від Нього. Оскільки ми в Ньому, остільки ми поза смертю, тобто вічні.

Ім’я Йому – “Альфа і Омега, початок і кінець” (Одкр. 1:8); “перший і останній” (Одкр. 1:10). Він є первинним принципом і для Самого Себе, і для всього існуючого. До того, як Він доторкнеться до нас Своїм перстом; до того, як енергія Його предвічного життя пройде крізь наше серце, наш розум і навіть тіло, ми мучимося в здогадках про Нього. Тварні, ми не осягаємо, як можливе взагалі Буття. Ми констатуємо цей факт, але йти далі не в силах. Він відкривається спочатку на Синаї Мойсеєві з Іменем “Аз есмь”, але ще й незрівнянно сильніше через Своє явлення в цьому світі, в нашій плоті. І дав нам благословення знати Його як “персону”, і самих себе бачити піднесеними до цього образу Буття через віру в Нього, через зустріч із Ним у самому буттєвому з’єднанні, через пришестя Духа Святого в наші серця.

Явищем Світла дається людині буттєве пізнання Бога; душа, ум і навіть тіло беруть участь у цьому пізнанні. Але ми не вміщаємо всієї повноти Його; і цей факт викликає в нас любовну спрагу примножувати наше спілкування з Ним, глибше проникати всіма сторонами нашого єства. У цьому томлінні за Богом є захоплива сила, що дає радість і разом пов’язана з хворобою. Сумує дух наш, бачачи себе ще так нез’ясовно далекими від жаданого Отця, і молитва набуває характеру стрімкого потоку; досвід у ній вельми багатогранний; дні й ночі стають сповненими турботи й творчого пошуку шляхів до Нього.

Та свята любов, подих якої може відвідати нас при цьому, внутрішньо-суб’єктивно видається нам такою, що не підлягає сумніву про її божественне походження. Але не дивлячись на всеосяжний порив цієї дивовижної любові, явленої у Світлі, було б не тільки неправильним, а й небезпечним довіритися самому собі. З Писання ми знаємо, що Пречиста Діва Марія поспішає до праведної Єлисавети, щоб почути від неї – чи правдиве дане Їй одкровення про народження від Нього Сина, Котрий “буде великий і Сином Всевишнього наречеться… і Царству Його не буде кінця” (Лк. 1:32-33). Інший приклад – Павел. Він “він був взятий в рай і чув невимовні слова, яких людині не можна переказати” (2Кор. 12:4). “Бог… благоволив відкрити в мені Сина Свого” (Гал. 1:15-16). І все ж він двічі був у Єрусалимі, щоб запропонувати на розсуд Петра та інших, “особливо славнозвісних”, благовістя, яке він проповідує, щоб отримати від них підтвердження, що недаремно він подвизається (Гал. 2:1-2). І немає кінця подібним прикладам в історії Церкви нашої, яка встановила як обов’язкове правило – перевіряти себе судом інших, найдосвідченіших, найстаріших, визнаних вірними. І ми тримаємося цієї традиції.

В основі нашої істоти лежить печатка тварності з “ніщо”, що позбавляє нас можливості будь-якого індивідуального судження про Само-Буття Абсолютної Істоти. Крім цього – ми несемо в собі наслідки “падіння Адама”, що виражається в тенденції до самообоження. Досвід свободи нашого самовизначення, звісно, свідчить про нашу абсолютність, і ми легко можемо загубити свідомість, що ми створені, але створені “за образом Абсолютного Бога”, і що наша “абсолютність” є не більш ніж відображенням Першо-Абсолюту. Аберація в цьому пункті можлива для нас і інтелектуально, і психологічно. Ми можемо стати жертвою нашої “уяви” і випасти зі справді сущої реальності, яка не індивідуальна, але “соборна”. Ми покликані вмістити в собі всю повноту буття людського і навіть Божественного, але ми повинні усвідомлювати, що ми ще далеко не “там”. І тому – залишається абсолютно необхідним для кожного з нас, хоч би яким пророчим даром володів будь-хто, упевнитися, що нас включено до Соборного, за образом Троїчного Бога Буття, через свідоцтво інших персон. Ми, природно, шукаємо таких свідків, яких можна знайти не інакше як у Церкві, віковий досвід якої незрівнянно перевершує всякий індивідуальний досвід. У далекому минулому такими компетентними наставниками були Апостоли, які залишили нам у письмовій формі безпосереднє від Бога отримане ними пізнання. Після них – сонми Отців (учителів і аскетів), які передавали з покоління в покоління насамперед “дух самого життя”, скріпивши його нерідко так само своїми писаннями. Ми віримо, що в кожен даний історичний момент у Церкві є живі свідки; що до кінця днів світу цього не загубиться людством справжнє богознавство.

Лише після набуття авторитетного підтвердження нашому індивідуальному досвіду можемо ми довіритися своєму, і знову ж таки не надміру. Дух наш не повинен зупинитися у своєму русі до Бога; і на кожному новому кроці нам необхідно пам’ятати, що самовпевнена ізоляція нашої особистості загрожує можливістю погрішити проти Істини.

“Царю Небесний, Утішителю, Душе Істини, що від Отця походить і в Сині спочиває, прийди і вселися в нас, настанови нас на всяку істину і спаси, Всеблагий, душі наші”.

“Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину”, – пообіцяв нам Господь перед виходом Своїм на хресну смерть (Ін. 16:13).

Усвідомлювати себе віддаленим від Бога, Бога потаємного, але все ж таки улюбленого – болісно тяжко. Тепер, коли я думаю про те, що ж насправді відбувалося зі мною в ті благословенні роки, думка йде за трьома напрямками. 1) Спрага Бога, що пожирала мене, здавалася єдино “природною”, єдиною “на потребу” (Лк. 10:42) у моєму скрутному стані. 2) Я немічний, у всьому нестійкий… звідки ж прийшла до мене молитва, що перевищувала сили мого єства? 3) Чи не Сам Господь тягнув мене Своєю силою?.. Чи не з’єднувалися “дві” волі: Божа і моя, оскільки Отець і Творець наш не робить з нами чого-небудь без нашої згоди і сприяння.

Томління душі моєї було невпинним – вдень і вночі. Ця мука виливалася в таку саму безперервну молитву навіть уві сні, або коли я бував на людях. При свідках, однак, якась сила утримувала мене від проявів, але щойно повертався я до себе, то перш ніж я встигну зачинити двері моєї кімнати, як плач опановував мене. Моментами біль душі від розлуки з Богом кидав мене на підлогу, і в нічній тиші я годинами не відривався від ридань про невимовно велику втрату мою. Весь я: мій ум, моє серце і навіть тіло моє – все з’єднувалося во-єдино, тісно, туго, подібно до міцно стягнутого вузла. І коли плач переходив якусь межу, тоді земля, весь видимий світ випадали з моєї свідомості, і бував я один перед Богом. Недосяжне Світло, що виходить від Безначального, давало мені бачити себе не в моєму зовнішньому явищі, не в умовах моєї повсякденності, але дивним чином, якого я не можу описувати: я стояв перед моїм Творцем до кінця оголений у самій природі моїй; і не було в мені нічого прихованого від Його ока.

Однією з найважливіших подій мого життя, за благим про мене Промислом, була зустріч зі Старцем Силуаном. Цьому смиренному чоловікові було Зверху дано молитися за весь світ, як за самого себе. Переважала, однак, у ньому печаль про тих, хто вже пішов звідси. Душа його була прикута до бачення пекла, яке за межами Землі. Споглядав він це пекло в силу даного йому досвіду реальності цього духовного стану людського духу. Взагалі йому було властиво не обмежуватися у своїй молитві ні часом, ні простором, бо дух його завжди був звернений до вічності. Мною ж завжди володіло бачення пекла тут, в Історії. Живучи в пустелі, я не тільки звільнився від цього стану, а навіть і навпаки: мука моя зросла внаслідок загалом подій нашого часу, а найбільше – під час Другої Світової війни. Пустеля давала мені можливість віддаватися молитві за людство, особливо в нічні години. Я бував ніби одержимий відчуттям страждань всесвіту. Цьому допомагав мій досвід Першої Світової війни і Революції, що послідувала потім, у Росії. Я жив роками в задушливій атмосфері братовбивчої ненависті; спочатку міжнародної, потім міжусобної війни. Відтоді я вважаю за краще чути про загибель часом багатьох тисяч людей під час стихійних лих, таких як землетруси, повені, епідемії тощо. Цього роду катастрофи нормально викликають співчуття з усіх боків. Тоді як війни чи не всіх втягують у моральну співучасть у вбивствах. Немає більшого гріха, ніж війни. У ті роки я жив Літургію, пам’ятаючи Гефсиманську ніч Христа і страшний Голгофський день. Я був у відчаї: мені розкрилися розміри Падіння Людини. Як я залишився живим – не розумію.

“Іісус спробував оцту, сказав: звершилось! І, схиливши голову, віддав дух” (Ін. 19:30). Що було у свідомості Христа, коли Він вимовив це слово -звершилось? Розкрити в повноті ту вічність, у якій завжди перебував наш Господь, ніхто не в силах. Але не буде помилкою припустити, що в Його глобальне бачення входило не тільки крайнє “виснаження” аж до сходження в пекло, а й бачення Його перемоги над смертю: Він побачив безліч врятованих Ним у Світлі Царства Отця. Те, що було задумом Всевишнього про Людину у творчому розумі Бога “раніше створення світу”, нині стане можливим і здійсненим: “Справа”, яку доручив Христу Отець, – Він виконав (Ін. 17:4).

Ми в страху, ми в жаху, коли розкриваються перед нами крайні ступені страждань. Але особливість християнського шляху саме в тому, що паралельно зі сходженням у країну мук стає можливим сходження людського духу у сфери нетварного Світла. Коли на нас випадають нестерпні, як нам здається, муки, тоді несподівано відкривається доступ до дійсно безмірного надлишку життя; тоді ми починаємо глибше пізнавати Христа і в Його Людяності, і в Його Божестві. І дух наш тріумфує, і дивується чуду, яке створив з нами Бог. Подібно до того, як Гефсиманська молитва перебуває вічно у своїй реальній силі; подібно до того, як Голгофська смерть Христа випалена навіки в тілі створеного світу; подібно до того, як незабутніми з історії нашого роду є всі діяння й слова Господа, – так і в нас самих будуть на всю вічність викарбувані всі наші труди в слідуванні нашому за Христом, але преображені силою любові Божої.

Віруючому даються стани, що уподібнюють його Втіленому Богові; ми не говоримо про повну тотожність їх, але не заперечуємо їхньої аналогії. Безумством було б перше; нечестям і невдячністю – друге. І якби ніколи, нікому не давалося переживати в молитві хоча б малу подобу станів Бого-людини, то як взагалі було б доступно людям розпізнавати в Ньому Бога? “Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3). Весь наш нелегкий подвиг – знати Єдиного Істинного Бога. Дух наш спрямований не на тимчасові явища, а на неминуще Буття. Прагнення нашого розуму до Того, Хто є, є Перший і Останній, Хто в основі всього сущого, Хто “є Перший і Останній”. І як могли б ми приписати “історичному” Христу подібні атрибути, якби дотримання Його заповідей не приносило тих плодів, про які з таким благоговінням і захопленням кажуть Отці наші з роду в рід? Якби Він був такий самий обмежений індивідуум, яким здаємося всі ми? Але… “Син Божий… дав нам світло і розум, щоб ми пізнали Бога істинного і щоб були в істинному Сині Його Іісусі Христі…” (1Ін. 5:20). І Апостол Павел каже, що в нас “нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі!” (Флп. 2:5). І знову, Павел схиляє “коліна перед Отцем Господа нашого Іісуса Христа”, щоб нам було дано “міцно утвердитися Духом Його у внутрішній людині, вірою вселитися Христові в серця ваші, щоб ви… могли зрозуміти з усіма святими, що є ширина і довгота, і глибина і висота, і зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою” (Еф. 3:14-19).

Отже, якщо на початку християнства Дух, Який вкладав у вуста й серце Павла ці слова, то Той самий Дух і донині не перестав спонукати серця вірян до такої ж молитви за весь світ, щоб усяка людина пізнала усім своїм єством, що Господь кличе всіх і кожного “в чудове Своє світло” (1Пет. 2:9).

Ми не охоплюємо нашим розумом, що значить спасіння світу; або як розуміти воскресіння з мертвих (Мк. 9:10); але в молитві і нам дається іноді стан, що відкриває таємниці “майбутнього віку”. Віримо, що прийде такий момент, який іменується “повнотою часів” (Еф.1:10), як завершення всього, що мислив Творець про нас.

Вічність не має тривалості, хоча й охоплює всі протяжності віків і простору. Про неї можна говорити як про “вічну мить”, що не піддається жодним визначенням або вимірам: ні часовим, ні просторовим, ні логічним. У ній, у цій нез’ясовній миті, і ми, за даром Духа Святого, в єдиному нерозтягнутому безсмертному акті всієї нашої істоти любовно обіймемо все суще від віків, і “щоб Бог був все у всьому” (1Кор. 15:28).

Буття розумної тварини має стати досконалим: за образом Триєдиного Божества. У цьому сенс, і мета, і завдання Церкви Христової: “щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине…” (Ін. 17:21). Зрозуміло, що кожен член Церкви повинен досягти повноти подібності до Христа, навіть до тотожності, інакше не здійсниться єдність Церкви за подобою єдності Святої Трійці.

 

 

Про духовну свободу

“Стійте у свободі, яку дарував нам Христос і не підпадайте знову під ярмо рабства” (Гал. 5:1).

Початок нашого життя в тілі, від землі взятому (Бут. 2:7), дає нам досвід залежності від природних сил і взагалі космічних енергій, з якими пов’язана необхідність і детермінізм. “Лише через Христа пізнаємо ми Царство свободи Духа Божого” (2Кор. 3:17), а потім і духа людського (Ін. 8:31-32). Останній, дух людський, як образ Першого, незбагненним шляхом творений Богом, зароджується немов би в матерії тіла нашого, але за природою своєю він, дух людський, стоїть вище космічної матерії. Від зустрічі з Христом виростає він у своїй іпостасній свідомості до тієї зрілості, коли перестає залежати від природних законів землі й починає дієво сприймати подих Божественної вічності.

Свобода людини, яка увірувала в Божество Іісуса Христа і перебуває у сфері слова Його, належить плану інших вимірів: вона, ця свобода, нічим не детермінована ззовні. Така людина – що наближається до міри повного віку Христового (Еф.4:13) – хоч і є створінням Бога, проте Творець поводиться з нею не як зі Своєю “енергією”, а як із певним “фактом навіть” для Нього: Бог нічого не нав’язує їй насильством, навіть любові до Нього, як до Отця. Він відкривається людині, “як Він є”, залишаючи людину реагувати у свободі її. Так Церква відхиляє навіть Божественний, тобто “орігеністичний” детермінізм: нібито благість Божа знайде шляхи, не порушуючи принципу свободи, спасти всіх і все.

Свобода ця, досвід якої дається людині-християнину, належить персональному началу в людині. “Ці два”. Персона і свобода – з’єднані нерозривно: де немає свободи, там немає і Персони; і навпаки: де немає Персони, там немає і свободи. Цей рід вічного Буття притаманний виключно Персоні, і аж ніяк не індивідові (1Кор. 15:47-50).

Створені ми Богом “за образом Його” для життя “за подобою Його”, тобто заради кінцевого обоження нас: надання нам Божественного Життя у всій його повноті. Відносини між Богом і людиною – засновані на засадах свободи: у наших заключних самовизначеннях перед Богом – ми самовладні персони. Коли у свободі нашій ми схиляємося до гріха, тоді ми розриваємо з Ним союз любові і віддаляємося від Нього. Можливість негативного самовизначення нашого по відношенню до Отця Небесного доставляє трагічний аспект свободи. Але це фатальне самовладдя все ж є необхідною умовою для тварної персони при сходженні для сприйняття Божественного Життя.

Так, ми вільні, але не тією абсолютною мірою, якою вільний Сам Бог: Він у всьому визначає Своє Буття. Ми ж, тварні з “ніщо”, в самих собі буття не маємо: ми не можемо творити яке б то не було буття, якого хотіли б ми по розуму нашому або безумству. Перед нами “факт” Першого Самобуття Бога, крім якого ніщо самобутнє не існує. На нас чекає вибір: або наше усиновлення Богом і Отцем нашим, або відхід від Нього в темряву небуттєву, – середнього немає.

Християнин визнаний до дерзання повірити, що ми можемо бути введені у володіння Божественним Буттям. Воно не належить нам, тому що ми створіння; ми не маємо в своєму розпорядженні сил створити це буття; воно може бути дане нам як чистий дар любові Отчої.

Про що говорю я зараз? Я намагаюся знайти деяку паралель з нашого повсякденного життя, яка пояснила б, що відбувається з нами, коли Господь вселяється в нас… Людина народжується сліпим, безпорадним немовлям. Її знаряддя боротьби за своє існування – плач, яким вона висловлює своє невдоволення або страждання, яким би шляхом це не прийшло. Батьки, і насамперед мати, з любові до плоду утроби своєї, поспішають йому на допомогу. На початку життя немовля приліплюється до матері: руками охоплює її шию; тиснеться до її обличчя, плеча, грудей, ніг, коли воно стоїть на підлозі, тощо. Поступово навчається воно розрізняти речі, вимовляти деякі слова, засвоює деякі поняття, стає сильнішим, здатним стояти, ходити й бігати, врешті-решт досягає своєї зрілості – фізичної, моральної, розумової; саме може бути батьком чи матір’ю; вступає в самостійне життя. Усе, що пережила вона в дитинстві, випадає з її пам’яті; вона знає, хто її батько й мати, але не має більше відчуття своєї залежності від них; живе так, ніби вона ні від кого не походить; вільна у своїх рухах і рішеннях; бачить себе як якусь повноту, як цілісну індивідуальність; словом – “я живу”. Як це сталося, не знаю, але факт цей до кінця переконливий для мене самого… Тільки розум мій знає, що те життя, яке мали мої батьки, передане мені, потекло в моїх жилах, стало моїм, знайшло свій шлях.

Так у нас із Богом: “як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі.” (Ін. 5:26) “… Як послав Мене живий Отець, і Я живу Отцем, так і той, хто їсть Мене, житиме Мною” (Ін. 6:57-58). “Я живу і ви жити будете” (Ін. 14:19). Коли це Життя повідомляється нам буттєво, то ми відчуваємо його як наше власне життя. Ми знаємо з попереднього досвіду, що це життя нам дано Богом; воно не наше по суті своїй; але дане як невід’ємне надбання спасенним, воно стає справді “нашим життям”. Про нього можна говорити словами Апостола Павла: “І вже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20). Знову повторю: я знаю, що він живе в мені, але Його життя стало ядром, найвнутрішнішим, усієї моєї істоти, тож я можу говорити про нього, як про “моє” життя: живе Господь, живу і я.

“Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам… Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього” (Ін. 14:21-23). Створять, звичайно, не на час, а на вічність.

Входження наше у володіння цим безсмертним життям зумовлене зберіганням заповідей Господніх.

“якщо будете перебувати в слові Моєму, то ви істинно Мої учні, і пізнаєте істину, і істина визволить вас” (Ін. 8:31-32).

Подібність природи нашої до Бога природно породжує в нас спрагу пізнати Істину, прагнути до Божественної досконалості. Вона, ця досконалість, не в нас самих, а в Отці, Джерелі всього сущого. Слідування Йому в усьому жодним чином не має характеру підпорядкування диктату зовнішньої для нас влади: це є потяг любові нашої до Нього; ми безперестанку тужимося за Його досконалістю. І Христос дав нам заповідь: “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48).

Свята воля Отця, від віку суща в Ньому, не чужа нам, Його “образу”. Вона споріднена з нашим духом, хоча й перевершує наше тварне єство. Перевага Отця пояснює необхідність боротьби за повне освоєння Його нами; ми вільно йдемо на цей подвиг, який водночас болісний і надихає. Через молитву сходить на нас сила Вишнього. Святий дух здійснює в нас шукане і бажане, а не наші потуги. Ми сумуємо до великого болю, тому що не вміщаємо повноти Його в собі самих. І хворіємо, і страждаємо, але й блаженствуємо в самому цьому стражданні; і шануємо Його, і поклоняємося Йому в любові нашій. У своїй найчистішій формі молитва наша є ні що інше, як захват нашого духу перед ним.

“Господи, навчи нас молитися… Він сказав їм: коли молитеся, кажіть: Отче наш…” (Лк. 11:1-2). “Моліться ж так: Отче наш, Ти, що є на небесах! хай святиться ім’я Твоє…” (Мф. 6:9-13): Ти дав духу моєму відчути благоухання Святині Твоєї, і нині душа моя жадає бути святою в Тобі.

“Хай прийде Царство Твоє”: благаю Тебе, нехай Твоє Царське життя сповнить мене, жебрака й убогого, і нехай буде моїм життям на віки віків.

“Хай буде воля Твоя і на землі, як на небі”, моєї тварної істоти… нехай включуся і я, смертний, у великий потік Світла цього, як він є в Тобі Самому від початку.

“Хліб наш насущний дай нам на цей день”, і перш за все, і після всього “істинний хліб, що сходить з небес і дає життя світу” (Ін. 6:32-33).

“і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”… Молю Тебе, поклади на мене, розбещеного, благодать Духа Святого, що дарує силу пробачити всім і все так, щоб не залишалося в мені перешкоди сприйняти прощення від Тебе безмірності моїх гріхів.

“І не введи нас у спокусу”… Ти, серцезнавець, знаєш моє розбещення і схильність до гріха… благаю Тебе: пошліть Ангела Твого з вогненним мечем, щоб перегородив шлях до падінь (Чис. 22:23) і далі.

“Але визволи нас від лукавого” … Отче Святий, Вседержителю Благий, визволи мене від влади ворога нашого і Твого супротивника … самому мені боротися з ним не в силах.

Перший рух нашої молитви – прохання про нас самих. Коли ж Дух Святий примножить наше пізнання й розширить нашу свідомість, тоді молитва набуває космічних вимірів, і ми, призиваючи Отця нашого, під словом “наш” – мислимо все людство і на всіх людей просимо благодать із таким самим серцем, як і для нас самих:

“Хай святиться Ім’я Твоє” серед усіх народів; “ай прийде Царство Твоє” в душі всіх людей, так щоб Світло, яке виходить від Тебе, – стало життям усього світу нашого; “Хай буде воля Твоя”, єдина свята, що з’єднує всіх у любові Твоєї на Землі, яку ми населяємо, подібно до того, як вона панує серед святих на небесах. “Визволи нас від лукавого”, “людиновбивці” (Ін. 8:44), “що всюди сіє зле насіння ворожнечі та смерті” (Мф. 13:27-28).

За християнським розумінням – зло, як і добро, наявне тільки там, де є персональна форма буття. Поза цим родом життя – немає зла, але лише детерміновані природні процеси.

У зв’язку з проблемою зла взагалі, і головне у світі людському, стоїть питання про участь Бога в історичних долях народів. Вельми багато хто відкинув віру в Бога, тому що їм здається, що якби Бог існував, то не міг би мати місце такий дикий розгул зла, така безліч невиправданих страждань, така відсутність порядку і сенсу в усьому. Вони забувають або зовсім не знають, що Творець береже людську свободу, як основний принцип у творенні богоподібних істот. Втручання щоразу, коли воля людей захоплює їх на шляхи злодіянь, було б рівносильним позбавити їх можливості самовизначення; призводило б до зведення всього до космічних безособових законів.

Бог, звісно, спасає і окремих страждальців, і цілі народи, якщо самі вони скеровують свої ноги Його стежками і волають до Нього про допомогу.

Не у всіх однакове уявлення про сенс слова – спасіння. Для християн, які ведуть непримиренну боротьбу з гріхом, воно полягає в тому, що Сам Бог віддає Себе людині в неосяжності Своєї вічності. Такого подвижника видимі лиха можуть супроводжувати все його життя, але він внутрішньо перебуває перед Невидимим (2Тим. 4:7; Флп. 1:29; Діян. 9:16; 1Кор. 15:30; 2Кор. 6:4). Марною буде спроба описувати його стан: він віддається у волю Божу, і в цьому самоприниженні уподібнюється Христу (Лк. 22:42). Цей акт по суті своїй є вільним виявленням кенотичної любові, що уподібнює людину Богові: “прийшов час: Син Людський видається в руки грішників” (Мк. 14:41). Немає любові більшої, ніж ця: ми віддаємо себе у святі руки Того, Хто створив нас, через це входимо в повноту Божественного життя.

Гідність молитви перевершує цінність будь-якої іншої діяльності, чи то у сфері соціальної, чи то політичної, наукової, чи то мистецтва. Той, хто пізнав це на досвіді, легко жертвує своїм матеріальним добробутом заради дозвілля для бесіди з Богом. Великий привілей зупиняти свій розум на тому, що неминуще; на тому, що вище й далі за всі найвизначніші досягнення науки, філософії або громадського служіння. На початку боротьба за духовну свободу може здатися надмірно тяжкою і ризикованою; але все долається, коли молитва цілком захопить душу.

Молитва глибокого покаяння може привести людину в такий стан, коли вона отримує досвід свободи в Дусі Істини: “і істина зробить вас вільними” (Ін. 8:32). Ця свята свобода, на жаль, не відома більшості людей. Перший симптом звільнення – небажання панувати над ким би то не було; наступний ступінь – внутрішнє розкріпачення від влади інших над тобою; і це не через презирство до встановлених від Бога влад і управителів зовнішнього життя народів, а в силу страху Божого, що не допускає переступити заповідь про любов до ближнього.

Безначальний Бог відкрився нам у Своєму нез’ясовному смиренні. Він, Творець усього сущого, не панує над нами. Правда, і над Ним ніхто не владний. Людина – образ цього смиренного і вільного Бога; нормально було б нам прагнути уподібнитися до Нього в образі Буття: відсторонитися від панування над іншими та самим “стояти у свободі, яку дарував нам Христос” (Гал. 5:1; 1Кор. 15:23-28).

Світло Боже своїм пришестям у душу того, хто молиться, вилучає її з рабства пристрастям і підносить у світлоносну сферу богоподібної свободи, повної любові, яка виключає будь-яку схильність до рабовласництва, що протилежне любові. Там, де немає свободи і любові, все безглуздо. Навіть такі дари, як пророцтва, знання всіх таємниць і сили чудотворення, без любові – втрачають цінність (1Кор. 13:1-3).

Великий і дивний світ святої свободи. Поза нею неможливе спасіння як обоження людини. Необхідно, щоб вона сама (людина) вільно визначилася на вічність. Усе створіння прагне до звільнення від рабства тлінню у свободу богосинівства (Рим. 8:21-23).

Всюди нині відбувається боротьба за свободу і незалежність, але навряд чи знайдеш людину, якій відкрилася таємниця богоподібної свободи дітей Отця Небесного. Невимовна в словах гідність цього стану: пізнається вона не інакше, як за даром згори. І знову, не можу не згадати Апостола Павла, який, безсумнівно, знав божественно-царську свободу: “творіння з надією чекає одкровення синів Божих, тому що творіння підкорилося суєті не добровільно…” (Рим. 8:19-20).

“Стійте у свободі, яку дарував нам Христос і не підпадайте знову під ярмо рабства” (Гал. 5:1). Легко зрозуміти, що пристрасть переважання над братом – негайним наслідком має втрату своєї незалежності, до того ж, що страшно, відступлення від Бога любові, позбавлення благодаті Духа Святого. У душі поневолювача створюється провал у небуттєву порожнечу. Подібність Господу панівних виключає рабовласництво, в якому немає вічного життя, ні навіть тимчасового. Домінація зазвичай досягається насильствами і вбивствами. До таких, як до тих, хто не виявив милості, на останньому Суді буде застосовано принцип: “Якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти”; і ще: “немилостивий суд тому, хто не творив милості” (Мф. 7:2; Як. 2:13).

“Де Дух Господній, там свобода” (2Кор. 3:17). Свобода у своїй абсолютній формі властива тільки Богові. Людині ж дається благословення пізнавати її частково в молитві, поєднаній із життям за заповідями. Молитва – безцінний дар Неба – вимагає від нас “дозвілля”. Заради зустрічі з Живим Христом не важко відмовитися від насолод, що ваблять людину, і замість всього віддати перевагу бесіді з Ним. Мені було дано цей безцінний привілей, – скажу сміливо – блаженство, що найбільшої сили досягло в пустелі. Аскетичне поняття пустелі пов’язують не з географією, а зі способом життя: така віддаленість від людей, коли тебе ніхто не бачить і не чує, – коли над тобою немає людської влади і ти не володарюєш ні над ким. Ця свобода необхідна для повного занурення духу, та й усього складу нашого, в Божественній сфері. Тоді може бути нам повідомлена Божественна безпристрасність, що стоїть вище всіх цінностей Землі. Не мислить така людина ні переважання над братом; не шукає честі чи прославлення, ні тим паче матеріальних багатств. О, позитивне визначення свободи істинної не піддається вираженню в словах. Не розумію, чому в пустелі на мене зійшло благословення жити у свободі “дітей Божих” (Рим. 8:21). Не кажу, що я сприйняв цей дар до його вищих ступенів, тобто коли людина воістину перевершила владу над нею гріха і смерті. Але я бував моментами на тій межі, звідки зрозумів, що повнота звільнення приходить, коли подолано смерть.

Хто не боїться смерті, той стоїть на шляху до свободи. У рабстві утримується людина, якщо в ній домінує прихильність до земного. “Ось Я і діти, котрих дав Мені Бог. А як діти причетні плоті і крові, то і Він також прийняв те ж саме, щоб смертю позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола, і визволити тих, котрі страхом смерті все життя трималися в рабстві” (Євр. 2:13-15).

Лише частково відчув я захват духовної свободи. Відтоді, як мене поставили духівником, живу поза нею, будучи пов’язаний любов’ю до тих, кого Господь посилав до мене. Любов нерідко поневолює мене тим, кому я служу, які потребують мене заради Бога. Однак десь у глибині душі залишається слід пережитого мною досвіду. Уперше, у ще далеко неясній формі, досвід цей був мені даний у Франції, коли я відчув міцну потребу піти зі світу. Я дякував Промислу Господньому про мене, побачивши себе вільним здійснити цей крок віддалення зі світу, оскільки не було нікого у всьому всесвіті, чиє життя залежало б від мене. У моїй спразі до Бога я міг іти на будь-який ризик; я не дорожив нічим; я вільно віддав себе на всі труднощі. Це було початковим досвідом царської свободи моєї душі. Христос у свободі Своєї любові віддав Себе на смерть, відкривши тим нам дорогу до вищого пізнання, до Божественного безсмертя.

 

 

Про натхнення

При всій свідомості моєї крайньої нікчемності, б.м., навіть через це томління (Мф. 5:3), я молився десятиліттями, щоб і мені дав Господь натхнення на слідування за Ним, “куди Він ід” (Одкр. 14:4): чи то в пустелю на випробування вірності моєї любові до Отця (Лк. 4 і далі); на сповнену мільйона мук проповідь Царства любові Отцівської; чи на Фавор, де троє обраних почули голос Отця: “Цей є Син Мій Улюблений” (Мф. 17:5); але передусім і найбільше – до Гефсиманії та на Голгофу. Під натхненням я розумів присутність сили Духа Святого всередині нас (Ін. 4:13-15,7:37-39). Цього роду натхнення належить до іншого плану буття, по відношенню до того, що я приймав за художнє або філософське таке. І це останнє, властиве падшому єству нашому, може бути зрозуміле як дар від Бога, але таке, що ще не дає ні єднання з Богом особистим, ні навіть інтелектуального знання про Нього.

Справді святе натхнення, що Зверху від Отця походить, не нав’язується силою нікому: воно здобувається, як і всякий інший дар від Бога, напруженим подвигом у молитві (Лк. 11:9-13). Не в тому річ, що нібито Бог дає за труди якусь “плату”; але в тому, що стягнуте розумно в стражданні стає невід’ємним володінням людини на вічність. Усім нам необхідно зазнати повного переродження дією благодаті; відновлення в нас здатності сприйняти обоження. Але все це можливо не інакше, як через сповнене муки повернення наше до Нього. Бог дійсно віддає нам Своє життя в повному сенсі в наше особисте володіння. Його передвічна слава вселяється в Ним викуплених, і притому не як щось додаткове, невластиве нашій природі; не як присутність у нас чогось не-свого, “чужого”, “неправедного” (Лк. 16:11-12). Ні. Істинне обоження полягає в тому, що розумному створінню справді і на віки невід’ємно повідомляється безначальне життя Самого Бога. Іншими словами: Життя Бога “іпостазується” людиною подібно до того, як Бог, що втілився, іпостазував – сприйняв у Свою Іпостась – Ним же створену форму нашого буття. У прийдешньому віці єдність Бога з людиною стане повною в усьому змісті Його Буття, окрім, зрозуміло, тотожності за Сутністю. Ця остання не підлягає передачі створінням і завжди залишатиметься недосяжною для всіх створених істот: Ангелів і людей.

Царство Отця – є онтологічна єдність усіх спасенних, і як така, вже ніким і нічим не похитнута (Євр. 12:27-28). Натхнення Зверху значною мірою залежить від нас: чи відчинимо ми двері серця нашого, щоб ненасильницьким чином увійшов всередину нас Господь – Дух Святий, Який стоїть біля дверей (серця нашого) і стукає. Якщо хто почує голос Його і відчинить двері, увійде до нього, і буде вечеряти з Ним, і він з Богом (Одкр. 3:20). Господь береже свободу створених “за образом” Його. І ми повинні знати, що прийнятне для Нього. Звідси створюється потреба для всіх і кожного з нас: не дозволяти собі таких діянь, не допускати таких внутрішніх рухів духу нашого, які ображають Дух Божий. Через щире перебування у сфері заповідей Христа виліковується наша гріховна смерть, і все життя стає пронизаним Нетварним Світлом Божественної Вічності.

Коли душа буттєво торкається цієї Вічності, тоді відпадають від нас низинні пристрасті, – і ми відсторонюємося від братовбивчої війни за володіння земними цінностями, – і на нас сходить “мир Христовий”, – і ми отримуємо силу “любити ворогів”. “Мир Мій даю вам” (Ін. 14:27). Мир Христовий дорогоцінніший за всі багатства, за всі насолоди і радощі землі. Він полягає в безсумнівному знанні Живого Бога – Отця нашого. Досить нам небагато їжі, бути під покрівлею будинку, мати тіло, прикрите від холоду і сорому (1Тим. 6:8). Лише б розум – наш дух – був вільний занурюватися в споглядання Божественного Буття, відкритого нам Христом. Туга за гірським світом, любовний потяг до нього – є веселістю нашою, робить навіть хворобливу старість царствено чудовим, сповненим очікування милосердних “обіймів Отчих” (Лк. 15:20).

 

 

Про виснаження і богозалишеність

“Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне” (Мф. 5:3). Блаженні тому, що разом зі свідомістю нашої убогості в дусі – до нас приходить сила для сходження до Бога. Поза цією свідомістю немає руху до Вищого; самовдоволення ж є симптомом або паралічу духовного, або падіння. Через постійне поставлення самих себе на суд Божих заповідей загострюється в нас почуття далекості від Бога, поглиблюється розуміння, що гордість є корінь усіх зол. Гордість є противниця Бога; гордість – антипод любові Божої. Через неї людство стало рабом тління. Щоб відродитися в Бозі, в первозданній красі духовній, необхідно нам керуватися Євангельським вченням. Тільки міцна віра, що Христос є Вседержитель Бог, допоможе нам утриматися “на нерухомому камені заповідей” Його. За цієї умови виникає тяжка боротьба з усім тим, що здобули ми в нашому падінні. Віра, що Христос є єдиний Спаситель людини, не допустить, щоб ми відпали від Нього, коли почнеться непередбачений і непродуманий процес нашого очищення від гріховного “багатства”. Апостоли повідомили нам про те, що почули і пізнали від Самого Господа; Отці ж нашої Церкви в неперевершеному подвигу зберегли все заповідане Богом і передавали нам свій безцінний досвід і знання (Мф. 28:19-20). Завдяки їм, Апостолам і Отцям, ми є володарями пізнання “таємниці доріг” спасіння. Ці незримі дороги повішені над безоднями. Щоб ніякі бурі не знесли нас із них і не скинули нас у темні прірви, немає, повторюю, іншої сили, іншого розуму, окрім незламної віри в Христа-Бога. “і ця перемога, що перемогла світ,– віра наша” (1Ін. 5:4).

Перейду до посильного опису цього таїнства. Заповіді ставлять нас лицем до Лиця Абсолютної Істоти. Усі наші спроби дотриматися їх, заповідей, неминуче провалюються. Ми виявляємо нашу повну непридатність для цієї ходи.

Ми бачимо в собі такі виверти духу-ума і такі пристрасті серця, які вбивають нас. Страх відпадіння від Бога, у Якого ми увірували, великий. Ми неодмінно приходимо в сердечну тугу від нас самих. Усе, чим ми вважали себе збагаченими в минулому, ми відкидаємо і стаємо оголеними від усього: від наших земних прихильностей і знань, і навіть волі: так ми убогішаємо, “виснажуємося”. Звичайно, найтяжче випробування для нас у тому, що, незважаючи на граничну для нас напругу перебувати вірними Богові, ми терпимо періоди богозалишеності. Убогість духовна, з’єднуючись із болем богозалишеності, занурює нас у відчай. Нам здається, що над нами тяжіє якась страшна клятва. Ми можемо страждати в усіх планах нашої істоти: духом, умом, серцем, тілом. Саме в подібні хвилини духу нашому постає біблійне одкровення про гріхопадіння Людини у своєму справжньому трагізмі, і віра в любов Христа навіює нам віддатися якомога повнішому покаянню. Чим глибше наше покаяння, тим ширше розкриваються перед нами і глибини нашого падіння, раніше приховані від нас же самих. Ясно усвідомлюючи безнадійність нашого становища, ми починаємо ненавидіти нас такими, якими ми є.

Цей вид виснаження, або смирення, не досягається людськими зусиллями – це є дар Бога-Спасителя: благодать покаяння до прощення гріхів (Лк. 24:47). Ми не розуміємо Його дій у нас, але все ж Його силою ми зводимося до нуля; а нам жахливо: Його немає з нами. Він, наше єдине шукання і любов, сховався від нас.

У такий спосіб відбувається наше очищення від ” проклятого” (Бут. 3:14-19) наслідку; таким шляхом поступово проникає в нас уже нова, нестворена енергія: ми причащаємося Божественного Буття. Тоді приходить Світло Боже і охоплює нас. Дух Істинний, що від Отця сходить і в Сині спочиває, сходить у наше серце як Утішитель: “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:4).

Повертаючись у ніщо, ми стаємо “матеріалом”, з якого властиво творити Богові нашому. Він, і ніхто інший, розкрив для нас це таїнство. Віддавшись у Його святі руки, випробовуючи на собі Його творчий процес, усвідомлюємо ми, як усе, послане Ним, перевершує нас: “не бачило того ум, і на серце людині не приходило те” (1Кор. 2:9). І немає кінця здивуванню перед Ним. О, як Він знає людину! Тільки Той, Хто створив нас, може мати таке знання про можливості нашої натури. Я шукаю слів для вираження загубленої людьми таємниці. Я благаю Бога дати мені потрібні слова. Прошу випадкового читача: не думай про мене, нікчемного, але дивись лише на сутність предмета. Не я вигадав це вчення, але його навчила поблажливість Божа через Його обранця. Я не намагаюся розшифрувати цей парадокс: чому це випало на мою голову? Але приведений до підніжжя великої Таємниці, я був вражений її пишністю. Досконалість Бога-Христа не може бути оспівана належним чином.

“Коли хто приходить до Мене і не зненавидить… й життя (душі) свого, той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26). Поява всередині нас цієї святої “ненависті” знаменує собою наближення до споглядання цього святого таїнства. Кому було дано це страшне благословення, той починає пізнавати “єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3), і ставить його на порозі входу в царство непохитне. Прекрасний опис шляху спасіння нашого маємо в 12-ій главі послання Апостола Павла до Євреїв.

“Що ти маєш, чого б не одержав? А якщо одержав, чого хвалишся, ніби не одержав” (1Кор. 4:7). Господь, який давав мені в мої дитячі роки бачити Його Світло з простотою дитячого віку, попустив мені пережити подібне до Адамового падіння. Але Він не покинув мене до кінця: Він дав мені зрозуміти, куди я віддалявся від Нього (Лк. 15:13-24). Паралельно з тим, Він вилив на мене в потоках сліз моїх благодать розкаяння про скоєне мною. У початковий період я був повним невігласом у вченні Святих Отців-аскетів. Те, що відбувалося зі мною, в усьому перевищувало мене, і я, невіглас, ридав у каятті мого, знаючи, що недостойний прощення. Туга за Отцем була всепоглинаючою. Настільки, що коли полум’я, яке палило мене, прелагалось у Світло, то я не міг слухати цього дару, і самоосудження на “темряву безпросвітну” не покидало мене. Полум’я нестерпного сорому спопеляло мене: “я залишив Його за непотрібністю для мене: я перевершив Його в моєму розумінні Першого Буття”. Я молився лежачи ниць: я не смів поглянути на Нього. Я ненавидів самого себе.

Людина, взята у своїй окремості, не має можливості йти поодинці за Христом: занадто грандіозна картина, що розкривається перед нею. Здоровий розумом відсторониться від самовдоволення і шукатиме надійних свідків: “чи не даремно він подвизається” (Гал. 2:2). Свідки ж, природно, повинні обиратися серед тих, які в давнину пішли за Христом, а також і серед сучасників своїх тієї ж віри. Не піду я питати буддиста або магометанина: чи правильно я розумію заповіді Господні? Так я звернувся до читання переважно Нового Заповіту, до священнослужителів Церкви, до професорів богослов’я; до читання писань апостольських мужів, великих аскетів, не ігноруючи і праць недавнього минулого і сучасників моїх. У той час праці останніх мало допомагали мені безпосередньо. Зате знайомство з творіннями аскетів дійсно відповідало моїм потребам. У них я знаходив не тільки натхненне керівництво на обраному мною шляху, а й багато дивовижних розтлумачень внутрішніх духовних подій, які були мені вже відомі. З одного боку, я утверджувався в пізнанні духовного світу, з іншого – входив у складну боротьбу з моїм марнославством. Виявляючи в їхніх писаннях схожість із моїм досвідом, я, бувало, відчував наплив задоволення, що подібно до болотяної твані огортало серце моє. Тоді втрачалося бачення Світла Небесного – іноді надовго. Я впадав у велику печаль у зв’язку з цим явищем. Становище моє здавалося безвихідним: я не можу бути самодостатнім, але коли я починав розуміти послане мені правицею Божою, то “ліва рука” моя руйнувала все (Мф. 6:3). “Бідна я людина! хто визволить мене від цього тіла смерті?” (Рим. 7:24). Не раз траплялося – молюся, потопаючи в сльозах розкаяння, і тільки-но десь поруч, у повітрі ще, з’явиться марнославний помисел, як я встаю з землі обкрадений: немає сліз, душа спустошена, тіло здорове, життя духовне пішло. Після багатьох повторень подібного лиха, я приходив у страх за найменшого наближення цього ворога і подвоював плач покаяння: “Господи, прийшли вбивці, спаси мене!” Тоді я зрозумів, чому Отці не любили похвал: навіть досконалі не виходили без деякого ушкодження в любові Божій.

“Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне” (Мф. 5:3). Ці слова Христа лежать в основі довічного подвигу, що веде до спасіння, що розуміється як обоження.

“Молю Тебе, Христе, співзасновнику Отця і Духа, Слово Іпостасне, даруй мені нині слово, яке може хоча б частково з’ясувати, яких сокровенних таємниць Ти навчаєш нас через промислове віддалення від нас. Ти бо єдиний Учитель і Наставник наш (Мф. 23:8,10); Ти – Світло, Ти – Премудрість; Ти ж – єдина дорога до Отця”.

Поставлені впритул перед невимовною величчю Божественної любові, явленої нам втіленим Логосом Отця, ми, в прагненні нашому слідувати Його стопами, спочатку проходимо тяжкий досвід виявлення нашої нікчемності. Гіркий, а разом і дивний цей процес; глибинний сенс його, однак, відкривається нам лише наприкінці шляху.

У Христі ми зустрічаємося з Абсолютною Істотою; не інакше, як Його силою, ми можемо подолати все, що нездатне сприйняти вічність, що противно Його любові. Сумно нам на кожному кроці переконуватися в нашому безсиллі; тісний наш ум, щоб зрозуміти Його святі веління. Але в самому страждальному прагненні до Нього ми починаємо бачити надихаючий заклик, що виходить від безначального Божества. Ще не солодко, але ми полюбили Його: Він милостивий, і любов ця сильніша за смерть. Хоч би як було тяжко зберігати Його слово, але ми не можемо ухилитися від мети, що стоїть перед нами: стати на віки поселенням Його Світла. Так із хворобою всього складу нашого потопаємо ми в морі сліз цілковитого покаяння. Ми знаємо з досвіду, що немає іншого способу викинути з нас успадковану в падінні гидотну пристрасть гордості. У стані цього покаяння ми стаємо відкритими для дії в нас Духа Святого; дії могутньої, що дає нам передчувати вічне єднання з Богом.

Перехід з успадкованого нами від Адама розтління в область Невечірнього Світла Христового – є подія важливіша, ніж усі інші факти Землі. Ознакою наближення до цього великого таїнства є поява в нас святої ненависті до самого себе (Лк. 14:26). Сказано: “ніщо нечисте не увійде в Царство Агнця Божого” (Об. 21:27). Випробуймо суворо самих себе і без жалю засудимо себе в пекло, як негідних Бога. Тільки так ми подолаємо нашу схильність поблажливо ставитися до наших немочей: прощати легко наші злочини, особливо якщо вони вчинені лише в думках. Гра наша грандіозна; у ставку йде вся наша істота; виграш – безсмертя у Світлі безначальному. “Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12).

Вчення Христа походить від “Отця світів” (Як. 1:17); йому притаманна Божественна досконалість; воно належить до іншого плану буття. Ніхто з людей не може узгодити своє життя з Євангелієм своєю силою. Скільки б ми не напружувалися, заповідь у своїй досконалості залишається недосяжною. Можливо, в якісь моменти нам буде дано наблизитися до цього Вогню (Лк. 12:49), але встояти в ньому надовго ми не можемо. Те саме треба зазначити щодо досвіду безпристрасності: він може бути даний подвижнику, але не має характеру сталості й схильний до коливань, залежно від оточення, від форми служіння людям.

У межах Землі немає абсолютної досконалості, і небезпечно нам задовольнитися вже досягнутим. Ті, хто не вірує в Бога, не знають богозалишеності. Це горе переживають лише ті, хто вже пізнав милість Бога і всіма силами прагне перебувати в Ньому і з Ним. Чим більшою мірою скуштувала людина радості єднання з Богом, тим глибше страждає вона при розлуці з Ним. Остання грань, відома нам із Євангелія, – є Сам Господь: після молитви з кривавим потом у Гефсиманії, в якій Він віддав усе Отцю Своєму, на хресті Він “викрикнув гучним голосом… Боже Мій, Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?.. і знову скрикнувши… іспустив дух” (Мф. 27:46-50). При такому повному виснаженні “людини Христа Іісуса” (1Тим. 2:5) – виснаження це перетворилося на настільки ж завершене обоження сприйнятого Ним в акті втілення нашого єства. І Йому, вже як “людині”, “дано Ім’я, що перевершує всяке ім’я, названого не тільки в цьому віці, але і в майбутньому” (Флп. 2:9; Еф.1:21).

Християнину якось слід наблизитися до цього стану, щоб удостоїтися прийняти відповідне глибині його особистого виснаження – спасіння. Такою є любов Бога: у вічності їй властива гранична напруга Буття, що ніколи не зменшується, при повному відволіканні від себе. Вона смиренна, а Божественному смиренню природно бути відкритим для всіх, хто приходить до Нього (Ін. 6:37-40). У Царстві Бога-Отця ніхто егоїстично не зачиняється всередину себе. Свята любов усе бажання переносить на улюблених. Весь світ, Божий і тварний, охоплює вона в смиренні. Таким шляхом все Буття стане її змістом. У цій величі любові – її незліченне багатство і невимовне блаженство.

Убогість же і темрява пекельна – у самовлюбленому зануренні в себе. Крайній ступінь гордої замкнутості в собі виражається як ненависть до Бога.

Через довгий подвиг самовиснаження здобувається любов Божа. Про неї дається одкровення в короткі хвилини відвідувань Зверху. Потім неминуче підуть дні, роки богозалишеності. Страх охоплює душу, покинуту Богом. Ми можемо не знати – за що? Ми стоїмо перед небезпекою: вона, любов, що з’явилася нам у Світлі, йде, ховається, подібно до сонця, що заходить… спускається похмура ніч. Таким чином навчаємося ми слідувати за Христом, що сходить у пекло. Слідувати за Ним, “куди Він іде” (Об. 14:4).

Кожній людині, яка справді прагнула спасіння, необхідно пройти через досвід богопокинутості. Моментами вона може досягати такої сили, що й короткі миті здаються позачасовими. Такі крайні стани посилаються подвижнику не часто, але помірний ступінь цього випробування може супроводжувати нас довгі роки на другому етапі духовного життя християнина, тобто коли промислительно він зазнає ослаблення і навіть видалення першої благодаті. У цьому неминучому ослабленні є глибокий сенс: дати людині проявити свою свободу і вірність Богу.

Але як можливо не зневіритися, якщо жодна молитва не досягає Всевишнього? Хоч би як була людина утверджена всі попередні роки живим спілкуванням з єдино Сущим, становище покинутості Богом, уже улюбленим, ставить дух наш у тяжкий подив: що ж було зі мною тоді? Невже Бог, такий, яким я пізнав Його, може так віддалятися, що жоден крик ураженої душі не чіпає Його?.. Подібні думки бентежать і коливають розум. Остаточна відповідь все ж може не скоро прийти.

Коли і мій особистий досвід дав мені побачити, що заповіді Христа за самою сутністю своєю суть проекція Божественного життя в нашому плані, тоді мені стали зрозумілими слова Господа: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). У важкі часи провалу всіх моїх зусиль узгодити мої життєві прояви з євангельським вченням, я, бувало, молився так: “Приходь, і Сам Ти робиш у Мені волю Свою: повеління Твої не вміщаються в моє вузьке серце, і мій тісний ум не осягає їхнього змісту… Якщо ж Ти не забажаєш вселитися всередину мене, то я неминуче піду в темряву… Ти, знаю, не діятимеш насильством, але благаю Тебе: увійди в мій дім владно і всього мене перероди – перетвори пекельну темряву гордості моєї на Твою покірну любов; Світлом перетвори спотворену природу мою, так, щоб не залишилося в мені жодної пристрасті, яка може перешкодити приходу Твого Отця з Тобою (Ін. 14:21-23); створи з мене оселю того святого життя, яке Ти ж Сам допустив мене частково побачити… Господи, благаю Тебе, не позбав мене цього знамення благості Твоєї”.

Часто на таку молитву йшли довгі години.

Пізніше вірна душа зрозуміє своє обрання Благим Отцем саме через послані їй болісні випробування. Поза цими ніхто б не проник у глибини Божого про нас задуму і не пізнав би тієї любові, про яку говорив Христос. У години богозалишеності бачимо ми, що все, зроблене раніше, – далеко недостатньо для спасіння, що блага вічність ще не належить нам. Гостре незадоволення собою, що переживається як відраза від себе, є першою ознакою наближення до повноти заповіданої нам Богом любові: подолання страшного порога зверненості на самого себе. У молитві, породженій ненавистю до себе, всередині нас розкривається нове, вже надсвітове буття, і ми споглядаємо велич Божу.

Християнська досконалість – надлюдська: вона Божественна. Господь явив її нам у Своєму втіленні. Ніхто не пішов звідси рівною Йому мірою (Флп. 3:12). Якесь наближення, однак, бувало дано, скоріше небагатьом (Мф. 7:14), через вчення і приклад яких і ми надихаємося на подвиг набуття смиренності Христової і Його любові. Небесний вогонь, що пронизує життя Церкви і Таїнства її, утримує у віках віру в Євангеліє, яке “не є людське… не від людини, а через одкровення Іісуса Христа” (Гал. 1:11,12).

Багато хто спасеться, насолодиться в океані Христової любові, але небагато таких, які не без страху, але все ж таки сприйняли це полум’я ще в земній плоті. Пам’ятаю, блаженний Старець Силуан зі своєї поблажливості до мене, убогого, одного разу сказав, що повноти благодаті наше земне єство не може витримати; внаслідок цього явлення Бога в Його предвічній славі можливе лише на найкоротший момент; і це не інакше, як за умови зміцнення тіла й психіки благодаттю Святого Духа… Легше пронести в оголених руках палаюче вугілля на, скажімо, сто метрів, ніж утримати цю благодать і залишитися живим. (Передаю точно зміст, але моїми словами.)

Носії такого пізнання накладають відбиток на безлічі віруючих; завдяки їм утримується у віках історичної реальності живе передання духу життя.

“Знають” Христа лише ті, які мають внутрішнє життя подібне до Його земного життя. За словами Апостола, в нас мають бути ті самі думки, ті самі розуміння, які бачимо у Христі Іісусі, Який, будучи Богом за сутністю, умалив Себе, прийнявши вигляд раба, і упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти (Флп. 2:5-8). Він є “камінь”, відкинутий правителями світу цього, але в дійсному бутті лежить в основі всього сущого. Коли кинутий Ним на Землю Вогонь торкається серця людини, тільки тоді вона набуває сили слідувати за Ним до Гефсиманії та на Голгофу. Йти, звісно, духом, у глибокому стражданні всього нашого єства. Такого роду пізнання Господа, який “зійшов з небес” на Землю і далі в пекло, призводить до часткового передчуття воскресіння.

Йдуть християни цим нез’ясовним словом шляхом у нескінченні далі, що розкриваються перед ними. Дається їм і досвідчене знання похмурих безодень, і радісне споглядання Світла Царства. Присутнє воно, Царство це, всюди, але входження в нього залежить тільки від Бога, бо саме воно не є чимось “об’єктивно” дійсним, а Сам Він, що має владу прийняти нас до Себе, або, що те саме, вселитися в нас вічною радістю. Тоді ми в Ньому, і Він – у нас; і Його Життя стає нашим невід’ємним життям.

Та богозалишеність, яку було дано Старцю Силуану переживати перед тим, як з’явився йому Господь, у своїй духовній реальності є “виснаженням” (“кеносіс”) самого Старця. У тій богозалишеності, яку він висловив словами: “Бога умолити неможливо”, очевидний Промисел Божий, що дав Силуану зануритися в темний розпач, – випробувати жахливе для душі вмирання, – бути зведеним до крайнього применшення через відступлення від нього Бога. Але саме це сходження в пекло було приготуванням душі для сприйняття Христа, який з’явився йому з великою силою. Світло Божества осяяло його, і благодать Духа Святого сповнила всього його, включно з тілом; нетварне життя обійняло його, і посланий згори ” відчай – виснаження” перетворився на “смиренність Христову, яка неописувана”. Подивимося, як пише Силуан про свій досвід: “Господь навчив мене тримати розум у пеклі і не впадати у відчай, і так смиряється душа моя. Але це ще не є справжнє (тобто Божественне) смирення, яке неописуване…”

“Смирення Христове в “менших” мешкає; вони раді, що вони “менші”. Так мені дав зрозуміти Господь”. Я пишу про це тому, що душа моя знає Господа. Тільки смиренним являє Себе Господь Духом Святим”.

“Смирення є Світло, в якому ми можемо побачити Світло Бога”.

“Хто пізнав Бога Духом Святим, той від Нього (Христа – Бога) навчився смирення і уподібнився своєму Вчителеві, Христу, Сину Божому (Мф. 11:29), і на Нього (Христа) став схожий”

(Старець Силуан. Слова в дужках – вставлені мною заради ясності сенсу).

Ніхто із земнородних не досягає повноти Христа у світі цьому. Христос – чудо, що дивує нас: Бог всемогутній, Він умаляє Себе через втілення у всіх наступних стражданнях, аж до смерті на хресті та сходження до пекла. Чудо в тому, що в нашій рабській (Флп. 2:7-8) формі буття Він явив досконалість виснаження Божої любові: ” звершилося” (Ін. 19:30,17:4). Ніхто не може зрівнятися з Ним, але аналогію треба дати, хоча б деяким, щоб “пізнати Бога Духом Святим”.

“Я, Павел, став в’язнем Іісуса Христа за вас… Ви чули про домобудівництво благодаті Божої, даної мені… бо одкровенням мені провіщена таємниця… ви, читаючи, можете збагнути моє розуміння таїни Христової… через благовіствування, служителем якого був і я за даром благодаті Божої, даної мені діянням сили Його. Мені, найменшому з усіх святих, дана благодать ця…” (Еф.3:1-8).

“Всякою молитвою і проханням моліться… за всіх святих і за мене, щоб мені дано було слово… відкрито з дерзновінням звіщати тайну благовіствування” (Еф.6:18-19).

Апостол Павло просив ефесян молитися за нього, щоб йому дано було слово з дерзновенням сповіщати відкриту йому ” тайну благовіствування”. Наскільки більше потребую я молитов усіх і кожного, щоб я зміг правильно уявити один із найважливіших аспектів християнського життя. У моєму випадку йдеться не про якесь виняткове одкровення, але все ж таки дуже важливе, як показав мені досвід духівництва, нагадування про загублене в масах пізнання про шляхи до спасіння. Отже, старанно прошу: моліться за мене.

Великий геній блаженного Старця Силуана, до ніг якого допустив мене Промисел Божий. Він говорив і писав про дані йому стани простими словами, зрозумілими, однак, тільки тим, хто і сам жив у тій атмосфері, в якій Силуан. Мені довелося розмовляти з деякими з видатних представників академічного богослов’я. Було очевидно, що навіть ті з них, які знайомилися з творіннями святих аскетів стародавнього Єгипту і Палестини, живим досвідом не пізнали того, про що свідчили Отці. Ось чому я наважився хоча б частково розкрити особливий характер того світу, в якому перебував дух Старця; якось вказати на ту реальність, яка укладена в його “простих” словах, наприклад: “Я став робити так, як навчив мене Господь; і мій ум очистився, і Дух свідчив душі спасіння”. Що ж суть “чистий ум” і ” свідчення Духа”?

Дерзновення на цю працю я черпаю з того, що його, Старця, молитвами і я був поставлений у ту ж духовну перспективу. Так, я не пізнав у повноті тієї міри благословення, яку вилив Господь на нього; але мені, найостаннішому з людей, все ж таки дано було жити наближенням до того ж досвіду. Через зближення моїх станів у деякі моменти мого життя з тим, що відчував Старець, я наважуюся на бесіду про цей високий предмет. При цьому неминуче торкнемося ми глибоких догматичних проблем.

“Бога умолити неможливо”, – подумав Старець. Напав на нього дух відчаю: йому здавалося, що Бог відкинув його вкрай, і що вже немає йому спасіння, але ясно бачилася в душі “вічна погибель” (Старець Силуан). “Дух цей такий важкий і томливий, що страшно про нього і згадувати. Душа не в силах понести його довго… я пішов до церкви… і, дивлячись на ікону Спасителя, сказав: Господи Іісусе Христе, помилуй мене грішного. З цими словами я побачив на місці ікони Живого Господа, і благодать Духа Святого наповнила душу мою і все тіло. І так Духом Святим я пізнав, що Іісус Христос є Бог. І солодко бажав страждань за Христа”.

Самий факт явлення Господа Живого Силуану незабаром після випробування, яке спіткало його, свідчить про те, що в той час стан Старця був не так уже й далекий від стану Христа на Голгофі: “Боже Мій, Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?” (Мф. 27:46). Ми знаємо, що той, хто споглядає щось Божественне, повинен і сам бути в стані, аналогічному тому, що споглядає.

Христос після Свого виголошення віддав Свій Дух у руки Отця. А що відбувалося із Силуаном ?.. У смертельному смутку йде він до храму, і ледь вимовляє молитву: “Господи Іісусе Христе, помилуй мене”, побачив Його Живого; і все його єство сповнилося вогню благодаті Святого Духа до меж його сил. Від бачення він прийшов у знемогу, і Господь сховався. Але Духом Божим Силуан був піднесений на небо, де почув невимовні слова.

Пізніше Старець стверджував, що коли Господь Сам у великому Світлі з’являється душі, то душа не може не впізнати в Ньому свого Творця і Бога: “Господь мій і Бог мій!” – сказав Апостол Фома воскреслому Христу Ісусові (Ін. 20:28). І Савл-Павло на шляху в Дамаск у тому ж Світлі впізнав Христа Бога. Дивне і винятково своєрідне життя християнина: богозалишеність і темрява вічної погибелі сплітаються воєдино з явленням Бога у Світлі нетварному. Подібно до того, як за благодатної смертної пам’яті вічність спочатку постає під знаком мінуса, тобто як загальне згасання буття, але потім перетворюється на сприйняття Світла воскресіння.

Господь Іісус запитував Отця: “навіщо Ти Мене залишив?” Ми ясно усвідомлюємо, що в плані Божества онтологічно цього не могло статися, тобто щоб Отець відступив від співвічного і єдиносущного Сина Свого, в Якого вилив усю повноту Свого одвічного Буття. Як же зрозуміти, що власне відбувалося з “людиною Христом Іісусом”? (1Тим. 2:5). З досвіду Силуана, як і всіх інших великих подвижників благочестя в минулих століттях, ми відзначаємо співпадіння стану тяжкої богопокинутості з граничним напруженням дотримуватися заповідей Божих. (Ін. 5:30,10:18,14:31,15:10,18:11). Ми констатуємо це явище, але ніяк не можемо дати пояснення цьому, особливо коли йдеться про Бого-людину Христа. По суті в цих нечастих випадках промислительної богозалишеності потрібно побачити безмірну велич дару Божого. Поза цим досвідом важко зрозуміти обітоване обоження падшої людини.

Подія, про яку йде Це слово, є “виснаження” Божої любові. Христос Іісус “в образі Божому цей”: по суті Своїй – Сущий Бог, або, як висловився Апостол Павел, “що має образ Божественного Буття”, Сам Себе умалив: упокорив Себе в акті слухняності Отцеві до повної відмови від Своєї людської волі, “аж до смерти хресної”: “Душа Моя сумує смертельно… відійшовши трохи, упав Він долілиць, молився і говорив: Отче Мій! якщо можливо, хай обмине Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти… і був піт Його, як краплі крові, що падають на землю” (Мф. 26:38-44; Лк. 22:44)… “Ще, відійшовши вдруге, молився, кажучи: Отче Мій! якщо не може чаша ця минути Мене, щоб Мені не пити її, хай буде воля Твоя… втретє, сказавши те ж слово” (Мф. 26:38-44). І саме за це “Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я” (Флп. 2:6-9).

Звеличений Христос-Людина, ніким не досягнутий в акті Свого виснаження: піти на ганебну страту, призначену для злодіїв; висіти на хресті оголеним перед Своєю Матір’ю, перед жінками, що служили Йому; бути покинутим учнями; бачити повний провал Своєї проповіді… І хто злічитиме все, що ніс Він у ті дні всередині Себе?

Отже, цього роду богозалишеність є інший полюс Любові Божої. Вона, ця любов, заповідана нам Христом у таких страшних словах: “коли хто приходить до Мене і не зненавидить (все, що йому дорого) та ще й душі свого, той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26,33).

Рідко кому за всю історію Церкви давалося переживати промислову богозалишеність такою мірою, якою сподобився Силуан, раб Бога Всевишнього. Коли велике Світло осяяло його у баченні Христа, тоді богопокинутість, що здавалася смертельним болем, перетворилася на “Христову смиренність”, яке неописуване; яке є онтологічним аспектом безначальної любові Бога Трійці. Бог, абсолютний у Своїй незліченній могутності, незбагненним чином абсолютний і в Своєму “виснаженні – смиренні”.

Кожен, хто гаряче полюбив Іісуса Христа, Бога – Творця нашого, і Бога Спасителя, неодмінно живе у двох станах, які здаються протилежними: сходження в пекло і вознесіння на небеса. Святий Павел так говорить про це: “Мені, найменшому з усіх святих, дана благодать ця – благовіствувати… недосліджуване багатство Христове і відкрити всім, в чому полягає домобудівництво таємниці, споконвіку утаєної в Бозі, Котрий все створив Іісусом Христом, щоб нині стала відомою через Церкву начальствам і властям на небесах різноманітна премудрість Божа, за предвічним визначенням, яке Він здійснив у Христі Іісусі, Господі нашому, в Котрому ми маємо дерзновіння і надійний доступ через віру в Нього. А тому благаю вас не сумувати з приводу моїх заради вас скорбот, які є ваша слава. Для цього я преклоняю коліна свої перед Отцем Господа нашого Іісуса Христа, від Котрого іменується всякий рід на небесах і на землі, щоб дав вам, по багатству слави Своєї, міцно утвердитися Духом Його у внутрішній людині, вірою вселитися Христові в серця ваші, щоб ви, вкорінені і утверджені в любові, могли зрозуміти з усіма святими, що є ширина і довгота, і глибина і висота, і зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою” (Еф. 3 :8-19).

Діапазон християнського життя йде безмірно далі звичайного слуху людського. “Далі” – і вниз, і вгору. На жаль, вельми багато хто не відчуває чудесних хвиль божественного гімну, що йдуть до нас із незбагненних глибин Буття. Для того, хто вірує в Божество Христа, і в силу цієї віри будує своє життя на камені слова вчення Його (Мф. 7:24-27), відкриваються сокровенні безодні, недосяжні для тих, хто не прийняв Христа як Справжнього Бога, як всесвятого й абсолютного Авторитета (Мф. 23:8). “Авторитету” (не насильства, а) “Істини Безначального факту і Досконалої Любові”.

Блаженний Старець розрізняв два роди смирення: аскетичне і Божественне. Незадовго до його смерті, на моє запитання: “Старець, Ви хочете померти?” – він відповів: “Я ще не смирився”. У мене немає сумнівів, що він мав на увазі неописуване Христове (Божественне) смирення, якого він ніколи не міг забути. Згадуючи це, він так писав: “Блаженна душа, яка зберігає чистоту душевну й тілесну: любить її Господь і дає їй благодать Святого Духа; і благодать ця зв’язує душу так любити Бога, що від солодощі Духа Святого не може вона відірватися від Бога й ненаситно прагне до Нього, бо в любові Божій немає кінця. Хоча я знаю людину (це він сам), яку відвідав Милостивий Господь Своєю благодаттю, і якби запитав її Господь: “Хочеш, Я дам тобі більше благодаті?”, то душа, немічна в тілі, сказала б: “Господи, Ти бачиш, що якщо ще більше, то я не винесу й помру” (Старець Силуан). Тим, хто перебуває ще в тілі, крайні напруження даються вельми рідкісним подвижникам – і це лише на мить, у якій, однак, відкривається вічність, що не має протяжності.

Безпомічне слово моє. Бачу, що не тільки “смирення Христове”, як досконалість любові Божественної, невимовне, але для мене і багато інших сторін життя цього також невимовні. Нам заповідана саме Божественна досконалість, якої ми не досягаємо, – але саме бажання якої дає нам відчувати усім єством, що до нас торкається Абсолютне Божество. Воно тягне душу до Себе, і душа страждає, що не в силах вмістити цього життя, – і так, розіп’ята, проводить свої роки на землі. І не може зійти з цього нематеріального хреста, тому що щоразу, коли хоча б частково “сходить”, уменшується в ній потік справжньої вічності (Мф. 27:40).

Християнство, можна сказати, не є якоюсь філософською доктриною, а саме “життям”. Життя і любов “до кінця”: до ненависті до себе. Ця є “велика таємниця благочестя” (1Тим. 3:16), “сповіщена нам через одкровення” (Еф.3:3) у Христі, запропонована в слові Його, явлена прикладом “торкаючого” Христа (1Ін. 1:1), і все ж таки перебуває непроникною, недоторканною, “невимовною”.

Старець Силуан різноманітно висловлював ту саму ідею: Бог і все небесне пізнається не інакше, як Духом Святим. І це за даром цього Святого Духа, що від Отця сходить, що ми в Церкві нашій буттєво, живим досвідом пізнаємо “виснаження” Сина Отчого в акті Втілення, в Пустелі, в Гефсиманській молитві і на Голгофі. Він, Дух Святий, показує майбутнє і нам виснаження в нашій смерті.

З вірою в Господа і Бога нашого Іісуса Христа це стає доступним нам якоюсь мірою, але чи можемо ми йти далі цього?.. Ми навчені в Церкві жити народження Сина в Трійці Святій, як виснаження Отця, що віддає всього Себе, в усій повноті Свого безначального Буття – Синові. І так Син дорівнює Отцю в абсолютній повноті Божественного Буття. Потім ми бачимо зворотний рух: Син у такій самій досконалій повноті самовиснаженої любові віддає Себе Отцю і в Божестві, і в людстві Своєму.

Чи дозволено людині наважитися і, переступивши міру живого досвіду, у своєму умному спогляданні зрозуміти співучасть Отця і Духа Святого в хресній смерті Сина? “Син, все через Нього сталось” (Ін. 1:3), Творець людини; Він втілюється; Він приймає у Свою Божественну Іпостась наш “рабський” (Флп. 2:7) вигляд буття, а отже, і страждання людства після падіння. У передвічній Раді Трійці такий шлях викуплення падшої людини був вирішений. Чи не є це самовиснаження Отця, Який “так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16) у надрах Божества? І Дух Святий, що від Отця сходить, живе тією самою любов’ю, яка і в Отці. Отже, вічно беруть співучасть Отець і Дух у “ділі” (Ін. 19:30, Євр. 2:18). Так ми живемо в надії, що в наш смертний час Він буде з нами, якщо ми були з Ним у подвизі нашому.

 

 

Про любов до ненависті на себе

Іісус Христос – Бог безначальний, дав нам заповіді, які мають властивість розкрити ум і серце людини до нескінченності. Спочатку, однак, той, хто вірить у не-минуще значення Євангельського слова (Мф. 24:35), вводиться у внутрішню область душі безперервним поставленням себе на суд Божий: “Хто від Мене відмовляється і не приймає слів Моїх, має собі суддю: слово, яке Я казав, воно судитиме його в останній день. Бо Я говорив не від Себе (як людина); а Отець, Який послав Мене, Він дав Мені заповідь, що Мені казати і що говорити. І Я знаю, що заповідь Його є життя вічне” (Ін. 12:48-50). Природним наслідком благоговійного прагнення зберегти заповіді буде ясне усвідомлення себе безсилим. Але через важкий подвиг перебувати в дусі слова Господнього ум людини осягає, що завіти Христа, за своєю духовною сутністю, суть нетварне Світло Божества. Жодна наша дія не досягає досконалості, необхідної Всесвятим Богом.

Світло Євангельського вчення, що зійшло з небес, просвіщає наш внутрішній зір і стоншує серцеву сприйнятливість; внаслідок чого те, що раніше було невловимим для нас, уже не може сховатися: кожний рух серця або думки швидко вловлюється, і ми бачимо себе – якими ми є. Чим напруженішим є трепет наш виявитися негідними Бога, тим “оголенішим” стає весь наш внутрішній світ і для нас самих і, звісно, перед Лицем Бога: “І нема творіння, прихованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його” (Євр. 4:13). Пильність уму і тверезість серця призводять до того, що багатьом недосвідченим може здаватися неймовірним або перебільшенням, а саме: християнин виявляє в собі і явно, і приховано присутнім усередині всяке зло, принаймні як можливість (його прояву), і бачить він себе воістину найгіршим за всіх і за все.

До явлення нам Божественного Світла ми живемо як сліпі. Поза цим Світлом ми не пізнаємо гріха; без нього не розкривається перед нами падіння Людини у своїх справжніх вимірах. Лише Дух Святий Своїм натхненням робить нас здатними спочатку бачити трагізм нашого власного становища і через нас – потім переживати велику драму всієї світової історії людства. Наслідки падіння – недуга, невиліковна від земних лікарів. Узгодити наші сердечні почуття з духом заповідей Христа ми не можемо. Звідси болісний подвиг боротьби з “законом гріха”, що вбиває нас (Рим. 7:23-25).

Дорогоцінний цей період життя за всієї його болісності; з усіх боків охоплені ми полум’ям пристрастей, що приймають форму “вогненних спокус” (1Пет. 4:12). Але на допомогу нам приходить благодать, яка спочатку не бачиться як Світло, але відчувається як небесний вогонь, що пожирає в нас коріння гріха.

Скільки разів душа моя, як маленька безпомічна істота, повисала над прірвою у великому страху: я не прагнув до нескінченного продовження цього життя. Мій жах був у тому, що після того, як Бог зійшов до мене, я побачив, якими язвами весь я вражений. Я усвідомив себе до кінця нездатним до Царства Святого Бога. Я не в силах описувати ту скорботу, яка занурювала мене в тривалий глибинний плач. Безумний, я все ж знав, що я в руках мого Творця, про яких сказано: “Страшно впасти в руки Бога Живого” (Євр. 10:31). Мені бувало тяжко до нестерпності, і я не раз намагався вирватися з Його святих рук (Ін. 10:28), але всі спроби провалювалися, тому що мені нікуди було піти: ніщо у світі не вабило мене, не могло задовольнити мій дух.

Господь сказав: “Не бійтесь тих, що вбивають тіло… але… Того, Хто має владу після вбивства вкинути в геєну: так, кажу вам, Того бійтеся” (Лк. 12:4-5). Господь, який віддав себе на хресну смерть, не говорив пустопорожніх, нічого не значущих слів. І я ніяк не хотів применшувати їхнього категоричного характеру. І страх, животворчий – не відступав від мене. Більше того, відбувалося щось дивне: щойно він, страх, послаблювався, я внутрішньо відчував відступлення від себе живої сили: молитва знижувалася, ум розсіювався, почуття божественного йшло в туман: я вмирав духом. Лише набагато пізніше я зрозумів, що Дух Божий виховував мене, і моя мука обернулася на незліченну користь: трепет перед загибеллю вічною і покаянний плач – таємничим чином усього мене перетворювали на “молитву”. Дух мій вільно, без вольових зусиль піднімався в стан споглядання колись недовідомих реальностей: безмежної прірви буття, похмурих поселень пекла, але й осяяного нетварним Світлом Неба.

Хай буде благословенне Ім’я Його на віки віків.

Не чекайте від мене належним чином сконструйованого опису життя душі моєї в довгі роки мого минулого. Сходила вона, душа, іноді в низини пекла, моментами ж Господь підносив її до Небес. Стояла вона часом на тій невизначеній грані, звідки споглядала і Світло Божества, і “темряву безпросвітну”, що наводить жах на душу; особливий, не схожий на страх перед фізичною смертю. О, ні, це є щось якісно інше. Перед духом моїм відкривалася блага вічність, ще далеко не досягнута, а також і позачасова темрява, що давала знати про себе своєю присутністю всередині. Я бував у розриві: не вільний від тиранії пристрастей, я страждав, і в спразі непорушного блага прагнув до Бога. Покаянна молитва цілком поглинала мене. Невагома, невидима сила переносила мене в розумово-духовний простір. “Там” я бував один: зникала земля; не було ні сонця, ні зірок, ні людей, ні будь-якої іншої істоти; і тіла мого я не відчував. Бувало: світла як такого я не бачив, і, однак, погляд мій проникав в абісальні глибини. Душа в хворобливому розпачі волала до Бога. Так, я грішний, але жадаю Бога, Святого Бога. У пам’яті в мене не було конкретних актів із мого минулого, крім пронизливого знання мого відступу від Бога, Якого я знав у роки мого дитинства і початкової юності. Він ухилився від мене після того, як я відійшов від Нього в божевільних пошуках іншого, нібито вищого, над-персонального Абсолюту.

Така молитва з особливою силою захопила мене, коли я був уже в пустелі. Не зможу тепер сказати, наскільки довгими бували мої моління тієї чи іншої ночі. Пам’ятаю, коли душа поверталася до звичайного матеріального світовідчуття, то пережите мною духовне почуття від молитви в тій беззвучній, вищою бездонності залишалося зі мною, в мені. У тій безмежності – немає ні верху, ні низу, – ні вперед, ні назад, – ні вправо, ні вліво. І все ж наставав момент, коли я починав рухатися, як мені здавалося; і цей рух я відчував як падіння; і глухий крик виривався з грудей: Господи, спаси… Ти єдиний можеш безшумно досягти мене в усякій безодні… І Він спасав.

Але чому “падіння”? Чи не тому, що мій ум не міг більше стояти у Вічному? Бо після цього закінчувалося бачення.

Умови пустелі сприяли такій молитві, бо на мені не лежала турбота в матеріальному плані ні про кого: я був один. Але це не означає, що вона, молитва, по суті своїй залежить від нашого зовнішнього становища: вона є дар Божий, пов’язаний з іншим даром – покаянням (Лк. 24:46-47). Початки такої молитви я мав і до того, як оселився на Афоні; мав її і в монастирі, але меншої інтенсивності та частоти. Вона виводить людину з рамок часу. У самому стані молитви вона не знає себе в категоріях Землі: вона поза всякими ієрархіями – соціальними і навіть церковними. Вона не мислить ні про що інше, як тільки про Бога, і належить Йому одному Єдиному.

На самоті моєї печери я отримав винятковий привілей віддаватися цілком такій безтурботній молитві. Вона володіла мною місяцями. Припинялася в денні години життєвими справами, але коли закінчувався трудовий день і починалася безмовна ніч у печері, та молитва знову обіймала мене: знову все випадало з пам’яті, залишалася лише свідомість нематеріального, але страшного гріха, яка породжувала в мені співчуття, сором, відштовхування і навіть ненависть до самого себе. І знову все потопало в плачі покаяння, і дух мій входив у неіменовану безмежність.

Я завжди був дуже повільним, щоб зрозуміти стан речей, розібратися ясно в тому, що відбувається всередині мене. Довгі періоди часу я проводив без думок. Останні приходили під час бесід, але не тоді, коли я бував один перед Богом. Я не богословствував, не повертався критично на самого себе. Я не чіплявся за стани, що відвідували мене, хоча й перебував у безвидній розумній сфері. Чи назвати це безумством? Але коли це безумство відійшло від мене, тоді тільки я зрозумів понесені мною невиплачувані втрати в моєму духовному бутті. Тоді, через ту молитву, відкрився мені частково сенс слів Христа: “коли хто приходить до Мене і не зненавидить… й душі своєї, той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26).

Милість Бога до мене виразилася в тому, що Він дарував мені потужний порив покаянного страждання, яке захоплювало мене в ненаситну молитву, – таку, що душа все забувала, ні про що не пам’ятала, але нестримно тягнулася до Бога невидимого, але улюбленого, незнаючого, але знайомого, недосяжного, але близького. Не знайду я слів для опису дарованого мені Господом багатства.

Спробую дати короткий список тих думок, які приходили мені на серце в скорботні години спогадів про втрачену мною молитву. Нормальним наслідком зберігання заповідей Господніх є крайнє умалення наше, тобто виснаження; без щирого усвідомлення, що ми воістину виплод пекла в нашому падінні, ми ніколи не досягнемо повноти покаяння; через тотальне покаяння вириваємося ми з мертвих обіймів егоїстичного індивідуума та вводимося в споглядання божественної універсальності Христа, що “до кінця полюбив нас” (Ін. 13:1). Коли ми ненавидимо самих себе за зло, що живе в нас, тоді розкриваються для нас безмежні горизонти заповіданої нам любові: поза Христом ми ніколи не осягнемо всього світу в животворному полум’ї благодаті, яка сходить з Небес, не споглядаємо ми “онтологічних вимірів другої заповіді”: “возлюби ближнього свого, як самого себе” (Мф. 22:37-40). Блаженному Старцю Силуану була дана молитва за весь світ, як за самого себе. Хай дасть Господь усім і кожному побачити Світло такої молитви, бо через неї відновлюється первозданний образ Людини. Хто не наближався до граней цих станів, той нехай не без страху і не без сорому дерзає називати себе християнином, усвідомлюючи до болю негідність на це звання. “Якщо хто хоче йти за Мною, – нехай відкине всі свої колишні сприйняття і поняття, і, взявши хрест свій, каже Господь, нехай піде за Мною…”; “якщо хто приходить до Мене і не зненавидить… і самого життя свого, той не може бути Моїм учнем… той не достойний Мене” (Мф. 16:24,10:37-38; Лк. 14:26,33).

Лякає мене думка: де, в чому моя неправда перед Богом, що перегородила мені шлях до тієї повноти, що вилилася на голову Старця Силуана? Пам’ять про моє минуле блукання пов’язана з гострим почуттям мого недостоїнства взагалі постати перед “таким” Богом. І якщо я в деякі моменти мого життя наближався до тих рубежів покаяння – коли освячується вся людина, то це було можливим не інакше, як за його, Старця, молитви. Я не досяг його міри, але все ж я знаю, що пишу про те, що “істинно”.

“Бог є любов”; Він є “світло, і немає в Ньому ніякої темряви” (1Ін. 4:8,1:5). Любов Христова за природою своєю є животворящий Вогонь, кинутий з небес на Землю пришестям Сина Божого (Лк. 12:49). Любов ця є нетварне життя самого Бога. У межах нашого земного існування, вона спалює в нас усе чуже їй, і водночас наповнює нас енергією інакшого буття, доти не осмисленого. Необхідно, щоб нас осяяла сила Згори, удостоюючи нас пізнати цю Любов буттєво. Без цього досвіду ніхто з людей не в силах зрозуміти парадоксальні, на перший погляд, заповіді Євангелія: “Коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів…, та ще й життя свого (слов̓янською і грецькою: ще й душу свою), той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26).

Бог наш є “вогонь поїдаючий” (Євр. 12:29). Любов Божа є ядром предвічного Буття; в ній, Любові, знаходять своє найвище вираження всі інші атрибути Божества: Премудрість, Царство, Сила, Світло. У ній краса одвічного непохитного Царства. Любов Христова є одкровення Таємниці і Отчої любові.

Любов Христова, знайшовши серце, готове прийняти її полум’я, вселяється в нього. Але це виняткове благословення в цьому світі не дає спокою своєму служителю, доки не зробить своєї справи (Ін. 17:4). Слово про молитву, породжуване цією Любов’ю, жахає серця.

Хворобливий шлях, що веде до здобуття святої Любові. Чи не тому багато хто відпадає від християнства?.. ухиляються від хресного шляху на інші дороги? Але немає іншого шляху, як немає іншого Бога (Ін. 14:6).

“Дух бадьорий, плоть же немічна” (Мф. 26:41). До земнородного серця в обрані години може доторкнутися нестворене Світло любові Христової. У ній – вічність Божа; у ній єдина й остання мета нашого подвигу.

Ні ум наш у своєму падінні, ні серце – без впливу Любові, що від Отця виходить, не можуть піти за Христом на Голгофу. Глибокий плач усього нашого єства від її, любові, пекучої присутності всередині нас під час молитви за мир може досягти сили, що перевищує нашу витривалість. Тоді виходить дух наш у вічність Божу, і молитва припиняється. Так болісно передує блаженний до Бога вихід духу нашого. Після свого повернення душа відчуває солодкий спокій і той мир, про який Апостол Павло сказав, що він перевершує всякий розум (Флп. 4:7).

Не без деякої тонкої печалі повертається свідомість до звичайного способу життєвідчуття. Скоро бачить душа ту саму дійсність, що й раніше, і знову приймає багато ран. У своєму наслідуванні Христа всією силою сутності – дух людини відчуває цей видимий світ подібно до тісної камери в’язниці: всякий добрий рух його, духу, натикається на дикий опір темних сил.

“Бог наш є любов… Він є вогонь поїдаючий”. Зовсім не легко наближатися до цього Вогню. Далеко не безпечно для того, хто говорить про цей святий Вогонь, розповсюджуватися. Страх стискає душу опинитися в результаті своєму негідним цього.

Багато років, особливо на Святій Горі, в пустелі як і в монастирі, мій ум у прагненні до Бога відрікався від минулого. “Відрікався” не через аскетичне напруження, а захоплений молитвою покаяння. Але з того часу, як я був поставлений духівником, іноді доводилося “згадувати” пережите. Тепер же, зайнятий написанням моєї “сповіді” і водночас духовної автобіографії, я не без вдячності відзначаю, що багато моментів дотиків Перста Божого незгладимо відбилися на тілі мого життя. “Пише” “Духом Бога живого, не на кам’яних скрижалях, а на плотяних скрижалях серця” (1Кор. 3:3). Написане Богом стало змістом мого Буття.

Що, власне, хочу сказати я всім цим? А те, що через дане мені покаяння – навіть до ненависті до себе – я несподівано для себе відчував чудесний мир, і Світло нетварне оточувало мене, проникало всередину, робило і мене подібним до нього світлом, давало мені жити Царство Бога Любові. Царство, якому “не буде кінця” (Лк. 1:33).

Ми бачимо, що і Сам Він живе згідно з даними нам заповідями. У заповідях Євангелія укладено Боже Само-одкровення. Чим глибше входимо ми в їхній дух, тим конкретнішим стає наше Богомислення. І коли ці заповіді, за Його благоволінням, стануть єдиним принципом усього нашого буття – і тимчасового, і вічного, “тоді” і ми станемо подібними до Нього, бо побачимо Його, “як Він є” (1Ін. 3:2).

“Бог є Любов”.

 

 

Про Нетварне Світло I

В основі християнського життя лежить факт втілення Бога. У нашій плоті, Ним створеній, Він явив нам Свою споконвічну досконалість. Завдяки цьому, ми володіємо критерієм – наскільки ми віддалені від Нього або наближаємося до Його надсвітового Буття. Уподібнюючись до Нього у внутрішніх рухах нашого серця, у способі нашого мислення, у реакціях наших на все, що трапляється з нами в плані Землі, ми тим самим стаємо подібними до Нього і в Його Божестві. Він досить яскраво описаний у Євангелії, і досвід життя в Ньому представлений у посланнях Апостолів. Заповіді Його суть Нетварне Світло, в якому Він особливо відкривається нам, “як Він є” (1Ін. 3:2). “Я світло світові; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12).

Дивовижні впливи цього Світла на нас: ми стоїмо в крайньому подиві перед незбагненним чудом явлення нашого в цей світ. Акт творіння всього сущого – таємниця, що тягне нас до Нього. Але раніше осяяння Зверху, перебуваючи в темряві незнання, ми з обтяжливим здивуванням проходимо болісний шлях нашого становлення в Бутті: чому для створення синів Божих із “ніщо” знадобився цей складний процес: народження духу нашого в тілі, складеному із земних елементів? Як можливо поєднувати дух, подобу Абсолюту, і землю? Духу нашому тісно в цих лещатах: він безсмертний за своєю природою, тіло ж наше схильне до розпаду і вмирання. Звідси напружена боротьба: дух прагне до Бога; він хоче і тіло своє бачити нетлінним, здатним слідувати його, духу, сходженню; тіло ж тягне вниз, до землі, з якої воно взяте, і передає духу свою смертність.

Нічого не розуміючи в самому собі, знемагаючи від безперервних конфліктів і нерозв’язних протиріч, я робив спроби поставити себе на становище Творця, і розмірковував: як би я створив світ? Ув’язнивши себе в темряві і тиші, я зосереджував свою думку на цьому завданні. Спираючись на вже даний мені досвід буття, тримаючи в голові випробувані мною труднощі, я від деяких деталей швидкоплинної повсякденності переходив до все більших горизонтів космічного буття. І що ж траплялося? Замість того, щоб внести поправки в “нескладно” створене Богом, я незабаром здивувався перед тим Розумом, який з таким знанням створив і Небо, і Землю. І неприємно, і водночас радісно було виявити свою безпомічність. І мій дитячий розум посміхнувся Отцеві, як посміхається дитя з колиски матері своєї. І захват від незбагненної премудрості Бога залив мою душу. Десь далеко, у бездонності неба сяюче бліде Світло викликало молитву славослів’я і породило в мені спрагу долучитися до всієї світотворчої Справи Творця. Коли я, бувало, писав пейзажі просто неба, деякі люди тихо підходили ззаду і довго мовчки стежили за моєю роботою. Так я бажав би встати недалеко від Вседержителя і насолоджуватися спогляданням Його творчого натхнення.

На такі досліди наважуєшся в ті часи, коли смерть дивиться тобі в обличчя або загрожує забрати інших людей, дорогих тобі. Дерзання мої були наївними, але змішаними з невдоволенням Богом. У Біблії я знайшов слова, які виражали близько мої переживання. “Відповів Господь Йову із бурі й сказав: Хто то такий, що затемнює раду словами без розуму? Підпережи но ти стегна свої, як мужчина, а Я буду питати тебе, ти ж Мені поясни! Де ти був, коли землю основував Я… Хто основи її положив?.. У що підстави її позапущувані, або хто поклав камінь наріжний її, коли разом співали всі зорі поранні та радісний окрик здіймали всі Божі сини?” [За перекладом 70-ти: “Коли були створені зорі, Мене вихвалили великим голосом усі ангели Мої”]… “Чи ти сходив коли аж до морських джерел, і чи ти переходжувався дном безодні? Чи для тебе відкриті були брами смерти…? Де та дорога, що світло на ній пробуває? А темрява де її місце?… Хто мудрість вкладає людині в нутро? Або хто дає серцеві розум?.. І говорив Господь Йову й сказав: Чи буде ставати на прю з Всемогутнім огудник? Хто сперечається з Богом, хай на це відповість!… І Йов відповів Господеві й сказав: “Я знаю, що можеш Ти все…Тому я говорив, але не розумів… Це чудніше від мене, й не знаю його”… [Раніше] Тільки послухом уха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе… Тому я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі!…” (Йов. 38-41).

Досліджуючи самих себе через ділання – життя за заповідями Господніми, ми побачимо себе до кінця розтлінними і нездатними до добра. У жаху від самих себе, ми каємося перед Богом і благаємо Його зцілити нас від смерті, що вразила нас. Ми стаємо готовими розірвати вузьке кільце нашої індивідуальної волі і в усьому віддатися на Його волю, святу і досконалу. О, важкий цей подвиг, особливо на початку, але в ньому дана нам можливість включитися в потік Його вічності. Сподіваючись на Бога в хвилини небезпеки, зосереджуючи наш дух на Ньому, і ми зможемо прийняти дотик до нас Його безсмертного дихання. Приходить цей великий дар через смиренне, але вогняне покаяння. Дивне чудо: чим більше я бачу Бога, тим полум’янистішим стає моє покаяння, бо я ясніше усвідомлюю своє перед Ним недостоїнство. І це чудо незмінно повторюється з століття в століття. Ось приклад зі Старого Заповіту: “Бачив я Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі… Серафими стояли зверху Його… кликав один до одного й говорив: Свят, свят, свят Господь Саваот, уся земля повна слави Його!.. Тоді я сказав: Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечистоустий… а очі мої бачили Царя, Господа Саваота! І прилетів до мене один з Серафимів, а в руці його вугіль розпалений, якого він узяв щипцями з-над жертівника. І він доторкнувся до уст моїх та й сказав: Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений(Іс. 6:1) і далі.

З Нового Заповіту чудовий приклад апостола Павла. Він відчув свій гріх лише після того, як на шляху до Дамаска постав йому Господь у великому Світлі Свого Божества, і пішов у пустелю (Гал. 1:17), щоб принести покаяння перед Тим, Кого він, Павел, гнав. Моторошним було його минуле. До зустрічі з Христом Павел міг думати, що, подібно до Пророка Іллі, і він так само ревнує про Господа, Бога Саваофа (1Царів. 19; 1Царів. 10; Ін. 16:2).

І раптом: те, що раніше він переживав як світло і правду Божі, постало його духовному погляду, як темрява і ворожнеча проти Бога (Як. 4:4; Лк. 11:35). І з великим болем він усвідомив себе грішником, більшим за всіх інших: “Христос Іісус прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший” (1Тим. 1:15); “Христос помер за гріхи наші… був похований, і що воскрес на третій день, за Писанням, і що явився Кифі, потім дванадцятьом; потім явився більш ніж п’ятистам… а після всіх явився і мені, мов якомусь виродкові. Бо я найменший з Апостолів, і недостойний зватися Апостолом, тому що гонив Церкву Божу” (1Кор. 15:3-9). “Дякую Христу Іісусу, Господу нашому, Котрий дав мені силу, що Він визнав мене вірним, поставивши на служіння, мене, колишнього хулителя і гонителя і кривдника, але помилуваного…” (1Тим. 1:12-13). І Петро після свого зречення, “вийшовши геть, плакав гірко” (Мф. 26:75). І ніхто з людей не був без гріха, крім Пресвятої Діви Марії.

Багатьом може здатися незрозумілим, навіть парадоксальним той устрій душі, який трапляється у людей, що пізнали явлення Боже в силі. Вони дійсно усвідомлюють себе гідними пекла, але Господь для них буває на віки благословенним. Бачення нескінченної святості смиренного Бога, з одного боку, і почуття темряви, яка живе в нас, з іншого, приводить людину в такий стан, що все єство її стискається в нестримному, хворобливому пориві до Святого Бога. Сильна при цьому відраза до себе; і глибинний плач охоплює душу. Біль цей – духовний, метафізичний, нестерпний. Бажання прощення-примирення з Богом подібне до смертельної спраги. Це є щось важко з’ясовне для тих, хто не знає. Плач цей за природою своєю – явище зовсім інше, ніж плач душевний, пов’язаний із катастрофами в межах кінцевого життя (1Кор. 15:42-46; Як. 3:15; Іуд. 1:19).

Коли людина плаче всім своїм єством від “болю”, який вона відчуває від свідомості своєї гидоти, то цей біль для неї перевершує будь-який інший біль поза нею, і вона болісно проживає себе як гіршого за всіх. Світло Божого Царства, побачене чи то на Фаворі, чи то на шляху до Дамаска, чи то за інших обставин, вабить до себе, але бачиться недосяжним, таким, що безмежно перевершує наше достоїнство, точніше сказати, недостоїнство. Молитва в цій святій частці може вирвати дух людини в інший світ; і цей, земний – забувається; і саме тіло вже не відчувається. Отці назвали це “пеклом покаяння”, що уподібнює нас Христу, який сходить у Своє пекло Любові. Якою б тяжкою не була ця “адамова мука”, яким би великим не було страждання, їй притаманні радість поклику Божого і світло нового життя.

Отці наші за даром благодаті у віковому досвіді, що повторюється з роду в рід, категорично стверджували, що немає іншого шляху до Отця світів. Благодать такого покаяння дана світові через молитву Гефсиманську, через хресну смерть на Голгофі і воскресіння Христа (Лк. 24:47).

Небезпечно відкрито говорити про цей предмет серед невіруючих, а отже, і тих, хто не знає про нього, як слід знати. “Душевні” неодмінно сприймають слово це у спотворенні, їм властивому. Блаженний Павел пише про це так: “хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого. Ми ж прийняли не духа світу цього, а Духа від Бога, щоб знати дароване нам від Бога, що і сповіщаємо не від людської мудрості вивченими словами, а вивченими від Духа Святого, духовне розмислюючи з духовними. Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством; і не може розуміти, тому що про це треба судити духовно. Духовний же судить про все, а про нього ніхто не може судити” (1Кор. 2:11-15).

Маючи намір приступити до посильного для мене опису дій Божественного Світла, вважаю не зайвим попередньо коротко сказати про одну з форм світлових явищ, досвід якої мені було дано. У роки зрілої молодості неодноразово траплялося, що в станах напруженого мислення про таємниці Буття я відчував – бачив мою мислячу енергію подібною до світла. Світ умних споглядань по-своєму променистий. Та й наш ум усе-таки є “образом Ума Першого”, який є Світло.

Інтелект, зосереджений на метафізичних проблемах, може втратити сприйняття часу та матеріального простору: ніби вийти за їхні межі. Саме в таких випадках ум мій бачився мені світлом. Такого роду стан доступний людині за природою. Пізніше з’ясувалося для мене, що описаний мною стан якісно відрізняється від події – Явища Бога у Світлі Нетварному.

“Господи, мені страшно говорити… пробач мене, зціли мене, допоможи мені, не відступи від мене”.

Апостоли на Фаворі удостоїлися увійти в сферу Світла, що сходить від Отця, і почути голос Його, який свідчить про улюбленого Сина. Але це стало для них можливим не раніше, ніж вони сповідували Божество Христа (Мф. 16:13) і далі.

Мені було дано переживати деякі роди світла і світів: “світло” артистичного натхнення, спричиненого красою видимого світу; “світло” філософського споглядання, що переходить у містичний досвід; додамо сюди і “світло” наукового пізнання, завжди й неминуче відносної гідності; був я спокушений і світловими явищами, що їх приносять духи неприязні. Але вже в зрілому віці, коли я повернувся до Христа, як до Бога досконалого, осяяло мене Світло безначальне. Це чудове Світло, нехай тією мірою, якою благоволінням Зверху мені було дано пізнати, затьмарило всі інші, подібно до того, як сонце, що сходить, не дає бачити навіть найяскравіших зірок.

Церква заснована на камені сповідання “Божества Христа Іісуса” (Мф. 16:18). “Велика благочестя таємниця: Бог явився у плоті” (1Тим. 3:16). “Споконвіку було Слово… І Слово стало плоттю, і перебувало з нами, повне благодаті й істини” (Ін. 1:1,14). Собезначальний Отцю Син став Сином Людським. Він народився від Діви Марії. Її велич як Матері Іісуса-Бога перевершує міру людську. Неможливо відокремити Її від Христа-Бога; і водночас – Вона є єдиносущна нам у всьому. У стихирі на Різдво Христове підкреслюється, що всяке створіння принесло властиве йому, “ми ж [люди] Матір”. Поза цим “історичність” втілення могла б бути похитнута в очах людей, і значення “людяності” Христа ставилося б під сумнів (докетизм).

Факт боговтілення посідає центральне місце у всій історії людства, в усій світобудові. Ця подія перекинула всі людські спроби пізнати Споконвічне Начало зусиллями, які йдуть знизу, нехай часом і здаються геніальними. Тепер ми навчені уникати приписувати Богові породження нашого земного уму і хворобливої уяви. Усі наші ідеї, усі наші визнання або відкидання ніяк не можуть змінити Бога в Його одвічному Бутті (Іс. 55:8-9). Коли ми прагнемо пізнати “істину”, ми насамперед маємо вирішити питання: чи вважаємо ми Те або Того, Хто або Що є справді Першо-Буттям, Початком усього сущого, а отже – Істиною, незалежно від того, чи збігається це з нашою ідеєю, чи ні; або ми заздалегідь відкидаємо все те, що не відповідає нашому уявленню про “істину” або нашим бажанням? Особисто я жадаю пізнати те, що реально є; і тоді поставлю собі завдання – “як мені з Ним бути”.

Як мені з Ним бути? Ось, Він відкрився нам; Той, Хто сказав, не як якийсь безумець, але з абсолютною свідомістю: “Я є … Істина” (Ін. 14:6). І величезна більшість людей прийшла в жах. Він ніяк не вкладається в рамки нашого нормального мислення; Його накази нам абсолютно недосяжні; Його життя сповнене таких страждань, що душа приходить у страх, а Він каже, що немає іншого шляху, як тільки піти за Ним. Що ж нам, тобто мені робити?

Я випробував інші шляхи і найпереконливішим для мене чином побачив, що там немає Істини. Я повернувся до Нього, як “блудний”, але все ж таки з новим знанням про людину і буття взагалі. Його слова зазвучали для мене інакше, ніж раніше. Я повірив у Нього цілком. І це не тому, що Він уклався в схеми моєї думки; або що заповіді Його здалися мені неважкими; або що уподібнитися Йому в стражданнях я прийняв із легкістю. Ні. Але і зараз я не можу розповісти про той глибинний процес, що відбувався всередині мене. Я не знаходжу імені тій силі, яка стримано, але дієво зцілювала мій ум і серце. У найінтимнішому місці серця повставало щось таємниче, проте якось відоме з самого дитинства мого. Зростання це було своєрідне: то воно набувало форми повільного і важкого прогресу, то раптовими спалахами відривало мене від усього, що не Він. Думаю, що це було не інше що, як Самовідкриття (Мф. 11:27) Бога всередині мого духу.

“Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не покличе його…” (Ін. 6:44). Чи шукає Його Отець тільки великих? Чи й “малих”? Якщо можливе це останнє, чому б я виключив це останнє для мене, хоча я і вельми нікчемний? Чи не Він вклав у мене якусь тонку інтуїцію, яка, однак, була глибшою за всі мої думки і достовірнішою за всі інші мої знання? Хай там як, але коли я повірив у Божество Христа до повної безсумнівності, тоді мене осяяло Світло не від світу цього. І до деякої міри, подібно до Павла, у Світлі Його я пізнав Його. Спочатку я повірив живою вірою, потім з’явилося мені Світло. Чи не те саме було з Апостолом Петром, Яковом та Іоанном? Коли вони вустами Петра сповідували Його Божество, тоді у відповідь Він сказав їм: “Істинно кажу вам: є деякі з тих, що стоять тут, які не вкусять смерті, як уже побачать Сина Людського, грядущого в Царстві Своїм” (Мф. 16:28). Що здійснилося незабаром після цього на Фаворі. Також і Павел носив духовно в серці своєму Христа, Якого гнав; і тому з’явилося йому Світло Божества в силі. І насмілююся сказати, що бачення нествореного Світла пов’язане нерозривно з вірою в Божество Христа. І пов’язане, і дивним чином залежить одне від іншого. У “єдиному” Світлі є і Христос, і Святий Дух. Це Світло свідчить про Божество Христа, тому що не можна не впізнати Бога в тому Світлі, про яке йдеться. Невимовні його дії. У ньому вічність; у ньому невимовна благість любові. У ньому бачить дух наш неосяжні горизонти. І не відразу, але поступово дух відкриває все нове і нове в тому світлоносному прориві Небо, “де Бог” (Вих. 20:21).

“Ми тепер діти Божі, але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що коли відкриється, будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його, як Він є” (1Ін. 3:2). По суті, Бог у всякому Своєму явищі людині перебуває все той самий; але ми не сприймаємо Його так, як має бути; ми не вміщаємо Його абсолютності в межах землі, але все ж Його “бачимо ніби крізь потьмарене скло” (1Кор. 13:12). І саме це “скло” не завжди однаково “потьмарене”. Це залежить від того, якою мірою ми зберігаємо заповіді Христа, в яких дано Самовідкриття Бога нам. У них живе Дух Отця: “…слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли істинно, що Я зійшов від Тебе” (Ін. 17:8). І ще: “Якщо будете перебувати в слові Моєму, то… пізнаєте істину, і істина визволить вас” (Ін. 8:31-32).

Прийняття Істини відбувається у свободі; вона ніким і нічим не нав’язується людині-персоні. І забрати її насильством – не можна. Віра за наказом – недосконала в корені своєму, хоча й можливий перехід її в істинну; тобто ту віру, через яку Істина вселяється в нас, як шукана і жадана, і на всю вічність.

Істина є Само-Буття, “як Воно є”. Воно відкрилося нам як Особистий Абсолют – Трійця Осіб у повній єдності й тотожності Буття. З’єднання з Ним повідомляє і нам Божественний образ Буття, на віки непорушний. Євангельське слово, через перебування в ньому, стає кристально прозорим і асимілюється нами настільки, що ми вже володіємо ним, подібно до того, як володіємо материнською мовою. Коли воно, слово, стає нашим кровно-родинним, тоді ми наближаємося до уподібнення Христу, який дарував нам цю дорогоцінність (Ін. 17:8). І як я вже багато разів говорив, що ототожнення наше з Богом, втіленим із цього видимого плану, – за аналогією переходить у вічність, як наше обоження: вічне перебування у сфері Божественного Буття.

Зворотне цьому треба сказати про те ж Євангельське слово: коли воно ніяк не перетворюється на акт нашого життя, тоді воно і не зрозуміле людині у своїй споконвічній суті, і стає далеко непрозорим екраном між Богом і нами.

Повноти досконалості Христа ми не досягаємо; тому всі судження наші про Нього залишаються неадекватними. Однак велике для нас і те, що нехай частково, але і нам відкривається інтинно Його внутрішній світ. Через даний нам досвід благодаті, у довгому подвигу життя нашого, ми немов крізь щілину в паркані, але бачимо Світло Його Божества (1Кор. 2:9-12). І що можу я сказати? В основі мого життя лежить свідомість, що Бог, Творець світу, і мій також, абсолютний у Своєму безпочатковому Бутті, зійшов до нас, сповістив нам про шляхи до досягнення нами Його вічності; розкрив нам таємницю смерті – тобто гріх; явив нам сенс буття – Любов.

Якщо подвиг розуміти, як вольове подолання тих чи інших наших пристрасних прагнень, то в справді благодатному житті подвигу немає. Пришестя Божественної сили всередину призводить до того, що всі життєві прояви людини набувають характеру позитивного акту, вільного від внутрішніх протиріч. І ум, і серце, рухомі Любов’ю Христовою, не знають сумнівів. Коли ж любов Божа виливається рясним потоком, тоді вона переходить у споглядання Світла Нетварного, що повідомляє безпристрасність і дає невимовну радість свободи духу, оскільки поза смертю і страхом перебуває людина.

Дається нам пізнання безпристрасних станів, що тривають іноді великі, іноді ж менші терміни. По суті своїй це насамперед любов, що “виганяє страх” смерті, сповнює душу тріумфальним натхненням, вводить у споглядання нашої богоподібності. Але при всьому цьому та ж любов занурює всю душу в море страждань. І справді: “чим більша любов, тим більше страждань душі” (Старець Силуан).

Приходить Святе Світло під час молитви глибокого покаяння за себе; а також і під час молитви з люблячим співчуттям за тих, хто нас ображає: раптом любов зливається зі Світлом, і Світло проникає в душу, і ззовні стає насиченою Світлом атмосферою, що сприймається оком.

Небесне Світло не піддається чуттєвому контролю. Інше, невловиме за своєю природою, воно приходить невизначеним для нас чином. Буття інших вимірів прориває завісу земного тіла: пронизує наше тварне єство нетварною енергією.

Доносить до нас розуміння надсвітового Буття не через зорові або чуттєві, а через духовні бачення. Опис цих видінь виражається різними словами, залежно від характеру і дару слова тієї особи, якій вони дані. Але під тими чи іншими словами, той, хто мав досвід відвідувань Зверху, побачить, про що йдеться, – розпізнає приховану за ними, словами, реальність.

Виходячи з Єдиної Істоти, Світло це веде до єдиного пізнання Бога Любові. Немає розбіжностей у наслідках явища справжнього нествореного Світла: всі вони, явища, призводять до одного: Одкровення Божества Христа Іісуса. Бувають моменти, коли дух людини Божою могутністю вводиться в Його, Христа, Царство, яке “не від світу цього” (Ін. 18:36).

Судячи про добро і зло не за кількістю скоєних справ, а за духовною якістю думок, які відвідують її, і настроїв своєї душі до цих “відвідувачів”, подвижник справді знає себе гіршим за всіх людей. Паралельно з цим, незважаючи на всю свою гидоту, він бачить себе облагородженим Богом поза всякою мірою (Ін. 3:34) – “не мірою дає Бог Духа”. Дивується він, чому багато інших, більш обдарованих, ніж він, залишаються поза Світлом?

Падіння людини було тяжким, але все ж не абсолютним. З огляду на це була наявна можливість покаяння і спасіння. Писано: “Було Світло істинне, Яке просвічує кожну людину, яка приходить у світ”. Отже, немає такої людини, яка була б абсолютно чужою до світла. “Більш обдарованими” я назвав тих найкращих, які залишилися задоволеними тим, що вони є, і тому “не пізнали або не прийняли Його” (Ін. 1:9,11,16). Найгірші ж “прийняли і благодать на благодать” за гарячність свого покаяння (Рим. 5:20; Лк. 5:32; 1Тим. 1:15).

Наслідуючи приклад Апостола Павла, і я прошу всіх, хто налаштується читати написане мною, молитися, щоб Господь дав мені, недорікуватому, слово, гідне для вираження таємниці Христової (Кол. 4:3). Відомо, що той, хто говорить про Бога як належить, отримує благодать, а той, хто проповідує брехню, буде кинутий у безодню темряви. Коли ми вимовляємо духовне слово перед лицем Духа Істини, то ми перші підпадаємо під його, слова, суд, страшний кожному, хто полюбив пришестя Спасителя світу.

В атмосфері наших днів сповідати про дари, пов’язані з вірою в Христа, зовсім непросто. Переді мною стоїть мета – дати якомога правдивішу картину того, що випало на мою долю переживати; до того ж так, щоб не сховалися від читача глибокі імпульси серця. Бог наш є Цар смиренної любові. Він закликає нас вчитися від Нього Самого смирення (Мф. 11:29). Першим словом Його проповіді було: “покайтеся”. І віковий досвід християнства показав, що тільки-но людина з хворобливою скорботою відчує гидоту своїх демонічних домагань на перевагу та зненавидить цей темний дух, як серце її вводиться у сферу незвіданої досі свободи, і Світло Боже здивує її до знемоги спогляданням благодаті Божої. Все всередині при цьому замовкає: розум не в силах мислити, ні серце вимовити слово подяки.

О, хто дасть мені розум істинний і слово праве говорити про Світло Божества? Сором опановує мною, коли намагаюся я оголювати свою душу; відкривати те, що я намагався приховати від сторонніх поглядів. Чи не помиляюся я, думаючи, що любов Христова штовхає мене на цей акт? Страх, який наповнює мене, що приступає до сповіді перед обличчям, б.м., багатьох, не дозволяє мені відступити від розпочатої справи. Отже, прошу, моліться за мене, де б я не був.

Христос є міра всіх речей – Божественних і людських. Він – духовне сонце, що освітлює всю світобудову. У світлі Його повелінь ми знаємо шлях. Через Нього відкритий для нас “доступ до Отця” (Еф.2:18).

Людина, як образ Абсолюту, природно тягнеться до Початку всіх початків, до Першо-Буття. Хода ця, однак, починається сходженням у пекельні глибини. Апостол Павло говорить про Христа: “А «піднявшись» що означає, як не те, що Він і сходив раніше в пекельні місця землі? Хто зійшов, Той же і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все” (Еф.4:9-10). І саме це є наш шлях після падіння; і немає іншого. Ми сходимо в акті само-засуду в темні прірви, тому що відтоді, як у Христі та через Нього відкривається нам образ предвічного, у творчому розумі Бога, “Людини”, ми осягаємо безодню нашого затьмарення. Подібно до того, як блискавка, що блиснула в ночі, згаснувши, робить темряву непроглядною, так Світло Божества, що з’явилося нам, за контрастом дає нам бачити нашу внутрішню темряву, подібну до згущеної маси огидної нечистоти. Від цього бачення народжується всередині велика скорбота, що вражає нашу істоту в усіх планах. Страждання нашого духу буває при цьому позачасовим, більшим, ніж від будь-якого іншого фізичного болю. Ми цілком занурюємося в потоки сліз. Раби пристрастей – ми раптом впізнаємо себе відірваними від Бога, стріла любові Якого поранила нас. “З глибини взиваємо” ми до Нього (Пс. 129).

“Прийди, Ти, Єдиний Святий, і освяти й очисти мене від усякої скверни. Прийди, Ти, Єдиний воістину Живий, і зціли мене від смерті, що вразила мене. Прийди, Світло істинне, і вселися в мене вічною радістю”.

Так зароджується в нас покаяння. На початку воно супроводжується глибоким сумом; потім, змінюючись у силі напруги у своїх формах, залишається з нами невідступним. Покаянню на землі немає кінця: кінець означав би повноту обоження нашого через досконале уподібнення Христу, Який вознісся.

Покаянний порив часом буває всепоглинаючим. В умі й серці немає нічого, крім страждальної свідомості: “я полонений злої темряви”. І ось, непередбачуваним чином, у темницю душі проникає Світло нествореного Сонця: те Світло, що наповнює всі космічні простори. Воно любовно обіймає наш ум і серце. Ми бачимо Його і перебуваємо в Ньому; проте не в силах ще повірити цьому диву Благодаті Отця нашого, – “… побачивши Його, поклонилися Йому, а деякі засумнівались” (Мф. 28:17). “Засумнівались”, будучи не в силах вмістити того, що відбувається: я – убогий і мерзенний… невже це можливо?

 

 

Про Нетварне Світло II

Дивлячись пильно на чисте блакитне небо, я іноді зупиняв мій погляд в обраному мною напрямку, а іноді пробігав його від краю до краю. Досягнувши горизонту, я подумки йшов далі, і вже розумом бачив, як він охоплює нашу планету. Я вдивлявся в глибину його; прагнув проникнути до його меж; але чим більше я утримував увагу на цьому дивовижному явищі, – чим старанніше дивився в небесну сферу, сповнену світла, тим більше захоплювала вона мене своєю таємницею. Коли ж за даром Зверху я удостоївся побачити Нетварне Світло Божества, тоді з радістю впізнав у блакитному сяйві нашої “блакитної” планети символ сяйва надсвітньої слави. Воно, сяйво це, всюди; воно наповнює всі безодні світобудови, перебуваючи незмінно невловимим, позамежним для творіння. Блакитний – є колір позамежності. Багатьом на землі було дано блаженство побачити це чудове Світло. Більшість із них зберегла це благословення, як дорогоцінну таємницю їхнього життя, і захоплені цим чудом, перейшли в інший світ. Іншим же було наказано залишити свідчення ближнім і далеким братам про цю вищу реальність.

Душа не без страху наважується говорити про те Світло, яке відвідує людину, яка прагне побачити Лице Безначального. Таємнича його природа; і в яких образах описувати його? Нез’ясовне, невидиме – воно іноді буває видимим ось цими тілесними очима. Тихий і ніжний – він вабить до себе серце і розум так, що забуваєш про землю, будучи захоплений в інший світ. Це буває і серед білого дня, і в темряві нічній. Лагідний, він, однак, більш могутній, ніж усе, що нас оточує. Він охоплює людину дивним чином ззовні; бачиш його, але увага йде вглиб внутрішньої людини, у серце, зігріте любов’ю, іноді співчутливою, іноді вдячною. Трапляється, що не відчуваєш матеріальності: ні своєї, ні навколишньої дійсності, і себе бачиш як світло. Відходить хворобливість; забуваються турботи землі; тривоги поглинаються солодким світом. Бувало: Світло це, на початку, з’являлося як тонке полум’я, цілюще й очисне, яке допалювало й усередині, і ззовні все неугодне йому, але тихо, ледь вловимим дотиком.

Світло цієї святої любові, з’являючись у силі, приносить смиренну любов, виганяє всякий сумнів і страх, залишає далеко позаду всі земні стосунки, всю піраміду мирських чинів і ієрархічних положень: людина стає немов би “ніхто”: вона не стоїть на шляху братів своїх; не шукає собі ніякого місця в цьому світі. Світло це є в самому собі нетлінне життя, пронизане світом любові. Воно дає духу нашому пізнання про інше Буття, що не піддається опису; розум зупиняється, ставши вище мислення самим фактом входження в нову форму життя. Невагомий, найтонший від усього, що знає земля, він повідомляє душі невразливість, недоторканність від усього, що обтяжувало раніше. Від лиця його тікає смерть, і молитва – “Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний” – чудно поєднується з ним.

Дух наш торжествує: це Світло – є Бог, Всемогутній і водночас нез’ясовно лагідний. О, як обережно поводиться Він із людиною: Він серце, розтрощене відчаєм, зцілить; душу, надломлену гріхом, надихне надією на перемогу.

Спасительна сила полягає у вірі безсумнівній у Христа-Бога. Він є “верховний факт безпочаткового буття”; Він – “Початок і Кінець; Альфа і Омега” (Об. 1:8). На камені цієї віри стає можливим навіть для нас справжнє покаяння і подальший духовний досвід, подібний до досвідів Апостолів, Отців Церкви, аскетів усіх століть. За родом обдарувань, що настають після щирого покаяння, людина пізнає їхнє неземне походження. Апостоли Петро, Яків та Іоанн на Фаворі були огорнуті нетварним Світлом, і в цьому сяйві сприйняли нематеріальний голос Отця, який свідчив про Христа, як про улюбленого Сина Свого. Апостол Павло на шляху до Дамаска побачив те ж саме Світло, і в явищі Його пізнав Божество Іісуса. Подібного дару за минулі століття удостоїлися багато ієрархів, аскети, мученики і праведники. І навіть до наших днів ця благодать не перестала виливатися на віруючих.

Передує баченню Світла подвиг покаяння, що очищає нас від пристрастей; вельми болючий цей подвиг, саме споглядання Світла солодке для серця і розуму. Світло це є абсолютно особлива любов, блаженство якої може посилюватися доти, доки душевність і тілесність людини здатні нести це небесне полум’я.

Це Світло, притаманне Отцю світів (Як. 1:17), перероджує і навіть ново-творить нас; радикально змінюється напрямок нашої уваги: колись вона тягнулася до землі та тимчасових речей; під впливом благодаті вона, увага, укладається всередину й звідти піднімається в духовну сферу невидимого й невечірнього (2Кор. 4:18). Те, що раніше нам здавалося важливим і навіть великим, стає нікчемним для нашого духу: і багатство, і влада, і слава земна, і все цьому подібне втрачає свою привабливість. Навіть наука, що не дає нам найістотнішого пізнання, тобто про Бога; так само і філософські спекуляції, позбавлені справжнього життя, постають лише як минущі цінності.

Коли недоторканне, по суті, і неіменоване Світло огортає нас ззовні і проникає всередину душі нашої, тоді і ми стаємо ніби поза-часовими. Це Світло, що виходить від Бога, є світло любові і знання; але любові і знання особливого порядку; обидва ці зливаються воєдино, та й суть єдині у вічності. Любов з’єднує в самому Бутті з самим Буттям; і ось, ми перебуваємо в ньому, цьому Бутті, і “знаємо його” через нашу єдність із ним; але уявити це в словах – не дається. Любов тягне так сильно, що ні на чому, що відбувається з нами, дух наш не зупиняється увагою, хоча й живе в цьому “тому, що відбувається”. Немає руху до самого себе; він, дух, увесь у пориві торкатися Невловимого, обійняти Невмістимого, осягнути Невловимого; бути тільки в Ньому, і не бачити вже нічого іншого.

Багаторазово і багатоманітно являється нам Світло. Але як можливо це?.. Не відаю, як бувало з іншими, але якщо в безумстві моєму наважуся говорити про те, що знаю, то скажу.

Господь дав мені “благодать відчаю”; і навіть більше цього: “святу ненависть до” мого гріха, тобто до мене, самого себе, зрощеного з гріхом, сморід якого подібний до отруйного газу. Зцілитися своїми зусиллями – неможливо. При повному відчаї від самого себе, як я є, єдине, що залишається, – кинутися до Бога з безнадійною надією. Кидок цей може бути цілковитим, безповоротним: я боюся повернутися; я не в силах чинити опір гріху, утримати нове життя непорочним. Господь, однак, не завжди бере душу в такому стані: “Чоловік же, з котрого вийшли біси (страшився відійти від Христа і), благав Його, щоб бути з Ним. Але Іісус відпустив його, сказавши: вернись… розкажи, що сотворив тобі Бог” (Лк. 8:38-39). Вір, що вже жоден із духів, які володіли тобою, не візьме над тобою верх. Хворі, хоча б частково подібні до “гадаринського”, знаючи своє безсилля протистояти “одержимості”, що володіла ними, бояться відлучитися від Того, Хто звільнив їх від чужої влади.

Життя душі, яка пізнала блаженство любові Христової, в колишньому оточенні неминуче стає повним скорбот: “У світі будете мати скорботу, але мужайтесь” (Ін. 16:33). “Розповідати”, свідчити про Світло любові Божої – дивним чином викликає неприязнь у серцях дуже багатьох людей. Нам потрібно переживати і цю Іісусову скорботу: вона допоможе нам глибше проникнути в Його земне життя: “о, роде невірний і розбещений! доки буду з вами? доки терпітиму вас?” (Мф. 17:17).

Возрадів Бог про явлення людини у світ (Ін. 16:21). Возрадів занепалий світ про явлення Бога на Землі: “І сказав їм Ангел: не бійтеся; я сповіщаю вам велику радість, яка буде всім людям: бо нині народився вам… Спаситель, Котрий є Христос Господь” (Лк. 2:10-11). Цей Спаситель дарував нам пізнання про загубленого нами в падінні Отця Небесного; Він відкрив нам “тайну, приховану від віків і родів” (Кол. 1:26); Він передав нам слово, що сходить від Отця (Ін. 17:14); Він дає нам і віковічну славу, яку Сам має від Отця (Ін. 17:22); Він у прийдешньому віці хоче бачити нас там, де Він Сам, тобто по праву руку від Бога.

На початку бачення Світла немає відчуття ” тайни”, немає “питання”, все всередині і зовні освячене; ніщо інше, крім Світла, не бачиться.

Ум і серце “мовчать”, сповнені блаженного здивування Богу; “Я знов побачу вас, і зрадіє серце ваше… І в той день ви не спитаєте Мене ні про що” (Ін. 16:22-23).

Боговтілення дало людині можливість вступити на вірний шлях до Отця через перебування в дусі заповідей Христа в усіх обставинах земного життя. Любов до Христа, що зростає від цього, зробить молитву напруженою, полум’яною; доведе її до великої спраги до Господа, коли дух людини переходить межі цього світу і весь занурюється в Єдиного Бога. Ця молитва споріднює душу з Духом Істини, і, знаючи Його, вона потім “за смаком”, як казав Старець Силуан, буде впізнавати Його і віддаватися Йому; і зворотне: безпосередньо, інтуїтивно відштовхуватися від багатьох привидів істини, здатних привернути до себе недосвідчений ум і неосвічене серце. Світло Боже виявляє справжні лики духів, і тим звільняє людину від одурманливого шарму-принади опірного.

Світло, яке являється людині за віру в Христа, свідчить про Його, Христа, Божество. Дух наш сприймає Іісуса Господа як непорушну Істину, справді Святу. І це безначальне Світло породжує всередині нас слова, тотожні вченню Христа. У цьому Світлі ми споглядаємо Отця; це Світло ми сприймаємо як Духа Святого; в Ньому ми бачимо Христа як Сина Єдинородного Отцю. Через цей досвід ми пізнаємо єдиносущість Трьох. Молячись цьому Богові, ми живемо “єдине буття Трьох”. Але в цій Єдності все ж живемо ми і розрізнення: інший характер має моє звернення до Отця; інакше молюся я Духу Святому; по-іншому звертаюся до Христа. З кожним пов’язується якесь особливе духовне почуття, не розбиваючи анітрохи Єдності Буття. До кожної Іпостасі Святої Трійці ми маємо в якихось відтінках різне ставлення. Ближче за всіх ми знаємо Іісуса Господа через Його втілення, і через Нього вводимось у Першо-Буття, яке і є Істинний Бог:

“Трійця Єдиносущна і Нероздільна”.

Іноді Божественне Світло споглядається таким чином, що людина вже нічого фізичного не сприймає. Під час молитви дух її вступає у сферу розумного Світла, і разом із втратою оточуючого її матеріального світу, втрачає вона і відчуття свого тіла. Захоплюється дух у це видіння з такою ніжністю, що він не може дати звіту, що з ним відбувається. Не може він після сказати, чи був він у тілі, чи поза тілом.

Частіше трапляється, що зберігається нормальне бачення матеріального оточення; у подібному стані людина може перебувати з відкритими очима і одночасно бачити “два світла”: фізичне і Божественне. Таке явище у Отців мається на увазі, коли вони кажуть, що бачать Нестворене Світло природними очима. Так, сприймаються два світла, але не однаковим чином. Світло нетварне за природою своєю інакше, і бачення його не подібне до фізичного зору, за якого світло виробляє відоме подразнення оптичного нерва, що переходить потім у психофізіологічний процес бачення, який не чинить на нас духовного впливу. Зворотне зі Світлом Божественним: його прихід завжди пов’язаний з особливим благодатним станом, відчутним і в серці, і в розумі, і навіть у тілі. Невидимий за своєю природою, він нез’ясовно стає видимим. Таке явище, однак, менш звичайне, ніж можливі інтенсивні духовні стани благодаті, що не супроводжуються баченням Світла.

Перший з описуваних тут образів споглядання вищий за другий, оскільки причастя до Божественного життя, дотик до Безначального Буття переживають глибше, ніж під час другого. Але як пояснити, що в стані бачення не вловлюється взагалі будь-який процес мислення, тобто поява в розумі понять або образів. І, однак, після закінчення цього стану, і розум, і серце відчувають себе сповненими нового пізнання; серце, дією в ньому благодаті Божественної любові, глибше осягає таємниці, які перевершують будь-яке інтелектуальне сприйняття. Назвати це воскресінням душі? або подихом Вічності, що охоплює нас? Можливі обидва вирази.

У нашому земному існуванні, “перш ніж ми вкусимо смерті” (Мф. 16:28), найтісніше спілкування з Божеством нам дається через засяяння нас Нетварним Світлом. Коли це Світло приходить “у силі”, тоді, як каже Старець Силуан, “не можна не впізнати, що це Господь, і Дух Святий буває в людині в усій людині: і в душі, і в умі, і в тілі” (Ст. Силуан). Дія Його, Світла, не може пройти непоміченою, неусвідомленою. Будучи безначальною енергією Бога, це Світло проникає в нас цією силою, і ми стаємо “безначальними” не за походженням нашим, а за даром благодаті: безначальне життя передається нам. І немає кінця мірам виливу любові Отчої на людину: вона стає тотожною Богові. Тотожність за змістом, не за Споконвічністю Само-Буття. Бог вічно перебуватиме для творіння розумного – “Богом”. Христос після воскресіння Свого сказав Марії Магдалині: “… а йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого” (Ін. 20:17). Святитель Григорій Богослов прекрасно пояснює сенс слів Господа. “Отця Мого” по сутності, від віку; “Отця вашого” за даром любові Отчої. “До Бога Мого” за людством, сприйнятим Ним, а не у “власному сенсі” (Св. Григорій). І це є “вічне” положення. Для Людини-Христа – Отець перебуває Богом; для нас також. Але як повнота Божественного Життя повідомлена Людині-Христу, так і тим, хто спасається у Христі, повідомляється та сама “повнота”. Це випливає з молитви Господа: “…Вони не від світу, як і Я не від світу. Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина… Не за них же тільки молю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім, щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине,– щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине. Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдине, і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене. Отче! котрих Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою, яку Ти дав Мені…” І ще: “І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє; і Я прославився в них” (Ін. 17:10,17:26).

Світло, що виходить від Отця світів, ці слова робить рідними, нашими всередині нас. Це Світло вбирає їх у саме внутрішнє єство наше. У цьому Світлі наше спілкування з Ним; спілкування “особисте” (персональне), лицем до Лиця, персона до Персони.

Початкові дії Світла цього в мірах, якщо можна так висловитися про цей Божественний дар, малих – розпізнається глибоким почуттям Живого Бога в серцях і умах наших, але ще не як пришестя Царства в силі, не як очевидне “особисте” спілкування з Ним. Необхідно підкреслити, що Світло Божественне “неодмінно з’єднається з відчутною всім” нашим єством благодаттю. У зв’язку з цим Блаженний Старець Силуан говорив і писав: “якщо ти бачиш світло, і водночас нічого іншого [тобто відчутної благодаті], то це від “неприязні” і не слід його приймати”.

Інтелекція неосяжності Само-Биття можлива і на невисоких ступенях духовного пізнання. Багато хто, не побачивши ще Нествореного Світла, тобто того, що пізнається буттєво в Божестві, був уже здатний відчути неосяжність Божества в порядку природного людині філософського споглядання. Це останнє не дорівнює досвіду Мойсея (Вих. 20:21): онтологічно воно стоїть значно нижче, хоча все ж показує потенційну можливість для інтелекту прийти до справжніх споглядань, але не у відриві від серця, цього центру персональності людини.

Я не раз говорив, що подібні уми при напруженому зосередженні дають відчувати себе як світло; неясне, але світло. І якщо він, розум, визнає себе вищим проявом людини і без любові сердечної віддасться своїм абстрактним сходженням до Абсолютного Буття, то в деяких випадках може дійти до люциферизму, з його убивчим холодним світлом, з нещадним презирством до страждань мільйонів людей.

Наш ум створений за образом і за подобою ” уму Першому – Богу”. Йому, нашому уму, властиве світло, бо створений за образом Того, Хто є Світло безначальне. Коли в досвіді аскетичних споглядань про таїнства і таємниці Буття Споконвічного він – ум – переступає поріг часу і простору, і для нас самих стає подібним до світла, тоді людина перебуває в небезпеці вважати це природне світло тварного ума за Нетварне, Божественне. У стані подібних аберацій – ум людський створює містичні теорії, які, однак, не виводять його до справді сущої вічності, а доступні йому за тварним єством.

Християнин, перебуваючи буттєво у сфері Нетварного Світла, може ще не зрозуміти, “що” є це Світло. Тим же, хто не пізнав дієво цього стану, міркування про природу цього Світла може здатися зайвим, “академічним”, таким, що не має реального значення для нашого спасіння. Не так йде справа з подвижниками, які віддали себе на граничну для них працю покаяння. І як можливо для того, хто шукає істинного пізнання Бога, ухилитися від питання: що або Хто є йому? Знання Бога, буттєве знання, неодмінно з’єднується з пришестям Бога всередину людини. Ця подія по суті своїй невимовно велика. У серці самому немає сумнівів, – але все ж явище в силі настільки перевершує наше занепале єство, що ніхто з тих, хто вірить у Христа, не повинен довіряти собі без належного свідчення або в Писанні, або в творіннях Святих Отців. Більше того: навіть Писання недостатньо для остаточного судження, тому що і слово Боже майже всі розуміють по-різному. Необхідне підтвердження від іншої особи, яка живе єдиною з нами вірою, але удостоїлася раніше за нас Божого відвідування. Отже, ці три: 1) Святе Письмо Нового Заповіту; 2) творіння святих аскетів нашої Церкви і 3) “жива” людина. Якщо немає цього останнього, то праведній душі властивий крик до Бога: “пощади мене, і не попусти мені, розбещеному душею і тілом, відпасти від Твоєї Істини і вступити на інший, чужий шлях”. “Нехай не спокусиш Мене лестощами” – такі слова вкладає церковний піснеспів у вуста Пресвятої Діви, яка отримала від Архангела Гавриїла одкровення про дієве народження від Неї Сина Божого.

Явища нествореного Світла менш рідкісні, ніж деякі думають. У покаянному пориві багато хто удостоївся цього дару, без того, щоб наважитися зупинитися на ньому умом і усвідомити по-справжньому: Хто є цей? Вони задовольняються впливом Світла на душу: примирення з Богом, неоціненна втіха, відчуття вічності, подолання смерті.

Не всі за природою мають однакову силу вираження пережитого ними досвіду. І це спостерігається навіть серед найвидатніших. Приклад: Апостол Петро, охоплений вогнем любові до Христа, творив чудеса подібно до Самого Господа, але у своїх посланнях він менш багатий, ніж Апостоли Іоанн і Павел. Петро, свідок Фаворського преображення, “знав”, що через Христа, у Христі він з’єднується з Богом у вічності; що “даровані нам великі й дорогоцінні обітниці, щоб ви через них стали причасниками Божого єства…” (2Пет. 1:4); “нема іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам” (Діян. 4:12). Чимало й інших чудових слів знаходимо ми в його посланнях, але Іоанн і Павел, які менше за нього вчинили чудес, у своїх вченнях дали нам ще багатший матеріал, відкриваючи нам неосяжні горизонти богопізнання. Апостол Павел більше за всіх інших апостолів мав у своєму розпорядженні апарат (розвитку якого зазвичай сприяє наука) для опису даних йому дослідів. Йому належить слава за цілі ряди найглибших висловлювань одкровенних істин.

Моя думка, природно, часто повертається до мого в Бозі Отця, блаженного Старця Силуана. Буттєво цей смиренний чоловік перебував у станах, яких за всю історію Церкви удостоїлися небагато хто, але у своїх писаннях він явно виявляє відсутність у нього запасу слів і понять для більш наочного зображення вилитих на нього великих благословень. Церква, ми знаємо, однаково шанує і тих, хто в небагатьох словах, але у великій кількості чудес і висотою духу творили Її, і тих, хто послужив тій самій меті даром учительства.

Коли воістину Сущий Бог – о онтос (буття, грец.) Він – відкривається в явищі Нетварного Світла, тоді інтуїтивно людина полишає філософію, що йде знизу, про транс-персональний Абсолют. Не абстрактне, але буттєве пізнання Бога ніяк не обмежується одним інтелектом: необхідне живе злиття-спілкування всієї людини з Актом Божественного Буття. Реалізується це в любові: Законник сказав Ісусові у відповідь: “возлюби Господа Бога твого усім серцем твоїм, і усією душею твоєю, та усією силою твоєю, і всім розумом твоїм” (Лк. 10:27). І це є наша гносеологія – наука про пізнання.

Заповідь закликає нас “любити”. Отже, любов не є чимось, уже даним нам: її потрібно здобувати подвигом нашого особистого самовизначення. Заклик Господній звернений насамперед до серця, як духовного центру персони. Ум-розсуд є однією з енергій людської особистості. Любов Божа через віру зароджується в серці, і ум поставляється перед новою внутрішньою подією. Полум’я цієї любові привертає цілком ум у серце, і ніби розплавлений – він зливається з серцем во-єдино і споглядає Буття у Світлі Божественної Любові. Людина стає “цілою”: зціленою.

Немає духовної боротьби важчої, болючішої, ніж боротьба за торжество любові Христової. Починається вона в нас самих, потім виходить у весь світ. Справді, ця любов не від Землі, але від Неба. У ній сенс Буття Самого Бога, Який дав нам заповідь “любити”. Сходження духовне в Царство нетварної любові Божої вимагає вельми тривалого аскетичного подвигу. Цьому “сходженню” вбачаємо певну аналогію у виснажливому підйомі на круту гору, – у муках творчості обдарованих артистів у всіх галузях мистецтва, – у багаторічній наполегливій праці для набуття наукових знань, та й багато в чому іншому, подібному до цього. І якщо люди здебільшого йдуть із готовністю на всілякі жертви для придбання короткочасних матеріальних цінностей або привілейованого соціального становища, то не доводиться дивуватися в необхідності ще й у багато разів більших зусиль для здобуття неминущих цінностей Царства Божого, за словами Христа: “Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12).

 

 

Про Нетварне Світло III

Зараз я хочу говорити про те, що Господь дарував мені після мого звернення до Нього в зрілому віці, коли відвідування пов’язувалися з глибокою покаянною молитвою.

На початку цього періоду Світло з’являлося, скоріше, як Вогонь, що спалював і на поверхні тіла мого, і всередині душі щось таке, що я сприймав під час цього горіння, як чуже Богові. О, я тоді нічого не знав і не розумів, що зі мною відбувається. Думка моя не йшла на дослідження природи цього Вогню і цього Світла. Я страждав у моєму покаянні всім моїм єством; але я знав, що я ожив духом. У ті роки через мене проходили потужні хвилі і почуттів, і думок. Припливи їх бували раптовими або поступовими; іноді все змішувалося в неясну опівнічну грозу; і сказати тепер точно про пережите в хронологічному порядку – неможливо. Що пам’ятаю я достовірно, так це основний мій порив до Бога в моїй смертельній тузі за Ним. Я висловлював її в моїх моліннях з такою зосередженістю, що якщо й приходив Вогонь чи Світло, то й тоді моя увага не відривалася від Бога, і все прагнення було до Нього. І ось у Велику Суботу (б.м. 1924 р.) Світло відвідало мене після причастя, і я відчув його як дотик Божественної вічності до мого духу. Тихе, сповнене миру і любові, Світло перебувало зі мною три дні. Воно розігнало темряву не-буттєву, що стояла переді мною. Я – воскрес, і в мені, зі мною воскрес весь світ. Слова Іоанна Златоустого наприкінці Пасхальної Літургії постали у своїй приголомшливій силі: “Воскрес Христос, і мертвого ні єдиного у гробі”. Стомлений до того баченням загальної смерті, я переживав у той момент: так, і моя душа воскресла, і я вже нікого не бачу мертвим… Якщо такий Бог, то скоріше треба залишити все і шукати тільки з Ним з’єднання.

Наприкінці днів моїх наважився я говорити братам моїм про те, про що раніше не наважився б, вважаючи це неціломудрим. Хоч би яким нікчемним я був у всіх відношеннях, факт залишається фактом: Бог Отець благоволив до мене, як Йому взагалі властиво благоволити до скорботних сердець (Пс. 50:19); Він, Отець, притягнув мене до Свого улюбленого Сина, і Син визволив мене з мого лихого падіння (Ін. 6:37-40,44-47). Дух Святий, що від Отця сходить, дав мені жити “велика благочестя тайна: Бог явився у плоті, виправдав Себе в Дусі” (1Тим. 3:16).

Тепер я знаю, що поза такою вірою пережиті мною стани були б виключені. І за ще недостатнього досвіду можлива віра, яка надалі зростає в силу виливів благодаті на людину. Свідчу, що коли за сильної відрази до самого себе, як я є, все єство занурюється в молитву до Христа, що вириває дух наш із пазуристих лещат пристрастей і матерії, тоді відчуття Божественної вічності настільки яскраве, що жодна логіка чи психоаналіз не можуть похитнути очевидності. Чому кажу про логіку і психоаналіз? Бо перша не дозволяє повірити, що історична людина, яку можна бачити, відчувати (1Ін. 1:1), яку можна вбити, повісивши на хресті, як розбійника, є Творцем усього безмежного космосу. Другий – психологічно переконує нас у необхідності недовіри своїм переживанням. Але, як говорив Старець Силуан: “таке світло, така любов, така сила життя і мудрість – можуть виходити тільки від Істинного Начала всього сущого.” Старець Силуан – надзвичайно обдарована людина; але і я, нехай з усього жалюгідний виродок, можу якось судити про те, що доступно людському духу, а також і нашій думці та психіці.

Апостол Павел пішов після явлення йому Христа в Аравійську пустелю і там, у пориві всепожираючого каяття про своє минуле, удостоївся багатьох і великих одкровень; серед них підтвердження, що Іісус Христос є Бог. Я не шукаю логічних доказів знизу; але і в моєму покаянному плачі, що перевищував мою силу, обпалював мене вогнем, – я переконався в тому самому: Він, Христос, є “вищий, початковий факт буття”. Характер мого покаяння ніяк не допускав можливості “уявляти”, що зі мною може Безначальний Бог бути так близько, так дієво. Бували моменти, коли я розумів образ одкровення небесних таємниць Пророкам, Апостолам і Отцям нашим. Світло, яке відвідувало мене, є Світло “Царства не від світу цього”. Царем його називав Себе Христос (Ін. 18:36).

Що, по суті, відбувається? Як пояснюються подібні події? Наш дух вводиться Духом Божим у сферу цього Царства. При цьому зупиняється всяке дискурсивне мислення: ми живемо у новому для нас способі буття. Нам дається досвід “бути”: “Я є”. І Апостол Павел, і інші Апостоли: Петро, Іоанн і всі наступні богослови Церкви оповідають про пізнані ними факти буття.

Мені до болю соромно вимовляти такі слова, які можуть здатися надмірно гордими, і тому відразливими. Але в цьому парадокс: я сам живу подвійний стан: моя, мені самому огидна нікчемність – одне, і співчутлива поблажливість Бога – інше. Я мислю так: дари Божі даються кожному без відмови (Мф. 7:7-11), але в міру спраги і вірності Дародателю кожного з нас: одним щедро, іншим помірно. Я знаю себе: я звичайнісінька людина, нерідко по-дитячому безглуздо весела; зайве говорити про цю очевидність. Але те, що мені було дано від Бога, за Його ініціативою, є чимось аналогічним Апостолам, Отцям Церкви, моїм наставникам. Через цю аналогію дане мені виражається тими самими словами, що ми знаходимо в Писаннях Нового Заповіту і творіннях Отців. Немає сумнівів про колосальну дистанцію між Старим Заповітом і Заповітом Христа (Мф. 5:17-48). І все ж навіть у межах Мойсеєвого Закону Пророки іноді говорили з подібною до апостольської дерзновенністю. Те саме зі мною. І в монастирі, і в пустелі мені було дано пізнати описувані мною стани духу. Я не втримав їх у повній силі: повернувшись у світ, я втратив поступово дуже багато чого. Але я пам’ятаю про них. І дароване мені там звільнило мене духовно від влади людських суджень. Але страх Божий не припиняє сокрушати мене: це означає, що я не переходжу моєї малої міри.

Ось, що ми читаємо у Старця Силуана: “Деякі кажуть, що це раніше колись було, а тепер все це застаріло; але в Господа ніколи, ніщо не применшується, а тільки ми змінюємося, робимося поганими, і так втрачаємо благодать; а хто просить, тому Господь дає все не тому, що ми цього варті, а тому, що Господь милостивий і нас любить” (Про смиренність).

Мій від’їзд зі Святої Гори був змушений обставинами. У Європі я позбавлявся поступово багато чого з того, чим було сповнене моє життя на Афоні. Служіння людям, як показує досвід, пов’язане з необхідністю входити в їхні скорботи, їхню боротьбу з пристрастями і занадто часто примітивними потребами. На жаль, це не допомагає перебуванню в спогляданні та безмовній молитві. Перебіг подій переконливо показує, що на моє повернення була воля Неба. Але й при цьому я не перестаю сумувати про втрату тих дарів, які виливав на мене Господь понад мої очікування.

Дія Світла, про яке я пишу, на дух людини свідчить про його Божественність: він – нестворений, неіменований, нестримний; він – потаємний, невагомий, недоторканний. Дивуюсь – як мислити чи говорити про нього?

Він за природою своєю – надсвітовий. Його сходження на нас є не інше що, як явлення Бога людині: одкровення небесних таїнств. Даруванням цього Божественного Світла під час Фаворського преображення утвердилося богопізнання. З моменту осяяння цим Світлом Апостолів на Фаворі Він увійшов в історію нашого світу і став “невід’ємною спадщиною” для наступних поколінь вірян у Христа-Бога. Без цього Світла Земля перебувала б поза істинним богопізнанням. Це Світло я дозволив собі назвати Світлом воскресіння, виходячи з мого особистого досвіду: пришестям цього Світла дух людини вводиться у сферу, де немає смерті. Поза осяянням цим Світлом не осягається, як належить, таємниця шляхів спасіння: світ – люди – залишилися б у темряві незнання. Абстрактна богословська освіта, навіть найвитонченіша, не спасає, тому що дає лише інтелектуальне поняття, але не підносить реально в область Божественного Буття.

Іноді це Світло можна уподібнити горній хмарі, що вкриває вершину, де ми стоїмо: сама хмара насичена світлом, але ми не бачимо нічого, окрім нього: весь інший світ десь потонув. Так Боже Світло, приносячи новий образ духовного буття, приховує від очей бачення матеріального світу. Світло це рівне, цілісне; воно сповнене глибокого миру. У ньому душа споглядає Любов і Благодать Божу. При рясному виливанні людина перестає сприймати матеріальність навколишнього місця і навіть свого тіла. Більше того: себе саму вона бачить як світло. Приходить це Світло тихо, ніжно, так, що не помічаєш, як воно обійняло тебе. Не відразу, не раптово зазвичай “забувається” світ. Це явище схоже на тихе засинання здорової людини; але, звичайно, це зовсім не сон, а повнота життя.

Після відходу Світла цього, тихого, як пришестя, душа повільно повертається до звичайного сприйняття матеріальної дійсності. У пом’якшеному серці – глибокий мир. Дух людини одночасно перебуває і у вищому Божественному плані, і в земному; однак перше поступово послаблюється, і в душу приходить певний сум, почуття жалю, що невимовно милий дотик Божого Духа применшується в силі своїй, тоді як відновлюється фізичне самовідчуття. Запашне світло бачення – блідне, але не зникає цілком. Однак і саме ослаблення породжує тонке томління про Бога, але молитва тече мирно і від усього єства. Перебування з Господом вбиває пристрасті: немає тоді потягу ані до слави, ані до багатства, ані до влади, ані до чогось земного, неминуче пристрасного і завжди позначеного трагізмом і короткочасністю.

Повторні відвідини душі благодаттю призводять до вбачання подібності між станом споглядання і враженням від євангельського слова. Останнє починає сприйматися як Світло, як життєдайна сила, як новий акт творіння вже не у вигляді наказу: “нехай буде”, а як звернення до розумної істоти як до чада Небесного Отця, яке не насильно кличе до чудесного сходження в Царство любові Отчої, де немає ні смерті, ні початку, ні кінця. Духу нашому дається розуміння, що воістину слово Христа походить “від Отця світів” (Як. 1:17-8), Який “забажавши, породив нас словом істини”. У слові Христа укладено Божественне життя, і той, хто відкриває йому серце до кінця, стає богоподібним.

На початку мого монастирського життя на Афоні Господь дарував мені безперестанну молитву, яка, не зменшуючись у силі своїй, переходила час від часу з одного предмета на інший. Розповім про те, що пам’ятаю досить яскраво, бо йдеться про молитви, які залишили незгладимий слід на моєму бутті.

Багато разів траплялося таке: ввечері, після заходу сонця, щільно зачиню вікно, завішу трьома фіранками, так, щоб створити умови найбільшої тиші й темряви… Притулившись чолом до підлоги келії, я повільно вимовляв слова молитви одне за одним, і губилося будь-яке відчуття тісноти моєї малої кімнати, і ум, забувши тіло, відчував себе у світлі слова євангельського. Зосереджений на бездонній премудрості слова Христа, мій дух, вільний від усього матеріального, почувався подібно до того, як тіло під сонцем у зеніті, залите цілком сяйвом Умного Сонця. Лагідний мир при цьому наповнював мою душу, яка забувала всі потреби і тривоги Землі.

Чим пояснити, що пришестям на нас Світла Христового, деякі заповіді Його, будучи написані на серці й у умі, зробили б зайвими всі закони, включно із законом Мойсея? Це розумне бачення набувало характеру цілковитої безсумнівності: “возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм… возлюби ближнього твого, як самого себе”. Господь давав мені жити цей стан, і дух мій жадав припасти до Його ніг у вдячності моїй за цей дар (Мф. 22:37-39).

Повторення такого стану, не без інтервалів, тривали місяцями, а то й роками.

Під впливом того ж Світла, молитва за людей у глибокому смутку опановувала моє єство. Було ясно, що незвичні, незліченні страждання всього всесвіту – це наслідок відпадіння людини від Бога, Творця нашого, що відкрився нам. Якби світ полюбив Христа і Його заповіді, то все змінилося б докорінно, і земля стала б чудовим раєм. Слово Писання про первозданний рай при цьому баченні було для мене відчутною реальністю “даного” моменту. Минулі тисячоліття в плані вічного духу стають умним баченням, позачасовим, нетривалим.

“І взяв Господь Бог людину, і в едемському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала” (Бут. 2:15). Надихаюче завдання, що включає його, людину, на співпрацю з Самим Богом у творенні світу. Здавалося мені, що свобода, яку дають мені в молитві в нічній тиші Святої гори, – це вже передчуття Царства. Досить цього перебування в Бозі улюбленому, щоб зрозуміти значення слів: Рай Божий. Від Нього, Святого святих вийшли євангельські слова, що носять абсолютний характер Божественного всезнання.

Коли закінчувалася молитва, самі собою приходили до мене слова псалма: “ніч світло для мене, то мене не закриє від Тебе і темрява, і ніч буде світити, як день, і темнота як світло!” (Пс. 138:11-12).

На початку тридцятих років, коли я був уже дияконом, протягом двох тижнів благовоління Боже було на мені. Увечері, коли сонце готове було сховатися за Олімпійськими горами, я сідав на балконі біля моєї келії, обличчям на призахідне світило. У ті дні я бачив вечірнє світло сонця і водночас інше Світло, яке ніжно оточувало мене і тихо проникало в моє серце, дивним чином даючи мені відчувати співчуття і любов до людей, які поводилися зі мною суворо; бувало і певне нехворобливе співчуття до творіння взагалі. Після заходу сонця я входив у мою кімнату для звершення правила тим, хто готується до служіння Літургії, і Світло не покидало мене впродовж усього часу молитви.

І ось, в один із вечорів підійшов до мене монах отець Ювеналій (Єгоров), єдиний мій сусід по поверху, і запитав: “Зараз я читав гімни Св. Симеона Нового Богослова… скажіть, як ви розумієте його описи бачення ним Світла нетварного?” До того моменту я жив вдячним серцем за благословення Господнє, що знаходило на мене, але в мене не було жодного запитання щодо цього явища, і моя думка, спрямована до Бога, не поверталася на мене самого. Щоб відповісти отцю Ювеналію, я подумки зупинився на тому, що відбувалося зі мною в ту саму годину. Намагаючись приховати себе, я говорив ухильно: “Не мені судити про досвід Святого Симеона… Але, можливо, перебуваючи в благодатному стані, він відчував її (благодать) як Світло… Не знаю”. Здавалося мені, що отець Ювеналій пішов до себе, не запідозривши нічого більшого, ніж те, що я сказав. Але незабаром після цієї короткої бесіди я, як зазвичай, почав мою молитву. Світло і любов уже не були зі мною.

Так знову і знову я пізнав із гіркого досвіду, що чиста молитва буває тільки тоді, коли дух наш цілком занурюється в Бога без повернення на себе самого. Дивно: розмовляючи з о. Ювеналієм, я не бачив руху марнославства всередині мене… І все ж! Але чи міг би я передбачити, що продовження мого бачення Світла вечорами й ночами того періоду – початок мого священнослужіння – не привело б мене до звеличення? Якщо це лихо стояло на моєму шляху, то Господь знайшов чудовий спосіб упокорити мене відібранням дару. Хай буде Йому слава на віки віків.

Сам Бог, Світло неприступне і Життя вічне, прийшов у світ, жив з нами в нашій відчутній плоті, і світ Його не впізнав, не прийняв. Ті ж, що полюбили Його пришестя, знають, що через Єдинородного і вони усиновляються Богу, Отцю Вседержителю. Нез’ясовно пізнається Він у явищі Світла благодаті, тонкому і чуйному, втішному і оживляючому. Речове сонце є прекрасний образ Сонця Любові та Правди. Без променів видимого сонця не було б можливим життя на нашій планеті. Всі ми відчуваємо благодійну дію його променів. Раніше воно мені здавалося не-матеріальним, але після споглядання Нетварного Світла Божества і воно, природне світло, стало для мене грубим, часом агресивним. Воно освітлює земну природу, але безпосередньо ще не дає нашому духу проникнення в таємниці Божественного Буття. Зворотне зі Світлом Божества: воно насамперед приносить одкровення про Царство Отця Небесного.

Після воскресіння Свого Христос був винятково тим, хто був здатний сприйняти Його вже в обожненій і просвітленій плоті, перебуваючи невидимим для інших людей. Так Світло Нетварне, ” все наповнюючи”, перебуває незримим для тих, хто не прагнув пізнати Бога всім єством своїм. І знову, цікава аналогія зі світлом фізичним: воно теж невидиме, якщо не знаходить предмета, що сприймає і відображає його. При світлі земного сонця природа стає прекрасною для ока. Світло ж Боже, що осяяло людину, робить її дивовижним чином преображеною: обличчя, найбанальніші, наче спотворені гріхом, у покаянній молитві осяваються Світлом і бачаться молодими й навіть прекрасними.

Знову і знову серце готове співати славослів’я Христу-Богу, що являє Себе в нетварному Світлі: таким чином незліченно могутній, всьому позамежний Він сходить до нас. Недоторканне, незбагненне Світло Його Божества все животворить, об’ємно охоплює все існуюче. До нього не можна застосувати поняття місця, об’єму, і, однак, не просторово воно притаманне всюди. Осяяння цим Світлом дає людині досвід воскресіння, як передчуття прийдешнього блаженства. Воно без слів говорить нашому духу, що “створений за образом” в останньому здійсненні з’явиться носієм повноти боголюдського життя, буде досконалою подобою Христа, Бого-людини. Дією Світла цього всередині того, хто кається, розкривається чудове світло: Персона-Іпостась. І ми пізнаємо, що цьому в нас початку властиво любов’ю вмістити у вічності невимовно грандіозне і святе життя.

Світло Христове є “енергія” Божества, нетварне, безначальне життя Бога Трійці. Вона, енергія-дія, властива і Отцю, і Духу Святому. У цьому Світлі ми пізнаємо і Отця, і Духа Святого, і Сина Єдинородного. Коли це Світло благоволінням Бога осіняє нас, тоді іпостасне начало в нас із потенційного стану в народженні нашому актуалізується і стає здатним “бачити” Бога (Мф. 5:8), сприйняти Його буттєву силу, багатство життя Самого Бога. На землі – людина не вміщує абсолютної досконалості Божества, але за дією в ній Духа Святого, вона усвідомлює себе пов’язаною з Тим, Хто є воістину Творець усякого життя і єдиний Центр усього сущого.

Знову і знову про те саме Світло життя, якого не поглинає темрява небуття (Ін. 1:5). Я не живу собою: я весь до Того, Кого люблю. Він дав мені життя, Він же є моє життя. І якщо так, то що ж я є?

Велика людина, коли вона в Бозі Великому. Силою Божої любові вона, людина, охоплює весь світ, і сама в деякому сенсі є “центром світу”. Уперше ця думка відвідала мене, коли Бог дарував мені благодать “смертної пам’яті”. Цей, скоріше, негативний досвід у своїй найбільшій інтенсивності давав мені мій відхід у небуття переживати як знищення всього космосу в мені: “у мені”, з моєю смертю, помирає весь рід людський з усіма стражданнями й радощами, прагненнями й пізнаннями. Більше цього: Сам Бог, ще недоведений і все ж якось пізнаний, і Він помирає в мені і для мене. Усе тварне і нетварне буття зникає в бездонній темряві забуття. Досліди такого стану були, по суті, спогляданням “абсолютності” (образ-відображення Абсолюту) іпостасного начала в нас, але під знаком мінуса.

Коли ж прийшло нетварне Світло, засвідчуючи духу моєму, що я поза владою смерті, тоді все те, що раніше вмирало в мені, дією цього Світла з’єдналося зі мною.

І страхітлива темрява смерті, і обтяжлива відраза до самого себе за гріх, що живе в мені, який я відчуваю як розрив із Богом любові, і сумна безнадія щодо себе самого, і обурення безглуздістю буття взагалі, як воно заломлювалося раніше в моїй свідомості, – все це докорінно змінюється підбадьорюючою силою покаяння, перетворюється докорінно: стає христоподобним “виснаженням”. Уподібнені Йому в смерті своїй, Духом Святим піднімаються і підносяться до подібної до Його вічної слави (Флп. 2:7-8; Рим. 6:5). Так пізнається Ісус Христос у Його безпочатковому пануванні і разом у Його несповідимому виснаженні ” заради нас, людей, і заради нашого спасіння”.

Христос переміг світ (Ін. 16:33). І вже немає нікого і нічого, що або хто міг би обмежити Його господство. У багатому стражданні звільняємося ми від влади над нами всього, раніше пережитого. Збагачені досвідом перемоги через покаяння, ми уподібнюємося Єдинородному Синові в Його Господстві: пекло вже не володіє нами, і ми дивимося на нього вже без колишнього жаху.

Я зовсім не наполягаю, що і Сам Господь Іісус Христос у такий самий спосіб переживав Своє “виснаження” в Гефсиманії і на Голгофі. Але в моєму каятті перед Ним за всі мої духовні злочини так мені було дано розуміти. Чому б “така Людина молилася”: “душа Моя сумує смертельно… Отче Мій! якщо можливо, хай обмине Мене чаша ця… І був піт Його, як краплі крові, що падають на землю” (Мф. 26:38-39; Лк. 22:44)?

Для моєї нікчемності було великим і донині перебуває невпинно зростати те, що я відчув. З благоговійним страхом я розмірковую: що ж бачив Він, Мій Господь, щоб так молитися? Він, безмежний у Своєму Божестві, недосяжний у Своєму приниженні; безмірний у Своїй любові “до кінця” (Ін. 13:1), неприступний у Своїй Славі?

Безсумнівно, мука його була більшою, ніж усіх інших людей, щоб бути ” світовикупною пристрастю”.

Воістину, “Він світло, яке прийшло у світ, щоб усякий, хто в Мене вірує, не залишався у темряві” (Ін. 12:46).

Появи Світла, єдиного у своїй вічній природі, різняться між собою і за силою, і за образом. Рідко в історії Церкви бачення Світла досягають такої повноти, коли в момент осяяння дух людини удостоюється ще й особистого одкровення Бога. Так було на Фаворі, коли Петро, Яків та Іоанн почули нематеріальний голос Отця, який свідчив про Сина Улюбленого. Так само й Апостолу Павлу, на шляху до Дамаска, великим було восіяння і слідом за ним особиста бесіда з Христом, яка засвідчила Павла, що той Бог, Якого він шанує, Який відкрився Мойсею на Синаї, був Він: “Я Іісус, Котрого ти гониш” (Діян. 9:5).

Значно частіше Світло це охоплює людину, коли вона перебуває в стані молитви поглинаючого покаяння, подібного до стояння на межі відчаю. На початку подвигу каяття в гріхах це святе Світло дає досвід Божої милості й любові, але ще не має бесіди лицем до лиця; такої бесіди, коли людина справді в Бозі й Бог у ній; коли дух людини, яка молиться, знає, що Той, хто з’явився їй, – є Предвічний Владика всього сущого, Перший і Останній; незбагненний і так тісно близький; невидимий і відчутний водночас навіть тілесно; вогонь любові, який наповнює серце, світлом розуміння, який просвітлює ум. Світло пізнання, але невимовного в словах. Утім, Сам Він називає Себе “Я Той, що є”. Кожен сприймає ці найсвятіші слова лише в міру свого реального досвіду. І ніхто зі смертних не може сказати, що він пізнав “до кінця”, яке Буття приховано за цими словами. Дана, однак, нам надія, що настане такий “вічний день”, коли Він буде “все в усьому” (1Кор. 15:28).

 

 

Про особисте начало в Бутті Божественному і бутті людському

Воістину непорушну основу богознавства дано нам через втіленого Логоса Отця – Іісуса Христа. Захоплені любов’ю до Нього, ми зазнаємо глибокого перетворення всього нашого єства. Його безмежне життя передається нам. Наш дух стає на двох протилежних полюсах: з одного боку – похмурі низини пекла, з іншого – Царство Бога, осяяне незахідним Сонцем. Невимовно розширюється зміст нашого буття. У божевільній молитві душа прагне до цього чудового Бога. Ми ненавидимо себе, як ми є. Пройде багато часу, поки ми зрозуміємо, що це Він Сам молиться в нас, долучаючи нас до Свого безначального життя. Через цю молитву, богоданну, ми буттєво з’єднуємося з Христом: спочатку в Його несповідимо-таємничому виснаженні та поблажливості навіть до пекла, а потім – у Його Божественній Всемогутності – “… щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” – це ж є життя вічне (Ін. 17:3).

Персона-Іпостась (У даному тексті український термін – “особа” є тотожним богословському грецькому терміну – “іпостасіс” і латинському – “персона”). в Божественному Бутті не може бути лімітативним принципом. І в нашому тварному бутті іпостась є початком, що сприймає в себе безмежність. Перед нашим іпостасним-особистим духом у межах землі стоїть завдання: пробити стіну часу і подолати поріг просторовості. Цій духовній події в нашій даній повсякденності маємо деяку аналогію: авіон, що переходить на надзвукову швидкість, спричиняє потрясіння атмосфери, подібне до вибуху. Так дух людини, що вступає у світ Божої вічності, буває вражений величчю бачення, що відкрилося йому. Всесвіт при цьому переживає якусь зміну у своїх долях: “Людина народилася у світ” – це подія, яка повідомила всій світобудові нову, неминущу цінність. Людина, як іпостасний дух, належить вічній онтології. Спасенні у Христі – святі є носіями Божої вічності: вони сприймають безпочаткове життя, нетварне, у своє невід’ємне володіння, але за природою своєю вони все ж таки незмінно залишаються створінням.

У духовному світі людства спостерігається подвійний рух. Один із них – негативний. Груба форма цього виражається у дедалі більшій динаміці падіння: у банальному нігілізмі та моральному розкладанні; сублімована ж форма – люциферична; з нею нас знайомить Книга Буття (Бут. 3:5). Сутність цієї останньої полягає в тому, що творіння, наділене даром свободи самовизначення, відкидає заповідь Бога: розглядає її як якесь обмеження, що накладається ззовні, прагнучи абсолютного самоствердження, самозбереження.

Інший рух – позитивний, що піднімається, проявляється як потяг любові до нескінченного з’єднання з Отцем, “що на небесах”.

У паралель до цього помічаємо наявність двох протилежних тенденцій у серцях і умах людей. Одні прагнуть позбутися земної форми існування: їхній уяві проноситься великий спокій таємничого, всетрансцендентного Не-буття. Інші ж, за словом Христа: “Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12), ідуть на хворобливий подвиг подолання нашого тварного тління: “ми… не хочемо роздягнутися, але вдягнутися, щоб смертне поглинуте було життям” (2Кор. 5:4).

Для одних характерно мислити Першо-Абсолют – надособистим. Персональність для них є в кращому разі першим ступенем деградації, самообмеження Абсолюту. Для других – саме “персона” лежить в основі всього сущого. І це є наше християнське боговидіння і світобачення. Нам відкрився Іпостасний Бог, Творець “неба і землі, і всього видимого і невидимого”. Він є Само-Буття; Він Перший і Останній: нікого і нічого раніше за нього, ні після нього. Цей є Бог Любові нетлінної. Тим, хто полюбив Його, обітована повнота богосинівства через Єдинородного Сина Отчого, Іісуса Христа, Який сказав: “Я живу, і ви будете жити” (Ін. 14:19).

Іпостась-Персона є найвнутрішнійший принцип Абсолютного Буття – його початковий і кінцевий вимір: “Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель!” (Одкр. 1:8).

Іпостасність Бога вислизає від усякого визначення, бо лежить за межами всього, що носить на собі відбиток якої б то не було детермінації. Непізнавана раціонально, вона пізнається буттєво і виключно в міру самоодкровення Бога людині (Мф. 11:27; Лк. 10:22; Ін. 17:26).

І в людині, образі Особистого Бога, принцип персони – є сама “потаємна людина серця в нетлінній красі… що дорогоцінне перед Богом” (1Пет. 3:4). І тварна персона йде далі всяких визначень. Наукове і філософське пізнання виражається в поняттях і визначеннях; персона ж є буттям, невловимим ні для філософської, ні для наукової форм пізнання: вона, подібно до Бога, непізнавана до кінця ззовні, якщо не відкривається сама іншій персоні.

Бог є Бог Сокровенний, і людина всередині має приховані від сторонніх очей глибини. Бог є початок Буття, а не Людина Людина – із великої літери – означає Вселюдина (подібно до того, як Бог Єдиний, але багатоіпостасний: Трійця: Отець, Син і Святий Дух), але ця остання створена з потенційною можливістю асимілювати і вічно носити в собі нетварне Життя Божества.

Христос, який “має образ Божественного Буття” (Флп. 2:6-7), тобто за єством сущий Бог безначальний, в акті втілення сприйняв у Свою Іпостась образ рабського буття. Людська ж іпостась зазнає обоження по благодаті, в силу чого здійснюється в ній повнота “образу Божого”. В особистому, персональному принципі людини міститься насамперед подібність до Того, Хто відкрився нам з Іменем “Я є”. В акті обоження людська особистість підноситься від вимірів і форм землі до вимірів і форм Божественного Життя. Інакше: людина іпостазує Божественні атрибути, як-от: вічність, любов, світло, премудрість, істина. Стаючи Богом за змістом свого буття – тварна іпостась, однак, аж ніяк не стає Богом для інших розумних створінь.

Отці та Вчителі Церкви в усі віки висловлювали одкровення про нашу подобу Богові, але не всі і не завжди з однаковою силою. Почасти це через те, що не всі вони стояли на тому ж рівні пізнання Бога і Людини. Слово про повноту подібності, навіть до тотожності, бентежило тих, хто розумів це як злиття з Богом до нерозрізненості. Між Богом і Людиною вічно перебуває онтологічна дистанція: Бог – ніким і нічим не зумовлене Першо-Буття, люди ж – творіння Його. Але в акті творіння “за образом Своїм і за подобою” Творець наш, по суті, повторює Себе, і в цьому сенсі є нашим “Отцем”. Чи не цей факт мав на увазі Господь, даючи нам молитву “Отче наш”? Через втілення Своє предвічний Логос Отця дає нам причащатися Його Крові та Плоті, щоб таким шляхом влити в наші жили Його безначальне Життя; щоб ми стали Його дітьми, плоть від Плоті Його, і кістка від Кістки Його.

Христос явив нам досконалість образу Божого в людині й можливість для нашої природи освоїти повноту обоження настільки, що Він, Христос, по вознесенні Своєму посадив “одесную Отця” єство наше. Але навіть і в Ньому наше єство не стало єдиним із Сутністю нетварного Бога. У Христі, втіленому Сині Отчому, споглядаємо ми предвічну ідею Бога про людину.

Одкровення – “Я є Сущий” (Буття – це Я), показує, що іпостасний вимір у Божестві має основоположне значення. Принцип Персони в Бозі не є абстрактним поняттям, але сутнісною реальністю, що володіє Своєю Природою та Енергією життя. Сутність не є першочерговим і навіть переважним моментом, що визначає Персони-Іпостасі в їхніх взаєминах. У Божественному Бутті немає нічого, що було б позаіпостасним принципом. Незбагненна глибина таємниці Божественних Персон. Їхнє самовизначення у вічності є безначальним фактом: не було такого моменту, коли Отець не мав би Сина і не виводив би Святого Духа. Початок усьому – Отець, Який у предвічному народженні Сина надає Йому всю повноту Своєї Природи, Сутності. Те саме і у сходженні Святого Духа. Звідки твердження, що і Син, і Святий Дух абсолютно рівні Отцю.

Втілений Логос Отця – Христос-Людина – нам більш зрозумілий через слово, яке Він має від Отця і яке Він передав нам (Ін. 17:8). Ми знаємо Його земне життя через Євангельське благовістя; через духовний переказ про Нього. Собою Він явив нам “Отця Свого і Отця нашого” (Ін. 20:17). Повільніше приходить знання Духа Святого як Особи. Цей невпинно оживотворяє не тільки Церкву і дітей Її, а й увесь світ, усе створіння. Він виліковує нас від наслідків падіння; Він перероджує нас і освячує. Але все робить незримим чином, як якийсь дивовижний Друг, що ховається, і який не бажає обтяжити вдячністю до Нього, бо знає, що в нашому даному стані благородне почуття вдячності стає тягарем. Велике блаженство пізнати Його приходить поступово, у міру того, як у нас, за Його сприяння, розкривається іпостасне начало, внаслідок чого ми починаємо сприймати все: і Божественне Першо-Буття, і буття космічне – інакше, як це притаманне людині-персоні, здійсненому образу Того, Хто відкрився нам під Ім’ям – “Я є”.

Персона є Той, Хто єдино і справді живе. Поза цим живим началом ніщо не може бути: “У Ньому було життя, і життя було світлом людям” (Ін. 1:4). Істотний зміст цього життя – Любов: “Бог є любов” (1Ін. 4:8). Зустріччю в любові з іншою або іншими персонами реалізує себе персональна істота. Виходячи з дивовижного Одкровення “Я Той, що є”, і Людини, створеної, “за образом і за подобою”, ми живемо насамперед як персональна істота. Саме цьому началу в нас належить вічність. Воно, і тільки воно, має здатність пізнавати Свій первообраз – Живого Бога. Людина більш ніж мікрокосм, вона мікротеос: будучи творінням, вона отримала заповідь стати подібною до Бога (св. Василій Великий). Якщо Творець в усьому уподібнився людині (Євр. 2:17), то значить і людина створена з можливістю в усьому стати подібною до Бога: “Будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його, як Він є.” (1Ін. 3:2).

У найвищій, доступній нашому єству напрузі молитви, коли Сам Бог молиться в нас, людині дається вищеподібне боговидіння. Тоді людина-персона дійсно молиться “лицем до лиця” Безначального. У цій зустрічі з Персоною Бога актуалізується в нас те, що на початку було лише потенцією – “персона”.

Скликані Духом Бога до молитви за весь світ, до участі в молитві Господа в Гефсиманії, ми раптом бачимо в самих собі Боже чудо: всередину нас сходить духовне сонце, ім’я якому “обличчя” (персона). Це є початок у нас нової форми буття, вже безсмертного. Ми сприймаємо при цьому не поверхнево, розсудливо, але в надрах нашого буття Одкровення Іпостасного принципу у Святій Трійці. Нам постає у Світлі найбільша таємниця Споконвічного Буття: Бог Особистий, Живий; Єдиний у Трійці Осіб; Бог любові, єдино істинний.

Пишу історію моєї душі. Мені самому дорого обійшлися помилки, якими я захоплювався близько семи-восьми років. По-людськи міркуючи, я не зміг би своєю силою вибратися з безодні трансцендентизму східного бачення: Над-Особистого Абсолюту. У молодості моїй по тілу і розуму ця філософія представилася моєму уму як сповнена величі, що перевершує християнську емоційну душевність: “люби Бога і ближнього”. Саме слово персона в той час у моїй свідомості було ідентичним поняттю індивідуума. Чи не безумно переносити цей вимір на Абсолютне Буття? – думав я.

Коли ж за даром Зверху мені було дано зрозуміти онтологічне місце принципу Персони в Божественному Бутті, тоді, природно, все змінилося і постало у зворотній перспективі: ми, створіння; як персони ми створюємося потенційно, не актуально. Я не є Першо-Буття, але тварний образ Його. Євангельськими заповідями я закликаюся актуалізувати, реалізувати мою персональну богоподібність; стати особистістю-іпостассю, подолавши лімітацію індивідуума, який ніяк не може успадкувати Божественний образ буття.

Бог наш є Дух всезнаючий, всюдисущий: “нема нічого прихованого, що не відкрилося б, і таємного, що не стало б відомим… жодна з них (пташок) не впаде на землю без волі Отця вашого; у вас же і волосся на голові все пораховано” (Мф. 10:26-30); “нема творіння, прихованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його” (Євр. 4:13). Ми не осягаємо цього роду знання: безпосереднього, безпроцесуального, всецілого. Але ми віримо в добрий Промисел Бога про нас; протягом років старанного подвигу жити з волі Його, ми не раз переконаємося в математично точному Провидінню Бога про нас.

Якби Бог не був Істотою Персональною, то і ми, образ Його, теж не могли б увійти в іпостасну форму буття; та й сама персональність наша була б не більше, ніж епіфеноменом. Але з огляду на той факт, що персона в нас народжується у вишеприродній молитві обличчям до Обличчя Живого Бога, вона, персона, не підвладна природним стихіям: вона трансцендує земні межі та рухається у сфері інших вимірів. Єдина і одинична, неповторна і незвідна ні на що інше, вона не підлягає арифметичному підрахунку.

Абсолютне Першо-Буття – Іпостасне; і людина, подоба Абсолюту, є особистість-іпостась. Бог є Дух; і людина-персона – дух. І дух цей не абстрактний, відчужений, бо він має свою природу. У земному плані він конкретизується плоттю, з якою проходить свій перший досвід буття. Бог-Слово сприйняв на Себе людську плоть (Ін. 1:14) і тим показав, що Він не є вигадкою нашого розуму, ні породженням нашої уяви, збудженої містичним страхом перед невідомими, ворожими нам силами. Бог є Перша сутнісна Реальність; і людська особистість також є сутнісним життям.

Персоні, образу Бога любові, властиві відносини любові. Вона не визначається опозиційно, через протиставлення себе тому, що “не Я”. Любов є самий внутрішній зміст і найкраще вираження її сутності. Об’єднуючи в молитовній любові весь світ, вона є єдністю всього сущого ad intra (всередині). У творчому акті свого становлення вона прагне до загальної єдності й ad extra (назовні). У любові її (“персоні”) подоба Богові, Який є любов (1Ін. 4:16).

Творець світу, Господь, у Своїй долоні містить усе суще; і людина-персона є певний центр, здатний умістити в собі не тільки множинність космічних реальностей, а й більше за все це: всю повноту Бого-людського буття. Сама в собі персона є неминущою цінністю, більшою за весь інший космос. У своїй радості здобуття свободи безсмертя – вона споглядає новий образ буття.

Народжена Богом у молитві – людина ніколи не буває сама. Персона не знає самотності: вона завжди в присутності Всюдисущого Бога. Перш, ніж вона досягне своєї повноти, вона іноді “терпить” Його з великими труднощами, подібно до Мойсея, який “мовби бачачи Невидимого, був твердий” (Євр. 11:27). В інший же час вона буває сповнена тихої і мирної радості, усвідомлюючи себе в руках Святого Хранителя.

Людина-персона не знає самотності ще й тому, що в якій би пустелі вона не була, вона молиться за весь світ, чи то в стражданнях, чи то в достатку.

Нехай ще лише ” частково” (1Кор. 13:9), але все ж і в мені Христос, за молитви Отця мого Старця Силуана, розкрив таїнство персони. Я пережив багаторічний період відчайдушної молитви, Господь не погребував мною і милостиво сходив навіть до мене. Спочатку впливало на мене Його євангельське слово. Воно, це слово, що від Отця сходить (Ін. 7:16-17,17:14,17:17), своїм корінням входило в серце моє, розриваючи його зачерствілу тканину. У хворобах народжувалося моє нове життя. Перший час я був один: ще поза Церквою. Я нічого не знав тоді, але невидимий вогонь палив мене, і душа у великій скорботі тягнулася до Того, Хто може спасти мене. Десь жевріла неясна надія, що перемагала страх вступити на хворобливий шлях. Ця хвороба, про яку я намагаюся говорити, свята для мене. Дивне чудо, вона, хворобливість серця, приводила моментами мій дух у захват: я дивувався – як Бог створив мою природу, здатну до страждань, через які мені розкривалися недосліджені раніше глибини молитви. Були моменти, коли, стискаючись від сильного болю, я тихим голосом, але “кричав” у здивуванні: “Слава Тобі, Премудрому Творцеві…” Молитва виносила мене з тісного, як тюремна камера, світу, і дух мій жив у свободі безмежності Бога мого. Без цих страждань я ніколи б не зрозумів, про яку любов говорив Господь: “йде князь світу цього, і в Мені не має нічого. Але щоб світ знав, що Я люблю Отця і, як заповів Мені Отець, так і творю…” (Ін. 14:30-31).

Якби заповідана в Євангелії любов була для нас природною в нашому падінні, то зайвим був би заклик: “Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм… возлюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:37-39). Коли ж та любов торкається серця, тоді дух наш у Світлі бачить Бога, і живе Ним і в Ньому. Він перевершує всяку людську думку. До Нього не можна застосувати жодне з наших абстрактних понять. Він – Живий. Його могутність незліченна; Його любов несповідима. Жити з Ним є невимовне багатство. Свого часу, будучи живописцем, я не знаходив задоволення, тому що засоби, які були в моєму розпорядженні, були безсилі виражати виявлену в творінні красу. Тепер же всі мої слова для виявлення мого здивування Богу до кінця нікчемні.

Велике позбавлення бути сліпим. Але немає більшого горя, немає гострішої хвороби, ніж не знати Бога.

Якщо “людина Христос Іісус” (1Тим.20:5), яка віддала себе волею для викуплення всіх, молилася Отцеві: “Отче Мій! якщо не може чаша ця минути Мене, щоб Мені не пити її, хай буде воля Твоя” (Мф. 26:42), то що ми, малодушні, можемо сказати про самих себе? “Чаша ця” – яка чаша? Що бачив він у Своїй молитві, щоб висловитися таким чином? Обсягу Його бачення ми не досягаємо; Таємниця Його свідомості лише частково розкривається віруючим, коли їм буває дано наблизитися до тих невимовних граней. Люди виняткової мужності – Отці наші, які йшли в пустелі, в далекій від світу самоті ридали, звичайно, не тому, що втрачали щось земне, а тому, що перед ними розкривалися приголомшливі безодні, про які неможливо розповісти буденною мовою. Хто перебував у цих станах, той знає, що він доведений до останніх меж, доступних людині. І все ж – це ще не кінець: “ще раз похитну не тільки землю, але і небо. Слова «ще раз» означають зміну того, що тряслося, як створеного, щоб зоставалося непохитне” (Євр. 12:26-27), як обожнене. Коли ми думаємо про це нове випробування всього тварного і хиткого, то ніяк не можемо ми бути впевненими в самих собі до кінця. Свідомість нашої тварної крихкості перебуває з нами завжди, крім виняткових моментів Світла, що сходить на нас, коли ми здобуваємо Царство Святого Отця нашого (Мф. 16:28).

В основі нашого подвигу лежить здобути смиренну любов Христову. Коли цей Дух – любові Христової – входить всередину нас, тоді душа наша жадає спасіння для всіх людей. У жаху споглядає вона, що далеко не всі бажають собі того, чого ми просимо для них у молитвах наших. Більше того: в них ми зустрічаємо відмову і навіть ворожнечу. І як можливо спасти людину в такому збоченні? Ми живемо в епоху, коли очевидною, в силу подій нашого століття, стає трагедія падіння нашого. Ось, зараз моя думка повертається на себе самого, і що ж я бачу? Понад півстоліття я молився іноді до глибокого плачу, часом до безумства відчаю – за мир усього світу і за спасіння, якщо можливо, всіх. І до цього дня, у старості моїй, невпинно стою перед злом, яке дедалі зростає у своїй динаміці. Кінець земної історії людства стає “науково” мислимим; завтра, мабуть, уже технічно здійсненний. Глибоко ірраціональний характер подій наших днів приводить нас у повне здивування. Ми шукаємо розуму в слові Божому, і серед багато чого знаходимо й таке: “…почуєте про війни та заворушення, не жахайтеся, бо цьому належить бути… на землі туга народів… Люди вмиратимуть від страху і чекання бід, що йдуть на всесвіт, бо сили небесні захитаються…. Коли ж це почне збуватись, тоді ви випростайтесь і підійміть голови ваші, бо наближається визволення ваше” (Лк. 21). І ще, і знову: “похитну не тільки землю, але й небо”. Так у всьому Господь кличе нас на грандіозну боротьбу за оволодіння Царством непохитним. Зрозуміло, що таке Євангеліє прийшло до нас не від людини; і за вимірами своїми – воно не по людині (Гал. 1:11-12).

Що ж зробимо ми, якщо таке становище? Зневіримося і відпадемо від “вічного Євангелія”? (Об. 14:6). І якщо відпадемо, то що задовольнить інше в усій світобудові? Воістину, немає позитивно нічого, що могло б розлучити нас із Ним, яким би важким не був наш подвиг (Рим. 8:35-39). Він відкрив нам очі на безмежність, і вже неможливо знову закрити їх і віддати перевагу сліпоті дитинства: “Мужайтеся, Я переміг світ”, – сказав Господь (Ін. 16:33; 1Кор. 13:11).

Ось, ми стоїмо перед Живим Абсолютом. Саме цього, і тільки цього ми й шукаємо.

Живий досвід персони рідко дається людям у цьому світі: він приходить через христоподібну молитву за весь світ, як за “самого себе”, згідно із заповіддю: “Люби ближнього свого, як самого себе” (Мф. 12:31). Введена дією Духа Святого в таку молитву – людина буттєво живе образ Триєдності. У такій молитві переживається єдиносущність людського роду. У цій молитві розкривається нам онтологічний сенс “другої заповіді”: весь Адам стає єдиною Людиною – Людством.

Усе, що нижче цього, нижче і євангельської заповіді. Небезпідставно можна сказати, що укладена в заповідях Христа реальність залишається в історичному християнстві не цілком здійсненою. У своїй буттєвій гідності християнство перевершує розуміння тих, що через лінощі свої не захотіли знайти святе богознавство, яке і є вічне життя (Ін. 17:3).

Люди шукають Істину; вельми багато хто любить Христа, але занадто часто вони намагаються звести Євангеліє на рівень моралістичної доктрини. Забуваються настанови Христа, що тільки той, хто дотримується слова Його, осягає, звідки воно: від людини чи від Отця Небесного (Ін. 7:17). Щоб по-справжньому перейнятися боготворящою силою Євангельського благовістя, треба трудитися значно більше, ніж для набуття життєво-практичних або наукових знань. Ані читання величезної кількості книжок, ані знайомство з історією християнства та інших релігій, ані вивчення різноманітних богословських систем тощо не приводить до потрібної мети: спасіння через пізнання єдиного істинного Бога і посланого Ним Іісуса Христа (Ін. 17:3). Віковий досвід академічного богослов’я переконливо показав, що можливі випадки володіння великою ерудицією в науковому богослов’ї за відсутності живої віри, тобто, насправді, за повного незнання Бога. У таких випадках богослов’я стає інтелектуальною професією, на зразок юриспруденції, різної в кожній країні, як різне богослов’я в безлічі розділених між собою конфесій.

Наше пізнання – є результат Одкровення згори: “На початку було Слово… і Слово було Бог”. Для багатьох представників сучасної науки – “на початку був атом водню”, і з нього, еволюційним шляхом, протягом енної кількості мільярдів років виникло все, що існує нині. Наука ще не поставила перед собою питання: що ж було до виникнення цього світу? Хто з таким неймовірним знанням справи приготував настільки дивовижний “біг банг”? Чим по суті є час і простір, з його галактиками, і подібне? Нам видається абсурдною ідея, що з “випадкових” комбінацій, несподіваних для самого першо-атома, могла виникнути людська думка, з її пошуками “першооснови”. Неприйнятна ідея, що водневий атом є первинним само-буттям. У станах найвищої сприйнятливості – ми отримали сповіщення про Буття особливого порядку, яке не має для Себе ніякої зовнішньої причини, ні початку, ні кінця.

Розкрити достовірно глибинний характер цього Буття своїми зусиллями – ми не можемо. Але нам властиве прагнення до нього; і на запитання: “Що є Буття?” – ми отримали відповідь: “Я є буття”. Не “що”, а “хто”. І Той, Хто вступає в спілкування з нами, живе, нами усвідомлюване.

Це Персональне Буття, ніким і нічим не зумовлене, що саме Себе в усьому поглинає, – Винуватець нашого явища у світ. Одкровення, що це Буття “персональне”, робить очевидним, що і пізнання про Нього, краще – Його, може бути лише через персональне спілкування Його з нами, як персонами. У моменти буттєвого спілкування з ним – Він Сам повідомляє нам пізнання про Себе, показуючи нам Себе через Свої дії всередині нас.

Знову і знову не зайве повторити, що наше пізнання споконвічного Абсолюту, який відкрився нам як Буття Персональне, має характер персональний, буттєвий, невідокремлений. Спробуємо висловити це в іншій термінології. У звичайному перебігу мислення про пізнання розрізняють – суб’єкт пізнання і об’єкт, що пізнається. У нашому ж розумінні про пізнання Бога усунуто процес об’єктивації пізнаваного, бо Він завжди пізнається “в союзі любові”, у стані чистої молитви. Наша тварна персона Духом Святим вводиться у сферу не-тварного Божественного Буття таким чином, що ми сприймаємо Бога всередині нас як наше життя.

У цьому кардинальна відмінність між науковим пізнанням і пізнанням духовним. Останнє розуміється як спільне існування, як спайка в самому бутті: пізнання є “спів-буття”.

Чиста молитва – ось найвірніший шлях до пізнання Бога. Той, хто молиться, звільняє себе від усіх своїх зовнішніх пізнань і образів, які їм притаманні, щоб, схилившись перед Тим, Хто на початку всього, сприйняти життя, що виходить від Нього. Він без слів, “зітханнями невимовними” (Рим. 8:26) благає Бога, ще невідомого, спасти його, що в кінцевому сенсі означає: прийняти Його дух для вічного перебування з Ним. Його благання включається в тисячолітній стогін усього створіння; крики його вливаються в єдиний хор всесвіту, що взиває про спасіння. Описувати цю молитву – неможливо: вона не втілюється в слова наші. Страждання, яке лежить в основі її, важче і самих зітхань.

Голод пізнання в межах цього земного буття – ненаситний. Неясний спочатку сенс молитви цієї у відомий єдиному Богові час перетворюється на радісну свідомість Його заклику: Він Сам, силою Своєю тягне нас до сходження до Нього. Цей схід чудовий, при всій страждальницькій напрузі нашого єства, переживається як блаженний надлишок Нового Життя, що виливається на нас. Коли наш дух стає весь – молитвою, тоді буває він здатний відчути подих Божої Вічності. У великих муках покаяння народжується людина для “непохитного Царства”. І про цю подію “буває радість у Ангелів Божих” на небесах (Лк. 15:10).

Ім’я Бога – “Я є Той, що є”. Для людини, образу Всевишнього, це слово “Я” – одне з найдорогоцінніших, бо виявляє принцип Персони в Нас. Поза цим початком – усе стає безглуздим, не-сущим, бо Сущий неодмінно “Я”. Кожен із нас нехай зберігає свою персональну гідність: у ній і тільки в ній багатство і краса нашого буття. В умовах даного нам історичного існування – боротьба за здійснення високої ідеї нашого Творця і Бога про нас зовсім не легка. Господь дарував нам світло одкровення Персони, але ми народилися і залишені жити в громіздкій масі індивідів, яким притаманний егоїзм і самолюбство. Персоні ж дано обійняти все створіння в полум’ї любові Христової. Ми і пов’язані з цим світом, як він є, після падіння і водночас змушені боротися за нашу свободу в Бозі. Сучасна цивілізація індивідуалістична за родом своїм. Культивується в людях індивідуалізм у всіх його пристрасних проявах. Особливо яскраво це позначається в галузі мистецтва: прославляються генії, творці (першопричина) того чи іншого особливого стилю. Іншими словами – цінується оригінальність, індивідуальність артиста. За цим принципом будується наше соціальне суспільство. Але зібрання індивідів, по суті своїй, є стан падіння з його безвихідним трагізмом. Культ падіння веде до відчуження від Бога: знижується людина затьмаренням у ній образу Божого. Зворотне цьому – собор персон: “сіль землі і світло світу”. Здійснюється це в Церкві Христовій; з особливою силою в літургійному акті: саме там є образ Пресвятої Трійці. Усім змістом Божественної Літургії священнослужитель заохочується до того, щоб приносити Богові служіння, властиве персоні: у дусі Гефсиманської молитви Христа.

Персону в Божественному Бутті ми не мислимо як статичний самозамкнутий початок. Це було б можливим у перспективі генотеїзму Ісламу і навіть у межах Старого Заповіту, але аж ніяк не в відкритій нам Трійці, Триєдність Якої є Буттям гранично динамічним. Цю динаміку ми навчилися бачити в Любові, яка є найглибшим моментом факту вічного самовизначення Осіб Святої Трійці. Ми не говоримо, що Любов є Сутністю Божества, але що вона виражає цю останню більше, ніж будь-що інше (1Ін. 4:8). Сутність неспільна створінню і тому перебуває вічно не-пізнаваною. Усе, що незбагненне розумним створінням, не пізнаване. Енергія ж Божественної Любові виливається на створених “за образом”, і здобуття її заповідано нам.

У Божественному Бутті момент, що виявляє Сутність, іменується Акт – Енергія. Повідомлення нам нетварної Енергії здійснює наше уподібнення Творцеві: обожнює нас. Любов, як споконвічне і непорушне життя Триєдиного Бога, своїм вселенням у нас робить нас не тільки безсмертними, у сенсі безперервного на віки існування, а й “безпочатковими”, бо безпочаткова сама внутрішньотройчаста Любов. Нестворене Світло, сходячи на людину, дає їй живий досвід цієї Любові. Її вплив долає смерть, що вразила нас, і переживається як воскресіння з мертвих у нове життя, вже безпочаткове. При цьому відбирається від нас почуття нашого земного походження.

Цей досвід, однак, є тільки деяке передчуття обітованого обоження; досвід як заклик, що надихає нас на подвиг, а не вже завершений акт обоження. Цей дар благодаті збагачує нас свідомістю про те, “що Бог приготував тим, хто любить його” (1Кор. 2:9), але він, дар, ще не є цілком стяжанням нашим і може бути відібраний, як “неправедне багатство” (Лк. 16:11-12). Навіть уважний подвижник не завжди перебуває в рівній силі благодаті. Після періоду відвідувань вона – благодать – може зменшуватися, і тоді ми знову буваємо покриті якоюсь тінню.

Але пізнання залишається як пам’ять у душі.

Розрізняючи в явленому нам Божестві – Іпостасний принцип, Сутність і Енергію – ми зовсім не уявляємо Його, Божество, складеним із кількох елементів. Божественне Буття – Живий Бог, а не абстрактне філософське поняття “чистого буття”. Живий Бог, тому що Іпостасний. І живе, по суті, цей принцип, тобто Персона. Іпостась не є якоюсь абстрактною ідеєю. Ні. Вона має Свою Природу, Свою Енергію, і це є Єдине Буття. Сутність, або Природу, ми не розглядаємо як “об’єктивний” момент у Божестві. Якщо коли й говоримо про цей бік Божественного Буття, як про об’єктивний аспект, то винятково в тому сенсі, що Сутність і Енергії, як Божественне Життя в його абсолютній повноті, є володіння не однієї з Іпостасей Трійці, а рівною мірою всіх трьох.

Сутність абсолютно тотожна Персональному Началу в Бозі; вона заключена в Особах; ніякого “окремого” існування від Осіб або поза Особами – вона не має. У Божественному Бутті, до кінця “персональному,” самовизначення Божественних Іпостасей виходить із самих Іпостасей і ніяк не напередвизначається, називається Сутністю.

У нашому тварному житті справді ми бачимо, що єство, або природа наша, ще не становить повної тотожності з персональним початком. Більше того: ми, як персони, перебуваємо в напруженому протиріччі з деякими проявами нашої природи. Народжуємося ми як персони лише потенційно. Коли це начало в нас досягає відомого розвитку, тоді починаються конфлікти між нашою особистістю в її самовизначенні та покликами нашої занепалої натури. Вона не іпостасована нами в повноті, так що можна говорити про її відносну об’єктивність. Вона ніколи не проявляється поза конкретними індивідами.

Розбіжність між єством і особистістю в нас ми не переносимо на Бога. І в нашому кінцевому завершенні має встановитися повна тотожність природи й особистості, інакше було б неможливим обоження наше в цілісність нашого буття. Ми увірували, що Господь вознісся на небо, не розлучившись із людським єством. У вічності – Він у двох природах, які не перетворилися одна в іншу, але Він Господь у гармонійному поєднанні двох природ. Так і з нами має бути: ми зберігаємо наше єство по смерті, благодать же Божа з’єднується з нами так тісно, що ми теж будемо в цілісній гармонії нашого вічного життя.

“Я є Той, що є”. Це Я є сутнісне Буття. Пророки (Ісая та Єремія) прекрасно висловили це: “живу Я”. І Апостол Павел повторив те ж саме (Іс. 49:18; Єр. 22:24,46:18. Рим. 14:11). Усе в цьому Я. І ми маємо обітницю персональної вічності: “Я живу, і ви будете жити” (як персони, Петро, Іван, Андрій), – сказав Господь (Ін. 14:19). Після виходу звідси наш персональний дух збережеться саме як такий, і не увіллється в океан надособистого абсолюту, як якась краплина, або подібно до того, як наше дихання зливається з атмосферою і розчиняється в ній.

Бог створив єство наше, і, звичайно, Він єдиний знає межі його можливостей. Наші іпостасі поставляються в даній природній стихії. Ми ж не знаємо її як належить. Вона поступово розкривається нам, стаючи змістом особистості, покликаної до цілковитого володіння своєю природою. У своїй фінальній актуалізації тварна іпостась також стане носієм повноти цієї природи, яка задумана Творцем здатною вмістити повноту боголюдського буття. Христос, Який і є міра людини, явив це у Своєму вознесенні. Навіть у Ньому тварне єство не перетворилося на безпочаткову Сутність Божества, і все ж у Христі людське єство сприйняло неумалену повноту Божества, – настільки, що в Його Особі його посаджено праворуч Бога-Отця.

Перед нами стоїть завдання: в умовах, створених падінням, реалізувати безсмертне буття нашої особистості. Процес цей надзвичайно складний. Досвід показує, що через первородний гріх природа наша зазнала істотної шкоди. Створилося парадоксальне становище: будучи нашою природою, вона перебуває в певному протиріччі з нашим особистим началом, коли воно прагне, слідуючи заповідям Євангелія, зцілити себе в усіх планах нашого єства: зробити абсолютно “цілим” розбите в падінні єство. Духовна динаміка нашої особистості, за сприяння благодаті, лише молитвою долає всі обмеження, що накладаються на нас не тільки відсталістю нашої натури, а й взагалі космічними силами. Жити в цьому світі згідно з вченням Христа – значить невпинно боротися з пристрастями, що перешкоджають набуттю вічного життя у Світлі Бога і Отця нашого.

“Я є путь і істина, і життя” (Ін. 14:6). У тих межах, у яких нам дано пізнати Іісуса Христа, що молиться в Гефсиманії, помирає на хресті, сходить у пекло, воскрес і піднісся на небо, сидить праворуч Отця, послав Духа Святого, що сходить від Отця, у “спадок невід’ємний вірним”, – ми знаємо, що немає нікого іншого, хто перевершив би Його в якому б то не було плані (Флп. 2:9-11; Еф. 1: 10). Так сприймав я речі в ті благословенні дні, коли Господь зволив відродити мене в любові Своїй. Так і донині, з тією лише різницею, що в міру поглиблення досвіду – зростає ясність бачення. Через віру я дивився на моє майбутнє, як на майбутній іспит, єдино важливий для всякої людини. О, як я боявся і завжди боюся провалитися на цьому іспиті перед Обличчям улюбленого Бога. Чи не буде надмірно дерзким для мене, такого, як я є, сказати, що “Отець притягнув мене до Сина Свого” (Ін. 6:44-65; Гал. 1:15-16)? Куди б не спрямовувався дух мій у безмежності Божій, яке б узагалі не поставало переді мною питання, Він, Єдинородний Син, бував і залишається для мене дороговказною зіркою. Через Нього я пізнав Отця. За Його вказівками я навчився впізнавати Духа Святого. А Цей останній давав мені відчувати всім моїм єством, що і я знайшов Першу Істину (Ін. 16:13-14; Гал. 1:15-16). Єдиною турботою моєю після набуття – було здійснити цю чудову Істину в житті моєму. Не досягаючи цієї святої мети, я перебував у такому горі, висловити якого я не зможу. Знаючи моє порочне минуле, я до кінця журився свідомістю моєї недостойності. Я роками ридав від цієї скорботи. Мої груди стомлювалися нестримними зітханнями серця. І звідки з’явилася в мені така сила? Ті, що не згрішили, подібно до мене, – не зрозуміють мене. Але якщо подумають, що я перебільшую, то помиляться. Немає більшого нещастя, ніж образити любов Святого святих. Серце моє бувало, як розігрітий віск. Але його, серця, біль був дивно життєдайним: якась скверна смерть поїдалася гарячими слізьми, подібно до того, як відомі хімічні та біологічні засоби поїдають на давно ношеному одязі нечисть, яка нагромадилася на давно ношеному одязі.

“Людина-персона” для себе самої виявляється в акті самосвідомості, самовизначення, у володінні здатністю пізнавати не тільки світ тварних речей, а й Божественне Буття, тобто Самого Творця. Вона повніше усвідомлює себе в полум’ї любові, що з’єднує її з улюбленим Богом. Любов, з’єднуючи її з Богом властивим їй чином, дає їй пізнання Бога. Персональному началу в нас відкривається Бог у світлі і як Світло; у горінні любові і як Любов. У стані осяяння Зверху споглядає людина євангельську істину, як відображення життя Самого безначально-Божого в плані нашої Землі. У явищі нетварного Світла пізнається слава Христа, як Єдинородного від Отця. Це нетварне Світло з’являлося у віках тим, хто сприйняв глибокою і безсумнівною вірою Христа як Бога. Світло це є Енергія Божа, і як така, воно є Єдине Світло Святої Трійці, Воно, це Світло, походить від Отця; воно є Світло співзасновника Отця Логоса; воно є дія всередині нас Духа Святого. Його, Світла, поблажливість на нас є ніби “особистим одкровенням” тим, хто удостоївся цієї благодаті. В силу цього благовоління Отця Небесного, Писання Нового Заповіту постають перед духовним зором у їхній незмінній у віках актуальності. Зникає відчуття, що слово це було дано колись у минулому; воно несе в собі вічність, що охоплює всю протяжність часів (Мф. 24:35).

Особисте одкровення про Надсвітнє Буття може прийти ніби раптово, подібно до блиску блискавки. Але сприйняте раптово, воно все ж засвоюється поступово, у тривалому процесі молитовного подвигу. З першого дотику світлоносної благодаті істотний зміст явленого пізнання буває внутрішньо ясним; у душі немає потреби пояснення того, що вона переживає, в раціональних поняттях: вона дивується благості Божій і цілком заповнена присутністю Духа Божественного в ній. Коли ж Світло це відступить від душі, тоді тихий захват її змінюється сумом, і природно зростає спрага досконалішого, тобто непорушного і невід’ємного єднання з улюбленим Богом.

Перший, кому відкрився Абсолютний Бог як “персона” – був Мойсей. Але і його винятковий геній не зміг сприйняти всієї глибини явленого йому “Я є” (Вих. 33:23). З історії Богоодкровенної релігії Старого Заповіту ми бачимо, що жоден пророк не досяг усієї повноти, властивої персональному началу. Образ цього буття з великою силою був явлений світу Христом. Але далеко не всі зрозуміли його, як належить. Навіть у християнській історичній Церкві цієї форми буття досягали лише одиниці на покоління. Рідкісні ці герої віри, але їхній вплив поширюється на всю множину членів Церкви. Слідуючи за обранцями Бога Вишнього, незліченна кількість благочестивих подвижників ставали в ту ж перспективу, хоча й не досягали її вершин. Так я розглядаю себе самого. Старець Силуан був на моєму життєвому шляху найважливішою подією: завдяки йому я так близько протягом низки років був глядачем, і навіть учнем, справді християнського життя. Його молитвам завдячую я незрівнянно більше, ніж усім іншим моїм наставникам. А серед них було кілька видатних представників нашої Церкви: облагороджених аскетів, у монастирях і в пустелі; єпископів і священиків; також і професорів богословської школи.

Старцю Силуану на початку його монастирського життя явив Себе Господь у великому Світлі, як я намагаюся описати цю подію в моїй про нього книзі. Тоді “пізнав він Бога Духом Святим”; тоді йому було дано насолодитися “невимовним Христовим смиренням”, і він став молитися за весь світ, як за самого себе. Немає потреби говорити, що цей духовний стан іде далеко за межі людської етики; що йому, Старцю, дано було жити у сфері цього Світла, дихати повітрям гірського світу.

Процес мого зростання був повільним, порівняно з ним. Але й те, що я отримав, – незаслужено велике для мене. Пізніше, вже в пустелі, до мого духу-розуму в молитві прийшло розуміння онтологічного місця персонального начала в Бутті Божественному і людському.

Хай не здасться суперечливим, що на самоті пустелі я глибше усвідомив Іпостасне Начало. Упевнений, що це було наслідком мого прагнення все жити у Христі, через Його Іпостась. Без Нього я не знаю ні Бога, ні Людини. У пустелі ж більше, ніж в інших місцях, і мені бувала дана молитва за весь світ, за все людство, за всього Адама. Через молитву “весь Адам” перестає бути продуктом зусиль уяви: стає конкретною реальністю, дієвим змістом споглядання. Глибокому співчуттю всьому людству сприяла і світова війна (друга). Нехай не буде мені безумство або надмірна дерзання вважати ту молитву даром від Бога, як якусь віддалену тінь Гефсиманської молитви Христа.

Коли Живий Бог – “Я є Той, що є” – приходить у серце, тоді радість душі сповнена Світла. Він тихий, Він лагідний. Я можу говорити Йому – “Ти”. І в цьому – “Я”, – і в моєму “Ти” – все Буття: і Бог, і цей світ. Він самосущий, Він люблячий. Він смиренний. І разом безмежно могутній. Його очам відкрито і проникне все суще. “Нема творіння, прихованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його” (Євр. 4:13). Кожна мить мого життя, кожне биття серця мого – все невпинно у владі Його. Усе моє буття, і тимчасове, і вічне, від Нього дарується навіть до деталей; крім моїх гріхів, про які Він знає, але в яких не бере участі. Коли я в Ньому, то і “я є”. Якщо ж поза Ним, то я вмираю. Коли Дух Божий сходить на мене, тоді я люблю Його всім моїм єством. Такий стан я живу як мій особистий, а не як щось поза мною існуюче. Але навіть і з мого досвіду я знаю, що це життя від Нього сходить на мене. Через Його пришестя всередину мене, отже, через з’єднання з Ним у самому Акті Буття, я живу, як Він; Він моє життя; Його Життя – моє. У години Його перебування зі мною – я пізнаю, що Він є Любов. Однак дивна, особлива любов, яка ніяк не може прийти людині на розум або в серце, якщо вона, людина, в мисленні про цей предмет відходить від самої себе, якою вона є зараз, у падінні своєму.

Любов Бога – кенотична. Він відкрив нам таємницю Свого Буття, заповівши нам любити Бога до ненависті на себе (Лк. 14:26-27,33). Відкриває Він нам таємниці не через абстрактну філософію, а “буттєво”, тобто включаючи нас у Своє Буття так, що воно стає нашим. Саме так живемо ми цей дар.

Часте явище, яке я зустрічав на Святій Горі Афону: монах весь у Бозі; він у Світлі, і Світло це в ньому. Але в нього немає розумової реакції на цю подію: вона йому видається “природним” станом.

Таємниця Божественного Кенозису – незбагненна тваринам: безмежний Бог, перебуваючи незмінно в повноті Свого всемогутності, умаляється до краю, “до кінця” (Ін. 13:1). І це характерно для вічного життя Бога. Воно, таємниця, нам не доступне, тому що ми живемо це виснаження – кенозис, як смерть; і це – доти, доки не зійде на нас благовоління Вічного Бога. Жодна з людей не може слідувати за Христом, якщо немає з нею сили Отчої (Ін. 6:65). Не може природна людина, “якщо не народиться звище” (Ін. 3:3), сприйняти євангельське слово як благу звістку про “обоження людини” через повідомлення їй Божественної вічності в її, людини, невід’ємне володіння. Заповіді Христа суть не інше що, як “самовиявлення” Бога, як проекція Його буття в плані Землі. Так, у них, заповідях, відчувається запах – для одних смертоносний, на смерть; а для інших – цілющі пахощі на життя нетлінне. Але як підійти до цього таїнства (2Кор. 2:16)? Початок цьому – молитва, хоча б частково подібна до Гефсиманської.

“Я є Той, що є”… Так, тільки Він і є воістину Сущий. Усе, що існує в усьому космосі, викликано з “не-буття”, і не інакше, як з волі Його. Розумний дотик до Нього не минає безслідно: той, хто пізнав Його любов, – уже не відійде від Нього навіки (Ін. 10:28-30). Розум такого перероджується: колись він був схильний всюди бачити детерміновані космічні процеси, тепер же все починає сприймати у світлі персони.

Подібне пізнається подібним. Лише персона здатна пізнавати Живого Бога. Віддаляється безглузде кругообертання всього, що не-персональне. Земля, всі світи, що досягаються нашим розумом і тікають у незбагненні далі, все говорить про Нього. “І без Нього ніщо не сталось, що сталось” (Ін. 1:3). “Що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї?” (Євр. 2:6; Пс. 8:5). Ось, Він Сам, перший, шукає бути з нами, щоб повідомити нам повноту Свого нев’янучого життя. Ми жадаємо отримати цей дар. Але знову і знову – ми ніколи не повинні забувати, що засвоєння “всякого досконалого дару, що сходить звище” (Як. 1:17), пов’язане з неминучим розп’яттям усієї нашої сутності. Ми повинні уподібнитися до Його, Отця, Єдинородного Сина, як “Цей уподібнився нам у всьому” (Євр. 2:18). Тільки за цієї умови ми будемо там, де Він (Ін. 12:26), і вже ніхто не забере в нас цієї святої радості (Ін. 16:22).

Велике слово – Я: воно означає персону. Найсуттєвішим її змістом є любов, що розкривається насамперед до Бога. “Я” не живе в спазмі самолюбного звернення на себе. Створена волею Бога-Творця з “ніщо”, занурюючись у себе, вона перебуватиме у своїй нікчемності. Заповідана Христом любов до Бога до ненависті на себе, за умови зречення від усіх душевних і плотських зв’язків, – виводить дух людини в простори Божественної вічності (Лк. 14:26-27; Лк.33; Ін. 12:25; Мф. 16:25). Любов ця – атрибут Божества. Коли сила цієї любові торкається серця людини, то розкриває його до безмежності: дає їй радість любовно обійняти все створіння, весь світ.

Повнота нетлінної любові до Бога і ближнього дивним чином пов’язується з відштовхуванням від самого себе навіть до ненависті. Але це – свята ненависть: вона дар Божий нам. Нею долається наша смерть, стягнута в падінні Адама. Через неї ми справді долучаємося до вічності. Любов до ненависті до себе можлива не інакше, як якщо Сам Бог з’єднається з нами і стає нашим життям.

Якби Господь Іісус не відкрив би нам цю чудову таємницю, то ніхто зі смертних не здогадався б до такого парадоксу: зненавидь себе через любов до Бога – і ти обіймеш своєю любов’ю все суще. І Бог, і все багатство створеного Ним буття – стають змістом твого життя. “Я” забуває себе в пориві любові до Бога, але все ж саме це “Я”, хто блаженно носить у собі і Небо, і Землю.

Мені і радість, і мука говорити про цю любов, благодать якої я загубив. Не раз бувало в моєму житті по Богові, що щойно я усвідомлював моїм розумом (“лівиця” моя) те, що коїться зі мною з Божого заступництва, так Світло залишало мене. Особливо я пізнав це лихо, коли був поставлений духівником. І до того часу я також переживав стани покинутості Богом у зв’язку з наближенням до серця думки або духа марнославства, але тоді було менш важко відновити себе покаянням. Розповісти ж, як на площі, іншим про дар Божий – набагато небезпечніше.

Господь хоче, щоб ми були там, де Він (Ін. 12:26,14:3,17:24). Він дав нам наказ зненавидіти себе, тому що і Сам зробив це по відношенню до Отця Свого, та й до нас, спотворених гріхами. О, якби бачили, в якому світі живе Христос! Тоді б ми оцінили заповіді Його як невимовно високу честь: уподібнитися Йому в усьому.

У “ті дні”, коли наблизилися Його Гефсиманські та Голгофські страждання, Він рішуче рушив до того, щоб і як людина здійснити подвиг виснаження: “Отче! о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! а втім, не Моя воля, а Твоя хай буде… був піт Його, як краплі крові, що падають на землю” (Лк. 22:42-44). Коли ми стоїмо перед заповіддю полюбити Христа до ненависті на себе (Лк. 14:26-27,33) і на все, що ми маємо в цьому світі, то буваємо близькі до небезпеки сказати: “які жорстокі слова! хто може це слухати?” Господь же на це відповів: “Ніхто не може прийти до Мене, якщо те не буде дано йому від Отця Мого….” Відтоді багато з учнів Його відійшли від Нього… Але блаженний Петро відчув силу слів Христа: “Ти маєш слова життя вічного” (Ін. 6:60-68).

“Бог є любов… Любов такої досконалості, що ми маємо дерзновіння в день суду, бо робимо в цьому світі, як Він” (1Ін. 4:16-17). Та ненависть, про яку говорить Господь любові, в сутності своїй є повнота кенотичної любові Божої. Любов, що від Отця походить, тягне нас слідом за Христом. Бачачи себе в кайданах пристрастей безлюбовного егоїзму і не здатними слідувати за Ним, ми ненавидимо себе. Сила болю цієї святої ненависті виносить нас за межі часів і просторів. Тоді забувається і цей біль, і все минуще, і залишається з нами лише прагнення до любові. Так молиться “персона”, відблиск Бога в нас і подоба Христу, що молиться в Гефсиманії.

“Бог є Любов”; і людина-персона обдарована здатністю сприймати від Бога полум’я цієї любові. “Бог є Світло, в якому немає ніякої темряви”; і ми покликані стати світлом у Божественній вічності (Мф. 13:42). Богу все абсолютно відкрито, все відомо Йому до кінця; і людина-іпостась, включена в Акт Божественного Буття, через Бога і в Бозі стає носієм всезнання (це показав досвід століть молитви до Божої Матері і Святих). Бог усе наповнює, скрізь присутній, не Сутністю, яка абсолютним чином трансцендує все тварне, але Своєю життєвою енергією; і сини Царства, у Дусі Святому, стають немовби скрізь присутніми: звернені до Єдиного Бога, святі в Ньому бачать увесь світ.

Людина – тварна іпостась; однак у своїй внутрішній істоті як образ Абсолютного Бога і вона є певним всесвітнім центром, великим і чудовим у своєму кінцевому завершенні через Сина, співначальника Отця. Це почасти вгадується в стані благодатної смертної пам’яті, коли людина свою смерть переживає як космічну катастрофу: у ній самій, для неї самої з її смертю все вмирає, навіть і Бог, уже пізнаний до певної міри. Негативний характер цього досвіду перетворюється на позитивний досвід воскресіння душі, коли Неварне Світло, що сходить на того, хто молиться, породжує в ньому глибоку молитву за всього Адама.

Тварна іпостась-персона є богоподібним центром: Творець ставиться до неї не як до Свого акту, але як до якогось “факту” навіть для Нього. Для іпостасі немає зовнішнього авторитету. З огляду на це немає нікого і нічого в усьому бутті світу, що або хто міг би нав’язати їй (людині) свою волю, примусити до того чи іншого вибору насильством, чи то в часі, чи то у вічності. І Бог Вседержитель і Творець усього сущого Своїм з’явленням у плоті завершив Своє одкровення нам через смерть на хресті про безмірність Своєї любові до нас і тим “вабить” нас до Себе – Першообразу нашого (Ін. 6:44,12:32-3).

Спасаємося ми тільки через віру в Христа, як одвічну Істину Буття незламного. Він завершив Своє Виснаження на хресті вигуком: “звершилось! І, схиливши голову, віддав дух” (Ін. 19:30).

Незбагненно в повноті своїй це “звершилося”. Але в даному контексті я наважуюся зупинитися увагою на тому, що саме тоді закінчилося одкровення про кенотичний характер любові Божої; любові, властивої персональному Началу.

На порозі моєї фізичної зрілості (у 17-18 років) Господь залишив мене, і я впав падінням нашого Праотця. Не до кінця віддалився Він від мене, як я можу судити про це тепер, але покликав мене з темної безодні і відкрив мені духовну сутність первородного гріха. Якщо розуміти гріх як ухилення від Бога і Отця через аберацію чи то розумового бачення буття, чи то внаслідок злочину проти Його любові, то гріх Адамів, тобто мій, мав обидва ці аспекти.

Людина, відчувши всередині самої себе віддзеркалення, відблиск Абсолютної Істоти, ризикує впасти в перебільшене про себе поняття і шукати чогось, що перевершує її міру. Перебуваючи в подібній аберації, вона прагне утвердитися у своєму баченні, помилково прийнявши його за істину про себе. Саме цього зазнав Адам, а слідом за ним багато хто з його нащадків повторив і продовжує повторювати той самий гріх. Людині виявилися не чужими горді пориви безумної свободи. Усім нам необхідно знати цю правду про нас. Але фатальне безумство, що відлучило нас від любові Отчої, може і повинно продовжити в нас святий страх і молитву з глибинним плачем. Ми – творіння. Абсолютна Істинна Сутність дарувала нам буття й обіцяла долучити нас до Свого безпочаткового й нескінченного Життя. Ми відкинули цю обітницю і кинулися на шляху до іншого, уявного нами Абсолюту, злиття з яким зумовлене нашою персональною смертю.

Спасіння від смерті приходить через прийняття Христа; “такого” прийняття, якого Сам Він очікує від нас: “… якщо не увіруєте, що це Я (Який відкрився раніше Мойсеєві на Синаї), то помрете в гріхах ваших” (Ін. 8:24). Коли ж ми віруємо в Нього, як Істину Буття незламного, тоді Дух Божий підносить нас у область Божественного Світла.

Одкровення через Христа полягає в тому, що Абсолют Персональний, але Він не є одна Персона (Магометанський генотеїзм), а три Персони, єдині у Своїй Сутності, у Своєму Царстві, у Своїй Славі, у Своїй Дії: Християнський монотеїзм. Через віру в цього Бога Любові, Святу Трійцю, ми входимо в Царство безначальне, зберігаючи наше особисте буття. Тут нам дається перша зустріч із нашим Творцем; здійснення ж шуканого нами з’єднання з Ним лежить за межами нашого земного буття (1Кор. 13:12).

У перспективі нашого одкровення: Абсолюту – Персони, зважаючи на наш сучасний досвід, можливий, до певної міри, домисел про “психологію” гріхопадіння Адама: страх перед обличчям незбагненного Бога, нічим не детермінованого, завжди абсолютно вільного у Своїх реакціях на всякий рух людини. Поставивши людину перед Собою, Він тим самим чекає від неї найвищої форми відповідальної свідомості. З одного боку – це заклик до нетлінної слави богосинівства; з іншого – христоподібний подвиг виснаження, пов’язаний з молитвою до кривавого поту. Цей Бог наш невпинно тягне до подальшого сходження, змушуючи Своїх синів залишати страждально пройдені нами етапи. Він – Всеблагий, але ніби ніколи не буває задоволений досягнутими нами мірами. І біль людини у слідуванні Йому ніби не викликає в Ньому очікуваного нами співчуття. “Господь… б’є кожного сина, якого приймає” (Євр. 12:1-11). Безсумнівно, крайню межу цьому виснаженню явив нам Єдинородний Син у Своєму втіленні: “Отче Мій! якщо можливо, хай обмине Мене чаша ця… якщо не може чаша ця минути Мене, щоб Мені не пити її, хай буде воля Твоя” (Мф. 26:39-42).

Людині природно тягнутися до Божественного образу Буття. Чи не полягала “спокуса” (Бут. 3) в тому, щоб використати “природне” її прагнення до непорушної вічності та навіяти їй ідею можливості досягти шуканої Божественності крім цього “жорстокого” Бога? Йти не шляхом болісного розп’яття (Гал. 5:24-25), а через куштування втішного плоду пізнання добра і зла? “І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання. І взяла з його плоду, та й з’їла, і разом дала теж чоловікові своєму, і він з’їв” (Бут. 3:6). І в наші дні нерідко можна зустрітися з носіями тієї самої ідеї: ухилитися від хресного шляху Євангелія і йти до з’єднання з Абсолютом за допомогою “знання – гносису”.

Переконуючись у відносності, вельми далекій від досконалості, особистого начала в ній самій, людина логічно доходить думки про неприпустимість переносити це начало на Абсолют. Звідси неминуче ковзання натуралістичного розуму до ідеї Над- особистого Принципу, що трансцендує все відносне. У своєму русі до цього неіменованого Принципу розум людини не без зусиль встигає відв’язатися від поняття про Нього, як про все-космічність, як про якесь “все” (то Пан, то Ен). Коли ж переступить і цей уявний поріг космічних конкретностей, тоді приводиться до ідеї “Чистого Буття”.

Так було зі мною в моїй молодості. Пишу про себе. Моя розумова аскетика полягала в тому, щоб через уявну і вольову зосередженість здихатися матеріальності тіла з його чуттєвістю; потім іти далі – до всетрансцендентного Чистого Буття через зречення в мені самому й особистого начала, і мислення, й інших форм космічного буття. Так я, в ті роки, служив “богу філософів”, не існуючому справді.

Багаторічним риданням платив я за мої помилки. Немає позбавлення страшнішого, ніж не знати Істинного Бога. У темряві невідання не тільки хвороби та інші страждання, а й радості, і задоволення, і все взагалі втрачає сенс. На противагу цьому – немає вищого дару, ніж зустріч із Живим Богом. У Світлі цього пізнання не тільки сприятливі стани, а й гнітючі та болісні становища сповнені глибинного розуму, і тому стають стерпними, виправданими (2Кор. 4:6-11). Увесь різноманітний перебіг життя, усі світові процеси, що входять у свідомість нашу, мають слугувати приготуванням до особистої з Ним зустрічі, яка за родом своїм належить мета-історії, будучи входженням нашим у здійснену вічність. Кому було дано благословення цієї зустрічі, тому разом дається розуміння Богоявлень, описаних у Старому і Новому Заповітах.

Винятковий геній Мойсея не зміг сприйняти всієї глибини явленого йому “Я є”: “ти побачиш Мене ззаду, а обличчя Моє не буде видиме (тобі)” (Вих. 33:23; Мф. 18:10). Істинний зміст Синайського Одкровення століттями перебував не розкритим, і сокровенний Бог споглядався в темряві (Вих. 20:21; 2Кор. 3:14-16).

“Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Котрий в лоні Отця, Він явив” (Ін. 1:18). Закон, даний через Мойсея, містив у собі насіння, яке мало у своєму розвитку приготувати людей до сприйняття втілення Бога і зробити їх здатними “впізнати” в тому, хто з’явився, передбаченого Мойсеєм Пророка, Який повідомить світові знання про Бога Істинного як про Світло, у якому немає жодної темряви, і вже не в темряві Сінайській, а у Світлі Фаворському (Повт. 18:15-19; Ін. 1:45,4:25-29; Мф. 11:3; Діян. 3:22).

Усьому, що було відкрито в Старому Завіті, Господь дав нові, вічні виміри, але натяк на майбутнє заповнення був цілком необхідний в історії Боговідкриття (Мф. 5:17) і далі. Великий і святий для нас Старий Заповіт, коли ми його розуміємо, як вчить Христос і Апостоли Його, і навіть Мойсей. Ніхто з них не абсолютизував Закону, як останню досконалість, через що потрібно було б відкинути будь-яке нове “доповнювальне” одкровення. Та й Мойсей заповідав чекати нового Пророка, який “коли прийде, то сповістить нам усе” (Мф. 5:17).

Христос говорив народу мовою, зрозумілою і найпростішим людям, але змістом Його бесід були реальності, недоступні нікому на Землі, ні навіть Апостолам: “Hаніше, ніж був Авраам, Я є”. “Я і Отець – єдине”. “Ніхто не знає Сина, крім Отця; і Отця ніхто не знає, крім Сина, і кому Син хоче відкрити”. “Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього”. “Я умолю Отця, і дасть вам іншого Утішителя, що буде з вами повік” (Мф. 11:27; Ін. 8:58,10:30,14:23,14:16).

Ось, хтось Третій… Як можливо примирити це з нашою глибокою свідомістю, що Бог один? Знову Господь сказав: “Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину” (Ін. 16:13,15:26). І Він, Дух Святий, прийшов і справді наставляє, але, як бачимо, і це “наставляння” виявляється повільним процесом.

Христос відкрив нам Таємницю Першо-Буття; Того, Хто “на початку”: Три, незвідних один на одного, суть,- вірніше, б.м., сказати – є Буття Єдине, навіть просте; якому, однак, не суперечить множинність “розрізнень”. Наше дискурсивне мислення не збігається з даними Одкровення. І Господь не надто намагався роз’яснювати це Таїнство, але вказав нам шлях до буттєвого осягнення Предвічного Буття: це є шлях Його заповідей.

“возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм; це перша й найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе; на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки” (Мф. 22:37-40). І коли за даром Зверху людині буває дано входити молитвою в справжні виміри другої заповіді, тоді їй відкриваються нові горизонти, недоосмислені в колишньому стані. У глибокій молитві за весь світ, як за “самого себе”, що уподібнює людину до Христа Іісуса, який молиться в Гефсиманському саду, вона реально живе все людство, як єдине життя, єдину природу в безлічі персон. Від цієї форми пізнання багатоіпостасної єдності відбувається перехід до богословського засвоєння догмату про Єдність Святої Трійці. Християнський монотеїзм не той самий, що генотеїзм Ісламу.

Після досвіду “іпостасної” молитви – ми залишаємо позаду категорії формальної логіки і переходимо до буттєвого сприйняття, тобто категорій самого буття. Істина не є те, що створює філософія занепалої людини, яка йде знизу. Істина є Той, Хто воістину є перед усіма віками.

“Повертаючись” із чистої молитви до дебелості плоті світу цього, ми випадаємо з пережитої єдиної людини і знову з сумом бачимо, що люди один для одного не цілком прозорі. Грань між людськими персонами не зникає такою мірою, як це виявлено в Божественній Трійці, де кожна Іпостась цілком відкрита для інших; де кенотична любов є основним характером Божественного Життя, внаслідок чого єдність Трійці виявлено в цілком абсолютній мірі, що виражається в богослов’ї поняттям “взаємопроникнення” (періхорісіс). За образом цієї Троїчної Єдності закликається людство стати єдиною людиною (Ін. 10:30,17:21).

Боги, що винаходяться людьми, мертві. Знання ж Живого Бога є незрівнянний дар. Викладається воно через явлення Бога людині, і потім лягає в основу всього її життя. Будучи за родом своїм Божественною дією, кожне явлення Бога людині відбивається на долях усього світу; в деяких же випадках має величезний вплив на хід історичного життя. Приклади: Синайське Одкровення стало джерелом сили і влади для всіх дій Мойсея, хоча воно, одкровення, у своїй останній глибині перевершувало його розуміння, як не вміщалося воно у свідомість єврейського народу аж до явлення Христа. Євангельське Одкровення Діві Марії переживалося Нею як таке, що воістину від Бога походить, але велич сказаного Їй Ангелом перевищувала на той момент Її сили, і Вона потребувала підтвердження справжності відкритої Їй таємниці. Привітання Єлизавети було таким: “Благословенна Ти між жонами… І звідки це мені, що Мати Господа мого прийшла до мене?”. Тоді Свята Діва вигукнула: “величає душа Моя Господа…що зглянувся Він на смирення Раби Своєї” (Лк. 1:41-48). І все Її життя набуло іншого характеру; а з Нею, і завдяки Їй – історія всього світу вийшла на нову орбіту, незрівнянно грандіознішу, ніж усе, що було до Неї.

Експериментальна наука йде до пізнання природного світу індуктивним методом: від окремих явищ до висновку загального закону. Інше бачимо при низхідних Зверху одкровеннях. Душа інтуїтивно дізнається – “звідки” прийшло те, що вона споглядає. Будучи ще не в змозі охопити повноту вилитого на неї благословення, вона все ж таки починає будувати своє майбутнє на скелі даного дивовижним чином пізнання: “І нехай збудують Мені святиню, і перебуватиму серед них, Як усе, що Я покажу тобі будову скинії та будову речей її, і так зробите…” (Вих. 25:8-9). “І поставиш скинію згідно з приписами, як тобі показано на горі” (Вих. 26:30). Так християнин будує своє земне і вічне життя, згідно з даним йому благодатним баченням.

Коли йдеться про “буттєве” пізнання “персонального” Бога, тоді мається на увазі “спільність буття, а не голе інтелектуальне розуміння проблеми. Людина-персона – живе Богом і в Бозі. Ця реальність може бути виражена іншим порядком: Бог охоплює людину цілком: ум, серце і тіло. Пізнавець-персона і Пізнаваний-Бог – з’єднуються воєдино. Ні один, ні Інший – ніяк не стають “об’єктом” у своєму злитті. Взаємне пізнання: Богом – людини, людиною – Бога має характер “персональний”, що виключає “об’єктивацію”. Цей союз любові є духовним актом, за якого Улюблений є нашим буттям. Любові властиво переносити життя в Того, Кого любиш до забуття про самого себе. Божественна любов за своїм родом, гідністю, величчю, гармонією, владою – перевершує все, що знає земля. Дивно при цьому те, що цей стан сприймається як воістину єдино природний людині. Дивна річ: Він – і Інший, і разом – мій.

Досягнення цієї любові, по суті, є “здобуття благодаті Духа Святого”, про що говорив Св. Серафим Саровський. Процес стяжання проходить через три стадії: перше з’єднання з Богом можливе як дар благовоління в якийсь момент, який Бог знаходить сприятливим: коли людина сприйме відвідування з любов’ю. Це є акт Самовідкриття Бога даній особі: Світло Боже дає справжній досвід Божественної вічності. Однак це не є завершенням обоження людини. Цей дар можна визначити як ще “неправедне багатство”; тобто благодать Божа ще не злилася з нами так, щоб наша природа і благодать стали навіки єдине (Лк. 16:9-12).

Другий етап: тривалий період богооставленості різної сили. У своїх крайніх ступенях – це страшно: душа відчуває свій випад зі Світла як смерть у плані духу. Світло, що з’явилося, ще не є невід’ємним станом душі. Бог уразив наше серце любов’ю, але потім відійшов. Попереду подвиг, що може тривати роками, навіть десятиліттями. Благодать іноді наближається, і тим подає надію, оновлює натхнення, і знову залишає. Цей альтернативний стан надзвичайно важливий етап виростання людини до можливості самовизначення у вічності. Бог залишає нас, щоб ми проявили наше самовладдя. Знання ж “шляху” до досконалості ми успадкували від Отців. Помічено, що вельми багато хто, після випробування благодаті, потім втративши її, відпадає від Бога: пережите відвідування Зверху схиляється до того, що вони визнають тимчасовою психічною екзальтацією, особливо властивою початку змужніння. Старець Силуан так говорив про це: “Усе, чого коли-небудь навчила благодать, треба робити до кінця життя… Господь іноді залишає душу, щоб випробувати її, щоб душа показала свій розум і своє свавілля. Але якщо людина не буде спонукати себе на роблення, то втратить благодать; а якщо проявить своє свавілля, то благодать полюбить її і вже не буде залишати”.

“Благодать полюбить людину і вже не залишатиме її” – завершення подвигу здобуття благодаті. Це є третій етап, кінцевий. Досконало він не може бути тривалим, подібно до першого, бо стан обоження благодаттю земне тіло не витримує: неодмінно послідує “перехід від смерті в життя”. І сама людина не бажає “повертатися” все в ту саму обтяжливу зміну станів; але якщо Господь благоволить подовжити перебування в цьому світі подвижника, то утримує його на тій мірі благодаті, за якої зберігається здатність діяти, а отже, і можливість “передати вірним людям, які були б спроможні й інших навчити” (2Тим. 2:2) того, що сам він сприйняв від Отців і безпосередньо від Бога.

Найдосконаліше життя в Бозі Істинному виражене в простих словах Євангелія, але засвоюється це вчення з великими труднощами. Тисячі разів ми повертаємося все до тих самих слів Писання, і ледве вловлюємо їхній вічний сенс. Ми часто переходимо від одного стану в інший: від доброго до злого, – від любові до неприязні, – від Світла до темряви пристрастей. Ми порівнюємо їхні дії на душу людини і боремося за здобуття кращого. Ми піддаємося найрізноманітнішим випробуванням, і через це зростаємо духовно. Нам потрібно від дитячих міркувань піднятися до розуму “в мужа досконалого, в міру повного віку Христового” (1Кор. 13:11; Еф. 4:13), до здатності зробити у свободі розумний “вибір” для самовизначення, що вирішує всю долю нашу. Свобода без повноти розуму легко стає злом.

Відкрившись нам у Світлі Своєму, Бог потім ховається від нас. У безмірній печалі про втрату душа сходить до тотального покаяння, до “ненависті до себе”. Без цього навряд чи можливо людині, спадкоємцю Первозданного Адама, звільнитися від слідів люциферичного падіння. Але ж тільки при цьому зможе людина увійти в сферу невечірнього Світла, “аж до середини за завісу, куди предтечею за нас увійшов Іісус” (Євр. 6:19-20). Це останнє стане завершенням обоження, коли нове падіння стає виключеним.

Ознаками “повноти Христового віку” в межах Землі є: молитва, подібна до Гефсиманської молитви Христа, і смерть, подібна до Голгофської. При цьому відбувається справжнє проникнення людини в Божественну вічність: “входження в радість Господа” (Мф. 25:21).

У молитві нашій, подібній до Гефсиманської, дається нам буттєвий досвід “іпостасі” (персони); уподібнення смерті ж нашої смерті Христа є шлях “виснаження”; і чим повнішим було це останнє, тим досконалішим було входження духу нашого у світлоносну сферу Предвічного Божества. І незалежно від того, говорить людина чи не говорить на словах про свій реальний стан, вона живе його як буттєва свідомість: нині у Христі і “Я є”.

 

 

Літургічна молитва

У цьому світі Літургія найбільш адекватно відображає те, що ми називаємо іпостасною молитвою, тобто молитвою, подібною до Гефсиманської Самого Христа. Пройде чимало років, перш ніж ми виростемо до здатності заглиблюватися в її, Літургії, справжні виміри. Уважно дотримуючись усього порядку і змісту цієї служби Богу, ми вводимося в споглядання Буття Божественного і буття космічного. Ми згадуємо багато важливих подій від “Початку”, тобто коли Бог творив Небо і Землю; коли в Раді Трійці Святої спалахує рішення “створити Людину за образом і за подобою Божою” (Бут. 1:26); потім страшне падіння цього “образу”, нашого Праотця Адама; далі трагічні долі всіх його, Адама, синів; жалісливе пришестя в нашій плоті Творця і Бога, що зодягнув на Себе Його ж створений образ; поглинаємо Його вчення, побожно шануємо Його страждання заради нашого викуплення; несміливо прямуємо до Гефсиманії та навіть на Голгофу; ми з Ним на суді Каіафи та Пілата; ми з жахом чуємо дикі крики: “Розіпни Його”; ми дивуємося і зміцнюємося, коли Він говорить співрозп’ятому розбійникові: “Нині ж ти будеш зі Мною в раю”… і слідом за цим: “Для чого Ти залишив Мене? “… ” Звершилося! І схиливши голову, віддав дух”. І далі: Поховання, Воскресіння, явлення апостолам і багатьом іншим; Вознесіння; дарування Духа Святого… і кожна деталь сповнена недосяжного для нас сенсу. Так ми вчимося жити в планах двох реальностей: Божественної і нашої тварної. Ми в очікуванні Його Другого Пришестя; ми в кожен літургійний момент і в часі сьомому, і у вічності; в нас ще тече життя, розтлінне падінням і смертоносне, і разом з нами Його слово, Його Світло, Його життя. І скільки б ми не повторювали це служіння, дане нам за Його добрим про нас Промислом, – скільки б не наповнювалися ми все новими і новими проникненнями в літургійну дійсність, ми ніколи не досягнемо її “кінця”. Але все ж ми і в радості, і в страху – причащаємося Божественного Життя, і вже не в силах відірватися від великої думки Творця і Отця нашого, яка відкривається нам незрівнянно. Воістину Бог полюбив нас і запросив бути з Ним на віки віків.

Тепер ми знаємо всіма силами нашого єства, що Він “з небес… що Він не від світу цього” (Ін. 8:23). Той Вогонь, що Він низвів на землю наших сердець (Лк. 12:49), запалав у нашій крові через причастя Його Крові. І, природно, ми сповнені вдячності до Нього за безмірні дари Його нам. І саме служіння наше іменується “Подяка – Євхаристія”… Але…

Літургічна молитва – одна з найтяжчих. Ми живемо її в страшному розриві всього нашого єства. Благословивши на початку Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, ми потім поступово опускаємося до минущих життєвих потреб, щоб знову піднятися через славослів’я до Престолу Божого. Безперестанний рух – то до Бога, то до світу – характеризує нашу Теургію. І заповідями Євангельськими, і прикладом Христа (Ін. 13:15) ми виховуємося обіймати повноту всесвітнього буття: від створення всього сущого до кінця нашої земної історії, і далі цього. Однак, паралельно з надихаючим сходженням у сферу небесного Світла, ми помічаємо поглиблення нашої хвороби серцевої: ми бачимо, що всесвіт, як і раніше, охоплений темрявою неприязні. Дух Божий не знаходить відгуку у відчужених від Бога серцях, і молитва, наче відкинута людьми, повертається до того, хто молиться, завдаючи йому рану. Удаване безпліддя моментами стає сприятливим ґрунтом для сумних думок: людство невиліковно хворе; даремна будь-яка надія побачити його зцілення; зло не перестає посилюватися, впроваджуватися дедалі глибше й глибше в серця людей; треба полишити молитву за нього, за людство, бо це безрезультатне страждання, жертвою чого станеш перший ти сам. Захист від цих занепадницьких думок – мати в пам’яті Христа, який боровся проти всього світу на своїй самоті. Перемога неминуче прийде, але не в плані видимої історії Землі. Вона, перемога, вже непереборний факт: “Я переміг світ”, – сказав Господь (Ін. 16:33).

Вільним створінням надано можливість іти до крайніх проявів зла; але доки приноситься Безкровна Жертва, доки Літургічна молитва охоплює всіх людей – живих, померлих і тих, що ще повинні народитися, доки є душі, які моляться за ворогів за натхненням Святого Духа, – доти Земля збережеться від апокаліптичного вогню, який поглинає все. Так вірив Блаженний Старець Силуан. У ній, Христоподібній молитві, бачив він “утримуючу” силу, про яку говорить Св. Апостол Павло в посланні до Солунян (2Сол. 2:7).

Добрий промисел Бога допустив мене десятки років звершувати Літургію, і щоразу, тією чи іншою мірою, я відчував поблажливість Божу на службу цю. Через Літургійну молитву душа занурюється в океан людських страждань. У роки Першої Світової Війни, катастрофічно важкої для Росії, потім протягом перших років революції з невимовним хаосом громадянської війни – в душі моїй відбилися назавжди безвихідні муки багатомільйонних мас народу. І сам я стояв в умовах можливої загибелі в бурі, що не піддавалася контролю; але Господь дивним чином зберіг мене від усякої участі в цій бійні: я ніколи нікого не вбив. Коли ж наблизився час отримати благословення священства, тоді я не знаходив слів подяки Богові моєму за таку виняткову милість до мене: я не тільки не вистрілив ні в кого, але, сподіваюся, нікому не завдав шкоди видимої, довільної. Хіба тільки всі ми можемо одним фактом нашого існування обмежити когось із тих, хто живе навколо нас. Завдяки цьому не знайшлося в діяннях життя мого канонічних перешкод для сприйняття священства. Але в дусі я відчував себе гідним тільки на темряву безпросвітну. Бог же робив зі мною протилежне: чим більшою була моя свідомість недостойності, тим щедріше Він давав мені споглядати Його вічне Архієрейство. “Ты бо еси приносяй и приносимый, и приемляй и раздаваемый” (з ієрейської молитви під час Херувимської пісні).

Спасаємося ми у вищому сенсі через співучасть у стражданнях Христа за нас. Включаючись у життя Господа на Землі, ми знаходимо Божественну вічність, сповнену любові. В умовах нашої історичної даності – любов ця неминуче страждає, спів-страждальна, і це навіть “до кінця”, до повного виснаження. За даром Духа Святого нам посилається парадоксальне благословення: досвідчене пізнання станів Іісуса Христа в мірах благовоління Отця про нас. Ми з Христом і на Таємній Вечері, і в Гефсиманії, і на судах Каіафи і Пілата; ми поділяємо з Ним несення хреста після знемоги від катувань і тортур, – богозалишеність і зішестя в пекло. І в цьому слідуванні за Христом – наш хрест, але реальний і Богу відомий.

Коли ж сходить на нас Нестворене Світло, тоді повідомляється нам радість воскресіння, і розум наш споглядає Господа, що підноситься туди, звідки прийшов Він (Ін. 6:62). Люб’язні нам слова Апостола Павла: “якщо ви воскресли з Христом, то шукайте горнього, де Христос сидить праворуч Бога” (Кол. 3:1).

Справжні виміри Літургії – воістину Божественні, і ми ніколи не вичерпаємо її змісту, особливо живучи ще в плоті. Створені з “ніщо”, ми поступово ростемо, розвиваємося, вдосконалюємося. Чим напруженіша наша спрага Бога, тим рясніше потоки нових досягнень виливаються на наші голови. Розділяючи з Христом Його Чашу, ми через причастя Тіла Його і Крові сприймаємо також і Його Божество, як воно явлене Ним на землі у плоті і як воно вічно перебуває на небесах. Такий шлях: через з’єднання в любові з Божественною Іпостассю Єдинородного Сина, ми стаємо Його подобою і, як іпостасі в повноті своєї завершеності “за образом і за подобою” Йому, всиновлюємося Отцем Небесним на нескінченні віки.

На хресті, в останній момент Христос вигукнув: ” звершилося!” Недоведені нам глибини думки Господа, але ми знаємо, що тоді стався великий зсув у всьому космічному бутті. Це ” звершилося” відноситься до предвічної Ради в надрах Святої Трійці, про що частково говориться і в даному нам Одкровенні. Для нас ще не цілком здійснилося те, чого ми чекаємо в надії від Бога. Ми продовжуємо в тривозі бачити теперішні небеса і землю, що містяться творчим словом Божим, як такі, що зберігаються “вогню на день (страшного) суду і погибелі нечестивих людей… Прийде ж (той) день Господній, як тать уночі, і тоді небеса з шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять” (2Пет. 3:7,10). Усі ми стоїмо духом на цьому Останньому Судилищі, так неймовірно близько навіть за самою своєю термінологією описаному Апостолом Петром.

Наведемо в паралель сказаному Апостолом Петром слова Самого Христа: “…скажи нам… яка ознака… кінця віку? Ісус сказав їм у відповідь: бережіться, щоб хто не спокусив вас, бо багато прийдуть під іменем Моїм, і будуть казати: «я Христос», і багатьох спокусять. Також почуєте про війни й воєнні чутки. Дивіться, не жахайтесь, бо належить усьому тому бути, але це ще не кінець; бо повстане народ на народ, і царство на царство; і будуть голод, мор і землетруси місцями; усе ж це – початок хвороб. Тоді видаватимуть вас на муки і вбиватимуть вас; і вас зненавидять усі народи за ім’я Моє…” (Мф. 24:3-44). “Люди вмиратимуть від страху і чекання бід, що йдуть на всесвіт… Коли ж це почне збуватись, тоді ви випростайтесь і підійміть голови ваші, бо наближається визволення ваше… знайте, що близько Царство Боже… день той… несподівано, бо він, як сіть, захопить усіх, що живуть на поверхні всієї землі” (Лк. 21). “Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи; і відділить одних від інших, як пастир відділяє овець від козлів; і поставить овець праворуч Себе, а козлів – ліворуч” (Мф. 25:31-33).

Усе це входить до складу Божественного Акту Літургії: “Поминающие убо спасительную сию заповедь, и вся яже о нас бывшая: крест, гроб, тридневное воскресение, на небеса восхождение, одесную сидение, второе и славное паки пришествие: Твоя от Твоих Тебе приносяще о всех и за вся”.

“Время сотворити Господеви, Владыко, благослови” (Пс. 118:126). З такими словами звертається диякон до ієрея перед початком Літургії. Сенс цих слів: “Час (Самому) Господу діяти”. Отже, Літургія є насамперед Божественний Акт. Усі поняття в ній змінюють свій обсяг, своє значення. Слово “час”, наприклад, що означає? Заклання Агнця було вирішене ще в передвічній Раді Троїчного Бога: “визволені ви від суєтного життя, переданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного і чистого Агнця, призначеного ще раніше створення світу, але явленого в останній час для вас, що увірували через Нього в Бога, Котрий воскресив Його з мертвих…” (1Пет. 1:18-21). Дано нам два буттєвих плани: один, що “до створення світу”, інший – наш історичний час. Відбувається Літургія по всьому обличчю Землі день у день, із століття в століття. Отже, “час” Літургії: “ныне, и присно, и во веки веков”. Христос, “принісши одну жертву за гріхи, назавжди сів праворуч Бога… одним принесенням назавжди вдосконалив тих, що освячуються” (Євр. 9:10).

Такий вічно-тимчасовий і тимчасово-вічний характер цього Таїнства. У ньому, ієрургічно, ми зустрічаємося з деякими порушеннями хронологічної послідовності; у ньому – наші минущі потреби переплітаються з вічними положеннями Божими. Літургія не є психологічним “спогадом” (Лк. 22:19; 1Кор. 11:24) події, що колись відбулася, але сила, що невпинно перебуває в Історії. Минають тисячоліття, але не змінюється її, Літургії, актуальність: “У Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день” (2Пет. 3:8). Для нас історичний час є ніби “місцем” нашої першої зустрічі з Богом і Його Вічністю. Ця остання охоплює всі віки непротяженно, але цілком. У Літургії ми живемо одночасно, сукупність і тлінність нашої земної істоти і передчуття Царства, що прийшло в силі (Мк. 9:1). У Літургії ми передчуваємо ” Весільний бенкет” у Царстві Отця Небесного (Мф. 22:2). “Частково” володіємо ми цим даром уже тепер, очікуємо ж у терпінні, коли “настане досконале, тоді часткове припиниться” (1Кор. 13:10).

Літургія будується таким чином, щоб відтворювати в нашій свідомості якомога повніше “справу” Христа на Землі. (Ін. 17:4). Через постійне повторення цього Акту, всеосяжний сенс його стає дедалі більше нашим особистим спогляданням, нашим світобаченням. Картина ця надзвичайно багата; по суті – ніколи невичерпна, вічно нова і жива. У короткому за часом священнодійстві вміщається “спогад” (Лк. 22:19) про події, що потребували низку тисячоліть, незліченну кількість людей, синів і дочок Адама. Від створення світу і появи Людини, від моменту падіння Адама, що потрясло космічне буття, до пришестя на Землю Бога-Спасителя; від Його вигуку ” звершилося!” : миті, в яку Він вкусив смерть за сприйняте ним людство і в яку почалося відновлення створеного Богом, – все це зливається в єдине споглядання і молитву. Незадовго до звершення Своєї першої і єдиної Літургії і в годину Гефсиманського плачу Свого – Він, Господь, розмовляв про все це з учнями Своїми (Мф. 26:38), і все носив у Собі як “наші хвороби” (Іс. 53:3-4). І нам Він дає відчути Його “рани” (Ін. 20:25), коли ми входимо дієво і розумно в те, що відбувається в годину Літургії.

Літургія є Дія Самого Бога; вона цілком належить плану вічності. У ній проявляється Любов Отця, і Сина, і Святого Духа в її, любові, співчутті грішникам, що гинуть. Любов Божа – жертовна. Цією жертвою утримано людство від зникнення (Бут. 2:17). Животворящою силою її зберігається життя світу. Любов Божа віддає Своє життя улюбленим синам людським: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16; 1Ін. 4:9-10).

Вічний характер Літургії виражається ще й у тому, що Господь до Своєї смерті на Хресті, на Таємній Вечері, преподав Апостолам Своє Тіло і Кров. В історичному плані порушена послідовність. Збережена вона в предвічній Троїчній Раді, де все з’єднано в єдиному Акті, нетривалому, але всеохоплюючому. Спочатку все відбулося в Божественному Задумі про створення світу. Тоді вже Христос визначився як Непорочна Жертва. Не раз говорив Він Апостолам, що на Нього чекає суд і смерть, і потім воскресіння.

Нехай дасть усім нам Дух Святий споглядати Христа, який помирає самотнім, усіма засудженим, ніким не зрозумілим. Він помирав один, по-людськи – ганебною смертю; але таким шляхом Він сколихнув увесь світ, радикально змінив хід історії, спас для вічності благої мільярди людей, облагородив усе створіння.

Усе це, наскільки можливо, повинен носити у своїй свідомості ієрей, який готується звершити Літургію, “бо нехай у нас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі!” (Флп. 2:5). Чим тісніше до стоп Христа наблизиться християнин, тим менше супутників виявить він навколо себе. Маючи в собі думку про повну самотність Христа, чи не повинні ми бути готовими до нашої смерті теж на самоті? Якби нам, з любові до Нього, довелося вмирати без свідків від рук мучителів у катівнях в’язниць, то Він не залишить нас самотніми, але розділить з нами подвиг, який може випасти на нашу долю, “бо як Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти” (Євр. 2:18).

Літургійний акт, при уважному ставленні до його основної ідеї, і до його складових частин, виховує нас перебувати в атмосфері Христа. Господь захоплює нас духом обіймати весь світ, де мільйони людей у кожний даний момент або скрушені ударами жорстокої долі, або лежать біля дверей смерті і стогонами своїми кличуть допомогу Зверху. У міру нашого особистого досвіду всякого роду страждань ми можемо занурюватися в безмежне море людських мук і через молитву розділити з ними їхні жахи, а іноді й радості. Можливо, що в якийсь момент ми настільки включимося в непереборні муки всього людства, що ні тіло, ні психіка, ні думка не будуть в змозі слідувати за полоненим молитвою духом, який стоїть перед Богом у невимовних словами зітханнях (Рим. 8:26-27). Така молитва є даром Духа Святого, а не людських зусиль: вона доводить до межі смерті й водночас оживляє; вона веде нас до Гефсиманії та навіть до Голгофи, і водночас дає передбачити воскресіння. У цій молитві ми пізнаємо Христа, що сходить у пекло Своєї безмірної любові, переможниці смерті.

Спасіння світу повідомляється через Літургійне священнодійство; особливо тим, які жадають сприйняти благословення Отця Небесного. Немає нічого рівного, ні подібного Справі Христа в путях визволення людства. І ті, яким ввірене служіння встановленої Господом Літургії, сприяють братам своїм у ході до безсмертя. У цьому служінні Церква молиться вже два тисячоліття, дбаючи подібно до Апостола Павла, про те, щоб людям дано було істинне розуміння відкритих Богом речей; щоб вони могли “зрозуміти з усіма святими, що є ширина і довгота, і глибина і висота” предвічного задуму Творця про нас, що визначив наперед, перш ніж створити світ, усиновлення наше у Своєму возлюбленому Сині (Еф. 3:14-21,1:5).

Минають століття за століттям, але в Дусі Святому ніщо не старіє, і той самий Дух, який вкладав у вуста Павла такі молитви, і донині спонукає серця священиків та й узагалі вірян до молитви, в якій пізнається глибинною сутністю нашою, що Бог є Отцем нашим, що на Землі явленим є Світло споконвічного Буття.

“Отче Святий, який вшанував нас образом Твоїм і дарував нам благословення пізнати Істину Твою через втіленого Сина Твого і зішестя Святого Духа, від Тебе сходячого, не відверни Обличчя Твого від нас, недостойних рабів Твоїх, але прийми молитву нашу й пошли на всіх синів Землі дух істинного благочестя, нехай наповниться всесвіт нетлінним світлом Твоєї богорозумності, молимося, Отче Благий, почуй нас і скоро помилуй”.

Літургія – безцінний дар людству: через неї ми пізнаємо від віків потаємну Таємницю розп’яття любові Божої; у ній ми живемо дієво образ Воскресіння; через неї ми піднімаємося на гору споглядання слави Преображення; вона вгамовує спрагу нашого духа іншою водою, яка тече в життя вічне (Ін. 4:14). Ті, хто вкушали манну в пустелі, помирали, а ті, хто вкушали хліб, що сходить із небес, живі будуть навіки (Ін. 16:48-58). Служителі Нового Заповіту, закріпленого Кров’ю Христа, вільні від стародавнього покривала (2Кор. 3:12-18) і відкритим обличчям приносять прохання свої перед Обличчям Отца. Храм, де відбувається Літургія, – є присінок Святого Царства, що перебуває на небесах. Це служіння для нас є джерелом непорочної насолоди. Здійснювач Таїнства Літургії стоїть у безпосередній близькості до Сина Божого, Який є “виконанням Закону і Пророків” (Літ. Іоанна Зл.), через Якого ми стали володарями “слів вічного життя” (Ін. 6:68; Ін. 17:8).

Зустріч впритул з Єдинородним Сином Отця не є безболісною для розтлінних гріхом; вона вражає нас, здавалося б, до останнього знищення, але вона ж потім перероджує нас уже у свободі від гріха, долучає нас до боголюдської універсальності Христа, доводячи в нас образ Божий до досконалості.

Ієрей, який звершує Літургію, як і присутні віряни, навчаються жити у двох планах, за прикладом Самого Христа: перебувати духом у сфері Божественної, і разом тісно брати участь у трагічних долях всесвіту. Часом його, ієрея, увага буде переважно звернена на грандіозну панораму створеного світу, що і становитиме зміст його молитви літургійної; часом же духу його дозволяється підніматися до нескінченного, до засвоєння змісту вилитої на нас благодаті, до Світла, яке походить від Святої Трійці. Необхідно всім нам таке занурення в Літургію, щоб її вічна реальність стала такою, що супроводжує нас у нашому повсякденні; щоб ми воістину “стали царями і священиками Богові”, незалежно від того, з якого ми “племени, і язика, і народу, і люду” (Одкр. 5:9-10).

Літургія, у своїй сукупності, охоплює не тільки біблійні події, які стосуються економії спасіння людини, а й узагалі космічне життя, і навіть те, що було до створення світу і чого очікуємо, коли “Бог був все у всьому” (1Кор. 15:28); коли “часу вже не буде” (Одкр. 10:6). До цього переходу з часової послідовності готує нас Божественна Літургія. Її повнота захоплює цілком нас, настільки, що коли я був у пустелі і служив один, маючи тільки одного ченця на кліросі, який приходив до мене, щоб відповідати на прохання ектеній, читати послання Апостолів, та й іншу підтримуючу участь, що замінює народ, то ані я, ані той чернець не відчували жодної нестачі: увесь світ був там із нами; світ і Господь; Господь і вічність. Цей пустельний досвід навчив мене молитися священицькою молитвою і з народом, і без його видимої присутності.

Дозволю собі сказати, що в моїй свідомості переважає сучасний досвід, а не давній. Почався цей досвід тоді, коли я ще зовсім не був знайомий із творіннями Святих Отців. Навіяний – я так вірю – тим самим Духом, що походить від Бога, він, досвід, багато в чому збігався з писаннями Отців-аскетів; але водночас і відрізнявся від них через разючу зміну умов світового життя. Есхатологічні передчуття властиві нашому століттю більшою мірою, ніж будь-коли в минулому: “земля і всі діла на ній згорять” (2Пет. 3:10). Вогонь уже готовий, і відданий у руки безумних. Світ узятий від імені всесвіту. Позитивний бік цих страшних подій у тому, що не тільки християни, а навіть і невіруючі наполегливо закликаються розширитися розумово й переступити вузькі рамки своїх національних інстинктів чи культур і мислити в загальнолюдських вимірах. Нам доводиться спостерігати, і навіть часто, зворотне до сказаного: прагнення до незалежності навіть нечисленних і недосконало розвинених племен. Але ці зворотні рухи, полярно протилежні справжній потребі, завжди були притаманні парадоксальній історії падшого людства.

Нині стає неможливим для ієрея, який приносить Безкровну Жертву, перебувати в межах лише місцевих потреб, забуваючи все інше людство, яке судомно б’ється в пекельних лещатах взаємної ненависті та всіляких насильств. Хоч би як загрожувала наша сучасність апокаліптичними катастрофами для прийдешнього, молитва християнина не повинна ослабнути від позірної безнадійності, а зростати у своїй інтенсивності: ми кинуті в перші ряди великої духовної битви.

Висока наука Євангельського Духа: нашим природним – у стані падіння – силам вона не доступна. Але двотисячолітній досвід нашої Церкви в подвигу покаяння показав, що людині може бути дана Зверху духовна міць, і тоді вона стає здатною виносити вище-природне співчуття. Теперішнє тіло наше, з його психічним апаратом, незрівнянно слабкіше за наш дух: “Дух бадьорий, плоть же немічна” (Мф. 26:41). Наш тілесний “склад” слідує за рухом нашого духу до Бога лише до певної міри, після якої настає момент його знемоги. Співчуття вбиває нас. Інстинкт самозбереження закриває наші очі, щоб не бачити незліченних лих, що випадають на долю нам подібних. Але той, хто вкусив Духа Христового, не може відмовитися від зустрічі з цим океаном лиха, і включається в молитву Господа, що дав нам “приклад” (Ін. 13:15). Як Він молився за весь світ, так і ми повинні жити, і відчувати (Флп. 2:5). Особливо це необхідно для священика, який звершує Літургію, якщо він прагне увійти повніше в її, Літургії, всезнання.

По суті немає іншої Літургійної Чаші, окрім тієї єдиної, яку приніс Сам Господь перед виходом Своїм на викупну жертву. Він один є воістину Першо-Священик. Його благоволінням – Літургія, будучи неповторною, у віках повторюється. У цьому повторенні вічного за сутністю Таїнства проявляється його актуальність, незмінна присутність у рамках історії. Неподільна Літургія – дробиться і невпинно поширюється в усі кінці всесвіту. Сіонська світлиця дивним чином розширюється, щоб стати доступною все новим і новим поколінням “віруючих у Нього” (Ін. 17:20). Через святе причастя Христос збирає відданих Йому в ту єдність, яка задана нам Творцем нашим: створений “за образом і за подобою” – покликаний до єдності за образом Святої Трійці:

“Отче Святий! збережи їх в ім’я Твоє, котрих Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми” (Ін. 17:11).

Літургія у своїй вічній реальності є завжди співприсутня нам Пасха Господня. До пришестя Христа, Єврейська Пасха – у спогаді історичної події: переходу через Чорне море Ізраїльського народу, позбавленого єгипетського рабства, прототипу всіх інших рабств. Християнська ж Пасха є позбавлення від рабства гріху і смерті; перехід від особистих і обмежених положень до універсальних, Божественних; сходження від земних форм буття до небесних, до безсмертя. І заповідано нам здійснювати її в Його спогад (Лк. 22:19), в Ім’я Його. Він – істинний центр усієї світобудови – є зосередженням нашої уваги: “Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталось, що сталось” (Ін. 1:3). У цьому радикальна зміна характеру нашої Пасхальної урочистості. Уся Літургія в її істотному змісті є не що інше, як спогад про Нього, а не про якийсь історичний факт. Спогад, що розуміється як живе входження у сферу Духа Христа, в Його Божественному і земному вимірах. Він – сенс і світло Християнської Пасхи.

Вічна актуальність Літургії підкреслена також змістом молитви, яку всі віряни вимовляють перед прийняттям святих тайн Тіла і Крові Христа: “Вечери Твоея тайныя днесь, Сыне Божий, причастника мя приими”. У цьому “днесь” – нині – немає ні минулого, ні майбутнього, але тільки сьогодення. І цією молитвою знову ми просимо бути прийнятими в лоно предвічного Божества Святої Трійці.

Душа священика неминуче безліч разів дійде до знемоги від бачення всякого роду страждань, з одного боку, і неправд і насильств, з іншого. Саме ці неподобства і такі, що здаються безглуздими, чи не всі дії людей є показником падіння нашого світу. Наполегливим подвигом ми повинні втримати невгамовним наше натхнення на Літургійну молитву за все людство. Усі пристрасті й гидоти гріха, чи то в нас самих, чи то в інших, чи то поза нами, і становлять повсякденний зміст цієї універсальної молитви. Обов’язок священика – незмінне повторення в часі Божественного акту спокути світу, на виконання заповіді Христа: “це творіть на Мій спомин” (Лк. 22:19). Живий спогад і як видима присутність в історії всесвіту Гефсиманської молитви і Голгофської хресної смерті Господа.

Літургія у своїй вічній духовній реальності – є жертва за гріхи людства. Ось чому ми, зустрічаючись із вседавлюючою масою гріха, чи то в нас самих, чи то зовні нас, ми не перестаємо перебувати всередині літургійного акту. За такої свідомості про священство все наше життя є служінням спасінню світу. У цьому сутність Божого нам дару: “царственого священства”.

Бути носієм благодаті “царственого священства” (1Пет. 2:5,9) можливо і не маючи священицького сану. Внутрішня сутність цього священства в тому, щоб молитися за весь світ, наслідуючи “приклад” (Ін. 13:15) Самого Господа. Для нас, людей, остання, доступна нам міра – молитися за всього Адама, як за самого себе. Така молитва є знаком, що в нас відновлюється той “образ”, за яким створена була Людина (Бут. 1:26). Страждання Христа і його воскресіння здобули людству цю благодать (Лк. 24:46-49). Всі і кожен з віруючих у Сина Божого покликані прийняти цей дар від Дародателя: бути “царським священством”. Немає ціни цьому благословенню, але воно здобувається довгим і болісним подвигом.

 

 

Літургійна мова

“Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог… все через Нього сталось” (Ін. 1:1-3).

Мова людська призначається для вираження реальностей різних планів: є життєвий план – природних потреб; є близький до нього, але все ж таки відмінний – примітивних душевних почуттів і пристрастей; є мова політичної демагогії; є наукова, філософська, мова поезії; нарешті, найвища з усіх – мова Божественного Одкровення, молитви, богослов’я та інших стосунків між Богом і людьми – Літургійна.

Абстрактне пізнання про буття – має метафізичне коріння; сюди належить наука, філософія, і насамперед Богопізнання. Слова, що виражають вищевказані роди пізнання, так само, як і Імена Божі, виходять із розумової сфери, метафізичної. Водночас їм властиво викликати в розумі або серці різні реакції, і в цьому сенсі вони є “умовними рефлексами”, що мають характер безпосередній, автоматичний.

Кожній мові ставиться завдання: ввести слухача або читача в ту область, до якої ця мова належить. З огляду на “умовно-рефлективну” енергію слів, ми повинні особливо велику увагу віддати літургійній мові, покликаній породжувати в умах і серцях тих, хто молиться, відчуття іншого світу, вищого. Це досягається наявністю імен і понять, що належать винятково Божественному плану; а також вживанням невеликої кількості специфічних форм вираження.

Слов’яни промислительно обдаровані благословенною мовою, яка століттями служила для богослужіння, Священного Писання й молитви, і ніколи не була нижчою для житейських потреб, ні навіть для церковної літератури. Ми категорично переконані в необхідності вживання цієї мови в богослужіннях; немає зовсім потреби замінити її мовою повсякденності, що неминуче знизить духовний рівень і тим заподіє незліченної шкоди. Недоречні доводи нібито незрозумілості для багатьох сучасних людей старої церковної мови; людей поголовно грамотних і навіть освічених. Для таких опанувати зовсім невелику кількість невживаних у повсякденному житті слів – справа кількох годин. Усі без винятку витрачають величезні зусилля для засвоєння складних термінологій різноманітних галузей наукового чи технічного знання; політичних, юридичних і соціальних наук; мови філософської чи поетичної, тощо. Чому б примушувати Церкву до втрати мови, необхідної для вираження притаманних їй вищих форм богослов’я чи духовних досвідів?

Усі, хто щиро бажає долучитися до вікової культури Духа, легко знайдуть можливість освоїтися з безцінним скарбом священної слов’янської мови, яка дивовижно відповідає великим таїнствам богослужіння. Небагато особливостей цієї мови полегшують труд тимчасово відмовитися від пристрасних буднів: “всякое ныне житейское отложим попечение”.

Якби ми під час звершення Літургії вживали мову нашої повсякденності, то вона породжувала б у душах присутніх реакції нижчого плану – нашого фізичного існування. Людське є образ Предвічного Слова Отця. “Словом Господнім учинене небо… сказав Він і сталось, наказав і з’явилось” (Пс. 32:6,9). І наше слово має творчу силу. “Слово ж нашого Бога повіки стоятиме!” (Іс. 40:8); і наше слово досягає вічності, якщо сказане на шляхах волі Його. Через прикликання Імені Божого звершуються Таїнства Церкви, включно з пресуществленням хліба і вина в Тіло і Кров Господа.

Слова Літургії і взагалі молитов не суть тільки людські, а й дані Зверху. Церковна мова належить до сфери Божественного Буття; вона повинна виражати одкровення Духа і умні бачення, що ним породжуються. Через “слухання слова Божого” (Рим. 10:17) надихається людина на віру, що “перемогла світ” (1Ін. 5:4; 1Сол. 2:13).

 

 

Гефсиманська молитва

Гефсиманська молитва Христа є, безсумнівно, найвищою з усіх молитов за своєю внутрішньою гідністю і за своєю світовикупною силою. Водночас вона є одним із найбезцінніших одкровень про Бога і Людину. Принесена Богові-Отцеві в Дусі Божественної любові, вона як Світло, ніколи не применшуване, вічно перебуває дієвою в бутті світу. Як історичний факт – вона тривала недовго; але як духовний акт любові Божої почалася вона “ще до створення світу” (1Пет. 1:20) і не припиняється донині. Присутність її сили, ми відчуваємо в годину молитви за весь світ; переважно ж під час звершення Літургії. Її святість і велич ваблять серця тих, хто зберіг у собі образ Бога Живого.

У цій молитві Господь включив усе, що сталося з моменту появи в життя Першого Адама до останнього, хто має народитися від дружини. Так навчені ми мислити в нашій Церкві (Ін. 1:29; 1Ін. 2:2). Позбавлені буттєвого досвіду подібної любові – безсилі осягнути її непереборну енергію, що освячує у віках кожну людину, яка прагне прийняти цей дар. “Небо і земля минуть”, але діло, здійснене Христом (Ін. 17:4), “не минуть” (Мф. 14:35). Ця молитва увійде як істотний зміст у невгамовне славослів’я небес. Вона не перестане захоплювати дух наш; породжувати в нас бажання відповісти настільки ж повною любов’ю “до кінця” і в цьому столітті, і в прийдешньому.

Весь всесвіт у своєму падінні судиться з Богом, звинувачуючи Його у своїх стражданнях. Судиться пристрасно у своєму ушкодженні, наслідку відпадання від Його любові. Знаю це я і по собі. Але Іісус – Бог споконвічний, у Гефсиманії та на Голгофі “виправдав” Бога-Творця; “Людина Христос Іісус” (1Тим. 2:5) там само “виправдовує” на суді Бога й Отця – Людину-людство.

Для людей: якщо Бог такий, яким явив Його Христос, то Йому личить усяка слава, честь і поклоніння в усі віки. Для Бога-Отця: якщо Людина така, якою був Христос, то Отець приймає Його як рівного: дає Йому трон “праворуч Себе на небесах”, понад усяке начальство, і владу, і панування, і всяке ім’я, іменоване не лише в цьому віці, а й у майбутньому (Еф.1:20-21).

Любов Христова, переможна у вічності, у плані Землі зазнала найтяжчих випробувань. Ніхто, ніколи не страждав так, як Він. Глибина муки перебуває в прямому зв’язку з мірою сприйнятливості кожного. Між людьми можлива така сама різниця, яку ми спостерігаємо між носорогом і хробаком: вдарте першого сильно кулаком, і він не відчує вашого удару; ледь торкнешся хробака, і він звивається від болю всім тілом. Тонкий слух музиканта болісно стривожений невловимим для інших дисонансом; око живописця розрізняє різні тони там, де інші за всіх пояснень залишаються такими, що нічого не помічають. Чуйний духовно при зіткненні з ким-небудь наче бачить його моральний стан, тоді як дуже багато хто нічого не відчуває. І якщо так із людьми, то хто може зрозуміти Христа, Творця космосу? “І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!” (Бут. 1:31). Той, хто створив Божественну гармонію світу, не міг не сумувати, зустрічаючись усюди з нетерпимим спотворенням первозданної краси мерзенними і злочинними діяннями людей.

Усі ми знаємо, що чим глибше ми любимо, тим болючіше переживаємо навіть найменший конфлікт. Що ж переживав Він, предвічна любов, коли з такою ненавистю відкинули Його свідчення про Отця? Він, якого Церква іменує сонцем Правди, віддав Себе на суд лукавству тих, хто засудив Його на смерть. Він, Іпостасна Істина, був обмовлений, безсоромно зганьблений, жорстоко битий і нахабно обпльований. Він, безгрішний, (Ін. 8:46) взяв “на Себе гріхи світу”, наче б Він Сам і був винуватцем усієї трагедії. “Той, хто полюбив нас до кінця” (Ін. 13:1), терпів переслідування невгамовної злоби тих, хто вбивав Його, “які думали, що вони тим служать Богові” (Ін. 16:2).

Щоб хоча б трохи наблизити нашу свідомість до розуміння того, що відбувалося в ті найтрагічніші за всю історію світу дні, щоб побачити буттєво, хоча б як “у потьмареному склі” (1Кор. 13:12), шлях, пройдений Христом, усім нам необхідно пройти через безліч випробувань. Коли спіткають нас усякого роду удари і жахи, тоді ми повинні переносити наш розум до споглядання мук усіх стражденних на Землі; включити їх через наші власні хвороби в молитву серця нашого. Таким чином розшириться воно і прийме всіх братів і сестер, скрушених лихами, подібно до того, як матері засмученої любові обіймають своїх хворих дітей.

Нехай молитва наша стане криком всієї Землі до Бога і Отця. Через таку молитву за дією Духа Святого увійдемо ми в співучасть із викупними пристрастями Божественної любові Господа. Ніхто з нас не досягає її безмірності; але велике для нас і те, що і нам, нехай частково, але з непереборною переконливістю відкривається життя Його. Узгоджуючись (духовно) зі смертю Його, ми удостоїмося буттєво пізнати Христа (Ін. 17:3) і “силу воскресіння Його” (Флп. 3:10). “Бо якщо ми з’єднані з Ним подобою смерті Його (духовно), то повинні бути з’єднані подобою воскресіння” (Рим. 6:5). Через потрясіння, що спіткають нас, відроджується наша омертвіла в гріху натура до молитви, яка якось відображає Гефсиманську молитву.

Після досягнення зрілого віку нам нерідко дається переживати часткове вмирання, і в міру цього досвіду ми стаємо більш здатними споглядати Христа, що йде в Гефсиманський сад і далі на Голгофу. Не фізичні болі Його, на хресті розіп’ятого або бичуваного, посідають чільне місце, але вони роблять Його страждання тотальними, у всіх планах. Навіть і ми знаємо, що душа у своїй сфері отримує рани страшніші, ніж тіло. І якщо так у земному явищі душі, то що сказати про душу-дух, що сприймає вічність? Чим більша любов, тим більше страждань душі. ” Чим глибша любов, тим безмірніший її біль” (Старець Силуан). А хто з людей наважиться сказати, що його любов перевищує Христову любов? Тут ми маємо на увазі ту сферу буття, яка осягається не інакше, як тільки силою любові духовної, яку людині було дано Зверху пізнати.

Намалювати картину страждань Іісуса Назарянина неможливо. Усе Його життя з нами було не що інше, як безперервне терзання. Голгофа – лише заключний акт, у якому все, як у кульмінаційній точці, з’єдналося: фізичні болі; душевні внаслідок відкидання людьми Благовістя про любов Отчу; ганебна смерть злочинця; злощасний сміх мстивих за зроблені від Нього викриття в неправді… Усі Його засудили: Римська держава з її класичним правом; старозавітна церква, заснована на Синайському одкровенні; облагодіяний Ним народ, і той кричав: “Розіпни Його”. До всього цього покинутість учнями; зрада Іуди, зречення Петра; богопокинутість: “Боже Мій, Боже Мій, для чого Ти залишив Мене?”; майбутнє сходження в пекло, до тих, хто наповнює це похмуре місце. Пекло Христа, звичайно, не могло бути пеклом ворожнечі, але було найболючіше пекло Любові. І ще багато чого, чого не осягає наш розум, який не знає належної любові ні до Бога, ні до ближнього.

Не про Свій гріх молився Господь до кривавого поту – про нашу погибель. Це видно з Його слів до жінок, які плакали про Нього: “Не плачте за Мною, а плачте за собою і за дітьми вашими” (Лк. 23:28). Однак і Йому Самому потрібно було пройти в Його людській подобі подвиг повного виснаження, як це вже було звершено в небі “по Божеству”, по відношенню до Отця. Про цю “чашу” молився Він, як людина. Через Нього нам дано одкровення про характер Бога-Любові. Досконалість у тому, що ця любов смиренно, тобто без залишку віддає себе. Отець у народженні Сина виливає Себе цілком. Але й Син усе повертає Отцю. Саме цей акт тотального виснаження здійснив Господь у Своєму втіленні, в Гефсиманії і на Голгофі. Саме таку любов заповів нам Христос: “…коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, та ще й життя свого (душі), той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26); той “недостойний Мене” (Мф. 10:38). Так, тільки той, хто в русі цілковитої своєї любові, подібно до мучеників, губить душу свою в цьому світі заради Христа, “входить в саме небо, щоб предстати нині за нас перед лице Боже” (Євр. 9:24,7:16).

Сенс жертви Авраама в тому, що він, на старості років, прив’язався до “обітованого сина” свого Ісаака настільки, що любов його до Бога втратила свою повноту. Щоб знову любов до Бога стала “наріжним каменем” його життя, Авраам мав принести жертву: зарізати улюбленого сина. Коли ж внутрішньо цей акт був здійснений… тоді зайвою стала смерть Ісаака: він міг залишатися при батьку.

Подібне повторюється в житті християнина: коли та чи інша пристрасть відриває його від Бога, він наважується на багато жертв. І якщо внутрішній акт досяг завершення, то пристрасті відступають і “заклання” стає зайвим.

Не так сталося з Христом. Господь внутрішньо здійснив Свою жертву в Гефсиманії, але Йому заради “діла” (Ін. 17:4) треба було постраждати “до кінця” і зовні, інакше ніхто б не осягнув таємниці відкуплення. Так, тільки на Голгофі, вже вмираючи, Христос вигукнув: “звершилося!”, а не в Гефсиманському саду.

Людство в особі першого Адама зазнало страшної алієнації (душевного сум’яття), що лежить в основі всіх наступних. Падіння Праотця – катастрофа космічних вимірів. Нам необхідно врахувати це, щоб розуміти органічний (щоб не сказати – логічний) перебіг розвитку, який виражається в політичних формах, але є по суті духовним: “смертю помрете” (Бут. 2:17) від вогню, що вже готовий пожирати нас. До хвороб Адама подальші покоління додали безліч інших, тож усе тіло людства “Від підошви ноги й аж до голови нема цілого місця на ньому: рани й ґудзі” (Іс. 1:6). Самий скелет всюди зламаний. Доторкатися до такого організму – значить завдавати нестерпного болю. Коли, однак, це відбувається з фізичними хворобами, то люди з довірою віддають себе в руки лікарів, терпляче чекаючи допомоги. Зворотне спостерігається в духовному плані: будь-яку спробу поставити кістки в належному порядку, омити рани, що неминуче супроводжується болями, вони зустрічають із неприязню, наче лікар винуватець болю.

Так відбувається з Христом: Він, єдиний істинний цілитель, Своїм явленням образив усіх, показуючи всьому людству його смертельну хворобу. Для занепалих синів людських немає нічого і нікого страшнішого, ніж Христос-Істина. Весь світ Його боїться. Настільки багато хто з незрозумілою ненавистю виливає на Нього, і тільки на Нього, всяку хулу. Усі ж ті, хто справді сприймає Його як Першу Істину, за природним для людей потягом до Істини, не можуть відмовитися піти за Ним. А це означає бути носієм Його любові і, як такому, неминуче бути розп’ятим різноманітними образами.

Безцінне для нас одкровення, нехай ще часткове, глибинного життя Христа. Через довгий подвиг ми поступово входимо у вічний сенс і особливий характер Його страждань. Ми осягаємо, що не тільки якісно, а й за силою своєю вони перевершують усе, що знає світ. Ми ніде і ні в чому не досягаємо Христа. Йому єдино у всіх планах належить неминуща першість. Однак прагнути до якомога повнішого пізнання Його – всі ми, віруючі, повинні. У міру пізнання нами Його викупних страждань спочиває на нас і вічна слава Його: “Славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм” (Ін. 17:22). Через Нього ми стаємо синами Отця безначального. Нині ми знаємо, що “ніхто не приходить до Отця, як тільки через” Нього (Ін. 14:6). Ці слова Христа ми приймаємо в їхньому абсолютному сенсі. Дійсно: якщо немає в самому Божестві споконвічно принципу Отчества і Синівства, то жоден людський подвиг не зможе призвести до того, щоб змінити істотно і Саме Першо-Буття.

Христос є чудо, що перевершує всякий розум. Він вседосконале одкровення Бога триіпостасної любові; Він же явив нам Людину в її безмежних можливостях. У відомий єдиному Богові момент – ми будемо приведені на той невидимий рубіж, який лежить між часом і вічністю. На цьому духовному рубежі ми повинні будемо остаточно визначити себе для майбутньої вічності, яка нас чекає, або з Христом, на подобу Йому, або у віддаленні від Нього. Після цього вирішального вільного вибору – і подоба, і розбіжність – набудуть позачасового характеру. Готуючись до цієї нескінченно важливої для кожного події, у нашому повсякденні ми не раз вагатимемося: виконати заповідь?.. чи вчинити за пристрастю нашою? Поступово в цьому всежиттєвому подвигу нам буде відкриватися таємниця Христа, якщо ми з любові до Нього слово Його зробимо єдиним законом усього нашого буття.

Настане такий час, коли бачення святості смиренного Бога-Христа переплавить, як вогонь, наше єство, перетворивши його на цілісний порив любові. Сповнені відрази до самих себе, до зла, що гніздиться в нас, ми забажаємо уподібнитися до Нього в смиренні, і бажання це буде подібне до смертельної спраги. Любов до Господа, що примножилася, природно зріднить нас із Ним у глибоких рухах серця і прозріннях розуму. Картина, що перевершує нашу уяву, розкриється перед нами. Велика печаль про страждання людей, як хвороблива спазма, стисне серце наше. Забудемо ми тіло, і тільки в доступній йому мірі увійде воно в потік Гефсиманської молитви Христа. Таким шляхом народжується в нас пізнання Господа Іісуса Христа (Ін. 17:30), яке саме в собі є вічне життя. Заради набуття цього пізнання Апостол Павел усе те, “що для нього було за надбання”, “правду законну”, він “вважав все за сміття… від усього відмовився… щоб придбати Христа… і силу воскресіння Його, і участь у стражданнях Його, згідно зі смертю Його, щоб досягти воскресіння”. Говорив же Павел так не тому, “що досягнув… але, забуваючи те, що позаду… за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі” (Флп. 3:7-14).

Великий Павел сказав, що він “не досяг”; чи дозволимо ми собі претендувати на рівність із Христом? Але якась паралель все ж таки повинна існувати. Хоча б бліде уподібнення Господу абсолютно необхідне, щоб розумно носити ім’я християнина. І знову: Павел не прагнув до почесті… закликав же Коринфян наслідувати його (1Кор. 4:16), як він наслідує Христа. Що ми і робимо нині, щоб і нам стати співспадкоємцями Ісусові в нев’янучій славі (Рим. 8:17).

Безпорадно намагаюся я говорити про Науку, найвеличнішу з усіх відомих на Землі і Небі. Засвоюється вона не за кілька коротких років академічного навчання, але всім нашим буттям. Реальне, не абстрактне, пізнання здобувається співучастю в бутті; через полум’яне покаяння і перебування в дусі заповідей дається нам це страшне благословення.

Коли якась тінь подібності до Гефсиманської молитви осяє людину, тоді вона розриває узи егоїстичної індивідуальності і вступає в новий образ буття: персональний, іпостасний за образом Іпостасі Єдинородного Сина. Сприйняти стражденну любов Христа є неоціненним даром Духа Святого, що наближає духовно до відчуття смерті Його на хресті і, разом, сили воскресіння. З’єднаний із Ним подобою вмирання в глибокій молитві за світ, у нестерпній спразі спасіння людей, передбачає подобу воскресіння (Рим. 6:5,8:11). Введений силою, що сходить Зверху, в цей новий образ Буття, досягає “кінця віків” і відчутно торкається Божественної Вічності.

“Іпостась” – Персона є первинним принципом і останнім, всеосяжним виміром у Божественному Бутті; так само і в людському, за образом Божим тварному бутті. Поза цим іпостасним принципом нічого не існує і не може існувати. “Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталось, що сталось.
У Ньому було життя” (Ін. 1:3-4). “Живу Я!” говорить Господь (Іс. 49:18). “Я є… Перший і Останній, Початок і Кінець” (Об. 22:13). “Я є” (Ін. 8:58)

Невимовні дари Божі: вони роблять людину носієм повноти боголюдського буття через єднання з Христом у молитві, що уподібнює її Йому. Рідкісний привілей, що поєднує крайні стани страждань любові та її, любові, перемогу. Вставши від такої молитви, людина крізь життєдайний біль повільно входить у дієве відчуття воскресіння своєї душі. Вона ясно бачить, “що Христос, воскреснувши з мертвих, вже не вмирає: смерть уже не має над Ним влади” (Рим. 6:9). Перемога Його у вічності неминуча. І дух молиться всередині:

“Господь мій і Бог мій…”

Нині, Господи Іісусе Христе, за даром незбагненної сили Твоєї і благовоління Твого до нас, і я, убогий і нищий, переходжу від смерті в життя…

Нині – я є.

 

 

Про молитву, в якій відкривається Бог – Істина

Усяка людина, хто б вона не була, де б не жила, яке б місце не посідала, вчена чи неук, багата чи убога, знатна чи нікому не відома, у молодості, у зрілому віці або старості, у дні радості або горя, “з глибини” та з силою або ледве торкаючись, але замислиться над сенсом життя й поставить перед собою запитання: що є істина? (Ін. 18:38).

Дев’ятнадцять століть тому Пілат недбало кинув Христу це запитання. Зміст і дух запитання, за тієї ж самої словесної формули, можуть радикально відрізнятися. У випадку Пілата позначився критицизм посереднього філософа-римлянина: поставивши запитання, він вийшов до іудеїв, не чекаючи відповіді від Христа: він був переконаний, що задовільної відповіді взагалі немає. Вважаю, що в наш час переважна більшість людей стоять не вище за рівень пілатовської думки і будують своє земне буття не на скелі віри, а на запереченні можливості посмертного буття.

Що є Істина? Чи існує вона взагалі? Ще до того, як ми пізнаємо її, всередині нас присутня позитивна відповідь, як свідомість, що без неї було б неможливим і саме Буття. Істину неможливо довести за допомогою логічних демонстрацій, що йдуть знизу, але буття її для нас безсумнівне, бо дане як безпосереднє знання: воно випереджає будь-яку нашу думку: поза цією свідомістю неможливим було б узагалі мислення, метою якого завжди є знаходження саме істинного рішення.

На якому рівні ставиться це питання? Тут ми зустрінемося з незліченною безліччю розбіжностей. Залишаючи позаду всі інші, візьмемо той рівень, який відповідає нашій ідеї про Людину. Людина за природою своєю не може зупинитися на середині, вона повинна йти до кінця: вона має на увазі Першу Істину, що лежить в основі всього сущого.

Що являє собою Перша й Остання Істина, вічно незмінна, всеосяжна? Ось, єдино нагальне питання (Лк. 10:42). У міру того, як у нашому земному буванні ми зазнаємо невдачі, зриви, поразки, втрату дорогих нам осіб, яких смерть забирає в невідоме нам “ніщо”; після того, як переживаємо падіння багатьох ідолів землі: науки, філософії, мистецтва, гуманізму, політики, усередині виростає не виражене словом сподівання на те, що перебуває непорушним.

Переконавшись у недостатності всіх людських зусиль досягти цю шукану нами вічну Істину, так, щоб злитися з Нею, мати Її як своє особисте надбання, я вдався до молитви, спочатку не-християнської, а на зразок далекосхідних медитацій. Минуло чимало часу, приблизно 7-8 років, коли я з великою силою побачив себе на хибному шляху: у дусі мені з’явився Той, Хто сказав: “Я є Істина” (Ін. 14:6). О, цей світлоносний момент, що вивів мене з пекла смертної темряви: усім єством я відчув, що ступив на вірний шлях. Але яким би не був він, шлях, чудовим, він водночас сповнений багатьох скорбот, перш ніж ми досягнемо Шуканого (Ін. 16:33).

Коли вогонь віри в Нього встромився в моє серце подібно до вістря меча, тоді я сповнився життєрадісного натхнення. Я ще не досягнув Живої Істини, але саме те натхнення перетворювалося на відчуття Її, ставало Її присутністю всередині мене (Євр. 11:1). Я намагався знайти якомога ближчу акомодацію мого розумового зору, щоб чіткіше, як у фокусі, вловити обриси Святої Істини, що з’явилася мені, але незабаром здогадався, що це було божевіллям з мого боку: чим більше я вдивлявся, тим безмежнішою ставала вона.

Я не збираюся писати про якусь мною відкриту досі невідому світу Істину. Я пишу про те, як мені дано було жити моє покаяння. Дух наш спраглий, і жадає пізнати Істину, тобто те Першо-Буття, яке ніким і нічим не обумовлене: абсолютне Само-Буття, про яке говорили Пророки Старого Заповіту, про яке свідчили Апостоли Нового Заповіту (Вих. 3:14; Іс. 44:6; Ін. 1:1-4; Об. 2:13).

Ми не уявляємо, та й не можемо уявляти Його, виходячи із самих себе. Ми не творимо Бога “за образом і за подобою нашою”. У благоговійній молитві ми очікуємо, що Він почує наш крик і дасть нам про Себе “знак”. У хворобі нашій ми відкриваємо себе для сприйняття відповіді – одкровення, яке від Нього виходить. Ми хочемо “знати” Його, Винуватця нашого буття, “як Він є”. Він з’являвся батькам нашим і прадідам, і ми свято бережемо як коштовність отримане від них свідчення. Довіряючи їм, ми віримо тому, що вони повідомили нам, але водночас, подібно до Мойсея, ми волаємо до Нього: “Дай мені пізнати Тебе, як Ти є у Твоїй вічності”. Бо, інша справа “віра від слухання” (Рим. 10:17), і зовсім інша – “знати Тебе”.

Тільки-но ми наважимося віддати себе в “руки Бога Живого”, як ці руки кидають нас у такі простори, про які ми аж ніяк не підозрювали. Ми приходимо в жах перед безоднями, що відкриваються нам. Бог здається нам “жорстоким”. І однак, через заподіяні нам “болі” нез’ясовним процесом усередині нас розкривається здатність споглядати над-образно – “як Він є… нехай ще частково” (1Кор. 13:12).

Він є Світло та Істина. І коли це Істинне Світло (Ін. 1:9) охоплює нас, тоді ми живемо Його любов’ю і Премудрістю. Ми буваємо в радості, і на нас сходить глибинне відання, не як думка, але як “стан” нашого духу.

Він Сущий. У Ньому немає ні початку, ні кінця. Він Сам є і Початок – Принцип усього сущого і нескінченний кінець усіх наших сподівань. Ми дізнаємося в серці нашому, що Він хоче бачити нас досконалими, не менше, ніж Він Сам (Мф. 5:48).

Стомлені тиранією низинних пристрастей, ми, природно, молимо Благого Господа, щоб Його Дух спочив на нас: Дух розуміння шляхів спасіння Його. І укріплені цим Духом, ми бачимо, що в трагічних випробуваннях звільняємося ми від наслідків падіння; що в стражданнях наших розширюється наше буття, і ми стаємо розкритими для інших великих світів. Ми долаємо замкнутість-егоїзм звіриного індивідуума, виходимо з напівтваринного стану: не знати нашого Творця. Осягаючи, що для мене, з “ніщо” створеного, необхідно пройти крізь вогненний біль, щоб пізнати глибше “Чоловіка скорбот” (Іс. 53:1-12), я з вдячною любов’ю приймаю цей святий біль. Він сповнений сенсу; він втаємничує мене в таємниці буття, не тільки тварного, а й нетварного. Завдяки Їй – я стаю жалісливим, через неї (біль) я духом бачу всіх інших – стражденних: всередину мене сходить любов Божа, спочатку як співчуття всьому творінню, а у віці прийдешньому – як блаженство бачити спасених у Славі Нетлінній.

Маленький відступ. Сказане вище зовсім не означає, що ми культивуємо “долоризм” (страждання) психічного порядку. Зовсім ні. Але хто пройшов крізь метафізичні страждання духу, тому буває ясно, що цей “біль” є чимось якісно іншим: необхідним “етапом” у нашому зростанні від земних вимірів до космічних і навіть більше цього: вічних. Чи не тільки про це Блага звістка Христа: Євангеліє?

Після того, як людина починає розуміти місце Хреста в нашому бутті по Богові – інакше вона “йде на хрест” (Лк. 14:27). Інакше вона і розуміє “хрест”. Цей останній сприймається як поклик Зверху від Отця Небесного (Ін. 6:44; Ін. 18:11). У ньому, хресті, як і в чаші Господній, здійснюється сполученість мого тварного з Божественним нествореним Буттям. На знак цього ми цілуємо хрест, яким благословляє священнослужитель віруючих у храмі.

Ми не заперечуємо реальності того, що відбувається: християнам властиво одночасно перебувати у двох планах: тимчасовому і вічному. Ми і сам час сприймаємо як якийсь чудовий процес творіння Богом із ніщо подібних до Нього богів. Коли тварне досягне своєї досконалості – завершення, тоді ми почуємо “Ангела, що поклявся Живучим по вічні віки… що вже часу не буде” (Об. 10:5-6).

Господь сказав про Себе: “Я є Істина” (Ін. 14:6). Він же закликав у свідки Отця Свого і Духа Святого. Не без зусиль протягом низки років покаянної молитви приходить розуміння цієї сторони Божественного Буття. Чим більше слідуємо ми за Господом у зберіганні заповідей Його, тим ширшою і глибшою стає наша особистість. Отже, коли ми самі наближаємося до реалізації в нас принципу Персони, в якому насамперед виражений у нас образ Божий, тоді з нашого досвіду ми бачимо, що наша персональність для свого здійснення потребує зустрічі з іншою і навіть іншими персонами. У разі справжньої “зустрічі” в нас відіб’ється не тільки подібність до принципу Персони в Божестві, а й образ внутрішньотроїчного життя: нам буває дано любити єдиносущних нам людей у молитві за весь світ: жити все людство як Єдину Людину. Через цей досвід ми отримуємо нове пізнання, буттєве: Персона за єством своїм, за структурою і характером не живе одна-одинці, але неодмінно в любові до іншої, інших, собі подібних. В акті любові персона несе в собі відповідь іншій персоні й тим свідчить про неї.

Не тільки в Божестві, Святій Трійці, Отець, Син, Святий Дух свідчать Один – Одному, але Вони ж свідчать нам, людям, Один про Одного. Більше того: Апостолам доручив Господь свідчити про Нього: “Коли ж прийде Утішитель… Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене; також і ви будете свідчити, бо ви спочатку зі Мною” (Ін. 15:26-27).

Такими є стосунки між людьми та між Богом і людьми: свідчення, як істинне життя в любові, рухається вічно в усіх напрямках (Ін. 1:7-8,1:15,32:34,5:31-39,8:13,18,12:28,15:36-37; Діян. 1:8,10:39-43).

Зітхаючи, дух мій тягнувся до Живої Істини. І “зідхання ж моє не сховалось від Тебе” (Пс. 37:10). “З ями глибокої я закликав Ім’я Його, і Він почув крик мій” (Плч. 3:55-56): Його любов торкнулася мого Серця. Мені постав невимовно прекрасний світ християнської молитви. Через неї мені дано було спілкування з Богом Істинним і Живим. Кажу про молитву мого покаяння. Вона набувала різних форм. Іноді моя істота, збираючись усередину, ставала стягнутою в незмірно малому просторово центрі. В інші рази відбувалося ніби зворотне: мій дух вводився в якусь розумну сферу, яка не знає меж, і мій покаянний плач дивним чином зливався воєдино зі споглядальною безоднею. Траплялося також, що я в молитві обіймав, як я відчував, весь світ. Господь давав мені моменти чистої молитви лицем до Лиця, і вічність тихо, але владно проникала в серце моє; і розуму повідомлялося блаженство бути розплавленим у полум’ї любові, що виходить із серця. Цей сплав усієї істоти: ума, серця і тіла во-єдино давав відчуття цілісності буття, настільки відмінної від звичайного розладу між духом нашим, душевністю і тілом.

Тепер я свідчу про Істину, яку знали батьки і праотці наші. Свідчу про те, як вона благоволила з’являтися мені у відповідь на тривалий плач покаяння, що пожирав мене. Я жив цю Істину, як справді одвічну, і в міру моєї віри говорю і пишу. Писав про неї і Павел: “…маючи той же дух віри, як написано: я вірував і тому говорив, і ми віруємо, тому й говоримо…” (2Кор. 4:13).

Я знаю, що знання моє не абсолютне, але це не означає, що є якась інша істина. Я вірю, що торкалася мене безпочаткова Істина, але так само знаю, що не реалізував в акті мого життя пізнаного в досвіді молитви… Але де критерій, який затвердив би нас у довірі до даних нам досвідів Бога-Істини?

Невіддільне від нас прагнення до Того, Хто є перед усіма віками; Хто пронизує все, що існує, і Своєю владою утримує в бутті. Важко нам, нікчемним, повірити в те, що Цей Безмежний Владика не зневажає нас (Мф. 18:10). Як це не дивно, але коли ми звертаємося до Нього в істинній молитві, тобто покаянній молитві, то Він вибігає нам назустріч (Лк. 15:20) і любовно охоплює нас Собою. Ця подія не може бути плодом уяви, тому що перевищує можливості нашої здатності уявляти (1Кор. 2:9).

Я виходжу з Одкровення: Людина створена “за образом і за подобою Бога” (Бут. 1:36). Звідси випливає, що людина наділена потенційно можливістю досягти подібності до свого Творця; що в самій природі людини закладена ідея Абсолютної Істоти, так, що коли Бог Вседержитель входить у спілкування з духом людини, то ця остання може “впізнати” Його, бо Він споріднений з нею. Введений у сферу Розуму Бога-Творця, тварний дух людини починає бачити Бога “як Він є” в Самому Собі (1Ін. 3:2). Я уникаю сказати – наш ум, – щоб не породити непорозуміння, прийнявши за ум – розум.

Наш перший рух – до Того, Хто “на початку”. Наша установка: прийняти Його як основоположну Істину, незалежно від того, збігається чи не збігається така онтологічна Істина з нашими про неї уявленнями. І великою буває наша радість, коли дані Одкровення (1Ін. 1:5,4:13,4:16) підтверджуються посланим нам видінням, а саме, що ми створені “за образом” Бога: Він являється нам як Бог любові, і ми живемо Його всередині нас як абсолютну гармонію, і починаємо “поклонятися Отцю в дусі та істині” (Ін. 4:23-24).

“Коли кажемо, що не маємо гріха,– обманюємо самих себе, і істини нема в нас” (1Ін. 1:8). Звідси: тільки покаянна молитва відповідає істині про нас. Цей момент я не перестаю підкреслювати: стоячи перед Отцем Небесним у свідомості себе грішником, стаємо ми в план Істини Божої. Чим глибше живемо ми наш гріх, як смерть, що вразила нас, тим повніше віддаємося ми Богу в молитві, і Його життєдайною силою вириваємося з лещат часу і простору. Хай пробачить мене Господь, і хай не засудять мене суворо мої брати: так було зі мною. І тому, читаючи послання Апостола Павла, я припускаю, не приховую – з упевненістю, що і йому було дано “видіння й одкровення Господнє” (2Кор. 12:1-6) у його каятті перед Христом “з великим голосінням та сльозами”: тоді “був почутий за Своє благоговіння” (Євр. 5:7).

У такій молитві наш ум-дух включається в Розум Бога й отримує розуміння речей, яке, розуміння, не піддається адекватному вираженню повсякденною мовою нашою. Наприклад. Усе створено Його волею, Його думкою. Він мислить світ, і Його творче мислення стає тварним буттям. Не матерія, але мислення Бога-Творця первинне. Так ми живемо цим світом не тільки через призму експериментального знання, а й у Дусі споглядаємо його іншим чином (Євр. 11:1-3).

“Якщо любите Мене, то виконуйте Мої заповіді. І Я умолю Отця, і дасть вам іншого Утішителя, що буде з вами повік, Духа істини, Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його і не знає Його; а ви знаєте Його, бо Він з вами перебуває і у вас буде… ви побачите Мене, бо Я живу, і ви будете жити. У той день дізнаєтесь ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас. Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам… хто любить Мене, той слово Моє виконуватиме; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього… слово ж, яке ви чуєте, не Моє, а Отця, Який послав Мене… Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усьому і нагадає вам усе, що Я говорив вам” (Ін. 14:15-26).

“Утішитель, Дух Святий… навчить вас усьому”. “Навчить” нас мислити, як мислить Сам Бог; навчить нас любити, як любить Бог. Не дивуйтеся цьому: такий сенс Євангельського поклику; всі послання Апостолів – Іоанна, Павла, Петра та інших – говорять про те саме; про це ж саме свідчать Отці наші у віках.

Постає питання: як ми можемо досягти цього благословення? Відповідь дано Христом: “виконуйте Мої заповіді. І Я умолю Отця, і дасть вам іншого Утішителя, що буде з вами повік”. Отже, ми “знаємо” Духа Святого через святе передання Отців Церкви і теж через наш власний досвід Його, Духа, дій всередині нас. Він “нагадує нам усе”.

Більше за це: “хто любить Мене, той слово Моє виконуватиме; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і (вічну) оселю сотворимо у нього”. Що може означати це? Та те, що нам обіцяно успадкувати повноту Божественного життя, повноту знання і сили любові, яка явлена нам Нетварним Світлом, яке не має в собі “ніякої темряви” (1Ін. 1:5).

Ось свідчення Павла: “Ми ж прийняли не духа світу цього, а Духа від Бога, щоб знати дароване нам від Бога”. І ще: “хто пізнав розум Господній, щоб міг пояснити його? А ми маємо розум Христовий” (1Кор. 2:12-16). Через нашу шкільну науку ми увійшли у світове мислення і стали спільниками експериментального знання. Щось аналогічне відбувається з нами в області Духа: через життя за заповідями Євангелія ми входимо в найтіснішу спорідненість із Божественним Розумом. Заповіді ці суть не що інше, як самоодкровення Бога “як Він є”. Стаючи єдиним законом нашого буття, вони (заповіді) повідомляють нам “образ” шуканого нами Божественного Буття. “Знаємо також, що Син Божий прийшов і дав нам світло і розум, щоб ми пізнали Бога істинного” (1Ін. 5:20).

Бог-Істина не творив нічого неправдивого, протилежного Істині. І всякий акт-енергія, що від Нього виходить, істинний. Христос відкрив нам справжню Людину, як її задумав Творець: у нас вкладено Істину Самого Бога, бо ми “образ і подоба” Його. Істина вічна повідомляється іпостасному началу в нас. І як Персона в людині народжується спочатку лише як потенція, так і насіння Істини в нас – теж підлягає актуалізації з потенційного стану. У падінні Адама Істина в нас зазнала спотворення. Через благодать покаяння і послух любові до Отця – Істина, в її споконвічній святості, повідомляється нам як життя Самого Бога.

Але що відбувається з людиною, яка принесла покаяння в плачі? Вона живе Істину не як результат своїх роздумів, але як “стан” свого духу, даний їй Духом Божим. “Стан” – є факт буття, з якого і сама наша думка схоплює властивим їй чином розуміння Істини. Знову-таки не в процесі демонстративного мислення, але як інтуїтивне проникнення або констатація факту, як пізнання Божественного Буття, що до нас від Бога сходить.

Розуміння шляхів Господніх не приходить швидко. Глибоким було моє томління – відчувати стислість наших днів. Душа була сповнена страху – зійти в гроб перш, ніж прийде відповідь від Бога на її крик до Нього. Але не до кінця я був покинутий: через молитву безсумнівної віри в Христа-Бога, Його співчуття людству, що гине, поступово передавалося і мені. До великого болю я жив мою особисту загибель, і цей біль розсунув стіни скам’янілого серця мого. Я взагалі звик мої досліди переносити на все людство, і співчував усім людям, які перебувають у такому ж, як і я, стані богоудаленості. У такий спосіб страждання всіх ставали “моїми”, і на самоті пустелі приходила інколи молитва за весь світ з таким же плачем, як за самого себе. І в тій молитві я відчув предвічного Бога, як Отця нашого. І це почуття було переконливим свідченням про безначальну Істину, повідомлену нам Христом.

З трепетом згадую я ті години, коли Господь давав мені жити цю духовну подію. А тепер – горе мені: я не бачу в собі тієї святої сили в мені.

Предмет, про який я безпорадно намагаюся белькотати – Жива Істина; вона не схожа ні на наукові, ні на філософські істини. Істина, що відкривається нам, йде безмірно далі від розумових спекуляцій. Вона не є якоюсь абстрактною формулою нашого логічного мислення; ні якесь математичне рівняння, але Персона. Насамперед це Сущий “від початку”, тобто безначальний Бог – Свята Трійця: Отець, Син і Дух Святий. Але наш логічний розум нездатний слідувати за реальним Буттям Бога зі своїми поняттями. Наприклад: ми живемо Отця, як абсолютну Істину. І Син також є абсолютна Істина. Те саме і Святий Дух – абсолютна Істина. Але Істина Єдина, а не три абсолютні істини. Як Єдиний Бог і Він же Трійця Осіб. У своєму фінальному здійсненні і Людина має стати Єдиною Людиною в безлічі іпостасей.

Ось інший антиномічний момент: Персону в Бозі ми живемо як носія абсолютної повноти Буття; і разом – Персона не існує одна. Для формальної логіки це є показник недостатності однієї Персони, отже – заперечення абсолютності. Але саме такою є Свята Трійця, Бог любові досконалої. Досконала любов не живе замкнуто в Собі, але в іншій, в інших Персонах. Уся сукупність Буття є невід’ємним володінням кожної з Трьох Іпостасей. Але такою Вона – Іпостась – є в акті досконалої любові, якій притаманне таке ж повне виснаження, умалення Себе.

“Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх”. “Ви друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам” … “Ісус… полюбив Своїх тих, хто є у світі, до кінця полюбив їх” … “Більший з вас хай буде вам слугою; бо, хто звеличує себе, той принижений буде, а хто принижує себе, той возвеличиться” (Ін. 15:13-15; Мф. 23:11). З наведених слів Христа бачимо, що той самий рід любові, що самовиснажується, що відкрився нам у Святій Трійці, “заповіданий” людству: через гранично доступне нам виснаження в акті свого покаяння – стаємо ми здатними сприймати повноту і Божественної любові, і любові до ближнього (Мф. 22:37-40). “На цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки”, і в дусі їх міститься свята вічність.

У двох словах: Вічність та Істина – тема цих сторінок. І ось, коли торкається до нас сила любові Божої, тоді поза всякими сумнівами ми живемо, перебуваємо в Істині і у Вічності.

Нашу догматичну свідомість сумарно можна уявити так: “Я є Той, шо є”, Я є Буття, “Я є Істина”. Персональне Начало в Божественному Бутті є “онтологічне ядро” його. Це Той, Хто воістину живе. “Перший і Останній, Альфа і Омега”, безначальний Початок і нескінченний Кінець усього. Так ми розуміємо Синайське Одкровення, заповнене потім втіленням Логоса Отця і зішестям Святого Духа в день П’ятидесятниці на Церкву.

Цей Бог – у Його одвічній Істоті є шукана нами абсолютна Істина. Пізнання цієї Істини можливе не інакше, як через пришестя всередину нас Її сили, як через буттєве з’єднання з Нею. Персональну Істину впізнає той самий персональний принцип, який закладений у нас актом творення “за образом і за подобою” Бога. Оскільки це в нас “вільне начало не” підлягає жодному насильству ззовні, остільки наше з’єднання з Істиною залежить не тільки від Бога, який дає (Мф. 11:27), а й від людини, яка приймає (Ін. 1:9-12; Діян. 13:46).

Сам собою тварний дух (людина) не може досягти цієї Істини, однак, як образ Божий вона здатна на здогад (постулат) про Істину, але не далі за це. Буттєве пізнання Істини дається нам як дар любові Творця до розумної тварини. У наших особистих відносинах з нашим Особистим Богом – ніщо не відбувається з волі тільки однієї сторони, але завжди є в наявності згода, сприяння, синергія, з’єднання двох воль: Божої і людської – в цьому наше життя.

“Кожна людина говорить неправду!” (Пс. 115:2) в самій собі, як взята з “ніщо”. Тільки через вселення в нас Бога-Істини і ми стаємо істинними. Жива Істина перетворює нас Своїм пришестям всередину нас. Абсолютна, вона і всеосяжна, все містить. “Ті, хто “пізнали” цю Істину (Ін. 8:32), за словом Самої Істини, звільняються від влади над ними гріха, в якому смерть. Вічна, Вона і нас творить безсмертними. Бог-Істина і нас робить істинно богами. “Богами” не для інших розумних створінь, але за повідомленим нам образом буття і за змістом життя цього.

Божественно універсальне – ніким із створінь у межах Землі не вміщується в Його повноті. Ми знаємо Істину, подібно до Апостола Павла, лише ” частково” (1Кор. 13:12). Але це не означає, що Істина в Собі зовсім інша, ніж ми Її розуміємо. Одна справа знати Істину, інша – не вміщати Її абсолютної повноти; бути недостатнім для виявлення Її у всій досконалості в акті земної життєдіяльності. Разом з Апостолом Філіпом ми говоримо без вагань: ми знайшли Істину; ми знаємо Її: це Христос (Ін. 1:45).

Багатоіпостасне людство є образом Святої Трійці: єдина натура при безлічі осіб. Але кожен із нас окремо носить у собі насамперед образ Сина Єдинородного, і спасіння наше через усиновлення нас Отцю (Гал. 4:5).

Отже, якщо ми сповідуємо Христа рівноабсолютним Отцю, Богові та Істині, то, природно, щоб осягнути Істину, ми повинні слідувати за Ним. І тут настає трагічний момент. Ось, Він каже: “коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, та ще й життя свого, той не може бути Моїм учнем”. Також “хто не несе хреста свого і йде за Мною… хто не відречеться від усього, що має, не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26-27,33).

У моєму випадку сталося так: побачивши духом Христа, Який полюбив нас “до кінця” (Ін. 13:1), який молиться в Гефсиманії, а потім на Голгофі, “не противиться злому” (Мф. 5:39), я возненавидів себе, як я є, і в молитві, породженій цією святою ненавистю, я сприйняв Його, як абсолютну Істину, як воістину Вседержителя і Бога. У цій молитві мені було дано перевершити “видиме тимчасово” і вступити в “невидиме вічне” (2Кор. 4:18).

“У світі будете мати скорботу, але мужайтесь: Я переміг світ” (Ін. 16:33). І ми бачимо з досвіду, що: “Та й усі, бажаючі жити побожно… будуть гнані” (2Тим. 3:12), увійдуть у конфлікт з іншим світом (Мф. 5:10-12). І ще: “Жінка, коли родить, терпить скорботу… але коли народить… вже не пам’ятає скорботи від радості, тому що народилася на світ людина. Так і ви тепер маєте печаль; але Я знов побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас. І в той день ви не спитаєте Мене ні про що” (Ін. 16:20-23). Чому не запитаємо Його ні про що?

Коли Дух Святий дає нам бачити Христа, як Він є, через любов, що виходить від Духа Святого, тоді стає для нас очевидним, що Він, Христос, “все”: у Ньому повнота Божества і повнота людини; Він є Істина у двох її аспектах: 1) Він – споконвічний “факт” Буття; 2) Він за Своїм “етичним” характером Істинний. Істинний, тобто Святий; Святий, тобто Добрий; Добрий, тобто “Світло, в Якому немає ніякої темряви”.

Ми занепадаємо духом, коли нам буває дано побачити надсвітовий характер Євангелія. Ми хотіли б якось звузити його справжні виміри, наблизити до нашої немочі в нашому тендітному тілі, але Він ніяк не погоджується на умалення Своїх заповідей. У граничній напрузі нашого покаяння ми починаємо прозрівати: це Одкровення є скінченне, будучи вседосконалим. Воно дано на всі віки для всіх племен і народів до кінця земної історії.

Блаженний Старець Силуан говорив: “Хто не любить ворогів, той ще не пізнав Бога, як має Його знати”.

“А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, і будете синами Отця вашого Небесного… будьте досконалі, як досконалий Отець ваш…” (Мф. 5:44-48). І знову: Коли Дух Святий повідомляє нам любов Христову – “любіть ворогів ваших” – тоді й ум-дух насолоджується Істиною цієї любові. Подібно до того, як тілесно ми відчуваємо або силу в собі, або тепло ззовні від сонячного проміння, так безпосередньо всією нашою істотою ми “знаємо”, що ця любов є Істина вічна. “Знає тоді” людина, що вона “перейшла від смерті в життя” (Ін. 5:24).

Дивовижне відчуття пришестя Бога всередину нас супроводжується цілковитою згодою ума з серцем. Божественна гармонія цього духовного “стану” є радість для серця і світло для ума. Уся людина: ум-дух, серце і навіть тіло відчувають “мир Божий, що вищий від усякого розуму” (Флп. 4:7). І Любов, і Світло, і Мир – душа усвідомлює такими, що виходять від Всевишнього (Як. 1:17).

Велике благо пізнати Істинного Бога і знати Його невід’ємним знанням (Лк. 10:42). Усе це дано світові через Втіленого Сина Отчого, Христа Іісуса, і вдячна душа вабить до Нього (який давним-давно на Синаї відкрив Себе з Ім’ям “Я є”, і повторив це не раз у Своєму явленні у плоті нашій. Він повідомив нам цей ” достаток життя” (Ін. 10:10). І душа знає, що відбувається з нею, і каже: “Нині, Христе мій, у Тобі і Тобою – і я є”.

Кому за віру в Христа-Бога було дано хоча б частково увійти у вічний потік Його Гефсиманської молитви і потім, також лише частково, піднятися і на безсмертну Голгофу, тому беззаперечно відкривається “велика благочестя тайна: Бог явився у плоті, виправдав Себе в Дусі, показав Себе Ангелам…” (1Тим. 3:16). Відтоді він, віруючий, “не знає” Його по плоті, тобто як природну людину, але як всюдисущого Вседержителя, що прийшов у світ грішних спасти (2Кор. 5:16; 1Тим. 1:15).

Так справді “Хто вірує в Сина Божого, має свідчення в собі самому” (1Ін. 5:10).

 

 

Післямова

На початку цього століття було слово від Господа до Старця Силуана:

“Тримай ум твій у пеклі, і не впадай у відчай”. Точної дати цієї події я не дізнався. Вона могла мати місце 1906 року. Трохи – на рік раніше за це – 1905 року – світу стало відомим рівняння Ейнштейна: Е mc2. Це останнє лягло в основу сучасної науки і техніки. Воно відкрило колосальні джерела життєвої енергії, але з іншого боку – поклало початок приготуванню апокаліптичного вогню, готового пожерти всяке життя на Землі (2Пет. 3:7; Лк. 21:35; Євр. 10:27; 1Сол. 1:8). Перше ж, дане Силуану, неперевершене за своєю гідністю, для багатьох віруючих є дороговказом до Царства непохитного (Євр. 12:28). За духом, у ньому закладеним, воно подібне до вчення стародавніх Єгипетських Отців: Антонія, Макарія, Сисоя, Паїсія Великого та інших, менш відомих, але, можливо, не менш великих у своїх діяннях.

Слово Христа: “і не впадай у відчай” – дано через Старця Силуана нашій епосі, позначеній винятково тяжким загальним відчаєм. Люди нашого століття нерідко проти своєї волі все ж стають моральними співучасниками нескінченних локальних і навіть планетарних братовбивств. Як такі, тобто моральні співучасники нерозкаяні, вони, природно, втрачають благодать Духа Святого і вже не можуть вірити у своє безсмертя через воскресіння. Та й не прагнуть до цього. Саме в цьому вироку самих себе на повне знищення після смерті укладена духовна сутність “відчаю”.

Силуан, отримавши слово Господа, цілком застосував його до себе. Ось, як він пише про це: “Я став робити, як навчив мене Господь, і мій ум очистився, і Дух свідчив про спасіння”. “Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя, і на суд не приходить, а (вже) перейшов від смерті в життя” (Ін. 5:24).

Господь заповедал нам не творить ни молитвы, ни милостыни, ни поста, ни иных добрых дел пред людьми, считая сие лицемерным исканием славы от них. Отец наш небесный, «Который втайне… и видящий тайное» (Мф. 6:1-18), не благоволит о таких деяниях. И не только заповедь Божия повелевает скрывать нашу внутреннюю жизнь от посторонних глаз, но и нормальный духовный инстинкт, как некий «категорический императив», запрещает нарушать тайну души, стоящей пред Богом. Молитва покаяния пред Вышним есть самое интимное место нашего духа. Отсюда желание скрываться где-то под землею, чтобы никто тебя не видел, никто не слышал, чтобы все оставалось только между Богом и душею…

Предисловие

Господь заповедал нам не творить ни молитвы, ни милостыни, ни поста, ни иных добрых дел пред людьми, считая сие лицемерным исканием славы от них. Отец наш небесный, «Который втайне… и видящий тайное» (Мф. 6:1-18), не благоволит о таких деяниях. И не только заповедь Божия повелевает скрывать нашу внутреннюю жизнь от посторонних глаз, но и нормальный духовный инстинкт, как некий «категорический императив», запрещает нарушать тайну души, стоящей пред Богом. Молитва покаяния пред Вышним есть самое интимное место нашего духа.

Отсюда желание скрываться где-то под землею, чтобы никто тебя не видел, никто не слышал, чтобы все оставалось только между Богом и душею. Так я жил первые десятилетия моего раскаяния пред Господом. К тому же мой горький опыт немалое число раз показал, что необходимо убегать и от обращенности на самого себя, иначе мы становимся жертвою духа тщеславия или самодовольства. За эти движения нашего духа мы претерпеваем богооставленность.

Однако, с того времени, как я был поставлен духовником еще на Святой Горе Афон – более сорока лет тому назад, – разъясняя приходившим ко мне отцам-подвижникам происходившие с ними духовные явления, тем самым давал им возможность догадываться о ниспосланных мне Свыше опытах. И чем дальше продолжалось мое духовническое служение, тем больше становилось обнажение пред братьями моими. Приближаясь к исходу моему в старческом возрасте, подавленный день и ночь телесными немощами, я становлюсь менее уязвимым людскими о мне суждениями. В силу этого я решился на еще большее обнаружение, теперь уже пред многими, того, что ревниво хранил от посторонних глаз доселе.

Мой путь, мои опыты по характеру своему, вероятно, не совсем обычны. Однако, своим существенным содержанием они раскрыли для меня трагизм положения миллионов людей, рассеянных по всему лицу Земли. Не исключена возможность, что моя исповедь, вернее – моя духовная автобиография, облегчит хотя бы некоторым из них найти благоприятное решение в постигающих их испытаниях.

Происходившее со мною не было следствием моей инициативы, совсем нет. Но Бог, по Ему единому ведомому Промыслу о нас, благоволил посетить меня и допустить меня прикоснуться к Его Вечности. Его святая рука беспощадно бросала меня ничтожного в неописуемые бездны. «Там» в изумлении до великого ужаса я становился зрителем реальностей, превосходивших мой разум. Об этом я пытаюсь говорить в предлежащих страницах.

Мои опыты не сразу усваивались моим рассудком. Прошли десятилетия, прежде чем они приняли форму моего догматического сознания. До посещения меня Богом я, читая Евангелия или послания Апостолов, не понимал действительно, какая онтологическая реальность скрывается за каждым словом Святого Писания. Сама жизнь показала мне, что вне живого опыта Бога или встречи с властями и мироправителями тьмы века сего, духами злобы поднебесными (Еф. 6, 12), одна интеллектуальная осведомленность не приводит к тому, что является смыслом веры нашей: знание Бога, сотворившего все сущее. «Знание» – как вхождение в самый Акт Его Вечности: «Сия есть жизнь вечная, да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа» (Ін. 17:3). В часы, когда ко мне прикасалась Любовь Божия, я «узнавал» в ней Бога: «Бог есть любовь, и пребывающий в любви пребывает в Боге, и Бог в нем» (1Ін. 4:16). После же посещений Свыше я читал Евангелие с иным, по сравнению с прошлым, сознанием. Я глубоко и благодарно радовался, встречая подтверждение моему опыту. Эти чудные совпадения самых существенных моментов моего сознания Бога с данными Откровения Нового Завета бесконечно дороги моей душе. Они были даром Неба: Сам Бог молился во мне. Но все сие принимало форму «моего состояния».

Я был крещен в самые первые дни моего появления на свет. По чину нашей Церкви – при этом таинстве на все члены моего тела полагалась «печать дара Духа Святого». Не эта ли Печать спасла меня от блужданий по чужим дорогам? Не она ли была причиною многих «чудных совпадений» моих переживаний с духом Евангельского Откровения?

В данной книге я останавливаюсь вниманием на описании части ниспосланных мне опытов. Однако, параллельно с этим, считаю важным упомянуть, что весь ход моей жизни в Боге привел меня к убеждению, что всякое отклонение нашего умного сознания от правильного разумения Откровения неизбежно отразится в повседневности. Иными словами: истинно праведная жизнь обусловлена верными понятиями о Боге – Святой Троице.

Итак, я вручаю себя с доверием всякому читателю, надеясь, что он расположится помянуть меня в своих молитвах к Отцу нашему, Который на небесах.

 

Благодать смертной памяти

По истечение более чем пяти десятков лет невозможно мне восстановить в памяти хронологическую последовательность событий моего внутреннего мира. Полет духа в умном пространстве – неуловим, как сказал и сам Господь при беседе с Никодимом: «Дух дышит, где хочет, и голос его слышишь, а не знаешь, откуда приходит и куда уходит: так бывает со всяким, рожденным от Духа» (Ін. 3:22). В данное время моя мысль останавливается на некоторых из тех тягостных и отчаянных положений, которые в дальнейшем оказались для меня драгоценным познанием и источником сил для совершения всем нам предлежащего подвига. Испытанное мною, как резцом на камне, начертано на теле моей жизни, и это дает мне возможность говорить о том, что творила со мною десница Божия.

С юных лет мысль о вечности усвоилась моей душе. С одной стороны, это было естественным следствием детской молитвы Живому Богу, к Которому ушли мои деды и прадеды; с другой – дети, с которыми я тогда общался, с наивной серьезностью охотно останавливались раздумьем на сей тайне. Подрастая, я все чаще возвращался к размышлению о бесконечном, о том, что пребывает всегда; особенно в беседах с моим немного младшим меня братом Николаем (1898–1979). Он был мудрее меня, и я многому научился от него. Когда же началась Первая Мировая Война (1914–1918), проблема вечности стала доминирующей в моем сознании. Вести о тысячах убиваемых на фронтах неповинных людей поставили меня вплотную пред зрелищем трагической действительности. Невозможно было примириться с тем, что множество молодых жизней насильственно прерывается, и притом с безумной жестокостью. И я сам мог оказаться в их рядах; и моей задачей было бы убивать неведомых мне людей, которые в свою очередь стремились бы возможно скорее покончить со мною. И если волею злых властителей создаются подобные положения вещей, то где смысл нашего явления в мир? И я… зачем я родился? Ведь я только что начал входить в осознание себя человеком: внутри загорался огонь благих желаний, свойственного молодости искания совершенства порывы к свету всеобъемлющего знания. И все сие отдать? И таким образом! Кому и для чего? Ради каких ценностей?

Я знал по детским моим молитвам, что предшествовавшие поколения ушли в надежде на Бога; но в те дни не было со мною детской веры. Вечен ли я, как и всякий другой человек, или все мы сойдем во мрак небытия? Этот вопрос из прежде спокойного созерцания ума становился подобным неоформленной массе раскаленного металла. В глубоком сердце поселилось странное чувство – бессмысленности всех стяжаний на земле. Что-то совсем новое непохожее было в нем.

Внешне я все же был спокоен; часто весело смеялся; жил, как все вообще живут. Мирным образом что-то совершалось в сердце, и ум, всего совлекаясь, заключался вниманием внутрь. По необъятным просторам моей страны проходил гигантский плуг, вырывая корни прошлого. Все были подняты на ноги; повсюду напряжение, превышавшее силы людские. Больше того: во всем мире возникали события, полагавшие начало новой эре в истории человечества, но мой дух не останавливался на них. Многое рушилось вокруг меня, но мое внутреннее крушение было более интенсивным, чтобы не сказать – более важным моментом для меня.

Почему так? Я не мог в те дни мыслить логически. Мысли мои рождались внутри, исходили из состояния духа. Если я умираю действительно, т.е. погружаюсь в «ничто», то и все другие, подобные мне люди, также бесследно исчезают. Итак, все суета; подлинная жизнь нам не дана. Все мировые события не больше, чем злая насмешка над человеком.

Страдания моего духа были вызваны внешними катастрофами, и я, естественно, отождествлял их (катастрофы) с моей личной судьбой: мое умирание принимало характер исчезновения всего, что я познал, с чем я бытийно связан. И это уже независимо от войны. Моя неизбежная смерть не была лишь как нечто бесконечно малое: «одним меньше». Нет. Во мне, со мною умирает все то, что было охвачено моим сознанием: близкие люди, их страдания и любовь, весь исторический прогресс, вся Земля вообще, и солнце, и звезды, и беспредельное пространство; и даже Сам Творец Мира, и Тот умирает во мне; все вообще Бытие поглощается тьмою забвения. Так тогда я воспринимал мою смерть. Овладевший мною Дух отрывал меня от Земли, и я был брошен в некую мрачную область, где нет времени.

Вечное забвение, как угасание света сознания, наводило на меня ужас. Это состояние сокрушало меня; владело мной против моей воли. Совершавшееся вокруг меня навязчиво напоминало о неизбежности конца всемирной истории. Видение бездны становилось всегда присущим, лишь по временам давая мне некоторый покой. Память о смерти, постепенно возрастая, достигла такой силы, что мир, весь наш мир воспринимался мною подобным некоему миражу, всегда готовому исчезнуть в вечных провалах небытийной пустоты.

Реальность иного порядка, неземного, непонятного, овладевала мною, несмотря на мои попытки уклониться от нее. Я помню себя отлично: я был в житейской повседневности, как все другие люди, но моментами я не ощущал под собою земли. Я видел ее моими глазами как обычно, тогда как в духе я носился над бездонной пропастью. К этому явлению затем присоединилось другое, не менее тягостное: предо мною мысленно возникла преграда, которую я ощутил как свинцовую толстую стену. Ни один луч света, умного света, не физического, как и стена не была материальною, не проникал чрез нее. Долгое время она стояла предо мною, угнетая меня.

Независимо от всего внешнего: войны или болезней и подобных им бедствий, сознавать себя приговоренным к смерти в какой-то день – было для меня несносной мукою. И вот, без того, чтобы я размышлял о чем-либо, вдруг в сердце вошла мысль: если человек может так глубоко страдать, то он велик по природе своей. Тот факт, что с его смертью умирает весь мир и даже Бог, возможен не иначе, как если он сам по себе является в некотором смысле центром всего мироздания. И в глазах Бога, конечно, он драгоценнее всех прочих тварных вещей.

Господь знает мою благодарность к Нему за то, что Он не пощадил меня «и не отступил, все творя, доколе не возвел меня» до видения Царства, пусть еще «отчасти» (начало Литургического канона Иоанна Зл. и 1Кор. 13:12). О, ужасы этого благословенного времени! Никто не в силах добровольно пойти на эти испытания. Вспоминаю сейчас того космонавта, который отчаянно взывал к земле спасти его от смерти в пространстве; радио уловило его стоны, но не было ни у кого средств придти ему на помощь. Думаю, что позволительно до некоторой степени провести параллель между тем, что переживал бедный космонавт, с тем, что испытывал я в моменты падения в мрачную бездну. Но мой дух обращался не к земле, а к Тому, Кого я еще не знал, но в Бытии Которого я был уверен. Я не ведал Его, но Он был как-то со мною, обладая вполне средствами для моего спасения. Он наполняет Собою все, но от меня Он скрывался, и я видел смерть не по телу, не в ее земных формах, но в вечности.

Так: «под знаком минуса» раскрывалось во мне глубинное Бытие. Материальный мир терял свою консистенцию, время же – протяженность. Я томился, не разумея совершавшегося во мне. В то время я еще не имел никакого понятия об учении Отцов Церкви, об их опытах. Вследствие столь существенного пробела в моих познаниях я увлекся мистической философией нехристианского Востока. В моем безумстве я предполагал найти в ней исход из ямы, в которую я погружался. Не мало драгоценного времени я потерял из-за этого. Впрочем, много лет спустя, претерпев не однажды отступление от меня благодати за тщеславные помыслы, я иногда думал: великое горе – духовное невежество; но в моем случае именно неосведомленность сделала возможным для меня носить в течение долгих лет излившийся в изобилии на меня дар Бога моего: благодать «смертной памяти», которую весьма высоко ценят Святые Отцы. Действительно: когда я встретился с писаниями святых аскетов, воспевавших высоту сего дара, то оказался в опасности утерять усвоившееся мне сознание моего ничтожества.

В том периоде жизни, незабываемом, но совсем не простом и нелегком, я был испытан не раз страшными помыслами: гнева на Создавшего меня. Измученный непониманием происходящего со мною – я вступал в борьбу с Богом; я мыслил о Нем, как о Враждебном Властелине: «Кто меня враждебной властью из ничтожества воззвал» (Пушкин). У всех людей единый природный корень, и поэтому я переносил мои личные состояния на всех. Мой умишко «бунтовал» во имя всех поруганных ненужным даром этой жизни, и я сожалел, что нет у меня такого меча, которым можно было бы рассечь «проклятую землю» (Бут. 3:17), и тем положить конец отвратительному абсурду… Немало и других идиотских идей приходило мне на ум, но эти две, кажется, были самыми крайними. К счастью, этого рода горечь никогда не проникала глубоко в сердце: там место было занято. Недоведомо где-то в духе оставалась надежда, шедшая дальше всех парадоксизмов отчаяния: Всемогущий не может быть иначе, как «благ». Если бы не так, то откуда у меня идея Благого Существа? И мой внутренний слух сосредотачивался на чем-то неосязаемом и вместе реальном.

Никогда не смогу воплотить в слова своеобразного богатства тех дней, когда Господь, не внимая моим протестам, взял меня в Свои крепкие руки и точно с гневом бросил в беспредельность созданного Им мира. Что скажу? Суровым образом, но Он открыл мне горизонты иного Бытия. Мои страдальческие перипетии были подлинно «хождением по мукам».

Война с Германией приближалась к печальному для России концу. За несколько месяцев до сего развязалась уже другая, гражданская, во многих отношениях более тяжкая, чем международная. Видение трагизма человеческого бывания как бы срасталось с моей душой, и смертная память не покидала меня где бы я ни был. Я был расколот странным образом: мой дух жил в той таинственной сфере, для которой я не нахожу выражения словом, рассудок же и душевность жили, казалось, своей привычной повседневностью, т.е. подобно всем прочим людям.

Я торопился жить: боялся потерять каждый час, стремился приобрести максимум познания не только в области моего искусства, но и вообще; много работал как живописец в моем ателье, просторном и спокойном, сделал целый ряд путешествий по России, по Европе; месяцами жил в Италии и Германии, затем более оседло во Франции. Встречался со многими лицами, главным образом причастными к искусству, но никогда, никому не сказал я ни слова о моей «параллельной» жизни в духе: ничто изнутри не толкало меня на такую откровенность. Совершавшееся во мне – происходило от какого-то начала, высшего меня, помимо моей воли, не по моей инициативе: я не понимал происходившего, и, однако, оно было свято для меня.

Красота видимого мира, сочетаясь с чудом возникновения самого видения, – влекла меня. Но за видимою действительностью я стремился ощутить невидимую, вневременную, в моей художественной работе, дававшей мне моменты тонкого наслаждения. Однако настало время, когда усилившаяся смертная память вступила в решительную схватку с моей страстью художника. Тяжба была ни короткою, ни легкою. Я же был как бы полем борьбы, двуплановой: благодать смертной памяти не снижалась до земли, но звала в возвышенные сферы; искусство же изощрялось представить себя, как нечто высокое, трансцендирующее земной план; в своих лучших достижениях дающее прикоснуться к вечности. Напрасны были все потуги: неравенство было слишком очевидным, и в конце победила молитва. Я чувствовал себя удержанным между временной формой бывания и вечностью. Последняя в то время была обращена ко мне своей «отрицательной» стороной: смерть обволакивала все.

Невозможно поведать здесь о всех формах, в которых созерцаемое мною угасание всякой жизни проявляло себя внутри моего духа. Ярко помню одно из наиболее характерных для тех дней: «Читаю, сидя за столом; подопру голову рукою, и вдруг – ощущаю череп в моей руке, и я мысленно смотрю на него извне. Физически я был еще молод и нормально здоров. Не понимая природы происходящего со мною, я пробовал освободиться от переживаний, нарушавших мирный ход моей работы. Я спокойно говорил себе: «Предо мною еще целая жизнь; б.м., сорок или даже более лет, полных энергии…» И что же? Внезапно приходил ответ, не мною обдуманный: «если и тысячу лет… а потом что?» И тысяча лет в моем сознании кончалась прежде, чем была оформлена мысль.

Все, что подлежало тлению, обесценивалось для меня. Когда я смотрел на людей, то прежде всякой мысли я видел их во власти смерти, умирающими, и сердце мое наполнялось состраданием к ним. Я не хотел ни славы от «мертвых», ни власти над ними; я не ждал, чтобы они меня любили. Я презирал материальное богатство и не высоко ценил интеллектуальное, не дававшее мне ответа на искомое мною. Если бы мне предложили века счастливой жизни, я не принял бы их. Мой дух нуждался в вечности, и вечность, как я понял позднее, стояла предо мною, действительно перерождая меня. Я был слепой, без разума. Она, вечность, стучалась в двери моей души, замкнувшейся от страха в самой себе (Об. 3:18-20).

О, я страдал, но исхода не было нигде, кроме возродившейся во мне молитвы; молитвы к еще Неведомому, вернее Забытому мною. Пламенная молитва захватила меня в свои недра и в течение многих лет не покидала меня ни наяву, ни во сне. Длительным было мое мучение. Я был доведен до истощания всех моих сил. Тогда, совсем нежданно для меня, некая тонкая игла как бы проткнула толщу свинцовой стены, и чрез создавшийся волосной канал проник луч Света.

Больной часто не знает, от какого недуга страдает он, и говорит врачу о своих субъективных ощущениях, ожидая узнать объективный диагноз. Так я просто излагаю «субъективную» историю пережитого мною опыта.

У Отцов Церкви я нашел учение о сей форме благодати. Смертная память есть особое состояние нашего духа, совсем не похожее на всем нам свойственное знание, что в какой-то день мы умрем. Она, сия дивная память, выводит дух наш из земного притяжения. Будучи силою, Свыше сходящею, она и нас поставляет выше земных страстей, освобождает от власти над нами временных похотей и привязанностей, и тем делает нас естественно свято живущими. Хоть и в негативной форме, она, однако, плотно прижимает нас к Вечному.

Память смертная дает нам опыт бесстрастия, но еще не того положительного, которое проявляется как полновластие любви Божией; не имеет она и чисто отрицательного характера, т.е. как противоположение любви. Она пресекает действие страстей и тем полагает начало коренной перемене всей нашей жизнедеятельности и характера восприятия всех вещей. Тот факт, что она дает переживать смерть нашу как конец всего мироздания, подтверждает данное нам Откровение о том, что человек есть образ Бога, и как таковой он способен вместить в себя и Бога, и сотворенный космос. И это есть начало конкретизации в нас ипостасного принципа. Сей опыт приготовляет наш дух к более реальному восприятию христианского Откровения и тому богословию, в основе которого лежит опыт иного бытия.

Когда силою смертной памяти все мое существо было переведено в план вечности, тогда, естественно, пришел конец моей детской забаве – занятию искусством, владевшим мною как рабом. Скорбен и узок путь нашей веры: все тело жизни нашей покрывается ранами на всех уровнях, когда страдальческий ум умолкает в состоянии интенсивного пребывания вне времени. Выпадая из сего бытийного созерцания, мы обретаем в глубине сердца уже готовые мысли, не нами изобретенные; в тех мыслях заключено предвосхищение дальнейших откровений о Боге. Сей благодатный дар не может быть описан нашими будничными словами. Опыт показывает, что ассимилируется он, дар, не иначе, как в длительном процессе всестороннего истощания. Тогда, как бы уже сверх всяких ожиданий, приходит исцеляющий все раны Несозданный Свет. В сиянии этого Света пройденный «тесный» путь предстает как уподобление Истощанию Христа, чрез которое и нам даруется усыновление Богу-Отцу.

По мере того, как нам открывается Абсолютное Бытие, мы все напряженнее ощущаем свое ничтожество и нечистоту. И это жутко. Однако я сожалею, что в последней старости моей сила благословенного состояния умалилась во мне. Господь дал мне жить в потоках Его милости, но я ничего не понимал: у Него все по-особенному. Но Он не оставил меня до конца во тьме: Он привел меня к ногам Блаженного Силуана, и я увидел, что весь мой предварительный опыт приготовил меня к пониманию его, Силуана, учения.

Да будет Имя Господне благословенно во веки веков.

 

О Страхе Божием

Страх Божий есть следствие духовного озарения человека. Его природа – неизъяснима психологией. В нем, страхе этом, нет ничего общего с животным. Есть много степеней и форм его, но мы сейчас остановимся на одной из них, наиболее действенной для спасения нашего: «ужас» оказаться недостойным Бога, открывшегося нам во Свете незаходимом (Мф. 10:37-38).

Охваченные сим святым страхом – освобождаются от всякого иного земного страха. Отцы наши, бестрепетные служители Духа, удалялись в пустыни и жили (да и теперь есть таковые) среди диких зверей и ядовитых змей, в условиях суровой природы и столь крайней нищеты, что идет дальше воображения современных людей. И это ради свободы предаться плачу в сознании своей далекости от Бога Возлюбленного.

Не всем доступно понять, почему духовные мужи, презревшие все, что есть в мире сем, рыдают не меньше, и даже более, чем женщины-матери над гробами дорогих сердцам их сыновей. Они, отшельники, плачут при созерцании внутри себя темной бездны: глубоки корни «познания зла», вырвать которые невозможно своею силою. Непознавшим сего состояния духа нашего сие останется навсегда непонятным. Не потому скрывается от посторонних глаз тайна эта, что у Бога есть лицеприятие, но потому, что благодать сия доверяется лишь тем, кто сам доверяет себя Богу-Христу. И сия благодать есть также дар любви Божией, без которой слезы не потекут.

От любви Божественной рождается святое дерзновение. Так малая горсть Апостолов, прежде малодушных, после сошествия на них Духа Святого, исполненные мужества пошли на духовную брань со всем прочим миром. Едва ли не все они приняли мученическую кончину. Дивные слова сказал Апостол Андрей игемону в Патрах, грозившему его распять: «Если бы я боялся креста, я бы его не проповедывал». И он был распят, и вися на кресте, прославлял крестную смерть Владыки Христа.

Дары Духа Святого – бесценны. Всякий истинный дар есть не что иное, как пламя любви. Но для расширения сердца нашего до способности воспринять любовь Христову в ее ярких проявлениях – необходимо всем без исключения пройти чрез многие испытания. Живущие в плотском покое атрофируются духовно и пребывают закрытыми для любви божественной универсальной, христоподобной. Таковые живут и умирают без того, чтобы дух их восходил к Небу. Между дарованиями Свыше и подвигом веры существует некоторая соразмерность: все, идущие путем заповедей Христа, в самом следовании Ему перерождаются: одни более, другие менее, в зависимости от проявленного усердия их. Чрез со-распятие воплощенному Богу-Слову нисходит на верующего благодать, уподобляющая человека Богочеловеку. Сей великий дар включает в себя и богословие живоносное чрез реальное пребывание во Свете любви.

Благодать покаяния дается тем, кто полною верою принимает слово Христа о том, что если мы не уверуем в Его, Христа, Божество и абсолютную истинность всего, заповеданного Им, то тайна греха не раскроется для нас в своей онтологической глубине, и мы «умрем во грехах наших» (Ін. 8:21,24).

Самое понятие греха наличествует лишь там, где отношения между Богом-Абсолютом и человеком-тварью принимают характер чисто личный. Иначе остается только интеллектуальное представление о той или иной ступени совершенства формы существования. Грех всегда есть преступление против любви Отчей. Он проявляется как удаление наше от Бога и в склонении воли нашей к страстям. Покаяние всегда связано с воздержанием от греховных влечений. И вне христианства ведется борьба с некоторыми страстями; и в гуманизме наблюдается преодоление тех или иных пороков; но поскольку отсутствует ведение о глубинной сущности греха – гордости, постольку сей злой корень остается непреодоленным, и трагизм истории не перестает нарастать.

Святые Отцы говорят: одно смирение может спасти человека, и одной гордости достаточно чтобы свести в адскую тьму. Победа же над всем комплексом страстей означает обретение богоподобного бытия. Все страсти непременно облечены в некоторую форму, видимую или мысленную, воображаемую. В горячей покаянной молитве дух христианина совлекается представлений видимых вещей и рассудочных понятий. Совлечение ума от всех зрительных и мысленных форм практикуется и в других аскетических культурах. Однако в самом «мраке совлечения» душа не встречает Живого Бога, если молитва совершается без должного сознания греха и искреннего покаяния. Возможно все-таки испытывать некий отдых – покой от калейдоскопического хода обыденной жизни.

От великой печали о потерянном Боге душа естественно обнажается от материальных и мысленных образов, и ум-дух приближается к той грани, за которою может явиться Свет. Но и эта грань может остаться непройденною, если ум обратится на себя. Не исключены при этой обращенности на самого себя случаи, когда ум увидит себя подобным свету. Важно знать, что сей свет свойствен нашему уму, так как он создан по образу Бога, открывшегося нам как Свет, в котором нет ни единой тьмы (1Ін. 1:5). Так совершается переход к иной форме мышления, к иному роду разумения, высшему по сравнению с научным эмпирическим знанием. Совлекшийся в порыве покаяния всего преходящего – дух наш, как бы с некоей вершины видит относительность и условность всех наших практических сведений. И опять, и опять: Бог истинно переживается или как Огонь очищающий, или как Свет озаряющий.

«Начало премудрости – страх Господень» (Пс. 110:10). Страх сей нисходит на нас Свыше. Он, страх, есть духовное чувство, прежде всего Бога и затем нас самих. Мы живем в состоянии страха в силу живого присутствия Бога Живого при сознании нашей нечистоты. Действие сего страха таково: он ставит нас пред Лицом Бога, чтобы быть судимыми от Него; мы же пали так низко, что скорбь наша за нас самих становится глубинным страданием, более тяжким, чем мука видеть себя во тьме неведения, в параличе нечувствия, в рабстве страстям. Страх сей есть пробуждение наше от векового сна в грехе. Он же несет нам свет разумения: с одной стороны, нашего гибельного состояния, с другой – ощущение святости Бога.

Удивительна природа сего блаженного страха: вне его действия, очистительного конечно, не откроется нам путь к совершенной любви Божией. Сам Он есть не только начало премудрости, но и любви. Он и потрясает душу нашу видением нас самих, как мы есть, и привязывает нас к Богу сильным желанием быть с Ним. Страх порождает изумление пред открывающимся нам Богом. Сознавать недостойным такого Бога, вот в чем ужас. Быть вечно в том адском мраке, сущность которого мы узреваем при еще невидимом нами, но дающем нам «видеть» Свете нетварном, вызывает томительную жажду вырваться из гнетущих объятий нашего падения, войти в сферу Света невечернего, к Богу любви святой.

Только чрез веру в Бога-Христа получаем мы подлинный критерий о реальностях нетварного и тварного миров. Но для этого нам необходимо все наше бытие: и временное, и вечное – строить на незыблемом камне заповедей Христа. Весьма многие ходят в рукотворенные храмы на молитву, но вовсе не так много таких, которые находят «узкий путь», ведущий в нерукотворенную скинию небес (Мф. 7:14).

В начале нашего покаяния мы ничего, кажется, не видим, кроме нашего внутреннего ада, но, странным образом, незримый еще нами Свет проникает уже внутрь как живое ощущение присутствия Бога. Если мы крепко, обеими руками, будем держать край ризы Господней, то чудо нашего роста в Боге будет все усиливаться, и нам начнет открываться дивный облик Иисуса и с Ним – созерцание, какими мы, люди, были замыслены Творцом прежде создания мира. Чтобы в силу сказанного богатства дарований не вознеслось сердце человека, ему дается Промыслом идти крутым подъемом к сему познанию, истомляющим и ум, и душу, и тело.

По временам Бог отнимает от подвижника Свою руку, и чуждый дух улучает минуты, когда он сможет колебать наше сердце и мысль. Отсюда у нас никогда нет совершенной обеспеченности, и мы даже при великих излияниях на нас милости возлюбленного Бога не «возносимся». Вот и Апостол Павел о том же говорит в своем послании к Коринфянам: «И чтобы я не превозносился чрезвычайностью откровений, дано мне жало в плоть, ангел сатаны, удручать меня, чтобы я не превозносился» (2Кор. 12:7). Так было в начале христианства, так будет и до конца истории мира сего.

Неописуемы дары нашего Бога. И как возможно человеку не возгордиться пред братьями своими? Да, при содействии той же Божественной силы, осуществимо сие, ибо Сам Бог – есть Смирение.

 

О покаянии

Отец наш «обитает в неприступном свете» (1Тим. 6:16). Он неизменно пребывает великой тайной для нас. И это даже тогда, когда мы преисполнены близостью Его. Но и Человек, созданный по подобию Всевышнему, тоже есть тайна сокровенная. И в отношении к нему не должно умаляться желание все более глубокого познания о нем, о величии его призвания «от сложения мира».

Бог есть Абсолютное Бытие, Начало всех начал. Он открылся нам как “Аз Есмь”, как Лицо – Ипостась – Персона. Ныне мы познаем Его чрез Сына Единосущного, явившего нам Отца: «Бога не видел никто никогда; единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил» (Ін. 1:18). Мы знаем Отца также и Духом Святым: «Утешитель же, Дух Святой, Которого пошлет Отец во Имя Мое, научит вас» (Ін. 14:26). И сие живое знание освободило нас от всех абсурдов интеллектуального взлета к Сверх-персональному Абсолюту, к Чистому Бытию, трансцендирующему все сущее, собственно уже небытию.

Собезначальный Отцу и Духу – воплощенный Логос начал Свою миссию призывом к падшим: «Покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» (Мф. 4:17). Он дал нам познание и об Отце, и о Духе Святом. И Сии два свидетельствовали о Нем. Он же показал нам и незаблудный путь ко Отцу.

В конце моей жизни я хотел бы воспеть достойный гимн данной Им нам благодати покаяния… Воспользуюсь для сего вдохновенными словами древнего псалмопевца.

Боже мой, Боже мой! Велики и чудны дела Твои.

Ты,Святой, живешь во Свете неприступном.

На Тебя уповали отцы мои, и Ты избавлял их;

К Тебе взывали они, и Ты спасал их,

Я же червь, а не человек,

Поношение у людей и презрение в народе;

Но ты извел меня из чрева;

И Ты Бог мой от чрева матери моей.

Не удаляйся от меня, и я буду возвещать Имя Твое

братьям моим:

«Боящиеся Господа, восхвалите Его, Ибо Он не презрел скорби моей и не отверг моления моего. Я взыскал Его, и Он не скрыл Лица Своего от меня. И ныне о Нем хвала моя в Собрании Великом» (Пс. 21:24-26)

«Не вем, в теле или вне тела» (2Кор. 12:2). Именно так бывает с кающимся горячо. Сокрушенный дух человека в смертельной жажде спасающего Бога влечется к Нему всем существом. И сам он не знает, когда и как произошло с ним изменение, но забывает он вещественный мир и самое тело свое. Пребывает же при этом самим собою, как лицо-персона, возможно сказать – сильно, ярко, как никогда в нормальном житейском состоянии. Живет себя как бы бестелесный дух. В такие моменты благословения Свыше дается ему познание об иной форме бытия, уже неразрушимого.

Случалось: мой дух сознавал себя в некоей беспредельности, которая странным образом прозрачна, хотя и не видится свет как таковой. Не нахожу определения той бездонной сфере. Мой дух бывал всецело поглощен молитвою: ничего, кроме Бога, я не видел, не знал.

Великий Апостол Павел писал к Коринфянам, что он был «восхищен… в рай и слышал неизреченные глаголы (римата), которых человеку нельзя пересказать» (2Кор. 12:4). Что имел он в виду, говоря о данном ему высшем познании как о «глаголах»? Были ли те глаголы – наши человеческие слова, или факты того духовного неба, куда он был «восхищен»? Не вполне раскрыл он в своем повествовании о сем бытии.

Мне приходит дерзкая мысль: Павла не оставляла память, что он «гнал церковь Божию» (1Кор. 15:9); что он был хулителем и обидчиком; и в предельном напряжении раскаяния о всем этом был он «восхищен до третьего неба». Хочу сказать: сам я переживал мое отпадение от Христа как нестерпимо гнусное преступление против Его любви. Я знал сию любовь в раннем детстве: Он давал мне жить ее. Чрез сокрушение о моем безумстве пребывал я в молитве, вырывавшей меня из всего тварного в иной мир. Когда мы действительно осознаем наш внутренний мрак, – когда нам открывается инфернальная сущность греха, тогда мы становимся восприимчивыми к действиям благодати: будет ли то озарение нетварным Светом или иного рода восхищение, познание, откровение.

Отцы говорили, что ощутить свой грех – есть великий дар Неба, больший, чем видение Ангелов. И я немалый срок был слеп духовно: я не видел греха в моем отходе от моего детского Бога. Я «поступал по неведению» (1Тим. 1:13). Я полагал, что я восходил дальше-выше Евангелия; покидал последнее без неприязни, рассудочно, как не дающее мне высшего познания. Уразуметь сущность греха мы можем не иначе, как через веру во Христа-Бога, воздействием в нас Света нетварного (Ін. 8:24).

В человеке, взятом как не-детерминированная персона, как дух, наделенный как дух свободою самоопределения, наличествует возможность увидеть некую безусловность, «божественность», как бы не требующую иного Бога. Он может признавать себя родственным, даже единосущным Перво-Бытию; решиться на акт самообожения: возвратиться к своему первоначальному бытию. Я жил в этом заблуждении в моей молодости под влиянием книг об индийской мистике и в силу встреч с людьми из тех стран, где тысячелетиями культивируется сей род мистики. Выйти из этой аберрации – совсем не просто: пред вами всегда может встать вопрос о вашем якобы еще недостаточном совлечении всего, что есть в космическом бытии. В стремлении к совершенству нужно преодолеть в нас принцип персональности, как временной формы бывания, вносящей ограничения во все проявления наши. Словом, волею идти на распад или умирание человеческой личности в неименуемом океане Чистого Бытия Сверхперсонального Абсолюта.

Я не смог избежать вопроса: кто же познает? кто самоопределяется? И другой вопрос: если я исшел из безначального принципа, то как могла произойти столь глубокая деградация моего бытия? Почему теперь я с таким трудом ищу развода с плотью, чтобы снова стать тем, чем я всегда был и в порядке отвлеченного умственного видения – не перестаю быть?

Медитации приводили к покою от рассеянности заботами земной жизни, – давали мне часы интеллектуального наслаждения, – возносили меня в мнимые духовные сферы, – поставляли меня выше окружающей меня среды. Философски я не мог мыслить Абсолютное Начало – персональным. Причиною тому было отчасти мое следование общему заблуждению тех кругов, в которых я вращался: смешение понятия персоны с понятием индивидуума, тогда как философски они диаметрально противоположны. Ребенком я был научен молиться Бессмертному Отцу Небесному, к Которому ушли все мои деды и прадеды. Тогда, в детской вере (Мф. 18:3; Лк. 18:17), Персона и Вечность легко сочетались. Итак, с младенческого возраста воспринятый мною христианский персонализм в какой-то момент стал самым существенным вопросом: Бытие, абсолютное, может ли быть персональным? Мой искренний «восточный» опыт носил, скорее, интеллектуальную – оторванную от сердца – форму: аскеза умного совлечения со всего относительного. Постепенно я убеждался, что стою на неправильном пути: ухожу от истинного реального Бытия в не-бытие.

Этот период был чрезвычайно напряженным: состояние ума было подобным малой ладье в темную ночь на волнах – то он, ум, восходил на вершину некоей волны, то снова другою бывал брошен вниз с гневом. Но Тот, Кого я оставил как бы «за ненадобностью», не отвратился от меня до конца и Сам искал случая явиться мне: Он вдруг поставил предо мною текст Библейского, Синайского Откровения: “Аз есмь Сущий” (Вих. 3:14). Бытие это Я, Бог, Абсолютный Владыка всех звездных миров – персональный – Аз есмь.

С этим Именем открылись для меня дали, убегающие в недосягаемость. Не в порядке отвлеченного мышления, но бытийно сей Личный Бог стал для меня очевидностью, которую я жил всем моим существом. Весь строй моей духовной жизни преобразился – мой дух еще не до конца ясно, но знал куда стремиться: Свет полярной звезды достигал моего зрения, а мой ум мог восходить до нее. Да, сей Бог, страшно далек, но достижим для духа нашего. Быть богом вне сего Единственного Истинного – безумие, худшее всех прочих форм безумия. И я предался отчаянному плачу, горькому, жгучему, осознав ужас моего падения: Господь даровал мне благодатное отчаяние. И когда я оплакивал себя глубоким плачем, не смея возвести мысли моей к Нему, Он явился мне во Свете Своем. Так положил Он начало моей новой жизни, породив меня в слезах покаяния. Все, что было раньше притягательным для меня в мире сем, утеряло прелесть свою, и ни о чем более другом не думая, я погрузился в молитву. Не скажу, что борьба за мое освобождение от всего, чему я предавался страстно, была легкою; ни даже краткою. Особенно тяжко переживался отрыв от живописи.

Благодать покаяния есть восхищение души к Богу, увлеченной явлением Света. Он, сей Свет, в начале еще никак не видим, но от теплоты Его смягчается сердце. Душа в разрыве: с одной стороны, ужас видеть себя, как я есмь; с другой – прилив неведомой ранее силы от узрения Живого Бога. Странным образом внутри при этом превалировало отчаяние за самого себя настолько, что даже когда Он был со мною и во мне, я не мог прекратить плача о моем грехе, который предстал во мне в своей метафизической сущности превосходящим все видимые преступления. Сильное желание порвать со всем прежним принимало форму ненависти к себе в моем прошлом. Положительная сторона отталкивания от моих страстей была в том, что оно являлось в то же время актом становления моего в открывшемся мне Боге.

От напряжения святой ненависти к себе молитва черпает могучую энергию и становится подобною бурному пламени. Дух тогда живет и свою смерть, и мрак, и надежду на Бога Спасителя. Нет сомнений для меня: сила моей молитвы была не моею – она исходила от Бога. Она, молитва, истомляла меня до полного изнеможения всего моего психофизического состава. И бывало, приходил чудный мир в душу, и атмосфера иной жизни нежно обнимала меня, принося ощущение присутствия Бога, возлюбившего свою умную тварь.

Болезнен подвиг совлечения страстей, препятствующих пришествию Света. Многовековой опыт святых аскетов показал с неопровержимой достоверностью, что гордость есть главное препятствие для озарения нас Духом Святым. В той молитве, которую давал мне Господь, Когда я ощущал себя до конца истощенным во всех планах моего существа, я тогда, по-видимому, приближался к заповеданному смирению, ибо тогда раскрывалась моему духу светоносная сфера. И не было противостояния между моим духовным состоянием и действием Бога во мне. Смирение Бога – непостижимо: оно безотносительное: в нем нет сравнения себя ни с кем: оно есть атрибут Божественной Любви, отдающей себя вне всякой меры.

В молитвенном подвиге предшествовавших нам поколений, да и в Писании Святом, Богу даются имена по характеру Его, по Его отношению к нам, по Его проявлениям: Бог есть Свет, Бог есть Истина, Любовь, Милосердие и множество других. Я дерзаю добавить: Бог есть смирение. Ничто нечистое, т.е. гордое, не прикасается к Нему. Гордость есть мерзкая тьма, антипод Божественного Блага; гордость есть принцип зла, корень всех трагедий, сеятель вражды, губитель мира, противник богоустановленного порядка; в ней – сущность ада.

Гордость есть та «тьма кромешная», пребывая в которой, человек отрывается от Бога любви. «Люди… возлюбили тьму» (Ін. 3:19). Спасение от сего ада возможно не иначе, как чрез покаяние.

“Покаяние” есть бесценный дар человечеству. Покаяние есть чудо Божие, воссоздающее нас после падения. Покаяние есть излияние божественного вдохновения на нас, силою которого мы возносимся к Богу, Отцу нашему, для вечной жизни во Свете Его любви. Чрез покаяние совершается наше обожение. Сие событие неизъяснимо велико. И дар сей стал возможен чрез Гефсиманскую молитву Христа, чрез Его смерть на Голгофе и Его Воскресение (Лк. 24:45-47).

Гордость есть та мрачная бездна, в которую погрузился человек в своем падении. Склонившись к ней волею, он ослеп духовно и стал неспособным распознавать ее присутствие в движениях сердца и ума. Только нисходящий на нас нетварный Свет чрез веру в Божество Иисуса Христа дает узреть метафизическую сущность гордости. Благодать Духа Святого просвещает сердце человека, и он обнаруживает внутри себя наличие злокачественной опухоли, несущей ему смерть. Пережившим опыт Божественной любви свойственно отталкиваться от специфического ядоносного запаха, которым пропитана страсть гордости. Отрывая от Бога, гордость делает человека замкнутым в себе кругом. Гордый, как бы ни был одарен интеллектуально, всегда и навсегда пребудет вне всеобъемлющей любви Христа. Опьяненный в раю сладостным зельем люциферического само-обожения, человек обезумел и стал пленником ада. Обращенный к самому себе, как к центру, он рано или поздно натолкнется на томительную пустоту; ту, из которой он вызван Творцом к жизни сей. Обратившись вне себя на искание компенсации в окружающем его мире, он претерпевает всяческие извращения, может стать способным на всякие преступления.

Неисчислимы формы выявления гордости, но все они искажают образ Божий в человеке. Вне Христа, без Христа – неразрешим трагизм земной истории человечества. Атмосфера земли пресыщена запахом крови. Каждый день вселенная питается вестями об убийствах или об истязаниях побежденных в братоубийственных конфликтах. Мрачные тучи ненависти скрывают от взоров наших небесный Свет. Сами люди строят свой ад. Не без нашего тотального изменения чрез покаяние придет избавление миру: «избавление» от страшнейшего из всех проклятий – войн. Для смиренного носителя любви предпочтительнее быть убитым, чем убивать.

Дух наш бывает в состоянии благодарного восторга, когда открывается нам Святая Тайна, превосходящая тварный ум: Бог Живой, Которому можно говорить «Ты». Его величие нас пугает; Его смирение нас поражает. И сколько бы мы ни восходили в нашем влечении к Нему всей силой нашего существа, мы с радостью ощущаем процесс восхождения, но вместе с тем представляется Он все более недостижимым. И бывает, что мы изнемогаем, нас охватывает некое отчаяние, мы видим себя готовыми пасть, – и вдруг, Он уже нежданный, с нами и обнимает нас любовно. Бог удивительно странный. Душа намеревается спросить Его: Где же Ты был, когда мне было так тяжело? Но не может выговорить своего вопроса, видя Его с собою. Смысл богооставленности – показать нам, что мы еще не-готовы; что путь еще не до конца пройден; что нам надлежит пройти через подвиг более полного истощания; испивать чашу, которую Он испил (Мф. 20:22). Итак, в благоговейном страхе и в свете крепнувшей надежды смиряется душа, и углубляется радость сердца об умножении познания путей Бога, Спасителя нашего.

Ум воображающий – непригоден для богословия. Зная вред от пребывания в сфере воображения, Блаженный Старец Силуан подвизался предстоять Богу чистым умом. Это состояние дается человеку в предельном для него напряжении покаяния, дарованного миру воскресшим Христом. Ни объяснить этого состояния нашего духа, ни дать пережить его посредством описания – нельзя. Многим оно покажется невероятным. Да, «человекам это невозможно, Богу же все возможно» (Мф. 19:26). Молитва чистым умом – редкое явление. Подступом к ней является прежде всего глубокая скорбь нашего духа, сознающего свое ничем не вознаградимое лишение: разлуку с Богом. Печаль эта подобна агонии. Болезнь сия острее ножа. Если нет при этом покаяния, то, полагаю, она, боль, может принять гибельный характер и, б.м., привести к смерти. При молитве же – это чудный дар Любви Божией. Мучительное борение пробуждает в душе прежде скрытую энергию молитвы, бьющей день и ночь горячим ключом. И неожиданно, непреднамеренно молитва достигает чистоты. Тогда человек подлинно живет в светоносной реальности Святого Духа.

И для Бога, и для самого себя он предстает в полной обнаженности своего существа.

В такой молитве дух наш вылечивается от зачарованности «призраками истины», от многих неясных влечений во мгле неведения.

С детских лет я вошел в молитву. Но настал такой день, когда на одной московской улице, утром, в мой ум врезалась мысль: Абсолют не может быть «личным», и вечность не может заключаться в «психике» евангельской любви… Странным было сие событие; сила мысли была подобна удару молота. Навсегда запомнилось мне это место… Я стал с некоторым насилием над собой отрываться от молитвы и склоняться к медитации нехристианского типа. Вскоре после сего, однажды ночью я был разбужен непонятным для меня образом. Я увидел всю комнату наполненную разорванными кусками вибрирующего света. Душа моя смутилась; я бы сказал – нечто вроде неприязни, смешанной с некоторым страхом, подобным боязни аспида, вползшего в твой дом. Я вышел из моей комнаты в столовую – провел там несколько минут и затем возвратился к себе. Света больше не было, и я снова заснул.

Несколько позднее, во время моих медитаций, возраставших в смысле сосредоточенности, я видел мою мыслящую энергию подобною свету, несильному; свет сей бывал внутри черепной коробки и вокруг нее; сердце же при этом не участвовало, живя отдельно от мозга.

Много лет спустя, уже после посещения меня милостью Бога Вышнего, я заметил, что Нетварный Свет – спокойный, целостный, ровный; воздействует на ум, на сердце и даже тело. При созерцании его все существо пребывает в состоянии, которого не знает «земля». Сей Свет есть свет любви, свет разума, свет бессмертия и дивного мира.

По моем новом обретении Христа, мой «восточный» опыт, длившийся приблизительно семь или восемь лет предстал моему духу как самое страшное преступление пред любовью Бога, Которого знала моя душа с раннего детства. Мною овладел некий священный ужас от сознания, что я, неверный и отступник, останусь навсегда недостойным такого Бога. Не без боли вспоминаю сейчас то страшное и вместе чудное время. Я молился тогда как безумный, со многим плачем, сокрушавшем и самые кости мои. При этой молитве внутри ощущался огонь, пожигавший во мне казалось бы все. Не знаю, как я выжил. Никогда не смогу я втиснуть в слова испытанных мною «огня» и отчаяния; а вместе и той силы, которая удерживала меня в непрестанной молитве крайнего напряжения годами. В то время я ничего не понимал. Теперь же не нахожу путей показать Богу мою благодарность за Его «крепкую руку» Святого Ваятеля: мне было тяжело; я действительно страдал во всех планах моего существа. Я удивляюсь Ему: Он преложил мое адское безобразие на нечто иное, менее далекое от Его неизреченного Света.

Благоволение Бога ко мне выразилось в том, что Он дал мне благодать покаяния (Лк. 24:47). В начале этого страшного, но все же благословенного периода преобладала безнадежная скорбь в молитве, сопровождавшейся нередко ощущением огня. Природу сего огня я не узнавал; да и не искал я ему объяснения, так как ум мой влекся к Нему, к Богу моему. Сей пламень огненный пожигал во мне нечто; это было не без боли. По прошествии многих лет, уже на Афоне, когда дух мой пребывал в мире, вспоминал я ранее пережитое внутри как событие, переродившее меня и поставившее мою жизнь на новую орбиту, в сфере иного бытия. И благодарил я Бога.

Описываемое мною время отчаянного покаяния я склонен признать событием, б.м. не только для меня. Как не удивляться: в прежнем совлечении моем временной формы бывания, я уходил куда-то далеко от обычной жизни. И вот, там Его рука настигла меня. Это был момент вторичного создания меня Его волею: я снова был вызван из «небытия» в свет жизни. Как странно все произошло, происходило.

В своих, оправданных нашим рассудком, движениях, мы не можем видеть «греха». Настоящее видение греха принадлежит тому духовному плану, из которого мы выпали в нашем падении. Грех осознается по дару Духа Святого совместно с верою в Личного Абсолюта, Творца и Отца нашего. Речь идет о наших личных с Ним отношениях, а не о чем-нибудь ином.

Чуден момент живой встречи с Ним. Да, я преступник против Его любви. Я не знал Его, как должно знать. Но я не могу сказать, что я не повинен в моем неведении. Душа интуитивно у всех нас ощущает некоторую борьбу с нашей совестью, прежде чем совершится внутренний акт склонения нашей воли к чему-то что отрывает нас от Бога. Так было со мною в юные годы, когда я согласился с идеей, внушенной мне Врагом, в момент, описанный мною выше.

Если я буду разбираться во внутреннем процессе моего обращения к Богу после падения, то мне приходит такое сравнение: Свет Божий, Свет Духа Святого, еще не зримый мною, откуда-то сзади далеко освящает меня, показывая то место духовное, в котором я пребываю. И имя сему месту – ад. Я не вижу Света, как такового, но он мне открывает глаза, чтобы узреть тьму, в которой я живу. Я не могу понять тьмы, если нет противоположного ей света. Чрез невидимое присутствие сего Света создается положение, что я постепенно начинаю созерцать идею моего Создателя «прежде основания мира» (Ін. 17:24). Мое новое, еще только начинающееся познание Бога Живого приводит меня к узрению во Христе именно того образа, по которому мы созданы (Бут. 1:26-27). И сердце мое поражается печалью: «вот каким должен быть каждый из нас, чтобы жить свое единство, нерушимое в веках, с Отцом всего сущего. О горе: я лишен сего. Мне с детства была дана мысль о вечности; мне бывал дан некий опыт, или приближение к нему, т.е. опыту несозданного бытия. А я умираю в бессмысленном мраке моего невежества во всех планах».

Этот мрак стоял предо мною, как свинцовая стена, отделяя меня от Бога с непреодолимой для меня самого властью. Эту тяжелую стену Святой Апостол назвал «законом греха» (Рим. 8:2). Бог наш есть Свет, в котором нет ни единой тьмы: Он отказывается соединиться с нашей тьмой. Мы должны очиститься от обладающей нами скверны, иначе мы не войдем в Царство Истины и Света (Об. 21:27).

С того часа, как мне была дана благодать покаяния, я осознал себя во аде. Как бы ни был по временам болезнен сей путь, другого к дверям Божественной Вечности для падших сынов Адама нет. Глубока моя скорбь за самого себя, но там, впереди, я вижу Свет. Мой восторг пред Богом мучает меня, когда я ищу выражений для него. Я воспитался избегать высокопарного языка,¹ а теперь мне все слова, все языки кажутся выцветшими красками, неспособными изобразить моей благодарности Богу.

Когда рука Божия, озарив сначала нас Светом, ставит нас на новый, дотоле неведомый «высокий» путь, то там мы встретим две грандиозные ступени: имя одной – «ад покаяния», другой – «ад любви». Покаяние связано с двумя заповедями – наибольшая из них: «возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душею твоею и всем разумением твоим» (Мф. 22:37-38). Мы не имеем сей любви, и велик для нас труд, чтобы стяжать ее. Следующая ступень, не менее болезненная, стоит в зависимости от второй заповеди: «возлюби ближнего твоего, как самого себя». Господь не совершил ни единого греха (Ін. 8:46; Лк. 23:41), и потому не имел нужды в покаянии. Но, взяв на себя грех мира (Ін. 1:29), Он сходил во ад любви к ближнему, и сходил до последних глубин, т.е. до предельных измерений второй заповеди. Мало кто из людей познает сей ад, потому что мало в нас любви к ближнему, т.е. ко всякому со-человеку, ко всему от века множеству людей. Божественная любовь Христа истощает себя в служении именно всему человечеству от Адама до последнего, имеющего родиться от женщины. Он положил душу Свою за друзей и за врагов. Если мы уразумеем подлинный смысл второй заповеди, то увидим, что еще не начали нашего покаяния. А если бы было нам дано жить ее в возможной для нас полноте, тогда мы познали бы Единого Бога в Трех Ипостасях и наше бессмертие (Мф. 16:28).

Пребывание во плоти весьма затрудняет ясно осознать – жить абсолютность стоящей пред нами задачи. Плоть всегда налагает некий покров не-совершенства и неведения. Однако, при целостной вере, свободной от колебаний и сомнений, благодать Духа Святого дает горячо кающимся и опыт схождения во ад, и опыт ада любви, и воскресения души еще в границах жизни в этом теле.

Одна из весьма трудных живописных проблем для пейзажиста – голубое небо, непрестанно дивно вибрирующее; на цветных фотографиях его цвет может напоминать кузов автомобиля, окрашенный голубым лаком. Таким скучным, возможно, является в силу многих повторений описание моей духовной жизни, полной в действительности глубоких контрастов, никогда не теряющей своего динамического характера. Но я рискую продолжить взятый на себя труд – исповедать пережитое мною.

Живого Бога я познал с самого раннего детства. Бывали случаи, по выходе, вернее сказать – выносимый на руках из храма, я видел город, который был для меня всем миром, освещенным двумя родами света. Солнечный свет не мешал ощущать присутствие иного Света. Воспоминание о нем связывается с тихой радостью, наполнявшей тогда мою душу. Из моей памяти выпали едва ли не все события этого периода, но Света сего я не забыл.

В начале зрелой юности я отступил от Бога моего. Преступлений, наказуемых государствами, я не совершил, но чрез мой ум, чрез мое сердце свободно проходили всякие гады, всех планов и родов.

Неосязаем Бог наш; невидим, непостижим; неисследимы и пути Его о нас промысла. Как Его нежная, но могущественная рука уловила меня, когда я с упорством юного безумства устремился в меоническую пустоту? Огонь небесный проник внутрь, и сердце мое было растоплено жаром. Мою покаянную молитву я приносил Святому Богу, прижавшись к полу, к земле. О, какого стыда я был исполнен в те годы. Я сознавал себя самым подлым преступником за мой гордый порыв превзойти Его. Мой грех против Его любви предносился мне в своей кошмарной сущности: как самоубийство, и притом не в плане тленной плоти, но как отпадение в вечности от моего Творца. Он в безмерности Своей любви желает дать мне светоносную беспредельность. Я же стучал в двери смерти не во времени, а за его гранями. Я ненавидел себя, десятилетия проливал слезы от горя моего и стыда моего.

Я «горько плакал» (Мф. 26:75). Не знаю, а может быть и знаю до некоторой степени, как плакал Петр после своего отречения от Христа, и как, согласно преданию, он не забывал о сем всю свою жизнь, почему и взыскал, чтобы его распяли головою вниз. Правда, я не помню вовсе, чтобы у меня было отталкивание от христианства. Я был увлечен идеею трансцендентального созерцания. Мне казалось, что я покинул низший уровень жизни – психический, душевный: «люби Бога и люби ближнего». Когда же мне открылась духовная сущность моего внутреннего движения, а именно повторение Адамова падения, тогда я ужаснулся, и молитва моя характеризовалась уже неприязнью к самому себе. В этой молитве мой ум не обращался на меня самого; я не анализировал мои состояния; я пребывал в великом трепете, почитая себя недостойным прощения. Я стоял как бы на страшном суде высочайшего трибунала: все мое внимание сосредоточивалось на моем Судье. У меня не было слов: я молился неоформленными словом воздыханиями сердца моего. Я не находил себе оправдания; во мне не было надежды. Быть может, вернее будет сказать: я молился с надеждою, которая идет дальше всякого отчаяния. В этой молитве я, бывало, терял ощущение моего тела. (Обнаруживал сие явление лишь после того, как снова приходил в состояние нормального мироощущения.) Дух мой при этом входил в некую умную сферу, границ которой невозможно достигнуть; б.м. потому, что их нет. В этой духовной бездне душа моя искала только Бога. Я бывал один: не было «там» ни предметов, ни какого-либо другого личного существа со мною. Я как-то сознавал, что если Господь соблаговолит, то беструдно придет ко мне, где бы я ни был. И Он соблаговолил.

Назвать ли сию молитву «чистою», потому что дух мой совлекался всего тварного? Не знаю, как описывать происходившее со мною, но в ней, этой молитве, существовал для меня только Бог: во всем Бытии – только Он, и я, жалкий урод.

* * *

¹«Приближаясь к зрелой юности, я встретился с кругом сильных людей, презиравших поверхностное красноречие: «Аркадий, не говори красиво: нам это неприлично»…» (И. С. Тургенев. Отцы и дети).

 

О покаянии и духовной брани

Вся наша земная жизнь от рождения до последнего вздоха в своем конечном завершении предстанет как некий единый, непротяженный акт. Его содержание и качество возможно увидеть в один миг.

Представьте себе сосуд идеально чистого стекла Полный воды; с первого взгляда можно сказать – чиста ли вода, или нет, и насколько. Так будет с нами по переходе в иной мир. Всякое движение, даже мимолетное, сердца или мысли оставляет некий след в общей сумме нашей жизни.

Предположим, что за весь срок моего земного существования лишь раз чрез мое сердце пробежала злая мысль, например – убийства (Мф. 15:19). И эта единственная мысль останется темным пятном на теле моей жизни, если не будет извергнута чрез покаянное самоосуждение. Ничего невозможно скрыть: «Нет ничего сокровенного, что не открылось бы, и тайного, чего не узнали бы» (Лк. 12:2-3).

Мы часто успокаиваем себя, думая, что никто нас не видел, или никто не знает, что мы мыслим или делаем. Но когда мы полны заботы приготовления к вечности, тогда все меняется, и мы стремимся освободиться от всякой тьмы внутри нас.

«Если мы говорим, что не имеем греха, – обманываем самих себя, и истины нет в нас. Если исповедуем грехи наши, то Он, будучи верен и праведен, простит нам грехи наши и очистит нас от всякой неправды» (1Ін. 1:8-9). Чрез искреннее раскаяние с решительным самоосуждением себя пред Богом и людьми внутренний человек очищается, и вода в сосуде, проведенная чрез духовный фильтр покаяния, восстанавливается в своей чистоте. Отсюда, когда я исповедуюсь, то обвиняю себя во всяком зле, потому что не нахожу во всем мире такого греха, которого я не сотворил хотя бы мгновенным прикосновением ума. Самая возможность такого движения моего духа является показателем моего греховного состояния. И кто может быть совершенно уверенным, что он вне власти посещающих его идей? И где гарантия, что момент прикосновения ко мне недоброго помысла не превратится в вечность?

Доколе мы живем, есть еще возможность исправления; но что будет с нами по исходе нашем отсюда, мы еще не знаем. В плане материальном: масса, получившая достаточно сильный толчок, теоретически может по выходе из сферы притяжения земли, с большой скоростью вечно лететь в беспредельность космических пространств; не будет ли того же с душой? Увлеченная любовью к Богу, покинув тело, душа пойдет к Богу; или, обратное сему: оттолкнувшись от Бога, она двинется «во тьму внешнюю» – к нескончаемым терзаниям противоположного любви состояния? Итак, в меру нашей способности видеть себя, нужно чисто исповедывать наши грехи, чтобы не унести их с собою по смерти.

Чтобы побеждать злые помыслы или хотя бы суетные, не всегда удачным бывает метод прямого сопротивления им. Часто лучшим способом является память о величии предвечного замысла Отца о нас. Знать о себе, что еще прежде создания мира мы задуманы как полнота совершенства, необходимо для того, чтобы жить должным образом (Мф. 5:48;Еф.2:10, 1:4–5). Умалять инициальную идею Бога о нас не только ошибка, но действительно великий грех. Не видя в самих себе, ни тем более в брате своем непреходящего достоинства, люди становятся звероподобными в своих взаимоотношениях и легко убивают друг друга. О, какое парадоксальное смешение представляет собою человек: с одной стороны, он вызывает восторг удивления пред ним, с другой – горестное недоумение своей жестокостью и дикостью. Душа решается на молитву за мир, но сия молитва никогда не достигает своей последней цели, так как никто и ничто не может лишить людей свободы склониться ко злу, предпочесть тьму свету (Ін. 3:19).

Молитва, принесенная Богу истинному подобающим образом: «в духе и истине» (Ін. 4:23), есть бытие нетленное, нерушимое. Психологически мы можем забыть о ней среди житейской суеты, Самим Богом она вечно хранится (Лк. 10:42). В день воскресения и суда все, что мы сделали доброго в течение нашей жизни, станет рядом с нами, оправдывая нас; и наоборот, все, что мы сделали дурного, обличит нас, если не было принесено соответствующего покаяния. Худые поступки и недобрые слова могут быть стерты с нашей души слезами покаяния, как бы это ни казалось странным и логически даже невозможным. Излечиваются, конечно, отрицательные последствия греха на нас, исчезает негативная сила совершенных нами действий по отношению к ближним; Божественною силою воссоздается полнота жизни, однако не односторонним вмешательством Бога, а всегда в соединении с покаянием и расположением людей, потому что Бог ничего не делает с человеком без человека.

Участие Бога в нашей личной жизни мы именуем Промыслом.

Сей Промысл вовсе не подобен языческому року. В некоторые решительные моменты мы действительно сами выбираем из представляющегося возможным.

Когда пред нами открываются различные пути, то, нормально, мы должны решительно двинуться к последнему искомому нами Благу. Сей выбор неизбежно будет связан с готовностью на жертвы. В таких случаях особенно ярко проявляется наша духовная свобода. Более часто, к сожалению, люди руководствуются временными побуждениями, уклоняясь от указанного Богом пути в Царство Света.

Так человек впадает в круг обманчивых страстей, мешающих ему узреть желанную зарю. При всяком выборе все же неизбежны страдания и жертвы.

И когда мы избираем волю Божию, то всякая жертва уподобляет нас Христу:

«Отче! о если бы Ты благоволил пронести чашу сию мимо Меня! Впрочем не Моя воля, но Твоя да будет» (Лк. 22:42).

Всем нам необходимо пройти через таинство смерти ради большего уподобления Христу. За этим, еще неведомым нам порогом, Бог и Отец наш введет нас в область невечернего дня. Такова наша надежда во Христе, которая сбудется, так как все обетования Его неложны и непреложны, как показал это тысячелетний опыт Церкви нашей.

Евангелие – благая весть и начинается, и заключается призывом к покаянию. И учение святых аскетов, Отцов Церкви наших, пронизано сознанием, что всякий раз, когда человек приносит молитву Богу не как грешник, молитва его не достигает Престола Божия, потому что Сын Божий пришел призвать не тех, кто мнит себя праведником (1Ін. 1:8), и следовательно стоит вне истины, а тех, кто сознает себя грешником (Мф. 9:13).

«Смрадное море, лежащее между нами и мысленным раем, мы можем перейти лишь на корабле покаяния, управляемом гребцами страха. И если кораблем покаяния, на котором преходим мы море мира сего к Богу, не правят сии гребцы страха, то мы утопаем в этом смрадном море… Покаяние – корабль, страх же его кормчий, а любовь – Божественная пристань… К сей пристани приходят все труждающиеся и обремененные покаянием, и когда достигнем любви, тогда достигли мы Бога» (Преп. Исаак Сирин, слово 83).

Покаяние является основным фоном всей нашей аскетической жизни. Преп. Ефрем Сирин оставил нам нужную молитву: «даруй ми зрети моя прегрешения». Опять и опять: видеть свой грех – есть духовный акт, чрезвычайно великой ценности для всех, кто ищет Лицо Бога Живого. Больше того: акт сей есть действие в нас Самого Бога, Который есть Свет.

За время нескольких десятилетий моего духовнического служения я с печалью убедился, что редки люди, уразумевшие чувством сердца подлинную природу греха. Обычно они стоят на уровне человеческой морали, и если когда и поднимаются над ним, то все же недостаточно.

Из путей, ведущих к познанию нами грехов наших, наиважнейший есть вера в Божество Христа, ради которой нисходит на человека любовь Духа Святого. Познавший опытом святой огонь Божественной Любви естественно стремится пребыть в этом благодатном состоянии. И если он совершит что бы то ни было делом или только во внутреннем движении своем, последствием чего бывает ослабление чувства любви Божией, то самое сие умаление благодати, без всяких рациональных психоанализов, является показателем отступления нашего от Правды Божией. Тогда дух наш устремленно обращается к Богу в покаянной молитве, чрез которую приходит прощение, как восстановление в любви. И чем большею была познанная благодать в часы посещения Духа Святого, тем болезненнее и глубже бывает раскаяние. Такой человек живет пред Богом в простоте, как бы без рассудочных размышлений, водимый любовью и страхом Божиим, – таковой может восходить даже до совершенства в святости, сам того не подозревая (Лк. 17:20).

Другой путь к познанию греха состоит в том, что дух человека ставит себя на суд слова Божия. Разумным контролем своего внутреннего состояния он убеждается, что не хранит заповеди, и в силу этого приносит покаяние. Чтобы путь сей приблизил его к искомому, необходимо усердно поучаться в законе Господнем, ибо «широка заповедь Божия” и «углубишася зело помышления Господни» (Пс. 118:96,91:6).

Совесть людская и ум человеческий по своей способности проникать в область Духа стоят много ниже данных нам заповедей (1Ін. 3:20). Для полноты покаяния необходимо идти сими двумя путями – сердце и ум, которые затем, в акте подлинной вечной жизни, сливаются воедино. «Бог есть любовь» (1Ін. 4:8), и Он знает Себя и нас Абсолютным образом; и все в Нем – едино. Так и человек должен достигнуть прежде всего состояния любви Божией, затем Богопознания (1Ін. 4:7-8) и самопознания: проникновение в предвечную идею Бога о Человеке.

Для уяснения моей мысли приведу пример. Преподобный Симеон Новый Богослов пишет сам о себе, что ему многажды являлся некий свет, и он любил этот свет и тянулся к нему, но долгое время он не знал: Кто есть сей свет? Наконец, в один из моментов видения света он обрел в себе дерзновение спросить: Кто Ты? И получил ответ, и познал, что являвшийся, как Свет, был Иисус Христос. После сего он не только пребывал в любви, но и «знал» эту любовь. Соединение переживания и познания привносит в нашу жизнь достоверность.

Подобные опыты и других аскетов легли в основание учения Церкви о несозданной природе являвшегося им Света.

«И сказал им: так написано, и так надлежало пострадать Христу и воскреснуть из мертвых в третий день, и проповедану быть во Имя Его покаянию и прощению грехов во всех народах» (Лк. 24:46-47). Велик невыразимо дар покаяния: с ним связано проникновение духа нашего в Тайны безначального Бога, Отца нашего. Не иначе, как чрез покаяние мы воспринимаем бытийно Откровение: каким прежде сотворения задуман Человек в предвечном Совете Святой Троицы.

Познание Бога вездесущего разумными тварями осуществимо повсюду. Но для стяжания его далеко недостаточно посредничество богословских школ и книг. Истинное познание неизъяснимым образом проникает в самое существо наше, когда Он с нами. Действенное пребывание Бога в нас означает введение нас в самый акт Божественного Бытия. И именно этим путем сообщается духу нашему живое, никем неотъемлемое ведение о Нем (Лк. 10:42). Вернейшее средство достигнуть сего блага – покаянная молитва, дарованная нам по вере во Христа.

Без того, чтобы созерцать первую творческую идею Бога о Человеке; без того, чтобы переживать «святость» Бога, не придет к нам сожаление о понесенной нами в падении потере с должной силой. Мы можем страдать в нашем данном положении; мы можем отчасти и как бы с расстояния чувствовать Огонь Божий и чрез сие в соответствующей нашему разумению мере – каяться. Но совсем иное покаяние, уже тотальное, мощно захватывает все наше существо когда нетварный Свет дает нам видеть наш внутренний ад и вместе ощущать Святость Живого Бога.

В состоянии глубокого плача нашего о грехах чудным образом внутри нас воспринимается действие Самого Бога, отечески обнимающего нас тесно-тесно в любви Своей, Сей тонкий Дух неудержим нашими усилиями. Когда Он отходит от нас, мы снова погружаемся во мрак смерти; Мы ищем Его, но Он, все наполняющий, ощущается в недосягаемой дали.

Когда я измеряю себя заповедями Христа: любить Бога всем существом и ближнего, как самого себя, тогда я не имею возможности судить о том, насколько я далек от стоящей предо мною цели. Мне кажется тогда, что я еще не достиг покаяния, пламя которого все же коснулось меня и дало о себе знать. В свое время поразили меня слова умирающего Сисоя Великого явившемуся ему безначальному Господу: «Дай мне, Христе, время на покаяние»… Стоявшие около его одра братья спросили: «Ты ли еще не покаялся?» Святой ответил: «Поверьте, братия, я еще не начинал каяться». Для братьев слова Сисоя явились показателем, что он достиг возможного на земле предела совершенства.

Парадоксальным кажется сие, но именно так воспринимается нами Божия безначальность. Томительная жажда Бога Живого, перейдя меру наших сил вынести, вырывает наш дух из всего тварного и вводит в некую неизобразимую бездну духовного пространства, где ничего и никого нет, кроме Бога любви и видения Его беспредельности. Там не видится Свет, как таковой, но нет там и мрака, ибо бездна сия странным образом прозрачна, и умное око беспрепятственно уходит в бездонность, и никогда не достигает края.

Верующим свободною от сомнений верою во Христа, как Бога Творца и Бога Спасителя нашего, в покаянном порыве дается опыт и ада, и воскресения прежде смерти по телу. Покаяние не есть лишь мысленное действие, как перемена нашего интеллектуального подхода ко всему, совершающемуся в мире. Этой перемене, этому обращению нормально сопутствует чувство горечи за себя, как я есмь, сожаление сердца моего о разрыве с Богом Святым. Нет большего горя, чем сие сознание, при котором я вижу себя воистину худшим всех и всего. Все земные переживания временны, а отношения наши к Богу – вне-временны. Выброшенные в просторы вечного Духа молитвою, исторгающеюся из ненависти к самому себе, мы молимся без возврата внимания на себя.

Всякое созерцание божественных реальностей возможно не иначе, как если дух человека придет в состояние, в какой-то мере соответствующее созерцаемому. Действительно: может ли связанный когтями гордости иметь внутри себя пребывающим Смиренного Духа Святого? Возможно ли в судороге ненависти и прочих темных страстей видеть недомысленный Свет Божества? Или как «презирающий», хотя бы «одного из малых сих» (Мф. 18:10) – будет богословствовать о Божественной любви? Итак, только пребывая ощутимо в благодати Духа Святого, удостаивается человек видения бессмертной славы и незаходимого Света.

Каждое истинное боговидение есть дар Великого Бога, делающего нас причастниками Своей жизни: смирения и мира, премудрости и ведения, любви и благости. Чрез вселение в нас Нетварной Силы сообщается нам безначальная жизнь. В силу чего спасенные люди становятся «безначальными» (не по существу, а по благодати).

В пределах Земли суждение о степени дарований основывается на мере нашего подобия Христу в нашем мышлении, переживаниях, в наших молитвенных воздыханиях: «Ибо в нас должны быть те же чувствования, какие и во Христе Иисусе» (Флп. 2:5), Который «во дни плоти Своей с сильным воплем и со слезами принес молитвы и моления могущему спасти Его от смерти» (Євр. 5:7). Пребывая в Духе Христовом – мы становимся сынами Отца Безначального и богами еще отсюда.

Быть может не лишне подчеркнуть, что для внешнего наблюдателя, не познавшего опытом христианской жизни, нет ничего достойного внимания в таком носителе невещественного Света. Верующий человек – чаще аскет в пустыни – может быть жалким бедняком в своем физическом явлении, одетым по-нищенски, беззащитным пред лицом Князя мира сего, но по внутреннему духу он все же истинно велик. Царство, к которому он принадлежит по дару Свыше, не есть от мира сего.

В начале покаяния преобладает горечь, но вскоре за тем мы видим, что в нас проникает энергия новой жизни, производящая чудесную перемену ума. Само покаянное движение предстает как обретение Бога любви. Пред духом нашим выявляется все яснее неописуемо великолепный образ Первозданного Человека. Узрев сию красоту, мы начинаем сознавать, какому страшному искажению подверглась в нас первичная идея о нас Творца. Свет, от Отца исходящий, дает нам «познание славы Божией в Лице Иисуса Христа» (2Кор. 4:6). Сам Он сказал об этом: «Никто не может придти ко Мне, если не привлечет его Отец» (Ін. 6:44). Благодать покаяния раскрывает в нас образ Сына Отчего. О, сколь болезнен сей процесс. В сердце наше проходит меч своим раскаленным концом. И как говорить об ужасе, который овладевает нами при этом? И как описывать сей акт воссоздания нашего Богом? Образ Единородного и Единосущного Отцу Сына и Логоса возжигает в нас сильное желание уподобиться Ему во всем. И снова мы оказываемся в парадоксальном положении: мы страдаем, но иным, неведомым прежде страданием. Оно, страдание сие, вдохновляет нас, а не убивает. В нем соприсутствует нетварная сила. Мы бываем брошены в Божию беспредельность. Мы в изумлении от совершающегося внутри нас события. Мы превзойдены величием его (события). Мы сжимаемся, мы умаляемся до крайности в сознании о себе самих, и вместе с тем Бог приходит обнять нас, подобно евангельскому Отцу (Лк. 15:20). Страх и трепет отходят от нас, давая место «удивлению Богом». Он облачает в драгоценные одежды; Он украшает нас высокими дарами, лучший из них – всеобъемлющая любовь. Наше первое, покаянное страдание прелагается в радость и сладость любви; теперь любовь принимает новую форму: сострадания всякому существу, лишенному Света Божия.

Велик восторг еще и оттого, что мы начинаем воспринимать волю Бога о нас; мы видим себя вовлеченными в творческий процесс Самого Бога; мы были сотрудниками Ему в нашем собственном восстании от падения и искажений; и вот: Он поставляет нас быть Его «соработниками» на Его «ниве». Такова последовательность возрождения нашего в Духе чрез покаяние.

Господь во дни плоти Своей с сильным воплем и со слезами принес молитвы и моления могущему спасти Его от смерти, и услышан был за Свое благоговение; «хотя Он и Сын, однако страданиями навык послушанию, и совершившись сделался для всех послушных Ему виновником спасения вечного… О сем надлежало бы нам говорить много; но трудно изъяснять глубины христианской жизни людям, не имеющим в сей дивной сфере должного опыта» (Євр. 5:7-11).

Христос «для всех послушных Ему» сделался единственным путем и не отказывает им уподобляться Ему в молитве. Что скажу я, ничтожнейший из всех людей? За время долгой жизни моей и я «приносил Ему молитвы и моления с сильным воплем и горячими слезами». К этой молитве приводило меня мое отчаяние за самого себя, когда я ставил себя на суд заповедей Христа. Бывало, что мучительная горечь ненависти к себе, бросив меня в неизобразимую словом бездну, отступала затем назад, давая место светоносной любви. Я думал, что любовь моя становилась безвозвратной; мне казалось, что я лежу у порога входа «во внутреннейшее за завесу» (Євр. 6:19), откуда никак бы не хотел возвращаться на покинутую мною Землю. Господь, однако, не благоволил взять меня.

Многажды вспоминал я Пророка Моисея, который после Откровения ему в «неопалимой купине» был послан в Египет и в течение сорока лет томился в болотной тине мелких страстей тех, кого надлежало спасать; тех, которые сами того не искали. Говоря так, я вовсе не равняю себя с Пророками, ни с Апостолами или Отцами, но улавливаю лишь некую долю аналогии, без которой невозможно было бы ориентироваться на нашем пути. Бог по безмерному смирению Своему не отверг меня, но давал мне созерцать Его Нетварный Свет. Христос стал моей жизнью; я возлюбил Его и не представляю никакой параллели Ему: Он единственный для меня Господь и Бог. Почти непрестанно болею я сердцем, страшась потерять Его милосердие за множество моих преткновений. Не без спора с Ним, не без многочисленных попыток уклониться от Креста Его, я все же лобызаю Его, Крест Христов, и как-то несу посланный мне, мой крест (Мф. 16:24).

И ныне я благословляю Бога моего, соблаговолившего дать мне возрождение в покаянии горячем.

 

О духовном плаче

«Блаженны плачущие, ибо они утешатся» (Мф. 5:4). Вот, вижу сердце мое в борьбе: как буду говорить о

святом плаче моим современникам? Знаю, что они сочтут стыдом для взрослых плакать о чем бы то ни было. Да, действительно стыдно плакать, но это только тогда, когда речь идет о вещах преходящих: о карьере, об имуществе, о привилегиях, или социальном положении, или о здоровье и подобном сему. Но плач, о котором предстоит нам слово, касается наших отношений с Вечным Богом: он, плач сей, принадлежит иному плану бытия. Он вызывается прикосновением к нам Духа Божия. Он посетил… сердце исполнил нетленною любовию, ум же поразил новым видением… Он дух наш восхитил в сферы нетварного бытия. Огонь Гефсиманской молитвы – сострадания всему страждущему тварному миру – приблизился к нашему хрупкому существу, и сие последнее целиком отдалось власти посетившей его Любви. Таким плачем плакали Апостолы и наши Отцы, воспринявшие небесное благословение. Огонь сей брошен на землю наших сердец Самим Христом (Лк. 12:49,22:44).

Весьма редко изливается на нас исходящая от Бога святая сила Его Любви в такой мере: невыносимо для нашего естества в его данном состоянии сие пламя. Обычно начинается наше возрождение явлением нам нетварного Света, открывающего нам видение тайны нашей разлуки с Богом, и сердце кроме плача – не имеет иной формы для выражения своего умиления, печальной любви пред Богом.

Наивен тот, кто думает, что путь вслед Христу возможно пройти без слез. Возьми сухой орех, положи его под тяжелый пресс и увидишь, как потечет из него масло. Нечто подобное происходит с нашим сердцем, когда невидимый огонь слова Божия опаляет его со всех сторон. Окаменело сердце наше в своем животном эгоизме, и, что хуже, в своей гордой спазме. Но воистину есть такой Огонь (Лк. 12:49), который способен расплавить даже крепчайшие металлы и камни.

Кто ни разу в течение своей жизни не испытывал приближения к себе вплотную сего Огня, тот не поймет, о чем идет речь здесь. Первое слово евангельской проповеди: «покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» (Мф. 4:17), – зовет нас к радикальному изменению всей нашей жизни. Это изменение осуществимо не иначе, как чрез слияние нашего огненного желания с воздействием небесного Огня, который смягчит наше сердце, и уже смягченное, оно перековывается ударами мощного молота.

Духовный плач по природе своей совсем иной, чем плач душевный. Он связан с непрерывной мыслью о Боге в болезненной печали разлуки с Ним. Страстный, душевный плач – убивает тело, угашает его жизненность, тогда как духовный очищает человека от смертоносных страстей и тем оживотворяет всего его. Горячим плачем очищается наш ум от страстных образов. Чрез него в душу нашу нисходит духовное мужество, и человек поставляется превыше тревог и страхов. Чем глубже наш покаянный плач, тем основательнее освобождаемся мы от целого ряда кажущихся естественными нужд, от таких разрушительных страстей, как гордость и гнев.

Думать, что предписанное Евангелием преображение нашего естества возможно и без плача – может лишь тот, кто не восчувствовал убийственной власти над нами греха. От горького в первичном покаянии, плач затем становится слезами восторгающей Божественной Любви. И это есть знак, что молитва наша услышана и что ее действием мы вводимся в новую, уже нетленную жизнь.

Духовный плач – явление небесного порядка. Стараюсь, и не могу припомнить – плакал ли я когда-нибудь в зрелом возрасте? А ведь жизнь моя совпала с грозными событиями нашего века. Много раз бывал я не только в трудных положениях, но и действительно смертельно опасных. Когда же чрез явленный мне Свет я узрел глубину моего падения, тогда стал приходить плач, которого я не мог остановить: он бывал сильнее меня в постигшем меня отчаянии. Сначала я плакал за самого себя в ужасе от моего падения. Позднее – за людей, не знающих Бога, охваченный состраданием к ним в их бедственном состоянии неведения Бога. На Афоне же, и особенно в пустыни во время войны (Второй), я горько рыдал за мир вцелом.

Долгое время в моем уме было: «страшно впасть в руки Бога Живаго» (Євр. 10:31). И жуткая вещь – богопокинутость. Вне Бога Любви – все бессмысленно: душа видит себя брошенною во мрак смерти (1Кор. 13:1-3). Страх от этой тьмы мучителен тем, что она не только вне меня, но присуща и внутри меня. Когда же Свет нетварный освобождает меня от моего внутреннего ада, тогда от меня отходит всякая страсть, и я понимаю, что Господь Вседержитель может и меня сделать господином, по образу Его Господства: свободным от всякой чуждой власти, неуязвимым от какой бы то ни было злобы.

С переменой в моем внутреннем состоянии связываются перемены и в характере плача. По временам и сердце, и ум живут чудный покой, и слезы становятся «сладкими» от любви. Когда же Дух Господень отступает от меня, и дыхание бессмертной жизни угасает во мне, тогда некая тоска и даже испуг приходят в сердце. Молитва принимала форму томительного отчаяния, и я часами, бывало, лежал лицом к земле. Изнемогая я переходил на жесткое ложе; слезы продолжали течь, а ум молчал в изнеможении.

Я хотел бы говорить о сих явлениях совсем просто, но тогда от читателя скрылась бы могучая сила сих «явлений», бесспорно превышающих меру человека, ибо суть дар Свыше.

«Бог есть дух, и поклоняющиеся Ему должны поклоняться в духе и истине» (Ін. 4:24). Слова Христа: «в духе и истине» допустимо понимать в двояком смысле: в Духе Истины, исходящем от Отца (Ін. 15:26), и в духе и истине, свойственных кающемуся человеку (1Ін. 1:8-10). Дух Святой нисходит на человека, и сей последний, как образ Бога, под действием Божественной Истины и сам становится истинным.

Бытийное соединение наше с Богом Любви предполагает слияние двух воль: Бога и человека. Само соединение совершается в состоянии любви. Бог – Личный Дух, и человек – личность (персона) соединяются во-едино в вечном Акте Божественной Жизни. Так познается нами Бог.

Стяжать сию Любовь есть конечная цель христианского подвига. Достижение сей цели связано с долгим и трудным путем. Но испытывать посещение Божие в великой силе возможно по дару Свыше в какие-то моменты, когда душа, в порыве раскаяния в грехах, становится восприимчивою к сходящему на нее от Бога Свету. Однако эти первые посещения еще не суть на веки стяженное состояние спасенных. Это только еще «неправедное богатство», которое еще может быть отнято за неверность. Сохранить же сию благодать, пребыть верным всему, чему она нас научила, невозможно без глубокого плача годами (Лк. 16:9-12). Кто думает иначе, с теми Отцы наши не согласились бы. И мы стараемся пребыть в унаследованном от них предании святой жизни.

Путь Господень таков: Он являет Себя человеку, нелестно кающемуся, и человек воспринимает Его Любовь во Свете нетварном вневременным образом. Мы повторяем все то же слово – Любовь, но в нем онтологически совокуплены и мудрость надмирная, и величие беспредельное с свойственным ему безмерным смирением, и красота всепобеждающая, и мир глубокий. Посещая человека, Бог тем самым делает его причастником Своего Бытия, неописуемого земным словом. Нас объемлет одно желание: познанную Божественную любовь стяжать так, чтобы она стала нашей натурой, неотъемлемой в вечности.

Когда Бог видит, что уже ничто во всем мире не сможет снова оторвать душу от Его Любви (Рим. 8:35-39), тогда наступает период испытаний, правда тяжких, но без которых остались бы недоведомыми глубины тварного и нетварного образов Бытия. «Жестоко» сие испытание: невидимый меч отрезает тебя от возлюбленного Бога, от Его невечернего Света. Человек бывает поражен во всех планах своего существа. Ему совсем непонятно: где причина того, казавшийся в молитве, подобной Гефсиманской, уже окончательным «союз любви» сменился адом богооставленности. Ответ на сие недоумение находим в 12-й главе послания к Евреям, особенно в стихах 26–29 (Євр. 12:26-29). Но прежде и после всего мы имеем «пример» в Самом Христе: на Голгофе, пригвожденный ко кресту, Он вопрошал Отца: «для чего Ты Меня оставил?», и вслед за сим: «совершилось! И, преклонив главу, предал дух» (Мф. 27:46; Ін. 19:30).

Итак для нас открылась Тайна Любви Божией: полнота истощания предваряет полноту совершенства.

Любовь, пламя которой брошено Христом в Душу человека, имеет удивительное свойство: она поведет его по никому другому недоступным безднам и высотам; даст ему перебороть всякое страдание и даже смерть; бросит его множество раз в неописуемую беспредельность, – где он будет «один», томясь снова увидеть Свет возлюбленного Бога.

Таков процесс очищения нашей природы, зараженной люциферическим ядом. Путь Христа ведет от относительного, вечно колеблющегося рода бывания к безотносительному, непоколебимому Царству. Духу человека свойственно быть беспокойным в условиях отрезанности от совершенной любви Отчей – последствия падения. Образ Бога – человек – ищет святого, непреложного, абсолютного Блага. И кто сможет описать любовь к Нему? Где обретаются слова, могущие показать хотя бы тень того горя, которое испытывает душа от разлуки с Богом?

И ничто иное, как только святая любовь источает слезы из сердца христианина. Писание говорит, что Иисус, «возлюбив Своих, сущих в мире, до конца возлюбил их» (Ін. 13:1). И лишь этим «до конца» объясняется Его кровавый пот в молитве Гефсиманской. Там, где нет любви, – нет слез, хотя бы аскетический подвиг принимал крайние формы: интенсивные медитации, длительные посты, суровые условия жизни в удалении от прочего мира. Примеров тому немало и на Западе христианском, и на нехристианском Востоке.

Когда смиренный дух владеет нами, тогда льются слезы из глубины сердца. Об этом плаче говорит Христос: «Блаженны плачущие, ибо они утешатся» (Мф. 5:3-4). Каким утешением? В данном случае – утешением, исходящим от Духа Святого, Которого Христос именовал «Утешителем»; утешением не психологического или физиологического порядка, но онтологического, относящегося к Божественной вечности.

Если сейчас я уклонюсь от общих богословских и аскетических положений к некоторым «деталям» многовекового опыта христианских аскетов, то сделаю сие возможно кратко. Духовный плач меняет свой характер в зависимости от того состояния, в котором он – аскет – пребывает: бывают сладостные слезы от близости Бога Любви, объемлющего всего человека. Чаще же средний плач, в котором смешаны радость и печаль. В начале покаяния преобладают горестные слезы, порождаемые или сознанием своего рабства греху, или умалением ощутимой благодати, или горечью богооставленности. Возможен плач сострадания человечеству и даже всей твари. Во всех этих видах духовный плач омывает человека от всяких скверн, облепивших его в ходе повседневной жизни, обновляет в нем силу стремления к Божественному Миру. Плач любви к Богу приобщает его всего к Возлюбленному Владыке: ум, душа и даже тело – все сливается во-едино, в крепко слитом движении к несозданному Свету. Такой плач разрывает тесное кольцо земного бывания, изводя дух человека в сферы небесные освобожденным от насилия греховных страстей; сообщает нам опыт бесстрастия, освящения всего нашего состава.

Отсутствие плача, по учению Отцов наших, есть показатель, что молитва наша еще не достигла своей первой ступени восхождения к Богу. Впрочем, после того, как истощаются физические слезы, может быть дана иная молитва, без слов, как тихое ощущение благодати Духа Святого внутри нас, когда «мир… превыше всякого ума» (Флп. 4:7), наполняет сердце. Подобное тонкое созерцание объемлет человека обычно после молитвы, в которой он принес жертву любви Богу до конца.

Духовный плач – изобилие жизни, бурно возрастающей от силы любви, тогда как «душевный» плач убивает земнородных. Промысл привел меня жить в стране, где люди воспитываются с детства не плакать; где плач презирается, как нечто недостойное цивилизованного человека. Нельзя не уважать сей культуры, но не следует забывать, что это относится к тому положению, когда ноги наши крепко приклеены к земной коре. И отцы-аскеты не плачут о лишении временных ценностей, и вместе они же настаивают на необходимости духовного плача, без которого не смягчится окаменелое в страстях сердце, неспособное любить евангельской любовью. Ум плачущего христианина всецело направлен в сферу Божественной вечности. Ибо только о сей последней говорится в заповедях Христа. Множество положений, несносных для живущих банальной жизнью мира сего, для плачущего согласно с заповедью Бога проходят незамеченными: его не устрашает бедность, его не низлагают ни оскорбления или уничижения со стороны сынов века сего, ни иные удары временной судьбы; ибо не только ум, но и ноги его высоко подняты над землей. Он сострадает людям, печалится о них пред Богом, но не разделяет их интересов, будучи вдохновлен в своем стремлении к непреложной Истине.

Плач истинно духовный, есть следствие воздействия Духа Святого. Совместно с Ним нисходит на нас Несозданный Свет. Сердце, а затем и ум обретают в себе силу включить в себя всю вселенную, любить всю тварь. Духовный плач не беспредметен: он направлен к Богу, и в Боге пребывая, человек в молитве о всем человечестве со слезами сострадает всему миру. Отцы советуют беречь сей дар хранением заповедей, чтобы не оскорбить Духа Святого каким-либо грехом, но его нельзя «культивировать», ибо он не заключен в пределах нашей тварной натуры: он есть благодать, а благодать Божия не в нашей власти.

Бывает – слезы любви даются в изобилии и текут ручьем. Но в периоды богооставленности внутри нас все иссыхает и едва набирается в глазу некая капля, похожая на капли горячей крови из раненого сердца. Кто не испытывал на себе действие Огня Свыше (Лк. 12:49), тот не поймет сказанного.

Снова дерзаю напомнить, что аскеты стоят на суде Божием со страхом: дело идет не о скоро преходящих вещах, но о вечности или во Свете Лица Всевышнего, или во «тьме кромешной» (Мф. 25:30). В силу этого они становятся бесчувственными к своему земному положению: их ум в Боге, и когда приходит «утешение» от Отца светов, тогда плачущий легко прощает все неправды против него, потому что дух его вознесен от земли на небо, и в Духе Святом он становится способным любить даже врагов.

Один старец на Афоне в своих беседах о молитве говорил о разновидностях плача, судя по действию каждого из них на человека. Он насчитывал их до двенадцати. И я, как и все другие, познал разные виды плача за многие годы моего отчаянного покаяния, но никогда мне не пришла мысль подсчитывать их.

«Но и ныне еще говорит Господь: обратитесь ко Мне всем сердцем своим в посте, плаче и рыдании» (Йоїл. 2:12). «Блаженны плачущие, ибо они утешатся» (Мф. 5:4), – сказал Господь на все века. Да и Сам «Он во дни плоти Своей с сильным воплем и со слезами принес молитвы и моления могущему спасти Его от смерти; и услышан был за Свое благоговение» (Євр. 5:7). И для всех и каждого, стремящегося к Божественной вечности, предлежит именно сей путь: «с сильным воплем и со слезами», чтобы спастись от содержащей нас смерти – греха.

 

Колебания в поисках непоколебимого

Христос – Живая Истина: “Аз есмь… истина и жизнь» (Ін. 14:6). Жизнь безначальная, никем и ничем не ограниченная, ни обусловленная, совечная Отцу, от Отца неразлучная, неотделимая.

Его любовь и Его Свет – прикасались ко мне на ранней заре моей жизни. Однако и сей дар благодати не предохранил меня от скольжения в бездну мрака небытийного. На переломе созревавшей молодости я совершил великий грех: в безумном движении невежественной гордости я «оставил» Его ради иного, воображаемого Сверх-личного Абсолюта. Преодолев добрый навык молиться моему детскому Богу, я в часы медитации стремился к абсолютному Бытию. Я совлекался, как мне казалось, всего относительного, что связано с различными формами: видимыми или невидимыми, чувственными или мысленными. Я упорно уходил во мрак неведения, чтобы чрез совлечение всего преходящего достичь Того, Что или Кто трансцендирует грани всего изменяемого, колеблемого. Случалось, я испытывал некий «покой» и не чувственно-плотски услаждался этим состоянием. При более полном порыве к неименуемому, всетрансцендирующему Бытию-Небытию я видел мой ум как свет. Я не гнался ни за чем на этой Земле, кроме как к вечному. Параллельно с этим я напряженно искал выражения в картине красоты, свойственной едва ли не всякому природному явлению. Тот период моей жизни кто-либо мог бы счесть полным вдохновения, но я вспоминаю его далеко не с любовью: я понял, что я предавался своеобразному «упокоению», которое было по существу своему – самоубийством в метафизическом смысле.

Из этого ложного положения я никогда бы не вышел своими силами, но Господь пожалел меня и настиг, б.м., в последний момент. Сотворил Он сие чудо милосердия, посетив мое сердце, которым немалое время я пытался пренебрегать. Не вижу путей рассказать последовательно о духовных событиях того времени. Как бы вдруг – мне стало ясным до очевидности, что мое искусственное погружение в отвлеченную умную сферу не приведет меня к достоверному познанию о Перво-Начале всех начал. Чрез мои аскетические совлечения всего относительного – я не достигал реального единения с Искомым мною. Мои мистические опыты носили негативный характер. Не «чистое Бытие» представало предо мною, но смерть для всего меня, включая мое персональное начало.

Заповедь: люби Бога всем существом твоим и ближнего твоего, как самого себя (Лк. 10:27) – неожиданным для меня образом встала пред моим умом в ее евангельском контексте: бытийное слияние с Богом совершается чрез любовь. И так, то, что прежде отвело меня от Евангелия: «любить» мне показалось «тогда», в «тот» странный час на московской улице недостойным психологизмом, – «теперь» проникло в сердце мое и ум как свет истинного познания: бытийное единение происходит в акте любви. Евангельское понятие любви идет несравненно дальше нашего психического или плотского понимания. Бог моего детства возвратился ко мне во свете разума.

Христианская жизнь слагается из сочетания двух воль: Божественной – вечно единой, и человеческой – подверженной колебаниям. Бог открывает Себя человеку многоразличными путями. Он не насилует воли людской. Если мы с любовью воспринимаем Его к нам приближение, то Он часто посещает душу с кротостью и смирением Своим. Может случиться, как о том свидетельствует история христианской веры, что Он явит Себя человеку в великом Свете. Душа, узрев Христа во Свете Его любви, влечется к Нему; она не может, да и не хочет противиться сему влечению. Но Он есть Огонь пожигающий нас. Всякое приближение к Нему связывается с болезненным напряжением. Естественно падшему естеству нашему уклоняться от боли; и мы колеблемся в нашем решении следовать за Ним. Пребывать же вне Его Света тоже становится отвратительным. И так, дух мой стоял пред двумя положениями: ложно смирившись, смешаться с окружающей нас действительностью и осудить себя на растление, или принять страшный призыв Христа. Когда я избрал второе решение, тогда возродился я к жизни в Боге Живом.

Господь знает, с каким страхом написаны многие из страниц этой исповеди моей. В конце жизни моей я решаюсь сказать, что слова 33-го псалма оправдывались и на мне не раз: «Сей нищий воззвал, – и Господь услышал и спас его… Бойтесь Господа… ибо нет лишения боящимся Его» (Пс. 33:7,10). Далеко не радостно увидеть себя «нищим», осознать свою слепоту. До великой боли страшно услышать смертный приговор себе за то, что я такой – как я есмь. Однако в глазах моего Создателя-я блажен именно за сие познание своего ничтожества (Мф. 5:3). Сие духовное видение связано с открывшимся нам «небесным царством». Я должен увидеть Христа «как Он есть», чтобы сопоставить себя с Ним, и из сего сравнения ощутить свое «без-образие». Я не могу знать самого себя, если предо мною нет Его Святого Образа. Сильным было и еще остается мое отвращение от самого себя. Но из этого ужаса родилась во мне молитва особого отчаяния, погружавшая меня в море слез. Я тогда никак не видел путей к моему исцелению; мне казалось, что мое уродство не может преложиться в подобие Его красоте.

И эта безумная молитва, потрясавшая все мое существо, привлекла ко мне сострадание Бога Вышнего, и Его Свет воссиял во мраке моего небытия. В глубоком молчании мне дано было созерцать Его благость, Его премудрость, Его святость.

Чрез ад моей безнадежности пришло небесное избавление. Внутри меня раскрывались новые силы, иное зрение, иной слух. Неописуемое благолепие становилось доступным моему восприятию. Однако, сие не было «моим»: колебания в моем бытии еще не кончились – я выпадал из надмирного сияния; я возвращался к моей нищете. И все же я достоверно узнал, что оно – Святое Царство Христа есть вечная реальность. Ее, сию реальность, должно стяжать в долгом подвиге молитвы: «Царство Небесное силою берется» (Мф. 11:12).

Благословлять надо Бога, когда открывается нам, с одной стороны, действительная гибель, не временная только, но и вечная; с другой – неисповедимый Свет Божества. Писание говорит нам о «вечной муке». Но в чем она? По настоящему мы еще не знаем всех различных форм мучения, возможных по исходе нашем из мира сего. Но опять то же Писание говорит: «извержены будут во тьму внешнюю; там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 8:12). Так и мне представляется, что «вечные муки» не в том, что во аде нас будут жарить на сковородах некие мрачные и гнусные существа, но в том, что мы окажемся недостойными войти в Святое Царство Любви Божией.

«Покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» – таково начало проповеди Христа Иисуса (Мф. 4:17). Чрез покаяние возрождается в нас сила жизни – обновляется утерянное в падении Адамовом достоинство Человека; в покаянном плаче восстанавливается наша способность, убитая грехом, воспринимать исходящий от Бога – Святой Троицы – Нетварный Свет. Но что показал мне мой собственный опыт? Вот что: десятилетия моих рыданий над моим внутренним мертвецом – не сделали меня непоколебимым в жизни по Богу: грех в той или иной форме побеждает меня. Каждое скольжение в грех глубоко опечаливает душу. Помимо сего – у нас, т.е. у меня, очень часто нет уверенности – насколько праведен я в моих действиях, или насколько я далек от истинно святой жизни. Особенно это при конфликтах с людьми. Нас преследует постоянное сознание нашей недостаточности, и мы говорим Господу: «прости меня, недостойного раба Твоего» (Лк. 17:10). Конечно, как монах я научен осуждать себя за все, – «держать ум свой во аде». Но сие дело требует великого терпения. И только таким путем успеваем мы уменьшить число томительных для сердца и ума колебаний. Совершенная же непоколебимость – явится заключительным на вечность даром Бога, Спасителя нашего.

Единственно Христос дает нам разумение вещей земных и небесных. Вот, Он сказал: “Дерзайте, я победил мир», по-гречески «космос» (Ін. 16:33). Победил не как Бог, Творец всего сущего, но как человек. К тому же Он и нас зовет. Победитель космоса «человек Христос Иисус» (1Тим. 2:5), стал сверхкосмическим. К победе этого рода приводит жизнь по заповедям Евангелия; и мы, люди, можем победить и стать тоже сверхкосмическими, т.е. богами, – но не иначе, как в Нем и Его силою. Нет во всем Бытии никого, кто бы раскрыл нам тайны Бытия в его беспредельности, как Господь Иисус. Нет никого, кто охватил бы в едином вечном Акте и Небо, и Землю, и Преисподнюю, как Собезначальный Отцу Единородный Сын. Если мы следуем за Ним в решимости пребыть в духе Его учения, то и нам даются мгновения, когда осиянные Светом и мы в молитве обнимаем и Землю, и Преисподнюю, и даже Небо, и целуем Вечность. «Иисус Христос вчера и сегодня и во веки тот же» (Євр. 13:8).

Насладившись вожделенным Светом Неба, мы затем поставляемся в страшные положения: Дух Святой оставляет дом наш пустым, покинув нас. Нам уже казалось, что мы достигли Искомого, что мы созерцаем сокровенные от века тайны в недрах Божества… и вдруг, мы снова подобны обнаженным нищим. Блаженны мы, когда от тьмы неведения и смерти переносимся в чудный Свет; но когда выпадаем из Света в нашу прежнюю тьму, тогда живем ее, эту тьму, с умноженным страданием. Пройдет немало времени прежде, чем мы начнем понимать пути нашего Бога. В Своей безграничной любви к нам, Он жаждет причастить нас к Божественной Полноте, – но нам не приходится мечтать о достижении сей Полноты в пределах Земли. Здесь мы всегда как бы разорваны: тянемся всей силой к Вечности, но убеждаемся в неспособности нашего настоящего тела воспринять и нести с постоянством полноту. На какой-то час духу нашему Свет показывает беспредельность, но затем непременно удаляется. Правда, где-то в глубине нашего ипостасного бытия тускло, «как в зеркале», отпечатлевается явленное в миг, но вечное по существу. Господь воскрес, и воскресшее тело Его приобрело свойства духа. Значит, доколе мы облачены не-преображенным телом, дотоле мы не избежим болезненных колебаний в следовании за Христом.

Человеку моего возраста нормальнее готовиться к смерти, а не писать. И кто я, чтобы говорить о том, как проходила моя жизнь в плане духа? В моем прошлом я никогда не имел подобной идеи. Больше того: я не располагался раскрывать мой внутренний процесс: я считал его следствием моего падения, которое затем предстало мне и в своей инфернальной природе. Постигшие меня внутренние конфликты многим могли бы показаться не далеким от сумасшествия явлением, но я как-то интуитивно знал, что мой случай вне компетенции банальной психиатрии. Обратиться к профессиональным врачам было бы воистину непростительной профанацией.

Дни мои в общем объеме жизни моей проходили, скорее, вне широких контактов. В силу этого я не скоро прихожу к тем или иным выводам. Теперь, однако, я не боюсь серьезно ошибиться, предполагая, что в наше время миллионы людей самых различных пластов и национальностей живут в трагическом круге противоречий, в той или иной мере аналогичных моим.

Ознакомиться с одним конкретным случаем, как мой, для некоторых из них может оказаться даже полезным.

В жизни каждого христианина духовный рост принимает специфический, свойственный только данному лицу ритм или последовательность. Но в основе всего лежит тот же самый Дух (1Кор. 12:4-11), следовательно, та же самая конечная цель, выраженная в заповедях Христа, из которых заключительная: «будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный» (Мф. 5:48). Отсюда случающееся на пути одного лица может совпадать с опытами других лиц той же веры, подвизающихся в разные эпохи, в различных не только внутренних, но и внешних условиях. Та же самая заповедь о совершенстве дана на все века, всем людям независимо от места, культуры, национальности и чего бы то ни было – условного, относительного. Иными словами: заповедям Бога свойственна абсолютность.

Духовная жизнь христианина носит исключительно динамический характер. Она никогда не статична: неисчислимо изобильна в своих манифестациях. С одной стороны – это является ее богатством, с другой – показателем еще не достигнутого нами совершенства: в жизни Самого Божества Святой Троицы – моменты динамический и статический сливаются в непостижимое для нас единство. И в этом «единстве» заключена истинная непоколебимость, обетованная всем, принесшим подлинное покаяние.

Бытие нашего мира приближается к моменту, когда все «мы изменимся… в мгновение ока»; когда «воспламененные небеса разрушатся и разгоревшиеся стихии растают», когда колеблемое преложится в непоколебимое (1Кор. 15:51-52; 2Пет. 3:12; Євр. 12:26-28; Об. 21:1). Человеку будет дано пребывание в Божественной непоколебимости, вечно предельно динамичной. И это есть воистину вечный покой.

 

Благословение знать путь

В начале моей жизни на Афоне, помню, я просил одного пустынника говорить мне о молитве. Усмотрев в моей просьбе желание услышать о великой молитве, он ответил: «Будем говорить о том, что в пределах нашей меры; беседа о том, что выше нас, может вмениться в празднословие». Устыдился я от его слова, но все же осмелился спросить: «Действительно я желаю узнать о более совершенном; о том, что превосходит мою меру. Но это не потому, что я притязаю на высшее меня; но потому, что мне представляется необходимым как-то узреть путеводящую звезду, чтобы проверять себя, на верном ли я пути. В древности мореплаватели ориентировались по невероятно далекой звезде; так я хотел бы иметь в духе видение истинного критерия, пусть чрезвычайно высокого, чтобы не успокоился на том малом, что до сего часа познал». Святой муж согласился со мною, что так мыслить не только допустимо, но и должно.

Я всегда терзался сознанием великой нужды разуметь:

Зачем я рожден в этот мир?.. Куда все мы, люди, идем?.. Что нам достижимо?.. Где наш «конец»? Не знать всего этого – нестерпимый кошмар, нескончаемая мука. Предмет искания – велик. Но при одной мысли о полной недосягаемости Искомого я терял всякое вдохновение, и отчаяние охватывало душу мою: лучше бы мне не родиться. Спокойный внешне, я метался внутренне. Я не избежал хождения по чуждым христианину путям. Но все было – мрак. Возросши, я встретился со Христом, Который сказал: “Дерзайте, Я победил мир» (Ін. 16:33). И еще: «Царство Небесное силою берется, и употребляющие усилие, восхищают его» (Мф. 11:12). И Он влил в сердце мое непокидающее вдохновение. Трудности не слишком пугали меня, но я понимал безумство последовать за Ним: победить мир. Победу Христа сделать моей победой, к чему и призван каждый из нас? Если Он о Себе сказал, что Он “есть путь”, то не исключено, что пред нами в какой-то момент встанет задание – единоборства со всем миром. Не был ли Он оставлен всеми (Ін. 16:32), даже и Отцом? (Мф. 27:46).

Скоро открылась необычность Христова учения. С одной стороны, я до боли сознаю мое ничтожество; с другой – стремлюсь к Безначальному. Молитва к Нему неуклонно держит дух пред Лицом Абсолюта, не отвлеченного философского порядка, как это было раньше для меня, а Живого и Личного. Открывается Христос, сошедший в глубины ада и затем восшедший на небеса, сидящий «одесную Отца», носящий в себе всю полноту Бытия. И Он – наш Путь.

«Блаженны мы, Израиль, что мы знаем, что благоугодно Богу. Дерзай народ мой…» (Вар. 4:4-5). А мы, христиане, одаряемся Богом в безмерно большей степени, чем все пророки и праведники до пришествия Иисуса на Землю. Когда осознаем сие, то в благодарности восклицаем: «Блаженны мы, Новый Израиль, освященный род христиан, ибо Сам Господь благоволит соединяться с нами настолько, что и Он, и мы – становимся “едино” (Ін. 17:21-23).

Именно так свидетельствует и сам Господь: «Блаженны очи ваши, что видят, и уши ваши, что слышат. Истинно говорю вам: многие пророки и праведники вожделели видеть, что вы видите, и не видели, и слышать, что вы слышите, и не слышали» (Мф. 13:16-17). Апостол Петр писал: «пророкам было открыто, что не им самим, а нам служило то, что ныне проповедано вам благовествовавшими Духом Святым, посланным с небес, во что желают проникнуть Ангелы» (1Пет. 1:12). Павел же утверждает, что Апостолам дано Духом Святым познание тайны Христовой, которая «не была возвещена прежним поколениям сынов человеческих»; что ему была дана благодать возвещать народам «неисследимое богатство Христово», всех просвещать благовествованием Тайны, от вечности сокровенной в Боге. Как и Ап. Петр, он указывает на столь великую глубину этой тайны, что даже начальствам и властям небесных бесплотных умов должна была быть возвещена чрез Церковь «многоразличная премудрость Божия, по предвечному определению, которое Он исполнил во Христе Иисусе, Господе нашем, в Котором мы имеем дерзновение и надежный доступ чрез веру в Него» (Еф.3; Євр. 11:39-40,12:22-24).

Естественно нам влечение к Высшему благу, но шествие к нему начинается нашим нисхождением в преисподнюю. Покаявшийся Апостол Павел говорит о Христе: «восшел» – что означает, как не то, что Он и нисходил прежде в преисподние места земли? Нисшедший, Он же есть и восшедший превыше всех небес, «дабы наполнить все» (Еф.4:9–10). И именно сие является нашим путем после падения.

В нашем сознании мы нисходим во ад, потому что с того момента, как нам открывается образ предвечного Человека, мы острее переживаем глубину нашего омрачения. Великая скорбь поражает все наше существо. Вневременные страдания духа превосходят всякую физическую болезнь. В молитве последнего напряжения ищется помощь Свыше. Рабы страстей, оторванные от Бога, взываем из глубины: «Прииди и исцели меня от одержащей меня смерти… Прииди и изгони из меня всякую злобу… Прииди и Сам ты совершай во мне благоугодное Тебе: ибо я бессилен сделать что бы то ни было доброе: я пленник ненавистной мне тьмы».

Гордость есть и злоба, и тьма. В ней корень всех грехов. Господь начал Свою проповедь на Земле призывом к покаянию. Греческое слово: μετάνοια значит – радикальное изменение нашего умного подхода ко всей жизни, переход от старого миро-видения к видению в «обратной» иконографической перспективе: чрез смирение восход к Всевышнему; ибо чрез гордость мы ниспали во тьму кромешную. Так начинается наше покаяние, которому нет конца на Земле: конец – в совершенном уподоблении Христу-Богу, вознесшемуся ко Отцу; в совершенном богоподобном смирении – завершение нашего обожения.

Когда Бог влечет нас, тогда молитва горестного покаяния становится всепоглощающею. В уме и сердце нет ничего, кроме жгучей жажды обрести Святого святых Господа. И неожиданно совершается чудо: приходит то, о чем не думал, о чем не слышал, что и на сердце не приходило: в бездну нашей тьмы проникает луч несозданного Солнца (1Кор. 2:9). Возможно ли говорить о Свете сего Солнца? Он, Свет, утешает душу свойственным ему образом; он умиряет взволнованное сердце; он просвещает ум новым созерцанием. Дотоле умиравшая душа воспринимает нетленную жизнь.

Дух жадно тянется к любви Отчей. Наш психосоматический состав включается в эту молитву, но может последовать за ней только до известного, доступного ему предела. Когда жажда приблизиться к Богу пожигает наше сердце, тогда молитва очищается от всего постороннего и сосредоточенно устремляется к искомому Господу. При этом мы можем утерять ощущение нашего тела и окружающего нас мира вещей. Не могу сказать, как это происходит, но знаю, что не всем было дано перешагнуть этот порог. Многие, достигнув сию грань, приходят в страх и отступают. Некоторые же, увлеченные ходом молитвы, не замечают ничего, и недоведомым им образом бывают «восхищены» в иную сферу бытия, забыв Землю. Рука Божия совершает это с такой осторожностью, что человек вовсе не улавливает самого момента, подобно тому как это бывает при нормальном засыпании. Лишь по возвращении в обычное мироощущение догадывается он, что дух его исходил из обычной формы нашего существования и соединялся с Богом. После сего события все вещи Земли воспринимаются в их преходящей хрупкости. Душа же осознает смысл своего бытия в том, чтобы быть с Богом, в Нем, в Его вечности.

Читал я об одном несчастном случае на авиационном заводе. Один инженер испытывал работу одного реактивного мотора. Двигаясь кругом пущенной машины, он, по неосторожности, попал в поток воздуха, который захватил его и, оторвав от земли, понес в направлении мощного двигателя. Ассистент инженера, увидев эту сцену, немедленно остановил мотор. Подбежав к упавшему на пол коллеге, он нашел его мертвым.

Ищущий молитву тоже может быть захвачен ее стремлением и оказаться вырванным из этого мира. Возвратившись, он также бывает «мертв» для страстных интересов и материальных стяжаний: он не будет искать никакой карьеры; он не слишком печалится, будучи отвергаем, и не гордится хвалимый; он забывает о прошлом, не прилепляется к настоящему, не заботится о земном будущем. Новая жизнь, исполненная Света, открылась ему и в нем; детские развлечения, занимающие огромное число людей, перестают интересовать его. И если мы о качестве жизни будем судить не по количеству приятных психофизических ощущений, но по объему наших познаний о космических реальностях и прежде всего – о Первой и Последней Истине, то поймем, что скрыто за словами Христа: «Мой мир Я даю вам», сказанными Апостолам всего лишь за несколько часов пред Его смертью на кресте. Сущность Христова мира – в совершенном знании Отца. Так же и с нами: если мы знаем Вечную Истину, лежащую в основе всего бытия, то все наши тревоги будут затрагивать только периферию нашей жизни, внутри же нас будет царствовать мир Христов. Никакое временное благополучие не может дать нам подлинного мира, если мы пребываем в неведении о Начале всех начал.

Редкие души обладают достаточным мужеством, чтобы сойти с утоптанной тропы широких масс и жить по заповедям Христа в этом падшем мире. Из несомненной веры в Божество Иисуса естественно рождается духовное мужество. Следование Господу некоторых довело до края неожиданно разверзшейся пред ними бездны без возможности отступления. Однако всем нам необходимо перейти, перенестись чрез нее (бездну), чтобы достигнуть Божественную вечность. Но что, в сущности, имею я в своем уме? Глубокую яму неведения, – тугу безнадежности осужденных на смерть, – власть над ними тьмы века сего (1Тим. 1:13-14; Бут. 2:17; Лк. 22:53). Для полета над этой бездной нужна энергия благословенного отчаяния; действие благодати в нас принимает форму «решимости». Свет видится вдали. Влекомые к нему неведомою силою, мы решаемся броситься в неизвестность, призвав Святое Имя Иисуса Христа, Бога Спасителя. И что же? Вместо того, чтобы разбиться головой о скрытые во мраке скалы, является некая невидимая рука, бережливо держащая нас над пропастью. Без этой дружественной руки Живого Бога ни один человек не может устоять в условиях тех бурь и превратностей, которые в подобные периоды обступают душу. Мы, из земли взятые, представляем собой некую малейшую часть массивного тела человечества, из которого совсем не просто вырваться, особенно в наше время, когда едва ли не вся вселенная держится под контролем властей. Нельзя обратиться за помощью к князьям мира сего: за каждую их снисходительную услугу мы рискуем утерять нашу свободу (Ін. 14:30). Наилучший «риск» – по-детски довериться Промыслу Божию в поисках жизни, где первое место отдано Христу.

«Вы слышали что сказано древним: не убий… А Я говорю вам, что всякий, гневающийся на брата своего напрасно, подлежит суду… Вы слышали, что сказано древним: не прелюбодействуй. А Я говорю вам, что всякий, кто смотрит на женщину с вожделением, уже прелюбодействовал с нею в сердце своем…, А Я говорю вам не клянись вовсе…, А Я говорю вам: не противься злому… Вы слышали, что сказано: люби ближнего своего и ненавидь врага своего. А Я говорю вам: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас, и молитесь за обижающих вас и гонящих вас» (Мф. 5:21-44); «…кто нарушит одну из заповедей сих малейших и научит так людей, тот малейшим наречется в Царстве Небесном…, ибо говорю вам, если праведность ваша не превзойдет праведности книжников и фарисеев, то вы не войдете в Царство Небесное» (Мф. 5:19-20).

Был на мне страх нарушить заповеди Господни и таким образом погибнуть. В те годы, тяжкие, но благословенные, «жить» по заповедям евангельским во мне принимало образ хождения по канату, натянутому через бездну, связующему два конца ее. Скоро это преложилось в видение распятых рук Христа, собирающих во-едино расходящиеся горизонтали мира: разделенные враждою народы. Все безмерно превосходило меня, и я бывал «распят» учением Христа. В ответ на отчаянную молитву мне предстало висящее на кресте тело Господа подобным чудному мосту между Небом и Землею. Путь христианина – распятие: «если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя; возьми крест свой и следуй за Мною» (Лк. 9:23). Так сливаются в душе и тонкая радость «узнать путь», и немалый страх от безмерности задания.

Невозможно рассказать словами о страшной привилегии шествия по таинственному канату. Подобно тому, как те, что ушли от нас в иной мир, не пытаются своими явлениями поведать пребывающим во плоти о том величии, что раскрывается пред ними в новом плане.

Соединив в Себе и Бога, и человека, Господь зовет нас следовать за Ним. На этом высоком пути дух наш, преодолев влекущие долу страсти, созерцает дотоле недоведомые, невообразимые реальности Божественной сферы Бытия. Подобно тому, как тяжелое тело, выброшенное из пределов земного притяжения, попадает в условия «небесной механики» и движется с невозможной на Земле быстротой, так и дух наш вступает в бесконечность «умного» пространства, пронизанного Светом, свидетельствующим о безначальной Истине, и о нашем бессмертии. Уму тогда даются созерцания исключительные по глубине и объему.

Прикосновение любви Божией к сердцу – первый шаг на берегу небесного конца бездны и новое, Свыше рождение в вечности. Эта любовь воспринимается как Истина, как Свет, как Царство. Мысль о смерти, о врагах, о земном выпадает из сознания, и в свободе от сих дух живет иную форму бытия.

По возврате в обычное мироощущение, душа бывает в печали об утерянном: она предпочла бы не возвращаться, хотя и не совсем отошло чувство любви Божией.

Христос даровал нам все: Он открыл нам величайшую тайну «Святой Троицы», Он «показал нам Отца» (Ін. 14:8-9); чрез Него мы получили и в опыте нашем познали Духа Святого, и мы можем непогрешимо судить о том, когда действует в нас именно Он, исходящий от Отца, Третья Ипостась, а не какой-либо иной дух, могущий еще неопытным показаться «владычественным». Чрез Христа и в Нем нам показан с чрезвычайной конкретностью и Человек в его первообразе и богоподобии. И уже нет у нас ничего и никого другого, кроме Него, кто явился бы основой нашего бытия, взятого и в пределах земной относительности и в Божественной Абсолютности. И слова Христа: «Все, сколько их ни приходило предо Мной, суть воры и разбойники» (Ін. 10:8) – звучат для нас в данном нам ясном понимании их правды. Но их надо разуметь в той же перспективе, как мы живем и другое положение: «враги человеку домашние его» (Мф. 10:36). Они – “домашние” – любят нас, и мы любим их;но нам нельзя последовать за ними, когда они препятствуют нам отдаться Богу. Постольку, поскольку они отклоняют нас от единого истинного пути, они становятся нашими «врагами», они «суть воры и разбойники».

Чрез жизнь по заповедям Евангелия мы постепенно, правда – в болезненном процессе, но получаем разрешение многих извечных проблем человечества. Не удивляйтесь, это действительно так: в Нем спасение каждой отдельной личности, – в Нем спасение объединенных о Имени Его групп, и также целых народов и всего мира (Ін. 4:42; Мф. 12:21). Нет, и не может быть, такого положения, когда Он бессилен спасти. Говоря так, мы вовсе не мыслим, что Он непременно вылечит ту или иную болезнь, избавит от какой-либо беды, физической, моральной или материальной, от насильников и вообще от чего бы то ни было, что обычно почитается вредом или гибелью. Хотя и это все в Его руках. Подлинное спасение в том, чтобы во всех обстоятельствах устоять в Его любви, как Он Сам соблюл заповеди Отца Своего, и пребывает в Его, Отца, любви (Ін. 15:10). Все мы знаем, чрез какие испытания проходил Господь, особенно в последние дни пребывания с нами. И, однако, перед самой смертью Он говорил Своим ученикам: «Сие сказал Я вам, да радость Моя в вас пребудет, и радость ваша будет совершенна» (Ін. 15:11). И еще: «Истинно говорю тебе: ныне же будешь со Мною в раю» (Лк. 23:43).

Всякая любовь проходит чрез испытания, и истинная дружба познается в беде. Когда любовь – крепче смерти, тогда она совершенна. После такой «пробы», необходимой для всех нас без исключения, любовь чрез смерть в земном плане побеждает смерть в вечности и делает человека способным к «царству непоколебимому» (Євр. 12:28).

Подвиг христианина в начале сосредотачивается внутри самого себя; но в своем завершении он становится молитвою за весь мир, за всего Адама. Первое движение любви идет к Богу; второе – к ближнему. Как к Богу Отцу любовь воплощенного Сына достигла своей абсолютности, так и к человеку Его любовь идет “до конца” (Ін. 15:10-15,13:1). И именно сие заповедано нам.

Заповеди Христа по существу своему суть самооткровение Бога. Выраженные в земных словах, они кажутся нам релятивными, но того, кто соблюдает их должным образом, они поставляют на грань между относительным и безусловным, конечным и беспредельным, детерминированным и самовластным. Следование сим не-насильственным повелениям далеко превосходит наши тварные силы. Необходимо, чтобы Сам Он, открывшийся нам Вседержитель, Своим действенным вселением внутрь нас возносил нас в свойственную Ему сферу безотносительного, никем и ничем не обусловленного Бытия: «Я есмь лоза, а вы ветви; кто пребывает во Мне, и Я в нем, тот приносит много плода; ибо без Меня не можете делать ничего» (Ін. 15:5). Так говорит безраздельный Властитель всего сущего (Мф. 28:18).

Божественное происхождение евангельских предписаний обнаруживается еще и из того, что хранящие их, не зависимо от уровня их внешней культуры, воспринимают Безначального в сердца свои: «славлю Тебя, Отче, Господи неба и земли, что Ты… открыл [сие] младенцам» (Лк. 10:21). Апостолам, младенцам в человеческой науке, Христос дал реальное знание Предвечной Истины (Ін. 17:3).

Кто познал Отца, который на небесах, в том уже пребывает вечная жизнь: «…радуйтесь тому, что имена ваши написаны на небесах.» (Лк. 10:20).

Жить по-христиански невозможно; по-христиански можно только умирать, но смертью в земной форме нашего существования. Однако и это умирание не-легко, не-просто: оно есть те «тесны врата», тот “узок путь”, которые ведут в жизнь, но которые лишь немногие находят (Мф. 7:13-14).

Благовестие Христа невероятно превосходит все, что знает Земля. Как исцелить ту страшную болезнь, которою заразил враг человека на заре его явления в мир (Бут. 3:1-6)? Каким путем возможно дать людям познать, что тот, до крайности необычный человек, – Евангельский Иисус Христос – есть подлинно Безначальный Бог, Творец всего сущего, открывшийся Моисею с Именем “Аз Есмь”? Кто из «здравомыслящих» может дойти до такого безумия, чтобы признать Богом – человека, умирающего на кресте посреди преступников?.. Но что сказать? Те, которые не могут поверить в Божество Христа, никаким другим способом не достигнут их собственного обожения. Веровать способны – или дети, чистые сердцем, или те, кто носит в себе, при всем сознании своего падения и ничтожества, интуицию о своем родстве с Богом. Веруют во Христа те, что верят в свое обожение. От возвышенного или приниженного понятия о Человеке зависит вера и неверие. Для верующего крестная смерть Иисуса, т.е., как и за что Он был распят, есть сильнейшее свидетельство в Его, Христа, пользу. Смотрите, как воспринял сие Павел, прежде гонитель. «Христос послал меня… благовествовать, не в премудрости слова, чтобы не упразднить «креста Христова». Ибо слово о кресте для погибающих есть безумие, а для… спасаемых – сила Божия… написано: погублю мудрость мудрецов, и разум разумных отвергну…»

«Не обратил ли Бог мудрость мира сего в безумие? Ибо когда мир своею мудростью не познал Бога в премудрости Божией (явленной в творении), то благо-угодно было Богу юродством проповеди спасти верующих. Ибо и Иудеи требуют чудес, и Эллины ищут мудрости; а мы проповедуем Христа распятого, для Иудеев соблазн, а для Эллинов безумие, для самих же призванных… Христа, Божию силу и Божию премудрость. Потому что немудрое Божие премудрее человеков, и немощное Божие сильнее человеков… Мудрость мы проповедуем между совершенными, но мудрость не века сего… но проповедуем премудрость Божию, тайную, сокровенную, которую предназначил Бог прежде веков к славе нашей, которой никто из властей века сего не познал… Нам Бог открыл сие Духом Своим… мы приняли… Духа от Бога, дабы знать дарованное нам от Бога» (1Кор. 1:17-25,2:6-12).

Мы малодушествуем, но Христос говорит нам: «Дерзайте: Я победил мир» (Ін. 16:33). Если Он «победил «мир» (по-гречески «космос»), то это значит, что Он и как человек стал превыше твари, надмирным. И всякий верующий в Него, побеждающий в подвиге покаяния действующий в нас «закон греха» (Рим. 7:23), становится, подобно Христу, надмирным (сверхкосмическим).

«Отче… слова, которые Ты дал Мне… и славу, которую Ты дал Мне, Я дал им… Отче, которых Ты дал Мне, хочу, чтобы там, где Я, и они были со Мною, да видят славу Мою, которую Ты дал Мне, потому что возлюбил Меня прежде основания мира» (Ін. 17:8,24).

Чтобы созерцать эту славу, необходимо и самому быть в этой славе. Чтобы понимать хотя бы отчасти: «Кто есть Сей?» (Мф. 21:10), непременно нужно уподобиться Ему чрез пребывание в духе заповедей Его. Кто не последовал Ему с полной верой, кто не возлюбил Его всем сердцем и всем умом, и потому не соблюдал слово Его, тот да не дерзает в своем малоумии судить Его, ни о Нем (1Кор. 2:14). Пусть молчание его будет честным, ибо нет у него никаких данных для суждения о Сыне Божием и Слове Отчем. Если в области науки или искусства, чтобы достойно оценить гений артиста или ученого, нужно быть не слишком далеко от него; то же самое и в сфере Духа. Но кто построил жизнь свою ² учения Его, как на скале (Мф. 7:24-29), тот постепенно придет к уразумению: «Кто есть Сей».

Христос сказал: «никто не знает Сына, кроме Отца; и Отца никто не знает, кроме Сына, и кому Сын хочет открыть» (Мф. 11:27). Значит обретаются такие, которым Он открывает: «никто не может прийти ко Мне, если не привлечет его Отец». Стало быть – привлекает; «никто не приходит к Отцу, как только чрез Меня» (Ін. 6:44,14:6). Из сего видно, что «приходят» к Отцу чрез Него.

Человек воистину великая тайна. Создаваемый из ничтожества, он возводится к полноте нетварного Бытия. Бог так возлюбил человека, что отдается ему без меры, без границ. Как Бог превосходит все, что есть в космической реальности, так и человек, обоженный чрез вселение в него Духа Святого, драгоценнее всех галактик. Именно это сознание свойственно христианину, и вне сего он не может поступать «достойно звания, в котором призван» (Еф.4:1).

Не есть ли подобное дерзание неумеренная гордость? Конечно, нет, если мы будем следовать примеру Христа: «Я дал вам пример, чтобы и вы делали то же, что Я сделал вам» (Ін. 13:15). Если будем подражать Апостолам и Отцам нашим: «Будьте подражателями мне, как я Христу» (1Кор. 11:1).

В 16-й главе Евангелия от Матфея находим целостное учение об этом.

«…Иисус спрашивал учеников Своих: за кого люди почитают Меня, Сына Человеческого? Они сказали: одни за Иоанна Крестителя, другие за Илию, а иные за Иеремию или одного из пророков. Он говорит им: а вы за кого почитаете Меня? Симон же Петр, отвечая, сказал: «Ты – Христос, сын Бога Живого.» Тогда Иисус сказал ему в ответ: блажен ты, Симон, сын Ионин; потому что не плоть и кровь открыли тебе это, но Отец Мой, сущий на небесах. И Я говорю тебе: ты – Петр, и на сем камне Я создам Церковь Мою, и врата ада не одолеют ее. И дам тебе ключи Царства Небесного; и что свяжешь не земле, то будет связано на небесах; и что разрешишь на земле, то будет разрешено на небесах, Тогда (Иисус) запретил ученикам Своим, чтобы никому не сказывали, что Он есть Иисус Христос. С того времени Иисус начал открывать ученикам Своим, что «Ему должно» идти в Иерусалим и «много пострадать» от старейшин и первосвященников и книжников, и быть убиту, и в третий день воскреснуть. И, отозвав Его, Петр» [еще не познавший тайны путей спасения нашего] «начал прекословить Ему: будь милостив к Себе, Господи! да не будет этого с Тобою! Он же, обратившись, сказал Петру: отойди от Меня, сатана; ты Мне соблазн, потому что думаешь не о том, что Божие, но что человеческое. Тогда Иисус сказал ученикам Своим: если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною; ибо кто хочет душу свою спасти [сберечь], тот потеряет [погубит] ее; а кто погубит душу свою ради Меня, тот обретет ее. Какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит? Или какой выкуп даст человек за душу свою? Ибо приидет Сын Человеческий во славе Отца Своего с Ангелами Своими, и тогда воздаст каждому по делам его. Истинно говорю вам: есть некоторые из стоящих здесь, которые не вкусят смерти, как уже увидят Сына Человеческого, грядущего в Царствии Своем» (Мф. 16:13-28).

В этом евангельском отрезке нам даны самые существенные моменты откровения о «тесных вратах и узком пути, ведущих в жизнь». Когда многие из народа стали почитать Христа великим пророком, а Апостолы и «Сыном Бога Живого», тогда Он «начал открывать ученикам» о предстоящих Ему страданиях и смерти. На «человеческое» чувство Петра Господь дал решительный ответ: «отойди от Меня», и продолжил учение о необходимости креста для всех последователей Его; доходит при этом до крайних идей: чтобы спасти душу для вечности в Царстве, нужно погубить ее в плане земных интересов. Достоинство души настолько велико, если ценою приобретения всего мира, будет причинен ей вред в плане Божием, то и все блага Земли не покроют понесенного духовного «ущерба». Свою Церковь, необоримую адом, Он строит на исповедании Его Божества. Если отнять от Него полноту Божественности, то и ни Церковь, и никто вообще не может победить ни мира, ни преисподнего ада.

И опять мы слышим слова о Его безначальном величии и власти, которые будут явлены некоторым из стоявших в тот час там. Последнее совершилось на Фаворе, где Христос молился о Своем «исходе» на суд и смерть (Лк. 9:31); где нетварный Свет Духа Святого осиял Апостолов, и они увидели Моисея и Илию, как служителей Господа, и услышали непостижимый голос Отца, свидетельствовавшего о предвечном Сыновстве Иисуса.

За короткий срок и Слава беспредельная, и схождение во ад. И «это есть путь для христиан»: они себя осуждают на муки, а в ответ воспринимают дар милосердия Отчего, для которого нет адекватных эпитетов. Так в богатстве своем “избыток” принесенной нам жизни Христом (Ін. 10:10): она, Христова жизнь, объемлет и ад, и Царство; она совмещает в себе и предельное страдание, и высочайшее блаженство. Она творит маленького человека великим, универсальным, богоподобным во всем… К сожалению, «немногие находят его» (Мф. 7:14).

Дары Отца превосходят нашу меру понести их. Когда неисчетная сила исходит на человека, тогда, возможно, приступит к нему тот, кто пал в пароксизме своей гордости. Как избежать нам падения сего? Опять и в этом учит нас пример Христа, искушаемого в пустыни. Мы же вспоминаем еще и слова Его: «И ты, Капернаум, до неба вознесшийся, до ада низвергнешься» (Мф. 11:23).

Чтобы яснее нарисовать картину нашего христианского пути, подобно Отцам прибегнем к методу аналогий. Когда мы смотрим на вековое дерево, высоко к облакам возносящее свою крону, то мы знаем, что сила корней его, идущих в глубину, должна соответствовать массиву дерева. Если бы корни не проникали бы в темные недра земли, быть может, настолько же глубоко, насколько возвышена крона; если бы масса корней и крепость их не были соответственными объему и весу видимой части дерева, то не могли бы они ни кормить дерево, ни удержать его стоящим: и малый ветер повалил бы его. Так и в духовной жизни человека. Если мы сознаем величие призвания нашего во Христе, т.е. нашего избрания в предвечном Совете Божием для усыновления, и это прежде создания мира, то отсюда мы не возносимся в гордости, но действительно смиряемся. Движение вниз, во тьму кромешную, необходимо всем нам, чтобы устоять в подлинно христианском духе. Выражается оно в постоянной памяти о нашем изначальном ничтожестве, чрез самое жестокое осуждение себя за все. И чем глубже нисходит человек в своем самоосуждении, тем более возносит его Бог. «Глаголю вам… всяк возносяйся – смирится, смиряяй же себе – вознесется» (Лк. 18:14).

Весьма многие, не познавшие опытом благотворных действий молитвы, не знают, что чрез нее (молитву) духу человека раскрывается мир неописуемого величия: и мрачные глубины ада, и светоносные сферы небес. Без веры в воскресение едва ли не всякое страдание становится тупым: лишенным смысла; оно способно укрощать строптивую душу, но не излечивает ее от скрытой на дне души гордости; оно обогащает опыт жизненный, но без молитвы не возносит душу к бесстрастию; постепенно убивает и тело, и сердце, и ум, без того, чтобы они усовершенствовались в познании Бога. Когда же прикоснется к душе Свет вышнего мира, тогда все изменяется: замирают земные страсти, и дух восходит к созерцанию Вечного. Одаренный сим благословением, человек всякое земное положение (социальное, материальное и даже научное) воспринимает как «временный аксессуар», и вовсе не заботится о своей земной карьере. И если удерживается в смиренном о себе познании, то будет дано ему еще большее познание о тайнах будущего века.

Соединясь чрез молитву со Христом, человек внутренно, в сердце и уме, получает извещение, что в вечности все содержание богочеловеческого бытия дастся ему в неотъемлемое достояние. В силу сего всякое доброе дело, осуществленное кем бы то ни было, уже отсюда начинает радовать его радостью об общем спасении (Лк. 15:31-32). Слава брата будет и его славою. Видеть лица, прославленные Божественным Светом, – сладостно; и чем обильнее их осияние, тем прекраснее видение. Грядущее Царство святых состоит в преизбытке любви, предвкушение которой дается Богом еще отсюда. Любовь Божия – объемлет и ад. И мы знаем теперь, что наше схождение во ад в течение сей жизни – есть верный путь к совершенству.

Победа над адом имеет два периода: первый – преодоление его тьмы внутри нас самих; второй – есть свойственная Божеству сострадательная любовь ко всей твари. Да, сия любовь наполняет весь тварный мир, и Духом Святым она сообщается спасенным людям. Вечность – не имеет «протяжения», но содержит в себе все протяженности веков; вечность беспространственно включает в себя все просторы мироздания.

Наш земной опыт не достигает абсолютной полноты. Но это не умаляет его достоверности. Ап. Павел так говорит о сем святом событии: «Любовь никогда не перестает, хотя и пророчества прекратятся, и языки умолкнут, и знание упразднится; когда же настанет совершенное, тогда то, что отчасти, прекратится… Теперь мы видим как бы сквозь (тусклое) стекло, гадательно, тогда же лицом к лицу; теперь знаю я отчасти, а тогда познаю (совершенно), подобно тому, как я познан (Богом). А теперь пребывают сии три: вера – как начало любви; надежда – как ее созрение; любовь – в ее совершенстве. И любовь из них больше» (1Кор. 13:8-13).

Знание пути сохраняет нас живыми даже во аде, но это не делает наши страдания «воображаемыми»: мы мучительно живем убийственный мрак страстей, свойственный всем наследникам Адама падшего; но не становимся жертвами адского пламени: «Держи ум свой во аде – и не отчаивайся». Не должно чрезмерно пугаться этого погружения во тьму, так как вне сего, после падения, недостижима полнота познания.

Как бы не преуспевал человек в той или иной научной области, он никогда не должен забывать «элементарных», т.е. основных положений своей науки; так и мы, пока в сем теле, твердо держимся того метода, которому научены и Отцами нашими, и действием в нас Духа Божия: несвободные от следов действующего в нас закона греховного, мы с гневом, с ненавистью к самим себе осуждаем себя на сгорание во тьме кромешной; ибо нет иного огня, который угасил бы в нас действие страстей. И что же? Когда горестная молитва обжигает наше нутро, и сердце изнемогает в своем терпении, тогда неожиданно приходит прохлада небесного утешения. Когда ощущение нашей тленности погружает дух наш в безнадежность, тогда вдруг нисходит на нас новая сила Свыше и облекает нас в нетление (1Кор. 15:54). Когда сгустившаяся тьма подавляет ужасом нашу душу, тогда необъяснимым образом предивный Свет глубокую ночь превращает в ясный день, возносит нас на высоту и как сынов вводит в Дом Отца.

Как объяснить сии контрасты? Почему наше гневное самоосуждение оправдывает нас пред Богом? Не потому ли, что в этом сознании всеподавляющей силы одержащего нас греха есть подлинная бытийная правда? Такое покаяние, идущее к истокам всемирной трагедии, (Бут. 3) открывает внутри нас «место» для пришествия в нас Духа Святого, Духа Истины, Который вводит нас обновленными в светоносное Царство.

Как удивительны пути Божии! Сам человек не может их изобрести, но Дух, исходящий от Бога, Своим явлением освещает пред нами сей чудный доступ к вечному спасению.

«Когда же приидет Утешитель, которого я пошлю вам от Отца, Дух Истины, который от Отца исходит; Он будет свидетельствовать о Мне… Он… наставит вас на всякую истину» (Ін. 15:26,16:13).

Невозможно не петь гимна Богу, когда выйдешь из пламени покаяния, которое незримо переплавило нас для нового образа бытия, попалив все, что тяготило нас, как нудное бремя. Как и кто будет описывать стояние в этом пламени? Как и кому можно предложить сей опыт? Пожелать всем и каждому восход к Божественному Бытию – естественно; но кто стерпит адские муки, избежав последнего отчаяния? Обращение на меня самого, осужденного на жизнь в страшном для истории Земли веке, склоняет мой ум к убеждению, что для очень многих современников, б.м., и нет иного пути.

Я уже не раз дерзал высказать мой опыт: молитва тотального покаяния пред Творцом нашим проходит чрез все духовные испытания, возможные для тварных «по образу Бога» существ. «Образ и подобие» человека Господу – ясно говорит, что каждый из нас может стать «господином» не иначе, как если победит, конечно не своей силой, но верой во Христа (1Ін. 5:4-5), все, что населяет сей видимый и умопостигаемый космос (Ін. 16:33). В книге Иова (Йов. 1:7) читаем:«И рече Господь диаволу; откуду пришел еси? и отвещал диавол Господеви, рече: обшед землю, и прошед поднебесную се есмь». В Священном Писании часто под небом разумеется Божественная сфера, а поднебесная – (Еф.6:12) есть тварный мир… нет такого места на Земле, ни во всем космосе, где бы возможно было избежать встречи с диаволом. И если сей последний контролирует не только нашу вселенную, но и весь прочий мир, как «князь мира сего», то где бы мы ни оказались «местно» или духовно, он придет нас испытывать. Блаженный Старец Силуан при беседе о сем предмете сказал: «Ум с умом борется… наш ум – с умом врага…». Даже ко Христу, бывшему в пустыне, он приступил, искушая Его (Мф. 4:1-11; Лк. 4:4-14). Но перед молитвой Своей в Гефсимании Господь сказал Своим ученикам: «… идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего» (Ін. 14:30). Что же собственно я пытаюсь сказать? Да то, что на всех уровнях нашего восхождения к Богу враг будет преследовать нас и искушать. И когда мы сильно болеем во всех планах нашего существа или предадимся гордой о себе мысли, он пытается нас отвратить от Бога.

Если не перечислять всех форм выпадающих на долю подвижника Христова мучений, что впрочем и невозможно, а только привести некоторые из борений с «умом врага», то не без страха остановлюсь на немногих из них. В десятой главе книги о Старце Силуане я написал следующее:

«Человеку с Богом не всегда легко. В период отнятия благодати, который обычно весьма продолжителен, Бог иногда может представляться душе беспощадным мучителем. Не достигая милости Божией, несмотря на предельно доступный для него подвиг и труд, человек страдает настолько тяжко, что если бы было возможно, отказался бы вообще от всякого бытия…

В чем же его страдания? Ответить на этот вопрос – задача нелегкая.

Испытав Бога, познав жизнь во свете Лица Его, душа уже ни в чем в мире не находит себе ни покоя, ни удовлетворения, и не на чем не может остановиться; и вместе, все, кроме Бога, окружает ее. Все, что познала она как зло, как тьму, всякое демоническое действие обуревает ее; и мучительство страстей временами доходит до последнего напряжения; а Бог словно отвратился от человека и не внимает никаким призывам его. Как самое беспомощное существо повисает он над страшною бездною, и кричит к Богу о помощи, но все крики остаются не услышанными. Богу как бы безразлично до всех его страданий… Душа осознает правду суда Божия, но страдания ее от этого не умаляются. Не воображением, но действительно погружаясь в сень смертную и не обретая с собою Бога, которого зовет день и ночь, душа страдает невыносимо. (Такие дни богооставленности особенно избирает враг). Встает вопрос: зачем же все это?..

Во время самого испытания душа не может воспринять его как проявление милосердия Божия; как «доверие» Бога к ней, как желание Бога приобщить человека святости и полноте бытия в Себе. Душа знает только одно: Бог оставил ее после того, как явил ей Свой Свет, и тем безмерно умножил ее страдания. И когда обессиленная вконец, она не видит Бога, склоняющегося к ней Своим милосердием, тогда приходят «такие мысли и чувства, о которых хранится молчание».

Вот, предо мною труд: довериться ли зрелости наших современников и говорить с ними, как с жаждущими подлинного слова о совершенстве, или пощадить их младенческую немощь? Прошу всякого читателя этих страниц молиться за меня, чтобы не принести вместо пользы вред каким-либо душам.

Враг в подобных случаях возбуждает душу до бунта против Бога. Он, враг, имеет со времени падения власть проникать в самую глубину нашу, и там начинает обвинять Бога во всех терзаниях мира, ибо «Он» создал его, сей мир. Непонимание становится подобным тюремным оковам; и сердце, и ум возмущаются. Искуситель пытается толкнуть человека на крайности: делать все противное Богу.

Остановлюсь на этом. Некоторые из вражеских действий можно уподобить едким жидкостям на слизистую оболочку; другие – пронизывающему холодному или жгучему ветру; по временам, однако, мы бываем как бы защищены от всех ветров, и из нашего убежища видим лишь гонимые тучи, качающиеся ветви дерев, и это дает нам возможность заключить, что ветры проходят, что они сильны, но все же не достигают нас. Мы тогда как свободные наблюдатели следим за мыслями, которые носятся в атмосфере, нас окружающей; но они не имеют власти над нами. И так бывает только с теми, которые познали действие благодати; внутри которых заброшено божественное семя. А не-опытные похожи на профанов, которые пришли в выставочный зал или музей и не знают, какое произведение носит на себе печать высшего гения и какое посредственно и недостойно внимания. Часто их предпочтение на стороне последних ничтожеств.

«Наша брань против начальств, против властей, против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесных» (Еф.6:12). Все сии духи «злобы поднебесной» стремительно атакуют смягченное покаянием сердце и пробужденный стоянием пред Богом ум. Они, сии духи, нагло проникают внутрь нас и действуют там таким образом, что у нас создается впечатление, что принесенные нам врагами мысли и чувства свойственны нам самим. Действительно, после падения мы носим в себе некоторые созвучия демоническим внушениям. В силу сего порыв покаяния достигает такой силы, что дух наш исходит из форм мира сего в умную беспредельность, и «там» единый пред Единым предстоит в своей наготе, без слов получая познание о характере падения нашего и о вечности Божией.

Павел, бывший гонитель Церкви и убийца верующих, имел в чем каяться. Полагаю, не безответственно, что исход или экстаз его совершился в броске отчаянного покаяния. Сам он так пишет о сем событии: «Знаю человека во Христе, который… в теле ли, не знаю, вне ли тела, не знаю, Бог знает, восхищен был до третьего неба… в рай, и слышал неизреченные слова, которых человеку нельзя пересказать» (2Кор. 12:2,4). Он же к Римлянам писал так: «Кто отлучит нас от любви Божией: скорбь, или теснота, или гонение, или голод, или нагота, или опасность, или меч? как написано: за Тебя умерщвляют нас каждый день; считают нас за овец, обреченных на заклание. Но все сие преодолеваем силою Возлюбившего нас. Ибо я уверен, что ни смерть, ни жизнь, ни Ангелы, ни Начала, ни Силы, ни настоящее, ни будущее, ни высота, ни глубина, ни другая какая тварь не может отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем» (Рим. 8:35-39).

Нетрудно понять, что Павел бывал в огне таких испытаний, которые вылились в приведенных словах его. В книге о Старце Силуане я, на основании опыта современных аскетов, приложил некоторые пояснения к словам великого Апостола. Я написал:

«От любви Божией отрывают подвижника протесты рассудка… не могущего вместить или принять закон Христова Духа, который рассудку представляется “безумием” (1Кор. 2:14). В минуты богооставленности эти протесты могут приобретать чрезвычайную силу…

От любви Божией будут отрывать подвижника: иногда желание жизни, иногда страх смерти; иногда позывы к услаждениям, иногда болезни или голод, или гонения и другие страдания; иногда высота или свет каких-то иных откровений; иногда глубина и великолепие иных постижений; иногда величие каких-то иных обладаний, или широта каких-то иных возможностей; иногда видение ангелов и других небесных существ, иногда насилия страшных темных сил.

С большим основанием можно утверждать, что на пути к стяжанию Божией вечности христианин встретит весь ряд возможных искушений и испытаний, так что… все пути человеческие ведомы будут христианину, в то время, как его пути скрыты от чуждых взоров» (1Кор. 2:15-16).

Я знаю, что я ничто. Но при всем моем ничтожестве моя боль, мое страдание не кажутся мне недостойными внимания. И Господь, давший нам заповедь: «Смотрите, не презирайте ни одного из малых сих» (Мф. 18:10), не презрел моего взывания, «и услышал и спас меня от всех бед» (Пс. 33:7). В моих безумных молитвах я бывал несдержанным, даже дерзким, но Он отвечал тихо и кротко, не уничижая моего невежества. Я, молясь, ждал ответа и вместе с тем не смел надеяться на него. Сверх моих ожиданий – Он пришел. Особенно неожиданным был образ Его явления. Враги отступили. Он победил их, и меня. Странно: впервые я познал неизрекаемую радость оттого, что я побежден.

Бог непостижимо велик. Мы слышим и читаем слова о Его величии, но совсем иное жить его, это величие. Никто и ничто не может как бы то ни было умалить Его безначального Господства, но Сам Он умаляет Себя также в непостигаемой нами мере: в нашей хрупкой плоти он достиг абсолютности. Теперь я знаю по опыту моей жизни: Он жаждет нашего совершенства. Попуская нам тяжкую брань с врагом и с нами самими в нашем падении, Он хочет увидеть нас победителями. Если мы не отступим от него даже в наиболее полном уничижении нашем от врагов, то Он непременно приходит. Побеждает – Он, а не мы. Но победа будет приписана нам, потому что мы страдали.

Нет в природе абсолютно идентичных повторений. Тем более нет их и в бытии разумных существ. Каждый человек имеет сердце, созданное Богом “на едине” (Пс. 32:15). Оно есть сердце данного лица-ипостаси, и как таковое – неповторимо. В своем конечном завершении каждая личность получит и конечное на все века “имя” ведомое только Богу и самому человеку, носителю сего «имени» (Об. 2:17). Таким образом хотя и будет жизнь всех спасенных – «единая», как Едино Царство Святой Троицы (Ін. 17:11,21-22), но персональное начало пребудет несводимым ни на кого другого.

Если эти данные Откровения верны, то явится понятным и то положение, что нет и не может быть единой для всех системы, программы или последовательности возрастания. Но это не значит, что нигде нет и общих основ. Так наблюдается одно почти неизменно повторяющееся явление в порядке духовной жизни нашей; не в деталях, но в принципе, а именно: при своем обращении к Богу человек получает благодать, которая сопутствует ему, просвещает его, научая многим тайнам сокровенной в Боге жизни. Затем «неизбежно» благодать отойдет от него, во всяком случае в своей «ощутимой» силе, и Бог будет ждать ответа на излитый Им дар. Это испытание верности имеет двойной смысл: один – необходимый для нас – проявить нашу свободу и наш разум; воспитать и довести, если возможно, до совершенства дар свободы для самоопределения нашего в сфере вечности. Другой – дать Отцу нашему Небесному возможность «все», что Он имеет (Лк. 15:31), передать нам в вечное пользование, потому что всякий дар свыше осваивается нами непременно в страдании. После того, как проявлена нами непоколебимая верность, снова приходит Бог и вселяется навсегда в человека, ставшего «способным вмещать Огонь любви Отчей» (Ін. 14:23; Лк. 16:10-12).

Итак, хотя и нет общих рецептов для жизни в Боге, но есть некоторые основные положения, которые мы должны иметь в нашем сознании, чтобы путь наш мы совершали с разумом, – чтобы не стали мы жертвою неведения путей спасения.

«Боже, Спасителю наш, не скрой от меня тайны путей спасения Твоего».

Для христианина, как мы его понимаем, путь к Отцу лежит только чрез Сына. «Все, что имеет Отец, есть Мое» (Ін. 16:15). В предвечном рождении Сына, Отец излил в Него всю полноту своего Бытия. Посему Сын во всем равен Отцу: Он исчерпывающая полнота выявления Отца; Он Его (Отца) жизнь, сила, могущество, власть, царство, сила, мудрость, всеведение, творчество, любовь… «Видевший Сына – видел Отца» (Ін. 14:9). «Ненавидящий Сына и Отца ненавидит» (Ін. 15:23). «Верующий в Сына имеет жизнь вечную; а неверующий в Сына не увидит жизни, но гнев Божий пребывает на нем» (Ін. 3:36).

Духом Святым, от Отца исходящим и в Сыне почивающим, познается Сын в Его (Сына) Божестве и в воспринятом им человечестве. В том же Духе – живем мы Отца.

Каждое слово Христа есть не подлежащая людскому суждению истина. Повсюду мы имеем свидетельство об Его, Сына и Слова Отчего, единственности. И Сам Он подчеркивает сие категорическим образом: «Все, сколько их ни приходило предо Мною, суть воры и разбойники» (Ін. 10:8). И относительно имевших и имеющих еще появиться после пришествия Христа – Он сказал: «Берегитесь, чтобы кто не прельстил вас. Ибо многие придут под именем Моим, и будут говорить, я Христос» ³; «и многих прельстят… тогда, если кто скажет вам: вот, здесь Христос, или там; не верьте. Ибо восстанут лжехристы и лжепророки, и дадут знамения и чудеса, чтобы прельстить, если возможно, и избранных. Вот, Я наперед сказал вам. Итак, если скажут вам: вот, Он в пустыне, не выходите; вот, Он в потаенных комнатах, не верьте. Ибо как молния исходит от востока и видна бывает даже и до запада, так будет пришествие Сына Человеческого» (Мф. 24:4-5,23-27). Не может быть сомнений, что Господь отстраняется от всех иных, мнимых «учителей человечества»: «один у вас Учитель, Христос; все же вы братья» (Мф. 23:8).

История знает о многих попытках поставить Христа в один ряд с другими учителями, пророками и основателями религий; таковые попытки умножились в наши дни; приходится ожидать и в будущем. Все они сходятся в одном: отказе принять изначальное Божество Христа и следовательно признать Его абсолютный авторитет, как это сделал Первый Вселенский Собор (325).

Свет безначальный сообщен нам чрез воплощение Отчего Логоса. Там, где отвергнута «великая благочестия тайна» (1Тим. 3:16) сия, там не приходится ждать познания Истины. В христианстве соединяются и предельная конкретность, и конечная непостижимость Бога. Мы едим Тело воплотившегося Бога и пьем Кровь Его: «мы становимся членами Тела Его» (Еф.5:30). В общении слова Его – наш тварный ум сливается с предвечным Божественным Умом. И вместе с тем: «Бога никто никогда не видел» (1Ін. 4:12). «Царь царствующих и Господь господствующих… обитает в неприступном свете, Которого никто из чело-веков не видел, и видеть не может» (1Тим. 6:15-16).

Бога, который в существе Своем превыше всякого понятия, всякого имени или образа, Церковь Христова знает в своем вековом опыте. И Отцы наши, чрез опыт крайней для человека возможности, сделались причастниками сего познания, оставленного ими нам в наследие драгоценное, неотъемлемое (Лк. 10:42). Смиренный Бог наш не презирает нашего ничтожества и не отказал в блаженстве знать Его в меру благоволения Его к человеку (Мф. 11:27).

Наш путь к познанию Бога лежит не через книгу, но через веру слову Христа; вера сия низводит ум наш в сердце, объятое пламенем любви ко Христу. Мы нисходим в бездонность сего океана, которым является сердце человека. Мы знаем труд сего погружения: оно обусловлено тяжестью страданий. Там на дне рука Божия нежно обнимает нас и возносит на небо. Впрочем, и на небо подъем возможен, если на то имеется энергия боли любви.

В этой книге я часто говорю о «боли», и часто приходит мне боязнь, что не все корректно поймут этот аскетический термин. Та боль о которой я пишу, есть лейтмотив моей в Боге жизни. Я не могу о ней забыть. Она вовсе не похожа на физические или психические боли, хотя нередко захватывает и сей нижний план. Это есть боль любви Божией, которая вырывает молящегося из мира сего, возводя его в иной мир. Чем сильнее эта духовная боль, тем мощнее тяга к Богу; чем динамичнее наше погружение в глубины безбрежного океана страданий, тем вернее восход нашего духа на небо. Когда же он, дух, возведен в светоносную сферу небес, тогда боль прелагается в также невыносимую радость торжествующей любви. Опять то же по существу положение: крайнее страдание сливается воедино с предельной радостью. Именно это растяжение характерно кающемуся. Духом Святым он поставляется на непредвиденные рубежи, где ему сообщается некий зачаток Божественной универсальности. Присмотритесь ко Христу: как Он жил в условиях Земли после падения Адама. В Нем сочеталось Божественное могущество с немощной плотью. С нами происходит нечто подобное: «Все могу в укрепляющем меня Иисусе Христе» (Флп. 4:13). Что Господь есть по существенному Божеству, то человеки имеют по благодати. И тот, кто подобен Христу в своих земных проявлениях, тот естественно подобен Ему и в плане Божественном.

Духовные страдания – реальность невесомая и большинству незримая. Любовь Божия порождает внутри нас целую гамму различных мучений духа, о которых следует говорить как о вышеестественных, метафизических. Внешне такие страдальцы могут находиться в условиях не худших, чем таковые у других людей, но душа их не удовлетворяется никаким богатством, никакой роскошью, никакими привилегиями и властью, ни даже славою в мире сем. В своем влечении к Богу безначальному из тесноты настоящей данности страдает душа, ощутившая дыхание Духа Святого. Скорбь ее (души) острее, чем у матерей, плачущих над умершими детьми.

Первое слово Господа, по выходе Его из пустыни, было: «покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» (Мф. 4:17). Он Сам и есть сие Царство. И вот, мы, люди, видим Его: Он встал пред нами так близко, что можно было не только видеть, но и «руками осязать» (1Ін. 1:1). И когда «осязаемый» образ предвечного Бога в величии Своей любви уязвит нашу душу, то последняя никогда не может забыть о сем чуде. «Подобно Царство Небесное купцу, ищущему хороших жемчужин, который, нашедше одну драгоценную жемчужину, пошел и продал все, что имел, и купил ее» (Мф. 13:45-46). В этих притчах Господь говорит о том, что я сейчас имею в виду. Узрев духом Красоту Бога, человек уже все, что и имеет в пределах Земли, оставляет, чтобы стяжать то «сокровище», ту «жемчужину».

Когда Дух Святой являет духу нашему во Свете несозданном Божию действительность, тогда душа нуждается найти мужество поверить данному видению: оно безмерно превосходит все, что мы знаем в обыденной жизни. Переживший сие состояние может как-то понять колебания Святой Девы Марии при благовестии Архангела Гавриила. И только тогда Ей были открыты и те страдания, с которыми связано Ее служение миру, – «Мария сказала: се, Раба Господня; да будет Мне по слову твоему. И отошел от Нее Ангел. Вставши же Мария во дни сии, с поспешностью пошла в нагорную страну, в город Иудин. И вошла в дом Захарии, и приветствовала Елисавету. Когда Елисавета услышала приветствие Марии, взыграл младенец во чреве ее, и Елисавета исполнилась Святого Духа, и воскликнула… «благословенна Ты между женами, и благословен плод чрева твоего! И откуда мне сие, что пришла Матерь Господа моего ко мне?.. Блаженна Уверовавшая, потому что совершится сказанное Ей от Господа». Получив такое подтверждение истинности данного Ей откровения, Мария сказала: «Величит душа Моя Господа; и возрадовался дух Мой о Боге, Спасителе Моем» (Лк. 1:38-47). «…увидев Его, Апостолы поклонились Ему; а иные усомнились», ибо происходившее превосходило меру человека» (Мф. 28:17), также: (Лк. 2:35; Мф. 20:22; Деян.9:15–16).

Свет нетварный сначала открывает нам наше состояние, которое ужасно; и мы сходим в нашем сознании в преисподнюю нашего ада и видим себя в нашем уничижении, как мы есть. Но когда Свет приходит уже иным образом, во славе, тогда смирившаяся душа нуждается, чтобы Сам Бог взял ее в руки Свои и дал ей силу понести несказанный дар.

Грех начинается услаждением, а кончается трагической гибелью. Спасение от власти греха над нами начинается болезненным покаянием, но конец его – «благое торжество». Не раз я слышал от людей нашего времени: «готов принять религию, если она дает мне радость». Но они думают о радости с самого начала их веры, что не всегда возможно. И те же самые люди действительно понесут огромный труд, чтобы создать для себя базу в борьбе за насущный хлеб или за некоторые привилегии. Еще больший подвиг необходим для артистов, чтобы усовершиться в избранном ими роде искусства. Нередко даже всю свою жизнь поэты и живописцы, писатели и музыканты легко идут на всякие лишения из-за любви к искусству. Так и еще более с радостью терпят все те, кому дано было преимущественно прикоснуться к небесному пламени.

Возьмем учение Христа: «Блаженны нищие духом; ибо их есть Царство Небесное». Уже теперь блаженны они, или только в грядущем Царстве? «Блаженны алчущие и жаждущие правды… блаженны милостивые… чистые сердцем… миротворцы… блаженны изгнанные за правду… блаженны вы, когда поносят вас… злословят за Меня. Радуйтесь и веселитесь; ибо велика ваша награда на небесах…» (Мф. 5:3-12). Возможно ли сие осуществить без великой брани со своими страстями, без сокрушительного плача, без множества скорбей, без жгучей печали? Конечно, нет. Но как это ни странно, лучи светоносного Царства Небесного уже с самого начала веры во Христа-Бога начинают нас достигать. «… истинно говорю вам: нет никого, кто оставил бы дом, или родителей, или братьев, или сестер, или жену, или детей для Царствия Божия, и не получил бы гораздо более в сие время, и в век будущий жизни вечной» (Мк. 10:30; Лк. 18:29-30).

Все, о чем говорит Господь, стяжевается многими страданиями ищущей Бога души, влекущейся к Нему силою любви. Сия любовь устремляет дух человека к Богу с такой властью, что в нем прекращают действовать многие, усвоенные ранее рефлексы и реакции. Дух человека предстоит как ум – Уму Первому, в совлечении всего видимого, преходящего. Это состояние у аскетов называется «чистою молитвою». Человек при этом бывает вне земных категорий: он ни старый, ни молодой; ни эллин, ни иудей, ни скиф, ни варвар; ни царь и ни раб; ни богат, ни беден; ни ученый, ни неуч. Даже больше того: ни муж, ни жена. Он тогда «новая тварь» во Христе Иисусе (2Кор. 5:17; Гал. 6:15; Гал. 3:26-28).

Когда покаяние христианина достигает наибольшего напряжения, тогда он вступает в битву с «князем мира сего» (Ін. 12:31,14:30,16:11). Ум Врага – космических измерений. С ним у нас идет невидимая брань. С большим основанием можно сказать, что все, что есть в пределах духовного мира, встретит дух христианина, кающегося до дна. Так должно быть потому что покаяние приближает человека к подобию Христу – «Господину мира». Чтобы сообщилась человеку полнота богоподобия и в Господстве, он, человек, подвергается испытаниям на всех уровнях. Ему предстанет множество видений, возможных и в не-христианских мистических опытах. Но встречается он со всем сим в иной перспективе, как бы обратной: то, чего ищут адепты иных учений, к чему они стремятся, что они принимают за истину, христианин переживает как выпады из подлинной жизни. Явившийся ему Свет Божий дает видеть бездны ада; но так, что он распознает призраки истины, влекущие к себе неопытного подвижника. «Берегитесь, чтобы кто не прельстил вас» (Мф. 24:4). На чужих же путях состояния христианского духа – неведомы. Прежде всего в этом порядке стоит Свыше сходящая любовь, объемлющая состраданием всю тварь.

Боль любви к Богу на краткие мгновения бывает похожа на боль сердца, пронзенного раскаленным железом. Но, – опять «но», сия боль срастворена с невыразимо сладостной и воистину всеобъемлющей любовью. Получается, что и боль, взятая только как таковая, и радость без боли – были бы смертельны для нашего психосоматического организма.

В моем конечном анализе, после десятков лет покаянной молитвы, я убедился, что было бы непоправимой ошибкой смешать описанную мною боль любви Христовой с явлениями патологического порядка. Страдания кающегося – не суть ни нервное расстройство, ни следствие неудовлетворенных страстей похоти, ни психологический конфликт, ни потеря разумного контроля; нет в них и какой-либо иной патологии. Совсем нет. Они, эти страдания, по природе своей принадлежат иному плану бытия. В некоторые начальные периоды они отражаются на всем человеке, т.е. и на душе его и теле, так что весь человек страдает; но духовные страдания по Богу не убивают человека, а оживотворяют. Этим путем человек препобеждает последствия падения, – освобождается от живущего в нем «закона греховного» (Рим. 7:23).

Труден путь нашего возрождения, возврата в первозданное состояние. Но никак не оправдано никакое уклонение от сего подвига. Возьму для примера нашу эпоху с ее революционными движениями. Опыт, более чем полувековой, убедительно показал всему миру, насколько трудно и болезненно перейти от одного социального строя, несправедливого, созданного в условиях страшного падения человечества, к другому, тоже еще далекому от Божией Правды, кажущемуся все же менее жестоким. В этой страстной борьбе миллионы людей идут на всякий риск, вплоть до смерти. И все их «понимают». Возьмем этот пример, чтобы оправдать «риск» христианского аскета. Да, не просто, не легко преображается наша жизнь из тления в нетление, из временности в бессмертие.

Неизбежно одно из двух: или в погоне за психофизическими услаждениями и комфортом, удаляться от Бога, а следовательно умирать духовно; или в стремлении к сверх-природному образу бытия – умирать для мира сего. В этом «умирании» крест наш, наше распятие. Многие в усилиях добиться реализации представляющегося им идеала – гибнут, хотя речь идет лишь о временном торжестве. Христианин же, в обретенной им в Боге свободе своего бессмертного духа, готов страдать за осуществление высшей истины. В этом его, христианина, достоинство, подобного которому не встречается в природном мире.

«И произошла на небе война: Михаил и Ангелы его воевали против дракона, и дракон и ангелы его воевали против них, но не устояли, и не нашлось уже для них места на небе. И низвержен был великий дракон, древний змий, называемый диаволом и сатаною, обольщающий всю вселенную… И услышал я громкий голос, говорящий на небе: ныне настало спасение и сила и царство Бога нашего и власть Христа Его… Они победили его кровью Агнца и словом свидетельства своего, и не возлюбили души своей даже до смерти. Итак веселитесь, небеса и обитающие на них…» (Об. 12:7-12).

Любить Бога до ненависти к себе – есть совершенство любви. «Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих» (Ін. 15:13). Это есть любовь “до конца” (Ін. 13:1). Кто приближается к сему великому порогу, тот достиг двери, ведущей в «непоколебимое царство» (Євр. 12:28).

Чтобы стяжать сие царство, каждый должен помнить, что для всякого тварного «по образу Божию» духа предстоит перешагнуть «порог» страдания; страдания вольного ради святой любви. Без сего испытания нашей свободы мы сами не сможем осознать себя воистину свободными персонами. С другой стороны, чтобы пребыть вечно с Богом и в Боге, мы должны научиться свойственной Ему, Богу, любви. Открыл нам сию тайну – Христос, воплотившийся Логос Отца. Без Его примера никто и никогда не познал бы сего таинства. «Перешагнуть порог» – значит переродиться радикально, стать «новой тварью», получить дар Божественной вечности так, чтобы Божественная жизнь стала нашим неотъемлемым владением. Благодать изначальная так соединяется с нашей тварной природой, что сии два – становятся едино: и это есть обожение.

Благословение знать путь включает сказанное выше. Христианин, помнящий сие, перенесет «огненное искушение» (1Пет. 4:12), и даже, б. м., с радостью, как это видим у святых мучеников. Не знать сего – опасно, потому что душа может поколебаться в любви Божией, в доверии к Нему в дни подобных испытаний и отказаться следовать за Христом, восходящим на Голгофу.

Резюмируя все вышесказанное, пытаюсь предложить сию воистину великую науку духа в немногих словах: побеждай всякое земное страдание погружаясь в большее страдание; «держи ум твой во аде» – осуди себя самого на ад, как недостойного Бога, но «не отчаивайся».

Сей подвиг приведет тебя к победе над миром (Ін. 16:33). Он возведет тебя в царство непоколебимое (Євр. 12:28).

Какой предел сей науки на Земле? Он указан нам Христом, Который «смертию смерть попрал».

Да будет Имя Господне благословенно от ныне и до века. Аминь.

* * *

² “на камне”

³ Христос – греч. слово, соответствует русскому: «Помазанник» евр: «Мессия»

 

Суммарное изложение жизни нашего духа

Подлинно христианская жизнь протекает «в духе и истине» (Ін. 4:23). В силу этого она возможна во всяком месте, во всякое время, в любую историческую эпоху. Божественным заповедям Христа свойствен абсолютный характер. Нет и не может быть во всем мире таких условий, когда соблюдение их (заповедей) стало бы совершенно невозможным. Как Божественный Дух и Истина, эта жизнь, конечно, в своем вечном существе стоит выше всякой внешней формы. Но поскольку человек является в сей мир как «табула раза», постольку ему предстоит «возрастать, укрепляться духом, научаться премудрости» (Лк. 2:40), постольку создается необходимость в этих или иных организационных формах, в той или иной дисциплине ради координации совместной жизни и воспитания еще далеко несовершенных людей. Отцы наши, Апостолы, да и Сам Христос, благодаря которым мы научились чтить Истинного Бога, прекрасно знали, что, с одной стороны, жизнь Божественного Духа превосходит все земные институции, с другой – знали они и то, что сам Дух сей созидает Себе некое обиталище, имеющее в пределах Земли те или иные очертания, которые Являются выражением Духа, сосудом для хранения Его даров. Сие чудное жилище Духа Святого есть Церковь, которая принесла чрез полное всяческих тревог века драгоценное сокровище Богооткровенной Истины. Оставим тех, которые, будучи недостаточно умудренными, становятся неумеренными приверженцами именно «форм», отвлекаясь вследствие этого от заключенной в них духовной сущности. «Господь и есть Дух, а где Дух Господень, там свобода… будем взирать на славу Господню, преображаясь в тот же образ от славы в славу» (2Кор. 3:6,17-18). Назначение Церкви – ввести своих чад в сферу Божественного Бытия, Она – духовный центр нашего мира, глобально объемлющего всю историю от сотворения первого человека до последнего, имеющего родиться от жены. Она – Церковь – союз любви Христовой в силу неразрывного единства с Ним. Выросшие в недрах Ее чрез долгий подвиг пребывания в заповедях евангельских до сознания свободы сынов Божиих, ни географическим местом, ни внешними традициями уже не связаны; общие обычаи и установления их не ограничивают, им не вредят. Пример Самого Христа: Он соблюл заповедь Отца, не нарушая неудобоносимого бремени (Лк. 11:46) предписаний Закона Моисеева.

Много раз я прерывал работу, недовольный тем, что написал. Пытался выяснить причину этого явления и теперь, кажется, немного понимаю. Я поставил пред собой невыполнимую задачу: представить в книге то, что мне дано было пережить в течение десятилетий моего «ада покаяния». Ведомо, я не писатель. Вспоминая наиболее ясно уцелевшие в памяти события моей духовной жизни, я нередко бывал остановлен самой природой моего опыта. Думаю, что это не только моего опыта, но и всех других аскетов-писателей, древних и менее древних. Повторение в течение иногда длительного периода одного и того же, по существу, явления, едва ли не каждый раз оно слагалось в различных последованиях или из перемен в составе и содержании деталей: вступали новые элементы в мои состояния или выпадали другие, ранее бывшие. Создавалось разнообразие, предложить которое в книге, где требуется систематическая организация всего материала, невозможно. Перечитывая мои первые заметки для более обширной книги, я то и дело замечал, что на одной и той же странице дан сгусток из многих тем. Некоторые могли бы быть отнесены к нескольким главам, например: о Покаянии, о Молитве, о Созерцании, о Свете или о Персоне и подобное. Иногда получается так, что если бы я написал каждую из мыслей на отдельном листе бумаги, то после было бы почти возможно оперировать с ними, как с картами в игре: смешивать в различных сочетаниях: одна и та же мысль могла бы войти в десяток смежных проблем. Пусть это не покажется карикатурой. Духовная жизнь подобна живой воде: иногда это малый ручей; иногда река или слияние рек; в других случаях – это широкое море. То это музыка ручья, текущего между камней; то непрестанно вибрирующее, но все же спокойное течение могучей реки; то круговороты водные при слиянии двух стремительных горных потоков; то зеркальная поверхность вод, отражающих солнце и синее небо; подчас же, на великих пространствах глубоких морей тяжкие бури, после которых наступает величественная тишина в молчании лунной ночи. И при всем этом – воды одни и те же.

Дух человека при обращении к Богу всегда может воспринять от Него новые излияния иного бытия, иного познания; достигает границ времени, переходит в иные измерения, охватывает содействием Духа Божия земной мир, космическое бытие, века времен; прикасается и самой безначальности в молитвенном порыве к Безначальному.

Я не знаю такого опыта, который являлся бы как бы суммою, показательной для всех других, особенно, когда речь идет о начальных и средних состояниях. Если и приближается моментами дух наш к более совершенному видению во Свете, то и сие совершенство все же относительное, и в нашем земном движении оно не бывает непоколебимым, словом, чрезвычайное богатство Свыше не может быть представлено в хронологически и логически последовательной организации, и я оставляю эту работу.

Метод Старца Силуана – ставить человека пред общим принципом, чтобы затем он сам мог себя контролировать и распознавать свои состояния. Вот некоторые примеры: «Кушать надо столько, чтобы после принятия пищи не прерывалась молитва и чувство Божьего присутствия» (Лк. 21:34); «Всякое начинание, на которое душа не решается испрашивать благословение Божие, лучше отложить; как и всякое дело пред которым не идет несмущенная молитва – лучше не делать»; «Если при молитве привходит в сознание посторонняя ей мысль, то такая молитва не есть «чистая»; «Если в сердце живет неприязнь к кому-либо, злопамятство, то мы еще в объятиях смерти и не познали Бога, как должно Его знать». И подобное.

Я решаюсь продолжить мое писание с меньшими требованиями к самому себе, предлагая мой более чем полувековой опыт в частичных проявлениях, в его связи с воспринятыми мною основными положениями нашей веры: Бог Любви – есть Троица Единосущная и Нераздельная; Абсолютное Бытие – Персонально, и наши отношения с Персональным Богом – прежде всего персональные. Грех всегда есть преступление или уклонение от любви Отчей. Восстановление непорочности и непреложности в веках союза любви с Богом достигается чрез покаяние. Полнота видения греха вне Христа и Света Духа Святого никогда и никем не достигается, не уразумевается. Путь к Отцу всего сущего – Христос, и усыновление наше возможно только и исключительно чрез Него и в Нем, как Единородном Сыне, Собезначальном Отцу и Духу. Плач всего нашего существа – нормальное состояние истинного покаяния. Чем разрушительнее страх вечного разлучения с Богом, чем разительнее ужас от видения нашего безобразия, тем целостнее устремление духа нашего к молитве.

Чрезвычайность задания, стоящего пред нами, никак не должна уклонить нас от его выполнения. Если мы веруем, что Христос, творец нашего естества, знает совершенным образом конечные потенции сего естества, то мы вдохновимся на подвиг. Согласно Откровению – мы избраны во Христе «прежде создания мира». Апостолы и Отцы наши осознали это; почему бы нам малодушествовать пред таким дивным званием, пред которым все иные смыслы и цели бледнеют? Больше того: вне этой идеи все опустошается, и жизнь становится бессмысленной суетой. Христос явил нам Собою, как человек, достижимость святой вечности в недрах Отчих; невозможно нам отказаться от следования зову Его (Ін. 16:22,33). Конечно, мы не сильнее Апостолов, которые «ужасались и были в страхе» следуя за Господом, восходящим в Иерусалим для предстоящего над ним суда и предания позорной смерти (Мк. 10:32-33). И мы знаем, что мы на войне. Но наша единственная война, которую мы избрали, есть святая брань с врагом, общим для всех людей, всего человечества – смертью (1Кор. 15:26). В сущности нет у человека другого врага. Мы боремся за воскресение; наше собственное и каждого иного со-человека. Господь «послал нас, как овец среди волков» (Мф. 10:16).

В шкале духовных состояний христианина, и б.м., прежде всего монаха, на нижней ступени лежит «тьма кромешная» (Мф. 8:12), а на высшей – «Царство Божие, пришедшее в силе» (Мк. 9:1). Самодовольная ограниченность весьма многих, к сожалению, не только не способна воспринять подлинное христианство, но даже и отвращается от него. Однако возможно и в наше время встретить подвижников благочестия, опыт которых приближается к всеобъемлющему. Они прошли чрез болезненность душевных колебаний, – чрез терзание совести от сознания своей порочности и неправды пред Богом, – чрез губительные сомнения и страдальческую борьбу со страстями. Они познали состояние адских мучений, тяжкий мрак отчаяния, неподдающуюся описанию тоску и горестность богооставленности. Взыскавшему истинного покаяния дается также познать многие градации духовной радости и мира, вдохновенной веры, целительной надежды; к сердцу и уму молящегося прикасается огонь Любви Божией, и с ним видение немеркнущего Света «грядущего града» (Євр. 13:14). Утонченное постом и молитвою сердце легко становится прозорливым по благодати, когда ему открываются глубины душ и пути к исцелению покаянием. Иным видам прозорливости не уделяется внимание. В начале, обычно, нисходит благодать смертной памяти: это есть особое состояние, когда вечность стучится в сердце человека, пребывающего во тьме греха. При этом Дух Божий, еще не опознанный, еще неведомый и скрывающийся, сообщает духу человека трудно объяснимое видение окружающего мира: сей мир, все космическое бытие, где с момента зарождения на всем ложится печать истления, представляется бессмысленным, погруженным во мрак смерти.

Сознанию испытанного христианина становится доступным Евангельское слово. То, что прежде казалось противоречивым, раскрывается как Божественная универсальность, как от века утаенная от нечистого ока святая Тайна. Слишком велик контраст нового разумения с предшествующим омрачением, чтобы выразить сие словом. Дух человека достигает двух пределов: ада и царства, меж которых движется вся духовная жизнь разумных личных существ.

Соберется ли дух во внутрь от мучительного томления или от нашедшей на него небесной славы – молитва его становится подобною молнии, в миг прорезывающей вселенную от края до края. Освобожденный от власти над ним всего преходящего, дух легко восторгается в мир непреложный. Казавшееся смертельным страдание сплетается с нестерпимым блаженством.

Естество человека не выносит долгое время предельных состояний. Некоторые из них даются лишь немногим, лишь «однажды». Но в данном опыте в кратчайший временной момент открываются такие сферы Бытия, о которых обычно люди и не подозревают: их сердце закрыто для восприятия святой Жизни Бога.

Начало победной борьбы с грехом состоит в удалении от мест, от лиц и обстоятельств, с которыми были связаны наши падения. Уход из мира, бегство в пустыню в этом смысле явятся положительным этапом, потому что там, в пустыне, мы материально, физически не можем исполнить делом многих грехов, например: насилие, обман, клевета, любостяжание, распутство, невоздержание и подобное. Конечно, этого далеко недостаточно. Внимательный христианин и само наличие в нем еще не преодоленных страстей, побеждающих его хотя бы только в начальных стадиях мысли (помысла), переживает как рабство греху и смерти. Помимо сего есть много грехов, которые независимо от их осуществления в видимой форме, губят нас, – например: гордость, тщеславие, самовозношение, злопамятство и другие. Борьба с ними может быть весьма тяжкою даже в пустыне, в полном одиночестве. Победа над всем – в смирении, уподобляющем нас Господу, бесстрастному и смиренному.

Бесстрастен Бог, и спасенные в Нем – бесстрастны. Смысл христианского бесстрастия в том, что человек освобождается от власти над ним «закона греха» (Рим. 8:2). Состояние бесстрастия характеризуется неотступным присутствием благодати Духа Святого внутри человека, Который свидетельствует духу нашему, что мы перешли от смерти в жизнь нетленную. Действие Духа Божьего познается в любви, «…ибо Бог есть любовь, и пребывающий в любви, пребывает в Боге и Бог в нем» (1Ін. 4:16). Эта любовь бессмертна по роду своему. Она не умаляется от страданий, но ей свойственно сострадание. Поставляя человека вне смерти, она, сия любовь, «естественно» полна сострадательной жалости даже ко врагам. Она не убоится убивающих тело: она их жалеет, как лишенных Света истинной жизни (Мф. 10:28). Так научены мы разумевать вещи Святыми Отцами нашими, и сами живем сие разумение как истинное.

Рожденные в этом мире, мы связаны с ним крепкими узами родства. Мы любим его; в пределах его мы строим нашу вечность; но мы «страдаем в нем»: он [мир] тесен для заповеданной нам любви. Мы не можем не любить мира сего, но это не значит, что мы пойдем его, падшего мира, путями. Мы не можем не любить мира, но когда влечение к нему препобеждает нашу любовь к Богу, тогда мы должны найти в себе силы поступить подобно Аврааму: взять в руки огонь и нож, и принести в жертву все дорогое нам ради торжества любви Божией в нас (Бут. 22:6).

Благословение Творца пребывает в мире сем – там, где его благодарно принимают. Но даже и в своей благословенной части – мир – никак не является нашей последней целью. Мы томимся здесь святым томлением: нас влечет зов Отца над-мирного. Мы сознаем, что та сторона нашего существа, которая стремится к Нему, и сама в себе становится надмирною. Мы знаем, что Бог призвал нас к соучастию с Ним в Акте творения Им бессмертных богов. Мы сами тварь, но Господь Иисус Христос Своим явлением на Земле, учением Своим, примером Своим, творит нас подобными Ему. Завершается в нас подобие Единородному Сыну вселением в нас Духа Святого. Таким образом становимся мы также сынами Вышнего (Лк. 1:35). И все, что говорит Христос о Себе в Своем воплощении, может быть отнесено и к нам: «Сын ничего не может творить Сам от Себя, если не увидит Отца творящего: ибо что творит Он, то и Сын творит также. Ибо Отец любит Сына и показывает Ему все, что творит Сам» (Ін. 5:19-20).

Двойственен человек: он и в мире сем, он же и превосходит сей природный мир. В низших формах своего земного существа он является «вещью» сего мира, и как таковая – он детерминирован. Как ипостась, образ Ипостасного Бога, он идет дальше всякого определения. Отсюда у нас двойственное сознание о самих себе: мы – ничтожество, из «ничто» взятое, мы же величие в благодати спасения. В нас сожительствуют зависимость и свобода, – тленность и бессмертие, – рабство и царственность. В своем падении люди стали жертвой пагубной аберрации: «почитают величием то, что в очах Бога есть мерзость» (Лк. 15:16); «чуждаются и презирают то, что драгоценно пред Ним:» (1Пет. 3:4; Лк. 1:52).

Чтобы быть христианином, человеку нужно дерзновение, пред которым блекнут все иные дерзания. «Человек Христос Иисус» «победил мир» и нас зовет к общению в Его вечной победе (1Тим. 2:5; Ін. 16:33). По вознесении Своем Он уже как Человек воссел «одесную Бога» (Мк. 16:19). Всем нам необходима великая «сила апостольской веры» или «простота младенца», чтобы воспринять без колебаний сие призвание. «Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моем, как и Я победил, и сел со Отцом Моим на престоле Его. Имеющий ухо да слышит…» (Об. 3:21-22). «Всякий, рожденный от Бога, побеждает мир; и сия есть победа, победившая мир, вера ваша…» (1Ін. 5:4).

Кто пытается следовать за Христом, «куда бы Он ни пошел» (Об. 14:4), тот неизбежно будет потрясен многажды: при каждом восхождении своем от меньшего к большему познанию, – от меньшей меры любви к большей. Не вмещаем мы Его всемогущества сердцем нашим; не постигаем мы Его беспредельности умом нашим. «Мои мысли – не ваши мысли, не ваши пути – пути Мои», – говорит Господь (Іс. 55:8).

Как часто останавливаемся мы в изнеможении уразуметь Его волю, Его первую и последнюю мысль о нас. Не легко покидаем мы наши пути и с великим трудом обретаем Его пути. Едва придет момент, когда нам кажется, что вот начинаю немного видеть, а Он уже показывает, что Он далек неизмеримо. Напрягается душа до предела своих сил; изнывает дух мой; ужас охватывает меня пред открывающимися безднами богопознания; ищу подкрепления в слове Божием, и что же? Падаю на: «еще раз поколеблю не только землю, но и небо…» Зачем? Ради «изменения колеблемого, как сотворенного, чтобы пребыло непоколебимое» (Євр. 12:26-27).

«Господи, я немощен. Ты знаешь сие. Со страхом ищу я путей к Тебе. Не презирай меня; не удаляйся от меня в падении моем; приблизься и ко мне, ничтожному, но жаждущему. Вселись в меня и Сам Ты совершай во мне все, что Ты заповедал нам; сотвори меня Твоим на веки вечные в любви непоколебимой».

Божественная жизнь для нас недомыслима. В силу этого мы обычно говорим о «тайнах Божиих». Это, однако, не значит, что Господь нарочито скрывает от нас некоторые стороны Своего вечного Бытия. Конечно, нет. Нам, как творимым из «ничто», следовательно, как лишь «потенциям», предстоит известный процесс созревания и становления в Истине, чрез постепенное сознание Тайн. Путь такой: все дары Творца суть чистые дары, ибо мы ничего не имели до нашего явления в сей мир, да и самое бытие мы получили из Его рук, но усвоение дарований связывается с болезненным напряжением всего нашего существа. Только при этом условии дается возможность Богу приписать нам самое стяжание их – даровать нам исходящую от Него жизнь в полное наше обладание на всю вечность: Его жизнь становится нашей жизнью.

Безначальный Абсолют – Бог, открылся нам как Персональное Бытие. И мы создаемся как потенциальные персоны. Познание нами, тварными персонами, Бога – есть двусторонний акт: Дающего и воспринимающего. Оно, сие познание, всегда носит персональный, не объективный, характер. Мы – образ Божий, носим в себе непреодолимое стремление к разгадке открывающегося нам Самосущного – Божественного Бытия.

По сотворении Человека Господь уже не действует Один, но всегда с согласия сотворенного. Процесс нашего завершения слагается из встречи двух воль: Творца и творения; двух персон: Бога и человека. Познание о Боге Живом сообщается нам в акте соединения нашего с Ним в самом Бытии Его. Подобный акт «соединения» есть следствие взаимной любви, открывающей сердце наше, все существо наше в полноте его. Если же мы отдаем Ему лишь часть нашей жизни, то не должно ожидать, что Он, Безначальный, откроется нам во всей Своей Полноте, и притом навеки неотъемлемым образом. Господь неисповедимо щедр, но Он считается с мерой нашей самоотдачи Ему; иными словами: Он отдается нам настолько, насколько мы «готовы» в нашей свободе Его принять.

Бог так сливается с человеком, что последний живет Его как свою жизнь, и вовсе не как «объект» познания. Научный, объективирующий метод познания ни в каком случае к Нему не применим. В единении Бога с нами – и Он, и мы – неизменно пребываем персонами, сознающими себя связанными любовью. Он говорит о Себе: “Живу Я”; именует Себя “Аз есмь” – и нам сообщает именно сию жизнь; так что и мы можем сказать с чувством про себя: «аз есмь». Он – Самосущный, мы же имеем наше бытие от Него. Поскольку мы в Нем, постольку мы вне смерти, т. е. вечны.

Имя Ему – «Альфа и Омега, начало и конец» (Об. 1:8); «первый и последний» (Об. 1:10). Он первичный принцип и Самого Себя, и для всего существующего. До того, как Он прикоснется к нам Своим перстом; до того, как энергия Его предвечной жизни пройдет чрез наше сердце, наш ум и даже тело – мы терзаемся в догадках о Нем. Тварные, мы не постигаем, как возможно вообще Бытие. Мы констатируем сей факт, но идти дальше не в силах. Он открывается сначала на Синае Моисею с Именем “Аз есмь”, но еще и несравненно сильнее чрез Свое явление в сем мире, в нашей плоти. И дал нам благословение знать Его как «персону», и самих себя видеть возносимыми к этому образу Бытия чрез веру в Него, чрез встречу с Ним в самом бытийном соединении, чрез пришествие Духа Святого в наши сердца.

Явлением Света дается человеку бытийное познание Бога; душа, ум и даже тело участвуют в этом познании. Но мы не вмещаем всей полноты Его; и этот факт вызывает в нас любовную жажду умножать наше общение с Ним, глубже проникать всеми сторонами нашего существа. В этом томлении по Богу есть увлекающая сила, дающая радость и вместе связанная с болезнью. Скорбит дух наш, видя себя еще так неизъяснимо далекими от вожделенного Отца, и молитва принимает характер стремительного потока; опыт в ней весьма многогранен; дни и ночи становятся полными заботы и творческого искания путей к Нему.

Та святая любовь, дыхание которой может посетить нас при этом, внутренно-субъективно представляется нам не подлежащей сомнению о ее божественном происхождении. Но не смотря на всеобъемлющий порыв этой чудной любви, явленной во Свете, было бы не только неправильным, но и опасным довериться самому себе. Из Писания мы знаем, что Пречистая Дева Мария спешит к праведной Елисавете, чтобы услышать от нее – истинно ли данное Ей откровение о рождении от Нее Сына, Который «будет велик и наречется Сыном Всевышнего… и Царству Которого не будет конца» (Лк. 1:32-33). Другой пример – Павел. Он «был восхищен в рай и слышал неизреченные слова, которых человеку нельзя пересказать» (2Кор. 12:4). «Бог… благоволил открыть во мне Сына Своего» (Гал. 1:15-16). И все же он дважды был в Иерусалиме, чтобы предложить на суд Петра и других, «особо знаменитейших», проповедуемое им благовестие, чтобы получить от них подтверждение, что не напрасно он подвизается (Гал. 2:1-2). И нет конца подобным примерам в истории Церкви нашей, установившей как обязательное правило – проверять себя судом других, опытнейших, старейших, признанных верными. И мы держимся этой традиции.

В основе нашего существа лежит печать тварности из «ничто», лишающей нас возможности какого-либо индивидуального суждения о Само-Бытии Абсолютного Существа. Помимо сего – мы несем в себе последствия «падения Адама», выражающегося в тенденции к самообожению. Опыт свободы нашего самоопределения, конечно, свидетельствует о нашей абсолютности, и мы легко можем утерять сознание, что мы сотворены, но сотворены «по образу Абсолютного Бога», и что наша «абсолютность» есть не более, чем отражение Перво-Абсолюта. Аберрация в этом пункте возможна для нас и интеллектуально, и психологически. Мы можем стать жертвой нашего «воображения» и выпасть из подлинно сущей реальности, которая не индивидуальна, но «соборна». Мы призваны вместить в себе всю полноту бытия человеческого и даже Божественного, но мы должны сознавать, что мы еще далеко не «там». И так – пребывает совершенно необходимым для каждого из нас, каким бы пророческим даром не обладал кто-либо, удостовериться, что мы включены в Соборное, по образу Троичного Бога Бытие, чрез свидетельство других персон. Мы, естественно, ищем таких свидетелей, которых можно найти не иначе как в Церкви, вековой опыт которой несравненно превосходит всякий индивидуальный опыт. В далеком прошлом таковыми компетентными наставниками были Апостолы, оставившие нам в письменной форме непосредственное от Бога полученное ими познание. После них – сонмы Отцов (учителей и аскетов), которые передавали из поколения в поколение прежде всего «дух самой жизни», скрепив его нередко так же своими писаниями. Мы верим, что в каждый данный исторический момент в Церкви наличествуют живые свидетели; что до конца дней мира сего не утеряется человечеством подлинное боговедение.

Лишь по обретении авторитетного подтверждения нашему индивидуальному опыту можем мы довериться своему, и опять-таки не сверх меры. Дух наш не должен остановиться в своем движении к Богу; и на каждом новом шагу нам необходимо помнить, что самоуверенная изоляция нашей личности чревата возможностью погрешить против Истины.

«Царю Небесный, Утешителю, Душе Истины от Отца исходяй и в Сыне почиваяй прииди и вселися в ны, настави ны на всякую истину и спаси, Всеблагий, души наша».

«Когда же приидет Он, Дух Истины, то наставит вас на всякую истину» – обетовал нам Господь пред исходом Своим на крестную смерть (Ін. 16:13).

Сознавать себя удаленным от Бога, Бога сокровенного, но все же возлюбленного – мучительно тяжко. Теперь, когда я думаю о том, что же в действительности происходило со мною в те благословенные годы, мысль идет по трем направлениям. 1) Жажда Бога, пожиравшая меня, казалась единственно «естественною», единственною «на потребу» (Лк. 10:42) в моем бедственном состоянии. 2) Я немощен, во всем неустойчивый… откуда же пришла ко мне молитва, превышавшая силы моего естества? 3) Не Сам ли Господь влек меня Своею силою?.. Не соединялись ли «две» воли: Божия и моя, поскольку Отец и Творец наш не совершает с нами чего-либо без нашего согласия и содействия.

Томление души моей было непрестанным – днем и ночью. Эта мука выливалась в такую же непрерывную молитву даже во сне, или когда я бывал на людях. При свидетелях, однако, некая сила удерживала меня от проявлений, но как только возвращался я к себе, так прежде, чем я успею закрыть дверь моей комнаты, как плач овладевал мною. Моментами боль души от разлуки с Богом бросала меня на пол, и в ночной тишине я часами не отрывался от рыданий о невыразимо великой потере моей. Весь я: мой ум, мое сердце и даже тело мое – все соединялось во-едино, тесно, туго, подобно крепко стянутому узлу. И когда плач переходил некую грань, тогда земля, весь видимый мир выпадали из моего сознания, и бывал я один пред Богом. Неосязаемый Свет, исходящий от Безначального, давал мне видеть себя не в моем внешнем явлении, не в условиях моей повседневности, но странным образом, которого я не могу описывать: я стоял пред моим Творцом до конца обнаженный в самой природе моей; и не было во мне ничего скрытого от Его глаза.

Одним из важнейших событий моей жизни, по благому обо мне Промыслу, была встреча со Старцем Силуаном. Этому смиренному мужу было Свыше дано молиться за весь мир, как за самого себя. Преобладала, однако, в нем печаль об уже ушедших отсюда. Душа его была прикована к видению ада, который за пределами Земли. Созерцал он сей ад в силу данного ему опыта реальности сего духовного состояния человеческого духа. Вообще ему было свойственно не ограничиваться в своей молитве ни временем, ни пространством, ибо дух его всегда был обращен к вечности. Мною же всегда владело видение ада здесь, в Истории. Живя в пустыне я не только освободился от этого состояния, но даже и наоборот: мука моя возросла вследствие вообще событий нашего времени и больше всего во время Второй Мировой войны. Пустыня давала мне возможность отдаваться молитве за человечество, особенно в ночные часы. Я бывал как бы одержим ощущением страданий вселенной. Этому помогал мой опыт Первой Мировой войны и последовавшей затем Революции в России. Я жил годами в удушливой атмосфере братоубийственной ненависти; сначала международной, затем междоусобной войны. С тех пор я предпочитаю слышать о гибели подчас многих тысяч людей во время стихийных бедствий, как землетрясения, наводнения, эпидемии и подобное. Этого рода катастрофы нормально вызывают сострадание со всех сторон. Тогда как войны едва ли не всех втягивают в моральное соучастие в убийствах. Нет большего греха, чем войны. В те годы я жил Литургию, помня Гефсиманскую ночь Христа и страшный Голгофский день. Я был в отчаянии: мне раскрылись размеры Падения Человека. Как я остался живым – не понимаю.

«Иисус вкусил уксуса, сказал: совершилось. И преклонив главу, предал дух» (Ін. 19:30). Что было в сознании Христа, когда Он произнес сие слово – совершилось? Раскрыть в полноте ту вечность, в которой всегда пребывал наш Господь, никто не в силах. Но не будет ошибкой предположить, что в Его глобальное видение входило не только крайнее «истощание» вплоть до схождения во ад, но и узрение Его победы над смертью: Он узрел множество спасенных Им во Свете Царства Отца. То, что было замыслом Всевышнего о Человеке в творческом уме Бога «прежде сложения мира», ныне станет возможным и осуществленным: «Дело», которое поручил Христу Отец, – Он исполнил (Ін. 17:4).

Мы в страхе, мы в ужасе, когда раскрываются пред нами крайние степени страданий. Но особенность христианского пути именно в том, что в параллель схождению в страну мучений становится возможным восход человеческого духа в сферы нетварного Света. Когда на нас выпадают несносимые, как нам кажется, терзания, тогда нежданно открывается доступ к действительно безмерному избытку жизни; тогда мы начинаем глубже познавать Христа и в Его Человечестве, и в Его Божестве. И дух наш торжествует, и удивляется чуду, которое сотворил с нами Бог. Подобно тому, как Гефсиманская молитва пребывает вечно в своей реальной силе; подобно тому, как Голгофская смерть Христа выжжена на-веки в теле сотворенного мира; подобно тому, как неизгладимы из истории нашего рода все деяния и слова Господа, – так и в нас самих будут на всю вечность выгравированы все наши труды в следовании нашем за Христом, но преображенные силою любви Божией.

Верующему даются состояния, уподобляющие его Воплощенному Богу; мы не говорим о полном тожестве их, но не отрицаем их аналогии. Безумием было бы первое; нечестием и неблагодарностью – второе. И если бы никогда, никому не давалось переживать в молитве хотя бы малое подобие состояний Бого-человека, то как вообще было бы доступно людям распознавать в Нем Бога? «Сия есть жизнь вечная, да знают Тебя, Единого Истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа» (Ін. 17:3). Весь наш нелегкий подвиг – знать Единого Истинного Бога. Дух наш направлен не на временные явления, а на непреходящее Бытие. Стремление нашего ума к Тому, Кто есть,есть Первый и Последний Кто в основе всего существующего, Кто «есть Первый и Последний». И как могли бы мы приписать «историческому» Христу подобные атрибуты, если бы следование Его заповедям не приносило тех плодов, о которых с таким благоговением и восторгом говорят Отцы наши из рода в род? Если бы Он был такой же ограниченный индивидуум, каким кажемся все мы? Но… «Сын Божий… дал нам разум, да познаем истинного Бога и да будем в истинном Сыне Его Иисусе Христе…» (1Ін. 5:20). И Апостол Павел говорит, что в нас «должны быть те же чувствования, какие и во Христе Иисусе» (Флп. 2:5). И опять, Павел преклоняет «колена пред Отцом Господа нашего Иисуса Христа», чтобы нам было дано «Духом Его утвердиться во внутреннем человеке, верою вселиться Христу в сердца наши, чтобы мы… могли постигнуть со всеми святыми, что широта и долгота, и глубина, и высота, и уразуметь превосходящую разумение любовь Христову, дабы нам исполниться всею полнотою Божиею» (Еф. 3:14–19).

Итак, если в начале христианства Дух, Который влагал в уста и сердце Павла эти слова, то Тот же Дух и до сего дня не перестал двигать сердца верующих на подобную молитву о всем мире, чтобы всякий человек познал всем существом, что Господь призывает всех и каждого «в Свой чудный Свет» (1Пет. 2:9).

Мы не охватываем нашим умом, что значит спасение мира; или как понимать воскресение из мертвых (Мк. 9:10); но в молитве и нам дается иногда состояние, приоткрывающее тайны «будущего века». Верим, что придет такой момент, который именуется «исполнением времен» (Еф.1:10), как завершение всего, что мыслил Творец о нас.

Вечность не имеет длительности, хотя и объемлет все протяженности веков и пространства. О ней можно говорить как о «вечном мгновении», не поддающемся никаким определениям или измерениям: ни временным, ни пространственным, ни логическим. В нем, в этом неизъяснимом мгновении, и мы, по дару Духа Святого, в едином непротяженном бессмертном акте всего нашего существа любовно обнимем все сущее от века, и «Бог будет всяческая во всех» (1Кор. 15:28).

Бытие разумной твари должно стать совершенным: по образу Триединого Божества. В этом смысл, и цель, и задание Церкви Христовой: «да будут все едино: как Ты, Отче, во Мне, и Я в Тебе, так и они да будут в нас едино…» (Ін. 17:21). Ясно, что каждый член Церкви должен достигнуть полноту подобия Христу, даже до тожества, иначе не осуществится единство Церкви по подобию единству Святой Троицы.

 

О духовной свободе

«Стойте в свободе, которую даровал нам Христос, и не подвергайтесь опять игу рабства» (Гал. 5:1).

Начало нашей жизни в теле, от земли взятом (Бут. 2:7), дает нам опыт зависимости от природных сил и вообще космических энергий, с которыми связана необходимость и детерминизм. «Лишь чрез Христа познаем мы Царство свободы Духа Божьего» (2Кор. 3:17), а затем и духа человеческого (Ін. 8:31-32). Последний,дух человеческий, как образ Первого, непостижимым путем творимый Богом, зарождается как бы в материи тела нашего, но по природе своей он, дух человека, стоит выше космической материи. От встречи со Христом вырастает он в своем ипостасном сознании до той зрелости, когда перестает зависеть от естественных законов земли и начинает действенно воспринимать дыхание Божественной вечности.

Свобода человека, уверовавшего в Божество Иисуса Христа и пребывающего в сфере слова Его, принадлежит плану иных измерений: она, сия свобода, ничем не детерминирована извне. Такой человек – приближающийся к мере полного возраста Христова (Еф.4:13) – хотя и является тварью Бога, однако Творец обращается с ним не как со Своей «энергией», но как с определенным «фактом даже» для Него: Бог ничего не навязывает ему насилием, даже любви к Нему, как к Отцу. Он открывается человеку, «как Он есть», оставляя человека реагировать в свободе его. Так Церковь отклоняет даже Божественный, т.е. «оригенистический» детерминизм: якобы благость Божия найдет пути, не нарушая принципа свободы, спасти всех и все.

Свобода сия, опыт которой дается человеку-христианину, принадлежит персональному началу в человеке. «Эти два». Персона и свобода – соединены неразрывно: где нет свободы, там нет и Персоны; и наоборот: где нет Персоны, там нет и свободы. Этот род вечного Бытия, свойственен исключительно Персоне, и никак не индивиду (1Кор. 15:47-50).

Созданы мы Богом «по образу Его» для жизни «по подобию Ему», т.е. ради конечного обожения нас: сообщения нам Божественной Жизни во всей ее полноте. Отношения между Богом и человеком – основаны на началах свободы: в наших заключительных самоопределениях пред Богом – мы самовластные персоны. Когда в свободе нашей мы склоняемся к греху, тогда мы разрываем с Ним союз любви и удаляемся от Него. Возможность отрицательного самоопределения нашего по отношению к Отцу Небесному доставляет трагический аспект свободы. Но сие роковое самовластие все же является необходимым условием для тварной персоны при восхождении для восприятия Божественной Жизни.

Да, мы свободны, но не в той абсолютной мере, в какой свободен Сам Бог: Он во всем определяет Свое Бытие. Мы же, тварные из «ничто», в самих себе бытия не имеем: мы не можем созидать какое бы то ни было бытие, которого хотели бы мы по разуму нашему или безумию. Пред нами «факт» Первого Самобытия Бога, Кроме которого ничто самобытное не существует. Нам предстоит выбор: или наше усыновление Богом и Отцом нашим, или отход от Него во мрак небытийный, – среднего нет.

Христианин признан к дерзанию поверить, что мы можем быть введены в обладание Божественным Бытием. Оно не принадлежит нам, потому что мы тварь; мы не располагаем силами создать сие бытие; оно может быть дано нам как чистый дар любви Отчей.

О чем говорю я сейчас? Я пытаюсь найти некоторую параллель из нашей обыденной жизни, которая объяснила бы, что происходит с нами, когда Господь вселяется в нас… Человек рождается слепым, беспомощным младенцем. Его орудие борьбы за свое существование – плач, которым он выражает свое недовольство или страдание, каким бы путем сие ни пришло. Родители, и прежде всего мать, по любви к плоду чрева своего, спешат ему на помощь. В начале жизни младенец прилепляется к матери: руками охватывает ее шею; жмется к ее лицу, плечу, груди, ногам, когда он стоит на полу, и подобное. Постепенно научается он различать вещи, произносить некоторые слова, усваивает некоторые понятия, становится более сильным, способным стоять, ходить и бегать, наконец достигает своей зрелости – физической, моральной, умственной; сам может быть отцом или матерью; вступает в самостоятельную жизнь. Все, что испытал он в младенчестве, выпадает из его памяти; он знает, кто его отец и мать, но не имеет более ощущения своей зависимости от них; живет, как бы ни от кого не исшедший; свободный в своих движениях и решениях; видит себя как некую полноту, как целостную индивидуальность; словом – «я живу». Как это случилось, не знаю, но факт этот до конца убедителен для меня самого… Только разум мой знает, что та жизнь, которую имели мои родители, сообщена мне, потекла в моих жилах, стала моею, нашла свой путь.

Так у нас обстоит с Богом: «как Отец имеет жизнь в самом Себе: так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе» (Ін. 5:26) «…Как послал Меня живой Отец, и Я живу Отцом так и ядущий Меня жить будет Мною» (Ін. 6:57-58). «Я живу и вы жить будете» (Ін. 14:19). Когда сия Жизнь сообщается нам бытийно, то мы ощущаем ее как нашу собственную жизнь. Мы знаем из предшествующего опыта, что эта жизнь нам дана Богом; она не наша по существу своему; но данная в неотъемлемое достояние спасенным, она становится действительно «нашей жизнью». О ней можно говорить словами Апостола Павла: «И уже не я живу, но живет во мне Христос» (Гал. 2:20). Опять повторю: я знаю, что он живет во мне, но Его жизнь стала ядром, самым внутренним, всего моего существа, так что я могу говорить о ней, как о «моей» жизни: живет Господь, живу и я.

«Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня; а кто любит Меня, тот возлюблен будет Отцом Моим; и Я возлюблю его, и явлюсь ему Сам… и Мы придем к нему, и обитель у него сотворим» (Ін. 14:21-23). Сотворят, конечно, не на время, а на вечность.

Вхождение наше в обладание сей бессмертной жизнью обусловлено хранением заповедей Господних.

«Если пребудете в слове Моем, то вы истинно Мои ученики. И познаете истину, и истина сделает вас свободными» (Ін. 8:31-32).

Подобие природы нашей Богу естественно порождает в нас жажду познать Истину, стремиться к Божественному совершенству. Оно, сие совершенство, не в нас самих, а во Отце, Источнике всего существующего. Следование Ему во всем никак не имеет характера подчинения диктату внешней для нас власти: это есть влечение любви нашей к Нему; мы непрестанно томимся по Его совершенству. И Христос дал нам заповедь: «будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный» (Мф. 5:48).

Святая воля Отца, от века сущая в Нем, не чужда нам, Его «образу». Она родственна нашему духу, хотя и превосходит наше тварное естество. Превосходство Отца объясняет необходимость борьбы за полное освоение Его нами; мы свободно идем на сей подвиг, одновременно мучительный и вдохновляющий. Чрез молитву нисходит на нас сила Вышнего. Святой дух совершает в нас искомое и чаемое, а не наши потуги. Мы скорбим до великой боли, потому что не вмещаем полноты Его в себе самих. И болеем, и страдаем, но и блаженствуем в самом сем страдании; и почитаем Его, и поклоняемся Ему в любви нашей. В своей наиболее чистой форме молитва наша есть ни что иное, как восторг нашего духа пред ним.

«Господи! научи нас молиться… Он сказал им, когда молитесь, говорите: Отче наш…» (Лк. 11:1-2). «Молитесь же так: Отче наш, иже еси на небесех, да святится имя Твое…» (Мф. 6:9-13): Ты дал духу моему обонять благоухание Святыни Твоея, и ныне душа моя жаждет быть святою в Тебе.

«Да приидет Царствие Твое»: молю Тебя, да Твоя Царственная жизнь преисполнит меня, нищего и убогого, и да будет моей жизнью во веки веков.

«Да будет воля Твоя, яко на небеси, и на земли», моего тварного существа… да включусь и я, смертный, в великий поток Света сего, как он есть в Тебе Самом от начала.

«Хлеб наш насущный даждь нам днесь», и прежде всего, и после всего «истинный хлеб, сходящий с небес и дающий жизнь миру» (Ін. 6:32-33).

«И остави нам долги наша, яко же и мы оставляем должником нашим» … Молю Тебя, ниспосли на меня, растленного, благодать Духа Святого, дарующего силу простить всем и все так, чтобы не оставалось во мне препятствия воспринять прощение от Тебя безмерности моих грехов.

«И не введи нас во искушение» … Ты, сердцеведец, знаешь мое развращение и склонность ко греху … молю Тебя: пошли Ангела Твоего с огненным мечем, чтобы преградил путь к падениям (Чис. 22:23) и далее.

«Но избави нас от лукавого» … Отче Святый, Вседержителю Благий, свободи меня от власти врага нашего и Твоего противника… самому мне бороться с ним не в мочь.

Первое движение нашей молитвы – прошение о нас самих. Когда же Дух Святой умножит наше познание и расширит наше сознание, тогда молитва принимает космические измерения, и мы, призывая Отца нашего, под словом «наш» – мыслим все человечество и на всех людей испрашиваем благодать с таким же сердцем, как и для нас самих:

«Да святится Имя Твое» среди всех народов; «Да приидет Царствие Твое» в души всех людей, так чтобы Свет исходящей от Тебя жизни – стал жизнью всего мира нашего; «Да будет воля Твоя», единственно святая, соединяющая всех в любви Твоей на Земле, обитаемой нами, подобно тому, как она царит среди святых на небесах. «Избави нас от лукавого» «человекоубийцы» (Ін. 8:44), «повсюду сеющего злое семя вражды и смерти (Мф. 13:27-28).

По христианскому пониманию – зло, как и добро, наличествует только там, где есть персональная форма бытия. Вне этого рода жизни – нет зла, но лишь детерминированные естественные процессы.

В связи с проблемой зла вообще, и главное в мире людском, стоит вопрос об участии Бога в исторических судьбах народов. Весьма многие отвергли веру в Бога, потому что им кажется, что если бы Бог существовал, то не мог бы иметь место такой дикий разгул зла, такое множество неоправданных страданий, такое отсутствие порядка и смысла во всем. Они забывают или вовсе не знают, что Создатель бережет человеческую свободу, как основной принцип в творении богообразных существ. Вмешательство всякий раз, когда воля людей увлекает их на пути злодеяний, было бы равносильным лишить их возможности самоопределения; приводило бы к сведению всего к космическим безличным законам.

Бог, конечно, спасает и отдельных страдальцев, и целые народы, если сами они направляют свои стопы по Его путям и взывают к Нему о помощи.

Не у всех одинаковое представление о смысле слова – спасение. Для христиан, ведущих непримиримую брань с грехом, оно состоит в том, что Сам Бог отдает Себя человеку в необъятности Своей вечности. Такому подвижнику видимые бедствия могут сопутствовать всю его жизнь, но он внутренне предстоит Невидимому (2Тим. 4:7; Флп. 1:29; Деян.9:16; 1Кор. 15:30; 2Кор. 6:4). Напрасною будет попытка описывать его состояние: он предается в волю Божию, и в этом самоумалении уподобляется Христу (Лк. 22:42). Сей акт в существе своем есть свободное выявление кенотической любви, уподобляющей человека Богу: «пришел час; вот, предается Сын Человеческий в руки грешников» (Мк. 14:41). Нет любви большей, чем сия: мы отдаем себя в святые руки Создавшего нас, чрез сие входим в полноту Божественной жизни.

Достоинство молитвы превосходит ценность всякой иной деятельности, будь то в сфере социальной или политической, научной или искусства. Познавший сие на опыте легко жертвует своим материальным благосостоянием ради досуга для беседы с Богом. Великая привилегия останавливать свой ум на непреходящем; на том, что выше и дальше всех самых выдающихся достижений науки, философии или общественного служения. В начале борьба за духовную свободу может показаться чрезмерно тяжкою и рискованною; но все преодолевается, когда молитва всецело захватит душу.

Молитва глубокого покаяния может привести человека в такое состояние, когда он получает опыт свободы в Духе Истины: «и истина сделает вас свободными» (Ін. 8:32). Сия святая свобода, к сожалению, не ведома большинству людей. Первый симптом освобождения – нежелание властвовать над кем бы то ни было; последующая ступень – внутреннее раскрепощение от власти других над тобою; и это не по презрению к установленным от Бога властям и управителям внешней жизни народов, но в силу страха Божия, не допускающего преступить заповедь о любви к ближнему.

Безначальный Бог открылся нам в Своем неизъяснимом смирении. Он, Творец всего существующего, не властвует над нами. Правда, и над Ним никто не властен. Человек – образ сего смиренного и свободного Бога; нормально бы нам стремиться уподобиться Ему в образе Бытия: отстраняться от господствования над другими и самим «стоять в свободе, которую даровал нам Христос» (Гал. 5:1; 1Кор. 15:23-28).

Свет Божий своим пришествием в душу молящегося изымает ее из рабства страстям и возводит в светоносную сферу богоподобной свободы, полной любви, исключающей всякую склонность к рабовладению, которое противоположно любви. Там, где нет свободы и любви, все бессмысленно. Даже такие дары, как пророчества, ведения всех тайн и силы чудотворения, без любви – теряют ценность (1Кор. 13:1-3).

Велик и дивен мир святой свободы. Вне ее невозможно спасение как обожение человека. Необходимо, чтобы он сам (человек) свободно определился на вечность. Вся тварь стремится к освобождению от рабства тлению в свободу богосыновства (Рим. 8:21-23).

Повсюду ныне происходит борьба за свободу и независимость, но едва ли найдешь человека, которому открылась тайна богоподобной свободы детей Отца Небесного. Неописуемо в словах достоинство сего состояния: познается оно не иначе, как по дару Свыше. И опять, не могу не вспомнить Апостола Павла, несомненно знавшего божественно-царственную свободу: «Тварь с надеждою ожидает откровения сынов Божиих, потому что покорилась суете недобровольно…» (Рим. 8:19-20).

«Стойте в свободе, которую даровал нам Христос, и не подвергайтесь опять игу рабства» (Гал. 5:1). Легко понять, что страсть преобладания над братом – немедленным последствием имеет потерю своей независимости, притом, что страшно, отступление от Бога любви, лишение благодати Духа Святого. В душе поработителя создается провал в небытийную пустоту. Подобие Господу господствующих исключает рабовладение, в котором нет вечной жизни, ни даже временной. Доминация обычно достигается насилиями и убийствами. К таковым, как к не оказавшим милости, на последнем Суде будет применен принцип: «Какою мерою мерите, такою и вам будут мерить»; и еще: «Суд без милости не оказавшему милости» (Мф. 7:2; Як. 2:13).

«Где Дух Господень, там свобода» (2Кор. 3:17). Свобода в своей абсолютной форме свойственна только Богу. Человеку же дается благословение познавать ее отчасти в молитве, соединенной с жизнью по заповедям. Молитва – бесценный дар Неба – требует от нас «досуга». Ради встречи с Живым Христом не трудно отказаться от влекущих человека услаждений и всему предпочесть беседу с Ним. Мне была дана сия бесценная привилегия, – скажу смело – блаженство, наибольшей силы достигшее в пустыне. Аскетическое понятие пустыни связывается не с географией, а образом жизни: такая удаленность от людей, когда тебя никто не видит и не слышит, – когда над тобой нет человеческой власти и ты не властвуешь ни над кем. Эта свобода необходима для полного погружения духа, да и всего состава нашего, в Божественной сфере. Тогда может быть нам сообщено Божественное бесстрастие, стоящее выше всех ценностей Земли. Не мыслит такой человек ни преобладания над братом; не ищет чести или прославления, ни тем более вещественных богатств. О, положительное определение свободы истинной не поддается выражению в словах. Не понимаю, почему в пустыне на меня снизошло благословение жить в свободе «детей Божиих» (Рим. 8:21). Не говорю, что я воспринял сей дар до его высших степеней, т.е. когда человек воистину превзошел власть над ним греха и смерти. Но я бывал моментами на той грани, откуда уразумел, что полнота освобождения приходит, когда преодолена смерть.

Кто не боится смерти, тот стоит на пути к свободе. В рабстве удерживается человек, если в нем доминирует привязанность к земному. «Вот, я и дети, которых дал Мне Бог. Поскольку дети причастны плоти и крови, то и Он также воспринял оные, дабы смертью лишить силы имеющего державу смерти, т.е. дьявола, и избавить тех, которые от страха смерти чрез всю жизнь были подвержены рабству» (Євр. 2:13-15).

Лишь отчасти испытал я восторг духовной свободы. С тех пор, как я был поставлен духовником, живу вне ее, будучи связан любовью к тем, кого Господь посылал ко мне. Любовь нередко порабощает меня тем, кому я служу, которые нуждаются во мне ради Бога. Однако где-то в глубине души остается след пережитого мною опыта. Впервые, в еще далеко неясной форме, опыт сей был мне дан во Франции, когда я ощутил крепкую нужду удалиться из мира. Я благодарил Промысл Господа обо мне, увидев себя свободным совершить сей шаг удаления из мира, так как не было никого во всей вселенной, чья жизнь зависела бы от меня. В моей жажде Бога я мог идти на всякий риск; я не дорожил ничем; я свободно предал себя на все трудности. Это было начальным опытом царственной свободы моей души. Христос в свободе Своей любви предал Себя на смерть, открыв тем нам дорогу к высшему познанию, к Божественному бессмертию.

 

О вдохновении

При всем сознании моего крайнего ничтожества, б.м., даже в силу этого томления (Мф. 5:3), я молился десятилетиями, чтобы и мне дал Господь вдохновение на следование за Ним, «куда бы Он ни пошел» (Об. 14:4): в пустыню ли, на испытание верности моей любви к Отцу (Лк.4и далее); на исполненную миллиона терзаний проповедь Царствия любви Отчей; на Фавор ли, где три избранных услышали голос Отца: «Сей есть Сын мой Возлюбленный» (Мф. 17:5); но прежде и больше всего в Гефсиманию и на Голгофу. Под вдохновением я разумел присутствие силы Духа Святого внутри нас (Ін. 4:13-15,7:37-39). Этого рода вдохновение принадлежит иному плану бытия, по отношению к тому, что я принимал за художественное или философское таковое. И сие последнее, свойственное падшему естеству нашему, может быть понято как дар от Бога, но еще не дающий ни единения с Богом личным, ни даже интеллектуального ведения о Нем.

Подлинно святое вдохновение, Свыше от Отца исходящее, не навязывается силою никому: оно стяжевается, как и всякий иной дар от Бога, напряженным подвигом в молитве (Лк. 11:9-13). Не в том дело, что якобы Бог дает за труды некую «плату»; но в том, что стяженное разумно в страдании становится неотъемлемым обладанием человека на вечность. Всем нам необходимо претерпеть полное перерождение действием благодати; восстановление в нас способности воспринять обожение. Но все сие возможно не иначе, как чрез исполненный муки возврат наш к Нему. Бог действительно отдает нам Свою жизнь в полном смысле в наше личное обладание. Его предвечная слава вселяется в Им искупленных, и притом не как нечто придаточное, несвойственное нашей природе; не как присутствие в нас чего-то не-своего, «чужого», «неправедного» (Лк. 16:11-12). Нет. Истинное обожение состоит в том, что разумной твари действительно и во веки неотъемлемо сообщается безначальная жизнь Самого Бога. Иными словами: Жизнь Бога «ипостазируется» человеком подобно тому, как Бог, воплотившийся, ипостазировал – воспринял в Свою Ипостась – Им же сотворенную форму нашего бытия. В грядущем веке единство Бога с человеком станет полным во всем содержании Его Бытия, кроме, разумеется, тожества по Сущности. Сия последняя не подлежит сообщению тварям и всегда пребудет непостижимой для всех сотворенных существ: Ангелов и человеков.

Царство Отца – есть онтологическое единство всех спасенных, и как таковое, уже никем и ничем не поколебимое (Євр. 12:27-28). Вдохновение Свыше в значительной мере зависит от нас: откроем ли мы дверь сердца нашего, чтобы ненасильственно вошел внутрь нас Господь – Дух Святой, Который стоит у двери (сердца нашего) и стучит. Если кто услышит голос Его и отворит дверь, войдет к нему, и будет вечерять с Ним, и он с Богом (Об. 3:20). Господь бережет свободу созданных «по образу» Его. И мы должны знать, что приемлемо для Него. Отсюда создается нужда для всех и каждого из нас: не позволять себе таких деяний, не допускать таких внутренних движений духа нашего, которые оскорбляют Дух Божий. Чрез искреннее пребывание в сфере заповедей Христа излечивается наша греховная смерть, и вся жизнь становится пронизанною Нетварным Светом Божественной Вечности.

Когда душа бытийно прикасается сей Вечности, тогда отпадают от нас низменные страсти, – и мы отстраняемся от братоубийственной войны за обладание земными ценностями, – и на нас снисходит «мир Христов», – и мы получаем силу «любить врагов». «Мир Мой даю вам» (Ін. 14:27). Мир Христов драгоценнее всех богатств, всех услад и радостей земли. Он состоит в несомненном знании Живого Бога – Отца нашего. Довольно нам немного пищи, быть под кровлей дома, иметь тело прикрытое от холода и стыда (1Тим. 6:8). Лишь бы ум – наш дух – был свободен погружаться в созерцание Божественного Бытия, открытого нам Христом. Тоска по горнему миру, любовное устремление к нему – является веселием нашим, делает даже болезненную старость царственно великолепною, полною ожидания милосердных «объятий Отчих» (Лк. 15:20).

 

Об истощании и богооставленности

«Блаженны нищие духом, ибо их есть Царство Небесное» (Мф. 5:3). Блаженны потому, что вместе с сознанием нашей нищеты в духе – к нам приходит сила для восхождения к Богу. Вне сего сознания нет движения к Высшему; самодовольство же есть симптом или паралича духовного, или падения. Чрез постоянное поставление самих себя на суд Божиих заповедей обостряется в нас чувство далекости от Бога, углубляется уразумение, что гордость есть корень всех зол. Гордость есть противница Богу; гордость – антипод любви Божией. Чрез нее человечество стало рабом тления. Чтобы возродиться в Боге, в первозданной красоте духовной, необходимо нам руководиться Евангельским учением. Только крепкая вера, что Христос есть Вседержитель Бог, поможет нам удержаться «на недвижимом камне заповедей» Его. При этом условии возникает тяжкое борение со всем тем, что стяжали мы в нашем падении. Вера, что Христос есть единственный Спаситель человека, не допустит нам отпасть от Него, когда начнется непредвиденный и недомысленный процесс нашего очищения от греховного «богатства». Апостолы сообщили нам о том, что услышали и познали от Самого Господа; Отцы же нашей Церкви в непревосходимом подвиге сохранили все заповеданное Богом и передавали нам свой бесценный опыт и знание (Мф. 28:19-20). Благодаря им, Апостолам и Отцам, мы являемся обладателями познания «тайны путей» спасения. Эти незримые пути повешены над безднами. Чтобы никакие бури не снесли нас с них и не сбросили нас в темные пропасти, нет, повторяю, иной силы, иного разума, кроме несокрушимой веры во Христа-Бога. «И сия есть победа, победившая мир, вера наша» (1Ін. 5:4).

Перейду к посильному описанию сего таинства. Заповеди ставят нас лицом к Лицу Абсолютного Существа. Все наши попытки соблюсти их, заповеди, неизбежно проваливаются. Мы обнаруживаем нашу полную непригодность для сего шествия.

Мы видим в себе такие извороты духа-ума и такие страсти сердца, которые убивают нас. Страх отпадения от Бога, в Которого мы уверовали, велик. Мы непременно приходим в сердечную тугу от нас самих. Все, чем мы считали себя обогащенными в прошлом, мы отбрасываем и становимся обнаженными от всего: от наших земных привязанностей и знаний, и даже воли: так мы обнищеваем, «истощаемся». Конечно, наиболее тяжкое испытание для нас в том, что, несмотря на предельное для нас напряжение пребывать верными Богу, мы терпим периоды богооставленности. Нищета духовная, соединяясь с болью богооставленности, погружает нас в отчаяние. Нам мнится, что над нами тяготеет некая страшная клятва. Мы можем страдать во всех планах нашего существа: духом, умом, сердцем, телом. Именно в подобные минуты духу нашему предстает библейское откровение о падении Человека в своем подлинном трагизме, и вера в любовь Христа внушает нам предаться возможно полному покаянию. Чем глубже наше покаяние, тем шире раскрываются пред нами и глубины нашего падения, прежде скрытые от нас же самих. Ясно осознавая безнадежность нашего положения, мы начинаем ненавидеть нас такими, как мы есть.

Сей вид истощания, или смирения, не достигается человеческими усилиями – это есть дар Бога-Спасителя: благодать покаяния к прощению грехов (Лк. 24:47). Мы не понимаем Его действий в нас, но все же Его силою мы сводимся до нуля; а нам жутко: Его нет с нами. Он, наше единственное искание и любовь, скрылся от нас.

Таким образом совершается наше очищение от «проклятого» (Бут. 3:14-19) наследства; таким путем постепенно проникает в нас уже новая, несозданная энергия: мы причащаемся Божественного Бытия. Тогда приходит Свет Божий и объемлет нас. Дух Истинный, от Отца исходящий и в Сыне почивающий, нисходит в наше сердце как Утешитель: «Блаженны плачущие, ибо они утешатся» (Мф. 5:4).

Возвращаясь в ничто, мы становимся «материалом», из которого свойственно творить Богу нашему. Он, и никто другой, раскрыл для нас сие таинство. Отдавшись в Его святые руки, испытывая на себе Его творческий процесс, уразумеваем мы, как все, ниспосланное Им, превосходит нас: «не видел того наш ум, не приходило нам сие на сердце» (1Кор. 2:9). И нет конца удивлению пред Ним. О, как Он знает человека! Только Создавший нас может иметь такое ведение о возможностях нашей натуры. Я ищу слов для выражения утерянной людьми тайны. Я умоляю Бога дать мне нужные слова. Прошу случайного читателя: не думай обо мне, ничтожном, но смотри лишь на сущность предмета. Не я выдумал сие учение, но был научен снисхождением Божием чрез Его избранника. Я не пытаюсь расшифровать сей парадокс: почему сие выпало на мою голову? Но приведенный к подножию великой Тайны, я был поражен ее великолепием. Совершенство Бога-Христа не может быть воспето должным образом.

«Если кто приходит ко Мне и не возненавидит… и самой жизни [души] своей, тот не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26). Появление внутри нас сей святой «ненависти» знаменует собою приближение к созерцанию сего святого таинства. Кому было дано сие страшное благословение, тот начинает познавать «единого истинного Бога, и посланного Им Иисуса Христа» (Ін. 17:3), и поставляется он на пороге входа в царство непоколебимое. Прекрасное описание пути спасения нашего имеем в 12-ой главе послания Апостола Павла к Евреям.

«Что ты имеешь, чего бы не получил? А если получил, то не хвались как бы не получивший» (1Кор. 4:7). Господь, дававший мне в мои младенческие годы видеть Его Свет с простотою детского возраста, попустил мне пережить подобное Адамову падение. Но Он не покинул меня до конца: Он дал мне понять, куда я удалялся от Него (Лк. 15:13-24). Параллельно с тем, Он излил на меня в потоках слез моих благодать сокрушения о содеянном мною. В начальный период я был полным невеждой в учении Святых Отцов-аскетов. Происходившее со мной во всем превышало меня, и я, невежда, рыдал в раскаянии моем, зная, что недостоин прощения. Тоска по Отце была всепоглощающею. Настолько, что когда пожигавшее меня пламя прелагалось в Свет, то я не мог внимать сему дару, и самоосуждение на «тьму кромешную» не покидало меня. Пламя невыносимого стыда испепеляло меня: «я оставил Его за ненадобностью для меня: я превзошел Его в моем разумении Первого Бытия». Я молился лежа ниц: я не смел взглянуть на Него. Я ненавидел самого себя.

Человек, взятый в своей отдельности, не располагает возможностью идти в одиночку за Христом: слишком грандиозна картина, раскрывающаяся пред ним. Здравый умом отстранится от самодовольства и взыщет надежных свидетелей: «не напрасно ли он подвизается» (Гал. 2:2). Свидетели же, естественно, должны избираться среди тех, которые в древности последовали Христу, а также и среди современников своих той же веры. Не пойду я спрашивать буддиста или магометанина: верно ли я разумею заповеди Господни? Так я обратился к чтению преимущественно Нового Завета, к священнослужителям Церкви, к профессорам богословия; к чтению писаний апостольских мужей, великих аскетов, не игнорируя и трудов недавнего прошлого и современников моих. В то время труды последних мало помогали мне непосредственно. Зато знакомство с творениями аскетов действительно соответствовало моим нуждам. В них я находил не только вдохновенное руководство на избранном мною пути, но и многие чудные растолкования внутренних духовных событий, которые были мне уже известны. С одной стороны, я утверждался в познании духовного мира, с другой – входил в сложную брань с моим тщеславием. Обнаруживая в их писаниях сходство с моим опытом, я, бывало, испытывал наплыв удовлетворения, которое подобно болотной тине окутывало сердце мое. Тогда терялось видение Света Небесного – иногда надолго. Я впадал в великую печаль в связи с этим явлением. Положение мое казалось безвыходным: я не могу быть самодовлеющим, но когда я начинал разумевать ниспосланное мне десницей Божией, так «шуйца» моя губила все (Мф. 6:3). «Несчастный я человек! Кто избавит меня от сей смерти?» (Рим. 7:24). Не раз случалось – молюсь, утопая в слезах сокрушения, и едва где-то рядом, в воздухе еще, появится тщеславный помысл, как я встаю с земли окраденный: нет слез, душа опустошена, тело здорово, жизнь духовная ушла. После многих повторений подобного бедствия, я приходил в страх при малейшем приближении сего врага и удваивал плач покаяния: «Господи, пришли убийцы, спаси меня!» Тогда я понял, почему Отцы не любили похвал: даже совершенные не выходили без некоторого ущерба в любви Божией.

«Блаженны нищие духом, ибо их есть Царство Небесное» (Мф. 5:3). Эти слова Христа лежат в основе пожизненного подвига, ведущего ко спасению, понимаемому как обожение.

«Молю Тебя, Христе, собезначальное Отцу и Духу Слово Ипостасное, даруй мне ныне слово, могущее хотя бы отчасти изъяснить, каким сокровенным тайнам Ты научаешь нас чрез промыслительное удаление от нас. Ты бо единый Учитель и Наставник наш (Мф. 23:8,10); Ты – Свет, Ты – Премудрость; Ты же – единственный путь ко Отцу».

Поставленные вплотную пред невыразимым величием Божественной любви, явленной нам воплощенным Логосом Отца, мы, в стремлении нашем следовать по Его стопам, сначала проходим тяжкий опыт обнаружения нашего ничтожества. Горек, а вместе и дивен сей процесс; глубинный смысл его, однако, открывается нам лишь на конце пути.

Во Христе мы встречаемся с Абсолютным Существом; не иначе, как Его силою мы можем преодолеть все, что неспособно воспринять вечность, что противно Его любви. Печально нам на каждом шагу убеждаться в нашем бессилии; тесен наш ум, чтобы уразуметь Его святые повеления. Но в самом страдальческом стремлении к Нему мы начинаем видеть вдохновляющий призыв, исходящий от безначального Божества. Еще не сладостно, но мы возлюбили Его: Он благолепен, и любовь сия сильнее смерти. Как бы ни было тяжко хранить Его слово, но мы не можем уклониться от стоящей пред нами цели: стать на веки селением Его Света. Так с болезнью всего состава нашего утопаем мы в море слез всецелого покаяния. Мы знаем из опыта, что нет иного способа выбросить из нас унаследованную в падении гадостную страсть гордости. В состоянии этого покаяния мы становимся открытыми для действия в нас Духа Святого; действия могучего, дающего нам предвкушать вечное единение с Богом.

Переход из унаследованного нами от Адама растления в область Невечернего Света Христова – есть событие более важное, чем все иные факты Земли. Признаком приближения к сему великому таинству служит появление в нас святой ненависти к самому себе (Лк. 14:26). Сказано: «ничто нечистое не войдет в Царство Агнца Божия» (Об. 21:27). Испытаем сурово самих себя и без сожаления осудим себя во ад, как недостойных Бога. Только так мы преодолеем нашу склонность снисходить к нашим немощам: прощать легко наши преступления, особенно если они совершены лишь в мыслях. Игра наша грандиозна; в ставку идет все наше существо; выигрыш – бессмертие во Свете безначальном. «Царство Небесное силою берется, и употребляющие усилия восхищают его» (Мф. 11:12).

Учение Христа исходит от «Отца светов» (Як. 1:17); ему присуще Божественное совершенство; оно принадлежит иному плану бытия. Никто из людей не может согласовать свою жизнь с Евангелием своею силою. Сколько бы мы ни напрягались, заповедь в своем совершенстве остается недосягаемой. Возможно, в какие-то моменты нам будет дано приблизиться к сему Огню (Лк. 12:49), но устоять в нем надолго мы не можем. То же нужно отметить относительно опыта бесстрастия: он может быть дан подвижнику, но не носит характера постоянства и подвержен колебаниям, в зависимости от окружения, от формы служения людям.

В пределах Земли нет абсолютного совершенства, и опасно нам удовлетвориться уже достигнутым. Не верующие в Бога не знают богооставленности. Сие горе переживают лишь те, кто уже познал благость Бога и всеми силами стремится пребывать в Нем и с Ним. Чем в большей мере вкусил человек радости единения с Богом, тем глубже страдает он при разлуке с Ним. Последний предел, известный нам из Евангелия, – есть Сам Господь: после молитвы с кровавым потом в Гефсимании, в которой Он отдал все Отцу Своему, на кресте Он «возопил громким голосом… Боже Мой, Боже Мой! для чего Ты меня оставил?.. и опять возопив… испустил дух» (Мф. 27:46-50). При таком полном истощании «человека Христа Иисуса» (1Тим. 2:5) – истощание сие преобразилось в столь же завершенное обожение воспринятого Им в акте воплощения нашего естества. И Ему, уже как «человеку», «дано Имя, превысшее всякого имени, именуемого не только в сем веке, но и в будущем:» (Флп. 2:9; Еф.1:21).

Христианину как-то следует приблизиться к этому состоянию, чтобы удостоиться принять соответствующее глубине его личного истощания – спасение. Такова любовь Бога: в вечности ей свойственно никогда не умаляемое предельное напряжение Бытия, при полном отвлечении от себя. Она смиренна, а Божественному смирению естественно быть открытому для всех, приходящих к Нему (Ін. 6:37-40). В Царстве Бога-Отца никто эгоистически не затворяется внутрь себя. Святая любовь все желание переносит на возлюбленных. Весь мир, Божий и тварный, объемлет она в смирении. Таким путем все Бытие явится ее содержанием. В этом великолепии любви – ее неисчислимое богатство и невыразимое блаженство.

Нищета же и мрак адский – в самовлюбленном погружении в себя. Крайняя степень гордой замкнутости в себе выражается как ненависть к Богу.

Чрез долгий подвиг самоистощания стяжевается любовь Божия. О ней дается откровение в краткие минуты посещений Свыше. Затем неизбежно последуют дни, годы богооставленности. Страх объемлет душу, покинутую Богом. Мы можем не знать – за что? Мы стоим перед опасностью: она, любовь, что явилась нам во Свете, уходит, скрывается подобно заходящему солнцу… спускается мрачная ночь. Таким образом научаемся мы следовать за Христом, сходящим во ад. Следовать за Ним, «куда бы Он ни пошел» (Об. 14:4).

Всякому человеку, подлинно взыскавшему спасения, необходимо пройти чрез опыт богопокинутости. Моментами она может достигать такой силы, что и короткие мгновения кажутся вневременными. Такие крайние состояния ниспосылаются подвижнику не часто, но умеренная степень сего испытания может сопутствовать нам долгие годы во втором этапе духовной жизни христианина, т.е. когда промыслительно он претерпевает ослабление и даже удаление первой благодати. В этом неизбежном ослаблении есть глубокий смысл: дать человеку проявить свою свободу и верность Богу.

Но как возможно не отчаяться, если ни одна молитва не достигает Всевышнего? Как бы ни был человек утвержден все предшествующие годы живым общением с единственно Сущим, положение покинутости Богом, уже возлюбленным, ставит дух наш в тягостное недоумение: что же было со мною тогда? Неужели Бог, такой, каким я познал Его, может так удаляться, что ни один вопль уязвленной души не трогает Его?.. Подобные мысли смущают и колеблют ум. Окончательный ответ все же может не скоро прийти.

Когда и мой личный опыт дал мне увидеть, что заповеди Христа по самой сущности своей суть проекция Божественной жизни в нашем плане, тогда мне стали понятными слова Господа: «Без Меня не можете делать ничего» (Ін. 15:5). В трудные времена провала всех моих усилий согласовать мои жизненные проявления с евангельским учением, я, бывало, молился так: «Прииди, и Сам Ты твори во Мне волю Твою: повеления Твои не вмещаются в мое узкое сердце, и мой тесный ум не постигает их содержания… Если же Ты не пожелаешь вселиться внутрь меня, то я неизбежно уйду во мрак… Ты, знаю, не действуешь насилием, но молю Тебя: войди в мой дом властно и всего меня перероди – преложи адскую тьму гордости моей в Твою смиренную любовь; Светом преобрази извращенную природу мою, так, чтобы не осталось во мне ни единой страсти, могущей воспрепятствовать приходу Твоего Отца с Тобою (Ін. 14:21-23); сотвори из меня обиталище той святой жизни, которую Ты же Сам допустил меня отчасти узреть… Ей, Господи, умоляю Тебя, не лиши меня сего знамения благости Твоей».

Часто на такую молитву уходили долгие часы.

Позднее верная душа уразумеет свое избрание Благим Отцом именно чрез ниспосланные ей мучительные испытания. Вне сих никто бы не проник в глубины Божьего о нас замысла и не познал бы той любви, о которой говорил Христос. В часы богооставленности узреваем мы, что все, сделанное ранее, – далеко недостаточно для спасения, что благая вечность еще не принадлежит нам. Острое неудовлетворение собою, переживаемое как отвращение от себя, есть первый признак приближения к полноте заповеданной нам Богом любви: преодоление страшного порога обращенности на самого себя. В молитве, порожденной ненавистью к себе, внутри нас раскрывается новое, уже надмирное бытие, и мы созерцаем величие Божие.

Христианское совершенство – сверхчеловечно: оно Божественно. Господь явил его нам в Своем воплощении. Никто не ушел отсюда в равной Ему мере (Флп. 3:12). Некое приближение, однако, бывало дано, скорее немногим (Мф. 7:14), чрез учение и пример которых и мы вдохновляемся на подвиг стяжания смирения Христова и Его любви. Небесный огонь, пронизывающий жизнь Церкви и Таинства ее, удерживает в веках веру в Евангелие, которое «не есть человеческое… и не от человека, но чрез откровение Иисуса Христа» (Гал. 1:11,12).

Многие спасутся, насладятся в океане Христовой любви, но немного таких, которые не без страха, но все же восприняли сие пламя еще в земной плоти. Помню, блаженный Старец Силуан по своему снисхождению ко мне, убогому, однажды сказал, что полноту благодати наше земное естество не может выдержать; в силу этого явление Бога в Его предвечной славе возможно лишь на кратчайший момент; и сие не иначе, как при укреплении тела и психики благодатью Святого Духа… Легче пронести в обнаженных руках горящие угли на, скажем, сто метров, чем удержать сию благодать и остаться живым. (Передаю точно смысл, но моими словами.)

Носители такого познания кладут отпечаток на множества верующих; благодаря им удерживается в веках исторической реальности живое предание духа жизни.

«Знают» Христа лишь те, которые имеют внутреннюю жизнь подобную Его земной жизни. По словам Апостола, в нас должны быть те же чувствования, те же разумения, какие видим во Христе Иисусе, Который, будучи Богом по существу, уничижил себя, восприняв наш рабский образ, и смирил Себя даже до смерти крестной (Флп. 2:5-8). Он есть «камень», отвергнутый правителями мира сего, но в действительном бытии лежащий в основании всего существующего. Когда брошенный Им на Землю Огонь касается сердца человека, только тогда он обретает силу следовать за Ним в Гефсиманию и на Голгофу. Следовать, конечно, духом, в глубоком страдании всего нашего существа. Этого рода познание Господа, «сшедшего с небес» на Землю и далее во ад, приводит к частичному предвкушению воскресения.

Шествуют христиане по сему неизъяснимому словом пути в раскрывающиеся пред ними бесконечные дали. Дается им и опытное знание мрачных бездн, и радостное созерцание Света Царствия. Присутствует оно, Царствие сие, повсюду, но вхождение в него зависит только от Бога, ибо само оно не есть нечто «объективно» сущее, но Сам Он, имеющий власть принять нас в Себя или, что то же, вселиться в нас вечным веселием. Тогда мы в Нем, и Он – в нас; и Его Жизнь становится нашей неотъемлемой жизнью.

Та богооставленность, которую было дано Старцу Силуану переживать перед тем, как явился ему Господь, в своей духовной реальности есть «истощание» (кеносис) самого Старца. В той богооставленности, которую он выразил словами: «Бога умолить невозможно», очевиден Промысл Божий, давший Силуану погрузиться в темное отчаяние, – испытать ужасающее душу умирание, – быть сведенным до крайнего умаления в силу отступления от него Бога. Но именно сие снисхождение во ад было приготовлением души для восприятия Христа, явившегося ему с великой силой. Свет Божества озарил его, и благодать Духа Святого преисполнила всего его, включая и тело; нетварная жизнь объяла его, и ниспосланное Свыше «отчаяние – истощание» преложилось в «смирение Христово, которое неописуемо». Посмотрим, как пишет Силуан о своем опыте: «Господь научил меня держать ум во аде и не отчаиваться, и так смиряется душа моя. Но это еще не есть настоящее (т.е. Божественное) смирение, которое неописуемо…»

«Смирение Христово в “меньших” обитает; они рады, что они «меньше». Так мне дал разуметь Господь». Я пишу об этом потому, что душа моя знает Господа. Только смиренным являет Себя Господь Духом Святым».

«Смирение есть Свет, в котором мы можем узреть Свет Бога».

«Кто познал Бога Духом Святым, тот от Него (Христа – Бога) научился смирению и уподобился своему Учителю, Христу, Сыну Божию (Мф. 11:29), и на Него (Христа) стал похож»

(Старец Силуан. Слова в скобках – вставлены мною ради ясности смысла).

Никто из земнородных не достигает полноты Христа в мире сем. Христос – изумляющее нас чудо: Бог всемогущий, Он умаляет Себя чрез воплощение во всех последующих за сим страданиях -вплоть до смерти на кресте и схождения во ад. Чудо в том, что в нашей рабской (Флп. 2:7-8) форме бывания Он явил совершенство истощания Божией любви: «совершилось» (Ін. 19:30,17:4). Никто не может сравниться с Ним, но аналогия должна быть дана, хотя бы некоторым, чтобы «познать Бога Духом Святым».

«Я, Павел, сделался узником Иисуса Христа за вас… Вы слышали о домостроительстве благодати Божией, данной мне… Потому что мне чрез откровение возвещена тайна… вы, читая, можете усмотреть мое разумение тайны Христовой… посредством благовествования, которого служителем сделался я по дару благодати Божией, данной мне действием силы Его. Мне, «наименьшему из» всех святых, дана благодать сия…» (Еф.3:1–8).

«Всякою молитвою и прошением молитесь… о всех святых и о мне, дабы мне дано было слово… открыто с дерзновением возвещать тайну благовествования» (Еф.6:18–19).

Апостол Павел просил Ефесян молиться о нем, чтобы ему дано было слово с дерзновением возвещать открытую ему «тайну благовествования». Насколько более нуждаюсь я в молитвах всех и каждого, чтобы я смог верно представить один из важнейших аспектов христианской жизни. В моем случае речь идет не о каком-либо исключительном откровении, но все же очень важном, как показал мне опыт духовничества, напоминании об утерянном в массах познании о путях ко спасению. Итак, усердно прошу: молитесь обо мне.

Велик гений блаженного Старца Силуана, к ногам которого допустил меня Промысл Божий. Он говорил и писал о данных ему состояниях простыми словами, понятными, однако, только тем, кто и сам жил в той атмосфере, в какой Силуан. Мне привелось беседовать с некоторыми из выдающихся представителей академического богословия. Было очевидно, что даже те из них, которые знакомились с творениями святых аскетов древнего Египта и Палестины, живым опытом не познали того, о чем свидетельствовали Отцы. Вот почему я решился хотя бы отчасти раскрыть особый характер того мира, в котором пребывал дух Старца; как-то указать на ту реальность, которая заключена в его «простых» словах, например: «Я стал делать так, как научил меня Господь; и мой ум очистился, и Дух свидетельствовал душе спасение». Что же суть «чистый ум» и «свидетельство Духа»?

Дерзновение на сей труд я черпаю из того, что его, Старца, молитвами и я был поставлен в ту же духовную перспективу. Да, я не познал в полноте той меры благословения, которую излил Господь на него; но мне, последнейшему из человеков, все же дано было жить приближение к тому же опыту. В силу сближения моих состояний, в некоторые моменты моей жизни, с тем, что испытывал Старец, я осмеливаюсь на беседу о сем высоком предмете. При этом неизбежно коснемся мы глубоких догматических проблем.

«Бога умолить невозможно», – подумал Старец. Напал на него дух отчаяния: ему казалось, что Бог отринул его вконец, и что уже нет ему спасения, но ясно виделась в душе «вечная погибель» (Старец Силуан). «Дух этот такой тяжелый и томительный, что страшно о нем и вспоминать. Душа не в силах понести его долго… я пошел в церковь… и, глядя на икону Спасителя, сказал: Господи Иисусе Христе, помилуй мя грешного. С этими словами я увидел на месте иконы Живого Господа, и благодать Духа Святого наполнила душу мою и все тело. И так Духом Святым я познал, что Иисус Христос есть Бог. И сладко желал страданий за Христа».

Самый факт явления Господа Живого Силуану вскоре после постигшего его испытания говорит о том, что в тот час состояние Старца было не так уж далеко от состояния Христа на Голгофе: «Боже Мой, Боже Мой! для чего Ты Меня оставил?» (Мф. 27:46). Мы знаем, что созерцающий что-либо Божественное должен и сам быть в состоянии, аналогичном созерцаемому.

Христос после Своего возглашения предал Свой Дух в руки Отца. А что происходило с Силуаном ?.. В смертельной печали идет он в храм, и едва произносит молитву: «Господи Иисусе Христе, помилуй мя», увидел Его Живого; и все его существо исполнилось огня благодати Святого Духа до предела его сил. От видения он пришел в изнеможение, и Господь скрылся. Но Духом Божиим Силуан был возведен на небо, где услышал неизреченные глаголы.

Позднее Старец утверждал, что когда Господь Сам в великом Свете является душе, то душа не может не узнать в Нем своего Творца и Бога: «Господь мой и Бог мой!» – сказал Апостол Фома воскресшему Христу Иисусу (Ін. 20:28). И Савл-Павел на пути в Дамаск в том же Свете узнал Христа Бога. Странна и исключительно своеобразна жизнь христианина: богооставленность и мрак вечной погибели сплетаются воедино с явлением Бога во Свете нетварном. Подобно тому, как при благодатной смертной памяти вечность сначала предстает под знаком минуса, т.е. как всеобщее угасание бытия, но затем прелагается в восприятие Света воскресения.

Господь Иисус вопрошал Отца: «вскую оставил Мя еси?» Мы ясно сознаем, что в плане Божества онтологически сего не могло произойти, т.е. чтобы Отец отступил от совечного и единосущного Сына Своего, в Которого излил всю полноту Своего извечного Бытия. Как же понять, что собственно совершалось с «человеком Христом Иисусом»? (1Тим. 2:5). Из опыта Силуана, как и всех других великих подвижников благочестия в истекших веках, мы отмечаем совпадение состояния тягостной богооставленности с предельным напряжением соблюдать заповеди Божии. (Ін. 5:30,10:18,14:31,15:10,18:11). Мы констатируем сие явление, но никак не можем дать объяснения сему, особенно когда речь идет о Бого-человеке Христе. По существу в этих нечастых случаях промыслительной богооставленности нужно увидеть безмерное величие дара Божия. Вне сего опыта трудно понять обетованное обожение падшего человека.

Событие, о котором идет Настоящее слово, есть «истощание» Божией любви. Христос Иисус «во образе Божий сый»: по существу Своему Сущий Бог; или как выразился Апостол Павел: «имеющий образ Божеского Бытия», Сам Себя умалил: смирил Себя в акте послушания Отцу до полного отказа от Своей человеческой воли «даже до крестной смерти»: «Душа моя скорбит смертельно… и, отошед немного, пал на лице Свое, молился и говорил: Отче Мой! если возможно, Да минует Меня чаша сия; однако не как я хочу, но как Ты… И был пот Его, как капли крови, падающие на землю» (Мф. 26:38-44; Лк. 22:44)… «Еще отошед в другой раз, молился, говоря: Отче Мой! если не может чаша сия миновать Меня, чтобы Мне не пить ее; да будет воля Твоя… и в третий раз сказал то же слово» (Мф. 26:38-44). И именно за сие «Бог превознес Его и дал Ему имя выше всякого имени» (Флп. 2:6-9).

Превознесен Христос-Человек, никем не достигнутый в акте Своего истощания: пойти на позорную казнь, предназначенную для злодеев; висеть на кресте обнаженным пред Своею Матерью, пред женами, служившими Ему; быть покинутым учениками; видеть полный провал Своей проповеди… И кто изочтет все, что нес Он в те дни внутри Себя?

Итак, этого рода богооставленность есть другой полюс Любви Божией. Она, сия любовь заповедана нам Христом в таких страшных словах: «если кто приходит ко Мне и не возненавидит (все, что ему дорого), а при том и самой души своей, тот не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26,33).

Редко кому за всю историю Церкви давалось переживать промыслительную богооставленность в такой мере, в какой сподобился Силуан, раб Бога Всевышнего. Когда великий Свет осиял его в видении Христа, тогда казавшаяся смертельной болью богопокинутость преложилась в «Христово смирение», которое неописуемо; которое есть онтологический аспект безначальной любви Бога Троицы. Бог, абсолютный в Своем неисчислимом могуществе, непостижимым образом абсолютен и в Своем «истощании – смирении».

Всякий, горячо возлюбивший Иисуса Христа, Бога – Творца нашего, и Бога Спасителя, непременно живет два состояния, кажущиеся противоположными: схождение во ад и вознесение на небеса. Святой Павел так говорит об этом: «Мне, наименьшему из всех, дано благовествовать… неисследимое благовествование Христово и открыть всем, в чем состоит домостроительство тайны, сокрывавшейся от вечности в Боге, создавшем все Иисусом Христом, дабы ныне соделалась известною чрез Церковь начальствам и властям на небесах многоразличная премудрость Божия, по предвечному определению, которое Он исполнил во Христе Иисусе, Господе нашем, в Котором мы имеем дерзновение и надежный доступ чрез веру в Него. Посему прошу вас не унывать при моих ради вас скорбях, которые суть ваша слава. Для сего преклоняю колена мои пред Отцом Господа нашего Иисуса Христа, от Которого именуется всякое отечество на небесах и на земле, да даст вам, по богатству славы Своей, крепко утвердиться Духом Его во внутреннем человеке, верою вселиться Христу в сердца ваши; чтобы вы, укорененные и утвержденные в любви, могли постигнуть со всеми святыми, что широта и долгота, и глубина и высота, и уразуметь превосходящую разумение любовь Христову, дабы вам исполниться всею полнотою Божиею» (Еф.3:8–19).

Диапазон христианской жизни идет безмерно дальше обычного слуха людского. «Дальше» – и вниз, и вверх. К сожалению, весьма многие не чувствуют чудных волн божественного гимна, идущих к нам из неисследимых глубин Бытия. Для верующего в Божество Христа, и в силу сей веры строящего свою жизнь на камне слова учения Его (Мф. 7:24-27), открываются сокровенные бездны, неосязаемые для не принявших Христа как Истинного Бога, как всесвятого и абсолютного Авторитета (Мф. 23:8). «Авторитета» (не насилия, а) «Истины Безначального факта и Совершенной Любви».

Блаженный Старец различал два рода смирения: аскетическое и Божественное. Незадолго до его кончины, на мой вопрос: «Старец, Вы хотите умереть?» – он ответил: «Я еще не смирился». У меня нет сомнений, что он имел в виду неописуемое Христово (Божественное) смирение, которого он никогда не мог забыть. Вспоминая сие, он так писал: «Блаженна душа, которая хранит чистоту душевную и телесную: любит ее Господь и дает ей благодать Святого Духа; и благодать сия связывает душу так любить Бога, что от сладости Духа Святого не может она оторваться от Бога и ненасытно стремится к Нему, ибо в любви Божией нет конца. Хотя я знаю человека (это он сам), которого посетил Милостивый Господь Своею благодатью, и если бы спросил его Господь: «Хочешь ли, Я дам тебе больше благодати?», то душа, немощная в теле, сказала бы: «Господи, Ты видишь, что если еще больше, то я не вынесу и умру» (Старец Силуан). Пребывающим еще в теле, крайние напряжения даются весьма редким подвижникам – и сие лишь на мгновение, в котором, однако, открывается вечность, не имеющая протяжения.

Беспомощно слово мое. Вижу, что не только «смирение Христово», как совершенство любви Божественной, неописуемо, но для меня и многие другие стороны жизни сей также невыразимы. Нам заповедано именно Божественное совершенство, которого мы не достигаем, – но самое желание которого дает нам ощущать всем существом, что к нам прикасается Абсолютное Божество. Оно влечет душу к Себе, и душа страдает, что не в силах вместить сей жизни, – и так, распятая, проводит свои годы на земле. И не может сойти с этого нематериального креста, потому что всякий раз, когда хотя бы отчасти «сходит», умаляется в ней поток подлинной вечности (Мф. 27:40).

Христианство, можно сказать, не есть некая философская доктрина, а именно «жизнь». Жизнь и любовь “до конца”: до ненависти к себе. Сия есть «великая тайна благочестия» (1Тим. 3:16), «возвещенная нам чрез откровение» (Еф.3:3) во Христе, предложенная в слове Его, явленная примером «осязаемого» Христа (1Ін. 1:1), и все же пребывающая непроницаемой, неприкосновенной, «неописуемой».

Старец Силуан многообразно выражал все ту же идею: Бог и все небесное познается не иначе, как Духом Святым. И это по дару сего Святого Духа, от Отца исходящего, что мы в Церкви нашей бытийно, живым опытом познаем «истощание» Сына Отчего в акте Воплощения, в Пустыне, в Гефсиманской молитве и на Голгофе. Он, Дух Святой, показывает предстоящее и нам истощание в нашей смерти.

По вере в Господа и Бога нашего Иисуса Христа сие становится доступным нам в какой-то мере, но можем ли мы идти далее сего?.. Мы научены в Церкви жить рождение Сына в Троице Святой, как истощание Отца, отдающего всего Себя, во всей полноте Своего безначального Бытия – Сыну. И так Сын равен Отцу в абсолютной полноте Божеского Бытия. Затем мы видим обратное движение: Сын в такой же совершенной полноте самоистощающейся любви предает Себя Отцу и в Божестве, и в человечестве Своем.

Позволительно ли человеку дерзнуть и, перешагнув меру живого опыта, в своем умном созерцании уразуметь соучастие Отца и Духа Святого в крестной смерти Сына? «Сын, Которым вся быша» (Ін. 1:3), Творец человека; Он воплощается; Он воспринимает в Свою Божескую Ипостась наш «рабский» (Флп. 2:7) образ бывания, а следовательно и страдания человечества после падения. В предвечном Совете Троицы такой путь искупления падшего человека был предрешен. Не есть ли это самоистощание Отца, Который «так возлюбил мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:16) в недрах Божества? И Дух Святой, от Отца исходящий, живет тою же любовью, которая и во Отце. Итак, вечно соучаствуют Отец и Дух в «деле» (Ін. 19:30, Євр. 2:18). Так мы живем в надежде, что в наш смертный час Он будет с нами, если мы были с Ним в подвиге нашем.

 

О любви до ненависти к себе

Иисус Христос – Бог безначальный, дал нам заповеди, которые обладают свойством раскрыть ум и сердце человека до беспредельности. Вначале, однако, верующий в не-преходящее значение Евангельского слова (Мф. 24:35) вводится во внутреннейшую область души непрестанным поставлением себя на суд Божий: «Отвергающий Меня и не принимающий слов Моих имеет судью себе: слово, которое Я говорил, оно будет судить его в последний день. Ибо Я говорил не от Себя [как человек]; но пославший Меня Отец, Он дал Мне заповедь, что сказать и что говорить. И я знаю, что заповедь Его есть жизнь вечная» (Ін. 12:48-50). Естественным следствием благоговейного стремления сохранить заповеди будет ясное осознание себя бессильным. Но чрез трудный подвиг пребыть в духе слова Господня ум человека постигает, что заветы Христа, по своей духовной сущности, суть нетварный Свет Божества. Ни одно наше действие не достигает совершенства, требуемого Всесвятым Богом.

Сошедший с небес Свет Евангельского учения просвещает наше внутреннее зрение и утончает сердечную восприимчивость; в силу чего то, что раньше было неуловимым для нас, уже не может скрыться: каждое движение сердца или мысли быстро улавливается, и мы видим себя – каковы мы. Чем напряженнее трепет наш оказаться недостойными Бога, тем «обнаженнее» становится весь наш внутренний мир и для нас самих и, конечно, пред Лицом Бога: «Нет твари, сокровенной от Него, но все обнажено и открыто пред очами Его» (Євр. 4:13). Бодрствование ума и трезвение сердца приводят к тому, что многим неопытным может казаться невероятным или преувеличением, а именно: христианин обнаруживает в себе и явно, и скрытно присутствующим внутри всякое зло, по крайней мере как возможность (его проявления), и видит он себя воистину худшим всех и всего.

До явления нам Божественного Света мы живем как слепые. Вне сего Света мы не познаем греха; без него не раскрывается пред нами падение Человека в своих подлинных измерениях. Лишь Дух Святой Своим наитием делает нас способными сначала видеть трагизм нашего собственного положения и чрез нас – затем переживать великую драму всей мировой истории человечества. Последствия падения – недуг, неизлечимый от земных врачей. Сообразовать наши сердечные чувствования с духом заповедей Христа мы не можем. Отсюда болезненный подвиг борьбы с убивающим нас «законом греха» (Рим. 7:23-25).

Драгоценен сей период жизни при всей его мучительности; со всех сторон охвачены мы пламенем страстей, принимающих форму «огненных искушений» (1Пет. 4:12). Но на помощь нам приходит благодать, которая вначале не видится как Свет, но ощущается как небесный огонь, пожирающий в нас корни греха.

Сколько раз душа моя, как маленькое беспомощное существо, повисала над пропастью в великом страхе: я не стремился к бесконечному продлению этой жизни. Мой ужас был в том, что после того, как Бог снизошел до меня, я увидел, какими язвами весь я поражен. Я осознал себя до конца неспособным к Царству Святого Бога. Я не в силах описывать ту скорбь, которая погружала меня в длительный глубинный плач. Безумный, я все же знал, что я в руках моего Создателя, о которых сказано: «Страшно впасть в руки Бога Живого» (Євр. 10:31). Мне бывало тяжко до невыносимости, и я не раз пытался вырваться из Его святых рук (Ін. 10:28), но все попытки проваливались, потому что мне некуда было уйти: ничто в мире не влекло меня, не могло удовлетворить мой дух.

Господь сказал: «не бойтесь убивающих тело, но… бойтесь того, кто, по убиении, может ввергнуть в геенну: ей, говорю вам, того бойтесь» (Лк. 12:4-5). Господь, предавший себя на крестную смерть, не говорил праздных, ничего не значащих слов. И я никак не хотел умалять их категорического характера. И страх, животворящий – не отступал от меня. Больше того, совершалось нечто странное: как только он, страх, ослаблялся, я внутренно ощущал отступление от себя живой силы: молитва снижалась, ум рассеивался, чувство божественного уходило в туман: я умирал духом. Лишь много позднее я понял, что Дух Божий воспитывал меня, и моя мука обратилась в неисчислимую пользу: трепет пред гибелью вечной и покаянный плач – таинственным образом всего меня превращали в «молитву». Дух мой свободно, без волевых усилий восходил в состояние созерцания прежде недоведомых реальностей: беспредельной пропасти бытия, мрачных селений ада, но и озаренного нетварным Светом Неба.

Да будет благословенно Имя Его во веки веков.

Не ждите от меня должным образом сконструированного описания жизни души моей в долгие годы моего прошлого. Нисходила она, душа, иногда в низины ада, моментами же Господь возносил ее до Небес. Стояла она по временам на той неопределимой грани, откуда созерцала и Свет Божества, и «тьму кромешную», наводящую ужас на душу; особый, не похожий на страх пред физической смертью. О, нет, это есть нечто качественно иное. Пред духом моим открывалась благая вечность, еще далеко не достигнутая, а также и вневременная тьма, дававшая знать о себе своим присутствием внутри. Я бывал в разрыве: не свободный от тирании страстей, я страдал, и в жажде непреложного блага стремился к Богу. Покаянная молитва всецело поглощала меня. Невесомая, невидимая сила переносила меня в умно-духовное пространство. «Там» я бывал один: исчезала земля; не было ни солнца, ни звезд, ни людей, ни иной какой-либо твари; и тела моего я не ощущал. Бывало: света как такового я не видел, и, однако, взор мой проникал в абиссальные глубины. Душа в болезненном отчаянии взывала к Богу. Да, я грешный, но жажду Бога, Святого Бога. В памяти у меня не было конкретных актов из моего прошлого, кроме пронизывающего знания моего отступления от Бога, Которого я знал в годы моего детства и начальной юности. Он уклонился от меня после того, как я отошел от Него в безумных поисках иного, якобы высшего, сверх-персонального Абсолюта.

Такая молитва с особою силою захватила меня, кода я был уже в пустыне. Не смогу теперь сказать, насколько долгими бывали мои моления в ту или иную ночь. Помню, когда душа возвращалась к обычному вещественному мироощущению, то испытанное мною духовное чувство от молитвы в той беззвучной, вышеобразной бездонности оставалось со мною, во мне. В той беспредельности – нет ни верха, ни низа, – ни вперед, ни назад, – ни вправо, ни влево. И все же наступал момент, когда я начинал двигаться, как мне казалось; и это движение я ощущал как падение; и глухой крик вырывался из груди: Господи, спаси… Ты единый можешь беструдно достигнуть меня во всякой бездне… И Он спасал.

Но почему «падение»? Не потому ли, что мой ум не мог более стоять в Вечном? Ибо после этого кончалось видение.

Условия пустыни благоприятствовали такой молитве, потому что на мне не лежала забота в материальном плане ни о ком: я был один. Но это не значит, что она, молитва, по существу своему зависит от нашего внешнего положения: она есть дар Божий, связанный с другим даром – покаянием (Лк. 24:46-47). Начатки такой молитвы я имел и прежде, чем поселился на Афоне; имел ее и в монастыре, но меньшей интенсивности и частоты. Она выводит человека из рамок времени. В самом состоянии молитвы он не знает себя в категориях Земли: он вне всяких иерархий – социальных и даже церковных. Он не мыслит ни о чем другом, как только о Боге, и предстоит Ему один Единому.

В одиночестве моей пещеры я получил исключительную привилегию отдаваться целиком такой беззаботной молитве. Она владела мною месяцами. Пресекалась в дневные часы житейскими делами, но когда кончался трудовой день и начиналась безмолвная ночь в пещере, та молитва снова обнимала меня: опять все выпадало из памяти, оставалось лишь сознание невещественного, но страшного греха, порождавшее во мне сожаление, стыд, отталкивание и даже ненависть к самому себе. И снова все утопало в плаче покаяния, и дух мой входил в неименуемую беспредельность.

Я всегда был весьма медлительным, чтобы понять положение вещей, разобраться ясно в происходящем внутри меня. Долгие сроки я проводил без мыслей. Последние приходили при беседах, но не тогда, когда я бывал один пред Богом. Я не богословствовал, не возвращался критически на самого себя. Я не цеплялся за посещавшие меня состояния, хотя и пребывал в безвидной умной сфере. Назвать ли это безумием? Но когда сие безумство отошло от меня, тогда только я уразумел понесенную мною невознаградимую потерю в моем духовном бытии. Тогда, через ту молитву, открылся мне отчасти смысл слов Христа: «Если кто приходит ко Мне и не возненавидит… и самой души своей, тот не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26).

Милость Бога ко мне выразилась в том, что Он даровал мне мощный порыв покаянного страдания, которое увлекало меня в ненасытимую молитву, – такую, что душа все забывала, ни о чем не помнила, но неудержимо тянулась к Богу невидимому, но любимому, недоведомому, но знакомому, недостижимому, но близкому. Не найду я слов для описания дарованного мне Господом богатства.

Попытаюсь дать краткий список тех мыслей, которые приходили мне на сердце в скорбные часы воспоминаний об утерянной мною молитве. Нормальным следствием хранения заповедей Господних является крайнее умаление наше, т.е. истощание; без искреннего осознания, что мы воистину исчадия ада в нашем падении, мы никогда не достигнем полноты покаяния; через тотальное покаяние вырываемся мы из мертвых объятий эгоистического индивидуума и вводимся в созерцание божественной универсальности Христа, «возлюбившего нас до конца» (Ін. 13:1). Когда мы ненавидим самих себя за живущее в нас зло, тогда раскрываются для нас беспредельные горизонты заповеданной нам любви: вне Христа мы никогда не обымем всего мира в животворном пламени Свыше сходящей благодати; не узреваем мы «онтологических измерений второй заповеди»: «возлюби ближнего своего, как самого себя» (Мф. 22:37-40). Блаженному Старцу Силуану была дана молитва за весь мир, как за самого себя. Да даст Господь всем и каждому узреть Свет такой молитвы, ибо чрез нее восстанавливается первозданный образ Человека. Кто не приближался к граням этих состояний, тот пусть не без страха и не без стыда дерзает называть себя христианином, сознавая до боли недостоинство на сие звание. «Если кто хочет идти за Мною, – тот да отвергнет все свои прежние восприятия и понятия, и взяв крест свой, говорит Господь, да последует за Мною…»; «если кто приходит ко Мне и не возненавидит… и самой жизни своей, тот не может быть Моим учеником… тот недостоин Меня» (Мф. 16:24,10:37-38; Лк. 14:26,33).

Пугает меня мысль: где, в чем моя неправда пред Богом, которая преградила мне путь к той полноте, что излилась на главу Старца Силуана? Память о моем прошлом блуждании связана с острым чувством моего недостоинства вообще предстать пред «таким» Богом. И если я в некоторые моменты моей жизни приближался к тем рубежам покаяния – когда освящается весь человек, то это было возможным не иначе, как за его, Старца, молитвы. Я не достиг его меры, но все же я знаю, что пишу о том, что «истинно».

«Бог есть любовь»; Он есть «свет, и нет в Нем никакой тьмы» (1Ін. 4:8,1:5). Любовь Христова по природе своей есть животворящий Огонь, брошенный с небес на Землю пришествием Сына Божия (Лк. 12:49). Любовь сия есть нетварная жизнь самого Бога. В пределах нашего земного существования, она пожигает в нас все чуждое ей, и вместе наполняет нас энергией иного бытия, дотоле недомысленного. Необходимо, чтобы нас осенила сила Свыше, удостаивая нас познать сию Любовь бытийно. Без сего опыта никто из людей не в силах понять кажущиеся парадоксальными заповеди Евангелия: «Если кто приходит ко Мне и не возненавидит отца своего, и матери, и жены, и детей, и братьев… а притом и самой жизни своей (по-славянски и по-гречески: «еще же и душу свою»), тот не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26).

Бог наш есть «огонь поядающий» (Євр. 12:29). Любовь Божия есть ядро предвечного Бытия; в ней, Любви, находят свое наивысшее выражение все прочие атрибуты Божества: Премудрость, Царство, Сила, Свет. В ней красота извечного непоколебимого Царства. Любовь Христова есть откровение Тайны и Отчей любви.

Любовь Христова, обретши сердце, готовое принять ее пламя, вселяется в него. Но сие исключительное благословение в сем мире не дает покоя своему служителю, доколе не совершит своего дела (Ін. 17:4). Слово о молитве, порождаемое сей Любовью, ужасает сердца.

Болезнен путь, ведущий к стяжанию святой Любви. Не потому ли многие отпадают от христианства?.. уклоняются от крестного пути на иные дороги? Но нет иного пути, как нет иного Бога (Ін. 14:6).

«Дух бодр, плоть же немощна» (Мф. 26:41). К земнородному сердцу в избранные часы может прикоснуться несозданный Свет любви Христовой. В ней – вечность Божия; в ней единственная и последняя цель нашего подвига.

Ни ум наш в своем падении, ни сердце – без воздействия Любви, от Отца исходящей, не могут последовать за Христом на Голгофу. Глубокий плач всего нашего существа от ее, любви, палящего присутствия внутри нас при молитве за мир может достигнуть силы, превышающей нашу выносливость. Тогда исходит дух наш в вечность Божию, и молитва пресекается. Так болезненно предваряется блаженный к Богу исход духа нашего. По возвращении же своем душа испытывает сладкий покой и тот мир, о котором Апостол Павел сказал, что он превосходит всякий ум (Флп. 4:7).

Не без некоторой тонкой печали возвращается сознание к обычному образу жизнеощущения. Скоро видит душа ту же действительность, что и ранее, и снова принимает многие раны. В своем следовании Христу всею силою существа – дух человека ощущает сей видимый мир подобно тесной камере тюрьмы: всякое благое движение его, духа, натыкается на дикое сопротивление темных сил.

«Бог наш есть любовь… Он есть огонь поядающий». Совсем не легко приближаться к сему Огню. Далеко не безопасно для говорящего о сем святом Огне распространяться. Страх сжимает душу оказаться по исходе своем недостойным сего.

Многие годы, особенно на Святой Горе, в пустыне как и в монастыре, мой ум в стремлении к Богу отрешался от прошлого. «Отрешался» не чрез аскетическое напряжение, а увлекаемый молитвою покаяния. Но с того времени, как я был поставлен духовником, иногда приходилось «вспоминать» пережитое. Теперь же, занятый написанием моей «исповеди» и вместе духовной автобиографии, я не без благодарности отмечаю, что многие моменты прикосновений Перста Божия неизгладимо отпечатлелись на теле моей жизни. «Пишет» «Дух Бога Живаго не на скрижалях каменных, но на плотяных скрижалях сердца» (1Кор. 3:3). Написанное Богом стало содержанием моего Бытия.

Что, собственно, хочу сказать я всем этим? А то, что чрез данное мне покаяние – даже до ненависти к себе – я нежданно для себя испытывал чудный мир, и Свет нетварный окружал меня, проникал внутрь, делал и меня подобным ему светом, давал мне жить Царство Бога Любви. Царство, которому «не будет конца» (Лк. 1:33).

Мы видим, что и Сам Он живет согласно с данными нам заповедями. В заповедях Евангелия заключено Божие Само-откровение. Чем глубже входим мы в их дух, тем конкретнее становится наше Богосозерцание. И когда эти заповеди, по Его благоволению, станут единственным принципом всего нашего бытия – и временного, и вечного, «тогда» и мы станем подобными Ему, потому что увидим Его, «как Он есть» (1Ін. 3:2).

«Бог есть Любовь».

 

О Нетварном Свете I

В основе христианской жизни лежит факт воплощения Бога. В нашей плоти, Им сотворенной, Он явил нам Свое изначальное совершенство. Благодаря сему, мы обладаем критерием – насколько мы удалены от Него или приближаемся к Его надмирному Бытию. Уподобляясь Ему во внутренних движениях нашего сердца, в образе нашего мышления, в реакциях наших на все, случающееся с нами в плане Земли, мы тем самым становимся подобными Ему и в Его Божестве. Он достаточно ярко описан в Евангелии, и опыт жизни в Нем представлен в посланиях Апостолов. Заповеди Его суть Нетварный Свет, в котором Он особенно открывается нам, «как Он есть» (1Ін. 3:2). «Я Свет миру; кто последует за Мною, тот не будет ходить во тьме, но будет иметь свет жизни» (Ін. 8:12).

Дивны воздействия сего Света на нас: мы стоим в крайнем изумлении пред непостижимым чудом явления нашего в сей мир. Акт творения всего существующего – влекущая нас к Нему тайна. Но прежде озарения Свыше, пребывая во тьме неведения, мы с тягостным недоумением проходим болезненный путь нашего становления в Бытии: почему для создания сынов Божиих из «ничто» понадобился сей сложный процесс: рождение духа нашего в теле, составленном из земных элементов? Как возможно сочетать дух, подобие Абсолюта, и землю? Духу нашему тесно в этих тисках: он бессмертен по своей природе, тело же наше подвержено распаду и умиранию. Отсюда напряженная борьба: дух стремится к Богу; он хочет и тело свое видеть нетленным, способным следовать его, духа, восходу; тело же тянет вниз, к земле, из которого оно взято, и передает духу свою смертность.

Ничего не понимая в самом себе, изнемогая от непрестающих конфликтов и неразрешимых противоречий, я делал попытки поставить себя в положение Творца, и размышлял: как бы я сотворил мир? Заключив себя в темноте и тишине, я сосредотачивал свою мысль на этом задании. Исходя из уже данного мне опыта бытия, держа в уме испытанные мною трудности, я от некоторых деталей быстротекущей повседневности переходил ко все расширяющимся горизонтам космического бытия. И что же случалось?. Вместо того, чтобы внести поправки в «нескладно» сотворенное Богом, я скоро пришел в удивление пред тем Умом, который с таким знанием создал и Небо и Землю. И неприятно, и вместе радостно было обнаружить свою беспомощность. И мой младенческий ум улыбнулся Отцу, как улыбается дитя из колыбели матери своей. И восторг от неисследимой премудрости Бога залил мою душу. Где-то вдали, в бездонности неба сиявший бледно Свет вызвал молитву славословия и породил во мне жажду приобщиться ко всему миротворческому Делу Творца. Когда я, бывало, писал пейзажи под открытым небом, некоторые люди тихо подходили сзади и подолгу молча следили за моей работой. Так я желал бы встать недалеко от Вседержителя и наслаждаться созерцанием Его творческого вдохновения.

На такие опыты решаешься в те времена, когда смерть смотрит тебе в лицо или грозит унести других людей, дорогих тебе. Дерзания мои были наивными, но смешанными с недовольством Богом. В Библии я нашел слова, которые выражали близко мои переживания. «Господь отвечал из бури и сказал: кто сей, омрачающий Провидение словами без смысла? Препояшь ныне чресла твои, как муж: Я буду спрашивать тебя, и ты объясняй Мне: где был ты, когда я полагал основания земли?.. Кто положил меру ей?.. На чем утверждены основания ее, или кто положил краеугольный камень ее, при общем ликовании утренних звезд, когда все сыны Божии восклицали от радости?» [По переводу 70-ти: «Когда сотворены были звезды, восхвалили Меня великим гласом все ангелы Мои”]… «Нисходил ли ты в глубины моря и входил ли в исследования бездны? Отворялись ли для тебя врата смерти…? Где путь к жилищу света, и где место тьмы?.. Кто вложил мудрость в сердце, или кто дал смысл разуму?.. И продолжал Господь и сказал: будет ли состязающийся со Вседержителем еще учить? Обличающий Бога пусть отвечает Ему… И отвечал Иов Господу и сказал: знаю, что ты все можешь… Так, я говорил о том, чего не разумел, о делах чудных для меня, которых я не знал… [Раньше] я слышал о Тебе слухом уха; теперь же мои глаза видят Тебя: поэтому я отрекаюсь от безумия моего и раскаиваюсь в прахе и пепле» (Йов. 38-41).

Исследуя самих себя чрез делание – жизнь по заповедям Господним, мы увидим себя до конца растленными и неспособными к добру. В ужасе от самих себя, мы каемся пред Богом и умоляем Его исцелить нас от поразившей нас смерти. Мы становимся готовыми разорвать узкое кольцо нашей индивидуальной воли и во всем предаться на Его волю, святую и совершенную. О, труден сей подвиг, особенно в начале, но в нем дана нам возможность включиться в поток Его вечности. Уповая на Бога в минуты опасности, сосредотачивая наш дух на Нем, и мы сможем принять прикосновение к нам Его бессмертного дыхания. Приходит сей великий дар чрез смиренное, но огненное покаяние. Странное чудо: чем больше я вижу Бога, тем пламеннее становится мое покаяние, так как я яснее сознаю свое пред Ним недостоинство. И это чудо неизменно повторяется из века в век. Вот пример из Ветхого Завета: «Видел я Господа, сидящего на Престоле высоком… вокруг Него стояли Серафимы… взывающие друг ко другу: свят, свят, свят Господь Саваоф! вся земля полна славы Его… И сказал я: горе мне! погиб я! ибо я человек с нечистыми устами… и глаза мои видели Царя, Господа Саваофа. И тогда прилетел ко мне один из Серафимов, и в руке у него горящий уголь, который он взял клещами с жертвенника, и коснулся уст моих, и сказал: вот, это коснулось уст твоих, и беззаконие твое удалено от тебя, и грех твой очищен» (Іс. 6:1) и далее.

Из Нового Завета замечателен пример Апостола Павла. Он ощутил свой грех лишь после того, как на пути в Дамаск предстал ему Господь в великом Свете Своего Божества, и удалился в пустыню (Гал. 1:17), чтобы принести покаяние пред Тем, Кого он, Павел, гнал. Жутким было его прошлое. До встречи со Христом Павел мог думать, что, подобно Пророку Илии, и он так же ревнует о Господе, Боге Саваофе (1Царів. 19; 1Царів. 10; Ін. 16:2).

И вдруг: то, что раньше он переживал как свет и правду Божии, предстало его духовному взору, как мрак и вражда против Бога (Як. 4:4; Лк. 11:35). И с великой болью он осознал себя грешником, большим всех других: «Христос Иисус пришел спасти грешников, из которых я первый» (1Тим. 1:15); «Христос умер за грехи наши… был погребен… в третий день воскрес по Писанию… явился Кифе, потом двенадцати, потом… более нежели пятистам… а после всех явился и мне, как некоему извергу, ибо я наименьший из Апостолов, и недостоин называться Апостолом, потому что гнал Церковь Божию» (1Кор. 15:3-9). «Благодарю давшего мне силу, Христа Иисуса, Господа нашего, что Он признал меня верным, определив на служение меня, который прежде был хулитель и гонитель и обидчик, но помилован…» (1Тим. 1:12-13). И Петр после своего отречения, «вышед вон, плакася горько» (Мф. 26:75). И никто из человеков не был без греха, кроме Пресвятой Девы Марии.

Многим может показаться непонятным, даже парадоксальным то устроение души, которое встречается у людей, познавших явление Божие в силе. Они действительно сознают себя достойными ада, но Господь для них бывает во веки благословенным. Видение бесконечной святости смиренного Бога, с одной стороны, и чувство живущей в нас тьмы, с другой – приводит человека в такое состояние, что все существо его сжимается в неудержимом, болезненном порыве к Святому Богу. Сильно при этом отвращение к себе; и глубинный плач объемлет душу. Боль сия – духовная, метафизическая, нестерпима. Желание прощения-примирения с Богом подобно смертельной жажде. Это есть нечто трудно объяснимое непознавшим. Плач сей по природе своей – явление совсем иное, чем плач душевный, связанный с катастрофами в пределах конечной жизни (1Кор. 15:42-46; Як. 3:15; Іуд. 1:19).

Когда человек плачет всем своим существом от «боли», которую он испытывает от сознания своей гадости, то эта боль для него превосходит всякую иную боль вне его, и он мучительно живет себя как худшего всех. Свет Божьего Царства, узренный на Фаворе ли, или на пути в Дамаск, или в иных обстоятельствах, влечет к себе, но видится недосягаемым, беспредельно превосходящим наше достоинство, вернее сказать – недостоинство. Молитва в этой святой доли может вырвать дух человека в иной мир; и этот, земной – забывается; и самое тело уже не ощущается. Отцы назвали это «адом покаяния», уподобляющим нас Христу, сходящему в Свой ад Любви. Как ни тяжко сие «адамово мучение», как ни велико страдание, ему соприсущи радость зова Божьего и свет новой жизни.

Отцы наши по дару благодати в вековом опыте, повторяющемся из рода в род, категорически утверждали, что нет иного пути к Отцу светов. Благодать такого покаяния дана миру чрез молитву Гефсиманскую, чрез крестную смерть на Голгофе и воскресение Христа (Лк. 24:47).

Небезопасно открыто говорить о сем предмете среди неверующих, а следовательно и неведущих о нем, как должно ведать. «Душевные» непременно воспринимают слово сие в извращении, им свойственном. Блаженный Павел пишет о сем так: «кто из человеков знает, что в человеке, кроме духа человеческого, живущего в нем? Так и Божьего никто не знает, кроме Духа Божия. Но мы приняли не духа мира сего, а Духа от Бога, дабы знать дарованное нам от Бога; что и возвещаем не от человеческой мудрости изученными словами, но наученными от Духа Святого, соображая духовное с духовным. Душевный человек не принимает того, что от Духа Божия, потому что он почитает сие безумием; и не может разуметь, потому что о сем [надобно] судить духовно. Но духовный судит о всем, а о нем никто не может судить» (1Кор. 2:11-15).

Намереваясь приступить к посильному для меня описанию действий Божественного Света, считаю не лишним предварительно кратко сказать об одной из форм световых явлений, опыт которой мне был дан. В годы зрелой молодости не один раз случалось, что в состояниях напряженного мышления о тайнах Бытия я ощущал – видел мою мыслящую энергию подобною свету. Мир умных созерцаний по-своему лучезарен. Да и наш ум все же является «образом Ума Первого», который есть Свет.

Интеллект, сосредоточенный на метафизических проблемах, может потерять восприятие времени и вещественного пространства: как бы выйти за их пределы. Именно в таких случаях ум мой виделся мне светом. Сего рода состояние доступно человеку по естеству. Позднее выяснилось для меня, что описанное мною состояние качественно отличается от события – Явления Бога во Свете Нетварном.

«Господи, мне страшно говорить… прости меня, исцели меня, помоги мне не отступи от меня».

Апостолы на Фаворе удостоились войти в сферу Света, исходящего от Отца, и услышать голос Его, свидетельствующий о возлюбленном Сыне. Но это стало для них возможным не прежде, чем они исповедали Божество Христа (Мф. 16:13) и далее.

Мне было дано переживать некоторые роды света и светов: «свет» артистического вдохновения, вызванного красотою видимого мира; «свет» философского созерцания, переходящего в мистический опыт; втиснем сюда и «свет» научного познания, всегда и неизбежно относительного достоинства; был я искушен и световыми явлениями, приносимыми духами неприязни. Но уже в зрелом возрасте, когда я возвратился ко Христу, как к Богу совершенному, осиял меня Свет безначальный. Сей дивный Свет, пусть в той мере, в которой благоволением Свыше мне было дано познать, затмил все прочие, подобно тому, как восходящее солнце не дает видеть даже наиболее ярких звезд.

Церковь основана на камне исповедания «Божества Христа Иисуса» (Мф. 16:18). «Великая благочестия тайна: Бог явился во плоти» (1Тим. 3:16). «В начале было Слово… И Слово стало плотию, и обитало с нами, полное благодати и истины» (Ін. 1:1,14). Собезначальный Отцу Сын стал Сыном Человеческим. Он родился от Девы Марии. Ее величие как Матери Иисуса-Бога превосходит меру человеческую. Невозможно отделить Ее от Христа-Бога; и вместе с тем – Она единосущна нам по всему. В стихире на Рождество Христово подчеркивается, что всякая тварь принесла свойственное ей, «мы же [люди] Матерь». Вне сего «историчность» воплощения могла бы быть поколеблена в глазах людей, и значение «человечности» Христа ставилось бы под сомнение (докетизм).

Факт боговоплощения занимает центральное место во всей истории человечества, во всем мироздании. Сие событие опрокинуло все человеческие попытки познать Безначальное Начало идущими снизу усилиями, пусть подчас и кажущимися гениальными. Теперь мы научены избегать приписывать Богу порождения нашего земного ума и болезненного воображения. Все наши идеи, все наши признания или отвержения никак не могут изменить Бога в Его извечном Бытии (Іс. 55:8-9). Когда мы стремимся познать «истину», мы прежде всего должны решить вопрос: считаем ли мы То или Того, Кто или Что является действительно Перво-Бытием, Началом всего сущего, следовательно Истиной, независимо оттого, совпадает ли сие с нашей идеей или нет; или мы заранее отвергаем все то, что не соответствует нашему представлению об «истине» или нашим желаниям? Лично я жажду познать то, что реально есть; и тогда поставлю себе задачу – «как мне с Ним быть».

Как мне с Ним быть? Вот, Он открылся нам; Тот, Кто сказал, не как некий безумец, но с абсолютным сознанием: «Аз есмь … Истина» (Ін. 14:6). И огромное большинство людей пришло в ужас. Он никак не укладывается в рамки нашего нормального мышления; Его повеления нам совершенно не достижимы; Его жизнь исполнена таких страданий, что душа приходит в страх, а Он говорит, что нет иного пути, как только последовать за Ним. Что же нам, т.е. мне делать?

Я испробовал другие пути и убедительнейшим для меня образом увидел, что там нет Истины. Я возвратился к Нему, как «блудный», но все же с новым знанием о человеке и бытии вообще. Его слова зазвучали для меня иначе, чем прежде. Я поверил в Него целиком. И это не потому, что Он уложился в схемы моей мысли; или что заповеди Его показались мне нетрудными; или что уподобиться Ему в страданиях я принял с легкостью. Нет. Но и сейчас я не могу рассказать о том глубинном процессе, что происходил внутри меня. Я не нахожу имени той силе, которая сдержанно, но действенно исцеляла мой ум и сердце. В самом интимном месте сердца восставало нечто таинственное, однако как-то ведомое с самого детства моего. Рост сей был своеобразный: то он принимал форму медлительного и трудного прогресса, то внезапными вспышками отрывал меня от всего, что не Он. Думаю, что это было не иное что, как Самооткровение (Мф. 11:27) Бога внутри моего духа.

«Никто не может прийти ко Мне, если не привлечет его Отец, пославший Меня…» (Ін. 6:44). Изыскивает ли Его Отец только великих? Или и “малых”? Если возможно сие последнее, почему бы я исключил сие последнее для меня, хотя я и весьма ничтожен? Не Он ли вложил в меня некую тонкую интуицию, которая, однако, была глубже всех моих мыслей и достовернее всех иных моих знаний? Как бы то ни было, но когда я поверил в Божество Христа до полной несомненности, тогда меня осиял Свет не от мира сего. И до некоторой степени, подобно Павлу, во Свете Его я познал Его. Сначала я поверил живою верою, затем явился мне Свет. Не то же ли было с Апостолом Петром, Иаковом и Иоанном? Когда они устами Петра исповедали Его Божество, тогда в ответ Он сказал им: «Истинно говорю вам: есть некоторые из стоящих здесь, которые не вкусят смерти, как уже увидят Сына Человеческого, грядущего в Царствии Своем» (Мф. 16:28). Что исполнилось вскоре после сего на Фаворе. Также и Павел носил духовно в сердце своем Христа, Которого гнал; и потому явился ему Свет Божества в силе. И дерзаю сказать, что видение несозданного Света связано неразрывно с верою в Божество Христа. И связано, и странным образом зависит одно от другого. В «едином» Свете являются и Христос и Святой Дух. Сей Свет свидетельствует о Божестве Христа, потому что нельзя не узнать Бога в том Свете, о котором идет речь. Неописуемы его действия. В нем вечность; в нем невыразимая благость любви. В нем видит дух наш необъятные горизонты. И не сразу, но постепенно дух открывает все новое и новое в том светоносном прорыве Небо, “где Бог” (Вих. 20:21).

«Мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что когда откроется, будем подобны Ему, потому что увидим Его, как Он есть» (1Ін. 3:2). В сущности, Бог во всяком Своем явлении человеку пребывает все тот же; но мы не воспринимаем Его как должно; мы не вмещаем Его абсолютности в пределах земли, но все же “видим Его, хотя и как бы сквозь тусклое стекло» (1Кор. 13:12). И самое это «стекло» не всегда одинаково «тускло». Это зависит от того, в какой мере мы храним заповеди Христа, в которых дано Самооткровение Бога нам. В них живет Дух Отца: «…слова, которые Ты дал Мне, Я передал им; и они [из этих слов] уразумели истинно, что Я исшел от Тебя» (Ін. 17:8). И еще: «Если пребудете в слове Моем, то… познаете истину, и истина сделает вас свободными» (Ін. 8:31-32).

Принятие Истины происходит в свободе; она никем и ничем не навязывается человеку-персоне. И отнять ее насилием – нельзя. Вера по приказу – не-совершенная в корне своем, хотя и возможен переход ее в истинную; т.е. ту веру, чрез которую Истина вселяется в нас, как искомая и вожделенная, и на всю вечность.

Истина есть Само-Бытие, «как Оно есть». Оно открылось нам как Личный Абсолют – Троица Лиц в полном единстве и тожестве Бытия. Соединение с Ним сообщает и нам Божественный образ Бытия, во веки непреложный. Евангельское слово, чрез пребывание в нем, становится кристально прозрачным и ассимилируется нами настолько, что мы уже обладаем им, подобно тому, как владеем материнским языком. Когда оно, слово, становится нашим кровно-родным, тогда мы приближаемся к уподоблению Христу, даровавшему нам сию драгоценность (Ін. 17:8). И как я уже много раз говорил, что отождествление наше Богу, воплощенному из сего видимого плана – по аналогии переходит в вечность, как наше обожение: вечное пребывание в сфере Божественного Бытия.

Обратное сему нужно сказать о том же Евангельском слове: когда оно никак не прелагается в акт нашей жизни, тогда оно и не понятно человеку в своем извечном существе, и становится далеко непрозрачным экраном между Богом и нами.

Полноты совершенства Христа мы не достигаем; поэтому все суждения наши о Нем остаются неадекватными. Однако велико для нас и то, что пусть отчасти, но и нам открывается интинно Его внутренний мир. Через данный нам опыт благодати, в долгом подвиге жизни нашей, мы как бы сквозь щель в заборе, но видим Свет Его Божества (1Кор. 2:9-12). И что могу я сказать? В основании моей жизни лежит сознание, что Бог, Творец мира, и мой также, абсолютный в Своем безначальном Бытии, снизошел до нас, возвестил нам о путях к достижению нами Его вечности; раскрыл нам тайну смерти – т.е. грех; явил нам смысл бытия – Любовь.

Если подвиг понимать, как волевое преодоление тех или иных наших страстных стремлений, то в подлинно благодатной жизни подвига нет. Пришествие Божественной силы внутрь приводит к тому, что все жизненные проявления человека принимают характер положительного акта, свободного от внутренних противоречий. И ум, и сердце, движимые Любовью Христовой, не знают сомнений. Когда же любовь Божия изливается обильным потоком, тогда она переходит в созерцание Света Нетварного, сообщающего бесстрастие, дающего несказанную радость свободы духа, так как вне смерти и страха пребывает человек.

Дается нам познание бесстрастных состояний, длящихся иногда большие, иногда же меньшие сроки. В существе своем это прежде всего любовь, «изгоняющая страх» смерти, исполняющая душу торжествующего вдохновения, вводящая в созерцание нашего богоподобия. Но при всем этом та же любовь погружает всю душу в море страданий. И действительно: «чем больше любовь, тем больше страданий душе» (Старец Силуан).

Приходит Святой Свет при молитве глубокого покаяния за себя; а также и при молитве с любящим состраданием за обижающих нас: вдруг любовь сливается со Светом, и Свет проникает в душу, и извне становится насыщенною Светом атмосферой, воспринимаемою глазом.

Небесный Свет не поддается чувственному контролю. Иной, неуловимый по своей природе, он приходит неопределимым для нас образом. Бытие иных измерений прорывает завесу земного тела: пронизывает наше тварное естество нетварною энергией.

Сообщает нам разумение надмирного Бытия не чрез зрительные или чувственные, но духовные видения. Описание этих видений выражается различными словами, в зависимости от характера и дара слова того лица, которому они даны. Но под теми или иными словами, тот, кто имел опыт посещений Свыше, увидит, о чем идет речь, – распознает скрытую за ними, словами, реальность.

Исходя из Единого Существа, Свет сей ведет к единому познанию Бога Любви. Нет разногласий в последствиях явления подлинного несозданного Света: все они, явления, приводят к одному: Откровению Божества Христа Иисуса. Бывают моменты, когда дух человека Божиим могуществом вводится в Его, Христа, Царство, которое «не от мира сего» (Ін. 18:36).

Судя о добре и зле не по количеству совершенных дел, а по духовному качеству посещающих его мыслей и расположений своей души к этим «посетителям», подвижник действительно знает себя худшим всех людей. Параллельно с этим, несмотря на всю свою мерзость, он видит себя облагодетельствованным Богом вне всякой меры (Ін. 3:34) – «не мерою дает Бог Духа». Недоумевает он, почему многие другие, более одаренные, чем он, остаются вне Света?

Падение человека было тяжким, но все же не абсолютным. В силу этого наличествовала возможность покаяния и спасения. Писано: «Был Свет истинный, Который просвещает всякого человека, приходящего в мир». Следовательно, нет такого человека, который был бы совершенно чужд света. «Более одаренными» я назвал тех лучших, которые пребыли удовлетворенными тем, что они суть, и потому «не познали или не приняли Его» (Ін. 1:9,11,16). Худшие же «приняли благодать на благодать» за горячность своего покаяния (Рим. 5:20; Лк. 5:32; 1Тим. 1:15).

Следуя примеру Апостола Павла, и я прошу всех, кто расположится читать написанное мною, молиться, чтобы Господь Дал мне, косноязычному, слово, достойное для выражения тайны Христовой (Кол. 4:3). Известно, что говорящий о Боге как должно, получает благодать, а тот, кто проповедует ложь, будет брошен в бездну мрака. Когда мы произносим духовное слово пред лицом Духа Истины, то мы первые подпадаем под его, слова, суд, страшный всякому, возлюбившему пришествие Спасителя мира.

В атмосфере наших дней исповедать о дарах, связанных с верою во Христа, совсем непросто. Предо мною стоит цель – дать возможно правдивую картину того, что выпало на мою долю переживать; притом так, чтобы не скрылись от читателя глубокие импульсы сердца. Бог наш есть Царь смиренной любви. Он призывает нас учиться от Него Самого смирению (Мф. 11:29). Первым словом Его проповеди было: «покайтеся». И вековой опыт христианства показал, что едва человек с болезненной горестью восчувствует мерзость своих демонических притязаний на превосходство и возненавидит сей темный дух, как сердце его вводится в сферу неизведанной дотоле свободы, и Свет Божий изумит его до изнеможения созерцанием благости Божией. Все внутри при этом замолкает: ум не в силах мыслить, ни сердце изречь слово благодарности.

О, кто даст мне разум истинный и слово правое говорить о Свете Божества? Стыд овладевает мною, когда пытаюсь я обнажать свою душу; открывать то, что я пытался утаить от посторонних взглядов. Не ошибаюсь ли я, думая, что любовь Христова толкает меня на сей акт?.. Страх, который наполняет меня, приступающего к исповеди пред лицом, б.м., многих, не позволяет мне отступить от предпринятого дела. Итак, прошу, молитесь за меня, где бы я ни был.

Христос есть мера всех вещей – Божественных и человеческих. Он – духовное солнце, освещающее все мироздание. Во свете Его повелений мы знаем путь. Чрез Него открыт для нас «доступ к Отцу» (Еф.2:18).

Человек, как образ Абсолюта, естественно влечется к Началу всех начал, к Перво-Бытию. Шествие сие, однако, начинается схождением в преисподние глубины. Апостол Павел говорит о Христе: «восшел, что означает, как не то, что Он прежде сходил в преисподние места земли? Нисшедший, Он же есть и восшедший превыше всех небес, дабы наполнить все» (Еф.4:9–10). И именно это есть наш путь после падения; и нет другого. Мы нисходим в акте само-осуждения в темные пропасти, потому что с того момента, как во Христе и чрез Него открывается нам образ предвечного, в творческом уме Бога, «Человека», мы постигаем бездну нашего омрачения. Подобно тому, как сверкнувшая в ночи молния, угаснув, делает тьму непроглядною, так явившийся нам Свет Божества по контрасту дает нам видеть наш внутренний мрак, подобный сгущенной массе отвратительной нечистоты. От этого видения рождается внутри великая скорбь, поражающая наше существо во всех планах. Страдание нашего духа бывает при этом вневременным, большим, чем от всякой иной физической боли. Мы всецело погружаемся в потоки слез. Рабы страстей – мы вдруг узнаем себя оторванными от Бога, стрела любви Которого ранила нас. «Из глубины взываем» мы к Нему (Пс. 129).

«Прииди, Ты, Единый Святой, и освяти и очисти меня от всякой скверны. Прииди, Ты, Единый воистину Живой, и исцели меня от поразившей меня смерти. Прииди, Свет истинный, и вселись в меня вечным веселием».

Так зарождается в нас покаяние. В начале оно сопровождается глубокой печалью; затем, меняясь в силе напряжения в своих формах, остается с нами неотступным. Покаянию на земле нет конца: конец означал бы полноту обожения нашего чрез совершенное уподобление вознесшемуся Христу.

Покаянный порыв временами бывает всепоглощающим. В уме и сердце нет ничего, кроме страдальческого сознания: «я пленник злой тьмы». И вот, непредвиденным образом, в темницу души проникает Свет несозданного Солнца: тот Свет, что наполняет все космические просторы. Он любовно объемлет наш ум и сердце. Мы видим Его и пребываем в Нем; однако не в силах еще поверить этому чуду Благости Отца нашего, – «… увидевши Его, поклонились Ему; иные же усомнились» (Мф. 28:17). «Усомнились», будучи не в силах вместить происходящего: я – убогий и мерзкий… неужели это возможно?

 

О Нетварном Свете II

Смотря пристально на чистое голубое небо, я иногда останавливал мой взгляд в избранном мною направлении, а иногда пробегал его от края до края. Достигнув горизонта, я мысленно шел дальше, и уже умом видел его объемлющим нашу планету. Я всматривался в глубину его; стремился проникнуть до его пределов; но чем более я удерживал внимание на этом чудном явлении, – чем усерднее смотрел в небесную сферу, исполненную света, тем более увлекала она меня своей тайной. Когда же по дару Свыше я удостоился узреть Нетварный Свет Божества, тогда с радостью узнал в голубом сиянии нашей «голубой» планеты символ сияния надмирной славы. Оно, сияние сие, повсюду; оно наполняет все бездны мироздания, пребывая неизменно неосязаемым, запредельным для твари. Голубой – есть цвет запредельности. Многим на земле было дано блаженство увидеть сей дивный Свет. Большинство из них сохранило сие благословение, как драгоценную тайну их жизни, и увлеченные сим чудом, перешли в иной мир. Другим же было повелено оставить свидетельство ближним и дальним братьям о сей высшей реальности.

Душа не без страха решается говорить о том Свете, который посещает человека, жаждущего увидеть Лицо Безначального. Таинственна его природа; и в каких образах описывать его? Неизъяснимый, невидимый – он иногда бывает видим вот этими телесными очами. Тихий и нежный – он влечет к себе сердце и ум так, что забываешь о земле, будучи восхищен в иной мир. Это бывает и среди белого дня, и во тьме ночной. Кроткий, он, однако, более могущественен, чем все, что нас окружает. Он объемлет человека странным образом извне; видишь его, но внимание уходит вглубь внутреннего человека, в сердце, согретое любовью, иногда сострадательною, иногда благодарною. Случается, что не ощущаешь материальности: ни своей, ни окружающей действительности, и себя видишь как свет. Уходит болезненность; забываются заботы земли; тревоги поглощаются сладостным миром. Бывало: Свет сей, в начале, являлся как тонкое пламя, целительное и очистительное, дожигавшее и внутри, и извне все неугодное ему, но тихо, едва уловимым прикосновением.

Свет сей святой любви, являясь в силе, приносит смиренную любовь, изгоняет всякое сомнение и страх, оставляет далеко позади все земные отношения, всю пирамиду мирских чинов и иерархических положений: человек становится как бы «никто»: он не стоит на пути братьев своих; не ищет себе никакого места в этом мире. Свет сей есть в самом себе нетленная жизнь, пронизанная миром любви. Он дает духу нашему познание об ином Бытии, не поддающемся описанию; ум останавливается, став превыше мышления самим фактом вхождения в новую форму жизни. Невесомый, тончайший всего, что знает земля, он сообщает душе неуязвимость, неприкосновенность от всего, что отягощало прежде. От лица его бежит смерть, и молитва – «Святый Боже, Святый Крепкий, Святый Бессмертный» – чудно сочетается с ним.

Дух наш торжествует: сей Свет – есть Бог, Всемогущий и вместе неизъяснимо кроткий. О, как осторожно обращается Он с человеком: Он сердце, сокрушенное отчаянием, исцелит; душу, надломленную грехом, вдохновит надеждою на победу.

Спасительная сила заключена в вере несомненной во Христа-Бога. Он есть «верховный факт безначального бытия»; Он – «Начало и Конец; Альфа и Омега» (Об. 1:8). На камне сей веры становится возможным даже для нас подлинное покаяние и дальнейший духовный опыт, подобный опытам Апостолов, Отцов Церкви, аскетов всех веков. По роду дарований, последствующих искреннему покаянию, человек познает их неземное происхождение. Апостолы. Петр, Иаков, и Иоанн на Фаворе были объяты нетварным Светом, и в этом осиянии восприняли невещественный голос Отца, свидетельствовавшего о Христе, как о возлюбленном Сыне Своем. Апостол Павел на пути в Дамаск узрел тот же самый Свет, и в явлении Его познал Божество Иисуса. Подобного дара за истекшие века удостоились многие иерархи, аскеты, мученики и праведники. И даже до наших дней сия благодать не перестала изливаться на верующих.

Предваряется видение Света подвигом покаяния, очищающего нас от страстей; весьма болезнен сей подвиг, самое созерцание Света сладостно для сердца и ума. Свет сей есть совершенно особая любовь, блаженство которой может усиливаться дотоле, доколе душевность и телесность человека способны нести сие небесное пламя.

Сей Свет, присущий Отцу светов (Як. 1:17), перерождает и даже ново-творит нас; радикально изменяется направление нашего внимания: прежде оно влеклось к земле и временным вещам; по воздействии благодати оно, внимание, заключается внутрь и оттуда восходит в духовную сферу невидимого и невечернего (2Кор. 4:18). Что раньше нам казалось важным и даже великим становится ничтожным для нашего духа: и богатство, и власть, и слава земная, и все сему подобное теряет свою притягательность. Даже наука, не дающая нам самого существенного познания, т.е. о Боге; так же и философские спекуляции, лишенные подлинной жизни, предстают лишь как преходящие ценности.

Когда неприкосновенный, по существу, и неименуемый Свет объемлет нас извне и проникает внутрь души нашей, тогда и мы становимся как бы вне-временными. Сей исходящий от Бога Свет есть свет любви и ведения; но любви и знания особого порядка; оба сии сливаются воедино, да и суть едины в вечности. Любовь соединяет в самом Бытии с самим Бытием; и вот, мы пребываем в нем, этом Бытии, и «знаем его» чрез наше единство с ним; но представить сие в словах – не дается. Любовь влечет так сильно, что ни на чем, происходящем с нами, дух наш не останавливается вниманием, хотя и живет в этом «происходящем». Нет движения к самому себе; он, дух, весь в порыве осязать Неосязаемого, обнять Невместимого, постигнуть Неуловимого; быть только в Нем, и не видеть уже ничего другого.

Многоразлично и многообразно является нам Свет. Но как возможно сие?.. Не ведаю, как бывало с другими, но если в безумии моем дерзну говорить о том, что знаю, то скажу.

Господь дал мне «благодать отчаяния»; и даже больше сего: «святую ненависть к» моему греху, т.е. ко мне, самому себе, сросшемуся с грехом смрад которого подобен ядовитому газу. Исцелиться своими усилиями – невозможно. При полном отчаянии от самого себя, как я есмь, единственно, что остается, – броситься к Богу с безнадежной надеждой. Бросок сей может быть всецелым, безвозвратным: я боюсь возвратиться; я не в силах супротивиться греху, удержать новую жизнь непорочною. Господь, однако, не всегда берет душу в таком состоянии: «Человек же, из которого вышли бесы, [страшился отойти от Христа и] просил Его, чтобы быть с Ним; но Иисус отпустил его, сказав: «Возвратись… расскажи, что сотворил тебе Бог» (Лк. 8:38-39). Верь, что уже ни один из владевших тобою духов не возьмет над тобою верх. Больные, хотя бы отчасти подобные «гадаринскому», зная свое бессилие противостать владевшей ими «одержимости», боятся отлучиться от Того, Кто освободил их от чуждой власти.

Жизнь души, познавшей блаженство любви Христовой, в прежнем окружении неизбежно становится полной скорбей: «В мире будете иметь скорбь: но мужайтесь» (Ін. 16:33). «Рассказывать», свидетельствовать о Свете любви Божией – странным образом вызывает неприязнь в сердцах весьма многих людей. Нам нужно переживать и эту Иисусову скорбь: она поможет нам глубже проникнуть в Его земную жизнь: «О, род неверный и развращенный! Доколе буду с вами? Доколе буду терпеть вас?» (Мф. 17:17).

Возрадовался Бог о явлении человека в мир (Ін. 16:21). Возрадовался падший мир о явлении Бога на Земле: «И сказал Ангел: не бойтесь; я возвещаю вам великую радость, которая будет всем людям, ибо ныне родился вам… Спаситель, который есть Христос Господь» (Лк. 2:10-11). Сей Спаситель даровал нам познание об утерянном нами в падении Отце Небесном; Он открыл нам «тайну, сокрытую от веков и родов» (Кол. 1:26); Он передал нам слово, которое исходит от Отца (Ін. 17:14); Он дает нам и предвечную славу, которую Сам имеет от Отца (Ін. 17:22); Он в грядущем веке желает видеть нас там, где Он Сам, т.е. одесную Бога.

В начале видения Света нет ощущения «тайны», нет «вопроса» все внутри и вне освящено; ничто иное, кроме Света, не зрится.

Ум и сердце «молчат», полные блаженного удивления Богу; «Я увижу вас… и возрадуется сердце ваше… и в тот день вы не спросите Меня ни о чем» (Ін. 16:22-23).

Боговоплощение дало человеку возможность вступить на верный путь ко Отцу чрез пребывание в духе заповедей Христа во всех обстоятельствах земной жизни. Возрастающая от этого любовь ко Христу сделает молитву напряженною, пламенною; доведет ее до великой жажды Господа, когда дух человека переходит границы сего мира и весь погружается в Единого Бога. Эта молитва роднит душу с Духом Истины, и зная Его, она затем «по вкусу», как говорил Старец Силуан, будет узнавать Его и отдаваться Ему; и обратное: непосредственно, интуитивно отталкиваться от многих призраков истины, способных привлечь к себе неопытный ум и непросвещенное сердце. Свет Божий выявляет подлинные лики духов, и тем освобождает человека от одурманивающего шарма-прелести сопротивного.

Свет, который является человеку за веру во Христа, свидетельствует о Его, Христа, Божестве. Дух наш воспринимает Иисуса Господа как непреложную Истину, подлинно Святую. И сей безначальный Свет порождает внутри нас слова, тождественные учению Христа. В этом Свете мы созерцаем Отца; сей Свет мы воспринимаем как Духа Святого; в Нем мы видим Христа как Сына Единородного Отцу. Чрез этот опыт мы познаем единосущие Трех. Молясь сему Богу, мы живем «единое бытие Трех». Но в этом Единстве все же живем мы и различения: иной характер носит мое обращение ко Отцу; иначе молюсь я Духу Святому; по-другому обращаюсь ко Христу. С каждым связывается некое особое духовное чувство, не разбивая нисколько Единства Бытия. К каждой Ипостаси Святой Троицы мы питаем в каких-то оттенках различное отношение. Ближе всех мы знаем Иисуса Господа чрез Его воплощение, вочеловечение, и чрез Него вводимся в Перво-бытие, которое и есть Истинный Бог:

«Троица Единосущная и Нераздельная.»

Иногда Божественный Свет созерцается таким образом, что человек уже ничего физического не воспринимает. Во время молитвы дух его вступает в сферу умного Света, и вместе с потерей окружающего его вещественного мира, теряет он и ощущение своего тела. Восхищается дух в это видение с такой нежностью, что он не может дать отчета, что с ним происходит. Не может он после сказать, был ли он в теле, или вне тела.

Чаще случается, что сохраняется нормальное видение материальной обстановки; в подобном состоянии человек может пребывать с открытыми глазами и одновременно видеть «два света»: физический и Божественный. Такое явление у Отцов имеется в виду, когда они говорят, что видят Несозданный Свет естественными очами. Да, воспринимаются два света, но не одинаковым образом. Свет нетварный по природе своей иной, и видение его не подобно физическому зрению, при котором свет производит известное раздражение оптического нерва, переходит затем в психофизиологический процесс видения, не оказывающего на нас духовного влияния. Обратное со Светом Божественным: его приход всегда связан с особым благодатным состоянием, ощутимым и в сердце, и в уме, и даже в теле. Невидимый по естеству своему, он необъяснимо становится видимым. Таковое явление, однако, менее обычно, чем возможные интенсивные духовные состояния благодати, не сопровождающиеся видением Света.

Первый из описываемых здесь образов созерцания выше второго, так как причастие к Божественной жизни, прикосновение к Безначальному Бытию переживается глубже, чем при втором. Но как объяснить, что в состоянии видения не улавливается вообще какой бы то ни было процесс мышления, т.е. появление в уме понятий или образов. И, однако, по окончании сего состояния, и ум и сердце ощущают себя исполненными нового познания; сердце, действием в нем благодати Божественной любви, глубже постигает тайны, превосходящие всякое интеллектуальное восприятие. Назвать сие воскресением души? или дыханием Вечности, объемлющей нас? Возможны оба выражения.

В нашем земном существовании, «прежде, чем мы вкусим смерти» (Мф. 16:28), наиболее тесное общение с Божеством нам дается чрез осияние нас Нетварным Светом. Когда сей Свет приходит «в силе», тогда, как говорит Старец Силуан, «нельзя не узнать, что это Господь, и Дух Святой бывает в человеке во всем человеке: и в душе, и в уме, и в теле» (Ст. Силуан). Действие Его, Света, не может пройти незамеченным, неосознанным. Будучи безначальной энергией Бога, сей Свет проникает нас этой силою, и мы становимся «безначальными» не по происхождению нашему, но по дару благодати: безначальная жизнь сообщается нам. И нет конца мерам излияния любви Отчей на человека: он становится тожественным Богу. Тожество по содержанию, не по Изначальности Само-Бытия. Бог вечно пребудет для твари разумной – «Богом». Христос по воскресении Своем сказал Марии Магдалине: «… иди к братьям моим и скажи им: восхожу к Отцу Моему и Отцу вашему, и к Богу Моему и Богу вашему» (Ін. 20:17). Святитель Григорий Богослов прекрасно объясняет смысл слов Господа. «Отцу Моему» по существу, от века; «Отцу вашему» по дару любви Отчей. «К Богу Моему» по человечеству, воспринятому Им, а не в «собственном смысле» (Св. Григорий). И это есть «вечное» положение. Для Человека-Христа – Отец пребывает Богом; для нас также. Но как полнота Божественной Жизни сообщена Человеку-Христу, так и спасаемым во Христе сообщается та же «полнота». Это следует из молитвы Господа: «… Они не от мира, как и Я не от мира… Освяти их истиною Твоею; слово Твое есть истина… Не о них только молю, но и о верующих в Меня по слову их: да будут все едино: как Ты, Отче, во Мне, и Я в Тебе, так и они да будут в Нас едино, да уверует мир, что Ты послал Меня. И славу, которую Ты дал Мне, Я дал им: да будут едино, как Мы едино. Я в них, и Ты во Мне; да будут совершены воедино, и да познает мир, что Ты послал Меня и возлюбил их, как возлюбил Меня. Отче, которых Ты дал Мне, хочу, чтобы там, где я, и они были со Мною, да видят славу Мою, которую ты дал Мне…» И еще: «все Мое – Твое, и Твое – Мое; и Я прославился в них» (Ін. 17:10,17:26).

Свет, исходящий от Отца светов, эти слова делает родными, нашими внутри нас. Сей Свет влагает их в самое внутреннее существо наше. В этом Свете наше общение с Ним; общение «личное» (персональное), лицом к Лицу, персона к Персоне.

Начальные действия Света сего в мерах, если можно так выразиться о сем Божественном даре, малых – опознается глубоким чувством Живого Бога в сердцах и умах наших, но еще не как пришествие Царства в силе, не как очевидное «личное» общение с Ним. Необходимо подчеркнуть, что Свет Божественный «непременно соединится с ощутимой всем» нашим существом благодатью. В связи с этим Блаженный Старец Силуан говорил и писал: «если ты видишь свет, и при этом ничего другого [т.е. ощутимой благодати], то это от «неприязни» и не должно его принимать».

Интеллекция непостижимости Само-Бытия возможна и на невысоких степенях духовного познания. Многие, не узрев еще Несозданного Света, т.е. того, что познаваемо бытийно в Божестве, были уже способны ощутить непостижимость Божества в порядке естественного человеку философского созерцания. Это последнее не равно опыту Моисея (Вих. 20:21): онтологически оно стоит значительно ниже, хотя все же показывает потенциальную возможность для интеллекта придти к подлинным созерцаниям, но не в отрыве от сердца, сего центра персональности человека.

Я не раз говорил, что подобные умы при напряженном сосредоточении дают ощущать себя как свет; неясный, но свет. И если он, ум, признает себя высшим проявлением человека и без любви сердечной предастся своим отвлеченным восхождениям к Абсолютному Бытию, то в некоторых случаях может дойти до люциферизма, с его убийственным холодным светом, с беспощадным презрением к страданиям миллионов людей.

Наш ум создан по образу и по подобию «уму Первому – Богу». Ему, нашему уму, свойственен свет, ибо сотворен по образу Того, Кто есть Свет безначальный. Когда в опыте аскетических созерцаний о таинствах и тайнах Бытия Изначального он – ум – переступает порог времени и пространства, и для нас самих становится подобным свету, тогда человек стоит в опасности счесть сей естественный свет тварного ума за Нетварный, Божественный. В состоянии подобных аберраций – ум человеческий создает мистические теории, которые, однако, не выводят его к подлинно сущей вечности, а доступны ему по тварному естеству.

Христианин, пребывая бытийно в сфере Нетварного Света, может еще не уразуметь, «что» есть сей Свет. Тем же, кто не познал действенно сего состояния, рассуждение о природе этого Света может показаться излишним, «академическим», не имеющим реального значения для нашего спасения. Не так обстоит дело с подвижниками, предавшими себя на предельный для них труд покаяния. И как возможно для ищущего истинного познания Бога уклониться от вопроса: что или Кто является ему? Знание Бога, бытийное знание, непременно соединяется с пришествием Бога внутрь человека. Это событие по существу своему неописуемо велико. В сердце самом нет сомнений, -но все же явление в силе настолько превосходит наше падшее естество, что никто из верующих во Христа не должен доверять себе без должного свидетельства или в Писании, или в творениях Святых Отцов. Больше того: даже Писания недостаточно для окончательного суждения, потому что и слово Божие почти всеми понимается различно. Необходимо подтверждение от другого лица, живущего единою с нами верою, но удостоившегося прежде нас Божьего посещения. Итак сии три: 1) Святое Писание Нового Завета; 2) творения святых аскетов нашей Церкви и 3) «живой» человек. Если нет сего последнего, то праведной душе свойственен крик к Богу: «пощади меня, и не попусти мне, растленному душой и телом, отпасть от Твоей Истины и вступить на иной, чуждый путь». «Да не прельстиши Мене лестию» – такие слова влагает церковное песнопение в уста Пресвятой Девы, получившей от Архангела Гавриила откровение о действенном рождении от Нее Сына Божия.

Явления несозданного Света менее редки, чем некоторые думают. В покаянном порыве многие удостоились сего дара, без того, чтобы дерзнуть остановиться на нем умом и осознать подлинно: Кто есть сей? Они довольствуются воздействием Света на душу: примирение с Богом, неоценимое утешение, ощущение вечности, преодоление смерти.

Не все по естеству обладают одинаковой силой выражения пережитого ими опыта. И это наблюдается даже среди величайших. Пример: Апостол Петр, объятый огнем любви ко Христу, творил чудеса подобно Самому Господу, но в своих посланиях он менее богат, чем Апостолы Иоанн и Павел. Петр, свидетель Фаворского преображения, «знал», что чрез Христа, во Христе он соединяется с Богом в вечности; что «дарованы нам великие и драгоценные обетования, чтобы чрез них соделаться причастниками Божественного естества…» (2Пет. 1:4); «нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы спастись» (Деян.4:12). Немало и других великолепных слов находим мы в его посланиях, но Иоанн и Павел, менее его совершившие чудес, в своих учениях дали нам еще более богатый материал, открывая нам необъятные горизонты богопознания. Апостол Павел более всех других Апостолов располагал аппаратом (развитию которого обычно содействует наука) для описания данных ему опытов. Ему принадлежит слава за целые ряды глубочайших выражений откровенных истин.

Моя мысль, естественно, часто возвращается к моему в Боге Отцу, блаженному Старцу Силуану. Бытийно сей смиренный муж пребывал в состояниях, которых за всю историю Церкви удостоились немногие, но в своих писаниях он явно обнаруживает отсутствие у него запаса слов и понятий для более наглядного изображения излитых на него великих благословений. Церковь, мы знаем, одинаково чтит и тех, кто в немногих словах, но в обилии чудес и высотою духа созидали Ее, и тех, кто послужил той же цели даром учительства.

Когда воистину Сущий Бог – о онтос (бытие, греч.) Он – открывается в явлении Нетварного Света, тогда интуитивно человек покидает идущую снизу философию о транс-персональном Абсолюте. Не отвлеченное, но бытийное познание Бога никак не ограничивается одним интеллектом: необходимо живое слияние-общение всего человека с Актом Божественного Бытия. Реализуется сие в любви: Законник сказал Иисусу в ответ: «возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим, и всею душею твоею, и всею крепостию твоею, и всем разумением твоим» (Лк. 10:27). И это есть наша гносеология – наука о познании.

Заповедь призывает нас «любить». Следовательно, любовь не есть нечто, уже данное нам: ее нужно стяжать подвигом нашего личного самоопределения. Призыв Господень обращен прежде всего к сердцу, как духовному центру персоны. Ум-рассудок является одною из энергий человеческой личности. Любовь Божия чрез веру зарождается в сердце, и ум поставляется пред новым внутренним событием. Пламя сей любви привлекает всецело ум в сердце, и как бы расплавленный – он сливается с сердцем во-едино и созерцает Бытие во Свете Божественной Любви. Человек становится «целым»: исцеленным.

Нет духовной борьбы более трудной, более болезненной, чем борьба за торжество любви Христовой. Начинается она в нас самих, затем исходит во весь мир. Подлинно, сия любовь не от Земли, но от Неба. В ней смысл Бытия Самого Бога, Который дал нам заповедь «любить». Восход духовный в Царство нетварной любви Божией требует весьма длительного аскетического подвига. Сему «восходу» усматриваем некую аналогию в утомительном подъеме на крутую гору, – в муках творчества одаренных артистов во всех областях искусства, – в многолетнем усидчивом труде для приобретения научных знаний, да и во многом другом, подобном сему. И если люди в большинстве случаев идут с готовностью на всевозможные жертвы для приобретения кратковременных материальных ценностей или привилегированного социального положения, то не приходится удивляться в необходимости еще и во много раз больших усилий для стяжания непреходящих ценностей Царства Божия, по глаголу Христа: «Царство Небесное силою берется, и употребляющие усилие восхищают его» (Мф. 11:12).

 

О Нетварном Свете III

Сейчас я хочу говорить о том, что Господь даровал мне после моего обращения к Нему в зрелом возрасте, когда посещения связывались с глубокой покаянной молитвой.

В начале этого периода Свет являлся, скорее, как Огонь, пожигавший и на поверхности тела моего, и внутри души нечто такое, что я воспринимал при этом горении, как чуждое Богу. О, я тогда ничего не знал и не понимал, что со мною происходит. Мысль моя не шла на исследование природы сего Огня и сего Света. Я страдал в моем покаянии всем моим существом; но я знал, что я ожил духом. В те годы чрез меня проходили мощные волны и чувств, и мыслей. Приливы их бывали внезапными или постепенными; иногда все смешивалось в неясную полуночную грозу; и сказать теперь точно об испытанном в хронологическом порядке – невозможно. Что помню я достоверно, так это основной мой порыв к Богу в моей смертельной тоске по Нему. Я выражал ее в моих молениях такой сосредоточенности, что если и приходил Огонь ли, Свет ли, то и тогда мое внимание не отрывалось от Бога, и все стремление было к Нему. И вот в Великую Субботу (б.м. 1924 г.) Свет посетил меня после причащения, и я ощутил его как прикосновение Божественной вечности к моему духу. Тихий, исполненный мира и любви, Свет пребывал со мною три дня. Он разогнал стоявший предо мною мрак не-бытийный. Я -воскрес, и во мне, со мною воскрес весь мир. Слова Иоанна Златоустого в конце Пасхальной Литургии предстали в своей потрясающей силе: «Воскрес Христос, и мертвый ни един во гробе». Истомленный до того видением всеобщей смерти, я переживал в тот момент: да, и моя душа воскресла, и я уже никого не вижу мертвым… Если таков Бог, то скорее надо оставить все и искать только с Ним соединения.

В конце дней моих решился я говорить братьям моим о том, о чем раньше не посмел бы, считая сие нецеломудренным. Как бы ни был я ничтожен во всех отношениях, факт остается фактом: Бог Отец благоволил ко мне, как Ему вообще свойственно благоволить к сокрушенным сердцам (Пс. 50:19); Он, Отец, привлек меня к Своему возлюбленному Сыну, и Сын восставил меня из моего бедственного падения (Ін. 6:37-40,44-47). Дух Святой, от Отца исходящий, дал мне жить «великую благочестия тайну: Бог явился во плоти, оправдал Себя в Духе» (1Тим. 3:16).

Теперь я знаю, что вне такой веры пережитые мною состояния были бы исключены. И при еще недостаточном опыте возможна вера, которая в дальнейшем возрастает в силу излияний благодати на человека. Свидетельствую, что когда при сильном отвращении к самому себе, как я есмь, все существо погружается в молитву ко Христу, вырывающую дух наш из когтистых тисков страстей и материи, тогда ощущение Божественной вечности настолько ярко, что никакая логика или психоанализ не могут поколебать очевидности. Почему говорю о логике и психоанализе? Потому что первая не позволяет поверить, что исторический человек, которого можно видеть, осязать (1Ін. 1:1), которого можно убить, повесив на кресте, как разбойника, есть Творец всего безбрежного космоса. Второй – психологически убеждает нас в необходимости недоверия своим переживаниям. Но, как говорил Старец Силуан: «такой свет, такая любовь, такая сила жизни и мудрость – могут исходить только от Истинного Начала всего существующего.» Старец Силуан – необычайно одаренный человек; но и я, пусть по всему жалкий урод, могу как-то судить о том, что доступно человеческому духу, а также и нашей мысли и психике.

Апостол Павел удалился по явлении ему Христа в Аравийскую пустыню и там, в порыве всепожирающего раскаяния о своем прошлом, удостоился многих и великих откровений; среди них удостоверение, что Иисус Христос есть Бог. Я не ищу логических доказательств снизу; но и в моем покаянном плаче, превышавшем мою силу, опалявшем меня огнем – я убедился в том же: Он, Христос, есть «высший, изначальный факт бытия». Характер моего покаяния никак не допускал возможность «воображать», что со мною может Безначальный Бог быть так близко, так действенно. Бывали моменты, когда я понимал образ откровения небесных тайн Пророкам, Апостолам и Отцам нашим. Свет, который посещал меня, есть Свет «Царства не от мира сего». Царем его называл Себя Христос (Ін. 18:36).

Что, в сущности, происходит? Как объясняются подобные события? Наш дух вводится Духом Божиим в сферу сего Царства. При этом останавливается всякое дискурсивное мышление: мы живем новый для нас образ бытия. Нам дается опыт «быть»: “аз есмь”. И Апостол Павел, и другие Апостолы: Петр, Иоанн и все последующие богословы Церкви повествуют о познанных ими фактах бытия.

Мне до боли стыдно произносить такие слова, которые могут показаться чрезмерно гордыми, и потому отталкивающими. Но в этом парадокс: я сам живу двойное состояние: мое, мне самому отвратительное ничтожество – одно, и сострадательное снисхождение Бога – другое. Я мыслю так: дары Божии даются каждому без отказа (Мф. 7:7-11), но по мере жажды и верности Дародателю каждого из нас: одним обильно, другим умеренно. Я знаю себя: я самый обыкновенный человек, нередко по-детски бестолково веселый; излишне говорить об этой очевидности. Но то, что мне было дано от Бога, по Его инициативе, есть нечто аналогичное Апостолам, Отцам Церкви, моим наставникам. В силу этой аналогии данное мне выражается теми же словами, что мы находим в Писаниях Нового Завета и творениях Отцов. Нет сомнений о колоссальной дистанции между Ветхим Заветом и Заветом Христа (Мф. 5:17-48). И все же даже в пределах Моисеева Закона Пророки иногда говорили с подобным апостольскому дерзновением. То же со мною. И в монастыре, и в пустыне мне было дано познать описываемые мною состояния духа. Я не удержал их в полной силе: возвратившись в мир, я утерял постепенно очень многое. Но я помню о них. И дарованное мне там освободило меня духовно от власти людских суждений. Но страх Божий не прекращает сокрушать меня: сие значит, что я не перехожу моей малой меры.

Вот, что мы читаем у Старца Силуана: «Некоторые говорят, что это раньше когда-то было, а теперь все это устарело; но у Господа никогда, ничто не умаляется, а только мы изменяемся, делаемся плохими, и так теряем благодать; а кто просит, тому Господь дает все не потому, что мы этого стоим, но потому, что Господь милостив и нас любит» (О смирении).

Мой отъезд со Святой Горы был вынужден обстоятельствами. В Европе я лишался постепенно многого из того, чем была полна моя жизнь на Афоне. Служение людям, как показывает опыт, связано с необходимостью входить в их скорби, их борьбу со страстями и слишком часто примитивными нуждами. К сожалению, это не помогает пребыванию в созерцании и безмолвной молитве. Ход событий убедительно показывает, что на мое возвращение была воля Свыше. Но и при этом я не перестаю печалиться о потере тех даров, которые изливал на меня Господь сверх моих ожиданий.

Действие Света, о котором я пишу, на дух человека свидетельствует о его Божественности: он – несозданный, неименнуемый, неудержимый; он – сокровенный, невесомый, неприкосновенный. Недоумеваю – как мыслить или говорить о нем?

Он по природе своей – надмирный. Его схождение на нас есть не иное что, как явление Бога человеку: откровение небесных таинств. Дарованием сего Божественного Света при Фаворском преображении утвердилось богопознание. С момента осияния сим Светом Апостолов на Фаворе Он вошел в историю нашего мира и стал «неотъемлемым наследием» сменяющимся поколениям верующих во Христа-Бога. Без сего Света Земля пребывала бы вне истинного богопознания. Сей Свет я позволил себе назвать Светом воскресения, исходя из моего личного опыта: пришествием сего Света дух человека вводится в сферу, где нет смерти. Вне осияния сим Светом не постигается, как должно, тайна путей спасения: мир – люди – остались бы во тьме неведения. Отвлеченное богословское образование, даже самое утонченное, не спасает, потому что дает лишь интеллектуальное понятие, но не возносит реально в область Божественного Бытия.

Иногда сей Свет можно уподобить горному облаку, покрывающему вершину, где мы стоим: само облако насыщено светом, но мы не видим ничего, кроме него: весь прочий мир где-то утонул. Так Божий Свет, принося новый образ духовного бытия, скрывает от глаз видение материального мира. Свет сей ровный, целостный; он исполнен глубокого мира. В нем душа созерцает Любовь и Благость Божий. При обильном излиянии человек перестает воспринимать материальность окружающего места и даже своего тела. Больше того: себя самого он видит как свет. Приходит сей Свет тихо, нежно, так, что не замечаешь, как он объял тебя. Не сразу, не внезапно обычно «забывается» мир. Это явление похоже на тихое засыпание здорового человека; но, конечно, это вовсе не сон, а полнота жизни.

По отшествии Света сего, тихом, как пришествие, душа медлительно возвращается к обычному восприятию материальной действительности. В смягченном сердце – глубокий мир. Дух человека одновременно пребывает и в вышнем Божественном плане, и в земном; однако первое постепенно ослабляется, и в душу приходит некая печаль, чувство сожаления, что несказанно милое прикосновение Божьего Духа умаляется в силе своей, тогда как восстанавливается физическое самоощущение. Благоуханный свет видения – бледнеет, но не исчезает вполне. Однако и самое ослабление порождает тонкое томление о Боге, но молитва течет мирно и от всего существа. Пребывание с Господом убивает страсти: нет тогда влечения ни к славе, ни к богатству, ни к власти, ни к чему земному, неизбежно страстному и всегда отмеченному трагизмом и кратковременностью.

Повторные посещения души благодатию приводят к усмотрению сходства между состоянием созерцания и впечатлением от евангельского слова. Последнее начинает восприниматься как Свет, как животворящая сила, как новый акт творения уже не в виде повеления: «да будет», но как обращение к разумному существу как чаду Небесного Отца, не насильственно зовущее к чудному восхождению в Царство любви Отчей, где нет ни смерти, ни начала, ни конца. Духу нашему дается разумение, что воистину слово Христа исходит «от Отца светов» (Як. 1:17-8), Который «восхотев, родил нас словом истины». В слове Христа заключена Божественная жизнь, и тот, кто открывает ему сердце до конца, становится богоподобным.

В начале моей монастырской жизни на Афоне Господь даровал мне непрестанную молитву, которая, не умаляясь в силе своей, переходила время от времени с одного предмета на другой. Расскажу о том, что помню достаточно ярко, так как речь идет о молитвах, оставивших неизгладимый след на моем бытии.

Много раз случалось следующее: вечером, по заходе солнца, плотно закрою окно, занавешу тремя занавесками, так, чтобы создать условия наибольшей тишины и темноты… Приникнув лбом к полу келлии, я медленно произносил слова молитвы одно за другим, и терялось всякое ощущение тесноты моей малой комнаты, и ум, забыв тело, чувствовал себя во свете слова евангельского. Сосредоточенный на бездонной премудрости слова Христа, мой дух, свободный от всего вещественного, чувствовал себя подобно тому, как тело под солнцем в зените, залитым всецело сиянием Умного Солнца. Кроткий мир при этом наполнял мою душу, забывавшую все нужды и тревоги Земли.

Чем объяснить, что пришествием на нас Света Христова, немногие заповеди Его, будучи написаны на сердце и в уме, сделали бы излишними все законы, включая и закон Моисеев? Это умное видение принимало характер полной несомненности: «Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим, и всею душею твоею, и всем разумением твоим… и ближнего твоего, как самого себя». Господь давал мне жить это состояние, и дух мой жаждал прильнуть к Его ногам в благодарности моей за сей дар (Мф. 22:37-39).

Повторения такого состояния, не без интервалов, длились месяцами, б.м. годами.

Под влиянием того же Света, молитва за людей в глубокой печали овладевала моим существом. Было ясно, что неизбывные, неисчетные страдания всей вселенной суть следствие отпадения человека от Бога, Создателя нашего, открывшегося нам. Если бы мир возлюбил Христа и Его заповеди, то все преобразилось бы коренным образом, и земля стала бы чудным раем. Слово Писания о первозданном рае при этом видении являлось для меня осязаемой реальностью «данного» момента. Истекшие тысячелетия в плане вечного духа становятся умным видением, вневременным, непротяженным.

«И поселил Господь человека в саду Едемском, чтобы возделывать его и хранить его» (Бут. 2:15). Вдохновляющая задача, включающая его, человека, на сотрудничество с Самим Богом в творении мира. Казалось мне, что даваемая мне свобода в молитве в ночной тишине Святой горы есть уже предвосхищение Царства. Достаточно этого пребывания в Боге возлюбленном, чтобы уразуметь значение слов: Рай Божий. От Него, Святого святых изошли евангельские слова, носящие абсолютный характер Божественного всеведения.

Когда кончалась молитва, сами собою приходили ко мне слова псалма: «нощь просвещение в сладости моей… яко день просветится … тьма не затмит от Тебя, и ночь светла, как день» (Пс. 138:11-12).

В начале тридцатых годов, когда я был уже дьяконом, в течение двух недель благоволение Божие было на мне. Вечером, когда солнце готово было скрыться за Олимпийскими горами, я садился на балконе близ моей келлии, лицом на заходящее светило. В те дни я видел вечерний свет солнца и вместе другой Свет, который нежно окружал меня и тихо проникал в мое сердце, странным образом давая мне испытывать сострадание и любовь к людям, которые обращались со мною сурово; бывало и некоторое неболезненное сочувствие твари вообще. По заходе солнца я входил в мою комнату для совершения правила готовящимся к служению Литургии, и Свет не покидал меня во все время молитвы.

И вот, в один из вечеров подошел ко мне монах отец Ювеналий (Егоров), единственный мой сосед по этажу, и спросил: «Сейчас я читал гимны Св. Симеона Нового Богослова… скажите, как вы понимаете его описания видения им Света нетварного?» До того момента я жил благодарным сердцем находившее на меня благословение Господне, но у меня не было никакого вопроса относительно сего явления, и моя мысль, устремленная к Богу, не возвращалась на меня самого. Чтобы ответить Отцу Ювеналию, я мысленно остановился на происходившем со мною в тот самый час. Пытаясь скрыть себя, я говорил уклончиво: «Не мне судить об опыте Святого Симеона… Но быть может, пребывая в благодатном состоянии, он ощущал ее (благодать) как Свет… Не знаю». Казалось мне, что отец Ювеналий ушел к себе, не заподозрив ничего большего, чем то, что я сказал. Но вскоре после этой короткой беседы я, как обычно, начал мою молитву. Свет и любовь уже не были со мною.

Так снова и снова я познал из горького опыта, что чистая молитва бывает только тогда, когда дух наш всецело погружается в Боге без возврата на себя самого. Странно: беседуя с о. Ювеналием, я не видел движения тщеславия внутри меня… И все же! Но мог ли бы я предвидеть, что продолжение моего видения Света по вечерам и ночам того периода – начало моего священнослужения – не привело бы меня к возношению? Если сия беда стояла на моем пути, то Господь нашел прекрасный способ смирить меня отнятием дара. Да будет Ему слава во веки веков.

Сам Бог, Свет неприступный и Жизнь вечная, пришел в мир, жил с нами в нашей осязаемой плоти, и мир Его не узнал, не принял. Те же, что возлюбили Его пришествие, знают, что через Единородного и они усыновляются Богу, Отцу Вседержителю. Неизъяснимо познается Он в явлении Света благодати, тонком и чутком, утешительном и оживляющем. Вещественное солнце есть прекрасный образ Солнца Любви и Правды. Без лучей видимого солнца не была бы возможною жизнь на нашей планете. Все мы ощущаем благодетельное действие его лучей. Ранее он мне казался не-материальным, но после созерцания Нетварного Света Божества и он, естественный свет, стал для меня грубым, временами агрессивным. Он освещает земную природу, но непосредственно еще не дает нашему духу проникновения в тайны Божественного Бытия. Обратное со Светом Божества: он прежде всего приносит откровение о Царстве Отца Небесного.

По воскресении Своем Христос являлся исключительно тем, кто был способен воспринять Его уже в обоженной и просветленной плоти, пребывая невидимым для прочих людей. Так Свет Нетварный, «вся наполняяй», пребывает незримым для тех, кто не взыскал познать Бога всем существом своим. И опять, любопытная аналогия со светом физическим: он тоже невидим, если не находит воспринимающего и отражающего его предмета. При свете земного солнца природа становится великолепною для глаза. Свет же Божий, осиявший человека, делает его чудным образом преображенным: лица, самые банальные, как бы изуродованные грехом, в покаянной молитве озаряются Светом и видятся молодыми и даже прекрасными.

Снова и снова сердце готово петь славословие Христу-Богу, являющему Себя в нетварном Свете: таким образом неисчислимо могущественный, всему запредельный Он нисходит до нас. Неприкосновенный, непостижимый Свет Его Божества все животворит, объемлет все существующее. К нему не приложимо понятие места, объема, и, однако, не пространственно он присущ повсюду. Озарение сим Светом дает человеку опыт воскресения, как предвкушение грядущего блаженства. Он без слов говорит нашему духу, что «созданный по образу» в последнем осуществлении явится носителем полноты богочеловеческой жизни, будет усовершенным подобием Христу, Бого-человеку. Действием Света сего внутри кающегося раскрывается дивный свет: Персона-Ипостась. И мы познаем, что сему в нас началу свойственно любовью вместить в вечности невыразимо грандиозную и святую жизнь.

Свет Христов есть «энергия» Божества, нетварная, безначальная жизнь Бога Троицы. Она, энергия-действие, свойственна и Отцу, и Духу Святому. В этом Свете мы познаем и Отца, и Духа Святого, и Сына Единородного. Когда сей Свет благоволением Бога осеняет нас, тогда ипостасное начало в нас из потенциального состояния в рождении нашем актуализируется и становится способным «видеть» Бога (Мф. 5:8), воспринять Его бытийную силу, богатство жизни Самого Бога. На земле – человек не вмещает абсолютного совершенства Божества, но по действию в нем Духа Святого, он осознает себя связанным с Тем, Кто есть воистину Творец всякой жизни и единый Центр всего сущего.

Опять и опять о том же Свете жизни, которого не поглощает тьма небытия (Ін. 1:5). Я не живу собою: я весь к Тому, Кого люблю. Он дал мне жизнь, Он же есть моя жизнь. И если так, то что же я есмь?

Велик человек, когда он в Боге Великом. Силою Божией любви он, человек, объемлет весь мир, и сам в некотором смысле является «центром мира». Впервые сия мысль посетила меня, когда Бог даровал мне благодать «смертной памяти». Этот, скорее, негативный опыт в своей наибольшей интенсивности давал мне мой уход в небытие переживать как уничтожение всего космоса во мне: «во мне», с моею смертью, умирает весь род человеческий со всеми страданиями и радостями, стремлениями и познаниями. Больше сего: Сам Бог, еще недоведомый и все же как-то познанный, и Он умирает во мне и для меня. Все тварное и нетварное бытие исчезает в бездонном мраке забвения. Опыты такого состояния были, в сущности, созерцанием «абсолютности» (образ-отражение Абсолюта) ипостасного начала в нас, но под знаком минуса.

Когда же пришел нетварный Свет, свидетельствуя духу моему, что я вне власти смерти, тогда все то, что раньше умирало во мне, действием сего Света совосстало со мною.

И пугающий мрак смерти, и тягостное отвращение к самому себе за живущий во мне грех, ощущаемый как разрыв с Богом любви, и горестное безнадежие о себе самом, и возмущение бессмысленностью бытия вообще, как оно преломлялось ранее в моем сознании, – все сие возрождающей силой покаяния преображается коренным образом: становится христоподобным «истощанием». Уподобленные Ему в смерти своей, Духом Святым воздвигаются и возносятся к подобной Его вечной славе (Флп. 2:7-8; Рим. 6:5). Так познается Иисус Христос в Его безначальном владычестве и вместе в Его неисповедимом ис-тощании «нас ради человек и нашего ради спасения».

Христос победил мир (Ін. 16:33). И уже нет никого и ничего, что или кто мог бы ограничить Его господство. Во многом страдании освобождаемся мы от власти над нами всего, ранее пережитого. Обогащенные опытом победы чрез покаяние, мы уподобляемся Единородному Сыну в Его Господстве: ад уже не владеет нами, и мы смотрим на него уже без прежнего ужаса.

Я вовсе не настаиваю, что и Сам Господь Иисус Христос таким же образом переживал Свое «истощание» в Гефсимании и на Голгофе. Но в моем раскаянии пред Ним за все мои духовные преступления так мне было дано разуметь. Почему бы «такой Человек молился»: «Душа Моя скорбит смертельно… Отче Мой, если возможно, да минует Меня чаша сия… И был пот Его, как капли крови, падающие на землю» (Мф. 26:38-39; Лк. 22:44)?

Для моего ничтожества было великим и доныне пребывает непрестающим возрастать то, что я испытал. С благоговейным страхом я размышляю: что же видел Он, Мой Господь, чтобы так молиться? Он, беспредельный в Своем Божестве, недосягаемый в Своем умалении; безмерный в Своей любви “до конца” (Ін. 13:1), неприступный в Своей Славе?

Несомненно, мука его была большею, чем всех прочих людей, чтобы быть «мироискупительною страстию».

Воистину «Он есть свет, пришедший в мир, дабы всякий верующий в Него не оставался во тьме» (Ін. 12:46).

Явления Света, единого в своей вечной природе, различествуют между собою и по силе, и по образу. Редко в истории Церкви видения Света достигают такой полноты, когда в момент озарения дух человека удостаивается еще и личного откровения Бога. Так было на Фаворе, когда Петр, Иаков и Иоанн услышали невещественный голос Отца, свидетельствовавшего о Сыне Возлюбленном. Подобно и Апостолу Павлу, на пути в Дамаск, великим было воссияние и вслед за ним личная беседа со Христом, удостоверившая Павла, что тот Бог, Которого он чтит, Который открылся Моисею на Синае, был Он: «Я Иисус, которого ты гонишь» (Деян.9:5).

Значительно более часто Свет сей объемлет человека, когда он пребывает в состоянии молитвы поглощающего покаяния, подобного стоянию на грани отчаяния. В начале подвига раскаяния в грехах сей святой Свет дает опыт Божией милости и любви, но еще не носящей беседы лицом к лицу; такой беседы, когда человек действительно в Боге и Бог в нем; когда дух молящегося знает, что явившийся ему – есть Предвечный Владыка всего сущего, Первый и Последний; непостижимый и так тесно близкий; невидимый и ощутимый вместе с тем даже телесно; огнем любви наполняющий сердце, светом разумения просвещающий ум. Свет познания, но невыразимого в словах. Впрочем, Сам Он называет Себя «Аз Есмь Сый». Каждый воспринимает эти святейшие слова лишь в меру своего реального опыта. И никто из смертных не может сказать, что он познал “до конца”, какое Бытие скрыто за сими словами. Дана однако же нам надежда, настанет такой «вечный день», когда Он будет «все во всем» (1Кор. 15:28).

 

О личном начале в Бытии Божественном и бытии человеческом

Воистину незыблемое основание боговедения дано нам чрез воплощенного Логоса Отца – Иисуса Христа. Влекомые любовью к Нему, мы претерпеваем глубокое преображение всего нашего существа. Его беспредельная жизнь передается нам. Наш дух становится на двух противоположных полюсах: с одной стороны – мрачные низины ада, с другой – Царство Бога, озаренное незаходимым Солнцем. Невыразимо расширяется содержание нашего бытия. В безумной молитве душа стремится к сему дивному Богу. Мы ненавидим себя, как мы есть. Пройдет много времени, пока мы поймем, что это Он Сам молится в нас, приобщая нас к Своей безначальной жизни. Чрез сию молитву, богоданную, мы бытийно соединяемся со Христом: сначала в Его неисповедимо таинственном истощании и снисхождении даже до преисподней, и затем – в Его Божественном Всемогуществе – «… да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа», – сия есть жизнь вечная (Ін. 17:3).

Персона-Ипостась (В данном тексте русский термин – «лицо» тожествен богословскому греческому термину – «ипостасис» и латинскому – «персона»). в Божественном Бытии не может быть лимитативным принципом. И в нашем тварном бытии ипостась есть начало, воспринимающее в себя беспредельность. Пред нашим ипостасным-личным духом в пределах земли стоит задание: пробить стену времени и преодолеть порог пространственности. Сему духовному событию в нашей данной повседневности имеем некоторую аналогию: авион, переходящий на сверхзвуковую скорость, производит потрясение атмосферы, подобное взрыву. Так дух человека, вступающий в мир Божией вечности, бывает потрясен величием открывшегося ему видения. Вселенная при этом переживает некое изменение в своих судьбах: «Человек родился в мир» – это событие, сообщившее всему мирозданию новую, непреходящую ценность. Человек, как ипостасный дух, принадлежит вечной онтологии. Спасенные во Христе – святые являются носителями Божией вечности: они воспринимают безначальную жизнь, нетварную, в свое неотъемлемое обладание, но по природе своей они все же неизменно остаются тварью.

В духовном мире человечества наблюдается двойное движение. Одно их них – негативное. Грубая форма сего выражается во всевозрастающей динамике падения: в банальном нигилизме и моральном разложении; сублимированная же форма – люциферическая; с нею нас знакомит Книга Бытия (Бут. 3:5). Сущность сей последней, что тварь, наделенная даром свободы самоопределения, отвергает заповедь Бога: рассматривает ее как некое, налагаемое извне ограничение, стремясь к абсолютному самоутверждению, самообожению.

Другое движение – положительное, восходящее, проявляется как влечение любви к бесконечному соединению с Отцом, «иже на небесех».

В параллель сим замечаем наличие двух противоположных тенденций в сердцах и умах людей. Одни целятся совлечься земной формы существования: их воображению предносится великий покой таинственного, всетрансцендирующего Не-бытия. Другие же, по слову Христа: «Царство Небесное силою берется, и употребляющие усилие восхищают его» (Мф. 11:12), идут на болезненный подвиг преодоления нашей тварной тленности: «мы… не хотим совлечься, но облечься, чтобы смертное поглощено было жизнью» (2Кор. 5:4).

Для одних характерно мыслить Перво-Абсолют – сверхличным. Персональность для них есть в лучшем случае первая ступень деградации, самоограничения Абсолюта. Для вторых – именно «персона» лежит в основе всего сущего. И сие есть наше христианское боговидение и мировидение. Нам открылся Ипостасный Бог, Творец «неба и земли, и всего видимого и невидимого». Он есть Само-Бытие; Он Первый и Последний: никого и ничего раньше него, ни после него. Сей есть Бог Любви нетленной. Возлюбившим Его обетована полнота богосыновства чрез Единородного Сына Отчего, Иисуса Христа, Который сказал: «Я живу, и вы будете жить» (Ін. 14:19).

Ипостась-Персона есть самый внутренний принцип Абсолютного Бытия – его начальное и конечное измерение: «Я есмь Альфа и Омега, начало и конец, говорит Господь, Который есть, и был, и грядет, Вседержитель» (Об. 1:8).

Ипостасность Бога ускользает от всякого определения, ибо лежит за пределами всего, что носит на себе печать какой бы то ни было детерминации. Непознаваемая рационально, она познается бытийно и исключительно в меру самооткровения Бога человеку (Мф. 11:27; Лк. 10:22; Ін. 17:26).

И в человеке, образе Личного Бога, принцип персоны – есть самый «сокровенный сердца человек в нетленной красоте… что драгоценно пред Богом» (1Пет. 3:4). И тварная персона уходит дальше всяких определений. Научное и философское познание выражается в понятиях и определениях; персона же есть бытие, неуловимое ни для философской, ни для научной форм познания: она, подобно Богу, непознаваема до конца извне, если не открывается сама другой персоне.

Бог есть Бог Сокровенный, и человек внутри имеет утаенные от посторонних глаз глубины. Бог есть начало Бытия, а не Человек Человек – с заглавной буквы – означает Всечеловек (подобно тому, как Бог Един, но многоипостасный: Троица: Отец, Сын и Святой Дух), но сей последний сотворен с потенциальной возможностью ассимилировать и вечно носить в себе нетварную Жизнь Божества.

Христос, «имеющий образ Божественного Бытия» (Флп. 2:6-7), т.е. по естеству сущий Бог безначальный, в акте воплощения воспринял в Свою Ипостась образ рабского бывания. Человеческая же ипостась претерпевает обожение по благодати, в силу чего осуществляется в ней полнота «образа Божия». В личном, персональном принципе человека заключено, прежде всего, подобие Тому, Кто открылся нам с Именем “Аз есмъ”. В акте обожения человеческая личность восторгается от измерений и форм земли в измерения и формы Божественной Жизни. Иначе: человек ипостазирует Божественные атрибуты, как: вечность, любовь, свет, премудрость, истина. Становясь Богом по содержанию своего бытия – тварная ипостась, однако, никак не становится Богом для других разумных тварей.

Отцы и Учителя Церкви во все века выражали откровение о нашем подобии Богу, но не все и не всегда с одинаковой силой. Отчасти это оттого, что не все они стояли на том же уровне познания Бога и Человека. Слово о полноте подобия, даже до тождества, смущало тех, которые понимали сие как слияние с Богом до неразличимости. Между Богом и Человеком вечно пребывает онтологическая дистанция: Бог – никем и ничем не обусловленное Перво-Бытие, люди же – творение Его. Но в акте творения «по образу Своему и по подобию» Создатель наш, в сущности, повторяет Себя, и в этом смысле является нашим «Отцом». Не сей ли факт имел в виду Господь, давая нам молитву «Отче наш»? Чрез воплощение Свое предвечный Логос Отца дает нам причащаться Его Крови и Плоти, чтобы таким путем влить в наши жилы Его безначальную Жизнь; чтобы мы стали Его детьми, плоть от Плоти Его, и кость от Кости Его.

Христос явил нам совершенство образа Божия в человеке и возможность для нашей природы освоить полноту обожения настолько, что Он, Христос, по вознесении Своем посадил «одесную Отца» естество наше. Но даже и в Нем наше естество не стало единым с Сущностью нетварного Бога. Во Христе, воплощенном Сыне Отчем, созерцаем мы предвечную идею Бога о человеке.

Откровение – “Аз есмь Сущий” (Бытие – это Я), показывает, что ипостасное измерение в Божестве имеет основоположное значение. Принцип Персоны в Боге не есть отвлеченное понятие, но сущностная реальность, обладающая Своею Природою и Энергией жизни. Сущность не есть первенствующий и даже преимущественный момент, определяющий Персоны-Ипостаси в их взаимоотношениях. В Божественном Бытии нет ничего, что было бы внеипостасным принципом. Неисследима глубина тайны Божественных Персон. Их самоопределение в вечности является безначальным фактом: не было такого момента, когда Отец не имел бы Сына и не изводил бы Святого Духа. Начало всему – Отец, Который в предвечном рождении Сына сообщает Ему всю полноту Своей Природы, Сущности. То же и в исхождении Святого Духа. Откуда утверждение, что и Сын и Святой Дух совершенно равны Отцу.

Воплощенный Логос Отца – Христос-Человек – нам более понятен чрез слово, которое Он имеет от Отца и которое Он передал нам (Ін. 17:8). Мы знаем Его земную жизнь чрез Евангельское благовестие; чрез духовное предание о Нем. Собою Он явил нам «Отца Своего и Отца нашего» (Ін. 20:17). Медлительнее приходит ведение Духа Святого как Лица. Сей непрестанно оживотворяет не только Церковь и детей Ее, но и весь мир, всю тварь. Он излечивает нас от последствий падения; Он перерождает нас и освящает. Но все совершает незримым образом, как некий скрывающийся чудный Друг, не хотящий обременить благодарностью к Нему, ибо ведает, что в нашем данном состоянии благородное чувство благодарности становится бременем. Великое блаженство узнать Его приходит постепенно, по мере того как в нас, при Его содействии, раскрывается ипостасное начало, в силу чего мы начинаем воспринимать все: и Божественное Перво-Бытие, и бытие космическое – иным образом, свойственным человеку-персоне, осуществленному образу Того, Кто открылся нам под Именем – “Аз есмь”.

Персона есть Тот, Кто единственно и подлинно живет. Вне сего живого начала ничто не может быть: «В нем жизнь, и жизнь была свет человеков» (Ін. 1:4). Существенное содержание сей жизни – Любовь: «Бог есть любовь» (1Ін. 4:8).Встречей в любви с другою или другими персонами реализует себя персональное существо. Исходя из чудного Откровения «Аз есмь сый», и Человека, созданного, «по образу и по подобию», мы живем прежде всего как персональное существо. Именно сему началу в нас предлежит вечность. Оно, и только оно, обладает способностью познавать Свой первообраз – Живого Бога. Человек более чем микрокосм, он микротеос: будучи тварью, он получил заповедь стать подобным Богу (св. Василий Великий). Если Творец во всем уподобился человеку (Євр. 2:17), то значит и человек создан с возможностью во всем стать подобным Богу: «Будем подобны Ему, потому что увидим Его, как Он есть» (1Ін. 3:2).

В наивысшем, доступном нашему естеству напряжении молитвы, когда Сам Бог молится в нас, человеку дается вышеобразное боговидение. Тогда человек-персона действительно молится «лицом к Лицу» Безначального. В этой встрече с Персоной Бога актуализируется в нас то, что в начале было лишь потенцией – «персона».

Влекомые Духом Бога к молитве за весь мир, к участию в молитве Господа в Гефсимании, мы вдруг видим в самих себе Божие чудо: внутрь нас восходит духовное солнце, имя которому «лицо» (персона). Это есть начало в нас новой формы бытия, уже бессмертного. Мы воспринимаем при этом не поверхностно, рассудочно, но в недрах нашего бытия Откровение Ипостасного принципа в Святой Троице. Нам предстает во Свете величайшая тайна Безначального Бытия: Бог Личный, Живой; Единый в Троице Лиц; Бог любви, единственно истинный.

Пишу историю моей души. Мне самому дорого обошлись заблуждения, которыми я увлекался около семи-восьми лет. По-человечески рассуждая, я не смог бы своею силой выбраться из бездонности трансцендентизма восточного видения: Сверх-Личного Абсолюта. В молодости моей по телу и разуму сия философия представилась моему уму как исполненная величия, превосходящего христианскую эмоциональную душевность: «люби Бога и ближнего». Самое слово персона в то время в моем сознании было идентичным понятию индивидуума. Не безумно ли переносить это измерение на Абсолютное Бытие? – думал я.

Когда же по дару Свыше мне было дано уразуметь онтологическое место принципа Персоны в Божественном Бытии, тогда, естественно, все переменилось и предстало в обратной перспективе: мы, тварь; как персоны мы создаемся потенциально, не актуально. Я не есмь Перво-Бытие, но тварный образ Его. Евангельскими заповедями я призываюсь актуализировать, реализовать мое персональное богоподобие; стать личностью-ипостасью, преодолев лимитацию индивидуума, который никак не может унаследовать Божественный образ бытия.

Бог наш есть Дух всеведущий, вездесущий: «нет ничего сокровенного, что не открылось бы, и тайного, что не было бы узнано… ни одна из птиц не упадет на землю без воли Отца вашего. У вас же и волосы на голове все сочтены» (Мф. 10:26-30); «нет твари, сокровенной от Него, но все обнажено и открыто пред очами Его » (Євр. 4:13). Мы не постигаем сего рода знания: непосредственного, безпроцессуального, всецелого. Но мы веруем в благой Промысл Бога о нас; в течение лет усердного подвига жить по воле Его, мы не раз убедимся математически точному Провидению Бога о нас.

Если бы Бог не был Существом Персональным, то и мы, образ Его, тоже не могли бы войти в ипостасную форму бытия; да и самая персональность наша являлась бы не более, чем эпифеноменом. Но в силу того факта, что персона в нас рождается в вышеестественной молитве лицом К Лицу Живого Бога, она, персона, не подвластна природным стихиям: она трансцендирует земные пределы и движется в сфере иных измерений. Единственная и единичная, неповторимая и несводимая ни на что другое, она не подлежит арифметическому счету.

Абсолютное Перво-Бытие – Ипостасно; и человек, подобие Абсолюта, есть личность-ипостась. Бог есть Дух; и человек-персона – дух. И дух сей не абстрактный, отрешенный, ибо он обладает своей природой. В земном плане он конкретизируется плотью, с которой проходит свой первый опыт бытия. Бог-Слово воспринял на Себя человеческую плоть (Ін. 1:14) и тем показал, что Он не есть вымысел нашего рассудка, ни порождение нашего воображения, возбужденного мистическим страхом пред неведомыми, враждебными нам силами. Бог есть Первая сущностная Реальность; и человеческая личность также есть сущностная жизнь.

Персоне, образу Бога любви, свойственны отношения любви. Она не определяется оппозиционно, чрез противопоставление себя тому, что «не Я». Любовь есть самое внутреннее содержание и наилучшее выражение ее сущности. Объемля в молитвенной любви весь мир, она является единством всего существующего ad intra (внутри). В творческом акте своего становления она стремится к всеобщему единству и ad extra (во вне). В любви ее («персоне») подобие Богу, Который есть любовь (1Ін. 4:16).

Творец мира, Господь, в Своей длани содержит все сущее; и человек-персона есть некий центр, способный вместить в себе не только множественность космических реальностей, но и больше сего: всю полноту Бого-человеческого бытия. Сама в себе персона есть непреходящая ценность, большая чем весь остальной космос. В своей радости обретения свободы бессмертия – она созерцает новый образ бытия.

Рожденный Богом в молитве – человек никогда не бывает один. Персона не знает одиночества: она всегда в присутствии Вездесущего Бога. Прежде, чем она достигнет своей полноты, она иногда «терпит» Его с великим трудом, подобно Моисею, который «Невидимого, яко видя терпяще» (Євр. 11:27). В иное же время она бывает исполнена тихой и мирной радости, сознавая себя в руках Святого Хранителя.

Человек-персона не знает одиночества еще и потому, что в какой бы пустыне он ни был, он молится за весь мир, будь сей в страданиях или довольстве.

Пусть еще лишь “отчасти” (1Кор. 13:9), но все же и во мне Христос, за молитвы Отца моего Старца Силуана, раскрыл таинство персоны. Я пережил многолетний период отчаянной молитвы, Господь не возгнушался мною и милостиво нисходил даже до меня. Вначале воздействовало на меня Его евангельское слово. Оно, сие, от Отца исходящее слово (Ін. 7:16-17,17:14,17:17), своими корнями входило в сердце мое, разрывая его очерствевшую ткань. В болезнях рождалась моя новая жизнь. Первое время я был один: еще вне Церкви. Я ничего не знал тогда, но невидимый огонь пожигал меня, и душа в великой скорби тянулась к Могущему спасти меня. Где-то теплилась смутная надежда, побеждавшая страх вступить на болезненный путь. Сия болезнь, о которой я пытаюсь говорить, свята для меня. Странное чудо, она, болезненность сердца, приводила моментами мой дух в восторг: я удивлялся – как Бог сотворил мою природу, способную к страданиям, чрез которые мне раскрывались недоведомые прежде глубины молитвы. Были моменты, когда, сжимаясь от сильной боли, я тихим голосом, но «кричал» в изумлении: «Слава Тебе, Премудрому Творцу…» Молитва выносила меня из тесного, как тюремная камера, мира, и дух мой жил в свободе беспредельности Бога моего. Без этих страданий я никогда бы не понял, о какой любви говорил Господь: «идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего. Но чтобы мир знал, что я люблю Отца, и, как заповедал Мне Отец, так и творю…» (Ін. 14:30-31).

Если бы заповеданная в Евангелии любовь была нам естественна в нашем падении, то излишним было бы призывать: «Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим, и всею душою твоею, и всем разумением твоим… возлюби ближнего твоего, как самого себя» (Мф. 22:37-39). Когда же та любовь прикасается к сердцу, тогда дух наш во Свете видит Бога, и живет Им и в Нем. Он превосходит всякую человеческую мысль. К Нему не приложимо ни одно из наших отвлеченных понятий. Он – Живой. Его могущество неисчислимо; Его любовь неисповедима. Жить с Ним есть неизреченное богатство. В свое время, будучи живописцем, я не находил удовлетворения, потому что имевшиеся в моем распоряжении средства были бессильны выражать явленную в творении красоту. Теперь же все мои слова для выявления моего удивления Богу до конца ничтожны.

Великое лишение быть слепым. Но нет большего горя, нет острее болезни, чем не знать Бога.

Если «человек Христос Иисус» (1Тим.20:5), предавший себя волею для искупления всех, молился Отцу: «Отче Мой! если не может чаша сия миновать Меня, чтобы Мне не пить ее; да будет воля Твоя» (Мф. 26:42), то что мы, малодушные, можем сказать о самих себе? “Чаша сия” – какая чаша? Что видел он в Своей молитве, чтобы выразиться таким образом? Объема Его видения мы не достигаем; Тайна Его сознания лишь отчасти раскрывается верующим, когда им бывает дано приблизиться к тем неописуемым граням. Люди исключительного мужества – Отцы наши, уходившие в пустыни, в далеком от мира одиночестве рыдали, конечно, не потому, что лишались чего-то земного, но потому, что пред ними раскрывались потрясающие бездны, о которых невозможно поведать на обыденном языке. Кто пребывал в этих состояниях, тот знает, что он доведен до последних пределов, доступных человеку. И все же – это еще не конец: «Еще раз поколеблю не только землю, но и небо». Слова: “еще раз” означают изменение колеблемого, как сотворенного, чтобы «пребыло непоколебимое» (Євр. 12:26-27), как обоженное. Когда мы мыслим о сем новом испытании всего тварного и колеблемого, то никак не можем мы быть уверенными в самих себе до конца. Сознание нашей тварной хрупкости пребывает с нами всегда, кроме исключительных моментов нисходящего на нас Света, когда мы предвосхищаем Царство Святого Отца нашего (Мф. 16:28).

В основе нашего подвига лежит стяжать смиренную любовь Христову. Когда сей Дух – любви Христовой – входит внутрь нас, тогда душа наша жаждет спасения для всех людей. В ужасе созерцает она, что далеко не все желают себе того, чего мы просим для них в молитвах наших. Больше того: в них мы встречаем отказ и даже вражду. И как возможно спасти человека в таком извращении? Мы живем в эпоху, когда очевидною, в силу событий нашего века, становится трагедия падения нашего. Вот, сейчас моя мысль возвращается на себя самого, и что же я вижу? Более полувека я молился иногда до глубокого плача, по временам до безумия отчаяния – о мире всего мира и о спасении, если возможно, всех. И до сего дня, в старости моей, непрестанно стою пред злом, все возрастающим в своей динамике. Конец земной истории человечества становится «научно» мыслим; завтра, б.м., уже технически осуществим. Глубоко иррациональный характер событий наших дней приводит нас в полное недоумение. Мы ищем разума в слове Божием, и среди многого находим и следующее: «…услышите о войнах и смятениях; не ужасайтесь – ибо сему надлежит быть… на земле уныние народов… люди будут издыхать от страха и ожидания грядущих на вселенную бедствий; ибо силы небесные поколеблются… Когда же начнет сие сбываться, тогда восклонитесь и поднимите головы ваши, потому что приближается избавление ваше» (Лк. 21). И еще, и снова: «поколеблю не только землю, но и небо». Так во всем Господь зовет нас на грандиозную брань за овладение Царствием непоколебимым. Понятно, что такое Евангелие пришло к нам не от человека; и по измерениям своим – оно не по человеку (Гал. 1:11-12).

Что же сотворим мы, если таково положение? Отчаемся и отпадем от «вечного Евангелия»? (Об. 14:6). И если отпадем, то что удовлетворит иное во всем мироздании? Воистину, нет положительно ничего, что могло бы разлучить нас с Ним, каким бы тяжелым ни был наш подвиг (Рим. 8:35-39). Он открыл нам глаза на беспредельность и уже невозможно снова закрыть их и предпочесть слепоту младенчества: “Дерзайте, Я победил мир», – сказал Господь (Ін. 16:33; 1Кор. 13:11).

Вот, мы стоим пред Живым Абсолютом. Именно сего, и только сего мы и ищем.

Живой опыт персоны редко дается людям в этом мире: он приходит чрез христоподобную молитву за весь мир, как за «самого себя», согласно с заповедью: «Возлюби ближнего твоего, как самого себя» (Мф. 12:31). Вводимый действием Духа Святого в такую молитву – человек бытийно живет образ Триединства. В такой молитве переживается единосущие человеческого рода. В этой молитве раскрывается нам онтологический смысл «второй заповеди»: весь Адам становится единым Человеком – Человечеством.

Все, что ниже сего, ниже и евангельской заповеди. Не без основания можно сказать, что заключенная в заповедях Христа реальность остается в историческом христианстве не вполне осуществленною. В своем бытийном достоинстве христианство превосходит разумение тех, что по лени своей не восхотели обрести святое боговедение, которое и есть вечная жизнь (Ін. 17:3).

Люди ищут Истину; весьма многие любят Христа, но слишком часто они пытаются свести Евангелие на уровень моралистической доктрины. Забываются наставления Христа, что только соблюдающий слово Его постигает, откуда оно: от человека ли, или от Отца Небесного (Ін. 7:17). Чтобы воистину проникнуться боготворящею силою Евангельского благовестия, нужно трудиться значительно больше, чем для приобретения житейско-практических или научных познаний. Ни чтение огромного количества книг, ни знакомство с историей христианства и других религий, ни изучение различных богословских систем и подобное, не приводит к искомой цели: спасению чрез познание единого истинного Бога и посланного Им Иисуса Христа (Ін. 17:3). Вековой опыт академического богословия убедительно показал, что возможны случаи обладания обширной эрудицией в научном богословии при отсутствии живой веры, т.е., в действительности, при полном неведении Бога. В таких случаях богословие становится интеллектуальной профессией, наподобие юриспруденции, различной в каждой стране, как различно богословие во множестве разделенных между собою конфессий.

Наше познание – есть результат Откровения Свыше: «В начале было Слово… и Слово было Бог». Для многих представителей современной науки – «в начале был атом водорода», и из него, эволюционным путем, в течение энного числа миллиардов лет возникло все, что существует ныне. Наука еще не поставила пред собою вопроса: что же было до возникновения сего мира? Кто с таким невероятным знанием дела приготовил столь удивительный «биг банг»? Чем по существу является время и пространство, с его галактиками, и подобное? Нам представляется абсурдною идея, что из «случайных» комбинаций, неожиданных для самого перво-атома, могла возникнуть человеческая мысль, с ее исканиями «первоначала». Неприемлема идея, что водородный атом является первичным само-бытием. В состояниях наивысшей восприимчивости – мы получили извещение о Бытии особого порядка, не имеющем для Себя никакой внешней причины, ни начала, ни конца. Раскрыть достоверно глубинный характер сего Бытия своими усилиями – мы не можем. Но нам свойственно стремление к нему; и на вопрос: «Что есть Бытие?» – мы получили ответ: “Аз есмь бытие». Не «что», а «кто». И Сей, Кто вступает в общение с нами, живое, нами сознаваемое.

Сие Персональное Бытие, никем и ничем не обусловленное, Само Себя во всем поглощающее, – Виновник нашего явления в мир. Откровение, что сие Бытие «персонально», делает очевидным, что и познание о Нем, лучше – Его, может быть лишь чрез персональное общение Его с нами, как персонами. В моменты бытийного общения с ним – Он Сам сообщает нам познание о Себе, показывая нам Себя чрез Свои действия внутри нас.

Опять и опять не лишне повторить, что наше познание безначального Абсолюта, открывшегося нам как Бытие Персональное, носит характер персональный, бытийный, неотвлеченный. Попытаемся выразить сие в иной терминологии. В обычном ходе мышления о познании различаются – познающий субъект и познаваемый объект. В нашем же понимании о познании Бога устранен процесс объективации познаваемого, ибо Он всегда познается «в союзе любви», в состоянии чистой молитвы. Наша тварная персона Духом Святым вводится в сферу не-тварного Божественного Бытия таким образом, что мы воспринимаем Бога внутри нас как нашу жизнь.

В этом кардинальное различие между научным познанием и познанием духовным. Последнее понимается как совместное существование, как спайка в самом бытии: познание есть «со-бытие».

Чистая молитва – вот вернейший путь к познанию Бога. Молящийся обнажает себя от всех своих внешних познаний и обладающих им образов, чтобы преклонившись пред Тем, Кто в начале всего, воспринять исходящую от Него жизнь. Он без слов, «воздыханиями неизреченными» (Рим. 8:26) умоляет Бога, еще неведомого, спасти его, что в конечном смысле значит: принять Его дух для вечного пребывания с Ним. Его моление включается в тысячелетнее стенание всей твари; крики его вливаются в единый хор вселенной, взывающей о спасении. Описывать сию молитву – невозможно: она не воплощается в слова наши. Страдание, которое лежит в основании ее, тяжелее и самих воздыханий.

Голод познания в пределах сего земного бывания – ненасытим. Неясный вначале смысл молитвы сей в известный единому Богу час прелагается в радостное сознание Его призыва: Он Сам, силою Своею влечет нас к восхождению к Нему. Сей восход дивный, при всем страдальческом напряжении нашего существа, переживается как блаженный избыток изливающейся на нас Новой Жизни. Когда наш дух становится весь – молитвою, тогда бывает он способен восчувствовать дыхание Божией Вечности. В великих муках покаяния рождается человек для «непоколебимого Царства». И об этом событии «бывает радость у Ангелов Божиих» на небесах (Лк. 15:10).

Имя Бога – «Аз есмь Сый». Для человека, образа Всевышнего, сие слово «Аз» – одно из самых драгоценных, потому что выявляет принцип Персоны в Нас. Вне сего начала – все становится бессмысленным, не-сущим, ибо Сущий непременно «Аз». Каждый из нас да хранит свое персональное достоинство: в нем и только в нем богатство и красота нашего бытия. В условиях данного нам исторического существования – борьба за осуществление высокой идеи нашего Творца и Бога о нас совсем не легка. Господь даровал нам свет откровения Персоны, но мы родились и оставлены жить в громоздкой массе индивидов, которым свойственен эгоизм и самолюбие. Персоне же дано обнять всю тварь в пламени любви Христовой. Мы и связаны с этим миром, как он есть, после падения и вместе с тем вынуждаемся бороться за нашу свободу в Боге. Современная цивилизация индивидуалистическая по роду своему. Культивируется в людях индивидуализм во всех его страстных проявлениях. Особенно ярко это сказывается в области искусства: прославляются гении, создатели (первопричина) того или иного особенного стиля. Иными словами – ценится оригинальность, индивидуальность артиста. По сему принципу строится наше социальное общество. Но собрание индивидов, по существу своему, есть состояние падения с его безысходным трагизмом. Культ падения ведет к отчуждению от Бога: снижается человек омрачением в нем образа Божия. Обратное сему – собор персон: «соль земли и свет миру». Осуществляется сие в Церкви Христовой; с особенной силой в литургическом акте: именно там является образ Пресвятой Троицы. Всем содержанием Божественной Литургии священнослужитель призывается к тому, чтобы приносить Богу служение, свойственное персоне: в духе Гефсиманской молитвы Христа.

Персону в Божественном Бытии мы не мыслим как статическое самозамкнутое начало. Это было бы возможным в перспективе генотеизма Ислама и даже в пределах Ветхого Завета, но никак не в открывшейся нам Троице, Триединство Которой есть Бытие предельно динамическое. Сию динамику мы научились видеть в Любви, которая является самым глубоким моментом факта вечного самоопределения Лиц Святой Троицы. Мы не говорим, что Любовь есть Сущность Божества, но что она выражает сию последнюю более, чем что-либо иное (1Ін. 4:8). Сущность несообщима твари и потому пребывает вечно не-познаваемою. Все, что несообщимо разумным тварям, не познаваемо. Энергия же Божественной Любви изливается на сотворенных “по образу”, и стяжание ее заповедано нам.

В Божественном Бытии момент, выявляющий Сущность, именуется Акт – Энергия. Сообщение нам нетварной Энергии совершает наше уподобление Творцу: обожает нас. Любовь, как изначальная и непреложная жизнь Триединого Бога, своим вселением в нас делает нас не только бессмертными, в смысле непрекращающегося во веки существования, но и «безначальными», ибо безначальна сама внутритроичная Любовь. Несозданный Свет, нисходя на человека, дает ему живой опыт сей Любви. Ее воздействие преодолевает поразившую нас смерть и переживается как воскресение из мертвых в новую жизнь, уже безначальную. При этом отымается от нас чувство нашего земного происхождения.

Сей опыт, однако, есть только некоторое предвкушение обетованного обожения; опыт, как вдохновляющий нас призыв на подвиг, а не уже завершенный акт обожения. Сей дар благодати обогащает нас сознанием о том, «что Бог приготовил любящим его» (1Кор. 2:9), но он, дар, еще не является вполне стяжанием нашим и может быть отнят, как «неправедное богатство» (Лк. 16:11-12). Даже внимательный подвижник не всегда пребывает в равной силе благодати. После периода посещений она – благодать – может умаляться, и тогда мы снова бываем покрыты некою тенью.

Но познание остается как память в душе.

Различая в явленном нам Божестве – Ипостасный принцип, Сущность и Энергию – мы вовсе не мыслим Его, Божество, составленным из нескольких элементов. Божественное Бытие – Живой Бог, а не отвлеченное философское понятие «чистого бытия». Живой Бог, потому что Ипостасный. И живет, в сущности, сей принцип, т.е. Персона. Ипостась не есть некая отвлеченная идея. Нет. Она имеет Свою Природу, Свою Энергию, и сие есть Единое Бытие. Сущность, или Природу, мы не рассматриваем как «объективный» момент в Божестве. Если когда и говорим об этой стороне Божественного Бытия, как об объективном аспекте, то исключительно в том смысле, что Сущность и Энергии, как Божественная Жизнь в ее абсолютной полноте, есть обладание не одной из Ипостасей Троицы, но в равной мере всех трех.

Сущность совершенно тожественна Персональному Началу в Боге; она заключена в Лицах; никакого «отдельного» существования от Лиц или вне Лиц – она не имеет. В Божественном Бытии, до конца «персональном,» самоопределение Божественных Ипостасей исходит из самих Ипостасей и никак не предопределяется, называется Сущностью.

В нашей тварной жизни действительно мы видим, что естество, или природа наша, еще не составляет полного тожества с персональным началом. Больше того: мы, как персоны, находимся в напряженном противоречии с некоторыми проявлениями нашей природы. Рождаемся мы как персоны лишь потенциально. Когда сие начало в нас достигает известного развития, тогда начинаются конфликты между нашей личностью в ее самоопределении и позывами нашей падшей натуры. Она не ипостасирована нами в полноте, так что возможно говорить о ее относительной объективности. Она никогда не проявляется вне конкретных индивидов.

Расхождение между естеством и личностью в нас мы не переносим на Бога. И в нашем конечном завершении должно установиться полное тожество природы и личности, иначе было бы невозможным обожение наше в целостность нашего бытия. Мы уверовали, что Господь вознесся на небо, не разлучившись с человеческим естеством. В вечности – Он в двух природах, которые не преложились одна в другую, но Он Господь в гармоническом сочетании двух природ. Так и с нами должно быть: мы сохраняем наше естество по смерти, благодать же Божия соединяется с нами так тесно, что мы тоже будем в целостной гармонии нашей вечной жизни.

«Аз есмь Сый». Сей Аз есть сущностное Бытие. Пророки (Исаия и Иеремия) прекрасно выразили сие: “живу Аз”. И Апостол Павел повторил то же самое (Іс. 49:18; Єр. 22:24,46:18. Рим. 14:11). Все в этом Аз. И мы имеем обетование персональной вечности: «Я живу, и вы будете жить» (как персоны, Петр, Иоанн, Андрей), – сказал Господь (Ін. 14:19). По исходе отсюда наш персональный дух сохранится именно как таковой, и не вольется в океан сверхличного абсолюта, как некая капля, или подобно тому, как наше дыхание сливается с атмосферой и растворяется в ней.

Бог создал естество наше, и, конечно, Он единый знает пределы его возможностей. Наши ипостаси поставляются в данной природной стихии. Мы же не знаем ее как должно. Она постепенно раскрывается нам, становясь содержанием личности, призванной к всецелому обладанию своей природой. В своей финальной актуализации тварная ипостась также явится носителем полноты этой природы, которая задумана Творцом способною вместить полноту богочеловеческого бытия. Христос, Который и есть мера человека, явил сие в Своем вознесении. Даже в Нем тварное естество не преложилось в безначальную Сущность Божества, и все же во Христе человеческое естество восприняло неумаленную полноту Божества, – настолько, что в Его Лице оно посажено одесную Бога-Отца.

Пред нами стоит задание: в условиях, созданных падением, реализовать бессмертное бытие нашей личности. Процесс сей необычайно сложен. Опыт показывает, что в силу первородного греха природа наша претерпела существенный вред. Создалось парадоксальное положение: будучи нашей природой, она стоит в некотором противоречии с нашим личным началом, когда сие стремится, следованием заповедям Евангелия, исцелить себя во всех планах нашего существа: сделать совершенно «целым» разбитое в падении естество. Духовная динамика нашей личности, при содействии благодати, лишь молитвою преодолевает все ограничения, налагаемые на нас не только косностью нашей натуры, но и вообще космическими силами. Жить в этом мире согласно учению Христа – значит непрестанно бороться со страстями, препятствующими стяжанию вечной жизни во Свете Бога и Отца нашего.

«Я есмь путь и истина и жизнь» (Ін. 14:6). В тех пределах, в которых нам дано познать Иисуса Христа, молящегося в Гефсимании, умирающего на кресте, сходящего во ад, воскресшего и вознесшегося на небо, сидящего одесную Отца, ниспославшего Духа Святого, от Отца исходящего, в «наследие неотъемлемое верным», – мы знаем, что нет никого иного, кто превзошел бы Его в каком бы то ни было плане (Флп. 2:9-11; Еф.1:10). Так воспринимал я вещи в те благословенные дни, когда Господь соблаговолил возродить меня в любви Своей. Так и доныне, с той лишь разницей, что по мере углубления опыта – возрастает ясность видения. Чрез веру я смотрел на мое будущее, как на предстоящий мне экзамен, единственно важный для всякого человека. О, как я страшился и всегда страшусь провалиться на этом испытании пред Лицом возлюбленного Бога. Не будет ли чрезмерно дерзким для меня, такого, как я есмь, сказать, что «Отец привлек меня к Сыну Своему» (Ін. 6:44-65; Гал. 1:15-16)? Куда бы не устремлялся дух мой в беспредельности Божией, какой бы вообще не вставал предо мною вопрос, Он, Единородный Сын, бывал и остается для меня путеводной звездой. Чрез Него я познал Отца. По Его указаниям я научился узнавать Духа Святого. А Сей последний давал мне ощущать всем моим существом, что и я обрел Перво-Истину (Ін. 16:13-14; Гал. 1:15-16). Единственной заботой моей по обретении – было осуществить сию дивную Истину в жизни моей. Не достигая сей святой цели, я пребывал в таком горе, выразить которого я не смогу. Зная мое порочное прошлое, я до конца сокрушался сознанием моего недостоинства. Я годами рыдал от этой скорби. Моя грудь истомлялась неудержимыми воздыханиями сердца. И откуда явилась во мне такая сила? Те, что не согрешили, подобно мне, – не поймут меня. Но если подумают, что я преувеличиваю, то ошибутся. Нет большего несчастья, чем оскорбить любовь Святого святых. Сердце мое бывало, как разогретый воск. Но его, сердца, боль была странно животворной: некая скверная смерть поедалась горячими слезами, подобно тому, как известные химические и биологические средства поедают на давно ношенной одежде накопившуюся нечисть.

«Человек-персона» для себя самого выявляется в акте самосознания, самоопределения, в обладании способностью познавать не только мир тварных вещей, но и Божественное Бытие, т.е. Самого Творца. Он полнее сознает себя в пламени любви, соединяющей его с возлюбленным Богом. Любовь, соединяя его с Богом свойственным ей образом, дает ему познание Бога. Персональному началу в нас открывается Бог во свете и как Свет; в горении любви и как Любовь. В состоянии озарения Свыше созерцает человек евангельскую истину, как отражение жизни Самого безначального Бога в плане нашей Земли. В явлении нетварного Света познается слава Христа, как Единородного от Отца. Сей нетварный Свет являлся в веках тем, кто воспринял глубокой и несомненной верою Христа как Бога. Свет сей есть Энергия Божия, и как таковая, он есть Единый Свет Святой Троицы, Он, сей Свет, исходит от Отца; он есть Свет собезначального Отцу Логоса; он есть действие внутри нас Духа Святого. Его, Света, снисхождение на нас является как бы «личным откровением» тем, кто удостоился сей благодати. В силу этого благоволения Отца Небесного, Писания Нового Завета предстают духовному зрению в их неизменной в веках актуальности. Исчезает ощущение, что слово сие было дано когда-то в прошлом; оно несет в себе вечность, объемлющую всю протяженность времен (Мф. 24:35).

Личное откровение о Надмирном Бытии может прийти как бы внезапно, подобно блеску молнии. Но воспринятое внезапно, оно все же усваивается постепенно, в длительном процессе молитвенного подвига. С первого прикосновения светоносной благодати существенное содержание явленного познания бывает внутренне ясным; в душе нет потребности изъяснения переживаемого в рациональных понятиях: она удивляется благости Божией и всецело заполнена присутствием Духа Божественного в ней. Когда же Свет сей отступит от души, тогда тихий восторг ее сменяется печалью, и естественно растет жажда более совершенного, т.е. непреложного и неотъемлемого единения с возлюбленным Богом.

Первый, кому открылся Абсолютный Бог как «персона» – был Моисей. Но и его исключительный гений не смог воспринять всей глубины явленного ему “Аз есмь” (Вих. 33:23). Из истории Богооткровенной религии Ветхого Завета мы видим, что ни один пророк не достиг всей полноты, свойственной персональному началу. Образ сего бытия с великой силой был явлен миру Христом. Но далеко не все уразумели его, как должно. Даже в христианской исторической Церкви этой формы бытия достигали лишь единицы на поколения. Редки сии герои веры, но их влияние распространяется на все множество членов Церкви. Следуя за избранниками Бога Вышнего, не поддающееся учету число благочестивых подвижников становились в ту же перспективу, хотя и не достигали ее вершин. Так я рассматриваю себя самого. Старец Силуан был на моем жизненном пути важнейшим событием: благодаря ему я так близко в течение ряда лет был зрителем, и даже учеником, подлинно христианской жизни. Его молитвам обязан я несравненно более, чем всем другим моим наставникам. А среди них было несколько выдающихся представителей нашей Церкви: облагодатствованных аскетов, в монастырях и в пустыни; епископов и священников; также и профессоров богословской школы.

Старцу Силуану в начале его монастырской жизни явил Себя Господь в великом Свете, как я пытаюсь описать сие событие в моей о нем книге. Тогда «познал он Бога Духом Святым»; тогда ему было дано насладиться «неописуемым Христовым смирением», и он стал молиться за весь мир, как за самого себя. Нет нужды говорить, что это духовное состояние идет далеко за пределы человеческой этики; что ему, Старцу, дано было жить в сфере сего Света, дышать воздухом горнего мира.

Процесс моего роста был медлительным, по сравнению с ним. Но и то, что я получил, – незаслуженно велико для меня. Позднее, уже в пустыне, моему духу-уму в молитве пришло уразумение онтологического места персонального начала в Бытии Божественном и человеческом.

Да не покажется противоречивым, что в одиночестве пустыни я глубже осознал Ипостасное Начало. Уверен, что это было следствием моего стремления все жить во Христе, чрез Его Ипостась. Без Него я не знаю ни Бога, ни Человека. В пустыне же более, чем в других местах, и мне бывала дана молитва за весь мир, за все человечество, за всего Адама. Чрез молитву «весь Адам» перестает быть продуктом усилий воображения: становится конкретной реальностью, действенным содержанием созерцания. Глубокому состраданию всему человечеству содействовала и мировая война (вторая). Да не вменится мне в безумие или чрезмерное дерзание считать ту молитву даром от Бога, как некую отдаленную тень Гефсиманской молитвы Христа.

Когда Живой Бог – «Аз есмь Сый» – приходит в сердце, тогда радость души полна Света. Он тихий, Он кроткий. Я могу говорить Ему – «Ты». И в этом – “Аз “, – и в моем «Ты» – все Бытие: и Бог и сей мир. Он самосущий, Он любящий. Он смиренный. И вместе беспредельно могущественный. Его очам открыто и проницаемо все сущее. «Нет твари, сокровенной от Него, но все обнажено и открыто пред очами Его» (Євр. 4:13). Всякий момент моей жизни, каждое биение сердца моего – все непрестанно во власти Его. Все мое бытие, и временное, и вечное, от него даруется даже до деталей; кроме моих грехов, о которых Он знает, но в которых не участвует. Когда я в Нем, то и «я есмь». Если же вне Его, то я умираю. Когда Дух Божий нисходит на меня, тогда я люблю Его всем моим существом. Такое состояние я живу как мое личное, а не как нечто вне меня сущее. Но даже и из моего опыта я знаю, что сия жизнь от Него нисходит на меня. Чрез Его пришествие внутрь меня, следовательно чрез соединение с Ним в самом Акте Бытия, я живу, как Он; Он моя жизнь; Его Жизнь – моя. В часы Его пребывания со мною – я познаю, что Он есть Любовь. Однако странная, особенная любовь, которая никак не может прийти человеку на ум или в сердце, если он, человек, в мышлении о сем предмете отправляется от самого себя, как он есть ныне, в падении своем.

Любовь Бога – кенотическая. Он открыл нам тайну Своего Бытия, заповедав нам любить Бога до ненависти к себе (Лк. 14:26-27,33). Открывает Он нам тайны не чрез отвлеченную философию, а «бытийно», т.е. включая нас в Свое Бытие так, что оно становится нашим. Именно так живем мы сей дар.

Частое явление, которое я встречал на Святой Горе Афона: монах весь в Боге; он во Свете, и Свет сей в нем. Но у него нет рассудочной реакции на сие событие: оно ему представляется «естественным» состоянием.

Тайна Божественного Кенозиса – непостижима твари: беспредельный Бог, пребывая неизменно в полноте Своего всемогущества, умаляется до края, «до конца» (Ін. 13:1). И это характерно для вечной жизни Бога. Она, тайна, нам не доступна, потому что мы живем сие истощание – кенозис как смерть; и это – доколе не снидет на нас благоволение Вечного Бога. Ни один из человеков не может следовать за Христом, если нет с ним силы Отчей (Ін. 6:65). Не может естественный человек, «доколе не родится он Свыше» (Ін. 3:3), воспринять евангельское слово как благую весть об «обожении человека» чрез сообщение ему Божественной вечности в его, человека, неотъемлемое обладание. Заповеди Христа суть не иное что, как «самооткровение» Бога, как проекция Его бытия в плане Земли. Да, в них, заповедях, ощущается запах – для одних смертоносный, на смерть; а для других – живительное благоухание на жизнь нетленную. Но как подойти к сему таинству (2Кор. 2:16)? Начало сему – молитва, хотя бы отчасти подобная Гефсиманской.

«Аз есмь Сый»… Да, только Он и есть воистину Сущий. Все, что существует во всем космосе, вызвано из «не-бытия», и не иначе, как по воле Его. Разумное прикосновение к Нему не проходит бесследно: познавший Его любовь – уже не отойдет от Него во веки (Ін. 10:28-30). Ум такового перерождается: прежде он был склонен повсюду видеть детерминированные космические процессы, теперь же все начинает воспринимать во свете персоны.

Подобное познается подобным. Лишь персона способна познавать Живого Бога. Удаляется бессмысленное круговращение всего, что не-персонально. Земля, все миры, достигаемые нашим умом и убегающие в неисследимые дали, все говорит о Нем. «И без Него ничто же бысть, еже бысть» (Ін. 1:3). «Что есть человек, что Ты помнишь его?» (Євр. 2:6; Пс. 8:5). Вот, Он Сам, первый, ищет быть с нами, чтобы сообщить нам полноту Своей неувядаемой жизни. Мы жаждем получить сей дар. Но опять и опять – мы никогда не должны забывать, что усвоение «всякого дара совершенного, нисходящего от Отца светов» (Як. 1:17), связано с неизбежным распятием всего нашего существа. Мы должны уподобиться Его, Отца, Единородному Сыну, как «Сей уподобился нам во всем» (Євр. 2:18). Только при этом условии мы будем там, где Он (Ін. 12:26), и уже никто не отнимет у нас сей святой радости (Ін. 16:22).

Великое слово – Я: оно означает персону. Самым существенным ее содержанием является любовь, раскрывающаяся прежде всего к Богу. «Я» не живет в спазме самолюбивого обращения на себя. Творимая волею Бога-Творца из «ничто», погружаясь в себя, она пребудет в своем ничтожестве. Заповеданная Христом любовь к Богу до ненависти к себе, при отрешении от всех душевных и плотских связей, – выводит дух человека в просторы Божественной вечности (Лк. 14:26-27; Лк.33; Ін. 12:25; Мф. 16:25). Любовь сия – атрибут Божества. Когда сила этой любви прикасается к сердцу человека, то раскрывает его до беспредельности: дает ему радость любовно обнять всю тварь, весь мир.

Полнота нетленной любви к Богу и ближнему чудным образом связывается с отталкиванием от самого себя даже до ненависти. Но это – святая ненависть: она дар Божий нам. Ею преодолевается наша смерть, стяженная в падении Адама. Чрез нее мы действительно приобщаемся вечности. Любовь до ненависти к себе возможна не иначе, как если Сам Бог соединится с нами и становится нашей жизнью.

Если бы Господь Иисус не открыл бы нам сию дивную тайну, то никто из смертных недомыслился бы до такого парадокса: возненавидь себя чрез любовь к Богу – и ты обымешь своей любовью все сущее. И Бог, и все богатство сотворенного Им бытия – становятся содержанием твоей жизни. «Я» забывает себя в порыве любви к Богу, но все же именно это «Я», кто блаженно носит в себе и Небо, и Землю.

Мне и радость и мука говорить об этой любви, благодать которой я утерял. Не раз бывало в моей жизни по Богу, что как только я осознавал моим рассудком («шуйца» моя) совершающееся со мною по Божиему снисхождению, так Свет покидал меня. Особенно я познал сие бедствие, когда был поставлен духовником. И до того времени я также переживал состояния покинутости Богом в связи с приближением к сердцу мысли или духа тщеславия, но тогда было менее трудно восстановить себя покаянием. Поведать же, как на площади, другим о даре Божием – много опаснее.

Господь хочет, чтобы мы были там, где Он (Ін. 12:26,14:3,17:24). Он дал нам повеление возненавидеть себя, потому что и Сам совершил сие по отношению к Отцу Своему, да и к нам, искаженным грехами. О, если бы видели, в каком мире живет Христос! Тогда бы мы оценили заповеди Его как невыразимо высокую честь: уподобиться Ему во всем.

В «те дни», когда приблизились Его Гефсиманские и Голгофские страдания, Он решительно двинулся к тому, чтобы и как человек совершить подвиг истощания: «Отче! о если бы Ты благоволил пронести чашу сию мимо Меня! Но не Моя воля, а Твоя да будет… и был пот Его, как капли крови, падающие на землю» (Лк. 22:42-44). Когда мы стоим пред заповедью возлюбить Христа до ненависти к себе (Лк. 14:26-27,33) и всему, что мы имеем в мире сем, то бываем близки к опасности сказать: «какие жестокие слова! кто может это слушать?» Господь же на это ответил: «никто не может прийти ко Мне, если на то не дано будет ему от Отца Моего…» С того времени многие отошли от Него… Но блаженный Петр почувствовал силу слов Христа: «Ты имеешь глаголы вечной жизни» (Ін. 6:60-68).

«Бог есть любовь… Любовь до того совершенства, что мы имеем дерзновение в день суда поступать в мире сем, как Он» (1Ін. 4:16-17). Та ненависть, о которой говорит Господь любви, в существе своем есть полнота кенотической любви Божией. Любовь, от Отца исходящая, влечет нас вслед за Христом. Видя себя в узах страстей безлюбовного эгоизма и не способными следовать за Ним, мы ненавидим себя. Сила боли этой святой ненависти выносит нас за грани времен и пространств. Тогда забывается и сия боль, и все преходящее, и остается с нами лишь стремление к любви. Так молится «персона», отблеск Бога в нас и подобие Христу, молящемуся в Гефсимании.

«Бог есть Любовь»; и человек-персона одарен способностью воспринимать от Бога пламя сей любви. «Бог есть Свет, в котором нет никакой тьмы»; и мы призваны стать светом в Божественной вечности (Мф. 13:42). Богу все совершенно открыто, все ведомо Ему до конца; и человек-ипостась, включенный в Акт Божественного Бытия, чрез Бога и в Боге становится носителем всеведения (это показал опыт веков молитвы к Божией Матери и Святым). Бог все наполняет, везде присутствует, не Сущностью, которая абсолютным образом трансцендирует все тварное, но Своей жизненной энергией; и сыны Царствия, в Духе Святом, становятся как бы везде присутствующими: обращенные к Единому Богу, Святые в Нем видят весь мир.

Человек – тварная ипостась; однако в своем внутреннем существе как образ Абсолютного Бога и он есть некий всемирный центр, великий и дивный в своем конечном завершении чрез Сына, собезначального Отцу. Сие отчасти предугадывается в состоянии благодатной смертной памяти, когда человек свою смерть переживает как космическую катастрофу: в нем самом, для него самого с его смертью все умирает, даже и Бог, уже познанный до некоторой меры. Негативный характер этого опыта прелагается в позитивный опыт воскресения души, когда нисходящий на молящегося Нетварный Свет порождает в нем глубокую молитву за всего Адама.

Тварная ипостась-персона является богообразным центром: Творец относится к нему не как к Своему акту, но как к некоему «факту» даже для Него. Для ипостаси нет внешнего авторитета. В силу этого нет никого и ничего во всем бытии мира, что или кто мог бы навязать ему (человеку) свою волю, принудить к тому или иному выбору насилием, будь то во времени или в вечности. И Бог Вседержитель и Создатель всего сущего Своим явлением во плоти завершил Свое откровение нам чрез смерть на кресте о безмерности Своей любви к нам и тем «влечет» нас к Себе – Первообразу нашему (Ін. 6:44,12:32-3).

Спасаемся мы только чрез веру во Христа, как извечную Истину Бытия несокрушимого. Он заключил Свое Истощание на кресте возгласом: «совершилось. И, преклонив главу, предал дух”” (Ін. 19:30).

Непостижимо в полноте своей сие «совершилось». Но в данном контексте я осмеливаюсь остановиться вниманием на том, что именно тогда закончилось откровение о кенотическом характере любви Божией; любви, свойственной персональному Началу.

На пороге моей физической зрелости (в 17–18 лет) Господь оставил меня, и я пал падением нашего Праотца. Не до конца удалился Он от меня, как я могу судить об этом теперь, но воззвал меня из темной бездны и приоткрыл мне духовную сущность первородного греха. Если понимать грех как уклонение от Бога и Отца в силу аберрации ли умственного видения бытия, или вследствие преступления против Его любви, то грех Адамов, т.е. мой, имел оба сии аспекта.

Человек, ощутив внутри самого себя отражение, отблеск Абсолютного Существа, рискует впасть в преувеличенное о себе понятие и взыскать нечто, превосходящее его меру. Находясь в подобной аберрации, он стремится утвердиться в своем видении, ошибочно приняв его за истину о себе. Именно сие претерпел Адам, а вслед за ним многие из его потомков повторили и продолжают повторять тот же грех. Человеку оказались не чуждыми гордые порывы безумной свободы. Всем нам необходимо знать эту правду о нас. Но роковое безумство, отлучившее нас от любви Отчей, может и должно продлить в нас святой страх и молитву с глубинным плачем. Мы – тварь. Абсолютное Истинное Существо даровало нам бытие и обещало приобщить нас Своей безначальной и бесконечной Жизни. Мы отвергли сие обетование и ринулись на пути к иному, воображаемому нами Абсолюту, слияние с которым обусловлено нашей персональной смертью.

Спасение от смерти приходит чрез принятие Христа; «такого» принятия, какого Сам Он ожидает от нас: «… если не уверуете, что это Я (Который открылся прежде Моисею на Синае), то умрете во грехах ваших» (Ін. 8:24). Когда же мы веруем в Него, как Истину Бытия несокрушимого, тогда Дух Божий возносит нас в область Божественного Света.

Откровение чрез Христа состоит в том, что Абсолют Персонален, но Он не есть одна Персона (Магометанский генотеизм), а три Персоны, единые в Своей Сущности, в Своем Царстве, в Своей Славе, в Своем Действии: Христианский монотеизм. Чрез веру в сего Бога Любви, Святую Троицу, мы входим в Царство безначальное, сохраняя наше личное бытие. Здесь нам дается первая встреча с нашим Творцом; осуществление же искомого нами соединения с Ним лежит за пределами нашего земного бывания (1Кор. 13:12).

В перспективе нашего откровения: Абсолюта – Персоны, исходя их нашего современного опыта, возможен, до некоторой степени, домысел о «психологии» грехопадения Адама: страх пред лицом непостижимого Бога, ничем не детерминированного, всегда совершенно свободного в Своих реакциях на всякое движение человека. Поставив человека пред Собою, Он тем самым ждет от него наивысшей формы ответственного сознания. С одной стороны – это призыв к нетленной славе богосыновства; с другой – христоподобный подвиг истощания, связанный с молитвою до кровавого пота. Сей Бог наш непрестанно влечет к дальнейшему восхождению, заставляя Своих сынов покидать страдальчески пройденные нами этапы. Он – Всеблагой, но как будто никогда не бывает доволен достигнутыми нами мерами. И боль человека в следовании Ему как бы не вызывает в Нем ожидаемого нами сострадания. «Господь… бьет всякого сына, которого принимает» (Євр. 12:1-11). Несомненно крайний предел сему истощанию явил нам Единородный Сын в Своем воплощении: «Отче Мой! если возможно, да минует Меня чаша сия… если не может чаша сия миновать Меня, чтобы Мне не пить ее, да будет воля Твоя» (Мф. 26:39-42).

Человеку естественно влечься к Божественному образу Бытия. Не состояло ли «искушение» (Бут. 3) в том, чтобы использовать «естественное» его стремление к непреложной вечности и внушить ему идею возможности достигнуть искомую Божественность помимо сего «жестокого» Бога? Идти не путем мучительного распятия (Гал. 5:24-25), но чрез вкушение усладительного плода познания добра и зла? «И увидела жена, что дерево хорошо для пищи, и что оно приятно для глаз и вожделенно, потому что дает знание; и взяла плодов его, и ела; и дала также мужу своему, и он ел» (Бут. 3:6). И в наши дни нередко можно встретиться с носителями той же идеи: уклониться от крестного пути Евангелия и идти к соединению с Абсолютом посредством «знания – гносиса».

Убеждаясь в относительности, весьма далекой от совершенства, личного начала в нем самом, человек логически приходит к мысли о недопустимости переносить сие начало на Абсолют. Отсюда неизбежное скольжение натуралистического рассудка к идее Сверх- личного Принципа, трансцендирующего все относительное. В своем движении к сему неименуемому Принципу, ум человека не без труда успевает отвязаться от понятия о Нем, как о все-космичности, как некоем «все» (то Пан, то Ен). Когда же перешагнет и сей воображаемый порог космических конкретностей, тогда приводится к идее «Чистого Бытия».

Так было со мною в моей молодости. Пишу о себе. Моя умственная аскетика состояла в том, чтобы чрез мысленную и волевую сосредоточенность совлечься материальности тела с его чувственностью; затем идти дальше – к всетрансцендирующему Чистому Бытию чрез отрешение во мне самом и личного начала, и мышления, и прочих форм космического бывания. Так я, в те годы, служил «богу философов», не сущему подлинно.

Многолетним рыданием платил я за мои заблуждения. Нет лишения страшнее, чем не знать Истинного Бога. Во мраке неведения не только болезни и другие страдания, но и радости, и удовольствия, и все вообще теряет смысл. В противовес сему – нет высшего дара, чем встреча с Живым Богом. Во Свете сего познания не только благоприятные состояния, но и удручающие, и мучительные положения полны глубинного разума, и потому становятся сносимыми, оправданными (2Кор. 4:6-11). Весь многообразный ход жизни, все мировые процессы, входящие в сознание наше, должны служить приготовлением к личной с Ним встрече, которая по роду своему принадлежит мета-истории, будучи вхождением нашим в осуществленную вечность. Кому было дано благословение сей встречи, тому вместе дается разумение Богоявлений, описанных в Ветхом и Новом Заветах.

Исключительный гений Моисея не смог воспринять всей глубины явленного ему “Аз есмь”: «ты увидишь меня сзади, а лицо Мое не будет видимо [тебе]» (Вих. 33:23; Мф. 18:10). Истинное содержание Синайского Откровения веками пребывало не раскрытым, и сокровенный Бог созерцался во мраке (Вих. 20:21; 2Кор. 3:14-16).

«Бога не видел никто никогда: Единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил» (Ін. 1:18). Закон,данный чрез Моисея, содержал в себе семена, долженствовавшие в своем развитии приготовить людей к восприятию воплощения Бога и сделать их способными «узнать» в явившемся предсказанного Моисеем Пророка, Который сообщит миру познание о Боге Истинном как о Свете, в котором нет ни единой тьмы, и уже не во мраке Синайском, но во Свете Фаворском (Повт. 18:15-19; Ін. 1:45,4:25-29; Мф. 11:3; Деян.3:22).

Всему, что было открыто в Ветхом Завете, Господь дал новые, вечные измерения, но намек на предстоящее восполнение был вполне необходим в истории Богооткровения (Мф. 5:17) и далее. Велик и свят для нас Ветхий Завет, когда мы его понимаем, как учит Христос и Апостолы Его, и даже Моисей. Никто из них не абсолютизировал Закона, как последнее совершенство, в силу чего, нужно было бы отвергнуть всякое новое «восполнительное» откровение. Да и Моисей заповедал ждать нового Пророка, который «когда придет, то возвестит нам все» (Мф. 5:17).

Христос говорил народу на языке, понятном и самым простым людям, но содержанием Его бесед были реальности, недоступные никому на Земле; ни даже Апостолам: «Прежде, нежели был Авраам, Аз есмь». «Я и Отец – едино есмы». «Никто не знает Сына, кроме Отца; и Отца не знает никто, кроме Сына, и кому Сын хочет открыть». «Отец мой возлюбит Его, и Мы придем к нему и обитель у него сотворим». «Я умолю Отца, и даст вам другого Утешителя, да пребудет с вами вовек» (Мф. 11:27; Ін. 8:58,10:30,14:23,14:16).

Вот, некто Третий… Как возможно примирить сие с нашим глубоким сознанием, что Бог один? Опять Господь сказал: «Когда придет Дух Истины, который от Отца исходит, то наставит вас на всякую истину» (Ін. 16:13,15:26). И Он, Дух Святой, пришел и действительно наставляет, но, как видим, и это «наставление» оказывается медлительным процессом.

Христос открыл нам Тайну Перво-Бытия; Того, Кто “в начале”: Три, несводимых один на другого, суть,– вернее, б.м., сказать – есть Бытие Единое, даже простое; которому, однако, не противоречит множественность «различений». Наше дискурсивное мышление не совпадает с данными Откровения. И Господь не слишком пытался разъяснять сие Таинство, но указал нам путь к бытийному постижению Предвечного Бытия: это есть путь Его заповедей.

«Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим, и всею душею твоею, и всем разумением твоим. Сия есть первая и наибольшая заповедь. Вторая же подобная ей: возлюби ближнего твоего, как самого себя. На сих двух заповедях утверждается весь закон и пророки» (Мф. 22:37-40). И когда по дару Свыше человеку бывает дано входить молитвою в подлинные измерения второй заповеди, тогда ему открываются новые горизонты, недомысленные в прежнем состоянии. В глубокой молитве за весь мир, как за «самого себя», уподобляющей человека Христу Иисусу, молящегося в Гефсиманском саду, он реально живет все человечество, как единую жизнь, единую природу во множестве персон. От этой формы познания многоипостасного единства совершается переход к богословскому усвоению догмата о Единстве Святой Троицы. Христианский монотеизм не тот же, что генотеизм Ислама.

После опыта «ипостасной» молитвы – мы оставляем позади категории формальной логики и переходим к бытийному восприятию, т.е. категориям самого бытия. Истина не есть то, что создает идущая снизу философия падшего человека. Истина есть Тот, Кто воистину есть прежде всех веков.

«Возвращаясь» из чистой молитвы к дебелости плоти мира сего, мы выпадаем из пережитого единого человека и снова с печалью видим, что люди друг для друга не вполне прозрачны. Грань между человеческими персонами не исчезает в такой мере, как это явлено в Божественной Троице, где каждая Ипостась всецело открыта для других; где кенотическая любовь является основным характером Божественной Жизни, в силу чего единство Троицы явлено совершенно абсолютным образом, что выражается в богословии понятием «взаимопроникновения» (перихорисис). По образу сего Троичного Единства призывается человечество стать единым человеком (Ін. 10:30,17:21).

Боги, изобретаемые людьми, мертвы. Знание же Живого Бога есть несравненный дар. Преподается оно чрез явление Бога человеку, и затем ложится в основание всей его жизни. Будучи по роду своему Божественным действием, каждое явление Бога человеку отражается на судьбах всего мира; в некоторых же случаях оказывает огромное влияние на ход исторической жизни. Примеры: Синайское Откровение явилось источником силы и власти для всех действий Моисея, хотя оно, откровение, в своей последней глубине превосходило его разумение, как не вмещалось оно в сознание еврейского народа вплоть до явления Христа. Евангельское Откровение Деве Марии переживалось Ею как воистину от Бога исходящее, но величие сказанного Ей Ангелом превышало в тот момент Ее силы, и Она нуждалась в подтверждении подлинности открытой Ей тайны. Приветствие Елизаветы явилось таковым: «Благословенна Ты в женах… И откуда мне сие, что Матерь Господа моего пришла ко мне?». Тогда Святая Дева воскликнула: «Величит душа Моя Господа… Он призрел на смирение рабы Своей» (Лк. 1:41,49). И вся Ее жизнь приняла другой характер; а с Нею, и благодаря Ей – история всего мира вышла на новую орбиту, несравненно более грандиозную, чем все бывшее до Нее.

Экспериментальная наука идет к познанию природного мира индуктивным методом: от частных явлений к выводу общего закона. Иное видим при нисходящих Свыше откровениях. Душа интуитивно узнает – «откуда» пришло созерцаемое ею. Будучи еще не в состоянии охватить полноту излитого на нее благословения, она все же начинает строить свое будущее на скале данного чудесным образом познания: «И устроят они Мне святилище, и буду обитать посреди их; все (сделайте) как я показываю…» (Вих. 25:8-9). «И поставь скинию по образцу, который показан тебе на горе» (Вих. 16:30). Так христианин зиждет свою земную и вечную жизнь, согласно данному ему благодатному видению.

Когда речь идет о «бытийном» познании «персонального» Бога, тогда имеется в виду «общность бытия, а не голое интеллектуальное понимание проблемы. Человек-персона – живет Богом и в Боге. Эта реальность может быть выражена иным порядком: Бог объемлет человека всецело: ум, сердце и тело. Познающий-персона и Познаваемый-Бог – соединяются воедино. Ни один, ни Другой – никак не становятся «объектом» в своем слиянии. Взаимное познание: Богом – человека, человеком – Бога носит характер «персональный», исключающий «объективацию». Сей союз любви есть духовный акт, при котором Возлюбленный является нашим бытием. Любви свойственно переносить жизнь в Того, Кого любишь до забвения о самом себе. Божественная любовь по своему роду, достоинству, величию, гармонии, власти – превосходит все, что знает земля. Чудно при этом то, что это состояние воспринимается как воистину единственно естественное человеку. Дивная вещь: Он – и Другой, и вместе – мой.

Достижение сей любви, по существу, есть «стяжание благодати Духа Святого», о чем говорил Св. Серафим Саровский. Процесс стяжания проходит через три стадии: первое соединение с Богом возможно как дар благоволения в некий момент, который Бог находит благоприятным: когда человек воспримет посещение с любовью. Это есть акт Самооткровения Бога данному лицу: Свет Божий дает подлинный опыт Божественной вечности. Однако это не есть завершение обожения человека. Сей дар возможно определить как еще «неправедное богатство»; т.е. благодать Божия еще не слилась с нами так, чтобы наша природа и благодать стали навеки едино (Лк. 16:9-12).

Второй этап: длительный период богооставленности различной силы. В своих крайних степенях – это страшно: душа испытывает свой выпад из Света как смерть в плане духа. Явившийся Свет еще не есть неотъемлемое состояние души. Бог уязвил наше сердце любовью, но затем отошел. Предстоит подвиг, могущий длиться годами, даже десятилетиями. Благодать иногда приближается, и тем подает надежду, обновляет вдохновение, и снова покидает. Это альтернативное состояние чрезвычайно важный этап вырастания человека до возможности самоопределения в вечности. Бог оставляет нас, чтобы мы проявили наше самовластие. Знание же «пути» к совершенству мы унаследовали от Отцов. Замечено, что весьма многие, после испытания благодати, затем лишившись ее, отпадают от Бога: пережитое посещение Свыше склоняются они признать временной психической экзальтацией, особенно свойственной началу возмужания. Старец Силуан так говорил об этом: «Все, чему когда-либо научила благодать, надо делать до конца жизни… Господь иногда оставляет душу, чтобы испытать ее, чтобы душа показала свой разум и свое произволение. Но если человек не будет понуждать себя на делание, то потеряет благодать; а если проявит свое произволение, то благодать возлюбит его и уже не будет оставлять».

«Благодать возлюбит человека и уже не будет оставлять его» – завершение подвига стяжания благодати. Это есть третий этап, конечный. В совершенстве он не может быть длительным, подобно первому, ибо состояние обожения благодатью земное тело не выдерживает: непременно последует «переход от смерти в жизнь». И сам человек не желает «возвращаться» все в ту же тягостную смену состояний; но если благоволит Господь продлить пребывание в этом мире подвижника, то удерживает его на той мере благодати, при которой сохраняется способность действования, а следовательно и возможность «передать верным людям, которые были бы способны и других научить» (2Тим. 2:2) тому, что сам он воспринял от Отцов и непосредственно от Бога.

Совершеннейшая жизнь в Боге Истинном выражена в простых словах Евангелия, но усваивается сие учение с великим трудом. Тысячи раз мы возвращаемся все к тем же словам Писания, и едва улавливаем их вечный смысл. Мы часто переходим от одного состояния в другое: от доброго к злому, – от любви к неприязни, – от Света ко тьме страстей. Мы сравниваем их действия на душу человека и боремся за стяжание лучшего. Мы подвергаемся самым различным испытаниям, и чрез это растем духовно. Нам нужно от младенческих рассуждений подняться до разума «мужа совершенного, до меры полного возраста Христова» (1Кор. 13:11; Еф.4:13), до способности сделать в свободе разумный «выбор» для самоопределения, решающего всю судьбу нашу. Свобода без полноты разума легко становится злом.

Открывшись нам во Свете Своем, Бог затем скрывается от нас. В безмерной печали о потере душа восходит до тотального покаяния, до «ненависти к себе». Без этого едва ли возможно человеку, наследнику Первозданного Адама, освободиться от следов люциферического падения. А ведь только при этом сможет человек войти в сферу невечернего Света, «во внутреннейшее за завесу, куда предтечею за нас вошел Иисус» (Євр. 6:19-20). Сие последнее явится завершением обожения, когда новое падение становится исключенным.

Признаками «полноты Христова возраста» в пределах Земли являются: молитва, подобная Гефсиманской молитве Христа, и смерть, подобная Голгофской. При этом совершается подлинное проникновение человека в Божественную вечность: «вхождение в радость Господа» (Мф. 25:21).

В молитве нашей, подобной Гефсиманской, дается нам бытийный опыт «ипостаси» (персоны); уподобление смерти же нашей смерти Христа есть путь «истощания»; и чем полнее было сие последнее, тем совершеннее вхождение духа нашего в светоносную область Предвечного Божества. И независимо от того, говорит ли человек или не говорит в словах о своем реальном состоянии, он живет его как бытийное сознание: ныне во Христе и “Аз есмь”.

 

Литургическая молитва

В этом мире Литургия наиболее адекватно отображает то, что мы именуем ипостасной молитвою, т.е. молитвою, подобною Гефсиманской Самого Христа. Пройдет не малое число лет, прежде чем мы вырастем до способности углубляться в ее, Литургии, подлинные измерения. Внимательно следуя всему порядку и содержанию сей службы Богу, мы вводимся в созерцание Бытия Божественного и бытия космического. Мы вспоминаем многие важные события от «Начала», т.е. когда Бог творил Небо и Землю; когда в Совете Троицы Святой вспыхивает решение «создать Человека по образу и по подобию Богу» (Бут. 1:26); затем страшное падение сего «образа», нашего Праотца Адама; далее трагические судьбы всех его, Адама, сынов; сострадательное пришествие в нашей плоти Творца и Бога, облекшегося в Им же созданный образ; впитываем Его учение, благоговейно почитаем Его страдания ради нашего искупления; робко следуем в Гефсиманию и даже на Голгофу; мы с Ним на суде Каиафы и Пилата; мы с ужасом слышим дикие крики: «распни Его»; мы поражаемся и крепимся, когда Он говорит сораспятому разбойнику: «ныне же будешь со Мною в раю»… и вслед за сим: «Для чего Ты оставил Меня?»… «Совершилось! И преклонив главу, предал дух». И дальше: Погребение, Воскресение, явление апостолам и многим другим; Вознесение; ниспослание Духа Святого… и всякая деталь полна недостижимого для нас смысла. Так мы научаемся жить в планах двух реальностей: Божественной и нашей тварной. Мы в ожидании Его Второго Пришествия; мы в каждый литургический момент и во времени сем, и в вечности; в нас еще течет жизнь растленная падением и смертоносная, и вместе с нами Его слово, Его Свет, Его жизнь. И сколько бы мы ни повторяли сие служение, данное нам по Его благому о нас Промыслу, – сколько бы ни наполнялись мы все новыми и новыми проникновениями в литургическую действительность, мы никогда не достигнем ее «конца». Но все же мы и в радости, и в страхе – причащаемся Божественной Жизни, и уже не в силах оторваться от открывающейся нам невместимо великой мысли Творца и Отца нашего. Воистину Бог возлюбил нас и пригласил быть с Ним во веки веков.

Теперь мы знаем всеми силами нашего естества, что Он «от вышних … что Он не от мира сего» (Ін. 8:23). Тот Огонь, что Он низвел на землю наших сердец (Лк. 12:49), возгорелся в нашей крови чрез причащение Его Крови. И, естественно, мы преисполнены благодарности к Нему за безмерные дары Его нам. И самое служение наше именуется «Благодарение – Евхаристия»… Но…

Литургическая молитва – одна из самых тягостных. Мы живем ее в страшном разрыве всего нашего существа. Благословив в начале Царство Отца, и Сына, и Святого Духа, мы затем постепенно снижаемся до преходящих житейских нужд, чтобы опять подняться чрез славословие до Престола Божия. Непрестанное движение – то к Богу, то к миру – характеризует нашу Теургию. И заповедями Евангельскими, и примером Христа (Ін. 13:15) мы воспитываемся обнимать полноту всемирного бытия: от сотворения всего сущего до конца нашей земной истории, и далее сего. Однако, параллельно с вдохновляющим восхождением в сферу небесного Света, мы замечаем углубление нашей болезни сердечной: мы видим, что вселенная по-прежнему объята мраком неприязни. Дух Божий не находит отклика в отчужденных от Бога сердцах, и молитва, как бы отвергнутая людьми, возвращается к молящемуся, нанося ему рану. Кажущееся бесплодие моментами становится благоприятной почвой для горестных мыслей: человечество неизлечимо больно; напрасна всякая надежда увидеть его исцеление; зло не перестает усиливаться, внедряться все глубже и глубже в сердца людей; надо оставить молитву за него, за человечество, ибо это безрезультатное страдание, жертвою чего станешь первый ты сам. Защита от сих упадочных мыслей – иметь в памяти Христа, боровшегося против всего мира в своем одиночестве. Победа неизбежно придет, но не в плане видимой истории Земли. Она, победа, уже неустранимый факт: «Я победил мир», – сказал Господь (Ін. 16:33).

Свободным тварям предоставлена возможность идти до крайних проявлений зла; но доколе приносится Бескровная Жертва, доколе Литургическая молитва объемлет всех людей – живых, умерших и еще долженствующих родиться, доколе наличествуют души, молящиеся за врагов по наитию Святого Духа, – дотоле Земля сохранится от всепожирающего апокалиптического огня. Так верил Блаженный Старец Силуан. В ней, Христоподобной молитве, видел он «удерживающую» силу, о которой говорит Св. Апостол Павел в послании к Солунянам (2Сол. 2:7).

Благой промысл Бога допустил меня десятки лет совершать Литургию, и каждый раз, в той или иной мере, я чувствовал снисхождение Божие на службу сию. Чрез Литургическую молитву душа погружается в океан людских страданий. В годы Первой Мировой Войны, катастрофически тяжелой для России, затем в течение первых лет революции с неописуемым хаосом гражданской войны – в душе моей отпечатлелись навсегда безысходные муки многомиллионных масс народа. И сам я стоял в условиях возможной гибели в не поддававшейся контролю буре; но Господь чудным образом сохранил меня от всякого участия в этой бойне: я никогда никого не убил. Когда же приблизился час получить благословение священства, тогда я не находил слов благодарности Богу моему за столь исключительную милость ко мне: я не только не выстрелил ни в кого, но, надеюсь, никому не нанес вреда видимого, произвольного. Разве только все мы можем одним фактом нашего существования стеснить кого-либо из живущих вокруг нас. Благодаря сему не обрелось в деяниях жизни моей канонических препятствий для восприятия священства. Но в духе я ощущал себя достойным только на тьму кромешную. Бог же делал со мною обратное: чем большим было мое сознание недостоинства, тем щедрее Он давал мне созерцать Его вечное Архиерейство. «Ты бо еси приносяй и приносимый, и приемляй и раздаваемый» (из иерейской молитвы во время Херувимской песни).

Спасаемся мы в высшем смысле чрез соучастие в страданиях Христа за нас. Включаясь в жизнь Господа на Земле, мы обретаем Божественную вечность, исполненную любви. В условиях нашей исторической данности – любовь сия неизбежно страдающая, со-страдательная, и сие даже “до конца”, до полного истощания. По дару Духа Святого нам ниспосылается парадоксальное благословение: опытное познание состояний Иисуса Христа в мерах благоволения Отца о нас. Мы со Христом и на Тайной Вечере, и в Гефсимании, и на судах Каиафы и Пилата; мы разделяем с Ним несение креста после изнеможения от пыток и истязаний, – богооставленность и сошествие во ад. И в этом следовании за Христом – наш крест, но реальный и Богу ведомый.

Когда же нисходит на нас Несозданный Свет, тогда сообщается нам радость воскресения, и ум наш созерцает Господа возносящимся туда, откуда пришел Он (Ін. 6:62). Любезны нам слова Апостола Павла: «если вы воскресли со Христом, то ищите горнего, где Христос сидит одесную Бога» (Кол. 3:1).

Подлинные измерения Литургии – воистину Божественны, и мы никогда не исчерпаем ее содержания, особенно живя еще во плоти. Созданные из «ничто», мы постепенно растем, развиваемся, совершенствуемся. Чем напряженнее наша жажда Бога, тем обильнее потоки новых достижений изливаются на наши головы. Разделяя со Христом Его Чашу, мы через причащение Тела Его и Крови воспринимаем также и Его Божество, как оно явлено Им на земле во плоти и как оно вечно пребывает на небесах. Таков путь: чрез соединение в любви с Божественной Ипостасью Единородного Сына, мы становимся Его подобием и, как ипостаси в полноте своей завершенности «по образу и по подобию» Ему, усыновляемся Отцом Небесным на бесконечные веки.

На кресте, в последний момент Христос воскликнул: «совершилось!» Недоведомы нам глубины мысли Господа, но мы знаем, что тогда произошел великий сдвиг во всем космическом бытии. Сие «совершилось» относится к предвечному Совету в недрах Святой Троицы, о чем отчасти говорится и в данном нам Откровении. Для нас еще не вполне совершилось то, чего мы ждем в надежде от Бога. Мы продолжаем в тревоге видеть нынешние небеса и землю, содержимые творческим словом Божиим, как сберегаемые «огню на день (страшного) суда и погибели нечестивых человеков… Приидет же (тот) день, как тать ночью, и тогда небеса с шумом прейдут, стихии же, разгоревшись, разрушатся, земля и все дела на ней сгорят» (2Пет. 3:7,10). Все мы стоим духом на этом Последнем Судилище, так невероятно близко даже по самой своей терминологии описанном Апостолом Петром.

Приведем в параллель сказанному Апостолом Петром слова Самого Христа: «.. скажи нам… какой признак… кончины века? Иисус сказал им в ответ: берегитесь, чтобы кто не прельстил вас. Ибо многие придут под именем Моим, и будут говорить: я Христос; и многих прельстят. Также услышите о войнах и о военных слухах. Смотрите, не ужасайтесь: ибо надлежит всему тому быть; но это еще не конец. Ибо восстанет народ на народ, и царство на царство; и будут глады, моры и землетрясения по местам. Все же это – начало болезней. Тогда будут предавать вас на мучения и убивать вас; и вы будете ненавидимы всеми народами за имя Мое…» (Мф. 24:3-44). «Люди будут издыхать от страха и ожидания (бедствий), грядущих на вселенную… Когда же начнет это сбываться, тогда восклонитесь и поднимите головы ваши, потому что приближается избавление ваше… знайте, что близко Царствие Божие… день тот… внезапно, как сеть, найдет на всех живущих по всему лицу земному» (Лк. 21). «Когда же приидет Сын Человеческий во славе Своей, и все Святые Ангелы с Ним; тогда сядет на престоле славы Своей, и соберутся пред Ним все народы; и отделит одних от других, как пастырь отделяет овец от козлов; и поставит овец по правую сторону, а козлов по левую» (Мф. 25:31-33).

Все сие входит в состав Божественного Акта Литургии: «Поминающие убо спасительную сию заповедь, и вся яже о нас бывшая: крест, гроб, тридневное воскресение, на небеса восхождение, одесную сидение, второе и славное паки пришествие: Твоя от Твоих Тебе приносяще о всех и за вся».

«Время сотворити Господеви, Владыко, благослови» (Пс. 118:126). С такими словами обращается дьякон к иерею пред началом Литургии. Смысл этих слов: «Время (Самому) Господу действовать». Итак, Литургия есть прежде всего Божественный Акт. Все понятия в ней меняют свой объем, свое значение. Слово «время», например, что значит? Заклание Агнца было предрешено еще в предвечном Совете Троичного Бога: «искуплены вы от суетной жизни, преданной вам от отцов, драгоценною Кровью Христа, как непорочного и чистого Агнца, предназначенного еще прежде создания мира, но явившегося в последние времена для вас, уверовавших чрез Него в Бога, Который воскресил Его из мертвых…» (1Пет.18:21). Даны нам два бытийных плана: один, что «прежде создания мира», другой – наше историческое время. Совершается Литургия по всему лицу Земли изо дня в день, из века в век. Следовательно, «время» Литургии: «ныне, и присно, и во веки веков». Христос, «принесший одну жертву за грехи, навсегда воссел одесную Бога… одним приношением навсегда сделал совершенными освящаемых» (Євр. 9:10).

Таков вечно-временной и временно-вечный характер сего Таинства. В нем, иерургически, мы встречаемся с некоторыми нарушениями хронологической последовательности; в нем – наши преходящие нужды переплетаются с вечными положениями Божиими. Литургия не есть психологическое «воспоминание» (Лк. 22:19; 1Кор. 11:24) когда-то имевшего место события, но непрестанно пребывающая в Истории сила. Истекают тысячелетия, но не изменяется ее, Литургии, актуальность: «У Господа один день, как тысяча лет, и тысяча лет, как один день» (2Пет. 3:8). Для нас историческое время является как бы «местом» нашей первой встречи с Богом и Его Вечностью. Сия последняя объемлет все века непротяженно, но всецело. В Литургии мы живем одновременно, совокупление и тленность нашего земного существа и предвосхищение Царства, пришедшего в силе (Мк. 9:1). В Литургии мы предвкушаем «Брачный пир» в Царстве Отца Небесного (Мф. 22:2). «Отчасти» обладаем мы сиим даром уже теперь, ожидаем же в терпении «наступления совершенного, когда все то, что отчасти, прекратится» (1Кор. 13:10).

Литургия строится таким образом, чтобы воспроизводить в нашем сознании возможно полнее «дело» Христа на Земле. (Ін. 17:4). Чрез постоянное повторение сего Акта, всеобъемлющий смысл его становится все более и более нашим личным созерцанием, нашим мировидением. Картина сия чрезвычайно богатая; в сущности – никогда неисчерпаемая, вечно новая и живая. В коротком по времени священнодействии вмещается «воспоминание» (Лк. 22:19) о событиях, потребовавших ряд тысячелетий, неисчислимое количество людей, сынов и дщерей Адама. От сотворения мира и явления Человека, от момента падения Адама, потрясшего космическое бытие, до пришествия на Землю Бога-Спасителя; от Его возгласа «совершилось!» : мига, в который Он вкусил смерть по воспринятому им человечеству и в который началось восстановление сотворенного Богом – все сие сливается во-единое созерцание и молитву. Незадолго до совершения Своей первой и единственной Литургии и в час Гефсиманского плача Своего – Он, Господь, беседовал обо всем этом с учениками Своими (Мф. 26:38), и всё носил в Себе как «наши болезни» (Іс. 53:3-4). И нам Он дает осязать Его «раны» (Ін. 20:25), когда мы входим действенно и разумно в совершающееся в час Литургии.

Литургия есть Действие Самого Бога; она всецело принадлежит плану вечности. В ней проявляется Любовь Отца, и Сына, и Святого Духа в ее, любви, сострадании погибающим грешникам. Любовь Божия – жертвенная. Сею жертвою удержано человечество от исчезновения (Бут. 2:17). Животворящей силой ее сохраняется жизнь мира. Любовь Божия отдает Свою жизнь возлюбленным сынам человеческим: «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:16; 1Ін. 4:9-10).

Вечный характер Литургии выражается еще и в том, что Господь до Своей смерти на Кресте, на Тайной Вечере, преподал Апостолам Свое Тело и Кровь. В историческом плане нарушена последовательность. Сохранена она в предвечном Троичном Совете, где все соединено в едином Акте, непротяженном, но объемлющем. Сначала все совершилось в Божественном Замысле о сотворении мира. Тогда уже Христос определился как Непорочная Жертва. Не раз говорил Он Апостолам, что Ему предстоит суд и смерть, и затем воскресение.

Да даст всем нам Дух Святой созерцать Христа, умирающего одиноким, всеми осужденным, никем не понятым. Он умирал один, по-человечески – позорною смертью; но таким путем Он потряс весь мир, радикально переменил ход истории, спас для вечности благой миллиарды людей, облагодетельствовал всю тварь.

Все сие, поскольку возможно, должен носить в своем сознании иерей, готовящийся совершить Литургию, «ибо в нас должны быть те же чувствования, которые и во Христе Иисусе» (Флп. 2:5). Чем теснее к стопам Христа приблизится христианин, тем меньше спутников обнаружит он вокруг себя. Имея в себе мысль о полном одиночестве Христа, не должны ли мы быть готовыми к нашей смерти тоже в одиночестве? Если бы нам, по любви к Нему, пришлось умирать без свидетелей от рук мучителей в застенках тюрем, то Он не оставит нас одинокими, но разделит с нами могущий выпасть на нашу долю подвиг, «ибо как Сам Он претерпел, быв искушен; то может и искушаемым помочь» (Євр. 2:18).

Литургический акт, при внимательном отношении к его основной идее, и к его составным частям, воспитывает нас пребывать в атмосфере Христа. Господь увлекает нас духом обнимать весь мир, где миллионы людей в каждый данный момент или сокрушены ударами жестокой судьбы, или лежат у дверей смерти и стонами своими призывают помощь Свыше. В меру нашего личного опыта всякого рода страданий мы можем погружаться в безбрежное море людских терзаний и чрез молитву разделить с ними их ужасы, а иногда и радости. Возможно, что в какой-то момент мы настолько включимся в неизбывные муки всего человечества, что ни тело, ни психика, ни мысль не будут в состоянии следовать за плененным молитвою духом, предстоящим Богу в невыраженных словами воздыханиями (Рим. 8:26-27). Такая молитва есть дар Духа Святого, а не человеческих усилий: она доводит до грани смерти и вместе оживотворяет; она ведет нас в Гефсиманию и даже на Голгофу, и в то же время дает предвосхитить воскресение. В этой молитве мы познаем Христа, нисходящего во ад Своей безмерной любви, победительницы смерти.

Спасение миру сообщается чрез Литургическое священнодействие; особенно тем, которые жаждут воспринять благословение Отца Небесного. Нет ничего равного, ни подобного Делу Христа в путях избавления человечества. И те, которым вверено служение установленной Господом Литургии, содействуют братьям своим в шествии к бессмертию. В этом служении Церковь молится уже два тысячелетия, заботясь подобно Апостолу Павлу, о том, чтобы людям дано было истинное разумение открытых Богом вещей; чтобы они могли «постигнуть со всеми святыми, что есть широта и долгота, глубина и высота» предвечного замысла Творца о нас, предопределившего прежде сложения мира усыновление наше в Своем возлюбленном Сыне (Еф.3:14–21, 1:5).

Проходят век за веком, но в Духе Святом ничто не стареет, и тот же Дух, который влагал в уста Павла такие молитвы, и по сей день движет сердца священников и вообще верующих на молитву, в которой познается глубинным существом нашим, что Бог есть Отец наш, что на Земле явлен Свет безначального Бытия.

«Отче Святый, почтивый ны образом Твоим и даровавый нам благословение познати Истину Твою чрез воплощенного Сына Твоего и сошествие Святого Духа, от Тебе исходящего, не отврати Лица Твоего от нас, недостойных раб Твоих, но приими молитву нашу и ниспосли на всех сынов Земли дух истинного благочестия, да исполнится вселенная нетленным светом Твоего богоразумия, молимтися, Отче Благий, услыши ны и скоро помилуй».

Литургия – бесценный дар человечеству: чрез нее мы познаем от века сокровенную Тайну распятия любви Божией; в ней мы живем действенно образ Воскресения; чрез нее мы восходим на гору созерцания славы Преображения; она утоляет жажду нашего духа иною водою, текущею в жизнь вечную (Ін. 4:14). Вкушавшие манну в пустыне – умирали, ядущие же хлеб, сходящий с небес, живы будут во веки (Ін. 16:48-58). Служители Нового Завета, закрепленного Кровью Христа, свободны от древнего покрывала (2Кор. 3:12-18) и открытым лицом приносят прошения свои пред Лицо Отчее. Храм, где совершается Литургия, – есть преддверие Святого Царства, пребывающего на небесах. Сие служение для нас является источником непорочного наслаждения. Совершитель Таинства Литургии стоит в непосредственной близости к Сыну Божию, Который есть «исполнение Закона и Пророков» (Лит. Иоанна Зл.), чрез Которого мы стали обладателями «глаголов вечной жизни» (Ін. 6:68; Ін. 17:8).

Встреча вплотную с Единородным Сыном Отца не безболезненна для растленных грехом; она поражает нас, казалось бы, до последнего уничтожения, но она же затем перерождает нас уже в свободе от греха, приобщает нас к богочеловеческой универсальности Христа, доводя в нас образ Божий до совершенства.

Иерей, совершающий Литургию, как и присутствующие верующие, научаются жить в двух планах, по примеру Самого Христа: пребывать духом в сфере Божественной, и вместе тесно со-участвовать в трагических судьбах вселенной. По временам его, иерея, внимание будет преимущественно обращено на грандиозную панораму сотворенного мира, что и составит содержание его молитвы литургической; временами же дух его допускается восходить к бесконечному, к усвоению смысла излитой на нас благодати, к Свету, исходящему от Святой Троицы. Необходимо всем нам такое погружение в Литургию, чтобы ее вечная реальность стала сопутствующей нам в нашей повседневности; чтобы мы воистину «соделались царями и священниками Богу», независимо от того, из какого мы «колена или языка, народа или племени» (Об. 5:9-10).

Литургия, в своей совокупности, охватывает не только библейские события, относящиеся к экономии спасения человека, но и вообще космическую жизнь, и даже то, что было до сотворения мира и чего ожидаем, когда «Бог будет все во всем» (1Кор. 15:28); когда «времени уже не будет» (Об. 10:6). К этому переходу из временной последовательности приготовляет нас Божественная Литургия. Ее полнота захватывает всецело нас, настолько, что когда я был в пустыне и служил один, имея только одного монаха на клиросе, который приходил ко мне, чтобы отвечать на прошения ектений, читать послания Апостолов, да и прочее вспомогательное участие, заменяющее народ, то ни я, ни тот монах – не испытывали какого бы то ни было недостатка: весь мир был там с нами; мир и Господь; Господь и вечность. Этот пустынный опыт научил меня молиться священнической молитвой и с народом, и без его видимого присутствия.

Позволю себе сказать, что в моем сознании преобладает современный опыт, а не древний. Начался сей опыт тогда, когда я еще вовсе не был знаком с творениями Святых Отцов. Внушенный – я так верю – тем же Духом, исходящим от Бога, он, опыт, во многом совпадал с писаниями Отцов-аскетов; но вместе и отличался от них в силу разительной перемены условий мировой жизни. Эсхатологические предощущения свойственны нашему веку в большей мере, чем когда-либо в прошлом: «Земля и все дела на ней сгорят» (2Пет. 3:10). Огонь уже готов, и отдан в руки безумных. Мир взят от лица вселенной. Положительная сторона этих страшных событий в том, что не только христиане, но даже и неверующие настойчиво призываются расшириться умственно и перешагнуть узкие рамки своих национальных инстинктов или культур и мыслить в общечеловеческих измерениях. Нам приходится наблюдать, и даже часто, обратное сказанному: стремление к независимости даже малочисленных и несовершенно развитых племен. Но эти обратные движения, полярно противоположные подлинной нужде, всегда были присущи парадоксальной истории падшего человечества.

Ныне становится невозможным для иерея, приносящего Бескровную Жертву, пребыть в пределах лишь местных нужд, забывая все прочее человечество, судорожно бьющееся в адских тисках взаимной ненависти и всякого рода насилий. Как бы ни была чревата наша современность апокалиптическими катастрофами для грядущего, молитва христианина не должна ослабеть от кажущейся безнадежности, но возрастать в своей интенсивности: мы брошены в первые ряды великой духовной битвы.

Высока наука Евангельского Духа: нашим естественным – в состоянии падения – силам она не доступна. Но двухтысячелетний опыт нашей Церкви в подвиге покаяния показал, что человеку может быть дана Свыше духовная мощь, и тогда он становится способным выносить выше-естественное сострадание. Настоящее тело наше, с его психическим аппаратом, несравненно слабее нашего духа: «Дух бодр, плоть же немощна» (Мф. 26:41). Наш телесный «состав» следует за движением нашего духа к Богу лишь до известной меры, после которой наступает момент его изнеможения. Сострадание убивает нас. Инстинкт самосохранения закрывает наши глаза, чтобы не видеть бесчисленных бедствий, выпадающих на долю нам подобных. Но вкусивший Духа Христова не может отказаться от встречи с этим океаном злосчастий и включается в молитву Господа, давшего нам «пример» (Ін. 13:15). Как Он молился за весь мир, так и мы должны жить, и чувствовать (Флп. 2:5). Особенно сие необходимо для священника, совершающего Литургию, если он стремится войти полнее в ее, Литургии, всеведение.

По существу нет иной Литургической Чаши, кроме той единственной, которую принес Сам Господь перед исходом Своим на искупительную жертву. Он один есть воистину Перво-Священник. Его благоволением – Литургия, будучи неповторимою, в веках повторяется. В этом повторении вечного по сущности Таинства проявляется его актуальность, неизменное присутствие в рамках истории. Неделимая Литургия – дробится и непрестанно распространяется во все концы вселенной. Сионская горница дивным образом расширяется, чтобы стать доступною все новым и новым поколениям «верующих в Него» (Ін. 17:20). Чрез святое причастие Христос собирает преданных Ему в то единство, которое задано нам Творцом нашим: созданный «по образу и по подобию» – призван к единству по образу Святой Троицы:

«Отче Святый, соблюди во Имя Твое тех, которых Ты дал Мне, чтобы они были едино, как и Мы» (Ін. 17:11).

Литургия в своей вечной реальности есть всегда соприсутствующая нам Пасха Господня. До пришествия Христа, Еврейская Пасха – в воспоминании исторического события: перехода чрез Чермное море Израильского народа, избавленного от египетского рабства, прототипа всех прочих рабств. Христианская же Пасха есть избавление от рабства греху и смерти; переход от частных и ограниченных положений к универсальным, Божественным; восхождение от земных форм бывания к небесным, к бессмертию. И заповедано нам совершать ее в Его воспоминание (Лк. 22:19), во Имя Его. Он – истинный центр всего мироздания – является сосредоточием нашего внимания: «Все произошло чрез Него, и без Него не начало быть ничто, что произошло» (Ін. 1:3). В этом радикальное изменение характера нашего Пасхального торжества. Вся Литургия в ее существенном содержании есть не что иное, как воспоминание о Нем, а не о каком-либо историческом факте. Воспоминание, понимаемое как живое вхождение в сферу Духа Христа, в Его Божественном и земном измерениях. Он – смысл и свет Христианской Пасхи.

Вечная актуальность Литургии подчеркнута также содержанием молитвы, которую все верующие произносят пред принятием святых тайн Тела и Крови Христа: «Вечери Твоея тайныя днесь, Сыне Божий, причастника мя приими». В этом «днесь» – ныне – нет ни прошлого, ни будущего, но только настоящее. И этою молитвою снова мы просим быть принятыми в лоно предвечного Божества Святой Троицы.

Душа священника неизбежно множество раз дойдет до изнеможения от видения всякого рода страданий, с одной стороны, и неправд и насилий, с другой. Именно сии безобразия и кажущиеся бессмысленными едва ли не все действия людей являются показателем падения нашего мира. Упорным подвигом мы должны удержать неумаленным наше вдохновение на Литургическую молитву за все человечество. Все страсти и гадости греха, в нас ли самих, в других ли вне нас, и составляют повседневное содержание сей универсальной молитвы. Долг священника – неизменное повторение во времени Божественного акта искупления мира, во исполнение заповеди Христа: «сие творите в Мое воспоминание» (Лк. 22:19). Живое воспоминание и как видимое присутствие в истории вселенной Гефсиманской молитвы и Голгофской крестной смерти Господа.

Литургия в своей вечной духовной реальности – есть жертва за грехи человечества. Вот, почему мы, встречаясь со вседавящей массой греха, в нас ли самих, вне ли нас, мы не перестаем пребывать внутри литургического акта. При таком сознании о священстве вся наша жизнь является служением спасению мира. В этом сущность Божьего нам дара: «царственного священства».

Быть носителем благодати «царственного священства» (1Пет. 2:5,9) возможно и не имея священнического сана. Внутренняя сущность сего священства в том, чтобы молиться о всем мире, следуя «примеру» (Ін. 13:15) Самого Господа. Для нас, человеков, последняя, доступная нам мера – молиться за всего Адама, как за самого себя. Такая молитва является знаком, что в нас восстанавливается тот «образ», по которому создан был Человек (Бут. 1:26). Страдания Христа и его воскресение снискали человечеству сию благодать (Лк. 24:46-49). Все и каждый из верующих в Сына Божия призваны принять сей дар от Дародателя: быть «царственным священством». Нет цены сему благословению, но оно стяжевается долгим и болезненным подвигом.

 

Литургический язык

«В начале было Слово, и Слово было у Бога, и Слово было Бог … все чрез Него начало быть» (Ін. 1:1-3).

Язык человеческий предназначается для выражения реальностей различных планов: есть житейский план – естественных потребностей; есть близкий к нему, но все же отличимый – примитивных душевных чувств и страстей; есть язык политической демагогии; есть научный, философский, язык поэзии; наконец, наивысший из всех – язык Божественного Откровения, молитвы, богословия и других отношений между Богом и людьми – Литургический.

Отвлеченное познание о бытии – имеет метафизические корни; сюда относится наука, философия, и прежде всего Богопознание. Слова, выражающие вышеуказанные роды познания так же, как и Имена Божии, исходят из умной сферы, метафизической. В то же время им свойственно вызывать в уме или сердце различные реакции, и в этом смысле они являются «условными рефлексами», носящими характер непосредственный, автоматический.

Каждому языку поставляется задача: ввести слушателя или читателя в ту область, к которой данный язык принадлежит. Учитывая «условно-рефлективную» энергию слов, мы должны особенно большое внимание отдать литургическому языку, призванному порождать в умах и сердцах молящихся ощущение иного мира, высшего. Это достигается наличием имен и понятий, принадлежащих исключительно Божественному плану; а также употребление небольшого количества специфических форм выражения.

Славяне промыслительно одарены благословенным языком, служившим веками для богослужения, Священного Писания и молитвы, и никогда не низшим житейским нуждам, ни даже церковной литературе. Мы категорически убеждены в необходимости употребления сего языка в богослужениях; нет вовсе нужды заменить его языком повседневности, что неизбежно снизит духовный уровень и тем причинит неисчислимый ущерб. Неуместны доводы якобы непонятности для многих современных людей старого церковного языка; людей поголовно грамотных и даже образованных. Для таковых овладеть совсем небольшим количеством неупотребительных в обыденной жизни слов – дело нескольких часов. Все без исключения затрачивают огромные усилия для усвоения сложных терминологий различных областей научного или технического знания; политических, юридических и социальных наук; языка философского или поэтического, и подобное. Почему бы понуждать Церковь к утере языка, необходимого для выражения свойственных ей высших форм богословия или духовных опытов?

Все, кто искренне желает приобщиться вековой культуре Духа, легко найдут возможность освоиться с бесценным сокровищем священного славянского языка, который изумительно соответствует великим таинствам богослужения. Немногие особенности сего языка облегчают труд временно отрешиться от страстных будней: «всякое ныне житейское отложим попечение».

Если бы мы при совершении Литургии употребляли язык нашей повседневности, то он порождал бы в душах присутствовавших реакции низшего плана – нашего физического существования. Человеческое есть образ Предвечного Слова Отца. «Словом Господним сотворены небеса… Он сказал, и соделалось! Он повелел и явилось» (Пс. 32:6,9). И наше слово обладает творческой силою. «Слово Бога нашего пребывает вечно» (Іс. 40:8); и наше слово достигает вечности, если сказано в путях воли Его. Чрез призывание Имени Божия совершаются Таинства Церкви, включая преложение хлеба и вина в Тело и Кровь Господа.

Слова Литургии и вообще молитв не суть только человеческие, но и данные Свыше. Церковный язык относится к сфере Божественного Бытия; он должен выражать откровение Духа и им порождаемые умные видения. Чрез «слышание слова Божия» (Рим. 10:17) вдохновляется человек на веру, «победившую мир» (1Ін. 5:4; 1Сол. 2:13).

 

Гефсиманская молитва

Гефсиманская молитва Христа есть, несомненно, наивысшая из всех молитв по своему внутреннему достоинству и по своей мироискупительной силе. В то же время она является одним из бесценнейших откровений о Боге и Человеке. Принесенная Богу-Отцу в Духе Божественной любви, она как Свет, никогда не умаляемый, вечно пребывает действенною в бытии мира. Как исторический факт – она длилась недолго; но как духовный акт любви Божией началась она «еще до сотворения мира» (1Пет. 1:20) и не прекращается до сего дня. Присутствие ее силы, мы ощущаем в час молитвы за весь мир; преимущественно же во время совершения Литургии. Ее святость и величие влекут сердца тех, кто сохранил в себе образ Бога Живого.

В этой молитве Господь включил все, что произошло с момента явления в жизнь Первого Адама до последнего имеющего родиться от жены. Так научены мы мыслить в нашей Церкви (Ін. 1:29; 1Ін. 2:2). Лишенные бытийного опыта подобной любви – бессильны постигнуть ее необоримую энергию, освящающую в веках всякого человека, жаждущего принять сей дар. «Небо и земля прейдут», но дело, совершенное Христом (Ін. 17:4), «не прейдет» (Мф. 14:35). Сия молитва войдет как существенное содержание в неумолкаемое славословие небес. Она не перестанет восторгать дух наш; порождать в нас желание ответить столь же полною любовью “до конца” и в сем веке, и в грядущем.

Вся вселенная в своем падении судится с Богом, обвиняя Его в своих страданиях. Судится страстно в своем увечьи, последствии отпадения от Его любви. Знаю это я и по себе. Но Иисус – Бог изначальный, в Гефсимании и на Голгофе «оправдал» Бога-Творца; «Человек Христос Иисус» (1Тим. 2:5) там же «оправдывает» на суде Бога и Отца – Человека-человечество.

Для людей: если Бог такой, каким явил Его Христос, то Ему подобает всякая слава, честь и поклонение во все века. Для Бога-Отца: если Человек такой, каким был Христос, то Отец принимает Его как равного: дает Ему трон «одесную Себя на небесах», превыше всякого начальства и власти, и господства, и всякого имени, именуемого не только в сем веке, но и в будущем (Еф.1:20–21).

Любовь Христова, победоносная в вечности, в плане Земли подвержена тягчайшим испытаниям. Никто, никогда не страдал так, как Он. Глубина муки находится в прямой связи с мерою восприимчивости каждого. Между людьми возможна такая же разница, которую мы наблюдаем между носорогом и червем: ударьте первого сильно кулаком, и он не почувствует вашего удара; едва коснешься червяка, и он извивается от боли всем телом. Тонкий слух музыканта болезненно встревожен неуловимым для других диссонансом; глаз живописца различает различные тона там, где другие при всех объяснениях остаются ничего не замечающими. Чуткий духовно при соприкосновении с кем-либо как бы видит его моральное состояние, тогда как очень многие ничего не ощущают. И если так с людьми, то кто может понять Христа, Творца космоса? «И увидел Бог все, что Он создал, и вот, хорошо весьма» (Бут. 1:31). Сотворивший Божественную гармонию мира не мог не скорбеть, встречаясь повсюду с нетерпимым извращением первозданной красоты гнусными и преступными деяниями людей.

Все мы знаем, чем глубже мы любим, тем болезненнее переживаем даже малейший конфликт. Что же переживал Он, предвечная любовь, когда с такою ненавистью отвергли Его свидетельство об Отце? Он, которого Церковь именует солнцем Правды, отдал Себя на суд лукавству осудивших Его на смерть. Он, Ипостасная Истина, был оклеветан, бесстыдно поруган, жестоко бит и нагло оплеван. Он, безгрешный, (Ін. 8:46) взял «на Себя грехи мира», как если бы Он Сам и был виновником всей трагедии. «Возлюбивший нас до конца» (Ін. 13:1) переносил преследования неутолимой злобы убивавших Его, «думавших, что они тем служат Богу» (Ін. 16:2).

Чтобы хотя немного приблизить наше сознание к уразумению происходившего в те самые трагические за всю историю мира дни, чтобы узреть бытийно, хотя бы как «в мутном зеркале» (1Кор. 13:12), путь, пройденный Христом, всем нам необходимо пройти через множество испытаний. Когда постигают нас всякого рода удары и ужасы, тогда мы должны переносить наш ум к созерцанию мук всех страждущих на Земле; включить их чрез наши собственные болезни в молитву сердца нашего. Таким образом расширится оно и примет всех братьев и сестер, сокрушенных бедствиями, подобно тому, как матери опечаленной любви обнимают своих больных детей.

Пусть молитва наша станет криком всей Земли к Богу и Отцу. Чрез такую молитву по действию Духа Святого войдем мы в соучастие с искупительными страстями Божественной любви Господа. Никто из нас не достигает ее безмерности; но велико для нас и то, что и нам, пусть отчасти, но с неотразимой убедительностью открывается жизнь Его. Сообразуясь (духовно) смерти Его, мы удостоимся бытийно познать Христа (Ін. 17:3) и «силу воскресения Его» (Флп. 3:10). «Ибо если мы соединены с Ним подобием смерти Его (духовно), то должны быть соединены и подобием воскресения» (Рим. 6:5). Чрез постигающие нас потрясения возрождается наша омертвевшая в грехе натура к молитве, как-то отражающей Гефсиманскую молитву.

По достижении зрелого возраста нам нередко дается переживать частичное умирание, и в меру этого опыта мы становимся более способными созерцать Христа, идущего в Гефсиманский сад и далее на Голгофу. Не физические боли Его, на кресте распятого или бичуемого, занимают первенствующее место, но они делают Его страдания тотальными, во всех планах. Даже и мы знаем, что душа в своей сфере получает раны более страшные, чем тело. И если так в земном явлении души, то что сказать о душе-духе, воспринимающем вечность? Чем больше любовь, тем больше страданий душе. «Чем глубже любовь, тем безмернее ее боль» (Старец Силуан). А кто из людей дерзнет сказать, что его любовь превышает Христову любовь? Здесь мы имеем в виду ту сферу бытия, которая постигается не иначе, как только силою любви духовной, которую человеку было дано Свыше познать.

Нарисовать картину страданий Иисуса Назарянина невозможно. Вся Его жизнь с нами была не что иное, как непрерывное терзание. Голгофа – лишь заключительный акт, в котором все, как в кульминационной точке соединилось: физические боли; душевные вследствие отвержения людьми Благовестия о любви Отчей; позорная смерть преступника; злосмрадный смех мстивших за понесенные от Него обличения в неправдах… Все Его осудили: Римское государство с его классическим правом; Ветхозаветная Церковь, основанная на Синайском откровении; облагодетельствованный Им народ, и тот кричал: «Распни Его». Ко всему этому покинутость учениками; предательство Иуды, отречение Петра; богооставленность: «Боже Мой, Боже Мой! для чего Ты оставил Меня?»; предстоящее схождение во ад, к тем, кто наполняет сие мрачное место. Ад Христа, конечно, не мог быть адом вражды, но был самый болезненный ад Любви. И еще многое, чего не постигает наш ум, не знающий надлежащей любви ни к Богу, ни к ближнему.

Не о Своем грехе молился Господь до кровавого пота – о нашей погибели. Это видно из Его слов к плакавшим о Нем женщинам: «Не плачьте обо Мне, но плачьте о себе и о детях ваших» (Лк. 23:28). Однако и Ему Самому нужно было пройти в Его человечестве подвиг полного истощания, как это уже было совершено в небе «по Божеству», по отношению к Отцу. Об этой «чаше» молился Он, как человек. Чрез Него нам дано откровение о характере Бога-Любви. Совершенство в том, что эта любовь смиренно, т.е. без остатка отдает себя. Отец в рождении Сына выливает Себя всецело. Но и Сын все возвращает Отцу. Именно сей акт тотального истощания совершил Господь в Своем воплощении, в Гефсимании и на Голгофе. Именно такую любовь заповедал нам Христос: «…кто приходит ко Мне, и не возненавидит отца своего и матери, и жены и детей, и братьев и сестер, а притом и самой жизни (души) своей, тот не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26); тот «недостоин Меня» (Мф. 10:38). Так, только тот, кто в движении всецелой своей любви, подобно мученикам, губит душу свою в мире сем ради Христа, «входит на самое небо, чтобы предстать пред Лице Божие для жизни непрестающей» (Євр. 9:24,7:16).

Смысл жертвы Авраама в том, что он на старости лет, привязался к «обетованному сыну» своему Исааку настолько, что любовь его к Богу утеряла свою полноту. Чтобы снова любовь к Богу стала «краеугольным камнем» его жизни, Авраам должен был принести жертву: заклать возлюбленного сына. Когда же внутренно сей акт был совершен… тогда излишнею стала смерть Исаака: он мог оставаться при отце.

Подобное повторяется в жизни христианина: когда та или иная страсть отрывает его от Бога, он решается на многие жертвы. И если внутренний акт достиг завершения, то страсти отступают и «заклание» становится излишним.

Не так обстоит с Христом. Господь внутренно совершил Свою жертву в Гефсимании, но Ему ради “дела” (Ін. 17:4) нужно было пострадать “до конца” и внешне, иначе никто бы не постиг тайны искупления. Так, только на Голгофе, уже умирая, Христос воскликнул: «совершилось!», а не в Гефсиманском саду.

Человечество в лице первого Адама претерпело страшную алиенацию (душевное смятение), лежащую в основе всех последующих. Падение Праотца – катастрофа космических измерений. Нам необходимо учесть это, чтобы понимать органический (чтобы не сказать – логический) ход развития, выражающегося в политических формах, но являющегося по существу духовным: «смертию умрете» (Бут. 2:17) от огня, уже готового пожирать нас. К болезням Адама дальнейшие поколения добавили множество других, так что все тело человечества «от подошвы ноги до темени головы покрыто язвами и гноящимися ранами» (Іс. 1:6). Самый скелет повсюду изломан. Прикасаться к такому организму – значит причинять несносные боли. Когда, однако, сие происходит с физическими болезнями, то люди с доверием отдают себя в руки врачей, терпеливо ожидая помощи. Обратное наблюдается в духовном плане: всякую попытку поставить кости в надлежащем порядке, омыть раны, что неизбежно сопровождается болями, они встречают с неприязнью, как будто врач виновник болей.

Так происходит со Христом: Он, единый истинный целитель, Своим явлением оскорбил всех, показывая всему человечеству его смертельную болезнь. Для падших сынов человеческих нет ничего и никого более страшного, чем Христос-Истина. Весь мир Его боится. Столь многие с необъяснимой ненавистью изливают на Него, и только на Него, всякую хулу. Все же те, кто действительно воспринимает Его как Перво-Истину, по естественному людям влечению к Истине, не могут отказаться последовать за Ним. А сие значит быть носителем Его любви и, как таковому, неизбежно быть распинаемому многоразличными образами.

Бесценно для нас откровение, пусть еще частичное, глубинной жизни Христа. Чрез долгий подвиг мы постепенно входим в вечный смысл и особый характер Его страданий. Мы постигаем, что не только качественно, но и по силе своей они превосходят все, что знает мир. Мы нигде и ни в чем не достигаем Христа. Ему единственно во всех планах принадлежит непреходящее первенство. Однако стремиться к возможно полному познанию Его – все мы, верующие, должны. В меру познания нами Его искупительных страданий почиет на нас и вечная слава Его: «Славу, которую Ты дал Мне, Я дал им» (Ін. 17:22). Чрез Него мы становимся сынами Отца безначального. Ныне мы знаем, что «никто не приходит ко Отцу, как только чрез» Него (Ін. 14:6). Эти слова Христа мы принимаем в их абсолютном смысле. Действительно: если нет в самом Божестве изначала принципа Отчества и Сыновства, то никакой человеческий подвиг не сможет привести к тому, чтобы изменить существенно и Само Перво-Бытие.

Христос есть чудо, превосходящее всякий ум. Он всесовершенное откровение Бога триипостасной любви; Он же явил нам Человека в его беспредельных возможностях. В известный единому Богу момент – мы будем приведены на тот невидимый рубеж, который лежит между временем и вечностью. На сей духовной грани мы должны будем окончательно определить себя для предстоящей нам вечности или со Христом, в подобии Ему, или в удалении от Него. После сего решающего свободного выбора – и подобие, и расхождение – примут вневременный характер. Готовясь к сему бесконечно важному для каждого событию, в нашей повседневности мы не раз будем колебаться: исполнить заповедь?.. или поступить по страсти нашей? Постепенно в этом всежизненном подвиге нам будет открываться тайна Христа, если мы по любви к Нему слово Его сделаем единственным законом всего нашего бытия.

Придет такое время, когда видение святости смиренного Бога-Христа переплавит, как огонь, наше существо, превратив его в целостный порыв любви. Полные отвращения к самим себе, к гнездящемуся в нас злу, мы возжелаем уподобиться Ему в смирении, и желание это будет подобно смертельной жажде. Умножившаяся любовь к Господу естественно сроднит нас с Ним в глубоких движениях сердца и прозрениях ума. Картина, превосходящая наше воображение, раскроется пред нами. Великая печаль о страданиях людей, как болезненная спазма, стиснет сердце наше. Забудем мы тело, и только в доступной ему мере войдет оно в поток Гефсиманской молитвы Христа. Таким путем рождается в нас познание Господа Иисуса Христа (Ін. 17:30), которое само в себе есть вечная жизнь. Ради приобретения этого познания Апостол Павел все то, «что было для него преимуществом», «правда законная», он «почел тщетою… от всего отказался… чтобы приобрести Христа… и силу воскресения Его, и участие в страданиях Его, сообразуясь смерти Его, чтобы достигнуть воскресения». Говорил же Павел так не потому, «чтобы уже достиг… но, забывая прошлое, простирался вперед… к почести вышнего звания Божия во Христе Иисусе» (Флп. 3:7-14).

Великий Павел сказал, что он «не достиг»; позволим ли мы себе претендовать на равенство с Христом? Но некая параллель все же должна существовать. Хотя бы бледное уподобление Господу совершенно необходимо, чтобы разумно носить имя христианина. И опять: Павел не стремился к почести… призывал же Коринфян подражать ему (1Кор. 4:16), как он подражает Христу. Что мы и делаем ныне, чтобы и нам стать сонаследниками Иисусу в неувядаемой славе (Рим. 8:17).

Беспомощно пытаюсь я говорить о Науке, величайшей из всех ведомых на Земле и Небе. Усваивается она не за несколько коротких лет академической учебы, но всем нашим бытием. Реальное, не отвлеченное, познание стяжевается соучастием в бытии; чрез пламенное покаяние и пребывание в духе заповедей дается нам сие страшное благословение.

Когда некая тень подобия Гефсиманской молитве осенит человека, тогда он разрывает узы эгоистической индивидуальности и вступает в новый образ бытия: персональный, ипостасный по образу Ипостаси Единородного Сына. Воспринять страждущую любовь Христа есть неоценимый дар Духа Святого, приближающий духовно к ощущению смерти Его на кресте и, вместе, силы воскресения. Соединенный с Ним подобием умирания в глубокой молитве о мире, в томительной жажде спасения людей, предвосхищает подобие воскресения (Рим. 6:5,8:11). Вводимый нисходящею Свыше силою в этот новый образ Бытия, достигает «конца веков» и ощутимо прикасается к Божественной Вечности.

«Ипостась» – Персона есть первичный принцип и последнее, всеобъемлющее измерение в Божественном Бытии; так же и в человеческом, по образу Божию тварном бытии. Вне сего ипостасного принципа ничего не существует и не может существовать. «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть. В Нем жизнь» (Ін. 1:3-4). “Живу Я!” говорит Господь (Іс. 49:18). «Аз есмь… Начало и Конец, Первый и Последний» (Об. 22:13). “Аз Есмь” (Ін. 8:58)

Неописуемы дары Божии: они делают человека носителем полноты богочеловеческого бытия чрез единение со Христом в молитве, уподобляющей его Ему. Редкая привилегия, совмещающая крайние состояния страданий любви и ее, любви, победу. Восстав от такой молитвы, человек сквозь животворящую боль медлительно входит в действенное ощущение воскресения своей души. Он ясно зрит, «что Христос, воскреснув из мертвых, уже не умирает: смерть уже не имеет над Ним власти» (Рим. 6:9). Победа Его в вечности неизбежна. И дух молится внутри:

«Господь мой и Бог мой…»

Ныне, Господи Иисусе Христе, по дару неисследимой силы Твоей и благоволения Твоего к нам, и я убогий и нищий перехожу от смерти в жизнь…

Ныне – аз есмь.

 

О молитве, в которой открывается Бог – Истина

Всякий человек, кто бы он ни был, где бы ни жил, какое бы место ни занимал, учен или неуч, богат или нищ, знатен или никому неведом, в молодости, в зрелом возрасте или старости, в дни радости или горя, «из глубины» и с силою или едва касаясь, но задумается над смыслом жизни и поставит пред собой вопрос: что есть истина? (Ін. 18:38).

Девятнадцать веков тому назад Пилат небрежно бросил Христу этот вопрос. Содержание и дух вопроса, при той же самой словесной формуле, могут радикально различествовать. В случае Пилата сказался критицизм посредственного философа-римлянина: задав вопрос, он вышел к Иудеям, не дожидаясь ответа от Христа: он был убежден, что удовлетворительного ответа вообще нет. Полагаю, что в наше время подавляющее большинство людей стоят не выше уровня пилатовской мысли и строят свое земное бывание не на скале веры, а на отрицании возможности посмертного бытия.

Что есть Истина? Существует ли она вообще? Еще прежде, чем мы познаем ее, внутри нас присутствует положительный ответ, как сознание, что без нее было бы невозможно и само Бытие. Истина недоказуема путем снизу идущих логических демонстраций, но бытие ее для нас несомненно, ибо дано как непосредственное знание: оно предваряет всякую нашу мысль: вне сего сознания невозможно было бы вообще мышление, цель которого всегда есть нахождение именно истинного решения.

На каком уровне ставится этот вопрос? Здесь мы встретимся с бесчисленным множеством расхождений. Оставляя позади все прочие, возьмем тот уровень, который соответствует нашей идее о Человеке. Человек по природе своей не может остановиться на середине, он должен идти до конца: он имеет в виду Перво-Истину, лежащую в основе всего существующего.

Что представляет собою Первая и Последняя Истина, вечно неизменная, всеобъемлющая? Вот, единственно насущный вопрос (Лк. 10:42). По мере того, как в нашем земном бывании мы претерпеваем неудачи, срывы, поражения, потерю дорогих нам лиц, уносимых смертью в неведомое нам «ничто»; после того, как переживаем падение многих идолов земли: науки, философии, искусства, гуманизма, политики, внутри вырастает не выраженное словом чаяние того, что пребывает непреложным.

Убедившись в недостаточности всех человеческих усилий достигнуть сию искомую нами вечную Истину, так, чтобы слиться с Нею, иметь Ее как свое личное достояние, я обратился к молитве, сначала не-христианской, а типа дальневосточных медитаций. Прошло немало времени, приблизительно 7–8 лет, когда я с большой силой увидел себя на ложном пути: в духе мне явился Тот, Кто сказал: «Аз есмь Истина» (Ін. 14:6). О, этот светоносный момент, что вывел меня из ада смертной тьмы: всем существом я ощутил, что вступил на верный путь. Но как бы ни был он, путь, великолепен, он в то же время исполнен многих скорбей, прежде, чем мы достигнем Искомого (Ін. 16:33).

Когда огонь веры в Него воткнулся в мое сердце подобно острию меча, тогда я преисполнился жизнерадостного вдохновения. Я еще не достиг Живой Истины, но само то вдохновение превращалось в ощущение Ее, становилось Ее присутствием внутри меня (Євр. 11:1). Я пытался найти возможно близкую аккомодацию моего умного зрения, чтобы яснее, как в фокусе, уловить очертания явившейся мне Святой Истины, но скоро догадался, что это было безумием с моей стороны: чем больше я всматривался, тем беспредельней становилась она.

Я не собираюсь писать о какой-то мною открытой доселе неведомой миру Истине. Я пишу о том, как мне дано было жить мое покаяние. Дух наш алчет, и жаждет познать Истину, т.е. то Перво-Бытие, которое никем и ничем не обусловлено: абсолютное Само-Бытие, о котором говорили Пророки Ветхого Завета, о котором свидетельствовали Апостолы Нового Завета (Вих. 3:14; Іс. 44:6; Ін. 1:1-4; Об. 2:13).

Мы не воображаем, да и не можем воображать Его, исходя из самих себя. Мы не творим Бога «по образу и по подобию нашему». В благоговейной молитве мы ожидаем, что Он услышит наш вопль и даст нам о Себе «знак». В болезни нашей мы открываем себя для восприятия ответа -откровения, от Него исходящего. Мы хотим «знать» Его, Виновника нашего бытия, «как Он есть». Он являлся отцам нашим и прадедам, и мы свято храним как драгоценность полученное от них свидетельство. Доверяя им, мы веруем тому, что они сообщили нам, но вместе с тем, подобно Моисею, мы взываем к Нему: «Дай мне познать Тебя, как Ты есть в Твоей вечности». Ибо, иное дело «вера от слышания» (Рим. 10:17), и совсем иное – «знать Тебя».

Едва мы решимся предать себя в «руки Бога Живого», как сии руки бросают нас в такие просторы, о которых мы никак не подозревали. Мы приходим в ужас пред открывающимися нам безднами. Бог кажется нам «жестоким». И однако, чрез причиненные нам «боли» неизъяснимым процессом внутри нас раскрывается способность созерцать сверх-образно – «как Он есть… пусть еще отчасти» (1Кор. 13:12).

Он есть Свет и Истина. И когда сей Истинный Свет (Ін. 1:9) объемлет нас, тогда мы живем Его любовь и Премудрость. Мы бываем в радости, и на нас нисходит глубинное ведение, не как мысль, но как «состояние» нашего духа.

Он Сущий. В Нем нет ни начала, ни конца. Он Сам есть и Начало – Принцип всего существующего и бесконечный конец всех наших чаяний. Мы узнаем в сердце нашем, что Он хочет видеть нас совершенными, не менее, чем Он Сам (Мф. 5:48).

Истомленные тиранией низменных страстей, мы, естественно, молим Благого Господа, чтоб Его Дух почил на нас: Дух разумения путей спасения Его. И укрепляемые сим Духом, мы видим, что в трагических испытаниях освобождаемся мы от последствий падения; что в страданиях наших расширяется наше бытие, и мы становимся раскрытыми для иных великих миров. Мы преодолеваем замкнутость-эгоизм звериного индивидуума, выходим из полуживотного состояния: не знать нашего Творца. Постигая, что для меня, из «ничто» сотворенного, необходимо пройти чрез огненную боль, чтобы познать глубже «Мужа скорбей» (Іс. 53:1-12), я с благодарной любовью принимаю сию святую боль. Она преисполнена смысла; она посвящает меня в тайны бытия, не только тварного, но и нетварного. Благодаря Ей – я становлюсь сострадательным, чрез нее (боль) я духом вижу всех других – страждущих: внутрь меня нисходит любовь Божия, сначала как сострадание всей твари, а в веке грядущем – как блаженство видеть спасенных во Славе Нетленной.

Маленькое отступление. Сказанное выше вовсе не значит, что мы культивируем «долоризм» (страдания) психического порядка. Совсем нет. Но кто прошел чрез метафизические страдания духа, тому бывает ясно, что эта «боль» есть нечто качественно иное: необходимый «этап» в нашем вырастании от земных измерений до космических и даже более сего: вечных. Не только ли об этом Благая весть Христа: Евангелие?

После того, как человек начинает разумевать место Креста в нашем бытии по Богу – иначе он «идет на крест» (Лк. 14:27). Иначе он и понимает «крест». Сей последний воспринимается как зов Свыше от Отца Небесного (Ін. 6:44; Ін. 18:11). В нем, кресте, как и в чаше Господней, осуществляется сопряженность моего тварного с Божественным несозданным Бытием. В знак сего мы лобызаем крест, которым благословляет священнослужитель верующих в храме.

Мы не отрицаем реальности происходящего: христианам свойственно одновременно пребывать в двух планах: временном и вечном. Мы и самое время воспринимаем как некий дивный процесс творения Богом из ничто подобных Ему богов. Когда тварное достигнет своего совершенства -завершения, тогда мы услышим «клятву Ангела, клянущегося Живущим во веки… что времени уже не будет» (Об. 10:5-6).

Господь сказал о Себе: «Аз есмь Истина» (Ін. 14:6). Он же призывал во свидетели Отца Своего и Духа Святого. Не без усилий в течение ряда лет покаянной молитвы приходит уразумение этой стороны Божественного Бытия. Чем больше следуем мы за Господом в хранении заповедей Его, тем шире и глубже становится наша личность. Итак, когда мы сами приближаемся к реализации в нас принципа Персоны, в котором прежде всего выражен в нас образ Божий, тогда из нашего опыта мы видим, что наша персональность для своего осуществления нуждается во встрече с другой и даже другими персонами. При подлинной «встрече» в нас отразится не только подобие принципу Персоны в Божестве, но и образ внутритроичной жизни: нам бывает дано любить единосущных нам людей в молитве за весь мир: жить все человечество как Единого Человека. Чрез сей опыт мы получаем новое познание, бытийное: Персона по естеству своему, по структуре и характеру не живет одна-одиноко, но непременно в любви к другой, другим, себе подобным. В акте любви персона несет в себе ответ другой персоне и тем свидетельствует о ней.

Не только в Божестве, Святой Троице, Отец, Сын, Святой Дух свидетельствуют Друг – Другу, но Они же свидетельствуют нам, людям, Друг о Друге. Больше того: Апостолам поручил Господь свидетельствовать о Нем: «Когда же приидет Утешитель… Дух Истины, Который от Отца исходит, Он будет свидетельствовать о Мне; а также и вы будете свидетельствовать, потому что вы с начала со Мною» (Ін. 15:26-27).

Таковы отношения между людьми и между Богом и человеками: свидетельство, как истинная жизнь в любви, движется вечно по всем направлениям (Ін. 1:7-8,1:15,32:34,5:31-39,8:13,18,12:28,15:36-37; Деян. 1, 8, 10:39–43).

Воздыхая, дух мой тянулся к Живой Истине. И «воздыхание мое не скрылось от Него» (Пс. 37:10). «Из ямы глубокой я призывал Имя Его, и Он услышал вопль мой» (Плч. 3:55-56): Его любовь коснулась моего Сердца. Мне предстал неописуемо прекрасный мир христианской молитвы. Чрез нее мне дано было общение с Богом Истинным и Живым. Говорю о молитве моего покаяния. Она принимала различные формы. Иногда мое существо, собираясь внутрь, становилось стянутым в неизмеримо малом пространственно центре. В иные разы происходило как бы обратное: мой дух вводился в некую умную сферу, не знающую границ, и мой покаянный плач странным образом сливался воедино с созерцаемой бездной. Случалось также, что я в молитве обнимал, как я чувствовал, весь мир. Господь давал мне моменты чистой молитвы лицом к Лицу, и вечность тихо, но властно проникала в сердце мое; и уму сообщалось блаженство быть расплавленным в пламени любви, исходящего из сердца. Этот сплав всего существа: ума, сердца и тела во-едино давал ощущение целостности бытия, столь отличной от обычного разлада меж духом нашим, душевностью и телом.

Теперь я свидетельствую об Истине, которую знали отцы и праотцы наши. Свидетельствую о том, как она благоволила являться мне в ответ на длительный, пожиравший меня плач покаяния. Я жил сию Истину, как подлинно извечную, и в меру моей веры говорю и пишу. Писал о ней и Павел: «…имея тот же дух веры, как написано: я веровал, и потому говорил, и мы веруем, потому и говорим…» (2Кор. 4:13).

Я знаю, что ведение мое не абсолютно, но это не значит, что есть некая иная истина. Я верю, что касалась меня безначальная Истина, но так же знаю, что не реализовал в акте моей жизни познанного в опыте молитвы… Но где критерий, который утвердил бы нас в доверии к данным нам опытам Бога-Истины?

Неотъемлемо от нас стремление к Тому, Кто есть прежде всех веков; Кто пронизывает все существующее и Своею властию удерживает в бытии. Трудно нам, ничтожным, поверить в то, что Сей Беспредельный Владыко не презирает нас (Мф. 18:10). Как это ни странно, но когда мы обращаемся к Нему в истинной молитве, т.е. покаянной молитве, то Он выбегает нам навстречу (Лк. 15:20) и любовно объемлет нас Собою. Сие событие не может быть плодом воображения, потому что превышает возможности нашей способности воображать (1Кор. 2:9).

Я исхожу из Откровения: Человек создан «по образу и по подобию Бога» (Бут. 1:36). Отсюда следует, что человек наделен потенциально возможностью достигнуть подобия своему Творцу; что в самой природе человека заложена идея Абсолютного Существа, так, что когда Бог Вседержитель входит в общение с духом человека, то сей последний может «узнать» Его, ибо Он родствен ему. Вводимый в сферу Ума Бога-Творца, тварный дух человека начинает видеть Бога «как Он есть» в Самом Себе (1Ін. 3:2). Я избегаю сказать – наш ум, – чтобы не породить недоразумения, приняв за ум – рассудок.

Наше первое движение – к Тому, Кто «в начале». Наша установка: принять Его как основоположную Истину, независимо от того, совпадает или не совпадает такая онтологическая Истина с нашими о Ней представлениями. И великою бывает наша радость, когда данные Откровения (1Ін. 1:5,4:13,4:16) подтверждаются ниспосланным нам видением, а именно, что мы созданы “по образу” Бога: Он является нам как Бог любви, и мы живем Его внутри нас как абсолютную гармонию, и начинаем «поклоняться Отцу в духе и истине» (Ін. 4:23-24).

«Если говорим, что не имеем греха – обманываем самих себя, и истины нет в нас» (1Ін. 1:8). Отсюда: только покаянная молитва соответствует истине о нас. Сей момент я не перестаю подчеркивать: предстоя Отцу Небесному в сознании себя грешником, становимся мы в план Истины Божией. Чем глубже живем мы наш грех, как поразившую нас смерть, тем полнее предаемся мы Богу в молитве, и Его животворящею силою вырываемся из тисков времени и пространства. Да простит меня Господь, и да не осудят меня строго мои братья: так было со мною. И потому, читая послания Апостола Павла, я предполагаю, не скрою – с уверенностью, что и ему были даны «видения и откровения Господни» (2Кор. 12:1-6) в его раскаянии пред Христом «с сильным воплем и со слезами»: тогда был он «услышан за свое благоговение» (Євр. 5:7).

В подобной молитве наш ум-дух включается в Ум Бога и получает разумение вещей, которое, разумение, не поддается адекватному выражению на обыденном языке нашем. Например. Все создано Его волею, Его мыслию. Он мыслит мир, и Его творческое мышление становится тварным бытием. Не материя, но мышление Бога-Творца первично. Так мы живем сей мир не только чрез призму экспериментального знания, но и в Духе созерцаем его иным образом (Євр. 11:1-3).

«Если любите Меня, соблюдите заповеди Мои. И Я умолю Отца, и даст вам другого Утешителя, да пребудет с вами вовек, Духа Истины, Которого мир не может принять, потому что не видит Его и не знает Его; а вы знаете Его, ибо Он с вами пребывает, и в вас будет… вы увидите Меня, ибо Я живу, и вы будете жить. В тот день узнаете вы, что Я в Отце Моем, и вы во Мне, и Я в вас. Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня: а кто любит Меня, тот возлюблен будет Отцом Моим; и Я возлюблю Его, и явлюсь ему Сам… кто любит Меня, тот соблюдет слово Мое; и Отец Мой возлюбит его, и Мы придем к нему и обитель у него сотворим… слово же, которое вы слышите, не есть Мое, но пославшего Меня Отца… Утешитель же, Дух Святой, Которого пошлет Отец во имя Мое, научит вас всему и напомнит вам все, что Я говорил вам» (Ін. 14:15-26).

«Утешитель, Дух Святой… научит вас всему». “Научит” нас мыслить, как мыслит Сам Бог; научит нас любить, как любит Бог. Не удивляйтесь этому: таков смысл Евангельского зова; все послания Апостолов – Иоанна, Павла, Петра и прочих – говорят о том же; то же самое свидетельствуют Отцы наши в веках.

Встает вопрос: как мы можем достигнуть сего благословения? Ответ дан Христом: «соблюдите заповеди Мои. И Я умолю Отца, и даст вам другого Утешителя, да пребудет с вами вовек». Итак, мы «знаем» Духа Святого чрез святое предание Отцов Церкви и тоже чрез наш собственный опыт Его, Духа, действий внутри нас. Он «напоминает нам все».

Больше сего: «Кто любит Меня, тот соблюдет слово Мое; и Отец Мой возлюбит его, и Мы придем к нему и (вечную) обитель у него сотворим». Что может значить сие? Да то, что нам обещано унаследовать полноту Божественной жизни, полноту ведения и силы любви, которая явлена нам Нетварным Светом, не имеющим в себе «никакой тьмы» (1Ін. 1:5).

Вот свидетельство Павла: «мы приняли не духа мира сего, а Духа от Бога, дабы знать дарованное нам от Бога». И еще: «Кто познал ум Господень, чтобы мог судить его? А мы имеем ум Христов» (1Кор. 2:12-16). Чрез нашу школьную науку мы вошли в мировое мышление и стали общниками экспериментального знания. Нечто аналогичное происходит с нами в области Духа: чрез жизнь по заповедям Евангелия мы входим в самое тесное родство с Божественным Умом. Заповеди сии суть не что иное, как самооткровение Бога «как Он есть». Становясь единственным законом нашего бытия, они (заповеди) сообщают нам «образ» искомого нами Божественного Бытия. «Мы знаем… что Сын Божий пришел и дал нам свет и разум, да познаем Бога истинного» (1Ін. 5:20).

Бог-Истина не творил ничего ложного, противного Истине. И всякий акт-энергия, от Него исходящий, истинен. Христос открыл нам подлинного Человека, как он задуман Творцом: в нас вложена Истина Самого Бога, ибо мы «образ и подобие» Его. Истина вечная сообщается ипостасному началу в нас. И как Персона в человеке рождается сначала лишь как потенция, так и семя Истины в нас – тоже подлежит актуализации из потенциального состояния. В падении Адама Истина в нас подверглась искажению. Чрез благодать покаяния и послушание любви ко Отцу – Истина, в ее изначальной святости, сообщается нам как жизнь Самого Бога.

Но что происходит с человеком, принесшим покаяние в плаче? Он живет Истину не как результат своих размышлений, но как «состояние» своего духа, данное ему Духом Божиим. «Состояние» – есть факт бытия, из которого и самая наша мысль схватывает свойственным ей образом разумение Истины. Опять-таки не в процессе демонстративного мышления, но как интуитивное проникновение или констатация факта, как познание Божественного Бытия, к нам от Бога снисходящее.

Разумение путей Господних не приходит быстро. Глубоким было мое томление – ощущать краткость наших дней. Душа была полна страха – сойти в гроб прежде, чем придет ответ от Бога на ее вопль к Нему. Но не до конца я был оставлен: чрез молитву несомненной веры во Христа-Бога, Его сострадание гибнущему человечеству постепенно передавалось и мне. До великой боли я жил мою личную гибель, и эта боль раздвинула стены окаменевшего сердца моего. Я вообще привык мои опыты переносить на все человечество, и сострадал всем людям, пребывающим в подобном моему состоянию богоудаленности. Таким образом страдания всех становились «моими», и в одиночестве пустыни приходила иногда молитва за весь мир с таким же плачем, как за самого себя. И в той молитве я ощутил предвечного Бога, как Отца нашего. И сие чувство было убедительным свидетельством о безначальной Истине, сообщенной нам Христом.

С трепетом вспоминаю я те часы, когда Господь давал мне жить сие духовное событие. А теперь – горе мне: я не вижу в себе той святой силы во мне.

Предмет, о котором я беспомощно пытаюсь лепетать – Живая Истина; она не похожа ни на научные, ни на философские истины. Открывающаяся нам Истина идет безмерно далее рассудочных спекуляций. Она не есть некая отвлеченная формула нашего логического мышления; ни некое математическое уравнение, но Персона. Прежде всего это Сущий «от начала», т.е. безначальный Бог – Святая Троица: Отец, Сын и Дух Святой. Но наш логический рассудок неспособен следовать за реальным Бытием Бога со своими понятиями. Например: мы живем Отца, как абсолютную Истину. И Сын также есть абсолютная Истина. То же и Святой Дух – абсолютная Истина. Но Истина Единая, а не три абсолютных истины. Как Един Бог и Он же Троица Лиц. В своем финальном осуществлении и Человек должен стать Единым Человеком во множестве ипостасей.

Вот другой антиномический момент: Персону в Боге мы живем как носителя абсолютной полноты Бытия; и вместе – Персона не существует одна. Для формальной логики это есть показатель недостаточности одной Персоны, следовательно – отрицание абсолютности. Но именно такова Святая Троица, Бог любви совершенной. Совершенная любовь не живет замкнуто в Себе, но в другой, в других Персонах. Вся совокупность Бытия является неотъемлемым обладанием каждой из Трех Ипостасей. Но таковою Она – Ипостась – является в акте совершенной любви, которой свойственно такое же полное истощание, умаление Себя.

«Нет большей той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих». «Вы друзья Мои, если исполняете то, что Я заповедую вам» … «Иисус… возлюбив Своих сущих в мире, до конца возлюбил их» … «Больший из вас да будет вам слуга: ибо кто возвышает себя, тот унижен будет; а кто унижает себя, тот возвысится» (Ін. 15:13-15; Мф. 23:11). Из приведенных слов Христа видим, что тот же род самоистощающейся любви, что открылся нам во Святой Троице, «заповедан» человечеству: чрез предельно доступное нам истощание в акте своего покаяния – становимся мы способными воспринимать полноту и Божественной любви, и любви к ближнему (Мф. 22:37-40). «На сих двух заповедях утверждается весь закон и пророки», и в духе их содержится святая вечность.

В двух словах: Вечность и Истина – тема настоящих страниц. И вот, когда прикасается к нам сила любви Божией, тогда вне всяких сомнений мы живем, пребываем в Истине и в Вечности.

Наше догматическое сознание суммарно можно представить так: «Аз Есмь Сый», Аз есмь Бытие, «Аз Есмь Истина». Персональное Начало в Божественном Бытии есть «онтологическое ядро» его. Это Тот, Кто воистину живет. «Первый и Последний, Альфа и Омега», безначальное Начало и бесконечный Конец всего. Так мы понимаем Синайское Откровение, восполненное затем воплощением Логоса Отца и сошествием Святого Духа в день Пятидесятницы на Церковь.

Сей Бог – в Его извечном Существе есть искомая нами абсолютная Истина. Познание сей Истины возможно не иначе, как чрез пришествие внутрь нас Ее силы, как чрез бытийное соединение с Нею. Персональная Истина опознается тем же персональным принципом, который заложен в нас актом творения «по образу и по подобию» Богу. Поскольку сие в нас «свободное начало не» подлежит никакому насилию извне, постольку наше соединение с Истиной зависит не только от Бога дающего (Мф. 11:27), но и от человека – приемлющего (Ін. 1:9-12; Деян.13, 46).

Сам собою тварный дух (человек) не может достигнуть сей Истины, однако, как образ Божий он способен на догадку (постулат) об Истине, но не дальше сего. Бытийное познание Истины дается нам как дар любви Творца к разумной твари. В наших личных отношениях с нашим Личным Богом – ничто не совершается по воле только одной стороны, но всегда наличествует согласие, содействие, синергия, соединение двух воль: Божией и человеческой – в этом наша жизнь.

«Всякий человек ложь» (Пс. 115:2) в самом себе, как взятый из «ничто». Только чрез вселение в нас Бога-Истины и мы становимся истинными. Живая Истина преображает нас Своим пришествием внутрь нас. Абсолютная, она и всеобъемлющая, все содержащая. «Познавшие» сию Истину (Ін. 8:32), по слову Самой Истины, освобождаются от власти над ними греха, в котором смерть. Вечная, Она и нас творит бессмертными. Бог-Истина и нас делает истинно богами. «Богами» не для других разумных тварей, но по сообщенному нам образу бытия и по содержанию жизни сей.

Божественно универсальная – никем из тварей в пределах Земли не вмещается в Ее полноте. Мы знаем Истину, подобно Апостолу Павлу, лишь “отчасти” (1Кор. 13:12). Но это не значит, что Истина в Себе совсем иная, чем мы Ее разумеем. Одно дело знать Истину, другое – не вмещать Ее абсолютной полноты; быть недостаточным для выявления Ее во всем совершенстве в акте земной жизнедеятельности. Вместе с Апостолом Филиппом мы говорим без колебаний: мы обрели Истину; мы знаем Ее: это Христос (Ін. 1:45).

Многоипостасное человечество является образом Святой Троицы: единая натура при множестве лиц. Но каждый из нас в отдельности носит в себе прежде всего образ Сына Единородного, и спасение наше чрез усыновление нас Отцу (Гал. 4:5).

Итак, если мы исповедуем Христа равноабсолютным Отцу, Бога и Истину, то, естественно, чтобы постигнуть Истину, мы должны следовать за Ним. И здесь наступает трагический момент. Вот, Он говорит: «Если кто приходит ко Мне, и не возненавидит отца своего и матери, и жены и детей, и братьев и сестер, а притом и самой жизни своей, тот не может быть Моим учеником». Также «кто не несет креста своего и идет за Мною… кто не отрешится от всего, что имеет, не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26-27,33).

В моем случае произошло следующее: узрев духом Христа, Который возлюбил нас “до конца” (Ін. 13:1), молящимся в Гефсимании и затем на Голгофе, «не противящимся злому» (Мф. 5:39), я возненавидел себя, как я есмь, и в молитве, порожденной сей святой ненавистью, я воспринял Его, как абсолютную Истину, как воистину Вседержителя и Бога. В этой молитве мне было дано превзойти «видимое временно» и вступить в «невидимое вечное» (2Кор. 4:18).

«В мире будете иметь скорбь, но мужайтесь: Я победил мир» (Ін. 16:33). И мы видим из опыта, что:”желающие жить благочестиво… будут гонимы» (2Тим. 3:12), войдут в конфликт с прочим миром (Мф. 5:10-12). И еще: «Женщина, когда рождает, терпит скорбь… но когда родит… уже не помнит скорби от радости, потому что родился человек в мир. Так и вы теперь имеете печаль; но Я увижу вас опять, и возрадуется сердце ваше, и радости вашей никто не отнимет у вас. И в тот день вы не спросите Меня ни о чем» (Ін. 16:20-23). Почему не спросим Его ни о чем?

Когда Дух Святой дает нам видеть Христа, как Он есть, чрез любовь, от Духа Святого исходящую, тогда становится для нас очевидным, что Он, Христос, «все»: в Нем полнота Божества и полнота человека; Он есть Истина в двух ее аспектах: 1) Он – изначальный «факт» Бытия; 2) Он по Своему «этическому» характеру Истинен. Истинен, т.е. Свят; Свят, т.е. Благ; Благ, т.е. «Свет, в Котором нет никакой тьмы».

Мы малодушествуем, когда нам бывает дано увидеть надмирный характер Евангелия. Мы хотели бы как-то сузить его подлинные измерения, приблизить к нашей немощи в нашем хрупком теле, но Он никак не соглашается на умаление Своих заповедей. В предельном напряжении нашего покаяния мы начинаем прозревать: сие Откровение есть конечное, будучи всесовершенным. Оно дано на все века для всех племен и народов до скончания земной истории.

Блаженный Старец Силуан говорил: «Кто не любит врагов, тот еще не познал Бога, как должно Его знать».

«А Я говорю вам: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас и молитесь за обижающих вас и гонящих вас, да будете сынами Отца вашего Небесного… будьте совершенны, как совершен Отец ваш…» (Мф. 5:44-48). И снова: Когда Дух Святой сообщает нам любовь Христову – «любите врагов ваших» – тогда и ум-дух услаждается Истиной этой любви. Подобно тому, как телесно мы ощущаем или силу в себе, или тепло извне от солнечных лучей, так непосредственно всем нашим существом мы «знаем», что эта любовь есть Истина вечная. «Знает тогда» человек, что он «перешел от смерти в жизнь» (Ін. 5:24).

Чудное ощущение пришествия Бога внутрь нас сопровождается всецелым согласием ума с сердцем. Божественная гармония сего духовного «состояния» есть радование для сердца и свет для ума. Весь человек: ум-дух, сердце и даже тело испытывают «мир Божий, превыше всякого ума» (Флп. 4:7). И Любовь, и Свет, и Мир – душа осознает исходящими от Всевышнего (Як. 1:17).

Великое благо узнать Истинного Бога и знать Его неотъемлемым знанием (Лк. 10:42). Все сие дано миру чрез Воплощенного Сына Отчего, Христа Иисуса, и благодарная душа влечется к Нему (древле на Синае открывшему Себя с Именем “Аз Есмь”, и повторившему сие не раз в Своем явлении во плоти нашей. Он сообщил нам сей «преизбыток жизни» (Ін. 10:10). И душа знает происходящее с нею и говорит:”Ныне, Христе мой, в Тебе и Тобою – и аз есмь».

Кому за веру в Христа-Бога было дано хотя бы отчасти войти в вечный поток Его Гефсиманской молитвы и затем, тоже лишь отчасти, подняться и на бессмертную Голгофу, тому беспрекословным образом открывается «великая благочестия тайна: Бог явился во плоти, оправдал Себя в Духе, показал Себя Ангелам…» (1Тим. 3:16). С того времени он, верующий, «не знает» Его по плоти, т.е. как естественного человека, но как вездесущего Вседержителя, пришедшего в мир грешных спасти (2Кор. 5:16; 1Тим. 1:15).

Так подлинно «верующий в Сына Божия имеет свидетельство в себе самом» (1Ін. 5:10).

 

Послесловие

В начале сего века было слово от Господа к Старцу Силуану:

«Держи ум твой во аде, и не отчаивайся». Точной даты сего события я не узнал. Оно могло иметь место в 1906 году. Немного – на год раньше этого – в 1905 году – миру стало известным уравнение Эйнштейна: Е ­­ mc². Сие последнее легло в основу современной науки и техники. Оно открыло колоссальные источники жизненной энергии, но с другой стороны – положило начало приготовлению апокалиптического огня, готового пожрать всякую жизнь на Земле (2Пет. 3:7; Лк. 21:35; Євр. 10:27; 1Сол. 1:8). Первое же, данное Силуану, непревосходимое по своему достоинству, для многих верующих является путеводной звездой к Царству непоколебимому (Євр. 12:28). По духу, в нем заложенному, оно подобно учению древних Египетских Отцов: Антония, Макария, Сисоя, Паисия великих и других, менее известных, но возможно, не менее великих в своих деяниях.

Слово Христа: «и не отчаивайся» – дано чрез Старца Силуана нашей эпохе, отмеченной исключительно тяжким всеобщим отчаянием. Люди нашего века нередко против своей воли все же становятся моральными соучастниками нескончаемых локальных и даже планетарных братоубийств. Как таковые, т.е. моральные соучастники нераскаянные, они, естественно, теряют благодать Духа Святого и уже не могут верить в свое бессмертие чрез воскресение. Да и не стремятся к сему. Именно в этом приговоре самих себя на полное уничтожение по смерти заключена духовная сущность «отчаяния».

Силуан, получив слово Господа, всецело приложил его к себе. Вот, как он пишет об этом: «Я стал делать, как научил меня Господь, и мой ум очистился, и Дух свидетельствовал спасение». «Истинно, истинно говорю вам: слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня имеет жизнь вечную, и на суд не приходит, но [уже] перешел от смерти в жизнь» (Ін. 5:24).