Зміст соборного послання Святого апостола Якова

Апостол Яків написав послання своє до дванадцяти колін, що перебувають у розсіянні й увірували в Господа нашого Іісуса Христа, а написав він його з метою повчальною. У ньому він повчає, що спокуси різні, одні від Бога, а інші від власного серця людського, що віру треба показувати не в слові тільки, а й на ділі, і що виправдовуються не слухачі закону, а виконавці його. Потім він наказує щодо багатих, щоб у зібраннях багаті не віддавали перевагу бідним, але напоумлювали їх як гордовитих, а далі пропонує він розраду скривдженим, вмовляє їх довготерпіти до явлення Судді, повчає терпінню, вказує на користь терпіння з прикладу Іова, заповідує призивати до хворих пресвітерів, намагатися навертати заблукалих до істини, говорить, що в нагороду за це Господь дарує прощення гріхів, і в такий спосіб закінчує послання.

Опис соборного послання Святого апостола Якова

Про терпіння, про нелицемірну віру, про смиренність у ставленні до ближнього, про внутрішнє розпалювання наше та пристрасті, які походять від нього, причиною чого є не Бог, а від Нього все, що є в нас доброго. Про кроткість і непорочність, про добру діяльність, що приносить блаженство. Про розсудливість і стриманість у слові, про безсторонню, згідно із законом, любов до всіх, про те, що людина виправдовується не вірою тільки, а й ділами, і не тим чи іншим окремо, а обома разом. Про те, що необачний і неприборканий язик вмертвляє свого власника, чому необхідно направляти його на благохваління і прославлення Бога. Про добре поводження один з одним, без суперечки через славолюбість і думку людську. Про мудрість Божественну, про те, що від безтурботності та сладострасті відбуваються суперечки, чвари і ворожнеча з Богом. Про потребу покаяння для спасіння. Про незасудження ближнього. Про те, що не від людини, але від Бога залежить виправлення поведінки чоловіка. Про користолюбство багатих і насолоду їх у світі та про праведний осуд від Бога. Про довготерпіння і перенесення страждань і про істину; приватні настанови кожному, відповідні до віри, і про те, що потрібно служити спасінню ближнього.

Тлумачення на перше соборне послання апостола Якова

Глава перша

Як. 1:1. Яків, раб Бога і Господа Іісуса Христа, дванадцятьом колінам, що в розсіянні,– радуватися.

Їaкwвъ, бGу и3 гDу ї}су хrтY рaбъ, nбэманaдесzте колёнома, и5же въ разсёzніи, рaдоватисz.

Раб Бога, тобто Отця і Господа – Іісуса; а якщо так само раб Отця і Сина, то Син дорівнює Отцю і по сутності, і по честі. Апостоли Господа вище за всяку мирську гідність ставлять те, що вони раби Христа.

Як. 1:2. З великою радістю приймайте, браття мої, коли впадаєте в різні спокуси,

Всsку рaдость и3мёйте брaтіе моS, є3гдA во и3скушє1ніz впaдаете разли6чна,

Спокуси і печаль заради Бога апостол визнає похвальними і гідними радості, тому що вони – найміцніші узи і відновлення любові і розбиття, чому і сказано: “Сину мій, коли ти приступаєш служити Господеві Богові, то приготуй душу твою до спокуси” (Сір. 2:1), і Христос сказав: “у світі матимете скорботу, але мужнійте” (Ін. 16:33), бо без подвигів не можна отримати вінців ні в світі, ні від Бога.

Називає їх не дітьми, але братами – за смиренномудрістю. Спокуси приносять дбайливим усіляку радість тому, що через них виявляється випробування таких, а випробування призводить до досконалої дії. Але тоді хто-небудь скаже: якщо така дія спокус, то як Христос навчає нас у молитві просити Бога: “і не введи нас у спокусу” (Мф. 6:13)? Відповідаємо: спокуси бувають двоякого роду. Одні походять від нас, а інші посилаються на нас Богом для вправи і прославлення нашого. І спокуси, що від нас походять, двоякого ж роду. Одні бувають від нерозважливої хоробрості, яку ми називаємо зухвалістю і від якої заповідає нам Господь берегтися, бо хоч і бадьорий дух, але під час подвигів бадьорість згасає, чому хоробрість та не закінчується добром для тих, хто її має. Інші спокуси, як, наприклад, загибель содомлян (Бут. 19:13), посилаються за гріхи. Цих спокус усіма силами треба уникати через життя безгрішне; спокус же від Бога, які були для Іова, Авраама, не тільки не треба уникати, а й, якщо можливо, потрібно привертати їх терпінням і вдячністю, тому що вони удостоюють прославлення і вінців. Сказав “спокуси різні” тому, що одні спокуси, як пояснили ми, бувають від Бога, а інші від нас.

Як. 1:3. знаючи, що випробування вашої віри дає терпіння;

Вёдzще, ћкw и3скушeніе вaшеz вёры содёловаетъ терпёніе:

Хоча спокуси, як сказали ми, двоякого роду, але терпіння корисне в кожному їхньому роді. У спокусах від Бога воно корисне тим, що через них ми одержуємо прославлення, як одержали його Авраам, Іов, а в спокусах від нас – тим, що перенесенням їх із вдячністю ми робимо немовби винагороду за свої гріхи, бо хто усвідомлює свої гріхи, той поклав початок своєму спасінню і набув собі риси праведника, тому що праведний чоловік перший звинувачує сам себе.

Як. 1:4. терпіння ж повинно мати досконалу дію,

Терпёніе же дёло совершeно да и4мать,

Зверни увагу: апостол не сказав у визначеному способі: “терпіння має досконалу дію”, але в наказовому: “нехай маєш”, бо він не сповіщає готову вже чесноту, а заповідав таку, що нині має бути досконала.

щоб ви були досконалі в усій повноті без усякого недоліку.

ћкw да бyдете совершeни и3 всецёли, ни въ чeмъ же лишeни.

Причиною досконалої дії називає мудрість, бо знає, що випробування віри і терпіння в спокусах не є долею всіх людей, але мудрих про Бога, чому тих, хто бажає виявити віру і терпіння, збуджує до молитви про мудрість.

Як. 1:5. Якщо ж у кого з вас не вистачає мудрості, хай просить у Бога, Котрий дає всім просто й без докорів,– і дасться йому.

Ѓще же кто2 t вaсъ лишeнъ є4сть премyдрости, да пр0ситъ t даю1щагw бGа всBмъ вкyпэ, и3 не поношaющагw: и3 дaстсz є3мY.

Говорить не про людську мудрість, а про духовну, бо в ній вказує нам причину скоєної дії, а причина ця – небесна мудрість, зміцнюючись якою, ми зможемо здійснити добро сповна.

Як. 1:6. Але хай просить з вірою, нітрохи не сумніваючись,

Да пр0ситъ же вёрою, ничт0же сумнsсz:

Якщо вірить, нехай просить, а якщо не вірить, нехай і не просить, бо не отримає нічого з прошеного. Той, хто сумнівається, і той, хто просить із зверхністю. Але очевидно, що хто просить сумніваючись, той є кривдник, бо якщо ти не впевнений, що Бог виконає прохання твоє, то зовсім не починай просити, щоб не опинитися тобі через нерозумну двозначність обвинувачувачем Того, Хто все може. Тому потрібно благати про позбавлення від такої ганебної хвороби.

бо той, хто сумнівається, подібний до морської хвилі, яку вітер здіймає і розвіває.

сумнsй бо сz ўпод0бисz волнeнію морск0му, вётры возметaему и3 развэвaему.

Як. 1:7. Хай не думає така людина одержати що-небудь від Господа.

Да не мни1тъ человёкъ џнъ, ћкw пріи1метъ что2 t бGа.

Той, хто сумнівається, – той, хто далекий від твердої дії і дивується, збудеться те чи інше чи ні. Такий не отримає, як не впевнений щодо того, чого очікує.

Як. 1:8. Двоєдушна людина не стійка на всіх шляхах своїх.

Мyжъ двоедyшенъ, неустр0енъ во всёхъ путeхъ свои1хъ.

Двоєдушний – той, хто перебуває в розгубленості, невпорядкований, недосконалий, що двоїться думками, лицемір, а шляхами називає апостол душевні рухи, якими підносяться надії, добрі то чи недобрі, як і Давид сказав: “шляхи мої Ти провидів єси” (“шляхи мої відомі Тобі”) (Пс. 138:3). Інакше: чоловіком двоєдушним апостол називає того, хто нестабільний, хто не прагне міцно ні до майбутнього, ні до теперішнього, але носиться туди й сюди і дотримується то майбутнього, то теперішнього. Такого уподібнює він морській хвилі, що не має сталості, і цвіту трави, цвіту, який залишається недовго, але засихає зі сходом сонячним, чому й порівняв його не з травою, що є тривалішою, а з кольором її, щоб уявити його короткочасність.

Чому ж назвав його двоєдушним? Тому що він не прагне з упевненістю ні до теперішнього, ні до майбутнього життя, бо в Писанні душею називається і життя, наприклад: “вся, що має людина, дасть за душу свою” (“за життя своє віддасть людина все, що має в неї”) (Йов. 2:4). Прибери від себе двоєдушність і анітрохи не сумнівайся просити в Бога, не говори в собі: “Як я можу просити від Господа і отримати, коли стільки згрішив проти Нього?” Не думай так, але від щирого серця свого сповідуйся і звертайся до Господа, і проси в Нього без сумніву, і ти пізнаєш Його милосердя, тому що Він не залишить тебе, але: “виконає бажання серця твого” (Пс. 36:4), бо Бог непам’ятозлобивий і милостивий до Своїх створінь.

Як. 1:9. Хай хвалиться принижений брат висотою своєю,

Да хвaлитсz же брaтъ смирeнный въ высотЁ своeй.

Оскільки смирення визнає апостол хранителем усього доброго і ніщо не відбувається без нього у дбайливих, то додає: “Смиренний нехай хвалиться висотою своєю”. Того, хто сумнівається, він уподібнює морській хвилі, а вона від подиху вітру піднімається і швидше, ніж піднесеться, опускається. Подібне відчуває і той, хто сумнівається, коли через зверхність не стверджує прохань своїх ні на чому незмінному. Тому апостол додає: “Нехай хвалиться брат смиренний”. Він говорить ніби так: хто хоче просити чогось, той нехай, по-перше, просить необхідного, щодо прохання чого він не може обдуритися, тобто “Царства Божого і правди Його” (Мф. 6:33). Потім нехай просить цього постійно, – не так, що трохи помолився, та негайно й відступився, бо це властиво гордим, але нехай просить невідступно, терпляче чекаючи отримання зі смиренням душевним.

Як. 1:10. а багатий – приниженням своїм, бо він перейде, як трав’яний цвіт.

Богaтый же во смирeніи своeмъ: занE ћкоже цвётъ травнhй ми1мw и4детъ.

Як. 1:11. Сходить сонце, настає спека, і спекою висушує траву, цвіт її опадає,

Возсіs бо с0лнце со зн0емъ, и3 и3зсуши2 травY, и3 цвётъ є3S tпадE, и3

Багатство уподібнює апостол кольору трави, бажаючи уявити, наскільки воно скороминуще.

зникає краса її вигляду;

благолёпіе лицA є3S поги1бе:

Слово “обличчя” він вжив не в теперішньому значенні його, бо воно вживається тільки про людину, а про інші предмети не вживається.

так в’яне і багатий на шляхах своїх.

си1це и3 богaтый въ хождeніи своeмъ ўвzдaетъ.

Ходіннями називає справи в теперішньому житті.

Як. 1:12. Блаженна людина, котра переносить спокуси, бо, будучи випробуваною, вона прийме вінець життя, який обіцяв Господь тим, що люблять Його.

Блажeнъ мyжъ, и4же претерпи1тъ и3скушeніе, занE и3скyсенъ бhвъ, пріи1метъ вэнeцъ жи1зни, є3г0же њбэщA бGъ лю1бzщымъ є3го2.

Ми сказали, що спокуси двоякого роду і що терпіння корисне в кожному їхньому роді. Апостол, пам’ятаючи про молитву Господню, яка навіює нам найбезпечніше, тобто щоб ми молилися, щоб не впасти нам у спокусу, повертається до пояснення того, яка спокуса від Бога, а яка – від нас, від нашого волевиявлення. Утім, добре й таке: Господь і Бог, дивлячись на велику неміч людської природи, запропонував молитися про віддалення від нас спокус, бо учні Його були ще далеко не досконалі; але коли пізнанням Його воскресіння і вознесінням на небо немічна природа наша зміцнилася, то брат Його по плоті навчає вже не боятися спокус.

Як. 1:13. У спокусі ніхто не кажи: Бог мене спокушає;

Никт0же и3скушaемь да глаг0летъ, ћкw t бGа и3скушaемь є4смь:

Якщо спокуси двоякого роду, то чому апостол ставить тепер всяку спокусу поза волею Божою? Але примічай: він не сказав: “спокушений”, але – “спокушений”. Хто через гріх і нестримне життя сам винаходить собі спокуси і немов би в постійній бурі занурюється в небезпеку, той, каже апостол, спокушається не “від Бога”, а від власної пристрасті. Бо хто переміг спокусу, що знайшла, і став твердішим, той уже нелегко піддається спокусам, особливо тим, що знаходяться від нього самого, бо на свободі від спокус постійно схиляється до життя більш любомудрого.

бо Бог не спокушається злом і Сам не спокушає нікого,

бGъ бо нёсть °и3скуси1тель ѕлы6мъ° (°и3скушaемь ѕлhми°), не и3скушaетъ же т0й никог0же.

Бог не спокушається злом, як сказано: “Що Божественне і блаженне, то ні саме нічого не робить, ні іншим не дає справи “¹. Усе це притаманне єству смертному і земному, в якому вбачаються зміна і мінливість, ці первинні властивості нашої природи. Похоть же, гріх і смерть, що народжується від неї, для душі стали ніби сходинками погибелі людської. Бо похоть, знайшовши місце притулку, зробила гріх, який породив смерть, і тільки викорінивши його через покаяння, ми започатковуємо інше наше життя.

Як. 1:14. але кожен спокушається, захоплюючись і зваблюючись власною похоттю;

К0ждо же и3скушaетсz, t своеS п0хоти влек0мь и3 прельщaемь.

Як. 1:15. похоть же, зачавши, породжує гріх, а вчинений гріх породжує смерть.

Тaже п0хоть зачeнши раждaетъ грёхъ: грёхъ же содёzнъ раждaетъ смeрть.

Оскільки про Божественну природу доведено, що Бог ані Сам не спокушається, ані інших не спокушає, то тут спокусами називає помисли, що бентежать душу, бо спокуси від Бога не бентежать, а утверджують душу, осяваючи її, чому говорить: “Всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходить звище, від Отця світів, сходить” (Як. 1:17), тоді як усе, що походить від нас, має недосконалість.

Як. 1:16. Не обманюйтесь, браття мої улюблені.

Не льсти1тесz брaтіе моS возлю1блєннаz:

Як. 1:17. Всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходить звище, від Отця світів,

Всsко даsніе блaго, и3 всsкъ дaръ совершeнъ свhше є4сть, сходsй t nц7A свётwвъ,

Під Отцем світів розумій Бога, а під світлами або сили ангельські, або просвітлених Духом Святим людей.

у Котрого нема зміни і ні тіні переміни.

ў негHже нёсть премэнeніz, и3ли2 преложeніz стёнь.

У Бога світів немає переміни, бо Він Сам промовляє через пророка: “Я Господь, Бог ваш, і не змінююся” (“Бо Я – Господь, Я не змінююся”) (Мал. 3:6), а вираз “зміни не буде” означає, що в Бозі не можна навіть уявити жодної переміни.

Як. 1:18. Захотівши, Він родив нас словом істини, щоб нам бути деяким початком Його творінь.

Восхотёвъ бо породи2 нaсъ сл0вомъ и4стины, во є4же бhти нaмъ начaтокъ нёкій создaніємъ є3гw2.

Сказав “забажавши”, тому що є люди, які за навіюванням біса думають, що світ склався ніби випадково. Вище сказав: у Нього ж немає зміни і тим показав, що Божество незмінне; тепер додає: “захотівши бо породити нас”. Якщо ми породилися, то явно, що ми не незмінні, бо чи можливо, щоб незмінним було те, що з небуття прийшло в буття через зміну?

А щоб з приводу слова “породив” не подумав хтось, що Бог і Сина породив так само, як нас, апостол додав: “словом істини”, бо, за словами Іоанна Богослова: “все через Нього почало бути” (Ін. 1:3), тобто через Слово істини; тож якщо ми походимо через Слово, то не однорідні з тим, від кого походимо за буттям. Слова “початок якийсь” означають перевагу і вищу гідність, а “створенням” називає видиму природу.

Як. 1:19. Отже, браття мої улюблені, кожна людина хай буде швидкою на слухання, повільною на слова, повільною на гнів,

Тёмже брaтіе моS возлю1блєннаz, да бyдетъ всsкъ человёкъ ск0ръ ўслhшати, и3 к0сенъ глаг0лати, к0сенъ во гнёвъ.

Швидким потрібно бути на слухання не просте, але діяльне, що збуджує докладати вислухане до справи, бо відомо, що хто слухає старанно й уважно, той готовий буде і виконувати почуте, а хто, навпаки, повільно привертає увагу до чогось і відкладає те, той згодом може і зовсім відстати від справи. Тому щодо вивчення Божественних предметів апостол заповідає швидкість, а щодо того, вчинення чого пов’язане з небезпекою, повільність. Такі слова, гнів. Бо балакучість у гніві не закінчується добром. Тому один богомудрий чоловік часто каявся в тому, що він говорив, а в тому, що мовчав, ніколи не каявся² . Так і блаженний Давид заповідає: “гнівайтеся, і не грішіть” (Пс. 4:5), тобто не гнівайтеся скоро і не впадайте від гніву в сказ. Подібна до цієї і справжня заповідь про слова і про гнів, особливо про гнів, який, будучи допущеним до нерозсудливості, позбавляє правди Божої. Чому і говорить апостол:

Як. 1:20. бо гнів людини не творить правди Божої.

Гнёвъ бо мyжа, прaвды б9іz не содёловаетъ.

Правда є властивість душі, що віддає кожному належне, а: “гнів губить і розумних” (Притч. 15:1). Як же він, у пристрасному розмірі затьмарюючи розум, складе чесноту, яка розважливо віддає кожному належне? Зауваж і те, що апостол сказав не просто про того, хто “правди Божої не творить”, а про того, хто мужається в згубному для нього самого³. А що в нього така думка, видно з виразу: “блаженний чоловік, що не ходить на раду нечестивих” (Пс. 1:1), бо додавання префіксального члена показує, що слово “чоловік” означає того, хто має схильність до того або іншого, до добра або до зла. Потрібно зауважити й те, що апостол не просто сказав: “робить”, але з прийменником, у значенні “виконує”. Це означає, що гнів не зовсім чужий правди, бо в гніві можна вбачати певну користь, оскільки в ньому, як і в усякому душевному русі, через брак похвального можна знаходити не одне зле, а дещо і корисне.

Як. 1:21. Тому, відкинувши всяку нечистоту і залишок злоби, з лагідністю прийміть насаджене слово, яке може спасти ваші душі.

Сегw2 рaди tл0жше всsку сквeрну, и3 и3збhтокъ ѕл0бы, въ кр0тости пріими1те всаждeнное сл0во, могyщее спасти2 дyшы вaшz.

Сказавши “нечистоту”, апостол додає: “надлишок злоби”, бажаючи вселити, щоб якщо хто-небудь і впадав часто в нечистоту, скоріше відставав би від неї, щоб, залишаючись у ній, не дати злу посилитися через звичку, бо те, що ми робимо часто й у великій кількості, стає зазвичай нібито природою, набуваючи властивість природи. “У лагідності”, сказав апостол, маючи на увазі повчальне “слово”, яке не приймається серед галасу і збурення; а всадженим називає він те слово, за яким ми з’явилися на світ розумними і здатними розрізняти добро і зло.

Як. 1:22. Будьте ж виконавцями слова, а не тільки слухачами, які самих себе обманюють.

Бывaйте же творцы2 сл0ва, ґ не т0чію слhшатели, прельщaюще себE самёхъ.

“Спокушаючи себе самих” – значить ті, що обманюють самих себе, ні в що не ставлять власне своє спасіння.

Як. 1:23. Бо хто слухає слово і не виконує, той подібний до людини, яка розглядає природні риси свого обличчя в дзеркалі:

ЗанE ѓще кто2 є4сть слhшатель сл0ва, ґ не творeцъ, таковhй ўпод0бисz мyжу смотрsющу лицE бытіS своегw2 въ зерцaлэ:

“Обличчя буття” означає пізнання самого себе через закон. Тому-то до слова “обличчя” і додав апостол слово “буття”, бо через закон ми дізнаємося, якими з’явилися ми на світ, і розуміємо, в який стан перероджує нас духовний закон через баню відродження. Потім, не перебуваючи в такому спогляданні через діяльність, ми забуваємо про отриманий дарунок духовний, бо хто вдається до злих справ, той не пам’ятає, чим він облагороджений від Бога, бо якби пам’ятав, що він народжений згори, виправданий і зарахований до синів Божих, то не вдавався б до справ, які відкидають даровану благодать. Від звичайного дзеркала апостол переводить мову до дзеркала уявного, нічого не вивівши з представленого в коротких словах прикладу. Йому належало б сказати так: “Хто слухає закон і не виконує, той подібний до людини, що розглядає обличчя своє в дзеркалі. Як цей подивився на себе, відійшов і негайно забув, який він, так і той, побачивши із закону Мойсея, для чого його створено, а саме для слави Божої та для життя за образом Бога, що створив його, нічого з побаченого не виконав, але вчинив так само, як і той, хто дивився у дзеркало: він мав би скористатися побаченим, а він, як і той, не скористався”. І не без мети чинить так апостол (замовчує щось): він зосереджує слухача і напружує його слухати це не між справою, бо блаженні не такі слухачі, а ті, що поєднують зі слуханням справу. І фарисеї були слухачами, але оскільки вони не були виконавцями, то й не блаженні вони.

Як. 1:24. вона подивилась на себе, відійшла і відразу ж забула, яка вона.

Ўсмотри1 бо себE, и3 tи1де, и3 ѓбіе забы2, как0въ бЁ.

До слухання додав апостол виконання, тому що для душевного спасіння недостатньо одного слухання закону, але слухання повинно бути ще підтверджено виконанням.

Як. 1:25. Але хто вникне в закон досконалий, закон свободи, і перебуватиме в ньому, той, будучи не слухачем, який забуває, а виконавцем діла, блаженний буде в своїй діяльності.

Прини1кій же въ зак0нъ совершeнъ своб0ды, и3 пребhвъ: сeй не слhшатель забhтливъ бhвъ, но творeцъ дёла, сeй блажeнъ въ дёланіи своeмъ бyдетъ.

Апостол сказав “хто доторкнеться”, а не “увійде”, бо духовний закон, скрізь маючи перевагу і велич, уміє привертати і найкоротшим читанням його.

До слів “закон досконалий” додав “свободи”, щоб вказати на відмінну його рису – свободу, бо закон Христовий, звільнивши від рабства тілесного, ставить того, хто приходить до Нього, у свободу, робить його через цю свободу більш уважним і звільняє його від забуття, шкідливого для всього доброго.

Як. 1:26. Коли хто з вас думає, що він побожний і не приборкує свого язика, а обманює своє серце, то побожність у того пуста.

Ѓще кто2 мни1тсz вёренъ бhти въ вaсъ, и3 не њбуздовaетъ љзhка своегw2, но льсти1тъ сeрдце своE, сегw2 сyетна є4сть вёра.

За поняттям іудеїв, благочестивий той, хто виявляє вірність у справах, тому що такий здається таким, що не належить до натовпу. Іудеї, виконуючи приписані законом спостереження, високо думали про себе, зосереджували в цих спостереженнях все благочестя по відношенню до Бога і, займаючись тільки цим, мріяли здобути через це блаженство, а до інших ставилися з великим осудом, як видно з євангельської притчі про самохвальство фарисея і митаря (Лк. 18:10-14).

Утримуючи від такої думки, апостол і дає справжню настанову. Згадавши про виконавця справи і назвавши його блаженним, він негайно виправляє зло, що народжується в багатьох під час виконання. Він ніби говорить: “Хто хвалиться виконанням закону, не думай отримати блаженство за одне виконання!” – бо це неприємно Богові, але приємний Йому той, хто виконує і водночас далекий від зверхності та не ставиться до тих, хто не виконує, із осудом.

Лестить серцю своєму – ніби душить і за зверхністю, як виконавець закону, спокушає своє сумління, бо серце означає тут те саме, що й у словах: “серце сокрушене та смиренне” (Пс. 50:19).

Як. 1:27. Чиста і непорочна побожність перед Богом і Отцем є в тому, щоб піклуватися про сиріт і вдів у їхніх скорботах

Вёра бо чистA и3 несквeрна пред8 бGомъ и3 nц7eмъ сіS є4сть, є4же посэщaти си1рыхъ и3 вдови1цъ въ ск0рбехъ и4хъ, и3

Благочестя, здається, має на увазі щось більше, ніж віра. Слово це обіцяє знання потаємного, твердість у тому, що споглядається вірою⁴. Тому і вжив апостол таке слово в промові про благочестивого. Він ніби говорить: “Ти вважаєш себе знавцем таємниць закону і точним хранителем його. Як так? Так думаєш ти, що не вмієш приборкати язика, засуджуєш ближнього, живеш зарозуміло і не виявляєш співчуття нікому з бідних! Тим часом закон не схвалює навіть того, хто лихословить, але велить виявляти співчуття і ворогам. Отже, якщо хочеш бути благочестивим, виявляй благочестя не в читанні, а у виконанні закону, що полягає особливо у виявленні співчуття ближньому. Бо співчуття ближньому є свого роду уподібнення Богові. Будьте, сказано: “милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6:36). Тільки милосердя ваше має бути чужим від лицемірства, тому що і Бог робить свої благодіяння не яким-небудь особам окремо, але: “велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мф. 5:45).

і берегти себе неоскверненим від світу.

несквeрна себE блюсти2 t мjра.

Під світом тут треба розуміти народ простий і чорний, що розбещує себе в звабливих похотях своїх.

* * *

¹Вислів цей належить Епікуру, який поклав його в основу для заперечення Промислу Божого. Але блж. Феофілакт зрозумів його в доброму сенсі й тому вжив тут для пояснення думки святого апостола.

²Мається на увазі, ймовірно, преподобний Арсеній (див. История православного монашества на Воcтоке. Ч. 2. М., 1854. С. 134).

³Латинський перекладач тлумачення блж. Феофілакта припускає, що тут до вірша 21 зроблено вставку якимось тонким граматиком, і знаходить це місце досить темним.

⁴Надаючи таке значення слову “віра”, блж. Феофілакт вважав коренем його, ймовірно, слово, яке означає “дивитися”, “розглядати”, “споглядати” та інше. Але інші, і до того ж дуже багато хто, у розумінні слова “віра” слідують за фракіянами, від яких, каже святитель Григорій Богослов, перейшло до греків-язичників служіння богам, “як може засвідчити в цьому саме слово “віра” (св. Григорий Богослов, Слово 4. – Творения. Ч. 1. М., 1851. С. 163).

 

Глава друга

Як. 2:1. Браття мої! майте віру в Іісуса Христа нашого Господа слави, не зважаючи на особу.

Брaтіе моS, не на лицA зрsще и3мёйте вёру гDа нaшегw ї}са хrтA слaвы.

Хто робить що-небудь із лицемірством, той накликає на себе велику ганьбу, як такий, що не поважає однорідного і перш за нього самого себе, тому що поводження з подібним перепосилається і на того, хто сам це робить.

Як. 2:2. Бо, якщо у зібрання ваше ввійде людина із золотим перстнем, у багатій одежі, увійде ж і бідний в убогій одежі,

Ѓще бо вни1детъ въ с0нмище вaше мyжъ, злaтъ пeрстень носS, въ ри1зэ свётлэ, вни1детъ же и3 ни1щъ въ хyдэ nдeждэ:

Як. 2:3. і ви, дивлячись на одягненого в багату одежу, скажете йому: тобі добре сісти тут, а бідному скажете: ти стань там, або сідай тут, біля ніг моїх,–

И# воззритE на носsщаго ри1зу свётлу, и3 речeте є3мY, ты2 сsди здЁ д0брэ: и3 ни1щему речeте, ты2 стaни тaмw, и3ли2 сsди здЁ на подн0жіи моeмъ:

У євреїв, здається, особливим звичаєм було носити персні. Але при цьому інший скаже, можливо, що якщо Яків є вчителем завіту Христового, то чому не припиняє підзаконного, а ще підносить його, приймаючи тих, хто залишається в благочесті підзаконному, а не засуджуючи їх? Такому ми відповідаємо, що тепер Яків розмовляє з ними ближче і поблажливо ставиться до їхньої немочі, щоб, негайно скасувавши закон, не змусити їх відступитися від нього після новини вчення. Але він веде справу з ґрунтовним розрахунком, поступившись, наскільки це було нешкідливо для нього, в Новому Завіті і підзаконним обрядам. Бо чим відвертало його від віри Христової дотримання суботи або піст і утримання від харчів? Через цю поступливість заволодівши їхньою увагою до своїх власних слів, він мало-помалу переконує їх відставати від підзаконних обрядів як непотрібних і таких, що ведуть до рабства, а не до свободи, яку дають у Христі.

Отже, мудро користуючись невеликими поступками, він запропонував пристойне християнам якраз тоді, коли вони безперешкодно слухали його слова.

Як. 2:4. то чи не пересуджуєте ви в собі і чи не стаєте суддями з недобрими думками?

И# не разсмотри1сте въ себЁ, и3 бhсте судіи6 помышлeній ѕлhхъ.

Союз “і” поставлено тут за звичаєм стародавнього способу вираження, бо тут продовження вищесказаного, чому союз “і” зайвий. Хід мови такий: “Якщо хто увійде в збори ваші” та інше, потім – “чи не пересуджуєте ви між собою” – це друга частина речення, чому і сенс промови має бути таким: Якщо ви не розсудили, як слід, то стали суддями з лихими думками. Чи не пересуджуєте, тобто ви зіпсували вирок свій, не зробивши наперед жодного дослідження про те, чи дбайливий бідний, чи ледачий багатий. Але ваше нерозрізнення привело вас до лицемірства, змусило вас одного похвалити, як багатого, а іншого зневажати, як бідного.

“І були ви суддями думок злих”, тобто стали суддями несправедливими, що піддалися лукавству через лицемірство.

Як. 2:5. Послухайте, браття мої улюблені: хіба не бідних світу вибрав Бог бути багатими вірою і спадкоємцями Царства, яке Він обіцяв тим, котрі люблять Його?

Слhшите, брaтіе моS возлю1блєннаz, не бGъ ли и3збрA ни1щыz мjра сегw2 богaты въ вёрэ, и3 наслёдники цaрствіz, є4же њбэщA лю1бzщымъ є3го2;

Як. 2:6. А ви зневажили бідного. Хіба не багаті притісняють вас, і хіба не вони тягнуть вас на суди?

Вh же ўкори1сте ни1щаго. Не богaтіи ли наси1луютъ вaмъ, и3 тjи влекyтъ вы2 на суди6ща;

Оскільки для багатьох важко навіть чути про бідність, то, сказавши “убогі світу цього”, негайно додав: “багаті”. Чим же багаті? Вірою. Бо невід’ємний мир бідних, коли вони перейдуть до віри, робить їх сильнішими за багатих. Тому й Господь обрав таких в учні і явив спадкоємцями Царства.

Як. 2:7. Хіба не вони знеславлюють добре ім’я, яким ви називаєтесь?

Не тjи ли хyлzтъ д0брое и4мz наречeнное на вaсъ;

Як. 2:8. Коли ви виконуєте закон царський за Писанням: возлюби ближнього твого, як себе самого,– добре робите.

Ѓще ќбw зак0нъ совершaете цaрскій, по писaнію: возлю1биши и4скреннzго своего2 ћкоже себE самaго: д0брэ творитE.

Як. 2:9. Але коли робите, дивлячись на особу, то гріх чините, і перед законом виявляєтесь злочинцями.

Ѓще ли на лицA зритE, то грёхъ содэвaете, њбличaеми t зак0на ћкоже престyпницы.

Ім’я нове – за словами пророка: “А тим, хто працює у мене, дасться ім’я нове, що благословиться на землі, бо Бога істинного благословлять” (“рабів Своїх назвіть іншим ім’ям, яким хто благословить себе на землі, той благословлятиметься Богом істини”) (Іс. 65:15-16).

Як. 2:10. Хто виконує весь закон і согрішить у чому-небудь одному, той стає винним у всьому.

И$же бо вeсь зак0нъ соблюдeтъ, согрэши1тъ же во є3ди1номъ, бhсть всBмъ пови1ненъ.

Як. 2:11. Бо Той же, Хто сказав: не перелюбствуй, сказав і: не убий; тому, якщо ти не перелюбствуєш, але уб’єш, то ти також злочинець перед законом.

Рекjй бо, не прелюбы2 сотвори1ши: рeклъ є4сть, и3 не ўбіeши. Ѓще ли не прелюбы2 сотвори1ши, ўбіeши же, бhсть престyпникъ зак0на.

Як. 2:12. Так говоріть і так робіть, як такі, що мають бути судимі за законом свободи.

Тaкw глаг0лите, и3 тaкw твори1те, ћкw зак0номъ своб0днымъ хотsще сyдъ пріsти.

Як. 2:13. Бо немилостивий суд тому, хто не творив милості; милість же підноситься над судом.

Сyдъ бо без8 ми1лости не сотв0ршему ми1лости: и3 хвaлитсz ми1лость на судЁ.

Хто грішить в одному чому-небудь, той стає винним в усьому, бо не має досконалої любові, бо любов є голова всього доброго, а коли немає голови, то й решта всього іншого тіла нічого не значить. А що про це він говорить, видно з попередньої настанови. Заповіді “не чини перелюбу”, “не вбий” вказані для прикладу. Зауваж, що і вони взяті із закону, що належить до досконалості любові, бо хто любить ближнього, той не буде ні чинити перелюбу, ні вбивати, бо такі справи притаманні ворогові. Якби не так, то ніхто з людей не вцілів би, бо ніхто не дотримується всіх заповідей, але хто дотримав чистоти, той перемагається іноді гнівом, хто творить милостиню, той нерідко має заздрість. Тому говориться не про те, щоб зовсім не бракувало чеснот, а про любов, що її не слід здійснювати з нестачею, з лицемірством, але цілком. Те саме можемо сказати і про інші чесноти. Хто недосконало дотримується цнотливості або справедливості, але щось опускає, той, кульгаючи у виконанні, шкодить усій справі чесноти.

Отже, під словами “весь закон” треба розуміти закон про любов, про яку йдеться в апостола переважно, а “законом вільним” він називає нелицемірність, бо той, хто діє через лицемірство, не вільний, а раб, бо: “хто ким переможений, той тому і раб” (2Пет. 2:19).

Як. 2:14. Яка користь, браття мої, коли хто говорить, що він має віру, а діл не має? чи може ця віра спасти його?

Кaz п0льза брaтіе моS, ѓще вёру глаг0летъ кто2 и3мёти, дёлъ же не и4мать; є3дA м0жетъ вёра спасти2 є3го2;

Якщо ми пробачили ближнім гріхи їхні проти нас і з маєтку свого приділяємо частину жебракам, то і нас сприйме милість Божа, коли буде судити наші вчинки. Здійснення цього важливе. Навпаки, тяжкий осуд тим, які не виявили прихильності до подібних до себе. Тих, які не зглянулися над ближніми, що згрішили проти них, спіткає осуд злого раба (Мф. 18:32-35). З відплатою за молитву, в якій ми просимо Бога пробачити нам: “як і ми прощаємо” тим, хто згрішив проти нас (Мф. 6:12), а тих, хто немилостивий або жорстокий до тих, хто потребує тілесної допомоги, зустріне суд без милості. Хвалиться милість на суді, бо милостиві, за висловом Господа: “помилувані будуть” (Мф. 5:7).

Або інакше: “милосердям до бідних” могло принести прощення навіть ідолослужителям, як ми чуємо від пророка (Дан. 4:24). Чого ж не дасть воно людям віруючим? Мені здається, дія милосердя схожа на те, що виробляє єлей деревний на тих, хто бореться на терені. Борці, намащені єлеєм, легко вислизають від захоплення своїми супротивниками. Так і наше милосердя до бідних дасть нам на суді можливість уникнути нападів з боку бісів.

Як. 2:15. Якщо брат або сестра нагі і не мають денного прожитку,

Ѓще же брaтъ и3ли2 сестрA нaга бyдета, и3 лишeна бyдета дневнhz пи1щи:

Як. 2:16. а хто-небудь із вас скаже їм: “ідіть з миром, грійтеся й харчуйтеся”, але не дасть їм потрібного для тіла: що користі?

Речeтъ же и4ма кто2 t вaсъ: и3ди1та съ ми1ромъ, грёйтасz и3 насыщaйтасz, не дaстъ же и4ма трeбованіz тэлeснагw, кaz п0льза;

Звертай увагу на духовний сенс. Не сказав тільки: “якщо маєш віру”, але – “що користі?” Говорить ніби так: покажи мені справу, за якою я надав би тобі назву віруючого, бо в цьому справа віри. Слова ж його означають: якщо хто ділом не доведе, що він вірний Богові, то такого не потрібно й називати вірним, бо не той вірний, хто просто називає себе Господнім, але той, хто любить Господа так, що за віру в Нього готовий і на смерть. А що така в нього думка, це видно з прикладів, бо він каже, що Авраам справою показав, що вірний Богові, коли первістка свого приніс на всеспалення; так само й Раав, вірячи, знехтувала смертю.

Як. 2:17. Так само й віра, якщо не має діл, сама по собі мертва.

Тaкожде и3 вёра, ѓще дёлъ не и4мать, мертвA є4сть њ себE.

Як. 2:18. Але скаже хто-небудь: “ти маєш віру, а я маю діла”: покажи мені віру твою без діл твоїх, а я покажу тобі віру мою з діл моїх.

Но речeтъ кто2: ты2 вёру и4маши, ѓзъ же дэлA и4мамъ: покажи1 ми вёру твою2 t дёлъ твои1хъ, и3 ѓзъ тебЁ покажY t дёлъ мои1хъ вёру мою2.

Як. 2:19. Ти віруєш, що Бог єдин: добре робиш; і демони вірують і тремтять.

Ты2 вёруеши, ћкw бGъ є3ди1нъ є4сть, д0брэ твори1ши: и3 бёси вёруютъ, и3 трепeщутъ.

Це не суперечить словам блаженного Павла, бо слово “віра” вживається в подвійному значенні, іноді означаючи просту згоду розуму з явищем, бо ми зазвичай і це називаємо вірою (чому й біси вірять про Христа, що Він – Син Божий), і знову ж таки, ім’ям віри ми називаємо сердечне наслідування, з’єднане з твердою згодою.

Божественний Яків називає мертвою вірою просту згоду як таку, що не має діл, які її одушевляють. А Павел говорить про віру сердечну, яка аж ніяк не позбавлена справ, бо в тому, хто не має чесних справ, її й не було б. І Авраам отримав її не раніше, ніж зважився відкинути батьківську неміч, за який подвиг і дана віра в нагороду. Але Павел вважає її вищою за діла закону, вищою за спокій суботній, обрізання та інші очищення. Бо і в слові “справи” вбачаються два значення. Справами називаються справи, що підтверджують віру, не маючи яких вона залишається мертвою. Справами називаються також і справи закону, без яких виправдовується Авраам і всі християни, бо хто стане суперечити тому, що до нечистого не приступить віра (розумію віру справ)? Як миро не може зберегтися в посудині, повній бруду, так і в людині нечистій не буде перебувати віра Божа. Отже, Божественні апостоли не суперечать один одному, але, приймаючи слова в різних значеннях, кожен вживає їх у своєму значенні, де потрібно.

Як. 2:20. Але чи хочеш ти знати, легковажна людино, що віра без діл мертва?

Х0щеши же ли разумёти, q человёче сyетне, ћкw вёра без8 дёлъ мертвA є4сть;

Порожньою називає людину, яка хвалиться однією тільки вірою, тому що, не здійснюючи її в справах, вона не набула ніякої повноти.

Як. 2:21. Хіба не ділами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Ісаака?

Ґвраaмъ nц7ъ нaшъ не t дёлъ ли њправдaсz, вознeсъ їсаaка сhна своего2 на жeртвенникъ;

Як. 2:22. Чи бачиш, що віра сприяла ділам його, і ділами віра досягла досконалості?

Ви1диши ли, ћкw вёра поспёшествоваше дэлHмъ є3гw2, и3 t дёлъ соверши1сz вёра;

Обидва апостоли наводять Авраама на підтвердження вчення свого про віру. Один прикладом Авраама доводить, що віра вища за справи, а інший, що справи вищі за віру. Але вище сказано, що кожен приймає слова (“віра” і “діла”) у своєму значенні і бере корисне для нього на підтвердження своїх думок. Утім, деякі отці розуміли це таким чином: Авраам, віддалений часами, є образ тієї та іншої віри – і тієї, що до хрещення, яка не вимагає справ, а тільки однієї віри, сповіді спасіння і слова, яким виправдовуємося ми, ті, що вірять у Христа; і тієї, що після хрещення, і що з’єднана зі справами. Так Дух Святий, який говорив у них, виявляється таким, що не суперечить Собі. Одна віра виправдовує того, хто приходить, одним тільки сповіданням, якщо він негайно відрікся від життя, бо в нього немає справ, але для нього достатньо очищення через хрещення, а інша вимагає виказу добрих справ від уже хрещеного. З цим згоден і Павел. В іншому місці він говорить і вчить, що віра після хрещення вимагає вдосконалення через діла, коли каже: “не має сили ані обрізання, ані необрізання, але віра, що діє любов’ю” (Гал. 5:6). Але любов для своєї повноти вимагає багато мудрості.

Як. 2:23. І сповнилось слово Писання: вірував Авраам Богові, і це вмінилось йому в праведність, і він названий другом Божим.

И# соверши1сz писaніе глаг0лющее: вёрова же ґвраaмъ бGови, и3 вмэни1сz є3мY въ прaвду, и3 дрyгъ б9ій наречeсz.

Авраам був образом виправдання через одну віру тоді, коли: “повірив, і це зарахували йому за праведність” (Бут. 15:6), а образом виправдання через діла був він тоді, коли поклав сина на жертовник, бо він не тільки зробив діло, а й не відпав від віри щодо Ісаака, що потомство його помножиться, як зорі, а подумав, “що Бог… воскресить його з мертвих” (Євр. 11:19).

Подібним чином Павло свідчить і Давид, бо Давид Духом Божим знав, що колись прийде віра в Христа, чому каже: “Блаженний чоловік, якому Господь не зарахує гріха” (Пс. 31:2).

Як. 2:24. Чи бачите, що людина виправдовується ділами, а не тільки вірою?

Зритe ли u5бо, ћкw t дёлъ њправдaетсz человёкъ, ґ не t вёры є3ди1ныz;

Від діл не закону, як сказано, наприклад обрізанням і подібними, але від діл правди і подібних чеснот.

Як. 2:25. Так само і блудниця Раав хіба не ділами виправдалась, прийнявши підглядачів і вивівши їх іншою дорогою?

Тaкожде же и3 раaвъ блудни1ца не t дёлъ ли њправдaсz, пріeмши сх0дники, и3 и3нhмъ путeмъ и3звeдши и5хъ;

Як. 2:26. Бо, як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва.

Ћкоже бо тёло без8 дyха мертво2 є4сть, тaкw и3 вёра без8 дёлъ мертвA є4сть.

 

Глава третя

Як. 3:1. Браття мої! не багато хто ставайте вчителями, знаючи, що ми підпадемо під більше осудження,

Не мн0зи ўчи1тели бывaйте, брaтіе моS, вёдzще, ћкw б0льшее њсуждeніе пріи1мемъ:

Вище апостол говорив і вчив, що вірні повинні мати віру не саму по собі, але разом із добрими справами. Тепер він переходить до іншої рівнозначної заповіді. Дехто береться вчити того, чого сам не робив. Такі вчителі, каже, не отримують жодної користі, але підлягають більшому осуду. Бо хто вчить того, чого сам не має, як той, хто має нібито це, той гідний осуду за те, що грішить своїм язиком.

Щоб докладніше підтвердити це, каже, що якщо в іншому випадку язик зазвичай і грішить від неуважності, за що не уникне осуду той, хто впав у неї, як вчить Соломон: “за гріх усте́н впадає в сіті грішник” (“Нечестивий ловиться гріхами вуст своїх”) (Притч. 12:13): то як уникне неминучої кари той, хто навмисно грішить язиком, хто вчить того, чого не вивчив на досвіді?

Як. 3:2. бо всі ми багато грішимо. Хто не грішить словом, той досконала людина, яка може приборкати і все тіло.

Мн0гw бо согрэшaемъ вси2. Ѓще кто2 въ сл0вэ не согрэшaетъ, сeй совершeнъ мyжъ, си1ленъ њбуздaти и3 всE тёло.

Багато бо грішимо всі, проводячи життя неуважно і недбало. Що жодна людина не уникає гріха, це підтверджується рухливістю язика. Звідси ж видно, що ні в кого немає досконалості, бо хто не згрішив язиком своїм? Якщо ж хто подолає легковажність язика свого, той здатний добре керувати й усім тілом. Бо хто втримав дуже схильне до падіння, той з меншими труднощами при увазі запанує над тим, що падає повільно.

Як. 3:3. Ось, ми вкладаємо вуздечки в рот коням, щоб вони слухались нас, і керуємо всім тілом їхнім.

Сe бо и3 к0нємъ ўзды6 во ўстA влагaемъ, да повинyютсz нaмъ, и3 всE тёло и4хъ њбращaемъ.

Згадана можливість приборкати все тіло підтверджується прикладами: вудилами на конях, рулями на кораблях. “Се” поставлено замість “подивися”. “Конем вузди” потрібно поєднувати в такому порядку: ” вкладаємо вудила в рот коням”. Без такого поєднання слів мова не матиме сенсу. Поглянь: ми покладаємо вузду на коней, а кораблі невеликим кермом, як і коней невеликою вуздою, направляємо, куди хочемо. Так і язик має керувати здоровим глуздом, хоча він буває світом неправди у вживанні черні. Бо миром називає тут апостол безліч.

Або: хоча язик є прикрасою єства людського, бо ми за допомогою нього повідомляємо один одному свої думки (у такому значенні деякі бажають розуміти слово “мир”), але він у вживанні простого народу несправедливий, оскверняє все тіло і запалює все коло життя, будучи сам запалений від геєни. Однак не важко змусити його рухатися благословенно і так, як забажає той, хто ним розпоряджається. Бо якщо всяке єство звірів, плазунів, птахів і морських тварин приборкане й приборкується єством людським, то я не можу сказати, що язик є нестримним злом, що він сповнений смертоносної отрути і що ніхто з людей не може приборкати його, бо якщо язик не приборканий і не спрямовується ні до чого доброго, то як ми їм благословляємо Бога й Отця і ним проклинаємо людей? Ось він спрямовується з волі того, хто ним користується. Але цьому, браття мої, не повинно бути так. Бо якщо ми ним благословляємо, то чи не соромно нам проклинати людей, створених за подобою Божою? Несправедливо з одних і тих самих вуст виходити благословенню і прокляттю. Отже, зберігай язик паче зіниці ока! Язик є царський кінь. Якщо ти накладеш на нього вуздечку і навчиш його ходити рівномірно, то цар спокійно сидітиме на ньому; якщо ж пустиш його бігти і скакати без вуздечки, то він зробиться колісницею диявола.

Як. 3:4. Ось, і кораблі, хоч які вони великі і як носяться сильними вітрами, та невеликим кермом спрямовуються, куди хоче керманич;

СE и3 корабли2 вели1цы сyще, и3 t жест0кихъ вётрwвъ заточaеми, њбращaютсz мaлымъ корми1льцемъ, ѓможе стремлeніе прaвzщагw х0щетъ.

І це говориться до того ж, тобто що язик треба рухати не як трапиться, але направляти його на краще. Бо як ми вуздою стримуємо пориви коня і кермом міняємо течію корабля, так повинні і язик направляти на краще. Вираз: “так само і язик” (Як. 3:5) те й означає, що язик повинен бути скерованим здоровим глуздом, бо хоча він малий, та робить велике: він запалює нам велике вогнище, тому що і сам є вогонь. І що ще робить? Прикрашає неправду красномовством і витонченістю; опоганює тіло, переконуючи жінок принадами; через спокусу здійснює вбивства; клятвопорушеннями привласнює чуже; розпалює коло геєни, будучи сам розпаленим від геєни, як видно на багатієві, що “страждає в полум’ї” язиком (Лк. 16:24), Так повинно пояснювати це місце, якщо в тексті читати “коло геєни”, як у деяких списках і є; але якщо читати “коло народження”, то під колесом народження потрібно розуміти наше життя.

Отже, язик, обпалюючи колесо народження, оскверняє життя. Життя називає вінцем і псалмоспівець, коли промовляє до Бога: “благословляєш вінець року благості Твоєї” (“вінчаєш літо благості Твоєї”) (Пс. 64:12). Вінець же і колесо не різняться між собою за виглядом як круглі. Життя є колесо в тому відношенні, що обертається саме в собі.

Як. 3:5. так і язик – невеликий член, але багато чинить. Подивись, невеликий вогонь як багато речей запалює!

Тaкожде же и3 љзhкъ мaлъ ќдъ є4сть, и3 вельми2 хвaлитсz: сE мaлъ џгнь, и3 к0ль вели1ки вє1щи сожигaетъ.

Так само, тобто так само, за розумним напрямком, повинен рухатися і язик, бо він невеликий член, а робить багато, тобто зла і добра. “Вельми хвалиться” сказано замість “робить великі діла”.

Як. 3:6. І язик – вогонь, прикраса неправди; язик поставлений так між нашими членами, що сквернить усе тіло і запалює круг життя, будучи сам запалюваний від геєни.

И# љзhкъ џгнь, лёпота непрaвды: си1це и3 љзhкъ водворsетсz во ќдэхъ нaшихъ, сквернS всE тёло, и3 палS к0ло рождeніz нaшегw, и3 њпалszсz t геeнны.

Так і язик, світ неправди, є вогонь, бо як вогонь усе винищує, так і він. Деякі під світом розуміють тут безліч, як і в словах: “світ Його не пізнав” (Ін. 1:10). Мова є світ, тобто скупчення неправди.

Як. 3:7. Бо всяке єство звірів і птахів, плазунів і морських тварин приборкується і приборкане людським єством,

Всsко бо є3стество2 ѕвэрeй же и3 пти1цъ, г†дъ же и3 рhбъ, ўкрочaетсz, и3 ўкроти1тсz є3стеств0мъ человёческимъ:

Цю причину слід відносити до вищесказаного. Апостол сказав і прикладом вудил і керма пояснив, що хоча вони малі, але при хорошому управлінні виробляють велике, і додав, що так і язик повинен бути керований розумно. Тепер запропонованими прикладами він пояснює, що заповідає не неможливе. Він ніби так каже: інший скаже, що язик, хоча невеликий член, але який виробляє багато добра і зла, важко підкорити нашій волі. Але це не виправдання, бо якщо людина приборкує звірів, відмінних від неї за природою, то тим більше може вона приборкати свій власний член.

Як. 3:8. а язика вгамувати ніхто з людей не може:

Љзhка же никт0же м0жетъ t человBкъ ўкроти1ти,

Це треба читати не в стверджувальній, а в питальній формі, саме так: людина, якщо приборкує і робить ручними нездоланних звірів, то чи вже не приборкає вона власного язика? Так має читати це. Бо якщо читати це в стверджувальній формі, то несправедливо було б давати потім наступну настанову: “Не личить, браття мої, любі, си́м так бу́ти” (Як. 3:10), бо якщо неможливо приборкувати язик, то даремно апостол переконує виконувати неможливе. А вираз

Як. 3:8. це – нестримне зло; він повний отрути смертоносної.

неудержи1мо бо ѕло2, и3сп0лнь ћда смертон0сна. 

має розуміти як пояснення.

Як. 3:9. Ним благословляємо Бога і Отця, і ним проклинаємо людей, створених за подобою Божою.

Тёмъ благословлsемъ бGа и3 nц7A, и3 тёмъ кленeмъ человёки, бhвшыz по под0бію б9ію:

І це треба розуміти у формі питальній, як і нижченаведене:

Як. 3:10. З тих самих уст виходить благословіння і прокляття: не повинно, браття мої, щоб це було так.

T тёхъ же ќстъ и3сх0дитъ благословeніе и3 клsтва. Не подобaетъ брaтіе моS возлю1блєннаz, си6мъ тaкw бывaти.

Як. 3:11. Хіба з одного джерела тече солодка і гірка вода?

Е#дA ќбw и3ст0чникъ t є3ди1нагw ќстіz и3сточaетъ слaдкое и3 г0рькое;

Як. 3:12. Не може, браття мої, смоковниця родити маслини, або виноградна лоза – смокви. Також і з одного джерела не може виливатися солона і солодка вода.

Е#дA м0жетъ, брaтіе моS, смок0вница м†слины твори1ти, и3ли2 віногрaднаz лозA смHквы; тaкоже ни є3ди1нъ и3ст0чникъ слaну и3 слaдку твори1тъ в0ду.

Апостол хоче зворушити слухачів. Якщо нам наказано всіх благословляти, бо злоречиві не успадкують Царства Божого (1Кор. 6:10), то як не соромно вживати одне й те саме знаряддя на зло і на добро? Ніхто з розсудливих не буде заважати одним і тим же знаряддям бруд і миро. Чи молишся? Не проклинай ворога, бо між молитвою і прокляттям велика відстань. Якщо не пробачиш того, хто образив тебе, то й сам не отримаєш прощення, і прокляття сам на себе накличеш, коли будеш молитися, щоб тобі прощені були борги так само, як сам ти прощаєш боржникам своїм (Мф. 6:12).

Як. 3:13. Хто мудрий і розумний між вами, докажи це на ділі доброю поведінкою з мудрою лагідністю.

Кто2 премyдръ и3 худ0гъ въ вaсъ, да покaжетъ t д0брагw житіS дэлA своS, въ кр0тости и3 премyдрости.

Як. 3:14. Але якщо у вашому серці ви маєте гірку заздрість і сварливість, то не хваліться і не кривдіть істини.

Ѓще же зaвисть г0рьку и4мате и3 рвeніе въ сердцaхъ вaшихъ, не хвали1тесz, ни лжи1те на и4стину.

Як. 3:15. Це не є мудрість, яка виходить звище, а земна, душевна, бісівська,

Нёсть сіS премyдрость свhше низходsщи, но зeмна, душeвна, бэс0вска.

Як. 3:16. бо де заздрість і сварливість, там безладдя і все погане.

И#дёже бо зaвисть и3 рвeніе, тY нестроeніе и3 всsка ѕлA вeщь.

Люди, які люблять керувати і хваляться мудрістю світу цього, проповідували всупереч православним учителям, заздрячи їм і домішуючи людське до Божественного, щоб привернути до себе слухачів новизною вчення, через що і єресі сталися. Тому, закінчивши слово про необачність і неприборканість язика, апостол звертає увагу на “заздрість”, що народжується в людях від подібної ж нерозважливості, і каже, що такі вчення не притаманні справжнім учителям, бо випливають не з Божественної мудрості, а з демонівської. Сказав же він це, попередньо похваливши доброго вчителя. А оскільки ревнощі можуть мати додаток і до доброго, і до поганого, бо ревнощі є полум’яне прагнення душі до чого-небудь із деяким уподібненням до того, до чого є завзяття, то апостол додав: “гірку”, щоб показати, про яку ревність говорить він. Сварливість же є несхвальна пристрасть до суперечок. Називається так і догана зі лихослів’ям.

Як. 3:17. А мудрість, яка сходить звище, по перше, чиста, потім мирна, лагідна, покірлива, повна милосердя і добрих плодів, безпристрасна і нелицемірна.

Ґ ћже свhше премyдрость, пeрвэе ќбw чистA є4сть, пот0мъ же ми1рна, кроткA, благопокорли1ва, и3сп0лнь ми1лости и3 плодHвъ благи1хъ, несумнённа, и3 нелицемёрна.

Як. 3:18. Плід же правди у світі сіється у тих, які бережуть мир.

Пл0дъ же прaвды въ ми1рэ сёетсz творsщымъ ми1ръ.

“Чиста”, тобто бездоганна, не прив’язана ні до чого плотського. “Несуменна”, тобто не спостерігає розбору в їжі та різних обмивань. Але про це докладно розмірковує Павел у Посланні до колосян.

 

Глава четверта

Як. 4:1. Звідки у вас ворожнеча і чвари? чи не звідси, від пристрастей ваших, що воюють у членах ваших?

Tкyду бр†ни и3 св†ры въ вaсъ; не tсю1ду ли, t сластeй вaшихъ вою1ющихъ во ќдэхъ вaшихъ;

Апостол показує, що хоча згадані люди привласнюють собі звання вчителів, проте вони абсолютно плотські. Вони роблять багато вельми протилежного, винаходять собі задоволення: одні шукають пишного столу, що засуджує і Павел, кажучи, що “такі люди служать не Господу нашому Іісусу Христу, а своїй утробі” (Рим. 16:18), інші хочуть придбати маєтки, інші – багаті домівки, ще інші ще багато чого іншого, що навіює їм лукавий, котрий намагається позбавити їх порятунку.

Як. 4:2. Бажаєте – і не маєте; вбиваєте і заздрите – і не можете досягти; сваритесь і ворогуєте – і не маєте, бо не просите.

Желaете, и3 не и4мате: ўбивaете и3 зави1дите, и3 не м0жете ўлучи1ти: сварsетесz и3 б0рете, и3 не и4мате, занE не пр0сите.

Тут переконує через положення і заперечення. Втім, положення промовчано як непристойне. Непристойність у тому, що те, що мається на увазі в положенні, становить розпалювання похоті, бо похоть закінчується виконанням чуттєвого задоволення. Убивство і заздрість, сперечання і ворожнеча – не добрі справи, чому й не досягають того, до чого прагнуть. Потрібно, втім, знати, що тут ідеться не про тілесне вбивство і ворожнечу, бо це важко чути навіть про розбійників, тим паче про тих, хто вірить (хоча деяких) і хто приходить до Господа. А мені здається, що вбивцями називає тих, які вбивають свої душі такими починаннями, через які в них і виникає ворожнеча проти благочестя. Так і далі (Як. 4:4) назвав перелюбами й розпусниками не тих, звісно, котрі такі насправді, але тих, котрі грішать проти Божественних заповідей, домішуючи до них свої вигадки, бо ніхто не став би терпіти вчителя розпусника, хоч би сам був брудніший за свиню. Так і про вбивства і війни говорить не про тілесні, але про душевні.

Як. 4:3. Просите, і не отримуєте, тому що просите не на добро, а щоб ужити для пристрастей ваших.

Пр0сите, и3 не пріeмлете, занE ѕлЁ пр0сите, да въ сластeхъ вaшихъ и3ждивeте.

Так було з фарисеєм, згадуваним у Євангелії (Лк. 18:10-14). Що більше перераховував він чесноти свої, то більше загороджував Божественний слух, і пишномовна промова була пустою у вустах його і перетворилася на піну, як бурхлива хвиля. Але скаже інший: якщо істинна обіцянка Господа Іісуса, цього непорушного Вчителя, що “кожен, хто просить, одержує” (Мф. 7:8), то як же говорить це тепер справжній апостол? Відповідаємо. Для того, хто приступає до молитви належним чином, згадана обіцянка істинна; він не обдуриться ні в чому прошеному. А хто, віддалившись від мети відданої молитви, буде по видимості просити, але просити не так, як має бути, той насправді й не просить, а тому й не отримає. Уяви, наприклад, що вчитель граматики обіцяє навчити граматичному знанню кожного, хто приходить до нього, а той, хто побажав учитися, приходитиме не так, як треба, і не буде напружувати себе для засвоєння того, що викладається, тому виявиться на ділі невідповідність з обіцяним. Невже справедливо хто-небудь припише брехню в цьому випадку самому вчителю? Такий вчинить нерозумно, бо той, хто бажав вчитися, приходить не так, як вимагав учитель. Як же і чого потрібно просити, скаже інший. Вислухай Самого Того, Хто дав вищезазначену обіцянку: “Шукайте ж перш за все Божого царства та правди його” (Мф. 6:33), Очевидно, хто просить так і переважно цього, той не обдуриться й у решті, здобуття чого не відірве його від порятунку. А хто просить шкідливого і згубного, тому не стане подавати Той, від Кого “всяке дарування добре” (Як. 1:17). Навіть і той, хто просить знання Божественного або іншого якогось дару духовного, але просить для своїх пристрастей, не отримає, бо просить лихого і на погибель собі, а Бог не подає лихого.

Як. 4:4. Перелюбники і перелюбниці! чи не знаєте, що дружба зі світом є ворогування проти Бога? Отже, хто хоче бути другом світові, той стає ворогом Богові.

Прелюбодёи и3 прелюбодёйцы, не вёсте ли, ћкw любы2 мjра сегw2 враждA бGу є4сть; и4же бо восх0щетъ дрyгъ бhти мjру, врaгъ б9ій бывaетъ.

Вище апостол лише злегка викрив деяких неправдивих мудреців, які спотворюють Божественне Писання і з власної волі в хибному вигляді вживають його, щоб мати привід для свого сластолюбного життя, а це є не інше якесь зло, але вид гордості. Тепер же він виступає проти них суворіше і, наче всупереч своїй кроткості, вживає слова докірливі, називаючи таких людей прелюбодіями і перелюбниками, і робить майже такі докори: “Скажи-но мені, легковажний, ти хочеш видавати себе за мудреця? Але звідки у вашому житті чвари і постійна ворожнеча? Чому повсякчасна прихильність до теперішнього? Чому безперервне прагнення до задоволень справжнього життя? Це властиво не мудрецям, але людям простим і схильним до дружби зі світом, що і показує, що ви перелюбники, бо ви прихованій усередині Божественної і цнотливій красі надаєте перевагу перед красою звичайною, ганебною та кепською, а прагненням до теперішнього здіймаєте ворожнечу проти Бога. Невже вже не знаєте, що дружба зі світом є ворожнеча проти Бога, що віддаляє від любові Божої і показує нас ворогами Його?”

Світом називає тут все речове життя як матір тління, той, хто долучається до неї, негайно стає ворогом Бога, бо, прагнучи марноти, він недбало й зневажливо ставиться до предметів Божественних, як такі стосунки ми допускаємо до людей ненависних і ворожих для нас. Оскільки є два предмети, якими опікуються люди, – Бог і світ, і до кожного з цих двох предметів ставляться з любов’ю чи ненавистю, то якщо ми сильно прив’яжемося до одного, вочевидь, з’явимося такими, що не дбають про інший, адже увага породжує любов, а недбалість – ненависть. Отже, хто приліпиться до предметів Божественних, той є і називається другом Божим, а хто занепокоївся Богом і полюбив світ, той серед ворогів Божих. Оскільки ж усе це походить від зверхності й гордості фальшивих мудреців, то апостол уживає ще інший докір, бажаючи таких людей протверезити від сп’яніння та розбудити від усипляння. Він каже:

Як. 4:5. Чи ви думаєте, що даремно Писання говорить: до ревності любить дух, який живе в нас.

И#ли2 мнитE, ћкw всyе писaніе глаг0летъ: къ зaвисти желaетъ дyхъ, и4же всели1сz въ ны2;

Як. 4:6. Але тим більшу дає благодать; тому й сказано: Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать

Б0льшую же даeтъ благодaть. Тёмже глаг0летъ: гDь гHрдымъ проти1витсz, смирє1ннымъ же даeтъ благодaть.

Тут ужито фігуру опущення – прийнятий звичаєм оборот скороченої мови. Апостол нібито так говорить: “Я власними словами переконував вас користуватися своєю мудрістю правильно і неосуджено, щоб ви через гордість не зловживали нею, не підробляли і не перекручували істинного вчення. Якщо ж ви бажаєте настанови і від Писання, то слухайте: “Господь гордим противиться”. Якщо Він “гордим противиться” (а ми опираємося зазвичай ворогам), то, без сумніву, горді мають бути зараховані до ворогів, бо Писання даремно, безпідставно чи через заздрість, не заповідає нам неможливого, але сильно бажає, щоб через його вмовляння вселилася в нас благодать. Тому якщо ви покірні Писанню, то змиріться перед Богом і отримаєте благодать через піднесення від Нього. Гордість є пихата до крайності злоба, але відмінна від зарозумілості. Гордість здіймається над підлеглими їй, а зарозумілість над тим, чого зовсім не існує. Відрізняється і скромність від смирення⁵. Скромність або смиренність, прямо протилежна гордості, є велике благо. І оскільки те й інше буває в нас за нашим вибором, то всякий, хто підноситься через гордість, засуджений уже і принижується від Господа, тоді як того, хто сам принизив себе через скромність, Він підносить у свій час, тому що сама вправа у смиренні підносить того, хто її придбав, на духовну висоту.

Інакше пояснює святий Кирил. Якщо смерть увійшла у світ через заздрість диявола (Прем. 2:24) і якщо Христос, за Писанням, вселився у внутрішню нашу людину (Еф. 3, 16-17), то вселився для того, щоб усунути смерть, яка сталася від заздрості. Але Він не тільки це подає, а й велику благодать. “Я, – каже Він, – прийшов для того, щоб ви мали життя, і мали з надлишком” (Ін. 10:10). А що Бог вселився в нас по великій любові до нас, це ясно висловив пророк, коли сказав, що ні Ангел, ні посередник, але Сам “Господь той нас спасе” (Іс. 33:22). по любові до нас і піклуванню про нас. Як же Спаситель дарував і велику благодать? Скинувши навітника нашого сатану, чому й додано: “Бог гордим противиться”. Бо як не гордий той, хто виголошує: “і вселе́нну всю́ обіму́ ру́кою мо́єю яко гніздо” (“і рука моя захопила багатство народів, як гнізда”) (Іс. 10:14).

Як. 4:7. Отож покоріться Богові; противостаньте дияволові, і він утече від вас.

Повини1тесz u5бо бGу, проти1витесz же діaволу, и3 бэжи1тъ t вaсъ.

Як. 4:8. Наблизьтесь до Бога і наблизиться до вас; очистіть руки, грішники, виправте серця, двоєдушні.

Прибли1житесz бGу, и3 прибли1житсz вaмъ: њчи1стите рyцэ грёшницы, и3спрaвите сердцA вaша двоедyшніи.

Як. 4:9. Сокрушайтесь, плачте і ридайте; сміх ваш хай обернеться на плач, і радість – на печаль.

Постражди1те, и3 слези1те и3 плaчитесz: смёхъ вaшъ въ плaчь да њбрати1тсz, и3 рaдость въ сётованіе.

Як. 4:10. Смиріться перед Господом, і піднесе вас.

Смири1тесz пред8 гDемъ, и3 вознесeтъ вы2.

Двоєдушними називає апостол тих, котрі не хочуть жити одноманітно, але постійно водяться і захоплюються насильством людей, і не живуть у домі Господньому однодумно, бо Бог вселяє “однодумців у дім” (“самотніх вводить у дім”) (Пс. 67:7), А що і життя називається душею, це видно зі слів пророка: “шкуру за шкуру, і все, що має людина, дасть за душу свою” (“шкуру за шкуру, а за життя своє віддасть людина все, що має в неї”), тобто за життя (Йов. 2:4).

Як. 4:11. Не злословте один одного, браття: бо хто злословить брата або судить брата свого, той злословить закон і судить закон; коли ж ти закон судиш, то ти не виконавець закону, а суддя.

Не њклеветaйте другъдрyга брaтіе: њклеветazй бо брaта, и3ли2 њсуждazй брaта своего2, њклеветaетъ зак0нъ, и3 њсуждaетъ зак0нъ. Ѓще ли зак0нъ њсуждaеши, нёси творeцъ зак0на, но судіS.

Як. 4:12. Один є Законодавець і Суддя, Котрий може спасти і погубити;

Е#ди1нъ є4сть законопол0жникъ и3 судіS, могjй спасти2 и3 погуби1ти: 

Апостол знає, що гордість, починаючи з неповаги і лихослів’я, доводить тих, які наступають на кротких, до досконалого приниження. Відволікаючи їх від цього, він хоче цією пропозицією зробити їх цнотливими.

“Засуджує закон” означає зневажає, бо той, хто засуджує, робить це з неповаги. Який же закон засуджує він? По-перше, той, який велить: “не судіть, і не будете судимі” (Лк. 6:37). По-друге, той, який висловлений у псалмі: “того, хто таємно обмовляє ближнього свого, вижену” (Пс. 100:5). А оскільки це походить від неповаги, додає, що якщо ти судиш закон, то ти не виконавець закону, бо чи захоче хто жити під владою того, кого зневажає? Отже, не намагайся, каже, принижувати і нібито протизаконувати, бо це не відпуститься тобі, бо один тільки Законодавець – Бог, що може “врятувати й погубити” злочинців Свого закону, бо карати злочинців закону владний закон і Законодавець, а ти не маєш нічого більшого, ніж марнослів’я, і сам накликаєш на себе вирок засудження, бо, роблячи те саме, що той, кого ти осуджуєш, ти настільки ж його осуджуєш, настільки ж осуджуєш і самого себе.

Як. 4:12. а ти хто, що судиш ближнього?

тh же кто2 є3си2 њсуждazй дрyга;

Говорить принизливо. Коли ти сам такий, то як смієш судити підлесливого?

Як. 4:13. Тепер послухайте ви, що говорите: сьогодні або завтра підемо в такеВто місто і проживемо там один рік, і будемо торгувати й одержувати прибуток;

Слhшите нhнэ глаг0лющіи: днeсь и3ли2 ќтрэ п0йдемъ во џнъ грaдъ, и3 сотвори1мъ тY лёто є3ди1но, и3 кyплю дёемъ, и3 пріwбрётеніе:

Не знищує волі, але показує, що не все залежить від самої людини – потрібна і благодать згори, бо можна бігати, і торгувати, і здійснювати все потрібне для життя, але треба приписувати це не власним трудам, а тільки людинолюбству Божому. І Єремія каже: “Знаю, Господи, що не в волі людини шлях її” (Єр. 10:23), і Приточник: “Не хвалися завтрашнім днем, бо не знаєш, що родить той день” (Притч. 27:1).

Як. 4:14. ви, які не знаєте, що станеться завтра:

И%же не вёсте, что2 ќтрэ случи1тсz.

Показує суєтність нашого життя і присоромлює нас за те, що все життя проводимо в суєті, що вся праця наша виснажується на тимчасове зло. Те саме й Давид каже: “у́бо образом ходить людина, оба́че всу́е мяте́тся” (“Справді, людина ходить подібно до примари, даремно вона метушиться”) (Пс. 38:7): тобто метушиться над тим, чого немає, а уявляється нібито у привиді, або над тим, що не є самодостатнім, але становить ніби подобу та зображення життя, яке істинно процвітає.

бо що таке ваше життя? пара, що з’являється на короткий час, а потім зникає.

Кaz бо жи1знь вaша; пaра бо є4сть, ћже вмaлэ kвлsетсz, пот0мъ же и3счезaетъ.

Як. 4:15. Замість того, щоб вам говорити: якщо угодно буде Господу і будемо живі, то зробимо те або інше,–

Вмёстw є4же бы глаг0лати вaмъ: ѓще гDь восх0щетъ, и3 жи1ви бyдемъ, и3 сотвори1мъ сіE и3ли2 џно.

Пар є похмурою речовиною, що походить від сильного жару і вологості і має найкоротше буття, бо через крайню тонкість скоро “зникає” від зіткнення з навколишнім, вступаючи в нього і розкладаючись, подібно до того, як невелика частина вологи у воду. Ось до чого уподібнив апостол “життя” наше, і вельми пристойно. Перервавши на половині промову цим порівнянням, він знову повертається до неї і продовжує її. Ось зв’язок її: “Тепер послухайте ви, що кажете: “Сьогодні або завтра вирушимо в таке-то місто, проживемо там один рік, торгуватимемо й матимемо прибутки” (Як. 4:13)… а між тим, ви мали би казати: “Коли Господь забажає, щоб ми живими залишилися, то зробимо те чи інше” (Як. 4:15)”.

Перервавши зв’язок мови прикладом, яким апостол наочніше хотів показати суєтність мирських турбот, що походить від гордості, він потім додає опущене. Перебіг промови такий: “Ви, за своєю гордовитістю, пишаєтеся”. Хто? “Ви, які не знаєте, що трапиться завтра, бо що таке життя ваше…” і так далі. Словами “що таке життя ваше?” приготував він собі шлях для цього тонкого припису; потім додає і саму настанову, роблячи це вельми доречно.

Як. 4:16. ви ж нині хвалитесь у гордощах ваших:

Нhнэ же хвaлитесz въ гордhнzхъ вaшихъ:

Гордий і гордість займаються несправжніми предметами, чому й називається “гордий”, що означає “той, хто живе в омані або спокусі”.

всяка така похвальба є зло.

всsка хвалA таковA ѕлA є4сть.

“Всяке подібне марнославство є зло”.

Як. 4:17. Отже, хто знає, як добро робити і не робить, тому гріх.

Вёдущему ќбw добро2 твори1ти, и3 не творsщему, грёхъ є3мY є4сть.

Знову заводить мову про суєтну гордовитість, яка зазвичай народжується від гордості, і, ніби завершуючи промову, каже, що марнославство є зло. Якщо ж воно зло, то походить, без сумніву, від лукавого. Але тим, які через святе хрещення віддали себе Господу, не слід приймати те, що посіває лукавий. Додає й це: “хто розуміє робити добро і не робить, тому гріх” (Як. 4:17). Знову напоумляє лжевчителів, щоб не сміли того вчити, чого не виконають спершу самі, бо блаженний, сказано, не той, хто навчить, а той, “хто зробить і навчить” (Мф. 5:19), бо діла повинні передувати словам, чим і сповіщає праведник віру, яку виявляє. Бо хто, каже Господь, порушить одну із заповідей цих найменших і навчить так людей, тобто того, над чим сам не працював, той найменшим назветься… “а хто створить і навчить, той великим назветься” (Мф. 5:19). Тому і Сама Боголюдина спочатку стала творити, а потім навчати (Діян. 1:1). Така, на мою думку, думка і в цих словах: “Той, хто хвалиться, хвалиться Господом” (1Кор. 1:31), тобто подібний до Господа, у Ньому маючи вчителя і приклад. Схоже з тим і Давид каже: “про Господа похвалиться душа моя” (“Господом буде хвалитися душа моя”) (Пс. 33:3), – не інше що говорить, як це: хотів би я похвалитися тим, що ходжу за заповідями Господніми.

* * *

⁵ Тут чогось бракує в оригіналі, а саме: мови про те, чим відрізняється скромність від смирення.

 

Глава п’ята

Як. 5:1. Послухайте ви, багаті; плачте і ридайте від бід ваших, що наближаються до вас.

Пріиди1те нhнэ богaтіи, плaчитесz и3 рыдaйте њ лю1тыхъ ск0рбехъ вaшихъ грzдyщихъ на вы2.

Ощадливість і скупість багатіїв нерідко змушує їх плакати. Але апостол змушує їх ридати, тобто сильно плакати про те, що вони збирають багатство своє на зітління і не роздають його жебракам, бо багатство не гине тільки в тому разі, коли витримують його на бідних. Тому й Приточник каже: “посли́ хліб твій на лице́ води́” (“Відпускай хліб твій по водах”) (Еккл. 11:1), тобто на уявне руйнування і тління. Бо так буває з хлібом, кинутим на воду: він не гине, але розкладанням своїм приносить нам прохолоду, – прохолоду тоді, коли язик наш мучитиметься в тамтешньому полум’ї.

Як. 5:2. Багатство ваше згнило, і одяг ваш поточений міллю.

Богaтство вaше и3згни2, и3 ри6зы вaшz м0ліе поzд0ша.

Як. 5:3. Золото ваше і срібло поржавіло, і іржа їх буде свідчити проти вас і з’їсть плоть вашу, як вогонь: ви зібрали собі скарб на останні дні.

Злaто вaше и3 сребро2 и3зоржaвэ, и3 ржA и4хъ въ послушество2 на вaсъ бyдетъ, и3 снёсть плHти вaшz 

Гниття багатства, каже, з’їдання одягу міллю та іржа срібла й золота свідчитимуть проти вас, викриваючи вас у тому, що ви нічого не подавали. Тому і в останні дні, тобто в пришестя Господнє, багатство ваше виявиться немов би вогнем, зібраним на погибель вашу, що і випробував багатій, згадуваний у Євангелії.

Як. 5:3. як вогонь: ви зібрали собі скарб на останні дні.

ѓки џгнь, є3г0же снискaсте въ послёдніz дни2.

– це потрібно з’єднати зі словами “багатство ваше”, щоб мова мала такий вигляд: “багатство ваше, яке ви зібрали, як вогонь, і на землі витрачали на задоволення і марнували”.

Як. 5:4. Ось, плата, яку ви утримали у робітників, що працювали на ваших полях, голосить, і голосіння женців дійшли до слуху Господа Саваофа.

СE мздA дёлателей дёлавшихъ ни6вы вaшz, ўдержaнаz t вaсъ, вопіeтъ: и3 вопіє1ніz жaвшихъ во ќши гDа саваHfа внид0ша.

Як. 5:5. Ви розкошували на землі та насолоджувались; наситили серця ваші, ніби на день заколення.

Возвесели1стесz на земли2, и3 наслади1стесz ўпитaсте сердцA вaша ѓки въ дeнь заколeніz.

Це докір і ганьба начальникам іудейським, які пасли бідних і пересичувалися почестями від усіх, але самі готувалися на заклання римській владі від їхніх рук, особливо за те, що засудили єдиного Праведника – Господа і вбили Його, коли Він не суперечив, не голосив.

Як. 5:6. Ви засудили, убили праведника; він не противиться вам.

Њсуди1сте, ўби1сте прaведнаго, не проти1витсz вaмъ.

Словами ” убили Праведного” апостол, безперечно, має на увазі Самого Христа. Однак додаванням “не противиться вам” він узагальнює промову, поширюючи її на інших, які зазнали від іудеїв подібного, і, можливо, пророчо говорить про власне страждання.

Як. 5:7. Отже, браття, будьте довготерпеливі до пришестя Господа. Ось землероб чекає доброго плоду від землі

Долготерпи1те u5бо брaтіе моS, до пришeствіz гDнz: сE земледёлецъ ждeтъ чcтнaгw плодA t земли2,

Засудивши розкіш начальників іудейських і жорстокість їхню у ставленні до бідних, апостол звертається з промовою до вірних і каже: браття, не спокушайтеся, побачивши це, і не сумуйте, нібито не буде помсти. Говорить про навалу римлян і про полон ними іудеїв, який і називає пришестям Господнім, так само, як і Іоанн, що схилився до грудей Господніх, коли говорить про свою смерть, представляє Самого Господа, який каже: “коли хочу, щоб він перебував, доки прийду” (Ін. 21:22), бо тутешнє життя його тягнулося до взяття Єрусалима й небагато далі. А що пришестя Господнє як тут, так і в Іоанна означає винищення Єрусалима, це видно і зі слів пророка: “ось Він іде, говорить Господь Саваоф. І хто витримає день пришестя Його” (Мал. 3:1-2), тобто коли пришестя Боже приведе покарання на нечестивих. Іоанн Златоуст у деяких своїх тлумаченнях, коли розбирає слова “доки прийду”, вбачає в них також вказівку на руйнування Єрусалима і підтверджує це молитвою трьох отроків, які кажуть: “Так нехай буде жертва наша перед тобою сьогодні, і нехай буде за тобою” (“так нехай буде жертва наша перед тобою сьогодні, угодною Тобі”) (Дан. 3:40). При цьому він каже, що значить по Тобі: після того, як мине гнів Твій. А коли він прийшов? Коли Навуходоносор зруйнував Єрусалим. Це про слово пришестя. Деякі ж з отців кажуть і те, що довготерпінням апостол називає тут терплячість по відношенню один до одного, а терпінням – терплячість по відношенню до зовнішніх, бо людина довготерпляча до того, кому може і помститися, а кому не може помститися, від того терпить. Тому про Бога ніколи не вживається слово “терпіння”, але “довготерпіння”, а про людей – “терпіння”.

і довго терпить задля нього, поки дістанеться йому дощ ранній і пізній.

долготерпS њ нeмъ, д0ндеже пріи1метъ д0ждь рaнъ и3 п0зденъ.

Дощем раннім означається слізне покаяння в молодості, а пізнім – у старості. Усе ж залежить від людинолюбства Божого, чому каже: “доки отримає”.

Як. 5:8. Терпіть же довго і ви, зміцніть серця ваші, бо пришестя Господа наближається.

Долготерпи1те u5бо и3 вы2, ўтверди1те сердцA вaша, ћкw пришeствіе гDне прибли1жисz.

Як. 5:9. Не нарікайте, браття, один на одного, щоб і ви не були осуджені: ось, Суддя стоїть перед дверима.

Не воздыхaйте дрyгъ на дрyга брaтіе, да не њсуждeни бyдете: сE судіS пред8 двeрьми стои1тъ.

Як. 5:10. Візьміть за приклад, браття мої, тяжкі страждання і довготерпіння пророків, які говорили ім’ям Господнім.

W4бразъ пріими1те, брaтіе моS, ѕлострадaніz и3 долготерпёніz, прор0ки, и5же глаг0лаша и4менемъ гDнимъ.

Як. 5:11. Ось, ми ублажаємо тих, які терпіли. Ви чули про терпіння Іова і бачили кінець його від Господа; бо Господь дуже милосердний і жалісливий.

СE блажи1мъ терпsщыz: терпёніе јwвле слhшасте, и3 кончи1ну гDню ви1дэсте, ћкw многомлcтивъ є4сть гDь, и3 щeдръ.

Як. 5:12. Перш за все, браття мої, не кляніться ні небом, ні землею, ні іншою якою клятвою, а хай буде у вас: «так, так»; і «ні, ні»,

Прeжде же всёхъ брaтіе моS, не клени1тесz ни нб7омъ, ни землeю: ни и3н0ю к0ею клsтвою: бyди же вaмъ, є4же є4й, є4й: и3 є4же ни2, ни2: 

Твердження ваше нехай буде твердим у твердому і заперечення ваше нехай буде таке саме. Інакше: нехай свідчення вашого життя буде твердішим за клятву. Якщо хто-небудь безсоромний, не поважаючи вашого життя, настійно вимагатиме від вас клятви, то замість клятви нехай буде у вас “так, так” і “ні, ні”.

щоб вам не зазнати осудження.

да не въ лицемёріе впадeте.

Лицемірством називає або той осуд, який спіткає тих, хто нещадно присягається і від звички до клятви доходить до клятвопорушення, або і саме лицемірство, яке інакше є і інакшим здається. Яким же чином той, хто клянеться, впаде в лицемірство? У такий спосіб: як той, хто клянеться, він визнається таким, що стверджує істину, а коли настане злочин клятви, він виявляється справжнім брехуном. Клястися Богом апостол забороняє, щоб уникнути клятвопорушення, а небом та іншими предметами – для того, щоб їм не засвоїти честі Божої, бо всі, хто присягає, присягаються вищим (Євр. 6:16).

Але скаже інший: що робити, якщо іншого примушують клястися? Відповідаємо: страх Божий сильніший за насильство того, хто примушує. Інший, маючи на увазі старий закон, буде й так дивуватися: якщо старий закон схвалює того, хто присягає ім’ям Господнім, то як забороняє робити це благодать? Відповідаємо: старий закон наказав іудеям присягатися Богом, щоб відвернути їх від клятви ідолами, так само, як наказав він їм приносити жертви Богові, щоб відвернути їх від принесення жертв ідолам. Але коли він достатньо навчив іудеїв благочестя, тоді скасував і жертви, як марні, став вимагати в жертву не заклання тварин, а душі скрушеної. Якої ж це? Такої, що через смирення вся спалюється вогнем любові, подібно до Павла, який найвищою мірою запалювався, коли дехто з вірних спокушався (2Кор. 11:29).

Як. 5:13. Хто з вас тяжко страждає, хай молиться. Хто в доброму настрої, хай співає псалми.

Ѕлострaждетъ ли кто2 въ вaсъ: да моли1тву дёетъ. Благодyшствуетъ ли кто2: да поeтъ.

Злостраждання нехай супроводжує молитва, щоб для того, кого спокушають, легше був вихід зі спокус. Потім, коли хвилювання наші через молитву замовкнуть і душа досягне властивого їй стану, тоді нехай співає, щоб блаженство її примножилося, бо спів псалмів, за словами Василія Великого, виробляє мирний і безтурботний стан душі. Хто не досяг такого стану, який Давид називає святістю, спонукаючи святих співати Господу (Пс. 29:5), молитва того довго буває марнослів’ям.

Як. 5:14. Хто з вас хворий, хай покличе пресвітерів Церкви і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє.

Боли1тъ ли кто2 въ вaсъ: да призовeтъ пресвЂтеры цRк0вныz, и3 да моли1тву сотворsтъ над8 ни1мъ, помaзавше є3го2 є3лeемъ во и4мz гDне:

Це апостоли робили вже і в той час, коли Господь жив ще між людьми: вони помазували хворих єлеєм (Мк. 6:13).

Як. 5:15. І молитва віри зцілить хворого і підведе його Господь; і, якщо він гріхи вчинив, простяться йому.

И# моли1тва вёры спасeтъ болsщаго, и3 воздви1гнетъ є3го2 гDь: и3 ѓще грэхи2 бyдетъ сотвори1лъ, tпyстzтсz є3мY.

Як. 5:16. Признавайтесь один одному в провинах і моліться один за одного, щоб зцілитися: бо багато може посилена молитва праведного.

И#сповёдайте u5бо дрyгъ дрyгу согрэшє1ніz, и3 моли1тесz дрyгъ за дрyга, ћкw да и3сцэлёете: мн0гw бо м0жетъ мlтва прaведнагw поспэшествyема.

Як. 5:17. Ілля був чоловік, подібний до нас, і помолився молитвою, щоб не було дощу: і не було дощу на землю три роки і шість місяців

И#ліA человёкъ бЁ подобострaстенъ нaмъ, и3 моли1твою помоли1сz, да не бyдетъ д0ждь: и3 не њдожди2 по земли2 лёта три2 и3 мBсzцъ шeсть.

Як. 5:18. І знову помолився: і небо дало дощ, і земля зростила плід свій.

И# пaки помоли1сz, и3 нб7о д0ждь дадE, и3 землS прозzбE пл0дъ св0й.

Молитва праведника має більшу силу тоді, коли і той, за кого він молиться, сприяє його молитві душевною скорботою, бо якщо тоді, коли за нас моляться інші, самі ми проводимо час у розкоші, насолоді та нестримності, то ми через це послаблюємо силу молитви того, хто трудиться за нас, і збувається на нас слово блаженного Петра. “Коли один будує, а інший руйнує, то що вони отримають для себе, крім стомлення” (Сир. 34:23)?

Як. 5:19. Браття! якщо хто з вас відхилиться від істини, і хтось наверне його,

Брaтіе, ѓще кто2 въ вaсъ заблyдитъ t пути2 и4стины, и3 њбрати1тъ кто2 є3го2:

Як. 5:20. хай той знає, що хто повернув грішника з невірної путі його, спасе душу від смерті і покриє безліч гріхів.

Да вёсть, ћкw њбрати1вый грёшника t заблуждeніz пути2 є3гw2, спасeтъ дyшу t смeрти, и3 покрhетъ мн0жество грэхHвъ.

Те саме говорить і Єремія: “якщо виведеш чесне від негідного, то будеш, як вуста мої” (“і якщо витягнеш дорогоцінне з нікчемного, то будеш, як Мої вуста”) (Єр. 15:19): бо кожен, хто сповіщає слова Божі, буває вустами Божими. Бо що говорить? “Не ви будете говорити, але Дух Отця вашого буде говорити у вас” (Мф. 10:20). Тому-то через Давида і забороняє Він грішникові повідати виправдання його (Пс. 49:16).

Содержание соборного послания Святого апостола Иакова

Апостол Иаков написал послание свое к двенадцати коленам, находящимся в рассеянии и уверовавшим в Господа нашего Иисуса Христа, а написал он его с целью учительной. В нем он поучает, что искушения различны, одни от Бога, а другие от собственного сердца человеческого, что веру должно показывать не в слове только, но и на деле и что оправдываются не слушатели закона, но исполнители его. Потом он предписывает относительно богатых, чтобы в собраниях богатые не предпочитались бедным, но были вразумляемы как надменные, а далее предлагает он утешение обижаемым, увещевает их долготерпеть до явления Судии, поучает терпению, указывает пользу терпения из примера Иова, заповедует призывать к больным пресвитеров, стараться обращать заблудших к истине, говорит, что в награду за это Господь подает прощение грехов, и таким образом оканчивает послание.

Оглавление соборного послания Святого апостола Иакова

О терпении, о нелицемерной вере, о смирении в отношении к ближнему, о внутреннем разжжении нашем и происходящих от него страстях, чему причиной не Бог, но от Него все, что ни есть у нас доброго. О кротости и непорочности, о доброй деятельности, доставляющей блаженство. О благоразумии и сдержанности в слове, о нелицеприятной, по закону, любви ко всем, о том, что человек оправдывается не верою только, но и делами, и не тем или другим отдельно, но обоими вместе. О том, что опрометчивый и необузданный язык умерщвляет своего владетеля, почему необходимо направлять оный к благохвалению и прославлению Бога. О добром обращении друг с другом, без спора из-за славолюбия и мнения человеческого. О мудрости Божественной, о том, что от беспечности и сладострастия происходят споры, распри и вражда с Богом. О нужде покаяния для спасения. О неосуждении ближнего. О том, что не от человека, но от Бога зависит исправление поведения мужа. О любостяжании богатых и наслаждении их в мире и о праведном осуждении от Бога. О долготерпении и перенесении страданий и об истине; частные наставления каждому, сообразные с верой, и о том, что нужно служить спасению ближнего.

Толкование на первое соборное послание апостола Иакова

Глава первая

Як. 1:1.   Иаков, раб Бога и Господа Иисуса Христа, двенадцати коленам, находящимся в рассеянии, – радоваться.

Иаков, Богу и Господу Иисусу Христу раб, обеманадесяте коленома, и́же в разсеянии, радоватися.

Раб Бога, то есть Отца и Господа – Иисуса; а если равно раб Отца и Сына, то Сын равен Отцу и по существу, и по чести. Апостолы Господа выше всякого мирского достоинства поставляют то, что они рабы Христа.

Як. 1:2.   С великою радостью принимайте, братия мои, когда впадаете в различные искушения,

Всяку радость имейте, братие моя, егда́ во искушения впадаете различна,

Искушения и печаль ради Бога апостол признает похвальными и достойными радости, потому что они – самые крепкие узы и возращение любви и сокрушения, почему и сказано: «Сын мой! если ты приступаешь служить Господу Богу, то приготовь душу твою к искушению» (Сир. 2:1), и Христос сказал: «в мире будете иметь скорбь; но мужайтесь» (Ін. 16:33), ибо без подвигов нельзя получить венцов ни в мире, ни от Бога.

Называет их не детьми, но братьями – по смиренномудрию. Искушения доставляют рачительным всякую радость потому, что через них обнаруживается испытание таковых, а испытание приводит к совершенному действию. Но тогда кто-нибудь скажет: если таково действие искушений, то как Христос научает нас в молитве просить Бога: «и не введи нас в искушение» (Мф. 6:13)? Отвечаем: искушения бывают двоякого рода. Одни происходят от нас, а другие посылаются на нас Богом для упражнения и прославления нашего. И от нас происходящие искушения двоякого же рода. Одни бывают от нерассудительной храбрости, которую мы называем дерзостью и от которой заповедует нам Господь беречься, потому что хотя и бодр дух, но во время подвигов бодрость угасает, почему храбрость та не оканчивается добром для имеющих ее. Другие искушения, как, например, гибель содомлян (Бут. 19:13), посылаются за грехи. Этих искушений всеми силами должно избегать через жизнь безгрешную; искушений же от Бога, каковы были Иову, Аврааму, не только не должно избегать, но, если возможно, нужно привлекать их терпением и благодарением, потому что они удостаивают прославления и венцов. Сказал «искушения различна» потому, что одни искушения, как объяснили мы, бывают от Бога, а другие от нас.

Як. 1:3.   зная, что испытание вашей веры производит терпение;

Ведяще, яко искушение вашея веры соделовает терпение:

Хотя искушения, как сказали мы, двоякого рода, но терпение полезно в каждом их роде. В искушениях от Бога оно полезно тем, что через них мы получаем прославление, как получили оное Авраам, Иов, а в искушениях от нас – тем, что перенесением их с благодарностью мы делаем как бы вознаграждение за свои грехи, ибо кто сознает свои грехи, тот положил начало своему спасению и приобрел себе черту праведника, так как праведный муж первый обвиняет сам себя.

Як. 1:4.   терпение же должно иметь совершенное действие

Терпение же дело совершенно да и́мать,

Примечай: апостол не сказал в определенном наклонении: «терпение имеет совершенное действие», но в повелительном: “да имать”, ибо он не возвещает готовую уже добродетель, но заповедует такую, которая ныне должна быть совершаема.

чтобы вы были совершенны во всей полноте, без всякого недостатка.

Яко да будете совершении и всецели, ни в чемже лишени.

Причиной совершенного действия называет мудрость, ибо знает, что испытание веры и терпения в искушениях не есть удел всех людей, но мудрых о Боге, почему желающих выказать веру и терпение возбуждает к молитве о мудрости.

Як. 1:5.   Если же у кого из вас недостает мудрости, да просит у Бога, дающего всем просто и без упреков, – и дастся ему.

Аще же кто от вас лишен есть премудрости, да просит от дающаго Бога всем нелицеприемне и не поношающаго, и дастся ему.

Говорит не о человеческой мудрости, но о духовной, ибо в ней указывает нам причину совершенного действия, а причина эта – небесная мудрость, укрепляясь которой мы сможем совершить добро вполне.

Як. 1:6.   Но да просит с верою, нимало не сомневаясь

Да просит же верою, ничтоже сумняся:

Если верит, пусть просит, а если не верит, пусть и не просит, ибо не получит ничего из просимого. Сомневающийся и тот, кто просит с высокомерием. Но очевидно, что кто просит сомневаясь, тот есть обидчик, ибо если ты не уверен, что Бог исполнит просьбу твою, то вовсе не приступай к прошению, чтобы не оказаться тебе через неразумное двоедушие обвинителем Того, Кто все может. Посему нужно умолять об избавлении от такой постыдной болезни.

сомневающийся подобен морской волне, ветром поднимаемой и развеваемой.

Сумняйся бо уподобися волнению морскому, ветры возметаему и развеваему.

Як. 1:7.   Да не думает такой человек получить что-нибудь от Господа.

Да не мнит бо человек он, яко приимет что от Бога.

Сомневающийся – тот, кто далек от твердого действования и недоумевает, сбудется то или иное или нет. Такой не получит, как не уверенный относительно того, чего ожидает.

Як. 1:8.   Человек с двоящимися мыслями не тверд во всех путях своих.

Муж двоедушен неустроен во всех путех своих.

Двоедушный – находящийся в замешательстве, неустроенный, несовершенный, двоящийся мыслями, лицемер, а путями называет апостол душевные движения, которыми возвышаются надежды, добрые ли то или недобрые, как и Давид сказал: «пути моя Ты провидел еси» («пути мои известны Тебе») (Пс. 138:3). Иначе: мужем двоедушным апостол называет неустановившегося, который не стремится крепко ни к будущему, ни к настоящему, но носится туда и сюда и придерживается то будущего, то настоящего. Такого уподобляет он морской волне, не имеющей постоянства, и цвету травы, цвету, остающемуся не долго, но засыхающему с восходом солнечным, почему и сравнил его не с травой, которая продолжительнее, но с цветом ее, чтобы представить его кратковременность.

Почему же назвал его двоедушным? Потому что он не стремится с уверенностью ни к настоящей, ни к будущей жизни, ибо в Писании душой называется и жизнь, например: «вся, елика и́мать человек, даст за душу свою» («за жизнь свою отдаст человек все, что есть у него») (Йов. 2:4). Удали от себя двоедушие и нисколько не сомневайся просить у Бога, не говори в себе: «Как я могу просить от Господа и получить, когда столько согрешил против Него?» Не думай так, но от всего сердца своего исповедуйся и обращайся к Господу и проси у Него без сомнения, и ты познаешь Его благоутробие, потому что Он не оставит тебя, но: «исполнит желания сердца твоего» (Пс. 36:4), ибо Бог непамятозлобив и милостив к Своим созданиям.

Як. 1:9.   Да хвалится брат униженный высотою своею,

Да хвалится же брат смиренный в высоте своей.

Так как смирение признает апостол хранителем всего доброго и ничто не совершается без него у рачительных, то прибавляет: «Смиренный пусть хвалится высотою своею». Сомневающегося он уподобляет морской волне, а она от дуновения ветра поднимается и скорее, чем возвысится, опускается. Подобное испытывает и сомневающийся, когда по надмению не утверждает прошений своих ни на чем непременяемом. Поэтому апостол прибавляет: «Пусть хвалится брат смиренный». Он говорит как бы так: кто хочет просить чего-нибудь, тот пусть, во-первых, просит необходимого, относительно испрошения чего он не может обмануться, то есть: «Царства Божия и правды Его» (Мф. 6:33). Потом пусть просит этого постоянно, – не так, что немного помолился, да тотчас и отступился, ибо это свойственно гордым, но пусть просит неотступно, терпеливо ожидая получения со смирением душевным.

Як. 1:10.   а богатый – унижением своим, потому что он прейдет, как цвет на траве.

Богатый же во смирении своем, зане я́коже цвет травный мимоидет:

Як. 1:11.   Восходит солнце, настает зной, и зноем иссушает траву, цвет ее опадает

возсия бо солнце со зноем и изсуши траву, и цвет ея отпаде, и

Богатство уподобляет апостол цвету травы, желая представить, сколь оно скоропреходяще.

исчезает красота вида ее;

благолепие лица ея погибе;

Слово «лицо» он употребил не в настоящем значении его, ибо оно употребляется только о человеке, а о других предметах не употребляется.

так увядает и богатый в путях своих.

сице и богатый в хождении своем увядает.

Хождениями называет предприятия в настоящей жизни.

Як. 1:12.   Блажен человек, который переносит искушение, потому что, быв испытан, он получит венец жизни, который обещал Господь любящим Его.

Блажен муж, иже претерпит искушение; зане́ искусен быв, приимет венец жизни, егоже обеща Бог любящим Его.

Мы сказали, что искушения двоякого рода и что терпение полезно в каждом их роде. Апостол, помня о молитве Господней, внушающей нам безопаснейшее, то есть чтобы мы молились, дабы не впасть нам в искушение, возвращается к объяснению того, какое искушение от Бога и какое от нас, от нашего произволения. Впрочем, хорошо и следующее: Господь и Бог, взирая на большую немощь человеческой природы, предложил молиться об удалении от нас искушений, так как ученики Его были еще далеко не совершенны; но когда познанием Его воскресения и вознесением на небо немощная природа наша укрепилась, то брат Его по плоти научает уже не бояться искушений.

Як. 1:13.   В искушении никто не говори: Бог меня искушает

Никтоже искушаемь да глаголет, яко от Бога искушаем еcмь:

Если искушения двоякого рода, то почему апостол поставляет теперь всякое искушение вне воли Божией? Но примечай: он не сказал: «искушенный», но – «искушаемый». Кто через грех и невоздержную жизнь сам изобретает себе искушения и как бы в постоянной буре погружается в опасности, тот говорит апостол, искушается не “от Бога”, но от собственной похоти. Ибо кто победил нашедшее искушение и сделался тверже, тот уже нелегко поддается искушениям, особенно находящим от него самого, потому что на свободе от искушений постоянно склоняется к жизни более любомудрой.

потому что Бог не искушается злом и Сам не искушает никого,

Бог бо несть искуситель злым, не искушает же Той ни когоже,

Бог не искушается злом, как сказано: «Что Божественно и блаженно, то ни само ничего не делает, ни другим не дает дела»¹. Все это свойственно естеству смертному и земному, в котором усматриваются изменение и переменчивость, эти первичные свойства нашей природы. Похоть же и грех и рождающаяся от нее смерть для души стали как бы ступенями погибели человеческой. Ибо похоть, найдя место пристанища, соделала грех, который родил смерть, и только искоренив оный через покаяние мы полагаем начало другой нашей жизни.

Як. 1:14.   но каждый искушается, увлекаясь и обольщаясь собственною похотью;

Кийждо же искушается, от своея похоти влекомь и прельщаемь;

Як. 1:15.   похоть же, зачав, рождает грех, а сделанный грех рождает смерть.

таже похоть заченши раждает грех, грех же содеян раждает смерть.

Поелику о Божеской природе доказано, что Бог ни Сам не искушается, ни других не искушает, то здесь искушениями называет помыслы, смущающие душу, ибо искушения от Бога не смущают, но утверждают душу, озаряя ее, почему говорит: «всяко даяние благо и всяк дар совершен свыше есть, сходяй от Отца светов» (Як. 1:17), тогда как все, происходящее от нас, имеет несовершенство.

Як. 1:16.   Не обманывайтесь, братия мои возлюбленные.

Не льститеся, братие моя возлюбленная;

Як. 1:17.   Всякое даяние доброе и всякий дар совершенный нисходит свыше, от Отца светов,

всяко даяние благо и всяк дар совершен свыше есть, сходяй от Отца светов,

Под Отцом светов разумей Бога, а под светами или силы ангельские, или просвещенных Духом Святым людей.

у Которого нет изменения и ни тени перемены.

у Негоже несть пременение, или преложения стень.

У Бога светов нет изменения, ибо Он Сам взывает через пророка: «Аз Господь Бог ваш, и не изменяюся» ( «Ибо Я – Господь, Я не изменяюсь» ) (Мал. 3:6), а выражение «преложения стень» означает, что в Боге нельзя даже помыслить какой-либо перемены.

Як. 1:18.   Восхотев, родил Он нас словом истины, чтобы нам быть некоторым начатком Его созданий.

Восхотев бо породи нас словом истины, во еже быти нам начаток некий созданием Его.

Сказал «восхотев», потому что есть люди, которые по наваждению беса умствуют, что мир составился как бы случайно. Выше сказал: у Негоже несть пременения и тем показал, что Божество неизменяемо; теперь присовокупляет: «восхотев бо породи нас». Если мы произошли, то явно, что мы не неизменяемы, ибо возможно ли, чтобы неизменяемым было то, что из небытия пришло в бытие через изменение?

А чтобы по поводу слова «породил» не подумал кто, что Бог и Сына родил так же, как нас, апостол присовокупил: «словом истины», ибо, по словам Иоанна Богослова: «все чрез Него начало быть» (Ін. 1:3), то есть через Слово истины; посему, если мы произошли через Слово, то не однородны с Тем, от Кого произошли по бытию. Слова «начаток некий» означают преимущество и высшее достоинство, а «созданием» называет видимую природу.

Як. 1:19.   Итак, братия мои возлюбленные, всякий человек да будет скор на слышание, медлен на слова, медлен на гнев,

Темже, братие моя возлюбленная, да будет всяк человек скор услышати [и] косен глаголати, косен во гнев

Скорым нужно быть на слышание не простое, но деятельное, возбуждающее прилагать выслушанное к делу, ибо известно, что кто слушает прилежно и внимательно, тот готов будет и исполнять слышанное, а кто, напротив, медленно располагается к чему-нибудь и откладывает то, тот впоследствии может и совсем отстать от предприятия. Посему относительно изучения Божественных предметов апостол заповедует скорость, а относительно того, совершение чего соединено с опасностью, медленность. Таковы слова, гнев. Ибо говорливость в гневе не оканчивается добром. Посему один богомудрый муж часто раскаивался в том, что он говорил, а в том, что молчал, никогда не раскаивался² . Так и блаженный Давид заповедует: «гневайтеся, и не согрешайте» (Пс. 4:5), то есть не гневайтесь скоро и не впадайте от гнева в бешенство. Подобна этой и настоящая заповедь о словах и о гневе, особенно о гневе, который, быв допущен до безрассудства, лишает правды Божией. Почему и говорит апостол:

Як. 1:20.   ибо гнев человека не творит правды Божией.

Гнев бо мужа, правды Божия не соделовает.

Правда есть свойство души, воздающее каждому должное, а: «гнев губит и разумных» (Притч. 15:1). Как же он, в страстном размере помрачая ум, составит добродетель, которая рассудительно воздает каждому должное? Примечай и то, что апостол сказал не просто о том, кто «правды Божия не соделовает», но о том, кто мужается в пагубном для него самого³ . А что у него такая мысль, видно из выражения: «блажен муж, который не ходит на совет нечестивых» (Пс. 1:1), ибо прибавление приставочного члена показывает, что слово «муж» означает имеющего склонность к тому или другому, к добру или к злу. Нужно приметить и то, что апостол не просто сказал: «делает», но с предлогом, в значении «исполняет». Это значит, что гнев не совершенно чужд правды, ибо в гневе можно усматривать некоторую пользу, поскольку в нем, как и во всяком душевном движении, за неимением похвального можно находить не одно худое, но нечто и полезное.

Як. 1:21.   Посему, отложив всякую нечистоту и остаток злобы, в кротости примите насаждаемое слово, могущее спасти ваши души.

Сего ради отложше всяку скверну и избыток злобы, в кротости приимите всажденное слово, могущее спасти душы вашя.

Сказав «нечистоту», апостол прибавляет: «избыток злобы», желая внушить, чтобы если кто-нибудь и впадал часто в нечистоту, скорее отставал бы от нее, дабы, оставаясь в ней, не дать злу усилиться через привычку, ибо совершаемое нами часто и в обилии становится обыкновенно как бы природой, получая свойство природы. «В кротости», сказал апостол, имея в виду учительное “слово”, которое не принимается среди шума и возмущения; а всажденным называет он то слово, по которому мы явились на свет разумными и способными различать добро и зло.

Як. 1:22.   Будьте же исполнители слова, а не слышатели только, обманывающие самих себя.

Бывайте же творцы слова, а не точию слышатели, прельщающе себе самех.

«Прельщающе себе самех» значит обманывающие самих себя, ни во что ставящие собственное свое спасение.

Як. 1:23.   Ибо, кто слушает слово и не исполняет, тот подобен человеку, рассматривающему природные черты лица своего в зеркале:

Зане аще кто есть слышатель слова, а не творец, таковый уподобися мужу смотряющу лице бытия своего в зерцале.

«Лице бытия» означает познание самого себя через закон. Посему-то к слову «лице” и прибавил апостол слово “бытия”, ибо через закон мы узнаем, какими явились мы на свет, и уразумеваем, в какое состояние перерождает нас духовный закон через баню возрождения. Потом, не пребывая в таком созерцании через деятельность, мы забываем о полученном даре духовном, ибо кто предается злым делам, тот не помнит, чем он облагодетельствован от Бога, ибо если бы помнил, что он рожден свыше, оправдан и причислен к сынам Божиим, то не предавался бы делам, отвергающим дарованную благодать. От обыкновенного зеркала апостол переводит речь к зеркалу мысленному, ничего не выведя из представленного в кратких словах примера. Ему надлежало бы сказать так: «Кто слушает закон и не исполняет, тот подобен человеку, рассматривающему лицо свое в зеркале. Как этот посмотрел на себя, отошел и тотчас забыл, каков он, так и тот, усмотрев из закона Моисеева, для чего он сотворен, а именно для славы Божией и для жизни по образу создавшего его Бога, ничего из виденного не исполнил, но поступил точно так же, как и смотревшийся в зеркало: ему следовало воспользоваться виденным, а он, как и тот, не воспользовался». И не без цели поступает так апостол (умалчивает нечто): он сосредоточивает слушателя и напрягает его слушать это не между делом, ибо блаженны не такие слушатели, но соединяющие с слушанием дело. И фарисеи были слушателями, но так как они не были исполнителями, то и не блаженны они.

Як. 1:24.   он посмотрел на себя, отошел и тотчас забыл, каков он.

Усмотри бо себе и отиде, и абие забы, каков бе.

К слышанию прибавил апостол исполнение, потому что для душевного спасения недостаточно одного слышания закона, но слышание должно быть еще подтверждено исполнением.

Як. 1:25.   Но кто вникнет в закон совершенный, закон свободы, и пребудет в нем, тот, будучи не слушателем забывчивым, но исполнителем дела, блажен будет в своем действии.

Приникий же в закон совершен свободы, и пребыв, сей не слышатель забытлив быв, но творец дела, сей блажен в делании своем будет.

Апостол сказал «кто приникнет», а не «войдет», ибо духовный закон, везде имея преимущество и величие, умеет привлекать и самым кратким чтением его.

К словам «закон совершен» прибавил «свободы» чтобы указать на отличительную его черту – свободу, ибо закон Христов, освободив от рабства плотского, поставляет приходящего к Нему в свободе, делает его через эту свободу более внимательным и освобождает его от забвения, вредного для всего доброго.

Як. 1:26.   Если кто из вас думает, что он благочестив, и не обуздывает своего языка, но обольщает свое сердце, у того пустое благочестие.

Аще кто мнится верен быти в вас, и не обуздовает языка своего, но льстит сердце свое, сего суетна [есть] вера.

По понятию иудеев, благочестив тот, кто оказывает верность в делах, потому что таковой кажется не принадлежащим к толпе. Иудеи, исполняя предписанные законом наблюдения, высоко думали о себе, сосредоточивали в этих наблюдениях все благочестие по отношению к Богу и, занимаясь только этим, мечтали стяжать через то блаженство, а к другим относились с большим осуждением, как видно из евангельской притчи о самохвале фарисее и мытаре (Лк. 18:10-14).

Удерживая от такого мнения, апостол и дает настоящее наставление. Упомянув об исполнителе дела и назвав его блаженным, он тотчас исправляет зло, рождающееся у многих при исполнении. Он как бы говорит: «Хвалящийся исполнением закона, не думай получить блаженство за одно исполнение!» – ибо это неприятно Богу, но приятен Ему тот, кто исполняет и с тем вместе далек от самомнения и не относится к неисполняюшим с осуждением.

Льстит сердце свое – как бы душит и по самомнению, как исполнитель закона, обольщает свою совесть, ибо сердце означает здесь то же, что и в словах: «сердце сокруше́нно и смире́нно» (Пс. 50:19).

Як. 1:27.   Чистое и непорочное благочестие пред Богом и Отцем есть то, чтобы призирать сирот и вдов в их скорбях

Вера бо чиста и нескверна пред Богом и Отцем сия есть, еже посещати сирых и вдовиц в скорбех их, [и]

Благочестие, кажется, подразумевает нечто больше, нежели вера. Слово это обещает знание сокровенного, твердость в созерцаемом верою⁴. Посему и употребил апостол такое слово в речи о благочестивом. Он как бы говорит: «Ты почитаешь себя знатоком тайн закона и точным хранителем его. Как так? Так думаешь ты, не умеющий обуздать языка, осуждающий ближнего, живущий высокомерно и не оказывающий сострадания никому из бедных! Между тем закон не одобряет даже того, кто злословит, но повелевает оказывать сострадание и врагам. Итак, если хочешь быть благочестивым, обнаруживай благочестие не в чтении, но в исполнении закона, которое состоит особенно в оказывании сострадания ближнему. Ибо сострадание ближнему есть своего рода уподобление Богу. Будьте, сказано: «милосерды, как и Отец ваш милосерд» (Лк. 6:36). Только милосердие ваше должно быть чуждо лицеприятия, потому что и Бог оказывает свои благодеяния не каким-нибудь лицам отдельно, но: «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45).

и хранить себя неоскверненным от мира.

нескверна себе блюсти от мира.

Под миром здесь должно разуметь народ простой и черный, растлевающий себя в обольстительных похотях своих.

* * *

¹ Изречение это принадлежит Эпикуру, который положил его в основание для отрицания Промысла Божия. Но блж. Феофилакт понял его в добром смысле и потому употребил здесь для объяснения мысли святого апостола.

² Разумеется, вероятно, преподобный Арсений (см. История православного монашества на Воcтоке. Ч. 2. М., 1854. С. 134).

³ Латинский переводчик толкования блж. Феофилакта предполагает, что отселе до стиха 21 сделана вставка каким-нибудь тонким грамматиком, и находит это место довольно темным.

⁴ Приписывая такое значение слову «вера», блж. Феофилакт почитал корнем его, вероятно, слово, которое значит «смотреть», «рассматривать», «созерцать» и прочее. Но иные, и притом очень многие, в понимании слова «вера» следуют фракиянам, от которых, говорит святитель Григорий Богослов, перешло к грекам-язычникам служение богам, «как может удостоверить в этом самое слово «вера» (св. Григорий Богослов, Слово 4. – Творения. Ч. 1. М., 1851. С. 163).

 

Глава вторая

Як. 2:1. Братия мои! имейте веру в Иисуса Христа нашего Господа славы, не взирая на лица.

Братие моя, не на лица зряще имейте веру Господа нашего Иисуса Христа славы.

Кто делает что-нибудь с лицеприятием, тот навлекает на себя большой позор как не уважающий однородного и прежде него самого себя, потому что обхождение с подобным препосылается и к самому делающему.

Як. 2:2. Ибо, если в собрание ваше войдет человек с золотым перстнем, в богатой одежде, войдет же и бедный в скудной одежде,

Аще бо внидет в сонмище ваше муж, злат перстень нося, в ризе светле, внидет же и нищ в худе одежди,

Як. 2:3. и вы, смотря на одетого в богатую одежду, скажете ему: тебе хорошо сесть здесь, а бедному скажете: ты стань там, или садись здесь, у ног моих, –

и воззрите на носящаго ризу светлу, и речете ему: ты сяди зде добре; и нищему речете: ты стани тамо, или сяди зде на подножии моем:

У евреев, кажется, особенно в обычае было носить перстни. Но при этом иной скажет, может быть, что если Иаков есть учитель завета Христова, то почему не прекращает подзаконного, но еще возвышает оное, принимая остающихся в благочестии подзаконном, а не порицая их? Такому мы отвечаем, что теперь Иаков беседует с ними поближе и снисходит их немощи, чтобы, тотчас отменив закон, не заставить их отступиться от него по новости учения. Но он ведет дело с основательным расчетом, уступив, насколько это было безвредно для него, в Новом Завете и подзаконным обрядам. Ибо чем отвращало его от веры Христовой соблюдение субботы или пост и воздержание от снедей? Через эту уступчивость завладев их вниманием к своим собственным словам, он мало-помалу убеждает их отставать от подзаконных обрядов как бесполезных и ведущих к рабству, а не к свободе, подаваемой о Христе.

Итак, мудро пользуясь небольшими уступками, он предложил приличное христианам как раз тогда, когда они беспрепятственно внимали его словам.

Як. 2:4. то не пересуживаете ли вы в себе и не становитесь ли судьями с худыми мыслями?

И не разсмотристе в себе и бысте судии помышлений злых.

Союз «и» поставлен здесь по обычаю древнего образа выражения, ибо здесь продолжение вышесказанного, почему союз «и» излишен. Ход речи такой: «Если кто войдет в собрание ваше» и прочее, потом – «не пересуживаете ли вы между собою» – это вторая часть предложения, почему и смысл речи должен быть таким: Поелику вы не рассудили, как должно, то стали судьями с худыми мыслями. Не пересуживаете ли, то есть вы испортили приговор свой, не сделав наперед никакого исследования о том, рачителен ли бедный или ленив богатый. Но ваше неразличение привело вас к лицеприятию, заставило вас одного похвалить, как богатого, а другого презреть, как бедного.

«И бысте судии помышлений злых», то есть стали судьями несправедливыми, поддавшимися лукавству из лицеприятия.

Як. 2:5. Послушайте, братия мои возлюбленные: не бедных ли мира избрал Бог быть богатыми верою и наследниками Царствия, которое Он обещал любящим Его?

Слышите, братие моя возлюбленная, не Бог ли избра нищыя мира сего богаты в вере и наследники царствия, еже обеща любящым Его?

Як. 2:6. А вы презрели бедного. Не богатые ли притесняют вас, и не они ли влекут вас в суды?

вы же укористе нищаго. Не богатии ли насилуют вам, и тии влекут вы на судища?

Поелику для многих тяжко даже слышать о бедности, то, сказав «нищыя мира сего», тотчас прибавил: “богаты”. Чем же богаты? Верою. Ибо неотъемлемый мир бедных, когда они перейдут к вере, делает их сильнейшими богатых. Посему и Господь избрал таковых в ученики и явил наследниками Царства.

Як. 2:7. Не они ли бесславят доброе имя, которым вы называетесь?

Не тии ли хулят доброе имя нареченное на вас?

Як. 2:8. Если вы исполняете закон царский, по Писанию: возлюби ближнего твоего, как себя самого, – хорошо делаете.

Аще убо закон совершаете царский, по писанию: возлюбиши искренняго своего якоже себе самаго, добре творите:

Як. 2:9. Но если поступаете с лицеприятием, то грех делаете, и перед законом оказываетесь преступниками.

аще же на лица зрите, то грех содеваете, обличаеми от закона якоже преступницы.

Имя новое – по словам пророка: «работающым же мне наречется имя новое, еже благословится на земли, благословят бо Бога истиннаго» («рабов Своих назовет иным именем, которым кто будет благословлять себя на земле, будет благословляться Богом истины») (Іс. 65:15-16).

Як. 2:10. Кто соблюдает весь закон и согрешит в одном чем-нибудь, тот становится виновным во всем.

Иже бо весь закон соблюдет, согрешит же во единем, бысть всем повинен.

Як. 2:11. Ибо Тот же, Кто сказал: не прелюбодействуй, сказал и: не убей; посему, если ты не прелюбодействуешь, но убьешь, то ты также преступник закона.

Рекий бо: не прелюбы сотвориши, рекл есть и: не убиеши. Аще же не прелюбы сотвориши, убие́ши же, был еси преступник закона.

Як. 2:12. Так говорите и так поступайте, как имеющие быть судимы по закону свободы.

Тако глаголите и тако творите, яко законом свободным имущии суд прия́ти.

Як. 2:13. Ибо суд без милости не оказавшему милости; милость превозносится над судом.

Суд бо без милости не сотворшему милости; и хвалится милость на суде.

Кто согрешает в одном чем-нибудь, тот становится виновным во всем, потому что не имеет совершенной любви, ибо любовь есть глава всего доброго, а когда нет головы, и все остальное тело ничего не значит. А что об этом он говорит, видно из предыдущего наставления. Заповеди «не прелюбодействуй», «не убий» указаны для примера. Примечай, что и они взяты из закона, относящегося к совершенству любви, ибо кто любит ближнего, тот не будет ни прелюбодействовать, ни убивать, потому что такие дела свойственны врагу. Если бы не так, то никто из людей не уцелел бы, потому что никто не соблюдает всех заповедей, но кто соблюл чистоту, тот побеждается иногда гневом, кто творит милостыню, тот нередко имеет зависть. Посему говорится не о том, чтобы вовсе не было недостатка в добродетелях, но о любви, что ее не должно совершать с недостатком, с лицеприятием, но всецело. То же можем сказать и о прочих добродетелях. Кто несовершенно придерживается целомудрия или справедливости, но нечто опускает, тот, хромая в исполнении, вредит всему делу добродетели.

Итак, под словами «весь закон» должно разуметь закон о любви, о которой речь у апостола по преимуществу, а «законом свободным» он называет нелицеприятие, ибо действующий по лицеприятию не свободный, но раб, потому что: «кто кем побежден, тот тому и раб» (2Пет. 2:19).

Як. 2:14. Чтo пользы, братия мои, если кто говорит, что он имеет веру, а дел не имеет? может ли эта вера спасти его?

Ка́я польза, братие моя, аще веру глаголет кто имети, дел же не имать? еда может вера спасти его?

Если мы простили ближним согрешения их против нас и из имения своего уделяем часть нищим, то и нас восприимет милость Божия, когда будет судить наши поступки. Совершение сего важно. Напротив, тяжкое осуждение тем, которые не оказали благорасположения к подобным себе. Тех, которые не сжалились над ближними, согрешившими против них, постигнет осуждение злого раба (Мф. 18:32-35). С воздаянием по молитве, в которой мы просим Бога простить нам: «как и мы прощаем» согрешившим против нас (Мф. 6:12), а тех, которые немилостивы или жестоки к нуждающимся в телесной помощи, встретит суд без милости. Хвалится милость на суде, ибо милостивые, по изречению Господа: «помилованы будут» (Мф. 5:7).

Или иначе: «милосердием к бедным» могло доставить прощение даже идолослужителям, как мы слышим от пророка (Дан. 4:24). Чего же не доставит оно людям верующим? Мне кажется, действие милосердия сходно с тем, что производит елей древесный на борющихся на поприще. Борцы, намащаемые елеем, легко ускользают от захватывания своими противниками. Так и наше милосердие к бедным даст нам на суде возможность избежать нападений со стороны бесов.

Як. 2:15. Если брат или сестра наги и не имеют дневного пропитания,

Аще же брат или сестра нага будета и лишена будета дневныя пищи,

Як. 2:16. а кто-нибудь из вас скажет им: «идите с миром, грейтесь и питайтесь», но не даст им потребного для тела: что пользы?

речет же има кто от вас: идита с миром, грейтася и насыщайтася: не даст же и́ма требования телеснаго: кая польза?

Примечай духовный смысл. Не сказал только: «если имеешь веру», но – «что пользы?» Говорит как бы так: покажи мне дело, по которому я придал бы тебе название верующего, ибо в этом дело веры. Слова же его значат: если кто делом не докажет, что он верен Богу, то такого не нужно и называть верным, ибо не тот верен, кто просто называет себя Господним, но тот, кто любит Господа так, что за веру в Него готов и на смерть. А что такая у него мысль, это видно из примеров, ибо он говорит, что Авраам делом показал, что верен Богу, когда первородного своего принес во всесожжение; подобно и Раав, веруя, презрела смерть.

Як. 2:17. Так и вера, если не имеет дел, мертва сама по себе.

Такожде и вера, аще дел не и́мать, мертва есть о себе.

Як. 2:18. Но скажет кто-нибудь: «ты имеешь веру, а я имею дела»: покажи мне веру твою без дел твоих, а я покажу тебе веру мою из дел моих.

Но речет кто: ты веру имаши, аз же дела и́мам; покажи ми веру твою от дел твоих, и аз тебе покажу от дел моих веру мою.

Як. 2:19. Ты веруешь, что Бог един: хорошо делаешь; и бесы веруют, и трепещут.

Ты веруеши, яко Бог един есть: добре твориши: и беси веруют и трепещут.

Это не противоречит словам блаженного Павла, ибо слово «вера» употребляется в двояком значении, иногда означая простое согласие ума с явлением, так как мы обыкновенно и это называем верой (почему и бесы веруют о Христе, что Он Сын Божий), и, опять же, именем веры мы называем сердечное последование, соединенное с твердым согласием.

Божественный Иаков называет мертвой верой простое согласие как не имеющее одушевляющих оное дел. А Павел говорит о вере сердечной, которая отнюдь не лишена дел, ибо в не имеющем честных дел ее и не было бы. И Авраам получил ее не прежде, чем решился отвергнуть отцовскую немощь, за каковой подвиг и дана вера в награду. Но Павел почитает ее выше дел закона, выше покоя субботнего, обрезания и прочих очищений. Ибо и в слове «дела» усматриваются два значения. Делами называются дела, подтверждающие веру, не имея которых она остается мертвой. Делами называются также и дела закона, без которых оправдывается Авраам и все христиане, ибо кто станет противоречить тому, что к нечистому не приступит вера (разумею веру дел)? Как миро не может сохраниться в сосуде, полном грязи, так и в человеке нечистом не будет находиться вера Божия. Итак, Божественные апостолы не разноречат друг другу, но, принимая слова в различных значениях, каждый употребляет оные в своем значении, где нужно.

Як. 2:20. Но хочешь ли знать, неосновательный человек, что вера без дел мертва?

Хощеши же ли разумети, о, человече суетне, яко вера без дел мертва есть?

Пустым называет человека, который хвалится одной только верой, потому что, не осуществляя ее в делах, он не приобрел никакой полноты.

Як. 2:21. Не делами ли оправдался Авраам, отец наш, возложив на жертвенник Исаака, сына своего?

Авраам отец наш не от дел ли оправдася, вознес Исаака сына своего на жертвенник?

Як. 2:22. Видишь ли, что вера содействовала делам его, и делами вера достигла совершенства?

Видиши ли, я́ко вера поспешествоваше делом его, и от дел совершися вера?

Оба апостола приводят Авраама в подтверждение учения своего о вере. Один примером Авраама доказывает, что вера выше дел, а другой, что дела выше веры. Но выше сказано, что каждый принимает слова («вера» и «дела») в своем значении и берет полезное для него в подтверждение своих мыслей. Впрочем, некоторые отцы понимали это таким образом: Авраам, удаленный временами, есть образ той и другой веры – и той, которая до крещения, которая не требует дел, а только одной веры, исповедания спасения и слова, которым оправдываемся мы, верующие во Христа; и той, которая после крещения и которая соединена с делами. Так Дух Святый, говоривший в них, оказывается не противоречащим Себе. Одна вера оправдывает приходящего одним только исповеданием, если он тотчас отрешился от жизни, ибо у него нет дел, но для него достаточно очищения через крещение, а другая требует выказывания добрых дел от уже крещенного. С этим согласен и Павел. В другом месте он говорит и учит, что вера после крещения требует усовершенствования через дела, когда говорит: «не имеет силы ни обрезание, ни необрезание, но вера, действующая любовью» (Гал. 5:6). Но любовь для своей полноты требует много мудрости.

Як. 2:23. И исполнилось слово Писания: «веровал Авраам Богу, и это вменилось ему в праведность, и он наречен другом Божиим».

И совершися писание глаголющее: верова же Авраам богови, и вмени́ся ему в правду, и друг Божий наре́чеся.

Авраам был образом оправдания через одну веру тогда, когда: “поверил и это вменилось ему в праведность» (Бут. 15:6), а образом оправдания через дела был он тогда, когда возложил сына на жертвенник, ибо он не только сделал дело, но и не отпал от веры относительно Исаака, что потомство его умножится, как звезды, но помыслил, «что Бог… воскресит его из мертвых» (Євр. 11:19).

Подобным образом Павел свидетельствуется и Давидом, ибо Давид Духом Божиим знал, что некогда придет вера о Христе, почему говорит: «Блажен человек, которому Господь не вменит греха» (Пс. 31:2).

Як. 2:24. Видите ли, что человек оправдывается делами, а не верою только?

Зрите ли убо, яко от дел оправдается человек, а не от веры единыя?

От дел не закона, как сказано, например обрезанием и подобными, но от дел правды и подобных добродетелей.

Як. 2:25. Подобно и Раав блудница не делами ли оправдалась, приняв соглядатаев и отпустив их другим путем?

Такожде и Раав блудница не от дел ли оправдася, приемши сходники и иным путем изведши их?

Як. 2:26. Ибо, как тело без духа мертво, так и вера без дел мертва.

Я́коже бо тело без духа мертво́ есть, тако и вера без дел мертва есть.

 

Глава третья

Як. 3:1. Братия мои! не многие делайтесь учителями, зная, что мы подвергнемся большему осуждению,

Не мнози учи́телие бывайте, братие моя, ведяще, яко болшее осуждение приимем,

Выше апостол говорил и учил, что верные должны иметь веру не одну, но вместе с добрыми делами. Теперь он переходит к другой равнозначительной заповеди. Некоторые берутся учить тому, чего сами не совершали. Такие учители, говорит, не получают никакой пользы, но подлежат большему осуждению. Ибо кто учит тому, чего сам не имеет, как имеющий будто бы это, тот достоин осуждения за то, что грешит своим языком.

Чтобы обстоятельнее подтвердить это, говорит, что если в ином случае язык обыкновенно и грешит от невнимательности, за что не избежит осуждения впавший в оную, как учит Соломон: «за грех усте́н впадает в сети грешник» («Нечестивый уловляется грехами уст своих») (Притч. 12:13): то как избежит неизбежного наказания тот, кто намеренно грешит языком, кто учит тому, чего не изучил на опыте?

Як. 3:2. ибо все мы много согрешаем. Кто не согрешает в слове, тот человек совершенный, могущий обуздать и все тело.

Много бо согрешаем вси. Аще кто в слове не согрешает, сей совершен муж, си́лен обузда́ти и все тело.

Много бо согрешаем вси, проводя жизнь невнимательно и нерадиво. Что ни один человек не избегает греха, это подтверждается удобоподвижностью языка. Отсюда же видно, что ни у кого нет совершенства, ибо кто не согрешил языком своим? Если же кто преодолеет удобоподвижность языка своего, тот способен хорошо управлять и всем телом. Ибо кто удержал очень склонное к падению, тот с меньшим трудом при внимании возгосподствует над тем, что падает медленно.

Як. 3:3. Вот, мы влагаем удила в рот коням, чтобы они повиновались нам, и управляем всем телом их.

Се [бо и] ко́нем узды́ во уста влагаем, да повинуются нам, и все тело их обращаем.

Упомянутая возможность обуздать все тело подтверждается примерами: удилами на конях, рулями на кораблях. “Се” поставлено вместо «посмотри». «Конем узды» нужно сочетать в таком порядке: «влагаем удила в рот коням». Без такого сочетания слов речь не будет иметь смысла. Посмотри: мы полагаем узду на коней, а корабли небольшим рулем, как и коней небольшой уздой, направляем, куда хотим. Так и язык должно управлять здравым разумом, хотя он бывает миром неправды в употреблении черни. Ибо миром называет здесь апостол множество.

Или: хотя язык есть украшение естества человеческого, ибо мы посредством него сообщаем друг другу свои мысли (в таком значении некоторые желают понимать слово «мир»), но он в употреблении простого народа несправедлив, оскверняет все тело и воспаляет весь круг жизни, будучи сам воспаляем от геенны. Однако не трудно заставить его двигаться благословно и так, как пожелает распоряжающийся им. Ибо если всякое естество зверей, пресмыкающихся, птиц и морских животных укрощено и укрощается естеством человеческим, то я не могу сказать, что язык есть неудержимое зло, что он полон смертоносного яда и что никто из людей не может укротить его, ибо если язык неукротим и не направляется ни к чему доброму, то как мы им благословляем Бога и Отца и им проклинаем человеков? Вот он направляется по воле пользующегося. Но сему, братия мои, не должно быть так. Ибо если мы им благословляем, то не стыдно ли нам проклинать человеков, сотворенных по подобию Божию? Несправедливо из одних и тех же уст выходить благословению и проклятию. Итак, сохраняй язык паче зеницы ока! Язык есть царский конь. Если ты наложишь на него узду и научишь его ходить равномерно, то царь спокойно будет сидеть на нем; если же пустишь его бежать и скакать без узды, то он сделается колесницей диавола.

Як. 3:4. Вот, и корабли, как ни велики они и как ни сильными ветрами носятся, небольшим рулем направляются, куда хочет кормчий;

Се, и корабли вели́цы суще и от жестоких ветров заточаеми, обращаются малым кормилцем, а́може стремление правящаго хо́щет:

И это говорится к тому же, то есть что язык должно двигать не как случится, но направлять его на лучшее. Ибо как мы уздой сдерживаем порывы коня и рулем переменяем течение корабля, так должны и язык направлять к лучшему. Выражение: «такожде же и язык» (Як. 3:5) то и значит, что язык должен быть направляем здравым разумом, ибо хотя он мал, но делает великое: он зажигает нам великий костер, потому что и сам есть огонь. И что еще делает? Прикрашивает неправду красноречием и изяществом; оскверняет тело, убеждая женщин приманками; через соблазн совершает убийства; клятвопреступлениями присвояет чужое; воспаляет круг геенны, будучи сам воспаляем от геенны, как видно на богаче, “страждущем в пламени« языко́м (Лк. 16:24), Так должно объяснять это место, если в тексте читать «коло геенны», как в некоторых списках и есть; но если читать «коло рождения», то под колесом рождения нужно разуметь нашу жизнь.

Итак, язык, опаляя колесо рождения, оскверняет жизнь. Жизнь называет венцом и псалмопевец, когда говорит к Богу: «благословиши́ венец лета благости твоея» («венчаешь лето благости Твоей») (Пс. 64:12). Венец же и колесо не разнятся между собой по виду как круглые. Жизнь есть колесо в том отношении, что вращается сама в себе.

Як. 3:5. так и язык – небольшой член, но много делает. Посмотри, небольшой огонь как много вещества зажигает!

Та́кожде же и язык мал у́д есть, и вельми́ хвалится. Се, мал огнь, [и] коль вели́ки вещи сожигает.

Такожде, то есть таким же образом, по разумному направлению, должен двигаться и язык, ибо он небольшой член, а делает много, то есть зла и добра. «Вельми хвалится» сказано вместо «производит великие дела».

Як. 3:6. И язык – огонь, прикраса неправды; язык в таком положении находится между членами нашими, что оскверняет все тело и воспаляет круг жизни, будучи сам воспаляем от геенны.

И язык о́гнь, ле́пота неправды; сице и язык водворя́ется во удех наших, скверня все тело, и паля́ ко́ло рождения нашего, и опаля́яся от геенны.

Так и язык, мир неправды, есть огонь, ибо как огонь все истребляет, так и он. Некоторые под миром разумеют здесь множество, как и в словах: «мир Его не познал» (Ін. 1:10). Язык есть мир, то есть скопище неправды.

Як. 3:7. Ибо всякое естество зверей и птиц, пресмыкающихся и морских животных укрощается и укрощено естеством человеческим,

Вся́ко бо естество зверей же и птиц, гад же и рыб, укрощается и укротится естеством человеческим,

Эту причину должно относить к вышесказанному. Апостол сказал и примером удил и руля объяснил, что хотя они малы, но при хорошем управлении производят великое, и прибавил, что так и язык должен быть управляем разумно. Теперь предложенными примерами он объясняет, что заповедует не невозможное. Он как бы так говорит: иной скажет, что язык, хотя небольшой член, но производящий много добра и зла, трудно покорить нашей воле. Но это не оправдание, ибо если человек укрощает зверей, отличных от него по природе, то тем более может он укротить свой собственный член.

Як. 3:8. а язык укротить никто из людей не может

языка же никто́же может от человек укроти́ти;

Это должно читать не в утвердительной, но в вопросительной форме, именно так: человек, если укрощает и делает ручными неукротимых зверей, то ужели не укротит он собственного языка? Так должно читать это. Ибо если читать это в утвердительной форме, то несправедливо было бы давать потом следующее наставление: «Не подобает, брати́е моя, возлюбленная, си́м та́ко быва́ти» (Як. 3:10), ибо если невозможно укрощать язык, то напрасно апостол убеждает исполнять невозможное. А выражение

Як. 3:8. это – неудержимое зло; он исполнен смертоносного яда.

не удержи́мо [бо] зло, испо́лнь яда смертоносна.

должно понимать как пояснение.

Як. 3:9. Им благословляем Бога и Отца, и им проклинаем человеков, сотворенных по подобию Божию.

Тем благословляем Бога и Отца, и тем кленем человеки бы́вшыя по подобию Божию:

И это должно разуметь в форме вопросительной, как и нижеследующее:

Як. 3:10. Из тех же уст исходит благословение и проклятие: не должно, братия мои, сему так быть.

от техже уст исходит благословение и клятва. Не подобает, братие моя возлюбленная, сим тако бывати.

Як. 3:11. Течет ли из одного отверстия источника сладкая и горькая вода?

Еда ли источник от единаго у́стия источает сладкое и горькое?

Як. 3:12. Не может, братия мои, смоковница приносить маслины или виноградная лоза смоквы. Также и один источник не может изливать соленую и сладкую воду.

Еда́ мо́жет, братие моя, смоковница маслины твори́ти, или виноградная лоза смоквы? та́кожде ни един источник сла́ну и сла́дку твори́т воду.

Апостол хочет тронуть слушателей. Если нам повелевается всех благословлять, ибо злоречивые не наследуют Царства Божия (1Кор. 6:10), то как не стыдно употреблять одно и то же орудие на зло и на добро? Никто из благоразумных не будет мешать одним и тем же орудием грязь и миро. Молишься ли? Не проклинай врага, ибо между молитвой и проклятием большое расстояние. Если не простишь оскорбившего тебя, то и сам не получишь прощения, и проклятие сам на себя привлечешь, когда будешь молиться, чтобы тебе прощены были долги так же, как сам ты прощаешь должникам своим (Мф. 6:12).

Як. 3:13. Мудр ли и разумен кто из вас, докажи это на самом деле добрым поведением с мудрою кротостью.

Кто премудр и худо́г в вас, да покажет от добраго жития́ дела своя́ в кротости и премудрости.

Як. 3:14. Но если в вашем сердце вы имеете горькую зависть и сварливость, то не хвалитесь и не лгите на истину.

Аще же зависть го́рьку и́мате и рвение в сердца́х ваших, не хвали́теся, ни лжи́те на и́стину:

Як. 3:15. Это не есть мудрость, нисходящая свыше, но земная, душевная, бесовская,

несть сия́ премудрость свы́ше низходя́щи, но зе́мна, душевна, бесо́вска:

Як. 3:16. ибо где зависть и сварливость, там неустройство и всё худое.

идеже бо за́висть и рве́ние, ту нестрое́ние и всяка зла́ вещь.

Люди, любящие начальствовать и хвалящиеся мудростью мира сего, проповедовали наперекор православным учителям, завидуя им и примешивая человеческое к Божественному, чтобы привлечь к себе слушателей новизной учения, отчего и ереси произошли. Посему, окончив слово об опрометчивости и необузданности языка, апостол обращает речь на “зависть”, которая рождается в людях от подобной же безрассудности, и говорит, что такие учения не свойственны истинным учителям, потому что истекают не от Божественной мудрости, но от бесовской. Сказал же он это, предварительно похвалив доброго учителя. А так как ревность может иметь приложение и к доброму и к худому, ибо ревность есть пламенное стремление души к чему-нибудь с некоторым уподоблением тому, к чему есть рвение, то апостол прибавил: “горьку”, чтобы показать, о какой ревности говорит он. Сварливость же есть неодобрительная страсть к спорам. Называется так и оговор со злоречием.

Як. 3:17. Но мудрость, сходящая свыше, во-первых, чиста, потом мирна, скромна, послушлива, полна милосердия и добрых плодов, беспристрастна и нелицемерна.

А я́же свыше прему́дрость, пе́рвее убо чи́ста есть, потом же мирна, кротка́, благопокорлива, испо́лнь милости и плодов благи́х, несуменна и нелицемерна.

Як. 3:18. Плод же правды в мире сеется у тех, которые хранят мир.

Плод же правды в ми́ре сеется творя́щым мир.

“Чиста”, то есть беспорочна, не привязана ни к чему плотскому. «Несуменна», то есть не наблюдает разбора в пище и различных омовений. Но об этом подробно рассуждает Павел в Послании к колоссянам.

 

Глава четвёртая

Як. 4:1. Откуда у вас вражды и распри? не отсюда ли, от вожделений ваших, воюющих в членах ваших?

Отку́ду брани и сва́ры в вас? не отсю́ду ли, от сласте́й ваших, воюющих во у́дех ваших?

Апостол показывает, что хотя упомянутые люди присваивают себе звание учителей, однако они совершенно плотские. Они делают много весьма противного, изобретают себе удовольствия: одни ищут пышного стола, что осуждает и Павел, говоря, что “такие люди служат не Господу нашему Иисусу Христу, а своему чреву» (Рим. 16:18), другие желают приобрести поместья; иные – богатых домов; иной еще иного, что внушает им лукавый, старающийся лишить их спасения.

Як. 4:2. Желаете – и не имеете; убиваете и завидуете – и не можете достигнуть; препираетесь и враждуете – и не имеете, потому что не прoсите.

Жела́ете, и не имате: убиваете и зави́дите, и не мо́жете улучи́ти: сваря́етеся и бо́рете, и не и́мате, зане́ не про́сите:

Здесь убеждает через положение и отрицание. Впрочем, положение умолчано как неприличное. Неприличие в том, что подразумеваемое в положении составляет разжжение похоти, ибо похоть оканчивается исполнением чувственного удовольствия. Убийство и зависть, препирательство и вражда – не добрые дела, почему и не достигают того, к чему стремятся. Нужно, впрочем, знать, что здесь говорится не о плотском убийстве и вражде, ибо это тяжело слышать даже о разбойниках, тем более о верующих (хотя некоторых) и приходящих к Господу. А мне кажется, что убийцами называет тех, которые убивают свои души такими предприятиями, за которые у них и возникает вражда против благочестия. Так и далее (Як. 4:4) назвал прелюбодеями и прелюбодейцами не тех, конечно, которые таковы на самом деле, но тех, которые грешат против Божественных заповедей, примешивая к ним свои вымыслы, ибо никто не стал бы терпеть учителя блудника, хотя бы сам был грязнее свиньи. Так и о убийствах и войнах говорит не о телесных, но о душевных.

Як. 4:3. Прoсите, и не получаете, потому что прoсите не на добро, а чтобы употребить для ваших вожделений.

Про́сите, и не прие́млете, зане́ зле́ про́сите, да в сласте́х ваших иждиве́те.

Так было с фарисеем, упоминаемым в Евангелии (Лк. 18:10-14). Чем более перечислял он добродетели свои, тем более заграждал Божественный слух, и высокопарная речь была праздной в устах его и обратилась в пену, как бушующая волна. Но скажет иной: если истинно обещание Господа Иисуса, этого неложного Учителя, «всякий просящий получает» (Мф. 7:8), то как же говорит это теперь настоящий апостол? Отвечаем. Для того кто приступает к молитве должным путем, упомянутое обещание истинно; он не обманется ни в чем просимом. А кто, удалившись от цели преданной молитвы, будет по видимости просить, но просить не так, как должно, тот на самом деле и не просит, а потому и не получит. Представь, например, что учитель грамматики обещает научить грамматическому знанию всякого, приходящего к нему, а пожелавший учиться будет приходить не так, как должно, и не будет напрягать себя к усвоению преподаваемого, почему окажется на деле несоответствие с обещанным. Ужели справедливо кто-нибудь припишет ложь в этом случае самому учителю? Таковой поступит неразумно, ибо желавший учиться приходит не так, как требовал учитель. Как же и чего нужно просить, скажет иной. Выслушай Самого Того, Кто дал вышеупомянутое обещание: «ищи́те же пре́жде ца́рствия Бо́жия и правды его́» (Мф. 6:33), Очевидно, кто просит так и преимущественно этого, тот не обманется и в прочем, получение чего не отторгнет его от спасения. А кто просит вредного и пагубного, тому не станет подавать Тот, от Кого «всякое даяние доброе» (Як. 1:17). Даже и тот, кто просит знания Божественного или другого какого-нибудь дара духовного, но просит для своих вожделений, не получит, потому что просит худо и на погибель себе, а Бог не подает худого.

Як. 4:4. Прелюбодеи и прелюбодейцы! не знаете ли, что дружба с миром есть вражда против Бога? Итак, кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу.

Прелюбоде́е и прелюбодейцы, не ве́сте ли, я́ко любы́ мира сего вражда Богу есть, и́же бо восхо́щет друг быти ми́ру, враг Божий быва́ет.

Выше апостол лишь слегка обличил некоторых ложных мудрецов, искажающих Божественное Писание и по своей воле в превратном виде употребляющих оное, чтобы иметь повод к своей сладострастной жизни, а это есть не другое какое-нибудь зло, но вид гордости. Теперь же он выступает против них строже и, как бы вопреки своей кротости, употребляет слова укоризненные, называя таких людей прелюбодеями и прелюбодейцами, и делает почти такие обличения: «Скажи-ка мне, легкомысленный, ты хочешь выдавать себя за мудреца? Но откуда в вашей жизни распри и постоянная вражда? Отчего всегдашняя привязанность к настоящему? Отчего беспрерывное стремление к удовольствиям настоящей жизни? Это свойственно не мудрецам, но людям простым и склонным к дружбе с миром, что и показывает, что вы прелюбодеи, ибо вы сокрытой внутри Божественной и целомудренной красоте предпочитаете красоту обыкновенную, постыдную и скверную и стремлением к настоящему воздымаете вражду против Бога. Ужели не знаете, что дружба с миром есть вражда против Бога, удаляющая от любви Божией и показывающая нас врагами Его?»

Миром называет здесь всю вещественную жизнь как матерь тления, приобщающийся которой немедленно становится врагом Бога, ибо при рвении к бесполезному он небрежно и презрительно относится к предметам Божественным, каковые отношения мы допускаем к людям ненавистным и враждебным для нас. Так как есть два предмета, которыми занимаются люди, – Бог и мир, и к каждому из этих двух предметов обращаются с любовью или ненавистью, то коль скоро мы сильно привяжемся к одному, очевидно, явимся нерадящими о другом, ибо внимание производит любовь, а небрежение – ненависть. Итак, кто прилепится к предметам Божественным, тот есть и называется другом Божиим, а кто вознерадел о Боге и возлюбил мир, тот в числе врагов Божиих. Поелику же все это происходит от надмения и гордости ложных мудрецов, то апостол употребляет еще другое обличение, желая таких людей отрезвить от опьянения и возбудить от усыпления. Он говорит:

Як. 4:5. Или вы думаете, что напрасно говорит Писание: «до ревности любит дух, живущий в нас»?

Или́ мните́, я́ко всу́е писание глаго́лет: к зависти желает дух, и́же всели́ся в ны́?

Як. 4:6. Но тем большую дает благодать; посему и сказано: Бог гордым противится, а смиренным дает благодать.

Бо́лшую же дае́т благода́ть: темже глаголет: Господь го́рдым проти́вится, смире́нным же да́ет благодать.

Здесь употреблена фигура опущения – принятый обычаем оборот сокращенной речи. Апостол как бы так говорит: «Я собственными словами убеждал вас пользоваться своей мудростью правильно и неосужденно, чтобы вы по гордости не злоупотребляли ею, не подделывали и не извращали истинного учения. Если же вы желаете наставления и от Писания, то слушайте: «Господь гордым противится». Если Он «гордым противится» (а мы противимся обыкновенно врагам), то, без сомнения, гордые должны быть причислены к врагам, ибо Писание напрасно, без основания или по зависти, не заповедует нам невозможного, но сильно желает, чтобы через его увещания вселилась в нас благодать. Поэтому если вы покорны Писанию, то смиритесь перед Богом и получите благодать через возвышение от Него. Гордость есть надменная до крайности злоба, но отлична от самомнения. Гордость воздымается над подчиненными ей, а самомнение над тем, чего вовсе не существует. Отличается и скромность от смирения⁵. Скромность или смирение, прямо противоположное гордости, есть великое благо. И так как то и другое бывает в нас по нашему произволению, то всякий, возвышающий себя по гордости, осужден уже и уничижается от Господа, тогда как того, кто сам уничижил себя по скромности, Он возвышает в свое время, ибо самое упражнение в смирении возводит приобретшего оное на духовную высоту.

Иначе объясняет святой Кирилл. Если смерть вошла в мир через зависть диавола (Прем. 2:24) и если Христос, по Писанию, вселился во внутреннего нашего человека (Еф. 3, 16–17), то вселился для того, чтобы упразднить смерть, происшедшую от зависти. Но Он не только это подает, но и большую благодать. “Я, – говорит Он, – пришел для того, чтобы имели жизнь и имели с избытком» (Ін. 10:10). А что Бог вселился в нас по великой любви к нам, это ясно выразил пророк, когда сказал, что ни Ангел, ни посредник, но Сам «Госпо́дь то́й нас спасе́т» (Іс. 33:22). по любви к нам и попечению о нас. Как же Спаситель даровал и большую благодать? Низложив наветника нашего сатану, почему и прибавлено: «Бог гордым противится». Ибо как не горд тот, кто возглашает: «и вселе́нную всю́ обиму́ руко́ю мое́ю яко гнездо» («и рука моя захватила богатство народов, как гнезда») (Іс. 10:14).

Як. 4:7. Итак покоритесь Богу; противостаньте диаволу, и убежит от вас.

Повини́теся у́бо Богу, проти́витеся же диа́волу, и бежи́т от вас.

Як. 4:8. Приблизьтесь к Богу, и приблизится к вам; очистите руки, грешники, исправьте сердца, двоедушные.

Прибли́житеся Богу, и прибли́жится вам: очистите руце, грешницы, испра́вите сердца́ ва́ша, двоеду́шнии:

Як. 4:9. Сокрушайтесь, плачьте и рыдайте; смех ваш да обратится в плач, и радость – в печаль.

постражди́те и слези́те и пла́читеся: смех ваш в пла́чь да обратится, и радость в сетование:

Як. 4:10. Смиритесь пред Господом, и вознесет вас.

смири́теся пред Го́сподем, и вознесет вы́.

Двоедушными называет апостол тех, которые не хотят жить однообразно, но постоянно водятся и увлекаются насилием людей, и не живут в доме Господнем единомысленно, ибо Бог вселяет «единомы́сленныя в дом» («одиноких вводит в дом») (Пс. 67:7), А что и жизнь называется душою, это видно из слов пророка: «ко́жу за ко́жу, и вся, ели́ка и́мать человек, даст за ду́шу свою» («кожу за кожу, а за жизнь свою отдаст человек все, что есть у него»), то есть за жизнь (Йов. 2:4).

Як. 4:11. Не злословьте друг друга, братия: кто злословит брата или судит брата своего, тот злословит закон и судит закон; а если ты судишь закон, то ты не исполнитель закона, но судья.

Не оклевета́йте друг друга, бра́тие; оклевета́яй бо брата или осужда́яй брата своего́, оклевета́ет закон и осуждает закон: а́ще же закон осужда́еши, неси творец закона, но судия́.

Як. 4:12. Един Законодатель и Судия, могущий спасти и погубить;

Един есть законополо́жник и cудия́, моги́й спасти и погуби́ти: ты же кто еси́ осуждаяй друга?

Апостол знает, что гордость, начиная презрением и злословием, доводит тех, которые наступают на кротких, до совершенного уничижения. Отвлекая их от сего, он хочет настоящим предложением уцеломудрить их.

«Осуждает закон» значит презирает, ибо осуждающий делает это из презрения. Какой же закон осуждает он? Во-первых, тот, который повелевает: «не суди́те, и не будете судимы» (Лк. 6:37). Во-вторых, тот, который высказан в псалме: «тайно клевещущего на ближнего своего изгоню» (Пс. 100:5). А так как это происходит от презрения, прибавляет, что если ты судишь закон, то ты не исполнитель закона, ибо захочет ли кто жить под властью того, кого презирает? Итак, не располагайся, говорит, уничижать и как бы противоузаконять, ибо это не отпустится тебе, потому что один только Законодатель – Бог, могущий «спасти и погубити» преступников Своего закона, ибо наказывать преступников закона властен закон и Законодатель, а ты не имеешь ничего более пустословия и сам навлекаешь на себя приговор осуждения, ибо делая то же самое, что осуждаемый тобой, ты насколько его осуждаешь, настолько осуждаешь и самого себя.

Як. 4:12. а ты кто, который судишь другого?

ты же кто еси́ осуждаяй друга?

Говорит уничижительно. Когда ты сам таков, то как смеешь судить подобострастного?

Як. 4:13. Теперь послушайте вы, говорящие: «сегодня или завтра отправимся в такой-то город, и проживем там один год, и будем торговать и получать прибыль»

Слышите ныне, глаголющии: днесь или утре по́йдем во он гра́д и сотвори́м ту ле́то едино, и куплю деем и приобретение:

Не уничтожает произволение, но показывает, что не все зависит от самого человека – нужна и благодать свыше, ибо можно бегать, и торговать, и совершать все нужное для жизни, но должно приписывать это не собственным трудам, а только человеколюбию Божию. И Иеремия говорит: «знаю, Господи, что не в воле человека путь его» (Єр. 10:23), и Приточник: «не хвались завтрашним днем, потому что не знаешь, что́ родит тот день» (Притч. 27:1).

Як. 4:14. вы, которые не знаете, что случится завтра

И́же не ве́сте, что у́тре случи́тся:

Показывает суетность нашей жизни и пристыждает нас за то, что всю жизнь проводим в суете, что весь труд наш истощается на привременное зло. То же и Давид говорит: «у́бо образом ходит человек, оба́че всу́е мяте́тся» («Подлинно, человек ходит подобно призраку; напрасно он суетится») (Пс. 38:7): то есть суетится над тем, что не существует, а представляется как бы в призраке, или над тем, что не самостоятельно, но составляет как бы подобие и изображение истинно преуспевающей жизни.

ибо что такое жизнь ваша? пар, являющийся на малое время, а потом исчезающий.

Ка́я бо жизнь ваша, пара бо есть, я́же вма́ле является, потом же исчезает.

Як. 4:15. Вместо того, чтобы вам говорить: «если угодно будет Господу и живы будем, то сделаем то или другое»,

Вместо е́же бы глаго́лати вам: аще Госпо́дь восхо́щет, и живи бу́дем, и сотворим сие́ или́ о́но:

Пар есть мрачный состав, происходящий от сильного жара и влажности и имеющий самое краткое бытие, ибо по причине крайней тонкости скоро “изчезает” от соприкосновения с окружающим, вступая в оное и разлагаясь, подобно тому как небольшая часть влаги в воду. Вот чему уподобил апостол “жизнь” нашу, и весьма прилично. Прервав на половине речь этим сравнением, он опять возвращается к ней и продолжает ее. Вот связь ее: «Теперь послушайте вы, говорящие: «Сегодня или завтра отправимся в такой-то город и проживем там один год и будем торговать и получать прибыль» (Як. 4:13)… между тем вам следовало бы говорить: «Если угодно будет Господу и живы будем, то сделаем то или другое» (Як. 4:15)”.

Прервав связь речи примером, которым апостол разительнее хотел показать суетность мирских забот, происходящую от гордости, он потом присовокупляет опущенное. Ход речи такой: «Вы, по своей надменности, тщеславитесь». Кто? «Вы, которые не знаете, что случится завтра, ибо что такое жизнь ваша…» и так далее. Словами «что такое жизнь ваша?» приготовил он себе путь для этого тонкого предписания; потом прибавляет и самое наставление, делая это весьма кстати.

Як. 4:16. вы, по своей надменности, тщеславитесь:

Ны́не же хва́литеся в горды́нех ваших:

Гордый и гордость занимаются ненастоящими предметами, почему и называется «гордый», что значит «живущий в заблуждении или обольщении».

всякое такое тщеславие есть зло.

вся́ка хвала́ такова́ зла́ е́сть.

“Всякое подобное тщеславие есть зло».

Як. 4:17. Итак, кто разумеет делать добро и не делает, тому грех.

Ведущему у́бо добро твори́ти, и не творя́щему, грех ему́ е́сть.

Опять заводит речь о суетной надменности, которая обыкновенно рождается от гордости, и, как бы заключая речь, говорит, что тщеславие есть зло. Если же оно зло, то происходит, без сомнения, от лукавого. Но тем, которые через святое крещение предали себя Господу, не следует принимать посеваемое лукавым. Прибавляет и сие: «кто разумеет делать добро и не делает, тому грех» (Як. 4:17). Опять вразумляет лжеучителей, чтобы не смели тому учить, чего не исполнят прежде сами, ибо блажен, сказано, не тот, кто научит, но тот, «кто сотворит и научит» (Мф. 5:19), так как дела должны предшествовать словам, чем и возвещает праведник веру являемую. Ибо кто, говорит Господь, нарушит одну из заповедей сих малейших и научит так людей, то есть тому, над чем сам не трудился, тот малейшим наречется… «а кто сотворит и научит, тот великим наречется» (Мф. 5:19). Посему и Сам Богочеловек сначала стал творить, а потом учить (Деян. 1, 1). Такая, по моему мнению, мысль и в сих словах: «хвалящийся хвались Господом» (1Кор. 1:31). то есть подобным Господу, в Нем имея учителя и пример. Сходно с тем и Давид говорит: «о Господе похвалится душа моя» («Господом будет хвалиться душа моя») (Пс. 33:3), – не иное что говорит, как сие: желал бы я похвалиться тем, что хожу по заповедям Господним.

* * *

⁵ Здесь чего-то недостает в подлиннике, а именно: речи о том, чем отличается скромность от смирения.

 

Глава пятая

Як. 5:1.   Послушайте вы, богатые: плачьте и рыдайте о бедствиях ваших, находящих на вас.

Прииди́те ны́не бога́тии, пла́читеся и рыда́йте о лютых ско́рбех ва́ших гряду́щих на вы́.

Бережливость и скупость богачей нередко заставляет их плакать. Но апостол заставляет их рыдать, то есть сильно плакать о том, что они собирают богатство свое на истление и не раздают его нищим, ибо богатство не погибает только в том случае, когда издерживают его на бедных. Посему и Приточник говорит: «поcли́ хлеб тво́й на лице́ воды́» ( «Отпускай хлеб твой по водам» ) (Еккл. 11:1), то есть на мнимое разрушение и тление. Ибо так бывает с хлебом, бросаемым на воду: он не погибает, но разложением своим доставляет нам прохлаждение, – прохлаждение тогда, когда язык наш будет мучиться в тамошнем пламени.

Як. 5:2.   Богатство ваше сгнило, и одежды ваши изъедены молью.

Богатство ва́ше изгни́, и ри́зы вашя мо́лие поядо́ша.

Як. 5:3.   Золото ваше и серебро изоржавело, и ржавчина их будет свидетельством против вас и съест плоть вашу,

Зла́то ваше и сре́бро изоржа́ве, и ржа́ их в послу́шество на ва́с бу́дет, и сне́сть пло́ти ва́шя

Гниение богатства, говорит, съедение одежд молью и ржавчина серебра и золота будут свидетельствовать против вас, обличая вас в том, что вы ничего не подавали. Посему и в последние дни, то есть в пришествие Господне, богатство ваше окажется как бы огнем, собранным на погибель вашу, что и испытал богач, упоминаемый в Евангелии.

Як. 5:3.   как огонь: вы собрали себе сокровище на последние дни.

А́ки о́гнь: его́же сниска́сте в после́дния дни́

– это нужно соединить со словами «богатство ваше», чтобы речь имела такой вид: «богатство ваше, которое вы собрали, как огонь, и на земле тратили на удовольствия и расточали».

Як. 5:4.   Вот, плата, удержанная вами у работников, пожавших поля ваши, вопиет, и вопли жнецов дошли до слуха Господа Саваофа.

Се́, мзда де́лателей де́лавших нивы вашя, удержа́ная от ва́с, вопие́т, и вопие́ния жа́вших во у́ши Го́спода Савао́фа внидо́ша.

Як. 5:5.   Вы роскошествовали на земле и наслаждались; напитали сердца ваши, как бы на день заклания.

Возвесели́стеся на земли́, и наслади́стеся: упита́cте сердца́ ва́ша а́ки в день заколе́ния.

Это обличение и посрамление начальникам иудейским, которые пасли бедных и пресыщались почестями от всех, но сами готовились на заклание римским властям от рук их, особенно за то, что осудили единственного Праведника – Господа и убили Его, когда Он не противоречил, не вопиял.

Як. 5:6.   Вы осудили, убили Праведника; Он не противился вам.

Осуди́сте, уби́сте пра́веднаго: не проти́вится ва́м.

Словами «убисте Праведнаго» апостол, бесспорно, имеет в виду Самого Христа. Однако же, прибавлением «не противится вам» он обобщает речь, простирая ее на прочих, потерпевших от иудеев подобное, и, может быть, пророчески говорит о собственном страдании.

Як. 5:7.   Итак, братия, будьте долготерпеливы до пришествия Господня. Вот, земледелец ждет драгоценного плода от земли

Долготерпи́те у́бо, бра́тие моя́, до прише́ствия Госпо́дня. Се́ земледелец ждет честна́го плода́ от земли́, долготерпя́ о не́м, дóндеже прии́мет до́ждь ра́н и по́зден:

Осудив роскошь начальников иудейских и жестокость их в отношении к бедным, апостол обращает речь к верным и говорит: братия! не соблазняйтесь при виде сего и не унывайте, будто бы не будет отмщения. Говорит о нашествии римлян и о пленении ими иудеев, которое и называет пришествием Господним, подобно как и приклонившийся к груди Господа Иоанн, когда говорит о своей кончине, представляет Самого Господа говорящим: «если Я хочу, чтобы он пребыл, пока приду» (Ін. 21:22), ибо здешняя жизнь его простиралась до взятия Иерусалима и немного далее. А что пришествие Господне как здесь, так и у Иоанна означает истребление Иерусалима, это видно и из слов пророка: «вот, Он идет, говорит Господь Саваоф. И кто выдержит день пришествия Его» (Мал. 3:1-2), то есть когда пришествие Божие наведет наказание на нечестивых. Иоанн Златоуст в некоторых своих толкованиях, когда разбирает слова пока приду, видит в них также указание на разрушение Иерусалима и подтверждает это молитвой трех отроков, которые говорят: «та́ко да будет жертва наша пред тобо́ю дне́сь, и да соверши́тся по тебе» ( «так да будет жертва наша пред Тобою ныне благоугодною Тебе» ) (Дан. 3:40). При сем он говорит, что значит по Тебе: после того как пройдет гнев Твой. А когда он пришел? Когда Навуходоносор разрушил Иерусалим. Это о слове пришествия. Некоторые же из отцов говорят и то, что долготерпением апостол называет здесь сносливость по отношению друг к другу, а терпением – сносливость по отношению к внешним, ибо человек долготерпелив к тому, кому может и мстить, а кому не может мстить, от того терпит. Посему о Боге никогда не употребляется слово «терпение», но «долготерпение», а о людях – «терпение».

и для него терпит долго, пока получит дождь ранний и поздний.

Долготерпя́ о не́м, до́ндеже прии́мет до́ждь ра́н и по́зден:

Дождем ранним означается слезное покаяние в молодости, а поздним – в старости. Все же зависит от человеколюбия Божия, почему говорит: «пока получит».

Як. 5:8.   Долготерпите и вы, укрепите сердца ваши, потому что пришествие Господне приближается.

Долготерпи́те у́бо и вы, утверди́те сердца́ ва́ша, яко пришествие Госпо́дне приближи́ся.

Як. 5:9.   Не сетуйте, братия, друг на друга, чтобы не быть осужденными: вот, Судия стоит у дверей.

Не воздыха́йте друг на друга, бра́тие, да не осужде́ни бу́дете: се́, cудия́ пред две́рьми стои́т.

Як. 5:10.   В пример злострадания и долготерпения возьмите, братия мои, пророков, которые говорили именем Господним.

О́браз приими́те, братие моя, злострада́ния и долготерпе́ния проро́ки, иже глаго́лаша и́менем Господним.

Як. 5:11.   Вот, мы ублажаем тех, которые терпели. Вы слышали о терпении Иова и видели конец оного от Господа, ибо Господь весьма милосерд и сострадателен.

Се́, блажи́м терпя́щая. Терпение И́овле слы́шасте, и кончи́ну Госпо́дню видесте, я́ко многоми́лостив е́сть Госпо́дь и щедр.

Як. 5:12.   Прежде же всего, братия мои, не клянитесь ни небом, ни землею, и никакою другою клятвою, но да будет у вас: «да, да» и «нет, нет»,

Прежде же всех, братие моя́, не клени́теся ни не́бом, ни земле́ю, ни ино́ю ко́ею кля́твою: бу́ди же ва́м е́же е́й, е́й, и е́же ни́, ни́:

Утверждение ваше пусть будет твердо в твердом и отрицание ваше пусть будет такое же. Иначе: пусть свидетельство вашей жизни будет тверже клятвы. Если кто-нибудь бесстыдный, не уважая вашей жизни, настоятельно будет требовать от вас клятвы, то вместо клятвы пусть будет у вас «да, да» и «нет, нет».

дабы вам не подпасть осуждению.

да не в лицемерие впаде́те.

Лицемерием называет или то осуждение, которое постигнет нещадно клянущихся и от привычки к клятве доходящих до клятвопреступления, или и самое лицемерие, которое иное есть и иным кажется. Каким же образом клянущийся впадет в лицемерие? Следующим: как клянущийся, он признается утверждающим истину, а когда последует преступление клятвы, он оказывается сущим лжецом. Клясться Богом апостол запрещает во избежание клятвопреступления, а небом и прочими предметами – для того, чтобы им не усвоить чести Божеской, ибо все клянущиеся клянутся высшим (Євр. 6:16).

Но скажет иной: что делать, если иного принуждают клясться? Отвечаем: страх Божий сильнее насилия принуждающего. Иной, имея в виду ветхий закон, будет и так недоумевать: если ветхий закон одобряет клянущегося именем Господним, то как возбраняет делать это благодать? Отвечаем: ветхий закон повелел иудеям клясться Богом, чтобы отвратить их от клятвы идолами, подобно тому как повелел он им приносить жертвы Богу, чтобы отвлечь их от принесения жертв идолам. Но когда он достаточно научил иудеев благочестию, тогда отменил и жертвы, как бесполезные, стал требовать в жертву не заклания животных, но души сокрушенной. Какой же это? Такой, которая через смирение вся сожигается огнем любви, подобно Павлу, который в высшей степени воспламенялся, когда некоторые из верных соблазнялись (2Кор. 11:29).

Як. 5:13.   Злостраждет ли кто из вас, пусть молится. Весел ли кто, пусть поет псалмы.

Злостра́ждет ли кто в ва́с? да молитву де́ет: благоду́шствует ли кто? да поет.

Злостраданию пусть сопутствует молитва, чтобы для искушаемого легче был выход из искушений. Потом, когда волнения наши через молитву умолкнут и душа достигнет свойственного ей состояния, тогда пусть поет, чтобы блаженство ее приумножилось, ибо пение псалмов, по словам Василия Великого, производит мирное и беспечальное состояние души. Кто не достиг такого состояния, которое Давид называет святостью, побуждая святых петь Господу (Пс. 29:5), молитва того долго бывает пустословием.

Як. 5:14.   Болен ли кто из вас, пусть призовет пресвитеров Церкви, и пусть помолятся над ним, помазав его елеем во имя Господне.

Боли́т ли кто в вас, да призове́т пресви́теры церко́вныя, и да молитву сотворя́т над ним, пома́завше его́ еле́ем во и́мя Господне:

Это апостолы совершали уже и в то время, когда Господь жил еще между людьми: они помазывали больных елеем (Мк. 6:13).

Як. 5:15.   И молитва веры исцелит болящего, и восставит его Господь; и если он соделал грехи, простятся ему.

И моли́тва веры спасе́т боля́щаго, и воздви́гнет его́ Госпо́дь; и а́ще грехи́ сотворил е́сть, отпу́стятся ему́.

Як. 5:16.   Признавайтесь друг пред другом в проступках и молитесь друг за друга, чтобы исцелиться: много может усиленная молитва праведного.

Испове́дайте у́бо друг другу согрешения и моли́теся друг за друга, я́ко да иcцеле́ете: мно́го бо мо́жет моли́тва пра́ведного поспешеству́ема.

Як. 5:17.   Илия был человек, подобный нам, и молитвою помолился, чтобы не было дождя: и не было дождя на землю три года и шесть месяцев.

Илиа́ человек бе́ подобостра́стен нам, и моли́твою помоли́ся, да не бу́дет дождь, и не одожди́ по земли́ ле́та три и ме́сяц ше́сть:

Як. 5:18.   И опять помолился: и небо дало дождь, и земля произрастила плод свой.

и па́ки помоли́ся, и небо до́ждь даде́, и земля́ прозябе́ пло́д сво́й.

Молитва праведника имеет большую силу тогда, когда и тот, за кого он молится, содействует его молитве душевной скорбью, ибо если тогда, когда за нас молятся другие, сами мы проводим время в роскоши, неге и невоздержании, то мы через это ослабляем силу молитвы подвизающегося за нас, и сбывается на нас слово блаженного Петра. «Когда один строит, а другой разрушает, то что они получат для себя кроме утомления» (Сир. 34:23)?

Як. 5:19.   Братия! если кто из вас уклонится от истины, и обратит кто его,

Бра́тие, а́ще кто в ва́с заблу́дит от пути́ и́стины, и обрати́т кто́ его́,

Як. 5:20.   пусть тот знает, что обративший грешника от ложного пути его спасет душу от смерти и покроет множество грехов.

да ве́сть, я́ко обрати́вый грешника от заблужде́ния пути́ его, спасе́т ду́шу от сме́рти и покры́ет мно́жество грехо́в.

То же говорит и Иеремия: «а́ще изведе́ши честно́е от недосто́йного, я́ко уста́ моя́ бу́деши» ( «и если извлечешь драгоценное из ничтожного, то будешь как Мои уста» ) (Єр. 15:19): ибо всякий, возвещающий слова Божии, бывает устами Божиими. Ибо что говорит? «Не вы будете говорить, но Дух Отца вашего будет говорить в вас» (Мф. 10:20). Поэтому-то через Давида и воспрещает Он грешнику поведать оправдания его (Пс. 49:16).