УкраїнськаРосійська

Частина 1. Про гріхи

Стаття 1. Що потрібно знати

Глава 1. Про Слово Боже

“Вивчайте Писання, бо ви думаєте через них отримати життя вічне”, – каже Христос (Ін. 5:39).

– 1 Слово Боже міститься в пророчих і апостольських книгах, які грецькою мовою називаються: “Біблія”, тобто книги. Ці книги інакше називаються “Писання”, як каже Христос: “Досліджуйте Писання”, та інше. І апостол Павло написав Тимофію: “Ти з дитинства знаєш священні писання”, та інше (2Тим. 3:15). Називаються ж вони і книгами Закону Божого, бо в них закон Божий міститься.– 2 Слово Боже тому називається і є Боже, що від Бога через пророків і апостолів, як посланців, нам оголошене й передане, як святий апостол Петро написав: “Ніколи пророцтво не вимовлялося з волі людської, а виголошували його святі Божі люди, будучи керовані Духом Святим” (2Пет. 1:21). І апостол Павло каже: “Прийнявши від нас почуте слово Боже, ви прийняли не як слово людське, а як слово Боже, – яке воно є по істині” (1Сол. 2:13). І Тимофію каже: “Усе Писання богонатхненне” (2Тим. 3:16). Святе Письмо – це послання Небесного Царя до підданих Своїх рабів, нас, негідних, яке через вірних і Духом Святим навчених Своїх рабів благоволив послати і волю Свою святу і милостиве Своє благовоління відкрити. Тому має в собі якусь чудову й божественну силу та дію, так що за короткий час, як бачимо в апостольській проповіді, не через багатьох, а через дванадцятьох людей, не мудрих, а простих і некнижних, по всьому всесвіті пронеслося, як пишеться: “На всю землю вийшло віщання їхнє, і в кінці всесвіту слова їхні “* (Пс. 18:5; Рим. 10:18). І не тільки пронеслося, а й такий плід принесло, що народи, які в спокусі ідолопоклонницькій загрузли й закостеніли, кинувши марновірство ідолобісся, до Христа розп’ятого, що помер такою безчесною смертю, пристали і Його Спасителем і Богом своїм серцем визнали. І хоча диявольська хитрість і підступи діяли так, що мудреці й сильні віку цього проповіді їхній сильно опиралися, але нічого не встигли. І як сонячним променям вітер, так апостолам, як променям від Христа, Сонця правди, в піднебесну посланим, бурхливий диявольський вітер нічим не міг перешкодити. І, що найдивовижніше, багато хто з тих, хто цих проповідників буєсловами і шаленими вважав, у них учнями бути захотів, і вчення, з якого, як із божевілля, глузували, найістиннішою премудрістю визнав. Тому слово Боже можна назвати “плідним” (Кол. 1:6), бо воно, в серцях людських посіяне, “приносить плід: одне в сто разів, а інше – в шістдесят, а інше – в тридцять” (Мф. 13:23,8). Вірне й істинне слово Боже, сказане через пророка: “Як дощ і сніг сходить із неба і туди не повертається, але напоює землю, і робить її здатною народжувати й проростати, щоб вона давала насіння тому, хто сіє, і хліб тому, хто їсть, – так і слово Моє, що виходить із вуст Моїх, – воно не повертається до Мене марним, а робить те, що Мені завгодно, і робить те, для чого Я послав його” (Іс. 55:10-11).Звідси випливає, християнине: 1) Слово Боже, як великий і небесний дар, ми повинні шанувати і любити, як робив це святий Давид (Пс. 118). 2) За цей великий дар Отцю Небесному від серця дякувати. 3) Повчатися в ньому день і ніч. 4) За правилом Його життя своє і звичаї виправляти. 5) Невдячні й нерозумні ті, які перестають його читати або слухати; у яких немає часу читати Боже слово, а є час читати забавні книжки; які намагаються дізнатися, що діється в Італії, у Римі, в Азії, в Африці та інших місцях, а не хочуть зі слова Божого пізнавати, що в душах їхніх робиться й до якого вони кінця йдуть, до вічного життя або до вічного страждання, що, безсумнівно, є ознакою заблукалої душі.– 3 Священна Біблія, або книги, у яких міститься Боже слово, поділяються на книги Старого і Нового Завіту. Книги Старого Завіту – всі ті, які були написані до пришестя Христового, як-то: книги Мойсеєві, Пророчі та інші. Книги Нового Завіту – ті, які написані апостолами після пришестя Христового, у них міститься вчення і свята проповідь про спасительне Христове пришестя, як-то: чотири Євангелія, Апостольські Послання та інші.– 4. Слово Боже, що міститься у священних книгах Старого і Нового Завіту, поділяється на дві найголовніші частини: Закон і Євангеліє. Під Законом Божим розуміють заповіді Божі, в яких Богили велить, або забороняє нам що-небудь робити, як-то: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15). Під Євангелієм розуміються всі милостиві й радісні Його обіцянки нам, або ті, що вже виконалися, як-то: про пришестя Христа Сина Божого, Який уже прийшов і здійснив велике діло спасіння нашого, або ті, що ще мають виповнитися, як-то: спільне воскресіння та вічне життя тим, хто вірує у Христа. Уся сила Євангелія міститься в стислому Христовому вислові: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16).

– 5. Закон Божий, даний прабатькам нашим Адаму і Єві в раю, був написаний на їхніх серцях, але потім, на двох скрижалях від Бога написаний, був переданий святому Мойсею на горі Синайській, і через нього всім людям був оголошений, як про це написано у книзі Виходу (Вих. 32 і 34). Євангеліє ж Христос Син Божий від надр Отця Свого Небесного на землю приніс і проповідував: “І, прийшовши, благовістив мир нам, далеким і близьким” (Еф.2 :17), як Сам про Себе говорить: “Дух Господній на Мені, бо Він помазав Мене благовістити вбогим, і послав Мене зцілювати розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити закатованих на волю, проповідувати благодатне літо Господнє” (Лк. 4:18-19). Про Закон і Євангеліє святий Іоанн Євангеліст стисло написав: “Закон дано через Мойсея; а благодать і істина походять через Іісуса Христа” (Ін. 1:17).– 6. Що Слово Боже відкриває нам, тому так безсумнівно маємо вірити, як якби очима нашими бачили це, або навіть більше, оскільки почуття наше зручніше нас може обдурити, аніж Слово Боже, від непорочного Бога сказане. Йому ми повинні вірити більше, ніж тому, хто воскрес із мертвих і розповідає. Бо написано: “Якщо Мойсея та пророків не слухають, то якби хто й із мертвих воскрес, то не повірять” (Лк. 16:31). Боже свідчення, яке у Святому Письмі оголошене і знаменнями та чудесами затверджене, достовірніше за голос усього світу. Бо ” свідчення Господнє вірне” (Пс. 18:8). Будь-яка людина збрехати може, але Бог, будучи Сам вічною істиною, збрехати не може. “Вірний Господь у всіх словах Своїх” (Пс. 144:13). “Небо і земля минуть, але слова Мої не минуть” (Мф. 24:35; Лк. 21:33). І тому те, що відкрив нам Бог, неодмінно так і є, і те, що передбачив, неодмінно свого часу буде. Буде неодмінно воскресіння мертвих, буде друге пришестя Христове, як і перше було, буде суд Його праведний, буде праведним і грішним відплата та інше.– 7. Слово Боже від Бога нам передане і богонатхненними людьми написане для того, щоб ми, тримаючись його, спасіння вічне отримали. “Це ж написано…, – каже святий Іоанн, – щоб ви увірували, що Іісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його” (Ін. 20:31). І святий Павло: “А все, що писано було колись, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію” (Рим. 15:4). Тому Христос і відсилає іудеїв до дослідження Писань: “Досліджуйте Писання, бо ви думаєте них отримати життя вічне” (Ін. 5:39). І хоча праотці та святі патріархи врятувалися без Святого Письма; але вони були живим Божим голосом навчені, наставлені й утішені, як читаємо в книзі Буття. Нам же такого голосу і настанови Божої не слід очікувати, але від написаного святого Його слова ми повинні шукати поради і настанови, за словом Христовим: “Досліджуйте Писання”. Слово Боже – безсумнівне, істинне, тверде і непохитне, від Бога дане правило святої віри і богоугодного християнського життя. Бо воно світильник ногам нашим, як сповідує пророк: “Світильник ногам моїм закон Твій, Господи, і світло шляхам моїм” (Пс. 118:105). А св. апостол Петро вчить: “ми маємо найвірніше пророче слово, і ви добре робите, що звертаєтеся до нього, як до світильника, що світить у темному місці, аж поки не почне розквітати день, і не зійде ранкова зірка в серцях ваших” (2Пет. 1:19). “Закон Господній — непорочный, оновлює душі; сЗавіт Господній — вірний, напоумлює простих; Повеління Господні праведні, веселять серце; заповідь Господня світла: просвічує очі” серцеві (Пс. 18:8-9). “Усе Писання богонатхненне і корисне для навчання, для викриття, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:16-17). Тому благовістя Христове називається і “є силою Божою на спасіння кожному, хто вірить” (Рим. 1:16), тому що “віра від чути, а чути – від слова Божого” (Рим. 10:17), за допомогою якого “віруємо” в Христа (Ін. 17:20); таким чином, “Богу було угодно, щоб безумством проповіді спасти віруючих” (1Кор. 1:21). Тому всім християнам, які хочуть мати істинну і живу віру, і її до кінця зберігати, і так спастися, необхідно старанне читання або слухання Слова Божого. Як тим, хто йде дорогою або щось робить, потрібне світло чуттєве, так тим, хто йде до вічного життя і перебуває в подвизі віри і благочестя, потрібен світильник слова Божого, щоб не ухилитися на шлях нечестивих. І як тіло щодня зміцнюється їжею, щоб не ослабнути і, ослабнувши, не зникнути, так годиться щодня зміцнювати душу духовною їжею слова Божого, щоб їй, з голоду зів’янувши, не ослабнути і не загинути. Сліпа людина сама по собі, і тому потребує просвіти; слабка, і тому потрібно їй підкріплення; ледача і сумовита, і тому потрібне їй заохочення і розрада. А все це зі слова Божого виходить. Слово Боже застерігає нас від багатьох підступів диявольських і чарів світу, які всі намагаються спокусити душу зі шляху благочестя. Отже, помиляються ті християни, які від цього Божественного правила віддаляються і, подібно до сліпих або тих, хто в темряві, ходять, доки, нарешті, не впадуть у рів погибелі.

– 8. Слово Боже, будучи найістиннішим і найдосконалішим правилом благочестя, як сказано, усім християнам потрібне, але пастирям, тобто єпископам і ієреям, особливо: бо вони взяли “ключ розуму” (Лк. 11:52), який і є словом Божим, і цим повинні як собі, так і іншим відчиняти двері до Христа, Живого Бога, джерела життя та вічного блаженства, що його смертю відчинені. Святий апостол написав Тимофію, а в особі його і всякому пастирю: “Заглиблюйся в себе і у вчення; займайся цим постійно, бо, так чинячи, і себе врятуєш, і тих, хто слухає тебе”. І трохи вище: “Займайся читанням, повчанням, вченням” (1Тим. 4:16,13). Отже, несправними у своєму званні бувають ті пастирі, які не прислухаються, за умовлянням апостольським, до читання Святого Письма. Як же такий пастир інших навчить, якщо сам неук? Як інших просвітить, якщо сам у темряві та сліпоті? Як інших наставить, якщо сам помиляється? Таких пастирів Христос уподібнює сліпим вождям: “Вони – сліпі вожді сліпих, а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму” (Мф. 15:14).– 9. Слово Боже, як усім загалом, так і кожному особливо, мені, і тобі, і іншому, однаково передано і написано. Бо Бог не дивиться на обличчя, але “хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4). Тому й слово Своє святе заради всіх і всякого повелів написати, щоб кожен, читаючи або слухаючи його, міг спасіння вічне отримати. Як мені говорить Бог у слові Своєму: “Я Господь Бог твій; люби ближнього твого, як самого себе”, та інше, так те саме й тобі говорить (Лев. 19:18). І Христос усім досліджувати Писання велить: “Досліджуйте Писання”. І Апостольські Послання до всіх християн звернені, як з тих Послань кожен може бачити. І святий апостол Іоанн у своєму посланні написав: “Пишу вам, отці,… пишу вам, юнаки,… пишу вам, отроки”, та інше (1Ін. 2:13). Написав до отців, юнаків і отроків, отже: 1) усім і кожному, і всякого звання і чину людям, тобто освяченим і неосвяченим, шляхетним і простим, чоловікам і жінкам читати й слухати його можна й потрібно; 2) усіх і всякого звання і чину людей зобов’язує до послуху, тобто до ухиляння від зла та творіння добра; 3) грішать ті, хто вважає й учить, що Святе Письмо не повинні читати люди прості, а лише ієреї та інші освячені особи. І точно, думка ця є вигадка і підступ диявола, який відводить від цього душевно-корисного читання людей, щоб, не читали Святе Письмо, істинної і живої віри не мали і так би не спаслися.– 10. Оскільки не ті, хто чують тільки слово Боже, тішаться, а ті, хто чують і дотримуються його, як каже Христос: “Блаженні ті, хто чують слово Боже, і ті, хто його дотримуються” (Лк. 11:28), то ми маємо старатися і чути, і дотримуватися його з Божою поміччю. Тому апостол застерігає християн: “Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами тільки, що обманюють самих себе. Бо хто слухає слово і не виконує, той подібний до людини, що розглядає природні риси обличчя свого в дзеркалі: він подивився на себе, відійшов і одразу ж забув, який він” (Як. 1:22-24). Бо не для того Бог слово Своє оголосив, щоб воно тільки зовні, на хартії, як якесь мертве накреслення, лежало, але щоб усередині, у серцях наших, плід свій мало. Бо Слово Боже є насіння живе, божественне, яке повинно на землі сердець наших духовними плодами проростати. Яка користь від насіння, на землі посіяного, якщо воно плоду не приносить? Так і слово Боже, проповідуване й почуте, не буде нам на користь, якщо плоду в серцях наших не приносить, тобто якщо за його правилом не намагаємося наше життя виправляти. Монарший указ для того публікується, щоб піддані його волю знали і виконували. Так і слово Боже для того опубліковано, щоб ми за його правилом наше життя виправляли. Немає жодної користі в тому, щоб чути слово Боже, але за правилом його не жити, більше, в суворий осуд буде чуте і недотримане слово Боже, як буде сказано нижче.– 11. Бог у Своєму святому слові говорить до душі людської: “Я Господь Бог твій”, та інше; до душі говорить: “Ухиляйся від зла і роби добро; віруй, смиряйся, люби, терпи”, та інше. Душа повинна слухати голос Божий, коритися, каятися, вірувати, любити, терпіти тощо. І коли помисли злі виникають, не приймати їх, а коли добра порада всередині відчувається, слідувати їй. Отже: 1) Немає жодної користі зовні здаватися справним, а всередині бути несправним; тілом упокорюватися, а душею пишатися; на язиці віру і любов мати, а на серці невір’я і плоди його. Усе це є лицемірство. 2) Усякий гріх спочатку в душі з’являється, а потім зовні й тілесно проявляється і через тіло відбувається. Наприклад, убивство, розкрадання, розпуста та інше – в душі бувають. Бо не буде рука вбивати, викрадати; не буде язик лихословити, обмовляти; не буде око дивитися, вухо чути непристойного, черево об’їдатися, ноги до зла ходити, якщо душа не захоче. Так само всяка чеснота має бути в душі й за нагоди зовні виявлятися і дію свою проявляти. Наприклад, віра повинна бути в душі і при нагоді показувати себе сповіданням; любов повинна бути в душі і при нагоді проявляти себе через справи милості, та інше. Хто справжню любов має до ближнього, той не відмовить тому, хто просить. І Бог, коли говорить людині: “не вбивай, не кради”, – не рукам говорить, а душі, від якої вбивство і крадіжка походять і через руки здійснюються; також не язику говорить: “не бреши”, а душі, що язик використовує до лжесвідчення, та інше. Тому апостол називає тілесні члени “знаряддями праведності” або “знаряддями неправди” (Рим. 6:13). “Знаряддями праведності” вони бувають, коли ними душа чинить правду; “знаряддями неправди” – коли душа вживає їх до творення неправди. 3) Не тільки той убивця, або хижак, або перелюбник та інше, хто справою грішить: чинить зло, а й той, хто хоче чинити зло. “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі”, – каже Христос (Мф. 7:18). Тому в Божому слові вбивство приписується не тільки тому, хто справою вбиває людину, а й тому, хто ненавидить людину. “Кожен, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця”, – говорить святий Іоанн (1Ін. 3:15). Також жадання блудного називається Христом любодіянням. “Усякий, хто дивиться на жінку з пожадливістю, вже перелюбив з нею в серці своєму” (Мф. 5:28). І хоча цивільний суд не стратить злих пожадливостей, але суд Божий страчуватиме, бо скоєні вони проти святого і вічного Його закону: “не забажай”. Бог не тільки зовнішні гріхи судить, а й внутрішні, хоча б зовні, перед людьми вони й не проявлялися.

– 12. Бог, наказуючи ухилятися від зла, так само велить і робити добро: “Ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15); забороняючи красти, викрадати, так само велить давати: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Отже: 1) Як до уникнення зла, так і до творення добра ми однаково зобов’язуємося. 2) Звідси випливає, що як заборонене робити, так і наказаного не робити – противно святому Божому закону, і тому є гріх. Бо все, що проти закону Божого робиться, гріх. “Гріх є беззаконня”, – за свідченням апостола (1Ін. 3:4). Не тільки за злі справи, а й за недбалість до добрих справ відсилає Христос у вогонь вічний. “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його, – скаже тим, хто буде по лівий бік, у день суду Свого. А чому? Бо прагнув Я, і ви не дали Мені їсти”, та інше (Мф. 25:41-42). Цьому вчить і святий Василій Великий у слові про суд Божий, і святий Златоуст у бесіді 13-ій на 3-й розділ Послання до римлян. Звідси випливає, що грішать ті багатії, які від маєтку свого не дають бідним, які просять у них; так само й інші грішать, які обдарування Божі приховують у собі і не приносять користі, хоча й могли б, своїм ближнім. Але ж ці обдарування і є ті самі “таланти”, за які слід нам відповідь дати Господу нашому в день праведного Його суду (Мф. 25:14-30).– 13. Той, хто бажає читати або слухати слово Боже з духовною користю, повинен зауважувати таке: 1) Оскільки воно є найдорогоціннішим даром Божим, то треба читати або слухати його з благоговінням, охотою і ретельністю. Якщо земного царя або високого якогось чоловіка, який звертається до нас і розмовляє з нами, слухаємо з увагою, ретельністю та благоговінням, то тим паче так повинні слухати Бога, Котрий є Цар царів і Господар правителів, Котрий у Своєму слові звертається до нас і розмовляє з нами. Коли “в дусі й істині” (Ін. 4:23) ми молимося Йому, то таким чином до Нього звертаємося і з Ним розмовляємо, так само, коли належно читаємо слово Його або слухаємо служителя Його, що читає, то Його, хто з нами розмовляє, чуємо. 2) Потрібно слухати або читати слово Боже не для того, щоб бути дотепним або красномовним, а щоб Бога і Христа Сина Божого та волю Його святу пізнати і так вічне спасіння отримати. Це і є належна мета читання або слухання слова Божого. Бо оскільки дано воно нам для спасіння душі, то для цього і читати чи слухати його треба. 3) Приховати його в серці, як дорогий духовний скарб, подібно до пророка Давида: “У серці моєму сховав я слова Твої, Господи, щоб не грішити перед Тобою” (Пс. 118:11); зберігати і ” навчатися вдень та вночі” (Пс. 1:2), і так ним душу насичувати, як хлібом насичується тіло, і навіть більше. Бо як тіло без їжі слабшає і зникає, так віра без їжі слова Божого слабшає, а далі й зникає. Або як світильник без єлею згасає, так віра і все благочестя без слова Божого збідніє і згасає. “Віра від слухання, а слухання від слова Божого” (Рим. 10:17). Тому як у світильник приливаємо єлей, щоб не згасав, так личить розпалювати й нагрівати віру від слова Божого, щоб не згасла, і так не втратили б ми всього духовного блаженства, що у вірі полягає. 4) Думати й анітрохи не сумніватися кожному, що як усім людям, так і мені й тобі, підлому, жебраку, убогому, окаянному й грішному, Бог великий, всемогутній, святий і страшний каже в слові Своєму: “Я – Господь, Бог Твій”: покайся, віруй, упокорюйся, люби, терпи, будь лагідним, і таке інше. І це говорить Бог, Якого, як праведного, не слухати страшно; як благого і благоутробного Отця, ображати жалісно; як благодійника, не шанувати безсоромно; як всюдиприсутнього і всезнаючого, обдурити неможливо. Навпаки, Він звертає погляд на того, хто “тремтить перед словом Його”, і виявляє особливу “милість Свою на тих, хто боїться Його” (Іс. 66:2; Пс. 102:11). 5) Не дивитися на інших, що роблять, хто б вони не були, але триматися одного слова Божого і повчатися в тому, чого воно вчить. Бо з кожним днем віра і з вірою любов зменшуються в людях, і примножуються спокуси, які хитають серце наше і віру, яка зачалася, хочуть загасити. 6) Оскільки наш розум без просвітлення Божого сліпий, воля без благодаті Божої зла, і бажання та старання без допомоги Божої несильні, тому ми повинні старанно молитися Богові, щоб Сам Він розум наш просвітив, волю виправив, бажанню та старанню нашому допоміг. Наслідуючи богомудрого Псаломника, який у 118 псалмі старанно молився, щоб Бог його напоумив і наставив на шлях Своїх заповідей, допомагав і вів шляхом істини. До Слова Божого треба з молитвою приступати, з молитвою його читати або слухати, і читання з молитвою і подякою закінчувати. Тому і в церковному зібранні перед початком читання слова Божого, тобто Апостола і Євангелія, молимося і після закінчення читання дякуємо Богу за цей великий Його дар. Тому, хто приступає до читання або слухання слова Божого, можна так молитися з Псаломщиком: “відкрий очі мої, і я побачу чудеса Твої у законі Твоїм., Господи. Блукач я на землі, не приховуй від мене повелінь Твоїх” (Пс. 118:18-19). Або так: “Господи Іісусе Христе, Сину Божий, відкрий розум мій, щоб розуміти святе Твоє слово, як і апостолам Твоїм відкрив ти” (див. Лк. 24:45). Або молися, як кому благодать Божа подасть. Той, хто читає і слухає слово Боже, повинен також молитися і молитву міркуванням про те, що читається, збуджувати. Наприклад, той, хто читає або слухає слово про блаженства (Мф. 5:3-12), повинен молитися до Христа, Винуватця істинного блаженства, щоб корінь блаженств, істинну і живу віру, насадив і укріпив у серці його, бо від віри солодкі походять плоди, тобто вбогість духовна, розчулення, лагідність, спрага до правди, любов із плодами, щиросерддя й простосерддя, та інше.Той, хто читає або слухає Христове слово: “Не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного” (Мф. 7:21), – треба також пам’ятати, що як істинно й належно призивати Бога, так і волю Божу творити без Бога ми не можемо: “Без Мене ви не можете робити нічого”, – каже Сам Бог (Ін. 15:5). Розмірковуючи про це, можна таку молитву до читання цього слова приєднати: “Господи, сподоби мене, грішного, призивати Тебе “духом і істиною” (Ін. 4:23); “навчи мене творити волю Твою, бо Ти мій Бог” (Пс. 142:10), щоб, так призиваючи Тебе й волю Твою святу, слідуючи за святою волею, я спасся по непорушною Твоєю обітницею: ” Кожен, …, хто…. покличе ім’я Господнє, спасеться” (Рим. 10:13). Тому, хто читає або слухає слово про те, як Христос відкрив очі сліпим (Мф. 20:34), можна таку прикласти молитву: “”Сину Божий, просвіти сліпих словом, як Бог, просвіти і мої душевні очі, нехай побачу Тебе, Світла вічного, і піду за Тобою вірою і любов’ю”. Тому, хто читає або слухає апостольське слово: “Христос за всіх помер, щоб ті, хто живуть, уже не для себе жили, а для Того, Хто помер за них і воскрес” (2Кор. 5:15), можна так молитися: “‘Ісусе, Сину Божий, за всіх разом і за мене, грішного, помір, умерти плоті моєї міркування, допоможи мені вмерти гріхові та світові, щоб я жив з Тобою, Спокутувачем мого, що помер за мене і воскрес”. Так і в іншому можна чинити, і молитву міркуванням, міркування молитвою збуджувати і підкріплювати. Закінчивши читання або слухання слова Божого, треба дякувати милосердному Богу за те, що благоволив для нас, що перебувають у темряві, світильник Слова Свого запалити на просвітлення розуму нашого, і молитися також, щоб він, як сонечко, засяяв у серцях наших благодаттю Святого Духа, що через пророків і апостолів промовляв.

– 14 Християни, які безстрашно живуть і закон Божий порушують, збирають собі гнів Божий, за словами апостола: “О, людино! Чи нехтуєш ти багатством доброти, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що доброта Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:3-5). Збирають, кажу, більше, ніж язичники, які не знають істинного Бога і Його святого закону. Бо язичників тільки природний, а несправних і запеклих християн і природний, і написаний закон викриє і засудить у день суду Христового. “Той, хто відкидає Мене і не приймає слів Моїх, той має суддю собі: слово, що Я говорив, воно судитиме його останнього дня”, – каже Христос (Ін. 12:48). Слова Святого Письма, як вчить св. Василій Великий, на суді Христовому постануть. Бо Він сказав: “Я викрию тебе, і поставлю перед лицем твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). Тоді перед запеклим християнином постануть заповіді, які він чув і порушив, що викривають його. З’являться погрози й обіцянки Божі, що насправді здійснилися, у святому Писанні написані, яким він не вірив, і викриють його. Тоді повстане в ньому совість, яка буде йому нагадувати Божі благодіяння і благодатні обставини, які він знехтував, як-от: Христове пришестя заради грішників у світ, страждання, смерть та інше; слово Боже, стільки разів ним чуте й знехтуване, стільки проповідницьких застережень, які були для його порятунку і були ним покинуті. І цим спогадом або, скоріше, докором сумління буде він вельми мучитися, особливо тому, що вже не матиме жодної надії повернути те, що недбальством втратив. Унаслідок цього вона почне сама себе засуджувати, докоряти, але марно, сама себе ненавидіти й проклинати, сама собою гребуватиме й забажає на ніщо перетворитися, але не зможе. До цієї страшної муки і туги додасться найтяжче відчуття гніву Божого і полум’я, що палить, але не спалює, та інше. Цієї муки не уникнути тим, хто зневажає закон Божий, марно себе втішаючи і пом’якшуючи свою злу совість. Бо “раба…, що знав волю пана свого, і не був готовий, і не робив за волею його, побитий буде багато”, – каже Христос (Лк. 12:47). Тому й сповіщає Христос “горе” тим, хто чує слово Боже і не кається. Жителям Тиру, Сидону і Содому відрадніше буде в день судний, ніж християнам, які беззаконня чинять, якщо не покаються (Мф. 11:21-24). “Бог посоромлений не буває. Що посіє людина, те й пожне” (Гал. 6:7). Тому неодмінно ті християни, які беззаконним життям від Бога відступили, якщо не хочуть більше, ніж язичники, на собі суд Божий випробувати, мають усім серцем до Нього звернутися й молити Його милість зі сльозами, щоб знову у найвищу Його милість бути прийнятими й творити гідні плоди покаяння. “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10).– 15. Знамення гніву Божого – якщо в якомусь місці слово Боже не проповідується, як каже Бог через пророка: “Ось настають дні, каже Господь Бог, коли Я пошлю на землю голод, – не голод хліба, не спрагу води, а спрагу чути слова Господні. І будуть ходити від моря до моря, і блукатимуть від півночі до сходу, шукаючи слова Господнього, і не знайдуть його” (Ам. 8:11-12). Бо що тілу нашому хліб, то душі слово Боже. Як тіло живиться і зміцнюється їжею, так душа живиться і зміцнюється у вірі словом Божим. Отже, як тілу голод буває, коли хмари не кроплять, а висохла земля не дає плоду, так голод душам буває, коли слухання слова Божого позбавляються. Бо тоді віра, яка словом Божим живиться і зміцнюється, убожіє і зникає, а замість неї з’являються невір’я і марновірство. Тому буває, що люди за гріх вважають те, у чому гріха немає; і, навпаки, не вважають за гріх те, у чому великий гріх є: чесноту називають пороком, порок чеснотою. Тому багато хто вважає гріхом торкатися деяких харчів, чого Бог не заборонив; але поїдають вдома вдовиць, сиріт та інших беззахисних людей, що Бог під загрозою тимчасової і вічної страти заборонив. Звідси й інші беззаконні плоди бувають, які безбожне життя демонструє, як-от: клятвопорушення, лихоїмство, розкрадання, лестощі, обман, лукавство, непримиренна злість, усяка нечистота і всяке беззаконня. Людина сама по собі сліпа і тому потребує просвіти; забудькувата – і тому потребує частого нагадування; ледача – і тому потребує заохочення; старезна і сумна – і тому потребує розради; схильна до падіння – і тому потребує підкріплення; схильна до сумнівів – і тому потребує настанови. І все це зі Святого Письма черпається. “Усе Писання богонатхненне і корисне для навчання, для докору, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, приготована до всякого доброго діла” (2Тим. 3:16-17). Внаслідок же позбавлення всього цього буває не що інше, як тяжкий і плачевний стан душі. Страшний голод тілесний, але страшніший голод душевний. Голод тілесний буває причиною смерті тілесної, але голод душевний заподіює смерть душі, яка набагато страшніша за смерть тілесну. Як душа чесніша за тіло, так лихо душі страшніше за тілесне. Смерті тілесної нікому, ні праведнику, ні грішнику, не минути, але душевної з Божою допомогою уникнемо, якщо слова Його святого триматися будемо. І тіло, хоча помре, однак, якщо душа жива буде вірою, знову в загальне воскресіння оживе, з’єднавшись із душею. А якщо душа помре, то і тіло, і душа навіки загинуть. Горе душам бідним, які від цього смертоносного голоду стогнуть! Але сугубе горе тим, посада яких – живити душі їжею слова Божого, але які не живлять їх, що тануть! Бо так вони самі не входять у царство Боже і тих, хто хоче увійти, не допускають. Але ще більше горе, коли шлях до всякого беззаконня відчиняють своїми спокусами. Оскільки на них, як на ватажків своїх, дивлячись, прості люди їхні звичаї та їхнє життя наслідують. Ось, мовляв, такі-то й такі, те й те роблять: чому б і нам не робити? Так божевільно і сліпо міркують, і так з кожним днем зменшується віра, а з вірою любов згасає, убожіє благочестя, і множиться нечестя. Треба в такому разі, за словом Христовим, “Отож благайте Господаря жнива, щоб вислав женців на жниво Своє” (Мф. 9:38). Про цю вельми важливу справу, в якій спасіння вічне полягає: 1) повинні зітхати і молитися ті, у яких у серцях іскра благочестя не згасла; 2) повинні турботу і старання докласти ті, яким годування церков доручено.

– 16. Також поганий знак, якщо слово Боже проповідують, але люди неохоче й ліниво слухають і не зберігають його в серці своєму, або, що гірше за те, віддаляються від нього. У притчі про насіння написано: “Інше впало при дорозі, і налетіли птахи, і поклювали те. Інше впало на кам’янисте місце, де небагато було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока, а коли зійшло сонце, зів’яло і, не маючи кореня, засохло. Інше впало в тернину, і тернина виросла, і заглушила насіння, і воно не дало плоду. А інше впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс, і принесло інше тридцять, інше шістдесят, а інше сто” (Мк. 4:4-8). Насіння – це слово Боже. Під землею доброю, що дала плід від посіяного насіння, розуміють людей добрих, які творять плоди покаяння, а під землею, що не дала плоду, розуміють три роди людей недбайливих, у яких слово євангельського вчення ніякого плоду не приносить. Люди першого роду уподібнюються дорозі, це ті, які, чуючи, не чують слова Божого: тобто чують вухами плотськими тільки слово, що проповідується, але всередину, в серце не допускають його; не розмірковують про почуте, але в інших марнославних думках бавляться, і тому голос слова Божого тільки вдаряє в їхні вуха, але до сердець їхніх не доходить. І так диявол викрадає в них слово Боже, “щоб вони не увірували і не спаслися” (Лк. 8:12). Люди другого роду чують слово вчення і “з радістю приймають його, як вчить Христос; але оскільки не мають кореня в собі, то під час печалі або гоніння гублять його і безплідні бувають. Третя частина людей – це ті, котрі також чують слово Боже, але, як тернисте насіння, так турбота віку цього й зваба багатства чуте слово в них заглушає…, і воно без плоду буває”, як там само Сам Христос пояснює (Мф. 13:19-22). З цього видно: 1) що і чути слово Боже, але з недбальством, марно. 2) Почуте слово Боже і з радістю прийняте, але в серці не заглиблене, сумом віку цього й напастями, або суєтою мирською, славолюбістю, грошолюбством і сластолюбством, як тернистою, пригнічується, і так само безплідно буває. 3) Якщо і ті, хто чують слово Боже, але з недбальством, і в серці не приховують його, жодного плоду не приносять, то який уже плід принесуть ті, хто віддаляються від слова Божого і не хочуть його ні чути, ні читати? 4) З цього видно, наскільки мале число тих, хто спасається. Як видно з притчі, тільки четверта частина від тих, хто чує слово Боже, спасається. Виключи тих, хто віддаляється від слова Божого, виключи ідолопоклонників, іудеїв, магометан, єретиків та інших забобонних людей, і залишиться тільки мала черідка Христових овець, як Сам Христос каже: “Не бійся, мале стадо” (Лк. 12:32), бо мало хто хоче йти вузькою стежкою, що сама по собі веде до життя (Мф. 7:14). 5) Християни, розглянемо себе і постараємося бути не тільки слухачами, а й творцями закону. Створимо плоди, гідні покаяння, щоб нас, як безплідних, сокира суду Божого не посікла і не кинула у вогонь. Бо написано: “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і кидають у вогонь” (Мф. 3:10).Розділ 2. Про духовну мудрість.“Якщо ж у кого з вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, – і дасться йому” ( Іак.1:5).– 17 Початок духовної премудрості є страх Господній, як каже святий Давид: “Початок премудрості – страх Господній” (Пс. 110:10). Про це святий Василій так вчить: “Страх Господній є очищення душі, так само і пророк молиться: “Тремтить від страху Твого плоть моя, ” (Пс. 118:120). Де страх Божий, там усяка чистота душі; звідти всяке зло і неподобна дія тікає. Бо члени тілесні, які страхом ніби прикуті, не можуть рушити до неподобних справ. Як той, чиє тіло прибите до хреста цвяхами, не може діяти, так людина, утверджена в страсі Божому, не може ні очей звернути на непотрібне, ні рук посунути на злі справи, і не може нічого, ні малого, ні великого, усупереч своєму званню зробити, охоплена страхом заборон, як хворобою якоюсь” (У Слові на початок притч). Так страх Господній є початком премудрості: бо очищає душу від бруду гріховного і готує місце духовній мудрості. Як початок тілесного здоров’я – коли тіло очищається від шкідливих соків, так початок здоров’я душевного – коли душа страхом Божим звільняється від злих пожадливостей і тяжкого гніту гріховного, які її, як шкідливі соки, в неміч і безсилля приводять.– 18. Страхом Божим, як жорстоким лікуванням, душа, що очистилася і утвердилася, буває вмістилищем істинної любомудрості, тобто християнської любові. Бо для духовної мудрості потрібно не тільки ухилятися від зла, а й творити добро. Бо сказано: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15). Але як від зла ухиляємося страхом Божим, як вище сказано, так любов’ю Божою залучаємося до добра. І так, як страхом Божим започатковуємо духовну премудрість, так любов’ю до досконалості зводимось, наскільки в цьому віці можливо.

– 19. Засоби, через які до духовної мудрості приходимо: 1) Святе Боже слово, за допомогою Святого Духа. Бо “”Святе Письмо”, за словами апостола, “може примудрити до спасіння вірою в Христа Іісуса” (2Тим. 3:15). 2) Щира молитва. Так говорить апостол: “А якщо комусь із вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, – і дасться йому. Але нехай просить з вірою, нітрохи не сумніваючись” (Як. 1:5-6 та інше). Тому Соломон каже: “Пізнавши ж, що інакше не можу оволодіти нею (премудрістю), як якщо дарує Бог, – і що вже було справою розуму, щоб пізнати, чий цей дар, – я звернувся до Господа, і молився до Нього, і говорив від щирого серця мого” (Прем. 8:21). Догматів духовної мудрості вчимося не в книжках мудреців віку цього, а в книжках пророчих і апостольських, і набуваємо навичок у ній у школі Святого Духа, Котрий за допомогою слова Свого святого мудрості умудряє серця вірних Своїх. Тому, якщо хочемо, християни, духовну мудрість відшукати, мусимо старанно повчатися день і ніч у слові Божому і старанно молитися Подателю премудрості – Богу.– 20. Місце і сидіння своє духовна мудрість має в серці, а не на язиці; усередині, а не зовні; у силі, а не в слові. Не всякий мудрий, хто зовні, перед людьми є таким, але той мудрий, хто такий по суті; і не всякий, хто може гарну промову говорити, але хто і серце таке має. Часто буває, що життя несхоже з красномовством; і часто під виглядом красномовства криється злорадство, яке з духовною мудрістю разом бути не може. Звідси буває, що грубий селянин, який абетки не знає, але в страсі Божому живе, набагато вправніший і мудріший у справі християнській, ніж словесник і мудрець століття цього без страху Божого.– 21. Ознаки духовної любомудрості: 1) ретельне навчання в слові Божому; 2) пошук поради у благочестивих і розумних людей; 3) любов до настанов, покарання, корисної поради, докору; 4) міркування про чудовий Промисел Божий, про правду і милосердя Його; 5) частий спогад про смерть і її наступне, тобто про Страшний Суд Христовий, про блаженну і неблагополучну вічність; 6) презирство до світу; 7) найбільше – молитва, без якої духовна мудрість здобутися не може, як вище сказано й нижче достатньо буде сказано.– 22. Плоди духовної мудрості – християнські чесноти, тобто: смиренність, терпіння, лагідність, правда, цнотливість, милість та інші. Так вчить Соломон: “Плоди її є чесноти; вона вчить цнотливості та розсудливості, справедливості та мужності, корисніше за які немає нічого кориснішого для людей у житті” (Прем. 8:7). І апостол Іаков каже: “Але мудрість, що сходить згори, по-перше, чиста, потім мирна, скромна, слухняна, сповнена милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна” (Іак.3:17). Вона боїться Бога і любить Його; від метушні світу відвертається і до одного Бога приліплюється; все дозволене, як-от: їжу, питво, одяг та інше – зі страхом вживає, заради потреби, а не для розкоші; біди і напасті, що трапляються, великодушно переносить. Слухняною себе Богу і людям заради Бога показує. Їй не обтяжливо робити все те, що Богу завгодно, і ухилятися від усього, що Йому противно. Гордості, заздрості, злобі, ворожнечі, нечистоті, сріблолюбству та іншим душевним виразкам немає в ній місця. Вона любить усіх без розбору, з усіма щиросердно і простосердечно обходиться. Що словом проголошує, те й всередині себе має; що обіцяє словом, те виконує ділом, якщо немає якоїсь перешкоди. Їй записи не потрібні в договорах; слово, нею сказане і від іншого почуте, – то для неї твердий запис. Бачить брата, що страждає, і сама йому серцем співчуває; тому, хто потребує допомоги, допомагає; про всяке лихоліття ближнього співчуває і благополуччю радіє; з тими, хто плаче, плаче, і з тими, хто радіє; друзів обіймами своїми обіймає, а від ворогів любові своєї не віднімає. Тому мирна, тиха, спокійна, радісна, весела, хоча й завдають їй занепокоєння злий дух і його злі служителі.– 23. Наслідки духовної мудрості, що випливають від неї, – ганьба, презирство, вигнання і всякі біди. Оскільки вона не від світу цього, але “згори сходить”, як вчить апостол Іаков (Іак. 1:17), то божевільний світ, що лежить у злі, вважає її божевіллям, лає, ненавидить і жене її. “Та й усі, хто бажає жити побожно у Христі Іісусі, в чому й полягає духовна мудрість, будуть гнані”, – каже богомудрий Павло (2Тим. 3:12). І хоча вона всередині чесна, чудова і перед Богом сприятлива, але зовні зневажена і принижена перебуває.– 24. Мета, до якої ця мудрість людину веде, – Бог і вічне блаженство. Бо як вона сама від Бога походить, так до Бога і звертається і тих, хто любить її, приводить.

– 25. Духовна мудрість у всьому відрізняється від плотської, або мирської. Плотська мудрість горда – духовна смиренна. Плотська мудрість самолюбна – духовна боголюбива. Плотська мудрість нетерпляча, злісна – духовна терпляча, лагідна. Плотська мудрість непримиренна – духовна мирна. Плотська мудрість немилостива – духовна милостива і сповнена благих справ. Плотська мудрість ненавидить, заздрить – духовна любить. Плотська мудрість лукава, оманлива, хитра – духовна простосерда, істинна, щиросерда. Плотська мудрість неправдива – духовна правдива. Для тілесної мудрості смиренність, ганьба, страждання і хрест Христовий є безумство – для духовної є велика премудрість. Так і в іншому духовна мудрість плотській противиться.– 26. Духовна мудрість, як можна бачити з вищеописаного, полягає не в чомусь іншому, як в істинному пізнанні та шануванні Бога і Христа Сина Божого. Від цього пізнання народжується страх Божий, який є початком духовної мудрості, і любов Божа, яка людину до духовної досконалості приводить, наскільки в цьому столітті досягти можливо. У цих же двох, страху Божому і любові Божій, істинне Богошанування і полягає. Усьому ж цьому початок і корінь – віра свята, як побачиш нижче в наступних параграфах.– 27. У цьому параграфі показано, як шукачеві духовної мудрості можна переходити від конкретного випадку до загального духовного міркування, в основі якого буде слово Боже.Випадок і духовне міркування про нього.1. Дивишся на небо, таке дивовижне, високе й велике, прикрашене різними зірками; на сонце й місяць, що сяють і всю піднебесну висвітлюють; на хмари, які в повітрі туди й сюди переходять, і, наче міхи, дощ виливають, і напоюють ниви наші. Представляє тобі почуття і розум землю з усім, що наповнює її, з деревами, травами, худобою, звірами, морями, озерами, річками, джерелами та іншими прикрасами. Від видимих перейди розумом до невидимих, від створення світу до Творця. Нехай буде тобі випадок цей приводом для того, щоб дивуватися: 1) всемогутності Бога нашого, Який все це з нічого словом одним створив (Бут. 1); 2) премудрості Його, Який так премудро все створив; 3) доброті Його, Який все це заради нас створив. Той, хто розмірковує так і пізнає від створення силу, премудрість і благість Творця, духом радісно захопиться і заспіває з Псалмоспівцем: “Наскільки численні діла Твої, Господи! Усе створив Ти премудро” (Пс. 103:24).2. Бачиш, що всяке створіння всім однаково служить. Сонце, місяць, зірки всіх однаково висвітлюють; повітря всім однаково життя зберігає; земля всіх однаково утримує й живить; вода всіх однаково напоює – всіх, кажу, однаково, тобто багатого й убогого, славного й неславного, пана й раба. Від цього вчимося, що і все добро наше, дане нам від Бога, має бути спільним для нас і ближніх наших. Хліб наш, одяг наш, розум наш, домівки наші мають бути спільними, служити як нам, так і ближнім нашим.III. Бачиш ще, що одне створіння іншому, вищі стихії нижчим допомагають. Сонце – повітря і землю просвіщає і зігріває; хмари – повітря і землю зрошують; повітря для дихання тваринам служить; земля подає їжу нам і худобі нашій. Усе це вчить нас, що тим паче ми, як розумна тварина, маємо одне одному допомагати: багатий жебраку, розумний нерозумному, здоровий немічному, вільний у в’язниці ув’язненому, сильний скривдженому, повноважний беззахисному, та інше. Тому слова: “Яке мені діло до нього?” – мають бути вигнані з середовища християн.1. Бачиш раба, що стоїть перед паном своїм і з усякою слухняністю виконує його повеління. Цей випадок дає тобі змогу міркувати, з якою незрівнянно більшою пошаною і благоговінням повинні ми стояти перед Богом і ходити перед Ним, Господом нашим (бо Бог на кожному місці є, і де б не перебували, і що б не робили, перед Богом, що дивиться на нас, робимо), і Його веління з ревною слухняністю виконувати. Оскільки пан, хоч би яким високим не був, людина є, і людина така сама, якою є і раб його, – але таке йому благоговіння раб його чинить, – а Бог є Господь господарів і рабів та Цар царів і підданих, і для Нього як господарі, так і раби їхні, царі та піддані їхні рабами є. І Господь великий і страшний, Йому ж і Сили небесні зі страхом предстоять, і благоговійно бояться перед Ним, і веління Його виконують. Поміркуй же і про те, як безсоромно чинимо і як тяжко грішимо ми, коли не виявляємо Йому і такої поваги та благоговіння, яку раби пану своєму, подібній до них людині, виявляють, але бешкетуємо перед Ним; і такого послуху не маємо, який мають раби до людини-хазяїна, але сміливо й безстрашно наважуємося заповіді Його порушувати. У цьому нас Сам Господь через пророка викриває: “Син славить батька, а раб пана свого побоїться. І якщо Я Отець, то де слава моя? І якщо Я Господь, то де страх переді Мною?” – говорить Господь Вседержитель” (Мал. 1:6). Звідси вчися, наскільки великою є наша сліпота і нечутливість, і водночас дивуйся доброті й довготерпінню Бога нашого, Який так лагідно й терпляче з нами, негідними рабами, чинить. Це вчить тебе не тільки ніде не робити і не говорити, а й не думати лихого і непристойного. Адже перед Богом, що все проникає, рівне як слово і діло, так і думка. Бо Він і думка наша так само ясно бачить, як і саму справу; і Його наша думка лиха ображає так само, як і справа лиха. І не тільки той бешкетує перед Ним, хто погано робить, а й той, хто погано думає.

2. Бачиш чи то в жінці – матері – до своїх дітей, чи то в пташці до своїх пташенят, чи то в худобі та звірі до своїх дитинчат гарячу любов. Від цього випадку зведи розум свій до любові Божої, яку Він до розумного Свого створіння – людини, за образом Своїм створеної, має. Якщо в створіннях Своїх, наприклад, матерях до своїх дітей, таку Він насадив любов, наскільки незрівнянно більшу Сам Він має любов до людини, яку за образом Своїм і подобою створив. З цього джерела випливає, що стільки Він благодіянь людині показує, яких не тільки порахувати, а й розумом зрозуміти неможливо. Любов Його невимовна в тому проявляється, що Він так прагне спасіння нашого, так багато терпить нас, грішних, з таким бажанням чекає нашого покаяння, з такою прихильністю та радістю тих, хто кається, приймає, з такою недоброзичливістю тих, хто не кається, карає. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Тому Сам Він через пророка каже: “Хіба забуде дружина чадо своє, щоб не помилувати сина утроби своєї? Якщо ж і вона забуде, але Я не забуду тебе, – говорить Господь” (Іс. 49:15). Ця Батьківська любов Отця Небесного праведника тішить, грішника втішає і переконує не впадати у відчай у милості Його, а більше заохочує вдаватися до Нього з покаянням і безсумнівно на милість Його очікувати.3. Бачиш сонце, що приємно сяє, і все піднебесне освітлює, і нас звеселяє. Від цього сонця чуттєвого піднеси розум свій до уявного, вічного Сонця правди, Христа, Сина Божого, Який вірних дивовижно просвіщає і повік буде просвіщати й звеселяти так, що й самі вони “засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього”, за непорушною Його обітницею (Мф. 13:43). І від видимого цього світу, який висвітлюється сяйвом сонячних променів, перейди розумом до міста, в Одкровенні описаного, до вишнього Єрусалима, який “не потребує ні сонця, ні місяця, щоб висвітлити його, тому що слава Божа висвітлила його, і світильник його – Агнець” (Одкр.21 :23), – де “ночі не буде…, і не матимуть потреби ні у світильнику, ні у світлі сонячному, бо Господь Бог висвітлює їх, і царюватимуть на віки вічні”( Одкр.22:5).VII. Бачиш, що під час весни все, що взимку, як мертве, було, немов би знову оживає і відроджується: земля виробляє з надр своїх плоди, дерева листям одягаються, трави зеленіють і квітами прикрашаються; води, скуті кригою, розплавляються й течуть, і все піднебесне створіння набуває нового вигляду й немов би наново створюється. Від цієї чуттєвої весни нехай підведе віра розум твій до прекрасної й бажаної весни, яку обіцяв Преблагий Бог у Писанні Своєму Святому, коли тіла від початку світу спочилих вірних із землі, як насіння, силою Божою посіяне, повстануть і зодягнуться у новий, чудовий вигляд, у ризи безсмертя вберуться, візьмуть вінець доброти з рук Господніх, процвітуть, “Праведник же розцвіте, немов пальма; розростеться, мов кедр у Ливані посаджені в домі Господнім, розквітнуть вони у дворах Бога нашого” (Пс. 91:13-14), “як наречена, прикрасяться красою, і як земля, що розпускає свій цвіт, і як сад, який росте посіяне в ньому”, процвітуть, і вічні веселощі над їхньою головою, і радістю втішаться за Господа (Іс. 61:10-11). Тоді “тлінне це зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя, тоді збудеться слово написане: поглинена смерть перемогою. Смерть! Де твоє жало? пекло! Де твоя перемога”? (1Кор. 15:54-55). Так спрямовуючись духом до бажаної тієї весни з вірою і надією, з Божою поміччю, насіння благих трудів – і нехай пожнеш тоді з радістю.VIII. Бачиш, що наповнена посудина або просочена губка нічого іншого в себе не вміщають; і навпаки, порожня посудина все вміщує. Зрозумій від цього, що і душа, наповнена любов’ю світу цього, тобто славолюбістю, честолюбством, сріблолюбством і сластолюбством, нічого духовного й небесного вмістити не може: Бога любити й небесних благ, як годиться, бажати, і радості духовної в собі мати не може. Від цього вчися, християнине, мирську любов виганяти, щоб Божа увійшла в серце твоє. Подібне з подібним поміщається, наприклад, вода з водою, а противне з противним не поміщається, наприклад, вогонь з водою. Немає Божої любові в тому серці, в якому є любов до срібла, слави, честі та солодощів, як і в благолюбивому серці немає любові мирської. Бо Божа і мирська любов – речі протилежні, і тому разом бути не можуть, але одна іншу виганяє. “Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а іншого любити; або одному буде старанно служити, а про іншого не дбати. Не можете служити Богу і мамоні”, – каже Христос (Мф. 6:24).

1. Бачиш вранці сонце, що ясно сходить і всіх звеселяє. Поміркуй, наскільки великі веселощі відчувають душі, в яких Христос, Син Божий, вічне правдиве Сонце, засяє. Нехай навчить тебе цей випадок старанно молитися Йому, щоб і в твоєму серці блиснуло благодаті Його сприятливе світло.2. Бачиш, що вдень усе ясно видно, і кожен розрізняє шкоду і користь, рів і шлях, біле від чорного розділяє і одну річ від іншої. Зрозумій, що так і просвічений світлом благодаті Христової бачить душевними очима все ясно, розпізнає добро від зла, чесноту від вади: бачить шкоду душевну – і ухиляється від неї; пізнає вади на душі – і очищає їх покаянням та слізьми за допомогою Божою.3. Бачиш, що темрява й морок у піднебесній, коли сонце зайде, і нічого не видно, біле від чорного розпізнати, і де рів, де рівне, де небезпечно, де безпечно – дізнатися неможливо. Поміркуй, яка темрява буває в душі, і який морок оточує її, коли благодаті Христової в собі не має. Така душа зла від добра, шкоди від користі своєї не розпізнає, ходить і доторкається, як сліпа. Цей випадок вчить тебе молитися Христу, істинному Світлу, щоб і в твоїй душі засяяло світло благодаті Його.XII. Бачиш суд, що відбувається, на якому винний, будучи викритий, стоїть і тремтить від страху і весь соромом покривається; чує догану за злочин закону, позбавляється честі та маєтку, виключається з числа добрих і чесних людей, іменується злою і непристойною людиною; потім із соромом відводиться до в’язниці й за законами приймає страту. Від цього суду нехай зверне віра дух твій до того страшного і вселенського суду, на якому Суддя Сам Бог, що серця наші випробовує. Уяви собі в голові, що на суді тому стоять грішники, відлучені від числа праведних; стоять із соромом, страхом і трепетом невимовним; викриваються за злочин закону Божого, викриваються перед усім світом, перед ангелами і людьми; бачать свої гріхи, які словом, справою і думками потайки робили, щоб пізнати всьому світу, що їх показує світ; бачать приготовану собі за ділами своїми кару. Бачать тих, яких тут паплюжили, лаяли, висміювали, гнали, озлоблювали і, як сміття, зневажали, – у славі й радості великій. Бачать неправедні праведного Судді гнів, чують страшну догану й ухвалу: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що приготований дияволу та ангелам його, бо Я хотів їсти, а ви не дали Мені їсти”, та інше ( Мф. 25:41-42). Нарешті, з превеликим соромом, страхом, сумом, плачем, риданням, криком і відчаєм неправедні відкидаються від лиця Божого; їх ваблять злі ангели і ув’язнюють у в’язниці, “де черв’як їхній не помирає, і вогонь не вгасає” (Мк. 9:48). Нехай навчить тебе цей випадок і міркування про нього каятися, плакати про гріхи і милості нині шукати в Судді, щоб тобі на вселенській тій ганьбі не осоромитися, не почути страшної тієї догани й рішення.XIII. Бачиш, що вогонь завжди догори йде, і скільки йому не перешкоджають, проте ніяк не змінює дії своєї, але завжди у висоту прагне: бо таке його єство. Цей випадок показує тобі, що справжня любов до Бога діє так само. Серце, що нею запалилося, завжди до свого центру, прелюбливої Істоти, прагне, і що б йому не перешкоджало в цьому, утриматися не може. Ні краса, ні солодкість, ні слава, ні страх, ні меч, ні смерть, не в силах тому перешкоджати. Пізнав на собі її силу обрана посудина Христова, Павло, який, з усією впевненістю, сказав: “Ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інша якесь створіння не може відлучити нас від любові Божої у Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:38-39). Для такої любові, насолода світу цього – гіркота, краса – сморід, слава – нікчемність, царство – неволя і полон. Така людина на землі ногами, а на небі серцем; на землі тілом, а на небі духом перебуває; з людьми живе, але духом перед Богом милостивим стоїть і вклоняється Йому; вірою, як “дзеркалом у ворожіннях”, бачить Його; тілом їсть і п’є, але духом небесної поживи невпинно прагне, кажучи з Давидом: “Як лань охоче прагне до водних джерел, так душа моя прагне до Тебе, Боже” (Пс. 41:2). Це міркування вчить тебе намагатися скуштувати і бачити, наскільки благий Господь, і молити Його, щоб Він сам запалив іскру любові Своєї в серці твоєму. Бо справжня любов як від Бога походить, так до Бога і звертається.XIV. Бачиш ще, що камінь, залізо, олово та інша важка річ, скільки б не піднімалася і не кидалася вгору, проте ж до землі, свого центру, з великим прагненням звертається і падає. Від цього випадку вчишся, що таким є стан тих, хто пристрастився до світу, які вмовляннями й залякуваннями нібито піднімаються, щоб, звільнившись від метушні, до неба прагнути, але скільки б не порушували таких проповіддю слова Божого, проте від звичаю і пристрасті відстати не можуть. І хоча іноді намагаються і примушують себе від цього зла відірватися, благодаттю Божою спонукувані догори, тобто до любові небесних благ, піднятися, проте знову вниз, тобто до пристрасті, з чималим прагненням звертаються. Бо пристрасть того, хто пристрастився, як магніт залізо, до себе привертає і приваблює. Це міркування вмовляє тебе від усякої пристрасті, як від вогню або отрути смертоносної, берегтися і всілякими силами примушувати себе до бажання і пошуку небесних благ, смертю Христовою придбаних. А тому, хто старається, Бог допомагає.

1. Бачиш людину мандрівну, яка не має дому свого, але в чужому домі тимчасово прихистилася. Нехай нагадає тобі цей випадок, що ми мандрівники й прибульці у світі цьому: “бо не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього”, за словами апостола (Євр. 13:14). Це показує, що слід нам скоро чи не скоро мандрівку цю закінчити і прийти на батьківщину. Тому й мусимо ми перебувати у світі цьому, як мандрівники й прибульці, і пам’ятати апостольське слово: “Ми нічого не принесли у світ, і, вочевидь, нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу та одяг, будемо задоволені тим” (1Тим. 6:7-8).XVI. Коли перебуваєш у чужій країні або в дорозі, завжди думка твоя до батьківщини і до дому твого хилиться і тягне тебе. Від цього випадку навчися, що так само й ми, мандрівні у світі цьому, як у чужій країні, повинні думку свою звертати до небесної вітчизни, де Батько наш, Якому молимося: “Отче наш, що є на небесах”; де дім наш, де безпечний спокій наш, “куди Предтечею за нас увійшов Іісус” (Євр. 6:20), де спадок наш, від преблагого і милостивого нашого Заступника Христа нам приготований; де велика вечеря і шлюб Агнця приготований; де незліченна безліч безтілесних Сил стоїть перед престолом Величності; де лики святих, які від початку світу пожили й після мандрівки своєї на землі, праць, подвигів і скорбот упокоїлися у Царстві Небесному; там вони вінчаються й чекають на нас із бажанням, коли і ми увійдемо в спокій той.XVII. Бачиш, що купець товар свій везе або пересилає з чужого боку на батьківщину свою і в дім свій. Цей випадок вчить тебе “не збирати собі скарбів на землі, на світі цьому, де мандруєш, де моль і іржа винищують, і де злодії підкопують і крадуть, а пересилати скарб свій на вітчизну небесну, де ні моль, ні іржа не винищують, і де злодії не підкопують і не крадуть” (Мф. 6:19-20). Отже, “де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Куди будеш скарб свій пересилати, туди і дух твій, думка твоя, бажання твоє, старання і піклування твоє завжди хилитися і прагнути буде. Скарб же християнський, який у вітчизну небесну пересилається, – чесноти християнські: віра, любов, терпіння, лагідність, цнотливість, милосердя та інше.XVIII. Коли перебуваєш у чужій країні або в дорозі, побоюєшся всяких напастей від злих людей. Цей випадок подає таке міркування, що так само або набагато більше повинні ми, ті, хто йде дорогою світу цього, побоюватися підступів диявольських, які, як розбійники, на мандрівників, а тим паче обтяжених духовними товарами, нападають, оточують і оголюють. До цієї обережності й старання вмовляє нас Петро, святий апостол Христовий: “Тверезіть, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, наче лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути. Протистоять йому твердою вірою” (1Пет. 5:8-9).XIX. Бачиш птаха, що сидить, і на всі боки озирається, і боїться, як би його хто не спіймав або не підстрелив. Цей приклад вчить тебе теж подібним чином оглядатися у світі цьому, побоюючись сіток диявольських і стріл його. Стріли ж цього ворога нашого: гордість, заздрість, грошолюбство, лихоїмство, злоба, нечистота та інше. Ці стріли метає він у нас і вражає необережних.1. Бачиш корабель, що на морі хвилюється і бідує. Від цього розумій, що так і життя наше в морі світу цього бідує і різноманітними напастями, як хвилями, обурюється. А цим навчишся часто і старанно молитися і зітхати до премудрого Управителя Христа, щоб не дав твоєму кораблику в хвилях лиха потонути, а наставив би, як досягти тихого і безпечного пристанища вічного життя.XXI. Бачиш, що свічка горить і потім згорає. Цей приклад тобі показує, що життя наше, поки живемо, як свічка горить, а потім і гасне. І треба пам’ятати про кончину його, яка невідома, в який день і годину буде, а тому завжди очікувати її треба.XXII. Бачиш, що дехто зі славного стає безчесним, дехто з багатого – жебраком, дехто із здорового – немічним, дехто з вільного – невільником, дехто з пана – рабом. Ці зміни ясно показують нам, що наше життя на землі мінливе, марнотратне, бідне і жалюгідне, і це ознака того, що ми Творцем нашим створені не для цього, а для іншого, кращого і блаженнішого життя. А тим самим вчимося і ніби переконуємося шукати того постійного і блаженного життя. І в цьому випадку не тільки не повинні нарікати, як хоче сліпа наша плоть, а й вельми дякувати Богу, хоча й противно нам здається, що так переконує нас благодать Його увійти в життя вічне.XXIII. Бачиш людину, яку мучить гарячка; або, увійшовши в лазню, відчуваєш жар великий; або бачиш піч, що вогнем розпечена. Від цього вогню перейди розумом до вогню геєнського, в якому грішники, що не каються, без кінця страждатимуть. Це міркування вчить тебе покаянням і сльозами умилостивляти милість Божу, щоб від тієї біди позбутися.

XXIV. Бачиш людину, у в’язниці ув’язнену, кайданами оковану, всю бліду, всохлу. Від цієї темниці також перейди розумом до вічної тієї темниці пекельної, в якій засуджені за беззаконня ув’язняться і світла навіки не побачать. Тому кайся про гріхи свої, щоб і тобі не прийти на те місце муки.XXV. Бачиш або чуєш, що батько від сина неслухняного і несправного відрікається і спадщини позбавляє. Від цього випадку навчися, що Христос від християн неслухняних і нерозкаяних відречеться і спадщини вічної позбавить. Скаже їм, хоч ім’ям Його і називалися: “Не знаю вас, звідки ви, відійдіть від Мене, всі, хто творить неправду” (Лк. 13:25,27). Це вмовляє тебе, щоб ти не тільки ім’я християнське мав, а й намагався жити згідно з ім’ям і сповіданням.XXVI. Бачиш чертоги царські прикрашені й славу їхню. Нехай піднесе тут віра серце твоє до вічних чертогів небесних, уготованих праведним, і до осель дому Отця Небесного та слави Христа, небесного й вічного Царя, якою вірні безситно насичуватимуться в безкінечні віки. Водночас і очі свої душевні піднеси до Сина Божого, щоб не позбавив тебе частки в уділі обраних Своїх.XXVII. Чуєш співзвучну й солодку музику або спів. Нехай піднесе віра дух твій у небесні оселі, в дім Бога Іакова. І там душевними вухами слухай, як ангельський собор і лики святих возвеличують згідний спів Триіпостасному Богу. Цей випадок служить тобі причиною старанно молитися Йому, щоб сподобив тебе тут і в майбутньому віці славити Його з усіма обраними Його.XXVIII. Бачиш або чуєш, що монарх земний раба свого за вірну послугу нагороджує рясно. При цьому подумай, як Христос, Цар Небесний і вічний, вірних Своїх рабів нагородить і прославить у Царстві Своєму, за непорушною обітницею: “Не бачило око того, і не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9), – і ще: “тоді праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Тоді вони справді побачать і зрозуміють, “що теперішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в них” (Рим. 8:18). Тоді вони побачать те, чого тут око не могло бачити, і почують те, чого тут вухо не могло чути, і відчують те, що тут на серце не могло зійти. Тоді “зрадіє серце їхнє, і радості їхньої ніхто не забере в них” (Ін. 16:22). Тоді втішаться ті, хто тепер плачуть; тоді наситяться ті, хто тепер голодний і спраглий правди; тоді збагатяться ті, хто тепер позбавлений; тоді сприймуть царство ті, кого тепер вигнали заради правди; тоді сприймуть від Господньої руки все, на що тепер вірою, як “дзеркалом у ворожіннях”, дивилися й чого прагнули, окрилені надією, прагнувши до чого. Тоді зрадіє всякий про Господа, і в радості духу вигукне: “вдягнув… мене в ризу спасіння, і одягом веселощів одягни мене, як на нареченого, поклади на мене вінець, і, як наречену, прикрась мене красою” (Іс. 61:10). Це міркування вчить тебе славу світу цього зневажати і до тієї слави завжди прагнути; Царю Небесному, Христу, вірно служити, щоб сподобитися з обранцями Його ту славу благодаттю Його успадкувати.XXIX. Бачиш дерево, що листям зеленіє і плодами сповнене, вигляд якого всякого радує. Від цього випадку зверни розум свій до внутрішнього стану доброзичливої людини, душа якої так само або ще більше прикрашена і плодами Святого Духа сповнена. Така, “як фінік, …цвіте, і, як кедр, що в Лівані, множиться” (Пс. 91:13). Цей випадок вчить старанно прикрашатися внутрішньо, а не зовні.XXX. Бачиш дерево висохле і ні до чого, окрім як тільки до спалення, не придатне. Зрозумій, що такою є грішна душа, яка живої віри і плодів її не має, кончина якої – відвідання і вічного вогню пекло. “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок слугує тобі причиною звернути очі свої на душу свою, чи не перебуває і вона в такому бідному стані, і молитися Христу Богу, Котрий і мертвих оживляє, щоб оживив її та росою благодаті Своєї напоїв до зростання плодів духовних.XXXI. Бачиш гілку, відсічену від дерева і всохлу, яка ні на що, крім як на спалення, не потрібна. Зрозумій від цього, що так всякий, хто від Христа, Який “є істинна… лоза”, недбальством і злим життям відсічеться, не тільки ніякого плоду не принесе, а й, як гілка, відсічена, засохне; “а такі гілки збирають, і кидають у вогонь, і вони згорають”, як Сам Він про це вчить (Ін. 15:1-6). Це вмовляє тебе міцно триматися Його вірою і любов’ю, віддалятися від усякого гріха, і до одного тільки Христа приліплятися, смиренням і терпінням Його наслідувати.XXXII. Бачиш, що без дощу земля, висохнувши, не дає плоду. Зрозумій, що так і душа, яка не напоюється росою слова Божого і благодаті, ніби висихає і безплідна буває. Тіло наше знемагає від голоду і спраги, а потім, якщо не підкріпиться їжею, вмирає. Так і душа, якщо не харчується і не напоюється словом Божим, знемагає, а потім і вмирає. Це вмовляє тебе так само, як для тіла ти щодня шукаєш їжі й пиття, і для душі від слова Божого безперестанку шукати їжі, пиття й утіхи, щоб, знемагаючи від голоду й спраги, не вмерла вона навіки.

XXXIII. Бачиш або чуєш, що ближній твій грішить або згрішив. Цей випадок слугує тобі не для осуду брата твого, – як у декого є злий звичай, – але для пізнання немочі твоєї; не для висміювання ближнього, а для жалю за ним і твого виправлення. Від нього зверни свої очі на себе, чи не був і ти сам у такому ж або подібному гріху, і зараз – чи не перебуваєш? А якщо й ні, то хіба не можеш ще гірше згрішити? Бо загальна неміч і окаянство наше всередині нас: вороги наші – пристрасті наші; плоть наша поневолює нас; і сатана, ворог наш, невпинно шукає, як би поглинути нас. Всі ми всякому лиху і падінню підлягаємо і падаємо; падіння наше близько, якщо благодать Божа не підтримає нас. І так від цього випадку сам себе розглянь і, бачачи падіння брата, старайся за допомогою Божою обережніше чинити.XXXIV. Бачиш, що насіння, яке впало на землю, помирає і, пустившись у ріст, виходить із землі. Цей приклад ясно показує тобі, що так і тіла наші, хоча помирають і ховаються, проте Божою силою свого часу знову оживуть і одягнуться в одяг безсмертя. Про що апостол так проповідує: “Сіється в тлінні, повстає в нетлінні; сіється в приниженні, повстає в славі; сіється в немочі, повстає в силі; сіється тіло душевне, повстає тіло духовне” (1Кор. 15:42-44). І так стій, утверджуйся у вірі, сподіваючись на воскресіння мертвих і життя майбутнього віку.XXXV. Бачиш хлібороба, що сіє насіння; але не всяке приносить плід. Бо інше, як вчить притча, падає при дорозі, і птахи небесні його поїдають, інше – на каміння, інше – в тернину. Так і спасительне насіння, Боже слово, однаково сіється на нивах сердець людських, але тільки в добрих серцях плід проростає (Мф. 13:4-23). Цей приклад вчить тебе старанно молитися Богу, щоб дав тобі серце добре, дух новий і серце нове: і тоді насіння слова Божого, посіяне на землі серця твого, не буде безплідним.XXXVI. Бачиш ще хлібороба, що віє насіння своє, і насіння в житницю збирає, а половинки геть вимітає. Так буде, як пишеться, і наприкінці віку цього. Тоді вірні й побожні люди, як пшениця в житницю, у небесне царство увійдуть, а злі, як полова, викинуться, “і кинуться в піч вогненну, і там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 13:40-42). Цей приклад заохочує тебе особливо дбати про спасіння своє і бути не половою непотрібною, а пшеницею.XXXVII. Бачиш ще хлібороба, що з радістю збирає плоди трудів своїх. Подумай, з якою радістю будуть насолоджуватися плодами трудів своїх ті, які тепер у подвизі віри й терпіння трудяться. “Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю. Ті, що йшли, й плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). На це дивлячись, не слабшай у подвизі благочестя.XXXVIII. Бачиш прекрасну, ангелоподібну людину. Від цього піднеси розум свій до внутрішньої людини, тобто душі, і подумай, наскільки прекрасніша душа – образ і подоба Божа, яку Бог у такій чудовій оселі поселив. Від цього навчися пізнавати і шанувати шляхетність, красу і пишність душі, і її, безсмертну, добрими справами, вірою, любов’ю, терпінням, цнотливістю прикрашати, а не тіло, прах і попіл.XXXIX. Бачиш людину в лахмітті одягнену, напівголу, всього брудом замазану. Від неї зверни розум свій до душі грішної, яка від благодаті Божої, як від прекрасного одягу, оголилася і натомість уся вадами гріховними, як брудом, вкрилася. Мерзенна забруднена людина перед очима людськими; але душа, гріховними сквернами забруднена, ще мерзенніша перед очима Божими. Цей випадок вмовляє тебе ухилятися від усякого гріха, яким душа паплюжиться і стає негідною погляду Божого.ХL. Бачиш ще людину, що в ранах, у гної смердить. Зверни очі свої до душі грішної, яка набагато більший сморід видає, ніж смердюче тіло. Що на тілі гній і рани, то на душі гріхи і беззаконня. Слухай, що пророк каже: “беззаконня мої перевищили голову мою, подібно до тяжкого тягаря обтяжили на мені; від божевілля мого рани мої відмертвіли й згнили” (Пс. 37:5-6). Смерд тілесний нестерпний нам – сморід душевний нестерпний Богу. Від смороду тілесного відвертаємося ми і тікаємо – від смороду душевного відвертається і відходить Дух Божий. Це знову-таки вмовляє тебе уникати гріха. Якщо ж відчуваєш, що душа гріховною проказою заражена, хоча б і “зупинившись удалині”, піднеси голос свій, як колись прокажені зробили, до Іісуса, Сина Божого, Прогонителя всіляких хвороб душевних і тілесних, і піднеси серцем, а не лише устами, і молись: ” Іісусе Наставнику, помилуй мене!” (Лк. 17:12-13). Так Той, Хто очистив тих прокажених, очистить і твою душевну проказу. Бо милосердний і слухає голоси нас, бідних. Для того й у світ прийшов, щоб позбавити нас від гріхів наших. Не може бути такої великої прокази гріховної, від якої б Лікар наш премудрий і всесильний не захотів або не зміг би милостиво очистити.

XLI. Бачиш сліпу людину, яка не бачить шляху, не знає, куди йде, не бачить нічого перед собою, не бачить рову, в який готова впасти. Від цього випадку зверни своє міркування до сліпоти душевної, уражений якою грішник так само не бачить добра й зла, не знає, куди йде, не бачить своєї погибелі, якої готовий зазнати. Бідолашна тілесна сліпота, але душевна ще бідніша! Краще не мати тілесного зору, ніж не мати душевного. Цей випадок і міркування переконує нас молитися Христу, який дає сліпим прозріння: “Подивися, почуй мене, Господи Боже мій, просвітли очі мої, нехай не коли засну в смерть” (Пс. 12:4).XLII. Бачиш глуху людину, яка не прислухається до того, що кажуть або забороняють, і не робить так, бо не чує промов і не розуміє наказу або заборони. Зрозумій, що такий і грішник, якому сатана заткнув вуха душевні, щоб не чув голосу слів Божих. Такий має вуха, щоб слухати, але не має вух, щоб “чути”. Чує тільки тілесними вухами, але глухий вухами душевними. Голос Слова вдаряє в слух тілесний, але душевного не торкається, і тому він буває, як глухий; тому й слово недієве буває. Що говорить Йому Боже слово, того не слухає; що наказує або забороняє, того не слухає, як глухий. Такому слово, умовляння, порада, як глухому музика, не приносить жодної користі. Тому й Христос у Євангелії каже: “Хто має вуха чути, нехай чує!” (Мф. 11:15). Усі вуха мають, але не всі “мають вуха чути”. Звідси буває, що хоча і всі присутні в храмі слухають слово Боже, але не всі отримують користь: оскільки не всі “мають вуха чути”. Плачевна тілесна глухота, але більшого плачу гідна душевна. Оскільки душа, яка не чує і не слухає Божого гласу, підлягає всякій омані та вічній погибелі. Це вмовляє тебе молитися Христу, щоб відчинив тобі слух душевний, як колись глухому і недорікуватому відчинив слух і язик, і щоб подав тобі “вуха чути” (Мк. 7:32-37).XLIII. Чуєш, що така-то людина, потрапивши в полон до злого ворога, яких тільки страждань не зазнає. Заковується в залізо, примушується жити з волі того, хто полонив, робити, що мучителю завгодно; терпить глузування, наругу, рани; словом, проводить життя гірке і не краще за саму смерть. Від цього чуттєвого полону зверни розум свій до полону невидимого. У якому гіркому полоні страждає грішна душа, яку полонив князь світу цього, диявол! Зв’язавши її узами пристрастей світу цього, він здійснює над нею злу волю свою, насміхається, знущається з неї, на рани нові рани накладає їй, від біди до біди, від беззаконня до беззаконня тягне її. Гірке полонення тілесне, але ще гірше душевне! Бо полонений хоча й працює тілом на мучителя, але духом вільний – дух ніхто полонити й зв’язати не може; до того ж смертю полонений від того лиха звільниться. Душею ж полонений, хоча тілом і вільний може бути, бідніший від усякого невільника: бо навіки зв’язаний буде, якщо благодаттю Христовою не позбудеться. І тим згубніше це полонення, що грішник не бачить його; думає про себе, що він вільний, що нікому не служить, але насправді нещасніший за того, чиє тіло в кайданах. Щоб переконатися в істинності цих слів, послухай, що Господь іудеям каже. Іудеї говорили йому: “Ми насіння Авраамове і не були рабами нікому ніколи; як же Ти кажеш: станете вільними? Відповідав їм Іісус: Істинно, істинно кажу вам: кожен, хто чинить гріх, є раб гріха” (Ін. 8:33-34). Це міркування дає тобі, улюблений, привід озирнутися: чи не служиш ти мерзенному цьому тирану в похотях його, тобто в грошолюбстві, лихолюбстві, сластолюбстві, нечистоті, гордості, злобі тощо. Якщо побачиш, чим полонилося серце твоє, поплач до Христа, Сина Божого, Який один від цього полону позбавляє і свободу дарує; молись до Нього разом із Псалмоспівцем: “ППоверни ж і тепер, Господи, полонених наших” (Пс. 125:4). “Якщо Син звільнить вас, то істинно вільні будете” (Ін. 8:36).XLIV. Бачиш мертвого, якого ховають, або сам ховаєш батька, або матір, або брата, або друга. Цей випадок вказує тобі причину плакати не про те, про що багато хто марно плаче; але розплачся, розмірковуючи про причину смерті, тобто про гріх, який у такий бідний стан привів людину, за образом Божим безсмертним створену. Це праведна причина плачу – що ми гріхом прогнівили Бога і тому до смерті схильні. А бачачи ближнього мертвим, згадай, що і сам ти “земля…, і в землю повернешся” (Бут. 3:19). Але потім віддай Богу подяку, що Він у Сині Своєму, Господі нашому Іісусі Христі, дав нам благу надію воскресіння і життя майбутнього віку.XLV. Бачиш, що дерево взимку листя своє скидає, а навесні, коли сонце зігріває, знову своє листя розпускає. Так багато людей роблять. Коли зима й холод лиха й неблагополуччя вражає їх, тоді забаганки свої відкидають і начебто намагаються каятися й Богу догоджати; але коли теплота благополуччя знов зігріє їх, тоді забаганки свої, як дерево листям, як і раніше, розпускають, знов зеленіють, прикрашаються та мирськими солодощами втішаються. Такими є ті, які, якщо вразить їх холод хвороби, каються, грішити перестають і обіцяють благочестиво жити й Богу служити; але коли здоровими стануть, знову до колишніх примх і справ звертаються. Знай, що такі люди не справжні християни, а лицеміри. Оскільки справжні християни в благополуччі і неблагополуччі, в хворобі і здоров’ї, в убогості і багатстві, в презирстві і честі, в славі і приниженні, в неволі і на свободі постійні; завжди і скрізь перебувають у покаянні, плоди покаяння творять, Бога люблять і Богу служать. Це міркування переконує тебе не наслідувати вищезгаданих людей, але бути постійним завжди, у щасті й нещасті, від забаганок своїх відмовлятися і Богу догоджати. А якщо сам такий самий, то вмовляє виправитися, щоб із лицемірами не почути від Христа: “Не знаю вас, звідки ви” (Лк. 13:25).

XLVI. Бачиш мертвого, який на плач родичів не відгукується, і від похвали не втішається, і від ганьби не ображається. Цей випадок вчить нас того, що хто хоче бути істинним християнином, той не повинен ні похвалою світу цього звеличуватися, ні безчестям і наругою дратуватися, ні слухати спокус плоті своєї, як би щирих своїх родичів, але повинен бути, як мертвий. Тобто “померти для світу” (Кол. 2:20), “померти для себе” (2Кор. 5:15), “і зректися себе” (Мк. 8:34). Саме цього вимагає від нас Господь наш, якщо хочемо бути Його рабами й учнями та за Ним слідувати: “Хто хоче йти за Мною, відречіться від себе та візьміть свій хрест, і йдіть за Мною” (Мф. 16:24; Лк. 9:23). Цим вчишся не дивитися на тих християн, які хочуть і Христу служити, і світові, і своїм забаганкам догоджати, і честі, і слави, і багатства у світі цьому шукати; від зганьбленого, збезчещеного та применшеного Христа віддаляються, соромляться Його, але з воскреслим і прославленим хочуть бути, – що неможливо, як Він сам каже: “Хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому, перелюбному й грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами” (Мк. 8:38). Треба більше слухати святого Божого слова, яке вчить нас у Христа вчитися смиренності, любові, терпінню, лагідності та іншому добру, але перш за все від свого злорадства зректися і так благих Христових вдач слідувати.XLVII. Бачиш, що ті, хто загубив належний шлях і заблукав, шукають вождя, який би наставив їх на шлях і довів до наміреного і бажаного ними місця. Цей випадок, що так часто повторюється з тими, хто живе у світі цьому, вчить тебе, що так і всі ми заблукали, коли за порадою лукавого духа знехтували Богом, і блукаємо пустелею світу цього, віддалившись від вітчизни нашої – неба, для якого створені Богом нашим, як і пророк каже: “Усі, як вівці, заблукали, і заблукала людина від шляху свого” (Іс. 53:6). І святий Давид молиться: “Я заблукав, як вівця загибла, шукай раба Твого” (Пс. 118:176). А оскільки самі, будучи заблукалими, до вітчизни небесної ніяк не можемо дійти, то мусимо ми шукати вправного вождя в такій важливій і потрібній справі, яка “єдине… є на потребу” (Лк. 10:42). Такий вправний і премудрий вождь вказується нам у Євангелії – Іісус Син Божий, про Котрого Отець з небес говорить нам: “Цей є Син Мій Улюблений, в Котрому Моя прихильність, Його слухайте” (Мф. 17:5). Тобто: Я вам послав Його – Учителя, Наставника і Вождя. Якщо хочете до Мене прийти і втрачене вами небесне царство отримати: “Його слухайте”, чого Він навчає: Його слухайте. Але й Сам про Себе говорить Господь: “Я є шлях, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). Якщо не хочемо, люб’язний християнине, остаточно заблукати і бути вічними бранцями диявола, але більше хочемо до Бога прийти і вічне життя здобути, до чого покликані ми і банею хрещення відроджені, то неодмінно маємо себе довірити Йому, вірою й любов’ю триматися Його, слухати святе й істинне вчення Його, йти за Його стопами, наслідувати чистий приклад непорочного житія Його. Смирення Його нехай скидає нашу гордість; терпіння Його нехай приборкує гнів наш; лагідність Його нехай виганяє злість нашу та бажання помсти; злидні Його нехай відвертають нас від сріблолюбства, лихоїмства та розкрадання; любов Його нехай винищить заздрість і ненависть нашу; святиня Його нехай навчить нас любити чистоту душі й тіла. Усе святе й божественне Його життя нехай буде нам на образ і виправлення злих наших звичаїв, з якими ми від старого Адама народилися. Так і для нас у Ньому відкриється шлях, істина і життя вічне! Так за Ним ідучи, не зіб’ємося зі шляху правого, але прийдемо до омріяної вітчизни й дому Небесного Отця, в якому “осель багато” (Ін. 14:2). Смиренним і низьким є цей шлях, улюблений християнине, але до високого неба тих, хто йде ним, веде. Цим шляхом іди, якщо небесної вітчизни досягти хочеш, – і не заблукаєш у прірву пекельну.XLVIII. Трапляється тобі бачити монарха, що входить у якесь місто. Зауваж, з якою пошаною і радістю зустрічають і приймають його громадяни; очищають шлях і вулицю, по якій буде хода, і себе по-різному прикрашають, і перед тим, хто прямує, схиляють голову і коліна, та інше. Від цього видимого видовища зверни розум свій вірою до невидимого і від тілесного – до духовного. Христос Син Божий, Цар Небесний, на землі з’явився, коли від Пресвятої Діви народився заради нас, і в світ цей до нас, як до якогось міста, прийшов. Ми міста цього великого і нерукотворного громадяни; до нас Він, підлим рабам, прийшов і “відвідав нас Схід згори, просвітити тих, хто сидить у темряві й тіні смертній, спрямувати ноги наші на дорогу миру”, як співає святий пророк Захарія (Лк. 1:78-79). І прийшов у смиренні й лагідності, в образі раба: “прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей” (Флп. 2:7). Як повинні ми Його зустрічати і приймати? З якою пошаною і радістю? Соромно нам з пишністю і гордістю виходити назустріч Царю нашому, коли Він зі смиренням прийшов до нас! Не подобається Йому така зустріч. Ревекка, коли їхала на верблюді до нареченого свого Ісаака і побачила його перед собою, зіскочила з верблюда, як про це говорить Писання (Бут. 24:64). Так і ми повинні з гордості, як високого верблюда, зіскочити, і пішими йти, і зустрічати Нареченого нашого з великим смиренням, і коліна з серцями схиляти. До цього закликає нас пророк: ” Прийдіть, поклонімося і припадемо до Нього!” (Пс. 94:6).

XLIX. Бачиш або чуєш, що дружина чесна і вірна чоловікові своєму нікого не любить, крім чоловіка свого, і нікому не намагається догодити, тільки чоловікові своєму. Від цього шлюбу плотського зверни розум свій до шлюбу духовного, в якому християни вірою поєдналися з небесним Нареченим, Христом. Про що святий Павло так говорить вірним коринфянам: “тому що я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою” (2Кор. 11:2). Обміркуй , як повинні християни зберігати любов до Небесного свого Нареченого! Як повинні віддалятися від нечистої любові світу цього, до одного Христа наближатися, подобатися, догоджати, люб’язними бути і волю Його святу виконувати, і нікого, крім Нього і заради Нього, не любити, якщо вірність Йому хочуть зберегти! Честолюбство, славолюбість, пристрасть до солодощів, сріблолюбство та інша похіть світу цього подібна до перелюбниці, до якої душею наближається християнин, якщо честь, славу, срібло, золото, насолоду та іншу похіть любить і так залишає Христа, безсмертного Нареченого, і любові світу, як нечистій блудниці, душу свою віддає. О! Наскільки тяжко грішать християни проти Христа, Який полюбив їх і віддав Себе за них, які не зберігають тієї вірності Йому, яку, вступаючи в християнство, обіцяли до кінця зберігати. А так і всіх благ духовних, яких у хрещенні сподобилися було, самовільно, до крайнього свого лиха, позбавляються. Не дарма святі апостоли від любові світу цього відводять нас. “Не любіть світу, ні того, що в світі”, – каже святий Іоанн (1Ін. 2:15). “Дружба зі світом є ворожнеча проти Бога… хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4). Така шкідлива любов світу цього, що той, хто любить його, ворогом Божим є, – що страшно й подумати, хоча сліпа людина того й не розуміє!1. Бачиш або чуєш, що чоловік відрікається від дружини, якщо вона не зберігає вірності йому, але, залишивши його, з іншими беззаконно чинить перелюб. Знай точно, що так і Христос, небесний і пречистий Наречений, відрікається від такої душі, що наближається до світу цього, похоті тілесної, похоті очей і гордості життєвої, бо не зберігає вірності Йому, яку, вступаючи в християнство, пообіцяла до кінця життя свого зберігати. Таким Він скаже: “Не знаю вас, звідки ви”, “коли прийде у славі Своїй (Лк. 13:25). Міркування це спонукає тебе, християнине, озирнутися, чи не залишив і ти Христа, приліпившись серцем до світу, тобто до багатства, честі, слави і солодощів світу цього. Якщо помітиш це, не зволікаючи звернися до Христа з покаянням і сльозами, доки час ще не минув: бо Він приймає тих, хто звертається. Нехай не будеш і ти в числі тих, яким скаже: “Не знаю вас”, хоча з ними і говориш Йому: “Господи, Господи!”. Не всякий, хто каже Мені: “Господи, Господи!”, увійде в царство небесне, але той, хто виконує волю Моєго Отця Небесного” (Мф. 7:21).2. Бачиш, що всьому свій час визначено, як каже Екклесіаст: “Усьому свій час, і час усякої речі під небом” (Еккл. 3:1). Птахи у свій час будують гнізда і висиджують пташенят; тварини у свій час сходяться і народжують потомство; риби також у свій час; дерева і трави у свій час зеленіють, цвітуть і дають плоди; хлібороби у свій час орють, сіють і збирають плоди; словом, усякій речі свій час визначив Творець Бог наш. Цим вчимося, що і нам Бог час свій визначив для пошуку вічного спасіння. Час цей є час теперішній, “доки можна казати: “нині” (Євр. 3:13), доки у світі цьому перебуваємо, доки живемо і мандрівниками є. Цей час визначено нам для пошуку спасіння, яке Христос Син Божий Кров’ю Своєю заслужив. Звідси цей час уподібнюється в Писанні часу посіву: “Що посіє людина, те й пожне: той, хто посіє в плоть свою, від плоті своєї пожне трухлявість, а той, хто посіє в дух, від духу пожне життя вічне” (Гал. 6:7-8). “Ті, хто сіють зі сльозами, пожнуть із радістю. Ті, що йдуть, йшли і плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). Буде час, коли ніхто не отримає цього, хоча й зі сльозами та зітханням шукатиме. Як і хлібороби недосвідчені, пропустивши слушний час, хоч і сіють, але гублять насіння, бо не тоді, коли треба, сіють; так і недосвідчені грішники будуть колись шукати спасіння, але не отримають його, бо тоді буде час суду, а не покаяння. Тепер час сіяти, шукати, просити, стукати у двері Божого милосердя, коли Бог обіцяв почути і допомогти, і слухає, і допомагає. Бо сказано: “У час сприятливий послухав тебе, і в день спасіння допоміг тобі. Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння” (2Кор. 6:2). Тепер “кожен, хто просить, отримує, і той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють”, – каже Христос (Мф. 7:8). Тоді цього не буде. Інший заперечує: я, мовляв, при смерті можу покаятися. Можеш із таким покаянням і в пекло піти. О людино, чи тоді хочеш каятися, коли закінчується час каяття і настає час суду і катування? Чи тоді хочеш до Бога звертатися, коли Бог тебе до відповіді кличе? Чи тоді хочеш шукати, коли час уже минає? Безперечно, що треба і при смерті каятися, ще важливіше молитися і Бога старанно закликати, бо особливо тоді великий подвиг душі чекає. Але до смерті відкладати покаяння – це обман розуму, недбальство про спасіння і підступ диявола, який таку думку в серце людині вкладає і вчить закон Божий безстрашністю плюндрувати, Бога гнівити і покаяння з дня на день відкладати, щоб такою хитрістю людину погубити. Тому, якщо хочеш блаженно померти, зараз будь таким, яким при смерті хочеш бути. Міркуй про мирські речі, честь, славу, багатство і розкіш тепер так, як міркують ті, хто помирає і все тоді залишає. Бережися гріха і про скоєне шкодуй так сьогодні, як тоді бережуться і шкодують. Хочеш тоді відпущення гріхів від Бога в ім’я Христове отримати? Тепер про те старайся. Хочеш милість у Бога тоді отримати? Зараз її шукай. Але хто милість у милостивого Бога хоче отримати, той перестає Його гнівити і про колишню безстрашність шкодує. І тільки той перестає Його прогнівити, хто перестає грішити і плоди покаяння творить. Міркуй про це, грішна душа, і слухай те, що Предтеча сказав: “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Бачиш, куди грішники, які не творять плодів покаяння, визначаються: зрубуються, як дерева безплідні, сокирою суду Божого і у вогонь вічний, як дрова, кидаються.

LII. Коли набираються воїни світу цього, тоді взяті у воїнство залишають домівки свої, дружин, родичів своїх і маєтки свої. Бачиш, християнине, що роблять люди, які записуються на службу земному царю. Знай справді, що так повинні робити і християни, які записалися на службу небесному Царю. І їм велено зробити те, що колись Авраамові, батькові всіх вірних, наказав Бог: “Вийди з землі твоєї, з роду твого, і з дому батька твого” (Бут. 12:1). Старий Адам, від якого ми народилися і якого всередині носимо, – батько наш; самолюбство – сприятливий дім плоті нашої; родичі та маєтки наші – пристрасті наші, похіть тілесна, похіть очей і гордість життєва. Усе це залишити повинні християни, які під час святого хрещення записалися у воїнство до Христа, небесного Царя: “відкласти колишній спосіб життя старої людини” назавжди і ” позбутися” старого Адама (Еф.4:22; Кол. 3:9); “розіп’яти плоть із пристрастями й пристрастями” (Гал. 5:24); самолюбство, честолюбство, славолюбість, пристрасть та грошолюбство, якими плоть утішається, як родичів своїх, залишити й так служити Христу Цареві. Усі християни тому християнами називаються, що в Христа вірують, до Христа на роботу і на службу записалися і так воїнами Христовими іменуються. Чи пристойно воїнам свою волю виконувати, а не царя свого? Соромно християнам у розкоші й веселощах світу цього дні свої проводити, коли Христос, Цар їхній, хрест носив і хрестом проти ворогів бився. Соромно воїнам лежати, а тим більше назад повертатися, коли сам цар до пролиття крові бореться. Соромно християнам сумувати, коли бачать, що Цар їхній Христос так сильно воював, що й Крові Своєї за них не пощадив; а тим паче назад до себе додому вертатися й полишати брань! Лихо воїнам, які записалися на службу Царю своєму, залишати його і до іншого, противника його, йти, і це не що інше, як явна зрада Царю. Нещасна і явна погибель для християн, які є воїнами Христа Царя Небесного, залишати Його і служити світу; іменуватися християнами, але не бажати слухатися Христа; рабами Його називатися, але не служити Йому! Про це-то і написав святий Петро: “Бо якщо, уникнувши скверн світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа, знову заплутуються в них і перемагаються ними, то останнє буває для них гірше за перше. Краще б їм не пізнати шляху правди, ніж, пізнавши, повернутися назад від відданої їм святої заповіді. Але з ними трапляється за вірним прислів’ям: пес повертається на свою блювотину, і: вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:20-22). Подібно до цього чинять і християни, які, очистившись у хрещенні від скверн гріховних і пообіцявши служити вірою і правдою Христу, ухиляються у розбещення і служать похоті тілесній і похоті очей, гордості життєвій, і так хочуть і Христовими бути, і світу цього чадами, і Христу догоджати, і світу служити, і християнами бути, і зі світом веселитися, що неможливо, як дивитися одразу й уперед, і назад. Як ціло і непорушно воїни світу цього, вірні Правителю своєму, зберігають присягу йому дану, як за честь його і цілісність вітчизни б’ються! Йдуть у далекі країни, наражаються на смертельну небезпеку, не бояться смертоносної зброї ворожої, отримують поранення і падають уражені. Цього від них обов’язок присяги вимагає. І таких одна тимчасова надія і присяга, людині принесена, так сильно заохочує. Християни, Царю Небесному і Богу давши присягу, не хочуть так битися за честь Царя Небесного, Котрий за них до вилиття Своєї Крові і прийняття смерті, смерті ж хресної, бився і обіцяв їм дати за подвиг не тимчасову, а вічну славу на небесах, але, кинувши зброю, поступаються місцем ворогу своєму або тікають назад. Тому воїни світу цього будуть християнам суддями в день суду. Подвиг же християнський, який буває не проти плоті й крові, а проти духів злоби, полягає в смиренні, у зневазі до слави марнославства, терпінні та лагідності, відмові від себе самого, розпинанні плоті з пристрастями й похотями та мужньому терпінні спокус. Коли так чинять християни, тоді не поступаються місцем на брані ворогу своєму, дияволу. Так билися всі святі й отримали вінець правди від Подвигоположника Іісуса Христа. Їм і ми наслідувати повинні, улюблений християнине, якщо з ними хочемо участь мати в царстві Христовому. Інакше вони не впізнають нас, що ми християни; не визнає і Христос нас за Своїх, бо не маємо знамення Його, тобто терпіння хресного, під яким вірні Його раби б’ються. О! Не допусти, Боже, почути нам той страшний вирок: “Не знаю вас” (Лк. 13:27), який почують ті, хто промовляє до Нього: “Господи, Господи!”, але не робить того, що Він говорить (Мф. 7:21; Лк. 6:46).

LIII. Бачиш або чуєш, що раб, якого пан в іншого купив собі або іншим якимось чином привласнив, уже не знає колишнього пана; але того одного, який його купив, знає, тому одному служить і того волю виконує. Зауваж, що між синами віку цього буває, і що людина людині чинить, через загальні у всіх народів права. Сатана лукавий нами лукаво і несправедливо заволодів було, і полонив у свою темну владу; але Христос, Син Божий, викупив нас від влади його й привласнив Собі; і викупив не сріблом чи золотом, а чесною Своєю Кров’ю, як каже апостол: “Не тлінним сріблом чи золотом викуплені ви від марнославного життя, відданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця” (1Пет. 1:18-19); та й інший апостол каже: “Ви куплені дорогою ціною” (1Кор. 7:23). Тому, християни, мусимо ми неодмінно служити Христу Сину Божому, Який нас безцінною ціною Крові Своєї купив, як каже апостол: “Ви куплені дорогою ціною”; мусимо волю Його святу виконувати, коритися Йому й усяку послушність Йому від серця чинити, як вірні раби господарям своїм чинять. Словом, повинні для Нього жити, а не для себе, як навчає апостол: “Христос за всіх помер, щоб ті, що живуть, жили не для себе, а для Того, що помер за них і воскрес” (2Кор. 5:15). Сам по собі обов’язок правди того вимагає, щоб тому панові служив раб, чий він є. Отже, як тяжко грішать проти Господа Іісуса Христа ті християни, котрі називаються рабами Христовими, але Христові не служать, велінь Його не слухають, але за своєю волею живуть. Що таким християнам буде? Те, що Христос про негідного раба каже: “Негідного раба викиньте в темряву : там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30). Бо і пан – людина – раба свого непокірного і неслухняного правильно карає. Але якщо раб оговтається і покається, визнає свою провину, і змириться перед паном своїм, і чинитиме так, як раб повинен, тобто вірно служити панові своєму, – милості його удостоюється. Так і Христос, людинолюбний Господь, у милість Свою приймає християнина, якщо він, щиросердно гріхи свої визнавши, покається і покаже плоди покаяння, без яких істинного покаяння бути не може.LIV. Бачиш, що позикодавець боржника катує, садить у темницю, щоб борг віддав. Так Бог грішників за борги гріховні, які вони покаянням не викреслили, піддасть покаранню. І чим хто більше грішить і гріхи до гріхів докладає, тим більше гріховним боргом обтяжується: тому більшому катуванню і суду Божому підлягає. “За наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5). Позикодавець ув’язнює боржника, щоб віддав борг. Так Бог ув’язнить у вічну темницю боржників Своїх, де за правду Його вічно платитимуть муками, але ніколи не розплатяться. Як же від цих тяжких боргів, які боржників у пекло занурюють, звільнитися грішникам? Відповідає Господь: “Коли ж Син звільнить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:36). Милосердний Бог заради Сина Свого, Господа нашого Іісуса Христа, Який за всі наші борги гріховні Кров’ю і смертю Своєю заплатив, прощає тим, хто старанно кається і вірить у Нього, і так вони, звільнившись від боргів, звільняються і від страти наступної. Тому кожен, хто хоче звільнитися від боргів гріховних, які у вічну в’язницю ув’язнюють боржників, повинен покаятися і до Заступника милостивого до Бога Ісуса Христа прибігти. А той, хто кається, неодмінно повинен від гріхів відстати. Повинен спершу сам залишити їх, щоб і Бог залишив їх. Як же може той просити про прощення боргів, хто не перестає їх множити і себе ними обтяжувати? Не може, улюблений християнине, там бути істинного покаяння, де гріхи не полишають; але таке покаяння є удаваним і хибним. О! Наскільки багато, особливо в нинішньому столітті, людей, які й хочуть каятися і не хочуть від гріхів відстати, але вони обманюються. Такі й від боргів своїх гріховних звільнитися не можуть, поки щиросердно гріхів не залишать. До того ж мусимо ми й самі пробачити борги боржникам нашим, якщо хочемо прощення боргів наших отримати від Бога; інакше й нам не пробачаться вони, як каже Господь: “Коли ж ви пробачатимете людям їхні провини, то пробачить вам Отець ваш Небесний, а коли ж не пробачатимете людям їхніх провин, то й Отець ваш не пробачить вам провин ваших” ( Мф. 6:14-15).1. Бачиш, що вода з високих гір на низькі місця стікає. Від цього навчися, що Бог Вишній з висоти Своєї на смиренних дивиться і річки обдарувань Своїх на серця їхні виливає, як читаємо: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (1Пет. 5:5). Тому ми повинні смирятися, щоб милості Його сподобитися. “Як, – каже святий Іоанн Златоуст, – хто-небудь знайде благодать перед Богом? Як же інакше, якщо не смиренномудрістю? Бо Бог “гордим противиться, а смиренним дає благодать”; і “жертва Богу – дух скрушенний, і смиренне серце Бог не знехтує” (Пс. 50:19) (Бесіда 1 на перше Послання до коринфян). А в чому смиренність полягає, там же, трохи нижче, вчить отець: “Якщо досадиш смиренному, якщо принизиш або щось скажеш, він замовкне і лагідно перетерпить. І такий має мир з усіма, якого й вимовити неможливо”.

LVI. Коли бачиш підданого, що перед своїм царем стоїть і просить у нього милості, примічай, що він тоді робить? Стоїть із благоговінням, голову схиляє і на коліна падає; розум і серце його все тут присутні; не думає ні про що інше, а в одному тому проханні розум його заглиблений. Від цього випадку повинні ми, християни, вчитися, як до Царя Небесного приступати з проханням; думати, хто ми і до кого приступаємо. “Я прах і попіл”, – говорив Авраам до Бога в молитві (Бут. 18:27). Наскільки більше так про себе повинні думати ми, які далеко відстоїмо від Авраама, з яким смиренням, благоговінням, приниженням себе самих, перед величчю Його падати, голову і серце схиляти і весь склад душі й тіла перед Ним валити: бо тільки на смиренних дивиться Бог. “Зглянувся Він на молитву смиренних, і не відкинув благання їхнього”, – каже Псалмоспівець (Пс. 101:18). Але як про велич Його, так і про велику Його до нас милість тоді думати треба: “Яка велич Його, така й милість Його”, – говорить Писання (Сир. 2:18). До того ж, коли до Праведного і Святого Царя нашого і Бога приступаємо, повинні відступити від неправди, за вченням святого апостола: “Нехай відступить від неправди кожен, хто називає ім’я Господнє” (2Тим. 2:19). Бо “не оселиться в Тебе лукавий, і не перебуватимуть беззаконники перед очима Твоїми, Ти зненавидів усіх, хто чинить беззаконня” (Пс. 5:5-6). І коли прощення гріхів просимо, повинні й самі пробачити ближнім нашим, за вченням Христовим: “Прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37). З цього видно: 1) Молитви, що читаються, і спів зі швидкістю, як язик може управлятися, або, що гірше того, у два голоси, що їх відправляють недосвідчені попи, клірики та інші, – це ніщо інше, як тільки галас у церквах, стряскання повітря й голоси гортаней, а не молитви, а звідси випливає, що й у житті немає жодного виправлення у таких, а тільки одне розбещення та спокуса, і що, хоч і кожен день, здавалося б, моляться Богу, але насправді ніколи не моляться: без чого християнину виправити життя своє ніяк неможливо, бо немічний і від диявола невпинно піддається нападам. 2) Грішник, який до Бога в молитві приступає і життя не хоче виправити, ні в чому не досягне успіху, але, якщо хоче милість від Бога отримати, повинен себе виправити. 3) Тим, хто гнівається на ближніх своїх і мститься їм і задумує помсту, так само закритий до Бога доступ. На яку милість сподіватися тому в Бога, який сам над подібною до себе людиною не хоче створити милості, і грішник грішника грішника не хоче пробачити? “Якщо не будете прощати людям гріхи їхні, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших”, – каже Господь (Мф. 6:15). 4) Без смирення так само марно намагатися наблизитися до Бога і приступати до молитви. Якщо перед людиною упокорюємося, бажаючи від неї щось отримати, то наскільки більше перед Богом, Який “гордим противиться” (Як. 4:6), треба упокорюватися, падати і старанність показувати.LVII. Бачиш, що посудина глиняна такий запах видає, яким від початку просочилася; і як не миється і не чиститься, не втрачає того запаху. Зрозумій від цього, що так буває і з людиною, яка подібна до посудини глиняної. Чого змолоду навчиться, того й далі в житті триматися буде. Якщо в добрі й у страсі Господньому вихований буде, так і жити буде. Якщо злу навчиться, злих вдач злий запах і в житті буде видавати. Але оскільки людина до зла схильна, то зручно всякому злу змолоду навчаєтися, якщо уздою страху і покарання від того не утримується і люту плоть не приборкує. Цей приклад вчить тебе дітей своїх добре виховувати і в страсі та настанові Господній утримувати, як апостол навчає: “Батьки, не дратуйте дітей ваших, але виховуйте їх у вченні та настанові Господній” (Еф.6:4).LVIII. Коли свічка в домі світить або світло денне висвітлює, тоді все бачиш ясно і одне від одного розпізнаєш, що шкідливо і що нешкідливо. Подібно буває і з тим, кому світильник закону Божого завжди світить і розумні його очі просвічує, як каже Псалмоспівець: “Світильник ногам моїм закон Твій, і світло шляхам моїм” (Пс. 118:105). Якщо ця божественна свічка завжди сяє перед нами і просвічує нас вдень і вночі, то завжди, як вдень, ходити будемо, і добро від зла, користь від шкоди, чесноту від вади розпізнавати, і так, за Божою поміччю, не зашкодимось. Це вмовляє тебе, християнине, “день і ніч навчатися в законі… Господньому” (Пс. 1:2) і в “серці своєму приховувати слова Божі, щоб не згрішити” перед Ним (Пс. 118:11). До цього застерігає Бог: “Нехай не відходить ця книга закону від уст твоїх, але вчися в ній день і ніч, щоб точно виконувати все, що в ній написано: тоді ти будеш успішний на шляхах твоїх, і будеш чинити розсудливо” (Ісус. 1:8).

LIX. Бачиш, що посудина, чим просочилася, такий і запах від себе видає. Так і серце людське. Якщо любов до Бога й ближнього має, такі показує й ознаки, такі в нього задуми, починання, слова, діла й думки. І як яблуко добре від смаку, так серце людини від справ, слів і обходження пізнається. І як вогнем зігріта піч теплоту видає, і від теплоти пізнається, так вогнем любові Божої і ближнього зігріте серце теплоту милості, милосердя, терпіння і лагідності видає, і від них пізнається. Навпаки, хто має любов’ю світу цього напоєне серце, подібні до того й ознаки показує, про те розмірковує, того вчиться, про те розмовляє, те й робить. Хто багатство, або честь, або славу, або сласть і розкіш любить, про те й думає, того й шукає. Про це і Господь каже: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). І хоча багато хто намагається приховати починання і справи свої, однак те, що всередині криється, сховатися не може, але назовні виходить і з’являється, не інакше, як бульбашка з води, що показує повітря, що ховається під водою, або як відрижка зі шлунка. “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево погане приносити плоди добрі”, – говорить Господь (Мф. 7:18).1. Бачиш, що дзеркало такий образ у собі відображає, до чого звертається. Чи до неба звернеться, неба образ у ньому відображається; чи до землі звернеться, земний образ у собі відобразить. Так і душа людська: до чого любов’ю звертається і наближається, те в ній і видніється. Якщо до Бога звертається, Божий образ силою Святого Духа в ній і зображується; якщо до земних і мирських речей схиляється, земний образ і накреслюється. А який образ у собі носить, таке й мислення має. Якщо Божий образ має – Бога любить і людину, за образом Божим створену, – про небесне, високе думає, а не про земне. Якщо земний і тваринний образ носить – про земне і думає, робить те і слідує тому, що почуттям її приємно, що властиво тваринам нерозумним. Це міркування вчить тебе покаянням і вірою в Христа Іісуса “скидати з себе стару людину” (Кол. 3:9) і скотинячий образ, а також шукати й одягнутися в образ Божий, який є неабиякою та найвидатнішою прикрасою душі. А що тепер у душі твоїй зображується, те з’явиться і в день судний; і так тебе тоді, бачачи в тобі образ Свій, за Свого визнає Господь. А від інших, які благоліпності тієї не мають, але скотинячий образ і гріховне неподобство, як жахливе страховисько, носять у собі, зречеться і скаже їм: “Не знаю вас”, хоча й кажуть Йому: “Господи, Господи!” (Лк. 13:25-27).LXI. Бачиш, що дерево і господареві своєму, який, обскубуючи, очищає його, і чужим дає плід свій; або колодязь і тих, хто очищає його, і тих, хто засинає, і тих, хто плює в нього, напоює; або сонце і тим, хто дивується йому, і тим, хто не славлять його, світить. Такі й справжні християни, які, як “дерево добре, добрі плоди приносять” (Мф. 7:17); або “як світила сяють у світі” (Флп. 2:15), усім роблять добро, добрим і злим, друзям і ворогам, наслідуючи свого Небесного Отця, Який “велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими” (Мф. 5:45). Це вчить тебе, християнине, уподібнюватися істинним християнам і з ними Небесному Отцю, а не синам віку цього, які нікого не люблять, тільки себе і заради себе.LXII. Бачиш, що немічна людина, яка хоче зцілитися, визнає і показує лікареві неміч свою, і старанно просить його про лікування. Цей випадок вчить тебе, що і ми, якщо хочемо від душевної нашої немочі вилікуватися, повинні її визнати від серця і оголосити Христу, Сину Божому, Лікарю душ і тіл, і просити Його зі смиренням, щоб допоміг. Бо всі ми від природи немічні, бідні й окаянні. Читаємо у святому Євангелії, що до Христа приходили сліпі, глухі, німі, прокажені, і оголошували Йому свої немочі, і з покорою та вірою просили милості – і зцілювалися. Сліпі ми від народження, сліпі в божественному, духовному і до спасіння душевного належному, і тому зі сліпцями повинні Його молити: “Господи, нехай відкриються очі наші” (Мф. 20:33). Глухі ми від природи до чуття слова Божого і заповідей Його святих; і тому повинні просити в Нього вух, про які Він каже: “Хто має вуха чути, нехай почує!” (Мф. 13:9). Недорікуваті й німі ми від природи до призивання, славослів’я, хвали і співу імені Його святого; і тому повинні до Нього зітхати, щоб відчинив язик і уста наші, і молитися Йому: “Господи, навчи нас молитися” (Лк. 11:1). Прокажені ми від єства невиліковною проказою гріха; і тому повинні з прокаженими підносити з глибини серця голос і говорити до Нього: ” Іісусе Наставниче, помилуй нас!” (Лк. 17:13). Розслаблені ми, і не можемо встати й прийти до Нього; і тому повинні благати Його, щоб простягнув до нас всемогутню руку Свою й підняв із гріховного ліжка. Плоть наша зла біснується, і тому мусимо вигукувати з дружиною хананейською: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів!” і повторювати прохання своє: “Господи, допоможи мені!” і думати про себе не як про достойних царства чад, а як про псів, що “їдять крихти, що падають зі столу панів своїх” (Мф. 15:22-27). Отримали тоді бідні, як свідчить Євангеліє, від Лікаря Христа милість і зцілення. Отримаємо і ми, якщо з визнанням немочей наших і вірою будемо в Нього просити. Бо для цього Він і у світ прийшов, щоб немочі наші зцілити, і окаянство від нас відняти, і подати нам блаженство. Якщо тіла тлінні й смертні зцілив тим, хто просить, тим більше душі безсмертні зцілить.

LXIII. Бачиш, що дзеркало запорошене або закопчене нічого не показує, хоча в нього і дивишся; але, якщо хочеш у ньому угледіти обличчя своє і на обличчі пороки, повинен витерти його. Так і совість людська: якщо багатьма пороками гріховними і беззаконним життям замазана буде, людина в ній не вбачає вад, що до душі своєї прилипли, і так вся замазана, як ефіоп, ходить, і від гріха в гріх без побоювання падає. Бідний і плачевний такий стан! Такий не бачить скверни й гидоти своєї, але побачить тоді, коли книги відкриються на ганьбу всьому світу, Ангелам і людям, і предстануть перед обличчям його гріхи його, як каже Бог: “Я викрию тебе, і я предстану перед обличчям твоїм твої гріхи” (Пс. 49:21). Тоді він побачить себе, як ефіопа чорного і як жахливе страховисько. Бо гидота душевна, яка тепер усередині криється, тоді зовні з’явиться; а також і праведних душ краса з’явиться, і “засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Тоді бідний грішник почне сам собою ганьбитися, самого себе ненавидіти, від самого себе тікати, і в ніщо звернутися забажає, але не зможе, бо назавжди без кінця буде на ньому гидота ця на докір йому, що в такій гидоті життя своє на землі проводив. О, якби цю гидоту, тепер розглянувши, побачив – безперестанку б плакав і шукав би її благодаттю Христовою позбутися; але, на лихо своє, засліплений, не бачить її. Але якщо дзеркало буде чистим, тоді все ясно показує, що перед ним не перебуває; і вади на обличчі, не тільки великі, а й малі вбачаємо в ньому. Так і чиста совість: і “найменші” пороки вбачає, і покаянням, сльозами і вірою омиває їх людина. Це міркування вчить тебе відчути себе, вникнути в закон Божий, який гріхи наші показує і викриває, і покаятися, й очистити совість свою старанним розглядом, покаянням і вірою, і так почати нове життя, щоб не з’явилися на Страшному Суді всьому світові на пізнання гріхи твої, яких тепер сам наодинці не хочеш розглянути й пізнати, і так очистити.LXIV. Ходячи садом, пізнаєш, що дерева не інакше впізнаються, як від смаку їхніх плодів, – так розумій і про людей. Багато хто називається християнами. Але справжній християнин пізнається не інакше, як від істинної віри і любові. Прикмети справжнього християнина такі: він сповнений любові, смиренний, терплячий, милостивий і прихильний. І як у саду багато дерев показують плоди на вигляд приємні, але, щойно скуштуєш від них, одразу дізнаєшся, що вони непридатні, – так багато людей тільки видаються добрими: гладенько, лагідно й тихо розмовляють, багато постять і багато моляться, але щойно торкнешся їх, то від плодів своїх дізнаєшся, що вони гіркі, бо ненависть, злість, заздрість і немилосердя сповнені ненависті, злості та немилосердя, а тому по суті уподібнюються до дерев гірких, що приносять злі плоди. Про це й говорить Господь: “Немає доброго дерева, яке б приносило злий плід, і немає злого дерева, яке б приносило добрий плід, тому що всяке дерево пізнається за плодом своїм” (Лк. 6:43-44). Не засуджується тут піст, молитва, але без любові християнської вони ніщо; не паплюжиться саме по собі і гладеньке, лагідне і тихе слово, але без плоду любові – це одне лицемірство і лукавство. Не самі лише слова, а й справи, зі словами гладкими, ласкавими й тихими поєднані, показують доброго християнина. Тому всередині себе повинні ми мати і намагатися мати християнство. І таким чином, якщо всередині буде добро, то і зовні буде проявлятися добро. Так, за словом Христовим, “добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре” (Лк. 6:45).LXV. Бачиш, що дерево дає плід усякому, але мовчить; колодязь напоює, але мовчить; так і інші створіння Божі користь нам приносять, але мовчать. Бо так вони Творцем влаштовані і, мовчки, проповідують славу і хвалу Божу, подаючи нам випадок славити і хвалити Божу благодать, – нам, що вживають їх для користі нашої. Цим вчимося і ми, розумні створіння, один одному добро робити, але мовчати, не сурмити перед собою, не шукати слави своєї, але шукати слави Творця нашого, від Якого і ми самі, і всяке добро походить. Так вчить нас Христос Спаситель наш: “Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16).LXVI. Бачиш, що в єдиному тілі всі члени між собою люблячі, мирні, один одному допомагають: рука руці та іншим членам тіла допомагає; нога нозі та іншим, око для ока та іншим, вухо для вуха та іншим допомагають. Так і справжні християни, якими Христос, Син Божий, Глава їхній, керує. Вони між собою любовні, мирні, лагідні, один одному допомагають, і один одному приносять користь у всякому разі, тобто духовно і тілесно. Якщо один бідує, інший намагається йому допомогти. Якщо один злидарює, інший злидні його заповнює. Якщо один хворіє, інший йому служить. Якщо один страждає, інший йому співчуває і співчуває. Якщо один вагається і бідує у вірі, інший його підкріплює. Коли один малодушний і знемагає, інший його втішає і руку допомоги подає, та інше. Бо і вони один для одного як члени одного тіла, що мають одну преблагословенну Главу – Христа, за словами апостола: “Ми, багато хто, становимо одне тіло у Христі, а кожен окремо – члени для іншого” (Рим. 12:5). Це вчить тебе любити всіх, за вмовлянням апостола: “Любов’ю служіть один одному” (Гал. 5:13), – і мати мир з усіма: “Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14), – якщо хочеш бути християнином. Немає християнства в тих людях, отже, і виключаються з числа християн істинних ті, в яких любові до ближніх немає і з ними мирно не хочуть жити.

LXVII. Чуєш, що один в іншого запитує, хто такий-то дім або таке-то місто створив; і бачиш, що ніщо саме собою не робиться, а від іншого початок і буття своє має. Від цього випадку зверни міркування своє до світу і всього, що в світі є, і запитай, від кого він з усім своїм виконанням і прикрасою має початок. І мовчки, світ відповість тобі: “Він мене створив”. Небеса відповідають тобі: “Ми “проповідуємо славу Божу” (Пс. 18:2). Сонце, місяць і зірки відповідають тобі: “Він нас створив і дав нам світло для просвіти вашої, бо Він “одягається світлом, як ризою” (Пс. 103:2). Хмари відповідають тобі: “Він нас створив і повелів проливати дощ на вас і на ниви ваші”. 3земля відповідає тобі: “Він мене створив і наказав плоди творити вам”. Вода відповідає тобі: “Він мене створив і повелів поїти вас і худобу вашу”. Риби відповідають тобі: “Він нас створив і подав вам у їжу”. Дерева, трави і все, що росте, відповідають тобі: “Він нас створив і наказав служити потребам вашим”. Худоба і звірі відповідають: “Він нас створив і наказав працювати для вас”. Вогонь відповідає тобі: “Він мене створив і наказав зігрівати вас, світити вам і варити їжу вашу”. Люди Його відповідають тобі: “Він створив нас, а не ми, ми ж народ Його, і вівці пастви Його” (Пс. 99:3), – Він створив нас і наказав нам “один одному любов’ю служити” (Гал. 5:13), і “хвалити ім’я Його. Бо благий Господь, на віки милість Його, і з роду в рід і рід правда Його” (Пс. 99:5). І Святий Дух через пророка вчить тебе: “Він промовив – і з’явилося, Він повелів – і створилося. Поставив їх на віки вічні. Повеління дав – і не мине воно” (Пс. 148:5-6). Від цього навчайся, християнине: 1) що є Бог Творець, Якого творіння являють, як майстри майстерність. 2) що все від Нього початок і буття своє має. 3) що все повелінням Божим людині служить. 4) що людина, користуючись Божим творінням, неодмінно зобов’язана Богові дякувати, ім’я Його хвалити і старанно служити Йому. 5) що помиляються ті, як сліпі, які цього обов’язку не виконують, і своєю совістю викриваються як невдячні. 6) що це буде їм на докір на суді Христовому, бо вони добром Божим користувалися, живучи у світі, але Богу, джерелу добра, не хотіли дякувати і Йому служити. 7) Від цього можеш і себе розглянути, чи намагаєшся ти цей обов’язок виконувати, щоб не з’явитися невдячним Творцеві своєму і не засудитися з невдячними рабами в день суду Христового.LXVIII. Бачиш, що ні сонце не затьмарюється, ні солодка вода на гірку не перетворюється, ні дерево добре злим не робиться, якщо їх хулять; а також ні сонце світліше, ні солодка вода солодша, ні дерево добре краще не робиться від похвали людської. Так і люди добрі: ні від хули людської гіршими не бувають, ні від похвали кращими; ні похвала людська не надає їм доброти, ні хула не забирає, але які в серці є, такими завжди перебувають. Цим вчишся ні хулінням не засмучуватися, ні похвалою не підноситися, тим більше не шукати її: оскільки хуління не відніме, а похвала не додасть тобі внутрішньої доброти. Бо не той добрий, кого хвалять люди, і не той злий, кого хулять люди, але доброта чи злість у кожного всередині є, а не від людей походить; важливо, кого Бог похвалить або засудить. Що тобі та тієї похвали, яка тільки у вухах дзвенить, коли всередині совість тебе засуджує? І що тобі та хула зробить, яка даремно на тебе нападає, якщо всередині совість тебе виправдовує? Оскільки всередині в людини або добро, або зло, блаженство або окаянство, то всередині й має бути розрада або прикрість, веселощі або печаль. Як у доброї людини зовнішня хула не забирає внутрішнього блаженства і тому не засмучує її, так і злій людині не надає внутрішнього блаженства зовнішня похвала. Бо злу людину всередині зла совість турбує і засмучує, хоча вона зовні і ублажається, а добру людину всередині добра совість хвалить і веселить, хоча зовні вона і засуджується. Совість кожній людині як вірний свідок, який або виправдовує її, або засуджує; виправдовує за неповинність, засуджує за провину: що в ній написано буде, те вона і показує вірно. Цей свідок збрехати не може, як його не пом’якшуй.LXIX. Бачиш, що виноград приносить плід тому, хто його насадив, як апостол каже: “Хто, насадивши виноград, не їсть плодів його?” (1Кор. 9:7). Усякий християнин подібний до насадженої лози у винограді Церкви Святої, оплотом закону Божого огородженому, – і словом Божим напоюється, і Таємницями Святими втамовується, бо повинен приносити Богу, Насаджувачу своєму та Живителю, плід добрих справ, тобто плід любові, терпіння, лагідності, “плід вуст, що прославляють ім’я Його” (Євр. 13:15). Якщо хто не приносить плоду доброго, треба тому остерігатися посічення, про яке говорить Предтеча: “Уже й сокира при корені дерев лежить: всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок і міркування про нього вмовляє тебе до істинного покаяння і плодів покаяння, без яких і покаяння істинного бути не може.

LXX. Бачиш яблуко зовні гарне, а всередині гниле і смердюче. Так і багато людей: зовні красуються і хваляться шляхетністю, а всередині, в душах своїх, гнилі та смердючі; зовні над іншими панують, наказують іншими, а всередині, душею своєю служать пристрастям і забаганкам своїм і, по суті, є рабами, до того ж нижчими за їхніх же рабів. Бо краще людині служити, ніж забаганкам своїм і гріху: бо людина є створіння Боже, а гріх – справа диявольська. Такі ті, які панами називаються, але допускають над собою панувати гніву, злобі, мамоні, сріблолюбству, гордості, неправді, заздрості, пристрасті до солодкого, нечистоті, обжерливості та іншим мерзенним мучителям. Тому святий Іоанн Златоуст і каже: “Нехай буде хто і багатий, і шляхетний, але він, по суті, підліший за підлих, якщо гріхом полонений” (Бесіда 9 на Послання до коринфян). Також подібні до яблука, зовні красивого, а всередині гнилого, всі ті християни, які зовні є добрими, а всередині ненавистю та злістю й іншою гнилістю та сморідом сповнені, що є лицемірством і лукавством.LXXI. Бачиш, що від теплоти деякі речі пом’якшуються і розтоплюються, як-от: віск, сало, олія тощо; інші ж озлоблюються або висихають, як-от: глина, дерево, трава та інші. Таким чином, різна дія, що відбувається від теплоти, залежить від речей, що теплоту приймають, а не власне від самої теплоти, бо теплота все – і те й інше – однаково зігріває. Так і люди: деякі теплотою доброти і довготерпіння Божого пом’якшуються, теплішають, зменшуються і розчулюються в покаяння і “сум заради Бога” (2Кор. 7:10); інші ж озлоблюються і все більше й більше відстають у злі, до таких апостол каже: “О, людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). І така різна дія в серцях буває також не від милості Божої, а від серця людського, яке зловживає милістю Божою і не хоче каятися: милість же Божа всіх однаково на покаяння веде. Так озлобився фараон, який стільки бачив чудес Божих, і не виправився, і загинув. Так і тепер багато хто озлоблюється, – ті, хто день від дня відкладає покаяння, але смерть спіткає їх несподівано для них і на той вік без надії спасіння відсилає. Цим вчишся, християнине, не відкладати покаяння, але негайно, повставши від падіння, виправитися і каятися, за закликом Святого Духа: ” Тепер, коли почуєте голос Його, не озлобтеся сердець ваших” (Пс. 94:7-8).LXXII. Бачиш, що скло забруднене або закопчене не вміщує світла природного. Так і людська душа, забруднена й очорнена гріхами, доти не вміщує світла Божої благодаті, доки в гріхах перебуває. Гріхи як імла темна або навіть як перешкода, що світла Божого не допускає до душі й розділяє Бога й душу, як каже пророк: “Гріхи ваші зробили розділення між вами й Богом вашим, і гріхи ваші відвертають обличчя Його від вас” (Іс. 59:2). Скло, як почне очищатися, почне і світло в себе впускати, і чим більше очищається, тим більше світла вміщує. Так і душа людська, як, навернувшись від гріхів до Бога, почне каятися і покаянням і вірою в Христа очищати гріхи свої, – буде і благодаттю Божою просвіщатися; і що старанніше кається, то більше просвіщається. Це вмовляє нас звернутися до Бога і каятися, якщо хочемо милість Його отримати.LXXIII. Бачиш, що земля, хоч і сіється на ній насіння, не виростить нічого, якщо не буде вологи. Так і серце людське: хоча й чує слово Боже, але не може виростити плоду, гідного слова Божого, якщо вологи Божої благодаті не матиме. Тому нам наказано так старанно про це молитися: “Просіть… шукайте… стукайте”, – говорить Господь (Мф. 7:7). Це переконує нас старанно молитися Богу і просити благодаті у Нього, щоб подав нам “вуха… чути слово Його і серце зрозуміти” волю Його (Іс. 6:10). Без цього нічого не зможемо, бо глибоко розтлінне серце маємо, тож, і почувши слово Боже, не можемо зрозуміти й у серці заглибити, а зрозумівши, не можемо творити, тож на щохвилинну мить потребуємо благодаті Божої, яка б допомагала нам у ділі благочестя.LXXIV. Бачиш, що скло не тільки саме приймає світло, а й у дім пускає; піч не тільки заради себе, а й заради твого спокою зігрівається. Те саме помічається в тілесному складі: очі не тільки заради себе бачать, а й заради всього тіла; вуха не тільки заради себе чують, а й заради всього тіла; ніздрі не тільки заради себе нюхають, а й заради всього тіла; шлунок не тільки заради себе їжу приймає, а й заради всього тіла; руки не тільки заради себе роблять, а й заради всього тіла; ноги не тільки заради себе ходять, а й заради інших членів. Також і в іншому єстві зауважуємо: сонце на небі світить, але для іншої тварини; хмари не тримають у собі води, але на землю виливають; земля не утримує в собі плодів, але для всіх їх виробляє. Те саме і про інше розумій. Цим вчимося ми, що від обдарувань, Богом нам даних, ми повинні приділяти щось для користі ближніх наших, бо Божі обдарування є немовби загальними для всіх. Розумний не тільки для самого себе, а й для ближнього розум свій використовувати повинен; багатство не тільки найбагатшому, а й іншим служити повинне; так і в іншому: все це таланти Господа нашого, за які ми відповідь Йому дамо в день пришестя Його ( Мф. 25:14-30). Бо все, що маємо, Боже є, а не наше добро, і нам дано від Бога не тільки заради нас самих, а й заради ближніх наших. Якщо ж хто від добра Божого, даного йому, не приділяє іншим, той грішить проти Бога, який дарував йому блага Свої, за що катований буде в день суду Христового.

LXXV. Бачиш, що шлунок немічний приймає в себе їжу, але не перетравлює, як годиться, і тому не приділяє соку живильного іншим членам тіла, а від того і все тіло, і себе в більшу неміч приводить, – в той час, як здоровий шлунок добре їжу перетравлює та іншим членам сік живильний повідомляє; тим самим як усе тіло, так і себе міцнішим робить. Так буває з багатим, коли він багатство, яке від Бога приймає, – або приховує, або на непотрібні витрати виснажує, і як нікому, так і собі не робить користі, але скоріше собі ж згубство влаштовує, не подаючи ближнім того, що подавати повинен, за велінням Божим: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Так, позбавляючи ближнього добра тілесного, позбавляє себе плоду духовного, заповіді Божої не виконує, самолюбством і немилосердям недугує, і таким чином, не роблячи милосердя ближньому, закриває і для себе двері милості Божої. Навпаки, щедрий багатій, як міцний шлунок, і сам задовольняється багатством на славу Божу, дякуючи Богу, та й інших задовольняє на славу Того ж Бога, і так собі духовну користь приносить, іншим приносячи тілесну. Це розумій і щодо інших обдарувань, від Бога нам даних: якщо ми приділяємо від них ближнім нашим, то вони і нам користь приносять, а якщо не приділяємо, то і нам шкодять, – не самі по собі, а через нас, бо ми їх не так, як має бути, і не на те, що має бути, вживаємо. Подібно до того, як спалення речей ближнього є зловживанням вогнем, який дано нам для приготування їжі, зігрівання покоїв, тощо, ми зловживаємо мечем для вбивства брата нашого, хоча меч влаштований для захисту вітчизни; зловживаємо язиком для наклепів, лихослів’я, лихослів’я, хоча язик дано нам для донесення порад сердечних та на хвалити Бога; зловживаємо руками для крадіжок, побиття, хоча вони дано нам для роблення й надання допомоги собі та ближнім нашим, та інше. Таким чином, і дарування Божі може людина на зло вживати, і тому і собі, і ближньому на шкоду.LXXVI. Бачиш, що криве дерево ні до якої справи не годиться. Так і зла людина, у якої серце неправе. Вона, за подобою дерева кривого, нікуди не годиться. Чи рабом буде? Не вірно, але удавано, ліниво і лукаво працює. Якщо ж його карають, нарікає і обурюється. Якщо ж йому милість надають, ні в що її не ставить. У щастя свавільничає і лютує; у нещастя обурюється і хулить. Словом, ні милістю не схиляється, ні покаранням не виправляється, як дерево криве, яке ні теплом, ні морозом не виправляється. Причина ж тому – неправе серце, від якого все залежить. Так само і вільна людина, якщо зла, те саме показує: тільки те замишляє, що для себе бачить бажаним, хоча б Богу гидко те було, їй же самій та іншим шкідливо. Чи в почесті, чи в сані якому буде? Своєї тільки, а не підлеглих, користі шукає. Від почесті лютує; втративши ж почесть, обурюється, нарікає і хулить; нічим пом’якшитися не може, оскільки криве, розбещене серце має. Навпаки, як пряме дерево до всякої справи годиться, так і добра людина, у якої праве серце. Праве ж серце – те, яке Богу, Творцеві своєму, і святій волі Його слідує. Бог усе робить на користь нашу – так і праве серце намагається все робити на славу Божу і на користь братії своєї. Чого хоче Бог, того хоче і воно. Бог хоче і робить усім тільки добро, без усякої Своєї користі – так і воно хоче і намагається всякому робити добро без своєї користі. Бо “любов не шукає свого”, – каже апостол (1Кор. 13:5). Де любов справжня, там і праве серце. Таке серце, в якому званні і чині не буде, завжди і скрізь право чинить і до всякої справи і звання годиться. Цим вчимося, люб’язний християнине, шукати і просити в Бога серця чистого і духа правого. “Серце чисте збудуй у мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12)! А коли серце праве буде, то й діла наші, слова та думки правими будуть. З цього видно: 1) що від серця вся зовнішня справа залежить. Яке серце хто має, таке й зовнішнє діло його. 2) І сама зовнішня добра справа, мабуть добра, порочиться, якщо від неправого серця походить. Наприклад, милостиня ближньому, що подається заради своєї користі або марнославства, правда, яку суддя творить не заради Бога, але заради уникнення цивільного суду, – все це, на перший погляд, добрі справи, але порочать, бо не від правого серця походять. Бо добра справа тоді тільки істинно добра, коли робиться так, як велено. “Погане дерево… не може… приносити добрі плоди” (Мф. 7:18).LXXVII. Бачиш, що або син перед батьком, або раб перед паном своїм бешкетує і не робить гідної честі. Непристойною тобі здається таких бешкетників справа. Розумій, що так християни бешкетують перед Богом, що все назирає і на всяку справу і думку нашу дивиться, – коли таємно чи явно грішать. Засмучується батько безчинством сина свого, і пан – безчинством раба свого. Набагато більше Бог, Отець і Господь усіх, засмучується безчинством християн несправних. Цей випадок і міркування вчить тебе: 1) У словах, справах і думках обережно поводитися і зберігатися від богопротивних справ, слів і думок, якими Дух Його Святий ображається. 2) Дивуватися милості Його і довготерпінню Божому, Який стільки терпить нас, що бешкетують перед Ним словами, ділами і помислами. 3) Прощати ближньому своєму всяку кривду, їм нанесену, заради такої благості Божої, яку кожен день і годину на собі пізнаєш. 4) Про колишні гріхи і безчинства сердечно шкодувати і смиренно перед Ним припадати, соромитися і просити вибачення. 5) Старанно дякувати Йому, що в таких бешкетуваннях і худих вчинках праведним судом не вразив тебе.

LXXVIII. Бачиш, що квітка або від спеки, або від морозу скоро в’яне, або дим і бульбашка на воді скоро зникає. Так і багатство, честь і слава світу цього: не встигнуть з’явитися і здатися, як під час лиха, бурі лиха або смерті все зникає, як і не бувало. Подивися на могили і побачиш, що після смерті багаті і славні нічим від жебраків і простих не відрізняються. Усі, як прах земний, у землю повернулися й обернулися. Залишили вони світ – залишила їх і слава, і багатство відступило; і стали багаті, як жебраки, і славні, як прості, і зрівнялися пани з рабами своїми, багаті з убогими так, що не можна впізнати, де пан, і де раб його, де багатий, і де жебрак лежить. Цей випадок і міркування вчить нас шукати істинного душевного багатства і слави, які від нас не відступлять, якщо їх знайдемо; а за розрадами світу цього не ганятися, бо вони, як дим і бульбашка, зникають і замість удаваного веселощів, справжню скорботу нам залишають.LXXIX. Бачиш, що залізо або камінь, хоча й гарячі, доти не видають голосу, доки не проллється на них вода або інше щось подібне; коли ж проллється, тоді показують свою гарячість видаванням шуму. Так і багато людей: доти здаються собі смиренними й лагідними, доки їх не скривдять; а як відчують кривду, що їх скривдили, то гніваються, і розлючуються, і галасують, як залізо гаряче, облите водою. Бо завдана образа показує, що в серці криється – гнів чи лагідність. І це-то і є, крім інших, причина, заради чого Бог попускає на нас напасті і злоречиві уста: так Він показує нам самим, що у нас в серці криється – гнів або лагідність, щоб, так пізнавши неміч нашу, постаралися благодаттю Його її лікувати. Цей випадок і міркування вчить тебе пізнавати серце своє, яке “лукаве… і вкрай зіпсоване” (Єр. 17:9).LXXX. Бачиш, що тепла піч усякого зігріває, хто не приступає до неї. Так і любляча людина, серце якої любов’ю до Бога і ближнього зігріте: вона всякого теплотою любові своєї зігріває, хто до неї не торкається. І як піч приділяє теплоту свою тим, хто потребує, так і він від обдарувань Божих приділяє братії, яка потребує: когось наготу прикриває, когось у дім вводить і дарує притулок, когось у хворобі, когось у в’язниці служить, когось у печалі втішає; словом, усякому в усьому, в чому може, руку допомоги простягає. Все ж це виникає в ньому від теплоти християнської любові. Навпаки, холодна піч ніякої нікому не приносить користі, і хоча хто й торкається її, обманувшись, відходить не зігрітим. Так і нелюблячі люди, серця яких не зігріті християнською любов’ю. Багато хто вважає себе чимось, багато і часто читають молитви, часто постять, будують храми Божі та прикрашають (що саме по собі похвально і вигляд благочестя показує); але коли їх торкнеться хтось із бідних, які потребують допомоги, обманюється, як і той, хто до холодної печі доторкається, бажаючи від неї зігрітися, і так відходить із тим самим сумом і лихом, з яким приходив. Цей випадок і міркування вчить тебе навчатися любові християнської, без якої всяка справа мертва буває, хоча б чимось і здавалася перед очима людськими. Справжня любов – джерело і душа всіх добрих справ і християнських чеснот. Як тварина без природної теплоти не може жити, так усяка добра справа без істинної любові не може бути живою, а тільки якийсь хибний вигляд показує. Про тих, хто помилково любить, говорить святий апостол: “Коли брат чи сестра голі й не мають денного прожитку, а хто-небудь із вас скаже їм: “ідіть з миром, грійтесь і харчуйтесь”, але не дасть їм потрібного для тіла, – яка від цього користь?” (Як. 2:15-16). Такого роду “любов” у нинішніх християн часто трапляється, такі ласкаво вітають, а на ділі виявляються зовсім іншими. А багато хто й не соромиться, бачачи нужду брата, такі слова вимовляти: “Яке мені діло до його потреби?” А інші тих, хто вимагає, до Бога відсилають: “Бог дасть”. І якби цим словом бажали, щоб Бог подав тому, хто просить, бо самі не мають що подати!.. Але відсилають від себе до Бога, бо самі не хочуть подати від обдарувань Божих тому, хто просить. Так-то, люб’язний читачу, що більше світ наближається до кінця, то більше збідніє справжня любов, а з любов’ю й істинне благочестя применшується, натомість лицемірство й неправда множиться.LXXXI. Бачиш яблуко або квітку зовні красиву, а всередині отруйним черв’яком ушкоджену, яка не тільки людині не корисна, а й шкідлива. Так і людська справа: хоча зовні й доброю здається, але якщо від серця, самолюбства, марнославства й гордості напоєного, походить, то не тільки їй не на користь, а й шкодить. Бо такий не віддає слави Богу, від Якого все добро походить; і що Богу одному належить, то він собі привласнює; Божі дарування не на Божу славу, а на свою на зло вживає і так на тому місці, на якому Бога ставити повинен, себе, як ідола одухотвореного, ставить, – і так від Бога відпадає та відступає серцем і впадає у богомерзенний порок ідолопоклонства духовного. Такими є ті, які дають рясні милостині, будують Божі храми, богодільні, але звідти слави і похвали людської шукають; які людей навчають і наставляють для того, щоб мудрецями і розумними уславитися, та інше. І це є диявольський підступ і нерозумного і сліпого серця самолюбство. Що Бог дає людині на славу Свою і для користі ближнього, то вона, самолюбством засліплена, на власну свою славу звертає. Але що людина має свого власного, крім гріха? Воістину нічого. Маєток, багатство, розум, мудрість наша та інше – Божі дарування. Як же ганебно Боже добро звертати до своєї, а не до Божої слави? О, скільки грішимо перед Богом і в уявних наших “добрих справах”! Де думаємо бути добру, там істинне зло криється, так що “гріхопадіння хто зрозуміє” (Пс. 18:13)? Цей випадок і міркування вчить тебе не шукати в добрих справах слави й похвали своєї, але “Боже Богу” (Мф. 22:21) віддавати, а не собі привласнювати. Якщо ж шукаєш слави для себе, то знай, що, як квітка зовні красива, а всередині смердюча, ні до чого не придатна, так і справи твої зовні чимось і здаються, а всередині ні на що не придатні, але більш того, мерзенні перед Богом, Який на серце твоє й намір дивиться, а не на справи.

LXXXII. Бачиш, що людина, яка має чуже багатство, у себе покладене, не пишається тим, не називає себе багатою, не хвалиться тим. Так повинні і ми чинити, якщо маємо обдарування Божі: вважати їх не своїми, але ніби чужими; не звеличуватися ними, але вживати на славу Божу – бо вони від Бога походять – і на користь нашу та ближнього, для чого й доручені нам. Нехай буде багатство, розум, мудрість та інше нам на користь нашу й ближнього, не на похвалу нашу, а на славу й похвалу Того єдиного, від Кого походили, бо як Він за милістю Своєю подав їх нам, так через невдячність нашу може й забрати їх у нас, як Своє. Тоді справді дізнаємося, як ми бідні, убогі, злиденні, голі, і нічого свого власного не маємо, крім гріха.LXXXIII. Бачиш на дереві суху гілку, яка суха тому, що не має соку, що оживляє її. Зрозумій, що таким буває і християнин, як гілка висохла, який не має живої віри, що любов’ю та іншими плодами життя своє показує. Такий жодної участі не має з Христом, Який є “лоза правдива” (Ін. 15:1), – ні з істинними християнами, бо вони духовні “члени тіла Його” (Еф.5:30); чужий надії вічного життя, доки таким лишається. Такому судом Своїм загрожує Бог. “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, оглядатися, чи маєш ти віру, яка плодами своїми, тобто добрими справами, себе показує.LXXXIV. Бачиш, що коли син до батька свого в дім повернеться з чужої країни, батько за сина і син за батька радіють рясно, бо один з одним бачаться і взаємно втішаються. Від цього випадку вірою зведи розум свій до дому Отця Небесного, куди справжні християни, чада Божі, повертаються з країни світу цього, де через гріхи наші ми перебуваємо, як вигнанці. О, як зрадіє вірна душа, яка тепер любов’ю до Бога, свого Отця Небесного, палає і з пророком промовляє: “Коли ж я прийду, і я явлюся до обличчя Божого?” (Пс. 41:3) Коли ж після тяжкої мандрівки у світі цьому, як у країні чужій, повернеться в дім Небесного Отця і з’явиться обличчю Божому, то побачить Його “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “побачить Його, як Він є” (1Ін. 3:2), і вклониться престолу слави Його! Побачить і Отець Небесний сина Свого, що повернувся з плачевної ями, і подивиться на нього милосердними Своїми очима, і зрадіє за нього з усією Своєю небесною сім’єю, порадує його сприятливим для Його лиця зором, утихомирить його після праць і подвигів, утішить після плачу і сліз. Цей випадок вчить нас “про гірське думати, а не про земне” (Кол. 3:2) і вірою підносити серце наше до Бога, щоб і ми істинної тієї радості сподобилися благодаттю Спокутувача нашого Іісуса Христа.LXXXV. Бачиш два яблука, зовні вони однаково гарні і приємні, але всередині неоднакові: одне всередині гниле і смердюче, інше і всередині таке ж, як і зовні. Зрозумій, що так і справи людські. У багатьох справи зовні однаково похвальними здаються, але всередині відрізняються, бо не від рівного серця і наміру походять. Наприклад, один суддя не сприймає винагороди і правду робить, і інший також від хабарництва віддаляється і праведно чинить. І так зовнішні їхні справи однаково похвальні, але всередині можуть бути нерівними, якщо один робить те, боячись гніву Божого, який через неправду настане, а інший, побоюючись цивільного суду і страху людського або соромлячись людей чесних, від зла віддаляється: такий суддя – політик і лицемір, а той, хто боїться Бога, – істинний християнин. Один дає милостиню заради любові Божої і ближнього, інший – заради самолюбства і марнославства: останній марнославний і самозакоханий, а той, хто любить Бога і ближнього, істинно милостивий. Один у ображеного просить вибачення, шкодуючи, що ближнього засмутив; і інший також просить вибачення в скривдженого, але для того просить, щоб не притягав його до суду і в такий спосіб лиха б йому якогось не вчинив: такий самолюбством недугує, а той, хто жалкує про смуток ближнього, має істинну любов. Один ласкаво й чемно з ближнім своїм обходиться, не бажаючи його образити, й інший також, але в серці обдурити його думає: перший любить істинно й щиросердно; останній же лукавий і однієї вдачі з дияволом, який всіляко намагається людину обдурити. Один плаче, що або багатство, або честь втратив, або не може помститися ворогу своєму; інший плаче, що Бога, Творця і Благодійника свого, прогнівив: такий смуток – християнський і спасительний; а інший смуток – мирський і згубний (2Кор. 7:10). Так і в іншому можуть бути рівні зовні справи людські, але всередині, в серці, не рівні. Ми їх, на нашу думку, рівними судимо, тому що на зовнішнє тільки дивимося; але Бог, Який глибину серця бачить і випробовує, інакше судить, як говорить Господь Самуїлу, коли він прийшов до Вифлеєму помазати одного з синів Єсеєвих на царство, і хотів було помазати Єліава: “Не дивись на вигляд його й на висоту зросту його, Я відкинув його, Я не дивлюсь на нього, не так, як дивиться людина, тому що людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце” (1Сам. 16:7). Цей випадок і міркування вчить тебе того, щоб справи твої, які зовні похвальними здаються, і всередині, в серці добрими були, і всяка б справа зовнішня добра від серця доброго походила, якщо хочеш Богу догоджати.

LXXXVI. Бачиш, що немічний, який хоче зцілитися, віддається на волю лікареві й написані його правила зберігає, щоб не було перешкоди дії ліків. Ми всі від природи немічні духовно, більше того, смертельно уражені від розбійника диявола, і на дорозі світу цього лежимо уражені, і самі собі допомогти ніяк не можемо, як це показується в притчі про доброго самарянина, що допоміг пораненому розбійниками (Лк. 10:30-35). Якщо хочемо зцілитися від виразок гріховних, мусимо віддати себе на волю милостивому тому Самарянинові, що прийшов не від Самарії, а від Марії Діви Богородиці, Іісусу Христу, хай чинить із нами, як хоче; мусимо й правила Його, у святому Євангелії написані, берегти, хоч плоті нашій і прикрим це здається. Немічні все за благо приймають і терплять, що лікарями приписано не буде, якщо хочуть зцілитися. Так повинні і ми за благо приймати і терпіти все, що хоче і велить нам Лікар наш Христос. Інакше спасительне Його лікування нічим нам не допоможе, як і немічному нічим не допоможе лікування лікарське, якщо написаних правил не дотримується; тільки ще гірше буде ставати неміч його. Гірко плоті нашій самолюбство своє залишити і волі Христовій послідувати, але цього неодмінно вимагає справа зцілення і спасіння нашого. Робимо висновок із цього, що немає істинного навернення і покаяння в тих, які не хочуть самолюбства, честолюбства, славолюбства та іншої корисливості залишити, і так залишаються й перебувають духовно немічними, невиліковними, хоча й пропонується всім спасительне Христове зцілення.LXXXVII. Бачиш, що дві речі завжди поперемінно перед очима перебувають: темрява вночі, світло вдень; і від природи всі уникаємо темряви (бо ніхто не хоче в темряві сидіти) і шукаємо світла. Так і дві речі перед душевними нашими очима перебувати повинні: гріх, темрява душевна; і Бог, Світло вічне. І як від темряви чуттєвої ухиляємося до світла чуттєвого, так від темряви гріховної повинні відвертатися і звертатися до Світла, шукати Його і просвічуватися. Як ті, хто віддаляються від природного світла, у темряві перебувають, і спотикаються, і нічого не розпізнають, і всього остерігаються, так і ті, хто віддаляються від Світла Присносущного, Бога, темрявою душевною охоплені, спотикаються, і впадають від гріха до гріха, і так гинуть, якщо не відчують себе, за Писанням: “Бо от, ті, хто віддаляє себе від Тебе, загинуть” (Пс. 72:27). Бо від темряви цієї душевної у вічну і “непроглядну темряву, де буде плач і скрегіт зубів”, як непридатні раби, “кинуться ввергнуться” (Мф. 25:30); а ті, хто шукають Бога і тримаються Його як сини світла і дня, успадкують вічне світло, і Світло, що його нині вірою бачать, тоді побачать “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “і засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Це міркування вчить тебе ухилятися від гріха, як ухиляєшся від темряви, і шукати Бога, істинного і духовного Світла, усім серцем, доки є можливість шукати й знаходити, як застерігає нас пророк: “Шукайте Господа, та укріпляйтесь, шукайте лиця Його завжди” (Пс. 104:4).LXXXVIII. Бачиш, що годинник заведений невпинно йде, і хоча ми спимо чи не спимо, робимо чи не робимо, він невпинно плине, доки механізм не зупиниться. Так і життя наше: від народження до смерті невпинно тече і зменшується. Відпочиваємо чи трудимося, не спимо чи спимо, розмовляємо з кимось чи мовчимо, життя наше невпинно перебіг свій чинить і до кінця свого наближається; і вже ближче до кінця сьогодні, ніж було вчора й позавчора; цієї години, ніж було годину тому. Так, непомітно для нас життя наше скорочується! Так минають години й хвилини! А коли зупиниться механізм і перестане бити маятник, не знаємо того. Промисел Божий приховав від нас те, щоб завжди були готові до виходу, коли не покличе нас до себе Владика наш Бог. “Блаженні раби ті, яких пан, прийшовши, знайде бадьорими” (Лк. 12:37). Окаянні ж ті, кого знайде в гріховному сні зануреним! Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине: 1) що час життя нашого невпинно минає. 2) що минулого часу повернути неможливо. 3) що минуле і майбутнє не наше, але тільки те наше, яке тепер маємо. 4) що кончина наша нам невідома. 5) Отже, завжди, в будь-яку годину, повинні ми бути готовими до виходу, якщо хочемо блаженно померти. 6) Звідси робимо висновок, що християнин повинен перебувати в безперервному покаянні, подвигу віри і благочестя. 7) Яким хоче бути під час відходу, таким повинен намагатися бути в будь-який час життя свого, бо не знає вранці, чи дочекається він вечора, і ввечері, чи дочекається ранку. Бо бачимо, що ті, які з ранку були здорові, ті до вечора на одрі смертному бездиханні лежать; і ті, які з вечора засинають, вранці не встають і спати будуть до труби архангельської. А що з іншими трапляється, то з тобою і зі мною трапитися може, бо всі ми всяким випадкам підлягаємо.

LXXXIX. Бачиш сплячу людину. Цей випадок два образи представляє тобі: 1) Подобу смерті. Як мертвий не бачить, не чує, не розмовляє і нічого не робить, так і сплячий – окрім того, що у сплячого життя диханням себе показує. І скільки разів засинаємо, стільки разів подібними до мерця робимося. 2) У сплячому бачиш образ майбутнього життя. Бо як сплячий звільняється від усіх справ, праць, турбот; забуває тоді біди, напасті, скорботи, хвороби і нічого від них не відчуває, так, начебто їх і не мав, так і ті, хто сподобляються здобути вічне життя, позбавляються всіх праць, лих, напастей і скорбот. Тому вічне життя у Святому Писанні спокоєм називається (Євр. 4 та ін.); і в Апокаліпсисі говориться: “Блаженні мертві, що помирають у Господі, їй, каже Дух, вони заспокояться від праць своїх, і діла їхні йдуть слідом за ними” (Одкр. 14:13). Цей випадок вчить тебе: 1) Скільки разів відходиш до сну, стільки раз згадати про смерть, якій подібний до сну, і вірою розум свій піднести до вічного життя, солодкого того й нескінченного спокою, у якому Божі обранці спочивають, і з вірою випустити розбійницький вигук до Христа: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє” (Лк. 23:42). 2) Вставши від сну, Богові дякувати. 3) У цьому віці трудитися в подвизі віри, щоб після смерті заспокоїтися.ХС. Бачиш, що посудина наповнена нічого іншого не вміщує. Так і серце людське, яке подібне до посудини. Якщо воно наповнене буде любов’ю світу цього і піклуванням про мирські речі, не вміщає слова Божого в себе і так безплідним буває. Звідси “турбота цього віку і спокуса багатства” уподібнюється тернію, яким пригнічується насіння Божого слова, “і воно буває безплідним” (Мф. 13:22). Звідси читаємо, що покликані на велику вечерю небесного царства “почали всі, ніби змовившись, вибачатися. Перший сказав тому, хто кликав: я купив землю, і мені потрібно піти подивитися її; прошу тебе, вибач мене. Інший сказав: я купив п’ять пар волів і йду випробувати їх; прошу тебе, вибач мене. Третій сказав: я одружився і тому не можу прийти” (Лк. 14:18-20). Це означає не що інше, як пристрасть до тимчасових і мирських речей, якими наповнене серце, і не приймає, і не вміщує в себе слова Божого. І так людина, сповнена мирською метушнею, хоч і чує Боже слово, яке проповідують і кличуть її, але не слухає його, не слухається його, не слухається його, і так негідною себе робить великою тієї вечері, тобто Царства Небесного, хоча раби Божі, пророки й апостоли та проповідники кличуть її туди. Цей випадок і міркування вчить тебе берегтися від любові світу цього, якою полониться серце людське, і молити про це Бога з Давидом: “Відверни очі мої, щоб не бачити метушні” (Пс. 118:37). А якщо заплутався в метушні тієї, намагатися всіляко її позбутися благодаттю Божою – хай не опинишся і ти з тими, хто зрікся, негідним тієї вечері, яка є дуже солодкою. “Багато покликаних, але мало обраних”, – підсумовує Господь цю притчу (Лк. 14:24).ХСI. Бачиш, що і порожня посудина нічого не може прийняти в себе, поки не відкриється. Так і серце людське, хоч і звільнене буде від метушні світу цього, але зв’язане жорстокістю, недбалістю, зневірою, не може прийняти слова Божого. Тому говорить Христос, Іпостасне Боже Слово: “Ось стою я біля дверей і стукаю, і, коли хто почує голос Мій, і відчинить двері, ввійду до нього, і вечерятиму з ним, і він зі Мною” (Об’явл.3:20). Завжди Його божественний і пресолодкий голос вдаряє в серця наші через слово святе, але не кожен чує його; не чує ж тому, що вух сердечних не має відкритих, про які Він каже: “Хто має вуха чути, нехай почує!” (Мф. 13:9). Той, хто хоче слово Боже в серці своєму прийняти і від того плід створити, повинен відкрити серце своє і, як висохла земля жадає дощу, щоб створити плід, так серце наше повинно відкрити уста свої і прагнути Божого слова, тобто ненаситно хотіти й бажати слово Боже чути, не з іншої якоїсь причини, а для того, щоб душа духовного набувала творення. І як повсякденно бажає шлунок наш їжі та пиття, так личить серцю нашому, як духовному шлунку, завжди бажати Божого слова, яке є душевною їжею. Про це святий Давид каже: “Уста мої я відкрив, і притягнув у себе Дух, бо заповідей Твоїх я забажав” (Пс. 118:131). І про це треба Самого Бога молити, щоб відкрив уста серця нашого і подав нам цю спасительну спрагу.ХСII. Бачиш, що хто чого старанно бажає, той того з старанністю і шукає. Наприклад, хто бажає честь або багатство світу цього здобути, той про те й старається, те в серці має й думає про те. Так, хто бажає благочестивого християнського життя, про те й піклування має, повчається день і ніч у слові Божому і молиться Богу про те. Бо благочестивого життя дзеркало є святе Боже слово, в якому представляється справжнє благочестя і нечестя, шлях нечестивих і благочестивих. Цим вчишся випробовувати себе, чи бажаєш ти старанно “у Христі Іісусі благочестиво жити” (2Тим. 3:12) або немає в тобі цього спасительного бажання. Якщо ні і не стараєшся про те, то неодмінно ніякого благочестя в серці своєму не маєш і перебуваєш поза числом вірних, не маєш ніякої участі з Христом, і ім’я християнське тобі нічим не допоможе.

ХСIII. Бачиш, що ті, хто бажає дійти до якогось міста або іншого якогось місця, не стоять, але йдуть і йдуть тим шляхом, який веде до того місця. Так і ті, хто бажає дійти до граду небесного, горнього Єрусалиму, не стоять, а йдуть і йдуть тим шляхом, що до того граду веде, тобто шляхом благочестивим, на якому Вождь є Христос, за Котрим слідують вірою і любов’ю вірні Його раби. Чому ж і ти, грішник несправний, якщо хочеш врятуватися і до вітчизни тієї небесної дійти, стоїш і не йдеш за Ним? Або, що гірше того, з благочестивого шляху зійшовши і ставши на шлях нечестивих, йдеш ним, що веде до пекла вічної погибелі? – Запитуєш, який, мовляв, шлях благочестивих і нечестивих? – Господь наш вказує тобі його в Євангелії Своєму, велить від останнього ухилитися, а першим іти. “Входьте тісною брамою, бо широка брама і широка стежка, що ведуть до погибелі, і багато хто йде нею, бо тісна брама і вузька стежка, що ведуть до життя, і мало хто знаходить її” (Мф. 7:13-14). Вузький шлях – це шлях смирення, послуху, терпіння, лагідності, і відкидання самого себе, тобто волі своєї. Широкий шлях є шлях гордості, непослуху, нетерпіння і самолюбства. Цей до пекла, той до неба веде. Обирай, яким хочеш іти шляхом: або вузьким і низьким до неба, або широким і високим до пекла, – а третього у Святому Письмі не бачимо. Бо і в майбутньому віці, куди всі йдемо, тільки два місця бачимо, відкриті Богом: вічне життя, яке буде на небі, і вічна мука, яка буде в пеклі. Це для того, люб’язний читачу, пропонується, що багато хто, навіть усі хочуть врятуватися, але мало хто робить те, чого справа спасіння від нас вимагає. Навіть душогубці, викрадачі, розбійники, розпусники, блудники, грабіжники, лукаві, брехливі, п’яниці, наклепники, хульники, проклиначі та інші хочуть спастися. Ніхто з них не зречеться порятунку: але, оскільки йдуть не тим шляхом, що до вічного порятунку веде, а йдуть шляхом згубним, що до пекла приводить, то й дійсного бажання до порятунку в них немає. Неабияк і твердо філософи вчать: хто хоче мети досягти, той і засіб, для тієї мети пристойний, хоче і шукає. Наприклад, хочеш, як вище сказано, дійти до якогось міста, шукаєш той шлях, який до того міста веде; хочеш у немочі здоров’я здобути, кличеш лікаря та інше. Бо хто чого справді і старанно бажає, і як вище також сказано, той старанно і справді того і шукає. Так, хто хоче старанно і справді спастися, той і засоби до спасіння шукає. Засіб до спасіння вічного один представляється нам у святому слові – віра свята, євангельська. Але віра та повинна бути жива, а не мертва. Живість віри пізнається від справ добрих. Оскільки віра ця є велике добро і скарб у людині, то, як добро, добрі й плоди породжує, як дерево добре плоди добрі творить. Звідси робимо висновок, що де немає добрих справ, а натомість злі, там немає і віри істинної, а віра чарівна і хибна. Таку неправдиву віру ті, хто має, подібно обманюються, як і ті, що в ночі йдуть і думають, що вони тим шляхом ідуть, що до навмисного місця веде, але, коли засяє зоря, дізнаються про свою оману і шкодують. Так і неправдиву віру, мертву і безплідну, ті, хто мають, думають, що вони християни, шляхом благочестивим і спасительним ідуть, але потім пізнають свою оману і розкаються. І блаженні ті, яким ще на шляху зоря благодаті засяє в серцях; блаженні ті, які перед кінцем своїм вбачають свою оману і каються. Таке пізнання є початком порятунку: бо так можуть вони зійти зі шляху згубного і зійти вірою на шлях порятунку, який у вічне життя веде.XCIV. Бачиш, що ті, хто бажають дивитися на сонце, обертаються обличчям до сонця, що і про всяку річ зрозуміло. Наприклад, людину або яку іншу річ хочемо бачити, до того обличчям своїм звертаємося. Так і ті, хто бажає бачити Сонце вічне і духовне – Бога, бачити тепер вірою, в тому віці віч-на-віч, повинні неодмінно звернутися до Нього обличчям серця свого. Бог на всякому місці є, і тому, де не ходимо, перед лицем Його ходимо. Але люди, якщо не слухають Божих велінь і чинять беззаконня, відвертаються від Нього і немовби, замість обличчя, спину до Нього обертають, як говорить Бог про беззаконників: “Вони звернулися до Мене спиною, а не обличчям” (Єр. 32:33); і в Псалмах читаємо: “і не представили Бога перед собою” (Пс. 53:5); і ще: “і не представили, Тебе”, Боже, “перед собою” (Пс. 85:14), що означає ніщо інше, як серце, яке від Бога відвернулося, не слухає, не шанує, не поважає, зневажає Бога. Як, бажаючи когось вшанувати, звертаємося до нього обличчям, а відверненням обличчя неповагу та зневагу до нього показуємо, так, відвертаючись від послуху Богу, велику до Нього неповагу та зневагу показуємо, хоча того й не помічаємо, засліплені. Так, замість обличчя, спину до Нього звертаємо. Але коли людина, пізнавши свою беззаконну цю брутальність, яку Богу і Творцю своєму чинила, відчує себе, і, переставши грішити, покається, і сердечно жалкуватиме, що так безчинно й беззаконно проти Творця свого та Господа чинила, тоді звернеться до Бога. І коли в тому стоїть, і послуху плоди намагається Йому показувати, тоді ніби обличчям перед Ним стоїть і, що Він у слові святому велить, слухає і намагається виконувати. Так той, хто навернувся і тут “вірою”, і в майбутньому віці “віч-на-віч” сподобиться бачити Бога. З цього видно: 1) як беззаконно і безчинно чинимо, коли від волі грішимо. Бо так, замість обличчя, спину до Бога повертаємо, що знак є презирства до великого і страшного Бога. 2) Яка страшна і богомерзенна омана – нерозкаяне і безбожне життя! Бо так люди, ніби повернувши спину до Бога, а не обличчя, ходять і чинять беззаконня, що страшно і писати, і думати. Але воістину так є, як Бог сам через пророка каже: “Вони повернулися до Мене спиною, а не обличчям”. 3) Якою великою є Божа милість до грішників, яка таку зневагу й неповагу грішників терпить і чекає на їхнє покаяння! 4) Покаяння справжнє – це зміна серця і звичаїв злих на добрі звичаї. 5) Справжнє покаяння неодмінно сором і жаль у серці того, хто кається, робить про те, що він так безсоромно і безчинно з Богом чинив. 6) Істинного покаяння не може бути, якщо людина від гріхів відстати і Богу послух чинити не хоче, але таке покаяння – спокусливе і хибне, і тому, хто кається, від нього ніякої користі не буде. Бо каятися і грішити від волі – речі протилежні і разом бути не можуть.

ХСV. Бачиш сходження сонця і день, що починається. Тут маєш багатий матеріал для роздумів про благодать Божу і здивування нею. 1) Коли зайде сонце під землю і настане ніч, то здається, що наче його вже й немає; коли ж сходить знову, наче знов Творцем створене, то приводить тобі на пам’ять велике Світило і те, що як воно, так і ти буття своє отримали від Творця. 2) Приводить тобі на пам’ять Сонце праведне, Христа Сина Божого, померлого і воскреслого з мертвих. Як сонце чуттєве ходить і встає, так Христос, з’явившись на землі та здійснивши велику справу спасіння нашого, зайшов до гробу і знову повстав. І як сонце, повставши, всю піднебесну просвічує, всіх радує і зігріває, так і Христос, повставши з мертвих, весь всесвіт просвітив і світло Своє через апостолів, як промені духовні, поширив, серця всіх зігрів і звеселив. 3) Показує тобі майбутнє воскресіння мертвих. Як сонце, зайшовши під землю, знову встає, так і тіла померлих, у землі поховані, повстануть, і “праведники засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). 4) Сходить сонце, і оновлюється ранок. Оновлюються і щедроти Божі і виливаються на нас; благодать і милість Божа те, що ми не загинули. Сходить сонце, і просвічує, і зігріває все. З’являється і милість Божа, праведника радує, звеселяє, просвічує, тягне й зігріває; грішника променями любові Своєї б’є і “веде до покаяння” (Рим. 2:4); і “просвічує кожну людину, що приходить на світ” (Ін. 1:9), ” відкриває руку Свою і насичує все, що живе за благоволінням” (Пс. 144:16). Від цього випадку вчимося, люб’язний християнине, Богу дякувати від серця за три великі Його до нас благодіяння – за творення, спокуту і чудовий Його про нас Промисел, і говорити Йому радісним духом: “Слава Тобі, Боже, що створив нас! Слава Тобі, що викупив нас! Слава Тобі, що промишляєш про нас, недостойних! Благословенний ти навіки, амінь!”XCVI. На сході сонця виходять люди на справу свою, як співає Псалмоспівець: “Виходить людина на справу свою, і на роботу свою до вечора” (Пс. 103:23). Цим навчаються і християни виходити на справи свої, Богу угодні, “відкидати діла темряви, і зодягатися у зброю світла”, творити добро (Рим. 13:12), “бо ми – Його творіння, створені у Христі Іісусі на добрі діла, які Бог призначив нам виконувати” (Еф.2:10).XCVII. Бачиш, що робиться, коли сонце від нас відійде: настає темрява і вкриває всю піднебесну; людина нічого не може робити, торкається, як сліпий, блукає, спотикається, і падає, і всього побоюється. Так робиться з душею людською, яку Христос, Сонце праведне, залишає; тоді вона вже ніяких богоугодних справ не може чинити, як Він Сам каже: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). Оскільки вкриває її темрява духовна, то помиляється, відчуває, як сліпа, спотикається і впадає з гріха в гріх, аж доки в рів вічної погибелі не потрапить, якщо покаянням не виправиться. Залишає ж Христос ту душу, яка сама спершу залишить Його – інакше Христос нікого не залишає, але ” просвічує всяку людину, що приходить у світ” (Ін. 1:9). Цей випадок вчить нас триматися Христа і слідувати за Ним вірою і любов’ю – нехай не огорне і нас духовна темрява і лихо це.XCVIII. Бачиш, що людина якась, що отримала благодіяння від когось, хоча і показує чемність перед ним і так перед очима благодійника свого дякує йому, але в серці істинної подяки і любові до нього не має. Ця чемність його не що інше, як лицемірство, що всякий визнати може. Так і брехливі християни: думають, що дякують Богу, коли до церкви ходять, співають і хвалять Його, але, оскільки страху Його не мають і не люблять Його (що видно зі злих діл їхніх та злочину святих Його заповідей, що зі страхом Божим та любов’ю суміститися не може), то ходіння до церкви, пісні та славослов’я їхні нічим не відрізняються, а є лицемірство, яке Бог, що “серця й утроби випробовує” (Пс. 7:10), ясно бачить, і тому пісень, славослів’я і молитов їхніх не приймає і відвертається від них, поки не виправлять серця свого. Такі християни подібні до тих ізраїльтян, про яких написав Псалмопевец: “Вони висловлювали любов до Нього устами своїми, а язиком своїм обманювали Його. Серце ж їхнє не було право перед Ним, і не були вони вірні завіту Його” (Пс. 77:36-37); – і Бог через пророка каже: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і устами своїми вшановують Мене, а серце їхнє далеко стоїть від Мене” (Іс. 29:13). А так чинячи, жодної Богу подяки і шанування не показують. Це вчить тебе шукати благочестя всередині, в серці, а не в зовнішності, і шанувати Бога не тільки устами і церемоніями, а й серцем, – що буває вірою, страхом Божим, любов’ю до Бога і ближнього, без чого істинного богошанування бути не може.

XCIX. Чи знаєш, християнине, що роблять мореплавці під час великої бурі? Тоді вони, не маючи надії на порятунок, кидають якір у глибину морську і закріплюють його в землі, щоб таким чином корабель і себе з кораблем врятувати; чим і рятуються від потоплення. Так личить робити і християнам, які в морі світу цього в кораблі Церкви Святої плавають, і в цьому наслідувати корабельників. Коли сатана споруджує на них бурю спокус, лиха й напастей, повинні всю людську надію залишати й вдаватися до Бога, серця свої хиткі й тяжкі утверджувати в любові Божій. Чи від любові Божої хоче їх ворог відторгнути і потопити в глибині гріхів і законопорушень? У любові Божій утверджувати кораблик серця свого повинні. Чи у відчай хоче кинути? У тій же любові якір надії своєї і спасіння укріплювати повинні, пам’ятаючи написане: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ був спасенний” ( Ін. 3:16-17), – і дотримуючись милостивих Божих обітниць, утверджених клятвою Його для укріплення пристрасного серця нашого: “Живий Я, каже Господь Бог, не хочу смерті грішника, а щоб нечестивець відвернувся від шляху свого, і живим був” (Іез.33 :11); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: той, хто слухає слово Моє, хто вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне, і на суд не прийде, а перейде від смерті до життя” (Ін. 5:24); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: той, хто вірує в Мене, той має життя вічне” (Ін. 6:47); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: хто додержиться слова Мого, той не побачить смерті навіки” (Ін. 8:51). У цих “непорушних речах, у яких неможливо Богу збрехати, тверду потіху маємо… ті, хто впорався взятися за належну надію, що для душі є ніби якір безпечний і міцний, і входить у внутрішнє за завісу” (Євр. 6:18-19). Якщо на тебе, улюблений християнине, повстає буря бісівської спокуси, наслідуй тоді мореплавців і під час напасті хитке серце, що коливається, затверджуй у любові Божій, якою полюбив нас Бог в улюбленому Сині Своєму. Нехай утримує нас ця любов при любові Божій, коли нас бентежить сатана любов’ю світу цього і задумує відторгнути від любові Божої, привернути до любові похіть тілесних, похіть очей і гордості життєвої. Нехай утримує нас ця любов і утверджує в надії, коли той самий ворог почне коливати серце наше бурею розпачу і через злі помисли казати нам: “Нема тобі порятунку в Бозі твоєму” (Пс. 3:3).С. Бачиш вівцю, яка відлучилася від отари своєї, яка доти бігає, кричить і шукає отару, поки знову не знайде її. Так личить і тому християнину чинити, який через недбальство й непослух відлучився від отари овець Христових: доти шукати, просити, стукати й плакати, аж доки знову не долучиться до неї; просити й благати Бога з Давидом: “Заблукав, як вівця загублена, знайди раба Твого!” (Пс. 118:176). Відлучається ж від стада Христового всякий законозлочинець, блудник, перелюбник, хижак, злодій, лихоїмець, лихвар, докучливий, лукавий, наклепник, п’яниця, розпусник, ласун, лиходій, злісний, тощо; кожен із таких є заблукала вівця, що відлучилася від стада Христового. Бо вівці Христові голосу Христового слухають, як Сам Він каже: “Вівці Мої слухають голос Мій” (Ін. 10:3). І хоча такі думають, що і вони в отарі Христовій, проте по суті чужі від неї, чужі від Христа Самого, чужі від життя вічного, доки правдиво не навернуться і не приєднаються до Христової отари. Цей випадок і міркування переконує тебе озирнутися, чи не відлучився і ти від Христової черідки своєю недбалістю. І якщо помітиш у совісті своїй це лихо, не зволікай навернутися покаянням, плачем і зітханням, доки ще час не минув і відчинено двері до благословенного подвір’я овець Христових, до якого справжнім покаянням і вірою входимо.1. Бачиш, що юнак і діва в шлюб або людина з людиною в дружбу вступаючи, ухвалюють між собою заповіт і обіцяють один одному вірність зберігати до смерті. У цьому випадку згадай про заповіт той, який ухвалений між Богом і тобою у святому хрещенні. Тоді Бог милостивий прийняв тебе в найвищу Свою милість вірою в Христа; і ти Йому обіцяв вірою і правдою служити до кінця життя свого. Від цього випадку можеш: 1) Подумати й здивуватися невимовній благості Божій, що людину відкинуту, законозлочинця й ворога Свого, у таку високу милість приймає, що у Христі, Господі нашому, сином Своїм робить і вічного царства спадкоємцем її визначає у тому самому Христі, якщо віри до кінця дотримаєшся, як говорить апостол: “Усі ви сини Божі по вірі у Христа Іісуса, і ви, що в Христа охрестилися, всі ви в Христа зодягнулися” (Гал. 3:26-27). 2) Озирнутися, чи вірно ти служиш Господу своєму, який прийняв тебе в милість Свою? Він вірний є і завжди перебуває: “Вірний Господь у всіх словах Своїх і святий у всіх ділах Своїх” (Пс. 144:13). Обіцяв вірних Своїх у любові й милості утримувати – і утримує; обіцяв царство небесне їм подати – і подає. Чи ти зберіг і зберігаєш Йому вірність свою? Чи не залишив ти Його, хоча ім’я Його сповідуєш? Чи не відвернув ти серця свого від Нього і чи не приліпився до любові світу цього? Чи не любиш багатства, золота, срібла, честі, слави, солодощів світу цього замість Господа твого? Чи чиниш Йому послух, якого Він від тебе вимагає? “Виправдався ти у святому хрещенні ім’ям Господа нашого Іісуса Христа та Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11): чи показуєш ти плоди того виправдання? Чи робиш правду? Освятився тим же великим ім’ям і Духом: чи бережеш себе від усякої скверни плоті й духу? Якщо помітиш у собі невірність Богу, звернися всім серцем до Нього з покаянням, жалем і вірою, доки час не минув, бо тих, хто навертається, приймає Бог, – нехай не відлучишся від Нього назавжди, до крайнього лиха свого. Якщо ж звернешся до Нього з істинним жалем і вірою, звернеться і Він до тебе з милістю Своєю, як каже через пророка: “Зверніться до Мене, каже Господь Сил, і Я повернуся до вас” (Зах. 1:3). Бо сама животворна Кров Христова, за грішників пролита, взиває до Бога за такого грішника, який усім серцем від гріхів відвертається та навертається до Бога; а нерозкаяним жодного виправдання не принесе, а на ще більший їм осуд буде, бо таку високу й велику благодать знехтували.

СII. Бачиш, що всяке насіння такий плід народжує, який саме є: від жита жито, від пшениці пшениця , від ячменю ячмінь народиться. Так само й у тварин: від людини – людина, від вовка – вовк, від ведмедя – ведмідь, від вівці – вівця, від гуски – гусак народжується. І неодмінно в плоді, з насіння народженому, подібність бачиться. Наприклад: вовк народжує подібного до себе вовка в розкраданні, лисиця подібного до себе лиса в лукавстві, свиня подібну до себе свиню в ненажерливості й нечистоті. Так і духовне народження, яким християни народжуються згори. Народжуються від Бога, і в них неодмінно має з’явитися плід подібний до Бога, від Якого духовно народилися. Повинні вдачею своєю уподібнюватися до Отця свого Небесного, від Якого водою і Духом народилися: “наслідувати Бога, як чада улюблені” (Еф. 5:1); святими бути, бо Він Святий, як говорить Він Сам: “Будьте святі, бо Я Святий” (1Пет. 1:16); бути милосердними, люблячими, терплячими, покірливими, праведними, і таке інше. Бо від святого, праведного, милосердного, терплячого, лагідного Бога такі й чада народжуються. Бо звичаї батьківські в дітей переходять. Так у плотському народженні народжуємося від грішника Адама грішні чада; від гріхолюбного, гордого, немилостивого, нечистого, несправедливого, злісного, гнівливого такі й діти народжуємося; будучи дітьми, батька по плоті вдачею зображуємо. Але хто знову народився від Бога, той Бога, як Отця чадо, вдачею доброю зображає: “бо сім’я Його (тобто благодать) перебуває в ньому” (1Ін. 3:9), – творить нового народження плоди, плоди правди, святості, любові, милосердя, терпіння, лагідності, та інше. “Отже, хто у Христі, той нове створіння” (2Кор. 5:17). З цього видно, що християни, які беззаконно живуть, у старому народженні перебувають; і хоча охрещені, але святого хрещення дар втратили, і так перебувають віддаленими від Христа, хоча ім’я Його і сповідують, але “ділами зрікаються” від Нього (Тит. 1:16), – перебувають без надії вічного життя, доки в такому стані перебувають. Бо нове народження два найбільших плоди приносить: перший – відпущення гріхів, як каже апостол: “Омилися… освятилися…, виправдалися ім’ям Господа нашого Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11); другий – оновлення серця і духа до послуху, до творіння добрих справ: бо відроджений охоче і ретельно намагається чинити послух Богу, бореться проти гріха, не допускає його царювати над собою, плоть розпинає із пристрастями й пожадливостями, наслідуючи Христа. Як від злого зміїного насіння, яке ворог вилив у серця прабатьків наших (і в тілесному народженні всі ми з тією самою отрутою), злі плоди відбуваються – сріблолюбство, славолюбість, самолюбство, сластолюбство і, якщо людина знову не відродиться згори, їм подальше лихо, прокляття та вічний осуд, – так послідують духовні плоди, тобто плоди благовоління, від Божого духовного насіння, що зачинається і діє Божим словом через Святого Духа і в духовному новому народженні відроджує людину, тобто зі злого робить доброзичливою, а із сина гніву – сином благословення Божого. Бо від подібного подібне народжується, і зле насіння може народити тільки злий плід, а добре насіння народжує тільки добрий плід. Яке насіння, з якого дерево зачалося і виросло, такий з нього і плід народжується, як каже Христос: “Не може дерево добре приносити плоди злісні, а дерево зле приносити плоди добрі” (Мф. 7:18). З цього робимо правильний висновок, що немає в тому християнині християнства, віри, покаяння, благочестя, в якому немає плодів християнства, плодів віри, покаяння і благочестя. Але християнство його, віра, покаяння, благочестя – хибне, чарівне і мрійливе. Його стан по суті язичницький або, скоріше, скотинячий і звіриний. Бо які звичаї в кому є, такий і стан усередині серця його. Яке в тому християнство, котрий розкраданням уподібнюється до вовка, хитрістю – до лисиці, гордістю – до павича, ненажерливістю – до свині, хтивістю – до коня. Отруйний, як єхидна. Лютий, як лев. Немає добрих почуттів – значить, немає і кореня добрих почуттів. Немає плодів добрих – значить, немає і насіння доброго. Немає християнських справ – отже, немає і християнства. Немає плодів гідних покаяння – отже, немає і покаяння. Цим випадком і міркуванням вчишся, християнине, випробовувати себе, чи перебуваєш ти у вірі та в числі вірних? З цього можеш пізнати, що багато хто, особливо в теперішньому столітті, під ім’ям християн язичниками є, як під овечими шкурами вовки.СIII. Бачиш підсудного і засудженого на смерть або хворого при смерті. Міркуй і дивись, що він тоді робить? Немає турботи про багатство, честь, славу; не шукає ні на кого суду, усім прощає, чим не скривджений; не думає про розкіш і ні про що, що до світу цього належить. Одна смерть перед душевними його очима перебуває, і страх її серце його коливає. Цей випадок, люб’язний християнине, нас вмовляє пам’ятати про нашу смерть. Що на братії нашій бачимо, то й собі з години на годину очікуємо і не знаємо, чи вони, яких при вратах смерті бачимо, раніше відійдуть, чи ми, які сподіваємося ще жити на світі. Часто буває, що ті, хто сподівається продовжити своє життя, негайно падають бездиханними і раніше за тих, хто перебуває на одрі смертному, покладаються в труну. Бо всі ми до смерті засуджені; кожному Бог у слові Своєму святому говорить, що праотцеві нашому сказав: “Земля ти і в землю повернешся” (Бут. 3:19). Чому ж не маємо того вироку в пам’яті? Чому не готуємося до виходу? Чому обіцяємо собі довго днів – що не в нашій владі, але в Божій тільки полягає? Чому стільки багатства збираємо, стільки будинків зводимо, стільки утіх заводимо, наче вічно у світі цьому жити сподіваємося? Чому за честю і славою світу цього ганяємося, яка сьогодні або завтра від нас відійде і зробить нас жалюгідними, гіршими за пса живого? Чому уїдливими і мстивими чолобитними один на одного наповнюємо судові місця? Чому один на одного злимося і проклинаємо? Чому один в одного викрадаємо добро, один на одного нарікаємо, обманюємо? Чому чужого ложа беззаконно торкаємося і душу й тіло наше оскверняємо? Сьогодні чи завтра покличе нас звідси голос Божий, який завжди гримить усякому: “Земля ти і в землю повернешся”. О, горе нам, якщо з цим тяжким тягарем відійдемо звідси! Неодмінно занурить воно обтяжених на дно пекельне: “там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30). Цей випадок і міркування вмовляє тебе завжди пам’ять про смерть мати. Вона навчить тебе в повсякчасному покаянні; вона не допустить тебе збирати багатства, шукати честі й слави і пристрастю втішатися; загасить полум’я нечистої похіть; приборкає гнів, який у серці твоєму палахкотить; вмовляє тебе пробачити ближньому всякі борги гріхів; відвернути руки свої від крадіжки і язик від лихослів’я, злослів’я, наклепу і осуду, і устам твоїм покладе спокій; спонукає до старанної молитви, зітхання і теплих сліз. Бо страх майбутнього суду і острах муки серце пов’язує, і не допускає хотіти того, що Богу противно і до вічного суду приводить, і коливну і падаючу душу утримує і виставляє, бо в чому застане нас Бог під час смерті, у тому й судить (Єз. 18:20-24,33:20). Блаженний і мудрий, хто завжди пам’ятає смерть!

CIV. Бачиш на суд викликаних людей: помічай, що вони роблять? Готуються, думають, стараються, запитують і радяться у вправних у судових справах; не шкодують часто і грошей, щоб на суді не посоромитися і не бути засудженими. Бачиш, люб’язний християнине, що сини віку цього роблять; що сором і страх тимчасового осуду в них робить, як серця їхні торкається, до якого піклування, старання і праці їх спонукає! Нехай спонукає тебе цей випадок згадати про майбутній Христовий суд. Усіх нас покличе Христос на суд Свій: “Він призначив день, у який праведно судитиме всесвіт” ( Діян. 17:31); “приготував Він для Суду престол Свій” (Пс. 9:8). “Усім нам треба з’явитися перед Судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). А коли цей Суд буде – приховав Бог від нас, щоб завжди були готові і в будь-який день очікували. “Уже “час близький,… день Господній близький” ( Одкр.1:3, 22:10, Іс. 13:6, Іоіл.1:15, Як. 5:8-9). “Прийде ж день Господній, мов тать уночі” (2Пет. 3:10). “Коли говоритимуть: “Мир і безпека”, тоді раптово спіткає їх пагуба” (1Сол. 5:3). “Як було за днів Ноя, так буде і в пришестя Сина Людського, бо, як за днів перед потопом їли, пили, одружувалися і виходили заміж, до того дня, як увійшов Ной у ковчег, і не думали, аж доки потоп не прийшов, і не винищив усіх, так буде і пришестя Сина Людського” (Мф. 24:37-39). Якщо до людського суду, як бачиш, люди так готуються, як повинні готуватися ми, які з години на годину можемо з’явитися перед судом Божим, і не знаємо дня і години, коли Суддя прийде і покличе нас на суд. Якщо сором перед небагатьма так бентежить людину, наскільки більшим буде сором і збентеження перед усім світом, перед усіма Ангелами і людьми! Якщо страх тимчасової страти так коливає серця людей, наскільки більше страх вічної муки повинен коливати! Бо всяка тимчасова страта, якою б великою і тривалою вона не була, минає; вічна ж не має кінця, одного разу розпочавшись, ніколи не закінчується. Бачиш, як хитро люди готують себе до суду людського, але до суду Божого не так треба готуватися. Суддя-людина не знає справ людських і, що бачить і чує, за тим і судить; часто і, дивлячись на обличчя, робить суд, і дари у багатьох суддів багато можуть. Бог Суддя не такий. Він не тільки зовнішні наші справи і слова, а й сердечні помисли знає. Тому не вимагає свідків і викривачів гріхів людських, але Сам грішника викриє: “Я викрию тебе, і представлю перед обличчям твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). На обличчя не дивиться, не дивиться ні на багатого, ні на жебрака; ні на пана, ні на раба; за ділами, а не за обличчями судить усіх. Тому приготування до суду Його має бути не таке, яке до людського суду буває. Але яке? Має заздалегідь, доки ще Він не кличе, упокорити себе, гріхи й провину свою перед Ним визнати, самого себе перед Ним викрити й визнати від серця себе достойним будь-якої страти, обіцяти надалі Йому вірою й правдою служити, й у тім нерухомо стояти, й так на милість Його без сумніву очікувати. Для цього й оголосив премилостивий Бог праведний Свій суд, щоб ми покаялися і, покаявшись, уникли осуду. Праведний Суддя засудить тих, хто згрішив, не за те, що згрішили, а за те, що згрішили і не покаялися. Цей випадок і міркування вмовляє тебе, християнине, від гріхів відстати, почати нове, богоугодне життя і в ньому постійним за допомогою Божою бути. Тож нехай будеш готовий з обраними Його вівцями по праву Його сторону стати в пришесті Його славному. А на теперішній світ, який у безстрашності божевільній і згубній без побоювання живе, не дивитися. Та не загинеш із ним.1. Бачиш, що коли йдемо у напрямку до сонця, тінь за нами йде; і чим поспішніше до сонця від тіні тікаємо, тим швидше тінь за нами біжить і більшою стає. Так і люди благочестиві. Наближаються вони до Бога, піде за ними і слава; і чим більше до Бога наближаються, тим більше і слава за ними слідує. І хоча вони від слави тікають, але слава за ними біжить, і від неї втекти не можуть. Навпаки, коли йдемо в протилежному сонцю напрямку, тінь немов би від нас тікає; і чим далі від сонця відходимо, тим більше тінь від нас відступає. І хоча біжимо за тінню, але досягти її не можемо: завжди від тих, хто наздоганяє її, вона тікає, хоч би як за нею гналися. Так і люди миролюбні: що вони більше від Бога віддаляються, то більше від них віддаляється слава; і що більше ганяються за славою, то більше тікає від них слава. Це вчить тебе шукати і наближатися до Бога смиренням, молитвою, навчанням християнських чеснот і вчить зневажати славу світу цього. І тоді матимеш славу, хоча її й не бажаєш. Бо не той славний, кого світ славить; але той, кого Бог прославить. А Бог прославляє того, хто Його прославляє, як каже Господь: “Я прославлю тих, хто прославляє Мене, а ті, хто не прославляє Мене, будуть посоромлені” (1Сам. 2:30).

CVI. Бачиш ще, що тінь не має нічого в собі: ні життя, ні тіла, ні руху, але тільки подобу тіла; і негайно зникає, коли ховається сонце. Так і людина; і вона ніщо є без Бога. Допоки Бог її утримує, спрямовує і просвічує, вважає себе чимось і видається такою; але коли Бог світло Своє сховає і життєву силу відніме, одразу зникає. Про це говорить пророк: “Подібно до примари ходить людина” (Пс. 38:7), “і дні її, як тінь, минають” (Пс. 143:4). Цей випадок вчить тебе пізнавати свою нікчемність і смирятися, що є початком християнської премудрості.CVII. Бачиш ще, що чим більше наближається сонце, тим більше зменшується тінь. Так і благочестиве серце: що ближче приходить до нього Бог зі Своїм світлом і обдаруваннями, то більше воно пізнає свою нікчемність і смиряється перед Богом і людьми, себе найменшим вважає. Навпаки, що далі відходить сонце, то більшою буває тінь; як заходить сонце, велика тінь робиться; зайде сонце, зникне і тінь велика. Так і людина: наскільки віддаляється від неї Бог, настільки в серці своєму звеличується і величається; наскільки ж людина звеличується, настільки від Бога віддаляється, і Бог від неї; і як тінь зникає, коли сонце ховається, так зникають і ті, що вважають себе великими, коли Бог від них сховається. Від цього випадку вчимося, християни: 1) Істинне смирення від істинного благочестя невіддільне і завжди з ним пов’язане. 2) Чим благочестивіше серце, тим воно смиренніше. Бо що більше просвічується людина благодаттю Божою, то більше бачить свою негідність, подібно до того, як що більше просвічуємось природним світлом, то більше вбачаємо пороки на обличчі, руках і сміття в домі. Звідси, бачачи свою негідність, людина смиряється. 3) Якщо в серці немає смирення, але навіть гордість є, то в ньому немає і благочестя. Бо така людина не пізнає своєї негідності, тому й благочестя в ній не вміщається. Бо справжнє благочестя без Бога бути не може: “гордим Бог противиться”, за Писанням (1Пет. 5:5). 4) Таке серце, яке не намагається пізнавати свою негідність і в гордості своїй перебуває, врешті-решт зникає і гине, як тінь після заходу сонця зникає. 5) Цим вчимося істинного благочестя шукати від пізнання нашої негідності, тобто, якщо хочемо істинне благочестя в серці мати, мусимо всіляко пізнавати свою негідність і нікчемність і так упокорюватися, щоб і на нас зглянувся Господь, “на смиренних споглядає”, і подав благодать Свою. 6) Оскільки глибоко розтлінне серце маємо і від природи маємо сліпоту душевних очей, і тому не можемо бачити бідності нашої та окаянства, то повинні зітхати до Бога, щоб Він Сам нас просвітив і показав нам наше окаянство. Тоді пізнаємо, що ми самі по собі подібні до тіні, що рухається за тілом, яка тоді рухається, коли тіло рухається; тоді стоїть, коли тіло стоїть; відступає тіло, відступає і вона.CVIII. Бачиш, що син, який вчинив із батьком своїм грубо і його образив, гірко плаче і лає себе, шкодуючи, що батька свого, від якого народжений і вихований, прогнівив і образив. Від цього випадку повинні ми, християни, вчитися істинного покаяння: “печаль заради Бога” мати, яка “виробляє незмінне покаяння на спасіння” (2Кор. 7:10). Якщо шкодуємо і плачемо, що батька по плоті образили, від якого тільки народилися і виховані ми, і праведно те робимо, – наскільки більше жаліти, засмучуватися і невтішно плакати ми маємо, що прогнічуємо Бога, Небесного Батька, від Якого наші батьки і ми створені, образом Його вшановані, після падіння відновлені та незліченними благами обдаровані й обдаровуємось. Воістину велика сліпота і злоба ображати Того, Хто весь є Любов! Це сатанинський підступ, що злістю на Творця й образ Його дихає, який, будучи не в силах нічого Богу зробити, на образ Його спрямовується і тим хоче образити Його! Людина сліпа, як риба на вудку, за принаду ворожу хапається і їй дозволяє; і так, слухаючи поради ворожої, Бога, Творця свого, не слухає і ображає. Чого Бог не зробив для нас? Якого добра не показав? Створив нас, образом Своїм вшанував нас, світ цей прекрасний створив для нас; велить сонцю Своєму сяяти для нас і дощі посилає, живить, одягає, зберігає нас. Але ми ображаємо Його, не слухаємо Його, не любимо такого великого Благодійника. Чи не велика це бісівська злоба й обман розуму нашого? Загинули ми бісівською підступністю і позбулися Його милості; але Він і тоді не залишив нас, не потерпів бачити нас у погибелі лежачими, не відкинув нас навіки від Себе, як негідних, але змилостивився над нами, послав нам спасіння загиблих і порятунок полоненим і відновлення занепалим. Як? Не через Ангела, не через людину, але через кого? Через “Сина Свого Єдинородного. Того подав нам на спасіння наше й визволення; Того заради нас не пожалів, але за нас віддав Його”, – вигукує всьому всесвіту святий апостол (Рим. 8:32). “Духа” Свого “Святого” хоче дати нам і “подає” вірянам і тим, хто “просить у Нього” (Лк. 11:13). Що ще може Бог створити нам понад це? Яке добро і благодіяння подати нам? Але ми все одно не любимо Його, не любимо того, хто так полюбив нас; не шануємо того, хто так високо вшанував нас. Воістину не може бути більшої злоби і засліплення! Всі Ангели святі зі страхом поклоняються Йому, шанують Його і співають Його (Іс. 6:2-3), – людина ж засліплена, “прах і попіл” (Бут. 18:27), стільки благодіянь і милостей Божих пізнала на собі, але не робить того, але дратує Його безсоромно!.. Так бісівська хитрість засліпила розум наш! Якби хто тебе, християнине, годував, одягав, зігрівав, беріг, зберігав і, як дитя своє, любив, і ти б його не шанував, зневажав і всіляку брутальність показував йому: чи не велике б було божевілля й безсоромність твоя? Воістину б усі, хто бачить, дивувалися безумству твоєму. Знай точно, що таку безсоромність показуємо ми Богу нашому, коли Його не слухаємо, грішимо і дратуємо Його. О, воістину, краще світла позбутися, у гноїщі й ранах лежати, у в’язниці ув’язненим бути, скутим бути, сто разів померти, ніж Бога, вічну Любов, Благодать, Благість, Святість, Правду, Праведність, Милосердя, Початок і Джерело всіх благ, бодай би мало прогнівити!..

CIX. Знаєш, християнине, що коли хочемо чуже добро спожити, наприклад, або їжі скуштувати, або питва напитися, або чогось іншого за потребою взяти, – у хазяїна запитуємо й просимо дозволу, і, взявши добро його, дякуємо йому: так звичайно скрізь люди чесні чинять, і так має бути. Так личить християнам чинити, коли хочуть їжі, пиття та інших благ світу цього. Усе Боже є: їжа, пиття, одяг та інше. Бог є володар і господар світу і всього, що є у світі. Отже, з благословення Його повинні ми все, що хочемо вжити, приймати і молитвою просити, якщо не хочемо проти Нього згрішити. Бо чуже вживати без хазяйського дозволу грішно, як це всякий може визнати. Безперечно те, що Бог нікому не відмовляє в благах світу цього і найнечестивішим подає. Але християни повинні Подателя знати, і в Нього благословення просити на їхнє вживання, і за те Йому, як Благодійнику, від серця дякувати. Звідси випливає: 1) Що погано ті християни роблять, які без молитви і благословення Божого починають їсти, пити та інші блага вживати. Знати такі не знають, звідки всяке добро походить, і, Того, Хто дає, не знаючи, не дякують Йому. Так вони уподібнюються до язичників, які не знають істинного Бога і Творця всіх благ, або навіть до безсловесної худоби, яка без жодного міркування їсть і п’є, що перед собою бачить. 2) Ті, які задовольняються благами Божими і не дякують Благодійнику, показують свою невдячність до Благодійника Богу, що є великий гріх. 3) Худо просити благословення на об’їдання і пияцтво, також на одяг для пихатості й величання, бо Бог дозволяє їжу і питво вживати нам, але забороняє об’їдання і пияцтво. Також подає одяг нам для потреби нашої, а не для хвастощів. Для прикриття оголення і зігрівання вбогого тіла нашого, а не для самохвальства і величання. Словом, дозволяє догоджати плоті, дозволяє голодну годувати, голую одягати, зігрівати, заспокоювати обтяжену, але не в похітливості її, як апостол вчить: “Турботи про плоть не перетворюйте на похіть” (Рим. 13:14). 4) Беззаконно і безсоромно і на те просити благословення у Бога, що від неправди і розкрадання зібрано. Бог не велить нам неправди робити і розкрадання забороняє. Немає там і благословення Божого, де неправда і розкрадання є, але замість того прокляття: бо закон Божий розоряється і Законодавець зневажається.СХ. Бачиш, що ті, хто бажає навчитися мистецтву, наукам і мирській мудрості, вступають до училищ і навчаються у вчителів майстерних, слухають їхні настанови і слухають правила, чинячи за ними: інакше не можуть навчитися, якщо за повчаннями та правилами вчителів не будуть чинити. Так личить християнам – учням Христовим – вчитися у Христа, Який є Іпостасна Божа Премудрість, “Котрий став для нас премудрістю від Бога” (1Кор. 1:30), якщо хочуть духовної і небесної мудрості навчитися, як Сам Він каже: “Навчіться від Мене” (Мф. 11:29),- повинні дослухатися до найсвятіших і найістинніших догматів Його, повчань і правил Його, які подаються нам у святому Євангелії Його, божественному і небесному училищі. Святі догмати і правила Його вчать нас істинного покаяння, віри, смирення, любові, терпіння, лагідності, тощо. У цьому і полягає християнська духовна мудрість, яка перед світом знехтувана і применшена, але перед Богом чесна і звеличена. Вправні вчителі, викладаючи правила наук, показують і образ, як за правилами тим чинити; бо правило саме без наочного образу і діла небагато користі приносить, і майже ніякої. Бажаючи навчити учнів своїх, вчителі їхні і показують на ділі, чого правила вчать, щоб, дивлячись на правила і справу, краще навчилися за правилами чинити. Так, християнине, і Христос, небесний і премудрий наш Учитель, створив. Не тільки догмати небесної Своєї премудрості запропонував нам, а й образ подав, як каже: “Я дав вам приклад, щоб і ви чинили те ж саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:15). Навчав смиренню, терпінню, любові, лагідності та інших чеснот – і благоволив Сам це ділом показати, коли заради нас упокорився навіть до обмивання ніг учням (Ін. 13:5); терпів і був “слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:8); полюбив ворогів і за них молився: “Отче, прости їм! Прости їх!” (Лк. 23:34); і так показав нам досконалий і живий образ богоугодного житія, у чому істинна є мудрість. Цієї премудрості личить нам вчитися у Вчителя нашого Христа, якщо хочемо бути учнями Його, тобто християнами. Бо християнин є не що інше, як учень Христовий. Тому на початку християнства християни називалися “учнями”, як читаємо в Діяннях Апостольських ( Діян. 6:1-2,9:1,11:26,29 та ін.). Якщо учнями Христовими називаємося, то неодмінно повинні ми в Нього вчитися – чого ж? Того, чого Він і словом, і ділом навчає: інакше марно й учнями називаємося, якщо не вчимося. Бо учень у вчителя свого вчиться того, чого він навчає. Дивись, християнине, чи вчишся у Христа християнської мудрості, без якої всяка мудрість безумство є? Вчишся правильно і красиво говорити: але чи вчишся у Христа правильно і красиво жити? Вчишся природу речей пізнавати, землю міряти, зірки рахувати: але чи вчишся неміч твою і бідність єства свого пізнавати, стислість днів своїх міряти і гріхом розтлінне серце своє очищати? Вчишся по-французьки, по-німецьки, по-італійськи говорити: але чи вчишся по-християнськи жити? Коли ні того, то знай, що все твоє старання марне і мудрість твоя безумство є, і ніякої користі тобі не принесе, і не зробить тебе блаженним, хоча нею і втішаєшся. Але, можливо, чиниш опір Христу або вченню Його святому, хоча й учнем Його називаєшся? Яка користь від імені без самої речі? Зовсім ніякої. Що ім’я християнське без навчання християнського? Бо образ без самої речі не інше що, як принада і обман. Христос упокорився заради тебе – дивись, чи не пишаєшся ти? Христос збіднів заради тебе – дивись, чи не шукаєш ненаситно багатства світу цього, чи не хочеш прославитися на землі? Христос Себе заради тебе не пожалів – дивись, чи не шкодуєш ти подати шматка хліба або одягу ближньому своєму? Христос за ворогів Своїх молився – дивись, чи не гніваєшся на тих, хто образив тебе, і чи любиш тих, які тебе нічим не образили? Христос завушений і обпльований був заради тебе – дивись, чи не чини помсту комусь за противне і докірливе слово? Христос скорботу і хворобу мав – дивись, чи не живеш у пристрасті? Христос терновий вінець носив – дивись, чи не хочеш ти вінчатися славою світу цього? Христос про наші гріхи плакав – дивись, чи ти про свої плачеш? О, як далеко відстоїш від суспільства християнського і Самого Христа, якщо не тільки не вчишся у Христа, чого Він і словом, і прикладом Своїм вчить, а й противишся Йому! Не тільки той противиться Христу, хто проти слова Його святого вчить, а й той, хто проти вчення Його, життя Його живе. Не вчиш проти слова Його – добре; але дивись, чи не чиниш у житті своєму проти Христа? Бо Він не тільки небесних догматів навчає нас, а й небесного і святого життя, і в образ Себе в тому подає нам. Отже, хоча й не вчимо противно Йому, але не хочемо за правилами Його й образом святого Його життя чинити – противимося Йому. Озирнися, улюблений християнине, поки час не минув, і зітхай до Нього, щоб Сам Він виправив серце твоє і наставив на шлях Свій. Не дивись, що теперішнє світло робить, але дивись, чого Христос навчає і словом, і ділом, якщо не хочеш навіки заблукати і загинути. Повір, що з кожним днем зменшуються сини царства Божого і множаться сини неприязні; гріх час від часу посилюється, і спокуса все більше і більше множиться. Пам’ятай, що Христос у Євангелії всім каже: “Я – Світло світові, а хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12). Звідси, без сумніву, робимо висновок, що неодмінно в темряві ходять, хоч би й мудрими здавалися, ті, які не йдуть слідом за Христом, тобто не наслідують Його смиренності, любові, терпіння та лагідності. Бо слово Христове не хибне, а істинне і, як сказано, так і є, тому що Він Сам “є… істина” (Ін. 14:6).

CXI. Бачиш, що той, хто впав у похибку перед монархом і підлягає за законами засудженню смертному, не маючи жодної надії, вдається до люб’язного друга монарха, клопотанню якого себе довіряє, сподівається і від монарха милість отримати; а як сподівається, так і отримує милість від нього через заступника свого. Звідси в тому, хто отримав милість, випливає: 1) розрада і радість у серці; подяка і любов до благодійника свого; 2) надія на благодійника, такого сильного і милостивого; 3) страх, як би не образити і не прогнівити його, і так би милості його не позбутися. Зауваж, улюблений християнине, що сини віку цього роблять, коли хочуть від тимчасового лиха позбутися і тимчасову милість у подібних собі людей отримати. Від цього випадку вчимося ми, християни, що є євангельська свята віра, яку мають справжні християни в Господа нашого Іісуса Христа. Ми всі, тобто весь рід людський, згрішили перед Царем нашим Богом, за Писанням: “всі згрішили, і позбавлені слави Божої”, і так “загороджуються всілякі уста, і весь світ стає винним перед Богом” (Рим. 3:23,19). Так за законом правди Божої незмінної підлягали всі вічному осуду і вічній страті за свою провину. Але милість Божа, яка все премудро влаштовує, винайшла нам шлях порятунку дивовижним чином. Син Божий, благоволінням Небесного Свого Отця, людиною заради людей став, і смертю правді Божій замість нас задовольнив, і так між Богом праведним і нами, грішними, Заступником став. Якщо хто цьому всесильному й милостивому Заступнику себе ввіряє, своє серце Йому віддає, й ім’я своє має написаним на небесах (Лк. 10:20), той від Бога милість одержує, звільняється від гріхів і кари, яка слідує за гріхами, означається праведним так, наче б він жодного гріха не сотворив: бо виправданням Христовим, яке Він для віруючих в ім’я Його невинною смертю і стражданням заслужив, як царською багряницею, одягається і так чистим, праведним і святим перед чистісінькими Божими очима буває, як про це богомудрий Павло в особі всіх вірних говорить: “Котрий (Христос) зробився нам премудрістю від Бога, праведністю, освяченням та відкупою” (1Кор. 1:30). Отримує ж християнин велику цю і незбагненну милість від Бога як дар, вірою самою, без усяких заслуг своїх, але заради одних заслуг Христових. Бо що той, хто згрішив і праведно засуджений, заслужити може, крім гніву і прокляття? Звідси в тому, хто так у Христа сердечно вірить і таку милість Божу в серці своєму відчуває, підуть неодмінно: 1) Розрада і радість, бо віра без того не буває. Бо як не втішатися і не радіти тому, хто вічному гніву Божому і засудженню підлягав, але таку милість, як дар, отримав від Нього? 2) Вдячність і любов сердечна. Бо як не дякувати такому Благодійнику і не любити Його за таку велику милість? 3) Смирення. Бо такої милості від Бога удостоюється не по своїй гідності, а по одній благості Його і заслугах милостивого Заступника. 4) Страх Божий, щоб Бога знову не прогнівити і так би милості Його не позбутися. 5) Молитва, щоб Бог у благодаті Своїй утримував його і благодаттю Своєю зберігав від гріха, диявола та іншого. 6) Висока пошана до спасенного Христового споглядання, втілення, страждання і смерті: бо цим одним від великого лиха позбувся і великої милості Божої удостоївся. 7) Безсумнівна надія вічного життя: “Той, Хто Сина Свого не пощадив, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього” (Рим. 8:32)? Так з апостолом міркує і робить висновок вірна душа: раптом, мовляв, якщо згрішу, таку милість отримавши від Бога і без усяких заслуг виправдавшись, знову втрачу те виправдання? Відповідає такому апостол святий Іоанн: “А коли б хто згрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника, що є спокута за гріхи наші, та не тільки за наші, а й за гріхи всього світу” (1Ін. 2:1-2). Тобто: той, хто згрішив, не повинен впадати у відчай, а негайно звернутися і вдатися до милостивого Заступника Іісуса Христа, визнати гріх свій із покорою і просити в Нього прощення і милості, щоб знову прийняв у товариство вірних Своїх. Бо не виснажилися щедроти Його, і тим, хто кається і стукає, у двері милосердя Його відчиняються. Однак треба вкрай берегтися від гріха: хоча й незбагненно велика для грішників Божа милість, – не станемо згрішати проти милості Божої, щоб замість милості не впізнати на собі правосуддя Його. Без сумніву, милостивий Бог, але й праведний: і хто, сподіваючись на милість Божу, не перестає грішити, тому побоюватися треба, щоб не випробувати на собі праведного суду Його. Бо “Бог не буває посоромлений” (Гал. 6:7). Звідси робимо висновок, що в кому немає плодів віри, тобто добрих справ, тим паче в кому є злі справи, безстрашне і протилежне закону Божому життя, в тому немає істинної сердечної віри, а є тільки усна, неправдива й оманлива, хоч би проповідував і вчив віри. Такою вірою, особливо в нинішньому столітті, сповнені уста багатьох християн, які устами сповідують і проповідують Бога, але в серці безбожництво мають і “ділами відрікаються” від Нього (Тит. 1:16).

СХП. Бачиш образ розп’ятого на дереві хресному Христа. Скільки тут для тебе, християнине, повчання, скільки повчання у справі християнського благочестя. Для цього і представляє нам Свята Церква страшне і спасительне це видовище, щоб на нього, дивлячись, вірою дивилися на Христа, заради нас розп’ятого, згадували, чим ми були і чим силою розп’ятого Христа стали. Представляє воно нам: 1) Незмінну Божу правду. Бачимо тут, що правда Божа порушитися не може, але вимагає неодмінно, щоб вічний і святий закон Божий зберігався цілим і не порушувався, або щоб законопорушник гідно покараний був. 2) Тяжкість гріха і гнів Божий за гріхи наші. Легко людина може згрішити, але через усю вічність у геєнському вогні очищати гріх свій буде, якщо тут покаянням і вірою в Христа не очиститься від нього. Важкий гріх, бо ніхто його забрати від нас не міг, окрім неповинного Христа, Сина Божого. Невблаганний гнів Божий за гріхи, бо для умилостивлення Його потрібно було померти за нас Христу Сину Божому, і так за нас правду Божу втихомирити, яку ми гріхами нашими роздратували, – чого ніхто, крім Нього, зробити не міг. Звідси, християнине, вчися пізнавати гнів Божий за гріхи і так уникати гріха, бо бачиш в образі розп’яття Христового та інших Його спасенних пристрастей і чуєш з історії євангельської, як Христос, Син Божий, безневинний, страшенно мучився за гріхи наші. Якщо ж у якому гріху перебуваєш, постарайся відстати від нього, щоб не підпасти під вічний суд і гнів Божий, і за всі свої гріхи в геєннському вогні без жодного послаблення не страждати. Від жахливого страждання Христового пізнавай, наскільки великий гнів Божий запалає на нерозкаяних грішників, які таку Божу благодать знехтували й не хотіли каятися, перестати грішити й до Бога навернутися, – а особливо на тих, що Бога сповідують, закон Його чують і волю Його відають, але ділами своїми зрікаються від Нього. Не тільки слово зобразити, а й розум зрозуміти не може лиха того, улюблений християнине! Невимовна і незбагненна милість Божа з’явилася до нас у тому, що Сина Свого Єдинородного заради спасіння нашого не пожалів. Але милість ця на жахливий гнів обернеться для тих, які не хотіли милості тієї прийняти й ужити на спасіння: “Бог не буває осоромлений”, – вчить апостол. Христос Син Божий і Бог у плоті Своїй так зганьблений, висміяний, зневажений, уражений і страждав за гріхи наші, що й подумати про те жахливо. Як же ті, хто знехтував цією великою справою Його погляду, за свої гріхи, якими правду Божу роздратували, мучитимуться в геєннському вогні! Милостивий Бог, і скрізь у Святому Письмі милість Його проповідується, але для тих, хто кається і звертається від гріхів до Нього. А ті, хто не каються, правду Його і праведний Його гнів на собі неодмінно пізнають. І що більше хто грішить, то більше на собі пізнає гнів Божий, за непорушним вченням апостола: “За наполегливістю твоєю та нерозкаяним серцем ти сам собі збираєш гнів на день гніву й одкровення праведного суду від Бога, що відплатить кожному за його діла його” (Рим. 2:5-6). 3) Представляє нам це видовище безмірну милість Божу і безприкладне Його до нас милосердя: бо заради спасіння нашого Сина Свого Єдинородного не пожалкував, але на смерть віддав Його. Оскільки самі ми, згрішивши, не могли врятуватися, не могли роздратовану гріхами нашими правду Божу жодною жертвою винагородити, гріхів наших очистити й виправдатися, тому для звершення цього великого діла Сина Свого послав у світ, щоб ми благодаттю Його від гріхів наших очистилися, віруючи в Нього, і так би спасіння здобули, яке в Адамі втратили. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Дивлячись на образ розп’яття Христового, християнине, подумай про незбагненну милість і людинолюбство Небесного Отця і від чистого серця дякуй Йому за це велике Його за нас піклування. Дивись вірою і на розіп’ятого Христа, який воскрес і сидить праворуч від Отця, і проси від Нього зцілення гріховних виразок, як колись ізраїльтяни дивилися на піднесену змію в пустелі та зцілювалися від укусів зміїних. “І як Мойсей підніс змію в пустелі, так повинно бути піднесено і Синові Людському, щоб усякий, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:14,15). Звідси черпай розраду сумному серцю твоєму, яке совістю і страхом розтрощене через безліч гріхів. Якщо Бог Сина Свого не пожалів заради нашого спасіння, невже нас, тих, хто згрішив, і тих, хто кається, і тих, хто просить прощення, заради Нього не пожаліє і не помилує? Цим утверджуй віру свою і без сумніву на милість Божу сподівайся, якщо істинно, навернувшись від гріхів, каєшся. 4) У розп’ятому Христі бачимо, християни, безмірну Божу премудрість: бо там шлях до спасіння нашого винайшла, де, здавалося, ніякого не було спасіння. Бо неодмінно належало людині, яка згрішила проти Бога вічного, навічно страченою бути, за силою правди Божої. Але Божа премудрість винайшла такий засіб, яким і правда Божа свою вимогу задовольнила, і милосердя Його над людиною, що згрішила, здійснилося. Христос, Син Божий безгрішний і Бог у плоті, за грішників постраждав і помер, і так роздратовану правду Божу за них винагородив, а так і грішникам до милосердя Божого двері відчинилися. Правда Божа цією найсвятішою жертвою задовольнилася, і милосердя Його місце знайшло для спасіння людського. Відтепер людина, що згрішила, – благодаттю Божою і милосердям Його спасається; і правда Божа незмінна перебуває. Так премудрістю Божою і правда Божа, і милосердя Його в стражданні і розп’ятті Христовому здійснилися. Деревом забороненим клятва вселилася в нас (Бут. 3), і древом Хресним ми викуплені від клятви й отримали благословення (Гал. 3:13-14): “ранами Христовими ми всі зцілилися” (1Пет. 2:24) і смертю Його ожили; скорботою Його ми втішилися і Його безчестям славу здобули; стражданням Його наше страждання забрали, і смертю Його наша смерть вмерла; Кров’ю Його наші борги загладилися, і Його досконалою правдою ми виправдалися. Так все можливо Всемогутньому, премудрому і благому Богу нашому. Благословенний Господи, в усі віки, слава Тобі! 5) У цьому спасительному зображенні бачимо, улюблений християнине, вільний Сина Божого заради нас послух, смиренність найглибшу, велике терпіння і лагідність. Волею заради нас благоволив бути “слухняним навіть до смерті,… смерті ж хресної” (Флп. 2:8); волею заради нас упокорився Господь слави так, що більшого упокорення бути не може; волею заради нас перетерпів таке ганебне і страждання, більшого за яке не може бути; і не лише перетерпів, а й молився за ворогів своїх: “Отче, прости їм! Пробач їм” (Лк. 23:34). Усе ж це Він створив із любові до Небесного Свого Отця і до нас, підлих рабів Своїх, щоб Його, гріхами нашими роздратованого та засмученого, вільним своїм стражданням умилостивити і нас, що роздратували й засмутили, в милість Його привести, правду Його за нас задовольнити і нам милість заслужити, прокляття з нас зняти і благословення нам подати. Так став Він Заступником між Богом розгніваним і нами, що прогнівали. Від Його послуху, смирення, терпіння і лагідності повинні і ми вчитися старанного послуху, смирення, терпіння і лагідності, якщо хочемо не марно християнське ім’я носити і Христовими бути (Гал. 5:22-26).

СХШ. Бачиш, що людина, загубивши золото, срібло, дорогоцінний камінь або честь, – скарб свій, яким втішалася, шукає його з усяким старанням і бажанням, щоб знову знайти втрачене. Зауваж, що сини віку цього роблять, коли хочуть скарби свої відшукати, які з великими труднощами шукають, з великою турботою зберігають, але не довго утримують і невдовзі з невимовною журбою залишають, полишаючи світ цей. Звертай увагу, кажу, улюблений християнине, як люди тимчасовий, тлінний і, по правді сказати, оманливий скарб шукають, в якому серце їхнє перебуває. Від цього випадку і прикладу синів віку цього вчитися ми, християни, повинні шукати скарбу християнського, який є Бог з усіма благами Своїми. А де Його шукати нам? У місті, чи на полі, чи в пустелі? Ні! Бог ніяким місцем не укладається, і ні від якого місця не відлучається, але скрізь є. Де ж Його шукати? Христос каже: “Ось, царство Боже всередині вас” (Лк. 17:21). А де царство Боже, там і Бог зі Своїми благами. Як цей неоціненний скарб шукати? Багато хто винаходить багато засобів до того. Ми нехай слухаємо такі: 1) Відректися від самолюбства, бо воно від Бога віддаляє всякого. Через самолюбство і прабатьки наші від Бога відпали, коли заповіді Божої не послухалися, волі своїй наслідували, і захотіли честі, що Богу одному личить, і так втратили ту честь, якою від Бога високо піднесені були. 2) Повинно волю свою волі Божій підкорити і Його святому і премудрому Промислу віддати себе, нехай робить із нами, як зволить, і, яким хоче, нас шляхом веде – гладким чи нерівним, веселим чи сумним, – як чинить вправний лікар із немічним, котрий на волю його віддається і так зцілюється. 3) Якщо хочемо Бога шукати, то не повинні шукати у світі цьому честі, багатства і слави. Оскільки Бога шукати і честі, чи слави, чи багатства мирського шукати разом неможливо. Бо серце людське роздвоєним бути не може, але або до творіння, або до Творця тільки приліплюється; і коли до творіння приліплюється, то відпадає від Творця; а коли до Творця пристає, то відлучається від творіння. Як, хоча два ока маємо, не можемо дивитися разом і на небо, і на землю, і назад, і вперед, – тим паче, одне серце маючи, не можемо і до Бога прилипати, і до творіння. Треба неодмінно або Бога залишити і шукати створіння, або створіння залишити і Бога шукати; або до Бога на небо дивитися, або до створіння на землю; або Бога перед собою мати і дивитися на Нього вірою, або відвернутися від Нього і дивитися на створіння – одне з двох треба обрати і шукати того. Вірне слово Христове й істинне є: “Де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Мф. 6:21). Хто честь світу цього, чи славу,чи багатство, чи щось інше від світу цього скарбом своїм вважає, до того й серце своє докладає, те задумує, про те дбає, старається, думає, бажає і шукає старанно. Хто Бога скарбом своїм єдиним має, той усе, що поза Богом є, позаду залишивши, до Нього одного серцем, думкою, старанням, піклуванням і бажанням прагне, і хоча багато перешкод від світу, плоті й диявола йому буває, однак, за подобою вогню, догори завжди прагне й до бажаного свого скарбу щосили спонукає себе підноситися та підніматися. Бо Духа утримати, зупинити й відвернути ніхто й ніщо не може. 4) Немає зручнішого шляху до стягнення і набуття великого і найвищого Бога, як істинне і сердечне смирення. Бог, будучи благим і милосердним, нічим так не схиляється і ніщо так не милує, як смиренне і скрушене серце. “Жертва Богові дух скрушений: серце скрушене і смиренне Бог не знехтує” (Пс. 50:19). Про це в багатьох місцях Святого Письма свідчить, що Бог смиренне серце привертає до себе Своєю благодаттю. Від смирення ж сердечного невідлучна буває духовна убогість, тобто пізнання і визнання своєї негідності, нікчемності, підлості й окаянства у всяких речах, тілесних і духовних: бо жебрак духом усього себе негідним визнає за свою нікчемність. Так само невідлучно терпіння істинне і лагідність: бо всякого нещастя гідним себе визнає і тим, хто злісно чинить, не мститься, вважаючи себе того гідним. До такого смиренного серця Бог приходить і сповнює його Своєю благодаттю. 5) До цього засобу належить молитва старанна, яка не в одних словах і читанні молитов, а в “дусі й істині” полягає (Ін. 4:23). Пошукаймо, люб’язний християнине, цього вічного й неоціненного скарбу з усякою нашою ретельністю й старанням, щоб тут, у цьому віці, його відшукавши, і в майбутньому його мати без кінця. Якщо тимчасовий, швидкоплинний, оманливий і бездушний скарб люди так старанно шукають; наскільки більше Бога, Який є Життям вічним, радістю і веселістю вічною, старанно і всіляко шукати повинні. Якщо ж шукатимемо Його, то знайдемо; якщо ж полишимо Його, то й Він полишить нас назавжди, як цар Давид Соломону, синові своєму, каже: “Коли будеш шукати Його, то знайдеш Його, а коли полишиш Його, то Він полишить тебе назавжди” (1Хрон. 28:9). Тільки тут Він шукається і знаходиться тими, хто шукає Його, а після смерті вже немає ніякого способу до того. Хто тут не знайде, той навіки залишиться без Бога, без Якого, як Життя і Джерела життя, ніщо інше буде такому, як вічна погибель і смерть.

CXIV. Бачиш, що хто в дружбу з царем земним увійти удостоїться, все має, окрім корони, скіпетра й порфіри його; бо все в нього одержує, що з волі його просить. Ніхто його, як друга царського, ні образити, ні озлобити, ні збезчестити не може, але, більше того, всякий шанує його і шукає в нього і через нього в царя милості, як багато таких прикладів бачимо в історії. Зрозумій, що так, або навіть незрівнянно блаженніше, буває людина, яка вірою знайде Царя Небесного і в найсвятішу Його дружбу увійти удостоїться. Такому буде Бог Богом його, міцністю його, утвердженням його, притулком його, рятівником його, помічником його, захисником його і заступником його. І з Богом усе його буде. Залишає честь, славу, багатство, розраду світу цього; але в Бозі незрівнянно кращу честь, славу, багатство і розраду вірою знаходить. Тікає від честі, слави, багатства і розкоші; але за ним все чудово слідує так, як за тим, хто йде до сонця, тінь слідує. Причина ж усього цього в тому, що Бог є початок і джерело, від Якого всі блага, видимі й невидимі, випливають, і яке у створіннях не міститься добро – від Бога походить і в Бозі чудовим чином є. Бо ніхто не може подати того, чого сам не має, як філософи істинно вчать. Бог подає всім буття, красу, сенс, розум та інші блага – Сам же чудовим чином має їх. Бог подає сонцю, місяцю, зіркам і вогню світло – Сам же в Собі найкраще є Світло. Подає всім тваринам життя – і Сам є найпрекраснішим Життям. Насаджує в серцях людських любов – і Сам по перевазі в Собі має любов. Так у Бозі все потаємно є, що в створіннях по найменшій частині розсіяно; і потаємне в Ньому перевершує і незрівнянно краще і більше. Так, оскільки від сонця просвічується повітря, то в сонці самому – більший і чудовий є світло. Оскільки вогонь дає нам тепло – він у собі набагато більше тепло має. Так і про інші природні речі думай. Так у Бозі всі блага є, які є в створіннях. І так, хто Бога знаходить, той всі блага з Богом і в Бозі знаходить найпрекраснішим чином. Блаженне і прелюб’язне серце, в якому всіх благ Скарб перебуває! Весь світ йому з усім своїм скарбом, розвагою, радістю, втіхою, славою і честю ніщо: одним тим, що має всередині, задовольняється. Що в багатстві, честі, славі, втісі мирській тому, хто всіх благ Джерело має всередині себе! На що йому шукати втіхи зовні, коли всередині себе має Джерело всякої втіхи? Подібно це до того, як той, хто, від джерела живої води напившись, залишає струмочки, що від нього випливають. Хто, від сонця маючи освячення, не вимагає від свічки світла. Хто, всяких речей достаток і достаток у себе маючи, не має потреби просити милостині. Хто, порфірою царською одягаючись, не вимагає іншого простого вбрання. Хто, царську славу маючи, не шукає нижчого чину слави. Хто, будучи здоровим, не вимагає допомоги від ліків. Так, хто Бога, всіх благ Джерела, має, яка йому потреба в інших благах світу цього? І оскільки Бога має, у Якого в руці весь світ, то й тому, хто має Бога, все підкоряється. Такий воістину “нічого не має, але всім володіє” (2Кор. 6:10). Не має багатства; але весь світ служить йому, як читаємо у священній і церковній історії про таких, які були домом і житлом Божим. І хоча “багато скорботи праведним” (Пс. 33:20), але “все… люблячим Бога… сприяє на благо” (Рим. 8:28), бо скорботи їхні примножують їм блаженство, а не забирають. Позбавляються зовнішнього майна; але внутрішнього скарбу їх позбавити ніхто не може. Затьмарюють славу їхню; але вона, як світло в темному місці, ще більше сяє. Ображають тіло, але вони душею радіють; б’ють тіло їхнє, але вони більшим вогнем любові й ревнощів за Богом запалюються, за подобою кременю, що, що більше розсікається, то більші випускає із себе іскри. О, блаженний стан такого серця! Воно ще на землі відчуває частку небесної радості. Це багатство і розраду личить нам, християнам, шукати, чого від нас жодна смерть не відніме, – а не шукати світу цього скарбу, який, щойно прийде, так скоро й відійде від нас.CXV. Бачиш, що, коли вогонь торкнеться ладану чи іншого якогось запашного порошку, негайно паління диму буває і приємні пахощі сходять. Так точно буває, коли серця людського торкнеться благодать Святого Духа: тоді пробуджується в такому серці зітхання і молитва істинна, як пахощі, що від вогню збуджуються, і піднімається у висоту до Небесного Отця, і знаходить у Нього благодать і милість. Цей випадок нас вчить просити в Бога Духа Святого, щоб Він збуджував у серцях наших істинну молитву, – “Духа усиновлення, Яким кличемо: “Авва, Отче!” (Рим. 8:15).CXVI. Бачиш, що всяка створена річ добра і приділяє свою доброту охочим нею користуватися. Сонце, місяць, зірки, вогонь мають світло і нам світло своє передають; вода прохолодна і тамує нашу спрагу; земля родюча і подає нам хліб і насичує плоть нашу; звірі, худоба, птахи і риби різну нам приносять користь. І немає такої речі в усьому єстві, яка б доброти в собі не мала і не подавала користі. Звідси робимо висновок, християнине, що якщо створіння добрі і “добрі вельми”, за свідченням святого Писання (Бут. 1:31), – наскільки більше Сам Творець. Бо всі створіння тільки сліди доброти Божої, яка в них є; і свідки тієї доброти, яку безголосно нам свідчать і проповідують, нехай скуштуємо і побачимо, “наскільки добрий Господь” (Пс. 33:9), Який створив блага ці. Бо “небеса проповідують славу Божу” (Пс. 18:2), не голосом, а представленням і свідченням про славного Творця свого, Який такі чудові й славні справи створив із нічого. Так усе створіння проповідує і доводить благість Божу, благого Творця свого, Який такі блага створив. Якщо діло благе – наскільки більший Сам Той, Хто робить. Якщо повітря від сонця світле буває – наскільки більше саме сонце світле; якщо мед речі солодкими робить – наскільки більше сам мед солодкий для тих, хто його куштує. Безперечна ця істина для здорового розуму. Якщо створені речі добрі, і “добрі вельми” – наскільки більше Сам Творець їх. Звідси випливає, любий християнине: 1) Творіння нам, розумному створінню, як пальцем, вказують на Творця і, немовби взявши за руку, ведуть до пізнання благодаті Божої, так само, як струмки до самого джерела живої води; і дають нам випадок скуштувати й бачити, “яким добрим є Господь”. Ніби кажуть нам: дивіться на нас, ми всі добрими Творцем створені, ми всі вам користь приносимо і подаємо, – “скуштуйте і побачите, наскільки благий Сам Господь”, що створив нас! 2) Тим самим навчають нас Його – Джерела благ – любити, Його одного шукати, як істотного і вічного Блага, від Якого все благе походить. 3) Тим самим, що благість Божу проповідують, відводять нас від себе, тобто від любові своєї, і приводять до любові Божої; відвертають серце наше від себе і привертають до любові найвищого Блага, від Якого самі початок і буття своє сприйняли. Подібно до того, як струмки, що спливають, вказують на саме джерело водне, щоб із нього самого пили воду, а не з струмків. 4) Вчать нас дякувати Богу за те, що Ним створеними благами користуємося, задовольняємося і тими життя наше зберігаємо: бо без створеного і єдиної хвилини жити не можемо. 5) звідси пізнаємо, що ми самі по собі мізерні, злиденні, бідні й убогі: бо все, що не маємо, Боже є добро, а не наше, як і самі не свої, а Божі. 6) Звідси вчимося пізнавати нашу нікчемність, бідність і окаянство, і так смирятися. 7) Коли все чуже добро маємо, тобто Боже, а не наше, то мусимо ми з благословенням Божим і молитвою всього торкатися і все вживати, щоб не грішити проти Творця, творіння Його вживаючи без Його благословення. 8) Вживати не для ненажерливості й розкоші, а за потребою: їжу заради зміцнення немічної плоті, пиття заради втамування спраги, одягу заради зігрівання й прикриття наготи, та інше. 9) Оскільки не своє добро маємо, а Боже, то, що не маємо, з волі й веління Його повинні приділяти братії нашій, яка цього вимагає, на славу Його – нехай буде слава одному Тому, від Якого всяке добро походить. 10) Оскільки ми й самі не свої, а Божі, тому й жити не так повинні, як ми хочемо, але як Бог велить, і з іншими створіннями, Йому, як раби Його, служити неослабно: адже всі створіння Його служать Йому невідступно, так, як Він повелів і заснував. 11) Звідси випливає, що безвідповідальні ті, які цих обов’язків не виконують: сама совість їхня і закон природний засудить їх у тому.

CXVII. Бачиш, що вода навесні з великим прагненням і шумом тече, але незабаром і спадає; або дим і вогонь високо здіймається, але негайно зникає. Точно такий стан гордих і нечестивих людей: лютують і галасують вони в гордості своїй, але знищуються, як вода швидкоплинна; підносяться, як полум’я й дим, високо, але зникають так само, як полум’я й дим, так, що й сліду їхнього не буває видно. Про це свідчить пророк Божий, очевидний і вірний свідок істини: “Побачив я нечестивця, що підноситься, як кедри Ливанські, і пройшов я повз нього, і ось його нема, і шукав я його, і не знайшлося місце його” (Пс. 36:35-36). Навпаки, про того, хто богобоязливий, говориться: “Добрий чоловік навіки не похитнеться. У пам’ять вічну буде праведник: лихого поголосу не побоїться. Готове серце його сподіватися на Господа; непохитне серце його, не побоїться, дивлячись на ворогів своїх” (Пс. 111:5-8), – про що і в псалмі 36-му свідчить. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, не слідувати прикладу безстрашних і тих, хто пишається багатством, славою і честю світу цього – нехай не загинеш із ними, а “упокоритися під міцну руку Божу, і боятися імені Його, нехай вознесе” тебе із смиренними й тими, хто богобоязливий (1Пет. 5:6), “бо всякий, хто підносить сам себе, буде принижений, а той, хто принижує себе, піднесеться”, за вченням вічної Істини – Христа (Лк. 18:14).CXVIII. Бачиш сліди або людські, або звірині, і за ними пізнаєш ходіння їхнє і самих їхніх, чиї сліди бачиш; наприклад, від сліду людського людське ходіння пізнаєш. У цьому випадку згадай, що пророк Божий співає: “Видна була хода Твоя, Боже, хода Бога мого Царя” (Пс. 67:25). Справи Бога нашого – як сліди Його, з яких пізнаємо божественну Його ходу і Самого Бога. Коли дивимося на небо і красу його, на сонце, місяць, зірки і світло їхнє, на землю і виконання її, пізнаємо в них ходу Бога нашого і пізнаємо Самого Бога, що ходу в них показав. І так переконуємося прославляти всемогутню силу Його: бо все це з нічого словом одним створив; премудрість Його: бо так дивовижно влаштував і в порядку Своєму все упорядкував; благість Його: бо все це заради нас створив. Бо Сам Він нічого цього заради Себе не вимагає: але як раніше віків, так і тепер Сам у Собі задоволений і блаженний. Творіння – як сліди Бога нашого, з яких переконуємося пізнавати Самого Бога, бо вони, будучи чудовими, показують славу Божу: “небеса проповідують славу Божу” (Пс. 18:2). Неможливо не здивуватися всемогутності, премудрості й благості Божій, якщо з увагою розсудити. Як сонце заради користі піднебесної сходить і заходить, і знову сходить, і всю безмірну небесну широту в двадцять чотири години охоплює. І коли наближається до нас, приводить весну і літо, а коли відходить від нас – залишає нам осінь і зиму. Як у повітрі – найтоншій стихії – хмари, як міхи, наповнені водою, тримаються і не падають, з місця на місце переходять, воду розносять і на землю спускають. Як земля, велика і найтяжча стихія, посеред повітря затверджена і не відступає зі свого місця. Як різні й незліченні плоди з надр, як скарби свої, видає. Як один і той самий вогонь одні речі пом’якшує, а інші озлобляє й усе ніби поїдає. Як риба у воді живе, але не задихається, не вмирає, чого інші тварини витерпіти не можуть. Як у складі людському душа одна, але різні дії показує – розуміє, бажає, пам’ятає, дивується, жахається тощо; бачить, чує, нюхає тощо. Як почуття єдиному тілу притаманні, але одне робить те, чого не може робити інше. Наприклад, око бачить, але вухо не бачить, а тільки чує. Як у малому насінні настільки великий і багатий плід сокровенний буває, та інше. І воістину це не що інше, як сліди всемогутньої Божої премудрості, яка все винаходить, робить і в порядку своєму влаштовує. Про ці премудрі й чудові Божі діла чудово нам говорить псалом 103-й, у якому пророк Божий дивується силі й премудрості Божій, вклоняється, співає і прославляє Творця в захопленні духу, повторюючи: “благослови, душе моя, Господа!” Але коли в священну історію Писання подивимося, побачимо преславну Бога нашого ходу і сліди. Дивовижні Його діла, там написані, для нас як сліди і свідки Його, бо бачимо, що Той самий Бог, Який створив дивовижно світ із нічого, творить і в створеному світі діла, Йому одному властиві. Страти страшні, явлені нечестивим, – сліди і свідки правди Його, яка дію свою виявляє на беззаконних і ворогах Його. Милості і благодіяння Його вилиті – сліди і свідки благості Його, яка подає себе до споживання гідним і шукаючим її рабам Його. Під час всесвітнього потопу правда Божа з’явилася нам, бо бачимо, як нечестиві у водах загинули; Ной же праведний збережений з домом його посеред таких жахливих вод, і в цьому з’явилася нам благість Божа (див. Бут. 7). Содом і Гоморра, спалені з навколишніми містами, що, якщо не правду Божу, свідчать? Але Лот праведний, від того збережений, благість і милість Його нам проповідує (див. Бут. 19). У виході Ізраїлю з Єгипту також бачимо сліди правди, премудрості й милості Божої. Гордий і запеклий фараон із військом своїм справу правди Божої на собі впізнав, бо не захотів милості Його, стільки разів виявленої, розуміти (див. Вих. 14).Вірний Божий Ізраїль, визволившись від рабства фараона, милість Божу співає й проповідує нам: всемогутня Божа мудрість там шлях йому до порятунку винайшла, де, здавалося, не було шляху; і де людина зневірилася врятуватися, там вказала їй спосіб порятунку, тож Ізраїль, який, за людською думкою, мав би загинути, чудово врятувався, а того, від кого очікував своєї загибелі, побачив загиблим у морі. Таку саму Божу “ходу” і сліди Його бачимо і в наступних часах і місцях. Бачимо в пустелі, як співає Псаломник: “Боже, коли Ти виходив перед народом Своїм, коли Ти проходив пустелею, земля потряслася” (Пс. 67:8). І ще: “Від лиця Господнього посунулася земля, від лиця Бога Якова, що перетворив камінь на озеро водяне, а кремній – на джерела водні” (Пс. 113:7-8). Бачимо страшні сліди праведного Його гніву, коли “відкрилася земля, і поглинула Дафана, і вкрила скупчення Авірона, і запалав вогонь у скупченні їхньому, полум’я спалило грішників” (Пс. 105:17-18). Бачимо сліди милостивого Його про людей Промислу, коли люди, в пустелі ужалені зміями, дивилися на змію, за Його велінням піднесену, і тим зцілювалися: не змія їх зцілювала, а Його божественна промислительна сила. Бачимо при входженні людей Його в землю обітовану, коли річку Іордан, як суходіл, перейшли; коли шлях їм відкрився, де шляху не було; коли єрихонські стіни від сурмового гласу впали перед ними, та інше. У Новому Завіті, коли Бог у плоті з’явився, таку саму, навіть іще більш чудесну Божу ходу бачимо. Вся Церква, по всесвіту розсіяна, але єдиним Духом і вірою з’єднана, знає і визнає Христа зневаженого, висміяного, враженого, закатованого, розп’ятого і померлого між лиходіями. Але Його ж, воскреслого і прославленого Царя свого, з радістю сповідує, наважується про Нього, хвалиться про Нього, на похвалу собі ставить, що вірить у Нього. Надію, розраду, радість, веселість і життя вічне покладає в Ньому. Нарешті, Його Богом своїм сповідує, шанує, прославляє і поклоняється Йому. Що це, як не слід всемогутньої Божої сили? Що, як не Божественна сила на хресті розіп’ятого Христа? “Сила Божа на спасіння кожному віруючому” (Рим. 1:16). Хто може очікувати від замученого і на хресті повішеного порятунку і визволення свого? Але сила Божа, яка є на спасіння кожному віруючому, робить те, що у Христі розп’ятому ми, ті, хто вірить в ім’я Його, своє спасіння і життя вічне кладемо, а іншого Спасителя і Спасителя не знаємо і не визнаємо, крім Нього одного, і хоча вмираємо, і лежимо в гробах, і розтліваємо, і як прах земний у землю повертаємося й обертаємося, однак твердо й без усякого сумніву сподіваємося силою Його, померлого й воскреслого, воскреснути, ожити, нове, краще й вічне життя одержати. І, що примножує диво, не через мудреців і вчителів красномовства, не через славних і знатних віку цього всесвіт серцем скорився Розп’ятому, а через простих, некнижних, худорідних, ремісників, рибалок, митарів. Скільки їх було, які таку велику, нечувану і розумом незбагненну зробили справу? Дванадцять. Такому малому числу треба було пройти всю піднебесну, за сказаним: “Ідіть, навчіть усі народи” (Мф. 28:19); і ще: “Ідіть по всьому світу, і проповідуйте Євангеліє всьому створінню” (Мк. 16:15). Цим небагатьом, за людським розумінням, невігласам, треба було стати проти премногих мудреців віку цього і затулити вуста їхні; цим небагатьом простим, худорлявим і беззбройним потрібно було озброїтися проти незліченних славних, знатних вельмож, князів і царів усієї землі і перемогти їх. І зробили вони це: “пішли й проповідували скрізь” (Мк. 16:20); “та по всій землі пролинула звістка їх і до країв світу — слова їхні” (Пс. 18:5); стали некнижні проти премудрих книжників віку цього, і озброєних без зброї здолали. Треба було їм занурений і загнутий в ідолобіссі світ із глибини погибелі вивергнути і насадити істинне богошанування; спокусу диявольську викрити і навчити істини; занепалий від злості народ оновити і привести до істинного покаяння; статути, закони, звичаї застарілі спростувати і нові постановити й затвердити; невір’я від людських сердець, глибоко вкорінене, забрати і насадити віру; обман багатобожжя знищити і Бога єдиного, але в трьох Особах, що поклоняється, до пізнання привести. Усе це розум людський і силу перевершує. Вони ж це на діло і досконалість зробили. Треба було їм проповідувати Іісуса Христа розп’ятого, і довести, і запевнити невірні серця, що саме Іісус, Якого вони проповідують, і є той самий Христос, Месія, Якого пророки проповідували і Богом обіцяний, що Він Викупитель, Визволитель і Спаситель світу; запевнити, що розп’ятий Іісус не за Свої гріхи, а за наші розп’ятий, постраждав і помер, зі Своєї волі і з благовоління Божого; запевнити, що в розп’ятому Христі життя наше, і блаженство, і слава вічна – потаємна; що Він як постраждав, розіп’явся і помер Своєю волею, так з мертвих повстав Своєю силою; що Він є Єдинородний Божий син і є істинним Богом, плоттю від Діви непорочної народжений, і що без Нього та окрім Нього немає жодного засобу для здобуття вічного життя і блаженства; запевнити, що тіла померлих, які згнили і перетворилися на землю, повстануть, з душами з’єднавшись, і в нетління, безсмертя і прекрасний вигляд вічної слави померлі в Господа одягатимуться. Усе це як розум людський не вміщує, так і зробити понад сили людські. Але дванадцять некнижних і простих зробили це і довели, що “немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися, окрім Іісуса Христа Назорея” ( Діян. 4:10-12). Треба було їм, зрештою, відвернути серця людей від світу цього, до якого приліпилися й пристрастилися, і навернути до Христа приниженого, зневаженого, ураженого, прибитого до хреста, прикутого до хреста, повішеного поміж лиходіями, повішеного й померлого нечесною смертю, щоб тим не соромилися, що в розп’ятого вірують, шанують Його, Царем і Богом своїм сповідують, але навіть тим хвалилися, раділи, і перед ворогами істини сповідували, і свідчили безбоязно. Треба було їм перестерігати всіх, щоб заради Нього не боялися не тільки злиднів, безчестя, ганьби, вигнання, ран, пут, в’язниць, а й самої смерті; відвернути від любові до тимчасових і земних благ, які вони бачать і відчувають, і звернути до бажання й пошуку вічних, яких “око не бачило, вухо не чуло і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9); довести, що “око не бачило, вухо не чуло і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9); довести і запевнити, що до цього немає шляху іншого, а тільки шлях хресний, скорботний і тісний, і на той шлях наставити їх, утвердити і до течії підбадьорити. Усе це було вище можливості й сили людської. Але дванадцять апостолів Христових зробили те, що сила людська вжити і зробити не могла і не може. Чого не робили іудеї, вороги Христові? Яких старань не доклали з самого початку, щоб славу розп’ятого і воскреслого Христа затьмарити? Воїнам, що стережуть, руки наповнили винагородою, щоб брехнею покрили воскресіння Його. Апостолам яких заборон, погроз, озлоблень не робили, щоб не вчили в ім’я розп’ятого Христа, як читаємо в Діяннях? Та проте нічого вони не досягли. Пронеслося ім’я Іісуса в усі кінці землі, і як світло сонця, що сходить, слава воскреслого Христа всю піднебесну наповнила. Тим, хто розсіявся по всесвіту, цим некнижним і простим, як не пручалися книжники й мудреці віку цього, яких перекірливих умов не вигадували проти них, та врешті-решт визнали за істину слово їхнє й, що божевіллям вважали, то за істинну мудрість прийняли: відкинули свою уявну і хитросплетену мудрість і пристали до найпростішої мудрості простих і некнижкових, яка не у словах, а у силі складається; і захотіли в тих, з яких, як з невігласів, глузували, вчитися істинної премудрості. Як бентежилися й галасували вельможі та князі з людьми своїми! Чого не робили? Яких не винаходили знарядь проти цих беззбройних? Виганяли, озлоблювали, били, уражали, катували, в темниці й кайдани ув’язнювали, і всілякий вид муки їм винаходили; але нічого не досягли. Переможені безсилими сильні, беззбройними озброєні, безславними славні, простими шляхетні, переможені тими, яких самі ж у в’язниці тримали, озлоблювали, били, в’язили й мучили, але невдовзі їм же і дивувалися, і підкорялися з усіма людьми своїми, віддавали себе й серця свої їм, точніше, через них – Христу розп’ятому. Яка сила людська це зробити могла? Воістину “це зміна правиці Вишнього” (Пс. 76:11). Який вогонь любові запалав до Розп’ятого в серцях будь-якої статі й чину, чоловіків і дружин, старих і молодих, юнаків і дів, панів і рабів, – у серцях, кажу, які холодом ідолопоклонства та невір’я замерзли, – так що “ніщо не могло їх відвернути від любові Божої у Христі Іісусі” (Рим. 8:38-39). Яких знарядь не винаходили запеклі князі й царі світу цього, та інші слуги диявольські, щоб вогонь цей божественний загасити й від сповіді та любові розп’ятого Іісуса відвернути! Мечами вражали і вбивали, в темниці і кайдани ув’язнювали, вогнем палили і спалювали, в казани мідні розпечені кидали, на пательнях і решітках залізних розпечених, як м’ясо на харчі, пекли; до коліс прив’язували й обертали, тризубами та іншими знаряддями плоть терзали, шкіру здирали, до кісток оголювали, у чоботи, цвяхами набиті, взували і, як худобу, ганяли; звірам лютим кидали, у воді топили, до хрестів прибивали, та інші жахливі муки вигадували, але нічого не змогли. Не могли перемогти віри, яка “є перемога, що перемогла світ” (1Ін. 5:4); не могли загасити полум’я любові “води багато” (Пс. 31:6). Що могла зробити злоба людська там, де сила Божа діяла? І, що найдивовижніше, найніжніший вік, отроки й отроковиці, залишаючи ідолів, залишали й батьків своїх, ідолопоклонників, і краще вважали за краще все перетерпіти й життя залишити, ніж від Христа зректися. Як усі премудро і зухвало проти князів і царів, яких вигляд один залякати їх міг, розповідали – не можна не здивуватися! Якщо монарх, а тим паче мучитель, гнівом і люттю палає, хто може проти нього щось наважуватися, а тим паче простий, який ніколи його не бачив? Але святі мученики – інакші некнижні, інакші безславні, у селах народжені й виховані, інакші в ніжному й підлітковому віці, що перебували, – так зухвало виступали проти страшенних мучителів, висока царська влада, гнів, лють і звіроподібний вигляд яких могли налякати й безголосими зробити; і викривали та докоряли їх, яких увесь світ боявся. Воістину тут Божа справа! Воістину сила Божа зміцнювала їх! Воістину Дух Божий як діяв, так і говорив у них, згідно з Писанням: “Не ви будете говорити, але Дух Отця вашого буде говорити у вас” (Мф. 10:20). Так, улюблений християнине, дванадцять препростих і некнижних “буйством проповіді” (1Кор. 1:21) досягли того, що весь світ схилили під солодке ярмо Христа розп’ятого, праведного Царя слави. Рибалки, митарі та ремісники зробили те, чого жодним чином зробити не могли мудреці віку цього. Бо перевершує підприємство і справу цю силу людську. Звідси робимо висновок, що всемогутня сила Божа діяла в них, бо пишеться: “Вони пішли і проповідували скрізь, за Господнього сприяння і підкріплення слова наступними знаменнями” (Мк. 16:20). І так виповнилося Христове слово, яке перед пристрастю Своєю сказав: “І коли Я піднесуся від землі, всіх залучу до Себе” (Ін. 12:32). Воістину привернув до Себе зі сходу й заходу, і півночі й півдня розсіяних овець Своїх і привів на подвір’я Церкви Своєї, як і казав: “Маю в Мене й інших овець, що не з цього подвір’я, і їх треба Мені привести, і вони голос Мій почують, і буде одне стадо, і буде один пастир” ( Ін. 10:16). А так бачимо ” ходу Божу” сліди і від них пізнаємо Самого Бога, Який виступив на порятунок людей Своїх, як співає Йому пророк: “Ти виступаєш для порятунку народу Свого, для порятунку помазаного Твого” (Авв. 3:13). І Псалмоспівець: “Видна була хода Твоя, Боже, хода Бога мого Царя” (Пс. 67:25). Скільки єретиків і хульників повставало і намагалося славу розп’ятого і воскреслого Христа затьмарити і церкву Його здолати. Але не могли сили і старання людські розорити того, що всемогутня Божа сила і премудрість створила. Утверджена стоїть Церква і до кінця стоятиме на камені, бо “і сили пекельні не здолають її” (Мф. 16:18). Камінь є Христос, Син Бога живого, від Отця Небесного на основу Сіону покладений, згідно з Писанням: “Ось, Я кладу в Сіоні камінь наріжний, вибраний, дорогоцінний, і той, хто вірує в Нього, не посоромиться” (1Пет. 2:6). А звідси бачимо, що як світ створити, так і відновити, одного Бога справа є; і Той, Хто створив світ, Той занепалий і застарілий світ відновив і відродив. І як з видимого творіння пізнаємо Бога і Його всемогутність, премудрість і благість, так з навернення до Христа темрявою омани затьмарених народів і віри їхньої у Христа пізнаємо Його ж всемогутню силу; і як у створенні, так і у спокуті світу бачимо сліди Бога нашого і Самого Бога бачимо. Випадок цей і міркування вчить тебе, улюблений християнине: 1) Загороджувати уста безбожних людей, які або присносущне буття Боже заперечують, або Промисел Його святий і премудрий від творінь хульно віднімають і божественний промисел якійсь сліпій натурі приписують; віру свою захищати від нечестивих і хульних уст, яких тим більше множиться, чим більше світ до кінця наближається, – і зухвало їм відповідати, що є Бог, Котрий як світ з нічого створив, так і занепалий відновив, виправив і оновив чудово, оновив силою страждання і Хреста Сина Свого Іісуса Христа, Господа нашого; привернув до Себе народи, що відпали, не через багатьох хитрунів і мудреців віку цього, а через дванадцять простих і не книжкових, силою Його озброєних і Святим Його Духом навчених; бо Богу, як зручно було світ створити, так зручно утримувати, зберігати і промишляти над ним, затьмарених невір’я темрявою просвіщати, зі зла добро робити і рятувати загиблих, але тих, що слухаються благодаті Його. 2) Зберігати й утверджувати віру свою, яка підлягає різноманітним спокусам. 3) Дивуватися благості Божій, яка ніякою злістю переможена бути не могла і не може. Людина стала ворогом Божим, але милість Його не відкинула її навіки від себе, а такий чудовий спосіб до порятунку її премудро винайшла і в саму дію зробила, що раніше віків у божественній Його раді було поставлено і визначено. 4) Дивуватися силі, всемогутності і премудрості Божій, що Йому як мале, так і велике і нам незрозуміле діло зробити і здійснити вельми зручно. Йому зручніше світ створити з нічого, утримувати і зберігати, ніж нам що-небудь мале з чого-небудь зробити. Йому зручно там показати нам шлях і спосіб до спасіння, де нам і не бачиться спасіння; там подати допомогу, де жодної допомоги не чекали; там подати порятунок, де, на нашу думку, не може й бути порятунку, – чим ми надію нашу зміцнювати повинні. 5) Бачимо звідси, що волі й пораді Божій ніщо противитися не може. Яких опорів диявол і слуги його не чинили євангельській проповіді та від тієї спасінню людському, але все ж нічого не змогли; але зло їхнє до кращого обернулося Божою силою й премудрістю, тож чим більше примножувалися гоніння та інші біди на вірян, тим більше примножувалися віряни, як читаємо про мучеників, яких тим більша кількість примножувалася, чим більше їх умертвляли. Вірне й тверде слово Псалмоспівця: “Господь зводить нанівець задуми народів, руйнує підступність племен і намірам царів їхніх не дає успіху.А Господні задуми тверді повік, наміри серця Його — з роду в рід” (Пс. 32:10-11). 6) Бачимо звідси, що людська справа – говорити, докоряти, перестерігати; але Божа – в серцях діяти: адже слово Боже, яке проповідують, – як знаряддя, через яке Святий Дух у серцях тих, хто його слухає, діє. 7) Звідси випливає, що справжнє навернення і покаяння – дія Божа. Впасти самі можемо, але повстати самі не можемо; занапастити себе можемо, але врятувати себе не можемо; заблукати можемо, але навернутися на шлях істини не можемо без Бога: треба Пастирю шукати вівцю загиблу. Людині ж приписується навернення і покаяння тому, що вона благодаті, яка кличе і шукає, не опирається, а ті, які опираються і не слухають її, самі зі своєї вини гинуть.

CXIX. Бачиш, що мала дитина завжди в усяких потребах до матері своєї вдається; чи їсти, чи пити, чи чогось іншого хоче – у матері просить; чи біду якусь бачить – до матері прибігає. І хоча від матері покарання якесь приймає, проте не відлучається від неї, але при ній тримається і приліплюється до неї, любить її і все у неї просить. Така і віра християнська, яка Бога Отцем визнає і має. Вона все, що поза Богом, залишає позаду і до Нього одного в усяких потребах вдається, кажучи з пророком: “Ти – надія моя, частка моя на землі живих” (Пс. 141:6); і ще: “Душа моя припала до Тебе, і правиця Твоя прийняла мене” (Пс. 62:9). Така вірна душа всього в Бога, Отця свого, зі смиренням і страхом просить і чекає: “усякий дар добрий, усякий дар досконалий сходить згори, від Отця світів” (Як. 1:17). Чи отримує прохане – дякує, чи не отримує – однак не впадає у відчай, але з терпінням чекає, з пророком вигукуючи: “Підводжу очі мої до Тебе, що живеш на небесах! Ось, як очі рабів дивляться на руки господарів своїх, як очі рабині — на руки господині своєї, так очі наші — до Господа, Бога нашого: коли ж Він помилує нас” (Пс. 122:1-2). І як дитина, бачачи напасть і лихо, до матері біжить, і в неї допомоги й захисту шукає, і, в хворобі й немочі перебуваючи, до матері зітхає й простягає руки, і неміч свою матері оголошує, так і вірне серце в усякій спокусі й лихві до Бога біжить і в Нього допомоги й захисту просить, з іншими вірними плачучи до Нього: “Господи, Ти був нам прихистком віл віку й до віку” (Пс. 89:2); і ще: “Ти мій притулок від скорботи, що оголосила мене. Радість моя! Визволи мене від тих, що оточили мене” (Пс. 31:7). І хоча від Отця Небесного покарання приймає, проте не відступає від Нього; як благо приймає все, що від доброго Бога посилається, пам’ятаючи втішне слово, яке Він синам Своїм каже: “Сину мій, не нехтуй покаранням Господнім, і не сумуй, коли Він докоряє тобі. Бо Господь, кого любить, того карає; б’є ж усякого сина, якого приймає” (Євр. 12:5-6). І як дитина від незнайомих і чужих людей віддаляється й тікає, побоюючись їх, хоча й небезпеки немає жодної, так і вірна душа, оскільки не від світу цього, від нього й від усього, що в ньому є, як чужого, віддаляється й остерігається, щоб через це від Бога не віддалитися й не позбутися Його. Честь, слава, багатство і слава світу цього підозрілі для неї; бережеться від тих, хто і ділом, і словом про земне і тлінне думає; бережеться, як чужих, не обходиться з ними по-дружньому, побоюючись, щоб через їхню дружбу від Бога свого не віддалитися і через їхню любов Божої любові не позбутися. І як дитина, хоча й ваблять її чужі й привертають до себе яблуком або чимось іншим, подібним до того, від матері своєї не відстає і не йде до чужих; хоча й трапляється, що приходить до них і приймає від них те, що від них подають, але зі страхом і негайно, прийнявши, повертається і біжить до матері своєї, – так і вірна душа, хоча спокушає її світ цей честю, славою, багатством, розрадою своєю, не дозволяє йому, не відстає від Бога свого; не тримається світу, побоюючись спокуси його, “бо все, що є у світі: похіть плоті, похіть очей і гордість життєва, – не є від Отця, але від світу цього” (1Ін. 2:16). І хоча трапляється, що честь, яку подають, приймає, але приймає зі страхом, боячись, щоб через честь, яка здебільшого вдачу добру на погану змінює, від Бога не відпасти, і ту честь вважає слухняністю, а не втіхою своєю, і зі страхом її проходить на славу Бога свого і користь ближнього. Також, хоча багатство подається, не докладає серця до нього, але до одного Бога приліплюється; їжу, питво, одяг, спокій і покрив за потребою, – бо без того неможливо прожити, – а не для пристрасті й розкоші вживає; вживає ж зі страхом Божим, щоб надмірністю Бога не прогнівити, і так Його милості не позбутися, і від Нього не відпасти. І як дитина, хоча її чужі люди від матері забирають і відтягують геть, міцно тримається при матері своїй, обіймає її, плаче і кричить, щоб не розлучитися з нею, – так і вірне серце: хоча намагається диявол і злий світ наведенням лиха, скорбот і напастей відірвати її від Бога, проте міцно тримається Бога свого, старанно молиться до Нього й просить Його, щоб не залишив у біді й допоміг проти ворогів Своїх. Словом: як дитина все благополуччя своє ставить у тому, щоб бути при матері, а неблагополуччям вважає віддалення від неї, – так і вірна душа ставить все своє блаженство й розраду в тому, щоб одному тільки Богу наближатись, і бідою вважає до творіння пристати й так від Творця відпасти. Від цього випадку вчися, християнине, що є християнська і жива віра, яка без страху Божого і любові не може бути. Читай святі псалми, пророчі й апостольські писання та житія святих, які вірою догодили Богу, і зрозумієш істину, а тією вірою, що тільки на устах носиться, а не в серці, не спокушайся, – якою вірою багато хто наповнений.

СХХ. Бачиш, що люди за загальним звичаєм у святкові дні одягаються у світлий одяг і веселяться. Від цього тимчасового і земного святкування піднеси розум свій вірою до свята обранців Божих, які вічно святкуватимуть і веселитимуться. Нинішній час для християн – час трудів, подвигу, плачу, нарікання, печалі та хрестоношення. У тому віці, коли час виповниться і настане вічність, відкриється істинним християнам пресвітле свято. Тоді вони упокояться від трудів і святкуватимуть суботу безперестанку і вічно, не один день на тиждень, а всю вічність. Тоді позбудуться полотняного і жалюгідного вбрання і вдягнуться у святкову і шлюбну ризу, “коли тлінне це стане нетлінним, а смертне – безсмертним” (1Кор. 15:54). Тоді одягнуться в ризу порятунку і одягом веселощів одягнуться (Іс. 61:10); “одягнуться в білі одежі” ( Одкр.3:5); “одягнуться у віссон чистий і світлий” (Одкр.19:8). У ті дні не побачать нічого сумного, скорботного; не буде там страху від ворогів, злиднів, хвороб; не буде крику, біди, нарікань, голоду, спраги, холоду, спеки, жодного неблагополуччя, жодного лиха, але все тихо, мирно, безпечно, весело, світло, радісно, сприятливо. У цьому житті майже все сумно й плачевно: страх від смерті, страх від диявола й гріха, страх від ворогів і псевдобратії; усього треба остерігатися й озиратися на подобу птаха від ловців і стрільців. Тут щодня вмираємо сподіванням і очікуванням смерті; і що більше живемо, то більше сподіваємося померти, бо що більше живемо, то більше зменшується життя наше і ближче настає смерть. І це гірке і смертне життя сповнене багатьма лихами; і чим більше триває воно, тим більше множиться лих. Але в тому віці нічого такого не буде, але одне тільки життя, блаженство, радість, торжество, вигук і вічні веселощі. Зараз люди звикли під час свят один до одного приходити в дім, і один одного відвідувати, і так разом веселитися. Тоді обранці Божі зберуться в дім Небесного Отця, в якому “багато осель” (Ін. 14:2), і матимуть приємні приятельські стосунки зі святими Ангелами та всіма небесними Силами, і будуть разом веселитися й радіти один за одного перед обличчям Небесного свого Отця. Тоді “визволені Господом прийдуть на Сіон з радісним вигуком, і радість вічна буде над головою їхньою; вони знайдуть радість і втіху, а смуток і зітхання відійдуть” (Іс. 35:10). Тепер мають звичай люди у свята разом їсти, пити й радіти. Тоді справжні раби Божі ” лежать з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному” (Мф. 8:11), і “їстимуть та питимуть за трапезою Господньою” (Лк. 22:30), “наситяться від достатку дому Господнього, і потоком сладощів Його напоєні будуть” (Пс. 35:9), як про це через пророка Свого Бог нам на втіху сповістив: “Ось, раби Мої будуть їсти…, раби Мої будуть пити…, раби Мої будуть веселитися…, раби Мої будуть співати від сердечної радості” (Іс. 65:13-14). Ще звичай люди мають у святкові дні співати радісні пісні. Тоді обранці Божі побачать “Бога віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “побачать Його” у славі Його, “який Він є” (1Ін. 3:2), і будуть единодушно хвалити, славити й оспівувати Його без кінця, без ситості й праці. О, наскільки світлим, веселим і радісним буде те свято, любий християнине! Наскільки омріяний день той, у який побачимо Бога віч-на-віч, Якого зараз бачимо, наче дзеркалом у ворожіннях! “Блаженні ті, що живуть у домі Твоєму: навіки віків вони хвалитимуть Тебе” (Пс. 83:4-5), Царю мій і Боже мій. Цим прикладом, християнине, і подібними до нього вчимося підносити розум наш і серце до блаженної вічності та зі щирою вірою й старанністю шукати цього блаженства.CXXI. Бачиш, що садівник очищає дерево, наприклад, яблуню, або якесь інше, – відрізає непридатні сучки й відростки, які дерево в безсилля приводять і перешкоджають проростанню плодів, можуть же й висушити його, якщо спочатку їх не обрізати. Всяка людина є як дерево, у якого зсередини, з серця виходять, як відростки і сучки, помисли злі, похіть нечиста, гнів, злоба, грошолюбство, розкрадання, брехня, лукавство, зловживання, нарікання, хула та інше, як говорить Христос: “З серця виходять злі помисли, убивства, перелюби, розпуста, крадіжки, неправдиві свідчення, хули” (Мф. 15:19). Як садівник обрізає дерево і сучки, що виходять з нього, непридатні і відростки обрізає, щоб вони, коли виростуть, самого дерева не зашкодили, – так личить усякому християнину обрізати серце своє й обрізати помисли злі, щойно почнуть з серця виходити і показуватися, щоб, виростаючи, не зашкодили внутрішній духовній людині. Як непридатні сучки й відростки, що виросли на дереві, у дерева забирають сік і так безплідним його роблять, а далі й висушують, – так і злі помисли, якщо спочатку не припиняють, а дозволяють їм рости, внутрішньої духовної людини до знемоги приводять, безплідною роблять і роблять душу людську подібною до гілки засохлої, – а гілка, яка засохла, геть з винограду Христового вивергається (Ін. 15:6). Такої душі кінець є спалення, за Писанням: “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Відсікаються серця злі помисли: 1) “Словом Божим, яке, – за вченням премудрого Павла, – є меч духовний” (Еф.6:17). Як тільки повстане помисел похоті нечистої, або помисел крадіжки, розкрадання, лихоїмства й усякої неправди, або помисел ненависті, заздрощів, гніву, злості, помсти, або помисел гордості, засудження й обмовляння, або помисел нарікання й хули, або інше зло виходить із серця твого, християнине, – негайно, взявши духовний меч слова Божого, яким знищуються помисли й “усяка гординя, що повстала проти пізнання Божого” (2Кор. 10:5), відсікай, щоб, зростаючи, душу твою не пошкодив і не погубив. 2) Молитвою, якою Божа допомога на цю важку справу випрошується. Бо, дізнавшись від Божого слова, що помисел, який повстає, – плід духа злісного, негайно звертай серце твоє до помічника Бога і проси від Нього допомоги в брані – нехай переможе ворога Він Сам через тебе, немічного. Неабияк святий Андрій Критський у цій справі наставляє нас, кажучи: “Повстань і побори, Господи, як Іісус Амалика, тілесні пристрасті, і Гаваоніти – утішні помисли, повсякчас перемагаючи” (Пісн. 6-та великого канону Тріоди пісної в четвер 5 седмиці). (Прим. – Гаваон – біблійне місто в Палестині, жителі якого, за визначенням Божим, були приречені на винищення, але вони хитрістю домоглися від Іісуса Навина союзу з ними і клятви не винищувати їх. Коли обман розкрився, Іісус Навин прокляв їх і зробив рабами Ізраїлю, але не винищив, а навіть захищав від ворогів (див. Ісус. 9-10 і Ісус. 11-19)). Так вчить нас перемагати своїм прикладом святий Давид, який скрізь у псалмах своїх до Бога вдавався і просив допомоги. Так усі святі відсікали помисли від сердець своїх і так плоди приносили Христу, як дерева плодовиті. Так личить і нам, християни, чинити, якщо хочемо Христовими бути. І це саме і означає “плоть розпинати з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24), не дозволяти гріху “царювати в смертному тілі, щоб не коритися йому в похотях його” (Рим. 6:12), “не за тілом жити…, а духом діла тілесні вгамовувати” (Рим. 8:12-13), “турботу про плоть не перетворювати на похіть” (Рим. 13:14), “чинити по духу і… не… виконувати бажання плоті” (Гал. 5:16), “віддалятися від тілесних похотей, що повстають на душу” (1Пет. 2:11). Цю працю, брань і подвиг усім християнам – самотнім і сімейним, дружинам і чоловікам, молодим і старим, юнакам і дівам, панам і рабам – належить, і належить безперестанку, аж до кінця життя цього. Скільки кожного дня і години таких диявольських непотрібних і згубних плодів виникає і хочуть душу вмертвити – порахувати неможливо! Обов’язок християнської душі – всіх їх відсікати і не слабшати в подвигу цьому.

СХХII. Бачиш, що до багатої і щедрої людини прибігають бідні й убогі і отримують все на свою вимогу потрібне. Від цього випадку зведи розум твій до Бога, багатого в милості й щедротах. Якщо людина, від природи зла, так милує і щедро милує тих, хто просить, і допомагає їм у потребах їхніх, – тим паче Бог, при природі Добрий, бо “ніхто не благий, як тільки один Бог”, – за словами Господа ( Мф. 19:17 ), – подасть тим, хто просить, з вірою, що просять із волі Його, і допоможе в потребі кожному, хто з вірою до Нього приходить. Якщо в людині, створінні Своєму, милосердя насадив, – тим паче Сам має милосердя до нужденних і тих, хто зітхає до Нього. Якщо заблукалих і тих, хто не знав Його, пізнав і помилував, – тим більше тих, хто пізнав Його, і тих, хто знає, і тих, хто сповідує ім’я Його, і тих, хто кличе Його, – почує і помилує. І якщо тих, хто не шукає Його, шукає, – тим більше тих, хто шукає Його, прийме і проявить милість Свою. Одне від нас вимагається – щоб ми пізнавали і визнавали перед Ним убогість свою, бідність і окаянство; а багатство благодаті і щедрот Його для всіх готове і відкрите. Цим випадком і міркуванням вчимося ми, люб’язний християнине, не відкладати надії нашої, а до престолу благодаті з вірою приступати і стукати у двері милосердя Божого і, хоча зволікає, неодмінно очікувати помилування від Нього. Якщо людина щедра і милує, – тим паче Бог, що всякої милостивої людини незрівнянно милостивіший; якщо людина на голос бідних схиляється і милосердствує, – тим паче Бог, Отець щедрот. Читай Святе Письмо – і побачиш цю істину.СХXIII. Якби ти побачив, християнине, що якийсь шляхетний, високопоставлений і багатий князь хоче й шукає дружбу мати з якоюсь простою, вбогою і злиденною людиною, неодмінно здивувався б такій нечуваній справі; але ще більше ти здивувався б, якби побачив, що той самий простак бідний не хоче тієї дружби, тоді неодмінно назвав би ти цього простака недоумкуватою людиною. Так найвищою мірою нерозумний, божевільний і сліпий усякий грішник нерозкаяний. Христос, Син Божий, Цар Небесний, хоче з ним мати приязнь, любити його, і бажає привернути його до Себе, і бути ним коханим; хоче прийти до нього і вечеряти з ним, як каже: “Ось стою я біля дверей, і стукаю, і, коли почує голос Мій, і відчиниться від дверей, ввійду до нього, і вечерятиму з ним, і він зі мною” (Одкр.3:20). Дружба не що інше, як старанна і взаємна любов – любити і бути коханим. Від цієї святої і високої дружби грішник сліпий і безглуздий шалено відвертається і несамовито звертається до нечистої і мерзенної любові світу цього. О, якого здивування, страху, плачу і сліз варте безумство і шаленство це! Не бачить цього бідний грішник, але по суті так є. Так-то привабливість світу метушливого і хитрість ворога, диявола, засліплює бідним нам очі! О, якби в грішника відкрилися очі сердечні й побачив він, чого позбавляється й де перебуває: невпинно б зітхав і невтішно плакав; безперестанно б голос від серця підносив до Бога й промовляв: “Загубився, як вівця , знайди раба Твого” (Пс. 118:176).CXXIV. Якби ще ти побачив, що син царський, відкинувши дорогу багряницю, в яку був одягнений, одягався в худе і смердюче лахміття, неодмінно здивувався б тій непристойній справі. Так і християнин, який, полишивши Бога і Христа Сина Божого, гріху себе віддає. Бо кожен, хто охрещується вірою в Христа Іісуса, стає сином Божим, згідно з написаним: “Всі ви сини Божі по вірі в Христа Іісуса” (Гал. 3:26), – і вдягається душа його в чудову ризу виправдання Христового, як у царське багряне панцирне, як говориться християнам: “Омились…, освятилися…, виправдались ім’ям Господа нашого Іісуса Христа та Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11); І ще: “Усі ви, що в Христа хрестилися, в Христа зодягнулися” (Гал. 3:27). Всі ми від грішного Адама грішними і скверними народжуємося в плотському народженні, але в хрещенні святому, духовному народженні, вірою в Христа Сина Божого від скверни гріховної омиваємося, народжуємося духовно від Бога і стаємо чадами Божими, згідно Писання: “А тим, котрі Його прийняли, тим, хто вірує в Його ім’я, дав владу бути дітьми Божими” ( Ін. 1:12); і ще: “Дивіться”, – каже, дивуючись, святий апостол Іоанн, – “яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися і бути дітьми Божими” (1Ін. 3:1). Цю велику благодать заслужив нам Іісус Христос, Син Божий, – вільним Своїм послухом, стражданням і смертю, заслужив віруючим в ім’я Його, – подає Небесний Отець Своєю милістю і людинолюбством; звершує Святий Дух. Але християнин, коли ухиляється до гріха й чинить неправду, губить цю велику благодать, так дорого, тобто стражданням і смертю Сина Божого Господа слави здобуту і як дар йому за однією милістю Богом дану, позбувається прекрасної царської одежі, в яку в хрещенні благодаттю Христовою зодягнувся було, і одягається знову в смердюче й скверне гріховне лахміття, якого в тому ж хрещенні зодягнувся було, і так чинить ганьбу плачевну Ангелам і всім святим, бо як “буває радість в Ангелів Божих і за одного грішника, який кається”, – говорить Господь (Лк. 15:10), так і печаль буває про праведника, який помиляється і відпадає від вічного життя. Не бачить цього смороду й сорому бідний грішник, але побачить його тоді, коли відкриються сини Божі й подібні будуть до Єдинородного Сина Божого, що з’явився у славі Своїй божественній, як каже апостол: “‘Возлюблені! Ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього” (1Ін. 3:2). А від їхнього числа відлучаться грішники, і з’явиться їхня внутрішня мерзенність на ганьбу всьому світу. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, випробувати себе і розглянути совість свою, чи не перебуваєш і ти в такому бідному і жалюгідному стані. І якщо помітиш, не зволікай повернутися до Небесного Отця, за подобою блудного сина, і молися до Нього зі смиренням: “Отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже не гідний називатися сином твоїм; прийми мене в число найманців твоїх” (Лк. 15:18-19). Він, будучи милосердним, готовий прийняти тебе і обійняти найсвятішими обіймами любові Своєї. І так “радість буде… на небесах і про тебе, якщо покаєшся”. (Лк. 15:7)

CXXV. Бачиш, що батько, бажаючи навернути сина свого непостійного до чесного і постійного життя, вмовляє його і каже йому: “Чи тобі маєток мій, потім і працями моїми зібраний, марнувати з п’яницями та блудницями?”. І таких випадків чимало буває на світі. Від цього випадку поміркуй про душевний маєток, даний усякому християнину в хрещенні, тобто про благодать, правду, освячення, усиновлення, спадщину вічного життя. І від тілесного батька зверни розум свій до Христа, Який є “Отець вічний” вірним Своїм (Іс. 9:6), і згадай, що Він говорить у Євангелії Своєму: “Хто не збирає зі Мною, той марнує” (Мф. 12:30). Христос захотів Своїм на землі життям, терпінням, стражданням і смертю заслужити нам, грішним і знедоленим, у Небесного Свого Отця милість, відпущення гріхів, виправдання, освячення й порятунок, як апостол навчає: “Христос Іісус… став для нас премудрістю від Бога, праведністю, і освяченням, і відкупленням” (1Кор. 1:30). І цей неоціненний скарб подається вірою кожному, хто хреститься: тоді людина удостоюється цих небесних обдарувань за милістю Божою, без усяких своїх заслуг. Як чесна і багата людина, бажаючи мати спадкоємця маєтків своїх, приймає з боку бідного в сини собі і робить його зі своєї милості спадкоємцем своїм, так Бог, “будучи багатим у милості і щедротах”, людину, яка хитрістю диявольською і своєю волею відірвалася від Нього, і бідною, убогою і окаянною стала, благодаттю Єдинородного Свого Сина Іісуса Христа приймає до Себе і Духом Своїм Святим “омиває від скверни гріховної, освячує та оправдовує її” (1Кор. 6:11), робить “сином Своїм і спадкоємцем Своїм, співспадкоємцем Христу” (Рим. 8:16-17). Але коли людина, забувши велику цю благодать, звертається до гріха, як “пес вертається на своє блювотиння, і вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:22), і марнує неоцінену ту небесну скарбницю, як блудний син (Лк. 15:13-14), то цим безмірно засмучує Христа і себе губить. Чує від Нього в совісті своїй і Святому Письмі подібний до цього голос: О людино! Чи тобі марнувати багатство Моє, дане тобі, яке Я такою працею, потом, хворобою, терпінням, стражданням і смертю зібрав? Пом’яни, хто Я, і який, Який заради тебе так трудився, і яким чином здобув тобі скарб цей! Бог і Творець усіх, перед Котрим “схиляється всяке коліно небесних, земних і підземних”. Але заради тебе подібною до тебе людиною став, “принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, ставши подібним до людей і з вигляду ставши, як людина, упокорив Себе, будучи слухняним навіть до смерті, і смерті хресної” (Флп. 2:7-8,2:10), і так тобі відпущення гріхів, благодать, благословення, правду, усиновлення та спадщину вічного життя придбав. Згадай, чим ти був? Беззаконником, відступником, відкинутим від лиця Божого, сином прокляття і гніву Божого, бранцем і невільником диявола, вогню невгасимого і вічного, дитиною погибелі. Але від усього цього Я позбавив тебе, не сріблом чи золотом, а “дорогоцінною Моєю Кров’ю” (1Пет. 1:19); омив тебе від бруду гріховного, і одягнув тебе чистим одягом правди Мого, і спадщину вічного життя обіцяв тобі. “Вступив у союз із тобою, – каже Господь Бог, – і ти стала Моєю. Омив Я тебе водою і змив з тебе кров твою, і помазав тебе єлеєм. І вдягнув на тебе візерункову сукню, і взув тебе в сандалі з сап’яну, і оперезав тебе віссоном” (Єз. 16:8-10, та ін.). Ти ж такою Моєю любов’ю і милістю до тебе виявленою знехтував. Що Я трудами, хворобами, терпінням, стражданням, послухом до смерті, смерті ж хресної, зібрав, – все те розтринькав і розтринькуєш, слідуючи волі твоїй і пристрасним прагненням, і не хочеш полишити цю злу й пристрасну вдачу, оговтатись і покаятись, щоб знову здобути в Мене милість. “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благодаті, лагідності й довготерпіння Мого, не розуміючи, що благодать Моя веде тебе до покаяння”? (Рим. 2:4). “Згадай, звідки ти зісковзнув” (“Одкр. 2:5”), з якої гідності й висоти в яку підлість і окаянство? Де тепер перебуваєш, і до чого воля твоя і пристрастолюбне твоє життя веде тебе? Згадай і покайся! Якщо ж ні, то будеш навіки про це зітхати, тужити, сумувати і плакати, але марно, “коли побачиш Авраама, Ісаака і Якова та інших праведників у Моєму Царстві, а себе, якого виганяють геть у пітьму безмежну, там буде плач і скрегіт зубів” (Лк. 13:28). Так милість Христа Бога нашого зверненого на гріх і несправного християнина викриває всередині і зовні. Всередині – у совісті і зовні – у Святому Письмі. Християнину ж не повинно не дбати про таку благодать Божу, що кличе його на покаяння, щоб не назбирати собі більшого гніву Божого, як написано: “Через наполегливість твою й нерозкаяне серце, ти сам собі збираєш гнів на день гніву та одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5).

CXXVI. Бачиш у природі, що рівне рівному і подібне подібному пристає і до того прагне. Наприклад, вогонь не поміщається з водою, але з вогнем; повітря не тримається у воді, але до повітря вгору сходить. Також у тварин буває: вівця до овець пристає і ходить із ними, горобець із горобцями є і літає. У людей: підлий з підлим, чесний і постійний з постійним, багатий з багатим, шляхетний з шляхетним і розбещений з розбещеним водяться. Так і в духовній християнській справі. Свята віра, оскільки є небесним даром і від Бога походить, ніякого сполучення з тлінними і мирськими речами не може мати, відвертається від них; честь, багатство, славу і пристрасть світу цього за ніщо вважати вірне серце вчить, від усього цього відвертатися перестерігає і підносить до небес, звідки походить, і безперестанку спонукає старанно бажати й шукати Бога, від Якого початок має; вічних і небесних благ багатство і славу представляє і до них підносить серце людське, в якому місце своє має. Бо споріднене до спорідненого прагне і від неспорідненого віддаляється, і подібного собі шукає, і від неподібного відвертається, як вище сказано. Так віра подібного собі духовного єства і Початку, від Якого походить, шукає і поспішає до Нього. І як вогонь, через усі перешкоди, догори піднімається – властивість його така, – так і віра, хоча від спокус, метушні, омани та від духів злих перешкоду терпіти примушена, однак, як духовний та небесний дар, до небесного прагне, “про гірське думає, а не про земне” (Кол. 3:2). І оскільки вірне серце помічає свою неміч і нестачу сил до опору ворогам своїм – вдається до всесильної Божої допомоги і старанно молиться Богу, щоб Сам Він проти ворогів її в подвигу допоміг і зміцнив. Так віра, як небесний дар, від земного відвертається і небесного шукає. Звідси випливає, що ті християни, які любов’ю серця свого приклалися до світу, тобто до багатства, честі, слави й пристрасті, не мають у серцях своїх віри, тому що віра, як дух, спорідненого собі добра шукає й любить; а вони, полишивши духовне добро, шукають те, що плоть і кров любить, шукають те, від чого віра відвертає вірне серце, і не шукають те, до чого віра веде й збуджує. Як дух духовними і невидимими благами тішиться і шукає їх, так плоть, що духу не має, тілесними і видимими втішається благами, ними задовольняється і шукає їх. Бо споріднене до спорідненого прагне, як вище сказано, а від нерідного ухиляється. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, випробовувати, чи маєш віру, яка серце людське очищає і веде до Бога. Бо не всі, які називаються християнами, вірні, а ті, які віру сповідують і на серці її мають. Віра – дар Божий духовний, який неодмінно людину відвертає від суєтного і рухає до любові та пошуку небесного. Вона – як вогонь, що очищає серце від гніту і скверн гріховних, і у вірі вся сутність християнського духовного блаженства полягає.CXXVII. Бачиш, що батько від сина несправного і непокірного, після багатьох умовлянь і батьківських покарань, відрікається, і відкидає від себе, і спадщини позбавляє. Так робить із християнами Бог. Несправних перестерігає і всередині – в совісті, і зовні – через пророчі й апостольські писання, і проповіді вчителів і пастирів церковних, і через обіцянку майбутніх благ і загрозу страт, тимчасових і вічних, і через покарання, які посилаються, і всім цим переконує до справжнього навернення і покаяння. Але хто не перестає грішити і цією милістю Його, лагідністю і довготерпінням нехтує, від такого відкидається, і відкидає його, і спадщини вічного життя позбавляє. Так відкинув від Себе непокірних і жорстокосердих іудеїв, які ні писаннями пророчими, ні покараннями Божими, ні застереженнями, ні чудесами й милістю Сина Божого, який у плоті з’явився, не виправилися, а більше того, злістю на Нього, Який прийшов їх у спасінні, повстали, замучили і вмертвили. Тому й сповнилося на них Христове слово: “Заберуть від вас Царство Боже, і дасться народу, що приносить плоди його” (Мф. 21:43). Так ті, які ні милістю, ні покаранням Божим не виправилися, відкинуті від Бога. Так робиться з невиправним християнином, якого ні совість, що гризе, ні милість Божа і блаженство вічне обіцяне, ні страх пекла, ні ніщо інше до покаяння спонукати не може. Такому апостольське слово говориться: “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). Тож побоїмося, улюблений християнине, цієї кари Божої, яку Він через апостола Свого сповіщає несправедливим, нехай не назбираємо собі й ми гніву Божого, нехай не здійсниться й на нас те, що здійснилося над непідкореними іудеями, і нехай не будемо відкинуті від лиця Божого навіки. Давайте послухаємо Бога, який закликає, вмовляє і веде нас Своїм довготерпінням на покаяння. Нехай не лякає нас складність і незручність справи цієї: почнемо тільки – і Він з нами почне справу нашу; піднімемося тільки від падіння і лежання – і Він нам підсобить; станемо кращими – і Він нас укріпить, і буде допомагати, і робитиме справу спасіння нашого. Кличе, збуджує, стукає і рухає тих, хто лежить; але тим, хто починає вставати, і тим, хто встає, і тим, хто робить, допомагає. Вельми милостивий і людинолюбний, і невимовно всіх нас хоче спасти. Про це все Святе Його Писання свідчить. Згадаймо й поміркуймо, як Він, живучи у світі, нікому в милості Своїй не відмовив: сліпим подав зір, прокаженим – очищення, немічним – здоров’я, глухим – слух, біснуватим – свободу, а мертвим – воскресіння. Тих, хто приходить до Нього і просить про тілесне здоров’я, – почув, помилував і зцілив: тим паче про душевне зцілення тих, хто просить, почує і зцілить. Бо Він як тіло, так і душу сотворив; і Той самий Він і тепер на небесах, як і на землі був, – та сама Його благість, милість, людинолюбство, лагідність і милосердя до тих, хто страждає і зітхає до Нього: чує й тепер тих, хто бідує, і тих, хто плаче, і допомагає, і зціляє, як і, на землі живлячись, чув, допомагав, і зцілював. Не далеко Він від нас, хоча й не бачимо, як Він ходить, і не чуємо, як говорить. Від зору нашого і слуху тільки відстоїть, але до тих, хто кличе Його, близький: “близький Господь до всіх, хто кличе Його” (Пс. 144:18). І якщо до тіла стражденного, що помирає й зотліває, таке милосердя виявив і всякому прохання його охоче виконав, – то тим паче душі безсмертній, що набагато краща за тіло, допоможе й зцілить її, хворобливу, біснувальну, прокажену, розслаблену, глуху й сліпу, якщо приступить до Нього й допомоги та милості в Нього проситиме, за непорушною обіцянкою Його: “Просіть, і буде вам дано; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Мф. 7:7). Для цього й у світ цей до нас, відлучених і віддалених від Нього, прийшов, щоб сліпі душі наші просвітити, заблукані повернути, прокажені гріхами очистити й мертві оживити, і на шлях покаяння та істини наставити, і так подати правдиве й вічне блаженство, яке ми у прабатьках наших загубили. І якщо Цар слави і Господь наш і Творець таку милість показав нам, що заради нас, тих, хто бідує і гине, у світ прийшов, і плоть нашу прийняв, і нею заради нас постраждав і помер, – тим паче, постраждавши за нас, помилує тих, хто до нас звертається, і почує, і допоможе. І якщо пом’янув нас, які забули Його і не знають – тим більше пом’яне тих, хто поминає і закликає. Тих, хто відвернувся від Нього, нас помилував – тим більше тих, хто звертається до Нього, помилує. Ну ж бо, встанемо і станемо на шлях Його, – і Він, взявши нас, поведе слідом за Собою і приведе до Отця Свого. Так Бог буде Бог наш і Отець, і ми будемо людьми Його і синами Його, що є невимовна слава і похвала наша. Що може бути славнішим, що можна уявити славнішого, ніж називатися і бути синами Бога живого, всемогутнього, великого, вічного, і преблагого, і Його за Отця мати? Це незрівнянно перевершує всю славу, честь, гідність, розраду і радість світу цього. Якщо ж тепер Бог буде нам Богом і Отцем, то неодмінно і спадщина вічного життя нашим буде, і блаженство, і слава вічна.

CXXVIII. Бачиш, що той, хто перебуває в гарячці, всяку їжу відкидає, хоч би солодка і приємна була, і гидує нею, бо всередині вогнем палиться і з’їдається. Так і боголюбива душа: бажанням святим небесних благ охоплена, і любов’ю Божою уражена, і Божественним і небесним “вогнем, який Христос прийшов… звести на землю” (Лк. 12:49), розпалюється, – “все, що у світі”, – чесне, дороге, славне, приємне і веселе, – відкидає, нехтує ним. І чого інші з працею і ретельністю шукають, від того вона відвертається і тікає; честь, славу, багатство і розкіш – гнилою мертвечиною вважає і відвертається від них. Одне всередині бажання має, щоб відшукати і не втратити вічне благо, яке є Сам Бог з усіма Своїми вічними благами. Про це в неї піклування, старання, думка, труди, зітхання, молитва і бесіда. Бо хто чого бажає і шукає старанно, про те завжди думає і старається (прп. Макарій Єгипетський, бесіда 9 гл. 9). Вічне слово Христове: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Цей випадок і міркування, взяте з книги святого Макарія Єгипетського, сповненої мудрістю духовною, вчить тебе випробовувати серце своє, чим воно охоплене, яким бажанням і якою любов’ю – чи то Божою, чи то світу цього? Багато хто думає про себе, що любов Божу має. Запитай кожного: чи любиш Бога? Неодмінно відповідає: як Бога не любити? І совість до того переконує. Але, замість Бога, себе і світ люблять. Любов істинна пізнається від справ, а не від слів, як і всяка чеснота. Серце в людини одне і роздвоєним бути не може: і так неодмінно або до Бога, або до світу схиляється, бажає, шукає і наближається; і якщо до одного пристає, від іншого відстає. Тому говорить Господь: “Не можете служити Богу і мамоні” (Мф. 6:24). Тому й апостол вмовляє: “Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отцівської” (1Ін. 2:15). Якщо хочемо Бога любити, то виженемо з серця нашого любов до світу і самолюбство, бо хто самолюбний, той ворог сам собі, а “дружба зі світом є ворожнеча проти Бога,… хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4).CXXIX. Бачиш, що коли батько бідний і убогий, то й діти його убогі. І коли господар або глава будинку в біді й озлобленні перебуває, то й домашні його з ним бідують і озлоблення терплять. Так і в Церкві Святій, яка є домом Бога живого. Дому цього святого Отець і глава є Христос. Якщо Він, на землі живучи, терпів усяке лихо, і озлоблення, і страждання, і так увійшов до слави Своєї, як каже Сам: “Чи не так належало постраждати Христу, щоб увійти до слави Своєї?” (Лк. 24:26), – то і домашні Його, істинні християни, у цьому за Ним слідувати мають, і всяке лихо, яке трапляється, й озлоблення терпіти великодушно, дивлячись на Начальника і Владику свого. Бо Господь, на землі живучи, образ нам показав, як нам жити, і Богу догоджати, і вічного життя досягати. Цьому образу слідували всі святі, ближні Богу і домашні Його, і увійшли в славу, Його стражданням і хворобами знайдену. Так і ми повинні тим шляхом іти, яким Сам Господь наш і святі Його йшли, якщо хочемо з Ним і святими Його прославитися. Треба нареченій з нареченим і тілу з головою страждати, щоб і прославитися разом з головою. Немає іншого шляху до вічного життя і граду святих, окрім шляху вузького, сумного і хресного (Мф. 7:14). Треба неодмінно терпіти з Христом, який терпів, упокоритися з тим, хто упокорився, і хрест нести з тим, хто поніс хрест, щоб і прославитися разом із Прославленим. “Якщо слави від людей шукаєш, – каже великий Макарій вищезгаданий, – і бажаєш поклоніння і шанування, і шукаєш сластолюбного життя: зійшов зі шляху того” (Бесіда 12, гл. 5). Цей випадок і міркування вчить тебе випробовувати себе, якщо хочеш у майбутньому віці мати участь із Ним: чи є ти одним із домашніх Христових і ближніх до Бога, тобто чи є ти сином Церкви, і чи маєш із Ним участь тут. А тому, хто захотів мати з Ним частку в майбутньому віці, треба нині триматися Його вірою і любов’ю і слідувати за Ним терпінням, лагідністю і смиренністю тепер, щоб і в тому віці участь у царстві Його здобути.СХХХ. Бачиш, що гола людина сама себе соромиться, і інші її соромляться і відвертаються. Так і душа, яка не має благодаті Божої, що покриває її. Сатана, ворог наш, як розбійник, оголив нас, сплюндрував з нас одяг благодаті Божої і спасіння. Тому прабатьки наші, які лукавством його оголилися, пізнали наготу свою, яку до падіння свого не бачили, і почали самі себе соромитися, що було доказом і свідченням внутрішнього їхнього оголення. Христос, Син Божий, бачачи нашу наготу, від якої Бог і Ангели Його святі відверталися, зглянувся над нами, прийшов на землю до нас, голих, бідних, убогих і жебраків, прийняв на себе плоть нашу й уподібнився до нас у всьому, крім гріха, щоб нас, голих, забруднених і осквернених, омити Кров’ю Своєю, і одягнути чистим одягом правди Своєї, і так представити чистішим очам Отця Свого Небесного. Цей святий одяг дається вірою кожному в хрещенні. Якщо хто зберігає його, – борючись проти ворогів своїх, які невидимо ополчаються проти нас і хочуть нас знову оголити, сором і ганебність нам перед Богом і Ангелами Його вчинити, – той блаженний, як каже Господь: “Блаженний той, хто не спить, хто береже свій одяг, щоб не ходити йому голим, щоб не побачили ганьби його” (“Одкр.16:15”). Бо, бачачи його вбраним в одежу Єдинородного Сина Свого, пізнає його Отець Небесний, і визнає за Свого, і подасть йому спадщину зі святими обранцями Своїми, і введе в палац слави Своєї. Якщо ж хто недбальством і лінощами загубив ту священну багряницю і тому постане голим перед Богом і Його обраними, то не інше що йому станеться, як сором і ганьба нестерпна, сам себе соромитиметься, бо голий, і Бог з обраними Своїми соромитиметься наготи його, і відверне святі очі Свої від нього, і зречеться його, як не свого. Не бачить цієї наготи грішник засліплений, тому що не має душевних очей відкритими, і тому не соромиться: як сплячий або сліпий не бачить тілесної своєї наготи, чому й сорому не відчуває. Але Боже всевидяче око бачить; бачить і відвертається від такої душі. Побачить і грішник бідний тоді, коли відкриються книжки совісні, і таємні помисли сердець людських у явлення всьому світові приведуться, – побачить, але на крайній свій сором, ганьбу, безчестя і лихо. Якщо соромно нам перед очима небагатьох людей стояти голими, і, не терплячи того, або тікаємо, або прикриваємося, – наскільки нестерпнішим соромом і ганьбою буде для душі перед усім світом, перед ангелами й людьми, обраними Божими, і самим суддею праведним стояти голими, до того ж замурзаними та оскверненими. Неодмінно побажає така душа сховатися в печері, і темряві, і самому пеклі, не терплячи всесвітнього сорому, і ганьби, і гніву праведного Судді, але не зможе. О, наскільки блаженний той, хто цю найтяжчу свою наготу пізнає! Так буде себе соромитися і шукати вірою одягу собі від Христа, Який усякого, хто вірує в Нього і просить у Нього, надає одяг спасіння. Цей випадок вчить нас випробовувати нашу душу, чи не гола вона, і так шукати й просити вірою вбрання їй у Христа, Сина Божого, щоб не з’явитися в день той голими перед Богом і святими Його та не покритися соромом.

CXXXI. Бачиш, що срібло, або золото, або мідь, якщо царського образу на собі не має, не годиться до загального вживання і купівлі, і в царську скарбницю не приймається, а відкидається; але тільки ознаменована царським образом монета ходить і всіма приймається. Так і душа: якщо не матиме на собі печатки Небесного Царя, Христа, Сина Божого, що вірою і Святим Духом зображується, негідна буває для суспільства святих і для небесного скарбу не годиться, але викидається геть. Цей випадок вчить тебе з вірою і старанням шукати небесного божественного образу, який є прекрасною прикрасою душ наших і витонченістю, щоб не постраждати тобі, не маючи його, як той покликаний на шлюб, що прийшов без шлюбного вбрання, бо, побачивши його, сказав йому Цар: “Друже! Як ти увійшов сюди не в шлюбному одязі? Він же мовчав. Тоді сказав цар слугам: зв’язавши йому руки й ноги, візьміть його й киньте в темряву безпросвітну” (Мф. 22:12-13).СХХХП. Бачиш, що мертвий між живими не перебуває і не повинен бути між живими, але виноситься з дому і міста і в землю закопується. Так і душа, що померла від гріха: виноситься або навіть вивергається зі спільноти святих, з дому та міста живого Бога, тобто Церкви Святої, “що є домівкою Бога Живого” (1Тим. 3:15). Бо і їй непристойно бути разом із живими, які вірою і любов’ю живуть і служать Богу. Як для тіла життя – душа, так для душі життя – благодать Божа. І як життя тіла пізнається від дій тілесних, наприклад, руху, мови та іншого, так і душевне життя помічається від дій духовних, тобто істинного покаяння, молитви, любові та страху Божого. Випробуй, християнине, від цього випадку душу свою, чи не мертва вона. “Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва”, – каже апостол (Як. 2:20-26).СХХХХШ. Бачиш, що коли живописець хоче написати образ князя, то один перед одним прямо повинен стояти, і віч-на-віч один на одного має дивитись, і тоді живописець напише образ князя, який дивиться на нього; а коли князь відвертається віч-на-віч від живописця, то живописець не може добре зобразити обличчя його та образ, подібний до нього, написати. Такий стан внутрішньої людини, коли образ Божий зображується в ній. Христос, Син Божий, – небесний і премудрий живописець. Він хоче зобразити в душах наших образ Божий, який ми втратили, і жвавість душам надати нашим, і закарбувати прекрасний портрет Небесного Царя. Але хто відвертається від Нього душею і серцем, у тому не може Він справи Своєї звершити. Якщо ж хто звернеться до Нього, і очима віри на Нього дивитиметься, і проситиме того в Нього, то на душі його накреслює й зображає ту божественну благоліпність, живу, нетлінну, і таку, що сяє на віки вічні. Треба нам, улюблений християнине, уперти душевні наші очі на Нього і вірою вдивлятися, щоб і в нас божественна ця краса Ним зобразилася. А якщо хочемо це зробити і бажане здобути, то повинні образ світу цього позаду себе залишити, і так до Нього одного звернутися, дивитися на Нього, любити і наближатися до Нього. Цього з хворобою сердечною бажав божественний апостол галатам, коли вони відпали від Христа, і говорив їм: “Діти мої, для яких я знову в муках народження, аж поки не зобразиться у вас Христос!” (Гал. 4:19). Цього бажає і Христос, щоб образ Його святий накреслився й зобразився в душах наших, щоб, бачачи нас, божественним Його образом відбитих, Отець Небесний визнав таких, що подібні до Нього та Єдинородного Сина Свого, і синами Своїми зробив, і так спадок вічного життя подав нам. Для цього настільки різноманітно закликає Він нас, щоб усім серцем звернулися ми до Нього, щоб спромігся Духом Своїм Святим на душах наших зображати образ Свій святий, і так діло спасіння нашого звершувати. Від цього випадку вчимося, християни, що неодмінно мусимо ми від гріха і світу цього відвернути серця і душі наші і звернути до Христа, істинного, небесного і премудрого живописця, Який не мертвий якийсь і земний, а живий, небесний і безсмертний; не на дошках кам’яних, дерев’яних і полотняних, а на скрижалях душевних; не перстом і пензлем, а дією Святого і Животворчого Свого Духа образ зображає; і на Нього з вірою, надією та ревністю дивитися, “доки не зобразиться в нас Христос”, заради нас розіп’ятий. І хоча святого цього образу краса і благоліпність не видима тепер, бо духовна, але з’явиться у воскресінні, за Писанням: ” Спаситель, Господь наш Іісус Христос,… принижене тіло наше перетворить так, що воно буде згідно зі славним тілом Його” (Флп. 3:20-21). Пошукаймо вірою і старанною молитвою, християни, божественної цієї краси, щоб, і дотепер на душах наших зобразившись, з’явилася і на смиренних наших тілах, коли піднімуться вони силою Божою з гробів. Звернімося всім серцем і душею до Христа, і невідступно оком віри дивитимемося, нехай напише і на наших душах образ Свій Духом Святим, живим і животворним. Для цього й у світ прийшов і в наш одягнувся образ, щоб оновити й оживити в нас Свій образ, який сатана лукавством своїм збезчестив, розбестив і погубив.

CXXXIV. Бачиш, що коли ворог у місто входить, або розбійник у дім, і хоче розграбувати й спустошити місто або дім, кожен опирається йому, як і чим може. Злі помисли – це вороги наші й розбійники, які входять у домівки душ наших, і хочуть пограбувати скарб, що в них потаємний, і нас самих умертвити й погубити. І хто цим ворогам не чинить опір і їх не умертвляє, той неодмінно сам буде ними умертвлений і згублений. Треба неодмінно одному з супротивних і тих, хто воює, бути переможеним і впасти, а іншому бути переможцем, бо боротьба без того не буває. Повинні й ми, дорогий християнине, на початку самому, щойно відчуємо прихід цих наших ворогів, опиратися їм, міцно замикати й зберігати клітку серця нашого, і закликати на допомогу собі силу всемогутнього Іісуса Христа, Царя нашого, і таким нашим суперникам і кривдникам суду й помсти в Нього просити. “Засуди, Господи, неправедних супротивників моїх, стань до бою з тими, хто бореться зі мною;візьми зброю і щит і стань на допомогу мені” (Пс. 34:1-2 та ін.). Якщо на початку не чинитимемо опір і не відіб’ємо їх, то, увійшовши в дім серця нашого, розорять і спустошать його і нас самих згублять. Ворог, увійшовши в місто, спустошує його і приносить громадянам невтішний плач, або, що гірше того, смерть. Те саме роблять нам злі помисли, якщо їм мужньо не противимося. Тому каже премудрість Божа: “Найбільше, що зберігається, бережи серце твоє” (Притч. 4:23). А щоб зручніше було нам зберегти серце своє, – велить нам зберігати уста, очі й ноги, як далі каже: “Відкинь від себе непокірність уст, і образливі слова віддали від себе. Очі твої нехай прямо дивляться, і вії твої нехай не будуть лукаво підморгувати. Твердо ходи ногами твоїми, і шляхи твої виправляй. Не ухиляйся ні праворуч, ні ліворуч; відверни ногу твою від шляху злого” (Притч. 4:24-27). Наскільки шкідливо і згубно відчиняти серце злим помислам, ворогам душевним, настільки душевно-рятівливо відкривати його і давати вхід до нього слову Божому, ще більше, – бажати того треба і намагатися. Бо слово Боже, увійшовши в серце, зробить його місцем премудрості духовної, яка “чиста,… мирна, лагідна, скромна, слухняна, сповнена милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна” ( Іак.3:17).CXXXV. Бачиш, що залізо вогнем пом’якшується, і чим більше палиться, тим м’якше буває. Так і людина: від природи всяка людина, як залізо, жорстка; злість гріха серце озлобила і, як залізо, твердою зробила. Тому серце, не оновлене благодаттю Святого Духа, у Святому Письмі називається кам’яним. “Вирву кам’яне серце з плоті їхньої, і дам їм серце тілесне”, – говорить Господь (Єз. 11:19). Тому від природи всяка людина вельми неслухняною і непокірною Богу буває; нічого не можуть слова, погрози і вмовляння, якщо Божа благодать не спонукає: як залізо холодне, яке молотом б’ють, непохитне і незмінно є. Але коли вогонь благодаті Божої торкнеться серця і зігріє, почне пом’якшуватися; і що більше цим небесним вогнем печеться, то більше пом’якшується, червоніє і чистішим робиться. Тоді такий від світу і всього, що в ньому красивого, приємного, веселого і солодкого, відвертається і за ніщо має те, що колись великим і дорогим вважав, і до одного небесного і вічного всім серцем прагне, і на все, що Бог благоволить, найохочіший послух показує. О, як потрібна спокуса для того, щоб досягти такого блаженного стану серця! Бо спокуса: 1) показує нам бідний і жалюгідний стан серця нашого; показує, що в ньому, яка велика злість і жорстокість криється і до чого воно схиляється; і так переконує нас пізнавати свою бідність, окаянство і нікчемність духовну. 2) Переконує шукати спосіб, яким би того позбутися. І не інший який представляється спосіб, як Божа благодать, яка вірою і старанною молитвою отримується. Чим же від природи своєї злої позбутися можемо, як тільки Божою силою, яка як усе може, так може і зле єство змінити і, як вогонь залізо, пом’якшити? 3) Переконує світ залишити й одного Бога шукати, у Якого одного є справжнє й непохитне блаженство. І тому-то на християн стільки бід і напастей у світі цьому знаходить! Бо цим вони, як залізо у вогні, пом’якшуються, і, як золото і срібло в горнилі, спокушаються і сприятливими Богу робляться. Не уникай, улюблений християнине, спокуси і хреста, що від Бога посилається. Якщо покірно і великодушно потерпиш і понесеш його, принесе тобі велику Божу милість. Плоті нашій сумно терпіти, але так внутрішня людина зцілюється і здоров’я отримує. Треба неодмінно “позбуватися старої людини, тобто природного лукавства, якщо хочемо зодягнутися в нову людину” (Кол. 3:9-10), що необхідно для спасіння.

CXXXVI. Бачиш, що чоловік, коли з дружиною шлюбом з’єднається, залишає батька, матір, братів, сестер і всіх друзів і до однієї дружини щирою любов’ю долучається. “І сказав: тому залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє єдиною плоттю “, – говорить Боже слово (Мф. 19:5). Чи бачиш, християнине, як природна і плотська любов діє? Усе інше переконує того, хто любить, залишити і приліплюється до одного коханого. Від цього вчися пізнавати, що є любов Божа. Так само той, хто любить Бога, чинить, все позаду себе залишає: честь, славу, багатство і втіху світу цього, які сміттям і гноєм, заради любові Божої, вважає, бо все це для нього мерзенне і смердючою мертвечиною здається. Самого життя свого, якого нічого дорожчого немає для людини, не шкодує. До одного улюбленого свого Скарбу прагне, як полум’я вогняне у висоту; туди зітхання, бажання, думки і серце своє невпинно зводить. Там серцем і розумом перебуває, зволікає і живе, де його улюблений і неоціненний Скарб: “де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Цей приклад вчить нас, християни, що є Божа любов. Багато хто вважає, що любить Бога, але натомість світ цей люблять і так обманюються. Божа любов і любов світу цього разом в одному серці бути не можуть, але одна іншу виганяє. Запитай будь-кого: чи любиш Бога? Ніхто не зречеться, а скаже: як не любити Бога? Кого ж і любити, як не Бога? Але, насправді, себе і світ любить, а не Бога. Правдиве й істинне слово апостольське: “Хто любить світ, той не має в собі любові Отчої” (1Ін. 2:15). Неодмінно, хто що любить, там і серце його. Повинні ми випробовувати себе, чи маємо любов Божу, щоб не спокуситися марнославною і хибною думкою, і благати Бога старанно, щоб Сам Духом Своїм запалив любов цю в серцях наших, щоб не бути ворогами Бога, а не люблячими Бога, як каже апостол: “Хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4).CXXXVII. Бачиш, що людина сіє пшеницю або щось інше решетом і то до того, то до іншого краю кидає зерно. Зрозумій, що так само і сатана серця людей, благодаттю Божою згори не відроджених, збурює, і думками життєвих клопотів рухає, і то до тієї, то до іншої, то до третьої метушні кидає їх і прив’язує, щоб, тими клопотами обплутавшись, не могли істинним серцем Бога шукати. Тому буває, що задумують у серцях своїх то про здобуття багатства, то про здобуття честі й слави, то про пристрасть і догоду плоті, то про помсту ворогам, то про будівництво багатих будинків, приготування слуг, карет, коней, про прикрасу вбрання та про все інше, що на землі та у світі цьому дороге, приємне та угодне плоті пристрасній. Усе це сатана вкладає їм у серця, і рухає їх, і пов’язує такими задумами, щоб не могли озирнутися і Бога з вічними благами шукати. Це найвідоміша ознака людини, яка не має віри й любові Божої. І ті християни, які так роблять, тільки зовні вигляд християнства показують, а всередині християнства не мають; і подібні до трун, зовні прикрашених, але всередині сповнених мертвих кісток і смороду. Ці їхні задуми, клопоти й старання суєтні, які тепер у серці мають, з’являться назовні; з’являться в загальне воскресіння, коли прийде Господь, “Який і висвітлить сховане в темряві, і виявить серцеві наміри” (1Кор. 4:5). І ці самі старання будуть викривати їх перед усім світом, що вони в світі цьому світ і плоть свою любили, а не Бога, тимчасового шукали, а не вічного; а святих краса душевна на тілах їхніх з’явиться і прославить їх. І хоча тих, хто перебуває в благодаті Божій, і освічених, спокуса, від ворога буває, і торкається, – то зсередини через злі помисли, то ззовні через злих людей серця їхні торкається, обурює, і за подобою вітру, хвилює, і корабель їхній намагається потопити, але всесильною допомогою Духа Божого укріплюються і твердо стоять надією, як корабель якорем у глибині землі, у людинолюбстві Божому затверджені. Цей випадок і міркування показує тобі, чим відрізняються сини віку цього, тобто ті, що не мають живої віри, від синів світла, або синів Царства Божого; і вчить тебе випробовувати себе, чи маєш ти живу віру.CXXXVIII. Бачиш, що пан, який у себе має дітей і рабів, іншу їжу та одяг дітям, іншу рабам своїм подає. Так робить Господь усіх Бог: іншу їжу та вбрання подає чадам Своїм, іншу – невірним і тим, хто не шанує Його. Що стосується тілесної немочі, зовнішнього стану, і видимого, і того, що підлягає чуттям, – їжа, вбрання і питво вірним і праведним людям те саме подається, що й невірним і грішним; такою самою їжею та питвом укріплюються й таким самим одягом вкриваються і чада світу цього, як і чада Божі. Бо Бог, будучи щедрим і милостивим, усім – праведним і грішним – блага світу цього дарує, “бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:45). Сонце, місяць, зірки, вогонь, повітря, вода з рибами, земля з худобою і злаками і всім, чим сповнена вона, однаково дані праведним і грішним, тим, що знають Бога і не знають, тим, що шанують і не шанують, з тією лише відмінністю, що праведні отримують блага від Бога, що дає, і знають Подавача, і дякують Благодійникові; грішні ж і беззаконні насичуються благами Божими, але Подателя не знають, не шанують і не дякують Благодійникові. Що ж стосується внутрішнього стану, праведні люди іншу їжу, інше пиття, інший одяг мають, яких грішні, світу цього поневолені, не мають. Благодать Божа, яку всередині себе мають, – їжа святим, якою укріплюються; питво, яким утішаються і тішаться; одяг, яким вірою у Христа одягнені ходять. Христос Син Божий, Іпостасна Божа Премудрість, що вірою в них живе, – їжа, питво й одяг для них. Він їх усередині зміцнює, утішає, тішить, радує й одягає одягом правди Своєї, як написано: “Ті, що їдять мене, ще жадатимуть, і ті, що п’ють мене, ще питимуть” (Сир. 24:23); і ще: “Вода, що дам їй, стане в ній джерелом води, що тече у вічне життя” (Ін. 4:14); і ще: “Усі ви, що охрестилися Христовим хрещенням, Христом зодягнулися” (Гал. 3:27). Помолимося ж, улюблений християнине, Христу Сину Божому. Нехай подасть і нам, грішним, їжу цю, пиття й одяг. Тут скуштувавши від частки їжі цієї, нехай будемо навіки нею рясно насолоджуватися, і, тут одягнувшись душі тим одягом, у приході Його нехай не будемо голими, і перед усім світом не посоромимося.

Часть 1. О грехах

Статья 1. Что нужно знать

Глава 1. О Слове Божием

«Исследуйте Писания, ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную», – говорит Христос (Ін. 5:39).

1. Слово Божие содержится в пророческих и апостольских книгах, которые на греческом языке называются: «Библия», то есть книги. Эти книги иначе называются «Писания», как говорит Христос: «Исследуйте Писания», и прочее. И апостол Павел написал Тимофею: «Ты из детства знаешь священные писания», и прочее (2Тим. 3:15). Называются же они и книгами Закона Божия, так как в них закон Божий содержится.

2. Слово Божие потому называется и есть Божие, что от Бога через пророков и апостолов, как посланников, нам объявлено и передано, как святой апостол Петр написал: «Никогда пророчество не было произносимо по воле человеческой, но изрекали его святые Божии человеки, будучи движимы Духом Святым»(2Пет. 1:21). И апостол Павел говорит: «Приняв от нас слышанное слово Божие, вы приняли не как слово человеческое, но как слово Божие, – каково оно есть по истине»(1Сол. 2:13). И Тимофею говорит: «Все Писание богодухновенно» (2Тим. 3:16). Святое Писание – это послание Небесного Царя к подданным Своим рабам, нам, недостойным, которое через верных и Духом Святым умудренных Своих рабов благоволил послать и волю Свою святую и милостивое Свое благоволение открыть. Поэтому имеет в себе некую дивную и божественную силу и действие, так что за короткое время, как видим в апостольской проповеди, не через многих, но через двенадцать человек, не мудрых, но простых и некнижных, по всей вселенной пронеслось, как пишется: «Во всю землю вышло вещание их, и в концы вселенной слова их»* (Пс. 18:5; Рим. 10:18). И не только пронеслось, но и такой плод принесло, что народы, в прелести идолопоклоннической увязшие и закосневшие, бросив суеверие идолобесия, ко Христу распятому, такой бесчестной смертью умершему, пристали и Его Спасителем и Богом своим сердцем признали. И хотя дьявольская хитрость и козни действовали так, что мудрецы и сильные века сего проповеди их сильно противились, но ничего не успели. И как солнечным лучам ветер, так апостолам, как лучам от Христа, Солнца правды, в поднебесную посланным, бурный дьявольский ветер ничем не мог воспрепятствовать. И, что удивительнее, многие из тех, которые этих проповедников буесловами и неистовыми считали, у них учениками быть захотели, и учение, над которым, как над безумием, смеялись, самой истинной премудростью признали. Поэтому слово Божие можно назвать «плодоносным» (Кол. 1:6), ибо оно, в сердцах человеческих посеянное, «приносит плод: одно во сто крат, а другое в шестьдесят, иное же в тридцать» (Мф. 13:23,8). Верно и истинно слово Божие, сказанное через пророка: «Как дождь и снег нисходит с неба и туда не возвращается, но напояет землю и делает ее способною рождать и произращать, чтобы она давала семя тому, кто сеет, и хлеб тому, кто ест, – так и слово Мое, которое исходит из уст Моих, – оно не возвращается ко Мне тщетным, но исполняет то, что Мне угодно, и совершает то, для чего Я послал его» (Іс. 55:10-11).

Отсюда следует, христианин: 1) Слово Божие, как великий и небесный дар, мы должны почитать и любить, как делал это святой Давид (Пс. 118). 2) За этот великий дар Отца Небесного от сердца благодарить. 3) Поучаться в нем день и ночь. 4) По правилу Его жизнь свою и нравы исправлять. 5) Неблагодарны и несмысленны те, которые перестают его читать или слушать; у которых нет времени читать Божие слово, а есть время читать забавные книжки; которые стараются узнать, что делается в Италии, в Риме, в Азии, в Африке и прочих местах, а не хотят из слова Божия познавать, что в душах их делается и к какому они концу идут, к вечной жизни или вечному мучению, что без сомнения есть признак заблудшей души.

3. Священная Библия, или книги, в которых содержится Божие слово, разделяются на книги Ветхого и Нового Завета. Книги Ветхого Завета – все те, которые были написаны до пришествия Христова, как-то: книги Моисеевы, Пророческие и прочие. Книги Нового Завета – те, которые написаны апостолами после пришествия Христова, в них содержится учение и святая проповедьо спасительном Христовом пришествии, как-то: четыре Евангелия, Апостольские Послания и прочие.

4. Слово Божие, содержащееся в священных книгах Ветхого и Нового Завета, разделяется на две главнейшие части: Закон и Евангелие. Под Законом Божиим понимаются заповеди Божии, в которых Богили повелевает, или запрещает нам что-либо делать, как-то: «уклоняйся от зла, и делай добро»(Пс. 33:15). Под Евангелием понимаются все милостивые и радостные Его обещания нам, или уже исполнившиеся, как-то: о пришествии Христа Сына Божия, Который уже пришел и совершил великое дело спасения нашего, или те, которым еще предстоит исполниться, как-то: общее воскресение и вечная жизнь верующим во Христа. Вся сила Евангелия содержится в кратком Христовом изречении: «Ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:16).

5. Закон Божий, данный прародителям нашим Адамуи Еве в раю, был написан на их сердцах, но потом, на двух скрижалях от Бога написанный, был передан святому Моисею на горе Синайской и через него всем людям был объявлен, как о том пишется в книге Исхода (Исх. 32и 34). Евангелие же Христос Сын Божий от недр Отца Своего Небесного на землю принес и проповедал: «И, придя, благовествовал мир нам, дальним и близким» (Еф.2:17), как Сам о Себе говорит: «Дух Господень на Мне; ибо Он помазал Меня благовествовать нищим, и послал Меня исцелять сокрушенных сердцем, проповедовать пленным освобождение, слепым прозрение, отпустить измученных на свободу, проповедовать лето Господне благоприятное» (Лк. 4:18-19). О Законе и Евангелии святой Иоанн Евангелист вкратце написал: «Закон дан чрез Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа» (Ін. 1:17).

6. Что Слово Божие открывает нам, тому так несомненно должно верить, как если бы глазами нашими видели это, или даже более, поскольку чувство наше удобнее нас может обмануть, нежели Слово Божие, от неложного Бога сказанное. Ему мы должны верить более, чем из мертвых воскресшему и поведающему. Ибо написано: «Если Моисея и пророков не слушают, то если бы кто и из мертвых воскрес, не поверят»(Лк. 16:31). Божие свидетельство, которое в Святом Писании объявлено и знамениями и чудесами утверждено, достовернее гласа всего света. Ибо «свидетельство Господне верно»(Пс. 18:8). Всякий человек солгать может, но Бог, будучи Сам вечной истиной, солгать не может. «Верен Господь во всех словах Своих» (Пс. 144:13). «Небо и земля прейдут, но слова Мои не прейдут» (Мф. 24:35; Лк. 21:33). И поэтому то, что открыл нам Бог, неотменно так и есть, и то, что предсказал, непременно в свое время будет. Будет непременно воскресение мертвых, будет второе пришествие Христово, как и первое было, будет суд Его праведный, будет праведным и грешным воздаяние, и прочее.

7. Слово Божие от Бога нам передано и богодухновенными мужами написано для того, чтобы мы, держась его, спасение вечное получили. «Сие же написано…, – говорит святой Иоанн, – дабы вы уверовали, что Иисус есть Христос, Сын Божий, и, веруя, имели жизнь во имя Его»(Ін. 20:31). И святой Павел: «А все, что писано было прежде, написано нам в наставление, чтобы мы терпением и утешением из Писаний сохраняли надежду»(Рим. 15:4). Поэтому Христос и отсылает иудеев к исследованию Писаний: «Исследуйте Писания, ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную» (Ін. 5:39). И хотя праотцы и святые патриархи спаслись без Святого Писания; но они были живым Божиим гласом учимы, наставляемы и утешаемы, как читаем в книге Бытия. Нам же такого гласа и наставления Божия не следует ожидать, но от написанного святого Его слова мы должны искать совета и наставления, по слову Христову: «Исследуйте Писания». Слово Божие – несомненное, истинное, твердое и непоколебимое, от Бога данное правило святой веры и богоугодной христианской жизни. Ибо оно светильник ногам нашим, как исповедует пророк: «Светильник ногам моим закон Твой, Господи, и свет путям моим» (Пс. 118:105). А св. апостол Петр учит: «мы имеем вернейшее пророческое слово; и вы хорошо делаете, что обращаетесь к нему, как к светильнику, сияющему в темном месте, доколе не начнет рассветать день и не взойдет утренняя звезда в сердцах ваших» (2Пет. 1:19). «Закон Господень непорочен: обращает души; свидетельство Господне верно: умудряет младенцев; оправдания Господни правы: веселят сердце; заповедь Господня светла: просвещает очи» сердечные (Пс. 18:8-9). «Все Писание богодухновенно и полезно для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен» (2Тим. 3:16-17). Поэтому благовествование Христово называется и «есть сила Божия ко спасению всякому верующему» (Рим. 1:16), так как «вера от слышания, а слышание от слова Божия» (Рим. 10:17), посредством которого “веруем” во Христа (Ін. 17:20); таким образом, «благоугодно было Богу юродством проповеди спасти верующих» (1Кор. 1:21). Поэтому всем христианам, которые хотят иметь истинную и живую веру, и ее до конца хранить, и так спастись, необходимо прилежное чтение или слушание Слова Божия. Как идущим по пути или делающим что-либо нужен свет чувственный, так идущим к вечной жизни и пребывающим в подвиге веры и благочестия нужен светильник слова Божия, чтобы не уклониться на путь нечестивых. И как тело каждый день укрепляется пищей, чтобы не ослабеть и, ослабев, не исчезнуть, так подобает каждый день укреплять душу духовной пищей слова Божия, чтобы ей, от голода истаяв, не ослабеть и не погибнуть. Слеп человек сам по себе, и потому требует просвещения; слаб, и потому нужно ему подкрепление; ленив и уныл, и потому потребно ему поощрение и утешение. А все это из слова Божия получается. Слово Божие предостерегает нас от многих козней дьявольских и прелестей мира, которые все стараются совратить душу с пути благочестия. Следовательно, заблуждаются те христиане, которые от этого Божественного правила удаляются и, подобно слепым или во тьме находящимся, ходят, пока, наконец, не впадут в ров погибели.

8. Слово Божие, будучи самым истинным и совершенным правилом благочестия, как сказано, всем христианам нужно, но пастырям, то есть епископам и иереям, особенно: ибо они взяли «ключ разумения»(Лк. 11:52), который и есть слово Божие, и тем должны как себе, так и другим отворять дверь ко Христу Живому Богу и источнику жизни, и вечному блаженству, смертьюЕго отверстому. Святой апостол написал Тимофею, а в лице его и всякому пастырю: «Вникай в себя и в учение; занимайся сим постоянно: ибо, так поступая, и себя спасешь и слушающих тебя». И немного выше: «Занимайся чтением, наставлением, учением» (1Тим. 4:16,13). Следовательно, неисправными в своем звании бывают те пастыри, которые не внимают, по увещеванию апостольскому, чтению Святого Писания. Как же такой пастырь других научит, если сам невежда? Как других просветит, если сам во тьме и слепоте? Как других наставит, если сам заблуждается? Таких пастырей Христос уподобляет слепым вождям: «Они – слепые вожди слепых; а если слепой ведет слепого, то оба упадут в яму» (Мф. 15:14).

9. Слово Божие, как всем вообще, так и каждому в особенности, мне, и тебе, и другому, равно передано и написано. Ибо Богне взирает на лица, но «хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины»(1Тим. 2:4). Потому и слово Свое святое ради всех и всякого повелел написать, дабы всякий, читая или слушая его, мог спасение вечное получить. Как мне говорит Бог в слове Своем: «Я Господь Бог твой; люби ближнего твоего, как самого себя», и прочее, так то же и тебе говорит (Лев. 19:18). И Христос всем исследовать Писания повелевает: «Исследуйте Писания». И Апостольские Послания ко всем христианам обращены, как из тех посланий всякий может видеть. И святой апостол Иоанн в своем послании написал: «Пишу вам, отцы,… пишу вам, юноши,… пишу вам, отроки», и прочее (1Ін. 2:13). Написал к отцам, юношам и отрокам, следовательно: 1) всем и каждому, и всякого звания и чина людям, то есть освященным и неосвященным, благородным и простым, мужам и женам читать и слушать его можно и должно; 2) всех и всякого звания и чина людей обязывает к послушанию, то есть к уклонению от зла и творению добра; 3) погрешают те, которые считают и учат, что Священное Писание не должны читать люди простые, а только иереи и прочие освященные лица. И точно, мнение это есть вымысел и кознь дьявола, который отводит от этого душеполезного чтения людей, чтобы, не читая Святое Писание, истинной и живой веры не имели и так бы не спаслись.

10. Поскольку не слышащие только слово Божие ублажаются, но слышащие и соблюдающие его, как говорит Христос: «Блаженны слышащие слово Божие и соблюдающие его»(Лк. 11:28), то мы должны стараться и слышать, и слышанное соблюдать с Божией помощью. Поэтому апостол увещевает христиан: «Будьте же исполнители слова, а не слышатели только, обманывающие самих себя. Ибо, кто слушает слово и не исполняет, тот подобен человеку, рассматривающему природные черты лица своего в зеркале: он посмотрел на себя, отошел и тотчас забыл, каков он»(Як. 1:22-24). Ибо не для того Бог слово Свое объявил, чтобы оно только вне, на хартии, как некое мертвое начертание, лежало, но чтобы внутри, в сердцах наших плод свой имело. Ибо Слово Божие есть семя живое, божественное, которое должно на земле сердец наших духовными плодами прорастать. Какая польза от семени, на земле посеянном, если оно плода не приносит? Так и слово Божие, проповеданное и слышанное, не будет нам на пользу, если плода в сердцах наших не приносит, то есть если по его правилу не стараемся нашу жизнь исправлять. Монарший указ для того публикуется, чтобы подданные его волю знали и исполняли. Так и слово Божие для того опубликовано, чтобы мы по его правилу нашу жизнь исправляли. Нет никакой пользы в том, чтобы слышать слово Божие, но по правилу его не жить, более того, в сугубое осуждение будет слышанное и несоблюденное слово Божие, как будет сказано ниже.

11. Бог в Своем святом слове говорит душе человеческой: «Я Господь Бог твой», и прочее; душе говорит: «Уклоняйся от зла и делай добро; веруй, смиряйся, люби, терпи», и прочее. Душа должна слушать глас Божий, повиноваться, каяться, веровать, любить, терпеть и прочее. И когда помыслы злые возникают, не принимать их, а когда добрый совет внутри чувствуется, следовать ему. Следовательно: 1) Нет никакой пользы внешне казаться исправным, а внутри быть неисправным; телом смиряться, а душою гордиться; на языке веру и любовь иметь, а на сердце неверие и плоды его. Все это есть лицемерие. 2) Всякий грехсначала в душе появляется, а потом внешне и телесно проявляется и через тело совершается. Например, убийство, хищение, блуд и прочее – в душе бывают. Ибо не будет рука убивать, похищать; не будет язык злословить, клеветать; не будет око смотреть, ухо слышать непристойного, чрево объедаться, ноги ко злу ходить, если душа не захочет. Так же всякая добродетель должна быть в душе и при случае внешне оказываться и действие свое проявлять. Например, вера должна быть в душе и при случае показывать себя исповеданием; любовь должна быть в душе и при случае проявлять себя через дела милости, и прочее. Кто истинную любовь имеет к ближнему, тот не откажет просящему. И Бог, когда говорит человеку: «не убивай, не кради», – не рукам говорит, а душе, от которой убийство и воровство происходит и через руки совершается; также не языку говорит: «не лжесвидетельствуй», а душе, которая язык употребляет к лжесвидетельству, и прочее. Поэтому апостол называет телесные члены «орудиями праведности»или «орудиями неправды» (Рим. 6:13). «Орудиями праведности» они бывают, когда ими душа делает правду; «орудиями неправды» – когда душа употребляет их к творению неправды. 3) Не только тот убийца, или хищник, или прелюбодей и прочее, кто делом согрешает: делает зло, но и тот, кто хочет делать зло. «Не может дерево доброе приносить плоды худые, ни дерево худое приносить плоды добрые», – говорит Христос (Мф. 7:18). Поэтому в Божием слове убийство приписывается не только тому, кто делом убивает человека, но и тому, кто ненавидит человека. «Всякий, ненавидящий брата своего, есть человекоубийца», – говорит святой Иоанн (1Ін. 3:15). Также вожделение блудное называется Христом любодеянием. «Всякий, кто смотрит на женщину с вожделением, уже прелюбодействовал с нею в сердце своем» (Мф. 5:28). И хотя гражданский суд не казнит злых вожделений, но суд Божий будет казнить, так как содеяны они против святого и вечного Его закона: «не пожелай». Бог не только внешние грехи судит, но и внутренние, хотя бы внешне, перед людьми они и не проявлялись.

12. Бог, повелевая уклоняться от зла, так же велит и делать добро: «Уклоняйся от зла и делай добро»(Пс. 33:15); запрещая красть, похищать, так же повелевает давать: «Просящему у тебя дай»(Мф. 5:42). Следовательно: 1) Как к избежанию зла, так и к творению добра мы равно обязываемся. 2) Отсюда следует, что как запрещенное делать, так и повеленного не делать – противно святому Божию закону, и потому есть грех. Ибо все, что против закона Божия делается, грех. «Грех есть беззаконие», – по свидетельству апостола (1Ін. 3:4). Не только за злые дела, но и за небрежение к добрым делам отсылает Христос в огонь вечный. «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его, – скажет тем, кто будет по левую сторону, в день суда Своего. А почему? Ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть», и прочее (Мф. 25:41-42). Этому учит и святой Василий Великий в слове о суде Божием, и святой Златоуст в беседе 13-й на 3-ю главу Послания к римлянам. Отсюда следует, что грешат те богачи, которые от имения своего не уделяют бедным, просящим у них; так же и прочие грешат, которые дарования Божии скрывают в себе и не доставляют пользы, хотя и могли бы, своим ближним. А ведь эти дарования и есть те самые “таланты”, за которые следует нам ответ дать Господу нашему в день праведного Его суда (Мф. 25:14-30).

13. Желающий читать или слушать слово Божие с духовной пользой должен примечать следующее: 1) Поскольку оно есть драгоценнейший дар Божий, то должно читать или слушать его с благоговением, охотой и усердием. Если земного царя или высокого какого мужа, обращающегося к нам и беседующего с нами, слушаем с вниманием, усердием и благоговением, тем более так должны слушать Бога, Который есть Царь царей и Государь государей, Который в слове Своем обращается к нам и беседует с нами. Когда «в духе и истине»(Ін. 4:23) мы молимся Ему, то таким образом к Нему обращаемся и с Ним беседуем, подобным же образом, когда надлежаще читаем слово Его или слушаем служителя Его читающего, то Его с нами беседующего слышим. 2) Должно слушать или читать слово Божие не для того, чтобы быть остроумным или красноречивым, но чтобы Бога и Христа Сына Божиего и волю Его святую познать и так вечное спасение получить. Это и есть надлежащая цель чтения или слушания слова Божия. Ибо поскольку дано оно нам для спасения души, то для этого и читать или слушать его должно. 3) Скрыть его в сердце, как дорогое духовное сокровище, подобно пророку Давиду: «В сердце моем я скрыл слова Твои, Господи, чтобы не согрешать пред Тобою»(Пс. 118:11); хранить и «поучаться день и ночь» (Пс. 1:2), и так им душу питать, как хлебом питается тело, и даже более. Ибо как тело без пищи ослабевает и исчезает, так вера без пищи слова Божия ослабевает, а далее и исчезает. Или как светильник без елея угасает, так вера и все благочестие без слова Божия оскудевает и угасает. «Вера от слышания, а слышание от слова Божия» (Рим. 10:17). Поэтому как в светильник приливаем елей, чтобы не угасал, так подобает возжигать и взгревать веру от слова Божия, чтобы не угасла, и так не лишились бы мы всего духовного блаженства, которое в вере состоит. 4) Думать и нисколько не сомневаться каждому, что как всем людям, так мне и тебе, подлому, нищему, убогому, окаянному и грешному, Бог великий, всемогущий, святой и страшный говорит в слове Своем: «Я – Господь Бог Твой»: покайся, веруй, смиряйся, люби, терпи, будь кроток, и прочее. И это говорит Бог, Которого, как праведного, не слушать страшно; как благого и благоутробного Отца, оскорблять жалостно; как благодетеля, не почитать бесстыдно; как вездесущего и всеведущего, обмануть невозможно. Напротив, Он обращает взор на «трепещущего пред словом Его» и являет особую «милость Свою на боящихся Его» (Іс. 66:2; Пс. 102:11). 5) Не смотреть на других, что делают, кто бы они ни были, но держаться одного слова Божия и поучаться в том, чему оно учит. Ибо день ото дня вера и с верой любовь уменьшаются в людях, и умножаются соблазны, которые колеблют сердце наше и зачавшуюся веру хотят угасить. 6) Поскольку наш разум без просвещения Божия слеп, воля без благодати Божией зла, и желание и старание без помощи Божией несильно, поэтому мы должны усердно молиться Богу, чтобы Сам Он разум наш просветил, волю исправил, желанию и старанию нашему помог. Подражая богомудрому Псаломнику, который в 118 псалме усердно молился, чтобы Бог его вразумил и наставил на путь Своих заповедей, помогал и вел по пути истины. К Слову Божию должно с молитвой приступать, с молитвой его читать или слушать, и чтение с молитвой и благодарением оканчивать. Поэтому и в церковном собрании перед началом чтения слова Божия, то есть Апостола и Евангелия, молимся и по окончании чтения благодарим Бога за этот великий Его дар. Приступающему к чтению или слушанию слова Божия можно так молиться со Псаломником: «Открой очи мои душевные, и уразумею чудеса от закона Твоего, Господи. Пришлец я на земле, не скрой от меня заповедей Твоих» (Пс. 118:18-19). Или так: «Господи Иисусе Христе Сыне Божий, отверзи ум мой разумети святое Твое слово, якоже апостолом Твоим отверзл еси» (см. Лк. 24:45). Или молись, как кому благодать Божия подаст. Читающий и слушающий слово Божие должен также молиться и молитву рассуждением о том, что читается, возбуждать. Например, читающему или слушающему слово о блаженствах (Мф. 5:3-12) должно молиться Христу, Виновнику истинного блаженства, чтобы корень блаженств, истинную и живую веру, насадил и укрепил в сердце его, ибо от веры сладкие проистекают плоды, то есть нищета духовная, умиление, кротость, жажда правды, любовь с плодами, чистосердечие и простосердечие, и прочее. Читающему или слушающему Христово слово: «Не всякий, говорящий Мне: «Господи! Господи!», войдет в царство небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного» (Мф. 7:21), – нужно также помнить, что как истинно и надлежаще призывать Бога, так и волю Божию творить без Бога мы не можем: «Без Меня не можете делать ничего», – говорит Сам Бог (Ін. 15:5). Рассуждая об этом, можно такую молитву к чтению этого слова присоединить: «Господи, сподоби мене, грешнаго, призывати Тя «духом и истиною» (Ін. 4:23); «научи мя творити волю Твою, яко Ты еси Бог мой» (Пс. 142:10), да, тако призывая Тя и воле Твоей святой последуя, спасуся по неложному Твоему обещанию: «Всяк…, иже… призовет имя Господне, спасется» (Рим. 10:13). Читающему или слушающему слово о том, как Христос открыл очи слепым (Мф. 20:34), можно такую приложить молитву: «Сыне Божий, просветивый слепыя словом, яко Бог, просвети и мои душевныя очи, да увижду Тя, Света вечнаго, и последую Тебе верою и любовию». Читающему или слушающему апостольское слово: «Христос за всех умер, чтобы живущие уже не для себя жили, но для умершего за них и воскресшего» (2Кор. 5:15), можно так молиться: «Иисусе Сыне Божий, за всех купно и за мене, грешнаго, умерый, умертви плоти моея мудрование, помози ми умрети греху и миру, да поживу Тебе, Искупителю моему, умершему за мене и воскресшему». Так и в прочем можно поступать, и молитву рассуждением, рассуждение молитвой возбуждать и подкреплять. Окончив чтение или слушание слова Божия, должно благодарить милосердного Бога за то, что благоволил для нас, сущих во тьме, светильник Слова Своего зажечь к просвещению разума нашего, и молиться также, чтобы он, как денница, воссиял в сердцах наших благодатью Святого Духа, через пророков и апостолов говорившего.

14. Христиане, бесстрашно живущие и закон Божий нарушающие, собирают себе гнев Божий, по словам апостола: «О человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога»(Рим. 2:3-5). Собирают, говорю, более, нежели язычники, не знающие истинного Бога и Его святого закона. Ибо язычников только естественный, а неисправных и ожесточенных христиан и естественный, и написанный закон обличит и осудит в день суда Христова. «Отвергающий Меня и не принимающий слов Моих имеет судью себе: слово, которое Я говорил, оно будет судить его в последний день», – говорит Христос (Ін. 12:48). Слова Священного Писания, как учит св. Василий Великий, на суде Христовом предстанут. Ибо Он сказал: «Я обличу тебя, и представлю пред лицом твоим грехи твои» (Пс. 49:21). Тогда перед ожесточенным христианином предстанут заповеди, им слышанные и нарушенные, обличающие его. Предстанут угрозы и обещания Божии, на самом деле исполнившиеся, в святом Писании написанные, которым он не верил, и обличат его. Тогда восстанет в нем совесть, которая будет ему напоминать Божии благодеяния и благодатные обстоятельства, им презренные, как-то: Христово пришествие ради грешников в мир, страдание, смертьи прочее; слово Божие, столько раз им слышанное и презренное, столько проповеднических увещаний, бывших для его спасения и им оставленных. И этим воспоминанием или, скорее, угрызением совести будет он весьма мучиться, особенно потому, что уже не будет иметь никакой надежды возвратить то, что нерадением потерял. Вследствие этого он начнет сам себя осуждать, укорять, но бесполезно, сам себя ненавидеть и проклинать, сам собою гнушаться и пожелает в ничто обратиться, но не сможет. К этому страшному мучению и тоске присовокупится тягчайшее чувствование гнева Божия и пламень палящий, но не сжигающий, и прочее. Этого мучения не избегнут презирающие закон Божий, напрасно себя утешая и умягчая свою злую совесть. Ибо «раб…, который знал волю господина своего, и не был готов, и не делал по воле его, бит будет много», – говорит Христос (Лк. 12:47). Потому и возвещает Христос “горе” слышащим слово Божие и не кающимся. Жителям Тира, Сидона и Содома отраднее будет в день судный, нежели беззаконничающим христианам, если не покаются (Мф. 11:21-24). «Бог поругаем не бывает. Что посеет человек, то и пожнет» (Гал. 6:7). Поэтому непременно те христиане, которые беззаконной жизнью от Бога отступили, если не хотят более язычников на себе суд Божий испытать, должны всем сердцем к Нему обратиться и молить Его благость со слезами, чтобы опять в высочайшую Его милость быть принятыми и творить достойные плоды покаяния. «Всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10).

15. Знамение гнева Божия – если в каком-то месте слово Божие не проповедуется, как говорит Бог через пророка: «Вот наступают дни, говорит Господь Бог, когда Я пошлю на землю голод, – не голод хлеба, не жажду воды, но жажду слышания слов Господних. И будут ходить от моря до моря и скитаться от севера к востоку, ища слова Господня, и не найдут его»(Ам. 8:11-12). Ибо что телу нашему хлеб, то душе слово Божие. Как тело питается и укрепляется пищей, так душа питается и укрепляется в вере словом Божиим. Следовательно, как телу голод бывает, когда облака не кропят, а иссохшая земля не дает плода, так голод душам бывает, когда слышания слова Божия лишаются. Поскольку тогда вера, которая словом Божиим питается и укрепляется, оскудевает и исчезает, а вместо нее неверие и суеверие появляются. Оттого бывает, что люди за грехпочитают то, в чем греха нет; и, напротив, не считают за грех то, в чем великий грех есть: добродетель называют пороком, порок добродетелью. Поэтому многие считают грехом касаться некоторых снедей, чего Бог не запретил; но поедают дома вдов, сирот и прочих беззащитных людей, что Бог под угрозой временной и вечной казни запретил. Отсюда и прочие беззаконные плоды бывают, которые безбожная жизнь показывает, как-то: клятвопреступление, лихоимство, хищение, лесть, обман, лукавство, не примирительная злоба, всякая нечистота и всякое беззаконие. Человек сам по себе слеп и потому требует просвещения; забывчив – и потому требует частого напоминания; ленив – и потому нужно ему поощрение; дряхл и уныл – и потому потребно ему утешение; склонен к падению – и потому требует подкрепления; склонен к сомнению – и потому требует наставления. И все это из Святого Писания черпается. «Все Писание богодухновенно и полезно для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен» (2Тим. 3:16-17). Вследствие же лишения всего этого бывает не что иное, как бедственное и плачевное состояние души. Страшен голод телесный, но страшнее голод душевный. Голод телесный бывает причиной смерти телесной, но голод душевный причиняет смерть душе, которая намного страшнее смерти телесной. Как душа честнее тела, так бедствие души страшнее телесного. Смерти телесной никому, ни праведнику, ни грешнику, не миновать, но душевной с Божией помощью избежим, если слова Его святого держаться будем. И тело, хотя умрет, однако, если душа жива будет верою, опять в общее воскресение оживет, соединившись с душою. А если душа умрет, то и тело и душа навеки погибнут. Горе душам бедным, которые от этого смертоносного голода истаивают! Но сугубое горе тем, должность которых – питать души пищей слова Божия, но не питают их, истаивающих! Ибо так они сами не входят в царствие Божие и хотящих войти не допускают. Но еще большее горе, когда путь ко всякому беззаконию отворяют своими соблазнами. Поскольку на них, как на предводителей своих, взирая, простые люди их нравам и их жизни подражают. Вот, мол, такие-то и такие, то и то делают: почему бы и нам не делать? Так безумно и слепо рассуждают, и так день ото дня уменьшается вера, а с верою любовь угасает, оскудевает благочестие, и умножается нечестие. Надо в таком случае, по слову Христову, «молиться Господину жатвы, чтобы выслал делателей на жатву Свою» (Мф. 9:38). Об этом великоважном деле, в котором спасение вечное состоит: 1) должны воздыхать и молиться те, у которых в сердцах искра благочестия не угасла; 2) должны попечение и старание приложить те, которым кормило церквей поручено.

16. Также худой знак, если слово Божие проповедуется, но люди неохотно и лениво слушают и не хранят его в сердце своем, или, что хуже того, удаляются от него. В притче о семени написано: «Иное упало при дороге, и налетели птицы и поклевали то. Иное упало на каменистое место, где немного было земли, и скоро взошло, потому что земля была неглубока; когда же взошло солнце, увяло и, как не имело корня, засохло. Иное упало в терние, и терние выросло, и заглушило семя, и оно не дало плода. И иное упало на добрую землю и дало плод, который взошел и вырос, и принесло иное тридцать, иное шестьдесят, и иное сто»(Мк. 4:4-8). Семя – это слово Божие. Под землей доброй, давшей плод от посеянного семени, понимаются люди добрые, творящие плоды покаяния, а под землей, не давшей плода, понимаются три рода людей нерадивых, в которых слово евангельского учения никакого плода не приносит. Люди первого рода уподобляются дороге, это те, которые, слыша, не слышат слова Божия: то есть слышат ушами плотскими только проповедуемое слово, но внутрь, в сердце не допускают его; не помышляют о слышанном, но в иных суетных мыслях забавляются, и потому глас слова Божия только ударяет в их уши, но до сердец их не доходит. И так дьяволпохищает у них слово Божие, «чтобы они не уверовали и не спаслись» (Лк. 8:12). Люди второго рода слышат слово учения и «с радостью принимают его, как учит Христос; но поскольку не имеют корня в себе, то во время печали или гонения губят его и бесплодны бывают. Третья часть людей – это те, которые также слышат слово Божие, но, как терние семя, так забота века сего и обольщение богатства слышанное слово в них заглушает…, и оно без плода бывает», как там же Сам Христос объясняет (Мф. 13:19-22). Из этого видно: 1) что и слышать слово Божие, но с нерадением, бесполезно. 2) Слышанное слово Божие и с радостью принятое, но в сердце не углубленное, печалью века сего и напастями, или суетой мирской, славолюбием, сребролюбием и сластолюбием, как тернием, подавляется, и также бесплодно бывает. 3) Если и слышащие слово Божие, но с нерадением, и в сердце не скрывающие его, никакого плода не приносят, то какой уж плод принесут те, которые удаляются от слова Божия и не хотят его ни слышать, ни читать? 4) Из этого видно, сколь малое число спасающихся. Как видно из притчи, только четвертая часть от слышащих слово Божие спасается. Исключи удаляющихся от слова Божия, исключи идолопоклонников, иудеев, магометан, еретиков и прочих суеверов, и останется только малое стадо Христовых овец, как Сам Христос говорит: «Не бойся, малое стадо» (Лк. 12:32), потому что мало кто хочет идти узким путем, который один ведет в жизнь (Мф. 7:14). 5) Христиане, рассмотрим себя и постараемся быть не только слушателями, но и творцами закона. Сотворим плоды, достойные покаяния, чтобы нас, как бесплодных, секира суда Божия не посекла и не бросила в огонь. Ибо написано: «Всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10).

Глава 2. О духовной мудрости«Если же у кого из вас недостает мудрости, да просит у Бога, дающего всем просто и без упреков, – и дастся ему» (Як. 1:5).

17. Начало духовной премудрости есть страх Господень, как говорит святой Давид: «Начало премудрости страх Господень»(Пс. 110:10). Об этом святой Василий так учит: «Страх Господень есть очищение души, также и пророк молится: «пригвозди страху Твоему плоть мою»(Пс. 118:120). Где страх Божий, там всякая чистота души; оттуда всякое зло и неподобное действие убегает. Ибо члены телесные, страхом как бы пригвождаемые, не могут двинуться к неподобным делам. Как тот, чье тело пригвождено ко кресту гвоздями, не может действовать, так человек, утвержденный в страхе Божием, не может ни глаз обратить к непотребному, ни рук двинуть к злым делам и не может ничего, ни малого, ни великого, вопреки званию своему сделать, объятый страхом прещений, как болезнью некоей» (В Слове на начало притчей). Так страх Господень есть начало премудрости: ибо очищает душу от скверны греховной и приготавливает место духовной мудрости. Как начало телесного здоровья – когда тело очищается от вредных соков, так начало здоровья душевного – когда душа страхом Божиим освобождается от злых похотей и тяжкого гнета греховного, которые ее, как вредные соки, в немощь и бессилие приводят.

18. Страхом Божиим, как жестоким врачеванием, очистившаяся и утвердившаяся душа бывает вместилищем истинного любомудрия, то есть христианской любви. Ибо для духовной мудрости требуется не только уклоняться от зла, но и творить добро. Ибо сказано: «уклоняйся от зла, и делай добро»(Пс. 33:15). Но как от зла уклоняемся страхом Божиим, как выше сказано, так любовью Божией привлекаемся к добру. И так, как страхом Божиим полагаем начало духовной премудрости, так любовью к совершенству возводимся, насколько в этом веке возможно.

19. Средства, через которые к духовной мудрости приходим: 1) Святое Божие слово, с помощью Святого Духа. Ибо «Священные Писания», по словам апостола, «могут умудрить во спасение верою во Христа Иисуса»(2Тим. 3:15). 2) Искренняя молитва. Так говорит апостол: «Если же у кого из вас недостает мудрости, да просит у Бога, дающего всем просто и без упреков, – и дастся ему. Но да просит с верою, нимало не сомневаясь»(Як. 1:5-6 и прочее). Потому Соломон говорит: «Познав же, что иначе не могу овладеть ею (премудростью), как если дарует Бог, – и что уже было делом разума, чтобы познать, чей этот дар, – я обратился к Господу и молился Ему, и говорил от всего сердца моего» (Прем. 8:21). Догматам духовной мудрости учимся не в книгах мудрецов века сего, но в книгах пророческих и апостольских, и получаем навык в ней в школе Святого Духа, Который посредством слова Своего святого умудряет сердца верных Своих. Поэтому, если хотим, христиане, духовную мудрость сыскать, должны прилежно поучаться день и ночь в слове Божием и усердно молиться Подателю премудрости – Богу.

20. Место и седалище свое духовная мудрость имеет в сердце, а не на языке; внутри, а не вне; в силе, а не в слове. Не всякий мудр, кто внешне, перед людьми является таковым, но тот мудр, кто таков по сути; и не всякий, кто может красивую речь говорить, но кто и сердце таковое имеет. Часто бывает, что жизнь несходна с красноречием; и часто под видом красноречия кроется злонравие, которое с духовной мудростью вместе быть не может. Отсюда бывает, что грубый поселянин, азбуки не знающий, но в страхе Божием живущий, намного искуснее и мудрее в деле христианском, нежели словесник и мудрец века сего без страха Божия.

21. Признаки духовного любомудрия: 1) тщательное поучение в слове Божием; 2) искание совета у благочестивых и разумных людей; 3) любовь к наставлению, наказанию, полезному совету, обличению; 4) рассуждение о дивном Промысле Божием, о правде и милосердии Его; 5) частое воспоминание о смерти и ей последующем, то есть о Страшном Суде Христовом, о блаженной и неблагополучной вечности; 6) презрение мира; 7) более всего молитва, без которой духовная мудрость обрестись не может, как выше сказано и ниже довольно будет сказано.

22. Плоды духовной мудрости – христианские добродетели, то есть: смирение, терпение, кротость, правда, целомудрие, милость и прочие. Так учит Соломон: «Плоды ее суть добродетели; она научает целомудрию и рассудительности, справедливости и мужеству, полезнее которых ничего нет для людей в жизни»(Прем. 8:7). И апостол Иаков говорит: «Но мудрость, сходящая свыше, во-первых, чиста, потом мирна, скромна, послушлива, полна милосердия и добрых плодов, беспристрастна и нелицемерна»(Як. 3:17). Она боится Бога и любит Его; от суеты мира отвращается и к одному Богу прилепляется; все позволенное, как-то: пищу, питье, одежду и прочее – со страхом употребляет, ради нужды, а не для роскоши; приключающиеся беды и напасти великодушно претерпевает. Послушной себя Богу и людям ради Бога показывает. Ей не тягостно делать все то, что Богу угодно, и уклоняться от всего, что Ему противно. Гордости, зависти, злобе, вражде, нечистоте, сребролюбию и прочим душевным язвам нет в ней места. Она любит всех без разбора, со всеми чистосердечно и простосердечно обходится. Что словом объявляет, то и внутри себя имеет; что обещает словом, то исполняет делом, если нет какого-то препятствия. Ей записи не нужны в договорах; слово, ею сказанное и от другого слышанное, – то для нее твердая запись. Видит страдающего брата, и сама ему сердцем сострадает; требующему помощи помогает; о всяком злополучии ближнего соболезнует и благополучию радуется; с плачущими плачет и с радующимися радуется; друзей объятиями своими объемлет и от врагов любви своей не отнимает. Потому мирна, тиха, спокойна, радостна, весела, хотя и причиняют ей беспокойства злой дух и его злые служители.

23. Последствия духовной мудрости, проистекающие от нее, – поношение, презрение, изгнание и всякие беды. Поскольку она не от мира сего, но «свыше нисходит», как учит апостол Иаков (Як. 1:17), то безумный и во зле лежащий мир считает ее безумием, ругает, ненавидит и гонит ее. «Да и все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе, в чем и состоит духовная мудрость, будут гонимы», – говорит богомудрый Павел (2Тим. 3:12). И хотя она внутри честна, великолепна и пред Богом благоприятна, но вне презренна и умалена пребывает.

24. Цель, к которой эта мудрость человека ведет, – Бог и вечное блаженство. Ибо как она сама от Бога происходит, так к Богу и обращается и любящих ее приводит.

25. Духовная мудрость во всем отличается от плотской, или мирской. Плотская мудрость горда – духовная смиренна. Плотская мудрость самолюбива – духовная боголюбива. Плотская мудрость нетерпелива, злобна – духовная терпелива, кротка. Плотская мудрость непримирима – духовная мирна. Плотская мудрость немилостива – духовная милостива и исполнена благих дел. Плотская мудрость ненавидит, завидует – духовная любит. Плотская мудрость лукава, обманчива, хитра – духовная простосердечна, истинна, чистосердечна. Плотская мудрость неправдива – духовная правдива. Для плотской мудрости смирение, поношение, страдание и крест Христов есть безумие – для духовной есть великая премудрость. Так и в прочем духовная мудрость плотской противопоставляется.

26. Духовная мудрость, как можно видеть из вышеописанного, состоит не в чем ином, как в истинном познании и почитании Бога и Христа Сына Божия. От этого познания рождается страх Божий, который есть начало духовной мудрости, и любовь Божия, которая человека к духовному совершенству приводит, насколько в этом веке достигнуть возможно. В этих же двух, страхе Божием и любви Божией, истинное Богопочитание и заключается. Всему же этому начало и корень – вера святая, как увидишь ниже в следующих параграфах.

27. В этом параграфе показано, как ищущему духовной мудрости можно переходить от конкретного случая к общему духовному рассуждению, в основании которого будет слово Божие.

Случай и духовное рассуждение о нем

Смотришь на небо, такое чудное, высокое и обширное, различными звездами украшенное; на солнце и луну, сияющие и всю поднебесную освещающие; на облака, в воздухе туда и сюда переходящие, и, как мехи, дождь источающие и напаивающие нивы наши. Представляет тебе чувство и разум землю со всем, что наполняет ее, с деревьями, травами, скотами, зверями, морями, озерами, реками, источниками и прочим украшением. От видимых перейди умом к невидимым, от создания мира к Создателю. Да будет тебе случай этот поводом для того, чтобы удивляться: 1) всемогуществу Бога нашего, Который все это из ничего словом одним сотворил (Бут. 1); 2) премудрости Его, Который так премудро все сотворил; 3) благости Его, Который все это ради нас сотворил. Размышляющий так и познающий от создания силу, премудрость и благость Создателя духом радостно восхитится и воспоет с Псаломником: «Как величественны дела Твои, Господи: все премудро Ты сотворил» (Пс. 103:24).

Видишь, что всякое создание всем равно служит. Солнце, луна, звезды всех равно освещают; воздух всем равно жизнь сохраняет; земля всех равно содержит и питает; вода всех равно напаивает – всех, говорю, равно, то есть богатого и нищего, славного и неславного, господина и раба. От этого учимся, что и все добро наше, данное нам от Бога, должно быть общим для нас и ближних наших. Хлеб наш, одежда наша, разум наш, дома наши должны быть общими, служить как нам, так и ближним нашим.

III. Видишь еще, что одно создание другому, высшие стихии низшим помогают. Солнце – воздух и землю просвещает и согревает; облака – воздух и землю орошают; воздух для дыхания животным служит; земля подает пищу нам и скоту нашему. Все это учит нас, что тем более мы, как разумная тварь, должны друг другу помогать: богатый нищему, разумный неразумному, здоровый немощному, свободный в темнице заключенному, сильный обиженному, полномочный беззащитному, и прочее. Поэтому слова: «Какое мне дело до него?» – должны быть изгнаны из среды христиан.

Видишь раба, предстоящего пред господином своим и со всяким послушанием повеление его исполняющего. Этот случай дает тебе возможность рассудить, с каким несравненно большим почтением и благоговением должны мы предстоять пред Богом и ходить пред Ним, Господом нашим (ибо Бог на всяком месте есть, и где ни находимся, и что ни делаем, пред Богом, на нас взирающим, делаем), и Его повеления с усерднейшим послушанием исполнять. Поскольку господин, как бы высок ни был, человек есть, и человек такой же, каков и раб его, – но такое ему благоговение раб его оказывает, – а Бог есть Господь господ и рабов и Царь царей и подданных, и для Него как господа, так и рабы их, цари и подданные их рабами являются. И Господь велик и страшен, Ему же и Силы небесные со страхом предстоят, и благоговеют пред Ним, и повеления Его исполняют. Рассуди же и то, как бесстыдно поступаем и как тяжко грешим мы, когда не оказываем Ему и такого почтения и благоговения, какое рабы господину своему, подобному им человеку, оказывают, но бесчинствуем перед Ним; и такого послушания не имеем, какое имеют рабы к человеку-господину, но смело и бесстрашно дерзаем заповеди Его нарушать. В этом нас Сам Господь через пророка обличает: «Сын славит отца, и раб господина своего убоится. Иесли Я Отец, то где слава моя? Иесли Я Господь, то где страх предо Мной?» – говорит Господь Вседержитель» (Мал. 1:6). Отсюда учись, сколь велика наша слепота и бесчувствие, и вместе с тем удивляйся благости и долготерпению Бога нашего, Который так кротко и терпеливо с нами, непотребными рабами, поступает. Это учит тебя не только нигде не делать и не говорить, но и не мыслить худого и непристойного. Ведь перед Богом, все проницающим, равно как слово и дело, так и помышление. Ибо Он и помышление наше также ясно видит, как и само дело; и Его наше помышление худое оскорбляет так же, как и дело худое. И не только тот бесчинствует перед Ним, кто худо делает, но и тот, кто худо помышляет.

Видишь или в женщине – матери – к своим детям, или в птице к своим птенцам, или в скоте и звере к своим детенышам горячую любовь. От этого случая возведи ум свой к любви Божией, которую Он к разумному Своему созданию – человеку, по образу Своему созданному, имеет. Если в созданиях Своих, например, матерях к своим детям, такую Он насадил любовь, сколь несравненно большую Сам Он имеет любовь к человеку, которого по образу Своему и подобию сотворил. От этого источника проистекает, что столько Он благодеяний человеку показывает, которых не только исчислить, но и умом понять невозможно. ЛюбовьЕго несказанная в том проявляется, что Он так жаждет спасения нашего, так много терпит нас, согрешающих, с таким желанием ожидает нашего покаяния, с таким благоприятием и радостью кающихся принимает, с таким неблаговолением некающихся наказывает. «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную»(Ін. 3:16). Поэтому Сам Он через пророка говорит: «Разве забудет жена чадо свое, чтобы не помиловать сына чрева своего? Если же и она забудет, но Я не забуду тебя, – говорит Господь» (Іс. 49:15). Эта Отеческая любовь Отца Небесного праведника увеселяет, грешника утешает и увещевает не отчаиваться в милости Его, но более поощряет прибегать к Нему с покаянием и несомненно милости Его ожидать.

Видишь солнце, приятно сияющее, и всю поднебесную освещающее, и нас увеселяющее. От этого солнца чувственного возведи ум свой к мысленному, вечному Солнцу правды, Христу, Сыну Божию, Который верных чудесно просвещает и вовеки будет просвещать и увеселять так, что и сами они «воссияют, как солнце, в царстве Отца их», по неложному Его обещанию (Мф. 13:43). И от видимого этого мира, который освещается блистанием солнечных лучей, перейди умом ко граду, в Откровении описанному, вышнему Иерусалиму, который «не имеет нужды ни в солнце, ни в луне для освещения своего, ибо слава Божия осветила его, и светильник его – Агнец»(Об. 21:23), – где «ночи не будет…, и не будут иметь нужды ни в светильнике, ни в свете солнечном, ибо Господь Бог освещает их; и будут царствовать во веки веков»(Об. 22:5).

VII. Видишь, что во время весны все, что зимой, как мертвое, было, как бы вновь оживает и возрождается: земля производит из недр своих плоды, деревья листвой одеваются, травы зеленеют и цветами украшаются; воды, льдом скованные, растаивают и текут, и вся поднебесная тварь в новый вид облекается и как бы заново созидается. От этой чувственной весны пусть возведет вера ум твой к прекрасной и желаемой весне, которую обещал преблагой Бог в Писании Своем Святом, когда тела от начала мира усопших верных из земли, как семена, силою Божией прозябнув, восстанут и облекутся в новый, прекрасный вид, в ризу бессмертия оденутся, примут венец доброты из рук Господних, процветут, «как финик, и как кедр на Ливане, размножатся. Насажденные в доме Господнем они процветут во дворах Бога нашего» (Пс. 91:13-14), «как невеста, украсятся красотою, и как земля, растящая цвет свой, и как сад, произращающий посеянное в нем», процветут; и веселье вечное над головою их, и радостью возрадуются о Господе (Іс. 61:10-11). Тогда «тленное сие облечется в нетление и смертное сие облечется в бессмертие, тогда сбудется слово написанное: поглощена смерть победою. Смерть! Где твое жало? ад! Где твоя победа»? (1Кор. 15:54-55). Так устремляясь духом к желаемой той весне, сей ныне с верой и надеждой, с Божией помощью, семена благих трудов – и да пожнешь тогда с радостью.VIII. Видишь, что наполненный сосуд или пропитанная губка ничего другого в себя не вмещают; и напротив, пустой сосуд все вмещает. Разумей от этого, что и душа, наполненная любовью мира сего, то есть славолюбием, честолюбием, сребролюбием и сластолюбием, ничего духовного и небесного вместить не может: Бога любить и небесных благ, как надлежит, желать и радости духовной в себе иметь не может. От этого учись, христианин, мирскую любовь изгонять, чтобы Божия вошла в сердце твое. Подобное с подобным помещается, например, вода с водой, а противное с противным не помещается, например, огонь с водой. Нет Божией любви в том сердце, в котором имеется любовь к сребру, славе, чести и сласти, как и в благолюбивом сердце нет любви мирской. Ибо Божия и мирская любовь – вещи противоположные, и потому вместе быть не могут, но одна другую изгоняет. «Никто не может служить двум господам: ибо или одного будет ненавидеть, а другого любить; или одному станет усердствовать, а о другом нерадеть. Не можете служить Богу и мамоне», – говорит Христос (Мф. 6:24).

Видишь поутру ясно восходящее солнце и всех увеселяющее. Помысли, сколь великое веселье ощущают души, в которых Христос, Сын Божий, вечное правды Солнце, воссияет. Да научит тебя этот случай усердно молиться Ему, чтобы и в твоем сердце блеснул благодати Его благоприятный свет.

Видишь, что днем все ясно видно, и каждый различает вред и пользу, ров и путь, белое от черного разделяет и одну вещь от другой. Разумей, что так и просвещенный светом благодати Христовой видит душевными очами все ясно, распознает добро от зла, добродетель от порока: видит вред душевный – и уклоняется от него; познает пороки на душе – и очищает их покаянием и слезами с помощью Божией.

Видишь, что тьма и мрак в поднебесной, когда солнце зайдет, и ничего не видно, белое от черного распознать, и где ров, где ровно, где опасно, где безопасно – узнать невозможно. Рассуди, какая тьма бывает в душе, и какой мрак окружает ее, когда благодати Христовой в себе не имеет. Такая душа зла от добра, вреда от пользы своей не распознает, ходит и осязает, как слепой. Этот случай учит тебя молиться Христу, истинному Свету, чтобы и в твоей душе воссиял свет благодати Его.

XII. Видишь суд производимый, на котором виноватый, будучи обличаем, стоит и трепещет от страха и весь стыдом покрывается; слышит выговор за преступление закона, лишается чести и имения, исключается из числа добрых и честных людей, именуется злым и непотребным человеком; потом со стыдом отводится в темницу и по законам принимает казнь. От этого суда пусть обратит вера дух твой к тому страшному и вселенскому суду, на котором Судия Сам Бог, сердца наши испытывающий. Представь себе в уме, что на суде том стоят грешники, отлученные от числа праведных; стоят со стыдом, страхом и трепетом несказанным; обличаются за преступление закона Божия, обличаются перед всем светом, перед Ангелами и людьми; видят свои грехи, которые словом, делом и помышлением втайне делали, в познание всему свету являемые; видят уготованную себе по делам своим казнь. Видят тех, которых здесь поносили, ругали, осмеивали, гнали, озлобляли и, как сор, попирали, – во славе и радости великой. Видят неправедные праведного Судии гнев, слышат страшный выговор и определение: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть», и прочее (Мф. 25:41-42). Наконец, с превеликим стыдом, страхом, печалью, плачем, рыданием, воплем и отчаянием неправедные отвергаются от лица Божия; влекутся злыми ангелами и заключаются в темнице, «где червь их не умирает и огонь не угасает» (Мк. 9:48). Да научит тебя этот случай и рассуждение о нем каяться, плакать о грехах и милости ныне искать у Судии, чтобы тебе на вселенском том позорище не посрамиться, не услышать страшного того выговора и определения.

XIII. Видишь, что огонь всегда кверху идет, и сколько ему ни препятствуют, однако никак не изменяет действия своего, но всегда в высоту стремится: ибо таково его естество. Этот случай показывает тебе, что истинная любовь к Богу действует так же. Ею возгоревшееся сердце всегда к своему центру, прелюбезному Существу, стремится, и что бы ему ни препятствовало в этом, удержаться не может. Ни красота, ни сласть, ни слава, ни страх, ни меч, ни смерть, не в силах тому препятствовать. Познал на себе ее силу избранный сосуд Христов, Павел, который, со всей уверенностью, сказал: «Ни смерть, ни жизнь, ни Ангелы, ни Начала, ни Силы, ни настоящее, ни будущее, ни высота, ни глубина, ни другая какая тварь не может отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем» (Рим. 8:38-39). Для такой любви, сладость мира сего – горесть, красота – смрад, слава – ничтожность, царство – неволя и пленение. Такой человек на земле ногами, а на небе сердцем; на земле телом, а на небе духом находится; с людьми живет, но духом перед Богом любезным предстоит и поклоняется Ему; верою, как «зеркалом в гадании», видит Его; телом ест и пьет, но духом небесной пищи непрестанно желает, говоря с Давидом: «Как лань охотно стремится к источникам вод, так душа моя стремится к Тебе, Боже» (Пс. 41:2). Это рассуждение учит тебя стараться вкусить и видеть, сколь благ Господь, и молить Его, чтобы Он сам возжег искру любви Своей в сердце твоем. Ибо истинная любовь как от Бога происходит, так к Богу и обращается.XIV. Видишь еще, что камень, железо, олово и прочая тяжелая вещь, сколько ни поднимается и ни бросается вверх, однако же к земле, своему центру, с великим стремлением обращается и падает. От этого случая учишься, что таково состояние пристрастившихся к миру, которые увещаниями и устрашениями как бы поднимаются, чтобы, освободившись от суеты, к небу стремиться, но сколько ни возбуждаются таковые проповедью слова Божия, однако от обычая и пристрастия отстать не могут. И хотя иногда стараются и принуждают себя от этого зла отторгнуться, благодатью Божией побуждаемые кверху, то есть к любви небесных благ, подняться, однако опять вниз, т.е. к страсти, с немалым стремлением обращаются. Ибо страсть пристрастившегося, как магнит железо, к себе обращает и привлекает. Это рассуждение увещевает тебя от всякого пристрастия, как от огня или яда смертоносного, беречься и всякими силами принуждать себя к желанию и исканию небесных благ, смертью Христовой приобретенных. А старающемуся Бог помогает.

Видишь человека странствующего, не имеющего дома своего, но в чужом доме временно приютившегося. Да напомнит тебе этот случай, что мы странники и пришельцы в мире этом: «ибо не имеем здесь постоянного града, но ищем будущего», по словам апостола (Євр. 13:14). Это показывает, что следует нам скоро или не скоро странствование это окончить и прийти в отечество. Потому и должны мы находиться в мире этом, как странники и пришельцы, и помнить апостольское слово: «Мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него. Имея пропитание и одежду, будем довольны тем»(1Тим. 6:7-8).

XVI. Когда находишься в чужой стране или в дороге, всегда мысль твоя к отечеству и к дому твоему клонится и влечет тебя. От этого случая научись, что также и мы, странствующие в мире этом, как в чужой стране, должны мысль свою обращать к небесному отечеству, где Отец наш, Которому молимся: «Отче наш, иже еси на небесех»; где дом наш, где безопасный покой наш, «куда предтечею за нас вошел Иисус» (Євр. 6:20), где наследство наше, от преблагого и милостивого нашего Ходатая Христа нам приготовленное; где великая вечеря и брак Агнца приготовлен; где бесчисленное множество бесплотных Сил предстоит престолу Величества; где лица святых, от начала мира поживших и после странствования своего на земле, трудов, подвигов и скорбей в царстве небесном упокоившихся, там они венчаются и ждут нас с желанием, когда и мы войдем в покой тот.XVII. Видишь, что купец товар свой везет или пересылает с чужой стороны в отечество свое и дом свой. Этот случай учит тебя «не собирать себе сокровищ на земле, в мире этом, где странствуешь, где моль и ржа истребляют и где воры подкапывают и крадут, но пересылать сокровище свое в отечество небесное, где ни моль, ни ржа не истребляют и где воры не подкапывают и не крадут» (Мф. 6:19-20). Итак, «где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). Куда будешь сокровище свое пересылать, туда и дух твой, мысль твоя, желание твое, старание и попечение твое всегда клониться и стремиться будет. Сокровище же христианское, которое в отечество небесное пересылается, – добродетели христианские: вера, любовь, терпение, кротость, целомудрие, милосердие и прочее.

XVIII. Когда находишься в чужой стране или в дороге, опасаешься всяких напастей от злых людей. Этот случай подает такое рассуждение, что также или намного больше должны мы, идущие по пути мира сего, опасаться козней дьявольских, которые, как разбойники на путешествующих, а тем более обремененных духовными товарами, нападают, окружают и обнажают. К этой осторожности и старанию увещевает нас Петр, святой апостол Христов: «Трезвитесь, бодрствуйте, потому что противник ваш диавол ходит, как рыкающий лев, ища, кого поглотить. Противостойте ему твердою верою» (1Пет. 5:8-9).XIX. Видишь птицу сидящую, и по сторонам осматривающуюся, и опасающуюся, как бы ее кто не поймал или не подстрелил. Этот пример учит тебя тоже подобным образом осматриваться в мире сем, опасаясь сетей дьявольских и стрел его. Стрелы же этого врага нашего: гордость, зависть, сребролюбие, лихоимство, злоба, нечистота и прочее. Эти стрелы мечет он в нас и уязвляет неосторожных.

Видишь корабль, на море волнующийся и бедствующий. От этого разумей, что так и жизнь наша в море мира сего бедствует и многоразличными напастями, как волнами, обуревается. А этим научишься часто и усердно молиться и воздыхать к премудрому Управителю Христу, чтобы не дал твоему кораблику в волнах бедствий утонуть, но наставил бы, как достичь тихого и безопасного пристанища вечной жизни.

XXI. Видишь, что свеча горит и затем сгорает. Этот пример тебе показывает, что жизнь наша, пока живем, как свеча горит, а потом и гаснет. И надо помнить о кончине ее, которая неизвестна, в какой день и час будет, а потому всегда ожидать ее должно.XXII. Видишь, что иной из славного делается бесчестным, иной из богатого нищим, иной из здорового немощным, иной из свободного невольником, иной из господина рабом. Эти перемены ясно показывают нам, что наша жизнь на земле непостоянна, суетна, бедна и плачевна, и это признак того, что мы Создателем нашим созданы не для этой, но для иной, лучшей и блаженнейшей жизни. А тем самым учимся и как бы убеждаемся искать той постоянной и блаженной жизни. И в этом случае не только не должны роптать, как хочет слепая наша плоть, но и весьма благодарить Бога, хотя и противно нам кажется, что так убеждает нас благодать Его войти в жизнь вечную.XXIII. Видишь человека, горячкой мучимого; или, войдя в баню, чувствуешь жар великий; или видишь печь, огнем распаленную. От этого огня перейди умом к огню геенскому, в котором некающиеся грешники без конца будут страдать. Это рассуждение учит тебя покаянием и слезами умилостивлять благость Божию, чтобы от той беды избавиться.XXIV. Видишь человека, в темнице заключенного, узами окованного, всего бледного, иссохшего. От этой темницы также перейди умом к вечной той темнице адской, в которой осужденные за беззакония заключатся и света вовеки не увидят. Поэтому кайся о грехах своих, чтобы и тебе не прийти на то место мучения.XXV. Видишь или слышишь, что отец от сына непослушного и неисправного отрекается и наследства лишает. От этого случая научись, что Христос от христиан неисправных и нераскаянных отречется и наследства вечного лишит. Скажет им, хотя именем Его и назывались: «Не знаю вас, откуда вы; отойдите от Меня, все делатели неправды» (Лк. 13:25,27). Это увещевает тебя, чтобы ты не только имя христианское имел, но и старался жить согласно имени и исповеданию.XXVI. Видишь чертоги царские украшенные и славу их. Да восхитит тут вера сердце твое к вечным чертогам небесным, уготованным праведным, и к обителям дома Отца Небесного и славе Христа, небесного и вечного Царя, которой верные будут без сытости насыщаться в бесконечные веки. Вместе с тем и очи свои душевные возведи к Сыну Божиему, чтобы не лишил тебя части в уделе избранных Своих.XXVII. Слышишь согласную и сладкую музыку или пение. Да восхитит вера дух твой в небесные селения, в дом Бога Иакова. И там душевными ушами слушай, как ангельский собор и лики святых воссылают согласное пение Триипостасному Богу. Этот случай служит тебе причиной усердно молиться Ему, чтобы сподобил тебя здесь и в будущем веке славить Его со всеми избранными Его.XXVIII. Видишь или слышишь, что монарх земной раба своего за верную услугу награждает изобильно. При этом размысли, как Христос, Царь Небесный и вечный, верных Своих рабов наградит и прославит в царствии Своем, по неложному обещанию: «Не видел того глаз, не слышало ухо, и не приходило то на сердце человеку, что приготовил Бог любящим Его» (1Кор. 2:9), – и еще: «тогда праведники воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). Тогда они подлинно увидят и поймут, «что нынешние временные страдания ничего не стоят в сравнении с тою славою, которая откроется в них» (Рим. 8:18). Тогда они увидят то, чего здесь глаз не мог видеть, и услышат то, чего здесь ухо не могло слышать, и почувствуют то, что здесь на сердце не могло взойти. Тогда «возрадуется сердце их, и радости их никто не отнимет у них» (Ін. 16:22). Тогда утешатся ныне плачущие; тогда насытятся ныне алчущие и жаждущие правды; тогда обогатятся ныне лишенные; тогда воспримут царствие ныне изгнанные ради правды; тогда воспримут от руки Господней все, на что ныне верою, как «зеркалом в гадании», взирали и к чему, окрыляемые надеждой, стремились. Тогда возрадуется всякий о Господе, и в радости духа воскликнет: «облече… мя в ризу спасения, и одеждою веселия одея мя, яко на жениха, возложи на мя венец, и яко невесту, украси мя красотою» (Іс. 61:10). Это рассуждение учит тебя славу мира сего презирать и к той славе всегда стремиться; Царю Небесному, Христу, верно служить, чтобы сподобиться с избранниками Его ту славу благодатью Его наследовать.

XXIX. Видишь дерево, листвой зеленеющее и плодами исполненное, вид которого всякого радует. От этого случая обрати ум свой к внутреннему состоянию благолюбивого человека, душа которого так или еще больше украшена и плодами Святого Духа исполнена. Такой, «яко финик, …цветет, и, яко кедр, иже в Ливане, умножается» (Пс. 91:13). Этот случай учит прилежно украшаться внутренне, а не внешне.XXX. Видишь дерево иссохшее и ни к чему, кроме как только к сожжению, не годное. Разумей, что такова грешного душа, которая живой веры и плодов ее не имеет, кончина которой – посечение и вечного огня ад. «Всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Этот случай служит тебе причиной обратить очи свои на душу свою, не находится ли и она в таком бедном состоянии, и молиться Христу Богу, Который и мертвых оживляет, чтобы оживотворил ее и росою благодати Своей напоил к произрастанию плодов духовных.XXXI. Видишь ветвь, отсеченную от дерева и иссохшую, которая ни на что, кроме как на сожжение, не потребна. Разумей от этого, что так всякий, кто от Христа, Который «есть истинная… лоза», нерадением и злой жизнью отсечется, не только никакого плода не принесет, но, как ветвь отсеченная, засохнет; «а такие ветви собирают и бросают в огонь, и они сгорают», как Сам Он о том учит (Ін. 15:1-6). Это увещевает тебя крепко держаться Его верой и любовью, удаляться от всякого греха, и к одному только Христу прилепляться, смирением и терпением Ему подражать.XXXII. Видишь, что без дождя земля, иссохнув, не дает плода. Разумей, что так и душа, не напаиваемая росой слова Божия и благодати, как бы иссыхает и бесплодна бывает. Тело наше изнемогает от голода и жажды, а затем, если не подкрепится пищей, умирает. Так и душа, если не питается и не напаивается словом Божиим, изнемогает, а потом и умирает. Это увещевает тебя также, как для тела ты каждый день ищешь пищи и питья, и для души от слова Божия непрестанно искать пищи, питья и утешения, чтобы, изнемогая от голода и жажды, не умерла она навеки.XXXIII. Видишь или слышишь, что ближний твой согрешает или согрешил. Этот случай служит тебе не для осуждения брата твоего, – как у некоторых есть злой обычай, – но для познания немощи твоей; не для осмеяния ближнего, но для сожаления о нем и твоего исправления. От него обрати свои очи на себя, не был ли и ты сам в таком же или подобном грехе, и ныне – не находишься ли? А если и нет, то разве не можешь еще хуже согрешить? Ибо общая немощь и окаянство наше внутри нас: враги наши – страсти наши; плоть наша порабощает нас; и сатана, враг наш, непрестанно ищет, как бы поглотить нас. Все мы всякому бедствию и падению подлежим и падаем; падение наше близко, если благодать Божия не поддержит нас. И так от этого случая сам себя рассмотри и, видя падение брата, старайся с помощью Божией осторожнее поступать.XXXIV. Видишь, что семя, павшее на землю, умирает и, прозябнув, выходит из земли. Этот пример ясно показывает тебе, что так тела наши, хотя умирают и погребаются, однако Божией силой в свое время опять оживут и облекутся в одежду бессмертия. О чем апостол так проповедует: «Сеется в тлении, восстает в нетлении; сеется в уничижении, восстает в славе; сеется в немощи, восстает в силе; сеется тело душевное, восстает тело духовное» (1Кор. 15:42-44). И так стой, утверждайся в вере, чая воскресения мертвых и жизни будущего века.XXXV. Видишь земледельца, сеющего семена; но не всякое приносит плод. Ибо иное, как учит притча, падает при дороге, и птицы небесные его поедают, иное – на камни, иное – в терние. Так и спасительное семя, Божие слово, равно сеется на нивах сердец человеческих, но только в добрых сердцах плод прорастает (Мф. 13:4-23). Этот пример учит тебя усердно молиться Богу, чтобы дал тебе сердце доброе, дух новый и сердце новое: и тогда семя слова Божия, посеянное на земле сердца твоего, не будет бесплодно.XXXVI. Видишь еще земледельца, веющего семена свои, и семена в житницу собирающего, а плевелы вон выметающего. Так будет, как пишется, и в конце века сего. Тогда верные и благочестивые люди, как пшеница в житницу, в небесное царство войдут, а злые, как плевелы, извергнутся «и ввергнутся в печь огненную; там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 13:40-42). Этот пример поощряет тебя очень заботиться о спасении своем и быть не плевелом непотребным, а пшеницей.XXXVII. Видишь еще земледельца, с радостью собирающего плоды трудов своих. Подумай, с какою радостью будут наслаждаться плодами трудов своих те, которые ныне в подвиге веры и терпения трудятся. «Сеющие со слезами пожнут с радостью. Уходящие уходили и плакали, бросая семена свои, а приходящие придут с радостью, собирая снопы свои» (Пс. 125:5-6). На это взирая, не ослабевай в подвиге благочестия.

XXXVIII. Видишь прекрасного, ангелоподобного человека. От этого возведи ум свой к внутреннему человеку, то есть душе, и подумай, насколько прекраснее душа – образ и подобие Божие, которую Бог в таком прекрасном обиталище поселил. От этого научись познавать и почитать благородство, красоту и великолепие души, и ее, бессмертную, добрыми делами, верой, любовью, терпением, целомудрием украшать, а не тело, прах и пепел.XXXIX. Видишь человека в рубище одетого, полунагого, всего грязью замаранного. От него обрати ум свой к душе грешной, которая благодати Божией, как прекрасной одежды, обнажилась и вместо того вся пороками греховными, как грязью, покрылась. Гнусен замаранный человек пред очами человеческими; но душа, греховными сквернами замаранная, еще гнуснее пред очами Божиими. Этот случай увещевает тебя уклоняться от всякого греха, которым душа порочится и становится недостойной взора Божия.ХL. Видишь еще человека, в ранах, в гное смердящего. Обрати очи свои к душе грешной, которая гораздо больший смрад издает, нежели смердящее тело. Что на теле гной и раны, то на душе грехи и беззакония. Слушай, что пророк говорит: «беззакония моя превысили голову мою, подобно тяжкому бремени отяготели на мне; возсмердели и согнили раны мои от безумия моего» (Пс. 37:5-6). Смрад телесный несносен нам – смрад душевный несносен Богу. От смрада телесного отвращаемся мы и убегаем – от смрада душевного отвращается и отходит Дух Божий. Это опять-таки увещевает тебя избегать греха. Если же чувствуешь, что душа греховной проказой заражена, хотя бы и «остановившись вдали», вознеси глас свой, как некогда прокаженные сделали, ко Иисусу, Сыну Божию, всяких болезней душевных и телесных Прогонителю, и вознеси сердцем, а не только устами, и молись: «Иисусе Наставниче, помилуй мя!» (Лк. 17:12-13). Так Очистивший тех прокаженных, очистит и твою душевную проказу. Ибо милосерден и слушает гласы нас, бедных. Для того и в мир пришел, чтобы избавить нас от грехов наших. Не может быть такой великой проказы греховной, от которой бы Врач наш премудрый и всесильный не захотел или не смог бы милостиво очистить.XLI. Видишь слепого человека, который не видит пути, не знает, куда идет, не видит ничего перед собой, не видит рва, в который готов упасть. От этого случая обрати свое рассуждение к слепоте душевной, пораженный которой грешник так же не видит добра и зла, не знает, куда идет, не видит своей погибели, которой готов подвергнуться. Бедственна телесная слепота, но душевная еще бедственнее! Лучше не иметь телесного зрения, чем не иметь душевного. Этот случай и рассуждение увещевает нас молиться Христу, дающему слепым прозрение: «Призри, услыши мя, Господи Боже мой! Просвети очи мои, да не когда усну в смерть» (Пс. 12:4).XLII. Видишь глухого человека, который не внимает тому, что говорится или запрещается, и не делает так, потому что не слышит речей и не понимает приказания или запрещения. Разумей, что таков и грешник, которому сатана заткнул уши душевные, чтобы не слышал гласа слов Божиих. Такой имеет уши, чтобы слушать, но не имеет ушей, чтобы «слышать». Слышит только телесными ушами, но глух ушами душевными. Глас Слова ударяет в слух телесный, но душевного не касается, и поэтому он бывает, как глухой; потому и слово недейственно бывает. Что говорит Ему Божие слово, тому не внимает; что приказывает или запрещает, того не слушает, как глухой. Такому слово, увещание, совет, как глухому музыка, не приносит никакой пользы. Потому и Христос в Евангелии говорит: «Кто имеет уши слышать, да слышит!» (Мф. 11:15). Все уши имеют, но не все «имеют уши слышать». Отсюда бывает, что хотя и все собравшиеся в храме слушают слово Божие, но не все получают пользу: поскольку не все «имеют уши слышать». Плачевна телесная глухота, но большего плача достойна душевная. Поскольку душа, не слышащая и не слушающая Божия гласа, подлежит всякому заблуждению и вечной пагубе. Это увещевает тебя молиться Христу, чтобы отверз тебе слух душевный, как некогда глухому и косноязычному отверз слух и язык, и чтобы подал тебе «уши слышать» (Мк. 7:32-37).XLIII. Слышишь, что такой-то человек, попав в плен к злому неприятелю, какие только страдания ни испытывает. Заковывается в железо, принуждается жить по воле пленившего, делать, что мучителю угодно; терпит насмешки, поругание, раны; словом, проводит жизнь горькую и не лучше самой смерти. От этого чувственного пленения обрати ум свой к пленению невидимому. В каком горьком пленении страдает грешная душа, которую пленил князь мира сего, дьявол! Связав ее узами похотей мира сего, он совершает над ней злую волю свою, насмехается, издевается над ней, на раны новые раны накладывает ей, от беды в беду, от беззакония в беззаконие влечет ее. Горько пленение телесное, но еще хуже душевное! Ибо плененный хотя и работает телом на мучителя, но духом свободен – дух никто пленить и связать не может; к тому же смертью пленник от того бедствия освободится. Душою же плененный, хотя телом и свободен может быть, беднее всякого невольника: ибо вовеки связан будет, если благодатью Христовой не избавится. И тем пагубнее это пленение, что грешник не видит его; думает про себя, что он свободен, что никому не служит, но на самом деле несчастнее того, чье тело в оковах. Чтобы убедиться в истинности этих слов, послушай, что Господь иудеям говорит. Иудеи говорили ему: «Мы семя Авраамово и не были рабами никому никогда; как же Ты говоришь: сделаетесь свободными? Отвечал им Иисус: Истинно, истинно говорю вам: всякий, делающий грех, есть раб греха» (Ін. 8:33-34). Это рассуждение дает тебе, возлюбленный, повод осмотреться: не служишь ли ты мерзкому этому тирану в похотях его, то есть в сребролюбии, лихоимстве, сластолюбии, нечистоте, гордости, злобе и тому подобном. Если увидишь, чем пленилось сердце свое, воздыхай ко Христу Сыну Божию, Который один от этого плена избавляет и свободу дарует; молись Ему со Псаломником: «Возврати, Господи, пленение мое» (Пс. 125:4). «Если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36).

XLIV. Видишь мертвого, погребаемого, или сам погребаешь отца, или мать, или брата, или друга. Этот случай указывает тебе причину плакать не о том, о чем многие бесполезно плачут; но прослезись, рассуждая о причине смерти, то есть о грехе, который в такое бедное состояние привел человека, по образу Божию бессмертным созданного. Это праведная причина плача – что мы грехом прогневали Бога и потому смерти подвержены. А видя ближнего мертвым, вспомни, что и сам ты «земля…, и в землю возвратишься» (Бут. 3:19). Но потом воздай Богу благодарение, что Он в Сыне Своем, Господе нашем Иисусе Христе, подал нам благую надежду воскресения и жизни будущего века.XLV. Видишь, что дерево зимой листву свою сбрасывает, а весной, когда солнце согревает, опять свою листву распускает. Так многие люди делают. Когда зима и холод бед и неблагополучия поражает их, тогда прихоти свои отбрасывают и вроде бы стараются каяться и Богу угождать; но когда теплота благополучия вновь согреет их, тогда прихоти свои, как дерево листву, по-прежнему распускают, снова зеленеют, украшаются и мирскими сластями утешаются. Таковы те, которые, если поразит их холод болезни, каются, грешить перестают и обещают благочестиво жить и Богу служить; но когда здоровыми станут, опять к прежним прихотям и делам обращаются. Знай, что такие люди не истинные христиане, а лицемеры. Поскольку истинные христиане в благополучии и злополучии, в болезни и здравии, в нищете и богатстве, в презрении и чести, в славе и унижении, в неволе и на свободе постоянны; всегда и везде находятся в покаянии, плоды покаяния творят, Бога любят и Богу служат. Это рассуждение увещевает тебя не подражать вышеупомянутым людям, но быть постоянным всегда, в счастье и несчастье, от прихотей своих отказываться и Богу угождать. А если сам такой же, то увещевает исправиться, чтобы с лицемерами не услышать от Христа: «Не знаю вас, откуда вы» (Лк. 13:25).XLVI. Видишь мертвого, который на плач родственников не отзывается, и от похвалы не утешается, и от поношения не оскорбляется. Этот случай учит нас тому, что кто хочет быть истинным христианином, тот не должен ни похвалой мира сего превозноситься, ни бесчестием и поруганием раздражаться, ни слушать похотей плоти своей, как бы искренних своих родственников, но должен быть, как мертвый. То есть “умереть для мира” (Кол. 2:20), «умереть для себя» (2Кор. 5:15) «и отречься от себя» (Мк. 8:34). Именно этого требует от нас Господь наш, если хотим быть Его рабами и учениками и за Ним следовать: «Если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною» (Мф. 16:24; Лк. 9:23). Этим учишься не смотреть на тех христиан, которые хотят и Христу служить, и миру и своим прихотям угождать, и чести, и славы, и богатства в мире этом искать; от поруганного, обесчещенного и умаленного Христа удаляются, стыдятся Его, но с воскресшим и прославленным хотят быть, – что невозможно, как Он Сам говорит: «Кто постыдится Меня и Моих слов в роде сем прелюбодейном и грешном, того постыдится и Сын Человеческий, когда приидет в славе Отца Своего со святыми Ангелами» (Мк. 8:38). Надо более внимать святому Божию слову, которое учит нас у Христа учиться смирению, любви, терпению, кротости и прочему добру; но прежде от своего злонравия отречься и так благим Христовым нравам следовать.XLVII. Видишь, что потерявшие надлежащий путь и заблудившиеся ищут вождя, который бы наставил их на путь и довел до намеренного и желаемого ими места. Этот случай, так часто повторяющийся с живущими в мире этом, учит тебя, что так и все мы заблудились, когда по совету лукавого духа ослушались Бога, и блуждаем по пустыне мира сего, удалившись от отечества нашего – неба, для которого созданы Богом нашим, как и пророк говорит: «все, как овцы, заблудились; человек от пути своего заблудился» (Іс. 53:6). И святой Давид молится: «Я заблудился, как овца погибшая, взыщи раба Твоего» (Пс. 118:176). А поскольку сами, будучи заблудшими, к отечеству небесному никак не можем дойти, то должны мы искать искусного вождя в таком важном и нужном деле, которое «едино… есть на потребу» (Лк. 10:42). Такой искусный и премудрый вождь указывается нам в Евангелии – Иисус Сын Божий, о Котором Отец с небес говорит нам: «Сей есть Сын Мой Возлюбленный, в Котором Мое благоволение; Его слушайте» (Мф. 17:5). То есть: Я вам послал Его – Учителя, Наставника и Вождя. Если хотите ко Мне прийти и потерянное вами небесное царство получить: «Его слушайте», чему Он учит: Ему внимайте. Но и Сам о Себе говорит Господь: «Я есмь путь и истина и жизнь; никто не приходит к Отцу, как только через Меня» (Ін. 14:6). Если не хотим, любезный христианин, вконец заблудиться и быть вечными пленниками дьявола, но более хотим к Богу прийти и вечную жизнь получить, к чему призваны мы и банею крещения возрождены, то непременно должны мы себя вверить Ему, верой и любовью держаться Его, слушать святое и истинное учение Его, следовать стопам Его, подражать чистому примеру непорочного жития Его. Смирение Его пусть низлагает нашу гордость; терпение Его пусть укрощает гнев наш; кротость Его пусть изгоняет злобу нашу и желание мщения; нищета Его пусть отвращает нас от сребролюбия, лихоимства и хищения; любовь Его пусть истребит зависть и ненависть нашу; святыня Его пусть научит нас любить чистоту души и тела. Все святое и божественное Его житие пусть будет нам во образ и исправление злых наших нравов, с которыми мы от ветхого Адама родились. Так и для нас в Нем откроется путь, истина и жизнь вечная! Так за Ним следуя, не собьемся с пути правого, но придем к желаемому отечеству и дому Небесного Отца, в котором «обителей много» (Ін. 14:2). Смиренным и низким является этот путь, возлюбленный христианин, но к высокому небу идущих по нему ведет. Этим путем иди, если небесного отечества достигнуть хочешь, – и не заблудишься в пропасть адову.

XLVIII. Случается тебе видеть монарха, входящего в град некий. Примечай, с каким почтением и радостью встречают и принимают его граждане; очищают путь и улицу, по которой будет шествие, и себя различно украшают, и перед шествующим преклоняют главу и колена, и прочее. От этого видимого зрелища обрати ум свой верой к невидимому и от телесного – к духовному. Христос Сын Божий, Царь Небесный, на земле явился, когда от Пресвятой Девы родился ради нас, и в мир этот к нам, как в некий град, пришел. Мы града этого обширного и нерукотворного граждане; к нам Он, подлым рабам, пришел и «посетил нас Восток свыше, просветить сидящих во тьме и тени смертной, направить ноги наши на путь мира», как поет святой пророк Захария (Лк. 1:78-79). И пришел в смирении и кротости, в образе раба: «приняв образ раба, сделавшись подобным человекам» (Флп. 2:7). Как должны мы Его встречать и принимать? С каким почтением и радостью? Стыдно нам с пышностью и гордостью выходить навстречу Царю нашему, когда Он со смирением пришел к нам! Не нравится Ему такая встреча. Ревекка, когда ехала на верблюде к жениху своему Исааку и увидела его перед собою, соскочила с верблюда, как об этом говорит Писание (Бут. 24:64). Так и мы должны с гордости, как высокого верблюда, соскочить, и пешими идти, и встречать Жениха нашего с великим смирением, и колена с сердцами преклонять. К этому призывает нас пророк: «Приидите, поклонимся и припадем Ему!» (Пс. 94:6).XLIX. Видишь или слышишь, что жена честная и верная мужу своему никого не любит, кроме мужа своего, и никому не старается угодить, только мужу своему. От этого супружества плотского обрати ум свой к супружеству духовному, в котором христиане верой сочетались с небесным Женихом, Христом. О чем святой Павел так говорит верным коринфянам: «Я обручил вас единому мужу, чтобы представить Христу чистою девою» (2Кор. 11:2). Рассуди же, как должны христиане хранить любовь к Небесному своему Жениху! Как должны удаляться от нечистой любви мира сего, к одному Христу прилепляться, нравиться, угождать, любезными быть и волю Его святую исполнять, и никого, кроме Него и ради Него, не любить, если верность Ему хотят сохранить! Честолюбие, славолюбие, сладострастие, сребролюбие и прочая мира сего похоть подобна прелюбодейке, к которой душой прилепляется христианин, если честь, славу, серебро, золото, сласть и прочую похоть любит и так оставляет Христа, бессмертного Жениха, и любви мира, как нечистой блуднице, душу свою отдает. О! Сколь тяжко согрешают христиане против Христа, возлюбившего их и предавшего Себя за них, которые не сохраняют той верности Ему, которую, вступая в христианство, обещали до конца хранить. А так и всех благ духовных, которых в крещении сподобились было, самовольно, к крайнему своему бедствию, лишаются. Не напрасно святые апостолы от любви мира сего отводят нас. «Не любите мира, ни того, что в мире», – говорит святой Иоанн (1Ін. 2:15). «Дружба с миром есть вражда против Бога… кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу» (Як. 4:4). Так вредна любовь мира сего, что любящий его врагом Божиим бывает, – что страшно и помыслить, хотя слепой человек того и не понимает!

Видишь или слышишь, что муж отрекается от жены, если она не хранит верности ему, но, оставив его, с другими беззаконно прелюбодействует. Знай точно, что так и Христос, небесный и пречистый Жених, отрекается от такой души, которая прилепляется к миру сему, похоти плотской, похоти очей и гордости житейской, потому что не хранит верности Ему, которую при вступлении в христианствообещала до конца жизни своей хранить. Таким Он скажет: «Не знаю вас, откуда вы»,»когда придет во славе Своей (Лк. 13:25). Рассуждение это увещевает тебя, христианин, осмотреться, не оставил ли и ты Христа, прилепившись сердцем к миру, то есть к богатству, чести, славе и сласти мира сего. Если приметишь это, не медля обратись ко Христу с покаянием и слезами, пока время еще не ушло: ибо приемлет Он обращающихся. Да не будешь и ты в числе тех, которым скажет: «Не знаю вас», хотя с ними и говоришь Ему: «Господи, Господи!». Не всякий, говорящий Мне: «Господи, Господи!», войдет в царство небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного» (Мф. 7:21).

Видишь, что всему свое время определено, как говорит Екклесиаст: «Всему свое время, и время всякой вещи под небом»(Еккл. 3:1). Птицы в свое время строят гнезда и высиживают птенцов; животные в свое время сходятся и порождают потомство; рыбы также в свое время; деревья и травы в свое время зеленеют, цветут и дают плоды; земледельцы в свое время пашут, сеют и собирают плоды; словом, всякой вещи свое время определил Создатель Бог наш. Этим учимся, что и нам Бог время свое определил для искания вечного спасения. Время это есть время настоящее, «доколе можно говорить: «ныне»(Євр. 3:13), пока в мире этом находимся, пока живем и путниками являемся. Это время определено нам для искания спасения, которое Христос Сын Божий Кровью Своей заслужил. Отсюда это время уподобляется в Писании времени сеяния: «Что посеет человек, то и пожнет: сеющий в плоть свою от плоти пожнет тление, а сеющий в дух от духа пожнет жизнь вечную» (Гал. 6:7-8). «Сеющие со слезами пожнут с радостью. Уходящие уходили и плакали, бросая семена свои, а приходящие придут с радостью, собирая снопы свои» (Пс. 125:5-6). Будет время, когда никто не получит этого, хотя и со слезами и воздыханием будет искать. Как и земледельцы несмышленые, пропустив удобное время, хотя и сеют, но губят семя, ибо не тогда, когда должно, сеют; так и несмышленые грешники будут некогда искать спасения, но не получат его, ибо тогда будет время суда, а не покаяния. Ныне время сеять, искать, просить, стучать в двери Божия милосердия, когда Бог обещал услышать и помочь, и слушает и помогает. Ибо сказано: “Во время благоприятно послушах тебе, и в день спасения помогох ти. Се ныне время благоприятно, се ныне день спасения» (2Кор. 6:2). Ныне «всякий просящий получает, и ищущий находит, и стучащему отворят», – говорит Христос (Мф. 7:8). Тогда этого не будет. Иной возражает: я, мол, при смерти могу покаяться. Можешь с таким покаянием и в ад пойти. О человек, тогда ли хочешь каяться, когда заканчивается время покаяния и наступает время суда и истязания? Тогда ли хочешь к Богу обращаться, когда Бог тебя к ответу зовет? Тогда ли хочешь искать, когда время уже уходит? Бесспорно, что должно и при смерти каяться, еще важнее молиться и Бога усердно призывать, ибо особенно тогда великий подвиг душе предстоит. Но до смерти отлагать покаяние – это обман ума, нерадение о спасении и кознь дьявола, который такую мысль в сердце человеку вкладывает и учит закон Божий бесстрашием разорять, Бога прогневлять и покаяние день ото дня откладывать, чтобы такой хитростью человека погубить. Поэтому, если хочешь блаженно умереть, ныне будь таким, каким при смерти хочешь быть. Рассуждай о мирских вещах, чести, славе, богатстве и роскоши ныне так, как рассуждают умирающие, которые все тогда оставляют. Берегись греха и о содеянном жалей так ныне, как тогда берегутся и жалеют. Хочешь тогда отпущение грехов от Бога во имя Христово получить? Ныне о том старайся. Хочешь милость у Бога тогда получить? Ныне ее ищи. Но кто милость у милостивого Бога хочет получить, тот перестает Его прогневлять и о прежнем бесстрашии жалеет. И только тот перестает Его прогневлять, кто перестает грешить и плоды покаяния творит. Рассуждай об этом, грешная душа, и внимай тому, что Предтеча сказал: «Уже и секира при корне деревьев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Видишь, куда грешники, не творящие плодов покаяния, определяются: срубаются, как деревья бесплодные, секирою суда Божия и в огонь вечный, как дрова, бросаются.

LII. Когда набираются воины мира этого, тогда взятые в воинство оставляют дома свои, жен, родственников своих и имения свои. Видишь, христианин, что делают люди, которые записываются на службу земному царю. Знай подлинно, что так должны делать и христиане, которые записались на службу небесному Царю. И им повелевается сделать то, что некогда Аврааму, отцу всех верных, повелел Бог: «Выйди от земли твоей, от рода твоего, и от дома отца твоего» (Бут. 12:1). Ветхий Адам, от которого мы родились и которого внутри носим, – отец наш; самолюбие – благоприятный дом плоти нашей; родственники и имения наши – страсти наши, похоть плотская, похоть очей и гордость житейская. Все это оставить должны христиане, которые при святом крещении записались в воинство ко Христу, небесному Царю: «отложить прежний образ жизни ветхого человека» навсегда и «совлекаться» ветхого Адама (Еф.4:22; Кол. 3:9); «распинать плоть со страстями и похотями» (Гал. 5:24); самолюбие, честолюбие, славолюбие, любострастие и сребролюбие, которыми плоть утешается, как родственников своих, оставить и так служить Христу Царю. Все христиане потому христианами называются, что во Христа веруют, ко Христу на работу и на службу записались и так воинами Христовыми именуются. Прилично ли воинам свою волю исполнять, а не царя своего? Стыдно христианам в роскоши и веселье мира сего дни свои проводить, когда Христос, Царь их, крест носил и крестом против врагов сражался. Стыдно воинам лежать, а тем более назад возвращаться, когда сам царь до пролития крови сражается. Стыдно христианам унывать, когда видят, что Царь их Христос так сильно сражался, что и Крови Своей за них не пощадил; а тем более назад к себе домой возвращаться и оставлять брань! Бедственно воинам, записавшимся на службу Государю своему, оставлять его и к другому, противнику его, уходить, и это не что иное, как явная измена Государю. Бедственно и явная погибель для христиан, являющихся воинами Христа Царя небесного, оставлять Его и служить миру; именоваться христианами, но не желать слушаться Христа; рабами Его называться, но не служить Ему! Об этом-то и написал святой Петр: «Ибо если, избегнув скверн мира чрез познание Господа и Спасителя нашего Иисуса Христа, опять запутываются в них и побеждаются ими, то последнее бывает для таковых хуже первого. Лучше бы им не познать пути правды, нежели, познав, возвратиться назад от преданной им святой заповеди. Но с ними случается по верной пословице: пес возвращается на свою блевотину, и: вымытая свинья идет валяться в грязи» (2Пет. 2:20-22). Подобно этому поступают и христиане, которые, очистившись в крещении от скверн греховных и обещав служить верой и правдой Христу, уклоняются в развращение и служат похоти плотской и похоти очей, гордости житейской, и так хотят и Христовыми быть и мира сего чадами, и Христу угождать и миру служить, и христианами быть и с миром веселиться, – что невозможно так же, как смотреть сразу и вперед и назад. Как цело и нерушимо воины мира этого, верные Государю своему, хранят присягу ему данную, как за честь его и целостность отечества сражаются! Идут в далекие страны, подвергаются смертельной опасности, не боятся смертоносного оружия вражьего, получают ранения и падают уязвленные. Этого от них долг присяги требует. И таковых одна временная надежда и присяга, человеку принесенная, так сильно поощряет. Христиане, Царю Небесному и Богу принеся присягу, не хотят так сражаться за честь Царя небесного, Который за них до излияния Своей Крови и принятия смерти, смерти же крестной, сражался и обещал им дать за подвиг не временную, а вечную славу на небесах, но, бросив оружие, уступают место врагу своему или бегут назад. Поэтому воины мира этого будут христианам судьями в день суда. Подвиг же христианский, который бывает не против плоти и крови, а против духов злобы, состоит в смирении, в презрении славы суетной, терпении и кротости, отрицании от себя самого, распинании плоти со страстями и похотями и мужественном терпении искушений. Когда так поступают христиане, тогда не уступают места на брани врагу своему, дьяволу. Так сражались все святые и получили венец правды от Подвигоположника Иисуса Христа. Им и мы подражать должны, возлюбленный христианин, если с ними хотим участие иметь во царствии Христовом. Иначе они не узнают нас, что мы христиане; не признает и Христос нас за Своих, ибо не имеем знамения Его, то есть терпения крестного, под которым верные Его рабы сражаются. О! Не допусти, Боже, услышать нам тот страшный приговор: «Не знаю вас» (Лк. 13:27), который услышат говорящие Ему: «Господи, Господи!», но не делающие того, что Он говорит (Мф. 7:21; Лк. 6:46).

LIII. Видишь или слышишь что раб, которого господин у другого купил себе или иным каким-либо образом присвоил, уже не знает прежнего господина; но того одного, который его купил, знает, тому одному служит и того волю исполняет. Примечай, что между сынами века этого бывает, и что человек человеку оказывает, в силу общих у всех народов прав. Сатана лукавый нами лукаво и неправедно завладел было, и пленил в свою темную власть; но Христос Сын Божий искупил нас от власти его и присвоил Себе; и искупил не серебром или золотом, но честною Своею Кровью, как говорит апостол: «Не тленным серебром или золотом искуплены вы от суетной жизни, преданной вам от отцов, но драгоценною Кровию Христа, как непорочного и чистого Агнца» (1Пет. 1:18-19); и другой апостол говорит: «Вы куплены дорогою ценою» (1Кор. 7:23). Поэтому, христиане, должны мы непременно служить Христу Сыну Божию, Который нас бесценною ценою Крови Своей купил, как говорит апостол: «Вы куплены дорогою ценою»; должны волю Его святую исполнять, повиноваться Ему и всякое послушание Ему от сердца оказывать, как верные рабы господам своим оказывают. Словом, должны для Него жить, а не для себя, как учит апостол: «Христос за всех умер, чтобы живущие уже не для себя жили, но для умершего за них и воскресшего» (2Кор. 5:15). Сам по себе долг правды того требует, чтобы тому господину служил раб, чей он есть. Следовательно, как тяжко согрешают против Господа Иисуса Христа те христиане, которые называются рабами Христовыми, но Христу не служат, повелений Его не слушают, но по своей воле живут. Что таким христианам будет? То, что Христос о негодном рабе говорит: «Негодного раба выбросьте во тьму внешнюю: там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 25:30). Ибо и господин – человек – раба своего непокорного и непослушного правильно наказывает. Но если раб очувствуется и покается, признает свою виновность, и смирится перед господином своим, и будет поступать так, как раб должен, то есть верно служить господину своему, – милости его удостаивается. Так и Христос, человеколюбивый Господь, в милость Свою принимает христианина, если он, чистосердечно грехи свои признав, покается и покажет плоды покаяния, без которых истинного покаяния быть не может.LIV. Видишь, что заимодавец должника истязает, сажает в темницу, чтобы долг отдал. Так Бог грешников за долги греховные, которые они покаянием не изгладили, подвергнет наказанию. И чем кто более грешит и грехи ко грехам прилагает, тем более греховным долгом обременяется: потому большему истязанию и суду Божию подлежит. «По упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога» (Рим. 2:5). Заимодавец заключает в темницу должника, чтобы отдал долг. Так Бог заключит в вечную темницу должников Своих, где правде Его вечно будут платить мучением, но никогда не расплатятся. Как же от этих тяжких долгов, которые должников в ад погружают, освободиться грешникам? Отвечает Господь: «Если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36). Милосердный Бог ради Сына Своего, Господа нашего Иисуса Христа, Который за все наши долги греховные Кровью и смертью Своею заплатил, прощает усердно кающимся и верующим в Него: и так они, освободившись от долгов, освобождаются и от казни последующей. Поэтому всякий, кто хочет освободиться от долгов греховных, которые в вечную темницу заключают должников, должен покаяться и к Ходатаю милостивому Иисусу Христу прибегнуть. А кающийся непременно должен от грехов отстать. Должен прежде сам оставить их, чтобы и Бог оставил их. Как же может тот просить о прощении долгов, кто не перестает их умножать и себя ими обременять? Не может, возлюбленный христианин, там быть истинного покаяния, где грехи не оставляются; но такое покаяние притворно и ложно. О! Сколь много, особенно в нынешнем веке, людей, которые и хотят каяться и не хотят от грехов отстать, но они обманываются. Такие и от долгов своих греховных освободиться не могут, пока чистосердечно грехов не оставят. Притом должны мы и сами простить долги должникам нашим, если хотим прощение долгам нашим получить от Бога; иначе и нам не простятся они, как говорит Господь: «Если вы будете прощать людям согрешения их, то простит и вам Отец ваш Небесный, а если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших» (Мф. 6:14-15).

Видишь, что вода с высоких гор на низкие места стекает. От этого научись, что Бог Вышний с высоты Своей на смиренных призирает и реки дарований Своих на сердца их изливает, как читаем: «Бог гордым противится, а смиренным дает благодать»(1Пет. 5:5). Поэтому мы должны смиряться, чтобы милости Его сподобиться. «Как, – говорит святой Иоанн Златоуст, – кто-либо обретет благодать пред Богом? Как же иначе, если не смиренномудрием? Ибо Бог «гордым противится, смиренным же дает благодать»; и «жертва Богу дух сокрушен, и смиренное сердце Бог не уничижит»(Пс. 50:19) (Беседа 1 на первое Послание к коринфянам). А в чем смирение состоит, там же, немного ниже, учит отец: «Если досадишь смиренному, если унизишь или что-либо скажешь, он умолкнет и кротко претерпит. И такой имеет мир со всеми, какого и изречь невозможно».

LVI. Когда видишь подданного, перед своим царем предстоящего и просящего у него милости, примечай, что он тогда делает? Стоит с благоговением, голову преклоняет и на колена падает; ум и сердце его все тут присутствует; не помышляет ни о чем другом, а в одном том прошении ум его углублен. От этого случая должны мы, христиане, учиться, как к Царю Небесному приступать с прошением; помышлять, кто мы и к кому приступаем. «Я прах и пепел», – говорил Авраам к Богу в молитве (Бут. 18:27). Насколько больше так о себе должны думать мы, которые далеко отстоим от Авраама, с каким смирением, благоговением, уничижением себя самих, пред величеством Его падать, голову и сердце преклонять и весь состав души и тела пред Ним повергать: ибо только на смиренных призирает Бог. «Призрел Он на молитву смиренных и не отверг моления их», – говорит Псаломник (Пс. 101:18). Но как о величестве Его, так и о великой Его к нам милости тогда помышлять должно: «Каково величие Его, такова и милость Его», – говорит Писание (Сир. 2:18). Притом, когда к Праведному и Святому Царю нашему и Богу приступаем, должны отступить от неправды, по учению святого апостола: «Да отступит от неправды всякий именующий имя Господне» (2Тим. 2:19). Ибо «не водворится у Тебя лукавый, и не пребудут беззаконники пред очами Твоими, Ты возненавидел всех, совершающих беззаконие» (Пс. 5:5-6). И когда прощения грехов просим, должны и сами простить ближним нашим, по учению Христову: «Прощайте, и прощены будете» (Лк. 6:37). Из этого видно: 1) Читаемые молитвы и пение со скоростью, как язык может управляться, или, что хуже того, в два голоса отправляемые от несмысленных попов и клириков и прочих, не что иное, как только шум в церквях и воздуха сотрясание и гласы гортаней, а не молитвы; а отсюда следует, что и в жизни нет никакого исправления у таких, но одно развращение и соблазн; что хотя и каждый день, казалось бы, молятся Богу, но на самом деле никогда не молятся: без чего христианину исправить жизнь свою никак невозможно, ибо немощен и от дьявола непрестанно подвергается нападениям. 2) Грешник, к Богу в молитве приступающий и жизни не хотящий исправить, ни в чем не преуспеет; но, если хочет милость от Бога получить, должен себя исправить. 3) Злобствующим на ближних своих и отмщение им замышляющим так же закрыт к Богу доступ. На какую милость надеяться тому у Бога, который сам над подобным себе человеком не хочет сотворить милости, и грешник грешника не хочет простить? «Если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших», – говорит Господь (Мф. 6:15). 4) Без смирения так же тщетно пытаться приблизиться к Богу и приступать к молитве. Если пред человеком смиряемся, желая от него что-либо получить, насколько больше пред Богом, Который «гордым противится» (Як. 4:6), должно смиряться, падать и усердие показывать.LVII. Видишь, что сосуд глиняный такой запах издает, каким изначала пропитался; и как ни моется и ни чистится, не теряет того запаха. Разумей от этого, что так бывает и с человеком, который подобен сосуду глиняному. Чему смолоду научится, того и дальше в жизни держаться будет. Если в добре и в страхе Господнем воспитан будет, так и жить будет. Если злу научится, злых нравов злой запах и в жизни будет издавать. Но так как человек ко злу склонен, то удобно всякому злу смолоду учится, если уздою страха и наказания от того не удерживается и свирепеющую плоть не укрощает. Этот пример учит тебя детей своих хорошо воспитывать и в страхе и наставлении Господнем содержать, как апостол учит: «Отцы, не раздражайте детей ваших, но воспитывайте их в учении и наставлении Господнем» (Еф.6:4).LVIII. Когда свеча в доме светит или свет дневной освещает, тогда все видишь ясно и одно от другого распознаешь, что вредно и что невредно. Подобно бывает и с тем, кому светильник закона Божия всегда сияет и умные его просвещает очи, как говорит Псаломник: «Светильник ногам моим закон Твой и свет путям моим» (Пс. 118:105). Если эта божественная свеча всегда сияет пред нами и просвещает нас день и ночь: то всегда, как днем, ходить будем, и добро от зла, пользу от вреда, добродетель от порока распознавать, и таким образом, с помощью Божией, не повредимся. Это увещевает тебя, христианин, «день и ночь поучаться в законе… Господнем» (Пс. 1:2) и в “сердце своем скрывать слова Божии, чтобы не согрешить» пред Ним (Пс. 118:11). К этому увещевает Бог: «Да не отходит сия книга закона от уст твоих; но поучайся в ней день и ночь, дабы в точности исполнять все, что в ней написано: тогда ты будешь успешен в путях твоих и будешь поступать благоразумно» (Ісус. 1:8).

LIX. Видишь, что сосуд, чем пропитался, такой и запах от себя издает. Так и сердце человеческое. Если любовь к Богу и ближнему имеет, такие показывает и признаки, такие у него замыслы, начинания, слова, дела и помышления. И как яблоко доброе от вкуса, так сердце человека от дел, слов и обхождения познается. И как огнем согретая печь теплоту издает, и от теплоты познается, так огнем любви Божией и ближнего согретое сердце теплоту милости, милосердия, терпения и кротости издает, и от них познается. Напротив, кто имеет любовью мира сего напоенное сердце, подобные тому и признаки показывает, о том помышляет, тому учится, о том беседует, то и делает. Кто богатство, или честь, или славу, или сласть и роскошь любит, о том и думает, того и ищет. Об этом и Господь говорит: «Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). И хотя многие стараются скрыть начинания и дела свои, однако, что внутри кроется, утаиться не может, но наружу выходит и является, не иначе, как пузырь из воды, который показывает кроющийся под водою воздух, или как отрыжка из желудка. «Не может дерево доброе приносить плоды худые, ни дерево худое приносить плоды добрые», – говорит Господь (Мф. 7:18).

Видишь, что зеркало такой образ в себе отражает, к чему обращается. К небу ли обратится, неба образ в нем изображается; к земле обратится, земной образ в себе отразит. Так и душа человеческая: к чему любовью обращается и прилепляется, то в ней и видится. Если к Богу обращается, Божий образ силой Святого Духа в ней и изображается; если к земным и мирским вещам склоняется, земной образ и начертывается. А какой образ в себе носит, такое и мудрование имеет. Если Божий образ имеет – Бога любит и человека, по образу Божию созданного, – о небесном, горнем помышляет, а не о земном. Если земной и скотский образ носит – о земном и помышляет, делает то и следует тому, что чувствам ее приятно, что свойственно скотам несмысленным. Это рассуждение учит тебя покаянием и верой во Христа Иисуса «совлекаться ветхого человека»(Кол. 3:9) и скотского его образа и искать и облекаться в образ Божий, который есть преизряднейшее и превосходнейшее украшение души. А что ныне в душе твоей изображается, то явится и в день судный; и так тебя тогда, видя в тебе образ Свой, за Своего признает Господь. От прочих же, которые благолепия того не имеют, но скотский образ и греховное безобразие, как ужасное страшилище, носят в себе, отречется и скажет им: «Не знаю вас», хотя и говорят Ему: «Господи, Госпoди!»(Лк. 13:25-27).

LXI. Видишь, что дерево и хозяину своему, который, ощипывая, очищает его, и чужим дает плод свой; или колодец и очищающих его, и засыпающих и плюющих в него напаивает; или солнце и удивляющимся ему, и бесславящим его светит. Таковы и истинные христиане, которые, как «дерево доброе, добрые плоды приносят» (Мф. 7:17); или «как светила сияют в мире» (Флп. 2:15), всем благотворят, добрым и злым, друзьям и врагам, подражая Отцу своему Небесному, Который «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми» (Мф. 5:45). Это учит тебя, христианин, уподобляться истинным христианам и с ними Небесному Отцу, а не сынам века сего, которые никого не любят, только себя и ради себя.LXII. Видишь, что немощный человек, который хочет исцелиться, признает и показывает лекарю немощь свою, и усердно просит его об излечении. Этот случай учит тебя, что и мы, если хотим от душевной нашей немощи излечиться, должны ее признать от сердца и объявить Христу, Сыну Божию, Врачу душ и телес, и просить Его со смирением, чтобы помог. Ибо все мы от природы немощны, бедны и окаянны. Читаем в святом Евангелии, что ко Христу приходили слепые, глухие, немые, прокаженные, и объявляли Ему свои немощи, и со смирением и верой просили милости – и исцелялись. Слепы мы от рождения, слепы в божественном, духовном и к спасению душевному надлежащем, и потому со слепцами должны Его молить: «Господи, да отверзутся очи наши» (Мф. 20:33). Глухи мы от природы к слышанию слова Божия и заповедей Его святых; и поэтому должны просить у Него ушей, о которых Он говорит: «Кто имеет уши слышать, да слышит!» (Мф. 13:9). Косноязычны и немы мы от природы к призыванию, славословию, хвалению и пению имени Его святого; и поэтому должны к Нему воздыхать, чтобы отверз язык и уста наши, и молиться Ему: «Господи! научи нас молиться» (Лк. 11:1). Прокажены мы от естества неизлечимой проказой греха; и потому должны с прокаженными возносить из глубины сердца глас и говорить Ему: «Иисусе Наставниче, помилуй нас!» (Лк. 17:13). Расслаблены мы, и не можем встать и прийти к Нему; и поэтому должны молить Его, чтобы простер к нам всемогущую руку Свою и поднял с греховного одра. Плоть наша злая беснуется, и поэтому должно вопить с женой хананейской: «Помилуй меня, Господи, Сыне Давидов!» и повторять прошение свое: «Господи, помоги мне!» и думать о себе не как о достойных царства чадах, но как о псах, которые «едят крохи, падающие со стола господ своих» (Мф. 15:22-27). Получили тогда бедные, как свидетельствует Евангелие, от Врача Христа милость и исцеление. Получим и мы, если с признанием немощей наших и верой будем у Него просить. Ибо для этого Он и в мир пришел, чтобы немощи наши исцелить, и окаянство от нас отнять, и подать нам блаженство. Если тела тленные и смертные исцелил просящим, тем более души бессмертные исцелит.

LXIII. Видишь, что зеркало запыленное или закопченное ничего не показывает, хотя в него и смотришь; но, если хочешь в нем усмотреть лицо свое и на лице пороки, должен вытереть его. Так и совесть человеческая: если многими пороками греховными и беззаконной жизнью замарана будет, человек в ней не усматривает пороков, к душе своей прилипших, и так весь замаранным, как эфиоп, ходит, и от греха в грех без опасения падает. Бедственно и плачевно такое состояние! Такой не видит скверны и мерзости своей, но увидит тогда, когда книги откроются на позор всему миру, Ангелам и людям, и представятся перед лицом его грехи его, как говорит Бог: «Я обличу тебя и представлю пред лицом твоим грехи твои» (Пс. 49:21). Тогда он увидит себя, как эфиопа черного и как ужасное страшилище. Ибо мерзость душевная, которая ныне внутри кроется, тогда снаружи явится; а также и праведных душ красота явится, и «воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). Тогда бедный грешник начнет сам собою гнушаться, самого себя ненавидеть, от самого себя убегать, и в ничто обратиться пожелает, но не сможет, ибо вовеки без конца будет на нем гнусность эта в обличение его, что в такой мерзости жизнь свою на земле проводил. О, если бы эту мерзость, ныне рассмотрев, увидел – непрестанно бы плакал и искал бы от нее благодатью Христовою избавиться; но к бедствию своему ослеплен, не видит ее. Но если зеркало будет чистым, тогда все ясно показывает, что перед ним ни находится; и пороки на лице, не только великие, но и малые усматриваем в нем. Так и чистая совесть: и самые «малые» пороки усматривает, и покаянием, слезами и верой омывает их человек. Это рассуждение учит тебя очувствоваться, вникнуть в закон Божий, который грехи наши показывает и обличает, и покаяться и очистить совесть свою прилежным рассмотрением, покаянием и верой, и так начать новую жизнь, чтобы не явились на Страшном Суде всему миру в познание грехи твои, которых ныне сам наедине не хочешь рассмотреть и познать и так очистить.LXIV. Ходя по саду, познаешь, что деревья не иначе узнаются, как от вкуса их плодов, – так разумей и о людях. Многие называются христианами. Но истинный христианин познается не иначе, как от истинной веры и любви. Приметы истинного христианина таковы: он полон любви, смирен, терпелив, милостив и благосклонен. И как в саду многие деревья являют плоды на вид приятные, но, как только вкусишь от них, сразу познаешь, что они негодны, – так многие люди только кажутся добрыми: гладко, ласково и тихо говорят, много постятся и много молятся; но как коснешься их, тогда от плодов своих познаются горькими, так как ненавистью, злобой, завистью и немилосердием наполнены, и поэтому, по сути, уподобляются деревьям худым, приносящим злые плоды. Об этом-то и говорит Господь: «Нет доброго дерева, которое приносило бы худой плод; и нет худого дерева, которое приносило бы плод добрый, ибо всякое дерево познается по плоду своему» (Лк. 6:43-44). Не осуждается здесь пост, молитва, но без любви христианской они ничто; не порочится само по себе и гладкое, ласковое и тихое слово, но без плода любви – это одно лицемерие и лукавство. Не одни слова, но дела, со словами гладкими, ласковыми и тихими соединенные, показывают доброго христианина. Поэтому внутри себя должны мы иметь и стараться иметь христианство. И таким образом, если внутри будет добро, то и внешне будет являться добро. Так, по слову Христову, «добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе» (Лк. 6:45).LXV. Видишь, что дерево дает плод всякому, но молчит; колодец напаивает, но молчит; так и прочие создания Божии пользу нам приносят, но молчат. Ибо так они Создателем устроены и, молча, проповедуют славу и хвалу Божию, подавая нам случай славить и хвалить благость Божию, – нам, употребляющим их для пользы нашей. Этим учимся и мы, разумные создания, друг другу добро делать, но молчать, не трубить перед собой, не искать славы своей, но искать славы Создателя нашего, от Которого и мы сами, и всякое добро происходит. Так учит нас Христос Спаситель наш: «Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного» (Мф. 5:16).LXVI. Видишь, что в едином теле все члены между собой любовны, мирны, друг другу помогают: рука руке и прочим членам тела помогает; нога ноге и прочим, глаз глазу и прочим, ухо уху и прочим помогают. Так и истинные христиане, которыми Христос, Сын Божий, Глава их, управляет. Они между собой любовны, мирны, кротки, друг другу помогают, и друг другу приносят пользу по-всякому, то есть духовно и телесно. Если один бедствует, другой старается ему помочь. Если один нищенствует, другой нищету его восполняет. Если один болеет, другой ему служит. Если один страдает, другой ему сострадает и соболезнует. Если один колеблется и бедствует в вере, другой его подкрепляет. Когда один малодушествует и изнемогает, другой его утешает и руку помощи подает, и прочее. Ибо и они друг для друга как члены одного тела, имеющие одну преблагословенную Главу – Христа, по словам апостола: «Мы, многие, составляем одно тело во Христе, а порознь один для другого члены» (Рим. 12:5). Это учит тебя любить всех, по увещанию апостола: «Любовью служите друг другу» (Гал. 5:13), – и иметь мир со всеми: «Старайтесь иметь мир со всеми и святость, без которой никто не увидит Господа» (Євр. 12:14), – если хочешь быть христианином. Нет христианства в тех людях, следовательно, и исключаются из числа христиан истинных те, в которых любви к ближним нет и с ними мирно не хотят жить.

LXVII. Слышишь, что один у другого спрашивает, кто такой-то дом или такой-то град создал; и видишь, что ничто само собою не делается, а от иного начало и бытие свое имеет. От этого случая обрати рассуждение свое к миру и всему, что в мире имеется, и вопроси, от кого он со всем своим исполнением и украшением имеет начало. И молча, мир ответит тебе: «Он меня создал». Небеса отвечают тебе: «Мы «проповедуем славу Божию» (Пс. 18:2). Солнце, луна и звезды отвечают тебе: «Он нас создал и дал нам свет к просвещению вашему, ибо Он «одевается светом, как ризою» (Пс. 103:2). Облака отвечают тебе: «Он нас создал и повелел проливать дождь на вас и на нивы ваши». 3емля отвечает тебе: «Он меня создал и повелел плоды творить вам». Вода отвечает тебе: «Он меня создал и повелел поить вас и скот ваш». Рыбы отвечают тебе: «Он нас создал и подал вам в пищу». Деревья, травы и все произрастающее отвечают тебе: «Он нас создал и повелел служить нуждам вашим». Скоты и звери отвечают: «Он нас создал и повелел работать для вас». Огонь отвечает тебе: «Он меня создал и повелел согревать вас, светить вам и варить пищу вашу». Люди Его отвечают тебе: «Он сотворил нас, а не мы, мы же народ Его и овцы паствы Его» (Пс. 99:3), – Он сотворил нас и повелел нам «друг другу любовью служить» (Гал. 5:13), и «хвалить имя Его. Ибо благ Господь, во век милость Его, и в род и род истина Его» (Пс. 99:5). И Святой Дух через пророка учит тебя: «Он рек – и они явились, Он повелел – и создались. Поставил их вовек, и в век века. Повеление дал – и не пройдет оно» (Пс. 148:5-6). От этого учишься, христианин: 1) что есть Бог Создатель, Которого создания являют, как мастера мастерство. 2) что все от Него начало и бытие свое имеет. 3) что все повелением Божиим человеку служит. 4) что человек, пользуясь Божиим созданием, непременно обязан Бога благодарить, имя Его хвалить и усердно служить Ему. 5) что заблуждаются те, как слепые, которые этой обязанности не исполняют, и своей совестью обличаются как неблагодарные. 6) что это будет им во обличение на суде Христовом, потому что они добром Божиим пользовались, живя в мире, но Бога, добра Подателя, не хотели благодарить и Ему служить. 7) От этого можешь и себя рассмотреть, стараешься ли ты эту обязанность исполнять, да не явишься неблагодарным Создателю своему и не осудишься с неблагодарными рабами в день суда Христова.LXVIII. Видишь, что ни солнце не помрачается, ни сладкая вода в горькую не превращается, ни дерево доброе злым не делается, если их хулят; а также ни солнце светлее, ни сладкая вода слаще, ни дерево доброе лучше не делается от похвалы человеческой. Так и люди добрые: ни от хулы человеческой худшими не бывают, ни от похвалы лучшими; ни похвала человеческая не придает им доброты, ни хула не отнимает, но каковы в сердце имеются, таковыми всегда пребывают. Этим учишься ни хулением не огорчаться, ни похвалою не возноситься, тем более не искать ее: поскольку хуление не отнимет, а похвала не придаст тебе внутренней доброты. Ибо не тот добр, кого хвалят люди, и не тот зол, кого хулят люди, но доброта или злость у всякого внутри есть, а не от людей происходит; важно, кого Бог похвалит или осудит. Что тебе да той похвалы, которая только в ушах звенит, когда внутри совесть тебя осуждает? И что тебе та хула сделает, которая напрасно на тебя нападает, если внутри совесть тебя оправдывает? Поскольку внутри у человека или добро или зло, блаженство или окаянство, то внутри и должно быть утешение или огорчение, веселье или печаль. Как у доброго человека внешняя хула не отнимает внутреннего блаженства и потому не огорчает его, так и злому не придает внутреннего блаженства внешняя похвала. Ибо злого человека внутри злая совесть беспокоит и печалит, хотя он внешне и ублажается, а доброго человека внутри добрая совесть хвалит и веселит, хотя внешне он и осуждается. Совесть всякому человеку как верный свидетель, который или оправдывает его, или осуждает; оправдывает за неповинность, осуждает за вину: что в ней написано будет, то она и показывает верно. Этот свидетель солгать не может, как его ни умягчай.LXIX. Видишь, что виноград приносит плод тому, кто его насадил, как апостол говорит: «Кто, насадив виноград, не ест плодов его?» (1Кор. 9:7). Всякий христианин подобен насажденной лозе в винограде Церкви Святой, оплотом закона Божия огражденном, – и словом Божиим напаивается и Тайнами Святыми утучняется, ибо должен приносить Богу, Насадителю своему и Питателю, плод добрых дел, то есть плод любви, терпения, кротости, «плод уст, прославляющих имя Его» (Євр. 13:15). Если кто не приносит плода доброго, надо тому опасаться посечения, о котором говорит Предтеча: «Уже и секира при корне дерев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Этот случай и рассуждение о нем увещевает тебя к истинному покаянию и плодам покаяния, без которых и покаяния истинного быть не может.

LXX. Видишь яблоко внешне красивое, а внутри гнилое и смрадное. Так и многие люди: внешне красуются и хвалятся благородием, а внутри, в душах своих гнилы и смрадны; внешне над другими господствуют, повелевают иными, а внутри, душою своей служат страстям и прихотям своим и, по сути, являются рабами, причем более низкими, чем их же рабы. Ибо лучше человеку служить, нежели прихотям своим и греху: поскольку человек есть создание Божие, а грех есть дело дьявольское. Таковы те, которые господами называются, но допускают над собой господствовать гневу, злобе, маммоне, сребролюбию, гордости, неправде, зависти, сладострастию, нечистоте, чревоугодию и прочим мерзким мучителям. Поэтому святой Иоанн Златоуст и говорит: «Пусть будет кто и богат, и благороден, но он, по сути, подлее подлых, если грехом пленен» (Беседа 9 на Послание к коринфянам). Также подобны яблоку, внешне красивому, а внутри гнилому, все те христиане, которые внешне являются добрыми, а внутри ненавистью и злобой и прочей гнилостью и смрадом исполнены, что есть лицемерие и лукавство.LXXI. Видишь, что от теплоты некоторые вещи умягчаются и растопляются, как-то: воск, сало, масло и прочие; другие же ожесточаются или высыхают, как-то: глина, дерево, трава и прочие. Таким образом, различное действие, происходящее от теплоты, зависит от вещей, теплоту принимающих, а не собственно от самой теплоты, ибо теплота все – и то и другое – равно согревает. Так и люди: иные теплотой благости и долготерпения Божия умягчаются, теплеют, умаляются и умиляются в покаяние и «печаль ради Бога» (2Кор. 7:10); другие же ожесточаются и все более и более коснеют во зле, к таким апостол говорит: «О человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога» (Рим. 2:4-5). И такое различное действие в сердцах бывает также не от благости Божией, но от сердца человеческого, которое злоупотребляет благостью Божией и не хочет каяться: благость же Божия всех равно на покаяние ведет. Так ожесточился фараон, который столько видел чудес Божиих, и не исправился, и погиб. Так и ныне многие ожесточаются, – те, кто день от дня откладывает покаяние, но смерть постигает их неожиданно для них и на тот век без надежды спасения отсылает. Этим учишься, христианин, не откладывать покаяния, но тотчас, восстав от падения, исправиться и каяться, по увещанию Святого Духа: «Ныне, если голос Его услышите, не ожесточайте сердец ваших» (Пс. 94:7-8).LXXII. Видишь, что стекло замаранное или закопченное не вмещает света естественного. Так и человеческая душа, замаранная и очерненная грехами, до тех пор не вмещает света Божией благодати, пока в грехах пребывает. Грехи как мгла темная или даже как препона, которая света Божия не допускает до души и разделяет Бога и душу, как говорит пророк: “Грехи ваши произвели разделение между вами и Богом вашим, и грехи ваши отвращают лице Его от вас» (Іс. 59:2). Стекло, как начнет очищаться, начнет и свет в себя впускать, и чем более очищается, тем более света вмещает. Так и душа человеческая, как, обратившись от грехов к Богу, начнет каяться и покаянием и верою во Христа очищать грехи свои, – будет и благодатью Божией просвещаться; и чем усерднее кается, тем более просвещается. Это увещевает нас обратиться к Богу и каяться, если хотим милость Его получить.LXXIII. Видишь, что земля, хотя и сеется на ней семя, не произрастит ничего, если не будет влаги. Так и сердце человеческое: хотя и слышит слово Божие, но не может произрастить плода, достойного слова Божия, если влаги Божией благодати не будет иметь. Поэтому нам повелено так усердно об этом молиться: «Просите… ищите… стучите», – говорит Господь (Мф. 7:7). Это убеждает нас усердно молиться Богу и просить благодати у Него, чтобы подал нам «уши… слышать слово Его и сердце уразуметь» волю Его (Іс. 6:10). Без этого ничего не сможем, так как глубоко растленное сердце имеем, так что, и услышав слово Божие, не можем уразуметь и в сердце углубить, а уразумев, не можем творить, поэтому на всякую минуту требуем благодати Божией, помогающей нам в деле благочестия.LXXIV. Видишь, что стекло не только само принимает свет, но и в дом пускает; печь не только ради себя, но и ради твоего покоя согревается. То же примечается в составе телесном: очи не только ради себя видят, но и ради всего тела; уши не только ради себя слышат, но и ради всего тела; ноздри не только ради себя обоняют, но и ради всего тела; желудок не только ради себя пищу принимает, но и ради всего тела; руки не только ради себя делают, но и ради всего тела; ноги не только ради себя ходят, но и ради прочих членов. Также и в прочем естестве примечаем: солнце на небе светит, но для прочей твари; облака не держат в себе воды, но на землю изливают; земля не удерживает в себе плодов, но для всех их производит. То же и о прочем разумей. Этим учимся мы, что от дарований, Богом нам данных, мы должны уделять что-то для пользы ближних наших, ибо Божии дарования являются как бы общими для всех. Разумный не только для самого себя, но и для ближнего разум свой использовать должен; богатство не только самому богатому, но и прочим служить должно; так и в прочем: все это таланты Господа нашего, за которые мы ответ Ему дадим в день пришествия Его (Мф. 25:14-30). Ибо все, что ни имеем, Божие есть, а не наше добро, и нам дано от Бога не только ради нас самих, но и ради ближних наших. Если же кто от добра Божия, данного ему, не уделяет другим, тот грешит против Бога, даровавшего ему блага Свои, за что истязан будет в день суда Христова.

LXXV. Видишь, что желудок немощный принимает в себя пищу, но не переваривает, как надлежит, и поэтому не уделяет сока питательного прочим членам тела, а от того и все тело и себя в большее бессилие приводит, – в то время как здоровый желудок хорошо пищу переваривает и прочим членам сок питательный сообщает; тем самым как все тело, так и себя более крепким делает. Так бывает с богатым, когда он богатство, которое от Бога принимает, – или скрывает, или на непотребные расходы истощает, и как никому, так и себе не делает пользы, но скорее себе же пагубу устраивает, не подавая ближним того, что подавать должен, по велению Божию: «Просящему у тебя дай» (Мф. 5:42). Так, лишая ближнего добра телесного, лишает себя плода духовного, заповеди Божией не исполняет, самолюбием и немилосердием недугует, и таким образом, не делая милосердия ближнему, закрывает и для себя двери милости Божией. Напротив, щедрый богач, как крепкий желудок, и сам довольствуется богатством во славу Божию, благодаря Бога, и прочих довольствует во славу Того же Бога, и так себе духовную пользу приносит, другим принося телесную. Это разумей и о прочих дарованиях, от Бога нам данных: если мы уделяем от них ближним нашим, то они и нам пользу приносят, а если не уделяем, то и нам вредят, – не сами по себе, но из-за нас же, потому что мы их не так, как должно, и не на то, что должно, употребляем. Подобно тому, как сожжение вещей ближнего является злоупотреблением огнем, который дан нам для варения пищи, согревания покоев, и прочее, мы злоупотребляем мечом для убийства брата нашего, хотя меч устроен для защиты отечества; злоупотребляем языком для клеветы, злословия, сквернословия, хотя язык дан нам для сообщения советов сердечных и на хваление Божие; злоупотребляем руками для хищения, биения, хотя они даны нам для делания и оказания помощи себе и ближним нашим, и прочее. Таким образом, и дарования Божии может человек во зло употреблять, и потому и себе и ближнему во вред.LXXVI. Видишь, что кривое дерево ни к какому делу не годится. Так и злой человек, у которого сердце неправое. Он, по подобию дерева кривого, никуда не годится. Рабом ли будет? Не верно, но притворно, лениво и лукаво работает. Если же его наказывают, ропщет и негодует. Если же ему милость оказывают, ни во что ее ставит. В счастье своевольничает и свирепеет; в несчастье негодует и хулит. Словом, ни милостью не преклоняется, ни наказанием не исправляется, как дерево кривое, которое ни теплом, ни морозом не исправляется. Причина же тому – неправое сердце, от которого все зависит. Также и свободный человек, если злой, то же показывает: только то замышляет, что для себя видит угодным, хотя бы Богу противно то было, ему же самому и прочим вредно. В почести ли или сане каком будет? Своей только, а не подчиненных, корысти ищет. От почести свирепеет; лишившись же почести, негодует, ропщет и хулит; ничем смягчиться не может, поскольку кривое, развращенное сердце имеет. Напротив, как прямое дерево ко всякому делу годится, так и добрый человек, у которого правое сердце. Правое же сердце – то, которое Богу, Творцу своему, и святой воле Его следует. Бог все делает на пользу нашу – так и правое сердце старается все делать во славу Божию и на пользу братии своей. Чего хочет Бог, того хочет и оно. Бог хочет и делает всем только добро, без всякой Своей корысти – так и оно хочет и старается всякому делать добро без своей пользы. Ибо «любовь не ищет своего», – говорит апостол (1Кор. 13:5). Где любовь истинная, там и правое сердце. Такое сердце, в каком звании и чине ни будет, всегда и везде право поступает и ко всякому делу и званию годится. Этим учимся, любезный христианин, искать и просить у Бога сердца чистого и духа правого. «Сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови утробе моей» (Пс. 50:12)! А когда сердце право будет, то и дела наши, слова и помышления правыми будут. Из этого видно: 1) что от сердца все внешнее дело зависит. Какое сердце кто имеет, такое и внешнее дело его. 2) И самое внешнее доброе дело, по-видимому доброе, порочится, если от неправого сердца происходит. Например, милостыня ближнему, подаваемая ради своей корысти или тщеславия, правда, судьей творимая не ради Бога, но ради избежания гражданского суда, – все это по видимости добрые дела, но порочатся, так как не от правого сердца происходят. Ибо доброе дело тогда только истинно доброе, когда делается так, как повелено. «Худое дерево… не может… приносить добрые плоды» (Мф. 7:18).LXXVII. Видишь, что или сын перед отцом, или раб пред господином своим бесчинствует и не оказывает достойной чести. Непристойным тебе кажется таких бесчинников дело. Разумей, что так христиане бесчинствуют пред Богом, все назирающим и на всякое дело и помышление наше смотрящим, – когда тайно или явно грешат. Опечаливается отец бесчинством сына своего, и господин – бесчинством раба своего. Намного более Бог, Отец и Господь всех, опечаливается бесчинством христиан неисправных. Этот случай и рассуждение учит тебя: 1) В словах, делах и помышлениях осторожно поступать и храниться от богопротивных дел, слов и помышлений, которыми Дух Его Святой оскорбляется. 2) Удивляться благости Его и долготерпению Божию, Который столько терпит нас, бесчинствующих перед Ним словами, делами и помышлениями. 3) Прощать ближнему своему всякую обиду, им нанесенную, ради такой благости Божией, которую каждый день и час на себе познаешь. 4) О прежних грехах и бесчинствах сердечно жалеть и смиренно перед Ним припадать, стыдиться и просить прощения. 5) Усердно благодарить Его, что в таких бесчинствах и худых поступках праведным судом не поразил тебя.

LXXVIII. Видишь, что цветок или от зноя, или от мороза скоро увядает, или дым и пузырь на воде скоро исчезает. Так и богатство, честь и слава мира сего: не успеют явиться и показаться, как при нашедшей или буре бед, или кончине, все исчезает, как и ни бывало. Посмотри на могилы и увидишь, что по смерти богатые и славные ничем от нищих и простых не отличаются. Все, как прах земной, в землю возвратились и обратились. Оставили они мир – оставила их и слава, и богатство отступило; и сделались богатые как нищие, и славные как простые, и сравнились господа с рабами своими, богатые с убогими так, что нельзя узнать, где господин и где раб его, где богатый и где нищий лежит. Этот случай и рассуждение учит нас искать истинного душевного богатства и славы, которые от нас не отступят, если их обретем; а за утехами мира сего не гоняться, ибо они, как дым и пузырь, исчезают и, вместо мнимого веселья, истинную скорбь нам оставляют.LXXIX. Видишь, что железо или камень, хотя и горячие, до тех пор не издают голоса, пока не прольется на них вода или иное что подобное; когда же прольется, тогда показывают свою горячесть изданием шума. Так и многие люди: до тех пор кажутся себе смиренными и кроткими, пока их не обидят; а как почувствуют обиду нанесенную, тогда гневаются, и ярятся, и шумят, как железо горячее, облитое водой. Ибо нанесенная обида показывает, что в сердце кроется – гнев или кротость. И это-то и есть, помимо прочих, причина, ради чего Бог попускает на нас напасти и злоречивые уста: так Он показывает нам самим, что у нас в сердце кроется – гнев или кротость, чтобы, так познав немощь нашу, постарались благодатью Его ее врачевать. Этот случай и рассуждение учит тебя познавать сердце свое, которое «лукаво… и крайне испорчено» (Єр. 17:9).LXXX. Видишь, что теплая печь всякого согревает, кто ни приступает к ней. Так и любящий человек, сердце которого любовью к Богу и ближнему согрето: он всякого теплотой любви своей согревает, кто к нему ни прикасается. И как печь уделяет теплоту свою требующим, так и он от дарований Божиих уделяет требующей братии: иного наготу прикрывает, иного в дом вводит и приют ему дает, иному в болезни, иному в темнице служит, иного в печали утешает; словом, всякому во всем, в чем может, руку помощи протягивает. Все же это проистекает в нем от теплоты христианской любви. Напротив, холодная печь никакой никому не делает пользы, и хотя кто и прикасается к ней, обманувшись, отходит не согретым. Так и нелюбящие люди, сердца которых не согреты христианской любовью. Многие считают себя чем-то, много и часто читают молитвы, часто постятся, созидают храмы Божии и украшают (что само по себе похвально и вид благочестия показывает); но когда их коснется кто-то из бедных, требующих помощи, обманывается, как и тот, кто к холодной печи прикасается, желая от нее согреться, и так отходит с той же печалью и бедой, с которою приходил. Этот случай и рассуждение учит тебя обучаться любви христианской, без которой всякое дело мертво бывает, хотя бы чем-то и казалось пред очами человеческими. Истинная любовь – источник и душа всех добрых дел и христианских добродетелей. Как животное без естественной теплоты не может жить, так всякое доброе дело без истинной любви не может быть живым, а только некий ложный вид показывает. О ложно любящих говорит святой апостол: «Если брат или сестра наги и не имеют дневного пропитания, а кто-нибудь из вас скажет им: «идите с миром, грейтесь и питайтесь», но не даст им потребного для тела: что пользы?» (Як. 2:15-16). Такого рода «любовь» в нынешних христианах часто встречается, такие ласково приветствуют, а на деле оказываются совсем другими. А многие и не стыдятся, видя нужду брата, такие слова произносить: «Что мне за дело до его нужды?» А иные требующих к Богу отсылают: «Бог даст». И если бы этим словом желали, чтобы Бог подал требующему, так как сами не имеют что подать!.. Но отсылают от себя к Богу, так как сами не хотят подать от дарований Божиих просящему. Так-то, любезный читатель, чем более мир приближается к концу, тем больше оскудевает истинная любовь, а с любовью и истинное благочестие умаляется, вместо того лицемерие и ложь умножается.LXXXI. Видишь яблоко или цветок снаружи красивый, а внутри ядовитым червем поврежденный, который не только человеку не полезен, но и вреден. Так и человеческое дело: хотя снаружи и добрым кажется, но если от сердца, самолюбием, тщеславием и гордостью напоенного, происходит, не только ему не на пользу, но и вредит. Ибо таковой не воздает славы Богу, от Которого все добро происходит; и что Богу одному принадлежит, то он себе присваивает; Божии дарования не к Божией славе, а к своей во зло употребляет и так на том месте, на котором Бога ставить должен, себя, как идола одушевленного, ставит, – и так от Бога отпадает и отступает сердцем и впадает в богомерзкий порок идолопоклонства духовного. Таковы те, которые дают обильные милостыни, созидают Божии храмы, богадельни, но оттуда славы и похвалы человеческой ищут; которые людей учат и наставляют для того, чтобы мудрецами и разумными прослыть, и прочее. И это есть дьявольская кознь и несмысленного и слепого сердца самолюбие. Что Бог дает человеку к славе Своей и для пользы ближнего, то он, самолюбием ослепленный, в собственную свою славу обращает. Но что человек имеет своего собственного, кроме греха? Воистину ничего. Имение, богатство, разум, мудрость наша и прочее – Божии дарования. Как же постыдно Божие добро обращать к своей, а не к Божией славе? О, сколько согрешаем перед Богом и в мнимых наших «добрых делах»! Где думаем быть добру, там истинное зло кроется, так что «грехопадения кто уразумеет» (Пс. 18:13)? Этот случай и рассуждение учит тебя не искать в добрых делах славы и похвалы своей, но «Божие Богу» (Мф. 22:21) воздавать, а не себе присваивать. Если же ищешь славы для себя, то знай, что, как цветок снаружи красивый, а внутри смрадный ни к чему не годен, так и дела твои внешне чем-то и кажутся, а внутри ни на что не годны, но более того, мерзки пред Богом, Который на сердце твое и намерение смотрит, а не на дела.

LXXXII. Видишь, что человек, имеющий чужое богатство, у себя положенное, не гордится тем, не называет себя богатым, не хвалится тем. Так должны и мы поступать, если имеем дарования Божии: считать их не своими, но как бы чужими; не превозноситься ими, но употреблять во славу Божию – ибо они от Бога происходят – и в пользу нашу и ближнего, для чего и поручены нам. Да будет богатство, разум, мудрость и прочее нам на пользу нашу и ближнего, не в похвалу нашу, но во славу и похвалу Тому единому, от Кого произошли, ибо как Он по милости Своей подал их нам, так из-за неблагодарности нашей может и отнять их у нас, как Свое. Тогда подлинно узнаем, как мы бедны, нищи, убоги, наги и ничего своего собственного не имеем, кроме греха.LXXXIII. Видишь на дереве сухую ветвь, которая сухая потому, что не имеет сока, оживляющего ее. Разумей, что таким бывает и христианин, как ветвь иссохшая, который не имеет живой веры, любовью и прочими плодами жизнь свою показывающей. Такой никакого участия не имеет с Христом, Который есть «лоза истинная» (Ін. 15:1), – ни с истинными христианами, ибо они духовные «члены тела Его» (Еф.5:30); чужд надежды вечной жизни, пока таким остается. Такому судом Своим грозит Бог. «Уже и секира при корне деревьев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин, осматриваться, имеешь ли ты веру, которая плодами своими, то есть добрыми делами, себя показывает.LXXXIV. Видишь, что когда сын ко отцу своему в дом возвратится из чужой страны, отец о сыне и сын об отце радуются преизобильно, ибо друг с другом видятся и взаимно утешаются. От этого случая верою возведи ум свой к дому Отца Небесного, куда истинные христиане, чада Божии, возвращаются из страны мира сего, где из-за грехов наших мы пребываем, как изгнанники. О, как возрадуется верная душа, которая ныне любовью к Богу, своему Отцу Небесному, горит и с пророком говорит: «Когда прииду и явлюся лицу Божиему?» (Пс. 41:3) Когда же после бедственного странствования в мире сем, как стране чужой, возвратится в дом Небесного Отца и явится лицу Божию, то увидит Его «лицем к лицу» (1Кор. 13:12), «увидит Его, как Он есть» (1Ін. 3:2), и поклонится престолу славы Его! Узрит и Отец Небесный возвратившегося из юдоли сей плачевной сына Своего, и воззрит на него милосердными Своими очами, и возрадуется о нем со всею Своею небесною семьею, увеселит его благоприятным лица Своего зрением, упокоит его после трудов и подвигов, утешит после плача и слез. Этот случай учит нас «о горнем помышлять, а не о земном» (Кол. 3:2) и верой возносить сердце наше к Богу, чтобы и мы истинной той радости сподобились благодатью Искупителя нашего Иисуса Христа.LXXXV. Видишь два яблока, снаружи они равно красивы и приятны, но внутри неодинаковы: одно внутри гнило и смрадно, другое и внутри такое же, как и снаружи. Разумей, что так и дела человеческие. У многих дела внешне одинаково похвальными кажутся, но внутри отличаются, так как не от равного сердца и намерения происходят. Например, один судья не приемлет мзды и правду делает, и другой также от мздоимства удаляется и праведно поступает. И так внешние их дела одинаково похвальны, но внутри могут быть неравными, если один делает то, боясь гнева Божия, который из-за неправды последует, другой же, опасаясь гражданского суда и страха человеческого или стыдясь людей честных, от зла удаляется: такой судья – политик и лицемер, а боящийся Бога – истинный христианин. Один дает милостыню ради любви Божией и ближнего, другой – ради самолюбия и тщеславия: последний тщеславен и самолюбив, а любящий Бога и ближнего истинно милостив. Один у оскорбленного просит прощения, жалея, что ближнего опечалил; и другой также просит прощения у обиженного, но для того просит, чтобы не привлекал его к суду и таким образом беды бы ему какой не учинил: такой самолюбием недугует, а сожалеющий о печали ближнего имеет истинную любовь. Один ласково и учтиво с ближним своим обходится, не желая его оскорбить, и другой также, но в сердце обмануть его думает: первый любит истинно и чистосердечно; последний же лукав и одного нрава с дьяволом, который всячески старается человека обмануть. Один плачет, что или богатство или честь потерял, или не может отомстить врагу своему; другой плачет, что Бога, Творца и Благодетеля своего, прогневал: такая печаль – христианская и спасительная; другого же печаль – мирская и пагубная (2Кор. 7:10). Так и в прочем могут быть равны внешне дела человеческие, но внутри, в сердце, не равны. Мы их, по мнению нашему, равными судим, так как на внешнее только смотрим; но Бог, Который глубину сердца зрит и испытывает, иначе судит, как говорит Господь Самуилу, когда он пришел в Вифлеем помазать одного от сынов Иессеевых на царство, и хотел было помазать Елиава: «Не смотри на вид его и на высоту роста его; Я отринул его; Я смотрю не так, как смотрит человек; ибо человек смотрит на лицо, а Господь смотрит на сердце» (1Сам. 16:7). Этот случай и рассуждение учит тебя тому, чтобы дела твои, которые внешне похвальными кажутся, и внутри, в сердце добрыми были, и всякое бы дело внешнее доброе от сердца доброго происходило, если хочешь Богу угождать.

LXXXVI. Видишь, что немощный, который хочет исцелиться, отдается в волю лекарю и написанные его правила хранит, чтобы не было препятствия действию лекарств. Мы все от природы немощны духовно, более того, смертельно уязвлены от разбойника дьявола, и на пути мира сего лежим уязвленные, и сами себе помочь никак не можем, как это показывается в притче о добром самарянине, который помог израненному разбойниками (Лк. 10:30-35). Если хотим исцелиться от язв греховных, должны предать себя в волю милостивому тому Самарянину, не от Самарии, но от Марии Девы Богородицы пришедшему, Иисусу Христу, да поступает с нами, как хочет; должны и правила Его, в святом Евангелии написанные, хранить, хотя плоти нашей и горестным это кажется. Немощные все за благо принимают и терпят, что лекарями предписано ни будет, если хотят исцелиться. Так должны и мы за благо принимать и терпеть все, что хочет и повелевает нам Врач наш Христос. Иначе спасительное Его врачевание ничем нам не поможет, как и немощному ничем не поможет врачевание лекарское, если написанных правил не соблюдает; только еще хуже будет становиться немощь его. Горестно плоти нашей самолюбие свое оставить и воле Христовой последовать, но этого непременно требует дело исцеления и спасения нашего. Заключаем из этого, что нет истинного обращения и покаяния в тех, которые не хотят самолюбия, честолюбия, славолюбия и прочего плотоугодия оставить, и так остаются и пребывают духовно немощными, неизлечимыми, хотя и предлагается всем спасительное Христово врачевание.LXXXVII. Видишь, что две вещи всегда попеременно перед глазами находятся: тьма ночью, свет днем; и от природы все избегаем тьмы (ибо никто не хочет во тьме сидеть) и ищем света. Так и две вещи перед душевными нашими глазами находиться должны: грех, тьма душевная; и Бог, Свет вечный. И как от тьмы чувственной уклоняемся к свету чувственному, так от тьмы греховной должны отвращаться и обращаться к Свету, искать Его и просвещаться. Как удаляющиеся от естественного света во тьме находятся, и претыкаются, и ничего не распознают, и всего опасаются, так удаляющиеся от Света Присносущного, Бога, тьмой душевной объяты, претыкаются, и впадают от греха в грех, и так погибают, если не очувствуются, по Писанию: «Ибо вот, удаляющие себя от Тебя погибнут» (Пс. 72:27). Ибо от тьмы этой душевной в вечную и «кромешную тьму, где будет плач и скрежет зубов», как негодные рабы «ввергнутся» (Мф. 25:30); а ищущие Бога и держащиеся Его как сыновья света и дня наследуют вечный свет; и Свет, который ныне верою зрят, тогда узрят «лицем к лицу» (1Кор. 13:12), «и воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). Это рассуждение учит тебя уклоняться от греха, как уклоняешься от тьмы, и искать Бога, истинного и духовного Света, всем сердцем, пока есть возможность искать и находить, как увещевает нас пророк: «Взыщите Господа и укрепитесь, ищите лица Его всегда» (Пс. 104:4).LXXXVIII. Видишь, что часы заведенные непрестанно идут, и хотя мы спим или бодрствуем, делаем или не делаем, они непрестанное течение имеют, пока механизм не остановится. Так и жизнь наша: от рождения до смерти непрестанно течет и убавляется. Отдыхаем или трудимся, бодрствуем или спим, беседуем с кем или молчим, жизнь наша непрестанно течение свое совершает и к концу своему приближается; и уже ближе к концу сегодня, чем была вчера и позавчера; в этот час, чем была час назад. Так, незаметно для нас жизнь наша сокращается! Так проходят часы и минуты! А когда остановится механизм и перестанет ударять маятник, не знаем того. Промысел Божий скрыл от нас то, чтобы всегда были готовы к исходу, когда ни позовет нас к себе Владыка наш Бог. «Блаженны рабы те, которых господин, придя, найдет бодрствующими» (Лк. 12:37). Окаянны же те, кого найдет в греховном сне погруженным! Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин: 1) что время жизни нашей беспрестанно уходит. 2) что прошедшего времени возвратить невозможно. 3) что прошедшее и будущее не наше, но только то наше, которое теперь имеем. 4) что кончина наша нам неизвестна. 5) Следовательно, всегда, в любой час, должны мы быть готовыми к исходу, если хотим блаженно умереть. 6) Отсюда заключаем, что христианин должен находиться в непрестанном покаянии, подвиге веры и благочестия. 7) Каким хочет быть при исходе, таким должен стараться быть в любое время жизни своей: так как не знает утром, дождется ли вечера, и вечером, дождется ли утра. Ибо видим, что те, которые с утра были здоровы, те к вечеру на одре смертном бездыханны лежат; и те, которые с вечера засыпают, поутру не встают и спать будут до трубы архангельской. А что с другими случается, то с тобой и со мной случиться может, ибо все мы всяким случаям подлежим.

LXXXIX. Видишь спящего человека. Этот случай два образа представляет тебе: 1) Подобие смерти. Как мертвый не видит, не слышит, не беседует и ничего не делает, так и спящий – кроме того, что у спящего жизнь дыханием себя показывает. И сколько раз засыпаем, столько раз подобными мертвецу делаемся. 2) В спящем видишь образ будущей жизни. Ибо как спящий освобождается от всех дел, трудов, попечений; забывает тогда беды, напасти, скорби, болезни и ничего от них не чувствует, так, как бы их и не имел, так сподобляющиеся получить вечную жизнь от всех трудов, бед, напастей и скорбей избавляются. Поэтому вечная жизнь в Святом Писании покоем называется (Евр.4и проч.); и в Апокалипсисе говорится: «Блаженны мертвые, умирающие в Господе; ей, говорит Дух, они успокоятся от трудов своих, и дела их идут вслед за ними» (Об. 14:13). Этот случай учит тебя: 1) Сколько раз отходишь ко сну, столько раз вспомнить о смерти, которой подобен сон, и верой ум свой возвести к вечной жизни, сладкому тому и нескончаемому покою, в котором избранники Божии упокаиваются; и с верой испустить разбойничий возглас ко Христу: «Помяни меня, Господи, когда приидешь в царствие Твое» (Лк. 23:42). 2) Встав от сна, Бога благодарить. 3) В этом веке трудиться в подвиге веры, чтобы по смерти успокоиться.ХС. Видишь, что сосуд наполненный ничего другого не вмещает. Так и сердце человеческое, которое подобно сосуду. Если оно наполнено будет любовью мира сего и попечением о мирских вещах, не вмещает слова Божия в себя и так бесплодным бывает. Отсюда «забота века сего и обольщение богатства» уподобляется тернию, которым подавляется семя Божия слова, «и оно бывает бесплодно» (Мф. 13:22). Отсюда читаем, что званые на великую вечерю небесного царства «начали все, как бы сговорившись, извиняться. Первый сказал Звавшему: я купил землю и мне нужно пойти посмотреть ее; прошу тебя, извини меня. Другой сказал: я купил пять пар волов и иду испытать их; прошу тебя, извини меня. Третий сказал: я женился и потому не могу прийти» (Лк. 14:18-20). Это значит не что иное, как пристрастие к временным и мирским вещам, которым наполнено сердце, и не принимает, и не вмещает в себя слова Божия. И так человек, исполненный мирской суетой, хотя и слышит проповедуемое и зовущее его Божие слово, но не слушает его, не повинуется ему, и так недостойным себя делает великой той вечери, то есть царства небесного, хотя рабы Божии, пророки и апостолы и проповедники зовут его туда. Этот случай и рассуждение учит тебя беречься от любви мира сего, которою пленяется сердце человеческое, и молить об этом Бога с Давидом: «Отврати очи мои еже не видети суеты» (Пс. 118:37) А если запутался в суете той, стараться всяческим образом от нее избавиться благодатью Божией – да не явишься и ты с отрекшимися недостойным вечери той пресладкой. «Много званых, но мало избранных», – заключает Господь эту притчу (Лк. 14:24).ХСI. Видишь, что и пустой сосуд ничего не может принять в себя, пока не откроется. Так и сердце человеческое, хотя и освобождено будет от суеты мира сего, но связанное жестокостью, небрежением, унынием, не может принять слова Божия. Поэтому говорит Христос, Ипостасное Божие Слово: «Вот, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). Всегда Его божественный и пресладкий глас ударяет в сердца наши через слово святое, но не всякий слышит его; не слышит же потому, что ушей сердечных не имеет открытых, о которых Он говорит: «Кто имеет уши слышать, да слышит!» (Мф. 13:9). Должен хотящий слово Божие в сердце свое принять и от того плод сотворить, открыть сердце свое и, как иссохшая земля жаждет дождя, чтобы сотворить плод, так сердце наше должно отворить уста свои и жаждать Божия слова, то есть ненасытно хотеть и желать слово Божие слышать, не по иной какой причине, а для того, чтобы душа духовное приобретала созидание. И как повседневно желает желудок наш пищи и питья, так подобает сердцу нашему, как духовному желудку, всегда желать Божия слова, которое есть душевная пища. Об этом святой Давид говорит: «Уста мои я открыл и привлек в себя Дух, ибо заповедей Твоих я возжелал» (Пс. 118:131). И об этом должно Самого Бога молить, чтобы открыл уста сердца нашего и подал нам эту спасительную жажду.ХСII. Видишь, что кто чего усердно желает, тот того с прилежанием и ищет. Например, кто желает честь или богатство мира сего получить, тот о том и старается, то в сердце имеет и думает о том. Так, кто желает благочестивой христианской жизни, о том и попечение имеет, поучается день и ночь в слове Божием и молится Богу о том. Ибо благочестивой жизни зеркало есть святое Божие слово, в котором представляется истинное благочестие и нечестие, путь нечестивых и благочестивых. Этим учишься испытывать себя, желаешь ли ты усердно «во Христе Иисусе благочестиво жить» (2Тим. 3:12) или нет в тебе этого спасительного желания. Если нет и не стараешься о том, то непременно никакого благочестия в сердце своем не имеешь и находишься вне числа верных, не имеешь никакого участия со Христом, и имя христианское тебе ничем не поможет.

ХСIII. Видишь, что желающие дойти до некоего града или другого какого места, не стоят, но идут и идут тем путем, который ведет до того места. Так и желающие дойти до града небесного, горнего Иерусалима, не стоят, но идут и идут тем путем, который до того града ведет, то есть путем благочестивым, на котором Вождь есть Христос, за Которым следуют верой и любовью верные Его рабы. Почему же и ты, грешник неисправный, если хочешь спастись и до отечества того небесного дойти, стоишь и не следуешь за Ним? Или, что хуже того, с благочестивого пути сойдя и став на путь нечестивых, идешь по нему, ведущему до ада вечной погибели? – Спрашиваешь, какой, мол, путь благочестивых и нечестивых? – Господь наш указывает тебе его во Евангелии Своем, велит от последнего уклониться, а первым идти. «Входите тесными вратами, потому что широки врата и пространен путь, ведущие в погибель, и многие идут ими; потому что тесны врата и узок путь, ведущие в жизнь, и немногие находят их» (Мф. 7:13-14). Узкий путь есть путь смирения, послушания, терпения, кротости, и отвержения самого себя, то есть воли своей. Широкий путь есть путь гордости, непослушания, нетерпения и самолюбия. Этот к аду, тот к небу ведет. Избирай, каким хочешь идти путем: или узким и низким к небу, или широким и высоким к аду, – а третьего в Святом Писании не видим. Поскольку и в будущем веке, куда все идем, только два места видим, открытые Богом: вечная жизнь, которая будет на небе, и вечная мука, которая будет в аду. Это для того, любезный читатель, предлагается, что многие, даже все хотят спастись, но немногие делают то, чего дело спасения от нас требует. Даже душегубцы, похитители, разбойники, блудники, грабители, лукавые, лживые, пьяницы, клеветники, хульники, злоречивые и прочие хотят спастись. Никто из них не отречется от спасения: но, поскольку идут не тем путем, который к вечному спасению ведет, а идут путем погибельным, который до ада приводит, то и действительного желания ко спасению в них нет. Изрядно и твердо философы учат: кто хочет цели достигнуть, тот и средство, для той цели приличное, хочет и ищет. Например, хочешь, как выше сказано, дойти до какого-то града, ищешь тот путь, который к тому граду ведет; хочешь в немощи здравие получить, призываешь лекаря и прочее. Ибо кто чего действительно и усердно желает, и как выше также сказано, тот усердно и действительно того и ищет. Так, кто хочет усердно и действительно спастись, тот и средства к спасению ищет. Средство к спасению вечному одно представляется нам в святом слове – вера святая, евангельская. Но вера та должна быть живая, а не мертвая. Живость же веры познается от дел добрых. Так как вера эта есть великое добро и сокровище в человеке, то, как добро, добрые и плоды порождает, как дерево доброе плоды добрые творит. Отсюда заключаем, что где нет добрых дел, а вместо того злые, там нет и веры истинной, но вера прелестная и ложная. Такую ложную веру имеющие подобно обманываются, как и те, которые в ночи идут и думают, что они тем путем идут, который к намеренному месту ведет, но, как воссияет заря, узнают свое заблуждение и жалеют. Так и ложную веру, мертвую и бесплодную, имеющие думают, что они христиане, путем благочестивым и спасительным идут, но после познают свое заблуждение и раскаются. И блаженны те, которым еще на пути заря благодати воссияет в сердцах; блаженны те, которые прежде конца своего усматривают свое заблуждение и каются. Такое познание есть начало спасения: ибо так могут они сойти с пути погибельного и взойти верой на путь спасения, который в вечную жизнь ведет.XCIV. Видишь, что желающие смотреть на солнце обращаются лицом к солнцу, что и о всякой вещи разумеется. Например, человека или какую другую вещь хотим видеть, к тому лицом своим обращаемся. Так желающие видеть Солнце вечное и духовное – Бога, видеть ныне верой, в том веке лицом к лицу, должны непременно обратиться к Нему лицом сердца своего. Бог на всяком месте есть, и потому, где ни ходим, перед лицом Его ходим. Но люди, если не слушают Божиих повелений и беззаконничают, отвращаются от Него и как бы, вместо лица, спину к Нему обращают, как говорит Бог о беззаконниках: «Они обратились ко Мне спиною, а не лицом» (Єр. 32:33); и в Псалмах читаем: «и не представили Бога пред собою» (Пс. 53:5); и еще: «и не представили, Тебя», Боже, «пред собою» (Пс. 85:14), что означает не что иное, как сердце от Бога отвратившееся, Бога не слушающее, не почитающее и презирающее. Как, желая кого почтить, обращаемся к нему лицом, а отвращением лица непочтение и презрение ему показываем, так, отвращаясь от послушания Богу, великое Ему непочтение и презрение являем, хотя того и не примечаем, ослепленные. Так, вместо лица, спину к Нему обращаем. Но когда человек, познав свою беззаконную эту грубость, которую Богу и Создателю своему оказывал, очувствуется и, перестав грешить, покается, и сердечно будет жалеть, что так бесчинно и беззаконно против Создателя своего и Господа поступал, тогда обратится к Богу. И когда в том стоит, и послушания плоды старается Ему показывать, тогда как бы лицом перед Ним стоит и, что Он в слове святом повелевает, слушает и старается исполнять. Так обратившийся и здесь “верою”, и в будущем веке «лицом к лицу» сподобится видеть Бога. Из этого видно: 1) как беззаконно и бесчинно поступаем, когда от произволения грешим. Ибо так, вместо лица, спину к Богу обращаем, что знак есть презрения к великому и страшному Богу. 2) Какое страшное и богомерзкое заблуждение – нераскаянная и безбожная жизнь! Ибо так люди, как бы обратив спину к Богу, а не лицо, ходят и беззаконничают, что страшно и писать, и думать. Но воистину так есть, как Бог сам через пророка говорит: «Они обратились ко Мне спиною, а не лицом». 3) Как велика Божия благость к грешникам, которая такое презрение и непочтение грешников терпит и ожидает их покаяния! 4) Покаяние истинное – это перемена сердца и нравов злых на добрые нравы. 5) Истинное покаяние непременно стыд и сожаление в сердце кающегося соделывает о том, что он так бесстыдно и бесчинно с Богом поступал. 6) Истинного покаяния не может быть, если человек от грехов отстать и Богу послушание оказывать не хочет, но такое покаяние – прелестное и ложное, и потому так кающемуся от него никакой пользы не будет. Ибо каяться и грешить от произволения – вещи противоположные и вместе быть не могут.

ХCV. Видишь восхождение солнца и начинающийся день. Здесь имеешь богатый материал для помышлений о благости Божией и изумления о ней. 1) Когда зайдет солнце под землю и наступит ночь, то кажется, что как бы его уже и нет; когда же восходит опять, как бы вновь Создателем созданное, то приводит тебе на память великое Светило и то, что как оно, так и ты бытие свое получили от Создателя. 2) Приводит тебе на память Солнце праведное, Христа Сына Божия, умершего и воскресшего из мертвых. Как солнце чувственное ходит и встает, так Христос, явившись на земле и совершив великое дело спасения нашего, зашел во гроб и опять восстал. И как солнце, восстав, всю поднебесную просвещает, всех радует и согревает, так и Христос, восстав из мертвых, всю вселенную просветил и свет Свой через апостолов, как лучи духовные, распространил, сердца всех согрел и возвеселил. 3) Показывает тебе будущее воскресение мертвых. Как солнце, зайдя под землю, опять встает, так и тела умерших, в земле погребенные, восстанут, и «праведники воссияют, как солнце, в царстве Отца их» (Мф. 13:43). 4) Восходит солнце, и обновляется утро. Обновляются и щедроты Божии и изливаются на нас; благость и милость Божия то, что мы не погибли. Восходит солнце, и просвещает, и согревает все. Является и благость Божия, праведника радует, веселит, просвещает, влечет и согревает; грешника лучами любви Своей ударяет и «ведет к покаянию» (Рим. 2:4); и «просвещает всякого человека, приходящего в мир» (Ін. 1:9), “отверзает руку Свою, и насыщает все живущее по благоволению» (Пс. 144:16). От этого случая учимся, любезный христианин, Бога благодарить от сердца за три великие Его к нам благодеяния – за создание, искупление и дивный Его о нас Промысел, и говорить Ему радостным духом: «Слава Тебе, Боже, создавшему нас! Слава Тебе, искупившему нас! Слава Тебе, промышляющему о нас, недостойных! Благословен еси вовеки, аминь!»XCVI. При восходе солнца выходят люди на дело свое, как поет Псаломник: «Выходит человек на дело свое и на работу свою до вечера» (Пс. 103:23). Этим научаются и христиане выходить на дела свои, Богу угодные, «отвергать дела тьмы, и облекаться в оружия света», творить добро (Рим. 13:12), «ибо мы – Его творение, созданы во Христе Иисусе на добрые дела, которые Бог предназначил нам исполнять» (Еф.2:10).XCVII. Видишь, что делается, когда солнце от нас отойдет: наступает тьма и покрывает всю поднебесную; человек ничего не может делать, осязает, как слепой, блуждает, спотыкается, и падает, и всего опасается. Так делается с душой человеческой, которую Христос, Солнце праведное, оставляет; тогда она уже никаких богоугодных дел не может творить, как Он Сам говорит: «Без Меня не можете делать ничего» (Ін. 15:5). Поскольку покрывает ее тьма духовная, то заблуждается, осязает, как слепая, спотыкается и впадает из греха в грех, пока в ров вечной погибели не попадет, если покаянием не исправится. Оставляет же Христос ту душу, которая сама прежде оставит Его – иначе Христос никого не оставляет, но «просвещает всякого человека, приходящего в мир» (Ін. 1:9). Этот случай учит нас держаться Христа и следовать за Ним верой и любовью – да не обоймет и нас духовная тьма и бедствие это.XCVIII. Видишь, что человек некий, получивший благодеяние от кого-то, хотя и показывает учтивость перед ним и так перед глазами благодетеля своего благодарит его, но в сердце истинной благодарности и любви к нему не имеет. Эта учтивость его не что иное, как лицемерие, что всякий признать может. Так и лживые христиане: мнятся Бога благодарить, когда в церковь ходят, поют и хвалят Его; но, поскольку страха Его не имеют и не любят Его (что видно от злых дел их и преступления святых Его заповедей, что со страхом Божиим и любовью совместиться не может), то хождение в церковь, песни и славословия их не что иное, как лицемерие, которое Бог, «сердца и утробы испытывающий» (Пс. 7:10), ясно видит, и потому песен, славословия и молитв их не принимает и отвращается от них, пока не исправят сердца своего. Такие христиане подобны тем израильтянам, о которых написал Псаломник: «Они выражали любовь к Нему устами своими и языком своим лгали Ему. Сердце же их не было право пред Ним, и не были они верны завету Его» (Пс. 77:36-37); – и Бог через пророка говорит: «Приближаются ко Мне люди эти устами своими, и устами своими чтут Меня; сердце же их далеко отстоит от Меня» (Іс. 29:13). А так поступая, никакой Богу благодарности и почитания не показывают. Это учит тебя искать благочестия внутри, в сердце, а не в наружности, и почитать Бога не только устами и церемониями, но и сердцем, – что бывает верой, страхом Божиим, любовью к Богу и ближнему, без чего истинного богопочитания быть не может.

XCIX. Знаешь ли, христианин, что делают мореплаватели во время великой бури? Тогда они, не имея надежды к спасению, бросают якорь в глубину морскую и закрепляют его в земле, чтобы таким образом корабль и себя с кораблем спасти; чем и спасаются от потопления. Так подобает делать и христианам, которые в море мира сего в корабле Церкви Святой плавают, и в этом подражать корабельщикам. Когда сатана воздвигает на них бурю искушений, бед и напастей, должны всю человеческую надежду оставлять и прибегать к Богу, сердца свои колеблющиеся и бедствующие утверждать в любви Божией. От любви ли Божией хочет их враг отторгнуть и потопить в глубине грехов и законопреступлений? В любви Божией утверждать кораблик сердца своего должны. В отчаяние ли хочет ввергнуть? В той же любви якорь упования своего и спасения укреплять должны, помня написанное: «Ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную. Ибо не послал Бог Сына Своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был чрез Него» (Ін. 3:16-17), – и держась милостивых Божиих обещаний, утвержденных клятвою Его в укрепление колеблющегося сердца нашего: «Живу Я, говорит Господь Бог: не хочу смерти грешника, но чтобы обратился нечестивый от пути своего и жив был» (Єз. 33:11); и еще: «Истинно, истинно говорю вам: слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня имеет жизнь вечную, и на суд не приидет, но прейдет от смерти в жизнь» (Ін. 5:24); и еще: «Истинно, истинно говорю вам: верующий в Меня имеет жизнь вечную» (Ін. 6:47); и еще: «Истинно, истинно говорю вам: кто соблюдет слово Мое, тот не увидит смерти вовек» (Ін. 8:51). В этих «непреложных вещах, в которых невозможно Богу солгать, твердое утешение имеем …, прибегшие взяться за предлежащую надежду, которая для души есть как бы якорь безопасный и крепкий, и входит во внутреннейшее за завесу» (Євр. 6:18-19). Если на тебя, возлюбленный христианин, восстает буря бесовского искушения, подражай тогда мореходам и во время напасти колеблющееся сердце утверждай в любви Божией, которою возлюбил нас Бог в возлюбленном Сыне Своем. Да содержит нас эта любовь при любви Божией, когда нас смущает сатана любовью мира сего и замышляет отторгнуть от любви Божией, привлечь же к любви похоти плотской, похоти очей и гордости житейской. Да содержит нас эта любовь и утверждает в надежде, когда тот же враг начнет колебать сердце наше бурей отчаяния и через злые помыслы говорить нам: «Нет спасения тебе в Боге твоем» (Пс. 3:3).С. Видишь овцу, отлучившуюся от стада своего, которая до тех пор бегает, кричит и ищет стадо, пока опять не найдет его. Так подобает и тому христианину делать, который нерадением и непослушанием отлучился от стада овец Христовых: до тех пор искать, просить, стучать и плакать, пока опять не присоединится к тому; просить и молить Бога с Давидом: «Я заблудился, как овца погибшая, взыщи раба Твоего!» (Пс. 118:176). Отлучается же от стада Христова всякий законопреступник, блудник, прелюбодей, хищник, вор, лихоимец, ростовщик, досадитель, лукавый, клеветник, пьяница, сластолюбец, злоречивый, злобный, и прочие; каждый из таковых есть заблудшая овца, отлучившаяся от стада Христова. Ибо овцы Христовы гласа Христова слушают, как Сам Он говорит: “Овцы Мои слушаются голоса Моего» (Ін. 10:3). И хотя таковые думают, что и они в стаде Христовом, однако по сути чужды его, чужды Христа Самого, чужды жизни вечной, пока истинно не обратятся и не присоединяться к Христову стаду. Этот случай и рассуждение увещевает тебя осмотреться, не отлучился ли и ты от Христова стада своим небрежением. И если приметишь в совести своей это бедствие, не медли обратиться покаянием, плачем и воздыханием, пока еще время не ушло и открыты двери в благословенный двор овец Христовых, в который истинным покаянием и верою входим.

Видишь, что юноша и дева в супружество или человек с человеком в дружество вступая, постановляют между собою завет и обещаются друг другу верность хранить до смерти. При этом случае вспомни о завете том, который постановлен между Богом и тобою в святом крещении. Тогда Бог милостивый принял тебя в высочайшую Свою милость верою о Христе; и ты Ему обещался верой и правдой служить до конца жизни своей. От этого случая можешь: 1) Помыслить и удивиться неизреченной благости Божией, что человека отверженного, законопреступника и врага Своего, в такую высокую милость принимает, что во Христе, Господе нашем, сыном Своим делает и вечного царства наследником его определяет в том же Христе, если веру до конца соблюдет, как говорит апостол: «Все вы сыны Божии по вере во Христа Иисуса; все вы, во Христа крестившиеся, во Христа облеклись»(Гал. 3:26-27). 2) Осмотреться, верно ли ты служишь Господу своему, принявшему тебя в милость Свою? Он верен есть и всегда пребывает: «Верен Господь во всех словах Своих и свят во всех делах Своих»(Пс. 144:13). Обещал верных Своих в любви и милости содержать – и содержит; обещал царство небесное им подать – и подает. Ты сохранил ли и хранишь ли Ему верность свою? Не оставил ли ты Его, хотя имя Его исповедуешь? Не отвратил ли сердца своего от Него и не прилепился ли к любви мира сего? Не любишь ли богатства, золота, серебра, чести, славы, сладости мира сего вместо Господа твоего? Оказываешь ли Ему послушание, которого Он от тебя требует? «Оправдался ты в святом крещении именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11): показываешь ли того оправдания плоды? Делаешь ли правду? Освятился тем же великим именем и Духом: хранишь ли себя от всякой скверны плоти и духа? Если приметишь в себе неверность Богу, обратись всем сердцем к Нему с покаянием, сожалением и верой, пока время не ушло, ибо обращающихся принимает Бог – да не отлучишься от Него вовеки к крайнему бедствию своему. Если же обратишься к Нему с истинным сожалением и верой, обратится и Он к тебе с милостью Своей, как говорит через пророка: «Обратитесь ко Мне, говорит Господь Сил, и Я обращусь к вам» (Зах. 1:3). Ибо сама животворящая Кровь Христова, за грешников пролитая, вопиет к Богу за такого грешника, который всем сердцем от грехов отвращается и обращается к Богу; а нераскаянным никакого оправдания не принесет, но в еще большее им осуждение будет, ибо такую высокую и великую благодать презрели.

СII. Видишь, что всякое семя такой плод рождает, каково само есть: ото ржи рожь, от пшеницы пшеница, от ячменя ячмень родится. Так же и у животных: от человека человек, от волка волк, от медведя медведь, от овцы овца, от гуся гусь рождается. И непременно в плоде, из семени рожденном, подобие видится. Например: волк рождает подобного себе волка в хищении, лисица подобного себе лиса в лукавстве, свинья подобную себе свинью в обжорстве и нечистоте. Так и духовное рождение, которым христиане рождаются свыше. Рождаются от Бога, и в них непременно должен плод явиться подобный Богу, от Которого духовно родились. Должны нравами своими уподобляться Отцу своему Небесному, от Которого водою и Духом родились: «подражать Богу, как чада возлюбленные» (Еф.5:1); святыми быть, ибо Он свят, как говорит Он Сам: «Будьте святы, потому что Я Свят» (1Пет. 1:16); быть милосердными, любящими, терпеливыми, кроткими, праведными, и прочее. Ибо от святого, праведного, милосердного, терпеливого, кроткого Бога такие и чада рождаются. Ибо нравы отцовские в детей переходят. Так в плотском рождении рождаемся от грешника Адама грешные чада; от грехолюбивого, гордого, немилостивого, нечистого, неправедного, злобного, гневливого таковые и дети рождаемся; будучи детьми, отца по плоти нравами изображаем. Но кто вновь родился от Бога, тот Бога, как Отца чадо, нравами добрыми изображает: «потому что семя Его (то есть благодать) пребывает в нем» (1Ін. 3:9), – творит нового рождения плоды, плоды правды, святости, любви, милосердия, терпения, кротости, и прочее. «Итак, кто во Христе, тот новая тварь» (2Кор. 5:17). Из этого видно, что христиане, беззаконно живущие, в ветхом рождении пребывают; и хотя крещены, но святого крещения дар потеряли, и так пребывают удаленными от Христа, хотя имя Его и исповедуют, но «делами отрекаются» от Него (Тит. 1:16), – пребывают без надежды вечной жизни, пока в таком состоянии находятся. Ибо новое рождение два величайших плода приносит: первый – отпущение грехов, как говорит апостол: «Омылись… освятились…, оправдались именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11); второй – обновление сердца и духа к послушанию, к творению добрых дел: ибо возрожденный охотно и усердно старается оказывать послушание Богу, сражается против греха, не допускает ему царствовать над собою, плоть распинает со страстями и похотями, подражая Христу. Как от злого змеиного семени, которое враг излиял в сердца прародителей наших (и в плотском рождении все мы с тем же рождаемся ядом), злые плоды происходят – сребролюбие, славолюбие, самолюбие, сластолюбие и, если человек вновь не возродится свыше, им последующее бедствие, проклятие и вечное осуждение, – так последуют духовные плоды, то есть плоды добронравия, от Божия духовного семени, которое зачинается и действует Божиим словом через Святого Духа и в духовном новом рождении возрождает человека, то есть из злого делает доброхотным, и из сына гнева сыном благословения Божия. Ибо от подобного подобное рождается, и злое семя может родить только злой плод, а доброе семя рождает только добрый плод. Каково семя, из которого дерево зачалось и выросло, таковой из него и плод рождается, как говорит Христос: «Не может дерево доброе приносить плоды худые, ни дерево худое приносить плоды добрые» (Мф. 7:18). Из этого заключаем правильно, что нет в том христианине христианства, веры, покаяния, благочестия, в котором нет плодов христианства, плодов веры, покаяния и благочестия. Но христианство его, вера, покаяние, благочестие – ложное, прелестное и мечтательное. Его состояние по сути языческое или, скорее, скотское и звериное. Ибо какие нравы в ком являются, таково и состояние внутри сердца его. Какое в том христианство, который хищением уподобляется волку, хитростью – лису, гордостью – павлину, обжорством – свинье, похотливостью – коню. Ядовит, как ехидна. Лют, как лев. Нет добронравия – значит, нет и корня добронравия. Нет плодов добрых – значит, нет и семени доброго. Нет христианских дел – значит, нет и христианства. Нет плодов достойных покаяния – значит, нет и покаяния. Этим случаем и рассуждением учишься, христианин, испытывать себя, находишься ли ты в вере и в числе верных? Из этого можешь познать, что многие, особенно в нынешнем веке, под именем христиан язычниками имеются, как под овечьими шкурами волки.СIII. Видишь приговоренного и осужденного на смерть или больного при смерти. Рассуждай и смотри, что он тогда делает? Нет попечения о богатстве, чести, славе; не ищет ни на кого суда, всем прощает, чем ни обижен; не помышляет о роскоши и ни о чем, к миру сему принадлежащем. Одна смерть перед душевными его глазами находится, и страх ее сердце его колеблет. Этот случай, любезный христианин, нас увещевает помнить о нашей смерти. Что на братии нашей видим, то и себе с часа на час ожидаем и не знаем, они ли, которых при вратах смерти видим, прежде отойдут, или мы, которые надеемся еще жить на свете. Часто бывает, что надеющиеся продолжить свою жизнь тотчас падают бездыханными и прежде находящихся на одре смертном полагаются во гроб. Ибо все мы к смерти приговорены; всякому Бог в слове Своем святом говорит, что праотцу нашему сказал: “Земля ты и в землю возвратишься» (Бут. 3:19). Почему же не имеем того приговора в памяти? Почему не готовимся к исходу? Почему обещаем себе долго дней – что не в нашей власти, но в Божией только состоит? Почему столько богатства собираем, столько домов строим, столько утех заводим, как будто вечно в мире этом жить надеемся? Почему за честью и славой мира сего гоняемся, которая сегодня или завтра от нас отойдет и сделает нас жалкими, хуже пса живого? Почему язвительными и мстительными челобитными друг на друга наполняем судебные места? Почему друг на друга злимся и проклинаем? Почему друг у друга похищаем добро, друг на друга клевещем, обманываем? Почему чужого ложа беззаконно касаемся и душу и тело наше скверним? Сегодня или завтра позовет нас отсюда глас Божий, который всегда гремит всякому: “Земля ты и в землю возвратишься». О, горе нам, если с этим тяжким бременем отойдем отсюда! Непременно погрузит оно обремененных на дно адово: «там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 25:30). Этот случай и рассуждение увещевает тебя всегдашнюю память о смерти иметь. Она научит тебя во всегдашнем быть покаянии; она не допустит тебя собирать богатства, искать чести и славы и сладострастием утешаться; угасит пламень нечистой похоти; укротит гнев, в сердце твоем дымящийся; увещевает тебя простить ближнему всякие долги согрешений; отвратить руки свои от хищения и язык от сквернословия, злословия, клеветы и осуждения, и устам твоим положит хранение; подвигнет к усердной молитве, воздыханию и теплым слезам. Ибо страх будущего суда и боязнь мучения сердце связывает, и не допускает хотеть того, что Богу противно и к вечному суду приводит, и колеблющуюся и падающую душу удерживает и восставляет, ибо в чем застанет нас Бог при кончине, в том и судит (Єз. 18:20-24,33:20). Блажен и мудр, кто всегда помнит смерть!

CIV. Видишь на суд вызываемых людей: примечай, что они делают? Готовятся, думают, стараются, спрашивают и советуются у искусных в судебных делах; не щадят часто и денег, чтобы на суде не постыдиться и не быть осужденными. Видишь, любезный христианин, что сыновья века сего делают; что стыд и страх временного осуждения в них делает, как сердца их трогает, к какому попечению, старанию и труду их побуждает! Да подвигнет тебя этот случай вспомнить о будущем Христовом суде. Всех нас позовет Христос на суд Свой: «Он назначил день, в который будет праведно судить вселенную» (Деян.17:31); «приготовил Он для Суда престол Свой» (Пс. 9:8). «Всем нам должно явиться пред Судилищем Христовым, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое» (2Кор. 5:10). А когда этот Суд будет – скрыл Бог от нас, чтобы всегда были готовы и в любой день ожидали. «Уже «время близко,… день Господень близок» (Об. 1:3,22:10, Іс. 13:6, Йоїл. 1:15, Як. 5:8-9). «Придет же день Господень, как тать ночью» (2Пет. 3:10). «Когда будут говорить: «Мир и безопасность», тогда внезапно постигнет их пагуба» (1Сол. 5:3). «Как было во дни Ноя, так будет и в пришествие Сына Человеческого: ибо, как во дни перед потопом ели, пили, женились и выходили замуж, до того дня, как вошел Ной в ковчег, и не думали, пока не пришел потоп и не истребил всех, – так будет и пришествие Сына Человеческого» (Мф. 24:37-39). Если к человеческому суду, как видишь, люди так приготовляются, как должны приготовляться мы, которые с часа на час можем явиться пред судом Божиим, и не знаем дня и часа, в который Судия придет и позовет нас на суд. Если стыд перед немногими так смущает человека, насколько большим будет стыд и смущение перед всем светом, перед всем Ангелами и людьми! Если страх временной казни так колеблет сердца людей, насколько более страх вечной муки должен колебать! Ибо всякая временная казнь, как ни велика и ни продолжительна, проходит; вечная же не имеет конца, однажды начавшись, никогда не кончается. Видишь, как хитро люди приготовляют себя к суду человеческому, но к суду Божию не так должно готовиться. Судья-человек не знает дел человеческих и, что видит и слышит, по тому и судит; часто и, взирая на лицо, производит суд, и дары у многих судей много могут. Бог Судья не такой. Он не только внешние наши дела и слова, но и сердечные помыслы знает. Потому не требует свидетелей и обличителей грехам человеческим, но Сам грешника обличит: «Я обличу тебя и представлю пред лицем твоим грехи твои» (Пс. 49:21). На лица не взирает, не смотрит ни на богатого, ни на нищего; ни на господина, ни на раба; по делам, а не по лицам судит всех. Поэтому приготовление к суду Его должно быть не такое, какое к человеческому суду бывает. Но какое? Должно заранее, пока еще Он не зовет, смирить себя, грехи и виновность свою перед Ним признать, самого себя перед Ним обличить и признать от сердца себя достойным любой казни, обещать впредь Ему верой и правдой служить, и в том неподвижно стоять, и так милости Его без сомнения ожидать. Для этого и объявил премилостивый Бог праведный Свой суд, чтобы мы покаялись и, покаявшись, избежали осуждения. Праведный Судия осудит согрешивших не за то, что согрешали, но за то, что согрешали и не покаялись. Этот случай и рассуждение увещевает тебя, христианин, от грехов отстать, начать новую, богоугодную жизнь и в ней постоянным с помощью Божией быть. Да сподобишься с избранными Его овцами по правую Его сторону стать в пришествии Его славном. А на нынешний свет, который в бесстрашии безумном и пагубном без опасения живет, не смотреть. Да не погибнешь с ним.

Видишь, что когда идем по направлению к солнцу, тень за нами идет; и чем поспешнее к солнцу от тени убегаем, тем быстрее тень за нами бежит и большей становится. Так и люди благочестивые. Приближаются они к Богу, последует за ними и слава; и чем более к Богу приближаются, тем более и слава за ними следует. И хотя они от славы убегают, но слава за ними бежит, и от нее уйти не могут. Напротив, когда идем в противоположном солнцу направлении, тень как бы от нас убегает; и чем далее от солнца отходим, тем более тень от нас отступает. И хотя бежим за тенью, но достигнуть ее не можем: всегда от догоняющих ее она убегает, как бы за нею ни гнались. Так и люди миролюбивые: чем они более от Бога удаляются, тем более от них удаляется слава; и чем более гоняются за славой, тем более бежит от них слава. Это учит тебя искать и приближаться к Богу смирением, молитвой, обучением христианским добродетелям и учит презирать мира сего славу. И тогда будешь иметь славу, хотя ее и не желаешь. Ибо не тот славен, кого мир славит; но тот, кого Бог прославит. Прославляет же Бог того, кто Его прославляет, как говорит Господь: «Я прославлю прославляющих Меня, а бесславящие Меня будут посрамлены»(1Сам. 2:30).

CVI. Видишь еще, что тень не имеет ничего в себе: ни жизни, ни тела, ни движения, но только подобие тела; и тотчас исчезает, когда скрывается солнце. Так и человек; и он ничто есть без Бога. Пока Бог его содержит, направляет и просвещает, считает себя за нечто и кажется таковым; но когда Бог свет Свой скроет и жизненную силу отнимет, тотчас исчезает. Об этот говорит пророк: «Подобно призраку ходит человек» (Пс. 38:7), «и дни его, как тень проходят» (Пс. 143:4). Этот случай учит тебя познавать свое ничтожество и смиряться, что есть начало христианской премудрости.CVII. Видишь еще, что чем более приближается солнце, тем более уменьшается тень. Так и благочестивое сердце: чем ближе приходит к нему Бог со Своим светом и дарованиями, тем более он познает свое ничтожество и смиряется перед Богом и людьми, себя малейшим считает. Напротив, чем далее отходит солнце, тем большая бывает тень; как заходит солнце, великая тень делается; зайдет солнце, исчезнет и тень великая. Так и человек: насколько удаляется от него Бог, настолько в сердце своем возносится и величается; насколько же человек возносится, настолько от Бога удаляется, и Бог от него; и как тень исчезает, когда солнце скрывается, так исчезают и те, которые считают себя великими, когда Бог от них скроется. От этого случая учимся, христиане: 1) Истинное смирение от истинного благочестия неотлучно и всегда с ним сопряжено. 2) Чем благочестивее сердце, тем оно смиреннее. Ибо чем более просвещается человек благодатью Божией, тем более видит свое недостоинство, подобно тому, как чем более просвещаемся естественным светом, тем более усматриваем пороки на лице, руках и сор в доме. Отсюда, видя свое недостоинство, человек смиряется. 3) Если в сердце нет смирения, но даже гордость имеется, то в нем нет и благочестия. Ибо такой человек не познает своего недостоинства, поэтому и благочестие в нем не вмещается. Ибо истинное благочестие без Бога быть не может: «гордым Бог противится», по Писанию (1Пет. 5:5). 4) Такое сердце, которое не старается познавать свое недостоинство и в гордости своей пребывает, в конце концов исчезает и погибает, как тень после захода солнца исчезает. 5) Этим учимся истинного благочестия искать от познания нашего недостоинства, то есть, если хотим истинное благочестие в сердце иметь, должны всячески познавать свое недостоинство и ничтожество и так смиряться, чтобы и на нас призрел Господь, «на смиренных призирающий», и подал благодать Свою. 6) Поскольку глубоко растленное сердце имеем и от природы имеем слепоту душевных очей, и потому не можем видеть бедности нашей и окаянства, то должны воздыхать к Богу, чтобы Он Сам нас просветил и показал нам наше окаянство. Тогда познаем, что мы сами по себе подобны тени, движущейся за телом, которая тогда движется, когда тело движется; тогда стоит, когда тело стоит; отступает тело, отступает и она.CVIII. Видишь, что сын, поступивший с отцом своим грубо и его оскорбивший, горько плачет и ругает себя, жалея, что отца своего, от которого рожден и воспитан, прогневал и оскорбил. От этого случая должны мы, христиане, учиться истинному покаянию: «печаль ради Бога» иметь, которая «производит неизменное покаяние ко спасению» (2Кор. 7:10). Если жалеем и плачем, что отца по плоти оскорбили, от которого только родились и воспитаны мы, и праведно то делаем, – насколько больше жалеть, печалиться и неутешно плакать мы должны, что прогневляем Бога, Небесного Отца, от Которого отцы наши и мы созданы, образом Его почтены, по падении восставлены и бесчисленными благами одарены и одаряемы. Воистину великая слепота и злоба оскорблять Того, Который весь есть Любовь! Это сатанинская кознь, злобою на Создателя и образ Его дышащая, который, будучи не в силах ничего Богу сделать, на образ Его устремляется и тем хочет оскорбить Его! Человек слепой, как рыба на удочку, за прелесть вражью хватается и ему соизволяет; и так, слушая совета вражьего, Бога, Создателя своего, не слушает и оскорбляет. Чего Бог не сделал для нас? Какого добра не показал? Создал нас, образом Своим почтил нас, мир этот прекрасный создал для нас; велит солнцу Своему сиять для нас и дожди посылает, питает, одевает, сохраняет нас. Но мы оскорбляем Его, не слушаем Его, не любим такого великого Благодетеля. Не великая ли это бесовская злоба и обман ума нашего? Погибли мы бесовским коварством и лишились Его милости; но Он и тогда не оставил нас, не потерпел видеть нас в погибели лежащих, не отринул нас навеки от Себя, как непотребных; но умилосердился над нами, послал нам спасение, погибшим, и избавление плененным, и восстановление падшим. Как? Не через Ангела, не через человека, но через кого? Через «Сына Своего Единородного. Того подал нам на спасение наше и избавление; Того ради нас не пощадил, но за нас предал Его», – вопиет всей вселенной святой апостол (Рим. 8:32). “Духа” Своего “Святого” хочет дать нам и “подает” верующим и «просящим у Него» (Лк. 11:13). Что еще может Бог сотворить нам более этого? Какое добро и благодеяние подать нам? Но мы все равно не любим Его, не любим так возлюбившего нас; не почитаем Его, так высоко почтившего нас. Воистину не может быть большей злобы и ослепления! Все Ангелы святые со страхом поклоняются Ему, почитают Его и поют Его (Іс. 6:2-3), – человек же ослепленный, «прах и пепел» (Бут. 18:27), столько благодеяний и милостей Божиих познавший на себе, не делает того, но раздражает Его бесстыдно!.. Так бесовская хитрость ослепила ум наш! Если бы кто тебя, христианин, питал, одевал, согревал, берег, сохранял и, как дитя свое, любил; и ты бы его не почитал, презирал и всякую грубость показывал ему: не великое ли бы было безумие и бесстыдство твое? Воистину бы все видящие удивлялись безумию твоему. Знай точно, что такое бесстыдство показываем мы Богу нашему, когда Его не слушаем, грешим и раздражаем Его. О, воистину лучше света лишиться, во гноище и ранах лежать, в темнице заключенным быть, окованным быть, сто раз умереть, нежели Бога, вечную Любовь, Благодать, Благость, Святость, Истину, Правду, Милосердие, Начало и Источник всех благ, хотя бы мало прогневать!..

CIX. Знаешь, христианин, что когда хотим чужое добро употребить, например, или пищи вкусить, или питья напиться, или иного чего по необходимости взять, – у хозяина спрашиваем и просим дозволения, и приняв добро его, благодарим его: так обыкновенно везде люди честные поступают, и так быть должно. Так подобает христианам поступать, когда хотят пищи, питья и других благ мира этого. Все Божие есть: пища, питье, одежда и прочее. Бог есть властелин и хозяин мира и всего, что ни имеется в мире. Следовательно, с благословения Его должны мы все, что хотим употребить, принимать и молитвою испрашивать, если не хотим против Него согрешить. Ибо чужое употреблять без хозяйского дозволения грешно, как это всякий может признать. Бесспорно то, что Бог никому не отказывает во благах мира этого и самым нечестивым подает. Но христиане должны Подателя знать, и у Него благословения просить на их употребление, и за то Его, как Благодетеля, от сердца благодарить. Отсюда следует: 1) Что худо те христиане делают, которые без молитвы и благословения Божия начинают есть, пить и прочие блага употреблять. Знать такие не знают, откуда всякое добро происходит, и, Дающего не зная, не благодарят Его. Так они уподобляются язычникам, не знающим истинного Бога и Творца всех благ, или даже бессловесным скотам, которые без всякого рассуждения едят и пьют, что перед собой видят. 2) Те, которые довольствуются благами Божиими и не благодарят Благодетеля, показывают свою к Благодетелю Богу неблагодарность, что есть великий грех. 3) Худо просить благословения на объедение и пьянство, также на одежду для щегольства и величания, ибо Бог позволяет пищу и питье употреблять нам, но запрещает объедение и пьянство. Также подает одежду нам для потребности нашей, а не для славолюбия. Для прикрытия наготы и согревания убогого тела нашего, а не для самохвальства и величания. Словом, позволяет угождать плоти, позволяет голодную питать, нагую одевать, согревать, упокаивать утружденную, но не в похоти ее, как апостол учит: «Попечения о плоти не превращайте в похоти» (Рим. 13:14). 4) Беззаконно и бесстыдно и на то просить благословения у Бога, что от неправды и хищения собрано. Бог не велит нам неправды делать и хищение запрещает. Нет там и благословения Божия, где неправда и хищение есть, но вместо того проклятие: ибо закон Божий разоряется и Законодавец презирается.СХ. Видишь, что желающие научиться искусству, наукам и мирской мудрости, поступают в училища и обучаются у учителей искусных, слушают их наставления и внимают правилам, поступая по ним: иначе не могут научиться, если по наставлениям и правилам учителей не будут поступать. Так подобает христианам – ученикам Христовым – учиться у Христа, Который есть Ипостасная Божия Премудрость, «Который сделался для нас премудростью от Бога» (1Кор. 1:30), если хотят духовной и небесной мудрости научиться, как Сам Он говорит: «Научитесь от Меня» (Мф. 11:29),– должны внимать святейшим и истиннейшим догматам Его, наставлениям и правилам Его, которые подаются нам во святом Евангелии Его, божественном и небесном училище. Святые догматы и правила Его учат нас истинному покаянию, вере, смирению, любви, терпению, кротости, и прочему. В этом и состоит христианская духовная мудрость, которая пред миром презренна и умалена, но пред Богом честна и возвеличена. Искусные учителя, преподавая правила наук, показывают и образ, как по правилам тем поступать; ибо правило само без наглядного образа и дела немного пользы приносит, и почти никакой. Желая научить учеников своих, учителя их и показывают на деле, чему правила учат, чтобы, взирая на правила и дело, лучше научились по правилам поступать. Так, христианин, и Христос, небесный и премудрый наш Учитель, сотворил. Не только догматы небесной Своей премудрости предложил нам, но и образ подал, как говорит: «Я дал вам пример, чтобы и вы делали то же, что Я сделал вам» (Ін. 13:15). Учил смирению, терпению, любви, кротости и прочим добродетелям – и благоволил Сам это делом показать, когда нас ради смирился даже до омовения ног ученикам (Ін. 13:5); терпел и был «послушным даже до смерти, и смерти крестной» (Флп. 2:8); возлюбил врагов и за них молился: «Отче! Прости им» (Лк. 23:34); и так показал нам совершенный и живой образ богоугодного жития, в чем истинная есть мудрость. Этой премудрости подобает нам учиться у Учителя нашего Христа, если хотим быть учениками Его, то есть христианами. Ибо христианин есть не что иное, как ученик Христов. Поэтому в начале христианства христиане назывались «учениками», как читаем в Деяниях Апостольских (Деян.6:1–2, 9:1, 11:26, 29 и проч.). Если учениками Христовыми называемся, то непременно должны мы у Него учиться – чему же? Тому, чему Он и словом и делом учит: иначе напрасно и учениками называемся, если не учимся. Ибо ученик у учителя своего учится тому, чему он учит. Смотри, христианин, учишься ли у Христа христианской мудрости, без которой всякая мудрость безумие есть? Учишься правильно и красиво говорить: но учишься ли у Христа правильно и красиво жить? Учишься природу вещей познавать, землю размерять, звезды считать: но учишься ли немощь твою и бедность естества своего познавать, краткость дней своих мерить и грехом растленное сердце свое очищать? Учишься по-французски, по-немецки, по-итальянски говорить: но учишься ли по-христиански жить? Когда нет того, то знай, что все твое старание суетно и мудрость твоя безумие есть, и никакой пользы тебе не принесет, и не сотворит тебя блаженным, хотя ею и утешаешься. Но может быть противишься Христу или учению Его святому, хотя и учеником Его называешься? Какая польза от имени без самой вещи? Совсем никакой. Что имя христианское без обучения христианского? Ибо образ без самой вещи не иное что, как прелесть и обман. Христос смирился ради тебя – смотри, не гордишься ли ты? Христос обнищал ради тебя – смотри, не ищешь ли ненасытно богатства мира сего, не хочешь ли прославиться на земле? Христос Себя ради тебя не пощадил – смотри, не жалеешь ли ты подать куска хлеба или одеяния ближнему своему? Христос за врагов Своих молился – смотри, не злишься ли на оскорбивших тебя и любишь ли тех, которые тебя ничем не обидели? Христос заушен и оплеван был ради тебя – смотри, не мстишь ли ты кому за противное и укорительное слово? Христос скорбь и болезнь имел – смотри, не живешь ли в сладострастии? Христос терновый венец носил – смотри, не хочешь ли ты венчаться славой мира сего? Христос о наших грехах плакал – смотри, ты о своих плачешь ли? О, сколь далеко отстоишь от общества христианского и Самого Христа, если не только не учишься у Христа, чему Он и словом и примером Своим учит, но и противишься Ему! Не только тот противится Христу, кто противно слову Его святому учит, но и тот, кто противно учению Его, житию Его живет. Не учишь против слова Его – хорошо; но смотри, не поступаешь ли в жизни своей против Христа? Ибо Он не только небесным догматам учит нас, но и небесному и святому житию и во образ Себя в том подает нам. Итак, хотя и не учим противно Ему, но не хотим по правилам Его и образу святого Его жития поступать – противимся Ему. Осмотрись, возлюбленный христианин, пока время не ушло, и воздыхай к Нему, чтобы Сам Он исправил сердце твое и наставил на путь Свой. Не смотри, что нынешний свет делает, но смотри, чему Христос учит и словом и делом, если не хочешь навечно заблудиться и погибнуть. Поверь, что день ото дня умаляются сыновья царствия Божия и умножаются сыновья неприязненные; грех час от часу усиливается, и соблазн более и более умножается. Помни, что Христос в Евангелии всем говорит: «Я Свет миру; кто последует за Мною, тот не будет ходить во тьме, но будет иметь свет жизни» (Ін. 8:12). Отсюда, без сомнения, заключаем, что непременно во тьме ходят, хотя бы и мудрыми казались, те, которые не идут во след Христа, то есть не подражают Его смирению, любви, терпению и кротости. Ибо слово Христово не ложно, а истинно и, как сказано, так и есть, потому что Он Сам «есть… истина» (Ін. 14:6).

CXI. Видишь, что впавший в погрешность перед монархом и подлежащий по законам осуждению смертному, не имея никакой надежды, прибегает к любезному другу монаршему, ходатайству которого себя вверяя, надеется и от монарха милость получить; а как надеется, так и получает милость от него через ходатая своего. Отсюда в получившем милость следует: 1) утешение и радость в сердце; благодарение и любовь к благодетелю своему; 2) надежда на благодетеля, такого сильного и милостивого; 3) страх, как бы не оскорбить и не прогневать его, и так бы милости его не лишиться. Примечай, возлюбленный христианин, что сыны века сего делают, когда хотят от временной беды избавиться и временную милость у подобных себе людей получить. От этого случая учимся мы, христиане, что есть евангельская святая вера, которую имеют истинные христиане в Господа нашего Иисуса Христа. Мы все, то есть весь род человеческий, согрешили перед Царем нашим Богом, по Писанию: «все согрешили и лишены славы Божией», и так «заграждаются всякие уста, и весь мир становится виновен пред Богом» (Рим. 3:23,19). Так по закону правды Божией неизменной подлежали все вечному осуждению и вечной казни за свою вину. Но благость Божия, все премудро устраивающая, изобрела нам путь спасения чудным образом. Сын Божий, благоволением Небесного Своего Отца, человеком ради людей стал, и смертью правде Божией вместо нас удовлетворил, и так между Богом праведным и нами, согрешившими, Ходатаем сделался. Если кто этому всесильному и милостивому Ходатаю себя вверяет, свое сердце Ему отдает и имя свое имеет написанным на небесах (Лк. 10:20), тот от Бога милость получает, освобождается от грехов и казни, последующей грехам, означается праведным так, как бы он никакого греха не сотворил: ибо оправданием Христовым, которое Он для верующих во имя Его неповинною смертью и страданием заслужил, как царскою багряницею, одевается и так чистым, праведным и святым пред чистейшими Божиими очами бывает, как об этом богомудрый Павел в лице всех верных говорит: “Который (Христос) сделался для нас премудростью от Бога, праведностью и освящением и искуплением» (1Кор. 1:30). Получает же христианин великую сию и непостижимую милость от Бога как дар, верой одной, без всяких заслуг своих, но ради одних заслуг Христовых. Ибо что согрешивший и праведно осужденный заслужить может, кроме гнева и проклятия? Отсюда в том, который так во Христа сердечно верует и такую милость Божию в сердце своем чувствует, последуют непременно: 1) Утешение и радость, ибо вера без того не бывает. Ибо как не утешаться и не радоваться тому, кто вечному гневу Божию и осуждению подлежал, но такую милость, как дар, получил от Него? 2) Благодарность и любовь сердечная. Ибо как не благодарить такого Благодетеля и не любить Его за такую великую благость? 3) Смирение. Так как такой милости от Бога удостаивается не по своему достоинству, а по одной благости Его и заслугам милостивого Ходатая. 4) Страх Божий, чтобы Бога опять не прогневать и так бы милости Его не лишиться. 5) Молитва, чтобы Бог в благодати Своей содержал его и благодатью Своею сохранял от греха, дьявола и прочего. 6) Высокое почтение к спасительному Христову смотрению, воплощению, страданию и смерти: ибо этим одним от великого бедствия избавился и великой милости Божией удостоился. 7) Несомненная надежда вечной жизни: «Тот, Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас, как с Ним не дарует нам и всего» (Рим. 8:32)? Так с апостолом рассуждает и заключает верная душа: вдруг, мол, если согрешу, такую милость получив от Бога и без всяких заслуг оправдавшись, опять потеряю то оправдание? Отвечает такому апостол святой Иоанн: «А если бы кто согрешил, то мы имеем ходатая пред Отцем, Иисуса Христа, Праведника; Он есть умилостивление за грехи наши, и не только за наши, но и за грехи всего мира» (1Ін. 2:1-2). То есть: согрешивший не должен отчаиваться, а тотчас обратиться и прибегнуть к милостивому Ходатаю Иисусу Христу, признать грех свой со смирением и просить у Него прощения и милости, чтобы опять принял в общество верных Своих. Ибо не истощились щедроты Его и кающимся и стучащим в двери милосердия Его открываются. Однако должно крайне беречься от греха: хотя и непостижимо велика для грешников Божия милость, – не станем согрешать против милости Божией, чтобы, вместо милости, правосудие Его на себе не узнать. Без сомнения милостив Бог, но и праведен: и кто, уповая на милость Божию, не перестает грешить, тому опасаться надо, чтобы не испытать на себе праведного суда Его. Ибо «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6:7). Отсюда заключаем, что в ком нет плодов веры, то есть добрых дел, тем более в ком есть злые дела, бесстрашная и закону Божию противная жизнь, в том нет истинной сердечной веры, а есть только устная, ложная и обманная, хотя бы проповедовал и учил вере. Такой верой, особенно в нынешнем веке, исполнены уста премногих христиан, которые устами исповедуют и проповедуют Бога, но в сердце безбожие имеют и «делами отрекаются» от Него (Тит. 1:16).

СХП. Видишь образ распятого на древе крестном Христа. Сколько здесь для тебя, христианин, назидания, сколько поучения в деле христианского благочестия. Для этого и представляет нам Святая Церковь страшное и спасительное это зрелище, чтобы на него взирая, верою взирали на Христа, нас ради распятого, вспоминали, чем мы были и чем силою распятого Христа сделались. Представляет оно нам: 1) Неизменную Божию правду. Видим здесь, что правда Божия нарушиться не может, но требует непременно, чтобы вечный и святой закон Божий сохранялся в целости и не был нарушаем, или чтобы законопреступник достойно наказан был. 2) Тяжесть греха и гнев Божий за грехи наши. Легко человек может согрешить, но через всю вечность в геенском огне очищать грех свой будет, если здесь покаянием и верой во Христа не очистится от него. Тяжек грех, ибо никто его отнять от нас не мог, кроме неповинного Христа, Сына Божия. Неумолим гнев Божий за грехи, ибо для умилостивления Его потребно было умереть за нас Христу Сыну Божию, и так за нас правду Божию умиротворить, которую мы грехами нашими раздражили, – чего никто, кроме Него, сделать не мог. Отсюда, христианин, учись познавать гнев Божий за грехи и так избегать греха, ибо видишь в образе распятия Христова и прочих Его спасительных страстей и слышишь из истории евангельской, как Христос, Сын Божий, неповинный, ужасно мучим был за грехи наши. Если же в каком грехе находишься, постарайся отстать от него, чтобы не подпасть вечному суду и гневу Божию и за все свои грехи в гееннском огне без всякого послабления не страдать. От ужасного страдания Христова познавай, сколь великий гнев Божий возгорится на нераскаянных грешников, которые такую Божию благодать презрели и не хотели каяться, перестать грешить и к Богу обратиться, – а особенно на тех, которые Бога исповедуют, закон Его слышат и волю ведают, но делами своими отрекаются от Него. Не только слово изобразить, но и ум понять не может бедствия того, возлюбленный христианин! Неизреченная и непостижимая милость Божия явилась к нам в том, что Сына Своего Единородного ради спасения нашего не пощадил. Но милость эта в ужасный гнев обратится для тех, которые не хотели милости той принять и употребить во спасение: «Бог поругаем не бывает», – учит апостол. Христос Сын Божий и Бог во плоти Своей так поруган, осмеян, обесчещен, уязвлен и мучим был за грехи наши, что и помыслить о том ужасно. Как же презревшие это великое дело смотрения Его, за свои грехи, которыми правду Божию раздражили, мучимы будут в гееннском огне! Милостив Бог, и везде в святом Писании милость Его проповедуется, но для кающихся и обращающихся от грехов к Нему. А некающиеся правду Его и праведный Его гнев на себе непременно познают. И чем кто более грешит, тем более на себе узнает гнев Божий, по неложному учению апостола: «По упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его» (Рим. 2:5-6). 3) Представляет нам это зрелище безмерную благость Божию и беспримерное Его к нам милосердие: так как ради спасения нашего Сына Своего Единородного не пощадил, но на смерть предал Его. Поскольку сами мы, согрешив, не могли спастись, не могли раздраженную грехами нашими правду Божию никакой жертвой вознаградить, грехов наших очистить и оправдаться, потому для совершения этого великого дела Сына Своего послал в мир, дабы мы благодатью Его от грехов наших очистились, веруя в Него, и так бы спасение получили, которое в Адаме потеряли. «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:16). Взирая на образ распятия Христова, христианин, помысли о непостижимой благости и человеколюбии Небесного Отца и от чистого сердца благодари Его за это великое Его о нас смотрение. Взирай верою и на распятого Христа, воскресшего и сидящего справа от Отца, и проси от Него исцеления греховных язв, как некогда взирали израильтяне на вознесенную змею в пустыни и исцелялись от укусов змеиных. «И как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому, дабы всякий, верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:14,15). Отсюда черпай утешение печальному сердцу твоему, которое совестью и страхом сокрушено из-за множества грехов. Если Бог Сына Своего не пощадил ради нашего спасения, неужели нас, согрешивших и кающихся, и просящих прощения, ради Него не пощадит и не помилует? Этим утверждай веру свою и без сомнения на милость Божию надейся, если истинно, обратившись от грехов, каешься. 4) В распятом Христе видим, христиане, безмерную Божию премудрость: ибо там путь к спасению нашему изобрела, где, казалось, никакого не было спасения. Ибо непременно следовало человеку, согрешившему против Бога вечного, навечно казненным быть, по силе правды Божией. Но Божия премудрость изобрела такое средство, которым и правда Божия свое требование удовлетворила, и милосердие Его над согрешившим человеком исполнилось. Христос, Сын Божий безгрешный и Бог во плоти, за грешников пострадал и умер, и так раздраженную правду Божию за них вознаградил, а так и грешникам к милосердию Божию дверь отворилась. Правда Божия этой святейшей жертвой удовольствовалась, и милосердие Его место возымело для спасения человеческого. Отныне человек согрешивший – благодатью Божией и милосердием Его спасается; и правда Божия неизменна пребывает. Так премудростью Божией и правда Божия, и милосердие Его в страдании и распятии Христовом исполнились. Древом запрещенным клятва вселилась в нас (Бут. 3), и древом Крестным мы искуплены от клятвы и получили благословение (Гал. 3:13-14): “ранами Христовыми мы все исцелились» (1Пет. 2:24) и смертью Его ожили; скорбью Его мы утешились и Его бесчестием славу получили; страданием Его наше страдание отнялось, и смертью Его наша смерть умертвилась; Кровью Его наши долги загладились, и Его совершенной правдой мы оправдались. Так все возможно Всемогущему, премудрому и благому Богу нашему. Благословенный Господи, во все века, слава Тебе! 5) В этом спасительном изображении видим, возлюбленный христианин, вольное Сына Божия ради нас послушание, смирение глубочайшее, превеликое терпение и кротость. Волею ради нас благоволил быть «послушным даже до смерти,… смерти же крестной” (Флп. 2:8); волею ради нас смирился Господь славы так, что большего смирения быть не может; волею ради нас претерпел такое бесчестие и страдание, больше которого не может быть; и не только претерпел, но и молился за врагов своих: «Отче! Прости им» (Лк. 23:34). Все же это Он сотворил из любви к Небесному Своему Отцу и к нам, подлым рабам Своим, чтобы Его, грехами нашими раздраженного и огорченного, вольным своим страданием умилостивить и нас, раздраживших и огорчивших, в милость Его привести, правде Его за нас удовлетворить и нам милость заслужить, проклятие с нас снять и благословение нам подать. Так сделался Он Ходатаем между Богом разгневанным и нами, прогневавшими. От Его послушания, смирения, терпения и кротости должны и мы учиться усердному послушанию, смирению, терпению и кротости, если хотим не напрасно христианское имя носить и Христовыми быть (Гал. 5:22-26).

СХШ. Видишь, что человек, потеряв золото, серебро, камень драгоценный или честь, – сокровище свое, которым утешался, ищет его со всяким старанием и желанием, чтобы опять найти потерянное. Примечай, что сыны века сего делают, когда хотят сокровища свои отыскать, которые с великим трудом ищут, с великим попечением хранят, но не долго содержат и вскоре с неизреченной печалью оставляют, оставляя свет этот. Примечай, говорю, возлюбленный христианин, как люди временное, тленное и, по правде сказать, обманчивое сокровище ищут, в котором сердце их пребывает. От этого случая и примера сынов века сего учиться мы, христиане, должны искать сокровища христианского, которое есть Бог со всеми благами Своими. А где Его искать нам? В городе, или на поле, или в пустыне? Нет! Бог никаким местом не заключается, и ни от какого места не отлучается, но везде есть. Где же Его искать? Христос говорит: «Вот, царствие Божие внутри вас» (Лк. 17:21). А где царствие Божие, там и Бог со Своими благами. Как это неоцененное сокровище искать? Многие изобретают многие средства к тому. Мы да внимаем следующим: 1) Отречься от самолюбия, так как оно от Бога удаляет всякого. Через самолюбие и прародители наши от Бога отпали, когда заповеди Божией ослушались, воле своей последовали, и захотели чести, Богу одному подобающей, и так потеряли ту честь, которою от Бога высоко превознесены были. 2) Должно волю свою воле Божией покорить и Его святому и премудрому Промыслу отдать себя, да делает с нами, как изволит, и, каким хочет, нас путем ведет – гладким или неровным, веселым или печальным, – как поступает искусный лекарь с немощным, который на волю его отдается и так исцеляется. 3) Если хотим Бога искать, то не должны искать в мире сем чести, богатства и славы. Поскольку Бога искать и чести, или славы, или богатства мирского искать вместе невозможно. Ибо сердце человеческое раздвоенным быть не может, но или к созданию, или к Создателю только прилепляется; и когда к созданию прилепляется, то отпадает от Создателя; а когда к Создателю пристает, то отлучается от создания. Как, хотя два глаза имеем, не можем смотреть вместе и на небо и на землю, и взад и вперед, – тем более, одно сердце имея, не можем и к Богу прилепляться и к созданию. Надо непременно или Бога оставить и искать создания или создание оставить и Бога искать; или к Богу на небо смотреть или к созданию на землю; или Бога пред собою иметь и смотреть на Него верою или отвратиться от Него и смотреть к созданию – одно из двух надо избрать и искать того. Верно слово Христово и истинно есть: «Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). Кто честь мира сего, или славу, или богатство, или что иное от мира сего сокровищем своим считает, к тому и сердце свое прилагает, то замышляет, о том печется, старается, думает, желает и ищет старательно. Кто Бога сокровищем своим единым имеет, тот все, что помимо Бога есть, позади оставив, к Нему одному сердцем, мыслью, старанием, попечением и желанием стремится, и хотя много препятствий от мира, плоти и дьявола ему бывает, однако, по подобию огня, кверху всегда стремится и к желаемому своему сокровищу изо всех сил понуждает себя восходить и восходит. Ибо Духа удержать, остановить и отвратить никто и ничто не может. 4) Нет удобнейшего пути ко взысканию и обретению великого и высочайшего Бога, как истинное и сердечное смирение. Бог, будучи благ и милосерден, ничем так не преклоняется и ничто так не милует, как смиренное и сокрушенное сердце. «Жертва Богу дух сокрушенный: сердце сокрушенно и смиренно Бог не уничижит» (Пс. 50:19). Об этом во многих местах Святого Писания свидетельствуется, что Бог смиренное сердце привлекает к себе Своею благодатью. От смирения же сердечного неотлучна бывает духовная нищета, то есть познание и признание своего недостоинства, ничтожества, подлости и окаянства во всяких вещах, телесных и духовных: ибо нищий духом всего себя недостойным признает за свое ничтожество. Так же неотлучно терпение истинное и кротость: ибо всякого злополучия достойным себя признает и злотворящим не мстит, считая себя того достойным. К таковому смиренному сердцу Бог приходит и исполняет его Своею благодатью. 5) К этому средству принадлежит молитва усердная, которая не в одних словах и чтении молитв, но в «духе и истине» состоит (Ін. 4:23). Поищем, любезный христианин, этого вечного и неоцененного сокровища со всяким нашим усердием и старанием, чтобы здесь, в этом веке его отыскав, и в будущем его иметь без конца. Если временное, скорогибнущее, обманчивое и бездушное сокровище люди так усердно ищут; насколько более Бога, Который есть Жизнь вечная, радость и веселье вечное, прилежно и всяким образом искать должно. Если же будем искать Его, то найдем; если же оставим Его, то и Он оставит нас навсегда, как царь Давид Соломону, сыну своему, говорит: «Если будешь искать Его, то найдешь Его, а если оставишь Его, Он оставит тебя навсегда» (1Хрон. 28:9). Только здесь Он ищется и находится ищущими Его, а по смерти уже нет никакого способа к тому. Кто здесь не найдет, тот вовеки останется без Бога, без Которого, как Жизни и Источника жизни, не что иное будет такому, как вечная пагуба и смерть.

CXIV. Видишь, что кто в дружбу с царем земным войти удостоится, все имеет, кроме короны, скипетра и порфиры его; ибо все у него получает, что по воле его просит. Никто его, как друга царева, ни обидеть, ни озлобить и ни обесчестить не может, но, более того, всякий почитает его и ищет у него и через него у царя милости, как много таких примеров видим в истории. Разумей, что так, или даже несравненно блаженнее, бывает человек, который верой обретет Царя Небесного и в святейшее Его дружество войти удостоится. Такому будет Бог Богом его, крепостью его, утверждением его, прибежищем его, избавителем его, помощником его, защитником его и заступником его. И с Богом все его будет. Оставляет честь, славу, богатство, утешение мира сего; но в Боге несравненно лучшую честь, славу, богатство и утешение верой обретает. Убегает от чести, славы, богатства и роскоши; но за ним все превосходным образом следует так, как за идущим к солнцу тень следует. Причина же всего этого в том, что Бог есть начало и источник, от Которого все блага, видимые и невидимые, проистекают, и какое в созданиях ни содержится добро – от Бога произошло и в Боге превосходным образом имеется. Ибо никто не может подать того, чего сам не имеет, как философы истинно учат. Бог подает всем бытие, красоту, смысл, разум и прочие блага – Сам же превосходным образом имеет их. Бог подает солнцу, луне, звездам и огню свет – Сам же в Себе превосходнейший есть Свет. Подает всем животным жизнь – и Сам есть превосходнейшая Жизнь. Насаждает в сердцах человеческих любовь – и Сам по превосходству в Себе имеет любовь. Так в Боге все сокровенно есть, что в созданиях по малейшей части рассеяно; и сокровенное в Нем превосходно и несравненно лучше и более. Так, поскольку от солнца просвещается воздух, то в солнце самом – больший и превосходнейший есть свет. Поскольку огонь дает нам тепло – он в себе гораздо большее тепло имеет. Так и о прочих естественных вещах разумей. Так в Боге все блага имеются, которые есть в созданиях. И так, кто Бога обретает, тот все блага с Богом и в Боге обретает превосходнейшим образом. Блаженно и прелюбезно сердце, в котором всех благ Сокровище пребывает! Весь свет ему со всем своим сокровищем, увеселением, радостью, утехой, славой и честью ничто: одним тем, что имеет внутри, довольствуется. Что в богатстве, чести, славе, утехе мирской тому, который всех благ Источник имеет внутри себя! На что ему искать утешения вне, когда внутри себя имеет Источник всякой утехи? Подобно это тому, как тот, кто, от источника живой воды напившись, оставляет ручейки от него проистекающие. Кто, от солнца имея освящение, не требует от свечи света. Кто, всяких вещей довольствие и изобилие у себя имея, не имеет нужды просить подаяния. Кто, порфирой царской одеваясь, не требует другого простого одеяния. Кто, царскую славу имея, не ищет низшего чина славы. Кто, будучи здоров, не требует помощи от лекарства. Так, кто Бога, всех благ Источника, имеет, какая ему нужда в прочих мира сего благах? И поскольку Бога имеет, у Которого в руке весь свет, то и имеющему Бога все покоряется. Такой поистине «ничего не имеет, но всем обладает» (2Кор. 6:10). Не имеет богатства; но весь мир служит ему, как читаем в священной и церковной истории о таковых, которые были домом и жилищем Божиим. И хотя «многие скорби праведным» (Пс. 33:20), но «все… любящим Бога… содействует ко благу» (Рим. 8:28), ибо скорби их умножают им блаженство, а не отнимают. Лишаются внешнего имения; но внутреннего сокровища их лишить никто не может. Помрачают славу их; но она, как свет в темном месте, еще больше сияет. Оскорбляют тело, но они душою радуются; бьют тело их, но они большим огнем любви и ревности по Богу воспламеняются, по подобию кремня, который, чем более сечется, тем большие испускает из себя искры. О, блаженное состояние такового сердца! Оно еще на земле чувствует небесной радости частицу. Это богатство и утешение подобает нам, христианам, искать, чего от нас ни самая смерть не отнимет, – а не искать мира сего сокровища, которое, как только придет, так скоро и отойдет от нас.CXV. Видишь, что, когда огонь коснется ладана или иного какого благоуханного порошка, тотчас курение дыма бывает и приятное благоухание восходит. Так точно бывает, когда сердца человеческого коснется благодать Святого Духа: тогда пробуждается в таковом сердце воздыхание и молитва истинная, как благоухание, от огня возбужденное, и восходит в высоту к Небесному Отцу, и обретает у Него благодать и милость. Этот случай нас учит просить у Бога Духа Святого, чтобы Он возбуждал в сердцах наших истинную молитву, – «Духа усыновления, Которым взываем: «Авва, Отче!» (Рим. 8:15).

CXVI. Видишь, что всякая созданная вещь добра и уделяет свою доброту желающим ею пользоваться. Солнце, луна, звезды, огонь имеют свет и нам свет свой сообщают; вода прохладительна и утоляет нашу жажду; земля плодородна и подает нам хлеб и насыщает плоть нашу; звери, скоты, птицы и рыбы различную нам приносят пользу. И нет такой вещи во всем естестве, которая бы доброты в себе не имела и не подавала пользы. Отсюда заключаем, христианин, что если создания добры и “добры весьма”, по свидетельству святого Писания (Бут. 1:31), – насколько более Сам Создатель. Ибо все создания только следы благости Божией, которая в них является; и свидетели той благости, которую безгласно нам свидетельствуют и проповедуют, да вкусим и видим, «сколь благ Господь» (Пс. 33:9), Который сотворил блага эти. Ибо «небеса проповедуют славу Божию» (Пс. 18:2), не гласом, но представлением и свидетельством о славном Творце своем, Который такие дивные и славные дела сотворил из ничего. Так вся тварь проповедует и доказывает благость Божию, благого Создателя своего, Который такие блага создал. Если дело благое – насколько больше Сам Делающий. Если воздух от солнца светел бывает – насколько больше само солнце светло; если мед вещи сладкими делает – насколько больше сам мед сладок для вкушающих его. Бесспорна эта истина для здравого разума. Если созданные вещи хороши, и «хороши весьма» – насколько больше Сам Создатель их. Отсюда следует, любезный христианин: 1) Создания нам, разумной твари, как перстом, указывают на Создателя и, как бы взяв за руку, ведут к познанию благости Божией, так точно, как ручьи к самому источнику живой воды; и подают нам случай вкусить и видеть, «как благ Господь». Как бы говорят нам: смотрите на нас, мы все добрыми Создателем сотворены, мы все вам пользу приносим и подаем, – «вкусите и видите, коль благ Сам Господь», сотворивший нас! 2) Тем самым научают нас Его – Источника благ – любить, Его одного искать, как существенного и вечного Блага, от Которого все благое происходит. 3) Тем самым, что благость Божию проповедуют, отводят нас от себя, то есть от любви своей, и приводят к любви Божией; отвращают сердце наше от себя и привлекают к любви высочайшего Блага, от Которого сами начало и бытие свое восприняли. Подобно тому, как истекающие ручьи указывают на сам источник водный, чтобы из него самого пили воду, а не из ручьев. 4) Учат нас благодарить Бога за то, что Им созданными благами пользуемся, довольствуемся и теми жизнь нашу сохраняем: ибо без созданного и единой минуты жить не можем. 5) отсюда познаем, что мы сами по себе скудны, нищи, бедны и убоги: ибо все, что ни имеем, Божие есть добро, а не наше, как и сами не свои, а Божии. 6) Отсюда учимся познавать наше ничтожество, бедность и окаянство, и так смиряться. 7) Когда все чужое добро имеем, то есть Божие, а не наше, то должны мы с благословением Божиим и молитвою всего касаться и все употреблять, чтобы не грешить против Создателя, создания Его употребляя без Его благословения. 8) Употреблять не для плотоугодия и роскоши, но по необходимости: пищу ради укрепления немощной плоти, питье ради утоления жажды, одежды ради согревания и прикрытия наготы, и прочее. 9) Поскольку не свое добро имеем, а Божие, то, что ни имеем, по воле и велению Его должны уделять требующей братии нашей во славу Его – да будет слава одному Тому, от Которого всякое добро происходит. 10) Поскольку мы и сами не свои, а Божии, потому и жить не так должны, как мы хотим, но как Бог велит, и с прочими созданиями, Ему, как рабы Его, служить неослабно: ибо все создания Его служат Ему неотступно, так, как Он повелел и учредил. 11) Отсюда следует, что безответны те, которые этих обязанностей не исполняют: сама совесть их и закон естественный осудит их в том.CXVII. Видишь, что вода весной с великим стремлением и шумом течет, но вскоре и спадает; или дым и огонь высоко поднимается, но тотчас исчезает. Точно такое состояние гордых и нечестивых людей: свирепеют и шумят они в гордости своей, но уничтожаются, как вода мимотекущая; возносятся, как пламя и дым, высоко, но исчезают так же, как пламя и дым, так, что и следа их не бывает видно. Об этом свидетельствует пророк Божий, очевидный и верный свидетель истины: «Видел я нечестивца, превозносящегося и высящегося, как кедры Ливанские, и прошел я мимо, и вот его нет: и искал его, и не нашлось место его» (Пс. 36:35-36). Напротив, о богобоящемся говорится: «Добрый муж во век не поколеблется. В память вечную будет праведник: худой молвы не убоится. Готово сердце его уповать на Господа; непоколебимо сердце его, не убоится, взирая на врагов своих» (Пс. 111:5-8), – о чем и в псалме 36-м свидетельствуется. Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин, не следовать примеру бесстрашных и гордящихся богатством, славой и честью мира сего – да не погибнешь с ними; но «смириться под крепкую руку Божию и бояться имени Его – да вознесет» тебя со смиренными и богобоящимися (1Пет. 5:6), «ибо всякий, возвышающий сам себя, унижен будет, а унижающий себя возвысится», по учению вечной Истины – Христа (Лк. 18:14).

CXVIII. Видишь следы или человеческие или звериные и по ним познаешь хождение их и самих их, чьи следы видишь; например, от следа человеческого человеческое хождение познаешь. В этом случае вспомни, что пророк Божий поет: «Видно было шествие Твое, Боже, шествие Бога моего Царя» (Пс. 67:25). Дела Бога нашего – как следы Его, из которых познаем божественное Его шествие и Самого Бога. Когда взираем на небо и красоту его, на солнце, луну, звезды и свет их, на землю и исполнение ее, познаем в них шествие Бога нашего и познаем Самого Бога, шествие в них показавшего. И так убеждаемся прославлять всемогущую силу Его: ибо все это из ничего словом одним сотворил; премудрость Его: ибо так дивно устроил и в порядке Своем все постановил; благость Его: ибо все это ради нас сотворил. Ибо Сам Он ничего этого ради Себя не требует: но как прежде веков, так и ныне Сам в Себе доволен и блажен. Создания – как следы Бога нашего, из которых убеждаемся познавать Самого Бога, ибо они, будучи дивными, показывают славу Божию: «небеса проповедуют славу Божию» (Пс. 18:2). Невозможно не удивиться всемогуществу, премудрости и благости Божией, если со вниманием рассудить. Как солнце ради пользы поднебесной восходит и заходит, и опять восходит и всю безмерную небесную широту в двадцать четыре часа обтекает. И когда приближается к нам, приводит весну и лето, а когда отходит от нас – оставляет нам осень и зиму. Как в воздухе – тончайшей стихии – облака, как мехи, наполненные водой, держатся и не падают, с места на место переходят, воду разносят и на землю ниспускают. Как земля, великая и тягчайшая стихия, посреди воздуха утверждена и не отступает со своего места. Как различные и бесчисленные плоды из недр, как сокровища свои, издает. Как один и тот же огонь одни вещи умягчает, а другие ожесточает и все как бы поедает. Как рыба в воде живет, но не задыхается, не умирает, чего прочие животные вытерпеть не могут. Как в составе человеческом душа одна, но различные действия показывает – разумеет, желает, помнит, удивляется, ужасается, и прочее; видит, слышит, обоняет, и прочее. Как чувства единому телу присущи, но одно делает то, чего не может делать другое. Например, око видит, но ухо не видит, а только слышит. Как в малом семени столь великий и многий плод сокровен бывает, и прочее. И воистину это не что иное, как следы всемогущей Божией премудрости, которая все изобретает, совершает и в порядке своем устраивает. Об этих премудрых и дивных Божиих делах замечательно нам говорит псалом 103-й, в котором пророк Божий удивляется силе и премудрости Божией, поклоняется, поет и прославляет Создателя в восхищении духа, повторяя: «благослови, душе моя, Господа!» Но когда в священную историю Писания посмотрим, увидим преславное Бога нашего шествие и следы. Чудесные Его дела, там написанные, для нас как следы и свидетели Его, ибо видим, что Тот же Бог, Который сотворил чудесно мир из ничего, творит и в сотворенном мире дела, Ему одному свойственные. Казни страшные, явленные нечестивым, – следы и свидетели правды Его, которая действие свое являет на беззаконных и врагах Его. Милости и благодеяния Его излиянные – следы и свидетели благости Его, которая подает себя ко вкушению достойным и ищущим ее рабам Его. При всемирном потопе правда Божия явилась нам, ибо видим, как нечестивые в водах погибли; Ной же праведный сохранен с домом его посреди таких ужасных вод, и в этом явилась нам благость Божия (см. Бут. 7). Содом и Гоморра, сожженные с окрестными градами, что, если не правду Божию, свидетельствуют? Но Лот праведный, от того сохраненный, благость и милость Его нам проповедует (см. Бут. 19). В исходе Израиля из Египта также видим следы правды, премудрости и милости Божией. Гордый и ожесточенный фараон с воинством своим дело правды Божией на себе узнал, ибо не восхотел милости Его, столько раз явленной, разуметь (см. Вих. 14). Верный Божий Израиль, освободившись от рабства фараону, милость Божию поет и проповедует нам: всемогущая Божия мудрость там путь ему ко спасению изобрела, где, казалось, не было пути; и где человек отчаялся спастись, там указала ему способ спасения, так что Израиль, которому, по мнению человеческому, следовало погибнуть, чудесно спасся и того, от которого ожидал своей погибели, увидел погибшим в море. Такое же Божие “шествие” и следы Его видим и в следующих временах и местах. Видим в пустыни, как поет Псаломник: «Боже, когда Ты выходил пред народом Твоим, когда Ты проходил чрез пустыню, земля потряслась» (Пс. 67:8). И еще: «От лица Господня подвинулась земля, от лица Бога Иаковля, обратившего камень во озеро водное и несекомый – в источники вод» (Пс. 113:7-8). Видим страшные следы праведного Его гнева, когда «разверзлась земля, и поглотила Дафана, и покрыла скопище Авирона; и возгорелся огонь в скопище их, пламень попалил грешников» (Пс. 105:17-18). Видим следы милостивого Его о людях Промысла, когда люди, в пустыне укушенные змеями, смотрели на змею, по Его повелению вознесенную, и тем исцелялись: не змея их исцеляла, а Его божественная промыслительная сила. Видим при вхождении людей Его в землю обетованную, когда реку Иордан, как сушу, перешли; когда путь им открылся, где пути не было; когда иерихонские стены от трубного гласа пали перед ними, и прочее. В Новом Завете, когда Бог во плоти явился, такое же, даже еще более чудесное Божие шествие видим. Вся Церковь, по вселенной рассеянная, но единым Духом и верой соединенная, знает и признает Христа обесчещенного, осмеянного, уязвленного, замученного, распятого и умершего между злодеями. Но Его же, воскресшего и прославленного Царя своего, с радостью исповедует, дерзает о Нем, хвалится о Нем, в похвалу себе поставляет, что верует в Него. Надежду, утешение, радость, веселье и жизнь вечную полагает в Нем. Наконец, Его Богом своим исповедует, почитает, прославляет и поклоняется Ему. Что это, как не след всемогущей Божией силы? Что, как не Божественная сила на кресте распятого Христа? «Сила Божия ко спасению всякому верующему» (Рим. 1:16). Кто может ожидать от замученного и на кресте повешенного спасения и избавления своего? Но сила Божия, которая есть ко спасению всякому верующему, соделывает то, что во Христе распятом мы, верующие во имя Его, свое спасение и жизнь вечную полагаем и иного Избавителя и Спасителя не знаем и не признаем, кроме Него одного, и хотя умираем, и полагаемся во гробах, и растлеваем, и как прах земной в землю возвращаемся и обращаемся, однако твердо и без всякого сомнения надеемся силою Его, умершего и воскресшего, восстать, ожить, новую, лучшую и вечную жизнь получить. И, что умножает чудо, не через мудрецов и учителей красноречия, не через славных и знатных века сего вселенная сердцем покорилась Распятому, но через простых, некнижных, худородных, ремесленников, рыбаков, мытарей. Сколько их было, которые такое великое, неслыханное и умом непостижимое совершили дело? Двенадцать. Такому малому числу надо было пройти всю поднебесную, по сказанному: «Идите, научите все народы» (Мф. 28:19); и еще: «Идите по всему миру и проповедуйте Евангелие всей твари» (Мк. 16:15). Этим немногим, по человеческому разумению, невеждам, надо было стать против премногих мудрецов века сего и заградить уста их; этим немногим простым, худородным и безоружным следовало вооружиться против бесчисленных славных, знатных вельмож, князей и царей всей земли и победить их. И сделали они это: «пошли и проповедовали везде» (Мк. 16:20); «во всю землю вышло вещание их» (Пс. 18:5); стали некнижные против премудрых книжников и совопросников века сего, и вооруженных без оружия одолели. Надо было им погруженный и закосневший в идолобесии мир из глубины погибели исторгнуть и насадить истинное богопочитание; прелесть дьявольскую обличить и научить истине; злобой обветшавший народ обновить и привести к истинному покаянию; уставы, законы, обычаи застарелые опровергнуть и новые постановить и утвердить; неверие от человеческих сердец, глубоко вкоренившееся, отнять и насадить веру; обман многобожия уничтожить и Бога единого, но в трех Лицах Поклоняемого, в познание привести. Все это ум человеческий и силу превосходит. Они же это в дело и совершенство произвели. Надо было им проповедовать Иисуса Христа распятого, и доказать, и уверить неверные сердца, что именно Иисус, Которого они проповедуют, и есть тот самый Христос, Мессия, Который пророками был проповедан и Богом обещан, что Он Искупитель, Избавитель и Спаситель мира; уверить, что распятый Иисус не за Свои грехи, а за наши распят, пострадал и умер, по Своей воле и по благоволению Божию; уверить, что в распятом Христе жизнь наша и блаженство и слава вечная сокровенна; что Он как пострадал, распялся и умер Своею волею, так из мертвых восстал Своею силою; что Он есть Единородный Божий сын и есть истинный Бог, плотью от Девы неискусобрачной рожденный, и без Него и кроме Него нет никакого средства к получению вечной жизни и блаженства; уверить, что тела умерших, сгнившие и в землю обратившиеся, восстанут, с душами соединившись, и в нетление, бессмертие и прекрасный вид вечной славы умершие о Господе облекутся. Все это как ум человеческий не вмещает, так и сделать превыше сил человеческих. Но двенадцать некнижных и препростых совершили это и доказали, что «нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись, кроме Иисуса Христа Назорея» (Деян.4:10–12). Надобно было им, наконец, отвратить сердца людей от мира сего, к которому прилепились и пристрастились, и обратить ко Христу умаленному, обесчещенному, уязвленному, ко кресту пригвожденному, между злодеями повешенному и бесчестной смертью умершему, чтобы тем не стыдились, что в распятого веруют, почитают Его, Царем и Богом своим исповедуют, но даже тем хвалились, радовались, и перед врагами истины исповедовали, и свидетельствовали безбоязненно. Надобно было им увещать всех, чтобы ради Него не боялись не только нищеты, бесчестия, поношения, изгнания, ран, уз, темниц, но и самой смерти; отвратить от любви временных и земных благ, которые они видят и чувствуют, и обратить к желанию и исканию вечных, которых «глаз не видел, ухо не слышало и на сердце человеку не приходило» (1Кор. 2:9); доказать и уверить, что к этому нет пути иного, а только путь крестный, прискорбный и тесный, и на тот путь наставить их, утвердить и к течению ободрить. Все это было выше возможности и силы человеческой. Но двенадцать апостолов Христовых сделали то, что сила человеческая предпринять и сделать не могла и не может. Чего ни делали иудеи, враги Христовы? Какого старания не приложили изначала, чтобы славу распятого и воскресшего Христа помрачить? Воинам стерегущим руки наполнили мздой, чтобы ложью покрыли воскресение Его. Апостолам каких запрещений, угроз, озлоблений не делали, чтобы не учили во имя распятого Христа, как читаем в Деяниях? Но однако ничего они не достигли. Пронеслось имя Иисуса во все концы земли, и как свет восходящего солнца, слава воскресшего Христа всю поднебесную наполнила. Рассеявшимся по вселенной, этим некнижным и простым как ни сопротивлялись книжники, совопросники и мудрецы века сего, каких прекословий ни измышляли против них; но наконец признали за истину слово их и, что безумием считали, то за истинную мудрость приняли: отвергли свою мнимую и хитросплетенную мудрость и пристали к простейшей, не в словах, а в силе состоящей мудрости простых и некнижных; и захотели у тех, над которыми, как невеждами, смеялись, учиться истинной премудрости. Как смущались и шумели вельможи и князи с людьми своими! Чего ни делали? Каких ни изобретали орудий против этих безоружных? Изгоняли, озлобляли, били, уязвляли, мучили, в темницы и оковы заключали, и всякий вид мучения им изобретали; но ничего не достигли. Побеждены бессильными сильные, безоружными вооруженные, бесславными славные, простыми знатные, побеждены теми, которых сами же в темнице держали, озлобляли, били, уязвляли и мучили, но вскоре им же и удивлялись, и покорялись со всеми людьми своими, отдавали себя и сердца свои им, точнее, через них – Христу распятому. Какая сила человеческая это сделать могла? Воистину «это изменение десницы Вышнего» (Пс. 76:11). Какой огонь любви возгорелся к Распятому в сердцах всякого пола и чина, мужей и жен, старых и молодых, юношей и дев, господ и рабов, – в сердцах, говорю, холодом идолобесия и неверия оледеневших, – так что «ничто не могло их отвратить от любви Божией во Христе Иисусе» (Рим. 8:38-39). Каких орудий не изобретали ожесточенные князи и цари мира сего, и прочие слуги дьявольские, чтобы огонь этот божественный угасить и от исповедания и любви распятого Иисуса отвратить! Мечами уязвляли и умерщвляли, в темницы и оковы заключали, огнем жгли и сжигали, в котлы медные разожженные повергали, на сковородах и решетках железных раскаленных, как мясо в снедь, пекли; к колесам привязывали и обращали, трезубцами и прочими орудиями плоть терзали, кожу сдирали, до костей обнажали, в сапоги, гвоздями набитые, обували и, как скот, гоняли; зверям лютым бросали, в воде топили, к крестам пригвождали, и прочие ужасные мучения вымышляли, но ничего не смогли. Не могли победить веры, которая «есть победа, победившая мир» (1Ін. 5:4); не могли погасить пламя любви «воды многие» (Пс. 31:6). Что могла сделать злоба человеческая там, где сила Божия действовала? И, что удивительнее, самый нежный возраст, отроки и отроковицы, оставляя идолов, оставляли и родителей своих, идолопоклонников, и лучше предпочитали все претерпеть и жизнь оставить, чем от Христа отречься. Как все премудро и дерзновенно против князей и царей, которых вид один устрашить их мог, витийствовали – нельзя не надивиться! Если монарх, а тем более мучитель, гневом и яростью пылает, кто может против него что дерзать, а тем более простой и никогда его не видевший? Но святые мученики – иные некнижные, иные бесславные, в селах и деревнях рожденные и воспитанные, иные в нежном и отроческом возрасте находившиеся – так дерзали против мучителей страшных, высокая царская власть, гнев, ярость и зверообразный вид которых мог устрашить и безгласными сделать; и обличали и укоряли их, которых весь свет боялся. Воистину здесь Божие дело! Воистину сила Божия укрепляла их! Воистину Дух Божий как действовал, так и говорил в них, по Писанию: «Не вы будете говорить, но Дух Отца вашего будет говорить в вас» (Мф. 10:20). Так, возлюбленный христианин, двенадцать препростых и некнижных «буйством проповеди» (1Кор. 1:21) достигли того, что весь свет преклонили под сладкое иго Христа распятого, праведного Царя славы. Рыбаки, мытари и ремесленники сделали то, чего никаким образом сделать не могли мудрецы века сего. Ибо превосходит предприятие и дело это силу человеческую. Отсюда заключаем, что всемогущая сила Божия действовала в них, ибо пишется: «Они пошли и проповедовали везде, при Господнем содействии и подкреплении слова последующими знамениями» (Мк. 16:20). И так исполнилось Христово слово, которое прежде страсти Своей сказал: «И когда Я вознесен буду от земли, всех привлеку к Себе» (Ін. 12:32). Воистину привлек к Себе от востока и запада, и севера и юга рассеянных овец Своих и привел во двор Церкви Своей, как и говорил: «Есть у Меня и другие овцы, которые не сего двора, и тех надлежит Мне привести: и они услышат голос Мой, и будет одно стадо и один Пастырь» (Ін. 10:16). А так видим «шествия Божия» следы и от них познаем Самого Бога, Который выступил на спасение людей Своих, как поет Ему пророк: «Ты выступаешь для спасения народа Твоего, для спасения помазанного Твоего» (Авв. 3:13). И Псаломник: «Видно было шествие Твое, Боже, шествие Бога моего Царя» (Пс. 67:25). Сколько еретиков и хульников восставало и старалось славу распятого и воскресшего Христа помрачать и церковь Его одолеть. Но не могли силы и старания человеческие разорить того, что всемогущая Божия сила и премудрость создала. Утверждена стоит Церковь и до конца будет стоять на камне, ибо «и врата ада не одолеют ее» (Мф. 16:18). Камень же есть Христос, Сын Бога живого, от Отца Небесного во основание Сиону положенный, по Писанию: «Вот, Я полагаю в Сионе камень краеугольный, избранный, драгоценный; и верующий в Него не постыдится» (1Пет. 2:6). А отсюда видим, что как мир создать, так и возобновить, одного Бога дело есть; и Тот, Кто создал мир, Тот падший и обветшавший мир восстановил и возобновил. И как из видимого создания познаем Бога и Его всемогущество, премудрость и благость, так из обращения ко Христу тьмою заблуждения помраченных народов и веры их во Христа познаем Его же всемогущую силу; и как в создании, так и в искуплении мира видим следы Бога нашего и Самого Бога видим. Случай этот и рассуждение учит тебя, возлюбленный христианин: 1) Заграждать уста безбожных людей, которые или присносущное бытие Божие отрицают, или Промысел Его святой и премудрый от созданий хульно отнимают и божественное промышление некоей слепой натуре приписывают; веру свою защищать от нечестивых и хульных уст, которых тем более умножается, чем более мир к концу приближается, – и дерзновенно им отвечать, что есть Бог, Который как мир из ничего создал, так и падший восстановил, исправил и обновил чудесно, обновил силой страдания и Креста Сына Своего Иисуса Христа, Господа нашего; привлек к Себе отпадшие народы не через многих хитрецов и мудрецов века сего, но через двенадцать простых и не книжных, силою Его вооруженных и Святым Его Духом умудренных; ибо Богу, как удобно было мир создать, так удобно содержать, хранить и промышлять о нем, помраченных неверия тьмою просвещать, из зла добро делать и спасать погибших, но повинующихся благости Его. 2) Хранить и утверждать веру свою, которая многоразличному искушению подлежит. 3) Удивляться благости Божией, которая никакой злобой побеждена быть не могла и не может. Человек врагом Божиим сделался, но благость Его не отринула его навеки от себя, а такой чудесный способ к спасению его премудро изобрела и в само действие произвела, что прежде веков в божественном Его совете было поставлено и определено. 4) Удивляться силе, всемогуществу и премудрости Божией, что Ему как малое, так и великое и нам непонятное дело сделать и совершить весьма удобно. Ему удобнее мир создать из ничего, содержать и хранить, нежели нам что-нибудь малое из чего-либо сделать. Ему удобно там показать нам путь и способ к спасению, где нам и не видится спасение; там подать помощь, где никакой помощи не ожидали; там подать избавление, где, по нашему мнению, не может и быть избавления, – чем мы надежду нашу укреплять должны. 5) Видим отсюда, что воле и совету Божию ничто противиться не может. Каких сопротивлений дьявол и слуги его ни делали евангельской проповеди и от той спасению человеческому, но все же ничего не смогли; но зло их к лучшему обратилось Божией силой и премудростью, так что чем более умножалось гонений и прочих бед на верующих, тем более умножалось верующих, как читаем о мучениках, которых тем большее число умножалось, чем более их умерщвляли. Верно и твердо слово Псаломника: «Господь разрушает советы народов, отменяет замыслы людей и отвергает советы князей; совет же Господень вовек пребывает, помышления сердца Его в род и род» (Пс. 32:10-11). 6) Видим отсюда, что человеческое дело – говорить, обличать, увещевать; но Божие – в сердцах действовать: ибо проповедуемое слово Божие – как орудие, через которое Святой Дух в сердцах слушающих его действует. 7) Отсюда следует, что истинное обращение и покаяние – действие Божие. Пасть сами можем, но восстать сами не можем; погубить себя можем, но спасти себя не можем; заблудиться можем, но обратиться на путь истины не можем без Бога: надо Пастырю искать овцу погибшую. Человеку же приписывается обращение и покаяние потому, что он зовущей и взыскующей благодати не противится; а те, которые противятся и не слушают ее, сами по своей вине погибают.

CXIX. Видишь, что малый ребенок всегда во всяких нуждах к матери своей прибегает; есть ли, пить или чего другого хочет – у матери просит; беду ли какую видит – к матери прибегает. И хотя от матери наказание какое-либо принимает, однако не отлучается от нее, но при ней держится и прилепляется к ней, любит ее и все у нее просит. Такова и вера христианская, которая Бога Отцом признает и имеет. Она все, что помимо Бога, оставляет позади и к Нему одному во всяких нуждах прибегает, говоря с пророком: «Ты упование мое, часть моя на земле живых» (Пс. 141:6); и еще: «Прильнула душа моя к Тебе, а десница Твоя восприяла меня» (Пс. 62:9). Такая верная душа всего у Бога, Отца своего, со смирением и страхом просит и ожидает: «всякое даяние доброе и всякий дар совершенный нисходит свыше, от Отца светов» (Як. 1:17). Получает ли просимое – благодарит, не получает – однако не отчаивается, но с терпением ожидает, с пророком вопия: «К Тебе возвел я очи мои, живущему на небесах. Вот, как очи рабов на руке господ своих, как очи рабыни на руке госпожи своей: так очи наши» устремлены «ко Господу Богу нашему, пока Он не помилует нас» (Пс. 122:1-2). И как ребенок, видя напасть и беду, к матери бежит, и у нее помощи и защиты ищет, и, в болезни и немощи находясь, к матери воздыхает и простирает руки, и немощь свою матери объявляет, так и верное сердце во всяком искушении и бедствии к Богу бежит и у Него помощи и защиты просит, с прочими верными вопия к Нему: «Господи, Ты был нам прибежищем в род и род» (Пс. 89:2); и еще: «Ты мое прибежище от скорби, объявшей меня. Радость моя! Избавь меня от окруживших меня» (Пс. 31:7). И хотя от Отца Небесного наказание принимает, однако не отступает от Него; как благо принимает все, что от благого Бога посылается, помня утешительное слово, которое Он сынам Своим говорит: «Сын мой! не пренебрегай наказанием Господним, и не унывай, когда Он обличает тебя. Ибо Господь, кого любит, того наказывает; бьет же всякого сына, которого принимает» (Євр. 12:5-6). И как ребенок от незнакомых и чужих людей удаляется и бежит, опасаясь их, хотя и опасности нет никакой, так и верная душа, поскольку не от мира сего, от него и от всего, что в нем имеется, как чужого, удаляется и опасается, чтобы через то от Бога не удалиться и не лишиться Его. Честь, слава, богатство и сласть мира сего подозрительны для нее; бережется от тех, которые и делом и словом о земном и тленном помышляют; бережется, как чужих, не обходится с ними по-дружески, опасаясь, чтобы через их дружбу от Бога своего не удалиться и через их любовь Божией любви не лишиться. И как ребенок, хотя и манят его чужие и привлекают к себе яблоком или чем другим, подобным тому, от матери своей не отстает и не идет к чужим; хотя и случается, что приходит к ним и принимает от них подаваемое, но со страхом и тотчас, приняв, возвращается и бежит к матери своей, – так и верная душа, хотя прельщает ее мир этот честью, славой, богатством, утехой своей, не соизволяет ему, не отстает от Бога своего; не держится мира, опасаясь прелести его, «ибо все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, – не есть от Отца, но от мира сего» (1Ін. 2:16). И хотя случается, что подаваемую честь принимает, но принимает со страхом, боясь, чтобы через честь, которая по большей части нравы добрые в худые переменяет, от Бога не отпасть, и ту честь считает послушанием, а не утешением своим, и со страхом ее проходит во славу Бога своего и пользу ближнего. Также, хотя богатство подается, не прилагает сердца к нему, но к одному Богу прилепляется; пищу, питье, одежду, покой и покров по необходимости, – ибо без того невозможно прожить, – а не для сладострастия и роскоши употребляет; употребляет же со страхом Божиим, чтобы излишеством Бога не прогневать, и так Его милости не лишиться, и от Него не отпасть. И как ребенок, хотя его чужие люди от матери отнимают и оттаскивают прочь, крепко держится при матери своей, обнимает ее, плачет и кричит, чтобы не разлучиться с ней, – так и верное сердце: хотя старается дьявол и злой мир наведением бед, скорбей и напастей отторгнуть его от Бога, однако крепко держится Бога своего, усердно молится Ему и просит Его, чтобы не оставил в напасти и помог против врагов Своих. Словом: как ребенок все благополучие свое поставляет в том, чтобы быть при матери, а неблагополучием считает удаление от нее, – так и верная душа полагает все свое блаженство и утешение в том, чтобы одному только Богу прилепляться, и бедой считает к созданию пристать и так от Создателя отпасть. От этого случая учись, христианин, что есть христианская и живая вера, которая без страха Божия и любви не может быть. Читай святые псалмы, пророческие и апостольские писания и жития святых, верой угодивших Богу, и уразумеешь истину, а той верой, которая только на устах носится, а не в сердце, не прельщайся, – каковой верой многие наполнены.

СХХ. Видишь, что люди по общему обычаю в праздничные дни одеваются в светлые одежды и веселятся. От этого временного и земного празднования возведи ум свой верой к празднику избранников Божиих, которые вечно будут праздновать и веселиться. Нынешнее время для христиан – время трудов, подвига, плача, сетования, печали и крестоношения. В том веке, когда время исполнится и настанет вечность, откроется истинным христианам пресветлый праздник. Тогда они упокоятся от трудов и будут праздновать субботу беспрестанно и вечно, не один день в неделю, а всю вечность. Тогда совлекутся рубищного и плачевного одеяния и облекутся в праздничную и брачную ризу, «когда тленное сие облечется в нетление и смертное сие облечется в бессмертие» (1Кор. 15:54). Тогда облекутся в ризу спасения и одеждою веселия оденутся (Іс. 61:10); «облекутся в белые одежды» (Об. 3:5); «облекутся в виссон чистый и светлый» (Об. 19:8). В те дни не увидят ничего печального, скорбного; не будет там страха от врагов, нищеты, болезни; не будет вопля, жалобы, сетования, голода, жажды, холода, жара, никакого неблагополучия, никакого бедствия, но все тихо, мирно, безопасно, весело, светло, радостно, благоприятно. В этой жизни почти все печально и плачевно: страх от смерти, страх от дьявола и греха, страх от неприятелей и лжебратии; всего надо опасаться и осматриваться по подобию птицы от ловцов и стрельцов. Здесь ежедневно умираем чаянием и ожиданием смерти; и чем более живем, тем более чаем умереть: ибо чем более живем, тем более уменьшается жизнь наша и ближе наступает смерть. И это горькая и смертная жизнь преисполнена многими бедами; и чем более продолжается она, тем более умножается бед. Но в том веке ничего такого не будет, но одна только жизнь, блаженство, радость, торжество, восклицание и вечное веселье. Ныне люди привыкли во время праздников друг к другу приходить в дом, и друг друга посещать, и так вместе веселиться. Тогда избранники Божии соберутся в дом Небесного Отца, в котором «много обителей» (Ін. 14:2), и возымеют любезное дружество со святыми Ангелами и всеми небесными Силами, и будут вместе веселиться и радоваться друг о друге пред лицом Небесного своего Отца. Тогда «избавленные Господом придут на Сион с радостным восклицанием; и радость вечная будет над головою их; они найдут радость и веселье, а печаль и воздыхание удалятся» (Іс. 35:10). Ныне имеют обычай люди в праздники вместе есть, пить и ликовать. Тогда истинные рабы Божии «возлягут с Авраамом, Исааком и Иаковом в царстве небесном» (Мф. 8:11) и «будут есть и пить за трапезою Господней» (Лк. 22:30); «насытятся от изобилия дома Господня, и потоком сладости Его будут напоены» (Пс. 35:9), как об этом через пророка Своего Бог нам в утешение предвозвестил: «Вот, рабы Мои будут есть…, рабы Мои будут пить…, рабы Мои будут веселиться…, рабы Мои будут петь от сердечной радости» (Іс. 65:13-14). Еще обычай люди имеют в праздничные дни петь радостные песни. Тогда избранники Божии увидят «Бога лицом к лицу» (1Кор. 13:12), «увидят Его» во славе Его, «как Он есть» (1Ін. 3:2) и будут единодушно хвалить, славить и воспевать Его без конца, сытости и труда. О, сколь светел, весел и радостен будет тот праздник, любезный христианин! Сколь вожделен день тот, в который увидим Бога лицом к лицу, Которого ныне видим, как зеркалом в гадании! «Блаженны живущие в доме Твоем: во веки веков они будут хвалить Тебя” (Пс. 83:4-5), Царю мой и Боже мой. Этим случаем, христианин, и подобными ему учимся возводить ум наш и сердце к блаженной вечности и с искренней верой и усердием искать этого блаженства.CXXI. Видишь, что садовник очищает дерево, например, яблоню, или какое иное, – отрезает негодные сучки и отростки, которые дерево в бессилие приводят и препятствуют проращению плодов, могут же и иссушить его, если сначала их не обрезать. Всякий человек есть как дерево, у которого изнутри, из сердца исходят, как отрасли и сучки, помышления злые, похоть нечистая, гнев, злоба, сребролюбие, хищение, ложь, лукавство, лихоимство, роптание, хула и прочее, как говорит Христос: «Из сердца исходят злые помыслы, убийства, прелюбодеяния, любодеяния, кражи, лжесвидетельства, хуления» (Мф. 15:19). Как садовник обрезает дерево и исходящие из него сучки негодные и отростки обрезает, чтобы они, когда вырастут, самого дерева не повредили, – так подобает всякому христианину обрезывать сердце свое и обрезывать помышления злые, как только начнут из сердца исходить и показываться, чтобы, возрастая, не повредили внутреннего духовного человека. Как выросшие на дереве негодные сучки и отростки у дерева отнимают сок и так бесплодным его делают, а далее и иссушают, – так и злые помыслы, если вначале не пресекаются, а попускается им возрастать, внутреннего духовного человека в изнеможение приводят, бесплодным делают и делают душу человеческую подобной ветви засохшей, – ветвь же засохшая вон из винограда Христова извергается (Ін. 15:6). Таковой души конец есть сожжение, по Писанию: «Уже и секира при корне дерев лежит: всякое дерево, не приносящее доброго плода, срубают и бросают в огонь» (Мф. 3:10). Отсекаются сердца злые помыслы: 1) «Словом Божиим, которое, – по учению премудрого Павла, – есть меч духовный» (Еф.6:17). Как только восстанет помысел похоти нечистой, или помысел воровства, хищения, лихоимства и всякой неправды, или помысел ненависти, зависти, гнева, злобы, мщения, или помысел гордости, кичения, возношения, сомнения, презрения, унижения ближнего, осуждения и оклеветания, или помысел роптания и хулы, или прочее зло исходит из сердца твоего, христианин, – тотчас, взяв духовный меч слова Божия, которым низлагаются помышления и «всякое превозношение, восстающее против познания Божия» (2Кор. 10:5), отсекай, чтобы, возрастая, душу твою не повредил и не погубил. 2) Молитвою, которой Божия помощь на это трудное дело испрашивается. Ибо, узнав от Божия слова, что восстающий помысел – плод духа злобного, тотчас обращай сердце твое к помощнику Богу и проси от Него помощи в брани – да победит врага Он Сам через тебя, немощного. Изрядно святой Андрей Критский в этом деле наставляет нас, говоря: «Восстани и побори, Господи, яко Иисус Амалика, плотския страсти, и Гаваониты – лестные помыслы, присно побеждающи» (Песнь 6-я великого канона Триоди постной в четверг 5 седмицы). (Примеч. – Гаваон – библейский город в Палестине, жители которого, по определению Божию, были обречены на истребление, но они хитростью добились от Иисуса Навина союза с ними и клятвы не истреблять их. Когда обман раскрылся Иисус Навин проклял их и сделал рабами Израиля, но не истребил, а даже защищал от врагов (см. Ісус. 9-10 и Ісус. 11-19)) Так учит нас побеждать своим примером святой Давид, который везде в псалмах своих к Богу прибегал и просил помощи. Так все святые отсекали помыслы от сердец своих и так плоды приносили Христу, как деревья плодовитые. Так подобает и нам, христиане, поступать, если хотим Христовыми быть. И это именно и значит «плоть распинать со страстями и похотями» (Гал. 5:24), не попускать греху «царствовать в смертном теле, чтобы не повиноваться ему в похотях его» (Рим. 6:12), «не по плоти жить…, а духом дела плотские умерщвлять» (Рим. 8:12-13), «попечение о плоти не превращать в похоти» (Рим. 13:14), «поступать по духу и… не… исполнять вожделений плоти» (Гал. 5:16), «удаляться от плотских похотей, восстающих на душу» (1Пет. 2:11). Этот труд, брань и подвиг всем христианам – одиноким и семейным, женам и мужам, молодым и старым, юношам и девам, господам и рабам – надлежит, и надлежит непрестанно, до кончины жизни этой. Сколько каждый день и час таких дьявольских непотребных и пагубных плодов возникает и хотят душу умертвить – исчислить невозможно! Долг христианской души – всех их отсекать и не ослабевать в подвиге этом.

СХХII. Видишь, что к богатому и щедрому человеку прибегают бедные и убогие и получают все по своему требованию потребное. От этого случая возведи ум твой к Богу, богатому в милости и щедротах. Если человек, от природы злой, так милует и щедрит просящих и помогает им в нуждах их, – тем более Бог, естеством Благой – ибо «никто не благ, как только один Бог», – по словам Господа (Мф. 19:17), – подаст просящим с верою, что просят по воле Его, и поможет в нужде всякому, с верой к Нему приходящему. Если в человеке, создании Своем, милосердие насадил, – тем более Сам имеет милосердие к бедствующим и воздыхающим к Нему. Если заблудших и не знавших Его познал и помиловал, – тем более познавших Его, и знающих, и исповедующих имя Его, и призывающих Его – услышит и помилует. И если не ищущих Его взыскал, – тем более ищущих Его примет и явит милость Свою. Одно от нас требуется – чтобы мы познавали и признавали пред Ним нищету свою, бедность и окаянство; а богатство благости и щедрот Его для всех готово и открыто. Этим случаем и рассуждением учимся мы, любезный христианин, не откладывать надежды нашей, а к престолу благодати с верой приступать и стучать в двери милосердия Божия и, хотя медлит, непременно ожидать помилования от Него. Если человек щедрит и милует, – тем более Бог, всякого милостивого человека несравненно милостивее; если человек на глас бедных преклоняется и милосердствует, – тем более Бог, Отец щедрот. Читай Святое Писание – и увидишь эту истину.СХXIII. Если бы ты увидел, христианин, что некий благородный, высокопоставленный и богатый князь хочет и ищет дружество иметь с неким простым, убогим и нищим человеком, непременно удивился бы такому неслыханному делу; но еще больше бы ты удивился, если бы увидел, что тот самый простец бедный не хочет того дружества, тогда непременно назвал бы ты этого простеца несмышленым. Так в высшей степени несмышлен, безумен и слеп всякий грешник нераскаянный. Христос, Сын Божий, Царь Небесный, хочет с ним иметь дружество, любить его, и желает привлечь его к Себе, и быть им любим; хочет прийти к нему и вечерять с ним, как говорит: «Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). Дружество не что иное, как усердная и взаимная любовь – любить и быть любимым. От этого святого и высокого дружества грешник слепой и несмысленный безумно отвращается и неистово обращается к нечистой и мерзкой любви мира сего. О, какого удивления, страха, плача и слез достойно безумие и неистовство это! Не видит этого бедный грешник, но по сути так есть. Так-то прелесть мира суетного и хитрость врага, дьявола, ослепляет бедным нам глаза! О, если бы у грешника открылись очи сердечные и увидел он, чего лишается и где находится: непрестанно бы воздыхал и неутешно плакал; непрестанно бы глас от сердца возносил к Богу и говорил: «Я заблудился, как овца погибшая, взыщи раба Твоего» (Пс. 118:176).CXXIV. Если бы еще ты увидел, что сын царский, отвергнув дорогую багряницу, в которую был одет, оделся в худое и смрадное рубище, непременно удивился бы тому непристойному делу. Так и христианин, который, оставив Бога и Христа Сына Божия, греху себя отдает. Ибо всякий крестящийся верою во Христа Иисуса соделывается сыном Божиим, по написанному: «Все вы сыны Божии по вере во Христа Иисуса» (Гал. 3:26), – и одевается душа его прекрасной ризой оправдания Христова, как царской багряницей, как говорится христианам: «Омылись…, освятились…, оправдались именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11); И еще: «Все вы, во Христа крестившиеся, во Христа облеклись» (Гал. 3:27). Все мы от грешного Адама грешными и скверными рождаемся в плотском рождении, но в крещении святом, духовном рождении, верой во Христа Сына Божия от скверн греховных омываемся, рождаемся духовно от Бога и соделываемся чадами Божиими, по Писанию: «А тем, которые приняли Его, верующим во имя Его, дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12); и еще: “Смотрите”, – говорит, удивляясь, святой апостол Иоанн, – «какую любовь дал нам Отец, чтобы нам называться и быть детьми Божиими» (1Ін. 3:1). Эту великую благодать заслужил нам Иисус Христос Сын Божий – вольным Своим послушанием, страданием и смертью, заслужил верующим во имя Его, – подает Небесный Отец Своею благостью и человеколюбием; совершает Святой Дух. Но христианин, когда уклоняется ко греху и делает неправду, губит эту великую благодать, так дорого, то есть страданием и смертью Сына Божия Господа славы снисканную и как дар ему по одной милости Богом данную, совлекается прекрасной царской одежды, в которую в крещении благодатью Христовою облекся было, и одевается опять в смрадное и скверное греховное рубище, которого в том же крещении совлекся было, и так делается позор плачевный Ангелам и всем святым, ибо как «бывает радость у Ангелов Божиих и об одном грешнике кающемся», – говорит Господь (Лк. 15:10), так и печаль бывает о праведнике, который заблуждается и отпадает от вечной жизни. Не видит этого смрада и стыда бедный грешник, но увидит его тогда, когда откроются сыновья Божии и подобны будут Единородному Сыну Божию, явившемуся во славе Своей божественной, как говорит апостол: «Возлюбленные! Мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что, когда откроется, будем подобны Ему» (1Ін. 3:2). А от их числа отлучатся грешники, и явится их внутренняя гнусность в позор всему миру. Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин, испытать себя и рассмотреть совесть свою, не находишься ли и ты в таком бедном и плачевном состоянии. И если приметишь, не медли возвратиться к Небесному Отцу, по подобию блудного сына, и молись к Нему со смирением: «Отче! Я согрешил против неба и пред тобою и уже недостоин называться сыном твоим; прими меня в число наемников твоих» (Лк. 15:18-19). Он, будучи милосерден, готов принять тебя и обнять святейшими объятьями любви Своей. И так «радость будет… на небесах и о тебе, кающемся”. (Лк. 15:7)

CXXV. Видишь, что отец, желая обратить сына своего непостоянного к честной и постоянной жизни, увещевает его и говорит ему: «Тебе ли имение мое, потом и трудами моими собранное, расточать с пьяницами и блудницами?». И таких случаев немало бывает на свете. От этого случая рассуди о душевном имении, данном всякому христианину в крещении, то есть о благодати, правде, освящении, усыновлении, наследии вечной жизни. И от плотского отца обрати ум свой ко Христу, Который есть «Отец вечный» верным Своим (Іс. 9:6), и вспомни, что Он говорит в Евангелии Своем: «Кто не собирает со Мною, тот расточает» (Мф. 12:30). Христос изволил Своим на земле житием, терпением, страданием и смертью заслужить нам, грешным и отверженным, у Небесного Своего Отца милость, отпущение грехов, оправдание, освящение и избавление, как апостол учит: «Христос Иисус… сделался для нас премудростью от Бога, праведностью и освящением и искуплением» (1Кор. 1:30). И это неоцененное сокровище подается верой всякому крещающемуся: тогда человек удостаивается этих небесных дарований по милости Божией, без всяких своих заслуг. Как честный и богатый человек, желая иметь наследника имений своих, принимает со стороны бедного в сыновья себе и делает его по своей милости наследником своим, так Бог, «будучи богат в милости и щедротах», человека, который хитростью дьявольской и своею волей отторгнулся от Него, и бедным, нищим, убогим и окаянным сделался, благодатью Единородного Своего Сына Иисуса Христа принимает к Себе и Духом Своим Святым “омывает от скверн греховных, освящает и оправдывает его» (1Кор. 6:11), делает «сыном Своим и наследником Своим, сонаследником же Христу» (Рим. 8:16-17). Но когда человек, забыв великую эту благодать, обращается ко греху, как «пес возвращается на свою блевотину, и вымытая свинья идет валяться в грязи» (2Пет. 2:22), и расточает неоцененное то небесное сокровище, как блудный сын (Лк. 15:13-14), то этим безмерно огорчает Христа и себя губит. Слышит от Него в совести своей и Святом Писании подобный этому глас: О человек! Тебе ли расточать богатство Мое, данное тебе, которое Я таким трудом, потом, болезнью, терпением, страданием и смертью собрал? Помяни, кто Я, и каков, Который ради тебя так трудился, и каким образом снискал тебе сокровище это! Бог и Создатель всех, перед Которым «преклоняется всякое колено небесных, земных и преисподних». Но тебя ради подобным тебе человеком сделался, «уничижил Себя Самого, приняв образ раба, сделавшись подобным человекам и по виду став как человек; смирил Себя, быв послушным даже до смерти, и смерти крестной» (Флп. 2:7-8,2:10), и так тебе отпущение грехов, благодать, благословение, правду, усыновление и наследие вечной жизни приобрел. Вспомни, чем ты был? Беззаконник, отступник, отверженный от лица Божия, сын проклятия и гнева Божия, пленник и невольник дьявола, огня негасимого и вечного, погибели чадо. Но от всего этого Я избавил тебя, не серебром или золотом, а «драгоценною Моею Кровию” (1Пет. 1:19); омыл тебя от скверн греховных, и одел тебя чистой одеждой правды Моей, и наследие вечной жизни обещал тебе. «Вступил в союз с тобою, – говорит Господь Бог, – и ты стала Моею. Омыл Я тебя водою и смыл с тебя кровь твою и помазал тебя елеем. И надел на тебя узорчатое платье, и обул тебя в сафьяные сандалии, и опоясал тебя виссоном» (Єз. 16:8-10, и проч.). Ты же такой Моею любовью и милостью к тебе явленной пренебрег. Что Я трудами, болезнями, терпением, страданием, послушанием до смерти, смерти же крестной, собрал, – все то расточил и расточаешь, последуя воле твоей и страстным вожделениям, и не хочешь оставить этого злого и страстного нрава, очувствоваться и покаяться, чтобы опять получить у Меня милость. «О человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Моего, не разумея, что благость Моя ведет тебя к покаянию»? (Рим. 2:4). «Вспомни, откуда ты ниспал» (Об. 2:5), с какого достоинства и высоты в какую подлость и окаянство? Где ныне находишься, и к чему воля твоя и страстолюбивая твоя жизнь ведет тебя? Вспомни и покайся! Если же нет, то будешь вовеки об этом воздыхать, тужить, скорбеть и плакать, но бесполезно, «когда увидишь Авраама, Исаака и Иакова и прочих праведников в царствии Моем, а себя изгоняемым вон во тьму кромешную, там будет плач и скрежет зубов» (Лк. 13:28). Так благость Христа Бога нашего обратившегося на грех и неисправного христианина обличает внутри и вне. Внутри – в совести и вне – в Святом Писании. Христианину же не должно нерадеть о такой благости Божией, на покаяние его зовущей, да не соберет себе больший гнев Божий, по написанному: «По упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога» (Рим. 2:5).

CXXVI. Видишь в естестве, что равное равному и подобное подобному пристает и к тому стремится. Например, огонь не помещается с водой, но с огнем; воздух не держится в воде, но к воздуху вверх восходит. Также у животных бывает: овца к овцам пристает и ходит с ними, воробей с воробьями имеется и летает. У людей: подлый с подлым, честный и постоянный с постоянным, богатый с богатым, благородный с благородным и развращенный с развращенным водятся. Так и в духовном христианском деле. Святая вера, поскольку есть небесный дар и от Бога происходит, никакого сообщения с тленными и мирскими вещами не может иметь, отвращается от них; честь, богатство, славу и сладострастие мира сего за ничто считать верное сердце учит, от всего этого отвращаться увещевает и восхищает к небесам, откуда произошла, и непрестанно побуждает усердно желать и искать Бога, от Которого начало имеет; вечных и небесных благ богатство и славу представляет и к ним восхищает сердце человеческое, в котором место свое имеет. Ибо сродное к сродному стремится и от несродного удаляется, и подобного себе ищет, и от неподобного отвращается, как выше сказано. Так вера подобного себе духовного естества и Начала, от Которого произошла, ищет и спешит к Нему. И как огонь, через все препятствия, кверху восходит – свойство его таково, – так и вера, хотя от соблазнов, суеты, прелести и от духов злых препятствие терпеть понуждается, однако, как духовное и небесное дарование, к горнему стремится, «о горнем помышляет, а не о земном» (Кол. 3:2). И поскольку верное сердце примечает свою немощь и недостаток сил к сопротивлению врагам своим – прибегает к всесильной Божией помощи и усердно молится Богу, чтобы Сам Он против врагов ее в подвиге помог и укрепил. Так вера, как небесный дар, от земного отвращается и небесного ищет. Отсюда следует, что те христиане, которые любовью сердца своего приложились к миру, то есть богатству, чести, славе и сладострастью, не имеют в сердцах своих веры, так как вера, как дух, сродного себе добра ищет и любит; а они, оставив духовное добро, ищут того, что плоть и кровь любит, ищут того, от чего вера отвращает верное сердце, и не ищут того, к чему вера ведет и возбуждает. Как дух духовными и невидимыми благами услаждается и ищет их, так плоть, духа не имеющая, плотскими и видимыми утешается благами, ими довольствуется и ищет их. Ибо сродное к сродному стремится, как выше сказано, а от несродного уклоняется. Этот случай и рассуждение учит тебя, христианин, испытывать, имеешь ли веру, которая сердце человеческое очищает и ведет к Богу. Ибо не все, которые называются христианами, верные, а те, которые веру исповедуют и на сердце ее имеют. Вера – дар Божий духовный, который непременно человека отвращает от суетного и движет к любви и исканию небесного. Она – как огонь, очищающий сердце от гнета и скверн греховных, и в вере все существо христианского духовного блаженства состоит.CXXVII. Видишь, что отец от сына неисправного и непокорного, после многих увещаний и отеческих наказаний, отрицается, и отвергает от себя, и наследия лишает. Так делает с христианами Бог. Неисправных увещевает и внутри – в совести, и вне – через пророческие и апостольские писания, и проповеди учителей и пастырей церковных, и через обещание будущих благ и угрозу казней, временных и вечных, и через посылаемые наказания; и всем тем убеждает к истинному обращению и покаянию. Но кто не перестает грешить и этой благостью Его, кротостью и долготерпением пренебрегает, от такого отрицается, и отвергает его, и наследия вечной жизни лишает. Так отверг от Себя непокорных и жестоковыйных иудеев, которые ни писаниями пророческими, ни наказаниями Божиими, ни увещаниями, ни чудесами и милостью Сына Божия, во плоти явившегося, не исправились, но, более того, злобою на Него, пришедшего их спасти, восстали, умучили и умертвили. Потому и исполнилось на них Христово слово: «Отнимется от вас царство Божие и дано будет народу, приносящему плоды его» (Мф. 21:43). Так те, которые ни милостью, ни наказанием Божиим не исправились, отвержены от Бога. Так делается с неисправным христианином, которого ни совесть угрызающая, ни милость Божия и блаженство вечное обещанное, ни геенны страх и ничто иное к покаянию подвигнуть не может. Такому апостольское слово говорится: «О человек! Или пренебрегаешь богатство благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога» (Рим. 2:4-5). Да убоимся, возлюбленный христианин, этого прещения Божия, которое Он через апостола Своего возвещает неисправным, да не соберем себе и мы гнев Божий, да не исполнится и на нас то, что свершилось над иудеями непокорными, и да не будем отвержены от лица Божия навеки. Да послушаем Бога призывающего, увещевающего и ведущего нас Своим долготерпением на покаяние. Да не устрашает нас трудность и неудобство дела этого: начнем только – и Он с нами начнет дело наше; поднимемся только от падения и лежания – и Он нам подсобит; станем лучше – и Он нас укрепит, и будет помогать, и делать дело спасения нашего. Зовет, возбуждает, стучит и движет лежащих; но начинающим вставать и встающим и делающим помогает. Весьма милостив и человеколюбив, и несказанно всех нас хочет спасти. Об этом все Святое Его Писание свидетельствует. Вспомним и рассудим, как Он, живя в мире, никому в милости Своей не отказал: слепым подал зрение, прокаженным очищение, немощным здоровье, глухим слух, бесноватым свободу и мертвым воскресение. Приходящих к Нему и вопиющих о телесном здравии – услышал, помиловал и исцелил: тем более о душевном исцелении просящих услышит и исцелит. Ибо Он как тело, так и душу создал; и Тот же Он и ныне на небесах, как и на земле был, – та же Его благость, милость, человеколюбие, кротость и милосердие к страждущим нам и воздыхающим к Нему: слышит и ныне бедствующих и вопиющих к Нему, и помогает и исцеляет, как и, на земле живя, слышал, помогал и исцелял. Не далеко Он от нас, хотя и не видим Его ходящего и не слышим говорящего. От зрения нашего и слуха только отстоит, но к призывающим Его близок: «близок Господь ко всем призывающим Его» (Пс. 144:18). И если к телу страждущему, которое умирает и истлевает, такое милосердие показал и всякому прошение его охотно исполнил, – тем более душе бессмертной, которая намного лучше тела, поможет и исцелит ее, болезнующую, беснующуюся, прокаженную, расслабленную, глухую и слепую, если приступит к Нему и помощи и милости у Него будет просить, по неложному обещанию Его: «Просите, и дано будет вам; ищите, и найдете; стучите, и отворят вам» (Мф. 7:7). Для этого и в мир этот к нам, отлученным и удаленным от Него, пришел, чтобы слепые души наши просветить, заблудшие возвратить, прокаженные грехами очистить и мертвые оживить, и на путь покаяния и истины наставить, и так подать истинное и вечное блаженство, которое мы в прародителях наших потеряли. И если Царь славы и Господь наш и Создатель такую милость показал нам, что ради нас, бедствующих и погибающих, в мир пришел, и в плоть подобострастную нам облекся, и ею ради нас пострадал и умер, – тем более, пострадав за нас, помилует нас обращающихся, и услышит, и поможет. И если помянул нас, забывших Его и не знающих – тем более помянет поминающих и призывающих. Отвратившихся от Него нас помиловал – тем более обращающихся к Нему помилует. Ну же, восстанем и станем на путь Его, – и Он, взяв нас, поведет вслед за Собой и приведет к Отцу Своему. Так Бог будет Бог наш и Отец, и мы будем людьми Его и сыновьями Его, что есть несказанная слава и похвала наша. Что может быть славнее, что можно помыслить более славного, чем называться и быть сыновьями Бога живого, всемогущего, великого, вечного, и преблагого и Его Отцом иметь? Это несравненно превосходит всю славу, честь, достоинство, утеху и радость мира сего. Если же ныне Бог будет нам Богом и Отцом, то непременно и наследие вечной жизни нашим будет, и блаженство и слава вечная.

CXXVIII. Видишь, что находящийся в горячке всякую пищу отвергает, хотя бы сладкая и приятная была, и гнушается ею, ибо внутри огнем палится и снедается. Так и боголюбивая душа: желанием святым небесных благ объята, и любовью Божией уязвлена, и Божественным и небесным “огнем, который Христос пришел… низвести на землю» (Лк. 12:49), распаляема, – «все, что в мире», – честное, дорогое, славное, приятное и веселое, – отвергает, гнушается им. И чего прочие с трудом и усердием ищут, от того она отвращается и убегает; честь славу, богатство и роскошь – гнилой мертвечиной считает и отвращается от них. Одно внутри желание имеет, чтобы отыскать и не потерять вечное благо, которое есть Сам Бог со всеми Своими вечными благами. Об этом у нее попечение, старание, мысль, труды, воздыхание, молитва и беседа. Ибо кто чего желает и ищет прилежно, о том всегда думает и старается (прп. Макарий Египетский, беседа 9 гл. 9). Вечно слово Христово: «Где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). Этот случай и рассуждение, которое взято из книги святого Макария Египетского, исполненной мудростью духовной, учит тебя испытывать сердце свое, чем оно объято, каким желанием и какой любовью – Божией ли, или мира сего? Многие думают о себе, что любовь Божию имеют. Спроси всякого: любишь ли Бога? Непременно отвечает: как Бога не любить? И совесть к тому убеждает. Но, вместо Бога, себя и мир любят. Любовь истинная познается от дел, а не от слов, как и всякая добродетель. Сердце у человека одно и раздвоенным быть не может: и так непременно или к Богу, или к миру преклоняется, желает, ищет и прилепляется; и если к одному пристает, от другого отстает. Поэтому говорит Господь: «Не можете служить Богу и мамоне» (Мф. 6:24). Потому и апостол увещевает: «Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей» (1Ін. 2:15). Если хотим Бога любить, то изгоним из сердца нашего любовь к миру и самолюбие, ибо кто самолюбив, тот враг сам себе, а «дружба с миром есть вражда против Бога,… кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу» (Як. 4:4).CXXIX. Видишь, что когда отец нищ и убог, то и дети его убоги. И когда хозяин или глава дома в бедствии и озлоблении находится, то и домашние его с ним бедствуют и озлобление терпят. Так и в Церкви Святой, которая есть дом Бога живого. Дома этого святого Отец и глава есть Христос. Если Он, на земле живя, терпел всякое бедствие, и озлобление, и страдание и так вошел в славу Свою, как говорит Сам: «Не так ли надлежало пострадать Христу и войти в славу Свою?» (Лк. 24:26), – то и домашние Его, истинные христиане, в том за Ним следовать должны и всякое приключающееся бедствие и озлобление терпеть великодушно, взирая на Начальника и Владыку своего. Ибо Господь, на земле живя, образ нам показал, как нам жить, и Богу угождать, и вечной жизни достигать. Этому образу следовали все святые, ближние Богу и домашние Его, и вошли в славу, Его страданием и болезнями обретенную. Так и мы должны тем путем идти, которым Сам Господь наш и святые Его шли, если хотим с Ним и святыми Его прославиться. Надо невесте с женихом и телу с главой страдать, чтобы и прославиться вместе с главой. Нет иного пути к вечной жизни и граду святых, кроме пути узкого, прискорбного и крестного (Мф. 7:14). Надо непременно терпеть со Христом терпевшим, смириться со Смирившимся и крест нести с Понесшим Крест, чтобы и прославиться вместе с Прославленным. «Если славы от людей ищешь, – говорит великий Макарий вышеупомянутый, – и желаешь поклонения и почитания, и ищешь сластолюбивой жизни: сошел с пути того» (Беседа 12, гл. 5). Этот случай и рассуждение учит тебя испытывать себя, если хочешь в будущем веке иметь участие с Ним: являешься ли ты одним из домашних Христовых и ближних Богу, то есть сын ли ты Церкви и имеешь ли с Ним участие здесь. А восхотевшему иметь с Ним часть в будущем веке, надо ныне держаться Его верой и любовью и следовать за Ним терпением, кротостью и смирением ныне, чтобы и в том веке участие в царствии Его возыметь.СХХХ. Видишь, что нагой человек сам себя стыдится, и другие его стыдятся и отвращаются. Так и душа, которая не имеет благодати Божией, покрывающей ее. Сатана, враг наш, как разбойник, обнажил нас, совлек с нас одежду благодати Божией и спасения. Потому прародители наши, лукавством его обнажившиеся, познали наготу свою, которую прежде падения своего не видели и начали сами себя стыдиться, что было доказательством и свидетельством внутреннего их обнажения. Христос, Сын Божий, видя нашу наготу, от которой Бог и Ангелы Его святые отвращались, умилосердился над нами, пришел на землю к нам, нагим, бедным, убогим и нищим, облекся в плоть нашу и уподобился нам во всем, кроме греха, чтобы нас, нагих, замаранных и оскверненных омыть Кровью Своею, и одеть чистой одеждой правды Своей, и так представить чистейшим очам Отца Своего Небесного. Эта святая одежда дается верой всякому в крещении. Если кто хранит ее, – сражаясь против врагов своих, которые невидимо ополчаются против нас и хотят нас опять обнажить, срам и стыд нам пред Богом и Ангелами Его учинить, – тот блажен, как говорит Господь: «Блажен бодрствующий и хранящий одежду свою, чтобы не ходить ему нагим и чтобы не увидели срамоты его» (Об. 16:15). Ибо, видя его облеченным одеждой Единородного Сына Своего, познает такового Отец Небесный, и признает за Своего, и подаст ему наследие со святыми избранниками Своими, и введет в чертог славы Своей. Если же кто нерадением и леностью потерял ту священную багряницу и потому явится нагим перед Богом и Его избранными, то не иное что ему воспоследует, как стыд и срам нестерпимый, сам себя будет стыдиться, ибо наг; и Бог с избранными Своими постыдится наготы его, и отвратит святейшие очи Свои от него, и отречется от него, как от не Своего. Не видит этой наготы грешник ослепленный, так как не имеет душевных очей открытыми, и поэтому не стыдится: как спящий или слепой не видит телесной своей наготы, почему и срама не чувствует. Но Божие всевидящее око видит; видит и отвращается от такой души. Увидит и грешник бедный тогда, когда откроются книги совестные, и тайные помышления сердец человеческих в явление всему миру приведутся, – увидит, но к крайнему своему стыду, сраму, бесчестию и бедствию. Если стыдно нам перед очами немногих людей стоять в нагом виде, и, не терпя того, или убегаем, или прикрываемся, – насколько более нестерпимым стыдом и срамом будет для души перед всем светом, перед Ангелами и людьми, избранными Божиими, и самим Судией праведным стоять нагой, к тому же замаранной и оскверненной. Непременно пожелает такая душа укрыться в пещере, и тьме, и самом аде, не терпя всемирного стыда, и срама, и гнева праведного Судии, но не сможет. О, сколь блажен тот, кто ныне эту бедственнейшую свою познает наготу! Так будет себя стыдиться и искать верою одежды себе от Христа, Который всякого, верующего в Него и просящего у Него, одеждой спасения одевает. Этот случай учит нас испытывать нашу душу, не нага ли она, и так искать и просить верой одеяния ей у Христа, Сына Божия, чтобы не явиться в день тот нагими пред Богом и святыми Его и не покрыться стыдом.

CXXXI. Видишь, что серебро, или золото, или медь, если царского образа на себе не имеет, не годится к общему употреблению и купле и в государеву казну не принимается, а отвергается; но только ознаменованная царским образом монета ходит и всеми принимается. Так и душа: если не будет иметь на себе печати Небесного Царя, Христа, Сына Божия, которая верою и Святым Духом изображается, непотребна бывает для общества святых и для небесного сокровища не годится, но извергается вон. Этот случай учит тебя с верой и старанием искать небесного божественного образа, который есть прекрасное украшение душ наших и изящество, чтобы не пострадать тебе, не имея его, как тот званный на брак, который пришел без одеяния брачного, ибо, увидев его, сказал ему Царь: «Друг! Как ты вошел сюда не в брачной одежде ? Он же молчал. Тогда сказал царь слугам: связав ему руки и ноги, возьмите его и бросьте во тьму внешнюю» (Мф. 22:12-13).СХХХП. Видишь, что мертвый между живыми не имеется и не должен быть между живыми, но выносится из дома и города и в землю закапывается. Так и душа, умершая от греха: выносится или даже извергается из сообщества святых, из дома и града живого Бога, то есть Церкви Святой, «которая есть дом Бога Живого» (1Тим. 3:15). Ибо и ей неприлично быть вместе с живыми, которые верой и любовью живут и служат Богу. Как для тела жизнь – душа, так для души жизнь – благодать Божия. И как жизнь тела познается от действий телесных, например, движения, речи и прочего, так и душевная жизнь примечается от действий духовных, то есть истинного покаяния, молитвы, любви и страха Божия. Испытай, христианин, от этого случая душу свою, не мертва ли она. «Как тело без духа мертво, так и вера без дел мертва», – говорит апостол (Як. 2:20-26).СХХХШ. Видишь, что когда живописец хочет написать образ князя, один перед другим прямо должен стоять, и лицом к лицу друг на друга должно им смотреть, и тогда живописец напишет образ смотрящего на него князя; а когда князь отвращается лицом от живописца, тогда живописец не может хорошо изобразить лица его и образ, ему подобный, написать. Таково состояние внутреннего человека, когда образ Божий изображается в нем. Христос, Сын Божий, – небесный и премудрый живописец. Он хочет изобразить в душах наших образ Божий, который мы потеряли, и живость душам придать нашим, и запечатлеть прекрасный портрет Небесного Царя. Но кто отвращается от Него душой и сердцем, в том не может Он дела Своего совершить. Если же кто обратится к Нему, и очами веры на Него будет взирать, и просить того у Него, то на душе его начертывает и изображает то божественное благолепие живое, нетленное и вовеки сияющее. Подобает нам, возлюбленный христианин, вперить душевные наши очи на Него и верой взирать, чтобы и в нас божественная эта красота Им изобразилась. А если хотим это сделать и желаемое получить, то должны образ мира сего позади себя оставить, и так к Нему одному обратиться, смотреть на Него, любить и прилепляться к Нему. Этого с болезнью сердечной желал божественный апостол галатам, когда они отпали от Христа, и говорил им: «Дети мои, для которых я снова в муках рождения, доколе не изобразится в вас Христос!» (Гал. 4:19). Этого желает и Христос, чтобы образ Его святой начертался и изобразился в душах наших, чтобы, видя нас, божественным Его образом запечатленных, Отец Небесный признал сообразных Ему и Единородному Сыну Своему, и сынами Своими сделал, и так наследие вечной жизни подал нам. Для этого столь многоразлично призывает Он нас, чтобы всем сердцем обратились мы к Нему, дабы возмог Духом Своим Святым на душах наших изображать образ Свой святой, и так дело спасения нашего совершать. От этого случая учимся, христиане, что непременно должны мы от греха и мира сего отвратить сердца и души наши и обратить ко Христу, истинному, небесному и премудрому живописцу, Который не мертвый какой и земной, а живой, небесный и бессмертный; не на досках каменных, деревянных и полотняных, а на скрижалях душевных; не перстом и кистью, а действием Святого и Животворящего Своего Духа образ изображает; и на Него с верой, надеждой и усердием взирать, «доколе не изобразится в нас Христос», ради нас распятый. И хотя святого этого образа красота и благолепие не видится ныне, ибо духовное, но явится в воскресении, по Писанию: «Спаситель, Господь наш Иисус Христос,… уничиженное тело наше преобразит так, что оно будет сообразно славному телу Его» (Флп. 3:20-21). Поищем верой и усердной молитвой, христиане, божественной этой красоты, чтобы, и ныне на душах наших изобразившись, явилась и на смиренных наших телах, когда воздвигнутся они силою Божией из гробов. Обратимся всем сердцем и душой ко Христу, и неотступно оком веры будем взирать, да напишет и на наших душах образ Свой Духом Святым, живым и животворящим. Для этого и в мир пришел и в наш облекся образ, чтобы обновить и оживить в нас Свой образ, который сатана лукавством своим обесчестил, растлил и погубил.

CXXXIV. Видишь, что когда неприятель в город входит, или разбойник в дом, и хочет разграбить и опустошить город или дом, всякий противится ему, как и чем может. Злые помыслы – это неприятели наши и разбойники, которые входят в дома душ наших, и хотят разграбить сокровище, в них сокровенное, и нас самих умертвить и погубить. И кто этим врагам не противится и их не умерщвляет, тот непременно сам будет ими умерщвлен и погублен. Надо непременно одному из противных и сражающихся быть побежденным и пасть, а другому быть победителем, ибо брань без того не бывает. Должны и мы, любезный христианин, в начале самом, как только почувствуем приход этих наших врагов, противиться им, крепко затворять и хранить клеть сердца нашего, и призывать на помощь себе силу всемогущего Иисуса Христа, Царя нашего, и таковым нашим соперникам и обидчикам суда и отмщения у Него просить. «Суди, Господи, обидящия мя, побори борющих мя. Приими оружие и щит, и восстани в помощь мою» (Пс. 34:1-2 и проч.). Если в начале не воспротивимся и не отразим их, то, войдя в дом сердца нашего, разорят и опустошат его и нас самих погубят. Неприятель, войдя в город, опустошает его и приносит гражданам неутешный плач, или, что хуже того, смерть. То же делают нам злые помыслы, если им мужественно не противимся. Поэтому говорит премудрость Божия: «Больше всего хранимого храни сердце твое» (Притч. 4:23). А чтобы удобнее было нам сохранить сердце свое, – велит нам хранить уста, очи и ноги, как далее говорит: «Отвергни от себя строптивость уст, и обидные слова удали от себя. Глаза твои пусть прямо смотрят, и ресницы твои да не будут лукаво подмигивать. Твердо ходи ногами твоими, и пути твои исправляй. Не уклоняйся ни направо, ни налево; удали ногу твою от пути злого» (Притч. 4:24-27). Насколько вредно и пагубно отворять сердце злым помыслам, врагам душевным, настолько душеспасительно открывать его и давать вход в него слову Божию, еще более, – желать того должно и стараться. Ибо слово Божие, войдя в сердце, сделает его седалищем премудрости духовной, которая «чиста,… мирна, кротка, скромна, послушлива, полна милосердия и добрых плодов, беспристрастна и нелицемерна» (Як. 3:17).CXXXV. Видишь, что железо огнем умягчается, и чем более жжется, тем мягче бывает. Так и человек: от природы всякий человек, как железо, жесток; злость греха сердце ожесточила и, как железо, твердым сделала. Поэтому сердце, не обновленное благодатью Святого Духа, в святом Писании называется каменным. «Исторгну каменное сердце от плоти их, и дам им сердце плотяно», – говорит Господь (Єз. 11:19). Поэтому от природы всякий человек весьма непослушным и непокорным Богу бывает; ничего не могут слова, угрозы и увещания, если Божия благодать не подвигнет: как железо холодное, молотом ударяемое, непреклонно и неизменно бывает. Но когда огонь благодати Божией коснется сердца и согреет, начнет умягчаться; и чем более этим небесным огнем жжется, тем более умягчается, краснеет и чистейшим делается. Тогда такой от мира и всего, что в нем красивого, приятного, веселого и сладкого, отвращается и за ничто имеет то, что прежде великим и дорогим почитал, и к одному небесному и вечному всем сердцем стремится, и на все, что Бог благоволит, охотнейшее послушание показывает. О, как нужно искушение для того, чтобы достичь такого блаженного состояния сердца! Ибо искушение: 1) показывает нам бедное и плачевное состояние сердца нашего; показывает, что в нем, какая великая злость и жестокость кроется и к чему оно склоняется; и так убеждает нас познавать свою бедность, окаянство и ничтожество духовное. 2) Убеждает искать способ, которым бы от того избавиться. И не иной какой представляется способ, как Божия благодать, которая верою и усердной молитвою получается. Чем же от природы своей злой избавиться можем, как только Божией силою, которая как все может, так может и злое естество переменить и, как огонь железо, умягчить? 3) Убеждает мир оставить и одного Бога искать, у Которого одного есть истинное и непоколебимое блаженство. И поэтому-то на христиан столько бед и напастей в мире этом находит! Ибо этим они, как железо в огне, умягчаются, и, как золото и серебро в горниле, искушаются и благоприятными Богу делаются. Не избегай, возлюбленный христианин, искушения и креста, от Бога посылаемого. Если безропотно и великодушно потерпишь и понесешь его, принесет тебе великую Божию милость. Плоти нашей горестно терпеть, но так внутренний человек исцеляется и здоровье получает. Надо непременно «совлекаться ветхого человека, то есть природного злонравия, если хотим облечься в нового человека» (Кол. 3:9-10), что необходимо для спасения.

CXXXVI. Видишь, что человек, когда с женою браком соединится, оставляет отца, мать, братьев, сестер и всех друзей и к одной жене искреннею любовью прилепляется. «Посему оставит человек отца и мать и прилепится к жене своей, и будут два одною плотью», – говорит Божие слово (Мф. 19:5). Видишь ли, христианин, как естественная и плотская любовь действует? Все прочее убеждает любящего оставить и прилепляется к одному любимому. От этого учись познавать, что есть любовь Божия. Точно так любящий Бога поступает, все позади себя оставляет: честь, славу, богатство и утеху мира сего, которые мусором и гноем, ради любви Божией, считает, ибо все это для него мерзко и смердящей мертвечиной кажется. Самой жизни своей, которой ничего дороже нет для человека, не щадит. К одному любимому своему Сокровищу стремится, как пламя огненное в высоту; туда воздыхания, желания, помышления и сердце свое непрестанно возводит. Там сердцем и умом находится, медлит и живет, где его любимое и неоцененное Сокровище: «где сокровище ваше, там будет и сердце ваше» (Мф. 6:21). Этот пример учит нас, христиане, что есть Божия любовь. Многие считают, что любят Бога, но вместо этого мир этот любят и так обманываются. Божия любовь и любовь мира сего вместе в одном сердце быть не могут, но одна другую изгоняет. Спроси любого: любишь ли Бога? Никто не отречется, а скажет: как не любить Бога? Кого же и любить, как не Бога? Но, на самом деле, себя и мир любит, а не Бога. Верно и истинно слово апостольское: «Кто любит мир, в том нет любви Отчей» (1Ін. 2:15). Непременно, кто что любит, там и сердце его. Должны мы испытывать себя, имеем ли любовь Божию – да не прельстимся суетным и ложным мнением; и молить Бога усердно, чтобы Сам Духом Своим возжег любовь эту в сердцах наших – да не будем вместо любящих Бога врагами Его, как говорит апостол: «Кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу» (Як. 4:4).CXXXVII. Видишь, что человек сеет пшеницу или что иное решетом и то к тому, то к другому краю бросает зерно. Разумей, что точно так и сатана сердца людей, благодатью Божией свыше не возрожденных, возмущает, и помышлениями житейских попечений движет, и то к той, то другой, то к третьей суете бросает их и привязывает, чтобы, теми попечениями опутавшись, не могли истинным сердцем Бога искать. Поэтому бывает, что замышляют в сердцах своих то о снискании богатства, то о получении чести и славы, то о сладострастии и угождении плоти, то об отмщении врагам, то о строительстве богатых домов, приготовлении слуг, карет, коней, об украшении одеяний и о прочем, что на земле и в мире этом дорого, приятно и угодно плоти страстной. Все это сатана вкладывает им в сердца, и движет их, и связывает такими замыслами, чтобы не могли осмотреться и Бога с вечными благами искать. Это известнейший признак человека, не имеющего веры и любви Божией. И те христиане, которые так делают, только внешне вид христианства показывают, а внутри христианства не имеют; и подобны гробам, внешне украшенным, но внутри исполненным мертвых костей и смрада. Эти их замыслы, попечения и старания суетные, которые ныне в сердце имеют, явятся внешне; явятся в общее воскресение, когда придет Господь, «Который и осветит скрытое во мраке и обнаружит сердечные намерения» (1Кор. 4:5). И эти самые старания будут обличать их перед всем светом, что они в мире этом мир и плоть свою любили, а не Бога, временного искали, а не вечного; а святых красота душевная на телах их явится и прославит их. И хотя в благодати Божией находящихся и просвещенных искушение, от врага бываемое, и касается, – то изнутри через злые помыслы, то извне через злых людей сердца их трогает, возмущает, обуревает, и, по подобию ветра, волнует, и корабль их старается потопить, но всесильной помощью Духа Божия укрепляются и твердо стоят надеждой, как корабль якорем в глубине земли, в человеколюбии Божием утвержденные. Этот случай и рассуждение показывает тебе, чем отличаются сыновья века сего, то есть не имеющие живой веры, от сыновей света или сыновей царствия Божия; и учит тебя испытывать себя, имеешь ли ты живую веру.CXXXVIII. Видишь, что господин, который у себя имеет детей и рабов, иную пищу и одеяние детям, иную рабам своим подает. Так делает Господь всех Бог: иную пищу и одеяние подает чадам Своим, иную – неверным и не почитающим Его. Что касается плотской немощи, внешнего состояния, и видимого и чувствам подлежащего, – пища, одеяние и питье верным и праведным людям то же подается, что и неверным и грешным; такой же пищей и питьем укрепляются и такой же одеждой покрываются и чада мира сего, как и чада Божии. Ибо Бог, будучи щедрым и милостивым, всем – праведным и грешным – блага мира этого подает, «ибо Он повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45). Солнце, луна, звезды, огонь, воздух, вода с рыбами, земля со скотами и злаками и всем, чем исполнена она, одинаково даны праведным и грешным, знающим Бога и не знающим, почитающим и не почитающим, с тем только отличием, что праведные принимают блага от Бога дающего, и знают Подателя, и благодарят Благодетеля; грешные же и беззаконные насыщаются благами Божиими, но Подателя не знают, не почитают и не благодарят Благодетеля. Что же касается внутреннего состояния, праведные люди иную пищу, иное питье, иную одежду имеют, каковых грешные, миру сему рабствующие, не имеют. Благодать Божия, которую внутри себя имеют, – пища святым, которой укрепляются; питье, которым утешаются и услаждаются; одежда, которою верою во Христа одетые ходят. Христос Сын Божий, Ипостасная Божия Премудрость, верою в них живущий, – пища, питье и одежда для них. Он их внутри укрепляет, утешает, услаждает, радует и одевает одеждою правды Своей, как написано: «Ядущие меня еще будут алкать, и пьющие меня еще будут жаждать» (Сир. 24:23); и еще: «Вода, которую Я дам ему, сделается в нем источником воды, текущей в жизнь вечную» (Ін. 4:14); и еще: «Все вы, во Христа крестившиеся, во Христа облеклись» (Гал. 3:27). Помолимся же, возлюбленный христианин, Христу Сыну Божию. Да подаст и нам, грешным, пищу эту, питье и одежду. Здесь вкусив от части пищи этой, да будем вовеки ею преизобильно наслаждаться, и, здесь одевшись души тою одеждою, в пришествии Его да не окажемся нагими, и перед всем светом не посрамимся.

CXXXIX. Видишь, что в доме земного царя слуги перед ним предстоят и служат, одетые не в рубище и худые одежды, а в дорогие и цветные одеяния. Так и в Церкви, которая есть дом Небесного Царя. Только те в этом доме Царя Небесного имеются, и Царю своему Небесному служат и работают, которые, верою очистившись и рубищ греховных совлекшись, украшают себя добрыми делами, «облекаются… в милосердие, благость, смиренномудрие, кротость, долготерпение» (Кол. 3:12). Прочие, хотя и называются христианами, но грешить не перестают и плодов покаяния творить не хотят, к этому святому дому не принадлежат и Богу не служат. Если земному царю рубище гнусно и царской палате безобразие телесное неприлично, насколько более очам Небесного Царя греховная скверна мерзка и гнусна, и святому дому Его безобразие душевное непристойно. И если от лица царского и службы отлучаются и удаляются подлые и рубищами одетые, и в доме его такие места не имеют, тем более от лица Небесного Царя и службы отлучаются грешники, скверной греховной замаранные, и из святого дома Его изгоняются, и никакого места и части в нем не имеют. «Не водворится у Тебя лукавый, и не пребудут беззаконники пред очами Твоими: Ты возненавидел всех совершающих беззаконие, Господи», – говорит пророк (Пс. 5:5-6). Это учит нас, христианин, испытывать себя самих, являемся ли мы истинными членами Церкви Христовой, и служим ли Ему верно; не служим ли миру и прихотям своим, и так от благословенного Его дома отлучились, хотя и именуемся христианами.CXL. Видишь, что конь свирепый и неученый, чтобы пригоден был к делу и употреблению, хозяином обучается и различно укрощается и смиряется, и так природную свою свирепость мало-помалу отлагает и кротким делается, и пригоден бывает ко всякому делу хозяйскому. Всякий человек от природы своей, как конь свирепый, жестокий и неукротимый, и к службе Господу своему Богу весьма непригоден; себе, своей воле и миру хочет и ищет угождать, а не Богу, Господу своему, ибо весьма растлился по падении Адамовом. О, сколь многого требует обучения, укрощения, усмирения, чтобы природную отложил свирепость, жестокость и бешенство и так сделался пригодным к службе Господу Богу своему! К этому спасительному обучению предложено нам, христиане: 1) Святое Божие слово, которым свирепость растленного нашего естества показывается, обуздывается и укрощается. «Все Писание богодухновенно и полезно для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен», – говорит апостол (2Тим. 3:16-17). 2) Старание, труд и нужное себя самого ко всякому благому делу принуждение, хотя бы того и не хотело растленное сердце. Ленив человек от природы на дело благое и похотлив на зло, и потому должен себя самого убеждать и принуждать на доброе дело, себя побеждать и отвращать от всякого злого дела. Например, не хочет сердце твое ближнего любить, миловать, простить, смириться, целомудрствовать, и прочее – убеждай себя к тому. Хочет сердце твое ближнего ненавидеть, гневаться, злобиться, мстить, злословить и прочее – силой отвращай себя от того и побеждай себя в том. Это есть славная победа и намного лучшая, нежели людей побеждать! Себя же самого победить – нет славнейшей победы. 3) Нужна молитва. Сами же себя без помощи Божией победить не можем и без благодати Божией богоугодного дела творить не можем. «Без Меня не можете делать ничего», – говорит Христос Бог (Ін. 15:5). Поэтому повелено нам часто и усердно молиться и помощи и благодати просить. Как через злобу дьявольскую человек испортился, так подобает ему благодатью и помощью Божией исправиться. Как через действие врага того сделался склонным и расположенным ко всякому злому делу, а ко всякому делу доброму нерасположенным, ибо внутри сердца его злое похотение и отвращение от добра кроется, – так подобает ему силой Святого Духа, верой во Христа, сделаться охотно готовым ко всякому делу благому и тщательно и прилежно отвращающимся от всякого злого дела, чтобы вместо злобы дьявольской, действовавшей в сердце его, теперь бы в сердце его действовала благодать Святого Духа. И так, если сердце из злого в доброе переменится и исправится, исправиться может весь человек; для чего непременно нужна молитва и воздыхание. Но к молитве должно себя принуждать и обучать, чтобы не в словах одних была молитва. Должно рассеивающиеся помышления собирать и привязывать к молитве, и что говорится словами, о том рассуждать умом, и так сердце с воздыханием к Богу возводить. 4) Изрядное училище для христиан – крест или страдание, терпение бедствий и всяких искушений. «От скорби происходит терпение, от терпения опытность», – говорит святой Павел (Рим. 5:3-4). Бедствием и искушением показывается человеку, что у него в сердце кроется – любовь Божия или любовь мира и самолюбие. Многие думают, что Бога любят, но нашедшая беда показывает им, что они себя и мир любят, а не Бога. Многие думают, что терпеливы, кротки, смиренны; но приспевшая досада и обида показывает им, что в сердце у них нет таких добродетелей, и так познают себя убогими и нищими те, которые прежде думали о себе нечто. Ибо всякое искушение бывает нам к искушению сердца нашего и познанию, что в нем кроется – терпение или гнев, смирение или гордость, послушание или непослушание, – и есть как зеркало, через которое смотрим в сердце наше и рассматриваем, что в нем имеется; иначе познать его не можем, ибо глубоко. “Глубоко сердце человеческое, более всего и крайне испорчено; кто узнает его?» – говорит пророк (Єр. 17:9). И так познав сердце наше, смиряемся и падаем перед Богом, признаем себя виновными, и милости у Него ищем, и просим, и молимся с пророком: «Сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови во утробе моей!» (Пс. 50:12). И для этого-то, кроме прочих причин, напасти на нас посылаются от Бога, то есть чтобы познали самих себя, бедность, убожество и окаянство наше душевное, и так смирились. Нашедшее бедствие подобно лекарству, называемому рвотному. Как, рвотное приняв, человек изрыгает вон из себя соки вредные, и так видит и познает, чем он болеет, так при нашедшем бедствии исходят помыслы злые, как соки вредные, кроющиеся в сердце и повреждающие душу, и так узнает человек, чем он духовно болеет. А так убеждается прибегать со смирением и прошением ко Христу, душ человеческих Врачу. Из всех вышеуказанных пунктов видно: 1) сколь нужно поучение в святом Божием слове; 2) сколь нужна молитва; 3) сколь полезен крест или терпение бедствий, хотя плоти нашей то и неприятно; 4) сколь нужно детей в страхе Божием и прочей христианской должности обучать, чтобы они мало-помалу привыкали к работе христианской, и так бы, возраста совершенного достигнув, могли сами себя содержать в христианской должности.

CXLI. Видишь, что дом, который не имеет господина, живущего в себе, нечист бывает, преисполнен сора, пыли и паутины; земля без делателя запустевает, бесплодна бывает и рождает непотребные травы; сад и виноград без делателя пропадает; корабль без хорошего кормчего бурей и волнами морскими потопляется, и прочее. Так и душа человеческая без Христа, – как дом запустелый, преисполненный смрада, нечистоты и паутин, дьяволом и демонами распростертых, то есть злых похотений, замыслов и начинаний; как земля невозделанная, только терние и колючки производящая и проклятию подлежащая (Євр. 6:8); как сад и виноград, без делателя запустевший, плода не приносящий, и ни к чему не годный и посечению и сожжению подлежащий; как корабль без кормчего плавающий, от бури и волн волнующийся и близ потопления находящийся. Ибо что для дома хозяин, для земли и винограда делатель, для корабля кормчий, то для души нашей Христос. По падении отступил Христос от души человеческой, и сделалась она как дом без хозяина, земля и виноград без делателя, корабль без кормчего. Нет и в той душе Христа, которая, хотя водою и Духом в крещении возрождена была, но, первому Адаму следуя, заповедь Божию отвергла, и за лукавым врагом дьяволом, древним тем змием, волей своей последовала. И если в том бедственном состоянии до конца пребудет, вовеки будет без Христа; и поскольку Христос – жизнь для души, то без Христа, Который есть Жизнь, пребывая, вовеки будет в смерти. Покаемся же, христиане, «очистим себя от всякой скверны плоти и духа» (2Кор. 7:1), чтобы удостоиться принять Христа в дома душ наших. Для этого пришел Он в мир сей, чтобы мы благодарно встретили Его и, очистив дома душ наших, приняли Его. Стоит Он и ударяет в двери сердец наших, чтобы открыли Ему, чтобы почил в душах наших, чтобы и мы могли помазать миром и омыть слезами своими святые ноги Его (Лк. 7:37-38), и чтобы Он “обитель у нас сотворил” (Ін. 14:23). «Се, стою у двери, – говорит Он Сам, – и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему» (Об. 3:20). Горе нам, если ныне не послушаем Его, и Его, нас ради пришедшего в мир, и странствовать в нем благоволившего, не примем в дома свои! Слушай, что скажет во втором пришествии Своем стоящим слева от Него: «Алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня» (Мф. 25:42-43). Стыдно и страшно будет выговор этот терпеть от Него. Страшнее того навеки от Него отлучиться и с дьяволом в огонь вечный отойти. «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его» (Мф. 25:41).CXLII. Видишь, что солнце, хотя всю поднебесную освещает и всем лицо свое являет равно, однако всякому кажется, что как бы на него одного смотрит; и что ни делаем, на всякого из нас, как на одного только, смотрит; и куда ни идем, с нами идет, хотя всегда равно течение свое от восхода к западу совершает. Так и вечное и духовное солнце – Бог. Хотя и на всех равно смотрит и всякого дело и помышление, намерение, начинание, умышление видит и слово слышит – и со всяким на всяком месте есть; и работает ли кто или почивает, стоит или идет, добро или худо делает – с ним есть, и на дело доброе и худое смотрит, и в книге своей записывает – да воздаст всякому по делам его. Однако так за всяким из нас надзирает и все примечает, что как бы, все созданные вещи оставив, на одного только меня или тебя смотрел; и что я или ты хотим делать, говорить, мыслить, начинать и намереваться, доброе или худое, совершенно знает и видит так, как бы оно уже на самом деле было и делалось. И намного лучше и совершеннее все знает и видит, нежели мы сами знаем и видим; и все то видит и смотрит так, что как бы, все прочее забыв, только на нас, наше дело, начинание и намерение смотрел. Так о Нем Святое Писание свидетельствует: «Все пути мои пред Тобою, Господи», – глаголет святой Давид (Пс. 118:168). И еще: «Господи, Ты испытал меня и узнал меня; Ты узнал, когда я сажусь и встаю. Ты издали уразумел помышления мои. Стезю мою и участь мою Ты исследовал, и все пути мои Ты предвидел» (Пс. 138:1-3). От этого учимся, христиане: 1) Бояться Бога и беречься от всякого греха в слове, деле, помышлении, начинании и намерении. Потому что Он как слово наше слышит, так дело, помышление и намерение явно видит, и всякому по делам воздает, и согрешающего в самом деле может праведным судом поразить; и нет такого сокровенного места, в котором скрыться могли бы мы от этого всевидящего ока, ибо оно не только внешнее дело видит, но и тайное помышление, и в глубине сердца сокровенное проницает. Делаешь ли что против совести в сокровенном месте, или помышляешь в сердце своем, или намереваешься что делать: уже то Богу явно. Берегись же греха, как смертного яда, – да не познаешь на себе праведный суд Божий. 2) Учимся уповать на благость Божию, ибо Он везде с нами есть. И как солнце ясно сияющее везде с человеком есть, освещает и согревает его, где бы он ни был, и в благоденствии или злополучии, так и благость и человеколюбие Божие везде с нами и никогда не отступает от нас, но всегда согревает и сохраняет нас, и в доме нашем и на пути, в своей стороне или чужой, в благополучии или злополучии, в здравии или болезни, в печали или радости находимся. Когда нас враги наши гонят, поносят и злословят – молчать, и не отвечать, и предавать все Ему, ибо Он все слышит и знает; достойно ли или недостойно от них гонения и поношения страждем, Ему явно есть. И как дети перед отцом не говорят против хулителей своих, но на отца своего взирают и от него ждут защиты, так должны мы пред Богом, Отцом нашим Небесным, со врагами нашими поступать, ибо Он всегда с нами и мы пред Ним всегда находимся, – не отвечать им, но с молчанием очи душевные возводить к Нему и говорить со Псаломником: «Ты услышишь, Господи Боже мой» (Пс. 37:16)! 3) Отсюда учимся молиться Ему не только явно, словами, но и в тайне сердца нашего. Ибо Он не только слова наши слышит, но и воздыхания, желания и расположение сердца нашего разумеет, как говорит пророк: «Желание убогих Ты услышал, Господи, преданным Тебе сердцам внимало ухо Твое» (Пс. 9:38). «И будет, прежде нежели они воззовут, Я отвечу; они еще будут говорить, и Я уже услышу», – говорит Господь (Іс. 65:24). 4) Учимся, наконец, что когда согрешим перед Богом, от гнева Его никуда убежать не можем, ибо, куда ни обратимся и ни побежим, везде Он нас предваряет и встречает. «Куда пойду от Духа Твоего и от Лица Твоего куда убегу? Взойду ли на небо, – Ты там; сойду ли во ад, – Ты там пребываешь; и если бы я имел крылья, и полетел за дальние моря, – и там рука Твоя направит меня, и удержит меня десница Твоя», – говорит Псаломник (Пс. 138:7-10). Одно убежище нам грешным – милосердие Его, к которому, от гнева Его праведного убегая, и прибегать должны мы, и перед Ним припадать, и с сокрушением сердца просить прощения.

CXLIII. Видишь, что весной из земли произрастают травы и испускают листья, цветы и плоды свои; также деревья испускают листья, цветы и плоды, хотя зимой не видно было жизни в них, и они как бы бесплодными были, и одно дерево от другого почти не отличалось. Весна – образ воскресения мертвых. 1) Веруем, что так восстанут и изыдут тела наши мертвые из гробов, в которых сокровенны были, как видим ныне исходящие травы из земли, скрывавшиеся в ней зимой. 2) Как зимой не распознаем, какой цвет и плод в какой траве и дереве имеется, но весна все то показывает, так ныне не можем познать, что у кого внутри, в сердце и душе кроется – добро или зло, благочестие или нечестие – и часто доброго злым, и злого добрым считаем; но в воскресение все ясно откроется. 3) Как во время весны листья и цветы трав и деревьев изнутри их исходят и являются на свет и теми листьями и цветами как бы одеваются травы и деревья, и так прекрасный образ и вид представляют смотрящим, – так в воскресении красота святых на телах их явится, которая ныне в душах их сокрыта, и той красотой, как ризой прекрасной, оденутся тела их оживотворившиеся. Будут сообразны прославленному телу Спасителя нашего, по словам апостола: «Который уничиженное тело наше преобразит так, что оно будет сообразно славному телу Его» (Флп. 3:21). «Тому, – говорит святой Златоуст, как бы удивляясь, – Который сидит по правую сторону от Отца, сообразно это тело бывает; Тому, Которому ангелы поклоняются; Тому, Которому предстоят бесплотные силы; Тому, Который превыше всякого начала, и власти, и силы» (Беседа 13-я на вышеуказанное место Апостола). 4) Как весной иссохшие травы и деревья такого же вида бывают, какого были зимой, то есть неприятны и гнусны, и ни к чему иному, как сожжению, не подлежат, так и тела грешных людей будут наги и безобразны, как и ныне имеются, даже гораздо большее на них явится безобразие; ибо грех и тьма, которая ныне в сердцах и душах их кроется, тогда внешне на них явится во свидетельство, что они не во Христе проводили жизнь на земле, а в своих похотях. 5) А от этого последовательно учимся, что у всякого человека красота или безобразие, благочестие или нечестие внутри имеется; и чего нет внутри, в сердце и душе, того и на самом деле нет. Вера, любовь, терпение, смирение и прочее внутри должны быть; и если нет их внутри, в сердце, то они есть не иное что, как лицемерие, которое внешне является, как будто нечто имеющееся, но по сути есть ничто. 6) Никого не должно осуждать и судить, так же и хвалить бессмысленно; ибо не знаем, что у кого в сердце кроется, и часто безумно называем того злым, кто внутри и на самом деле добр, и того добрым, кто внутри зол, и так судьями неправедными бываем. От этого отвращает апостол: «Не судите никак прежде времени, пока не придет Господь, Который и осветит скрытое во мраке и обнаружит сердечные намерения, и тогда каждому будет похвала от Бога» (1Кор. 4:5). 7) Искать верой доброты и украшения души, и просить того у Христа, Который один может очистить ее от скверн и украсить; а не гоняться за красотой мира сего: ибо красота душевная вечна, как и сама душа, красота же телесная временна.CXLIV. Видишь, что слюна и прочее, что от пищи и питья имеется, доколе внутри содержится, не гнушается тем человек; а когда извергнется вон, тогда всякий гнушается тем, что у себя внутри имел. Так и грех: пока внутри человека есть и совершает его, не гнушается им человек, но когда благодатью Божией избавится от него и, как блевотину, извергает из сердца своего, тогда для него мерзким делается. Откуда бывает, что всяким грехом, в других видимым, гнушается человек, хотя и сам тот же грех в себе имеет. Гнусен и блуднику блуд, хищнику хищение, вору воровство, лукавому лукавство, завистливому зависть, злобному злоба, клеветнику клевета, сквернослову сквернословие, в ближнем своем видимое. Но в себе, хотя и имеет это же зло, однако не гнушается им; не гнушается же, поскольку смертоносного яда того не познает. О, если бы чудовище это и страшилище ужасное увидел бедный грешник в себе и мерзость его обонял бы! Более бы гнушался тем, нежели гнушается калом, изнутри чрева своего изверженным! Но такова наша общая слепота, бедность и окаянство, что той мерзости не познаем и не стараемся познавать. Так-то, возлюбленный христианин, заразил ядом своим сердце наше сатана и помрачил душевное наше око! Этот случай и рассуждение учит нас: 1) Что сердце наше глубоко растленно и без благодати Божией не что иное, как только зло замышляет. Ибо змеиное семя, в нем посеянное, соответствующие и плоды рождает. 2) Учит испытывать его, и мерзость, в нем кроющуюся, познавать, и ею гнушаться. Это наипаче бывает, когда уединяемся днем или ночью, и в глубину сердца нашего проникаем, и рассматриваем, какие от него замыслы, начинания и намерения рождаются и к чему склоняются. Также от ближнего нашего себя познаем, то есть, что видим в ближнем, то и в нас есть: когда видим ближнего гневающимся или какую другую душевную немощь показывающим, тут должны обратить и на себя очи, что и мы тем же недугом немощны. Семя всякого греха в сердце нашем имеется. И так, что примечаем в ближнем нашем делом совершаемое, то можем и мы при случае делать, и злого семени злые плоды показывать. Ибо природно нам зло это, поскольку с ним все рождаемся. 3) Очищать его неленостно стараться, по подобию огородника или садовника, который сучки вредные срезает с деревьев, чтобы им не вредили. Так и мы должны сердце наше очищать от помыслов, которые вредят очищению души нашей и не попускают приносить плодов, веры христианской достойных. Например, восстает ли помысел гнева, злобы, или мщения, или ненависти, или блуда, или зависти, или гордости, или клеветы, и прочее? Тотчас его отсекать или подавлять, чтобы не возрос, и так не повредил бы души. И в этом помощи просить у Христа Господа нашего. 4) С верою просить того же Избавителя, чтобы Он силою Своею от этого мерзкого мучителя нас освободил, чтобы, от него освободившись, усердно и беспорочно служили Освободителю, по слову Его: «Если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36). Тогда будем гнушаться и мы мерзостью греха, как гноем изверженным и смрадным. Это-то и есть истинная христианская свобода, к которой стремиться неусыпно должны мы и предпочитать ее более всех сокровищ мира этого. Эта свобода намного превосходит свободу князей, вельмож и господ века сего, которые людьми повелевают, но сами своим страстям повинуются; над людьми господствуют, но над ними господствует грех. Христианская свобода не такова: она Богу одному и ради Бога людям повинуется и служит, но греховного ига не носит. Поищем, возлюбленный христианин, этого драгоценнейшего бисера сынов Божиих, который они в «глиняных сосудах носят» (2Кор. 4:7).

CXLV. Видишь, что желающие запах смрадный из покоя выгнать, зажигают благовонные порошки или иное что, к тому пригодное, и так зловоние благовонием изгоняется. Душа человеческая – как храмина, которая до падения праотеческого была исполнена благолепием и добронравием, как благовонными ароматами, и была жилищем Святого Духа; но по падении вошла в нее злоба, как злосмрадный запах, и наполнила ее. Чувствуем и обоняем злосмрадный запах этот все внутри себя, когда изнутри, «из сердца исходят злые помыслы» (Мф. 15:19), как смрадные запахи; чувствуем, любезный христианин, и воздыхаем об этом, желая совлечься ветхого человека и облечься в нового. О, да удостоит нас этого человеколюбивый Господь, Который ради человека сделался человеком! Как же можем зловоние из души нашей выгнать, если не противным тому благоуханием? Ибо противное противным прогоняется. Так тьма светом, холод зноем прогоняется. От падения Адамова вошла злоба и злонравие в души наши. Господь пришел на землю и показал нам образ святого Своего добронравия и благости, показал образ смирения, терпения, кротости, любви и прочих святейших нравов, в божественном Его сердце бывших; и как орел птенцов своих учит летать, так Он верных научил в мире этом жить и Богу угождать, как говорит: «Научитесь от Меня» (Мф. 11:29); и еще: «Я дал вам пример, чтобы и вы делали то же, что Я сделал вам» (Ін. 13:15); и апостол говорит: «Христос пострадал за нас, оставив нам пример, дабы мы шли по следам Его» (1Пет. 2:21). Его благостью, смирением, терпением, кротостью и любовью да изгоним из сердец наших злобу, гордость, гнев, ненависть, зависть и всякую нечистоту. И так, вводя в души наши благонравие Христово, от своего злонравия постараемся избавиться и благовонием непорочных нравов Христовых будем изгонять зловоние, прибывшее нам от врага. И чем более то будем делать, тем более очистится душевный дом наш, как чем более курится благовонный порошок в покое, тем более очищается от зловония покой и большее благоухание в себе имеет. Тяжко это плоти нашей, христиане, чтобы от своего злонравия отречься; но этого должность веры христианской требует от нас. Для этого очищения должно делать следующее: 1) Всегда иметь перед собой образ непорочного жития Христова и на него душевными очами взирать – для чего нужно чтение или слушание святого Евангелия, в котором написано Христово житие. Этим не исключается образ жития святых Божиих, которые также взирали на этот живой божественный образ и подражали ему. 2) Всяким старанием и силой принуждать себя к тому, чтобы противиться восстающим в сердце страстям и пресекать их в начале, как только начнут из сердца показываться, и противное им воспринимать в сердце, например, против гордости – смирение; против гнева, злобы, мщения, ненависти, зависти, нечистоты – терпение, кротость, любовь, доброжелательство, чистоту от Христова жития воспринимать, и тем восстающие страсти усмирять и укрощать. Легко об этом говорить, но не легко это делать, христианин! Ибо природно нам зло, и против страстей бороться и их побеждать не что иное, как против себя самого бороться и себя самого побеждать – трудная брань и победа, но славная! 3) Поскольку старание наше не сильно без помощи Божией, ибо весьма растленное сердце имеем, поэтому должны Христа на помощь призывать, чтобы Сам нам помог и вместо злонравия нашего Свое благонравие насадил Духом Своим Святым в сердцах наших. Для этого Он и в мир пришел, чтобы злобу, как зловоние, в душах наших вселившееся, выгнать и благоухание Своих божественных нравов в них насадить. Да будет наше старание, вера и молитва прилежными, видя это, Он преклонится на милость и подаст нам благодать Духа Своего Святого, которая будет помогать нам во всем, что касается дела спасения нашего.CXLVI. Видишь, что земледелец сперва полагает в сердце своем надежду о собрании плодов и потом, такую положив надежду, принимается за дело, посредством которого исполнение надежды достигается: делает землю, пашет и сеет. Так и во всякой вещи надежда, воспринятая в сердце, поощряет надеющегося к труду и средству, через которое можно надежду осуществить. Купца надежда богатства убеждает купечествовать, воина надежда победы и славы – сражаться, ученика надежда разума и мудрости – учиться в школах и прочее, и в деле начатом не ослабевать увещевает. Так и христиане в деле спасения своего поступать должны. Надежда христианская – вечная жизнь в будущем веке, как в святом Символе веры говорится: «Чаю воскресения мертвых и жизни будущаго века». Эту надежду потеряли мы в Адаме; но во Христе обретаем ее, если в Него чистосердечно веруем и веру нашу показываем любовью и терпением. Должен всякий верующий во Христа эту надежду в сердце своем положить и утвердить, как земледельцы делают, и так в подвиге веры и прочей христианской должности трудиться, не ослабевать, взирая на вожделенный и неоцененный плод вечной жизни. Земледельцы очищают нивы свои, исторгают плевелы, чтобы не препятствовали расти пшенице. Так должны и мы отсекать прихоти и страсти от сердец наших, чтобы не препятствовали расти семени Божия слова, и так бы бесплодным его не сотворили. Земледельцы ожидают раннего и позднего дождя на нивы свои, без которого нивы бесплодны бывают, сколько ни трудятся на них. Так и наш труд тщетен бывает, если не сойдет на нивы сердец наших дождь благодати Божией. Должны и мы трудиться, и ожидать дождя милости Божией, и молиться Богу, чтобы послал нам свыше росу благости Своей и напоил ею нивы сердец наших. Должны воздевать руки и очи к Живущему на небесах, как Псаломник делал и нам образ подал. «К Тебе, живущему на небесах, возвел я очи мои. Вот, как очи рабов на руке господ своих, как очи рабыни на руке госпожи своей: так очи наши» устремлены «ко Господу Богу нашему, пока Он не помилует нас» (Пс. 122:1-2). Земледельцы все лето трудятся, потеют и зной солнечный претерпевают, чтобы вожделенный плод получить. Так и христиане должны всю свою жизнь трудиться, сражаться и приключающиеся напасти терпеть, чтобы не лишиться плода вечной жизни, которую Христос, Сын Божий, трудами Своими и кровью нам приобрел. Земледельцы поспевшие плоды с радостью собирают. Так и христиане, «со страхом и трепетом совершающие свое спасение» (Флп. 2:12), с радостью воспримут его из рук Господних, что обещал Он верующим и любящим Его. «Сеющие со слезами пожнут с радостью. Уходящие уходили и плакали, бросая семена свои, а приходящие придут с радостью, собирая снопы свои» (Пс. 125:5-6). «И возвратятся избавленные Господом, придут на Сион с радостным восклицанием; и радость вечная будет над головою их; они найдут радость и веселье, а печаль и воздыхание удалятся» (Іс. 35:10). Земледельцы ленивые и в праздности живущие, увидев братьев своих, плоды трудов своих собирающих и радующихся, себя же ничего не имеющих, ибо не трудились, – скорбят, тужат, печалятся и ругают себя, что летом не трудились и потому плодов не имеют. Так и христиане, небрежно живущие, увидев прочих за подвиг веры и труды, в благочестии подъятые, ублажаемых и прославляемых Господом, – заплачут, и зарыдают безутешно, и будут себя ругать, что не хотели трудиться во временной жизни. Лазарь, упоминаемый в Евангелии, упокаивается на лоне Авраамовом после трудов и болезней своих временных; а богач несмысленный, который «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно», после веселья и роскоши маловременных, находится в муках, и видит вдали Авраама и Лазаря на лоне его, и, возопив, говорит: «Отче Аврааме! умилосердись надо мною и пошли Лазаря, чтобы омочил конец перста своего в воде и прохладил язык мой, ибо я мучаюсь в пламени сем» (Лк. 16:19-24), – и вовеки возглашать будет, но ничего не получит. Из вышесказанного видишь, христианин: 1) что настоящее время для христиан – время трудов, подвига, скорбей и креста; а будущий век – время покоя, воздаяния, радости и увеселения, ибо «многими скорбями надлежит нам войти в царствие Божие», по апостольскому слову (Деян.14:22). 2) Видишь, как ослеплен духовно бедный человек! Чего не делают люди ради временного и скоро погибающего прибытка? Каких трудов и бед ни принимают? Но ничто им не тягостно и не неудобно, чтобы желаемое получить. Так сильно подвигает, поощряет и одобряет их несомненная желаемого добра надежда, хотя часто и обманываются. Ибо не все получает человек, чего хочет и надеется получить, поскольку в Божией власти состоит наше временное благополучие, а не в человеческой, – и кому хочет, подает его. Однако люди, и не имея совершенной надежды, все же ищут, и тщательно, то добро, которое видят телесными очами. Но вечного блаженства, перед которым вся слава, богатство, честь и царство земное, как ничто, или нерадиво ищут, или совсем перестали искать. О, если бы внутреннее око человека открылось, и увидел бы в одно мгновение ока будущую славу, избранникам Божиим уготованную, – стремился бы к ней так, как жаждой палимый к источнику водному, и ничто бы его от того не могло отвратить. Поверь, христианин, что честь, богатство, слава, сласть и утехи мира сего, как смрадная мертвечина, омерзеют ему, и даже злострадание и мучение не сможет остановить и удержать стремления его. Спасительное Христово воплощение и страдание учит нас всему. Лишились мы в Адаме будущего того блаженства и попали в вечное бедствие, но Христос, Сын Божий, будучи таким великим и высоким, что нет никого больше и выше Его, ибо Бог есть, – ради того в мир пришел и пострадал, чтобы от вечного бедствия избавить и к вечному блаженству возвратить человека отпадшего. Из одного этого можем, христиане, познать, что велико и неизреченно бедствие то, от которого Христос, желая нас избавить, Кровь Свою излил; и велико и непостижимо блаженство будущее, которое смертью Своею исходатайствовал нам, потерявшим его. Слава непостижимой любви Его к нам и милосердию! Непостижимо как зло вечного мучения, так и добро вечного блаженства, ради которого Сын Божий и Бог истинный Себя Самого не пощадил, чтобы от первого нас избавить, а второе нам возвратить. Но такова наша общая слепота и окаянство, что или мало веруем, или совсем не веруем тому, хотя различно и открыл Бог в святом Своем слове то блаженство для пользы и утешения нашего. 3) Несмысленно делают те христиане, которые не хотят сражаться, трудиться в деле звания христианского, но желают вечную жизнь получить; хотят в сластях, роскоши, чести, славе и богатстве мира сего веселиться – и со Христом в будущем веке царствовать хотят; крест со Христом носить отказываются, стыдятся и ужасаются его и избегают его – но прославиться с Ним хотят. Они подобны тем людям, которые хотят плод собрать, но землю пахать, сеять и трудиться не хотят; которые славу победы иметь и торжествовать хотят, но сражаться не хотят; от царя милость получить желают, но верно ему служить не хотят; которые до города некоего дойти желают, но путем, к тому городу ведущим, идти не хотят, но другим путем идут. Тесен путь к вечной жизни, христианин; а пространный в вечную погибель ведет, по неложному слову Христа Господа нашего (Мф. 7:13-14). Вера, которая указывает вечную жизнь и ведет к ней, многоразличному подлежит искушению. Дьявол, мир с суетой и «плоть со страстями и похотями» (Гал. 5:24) стараются целость ее нарушить и истребить. Против всех этих супостатов надо сражаться и веру больше жизни своей хранить. Что отсюда следует, как не непрестанное озлобление, скорбь и теснота душе сражающейся? То тот, то другой, то третий враг нападает и хочет у души отнять неоцененное сокровище – вечное спасение. Недосуг будет думать тому о чести, славе, богатстве и роскоши мира сего, об отмщении обиды, человеком нанесенной, и о прочем, миру принадлежащем, кто хочет с теми врагами вступить в битву. Одно будет у него старание – чтобы не быть ими побежденным. Так от всякого случая и от всякого видимого создания к невидимому можно рассуждение обращать, например, от видимого мира к невидимому, от видимого света к невидимому и вечному, то есть Богу, от видимой тьмы к невидимой, то есть дьяволу и греху, от видимого зрения к невидимому, от телесной слепоты к душевной, от телесного здоровья к душевному, от телесной немощи к душевной и прочее, – и этим духовную пользу себе приносить. Ибо, что видим в видимых вещах, то имеется и в невидимых, и что чувствуем в теле, то примечается и в душе, хотя неравным образом, как об этом читаем в Святом Писании, в котором состояние души нашей, доброе или недоброе, описывается. Имеет тело наше жизнь, смерть, здоровье, немощь, нищету, богатство, благообразие, безобразие, скорбь, утешение, плен, свободу, тьму, свет, голод, жажду, пищу, питье, одежду, труд, покой и прочее. То же примечается и в душе нашей. Тело оживляется душою, умирает, когда душа от него уходит, – душа живет благодатью Божией, умирает, когда ее благодать оставляет. Телу нашему светит солнце, луна и светильник, но свет, которым душа наша просвещается, есть Христос, «Который просвещает всякого человека, приходящего в мир» (Ін. 1:9), и светильник ее – закон Божий, по писанному: «Светильник ногам моим закон Твой» (Пс. 118:105). Слепо тело наше, если не имеет очей открытых, глухо, если не имеет ушей, – слепа душа, если не имеет просвещения Святого Духа, и глуха, если не имеет надлежащего слышания гласа Божия, в Святом Писании простираемого. Тело наше имеет богатство: золото, серебро и прочие вещи, по мнению мира сего, дорогие; нище и убого, если не имеет. Имеет и душа богатство свое – дарования Божии духовные: веру, оправдание, освящение, мудрость и прочее; нища, убога и нага, если их не имеет. Тело наше безобразным делают струпы, раны, гной, морщины и прочее – душу безобразной делают грех и страсти бесчинные. Тело наше алчет и жаждет без пищи и питья и наготу терпит без одеяния – душа алчет и жаждет без слышания Божия слова и наготствует без благодати Его. Тело утешается и укрепляется пищей и покрывается одеждой – душа утешается словом Божиим и благодатью Его, живущею в ней, и покрывается нагота ее Христовою правдою. Пленяется тело наше, когда попадается в плен к неприятелю, или заключается в темнице, или узами связывается; свободу получает, когда от этих бедствий избавляется. Имеет и душа свое горькое пленение, когда человек попадает под власть дьявольскую, служит греху и страстям бесчинным, блудодействует, пьянствует, похищает, крадет, злится и прочие страсти совершает; освобождается же Христом, когда обратится от грехов к Богу и верует во Христа, Избавителя всех. Так и в прочем примечается сходство невидимого с видимым и души с телом, о чем Святое Писание научит тебя, христианин, если с прилежанием и желанием спасения своего будешь его читать или слушать. А как нам от бедствий духовных освободиться и блаженство духовное получить, представляется в том же Писании образ, то есть вера во Христа, Который верующих в Него избавляет и блаженными делает, как Он Сам говорит: «Если Сын освободит вас, то истинно свободны будете» (Ін. 8:36). И еще: «Христос Иисус… сделался для нас премудростью от Бога, праведностью и освящением и искуплением», – написал апостол (1Кор. 1:30).

Примечай здесь, христианин: 1) Эти пункты служат для разъяснения следующих моих предложений и рассуждений. 2) Эти подобия, взятые от различных вещей, чувствам подлежащих, и приложенные к невидимым, более полагаются ради простого народа, который не может понять учения о духовных вещах. Ничем же так не разъясняется, и понятным не делается, и в памяти не углубляется учение, как подобиями тех вещей, которые чувствам нашим подлежат и перед глазами нашими находятся. Поэтому видим, что и в священных книгах премного таких подобий имеется, которыми спасительное учение разъясняется, и небесные и духовные вещи земными и видимыми доказываются, как-то: слово Божие уподобляется семени, грешники – болящим, непросвещенные благодатью Божией – слепым, неизвестный день второго Христова пришествия – вору, в ночи приходящему, и прочее. 3) Вещь одна другой подобна бывает не во всем, а только в некоторых свойствах: поэтому и о подобиях, как здесь, в этом параграфе, так и в прочих приведенных местах, разуметь должно то же, что и они только в неких свойствах сходны с теми вещами, которые разъясняют. 4) Чтобы от видимых вещей к невидимым рассуждение обращать и так духовную пользу получать, требуется размышление верою, которая основанием своим имеет Божие слово, управляемое и утверждаемое, без которой удобно погрешить можно.Статья 2: О сердце и языке человеческомГлава 1: О сердце человеческом«Добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе, а злой человек из злого сокровища сердца своего выносит злое, ибо от избытка сердца говорят уста его», – говорит Господь (Лк. 6:45).«Сын мой, отдай сердце твое мне» (Притч. 23:26)

28. Сердце здесь подразумевается не в прямом смысле, поскольку оно есть начало жизни человеческой, как философы рассуждают, но нравоучительно, то есть как внутреннее человеческое состояние, расположение и наклонение. Это видно из следующего апостольского слова: «сердцем веруют к праведности»(Рим. 10:10), – и другого, пророческого: «сказал безумный в сердце своем: «Нет Бога»(Пс. 13:1), и из прочих мест Святого Писания. Откуда сердце уподобляется в Писании сокровищу, в котором или благое, или злое скрывается, как говорит Господь: «добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе, а злой человек из злого сокровища сердца своего выносит злое». То есть, какое человек внутреннее состояние имеет, такие у него слова и дела внешние являются, и о чем внутри поучается, замышляет, старается, то и внешне проявляется. Слово и дело внешнее – вестник и свидетель внутреннего человеческого состояния. Сердце, в прямом смысле, поскольку есть начало жизни человеческой, у всех одинаковое, то есть у добрых и злых, как и прочие естественные органы; но в нравоучительном смысле разумеемое, – не одинаково, но у иного доброе, у иного злое, и прочее.

29. Сердце человеческое само по себе, без благодати Божией, злое, ибо не что иное, как только суетное и злое помышляет, как написано: «Помышление сердца человеческого – зло от юности его»(Бут. 8:21). Откуда сердце это, как ниже увидишь, называется в Писании “каменное”: ибо ни увещаниями, ни угрозами, ни милостью, ни строгостью не преклоняется и не умягчается. Потому Бог обещается верным Своим дать «сердце иное». «И дам им сердце единое, и дух новый вложу в них, и возьму из плоти их сердце каменное, и дам им сердце плотяное»(Єз. 11:19). Поэтому о человеке, благодатью Божией не возрожденном, говорится: «Сказал безумный в сердце своем: «Нет Бога». И Господь говорит: «Из сердца исходят злые помыслы, убийства, прелюбодеяния, любодеяния, кражи, лжесвидетельства, хуления» (Мф. 15:19). И хотя благодатью Божией просвещен будет человек, однако зло это, из сердца исходящее, чувствует, и должен много труда во всю жизнь прилагать и против природного того бедствия духовно сражаться, ибо непрестанная ему предлежит против того брань. Откуда читаем, что и водой и Духом возрожденные, и святые впадают в тяжкие грехи, которые из этого растленного источника проистекают. Поэтому повелено всем верным молиться и просить у Небесного Отца благодати Святого Духа, чтобы смогли противиться тому злу, от сердца происходящему, и умерщвлять его. Растлению сердца нашего способствует во вред нам дьявол со злыми своими ангелами и соблазнами мира сего. Отсюда последует, что сердце доброе и богобоящееся не может быть, как только от Бога. Ибо Сам человек сердца своего злого на доброе переменить не может; откуда Псаломник молится: «Сердце чисто созижди во мне, Боже, и дух прав обнови во утробе моей» (Пс. 50:12). Поэтому всякому, желающему иметь сердце доброе, надо с Псаломником молиться Богу о том, чтобы, по милостивому Своему обещанию, подал сердце иное и дух новый, и взял от нас сердце каменное, и подал сердце плотяное, чтобы на нем, как на новых скрижалях, смог быть написан закон Евангелия Христова, «не чернилами, но Духом Бога живаго, не на скрижалях каменных, но на плотяных скрижалях сердца» (2Кор. 3:3), как написано: «Но вот завет, который Я заключу с домом Израилевым после тех дней, – говорит Господь, – вложу закон Мой во внутренность их и на сердцах их напишу его, и буду им Богом, а они будут Моим народом» (Єр. 31:33).

30. Сердце одно и душу одну иметь – значит иметь великое согласие в учении и воле, как пишется о верных, бывших во дни апостольские: «У множества же уверовавших было одно сердце и одна душа»(Деян.4:32).

31. Двоедушие или двоесердечие бывает в том человеке, который языком одно говорит, а мыслит другое. Такого обыкновенно называют все двоедушным, или по-другому назвать можно льстецом, обманщиком и лукавым; противоположная же этому пороку добродетель – простосердечие.

32. Сердце чистое и правое, согласно Святому Писанию: 1) старается воле Божией следовать; 2) ищет во всех своих делах, словах и начинаниях славы Божией; 3) печется о пользе ближнего своего, то есть всякого человека. Об этом яснее и пространнее увидишь, читатель, ниже.

33. Сердце это – начало и корень всех деяний наших. Ибо, что ни делаем, мысленно или делом, – сердцем делаем, или добро, или зло. Сердцем веруем или не веруем; сердцем любим или ненавидим; сердцем смиряемся или гордимся; сердцем терпим или ропщем; сердцем прощаем или злимся; сердцем примиряемся или враждуем; сердцем обращаемся к Богу или отвращаемся; сердцем приближаемся, приходим к Богу или отходим и удаляемся; сердцем благословляем или клянем. На сердце радость или печаль, надежда или отчаяние, покаяние или нераскаянная жизнь, страх или дерзновение. В сердце простота или лукавство. Сердце воздыхает, молится, уповает или напротив делает, и прочее. Следовательно, чего на сердце нет, того и на самом деле нет. Вера не есть вера, любовь не есть любовь, когда на сердце не имеется, а есть лицемерие. Смирение не есть смирение, а притворство, если не в сердце; дружба не дружба, а хуже вражды, если внешне только проявляется, а в сердце не имеет места. Поэтому Бог требует от нас сердца нашего: «Сын мой, отдай сердце твое Мне»(Притч. 23:26).

34. Что в сердце зачинается, доброе или злое, то вне, через члены телесные является. И сердце человеческое внешние члены тела, как-то: язык, руки, ноги и прочие, как орудия употребляет к претворению замыслов своих в само дело. Так языком благословляет или клянет, руками похищает или подает, убивает или сохраняет; ушами слушает доброе или злое; ногами ходит к намеренному месту; другими членами другое намерение свое совершает. Кто доброе и святою верою Христовою очищенное сердце имеет, тот нелицемерно добрые и плоды вне показывает; а кто злое сердце имеет, злые и плоды являет, как говорит Господь: «Добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе, а злой человек из злого сокровища сердца своего выносит злое»(Лк. 6:45).

35. Всякое дело человеческое не по внешнему, а по внутреннему состоянию сердца и намерению судится. Ибо часто внешнее дело у того и другого одинаково бывает. Но внутреннее расположение и намерение различно может быть. Например, один судья не принимает мзды, и другой не принимает. Первый потому не принимает, что указы монаршие казнью грозят, а брал бы, если бы того не было. Другой не берет, чтобы Бога не прогневать преступлением заповеди Его святой. Этот – истинный бессребреник, доброе и богобоящееся сердце имеет. А тот, хотя руками не принимает мзды, но сердцем принимает и потому как мздоимец осуждается. Ибо страх человеческий имеет, а не Божий, человека боится, а не Бога. И потому злое и неверное сердце имеет. Один не крадет потому, что не хочет. Другой не крадет потому, что не может, а крал бы, если бы представился случай. Первый подлинно честен, а второй всегда в сердце крадет. Один дает милостыню ради имени Христова, желая помочь просящему из бедности, а другой – чтобы славу добрую нажить. Первый истинно милостив, а второй – тщеславен. Один входит в церковьвместе с верными молиться и славословить имя Божие, а другой – посмотреть церемонии. Одному полезен, а другому неполезен вход в церковь. Ибо и язычники смотрят на церемонию христианскую. Один воспринимает ранг для того, чтобы богатство собрать и большую честь получить, а другой – для того, чтобы обществу и братии своей послужить. У него доброе намерение, а у другого – злое и пагубное. Один проповедник говорит проповедьдля того, чтобы показать себя, славу и похвалу от слушателей получить и высокую степень обрести. Другой проповедует, чтобы людям пользу принести. У него доброе намерение, а у другого – злое. Не убиваешь, не прелюбодействуешь, не крадешь, не злословишь ближнего потому, что боишься суда гражданского – политик ты, а не христианин. Человека боишься, а не Бога. И потому между неверными считаешься, хотя и Христово имя носишь. Не делаешь злого потому, что Бог запретил и боишься Бога прогневать – веры христианской дело есть. Идешь на битву, чтобы корысть получить от неприятеля, обогатиться – не много и почти ничем не отличаешься от разбойника, который для того на людей нападает, чтобы обогатиться. Идешь против неприятеля, чтобы Церковь и Отечество свое защитить – похвально намерение это. Смотришь на жену просто, без всякого вожделения, как на создание Божие – нет греха. Смотришь с нечистой похотью – «прелюбодействуешь… в сердце своем», как учит Господь (Мф. 5:28). Одеваешься в платье, пристойное рангу твоему – безгрешно делаешь. Украшаешь себя одеянием, чтобы пышность показать и почтение от незнающих получить – миролюбец ты и гордое сердце имеешь. Просишь у ближнего своего прощения за оскорбление и обиду, боясь суда гражданского – мудрость человеческая это. Смиряешься перед братом своим с сожалением, что оскорбил его – любви знамение это. Не упиваешься, поскольку не имеешь, чего пить – пьянствуешь в сердце твоем. Не упиваешься, поскольку грешно – воздержания дело это, истинный воздержник ты. Плачет кто, что потерял богатство или лишился чести – печаль века сего и потому неполезна. Плачет другой, что ближнему не может отомстить – злобы действие это и печаль пагубная. Плачет третий, что человеколюбца Бога прогневал – такая «печаль ради Бога» (2Кор. 7:10) и душеспасительна. Плачешь над мертвым отцом, или братом, или другом, что с любимым разлучился – печаль бесполезная. Плачешь над мертвым, помышляя, что грех нас в такое бедное состояние привел – это плач христианский. Наказывает командир подчиненного, что не почтен или обесчещен им – это гнева и злобы исполнение, а не наказание. Наказывает как законопреступника, и чтобы впредь исправнее себя вел – это наказание правильное есть и намерение христианское. Даешь просящему милостыню, чтобы пользу от него какую получить – это купля и торг, а не милостыня. Почитаешь царя или от него посланных, боясь наказания за непочтение – это человеческая хитрость. Почитаешь потому, что Бог велел почитать – это христианское дело. Терпишь обиду, поскольку не можешь отомстить – невольное терпение. Терпишь обиду добровольно, повинуясь заповеди Христовой – это дело истинного терпения и спасительное. Так и в прочем по состоянию сердечному судится всякое дело – злое оно или доброе. Об этом каждый в своей совести извещается, как видим это и в Святом Писании. Каин и Авель приносили жертву Богу: но «призрел Господь на Авеля и на дар его, а на Каина и на дар его не призрел» (Бут. 4:4-5). Мытарь и фарисей молились в церкви Богу; но мытарь оправдан, а фарисей отвержен (Лк. 18:14). Радовался Закхей, увидев Господа нашего Иисуса Христа (см. Лк. 19:2-9), радовался и Ирод (см. Лк. 23:8), но Ироду в погибель, а Закхею во спасение обратилась радость. Так по внутреннему состоянию сердечному судится перед Богом всякое дело. И хотя бывает, что дело внешне кажется добрым, но если происходит от намерения недоброго и непотребного, – перед Богом осуждается как непотребное. Намерение – как основание, на котором дело созидается. И каково намерение, таково и дело: если доброе намерение – доброе дело, если злое намерение – злое и дело совершаемое. Отсюда следует, что никого ни хвалить, ни ругать безрассудно не должны мы. Поскольку внутреннего человеческого состояния и намерения никто, кроме одного Бога, знать не может. «Кто из человеков знает, что в человеке, кроме духа человеческого, живущего в нем» (1Кор. 2:11)? Ибо часто бывает, что безумно хвалим того, кто перед Богом окаянен и потому на самом деле мерзок; осуждаем того, которого Бог оправдывает, и оправдываем несмысленно того, кого Бог осуждает, и потому грешим.

36. Поскольку всякое дело человеческое, как внутреннее, так и внешнее, от сердца зависит, и каково сердце, таково и дело – доброе или злое. И от природы имеем сердце растленное. Потому должны усердно и непрестанно молиться и просить у Сердцеведца Бога, Который из ничего все и из худого доброе делает, просить сердца нового и духа правого, чтобы помышления и дела, от сердца происходящие, правыми были и к одной Божией славе намеревались. Должны, по примеру Псаломника, всегда воздыхать: «Сердце чисто созижди во мне, боже, и дух прав обнови во утробе моей»(Пс. 50:12). А если сердце правое будет, то и дела правыми будут.