Євангеліє від Іоанна поміщене в каноні Нового Заповіту після Євангелія від Луки; складається з 21 глави, причому остання глава є додатковою, і в ній розповідається про автора Євангелія.

Бесіда 1

1. Похвала Євангелію від Івана. Його перевага і користь. – Хто може розуміти його. – 2. Піднесеність Іоанна. – Як потрібно слухати Євангеліє. – Необхідність певної прихильності до Слова Божого. – 3. Не потрібно кидати святині псам. – 4. Опис настроїв, які потрібні для слухання Євангелія. – Потрібно уникати театральних видовищ і твердо стояти в єднанні з Богом і церквою. – Треба мати уважний слух.

1. Глядачі подвигів тілесної боротьби, щойно дізнаються, що прийшов звідки-небудь мужній і вже увінчаний борець, усі стікаються, щоб бачити його ратоборство, мистецтво, силу. Тоді бачиш, як на видовище, наповнене незліченною безліччю народу, всі спрямовують чуттєві й уявні погляди, щоб нічого тут не залишити без уваги.

Якщо потім прибуде якийсь чудовий музикант, то знову ті самі люди наповнюють видовище, і, залишивши все, що було у них у руках, іноді навіть потрібну якусь і нагальну справу, сидять на узвишші, і з великою увагою слухають спів і музику, випробовуючи їхню милозвучність.

Так зазвичай робить простий народ. А обізнані в словесних науках те ж саме роблять щодо софістів. І в тих є свої видовища і слухачі, аплодисменти і вироки, і суворі випробування промов.

Якщо ж глядачі борців, глядачі і разом слухачі риторів і музикантів сидять на видовищі з такою увагою, то скільки старанності й уваги по справедливості повинні ви надавати, коли не співак якийсь і не софіст виходить на подвиг, а коли віщає чоловік з небес і видає голос, що сильніший за грім?

Своїм голосом Він обійняв і наповнив увесь всесвіт, не тому, щоб волаяв надто голосно, а тому, що рухав язик силою божественної благодаті. І то дивно, що такий сильний голос анітрохи не грубий або неприємний, але приємніший і жаданіший від усякого музичного співзвуччя, здатний навіть захоплювати, і, понад усе цього, він абсолютно святий, гідний трепетного благоговіння, сповнений настільки великими таємницями і доставляє стільки благ, що ті, хто приймає і зберігає їх з ретельністю і ревністю, вже немов перестають бути людьми і не залишаються на землі, але, стаючи вище за все життєве і приєднуючись до ангельського лику, живуть на землі, немов би на небі.

Син грому. Улюблений (учень) Христовий, стовп церков, що існують у всесвіті, той, хто має ключі неба, хто випив чашу Христову і хрещенням Його хрестився, хто з відвагою поклав голову на перси Господні, – ось він нині приходить до нас не для того, щоб представити якесь вигадане видовище або прикривати себе личиною (не в такому роді він і говорити буде); не сходить він на піднесене місце, не вдаряє ногою під музику, не прикрашається позлащеним одягом.

Він входить в одязі, що має красу невигадливу; він являється нам вбраний у Христа, взувши червоні ноги свої на приготування благовістя світу; пояс – не на персинах, а на стегнах, не зі шкіри пурпурового кольору, не золотом вкритий зверху, а витканий і складений із самої істини.

Такий він нині є нам, без усякого лицемірства; немає в нього ні облуди, ні вигадок, ні байок, але з відкритою головою він сповіщає відкриту істину. Будучи сам по собі таким, він не інше навіює і слухачам своїм виглядом, поглядами, голосом. Він не має потреби в якихось знаряддях для мовлення. Як, наприклад, у цитрі, або лірі, або в чомусь подібному; він усе робить своїм язиком, видаючи голос приємніший і набагато корисніший за всяку гру на цитрі і (всяку) музику.

Місцем дії служить для нього все небо; видовищем – всесвіт; глядачами і слухачами – всі ангели і з людей ті, які подібні до ангелів, або бажають такими стати. Тільки такі можуть чітко осягати цю милозвучність, виявляти її і в справах (своїх) і бути такими слухачами, якими треба бути. Всі інші, як малі діти, хоч і слухають, але не розуміють того, що слухають, а захоплюються тільки задоволеннями і дитячими іграми.

Так всі люди веселі, розкішні, що живуть для багатства, для почесті й утроби, хоча й слухають інколи, що (їм) кажуть, але на ділі не показують нічого великого й піднесеного, тому що одного разу назавжди приліпилися до лайна й пороху.

Апостола цього оточують гірські сили, дивуючись благопристойності душі його, розуму і красі його чесноти, яку він привернув (до себе) і самого Христа, і отримав благодать духовну. Налаштувавши свою душу подібно до милозвучної, оздобленої дорогоцінним камінням, що має золоті струни, ліри, він досяг того, що через неї Духом виголосив дещо велике й піднесене.

2. Отже, будемо слухати не рибалку, не сина Заведєєва, але того, хто відає глибини Божі, тобто Духа, що рухає цю ліру. Він нічого людського не буде говорити нам, але все, що не скаже, буде з глибини Духа, з тих таємниць, які навіть і ангели не знали до того, як вони відбулися. І ангели разом з нами через голос Іоанна і через нас навчилися того, що ми пізнали: “щоб нині стала відома через Церкву начальствам і владі на небесах багатогранна премудрість Божа” (Еф. 3:10).

Отже, якщо і початки, і влади, і херувими, і серафими пізнали це через Церкву, то очевидно, що і вони з великою ретельністю займалися цим повчанням. Таким чином ми і тим уже не мало вшановані, що ангели разом з нами навчилися того, чого раніше не знали. А що (вони дізналися) і через нас, про це поки не буду говорити.

Отже, надамо і ми зі свого боку безмовне благоговіння, не нині тільки і не на той тільки день, коли слухаємо, а протягом усього (свого) життя, тому що слухати його завжди добре. Якщо нам бажано знати, що робиться в чертогах царських, як, наприклад, що робить або робить цар щодо своїх підданих, хоча часто це анітрохи не стосується нас, то чи не набагато більше забаганки чути, що сказав Бог, і особливо, коли все це нас стосується?

А все це (Іоанн) з точністю скаже нам, як друг самого (небесного Царя), або, краще, як такий чоловік, котрий має в собі Його Самого, який говорить, і від Нього чув усе, що Він – від Свого Отця. “Я назвав вас друзями, – говорив Він, – бо сказав вам усе, що чув від Отця Мого” (Ін. 15:15). Отже, подібно до того, як якби ми раптом побачили когось, хто сходив би згори, з небесної висоти, і обіцяв би сказати нам точно, що там (відбувається), і, звісно, всі стеклися б до нього, так само вчинимо і нині. Саме з неба розмовляє з нами цей чоловік.

Він не від світу, як каже і сам Христос: “ви не від світу …цього” (Ін. 15:19). У ньому віщає Втішитель всюдисущий і з такою самою точністю провідник “Божого”, з якою душа людська знає в собі “своє”, – Дух святості, Дух правий, володарюючий, який керує на небеса, який дає інші очі, здатні бачити майбутнє, як теперішнє, і сподобляючий нас ще в плоті споглядати те, що є на небесах.

Отже, будемо надавати йому безмовну увагу протягом усього нашого життя. Ніхто нехай не залишається тут ледачим, сонливим, нечистим. Переселимося до небес, бо він віщає тільки там, і тільки тим, які там мешкають. А якщо залишатимемося на землі, то не отримаємо звідси жодної важливої користі. Слова Іоанна не відносяться до тих, які не хочуть відстати від життя скотинячого, точно так само, як і його не стосуються тутешні справи. Грім вражає наші душі, маючи і незначний звук, а його голос не лякає нікого з вірних, навпаки, ще звільняє від страху і збентеження душевного, і вражає тільки демонів і тих, які їм працюють.

Отже, щоб нам бачити, як він їх вражає, збережемо безмовність, як зовнішню, так і внутрішню, особливо внутрішню. Яка, справді, користь, коли уста мовчать, а душа обурюється і має в собі сильну бурю? Я шукаю безмовності в душі, в помислах, так як і уважного вимагаю слуху. Нехай не захоплює ж нас пристрасть до багатства, ні любов до слави, ні сила гніву, ні хвилювання інших пристрастей.

Неможливо слуху неочищеному збагнути як годиться висоту промовлених дієслів, збагнути, або пізнати, як годиться, силу цих страшних і невимовних таємниць і всяке добро, яке міститься в цих божественних висловах. Якщо не можна добре вивчити гри на сопілці та цитрі, не спрямувавши до того всього розуму, то як можна зрозуміти таємничий голос слухачеві, що сидить із безпечною душею?

3. Так і Христос навчає: “Не давайте святині псам і не кидайте перлів ваших перед свинями” (Мф. 7:6). Бісером Він називає ці самі вислови, хоча вони набагато дорогоцінніші за бісер, і називав тільки тому, що в нас немає нічого ціннішого за цю річ. Тому і солодкість слова Писання часто має звичай порівнювати з медом, не тому, що така тільки була її міра, а тому, що в нас немає нічого іншого солодшого за мед.

А що воно незрівнянно перевершує і дорогоцінність каменів, і солодкість усякого меду, послухай, як пророк говорить про нього, показуючи його перевагу. “Жаданіше, – каже він, – золота і багатоцінного каменю, солодше стільникового меду. Але це тільки для здорових, – чому й додає пророк: “Бо раб Твій береже їх” (Пс. 18:11-12). І знову в іншому місці, назвавши їх солодкими, додав: “гортані моїй”. “Як солодкі, – каже він, – гортані моїй слова Твої!” (Пс. 118:103). І ще, висловлюючи їхню перевагу, каже: “солодше меду і крапель сота устам моїм” (Пс. 18:11,15) – тому що він мав міцне здоров’я душевне.

Так і ми не будемо приступати до них у хворобі, але, вилікувавши спершу душу, приймемо цю їжу. Для того я так багато і говорю попередньо, ще не торкаючись самих висловів Євангелія, щоб кожен звільнився від усякого виду хвороби, і в такий спосіб ніби зійшов на саме небо, зійшов чистим, відклавши гнів, турботи, життєві тривоги і всі інші пристрасті. Не очистивши таким чином попередньо душі, неможливо отримати звідси ніякої важливої користі. І ніхто не кажи мені, що мало часу для майбутнього зібрання. Не тільки за п’ять днів, а й за одну хвилину можна змінити все своє життя.

Скажи мені, чи є щось гірше за розбійника і людиновбивцю? Чи не крайній це ступінь зла? І однакож розбійник раптом зійшов на висоту чесноти і перейшов до самого раю, не маючи для цього потреби ні в багатьох днях. Ні навіть у половині одного дня; досить було для цього однієї хвилини. Отже, можна раптом змінитися і стати золотим, замість тлінного. Оскільки чеснота і порок походять не від природи, то і зміна легка і не піддається ніякому насильству. “Якщо захочете і послухаєтесь, – каже Бог, – то будете куштувати блага землі” (Іс. 1:19).

Чи бачиш, що потрібно одне тільки бажання? Але бажання – не звичайне, загальне багатьом, а ретельне. Я знаю, що нині всі бажають здійнятися на небо; але треба довести це бажання в самих справах. І купець, бажаючи збагатитися, не зупиняє свого бажання тільки на одній думці, але споряджає корабель, збирає корабельників, запрошує керманича, постачає судно всім, що потрібно, бере в борг золото, перепливає море, вирушає в чужу землю, зазнає безліч небезпек і все інше робить, що відомо мореплавцям.

Так і ми повинні доводити своє бажання. І ми ж здійснюємо плавання, не з (однієї) землі в (іншу) землю, але від землі до неба. Зробимо ж розум наш здатним до управління, так, щоб він підносив нас на горе, а корабельників зробимо слухняними йому; спорядимо міцний корабель, якого не могли б потопити злигодні і скорботи життєві, який не підносився б духом гордості, але був легкий і швидкий у плаванні.

Якщо ми влаштуємо таким чином корабель, керманича і корабельників, то будемо плавати благополучно, і схилимо до себе істинного керманича – Сина Божого, Котрий не допустить, щоб наше судно занурилося у прірву, але, хоч би дме тисяча вітрів, Він і вітрам заборонить, і морю, і замість бурі сотворить велику тишу.

4. Приготувавши себе таким чином, приходьте на наступне зібрання, якщо тільки вам бажано почути що-небудь корисне і зберегти слово в душі своїй. Ніхто нехай не буде подібний до прохідної стежки (Лк. 8:5,12), ніхто нехай не буде каменем, ніхто – повним теренів. Зробимо себе ніби необробленими нивами. Тоді й ми, якщо побачимо у вас землю чисту, будемо з ревністю кидати насіння; якщо ж – грубу й кам’янисту, то вибачте нам, якщо не захочемо марно трудитися.

А якщо, полишивши сіяння, почнемо виривати терни, то знову буде нерозсудливо кидати насіння в необроблену землю. Той, хто насолоджується таким слуханням, не повинен долучатися до трапези бісівської: “бо яке спілкування праведності з беззаконням?” (2Кор. 6:14). Ти стояв тут, слухаючи Іоанна і через нього дослухаючись до вчення Духа, і після цього йдеш слухати розпусних жінок, які виголошують ганебні промови, а ще ганебніші вчинки показують на видовище, а також випещених юнаків, які один одного б’ють і б’ються взаємно. Як же ти можеш цілком очиститися, осквернений таким брудом? Але для чого зображати по частинах весь сором, який там буває. Усе там – сміх, усе – сором; там – лайка, глузування, витівки; усе – розпуста, усе згубство.

я наперед про це говорю і оголошую всім вам. Ніхто з тих, хто насолоджується тутешньою трапезою, нехай не розтліває душі своєї тими згубними видовищами. Усе, що там не говориться і не робиться, є сатанинська гординя. Знаєте ви, ті, хто сподобився таїнства (хрещення), які між нами покладені обітниці, або краще сказати, в який заповіт ми вступили з Христом, коли Він сподобляв вас Своїх Таїнств? Що ви перед Ним говорили? Що ви сказали Йому про гординю сатанинську? Як ви, з зреченням від сатани і ангелів його, відреклися і від усієї гордині його, і обіцяли більше вже не ухилятися до неї?

Отже, не мало потрібно дбати, щоб не забувати настільки великих обітниць, і не робити себе негідним таких таїнств. Чи не бачиш, як при царському дворі запрошують до участі в раді царській і включають до числа друзів царських тільки людей, які ні в чому не спіткнулися і яких поважають? До нас прийшов посланець з неба, посланий від самого Бога для того, щоб сказати нам про деякі необхідні предмети. А ви, залишивши слухати те, що він хоче нам передати і для чого уповноважений до нас, сидите, слухаючи лицедіїв. Яких гідно це блискавок, яких громів!

Але як не повинно долучатися до трапези бісівської, так не повинно брати участі в слуханні бісівському, в нечистому одязі приходити до світлої трапези, багатої багатьма благами, – трапези, яку приготував Сам Бог. Така її сила, що вона раптом може піднести на саме небо, якщо тільки ми будемо слухати з чистим серцем.

Отже, непристойно тому, хто часто оголошується божественними словами, залишатися в теперішньому низькому стані, але необхідно негайно здійнятися, злетіти в найгіршу країну, і насолодитися скарбами незліченних благ, які нехай сподобимося отримати всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому з Отцем і зі Святим Духом слава, нині й повсякчас, і на віки віків, Амінь.

Бесіда 2

Ін. 1:1. На початку було Слово…

1. Зовнішні філософи порівняно зі св. Іоанном. – Бідність і неписьменність його і водночас незрівнянна перевага його над першими. – 2. Варварські народи, сприйнявши християнство, навчилися любомудрувати. – 3. Проти вчень філософів і особливо проти вчення про переселення душ. – 4. Чому Іоанн говорить про Бога-Сина, не торкаючись Бога-Отця. – У чому істинне любомудрість? – 5. Розум не може одночасно розмірковувати про кілька предметів. – З якою увагою слід читати Євангеліє св. Іоанна.

1. Якби Іоанн хотів сам з нами розмовляти, або говорити нам що-небудь своє, від себе, то потрібно було б сказати про рід його, про батьківщину, про виховання. Але оскільки не він, а сам Бог через нього віщає роду людському, то досліджувати це видається мені зайвим і недоречним. Утім, можливо, це і незайве і навіть вельми потрібне. Коли дізнаєшся, хто він був, звідки і від кого походив, і який був сам по собі, потім почуєш його голос і всю його любомудрість, – тоді ясно побачиш і те, що Євангеліє було не власним його витвором, а справою божественної сили, що діяла в душі його. Отже – яка ж була його батьківщина? Вітчизни в нього не було майже ніякої; він походив із бідного селища, із країни найпрезреннішої на той час країни, яка не мала в собі нічого доброго.
Книжники, принижуючи Галілею, говорили: “роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). Принижує її й істинний ізраїльтянин, кажучи: “з Назарету чи може бути щось добре?” (Ін. 1:46). Будучи з такої країни, Іоанн не походив і з якогось чудового в ній місця, і не був там відомий за своїм ім’ям. Батько його був бідний рибалка, до того бідний, що і дітей своїх готував до того ж ремесла. А ви знаєте, що жоден ремісник не захоче добровільно зробити свого сина спадкоємцем власного ремесла, якщо тільки не буде примушений до того крайньою бідністю, особливо, якщо ремесло його низьке. Але немає бідніших, немає презирливіших, неосвіченіших рибалок; втім і між ними одні вищі, а інші нижчі. Апостол і в цьому відношенні посідав найостанніший ступінь. Він і не в морі ловив рибу, а трудився в одному невеликому озері.
І ось, коли він там перебував разом з батьком і Яковом братом своїм, і лагодив з ними прорвані сіті, що також показувало крайню бідність, – покликав його Христос. А що стосується зовнішньої освіти, то і звідси вже можна робити висновок, що він був зовсім неосвічений. До того ж свідчить (про це) і Лука, коли пише, що він був людиною не тільки простою, а й безграмотною. І це має бути так; хто був такий бідний, не з’являвся серед народу, ніколи не поводився зі значними людьми, а був зайнятий лише рибальством, а якщо інколи й зустрічався з ким-небудь, то розмовляв хіба з покупцями риби й кухарями, чи міг той стати чимось кращим за нерозумних тварин? Як було йому не наслідувати безмовність самих риб?
І ось цей рибалка, що обертався біля озер, сіток і риб, родом із Віфсаїди галілейської, син бідного рибалки, і бідного до крайньої злиднівсті, людина проста, до того ж на останньому ступені простоти, що не вивчав наук ані до, ані після злуки з Христом, – віщає до нас. Дізнаємося ж, про що він із нами розмовляє. Чи не про те, що на полях? Або – що в річках? Чи не про торгівлю рибою? Інший, можливо, і очікував би почути це від рибалки.
Але не бійтеся; нічого подібного ми не почуємо. А почуємо про те, що на небесах і чого до нього ще ніхто не знав. Він приносить до нас настільки піднесені догмати, настільки чудові правила життя і таку мудрість, які можливі тільки для того, хто мовить із самих глибин Духа, і віщає так, як той, хто тільки-но прийшов із самих небес. Ще більше, і з тих, хто живе на небі, як я і раніше говорив, не всі могли б це знати. Скажи ж мені, чи властиво це рибалці? Або хоча б риторові, або софістові, або філософу, або взагалі будь-кому, хто вивчив зовнішню мудрість?
Ні; звичайному людському духу не можливо любомудрувати так про вищу безсмертну і блаженну Істоту, про найближчі до неї сили, про безсмертне і нескінченне життя, про природу тіл смертних, але тих, що згодом мають стати безсмертними, про майбутній суд і покарання, про майбутні звіти в словах і справах, у думках і почуттях, також – знати, що таке людина, і що – світ, що таке людина по суті, і що таке – той, хто видається людиною, але не є такою насправді, що таке вада, і що – чеснота.
2. Деякі з цих предметів були успадковані учнями Платона і Піфагора; а про інших філософів не варто навіть і згадувати нам, – до такої міри всі вони стали смішними. Саме вони більше за інших користувалися в еллінів повагою і вважалися главами цієї науки. Вони ж, між іншим, написали щось і щодо життя цивільного та законів. Однак і вони, на сором свій, виявилися в усьому смішнішими за дітей. Вони запроваджували спільних для всіх дружин; перекручували саме життя; ушкоджували чесність шлюбу; узаконювали й багато чого іншого, стільки ж вартого сміху, і таким чином провели все своє життя.
Що ж стосується душі, то вони залишили вчення про неї найганебніше; говорили, що душі людські робляться мухами, комарами, деревами; стверджували, що сам Бог є душа, і вигадували багато інших безглуздостей. І не це одне гідне осуду, а також велике у них море умовиводів. Наче в морі їх носило туди й сюди, вони ніколи не зупинялися на одному предметі, тому що про все говорили на підставі невірних і нетвердих міркувань. Але не такий цей рибалка; він все вимовляє з точністю, і, ніби стоячи на камені, нікуди не зсувається. Він удостоївся проникнути в найнедоступніші таємниці і, маючи в собі того, хто промовляє самого Господа, не зазнав жодних людських слабкостей.
А ті філософи, як люди, які навіть уві сні не удостоїлися увійти в царські палаци, але поза ними на площі залишалися в натовпі народу, і тільки за власними міркуваннями ворожили про невидимі предмети, – ті впадали у великі помилки, коли хотіли міркувати про невимовні предмети, і, як сліпі та п’яні, навіть у самих оманах сперечалися одне з одним, і не тільки суперечили одне одному, але нерідко й самі собі, безперестанку змінюючи свої думки про одні й ті самі предмети. А цей невчений, простий мешканець Віфсаїди, син Заведея (хоч би тисячу разів елліни насміхалися над грубістю цих назв, я тим не менш і навіть тим з більшою сміливістю буду вимовляти їх, тому що чим більше цей народ видається їм грубим і далеким від еллінської освіти, тим славнішим є наше вчення).
Коли людина неосвічена й некнижна сповіщає те, чого ніколи й ніхто з людей на землі не знав, і не тільки сповіщає, а й переконує, тоді, якби тільки й віщала вона, то й це вже було б великим дивом; а якщо нині, понад те, з’являється ще одне, – найважливіше доказування богонатхненності її дієслів, – саме те, що вона всіх своїх слухачів у всі часи переконує, – то хто не здивується силі, яка мешкає в ній? І це, як я вже сказав, служить найбільшим свідченням того, що він не сам від себе вчить, – отже, ця неосвічена людина, написаною від неї Євангелієм обійняла весь світ, а тілом перебувала в Азії, де в давнину допитливо мудрували всі, хто належав до еллінських шкіл. Там він був страшний для демонів, сяючи серед ворогів, знищуючи їхній морок і руйнуючи твердині демонські. Душею ж своєю він переселився в іншу країну, гідну того, хто зробив такі справи. Твори еллінів усі винищилися і зникли; а його діяння з кожним днем стають більш і більш славними.
Відтоді, як з’явився він і з ним інші рибарі, відтоді вчення Платона і Піфагора, яке колись вважалося панівним, замовкло, так що (нині) багато хто навіть і по імені їх не знає, хоча Платон, як кажуть, і з царями розмовляв, на їхнє запрошення, мав багато однодумців і плавав у Сицилію. А Піфагор, після прибуття до великої Еллади, показав тут багато різних родів чародійства. Адже розмовляти з волами (кажуть, що він і це робив) було не що інше, як справа чарівництва. І це особливо очевидно з того, що, розмовляючи в такий спосіб із нерозумними, він не тільки не приносив жодної користі людству, але ще дуже багато шкодив йому.
Природа людська, звісно, здатна до вивчення філософії; але він, як кажуть, за допомогою чаклунства розмовляв з орлами та волами, Він не робив природу нерозумну розумною (це й неможливо для людини), а чаклунством тільки обманював нерозумних. Залишивши навчати людей чогось корисного, він навіював їм, що однаково їсти боби або голови своїх батьків, а своїх послідовників запевняв, що душа вчителя їхнього інколи бувала деревом, інколи – дівицею, інколи – рибою. Отже, чи не по справедливості все це знищено і зникло зовсім? По справедливості, – цілком ґрунтовно. Але не таким є вчення цієї простої і некнижної людини. Навпаки, і сирійці, і єгиптяни, і індійці, і перси, і ефіопи, і безліч інших народів, будучи людьми необізнаними, навчилися дотепно мудрувати, коли переклали своєю власною мовою викладену їм науку.
3. Отже, не дарма я сказав, що для нього весь всесвіт був місцем видовища. Він не залишав подібних до себе за природою, і не трудився марно над природою безсловесних, що було справою зайвого честолюбства і крайнього божевілля. Він, будучи чистим і від цієї пристрасті, як і від інших, тільки про те одне старався, щоб увесь всесвіт навчився чомусь корисному, що може піднести його від землі на небо. Тому він і не прикривав свого вчення якимось мороком і темрявою, як ті філософи робили, прикриваючи неясності вчення, ніби деякою завісою, зло, яке полягало в сутності його.
Його догмати ясніші за сонячне проміння, і тому доступні для всіх людей по всесвіту. Тим, хто приходив до нього, він не наказував, подібно до того (Піфагора), мовчати протягом п’яти років; не так вчив, ніби сиділи б перед ним байдуже каміння, не байдикував, усе визначаючи числами. Але, відкинувши всю цю сатанинську гидоту і загибель, повідомив таку зрозумілість своїм словам, що все, сказане ним, зрозуміле не тільки для чоловіків і людей розумних, а й для жінок і юнаків. Він був упевнений, що вчення його істинне і корисне для всіх, хто буде слухати, – і про це свідчать усі наступні часи. Він привернув до себе весь всесвіт, звільнив життя наше від усякої чужої вигадки, після того, як ми почули його проповідь.
Тому-то ми, що слухають його, побажали б краще позбутися життя, ніж догматів, які він преподав нам. А звідси, як і звідусіль, очевидно, що у вченні його немає нічого людського, але що повчання, які дійшли до нас через цю божественну душу, божественні й небесні. Ми не знайдемо в нього ні галасу слів, ні пихатості в мові, ні зайвої й непотрібної прикраси та поєднання імен і слів (та це чуже й усякому любомудрію), але побачимо нездоланну, божественну силу, правдиві догмати – непереможну фортецю, поєднання незліченних благ.
Штучність була б зайва в проповіді Євангелія; вона властива софістам, краще ж сказати – і не софістам, а нерозумним дітям, так що і сам їхній філософ (Платон) представляє свого вчителя таким, що вельми соромиться цього мистецтва, і каже своїм суддям, що вони почують від нього промови, вимовлені просто й як трапиться, не оздоблені словами та не поцятковані іменами і висловами, – бо, казав він, непристойно мені було б, високоповажні чоловіки, в такому віці складати дитячі промови, і з ними приходити до вас. Але подивися, який сміх! Чого, за описом цього філософа, учитель його уникав, як справи дитячої, того сам він найбільше домагався. Так-то у всіх випадках водилися вони одним честолюбством!
А в Платоні нічого немає дивного, крім цього одного. Подібно до того, як, відкривши труни, відверто пофарбовані, ти побачиш, що вони наповнені тлінням, смородом і гнилими кістками, так само як і в думках цього філософа, якщо оголиш їх від прикрас у висловлюванні, побачиш багато мерзоти, особливо коли він філософствує про душу, без міри й звеличуючи її, й принижуючи. Диявольська це хитрість – ні в чому не дотримуватися поміркованості, але, затягуючи в протилежні крайнощі, вводити в оману. Іноді він каже, що душа причетна до божественної істоти; а іноді, піднісши її так непомірно і так нечестиво, ображає її іншою крайністю, вводячи її до свиней і віслюків, і до інших тварин, ще гірших.
Але про це досить, або краще сказати – і то вже через міру. Якби можна було навчитися від них чогось корисного, то слід було б і більше ними займатися. А оскільки потрібно було тільки виявити їхні ганебні та смішні сторони, то й це сказано нами понад належне. Отже, залишивши їхні байки, перейдемо до наших догматів, які згори принесені до нас у вустах цього рибалки, і нічого людського не мають. Почнемо ж розглядати його вислови, і те, до чого закликали ми вас спочатку, тобто, щоб ви ретельно слухали слова наші, теж саме нагадуємо вам і тепер.
Отже, чим же починає євангеліст свою розповідь? “На початку було Слово, і Слово було у Бога” (Ін. 1:1) (“На початку було слово, і слово було до Бога”). Чи бачиш ти в цьому вислові всю його зухвалість і силу? Як він віщає, анітрохи не вагаючись, не обмежуючись здогадками, але все кажучи позитивно? Властивість учителя – не вагатися в тому, що сам він говорить. А якби хтось, бажаючи наставляти інших, мав потребу в людині, яка б могла підтримувати його самого, то по справедливості йому слід було б займати місце не вчителя, а учнів.
Якщо ж скаже хто-небудь: чому євангеліст, залишивши першу Причину, негайно почав розмовляти з нами про другу? – то говорити про “першу” і “другу” ми відмовляємося. Божество вище числа і послідовності часів: тому й відрікаємося говорити так, але сповідуємо Отця самосущого, і Сина від Отця народженого.
4. Так, скажеш ти; але чому ж (євангеліст), залишивши Отця, говорить про Сина? Тому, що Отець був усіма визнаний, хоча і не як Отець, а як Бог; але Єдинородного не знали. Тому-то і справедливо євангеліст поспішив негайно, на самому початку, запропонувати пізнання про Нього для тих, які не відали Його. Втім і про Отця він не промовчав у цих же словах. Зверни увагу на духовний зміст їх. Знав він, що люди “споконвіку” (Ін. 1:2) і насамперед визнавали і шанували Бога. Тому спершу і говорить (про буття Сина): на початку, а потім далі називає Його і Богом, але не так, як Платон, який одного називав розумом, а іншого душею. Це чуже божественному і безсмертному єству. Воно не має нічого спільного з нами, але вельми далеке від спілкування з створінням, – розумію по суті, а не за діями. Тому-то євангеліст і називав Його Словом.
Маючи намір напоумити (людей), що це Слово є Єдинородний Син Божий, євангеліст, щоби хто-небудь не припустив тут пристрасного народження, заздалегідь найменуванням Сина Словом знищує всяку злу підозру, показуючи і те, що Він є від Отця Син, і те, що Він (народжений) безпристрасно. Чи бачиш, як я сказав, що в словах про Сина він не промовчав і про Отця? Якщо ж цих пояснень недостатньо для досконалого розуміння цього предмета, не дивуйся: у нас тепер ідеться про Бога, про Якого неможливо гідно ні говорити, ні мислити. Тому і євангеліст ніде не вживає виразу: істота, – бо ж і неможливо сказати, що є Бог за Своєю сутністю, – але скрізь показує нам Його тільки з Його дій. Так бачимо, що це Слово трохи згодом називається у нього світлом, і знову світло це іменується життям.
Втім, не з цієї однієї причини він так називав Його; але, по-перше, з цієї причини, а по-друге, тому, що Слово мало сповістити нам про Отця. “Сказав вам усе, – сказано, – що чув від Отця Мого” (Ін. 15:15). Називає ж Його разом і світлом, і життям тому, що Він дарував нам світло відання, а звідси – життя. Взагалі ж немає жодного такого імені, немає таких ні двох, ні трьох і більше імен, які були б достатніми для вираження того, що стосується Божества. Принаймні, бажано, щоб хоча багатьма (іменами), хоча й не цілком ясно, можна було зобразити Його властивості. Не просто ж євангеліст назвав Його Словом, а з додаванням члена (о), відрізняючи Його і цим від усіх інших (істот). Бачиш, як не даремно я сказав, що цей євангеліст віщає нам із небес? Дивись, куди він негайно, на самому початку, здійнявшись, підніс душу і розум своїх слухачів. Поставивши її вище за все чуттєве, вище за землю, вище за море, вище за небо, він підносить її вище за самих ангелів, гірських херувимів і серафимів, вище за престоли, за початки, за владу й узагалі переконує її піднестися вище за все створене.
Що ж? Невже, звівши на таку висоту, він міг зупинити нас тут? Ніяк. Але подібно до того, як якби людину, що стоїть на березі моря і оглядає міста, береги і пристані, привів хто-небудь на саму середину моря і тим, звісно, віддалив би її від колишніх предметів, однак ні на чому не міг би зупинити погляду її, а тільки ввів би його в невимірний простір зору, так і євангеліст, звівши нас вище від усякої тварюки, спрямувавши нас до вічності, що їй передувала, залишає погляд наш носити носа, не даючи йому досягти на висоті якого-небудь кінця, оскільки там і немає кінця: Розум, піднімаючись до початку, випробовує, який це початок. Потім, зустрічаючи: “було”, що завжди передує його думці, не знаходить, де б йому зупинити свій помисел, але, напружуючи погляд і не маючи змоги нічим його обмежити, переймається і знову повертається долу. Вираз: “На початку було…” – означає не що інше, як буття присносущне і безмежне. Чи бачиш істинну любомудрість і догмати божественні, – не такі, як в еллінів, які припускають часи і визнають одних богів старшими, інших молодшими?
Нічого подібного немає в нас. Якщо Бог є, як і справді є, то нічого немає перед Ним. Якщо Він – Творець усього, то Він – понад усе. Якщо він – Владика і Господь усього, то все – після Нього, і тварюки, і віки. Хотів я дійти і до інших міркувань, але, можливо, втомилася (ваша) думка. Тому, запропонувавши ще деякі настанови, які можуть бути корисні вам для розуміння як уже запропонованих бесід, так і майбутніх згодом, я замовкну. Які ж це настанови? Знаю, що багато хто втомлюється від тривалості бесід. Але це буває тоді, коли душа обтяжена багатьма життєвими турботами. Як зір, коли він чистий і ясний, буває гострим і не стомлюється, легко розглядаючи найдрібніші предмети, але як тільки якась погана волога стікає з голови (на обличчя), або знизу здіймається дим чи пара, то перед зіницею утворюється ніби густа хмара, яка не дозволяє ясно бачити і найбільших предметів, так зазвичай буває і в душі. Коли вона очищена і не має в собі жодної обурливої пристрасті, тоді вона пильно бачить те, на що їй дивитися належить. Коли ж вона, будучи затьмарена пристрастями, погубить свою доблесть, тоді нездатна робиться ні до чого високого, скоро стомлюється і падає, схиляється до сну і лінощів, випускає з поля зору те, що могло б сприяти їй до чеснот і життя доброчесного, і не звертається до нього з ревнощами.
5. Отже, щоб і з вами цього не сталося (я ж не перестану навіювати вам це), укріпіть дух ваш, щоб не почути вам тих самих слів, що їх сказав Павло віруючим євреям. І для них, – говорив він, – “багато було слів, і їх важко було передати”, – не тому, щоб таке воно було по суті своїй, а “тому, – говорить він, – що ви стали нездатними чути” (Євр. 5:11). Хворий і немічний зазвичай переймається так само коротким, як і тривалим словом, і предмети ясні та зрозумілі вважає такими, що важко збагнути.
Але тут нехай не буде нічого такого; але нехай кожен приділяє увагу вченню, відклавши всяку життєву турботу. Коли слухачем опановує пристрасть до багатства, то неможливо, щоб його цікавило подібним чином і бажання слухати повчання, тому що душа, сама в собі єдина, не може вміщати в собі багатьох бажань, але одне бажання пригнічується іншим, і душа, таким чином, ніби розірвана, робиться ще слабкішою. Тим часом, якщо якесь бажання переважає, то вже все обертає на свою користь. Так зазвичай трапляється і з дітьми. Коли хто має в себе тільки одне дитя, то вкрай любить цього одного; коли ж стане батьком багатьох дітей, то й прихильність його до них, розділившись, стає слабкішою. Якщо ж так буває там, де панує природний потяг і сила, і де улюблені предмети споріднені між собою, то що сказати про довільну прихильність і захоплення, і особливо, коли види любові прямо протилежні один одному? А любов до багатства протилежна любові до повчань. Входячи сюди, ми входимо на небо, не за місцем, розумію, але (за душевним) розташуванням. Адже можна і перебуваючи на землі стояти на небі, споглядати тамтешні предмети і слухати дієслова, що виходять звідти.
Отже, ніхто не приносить на небо нічого земного. Ніхто, стоячи тут, не переймайся справами домашніми. Звідси б належало переносити в дім і на торжище користь, тут набуту, і зберігати її там, а не це місце наповнювати турботами, властивими дому і торжищу. Для того-то ми і приступаємо до вчительської кафедри, щоб тут очищати скверни, які ззовні до нас приходять. Якщо ж і серед цього малого повчання ми хочемо розбещуватися сторонніми промовами або справами, то краще б і не починати. Нехай же ніхто в церкві не дбає про справи домашніх; навпаки, нехай і в домі розмірковує про предмети церковного вчення. Нехай вони будуть для нас найліпшими, бо вони відносяться до душі, а ті (домашні справи) – до тіла; краще ж сказати – і душі, і тілу корисні тутешні повчання. Тому нехай будуть вони справою головною, а все інше справою скороминущою. Вони належать і теперішньому життю, і майбутньому, а справи зовнішні – ні тому, ні іншому, якщо не розташовуються за правилами, заснованими на перших. Тут єдино можна навчитися не тільки того, чим будемо ми після цього життя і як тоді житимемо, а й того, як упорядкувати життя теперішнє. Цей дім є духовною лікарнею, влаштованою для того, щоб у ній лікували ми ті рани, які отримуємо ззовні (у світі), а не для того, щоб виходити звідси з новими ранами.
Якщо ж ми не станемо прислухатися до того, що говорить нам Дух Святий, то не тільки не очистимо колишніх ран, але ще й інші отримаємо. Будемо ж з усією ретельністю прислухатися до цієї книги, що тепер перед нами розкривається. Згодом не багато потрібно буде праці (для її вивчення), якщо ретельно ми дізнаємося її початкові й основні вислови, але, попрацювавши трохи на початку, будемо потім у змозі, за словом Павла, “і інших навчити” (2Тим. 2:2). Апостол Іоанн вельми піднесений, багатий багатьма догматами, і про них розмовляє більше, ніж про що-небудь інше. Будемо при тому слухати не мимохідь. Для того-то ми і пояснюємо (Євангеліє) потроху, щоб для вас все було зрозуміло, і щоб ніщо не виходило з пам’яті. Побоїмося ж стати винними перед тим голосом, який сказав: “Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха” (Ін. 15:22). Яку ми матимемо перевагу перед тими, котрі зовсім не чули (євангелія), якщо й після слухання підемо додому, нічого не маючи, а тільки дивуючись вимовленим словам? Дайте нам сіяти на добру землю; дайте для того, щоб ще більше спонукати нас (до сіяння). Якщо хто має в собі тернину, нехай запалить вогонь Духа; хто має серце грубе й завзяте, нехай зробить його м’яким і покірним, користуючись тим самим вогнем. Якщо хто, перебуваючи при дорозі, зневажається всілякими помислами, нехай входить у внутрішні почуття і не спілкується з тими, хто хоче увійти туди на розкрадання, і тоді ми побачимо ниви ваші огрядними.
Якщо в такий спосіб ми будемо про себе дбати, і з працьовитістю належати до цієї духовної співбесіди, то хоча й не раптом, принаймні мало-помалу, відречемося від усього житейського.
Будемо уважними, щоб не було і про нас сказано: “як у глухого аспіда вуха їхні” (Пс. 57:5). Скажи мені, чим відрізняється від звіра такий слухач? Навпаки, чи не безсловесніший за всякого безсловесного той, хто залишається неуважним, коли говорить Бог? Якщо бути людиною – в тому полягає, щоб догоджати Богові, – то той, хто не хоче навіть чути про те, як це виконає, хто є інше, як не звір? Подумай же, яке велике це зло, якщо тоді, як Христос бажає зробити нас із людей рівноангельними, ми самі себе перетворюємо з людей на звірів! Бути рабом утроби, бути одержимим пристрастю до багатства, гніватися, терзати, зневажати ногами інших, – властиво не людям, а звірам. Утім, кожен звір має, так би мовити, свою особливу пристрасть, і до того ж за своєю природою, а людина, яка скинула з себе владу розуму, відторглася від життя за Богом, віддає себе всім пристрастям, і робиться вже не звіром, а якимось чудовиськом різновидним і різнохарактерним, і в самій природі своїй уже не знаходить для себе вибачення.
Усяке зло походить від сваволі і вільних намірів. Але нехай не буде, щоб коли-небудь помислити це про церкву Христову! Про вас ми думаємо краще, і маємо надію спасіння. Але що більше ми впевнені в цьому, то більше не полишимо запобіжних навіювань, щоб, зійшовши на самий верх чеснот, досягти нам із вами обітованих благ, яких нехай сподобимося всі ми, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю та Св. Духові слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 3

Ін. 1:1. На початку було Слово…

1. про посвячення Господу одного із семи днів тижня. – Яке виховання повинно давати юнацтву. – 2. Думка єретиків аномеїв про Бога-Слово. – 3 и 4. Докази вічності Слова. – 5 и 6. Проти марнославства. – Зло, яке воно спричиняє. – Йому приносять у жертву свої багатства. – Заради нього роблять усе на догоду народу. – Слава народу є справжня слава. – Як потрібно чинити з натовпом. – Нехай один Бог буде глядачем і хвалителем добрих справ.

1. Зайвим було б тепер переконувати вас до уважного слухання. Ви вже поспішили показати це насправді. Це збіговисько, це стояння з напруженою увагою, це поспіх – відтісняючи один одного, зайняти найближче місце, звідки виразніше для вас було б чути наш голос, небажання вийти звідси, незважаючи на тісноту, доки не скінчиться це духовне видовище, аплодисменти й вигуки схвалення, – усе свідчить про вашу душевну теплоту й ревність до слухання. Тому й зайве перестерігати вас до слухання, а потрібно тільки вселити вам, щоб ви і завжди зберігали в собі таку старанність, і не тільки б тут її показували, а й щоб, і вдома перебуваючи, чоловік із жінкою, батько з дітьми розмовляли про це; нехай одні передають іншим і запитують одне одного, і нехай усі надають взаємно таку добру допомогу.
Ніхто не кажи мені, що нам не потрібно займатися цим із дітьми. Не тільки цим треба займатися, але про це тільки одне й треба б вам дбати. Однак, заради немочі вашої, я вже не кажу цього; я й не відводжу дітей від сторонніх занять, так само як і вас не відволікаю від громадських справ. Я вважаю тільки справедливим, щоб із семи днів один присвячений був спільному нашому Господу. Справді, як це незручно – рабам своїм наказувати, щоб вони весь час служили нам, а нам самим не приділити й найменшого часу для Господа, і до того ж тоді, коли наше служіння не приносить Йому нічого (тому що Бог нічого не потребує) і тільки нам же самим обертається на користь! Коли ви водите дітей на видовища, то не знаходите перешкоди до цього ні в науках, ні в іншому чому-небудь. А коли треба зібрати й отримати якусь духовну користь, ви цю справу називаєте неробством. Як же ви не прогніваєте Бога, коли в усьому іншому вправляєте своїх дітей і на те знаходите час, а займати їх справою Божою вважаєте обтяжливим і недобросовісним для дітей?
Ні, не так, браття! Цей-то вік переважно і потребує таких уроків. Вік ніжний, – він скоро засвоює в собі те, що йому кажуть, і, як печатка на воску, в душі дітей відбивається те, що вони чують. А тим часом і життя їхнє тоді вже починає схилятися або до пороку, або до чесноти. Тому, якщо на самому початку, і, так би мовити, напередодні, відхилити їх від пороку, і спрямувати їх на кращий шлях, то на майбутньому часі це вже стане для них навичкою, і нібито природою, і вони вже не так зручно з власної волі схилятимуться до найгіршого, бо навич привертатиме їх до справ добрих. Тоді і для нас вони будуть високоповажнішими за самих старих, і для цивільних справ вони будуть кориснішими, виявляючи в юності властивості старців. Неможливо, як я й раніше говорив, щоб ті, хто насолоджується таким слуханням (Євангелія) і слухає такого апостола, відходили звідси, не отримавши якогось істинного, великого блага, будь то учасник у цій трапезі чоловік, чи дружина, чи юнак. Якщо ми, привчаючи звірів до наших слів, таким чином приборкуємо їх, то чи не набагато більше через це духовне вчення ми можемо виправляти людей, коли там і тут є велика відмінність і між ліками, і між людьми, яких лікують? Адже й брутальність у нас не така, як у звірів: у них вона залежить від природи, а в нас від волі; та й сила слів не однакова: там вона походить від людської думки, а тут – від сили й благодаті Духа.
Отже, хто впадає у відчай у собі самому, той нехай помислить про приборканих звірів – і він ніколи не впаде у відчай. Нехай завжди приходить він у цю лікарню; нехай постійно слухає закони Духа і, повертаючись додому, почуте записує у своєму розумі. Таким чином, він буде в добрій надії і в безпеці, насправді відчуваючи успіх. І диявол, щойно побачить, що в душі написаний закон Божий, а серце зробилося скрижалями цього закону, уже не буде більше приступати. Де будуть царські письмена, не на столі мідному накреслені, а в боголюбивому серці Духом Святим закарбовані, і благодаттю сяють, – туди він не зможе навіть і зазирнути, а далеко відбіжить. Для нього і для помислів, що від нього всмоктуються, ніщо так не страшно, як думка, зайнята предметами божественними, душа, яка постійно прилягає до цього джерела. Таку-то не може ні засмутити будь-що в сьогоденні, хоч би то було і неприємне, ні надмити будь-що сприятливе; але, серед бур і хвилювань, вона буде насолоджуватися тишею.
2. Та й не від природи речей відбувається наше збентеження, а від немочі нашого духу. Якби ми піддавалися цьому стражданню внаслідок обставин, то всі люди мали б зазнавати його, бо всі ми пливемо одним і тим самим морем, на якому неможливо оминути хвиль і бур. Якщо ж є люди, які залишаються поза буревієм і хвилюванням моря, то очевидно, що бурю спричиняють не обставини, а стан нашого духу. Отже, якщо ми налаштуємо душу так, щоб вона все легко переносила, то не буде для нас ні бурі, ні потоплення, а буде завжди сприятлива тиша. Але я не знаю, як, припустивши собі нічого такого не говорити, я так захопився цим повчанням. Вибачте мені це багатослів’я. Я боюся, і дуже боюся, щоб не ослабла у вас теперішня старанність. Якби я впевнений був у цьому, то не став би тепер говорити вам нічого такого. Старанність може полегшити для вас будь-яку справу.
Час однакож зайнятися майбутнім сьогодні, щоб ви не стомлені виступили на терені. На нас чекають подвиги проти ворогів істини, проти таких, які все вигадують для того, щоб знищити славу Сина Божого, а краще сказати – свою власну. Слава Сина Божого завжди перебуває такою, якою вона є, анітрохи не зменшуючись від лихослів’я; але ті, що намагаються знищити Того, Кому, за їхніми словами, вони поклоняються2, покривають обличчя свої безчестям, а душу піддають страті.
Отже, що ж вони кажуть, коли ми так міркуємо? Кажуть, що вислів: – “на початку було Слово”, – ще не доводить прямо вічності (Сина), бо те саме сказано і про небо, і про землю (Бут. 1:1). О, безсоромність і нечестя! Я розмовляю з тобою про Бога, а ти мені вказуєш на землю і людей, що походять від землі. Таким чином, якщо Христос називається Сином Божим і Богом, також і людина називається Сином Божим і Богом (як, наприклад: “Я сказав: ви – боги, і сини Всевишнього – всі ви” (Пс. 81:6)), то чи вже тому ти будеш змагатися з Єдинородним за синівство, і скажеш, що в цьому відношенні Він не має жодної переваги перед тобою? Ніяк, кажеш ти. Однак ти це робиш, хоча й не висловлюєш на словах. Яким чином? Ти стверджуєш, що і ти береш участь в усиновленні по благодаті, і Він – теж. Якщо ти кажеш, що Він є Син не за природою, то цим виражаєш не інше, а саме те, що Він – Син по благодаті.
Утім, розглянемо і свідчення, які наводять нам. Сказано: “На початку створив Бог небо і землю. Земля ж була безвидна й порожня” (Бут. 1:1-2). Також: “Був один чоловік із Рамафаїм-Цофіма” (1Сам. 1:1). Ось свідчення, які вони вважають сильними! І справді це сильно, але для доказу стверджуваної нами правоти догматів; а для підтримання хули (єретиків) нічого не може бути слабкішим за ці докази. Скажи, що спільного мають слова – “створив” і “було”? Або що спільного у Бога з людиною? Для чого ти змішуєш те, що не терпить змішування, зливаєш роздільне, і гірське робиш дольним? Тут слово: “було” не одне, саме по собі, означає вічність, а в поєднанні з іншими виразами: “на початку було” і: “Слово було”. Подібно до того, як вираз: “сущий”, коли говориться про людину, показує тільки теперішній час, а коли про Бога, то означає вічність, так і вираз: “було”, коли говориться про наше єство, означає минулий для нас час, і саме відома межа часу, а коли – про Бога, то виражає вічність. Отже, чуючи “про землю” і “людину”, не слід припускати про них нічого більшого, ніж те, що властиво природі створеній. Усе створене, що б то не було, відбулося в часі, або у відомій межі його. А Син Божий вищий не тільки за всякий час, а й за всі віки, Він є Творець їхній і Творець. “Через Якого, – сказано, – і віки створив” (Євр. 1:2). Творець же, звісно, існує перед своїми творіннями. Але оскільки деякі до такої міри нечутливі, що й після цього думають щось високе про свою гідність, то слово Боже виразами: “створив” і “людина була” передує такій думці слухачів і знищує всяку безсоромність. Усе створене, як земля, так і небо, створене в часі, має тимчасовий початок, і безпочаткового в них немає нічого, тому що все (у відомий час) отримало буття. Отже, коли ти почуєш вирази – “створив… землю” і “людина була”, то надмірно будеш марновірствувати, сплітаючи тільки марну балаканину. Але я скажу ще щось більше. Що ж це? Те, що якби і про землю сказано було – “на початку була земля”, і про людину – “на початку була людина”, то і в такому випадку ми не повинні були б припускати про них нічого більшого за те, що нам відомо про них нині. Уже одне наперед стоїть ім’я “землі” і “людини”, що б потім про них не говорили, не дозволяє розуму уявляти про них що-небудь більше того, що нині ми знаємо; так само як і навпаки вираз: “Слово”, хоч би що-небудь незначне сказано було про Нього, сам по собі не дозволяє думати при цьому нічого низького і нікчемного. А про землю далі говориться: “Земля ж була безвидна і порожня”, Таким чином, сказавши, що Бог створив землю і поклав їй властиву межу, бутописець безпечно вже оповідає про неї подальше, знаючи, що ніхто не буде стільки безглуздий, щоб вважати землю безпочатковою і несотвореною. Ім’я “земля” і вираз – “створив” – достатні для того, щоб переконати саму нерозумну людину, що земля не вічна і не безпочаткова, а належить до речей, що відбулися в часі.
3. Крім того, вираз: “було”, коли вживається про землю і людину, означає не просто буття, але стосовно людини – походження її з відомої країни, а стосовно землі – якість її буття. Так Мойсей не сказав просто: “земля ж була”, і потім замовк, але показав, в якому стані вона була і після свого походження, тобто, вона була “безвидна і порожня”, ще вкрита водами і змішана з ними. І про Елкана не сказано тільки, що був чоловік, але на пояснення додано; звідки він був: “з Рамафаїм-Цофіма”. Але про Слово (говориться) не так. Соромлюся я і порівнювати між собою такі предмети! Якщо ми забороняємо робити порівняння між людьми, якщо порівнювані вельми різні між собою за достоїнствами, хоча істота їхня одна, то там, де настільки безмежна відстань і по суті, і в усьому іншому, чи не є це крайнім божевіллям – робити такі звірення? Але нехай буде милостивий до нас Той, Хто хулиться ними! Не ми відкрили потребу в таких міркуваннях, але нам подають до них привід ті, які озброюються проти власного спасіння. Отже, що ж я кажу? Те, що вираз: “було”, стосовно Слова, означає, по-перше, вічність Його буття: “на початку, – сказано, – було Слово”. А по-друге, те саме “було” показує, що Слово було у кого-небудь. Оскільки Богові переважно властиве буття вічне і безпочаткове, то, перш за все, це і виражено. Потім, щоб хто-небудь, чуючи – “на початку було Слово”, – не визнав Його і ненародженим, така думка попереджається тим, що перед зауваженням, що було Слово, сказано, що воно “було у Бога”. А щоб хто-небудь не вважав Його словом тільки вимовленим або тільки уявним, для цього додаванням члена (ό), як я вже раніше сказав, та іншим виразом (“у Бога до Бога”) усунуто і таку думку. Не сказано: “було в Бозі”, але: “було у Бога”, чим означається вічність Його по іпостасі. Далі, ще ясніше відкривається це в додаванні, що “Слово було Бог”. Але чи це Слово не створене? – скаже хто-небудь. Якщо так, то що ж перешкоджало сказати, що на початку створив Бог Слово?
Так Мойсей, оповідаючи про землю, не сказав: “на початку була земля”, але сказав, що (Бог) створив її, і тоді вже вона “була”. Що ж, кажу, перешкоджало й Іоанну подібним чином сказати, що на початку створив Бог Слово? Адже якщо стосовно землі Мойсей побоювався, як би не назвав її хто-небудь несотвореною, то набагато більше Іоанну слід було б боятися цього щодо Сина (Божого), якби Він був створений. Світ, будучи видимим, сам по собі проповідує Творця: “небеса, – сказано, – проповідують славу Божу” (Пс. 18:1). Але Син невидимий і до того ж незрівнянно і безмежно вищий за створіння. Отже, якщо тут, де не потрібно було для нас ні слова, ні вчення, щоб визнати світ створеним, пророк однакож ясно і перш за все дає нам це бачити, – то набагато більше Іоанну потрібно було б сказати це про Сина, якби Він був створений. Так, скажуть: однакож Петро висловив це ясно і виразно! Де ж і коли? Тоді, коли, розмовляючи з юдеями, говорив: “що Бог зробив Господом і Христом Цього Іісуса…” (Діян. 2:36). А чому ж ти не додаєш і подальших слів, саме: “Цього Іісуса, Якого ви розіп’яли”! Чи не знаєш, що одні вислови відносяться до нетлінного єства, а інші до втілення? Інакше, якщо все взагалі будеш так розуміти про Божество, то дійдеш висновку, що Божество і страждань зазнає. Якщо ж воно не причетне до страждань, то й не створене. Якби кров потекла з самого божеського і невимовного єства, і воно, замість плоті, було пронизане і розсічене цвяхами на хресті, то хитрослів’я твоє в цьому випадку мало б підставу. Але як і сам диявол не став би таким чином богохульствувати, то для чого ж ти удавано приймаєш на себе таке непростиме незнання, яким і демони не прикривали себе? До того ж слова: “Господь” і “Христос” відносяться не до суті, але до гідності. Перше означає владу, а друге – помазання. Отже, що ж ти скажеш про Сина Божого? Якби Він і був створений, за вашим мудруванням, – ці вислови не мали б місця. Не можна уявити собі, що Він спершу був створений, а потім Бог поставив Його (Господом і Христом). Він невід’ємне має начальство, і має його за самим єством та суттю Своєю. Коли Його запитали, чи Він є Цар, він відповів: “Я на те народився” (Ін. 18:37). А Петро говорить тут про Нього, як про поставленого (на Господа і Христа), і – це відноситься у нього тільки до втілення.
4. Чого дивуєшся, якщо Петро говорить це? І Павло, розмовляючи з афінянами, називає Його тільки чоловіком, кажучи так: “за допомогою визначеного Ним Чоловіка, подавши посвідчення всім, воскресивши Його з мертвих” (Діян. 17:31). Нічого не говорить він тут ні про “образ Божий”, ні про “рівність” Його (з Отцем), ні про те, що Він є “сяйво слави Його”. Так і слід було. Тоді ще не час був для такого вчення, а бажано було, щоб вони спершу прийняли, що Він – людина і що воскрес. Так робив і сам Христос; а від Нього і Павло, навчившись, так само влаштовував справи своєї проповіді. Не раптом Христос відкрив нам Своє божество, але спершу його шанували тільки за пророка і Христа, – наче за просту людину; вже згодом зі справ і слів Своїх з’явився тим, чим був. Тому-то і Петро спочатку вживає такий самий спосіб мовлення. Це була перша всенародна проповідь його до юдеїв. І так як вони ще не в змозі були ясно пізнати божество Його, то апостол звертає до них слово про втілення, щоб слух їхній, перш навчений цим словом, схильний був і до іншого вчення. Якщо захоче хто прочитати всю проповідь апостола від початку, для того вельми зрозуміло буде те, що я говорю. Апостол Петро також і чоловіком називає Його, і докладно міркує про Його страждання, воскресіння і народження по плоті. І Павло, коли каже: “народився від Давидового насіння по плоті” (Рим. 1:3), не інше що навіює нам, а саме те, що слово: “сотворив” ужито у відношенні до втілення, як і ми сповідуємо. Навпаки, син громів говорить нам нині про буття невимовне і предвічне; тому, залишивши слово – “створив”, Він поставив: “було”; тоді як, якби Син Божий був створений, це-то особливо і потрібно було б з точністю показати. Якщо Павло побоювався, як би хто-небудь із нерозумних не припустив, що Син більший за Отця, і що Той, Хто Породив, колись скориться Йому, чому й казав у посланні до Коринтян: “Коли ж сказано, що [Йому] підкорене все, то зрозуміло, що, окрім Того, Котрий скорився Йому всім” (1Кор. 15:27), – хоча хто б міг подумати, що Отець колись скориться Сину на рівні з усіма тварюками? – Якщо ж Павло побоювався таких нерозважливих думок, тому й сказав: “окрім того, хто підкорив Йому все”, то набагато більше належало Іоанну, якби Син Божий був створений, побоюватися, щоб хто-небудь не визнав Його несотвореним, і це-то, перш за все, належало йому пояснити. Але тепер, оскільки Син народжений, то і справедливо ні Іоанн, ні інший який-небудь апостол, або пророк, не сказали, що Він створений. Та й сам Єдинородний не забув би сказати про це, якби це було так. Той, хто з поблажливості так смиренно говорив про Себе, тим більше не промовчав би про це. Я вважаю не неймовірним, що Він скоріше промовчав би про Свою велич, яку мав, ніж, не маючи її, залишив би без зауваження, що Він не має цієї величі. То була пристойна спонука до умовчання – бажання навчити людей смиренномудрия, і тому Він замовчував про те, що великого належить Йому. А тут ти не можеш вказати жодного справедливого приводу до умовчання. Якби Він був створений, для чого було б Йому замовчувати про Своє походження, коли Він не згадував про багато чого такого, що справді належало Йому? Той, хто для навчання смиренномудрості часто говорив про Себе принижено, і приписував Собі те, що насправді не притаманне Йому, Той, кажу, якби був створений, набагато більше не забув би сказати про це. Чи ти не бачиш, як Він сам усе з тією метою, щоб ніхто не визнавав Його ненародженим, і говорить, і робить, навіть говорити про Себе, очевидно, неспіврозмірно зі Своєю гідністю та істотою, і сходить до смиренності пророка? Вислів: “Як чую, так і суджу” (Ін. 5:30), також: “Він дав Мені заповідь, що сказати, і що казати” (Ін. 12:49) та подібні до них властиві тільки пророкам. Отже, якщо, бажаючи відсторонити таке припущення, Він, не ображаючись, говорив про Себе настільки смиренні слова, то тим паче Він говорив би так само, якби був створений, щоби хто-небудь не визнав Його нествореним, – напр: “не думайте” що Я народжений від Отця; Я створений, а не народжений, і – не однієї з Ним істоти. Але Він робить усе навпаки. Він вживає такі вирази, які мимоволі, навіть тих, хто цього не бажає, змушують прийняти протилежну думку. Так, Він каже: “що Я в Отці, і Отець у Мені” (Ін. 14:10-11); також: “стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Пилипе? Той, хто бачив Мене, бачив Отця” (Ін. 14:9) або: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця” (Ін. 5:23); “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21); “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21); “Отець Мій донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17); “Як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця… Я й Отець – одне” (Ін. 10:15,30). Скрізь вживаючи вираз: “як” і: “так і”, показує, що Він єдиний з Отцем і що має нероздільну з Ним істоту. А силу влади Своєї Він виявляє як у цих же висловах, так і в багатьох інших, – так, наприклад, коли говорить: “замовкни, перестань;… хочу, очистися;… наказую тобі, духу німому і глухому, вийди з нього” (Мк. 4:39; Мф. 8:3; Мк. 9:25), також: “чули, що сказано древнім: не вбивай, …А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:21-22). І все інше подібне, що Він законопокладає і чудотворить, достатньо доводить владу Його; а краще сказати, і найменша частина того може напоумити й переконати людей, не зовсім бездушних.

5.Але такий дух марнославства, що воно засліплює розум людей, яких воно захоплює, навіть у ставленні до найочевидніших предметів, спонукає суперечити навіть визнаним істинам; а інших, які і дуже добре розуміють істину і впевнених у ній, змушує лицемірно протистояти їй. Так було і з іудеями. Не через незнання відкидали вони Сина Божого, а для того, щоб отримати честь від народу. “Увірували, – сказано, – у Нього, але заради фарисеїв не сповідували, щоб не бути відлученими від синагоги” (Ін. 12:42), і з догоджання іншим жертвували власним спасінням. Та й неможливо, неможливо тому, хто так раболіпствує тимчасовій славі, отримати славу від Бога. Тому-то Христос і докоряв іудеям, кажучи: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44). Це якесь сильне захоплення; охоплена цією пристрастю, людина робиться невиправною. Вона, відторгаючи від небес душу своїх бранців, прибиває її до землі, не дає їй споглядати на світло істинне, спонукає постійно обертатися в багнюці, приставляючи до них владик, настільки сильних, що вони володіють ними, навіть нічого не наказуючи. Той, хто хворіє на цю хворобу, хоч би ніхто не наказував йому, добровільно робить усе, чим тільки думає догодити своїм владикам. Для них він одягається і в одяг ошатний, і прикрашає обличчя, дбаючи в цьому разі не про себе, а про догоду іншим, і виводить із собою на площу провідників, щоб заслужити від інших здивування, і все, що не робить, робить тільки задля догоду іншим. Отже, чи є хвороба душевна тяжча за цю? Людина нерідко кидається в безодню, щоб тільки інші дивувалися їй. Наведені слова Христові достатньо показують усю болісну силу цієї пристрасті; але можна ще пізнати її і з наступного. Якщо ти захочеш запитати когось із громадян, які роблять великі витрати, для чого вони витрачають стільки золота, і що означають такі витрати, то ні про що інше від них не почуєш, як тільки про догоду натовпу. Якщо ж ти знову запитаєш їх: що ж таке натовп? – вони дадуть відповідь: це є щось галасливе, багатовекторне, здебільшого дурне, що без мети носиться туди й сюди, подібно до хвиль моря, що складається часто з різноманітних і протилежних думок. Хто має в себе такого владику, чи не буде той жалюгідний більше за всякого іншого? Утім, коли мирські люди приліплюються до нього, це ще не так небезпечно, хоча справді небезпечно. Але коли ті, які кажуть, що зреклися світу, страждають на ту ж саму або ще тяжчу хворобу, то це вкрай небезпечно. У мирських тільки трата грошей, а тут небезпека стосується душі. Коли праву віру міняють на славу і, щоб прославитися самим, принижують Бога, – скажи мені, чи не є це вищим ступенем безглуздя і божевілля? Інші пристрасті, хоча містять у собі велику шкоду, але, принаймні, приносять і деяке задоволення, хоча й тимчасове та коротке. Так користолюбець, винолюбець, жінколюбець, мають деяке задоволення, хоча й нетривале; але ті, хто має пристрасть марнославства, завжди живуть життям гірким, позбавленим усякого задоволення. Вони не досягають того, що так люблять, розумію – слави народної; а хоча, напевно, і користуються нею, насправді ж не насолоджуються, тому що це зовсім і не слава. Тому й сама пристрасть ця називається не славою, а марнославством. І справедливо всі древні називали це марнославством. Вона марна і не має в собі нічого блискучого і славного. Як личини [статуй] здаються (зовні) світлими і приємними, а всередині порожні, тому, хоча і здаються більш благообразними, ніж тілесні (природні) обличчя, проте ніколи ще й ні в кому не збуджували любові до себе, точно так же, або ще більше, слава в натовпу прикриває собою цю недужовиліковну і болісну пристрасть. Вона має тільки зовні вигляд світлий, а всередині не тільки порожня, а й сповнена безчестя і жорстокої муки. Звідки ж, скажеш, народжується ця божевільна пристрасть, яка не приносить жодного задоволення? Нізвідки більше, як тільки від душі низької і нікчемної. Людина, захоплена славою, нездатна мислити що-небудь велике і благородне; вона обов’язково стає ганебною, низькою, безчесною, нікчемною. Хто нічого не робить для чесноти, а тільки одне має на увазі – щоб сподобатися людям, які не варті жодної уваги, у всякому разі, слідує гріховній, блукаючій їхній думці, той чи може бути вартим чого-небудь? Зауваж же: якби хтось запитав його: як ти сам думаєш про натовп? – без сумніву, він сказав би, що вважає натовп неосвіченим і бездіяльним. Що ж? Чи захотів би ти стати подібним до цього натовпу? Якби і про це знову хто-небудь запитав його, то я не думаю, щоб він побажав стати таким самим. Отже, чи не вкрай смішно шукати слави в тих, кому сам ніколи не захотів би стати подібним?
6. Якщо ж ти скажеш, що в натовпі багато людей, і що вони становлять одне, то тому-то особливо і треба його зневажати. Якщо кожен із натовпу сам по собі гідний презирства, то, коли таких багато, вони заслуговують ще більшого презирства. Дурість кожного з них, коли вони зібрані разом, стає ще більшою, збільшуючись від численності. Тому кожного з них порізно, звісно, можна було б виправити, якби хто взяв на себе цю справу, але не легко було б виправити всіх їх разом, – через те, що божевілля їхнє в такому разі збільшується; вони керуються звичаями тварин, в усякому разі, слідуючи один за одним у думках. Отже, скажіть мені: чи в такій юрбі будете ви шукати слави? Ні, прошу і благаю. Ця пристрасть усе спотворила; вона породила любостяжание, заздрість, наклепи, наклепи. Вона озброює і озлоблює людей, які не зазнали ніякої образи, проти тих, які ніякої образи не зробили. Схильний до цієї хвороби не знає дружби, не пам’ятає приязні, анітрохи не хоче нікого поважати; навпаки, все добре вивергнувши з душі, непостійний, нездатний до любові, проти всіх озброюється. Сила гніву, хоча і вона болісна і нестерпна, не постійно однакож збурює дух, а тільки в той час, коли його дратують інші. Навпаки, пристрасть марнославства – завжди, і нитка, так би мовити, часу, в який вона могла б залишити, тому що розум не перешкоджає їй і не приборкує її; вона завжди залишається, і не тільки спонукає до гріхів, але, якби ми встигли зробити що-небудь і добре, вона викрадає добро з рук. А буває так, що вона не допускає і почати доброї справи. І якщо Павло лихоїманію називає “ідолослужінням” (Еф.5:5), то як, справедливо кажучи, назвати матір його (лихоїманії), корінь і джерело, тобто марнославство? Не можна знайти й назви, гідної цього зла! Отож, підбадьоримося, улюблені, відкладемо цей порочний одяг, розірвемо, розітнемо його, станемо колись вільними істинною свободою, і засвоїмо собі почуття гідності, даної нам від Бога. Нехтуймо славою у натовпу. Немає нічого настільки смішного і принизливого, як ця пристрасть; ніщо стільки не сповнене сорому і безслав’я. Будь-хто може бачити, що бажання слави в багатьох відношеннях є безслав’ям, і що справжня слава полягає в тому, щоб зневажати славу, вважати її за ніщо, а все робити й говорити тільки на догоду Богові. Таким чином зможемо ми і нагороду отримати від Того, Хто бачить усі наші справи достеменно, якщо тільки будемо задовольнятися цим одним глядачем їх. Та й яка потреба нам в інших очах, коли бачить наші справи саме Той, Хто буде і судити їх? Як це неспівмірно: раб, що не робить, усе робить на догоду пану, не шукає нічого більшого, як тільки його уваги, не хоче привертати до своїх справ нічиїх чужих поглядів, хоч би глядачами тут були й поважні люди, а лише те одне має на увазі, щоб бачив його пан; а ми, маючи такого великого над собою Господа, шукаємо інших глядачів, які не можуть принести нам жодної користі, а можуть тільки своїми поглядами нашкодити нам і зробити будь-яку працю нашу даремною. Нехай не буде цього, благаю вас! Але від кого ми маємо отримати нагороди, Того будемо визнавати і глядачем, і прославлювачем наших справ. Не будемо ні в чому покладатися на очі людські. А якби ми захотіли досягти слави і між людьми, то здобудемо її тоді, коли шукатимемо єдиної слави від Бога. Сказано: “прославлю тих, хто прославляє Мене” (1Сам. 2:30). І як багатством ми тоді особливо багатіємо, коли зневажаємо його і шукаємо багатства тільки від Бога (бо сказано: “А ви шукайте передусім Царства Божого і правди Його, і це все додасться вам” (Мф. 6:33)), так – і у ставленні до слави. Коли вже безпечні будуть для нас і багатство, і слава, тоді Бог і подає нам їх удосталь. Але цей дар буває безпечним тоді, коли не опановує нас, не підкорює нас собі, не володіє нами, як рабами, але залишається в нашій владі, як у панів і вільних. Для того-то Бог і не дозволяє нам любити багатство і славу, щоб вони не опановували нас. А коли ми досягнемо такої досконалості, то Він і подає нам їх з великою щедрістю. Хто, скажи мені, славніший за Павла, котрий каже: “Не шукаємо слави людської ні від вас, ні від інших” (1Сол. 2:6)? Хто щасливіший за того, хто нічого не має і всім володіє? Коли ми, як я вище сказав, не будемо підкорятися пануванню їхньому (багатства і слави), тоді й будемо ними володіти, тоді їх і отримаємо. Отже, якщо ми бажаємо здобути славу, будемо бігати слави. Таким чином, виконавши закони Божі, зможемо ми отримати і тутешні, і обітовані блага, благодаттю Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

* * *

2 Св. Златоуст має на увазі аріан, які визнавали Сина Божого істотою, якій можна поклонятися, але не співіснувати з Отцем, а не бути його єдиносущним.

Бесіда 4

Ін. 1:1. На початку було Слово, і Слово було в Бога…

1.Чому св. Іоанн обмежується єдиним словом про втілення Сина Божого в той час, як інші євангелісти докладно викладають його. – Павло Самосатський і його омана. – 2. Що таке Слово. – 3. Спростування заперечення єретиків проти Божества Сина, що ґрунтується на тому, що Син називається Богом – “Феос” – без члена (артикля). – 4 и 5. Іісус Христостраждав і помер для позбавлення нас від ідолослужіння. – Віддавати тваринам богошанування, належне Творцеві, вкрай несправедливо. – Віра і вчення не приносять користі для спасіння, якщо життя і звичаї зіпсовані. – Негайно треба вгамовувати гнів. – Люди хвалять і засуджують у міру того, люблять вони чи ненавидять. – Зображення людини в гніві. – Проти тих, які ретельно дотримуються годинників і часів.

1. Дітей, які тільки-но починають вчитися, вчителі не піддають одразу багатьом працям, та й за один раз небагато займають їх науками, а потроху, до того ж одне й те ж саме часто повторюють їм, щоб зручніше вкласти свої уроки в їхній розум, і щоб діти, набридлі на самому початку безліччю (уроків) і складністю їх для своєї пам’яті, не стали через це більш нездатними засвоювати викладені уроки, бо через складнощі в них може статися й деяке розслаблення. Таким же чином бажаючи влаштувати і свої повчання і полегшити працю для вас, я потроху беру з цієї божественної трапези і передаю душам вашим. Тому я знову торкнуся тих самих слів Євангелія, не так, щоб знову говорити одне й те саме, а щоб тільки додати до сказаного решту. Отже, зведемо ж слово до початку. “На початку було Слово, і Слово було у Бога”. Коли всі інші Євангелісти починали з втілення (Матвій каже: “родовід Іісуса Христа, Сина Давидова” (Мф. 1:1); Лука спочатку оповідає нам про Марію, і Марк таким самим чином викладає спочатку оповідь про Хрестителя), для чого Іоанн тільки коротко торкнувся цього предмета, до того ж уже після тих перших слів, сказавши: “І Слово стало плоттю” (Ін. 1:14), а все інше, – Його зачаття, народження, виховання, зростання, – минаючи, раптом сповіщає нам про Його вічне народження? Яка тому причина, я і скажу вам тепер.
Оскільки інші Євангелісти здебільшого оповідали про людське єство Сина Божого, то треба було побоюватися, щоби, тому самому, хто-небудь із людей, які плазують на землі, не зупинився тільки на цих одних догматах, що й сталося з Павлом Самосатським3. Отже, зводячи схильних до падіння людей від такого плазування по землі і привертаючи до неба, Іоанн справедливо починає свою розповідь згори, від буття предвічного. Тоді як Матвій розпочав розповідь, почавши від Ірода царя, Лука – від Тиверія Кесаря, Марк – від хрещення Іоаннового, Євангеліст Іоанн, полишивши все це, підноситься вище від усякого часу й віку, і там спрямовує розум своїх слухачів на одне: “На початку було”, і, не дозволяючи розуму ніде зупинитися, не ставить йому меж, як ті (Євангелісти) – Ірода, Тиверія та Іоанна. Але разом із цим варте здивування й те, що як Іоанн, кинувшись до піднесеного слова, не залишив, однак, поза увагою і втілення, так і вони, з особливою ретельністю оповідаючи про втілення, не промовчали також і про предвічне буття. І цьому так бути повинно, бо один Дух рухав душі всіх їхніх; а тому вони показали досконалу однодумність у своїй розповіді. Ти ж, улюблений, коли чуєш про “Слово”, ніколи не терпи тих, які називають Його творінням, так само, як і тих, які вважають Його простим словом. Багато є слів божественних, якими діють і ангели, але жодне з цих слів не є саме Божество, а все це тільки пророцтво і Боже повеління. Так зазвичай називає Писання закони Божі, повеління і пророцтва. Тому, і говорячи про ангелів, воно додає: “служителі Його, що виконують волю Його” (Пс. 102:21). Навпаки, це “Слово” (про яке говорить євангеліст Іоанн) є іпостасною Істотою, що безпристрасно походить від самого Отця. Це саме, як я і раніше сказав, (Євангеліст) зобразив самим найменуванням “Слова”. Бо як вислів: “На початку було Слово” означає вічність, так і вираз: Воно “було на початку у Бога” показує Його совісність (з Отцем). А щоб ти, почувши: “На початку було Слово”, і, визнавши його вічним, не подумав, однак, що життя Отця на деяку відстань, тобто на велике число віків, передує (життю Сина), і таким чином, щоб ти не поклав початку Єдинородному, (Євангеліст) додає: Воно “було на початку у Бога”, тобто, Воно так само вічне, як сам Отець. Отець ніколи не був без Слова; але завжди був “Бог” (Слово) “у Бога” (Отця), у власній, однак же, іпостасі. Але як же, скажеш ти, Євангеліст каже, що Слово “у світі було”, якщо Воно було справді у Бога? Справді, воно і в Бога було, і в світі було: ніяким місцем не обмежується як Отець, так і Син. Якщо “велика міцність [Його], і розум Його незмірний” (Пс. 146:5), то зрозуміло, що істота Його не має жодного тимчасового початку. Ти чув, що “На початку створив Бог небо і землю” (Бут. 1:1)? Що ти думаєш про цей початок? Без сумніву те, що небо і земля відбулися раніше за всі видимі творіння. Так, коли чуєш про Єдинородного, що Він “на початку був”, розумій буття Його, перш за все мислиме і перш за віки. Якщо ж хто скаже: як можливо, щоб Син не був у часі після Отця? Той, хто походить від кого-небудь, обов’язково повинен бути після того, від кого походить, – відповідаємо, що такими є тільки людські міркування, і той, хто пропонує таке запитання, буде, мабуть, ставити ще більш безглузді запитання. Але цього не повинно б допускати навіть до слуху. У нас нині слово про Бога, а не про єство людське, підпорядковане порядку і необхідності подібних міркувань. Утім, для досконалого задоволення людей слабших, будемо й на це відповідати.
2. Скажи мені: чи сяйво сонця з самого єства сонячного витікає, чи з чогось іншого? Кожен, хто має неушкоджені почуття, необхідно визнає, що сяйво походить від самого єства сонця. Але, хоча сяйво походить від самого сонця, проте ж, ми ніколи не можемо сказати, що воно існує після сонячного єства, тому що і сонце ніколи не є без сяйва. Отже, якщо і у видимих і чуттєвих тілах те, що походить від чогось іншого, не завжди після того існує, від чого походить, то чому ти не віриш цьому в міркуваннях невидимого й невимовного єства? І тут те ж саме, тільки так, як відповідає це вічній істоті. Тому й Павло назвав Сина “сяйвом слави” Отцівської (Євр. 1:3), зображуючи цим і те, що Він народжується від Отця, і те, що Син співвечірній Отцеві. Скажи ж мені: всі віки і всякий простір часу – чи не через Сина відбулися? І це необхідно повинен визнати кожен, хто не втратив ще розуму. Отже, немає ніякої відстані (часу) між Отцем і Сином; а якщо немає, то Син не після Отця існує, але співвічний Йому. Вирази: “раніше” і “після” позначають поняття часу. Без століття або часу ніхто не міг би й уявити собі таких понять. А Бог вищий за часи і віки. Якщо ж, незважаючи на те, ти будеш стверджувати, що Син отримав початок, то дивись, як би через такі умовиводи не дійшов ти до необхідності і самого Отця підвести під якийсь початок, під початок, хоча найперший, але все ж таки – початок. Скажи мені: приписуючи Синові яку б то не було межу або початок, і від цього початку піднімаючись ще вище, чи не говориш ти, що Отець існує раніше Сина? Очевидно так. Скажи ж далі: наскільки раніше Отець існує? Малу чи велику відстань тут ти вкажеш, у всякому разі, ти підведеш Отця під початок. Очевидно, що, назвавши цю відстань великою чи малою, ти будеш у такий спосіб вимірювати її, але вимірювати не можна, якщо з того й іншого боку немає початку. Отже, для цього, скільки від тебе залежить, ти даєш початок і Отцю; і, отже, за вашим міркуванням, не буде вже безначальним і Отець. Чи бачиш, як істинно сказане Спасителем, і як слово Його скрізь виявляє свою силу? Яке це слово? “Хто не шанує Сина, той не шанує й Отця” (Ін. 5:23).
Знаю, що для багатьох сказане незрозуміло; тому ми в багатьох випадках і остерігаємося вдаватися до подібних умовиводів, тому що простий народ не може слідкувати за ними, а якби й став слідкувати, – не втримує з них нічого з твердістю і точністю. “Думки смертних нетверді, і думки наші помилкові” (Прем. 9:14). Тим часом я залюбки запитав би супротивників наших і про те, що значить сказане в пророка: “до Мене не було Бога, і після Мене не буде” (Іс. 43:10). Якщо Син після Отця існує, то, як же сказано: “і після Мене не буде”? Чи вже ви будете відкидати й саму істоту Єдинородного? А необхідно – або, нарешті, на це наважитися, або допустити єдине Божество у власній іпостасі Отця і Сина. Також, яким чином істинним є те, що “Все через Нього почало бути” (Ін. 1:3)? Якщо був вік до Нього, то яким чином те, що існувало до Нього, могло б відбутися через Нього? Чи бачите, до якої зухвалості доводить їхнє міркування, після того, як одного разу похитнули вони істину? Чому ж не сказав Євангеліст, що Син походить “з неіснуючого “4 , як пояснює це Павло щодо всіх створінь, кажучи: “хто називає неіснуюче, як існуюче” (Рим. 4:17), а каже: “На початку було”? Останній же вираз протилежний першому. Але він вельми справедливий: Бог не походить ні від чого і не має нічого первинного за Себе. Скажи ж мені ще: чи не визнаєш ти, що Творець незрівнянно кращий за своїх створінь? Але, якби Він був подібний до них – тим, що походив би з того, що несе, то де ж була б Його незрівнянна перевага? А що значить вислів: “Я – Господь перший, і в останніх – Я Той самий” (Іс. 41:4), “перед Мною не було Бога, і після Мене не буде” (Іс. 43:10)? Якщо Син не однієї і тієї самої істоти з Отцем, то Він є інший Бог; якщо Він не совісний (Отцю), то після Нього; і якщо стався не з істоти Його, то, вочевидь, – створений. Якщо ж заперечать, що це сказано для відмінності (Бога) від ідолів, то чи не повинні погодитися, що тут для відмінності від ідолів говориться про єдиного істинного Бога? А якщо це, справді, сказано для відмінності від ідолів, то, як же ти поясниш весь цей вислів: “після Мене не буде” іншого Бога? Не Сина відкидаючи, говорить так слово Боже, а висловлюючи тільки те, що крім Бога (істинного) немає бога – ідольського; але не те, що немає Сина. Гаразд, скаже хто-небудь, але чи не повинно тому й слова: “до Мене не було Бога” розуміти так, що не було бога ідольського, що, отже, Син був до Отця? Але який демон міг би сказати це? Я думаю, що і сам диявол не скаже цього. З іншого боку, якщо Син не совісний Отцю, то чому ти називаєш буття Його безмежним? Якщо Він має початок і, спершу, то хоча б Він був безсмертний, Він не може ще бути безмежним. Безмежне має бути без меж з того й іншого боку. Пояснюючи це, і Павло каже: “Той, хто не має ані початку днів, ані кінця життя” (Євр. 7:3), і в такий спосіб виражає і безпіклування, і безмежність, тобто, як у тому, так і в іншому відношенні, Він не має меж; як немає кінця, так немає і початку.
3. Далі: яким чином, якщо Син є “життя”, міг бути коли-небудь час, у який Він не був5? Якщо Він є “життя”, як Він і справді є, то всі погодяться, що життя повинне існувати завжди, бути безпочатковим і нескінченним. Якщо ж був час, коли Його не було, то яким би чином Він був життям інших істот, не будучи ніколи сам життям? Але як же, скаже будь-хто, Євангеліст Іоанн сам покладає Йому початок, коли каже: “На початку було”. А для чого, я скажу, ти звернув увагу на вирази: “на початку”, і: “було”, а не помислиш про вислів – “Слово було”? Що ж? Коли пророк говорить про Отця: “від віку і до віку Ти – Бог” (Пс. 89:3), то хіба вже Він таким висловом ставить Йому межі? Ніяк: він виражає вічність. Так міркуй і тут. Євангеліст, кажучи так про Сина, не ставить Йому межі. Він і не сказав про Сина: “мав початок”, але – “На початку було”, через це “було” навіюючи думку про безпочаткове буття Сина. Але ось, скаже ще хтось, про Отця сказано з додатком члена (артикля – “ο”), а про Сина – без члена6. Що ж? Коли апостол каже: “великого Бога і Спасителя нашого Іісуса Христа” (Тит. 2:13), і також: “Бог, Який над усіма” (Еф.4:6), то ось тут він згадує про Сина без члена. Але він робить це і стосовно Отця. У посланні до Филип’ян він так говорить: “Він, будучи образом Божим, не вважав за розкрадання бути рівним Богові “7 (Флп. 2:6). Також у посланні до Римлян: “благодать вам і мир від Бога батька нашого і Господа Іісуса Христа” (Рим. 1:7). А, з іншого боку, і зайве було додавати тут член, бо вище він був, часто додаємо до слова: “Бог”. Як про Отця кажучи, Євангеліст висловлює: “Бог є дух” (Ін. 4:24), і ми не відкидаємо безтілесності в Бозі через те, що до слова “дух” не долучено члену, так і тут, хоча при виразі про Сина не вжито члену, однак же, Син тому не є менший. Чому так? Тому що, повторюючи слова: “Бог” і: “Бог”, Євангеліст не показує нам жодного поділу в Божестві; а навіть навпаки, сказавши спершу – “Слово було Бог”, він, щоби хтось не вважав божество Сина меншим, одразу ж долучає і доказ істинного Його божества, приписує Йому вічність: “Воно було, – говорить, – на початку у Бога”, і – творчу силу: “Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” (Ін. 1:2-3). Це саме й Отець скрізь через пророків ставить переважним доказом своєї (божеської) істоти. І пророки часто вживають цей вид доказу, і не просто тільки, а й озброюючись проти вшанування ідолів. “Боги, – сказано, – які не створили неба й землі, зникнуть із землі та з-під небес” (Єр. 10:11). І в іншому місці: “Я – Мої руки розпростерли небеса” (Іс. 45:12); і в усякому разі Він представляє це, як ознаку божественності. Але Євангеліст не задовольняється і цими висловами, а називає Його ще “життям” і “світлом”. Отже, якщо Він завжди був з Отцем, якщо сам усе створив, улаштував і утримує (це виражається словом – “життя”), якщо Він усе просвіщає, то хто стільки божевільний, що скаже, нібито Євангеліст хотів у цих висловах показати менший ступінь божественності Його, тоді як ними-то особливо і можна довести рівність та нероздільність Його (з Отцем)? Не будемо ж змішувати створіння з Творцем, щоб і нам не почути слів: “і поклонялися, і служили створіння замість Творця” (Рим. 1:25). Хоч і кажуть дехто, що це сказано про небеса, але, кажучи про них, слово Боже абсолютно забороняє служіння всякій взагалі тварі, як справу язичницьку.
4. Та не піддаймо ж себе цій клятві! Для того й прийшов (на землю) Син Божий, щоб звільнити нас від цього служіння. Для того Він прийняв зрак раба, щоб позбавити нас від цього рабства. Для того й піддав Себе обпльовуванню, заушенню, для того зазнав поносної смерті. Не зробимо ж усього цього безплідним (для нас), не будемо повертатися на колишнє, краще ж сказати – ще набагато тяжче нечестя. Не все одно – тваринам служити, і самого Творця зводити до нікчемності тваринам, наскільки, принаймні, це залежить від нас, тому що сам Він перебуває завжди таким, який є, згідно зі сказаним: “та Ти – той самий, і літи Твої не скінчаться” (Пс. 101:28). Будемо ж прославляти Його, за переказами Отців; будемо прославляти Його і вірою, і справами. Немає ніякої користі для нашого спасіння від правих догматів, коли наше життя розбещене. Тому спрямуймо його на догоду Богові, віддаляючи себе від усякої нечистоти, несправедливості, користолюбства, як мандрівники і прибульці, і чужі (всьому) тутешньому. А якщо хто має багато грошей і надбання, нехай користується ними, як мандрівник, який, через деякий час, волею чи неволею повинен залишити їх. Якщо хто терпить образу від кого-небудь, нехай не вічно гнівається, а краще нехай не гнівається і тимчасово. Апостол не дозволяє нам продовжувати гніву більше одного дня. “Сонце, – каже він, – нехай не зайде в гніві вашому” (Еф.4:26). І справедливо: треба бажати, щоб і в такий короткий час не сталося нічого неприємного. А якщо ще й ніч застане нас (у гніві), то справа буде для нас іще гіршою, бо від одного спогаду про нього відродиться в нас безмірний вогонь, і ми на волі з великою скорботою для себе роздумуватимемо про нього. Тому-то перш, ніж до загибелі нашої настане спокій ночі і ми піднімемо в собі найсильніший вогонь, апостол і наказує попереджати і відвертати небезпеку. Пристрасть гніву сильна, сильніша, ніж усяке полум’я; тому й потрібно з більшим поспіхом попереджати силу вогню і не допускати його до займання. А хвороба ця буває причиною багатьох зол. Вона повалює цілі будинки, розриває давню співдружність, у короткий і швидкий час спричиняє найневтішніші випадки. “Сам рух гніву, – сказано, – є падіння для людини” (Сир. 1:22).
Тож не залишимо цього звіра без приборкання, але накинемо на нього з усіх боків міцну вузду – страх майбутнього суду. Якщо тебе образить друг, або засмутить хто-небудь із ближніх – подумай тоді про гріхи свої проти Бога і про те, що своєю лагідністю у ставленні до них ти умилостивиш для себе більше і той (майбутній) суд, – сказано: “прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37), – і гнів негайно відбіжить (від тебе). При цьому зверни увагу також і на те, коли ти, будучи розлюченим, утримував себе, і коли був захоплений пристрастю; порівняй той і інший час, – отримаєш і звідси значне виправлення. Скажи мені: коли ти хвалиш себе, чи тоді, коли був переможений (гнівом), чи тоді, коли переміг? Чи не тоді саме (коли захоплюємося гнівом) ми найбільше звинувачуємо себе і соромимося, хоч би й ніхто нас не викривав, і приходимо до каяття у своїх словах і справах? А коли переборюємо гнів, чи не тріумфуємо тоді і чи не хвалимося, як переможці? Перемога над гнівом полягає не в тому, щоб відплачувати за образу тим самим (це не перемога, а цілковита поразка), а в тому, щоб із лагідністю переносити образи й ганьбу. Не робити, а терпіти зло, – ось справжня перевага. Тому не говори в гніві: “ось і я повстану, ось і я нападу на нього”. Не чини опір і тим, які переконують тебе приборкати гнів, не кажи: “не потерплю, щоб такий-то сміявся наді мною”. Та він ніколи й не сміється над тобою, хіба коли ти сам на нього озброїшся. А якщо він і тоді посміється над тобою, то хіба тільки в божевіллі зробить це. Ти ж, перемагаючи, не шукай слави у божевільних, але визнавай достатнім для себе мати славу у людей розумних. Але для чого я виводжу тебе на мале і нікчемне видовище, складене з людей? Поглянь негайно до Бога, і Він тебе похвалить. А тому, хто від Нього прославляється, не слід шукати честі від людей. Честь людська нерідко перебуває в залежності і від неприязні людей, і від ворожнечі, і, у всякому разі, не приносить ніякої користі. Навпаки, суд Божий чужий такого настрою і приносить прославлюваному від Бога велику користь. Отже, до цієї-то слави і будемо прагнути.
5. Чи хочеш дізнатися, яке велике зло – гнів? Стань на площі, коли там сваряться інші. У собі самому тобі не можна так бачити це неподобство, бо розум у гніві затьмарюється і свідомість втрачається, як у п’яних. Але коли ти очистишся від цієї пристрасті, тоді спостерігай в інших себе самого, бо в цей час у тебе розум не пошкоджений. Отже, дивись ось на навколишній натовп, а серед нього – на людей, які бешкетують у роздратуванні, подібно до тих, хто біснується. Коли лють, спалахнувши в грудях, повстане й озлобиться, тоді вогнем дихають вуста, вогонь випромінюють очі, все обличчя роздувається, руки безладно простягаються, смішно стрибають ноги й наскакують на тих, хто їх утримує. Нічим не відрізняються роздратовані від божевільних, усе роблячи непритомними, і навіть не відрізняються від диких віслюків, коли ті б’ють і кусають один одного. Воістину, потворна людина роздратована. Потім, коли після цього настільки смішного видовища, вони повернуться додому і прийдуть до тями, то відчують ще більшу скорботу і страх, уявляючи собі, хто був присутній при їхній сварці. Як божевільні, спершу не бачачи присутніх, потім, коли приходять до тями, міркують, чи друзі були глядачами їхніми, чи вороги й вороги. Однаково бояться вони тих та інших: перших – тому, що вони докорятимуть їх і збільшуватимуть сором; а других – тому, що вони тішитимуться, що вони принизять їхній сором. А якщо їм трапилося ще завдати один одному рани, тоді найтяжчий буває страх, щоб не трапилося чогось іще гіршого з пораненим, щоб, наприклад, хвороба від ран не принесла йому смерті, або щоб піднята невиліковна пухлина, яка здійнялася, не наразила на небезпеку його життя. “І що мені була за потреба сваритися? Що за лайка і сварки? Пропадай вони зовсім”. І ось вони проклинають всі ті випадкові обставини, які послужили приводом до сварки. А найдурніші з них звинувачують у події і лукавих демонів, і злий час. Але не від лихої години це відбувається, тому що і не буває ніколи лихої години, і не від злого демона це відбувається, а від злоби захоплених гнівом. Вони-то самі і демонів приваблюють, і всяке зло на себе наводять. Але серце, скаже хто-небудь, від образ обурюється і терзається. Знаю це і я. Тому-то і звеличую тих, які приборкують цього жахливого звіра. Якщо бажаємо, то можемо відбити від себе цю пристрасть. Чому ми не піддаємося цій пристрасті, коли докоряють нам начальники? Чи не тому, що в нас (при цьому випадку) виникає страх, рівносильний цій пристрасті, який вражає нас і не допускає навіть зародитися в нас гніву? Чому і раби, отримуючи від нас тисячі докорів, все це переносять у мовчанні? Чи не тому, що і на них накладені ті самі узи? Так і ти подумай про страх Божий, про те, що сам Бог тоді принижує тебе, наказуючи тобі мовчати, і ти все будеш переносити лагідно. Скажи нападнику на тебе: що я можу тобі зробити? Хтось інший утримує мою руку і язик мій. І ця думка спонукає і тебе і його до розсудливості. Іноді через людей ми терпимо навіть нестерпні образи, і говоримо кривдникам нашим: не ти, а такий-то образив мене. Чи до Бога не будемо мати навіть і такого благоговіння? Яке ж буде для нас виправдання?
Отже, скажемо нашій душі: Бог нас принижує нині, – Бог, що утримує наші руки; не будемо ж хоробритися, і нехай не буде для нас Бог меншим за людей високоповажних. Ви жахаєтеся цих слів? Але я бажаю, щоб ви боялися не слів тільки, а й справ. Бог повелів нам не тільки терпіти, коли нас завушують, а й бути готовими переносити що-небудь і гірше за те. А ми, навпаки, з таким зусиллям чинимо опір, що не тільки не буваємо готові на злостраждання, а й намагаємося мститися за себе, а часто навіть першими піднімаємо несправедливі руки; вважаємо себе приниженими, якщо не відплатимо тим самим. Дивно, що ми вважаємо себе переможцями, тоді як зазнаємо крайньої поразки й буваємо повалені наземь; отримуючи незліченні удари від диявола, думаємо, що ми його долаємо. Отже, пізнаємо, прошу вас, цей рід перемоги, і будемо перемагати таким чином. Злостраждати – означає бути увінчаним. Якщо ми хочемо бути прославлені від Бога, будемо дотримуватися не звичаїв мирських подвигів, а закону, даного від Бога для подвигів духовних; будемо все переносити з довготерпінням. У такий спосіб ми переможемо і тих, хто сперечається з нами, і все, що є у світі цьому, і обітовані блага отримаємо, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Св. Духом слава, держава, честь, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

* * *

3 Павел Самосатський, єпископ антіохійський, єретик III-го століття.
4 Так говорили аріани про Сина Божого.
5 Тут св. Златоуст має на увазі вираз аріан про Сина Божого “було, коли Його не було”.
6 У справжньому тексті Євангелія: “ο λογος ην προς τον θεον και θεος ην ο λογος”. Перше: “τον θεον” відноситься до Отця; а останнє: “θεος” – до Сина. Аріани й аномеї звідси робили заперечення, що Син не має єдиного божеського єства з Отцем.
7 Тут ім’я Бога дворазово повторюється без члена.

Бесіда 5

Ін. 1:3. Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути.

1. як деякі єретики змінили зміст третього вірша першого розділу Євангелія від Івана через зміну пунктуації. – 2. Безглузді висновки, до яких призводить думка, яку допускають єретики про те, що Дух Святий створений. – 3. Син Божий дорівнює своєму Отцю. – Невичерпна плідність Творця. – Бог не є істотою складною. – 4. Про те, що грішники схожі на п’яних і лютих людей. – Краще ходити і показуватися голим на вулицях, ніж покритим і обтяженим гріхами.

1. Мойсей, на початку побутописання Старого Заповіту, оповідає нам про предмети чуттєвих і докладно обчислює їх. Сказавши: “На початку створив Бог небо і землю”, він потім додає, що з’явилося світло, твердь8, зоряне єство, різного роду тварини і все інше; не будемо зупинятися на кожному творінні, щоб не зволікати. А Євангеліст Іоанн, все уклавши в одному вислові, обіймає ним і все видиме, і те, що вище видимого. Залишаючи те, що відомо його слухачам, і, зводячи думку до предметів більш піднесених і обіймаючи всю творчість – загалом, він говорить не про творіння, а про Творця, Який і створив усе з небуття в буття. Таким чином, Мойсей торкається тільки меншої частини творіння (бо нічого не сказав нам про сили невидимі), і тим обмежився. А Євангеліст, поспішаючи зійти до самого Творця, справедливо все інше минає, і сказане, так само як і промовчане, Мойсеєм підсумовує в один короткий вислів: “Усе через Нього почало бути”. Але щоб ти не подумав, що він говорить тільки про те, що сказано і Мойсеєм, додає: “і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”, тобто, ніщо створене, видиме або розумно споглянуте, не отримало буття інакше, як силою Сина. Після слова: “ніщо” ми не будемо ставити крапки, як роблять єретики. Вони, бажаючи довести, що Дух Св. є створіння, читають так: “що почало бути, в ньому було життя” (Ін. 1:3-4). Але в такому читанні немає сенсу. І, по-перше, тут недоречно було згадувати про Духа; а якщо Євангеліст і хотів згадати, то для чого вжив такий неясний вираз про Нього? Та й звідки видно, що сказано про Духа? А інакше ми, на підставі такого викладу слів, можемо зробити висновок, що не Дух, а Син стався через себе самого. Але зупиніться на цьому вислові, щоб він не минув вас. Станемо читати так, як вони; таким чином, безглуздість для нас буде ще очевиднішою: “що почало бути, в ньому було життя”. Вони кажуть, що тут “життям” названий Дух. Але, як видно, це саме “життя” є разом і “світло”, бо Євангеліст додає: “і життя було світло людей” (Ін. 1:4).
Отже, на їхню думку, “і світло людей” у Євангеліста означає Духа. Що ж? Коли Євангеліст продовжує: “Був чоловік, посланий від Бога,… щоб свідчити про Світло” (Ін. 1:6-7), – вони вже необхідно повинні припустити, що й тут ідеться про Духа. Хто вище названий Словом, той після іменується і Богом, життям і світлом. Життя, каже Євангеліст, було Слово і це ж саме життя було світлом. Отже, якщо Слово було “життя” і Слово ж “стало плоттю” (Ін. 1:14), то і життя “стало плоттю”, – і ми бачили славу Його, славу, як єдинородного від Отця. Отже, щойно вони кажуть, що тут “життям” названий Дух, дивись, які виходять звідси безглуздості: виходить, що не Син втілився, а Дух, і що Дух є єдинородний Син. А якщо не так, то, уникаючи цієї безглуздості, вони при своєму читанні можуть впасти в безглуздість ще більшу. Якщо вони погодяться, що тут сказано про Сина, тим часом не поставлять наших розділових знаків і не стануть читати так, як ми, то муситимуть казати, що Син походив сам від себе, – бо якщо Слово є “життя”, а “що почало існувати, то в ньому було життя”, то, внаслідок їхнього читання, Слово походило від себе і через себе. Далі Євангеліст між іншим додає: “і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця” (Ін. 1:14). Ось, за їхнім читанням, і Дух Святий стає єдинородним Сином, тому що вся ця розповідь відноситься до однієї і тієї ж особи. Чи бачите, як перекручується думка, коли ухиляється від істини, і скільки відбувається звідси безглуздостей? Отже, що ж? Хіба Дух не є світлом, скажеш ти? Звичайно – світло; але тут сказано не про Нього. Так Бог називається духом, тобто, безтілесним; але ж не скрізь же, де говориться про дух, мається на увазі, Бог. І що дивуєшся, якщо ми це говоримо про Отця? Ми і про Утішителя не станемо стверджувати, що, де тільки говориться про дух, там неодмінно, мається на увазі Утішитель. Хоча це і є найбільш відмітне Його ім’я, але не скрізь, де зустрічається слово “дух”, треба розуміти Утішителя. Так само і Христос називається “Божа сила” і “Божа премудрість”; але не скрізь, де говориться про силу і премудрість Божу, мається на увазі Христос. Так і тут: хоча і Дух просвіщає, але тепер Євангеліст говорить не про Духа. Утім, коли ми й доводимо їх до таких безглуздостей, вони, знову посилюючись протистояти істині, і все ще тримаючись свого читання: “що почало бути, в ньому було життя”, пояснюють це так, що все створене було – життя. Що ж? І страта содомлян, і потоп, і геєна, і тому подібне все це – життя? Але ми, кажуть вони, розуміємо створення. Але й те, що нами тепер зазначено, звісно, відноситься до творення. Однак же, щоб цілком викрити їх, запитаємо їх: скажи мені, дерево – життя? Камінь – життя? Ці бездушні й нерухомі предмети – життя? Та й людина – життя досконале? Хто це скаже? Людина – не самобутнє життя, а тільки істота, причетна до життя.
2. Але подивися і тут, які знову безглуздості. Почнемо виводити висновки тим самим порядком, щоб дізнатися все безглуздя. Таким чином, вони приписують Духу те, що ніколи анітрохи Йому не личить. А почавши з цього, вони вже людям приписують те, що, на їхню думку, дійсно сказано про Духа. Розглянемо ще це читання. Тварюка тут називається життям; отже, вона є і світло, і про неї свідчити приходив Іоанн. Чому ж і сам він – не світло? Сказано: “він не був світ” (Ін. 1:8). Але ж він належав до числа створінь? Чому ж він – не світло? Яким чином “У світі був, і світ через Нього почав бути”? Чи тварюка була в тварюці, і тварюка сталася через тварюку? Як же “і світ Його не пізнав” (Ін. 1:10)? Тварюка не пізнала створіння? “А тим, що прийняли Його,… дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12). Але досить уже сміху; я надаю вам самим прослідувати всі ці жахливі думки, щоб не подумали, ніби я говорив це просто для забави, і щоб не витрачати даремно часу. Якщо ті слова сказані не про Духа (як і справді не сказані, і як я вже показав), не сказані і про тварюку, а незважаючи на це, вони все ще тримаються свого читання, то, нарешті, звідси має вийти ще більш безглуздий наслідок, – що, як ми вже раніше сказали, Син стався сам через Себе. Якщо “Світло істинне” (Ін. 1:9) є Син, а світло це є і “життя”, і життя було в Ньому самому, то за їхнім читанням такий висновок необхідний. Отже, залишимо його і звернемося до належного читання і пояснення.
Яке ж правильне читання? Словами: “що почало бути” треба закінчити попередню думку, а потім почати наступні слова: “У Ньому було життя”. Слова ці означають те саме, що й попередні: “без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”. З усього, каже, що тільки існує, ніщо не відбулося без Нього. Чи бачиш, як цим коротким додатком Євангеліст усуває всі незгідності, які можуть виникнути? Сказавши: “без Нього ніщо не почало бути” і додавши: “що почало бути”, він таким чином обійняв усі створіння, навіть і умоосяжні, і виключив із них Св. Духа. Такий додаток і потрібен був, щоб на його слова: “Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” хто-небудь не сказав: “якщо все сталося через Нього, то через Нього ж стався і Дух”. Я, каже він, сказав, що все, що не створено, через Нього сталося, чи то невидиме, чи то безтілесне, чи небесне. Тому-то не просто я сказав: “все”, а – “все, що почало бути”, тобто все створене. Але Дух не створений. Бачиш, як точно вчення? Євангеліст тільки згадав про створення видимих створінь, тому що про це вже раніше вчив Мойсей; Євангеліст, уже наставлених у цьому предметі, людей зводить до вищих створінь, тобто, безтілесних і невидимих, і зовсім виключає з числа їхнього Святого Духа. Подібним чином говорив і Павло, натхненний благодаттю: “бо Ним створено все” (Кол. 1:16). Ось і тут знову така сама точність, тому що той самий Дух керував і душею Павла. І ось, щоб хто не виключив чогось створеного зі створіння Божого, – бо ж є створіння невидимі, – а з іншого боку, щоб не включив хто до їхнього числа Утішителя, Павло, минаючи створіння чуттєві й усім відомі, обчислює створіння небесні та каже: “чи то престоли, чи то панування, чи то начальства, чи то влади” (Кол. 1:16). Частка “чи” виражає не інше що, як і ті слова: “Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”. А якщо тобі здається, що вираз: “через Нього” нібито применшує Його гідність, то послухай, що каже Павло: “На початку Ти, Господи, заснував землю, і небеса – діло рук Твоїх” (Євр. 1:10). Таким чином, що сказано у пророка (Пс. 101:26) про Отця, як Творця, то Павло говорить про Сина, зображуючи Його не інакше, як Творця, а не так, начебто Він мав значення істоти тільки службової. А якщо тут сказано: “через Нього”, то це так виражено для того тільки, щоб хто-небудь не став вважати Сина ненародженим. Але що стосовно творіння Йому належить гідність, анітрохи не менша, ніж у Отця, про це послухай Його самого: “як Отець, – каже Він, – воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21). Отже, якщо і в Старому Завіті сказано про Сина: “на початку Ти, Господи, заснував землю” (Євр. 1:10), то Його гідність, як Творця, очевидна. Якщо ж ти скажеш, що пророк говорив ці слова власне про Отця, а Павло тільки приписав Синові сказане про Отця, то і в такий спосіб виходить те ж саме. Та Павло й не наважився б приписати цього Синові, якби не був абсолютно впевнений у рівночесності (Отця і Сина). Було б украй зухвало те, що належить єству, ні з чим непорівнянному, відносити до єства меншого і підлеглого.
3. Але Син не менший і не нижчий від Отця по суті. Тому Павло наважився сказати про Нього не тільки вищевказані слова, але ще й дещо інше. Вираз: “з нього”, який ти визнаєш винятково гідним одного Отця, Павло вживає і про Сина, кажучи так: “і не тримаючись глави, від якої все тіло, будучи сполучено і скріплено складами і зв’язками, зростає віком Божим” (Кол. 2:19). Але не задовольняється він і цим; а й, з іншого боку, укладають вам вуста, докладаючи вираз: “яким” до Отця, – вираз, що, за твоїми словами, означає меншу гідність: “Вірний Бог, – говорить він, – Котрим ви покликані до спілкування з Сином Його” (1Кор. 1:9). Також: “волею його”. І ще: “Бо все з Нього, Ним і до Нього” (Рим. 11:36). Але не тільки про Сина говориться: “з того”, а й про Духа. Так ангел сказав Йосипу: “не бійся прийняти Марію, дружину твою, бо те, що народилося9 у ній, є від Духа Святого” (Мф. 1:20). Так само і вираз: “про нього”, що стосується Духа, пророк не відмовляється застосувати і до Бога (Отця), кажучи так: “у Бозі сотворимо силу, і Той принизить тих, хто пригнічує нас” (Пс. 59:14). І Павло говорив: “завжди просячи в молитвах моїх, щоб воля Божа колись посприяла мені прийти до вас” (Рим. 1:10); і до Христа відносить теж вираз: “За Христа Іісуса”. Таких виразів, байдуже вживаних, ми можемо багато і часто знаходити в Писанні; чого не могло б бути, якби всюди не передбачалася одна й та сама істота. Не думай також, що в словах: “Усе через Нього почало бути” йдеться тут про чудеса: про них оповідали інші Євангелісти. А Іоанн після цих слів додає: “У світі був, і світ через Нього почав бути” (Ін. 1:10), – світ, а не Дух, бо Він не є творіння, а вище від усякого створіння. Але поспішимо далі. Сказавши про творіння: “Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”, Іоанн докладає до того і вчення про промисел у наступних словах: “У Ньому було життя” (Ін. 1:4). А додав ці слова: “У Ньому було життя” – для того, щоб ніхто не сумнівався, яким чином усе через Нього відбулося. Як у бездонному джерелі – скільки не черпай води, не зменшиш джерела, так і творча сила Єдинородного, скільки б не було створено або вироблено нею, анітрохи від того не зменшується. Або, краще я вживу більш властиве цій силі порівняння, саме назву її світлом, як і сам Євангеліст, що каже далі: “і життя було світло людей”. Як світло, хоч би висвітлювало незліченну кількість предметів, анітрохи від того не зменшується у своїй світлості, так і в Богові, і до, і після створення: сила анітрохи не убожіє, нітрохи не применшується й не слабшає від численності творіння; але, хоч би мало статися ще тисяча таких світів, хоча б і безмежній безлічі їхніх, Його сила тяжіє над усіма, щоб не лише породити їх, а й зберегти після створення. Найменування життя, вжите тут, відноситься не тільки до створення, а й до промислу про збереження створеного. Крім того, кажучи про життя, Євангеліст закладає підставу вченню про воскресіння і передопочатковує те чудове благовістя, що з пришестям до нас життя зруйновано державу смерті, що після осяяння нас світлом уже немає темряви, а завжди перебуває в нас життя, і смерть уже не може долати його. Отже, цілком можна сказати і про Сина те, що сказано про Отця: “бо ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо” (Діян. 17:28). Це і Павло висловлює в таких словах: “бо Ним створено все, що на небесах і що на землі, видиме і невидиме;… і Він є перш за все, і все Ним стоїть” (Кол. 1:16-17). Тому Син називається і коренем, і основою.
Але коли чуєш, що “в Ньому було життя”, не уявляй Його собі складним, бо згодом Він говорить і про Отця: “Бо, як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26). Ти не скажеш з цього приводу про Отця, що Він складний; не кажи ж і про Сина. В іншому місці сказано, що “Бог є світло” (1Ін. 1:5), також – що Він “мешкає в неприступному світлі” (1Тим. 6:16). Але все це говориться не для того, щоб дати нам поняття про складність, а щоб мало-помалу піднести нас на висоту догматів. Справді, оскільки для народу нелегко було зрозуміти, яким чином Він має життя сам у Собі, то він і говорив спершу про те, що не так високо, а потім, навчивши їх, уже підносить до більш піднесених істин. Той, хто сказав, що Йому (Отець) “дав мати життя”, сам потім каже: “Я є життя”, і ще: “Бог є світло”. А яке це світло? Світло не чуттєве, а духовне, що просвіщає душу. Оскільки Христос говорив: “Ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець” (Ін. 6:44), то Євангеліст, випереджаючи ці слова, і сказав, що Він є той, що просвіщає, щоб ти, почувши щось подібне про Отця, не приписував того лише одному Отцеві, а й Синові: “Усе, – каже Він, – що має Отець, є Моє” (Ін. 16:15). Отже, Євангеліст спершу повчає нас про творення, потім говорить і про духовні блага, даровані нам із пришестям Спасителя, і означає їх одним словом: “життя було світло людей”. Не сказав: “було світло” юдеям, але – всім людям, бо не юдеї тільки, а й язичники отримали пізнання про Нього, і світло це докладається в спілкування всім. Але чому Євангеліст не приєднав сюди й ангелів, а сказав тільки про людей? Тому що у Євангеліста тепер слово про рід людський, і тому, що Спаситель до нього прийшов благовістити блага. “І світло в темряві світить” (Ін. 1:5). Темрявою тут називається і смерть, і омана. Світло чуттєве сяє не в темряві, а коли немає темряви; але проповідь Євангельська світила серед мороку омани, що все облягала, і розсіювала його. Світло це проникло і в саму смерть і перемогло її, так що вже одержимих смертю позбавило від неї. Отже, оскільки ні смерть, ні омана не здолали цього світла, але воно всюди сяє і світить власною силою, то Євангеліст і каже: “і темрява не огорнула його”. Та він і непереборний і не любить мешкати в душах, які не бажають просвіти.
4. Але, якщо він не всіх охоплює, ти не повинен цим бентежитися. Бог наближається до нас не з примусом, не проти нашої волі, але за нашим бажанням і прихильністю. Не зачиняй дверей для цього світла – і отримаєш багато насолоди. А приходить до нас це світло за допомогою віри і, прийшовши, рясно просвіщає того, хто приймає його. І якщо ти подаси йому чисте життя, воно постійно мешкатиме в тобі. “Хто любить Мене, той додержиться слова Мого, – каже Спаситель, – і Ми прийдемо до нього” (Я і Отець мій) “і оселю в нього створимо” (Ін. 14:23). Як ніхто не може користуватися світлом сонячним, не відкриваючи очей, так ніхто не може брати участь у цьому просвітленні, не відвертаючи сповна очей душі та не витончивши їх у всіх відношеннях. А як це можна зробити? Очищаючи душу від усякої пристрасті. Гріх є темрява, і темрява глибока; і це видно з того, що він чиниться нерозважливо і таємно. “Усякий, хто чинить зле, ненавидить світло і не йде до світла” (Ін. 3:20). “Бо про те, що вони роблять таємно, соромно й говорити” (Еф. 5:12). Як у темряві ми не розпізнаємо ні друга, ні ворога і зовсім не впізнаємо властивості речей, так – і в гріху. Людина любостяжательна не відрізняє друга від ворога; заздрісник і на людину найдоброзичливішу до нього дивиться, як на ворога; підступник однаково озброєний проти всіх, – словом: усякий, хто чинить гріх, нічим не відрізняється від людей, які п’ють та біснуються, у тому плані, що не розпізнає властивостей предметів. І як уночі на наші очі – все одно: чи то дерево, чи то свинець, чи то залізо, чи то срібло, чи то золото, чи то коштовне каміння, бо для розрізнення цих предметів бракує світла, так людина, яка веде нечисте життя, не осягає ні доблесті цнотливості, ні краси любомудрия. Адже в темряві, як я сказав, і дорогоцінне каміння не виявляє своєї краси, не саме по собі, але через незнання тих, хто дивиться. Але не ця одна біда спіткає нас, коли ми живемо в гріхах; ми живемо тоді ще й у постійному страху. Як ті, хто перебуває в дорозі в безмісячну ніч, відчувають страх, хоча б і нічого страшного не було, так і грішники не можуть мати відваги, хоча б і ніхто не викривав їх; але, відчуваючи докори сумління, вони всього бояться, усе підозрюють, усе на них наводить страх і жах, на все оглядаються зі страхом, усього тремтять. Будемо ж тікати від такого болісного життя. А за такою мукою ще послідує смерть, смерть безсмертна; тоді не буде і кінця покаранню. Тут же нічим не відрізняються від божевільних ті, які, ніби уві сні, уявляють собі речі небувалі. Так уявляють себе багатими, не будучи багатими; думають розкошувати, не маючи жодної насолоди; і не раніше вони дізнаються, як повинно бути, про таку оману, доки не звільняться від божевілля, або доки не стрясуть із себе сну. Тому-то Павло заповідав усім тверезіти й пильнувати; те саме велить і Христос. Хто тверезий і не спить, той, хоч би захопився гріхом, негайно відбиває його; а хто спить або божеволіє, той і не відчуває, яку владу має над ним гріх. Не будемо ж спати. Тепер не ніч, а день; тому “Як вдень, будемо поводитися благочинно” (Рим. 13:13).
Нічого немає ганебнішого за гріх. У цьому відношенні не так погано в наготі ходити, як у гріхах і злочинах. Нагота ще не такий злочин, – нерідко вона походить і від убогості; але нічого немає ганебнішого і презирливішого за гріх. Уявімо собі тих, яких ведуть у судилище за крадіжку і фальсифікацію: який сором і сміх покриває їх, як людей безсоромних, брехливих і нахабних! Нам неприємно й тяжко терпіти, щоб верхній одяг був одягнутий на нас недбало або навиворіт; навіть коли й на інших побачимо це, то виправляємо; а коли всі ми й ближні наші ходимо на головах, то не помічаємо цього. Скажи мені, що може бути ганебніше, коли чоловік входить до розпусної жінки? Хто заслуговує більшого висміювання, ніж людина сварлива, схильна до лихослів’я і заздрісна? Чому ж усе це здається не так соромно, як ходити в наготі? Тільки від звички. Цього ніхто ніколи не дозволяв собі з доброї волі; а на гріхи наважуються завжди всі, без жодного страху. Звичайно, якби хто увійшов у сонм ангелів, у якому ніколи нічого такого не бувало, то побачив би, як це гідно посміхання. Але що я кажу про сонм ангелів? Якби хто в царських чертогах, ввівши блудницю, скористався нею, або впився вином, або дозволив собі інший який-небудь безчесний вчинок, такий зазнав би найсуворішого покарання. Якщо ж у царських чертогах не терпимі подібні зухвалості, тим більше ми повинні зазнати крайнього покарання, якщо насмілюємося на такі справи в присутності Царя всюдисущого і всевидющого. Тому, благаю, покажемо в способі життя нашого скромність і чистоту. Ми маємо Царя, Який невпинно бачить усі справи наші. А щоб нас опромінювало завжди в достатку вище світло, притягуватимемо до себе його промінь. Тоді ми будемо насолоджуватися і теперішніми, і майбутніми благами, з благодаті й людинолюбства Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

* * *

8 У справжньому у св. Златоуста: друге небо.
9 Точніше: “те, що в ній народилося”. – і.Н.

Бесіда 6

Ін. 1:6. Був чоловік, посланий від Бога; ім’я йому Іоанн.

1.Посланництво Іоанна Хрестителя. – Пояснення вислову: “був чоловік, посланий від Бога”. – Навіщо і яким чином Христос приймає свідчення Іоанна. Вчення без добрих справ не приносить користі.

Євангеліст, спочатку сказавши нам про Бога Слово те, що було особливо потрібно, далі послідовно і по порядку переходить до співіменного з ним проповідника Слова, Іоанна. А ти, чуючи, що він посланий був від Бога, не приймай його слів за людські. Усе він віщав не від себе, але від Того, Хто послав його. Тому називається він і ангелом (вісником), бо справа вісника – нічого не говорити від себе. Слово: “був” означає тут не походження його, а саме його послання, – “Був … посланий від Бога”, тобто, його Бог послав. Як же кажуть, що слова: “будучи образом Божим” (Флп. 2:6), не виражають рівності Сина з Отцем, бо (до слова: Бог) не прикладений член? Ось і тут10 зовсім немає члена. Тим часом, хіба тут мова не про Отця? А що сказати про слова пророка: “Ось Я посилаю Ангела Мого, і він приготує дорогу переді Мною” (Мал. 3:1)? Слова: “Я посилаю” і “він приготує” вказують на дві особи. “Він прийшов для свідоцтва, щоб свідчити про Світло” (Ін. 1:7). Що ж, скаже хто-небудь, раб свідчить про Господа? Але чи не будеш ти ще більше дивуватися і дивуватися, коли побачиш, що Господь не тільки отримує свідоцтво від раба, а й приходить до нього, і разом з юдеями приймає хрещення від нього? Однак не бентежитися і не вагатися думкою, а дивуватися треба Його незглаголанній доброті. Якщо ж хто залишається в подиві й збентеженні, то Господь і йому скаже те саме, що сказав Іоанну: “Залиш тепер, бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:15). А хто і після цього почав би бентежитися, тому Він скаже те саме, що сказав юдеям: “Не від людини приймаю свідоцтво” (Ін. 5:34). Але якщо Він не має потреби в такому свідоцтві, для чого ж посланий був від Бога Іоанн? Не для того, що він мав потребу в його свідченні (говорити це було б крайнім богохульством). А для чого? Це пояснює нам Євангеліст, коли каже: “щоб усі увірували через нього” (Ін. 1:7). А якщо сам Христос каже: “Не від людини приймаю свідоцтво”, то нехай не подумають нерозумні, що Він сам Собі суперечить, кажучи тут так, а в іншому місці – так: “Є інший, що свідчить про Мене, і Я знаю, що істинне те свідоцтво, яким він свідчить про Мене” (Ін. 5:32). В останньому випадку він мав на увазі Іоанна, а сказавши: “не від людини приймаю свідоцтво”, він негайно додає і пояснення своїм словам, а саме: “кажу це для того, щоб ви спаслися” (Ін. 5:34). Ніби так він говорив: “Я Бог і істинний Син Божий, єдиної (з Отцем) безсмертної і блаженної істоти, і тому не маю потреби ні в якому свідку. Хоч би й ніхто не хотів свідчити про Мене, Я через це у своєму єстві анітрохи не принижуюся. А так як спасіння людей є предметом Мого піклування, то Я зійшов до такого самоприниження, що і людині надаю свідчити про Мене” А від цього, через неміч іудеїв, тим легше і доступніше для них могла бути віра в Нього. Тому Він, як зодягнувся плоттю, щоб, з’явившись людям у Своєму божестві без покрову, не занапастити всіх їх, так і проповідником про Себе послав людину, щоб слухачі того часу, чуючи схожий на Себе голос, тим легше пішли за Ним.
А що Син Божий не мав жодної потреби у свідоцтві Іоанна, для доказу достатньо було б Йому тільки явити Себе таким, яким Він є за Своєю суттю, і вразити всіх жахом. Але Він цього не зробив, бо, як я вже сказав, Він усіх у такий спосіб знищив би, бо ніхто не був би в змозі винести поразки цього неприступного світла. Тому-то, кажу, Він і плоттю зодягається, і свідоцтво про Себе доручає одному з сорабів наших, усе влаштовуючи для порятунку людей, маючи на увазі не Свою тільки гідність, а й прийнятність і користь Своїх слухачів. Це Він висловив і сам, коли сказав: “кажу це для того, щоб ви спаслися”. І Євангеліст, повторюючи вислів Господа, після слів: “щоб свідчити про Світло”, додає: “щоб усі увірували через нього” (Ін. 1:7). Неначе так він говорив: не думай, що Іоанн Хреститель прийшов свідчити для того, щоб надати достовірності вченню Господа; ні; а для того, щоб одноплемінники його увірували через нього. Що Євангеліст саме поспішав запобігти такій думці, це видно з наступних слів, які він додає: “він не був світ” (Ін. 1:8). А якби він додав це не для усунення такої думки, тоді це було б тільки зайвим розповсюдженням слів і скоріше було б тотожність, аніж пояснення вчення. Справді, сказавши, що Іоанн “посланий був, щоб свідчити про Світло”, для чого ще він каже: “він не був світ”? Не без мети і не даремно. У нас зазвичай той, хто свідчить, буває більшим за того, про кого свідчить, і нерідко визнається більш гідним довіри. Тому-то, щоб хто не подумав того ж і про Іоанна, Євангеліст негайно, від самого ж початку, знищує цю думку і, викорінюючи її з корінням, показує, хто цей той, хто свідчить, і хто Той, про Кого він свідчить, і яка відмінність є між тим і іншим. Зробивши це і показавши незрівнянну перевагу останнього над першим, Євангеліст, уже без побоювання, переходить до подальшої розповіді; і якщо щось безглуздого було в думках людей нерозумних, усе це, ретельно усунувши, він уже без жодних труднощів і безперешкодно приступає до продовження слова. Отже, будемо молитися, щоб під час одкровення таких високих істин, під час вчення правого, і життя наше було чистим, і поведінка – бездоганною, бо не приносить нам користі вчення, коли в нас немає добрих справ. Якби ми мали і цілковиту віру, і розуміння Писань, але якщо ми не матимемо доброго спрямування в житті, то ніщо не врятує нас від геєнського вогню і полум’я незгасимого у вічності. Як люди, що чинять добрі справи, воскреснуть у життя вічне, так люди, що наважуються на справи злі, воскреснуть для покарання вічного і нескінченного. Тому все піклування докладемо до того, щоб у лихих справах не занапастити плодів правої віри, але в доброму житті з дерзновенням споглядати Христа, – а вище за це блаженство нічого не може бути, – чого й нехай зможемо досягти, роблячи все на славу Бога, Котрому слава, з Однородним Сином і Святим Духом, на віки віків. Амінь.

* * *

10 У словах: “Був чоловік, посланий від Бога”.

Бесіда 7

Ін. 1:9. Було Світло істинне, Яке просвіщає кожну людину, що приходить у світ.

1 Не слід намагатися осягнути те, що незбагненно в Бозі. – Істинне вчення про Отця і Сина. – Нерозумність савелліан і маркелліан. Як омиваються гріхи.

1. Ми живимо вас, чада улюблені, вченням Писань тільки по частинах, і не все раптом викладаємо, для того, щоб ви легше могли зберегти пропоноване вам. Хто, будуючи будинок, перш ніж скріплені перші камені, кладе на них інші, той зводить стіну неміцну і легкоруйнівну. А хто вичікує, поки одні камені скріпляться вапном, і потім вже мало-помалу додає до них інші, той будує будівлю міцну, недовготривалу, незруйновну, міцну. Таких будівельників будемо наслідувати і ми, і так само будемо творити ваші душі. Я побоююся, щоб, поки перші підвалини ще не затверджені, додавання подальшого вчення не зашкодило і початкам, бо розум ще не досить сильний, щоб утримати все. Що ж сьогодні прочитано нам? “Було Світло істинне, що просвіщає кожну людину, яка приходить у світ”. Євангеліст, кажучи вище про Іоанна, зауважив, що він прийшов, “щоб свідчити про Світло” (Ін. 1:7), і що саме в той час він для цього був посланий. А щоб, чуючи це, хто-небудь, з приводу нещодавнього явлення свідка, не мав подібної підозри і щодо самої особи, яку він засвідчує, Євангеліст піднімає думку вище й спрямовує її до буття безпочаткового, що ніколи не закінчується й не припиняється. Але як може, скажеш ти, мати таке буття Той, Хто є Син? Ми говоримо про Бога, а ти питаєш, як це можливо? І ти не боїшся і не жахаєшся? Якби хтось запитав тебе, яким чином наші душі, а потім і тіла житимуть вічно, ти, звісно, посміявся б над таким питанням, бо не розуму людському звідати такі предмети, а його обов’язок тільки вірити та й випробовувати те, що сказано, тому що достатнім доказом сказаного слугує для нього могутність Того, Хто прорік це. І ти питаєш у нас, як це можливо, коли ми говоримо, що безпочатковий Той, Хто створив душі і тіла, і нескінченно перевершує будь-яке творіння? Хто в повному розумі і в здоровому глузді стане говорити це? Ти чув, що “Було Світло істинне”. Навіщо ж даремно намагаєшся обійняти своїм розумом це життя нескінченне? Це неможливо. Для чого досліджуєш незбагненне? Для чого відчуваєш незбагненне? Для чого пізнаєш невідоме? Розглянь саме джерело сонячних променів. Ти не можеш цього зробити, однак же, ти в цьому випадку не досадуєш і не сумуєш про своє безсилля. Чому ж ти такий сміливий і необачний у предметах набагато важливіших? Син громів, Іоанн, який вигукує через духовну трубу, почувши від Духа, що “Було світло”, нічого більше і не відчував. А ти, не маючи його благодаті, розмірковуючи тільки за своїми слабкими умовиводами, – ти намагаєшся переступити навіть за межу його відання? За це ти не зможеш досягти і міри його відання.
Такою є підступність диявола: тих, хто довірився йому, він виводить за межі, покладені для нас Богом, начебто б ми могли мати набагато більше (знання). А, звабивши нас такими надіями і позбавивши благодаті Божої, він не тільки нічого більше не повідомляє нам (та й як він, диявол, може це?), а й не допускає повернутися до колишніх меж, у яких ми були в безпеці, а всюди змушує нас блукати і ніде не дає зупинитися. Таким чином він і первозданну людину довів до вигнання з раю. Наділивши її надією більшого відання і почесті, диявол позбавив її і того, чим вона раніше спокійно користувалася. Людина не тільки не стала рівною Богові, як обіцяв їй диявол, а й підпала під ярмо смерті; не тільки через куштування від древа не здобула нічого більшого, а й, сподіваючись на більшу візію, втратила чимало й попереднього знання. Він став соромитися своєї наготи і приховувати її, тоді як до спокуси він був вищим за подібний сором. Навіть те, що він став бачити свою наготу і відчув потребу в прикритті себе одягом, – ці та інші ще більші скорботи були наслідками спокуси. Щоб не зазнати і нам того ж, будемо коритися Богові й перебувати в Його заповідях, нічого більше не випробовуючи, інакше ми втратимо вже й даровані нам блага, як покарані й ці (єретики). Вони, щойно стали шукати початок життя безпочаткового, позбулися і того, що могли мати. Не знайшли вони й того, чого шукали; та це й неможливо. А тим часом від правої віри в Єдинородного вони відпали. Але ми не будемо переступати меж вічних, які поклали отці наші, а в усьому будемо слідувати законам Духа і, чуючи, що “Було Світло істинне”, нічого більше не будемо досліджувати; та й неможливо нікому простягатися далі цього вислову. Якби Бог народжував подібно до людини, то потрібен був би якийсь поділ між тим, хто народжує, і тим, хто народжується. Але оскільки це народження невимовне і тільки Богові властиве, то залиш звичайні поняття: раніше і після. Це – вираз часу, а Син є творець і всіх віків.
2. Отже, кажуть інші, Бог не батько (Синові), а брат. Але, скажи мені, яка потреба (у такому висновку)? Якби ми говорили, що Отець і Син мають буття, розділене на своєму початку, то, можливо, ти мав би право говорити так. Але ми уникаємо такого нечестя і говоримо, що Отець і безначальний, і ненароджений, а Син безначальний, але народжений від Отця. Яка ж потреба з такого вчення виводити такий нечестивий висновок? Ніякої немає потреби. Син є відблиск. А відблиск представляється нероздільно з тим єством, якого є відблиск. Тому-то й Павло так назвав (Сина) (Євр. 1:3), щоб ми не припускали ніякого поділу між Отцем і Сином. Ось що виражається цим найменуванням. Такою подобою апостол виправляє безглузді думки, що приходять у голову людям безглуздим. Чуючи про відблиск, каже апостол, не думай, що Син не має власної іпостасі. Думка така нечестива і властива безумству савелліан і маркелліан. Ми вчимо не так; а говоримо, що Він має Свою власну іпостась. Тому, назвавши Його відблиском, апостол додає, що Він є і “образ іпостасі Його” (Отця) (Євр. 1:3), щоб тим виразити і власну Його іпостась, і єдність із Тим, Якого є образ. Немає, як я вже казав, одного якогось достатнього виразу, щоб передати людям усе це вчення про Бога. Бажано, принаймні, згуртувавши кілька виразів, з кожного витягти те, що личить. У такий спосіб ми можемо віддати гідне славослів’я Богові, – гідне, кажу, – тобто, за нашими силами. А якби хто думав, що може говорити гідно про саму істоту божественну, і посилювався довести, що знає Бога, як Бог знає самого себе, той-то саме і не мав би жодного пізнання про Бога. Знаючи це, будемо твердо триматися того, що зрадили нам “ті, хто від самого початку були очевидцями і служителями Слова” (Лк. 1:2), і більше нічого не будемо випробовувати. Дві небезпеки загрожують тим, хто страждає на цю хворобу: одна та, що вони марно трудяться, відшукуючи те, чого не можна знайти; інша – що прогнівляють Бога, намагаючись переступити межі, покладені Ним. А який це збуджує гнів у Бога, немає потреби говорити вам, бо вам усім це відомо. Отже, віддаляючись від навіженства єретиків, будемо з трепетом слухати Його слова, щоб Він завжди охороняв нас. “На кого Я зглянуся, – каже Він, – на смиренного, на того, хто смиренний, хто розбитий духом, хто тремтить перед словом Моїм” (Іс. 66:2)?
Отже, полишивши цю згубну цікавість, станьмо краще журитися серцем, будемо оплакувати гріхи свої, як заповів нам Христос. Станемо сумувати за своїми злочинами, відновимо ретельно в пам’яті все, на що ми наважувалися в минулому часі, і все те постараємося абсолютно загладити. До цього Бог відкрив нам багато шляхів. “Говори ти, щоб виправдатися” (Іс. 43:26). І в іншому місці: “я сказав: “сповідую Господу злочини мої”, і Ти зняв з мене провину гріха мого” (Пс. 31:5). Так, частий спогад про гріхи і звинувачення себе в них чимало сприяє зменшенню їхньої величі. Є й інший шлях, ще більш вірний, коли ми не пам’ятаємо зла ні на кому, хто згрішив проти нас, коли прощаємо всякому зроблені проти нас провини. Чи хочеш знати ще третій шлях? Послухай, що говорить Даниїл: “спокутуй гріхи твої правдою, а беззаконня твої милосердям до бідних” (Дан. 4:24). Є і ще, крім цього, шлях – часта вправа в молитвах, постійне старанність у моліннях до Бога. Приносить нам чимало розради і відпущення гріхів також і піст, коли з’єднується з любов’ю до ближніх; він вгашає і силу гніву Божого. “Вода погасить полум’я вогню, і милостиня очистить гріхи” (Сир. 3:30). Отже, будемо ходити всіма цими шляхами. Якщо будемо завжди дотримуватися їх і на них звертати свою увагу, то не тільки очистимо минулі злочини, а й на майбутній час вельми багато здобудемо для себе користі, – не дамо дияволу можливості нападати на нас, та й самі не впадемо в безтурботність життєву, в цю згубну цікавість. Диявол, між іншим, і до цього доводить, і потім до цих нерозважливих вишукувань і шкідливих балачок, щойно помічає, що люди віддаються ледарюванню й недіяльності, зовсім не піклуючись про доброчесне життя. Але ми загороджуємо йому цей прохід, пильнуватимемо, тверезітимемо, щоб, після короткого часу невеликих праць, досягти в безмежні віки безсмертних благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 8

Ін. 1:9. Був Світло істинне, Яке просвіщає кожну людину, що приходить у світ.

1. чому Іісус Христос, будучи світлом істини, не освячує всіх людей. – 2. Нерозумність Павла Самосатського. – Відповіді на запитання язичників: що робив Іісус Христос до свого пришестя та ін.? – Не можна належним чином прагнути до небесного, прив’язуючись до земного. Велика відмінність між служителями Іісуса Христа і служителями мамони.

1. Ніщо не перешкоджає нам і сьогодні знову торкнутися цих слів, бо минулого разу виклад догматів не дозволив нам прослідкувати цілком усе прочитане. Де ж ті, які кажуть, що Син не є істинним Богом? Тут Він називається “Світло істинне”, а в іншому місці самою “істиною” і самим “життям”. Втім, ці останні слова ми ясніше дослідимо, коли дійдемо до них; а тепер треба вашій любові сказати про світло. Якщо воно “просвіщає кожну людину, що приходить у світ”, то чому стільки людей залишаються неосвіченими? Тому, звичайно, що не всі пізнали віру Христову. Як же він “просвіщає всяку людину”? Дивлячись за прийнятністю кожного. Якщо дехто, з власної волі насупивши очі розуму, не хоче прийняти променів цього світла, то затьмарення їх відбувається не від природи самого світла, а від злості цих людей, які добровільно позбавляють себе дару. Благодать виливається на всіх; вона не чужа ні юдею, ні елліну, ні варвару, ні скіфу, ні вільному, ні рабу, ні чоловіку, ні дружині, ні старцю, ні юнаку; до всіх однаково близька і всіх рівночесно закликає. Але ті, які не хочуть скористатися цим даром, ті по справедливості самим собі повинні приписувати таке засліплення. Якщо тоді, як вхід відкритий для всіх, і ніхто не перегороджує його, дехто через довільну жорстокість залишається поза ним, то він гине не від чогось іншого, а від власної порочності. “У світі був” (Ін. 1:10), – але не як сучасний світу; ні. Тому (євангеліст) і додає: “і світ через Нього почав бути” (Ін. 1:10). Через це він знову зводить тебе до предвічного буття Єдинородного. Хто чує, що все є створіння Його, то хоча б був зовсім байдужий, хоча б був ворог і противник слави Божої, у всякому разі, волею чи неволею змушений буде визнати, що творець існує раніше творінь.
Тому-то я завжди і дивуюся безумству Павла Самосатського, – як він насмілювався суперечити такій очевидній істині і сам себе добровільно скинув у безодню. Він помилявся не через незнання, а, дуже добре розуміючи справу, зазнав однієї долі з іудеями. Як юдеї, маючи на увазі суд людей, залишили здорову віру і, хоча знали, що Іісус є Єдинородний Син Божий, але, заради своїх начальників, не сповідували, щоб не бути вигнаними з синагоги, так і Павло Самосатський, як кажуть, через догоду якійсь жінці, відрікся від свого спасіння. Справді, страшно, страшно переважання марнославства; воно може засліпити очі й мудрих людей, якщо вони не стануть пильнувати. Якщо це може зробити хабарництво, тим більша пристрасть марнославства, набагато сильніша. Тому-то й говорив Христос іудеям: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44). “І світ Його не пізнав” (Ін. 1:10). Євангеліст називає тут світом безліч людей розтлінних, відданих земним справам, натовп, бунтівний і безглуздий народ. Але друзі Божі і всі чудові мужі пізнавали Христа ще до Його явлення у плоті. Саме про праотця сам Христос сказав: “Авраам, батько ваш, радий був побачити день Мій, і побачив, і зрадів” (Ін. 8:56). І про Давида на докір юдеїв Він говорив: “Як же Давид, за натхненням, називає Його Господом, коли каже: “Сказав Господь Господу моєму: Сядь праворуч Мене, аж поки не покладу ворогів Твоїх підніжжі ніг Твоїх”?” (Мф. 22:43-44). Багато разів, сперечаючись із ними, Він згадує і про Мойсея; а про інших пророків – апостол. А що всі пророки, починаючи від Самуїла, пізнавали Христа і задовго провіщали пришестя Його, про це говорить апостол Петро: “І всі пророки, від Самуїла і після нього, скільки б не говорили, також провіщали дні ці” (Діян. 3:24). Якову і батькові його, як і дідові його, з’являвся сам Бог, розмовляв із ними, обіцяючи дарувати їм багато і великих благ, що і виконав, насправді. Як же, скажеш ти, Він сам говорив: “багато пророків і царів хотіли бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули” (Лк. 10:24)? Як же вони знали Його?
Звичайно, знали; і я спробую довести це з тих самих слів, з яких дехто робить висновок, нібито пророки не мали знання про Іісуса Христа. Він каже: “багато хто… бажав бачити, що ви бачите”; отже, вони знали, що Він прийде до людей і зробить справи, які й справді зробив. А якби не знали цього, то й не захотіли б бачити, бо ніхто не може бажати того, чого зовсім не знає. Отже, вони знали Сина Божого, знали й те, що Він прийде до людей. Але що ж це таке, чого вони не бачили і не чули? Те, що нині ви бачите і чуєте. Пророки, хоча чули голос Його і самого Його бачили, проте ж – не у плоті, не в тому вигляді, в якому Він звертався з людьми і відкрито розмовляв з ними. На це і сам Він ясно вказує, – каже не просто: вони “бажали Мене бачити”, а як? “Бажали бачити, що ви бачите”; не сказав також: бажали Мене чути, але: “що ви чуєте”. Таким чином, хоча вони і не бачили Його явлення у плоті, проте знали, що воно буде, і його бажали. Вони вірували в Христа, хоча й не бачили Його у плоті. Якщо ж язичники, думаючи дорікнути нам, запитають: що ж робив Христос раніше, коли ще не промишляв про рід людський? Чому Він, залишивши нас на такий довгий час без піклування, вже останнім часом прийшов влаштувати наше спасіння? – ми скажемо, що Він ще й перед тим часом був у світі, передбачав справи і знав був усім гідним. А якщо ви скажете, що Він був невідомий, бо не всі тоді знали Його, а тільки люди обрані й доброчесні, то на такій підставі ви, мабуть, припустите, що Він і нині не має поклоніння від людей, бо й нині ще не всі знають Його. Але як у теперішній час ніхто не може заперечувати, що є люди, які знають Його, – бо тільки тому, що є люди, які не знають Його, – так не можна сумніватися в тому і щодо колишніх часів, бо багато хто, або, краще сказати, всі обрані й чудові мужі знали Його.
2. Але якби хтось запитав: чому тоді не всі вірили в Нього і не всі шанували Його, а тільки одні праведні? – то запитаю і я: чому й нині не всі знають Його? Та що говорити про Христа? Чому, як раніше, так і нині не всі знають і Отця Його? Деякі кажуть, що все (у світі) носиться саморушно; інші піклування про все приписують демонам; а є й такі, котрі, окрім істинного Бога, вигадали для себе якогось іншого; з них дехто богохульствує, стверджуючи, ніби є якась супротивна Богові сила, та ще думають, що закони Божі належать якомусь злому духу. Що ж? Невже через те, що дехто відкидає Бога, і ми говоритимемо те саме, або погодимося, що Він злий, бо дехто висловлює і це богохульство? Геть це нерозсудливість і це крайнє безумство! Якби ми стали перевіряти догмати судженням цих божевільних людей, то і нас самих ніщо не втримало б від крайнього божевілля. Звичайно, ніхто не скаже, що сонце шкідливе для очей, тому що є хворі на очі; навпаки, воно світлоносне, за судом людей здорових. Ніхто також не скаже, що мед гіркий, бо він здається таким на смак хворих. Отже, чи не за прикладом хворих дехто стверджує, що або немає Бога, або що Він злий, що іноді Він промишляє, а іноді зовсім не робить цього? І хто скаже, що вони люди здорові? Навпаки, – чи це люди не несамовиті, божевільні та вкрай схиблені? “Світ Його не пізнав”, сказано; проте ж, ті, яких недостойний був світ, пізнали Його. Сказавши ж про тих, хто не пізнав Його, євангеліст стисло викладає і причину цього невідання; говорить не просто: ніхто не пізнав Його, але: “світ Його не пізнав”, тобто люди, віддані одному світу і тільки про мирське думають. Так зазвичай називав їх і Христос, як наприклад, коли говорив: “Отче праведний, і світ Тебе не пізнав” (Ін. 17:25). Але світ, як ми сказали, не пізнав не тільки Сина, а й Отця, бо ніщо не призводить до такого розладу розуму, як прихильність до предметів тимчасових. Знаючи це, віддаляйтеся, скільки можливо, від світу й утримуйтеся від справ плотських; від них відбувається втрата не у випадкових, а в найвищих благах. Людина, надто зайнята справами теперішнього життя, не може належним чином засвоїти предметів небесних; але за потребою, піклуючись про ті, позбавляється цих. “Не можете, – сказано, – служити Богові й мамоні” (Лк. 16:13). Наслідуючи одне, за необхідності треба залишити інше. І про це свідчить самий досвід. Ті, які сміються над пристрастю до багатства, ті-то найбільше і люблять Бога, як належить. Навпаки, ті, які високо цінують багатство, як перше благо, найслабшу мають любов до Бога. Душа, будучи одного разу полоненою користолюбством, уже не може легко й зручно утримуватися, щоб не зробити або не сказати чогось такого, що прогнічує Бога, тому що вона робиться вже рабом іншого пана, до того ж такого, що наказує їй усе, що протирічить Богові.
Отже, прокиньтеся і прокиньтеся і, розмисливши про те, якого пана ми раби, полюбимо тільки Його владу; відридаймо і оплакаймо колишній час, в який ми працювали мамоні; повалимо одного разу і назавжди її тяжке, нестерпне ярмо і будемо постійно носити ярмо Христове, легке і відрадне; Христос же не наказує нічого такого, що навіює мамона. Вона велить бути ворогами всім; а Христос – навпаки: милувати і любити. Вона, прив’язавши нас до пороху і пилу (таким є золото), не дає анітрохи, навіть уночі, зітхнути вільно; а Христос звільняє нас від цієї зайвої і нерозумної турботи, наказує зібрати скарби на небесах, не правдою у ставленні до інших, а власною правдою. Мамона, після стількох трудів і скорбот, не може навіть залишитися з нами, коли ми “там” терпітимемо покарання і страждатимемо за виконання її навіювань; вона навіть збільшить для нас полум’я; а Христос, навіть коли наказує дати ближньому чашу холодної води, не допустить, щоб ми за це втратили нагороду й відплату, а відплатить з великою щедрістю. Отже, чи не вкрай нерозважливо – нехтувати настільки лагідним володарюванням, що рясніє такими великими благами, і працювати володареві невдячному й невизнаваному, котрий ні тут, ні там не може жодної користі принести наступникам і тим, хто підкоряється йому? Але не те одне погано, і не те одне шкідливо, що він не може позбавити підданих страти; а й те, що він, як я сказав, піддає незліченній безлічі лиха людей, які підкоряються йому. Вельми багато хто з тих, які будуть покарані, терпітимуть покарання саме за те, що служили грошам, любили золото і не допомагали нужденним. Щоб не терпіти і нам того ж, будемо марнувати (свої скарби), віддаючи їх бідним; звільняти свою душу і від тутешніх шкідливих турбот, і від майбутніх, за те уготованих, мук. Приготуймо собі виправдання на небесах; замість стяжань земних, зберемо скарби невичерпні, скарби, які можуть супроводжувати нас на небо, можуть захистити нас у небезпеці й умилостивити тоді Суддю. Нехай буде ж до всіх нас Його благовоління і нині, і того дня, і нехай отримаємо насолоду від благ, що приготовані на небесах тим, хто любить Його, по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 9

Ін. 1:11. Прийшов до своїх, та свої Його не прийняли.

1. хто такі “свої”, які не прийняли Христа: по-перше, юдеї, які були його обраним народом. – Потім інші люди, які не вірили в нього, будучи Його тварюками. – 2. Невір’я як причина засліплення юдеїв; гордість, як причина їхньої невіри. – Благодать милосердя, поширена Богом на язичників, не заподіяла жодної несправедливості юдеям. – Апостол Павло справедливо докоряє їм і приборкує їхню гордість і зарозумілість. – Вони заздрять спасінню язичників. – Гордість робить марними всі чесноти.

1. Якщо ви пам’ятаєте попередні наші роздуми, то ми охочіше продовжуватимемо повчання, отримуючи звідси і для себе багато користі. Щойно ви запам’ятали прочитане, то і для вас зрозумілішим буде слово наше, і від нас не багато знадобиться праці, – тому що ви, за вашої допитливості, можете вже глибше заглиблюватися в подальше вчення. Хто завжди втрачає (з пам’яті) те, що йому преподовано, той завжди потребуватиме вчителя і ніколи не дізнається нічого. А хто все прийняте зберігає і до того докладає подальші (настанови), той незабаром з учня може стати вчителем і буде корисним не для себе тільки, а й для інших. Я сподіваюся, що саме таким буде майбутнє зібрання, і роблю висновок це з такої великої його ревності до слухання. Тому в душах ваших, як у надійному сховищі, ми покладемо срібло Господнє і, скільки допоможе благодать Духа, пояснимо запропоноване нам сьогодні читання. Євангеліст, говорячи про колишні часи, сказав: “світ Його не пізнав” (Ін. 1:10); далі, звертаючись до часу самої проповіді, він говорить: “Прийшов до своїх, і свої Його не прийняли”. “Своїми” він тут називає юдеїв, як народ особливий, або всіх людей, як таких, що походять від цього народу. І як вище, хворіючи на нерозумність багатьох людей і присоромлюючи загальний дух (часу), він говорив, що не пізнав Творця світ, через Нього похідний, так і тут, обурюючись на невдячність юдеїв і багатьох інших, він вимовляє ще більш тяжкий осуд, кажучи: “Свої Його не прийняли”, тоді як Він до них-то і приходив.
Але не один євангеліст, а й пророки зі здивуванням говорили те саме, нарешті, і Павло, здивований тим самим. Так волали пророки, кажучи від імені Іісуса Христа: “народ, якого я не знав, служить мені; по одному слуху про мене слухають мене; чужинці пестять переді мною; чужинці бліднуть і тремтять в укріпленнях своїх” (Пс. 17:44-46). І в іншому місці: “Так багато народів приведе Він у здивування;… бо вони побачать те, про що не було сказано їм, і дізнаються те, чого не чули” (Іс. 52:15). Також: “Я відкрився тим, хто не питав про Мене, Мене знайшли ті, хто не шукав Мене” (Іс. 65:1). А Павло в посланні до Римлян говорив: “Що ж? Ізраїль, чого шукав, того не отримав; обрані ж отримали” (Рим. 11:7). І в іншому місці: “Що ж скажемо? Язичники, які не шукали праведності, отримали праведність… А Ізраїль, який шукав закону праведності, не досяг до закону праведності” (Рим. 9:30-31). Воістину, варте подиву те, як іудеї, виховані на книгах пророчих, які щодня слухали Мойсея, що вельми багато чого говорить про пришестя Христове, так само й інших, після нього колишніх пророків, нарешті, бачили й самого Христа, Котрий щодня творив для них чудеса, з ними лише і розмовляв, і як учням ще не дозволяв “на дорогу до язичників не ходіть” (Мф. 10:5), або входити в якесь місто самарянське, так і сам цього не робив і часто говорив, що Він посланий до овець загиблих дому Ізраїлевого, – як, кажу, юдеї, отримавши стільки знамень, чуючи щодня пророків і самого Христа з Його постійними навіюваннями, до того засліпили й оглушили самі себе, що вже ніщо не могло привести їх до віри в Христа.
Тим часом язичники, не маючи в себе нічого такого, ніколи не чули божественних промов, навіть, так би мовити, і уві сні завжди займалися тільки маячнею людей божевільних (така язичницька філософія), перечитували марнослів’я поетів, прив’язані були до дерев і каміння і не знали нічого здорового й корисного ані у віруваннях, ані в правилах життя; а життя їхнє було ще нечистіше й злочинніше, ніж учення. Та й чи могло бути інакше, коли вони бачили, що їхні боги знаходять задоволення у всякій ваді, що їх вшановують сороміцькими словами та ще більш сороміцькими справами, і це сприймають, як свято та вшанування; окрім того, вшановують і мерзенними вбивствами та умертвінням дітей, – і в цьому люди наслідували богів же. Але, незважаючи на те, що вони спали до такої глибини зла, раптом, наче якоюсь машиною, піднялися на висоту і з’явилися нам, сяючи з самого верху небес. Як же це і чому сталося? Послухай, що говорить про це Павло. Блаженний апостол, ретельно досліджуючи ці обставини, не полишив їх доти, доки не знайшов причини і не пояснив її всім. Яка ж це причина? І чому була в юдеїв така сліпота? Послухай, що говорить про це він сам, той, якому ввірене було це домобудівництво. Що ж він говорить на вирішення такого непорозуміння багатьох? “Не розуміючи, – каже він, – праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не підкорилися праведності Божій” (Рим. 10:3). Ось за що вони зазнали такого нещастя. І в іншому місці, теж саме викладаючи інакше, апостол каже: “Що ж скажемо? Язичники, які не шукали праведності, отримали праведність, праведність від віри. А Ізраїль, який шукав закону праведності, не досяг до закону праведності. Чому? Тому що шукали не у вірі, а в ділах закону. Бо спіткнулися об камінь спотикання” (Рим. 9:30-32). Це означає, що невір’я юдеїв було для них причиною зла, а невір’я походило від гордовитості. Спочатку вони мали більше, ніж язичники, саме: отримали закон, мали пізнання про Бога та інше, про що говорить Павло. Але після пришестя Христа, як тільки побачили, що як вони, так і язичники по вірі рівночесно покликані до спасіння і що в ділі віри обрізаний не має жодної переваги перед наверненим із поган, – тоді від гордості вони перейшли до заздрості та не стерпіли великої й невимовної людинолюбності Господньої. А це сталося в них не від чогось іншого, як від зарозумілості, злості та людиноненависництва.
2. Яку ж шкоду вам, найбезглуздіші з людей, принесло це піклування (Господа), надане іншим? Хіба зменшилися ваші блага від того, що інші отримали участь у них? Але воістину злість сліпа і нічого справедливого не може скоро зрозуміти. Мучачись думкою, що й інші матимуть участь у тих самих правах, вони звернули меч на самих себе і позбавили самі себе людинолюбства Божого. Але так вимагала справедливість. Сказано: “Друже, я не ображаю тебе;… я ж хочу дати цьому останньому те саме, що й тобі” (Мф. 20:13-14). Але вони не варті й цих слів. Найманець (згадуваний у Євангелії), хоча й засмучувався, принаймні міг вказати на свою працю протягом цілого дня, на тягар, спеку і піт; вони ж що могли б сказати? Нічого такого; у них була тільки безтурботність, нестриманість і безліч вад, у яких постійно викривали їх усі пророки і якими вони, так само як і язичники, ображали Бога. На це вказуючи, Павло й говорив: “Тут немає різниці між юдеєм і елліном” (Рим. 10:12). “Усі згрішили і позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання задарма, по благодаті Його” (Рим. 3:23-24). Але цей предмет з користю і вельми мудро викладає апостол у цілій главі послання. А перед тим він ще показує, що юдеї навіть більшого гідні покарання: “ті, що під законом згрішили, – каже він, – за законом засудяться” (Рим. 2:12), тобто суд більш суворий, бо, крім природи, вони мають обвинувачем і закон. Та й не тому тільки, а й тому, що вони були причиною хулення Бога між язичниками. “Заради вас, – сказано, – ім’я Боже зневажається у язичників” (Рим. 2:24). Це особливо дратувало їх, так що і тим, хто увірував від обрізання, ця обставина здавалася дивною; тому-то вони і звинувачували Петра, коли він повернувся до них з Кесарії, за те, що він входив у спілкування з людьми необрізаними і їв разом з ними; та й після того, як зрозуміли Боже приречення, вони ще дивувалися, як дари Духа Святого вилилися і на поган, цим здивуванням виражаючи те, що вони ніколи не очікували такої дивацтва.
Отже, знаючи, що це особливо вражало їх, апостол усе спрямовує на те, щоб знищити їхню гордість і придушити їхню занадто гордовиту зарозумілість. І дивись, як це він робить: після міркування про язичників, показавши, що вони не мають жодного ні в чому виправдання, ні надії на порятунок, ретельно викривши також і мінливе їхнє вчення та нечистоту їхнього життя, він переносить своє слово на юдеїв. Повторивши все, сказане про них пророком, – що вони і злочинні, і підступні, і лукаві, і що всі загалом негідні, і що жоден із них не шукає Бога, але всі ухилилися, тощо, – апостол додає: “ми знаємо, що закон, якщо що говорить, говорить до тих, хто перебуває під законом, так що загороджуються всякі вуста, і весь світ стає винним перед Богом,… тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої” (Рим. 3:19,23). Що ж ти звеличуєшся, юдей? Що про себе багато думаєш? Твої вуста загороджені, твоя самовпевненість знищена, і ти разом з усім світом підлягаєш суду і, подібно до інших, маєш потребу у виправданні. Отже, хоч би ти був правий за законом і мав багато дерзновенья перед Богом, тобі не належало заздрити тим, яких могло помилувати і врятувати людинолюбство Боже. Вкрай погано засмучуватися благополуччям інших, і особливо, коли воно не пов’язане зі збитком для тебе. Якби порятунок інших шкодив твоєму благополуччю, – ти мав би підставу засмучуватися, – хоча і це невластиво людині, яка навчилася допитливості. Але якщо ні страти інших не примножують для тебе нагород, ні благополуччя не зменшує їх, то для чого ти сам себе мучиш, бо тільки тому, що інший рятується туне? Не належало тобі, як я сказав, дратуватися тим, що і язичникам благодаттю дароване спасіння, хоча б ти сам був із людей гідних схвалення. Але коли ти, будучи в тому ж винен (як і язичник) перед Господом, і накликавши на себе гнів Його, ще досадуєш на чуже благополуччя і думаєш про себе так багато, начебто ти один маєш право на спілкування благодаті, то ти піддавався б, більше, ніж усі інші, тяжким мукам, не за заздрість лише й пихатість, а й за крайню нерозважливість. Ти зростив у собі корінь усіх зол – зарозумілість. Тому й один мудрий сказав: “початок гріха – гордість” (Сир. 10:15), тобто корінь, джерело, мати.
Так через неї і первісна людина втратила блаженний стан; через неї і диявол, який спокусив її, спав з висоти своєї гідності. Ця мерзенна істота, дізнавшись, що гріх цей може скинути і з самих небес, обрала цей шлях, щоб позбавити Адама такої великої честі. Надмив його обіцянкою рівності з Богом, він, таким чином, повалив і скинув його в саму глибину пекла. Справді, ніщо так не відчужує від людинолюбства Божого і не піддає вогню геєни, як переважання зарозумілості. Коли вона в нас є, то все наше життя робиться нечистим, хоч би ми подвизалися в цнотливості, незайманості, постінні, молитвах, милостині та інших чеснотах. “Гидота, – сказано, – перед Господом усякий гордовитий серцем” (Притч. 16:5). Отже, якщо хочемо бути чистими і вільними від покарання, уготованого дияволу, приборкаємо в собі гордовитість духу, відсічемо зарозумілість. А що гордим необхідно піддатися одному покаранню (з дияволом), – послухай, що говорить про це Павло: “Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордитися і не зазнати осуду з дияволом” (1Тим. 3:6). Як же уникнути цієї біди? Уникнемо, якщо будемо міркувати про свою природу, про безліч гріхів, про велич майбутніх мук, про те, що все, що здається тут блискучим, тимчасове, нічим не краще за траву і в’яне скоріше за весняні квіти. Якщо часто збуджуватимемо в собі такі думки і наводитимемо собі на пам’ять людей, які вчинили великі подвиги, то диявол не зможе легко надміти нас, хоч би скільки не посилювався, не зможе навіть запнути нас на перших кроках. Бог же, Бог смиренних, благий і милосердний, сам нехай дасть вам і нам серце розбите і смиренне. Таким чином, ми будемо в змозі легко здійснити і все інше на славу Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцю і Святому Духу на віки віків. Амінь.

Бесіда 10

Ін. 1:11. Прийшов до своїх, і свої Його не прийняли.

1. Бог не ґвалтує і не обмежує нашої вільної волі. – 2. Що означає: “прийшов до своїх”? – Про те, що ті, хто не захотіли прийняти Іісуса Христа, достатньо покарані самим цим вчинком і наслідками цієї відмови. – Благодатна дія хрещення. – 3. Про те, що зберігати чистоту нашого хрещення цілком залежить від нас. – Покарання тим, хто оскверняє одяг, отриманий при хрещенні. Віра і чистота життя необхідні для спасіння. – В який одяг повинні одягатися ті, хто покликані на царський шлюбний бенкет.

1. Бог, Людинолюбець і Благодійник, усе творить і все влаштовує так, улюблені, щоб ми сяяли чеснотою. І бажаючи, щоб ми були благочестиві, Він без усякого насильства і примусу, а тільки переконанням і добродіяннями, всіх охочих до цього закликає і привертає до Себе. Тому, коли прийшов Він, одні прийняли Його, а інші не прийняли. Він нікого не хоче мати Своїм рабом проти волі або з примусу; а хоче, щоб усі вільно і добровільно служили Йому і пізнавали солодкість служіння Йому. Люди, маючи потребу в служінні робіт, зв’язують їх законом рабства і проти волі їхньої; а Бог, не маючи потреби ні в чому, ніяких, подібних до наших, потреб, все творить тільки заради нашого спасіння і в цьому робить нас самим собі панами. Тому і тих, хто не бажає, Він не піддає жодному насильству або примусу; Він має на увазі тільки нашу користь. А проти волі бути захопленим на служіння – все одно, що і зовсім не служити. Чому ж, скажеш ти, Він карає тих, хто не бажає коритися Йому? Навіщо погрожує геєною тим, хто не слухає Його повелінь? Це тому, що, будучи надзвичайно благим, Він має велике піклування про нас навіть тоді, коли ми не коримось Йому, не відступає і тоді, коли ми віддаляємось і тікаємо від Нього. І як ми ухилилися від первісного шляху доброчинності, тобто не захотіли йти шляхом переконання і благополуччя, то Він повів нас іншим шляхом – покарань і мук, – шляхом, звісно, вельми тяжким, але неминучим. Коли перший шлях нехтують, тоді за необхідності треба йти іншим. І законодавці покладають багато і жорстоких покарань злочинцям; однак же, за те ми не засуджуємо їх, а навпаки, ще й більше поважаємо їх за постанови про покарання, бо, не маючи ні в чому жодної потреби з нашого боку, часто навіть не знаючи, хто згодом буде користуватися допомогою їхніх постанов, піклуються про впорядкування нашого життя тим, що доброчесним людям віддають честь, а людей порочних, що порушують спокій, приборкують покараннями. Якщо ж ми таких законодавців шануємо і любимо, то чи не набагато більше повинні благоговіти перед Богом і любити Його за настільки велике піклування про нас? І відмінність між піклуванням тих і промислом Божим про нас – безмежна. Справді, багатство благості Його невимовне і перевищує всяке розуміння. Зауваж: Він “прийшов до своїх”, не через власну будь-яку потребу (бо, як я сказав, Божество ні в чому не має потреби), а для благотворення своїм. Незважаючи на те, “свої… не прийняли”, але відкинули Того, Хто прийшов до них для їхньої ж користі; мало того: вигнавши Його “з виноградника, вбили” (Лк. 20:15). І при всьому тому Він не перегородив для них покаяння, але дав їм можливість, якби тільки самі захотіли, і після того беззаконня, очистити всі гріхи свої вірою в Нього і зрівнятися з тими, хто нічого такого не зробив і більше за інших Йому милостивий. А що я говорю це не безпідставно і не жартома, ясне також свідчення дають усі обставини блаженного Павла. Він гнав Христа, вже після розп’яття Його, і свідка Його Стефана вбив руками інших багатьох; але, коли розкаявся, засудив у собі колишні гріхи, вдався до Того, Кого гнав, Той негайно співзарахував його до Своїх друзів, і до того ж найперших, поставив його – гнобителя, хулітеля й кривдника – проповідником і вчителем усього всесвіту. Він і сам не соромився проповідувати про це, захоплений людинолюбством Божим, і в писаннях своїх, наче на стовпі, зобразив колишні свої зухвалості, виявив їх перед усіма, вважаючи за краще виставити на ганьбу перед усіма колишнє своє життя, щоб тим ясніше показати велич Божого дару, аніж приховати невимовну й несповідувану людинолюбність Господа, не бажаючи виявити перед усіма власну оману. З цією метою він то там, то тут згадує про гоніння, наклепи й ополчення своїх проти Церкви; в одному місці каже: “я… негідний називатися Апостолом, бо гнав церкву Божу” (1Кор. 15:9); в іншому: “Христос Іісус прийшов у світ, щоб врятувати грішників, з яких я перший” (1Тим. 1:15); у третьому: “Ви чули про мій попередній спосіб життя в Іудействі, що я жорстоко гнав Церкву Божу, і спустошував її” (Гал. 1:13).
2. Таким чином, Павло, ніби в деяку відплату Христу за довготерпіння до нього, показуючи, кого, яку ворожу і неприязну людину (Господь) врятував, з великою відвагою сповіщає про ту боротьбу, яку він спочатку з усією ревністю споруджував проти Христа. Водночас він навіює добрі надії і тим, які зневірюються в собі самих. Христос, каже він, для того й помилував його, щоб у ньому першому показати все довготерпіння і рясне багатство благодаті Своєї, як приклад для тих, котрі після цього могли увірувати в Нього для життя вічного, хоч би і їхні гріхи перевершували будь-яку надію на прощення. На це саме вказуючи, і євангеліст каже: “Прийшов до своїх, а свої Його не прийняли”. Звідки прийшов Той, Хто все наповнює і скрізь сущий? Яке місце позбавив Своєї присутності Той, Хто в руці Своїй тримає все і над усім панує? Ніякого місця Він не залишив (як це можливо?). А сталося це через Його поблажливість до нас. Оскільки Він, будучи у світі, не здавався таким, що перебуває у світі, тому що невідомий був, а наостанок явив Себе, благоволивши зодягнутися в нашу плоть, то цю саму явку і поблажливість Його євангеліст і називає пришестям. Варто здивування, що учень не соромиться приниження свого Вчителя, але сміливо описує нанесену Йому образу: і це – не маловажний доказ його правдолюбивого духу. Утім, якщо соромиться, то треба соромитися за тих, які завдали, а не за Того, Хто зазнав образи. Він тим ще більше прославився, що й після такої образи так промишляє про Своїх кривдників; а вони перед усіма виявилися невдячними та знехтуваними, бо відкинули, як ворога й ворога, Того, Хто прийшов до них із такими благами. Та й не тим тільки вони зашкодили собі, а й тим, що не отримали того, чого досягли ті, хто прийняв Його. А що отримали останні? “А тим, які прийняли Його,… дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12). Але для чого ж ти, блаженний, не розповідаєш нам і про покарання тих, які не прийняли Його, а говориш тільки, що вони “свої” були і “до своїх” Того, Хто прийшов, не прийняли? А що вони за це потерплять, якому покаранню піддадуться, того ти не додав. Можливо, через це ти більше залякав би їх і погрозою пом’якшив би грубість їхньої гордовитості. Для чого ж ти промовчав про це? Але яке ж інше, каже євангеліст, покарання могло б бути більшим за те, що вони, маючи нагоду стати чадами Божими, не робляться такими, але добровільно позбавляють самі себе такої шляхетності й честі? Втім, покарання їхнє не обмежиться тим тільки, що вони не отримають жодного блага; їх спіткає ще вогонь незгасний, що згодом ясніше відкриває євангеліст. Тепер же він говорить про невимовні блага, даровані тим, хто прийняв Господа, і стисло змальовує ці блага наступними словами: “А тим, котрі прийняли Його,… дав владу бути чадами Божими”. Хоч би то були раби або вільні, елліни або варвари, або скіфи, хоч би немудрі або мудрі, дружини або чоловіки, діти або старці, незнатні або знатні, багаті або бідні, начальники або простолюдини, всі, каже євангеліст, удостоєні однієї почесті. Віра і благодать Духа, усунувши нерівність мирських достоїнств, усім їм надала один вигляд, на всіх закарбувала один образ – царський. Що може зрівнятися з такою людинолюбством? Єдинородний Син Божий не погребував зарахувати до лику чад – і митарів, і волхвів, і рабів, і найневажливіших людей, багатьох іще з ушкодженими членами тіла і з безліччю недоліків. Така сила віри в Нього, така велич благодаті! Як вогонь, проникнувши в землю, в якій є метал, негайно з неї виробляє золото, так і ще краще хрещення робить тих, кого він омиває, з тлінних золотими, коли Дух, подібно до вогню, проникає в наші душі й, випалюючи в них “образ перстневий”, виносить, наче з горна, “образ небесний” (1Кор. 15:49), образ новий, світлий, блискучий. Але для чого євангеліст не сказав: створив їх чадами Божими, а каже: “дав владу бути чадами Божими”? Щоб показати, як багато потрібно дбайливості для збереження на все життя в чистоті й непошкодженні того образу усиновлення, який закарбований у нас під час хрещення; а водночас – щоб показати й те, що такої влади ніхто не може забрати в нас, якщо наперед самі себе не позбавимо її. Якщо ті, хто отримують від людей у якихось домівках повноваження, мають майже таку саму силу, яку й ті, котрі їм дали їх, то тим паче ми, отримавши від Бога таку пошану, якщо тільки не зробимо нічого негідного цій владі, будемо сильнішими за всіх, бо всіх вищий і досконаліший за Того, Хто повідомив нам таку гідність. Ще й те хоче показати (євангеліст), що благодать не інакше приходить, як тільки до тих, хто сам бажає і піклується про придбання її. Таким-то людям належить область – ставати чадами. А якщо самі люди заздалегідь не матимуть бажання, то і дар не приходить, а благодать у них нічого не виробляє.
3. Отже, євангеліст, усюди відкидаючи примус і показуючи свободу волі та самостійність людини, те ж саме висловив і тепер. І в цих самих таємницях одне належить Богові – дарувати благодать, а інше людині – показати віру. Але потім вимагається від людини ще багато дбайливості: для збереження чистоти, для нас незадоволено тільки хреститися й увірувати; але, якщо ми бажаємо набути досконалої світлості, то повинні вести гідне того життя. А це Бог надав нам самим. Таємниче відродження й очищення наше від усіх колишніх гріхів відбувається в хрещенні; але перебувати в наступний час чистими і не допускати до себе знову жодної скверни – це залежить від нашої волі й дбайливості. Тому-то (євангеліст) нагадує нам і про сам спосіб (духовного) народження і, через порівняння його з тілесним народженням, показує його перевагу, кажучи: “що не від крові, не від бажання плоті, і не від бажання чоловіка, а від Бога народжені” (Ін. 1:13). І це він сказав для того, щоб ми, пізнавши нікчемність і приниження нашого першого народження від крові та похоті тілесної, осягнувши натомість важливість і гідність другого народження по благодаті, набули високого про нього поняття, поняття, гідного цього дару від Того, Хто народжує нас у такий спосіб, а відтак зі свого боку показували велике про нього піклування. Ми повинні не мало побоюватися, щоб подальшим недбальством і вадами осквернивши це прекрасне вбрання, не бути нам виверженими зі шлюбного чертога, подібно до п’яти юродивих дів, або подібно до того, хто не мав шлюбного вбрання. І ця людина була також серед гостей, і її запросили; але, як і після запрошення і такої почесті, виявила неповагу до того, хто запросив її, то – послухай, на яку долю вона наражається, тяжку і багатьох сліз гідну. Прийшовши для того, щоб брати участь у світлому бенкеті, його не тільки виганяють із бенкету, а й зв’язують по руках і ногах і відводять у темряву непроглядну, де він піддається вічному й безперестанному плачу і скреготу зубів. Отже, улюблені, не будемо вважати одну віру достатньою для спасіння. Якщо ми не уявимо чистого життя, але з’явимося в одязі, непристойному блаженному нашому покликанню, то ніщо не врятує і нас від таких самих страждань, яких зазнав той нещасний. Справді, чи не дивно, що коли сам Бог і Цар не гребує простими, незнатними і нічого не вартими людьми, але з роздоріжжя приводить їх за Свою трапезу, ми показуємо в собі таку нечутливість, що й у такій честі не стаємо кращими, а й за покликанням залишаємося в тому самому лихому місці, й у такий спосіб зневажаємо невимовну людяність Покликавшого? Він не для того покликав нас до цього духовного і страшного спілкування таїнств, щоб ми приступали до них із колишнім лихом, а для того, щоб, знявши ганебні шати, зодягнулися в такі, що пристойні для тих, кого пригощають у царських палатах. Якщо ж ми не хочемо чинити гідно такого покликання, то це залежить від нас, а не від Того, Хто так вшанував нас. Не Він виганяє нас із чудового сонму покликаних, але ми самі себе виганяємо. Він усе зі Свого боку зробив: влаштував шлюбний бенкет, приготував трапезу, послав запрошувачів, прийняв тих, хто прийшов, і всіляку іншу честь надав; але ми своїм нечистим одягом, тобто гріховними ділами, нанесли образу Йому, і тим, хто був присутнім на шлюбному бенкеті, і всьому шлюбу, і тому справедливо нас виганяють. Таким чином, поважаючи шлюбний бенкет і покликаних, Цар виганяє звідси зухвалих і безсоромних. А якби Він залишив одягнених у такі шати, то через це сам виявив би неповагу і до інших покликаних. Але не дай Боже нікому, ні нам, ні будь-кому з інших людей зазнати такого гніву Покликаного. Для того й написано це, перш ніж збудеться, щоб напоумлені погрозами Писання, ми не довели себе на ділі до такого безчестя і покарання, але, задовольняючись уже тільки такими словами (Писання), всі з’явилися на той поклик у світлому одязі, який і нехай отримаємо всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава, держава, честь, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 11

Ін. 1:14. І Слово стало плоттю, і жило з нами…

1. перш ніж іти на бесіду, слід прочитати ті місця зі Святого Письма, які підлягають поясненню. – Положення служителя не применшує гідності Сина Божого. – 2. Про єретиків, які стверджують, що Слово втілилося лише за видимістю – Стан природи людської до пришестя Іісуса Христа. – Вона була подібна до зруйнованого будинку, який міг відновити лише один Всемогутній. – Втілення як незбагненна таємниця. – Бог-Слово прийняв нашу плоть, щоб ніколи не залишати її. – Ось чому вона сидить на царственому престолі й обожнюється всім небесним воїнством.

1 Одного у всіх вас хочу просити розради, перш, ніж приступлю до пояснення висловів євангельських; але тільки не відкиньте прохання. Не тяжкого чогось і важкого прошу від вас; та й не мені тільки тому, хто приймає, корисною буде ця послуга, а й тим, хто її робить, і, можливо, для вас ще набагато корисніше? Що ж це таке, про що хочу просити вас? Нехай кожен з вас той відділ з євангелія, який буде читатися в перший день по суботі, або в саму суботу, серед вас (у церкві), візьме перед цими днями до рук і вдома уважно читає, багаторазово, з ретельністю продивляється зміст його та добре вникає в нього; нехай зазначає, що там зрозуміло й що не зрозуміло, що є, на перший погляд, такого, що суперечить, хоч насправді не так; і все обговоривши, таким чином збирайтеся сюди на слухання (бесіди). Не мала буде користь від такої старанності і вам, і нам: нам небагато потрібно буде праці – пояснювати вам силу висловів, коли ваш розум уже попередньо засвоїть собі поняття про них; а ви в такий спосіб витонченіше й зрозуміліше слухатимете, не лише для власної вашої повчальності, а й для навчання інших. Тепер же, оскільки багато хто з тих, хто приходить сюди слухати, за необхідністю повинні заглиблюватися одночасно в усе – і в самі вислови, і в наші пояснення, – то, хоча б ми витратили на це цілий рік, не отримають вони великої користі. Та й чи можливо це, коли вони мимохідь і тільки тут, на короткий час, займаються повчаннями? А якщо хто буде посилатися на справи і турботи, на недосуг при безлічі занять громадських і приватних, то, по-перше, це саме і служить для чималого їхнього осуду, що вони зайняті такою безліччю справ і так абсолютно пов’язані життєвими турботами, що не мають навіть трохи вільного часу для занять, більш ніж усілякі інші, необхідних; по-друге, це тільки відмовка і привід, у чому викривають їх і приятельські сходки, і проведення часу на видовищах, і збіговисько на кінні змагання, на яких часто проводять цілі дні, і, однак, ніхто в таких випадках не скаржиться на безліч справ. Отже, у справах маловажних ви ніколи не відмовляєтеся жодними приводами і можете знайти багато вільного часу; а коли треба прислухатися до слова Божого, то це видається вам такою зайвою та незначною справою, що начебто не варто вживати на це й малого вільного часу. Чи гідні люди, які так думають, навіть дихати, або дивитися на це сонце? Є в таких недбайливих людей й інший привід, ще більш необґрунтований, начебто вони не придбали й не мають книг Святого Письма. Але стосовно багатих смішно було б поширюватися нам про такий привід; а бідних, які, я гадаю, здебільшого користуються ним, бажав би я спитати, чи не всі знаряддя ремесла, яким кожен із них займається, є в них, скільки треба, і в справності, хоч би пригнічувала їх крайня бідність? Як же не безглуздо – там не відмовлятися від бідності, але вживати всіх зусиль, щоб ні в чому не мати потреби; а де можна набути такої великої користі, тут нарікати на нестачу часу та вбогість? Утім, якби справді дехто був таким бідним, все ж із читання, що безперервно тут буває, могли б дізнатися скільки-небудь зміст божественних Писань. Якщо ж це здається вам неможливим, то не без причини так здається. Багато хто не з великою ретельністю приходить слухати читання Писань, але, виконавши це тільки як обов’язок урочного часу, негайно повертається додому; а якщо дехто й залишається, то буває дещо не кращим за тих, хто пішов, будучи присутнім тут із нами тільки тілом.
Але, щоб нам не надто обтяжити вас докорами і не втратити всього часу в докорах, приступимо до виразів євангельських: час, нарешті, звернути слово на належні предмети. Тільки будьте уважні, щоб ніщо сказане не було втрачено для вас. “І Слово стало плоттю, – каже євангеліст, – і жило з нами”. Сказавши, що ті, хто прийняв Слово, народилися від Бога і стали чадами Божими, пропонує причину і підставу такої невимовної почесті. Причина та, що саме Слово зробилося плоттю і Господь сприйняв на Себе образ раба. Будучи істинним Сином Божим, Він став сином людським, щоб синів людських зробити чадами Божими. Високе у спілкуванні з приниженим анітрохи не втрачає власної гідності, а принижене підноситься через те зі свого приниження. Так це сталося і в Христі. Він через таку поблажливість анітрохи не принизив власного єства, а нас, що сидять завжди в мороці та приниженні, звів до невимовної слави. Так цар, коли уважно і прихильно розмовляє з бідним і злиденним, то анітрохи не соромиться себе самого, а бідного робить через те для всіх обличчям помітним і почесним. Якщо ж стосовно скороминущої гідності людської спілкування з нижчим анітрохи не шкодить вищому, то тим паче стосовно тієї нетлінної і блаженної Істоти, яка не має в собі нічого минущого, ні того, що прибуває, ні того, що убуває, але володіє всіма досконалими незмінно і вічно. Отже, коли ти чуєш, що “Слово стало плоттю”, то не бентежся і не вагайся. Не сама істота Його змінилася на плоть (це й помислити нечестиво); а, перебуваючи тим, що є, воно, таким чином, прийняло образ раба.
2. Для чого ж (євангеліст) ужив слово: “стало”? Для того щоб затулити уста єретиків. Є такі, що кажуть, ніби все, що стосується втілення, є тільки уява, обман почуттів, припущення; тому євангеліст, бажаючи зовсім знищити їхню хулу, і вжив вираз: “стало”, маючи намір цим показати не зміну істоти, ні, а сприйняття істинної плоті. Як у словах: “Христос викупив нас від клятви закону, ставши за нас клятвою” (Гал. 3:13). Писання не те говорить, ніби істота Його, полишивши власну славу, перетворилася на клятву (цього не подумали б і демони, і зовсім божевільні та позбавлені природного сенсу люди: така нечестива і разом божевільна ця думка! ), – як не про це говорить Писання, а про те, що Він, прийнявши на Себе виречену проти нас клятву, не залишив нас більше бути під клятвою, – так і тут сказано, що “Словоплоть стало”, – не змінивши своєї істоти на плоть, а лише прийнявши її, тож істота лишилась недоторканною. Якщо ж скажуть, що Бог, як всемогутній, міг змінитися і на плоть, на це ми відповімо, що Бог не інакше все може, як, перебуваючи Богом; а якби Він допустив у Собі зміну, і до того ж зміну на гірше, то, як же був би Він і Богом? Змінитися абсолютно невластиво нетлінній Істоті. Тому й пророк сказав: “всі вони, як риза, занепадуть, і, як одяг, Ти зміниш їх, і зміняться; але Ти – той самий, і літа Твої не скінчаться” (Пс. 101:27-28). Істота ця вища за всяку зміну. Немає нічого кращого за Нього, чого б вона могла досягати успіхом. Що я кажу: перевершує? Немає нічого рівного, або скільки-небудь близького. Отже, якби Бог змінювався, то зазнавав би зміни на гірше. Але тоді він не був би і Богом. Але нехай звернеться хула на голову тих, хто говорить її. А що слово: “стало” сказано для того, щоб ти не сприйняв втілення за вигадку, поміть це з наступного, як (євангеліст) пояснює свій вираз і спростовує нечестиву думку. Він додає: “і мешкало з нами”, – ніби кажучи: нічого незгідного не підозрюй у слові: “стало”. Я говорю не про зміну цієї незмінної Істоти, а про вселення і проживання Її (серед нас). Те, що мешкає, не одне й те саме з оселею, а є чимось іншим; одне вселяється в іншому; інакше не було б і вселення, – тому що ніщо не вселяється в самому собі.
Інше я кажу у відношенні до єства. Через з’єднання і спілкування Бог Слово і плоть суть одне, не в тому сенсі, що відбулося якесь змішання або знищення єств, а в тому, що утворилося деяке невимовне і невимовне їхнє єднання. А як це сталося, не питай; це сталося, як Він сам знає. Але яке ж це житло, в якому Він вселився? Послухай, що пророк каже: “Відновлю скинію Давидову, що впала” (Ам. 9:11). Впало, справді впало невиліковним падінням єство наше і мало потребу в цій єдиній державній правиці. Та й не могло воно повстати, якби Той, Хто створив його спочатку, не простягнув до нього правиці і не оновив його згори через відродження водою і духом. І зауваж те, що є страшного і невимовного в цьому таїнстві: Він назавжди мешкає в цій скинії11. Він зодягнувся в нашу плоть не для того, щоб знову залишити її, але щоб завжди мати її із Собою. А якби не так, то Він не удостоїв би її царського престолу і, носячи її, не був би вклоняємось від усього верхнього воїнства ангелів, архангелів, престолів, панувань, початків і влад. Яке слово, який розум може уявити таку велику пошану, надану роду нашому, воістину надприродну і дивну? Який ангел? Який архангел? Ніхто ніколи, ні з небесних, ні з земних. Такими є справи Божі, такими великими і вишеєстественними є Його благодіяння, що не тільки мова людська, а й ангельська сила не може цілком висловити їх. Тому й ми завершимо слово мовчанням, нагадавши тільки вам – відплачувати настільки великому Благодійнику нашому відплатою, від якої вся користь знову до нас же звернеться. Ця відплата в тому полягає, щоб ми мали ревне піклування про душу нашу. І т. е. справа Його людинолюбства, що Він, не потребуючи сам ні в кому з нас, приймає за відплату Собі, коли ми дбаємо про власну свою душу. Тому вкрай божевільно і гідно незліченних покарань – удостоївшись такої великої почесті, не відплачувати зі свого боку по силах, і до того ж коли користь від того переходить знову до нас же і коли уготовані нам за те незліченні блага. Відплатимо ж за все це славу людинолюбцю Богові, не словами тільки, але набагато більше ділами, щоб отримати нам і майбутні блага, яких нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *

11 Т. е. у плоті людській

Бесіда 12

Ін. 1:14. І Слово стало плоттю,… сповнене благодаті й істини, і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця.

2. що означає вислів: “славу, як Єдинородного від Отця”. – 2 и 3. Ознаки і чудеса перед пришестям Іісуса Христа. – Провісники та проповідники. – Вільна воля людини. – Чеснота, як витвір вільної волі. – Чудеса сповіщали про Іісуса Христа і показували, що він є Єдинородний Син Божий. – Чудеса, вчинені невидимо і видимо під час Його смерті. – Яка слава Христа на небесах.

1. Сказане нами вчора, можливо, здалося вам більш ніж слід сором’язливим і тяжким, тому що ми вимовили слово докірливе і далеко простягнули докірливість багатьох у недбальстві. Але якби робили це тільки з наміром образити вас, то, можливо, справедливо кожен із вас обурювався б. А як ми знехтували приємністю в словах, маючи на увазі користь вашу, то, хоча б ви й не хотіли прийняти нашого піклування про вас, ви повинні принаймні пробачити такої любові нашої. Ми і дуже побоювалися, щоб при нашому старанні, ви зі свого боку, не бажаючи показати такої ж старанності до слухання, не зазнали тим більше тяжкої відповіді за наслідки. Тому ми і змушені невпинно збуджувати вас і піднімати зі сну, щоб ніщо зі сказаного не було для вас втрачено. Тільки в такий спосіб можете ви в теперішньому столітті жити з дерзновенням і в майбутній день постати перед престолом Христовим. Але оскільки ми вчора вже досить зачепили вас, то приступимо тепер прямо до самих висловів євангелія. “І ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. Євангеліст, сказавши, що ми стали чадами Божими, і, показавши, що це сталося не інакше, як через втілення Слова, тепер представляє й іншу від цього користь. Що ж це таке? “І ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. Ми не могли б бачити, якби Він не з’явився нам у сприйнятій Ним плоті. Якщо в Мойсея, який мав однакове з нами єство, люди того часу не могли бачити обличчя, тому тільки, що воно було прославлене, і праведник навіть потребував покривала, щоб прикрити велич слави, і щоб вигляд пророка здавався їм тихим і спокійним, то як ми, тлінні й земнонароджені, могли би споглядати чисте Божество, що є неприступним і для самих гірських сил? Для того-то Він і вселився серед нас, щоб ми могли безпечно приступати до Нього, розмовляти і звертатися з Ним.
Що ж означає: “славу, як Єдинородного від Отця”? Бо багато хто і з пророків прославився, наприклад, той самий Мойсей, Ілля та Єлисей, з яких одного піднесли на вогняній колісниці, а іншого звичайним чином узяли звідси; після них прославилися: Даниїл, три отроки, і багато інших, які й чудеса творили; та й ангели, що з’являлися людям, відкривали тим, хто споглядав на них, променисте світло власного єства; і не ангели тільки, а й херувими з’являлися пророкові з великою славою, – також і серафими; тому-то євангеліст, відводячи нас від усіх цих істот, відволікаючи думку нашу від створіння й слави подібних до нас рабів, підносить нас до самого верху досконалостей. Не пророка, каже він, не ангела, не архангела, не інших вищих сил і не іншої якої-небудь створеної істоти, якщо ще є яка-небудь інша, але самого Владики, самого Царя, самого істинного Єдинородного Сина, самого спільного для всіх нас Господа ми бачили славу. Вираз: як – означає тут не уподібнення і не порівняння, а підтвердження і визначення, що не підлягає сумніву; немов би так сказав євангеліст: ми бачили славу, яку личить і властиво мати єдинородному і істинному Синові Царя всіх Бога. Так і звичайно буває, і я не відмовлюся підтвердити слова свої загальним звичаєм, – тому що не для краси мови і не для стрункості слова нам тепер потрібно говорити, але єдино для вашої користі. Тому ніщо не перешкоджає нам підтвердити свої думки і звичаєм багатьох? Який же цей звичай багатьох? Багато хто, побачивши царя прикрашеного, блискучого з усіх боків дорогоцінним камінням, потім, коли розповідають іншим про цю красу, пишність, славу, описують, скільки можуть, колір багряниці, величину каміння, білизну коней, золоту упряж, сяйливі покривала; але як, переказавши це та інше, усе ще не можуть зобразити словом усього блиску, то додають одразу такі слова: та що багато говорити? – словом сказати: як цар – і цим виразом: як хочуть показати не те, що тільки подібний до царя той, про кого вони кажуть, а те, що це істинний цар, – так і євангеліст вжив вираз: як, бажаючи зобразити найвищу і незрівнянну перевагу слави (Сина Божого). Всі інші, і ангели, і архангели, і пророки, робили все тільки за велінням (Божим), а Він – із владою, притаманною Царю і Господу. Тому-то й народ дивувався, що Він навчав, як той, хто має владу.
2. Отже, з’являлися, як я сказав, і ангели на землі з великою славою, наприклад – Даниїлу, Давиду, Мойсею, але вони робили все як слуги, які підкоряються своєму Господеві; а Христос з’явився, як Владика і Вседержитель, хоча і в смиренному і приниженому вигляді. Втім, і в цьому вигляді створіння пізнало свого Господа. Яким чином? Зірка, що з’явилася на небі, привела волхвів поклонитися Йому; численний лик ангелів, звідусіль присутніх, оточував і оспівував Його; з’явилися раптово й інші проповідники; всі, зустрічаючи один одного, сповіщали про це невимовне таїнство: ангели – пастирям, пастирі – жителям міста, Гавриїл – Марії та Єлизаветі, Симеон та Анна – тим, хто приходив до храму. Та й не тільки чоловіки і дружини окрилялися радістю, а й немовля, яке ще не вийшло на світ з утроби матері, – я розумію жителя пустелі, однойменного цьому євангелістові, – заспівало в утробі матері, і всі пожвавлювалися надіями на майбутнє. Так було одразу при Його народженні; а коли Він більше відкрив Себе, тоді знову сталися інші чудеса, ще більші за попередні. Уже не зірка і небо, а ангели й архангели, не Гавриїл і Михаїл, а сам Отець згори з небес сповістив про Нього, і разом із голосом Отця Утішитель з’явився над Ним і перебував на Ньому. Тому справедливо сказав євангеліст: “ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. Утім, і не тому тільки сказав так, а й тому, що за цим послідувало.
Уже не тільки пастирі, не вдовиці, не старі чоловіки сповістили нам, а й сама істота справ гучніше за всяку сурму проголошувала про Нього, і в такий спосіб сталося те, що поголоска про справи Його незабаром була і тут почута. “І пройшов, – говорить Писання, – про Нього слух по всій Сирії” (Мф. 4:24) і всім відкрив Його; все звідусіль сповіщало, що сам Цар зійшов з небес. Біси звідусіль тікали і віддалялися, диявол осоромлений відступав, сама смерть спочатку потроху лякалася, а потім і зовсім скасовувалася, всілякого роду хвороби зцілювалися, мертві залишали труни, демони – тих, хто біснувався, хвороби – немічних. Бачилися справи дивні й дивні, які воістину пророки бажали бачити, але не бачили. Зір відновлювався; і те жадане видовище, яке всі хотіли б бачити, – як Бог створив Адама із землі, – і це видовище Христос показав усім, хоч і в малому вигляді, але по відношенню до кращих частин тіла. Розслаблені члени, що розпалися, зміцнювалися і з’єднувалися один з одним, омертвілі руки отримували рух, розслаблені ноги раптово підхоплювалися, заграждені глухотою вуха відчинялися, і голосним голосом вигукував язик, зв’язаний доти німотою. Як вправний художник відновлює будівлю, що розвалилася від часу, так Він – загальне єство людське: відірвані частини поповнював, ті, що розпалися і розірвані, – з’єднував, а ті, що зовсім відпали, – відновлював. Що ж сказати про відновлення душі, яке набагато дивовижніше за зцілення тілесне? Важливе здоров’я тілесне, але набагато важливіше здоров’я душевне, і тим важливіше, чим душа перевершує тіло; та й не тому тільки, а й тому, що тілесна природа йде в тому напрямі, в якому хоче вести її Творець, і анітрохи не опирається, а душа, будучи владною сама в собі й маючи свободу в діях, не завжди кориться Богові, і саме в тому, чого не хоче. Він не бажає проти волі її і насильно робити її непорочною і доброчесною; та це не було б і чеснотою; її треба переконувати – вільно і добровільно стати такою; а це набагато важче лікування тілесного. Але Він здійснив і це і відігнав всякий рід зла. І, як лікуючи тіла, Він відновлював їх не тільки до здоров’я, а й до цілковитого добробуту, так і душі не тільки звільняв від крайньої гріховності, а й підносив на найвищий щабель доброчесності. Так митар ставав апостолом; гонитель, хулитель і досадник був проповідником всесвіту; волхви ставали вчителями іудеїв; розбійник опинявся жителем раю; блудниця славилася великою вірою; дружина хананеянка і дружина самарянка – одна, будучи також блудницею, брала на себе проповідь між одноплемінниками і, заманив ціле місто, привела його до Христа, а інша вірою і терпінням домоглася вигнання злого демона з душі своєї доньки. Ще інші, набагато гірші за цих, скоро приєдналися до числа учнів. Усе раптово змінювалося у своєму вигляді: недуги тілесні, хвороби душевні перетворювалися на здоров’я і досконалу чесноту; і до того ж не двоє чи троє людей, не п’ятеро чи десятеро, не двадцять чи лише сто, а цілі міста й народи перетворювалися з великою швидкістю. А хто може зобразити мудрість правил, досконалість небесних законів, благоустрій рівноангельського життя? Він ввів між нами такий спосіб життя, такі поклав для нас закони, такі встановив звичаї, що ті, хто засвоюють їх, скоро стають ангелами і подібними до Бога, наскільки це можливо по силах наших, хоча б самі по собі вони були гірші за всіх людей.
3. Наводячи всі ці чудеса, – чудеса в тілах, чудеса в душах, чудеса в стихіях, – заповіді, невимовні, вищі за самі небеса дари, закони, устрій, силу переконання, обітниці в майбутньому, нарешті, страждання Його, – євангеліст виголосив ці дивовижні та сповнені високого вчення слова: “І Слово стало тілом,… сповнене благодаті й істини, і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. Ми не чудесам Його тільки дивуємося, а й стражданням, – тому, як Він був прикутий до хреста, бичуємо, завушуємо, піддаємо обпльовуванню; як терпів удари по голові від тих самих, що були Ним облагодіяні. Так, і про це про все, що здається принизливим, гідно сказати той самий вислів, як і сам євангеліст називає все це славою. Дійсно, все це було не тільки справою промислу і любові, а й невимовної сили. Тоді-то і смерть скасовувалася, і клятва руйнувалася, і біси були осоромлені, і торжество над ними відкривалося, і рукописання гріхів наших було прибито до хреста. Але тоді як ці чудеса відбувалися невидимо, були й інші – видимі, які показували, що Він є воістину єдинородний Син Божий і Господь всієї тварини. Коли блаженне тіло Його ще висіло на хресті, сонце сховало промені свої, земля захиталася і вся вкрилася мороком, труни відчинилися, надра землі здригнулися, великий сонм померлих повстав і прийшов у місто (Єрусалим). Потім, коли каміння приставлено було до дверей гробу Його, ще й печатки прикладено, Він, померлий, розп’ятий, пригвозджений, повстав і, сповнивши одинадцять учнів Своїх певною непереможною та божественною силою, послав їх до всіх людей, до всього всесвіту, щоб вони зцілювалися від їхнього спільного єства, виправляти спосіб життя, поширювати по всій землі пізнання небесного вчення, руйнувати силу бісівську, відкривати великі й невимовні блага, благовістити нам безсмертя душі та вічне життя тіла, нагороди, які перевищують усякий розум і ніколи не можуть закінчитися.
Отже, блаженний євангеліст, уявляючи собі все це і більше, ніж це, що він сам знав, але не наважувався написати (бо і світ не вмістив би того, як він сам каже: “якби писати про те докладно, то, гадаю, і самому світові не вмістилося б написаних книг” (Ін. 21:25), – все це, кажу уявляючи, він вигукнув: “І Слово стало плоттю,… сповнене благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. А тим, які удостоїлися бачити і чути такі великі чудеса і отримали такий великий дар, належить показати і життя, гідне вчення, щоб сподобитися і майбутніх благ. Для того і прийшов Господь наш Іісус Христос, щоб не тільки тут ми бачили славу Його, а й у майбутньому віці. Тому Він і говорив: “хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою” (Ін. 17:24). Якщо ж тутешня слава Його була настільки блискуча і велична, то, що сказати про ту Його славу? Вона відкриється вже не на тлінній землі, не перед істотами, зодягненими в смертні тіла, якими є ми тепер, але у творінні нетлінному й безсмертному, і з такою величчю, яку неможливо зобразити жодним словом. О, блаженні, тричі блаженні і безмежно блаженні ті, які удостояться споглядати цю славу! Про неї говорить пророк: “Нехай зникне нечестивий, нехай не бачить слави Господньої” (Іс. 26:10). Але нехай не буде того, щоб будь-хто з нас був відкинутий і не удостоївся ніколи бачити її! А якщо ми не будемо насолоджуватися нею, то і про нас справедливо буде сказати: краще було б, якби ми й не народилися. Для чого ж ми живемо? Для чого дихаємо? Для чого існуємо, якщо не досягнемо такого споглядання, якщо нікому з нас не дозволено буде бачити тоді нашого Господа? Якщо ті, хто не бачать світла сонячного, проводять життя гірше за всяку смерть, то, як повинні страждати ті, хто позбудеться того світла? Тут у цьому позбавленні тільки й полягає нещастя, а там – не в цьому тільки; втім, якби й це тільки було лихо, то й у такому разі покарання було б не однаковим, але майбутнє тим важче за теперішнє, чим те Сонце незрівнянно краще за тутешнє; а, крім того, потрібно чекати ще й іншої кари. Хто не удостоїться бачити того світла, той не тільки буде кинутий у темряву, а й горітиме у безперервному вогні, танутиме в ньому, скреготатиме зубами і терпітиме інші незліченні страждання.
Отже, не будьмо недбайливими про себе самих, і за короткочасне недбальство й безтурботність не піддаймо себе вічному покаранню, а пильнуймо й тверезіймось, все робимо й улаштовуймо так, щоб удостоїтися тієї (вічної) насолоди та позбутися річки вогняної, яка протікає з великим галасом перед страшним судилищем. А хто одного разу впаде в неї, той муситиме залишитися там назавжди, і вже ніхто не позбавить його від муки – ні батько, ні мати, ні брат. Про це волають і пророки; один каже: “людина ніяк не спокутує брата свого і не дасть Богові викупу за нього” (Пс. 48:8). А Єзекіїль каже ще більше: “і якби знайшлися… три чоловіки: Ной, Даниїл і Йов,… то ці три чоловіки… не врятували б ні синів, ні дочок” (Єз. 14:14,16). Один тільки там захист – захист справами; а хто не має його, тому ніяким іншим засобом спастися неможливо. Отже, все це безперестанку маючи на увазі й розмірковуючи, очистимо життя наше й зробимо його світлим, щоб із відвагою споглядати Господа й досягти обітованих благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 13

Ін. 1:15. Іоанн свідчить про Нього і, вигукуючи, каже: Той був Той, про Якого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був перед мною.

1. неуважність слухачів не позбавляє проповідника нагороди. – Чому єв. Іоанн часто посилається на свідчення св. Іоанна Хрестителя? – 2 и 3. Значення свідчення св. Іоанна Хрестителя. – 4. Немає нічого прекраснішого за правильне життя. – Відкидання дарів, що приносяться від злонабутих маєтків.

1. Чи не даремно ми трудимося? Чи не на каміннях сіємо, чи не на дорозі й у тернинах, понад сподівання нашого, падає насіння? Я сильно турбуюся і боюся, щоб землеробство не залишилося для нас безплідним, – не тому, втім, щоб я сам міг зазнати збитків у нагороду за цю працю. Справа вчителів не така, як хліборобів. Хлібороб, часто після річних робіт, після такого виснаження і поту, якщо земля не принесе нічого, вартого праці, – не може ні в кого іншого знайти якоїсь розради за свої труди, а із соромом і скорботою повертається з поля додому, до дружини й дітей, не маючи права ні від кого вимагати відплати за тривалі труди. Але з нами нічого такого не може статися. Нехай земля, що обробляється, не приносить ніякого плоду; якщо тільки ми зі свого боку докладемо всієї праці, Господь землі і наш Господь не допустить нас залишитися з порожніми надіями, але дарує відплату. “Кожен, – сказано, – отримає свою нагороду за своєю працею” (1Кор. 3:8), а не за результатом справ. А що це так, послухай: “А ти, – сказано, – сину людський,… говори їм слова Мої, чи вони слухатимуть, чи не слухатимуть” (Єз. 2:6-7). І через того ж Єзекеїля можна дізнатися ось що: якщо вартовий провістив, від чого треба тікати і що обирати, то він врятував душу свою, хоча б і ніхто не слухав його12.
Проте, маючи цю сильну розраду, упевнені у відплаті за труди наші, ми, коли у справі вашого порятунку не бачимо успіху, почуваємося нічим не кращими за тих хліборобів, котрі стогнуть, проливають сльози і від сорому ховаються. Тут – співучасть учителя, тут – піклування батька. Так Мойсей, хоча міг позбутися невдячних до нього іудеїв і стати ще славнішим родоначальником іншого й набагато численнішого народу (“Залиш Мене, – сказав йому Бог, – і винищу їх, і зроблю численний народ від тебе” (Вих. 32:10), бо Мойсей був чоловік святий, раб Божий, друг, близький і вірний Богові), але він і чути не міг таких слів, а бажав краще загинути з людьми, одного разу йому ввіреними, ніж бути врятованим без них і здобути гідність важливішу. Таким має бути водій душ. Дивно було б, якби хтось, маючи поганих дітей, бажав би краще назватися батьком інших, а не тих, що від нього народилися; так дивно було б, якби і ми стали постійно змінювати вручених нам учнів одних на інших, привласнювати собі начальство то над тими, то над іншими і не мати ні до кого щирого расположeнія. Втім, щодо вас нехай не буде ніколи таких підозр. Ми переконані, що ви надлишкуєте у вірі в Господа нашого Іісуса Христа, у любові один до одного і до всіх. А це ми говоримо з тим наміром, щоб збудити вас до посилення ваших ревнощів і до примноження, все більше і більше, чеснот у вашому житті.
Таким чином ви зможете проникнути розумом до самої глибини запропонованого в нас вчення, якщо, тобто, нечистота гріховна не буде затьмарювати очей розуму і не зашкодить його пильності й гостроти. Отже, що ж запропоновано у нас сьогодні? “Іоанн свідчить про Нього і, вигукуючи, каже: Той був Той, про Якого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був перед мною”. Багаторазово євангеліст, і вище, і нижче, звертається до Іоанна і в багатьох місцях представляє його свідчення. Але це він робить не даремно, а дуже розумно. Оскільки всі юдеї мали велику повагу до цього чоловіка (Йосип приписує навіть його смерті війну і доводить, що через нього столичне колись місто перестало бути містом, і взагалі багато говорить на похвалу йому), то євангеліст, бажаючи ім’ям його присоромити юдеїв, часто пригадує їм свідчення Предтечі.
Інші євангелісти згадують про найдавніших пророків, і за кожної обставини в житті Його (Христа) відсилають до них слухача. Так, коли Він народжується, євангеліст каже: “Усе це сталося, щоб збулося те, що Господь промовив через пророка (Ісаю), котрий каже: “Оце Діва в утробі зачне, і Сина породить” (Мф. 1:22-23). Коли Він зазнає злих намірів і всюди відшукується з такою ретельністю, що і незрілий вік б’ється Іродом, – вони приводять Єремію, який говорить: “голос у Рамі чути, плач і ридання, і волання велике, Рахіль плаче за дітьми своїми” (Мф. 2:18; Єр. 31:15). Коли Він знову повертається з Єгипту, – вони пригадують Осію, який також каже: “з Єгипту покликав Я Сина Мого” (Мф. 2:15; Ос. 11:1). Так інші євангелісти роблять і в усіх випадках. А цей євангеліст (Іоанн), який вищим, ніж інші, голосом проповідує, представляє найясніші й найближчі свідоцтва, і наводить не тільки тих, хто відійшов, та померлих, а й сучасного свідка, який вказував на того, що прийшов (Господь), і хрестив Його, – не для того наводить, щоб свідченням раба надати більшої достовірності словам Владики, але поблажливо ставлячись до немочі слухачів, бо так само як, якби Господь не прийняв вигляду раба, то не був би легко прийнятий, так само, якби гласом раба не прихилив до себе слухання сорабів, то багато хто з юдеїв не прийняв би Його слова.
2. До того ж тут влаштовувалося і щось інше, гідне подиву. Хто говорить про себе самого що-небудь велике, той робить власне свідчення підозрілим і нерідко в такий спосіб відновлює проти себе багатьох зі слухачів; тому-то приходить свідчити про нього інший. З іншого боку, більшість зазвичай стікається на голос звичніший і спорідненіший, бо знає його більше, ніж будь-який інший. Тому-то голос з неба і був тільки одного разу або двічі, а голос Іоанна – часто і багато. Ті, які стояли вище за немочі народу, відмовилися від усього чуттєвого, тільки вони й могли чути голос згори і не надто потребували голосу людського, бо в усьому корилися вишньому голосу і ним водилися. Але які ще зверталися долу, були покриті багатьма завісами, – ті мали потребу в голосі нижчому. Так сам Іоанн, уже цілком відмовившись від усього чуттєвого, не потребував повчання від людей, а отримував науку з небес. “Той, хто послав мене хрестити у воді, – каже він, – сказав мені: “На кого побачиш, як Дух зійде і перебуватиме на Ньому, той і є той, хто хрестить Духом Святим” (Ін. 1:33). Тим часом юдеї, будучи ще дітьми і не в силах піднятися до такої висоти, мали вчителем людину, яка, проте, не своє їм говорила, а сповіщала вищі одкровення.
Отже, що ж каже (євангеліст)? “Іоанн свідчить про Нього і, вигукуючи, говорить”. Що значить: “вигукуючи”? Значить: проповідує сміливо, вільно, без усякого остраху. А що проповідує? Про що свідчить і волає? “Це був Той, про Кого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був раніше за мене”. Свідоцтво дещо прикровенне і ще не дуже піднесене. Він не каже: цей є Син Божий єдинородний; а що? “Цей був Той, про Кого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був раніше за мене”. Як птахи вчать пташенят своїх літати не раптом і не в один день цілком, а спершу виводять їх тільки з гнізда, потім, давши їм відпочинок, продовжують далі політ їхній, на інший день додають ще більше, і таким чином непомітно, потрохи піднімають їх на належну висоту, – так само й блаженний Іван не раптом підносить юдеїв до небес, а потрохи вчить їх здійматися від землі, кажучи, що Христос був вищий за нього (Предтечі). І то вже було не мало, щоб слухачі могли повірити, що чоловік, який ще не з’явився до них і ще не сотворив чудес, перевершує Іоанна, чоловіка настільки чудового і славного, до якого стікалися всі і якого вважали ангелом. А тим часом Іоанн і намагався затвердити в думках слухачів, що свідок більший за того, хто свідчить, той, хто прийшов після, більший за того, хто прийшов раніше, той, кого ще не бачили, більший за того, кого знають, і за того, хто прославився. І подивися, як розумно він вимовляє свідчення. Він вказує не тільки на Того, Хто з’явився, але ще до Його явлення проповідує про Нього. Саме такий сенс мають його слова: “Це був Той, про Якого я говорив”, – як і Матвій оповідає, що всім, хто приходив до нього (Іоанна), він говорив: “Я хрещу вас у воді на покаяння, а Той, хто Йде за мною, сильніший за мене, і я не гідний нести взуття Його” (Мф. 3:11). Але для чого він так робив ще до явлення (Господа)? Щоб свідоцтво Самого Христа, Котрий з’явився, тим зручніше могло бути прийняте, коли думка слухачів уже приготована була до цього словами Іоанна, і щоб не зашкодив цьому свідченню вигляд Його принижений. Адже якби юдеї побачили самого Христа, не чувши попередньо нічого про Христа і не отримавши цього дивовижного і великого свідоцтва про Нього в словах Іоанна, то убогий вигляд Христа одразу ж став би суперечливим з величчю Його слів. А Він вбрався в такий смиренний і для всіх звичайний вигляд, що і самарянські дружини, і блудниці, і митники з великою свободою наважувалися підходити до Нього і вступали в бесіду з Ним.
3 Отже, сказав я, якби юдеї в один час і почули бесіду, і побачили самого (Христа), то, можливо, посміялися б зі свідчення Іоанна. Але оскільки вони вже багато чули про Христа, перш ніж Він з’явився, і тим, що було сказано про Нього, була порушена їхня увага, то з ними трапилося протилежне: вони вже не відкинули вчення, судячи з вигляду Того, про Кого свідчив Іоанн, але, вірячи вже сказаному, визнали Його славним ще більше, ніж Іоанн. Вираз: “Той, хто йде за мною” означає: той, хто має проповідувати після мене, а не той, хто має бути після мене. Це позначається і в Матвія словами: “Той, хто йде за мною” (Мф. 3:11), що відносяться не до народження Його від Марії, а до приходу на проповідь. Якби йшлося про народження, то сказано було б не: “прийдешній”, а: прийшов, – бо Христос уже народився на той час, як Іоанн говорив це. А що означає: “став попереду мене”? Що він славніший, досточтиміший за мене. “Не думайте, що я більший за Нього, бо тільки тому, що я раніше за Нього прийшов проповідувати; я набагато менший за Нього, і такий менший, що не гідний бути в числі рабів Його”. Таким чином слова: “став попереду мене” означають те саме, що висловлює інакше Матвій, кажучи: “я не гідний понести взуття Його”. А що слова: “став попереду мене” сказані не про походження Його, очевидно з додатку. Якби Іоанн хотів сказати про походження, то додаток: “став попереду мене” – був би зайвим. Та й хто стільки дурний і безглуздий, що не зрозуміє, що той, хто був поперед нього, є поперед нього? Якщо ж у цьому вислові мається на увазі одвічне буття, то він означає не інше що-небудь, як і слова: “Той, хто йде за мною, став попереду мене”. Але в такому разі це було б сказано нерозважливо і марно була б додана така причина. Якби він це хотів показати, то йому належало б сказати: “Той, хто йде за мною, став попереду мене, бо переді мною був. Хто стався раніше, про того, з цієї причини, справедливо можна сказати, що він першіший за іншого; а якщо одні тільки першіші за інших, це ще не причина, що той стався раніше за цього. А що ми тепер говоримо, то має свою тверду основу. Ви всі, звичайно, знаєте, що думки неясні мають завжди потребу в доказах, а не думки ясні. Якби йшлося про існування, то не було б незрозуміло, що той, хто стався раніше, і повинен бути першим; але оскільки Іоанн говорить про гідність, то справедливо і займається вирішенням здивування, що представляється. І, ймовірно, багато хто дивувався, чому і на якій підставі той, хто прийшов після, став попереду, тобто виявився більш високоповажним? На таке запитання він негайно представляє причину; а причина та, що Христос за буттям був першим за нього (Іоанна). “Не через якийсь успіх, – каже він, – Христос мене, який раніше за нього прийшов, залишив позаду себе і сам став попереду: Він першіший за мене, хоча і після мене приходить”.
Але, скажеш ти, якщо це говорилося про явлення (Христа) людям і про подальше прославляння Його між ними, то яким чином про те, що ще не дійшло до кінця, він говорить як про те, що вже було? Він не сказав: буде, але: був. Але це у стародавніх пророків було за звичаєм, щоб тобто про майбутні події говорити так, нібито про ті, що вже відбулися. Так Ісая, кажучи про умертвіння Його, не сказав, що Він, як вівця, на заклання поведений буде, – у майбутньому часі, – але: “як вівця, ведений Він був на заклання” (Іс. 53:7). Він у той час ще не втілився; а пророк говорить про майбутню подію, як про ту, що вже відбулася. І Давид, признаменуючи хрест, не сказав: “пронижуть руки мої й ноги мої”, але: “пронизали руки мої і ноги мої”. І: “ділять ризи мої між собою і про одяг мій кидають жереб” (Пс. 21:17,19). Говорячи і про зрадника, який ще не народився, він так висловлюється: “який їв хліб мій, підняв на мене п’яту” (Пс. 40:10). Так само він говорить і про те, що сталося на хресті: “І дали мені в їжу жовч, і в спразі моїй напоїли мене оцтом” (Пс. 68:22).
4. Чи хочете, щоб ми продовжували далі, чи досить і цього? Я так думаю. Щоправда, ми цю ділянку не розробили по всій ширині її, зате проникли в глибину її; а в цьому праці не менше; до того ж ми й побоюємося, щоб, затримавши вас понад міру, не послабити у вас ревності. Отже закінчимо слово належним чином. А яким належним чином? Славослів’ям, що личить Богові. Але Богу личить славослів’я не на словах тільки, а набагато більше на самих справах. “Так нехай світить, – сказано, – світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16). І справді, улюблений, немає нічого світлоноснішого за добрий спосіб життя. Висловлюючи це, і каже один із мудрих: “Стежка праведних – як світило променисте” (Притч. 4:18). Вони не тільки світять самим тим, які запалюють світло у справах своїх, а й керують на правий шлях ближніх їхніх. Возлиємо ж елей у ці світильники, щоб вогонь піднявся вище і щоб світло з’явилося в достатку. Єлей цей має не тільки нині багато сили, але, коли ще жертви були у вжитку, він багато перевершував силу їхню. “Милості, – сказано, – хочу, а не жертви” (Ос. 6:6; Мф. 9:13): і цілком справедливо. Той жертовник – бездушний; а цей – живий13. Там усе, покладене на жертовнику, робиться здобиччю вогню, перетворюється на попіл, перетворюється на попіл і пил, і дим розсіюється в повітрі; тут немає нічого такого, і плоди тут інші. Це показує і Павло. Говорячи про багатство любові до бідних у коринтян, він писав: “Бо діло служіння цього не тільки заповнює убогість святих, а й виробляє в багатьох рясні подяки Богові”. І потім: “вони прославляють Бога за покірність сповідуваному вами Євангелію Христовому і за щире спілкування з ними і з усіма, молячись за вас, за прихильністю до вас” (2Кор. 9:12-14). Чи бачиш, яка любов до бідних перетворюється на подяку і хвалу Богові, на старанні молитви і на полум’яну любов тих, хто отримав благодіяння?
Будемо ж, улюблені, приносити жертви, будемо приносити на цих жертовниках щодня. Жертви ці важливіші і за молитви, і за пости, і за багато інших справ, тільки б були (принесені) з прибутку праведного і таких самих праць, і чисті від усякого марнотратства, розкрадання і насильства. Такі-то приношення приймає Бог, а інші – протилежні – відкидає і ненавидить. Він не хоче, щоб ми Його вшановували жертвами чужих нещасть. Такі жертви нечисті й непотрібні і швидше прогнівили б, ніж умилостивили Бога. Тому треба докладати всіх зусиль до того, щоб під виглядом служіння не образити Того, кого ми хочемо вшанувати. Якщо Каїн, принісши Богові найгірше, що в нього було, і в цьому не вчинивши неправди нікому іншому, зазнав крайнього покарання, то чи не понесемо ми покарання ще тяжчого, коли принесемо що-небудь від розкрадання й корисливості? Тому Бог і явив нам цей вид заповіді14, щоб ми милували, а не катували сорабів. А хто бере те, що належить іншим, і передає ще іншому, той не милує, а ображає і чинить крайню несправедливість. Як камінь не виробляє з себе єлею, так і жорстокосердя – людинолюбства. Милостиня, що має такий корінь, ще не є милосердям. Тому я переконую вас – звертати увагу не на те тільки, щоби подавати нужденним, а й на те, щоби ця милостиня не була розкраданням в інших, бо ж “Коли один молиться, а інший проклинає, чий голос почує Владика?” (Сир. 34:24). Якщо ми так ретельно поводитимемося, то, з благодаті Божої, зможемо сподобитися і від Бога великого людинолюбства, помилування і прощення в усьому, в чому згрішили протягом цього довгого часу, – і уникнути річки вогняної, від якої нехай будемо визволені всі ми й досягнемо Царства Небесного, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого та з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

• * *

12Здесь св. Златоуст викладає тільки думку, що міститься в книзі прор. Єзекеїля (Єз. 3:12), не наводячи буквально слів його.
13Т. е. серце добре, милостиве.
14 Мається на увазі вислів: “милості хочу, а не жертви”.

Бесіда 14

Ін. 1:16. І від повноти Його всі ми прийняли і благодать на благодать…

1. про те, що ми отримали від повноти Іісуса Христа. – 2. Різниця між старим і новим законом. – Значення слів: “благодать на благодать”. – Бог завжди випереджає нас своїми благодіяннями. – 3 и 4. Прообрази старого заповіту отримали своє виконання в новому. – Пояснення деяких із цих прообразів. – У публічних змаганнях заохочують до змагання не тих, які зазнали поразки, а тільки мужніх бійців. – Навпаки, у подвигах духовних заохочують і надихають однаково і тих, і інших, бо ті, хто зазнали поразки, можуть оговтатися і ще здобути перемогу. – Гіркота ліків нікого не повинна засмучувати: користь їх виявиться згодом. – Як грішники, так і праведники – всі потребують ліків, виправлень і добрих повчань.

1. Нещодавно ми говорили, що Іоанн, – вирішуючи здивування тих, хто почав би сам із собою міркувати, чому Христос, прийшовши на проповідь після Іоанна, став першими і славнішими за нього, – доєднує: “бо був раніше за мене” (Ін. 1:15). Це – одна причина. Але євангеліст представляє й іншу, яка нині висловлена (в Євангелії). Яку ж? “І від повноти Його, – каже він, – ми прийняли і благодать на благодать”. Потім наводить ще іншу причину. Яку? “Бо закон дано через Мойсея; а благодать і істина відбулися через Іісуса Христа” (Ін. 1:17). Але що ж означають, скажеш ти, слова: “І від повноти Його всі ми прийняли”? До цього і треба тепер звернути слово. У Нього, каже євангеліст, не запозичений дар; але Він є саме джерело, самий корінь усіх благ, – самосуще життя, самобутнє світло, самодосконала істина. Він не утримує достатку благ у Собі самому, але виливає його на всіх інших, і, виливаючи, з лишком Сам перебуває завжди повним; зглядаючись на інших, Сам ні в чому не применшується; завжди випромінюючи й усім передаючи ці блага, залишається в тій самій досконалості. А що маю я в собі (каже Іоанн), це запозичене, бо я отримав від іншого, – це дещо мале з усього і наче мізерна крапля перед невимовною безоднею і безмежним морем. Краще ж сказати, – і ця подоба не може зобразити того, що ми намагаємося висловити. Відокрем від моря краплю, – і море тим самим зменшиться, хоча зменшення і не помітне. Але про те джерело не можна цього сказати: скільки б не вичерпували його, воно анітрохи не зменшується. Отже, потрібно перейти до деякої іншої подібності: і вона, звісно, буде слабкою і не може пояснити нам того, чого ми шукаємо, але принаймні ближче за першу приведе нас до припущеної думки. Уявімо собі джерело вогню, – і ось від нього запалюється тисяча, дві, три і більше світильників. Чи не залишається вогонь в одній і тій самій повноті й після того, як передасть свою силу стільком багатьом світильникам? Це відомо кожному. Якщо ж у тілах подільних і через відібрання (часток) зменшуваних знаходиться щось таке, що, і після повідомлення своїх сил іншим тілам, анітрохи не зменшується, то набагато найвищою мірою це повинно бути в силі безтілесної і безсмертної. Якщо те, що сприймається тут15, є і сутністю, і тілом, і ділиться, і не ділиться, то коли йдеться про силу, до того ж силу, яка походить від безтілесної сутності, набагато безсумнівнішим є те, що вона не підвладна нічому такому.
Тому-то й каже Іоанн: “І від повноти Його всі ми прийняли”, – і своє свідчення з’єднує зі свідченням Хрестителя. Слова: “І від повноти Його всі ми прийняли” належать не Предтечі, а учню (Христовому). Слова ж ці означають ось що: не думайте, що ми, як люди, які багато часу спілкувалися з Ним і розділяли з Ним трапезу, свідчимо тільки з вдячності. Ось і Іоанн, людина, яка навіть не бачила Його колись і не спілкувалася з Ним, а бачила його разом з іншими тільки в той час, коли хрестила, – і він воззвав: “був перед мною”, сказавши цим усе. Тим часом усі ми – дванадцять, триста, п’ятсот, три, п’ять тисяч і десятки тисяч іудеїв, уся сукупність вірян і тогочасового, і теперішнього, і майбутнього часу від виконання Його отримали. Що ж отримали: “благодать на благодать”. Яку ж благодать замість якої благодаті? Нову замість давньої. Подібно до того, як була правда і правда (“по правді законній, – сказано, – невинний” (Флп. 3:6)), – віра і віра (“від віри у віру” (Рим. 1:17)), – всиновлення та всиновлення (“яким належать всиновлення”, – сказано (Рим. 9:4)), – слава і слава (“якщо те, що минає, славне, то тим більше славне те, що перебуває” (2Кор. 3:11)), закон і закон (“закон, – сказано, – духу життя… звільнив мене” (Рим. 8:2)), – служіння і служіння (“якщо ж служіння”, – сказано (2Кор. 3:7), і в іншому місці: “ті, хто служить Богові духом” (Флп. 3:3)), – угоду і угоду (“укладу… новий угоду, не таку угоду, яку Я уклав з їхніми батьками” (Єр. 31:31-32)), – освячення й освячення, хрещення й хрещення, жертва й жертва, храм і храм, обрізання й обрізання, – так є благодать і благодать. Але тут одне – зразки, а інше – істина; і те й інше є тільки щось співіменне, а не однозначне. І на знімках і на зображеннях називається людиною написаний і чорними фарбами, і білими, так само, як і той, що має свій природний колір. І статуї, чи буде статуя золота, чи глиняна, однаково називаються статуями. Але інше – образ, а інше – істина.
2. Отже, за схожістю імен не роби висновок про тотожність речей, так само як і про різницю їх. Якщо був образ, то він не був чужий істини, тільки якщо він містив у собі тінь, то був нижчий за істину. Яка ж відмінність між усіма зазначеними поняттями? Чи хочете, ми займемося тлумаченням одного або двох висловлених понять? У такий спосіб будуть зрозумілі для вас і інші, – і всі ми побачимо, що одні з них були уроками для дітей, а інші – для людей змужнілих і міцних; що одні були законопокладені тільки для людей, інші – ніби для ангелів. З чого ж нам почати? Чи хочете, з самого усиновлення? Отже, яка відмінність між усиновленням старозавітним і новозавітним? Те було честю на словах, а це насправді. Про те сказано: “Я сказав: ви – боги, і сини Всевишнього – всі ви” (Пс. 81:6); про це: “від Бога народилися” (Ін. 1:13). Як і яким чином? “Банею відродження й оновлення Святим Духом” (Тит. 3:5). Ті, і з ім’ям синів, мали в собі духа рабства, – вшановані були цією назвою, залишаючись рабами; ми, ставши вільними, здобули цю пошану не за ім’ям тільки, а насправді. На це вказуючи, Павло говорив: “не прийняли духа рабства, щоб знову жити в страху, але прийняли Духа усиновлення, Котрим кличемо: “Авва, Отче!” (Рим. 8:15). Як народжені згори і, так би мовити, відтворені, ми тому й названі синами. А якби хто хотів дізнатися образ освячення старозавітний і новозавітний, то знову й тут побачить багато різниці. Стародавні називалися цим ім’ям (святих), коли не служили ідолам, не чинили блуду, не чинили перелюбу; а ми робимося святими не тільки через утримання від тих (вад), а й через набуття вищих досконалостей. І спочатку ми отримуємо цей дар від самого натхнення Св. Духа; а потім і через власне життя, яке набагато вище за іудейське. А що ці слова – не самохвальство, послухай, що сказано тим: не волхвуйте, не очищайте чад своїх, бо ви народ святий (Повт. 18:10,13). Таким чином, у них святість полягала у віддаленні від звичаїв язичницьких; а у нас не так, але “щоб бути святою, – сказано, – тілом і духом” (1Кор. 7:34). “Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14). І: “здійснюючи святиню в страху Божому” (2Кор. 7:1). Слово: святий, – не про всіх, до кого додається, висловлює одну й ту саму думку. Називається святим і Бог, але не так, як ми. Дивись, що говорить пророк, почувши голос, що виходить від серафимів: “Горе мені, загинув я, бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами” (Іс. 6:5), – а пророк був святий і чистий. Але якщо судити про святість нашу за зразком гірської, то ми виявляємося нечистими. Святі й ангели та архангели, святі також серафими і херувими; але є знову різниця у святості між нами і вищими силами. Я міг би простежити і всі інші поняття, але бачу, що слово стає надто тривалим. Тому, залишивши подальше дослідження, ми надаємо вам самим міркувати про інші предмети: ви можете вдома, порівнявши їх, зрозуміти відмінність між ними, і подібним чином простежити все інше. “Дай настанову , – сказано, – мудрому, і він буде ще мудрішим” (Притч. 9:9). Таким чином розпочате нами закінчите ви. А нам потрібно повернутися до колишнього порядку слова.
Сказавши: “І від повноти Його всі ми прийняли”, євангеліст додає: “благодать на благодать”, і тим показує, що і юдеї спасаються благодаттю. Не заради примноження вашого, каже (Бог), але заради батьків ваших Я обрав вас. А якщо вони обрані Богом не за свої заслуги, то очевидно, що отримали цю почесть по благодаті. Та й ми всі врятовані благодаттю, – тільки не так, як вони, не тією самою мірою, а набагато важливішою і вищою мірою. Таким чином і благодать у нас не така. Нам даровано не тільки залишення гріхів (це в нас спільне з ними: “усі згрішили” (Рим. 3:23)), а й виправдання, і освячення, і усиновлення, і благодать Духа, незрівнянно більш світлоносна й рясна. Через цю благодать ми стали люб’язними Богові вже не як раби, а як сини і друзі. Тому й сказано: “благодать на благодать”. І підзаконне домобудівництво було справою благодаті, та й саме походження наше з небуття; не за якісь попередні заслуги ми отримали цю відплату, – як це могло бути, коли нас зовсім і не було? – але так було тому, що Бог у всякому разі випереджає нас Своїми благодіяннями. І не тільки наше походження з небуття, а й негайне, після походження, навчання тому, що треба робити і чого не робити, вкладення закону цього в саму природу нашу, запровадження в нас непідкупного судилища совісті – все це є справою найбільшої благодаті і невимовного людинолюбства. Справа благодаті також – після пошкодження цього закону відновлення його через закон писаний. Тим, хто переступив заповідь, одного разу дану, слід було б піддатися покаранням і мукам. Але цього не зроблено; а (послідувало) знову виправлення і дароване прощення не за правом, а за милістю і благодаттю. А що – за милістю і благодаттю, про це послухай, як говорить Давид: “Господь творить правду і суд усім скривдженим. Він показав шляхи Свої Мойсеєві, синам Ізраїлевим – діла Свої” (Пс. 102:6-7). І в іншому місці: “Благий і праведний Господь, тому наставляє грішників на шлях” (Пс. 24:8).
3 Отже, отримання закону є справою милості, співчуття і благодаті. Тому євангеліст, сказавши: “благодать на благодать”, ще сильніше доводить велич дарів, коли долучає такі слова: “бо закон дано через Мойсея, а благодать і істина походять через Іісуса Христа”. Бачите, як Іоанн Хреститель і учень (Христовий) мало-помалу й непомітно підносять слухачів до найпіднесенішого розуміння, приготувавши їх до того спершу простішими думками. Хреститель, порівнявши з собою Того, Хто без порівняння перевершує всіх, у такий спосіб показує Його зверхність, і для того каже: “Той, хто йде за мною”, і потім додає: “став попереду мене”. А євангеліст виражає набагато більше за того (Хрестителя), утім усе ще нижче за гідність Сина єдинородного; євангеліст робить порівняння не з Іоанном, а з тим, хто був у більшій пошані у юдеїв, маю на увазі Мойсея. “Бо закон, – каже, – дано через Мойсея; а благодать і істина відбулися через Іісуса Христа”. Але зауваж розсудливість. Він порівнює не обличчя, а справи. А як тільки показано перевагу справ одного перед іншим, то і невдячні за необхідності повинні були прийняти таке вчення і навіювання про Христа. Коли свідчать самі справи – такі, в яких анітрохи не можна підозрювати ні упередженості, ні ворожнечі до кого б то не було, то представляється доказ незаперечний і для людей, які не мають доброго розуму. Справи ці виявляються такими, як розташували їх самі винуватці. Тому-то свідчення таких справ є найбільш безсумнівним.
Подивися також, яке, доступне навіть для людей слабких, євангеліст робить порівняння. Він не зображує на словах переваги (благодаті над законом), а тільки в самих найменуваннях показує відмінність їх, протиставляючи закону – благодать і істину, а слову: “дано” – слово: “відбулися”. А відмінність велика між тим і іншим. “Дано” – цей вираз відноситься до служителя, який прийняв закон від іншого і віддав тим, кому наказано було дати; а “сталися” благодать і істина – це зображає Царя, який владою своєю відпускає всі гріхи і роздає Свої дари. Тому (Господь) говорив: “прощаються тобі гріхи твої”. Також: “А щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи, – каже розслабленому: “Говорю тобі: вставай, візьми постіль твою, і йди до дому твого” (Мк. 2:10-11). Чи бачиш, як благодать через Нього відбувалася? Зауваж теж і щодо істини. Але благодать вказує і на ту обставину, і на події з розбійником, і на дар хрещення, і на благодать Духа, що через Нього подається, і на багато іншого. А істину ми зрозуміємо ясніше, якщо вивчимо образи. Домобудівництво, що мало відбутися в новому заповіті, попередньо накреслили образи, як прообрази; а Христос, з пришестям Своїм, здійснив його. Отже, розглянемо коротенько деякі образи, – простежити всі образи в даний час і не можливо. Ви ж, вивчивши деякі, які я представлю, за ними зрозумієте й інші. Отже, чи хочете почнемо з самих страждань? Що говорить просвітництво? “Візьміть собі ягнят за родинами вашими, і принесіть на жертву, як Господь наказав і заповідав” (Вих. 12). Але Христос не так зробив; Він не наказує цього, а сам стає, як вівця, приносячи Отцеві Себе самого в жертву і приношення.
4. Подивися ще, як образ був даний через Мойсея, а істина здійснилася через Іісуса Христа. Під час нападу амаликитян на євреїв на горі Синайській були розпростерті руки Мойсея, підтримувані Аароном і Ором, що стояли з того й з іншого боку; а Христос сам собою тримав свої руки розпростерті на хресті. Чи бачиш, як дано був образ і як здійснилася істина? Також закон говорив: “Проклятий, хто не виконає слів цього закону” (Повт. 27:26). А що говорить благодать? “Прийдіть до Мене всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). І Павло: “Христос викупив нас від клятви закону, зробившись за нас клятвою” (Гал. 3:13). Отже, отримавши таку велику благодать і істину, не зробимося, внаслідок самої величі дару, безтурботними. Чим більшої ми удостоєні почесті, тим більше повинні бути і доброчесними. Хто, будучи трохи облагороджений, небагато виявляє і ревнощів у собі, той не настільки великого заслуговує і осуду; але хто, будучи піднесений на найвищий ступінь почесті, виявляє в собі властивості низькі та справи принизливі, той заслужить набагато більшу кару. Але не дай Бог – коли-небудь припускати це у вас. Ми сподіваємося на Господа, що ви здійнялися душами вашими до небес, зреклися землі і, будучи у світі, не віддані пристрастям світу. Однакож і за такої впевненості, ми не перестаємо почасту навіювати вам одне й те саме. У тілесній боротьбі всі глядачі також переконують (бійців) не падати, не лежати розпростертими ниць, а бути бадьорими і триматися на ногах; але тих, які, незважаючи на вмовляння, не можуть встати, одного разу назавжди втрачають перемогу, і, як нездатних до подвигів, із презирством залишають у такому становищі. Але тут можна очікувати чогось хорошого не тільки від вас, не сплячих, а й від занепалих, якщо тільки вони захочуть виправитися. Для того-то ми і робимо все, і благаємо, і докучаємо, і докоряємо, і хвалимо, щоб влаштувати ваше спасіння. І ви тому не досадуйте на наші часті застереження до життя доброчесного. Ми говоримо, не як такі, що засуджують ваше недбальство, а як такі, що мають добрі надії щодо вас. До того ж, що досі було сказано і надалі буде сказано, то стосується не вас тільки, а й нас, що говорять. І ми самі маємо потребу в такому ж повчанні, і хоча самі говоримо, але ніщо не перешкоджає звернути ті самі промови і до нас. Слово, зустрівши винного в гріхах, виправляє його; не причетного до гріха і вільного від нього відводить від нього ще далі. Адже і ми не чисті від гріхів.
Отже, лікування одне для всіх, і посібники лікарські пропонуються всім. Але лікування не одне у всіх, а співрозмірне зі свавіллям тих, хто користується ним. Тому хто користується лікуванням, як годиться, той отримує полегшення від лікування; а хто лікування не докладає до рани, той посилює в собі зло і обертає його до найнещасніших наслідків. Отже, не будемо засмучуватися, коли нас лікують, але краще будемо радіти, хоча б спосіб вчення завдавав нам гірких скорбот, – тому що згодом він принесе найсолодший плід. Усе робитимемо так, щоб чистими від ран і виразок, завданих душі уязвленістю гріха, перейти нам у вік майбутній, щоб сподобитися споглядання Христа й бути відданими не жорстоким і мстивим силам, а тим, що можуть ввести нас у спадок небесний, приготований тим, хто Його любить, – що й нехай отримаємо всі ми, благодаттю й людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Котрому слава й держава на віки віків. Амінь.

* * *

15Т. е. у вогні.

Бесіда 15

Ін. 1:18. Бога не бачив ніхто ніколи; Єдинородний Син, що є в надрах Отчого, Він явив.

1. Бога ніхто ніколи не бачив у Його сутності. – 2 и 3. Іісус Христос цілком знає Отця, тому що перебуває в Його лоні. – Спростування аріан та інших єретиків, які відкидали Божество Іісуса Христа. – Іісус Христос відкрив нам більше, ніж пророки і Мойсей. – Усі християни становлять одне тіло. – Що служить найбільшим зв’язком їхньої взаємної любові.

1. Бог хоче, щоб ми не просто слухали імена і слова, які є в Писанні, але – з розумінням. Тому блаженний Давид написав так: “Відкрий очі мої, і побачу чудеса закону Твого” (Пс. 118:18). Після нього син його, який заступив на його місце, вчить, що мудрості треба шукати, як срібла, здобувати її більше, ніж золота. А Господь навіював юдеям випробовувати Писання і тим нас ще більше спонукає до дослідження. Він не в тому сенсі говорив це, щоб тільки прочитавши, можна було з першого разу зрозуміти Писання. Ніхто, звичайно, не стане випробовувати того, що знаходиться поблизу і під рукою, а випробовують те, що залишається в тіні і може відкритися тільки після довгого дослідження. Для того-то Писання називається і скарбом потаємним, щоб спонукати нас до випробування його. А це навіюється нам для того, щоб приступали до слів Писання не просто, як трапилося, а з великою обачністю, тому що хто слухатиме, що читається в ньому, без міркування і все прийматиме буквально так, як сказано, той може припускати багато безглуздого про Бога. Він, мабуть, припустить, що Бог є і людина, і що Він складається з міді, що він і гнівливий, і лютий, і багато інших ще гірших думок. Якщо ж хто буде вникати в глибину сенсу, то уникне всякої такої безглуздості. Ось і в читанні, нині нам запропонованому, говориться, що Бог мав лоно, а це властиво тілам; але ніхто не буде стільки дурний, щоб безтілесне вважати тілом. Щоб усе це зрозуміти в сенсі духовному, як годиться, дослідимо це місце докладніше.
“Бога не бачив ніхто ніколи”. Яким шляхом євангеліст прийшов до цього? Показавши велику перевагу дарів Христових – таку, що незмірна відстань перебуває між цими дарами і повідомленими через Мойсея, він хоче потім висловити і достатню причину такої між ними різниці. Мойсей, як раб, був служителем справ нижчих; а Христос, як Владика і Цар і Син Царя, приніс нам незрівнянно вищі дари, співіснуючи завжди з Отцем і бачачи Його невпинно. Тому-то євангеліст і додав: “Бога не бачив ніхто ніколи”. Що ж ми скажемо на слова велегласнейшего Ісаї: “бачив я Господа, що сидить на престолі високому і піднесеному” (Іс. 6:1)? Що скажемо на свідчення самого Іоанна про те, що Ісайя сказав це тоді, “коли бачив славу Його” (Ін. 12:41)? Що скажемо на слова Єзекіїля? І він же бачив Бога, що сидить на херувимах. Що – на слова Даниїла? І він каже: “і сів Старий днями” (Дан. 7:9). Що також – на слова Мойсея: “покажи мені славу Твою, щоб я пізнав Тебе” (Вих. 33:18,13)? А Яків і прізвисько отримав від цього, тобто був названий Ізраїлем, а Ізраїль означає: той, хто бачить Бога. Бачили Його й інші. Отже, чому ж Іоанн сказав: “Бога не бачив ніхто ніколи”? Він показує, що все те було справою поблажливості, а не баченням самої істоти божественного. Якби вони бачили саму істоту, то бачили б її не різним чином. Воно просте, необразне, нескладне, неописане; не сидить, не стоїть, не ходить. Усе це притаманне тільки тілам. Але як Бог існує, це знає Він один, і це сповістив сам Бог Отець через одного пророка: “Я, – каже, – примножував видіння, і через пророків уживав притчі” (Ос. 12:10), тобто, Я зглянувся, з’явився, але не тим, що Я є. А оскільки Син Його мав з’явитися нам у дійсній плоті, то Він від самого початку приготував людей до споглядання істоти Божої, скільки їм можливо було бачити. Але що Бог є сам у собі, того не бачили не тільки пророки, а й ангели та архангели, і якби ти запитав їх про це, то у відповідь не чув би нічого про сутність, а тільки спів: “Слава на небесах Богу, і на землі мир, у людях благовоління” (Лк. 2:14). Якби ти побажав дізнатися про те що-небудь від херувимів або серафимів, то почув би таємничу трисвяту пісню і що “вся земля сповнена слави Його” (Іс. 6:3). А якби ти звернувся з питанням до сил ще вищих, то нічого не дізнався б, крім того, що в них одна справа – хвалити Бога. “Хваліть Його, всі Ангели Його, хваліть Його, всі воїнства Його” (Пс. 148:2). Отже, самого (Бога Отця) бачить тільки Син і Дух Святий. Та й як створена істота, якою б вона не була, може бачити Незтвореного! Якщо ми не можемо ясно бачити будь-яку безтілесну силу, навіть створену, – а цьому багато виявилося прикладів по відношенню до ангелів, – то тим паче ми не можемо бачити істоти безтілесної і не створеної. Тому й Павло каже: “Якого ніхто з людей не бачив і бачити не може” (1Тим. 6:16). Але чи не належить ця перевага тільки одному Отцеві, а не Синові? Ні – і Синові також. А що належить це і Синові, послухай Павла, який показує це і каже: “Який є образ Бога невидимого” (Кол. 1:15). А як образ невидимого, Він і сам невидимий; інакше не був би й образом. Якщо ж (Павло) в іншому місці говорить: “Бог з’явився у плоті” (1Тим. 3:16), – ти не дивуйся; це явище сталося у плоті, а не по суті. Але що і Він невидимий, не тільки для людей, а й для вищих сил, показує також Павло. Сказавши: “з’явився у плоті”, він додає: “показав Себе Ангелам”.
2. Таким чином, Він з’явився ангелам тоді, коли зодягнувся плоттю; а до того вони також не бачили Його, тому що і для них істота була невидимою. Як же, скажете, сам Христос сказав: “Дивіться, не зневажайте жодного з цих малих, бо кажу вам, що їхні ангели на небесах завжди бачать обличчя Отця Мого Небесного” (Мф. 18:10)? Що ж? Невже Бог і обличчя має і небесами обмежується? Але ніхто не буде до такої міри позбавлений розуму, щоб стверджувати це. У якому ж сенсі це сказано? У тому ж, у якому сказано: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8). Говориться тут про бачення, нам можливе, про бачення розумом і думкою про Бога. Таким чином і про ангелів можна сказати, що вони за своїм чистим і бадьорим єством завжди не що інше споглядають, а тільки Бога. Тому-то і сам (Господь) також говорить: “Отця не знає ніхто, крім Сина” (Мф. 11:27). Що ж? Невже всі ми перебуваємо в невіданні про Нього? Ні; тільки ніхто не знає (Отця) так, як Син. А як і раніше багато хто бачив Його, у доступній для них мірі бачення, істоти ж божеської не бачив ніхто, так і нині всі ми знаємо Бога, але який Він у сутності своїй, того не знає ніхто, – тільки один Народжений від Нього. Знанням Він тут називає точне споглядання і осягнення, і до того ж таке, яке має Отець про Сина. “Як Отець знає Мене, – каже Він, – так і Я знаю Отця” (Ін. 10:15).
Дивись же, з якою повнотою висловлює це євангеліст. Сказавши: “Бога не бачив ніхто ніколи”, він не говорить потім, що “Син, що бачить Його”, явив, але представляє щось інше, що ще повніше за бачення, саме: “Той, хто перебуває в надрах Отця”, – оскільки перебування в лоні набагато більше означає, ніж бачення. Хто просто – бачить, той має ще не зовсім точне пізнання про видимий предмет; а хто перебуває в лоні, той має повне знання. Отже, якщо Отця ніхто не знає, крім Сина, то ти, чуючи це, не подумай, що хоча Син знає Отця досконаліше за всіх інших, але не знає, який Він є в собі; і ось для цього євангеліст і каже, що Син перебуває в лоні Отця; а сам Христос віщає, що знає Отця стільки ж, скільки Отець Сина. Отже, хто став би суперечити, того запитай: чи знає Отець Сина? І він, якщо тільки не збожеволів, звісно, відповість: так. Потім знову ми запитаємо: чи має Отець знання про Сина повне і чи бачить ясно, що є Син? Звичайно противник погодиться і на це. А звідси ти виведи і повне знання Сина про Отця. Сам (Син) сказав: “Як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця” (Ін. 10:15); і в іншому місці: “Це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто є від Бога” (Ін. 6:46). Тому, як я сказав, євангеліст і згадав про лоно, одним цим словом пояснюючи нам усе: спорідненість і єдність істоти, нероздільне ведення і рівність влади. А інакше і Отець не міг би мати в лоні Своєму будь-яку іншу істоту, та й Син, якби був рабом і одним із багатьох, не наважився б перебувати в лоні Владики; це властиво тільки істинному Синові, який має велике дерзновення перед Батьком і в собі має анітрохи не менше (від Нього). Чи хочеш дізнатися вічність Сина? Послухай, що говорить Мойсей про Отця. Запитавши про те, що сказати у відповідь єгиптянам, якщо вони запитають, хто послав його, він отримав наказ сказати: “Той, хто послав мене” (Вих. 3:14). Слово: “Сущий” означає буття постійне, буття безпочаткове, буття в істинному і власному сенсі. Те саме означає і вираз: “на початку було”, зображуючи буття постійне. І цей вираз вживає тут Іоанн саме для того, щоб показати, що Син існує в лоні Отця безпочатково і вічно. А щоб ти, за спільністю найменування, не дійшов висновку, що Він один із тих, котрі стали синами по благодаті, для того тут докладено член (о́ ), який і відрізняє Його від синів по благодаті. Якщо ж для тебе цього недостатньо, і ти все ще схиляєшся долу, то вислухай найменування, більш властиве Синові: “єдинородний”. А якщо ти і після цього дивишся донизу, то я не відмовлюся вжити про Бога і людський вираз, – маю на увазі лоно, тільки б ти не уявляв собі нічого приниженого. Чи бачиш людинолюбство і промисел Владики? Бог допускає про Себе слова негідні, щоб принаймні в такий спосіб ти розплющив очі й подумав про щось велике й високе, – і ти все ще залишаєшся долу? Справді, скажи мені, для чого тут згадується лоно, поняття грубе і плотське? Чи для того, щоб ми уявляли собі Бога тілом? Ні, зовсім ні, кажеш ти; для чого ж? Якщо воно не зображує ні істинності Сина, ні того, що Бог не є тілом, то, звісно, вислів цей кинутий даремно і без жодної потреби. Так для чого ж? Я не перестану питати тебе про це. Чи не явно – для того, щоб за допомогою його ми зрозуміли саме те, що Він є істинно Син єдинородний і совісний Отцеві? “Він явив”, – сказано. Що Він явив? Що “Бога не бачив ніхто ніколи”? Що Бог єдиний? Але це (говорили) і пророки, часто волав і Мойсей: “Господь, Боже наш, Господь єдиний є” (Повт. 6:4); і Ісая: “Перш за Мене не було Бога, і після Мене не буде” (Іс. 43:10).
3. А що ж іще ми дізнаємося від Сина, як такого, що існує в надрах отчих? Що дізнаємося від Єдинородного? По-перше, що це саме становить Його дієву силу. Потім, ми отримали більш ясне вчення і пізнання про те, що Бог є Дух, і що ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися духом і істиною; ще ж і те, що Бога бачити неможливо, що Його не знає ніхто, окрім Сина, і що Він є Отець істинного Єдинородного; також і все інше, що про Нього оповідається. Саме ж слово: “явив” виражає вчення найяскравіше і найочевидніше, яке Він передав не одним іудеям, а й усьому всесвіту, і яке сам виконав. Пророків слухали не всі юдеї, а Єдинородному Сину Божому підкорився і увірував весь всесвіт. Отже, сповідання означає тут особливу ясність вчення. Тому-то називається і Словом, і Ангелом великої ради. Якщо ж ми удостоєні вищого і найдосконалішого вчення, після того, як Бог в останні дні промовив нам уже не тільки через пророків, а й через Єдинородного Сина, то і ми повинні показати життя більш піднесене і гідне такої почесті. Як Він зглянувся до нас до того, що забажав розмовляти з нами не через рабів, а сам безпосередньо, то недоцільно було б з нашого боку не показати в собі нічого кращого, ніж у попередні часи. Юдеї мали вчителем Мойсея, а ми самого Владику Мойсея. Тож покажемо любомудрість, гідну цієї почесті, і не матимемо нічого спільного з землею. Він для того і приніс нам вчення згори, з небес, щоб піднести туди нашу думку, щоб ми стали, в міру сил своїх, наслідувачами свого Учителя. А як нам, скажеш, стати наслідувачами Христа? Роблячи все для загального блага і не шукаючи свого. “Бо і Христос, – сказано, – не Себе догоджав, але, як написано: “Злословия тих, хто злословлять Тебе, впали на Мене” (Рим. 15:3). Ніхто нехай не шукає свого. А нехай, шукаючи свого, кожен має на увазі ближніх; що – наше, те – і їхнє. Ми одне тіло і члени та частини одне одного. (Рим. 12:5).
Не будемо ж у ставленні один до одного, як розділені. Нехай ніхто не говорить: такий-то мені не друг, не родич, не сусід; у мене немає нічого спільного з ним: як мені приступити до нього? Як почати розмову? Якщо він і не родич, не друг тобі, – все ж таки він людина, одного з тобою єства, має одного Владику, співраб, співмешканець, – бо живе в одному з тобою світі. А якщо ще містить одну віру, то ось він і член твій. Яка дружба може породити таке єднання, як спорідненість віри? Ми повинні показувати не таку близькість, не таке мати спілкування між собою, як друзі з друзями, а як члени з членами. Іншої вищої дружби і спілкування, ніж це, не знайде ніхто ніколи. Ти так само не можеш казати: звідки в мене близькість і зв’язок з таким-то, як не можеш сказати цього про свого брата, бо це було б смішно. “Усі ми хрестилися в одне тіло”, – сказано (1Кор. 12:13). Для чого “в одне тіло”? Для того, щоб не розділятися, але взаємною згодою і дружбою зберігати зв’язок усього тіла. Отже, не будемо зневажати один одного, щоб не знехтувати самими собою, – бо сказано: “ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, але живить і зігріває її” (Еф. 5:29). Для цього Бог дав нам один дім – світ цей; розділив усе порівну: одне для всіх запалив сонце, розпростер один притулок – небо; влаштував одну трапезу – землю; дав і іншу трапезу, що значно важливіша за цю, але також одну: співучасники таїнства знають, що я кажу; дарував усім один духовний спосіб народження; в усіх нас одна батьківщина на небі; всі п’ємо з однієї й тієї самої чаші. Ані багатому Він не дав нічого більшого і дорогоціннішого, ані бідному нічого меншого і малоціннішого; але всіх однаково покликав, і як плотські, так і духовні (блага) однаково повідомив. Чому ж така нерівність у житті? Від користолюбства і зарозумілості багатих. Але, брати, нехай не буде надалі цього. Оскільки в нас є щось спільне й найнеобхідніше, що з’єднує нас в єдине, то не будемо розділятися через справи земні й нікчемні, – маю на увазі багатство, бідність, тілесну спорідненість, ворожнечу, дружбу. Усе це тінь, ще нікчемніша й тіні для тих, які з’єднуються узами вищої любові. Будемо ж зберігати ці узи нерозривними, і ніякий поганий дух не зможе проникнути в нас, щоб зруйнувати таке єднання. Отже, нехай буде воно у всіх нас, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 16

Ін. 1:19. І ось свідчення Іоанна, коли юдеї прислали з Єрусалима священиків і левитів запитати його: хто ти?

1. як злість юдеїв проявляється в питаннях, з якими вони зверталися до св. Іоанна Хрестителя. – 2. Як цей вірний Предтеча віддає Іісусові Христу славу, яку навіть юдеї хотіли віддавати йому самому. – 3-4. Висока думка, яку юдеї мали про св. Іоанна Хрестителя. – Їхнє невір’я в Іісуса Христа невиправдане і не заслуговувало на прощення. – Смирення св. Іоанна Хрестителя. – Проти аномеїв. – Гордість знищує всяку чесноту душі і спотворює всі добрі справи. – Вона є матір диявола, початок, джерело і причина всіх гріхів. – Про милостиню. – Бідні переносять на небо блага світу цього. – Неміцність земних володінь і тому потрібно завчасно переносити їх у вищий град.

1. Небезпечна пристрасть, улюблений, – заздрість; небезпечна і згубна для самих заздрісників, а не для тих, яким заздрять. Вона насамперед їм самим завдає шкоди і загибель, як якась смертоносна отрута, що проникла в їхні душі. А якщо вона коли-небудь шкодить і тим, яким заздрять, то це шкода мала і незначна, і ще приносить їм користь, набагато важливішу, ніж втрата. І так буває не із заздрістю тільки, а й з усіма іншими пристрастями: не той, хто терпить зло, а той, хто робить зло, отримує шкоду. Інакше, якби це було не так, Павло не навіював би своїм учням, що краще терпіти несправедливість, ніж чинити її, кажучи: “Для чого б вам краще не залишатися скривдженими, для чого б вам краще не терпіти несправедливості?” (1Кор. 6:7). Він добре знав, що загибель усюди слідує не за тим, хто терпить зло, а за тим, хто робить зло. Усе це я говорю з приводу заздрості іудеїв. Люди, що стікалися з міст до Іоанна і, в покаянні за свої гріхи, отримали хрещення, – ті самі, після хрещення, наче передумавши знову, посилають запитати його: “хто ти”? Справді породження єхиднини, змії, якщо ще не гірші за них. Рід лукавий, перелюбний і розбещений, ти вже після хрещення знаєш і цікавишся дізнатися про Хрестителя? Чи може бути що-небудь дурнішим за цю дурість? Як же ви приходили до нього? Як сповідували свої гріхи? Як поспішали хреститися від нього? Як запитували його про те, що треба робити? Отже, все це робилося у вас нерозважливо, без усвідомлення причини і підстави на те? Утім, нічого такого не сказав блаженний Іоанн, не закричав, не став їх докоряти; але відповідав з усією поблажливістю. А для чого він так вчинив, – варто дізнатися, щоб усім було явним і очевидним лиходійство іудеїв.
Іоанн часто свідчив перед юдеями про Христа і, коли хрестив, нерідко нагадував про Нього тим, хто приходив, і говорив: “Я хрещу вас у воді на покаяння, але Той, хто Йде за мною, сильніший за мене, Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11). Але вони по відношенню до Іоанна показали людську слабкість: маючи на увазі славу мирську і дивлячись на зовнішність, вони думали, що негідно Іоанна підпорядковувати себе Христу. Іоанна підносило багато чого в їхніх очах: по-перше, імените і знатне походження, бо він був сином первосвященика; по-друге, суворість життя і презирство до всього людського, бо він, нехтуючи і одягом, і домом, і самою їжею, проводив перед тим увесь час у пустелі. У Христі все було навпаки, походження принижене, що іудеї часто й виставляли напоказ, кажучи: “Чи не теслярів Він син, чи не Його Матір звати Марією, а браття Його – Яків та Іосій” (Мф. 13:55)? А уявна Його батьківщина була в такому безслав’ї, що й Нафанаїл говорив: “Чи може бути щось добре з Назарету?” (Ін. 1:46). Спосіб життя був у Нього звичайний, одяг нічим не відрізнявся від інших; шкіряного пояса Він не носив, волосяниці не мав, меду й акридів не їв; він жив, як і всі, був присутній на зібраннях людей порочних і митарів, тільки щоб привабити їх. Юдеї, не розуміючи цього, зневажали Його, як і сам Він каже: “Прийшов Син Людський, їсть і п’є, і кажуть: ось людина, що любить їсти і пити вино, друг митарям і грішникам” (Мф. 11:19). І ось як Іоанн часто відсилав їх від себе до Того, хто, на їхню думку, був нижчим за нього, то вони, соромлячись і нарікаючи на це, і бажаючи краще мати вчителем Іоанна, відкрито не наважуючись цього висловити, а відправляють до нього посольство, сподіваючись лестощами привернути його до того, щоб він оголосив себе Христом. І не якихось знехтуваних людей вони посилають до нього, як до Христа, коли, бажаючи схопити Його, послали слуг, потім іродіанів і подібних до них людей, а священиків та левитів, та й священиків саме з Єрусалима, тобто найпочесніших (євангеліст не без причини помітив це). Посилають же для того, щоб запитати Іоанна: “хто ти?” А тим часом і народження його було відоме всім, так що всі говорили: “Що буде немовля це?” (Лк. 1:66) – і чутка про нього пронеслася по всій нагірній країні. Знову, коли він прийшов на Йордан, жителі всіх міст поспішали до нього, і з Єрусалима і з усієї Юдеї йшли хреститися в нього. Отже, це-то люди тепер запитують, – не тому, щоб не знали його (як могли вони не знати людини, що стала такою відомою?), але вони хотіли привести його до того, що я висловив.
2. Послухай же, як цей блаженний чоловік відповідає саме на ту думку їхню, з якою вони запитували його, а не на саме запитання. Коли вони запитали: “хто ти”? – він не раптом сказав те, що слід було сказати: “Глас волаючого в пустелі” (Мк. 1:3). А що? Він знищує їхнє припущення, – на запитання: “хто ти?” – він “оголосив, і не зрікся, і оголосив, що я не Христос” (Ін. 1:20). Зауваж мудрість євангеліста. Три рази він говорить одне й те саме, щоб показати і чесноту Хрестителя, і все лукавство та безглуздя іудеїв. Також і Лука каже, що, коли народ припускав, чи не він Христос, – він знищив це припущення. Така властивість розсудливого служителя – не тільки не викрадати честі, що належить пану, а й відкидати її навіть у такому разі, коли б пропонували її інші. Утім, простий народ дійшов до такого припущення через простоту й незнання; а ті запитували його, як я сказав, зі злим наміром, сподіваючись лестощами захопити його до того, чого хотіли. А якби вони не це саме мали на увазі, то не перейшли б негайно до іншого запитання, а стали б дошкуляти на те, що він говорить зовсім інше і відповідає не на запитання; вони б сказали йому: хіба ми це припускаємо? Хіба про це прийшли питати? Але, ніби будучи спійманими і викритими, вони переходять до іншого предмета і кажуть: “що ж? ти Ілля? Він сказав: ні. Пророк? Він відповідав: ні” (Ін. 1:21). Вони очікували, що й Ілля прийде, як і Христос сказав. На запитання учнів: “як же книжники кажуть, що Іллі належить прийти раніше”? – Він сказав: “Ілля повинен прийти раніше і влаштувати все” (Мф. 17:10-11). Потім запитали: “пророк”? І він відповідав: “ні”. Однак він був пророк. Чому ж він зрікся? Знову тому, що дивився на мету тих, хто питав. Вони очікували, що прийде якийсь обраний пророк, бо Мойсей казав: “Пророка з-поміж тебе, з братів твоїх, як і мене, виведе тобі Господь, Бог твій, і слухатимете Його” (Повт. 18:15). А це був Христос. Тому вони не взагалі кажуть: “пророк”? маючи на увазі одного з багатьох пророків, але з додатком: “чи не той ти пророк, про якого провістив Мойсей”? Тому-то він і відрікся – не від того, що він – пророк, а від того, що він – саме той (провіщений) пророк. “Сказали йому: “Хто ж ти? Щоб нам дати відповідь тим, хто нас послав: що ти скажеш про себе самого?” (Ін. 1:22).
Чи бачиш, як вони ще сильніше приступають і наполягають, повторюють питання і не відстають? Але Іоанн із лагідністю спершу відкидає їхні хибні припущення, а потім дає дійсне поняття про себе: “Я, – каже, – голос того, що волає в пустелі: виправите дорогу Господу, як сказав пророк Ісая” (Ін. 1:23). Оскільки він уже висловив про Христа щось велике і високе, то, ніби у відповідь на їхню думку, негайно поспішає звернутися до пророка і таким чином підтверджує свої слова. “А послані були з фарисеїв; І вони запитали його: “Чого ж ти хрестиш, коли ти не Христос, не Ілля, не пророк?” (Ін. 1:24-25). Бачиш, як не даремно я кажу, що вони саме до цього хотіли довести його? А спочатку цього вони не говорили, щоб не піддатися загальному від усіх докору. Потім, коли він сказав: “я не Христос”, вони, бажаючи приховати те, що затівали в душі, переходять до Іллі і до (обіцяного) пророка. Коли ж Іоанн сказав, що він ні той, ні інший, вони нарешті, наведені в подив, скинувши з себе личину, вже відкрито виставляють свій лукавий задум і кажуть: “що ж ти хрестиш, якщо ти ні Христос”? Потім, знову бажаючи прикритися, приєднують і інших осіб, Іллю і пророка. Оскільки не могли похитнути його честю, то думають обвинуваченням змусити в нього зізнання в тому, чого не було. Але й цього не могли зробити. О, безумство! О, гордовитість і передчасна метушливість! Ви послані дізнатися від нього, хто і звідки він: чи не хочете наказувати йому і законів? І цього саме хотіли вони, примушуючи його оголосити себе самого Христом. Однак він і тепер не обурюється і не висловлює нічого такого, хоча й справедливо було б, як наприклад: “чи ви хочете мені наказувати і давати закони?” Але знову показує велику лагідність. “Я хрещу у воді; але стоїть серед вас Хтось, Якого ви не знаєте. Він-то Той, Хто йде за мною, але Який став попереду мене. Я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його” (Ін. 1:26-27).
3. Що на це могли б сказати юдеї? Тут звинувачення на них незаперечне, осуд нещадний; вони самі на себе виголосили суд. Яким чином? Вони вважали Іоанна гідним усякої віри і стільки правдивим, що вірили йому не тільки тоді, коли він свідчив про інших, а й коли говорив про себе самого. Якби вони не були такої думки про нього, то не послали б дізнатися від нього про нього ж самого. Відомо, що ми віримо тільки тим людям, коли вони говорять про самих себе, яких визнаємо людьми найправдивішими. Але не це тільки загороджує їхні вуста, а й сам настрій, з яким вони приступили до нього; вони прийшли до нього з особливою ретельністю, хоча потім і змінилися. Вказуючи на те й на інше, Христос говорив: “Він був світильник, що горів і світив, а ви хотіли недовго потішитися у світлі його” (Ін. 5:35). А сама відповідь Іоанна ще більше показала в ньому людину, гідну віри. Хто не шукає слави своєї, сказано, той “істинний, і немає неправди в Ньому” (Ін. 7:18). І він не шукав; але відіслав їх до іншого. Тим часом послані були з людей довірених, почесних, тож їм не залишалося жодного притулку, або виправдання у своїй невір’ї Христу. Чому ви не прийняли того, що говорив про Нього Іоанн? Ви послали своїх старшин, через них ви запитували його, ви чули, що відповідав Хреститель; вони, зі свого боку, показали всю ревність, всю цікавість, вказували на всіх осіб, яких ви припускали в ньому. І однак він із повною свободою сповідував, що він – ні Христос, ні Ілля, ні пророк. Не обмежуючись цим, він сказав і те, хто він сам, розмовляв про сутність свого хрещення, – а саме, що воно є маловажним і недосконалим, і не має в собі нічого, крім води, – показуючи тим перевагу хрещення, дарованого Христом. Приєднав і свідчення Ісаї пророка за довгий до того час, і одного назвав Господом, а іншого – Його служителем і рабом. Що ж після цього залишалося робити? Чи не увірувати в Того, про кого (Іоанн) свідчив, – вклонитися Йому і сповідати Його Богом? А що свідчення це було справою не лестощів, а істини, це засвідчила вдача і любомудрість свідка. Зрозуміло це й тому, що ніхто не віддає перевагу собі перед ближнім і, коли можна отримати самому честь, ніхто не захотів би поступитися нею іншому, особливо коли честь така велика.
Таким чином і Іоанн не надав би такого свідчення про Христа, якби Він не був Богом. Якби й від себе відхилив цю честь, як таку, що вища за його природу, то звісно не приписав би її й іншій, нижчій істоті. “Стоїть серед вас Хтось, Якого ви не знаєте”. Це він сказав тому, що (Христос) зазвичай втручався в натовп народу, як людина проста, і вчив завжди проти гордості й марнославства. Знанням же тут Іоанн називає знання точне, саме про те, хто Він такий і звідки. А вираз: “Той, хто йде за мною”, Іван часто вживає, кажучи нібито так: “не думайте, що все полягає в моєму хрещенні. Якби воно було досконале, то не прийшов би після мене інший зі встановленням іншого хрещення. А моє хрещення тільки приготування і вказівка шляху до того хрещення. Наша справа – тінь і образ. Має прийти інша особа, яка покаже істину”. Таким чином, слова: “Той, хто йде за мною” найбільше вказують на Його гідність. Якби (хрещення Іоаннове) було досконале, то не було б потреби шукати другого. “Став попереду мене”, тобто, Він гідніший, славніший за мене. А щоб не подумали, що ця перевага є тільки порівняльною, то, бажаючи показати Його незрівнянну гідність, Іоанн додає: “я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його”, тобто, Він не просто “став попереду мене”, але так, що я недостойний бути в числі навіть останніх служителів Його: розв’язувати взуття і є справа найнижчого служіння. Якщо ж Іоанн недостойний розв’язати ремінь, – Іоанн, “з народжених жінками немає жодного пророка більше” (Лк. 7:28), то де ж нам помістити себе? Якщо гідний цілого світу, або, краще, більший за нього (бо сказано: “яких увесь світ не був гідний” (Євр. 11:38)), якщо він визнає себе негідним бути серед Його останніх служителів, то що ж скажемо ми, обтяжені тисячею вад, – ми, що так далекі від чеснот Іоанна, як відстоїть земля від неба?
4. Отже, Іоанн говорить про себе, що “я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його”; а вороги істини доходять до такого божевілля, що вважають себе гідними знати Його так само, як Він знає Себе самого. Що може бути гірше за таке безумство? Що божевільніше за таке самохвальство? Добре сказав дехто мудрий: “Початок гордості – віддалення людини від Господа і відступлення серця її від Творця її” (Сир. 10:14). Диявол, який раніше не був дияволом, не був би скинутий і не став би дияволом, якби не захворів на цю саму хворобу. Вона позбавила його колишньої гідності, вона низвела його в геєну, вона послужила для нього причиною всіх зол. Вада ця може сама по собі зашкодити всякій чесноті душі – чи то милостині, чи то молитві, чи то посту, чи то чомусь іншому. Сказано, що високе у людей не чисте перед Господом.
Не блуд тільки і не перелюб оскверняє тих, які віддаються йому, але й гордість, і навіть набагато більше. Чому? Тому що хоча блуд і непростиме зло, але принаймні інша людина може послатися на побажання; а зарозумілість не має жодної причини, жодного приводу, під яким заслуговує на бодай тінь вибачення; вона є ніщо інше, як розбещення душі та найтяжча хвороба, яка походить не від чогось іншого, як від нерозсудливості. Справді, немає людини нерозважливішої за зарозумілу людину, хоч би вона мала велике багатство, хоч би здобула широку зовнішню освіту, хоч би була поставлена на найвищому ступені влади, хоч би мала в себе все, що для людей здається завидним. Якщо той, хто пишається дійсними перевагами, жалюгідний і нещасний і втрачає нагороду за всі свої досконалості, то чи не найсмішніший за всіх той, хто пишається нікчемними благами, тінню й кольором трави (такою є слава цього століття), – бо він чинить так само, як як якби бідняк, злидар, який постійно страждає від голоду, випадково однієї ночі побачив приємний сон і тим почав би марнославлятися? Жалюгідний і нещасний! Душу твою з’їдає найжорстокіша хвороба, і ти, злиденний крайньою убогістю, мрієш, що в тебе стільки й стільки-то талантів золота і безліч прислуги? Та це – не твоє. А якщо не віриш моїм словам, то переконайся дослідами колишніх колись багатіїв. Якщо ж ти такий захоплений, що не розумієшся на пригодах інших, то зачекай трохи, і ти дізнаєшся на власному досвіді, що немає для тебе жодної користі від цих благ, коли, під час останнього подиху, не будучи владним у жодній годині чи в жодній хвилині, ти мимоволі залишиш їх людям, які тебе оточують, і, що нерідко трапляється, таким людям, яким ти й не хотів би залишити. Багато хто навіть не мав можливості розпорядитися про них, а відходив ненавмисно, ще бажаючи насолоджуватися ними, але їм уже не було це дозволено, і будучи захоплені, йдучи зі світу, мимоволі, через необхідність, залишали свої блага тим, кому б і не хотіли. Щоб і з нами того не сталося, ми, поки живі і здорові, відішлемо їх у свій (прийдешній) град. Тільки в такий спосіб ми матимемо змогу насолодитися ними, а не інакше; таким тільки чином ми покладемо їх у надійному й безпечному місці. Ніщо, ніщо не може їх звідти викрасти: ні смерть, ні довірчі свідоцтва, ні спадкоємці, ні наклепи й наклепи; але хто скільки приніс із собою, йдучи звідси, тим усім і буде насолоджуватися безперервно. А хто такий нещасний, що не захотів би вічно втішатися своїм набуттям? Перенесемо ж своє багатство і покладемо його там. Для цього перенесення нам не потрібно ні віслюків, ні верблюдів, ні колісниць, ні кораблів, – і від цього клопоту позбавив нас Бог, – потрібні нам будуть тільки бідні, кульгаві, сліпі, недужі. Їм-то доручено цей перевіз, вони-то пересилають багатство на небо, вони-то вводять володарів багатства у спадок вічних благ, якого нехай досягнемо і всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю, зі Святим Духом, слава нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 17

Ін. 1:28-29. Це відбувалося у Віфаварі при Йордані, де хрестив Іван. Наступного дня бачить Іоанн Іісуса, що йде до нього, і каже: ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу.

1. слова св. Іоанна Хрестителя як свідчення його найбільшого благоговіння до Іісуса Христа. – 2. Іісус Христос не мав потреби в хрещенні. – 3 и 4. Хибність припущення, що Іісус Христос творив у дитинстві чудеса. – Чому іудеї не вірили в Іісуса Христа, хоча чули проповідь св. Іоанна Хрестителя і бачили стільки знамень і чудес. – Достовірність євангелістів. – Проти язичників. – Зустрічаються захисники видовищ, але не знаходять істини і віри. – Твори філософів того часу проти християн.

1. Велика чеснота – відважне, відкрите сповідування Христа і перевага цього сповідання над усім іншим; така велика й чудова, що Син Божий Єдинородний сповідує таку людину перед Отцем Своїм, хоча ця відплата і неспіврозмірна. Ти сповідуєш на землі, а Він сповідує на небесах; ти – перед людьми, Він – перед Отцем і всіма ангелами. Таким був Іоанн. Він не дивився ні на народ, ні на славу, ні на що людське, але, знехтувавши всім цим, з належною свободою проповідував усім про Христа. Тому євангеліст означає і саме місце (його проповіді), щоб показати зухвалість гучного проповідника. Не в будинку, не за рогом, не в пустелі, а на Йордані, серед безлічі народу, у присутності всіх, хто охрестився від нього (а Іоанна хрестили юдеї, які стояли перед іудеями), він виголосив це дивовижне сповідування про Христа, сповнене великих, піднесених і невимовних догматів, а про себе казав, що негідний був розв’язати ремінь чоботів Його. Як же це висловлює євангеліст? Присовокупляючи слова: “Це відбувалося у Віфанії”. А у виправлених списках сказано: “у Віфаварі”. Віфанія була не по той бік Йордану і не в пустелі, а поблизу Єрусалима. Але ці місця означає (євангеліст) і з іншої причини. Він хотів розповісти події не давні, а такі, що трапилися не за довгий перед тим час, і тому кличе у свідки своїх слів людей, які перебували в тих місцях і були очевидцями, і, таким чином, від самих місць подає докази. Упевнений, що у своїй розповіді він нічого не додає від себе, а говорить усе просто, як було, він запозичує свідчення від самих місць, яке, як я сказав, може бути не маловажним доказом істини. “Другого дня бачить Іоанн Іісуса, що йде до нього, і каже: ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу”. Євангелісти ніби розділили між собою часи. Матвій, коротко оглянувши час до ув’язнення у в’язницю Іоанна Хрестителя, поспішає до обставин наступних; а євангеліст Іоанн не лише не коротко представляє той час, а й на ньому особливо і зупиняється. Матвій, після пришестя Іісуса з пустелі, промовчавши про проміжні обставини, як, наприклад, про те, що проповідував Іоанн, що говорили послані (до нього) іудеї, і скоротивши все інше, негайно переходить до в’язниці. “Почувши ж Іісус, – каже він, – що Іоанн відданий під варту, пішов” звідти (Мф. 4:12). Але Іоанн зробив не так; а промовчавши про відхід у пустелю, про який сказав Матвій, він розповідає про обставини після зішестя Іісуса з гори і, розповівши багато про що, потім долучає: “бо Іоанн ще не був ув’язнений у в’язницю” (Ін. 3:24). Але для чого, скажеш, Іісус тепер приходить до Іоанна, робить це не одного разу, а й іншого разу? Матвій каже, що Йому потрібно було прийти для хрещення. Вказуючи на це, і сам Іісус додає: “бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:15). А Іоанн показує, що Він і вдруге приходив, уже після хрещення, і це помічає словами Хрестителя: “Я бачив Духа, що сходив з неба, як голуб, і перебував на Ньому” (Ін. 1:32).
Отже, для чого він приходить до Іоанна? Адже Він не просто прийшов туди, а приходив саме до нього. “Бачить Іван, – сказано, – Іісуса, що йде до нього”. Оскільки Іоанн хрестив Його разом з іншими багатьма, і багато хто міг припускати, що він приходив до Іоанна з тієї самої причини, що й інші, тобто для того, щоб сповідувати гріхи й омитися в річці з покаянням, то Іісус і приходить знову, щоб і самому Іоанну дати можливість виправити таке становище. І справді Іоанн, сказавши: “ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу”, абсолютно знищив таку підозру. Якщо Він такий чистий, що може навіть вирішувати чужі гріхи, то зрозуміло, що Він приходить не для того, щоб сповідувати свої гріхи, а щоб чудовому проповідникові дати випадок – повторенням раніше сказаного ще точніше навіяти слухачам раніше про Нього сказане і додати до того ще щось інше. Частка: ось ужита тому, що багато хто вже давно, внаслідок слів Іоанна, хотів бачити Його. Тому Іоанн і вказує на Нього, коли Він з’явився, і каже: ось, висловлюючи цим, що Він є Той, на Кого здавна чекали. “Ось Агнець”. Агнцем називає Його, пригадуючи юдеям пророцтво Ісаї та прообразію з часів Мойсея, щоб через прообраз ближче привести їх до істини. Але агнець старозавітний не брав на себе ніколи нічиїх гріхів, а цей прийняв гріхи всього світу, позбавив його від гніву Божого, коли йому загрожувала загибель. “Цей є, про Якого я сказав: за мною йде Чоловік, Який став попереду мене, бо Він був перед мною” (Ін. 1:30).
2. Чи бачиш, як і тут пояснює євангеліст вираз: “попереду мене”? Називаючи Його агнцем і сказавши, що Він візьме на Себе гріх світу, потім каже: “став попереду мене”, і таким чином показує, що “попереду мене” – означає прийняття гріхів світу, хрещення Духом Святим. “Моє пришестя нічого більше не мало на меті, окрім проповідування загальному всесвіту Благодійника і окрім повідомлення хрещення водою; а Його пришестя має на меті – очищення всіх людей і дарування благодатних сил Утішителя”. “Став попереду мене”, тобто, з’явився славнішим за мене, “тому що був раніше за мене”. Нехай посоромляться ж послідовники божевілля Павла Самосатського, які противляться настільки очевидній істині. “Я не знав Його” (Ін. 1:31). Дивись, як він відхиляє всяку підозру від свого свідоцтва, показуючи, що воно дане їм не через пристрасть людську, а через одкровення Боже. “Я не знав Його”, – каже Іоанн. Як же ти можеш бути достовірним свідком? Як ти станеш навчати інших, якщо сам не знаєш? Як він міг бути упередженим до того, кого не знав? “Для того прийшов хрестити у воді, щоб Він був явлений Ізраїлю” (Ін. 1:31). Отже, Він сам не мав потреби в хрещенні, і обмивання те не іншу якусь мету мало, а саме прокладання іншим шляху до віри в Христа. Іоанн не сказав: я прийшов хрестити, щоб очистити охрещуваних, або щоб відпускати гріхи, але – “щоб Він був явлений Ізраїлеві”. Що ж, скажи мені, невже без хрещення не можна було проповідувати і залучати народ? Це було не так зручно. Якби проповідь була без хрещення, то не стали б усі так стікатися; не впізнали б переваги одного хрещення перед іншим без порівняння їх. Народ виходив до Іоанна не слухати тільки те, що він говорив, а для чого? Хреститися зі сповіданням своїх гріхів. Тим часом, приходячи хреститися, дізнавалися і про Христа, і про відмінність хрещення. А хоча хрещення Іоанна було й важливіше за іудейське, і тому всі поспішали до нього, однак і воно було не досконале. Але як ти впізнав Його? Через зішестя Духа, – каже Іоанн. А щоб не подумав хтось, ніби Христос, як і ми, потребував Духа, послухай, як Іоанн знищує і цю підозру, показуючи, що зішестя Духа відбулося єдино для сповіщення про Христа. Сказавши: “Я не знав Його”, Іоанн додає: “але Той, Хто послав мене хрестити у воді, сказав мені: “На Кого побачиш, як Дух зійде і на Ньому буде, Той є той, хто хрестить Духом Святим” (Ін. 1:33). Чи бачиш, що метою зішестя Святого Духа було тільки вказати Христа? Звичайно, свідчення Іоанна було безсумнівним; але бажаючи зробити його ще більш достовірним, він зводить його до Бога і Духа Святого. Як Іоанн свідчив про предмет настільки великий і чудовий, що міг здивувати всіх слухачів, – тобто, що (Іісус) один бере на себе гріхи світу і що велич дару (Його) слугує достатнім для того спокутою, – то й готує до такої думки. А приготуванням і слугує вчення, що Він – Син Божий, що Він не потребує хрещення і що Дух зійшов для того тільки, щоб вказати Його. Сам же Іоанн не мав сил повідомляти Духа. Це показують самі охрещені ним, коли кажуть: “Чи прийняли ви Святого Духа, увірувавши” (Діян. 19:2).
Христос не потребував хрещення, ні в цьому, ні в будь-якому іншому, а краще сказати, хрещення мало потребу в силі Христовій. Адже найголовнішим з усіх благ залишалося те, щоб охрещуваний удостоювався Духа. Тому Христос, коли прийшов, доклав це дарування Духа. “І свідчив Іоанн, кажучи: “Я бачив Духа, що сходив із неба, як голуб, і перебував на Ньому. Я не знав Його, але Той, Хто послав мене хрестити у воді, сказав мені: На Кого побачиш Духа, що сходить, і перебуває на Ньому, Той є той, хто хрестить Духом Святим. І я бачив і засвідчив, що Цей є Син Божий” (Ін. 1:32-34). Іоанн часто вживає слова: “я не знав Його”, – не без причини і не без мети, а тому, що був родичем Його по плоті. “Ось і Єлисавета, родичка Твоя,… і вона зачала сина” (Лк. 1:36). Отже, щоб не подати думки, ніби він має пристрасть заради спорідненості, він часто каже: “Я не знав Його”. Та й справді так було. Весь час він жив у пустелі, поза батьківським домом. Але як же він утримував Христа від хрещення, кажучи: “Мені треба охреститися від Тебе” (Мф. 3:14), якщо не знав Його до зішестя Духа і впізнав тоді тільки в перший раз? Це було свідченням, що він добре знав Його. Однак справедливо, що він дізнався не раніше або не задовго до того часу. Чудеса, що сталися в дитинстві Іісуса, як-то: події з волхвами та інші, трапилися набагато раніше, коли і сам Іоанн був ще в дитинстві. А протягом такого довгого часу, звичайно, Іісус не всім був відомий. А якби Він був відомий, то Іоанн не сказав би: “для того прийшов хрестити у воді, щоб Він був явлений Ізраїлеві”.
3. Звідси зрозуміло для нас і те, що знамення, які, як кажуть, були здійснені Христом у дитинстві, є неправдивими й вигаданими якимись брехливими людьми. Якби Він почав здійснювати чудеса від першого віку, то Іоанн не міг би не знати Його, та й народ не мав би потреби у вчителі, який вказав би на Нього. Тим часом Іоанн сам про себе говорить, що прийшов для того, “щоб Він явлений був Ізраїлеві”, і також іншим разом казав: “Мені треба хреститися від Тебе”; згодом же, пізнавши Його ближче, він проповідував про Нього народу, кажучи: “За мною йде Чоловік, що став попереду мене”, і: “Той, хто послав мене хрестити у воді”, послав для того, “щоб Він явлений був Ізраїлеві”, – так Той, Хто послав, відкрив Іоанну Христа ще до зішестя Духа. Тому ще до пришестя Його Іоанн говорив: “за мною йде Чоловік, Який став попереду мене”. Отже, Іоанн не знав (Іісуса) до пришестя на Йордан і хрещення всіх, але впізнав Його тоді, коли Він схотів хреститися, і до того ж впізнав за об’явленням під час хрещення, за вказівкою Отця і Духа іудеям, для яких і було зішестя Духа. Щоб не було знехтувано свідченням Іоанна, коли він говорив, що “Він був перед мною”, що Він хрестить Духом і що судитиме всесвіт, для цього Отець подав голос, сповістивши про Сина, і Дух зійшов, звеличуючи цей голос на главу Христа. Оскільки один хрестив, інший приймав хрещення, то, щоб хто-небудь із присутніх не подумав, що слова Отця сказані про Івана, для цього сходить Дух, усуваючи таке припущення. Отже, коли Іоанн каже: “я не знав Його”, то говорить про час минулий, не близький до хрещення. Інакше як же він утримував Іісуса, кажучи: “Мені треба хреститися від Тебе”? Як він говорив про Нього такі слова?
Чому ж юдеї не увірували, скажеш ти, коли не один Іоанн бачив Духа у вигляді голуба? Якщо вони й бачили, то для таких предметів потрібні не одні тілесні очі, а переважно очі розуму, щоб дійсного предмета не визнати за порожню примару. Вони бачили і те, як Христос здійснював чудеса і як, торкаючись своїми руками хворих і померлих, повертав їм життя і здоров’я, проте до того були сп’яніли від ненависті, що уявляли собі протилежне тому, що бачили. Як же могли вони залишити своє невір’я тільки по одному зішестю Духа? Деякі ж кажуть, що і не всі бачили Його, а тільки Іоанн та інші деякі, більш благомислячі. Хоча й чуттєвими очима можна було бачити Духа, що сходив у вигляді голуба, – при всьому тому не було жодної необхідності, щоб це явище було для всіх очевидним. І Захарія бачив багато чого в чуттєвому образі, і Данило, і Єзекеїл, і Єзекеїл; але учасником у видінні вони не мали нікого. Бачив багато чого і Мойсей, чого ніхто інший не бачив. Не всі також учні Христові були удостоєні бачити преображення Його на горі, не всі брали участь і в видіннях воскресіння, що ясно показує Лука, коли говорить, що Воскреслий явив себе “свідкам, обраним попередньо від Бога” (Діян. 10:41). “І я бачив, і засвідчив, що Сей є Син Божий”. Коли ж він свідчив, що є Син Божий? Він називав Його Агнцем, говорив і те, що Він буде хрестити Духом, а що Він – Син Божий, цього не говорив. Інші євангелісти не пишуть, що після хрещення Він говорив що-небудь, а промовчавши про події цього часу, вони кажуть про чудеса Христові, які були вже після ув’язнення Іоанна. З цього можна здогадуватися, що і це, і ще багато чого іншого вони пройшли мовчанням, що і показав цей самий євангеліст наприкінці свого писання. Вони стільки були далекі від наміру – вигадати що-небудь велике про Нього, що всі одноголосно, з усією точністю виклали обставини, очевидно, несприятливі для Нього, – і ти не знайдеш, щоб будь-хто з них промовчав про що-небудь подібне. Що ж стосується чудес, то інші чудеса один з них надавав іншому описувати, а про деякі промовчали всі. Це кажу я не без мети, але маючи на увазі безсоромність язичників; це є достатнім доказом правдивості євангелістів і того, що вони нічого не говорили через пристрасть. Цим доказом, разом з іншими, ви можете ратувати проти язичників. Але послухайте, – безглуздо буде, якщо лікар з усією ретельністю боротися буде за своє мистецтво, так само і швець і ткач і всі інші ремісники за своє ремесло, а той, хто сповідує себе християнином, не в змозі буде слова сказати на захист своєї віри. Нехтування тими мистецтвами завдає шкоди в майнах, а недбальство про віру губить у нас саму душу. І ми перебуваємо в такому жалюгідному стані, що на ті справи вживаємо все своє старання, а найнеобхідніше, те, від чого залежить наше спасіння, нехтуємо, як нічого не варте.
4. Це не спонукає і язичників до засудження своїх власних помилок. Якщо вони, наполегливі у брехні, все роблять так, щоб прикривати сором своїх лжевчень, а ми, служителі істини, не можемо заради неї і вуст розкрити, то як же їм не засуджувати нас у слабкості нашого сповідування, як не підозрювати в нас обману й омани, як не хулити Христа, ніби лицеміра й ошуканого, що для обману скористався нерозумністю простих людей? А в такій хулі винні ми, як скоро не хочемо потрудитися у вивченні своєї віри, але, вважаючи цю справу зайвою, дбаємо тільки про земне. Який-небудь любитель танцюриста, або бігуна, або бійця зі звірами всіляко намагається про те, щоб не поступитися змагаючись про них, марнує їм похвали, захищає проти засуджувачів їхніх і тисячею лайок вражає супротивників. Але коли має відбутися промова на захист християнства, всі потупляють очі в землю, чухаються, позіхають і осміяні відступають. Якого обурення заслуговує це, коли у вас Христос видається нижчим за танцюриста, коли ви збираєте тисячі доказів на захист того, що роблять для танцюриста, не дивлячись на те, що вони люди найпрезирливіші, а на захист Христових чудес, які привернули увагу всього всесвіту, не хочете навіть нічого подумати, чи хоч якось потурбуватися? Ми віримо в Отця і Сина і Святого Духа, у воскресіння тіл, у життя вічне. Тепер, якщо хто-небудь із язичників запитає: хто цей Отець, хто Син, хто Дух Святий? або: як, мовляв, ви самі, визнаючи трьох богів, звинувачуєте нас у багатобожництві? – що ви скажете, що будете відповідати? Як відіб’єте таке заперечення? А що, якщо ви мовчатимете, а вам запропонують інше запитання: яке це воскресіння? Чи в цьому тілі ми знову повстанемо, чи в іншому? Якщо в цьому, то навіщо ж воно має зруйнуватися? Що ви на це скажете? А якщо ще запитають: для чого Христос прийшов нині, а не раніше? Чи Він нині тільки захотів промишляти про людей, а в усі інші часи не мав піклування про нас? Якщо стануть допитуватися, крім цього, і ще про багато іншого? Але нам немає потреби пропонувати подальші питання і залишати їх невирішеними, щоб не зашкодити через те більш простим людям. А сказаного нами достатньо, щоб відігнати від вас сон.
Справді, що, якщо вас стануть випробовувати в цих предметах, а ви не в змозі будете навіть вислуховувати таких промов? Чи малому, скажи мені, покаранню ми піддамося, роблячись причиною таких помилок для людей, що сидять у темряві? Я хотів би, якщо у вас достатньо дозвілля, показати всім вам написану проти нас одним безбожним язичницьким філософом книжку, і ще іншим, старішим за нього, щоб розбудити вас і відволікти від такої недіяльності. Якщо вони такі невсипущі у своїх наріканнях на нас, то чи можемо ми заслуговувати на якесь прощення, коли не вмітимемо відбивати їхні напади? Для чого ж ми і приведені (до Церкви)? Чи не чуєш, що говорить апостол: “будьте завжди готові кожному, хто вимагає від вас звіту у вашій надії, відповісти з покірністю та благоговінням” (1Пет. 3:15)? І Павло теж навіює, кажучи: “Слово Христове нехай вселяється у вас рясно” (Кол. 3:16). Що скажуть на це люди, які безглуздіші за трутнів? “Благословенна всяка душа проста”; також: “Хто ходить у непорочності, той ходить безпечно” (Притч. 10:9). Не все зло – через те, що багато хто не вміє навіть доречно наводити свідчення Писання. Премудрий у цьому місці говорить не про дурну людину, не про ту, яка нічого не знає, але про людину незлобиву, не лукаву, розсудливу. А якби було інакше, то марно було б сказано: “будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби” (Мф. 10:16). Але для чого нам поширюватися про це, коли це слово ні до чого не веде? Крім того, що тепер сказано, ми не робимо і нічого іншого, що відноситься до життя і діяльності, але в усіх відношеннях ми – люди жалюгідні і гідні висміювання. Звинувачувати один одного ми завжди готові, а виправляти те, в чому самі винні і підлягаємо викриттю, на це ми завжди повільні. Отже, благаю вас – не обмежуватися тільки взаємним звинуваченням. Цього не достатньо для умилостивлення Бога. Але постараємося показати в усьому зміну на краще, щоб пожити на славу Божу, насолодитися і самим майбутньою славою, якої і нехай зможемо досягти всі ми благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Бесіда 18

Ін. 1:35-37. Другого дня знову стояв Іоанн і двоє з учнів його. І, побачивши Іісуса, що йде, сказав: Ось Агнець Божий. Почувши від нього ці слова, обидва учні пішли за Іісусом.

1 Чому св. Іоанн Хреститель часто повторював одне й те саме? – Деякі оголошені відкладали прийняття хрещення до останнього моменту. – 2. Пророки й апостоли проповідували Іісуса Христа відсутнього, а св. Іоанн Хреститель проповідував Христа присутнього. – 3 и 4. Слід віддавати перевагу вченню Іісуса Христа перед усяким іншим. – Чим більше дають їжі тілу, тим більше його розслаблюють; чим більше дають їжі душі, тим більше її зміцнюють. – Відраза до м’яса є ознакою хвороби тіла; відраза до Слова Божого є ознакою хвороби душі. – Яка її їжа? – Проти театру і видовищ.

1. Безтурботна природа людська і легко захоплюється до погибелі не від того, що вона так створена, а від довільного недбальства. Тому-то треба багато вмовляти її. І Павло, пишучи до філіппійців, з цього спонукання каже: “Писати вам про те саме для мене не обтяжливо, а для вас повчально” (Флп. 3:1). Земля, прийнявши одного разу насіння, скоро віддає плоди і не вимагає вторинного сіяння; але душа наша не така. Бажано, принаймні, щоб той, хто сіє часто і докладає до того багато турботи, хоча одного разу отримав плід. І перш за все, пропоноване вчення не легко закарбовується в душі, тому що в ній багато скам’янілості, вона охоплена незліченним терням, а крім того, багато навідників, які викрадають це насіння. Потім, коли насіння впровадиться і вкорениться, воно вимагає знову такої ж турботи, щоб могло зійти в ріст, а зійшовши, залишалося б цілим і не зазнало від чогось шкоди. Утім, у земному насінні, коли колос досягне зрілості й отримає належну силу, він уже не боїться ні шкідливої роси, ні спеки, ні нічого іншого; але у справі вчення не так. Тут і після того, як усе цілком буває влаштовано, часто одна негода і буря пошкоджує все, за обставин несприятливих, за наклепів підступних людей, або за збігу інших різних спокус.
Це ми говоримо не без мети, а для того, щоб ти, почувши повторення Іоанном одних і тих самих слів, не звинуватив його в марнослів’ї та не визнав його людиною порожньою й нудною. Він, звісно, бажав, щоб і одного разу сказане ним було почуто, але як спочатку мало хто прислухався до сказаного, через глибоке присипляння, то ось повторенням одного й того ж він знову пробуджує їх. Дивись: він говорив: “Він – Той, Хто йде за мною, але Котрий став попереду мене”, і: “Я негідний розв’язати ремінь у взутті Його” (Ін. 1:27), також: “Він хреститиме вас Духом Святим та вогнем” (Мф. 3:11, Лк. 3:16), і: “На Кого ти побачиш, як Дух сходить, та й на Ньому перебуває, той є той, хто хрестить Духом Святим. І я бачив і засвідчив, що Цей є Син Божий” (Ін. 1:33-34). Але тим часом ніхто не прислухався до нього, ніхто не питав: що це ти говориш, і про кого, і для чого? Потім він сказав ще: “ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29), – однак і цим не вивів їх із байдужості. Таким чином, він змушений був повторювати одне й те саме, ніби грубу й затверділу землю пом’якшуючи новою заорюванням і словом, немов плугом, піднімаючи пригнічену душу, щоб кинути насіння в глибину її. Тому-то Хреститель і не поширює свого слова, піклуючись тільки про одне – щоб їх привести і приєднати до Христа. Він знав, що, якщо тільки вони приймуть Його і увірують, то вже не матимуть потреби в іншому свідку про Нього.
Так і сталося. Якщо самаряни, послухавши Христа, кажуть дружині самарянській: “Вже не за твоїми промовами віримо, бо самі чули й довідалися, що Він є істинний Спаситель світу, Христос” (Ін. 4:42), то значно скоріше могли бути навернуті до Христа учні (Іоанна), як справді й було. Вони, прийшовши (до Христа) і послухавши Його один вечір, уже не поверталися до Іоанна, але так віддалися Христу, що прийняли на себе і служіння Іоанна і самі стали проповідувати про Христа. “Він перший знаходить брата свого Симона і каже йому: “Ми знайшли Месію, що значить: Христос” (Ін. 1:41). Зверни увагу і на таке: коли Іоанн говорив: “Він – Той, Хто йде за мною, але Котрий став попереду мене”, і: “Я негідний розв’язати ремінь у взутті Його”, то не вловив нікого; а коли почав розмовляти про влаштування нашого спасіння, розмовляючи словом простішим, то учні його пішли за Христом. Але не це одне слід узяти до уваги, а й те, що не так багато людей приводяться (до Христа) тоді, коли кажуть їм про Бога що-небудь велике й піднесене, як тоді, коли говорять про доброту, людинолюбство Його і про те, що стосується спасіння тих, хто слухає. Ось почули, що Він бере гріхи світу, – і негайно поспішили до Нього. Якщо можна, кажуть вони, омити свої гріхи, – для чого ж зволікати? Ось має бути Той, хто звільнить нас від них без зусиль. Чи не вкрай нерозважливо відкладати до іншого часу такий дар? Нехай чують це оголошені, які відкладають своє спасіння до останнього подиху. “Знову стояв Іоанн …і сказав: ось Агнець Божий”. Христос нічого не говорить, а все Хреститель. Так буває з нареченим. Не сам він негайно починає говорити з нареченою, але стоїть у мовчанні, і інші вказують йому і вручають йому наречену; і коли вона з’являється, він не сам по собі приймає її і веде, але інший йому передає її. Коли ж прийме з рук інших, то вже так привертає її до себе, що вона не згадує і тих, хто поєднав її з ним. Так було і з Христом. Прийшов Він заручити собі Церкву, – і спочатку нічого не говорив сам, а тільки стояв; друг же Його Іоанн подав Йому правицю цієї нареченої, вручивши Йому через своє слово душі людей. Але, прийнявши їх, Христос так привернув їх до себе, що вони вже не поверталися до того, хто вручив їх.
2. Не це тільки, а й інше дещо слід тут зауважити. Як під час укладення шлюбів не дівчина приходить до нареченого, а він поспішає до неї, хоча б це був син царя і хоча б він хотів узяти за себе з бідного і нижчого стану, хоча б рабу, – так було і тут. Не єство людське піднімалося на небо; але сам (Бог) спустився до нього – приниженого й убогого. Після ж одруження, Він уже не дозволив йому залишатися тут, але, прийнявши його на Себе, ввів у дім батьківський. Але для чого Іоанн не окремо бере своїх учнів і не особливо говорить з ними про Христа, щоб у такий спосіб передати їх Христу, а в присутності всього народу говорить їм: “ось Агнець Божий”? Для того, щоб це не здавалося справою його наміру. Якби вони пішли до Христа, будучи особливо переконані Іоанном і начебто з догоджання йому самому, то вони так само скоро могли б і відступити від Христа; але тепер, вирішивши послідувати Христові через силу вчення, зверненого до всіх загалом, учні Іоанна перебувають твердими в цьому, бо послідували не з догоджання вчителеві, а з власної ревності та заради власної користі.
Усі пророки й апостоли проповідували Христа за Його відсутності: одні – до Його пришестя у плоті, інші – після Його вознесіння; один Іоанн проповідував про Нього в Його присутності. Тому він і називається другом нареченого, – тому що він один був присутній на шлюбі; він усе це влаштував і здійснив; він поклав початок цій справі. “І, побачивши Іісуса, що йде, сказав: Ось Агнець Божий”. Він говорив це, показуючи, що не голосом тільки, а й очима свідчить. Він дивувався Христу, в радості й захопленні; і не негайно звертає слово переконання до учнів, але спершу тільки дивується і віддається подиву, коли Христос з’являється; показує всім і дар, з яким Він прийшов, і образ відкуплення. Слово “агнець” виражає те й інше. І не сказав Іоанн: “візьме”, або: “Той, хто взяв”, але “бере” гріхи світу, як би Христос завжди це робив. Справді, Він не тоді тільки прийняв на себе гріх, коли постраждав, але відтоді й досі бере на себе гріхи, не так, начебто завжди був розп’ятий (Він одного разу приніс жертву за гріхи), а так, начебто цією однією жертвою Він завжди очищає гріхи. Таким чином, як найменування Його Словом показує перевагу Його єства, а ім’я Сина виражає відмінність Його від інших істот, так і слова: ягня, Христос, пророк, світло правдиве, пастир добрий та інші, що вживаються про Нього вирази з додаванням члена (про) показують велике розходження їх від звичайних виразів. Багато було агнців, пророків, христів16), синів; але Іоанн представляє велику відмінність між Ним і всіма тими. І це він затвердив не додаванням тільки члена, а й додаванням слова: єдинородний, – бо Христос не має нічого спільного з створінням. Якщо ж комусь здається необережним те, що слова ці сказані були о десятій годині (така була година дня: “Було близько, – сказано, – десятої години” (Ін. 1:39)), то, на мою думку, такий дуже згрішає. Для багатьох людей, що раболіпствують плоті, звісно, час після насичення не зовсім зручний до справ важливих, тому що душа обтяжена їжею. Але то був чоловік, який не вживав навіть звичайної їжі, який і вечір проводив з такою ж тверезістю, з якою ми – ранок, або краще сказати, набагато більшою (бо в нас нерідко залишки вечірньої їжі наповнюють мареннями душу, а він нічим таким не обтяжував цього судна); тому й не дивно, що Іоанн і у вечірній час розмовляв про такі речі. До того ж він і жив у пустелі поблизу Йордану, куди всі з великим страхом приходили для хрещення, мало переймаючись у той час справами життєвими, як і з Христом народ пробув три дні, залишаючись без їжі. Обов’язок старанного проповідника, як і дбайливого хлібороба – не полишати своєї справи, поки не побачить, що всаджене слово вкоренилося. Але чому Іоанн не пройшов усієї Юдеї з проповіддю про Христа, а залишався біля річки, чекаючи Його пришестя, щоб потім, коли Він прийде, вказати Його народу? Іоанн хотів, щоб самі справи свідчили про Христа, а особлива мета Іоанна була та, щоб тільки оголосити про Його прихід і переконати хоча б декого – послухати Життя вічного. Більше ж свідоцтво Іоанн залишає самому Христу, саме свідоцтво діл, як і сам Христос каже: “А Я маю свідоцтво, що більше за Іоаннове, бо діла, що Отець дав Мені звершити, самі діла ці, що Я роблю, свідчать про Мене” (Ін. 5:36). Дивись же, як таке свідчення було сильним. Іоанн кинув тільки малу іскру – і раптом полум’я піднялося у висоту. Ті, які доти навіть не слухали слів Іоанна, нарешті кажуть: “усе, що сказав Іоанн про Нього, було істинне” (Ін. 10:41).
3. Інакше, якби, тобто, Іоанн проповідував, обходячи всю Юдею, могло б здаватися, що це робиться за видами людськими, і проповідь була б підозрілою. “Почувши від нього ці слова, обидва учні пішли за Іісусом” (Ін. 1:37). Були в Іоанна й інші учні; але вони не тільки не пішли за Христом, а ще й із заздрістю дивилися на Нього. “Равви, – говорили вони Іоанну, – Той, Який був з тобою при Йордані і про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього” (Ін. 3:26); і іншим разом вони приходять зі звинуваченням: “чому ми і фарисеї постимо багато, а Твої учні не постять?” (Мф. 9:14). Але кращі з них так не робили, а як тільки почули про Христа, пішли за Ним. Та й пішли вони не з презирства до свого вчителя, а найбільше зі слухняності йому, і представили найбільший доказ того, що вони так вчинили за здоровим переконанням. Вони зробили це, не будучи спонукувані до того, що було б підозріло, а пішли за Христом тому тільки, що Іоанн пророкував про Нього, що Він буде хрестити Духом Святим. Отже, вони не залишили свого вчителя, але захотіли дізнатися, чи дарує Христос щось більше, ніж Іван. І зауваж, як їхня дбайливість поєднувалася зі скромністю. Не раптом вони прийшли і стали питати Іісуса про предмети важливі й необхідні; і не відкрито в присутності всіх, і не мимохідь, і не так, як трапилося, вони хотіли розмовляти з Ним, а – наодинці. Вони знали, що слова їхнього вчителя виражали не одне смирення, а чисту істину. “Один із двох, що чули від Іоанна про Іісуса і пішли за Ним, був Андрій, брат Симона Петра” (Ін. 1:40). Чому євангеліст не вказав імені й іншого учня? Деякі пояснюють тим, що цей учень, який пішов за Христом, був той самий, який і написав про це; інші ж думають не так, а що він не був із числа обраних учнів, а євангеліст же говорив лише про осіб, які були більш помітними. Але що користі дізнаватися ім’я цього учня, коли не сказано імена і сімдесяти двох учнів?
Те саме можна бачити й у Павла. “З ним послали ми, – каже він, – також брата, якого в усіх церквах хвалили за благовістя” (2Кор. 8:18). А про Андрія згадано ще й з іншої причини. Яка ж це причина? Та, щоб ти, знаючи, як Симон з Андрієм, тільки-но почули: “Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей” (Мф. 4:19), не засумнівалися в цій надзвичайній обітниці, – щоб, кажу, ти знав і те, що зачатки віри ще перед Симоном були покладені братом його. “А Іісус, обернувшись, і побачивши їх, що йдуть, каже їм: що вам треба” (Ін. 1:38)? Звідси ми вчимося, що Бог Своїми дарами не передує нашим бажанням, але коли ми почнемо, коли виявимо бажання, тоді і Він подає нам багато способів до спасіння. “Що вам потрібно?” Що це означає? Чи Йому, що керує серцями людей, які проникають у наші думки, – питати? Але Він запитує не для того, щоб дізнатися (як це можливо?), а щоб питанням ще більше наблизити їх до себе, повідомити їм більше відваги і показати, що вони гідні розмовляти з Ним. Вони, певно, соромилися і боялися, як люди незнайомі з Ним і тільки від свого вчителя чули свідчення про Нього. Щоб знищити в них усе це – сором, страх, Він сам запитує їх і не залишає їх у мовчанні йти до Його оселі. Утім, можливо, теж було б, якби Він і не запропонував запитання, бо вони не перестали б іти за Ним і по Його слідах прийшли б до Його оселі. Для чого ж Він запитує їх? Для того, як я сказав, щоб заспокоїти їхнє збентежене й неспокійне серце і вселити їм відвагу. Тим часом вони висловили свою відданість Христу не в слідуванні тільки за Ним, а й у самому питанні. Не будучи ще Його учнями і нічого не чуючи від Нього, вони вже називають Його вчителем, зараховують себе до Його учнів і показують причину, через яку вони пішли за Ним, а саме: що бажали почути від Нього що-небудь корисне. Зауваж же і розсудливість їхню. Вони не говорили: навчи нас догматів або чогось іншого потрібного, а – що? “Де живеш?” Вони, як я вище сказав, хотіли на самоті розмовляти з Ним про що-небудь, послухати Його, навчитися від Нього; тому вони й не відкладають свого наміру, не кажуть: прийдемо на інший день і послухаємо Тебе, коли Ти будеш говорити в зборах народу, – але показують усю свою старанність до слухання, тож не стримуються від того і самим часом. Сонце вже схилялося до заходу: “було близько десятої години”, сказано. Тому й Христос не розповідає їм прикмет свого житла, не призначає місця для бесіди, а тільки все більше і більше залучає їх до слідування за Ним, показуючи, що приймає їх до Себе. Тому також Він не сказав і нічого на кшталт того: тепер не час вам іти до моєї оселі, завтра, якщо хочете почути що-небудь, а тепер ідіть додому; але розмовляє з ними, як із друзями і людьми, що вже довгий час були з Ним. Чому ж Він в іншому місці каже: “Син Людський не має, де прихилити голову” (Лк. 9:58), а тут: “підіть і побачите” (Ін. 1:39), де живу? Але слова: “не має, де прихилити голову”, показують, що Він не мав власного притулку, а не те, щоб Він не жив у жодному домі. На це і вказує приточний вираз. Далі євангеліст каже, що вони пробули в Нього той день, а для чого, про це він не зауважує, бо мета сама по собі ясна. Не для чого іншого і вони пішли за Христом, і Христос їх привертав до Себе, як для повчання; і вони в одну ніч насолодилися Його вченням у такій великій кількості та з таким бажанням, що негайно обидва пішли привертати й інших до Христа.
4. Звідси навчимося і ми віддавати перевагу слуханню божественного вчення над усім, і жодного часу не вважатимемо для цього незручним; але, хоч би потрібно було увійти в чужий дім, хоч би тобі, незнайомому, належало знайомитися зі знатними людьми, хоч би й невчасно або в будь-який інший час, ніколи не будемо упускати такого надбання. Їжа, вечері, лазні та інші життєві справи нехай мають певний для себе час, вивчення ж гірського любомудрия не повинно мати ніяких певних годин: йому має належати всякий час. “Проповідуй слово, наполягай у час і не в час, викривай, забороняй, перестерігай з усяким довготерпінням і повчанням” (2Тим. 4:2). І пророк каже: “про закон Його розмірковує він день і ніч” (Пс. 1:2). І Мойсей наказав іудеям робити те в усякий час. Справи життєві, – маю на увазі лазні, – якщо й потрібні, то, буваючи часто, розслаблюють тіло; але повчання душі, що більше примножується, то міцнішою робить душу, яка приймає його. Нині весь час ми проводимо в пустому і безглуздому марнослів’ї, сходимося для того і на світанку, і вранці, і опівдні, і ввечері, навіть призначаємо для цього особливі місця; а божественні догмати слухаючи один або двічі на седмицю, ми обтяжуємося і втомлюємося. Чому? Тому, що погано розташовуємо свою душу: ми зовсім знищуємо в ній полювання і ревність до таких предметів. Тому в нас немає і прагнення до духовної їжі. Крім інших ознак хвороби, – сильно доводить її й те, коли не хочеться ні їсти, ні пити, а до того й іншого відчуваємо огиду. Якщо ж це, коли трапляється в тілі, слугує ознакою тяжкої недуги і спричиняє ослаблення, то тим більше, коли трапляється в душі. Як же нам зміцнити її, занепалу, знесилену? Якими справами, якими словами?
Звернімося до слів божественних, пророчих, апостольських і всіх інших. Тоді ми дізнаємося, що набагато краще харчуватися цими словами, ніж нечистими харчами, – так треба назвати позачасові сходовища і просторікування. Що краще, скажи мені: чи про справи народні, судові, військові розмовляти, чи про предмети небесні і про те, що має бути після відходу нашого звідси? Що краще: чи говорити про сусіда і його справи і взагалі займатися чужими справами, чи розмовляти про ангелів і предмети, що стосуються нашої власної користі? Справи сусіда тебе зовсім не стосуються; а предмети небесні стосуються і тебе. Та про це, кажуть, можна за один раз все висловити. Але чому ж ви не думаєте так про те, про що ведете порожні й марні бесіди між собою, але, вживаючи на це все життя, ніколи не виснажуєте предметів для таких бесід? Я ще не кажу про те, що набагато гірше за це. Про ті предмети розмовляють між собою люди ще скромні; а більш дозвільні й безтурботні у своїх розмовах кружляють навколо блазнів, танцюристів, бігунів, оскверняючи свій слух, розбещуючи душу в таких розмовах, впотоплюючи хтивістю своє єство та вносячи в свою уяву такою бесідою всілякі хибні образи. Щойно язик вимовив ім’я танцюриста, душа негайно уявляє собі його обличчя, волосся, тонкий одяг і його самого, які розпещеніші за все це. Інший ще інакше збуджує в душі полум’я, вводячи в розмову блудну жінку, її слова, одяг, розпусні очі, хтиві погляди, плетіння волосся, натирання обличчя, підфарбовування вій. Та чи не відчуваєте ви чогось страшного вже під час моєї розповіді про це? Але не соромтеся і не червонійте: це вже неминуча, природна річ, що сила розповіді має такий вплив на душу. Якщо ж тільки за моєї розповіді, якщо, стоячи в церкві й далеко від таких предметів, ви вже відчуваєте щось від одного слухання, то подумай, що повинно відбуватися з тими, котрі сидять на самому видовищі, з цілковитою свободою, поза цими поважними й важливими зборами, і з більшою безсоромністю дивляться й слухають, що там робиться. Та за що ж, скаже будь-хто з неуважних, за що ти нас звинувачуєш, не беручи до уваги, що ця справа природна і вже необхідна, як ти кажеш, має такий вплив на душу? Але те, що той, хто слухає це, розпещується, – ось справа природна; а слухати це – не природи справа, а волі гріх. Те, що той, хто наближається до вогню, повинен зазнати шкоди, це необхідно, і це є наслідок немочі єства, але не саме ж єство вабить нас до вогню і шкоди, яка від нього походить: це залежить єдино від збоченої волі. Ось і я хочу, щоб цього не було, щоб це було виправлено, щоб вам ані мимоволі не впасти в прірву, ані впасти в безодню зла, ані проти волі не набігти на вогонь і в такий спосіб не зробити себе винуватцями полум’я, уготованого для диявола. Отже, нехай сподобимося всі ми, звільнившись від нього, перейти в надра Авраама, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

* * *

16У загальному значенні: “помазані”, якими були первосвященики, царі тощо.

Бесіда 19

Ін. 1:41-42. Він перший знаходить брата свого Симона, і каже йому: Ми знайшли Месію, що значить: Христос; і привів його до Іісуса.

1.Блага єднання людей. – Андрій, знайшовши Месію, негайно запрошує свого брата взяти участь у знайденому щасті. – 2. Пророцтво доводить божественну всемогутність не менше, ніж і чудо. – 3. Стародавні мали багато назв, християни – одне тільки ім’я – християнин. – Почесність і слава цього імені. – Ми носимо ім’я Іісуса Христа і настільки ж близькі до нього, як тіло до голови. – Як робити належне вживання з багатства? – Роздавати свій маєток бідним означає збагачувати себе.

1 Бог спочатку, створивши людину, не залишив її саму, але дав їй на поміч дружину і наказав їм жити разом, бо знав, що від цього співжиття може статися багато користі. Що ж, якщо дружина скористалася цим благодіянням не так, як слід було? Якщо хто вникне в сутність цієї справи, то побачить, що від співжиття буває багато користі для людей розсудливих. Утім не тільки від співжиття чоловіка з дружиною, але якщо і брати живуть разом, то і вони отримують звідси користь. Тому й пророк говорив: “Як добре і як приємно жити братам разом!” (Пс. 132:1). І Павло вмовляв не залишати взаємного спілкування. Цим-то ми і відрізняємося від звірів. Ми будуємо і міста, і торжища, і будинки для того, щоб бути разом один з одним не в оселі тільки, а й у союзі любові. Наша природа створена Творцем так, що має різні потреби, а сама для себе недостатня; тому Бог і влаштував так, щоб потреби, які відбуваються звідси, виправлялися користю, яка виникає із гуртожитку. Тому встановлений і шлюб так, що, чого бракує в одного, то заповнює інший, і в такий спосіб задовольняються потреби природи, і хоча її створено смертною, вона зберігає, однак, на тривалий час безсмертя через спадкоємство. Міг би я зупинитися далі на цьому предметі і показати, скільки користі для людей походить від взаємного, близького і щирого зв’язку між собою. Але нас чекає тепер інше дещо, для чого власне і заговорив я про це.
Андрій, пробувши в Іісуса і навчившись від Нього, скільки встиг, не утримує в себе цього скарбу, але поспішає, негайно біжить до брата, щоб поділити з ним набуті блага. Але для чого Іоанн не сказав, про що розмовляв із ними Христос? І звідки видно, що вони саме для того і були у Нього? Це вже й раніше показали ми; але це можна дізнатися і з нинішнього читання. Зауваж, що Андрій каже своєму братові. “Ми знайшли Месію, що означає: Христос”. Чи бачиш, – він тут показує, скільки дізнався за короткий час? Він виражає цим і силу Вчителя, який переконав їх у тому, і власну свою ревність, з якою вони здавна від самого початку дбали про те. Сам вираз: “знайшли” показує душу, що нудилася бажанням бачити Христа, очікувала зішестя Його згори, була сповнена радості, коли предмет її очікувань з’явився, і, нарешті, поспішила радісну звістку про це повідомити іншим. У справах духовних подавати один одному руку – ознака братньої любові, спорідненої дружби, щирої прихильності. Зверни увагу й на те, що і він говорить про Месію з додаванням члена. Не сказав просто: Месію, але Месію очікуваного. Таким чином вони очікували одного Христа, який не має нічого спільного з іншими17. Дивись же, і як Петро від самого початку виявляє в собі душу покірну і покірну. Він негайно поспішає до Іісуса, нітрохи не зволікаючи. “Привів його, – сказано, – до Іісуса”. Але ніхто не звинувачуй його в легковажності, якщо він прийняв слова брата, без далеких досліджень. Ймовірно, і брат говорив йому про це багато і докладно, але євангелісти зазвичай багато чого представляють коротко, піклуючись про стислість. До того ж і не сказано, що Петро просто повірив, а тільки – що Андрій “привів його до Іісуса”, бажаючи представити Йому брата, щоб той усе дізнався від Нього самого. До того ж із ними був ще й інший учень і сприяв тому. Якщо ж сам Іоанн Хреститель, сказавши про Христа, що Він – Агнець і що Він хрестить Духом, найяскравіше вчення про Нього надав своїм учням дізнатися від Нього самого, то тим паче мусив зробити це Андрій, відчуваючи, що не в змозі пояснити все. Тому він і повів свого брата до самого джерела світла, з такою ретельністю і радістю, що той анітрохи не вагався і не зволікав. “Іісус же, глянувши на нього, сказав: Ти – Симон, син Іонин, і наречешся ти Кіфа, що значить: камінь (Петро)” (Ін. 1:42). Тут (Христос) уже починає виявляти Своє божество і мало-по-малу відкривати його у Своїх висловах. Так Він це зробив у бесідах з Нафанаїлом і з дружиною самарянкою.
2. Пророцтва не менше за чудеса переконують, і до того ж не містять у собі марнославства. Чудеса ще піддавалися хибним пересудам, принаймні від людей нерозумних: про “веельзевула, – говорили вони, – виганяє бісів” (Мф. 12:24); але про пророцтва нічого подібного не було ніколи сказано. Таким чином для Симона і Нафанаїла Христос вжив цей спосіб вчення, а з Андрієм і Пилипом Він не так вчинив. Чому ж? Тому що вони вже у свідченні Іоанна отримали не малу підготовку; а Пилип, крім того, побачивши тих, хто стоїть перед Христом, прийняв це за прямий доказ для віри в Нього. “Ти – Симон, син Іоанн; ти наречешся Кіфа, що означає: камінь (Петро)”. Від теперішнього достовірним робиться і майбутнє. Той, хто назвав батька Петрова, звичайно, передбачав і майбутнє. Передрікання поєднане тут і з похвалою; але це не було лестощами, а передбаченням майбутнього, що видно з наступного. Пригадай, з яким сильним викриттям Він у бесіді з самарянкою дає бачити їй своє прозріння. “У тебе було п’ять чоловіків, – каже Він, – і той, якого нині маєш, не чоловік тобі” (Ін. 4:18). Так і Отець Його, повстаючи проти шанування ідолів, багато говорить про пророкування. “Нехай же виступлять … і врятують тебе від того, що має статися з тобою” (Нехай сповістять вам, що маєте на вас прийти.). І в іншому місці: “Я передрік і врятував, і сповістив, а іншого немає у вас” (восвестих и спасох, и не бе в вас чужд) (Іс. 47:13,43:12). І це ставить на вид у всьому пророцтві. Пророцтво є здебільшого діло Боже, яке демони навіть наслідувати не можуть, скільки б не посилювалися. У чудесах ще може бути і деяка спокуса; але пророкувати майбутнє з точністю властиво тільки одній вічній істоті. Якщо ж коли-небудь і демони це робили, то тільки для спокуси нерозумних; тому і провіщання їхні завжди легко викрити у брехні.
Тим часом Петро нічого не відповідає на слова Христові, – тому що ще нічого ясно не розумів, а тільки повчався. До того ж і саме пророцтво було ще не цілком вимовлене. Христос не сказав: Я тебе перейменую Петром, і на цьому камені збудую Церкву Мою, а сказав тільки: “ти наречешся Кіфа, що означає: камінь (Петро)”. Те перейменування означало б вищу гідність і більшу владу. Але Христос не раптом і не з самого початку виявив Свою владу, а до часу більш смиренно розмовляв. Коли ж Він дав повний доказ Свого божества, то вже з більшою владою говорить теж: “блаженний ти, Симоне, сину Іониновий, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, що на небесах”. І в іншому місці: “Я кажу тобі: ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою” (Мф. 16:17-18). Так Христос назвав Симона, а Якова і брата його – синами грому. Для чого ж Він це робить? Він цим показує, що Він Той самий, хто і старий заповіт дав, і тоді імена міняв, назвавши Аврама Авраамом, Сару Саррою, Якова Ізраїлем, а багатьом ще від народження їхнього дав імена, як-то: Ісаакові, Сампсону та особам, про яких згадують Ісая та Осія; деяким же переіменовал імена, дані від батьків, як-то: особам, згаданим вище, та Іісусу Навину. У стародавніх також було в звичаї давати імена за обставинами, як і Ілля зробив. І це було не без мети, а для того, щоб саме найменування людей було для них нагадуванням благодіянь Божих, щоб, через вираження пророцтва в іменах, воно тим краще зберігалося в умі тих, хто слухає. Так і Іоанну дано ім’я перед його народженням. Так люди, які мали просіяти чеснотою з першого віку, отримували імена і перед народженням; а тим, які прославлялися згодом, і прізвисько після додавалося.
3. Але тоді кожен отримував особливе ім’я; а нині всі ми маємо одне ім’я, яке важливіше за всі ті, – ім’я християн, синів і друзів Божих, тіла (Христового). Таке найменування більше за всіх тих може збуджувати в нас посилену ревність до досягнення успіху в чеснотах. Не будемо ж робити нічого негідного цього почесного найменування, думаючи про висоту гідності, за якою ми називаємося Христовими. Так назвав нас Павло. Будемо тримати це в думці, будемо поважати це велике ім’я. Якщо дехто, носячи ім’я якогось знаменитого полководця або іншої якоїсь славної людини, високо думає про себе, чуючи, що його називають ім’ям такого-то чи такого-то, вважає це ім’я великою для себе гідністю і всіляко намагається про те, щоб недбальство не зашкодило йому, щоб своїм недбальством не знеславити того, з ким вони тезоіменні, то ми, які називаються на ім’я не полководця, не будь-якого начальника земного, не ангела, не архангела, не серафима, а самого Царя їхнього, чи не повинні покладати й саму душу, аби не образити Того, Хто удостоїв нас такої почесті? Хіба вам не відомо, якою пошаною користуються загони царських щитоносців і списоносців, що оточують царя? Так і ми, удостоєні бути поруч із самим Царем і навіть набагато ближче до Нього, ніж згадані нами – до свого царя, ближче настільки, наскільки близько тіло до голови, в усьому повинні чинити не інакше, як наслідуючи Христа. А що каже Христос? “Лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має, де прихилити голову” (Лк. 9:58). Якби ми стали цього вимагати від вас, то це, можливо, багатьом здалося б справою важкою і обтяжливою.
Отже, заради вашої немочі, я залишаю цю суворість: а вимагаю тільки, щоб ви не мали пристрасті до багатства, – і як, заради немочі багатьох, я не вимагаю від вас такої високої чесноти, так переконую вас і тим паче віддалятися від пороків. Я не засуджую тих, які мають будинки, поля, гроші, слуг; а тільки хочу, щоб вони володіли всім цим обачливо і належним чином. Яким належним чином? Як слід панам, а не рабам, тобто володіти багатством, а не так, щоб воно володіло вами, вживаючи його, а не зловживати. Гроші для того й існують, щоб ми вживали їх на необхідні потреби, а не берегли їх: це властиво рабам, а те – пану. Стерегти – справа раба, а витрачати – справа пана, який має на те повну владу. Ти не для того отримуєш гроші, щоб закопувати їх у землю, а щоб роздавати їх. Якби Бог хотів, щоб вони були збережені, то не давав би їх людям, а залишив би їх назавжди лежати в землі. Але як Він хоче, щоб вони були утримувані, то й дозволив нам мати їх – для передачі один одному. Якщо ж ми утримуємо їх у себе, то ми вже не пани їхні. А якщо ти для того утримуєш їх, щоб примножити, то для цього найкращий засіб марнувати їх і всюди роздавати. Та й не може бути приходу без витрат, або багатства без витрат. Це можна бачити в справах життєвих. Так робить купець, так робить хлібороб: один витрачає насіння, інший гроші. Один плаває по морю, марнуючи свої гроші, інший цілий рік трудиться, кидаючи насіння і працюючи. Тим часом тут не потрібно нічого такого: не потрібно ні корабля готувати, ні волів впрягати і орати землю, ні турбуватися про повітряні негоди, ні боятися граду. Немає тут ні хвиль, ні (підводних) скель. Це плавання, це сіяння вимагає тільки одного – кидати те, що в тебе є; а все інше зробить той Землероб, про якого Христос сказав: “Отець Мій – виноградар” (Ін. 15:1). Отже, чи не нерозважливо віддаватися лінощам і недбальству там, де можна отримати все без зусиль, а показувати всю діяльність там, де багато праць, турбот і поту, і після всього цього – ще невірна надія? Не будьмо, благаючи вас, так нерозумні в справі власного спасіння, але, залишивши справи найтяжчі, поспішимо на справи легші й корисніші, щоб досягти і майбутніх благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

* * *

17 Т. е. з тими особами, які в Св. Писанні називаються помазаниками в загальному значенні цього слова.

Бесіда 20

Ін. 1:43-44. Другого дня Іісус захотів іти до Галілеї, і знаходить Пилипа, і каже йому: Іди за Мною. Пилип же був із Віфсаїди, з одного міста з Андрієм і Петром.

1.Покликання Пилипа. – Іісус Христос одним словом захоплює його за собою. – Пилип зі свого боку приводить Нафанаїла до Христа. – 2. Характер Нафанаїла, його мудрість. – Як він приведений до Віри. – 3. Вірні зобов’язані робити все, що бажає і вимагає від них Іісус Христос. – Мають у всьому коритися Христу, годувати Його, коли Він голодний, поїти, коли Він спраглий. – Він не відкине наших дарів, якими б вони не були. – Друг із задоволенням приймає все, що дає йому його друг. – Любов виявляється не в словах, а в справах.

1. “Від усякої праці є прибуток” (Притч. 14:23) – говорить книга Притч. Але Христос ще дещо більше навіює нам, коли каже: “Той, хто шукає, знаходить” (Мф. 7:8). Тому мені й здається дивним, як Пилип пішов за Христом. Андрій пішов, почувши про Христа від Іоанна, Петро – від Андрія; а Пилип ні від кого і нічого не знав про Нього, але, щойно Христос сказав йому: “йди за Мною”, Пилип негайно підкорився Йому, і не лише не покинув Його, а ще й став проповідником про Нього для інших. Поспішивши до Нафанаїла, Пилип каже йому: “ми знайшли Того, про Кого писали Мойсей у законі та пророки” (Ін. 1:45). Чи бачиш, яку стурбовану душу мав він, як часто розмірковував він про те, що писав Мойсей, і як очікував на пришестя Христового? Слово: “знайшли” показує людей, які постійно шукають. “Наступного дня Іісус забажав іти до Галілеї”. Він нікого не закликає до себе перш, ніж хтось сам приєднається до Нього. І це робить не просто, але за властивою Йому мудрістю і розумом. Якби ніхто не приходив до Нього добровільно, а сам Він привертав до Себе кожного, то, можливо, потім вони і залишили б Його. Але як вони самі наважилися на це, то й залишалися вже твердими у своєму намірі. Але Пилипа Він закликає, як людину, більш за інших відому Йому. Народжений і вихований у Галілеї, Филип, звичайно, знав Христа більше за інших.
Отже, здобувши одних учнів, Христос йде на ловлю інших і привертає до себе Пилипа і Нафанаїла. Звернення до Христа Нафанаїла не таке дивовижне, тому що чутка про Іісуса проносилася всією Сирією, як дивовижне навернення Петра, Якова та Пилипа, не тому тільки, що вони увірували раніше, ніж бачили чудеса Іісуса Христа, а й тому, що вони були з Галілеї, звідки жоден пророк не приходив і не могло бути нічого доброго (Ін. 1:46), тому що галілеяни були народом неосвіченим, диким та грубим. Тим часом Христос явив Свою силу і тут, обравши від землі, що не приносила ніякого плоду, найдостойніших учнів. Отже, ймовірно, Пилип пішов за Христом, побачивши і супутників Петра, і почувши (про Христа) від Іоанна. Ймовірно також і голос Христовий справив у ньому свою дію. Христос знав, хто буде для Нього корисний. Але євангеліст все це опускає. Пилип знав, що Христос мав прийти; а що Христос є Іісус, цього не знав; я ж думаю, що він чув це або від Петра, або від Івана. Євангеліст називає і селище Пилипа, щоб показати, як “немічне світу вибрав Бог” (1Кор. 1:27). “Пилип знаходить Нафанаїла, і каже йому: “Ми знайшли Того, про Котрого писав Мойсей у законі та пророки, Іісуса, сина Йосипового, з Назарету” (Ін. 1:45). Це він говорить для того, щоб надати своїй проповіді достовірності, посилаючись на Мойсея і пророків, і тим спонукати слухача до уваги. Нафанаїл був людиною точною і в усьому дізнавався істину, як це і Христос засвідчив і сама справа показала. Тому Пилип добре зробив, що відіслав його до Мойсея і пророків, щоб у такий спосіб спонукати Нафанаїла до прийняття Того, про кого він проповідував йому. Якщо ж Пилип називає Христа сином Йосипа, то не бентежся. У той час ще вважали Його сином Йосипа. Але звідки видно, Филипе, що Він Той самий, про кого писав Мойсей і пророки? Який ти даси нам доказ? Одного словесного свідчення недостатньо. Яке ж бачив ти знамення? Яке диво? Адже в таких справах не безпечно вірити просто без доказів? Який же в тебе доказ? Той самий, що й у Андрія, відповідає нам Филип. Як Андрій, не маючи сил зобразити багатство, яке знайшов, не знаходячи слів, щоб описати цей скарб, веде брата до Того, кого знайшов, так і Пилип: не кажучи Нафанаїлові, чому Іісус є Христос і як сповістили про Нього пророки, а вабить його до Іісуса, знаючи, що він не відступить від Іісуса, тільки-но скуштує Його словес і Його вчення. “Нафанаїл сказав йому: “Чи з Назарету може бути щось добре? Пилип каже йому: Піди й подивися. ІІісус, побачивши Нафанаїла, що йде до Нього, каже про нього: Ось справжній ізраїльтянин, у якому немає лукавства” (Ін. 1:46-47). Христос похваляє і звеличує Нафанаїла за те, що той сказав: “з Назарету чи може бути щось добре?” А чи не слід було б засудити його за це? Ні, це не були слова невіруючого, і не звинувачень заслуговували, а похвал. Як і чому? Тому, що він був більше за Пилипа обізнаний у пророцтвах. Він знав із Писань, що Христос має прийти з Віфлієму і з селища, в якому був Давид. Ця думка панувала між юдеями, та й пророк здавна провістив, сказавши: “і ти, Вифлеєме, земля Юдина, нічим не менша за воєводства Юдині, бо з тебе станеться Вождь, що врятує народ Мій, Ізраїль” (Міх. 5:2, Мф. 2:6, Ін. 7:42). Тому Нафанаїл, коли почув, що (Христос з’явився) з Назарету, то зніяковів і здивувався, вважаючи звістку Пилипа не згідною з пророчим пророцтвом.
2. Але подивися, як Нафанаїл, і при здивуванні своєму, розсудливий і поміркований. Він не сказав одразу ж: ти обманюєш мене, Филипе, і брешеш. Я не вірю, не піду; я знаю з пророцтв, що Христос має прийти з Віфлеєму. А ти кажеш – з Назарету. Це не Христос. Ні, нічого такого Нафанаїл не сказав. Що ж? І він іде до Христа і, з одного боку, не погоджуючись, що Христос прийшов із Назарету, показує таким чином і ґрунтовне знання Писань, і обачність у вчинках, а з другого – не відкидає зовсім і звістки Пилипа й тим виявляє своє сильне бажання пришестя Христового. Він тільки думав, що Пилип помилково вказав місце пришестя. Зверни увагу і на те, з якою обережністю він висловлює свій сумнів – у вигляді запитання. Він не каже: Галілея не виробляє нічого доброго, – а як? “Чи з Назарету може бути щось добре?” Але і Пилип був дуже розсудливий. Зустрівши заперечення, він не досадує, не ображається, а тільки стоїть на своєму, бажаючи привести цю людину до самого Христа і від самого початку показуючи в собі твердість духу, властиву апостолу. Тому і Христос говорив: “ось справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства”. Може, звичайно, бути брехливим і ізраїльтянин. Але цей не такий, – каже: його суд неупереджений; він не висловлює у своїх словах ні приязні, ні неприязні. Щоправда, і юдеї, на запитання: “де має народитися Христос”, відповідали: “у Віфлеємі”, навели і свідоцтво: “і ти, Віфлеєме, земля Юдина, нічим не менша від воєводств Юдиних”; але вони свідчили про це ще до того, як побачили Христа, а коли побачили, то через заздрість сховали це свідоцтво й казали: “ми знаємо, звідки Він, а Христос же, коли прийде, ніхто не знатиме, звідки Він” (Ін. 7:27). А Нафанаїл вчинив не так, але яку думку про Христа мав спочатку, такою і лишився, саме, що Він не з Назарету. Чому ж пророки називають його Назореєм? Тому, що там було місце Його виховання і проживання. Але і Христос не хоче сказати Нафанаїлу: Я не з Назарету, як сповістив тобі Пилип, а з Вифлеєму, – для того, щоб від самого початку не навести сумніву на Свої слова. Крім того, якби він переконав Нафанаїла в цьому, це ще не було б достатнім доказом, що Він саме є Христос. Чому б Він, і не будучи Христом, не міг походити з Віфлеєма, подібно до інших людей, які там народилися?
Отже, це Христос залишає, а робить те, що найбільше могло привернути до Нього Нафанаїла, а саме: показує, що Він був присутній під час бесіди Нафанаїла з Пилипом. Коли Нафанаїл запитав Його: “Чому Ти знаєш мене?” Він каже: “перш ніж покликав тебе Пилип, коли ти був під смоковницею, Я бачив тебе” (Ін. 1:48). Ось людина тверда і постійна! Коли Христос сказав: “ось воістину ізраїльтянин”, – він не надмився від цих похвал, не захопився схваленнями; але стоїть на своєму, ще з більшим старанням відшукуючи й випробовуючи істину, щоб дізнатися що-небудь вірне. Отже, він ще випробовує, як людина, а Іісус відповідає, як Бог. “Раніше, – каже, – Я бачив тебе”. Знав Він і раніше доброчесність Нафанаїла, не як людина, що стежила за ним, а як Бог. І нині “Я бачив тебе … під смоковницею”, коли нікого там не було, а був тільки Пилип і Нафанаїл і між собою про це говорили. Тому й сказано: “Побачивши Нафанаїла, що йшов до Нього, каже про нього: ось справді Ізраїльтянин”, і так сказано – з метою показати, що Христос сказав ці слова ще до того, як наблизився Пилип, щоб таке свідоцтво було безсумнівним. Для цього Він назвав і час, і місце, і саме дерево. Якби Він сказав тільки: перш, ніж Пилип прийшов до тебе, Я бачив тебе, – то Його могли б підозрювати, чи не сам Він підіслав Пилипа, і таким чином у Його словах не знайшли б нічого важливого. Але коли Він вказав і місце, де був Нафанаїл, коли запрошував його Филип, і назву самого дерева, і час розмови, – тим Він показав у Собі безсумнівну прозорливість. Але Христос не тільки виявив Свою прозорливість, а ще й іншим чином напоумив Нафанаїла, а саме навів йому на пам’ять сказані ним тоді слова: “з Назарету чи може бути щось добре”, і тим ще більше привернув його до Себе, так само й тим, що за такі слова його не лише не засудив, а ще й похвалив і возвеличив. Тому Нафанаїл і звідси зрозумів, що воістину Христос, тобто, як з Його прозріння, так і з того, що Христос точно впізнав його думку, і тим показав, що Він знав і сокровенне в душі його, – до того ж не лише не засудив його за висловлену ним свою думку, а й похвалив. Що Нафанаїла запросив Пилип, про те Христос сказав; а що він говорив Пилипу і Пилип йому, про те промовчав, надавши це його совісті і не бажаючи більше викривати його.
3. що ж? Невже Христос побачив Нафанаїла тільки перед тим, як запросив його Пилип, а до того часу не бачив його оком невсипущим? Бачив, – і цьому ніхто не стане суперечити. Але в той час належало сказати тільки те, що потрібно було. Що ж Нафанаїл? Отримавши безсумнівний доказ передвідання Христа, він висповідав Його, і як колись у своїй повільності показав обачність, так тепер у своїй поступовій поступливості показав розсудливість. Він так відповідав Христу: “Равви! Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів” (Ін. 1:49). Чи бачиш душу, яка раптово прийшла в захват і своїми словами охоплює Іісуса? Ти, каже, бажаний, очікуваний. Чи бачиш, як він дивується, дивується, стрибає і скаче від радості? Так повинно радіти і нам, що сподобилися пізнати Сина Божого, – не тільки радіти в душі, а й у самих справах своїх висловлювати радість. А що властиво тим, хто радіє? Вірувати Тому, кого пізнали; а тим, хто вірує, – робити те, що Йому завгодно. Якщо робитимемо те, що прогнічує Його, – звідки буде видно, що ми радіємо? Чи не бачите і в домівках, коли хто приймає бажаного гостя, з якою радістю він усе робить, усюди бігає, нічого не шкодує, хоча б треба було витримати все, що в нього є, аби догодити гостеві? А якби хто, запросивши до себе гостя, не став догоджати йому, не старався заспокоїти його, то, хоч би тисячу разів говорив, що радіє його відвідинам, ніколи гість йому не повірив би, – і справедливо, бо радість треба показати на ділі.
Отже, коли і Христос прийшов до нас, покажемо, що ми Йому радіємо, і не будемо робити нічого, що може образити Його. Прикрасимо дім, у який Він прийшов: це властиво тим, хто радіє. Запропонуємо Йому трапезу, яку Він сам хоче: так властиво тим, хто веселиться. Яка ж це трапеза? Він сам каже: “Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене” (Ін. 4:34). Нагодуємо Його спраглого, напоїмо Його спраглого. Подай Йому тільки чашу холодної води, – Він і це прийме, бо любить тебе; приношення осіб улюблених, хоч би якими малими не були, великими здаються тому, хто любить. Тільки не покажи недбальства. Поклади перед Ним дві лепти, – Він не відкине і їх, але прийме, як велике багатство. Він не має недоліків ні в чому і приймає це не через будь-яку потребу; тому і справедливо вимірює все не мірою того, що дається, а прихильністю того, хто дає. Тільки покажи, що ти любиш цього Гостя, що намагаєшся все для Нього зробити, що ти радий Його відвідуванню. Подивися, яку любов Він має до тебе. Він прийшов заради тебе, душу свою поклав за тебе, і після всіх цих благодіянь не відмовляється ще й просити тебе. “Від імені Христового просимо, – каже апостол, – примиріться з Богом” (2Кор. 5:20). Але хто ж, скажеш ти, настільки божевільний, щоб не любити Господа свого? Це і я кажу і знаю, що ніхто з нас не зречеться цього на словах і в думках. Але той, хто любить, хоче, щоб любов до нього виявлялася не на словах тільки, а й у справах. Каже, що ми любимо, але не робить того, що притаманне тим, хто любить, – це смішно не тільки у ставленні до Бога, а й до людей. Отже, якщо сповідувати на словах тільки, а в справах показувати протилежне – не тільки даремно, а й шкідливо для нас, то я благаю – будемо виражати своє сповідання в ділах, нехай удостоїмося сповіді і від самого Господа, того дня, коли Він сповідує достойних перед Своїм Отцем, – благаю за Христа Іісуса, Господа нашого, через Котрого і з Котрим Отцю і Святим Духом слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 21

Ін. 1:49-50. Нафанаїл відповідав Йому: Равви! Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів. Іісус сказав йому у відповідь: Ти віриш, бо Я тобі сказав: Я бачив тебе під фігове дерево; побачиш більше цього.

1. Сповідання Нафанаїла було менш досконалим, ніж сповідання, зроблене згодом ап. Петром. – 2. Іісус Христос здійснив своє перше чудо на прохання своєї Матері. – 3. Іісус Христос бажає, щоб усі зверталися до Нього зі своїми потребами. – Приклад знаменитих лікарів. – Чому Він дав жорстку відповідь своїй Матері. – Родичі Спасителя, відомі під ім’ям Деспосин. – Наші пращури й батьки були добрі християни, що повинно засоромити нас і піддавати тим більшому спілкуванню.

1. Багато потрібно нам, улюблені, піклування, багато неспання для того, щоб мати можливість проникати в глибину божественних Писань. Інакше, віддаючись сну, не можна осягнути їхнього змісту; а потрібне ретельне дослідження, потрібна, крім того, і постійна молитва, щоб бодай трохи прозріти у святилище слова Божого. Ось і сьогодні нам постає питання важливе, таке, що вимагає багато уваги. Коли Нафанаїл сказав: “Ти Син Божий”, Христос сказав йому: “Я тобі сказав: Я бачив Тебе під смоковницею; побачиш більше цього”. Що ж у цих словах вимагає дослідження? Те, що Петро, який сповідував: “Ти – Христос, Син Бога Живого” (Мф. 16:16) вже після стількох чудес і після такого вчення, ублажається, як такий, що одержав одкровення від Отця; а Нафанаїл, який сказав те ж саме ще перед чудесами і перед вченням, нічого такого не почув від Христа, а й, начебто, не так багато сказав, як належало, порушується до очікування більших одкровень. Яка ж цьому причина? Та, що, хоча Петро і Нафанаїл висловили одні й ті самі слова, але не з однією і тією ж думкою. Петро сповідував Іісуса Сином Божим, як істинного Бога; а Нафанаїл – як просту людину. З чого ж це видно? З наступних слів Нафанаїла. Сказавши: “Ти Син Божий”, він додав: “Ти Цар Ізраїлів”. Але Син Божий є цар не тільки Ізраїлю, а й усього всесвіту. Втім, це видно не звідси тільки, а й з наступного. До слів Петра Христос нічого не додав, але, наче віра Петрова була вже досконала, сказав, що на цьому сповідуванні Він збудує Церкву Свою. Але стосовно Нафанаїла Він зробив не так, а зовсім навпаки. У сповіданні Нафанаїла нібито не вистачало ще багато чого і чогось кращого, – і ось Христос заповнює відсутнє. Що Він говорить? “Воістину, воістину кажу вам: відтепер бачитимете небо відчиненим, і Ангелів Божих, що сходять і сходять до Сина Людського” (Ін. 1:51). Чи бачиш, як Христос мало-по-малу підносить його від землі і вселяє не уявляти собі Його простою людиною? Чи може справді бути людиною той, кому ангели служать і для кого ангели сходять і спускаються? Тому-то Він і сказав: “побачиш більше цього”, і, пояснюючи це, додав про ангельське служіння. Сенс Його слів такий: тобі, Нафанаїле, здалося це важливим18, і за це ти визнаєш Мене царем Ізраїлю. Що ж скажеш, коли побачиш ангелів висхідних і низхідних для Мене? Такими словами Христос навіював визнати Його володарем і ангелів. Як до істинного Сина Царя, до Христа сходили й сходили ці царські служителі, як от: під час страждань, під час воскресіння й вознесіння; і ще до того вони приходили та служили Йому – коли благовістили про Його народження, коли вигукували: “Слава на небесах Богові, і на землі мир” (Лк. 2:14), коли приходили до Марії, до Йосипа. Але Христос робить і тепер так само, як у багатьох інших випадках. Він вимовляє два передбачення, і вірність одного вже одразу виявляє, а інше, що стосується майбутнього, підтверджує через сьогодення. З них одне, вже доведене, є таке: “перш ніж покликав тебе Пилип, коли ти був під фігове дерево, Я бачив тебе” (Ін. 1:48). Інше повинно було виконуватися в майбутньому, а почасти вже і в той час виконувалося, – саме сходження і сходження ангелів, як-то: при стражданнях Його, при воскресінні і вознесенні; і в цьому, ще перед подіями, Він запевняв уже тим, що сказав про теперішнє. Хто з минулого пізнав могутність Його, той, чуючи і про майбутнє, зручніше може прийняти і передбачення про майбутнє. Що ж Нафанаїл? Нічого на це не відповідає. Тому й Христос завершив тим Свою бесіду з ним, надаючи йому самому поміркувати над сказаним і не бажаючи висловити всього за один раз.
Кинувши насіння в землю родючу, Він дає їй самій виростити у свій час плоди. Це Він в іншому місці зобразив у таких словах: “Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре насіння на полі своєму; а коли люди спали, прийшов ворог його, посіяв поміж пшеницею пажитниці кукіль, і пішов геть” (Мф. 13:24-25). “Третього дня був шлюб у Кані Галілейській, і Матір Іісуса була там. Був також покликаний Іісус і учні Його на шлюб” (Ін. 2:1-2). Я вже говорив, що Він найбільш відомий був у Галілеї. Тому й кличуть Його на шлюб, і Він приходить. Він дивився не на власну гідність Свою, але на користь нашу. Той, хто не зрікся прийняти зрак раба, тим паче не міг відректися прийти на шлюб рабів. Той, хто перебував з митарями і грішниками, тим більше не міг зректися бути присутнім з тими, хто був на шлюбі. Ті, хто кликав Його на шлюб, звісно, не мали про Нього належного поняття, вони кликали Його навіть не як велику людину, а просто як людину звичайну і знайому. На це і натякає євангеліст, кажучи: “Мати Іісусова була там. Був також покликаний Іісус та учні Його на шлюб”, тобто, Іісуса звали так само, як і її та учнів. “І як не вистачало вина, то Матір Іісуса каже Йому: вина немає в них” (Ін. 2:3). Тут варто звернути увагу на те, звідки Матері Його прийшло на думку уявити щось велике про свого Сина? До того часу Він ще не створив жодного дива. “Так, – сказано, – поклав Іісус початок чудесам у Кані Галілейській” (Ін. 2:11).
2. Якщо ж хто скаже, що тут ще немає достатнього доказу того, що чудо в Кані було початком чудес, так як додаток: “у Кані Галілейській” показує тільки, що це чудо було в Кані перше, а не взагалі й не перше було з усіх Його чудес; ймовірно ж Христос і раніше в інших місцях інші чудеса творив, – то на це ми скажемо те ж саме, що й раніше сказали. Що саме? Те, що говорить Іоанн: “Я не знав Його, але для того прийшов хрестити у воді, щоб Він явлений був Ізраїлеві” (Ін. 1:31). Якби Христос у підлітковому віці творив чудеса, то ізраїльтяни не потребували б іншої людини, яка явила б Його. Якщо Христос, прийшовши в чоловічий вік, так став відомим Своїми чудесами не тільки в Юдеї, а й у Сирії й далі, до того ж здійснив їх протягом тільки трьох років, а краще сказати – Він не мав потреби і в цій кількості років, щоб явити себе світові, бо чутка про Нього від самого початку рознеслася негайно всюди, – якщо, кажу, Він за короткий час так прославився безліччю чудес, що ім’я Його стало всім відомим, то тим паче Він не міг би так довго залишатися в невідомості, коли б із першого віку почав творити чудеса; чудеса, вчинені отроком, викликали б ще більше здивування, та й часу в Нього для чудес було б у такому разі вдвічі та втричі і ще більше. Але в отроцтві Він не творив ніяких чудес, крім того тільки, про що оповідає Лука, як Він, коли Йому було дванадцять років, сидів серед учителів, слухав їх, і своїми запитаннями приводив їх у здивування. Утім, не без причини, а навмисно не починав Він творити чудес із найпершого віку: інакше могли б вважати Його чудеса за примари. Якщо вже в досконалому віці Його багато хто за це підозрював, – тим паче, коли б Він почав чудодіяти в юності. Крім того, юдеї, охоплені заздрістю, ще скоріше і раніше, ніж треба, піднесли б Його на хрест, і таким чином уся справа нашого спасіння не була б прийнята вірою.
Звідки ж, скажеш, Його Матері спало на думку припускати в Ньому щось велике? Він почав уже відкривати Себе, чим був – і через свідчення Іоаннове, і через те, що сам говорив учням. А перш за все цього саме зачаття Його і всі події, що послідували після народження Його, вселяли Матері Його високе поняття про Нього. “І Мати Його зберігала всі слова ці в серці Своєму” (Лк. 2:51). Чому ж, скажеш, вона не висловлювала цього раніше? Тому, як я сказав, що Він сам тільки тоді почав відкривати Себе. А доти Він жив, як звичайна людина. Тому-то вона не говорила Йому цього раніше. Як тільки почула, що заради Нього прийшов Іоанн і дав про Нього таке свідоцтво, і що Він має вже учнів, то вже сміливо просить Його і, за нестачі вина, каже: “вина нема в них”. Вона хотіла і гостям догодити, і себе прославити через Сина. Можливо, вона при цьому мала в думках щось людське, подібно до Його братів, які говорили: “Яви Себе світові” (Ін. 7:4), бажаючи здобути і собі славу Його чудесами. Тому-то і Христос так сильно відповідав їй: “що Мені і Тобі, Жінко, ще не прийшов час Мій” (Ін. 2:4). Але що Він вельми шанував Свою матір Свою, про це послухай розповіді Луки, як Христос був слухняний батькам; та й цей самий євангеліст (Іоанн) показує, як Він дбав про Матір у самий час хресних страждань. Коли батьки анітрохи не забороняють справ богоугодних і не перешкоджають їм, то батькам потрібно і треба коритися; непокора в такому разі дуже небезпечна. Коли ж вони чогось вимагають передчасно і забороняють якусь справу духовну, то не безпечно їм коритися. Тому і в теперішньому випадку Христос так відповідав, і в іншому випадку також: “Хто Матір Моя і брати Мої?” (Мк. 3:33). Вони в той час ще не мали про Нього належного поняття; а Його Мати, з тієї причини, що народила Його, хотіла наказувати Йому в усьому, як заведено у всіх матерів, тоді як мала б шанувати Його, як Господа, і поклонятися Йому. Тому-то Він так і відповідав їй тоді. Справді, подумай, як це було, коли при всьому народі, що оточував Його, при численному зібранні уважних слухачів, під час викладання вчення, Мати Його увійшла в збори, почала відволікати Його від проповіді, щоб наодинці поговорити з Ним, до того ж не залишилася з Ним у домі, а потягнула Його одного геть звідти до себе. Ось чому Він і сказав: “хто мати Моя і брати Мої?” І Він не ображав тим Матері; ні, а приносив їй найбільшу користь, не даючи їй думати про себе принижено. Якщо Він мав піклування про інших і все спрямовувалося на те, щоб вселити їм належне поняття про Себе, то тим більше дбав у цьому відношенні про Матір. Але оскільки вона, ймовірно, навіть почувши це від Сина, не хотіла і після цього коритися Йому, а хотіла, як мати, у всякому разі бути на першому місці, то Він так і відповідав. Та інакше Він і не міг би піднести її від такого принизливого поняття про Нього до більш піднесеного, якби, тобто, вона завжди очікувала від Нього шанування, як від сина, але не визнала Його Господом. Ось з цієї причини Він тут і сказав: “що Мені і Тобі, Жене?” Утім і інша була причина, не менш важлива. Яка ж? Він хотів, щоб не запідозрювали здійснюваних Ним чудес. Його повинні були просити ті, хто мав потребу, а не Мати. Чому? Що робиться на прохання родичів, те, хоча було б важливим, часто для сторонніх видається непристойним. Коли ж просять самі нужденні, тоді чудо стає вищим від усякої підозри, тоді й похвала неупереджена і користь велика.
3 Якби лікар, навіть чудовий, увійшовши в дім, де багато хворих, не чув нічого ні від самих хворих, ні від тих, хто оточував їх, а тільки його одна мати почала б просити його, то для хворих він став би підозрілим і неприємним, і ні хворі, ні ті, хто лежить у хворобі, ні ті, хто перебуває при них, не почали б очікувати від нього чогось важливого й доброго. Ось чому і Христос тоді зробив докір Матері, сказавши: “що Мені і Тобі, Жінко?”, навіюючи їй на майбутній час не робити нічого подібного. Мав Він піклування і про честь Матері, але набагато більше про її душевне спасіння і про благо людей, для чого і плоттю зодягнувся. Отже, ці слова були сказані Христом Матері Його не через будь-яку пихатість, але з особливою метою – щоб і її саму поставити в належні до Нього стосунки, щоб і чудеса робилися з належною гідністю. А що Христос вельми шанував свою Матір, це, крім інших випадків, досить видно і з того самого, що сказано, очевидно, на докір їй. У самому невдоволенні Він показав, що вельми шанував її. А яким чином, про це скажемо в наступній бесіді.
Розмірковуючи про це, якщо почуєш, як одна дружина говорила: “блаженне чрево, що Тебе носило, і соски, що Тебе годували”, а Він їй відповідав: “Ще блаженніше блаженні ті, хто виконує волю Отця мого” (Лк. 11:28), то зрозумій і ці слова в тому ж сенсі. Відповідь Спасителя Матері виражала не відкидання Матері, а те, що їй нітрохи не принесло б користі і саме народження Його, якби вона сама не мала великої чесноти і віри. Якщо ж без доброчесності душевної і для самої Марії не було б користі в тому, що від неї народився Христос, то тим паче не може бути жодної користі нам, якщо ми матимемо доброчесного й доблесного батька, брата чи сина, а самі будемо далекими від його чеснот. “Людина, – каже Давид, – ніяк не викупить брата свого, і не дасть Богові викупу за нього” (Пс. 48:8)? Надію спасіння, після благодаті Божої, треба покладати не в чомусь іншому, а тільки у власних досконалостях. Якби народження Христа саме по собі могло принести користь Діві, то воно було б також корисним і юдеям, (бо Христос був родичем їхнім по плоті), принесло б користь і місту, в якому Він народився, корисним було б і братам. Тим часом Його брати, доки не дбали про себе самих, не одержали жодної користі від високої спорідненості, а ще й зазнали осуду поряд з іншими людьми; коли ж просяяли власними чеснотами, тоді й прославлені. А місто зруйноване і спалене, не отримавши жодної користі від того, що було місцем Його народження. Родичі Його по плоті винищені й загинули найжалюгіднішим чином, не здобувши від спорідненості з Ним нічого для свого спасіння, тому саме, що не мали захисту у власній чесноті. Але найбільше прославилися апостоли, тому що вони істинним і гідним нашого змагання чином досягли спорідненості з Христом, – через послух Йому. Звідси і ми пізнаємо, що в усякому разі нам потрібна віра і життя чисте і світле. Тільки це може врятувати нас. Родичі Христа довгий час усюди користувалися повагою, так що й називалися “владичними”, однак ми нині не знаємо навіть імен їхніх. А життя та імена апостолів усюди прославляються. Не будемо ж пишатися шляхетністю по плоті, але, хоча б мали тисячі знаменитих предків, будемо самі намагатися перевершити їх у чеснотах, знаючи, що заслуги інших не принесуть нам жодної користі на майбутньому суді, а ще й збільшать для нас суворість осуду, саме тому, що, походячи від доброчесних батьків і маючи такі близькі приклади, при всьому тому не послідували за такими наставниками. Це я кажу тепер, маючи на увазі багатьох язичників, які, коли ми навертаємо їх до віри в Христа і переконуємо бути християнами, вказують на своїх родичів, предків і домашніх, і кажуть: усі мої родичі, близькі й домашні стали вже вірними християнами. Але що тобі в цьому, нещасний? Те саме тебе й погубить, що ти, не вшанувавши такої безлічі близьких до тебе, не поспішив звернутися до істини. Інші, будучи вже віруючими, але провівши життя безтурботне, коли станеш перестерігати їх до чеснот, уявляють те ж саме і кажуть: мій батько, дід і прадід були дуже благочестиві й доброчесні люди. Але те особливо і послужило до твого осуду, що ти, походячи від таких людей, робиш справи, негідні свого роду. Послухай, що говорить пророк юдеям: “і служив Ізраїль за дружину, і за дружину стерег овець” (“працював Ізраїль за дружину, і за дружину спасену”) (Ос. 12:12); і Христос: “Авраам, батько ваш, радів побачити день Мій; і побачив, і зрадів” (Ін. 8:56). Та й завжди звитяги предків обертаються не на похвалу тільки юдеям, а й на більше звинувачення. Знаючи це, будемо все робити так, щоб врятуватися власними справами, щоб інакше надіями на інших не обдурити себе самих і не дізнатися про свій обман тоді вже, коли від цього пізнання нам ніякої користі не буде. “У гробі, – сказано, – хто буде славити Тебе?” (Пс. 6:6). Отже, виправимося тут, щоб там досягти вічних благ, яких і нехай сподобимося всі ми благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава і держава на віки віків. Амінь.

* * *

18 Т.е., що Христос бачив його під смоковницею ще до того, як прийшов до нього Пилип.

Бесіда 22

Ін. 2:4. Що Мені і Тобі, Жінко? ще не прийшов час Мій.

1. Іісус Христос усе робить завчасно не тому, щоб Він підкорявся часу, бо Він Творець літ і Господь віків, але з любові до порядку. – 2. Іісус Христос своїм чудом у Кані Галілейській довів, що Він Творець води і вина. – 3. Чудеса Іісуса Христа перевершують усі сили природи. – Він усовершує наші бунтівні душі. – Неміцність благ світу цього: вони миттєво зникають і витікають зі швидкістю потоку. – Убогість є матір здоров’я. – Солодощі трапези дуже шкідливі для тіла і душі та спричиняють безліч хвороб.

1. У повчанні є деяка праця, що показує і Павло, коли каже: “Гідно начальницьким пресвітерам треба надавати сугубу честь, особливо тим, що трудяться в слові й ученні” (1Тим. 5:17). Але від вас залежить зробити цю працю і легкою, і тяжкою. Якщо ви відкидатимете наші слова, або, не відкидаючи, не виконуватимете їх у справах своїх, то ця праця буде для нас обтяжливою, як праця марна і марна. Якщо ж ви будете уважні до наших слів і покажете це в самих справах своїх, то ми й відчувати не будемо труднощів у повчаннях; плід, що походить від цих праць, не дасть і помітити тяжкості їхньої. Тому якщо хочете збудити в нас ревнощі, не згасити і не послабити їх, покажіть нам, прошу вас, плід, коли, бачачи квітучі ниви, харчуючись надією достатку і сподіваючись на майбутнє своє багатство, не знемагали в цих благих заняттях. Ось і сьогодні нам представляється не маловажний предмет. Коли Мати Іісуса сказала: “вина немає в них”, Христос відповів: “що Мені і Тобі, Жінко, що Мені і Тобі, ще не прийшов час Мій”. Тим часом, після таких слів, Він зробив те, про що говорила Мати. Предмет цей не менше, ніж колишній, вимагає дослідження.
Отже, покликавши Того, Хто створив це чудо, приступимо до вирішення питання. Не тут тільки сказано: “не настав час”; євангеліст і далі зауважує: “але ніхто не наклав на Нього руки, бо ще не настав час Його” (Ін. 7:30); і в іншому місці: “і ніхто не взяв Його, бо ще не настав час Його” (Ін. 8:20). Також: “прийшов час, прослав Сина Твого” (Ін. 17:1). Я зібрав тут усі ці вислови з усього Євангелія, щоб на все дати одне рішення. Яке ж? Христос говорив: “не настала година” не тому, що підпорядковувався закону часу, і не тому, щоб справді спостерігав відомий годинник. Чи потрібно це було Творцеві часів і Творцеві віків? Але цими словами Він хоче показати, що все робить у свій час, а не раптом, тому що звідси могло б статися змішання і безлад, якби, тобто кожну справу Свою Він здійснював не в належний час і змішував усе разом, як-то: і народження, і воскресіння, і суд. Так зауважуй: належало статися створінню, але не всьому разом; людині з жінкою, але не обом разом; належало роду людському бути засудженим на смерть і бути воскресінню, але між тим і іншим відстань часу велика; належало дати закон, але не разом із благодаттю, а те й інше влаштувати у свій певний час. Отже, умовам часу сам Христос не підлягав, бо Він і встановив сам порядок часів, Він і Творець їх. Але Іоанн, наводячи тут слова Христа: “не настав час Мій”, показує, що на той час Він був ще не всім відомий і не мав повного сонму учнів; Його наслідував тільки Андрій, а з ним Пилип, а крім них ніхто інший. Та й вони не знали Його, як годиться, ні навіть Мати Його, ні брати. Уже після звершення багатьох чудес євангеліст зауважив про братів Його: “Бо і брати Його не вірили в Нього” (Ін. 7:5). Не знали Його і ті, хто був присутній на шлюбі. Інакше вони, в потребі, самі звернулися б до Нього з проханням. Тому він і каже: “не прийшов час Мій”. Мене ще не знають присутні; вони не знають і того, що не дістало вина. Дай їм спершу відчути це. Та про це і не від тебе Мені належало б чути. Ти Моя Мати і тому ти саме диво робиш підозрілим. А належало б самим нужденним звернутися до Мене з проханням; не тому, щоб Я цього потребував, але щоб вони з більшою довірою прийняли цей випадок. Той, хто бачить себе в потребі, коли отримає те, що йому потрібно, залишається після того багато вдячним; а хто ще не відчуває потреби, той не відчує сповна і жваво і самого благодіяння. Для чого ж, сказавши: “не прийшов час Мій”, і таким чином відмовивши, Він однак зробив те, про що говорила Йому Мати? Для того особливо, щоб людям, які заперечують і вважають Його під умовами часу, достатньо показати, що Він не підлягає часу. Якби Він підлягав, то як би Він зробив те, що зробив, коли ще не настав належний для того час? Він зробив це також і з пошани до Матері, щоб не здатися таким, що в усьому їй суперечить, або таким, що не може цього зробити, і щоб тим не посоромити свою Матір у присутності такої безлічі людей, – а вона привела до Нього і слуг. Так само Він говорив і хананеянці: “недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мф. 15:26); однак після таких слів дарував їй прохане, схилений її невідступністю. Сказав також: “Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24), але й після цих слів зцілив дочку цієї жінки.
2. Звідси навчаємося, що, хоча б ми були негідні, проте невідступними моліннями можемо зробити себе гідними отримати (прохане). Тому й Мати сподівалася і слуг привела з тією метою, щоб прохання було від великої кількості людей. Тому вона додала: “що скаже Він вам, те зробіть” (Ін. 2:5). Вона знала, що Він відмовляв не через неміч, а через смиренність, і для того, щоб не подати думки, ніби Він сам надто поспішає до звершення дива; тому й слуг привела. “Було ж отут шість кам’яних водоносів, що стояли за звичаєм очищення Іудейського, які вміщували по дві або по три міри. Іісус каже їм: наповніть посудини водою. І наповнили їх до верху” (Ін. 2:6-7). Євангеліст не без мети зауважив: “за звичаєм очищення Іудейського”, а для того, щоб хто-небудь із невіруючих не підозрював, що в посудинах були залишки вина, і тому, коли була влита і змішана з ними вода, то склалося деяке, найслабше вино. Тому євангеліст і каже: “за звичаєм очищення Юдейського”, показуючи тим, що в посудинах тих ніколи не зберігалося вино. Палестина земля безводна, і там не у всякому місці можна знаходити джерела і колодязі; тому євреї завжди наповнювали посудини водою, щоб не бігати на річки, коли вони ставали нечистими, але мати під рукою засіб для очищення. Але чому Він не створив дива перш, ніж посудини були наповнені водою – що було б набагато дивніше? Адже інша справа – змінити готову речовину тільки за якістю, інша – зробити саму речовину з нічого. Звичайно, це дивніше; але для багатьох здалося б не настільки ймовірним. Тому-то Христос нерідко добровільно зменшує велич чудес, щоб тільки зручніше вони могли бути прийнятними. А чому, скажеш, Він не сам зробив воду і потім перетворив її на вино, а наказав влити її слугам? Знову з тієї самої причини і для того, щоб ті, хто черпав воду, були свідками дива, і щоб воно анітрохи не здалося примарою. Якби хтось став безсоромно відкидати це, то слуги могли б сказати: ми самі черпали воду. Крім того, Він спростовує цим дивом і відроджене, противне Церкві, вчення.
Є такі, які кажуть, що існує якийсь інший творець світу і що видиме не Ним створене, а якимось іншим ворожим Йому богом19. Приборкуючи таке безумство, Христос більшу частину чудес Своїх творив із готових речовин. Якби Творець світу був ворожий до Нього, то Він не став би користуватися чужими справами для доказу власної могутності. Так і тепер, щоб показати, що Він сам Той, хто перетворює воду на виноград і перетворює на вино дощ через корінь винограду, – що в рослині відбувається через тривалий час, – в одну мить Він робить це на шлюбі. Потім, як тільки слуги наповнили посудини водою, Він каже їм: “тепер почерпніть і несіть до розпорядника бенкету. І понесли. Коли ж розпорядник скуштував води, що стала вином, – а він не знав, звідки це вино, знали тільки служителі, що зачерпали воду, – тоді розпорядник кличе нареченого і каже йому: усяка людина подає спершу хороше вино, а коли напиються, тоді гірше, а ти хороше вино зберіг дотепер” (Ін. 2:8-10). Знову й тут дехто посміюється, кажучи: там було зібрання людей п’яних, смак у поціновувачів уже був зіпсований, і вони нездатні були ані розуміти, ані судити про те, що тут робилося, – таким чином, вони не могли розпізнати, вино це було, чи вода, а що вони були п’яні, це сказав сам архітриклін. Правда, це дуже смішно. Але євангеліст знищує і таку підозру. Він каже, що не гості висловлювали свою думку про те, що трапилося, але архітриклін, який був тверезий і ще не пив нічого. Адже ви знаєте, що ті, яким доручають розпорядження на таких бенкетах, більше за всіх бувають тверезі, бо мають тільки одну справу – все влаштувати чинно й у порядку. Тому для засвідчення чуда Христос і вжив тверезе почуття архітрикліна. Він не сказав: наливайте вино тим, хто лежить, а сказав: несіть до архітрикліну. “Коли ж розпорядник скуштував води, що стала вином, – а він не знав, звідки це вино, знали тільки служителі, які почерпали воду, – тоді розпорядник кличе нареченого”. Чому ж він не запросив слуг? Таким чином відкрилося б і диво. Причина та, що і сам Іісус не відкрив дива, яке сталося, а хотів, щоб сила Його знамень була пізнавана не раптом, а – потроху. А якби воно водночас було виявлено, то розповіді слуг про Нього не повірили б, але подумали б, можливо, що вони несповна розуму, оскільки приписують це діло тому, кого тоді багато хто вважав (людиною) звичайною. Самі слуги, звичайно, знали цю справу добре з власного досвіду, і не могли не вірити своїм рукам; але запевнити в тому інших не мали можливості. Тому й сам Христос не всім відкрив те, що трапилося, а тільки тому, хто краще за інших міг зрозуміти це, – представляючи точне пізнання про чудо майбутнього часу. Після звершення інших чудес, і це повинно було стати достовірним. Так згодом, коли Він зцілив сина царедворця, євангеліст в оповіданні про це дає розуміти й те, що й це чудо тоді вже стало більш гласним. Царедворець тому особливо й покликав Іісуса, що дізнався, як я кажу, про це чудо. Це й пояснює Іоанн, коли каже: “Іісус знову прийшов до Кани Галілейської, де перетворив воду на вино” (Ін. 4:46), та й не просто на вино, а вино найкраще.
3 Такими є чудеса Христові, що їхні витвори виявляються набагато кращими й чудовими за ті, що творяться природою. Так і в інших випадках, коли Христос виправляв якийсь пошкоджений член тіла, то робив його кращим за здорові члени. А що виробленого з води було справді вино і до того ж найкраще, про це могли засвідчити не тільки слуги, а й архітриклін і наречений; а що воно вироблене було Христом, це могли підтвердити слуги, які черпали воду. Таким чином, якби і не відкрилося чудо в той час, то не могли мовчати про нього згодом часу. Отже, Христос багато необхідних свідчень залишав на майбутній час. Що Він перетворив воду на вино, на це Він мав свідками слуг; а що це було вино хороше, на це – свідки архітриклін і наречений. Імовірно, наречений відповідав що-небудь на слова архітрикліна; але євангеліст, поспішаючи до справ найважливіших, торкнувся тільки самого дива, а інше оминув. Потрібно було, звісно, знати, що Христос перетворив воду на вино; але що сказав наречений архітрикліну, додавати це євангеліст не вважав за потрібне. Тим часом багато чудес, будучи спершу мало відомими в подробицях, з плином часу стали більш відомі, тому що були розказані у всіх своїх подробицях людьми, що були спочатку очевидцями їх. Але як у той час Іісус перетворив воду на вино, так і тоді й нині не перестає змінювати звичаї людей слабких і розсіяних. Є, є, кажу, люди, які нічим не відрізняються від води, – так вони холодні, рідкі, ні в чому не тверді. Людей, які перебувають у такому стані, наш обов’язок приводити до Господа, щоб Він благоволив до їхніх вдач, надати якість вина, щоб вони не розсіювалися, але набули сталості, на радість собі та іншим.
Хто ж це такі холодні люди, як не ті, що багато переймаються справами теперішнього життя, що не нехтують насолод цього світу, любителі слави та влади? Усе це потоки, які ніколи не зупиняються, але постійно з більшою стрімкістю несуться в безодню. Сьогодні багатий, завтра злиденний; сьогодні з’являється з глашатаєм, на колісниці, у супроводі безлічі жезлоносців, а другого дня нерідко оселяється у в’язниці, поступаючись, і проти волі, іншому це самоспокушання. Так само відданий розкоші й пересиченню, хоч би як наповнював своє черево, навіть на один день не може втримати в собі цього запасу, але, з випорожненням його, примушений збирати нові запаси, не відрізняючись у такий спосіб нічим від потоку. Як у потоці, ледь минає один струмінь, за ним виступає інший, так і тут, зотліває одна їжа – і нам потрібна інша. Така властивість життєвих речей: вони ніколи не зупиняються, але завжди течуть і одна за одною захоплюються. Що ж стосується задоволень сластолюбства, то вони не тільки течуть і минають, але ще приносять нам багато тривог. Коли їм віддаються із захопленням, то вони і міцність тіла послаблюють і душу позбавляють мужності. І не так сильна течія річок розмиває береги й обвалює їх, як сластолюбство й пересичення підриває всі опори нашого здоров’я. Піди в лікарню і запитай про це, – там дізнаєшся, що звідси походять майже всі хвороби. Помірна і проста трапеза – мати здоров’я. Так називають її й лікарі, визнаючи здоровим – не наїдатися досита. Помірність у їжі, кажуть вони, і є здоров’я; а їжа мізерна – мати здоров’я. Якщо ж помірність у їжі – джерело здоров’я, то явно, що пересичення – джерело хвороб і недуг і породжує такі страждання, що перевищують і саме мистецтво лікарів. І справді, болі в ногах, болі в голові, в очах, у руках, тремтіння всього тіла, удари, жовтяниця, тривалі гострі гарячки та багато інших хвороб (тепер не на часі перелічувати все) зазвичай народжуються не від стриманості та розсудливого способу життя, а від об’їдання й пересичення. Якщо ж хочеш знати і хвороби душі, що звідси народжуються, то побачиш, що любостяжаніє, розпуста, зневіра, лінощі, любострастість і всі непотребства звідси ведуть свій початок. Душі людей, що харчуються такими трапезами, нічим не кращі за ослів: так терзають їх ці звірі. Чи говорити ще про те, скільки скорбот і неприємностей отримують віддані пересиченню? Усіх їх обчислити неможливо. Покажу все в одному і найголовнішому. Вони ніколи із задоволенням не насолоджуються своїм столом, навіть найрозкішнішим. Поміркованість – мати як здоров’я, так і задоволення; а пересичення – джерело і корінь як хвороб, так і незадоволення. Де пересичення, там не може вже бути полювання (до їжі); а де немає полювання, там чи може бути задоволення? Тому між людьми бідними ми знаходимо таких, які не тільки розсудливіші та здоровіші за багатих, а й більше за них мають веселощів. Про все це розмірковуючи, будемо уникати пересичення і пияцтва не тільки за трапезою, а й за всіх життєвих обставин. Натомість будемо краще шукати насолод духовних і, за висловом пророка, “Втішайся Господом” (“Втішайся, – каже він, – Господом, і Він виконає бажання серця твого” (Пс. 36:4)), щоб нам скуштувати і тутешніх, і майбутніх благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *

19Це лжевчення маніхеїв.

Бесіда 23

Ін. 2:11. Так поклав Іісус початок чудесам у Кані Галілейській…

1. перетворення води на вино є першим чудом Іісуса Христа. – На яких свідченнях ґрунтується достовірність цього чуда, що привело учнів до віри. – 2. Іісус Христос виганяє продавців із храму. – Те саме було і ще раз наприкінці Його проповіді. – 3. Чому Іісус Христос робив неясні передбачення. – Апостоли не знали про воскресіння. – Чому Іісус Христос не відкрив їм цього? – Люди більше вірять самим фактам, ніж словам. – Св. Дух нагадав апостолам про все, що говорив їм Іісус Христос. – Велич доброчесності апостолів. – Похвала їм. – Заклик до милостині, без якої не можна увійти у ворота небесні.

1. Часто і сильно нападає диявол, облягаючи з усіх боків наше спасіння. Тому треба бути пильним і тверезим і звідусіль перегороджувати йому приступ. Щойно він зустріне хоча б малу будь-яку нагоду, то вже готує собі вільний доступ, і мало-помалу вводить усю свою силу. Отже, якщо ми хоч трохи дорожимо нашим порятунком, то не допустимо йому і малих нападів на нас, щоб через те запобігти великим. Та й вкрай божевільно було б – коли він показує таке старання погубити нашу душу, нам зі свого боку не постояти навіть і рівною мірою за наше власне спасіння. Це не спроста сказано мною; а я боюся, щоб і нині, непомітно для нас, не вдерся всередину нашого подвір’я цей вовк і не викрав якоїсь вівці, яка через недбальство або через злісні намовляння ухиляється від отари та від справжніх наших бесід. Якби рани були чуттєві і тільки тіло отримувало удари, то не важко було б розпізнавати його зловмисність. Але оскільки душа незрима і вона-то саме отримує рани, то і потрібно нам багато пильнувати, щоб кожен випробовував сам себе: “Бо хто з людей знає, що в людині, крім духа людського, що живе в ній?” (1Кор. 2:11). Слово простягається до всіх і лікування пропонується загальне для всіх нужденних, але справа кожного зі слухачів самому приймати те, що потрібно в його хворобі. Я не знаю хворих, не знаю і здорових; тому пропоную різного роду повчання, потрібні в хворобах різного роду: викриваю то користолюбство, то об’їдання; іноді засуджую хтивість; іноді вихваляю милосердя і переконую до нього; іноді – інші чесноти. Я побоююся, щоб, розмірковуючи в повчанні про одну хворобу, не забути вилікувати інші, тоді як ви страждаєте ними. Якби тут під час моєї бесіди був присутній тільки один слухач, я не вважав би надто потрібним урізноманітнити свої повчання; але оскільки в такій безлічі людей, звісно, є й багато хвороб, то не зайвим буде урізноманітнити повчання: слово, звернене до всіх, без сумніву, принесе свою користь. Тому-то і зміст Писання різноманітний, і говорить нам про незліченну безліч предметів, оскільки звертає слово своє до загального єства всіх людей. А в такій безлічі людей, без сумніву, є різного роду хвороби душевні, хоча й не всі у всіх. Тому, очищаючи себе від них, будемо ж прислухатися до слова Божого, і, зосередивши в ньому наші думки, вислухаємо нинішнє його читання. Що ж це таке? “Так поклав, – говорить Писання, – Іісус початок чудесам у Кані Галілейській”. Дехто, як я і раніше говорив, стверджує, що це не було початком взагалі. Як же інакше, кажуть, якщо тут додано саме: “у Кані Галілейській”? “Так поклав, – сказано, – початок у Кані”. Але я не стану входити в подальше дослідження про це; ми вже колись довели, що Він почав творити знамення після хрещення, і перш ніж хреститися, не робив ніяких чудес. А чи це саме, чи інше знамення було першим зі скоєних Ним після хрещення, про це, мені здається, немає потреби занадто багато міркувати.
“І явив славу Свою”. Яким чином? Адже свідками події були не багато хто, а тільки служителі, архітриклін і наречений? Як же Він явив славу Свою?  Він явив її зі Свого боку. А якщо й не тоді, то згодом повинні були всі почути про це чудо, бо воно донині прославляється і не забуте. Але що того дня не всі дізналися про це, видно з подальшого. Євангеліст, сказавши: “явив славу Свою”, додає: “і увірували в Нього учні Його” (Ін. 2:11), тобто ті, які й раніше вже дивувалися Йому. Чи бачиш, що потрібно було тоді особливо творити знамення, коли були присутні люди сумлінні й уважні до подій? Такі й скоріше могли вірувати і більше уваги звертати на події. Та й як Він міг би бути пізнаний без знамень. Учення ж і пророцтво, з’єднані з чудотворіннями, можуть привернути душі слухачів до того, щоб вони старанно прислухалися до подій, якщо душа вже наперед до того приготована. Тому-то євангелісти нерідко кажуть, що в інших місцях Він не створив знамень через хибне спрямування людей, що живуть там. “Після цього прийшов Він до Капернаума, і Сам, і Матір Його, і брати його, і учні Його, і там пробули небагато днів” (Ін. 2:12). Для чого Він приходить у Капернаум із Матір’ю? Там Він не створив жодного дива, і жителі того міста не були з числа прихильних до Нього, а до того ж були ще й найрозбещеніші: це і сам Христос помітив, сказавши: “І ти, Капернауме, що до неба вознісся, до пекла скинешся” (Лк. 10:15). Отже, для чого ж Він приходить туди? Мені здається, що, маючи намір за деякий час вирушити до Єрусалима, Він для того тоді пішов до Капернаума, щоб не усюди водити з собою братів і Матір. Таким чином, вирушивши туди і пробувши небагато часу з поваги до Матері, Він залишив там свою Матір, і потім знову починає творити чудеса. Тому й сказано, що Він “прийшов до Єрусалима” (Ін. 2:13). Отже, Він хрестився не задовго до Великодня. Але що Він робить, прибувши в Єрусалим? Справу, що виражає Його велику владу. Міняйлів грошей, торжників, які продавали голубів, волів і овець, потім і перебували там, Він виганяє геть.
2. Інший євангеліст оповідає, що, виганяючи їх, Він говорив: “Дім Мій – дім молитви, а ви зробили його вертепом розбійників” (Мф. 21:13); а св. Іоанн виражає це так: “Дім Моїх Отців не робіть домом торгівлі” (Ін. 2:16). Але євангелісти не суперечать один одному; а дають бачити, що Він зробив це двічі, і що обидва випадки були не в один і той самий час: першого разу Він зробив це на початку (своєї проповіді), а другого – коли вже йшов на страждання. Тому востаннє вжив Він і найсильніші вирази, назвавши те місце вертепом розбійників; а на початку знамень не так, але вжив більш лагідне докору. Отже ймовірно, що Він зробив це в два рази. Для чого ж, скажеш ти, Христос зробив це, і до того ж ужив таку суворість, як Він ніде – здається – не робив, навіть і в тих випадках, коли Його ображали, зневажали, називали самарянином і навіть одержимим бісами? А тут Він навіть не задовольнився одними тільки словами; а й узяв бича, і таким чином вигнав їх. Тим часом юдеї, коли Він іншим благодійничав, звинувачують Його й озлоблюються; а коли їм, мабуть, належало б від Його покарання розгніватися, не чинять із Ним так; вони не засуджують і не ображають Його, а що кажуть? “Яким знаменням доведеш Ти нам, що маєш владу так чинити?” (Ін. 2:18). Чи бачиш крайню заздрісність їхню, – як благодіяння, надані іншим, найбільше дратували їх? Отже, одного разу Він говорив, що храм став від них вертепом розбійників, показуючи тим, що те, що продавали, було придбано крадіжками, грабіжництвом і шахрайством, і що вони збагачувалися нещастям інших; а другого разу – будинком купівлі, викриваючи їхнє безсором’язництво в торгівлі. Але для чого Він зробив це? Так як, згодом часу, Він став зцілювати в суботу і робити багато чого такого, що здавалося їм злочином закону, то щоб не вважали Його богопротивником і таким, що робить це всупереч волі Отця, Він цим випадком і попереджає таку думку їхню.
Той, хто показав таку велику ревність про дім, звісно, не мав наміру чинити опір Владиці дому, який у ньому вшановується. Щоправда, і попередні роки, в які Він жив згідно із законом, могли достатньо показати Його повагу до Законодавця і те, що Він не прийшов узаконити щось протилежне Йому. Але оскільки ці роки, ймовірно, з плином часу були забуті, та й не всім були відомі (бо Він виховувався в домі бідному й незнатному), то Він і робить це в присутності всього народу, що зібрався з нагоди наближення свята, та ще й з небезпекою для Себе самого. Він не просто вигнав їх, а й столи скинув, і гроші розсипав, даючи їм зрозуміти, що той, хто наражає Себе на небезпеку за доброчесність у домі, не буде зневажати Господаря дому. Якби Він робив це удавано, то міг би вжити тільки переконання; а наражати Себе на небезпеку – це занадто сміливо. Адже не маловажна справа піддати Себе такій люті торговиків, озлоблювати проти Себе неосвічену юрбу людей корчомних, соромити їх і вводити в збитки: це властиво не лицеміру, а людині, готової потерпіти все за благополуччя дому. Тому Він не справами тільки, а й самими словами своїми виражає єднання своє з Домовладикою; не каже: дім святий, а дім Отця мого. Ось, називає Його і Отцем своїм, і вони не обурюються на це: думали, що Він говорить так взагалі. Але коли згодом став Він виражати це ясніше, так що навіював думку про свою рівність з Отцем, тоді вони приходили в лють. Що ж вони тепер? “Яким знаменням, – кажуть, – доведеш Ти нам, що маєш владу так чинити?” О, крайнє безумство! Їм потрібне знамення, щоб відстати від худих справ, і звільнити дім Божий від такого приниження! А виявити таку велику ревність про дім Божий хіба не є найбільшим знаменням чесноти? Добромисні люди виявилися й тут: “при цьому учні Його згадали, що написано: Ревність за домом Твоїм з’їдає Мене” (Ін. 2:17; Пс. 68:10). Але юдеї не згадали про пророцтво, а говорили: “Яким знаменням доведеш Ти нам”, з одного боку шкодуючи про втрату свого ганебного прибутку і сподіваючись завадити Йому в тому, а з другого – бажаючи викликати Його на звершення дива, щоб принизити вчинок Його. Тому Він і не дає їм знамення. Так і раніше, коли вони приступали й вимагали дива, Він відповідав їм: “Род лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення не дасться йому, окрім знамення Іони пророка” (Мф. 16:4). Втім, тоді Він відповідав їм ясніше, а тепер більш загадковим чином. А робить Він це через крайню їхню нечутливість. Той, хто попереджав тих, хто не просив, і давав їм знамення, Той, звісно, не відмовив би тим, хто просив, якби не бачив у них думок злих і лукавих, а також підступного їхнього наміру. Зауваж, якої злоби сповнене і саме питання їхнє. Їм слід було б похвалити Його старанність і ревність; слід було б дивуватися тому, яку дбайливість Він виявляє про дім Божий; а вони звинувачують Його, стверджуючи, що тут корчуватися дозволено, а припиняти корчуватися не дозволяється, якщо не буде показано якесь знамення. Що ж Христос? “Зруйнуйте, – каже, – храм цей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19). Він і багато такого говорив, що тодішнім слухачам не було зрозуміло, а тільки згодом могло бути зрозуміло. Для чого ж Він робив це? Щоб довелося Його передбачення майбутніх подій, коли здійсниться передбачене, – як справді сталося і щодо цього пророцтва. “Коли ж воскрес Він із мертвих, – сказано, – то учні Його пригадали, що Він говорив це, і повірили Писанню, і слову, що говорив Іісус” (Ін. 2:22). А в той час, коли Він говорив, вони дивувалися, яким чином може виповнитися сказане; інші ж заперечували так: “цей храм будувався сорок шість років, і Ти за три дні спорудиш його?” (Ін. 2:20). Вони кажуть: сорок шість років, маючи на увазі побудову останнього храму, тому що перший був закінчений у двадцять років.
3. Чому ж Він не пояснив цієї притчі, і не сказав: Я говорю не про цей храм, але про плоть Мою? Уже згодом євангеліст, коли писав Євангеліє, то витлумачив цей вислів; а сам Він у той час промовчав? Чому ж промовчав? Тому що вони не прийняли б слів Його: якщо навіть учні Його не були тоді здатні зрозуміти сказане, то тим більше – народ. “Коли ж, – каже євангеліст, – воскрес Він із мертвих, то учні Його пригадали, що Він говорив це, і повірили Писанню”. Два предмети тут представлялися їм: Його воскресіння, і питання ще більш важливе: чи Бог був Той, хто мешкав у цьому храмі? Те й інше Він давав зрозуміти в словах: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його”. Це і Павло представляє, як не мале знамення божественності Його, кажучи так: “і відкрився Сином Божим у силі, по духу святині, через воскресіння з мертвих, про Іісуса Христа” (Рим. 1:4). Чому ж Він саме це знамення дає і там, і тут, і скрізь, кажучи або так: “коли Мене піднесуть із землі” (Ін. 12:32), або: “коли Сина Людського піднесете, тоді дізнаєтеся, що то Я” (Ін. 8:28); також: “не буде йому дано жодного знамення, окрім знамення Іони” (Мф. 16:4), і тут знову: “за три дні я піднесу його”? Та то особливо й показувало в Ньому не просту людину, що Він міг здобути перемогу над смертю і так скоро зруйнувати довготривале її панування і припинити тяжку боротьбу. Тому й каже: “тоді дізнаєтеся”. Коли це? Коли, воскресши, приверну до себе всесвіт (Ін. 12:32), – тоді-то зрозумієте, що і це зробив Я, як Бог і істинний Син Божий, караючи за образу Отця. Чому ж Він не сказав, які потрібні були знамення для припинення колишнього зла, а тільки пообіцяв дати знамення? Бо таким чином Він ще більше озлобив би їх, а тепер більше вразив. Втім, вони нічого не відповіли на це; їм здавалося, що Він говорить щось неймовірне, і тому вони не продовжували ще питати Його; вони залишили це без уваги, як справу нездійсненну. Але якби вони мали глузд, то, хоч би це й здавалося їм тоді неймовірним, – принаймні, згодом часу, коли Він сотворив уже багато знамень, вони могли б прийти й запитати Його про те, щоб розв’язати своє здивування. Але оскільки вони були нерозумні, то на одні слова Його зовсім не звертали уваги, а інші вислуховували зі злим наміром. Тому і Христос говорив їм у притчах.
Але постає ще таке питання: яким чином учні не знали, що Йому належало воскреснути з мертвих? Це тому, що вони тоді ще не були удостоєні благодаті Святого Духа. Тому, хоча часто чули слово про воскресіння, але анітрохи не розуміли, а тільки міркували між собою, що б це означало. Справді, вельми дивно і дивно було чути, щоб хто-небудь міг воскресити самого себе і воскресити таким чином. Тому і Петро зазнав докору, коли, не розуміючи нічого про воскресіння, сказав: “будь милостивий до Себе, Господи” (Мф. 16:22). Та й Христос ясно не відкривав їм цього перед самою подією, щоб вони не спокушалися, – бо спочатку ще не вірили словам Його, через велику їхню дивакуватість, і тому, що ще не знали ясно, хто Він. Тому, про що голосно волали самі події, ніхто не міг не вірити; а що говорилося тільки на словах, тому звичайно не всі хотіли вірити. Тому спочатку Він залишив це вчення прикритим; коли ж самою справою довів істину слів Своїх, тоді нарешті повідомив і розуміння їх та таку благодать Духа, що учні Його все раптом збагнули. “Дух Святий нагадає вам усе” (Ін. 14:26).  Якщо вони, втративши всю повагу до Нього в один вечір, розбіглися і навіть говорили, що й не знають Його, не отримавши особливої благодаті Духа, то навряд чи б вони пригадали все зроблене і сказане Христом за весь час (життя Його). Якщо ж, скажеш ти, вони повинні були почути все від Духа, а самі не могли утримати в пам’яті всього вчення Христового, то яка була їм потреба перебувати з Христом? Але це було потрібно тому, що Дух власне не вчив їх, а тільки приводив на пам’ять те, що раніше говорив Христос; але й послання Духа для нагадування їм сказаного не мало сприяло славі Христовій. Отже, спочатку це було милістю Божою, що на них послана благодать Духа настільки велика й рясна; а потім було вже їхньою чеснотою те, що вони засвоїли собі цей дар. Вони показали життя світле, велику мудрість і великі подвиги, і нехтували життям теперішнім, ні в що не ставили все людське, але були вищими за все, і, як легкі орли, що ширяють на висоту, ділами своїми сягали самого неба, чим і здобули невимовну благодать Духа. Будемо ж наслідувати їх і ми, і не згасимо світильників наших, але збережемо в них світло милосердям. Таким саме чином підтримується полум’я цього вогню. Будемо ж збирати єлей у посудини, поки ми перебуваємо тут, тому що після відходу туди вже не можна купити його; придбати його можна не інакше, як тільки через руки бідних. Будемо збирати його тут у великій кількості, якщо хочемо увійти (в чертог) з Нареченим; інакше муситимемо залишитися поза чертогом. Неможливо, абсолютно неможливо увійти в переддень царства без милосердя, хоча б ми зробили безліч інших добрих справ. Тому будемо чинити милосердя з повною ретельністю, щоб насолодитися невимовними благами, яких і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, якому вічна слава і держава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 24

Ін. 2:23. І коли Він був у Єрусалимі на святі Пасхи, то багато хто увірував в ім’я Його.

1. Ті, яких приваблювало до Іісуса Христа Його вчення, були твердішими і стійкішими у вірі, ніж ті, кого приваблювали знамення. – Чому Він не робив більше чудес. – 2. Никодим, слабкість і недосконалість його віри. – Поблажливість Іісуса Христа. – 3. Не треба з надмірною допитливістю проникати у священні таємниці. – Не підпорядковуючи свій розум вірі, люди впадають у безліч безглуздостей. – Розум людський, не осяяний згори, виробляє лише темряву. – Багатства суть шипи, які дряпають і ранять нас.

1. Між людьми того часу20 одні захоплювалися оманами, інші трималися істини; але і з цих останніх деякі приймали істину тільки на короткий час, а потім відпадали від неї. Таких-то людей Христос розумів у притчі, уподібнюючи насінню, яке лежить не глибоко, але має коріння на поверхні землі, і тому, говорив Він, швидко і гине. На них же і євангеліст вказує тут, коли каже: “І коли Він був у Єрусалимі на святі Пасхи, то багато хто, бачачи чудеса, які Він чинив, увірували в ім’я Його. Але Сам Іісус не ввіряв Себе їм” (Ін. 2:23-24). Набагато вірнішими були ті учні, які не знаменнями тільки були притягнуті до Христа, а й вченням Його; знамення привертали грубіших, а розумніших – пророцтва і вчення. Тому ті, які були полонені вченням, були твердішими за тих, кого приваблювали знамення; їм-то і Христос догоджав, коли говорив: “блаженні ті, що не бачили, і ті, що увірували” (Ін. 20:29). А що останні були не з істинних учнів, це показує і додавання наступних слів: “Але Сам Іісус не ввіряв Себе їм”. Чому? “Бо знав усіх, і не мав потреби, щоб хто засвідчив про людину, бо Сам знав, що в людині” (Ін. 2:24-25). Сенс цих слів такий: Він не звертав уваги на одні слова, проникав у самі серця і входив у думки; ясно бачачи тільки тимчасову їхню гарячність, Він не довіряв їм, як уже рішучим учням, не проповідував їм усього вчення, наче тим, що вже стали твердими у вірі. А знати, що є в серці людей, властиво Тому, хто “створив серця всіх їхніх” (Пс. 32:15), тобто одному Богові, бо сказано: “Ти один знаєш серце” (1Царів. 8:39). Він не мав потреби у свідках, щоб знати думки власних своїх створінь: тому й не довіряв їм у їхній тимчасовій вірі. Люди, які не знають ні сьогодення, ні майбутнього, часто без усякого розбору і говорять, і повідомляють все навіть таким, які з хитрістю підступають до них і потім скоро залишають їх. Але Христос не так; Він знав усе в них сокровенне. І нині багато таких, які носять ім’я віруючих, але непостійні й легко всім захоплюються; тому й нині Христос не ввіряє Себе їм, а вельми багато чого приховує від них. Як ми довіряємося не всяким друзям, а тільки щирим, так і Бог. Ось послухай, що говорить Христос учням: “Я вже не називаю вас рабами,… але Я назвав вас друзями”. Як і чому? “Бо сказав вам усе, що чув від Отця Мого” (Ін. 15:15). Отже, юдеям, які просили знамень, Він не дав, бо вони просили, бажаючи тільки спокусити Його. Та й нині, як тоді, просити знамень чи не означає спокушати?
Тим часом і нині є люди, які шукають знамень, і кажуть: чому нині знамень немає? Але якщо ти віруючий, яким маєш бути, якщо любиш Христа, як слід любити, то ти не маєш потреби в знаменнях: вони даються невірним. Чому ж вони не були дані юдеям? – запитаєш ти. Ні, їм-то найбільш і дані були. Якщо ж у деяких випадках юдеї, і вимагаючи знамень, не отримували їх, то це тому, що вимагали їх не для того, щоб полишити своє невір’я, а для того, щоб ще більше утвердитися в злобі своїй. “Серед фарисеїв був такий собі, на ім’я Никодим, один із начальників Іудейських. Він прийшов до Іісуса вночі” (Ін. 3:1-2). Цей Никодим, як видно з євангелія, і після підносив голос свій за Христа; він говорив: “Чи судить закон наш людину, якщо перш не вислухають його” (Ін. 7:51). Але іудеї з обуренням сказали йому: “роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). Та й після розп’яття на хресті, він також показав багато дбайливості при похованні тіла Господнього. “Прийшов також і Никодим, – який приходив раніше до Іісуса вночі, – і приніс суміш із смирни й алое, літр близько ста” (Ін. 19:39). Так і тепер він був прихильний до Христа, але не стільки, скільки слід було, і не з належною думкою про Нього: він був ще схильний до іудейських слабкостей. Тому він і приходив уночі, боячись зробити це вдень. Утім, людинолюбець Бог і при цьому не відкинув його, не дорікнув і не позбавив Свого вчення, а з великою лагідністю розмовляє з ним, відкриває йому вельми високі предмети віри, хоча й загадково, та все ж таки відкриває. Людина ця була набагато більш гідна поблажливості, ніж ті, які робили це з лукавства. Останні не заслуговували на жодне прощення; а той, хоча й гідний був докору, але не в такій мірі. Чому ж євангеліст нічого цього не сказав про нього? Він каже в іншому місці, що “з начальників багато хто увірував у Нього, але заради фарисеїв не сповідували, щоб не бути відлученими від синагоги” (Ін. 12:42). Тут же все це він висловив одним зауваженням про прихід його в нічний час. Що ж Никодим каже? “Равви, ми знаємо, що Ти вчитель, що прийшов від Бога, бо таких чудес, які Ти твориш, ніхто не може творити, якщо не буде з ним Бог” (Ін. 3:2).
2. Никодим ще долу обертається; ще людське поняття має про Христа і говорить про Нього, як про пророка, не припускаючи в Ньому нічого особливого за знаменнями. “Ми знаємо, – кажуть, – що Ти вчитель, що прийшов від Бога”. Для чого ж ти приходиш вночі і таємно до Того, хто говорить божественне і прийшов від Бога? Чому не розмовляєш із Ним відкрито? Але Іісус і цього не сказав йому і не викрив його: Він “тростини надламаної не переламає, – говорить Писання, – і льону, що палиться, не загасить; буде судити по істині” (Іс. 42:3); та й сам Він каже: “Я не прийшов судити світ, але спасти світ” (Ін. 12:47). “Таких чудес, які Ти твориш, ніхто не може творити, якщо не буде з ним Бог”. Отже, Никодим висловлює ще думку єретичну, коли каже, що Іісус звершує діла Свої за стороннього сприяння, і має потребу в допомозі інших. Що ж Христос? Дивись, яка крайня поблажливість! Він не сказав: Я анітрохи не маю потреби в допомозі інших, але творю все Своєю владою, бо Я істинний Син Божий і маю однакову силу з Тим, Хто Мене породив. Він не говорив цього, тому що це було ще недоступно для слухача. Я завжди кажу, і тепер скажу, що Христос мав намір у той час не стільки відкривати власну гідність, скільки переконувати, що Він нічого не робив проти волі Отця. Тому в словах Він постійно є лагідним, а в ділах – не так; але коли творить чудеса, то робить усе з владою. Так Він каже: “хочу, очистися” (Мк. 1:41); “дівчино, тобі кажу, вставай” (Мк. 5:41); “простягни руку твою” (Мф. 12:13); “прощаються тобі гріхи твої” (Лк. 5:20); “замовкни, перестань” (Мк. 4:39); “вставай, візьми постіль твою, й іди в дім твій” (Мк. 2:11); “замовкни, й вийди з нього” (Лк. 4:35; Мк. 1:25); “нехай буде тобі за бажанням твоїм” (Мф. 15:28); “коли хто скаже вам що-небудь, відповідайте, що вони потрібні Господеві” (Мф. 21:3); “а тепер ти будеш зі мною в раю” (Лк. 23:43); “чули, що сказано стародавнім: Не вбий; а хто вб’є, будеш підданий суду. А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого марно, підлягає суду” (Мф. 5:21-22); “ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей” (Мф. 4:19).  І у всіх випадках ми бачимо велику владу Його. У справах ніхто не міг засудити Його за те, що відбувалося. Та й як це було можливо? Якби слова Його не справджувалися і не виконувалися згідно з Його повелінням, то міг би хто-небудь з юдеїв сказати, що веління Його походили від марнославства; а так як всі вони виконувалися, то вчинення подій мимоволі затуляло вуста їхні. Що ж стосується слів, то юдеї могли б, через безсоромність свою, звинувачувати Його в марнославстві.
Так і тепер, у бесіді з Никодимом, Він ясно не висловлює нічого високого, але загадковим чином відводить його від принизливих думок, навчаючи, що Він сам по собі сильний творити дива, тому що Отець породив Його досконалим, всесильним у Самому Собі, який не має нічого недосконалого. Але подивимося, як саме Він це доводить. Никодим каже: “Равви, ми знаємо, що Ти – вчитель, що прийшов від Бога, бо таких чудес, які Ти твориш, ніхто не може творити, якщо не буде з ним Бог” (Ін. 3:2). Він думав, що, говорячи про Христа, він сказав щось велике. Що ж Христос? Показує йому, що він ще не досяг і передодня істинного відання, не стоїть навіть і перед брамою його, але ще блукає десь поза царством – і він сам, і кожен, хто став би говорити таким чином; що ще не проник у істинне відання той, хто має таке поняття про Єдинородного. Що ж саме говорить Христос? “Воістину, воістину кажу тобі, якщо хто не народиться згори, не може побачити Царства Божого” (Ін. 3:3). Тобто, якщо ти не народишся згори і не отримаєш точного пізнання про предмети віри, то будеш блукати і залишишся далеко поза царством небесним. Утім Він не говорить так ясно, але щоб не зробити слів Своїх надто обтяжливими, не прямо до нього звертається, а говорить невизначено: “якщо хто не народиться”, нібито так кажучи: якщо ти або інший хто-небудь думає про Мене таким чином, то ви перебуваєте поза царством. Якби не такий саме сенс містився в Його словах, то відповідь не відповідала б словам Никодима. Якби почули це юдеї, то вони пішли б зі сміхом; але Никодим і в цьому випадку показує свою допитливість. Для того-то Христос часто і говорив не ясно, щоб спонукати слухачів до запитань і зробити їх більш уважними. Ясно сказане нерідко проходить повз слух, а неясне робить слухача уважнішим і стараннішим. Отже, слова Христові мають такий зміст: якщо ти не народишся згори, якщо не долучишся до Духа через лазню пакибиття, то не зможеш одержати належного про Мене поняття; а це (твоє) поняття не духовне, але душевне. Утім, він говорить таким чином не для того, щоб вразити Никодима, який викладав власну думку, скільки він міг умістити, а щоб непомітно піднести його до вищого розуміння: “якщо, – каже Він, – хто не народиться згори”. Під словом – згори тут одні розуміють: з неба, інші: знову. Тому, каже Він, хто не народився таким чином, неможливо побачити царства Божого, маючи на увазі тут Себе Самого і показуючи, що Він був не тим тільки, що бачили в Ньому, і що потрібні ще інші очі, щоб бачити в Ньому Христа. Никодим, почувши це, каже: “як може людина народитися, будучи старою?” (Ін. 3:4). Як? Ти називаєш Його вчителем і кажеш, що Він прийшов від Бога, а слів Його не приймаєш і висловлюєш вчителеві думку, що виражає дивне здивування? Це як – є вираз людей не дуже віруючих, є здивування тих, хто мислить земне. Так і Сара сміялася, коли говорила: як? Так і багато інших, з подібними питаннями, відпали від віри.
3. Так і єретики упираються в єресі, пропонуючи такі ж питання. Одні з них кажуть: як втілився? Інші: як народився? І таким чином слабким своїм розумом підпорядковують Істоту безмежну. Знаючи це, нам слід уникати такої недоречної цікавості. Ті, хто ставить такі запитання, і не дізнаються того: як, і відпадуть від православ’я. Так і Никодим зі здивуванням запитує про спосіб. Він зрозумів, що сказане стосується і його; тому бентежиться, вагається, приходить у скруту – тому, що прийшовши (до І. Христа), як до людини, він чує щось вище людського, чого ще ніхто ніколи не чув; він, з одного боку, підноситься до висоти пропонованого вчення, а з другого – оточується мороком і не знає, на чому зупинитися, захоплено туди й сюди, і відпадає від віри. Тому й продовжує уявляти це, як справу неможливу, щоб викликати Його до найяскравішого викладення вчення: “невже, – каже, – чи може він іншим разом увійти в утробу матері своєї і народитися?” (Ін. 3:4). Бачите, як смішно говорить людина, яка підпорядковує духовне власним поняттям; вона перебуває ніби в маренні й сп’янінні, щойно починає сказане досліджувати більше, ніж скільки завгодно Богові, а не приймає в простоті віри. Він чує про духовне народження, але не думає про духовне, а зводить сказане до приниження плоті, і настільки велике і високе вчення підводить під природний порядок речей. Ось чому він вигадує питання і смішні здивування. Тому-то й Павло каже, що “душевна людина не приймає того, що від Духа Божого” (1Кор. 2:14). Втім Никодим і після цього дотримується поваги до Христа: не став сміятися над словами Його, а тільки, вважаючи справу неможливою, мовчав. Два предмети були йому не збагненні: таке народження і царство. В юдеїв ніколи не було чути навіть назви такого народження і такого царства. Утім Никодим поки що зупиняється на першому, бо цей предмет найбільше вразив його розум.
Знаючи це, не будемо ж випробовувати своїм розумом Таїнств божественних, не будемо підводити їх під порядок звичайних у нас речей і підкоряти законам єства, а будемо розуміти все благочестиво, вірячи тому, що сказано в Писаннях. Надто допитливий дослідник не набуває ніякої користі, і крім того, що не знаходить шуканого, піддається ще крайньому осуду. Ти чуєш, що (Отець) породив? Вір тому, що чуєш: але як (народив), цього не випробовуй, щоб через це не відкинути і самого народження, – що було б вкрай нерозважливо. Якщо Никодим, почувши про народження, не про це невимовне, а про народження по благодаті, впав у морок і здивування, тому що не припускав у ньому нічого високого, а думав тільки про людське та земне, то ті, хто випробовує та сповідає про народження, страшне, таке, що перевершує будь-яке слово й розуміння, – якого варті бути покарання? Ніщо не породжує стільки мороку, скільки розум людський, що міркує про все по земному і не приймає осяяння згори. Земні помисли містять у собі багато нечистоти. Тому й потрібні нам струмені небесні, щоб, після знищення твані, дух наш, у міру своєї чистоти, підносився в гору і долучався до небесного вчення. А це може бути тоді, коли ми покажемо в собі і душу благомислячу, і життя праве: адже може ж, істинно може затьмаритися наш розум не тільки від недоречної цікавості, а й від розбещеного способу життя. Тому й Павло говорив коринтянам: “Я годував вас молоком, а не твердою їжею, тому що ви були ще не в силах, та й тепер не в силах, тому що ви ще плотські. Бо якщо між вами заздрість, суперечки й розбіжності, то чи не тілесні ви?” (1Кор. 3:2-3). Також у посланні до євреїв і в багатьох інших місцях, як кожен може бачити, Павло вважає це саме причиною неправдивих вчень, тому що віддана пристрастям душа не може осягати нічого великого й шляхетного, а, немов затьмарена гноєтечею з очей, страждає найтяжчою сліпотою. Отже, очистимо самих себе, просвітимося світлом відання і не будемо сіяти в терні. А що значить це терня, ви знаєте, хоча ми й не будемо говорити про це: ви часто чули, що Христос ім’ям терня називає клопоти життєві й зваби багатства; та й справедливо. Як перше (терніє) безплідне, так і останнє; як те вражає тих, хто торкається до нього, так і ці пристрасті; як терніє легко поглинається вогнем, і ненависне для хлібороба, так і мирські справи; як у тернію ховаються дикі звірі, єхидни й скорпіони, так і в звабленнях багатства. Але сприймемо вогонь Духа, щоб і тернину спожити, і звірів вигнати, і ниву очистити для хлібороба; а після очищення окропимо її духовними струменями; насадимо плодоносну оливку, рослину найніжнішу, найніжнішу, що завжди квітує, світлоносну, поживну, зміцнювальну та таку, що зміцнює здоров’я. Усе це містить у собі милосердя, яке є ніби печатка для тих, хто його придбав. Ця рослина не в’яне навіть і від наближення смерті, але завжди стоїть, просвіщаючи розум, живлячи душу і роблячи її сили найміцнішими.  Якщо ми постійно матимемо його, то зможемо з дерзновенням побачити і Нареченого та увійти в шлюбне палац, – чого нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю зі Святим Духом слава, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

* * *

20Т.е. між сучасниками Іісуса Христа.

Бесіда 25

Ін. 3:5. ІІісус відповів: Істинно, істинно кажу тобі, хто не народиться від води та Духа, той не може увійти до Царства Божого.

1. Никодим не зрозумів слів Спасителя тому, що хотів міркувати про духовні предмети по-людськи. – Якщо людина не народжується від води і Духа, вона не може увійти в Царство Небесне. – 2 и 3. Віра в невидиме. – Різниця між першим і другим творінням. – У першому творінні Творець скористався землею для створення людини; у другому Св. Дух користується водою. – Перша людина була створена з душею живою, друга сповнена Духа животворящого. – Перша людина потребувала допомоги, друга, отримуючи благодать Духа Святого, не потребує жодної іншої допомоги. – Чому вода потрібна для хрещення? – Обряд хрещення. – Великі таємниці, здійснені для нас Іісусом Христом, як спонукання для нас вести добре життя. Оголошені та їхнє становище у відношенні до вірних. – Користь милостині і дарів, що приносяться Іісусу Христу і малим сим.

1. Малі діти щодня ходять до вчителів, беруть уроки і дають у них звіт, і не переривають цього заняття; буває й те, що вони до днів приєднують і ночі; і ви змушуєте їх робити це через предмети тлінних і тимчасових. Але від вас, людей вікових, ми не вимагаємо такої праці, якої ви від своїх дітей. Не щодня, а тільки два дні на седмицю ми запрошуємо вас до слухання повчань, і до того ж тільки на малу частину дня, щоб полегшити для вас цю працю. Для того і зміст Писання ми поділяємо на малі частини, щоб ви зручніше могли засвоювати їх, вкладати в скарбницю розуму і так запам’ятовувати в пам’яті, щоб ви і самі могли передавати все (іншим) точно, якщо тільки не буде хто занадто сонливий і недбалькуватий, чи ледачіший за малого сина.
Отже, приступимо знову до продовження раніше сказаного і подивимося, як Никодиму, що впав на дно, який докладає слова Христові до земного народження і каже, що неможливо застарілій людині знову народитися, Христос відкриває ясніше образ цього народження. Хоча і це пояснення ще представляє певні труднощі для того, хто міркує по-людськи, але з тим разом уже достатньо для того, щоб того, хто служить, піднести від приниженого способу мислення. Що ж Христос говорить? “Воістину, воістину кажу тобі, якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже”. Ось що цим Він дає зрозуміти: ти вважаєш це неможливим; а Я кажу, що це дуже можливо, навіть і необхідно, і інакше спастися неможливо. А Необхідне Бог зробив для нас і зручним. Народження земне є народження по плоті, від пір’я, а тому для нього і загороджено все небесне, бо що спільного між землею і небом? Але інше народження, як народження від Духа, зручно відчиняє нам небесні врата.
Чуєте ви всі, чужі просвіти21: жахніться, заплачте! Страшна ця загроза, страшне визначення! Неможливо, каже Христос, тому, хто не народиться водою і духом, увійти в царство небесне, бо він ще носить одяг смерті, одяг прокляття, одяг тління, – ще не отримав знамення Господнього, він ще не свій, а чужий, не має домовленого в царстві знака. “Якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже”. Але Никодим і цього не зрозумів. Немає нічого гіршого, як піддавати духовні предмети міркуванням. Це і не дозволило Никодиму уявити собі що-небудь велике і піднесене. Але для того ми й називаємося вірними, щоб, залишаючи неміч дольних помислів, сходили на висоту віри, і в її вченні вважали своє вище благо. Якби так вчинив Никодим, то справа не видалася б йому неможливою. Отже, що ж Христос? Відвертаючи його від такого способу мислення, що плазує внизу, показуючи, що не про тілесне народження Він говорить, Христос каже: “хто не народиться від води і Духа, той не може увійти до Царства Божого”. Він говорив це, бажаючи погрозою привернути Никодима до віри, – переконати, щоб він не визнавав цієї справи неможливою, і намагаючись відволікти його від припущення в цій справі плотського народження. Никодиме, каже Він, Я говорю про інше народження. Для чого ж ти схиляєш мову до землі? Для чого цю справу підкоряєш природним законам? Народження це вище природного народження, і не має нічого спільного з вашим. Хоча називається народженням і те й інше, однак, при загальному найменуванні, вони розрізняються на ділі. Відчепись від загальноприйнятих понять; Я вводжу у світ інше народження; Я хочу, щоб люди народжувалися в інший спосіб; Я прийшов із надзвичайним способом створення. Спочатку Я створив людину із землі і води, але це створення виявилося непридатним, ця посудина розбилася; потім Я вже не хочу творити із землі і води, а від води і духу. А якщо хто запитає: як від води? – запитаю і я: як від землі? Як бріння перетворилося на різні види? Яким чином із речовини однорідної (адже земля одна) відбулися творіння різні й різноманітні? Звідки кістки, нерви, кровоносні та сухі жили? Звідки перетинки, кров’яні судини, хрящі, оболонки, печінка, селезінка, серце? Звідки шкіра, кров, слиз, жовч? Звідки стільки відправлень? Звідки розмаїття кольорів? Це – не з землі і не з бріння. Яким чином земля, приймаючи насіння, вирощує його; а плоть, та ж земля, приймаючи насіння, піддає його гниттю? Як земля насіння, що кидається в неї, живить; а плоть живиться ними, але не живить їх? Наприклад: земля, приймаючи воду, виробляє вино, а плоть, часто приймаючи вино, перетворює його на воду. Отже, звідки видно, що тіло походить із землі, тоді як земля, як я сказав, має властивості, протилежні тілу? Розумом я осягнути цього не можу, приймаю тільки вірою. Якщо ж щоденні й відчутні справи вимагають віри, тим більше – справи невимовні й духовні. Як бездушна нерухома земля, з волі Божої, прийняла таку силу, і в ній відбуваються такі чудові справи, так само, і під час дії Духа на воду, легко здійснюються ті дивовижні справи, що перевищують розум.
2. Отже, не залишайся в невір’ї тому тільки, що ти не бачиш цього. Ти не бачиш і душі, однак віриш, що в тебе є душа і що вона щось інше, а не тіло. Але Христос напоумляє Никодима не цим, а іншим прикладом. Хоча душа і безтілесна, однакож Він не вказав на неї тому, що Никодим мав ще занадто грубі про неї поняття. Але Христос наводить як приклад дещо інше, що не має нічого спільного з грубістю тіл, але й не підноситься до природи істот безтілесних. Це – рух вітру. Насамперед Він починає з води, яка, тонша за землю, але грубіша за вітер. Як на початку в основу (творіння) покладена була земля, все ж справа належала Творцеві, так тепер в основу покладається вода, а вся справа (відродження) належить благодаті Духа. І тоді – “людина… стала душею живою”, нині ж “є дух животворящий” (1Кор. 15:45). Але відмінність між тим і іншим велика. Душа не повідомляє життя іншій істоті; а Дух не тільки живе сам по собі, але повідомляє життя й іншим істотам. Так апостоли і мертвих воскрешали. Тоді, вже після звершення творіння, нарешті була створена людина; а нині, навпаки, нова людина твориться перед новою тварюкою: спершу вона народжується, а потім уже світ перетворюється. І як на початку (Бог) створив людину цілком, так і нині цілком утворює її. Але тоді він говорив: “створимо йому помічника” (Бут. 2:18), а тут – нічого подібного. Той, хто прийняв благодать Духа, чи може потребувати іншого якогось помічника? Той, хто належить до тіла Христового, яку має потребу в чиємусь сприянні? Тоді створена людина за образом Божим; а нині з’єднана з самим Богом. Тоді Бог повелів їй володіти рибами і звірами; а тепер підніс початок наш вище небес. Тоді дав для проживання рай; а нині відкрив для нас небо. Тоді людина створена була в шостий день, так як цим часом повинно було закінчитися і творіння; а нині – в перший день, і на самому початку, як і світло. З усього цього ясно, що те, що відбувається нині, належить до іншого, кращого життя і стану, який не має кінця.
Першим творінням Адама було творіння із землі, а після нього створення дружини з ребра, потім походження Авеля від насіння. Але ми не можемо ні збагнути, ні зобразити словом цих творінь, хоча всі вони найречовинніші. Як же ми можемо дати звіт щодо духовного народження через хрещення, – народження, яке набагато вище за ті? І яких можна вимагати від нас міркувань про це народження – дивовижне і надзвичайне? При здійсненні його предстоять і ангели; але пояснити спосіб цього чудового народження через хрещення не може жоден з них. Але і стоять вони, самі нічого не здійснюючи, а тільки дивлячись на те, що відбувається. Все ж робить Отець, Син і Святий Дух. Повіримо ж слову Божому: воно вірніше за наш зір; зір часто й обманюється, а це слово погрішати не може. Повіримо ж Йому. Породивши суще з того, що несе, воно, звісно, безсумнівне і тоді, коли говорить про природу його. А що воно говорить? Що в хрещенні відбувається народження. Але якби хто сказав тобі: як це – затули тому вуста словом Христовим, яке є найбільшим і найяскравішим доказом.
Якщо ж хто запитає: для чого вживається вода, то запитаємо і ми взаємно: для чого на початку в створення людини входила земля? Що Богу і без землі можливо було створити людину, це очевидно для кожного. Тому не допитуйся. А що вода потрібна і необхідна, це можеш дізнатися ось із чого: одного разу, коли Дух зійшов, перш ніж уживати воду (Діян. 10:44), апостол не зупинився на цьому; але дивись, що сказав він про воду, як про речовину необхідну і не зайву: “хто може заборонити христитися водою тим, хто, як і ми, одержали Святаго Духа” (Діян. 10:47). Чому ж потрібна вода? Скажу, нарешті, і про це і відкрию вам сокровенне таїнство. Є кілька потаємних причин для цього, але з багатьох я скажу вам поки що одну. Яка ж це причина? Та, що у воді символічно зображується гріб і смерть, воскресіння і життя, і все це відбувається спільно. Коли ми занурюємо свої голови у воду, немов у труну, разом із тим ховається стара людина і, занурившись на дно, вся зовсім ховається. Потім, коли ми восклоняємося, – виходить людина нова. Як легко для нас зануритися і піднятися, так для Бога легко поховати стару людину і явити нову. Але це відбувається тричі, щоб ти знав, що все це відбувається силою Отця і Сина і Святого Духа. А що сказане мною не ворожіння, послухай тільки, що говорить Павло: “ми поховалися з Ним хрещенням у смерть” (Рим. 6:4); також: “стара наша людина розіп’ята з Ним” (Рим. 6:6); або: “ми з’єднані з Ним подобою смерті Його” (Рим. 6:5). Але не тільки хрещення називається хрестом, а й хрест хрещенням. “Хрещенням, – каже Христос, – яким Я хрещуся, будете хреститися” (Мк. 10:39). І в іншому місці: “хрещенням повинен Я хреститися” (Лк. 12:50). Як легко ми занурюємося і піднімаємося, так легко і Він, після смерті, коли забажав – воскрес, або краще сказати: набагато легше, хоча заради влаштування якогось таїнства і пробув (у гробі) три дні.
3. Отже, ми, що сподобилися таких великих таїнств, покажемо гідне цього дару життя, найкращу поведінку. А ви, які ще не сподобилися їх, робіть у всьому так, щоб вам сподобитися, нехай будемо всі єдине тіло, нехай будемо всі брати. Доки це розділяє нас, доти і батько, і син, і брат, і хто б там не був – для нас ще не істинний родич наш, тому що він віддалений від спорідненості горньої. Та й яка користь бути з’єднаними спорідненістю тлінною, коли ми не з’єднані спорідненістю духовною? Який прибуток від близькості на землі, коли ми чужі один для одного на небесах? Оголошений чужий вірному. Він не має ні однієї і тієї самої з ним голови, ні одного і того самого батька, ні того самого міста, ні їжі, ні одягу, ні дому; але все в них розділене. В одного все на землі; в іншого – на небесах. У цього цар – Христос; у того – гріх і диявол. У цього їжа – Христос; у того – гниль і тління. Та й одяг у цього – Владика ангелів; у того – справа черв’яків. У цього місто – небо; у того – земля. А якщо в нас немає з невірними нічого спільного, то скажи мені, в чому ж нам мати спілкування (з ними)? Пройшли і ми через ті самі муки народження і походять з одного лона? Але і цього недостатньо для найближчої спорідненості.
Отже, постараємося стати громадянами гірського граду. Доки нам залишатися в чужій землі, тоді як слід нам отримати знову давню батьківщину? Тут небезпека стосується не маловажних справ. Якщо трапиться, чого не дай Боже, що спіткає нас ненавмисна смерть, і ми відійдемо звідси без просвітництва22, то, хоч би ми мали тут тисячі благ, на нас чекає не що інше, як геєна, хробак отруйний, вогонь незгасимий та кайдани неподоланні. Але не дай Боже комусь із тих, хто слухає, випробувати це покарання! А не спіткає воно нас, якщо ми, сподобившись святих таїн, покладатимемо у підставу своєї будівлі золото, срібло і дорогоцінне каміння (1Кор. 3:12). Таким чином ми матимемо змогу, відійшовши туди, з’явитися багатими, коли, тобто, не тут залишатимемо гроші, а переноситимемо їх до безпечних скарбниць руками бідних, коли позичатимемо у позику Христу. Там у нас багато боргів – не грошима, а гріхами. Будемо ж віддавати Йому гроші, щоб отримати залишення гріхів. Він – Суддя наш. Не знехтуймо тут Його спраглим, щоб і Він там наситив нас. Одягнемо Його тут, щоб і Він не залишив нас оголеними без свого покриву. Якщо ми напоїмо Його тут, то не скажемо подібно до багатих: “пошли Лазаря, щоб намочив кінець пальця свого у воді і прохолодив язик” наш (Лк. 16:24). Якщо і ми приймемо Його тут у свої домівки, то Він приготує для нас там багато обителей. Якщо прийдемо до Нього у в’язницю, то і він звільнить нас від уз. Якщо введемо Його до себе, як мандрівника, – і Він не залишить нас мандрувати поза царством небесним, але відплатить за те гірський град. Якщо відвідаємо Його в хворобі, – скоро і Він звільнить нас від немочей наших. Отже, отримуючи багато, навіть тоді, коли даємо небагато, будемо давати принаймні небагато, щоб придбати багато. Поки є ще час, сіятимемо, щоб потиснути. Коли настане зима, коли по морю не можна вже буде плавати, тоді й купівля ця вже не буде в нашій владі. А коли настане зима? Тоді, коли настане той великий і славний день. Тоді ми вже не станемо плавати цим великим і просторим морем, якому подібне справжнє життя. Тепер – час сіяння; а тоді – час жнив і збирання. Якби хто під час сівби не кидав насіння, а став сіяти під час жнив, – той, крім того, що не отримав би нічого, ще був би смішний. Якщо ж теперішній час є часом сіяння, то тепер-то і повинно не збирати, а марнувати. Станемо ж марнувати, щоб зібрати; не будемо збирати тепер, щоб не втратити жнив. Цей час, як я сказав, викликає на сіяння, на утримання і марнотратство, а не на збирання і заощадження. Отже, не проґавимо зручного часу, а зробимо рясний посів і не пощадимо нічого свого, щоб отримати назад з великою відплатою, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *

21Т.е. таїнства св.хрещення
22Зрозуміло хрещення.

Бесіда 26

Ін. 3:6. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух.

1. Духовне відродження та його сутність. – 2. Прообраз духовного відродження. – 3. Характер християнського умовляння. – Потрібно діяти з лагідністю, без гніву і крику. – Людина, що приносить іншим образи, робить ганебну справу; той, хто терпить образи, є істинним філософом. – Раби мають ту саму природу, як і пани, і тому останні не повинні ображати перших. Те, що раби роблять зі страху панів, останні повинні робити зі страху Божого.

1. Великих таїн сподобив нас Єдинородний Син Божий, – великих і таких, яких ми не були гідні, але які повідомити нам Йому завгодно було. Якщо міркувати про нашу гідність, то ми не тільки були негідні цього дару, але й винні покаранню і муці. Але Він, незважаючи на це, не тільки звільнив нас від покарання, а й дарував життя, набагато світліше за попереднє; Він ввів в інший світ; створив нове створіння. “Хто, – сказано, – у Христі, той нове створіння” (2Кор. 5:17). Яке це нове створіння? Послухай, що говорить сам Христос: “якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже” (Ін. 3:5). Нам було довірено рай; але тоді, коли ми виявилися негідними мешкати в ньому, Він зводить нас на самі небеса. Ми не залишилися вірними в початкових дарах; але Він повідомляє нам ще більші. Ми не могли утриматися від одного дерева – і Він подає нам їжу горню. Ми не встояли в раю – Він відкриває нам небеса. Справедливо каже Павло: “О, безодня багатства, і премудрості, і знання Божого” (Рим. 11:33)! Уже не потрібні ні мати, ні муки народження, ні сон, ні співжиття і з’єднання тілесне; будова єства нашого відбувається вже згори – Духом Святим і водою. А вода вживається, як би місце народження народжуваного. Що утроба для немовляти, то – вода для вірного: він у воді зачинається й утворюється. Раніше було сказано: “нехай почне вода плазунів, душу живу” (Бут. 1:20). А відтоді, як Владика зійшов у струмені Йордану, вода виробляє вже не “плазунів, душу живу”, а душі розумні й духоносні. І що сказано про сонце: “виходить, як наречений зі шлюбного палацу свого” (Пс. 18:6), тепер більш поблажливо сказати про вірних: вони випускають промені, набагато блискучіші за сонячні. Але немовля, що зачинається в утробі, вимагає часу; а у воді – не так: тут все відбувається в одну мить. Де життя тимчасове і отримує свій початок від тілесного тління, там і народження повільно відбувається: таке єство тіл; вони тільки з плином часу отримують досконалість. Але в справах духовних не так. Чому ж? Тут що робиться, то робиться від самого початку досконало. Але як Никодим, чуючи це, безперестанку приходив у збентеження, то – подивися, як Христос відкриває йому незбагненність цього таїнства і незрозуміле для нього робить ясним. Христос каже: “Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух”. Він відволікає Никодима від усього чуттєвого і не дозволяє йому тілесними очима розглядати це таїнство. Ми не про плоть розмовляємо, Никодиме, а про дух цими словами звертаючи його до горнього. Не шукай (тут) нічого чуттєвого. Дух цими очима не може бути видимий. Не думай також, що Дух народжує плоть.
А як же, – можливо, запитає хто-небудь, – народилася плоть Господня? Вона народилася не від Духа тільки, а й від плоті. Тому Павло, показуючи це, і каже: “народився від жінки, підкорився закону” (Гал. 4:4). Дух утворив її так: не з нічого (для чого в такому разі потрібна була б утроба материнська?), але з дівочої плоті; а яким чином – я пояснити не можу. Так було для того, щоб будь-хто не подумав, ніби Народжений чужий нашому єству. Якщо й після цього є люди, які не вірять у таке народження, то до якого б нечестя спали вони, якби Христос не сприйняв плоті від Діви? “Народжене від Духа є дух”. Чи бачиш гідність Духа? Він творить діло Боже. Вище (євангеліст) говорив: “від Бога народилися” (Ін. 1:13); а тут говориться, що їх народжує Дух. “Народжене від Духа є дух”, народжений від Духа духовний. Народження тут мається на увазі не по суті, а за гідністю і благодаттю. А якщо і Син народжений таким же чином, то яку перевагу Він матиме перед людьми, так народженими? Яким чином Він тоді є Син Єдинородний? Від Бога народжений і я, але – не від істоти Його. Якщо ж і Він не народжений від істоти, то чим Він відрізняється від нас? У такому разі Він буде меншим навіть і за Духа, тому що таке народження походить від благодаті Духа. Чи вже тому, щоб бути Сином, Він має потребу в сприянні Духа? Та й чим така думка відрізняється від вчень юдейських? Але, сказавши: “народжене від Духа є дух”, Христос знову бачив, що Никодим бентежиться, і тому звертає мову до прикладу чуттєвого. “Не дивуйся, – каже Він, – що Я сказав тобі: маєте народитися згори. Дух дихає, де хоче” (Ін. 3:7-8). Словом: “не дивуйся” виявляє збентеження душі його і потім звертає його до найтоншого з тіл. Сказавши: “народжене від Духа є дух”, Христос уже відволікав Никодима від уявлень тілесних; але, оскільки той усе ще не розумів, що означають Його слова: “народжене від Духа є дух”, то Він і переносить його думку до іншого зображення, не зупиняючи його на грубих тілах і не кажучи про істоти абсолютно безтілесні (бо Никодим, і чуючи про такі предмети, не міг осягати їх), але знаходячи щось середнє між істотою тілесною й безтілесною, – рух вітру, – і через це напоумляє його. Саме про вітер Він каже: “голос його чуєш, а не знаєш, звідки приходить і куди йде” (Ін. 3:8). Але якщо каже: “дух дихає, де хоче “23, то цим не виражає того, ніби вітер має якесь свавілля, а тільки вказує на його природний рух, рух безперешкодний і сильний. Писання зазвичай говорить так і про предмети неживі, наприклад: “тварина підкорилася суєті не добровільно” (Рим. 8:20). Отже, слова: “дихає, де хоче” означають те, що вітер не стриманий, що він поширюється всюди, що ніхто не може перешкоджати йому носитися туди й сюди, але що він з великою силою розсіюється, і ніхто не може затримати його прагнення.
2. “І голос його чуєш”, тобто – гул, шум, “а не знаєш, звідки приходить і куди йде: так буває з усяким, народженим від Духа”. У цьому все й полягає. Якщо, каже, ти не вмієш пояснити ні виходу, ні напряму вітру, який, втім, ти відчуваєш і слухом, і дотиком, то для чого намагаєшся зрозуміти дію Духа Божого, – ти, який не розуміє дії вітру, хоча й чуєш його звуки? Таким чином слова: “дихає, де хоче” сказані для означення влади Утішителя, і означають ось що: якщо ніхто не може стримати вітер, але він мчить, куди хоче, то тим паче не можуть затримати дії Духа ані закони природи, ані умови тілесного народження, і ніщо інше подібне. А що слова: “голос його чуєш” сказані саме про вітер, видно з того, що Христос, розмовляючи з невіруючим і незнаючим дії Духа, не сказав би: “голос його чуєш”. Бо, як не бачимо вітру, хоча він і видає шум, так незримо для тілесних очей і духовне народження. Але вітер ще є тіло, хоча й найтонше, бо все, що підлягає відчуттю, є тіло. Якщо ж ти не нарікаєш на те, що не бачиш цього тіла, і тому не відкидаєш його існування, то чому бентежишся, чуючи про Дух, і вимагаєш при цьому такої виразності, не роблячи того щодо тіла?
Що ж Никодим? Незважаючи на представлений йому, настільки ясний приклад, він ще залишається з юдейською неміччю. І ось, коли він знову зі здивуванням запитує: “як це може бути?”, – Христос говорить йому слова ще більш вражаючі: “ти – вчитель Ізраїлів, і чи цього не знаєш?” (Ін. 3:9-10). Зауваж, що він викриває цю людину аж ніяк не в зловмисності, а в недалекоглядності та простоті. Але що спільного, скаже хто-небудь, має це народження зі справами юдейськими? Що ж не спільного, скажи мені? Походження першої людини, створення дружини з ребра, неплідність, чудеса, здійснені через води, а саме: у джерелі, з якого Єлисей витягнув залізо, у Чорному морі, що його перетнули іудеї, у купелі, що її збурював ангел, у Йордані, у якому очистився Нееман Сіріанин, – все це немов у образах сповіщало про народження й очищення, які мали відбутися. І віщання пророків означають цей образ народження; так сказано: “Потомство [моє] буде служити Йому, і буде називатися Господнім навіки: прийдуть, і будуть сповіщати правду Його людям, що народяться, що Господь створив” (Пс. 21:31-32); ще: “оновлюється, подібно до орла, юність твоя” (Пс. 102:5); також: “світись, [Єрусалиме]” (Іс. 60:1); “Ось Цар твій гряде” (Зах. 9:9); або: “Блаженний, кому відпущені беззаконня” (Пс. 31:1). Але й Ісаак був образом цього народження. Справді, скажи, Никодиме, як народився Ісаак? Чи за законом природи? Але образ його народження був середній між тим і іншим народженням (плотським і духовним): у ньому було народження і плотське, бо він народився від співжиття, і духовне, тому що він народився не від крові. Я доведу, що ці образи провіщали не тільки це народження, а й народження від Діви. Оскільки не легко було б повірити, що народжує Діва, то спочатку народжували неплідні, і не тільки неплідні, а й старі дружини. Звичайно, походження дружини з ребра набагато дивовижніше за народження від неплідної; але оскільки це було на початку, давно, то послідував інший, новий і недавній спосіб народження, – саме від неплідних, – щоб прокласти шлях до віри в народження від Діви. Нагадуючи це Никодиму, Христос каже: “Ти – вчитель Ізраїлів, і чи цього не знаєш? Воістину, воістину кажу тобі: ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили, а ви свідоцтва Нашого не приймаєте” (Ін. 3:10-11). Останні слова Він додав, знову засвідчуючи, з іншого боку, в істині слів своїх і водночас зглядаючись на неміч Никодима.
3. Що ж означає: “ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили”? І в нас зір достовірніший за інші чуття: тому, коли хочемо запевнити когось, говоримо, що ми бачили на власні очі, а не зі слуху знаємо. Так і Христос розмовляє з Никодимом по-людськи, запозичуючи і звідси підтвердження Своїх слів. А що це саме так, і що Христос не інше що хоче показати Никодиму і не розуміє тут зору чуттєвого, це видно з наступного. Сказавши: “народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух”, Він додає: “ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили”. Але в той час цього ще не було. Як же Він каже: “що бачили”? Чи не явно, що Він говорить про знання найточніше і безпомилкове? “А ви свідоцтва Нашого не приймаєте”. Отже, слова: “що знаємо” Він говорить або про Себе і разом про Отця, або тільки про Себе. А слова: “а ви не приймаєте” не виражають у теперішньому випадку обурення, а висловлюють те, що було. Він не сказав: чи можна бути більш нечутливими, ніж ви, які не приймають того, що ми сповіщаємо з такою точністю? Ні, Він нічого подібного не сказав, показуючи і в словах, і в справах досконалу лагідність. Він лагідно і тихо провіщає те, що має здійснитися; так і нас спонукає до лагідності і навчає, щоб ми, розмовляючи з ким-небудь і не переконуючи, не засмучувалися і не дратувалися.
Людина роздратована не тільки ні в чому не може встигнути, а й робить інших ще більш недовірливими. Тому треба утримуватися від гніву, а у своїх словах переконувати інших не тільки не гнівом, а й не криком, бо крик – їжа гніву. Будемо ж приборкувати цього коня, щоб повалити вершника; обріжемо крила гніву і зло не підніметься високо. Гнів – хвороба жорстока й небезпечна тим, що може погубити наші душі. Тому слід звідусіль загороджувати йому вхід. Недоцільно, якщо ми можемо приборкувати звірів, а свої люті помисли залишаємо поза увагою. Гнів є сильний вогонь, що все пожирає; він і тілу шкодить, і душу розтліває, і робить людину на вигляд неприємною і ганебною. Якби людина розгнівана могла бачити себе, під час свого гніву, то вона вже не мала б потреби ні в якому іншому умовлянні, – тому що немає нічого неприємнішого за обличчя роздратованого. Гнів є якесь сп’яніння, або, краще сказати, гірше за сп’яніння і нещасніше за біса. Але тільки постараємося не кричати, – і ми знайдемо самі кращий шлях любомудрия. Тому Павло вселяє придушувати не тільки гнів, а й крик, кажучи: “Усяке роздратування, і лють, і гнів, і крик,… нехай будуть вилучені з вас” (Еф.4:31). Будемо ж коритися цьому вчителеві любомудрия і, коли гніваємося на слуг, подумаємо про власні свої гріхи і засоромимося їхньої лагідності. Коли ти лаєш його, він мовчки переносить лайку; таким чином, ти бешкетуєш, а він любомудрує. Прийми ж це замість усякого умовляння. Хоч він і слуга, але він людина, яка має і душу безсмертну, і такою самою, як і ми, дарами прикрашений від спільного всіх Господа. Якщо ж він, будучи рівночесним нам у вищих, духовних перевагах, з такою лагідністю переносить від нас прикрощі, бо тільки тому, що ми маємо деяку незначну і маловажну перевагу перед ним, то якого прощення або вибачення гідні будемо ми, які не можемо, або, краще, не хочемо любомудрувати заради страху Божого, як любомудрує він зі страху до нас? Отже, уявляючи все це, розмірковуючи про свої гріхи і загальне для всіх людське єство, будемо намагатися завжди говорити лагідно, щоб, ставши смиренними серцем, знайти своїм душам спокій і в теперішньому, і в майбутньому житті, – якого нехай зможемо досягти й усі ми, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

* * *

23Один із перекладів: “Вітер дме де хоче”. – і.Н.

Бесіда 27

Ін. 3:12-13. Якщо Я сказав вам про земне, а ви не вірите, – як повірите, коли буду говорити вам про небесне? Ніхто не сходив на небо, як тільки Син Людський, що зійшов з небес, що перебуває на небесах.

1. не слід намагатися осягнути розумом походження Сина Єдинородного. – 2. Мідний змій як прообраз Іісуса Христа. – Як Бог полюбив світ. – 3. Любов Божа: надмірність Його доброти до грішників і невдячних. – Бог, щоб спасти нас, не пощадив навіть Сина свого Єдинородного, а ми щадимо свої гроші. – Погане вживання, що робиться з багатства. – Наша невдячність Іісусу Христу в особі бідних за всі Його благодіяння нам. – Проти тих, які марнуючи все на розкіш, зневажають бідних і не дбають про їхні потреби.

1. Що я багаторазово говорив, те й тепер скажу, і не перестану говорити. Що ж таке? Що Іісус, маючи намір торкнутися високих догматів, нерідко пристосовується до немочі слухачів і вживає спосіб вчення, який не завжди відповідає Його величі, але більш пристосований до них. Вчення високе і важливе, і одного разу будучи висловленим, достатньо може показати свою гідність, скільки ми в змозі чути його, але, якщо про предмети простіші та ближчі до розуміння слухачів говорить не часто, то і предмети високі не скоро можуть оволодіти розумом схиленого долу слухача. Тому-то Христос набагато більше говорив про предмети прості, ніж високі. Але щоб і це не заподіяло шкоди в іншому відношенні, тобто, щоб не утримувало учня нахиленим долу, Він не інакше звертається до предметів простих, як попередньо висловивши причину, через яку говорить про них. Так Він зробив і в цьому випадку. Сказавши про хрещення і народження, що відбувається на землі по благодаті, потім маючи намір приступити до слова і про власне народження, невимовне і незбагненне, Він тим часом ще зволікає і не приступає. Потім висловлює і причину, через яку не приступає. Яка ж це причина? Грубість і неміч слухачів. На неї Він і робив натяк, кажучи: “якщо Я сказав вам про земне, і ви не вірите, – як повірите, коли буду говорити вам про небесне?” Таким чином, де Він говорить про що-небудь просте і несуттєве, там це треба відносити до немочі слухачів. Деякі кажуть, що вираз: “земному” тут треба розуміти про вітер, – нібито так Він сказав: Я показав вам приклад із земних речей, але ви й тим не переконуєтеся: як же ви можете розуміти предмети більш піднесені? Але якщо Він тут називає земним і хрещення, не дивуйся. Він називає його так або тому, що воно відбувається на землі, або порівняно зі Своїм страшним народженням.
Наше (у хрещенні) народження, хоча і є небесне, але, порівняно з Його істинним від істоти Отчого народженням, воно – земне. І справедливо, що не сказав: ви не розумієте, але: ви не вірите. Хто вагається і не легко приймає те, що зрозуміло для розуму, той справедливо може піддатися звинуваченню в нерозумності; але хто не приймає того, чого не можна осягнути розумом, а тільки вірою, той заслуговує на звинувачення вже не в нерозумності, а в невір’ї. Таким чином, не дозволяючи Никодиму випробовувати своїм розумом сказане, Христос ще сильніше продовжує докоряти йому в невір’ї. Якщо ж наше (духовне) народження належить приймати вірою, то на що заслуговують люди, які випробовують розумом народження Єдинородного? Але, можливо, хтось скаже: для чого було і говорити це, якщо слухачі не хотіли вірити? Для того, що хоча вони не хотіли вірити, але могли прийняти це і отримати звідси користь люди наступних часів. Так, з усією силою вражаючи Никодима, Христос показує нарешті, що Він знає не тільки це, а й набагато більше і вище цього, – що висловлює в наступних словах: “Ніхто не піднімався на небо, як тільки Син Людський, що зійшов з небес і перебуває на небесах” (Ін. 3:13). Який же, скажеш ти, тут зв’язок думок? Вельми великий і тісний зв’язок із попереднім. Никодим сказав: “Ти вчитель, що прийшов від Бога” (Ін. 3:2); це саме тепер Христос і виправляє, нібито так кажучи: не думай, що Я – такий самий учитель, як багато хто з пророків, що були від землі, були від землі, а Я з неба прийшов. З пророків жоден не сходив туди, а Я там завжди перебуваю. Бачиш, як і найвище, на перший погляд, високе ще занадто негідне Його величі. Він не на небі тільки існує, а й скрізь, і все виконує. Але Він розмовляє, ще поблажливо ставлячись до немочі слухача, щоб мало-помалу звести його до вищого. Сином же людським Він тут називає не плоть Свою, а, так би мовити, всього Себе за нижчим єством24. І звичайно Він називав усього Себе іноді по божеству, іноді – по людству. “І як Мойсей підніс змію в пустелі, так і Сину Людському має бути піднесений” (Ін. 3:14). Знову і це, мабуть, не має зв’язку з попереднім; але (насправді) цілком відповідає йому. Сказавши, що через хрещення людям надано найбільше благодіяння, Він наводить і причину цього, не меншу від самого благодіяння, – хрест; як і Павло, розмовляючи з коринтянами, з’єднує разом ці благодіяння в наступних словах: “хіба Павло розп’явся за вас, чи в ім’я Павла ви охрестилися?” (1Кор. 1:13). Два ці благодіяння більше за всіх інших показують невимовну любов Господа: Він і постраждав за ворогів, і, померши за ворогів, дарував у хрещенні цілковите прощення гріхів.
2. Але чому Він не сказав прямо: я буду розіп’ятий, а відіслав слухачів до стародавнього прообразу? Цим Він навчає їх, по-перше, що події стародавні мають співвідношення з новими, що ті не є чужими для цих; по-друге, що Він ішов на страждання не проти волі Своєї, і крім того, що і сам Він не зазнав від того жодної шкоди, і багатьом дароване через це спасіння. Справді, щоб хто не сказав: як можуть віруючі в Розп’ятого спастися, коли і Він сам був одержимий смертю? – ось Він приводить нас до давньої історії. Якщо юдеї рятувалися від смерті, дивлячись на мідне зображення змія, то, звісно, тим більші благодіяння можуть отримати ті, хто вірує в Розп’ятого. Розп’яття сталося не через неміч Розп’ятого і не тому, що юдеї перемогли над ним, а тому, що “Бог полюбив світ” (Ін. 3:16). Ось чому одухотворений Його храм зазнав розп’яття: “щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:15). Чи бачиш причину хреста і порятунок, що від нього стався? Чи бачиш відповідність між прообразом і істиною? Там юдеї рятуються від смерті тільки тимчасової; а тут віруючі – від смерті вічної. Там повішений змій зцілює від укусів змій; тут розп’ятий Іісус лікує ураження духовного змія. Той, хто дивиться тілесними очима, отримує зцілення; тут той, хто дивиться очима душевними, звільняється від усіх гріхів. Там повішена мідь, що зображала подобу змія; тут – тіло Владики, утворене Духом. Там змій кусав, змій і лікував; так і тут: смерть погубила, смерть і спасла. Але змій, який губив, мав отруту, а який спасав, не мав отрути; те саме знову й тут: смерть, що погубила, мала гріх, як змій – отруту, а смерть Владики була вільна від усякого гріха, як мідний змій – від отрути. “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лестощів в устах Його” (1Пет. 2:22). Це те саме, що говорить і Павло: “віднявши сили в начальств і влад, владно піддав їх ганьбі, перемігши над ними Самим Собою” (Кол. 2:15). Як мужній борець, піднявши супротивника в повітря і кинувши на землю, здобуває блискучу перемогу, так і Христос повалив супротивні сили на очах усього всесвіту, і, зціливши тих, хто страждає в пустелі, будучи повішеним на хресті, звільнив їх від усіх звірів. Але Він не сказав: личить бути повішеним, а – піднесеним. Він ужив такий вираз, який для слухача міг бути більш сприятливим і який ближче підходив до прообразу.
“Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Слова ці означають наступне: не дивуйся, що Я повинен бути піднесений заради спасіння вашого. Так завгодно і Отцеві, – і Він так полюбив вас, що за рабів і рабів невдячних дав Сина Свого, чого ніхто не зробив би і за друга. Це і Павло висловлює у словах: “навряд чи хто помре за праведника” (Рим. 5:7). Але апостол говорив про це розлогіше, тому що розмовляв з віруючими; а Христос – коротко, тому що слово Його було до Никодима; але слово Його виразніше. Кожен вислів Його має в собі багато виразності. У словах: “так полюбив Бог світ” Він показує велику силу любові, – бо велика, безмежна відстань знаходиться між Богом і світом. Безсмертний, безпочатковий, величність безмежна, Він полюбив тих, що існують від землі й пороху, сповнених незліченною безліччю гріхів, які ображають Його в усякий час, невдячних. Виразні й додані слідом слова: “що віддав Сина Свого Єдинородного”, – не раба, каже, дав, не ангела, не архангела, а й про сина ніхто не показав би такої дбайливості, яку Бог про рабів невдячних. Отже, Своє страждання Він зображує не цілком ясно, а прикрито; але благотворні наслідки страждання виражає ясно і відкрито, кажучи так: “щоб кожен, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне”. Оскільки Він сказав, що Йому належить бути піднесеним, і тим признаменував Свою смерть, то щоб слухач від цих слів не зніяковів, не став припускати про Нього чогось людського і не вважав Його смерть припиненням існування, – ось дивись, як Він виправляє це: Він каже, що Той, Котрого дає Отець, є Син Божий, винуватець життя, до того ж життя вічного. А хто міг через свою смерть повідомити життя іншим, той не міг назавжди залишитися у (владі) смерті. Якщо не гинуть віруючі в Розп’ятого, то тим більше не може загинути сам Розп’ятий. Хто позбавляє від погибелі інших, той тим більше сам вільний від неї. Хто повідомляє життя іншим, той тим більше випромінює життя для себе самого. Чи бачиш, що скрізь потрібна віра? Він каже, що хрест є джерелом життя; але розум не легко міг би прийняти це: свідки тому – язичники, які ще й дотепер насміхаються над цим; а віра, що перевершує неміч міркувань, те ж саме легко і приймає, і утримує. Чому ж Бог так полюбив світ? Не чомусь іншому, як по одній тільки доброті.
3. Посоромимося ж Його любові, посоромимося Його безмірного людинолюбства. Він для нас не пощадив навіть Єдинородного Сина, а ми бережемо і гроші, собі ж на зло. Він віддав за нас істинного Сина Свого; а ми ні заради Нього, ні навіть заради себе не хочемо дати і срібла. Як можемо за це отримати прощення? Якщо ми бачимо людину, яка піддається за нас небезпекам і смерті, то віддаємо перевагу їй перед усіма іншими, зараховуємо до перших своїх друзів, віддаємо їй усе своє, – говоримо, що це належить їй більше, ніж нам, і водночас не думаємо, що ми віддячили їй гідним чином. А до Христа ми не маємо вдячності навіть і в цій мірі. Він поклав за нас душу Свою, Він пролив за нас дорогоцінну кров Свою, – за нас, невдячних, недобрих; а ми не марнуємо і грошей для своєї ж користі, але зневажаємо Його в наготі й мандрівництві, Його, який помер за нас. Хто ж ухилить нас від майбутньої кари? Якби не Бог, а ми самі карали себе, то чи не виголосили б ми вирок на себе самих? Чи не засудили б себе на геєнський вогонь за те, що зневажаємо Того, Хто поклав за нас душу Свою, тоді як Він стогне від голоду? І що говорить про гроші? Якби ми мали в собі по тисячі душ, чи не повинні були б покласти всі душі за Нього? Втім і таким чином ми не зробили б ще нічого, гідного Його благодіянь. Хто спочатку благодійничає, той виявляє в собі явну доброту, а хто отримав благодіяння, той, хоч би чим відплачував за нього, відплачує тільки належне і не заслуговує на подяку, – особливо, коли початківець, який почав благодійнити, робить благодіяння ворогам; а хто відплачує йому, той відплачує благодійникові тим, що від нього ж отримав, і сам же знову тим користується. Але і це нас не зачіпає; ні, ми до такої міри невдячні, що рабів, мулів і коней вбираємо в золоті убори, а Господа, що блукає в наготі, переходить від дверей до дверей, стоїть на роздоріжжі і простягає до нас руки, ми зневажаємо, а часто дивимося на Нього суворими очима; але і це саме Він терпить нас заради. Він охоче голодує, щоб нагодувати тебе; мандрує в наготі, щоб дати тобі можливість отримати одяг нетління. Але ви, незважаючи і на це, не приділяєте нічого зі свого майна.
Ваш одяг або з’їдається міллю, або є тягарем для скринь і зайвою турботою для володарів; а Хто дарував і те, і все інше, Той поневіряється нагим. Але ви кажете, що не складаєте свій одяг у скрині, а самі одягаєтеся в них і прикрашаєтеся? Скажіть же мені, яка вам від того користь? Чи та, що вас побачить на площі натовп? Що ж? Там будуть дивуватися не тому, хто одягнений у такий одяг, а тому, хто подає нужденним. Отже, якщо хочеш, щоб тобі дивувалися, одягай інших, – і ти отримаєш тисячі похвал. А разом із людьми тоді похвалить тебе і Бог. Тепер же ніхто не похвалить тебе; а тільки всі ненавидять, бачачи, що тіло ти прикрашаєш, а про душу не дбаєш. Прикраса тіла є і в блудниць, і вони нерідко одягаються в найдорогоцінніші й найблискучіші шати; але прикраса душі є тільки в людей доброчесних. Я про це часто говорю і не перестану говорити, піклуючись не стільки про бідних, скільки про ваші душі. Вони матимуть розраду, якщо й не від нас, то з іншого якогось боку; якби навіть для них і не було розради, а загинули б вони від голоду, і в такому разі для них більшої шкоди не було б. Чи зашкодило скільки-небудь Лазареві убозтво і виснаження від голоду? Але вас ніхто не витягне з пекла, якщо ви не отримаєте допомоги від бідних; ні, ми говоритимемо те саме, що й багатій, відданий на вічні муки й позбавлений усякої розради. Але не дай Боже нікому з нас почути коли-небудь такі слова; нехай відійдемо ми в надра Авраама, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *

24Т.е. по людству.

Бесіда 28

Ін. 3:17. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ був спасенний.
1. чим більше милосердя Господа, тим суворішими будуть Його покарання жорстоким. – Бог відкрив двері щедрот усім людям. – Два пришестя Іісуса Христа. – 2. Невіруючі підлягають осуду – Хто віддаляється від Іісуса Христа. – Великі грішники – люди, закостенілі у своїй завзятості, віддані вадам, що їх обуяли. – 3. Щоб бути християнином, потрібно вести добре життя з дотриманням чистоти вчення. – Причина ухилення язичників від прийняття віри Христової. – Язичницькі філософи робили чесноту з порожнього марнославства. Любов до марнославства губить людей. – Марнославство згубніше за всі інші пороки. – Щоб здобути славу перед людьми і славу, що виходить від Бога, потрібно прагнути до досягнення тільки останньої.
1. Багато хто з людей безтурботних, зловживаючи людинолюбством Божим до примноження гріхів і до більшого недбальства, говорять такі слова: немає геєни, немає мук; Бог відпускає нам усі гріхи. Загороджуючи вуста таким людям, один мудрий чоловік каже: “і не кажи: “велике Його милосердя, Він пробачить безліч гріхів моїх”; бо милосердя і гнів у Нього, і на грішниках перебуває лють Його” (Сир. 5:6-7). І в іншому місці: “як велика милість Його, так велике і викриття Його” (Сир. 16:13). Де ж, скаже хто-небудь, людинолюбство Його, якщо ми отримаємо те, що слідує за гріхи наші? Але ми отримаємо заслужене, послухай і пророка, і Павла. Один каже: “Ти віддаєш кожному по ділах його” (Пс. 61:13); а інший: “Той, хто відплатить кожному по ділах його” (Рим. 2:6). Проте все ж таки велике людинолюбство Боже, і це видно ось звідки: Бог розділив долі наші на два століття життя, теперішнє і майбутнє, і, визначивши перше для подвигів, а останнє для здобуття вінців, показав у такий спосіб велике людинолюбство. Яким чином? Тим, що, хоча б ми вчинили безліч тяжких гріхів і не переставали від юності до глибокої старості паплюжити свою душу незліченними вадами, Він не катує нас за жоден із цих гріхів, а в лазні пакибитія подає відпущення їх і дарує виправдання й освячення. Але що скажеш ти, якщо той, хто сподобився таїнств із самого дитинства, після того впаде в безліч гріхів? Такий заслуговує вже тим більшого покарання. За одні й ті самі гріхи ми піддаємося не одному й тому самому осуду, а набагато суворішому, коли грішимо після освячення таїнствами. Це і показує Павло в наступних словах: “Якщо той, хто відкинув закон Мойсея, за двох або трьох свідків, без милосердя карається смертю, то наскільки найтяжчому покаранню винен буде той, хто зневажає Сина Божого, хто не почитає за святиню Кров завіту, якою освячений, і Духа благодаті ображає?” (Євр. 10:28-29). Такий, отже, гідний більшого покарання.
Однак і такому Бог ще відчиняє двері покаяння і подає багато засобів омити свої гріхи, тільки б він сам захотів. Подумай же, якими великими є докази Його людинолюбства – в тому, що Він і відпускає (гріхи) Своєю благодаттю, і того, хто згрішив після благодаті і заслужив покарання, не карає, але дає час і засоби до виправдання. Тому-то Христос говорив до Никодима: “не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ спасся”. Два Христові пришестя: одне вже було, інше буде. Але те й інше має мету не одну: перше було не для катування наших справ, а для відпущення; друге пришестя буде не для відпущення, а для катування. Тому про перше пришестя Він каже: “Я прийшов не судити світ, але спасти світ” (Ін. 12:47); про друге ж: “коли ж прийде Син Людський у славі Своїй та всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи, і відокремить одних від інших, як пастух відокремлює овець від цапів, і поставить овець на правий Свій бік, а цапів – на лівий” (Мф. 25:31-33). Утім і перше пришестя могло бути для суду, на вимогу правосуддя. Чому? Тому, що до пришестя Христового були вже: і природний закон, і пророки, і закон писаний, і вчення, і незліченні обітниці, і явлення чудес, і покарання, і муки, і багато чого іншого, що могло виправляти (людей), – і в усьому цьому слід було вимагати звіту. Але оскільки (Бог) людинолюбний, то й не робив катування, а дарував прощення. А якби Він став судити, всі негайно загинули б. “Бо всі, – сказано, – згрішили і позбавлені слави Божої” (Рим. 3:23). Бачиш, яке невимовне людинолюбство? “Той, хто вірує в Нього, не судиться, а той, хто не вірує, вже засуджений” (Ін. 3:18). Але якщо Він прийшов не для того, щоб судити світ, то яким чином невіруюча людина “вже засуджена”, коли ще не настав час суду? Він говорить це або тому, що невір’я без каяття саме по собі є найбільшою мукою, або ж Він провіщає майбутнє. Як убивця, хоча б і не був засуджений вироком судді, вже засуджений за самою властивістю своєї справи, так і невіруючий. І Адам помер у той самий день, у який скуштував від древа: таке було визначення: “у який ти скуштуєш від нього, смертю помреш” (Бут. 2:17). Але він ще жив і після того: яким же чином він помер? І за визначенням Божим, і за властивістю свого вчинку. Як зробив себе винним покаранню, той перебуває під покаранням, хоча ще й не насправді, а за визначенням. І щоб хто-небудь, почувши: “прийшов не судити світ”, не подумав, що можна грішити безкарно, і не став через це ще більш безтурботним, Христос запобігає такій недбалості, сказавши: “вже засуджений”. Оскільки суд буде, але ще не настав, то Він найближчим чином збуджує страх муки і вже показує покарання. Але й те слугує доказом великого людинолюбства Божого, що Бог не тільки дав Сина, а й відклав час суду, щоб ті, хто згрішив, і ті, хто не вірить, мали змогу очистити свої гріхи. “Хто вірує в Нього, той не судиться”, – той, хто вірує в Сина, а не випробовує; той, хто вірує, а не допитливий. А якщо і віруючий має життя нечисте, справи недобрі? Таких Павло називає не істинно віруючими: “вони кажуть, що знають Бога, а ділами відрікаються” (Тит. 1:16). Утім Христос тут висловлює те, що вони підлягають засудженню не за невір’я, а піддадуться найжорстокішому покаранню за діла; за невір’я ж не караються, – тому що вже увірували.
2. Чи бачиш, як, почавши з (істин) страшних, Христос знову ними ж закінчив? На початку Він говорив: “хто не народиться від води й Духа, той не може увійти в Царство Боже” (Ін. 3:5). А тут знову: “невіруючий уже засуджений”. Тобто: не думай, що відкладення (покарання) може принести якусь користь тому, хто вже заслужив покарання, якщо не покається. Стан невіруючого нічим не кращий за стан людей, уже засуджених і відданих покаранню. “Суд же полягає в тому, що світло прийшло у світ; але люди більше полюбили темряву, ніж світло” (Ін. 3:19). Сенс цих слів такий: людей карають за те, що вони не хочуть залишити темряву і поспішити до світла. Таким чином Христос позбавляє їх усякого виправдання. Якби, каже Він, Я прийшов тільки карати і вимагати в них звіту в справах, то вони могли б сказати: ми тому-то й віддалилися від Тебе. Але Я прийшов звільнити їх від темряви і привести до світла. Хто ж помилував би людину, яка не хоче з темряви вийти до світла? Таким чином вони, каже, віддаляються від нас, не маючи можливості ні в чому звинуватити нас, але ще отримавши від нас незліченні благодіяння. Засуджуючи їх за це і в іншому місці, Він каже: “зненавиділи Мене даремно” (Ін. 15:25); і ще: “якби Я не прийшов і не говорив до них, то не мали б гріха” (Ін. 15:22), Хто сидить у темряві через нестачу світла, той, можливо, й одержав би прощення; а той, хто залишається в темряві після явлення світла, той сам на себе свідчить, що його воля розбещена і непокірна. Але оскільки сказане здавалося багатьом неймовірним (адже ніхто не може віддати перевагу темряві, а не світлу), то Він показує і причину, через яку люди зазнавали такого лихоліття. Яка ж це причина? “Бо діла їхні були злі, бо всякий, хто чинить зле, ненавидить світло, і не йде до світла, щоб не викрилися діла його” (Ін. 3:19-20). Адже Він прийшов не судити і не катувати, а пробачити і відпустити гріхи їхні, подати їм спасіння через віру: чому ж вони тікали від Нього? Якби Він, прийшовши, сів на судилище, то вони могли б мати на це певну підставу. Хто усвідомлює в собі щось погане, той зазвичай уникає судді; але до того, хто прощає, злочинці навіть поспішають. Отже, якщо Він прийшов із прощенням, їм слід було поспішити до Нього, і особливо тим, які усвідомлювали в собі багато гріхів; так багато хто і зробив. Митарі та грішники, приходячи до Іісуса, лежали з Ним. Що ж означають слова Його? Він говорить про тих, які наважилися назавжди залишатися у злі. Сам Він прийшов для того, щоб залишити колишні гріхи і застерегти від майбутніх. Але оскільки дехто до такої міри змінився і ослаб до подвигів чесноти, що до останнього подиху хоче залишатися у злі і не думає ніколи відстати від нього, то Христос, маючи на увазі таких людей, і викриває їх.
Християнство вимагає і православного вчення, і життя доброго, але вони, каже Христос, бояться звернутися до нас, бо самі, що не хочуть показати доброго життя. Того, хто живе в язичництві, ніхто не стане докоряти, бо той, хто має таких богів і свята, подібно до богів ганебних і гідних висміювання, показує й діла, гідні свого вчення, а шанувальники Бога, живучи безтурботно, всіх мають для себе звинувачувачами й викривачами, – так високочтима істина і для ворогів її! Помічай же, з якою точністю Христос висловлює те, про що говорить. Він не сказав: той, хто зробив зле, не приходить до світла, але: той, хто чинить, тобто, той, хто чинить завжди; хто хоче завжди валятися в багнюці гріха, той і не хоче підкорятися Моїм законам і, поза ними, безбоязно блудодіє та робить усе інше заборонене. Приходячи ж до Мене, він стає видимим, як злодій при світлі. Тому-то він і уникає Моєї влади. Справді, можна й нині чути від багатьох язичників, що вони тому не можуть навернутися до нашої віри, що не можуть залишити пияцтва, блудодіяння і подібних пороків. Що ж, скажеш ти, хіба немає і християн, які погано чинять, і язичників, які проводять життя в любомудрії? Що є християни, які живуть погано, це і я знаю; а чи є язичники, які живуть доброчесно, цього я достеменно ще не знаю. Ти не вказуй мені на людей смиренних і чесних від природи: це не чеснота! Вкажи людину, яка б, відчуваючи сильне захоплення пристрастей, залишалася дотепною, а такої ти не знайдеш (у язичництві). Якщо й обітниця царства, погроза геєною тощо ледве втримує людей у доброчесності, тим менше люди, ні в чому в цьому не переконані, можуть досягати успіху в чеснотах. Якщо ж деякі з них і показують вигляд чесноти, то роблять це для слави. А хто це робить для слави, той, коли тільки можна сховатися, не відмовиться задовольнити свої злі побажання. Але щоб не здатися комусь любителями суперечки, погодимося, що між язичниками є люди, які добре живуть; це анітрохи не суперечить нашим словам. Я говорю про те, що багаторазово буває, а не про те, що зрідка трапляється.
3 Але дивись, як Христос позбавляє їх, і з іншого боку, всякого виправдання. Він каже, що “світло прийшло у світ”. Чи шукали, каже, вони його, чи трудилися, чи дбали знайти? Світло саме до них прийшло; однакож вони й тоді не поспішили до нього. Якщо ж і серед християн деякі живуть погано, то щодо цього зауважимо, що Христос говорить не про тих, які стали християнами від народження і прийняли віру від предків (хоча нерідко і вони порочним життям ухилялися від правого вчення); не про них, здається, тут говориться, а про тих, які з іудейства чи язичництва мусили навернутися до правої віри. (Христос) показує, що ніхто, перебуваючи в омані, не захоче навернутися до віри, якщо заздалегідь не накаже самому собі доброго життя, і ніхто не залишиться в невір’ї, якщо заздалегідь не вирішить назавжди залишатися злим. Не кажи ти мені, що такий-то цнотливий і не злодій; не в цьому тільки полягає чеснота. Яка користь, маючи ці якості, бути рабом марнославної поголоски, і, побоюючись сорому від своїх друзів, залишатися в омані? Це не означає жити доброчесно. Раб марнославства не кращий за блудника; навіть чинить набагато більші й тяжчі гріхи, ніж той. Але вкажи мені кого-небудь між язичниками, який був би вільний від усіх пристрастей і не був причетний до жодного пороку: ти вказати не можеш. І ті, які прославилися в них великими справами і зневажали, як кажуть, багатство і розкіш, ті-то найбільше раболіпствували славі людській, а це – причина всіх зол. У такому стані залишалися і юдеї. Тому, звинувачуючи їх, Христос і говорив: “як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте” (Ін. 5:44)? Але чому Христос не розмовляв і не поширив про це слова з Нафанаїлом, якому засвідчив істину? Тому, що він приходив до Христа не з такою ретельністю (з якою Никодим). Никодим вважав це для себе обов’язком і вжив на слухання бесіди такий час, у який інші відпочивали. Але Нафанаїл приходив на переконання іншого. Втім Христос не залишив без уваги і його; Він сказав йому: “відтепер будете бачити небо відкритим і Ангелів Божих, що сходять і спускаються” (Ін. 1:51). Никодиму ж нічого подібного Він не говорив, а розмовляв із ним про влаштування нашого спасіння і про життя вічне, вживаючи різну мову відповідно до душевного настрою кожного. Для Нафанаїла, який і пророцтва знав і був не такий боязкий, досить було почути і це одне. А Никодиму, бо він був ще боязкий, Христос не відкривав усього ясно, але вражав його душу, щоб страх винищити страхом, кажучи, що невіруючий засуджений і що невір’я походить від порочної совісті. Никодим багато дорожив славою людською і думав про неї більше, ніж про покарання. “І з начальників багато хто, – сказано, – увірували в Нього, але заради фарисеїв не сповідували” (Ін. 12:42): у цьому Христос докоряє йому, показуючи, до того ж, що той, хто не вірить у Нього, не тому не вірить, що не вірить в Нього, а тому, що веде нечисте життя.
Далі Він каже: “Я світло світу” (Ін. 8:12); а тут: “світло прийшло у світ” (Ін. 3:19). Таким чином спочатку Він говорив більш прикровенно, а згодом ясніше. Тим часом Никодим був утримуваний славою народною; тому й не міг мати стільки сміливості, скільки б слід було. Будемо ж уникати марнославства; ця пристрасть сильніша за всі пристрасті. Звідси любостяжання і сріблолюбство; звідси ненависть, ворожнеча, чвари. Той, хто прагне більшого ні на чому зупинитися не може; а прагне він більшого тому, що любить марнославну славу. Скажи мені, для чого багато хто оточує себе безліччю євнухів, натовпом слуг і таким блиском? Не з потреби, а для того, щоб люди, які зустрічаються з ними, були свідками цього недоречного блиску. Отже, якщо ми відсічемо цю пристрасть, то разом із головою винищимо й інші члени цього зла, і тоді вже ніщо не завадить нам жити на землі, як на небі. Марнославство не тільки вабить до зла своїх бранців, але вкрадається і в чесноти, і якщо не може позбавити нас їх, то робить нам велику шкоду в самій чесноті, примушуючи терпіти труди, а позбавляючи плодів. Заражений марнославством, – чи постить, чи молиться, чи творить милостиню, – позбавляється своєї нагороди. Яке ж нещастя може бути більшим за те, як, виснажуючи себе осьще і даремно, піддатися глузуванню і позбутися гірської слави? А тому, хто бажає тієї й іншої слави, неможливо отримати тієї й іншої разом. Щоправда, можна досягти і тієї, і тієї слави, але тільки в тому разі, якщо будемо бажати не обох, а однієї – слави небесної. А хто жадає і тієї, і іншої, той не може здобути тієї й іншої разом. Отже, якщо хочемо досягти слави, будемо тікати слави людської, а бажати тієї однієї слави – від Бога. У такий спосіб можемо здобути і ту, і іншу славу, чого і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 29

Ін. 3:22. Після цього прийшов Іісус з учнями Своїми в землю Юдейську, і там жив з ними, і хрестив.

1.Піднесеність істини і ницість брехні. – Чому Іісус Христос сам не здійснював хрещення, а тільки Його учні. – 2. Учні Іоанна Хрестителя заздрили учням Іісуса Христа. – 3. Як церква стає нареченою Іісуса Христа. – Лиха і втрати, завдані марнославством. – Як звільнитися від цього пороку.

1. Немає нічого світлішого і сильнішого за істину, так само як немає нічого безсилішого за брехню, хоч би вона прикривалася незліченними покривами. Брехню легко вловити і спростувати; а істина відкрито пропонує себе всім, хто бажає бачити красу її. Вона не любить ховатися, не боїться небезпеки, не тремтить наклепів, не домагається слави народної, не схильна до нічому іншому людському; вона стоїть вище за все, наражаючись, звісно, на тисячі наклепів, але залишаючись непохитною; тих, хто звертається до неї, вона охороняє, як міцною стіною, величчю своєї сили; не терпить потаємних притулків, але пропонує відкрито всім усе, що є в ній. Це показав і Христос, коли сказав Пилатові: “Я завжди навчав у синагозі та в храмі, де завжди юдеї сходяться, і таємно не говорив нічого” (Ін. 18:20). Це Він тоді сказав, а тепер зробив. “Після цього, – сказано, – прийшов Іісус з учнями Своїми в землю Юдейську, і там жив з ними, і хрестив”. У свята Він приходив у місто, щоб там пропонувати вчення серед народу, і чудесами благодійничати йому; після закінчення ж свят, часто відходив на Іоардан, тому що і туди стікалося безліч народу. Він завжди відвідував місця велелюдні, не з бажання показати Себе, або з любочестя, а з тією метою, щоб більшій кількості людей принести користь. Оскільки далі євангеліст каже, що не Іісус хрестив, а Його учні, то зрозуміло, що і тут він говорить теж, тобто, хрестили тільки учні Його.
Чому ж, скажеш ти, не хрестив Він сам? Ще раніше Іоанн сказав: “Він буде хрестити вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11, Лк. 3:16); але Духа Святого Він тоді ще не давав, тому, звісно, і не хрестив. Але учні робили це, бажаючи багатьох привести до спасительного вчення. Для чого ж, коли стали хрестити учні Іісуса, Іоанн не припиняв робити це, а й він продовжував хрестити і робити це аж до самого свого ув’язнення в темницю? Слова: Бо “Іоанн також хрестив в Еноні”, і наступні: “Бо Іван ще не був ув’язнений у в’язниці” (Ін. 3:23-24) саме показують, що він тоді ще не переставав хрестити. Для чого ж, скажеш, він хрестив досі? Адже він, переставши хрестити разом із тим, як почали учні Іісуса, звісно, показав би цим перевагу їхню? Отже, для чого він продовжував хрестити? Для того, щоб не збудити у своїх учнях більшої заздрості та суперництва. Якщо Іоанн не переконав їх піти за Христом, незважаючи на те, що волаяв тисячу разів, завжди поступався Йому першістю і визнавав себе меншим за Нього, то, якби ще він перестав хрестити, тим більше збудив би в них суперництво. Тому і Христос тоді особливо став проповідувати, коли Іоанн був умертвлений. І я думаю, що смерть Іоанна і була допущена і настала так скоро для того, щоб увага всього народу звернулася на Христа, і думки вже не розділялися між тим і іншим. Втім і хрестячи, Іоанн не переставав вмовляти і показувати велику і високу гідність Іісуса. Він хрестив не для чогось іншого, а тільки “щоб вірили в Того, Хто прийшов по ньому” (Діян. 19:4). Отже, проповідуючи це, як би він показав гідність учнів Христових, якби перестав хрестити? Тоді подумали б, що він це зробив через заздрість або досаду. А продовжуючи проповідувати, він доводив ще сильніше їхню гідність. Не собі здобував славу, але відсилав слухачів до Христа, і не менше за учнів Його сприяв Йому, навіть ще більше, бо його свідоцтво було непідозрілим, і він мав у всіх більше слави, ніж вони. На це вказував і євангеліст, сказавши: “Тоді Єрусалим, і вся Юдея, і вся околиця Йорданська, і вся околиця Йорданська виходили до нього” (Мф. 3:5). Та й у той час, коли хрестили учні, народ не переставав приходити до нього. А якби хто захотів дізнатися, чи мало якусь перевагу хрещення учнів (Іісуса) перед хрещенням Іоанна, – ми скажемо, що ніякої. Те й інше хрещення однаково не мало благодаті Духа, і метою того й іншого було тільки приведення охрещуваних до Христа. Учні Іісусові, не бажаючи постійно ходити (по різних місцях), щоб збирати тих, хто хотів вірувати, як це зробив із Симоном брат його і з Нафанаїлом Пилип, встановили хрещення, щоб через нього без зусиль приводити всіх до Христа і прокладати шлях до віри в Нього. А що ні те, ні інше хрещення не мало одне перед іншим жодної переваги, це видно з таких обставин. Яких? “Тоді в Іоаннових учнів сталася суперечка з юдеями про очищення” (Ін. 3:25). Учні Іоаннові завжди заздрили учням Христовим, навіть самому Христові; коли ж побачили, що вони хрестять, то почали казати охрещуваним, що їхнє хрещення містить у собі дещо більше, ніж хрещення учнів Христових, і, взявши одного з охрещених, посилювалися переконати його в тому, але не переконали. А що вони самі прийшли до нього, а не він шукав їх, послухай, як натякає на це євангеліст. Він не каже, що один юдей став змагатися з ними, а: “Тоді в Іоаннових учнів сталася суперечка з юдеями про очищення”.
2. Але поміть і скромність євангеліста. Він не вживає слів докірливих, а, скільки можна було, пом’якшує провину (учнів Іоаннових), кажучи просто: “сталася суперечка”. А що змагання це відбувалося від заздрості, видно з подальших обставин, викладених євангелістом також без докору. “І прийшли, – каже, – до Іоанна і сказали йому: “Равви! Той, Котрий був з тобою при Йордані, про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього” (Ін. 3:26), тобто до Того, Котрого ти хрестив; це вони виражають словами: “про Якого ти свідчив”. Вони ніби так говорили: Той, якого ти зробив відомим і славним, Той насмілюється на те саме, що і ти робиш. Але вони не сказали: якого ти хрестив, – у такому разі вони були б змушені згадати і про голос, що був згори, і про зішестя Духа, – а що вони кажуть? “Той, Хто був з тобою при Йордані і про Кого ти свідчив”, тобто, який був серед учнів твоїх, який не мав у собі нічого більшого за нашого, Той, відокремившись від тебе, хрестить. Але не цим тільки вони думали збудити Іоанна, а й тим, що їхня слава почала нарешті затьмарюватися: всі, кажуть вони, йдуть до Нього. Звідси видно, що вони не здолали й того юдея, з яким мали змагання. А говорили це тому, що були ще недосконалі і ще нечисті від любочестя. Що ж Іоанн? Побоюючись, щоб вони, відокремившись і від нього самого, не зробили ще чогось ще гіршого, він не сильно дорікає їм; а що каже? “не може людина нічого брати на себе, якщо не буде дано їй з неба” (Ін. 3:27). Якщо тут він ще не дуже високо відгукується про Христа, ти не дивуйся цьому; учнів, пройнятих такими почуттями, він не міг раптом і з першого разу навчити всього. Він хоче спершу вразити їх страхом і показати, що вони, ворогуючи проти Нього, ворогують не проти когось іншого, а проти самого Бога. Таким чином, що говорив і Гамаліїл: “ви не можете зруйнувати його; стережіться, щоб вам не опинитися і богопротивниками” (Діян. 5:39), то прикрито висловлює тут і Іоанн. Кажучи: ніхто не може взяти, “якщо не буде дано йому з неба”, він показує, що вони домагаються неможливого і виявляються тому богоборцями. Що ж? Спільники Февди хіба не від себе самих взяли? Але вони взяли, і негайно були розсіяні й загинули. Справи ж Христові не такі.
У такий спосіб Іоанн непомітно й заспокоює їх, показуючи, що той, хто затьмарює славу їхню, – не людина, а Бог. Тому, якщо і справи Його славні, і всі йдуть до Нього, дивуватися не треба: такі справи божественні, і той, хто здійснює їх, є Бог; інакше Він ніколи не зміг би зробити настільки великих справ. Справи людські легкозбагненні і неміцні, скоро руйнуються і гинуть. А ці справи не такі; отже, вони справи не людські. І дивись, як слова: “про Якого ти свідчив”, які учні Іоанна думали звернути до приниження Христа, Іоанн обертає проти них же самих. Показавши спершу, що Христос прославився не від його свідоцтва, він потім загороджує їм вуста таким чином: “не може, – каже, – людина нічого брати на себе, якщо не буде дано їй з неба”. Що це означає? Якщо, тобто ви цілком дотримуєтеся мого свідоцтва і визнаєте його істинним, то знайте, що за цим самим свідоцтвом належить віддавати перевагу не мені перед Ним, а Йому передати перевагу перед мною. А що я свідчив? Про це я вас закликаю у свідки. Тому він і додає: “Ви самі мені свідки в тому, що я сказав: не я Христос, але я посланий перед Ним” (Ін. 3:28). Отже, якщо ви, тримаючись мого свідоцтва, ставите це мені на вид і кажете: “про Котрого ти свідчив”, то знайте, що Він не тільки не принижується прийняттям від мене свідоцтва, але ще більше підноситься від цього. Інакше кажучи, те свідчення було не моє, а Боже. Таким чином, якщо ви мене вважаєте людиною гідною віросповідання, то ж я між іншим сказав також, що “я посланий перед Ним”. Чи бачиш, як він мало-помалу показує їм, що те свідчення є божественне? Сенс його слів такий: я служитель, і кажу слова Того, Хто послав мене, не підлабузнюючись до Нього через людську пристрасть, а служачи Його Отцю, що послав мене. Я не догоджав Йому свідченням своїм, а говорив те, що посланий сказати. Тож не вважайте мене тому великим; у цьому відкривається Його велич. Він сам є Господь усіх цих справ. Пояснюючи це, Іоанн додає: “Той, хто має наречену, є наречений, а друг нареченого, що стоїть і слухає його, радістю радіє, чуючи голос нареченого” (Ін. 3:29). Але чому він, який говорив раніше: “я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його” (Ін. 1:27), тепер називає себе другом Його? Він говорить це, не звеличуючи себе і не величаючись, але бажаючи показати, що він до цього і прагне, що це відбувається не проти його волі і не на прикрість йому, а згідно з його бажанням і старанням, і що до цього він і спрямовував усі свої дії. Це він вельми розумно і висловив назвою друга, тому що слуги нареченого за таких обставин не так радіють і веселяться, як його друзі. Отже, він, називаючи себе другом, цим означає не рівність свою з Христом, – ні, – але бажає висловити свою радість, а водночас і зглянувшись над неміччю своїх учнів. Він вказав і на служіння своє, сказавши: “я посланий перед Ним”. Але оскільки вони думали, що він засмучується цим, то він і назвав себе другом Нареченого, показуючи в такий спосіб, що він не тільки цим не засмучується, а й вельми радіє. Я, каже він, і прийшов на цю справу, і тому я так далекий від того, щоб засмучуватися цими обставинами, що тоді-то найбільше став би засмучуватися, коли б цього не було. Я тоді б сумував, коли б наречена не прийшла до Нареченого; а не тепер, коли наші бажання здійснилися. Якщо справи Нареченого процвітають, то й ми щасливі. Чого бажали ми, те збулося, і наречена визнала Нареченого. І ви самі свідчите, що всі йдуть до Нього. Про це-то я і намагався, до цього-то і спрямовував усі свої дії. Отже, бачачи нині виконання цього, я радію, радію і торжествую.
3. Але що означають далі слова: “той, хто стоїть і слухає його, радістю радіє, чуючи голос нареченого”? Тут від притчі він переходить до справжнього предмета; згадавши про Нареченого і наречену, він показує, як відбувається введення нареченої: саме – голосом і вченням. Так Церква сполучається з Богом. Тому й Павло каже: “віра від слухання, а слухання від слова Божого” (Рим. 10:17). Отже, цей голос мене радує. Але і вираз: той, хто стоїть, він вжив не без мети, а з метою – показати, що його справа скінчилася, що йому, після вручення Нареченому нареченої, залишається тільки стояти й слухати, що він – служитель і виконавець, і що його блага надія і радість здійснилася. Показуючи це, він і додає: “ця-то радість моя здійснилася” (Ін. 3:29), тобто справа, яка мала відбутися, мною зроблена, і ми вже нічого більше не можемо зробити. Потім, щоб припинити посилення скорботних почуттів (у своїх учнях) не на теперішній тільки час, а й на майбутнє, він відкриває їм і майбутні події та засвідчує в них як тим, що вже сказано, так і тим, що вже зроблено. Для цього він додає такі слова: “Йому повинно зростати, а мені зменшуватися” (Ін. 3:30), тобто наші справи зупинилися і вже скінчилися, а справи Його починають зростати. Чого ви боїтеся, то не на теперішній тільки час має відбутися, але ще збільшиться в майбутньому; це саме покаже наші справи в повному світлі. Для того я й прийшов і радію, що Його діла здобули такий успіх, і здійснилося те, заради чого було все, зроблене нами. Чи бачиш, як спокійно і з якою мудрістю він приборкав їхню пристрасть, загасив заздрість і довів неможливість їхнього починання, – від чого особливо й слабшає зло? Але це влаштувалося ще за часів життя і хрещення Іоаннового для того, щоб вони, маючи в ньому такого високого свідка, не могли вже нічим виправдатися, якби не повірили. Він не сам собою прийшов висловити це, і не тому тільки говорив, що його запитували люди сторонні: його учні самі і запитували його, і слухали його. Якби він говорив сам від себе, то вони могли б ще не вірити; але, чуючи його відповіді на власні свої запитання, вони вже мали вирок самі проти себе. Так і іудеї тому саме, що відправляли від себе нарочите посольство до нього, чули його відповіді і однакож не повірили йому, – тому-то і позбавили самі себе всякого виправдання.
Чого ж ми вчимося звідси? Того, що причина всіх зол – марнославство. Воно довело учнів Іоанна до заздрості; воно ж збудило їхню заздрість і знову, коли вони трохи вже заспокоїлися. Тому, прийшовши до Іісуса, вони кажуть Йому: “Чому… Твої учні не постять?” (Мф. 9:14). Будемо ж, улюблені, тікати від цієї пристрасті. А якщо будемо уникати її, ми позбудемося геєни. Вона-то найбільше розпалює вогонь; вона всюди простягає владу свою і болісно володіє різним віком і різним званням; вона скинула з лиця землі цілі церкви; вона шкодить справам цивільним; вона плюндрує цілі будинки, міста, народи, племена. І що дивуєшся цьому? Вона проникає і в пустелі і там показує велику силу. Часто й ті, котрі залишали великі здобутки й усі спокуси світу, ні з ким не мали спілкування, опановували найсильніші тілесні побажання, і ті, будучи полонені пустою славою, втрачали все. За цю пристрасть фарисей, який трудився багато, поставлений нижче митаря, який анітрохи не трудився, але багато зробив гріхів. Засуджувати цю пристрасть не важко (всі в думці про неї згодні). А треба постаратися, як би здолати її. Як же здолати? Будемо протиставляти славі славу. Як ми зневажаємо багатство земне, коли дивимося на багатство небесне, і не дорожимо теперішнім життям, коли розмірковуємо про життя значно краще, так ми зможемо знехтувати і славу теперішнього світу, коли будемо міркувати про славу набагато вищу, про славу істинну. Тутешня слава – слава порожня й марна, що має тільки ім’я, без діла, а та слава, небесна, є слава істинна, в якій прославляються не люди, а ангели й архангели і сам Владика архангелів, а краще сказати, разом із Ним і люди. Якщо будеш дивитися на те видовище, якщо впізнаєш тамтешні вінці, якщо звернешся до того прославляння, то земне ніколи не оволодіє тобою; ти не вважатимеш за велике теперішнє і не станеш шукати минущого. І в царських палатах жоден з зброєносців, що стоять перед царем, не залишить служби тому, хто вбраний в діадему і сидить на престолі, щоб займатися криком ворон і дзижчанням мух, що летять, і комарів. А похвали людей нічим не кращі за це. Отже, знаючи малоцінність людських речей, будемо все збирати в безпечні скарбниці і шукати слави постійної і незмінної, якої і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 30

Ін. 3:31. Той, хто приходить згори, і є вищий за всіх, а той, хто від землі земний, і є, і говорить, як той, хто від землі…

1. старання св. Іоанна Хрестителя привести своїх учнів до Іісуса Христа. – 2. Відкидання Іісуса Христа рівносильно викриттю в брехні Бога, що послав Його. – 3. Не слід читати Слово Боже легковажно: потрібно вникати у всяке слово. – Слово Боже є зброя, якою потрібно вміти володіти. – У справах світу цього всі спритні й бойки, а в справі спасіння ми ледачі й боягузливі. – Священні книги написані не для древніх тільки, а й для нас.

1. Страшне славолюбіє, страшне і сповнене багатьох зол. Це терня, що насилу виривається, звір неприборканий, багатоголовий, що повстає на тих самих, які живлять його. Як черв’як з’їдає дерева, в яких зароджується, іржа з’їдає залізо, в якому з’являється, і міль – тканину, так і марнославство губить душу, що виховала його в собі. Тому багато нам потрібно старання, щоб винищити в собі цю пристрасть. Ось і тут, скільки Іоанн не навіював учням своїм, що страждали на цю недугу, проте ледь приборкує їх. Після сказаних раніше слів, він звертається до них і ще з іншою промовою; з якою ж? “Той, хто приходить згори, – каже він, – і є вищий за всіх, а той, хто від землі земний, і є, і говорить, як той, хто від землі” (Ін. 3:31). Оскільки ви, каже він, усюди розносите моє свідоцтво і кажете, що в ньому я цілком гідний віри, то треба вам знати, що Той, Хто прийде з небес, не може робитися гідним віри через того, хто живе на землі. Що ж означають і що показують слова: “є вище за всіх”? Вони показують, що Христос нікого не потребує, але сам у Собі задоволений, і що Він вищий за всіх без жодного порівняння. А тим, хто “від землі земної і є”, хто говорить, Іоанн називає себе, і говорить так не від свого розуму; але, як Христос сказав: “Я сказав вам про земне, а ви не вірите” (Ін. 3:12), маючи на увазі тут хрещення, не тому, щоб воно було чимось земним, а порівняно з ним Свого невимовного народження, так і Іоанн тут називає себе тим, хто промовляє від землі, порівнюючи своє вчення з вченням Христовим. Не інше що означають слова – “говорить, як той, хто є від землі”, як те, що мої слова, порівняно з Христовими, є незначними, убогими, нікчемними, такими, якими і властиво бути словам, що отримали земне походження. Але в Ньому “приховані всі скарби премудрості та знання” (Кол. 2:3). А що Іоанн говорить тут не про роздуми людські, це очевидно з його ж слів: “Той, хто сущий від землі, земний і є”. Але ж в Іоанні не все було від землі, а найголовніше було небесне; він мав і душу, і спілкування Духа не від землі. Як же Іоанн говорить про себе, що він від землі? Нічого іншого це не означає, як те, що я малий і нічого не вартий, як той, хто приходить від землі і на землі народився; а Христос прийшов до нас згори. Коли ж усіма цими словами Іоанн приборкав пристрасть своїх учнів, тоді вже з більшою зухвалістю віщає про Христа. Перш цього зайве було б говорити про Нього будь-які слова, бо вони не могли мати для себе місця в розумі слухачів. Але коли Іоанн вирвав терни, тоді вже безбоязно починає кидати насіння, кажучи: “Той, хто прийшов згори, і є вищий за всіх, і що бачив, і що чув, про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його” (Ін. 3:31-32). Але, сказавши про Христа ці великі й піднесені слова, Іоанн знову переходить до слова смиренного. Вираз: “що Він бачив і чув” ужито людиноподібно; адже не за зором і слухом знає Він, що знає, але в природі своїй усе має, як той, хто вийшов досконалим із надр Отця і не потребує наставника, як і сам каже: “як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця” (Ін. 10:15). Що ж означає: “що Він бачив і чув, про те й свідчить”? Оскільки за допомогою цих почуттів ми все пізнаємо з точністю, і вважаємо себе достовірними вчителями в тому, що сприймаємо через зір і слух, бо не вигадуємо і не говоримо неправди, то, бажаючи і тут це виразити, Іоанн сказав: “що Він бачив і чув”, – тобто: в Ньому немає нічого неправдивого, а все істинно. Як і ми часто з цікавістю запитуємо: чи сам ти чув? та чи бачив? і коли це підтвердиться, тоді свідоцтво стає безсумнівним, – так і коли сам Христос говорить: “як чую, так і суджу” (Ін. 5:30), і: “що Я чув від Нього, те й кажу” (Ін. 8:26), і: “що Я чув від Нього, те й кажу” (Ін. 8:26), і: “що Я чув від Нього, то й кажу” (Ін. 8:26), і: “Ми говоримо про те, що знаємо” (Ін. 3:11), і подібні до цього слова, то ми не повинні думати, що Він говорить за наукою від інших (так думати було б украй божевільно), але що Він говорить так для того, щоб ніщо зі сказаного Ним не було запідозрено безсоромними іудеями. Оскільки вони ще не мали про Нього належного поняття, то Він часто і звертається до Отця, і таким чином робить для них гідними віри слова Свої.
2. Чому ти дивуєшся, що Христос звертається до Отця, коли Він часто звертається і до пророків, і до Писань, як, наприклад, коли каже: “вони свідчать про Мене” (Ін. 5:39)? Але невже ми будемо вважати Його меншим навіть за пророків, тому тільки, що Він запозичує від них свідчення? Та не буде. Так Він тільки пристосовує Своє слово до немочі Своїх слухачів, і якщо каже, що сказане Ним чув від Отця, то говорить не як той, хто потребує наставника, а щоб вони вірили, що в Його словах немає нічого неправдивого. А слова Іоанна означають таке: я маю слухати Його, бо він прийшов згори і сповіщає небесне, те, що Він один вірно знає. Це саме й означають слова: “що Він бачив і чув, про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його”.
Але Він мав і учнів, і до слів Його багато хто прислухався: як же Іоанн каже: “ніхто не приймає”? “Ніхто” – сказано тут замість: небагато, тому що, якби Іоанн у суворому сенсі сказав: ніхто, то як міг би потім дописати: “Той, хто прийняв Його свідоцтво, засвідчив, що Бог істинний” (Ін. 3:33). Тут Іоанн торкається і своїх учнів, бо вони не зовсім були налаштовані вірити в Христа. А що вони і після цих слів не вірили в Нього, це очевидно з наступних оповідей. Перебуваючи у в’язниці, Іоанн для того й посилав їх до Христа, щоб більше з’єднати їх із Ним. Але вони й тоді ледве вірили в Нього, на що й натякав Христос, сказавши: “і блаженний, хто не спокуситься про Мене” (Мф. 11:6). Отже, не з іншою метою сказав Іоанн: “і ніхто не приймає свідоцтва Його”, як для того, щоб застерегти своїх учнів, немов би так сказав: якщо мало хто віритиме в Нього, то не думайте, тому не думайте, що вчення Його є хибним; “Він бачив,… і свідчить”. Разом із цим Іоанн говорить це на докір байдужості іудеїв, як і на початку євангелія євангеліст Іоанн викриває їх, кажучи: “прийшов до своїх, а свої Його не прийняли” (Ін. 1:11); це не Христу самому докір, а осуд тим, хто не прийняв Його. “Той, хто прийняв Його свідоцтво, цим запечатав, що Бог істинний” (Ін. 3:33). Цим він лякає їх, показує, що той, хто не вірує в Христа, не тільки в Нього не вірить, а й у самого Отця; тому й додає: “Той, Котрого Бог послав, говорить слова Божі” (Ін. 3:34). Оскільки Він говорить Божі слова, то той, хто вірує чи не вірує в Нього, у Бога вірує чи не вірує. Слово: “запечатлел” означає: довів. Говорячи таким чином і посилюючи страх їхній, Іоанн додає: “Бог істинний”, показуючи цим, що не вірити в Христа означає не інше, як засуджувати в брехні Бога, Який послав Його. Отже, якщо Він нічого не говорить чужого Отцеві, а все – Отче, то той, хто не слухає Христа, не слухає Того, Хто Його послав. Бачиш, як цими словами він вражає їх? Досі вони не вважали важливою справою не слухати Христа. Тому Іоанн і погрожує невіруючим настільки великою небезпекою, щоб знали вони, що ті, хто не слухається Христа, не слухаються самого Бога. Але потім, продовжуючи свою бесіду, Іоанн поблажливо ставиться до слабкості їхнього розуму, і каже: “не мірою дає Бог Духа” (Ін. 3:34). Як я сказав, Іоанн знову вживає принижений спосіб вираження, урізноманітнюючи своє слово і роблячи його, таким чином, прийнятним для своїх слухачів. Інакше й неможливо було збудити і посилити в них страх. Якби він сказав про Христа що-небудь величне, високе, то вони не повірили б, а ще стали б нехтувати словами його. Тому Іоанн усе відносить до Отця, а про Христа говорить, як про людину. Що ж означають слова: “не мірою дає Бог Духа”? Іван хоче показати, що всі ми певною мірою отримуємо силу Духа. Духом він називає тут силу Його, а вона-то і розділяється в міру. А Христос має незмірну всецілу силу. Якщо ж сила Його невимірна, то тим більше істота. Але чи бачиш, що і Дух безмежний? Отже, той, хто прийняв усю силу Духа, хто керує всім Божим, хто сказав: “що Він бачив і чув, про те й свідчить”, – чи можна його в чомусь підозрювати? Він не говорить нічого, що не є Боже, що не від Духа. І тим часом Іоанн ще нічого не говорить про Бога-Слово, а тільки ім’ям Отця і Духа засвідчує у своєму вченні, бо що є Бог, вони це знали, що є Дух, вірили, хоча й не мали про Нього належного поняття, але що є Син, того не знали. Тому-то він завжди звертається до Отця і Духа і тим засвідчує в істині своїх слів. А якби хто, випустивши з уваги цю причину, став розглядати вчення саме по собі, то занадто віддалився б від гідного поняття про Христа, тому що Христос не тому гідний був їхньої віри, що мав силу Духа; Він не потребував Його допомоги, а Сам у Собі має все; але Іоанн говорить так пристосовно до недосконалого розуміння учнів, бажаючи помалу піднести їхні поняття. Це я кажу для того, щоб не поверхово пробігати сказане в Писанні, але допізнавати і мету того, хто говорить, і неміч тих, хто слухає, і інші обставини. Наставники не всі говорять так, як би хотіли самі, але як вимагає стан немічних. Тому й Павло каже: “Я не міг говорити з вами, браття, як з духовними, але як з тілесними… Я живив вас молоком, а не твердою їжею” (1Кор. 3:1-2). Я бажав би, каже він, розмовляти з вами, як з духовними, але не міг. Чому ж? Не тому, щоб сам він не мав до того сил, а тому, що вони не могли слухати такого вчення. Так і Іоанн хотів багато чого навчити своїх учнів, але вони ще не могли вмістити; тому він і обмежується поняттями простішими.
3 Отже, треба випробовувати все з ретельністю. Вислови Писання – це духовна зброя. А якщо ми не вміємо користуватися зброєю і добре озброїти нею учнів, то сама по собі вона матиме силу, але тим, хто її взяв, не може принести жодної користі. Покладемо, що броня, шолом, щит, спис міцні. Але нехай хто-небудь, взявши це озброєння, броню одягне на ноги, шолом не на голову, а на обличчя, щит стане тримати не перед грудьми, а постарається причепити до ніг: чи буде тоді користь від цієї зброї? Чи не буде ще шкоди? Це кожному очевидно. Але станеться це не від слабкості зброї, а від недосвідченості того, хто не вміє добре користуватися нею. Так і щодо Писання: якщо ми змішуватимемо порядок його висловів, то хоча й у такому разі воно саме по собі матиме свою силу, але нам не принесе жодної користі.
Я, кажучи це вам завжди і наодинці, і в громадських зібраннях, не маю жодного успіху тому, що бачу, що ви у всякий час прив’язані до життєвих справ, а духовних і тіні немає у вас. Тому-то і в житті ми недбайливі і, трудячись за істину, не багато маємо сили, а стаємо смішними і для язичників, і для іудеїв, і для єретиків. Якби ви і в інших справах показували таку саму безтурботність, як тут, то і в такому разі це не заслуговувало б на вибачення. Але в життєвих справах кожен із вас гостріший за меч, як ті, хто займається ремеслами, так і ті, хто виконує цивільні справи. А в справах необхідних, духовних, ми абсолютно недбайливі; неробством займаємося, як справою, а що слід було б вважати найнеобхіднішим, того ми не ставимо поряд навіть із неробством. Чи ви не знаєте, що не для колишніх тільки людей, а й для нас написано Писання? Чи не чуємо, що каже Павло: “все, що писано було раніше, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію” (Рим. 15:4)? Знаю, що марно говорю; але не перестану говорити, бо, роблячи так, виправдаю себе перед Богом, хоча б ніхто мене не слухав. Той, хто проповідує уважним слухачам, має розраду в їхній покірності; а хто часто проповідує, а до нього не прислухаються, але все одно він не перестає говорити, той вартий більшої честі, бо заради догоджання Богові виконує зі свого боку все, що потрібно, хоч би й ніхто не слухав. Утім, хоча б нам і більше було нагороди, через вашу неуважність, ми краще бажаємо, щоб вона для нас зменшилася, а збільшилася для вас надія порятунку, оскільки великою для себе нагородою вважаємо саме процвітання ваше. І це говоримо тепер не для того, щоб зробити слово наше тяжким для вас, але щоб виявити вам скорботу за ваше недбальство, від якого дай Бог усім нам відстати, і засвоїти собі ревнощі духовні, нехай сподобимося і небесних благ, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 31

Ін. 3:35-36. Отець любить Сина і все дав у руку Його. Той, хто вірує в Сина, має життя вічне, а той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому.

1. віра без доброго життя марна для спасіння. – 2. Чому Іісус Христос віддаляється. – 3. Походження самарянки. – 4. Продовження про те саме. – Скасування обрядовості іудейської. – 5. Добрий приклад, поданий самарянці щодо любові та ревності, з якими слід ставитися до слова Іісуса Христа. – Вона закликає інших до Іісуса Христа, тоді як юдеї відвертали від нього. Робити неблагоугодне Богу означає жити марно і до власної загибелі. – Душа безсмертна. – Тіло також буде безсмертним, щоб ми могли насолоджуватися небесними благами. – Бог пропонує нам небо, а ми прив’язуємося до землі, завдаючи образи Господу.

1. Велика користь поступовості відкривається у всіх справах. Так ми встигаємо в науках, не раптом всьому навчаючись від наставників. Так ми побудували міста, споруджуючи їх потроху і поступово; так зберігаємо і наше життя. Не дивуйся, якщо цей порядок у справах життєвих має таку силу; і в духовних справах можна вбачати велику силу цієї мудрості. Тільки таким чином і юдеї могли звільнитися від ідолослужіння, будучи віддаленими від нього непомітно, мало-помалу, спочатку не чуючи нічого піднесеного ні в догматах, ні в правилах життя. Так і після пришестя Христового, коли настав час для відкриття найвищих догматів, апостоли всіх приводили до Христа, на перший раз нічого не промовляючи піднесеного. Так і Христос із більшою частиною слухачів розмовляв від початку. Так чинить і Іоанн (Хреститель), кажучи про Христа, як би тільки про незвичайну людину, і тільки прикрито зображуючи піднесені Його властивості. Спочатку він каже: “не може людина нічого брати на себе, якщо не буде дано їй з неба” (Ін. 3:27); потім торкається чогось піднесеного, кажучи: “Той, хто приходить згори, той є вищий за всіх” (Ін. 3:31). Далі знову зводить слово до чогось смиренного, між іншим кажучи: “не мірою дає Бог Духа” (Ін. 3:34); потім знову підносить (слово): “Отець любить Сина, і все дав у руку Його” (Ін. 3:35); потім, знаючи, яку користь приносить погроза покарання, і як багато хто водиться не стільки обітницями благ, скільки погрозами мук, завершує свою промову так: “той, хто вірує у Сина, має життя вічне, а той, хто не вірить у Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому” (Ін. 3:36). І тут знову, говорячи про покарання, зводить слово до Отця. Не сказав: гнів Сина, хоча і Він є суддя, а представив їм Отця, бажаючи тим більше налякати. Але невже, скажеш, достатньо вірити в Сина, щоб мати вічне життя? Ніяк. Послухай, як сам Христос пояснює це, кажучи: “не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне” (Мф. 7:21). І однієї хули на Духа достатньо, щоб бути вверженим у геєну.
Але що говорити про одні догмати? Хоч би хто право вірив і в Отця, і в Сина, і в Духа Святого, але якщо не живе, як належить, віра не принесе йому жодної користі для спасіння. Тому також, коли Христос каже: “Це ж життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога” (Ін. 17:3), не подумаємо, що цього й досить для нашого спасіння. Необхідне ще добре життя і благоповідування. І хоча Іоанн сказав: “той, хто вірує в Сина, має життя вічне”, але потім додає ще дещо сильніше (так як він складає промову свою не тільки з втішних, а й з протилежних слів, і дивись, яким чином); він додає: “а той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому”. Однак і звідси ми не повинні робити висновок, що досить однієї віри для спасіння. Це доводять численні місця в Євангелії, де йдеться про життя. Тому-то Іоанн і не сказав: у цьому одному полягає життя вічне, або: тільки “той, хто вірує в Сина, має життя вічне”; але про те й інше він говорить тільки взагалі, що в них є життя вічне. А якщо потім не підуть справи життя, то настане велике покарання. І не сказав Іоанн: гнів чекає на нього, але: “перебуває на ньому”, показуючи цим, що гнів ніколи не відступить від нього. Щоб слів: не побачить життя ти не відносив до смерті тимчасової, а вірив, що покарання буде нескінченне, він ужив такий вираз, що означає безперестанне мучення. Робив же це Іоанн для того, щоб такими словами залучити учнів своїх до Христа. Тому не особисто їм робив застереження, а говорив загалом, щоб тим більше привабити їх. Не сказав він: якщо ви увіруєте, або: якщо ви не увіруєте; а вживає загальні вирази, щоб слова його не були для них підозрілими. Але він говорить з більшою суворістю, ніж сам Христос. Христос сказав: “той, хто не вірує, вже засуджений” (Ін. 3:18); а Іоанн: “не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому”.  І це вельми справедливо, – тому що не одне й те саме говорить самому про себе і про іншого. Про Христа могли б думати, що Він часто так говорить через самолюбство й марнославство; але Іоанн був убезпечений від такої підозри. Якщо ж згодом і Христос вживав сильніше слово, то вже тоді, коли юдеї мали про Нього високе поняття. “Коли ж довідався Іісус, що до фарисеїв дійшла чутка, що Він більше здобуває учнів і хрестить, ніж Іван, – хоча Сам Іісус не хрестив, а учні Його, – то залишив Юдею, а пішов знову до Галілеї” (Ін. 4:1-3). Отже, сам Він не хрестив; але це розголошували лихварі, бажаючи розбудити в тих, хто чує про це, ненависть до Нього. Чому ж Він залишив Юдею? Не через острах, а для того, щоб припинити наклеп і вгамувати ненависть. Сильний був Він і сам утримати їх, якби вони повстали на Нього, але не хотів цього робити часто, щоб не залишити їх у невір’ї про дійсність Його втілення. Якби Він часто, при нападах, уникав їх, то це для багатьох могло б бути підозріло. Тому-то в багатьох випадках Він діяв більш по-людськи. Він бажав, щоб вірили як тому, що Він Бог, так само й тому, що Він, будучи Богом, носив плоть. Тому й після воскресіння Свого Він говорив учням: “Сядьте на Мене, і роздивіться, бо дух плоті й кісток не має” (Лк. 24:39). Тому ж і Петра засуджує, коли той каже Йому: “Будь милостивий до Себе, Господи, нехай не буде цього з Тобою” (Мф. 16:22). Так багато Він дбав про цю справу.
2. До того ж це є не маловажний догмат у Церкві, а найголовніше у справі нашого спасіння, і через це саме все для нас зроблено й здійснено: і смерть зруйновано, і гріх забрано, і клятву знищено, і незліченні блага даровані нам у житті. Тому Христос і бажав так сильно, щоб вірили в Його втілення – цей корінь і джерело незліченних для нас благ. Діючи ж по-людськи, Він не допускав приховуватися і Своїм божеським справам. Так, пішовши до Галілеї, Він продовжував те саме, що й раніше робив. Не дарма віддалявся до Галілеї, але для того, щоб звершувати великі справи у самарян, і влаштовує це не просто, а з властивою Йому мудрістю, щоб не залишити юдеям жодного приводу навіть до безсоромного вибачення. Висловлюючи це, євангеліст додає: “належало ж Йому проходити через Самарію” (Ін. 4:4), і тим показує, що Він це зробив ніби ненавмисно. Так робили й апостоли. Як вони, переслідувані юдеями, йшли до язичників, так і Христос, коли юдеї виганяли Його, звернувся і до язичників, наприклад, зробив це заради дружини сирофінікійської. Мета була та, щоб забрати в юдеїв усяке вибачення і щоб вони не могли сказати: Він, залишивши нас, пішов до необрізаних. Таким чином і учні Його, захищаючи себе, говорили: “вам першим належало бути проповідуваними слову Божому, але як ви відкидаєте його і самі себе робите негідними вічного життя, то ось, ми звертаємося до язичників” (Діян. 13:46). І сам Христос: “Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24), або: “недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мф. 15:26). Коли ж вони відкинули Його, то цим самим відчинили двері язичникам. Однак і тоді Він не навмисно йде до язичників, а ніби мимохідь. Отже, проходячи повз, “приходить Він до міста Самарійського, що зветься Сихарь, поблизу ділянки землі, даної Яковом синові своєму Йосипу. Там була криниця Яківлева” (Ін. 4:5-6). Для чого євангеліст так докладно говорить про це місце? Для того, щоб ти, чуючи, як каже дружина: “невже ти більший за батька нашого Якова, що дав нам цю криницю” (Ін. 4:12), – не вважав цього дивним. Це було те місце, де Симеон і Левій, у помсту за Діну, вчинили жорстоке вбивство (Бут. 34:25). Не зайве сказати, звідки походять самаряни, тому що вся ця країна називається Самарією. Звідки ж самаряни отримали свою назву? Сомором називалася гора за ім’ям її власника, як і Ісая каже: “глава Єфрема – Самарія” (Іс. 7:9). Утім, ті, хто мешкав там, називалися не самарянами, а ізраїльтянами. З плином часу, коли вони образили Бога, то, за царювання Факея, Феглаффеласар, прийшовши, взяв багато міст, напав на Ілу, умертвив його, і царство його віддав Осії. На Осію напав Салманассар, узяв інші міста, зробив їх собі підвладними й обклав даниною. Осія спочатку поступився, потім відклався від його влади і вдався до допомоги ефіоплян. Ассирійський цар, довідавшись про це, прийшов із військом, переміг ізраїльтян і, щоб запобігти новим повстанням, уже не дозволив їм лишатися в країні тій, а відвів їх до Вавилону та Мідії, а звідти з різних місць вивів інші племена й оселився в Самарії, щоб на майбутній час убезпечити свою владу в цій країні, яку вже зайняли вірні йому жителі. Тоді Бог, бажаючи показати Свою силу і те, що Він зрадив ізраїльтян не тому, щоб вони були безсилі, але за гріхи їхні, – насилає на варварів левів, які чинили зло всьому народу. Обізнаний про це цар посилає якогось священика (юдейського) навчити їх закону Божого. Але й тоді вони не залишили цілковито свого нечестя, а тільки частково, і вже згодом, відкинувши ідолів, почали шанувати істинного Бога. Тим часом юдеї, які нарешті повернулися з полону, здобули ненависть до них, як до чужинців і своїх ворогів, і за ім’ям гори стали називати їх самарянами. Чимала ворожнеча з ними в юдеїв відбувалася і через те, що самаряни приймали не всі книги Св. Писання, а тільки книги Мойсеєві, і не багато надавали важливості пророкам. Вони ж зі свого боку намагалися зрівняти себе у шляхетності походження з юдеями, вихвалялися своїм родом від Авраама і вважали його своїм предком, оскільки він походив із Халдеї, а Якова, як його нащадка, називали своїм батьком. Але іудеї гребували ними, як і всіма іншими народами; тому-то і Христа вони зневажали ім’ям самарянина, коли говорили: “що Ти Самарянин, і що біс у Тобі” (Ін. 8:48). З тієї ж причини і Христос у притчі про того, хто йшов з Єрусалима до Єрихона, вводить самарянина, “який зробив йому милість” (Лк. 10:37), – людину, на думку іудеїв, низьку, зневажену, мерзенну; так само і серед десяти прокажених називає одного іноплемінником (а це був самарянин); та й Сам заповідав учням своїм: “не ходіть дорогою до поган, а до міста Самарянського не входьте” (Мф. 10:5).
3. Але євангеліст нагадав нам про Якова не для того тільки, щоб відзначити історію країни, а щоб водночас показати втрату цього місця для юдеїв, яка вже давно здійснилася, бо вже за часів праотців їхніх язичники володіли замість них цим місцем. Чим праотці їхні володіли, хоч те й не було їхньою власністю, те вони через недбальство й беззаконня втратили, хоч це вже було їхньою власністю. Так, немає ніякої користі походити від добрих предків, коли нащадки не схожі на них. Варвари, щоб тільки уникнути більшого лиха, негайно звернулися до юдейського богошанування; а юдеї, і зазнавши стільки покарань, не напоумилися. Отже, у цю країну прийшов Христос, який завжди відкидав життя розпещене й вибагливе, а проводив життя важке й сором’язливе. Він не вживав під’яремних тварин, але Сам мандрував так поспішно, що й стомлювався від шляху. Та й у всякому разі Він навіює нам робити все самим, не мати ні в чому надмірності і не вимагати багато чого. Він бажає нам бути до того чужими від усякої надмірності, щоб і в найнеобхіднішому багато чого зменшувати, тому й говорив: “лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має, де прихилити голову” (Мф. 8:20). Таким чином Він дуже часто проводив час у горах і в пустелях, не тільки вдень, а й уночі. Провіщаючи це, і Давид сказав: “з потоку на дорозі буде пити” (Пс. 109:7), показуючи простоту Його способу життя. Теж показує тут і Іоанн: “там була колодязь Яківлева. Іісус, змучившись від дороги, сів біля колодязя. Було близько шостої години. Приходить жінка із Самарії почерпнути води. Іісус каже їй: дай Мені пити. Бо учні Його відлучилися в місто купити їжі” (Ін. 4:6-8). З цього ми дізнаємося, якими посиленими були Його подорожі, як Він не дбав про Свою їжу і тільки мимохідь займався цією справою. Так навчилися й учні Його задовольняти свої потреби: вони не носили з собою дорожніх припасів. На це вказує й інший євангеліст, кажучи, що, коли Христос сказав про квас фарисейський, то учні думали, що не принесли з собою хлібів. Коли Христос водив із Собою учнів спраглих, тих, хто зривав колосся і їв його, а також коли говориться, що сам Він, відчуваючи голод, прийшов до фігової ягоди, то цим усім Він не чогось іншого вчить нас, як нехтувати черевом, а служіння йому не вважає гідним піклування. Поглянь і тут: вони не принесли з собою нічого, і однакож, не маючи з собою їжі, не дбали про неї заздалегідь, або від початку дня, але пішли купити її в той час, у який зазвичай усі вже обідають. А ми, щойно встаємо з одра, дбаємо про це передусім від усіх інших справ, кличемо кухарів і служителів трапези і з великою турботливістю віддаємо їм накази; а після цього вже беремося за інші справи, завжди однакож дбаючи про життєві справи, передовсім перед духовними, і те, що слід було би вважати зайвим, визнаємо за необхідне. Так-то все робиться у нас хибно. Тим часом, слід було б звертати всю увагу на духовні справи і, вже виконавши їх, братися за життєві.
Далі, з цього видно не тільки терпіння Христа в трудах, а й віддалення від пишності. Він не тільки втомився і сів на шляху, а й залишився один, а учні Його пішли. Звичайно, якби Він побажав, то міг би або не всіх учнів посилати, або, коли вони пішли геть, мати при собі інших служителів; але Він не хотів цього; а таким чином і учнів привчав нехтувати всякою пишністю. Що ж важливого, скаже хто-небудь, що вони жили скромно, будучи рибалками і скинотворцями? Щоправда, вони були рибалками і скінотворцями, але вони раптово злетіли на висоту небес, і стали важливішими за всіх царів, удостоївшись бути співрозмовниками Владики всесвіту і слідувати всюди за цим чудовим Учителем. Ви знаєте й те, що люди з низького стану, які досягають почестей, легше захоплюються зарозумілістю, неблагородно користуючись почестями. Отже, Христос, бажаючи утвердити учнів Своїх у незмінній смиренномудрості, навчав їх в усьому помірковано ставитися до себе і в жодному разі не вимагати прислужників. Сам Він, як каже євангеліст, “утомившись від дороги, сів біля колодязя”. Бачиш, Він сів від втоми і спеки і для того, щоб дочекатися учнів? Знав Він, що мало статися у самарян; але не для того, головним чином, прийшов сюди. А хоч і не для цього прийшов, однак не мав потреби відганяти дружину, що прийшла і показала так багато старанності до Його вчення. Юдеї Його гнали, тоді як Він саме до них прийшов, а язичники приваблювали до себе й тоді, коли Він ішов в інші місця. Ті ненавиділи Його, а ці вірували в Нього; ті обурювалися, а ці дивувалися і поклонялися Йому. Що ж? Невже треба було знехтувати спасінням стількох людей і таку щиру ревність залишити без уваги? Це негідно було Його людинолюбства. Тому Він і влаштовує все в цьому випадку з властивою Йому мудрістю. Він сідає, для відпочинку тіла і прохолоди, при джерелі. Був самий полудень, що і означає євангеліст словами: “сів біля колодязя, було близько шостої години”. Що значить сів?  Тобто сів не на престолі, не з очоленням, але просто, як сталося на землі. “Приходить жінка із Самарії почерпнути води”.
4. Дивись, як показує євангеліст, що і жінка вийшла з міста з іншою метою, – перепиняючи всякий привід до безсоромної укірливості юдеїв, щоб хто не сказав, що Він суперечить власній заповіді, звелівши учням “у місто Самарянське не входьте”, а тим часом сам розмовляє з самарянами. Для цього також додає, що “учні Його відлучилися в місто купити їжі”, представляючи таким чином багато причин бесіди Його з дружиною. Що ж дружина? Почувши Його слова: “дай Мені пити”, вона дуже розумно обертає слова Христові на привід до запитання: “як ти, будучи юдеєм, просиш пити в мене, самарянки? бо юдеї з самарянами не спілкуються” (Ін. 4:9). Чому вона думала, що Він юдей? Можливо, впізнала за одягом або за говіркою. Але зауваж, як обережна дружина. Якщо належало остерігатися, то Іісусу, а не їй; за її словами, не самаряни цураються юдеїв, а юдеї не зближуються з самарянами; однак дружина, будучи сама вільна від цього докору, і думаючи, що інший піддається, не змовчала, а виправляє справу, яка, на її думку, не узгоджувалася із законом. Можливо, хтось стане дивуватися, як Іісус просив у неї пити, коли цього не дозволяв закон? А якщо Він ще передбачав, що вона не дасть Йому пити, то й тому не слід було просити. Що сказати на це? Те, що для Нього самого порушення подібних звичаїв було справою байдужою. Хто інших вів до порушення юдейських правил, Той тим більше сам міг порушувати їх. “Не те, що входить у вуста, – говорив Він, – опоганює людину, але те, що виходить із вуст, опоганює людину” (Мф. 15:11). Тим часом бесіда Його з дружиною могла бути не малим осудом для юдеїв, бо Він багаторазово привертав їх до Себе і словами, і ділами, але вони не пішли за Ним. А подивися, як дружина захоплюється простим питанням. Сам Він не вступав на цю справу, на цей шлях25, але не перешкоджав, якщо до Нього хтось звертався. Хоча Він і говорив учням: “у місто Самарянське не входьте”, але не наказував відганяти тих, хто приходить. Це занадто було б негідно Його людинолюбства. Тому Він і відповідає дружині й каже: “Якби ти знала дар Божий, і Хто каже тобі: дай Мені пити, то ти сама просила б у Нього, і Він дав би тобі воду живу” (Ін. 4:10). Насамперед показує, що вона гідна Його слухати, а не повинна бути знехтувана, потім уже відкриває Себе; вона ж, щойно дізналася, хто Він, негайно готова була і коритися, і слухати Його, чого не можна сказати про іудеїв. Вони, навіть і дізнавшись про Нього, ні про що не питали Його, не мали бажання навчитися від Нього чогось корисного; навпаки, зневажали Його і відганяли від себе. Але ось дружина, почувши Його слова, дивись, з якою лагідністю відповідає Йому: “Пане, ти й почерпнути нічим не можеш, а колодязь глибокий; звідки ж у тебе вода жива?” (Ін. 4:11) Зараз видно, що Христос відхилив уже її від низького про Нього поняття, від думки, що Він один зі звичайних людей. Вона тут не просто називає Його Господом, але на знак особливої поваги до Нього. А що вона з поваги це сказала, видно з подальшої бесіди. Вона не жартує, не насміхається, а тільки дивується. А що вона не скоро все зрозуміла, не дивуйся. Адже не зрозумів і Никодим. Що він говорив? “Як це може бути?” (Ін. 3:9). “Як може людина народитися, будучи старою?” І ще: “Невже може він іншим разом увійти в утробу матері своєї і народитися?” (Ін. 3:4). Але дружина каже з більшою скромністю. “пане! тобі й почерпнути нічим, а колодязь глибокий; звідки ж у тебе вода жива?” (Ін. 4:11). Інше говорить їй Христос, а інше вона розуміла. Не чуючи від Нього нічого більшого за сказані слова, вона й не могла помислити нічого піднесеного, хоча й могла сказати Йому сміливо: якби Ти мав воду живу, то не став би просити в мене води, а сам би перш за все дав її Собі; а тепер Ти тільки хизуєшся. Але нічого подібного вона не сказала, а як спочатку, так і після відповідала Йому з великою скромністю. Спочатку вона каже: “Як ти, будучи юдеєм, просиш пити в мене?” А не каже так, ніби розмовляла з іноплемінником і ворогом: не бути тому, щоб я дала води такій людині – ворогу і чужому нашого роду! І потім, слухаючи Його піднесені слова про Себе самого, що особливо дратує ворогів, вона не сміється, не ганьбить Його, але що говорить? “Невже ти більший за батька нашого Якова, що дав нам цю криницю, і сам із неї пив, і діти його, і худоба його?” (Ін. 4:12). Бачиш, як вона вводить сама себе в іменитий рід юдеїв? Слова її означають ось що: Яків користувався цією водою і ніякої іншої кращої і сам не мав, і нам не дав. У такий спосіб вона показала, що вже з першої відповіді вона мала думку про Нього високу, піднесену, бо слова: “і сам з нього пив, і діти його, і худоба його” не інше дають розуміти, як те, що вона мала думку про кращу воду, тільки ще не знаходила її і не знала добре. Якщо ж висловити ясніше те, що вона хотіла сказати, то буде так: Ти не можеш сказати, що Яків, котрий дав нам це джерело, сам користувався іншим, бо і сам він, і діти його пили з нього, а вони не пили б звідси, якби мали іншу воду, кращу. Ти і цієї води не можеш дістати; а іншої кращої Тобі не можливо мати; хіба що визнаєш Себе самого більшим за Якова. Звідки ж Ти маєш ту воду, яку обіцяєш дати нам? Юдеї не так скромно говорили з Ним, – хоча і з ними Він розмовляв про цей же самий предмет і нагадував про таку воду. Але вони не здобули для себе від того жодної користі. А коли Він згадав про Авраама, то вони замишляли навіть побити Його камінням (Ін. 8:56-59). Але не так поводиться з Ним дружина, а з великою лагідністю, серед полуденної спеки, говорить і слухає все з терпінням, і не думає, подібно до юдеїв, сказати: “Він одержимий бісом і божеволіє” (Ін. 10:20), тримає мене біля джерела, нічого не даючи, а тільки величаючись на словах. Вона терпляче слухає, в очікуванні знайти бажане.
5. Якщо дружина самарянська показує таку старанність, щоб навчитися чогось корисного, і перебуває з Христом, хоча ще й не знає Його, то яке милосердя можемо отримати ми, які знають Його, і до того ж перебуваємо не біля джерела, не в пустельній пустелі, не посеред дня під пекучими променями сонця, а в ранковий час, насолоджуючись під цим дахом тіньчю та прохолодою, і при цьому не маючи терпіння вислухати щось зі слова Божого, а тяготячись цим? Не така дружина самарянська: вона так захоплювалася словами Спасителя, що й інших закликала до Нього. Іудеї ж не тільки не закликали інших, а й тим, хто хотів прийти до Нього, перешкоджали і не дозволяли. Тому й говорили: “Чи увірував у Нього хто з начальників, чи з фарисеїв? Але цей народ невіглас у законі, проклятий він” (Ін. 7:48-49).
Отже, будемо наслідувати самарянську дружину; будемо розмовляти з Христом. Він і тепер серед нас стоїть і говорить до нас через пророків і через учнів Своїх. Будемо слухати і коритися. Доки ми будемо жити марно, без користі? Не робити угодне Богові справді означає жити марно, або краще, не тільки марно, а й на шкоду собі. Якщо даний нам час ми не вживемо ні на яку корисну справу, то, відійшовши звідси, зазнаємо найбільшого покарання за втрату часу. Якщо той, хто отримав гроші для торговельних оборотів і потім витратив їх, зазнає відповідальності перед тими, хто ввірив їх йому, то хіба вже не буде покараний той, хто виснажив це життя даремно? Не для того Бог ввів нас у теперішнє життя і вдихнув душу, щоб ми користувалися тільки теперішнім, але для того, щоб усе робили для життя майбутнього; тільки безсловесні створені для одного теперішнього життя. А ми для того й маємо безсмертну душу, щоб цілком приготуватися до того життя. Якщо хтось запитає, яке призначення коней, віслюків, биків та інших тварин, то ми скажемо, що не інше призначення, як тільки – служити нам у теперішньому житті. А про нас не можна цього сказати; для нас є кращий стан, після відшестя звідси; і нам усе треба робити так, щоб там просіяти, радіти з ангелами, стояти перед Царем, – завжди, на нескінченні віки. Для того і душа наша створена безсмертною, та й тіло буде безсмертним, щоб ми насолоджувалися нескінченними благами. Якщо ж ти приковуєш себе до землі, тоді як тобі запропоновано блага небесні, то подумай, яка в цьому образа для Того, Хто їх дарує. Він пропонує тобі горнє, а ти, не надто цим дорожачи, віддаєш перевагу землі. Тому, як ображений, Він погрожує геєною, щоб ти з цього пізнав, яких благ позбавляєш сам себе. Але нехай не буде, щоб ми зазнали цього покарання, але, вподобавши Христа, нехай сподобимося вічних благ, благодаттю і людяністю Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *

25Зрозуміло навернення язичників.

Бесіда 32

Ін. 4:13-14. Іісус сказав їй у відповідь: Усякий, хто п’є воду сию, знову жадатиме, а хто питиме воду, що Я дам йому, той не жадатиме навіки, а вода, що Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне.

1 Святе Письмо називає Святого Духа то водою, то вогнем, позначаючи цим не сутність, а діяльність. – Продовження історії самарянки. – 2. Слухняність самарянки. – 3. Мудрість Іісуса Христа у справі навернення людей до спасіння. – Заклик до читання Святого Письма. – Диявол не сміє увійти в дім, де є Євангеліє. – Читання духовних книг освячує людину.

1. Благодать Святого Духа в Писанні називається інколи вогнем, інколи водою, і це показує, що такі найменування виражають не істоту Його, а тільки дію, бо Дух, як істота невидима однорідна, не складається з різних сутностей. Так вогнем називає Його Іоанн, кажучи: “Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11), а водою іменує Христос: “у того… з утроби потечуть ріки води живої. Це сказав Він про Духа, Якого мали прийняти” (Ін. 7:38-39). Так і розмовляючи з дружиною, водою називає Духа: “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не спрагуватиме вічно”. Називається ж Дух вогнем – для позначення теплоти благодаті, яку Він збуджує, і винищення гріхів; а водою – для вираження чистоти й оновлення, яке Він дає душам, що приймають Його. І справедливо. Як якийсь сад, що цвіте різноманітними, плодоносними деревами, що вічно зеленіють, Він готує ревну душу, не допускаючи в ній відчуттів ні печалі, ні наклепів сатани, але легко вгашаючи розпалені стріли лукавого. Але зауваж мудрість Христа, як Він мало-помалу зводить дружину. Він не сказав їй із самого початку: “якби ти знала… Хто каже тобі: дай Мені пити”; але коли подав їй привід назвати Його іудеєм і викликав на докір, тоді, відбиваючи докір, сказав це. Сказавши ще: “Якби ти знала… Хто каже тобі: дай Мені пити, то ти сама просила б у Нього” (Ін. 4:10), і обіцянкою чогось великого змусивши згадати про праотця, Він таким чином дає дружині прозріти. Потім, коли вона заперечила: “невже ти більший за батька нашого Якова” (Ін. 4:12), – Він не сказав: так, Я більший за нього, бо це могло б видатися їй самим марнославством, коли ще не видно було на те доказу; але Він приготує її до цього саме тим, що говорить. Він не просто каже: Я дам тобі воду; але спершу показує недостатність води Якова, а потім уже підносить значення Своєї води, бажаючи з властивості самих дарів показати відстань і різницю між тими, хто дарує, і Свою перевагу перед Яковом. Якщо ти дивуєшся, як би так говорив Христос, Якову, що він дав цю воду, то що скажеш, якщо Я дам тобі ще кращу? Ти вже передувала Мені сповіданням, що більша за Якова, коли заперечила Мені: невже Ти більша за батька нашого Якова, що обіцяєш дати кращу воду; а коли отримаєш цю воду, то вже цілком визнаєш Мене більшим за нього. Чи бачиш неупереджене судження дружини, яка виголошує суд про праотця і про Христа за справами їхніми? Але не так чинили юдеї. Навіть бачачи, що Він бісів виганяє, вони не тільки не вважали Його вищим за праотця, а ще й називали біснуватим. А дружина саме на тому ґрунтує своє судження, на чому хоче Христос, тобто на доказі з Його діл, бо і сам Він на цьому ґрунтував вирок про Себе, кажучи так: “Коли ж не чиню діл Моєго Отця, не вірте Мені; коли ж чиню, то, коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм” (Ін. 10:37-38). Таким точно шляхом і дружина приходить до віри. Тому Христос, почувши слова її: “невже ти більший за батька нашого Якова”, і залишивши розмову про Якова, розмовляє про воду: “кожен, хто п’є воду сию, – каже Він, – знову жадатиме” (Ін. 4:13), і робить таке порівняння тієї та іншої води, не засуджуючи жодну, а тільки показуючи перевагу іншої. Не каже, що та вода нікчемна, нічого не значить і гідна презирства; а стверджує те, про що свідчить і сама істота тієї води: “кожен, хто п’є цю воду, знову жадатиме, а хто буде пити воду, яку Я дам йому, той не жадатиме вічно” (Ін. 4:13-14). Про воду живу дружина чула ще до того, але не розуміла; а так як “живою” водою зазвичай називають воду, що безперервно тече і б’є ключем з невичерпних джерел, то дружина думала, що і тут говориться про цю воду. Тому, ще ясніше представляючи їй те, про що говорить, і з порівняння показуючи перевагу однієї води над іншою, Христос додає: “а хто питиме воду, яку Я дам йому, той не буде спрагнути вічно”. Цими, так само як і наступними словами, як я кажу, Він доводить перевагу води духовної, тому що вода чуттєва не має в собі нічого подібного.
Які ж наступні слова? “Вода, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:14). Як той, хто має всередині себе сокровенне джерело, ніколи не став би нудитися спрагою, так і той, хто має цю воду. І дружина негайно увірувала, показавши себе розумнішою за Никодима, і не тільки розумнішою, а й мужнішою. Він, почувши багато подібного, нікого не покликав до Христа, та й сам залишався нерішучим, а вона робить справу апостольську, усім благовістячи, закликаючи до Іісуса, і ціле місто захоплює до Нього. Никодим, почувши слова Спасителя, сказав: “як це може бути?” (Ін. 3:9). Навіть коли Христос показав йому ясний приклад від вітру, і тоді Никодим не прийняв слова Його. А дружина не так; спочатку вона дивується, але потім, приймаючи слово Христове без упередження, а як пряму істину, негайно схиляється до віри. Тільки-но сказав Христос: “вода, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне”, дружина негайно каже: “Пане, дай мені цієї води, щоб мені не мати спраги, і щоб не приходити сюди черпати” (Ін. 4:14-15).
2. Чи бачиш, як вона мало-помалу сходить на висоту догматів? Спочатку вона вважала Христа за іудея, який переступає свій закон; потім, коли Він спростував це звинувачення (бо особі, яка мала повідомити їй таке вчення, не слід було залишатися в підозрі), вона, почувши про воду живу, подумала, що Він говорить про чуттєву воду. Далі, дізнавшись, що слова Його мають духовний сенс, вона вірить, що ця вода може знищити почуття спраги, а тільки не знала, що це за вода, і ще дивувалася, вважаючи її, звісно, вищою за воду чуттєву, але не маючи про неї ясного поняття. Нарешті, прозрівши точніше в цей предмет, проте ще не все витлумачивши, “пане, – каже, – дай мені цієї води, щоб мені не мати спраги і не приходити сюди черпати”, – вона вже віддає перевагу Христу перед Яковом. Не буду, каже, мати потреби в цьому джерелі, якщо отримаю від Тебе ту воду. Бачиш, як вона віддає Йому перевагу перед праотцем? Ось душа благомисляча. Вона показала, яку високу думку має про Якова; але побачила вищого, і вже не утримується колишньою думкою. Отже, це була дружина не легковажна (бо не просто приймає слова; та й як це можна сказати, коли вона з такою ретельністю випробовувала їх?), наполеглива і неперебірлива: це вона показала самим своїм проханням. Колись і юдеям говорив Христос: “Я хліб життя; хто до Мене прийде, той не зголодніє, і той, хто вірує в Мене, не буде спрагнути ніколи” (Ін. 6:35); але вони не тільки не вірили, а й спокушалися. Дружина навпаки не впадає в цю недугу, а наполягає і просить. Юдеям Він говорив: “хто вірує в Мене, той не буде спрагнути ніколи”, дружині ж говорить більш чуттєвим чином: “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не буде спрагнути повік”. Обітниця належала до духовних предметів, а не до видимих, тому, підносячи її розум обітницями, зупиняється ще на чуттєвих зображеннях, бо вона не могла ще достеменно збагнути духовних предметів. Якби Він сказав: увіруй у Мене – і ти не втиснеш, то вона не зрозуміла б сказаного, ще не знаючи, хто розмовляє з нею і про яку спрагу говорить Він. Чому ж Він не чинив так з юдеями? Тому що вони вже бачили багато чудес; а дружина ще не бачила жодного знамення і тільки вперше чула такі слова. Тому-то Він відкриває їй силу через своє прозріння; втім не одразу й викриває її, а що каже? “Піди, поклич чоловіка твого і прийди сюди. Жінка сказала у відповідь: у мене немає чоловіка. Іісус каже їй: Правду ти сказала, що не маєш чоловіка, бо в тебе було п’ять чоловіків, і той, що маєш тепер, не є чоловіком тобі, це справедливо ти сказала. Жінка каже Йому: Господи! бачу, що Ти пророк” (Ін. 4:16-19).
Яка однак любомудрість у цій дружині! З якою лагідністю вона приймає викриття! Чому ж їй і не прийняти, – скажеш ти? Але скажи мені: чи не часто і ще сильніше викривав Він і юдеїв? Адже не одне й те саме – відкривати потаємні думки і виявляти таємні справи. Перше притаманне одному Богові: думок ніхто не знає, крім Того, хто їх має; а справи бувають відомі всім співучасникам у них. Але юдеї не переносили з лагідністю докорів, а коли Христос сказав: “за що ви шукаєте вбити Мене?” (Ін. 7:19), – вони не тільки не дивувалися подібно до дружини, а ще хулять Його та злословили; вони мали докази і в інших знаменням, а дружина тільки це одне почула; але вони не тільки не дивувалися, а й паплюжили Його, кажучи: “Чи не біс у Тобі? Хто шукає вбити Тебе?” (Ін. 7:20). Вона ж не тільки не докоряє Йому, але дивується, дивується і робить висновок, що Він пророк, хоча докір дружини був сильнішим за докір їхній. Викритий у ній гріх був гріх її однієї, а в них викриті були загальні гріхи; але ми не так страждаємо від викриття гріхів загальних, як наших приватних. До того ж юдеї думали, що зроблять велике діло, якщо вб’ють Христа; а діло дружини всі визнавали поганим. Не дивлячись на все це, вона не досадує, а дивується і дивується. Так само Христос зробив із Нафанаїлом; не раптом показав своє прозріння, не негайно сказав: “коли ти був під смоковницею, Я бачив тебе”, але тоді вже, коли той запитав: “чому Ти знаєш мене?” (Ін. 1:48).
Христос бажав, щоб і прорікання Його, і чудеса отримували свій початок від тих, які приходять до Нього, і для того, щоб у такий спосіб більше їх зблизити із Собою, і для того, щоб самому уникнути підозри в марнославстві. Так Він робить і тут. Попереджати дружину докором, що вона не має чоловіка, – це могло здатися обтяжливим і недоречним; але зробити докір, отримавши від неї самої до того привід, це і вельми доречно було, і спонукало її саму з більшою лагідністю вислухати докір. Але яка, скажеш ти, послідовність у словах: “піди, поклич чоловіка твого”? Йшлося про дар благодаті, що перевищує людське єство, дружина настійно бажала одержати цей дар; ось Він і каже: “піди, поклич чоловіка твого”, ніби показуючи цим, що і чоловік повинен мати участь у дарі. Дружина, поспішаючи отримати і приховуючи ганебні свої справи, до того ж думаючи, що розмовляє з простою людиною, каже: “у мене немає чоловіка”. Почувши це, Христос уже завчасно тепер вводить у Свою бесіду докір, з точністю висловлюючи те й інше: Він і всіх колишніх чоловіків перелічує і виявляє того, якого вона в той час приховувала. Що ж дружина? Не досадує, не тікає від Нього, і не вважає цю обставину причиною до обурення на Нього, але ще більше дивується Йому, ще більше виявляє твердості. “Бачу, – каже, – що Ти пророк”. Зауваж її розсудливість. І після того вона не одразу підкоряється Йому; але ще розмірковує і дивується. Слово її – “бачу” означає: мені здається, що Ти пророк. Але щойно набула про Нього такого поняття, вже ні про що життєве не питає Його: ні про тілесне здоров’я, ні про маєток чи багатство, але одразу – про догмати. Що вона каже? “Батьки наші поклонялися на цій горі”, маючи на увазі Авраама та його дітей; тут, як кажуть, він приносив у жертву сина свого; “а ви кажете, що місце, де треба поклонятися, перебуває в Єрусалимі” (Ін. 4:20).
3. Чи бачиш, як вона стала вищою у своїх думках? Та, яка дбала тільки про втамування спраги, вже запитує про догмати. Що ж Христос? Не розв’язує питання (не про те Він дбав, щоб тільки відповідати на її запитання, – це заманювало б надто далеко); але знову підносить дружину ще на більшу висоту, і однак не раніше їй про це говорить, як уже сповідала вона, що Він пророк, щоб вона з більшим переконанням вислуховувала слова Його. Переконавшись у тому, що Він пророк, вона вже не могла сумніватися в тому, що Він після міг їй сказати. Отже, засоромимося ж ми і будемо червоніти. Дружина, що мала п’ять чоловіків і до того ж самарянка, показує таку ретельність щодо догматів, і ні час дня, ні те, що вона прийшла за іншою справою, і ніщо інше не відволікає її від бажання пізнати їх: ми ж не лише не питаємо про догмати, а й в усьому чинимо без уваги, і як трапиться. Тому й усе в нас у зневазі. Хто з вас, скажіть мені, перебуваючи вдома, бере до рук християнську книгу, вникає в її зміст і випробовує Писання? Ніхто не може цього сказати про себе. Шашки та гральні кістки можна знайти в дуже багатьох, а книги ні в кого, або в небагатьох, та й ті займаються ними не більше за тих, хто зовсім їх не має, зв’язуючи та назавжди відкладаючи їх у шафи; уся турбота у них тільки про тонкощі шкіри (на якій написані книги), про красу письма, а не про читання. Та й купують книжки не для користі, а для того, щоб показати цим своє багатство і похвалитися. До такої крайності доходить марнославство! Я не чую, щоб хто-небудь похвалився тим, що знає те, що міститься в книжках, а чую, як хваляться тим, що книжки їхні написані золотими літерами. Скажи мені, яка від цього користь? Не для того дано Писання, щоб ми мали його в книжках, але щоб накреслювали його в серцях наших. Укладати заповіді тільки в письменах, – такого роду здобуття їх властиве тільки іудейському марнославству; а нам і спочатку дано закон не так, але – “на тілесних скрижалях серця” (2Кор. 3:3). Говорячи це, я не перешкоджаю купувати книжки; навпаки, хвалю це і навіть прошу про це; бажаю тільки, щоб із книжок слова й думки переходили в нашу душу і вона, засвоюючи розум письмових текстів, у такий спосіб очищалася. Якщо диявол не насмілюється проникнути в той дім, де є Євангеліє, тим паче душі, що засвоїла собі думки Писання, не торкнеться і не нападе ні біс, ні гріх. Отже, освяти твою душу, освяти й тіло, маючи завжди Св. Писання і на устах, і в серці. Якщо срамослів’я опоганює нас і викликає бісів, то очевидно, що духовне читання освячує і привертає благодать Духа. Писання суть божественні піснеспіви. Станемо ж оспівувати їх у собі і з них приготуємо ліки проти недуг душевних. Якби ми знали важливість того, що читається, то й слухали б із більшою ревністю. Це я завжди говорю і не перестану говорити.  Чи не дивно, що ті, хто буває на видовищах, переповідають один одному про імена візників і танцюристів, їхнє походження, вітчизну, рід занять, ретельно також розповідають про достоїнства й вади коней; а ті, хто збирається тут, не знають нічого, що тут відбувається, навіть не знають і кількості книжок священних? Якщо ти ганяєшся за тим для задоволення, то я покажу тобі, що тут задоволення набагато більше. Що приємніше, скажи мені, що дивовижніше: чи бачити, як людина бореться з людиною, чи – як людина б’ється з дияволом, як тілесна істота змагається з безтілесною силою і долає її? Ось на ці-то боротьби треба дивитися; їм і наслідувати похвально і корисно, і наслідуючи, можна бути увінчаним, а не на ті боротьби дивитися, в яких змагання завдає сорому наслідувачу. На ту боротьбу ти дивишся разом із бісами, а на цю – з ангелами і з самим Господом ангелів. Скажи мені, якби тобі дозволено було сидіти з владиками і царями, дивитися і разом з ними насолоджуватися видовищем, чи не вважав би ти цього найбільшою для себе честю? А тут, разом із Царем ангелів споглядаючи і бачачи, як диявол, схоплений за хребет, усі зусилля вживає, щоб здолати, але анітрохи не подужає, ти не поспішаєш на таке видовище? Та як це зробити, – скажеш ти? Май у руках книгу26. У ній ти побачиш і місце боротьби, і довготу бігу, і напад диявола, і мистецтво праведника. Дивлячись на цю брань, і сам навчишся боротися і звільниш себе від бісів. А те, що відбувається на мирських виставах, є торжество бісів, а не видовище подвигів людських. Якщо не дозволено входити в капище ідольське, тим більше – ходити на свято сатанинське. Говорити і набриднути вам про це я не перестану, поки не побачу виправлення, – говорити це мені “не обтяжливо, а для вас повчально” (Флп. 3:1). Не ображайтеся моїм застереженням; якщо комусь і треба ображатися, то мені, тому, хто часто говорить і не бачить слухняності, а не вам, хто завжди про це чує і ніколи не слухається. Але нехай не буде, щоб вас постійно звинувачували в цьому; нехай ви позбудетеся цього сорому, і, удостоївшись духовного видовища, нехай сподобитеся майбутньої слави, благодаттю й людяністю Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

* * *

26Св. Писання.

Бесіда 33

Ін. 4:21-22. Іісус каже їй: Повірте Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцеві. Ви не знаєте, чому поклоняєтесь, а ми знаємо, чому поклоняємось, бо порятунок від Юдеїв.

1. людина завжди потребує віри. – Віра подібно до корабля перевозить нас крізь життєве море. – 2. Про істинну богошанування. – Вшанування учнів до свого Вчителя. – Немає нічого вищого за любов Христову. – 3. Смирення і ніжність привернули особливу любов Іісуса Христа до Іоанна. – Апостол Петро. – Смирення як основа чесноти. – Суєтність багатств. – Заклик до милостині.

1. Скрізь потрібна нам, улюблені, віра; віра – мати всіх благ, ліки до спасіння; без неї неможливо засвоїти нічого з високих догматів. Подібно до того, як люди, які намагаються переплисти море без корабля, хоча й можуть трохи проплисти, діючи руками й ногами, але, простягаючись далі, скоро поглинаються хвилями, так і ті, котрі керуються лише власним розумом, перш ніж чогось навчитися, зазнають аварії корабля, як і Павло каже, що дехто стосовно віри зазнав корабельної аварії (1Тим. 1:19). Щоб і нам того ж не потерпіти, будемо триматися цього священного якоря, яким і Христос нині веде дружину. Коли вона сказала: “Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви кажете, що місце, де треба поклонятися, знаходиться в Єрусалимі”, – Христос відповідав їй: “Повірте Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцю” (Ін. 4:20-21). Тут Він відкриває їй важливий догмат, якого не сказав ні Никодиму, ні Нафанаїлу. Вона намагалася довести перевагу своїх обрядів над іудейськими і підтверджувала це прикладом своїх батьків; але Христос не відповідав їй на це запитання, бо зайвим було б тоді говорити про це й пояснювати, чому батьки її в горі тій вклонялися, а юдеї – в Єрусалимі. Отже, Він промовчав про це. Але відкидаючи важливість як того, так і іншого місця, Він підносить душу дружини навіюванням, що ні юдеї, ні самаряни не мають нічого великого, як порівняти з тим, що має бути дароване в майбутньому, – і потім уже пояснює відмінність між ними. Але при цьому віддає перевагу юдеям, не місце віддаючи перевагу місцю, але в самому дусі даючи перевагу юдеям. Христос ніби так сказав: про місце немає потреби сперечатися, але в образі богошанування юдеї мають перевагу над самарянами, – тому що, каже, “ви не знаєте, чому кланяєтеся, а ми знаємо, чому кланяємося”. Як же самаряни не відали, кому поклонялися? Вони думали, що Бог обмежується місцем і існує в одній якійсь країні; згідно з таким поняттям вони служили Йому. Так, відправивши посольство до персів, сповіщали, що бог цього місця обурюється на нас, представляючи його в такий спосіб анітрохи не вищим за ідолів. Тому вони продовжували служити і бісам, і Богові, змішуючи те, що не може бути змішано. Але юдеї були вільні від цієї омани, визнавали Бога, хоча й не всі, Богом всесвіту. Тому Христос і каже: “ви не знаєте, чому кланяєтеся, а ми знаємо, чому кланяємося”.
Не дивуйся, що Христос зараховує Себе до юдеїв. Він говорить стосовно поняття дружини, як юдейський пророк. Тому і вжив вираз: “ми… кланяємося”. Що Він сам є особою, якій поклоняються, це тепер кожному відомо: поклонятися – справа тварини, а Господу тварині властиво приймати поклоніння. Поки ж Він розмовляє як юдей, тому й каже: “ми”, тобто юдеї. А й підносячи в такий спосіб іудейський закон, Він знову вселяє до Себе самого довіру і переконує дружину ще більше прислухатися до Його слів, бо ставить вчення Своє поза підозрою і дає бачити, що підносить віру іудеїв не через єдність роду, як їхній єдиноплемінник. Той, хто відгукується так про таке місце, яким юдеї найбільше хвалилися й приписували собі перевагу над усіма народами, – хто знищує таку важливу для них перевагу, той, вочевидь, не на догоду будь-кому говорить про це, а воістину й за силою пророчою. Отже, віддаливши дружину від подібних помислів словами: “повір Мені” та ін., Христос потім додає: “бо спасіння від юдеїв”. Слова ці означають або те, що з юдеї походять блага для всесвіту (бо тут отримало початок пізнання Бога, відкидання ідолів та всі інші догмати; та й ваше поклоніння, хоча й неправильне, від юдеїв бере свій початок); отже, або це, або Своє пришестя у світ Він називає спасінням; а краще, не згрішить той, хто й те, й інше назве спасінням, яке, за словами Христовими, “від юдеїв”. На те вказуючи, і Павло сказав: “від них Христос по плоті, Бог, що є над усім” (Рим. 9:5). Бачиш, як Христос вихваляє старий заповіт і показує, що цей заповіт корінь благий і що сам Він ні в чому не суперечить закону. Але хоча Він і каже, що початок усіх благ від іудеїв, однак “настане час, і вже настав, коли справжні шанувальники поклонятимуться Отцю в дусі й істині” (Ін. 4:23). Ми, каже, перевершуємо вас, жінко, способом нашого поклоніння; але й воно нарешті припиниться; зміниться не тільки місце, а й самий спосіб служіння Богові, і це вже близько: “прийде час, і настав уже”.
2. Оскільки пророки за довгий час виголошували свої провіщення, то Христос, відхиляючи тут подібне припущення, каже: “і настало вже”. Не думай, каже, що це пророцтво здійсниться тільки через довгий час. Ця подія вже настає; вже незабаром “справжні шанувальники будуть поклонятися Отцеві в дусі й істині”. Словами: “справжні шанувальники” Він виключає юдеїв разом із самарянами. Хоча перші кращі за останніх, але набагато гірші за майбутніх прихильників, – настільки, наскільки прообраз нижчий за істину. Говорить же Він тут про Церкву, бо їй притаманне справжнє і гідне Бога поклоніння Богові. І “таких шанувальників Отець шукає Собі” (Ін. 4:23). Якщо ж Він споконвіку таких шукав, то дозволив юдейський спосіб поклоніння не тому, щоб Сам цього бажав, а з поблажливості й для того, щоб і юдеїв привести до істини. Хто ж це справжні шанувальники? Це – ті, які не обмежують служіння Богові якимось місцем, а вклоняються Йому духом, як і Павло каже: “Благаю вас, браття, милосердям Божим, подайте тіла ваші в жертву живу, святу, угодну Богові, для розумного служіння вашого” (Рим. 12:1). Коли ж Христос каже: “Бог є дух”, то цим висловлює, що Він безтілесний. А безтілесному і служіння личить таке саме і має бути принесене в тому, що в нас є безтілесне, тобто в душі і чистому розумі. Тому й каже: “ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в дусі й істині” (Ін. 4:24). Оскільки і самаряни, і юдеї не дбали про душу, а багато дбали про тіло, очищаючи його всіляко, то Він і каже, що не чистотою тіла, а тим, що в нас є безтілесне, тобто розумом, треба служити Безтілесному. Отже, не овець і телят, а себе самого принести Богові на цілопалення; це і означає: представити “жертву живу” і “поклонятися в дусі й істині”. Колишні встановлення, як от: обрізання, цілопалення, жертви, пахощі – були тільки прообрази; нині ж усе істина. Не плоть треба нам обрізати, а лукаві помисли, розпинати себе, споживати і умертвляти нерозумні побажання.
Дивується дружина таким словам Його, і не будучи в змозі піднятися до цієї висоти вчення, в подиві, послухай, що каже: “знаю, що прийде Месія, тобто Христос, і коли Він прийде, то сповістить нам усе. Іісус каже їй: це Я, що говорю з тобою” (Ін. 4:25-26). Звідки у самарян було очікування пришестя Христового, коли вони приймали тільки Мойсея? Із самих Писань Мойсея. На самому початку він уже повідомляє одкровення про Сина – слова: “створимо людину за образом Нашим на подобу” (Бут. 1:26) сказані до Сина. І той, хто розмовляв з Авраамом у кущі, був Син (Бут. 13:1). І Яків про Нього пророкував, кажучи: “Не відійде скіпетр від Юди, і законодавець від його стегон, аж поки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів” (Бут. 49:10). І сам Мойсей каже: “пророка… з братів твоїх, як мене, поставить тобі Господь Бог твій, – Його слухайте” (Повт. 18:15). Також розповіді про змія, про жезл Мойсея, про Ісаака, про ягня і багато інших могли сповіщати про Його прихід тим, хто бажає зрозуміти. Чому ж, скажеш, Христос не вказував дружині на ці прообрази, тоді як Никодиму вказав на змія, а Нафанаїлу нагадав пророцтва; їй же нічого такого не сказав? Чому це, з якої причини? Тому, що ті були мужі й займалися цими предметами, а вона – дружина убога, невчена, необізнана в Писаннях. Тому Він і не розмовляє з нею від Писань, а привертає її до Себе обіцянкою води і своєю прозорливістю, приводить їй таким чином на пам’ять Христа і нарешті відкриває Себе. Якби Він їй сказав це від самого початку, коли вона ще не питала Його, то їй здалося б, що Він говорить порожнє і нездійсненне. А тепер, мало-помалу навівши їй на пам’ять, благоговременно відкриває і Себе. Юдеям, хоча вони й часто говорили: “Чи довго Тобі тримати нас у подиві? якщо Ти Христос, скажи нам прямо” (Ін. 10:24), – Він не давав ясної відповіді; а дружині самарянській прямо сказав про Себе, що Він – Христос. Це тому, що дружина була благонаміренішою за юдеїв; вони запитували не для того, щоб навчитися від Нього, а щоб постійно насміхатися з Нього; а якби вони хотіли навчитися, то для цього достатня була повчальна для них розмова з Ним і в бесідах Його, і в Писаннях, і в чудесах Його. Але дружина, що говорила, говорила від щирого серця, з чистим наміром, і це очевидно з її подальших дій. Вона і сама слухала Його і вірувала, і інших залучала до віри; та й в усьому видно старанність і віру дружини. “У цей час прийшли учні Його” (Ін. 4:27). Вельми завчасно прийшли вони, тому що повчання вже було закінчено. “І здивувалися, що Він розмовляв із жінкою, але жоден не сказав: чого Ти хочеш? або: про що розмовляєш із нею?”
3. Чему вони дивувалися? Лагідності Його і крайньому смиренню, – у тому, що Він, будучи настільки великий, з такою смиренномудрістю благоволив бесідувати з дружиною бідною, та ще й самарянкою. А хоча й дивувалися, проте не питали про причину бесіди. Так вони були навчені дотримуватися обов’язку учнів, так Його боялися і поважали. Хоча не мали ще тоді про Нього належного поняття, дивилися однак же на Нього, як на чудову людину, і мали до нього велику повагу. Щоправда, у багатьох випадках вони показували і багато сміливості, як, наприклад, Іоанн припадав на перси Його, або, приступивши до Нього, говорили: “хто більший у Царстві Небесному” (Мф. 18:1)? Також сини Зеведеєві просили Його, щоб одному сидіти праворуч від Нього, а іншому на спині (Мк. 10:37). Чому ж у теперішньому випадку вони не запитували Його? Тому, що ті всі випадки стосувалися їх самих, і тому вони мали потребу питати; а теперішня обставина анітрохи їх не стосувалася. Та й Іоанн робив так27, через довгий час, уже під кінець, коли користувався особливою близькістю до Нього і був абсолютно впевнений у любові Христа: він, як сказано, був той учень, “якого любив Іісус” (Ін. 13:23). Що може зрівнятися з таким блаженством? Але ми, улюблені, не будемо обмежуватися тільки тим, щоб догоджати апостолу, а будемо все робити так, щоб бути самим серед тих, кого догоджають; будемо наслідувати євангеліста, і для того подивися, чим він здобув таку велику любов. Чим же?
Він залишив батька, човен і сітки і пішов за Христом. Але це було в ньому спільне з братом його, з Петром, Андрієм і з іншими апостолами. Що ж було особливого, від чого походила велика любов Христова? Сам євангеліст нічого такого не говорить про себе, крім того, що був улюблений Спасителем; а про звитяги, за які його любили, через скромність замовчує. Що Христос любив його особливою якоюсь любов’ю, це всім очевидно; однак не видно, щоб він розмовляв із Христом або запитував Його про що-небудь окремо від інших, як це робили часто Петро, Пилип, Юда та Фома; тільки тоді це бачимо, коли Іоанн хотів догодити й послухняно послухатися співапостолу (Ін. 13:24-25). Коли першоверховний апостол спонукав його до того знаком, тоді він і запитав Іісуса, – бо обидва ці апостоли мали велику любов між собою. Так бачимо, що вони разом і в храм входили і разом говорили до народу. Щоправда, Петро завжди з більшою гарячністю і діє, і говорить, а під кінець і від самого Христа чув: “Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?” (Ін. 21:15). А той, хто любить “більше, ніж вони”, звісно, був і сам любимий. Але це очевидно відбувалося від любові до Іісуса, а то від любові самого Іісуса. Отже, що ж збуджувало особливу любов до Іоанна? Мені здається, те, що цей чоловік показував особливу скромність і лагідність; тому-то він не виявляв ні в якому разі сміливості. А якою великою є ця чеснота, видно з прикладу Мойсея, якого це саме і зробило настільки великим і славним.
Зі смиренномудрістю ніщо не може зрівнятися. Тому і Христос почав з нього вчення про блаженства: маючи намір покласти нібито підставу найвеличнішої будівлі, Він поставив насамперед смирення. Без нього неможливо, неможливо врятуватися; хоча б хто постив, молився, подавав милостиню, але якщо робить із гордістю, і не має смирення, – все це бридко; а якщо робиться зі смиренням, то жадано, гіднолюб’язно і благонадійно. Отже, упокоримо себе, улюблені, упокоримо; і якщо будемо пильнувати над собою, то ця чеснота буде для нас дуже легкою. Та й що справді може збуджувати тебе до гордості, людино? Чи не бачиш ти нікчемності твого єства, – схильності (до зла) твоєї волі? Подумай про свою смерть, подумай про безліч гріхів. Але, можливо, ти зробив багато великих справ, – і тому загордився про себе? Але цим-то і втрачаєш усе. Не стільки грішнику, скільки доброчесному потрібно дбати про смирення. Чому так? Тому що грішника спонукає до смирення совість, а доброчесний, якщо не дуже пильнує над собою, начебто підхоплений вітром, підноситься і негайно похмурішає, подібно до відомого фарисея. Ти допомагаєш бідним, але ти подаєш їм не своє, а Господнє, загальне для всіх подібних тобі рабів Його. Тому-то, в нещасті ближнього передбачаючи і своє власне, і в інших вивчаючи свою природу, тим більше треба смирятися. Можливо, і ми походимо від таких самих предків; а якщо нам дісталося багатство, то воно знову може і піти від нас. Та що таке і багатство? Тінь порожня, дим зникаючий, колір трави, або краще сказати, і кольори нікчемніші. Що ж ти надміваєшся травою? Чи не дістається багатство і злодіям, і розпусникам, і блудникам, і розкрадачам гробів? Чи то надміває тебе, що маєш таких спільників у стяжанні? Чи ти любиш честь? Але для честі немає засобу, вірнішого за милостиню: почесті, що здобуваються багатством і переважанням влади, бувають вимушені й ненависні для інших; а почесті через милостиню віддаються з доброї волі та за сумлінням людей, які їх шанують. Тому-то самі ті, хто шанує, ніколи не можуть і відняти цих почестей. Але якщо люди мають таку повагу до милостивих і бажають їм усіх благ, то подумай, яку нагороду, яку відплату отримають вони від людинолюбця Бога. Будемо ж шукати цього багатства, яке вічно перебуває, ніколи не зникає, щоб, ставши великими тут і прославившись там, досягти вічних благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

* * *

27Т.е. лежав на персях Христа.

Бесіда 34

Ін. 4:28-29. Тоді жінка залишила водонос свій, і пішла в місто, і каже людям: Підіть, подивіться на Людину, що сказала мені все, що я зробила: чи не Він Христос?

1. продовження історії самарянки: смиренність цієї жінки. – 2. Чому Іісус Христос, як і пророки, часто висловлював свою думку за допомогою порівнянь, іносказань і алегорій. – Пророки сіяли, апостоли пожинали. – 3. Треба наслідувати приклад самарянки у сповіданні своїх гріхів. – Люди зазвичай бояться людей, і не бояться Бога. – Приховуючи свої гріхи перед людьми, щоб не бути зганьбленими, вони не бояться ганьби перед Богом. – Повертатися до гріха, це значить уподібнюватися псу, який повертається на свою блювотину. Найкращий засіб до виправлення своїх вад – це досліджувати кожну з них окремо, не пропускаючи жодної. Необхідність постійно бути готовим до пришестя Господа.

1. Багато потрібно нам збуджувати в собі ревнощів і старання; без того неможливо отримати обіцяні нам блага. І Христос, показуючи це, каже: “хто не бере хреста свого, і слідує за Мною, той не вартий Мене” (Мф. 10:38); або: “вогонь прийшов Я звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалився” (Лк. 12:49). В обох випадках Він хоче представити нам учня палаючого, полум’яного, готового на всяку небезпеку. Такою була і дружина самарянська. Вона так запалилася від усього сказаного їй Христом, що залишила і водонос, і справу, для якої приходила, і, поспішивши в місто, весь народ потягла до Іісуса. “Підіть, – каже, – подивіться на Людину, Яка сказала мені все, що я зробила”. Дивись, яка старанність і водночас розсудливість. Вона прийшла почерпати воду; але як тільки знайшла істинне джерело, то вже знехтувала чуттєвим, навчаючи нас цим, хоч і малим прикладом, що, слухаючи про духовні предмети, треба зневажати все життєве і анітрохи не думати про те. Дружина в цьому випадку, за своїми силами, теж робила, що й апостоли, і ще більше. Вони залишали свої тенета, коли були покликані, а вона добровільно, без усякого умовляння до того, залишає водонос і, окрилена радістю, робить справу благовістя. Та й не одного чи іншого закликає, як Андрій і Пилип, але приводить у рух усе місто і веде до Іісуса безліч народу. І дивись, як вона розсудливо говорить. Не каже: “Підіть і подивіться на Христа”, а привертає до нього людей, так само пристосовуючись до них, як і сам Христос привернув її. “Підіть, – каже, – подивіться на Людину, Яка сказала мені все, що я зробила”. Та й не соромиться сказати: “сказав мені все, що я зробила”, хоча можна було б сказати інакше, наприклад: прийдіть і бачите прозорливця. Так, коли душа запалиться вогнем божественним, то вже ні на що земне не звертає уваги, ні на поголоску, ні на сором; одним тільки зайнята буває – полум’ям, яке оголосило її. “Чи не Він Христос?”. Дивись і тут, яка мудрість у дружині. Вона не стверджує про Нього прямо, але й не замовчує, – тому що не хотіла захоплювати їх тільки власною своєю думкою, а бажала, щоб вони, послухавши Його, самі розділили її думку; а це робило слова її ще більш для них прийнятними. Хоча Христос виявив і не все її життя, але зі сказаного вона впевнилася, що – і все інше. Не сказала також: приходьте, увіруйте: а – “підіть, подивіться”, що було набагато легше і більше їх приваблювало. Чи бачиш мудрість дружини? Знала вона, безсумнівно знала, що вони, тільки-но скуштують від цього джерела, то відчують те саме, що й вона. Якби (на її місці) була людина більш чуттєва, то прикрила б зроблене їй докору, а вона відкриває своє життя і виявляє перед усіма, щоб тільки привернути їх і навернути до Христа.
“Тим часом учні просили Його, кажучи: Равви, їж” (Ін. 4:31). “Просили” – вітчизняною їхньою мовою означає: переконували. Бачачи, що Він стомився від шляху і обтяжливої спеки, вони переконували Його. Але це відбувалося не від квапливості їхньої у прийнятті їжі, а від любові до Учителя. Що ж Христос? “У Мене, – каже, – є їжа, якої ви не знаєте. Тому учні говорили між собою: хіба хто приніс Йому їсти?” (Ін. 4:32-33). Чи дивно, що дружина, почувши про воду, і уявляла воду, коли ось і учні теж саме відчувають і, не думаючи нічого духовного, ще дивуються? Утім вони, зберігаючи звичайну повагу і пошану до Вчителя, тільки між собою говорять, а Йому самому не наважуються запропонувати питання. Так вони чинять і в інших випадках, бажають запитати Христа, але не запитують. Що ж Христос? “Моя їжа є, – каже, – творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його” (Ін. 4:34). Брашном Він називає тут спасіння людей, показуючи тим, з якою любов’ю Він промишляє про нас. Як ми жадаємо їжі, так Він бажає нашого спасіння. Але послухай, як Він у всякому разі не раптом усе відкриває, а спершу вводить слухача в подив, щоб він, почавши досліджувати сказане і водночас дивуючись і вагаючись, тим з більшою готовністю прийняв шукане, коли воно з’ясується для нього, і тим більше був збуджений до слухання. Чому Він не відразу сказав: “Моя їжа є творити волю” Отця Мого? Хоч і це було не ясно, все ж ясніше за раніше сказане. Але що Він говорить? “У Мене є їжа, якої ви не знаєте”. Спочатку, як я сказав, Він хоче зробити їх через саме здивування більш уважними і привчити їх до того, щоб вони вислуховували й алегоричні Його слова. У чому ж полягає воля Отця? Це Він висловлює і пояснює згодом. “Чи не кажете ви, що ще чотири місяці, і настануть жнива? А Я кажу вам: підведіть очі ваші, і подивіться на ниви, як вони побіліли, і встигли до жнив” (Ін. 4:35).
2. Ось знову близькими до них вказівками Він зводить їх до споглядання найвищих предметів. Говорячи про їжу, Він розуміє не що інше, як порятунок людей, які мали намір прийти до Нього. Те ж саме означають нива і жнива, тобто, безліч душ, готових до прийняття Його проповіді. Очі ж тут має на увазі і уявні, і тілесні, тому що учні вже бачили безліч самарян, що йдуть до нього; а готовність їхню і прихильність до слухання уподібнює нивам, що біліють, – тому що, як колосся, коли побілішає, готове буває до жнив, так і вони тепер, говорить Він, до порятунку приготовані та схильні до порятунку. Чому ж не сказав Він прямо, що ці люди йдуть увірувати в Нього і вже готові прийняти Його вчення, будучи оголошені пророками і приносячи тепер плоди, а назвав їх нивою і жнивами? Що означають такі іносказання? Та й не тут тільки, а й в усьому Євангелії Він так робить, і пророки вживали такий самий спосіб, багато про що кажучи алегорично. Але яка ж тому причина? Адже не даремно ж благодать Духа встановила це; чому ж і для чого? З двоякою метою: по-перше, щоб слово зробити більш виразним і очевидніше уявити те, про що йдеться. Розум, зайнятий образами зі звичайних предметів, більше збуджується і, бачачи ніби на картині зображення, більше захоплюється ними. Це перша причина. По-друге, для того, щоб потішити мову і щоб сказане краще утвердилося в пам’яті. Прості вислови не так засвоюються і не так привертають увагу більшості слухачів, як виклад їх за допомогою предметів і предметне зображення їх. Це, як можна бачити, з великою мудрістю зроблено в цій притчі. “Той, хто збирає жнива, одержує винагороду, і збирає плід у вічне життя” (Ін. 4:36). Плід земних жнив служить не для вічного, а для тимчасового життя; духовний плід, навпаки, – до життя, що не старіє, безсмертного. Бачиш, – слова чуттєві, а сенс духовний, і самим чином виразів відокремлюється земне від небесного. Як, розмовляючи про воду і зображуючи властивості її, Він говорив, що “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не спрагуватиме повік” (Ін. 4:14), так і тут говорить, що цей плід збирається для життя вічного. “Так що і той, хто сіє, і той, хто жне, разом радіти будуть”. Хто це “той, хто сіє” і хто “той, хто жне”? Сіячами були пророки, але вони самі не жали, а апостоли; однак не позбавлені за це радості й нагороди за труди, а разом із нами радіють і веселяться, хоча й не женуть із нами, бо жнива й сіяння не одне й те саме. Тому, де праця менша, а потіхи більша, на те Я і зберіг вас, а не для сіяння. У сіянні багато тяжкої праці та праці: а в жнивах багато прибутку, але праця не така, це легше. Цим Він хоче показати, що і бажанням пророків було – щоб люди зверталися до Нього. До цього і закон готував. Для того вони й сіяли, щоб виробити цей плід. Він показує також, що Він і пророків посилав, і що новий і старий завіти мають велику спорідненість між собою. Усе це Він дає бачити разом за допомогою справжньої притчі. При цьому пригадує і вживане багатьма прислів’я: “бо в цьому випадку, – каже, – справедливий вислів: один сіє, а інший жне” (Ін. 4:37). Так говорить багато хто, коли одні піддаються трудам, а інші пожинають плоди; Він і каже, що це прислів’я в цьому випадку дуже справедливе.
Трудилися пророки, а ви збираєте плоди трудів їхніх. Не сказав: отримуєте їхні нагороди, а: “плоди”, – бо і велика праця пророків не залишається без нагороди. Так і Даниїл зробив: і він пригадав притчу, яка говорить: “від беззаконних походить беззаконня” (1Сам. 24:14). Давид також під час плачу згадав її. Тому Христос і сказав перед тим: “так що і той, хто сіє, і той, хто жне, разом радіти будуть”. Оскільки Він мав намір сказати, що “один сіє, а інший жне”, то, щоб хто-небудь, як я сказав, не подумав, начебто пророки позбавлені нагороди, Він і каже дещо дивне й несподіване, яке не буває в чуттєвих справах, але в духовних, яке є їхньою особливістю. У справах чуттєвих, якби трапилося, що один посіяв, а інший пожав, то обидва вони разом не стали б радіти; але той, хто сіяв, сумував би, що трудився для інших, а радів би тільки той, хто жнив. Тут же не так; але і ті, хто не жнуть того, що посіяли, радіють разом із тими, хто жне. Звідси ясно, що і вони беруть участь у нагороді. “Я послав вас жати те, над чим ви не трудилися: інші трудилися, а ви увійшли в працю їхню” (Ін. 4:38). Цим-то особливо Він підбадьорює учнів. Їм здавалося важкою справою пройти всесвіт із проповіддю, а Він дає бачити, що це дуже легко. Кидати насіння і приводити не освячені душі до богопізнання – ось що було важко і вимагало багато зусиль. Для чого ж Він говорить про це? Для того, щоб, коли пошле їх на проповідь, вони не боялися, як такі, що послані на справу важку. Територія пророків, каже Він, була набагато важчою, а ви, як сама справа показує, йдете на працю легшу. Як у жнивах легко збирається плід, за короткий час житниця наповнюється снопами і вже не побоюються зміни часів, зими, весни і дощу, так і тепер самі справи говорять за себе. Тим часом, коли Він говорив це, приходять самаряни, і негайно зібрано плід: тому-то Христос і сказав: “підведіть очі ваші і подивіться на ниви, як вони побіліли”. Сказав – і це виявилося на ділі, і слова Його підтвердилися подіями, бо “багато самарян з того міста увірували в Нього за словом жінки, що свідчила, що Він сказав їй усе, що вона зробила” (Ін. 4:39). Вони бачили, що дружина не могла з догідливості звеличувати похвалами того, хто викрив її гріхи, або на догоду будь-кому іншому виявляти своє життя.
3. Будемо наслідувати і ми цю дружину, і у власних гріхах не людей будемо соромитися, але побоїмося, як годиться, Бога, який і нині бачить діла наші, і в майбутньому віці покарає тих, хто не покаявся. А ми робимо протилежне. Того, хто буде нас судити, не боїмося, а перед тими, які не можуть заподіяти нам жодної шкоди, ми тремтимо і боїмося від них безчестя. Тому чого ми боїмося, тим і будемо покарані. Хто нині побоюється сорому від людей тільки, а не соромиться робити що-небудь непотрібне перед всевидячим Богом, до того ж не хоче і покаятися, і виправитися, той у майбутньому не перед однією або двома людьми, а на очах усього всесвіту буде виставлений на ганьбу. А що і добрі, і погані справи тоді будуть виставлені на велике видовище, нехай навчить тебе притча про овець і цапину і блаженний Павло, який каже: “бо всім нам треба з’явитися перед суддівським двором Христовим, щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, коли жив у тілі, добре чи зле” (2Кор. 5:10); також: “Господь… освітить сховане в темряві” (1Кор. 4:5). Ти зробив що-небудь погане, або тільки подумав про те, і приховуєш від людей? А від Бога не приховаєш. Але ти анітрохи про це не дбаєш, а очі людей – ось що страшно тобі. Подумай же, що і від людей ти нічого того дня не зможеш приховати. Тоді все, як на картині, представлено буде очам нашим, так що кожен стане суддею самому собі. Це видно і з притчі про багатого. Багатий бачить перед очима своїми зневаженого ним жебрака, – кажу про Лазаря, – і того, ким так часто гребував, тепер просить дати йому перст свій на втіху. Тож благаю, – хоч би й ніхто не бачив наших справ, нехай кожен із нас звернеться до своєї совісті, поставить самому собі суддею свій розум і розкриє перед ним свої гріхи. І якщо не бажаємо бути осоромленими в той страшний день, вилікуємо наші виразки, докладемо до них лікування покаяння. Адже можна, істинно можна вийти здоровим, хоча б хто вкритий був тисячами ран: “якщо ви, – сказано, – прощатимете людям їхні гріхи, то пробачить і вам Небесний Отець ваш, а коли не прощатимете людям їхні гріхи, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших” (Мф. 6:14-15). Як у хрещенні гріхи, що занурюються, зникають, так і ці знищаться, якщо захочемо покаятися. Покаяння ж полягає в тому, щоб уже не робити надалі того самого, а хто береться до колишніх справ, той уподібниться псу, який повертається до своєї блювотині (2Пет. 2:22) і тому, хто, за прислів’ям, б’є вовну над вогнем і черпає воду решетом. Отже, треба і ділом, і думкою відставати від намірів гріховних; а, відставши, докладати до ран протилежні гріхам ліки. Наведу деякі приклади. Ти – хижак і лихоїмець? Відстань від розкрадання і приклади до рани милостиню. Ти блудодійствував? Відчепись від блуду і приклади до цієї виразки цнотливість. Сказав що-небудь зле про ближнього і зашкодив йому? Залиш лихослів’я, приклади дружелюбність. Станемо так робити і з кожним із наших гріхів, і жодного з них не залишатимемо без уваги. Настає вже, настає час звіту. Тому й Павло каже: “Господь близько. Не дбайте ні про що” (Флп. 4:5-6). Але нам, можливо, слід сказати протилежне: “Господь близько”; подбайте. Філіппійцям доречно було чути: “не дбайте ні про що”, тому що вони були в скорботі, трудах і подвигах. А тим, які живуть у розкраданні, сластолюбстві, які повинні дати тяжкий за це звіт, – тим справедливіше ось що почути: “Господь близько”; подбайте. Небагато вже залишається часу до кінця; світ уже спрямується до кінця. Це показують брані, скорботи, землетруси, охолодження любові. Як тіло під час останнього подиху, поблизу смерті, піддається незліченним недугам; як у домі, коли він близький до руйнування, зазвичай багато чого падає і з покрівлі, і зі стін, так близький, при дверях, кінець всесвіту, і тому поширюються всюди незліченні негаразди. І якщо тоді Господь уже “близько” був, то набагато більше нині. Якщо за чотириста років, коли це було сказано, Павло назвав той час “повнотою часів” (Еф. 1:10), то тим паче слід назвати так теперішній час. Хоча, можливо, саме тому дехто не вірить, але, навпаки, тому-то найбільше і треба вірити. Звідки справді ти знаєш, людино, що кінець світу ще не близький і що сказане ще не скоро збудеться? Кінцем року ми називаємо не останній тільки день його, а й останній місяць, хоча він має тридцять днів; так я не помилюся, якщо в такій кількості років назву кінцем і чотирьохсотий рік. Таким чином апостол уже свого часу провіщав про кінець. Смирімося ж, і будемо жити в страху Божому. А якщо ми живемо в безпечності, в нерадінні, і не очікуємо нічого, то настане раптово пришестя. Пояснюючи це, Христос сказав: “як було за днів Ноя, так буде і в пришестя Сина Людського” (Мф. 24:37). Це й Павло зауважує, кажучи: “коли говоритимуть: “мир і безпека”, тоді раптом спіткає їхнє лихо, так само, як мука пологами спіткає ту, що має в утробі” (1Сол. 5:3). Що це означає: “як мука пологами спіткає ту, що має в утробі”? Часто вагітні жінки, під час забав, або обіду, або в лазні, або на майдані, нічого не чекаючи попереду, раптово бувають захоплені хворобами народження. А оскільки і наш стан такий, то будемо завжди готові. Не завжди ж ми будемо чути про це, не завжди матимемо до того можливість: “у гробі, – каже Писання, – хто славитиме Тебе?” (Пс. 6:6). Покаймося ж тут, щоб у такий спосіб умилостивити Бога в прийдешній день і отримати від Нього прощення, якого і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Бесіда 35

Ін. 4:40-43. І тому, коли прийшли до Нього самаряни, то просили Його побути в них; і Він пробув там два дні. І ще більша кількість увірувала за Його словом. А жінці тій говорили: вже не за твоїми словами віруємо, бо самі чули й довідалися, що Він істинно Спаситель світу, Христос. А через два дні Він вийшов звідти й пішов до Галілеї.

1 Самаряни, будучи більш сприйнятливими до благодаті, ніж юдеї, побачивши і почувши Іісуса Христа, визнають, що Він є Спаситель світу. – 2. Зцілення сина царедворця Іродового. – 3. Не слід вимагати від Бога чудес, або доказів Його всемогутності. – Треба славити й любити Бога за будь-яких обставин: у радості й скорботах, у здоров’ї й хворобі й терпіти все з любові до Нього.

1. Немає нічого гіршого за заздрість і ненависть: немає нічого гіршого за марнославство. Вони зазвичай гублять незліченні блага. Юдеї, які мали і більше, ніж самаряни, знання і виховані пророками, тут виявилися нижчими за самарян. Самаряни за одним свідченням дружини увірували і, не бачачи ніякого дива, прийшли просити Христа, щоб Він залишився у них. А юдеї, які бачили і чудеса, не тільки не утримували Його у себе, але навіть відганяли і все робили так, щоб зовсім видалити Його з країни своєї. Хоч і пришестя Його відбулося власне для них, але вони гнали, тоді як самаряни просили, щоб Він перебував у них. Отже, скажи мені: невже не слід було йти до них, коли вони просили і вимагали того, і, залишаючись у тих, які зловмисно зловмислили й відкидали Його, не віддавати себе людям, що полюбили Його й хотіли утримати Його у себе? Ні, це було б негідно Його промислу. Тому-то і прийняв Христос їхнє прохання і перебував у них два дні. Вони хотіли б і назавжди утримати Його28; однак Він не допустив цього, а тільки два дні залишався у них. І в ці дні ще багато хто увірував у Нього. Хоч і не легко, здавалося б, їм було увірувати, бо й дива ніякого не бачили, і були у ворожнечі з юдеями, але, оскільки правильно судили про Його вчення, то це й не перешкоджало їм, а навпаки, вони здобули таке про Нього розуміння, що було вищим за ці перешкоди, і наперерервно все більше й більше показували Йому своє здивування. Дружині вони говорили: “Вже не за твоїми промовами віримо, бо самі чули і дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос”. Учні перевершили вчительку. Вони й іудеїв могли б по справедливості засудити, і тому, що увірували, і тому, що прийняли Христа. Юдеї, про яких Він докладав усілякого піклування, часто кидали в Нього каміння, навпаки самаряни приваблювали Його до себе, хоча Він і не до них ішов. Ті й після чудес залишаються невиправні, а ці й без чудес показали велику віру в Нього; і те саме становить їхню честь, що без чудес увірували, іудеї ж не переставали вимагати чудес і спокушати Його.
Так у всьому потрібна добромисність душі; якщо торкнеться такої душі істина, то зручно опановує її; а якщо не опановує, то це відбувається не від слабкості самої істини, а від нерозумності душі. Так і сонце, коли торкається чистих очей, то легко освітлює; якщо ж не приносить світла, то це знак не безсилля сонячного світла, а хвороби очей. Але послухай, що кажуть самаряни: “дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос”. Чи бачиш, як скоро вони зрозуміли, що намір Христа був привернути до Себе весь світ, що Він прийшов здійснити загальний порятунок і хотів не одними юдеями обмежувати Свій промисел, а скрізь посіяти своє слово? Не так чинили юдеї, але “намагаючись поставити власну праведність, вони не підкорилися праведності Божій” (Рим. 10:3). Самаряни сповідують, що всі люди винні, немовби висловлюючи вчення апостольське, що “всі згрішили і позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання задарма, по благодаті Його” (Рим. 3:23-24). Кажучи: “Спаситель світу”, самаряни, звісно, мали на увазі світ загиблий, і не просто Спасителя, а в справах вельми великих, бо багато хто приходив спасати – і пророки, і ангели; але істинний Спаситель: “Він істинно”, – кажуть самаряни, – Той, хто подає істинне спасіння, а не тимчасове тільки. Такий дух щирої віри! Тому і в тому, і в іншому відношенні самаряни гідні подиву: по-перше, що увірували, по-друге, що увірували без чудес. Таких і Христос догоджає, кажучи: “блаженні ті, що не бачили, та увірували” (Ін. 20:29). До того ж вони увірували щиро, хоча дружина говорила їм ще з сумнівом: “чи не Він Христос”? Але вони не кажуть подібно до неї: і ми припускаємо це, або: і ми так думаємо, але кажуть: “дізналися”, і не просто, а – “що Він істинно Спаситель світу”. Не як звичайну людину сповідували вони Христа, але як істинного Спасителя. Кого ж вони бачили врятованого Христом? Вони чули тільки слова Його, а кажуть так, ніби бачили багато і великих чудес. Але чому євангелісти не кажуть нам, про що розмовляв з ними Христос і що так було дивно для них? Знай, що євангелісти багато з великих висловів Його опускають, але все пояснюють самим результатом справ: і тут Христос Своїм словом навернув до Себе весь народ і ціле місто. А де люди не переконувалися Його словами, там (євангелісти) змушені були викладати Його вчення, щоб через недбальство тих, хто слухає, хто не піддав хто-небудь засудженню того, хто проповідує. “А через два дні Він вийшов звідти й пішов до Галілеї, бо Сам Іісус свідчив, що пророк не має честі у своїй вітчизні” (Ін. 4:43-44). Чому це додано? Тому, що Він не пішов до Капернаума, але до Галілеї, а звідти до Кани. А щоб ти не шукав, чому Він у своїх не залишився, а у самарян, євангеліст представляє ту причину, що Його там не слухали. Тому й не пішов туди, щоб не було їм за те тим більшого осуду.
2. А батьківщиною Його, я думаю, тут називається Капернаум. Що справді там не було Йому честі, послухай, як Він сам каже: “і ти, Капернауме, що до неба вознісся, до пекла скинешся” (Лк. 10:15). Батьківщиною ж Своєю називає Він Капернаум або по відношенню до Свого втілення, або тому, що здебільшого там перебував. Що ж? – скажеш ти, – хіба ми не бачимо, що багато хто і у своїх користується честю? Бачимо, звісно; але за рідкісними випадками не слід судити. Якщо деякі люди були шановані у своїй вітчизні, то в чужій набагато більше, – тому що звичка змушує ставитися зневажливо. “Коли ж прийшов Він до Галілеї, то Галілеяни прийняли Його, бачачи все, що Він зробив у Єрусалимі на свято, – бо й вони ходили на свято” (Ін. 4:45). Чи бачиш, що люди, яких найбільше засуджують, виявляються тим більше старанними до Нього? Один говорив: “з Назарета чи може бути щось добре?” (Ін. 1:46). Інший: “розглянь і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). І це говорили на докір Йому, бо багато хто думав, що Він із Назарету; паплюжили Його також ім’ям самарянина, – говорили: “Ти Самарянин і… біс у Тобі” (Ін. 8:48). Але ось, на сором іудеїв, і самаряни, і галілеяни вірують у Нього. Самаряни однак виявляються ще кращими за галилеян. Самаряни прийняли Його за одним свідченням дружини, а галілеяни тоді вже, коли побачили здійснені Ним чудеса. “Іісус знову прийшов до Кани Галілейської, де перетворив воду на вино” (Ін. 4:46). Євангеліст наводить тут слухачеві на пам’ять чудо, підносячи цим славу самарян. Галілеяни прийняли Його після чудес, здійснених Ним у них і в Єрусалимі, а самаряни – тільки за вчення.
Отже, євангеліст сказав тільки, що Іісус прийшов до Кани, але не додав причини, через яку прийшов. До Галілеї Він віддалявся через ненависть юдеїв; але чому в Кану? У перший раз Він був покликаний туди на шлюб; але чому і для чого прийшов тепер? Мені здається, для того, щоб віру, яку породило чудо, ще більше зміцнити Своїм перебуванням і ще більше привабити тим, що Сам добровільно прийшов до них, залишив Свою батьківщину і віддав перевагу їм. “У Капернаумі був деякий царедворець, у якого син був хворий. Він, почувши, що Іісус прийшов з Юдеї до Галілеї, прийшов до Нього, і просив Його прийти, і зцілити сина його” (Ін. 4:46-47). Цей чоловік або був від роду царського, або мав якусь гідність влади, так (царським) звану. Деякі думають, що це – той самий, про якого сказано у Матвія. Але що це – інша особа, видно не тільки за гідністю, а й за вірою. Той, коли Христос Сам хотів прийти до нього, просив Його не ходити, а цей, хоча Христос і не обіцяв йому нічого такого, захоплює Його в дім свій. Той каже: “я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій” (Мф. 8:8); а цей навіть спонукає, кажучи: “прийди, доки не помер син мій” (Ін. 4:49). Також у Матвія Іісус, зійшовши з гори, приходить до Капернаума, а тут чоловік царський приступає до Нього, коли Він прийшов із Самарії, і не до Капернаума, а до Кани. У того отрок лежав у розслабленні, а в цього – у гарячці. “Прийшов до Нього і просив зцілити сина його, що був при смерті” (Ін. 4:47). Що ж Христос? “Ви не повірите, – каже, – якщо не побачите знамень і чудес” (Ін. 4:48). Однак і те вже показувало віру, що він прийшов і просив; та й після свідчить про це євангеліст, кажучи, що, коли Іісус сказав: “Піди, син твій здоровий. Він повірив слову, що сказав йому Іісус, і пішов” (Ін. 4:50). Що ж означають слова (Христові)? Він сказав їх або на похвалу самарянам, бо вони увірували в Нього без чудес, або на докір уявному своєму місту Капернауму, звідки був той чоловік. Так і інший чоловік, згадуваний у Марка, говорив: “Вірую, Господи, допоможи моєму невір’ю” (Мк. 9:24). Таким чином, хоча він і вірував, але не досконало і не твердо. І це видно з його цікавості про те, о котрій годині хвороба залишила його сина. Він хотів довідатися, чи сталося це само собою, чи за велінням Христовим. Коли ж дізнався, що це трапилося напередодні о сьомій годині, то увірували сам і весь дім його. Чи бачиш, що він тоді увірував, коли слуги йому сказали, а не тоді, коли сказав Христос? Отже, Христос викриває думку його, з якою він прийшов і говорив такі слова; а таким чином ще більше привернув його до віри, бо перед чудом він не дуже був налаштований до віри. Але що він приходив і просив Христа, в цьому немає нічого дивного, тому що батьки, з великої любові (до дітей), зазвичай звертаються не тільки до таких лікарів, яким цілком довіряють, але радяться і з тими, на яких не багато сподіваються, не бажаючи нічого упустити. До того ж ця людина тільки випадково приходила до Христа, коли Христос прийшов до Галілеї, тоді тільки впізнала Його.
А якби він міцно вірив, то не полінувався б, як тільки син був при смерті, прийти до Юдеї; якщо ж боявся, то і це не можна вибачити. Але зауваж, як і самі слова виявляють слабкість цієї людини. Варто було б, якщо не раніше, то принаймні після викриття його думки, отримати високе поняття про Христа, – тим часом, дивись, як він ще плазує долу. “Прийди, – каже, – доки не помер син мій”, начебто Христос не міг би воскресити його, якби отрок і помер, і начебто Христос не знав, який стан отрока. Тому-то Іісус і викриває його і торкається самої совісті, показуючи, що чудеса робляться головним чином заради душі. Тут Він зцілює і батька, немічного душею не менше, ніж сина, навчаючи нас слухати Його не заради чудес його, а заради вчення Його, – тому що чудеса відбуваються не для вірних, а для невіруючих і грубих людей.
3. Тоді цей чоловік, через скорботу, не дуже прислухався до слів Спасителя, хіба що тільки до тих, що стосувалися його сина; після ж він повинен був засвоїти собі сказане й отримати від цього найбільшу користь. Так і сталося. Але чому Христос до сотника сам добровільно обіцяв прийти, а тут і на поклик не йде? Тому, що у сотника віра була досконала; і Христос обіцяв прийти до нього, щоб ми знали добромисність цієї людини, до цього ж не пішов, бо він був ще не досконалий. А так як він всіляко примушував Іісуса, кажучи: “прийди”, і ще не розумів ясно, що Він і без присутності може зцілити, то Христос показує, що і це Йому можливо, щоб той із самого невідвідування Іісусового дізнався про Нього те, що сотник знав сам собою. Коли ж сказав: “ви не повірите, якщо не побачите знамень і чудес”, то цим висловив наступне: ви ще не маєте належної віри, але ще ставитеся до Мене, як до якогось пророка. Отже, відкриваючи Себе самого і показуючи, що в Нього треба вірити і без чудес, Він сказав тут те саме, що казав Пилипові: “хіба ти не віриш, що Я в Отці й Отець у Мені?”… а коли не так, то вірте Мені за самими ділами” (Ін. 14:10-11). “На дорозі зустріли його слуги його і сказали: син твій здоровий. Він запитав у них: о котрій годині стало йому легше? Йому сказали: вчора о сьомій годині лихоманка залишила його. З цього батько довідався, що це була та година, в яку Іісус сказав йому: “Син твій здоровий, і увірував сам і весь дім його” (Ін. 4:51-53). Бачиш, як відкрилося чудо? Не просто, не звичайним чином отрок позбувся небезпеки, але раптом, так що, очевидно, це сталося не природним порядком, а силою Христовою. Отрок, перебуваючи при самих дверях смерті, як висловлював це і сам батько, сказавши: “прийди, поки не помер син мій”, – раптом звільнився від хвороби, що збудило увагу і домашніх слуг. Імовірно, вони вийшли на зустріч не для того тільки, щоб сповістити, а й тому, що пришестя Іісуса вважали вже зайвим: адже вони знали, що пан їхній пішов до Іісуса, чому й зустрілися з паном на тому ж шляху. Тоді-то людина ця, звільнившись від страху, схиляється нарешті до віри; але бажаючи показати, що це було наслідком її подорожі, вона дбає і про те, як би не вважали її працю зайвою; тому-то все ретельно хоче дізнатися. “І увірував сам і весь дім його”. Докази (чуда) не підлягали вже жодному сумніву. Хоча слуги його не були присутні там, не чули бесіди Христової, не знали навіть часу, (коли вона була), однак, дізнавшись від пана свого, що це було в той самий час, (коли зцілено отрока), мали вже безсумнівний доказ сили Христової: тому й вони увірували.
Чого ж із цього ми вчимося? Не очікувати чудес, не шукати застав Божої сили. Я бачу, що й нині багато хто тоді тільки робиться благочестивішим, коли або в стражданнях сина, або в хворобі дружини отримає деяку розраду. А треба, і не отримуючи розради, завжди однаково дякувати і славити Бога. Такою є властивість рабів мислячих; рабам вірним і люблячим, як належить, свого Господа, властиво вдаватися до Нього не тільки тоді, коли Він милує їх, а й коли карає. І останнє є справою божественного промислу. “Господь, кого любить, того карає; б’є ж усякого сина, якого приймає” (Євр. 12:6). Хто служить Йому тільки тоді, коли перебуває в безпеці, той показує цим ще не великий знак любові і не чисто любить Христа. Але що я кажу про здоров’я, достаток благ, бідність чи хворобу? Якби ти навіть про пекло почув, або про інше якесь лихо, і тоді не припиняй славити Господа: все треба терпіти і переносити з любові до Нього. Це обов’язок рабів вірних і душі непохитної. Той, хто чинить так, і теперішні скорботи легко перенесе, і майбутні отримає блага, і велике дерзновення матиме перед Богом, чого і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

* * *

28 як видно зі слів євангеліста: “просили Його побути у них”.

Бесіда 36

Ін. 4:54-5:1. Це друге чудо сотворив Іісус, повернувшись з Юдеї в Галілею. Після цього було свято Юдейське, і прийшов Іісус до Єрусалима.

1. Овча купіль, як прообраз хрещення. – 2. Розслаблений, який страждав 38 років, прекрасний зразок терпіння. Наполегливість у молитві. – Якість молитви. – Чому життя людини важке і важке. – Необхідність праці. – У чому полягає цнотливість. – Немає праці, немає і поміркованості. – Задоволення, що доставляється пороком, короткочасне; радість, що дається чеснотою, вічна. – Немає справжньої радості в цьому світі; справжня радість на небі.

1. Як у золотих копальнях досвідчений у цій справі не залишить поза увагою ані найменшої жили, бо вона може принести велике багатство, так і в божественних Писаннях не нешкідливо опускати навіть одну риску або йоту, а треба дослідити все. Усе в них сказано Духом Святим і нічого немає зайвого. Зверни ж увагу і тут на те, що говорить євангеліст: “це друге чудо створив Іісус, повернувшись з Юдеї до Галілеї”. Не дарма додав: “друге”, а ще звеличує чудовий вчинок самарян, показуючи, що жителі Галілеї, навіть після другого знамення, яке вони бачили, не досягли висоти тих (самарян), які нічого не бачили. “Після цього було свято Юдейське”. Яке свято? Мені здається, свято П’ятидесятниці. “І прийшов Іісус до Єрусалима”. Він часто приходив на свята в це місто, частково для того, щоб здаватися таким, що святкує разом з юдеями, а частково для того, щоб привертати до Себе незлобивий народ. Ці простосердечні люди найбільше сходилися в ці свята. “Є ж у Єрусалимі біля Овечих воріт копальня, звана по-єврейськи Віфезда, при якій було п’ять критих ходів. У них лежала велика кількість хворих, сліпих, кульгавих, кульгавих, знесилених, які чекали на рух води” (Ін. 5:2-3). Що це за спосіб лікування? Яке тут таїнство нам вказується? Не дарма ж і не без причини написано це; тут ніби в образі й подобі уявляється нам майбутнє, щоб, коли трапиться щось вельми незвичайне й несподіване, не похитнулася в багатьох сила віри. Що ж тут зображується? Намір був дарувати нам хрещення, що має в собі велику силу і найбільші блага, хрещення, яке очищає від усіх гріхів, а людей з мертвих робить живими. Ось це-то, ніби в образі, і передізображується тут у купелі, як і в багатьох інших установленнях. Так заздалегідь Бог дарував воду, що очищає нечистоти тіла, скверни не суттєві, а тільки такі, що здаються такими, – такі, наприклад, як від дотику до померлих, від прокази та від інших подібних причин. Та й багато чого в старому заповіті, як бачимо, відбувалося з цією метою за допомогою води. Але повернемося до свого предмета.
Отже, Бог, як я сказав, встановив спочатку очищення за допомогою води нечистот тілесних, а потім і різних хвороб. Бажаючи привести нас ближче і ближче до благодаті хрещення, Він лікує вже не одні нечистоти, а й хвороби. Дійсно образи найближчі до істини29, як щодо хрещення, так і страждань та інших предметів, були взагалі виразнішими за прообрази найдавніших. Як найближчі до царя зброєносці виблискують світліше за тих, що від нього стоять на віддалі, так було і в прообразах. Ангел сходив і збурював воду, і надавав їй цілющої сили, щоб навіяти юдеям, що тим більше Господь ангелів може зцілювати всі хвороби душевні. Але як тут зцілювала не просто природна сила води (інакше це бувало б завжди), але дією ангела, так і над нами вода не сама по собі діє, але коли сприйме благодать Духа, тоді й очищає всі гріхи. Біля цієї купелі лежала велика кількість хворих, сліпих, кульгавих, сухих, які чекали руху води. Але тоді слабкість була перешкодою для того, хто бажав отримати зцілення, а нині кожен вільно може приступати. Не ангел воду збурює, а Господь ангелів здійснює все це. І вже не може хворий сказати: “не маю людини;… коли ж я приходжу, інший вже сходить раніше за мене” (Ін. 5:7). Але хоч би стікався весь всесвіт, благодать не убожіє і сила її не виснажується, а залишається завжди однакова, як і раніше. Як сонячні промені світять щодня і не виснажуються, так і ще більше сила Духа анітрохи не зменшується від безлічі тих, хто приймає її. А так було для того, щоб ті, хто бачив, як водою можна зцілити хвороби тілесні, і випробував це протягом тривалого часу, легше повірили, що можна зцілити й хвороби душевні. Але для чого Іісус, залишивши всіх, підійшов до того, який хворів тридцять вісім років? І для чого запитує: “чи хочеш бути здоровим” (Ін. 5:6)? Не для того, щоб дізнатися про це (це було б зайве), а щоб виявити його терпіння і нас напоумити, що тому-то саме Він, залишивши інших, підійшов до нього. Що ж хворий? “Відповів Йому: так, Господи; але не маю людини, яка б опустила мене в купальню, коли збуриться вода; коли ж я приходжу, інший уже сходить перед мною” (Ін. 5:7). Але хоча б стікався весь всесвіт, благодать не зменшується і сила її не виснажується, а залишається завжди однакова, як і раніше. Як сонячні промені світять щодня і не виснажуються, так і ще більше сила Духа анітрохи не зменшується від безлічі тих, хто приймає її. А так було для того, щоб ті, хто бачив, як водою можна зцілити хвороби тілесні, і випробував це протягом тривалого часу, легше повірили, що можна зцілити й хвороби душевні. Але для чого Іісус, залишивши всіх, підійшов до того, який хворів тридцять вісім років? І для чого запитує: “чи хочеш бути здоровим” (Ін. 5:6)? Не для того, щоб дізнатися про це (це було б зайве), а щоб виявити його терпіння і нас напоумити, що тому-то саме Він, залишивши інших, підійшов до нього. Що ж хворий? “Відповів Йому: так, Господи; але не маю людини, яка б опустила мене в купальню, коли збуриться вода; коли ж я приходжу, інший уже сходить перед мною” (Ін. 5:7). Для того Христос і запитав: “чи хочеш бути здоровим”, щоб ми дізналися все це. Не сказав, однак же, йому: чи хочеш, Я зцілю тебе? – тому що тоді ще не мали про Нього такої високої думки; а каже: “чи хочеш бути здоровим”? Але дивовижне терпіння розслабленого. Перебуваючи в хворобі тридцять вісім років і щороку чекаючи зцілення, він залишався тут і не відходив. Адже якщо не тривалість минулого часу, то непевність майбутнього могла б відволікти його від цього місця, якби він не був таким терплячим. Уяви собі, як, без сумніву, й інші стражденні там були пильні; та й час, у який збурювалася вода, не був відомий. Втім, кульгаві й каліки могли спостерігати; як же бачили сліпі? Вони, можливо, дізнавалися про рух води з шуму, що при цьому відбувався.
2 Отже, засоромимося, улюблені, засоромимося і будемо оплакувати велике наше недбальство. Той тридцять вісім років чекав і не отримував, чого бажав, однак не відходив; і не отримував не через власне недбальство, а тому, що знаходив перешкоди з боку інших і терпів насильство; але при всьому тому не слабшав духом. А ми, якщо тільки десять днів проведемо в очікуванні того, чого посилено просимо, і якщо не отримаємо, то вже не налаштовані буваємо вжити знову те саме старання. Заради людей ми старанно трудимося такий довгий час, і, служачи у військах, і тяжкі роботи виконуючи, і виконуючи раболіпні послуги, хоча, врешті-решт, часто втрачаємо і саму надію (на нагороду); а заради Господа нашого, від Котрого, без сумніву, можемо отримати нагороди, значно більші, ніж від самих зусиль (“надія не присоромилася”, говорить Писання (Рим. 5:5)), ми не стараємося показати належну старанність, – ми не терпимо. Якого ж покарання заслуговує це? Хоч би ми й нічого не отримали від Нього, одну тривалу співбесіду з Ним хіба не слід вважати вартою незліченних благ? Але постійна молитва, кажеш ти, важка справа. А яка з добрих справ, скажи мені, не важка? Та в тому-то, скажеш ти, і утруднення велике, що з пороком пов’язане задоволення, а з чеснотою праця. Я думаю, багато хто на це шукає пояснення. Яка ж тому причина? Спочатку Бог дарував нам життя, вільне від турботи і не залежне від праці; але ми не скористалися, як належить, цим даром, а розбестилися через недбальство і позбулися раю. Тоді-то Бог зробив уже життя наше важким, і, виправдовуючи своє перед родом людським, ніби так каже: Я дарував вам спочатку насолоди, але ви від свавілля стали гіршими; тому Я визначив накласти на вас труди і піт. Коли ж і труди не приборкали нас, Він дав закон, що містить у собі заповіді, наклавши на нас, як на коней неприборканих, вузди і пута, щоб утримати пориви, як роблять приборкувачі коней. Ось чому життя наше пов’язане з працею, оскільки без праці ми зазвичай розбещуємося.
Природа наша не може не діяти, а інакше легко схиляється до зла. Припустімо, наприклад, що людині цнотливій, або тій, що вирізняється якоюсь іншою чеснотою, не потрібні були б жодні подвиги, а вона б і спала, а проте в усьому встигала: до чого б призвело таке ослаблення? Чи не до гордості й зарозумілості? Та для чого ж, кажеш ти, зі злом пов’язане велике задоволення, а з чеснотою велика праця і тягар? Але яка ж була б тобі і благодать, або за що ж би ти отримав нагороду, якби це була справа не важка? Я і тепер можу вказати багатьох таких, які за природою відвертаються від спілкування з жінками і тікають, як чогось кепського, від самої бесіди з ними; але скажи мені, чи називати їх за це цнотливими, і чи будемо ми їх увінчувати і прославляти? Ніяк. Цнотливість є стриманість і подолання похотей боротьбою. Так і на війні, що сильніша битва, то блискучіше тоді буває й торжество, а не тоді, коли ніхто й рук не піднімає. Є багато і смирних за природою людей: чи можемо називати їх лагідними? Ніяк. Так і Христос, кажучи про три роди скопців, два з них залишає без вінців, а один вводить у царство (Мф. 19:12). Та для чого, скажуть, потрібне зло? І я теж кажу: але хто ж винуватець зла? Хто інший, як не наше довільне недбальство? Але належало б бути, кажеш, одним добрим. А яка властивість добра? Тверезіти і не спати, чи спати і віддаватися безтурботності?
А чому, скажеш, не визнано за краще, щоб добро робилося без праці? Такі слова властиві тваринам і черевоугодникам, які шанують богом своє черево. Що це слова лінощів, ось – суди: якби десь були володар і воєначальник, і володар би спав або бенкетував, а воєначальник із великою працею здобував би перемоги: кому з них ти зарахував би славу? Кому належав би плід радісних подій? Бачиш, що душа більш прихильна буває до того, у чому більше обтяжується. Тому й Бог поєднав із чеснотою праці, бажаючи приліпити до неї душу. Тому-то ми дивуємося чесноті, хоча самі її і не виконуємо; а порок засуджуємо, хоча він, здається, і вельми приємний. Ти запитаєш: чому ми не дивуємося людям добрим за природою, а тим більше тим, які такі за вільним бажанням? Це тому, що справедливість вимагає віддавати перевагу тому, хто працює, а не тому, хто не працює. А чому, скажеш, ми нині трудимося? Тому, що ти не хотів вести розсудливо життя без праці. Якщо дослідити уважно, то ж бездіяльність і без того зазвичай розбещує нас і завдає багато труднощів. Наприклад, залишимо в ув’язненні якусь людину і станемо тільки годувати її і наповнювати її черево, не дозволяючи їй ні ходити, ні займатися будь-якою справою; нехай вона насолоджується трапезою і ложем і постійно пересичується: чи може щось бути нещаснішим за таке життя? Але інша справа, скажеш, займатися чим-небудь, а інша – трудитися; адже можна ж було тоді30 робити без праці? Чи не так? Звичайно так; цього і Бог хотів, та ти сам не стерпів. Бог наказав тобі обробляти рай, призначивши в цьому тобі заняття, але, не долучивши до цього жодної праці; а якби й спочатку в людини була праця, то після Бог не поклав би на неї праці у вигляді покарання. Можна робити і не обтяжуватися, як то властиво ангелам. А що вони займаються справою, послухай, як говорить про те Писання: “міцні силою, що виконують слово Його” (Пс. 102:20). Тепер нестача сили робить нам багато праці, а тоді цього не було, тому що “хто увійшов у спокій Його, – говорить Писання, – той і сам заспокоївся від діл своїх, як і Бог від Своїх” (Євр. 4:10), маючи на увазі тут не бездіяльність, а неважкість справи. Бог ще й нині діє, як каже Христос: “Отець Мій донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17).
Отже, переконую вас, відклавши всяке недбальство, поревнувати за чесноти. Задоволення пороку короткочасні, а скорбота постійна; від чесноти ж навпаки, радість нескінченна, а праця – тільки тимчасова. Чеснота, ще перш ніж отримати вінці, втішає свого трудівника, живлячи його надіями, а порок, ще перш ніж покарання, страчує свого послідовника, мучачи і лякаючи його совість і змушуючи на все дивитися з підозрою. А це чи не гірше за найбільші труди, за всяке виснаження? А якби навіть цього не було, а було б одне задоволення, чи може щось бути нікчемнішим за таке задоволення? Воно, як скоро з’являється, так і зникає, в’янучи й тікаючи раніше, ніж встигнемо взяти гору над ним, чи розуміти тут задоволення плоті, чи розкоші, чи багатство; адже все це щодня не перестає старіти. А коли піде ще й покарання і муки, – що може бути нещаснішим за людей, які віддаються пороку? Отже, знаючи це, будемо терпіти все заради чесноти; таким чином ми здобудемо і істинну радість, благодаттю і людяністю Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *

29То є за часом найближчим до нового заповіту.
30То є в первісному стані.

Бесіда 37

Ін. 5:6-7. Іісус, каже йому: Чи хочеш бути здоровим? Хворий відповів Йому: так, Господи; але не маю людини, яка опустила б мене в купальню, коли збурхається вода…

1. велика користь, почерпнута зі Святого Письма. – Відмінність самовіддачі розслабленого від самовіддачі св. Матвія. – 2. Віра розслабленого. – 3. Велич зла, виробленого пороком. – Зображення заздрості: заздрісні не мають вибачення; їхній гріх не заслуговує на прощення.

1. Великий плід від божественних Писань, значна від них користь. Павло, показуючи це, каже: “що писано було раніше, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію” (Рим. 15:4). Слово божественне є скарбницею різного роду ліків; так, чи потрібно упокорити пихатість, чи приборкати похіть, чи придушити пристрасть до грошей, чи подолати скорботу, чи навіяти доброзичливість і прихильність до терпіння, для цього всякий може знайти там велику допомогу. Хто з тих, хто бореться з тривалою злиденністю, був одержимий тяжкою хворобою, прочитавши запропоноване тепер місце, не отримає великої розради? Ось розслаблений, залишаючись у такому становищі тридцять вісім років, бачачи щороку, як інші зцілювалися, а він сам усе ще одержимий хворобою, проте ж не падав духом і не впадав у відчай, хоча не лише безрадісне минуле, а й безнадія в майбутньому доволі могли похитнути його. Ось послухай, що він говорить, і зрозумій велич його страждання. Коли Христос сказав: “чи хочеш бути здоровим”, він відповів: “так, Господи; але не маю людини, яка опустила б мене в купальню, коли збурхається вода”. Що може бути жаліснішим за ці слова? Що гірше за таке становище? Чи бачиш серце скрушене від тривалої немочі? Чи бачиш, як приборкане було в ньому всяке нетерпіння? Він не висловлює ніякої хули, як чуємо від багатьох за подібних обставин; не проклинає дня свого народження; не ображається таким запитанням; не сказав: “Ти, напевно, прийшов сміятися і жартувати над нами, коли питаєш, чи хочу я бути здоровим”, – але лагідно і з великою покірністю каже: “так, Господи”. Хоча він і не знав, хто був той, хто запитував, і чи мав намір зцілити його, попри те розповідає все з лагідністю і нічого не вимагає, ніби говорив із лікарем і хотів тільки розповісти про свою хворобу. Можливо, сподівався він отримати від Христа тільки ту допомогу, що він кине його у воду, і для того хоче привернути його до себе такими словами. Що ж Христос? Показуючи, що Він може все зробити одним словом Своїм, Він каже: “встань, візьми постіль твою, і ходи” (Ін. 5:8).
Дехто думає, що цей розслаблений є той самий, про якого згадується в Євангелії Матвія (Мф. 9:2-7); але це не так, що зрозуміло з багатьох обставин. І, по-перше, з того, що при цьому розслабленому не було нікого з тих, хто прислуговував. Той мав при собі багатьох людей, які дбали про нього і носили його, а цей нікого; тому й говорив: “не маю людини”. По-друге, із самої відповіді: той нічого не говорить, а цей розповідає все, що його стосується. По-третє, з часу цього випадку: цей зцілений у свято і в суботу, а той в інший день. Також місце того й іншого різне: той зцілений у домі, а цей при купелі; та й спосіб зцілення різний: там (Христос) сказав: “чадо, прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2), а тут спочатку зміцнює тіло, потім уже докладає піклування про душу; там прощення: “прощаються, – каже, – тобі гріхи твої”, а тут вмовляння та погроза, щоб застерегти його на майбутній час: “не гріши більше, – каже, – не гріши більше”. До того ж і звинувачення від юдеїв різні: тут вони засуджують роблення в суботу, а там звинувачують Його в богохульстві. Але подивися, яка велика премудрість Божа. Христос не одразу зцілює його, а спершу привертає його до себе питанням, прокладаючи в ньому готовий шлях вірі, і не тільки зцілює, а й велить узяти свій одр, щоб і диво, яке відбулося, мало тим більше достовірності, і щоб ніхто не вважав цієї події привидом або обманом. Адже якби члени (тіла) не зміцнилися твердо і цілком, він не міг би понести одра. Так Христос і часто робив, щоб зовсім заградити уста безсоромних. Так під час чуда над хлібами, щоб ніхто не міг сказати, що народ звичайним чином наситився, і що чудо було тільки удаване, за влаштуванням Його виявилося ще багато залишків хліба. І прокаженому, що очистився, Він каже: “Піди, покажися священикові” (Мф. 8:4), щоб через це дати більш точний доказ очищення, і водночас затулити безсоромні вуста тих, котрі називали Його супротивником закону Божого. Так само Він вчинив і при перетворенні води на вино: Він не просто показав вино, а й наказав віднести його до розпорядника бенкету, тож той, зізнавшись у своєму невіданні про те, що трапилося, надав, таким чином, безсумнівне свідоцтво про чудо. Тому євангеліст і сказав: “розпорядник… не знав, звідки це вино” (Ін. 2:9), висловлюючи тим непідкупність його свідчення. І в іншому випадку, воскресивши мертву, Христос “велів дати їй їсти” (Лк. 8:55), і в цьому дає бачити ознаку істинного воскресіння. Усім цим Він переконував безглуздих, що Він був не ошуканник який-небудь і не чаклун, але прийшов для спасіння загального єства людського.
2. Але чому Христос не вимагає від розслабленого віри, як це зробив щодо сліпих, яким сказав: “Чи вірите, що Я можу це зробити?” (Мф. 9:28). Тому, що розслаблений ще точно не знав, хто Він. Христос не перед чудесами, а після них зазвичай робив це. Ті, котрі бачили силу Його на інших, справедливо чули від Нього таке запитання, а ті, котрі ще не знали Його, а мали б дізнатися за знаменнями, вже після чудес запитуються про віру. Тому-то Матвій представляє Христа таким, що запитує про це в людей, не на початку його чудотворінь, а коли Він уже багатьох зцілив, тоді й запитує про це, і саме тільки двох сліпців. Але ти й так можеш бачити віру розслабленого. Почувши слово: “візьми постіль твою і ходи”, він не посміявся і не сказав: що це означає? Ангел сходить і збурює воду, і тільки одного зцілює, а ти, людино, невже сподіваєшся зробити більше за ангелів одним велінням і словом? Це – гордість, марнославство, насмішка. Але він нічого такого не сказав, навіть не подумав, а, тільки-но почув, негайно встав, і, отримавши здоров’я, не не послухався даного йому повеління: “вставай, візьми постіль твою, і ходи” (Ін. 5:8). Дивовижно й те, що подальші обставини ще набагато дивовижніші; або краще сказати: що він увірував у Христа від самого початку, коли ніхто йому в цьому не перешкоджав, це не так дивовижно; а що після того, коли юдеї біснувалися, з усіх боків наступали, брали в облогу, засуджували його й говорили: “Не треба тобі брати постілі” (Ін. 5:10), він не тільки нехтує їхнім сказом, а й з великою відвагою, серед зібрання народу, проголосив про Благодійника свого і змусив мовчати їхній безсоромний язик – то я визнаю великою мужністю. Коли юдеї, оточивши його, з докором і нахабством говорили йому: “сьогодні субота; не повинно тобі брати постіль”, – послухай, що він говорить: “Хто мене зцілив, Той мені сказав: візьми постіль твою й ходи” (Ін. 5:11); ніби так він говорив: ви говорите нісенітниці і з глузду з’їжджайте, забороняючи мені вважати вчителем Того, Хто зцілив мене від такої тривалої й тяжкої хвороби, і коритися Йому в усьому, що Він не накаже мені. А якби він хотів вчинити підступно, то міг би й інакше сказати, – наприклад, що я це роблю не зі своєї волі, а за наказом іншого; якщо це гріх, то звинувачуйте того, хто наказав мені, а я залишу свій одр. Він міг би і приховати диво зцілення. Він ясно бачив, що вони досадують не стільки за порушення суботи, скільки за зцілення хвороби. Але він і не приховав дива, і не сказав таких слів, і не просив у них вибачення; він гучним голосом визнавав і проголошував зроблене йому благодіяння. Так вчинив розслаблений; але подивися, як злісно вони діяли, вони не питають: хто Він, що зцілив тебе? Вони мовчали про це, а всіляко виставляють на вигляд удаваний злочин: “хто Та Людина, що сказала тобі: візьми постіль твою і ходи? А зцілений не знав, хто Він, бо Іісус сховався в народі, що був на тому місці” (Ін. 5:12-13).
Для чого ж Христос сховався? По-перше, для того, щоб за відсутності Його свідоцтво було вільним від усякої підозри: той, хто отримав почуття здоров’я, був, звісно, достовірним свідком благодіяння. По-друге, для того, щоб ще більше не розпалити їхнього гніву: Він знав, що й один вигляд людини ненависної не мало запалює тих, хто ненавидить. Тому, ухилившись, Він залишає справу саму за себе діяти перед ними, так що вже не Він сам говорить що-небудь про Себе, а зцілені Ним, а разом з ними і самі обвинувачі. І вони також зі свого боку дають свідоцтво про чудо, бо не говорили: чому Ти наказуєш робити це в суботу? а: чому Ти робиш це в суботу? Вони обурюються не за злочин, а заздрять зціленню розслабленого. Тим часом, якщо тут була людська справа, вона була в тому, що робив розслаблений; а з боку Христа було тільки слово і повеління. Таким чином, тут Христос наказує іншому порушити суботу, а в інших випадках Він сам робить це, наприклад, коли брінням від плюнення помазує очі. Але Він робить це, не переступаючи закон, а вступаючи вище закону. Втім, про це після. Не у всіх випадках однаковим чином Він виправдовується, коли звинувачують Його в порушенні суботи, і це треба помітити ретельно.
3. Тим часом подивимося, наскільки велике зло – заздрість, і як вона засліплює душевні очі всупереч власній користі самого одержимого нею. Як ті, що біснуються, часто звертають мечі на самих себе, так і заздрісні, маючи на увазі тільки одне – шкоду тому, кому заздрять, втрачають власне спасіння. Вони гірші за диких звірів; звірі нападають на нас або через нестачу їжі, або через те, що наперед нами самими роздратовані; а ті, навіть якщо вони облагороджені, часто поводяться з благодійниками, як із ворогами. Так вони гірші за диких звірів і подібні до бісів, а можливо, і гірші за них. Біси мають непримиренну ворожнечу тільки проти нас, а не чинять підступів проти подібних до себе за природою; цим-то і Христос затулив вуста іудеям, коли вони говорили, що Він виганяє бісів силою Вельзевула. Але заздрісні не поважають і єдності природи, та не шкодують і самих себе: ще раніше, ніж зашкодять тому, кому заздрять, вони мучать власні свої душі, наповнюючи їх марно і без потреби всяким занепокоєнням і невдоволенням. Справді, для чого ти сумуєш, бачачи благополуччя ближнього? Сумувати, звичайно, слід нам, коли ми самі зазнаємо зла, а не тоді, коли бачимо благополуччя інших. Тому гріх цей не може мати жодного вибачення. Блудник ще може вказувати на похіть, злодій – на бідність, людиновбивця – на роздратування: хоча і ці вибачення порожні й необґрунтовані, але все ж можуть мати вигляд виправдання. А ти, яку представиш причину, – скажи мені? Абсолютно ніякої, крім однієї крайньої злоби. Якщо нам наказано любити ворогів, а ми ненавидимо і тих, хто нас любить, то якого покарання зазнаємо? Якщо той, хто любить тих, хто любить його, нічим не кращий за язичників, то той, хто злиться проти людей, які нічим не образили його, яке може отримати прощення, яке помилування?
Послухай, що говорить Павло: “якщо я… віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тім ніякої користі” (1Кор. 13:3). А що там, де заздрість і ненависть, уже зовсім немає любові, це кожному ясно. Заздрість гірша і за блуд, і за перелюб; ці вади обмежуються тими, хто їх чинить, а переважання заздрощів скидало цілі церкви і чинило зло всьому всесвіту; вона – матір убивства. Так Каїн убив брата; так Ісав хотів убити Якова; так Йосипа – брати; так усіх людей – диявол. Ти не вбиваєш: та ти робиш багато чого гіршого від убивства, коли, наприклад, бажаєш, щоб брат твій зазнав безчестя, коли з усіх боків розставляєш йому сіті, розлаштовуєш його праці, підняті ним заради чесноти, досадуєш, що він до вподоби Господу всесвіту. У такий спосіб ти вже ворогуєш не проти нього, а проти Того, кому він служить; Його ображаєш, коли власну свою честь ставиш вище за Його честь; а що найжахливіше – гріх цей ти вважаєш байдужим, тоді як він важчий за всі інші. Хоч би ти подавав милостині, хоч би вів тверезе життя, хоч би постив, але ти злочинніший за всіх, якщо заздриш братові своєму. Це очевидно з наступного: у коринтян дехто впав у любодіяння, але, будучи викритий, скоро виправився; Каїн позаздрив Авелю і не виправився, але навіть коли Бог безперестанку нагадував йому про його хворобу, він ще більше мучився заздрістю, дратувався й кидався на вбивство. Так немає нічого наполегливішого за цю пристрасть, і не легко вона піддається лікуванню, якщо ми не будемо уважні. Тому вирвемо її з себе з корінням, уявляючи собі те, що як ми ображаємо Бога, заздрячи чужому добру, так догоджаємо Йому, радіючи іншим, і себе робимо учасниками благ, уготованих людям доброчесним. Тому й Павло вмовляє радіти з тими, хто радіє, і плакати з тими, хто плаче, щоб від того й іншого отримати нам велику користь (Рим. 12:15). Отже, пам’ятаючи, що, хоча б ми самі й не трудилися, а тільки співчували тому, хто трудиться, ми можемо розділяти з ним вінці його, облишимо всяку заздрість і насадимо в душах наших любов, щоб, тішачись благополуччям братів наших, ми могли сподобитися благ сьогодення та майбутніх, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю та Святому Духу слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 38

Ін. 5:14. Потім Іісус зустрів його в храмі і сказав йому: ось, ти одужав; не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого.

1. Бог карає тіло за гріхи душі. – Велика частина хвороб походить від гріха. – 2 и 3. Визнання розслабленого. – Іісус Христос порівнює себе з Богом Отцем і оголошує Себе рівним Йому. – 4. Досконала рівність і досконала єдність Отця і Сина. – Проти честолюбства і пристрасті звеличуватися над іншими. – Потрібно уникати марнославства і породжуваних ним зол і шукати слави, що виходить від Бога. – Різниця слави людської від слави Божої.

Найтяжче зло – гріх, зло і згуба для душі; а надто посилюючись, це зло часто стосується і тіла. Ми залишаємося байдужими, коли в нас сильно страждає душа, а коли тіло зазнає бодай малого ушкодження, то докладаємо всіх зусиль, щоб вилікувати його від недуги, бо відчуваємо біль. Тому-то Бог часто карає тіло за гріхи душі, щоб від покарання нижчої частини і вища отримала якесь зцілення. Так у коринтян Павло виправив блудника, утримавши хворобу душі стратою тіла; він припинив зло, вразивши тіло, – подібно до того, як добрий лікар, коли водяна хвороба або біль у печінці не поступається внутрішнім лікам, робить припікання зовні. Так і Христос вчинив із розслабленим. Ось як Він сам висловлює це, коли каже: “ось, ти одужав; не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого”. Чого ж ми звідси вчимося? По-перше, що хвороба сталася в нього від гріхів; по-друге, що вчення про геєну справедливе; і по-третє, що покарання в ній буде довготривалим, нескінченним. Де ж ті, які кажуть: я в одну годину скоїв убивство, я короткий час розбещувався, і невже буду каратися вічно? Ось і розслаблений не стільки років грішив, скільки терпів покарання, і майже ціле життя людське провів у безперервних муках. Гріхи судяться не за часом, а за самою суттю злочинів. При цьому треба взяти до уваги і те, що, хоча б ми зазнавали тяжке покарання за колишні свої гріхи, але, якщо знову впадемо в ті самі вади, то піддамося знову і ще найтяжчому покаранню; і це абсолютно справедливо. Хто навіть від покарання не робиться кращим, той, як байдужий і зневажливий, піддається ще більшій карі. І одне покарання саме по собі має бути достатнім, щоб утримати й напоумити занепалого одного разу, але якщо він, не напоумившись від понесеного покарання, знову наважиться на те саме, то, справедливо кажучи, знову піддається покаранню, яке сам на себе накликає. Якщо ж ми, і тут, після покарання за гріхи, впадаючи знову в ті самі гріхи, піддаємося вже найтяжчому покаранню, то чи не повинні ми тим більше боятися й тремтіти в очікуванні майбутніх нестерпних мук, коли, грішачи, ми тут не терпимо жодного покарання? Чому ж, ти скажеш, не всі таким чином караються? Адже ми бачимо багатьох порочних людей, які добре мають здоров’я і в міцності сил насолоджуються благоденством. Але ми не повинні покладатися на це, а тому-то більше й треба оплакувати таких людей. Що вони тут нічого не терплять, це і є запорука найтяжчого там покарання. Пояснюючи це, Павло каже: “А коли нас судять, то ми караємося від Господа, щоб не бути засудженими з миром” (1Кор. 11:32). Тут – тільки напоумлення, там – покарання.
Що ж, скажеш ти, невже всі хвороби від гріхів? Не всі, але більша частина. Деякі бувають і від безпечності. Обжерливість, пияцтво і бездіяльність також спричиняють хвороби. Одне тільки треба завжди дотримуватися, щоб усякий удар переносити з вдячністю. Бувають хвороби і за гріхи; так бачимо в книгах Царств, що хтось страждав на хворобу ніг саме з цієї причини. Трапляються хвороби і для випробування нашого в добрі, як Бог каже Йову: “ти хочеш… звинуватити Мене, щоб виправдати себе” (Йов. 40:3)? Але чому цим розслабленим Христос виставляє на вид їхні гріхи? І тому, про якого згадує Матвій, Він каже: “дерзай, чадо, прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2), і цьому: “ось, ти одужав; не гріши більше”. Знаю, що дехто каже на осуд цього розслабленого, ніби він був після цього серед обвинувачів Іісуса Христа, і тому почув від Нього такі слова, але що сказати про того, який, за свідченням Матвія, почув майже ті ж самі слова? І йому сказано: “прощаються тобі гріхи твої”; але почув він це не з тієї ж причини, як можна ясніше бачити з подальшого. Євангеліст каже, що після зцілення “Іісус зустрів його в храмі” (Ін. 5:14), – а це знак великого побожності: він не ходив на торговище і гульбища, не вдавався до бенкету й недбалості, а проводив час у храмі; хоча мусив терпіти там насильство та гоніння від усіх, але це анітрохи не спонукало його віддалитися від храму. Отже, Христос, зустрівши його після розмови з юдеями, не зробив жодного натяку на будь-що таке; якби Він хотів викрити його, то сказав би йому: “Ти знову берешся до того, що було раніше, і після зцілення не став кращим?”. Але нічого такого Він не сказав, а тільки застерігає його на майбутній час.
2. Чому ж, зцілюючи кульгавих і калік, Він не нагадував їм про це? Мені здається, що хвороби у розслаблених походили від гріхів, а в інших – від природної немочі. Якщо ж це не так, то через них і те, що сказано їм, сказано було й іншим. Оскільки ця хвороба важча за всі інші, то через більшу лікуються і менші. Як, зціливши якогось іншого, Христос наказав йому воздати славу Богові, навіюючи це не йому одному, а через нього й усім іншим, так і тут через розслаблених переконує і всіх інших, і навіює те саме, що їм сказав. До цього треба й те сказати, що Він бачив у душі розслабленого велике терпіння, і тому дає йому повчання, як людині, яка може прийняти вмовляння, оберігаючи її здоров’я і благодіянням, і страхом майбутніх зол. І подивися, як Христос був чужий марнославства. Він не сказав: ось, Я зробив тебе здоровим. А сказав: ось, ти тепер здоровий; надалі не гріши. Не каже також: не гріши, щоб Я не покарав тебе; а тільки: “щоб не сталося з тобою чогось гіршого”. Те й інше висловлює безособово; і до того ж показує, що здоров’я повернуто йому більше по благодаті, ніж за заслугами. Не подає вигляду, що він звільнений від покарання за гідністю, а висловлює, що він врятований за людинолюбством. В іншому разі сказав би: ось, ти поніс уже достатню кару за свої гріхи: будь же вперед обережний. Але Він не так сказав, а як? “Ось, ти одужав; не гріши більше”. Це повинні ми повторювати частіше і самим собі, і коли будемо покарані й звільнимося від покарання, то кожен нехай каже самому собі: “ось, ти одужав; не гріши більше”. А якщо, і продовжуючи грішити, ми не піддаємося покаранню, то станемо повторювати наступний апостольський вислів: “благодать Божа веде тебе до покаяння. Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів” (Рим. 2:4-5). Але Христос не тільки зміцненням тіла, а ще й іншим способом явив розслабленому важливий доказ Свого божества. Словами: “не гріши більше” Він показав, що знає всі колишні гріхи, які були у нього раніше, а тому слід вірити Йому і щодо майбутнього. “Цей чоловік пішов і оголосив Юдеям, що Той, хто зцілив його, є Іісус” (Ін. 5:15).
Подивися, як він і в цьому випадку зберігає те саме почуття вдячності. Він не каже, що Іісус є той чоловік, який сказав йому: “Візьми постіль твою”, тому що юдеї постійно виставляли це на вид, як злочин, а він продовжує своє виправдання, оголошуючи свого Зцілителя, намагаючись і інших привернути і наблизити до Нього. Він не був такий нечутливий, щоб, після такого великого благодіяння й умовляння, зрадити свого Благодійника і говорити це зі злим наміром. Якби він був навіть диким звіром, якби був нелюдським і кам’яним, то це благодіяння і страх достатні були б утримати його. У вухах його ще звучала погроза, і тому він боявся, щоб не зазнати чогось гіршого, маючи настільки великі докази сили Лікаря. Інакше, якби він захотів обмовляти, то, промовчавши про зцілення, сказав би тільки про злочин закону і став би звинувачувати. Але цього немає; навпаки, він з великою зухвалістю і вдячністю прославляє свого Благодійника анітрохи не менше, ніж сліпий. Що говорив сліпий? “Зробив бріння, і помазав очі мої”. І розслаблений також: “Той, хто зцілив мене, є Іісус. І стали юдеї гнати Іісуса, і шукали вбити Його за те, що Він робив такі справи в суботу” (Ін. 5:15-16). Що ж Христос? “Отець Мій, – каже Він, – донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17). Коли Йому потрібно було захищати Своїх учнів, тоді Він вказував на Давида, як на такого ж, як вони, раба: “хіба ви не читали, що зробив Давид, коли зажадався сам, та ті, що були з ним” (Мф. 12:3)? А коли справа стосується Його самого, Він звертається до Отця, у двоякий спосіб показуючи Свою рівність із Ним, – і тим, що називає Його у власному розумінні Своїм “Отцем”, і тим, що представляє Себе таким, що робить заодно з Ним. Чому ж Він не згадав про те, що трапилося в Єрихоні? Тому, що хотів піднести їх від землі, щоб вони слухали Його вже не як людину, а як Бога і Законодавця. Але якби Він не був істинним Сином і Єдиносущним, то виправдання було б ще гірше за звинувачення, схоже на те, як якби якийсь начальник, переступивши царський закон, а потім, коли його обвинувачували, почав на своє виправдання казати, що й сам цар порушує його; цим він не лише не уникнув би осуду, а ще й збільшив би свою провину. Але тут гідність рівна, тому й виправдання представлено абсолютно тверде. Чого, каже Він, ви не ставите в провину Богові, в тому не можете звинувачувати і Мене. Тому-то, попереджаючи їх, Він і сказав: “Отець Мій”, щоб змусити їх, і проти їхньої волі, допустити для Нього те ж саме (що й для Бога-Отця), з поваги до Його досконалого єднання з Отцем. Якщо ж хто скаже: як робить Отець, коли Він у день сьомий спочив від усіх діл Своїх, – той нехай дізнається образ Його ділання. Яким же чином Він робить? Промислом, збереженням усього створеного. Коли ти бачиш сонце, що сходить, місяць, що біжить, озера, джерела, річки, дощі й рух природи – у насінні, у тілах наших і в безсловесних тваринах, і все інше, чим тримається всесвіт, то й пізнавай у цьому безперервне діло Отця; Він, каже Христос, “наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:45); і ще: “якщо ж траву польову, яка сьогодні є, а завтра буде кинута в піч, Бог так одягає” (Мф. 6:30); також і про птахів, розмовляючи, каже: “Отець ваш Небесний годує їх” (Мф. 6:26).
3 Отже, в цьому випадку вся справа Його в суботу полягала тільки в одних словах, і Він нічого більше не додав, а тим самим, що відбувається в храмі, і що самі вони роблять, Він спростував звинувачення. А якщо Він наказав і діло зробити, саме взяти одр, що втім саме по собі не містить ніякої важливої справи, а здавалося тільки явним порушенням суботи, то Він при цьому звертає слово до вищого предмета, бажаючи сильніше вразити їх гідністю Отця Свого і піднести до вищих понять. Тому-то, коли йшлося про суботу, Він захищав Себе, не як тільки як людину і не як тільки як Бога, але інколи як Бога, інколи як людину: хотів запевнити їх у тому і в тому, і в іншому, – і в приниженні Свого вочеловечення, і в гідності божественній. У теперішньому випадку Він захищає Себе, як Бог; якби Він став постійно говорити з ними тільки як людина, то вони й залишилися б назавжди з думкою про одне приниження Його. Але, щоб цього не було, Він вказує їм Свого Отця. Хоч і саме творіння діє в суботу, – так сонце робить свій біг, річки течуть, джерела виливаються, дружини народжують, – але, щоб ти знав, що Він не належить до тварі, Він не сказав: “Я роблю, як і створіння роблячи”; а як? “Я роблю”, тому що і “Отець Мій робить”. “І ще більше, – каже Євангеліст, – юдеї намагалися вбити Його за те, що Він не тільки порушував суботу, але й Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові” (Ін. 5:18). Але ця рівність була не удавана тільки, – не словами одними Він доводить це, а переважно справами. Чому так? Тому, що слова одні могли спростовувати і звинувачувати Його в марнославстві, а бачачи істину, що відкривається в подіях, і силу Його, що виявляється справами, вони вже нічого не могли сказати всупереч Йому. Але ті, хто не хоче допустити цього через немилосердя, кажуть, що Христос не сам робив Себе рівним Богові, а тільки іудеї підозрювали Його в цьому. Але переглянемо все вищесказане. Скажи ж мені: гнали Його юдеї, чи не гнали? Кожному ясно, що гнали. А чи за це гнали, чи за щось інше? Усі також згодні, що за це. Чи порушував Він суботу, чи не порушував? І цього, звичайно, ніхто не стане відкидати. Називав Бога Отцем Своїм, чи не називав? І це вірно. Подібним чином можна вивести висновок і про наступне. Як те, що Він називав Бога Своїм Отцем, порушував суботу і був гнаний юдеями за останнє, а переважно за перше, не є одна неправдива підозра, а дійсна істина, так і те, що Він робив Себе рівним Богові, у такому самому висловленому було сенсі. А ще ясніше це можна бачити зі сказаних перед цим слів. Слова: “Отець Мій чинить, і Я чиню” виражають саме рівність із Богом; Він при цьому не показує жодної відмінності, не каже: Отець чинить, а Я служу Йому в ділах; Він каже: як Отець чинить, так і Я, – і в такий спосіб виражає досконалу рівність. Якби Він не сам хотів висловити це, а тільки юдеї так марно думали, то Він не залишив би їх у такій помилковій думці, а виправив би її; та й Євангеліст не промовчав би, а сказав би ясно, що юдеї так думали, – сам же Христос не робив Себе рівним Богові, – як це знаходимо в інших місцях, коли Євангеліст бачив, що інакше було сказано, а інакше зрозуміло сказане; наприклад: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його”, – говорив Христос, маючи на увазі власне тіло, а іудеї, не зрозумівши цього і думаючи, що Він говорить про іудейський храм, сказали: “Цей храм будувався сорок шість років, і Ти за три дні збудуєш його” (Ін. 2:19-20)? Він говорив те, а вони припускали інше; Він говорив про тіло Своє, а вони думали, що це сказано про храм їхній. Євангеліст, помічаючи це, або краще, виправляючи думку їхню, додав: “А Він говорив про храм тіла Свого” (Ін. 2:21). Так і тут, якби Христос не робив Себе рівним Богові і не хотів доводити цього, а тільки юдеї так думали, то Євангеліст виправив би і тут їхню думку і сказав би: юдеї думали, що Він робить Себе рівним Богові, а Він говорив не про рівність. Та й не один тільки цей Євангеліст у цьому місці, а й інший, в іншому випадку, робить те ж саме. Коли Іісус Христос заповідав учням: “дивіться, остерігайтеся закваски фарисейської та саддукейської. А вони ж думали в собі й говорили: це значить, що хлібів ми не взяли” (Мф. 16:6-7). Він говорив одне, називаючи закваскою вчення, а учні мали на увазі інше, думаючи, що Він говорить про хліби. І це виправляє вже не Євангеліст, а сам Христос, кажучи так: “як не розумієте, що не про хліб сказав Я вам” (Мф. 16:11)? Тут же немає нічого подібного. Але сам Христос, скажуть, спростовує це, коли додає: “Син нічого не може творити Сам від Себе” (Ін. 5:19). Ні, улюблений, Він робить зовсім протилежне; Він не спростовує, а підтверджує цими словами рівність. Слухайте уважніше, – це предмет важливий. Вираз: “від Себе” часто трапляється в Писанні і про Сина, і про Святого Духа, і тому треба зрозуміти силу цього виразу, щоб не впасти в найбільші похибки. Якщо приймати його так, як воно є і як з першого разу видається, то дивись, яка вийде звідси безглуздість. Та Він і не сказав, що Син інше може робити сам по собі, а інше не може; але сказав взагалі: “Син нічого не може творити Сам від Себе”.
4. Запитаємо того, хто заперечує: отже, скажи мені, чи вже Син нічого не може робити сам по собі? Якщо скажеш, що “нічого”, тоді ми помітимо, що найбільше благе діло Він і здійснив сам по собі, як і Павло вигукує, кажучи: “Він, будучи образом Божим, не вважав за хитрість бути рівним Богові; але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба” (Флп. 2:6-7). І знову сам Христос в іншому місці говорить: “маю владу віддати “життя Моє” і владу маю знову прийняти його. Ніхто не забирає його в Мене, але Я Сам віддаю його” (Ін. 10:18). Чи бачиш, що Він має владу над смертю і життям, і сам здійснив таке велике домобудівництво? Та що я кажу про Христа? І ми, люди, яких нічого не може бути немічніше, робимо багато чого самі по собі, зло обираємо самі по собі, чесноти наслідуємо самі по собі. А якщо не самі по собі, і не маємо в тому влади, то, значить, ми і за гріхи вже не будемо кинуті в геєну, і за чесноти не успадкуємо царства. Отже, слова: “нічого не може творити Сам від Себе” означають тільки те, що Він не робить нічого супротивного Отцеві, нічого чужого Йому, нічого незгідного, а це ще більше показує між Ними рівність і досконалу згоду. Чому ж Він не сказав, що нічого противного не робить, а сказав: “не може” робити? Щоб і цим знову показати незмінність і досконалість рівності. Цей вираз означає не безсилля Його, а навпаки, свідчить про велику Його силу, так само, як і про Отця Павло в іншому місці каже: “щоб у двох непорушних речах, у яких неможливо Богові збрехати, тверду розраду мали ми” (Євр. 6:18); також: “коли ми невірні, Він перебуває вірним, бо Себе зректися не може” (2Тим. 2:13). Тут вираз – “не може” аж ніяк не означає безсилля, а означає силу, і силу невимовну. Саме слова апостола мають такий зміст, що істота божественна недоступна жодним подібним слабкостям. Коли й ми кажемо, що Бог не може грішити, то не слабкість Йому приписуємо, а свідчимо про деяку невимовну Його силу; так, коли й Він сам каже: “нічого не можу творити Сам від Себе”, виражає те, що Йому неможливо й невластиво робити що-небудь протилежне до Отця.
А щоб переконатися в точності цього сенсу слів Його, звернімося до наступних слів і подивимося, чию думку підтверджує сам Христос, чи нашу, чи вашу. Ти кажеш, що цей вираз виключає владу і властиву Йому самостійність, і показує слабкість сили; а я кажу, що він означає рівність, незмінність і немов би дію однієї волі, влади і сили. Отже, запитаємо самого Христа і подивимося з наступних слів Його, чи за твоїми думками, чи за нашими Він пояснює сказане. Що ж Він каже? “що творить Отець, те й Син творить також” (Ін. 5:19). Чи бачиш, як Він дощенту спростовує вашу думку і підтверджує сказане нами? Якщо Він сам від Себе не робить нічого, то, значить, і Отець також сам від Себе нічого не робить, тому що Син робить усе так, як Отець. А якщо це не так, то вийде й інша безглуздість. Він не каже: що Він тільки те робить, що бачить, як творить Отця, але: “якщо не побачить Отця, що творить” (Ін. 5:19), не творить, простягаючи силу слова на всякий час, – і таким чином, на вашу думку, буде, що Він постійно тільки вчиться робити те, що Отець робить. Бачиш, яка думка Його висока, а смиренність у слові примушує і найбезсоромніших мимоволі залишити принижені й абсолютно невідповідні з Його гідністю поняття про Нього? Хто ж буде настільки жалюгідним і нещасним, щоб стверджувати, що Син щодня вчиться того, що Йому треба робити? Як у такому разі буде істинним вислів: “але Ти – той самий, і літа Твої не скінчаться” (Пс. 101:28); або: “все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” (Ін. 1:3), – якщо Отець робить, а Син, бачачи те, тільки наслідує Його? Бачиш, як і вищесказане, і післясказане підтверджує Його самостійність. Якщо ж Він вимовляє деякі слова про Себе у вигляді самоприниження, – не дивуйся. Оскільки юдеї, чуючи високе вчення Його про Себе самого, гнали Його, називали супротивником Божим, то Він дещо поблажливіше висловлюється тільки в образі виразу, потім знову піднімає вчення до вищих понять, потім знову звертається до принижених виразів, і в такий спосіб урізноманітнює Своє вчення, щоб зробити його і для нерозумних прийнятним. Ось дивись. Сказавши: “Отець Мій робить, і Я роблю”, і цим показавши Свою рівність із Богом, Він каже потім: “Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить Отця, який творить”. Далі знову підносить слово: “бо, що творить Він, то й Син творить також”; і потім смиренніше: “Отець любить Сина, і показує Йому все, що творить Сам, і покаже Йому діла більші за ці” (Ін. 5:20). Бачиш, скільки тут смирення? Так і звичайно Йому. Що я раніше говорив, то не перестану говорити, і тепер скажу, а саме, що коли Син говорить що-небудь про Себе принижене і смиренне, то виражає це з деяким перебільшенням, щоб і сама приниженість виразів переконувала нерозумних приймати у благочестивому дусі думки, які в них містяться, в благочестивому дусі. А якщо це не так, то уяви собі, як було б безглуздо сказане, судячи з одних виразів. Зі слів: “покаже Йому діла більші за ці” випливатиме, що Він багато чого ще не знає, – чого не можна сказати і про апостолів. Вони, одного разу отримавши благодать Духа, раптом дізналися і змогли робити все, що треба було їм знати і робити; а Він виявиться таким, що ще не знає багато чого, що Йому потрібно знати! Чи може бути що-небудь безглуздіше за це? Що ж означає цей вислів? Він зцілив розслабленого і мав намір ще воскресити померлого, тому так і сказав, кажучи нібито ось що: ви дивуєтеся, що Я зцілив розслабленого; більше цього побачите. Але так Він не сказав, а висловився дещо смиренніше, щоб приборкати їхній шаленство. А щоб тобі переконатися, що слово: “покаже” сказано не у власному значенні, послухай, що ще далі Він додає: “бо, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21). Але ж слова: “нічого не може творити Сам від Себе” протилежні словам: “кого хоче”; якщо Він оживляє “кого хоче”, то без сумніву, “може творити Сам від Себе”. Хотіти – означає владу. Якщо ж Він не може “творити Сам від Себе”, то й не живить, “кого хоче”. Але слова: “як Отець воскрешає” показують рівність сили; а слова: “кого хоче” – рівність влади. Чи бачиш, що словами: “не може творити Сам від Себе” не знищується влада, а навпаки, показується рівність сили і волі? Так само зрозумій і слова: “покаже Йому”. І в іншому місці Він каже: “Я воскрешу його останнього дня” (Ін. 6:40), і знову, показуючи, що Він діє, не запозичуючи силу в іншого, каже: “Я є воскресіння і життя” (Ін. 11:25). Але щоб ти не сказав, що Він тільки мертвих воскрешає і оживляє кого хоче, а все ж інше робить не так, то, попереджаючи і спростовуючи всяке подібне заперечення, Він і сказав: “бо, що творить Він, то й Син творить так само”, і тим виразив, що Він робить і все те, що Отець, і так, як Отець, чи розуміти тут воскресіння мертвих, чи влаштування тіл, чи відпущення гріхів, чи будь-що інше; все Він чинить так, як і Отець Його.
5. Але нічому цьому не дослухаються ті, хто не дбає про власне спасіння. Таке зло – пристрасть до першості перед іншими. Вона-то породила єресі; вона посилила нечестя еллінів. Бог благоволив, щоб невидимі властивості Його були пізнавані зі створення цього світу (Рим. 1:20), а вони, залишивши це і не захотівши йти шляхом цього вчення, проклали собі іншу стежку, а тому й ухилилися від істинного. Так само й юдеї тому не вірили, що, домагаючись слави один перед одним, не шукали слави від Бога.
Але ми, улюблені, будемо уникати цієї недуги всіма силами і з усією ревністю. Хоч би ми мали незліченні досконалості, зараза марнославства може погубити все. Отже, якщо ми бажаємо похвал, то будемо шукати похвал від Бога. Похвала від людей, якою б вона не була, як тільки з’являється, негайно й зникає, а якщо й не зникає, то не приносить нам жодної користі, а часто походить і від хибного судження. Що важливого у славі від людей, якою користуються і танцюючі юнаки31, і розпусні жінки, і лихоїмці, і грабіжники? А той, хто прославляється від Бога, прославляється не з такими людьми, але зі святими, тобто, з пророками, апостолами, які показали в собі життя ангельське. Якщо ж ми бажаємо, щоб оточував нас натовп народу, щоб погляди його були на нас звернені, то заглибимося в сутність цього, і ми знайдемо, що це не має ніякої ціни. Словом, якщо ти любиш бути в суспільстві, то привертай до себе сонм ангелів, будь страшний бісам, тоді й не будеш анітрохи дбати про поголоску людську; усякий блиск зневажатимеш, як бруд і прах; тоді-то й побачиш ясно, що ніщо так не робить душу безславною, як славолюбіє. Та й неможливо, ніяк неможливо тому, хто любить славу, не жити життям страдницьким; а навпаки, той, хто пригнічує в собі славолюбіє, не може не придушити водночас і безліч інших пристрастей: той, хто перемагає цю пристрасть, подолає і заздрість, і грошолюбство, й інші тяжкі недуги. Але як, скажуть, нам подолати цю пристрасть? Здолаємо, якщо матимемо на увазі іншу славу, славу небесну, якої земна силкується позбавити нас. Та слава ще й тут прославить нас, і буде супроводжувати нас у майбутньому житті, і звільнить нас від усякого рабства плоті, якій ми нині так нещасливо служимо, цілком віддавшись землі та справам її. Чи підемо на базар, чи ввійдемо в будинок якийсь, чи будемо в дорозі, чи на пристані, в готелі, чи в будинку для мандрівників, на кораблі, на острові, в царських чертогах, в судилищах, або в цивільних радах, – скрізь побачиш турботи про справи тимчасові й життєві; всі й кожний про них лише дбають: ті, що йдуть і ті, хто приходять, ті, хто вирушають у дорогу, та ті, хто залишається вдома, ті, хто плаває, і ті, хто обробляють землю, ті, що перебувають на полях і в містах, – усі загалом. Яка ж буде в нас надія спасіння, якщо, живучи на землі Божій, ми не дбаємо про предмети божественні? Тоді як нам наказано бути тут мандрівниками, ми – скоріше мандрівники для небес, а для тутешніх місць – жителі. Що може бути гірше за таку байдужість? Чуючи щодня про суд і царство, ми наслідуємо сучасників Ноя і жителів Содому й очікуємо, щоб нас напоумили такі ж досвіди. Але ж про них усе й написано для того, щоб, хто не вірить у майбутнє, той із подій минулих отримав ясні докази щодо майбутніх. Отже, розмірковуючи про все це, минуле і майбутнє, відпочиньмо хоча б трохи від цього тяжкого рабства і хоч трохи потурбуйсямось про душу свою, щоб досягти і теперішніх, і майбутніх благ благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

* * *

31На публічних іграх

Бесіда 39

Ін. 5:22-23. Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця.

1. треба боятися Страшного Суду. – 2. Чому Іісус Христос вживає прості слова. – 3. Іісус Христос часто говорить про суд і воскресіння. – 4. Дві волі в Іісусі Христі. – 5. У дослідженні Святого Письма потрібно ретельно досліджувати всі подробиці. – Маємо прощати іншим, як Іісус Христос пробачив нам. – Що потрібно робити, щоб отримати життя вічне. – Умовляння до милостині.

1. Багато ретельності треба нам, улюблені, мати в усьому. Адже найсуворіший звіт ми дамо і в словах, і в справах наших. Справи наші не закінчуються теперішнім життям, а ще інше життя зустріне нас, і ми постанемо перед страшним судилищем. “Усім нам треба з’явитися перед судилищем Христовим, – каже Павло, – щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, коли жив у тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). Будемо ж завжди думати про це судилище, і таким чином ми зможемо постійно перебувати в чесноті. Як той, хто відкидає від душі своєї думку про цей день, мчить у прірву, подібно до коня, що скинув вудила, – “в усякий час, – говорить Писання, – шляхи його згубні”, і, вказуючи причину цього, додає: “суди Твої далекі для нього” (Пс. 9:26), – так той, хто постійно має в собі цей страх, проводить життя цнотливо: “пам’ятай, – каже Писання, – про кінець твій, і навіки не згрішиш” (Сир. 7:39). Той, хто прощає нам гріхи нині, тоді сяде на судилище. Той, Хто помер заради нас, знову з’явиться – судити весь рід людський: “вдруге, – каже Писання, – з’явиться не для очищення гріха, але для тих, хто чекає Його на спасіння” (Євр. 9:28). Тому-то й тут Він сказав: “Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця”.
Отже, чи не слід, скажуть, назвати Його і Отцем? Ніяк. Він для того й сказав: “Сина”, щоб ми вшановували Його, який залишається Сином, так само, як Отець; а хто називає Його Отцем, той уже не вшановує Сина, як Отця, але змішує їх. Оскільки люди спонукаються не стільки благодіяннями, скільки покараннями, то Він і говорить тут так грізно, щоб, принаймні, страх спонукав їх шанувати Його. А коли каже: “весь суд” – висловлює цим те, що Він владний і карати, і нагороджувати, робити те й інше, як Йому завгодно. Вираз же: “віддав” ужито для того, щоб ти не вважав Його ненародженим і не думав, ніби є два Отці. Усе, що є в Отці, це ж є і в Сині, тільки Він народжений і залишається Сином. А щоб переконатися, що вираз: “віддав” тут рівносильний виразу “породив”, вислухай пояснення цього з іншого місця: “як, – каже Він, – Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26). Що ж? Невже Отець спершу народив Його, а потім уже дав йому життя? Адже той, хто дає щось тому, хто вже існує. То чи вже не був Він народжений без життя? Але цього і біси не можуть подумати, тому що це не тільки нечестиво, а й божевільно. Бо, як вираз: “дав життя” означає, що Він породив Його “Життям”, так і слова: “суд віддав” означають, що Він породив Його “Суддею”. Щоб ти, чуючи, що Син має винуватцем Отця, не подумав, буцімто Син має істоту, відмінну від Отця, і гідністю є нижчою за Нього, ось Він сам гряде судити тебе, доводячи і цим Свою рівність. Той, хто має владу карати і нагороджувати, кого хоче, Той, звісно, володіє такою ж силою, як і Отець. А інакше, якби Син вже після народження Свого, згодом, отримав цю честь, то можна було б запитати, з якого ж приводу Він був ушанований так згодом? Яким успіхом Він досяг того, що отримав таку гідність і зведений у такий сан? Чи не соромно вам – так зухвало приписувати ці людські й принизливі властивості Істоті безсмертній, яка не має нічого, що перевершило її в часі? Для чого ж, скажете ви, Він так говорить про Себе? Для того, щоб сказане було прийнятним і проклало шлях до вищих понять. Для того Він і змішує у Своїх словах і те, й інше (і піднесене, і принижене), і дивись – як; до речі, розглянемо це спочатку.
Він сказав: “Отець Мій робить, і Я роблю”, – показуючи цим свою рівність і рівночесність з Отцем; але юдеї “шукали вбити Його”. Що ж Він після цього робить? Він пом’якшує вирази, але думки утримує ті ж самі, і каже: “Син нічого не може творити Сам від Себе”. Потім знову підносить слово: “бо, що творить Він, те й Син творить також”; знову говорить смиренно: “бо Отець любить Сина і показує Йому все, що творить Сам, і покаже Йому діла більші за ці”; знову піднесено: “бо, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”; і знову смиренно і водночас піднесено: “бо Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові”; і ще піднесеніше: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця”. Чи бачиш, як Він урізноманітнює Своє слово, вживаючи в ньому найменування і вирази, то піднесені, то принижені, так, щоб і для тогочасних людей воно могло бути прийнятним, і майбутні нічого не втрачали, від піднесених виразів отримуючи належне розуміння і про інших? А інакше, якщо слова Його сказані не з поблажливості до людей, для чого додані такі піднесені вирази? Хто має право сказати про Себе щось високе, а тим часом говорить щось принижене і смиренне, той, звісно, має на те слушну причину і якийсь особливий намір; а хто повинен говорити про себе смиренно, і тим часом, скаже що-небудь велике, той для чого стане вживати вирази, які перевершують його природу? Це вже не особливий якийсь благонамір, а крайнє нечестя.
2. Тому ми можемо сказати, що смиренні вирази Христа про Себе мають справедливу й гідну Бога причину, а саме: поблажливість до нас, намір – навчити нас смиренності, а через це – влаштування нашого спасіння, що Він і сам пояснює в іншому місці, коли говорить: “кажу це, щоб спастися вам” (Ін. 5:34). Саме, коли Він вдався до свідчення Іоанна, залишивши власне, що могло здаватися негідним Його величі, – то, наводячи причину такого приниження в словах, Він і сказав: “кажу це для того, щоб ви спаслися”. А ви, які стверджують, ніби Він не має однакової з Тим, Хто Його породив, влади і сили, що скажете, коли почуєте власні Його слова, якими Він висловлює рівність сили, влади і слави з Отцем? Чому Він вимагає Собі рівної з Ним честі, якщо Він, як ви кажете, набагато нижчий за Отця? А Він ще, не зупиняючись на цих словах, додає: “хто не шанує Сина, той не шанує й Отця, що послав Його” (Ін. 5:23). Бачиш, як честь Сина поєднана з честю Отця? Що ж із цього, скажете ви? Це стосується і апостолів: “хто приймає вас, – каже Він, – приймає Мене” (Мф. 10:40). Але там Він говорить так тому, що все, що стосується рабів Його, засвоює Собі самому; а тут тому, що Йому належить одна істота й одна слава з Отцем. Та до того ж про апостолів Він не говорить: “нехай шанують їх”. І добре Він каже: “хто не шанує Сина, той не шанує й Отця”. Якщо десь два царі, і безчестять одного з них, то цим і іншому завдається безчестя, особливо, якщо ображений є син царський; ображається цар і тоді, коли ображений його зброєносець, але не так і не безпосередньо; а тут він ображається сам по собі. Тому Христос і попереджає словами: “щоб усі вшановували Сина, як вшановують Отця”, щоб потім, коли скаже: “хто не вшановує Сина, той не вшановує й Отця”, ти розумів одну й ту саму честь. Не просто каже: “хто не шанує”, але: “хто не шанує” так, як я сказав, “не шанує Отця”. Але яким чином, скажеш, той, хто посилає, і той, кого посилають, можуть бути однієї і тієї ж істоти? Знову ти переносиш слово на людські стосунки і не розумієш, що все це говориться тільки для того, щоб ми і Винуватця пізнали і не впали в недугу Савелія, щоб і неміч іудеїв вилікувалася в такий спосіб, і вони вже не вважали Його супротивником Богові, бо ж вони говорили: Він не від Бога, Він не прийшов від Бога. А до знищення такої думки сприяли не стільки піднесені, скільки принижені слова Його: ось тому Він часто в різних місцях і казав, що Він “посланий”, – не для того, щоб ти сприймав таке слово за вираз приниження Його (перед Отцем), а для того, щоб затулити вуста юдеїв. Тому Він і звертається часто до Отця, висловлюючи тим часом і власну владу. А якби Він усе говорив про Себе згідно з власною божественною гідністю, то вони не приймали б слів Його, бо й за деякі подібні вирази гнали Його і часто хотіли побити камінням. З іншого боку, якби, застосовуючись до них, Він говорив про Себе тільки смиренно, то згодом це послужило б багатьом на шкоду. У такий спосіб Він перемішує й урізноманітнює Своє вчення про Себе, і смиренними виразами, як я сказав, загороджує вуста їхні, а словами, що співзвучні з гідністю Його, відвертає розсудливих людей від приниженого розуміння виразів Його та показує, що таке розуміння зовсім не притаманне Йому. Бути посланим – це виражає зміну місця, а Бог всюдисущий. Для чого ж Він говорить про себе: “посланий”? Він вживає чуттєвий вираз, щоб показати Свою однодумність з Отцем. До тієї ж мети спрямовує Він і наступні слова: “Істинно, істинно кажу вам: хто слухає слово Моє, і вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне” (Ін. 5:24). Бачиш, як часто Він повторює одне й те саме, щоб виправити думку юдеїв, щоб і цими, і наступними словами, і страхом, і обітницею благ перемогти затятість проти Нього, – як багато і тут знову спадає у виразах про Себе? Не каже: “той, хто слухає слова Мої, і хто вірує в Мене”; вони вважали б це гордістю і крайнім марнославством у словах, бо якщо, через довгий час, після незліченних чудес, вони приписували Йому пихатість, коли Він говорив у такий спосіб, то тим паче в теперішньому випадку. Так вони говорили Йому згодом: “Авраам помер і пророки, а Ти кажеш: хто додержиться Моєго слова, той не скуштує смерті повік” (Ін. 8:52). Отже, щоб і тепер вони не розлютилися, Він ось що каже: “Хто слухає слово Моє, і вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне”. Від цього слово Його чимало робилося прийнятним для них, тобто – від напоумлення, що ті, хто слухає Його, вірують Отцеві. Охоче прийнявши це, вони вже зручніше могли прийняти й інше. Таким чином, вживаючи принижені слова про Себе, Він готує і прокладає шлях до понять вищих.
Потім, сказавши: “має життя вічне”, – Він додає: “і на суд не приходить, але перейшов від смерті в життя” (Ін. 5:24). Так двома зауваженнями Він спонукає до прийняття Свого вчення – тим, що через Нього вірять Отцеві, і тим, що той, хто вірить, сподобиться великих благ. А слова: “на суд не приходить” означають: не підлягає покаранню. І “смерть” розуміється тут не тимчасова, але вічна. Так само як і життя – безсмертне. “Воістину, воістину кажу вам: настає час, і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого, і, почувши, оживуть” (Ін. 5:25). Слова Свої Він підтверджує доказом від справ. Коли Він говорив: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”, – то, щоб це не видалося пихатістю та пихою, Він представляє і від діл докази Своїх слів і каже: “Настає час”; потім, щоб не припускав ти тут віддаленого часу, долучає: “і настав уже час, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть”. Чи бачиш тут самостійність і владу невимовну? Як буде під час воскресіння, каже, так і нині. Тоді, почувши голос тих, хто наказує, ми повстанемо, тому що сказано: “при сповіщенні” Божому “мертві… воскреснуть” (1Сол. 4:16). А звідки видно, можливо, запитає хтось, що сказане не є одним марнославством? З доданих Ним слів: “і настало вже”. Якби Він сповіщав тільки про майбутній час, то вчення Його могло б бути для юдеїв підозрілим; але Він представляє на те й доказ. Ще під час Мого перебування з вами, каже Він, це збудеться. Якби Він не міг зробити цього, то й не обіцяв би на такий час, щоб, інакше, обіцянка не піддала Його ще більшому глузуванню. Потім докладає й пояснювальний аргумент до слів Своїх, кажучи: “Бо як Отець має життя в Самому Собі, так і Сину дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26).
3. Чи бачиш, яка тут рівність відкривається, з тією тільки відмінністю, що один – Отець, а інший – Син? Слово: “дав” одне тільки і виражає відмінність, а в усьому іншому показується рівність і єднання. А звідси ясно, що Він робить усе з такою ж владою і силою, з якою Отець, і ні від кого іншого не запозичує Своєї сили. Він так само має життя в Собі, як і Отець. Тому й далі негайно додає такі слова, з яких можемо зрозуміти і попередні. Які ж саме? “І дав Йому владу робити і суд” (Ін. 5:27). Але для чого Він так часто повторює про воскресіння і суд? “Як, – каже, – Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”. Знову: “Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові”. І ще: “як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі”. Також: “почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть”. І тут знову: “і дав Йому владу виробляти і суд”. Для чого ж Він так часто торкається цих предметів, тобто, суду, життя і воскресіння? Тому, що це найбільше може подіяти і на найбільш незговірливого слухача. Хто переконаний, що воскресне і дасть тоді звіт у гріхах своїх, той, хоча б і не бачив жодного іншого знамення, по одному цьому переконанню незабаром навернеться і намагатиметься умилостивити Судию свого, “тому що Він є Син Людський. Не дивуйтеся цьому” (Ін. 5:27-28).
Павло Самосатський не так читає це місце, а – як? “Дав Йому владу робити суд, бо Він є Син Людський”. Але таке читання не має жодної послідовності. Він не тому отримав суд, що Він людина; інакше, що перешкоджало б і всім людям бути суддями? Але тому Він є суддя, що Він – Син невимовної Істоти. Тому й треба читати так: “тому що Він є Син Людський. Не дивуйтеся цьому”. Оскільки слухачам могли здаватися слова Його не сумісними, тому що вони вважали Його не більше, як простою людиною, а тим часом слова Його були вищими за людину, навіть вищими за ангела, і тільки одному Богові могли бути притаманні, то, вирішуючи таке здивування, Він і доєднує: “не дивуйтеся,… що Він є Син Людський, бо настає час, коли всі, хто перебуває в гробах, почують голос Його, і виходять ті, хто творили добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинили зло, – у воскресіння осуду” (Ін. 5:28-29). Але чому Він не сказав так: “не дивуйтеся, що Син людський є, Він є водночас і Син Божий”, – а згадав про воскресіння? Він уже висловив це вище: “почують голос Сина Божого”. А що тут промовчав про це, не дивуйся. Говорячи про таку справу, яка властива Богові, цим самим дає слухачам підставу робити висновок, що Він є і Бог, і Син Божий. Якби Він часто повторював це, то слухачам це набридло б, а доводячи те ж саме дивовижними ділами, він робив вчення Своє не настільки ненависним. Так і ті, які складають умовиводи, поклавши відомі підстави, що твердо доводять істину, яку шукають, часто не виводять із них висновку, а щоб більше переконати в тому слухача і здобути блискучішу перемогу, надають самому супротивникові вивести належний висновок, тож присутні при цьому тим більше погоджуються з ними, коли супротивники виголошують суд проти самих себе. Далі Христос, згадуючи про воскресіння, додав і те, що “ті, хто творив добро, вийдуть у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння осуду”. Так само Іоанн переконував слухачів нагадуванням про суд і тим, що “той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому” (Ін. 3:36). Так і сам Христос говорив Никодиму: “той, хто вірує в Сина, не судиться, а невіруючий уже засуджений” (Ін. 3:18). Так і тут Він згадує про суд і покарання за злі справи. Вище Він сказав: “Той, хто слухає слово Моє і вірує в Того, Хто послав Мене, на суд не приходить”, а щоб хто не подумав, ніби цього одного достатньо для спасіння, Він торкається і справ життя, говорячи: “Ті, що творили добро, виходять на воскресіння життя, а ті, що чинили зло, – на воскресіння осуду”. Але оскільки Він сказав, що Йому дасть звіт увесь всесвіт і всі воскреснуть за Його голосом, – справа нова й надзвичайна, якій і нині ще багато хто не вірить, навіть із людей, які, на перший погляд, вірять, не кажучи вже про тогочасних юдеїв, – то послухай, як Він це пояснює, поблажливо зглядаючися на неміч слухачів. “Я нічого, – каже, – не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене” (Ін. 5:30). Не малий уже доказ воскресіння Він дав і в тому, що зцілив розслабленого; тому й не раніше став говорити про воскресіння, як, здійснивши зцілення, – таку справу, що була не надто далека від воскресіння. Так само і про суд натякнув тоді, сказавши після зцілення тіла: “ось, ти одужав; не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого” (Ін. 5:14). Але Він провіщає тут разом про воскресіння і Лазаря, і всього всесвіту; а передрікаючи про два ці воскресіння, про Лазареве, яке мало незабаром здійснитися, і про загальне, яке мало відбутися згодом, через тривалий час, Він запевняє в першому зціленням розслабленого і самою близькістю цієї події, коли говорить: “Наступає час, і настав уже”, а в істинності останнього переконує воскресінням Лазаря, немов би уявляючи перед очима те, що ще не здійснилося, за допомогою того, що вже сталося. Видно, що так Він і у всіх випадках робив, тобто, з’єднував разом два або три пророцтва і через виконання одного засвідчував в інших, майбутніх подіях.
4. Утім, сказавши і зробивши настільки великі справи, Він тим ще не задовольняється; але, оскільки слухачі Його були ще надто немічні, Він і подальшими словами нищить їхню завзятість, кажучи так: “Я нічого не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене”. Слова ці могли здаватися дивними і незгодними з пророками, які говорили, що Бог є суддя всієї землі, тобто, роду людського: так Давид усюди проповідує, кажучи: “Господь судить народи по правді” (Пс. 95:10); і ще: “Бог – суддя праведний, міцний і довготерплячий” (Пс. 7:12); також всі пророки говорять, що Бог є суддя всієї землі, тобто, роду людського. 7:12); також і всі інші пророки, і Мойсей; а Христос говорив: “Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові”; отже, це могло збентежити тогочасного слухача – юдея, і навіяти знову думку, що Він – богопротилежний; тому Він тут вельми поблажливо ставиться до слова про Себе, настільки, наскільки вимагала неміч іудеїв, щоб цілком викорінити таку згубну думку, і каже: “Я нічого не можу творити Сам від Себе”, тобто, нічого дивного, богопротивного, такого, чого не хоче Отець, ви не побачите в Моїх справах і не почуєте в словах. Як раніше, сказавши: “бо Він є Син Людський”, – Він тим показував, що вони вважали Його простою людиною, так і тут додає подібні слова. Як вище Він говорив: “ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили” (Ін. 3:11); і Євангеліст Іоанн: “що бачив Він, і що чув, про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його” (Ін. 3:32), – і в тому, й в іншому місці маючи на увазі відання точне, а не просто одне лише чути та бачити; так і тут, кажучи про чути, виражає тільки те, що Він не може бажати нічого іншого, окрім того, чого хоче Отець. Тільки Він не сказав цього так ясно (бо вони, почувши це прямо, не стерпіли б), але як? Вельми смиренно, і по-людськи: “як чую, так і суджу”. Він не говорить також тут про навчання, не сказав: “як навчаюся”, але: “як чую”; і не тому говорить так, нібито потребує слухання, – Він не тільки не має потреби навчатися, а й слухати, – але виражає цим однодумність (з Отцем) і тотожність суду. Таким чином, слова Його означають таке: Я так суджу, як би і сам Отець судив. Потім додає: “і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене”. Що Ти кажеш? Отже, Ти маєш волю, відмінну від волі Отця? А в іншому місці Ти сказав: “як Ми єдине” (Ін. 17:22); і ще, кажучи про єдність волі та однодумність: “і нехай вони будуть у Нас єдине” (Ін. 17:21), тобто, вірою в Нас. Чи бачиш, як те, що здається найбільш приниженим, приховує в собі високий сенс? А цим Він дає зрозуміти ось що: не інакша є воля Отця, і інакша в Мене, але як одній душі належить і одне бажання, так і в Мене з Отцем. Не дивуйся, що Він говорить про таке єднання з Отцем. Павло вживає такий самий приклад і щодо Духа, коли каже: “хто з людей знає, що в людині, окрім духа людського, що живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого” (1Кор. 2:11). І так Він говорить тільки ось що: немає в Мене бажання іншого, окремого від Отця, але чого Отець хоче, того і Я, і чого Я хочу, того і Він. Бо як Отцеві ніхто не може суперечити, коли Він судить, так і Мені; суд тим і тим виголошується з однією і тією ж думкою. А що Він розмовляє про це людиноподібно, і цьому не дивуйся: адже юдеї ще вважали Його простою людиною. Тому в подібних випадках треба звертати увагу не тільки на слова Його, але мати на увазі і поняття слухачів і приймати слова Його, як пристосування до їхніх понять; інакше може статися багато безглуздих наслідків.
Ось дивись, – Він каже: “не шукаю Моєї волі”; отже, (можна було б подумати) у Нього воля інакша (ніж у Отця) і до того ж набагато недосконаліша, і не лише недосконала, а й не така благотворна, – бо якби вона була спасительною і узгодженою з волею Отця, то чому Ти не шукаєш її? Люди по справедливості могли б казати це, бо вони мають багато бажань, незгодних з волею Божою; а чому це кажеш Ти, в усьому рівний Отцеві? Такі слова, можна сказати, невластиві навіть людині досконалій, яка розіп’яла саму себе. Якщо Павло так поєднував волю свою з волею Божою, що сказав: “вже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20), то як Владика всіляких міг сказати: “не шукаю Моєї волі, а волі Того, Хто послав Мене”, ніби вони різні? Отже, що ж означають слова Його? Він веде мову по-людськи і пристосовується до понять слухачів. Як у попередній бесіді Він вживав вирази то богопристойні, то людиноподібні, так і тут робить те ж саме і говорить як людина: “суд Мій праведний”. А звідки це видно? “Бо не шукаю Моєї волі, але волі того, хто послав Мене”. Як між людьми той, хто позбавлений самолюбства, не може бути звинувачений у неправоті суду, так і Мені нині ви не можете дорікати в цьому; хто хоче робити по-своєму, того справедливо можуть підозрювати інші, що він з цієї причини порушує справедливість; а хто не має на увазі своєї волі, той яку може мати причину судити несправедливо? Так само міркуйте і щодо Мене, бо якби Я говорив, що Я не від Отця посланий і славу діл Своїх не відносив до Нього, то, можливо, хтось із вас і справедливо підозрював би, що бажаю тільки Себе самого прославити і кажу не істину. Якщо ж справи Мої Я приписую і засвоюю іншому, то чому і з якого спонукання ви стали б наводити підозру на слова Мої? Бачиш, до чого Він приводить слово і як доводить правоту Свого суду, – тим, що й усякий інший став би говорити на свій захист? Бачиш, як ясно стає те, що я часто говорив? Що ж таке я говорив? Те, що крайнє смирення в словах, – воно саме найбільше і вселяє людям розсудливим не принижувати сенсу висловів так, як на перший погляд видається, а в розумінні їх піднімається на висоту думок, що містяться в них. Таким чином, ця смиренність у словах мало-помалу і зручно, і тих, хто плазує, догори підносить горе.
5. Отже, маючи все це на увазі, не будемо, переконую вас, залишати поза увагою вислови, але будемо ретельно досліджувати все і скрізь звертати увагу на причину сказаного. Не будемо думати, що для нас достатнім вибаченням може служити наше незнання і простота; Христос заповідав нам бути не тільки простими, а й мудрими. Тому з простотою подбаємо з’єднати і розсудливість, як у вченні, так і в справах життя; будемо судити самі себе тут, “щоб не бути засудженими зі світом” (1Кор. 11:32). І у ставленні до рабів своїх будемо такими, яким бажаємо мати до себе самих Господа нашого. “Прости нам, – говоримо ми, – борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим” (Мф. 6:12). Знаю, що ображена душа не легко переносить образи; але якщо подумаємо, що прощенням образи ми робимо добро не стільки тому, хто образив, скільки собі самим, то легко вивергнемо із себе отруту гніву. І той, хто не пробачив боржнику своєму ста динаріїв, образив не побратима свого, але себе самого зробив боржником тисячі талантів, які раніше були прощені йому. Таким чином, коли ми не прощаємо іншим, то не прощаємо самим собі. Будемо ж не Богові тільки казати: не пом’яни провин наших, а й самому собі нехай кожен каже: нехай не пом’янемо провин побратимів наших проти нас. Ти сам перший суддя твоїм справам, а потім уже судить їх Бог. Ти пишеш собі закон прощення і покарання і вимовляєш собі вирок того чи іншого; отже, від тебе залежить – пом’яне чи не пом’яне Бог гріхи твої. Тому й Павло заповідує прощати “коли хто на кого має скаргу” (Кол. 3:13), та й не просто прощати, а так, щоб і слідів (гніву) не залишалося. І Христос не тільки не поставив на вид гріхи наші, а й не згадав про те, що ми згрішили, і не сказав: ти згрішив у тому і в тому, а пробачив і знищив рукопис, не закинувши нам злочинів, як вияснив це Павло (Кол. 2:14). Так чинитимемо і ми, і викреслимо все з нашої пам’яті; хіба що-небудь добре зроблено тим, хто образив нас, – це одне і будемо пам’ятати. А якщо він зробив що-небудь образливе і вороже, то залишимо це і викреслимо з пам’яті, так щоб не залишилося і слідів. Якщо ж від нього не було нам нічого доброго, то тим більше нам нагороди, більше хвали, якщо ми прощаємо. Інші стирають гріхи свої чуваннями, лежанням на землі та незліченними подвигами; а ти можеш знищити всі гріхи свої набагато легшим способом – непам’ятовуванням зла. Для чого ж ти піднімаєш меч на самого себе, подібно до скажених і божевільних, і позбавляєш сам себе майбутнього життя, тоді як треба всіма способами досягати його? Якщо теперішнє життя таке жадане, то що сказати про те, де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання? Там уже не треба ні боятися смерті, ні побоюватися втрати тамтешніх благ. Блаженні, і преблаженні, і багаторазово блаженні ті, які сподобилися цього блаженного жереба, навпаки, нещасні, і пренещасливі, і незліченно нещасні ті, які самі себе позбавляють блаженства. Та що ж, скажуть, може принести нам таке життя? Послухай, як сам Суддя розмовляв про це з одним юнаком. Коли юнак запитав: “що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?” (Мф. 19:16) – тоді Христос, нагадавши про заповіді закону, зупинився на любові до ближніх. І, можливо, тепер хто-небудь зі слухачів, подібно до того багатія, скаже: і ми все те зберегли: не крали, не вбивали, не займалися ханжеством. Але того ще не можеш ти сказати, що ти і ближнього полюбив, як треба любити. Ти, наприклад, або позаздрив кому-небудь, або позлословив, або не допоміг скривдженому, або не поділився власністю, а отже, і не полюбив ближнього. Але Христос заповідав не це тільки, а й ще щось інше. Що ж таке? “Продай, – каже, – маєток твій, і роздай жебракам,… і йди за Мною” (Мф. 19:21). Послідуванням називає Він наслідування Йому в справах. Чого ж ми вчимося звідси? По-перше, того, що тому, хто не має всього цього, неможливо досягти переваг майбутнього жереба. Коли юнак сказав, що він зробив усе, тоді Христос, ніби не вистачало ще чогось важливого для повної досконалості, каже йому: “якщо хочеш бути досконалим,… продай маєток твій, роздай жебракам,… і йди за Мною”. Отже, по-перше, цього ми повинні навчитися. По-друге, бачимо, що юнак сам себе викрив у пустому самовдоволенні; адже якщо він жив у такому достатку, а інших, які перебували в бідності, зневажав, то як же він міг сказати, що полюбив ближнього? Значить і те (що виконав заповіді) він говорив несправедливо. Отже, будемо виконувати те й інше; постараємося витрачати наше майно так, щоб придбати небо. Якщо інший за життєву велич часто віддає все своє майно, – велич, що залишиться тут і навіть не може тривати небагато часу, бо багато хто ще задовго до смерті втрачав владу, інші за неї платили іноді самим життям, і все ж, незважаючи на це, жертвують за неї усім, – якщо, кажу, заради цього люди так багато роблять, то чи можна бути нещаснішими від нас, хто для слави нескінченної та невід’ємної не приділяє навіть дещиці, хто не бажає віддати і те, що за деякий час мусимо ж будемо тут залишити? Яке безумство – не хотіти добровільно віддати й узяти із собою те, чого можемо позбутися проти волі? Адже якби нас вели на смерть, а потім запропонували позбутися смерті ціною всього нашого майна, ми, звісно, сприйняли б це за милість; а тепер, коли нас захоплюють дорогою до геєни і ми могли б позбутися її, пожертвувавши половину маєтку, ми погоджуємося краще зазнати муки і хочемо утримати в себе те, що нам не належить, і в такий спосіб втрачаємо те, що істинно нам належить. Яке ж виправдання матимемо ми, яке прощення, якщо нам прокладено такий зручний шлях до життя, а ми носимось по стремнинах, йдемо шляхом безплідним, втрачаючи себе всього і тут, і там, тоді як могли б вірно набути всього і там, і тут? Тож, якщо не раніше, то принаймні тепер схаменемося і, прийшовши до себе самих, вживатимемо теперішні блага, як слід, щоб зручніше отримати і майбутні, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю, зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 40

Ін. 5:31-32. Якщо Я свідчу Сам про Себе, то свідчення Моє не є істинним. Є інший, що свідчить про Мене; і Я знаю, що істинне те свідчення, яким він свідчить про Мене.

1. просте і задовільне пояснення тексту, що здавався спочатку важким. – 2. Свідоцтво Іоанна на користь Іісуса Христа і свідоцтво справи Іісуса Христа. – 3. Свідоцтво Бога Отця. – Потрібно боротися з єретиками за допомогою Святого Письма. Любостяжання є корінь усіх зол. – Не можна служити двом панам – Богу і мамоні. – Як потрібно творити милостиню. – Суворість майбутнього суду над тими, хто був нелюдським і жорстоким до бідних.

1. Якщо хтось, хто не обізнаний, стане рити землю, що містить у собі метали, то золота не добуде, а тільки, перемішавши все без розбору, понесе працю марну, і навіть на шкоду собі. Так і ті, хто не знають порядку думок у божественному Писанні, хто не заглиблюються в його особливості та закони, а все неуважно й байдуже пробігають, змішуючи золото із землею, ніколи не знайдуть прихованого в ньому скарбу. Це кажу я тепер тому, що майбутнє місце (Писання) містить у собі багато золота, але воно непомітне, а прикрите зовні великою неясністю. Тому треба розкопувати і розчищати це місце, щоб дійти до істинного його сенсу. Хто з першого разу не зніяковіє, чуючи слова Христові: “якщо Я свідчу Сам про Себе, то свідоцтво Моє не є істинне”? Ми бачимо, що Він багаторазово свідчив про Самого Себе; так, розмовляючи з жінкою самарянкою, Він говорив: “це Я, що говорю з тобою” (Ін. 4:26); і сліпому також сказав: “Він говорить із тобою” (Ін. 9:37); і юдеїв викривав: “ви кажете: богохульствуєш, бо Я сказав: Я Син Божий” (Ін. 10:36); і в багатьох інших місцях Він так робить. Якщо ж усе це неправда, то яка залишиться нам надія спасіння? Де ми знайдемо істину, якщо сама Істина каже: “Свідоцтво Моє не є істинним”? І не це тільки протиріччя тут видається, а ще й інше не менше. Він каже далі: “якщо Я і Сам про Себе свідчу, свідоцтво Моє істинне” (Ін. 8:14). Що ж, скажеш, нам прийняти? Який із цих двох висловів вважати неістинним? Якщо ми приймемо ці слова просто так, як вони сказані, не звертаючи увагу ні на особу, ні на причину, ні на будь-що інше, – у такому разі і те й інше буде неправдивим. Якщо взагалі свідоцтво Його не правдиве, то й ці самі слова не правдиві, – не тільки останні, а й перші. Що ж означають ці вислови? Багато уважності потрібно нам мати, або краще – благодаті Божої, щоб не зупинятися на одних словах; тому і єретики помиляються, що не звертають уваги ні на мету мовця, ні на властивості слухачів.
Отже, якщо ми не вникнемо в це, а також і в інші обставини, як-то: час, місце, дух слухача, – то може статися багато безглуздостей. Що ж означають слова Христові? Юдеї мали намір заперечити Йому: “Ти Сам про Себе свідчиш, свідоцтво Твоє не правдиве” (Ін. 8:13); а Він, попереджаючи їх, і сказав це, нібито так кажучи: ви, звісно, скажете Мені: ми не віримо Тобі, бо між людьми ніхто, хто свідчить про самого себе, ніколи не заслуговує на віру. Тому вираз: “Свідоцтво Моє не є істинне” треба розуміти не просто, а пристосовано до поняття юдеїв, тобто: для вас не істинне. Таким чином Він сказав ці слова не всупереч гідності Своїй, а пристосовано до їхньої думки. Отже, коли Він казав: “Свідоцтво Моє не є правдивим”, – цим викриває їхні думки і навмисне з їхнього боку заперечення Йому; а коли каже: “якщо Я і Сам про Себе свідчу, свідоцтво Моє є правдивим”, – цим показує саму суть справи, тобто, що Його як Бога треба шанувати достойним віри і тоді, коли Він каже про Самого Себе. Перед цим Він говорив про воскресіння мертвих і суд, – про те, що той, хто вірує в Нього, не підлягає суду, але перейде в життя, що Він сяде колись на суд, щоб вимагати від усіх звіту, і що Він має єдину з Отцем владу й силу; тепер, маючи намір знову підтвердити все це і ще й іншим чином, Він, за потребою, заздалегідь виставляє на вид їхнє заперечення. Я сказав, – каже, – що, “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21); Я сказав, що “Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові” (Ін. 5:22); сказав: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, той не шанує й Отця” (Ін. 5:23); сказав, що “той, хто слухає слово Моє і вірує,… перейшов зі смерті в життя” (Ін. 5:24); Я сказав, що “голос Сина Божого” (Ін. 5:25) воскресить мертвих – одних тепер, а інших після часу; сказав, що Я витреб’ю з усіх пошану в гріхах, що судитиму праведно й винагороджу тих, хто творить добро. Оскільки все це було висловлено, і все це дуже важливо, але ясного доказу для юдеїв ще не було надано, а тільки сказано прикрито, то Він, маючи намір поспішити до роз’яснення сказаного, наперед представляє їхнє заперечення, і каже начебто так, хоч і не такими саме словами: Можливо, ви скажете: “Це все Ти кажеш”, але Ти – свідок, що не заслуговує віри, коли свідчиш сам про себе. Таким чином, Він з першого разу вражає їхню зацікавленість, виставляючи на вигляд те, що вони мали намір сказати, і тим показуючи, що Він знає і таємні помисли їхні; а давши через це перший доказ Своєї сили, Він після заперечення представляє й інші ясні та беззаперечні докази, а саме наводить трьох свідків істинності Своїх слів: діла, що Ним звершувались, свідоцтво Отця та проповідь Іоанна.
При цьому виставляє наперед менше, саме свідчення Іоаннове. Сказавши: “є інший, що свідчить про Мене, і Я знаю, що істинним є те свідоцтво” (Ін. 5:32), додає: “ви посилали до Іоанна, і він засвідчив про істину” (Ін. 5:33). Але, якщо свідчення не істинне, як же Ти кажеш, що свідчення Іоаннове істинне, і що Він свідчив про істину? Чи бачиш, як і звідси стає зрозуміло, що слова: “свідоцтво Моє не є правдивим” сказані пристосовано до думок юдеїв?
2. Але що, якщо Іоанн свідчив так із догоджання Христу, – скажеш ти? Щоб юдеї не сказали цього, подивися, як Христос усуває і таку підозру; не просто каже: Іоанн свідчив про Мене, а наперед помітив: “ви посилали до Іоанна”; а ви, звісно, не послали б, якби не вважали його свідоцтва достовірним. А що ще важливіше, вони посилали запитати його не про Христа, а про нього самого (Ін. 1:19); отже, якщо вони вважали його гідним віри у свідченні про самого себе, то тим більше про іншого. Ми всі – люди, звикли не стільки вірити тим, хто говорить про самих себе, скільки тим, хто говорить про інших. А Іоанна визнавали настільки гідним віри, що й щодо себе самого він не мав потреби в сторонньому свідченні. Таким чином, послані не питали: “Що ти скажеш про Христа?”, – а тільки: “Хто ти” (Ін. 1:19)? Що глаголеши про тебе самого? Настільки велике благоговіння мали вони до цього чоловіка. На все це Христос і вказував, коли говорив: “ви посилали до Іоанна”. Тому-то і Євангеліст не просто сказав, що вони послали, а й про посланих з точністю помітив, що це були і священики, і фарисеї, а не прості люди, не відкинуті і не такі, що могли б захопитися й ошукати, але які здатні були в точності зрозуміти сказане Іоанном. “Втім Я не від людини приймаю свідоцтво” (Ін. 5:34). Чому ж Ти навів свідчення Іоанна? Тому, що і воно було свідчення не людське; Іоанн говорив: “Той, хто послав мене хрестити у воді, сказав мені” (Ін. 1:33). Таким чином, і свідоцтво Іоанна було свідоцтво Боже, тому що за Божим навіюванням він говорив те, що говорив. Але щоб вони не сказали: звідки відомо, що Іоанн говорив по навіюванню Божому, і щоб не перекошували цьому, Христос рішуче затуляє вуста їхні, спрямовуючи знову Свою бесіду проти їхніх думок. Багато хто, мабуть, не знав цього, а слухав Іоанна, як такого, що говорив від себе самого. Тому Христос каже: “Я не від людини приймаю свідоцтво”. Але якщо Ти не маєш наміру приймати свідоцтво від людини і на ньому ґрунтуватися, то для чого наводиш свідоцтво Іоанна? Щоб вони не сказали цього, послухай, як Він спростовує і таке заперечення додаванням наступних слів, сказавши: “Я не від людини приймаю свідоцтво”, Він додає: “але кажу це для того, щоб ви врятувалися”, тобто: Я, як Бог, не мав би потреби в людському його свідоцтві, але оскільки ви більше слухаєте його, вважаєте його більш достовірним, ніж усі інші, і до нього стікаєтесь, як до пророка (а все місто стікалось на Йордан), а Мені ж не вірите, і тоді, коли Я творячи чудеса, – ось чому Я й нагадую вам його свідоцтво. “Він був світильник, що горить і світить, а ви хотіли малий час потішитися при світлі його” (Ін. 5:35). Щоб вони не сказали: що ж, хоча Іоанн і говорив, але ми не прийняли свідоцтва його, – Він показує, що вони саме прийняли сказане, тому-то й не простих людей посилали, а священиків і фарисеїв. Так вони поважали цього чоловіка і не наважувалися тоді суперечити словам його. Але виразом: “малий час” Він показує легковажність їхню, – у тому, як скоро вони відійшли від Іоанна. “А я маю свідоцтво більше за Іоаннове” (Ін. 5:36). Якби ви хотіли прийняти віру, як слід, то Я привів би вас до неї найкраще ділами Своїми; але як ви не хочете цього, то Я відсилаю вас до Іоанна не тому, щоб мав потребу в свідченні його, але Я для того все роблю, щоб ви врятувалися. “Я маю свідоцтво більше, ніж Іоаннове”, а саме – свідоцтво від діл Моїх; але Я не те тільки маю на увазі, щоб бути прийнятим вами за свідоцтвом людей, які вам відомі та яких ви поважаєте. Таким чином, словами: “ви хотіли малий час порадіти при світлі його”, дорікнувши їм, що вони виявили старанність до Іоанна, тільки тимчасову і нетверду, Він називає його “світильником” і тим показує, що Іоанн мав світло не від себе самого, але від благодаті Духа.
Втім, на противагу цьому світлу, Христос ще не висловлює, що сам Він є сонцем правди, а тільки натякає на це, і тим сильно вражає їх, і дає бачити, що вони і в Христа не могли увірувати за тими ж самими властивостями серця, через які знехтували Іоанном. І шановану ними людину вони поважали тільки “малий час”; а якби вчинили не так, то він скоро привів би їх до Іісуса. Отже, довівши, що вони в усіх відношеннях не заслуговують жодного вибачення, Він додає: “Я ж маю свідоцтво більше за Іоаннове”. Яке ж? Свідоцтво від справ. “Бо діла, – каже, – які Отець дав Мені звершити, самі ці діла, що Я роблю, свідчать про Мене, що Отець послав Мене” (Ін. 5:36). Тут Він нагадує їм про розслабленого, про сухорукого зціленого, і про багатьох інших. Про свідчення Іоаннове інший з них, можливо, сказав би, що воно перебільшене і сказане з приязні, хоча, втім, і це не могли вони сказати про Іоанна – чоловіка, сповненого суворої любомудрістю, якого стільки ними самими поважали; але про діла Христові навіть вкрай божевільні не могли мати такої підозри. Тому Христос і навів це друге свідчення, сказавши: “діла, які Отець дав Мені зробити, самі діла ці, що Я роблю, свідчать про Мене, що Отець послав Мене”. Тут же Він спростовує і звинувачення в порушенні суботи. Вони говорили: як може бути від Бога той, хто не зберігає суботи? На це Він і сказав: “які Отець дав Мені”. Хоча Він діяв і за власною владою, але, бажаючи сповна показати, що Він не робить нічого протилежного Отцеві, Він ужив найсмиренніший вираз.
3. Але чому Він не сказав: “Справи, які Отець дав Мені зробити, свідчать, що Я дорівнюю Отцеві”? Адже і те, і інше можна було бачити зі справ Його, – і що Він не робить нічого протилежного, і що Він дорівнює Тому, Хто Його породив, так само, як в іншому місці, стверджуючи це, Він говорив: “Коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм, щоб пізнати й повірити, що Отець у Мені, а Я в Ньому” (Ін. 10:38). Те й інше свідчили про Нього діла, – і що Він дорівнює Отцеві, і що нічого не робить протилежного Йому. Чому ж Він так не сказав, але, залишивши найважливіше, сказав тільки вищезазначені слова? Тому що це-то і було насамперед питання. Хоча запевнити, що Він прийшов від Бога, означало значно менше, ніж запевнити, що Він Бог, рівний Отцеві (бо перше і пророки говорили, а останнього не могли сказати), проте, Він з ретельністю стверджує менше, знаючи, що коли буде прийняте менше, тоді вже легко буде прийняте і більше. Тому-то, зовсім не згадуючи про вище свідоцтво, Він наводить менше, щоб через останнє вони прийняли і перше. Зробивши це, Він продовжує: “і Отець, що послав Мене, Сам засвідчив про Мене” (Ін. 5:37). Де ж Отець свідчив про Нього? На Йордані, коли сказав: “Цей є Син Мій Улюблений; Його слухайте” (Мф. 17:5). Але і це свідчення ще потребувало пояснення. Свідоцтво Іоанна було для них зрозумілим, тому що вони самі посилали до нього, і не могли відмовитися від того; так само очевидним було і свідоцтво чудотворінь: вони бачили чудеса, які здійснював Христос, чули про них від зцілених і вірили, тому й звинувачували Христа. Залишалося, нарешті, довести істинність свідчення від Отця. Отже, маючи намір пояснити це, Він додає: “ви ані голосу Його ніколи не чули” (Ін. 5:37). А як же Мойсей каже: “Мойсей говорив, і Бог відповідав йому голосом” (Вих. 19:19)? Як Давид: “почув звуки мови, якої не знав” (Пс. 80:6)? І як знову Мойсей каже: “чи чув [якийсь] народ голос Бога” (Повт. 4:33)? “Ні обличчя Його не бачили” (Ін. 5:37). Однак про Ісаю, Єремію та Єзекіїла, і багатьох інших сказано, що вони бачили Бога. Що ж означають слова Христові? Він зводить їх до любомудрого вчення, показуючи мало-помалу, що Бог не має ні голосу, ні вигляду, але що Він вищий за такі образи і звуки. Як словами: “ні голосу Його не чули” Він не те висловлює, що Бог видає голос, тільки не чутний, – так і словами: “ні лиця Його не бачили” висловлює не те, що Бог має лиця, тільки незриме, а те, що в Бозі нічого такого немає. Саме, щоб юдеї не сказали: даремно Ти хвалишся, Бог говорив з одним тільки Мойсеєм (як справді вони й говорили: “ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог, а Сего не знаємо, звідки Він” (Ін. 9:29)), – от Він і сказав так, показуючи їм, що Бог не має ні людського голосу, ні вигляду. Та що Я кажу, продовжує Він: Ви не тільки голосу Його ніколи не чули й вигляду не бачили, а й того, чим ви найбільше вихваляєтесь і в чому всі ви впевнені, нібито ви приймаєте й зберігаєте заповіді Його, – і цього вам не можна сказати про себе. Це саме Він давав їм зрозуміти, додавши: “і не маєте слова Його, що перебуває у вас” (Ін. 5:38), тобто, повелінь, заповідей, закону, пророків. Хоча Бог і дав ці заповіді, але їх немає у вас, бо ви не віруєте Мені. Якщо Писання і тут і там навчають, що треба вірувати Мені, а ви не віруєте, – ясно, що слово Його не перебуває у вас. Таким чином, Він далі додає: “бо ви не вірите Тому, Якого Він послав” (Ін. 5:38). Потім, щоб вони не сказали: як же Бог свідчив про Тебе, коли ми не чули голосу Його? – каже: “досліджуйте Писання, бо… вони свідчать про Мене” (Ін. 5:39), і цим показує, що Отець свідчив через Писання. Він свідчив і на Йордані, і на горі; однак же, на цей голос Христос не вказує. Може статися, що вони цьому й не повірили б, бо в одному випадку вони й не чули голосу, саме на горі, а в іншому – і чули, та не звернули уваги. Тому Христос відсилає їх до Писань, показуючи, що і в них є свідчення Отця. Але спершу Він знищує їхнє старе самовихваляння, ніби вони бачили Бога або чули голос Його. Оскільки можна було очікувати, що вони не повірять словам Його про голос Отця, уявляючи собі те, що відбувалося на горі Синаї, то Христос, виправивши спершу думки їхні щодо цього предмета, показавши, що все це було зроблено з поблажливості, потім і відсилає їх до свідчення Писань.
4. Будемо ж і ми в змаганні та боротьбі з єретиками запозичувати для себе підкріплення з Писань. “Усе Писання, – каже апостол, – богонатхненне і корисне для навчання, для докору, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:16-17) – а не так, щоб одне вона мала, а іншого не мала: така ще не досконала. Яка, наприклад, користь, скажи мені, якщо хто молиться старанно, а милостиню подає не щедро? Або щедро подає милостиню, але лихоїмствує і пригноблює інших, або подає тільки на показ людям і заради похвали від глядача? Або хоча подає милостиню з повною ретельністю і для догоди Богові, але цим самим звеличується і пишається собою? Або смиряється і дотримується постів, але при цьому сріблолюбний, любостяжательний і, будучи прив’язаний до землі, вводить у душу свою матір усіх зол? Адже корінь усіх зол є сріблолюбство. Будемо боятися його, будемо тікати від цього гріха. Сребролюбство збурило весь всесвіт; все призвело до безладу; воно віддаляє нас від блаженного служіння Христу: “не можете, – говориться, – служити Богові і мамоні” (Мф. 6:24), – тому що мамона вимагає абсолютно протилежного Христу. Христос каже: подай нужденним, а мамона: забери в нужденних; Христос каже: прощай тим, хто зловмисно на тебе зловмислює, і тим, хто тебе кривдить, а мамона навпаки: плети підступи проти людей, які тебе анітрохи не кривдять; Христос говорить: будь людяним і покірним, а мамона навпаки: будь жорстокий і нелюдяний, не зважай на сльози бідних нізащо, – і таким чином у день суду зробить страшним для нас Судію. Тоді всі наші діяння постануть перед нашими очима: скривджені й оголені нами позбавлять нас усякого виправдання. Якщо Лазар, анітрохи не скривджений багатієм, а тільки той, хто не отримав від нього допомоги, став суворим його обвинувачувачем, і не допустив багатія отримати будь-яку поблажливість (Лк. 16:20-25), то скажи, яке виправдання матимуть ті, котрі не лише не подають милостині зі свого майна, а й ще привласнюють собі чуже та плюндрують домівки сиріт? Якщо ті, хто не нагодували Христа, що зголоднів, накликали на голову свою настільки великий вогонь, то ті, хто викрадають чуже, хто ведуть незліченні позови, хто несправедливо привласнюють собі маєтки від усіх, яку отримають відраду?
Отже, вирвемо з себе цю пристрасть, а вирвемо, якщо подумаємо про тих, які раніше за нас робили іншим несправедливості, здирничали і померли. Чи не інші користуються їхнім багатством і працями, тоді як самі вони піддаються страті, мукам і нестерпним стражданням? Чи не крайнє це безумство – трудитися і піклуватися, щоб і за життя виснажуватися від праці, і після смерті терпіти нестерпні покарання і муки, тоді як належало б і тут насолоджуватися добробутом (а ніщо не доставляє стільки задоволення, як милостиня за чистої совісті), і після відходу в інше життя позбутися там від усіх зол і досягти незліченних благ. Як порок тут, ще до геєни, зазвичай мучить відданих йому, так чеснота ще до царства приносить тут насолоду тим, хто подвизається в ній, тішачи їхнє життя приємними надіями і постійним задоволенням. Отже, щоб нам отримати цю насолоду і тут, і в майбутньому житті, звернімося до добрих справ; таким чином сподобимося ми і майбутніх вінців, яких і нехай удостоїмося всі благодаттю й людяністю Господа нашого ІІісуса Христа, через Якого і з Котрим Отцю і Святому Духові слава нині й повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Бесіда 41

Ін. 5:39-40. Вивчайте Писання, бо ви думаєте через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене. Але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя.

Не слід читати Святого Письма уривками та легковажно. – 2. Юдеї матимуть своїм обвинувачем самого Мойсея. – 3. Спростування приводів і порожніх вибачень юдеїв. – Їхня злість і жорстокий характер. – Доброчесність мати розсудливості. – Гріх народжується від дурості. – Мудрість того, хто боїться Бога, і нерозумність того, хто не боїться Його.

1. Багато належить нам, улюблені, мати піклування про справи духовні; і не будемо думати, що для порятунку достатньо займатися ними як-небудь. Якщо в справах життєвих нічого великого досягти не може той, хто виконує їх недбало, і як трапилося, то тим паче так повинно бути в справах духовних, бо вони й вимагають найбільшої ретельності. Тому й Христос, відсилаючи юдеїв до Писань, відсилав не для простого читання, а для точного й обдуманого випробування їх. Він не сказав: “читайте Писання”, але: “досліджуйте Писання”, бо сказане про Нього в Писаннях вимагало багато уваги (як прикрито сказане для користі людей того часу). Отже, Він наказує їм тепер з ретельністю заглиблюватися в Писання, щоб вони могли знайти потаємне в глибині їх. Сказане про Христа не поверхово сказано і не на видноті покладено; але, як скарб якийсь, покладено у великій глибині. А хто, відшукуючи покладене в глибині, з ретельністю і працею не стане шукати, той і ніколи не знайде шуканого. Тому, сказавши: “досліджуйте Писання”, Христос додав: “бо ви думаєте, що через них матимете життя вічне”. Не сказав: “маєте”, але: “думаєте мати”, показуючи, що ті, хто сподівається врятуватися одним читанням, без віри, не можуть набути ніякого великого і важливого плоду. Він ніби так каже: чи не поважаєте ви Писань? Чи не вважаєте їх джерелами життя? На них і Я тепер утверджуюся, бо вони свідчать про Мене. “Ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя”. Отже, справедливо Він казав: “гадаєте”, бо вони не хотіли коритися Писанням, а тільки хвалилися одним читанням їх.
Далі, щоб, заради великого піклування Його про них, не стали вони підозрювати Його в любочесті, і щоб не подумали, начебто, бажаючи від них віри Собі, Він спостерігає Свою вигоду (а Він згадував і про голос Іоанна, і про свідоцтво Бога Отця, і про Свої діла, і обіцяв життя, і вживав усього, щоб привернути їх до Себе), – бо, кажу, багато хто, мабуть, підозрював, що Він казав такі слова з любові до слави, то ось послухай, що Він додає: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41), тобто, не маю в ній потреби. Не така, каже, Моя природа, щоб Мені потребувати людської слави. Якщо сонце від світильника не отримує приросту світла, тим більше Я далекий від того, щоб мати потребу в людській славі. А для чого говориш це, могли сказати Йому, якщо не маєш потреби в славі? “Для того, щоб ви спаслися” (Ін. 5:34); це Він сказав ще раніше. Але те ж саме висловлює і тут словами: “щоб мати життя” (Ін. 5:40). Але Він виставляє й іншу причину; яку? “Знаю вас: ви не маєте в собі любові до Бога” (Ін. 5:42). Юдеї часто гнали Його, нібито з любові до Бога, – за те, що Він робив Себе рівним Богові (Ін. 5:18); з іншого боку, Він знав, що вони не хотіли вірити в Нього.
Отже, якби хтось запитав: для чого ж Ти говориш це? – Він і відповідає: для того, щоб викрити вас у тому, що ви переслідуєте Мене не з любові до Бога. І сам Він свідчить про Мене і справами, і Писаннями. Як раніше ви Мене гнали, вважаючи Мене богопротивником, так тепер, коли Я показав це, вам слід було б звернутися до Мене, якби ви любили Бога. Але ви не любите Його: тому-то Я і сказав це, щоб показати, що ви надто гордовиті й даремно вихваляєтеся, прикриваючи тільки свою заздрість. Але це доводить Він не тільки з теперішніх обставин, а й з наступних. “Я прийшов, – каже, – в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене, а коли інший прийде в ім’я своє, то приймете його” (Ін. 5:43). Бачиш, як Він і там і тут говорить про Себе, що Він посланий від Отця, і суд отримав від Нього, і нічого не може робити сам від Себе, саме для того, щоб відсікти будь-який привід до неправомірності. Але про кого це Він каже: “прийде в ім’я своє”? Тут Христос натякає на антихриста, і водночас представляє неспростовний доказ їхньої недоброзичливості. Якщо ви переслідуєте Мене, каже Він, з любові до Бога, то набагато більше слід було б так вчинити з антихристом. Він нічого подібного не говоритиме, тобто, що посланий від Отця, що прийшов з волі Його; але зовсім навпаки, насильно викрадатиме все, що йому не належить, і називатиме себе богом над усім, як і Павло пише: “вищий за все, що зветься Богом чи святинею,… видаючи себе за Бога” (2Сол. 2:4).  Це саме і означає, що він “прийде в ім’я своє”. Але Я, каже Христос, прийшов не так, а в ім’я Отця Мого. Досить було й цього для доказу, що вони не люблять Бога, бо не прийняли того, хто говорив їм про себе, що посланий від Бога. Але в цьому випадку Він показує їхню безсоромність і з протилежного боку – з того, що вони готові прийняти антихриста. Як тільки вони не прийняли того, хто говорив їм про себе, що Він посланий від Бога, але готові були вклонитися тому, хто не визнає Бога, а звеличується і видає себе за бога над усіма, то зрозуміло, що гоніння (на Христа) було справою заздрості, а не любові до Бога. Таким чином, Христос представляє дві причини на те, що сказав про Себе: спершу більш поблажливу, сказавши: “для того, щоб ви врятувалися”, і: “щоб мати життя”; потім, – оскільки вони мали намір висміяти Його, – представляє і більш разючу причину, показуючи, що, хоча б ті, хто слухав, і не вірили Йому, Бог в усякому разі зробить Йому угодне.
2. Павло, розмовляючи про антихриста, пророчо сказав: “Бог пошле їм дію омани,… нехай будуть засуджені всі, що не вірили в істину, але полюбили неправду” (2Сол. 2:11-12). Але Христос не сказав, що антихрист прийде, але: “якщо прийде”, щадячи слухачів, тому що їхнє нечестя тоді ще не цілком відкрилося. Ось чому Він промовчав про причину пришестя антихриста; а Павло з точністю означив цю причину для людей, здатних розуміти, і тим позбавив юдеїв всякого вибачення. Але далі Христос показує і причину їхньої невір’я, продовжуючи: “як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте, а слави, що від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44); таким чином, знову дає бачити, що вони справді не дбали про славу Божу, а під таким приводом хотіли тільки виправдати свою пристрасть. У таких вчинках вони так далекі були від бажання слави Божої, що самі шукали більше слави людської, ніж Божої. Як же вони могли здобути таку неприязнь через славу Божу, якою стільки нехтували, що навіть віддавали перевагу славі людській? Сказавши ж, що вони не мають любові до Бога, і довівши це двома причинами – їхніми вчинками у відношенні до Нього та майбутніми відношеннями до антихриста, пояснивши до того ж, що вони не заслуговують на жодне вибачення, Христос приводить для докору їхнього та Мойсея, і так вражає їх: “не думайте, що Я буду звинувачувати вас перед Отцем, бо є на вас Мойсей, обвинувач, на Якого ви покладаєте надію. Бо якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, бо він писав про Мене. Якщо ж його писанням не вірите, як повірите Моїм словам?” (Ін. 5:45-47). Він ніби так говорить: своїми діями проти Мене ви перш за Мене ображаєте Мойсея, бо ви не віруєте ще більше Мойсею, ніж Мені. Дивись, як Він з усіх боків позбавляє їх усякого виправдання. Ви кажете, що гонінням на Мене доводите свою любов до Бога? Але Я показав, що ви робите це через нелюбов до Нього. Ви кажете, що Я порушую суботу і переступаю закон? Я відкинув і це звинувачення. Ви стверджуєте, що з віри в Мойсея дозволяєте собі такі вчинки проти Мене? Я знову вам пояснюю, що цим-то особливо ви і доводите свою невіру Мойсеєві. Я настільки далекий від наміру йти проти закону, що й обвинувачувачем вашим буде не інший хто, а сам той, хто дав вам закон.
Як про Писання Христос говорив: “бо ви гадаєте, що через них матимете життя вічне”, – так само і про Мойсея каже: “на якого ви покладаєте надію”, пов’язуючи юдеїв у всякому разі їхніми власними словами. Звідки ж видно, сказали б, що Мойсей буде звинувачувати нас, і що Ти цим не даремно хвалишся? Що спільного в Тебе з Мойсеєм? Ти порушуєш суботу, яку Мойсей законопоклав зберігати: яким же чином він може звинувачувати нас? Та звідки видно й те, що ми увіруємо в іншого, який прийде на своє ім’я? Усе це Ти говориш без доказів. Але все це (відповідає їм Христос) виходить уже з попереднього. Як скоро Моїми ділами, голосом Іоанна, свідоцтвом Отця підтверджено, що Я прийшов від Бога, то ясно, що Мойсей буде звинувачувати вас. Що він сказав? Чи не те, що, якщо з’явиться чоловік, який творить чудеса, приводить людей до Бога і вірно пророкує майбутнє, – такому з повною довірливістю треба коритися? Чи Христос не зробив усього цього? Він і чудеса здійснював безсумнівно справжні, і до Бога всіх залучав, і Свої передбачення виправдовував виконанням їх. Але звідки видно, що вони увірують в іншого? Із самої ненависті їхньої до Христа. Ті, хто відкидають того, хто приходить з волі Божої, без сумніву, приймуть богопротивника. Якщо ж Він вказує тепер на Мойсея, а колись говорив: “Я не від людини приймаю свідоцтво” (Ін. 5:34), – ти цьому не дивуйся: Він не до Мойсея їх відсилає, а до божественних Писань.  Але оскільки Писання мало лякали їх, то Він звертає слово до обличчя Мойсея, представляючи їм обвинувача в самому законодавці, і таким чином викликає в них набагато сильніший страх і спростовує все, що не було сказано ними. Зауваж же: вони казали, що переслідують Його з любові до Бога, – Він показує, що вони роблять це через нелюбов до Бога. Вони говорили, що тримаються Мойсея, – Він показує, що вони чинять так через недовіру до Мойсея. Якщо вони ревнували про закон, то їм слід було прийняти того, хто виконував закон. Якщо любили Бога, то їм належало коритися тому, хто приваблював їх до Бога. Якщо вірили Мойсеєві, то їм слід було поклонитися Тому, про кого Мойсей пророкував. А якщо йому не вірили ще раніше, ніж Мені, то немає нічого дивного, що гналися і за Мною, проповідуваним ним. І тоді, як юдеї благоговійно ставилися до Іоанна, Христос доводить їхнє невір’я, і в такий спосіб усе, чим вони мріяли виправдати себе, Він постійно звертає на їхню ж голову. Я, каже Він, стільки далекий від думки – відволікати вас від закону, що до обвинувачення вашого закликаю і самого законодавця. Утім, хоча Він сказав, що Писання свідчать про Нього, але де вони свідчать, цього не додав, бажаючи навести на них тим більший страх, звернути до випробування Писань і поставити перед необхідністю питати Його самого про це. А якби Він попередив їх і пояснив це без запитань з їхнього боку, то вони відкинули б і свідчення Писань. Тепер же, якщо вони були уважні до Його слів, – їм слід було насамперед запитати про це і дізнатися від Нього. Для цього-то Він особливо й поширює не тільки Свої докази проти них, а й догани та погрози, щоб принаймні страхом вимовлених на них слів напоумити їх. Але, і незважаючи на це, вони мовчать. Така злоба! Що б не говорили, що б не робили, вона не чіпається, але наполягає, зберігаючи в собі свою отруту.
3. Тому слід вивергати з душі всяку злобу і ніколи не сплітати ніяких підступів. “Мінливий, – сказано, – шлях людини розбещеної” (Притч. 21:8), і: “Святий Дух премудрості віддалиться від лукавства, і ухилиться від нерозумних роздумів” (Прем. 1:5). Ніщо так не робить людей дурними, як злоба. Справді, коли людина буває підступною, недоброзичливою, невизнаною (а це види злості), коли дратується нічим не скривдженою, будує наклепи, то чи не представляє вона в цьому доказ крайнього свого безумства? З іншого боку, ніщо так не робить людей розумними, як чеснота: вона робить їх вдячними, добромисними, людинолюбними, тихими, покірливими, смиренними; вона зазвичай народжує і всі інші досконалості. Хто ж може бути мудрішим за людину з такими прихильностями? Воістину, чеснота є джерелом і корінням мудрості, як усякий порок бере початок від нерозумності. І гордовита і гнівлива людина захоплюється цими пристрастями через брак розсудливості. Тому й пророк говорив: “смердять, гнояться рани мої від божевілля мого” (Пс. 37:6), показуючи, що будь-який гріх бере свій початок від нерозумності. Навпаки, людина доброчесна, що має в собі страх Божий, мудріша за всіх; тому і якийсь мудрець каже: “початок мудрості – страх Господній” (Притч. 1:7). Якщо ж боятися Бога означає мати мудрість, а порочний не має цього, то, без сумніву, він позбавлений мудрості; а позбавлений істинної мудрості безглуздіший за всіх. Хоча багато хто дивується людям порочним тому, що вони можуть чинити іншим образи і шкоду, але вони не розуміють, що таких людей треба вважати найнещаснішими з усіх, бо, думаючи шкодити іншим, вони встромляють меч у себе самих; а це і є ознака крайнього божевілля, коли хто, вражаючи самого себе, не усвідомлює цього, але думає, що він шкодить іншому, тим часом як загартовує сам себе. Тому й Павло, знаючи, що, вражаючи інших, ми вбиваємо себе самих, каже: “для чого б вам краще не терпіти поневірянь?” (1Кор. 6:7).
Щоб не бути скривдженим, не треба кривдити; щоб не терпіти зла, не треба чинити зло, – хоча це може здатися загадкою людям звичайним, які не бажають допитливості. Отже, знаючи це, вважатимемо нещасними й оплакуватимемо не тих, кого ображають, а тих, хто чинить іншим образи й образи. Ці-то люди найбільше страждають, тому що вони озброюють проти себе Бога, відчиняють вуста тисячі обвинувачів, здобувають погану славу в цьому житті і накликають на себе велику кару в майбутньому віці. Навпаки, скривджені і ті, що все великодушно переносять, схиляють і Бога до милосердя, і всіх людей до співчуття їм, до похвал і прихильності. Такі люди, представляючи найбільший доказ свого любомудрия, і в цьому житті здобувають велику славу, і в майбутньому отримають вічні блага, яких нехай зможемо досягти і всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 42

Ін. 6:1-4. Після цього пішов Іісус на той бік моря Галілейського, в околиці Тиверіади. За Ним пішла велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив над хворими. Іісус зійшов на гору і там сидів з учнями Своїми. Наближався ж Великдень, свято Юдейське.

1. корисно іноді віддалятися від гоніння. – 2. Чудо множення хлібів. – Омана маркіонітів. – 3. З якою ретельністю Іісус Христос повчає своїх учнів здійсненням чудес. – 4. Треба зневажати славу людську і багатства землі. – Почесті і багатства світу цього непорівнянні з почестями і благами, обіцяними нам Богом. – Потрібно любити не цю минущу славу, а славу безсмертну. – Різниця між служінням світу і служінням Іісусу Христу. – Проти видовищ. – Злочинно витрачати гроші на жінок поганого життя, замість того, щоб роздавати їх бідним.

1. Не треба, улюблені, входити в змагання зі злими людьми; але навчимося, якщо тільки це не зашкодить нашій чесноті, поступатися місцем їхнім злим наклепам. Таким чином приборкується всяка зухвалість. Як стріли, потрапляючи у що-небудь пружне, тверде і протидіюче, з більшою силою відскакують назад – на тих, хто їх пустив; коли ж стрімкість їхнього польоту не зустрічає протидії, то скоро втрачає силу і припиняється, – так буває і з зухвалими людьми. Коли ми йдемо наперекір їм, вони ще більше лютують; коли ж поступаємося їм і відстаємо від них, тим легко приборкуємо їхнє шаленство. Таким чином і Христос, дізнавшись про чутки, що дійшли до фарисеїв, що Він здобуває Собі учнів і хрестить більше, ніж Іоанн, відійшов до Галілеї, щоб загасити в них заздрість і Своїм відставанням приборкати їхню лють, яка, звісно, народилася в них від цих звісток. Однак, відійшовши знову до Галілеї, Він іде вже не в колишні місця, – прийшов не в Канну, а на той бік моря. “За Ним пішла велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив”. Які чудеса? Чому Євангеліст не говорить про кожне з них? Тому, що цей Євангеліст дбає про те, щоб більшу частину книги наповнити словами і бесідами Христа до народу. Ось дивись: протягом цілого року, навіть і на свято Великодня, Євангеліст не згадує про жодне диво, крім зцілення розслабленого і ще сина у царедворця. Євангеліст не про те дбає, щоб усе переказати: це й неможливо було б; але з багато чого і великого – тільки небагато. “За Ним пішла, – каже, – велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив”. Це слідування за Христом було справою не дуже твердого переконання; юдеї захоплювалися більше чудесами, ніж висотою вчення, яке чули; а це було ознакою грубих душ: знамення, сказано, не для віруючих, а для невірних (1Кор. 14:22). Але не такий був народ, згадуваний у Матвія, а ось, послухай, який: “народ дивувався вченню Його, – каже Матвій, – бо Він навчав їх, як той, хто має владу” (Мф. 7:28-29). Але для чого Христос сходить тепер на гору і там сідає з учнями? Для здійснення чуда, що має бути. А що зійшли на гору тільки учні, це – вина народу, який не пішов за Ним. Але не для цього тільки Він сходить на гору, а й для того, щоб навчити нас завжди ухилятися від галасу і народної поголоски, бо усамітнення сприяє любомудрістю. Утім, Він часто й сам сходив на гору і проводив там ніч у молитві, навчаючи нас, що особливо той, хто приступає до Бога, повинен віддалятися від усякого галасу і шукати мовчазного часу і місця. “Наближалася ж Пасха, свято Юдейське” (Ін. 6:4). Чому ж Він, скажеш, не йде на свято, але, тоді як усі поспішають до Єрусалима, вирушає до Галілеї, і не сам тільки, а веде з Собою й учнів, і звідти – до Капернаума? Це тому, що Він потроху починав уже зрікатися закону, маючи привід до того в підступності юдеїв. “Іісус, підвівши очі, і побачивши… безліч народу” (Ін. 6:5). Тут Євангеліст показує, що Він ніколи не сидів з учнями без діла, але що-небудь викладав їм, імовірно, з особливою ґрунтовністю, вчив і привертав до Себе. Звідси можна бачити, яке Він мав піклування про них, і як лагідно і поблажливо поводився з ними. Вони, сидячи з Ним, імовірно, дивилися один на одного. Потім, поглянувши, Христос бачить народ, що йде до Нього.
Інші Євангелісти кажуть, що учні, приступивши до Нього, просили й благали Його не відпускати народ голодним (Мф. 14:15; Лк. 9:12); а Іоанн зауважує, що Христос запропонував про це запитання Филипові. Мені здається, справедливо і те, і інше; тільки відбувалося не в один і той самий час, але одне було раніше за інше: тому одне було так, а інше – інакше. Чому ж Він запитує Пилипа? Тому, що знав, які з учнів Його найбільше потребують навчання. А це – той самий Пилип, який згодом говорив: “Покажи нам Отця, і досить для нас” (Ін. 14:8). Тому Христос заздалегідь і наставляє його: якби чудо сталося без випередження, то воно не здалося б настільки чудовим; але тепер Христос заздалегідь спонукає Пилипа зізнатися, що (в їжі) убогість, щоб, пізнавши, наскільки великою була вона, він тим краще зрозумів велич того чуда, що мало статися. І ось що Христос каже Пилипові: “де нам купити хлібів, щоб їх нагодувати” (Ін. 6:5)? Так і в Старому Завіті Бог говорив Мойсею (а здійснив чудо не раніше, ніж запитав його): “що це в руці в тебе?” (Вих. 4:2). Оскільки події надзвичайні, що несподівано трапляються, зазвичай призводять до забуття обставин, що передували їм, то Бог попередньо зв’язав Мойсея визнанням теперішнього становища свого, щоб він, будучи потім вражений здивуванням, уже не міг забути того, що сам визнав, і в такий спосіб, через порівняння одного з іншим, пізнав велич дива. Те саме й тут відбувається. Запитаний Філіп відповідає: “їм на двісті динаріїв не вдосталь буде хліба, щоб кожному з них дісталося хоча б потроху…”. Говорив же це, випробовуючи його; бо Сам знав, що хотів зробити” (Ін. 6:6-7). Що значить: “випробовуючи його”? Хіба Христос не знав, що буде сказано Йому Филипом? Цього не можна думати.

2.Який же сенс цього вислову? Його можна зрозуміти за допомогою Старого Заповіту. Там також говориться: “і було, після цих подій Бог спокушав Авраама і сказав йому:… візьми сина твого, якого ти любиш, Ісака” (Бут. 22:1-2). Але Бог представляється там таким, що говорить це не тому, щоб хотів через спокусу дізнатися про наслідок, тобто, чи буде Йому коритися Авраам, чи ні (чи потрібно це для Того, Хто відає “все перед буттям його” (Дан. 13:42)). Але в тому і в іншому випадку сказано людиноподібно. У тому випадку, коли Писання говорить, що Бог випробовує серця людські (Рим. 8:27), воно показує випробування, властиве не невіданню, а навпаки – досконалому віданні; і коли каже: “спокушав”, виражає не інше що, як відання досконале. Можна й інакше пояснити це, – саме, що Бог робить людину через спокусу більш випробовуваною, – і як тоді Авраама, так тепер Пилипа запитанням приводить Він до точного розуміння чуда. Тому-то, щоб ти, зупинившись на простоті вислову, не прийшов до якоїсь недоречної думки щодо вищесказаного, Євангеліст і додає: “бо Сам знав, що хотів зробити”. До того ж треба й те зауважити, що, як тільки могла бути якась зла підозра, Євангеліст негайно з великим старанням усуває її. І ось, як тут, щоб слухачі не мали такої підозри, він додає обмеження, зазначивши: “бо Сам знав, що хотів зробити”, так, коли сказав, що юдеї гнали Його “за те, що Він не тільки порушував суботу, але й Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові” (Ін. 5:18), Євангеліст і тут додав би від себе зауваження, якби це не було наміром самого Христа, підтвердженим справами Його. Якщо Євангеліст завжди застерігає, щоб хтось не запідозрив слів самого Христа, то, набагато більше, він остерігався б цього під час викладення того, що говорили про Христа інші, коли б зауважував, що про Нього тримаються не належної думки. Але Євангеліст у теперішньому випадку не зробив цього, бо знав, що такою є думка самого Христа і таким є Його непохитне визначення. Тому, сказавши: “роблячи Себе рівним Богові”, він не зробив жодного зауваження, тому що це не було їхнє зіпсоване поняття, а думка істинна, затверджена справами Христа. Тим часом, коли запитали Пилипа, Андрій, брат Симона, Петра, сказав: “тут є в одного хлопчика п’ять хлібів ячмінних і дві рибки; але що це для такої безлічі” (Ін. 6:9)? Андрій стає вищим за Пилипа; але і він не зовсім зрозумів справу. Я думаю, що він і не просто це сказав, а тому, що чув про чудеса пророків, про те, наприклад, як Єлисей здійснив чудо над хлібами. Тому, хоча Андрій і зійшов на деяку висоту, але не зміг досягти самої вершини.
Звідси ж пізнаємо ми, віддані сластолюбству, чим харчувалися ті великі й чудові мужі; звернімо увагу на те, наскільки мізерною була їхня трапеза і за кількістю, і за якістю їжі, і будемо наслідувати їх. Але останні слова Андрія показують велику неміч. Сказавши: “є п’ять хлібів ячмінних”, він додав: “але що це для такої безлічі”? Він думав, що чудотворець міг би зробити тільки з малого мале, а з більшого більше. Але було не так. Для Господа однаково легко було з більшого чи меншого числа хлібів зробити достаток у них, тому що Він не потребував для цього готової речовини. Але, щоб не думали, що створіння чуже Його премудрості (як згодом говорили наклепники – маркіоніти), Він для звершення чудес вживає як знаряддя саме створіння. Отже, коли обидва учні не знали, що робити, Він тоді вже і робить чудо. Визнавши заздалегідь складність справи, вони, таким чином, отримували більше користі, – саме тим, що, коли воно здійсниться, вони тим більше повинні були пізнати силу Божу. Оскільки мало статися чудо, яке творили і пророки, хоч і не однаково; з іншого ж боку, Христос, перш ніж звершити його, мав намір віддати хвалу Богові, – це щоб учні не впали в яку-небудь немічну думку, – дивись, як Христос підносить чудо над усіма іншими самим способом звершення його, і показує його відмінність від чудес пророчих. Ще до того, як з’явилися хліби, Він уже творить диво, щоб ти знав, що Йому підпорядковано і те, чого немає, як те, що є, як те, що є, як каже Павло: “тим, хто називає те, що не існує, як те, що є” (Рим. 4:17). Ніби вже готова була трапеза, і зовсім влаштована, Він велить народу негайно лягти, і вже цим збуджує думку учнів. А вони, вже отримавши користь від зробленого ним запитання, негайно послухалися, не зніяковіли і не сказали: що це означає? Як Ти наказуєш лягти, коли ще нічого перед нами немає? Таким чином ті, які спочатку так мало мали віри, що говорили: звідки нам купити хліба? – ті стали вірити ще раніше, ніж побачили чудо, і тепер охоче розміщували народ. Але чому Христос, перед зціленням розслабленого, перед воскресінням мертвого, перед приборканням моря, не молився; а тут, над хлібами, це робить? Він цим показує, що, приступаючи до їжі, нам слід віддавати подяку Богові.
3. До того ж, тут було багато народу, і його належало переконати, що Христос прийшов з волі Божої. Тому, коли Він творить якесь чудо наодинці, то нічого такого не показує; а коли звершує чудо при багатьох, то, щоб вони увірували, що Він не ворог Богові, не супротивник Того, Хто Його породив, через прославлення хвали знищує таку підозру. “Роздав… тим, хто лежав,… і… наситилися” (Ін. 6:11-12). Бачиш, яка відстань між рабом і Господом? Раби чудодіяли, маючи благодать тільки частково; а Бог здійснює все з повною всемогутністю, у всій широті. “І сказав учням: зберіть шматки, що залишилися. І зібрали, і наповнили дванадцять коробів” (Ін. 6:12-13). Це не зайвий був доказ дива, але зроблений він був саме для того, щоб не вважали такої справи примарою; для того-то і зробив Він диво з готової речовини. Але чому Він дав нести короби не народу, а учням? Тому, що хотів особливо їх навчити, як майбутніх учителів всесвіту. А народ небагато користі отримував від чудес; він скоро їх забував і просив потім інших чудес; учні ж повинні були отримати важливу користь. Це було чималим осудом і для Юди, який також носив короб. А що це було зроблено для навчання їх, видно зі сказаного згодом, – коли Христос нагадував їм про цей випадок: “Чи ще не розумієте,… скільки коробів ви набрали” (Мф. 16:9)? З цієї причини і число коробів із залишками хлібів дорівнювало числу учнів. Згодом же, коли вони вже були навчені, залишків було не стільки, а сім коробів. Але я дивуюся не тільки такому примноженню хлібів, а й, при безлічі їх, певній кількості залишків. Він виробив їх ні більше, ні менше, а саме стільки, скільки хотів, передбачаючи, скільки буде спожито, що було справою Його незглаголанної сили. Отже, самі шматки засвідчували дієвість чуда, показуючи і те, що ця подія була не примарою, і те, що шматки залишилися саме від тих хлібів, які народ їв. Що ж стосується чуда над рибами, то воно тоді було здійснене з готових риб; а після, після воскресіння Христа, вже не з готової речовини. Для чого? Щоб ми знали, що і тепер Він ужив готову речовину не за потребою, не тому, щоб потребував основи, а щоб затулити вуста єретиків. “Тоді люди… сказали: це істинно Пророк” (Ін. 6:14). О, непомірна обжерливість! Тисячі справ, набагато більш чудових, звершив Христос, і вони не сповідували цього, а тільки тепер, коли наситилися. Але з їхніх слів видно, що вони очікували якогось особливого пророка, тому що і Хрестителю вони говорили: ти “пророк”? (Ін. 1:21), – і тут: “це Пророк…”. Іісус же, довідавшись, що хочуть прийти, ненавмисно взяти його і зробити царем, пішов на гору” (Ін. 6:15). На жаль, як переважала в них обжерливість! Яка була мінливість у думках! Вони вже не захищають закон, вже не звертають уваги на порушення суботи, вже не ревнують за Богом: вони кинули все, аби тільки черево було наповнене. Христос став для них і пророком, вони хочуть поставити Його і царем; але Він ухиляється. Для чого? Щоб навчити нас зневажати мирські почесті, і показати, що Він ні в чому земному не потребує. Той, Хто обрав для себе все убоге: і матір, і дім, і місто, і виховання, і одяг, – не хотів славитися і земними відзнаками. Що мав Він на небесах, то було славно і велике: ангели, і зірка, і Отець, що промовляє, і Дух, що свідчить, і пророки, які здалеку сповістили про Нього; а що було в Нього на землі, то все було принижене, щоб тим більше проявлялася Його сила. Прийшов же Він і нас навчити – зневажати мирське і ніколи не захоплюватися і не дивуватися життєвим блиском, але, відкидаючи все це, прагнути серцем до майбутнього. А хто захоплюється тутешнім, той уже не стане захоплюватися небесним. Тому Він і Пілату говорив: “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18:36), щоб не подумали про Нього, ніби Він для навіювання людям віри до Себе вживав страх і силу. Але як же пророк сказав: “Ось Цар твій йде до тебе,… лагідний,… сидить на молодому віслюку, на сині під’яремної” (Зах. 9:9)? Тут пророк говорить про царство інше, небесне, а не земне. Тому-то Христос говорив також: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41).
4. Навчимося ж, улюблені, зневажати людські почесті й не бажати їх. Ми вшановані найбільшою честю, порівняно з якою почесть земна воістину – безчестя, сміх і блазенство. Як і багатство земне порівняно з небесним – убозтво, і життя це без того – смерть (“дозволь, – каже Христос, – мертвим ховати своїх мерців” (Мф. 8:22)), так і слава тутешня порівняно з тією – сором і сміх. Не будемо ж ганятися за нею. Якщо й ті самі, які віддають її іншим, нікчемніші за тінь і сновидіння, то тим більше сама слава. “Слава людська – як цвіт на траві” (1Пет. 1:24). А що може бути нікчемнішим за колір трав’яного? Але якби слава земна була і довговічна, – яку користь могла б вона принести для душі? Жодної. Вона навіть завдає найбільшої шкоди, роблячи людей рабами, гіршими за невільників, – рабами, які підкоряються не одному панові, а двом, трьом і незліченним, що дають різні накази. У скільки разів краще бути вільним, ніж рабом, – вільним від рабства людям, а рабом панування Божого! Нарешті, якщо хочеш любити славу, люби, але – славу безсмертну, тому що вона і блискучіша, і користі від неї більше. Люди велять тобі догоджати їм зі збитком для тебе самого; а Христос, навпаки, за кожне твоє дарування відплачує тобі сторицею, і до того докладає ще життя вічне. Що краще: чи на землі бути прославленим, чи на небесах, – чи від людей, чи від Бога, – чи зі шкодою для себе, чи з користю, – чи увінчуватися на один день, чи на безкінечні віки? Ти подай нужденному, а не давай тому, хто танцює, щоб із грошима не занапастити тобі й душі його. Через недоречну щедрість ти стаєш винуватцем його погибелі. Якби танцюристи знали, що їхнє мистецтво залишиться без прибутку, то вони давно перестали б займатися ним. Але вони бачать, що ти аплодуєш, біжиш до них, входиш у витрати, витрачаєш усе багатство на них; тому, хоч би й не хотіли продовжувати своєї справи, захоплюються, однак же, бажанням прибутку. Якби вони знали, що ніхто не похвалить їхнього ремесла, то негайно залишили б свою працю, як неприбуткову. Але коли бачать, що справа їхня служить для багатьох предметом подиву, то похвала інших робиться для них приманкою.
Залишимо ж марні витрати. Навчимося, на що і коли слід витрачати своє надбання, щоб не прогнівити нам Бога в обох випадках: і збираючи, звідки не слід, і марнуючи, на що не слід. Якого гніву не заслуговуєш ти, коли даєш гроші блудниці, але проходиш повз жебрака без уваги? Якби ти давав і від праведних праць, і тоді чи не грішно було б давати нагороду за порок, і честь за те, за що слід було б карати? Коли ж ти живиш свою хтивість, пограбувавши сиріт і скривджуючи вдів, то подумай, який вогонь очікує тих, хто наважується на такі справи? Послухай, що говорить Павло: “не тільки роблять, а й тих, хто робить, схвалюють” (Рим. 1:32). Можливо, ми вже надто докоряємо вам; але, якби ми й не докоряли, все ж покарання очікують невиправних грішників. Що ж користі догоджати словами тим, які насправді підлягають покаранням? Ти схвалюєш танцюриста? Хвалиш, захоплюєшся ним? Отже, ти гірший і за нього самого, бо він може вибачатися бідністю, хоч і не ґрунтовно, а ти не маєш і цього виправдання. Якщо я запитаю його, навіщо він, полишивши інші заняття, звернувся до цього нікчемного й непотрібного, – він скаже, що в цьому занятті, працюючи небагато, він може отримати прибутку багато. А якщо я запитаю тебе, чому ти захоплюєшся людиною розпусною, яка живе на погибель інших, – ти не можеш вдатися до того самого виправдання, але змушений будеш схилитися наземь, засоромитися і червоніти. Отже, якщо нам, тим, хто вимагає від тебе звіту, ти не маєш нічого сказати, то як ми встоїмо, коли відкриється те страшне і невблаганне судилище, на якому ми повинні будемо віддати звіт і в помислах, і в справах, і в усьому? Якими очима поглянемо на Суддю? Що скажемо? Чим виправдаємося? Яке представимо вибачення – пристойне, чи непристойне? Чи витрати, чи задоволення, чи загибель інших, яких ми губимо, підтримуючи їхнє ремесло? Нічого не можна буде сказати, але неминуче піддамося страті, яка не має кінця, не знає межі. Щоб цього не сталося з нами, відтепер будемо всіляко обережні, і, таким чином, після відходу звідси з доброю надією, ми досягнемо вічних благ, які й нехай отримаємо всі ми, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Бесіда 43

Ін. 6:16-18. Коли ж настав вечір, то учні Його зійшли до моря і, увійшовши в човен, вирушили на той бік моря, у Капернаум. Ставало темно, а Іісус не приходив до них. Дув сильний вітер, і море хвилювалося.

1. Іісус Христос вгамовує бурю. – Деякі чудеса Він здійснює при одних тільки учнях. – 2. Непостійність і легковажність народу. – Чудо переходу через Чорне море і відмінність його від чуда ходіння Іісуса Христа по морю. – Від Бога потрібно просити тільки духовних благ. – Чому лиходії та грішники часто бувають багатими? – Треба любити справжнє багатство.

1. Христос, не тільки перебуваючи тілом з учнями Своїми, а й будучи далеко від них, влаштовує корисне для них. Як всемогутній і премудрий, він і протилежні випадки спрямовує до однієї мети. Ось дивись, що Він робить і в цьому випадку: Він залишає учнів і сходить на гору. Вони, залишені Учителем, бо вже був пізній час, зійшли до моря і до вечора залишалися в очікуванні Його повернення. А коли настав вечір, вони вже не могли втриматися, щоб не піти й не пошукати Його: такою сильною була любов їхня до Нього. Вони не кажуть: тепер вечір, і ніч настає, куди ж тепер ми підемо? Місце небезпечне і час небезпечний. Але, палаючи любов’ю до Нього, вони сходять на корабель. Євангеліст не без мети, звичайно, означає і час, а для того, щоб тим показати полум’яну їхню любов. Для чого ж Христос залишає їх і віддаляється, а ще більше – для чого з’являється один, ідучи морем? У першому випадку Він навчав їх, як їм бути без Нього, і хотів посилити в них любов до Нього; а в іншому – Він показував їм знову Свою могутність. Як не з народом тільки вони слухали вчення, так не з народом тільки бачили і чудеса. Тим, які повинні були отримати владу над всесвітом, належало мати щось більше, ніж іншим. А які чудеса, спитаєш, вони бачили самі? Преображення на горі, справжнє чудо на морі, багато і великих чудес після воскресіння, а з цих я роблю висновок і про інші.
Йшли ж вони до Капернаума, не знаючи напевно, але тільки сподіваючись зустріти Його там, або навіть під час плавання. На це зробив натяк і Іоанн, сказавши, що “ставало темно, а Іісус не приходив до них. Дув сильний вітер, і море хвилювалося”. Чого ж вони ніяковіють? Багато й різні обставини приводили їх у збентеження: і час, бо була темрява, і буря, бо море здіймалося, і місце, бо вони були не близько від землі, але відпливли “близько двадцяти п’яти стадій” (Ін. 6:19), і нарешті, надзвичайність явища, бо вони бачать, як Він ходить по морю. При цьому-то сильному їхньому збентеженні, Він говорить їм: “це Я; не бійтеся” (Ін. 6:20). Для чого ж Він з’явився? Щоб показати, що Він є той, хто приборкає бурю. На це вказав Євангеліст, сказавши: “вони хотіли прийняти Його в човен, і негайно човен пристав до берега” (Ін. 6:21). Значить (Христос) зробив їхнє плавання не тільки безпечним, а й благополучним. Народу Він не показав Себе таким, що ходить по морю, тому що це чудо було вище його немочі. Та й учні недовго бачили Його в цьому положенні, а тільки-но Він з’явився їм, як і пішов. Мені здається, це чудо інше, а не те, що розповідається у Матвія (Мф. 14), і що воно дійсно інше, це видно з багато чого. Христос часто здійснював одні й ті самі чудеса для того, щоб не тільки викликати у глядачів велике здивування, а й приготувати їх приймати ці чудеса з великою вірою. “Це Я; не бійтеся”. Сказавши ці слова, Він вигнав страх з їхніх душ; а в іншому місці Він чинить не так. Тому-то і Петро говорив: “Господи, якщо це Ти, повели мені прийти до Тебе” (Мф. 14:28). Чому ж вони тоді прийняли ці слова не раптом, а тепер повірили? Тому, що тоді буря продовжувала ще хитати корабель, а тепер разом зі словами Христа наступала тиша; або, якщо не з цієї причини, то з тієї, про яку я сказав раніше, тобто, що Христос, часто здійснюючи одні й ті самі чудеса, через попередні чудеса робив більш прийнятними чудеса наступні. Для чого ж Він не зійшов на корабель? Щоб зробити чудо більш вражаючим, а водночас ясніше відкрити їм Своє божество, і показати, що й тоді, коли Він дякував, робив це не тому, щоб потребував допомоги, а з поблажливості до них.
Отже, Він попустив бути бурі, щоб вони завжди шукали Його, потім раптом припинив її, щоб показати Свою силу, і не зійшов на корабель, щоб зробити чудо більш вражаючим. “Другого дня народ, що стояв по той бік моря, бачив, що там, окрім одного човна, до якого ввійшли учні Його, іншого не було, і що Іісус не входив до човна”, ввійшов і сам до інших кораблів, які прийшли з Тиверіади (Ін. 6:22-24). Для чого ж із такою докладністю оповідає Іоанн? Чому б йому не сказати: а на другий день переправився на той бік і народ? Цим він хоче показати нам щось інше. Що ж таке? Що Христос і народу, хоча не прямо, але побічно, дав можливість зрозуміти те, що сталося. Бачили, каже, “що там, окрім одного човна, іншого не було,… і що Іісус не входив у човен”, і, увійшовши в кораблі тіверіадські, “припливли до Капернаума, шукаючи Іісуса” (Ін. 6:24). Що інше, справді, можна було подумати, окрім того, що Він переправився морем, пішовши по ньому (бо не можна було сказати, що Він переправився на іншому якомусь кораблі: “там, окрім одного човна, – сказано, – до якого ввійшли учні Його, іншого не було”). Однак же, і після такого дива, вони, прийшовши, не запитали Його, як Він переправився, як прибув, і не подбали дізнатися про таке диво; а що кажуть? “Равви! коли Ти сюди прийшов” (Ін. 6:25)? Хіба хто стане стверджувати, що слово: “коли” ними сказано тут замість “як”.
2. Слід і тут звернути увагу на мінливість їхніх думок. Ті, котрі казали: “це Пророк”, котрі намагалися піднести Його й зробити царем, знайшовши Його, не думають ні про що таке, але, забувши, як мені здається, про диво, більше вже не дивуються нічому, що було раніше. Вони шукали Його, але, звичайно, тому, що хотіли знову насолодитися трапезою так само, як раніше. Перейшли колись Чорне море й юдеї, під проводом Мойсея; але велика відмінність між тим, що було там, і що – тут. Той все робив молячись, і як раб; а цей – з усією владою. Там вода поступилася напору вітру, тож можна було перейти посуху; тут же було більше диво: море залишалося у своєму природному стані й таким чином носило Владику на своєму хребті, підтверджуючи вислів, що говорить: “Він ходить по висотах моря” (Йов. 9:8). Тим часом завбачливо здійснив Він чудо над хлібами, маючи намір увійти до норовливого і непокірного Капернаума. Він хотів пом’якшити невір’я мешканців цього міста чудесами, які не тільки були в ньому, а й були здійснені поза ним. Збіг у це місто такої безлічі народу, який виявив велику ревність, якого не могло б пом’якшити і каменя? Але з ними не сталося нічого подібного; ні, – вони бажали тільки їжі тілесної, а тому Іісус і докоряє їм. Знаючи це, улюблені, будемо дякувати Богові і за чуттєві блага, але ще набагато більше – за духовні. Цього хоче і Він, і заради цих благ дарує і ті, залучаючи і навчаючи ними недосконалих, як людей ще сильно прив’язаних до світу. Втім, якщо вони, отримавши ці блага, на них і зупиняються, то піддаються осуду і покаранню. Ось і розслабленому Христос хотів дати насамперед благо духовне, але присутні цього не винесли. На Його слова: “прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2) вони сказали: “Він богохульствує” (Мф. 9:3).
Нехай не буде ж із нами, переконую вас, нічого подібного; але блага духовні нехай будуть предметом наших особливих турбот. Чому? Тому, що коли є блага духовні, не буває ніякої шкоди від відсутності благ тілесних. А якщо немає їх, то яка нам залишиться надія, яка втіха? Тому про них завжди потрібно молити Бога і їх просити. Про них молитися навчив нас і Христос. І якщо ми вникнемо в ту молитву, то не знайдемо в ній нічого плотського, але все духовне. Навіть і те небагато чуттєвого, про що ми просимо в ній, стає від образу прохання духовним. Уже й одна настанова не просити нічого більше, як тільки хліба “насущного”, тобто, щоденного, була б знаком розуму духовного і любомудрого. Але дивись, що передує цьому: “нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі” (Мф. 6:9-10). Потім, сказавши про те чуттєве, Він негайно ухилився і знову прийшов до вчення духовного, кажучи: “пробач нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим” (Мф. 6:12). Нічого (не сказав) про начальство, нічого про багатство, нічого про славу, нічого про владу, але включив у молитву все, що хилиться до користі душі, – нічого земного, але все небесне. Отже, якщо нам заповідано утримуватися від речей житейських і теперішніх, то як будемо ми нещасні й жалюгідні, коли почнемо просити в Бога того, що Він заповідав нам відкидати, якщо й маємо, щоб позбавити нас від турбот, а чого наказав просити, про те не матимемо жодної турботи, чи навіть не матимемо і не бажатимемо того? Справді це означає пустословити. Тому-то, хоча ми і молимося, але не отримуємо успіху. Як же, скажеш, багатіють люди злі? Як неправедні, злочинні, хижаки, лихоїмці? Не Бог дарує їм це, – ні. Але як же Бог попускає? Як попускав колись і багатієві, оберігаючи його для більшого покарання. Ось послухай, що сказано йому: “Чадо, ти отримало вже добре твоє,… а Лазар – зле; нині ж він втішається, а ти страждаєш” (Лк. 16:25). Отже, щоб і нам не почути цього голосу, нам, які марнотратно й нерозважливо проводимо життя в розкоші та докладаємо гріхи до гріхів, потурбуймося про здобуття справжнього багатства й досконалої любомудрості. Через це ми отримаємо обітовані блага, яких і нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 44

Ін. 6:26-27. Іісус сказав їм у відповідь: Воістину, воістину кажу вам, що ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб, і наситилися. Намагайтеся не про їжу тлінну, але про їжу, що перебуває в життя вічне,…

1.Молжно дбати не про їжу тіла, а про їжу душі. – 2. Потрібно просити в Бога того, що пристойно просити в Нього. – Задоволення і скорботи, блага і лиха світу цього не мають у собі нічого дійсного. – Не потрібно тому бажати одних і боятися інших. – В іншому світі все вічне – покарання і нагороди. – Зображення благ життя теперішнього і життя майбутнього.

1. Поблажливість і лагідність не скрізь корисні; бувають випадки, коли вчителеві потрібна й суворість. Так, коли учень ледачий і впертий, потрібно вжити проти нього і покарання, щоб збудити його від лінощів. Так вчинив і Син Божий, і в багатьох інших випадках, і в теперішньому. Коли народ прийшов і, знайшовши Іісуса, став з лестощами говорити Йому: “Равви, коли Ти сюди прийшов” (Ін. 6:25), – то Він, щоб показати, що не шукає честі в людей, а має на увазі одне тільки – спасіння їхнє, відповів йому з суворістю. Він хотів цим не тільки виправити народ, а й відкрити і виявити його думки. Що ж Він каже? “Воістину, воістину кажу вам” (визначально і ствердно), “ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситилися”. Вражає словом і викриває, але не жорстоко і сильно, а з великою поблажливістю. Не сказав: о, сластолюбці та обжерливі! Я зробив стільки чудес, але ви ніколи не пішли за Мною, і не здивувалися зробленому; але – з певною лагідністю та спокоєм: “ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб, і наситилися”, вказуючи не на попередні лише чудеса, а й на диво теперішнє. Він ніби так говорить, чим і докоряє їм: не чудо над хлібами вразило вас, а те, що ви наситилися. А що Він говорив про них не за здогадкою, це вони самі тоді ж показали. Вони, справді, за тим знову й прийшли, щоб насолодитися тією самою їжею, а тому й казали: “Отці наші їли ману в пустелі” (Ін. 6:31), знову привертаючи Його до тілесної їжі, що й заслуговувало на звинувачення та найбільший осуд. Але Христос не зупиняється на докорінні, а приєднує до нього й настанову, кажучи: “намагайтеся не за їжею тлінною, а за їжею, що перебуває на вічне життя, що дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печатку Свою Отець, Бог” (Ін. 6:27). А ці слова мають таке значення: не дбайте анітрохи про цю їжу, але – про ту духовну. Але оскільки деякі з людей, які бажають жити бездіяльно, зловживають цими словами, нібито Христос відкидав у них працьовитість, то тепер важливо відповісти і їм. Вони ганьблять ціле, так би мовити, християнство і піддають його висміюванню за неробство. Але спершу треба звернутися до вислову Павла. Що ж він каже? Згадуйте слова Господа, який сказав: “блаженніше давати, ніж приймати”. (Діян. 20:35). Але з чого було б давати тому, хто сам нічого не має? Як же Марфі сказав Іісус: “ти турбуєшся і метушишся про багато що, а одне тільки потрібно; Марія ж обрала благу частину” (Лк. 10:41-42), – і ще: “не турбуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:34)? Необхідно тепер усе це розв’язати не тільки для того, щоб відвернути людей ледачих, якщо тільки захочуть, а й для того, щоб показати, що слова Божі не суперечать між собою. Ось і в іншому місці апостол каже: “благаємо ж вас, більш процвітати і старанно намагатися про те, щоб жити тихо, робити свою справу, … щоб ви чинили благопристойно перед зовнішніми” (1Сол. 4:10-12); і ще: “хто крав, наперед не кради, а краще трудись, роблячи своїми руками корисне, щоб було з чого приділяти нужденному” (Еф.4:28). Тут Павло заповідав навіть не просто займатися справою, але з такою працею, щоб було з чого подати й іншому. І в іншому місці знову він же говорить: “потребам моїм і потребам тих, хто був при мені, послужили руки мої ці” (Діян. 20:34). І в посланні до Коринтян говорив: “За що ж мені нагорода? За те, що, проповідуючи Євангеліє, благовіствую безоплатно” (1Кор. 9:18). І коли він був у тому місті (у Коринті), то перебував у Акілли і Пріскілли, і трудився: “бо ремеслом їхнім було виготовлення наметів” (Діян. 18:2-3). Усе це, мабуть, перебуває у великому протиріччі зі сказаним, і тому необхідно надати на це дозвіл.
Що ж нам відповісти? Що не пектися не означає не трудитися, але – не прив’язуватися до речей життєвих, тобто не піклуватися про спокій на завтра, але вважати цю турботу зайвою. Можна і трудитися і не збирати нічого на завтра, можна і трудитися і ні про що не піклуватися. Піклування і праця не одне й те саме. Інший і трудиться не для того, щоб покладатися на працю, але щоб подати нужденному. Так само і слова, сказані до Марфи, відносяться не до праці й заняття справою, а до того, що треба знати час (для праці), і часу, визначеного для слухання, не вживати на діла плотські. Отже, Він сказав ті слова не для того, щоб втягнути Марфу в неробство, але щоб залучити до слухання. Я прийшов, каже Він, навчити вас необхідного; а ти турбуєшся про обід? Ти хочеш мене прийняти і приготувати дорогу трапезу? Приготуй інший бенкет, запропонуй Мені старанне слухання і наслідуй ревність сестри. І не для того це Він сказав, щоб заборонити гостинність, – ні, зовсім ні, – але щоб показати, що під час слухання не слід займатися іншими справами. А словами: намагайтеся не про їжу тлінну (не робіть брашну, що гине) – не те дає зрозуміти, ніби треба жити в неробстві (це-то здебільшого і є їжа тлінна (брашну, що гине), так як усякому злу навчило неробство (Сир. 33:28), – а те, що треба трудитися і подавати. Ось ця їжа (брашно) вже не тлінна (згубна). Навпаки, якщо хто трудячись годує, напаяє і одягає Христа, то не знайдеться нікого стільки байдужого і безглуздого, хто сказав би, що така людина робить їжу тлінну (брашонка, яка гине), бо за цю їжу (брашонку) обіцяно майбутнє царство і ті блага. Ця їжа (брашно) залишається назавжди. З іншого боку, оскільки юдеї зовсім не дбали про віру, не намагалися дізнатися, хто чинить такі справи і якою силою, а хотіли тільки одного – насичуватися, нічого не роблячи, то Христос справедливо назвав таку їжу їжею тлінною (брашном, що гине). Я наситив ваші тіла, каже Він, щоб ви відтепер шукали їжі іншої, яка перебуває, живить душу; а ви знову біжите до їжі земної. Виходить, ви не розумієте, що Я веду вас не до цієї недосконалої їжі, а до тієї, що дає не тимчасове життя, але вічне, що живить не тіло, але душу. Потім, оскільки Він висловився про Себе настільки піднесено і сказав, що Він дає ту їжу, то, щоб сказане знову не здалося їм дивним, Він подаяння цієї їжі відносить до Отця, надаючи тим достовірність Своїм словам. Сказавши: “яку дасть вам Син Людський”, Він додав: “бо на Ньому поклав печатку Свою Отець, Бог”, тобто послав з тим, щоб Він приніс вам цю їжу. Утім, цей вислів припускає й інше тлумачення, бо Христос говорить і в іншому місці: хто слухає Мої слова, на тому Отець поклав печатку, “що Бог істинний” (Ін. 3:33), тобто показав очевидно. Це ж, мені здається, і тут означає вищенаведений вислів. Справді, “поклав печатку” Отець – значить не інше що, як – показав, відкрив Своїм свідченням. Щоправда, Христос і сам Себе показав; але, оскільки говорив з юдеями, то поставив на вид свідоцтво Отця.
2. Навчимося ж, улюблені, просити в Бога того, чого слід просити в Нього. Ті, тобто життєві обставини, якими б не були, не приносять нам жодної шкоди. Чи збагатимося ми, – насолодимося тільки тут задоволеннями. Чи впадемо в бідність, – не зазнаємо від того жодної біди. Ані відрадні обставини цього життя, ані сумні не містять у собі достатньої причини для печалі й для задоволення, але й ті й інші не варті нашої уваги, і протікають із більшою швидкістю, через що справедливо називаються і дорогою, бо минають і не можуть залишатися надовго. Тим часом майбутні, – і те й інше, забирається навіки – як покарання, так і царство. Отже, щодо майбутнього докладатимемо більшого старання, щоб одного уникнути, а іншого досягти. Яка, справді, користь від насолоди земної? Сьогодні вона є, а завтра – прах розсіяний; сьогодні – вогонь палаючий, а завтра – попіл остиглий. Але не такі блага духовні: вони завжди сяють і цвітуть і з кожним днем стають прекраснішими. Те багатство ніколи не гине, ніколи не перекладається, ніколи не виснажується, ніколи не піддає занепокоєння, заздрості або осуду, не губить тіла, не розбещує душі, не збуджує заздрості, не накликає ненависті, тимчасом як усе це пов’язано з багатством. Та слава не доводить до божевілля, не породжує гордовитості, ніколи не перестає і не затьмарюється. Спокій і насолода на небесах також безперервні, завжди незмінні й безсмертні: не можна знайти для них ні межі, ні кінця. Забажаємо ж, переконую вас, цього життя. Якщо будемо його бажати, то не поставимо ні на що блага теперішні, але почнемо зневажати їх, сміятися з них. Усе, що має кінець, не дуже жадане. Усе, що припиняється, що сьогодні є і чого завтра немає, хоча б то було що-небудь і дуже велике, – усе це здається занадто малим і не вартим уваги. Отже, будемо любити не швидкоплинні, не скороминущі й такі, що спливають, блага, а блага постійні й незмінні, щоб і сподобитися їх, по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 45

Ін. 6:28-30. Тож сказали Йому: що нам робити, щоб творити діла Божі? Іісус сказав їм у відповідь: Ось діло Боже, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав. На це сказали Йому: Яке ж Ти даси знамення, щоб ми побачили й повірили Тобі? що Ти робиш?

1. сластолюбство є погибель для душі. – 2. Що таке хліб життя? – 3. Необхідність віри і благодаті для спасіння. – Іісус Христос часто говорив про воскресіння, і причина цього. – 4. Часте нагадування про воскресіння спонукає уникати зла і робити добро. – Воскресіння і суд руйнують долю. – Ніщо не відбувається за потребою або випадково. – Безсумнівність воскресіння і суду: людей без віри спіткає те саме, що й невіруючих за часів потопу і Лота. – Кінець світу раптово спіткає людей. – Докази безсумнівності воскресіння і Страшного Суду.

1. Немає нічого гіршого, нічого ганебнішого за обжерливість. Воно робить розум тупим; воно робить душу плотською; воно засліплює і не дозволяє бачити. Ось дивись: це сталося і з іудеями. Оскільки, будучи віддані обжерливості, вони цілком були зайняті предметами життєвими і не думали ні про що духовне, то хоча Христос збуджує їх безліччю слів, сповнених то суворості, то поблажливості, та й за всього цього вони не встають, а, як і раніше, лежать ницою. Поглянь, Він сказав їм: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситилися” (Ін. 6:26), – (і через це) вразив докором; показав, якої треба шукати їжі, сказавши: “намагайтеся не про їжу тлінну”; запропонував їм винагороду в словах: “але про їжу, що перебуває у вічне життя” (Ін. 6:27); нарешті попередив їхнє заперечення, сказавши, що Він посланий Отцем. Що ж вони? Ніби не чуючи нічого, кажуть: “що нам робити, щоб творити діла Божі?” Сказали ж це (як показують подальші обставини) не для того, щоб дізнатися і виконати, а щоб привернути Його – знову дати їм їжу і наситити їх. Що ж Христос? “Ось справа Божа, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав”. На це вони сказали: “Яке ж Ти даси знамення, щоб ми побачили і повірили? Отці наші їли манну в пустелі” (Ін. 6:30-31). Нічого немає байдужішого, нічого безглуздішого за ці слова. Тоді як чудо було ще перед їхніми очима, вони говорили так, наче ще не зроблено жодного чуда: “яке ж Ти даси знамення”? І, сказавши це, не надають Йому напризволяще вибір дива; але хочуть поставити Його перед необхідністю здійснити не інше якесь диво, а саме таке, яке було за їхніх предків. Тому-то й кажуть: “батьки наші їли манну в пустелі”, думаючи тим підбурити Його – здійснити таке чудо, яке могло б наситити їх тілесно. Справді, чому вони згадали не про якесь інше з колишніх чудес, хоча їх тоді багато було здійснено і в Єгипті, і над морем, і в пустелі, – але саме про манну? Чи не тому, що сильно бажали її, будучи поневолені обжерливості? Як же ви, що називали Його пророком і хотіли поставити царем, бо бачили диво, – як ви тепер, наче й не було жодного дива, опиняєтесь невдячними й невизнаними, і просите дива, як просили б дармоїди й голодні пси? Чи тепер дорога вам манна, коли душа ваша знемагає? І поміть хитрість їхніх слів. Не сказали: Мойсей створив таке-то чудо, а Ти яке зробиш, – щоб не дратувати Його; але очікуючи від Нього їжі, все ще звертаються до Нього з великою шанобливістю. З іншого боку, не кажуть і того, що Бог створив таке-то чудо, а Ти яке зробиш, – щоб не подати думки, ніби вони рівняють Його Богові. Не згадують і про Мойсея, щоб не подати думки, ніби принижують Його. Але обирають середину, кажучи: “Отці наші їли манну в пустелі”. Христос міг, звісно, сказати: Я звершив чудеса більші, ніж Мойсей, і не потребував жезла, не мав потреби в молитві, але все звершив Сам Собою. Якщо ж ви нагадуєте манну, то ось Я дав вам і хліб. Але тоді не час було говорити це, а була одна турбота звернути їх до їжі духовної. І дивись, з якою безмежною мудрістю Христос відповідає їм: “Не Мойсей дав вам хліба з неба, а Отець Мій дає вам хліб істинний з небес” (Ін. 6:32). Чому ж Він не сказав: не Мойсей дав, а Я; але замість Мойсея вказав на Бога, а замість манни – на Себе? Тому, що великою була неміч слухачів, як це видно з подальшого. І тоді, як Він сказав ці самі слова, Він не зупинив їх. Хоча й спочатку говорив: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб, і наситилися” (Ін. 6:26), і в наступних словах виправляв їх, але, незважаючи на все це, вони не перестають (вимагати хліба). Коли Христос обіцяв самарянці дати воду, то при цьому не згадав про Отця, а просто так сказав: “якби ти знала… Хто каже тобі: дай Мені пити, то ти сама просила б у Нього, і Він дав би тобі воду живу”, – і знову: “вода, яку Я дам” (Ін. 4:10,14), – але не відсилає до Отця. Тут же згадує про Отця, щоб ти зрозумів, якою великою була віра самарянки і якою великою була неміч юдеїв. Але ж манна була не з неба; як же говориться: “з небес”? Так само, як Писання говорить: “птахів небесних”, і знову: “Загримів на небесах Господь” (Пс. 8:9; Пс. 17:14). Хлібом же істинним називає той хліб не тому, щоб чудо над манною було хибним, а тому що вона була образом, а не самою істиною. А згадавши про Мойсея, не протиставив Себе йому, бо юдеї ще не віддавали перевагу Йому перед Мойсеєм, а навпаки, про Мойсея мали вище поняття, ніж про Нього. Тому, сказавши: “не Мойсей дав”, Він не додав: Я даю, але натомість сказав: “Отець дає”. Почувши це, вони знову кажуть: дай нам їсти хліб цей, – бо все ще думали, що це щось чуттєве, все ще чекали на насичення своєї утроби, а тому й стеклися так скоро. Що ж Христос? Мало-помалу підносячи їхню думку, продовжує: “хліб Божий є той, що сходить з небес і дає життя світові” (Ін. 6:33), – не іудеям тільки, а й усьому всесвіту. Тому й не сказав просто – їжу, але – життя, якесь інше і відмінне, щоб показати, що всі були мертві. Але вони все ще поникають долу і кажуть: “подавай нам… такий хліб” (Ін. 6:34). Докоряючи їм за те, що вони, поки припускали трапезу чуттєву, доти стікалися до Нього, а щойно дізналися, що це якась духовна трапеза, то вже не приступають до Нього, Христос каже: “Я – хліб життя: той, хто до Мене прийде, не буде спрагуватиме, і той, хто вірує в Мене, не спрагуватиме ніколи. Але Я сказав вам, що ви і бачили Мене, і не віруєте” (Ін. 6:35-36).
2. Так ще раніше говорив і Іоанн: що відає, каже, “і що Він бачив,… про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його” (Ін. 3:32). Так само і Христос: “Ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили, а ви свідоцтва Нашого не приймаєте” (Ін. 3:11). Робить же це, попереджаючи їх і показуючи, що їхнє невір’я не бентежить Його, що Він не шукає слави і знає найпотаємніші їхні думки, як теперішні, так і майбутні. “Я є хліб життя”. Має намір уже приступити до вчення про таїнство, і спочатку розмовляє про Своє божество, кажучи: “Я є хліб життя”, – бо це сказано не про тіло. Про тіло говорить під кінець: “А хліб, який Я дам, є Плоть Моя” (Ін. 6:51), – а тепер говорить про божество. Плоть (Христова) заради Бога Слова є хліб, так само як і цей хліб заради натхнення на нього Духа буває хлібом небесним. Тут Христос не наводить свідків, як у попередній бесіді, бо має свідоцтво в чуді над хлібами, та й юдеї все ще робили вигляд, що вірять Йому, тимчасом як там суперечили Йому і засуджували Його. Ось чому Він тут і говорить прямо. Тим часом юдеї, сподіваючись насолодитися тілесною їжею, залишаються і не бентежаться, аж поки згодом не втратили всякої надії. Але Христос, не дивлячись і на це, не замовк, а навпаки, сказав багато чого, щоб їх напоумити і викрити. Вони ж, які називали Його пророком у той час, як їли, тепер спокушаються і називають Його сином тектона. А тоді не спокушалися, коли їли хліби, але говорили: “це Пророк”, і хотіли зробити Його царем. Мабуть, вони досадували на те, що Він сказав: “Я зійшов з небес”; але справжньою причиною їхнього обурення було не це, а те, що вони втратили всяку надію насолодитися тілесною трапезою. Якби вони справді обурювалися (на ті слова), то їм слід було б запитати і дізнатися, яким чином Він їсть хліб тваринний і як зійшов з неба. Тим часом цього вони не роблять, а нарікають. І що не це їх спокушало, видно з наступного. На Його слова: “Отець Мій дає вам хліб”, вони не сказали: благай Його, щоб дав, а що? “Подавай нам хліб”. Хоча Він і не сказав: Я даю, але: “Отець Мій дає”, проте ж, з бажання їжі, вони визнали, що і Він може подати її. Яким же чином, визнавши, що і Він може подати їжу, вони могли потім спокушатися, і до того ж тоді, коли почули, що Він дає її? Отже, яка ж тому причина? Вони почули, що більше не отримають уже їжі, і тому знову почали не вірити і на виправдання свого невір’я подають те, що Його слово занадто високе. Тому Він і каже: “і ви бачили Мене, і не вірите”, вказуючи, з одного боку, на чудеса, з іншого, на свідчення Писань. “Вони, – каже, – свідчать про Мене” (Ін. 5:39). Ще: “Я прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене” (Ін. 5:43). Ще: “як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте” (Ін. 5:44)? “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде, і того, хто прийде до Мене, не вижену геть” (Ін. 6:37).
Дивись, як Він усе робить для спасіння людей. З тією саме метою Він і додав це, щоб не здалося, ніби Він займається предметами непотрібними і говорить без мети. Що ж Він говорить? “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде;… і Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:37,40). Але чому Він згадує і про загальне воскресіння, в якому братимуть участь і нечестиві, як про особливий дар віруючих у Нього? Тому, що і мова у Нього не просто про воскресіння, але саме про таке воскресіння. Сказавши наперед: “не вижену” його і не погублю нічого з того, що Він Мені дав. (Ін. 6:37,39), Він потім уже говорить про воскресіння. У воскресіння справді одних буде вигнано, як можна бачити зі слів: “візьміть його і киньте в темряву зовнішню” (Мф. 22:13), а інші загинуть, як і це видно зі слів: “Бійтеся більше Того, Хто може і душу, і тіло згубити в геєні” (Мф. 10:28). Таким же чином, слова: життя вічне даю – означають те саме, що слова: “вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння осуду” (Ін. 5:29). Ось на це-то воскресіння, яке належить людям добрим, Він і вказав тут. А що Він хоче сказати словами: “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде”? У них Він викриває невір’я юдеїв і показує, що той, хто не вірить Йому, переступає волю Отця, тільки говорить про це не так прямо, а прикрито. Так чинив Він і завжди, коли хотів показати, що невіруючі ображають не Його тільки, а й Отця. Справді, якщо в тому воля Отця і для того прийшов (Христос), щоб спасти весь світ, то невіруючі переступають волю Отця. Отже, коли кого-небудь, каже, веде Отець, то ніщо не може перешкодити йому прийти до Мене. Це Він говорить і нижче: “ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець” (Ін. 6:44). А Павло сказав, що Він передає їх Отцеві: “коли, – сказано, – віддасть Царство Богові й Отцеві” (1Кор. 15:24). Отже, як Отець, коли дає, тим нічого не позбавляє Себе, так і Син, коли передає, тим нічого не забирає від Себе. Говориться ж про Нього, що Він передає, бо “через Нього” ми отримали “доступ” (Еф.2:18).
3 Але цей самий вираз: “через Нього” – вживається і про Отця, як, наприклад, у цьому місці: “Яким ви покликані в причастя Сина Його” (1Кор. 1:9), тобто волею Отця. І ще: “блаженний ти, Симоне, сину Іониновий, бо не плоть і кров відкрили тобі це” (Мф. 16:17). Тут сенс майже такий: віра в Мене – справа не маловажна, але для неї потрібне навіювання згори. І це Христос стверджує всюди, показуючи, що для цієї віри потрібна душа, істинно доблесна і приваблива Богом. Але, можливо, скаже хто-небудь: якщо все, що дає Отець, приходить до Тебе, і (якщо приходять) ті, яких тільки Він приверне, і ніхто не може прийти до Тебе, якщо не буде дано йому згори, то кому Отець не дає, ті вільні від усякої вини й осуду. Це – порожні слова і одна відмовка. Без сумніву ми маємо потребу і у власній волі, бо повчатися і вірувати – справа волі. Тут же словами: “що дає Мені Отець” Він означає не інше що, як наступне: вірити в Мене – справа не менш важлива, і для того потрібні не роздуми людські, а одкровення згори і душа, що з вдячністю приймає одкровення. А слова: той, хто йде до Мене, врятований буде, – означають: буде користуватися великим піклуванням. Тому-то, каже, Я і прийшов, і сприйняв плоть, і прийняв зрак раба. Потім додає: “Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, але волю Того, Хто послав Мене” (Ін. 6:38). Що ти кажеш? Хіба інша воля – Твоя, а інша – Його? Щоб хто не подумав цього, Христос відхиляє таку думку, кажучи далі: “воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб усякий, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне” (Ін. 6:40). А це хіба не Твоя воля? Як же Ти кажеш в іншому місці: “вогонь прийшов Я низвести на землю, і як бажав би, щоб він уже запалився” (Лк. 12:49)? Якщо ж і Ти хочеш цього, то явно, що в Тебе одна воля з Отцем. Та й в іншому місці Він каже: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21). У чому ж полягає воля Отця? Чи не в тому, щоб не загинув жоден із них? А цього ж хочеш і Ти. Значить, не інша воля та (Отця) і не інша ця (Сина). Так і в іншому місці і ще сильніше Він стверджує Свою рівність з Отцем, кажучи: Я і Отець “прийдемо… і оселю в нього зробимо” (Ін. 14:23). Отже, слова Його мають такий зміст: Я прийшов зробити не інше що, як те, чого хоче і Отець, і в Мене немає якоїсь особливої Своєї волі, окрім волі Отця, бо все батьківське належить Мені, і все Моє належить Отцеві. Якщо ж у Отця і Сина все спільне, то Він справедливо каже: “не для того, щоб творити волю Мою”. Але тут Він не сказав так, але дотримувався цього до кінця. Предмети піднесені, як я сказав, Він поки що приховує і ставить у тіні, щоб показати, що, якби Він сказав: то воля Моя, то ним знехтували б; тому каже: і Я сприяю тій волі (тобто Отця), щоб тим сильніше вразити їх. Він говорив ніби так: що ви думаєте? Що, не віруючи, гнівите Мене? Ні, ви дратуєте Отця Мого. “Воля ж Отця, що послав Мене, є та, щоб із того, що Він дав Мені, нічого не погубити” (Ін. 6:39). Тут показує, що не потребує їхньої пошани і прийшов не за Своєю потребою, і не для честі від них, але для їхнього спасіння. Це ж Він сказав і в попередній бесіді: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41), і ще: “кажу це для того, щоб ви спаслися” (Ін. 5:34). Та й за всякого випадку Він намагається показати, що прийшов для їхнього спасіння. Каже ж, що готує славу Отцеві, щоб тим відхилити від Себе всяку підозру. А що з цією метою Він говорив так, це найяскравішим чином відкрив у наступних словах: Той, хто шукає волі своєї, каже: “шукає слави собі, а Хто шукає слави Тому, Хто послав Його, Той істинний, і нема в Ньому неправди” (Ін. 7:18). “Воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб усякий, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне, і Я воскрешу його останнього дня” (Ін. 6:40). Для чого Він так часто і при кожному випадку говорить про воскресіння? Щоб не думали, ніби промисел Божий обмежується тільки теперішніми речами, і тому не впадали б у зневіру, якщо тут не насолоджуються благами, але сподівалися б на блага майбутні, і не зневажали б його, якщо не зазнають покарання в теперішньому житті, але очікували б на життя прийдешнє.
4. Але якщо від частої співбесіди про воскресіння нічого не набули вони (юдеї), то постараємося набути ми. Чи захочемо ми несправедливо збагатитися або викрасти що-небудь, або зробити інший якийсь нечесний вчинок, – негайно наведемо собі на думку той день, уявімо те судилище, – і ця думка сильніше за будь-яку вузду стримає погане наше прагнення. Будемо постійно говорити і собі, й іншим: є воскресіння і на нас чекає страшне судилище. Якщо когось побачимо пихатим і пихатимся теперішніми благами, скажемо йому те ж саме, і оголосимо, що все це залишиться тут. Якщо знову побачимо іншого пригніченим скорботами і зневіреним, скажемо і йому те ж саме, вказуючи на те, що скорботам буде кінець. Якщо також побачимо когось відданим безпечності й лінощам, уявімо йому знову те саме, виставляючи на вигляд, що треба буде віддати звіт у безпечності. Ця промова краще від усяких ліків може вилікувати душу.
І справді, є воскресіння, і воскресіння біля дверей, не далеко, але близько. “Ще трохи, – каже Павло, – і Прийдешній прийде, і не забариться” (Євр. 10:37), і в іншому місці: “усім нам треба з’явитися перед судделієм Христовим” (2Кор. 5:10), тобто і злим, і добрим, – тим, щоб перед усіма потерпіти безслав’я, – цим, щоб перед усіма виявитися ще славнішими. Як тут судді і злих карають, і добрим віддають честь відкрито перед усіма, так точно буде і там, щоб для одних було більше сорому, а для інших більше слави. Будемо ж уявляти собі це щодня. Якщо матимемо це в думках, то ніщо з речей теперішніх і скороминущих не втримає нас, тому що видиме тимчасове, а невидиме вічне. Будемо ж невпинно говорити і собі, й іншим: є воскресіння, і суд, і звіт у справах. Нехай говорять і всі ті, які допускають долю, – і вони негайно звільняться від цієї гнилої хвороби. Адже якщо є воскресіння і суд, то немає долі, скільки б вони не сперечалися і не сперечалися. Але я соромлюся, що вчу християн про воскресіння. Кого потрібно вчити, що є воскресіння, і хто не цілком переконаний, що все відбувається не за необхідністю, і не просто, і не абияк, той, очевидно, не християнин. Тому я прошу і благаю: очистимо себе від усякого зла і зробимо все, щоб отримати прощення і виправдання того дня. Але, можливо, хто-небудь скаже: та коли буде смерть, коли воскресіння? Ось скільки вже минуло часу, – і нічого такого не сталося? Але буде, – повірте. Адже і перед потопом те саме говорили і сміялися над Ноєм; але прийшов потоп і всіх цих невіруючих поглинув, і тільки його одного, хто вірував, залишив у живих. І за Лота не очікували тієї, згори посланої страти, доки блискавки і громи, що спали, не знищили всіх. І ні тоді, ні за Ноя не було жодної попередньої вказівки на те, що мало трапитися; але лихо прийшло несподівано, в той час, коли всі бенкетували, пиячили й упивалися. Так настане і воскресіння, не з попередніми будь-якими ознаками, але серед нашого благополуччя. Тому Павло й каже: “коли говоритимуть: “мир і безпека”, тоді раптово спіткає їхнє лихо, так само, як мука пологами спіткає ту, що в утробі має, і не втечуть” (1Сол. 5:3). Так влаштував це Бог для того, щоб ми завжди були пильними і не віддавалися безпечності серед самої безпеки.
Що ти кажеш? Не чекаєш на воскресіння і суд? Це сповідують і демони, – а ти не сповідуєш? “Прийшов Ти сюди, – кажуть вони, – передчасно мучити нас” (Мф. 8:29). Якщо ж кажуть, що буде мука, то знають, звичайно, буде і суд, і звіт, і покарання. Не будемо ж прогнівляти Бога, крім худих справ, ще й невір’ям слову про воскресіння. Як у всьому іншому Христос був початком для нас, так і в цьому. Тому Він називається і первіснонародженим із мертвих. А якби не було воскресіння, то як би Він міг бути первіснонародженим, коли ніхто з мертвих не піде за Ним? Якби не було воскресіння, то як би могла зберегтися правда Божа, коли стільки злих людей благоденствують, і стільки добрих страждають і в стражданні закінчують життя? Де всі ці люди отримають за своїми достоїнствами, якщо немає воскресіння? Ніхто з тих, хто живе праведно, не сумнівається у воскресінні; але щодня молиться. Промовляючи цей святий вислів: “Нехай прийде Царство Твоє” (Мф. 6:10). Хто ж не вірує у воскресіння? Люди, які йдуть оскверненими шляхами і проводять нечисте життя, як каже пророк: “у всякий час шляхи його згубні; суди Твої далекі для нього” (Пс. 9:26). Справді, неможливо людині вести життя чисте, коли вона не вірує у воскресіння. А хто не знає за собою нічого лихого, ті й говорять, і бажають, і вірять, що отримають відплату. Не будемо ж гнівити Бога, але послухаємо Христа, Який каже: “Бійтеся Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні” (Мф. 10:28). Боязнь ця зробить нас кращими, і таким чином, ми, позбувшись цієї погибелі, удостоїмося Царства Небесного, якого й нехай сподобимося всі ми, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю, із всесвятим і життєдайним Духом, що поклоняється Йому, слава нині і повсякчас і в безкінечні віки віків. Амінь.

Бесіда 46

Ін. 6:41-42. Обурювалися на Нього юдеї за те, що Він сказав: Я є хліб, що зійшов з небес. І казали: Чи не Іісус це, син Йосипів, Якого батька й Матір ми знаємо? Як же говорить Він: Я зійшов з небес?

1. Бог привертає до себе людей, не пригнічуючи їхньої свободи волі. – Спростування маніхеїв з цього предмету. – 2. Різниця між манним і істинним хлібом життя. – 3 и 4. Велич і надмірність любові Іісуса Христа в божественній євхаристії. – Сутність і значення євхаристії для нашого спасіння. – Хто негідно причащаються тіла і крові Господньої, будуть покарані, як ті, що розпинали Його.

1. “Їхній бог – черево, і слава їхня – в соромі”, – говорив про деяких людей Павло в посланні до Филип’ян (Флп. 3:19). Що такими ж були і юдеї, видно і з попередніх обставин, видно і з того, що вони говорили, прийшовши до Христа. Коли Він дав їм хліб і наситив їхнє черево, вони пророком називали Його, і царем хотіли поставити; а коли викладав їм вчення про їжу духовну, про життя вічне, коли розмовляв про воскресіння і підносив їхню думку, і коли особливо слід було б дивуватися Йому, – тоді вони нарікають і відступають від Нього. Тим часом, якщо Він пророк, як вони колись казали, – а Він і справді є той, про якого сказав Мойсей: “Пророка… з братів твоїх, як і мене, виведе тобі Господь, Бог твій, – Його слухайте” (Повт. 18:15), – то вони мали б слухати Його, коли Він казав: “Я зійшов з небес”; та вони не слухали, а нарікали. Вони ще поважали Його за недавнє чудо над хлібами, і тому явно не суперечили, але наріканням висловлювали свою досаду на те, що Він не дав їм трапези, якої вони хотіли, і посеред нарікань говорили: “Чи не Іісус це, сину Йосиповий”? З цих слів видно, що вони ще не знали навіть про Його дивовижне і надзвичайне народження, через що і називають Його сином Йосипа. І Христос не докоряє їм і не каже: “Я не син Йосипа” – не тому, щоб Він був син Йосипа, а тому, що вони ще не могли почути про те дивовижне народження. Якщо ж вони не могли ясно почути про Його народження тілесне, то не могли тим більше – про невимовне, гірське. Якщо Він не відкрив їм приниженого, то тим більше не міг би говорити їм про ті речі. І хоча їх багато спокушало Його походження від простого і незнатного батька, проте ж Він не відкрив (істини), щоб усуваючи одну спокусу, не породити іншої. Що ж Він відповідає на їхні нарікання?
“Ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець, що послав Мене” (Ін. 6:44). На це нападають маніхеї і кажуть, ніби ніщо не залежить від нас. Тим часом ці-то слова особливо і доводять, що ми владні у своєму свавіллі. Але яка, кажуть, потреба залучати, якщо хто сам приходить до Нього? Знову і це не знищує нашої волі, а навпаки показує, що ми потребуємо допомоги. Тут (Христос) говорить не про всякого, хто приходить, але про того, хто користується великим сприянням (від Бога). Далі показує і спосіб, яким Отець приваблює. А щоб юдеї знову не подумали про Бога чогось чуттєвого, Він додав: “це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто є від Бога; Він бачив Отця” (Ін. 6:46). Як же, запитаєш, приваблює? Це давно показав пророк, провіщаючи і кажучи: “будуть усі навчені Богом” (Ін. 6:45). Чи бачиш гідність віри? Чи бачиш, як, за пророкуванням пророка, люди мають бути навчені “не людьми і не через людину” (Гал. 1:1), але самим Богом? Тому-то, щоб надати достовірності Своїм словам, Він і відіслав юдеїв до пророків. Але якщо сказано, що всі будуть навчені Богом, то чому, запитаєш, дехто не вірує? Через те, що ті слова сказані про більшу частину людей, або ще – пророцтво вказує не взагалі на всіх, але на всіх охочих. Учитель стоїть перед усіма, і всім готовий дати і повідомити своє вчення. “І Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:40). Не мала тут означається гідність Сина: якщо Отець приваблює, то Він воскрешає. Але цим Він не відокремлює Своїх справ від Отця (як це можливо?), а тільки показує рівність могутності. Чому, як у тому місці, сказавши: “і Отець, що послав Мене… засвідчив про Мене” (Ін. 5:37), слідом за тим Він відіслав юдеїв до Писання, щоб хто-небудь із них не став даремно багато трудитися над поясненням Його слів, так і тут, щоб не почали, як і раніше, підозрювати Його, відсилає їх до пророків, яких вельми часто і наводить, щоб показати, що Він не супротивник Отця. Що ж, скажеш, ті, хто жив до того часу, хіба не були навчені Богом? Що ж тут особливого? Те, що тоді люди навчалися божественних істин за посередництвом людей, а тепер навчаються через єдинородного Сина Божого і Духа Святого. Далі Христос додає: “це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто є від Бога”, розуміючи тут ці слова (є від Бога) не про причину буття, але про властивість істоти. Якби Він розумів ту думку, то в чому б тоді полягала перевага Сина і його відмінність від нас? І ми ж усі від Бога. Для чого ж, скажеш, Він не висловив цього ясніше? Заради немочі юдеїв. Якщо вони так спокусилися і словами: “Я зійшов з небес”, то що було б з ними, якби Він додав і це? А хлібом тваринним називає Себе тому, що від Нього залежить наше життя і теперішнє, і майбутнє. Тому й додав: “Той, хто поїсть цей хліб, буде жити навіки” (Ін. 6:51), маючи на увазі тут під хлібом або спасенні догмати та віру в Нього, або Своє тіло, бо і те, і інше укріплює душу. Хоча в іншому випадку при Його словах: “хто додержиться слова Мого, той не скуштує смерті” (Ін. 8:52) юдеї спокусилися, але тепер нічого такого не трапилося, мабуть, через те, що вони ще поважали Його, заради чуда над хлібами.
2. Зауваж ще й те, звідки Він виводить відмінність між цим хлібом і манною: з наслідків вживання тієї та іншої їжі. Показуючи, що манна не принесла жодної особливо користі, Він додав: “батьки ваші їли манну в пустелі, і померли” (Ін. 6:49). Потім представляє найпереконливіший доказ того, що вони удостоїлися незрівнянно більшого дару, ніж їхні батьки, натякаючи на чудових чоловіків, які були при Мойсеї. Тому, сказавши, що ті, хто їв манну, померли, Він додав: “Той, хто їсть цей хліб, житиме повік” (Ін. 6:51). І слово: “в пустелі” Він вжив не без мети, але щоб дати помітити, що манна і тривала недовго, і не перейшла в обітовану землю; а цей хліб не такий. “А хліб, що Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу” (Ін. 6:51). Справедливо тут може хтось у подиві запитати: чи було б добре говорити ці слова, коли вони аж ніяк не послугували для повчання і не принесли жодної користі, а навпаки, навіть нашкодили тим, котрі були вже повчальні? “Відтоді, – сказано, – багато хто з учнів Його відійшов від Нього” (Ін. 6:66), кажучи: “які дивні слова! хто може це слухати?” (Ін. 6:60). Адже можна було це дати одним учням, з якими, як зауважив Матвій, Христос і розмовляв особливо. Що ж відповідати на це? Те, що і в цьому випадку ці слова були вельми корисними і потрібними. Оскільки юдеї настійно просили в Нього їжі, але – тілесної, і, згадуючи про їжу, яка була послана їхнім предкам, вважали манну чимось великим, то Він і згадує про їжу духовну, бажаючи показати, що все це було образом і тінню, а ця їжа є сама істина “речей” (Євр. 10:1). Але належало, кажуть, сказати: Отці ваші їли манну в пустелі, а Я дав вам хліб. Але в цьому велика відмінність. Це чудо (над хлібами) здавалося навіть меншим за те (дарування манни), тому що манна була послана з неба, а чудо над хлібами було здійснене на землі. Отже, оскільки вони домагалися їжі, що сходила з неба, то Він часто й говорив: “Я зійшов з небес”. Якщо ж хто поцікавиться дізнатися, для чого Він завів мову і про таїнства, то ми скажемо йому, що було дуже завчасно сказати і про них. Темрява слів завжди підбурює слухача і робить його більш уважним. Тому юдеям не спокушатися слід було, а навпаки запитати і дізнатися. Але вони віддаляються. І якщо вони вважали Його пророком, то повинні були повірити Його словам.
Таким чином причина спокуси полягала в їхній нерозумності, а не в незрозумілості мови. Але ти дивись, як Він мало-помалу прив’язував до Себе учнів. Вони кажуть: “До кого нам іти? Ти маєш дієслова вічного життя” (Ін. 6:68), незважаючи на те, що тут Він представляє вже Себе дарувальником, а не Отця, кажучи: “хліб, що Я дам, є Плоть Моя”. Але народ не так, а навпаки: “які дивні слова”, каже він чомусь і йде. Тим часом це вчення було не нове якесь і надзвичайне. На нього прикровенно вказав ще раніше Іоанн, назвавши Христа Агнцем. Але і при всьому тому, скажеш, народ не розумів. Знаю це і я; але не розуміли також і учні. Якщо вони ще нічого ясно не знали про воскресіння, а тому й не розуміли, що б таке означало: “Зруйнуйте храм сей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19), то ще набагато менше могли зрозуміти ті слова, тому що вони темніші за ці. Що воскресали пророки, це вони знали, хоча Писання говорить про це і не так ясно; але щоб хто-небудь їв плоть, про те ніколи не говорив жоден із пророків. І проте ж учні повірили Христу, слідували за Ним і сповідували, що Він має дієслова життя вічного. Обов’язок учня – не розбирати із зайвою цікавістю слів учителя, але слухати, вірити і чекати належного часу для вирішення здивувань. Чому ж, скажеш, (з деякими) сталося протилежне і вони повернулися назад? Причина – в їхній нерозумності. Як тільки спаде на думку питання: “як?” – разом із тим з’являється і невіра. Тому бентежився і Никодим, кажучи: “як може людина… увійти в утробу матері своєї?” (Ін. 3:4). Тому бентежаться і вони, кажучи: “як Він може дати нам їсти Плоть Свою?” (Ін. 6:52). Якщо ти тепер питаєш: як? – то чому не говориш того ж і про хліби? Як із п’яти Господь зробив таку безліч? Очевидно, вони тоді думали тільки про те, як би насититися, а не про те, щоб зрозуміти чудо. Але тоді, скажеш, сам досвід навчав їх. Якщо так, то з того ж самого досвіду їм слід було без зусиль прийняти і це вчення. Для того-то Христос наперед і вчинив те чудо, щоб вони, навчені ним, вірили вже й тому, що Він після говорив. Отже, юдеї в той час не отримали жодної користі від сказаного; а ми вже насправді користуємося цим благодіянням. Тому й потрібно знати чудо цих таїнств – у чому воно полягає, для чого дано і яка від нього користь. “Одне тіло, – сказано, – ми буваємо і члени… від плоті Його, і від кісток Його” (Еф.4:4, 5:30). Нехай слухають ці слова посвячені!
3 Отже, щоб не любов’ю тільки, а й самою справою бути нам членами плоті Христової, будемо причащатися цієї плоті. А це буває через їжу, яку Христос дарував, щоб висловити Свою велику любов до нас. Для того Він змішав самого Себе з нами і розчинив тіло Своє в нас, щоб ми склали щось єдине, як тіло, поєднане з головою. І це знак найсильнішої любові. На це вказував і Йов, коли говорив про своїх домочадців, які так сильно любили його, що бажали зростися з його плоттю: “хто б дав нам насититися плоттю його?” (Йов. 31:31). Так говорили вони, бажаючи висловити свою велику любов до нього. З цією ж метою так вчинив і Христос: щоб ввести нас у більшу співдружність із Собою і показати Свою любов до нас, Він дав охочим не тільки бачити Його, а й відчувати на дотик, їсти, торкатися зубами плоті Його, з’єднуватися з Ним, насичуватися Ним усяке бажання. Будемо ж відходити від цієї трапези, як леви, що дихають вогнем, страшні для диявола, розмірковуючи про нашого Главу і про ту любов, яку Він показав до нас. Часто батьки віддають дітей своїх на вигодовування іншим; а Я, каже (Спаситель), не так, але живлю вас Своєю плоттю, Самого Себе пропоную вам, бажаючи, щоб усі ви були шляхетні, і подаючи вам благі надії на майбутнє. Хто віддав вам самого себе тут, той тим більше (зробить для вас) там. Я захотів бути вашим братом; Я заради вас долучився до плоті й крові; і цю плоть і кров, через які Я зріднився з вами, Я знову викладаю вам.
Ця кров надає нам вигляду квітучого і царського; народжує красу неймовірну; не дає в’янути шляхетності душі, безперестанку напоюючи її та живлячи. Наша кров, що утворюється з їжі, не раптом стає кров’ю, але (спочатку) буває чимось іншим; а ця кров не так, але негайно ж напаяє душу і надає їй якусь велику силу. Ця кров, гідно прийнята, відсторонює і далеко проганяє від нас демонів, закликає ж до нас ангелів і Владику ангелів. Демони біжать звідти, де бачать Владикову кров, а ангели туди стікаються. Пролита (на хресті), ця кров омила весь всесвіт. Багато про цю кров любомудрував і блаженний Павло в посланні до Євреїв. Ця кров очистила місце недоступне і святе святих. Якщо ж її образ мав таку силу і в храмі єврейському, і в Єгипті, коли кров’ю були помазані дверні одвірки, то набагато більше – сама істина. Ця кров освятила золотий жертовник. Без неї архієрей не наважувався входити в місце недоступне. Ця кров поставляла у священика. Вона в образах омивала гріхи. Якщо ж в образах вона мала таку силу; якщо смерть так боялася тіні, – то чи може, скажи мені, не злякатися самої істини? Ця кров – спасіння душ наших. Нею душа омивається; нею прикрашається; нею запалюється. Вона робить нашу душу чистішою за золото. Ця кров вилилася, – і зробила небо для нас доступним.
4. Страшні воістину таїнства Церкви, страшний воістину жертовник. З раю виходило джерело, що виливало чуттєві ріки; від цієї ж трапези походить джерело, що виводить ріки духовні. При цьому джерелі насаджені не верби безплідні, а дерева, що досягають до самого неба і приносять плід завжди стиглий і ніколи нев’янучий. Якщо хто нудиться від спеки, – нехай іде до цього джерела і прохолодить свій жар, бо це джерело знищує посуху й освіжає все попалене, – попалене не сонцем, а розпеченими стрілами (диявола). Його початок – згори, і витік його там же, і звідти він напаюється. У цього джерела багато потоків, які виводить Утішитель, а посередником при цьому буває Син, не заступом торуючи їм дорогу, а відчиняючи в нас прихильність. Це джерело є джерелом світла, що виливає промені істини. До нього стікаються і гірські сили, щоб споглядати красу його потоків, тому що вони ясніше бачать і силу належних дарів, і неприступне їхнє сяйво. Якби можливо було, щоб хто-небудь вклав свою руку або язик у розплавлене золото, – вони негайно озолотилися б. Точно таку ж і ще набагато більшу дію справляють і тут на душу належні таємниці. Сильніше за вогонь кипить і прагне ця річка, але не спалює, а тільки очищає все, чого торкається. Ця кров здавна була утворена на жертовниках, у закланнях, визначених законом. Вона є ціна всесвіту; нею Христос купив Церкву; нею Він всю її прикрасив. Як той, хто купує слуг, дає за них золото і тому, бажаючи їх прикрасити, прикрашає золотом, так і Христос і купив нас кров’ю, і прикрасив кров’ю. Ті, хто долучається до цієї крові, стоять разом з ангелами, архангелами та гірськими силами, зодягнуті в царський одяг Христовий і маючи духовну зброю. Але цим я ще не сказав нічого великого: вони бувають одягнені в самого Царя. Але наскільки велике і дивовижне це таїнство, настільки ж правдиве й те, що якщо приступиш до нього з чистотою, приступиш на спасіння; якщо ж із совістю лукавою – на покарання і муки. “Бо, – сказано, – хто їсть і п’є Господа недостойно, той їсть і п’є осуд собі” (1Кор. 11:29). Якщо і тих, хто оскверняє царську порфіру, карають однаково з тими, хто роздирає її, то що дивного, якщо ті, хто приймає тіло з нечистою думкою, будуть покарані так само, як і ті, хто понівечив його цвяхами? Дивись, на яке страшне покарання вказує Павло у словах: “Якщо той, хто знехтував законом Мойсеєвим, за наявності двох або трьох свідків, без милосердя карається смертю, то наскільки найтяжчому покаранню, думаєте, підлягає той, хто зневажає Сина Божого, і не шанує як святиню Кров заповіту, що нею освячений” (Євр. 10:28-29)? Будемо ж, улюблені, уважні до самих себе, насолоджуючись такими благами. І якщо народиться в нас бажання сказати що-небудь сороміцьке, або помітимо, що нами опановує гнів чи інша якась пристрасть, – подумаємо, чого ми удостоєні, якого отримали Духа. Така думка приборкає наші божевільні пристрасті. Та й доки ми будемо прив’язані до теперішнього? Доки не повстанемо? Доки будемо не дбати про своє спасіння? Подумаймо, чого нас удостоїв Бог, подякуймо, прославимо Його – не вірою тільки, а й самими ділами, щоб сподобитися і майбутніх благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю, зі Святим Духом, слава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 47

Ін. 6:53-54. Іісус же сказав їм: Воістину, воістину кажу вам: якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Крові Його, то не матимете в собі життя. Той, хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той має життя вічне,…

1. продовження міркування про значення св. євхаристії. – 2. Учні знаходять жорстоким слово Учителя. – 3. Докори і осуд потрібно робити з простотою. – 4. Пророцтво про зраду Юди. – Наше спасіння, як і наша загибель залежать від нашої свободи волі. – 5. Приклад Юди має слугувати застереженням для тих, хто займає вище становище. – Жадібність, що була причиною зради Юди, може слугувати причиною загибелі і для кожного з нас. – Зневажати бідних, значить зраджувати Іісуса Христа. – Марність багатств і зловживання ними. – Потрібно зневажати все тимчасове і шукати тільки вічного.

1. Коли розмовляємо про предмети духовні, ніщо життєве нехай не буде в душах наших, ніщо земне; але все це нехай буде видалено, все нехай буде усунуто, щоб ми могли цілком віддатися одному слуханню божественних слів. Якщо при вході царя в місто затихає весь галас, то набагато більше в той час, як Дух розмовляє з нами, ми повинні вникати з глибоким мовчанням і з великим страхом. А що сьогодні прочитано, то, дійсно, варте страху. Що ж саме, – послухай. Воістину кажу вам, каже Христос, якщо хто не їстиме плоті Моєї і не питиме крові Моєї, той не матиме життя в собі. Оскільки юдеї перед тим говорили, що це неможливо, то Він показує, що не тільки не неможливо, а й вельми необхідно. Тому й додає: “Той, хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, той має життя вічне, і Я воскрешу його останнього дня”. Слова Його: якщо хто їсть від хліба цього, не помре навіки, легко могли здатися їм дивними, як і тоді, коли вони говорили: Авраам помер, і пророки померли, як же Ти кажеш: “не скуштує смерті” (Ін. 6:52)? Тому Він, щоб розв’язати таке здивування і показати, що справді не помре назавжди, згадав про воскресіння. Часто ж говорить про таїнство (причастя), щоб показати, як воно необхідне і що воно неодмінно має бути. “Плоть Моя воістину є їжа, і Кров Моя воістину є пиття” (Ін. 6:55). Що означають ці слова? Цими Він хоче або сказати те, що плоть Його є істинним брашном, що спасає душу, або ж запевнити їх у сказаному, так щоб вони не вважали слів Його загадкою і притчею, але знали, що неодмінно треба куштувати Його тіло.
Далі каже: “Той, хто вкушає Мою Плоть, перебуває в Мені” (Ін. 6:56); цим показує, що така людина з’єднується з Ним. Наступні ж слова, якщо не заглибитися в їхній зміст, видаються такими, що ніби не мають зв’язку з попередніми. Яка справді, кажуть, послідовність – спочатку сказати: “той, хто їсть Мою Плоть, перебуває в Мені”, і потім продовжувати: “як послав Мене живий Отець, і Я живу Отцем” (Ін. 6:57)? Однак між цими словами є велика відповідність. Оскільки (Христос) багато разів говорив про життя вічне, то, на підтвердження того ж, і додав: “перебуває в Мені”. Якщо ж у Мені перебуває, а Я живу, то явно, що і він буде жити. Потім каже: “як послав Мене живий Отець живий”. Це – порівняння і уподібнення. Він ніби так сказав: Я живу так, як Отець. А щоб ти не вважав Його ненародженим, Він негайно додав: “живу Отцем”; але цим показує не те, ніби Він для Свого життя має потребу в якомусь сприянні. Ще раніше Він спростував цю думку, сказавши: “як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26). Якщо ж (припустити, що) Він потребує сприяння, то випливає, що Отець не дав так (тобто Сину мати життя в Собі), і отже, ті слова – хибні; а якщо дав, то Син уже не має потреби в жодному сторонньому сприянні. Що ж означає: “живу Отцем”? Тут Христос вказує тільки причину, кажучи ніби так: як живе Отець, так і Я живу. І “той, хто Мене їсть, буде жити Мною” (Ін. 6:57). Життя тут розуміє не звичайне, але прославлене.
А що Він говорить про життя не звичайне, а про те славне й невимовне, це видно з того, що всі – і невіруючі, і непосвячені – теж живуть, хоч і не вкушають тієї плоті. Бачиш, що йдеться не про це життя, але про те. Він наче так каже: той, хто вкушає Мою плоть, не загине по смерті і не зазнає покарання. І не про загальне також воскресіння говорить, бо всі однаково воскреснуть, але про воскресіння особливе, славне, поєднане з нагородою. “Цей-то є хліб, що зійшов з небес. Не так, як батьки ваші їли манну, і вмерли: той, хто їсть цей хліб, житиме повік” (Ін. 6:58). Безперестанку повторює одне й те саме для того, щоб закарбувати це в душі слухачів (так як вчення про це було майже останнє), і щоб утвердити віру в догмат про воскресіння і життя вічне. Отже, (Христос) говорить і про воскресіння частково тому, що сказав про життя вічне, а частково і для того, щоб показати, що це життя не тепер, але буде після воскресіння. Звідки ж, скажеш, це видно? З Писання. До нього за всякої нагоди відсилає Він юдеїв, наказуючи з нього переконуватися в тому. А словами: “дає життя світу” (Ін. 6:33) Він збуджує в них змагання, щоб, таким чином, вони не позбавляли себе цього дару принаймні через ревнощі, що інші насолоджуються ним. Про манну ж часто згадує для того, щоб і відмінність показати між нею та небесним хлібом, і привести їх до віри. Якщо для Нього можливо було без жнив, без хліба та інших харчів зберегти, протягом сорока років, життя їхніх пращурів, то тим більше це можливо буде тепер, коли Він прийшов звершити великі справи. З іншого боку, якщо то були деякі образи, і проте ж тоді збирали їжу без поту і праці, то тим більше це буде тепер, коли в усьому більша відмінність, коли смерті вже немає, і ми користуємося істинним життям. Добре й те, що Христос часто згадує про життя, бо життя жадане для людей, і ніщо так не приємне, як не вмирати. І в старому заповіті була обіцянка довговічності та багатоліття, але тепер обіцяється не просто довговічність, а життя, яке кінця не має. Водночас Христос хоче показати, що Він скасовує покарання, яке було наслідком гріха, знищує той смертний вирок і, всупереч колишньому визначенню, вводить не просто життя, а життя вічне. “Це говорив Він у синагозі, навчаючи в Капернаумі” (Ін. 6:59), де Він здійснив багато чудес, і де тому Його повинні були слухати з особливою увагою.
2. Але для чого Він навчав у синагозі та в храмі? Як для того, щоб вловити народ, що збирався в них, так і для того, щоб показати, що Він діє не проти Отця. “Багато хто з учнів Його, чуючи те, говорили: які дивні32слова” (Ін. 6:60). Що означає: “дивні слова”? Значить: суворо, важко, обтяжливо (чути це). Але ж Він нічого такого не говорив, тому що і розмовляв не про життя і діяльність, а про догмати, часто згадуючи про віру в Нього. То що ж, чи то означає: “дивні слова”, що Він обіцяє життя і воскресіння? Чи то, що він сказав: “Я зійшов із небес” (Ін. 6:38)? Чи те, що не можна врятуватися тому, хто не їсть Його плоті? Чи це, скажи мені, жорстоко? Але хто стане стверджувати це? Отже, що значить: “дивні”? Значить: неприйнятні, такі, що перевищують їхню неміч, що наводять великий страх. Вони думали, що Він говорить щось таке, що вище за Його гідність і далеко перевершує Його сили; чому й говорили: “хто може це слухати” (Ін. 6:60), бажаючи, можливо, тим виправдати себе, тому що мали намір відстати від Нього. “Але Іісус, знаючи Сам у Собі, що учні Його нарікають на те (а таке ведення таємних помислів є доказом Його божества), каже: чи це спокушає вас?” (Ін. 6:61). “Що ж, коли побачите Сина Людського, що сходить туди, де був раніше” (Ін. 6:62). Так само Він вчинив і з Нафанаїлом, сказавши: “ти віриш, бо Я тобі сказав: Я бачив тебе під смоковницею; побачиш більше цього” (Ін. 1:50), – і з Никодимом: “Ніхто не піднімався на небо, як тільки… Син Людський, що перебуває на небесах” (Ін. 3:13).
Що ж? До здивувань Він додає нові здивування? Аж ніяк ні; навпаки, величчю і безліччю догматів хоче утримати їх при Собі. Сказавши просто: “Я зійшов з небес”, і не додавши нічого більше, Він тим скоріше спокусив би їх; але сказавши: тіло Моє – життя світу, також “як послав Мене Отець живий, і Я живу Отцем”, і ще: “Я зійшов з небес”, Він тим самим розв’язує їхнє здивування. Хто говорить про себе одне велике, того, звісно, ще можна підозрювати у неправді, але хто, слідом за тим, висловлює так багато, той знищує всяку підозру. Усе ж Він і робить, і говорить для того, щоб видалити їх від думки, що батько Його Йосип. Отже, Він говорив так не для посилення спокуси, а навпаки для її знищення. Хто вважав би Його сином Йосипа, той не прийняв би Його слів; а хто переконався, що Він зійшов з неба і знову зійде туди, той зручніше міг слухати Його слова. Після того Христос долучає й інше вирішення їхнього здивування, кажучи: “Дух животворящий, а плоть нітрохи не корисна” (Ін. 6:63). Це означає: що говориться про Мене, тому треба слухати духовно; а хто слухає чуттєво (σαρκίκώς), той нічого не здобуває і не отримує жодної користі. Сумніватися ж у тому, як Він зійшов з неба, і думати, що Він – син Йосипа, і питати: “як Він може дати нам їсти Плоть Свою” (Ін. 6:52)? – було справою плотського слухання, тим часом як усе це слід було розуміти таємничо і духовно.
Але звідки, скажеш, вони могли зрозуміти, що таке означає їсти плоть? Тому-то їм і слід було почекати зручного часу і розпитати, а не залишати Його. “Слова, що кажу Я вам, суть дух і життя” (Ін. 6:63), тобто божественні й духовні, не містять у собі нічого тілесного і не підлягають природному порядку, але далекі від усякої такого роду необхідності, вищі за закони, що діють на землі, і мають сенс інший, особливий. Таким чином, як тут сказав: “дух”, замість того, щоб сказати: “духовні” (дієслова), так і, сказавши: “плоть”, мав на увазі не “тілесні” (предмети), але тілесне слухання, натякаючи водночас і на іудеїв, які завжди бажали тілесного, тимчасом як належало бажати духовного, бо хто предмети духовні почне розуміти чуттєво, той не здобуде жодного прибутку. Що ж, хіба Його плоть не є плоть? Без сумніву, – плоть. Як же Він сказав: “плоть не користає нітрохи”? Це Він сказав не про Свою плоть, – аж ніяк ні, – але про тих, які Його слова розуміють чуттєво. Що ж означає – розуміти чуттєво? Дивитися на предмети просто і не уявляти нічого більше, – ось що означає розуміти чуттєво. Але не так треба судити про видиме, а треба внутрішніми очима прозирати в усі його таємниці. Ось це означає розуміти духовно.
Адже хто не їсть Його плоті й не п’є Його крові, той не має життя в собі; як же плоть нічого не користає, коли без неї неможливо жити? Чи не бачиш, що слова: “плоть не користується нітрохи” сказані не про плоть Його, а про плотське слухання? “Але є з вас деякі невіруючі” (Ін. 6:64). Знову, за Своїм звичаєм, надає важливості Своїм словам, пророкуючи майбутнє і показуючи, що Він говорив усе це не тому, щоб шукав слави в них, а тому, що дбав про їхнє благо. Сказавши: “деякі”, Він через те виключив учнів, – тому що спочатку Він говорив: “і бачили Мене, і не вірите” (Ін. 6:36), а тепер: “є з вас деякі, що не вірять. Бо… від початку знав, хто є невіруючі і хто зрадить Його. І сказав: Для того й говорив Я вам, що ніхто не може прийти до Мене, якщо те не дано буде йому від Отця Мого” (Ін. 6:64-65). Тут євангеліст вказує нам на добровільне, прийняте Христом, домобудівництво (спасіння) і на Його незлобивість. І слово: “від початку” тут поставлено не без мети, але щоб ти пізнав Його передвідання і те, що Він ще перед цими словами, і не після того, як юдеї обурилися і спокусилися, а ще перед тим, знав зрадника, – що було доказом Його божества. Потім додав: “якщо то не дано буде йому” згори “від Отця Мого”, переконуючи їх вважати Бога Отцем Його, а не Йосипа, і показуючи, що увірувати в Нього справа не менш важлива. Він ніби так говорив: не турбують, не бентежать, не дивують Мене ті, хто не вірує. Я знаю це набагато раніше, ніж сталося. Знаю, кому дав Отець (увірувати в Мене).
3. але тоді ти чуєш: “дано”, не думай, щоб було роздавання просто за жеребом, а віруй, що отримує той, хто виявляється гідним прийняти. “Відтоді багато хто з учнів Його відійшов від Нього, і вже не ходили з Ним” (Ін. 6:66). Не без причини євангеліст не сказав: відійшли, але: “пішли назад “33. Цим Він показав, що вони, відокремившись (від Христа), перервали успіх у чеснотах і втратили ту віру, яку колись мали. Але з дванадцятьма (учнями) цього не сталося. Тому Він і каже їм: “Чи не хочете й ви відійти?” (Ін. 6:67) – чим знову показує, що не потребує їхнього служіння і послуху, і не за тим водить їх із Собою. Інакше – чи став би Він питати їх так? Чому ж Він не похвалив їх? Чому не підніс? Частково для того, щоб дотримати пристойну Учителеві гідність, а частково для того, щоб показати, що Він у такий спосіб скоріше міг привернути їх до Себе. Якби Він похвалив, то вони могли б подумати, що роблять Йому послугу, і піддатися якійсь немочі людській. Коли ж показав, що не потребує їхнього слідування за Ним, то цим ще більше утримав їх при Собі. І дивись, з якою мудрістю Він говорить. Не сказав: відійдіть, бо це означало б відганяти, але каже запитально: “чи не хочете і ви відійти”? – чим і показує, що Він усуває всяке насильство і примус і хоче, щоб вони залишалися при Ньому не через якийсь сором, а через почуття вдячності. А тим, що не дорікнув їм явно, але торкнувся непомітно, Він показав, як треба бути любомудрим у подібних випадках. Але з нами буває навпаки, і це зрозуміло, тому що ми все робимо заради своєї слави. Тому й думаємо, що наш добробут зменшується, коли йдуть ті, хто служить нам. Але Христос не став ні лестити, ні відганяти, а тільки запитав. І це не тому, щоб Він зневажав учнів, а тому, що не хотів утримувати їх при Собі силою і примусом, – адже залишатися з цієї причини все одно, що й відійти. Що ж Петро? “До кого нам іти? Ти маєш глаголи вічного життя, і ми увірували й пізнали, що Ти Христос, Син Бога живого” (Ін. 6:68-69).
Бачиш, не слова Христові були причиною спокуси, а неуважність, безпечність і невдячність слухачів? Якби Він і не сказав (тих слів), вони й тоді спокусилися б і не заспокоїлися б, бо безперестанку думали про їжу тілесну і були прикуті до землі. Адже разом же з ними слухали й ці (апостоли); проте ж висловили зовсім не те, що вони, кажучи: “до кого нам іти?”. Ця відповідь виявляє велику любов. Вона показує, що для них Учитель найдорожчий за все – і за батьків, і за матерів, і за маєтки, і що, полишивши Його, Вони не могли б уже знайти, до кого вдатися. Але щоб не здалося, ніби слова: “до кого нам іти” Петро сказав тому, що не було нікого, хто б прийняв їх, він негайно додав: “Ти маєш дієслова вічного життя”. Інші слухали (слова Христові) чуттєво і з роздумами людськими; а вони (апостоли) духовно, надаючи все вірі. Тому і Христос говорив: “слова, які кажу Я вам, суть дух”, тобто: не припускай, що вчення, що міститься в Моїх словах, підлягає звичайному порядку речей і тим законам, за якими все відбувається. Предмети духовні не такі: вони не можуть бути підпорядковані законам земним. На це і Павло вказує, кажучи: “Не кажи в серці твоєму: хто зійде на небо? тобто Христа звести. Або хто зійде в безодню? тобто Христа з мертвих возвести” (Рим. 10:6-7). Ось вони вже прийняли вчення про воскресіння і про майбутню відплату. Дивись же, яке братолюбство і яку любов висловлює Петро, відповідаючи за весь лик (апостолів). Не каже: я пізнав, але: “пізнали”. Особливо ж зверни увагу на те, як пристосовується до самих слів Учителя, кажучи не те, що говорили юдеї. Ті казали: “це син Йосипів”, а Петро: “Ти Христос, Син Бога живого”, і ще: “Ти маєш дієслова вічного життя”; (і він говорив так), імовірно, тому, що часто чув слова Христові: “Той, хто вірує в Мене, той має життя вічне”. Пригадавши, таким чином, самі слова, він показав тим, що містить (у пам’яті) все висловлене. Що ж Христос? Не похвалив і не звеличив Петра, хоча це й зробив в іншому випадку; але що каже: “Чи не дванадцятьох вас Я обрав Я, але один із вас диявол” (Ін. 6:70)? Оскільки Петро сказав: “і ми увірували”, то Христос виключає з цього лику Юду. В іншому місці Петро не сказав нічого про учнів, але на запитання Христа: “а ви за кого шануєте Мене?” – відповідав: “Ти – Христос, Син Бога Живого” (Мф. 16:15-16). Але оскільки тут сказав: “і ми увірували”, то Христос, справедливо кажучи, не залишає Юду в лику учнів. А це Він зробив з наміром заздалегідь відвернути віроломство зрадника; і хоча знав, що це буде марно, проте виконував Свою справу.
4 І дивись, з якою мудрістю (вчинив Христос)! Він і не відкрив цілком зрадника і не залишив його зовсім невідомим, щоб він, з одного боку, не став більш безсоромним і наполегливим, а з іншого, думаючи, що залишається невідомим, не наважився безстрашно на злодіяння. З цією-то метою, продовжуючи Свою бесіду, викриває його ясніше. Справді, спочатку Він включив і його в число інших, сказавши: “є з вас деякі невіруючі”. А що тут Він мав на увазі і зрадника, це показав євангеліст словами: “бо з самого початку знав, хто є ті, хто невірує, і хто зрадить Його”. Але оскільки Юда залишився при Ньому, то Він викриває його сильніше, кажучи: “один із вас диявол”, і, таким чином, наводить страх на всіх взагалі, бажаючи прикрити його. При цьому справедливо може виникнути здивування: чому тепер учні не говорять нічого, а згодом приходять у страх і в подиві дивляться один на одного й запитують: “Чи не я, Господи?” (Мф. 26:22). і Петро подає знак Іоанну, щоб той довідався про зрадника й спитав у Вчителя, хто це (Ін. 13:24). Отже, яка тому причина? Петро тоді ще не чув: “відійди від Мене, сатано” (Мк. 8:33), а тому й не мав жодного побоювання. Коли ж зазнав докору, і, незважаючи на те, що говорив від великої прихильності, не тільки не заслужив схвалення, а й почув назву сатани, то при словах: “один із вас зрадить Мене” (Ін. 13:21) справедливо вже злякався.
З іншого боку, і Христос тепер не говорить: “один з вас зрадить Мене”, а: “один з вас диявол”. Тому вони навіть не зрозуміли цих слів, а думали, що Він тільки докоряє за лукавство. Але для чого Він сказав: “Чи не дванадцятьох вас Я обрав Я, а один із вас диявол”? Щоб показати, що Його вчення чуже від лестощів. Оскільки в той час, коли всі залишили Його, вони одні залишилися при Ньому і через Петра сповідували Його Христом, то, щоб не подумали, що Він стане за це лестити їм, Він віддаляє їх від такої думки. Він ніби так каже: ніщо не може відхилити Мене від викриття людей злих; не думайте, що Я буду лестити вам за те, що ви залишилися при Мені, або що Я не буду викривати порочних, тому що ви пішли за Мною. До цього не схилить Мене і те, що набагато сильніше могло б схилити вчителя. Хто сам собою залишається при вчителеві, той представляє тим свідоцтво своєї любові до нього; а обраний учителем шанується від людей нерозумних за божевільного і відкидається ними. Але й це не втримає Мене від докорів. Тим часом у цьому й тепер язичники звинувачують Христа, але марно й нерозумно: Бог ніколи не робить людей добрими через насильство й примус, і Його обрання тих, кого Він покликав, не насильницьке, а відбувається через умовляння. А щоб тобі переконатися, що закликаючи, Він не насилує, дивись, скільки загинуло людей покликаних. Звідси видно, що в нашій волі – і спасіння, і загибель.
5. Чуючи це, навчимося ж завжди бути тверезими і пильнувати. Іуда був зарахований до того святого лику, сподобився такого великого дару, здійснював чудеса (бо і він разом з іншими був посланий воскрешати мертвих і очищати прокажених), і, незважаючи на це, щойно його поневолила тяжка недуга – пристрасть грошолюбства, він зрадив і свого Владику. І ніщо не принесло користі: ні благодіяння, ні обдарування, ні перебування з Христом, ні служіння, ні омивання ніг, ні спілкування в трапезі, ні зберігання ковчежка; але це все обернулося навіть на привід до його покарання. Будемо ж боятися, щоб і нам через грошолюбство не стати наслідувачами Юди. Ти не зраджуєш Христа; але, коли зневажаєш жебрака, який стогне від голоду або гине від холоду, накликаєш на себе теж осуд. Також, коли ми негідно долучаємося до таємниць, ми гинемо нарівні з христовбивцями. Коли викрадаємо, коли пригнічуємо бідних, то накликаємо на себе найбільше покарання, – і вельми справедливо. Справді, доки буде так володіти нами любов до справжніх речей – зайвих і непотрібних? А багатство і належить до речей зайвих, від яких немає жодної користі. Доки нам не дивитися на небеса, не тверезіти, не знати ситості в насолоді цими земними і минущими благами? Невже ми не знаємо з досвіду їхньої нікчемності? Уявімо собі колишніх до нас багатіїв. Чи не сон всі їхні блага? Чи не тінь і колір, чи не потік, що протікає? Чи не повість і байка? Ось такий-то був багатий: де ж тепер його багатство? Згинуло і зотліло. А гріхи, вчинені через нього, і покарання за гріхи – залишаються. Але якби навіть і покарання не було і царства не належало, – і тоді слід було б поважати (в бідному) одноплемінність і однорідність із нами, і посоромитися того, що він підлесливий нам. Тим часом ми годуємо псів (багато хто ж годує і диких віслюків, і ведмедів, і інших різного роду звірів), а зневажаємо людину, яка стогнює з голоду; отже, для нас чуже дорожче за рідне, а своє гірше за те, що не наше й не споріднене з нами.
Але чи не приємно, скажеш, будувати чудові будинки, мати безліч рабів і, спочиваючи на ложі, дивитися на золоте склепіння? Та це зайве і марно. Є інші будівлі, набагато чудовіші і кращі за ці. Ними потрібно тішити свої погляди, – і ніхто тому не перешкодить. Чи хочеш бачити найпрекрасніше склепіння? Коли настане вечір, дивись на небо, засіяне зірками. Але це, скажеш, не моє склепіння? Навпаки, цей навіть більш твій, ніж той. Він для тебе і створений і належить тобі нарівні з твоїми братами. А той не твій, але твоїх спадкоємців, після твоєї смерті. До того ж, це (склепіння небесне) може принести найбільшу користь, бо своєю красою підносить до Творця; а те заподіє тобі найбільшої шкоди, ставши в день суду твоїм грізним обвинувачувачем, бо воно було вбране золотом, коли Христос не мав і необхідного одягу. Не будемо ж впадати в настільки велике безумство; не будемо ганятися за тим, що швидкоплинне, і тікати від порятунку, а будемо триматися надії на блага майбутні, – люди похилого віку, як такі, що вірно знають, що їм недовго лишається жити, – юнаки, як такі, що цілком переконані, що (і для них) небагато лишається часу, бо День Господній прийде, як тать. Вночі. Отже, знаючи це, дружини нехай благають чоловіків, чоловіки нехай переконують дружин, – вчитимемо юнаків і дів, і всі наставлятимемо одна одну – нехтувати теперішнім добром і шукати майбутніх, щоб і сподобитися його, по благодаті й людяності Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

* * *

32В оригіналі стоїть грецьке слово “склірос”, тобто виходить “жорсткі, жорстокі” слова. – і.Н.
33Це більш точний слов’янський переклад, який у синод. представлений словом “відійшли” – і.Н.

Бесіда 48

Ін. 7:1-2. Після цього Іісус ходив по Галілеї… Наближалося свято Юдейське – поставлення кущів.

1. ревнивість іудеїв і невіра родичів Іісуса Христа. – 2. Яків, брат Господній, перший єпископ єрусалимський. – 3. Потрібно наслідувати лагідність і доброту Іісуса Христа. – Потрібно терпляче зносити глузування, неправди й образи. – Гнів і його наслідки. – Засоби проти нього.

1.Немає нічого гіршого за заздрість і злобу. Через них смерть увійшла у світ. Коли диявол побачив людину в честі, то не витримав її добробуту і зробив усе, щоб погубити її. Та й скрізь від цього кореня можна бачити такий плід. Так і Авель убитий: так і Давид ледь не загинув; так і багато інших праведників. Так само стали христовбивцями й юдеї, на що і вказав євангеліст словами: “Після цього Іісус ходив по Галілеї”, бо не мав влади “по Юдеї… ходити, бо юдеї шукали вбити Його”. Що ти кажеш, блаженний Іоанне? Не мав влади Той, хто міг робити все, що хотів? Хто сказав: “кого шукаєте” (Ін. 18:4), і тим відкинув їх назад, хто міг бути присутнім і не бути видимим, – Той не мав влади? Як же Він після з’явився між ними і серед храму, під час свята, при народному зібранні, і в присутності вбивць розмовляв з ними про те, що найбільше їх дратувало? Цьому й вони дивувалися, кажучи: “Чи не Той це, Якого шукають убити? Ось, Він говорить явно, і нічого не говорять Йому” (Ін. 7:25-26). Що ж це за загадкові слова? Ні, євангеліст сказав це не для того, щоб ми вважали його слова загадковими, але щоб показати, що Христос виявляв і властивості божества, і властивості людства. Отже, коли він каже, що Христос не мав влади, то висловлюється про Нього, як про людину, бо Він багато чого робив і по-людськи; а коли каже, що Він стояв серед них, і вони не втримали Його, то, вочевидь, вказує на силу Його божества. Він і тікав, як людина, і з’являвся, як Бог, будучи воістину тим і іншим. Що зловмисники не могли втримати Його, коли Він був серед них, це показувало Його непереможність і непереможність; а що Він ухилявся, цим підтверджував Він Своє втілення та засвідчував у ньому, щоб нічого не могли сказати ні Павло Самосатський, ні Маркіон, ні заражені їхньою недугою. Отже, цим Він загороджує уста всім. “Після цього було свято Юдейське – поставлення кущів”. Вираз: “після цього” означає не інше що, як те, що (євангеліст) для стислості опустив багато часу, що минув між двома подіями. І це видно з того, що, коли Христос сидів на горі, тоді було свято Пасхи (Ін. 6:3-4), а тепер (євангеліст) згадує про свято Кущів.
Таким чином, з подій протягом п’яти місяців він ні про що інше нам не розповів і нічого іншого не передав, окрім дива над хлібами та бесіди до народу, який їв хліби. Тим часом Христос постійно здійснював чудеса і розмовляв не тільки вдень і ввечері, але часто і вночі. Так, наприклад, учням, за переказами всіх євангелістів, Він постав уночі. Чому ж вони опустили ті події? Тому, що неможливо було всього переказати. До того ж вони намагалися особливо говорити про те, через що могло виникнути з боку іудеїв якийсь осуд або протиріччя. Подій, подібних до тих (які опущені), було багато, і тому євангелісти, написавши багато разів, що Христос і хворих зцілював, і мертвих воскрешав, і викликав здивування, іноді про це і не говорять. Але коли їм належало говорити про що-небудь надзвичайне, або розповідати що-небудь таке, що могло б, мабуть, служити для Нього осудом, про це вони оповідають. Так, ось і тепер євангеліст зауважує, що брати Його не вірили в Нього, хоча в цій обставині міститься чимало ганебного для Нього. Справді гідна подиву правдолюбність євангелістів, як вони не соромляться говорити про те, що, мабуть, слугує для ганьби Учителя, і навіть намагаються більше оповідати про це, ніж про що-небудь інше. Тому-то тепер і Іоанн, пройшовши мовчанням багато чого – і знамення, і чудеса, і розмови Христові, негайно приступив до наступного. “Тоді, – каже, – брати Його сказали Йому: “Вийди звідси, і піди до Юдеї, щоб і учні Твої бачили діла, які Ти робиш” (Ін. 7:3). “Бо ніхто не робить чогось потай, і шукає сам бути відомим. …Яви Себе світові. Бо й брати Його не вірили в Нього” (Ін. 7:4-5). Яка ж, скажеш, тут невіра, коли вони просять Його творити чудеса? Навіть і дуже велика. Невіра виражається і в їхніх словах, і в їхній сміливості, і в їхній недоречній зухвалості. Вони думали, що їм, як родичам, можна вільно говорити з Ним. Їхні прохання, мабуть, дружні, але в словах багато образливого: ними вони дорікають Йому і в малодушності, і в славолюбії. Сказавши: “ніхто не робить чогось потайки”, вони тим самим звинувачують Його в малодушності й разом висловлюють підозру до Його справ, а додавши: “шукає бути відомим”, дорікають у славолюбії.
2. Але ти зверни увагу на силу Христову. З числа тих, хто говорив це, один був згодом першим єрусалимським єпископом, саме блаженний Яків, про якого і Павло каже: “Іншого ж з Апостолів я не бачив нікого, крім Якова, брата Господнього” (Гал. 1:19). Кажуть також, що й Юда став гідним подиву. Хоча вони і були присутні в Кані, коли вода була перетворена на вино, проте ж від того не набули ще ніякої користі. Чому ж у них така невіра? Від поганого настрою душі і заздрості: родичам знаменитим якось зазвичай заздрять родичі не стільки знамениті. Кого ж вони тут називають учнями? Народ, який слідував за Христом, а не дванадцять (апостолів). Що ж Христос? Дивись, як коротко Він відповідав. Не сказав: ви хто такі, що даєте Мені такі поради і вчите Мене? А що? “Мій час ще не настав” (Ін. 7:6). Мені здається, тут Він натякає і на щось інше. Можливо, вони із заздрості замишляли навіть зрадити Його іудеям, а тому, виявляючи це, Він і каже: “Мій час ще не настав”, тобто час хреста і смерті. Навіщо ж раніше часу ви поспішаєте вбити Мене? “А для вас завжди час”. Ніби так говорив: хоч би ви постійно поводилися з юдеями, вони не вб’ють вас, бо ви ревнуєте про те саме, про що й вони; а Мене вони готові негайно вбити. Таким чином, для вас завжди є і час – не наражаючись на небезпеку, поводитися з ними; а для Мене час буде тоді, коли настане час хреста, коли Мені потрібно буде померти. А що Він справді це розуміє, видно з наступних потім слів: “вас світ не може ненавидіти” (Ін. 7:7). Як він може ненавидіти тих, хто одного з ним бажає й одного домагається? “А Мене ненавидить, бо Я свідчу про нього, що діла його лихі”, тобто Мене ненавидить за те, що Я докоряю і викриваю.
Навчимося звідси утримуватися від гніву і не сердитися, коли нам щось радять і люди незначні. Якщо Христос з лагідністю переніс пораду людей невіруючих, які радили те, чого не варто було радити, і радили не з доброї прихильності, то яке ми отримаємо прощення, ми – земля й попіл, якщо будемо гніватися на радників, коли вони хоча б трохи нижчі за нас, вважаючи їхні поради недостойними нас? Ось дивись, з якою лагідністю Христос відсторонює від Себе їхнє звинувачення. На їхні слова: “покажи Себе світові”, Він каже: “вас світ не може ненавидіти, а Мене ненавидить”, і цим знищує їхнє звинувачення. Не тільки, каже, Я не шукаю слави в людей, а й безперестанку викриваю їх, хоча й знаю, що це породжує ненависть до Мене і готує мені смерть. Коли ж, скажеш, Він викрив? Але коли ж і переставав викривати? Чи не казав Він: “Не думайте, що Я буду обвинувачувати вас перед Отцем: є на вас обвинувач Мойсей” (Ін. 5:45); ще: “Знаю вас, що ви не маєте в собі любові до Бога” (Ін. 5:42); і ще: “Як ви можете вірувати, коли від людей славу приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44). Бачиш, як усім цим Він показав, що ненависть до Нього походила від Його відкритих викриттів, а не від порушення суботи? А для чого Він посилає їх на свято, кажучи: “Ви йдіть на свято, а Я ще не піду” (Ін. 7:8)? Щоб показати, що Він не потребує їх і не хоче, щоб вони лестили Йому, і що Він дозволяє їм дотримуватися юдейських обрядів. Але як же, скажеш, Він пішов на свято, коли раніше сказав: “не піду”? Він не просто сказав: “не піду”, але додав: тепер, тобто разом із вами: “бо Мій час ще не виповнився”. Але ж Він мав бути розіп’ятий наступного Великодня, – чому б і Йому не йти? Якщо ж не пішов тому, що ще не настав Його час, то слід було б і зовсім не ходити. Але Він пішов не для того, щоб постраждати, а щоб дати їм вчення. Навіщо ж таємно? Міг Він, звісно, піти і явно, і бути серед юдеїв, і втримати їхній шалений напад, що нерідко і робив; але Він не хотів так діяти завжди. Якби Він прийшов явно і знову вразив їхньою сліпотою, то цим ясніше виявив би Своє божество, і ще більше відкрив би його, чого поки що не слід було робити. Але оскільки вони (Його брати) думали, що Він залишився через легкодухість, то (Своєю появою на свято) Він, навпаки, показує те, що Він, наперед знаючи час, у який постраждає, з настанням цього часу цілком охоче піде до Єрусалима. Мені, втім, здається, що в словах: “ви підіть” Він висловлює і таку думку: не думайте, що Я примушую вас проти волі залишатися зі Мною; а в наступних потім: “Мій час ще не виповнився” показує, що Йому належало ще здійснювати і чудеса, і розмовляти бесіди, щоб і більше увірувало народу, і твердішими стали учні, бачачи відвагу Вчителя й усе, що Він перетерпів.
3. Навчимося ж зі сказаного поступливості й лагідності Спасителя: “навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем” (Мф. 11:29), – і відкинемо всяку гнівливість. Чи повстане хтось проти нас, – ми будемо смиренні. Чи стане хто чинити з нами нахабно, – ми будемо послужливими. Чи буде хтось уїжджати і терзати нас глузуваннями і лайками, – не відповідатимемо тим самим, щоб помстою за себе не погубити себе. Гнів є звір, звір жорстокий і лютий. Щоб приборкати його, будемо приспівувати собі вірші з божественного Писання і казати: “прах ти” і “попіл” (Бут. 3:19,18:27), і: “чим пишається земля, тим попіл і попіл” (Сир. 10:9), також: “рух гніву – це падіння для людини” (Сир. 1:22), і ще: “гнівний чоловік – не пристойний” (Притч. 11:25). Справді немає нічого гіршого, нічого потворнішого за гнівне обличчя; якщо ж – обличчя, то тим більше – душі. Як тоді, коли розривають бруд, зазвичай буває сморід, так і тоді, коли душа обурюється гнівом, з’являється велике неподобство. Але не можу, скажеш, винести ганьби від ворогів. Чому ж, – скажи? Якщо ворог сказав правду, то, ще раніше за нього, тобі самому слід було б докорити себе, і ти маєш дякувати йому за докір; якщо ж неправда, не зважай на це. Він назвав тебе жебраком, – посмійся з цього. Назвав низьким або безглуздим, – пожалій про нього, бо хто скаже “братові своєму: “божевільний”, той підлягає геєні вогненній” (Мф. 5:22).
Отже, коли хто стане паплюжити тебе, подумай про те покарання, якому він підлягає, – і не тільки не будеш гніватися, а й проллєш сльози. Ніхто не сердиться на одержимих лихоманкою або гарячкою, але всі шкодують про таких людей і плачуть. А така й душа розгнівана. Якщо ж хочеш і помститися, змовчи, – і тим завдаси ворогові смертельного удару. Якщо ж відповідатимеш на докір докором, то запалиш вогонь. Але присутні, скажеш, звинувачуватимуть у малодушності, якщо мовчатиму. Не в малодушності звинувачуватимуть, а здивуються любомудрістю. Якщо ж ти, зазнавши ганьби, станеш засмучуватися, то через це будеш ганьбити сам себе, тому що змусиш думати, що сказане про тебе справедливо. Чому, скажи мені, багач сміється, коли чує, що його називають жебраком? Чи не тому, що не усвідомлює за собою злиднів? Так і ми, якщо на лайливі слова відповідатимемо більше сміхом, через те дамо найбільший доказ, що ми не усвідомлюємо за собою того, у чому дорікають нам. До того ж, доки нам боятися суджень людських? Доколи зневажати спільного всім Владику і приліплятися до плоті? “Якщо між вами заздрість, суперечки та розбіжності, то чи не плотські ви?” (1Кор. 3:3). Будемо ж духовними і приборкаємо цього страшного звіра. Між гнівом і сказом немає жодної різниці; гнів є теж біснування, тільки тимчасове, або навіть і гірше за біснування. Біснуватий може ще отримати прощення; а той, хто гнівається, зазнає тисячі мук, як той, хто добровільно прямує в безодню погибелі. Та й перед майбутньою геєною, він уже тут зазнає покарання, тому що в усю ніч і в увесь день носить у думках душі своєї безперестанне сум’яття і невщухаючу бурю. Отже, щоб позбутися і покарання в житті теперішньому, і муки в майбутньому, відкиньмо цю пристрасть і виявлятимемо будь-яку лагідність і поступливість. Через це ми знайдемо спокій нашим душам і тут, і в Царстві Небесному, якого і нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю, зі Святим Духом, слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 49

Ін. 7:9-10. Це сказавши їм, залишився в Галілеї. Але коли прийшли брати Його, тоді й Він прийшов на свято не явно, а ніби таємно.

1. Іісус Христос чинив іноді по-людськи, щоб дати нам наочний приклад. – 2. Оголошення Ним про свою рівність Богу-Отцю і лють юдеїв. – 3. Звинувачення Його в порушенні суботи. – Значення чесноти в цьому і майбутньому житті.

1. Коли Христос чинив що-небудь, як людина, то чинив не для запевнення тільки у Своєму втіленні, а й для навчання нас чесноти. Якби Він завжди чинив, як Бог, то звідки могли б ми дізнатися, що нам слід робити в скрутних обставинах? Якби, наприклад, і в теперішньому випадку, коли юдеї дихали вбивством, Він раптом з’явився серед них і стримав їхній порив, і якби так чинив завжди, то ми, не маючи змоги зробити те саме, тим часом перебуваючи за таких обставин, звідки могли б дізнатися, що нам слід робити? Чи слід негайно ж померти, чи потрібно що-небудь зробити, щоб надати справі сприятливий оборот? Отже, оскільки ми, не маючи рівних (з Ним) сил, не знали б, що нам робити в скрутних обставинах, то Він Своїм прикладом навчає нас і цього. “Це, – сказано, – сказавши їм, Іісус залишився в Галілеї. Але коли прийшли брати Його, тоді й Він прийшов не явно, а ніби таємно”. Слова: “прийшли брати Його” показують, що Він не хотів іти з ними. Тому й залишився там, де був, і не явив Себе, хоча брати певним чином і спонукали Його до того. Але чому Він, який розмовляв завжди явно, тепер іде на свято ніби таємно? (Євангеліст) не сказав: таємно, але: “ніби потайки”, – тому, що належало через це навчити нас влаштовувати наші справи. А крім того, не все одно було для Нього – з’явитися серед юдеїв у той час, коли вони кипіли й полум’яніли від гніву, чи після, після закінчення свята.
“А юдеї шукали Його на святі, і говорили: де Він?” (Ін. 7:11). Прекрасні воістину справи в них у святкові дні! Намагаються до вбивства і радяться на святі схопити Його. Так кажуть вони і в іншому місці: “як ви думаєте? чи не прийде Він на свято?” (Ін. 11:56) і тут: “де Він?” Від надмірної ненависті та ворожнечі не хотіли назвати Його на ім’я. Велика повага до свята, велике благоговіння! Хотіли вловити Його в саме свято. “І багато пересудів було про Нього в народі” (Ін. 7:12). Мені здається, що їх дратувало саме місце здійснення чуда, і що вони в один і той же час і лютували, і боялися, але не стільки обурювалися через колишнє чудо, скільки побоювалися, щоб Він не зробив чогось подібного. Але вийшло зовсім інакше: вони самі, проти волі, зробили Його відомим. “Одні говорили, що Він добрий, а інші говорили: ні, але обманює народ” (Ін. 7:12). Перше, я думаю, – думка народу, а останнє – князів і священиків, тому що обмовляти було властиво їхній заздрості та злобі. “Зваблює, – кажуть, – народ”. Але яким чином, скажи мені? Хіба Він робить чудеса примарні, а не дійсні? Але досвід свідчить протилежне. “Ніхто не говорив про Нього явно, боячись юдеїв” (Ін. 7:13). Бачиш, начальники – люди розбещені, а підначальники хоча й тверезо судять, але позбавлені належної мужності, якої переважно бракує в народу? “А наполовину вже свята увійшов Іісус до храму, і навчав” (Ін. 7:14). Через зволікання Він зробив їх уважнішими. Ті, котрі шукали Його в перші дні свята й казали: “де Він?”, тепер, побачивши Його несподівано перед собою, дивись, як поспішили до Нього й старалися прислухатися до Його слів, – і ті, котрі називали Його добрим, і ті, котрі не вважали таким, – одні, щоб мати користь та здивуватися, інші, щоб схопити Його й затримати. Говорили ж вони: “спокушає народ”, внаслідок Його вчення про догмати, бо не розуміли того, що Він говорив; а – “Він добрий”, внаслідок Його чудес.
Отже, Він постав перед ними, після того як вгамував їхню лють, щоб вони уважно могли вислухати Його слова, коли гнів не загороджував уже їхнього слуху. Чого Він навчав, євангеліст того не сказав; каже тільки, що Він навчав дивовижно, що полонив їх і зробив у них зміну: така була сила Його слів! Ті, що казали: “обманює народ”, тепер, змінившись у своїх думках, дивувалися Йому, а тому казали: “як Він знає Писання, не навчившись?” (Ін. 7:15). Чи бачиш, як євангеліст показує, що і тут їхнє здивування було сповнене злоби? Не сказав, що вони дивувалися вченню, або що приймали слова Його; але просто: “дивувалися”, тобто дивувалися і в подиві говорили: “звідки в Нього це?” (Мк. 6:2). Тим часом це здивування мало привести до усвідомлення, що в Ньому не було нічого людського. Але оскільки цього вони не хотіли сповідувати, а обмежувалися тільки подивом, то послухай, що говорить сам Христос: “Моє вчення – не Моє” (Ін. 7:16). Знову відповідає на їхню таємну думку, звертаючи їх до Отця і бажаючи тим затулити їм вуста. “Хто хоче творити волю Його, той дізнається про це вчення, чи воно від Бога, чи Я Сам від Себе говорю” (Ін. 7:17). Ці слова означають ось що: відкиньте від себе злість, гнів, заздрість і ненависть, яку марно плекаєте проти Мене, і ніщо не завадить вам пізнати, що Мої слова – воістину слова Божі. Тепер ці пристрасті затьмарюють вас і спотворюють у вас правильне і світле судження. А якщо вирвете їх із себе, то вже не будете піддаватися цьому. Але Христос так не сказав, бо цим надто вразив би їх; а все це прикрито висловив у словах: хто творить волю Його, “той дізнається про це вчення, чи воно від Бога, чи Я Сам від Себе говорю”, тобто, або Я сповіщаю щось чуже, і нове, і противне, тому що вираз: “від Себе” завжди вживається в такому значенні: Я не кажу нічого неугодного Богові, але чого хоче Отець, того – і Я. Якщо “хто волю Його творить, той дізнається про це вчення”. Що значить: якщо хто волю Його творить? Значить: якщо хто любить життя доброчесне і хоче бути уважним до пророцтв, щоб бачити, чи згідно з ними Я говорю, чи ні, той зрозуміє силу Моїх слів.
2. Як же (Його вчення є) Його і не Його? Він не сказав: це вчення не Моє, але сказавши спочатку: “Моє”, і в такий спосіб засвоївши його Собі, потім уже додав: “не Моє”. Як же одне й те саме може бути і Його, і не Його? Його, тому що Він говорив не як навчений; не Його, тому що воно було вчення Отця. А як же Він каже: все Отче – Моє, і все Моє – Отче (Ін. 17:10)? Якщо воно тому не Твоє, що воно Отче, то ті слова (все Отче – Моє) будуть неправдивими, тому що тому самому воно повинно бути Твоє. Але слова: “не Моє” вельми ясно показують, що Його вчення і вчення Отця – одне й те саме. Він ніби так говорив: (Моє вчення) нітрохи не відмінне (від вчення Отця), як вчення іншої (особи). Хоча в Мені іпостась і інша, але Я і кажу, і роблю так, що не можна подумати, ніби Я кажу й роблю щось відмінне від Отця: Я кажу й роблю те ж саме, що – і Отець. Потім додає й інший неспростовний умовивід, виставляючи на вигляд щось людське і навчаючи прикладом зі звичайного життя. Що ж це таке? “Той, хто говорить сам від себе, шукає слави собі” (Ін. 7:18), тобто, хто хоче ввести своє якесь вчення, – хоче не для чогось іншого, як для того, щоб через це здобути собі славу. Якщо ж Я не хочу здобувати Собі славу, то для чого Мені бажати запроваджувати Своє якесь вчення? “Той, хто говорить сам від себе”, тобто той, хто висловлює щось своє і відмінне, говорить для того, щоб здобути собі славу. Якщо ж Я шукаю слави Того, Хто послав Мене, то для чого Я став би вчити іншого? Чи бачиш, що була певна причина, чому Він і там говорив, що не робить нічого сам від Себе (Ін. 5:30)? Яка ж це причина? Та, щоб запевнити, що Він не шукає слави в людей. З цієї ж причини, кажучи про Себе смиренно, Він вимовляє: Я шукаю слави Отця, і таким чином скрізь хоче переконати їх, що Він не бажає слави (людської). А чому Він висловлюється смиренно, на це багато є причин, як-то: щоб не подати про Себе думки, що Він не народжений або богопротилежний, щоб переконати, що Він зодягнений плоттю, щоб поблажливо віднестися до немочі слухачів, щоб навчити людей бути скромними і не говорити про самих себе нічого великого. Коли ж Він висловлюється про Себе піднесено, то на це можна знайти тільки одну причину – велич Його єства. Але якщо (юдеї) спокусилися і тим, що Він сказав: “перш ніж був Авраам, Я є Я” (Ін. 8:58), то чого не сталося б із ними, якби вони постійно чули промови піднесені? “Чи не дав вам Мойсей закону? І ніхто з вас не чинить за законом. За що шукаєте вбити Мене?” (Ін. 7:19). Який, скажеш, зв’язок, або що спільного мають ці слова з раніше сказаними?
Два звинувачення зводили на Нього юдеї: одне, що розоряв суботу, інше, що Бога називав Отцем Своїм, роблячи Себе рівним Богові. А що це була не їхня думка, а думка Його самого, і що Він називав Бога Своїм Отцем не так, як інші, але в значенні відмінному й особливому, це видно з наступного. Багато хто часто називав Бога своїм Отцем, наприклад: “Чи не один у всіх нас Отець? Чи не один Бог створив нас?” (Мал. 2:10). Однак від цього люди не були рівними Богові. Тому-то, чуючи ці слова, (юдеї) і не спокушалися. До того ж, як тоді, коли вони говорили, що Він не від Бога, Він неодноразово напоумляв їх і як виправдовував Себе в порушенні суботи, так і тепер, якби то була їхня думка, а не думка Його самого, Він виправив би її й сказав: навіщо ви вважаєте Мене рівним Богові, – Я не дорівнюю. Але Він нічого такого не сказав, а навіть навпаки і подальшими словами довів, що Він рівний Богові. Слова: “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син” (Ін. 5:21); і: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця” (Ін. 5:23); і: “що Він творить, то й Син творить також” (Ін. 5:19), – усі ці слова доводять Його рівність. І про закон Він також говорить: “не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків” (Мф. 5:17). Так Він зазвичай вириває з їхнього розуму несправедливі про Нього думки. Тут же не тільки не спростовує думки про рівність Його з Отцем, але ще й стверджує її. Тому ж і в іншому місці, коли вони сказали: “робиш Себе Богом” (Ін. 10:33), Він не відкинув цієї думки, а навпаки підтвердив, сказавши: “щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи, – тоді каже розслабленому: встань, візьми постіль твою, і йди” (Мф. 9:6). Отже, спочатку Він говорив проти того їхнього звинувачення, що Він робить Себе рівним Богові, показуючи, що Він не тільки не богопротилежний, а й говорить те саме і вчить того ж самого, чого і Бог. А тепер Він уже приступає до звинувачення в порушенні суботи, кажучи: “Хіба Мойсей не дав вам закону, і ніхто з вас не чинить за законом”? Він ніби так говорив: закон наказує: “не вбивай”, а ви вбиваєте і ще звинувачуєте Мене, як такого, що переступає закон! А чому Він сказав: “ніхто”? Тому, що всі шукали Його вбити. Якщо ж Я, каже, і порушив закон, то для спасіння людини; а ви переступаєте його для злодіяння. Якщо Мій вчинок і був порушенням закону, то він здійснений для спасіння, і вам, які порушуєте найважливіші заповіді, не слід було судити Мене, бо ваш злочин є руйнування всього закону. Згодом Христос вступає з ними в змагання; і хоча багато розмовляв про це і раніше, але тоді піднесеніше і згідно зі Своєю гідністю, а тепер смиренніше. Чому ж так? Тому, що не хотів часто дратувати їх: тепер вони й без того полум’яніли гнівом і поривалися до вбивства. Тому Він і намагається переконати й заспокоїти їх двома наступними доводами: по-перше, викриває їхній зухвалий замах, кажучи: “за що ви шукаєте вбити Мене”, і додає з лагідністю: “Людину, що сказала вам правду” (Ін. 8:40); а по-друге, показує, що вони, дихаючи вбивством, негідні судити іншого. Але ти зверни увагу на смиренність, з якою запитує Христос, і на зухвалість, з якою вони відповідають. “Чи не біс у Тобі? Хто шукає вбити Тебе?” (Ін. 7:20). Це – слова гніву і люті, що вилилися з їхньої душі, яка втратила будь-який сором і вкрай збентежена несподіваним доказом у тому, про що вони думали. Як розбійники, що виспівують під час своїх задумів, коли хочуть застати зненацька того, проти кого зловмислюють, роблять це мовчки, так – і юдеї. Але Христос не докоряє їм за це, щоб не зробити їх ще більш безсоромними, і знову починає виправдовуватися в порушенні суботи, запозичуючи Свої доводи проти них від закону.
3. і дивись, як премудро! Анітрохи не дивно, каже, що ви не слухаєте Мене. Ви не слухаєте і закону, якому, як вам здається, ви підкоряєтеся і який вважаєте даним від Мойсея. Тому нічого немає дивного, якщо ви не слухаєте Моїх слів. Оскільки вони казали: “З Мойсеєм говорив Бог, а Сего не знаємо, звідки Він” (Ін. 9:29), то Він показує, що вони ображали і Мойсея. Він дав закон, а тим часом вони не слухали закону. “Одне діло зробив Я, і всі ви дивуєтеся” (Ін. 7:21). Дивись: коли Йому потрібно виправдовуватися і спростовувати звинувачення, що зводяться на Нього, Він не згадує про Отця, але виставляє Своє обличчя. “Одне діло зробив Я”. Цим хоче показати, що не зробити тієї справи означало б порушити закон, що є багато чого, що вище за закон, і що Мойсей допустив заповідь всупереч закону і водночас вищу, ніж закон. Обрізання вище суботи, хоча воно не встановлене законом, а перейшло від батьків. А Я вчинив діло, яке вище і перевершує навіть обрізання. Далі не згадує про заповідь закону, тобто про те, що священики порушують суботу, як сказав про це вище, але (говорить) з більшою силою. Вираз же: “дивуйтеся” означає: бентежитеся, тривожитеся. Якби закону належало бути абсолютно незмінним, то обрізання не було б вище за нього. Він не сказав також: Я вчинив діло важливіше, ніж обрізання; але викриває їх сильніше, кажучи: “якщо… приймає людина обрізання” (Ін. 7:23). Чи бачиш, що закон тоді переважно і залишається у своїй цілості, коли Христос порушив його? Чи бачиш, що порушення суботи є дотриманням закону, тож якби не була порушена субота, то через це за необхідністю був би порушений закон? Значить і Я не порушив закон. І не сказав: ви гніваєтеся на Мене за те, що Я зробив справу більшу, ніж обрізання; але, висловивши тільки Свою справу, надав їм на розсуд, чи не важливіше за обрізання цілковите здоров’я. У вас, каже, порушується закон для того, щоб людина отримала знак, який анітрохи не сприяє здоров’ю; і тим часом, коли людина позбувається такої тяжкої хвороби, ви досадуєте й обурюєтеся.
“Не судіть за зовнішністю” (Ін. 7:24). Що значить – “за зовнішністю”? Мойсей користується у вас великою повагою; але ви вимовляєте суд, ґрунтуючись не на гідності особи. А на суті справ: це означає судити справедливо. Чому ніхто не звинувачував Мойсея? Чому ніхто не повставав проти його веління порушувати суботу заради заповіді, ззовні привнесеної в закон? Тим часом Мойсей допускає, що та заповідь (про обрізання) вища за його власний закон, – заповідь, яка встановлена не законом, а привнесена ззовні (що особливо дивовижно); а ви, не будучи законодавцями, понад міру захищаєте закон і мстите за нього. Але Мойсей, який наказав порушувати закон заради заповіді незаконної, заслуговує віри більше за вас. Словами: “всієї людини” (Ін. 7:23) Христос показує, що обрізання приносило тільки частину здоров’я. Яке ж здоров’я від обрізання? Усяка душа, сказано, що не обріжеться, занапастить (Бут. 17:14). А Я воскресив (з одра) не частково тільки хворого, а зовсім розслабленого. Отже “не судіть за зовнішністю”. Будемо впевнені, що це сказано не тим, хто жив тільки тоді, а й нам, щоб ми ні для чого не порушували справедливості, але все для неї робили. Бідний хто, чи багатий, ми не повинні звертати уваги на обличчя, але зобов’язані досліджувати їхні справи. “Не потурай, – сказано, – бідному в тяжбі його” (Вих. 23:3). Що це означає? Значить: не схиляйся і не пом’якшуйся, якщо несправедливо чинитиме і жебрак. Якщо ж не повинно бути упередженим до жебрака, то набагато більше – до багатого. Це кажу я не до суддів тільки, а й до всіх людей, щоб вони ніде не порушували справедливості, але скрізь дотримувалися її свято. “Полюбив, – сказано, – правду Господь, і зненавидів беззаконня” (Пс. 44:8,10:5).
Не будемо ж ненавидіти свої душі, не будемо любити неправду. Прибутку від неї і тепер, без сумніву, мало або зовсім немає, а в майбутньому – багато шкоди. А краще сказати, ми й тепер не можемо насолоджуватися від неї задоволенням. Коли ми живемо в розкоші зі злою совістю, то чи не покарання і чи не мука це? Полюбимо ж справедливість і не будемо ніколи переступати цього закону. Який плід принесе нам справжнє життя, якщо відійдемо без доброчесності? Що там за нас буде заступатися? Чи дружба, чи спорідненість, чи чиясь прихильність? Але що я кажу про чиєсь благовоління? Хоч би ми мали батьком Ноя, або Йова, або Даниїла, – і це анітрохи не допоможе нам, якщо нам будуть змінювати наші власні справи. Нам тільки одне потрібно – доброчесність душі. Вона в змозі буде врятувати нас і позбавити від вічного вогню. Вона введе нас у Царство Небесне, якого і нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю і Святому Духу слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 50

Ін. 7:25-27. Тут дехто з Єрусалимлян казав: Чи не Той це, Якого шукають убити? Ось, Він говорить явно, і нічого не кажуть Йому: чи не впевнилися начальники, що Він справді Христос? Але ми знаємо Його, звідки Він…

1. суперечки юдеїв щодо Іісуса Христа. – 2. Іісус Христос викриває їх і доводить, що вони навмисно відкидають Його, знаючи, що Він є Месія. – 3. Він пророкує про свою смерть. – Благодійність до бідних і покарання тим, хто не здійснює її.

1. У божественному Писанні нічого не сказано без мети, бо все сказано Духом Святим. Тому ми повинні все ретельно досліджувати. Часто і по одному в ньому слову можна дійти до цілої думки, як, наприклад, і в запропонованому нині місці. “Багато хто “з Єрусалимлян говорив: чи не Той це, Якого шукають убити? Ось, Він говорить явно, і нічого не говорять Йому”. Навіщо додано: “з Єрусалимлян”? Цим євангеліст показує, що ті, котрі переважно удостоїлися великих чудес, були жалюгіднішими за всіх, – що ті, котрі бачили найбільше знамення Його божества, все віддавали на суд своїх розбещених начальників. Справді, чи не велике то було знамення, що люди, які шаленіли і дихали вбивством, – люди, які стежили за Ним і шукали Його вбити, маючи вже Його в руках своїх, раптом заспокоїлися? Хто міг би це зробити? Хто міг би так скоро приборкати настільки велике шаленство? Однак і після таких знамень, дивись, яке в них безумство і шаленство! “Чи не Той це, Якого шукають убити?” Дивись, як вони самі себе засуджують! “Того, кого шукають убити”, кажуть, “і нічого не кажуть Йому”. І не просто нічого не кажуть Йому, а навіть тоді, коли Він говорить із відвагою. А кажучи з відвагою і з усією свободою, Він ще більше повинен був роздратувати їх; але вони нічого Йому не роблять. “чи не впевнилися, що Він справді Христос”? А вам як здається? Ви який виголошуєте про Нього суд? Ми, кажуть, протилежний. Тому вони говорили: “але ми знаємо Його, звідки Він”.
Яка злоба! Яке протиріччя! Не слідують навіть вироку начальників, а виголошують свій суд, несправедливий і гідний їхнього божевілля. “Ми знаємо Його, – кажуть, – звідки Він. Христос же коли прийде, ніхто не знатиме, звідки Він” (Ін. 7:27). Тим часом начальники ваші, коли їх запитали, саме говорили, що Він має народитися у Віфлеємі. Були знову й такі, що говорили: “ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог; Сего ж не знаємо, звідки Він” (Ін. 9:29). Ось – промови п’яних! І знову: “хіба з Галілеї Христос прийде? Чи не сказано в Писанні, що… з Віфлеєму” (Ін. 7:41-42)? Ось – вирок людей шалених! Знаємо, і не знаємо. Христос приходить від Віфлеєму, і “Христос же коли прийде, ніхто не знатиме, звідки Він”. Що ясніше за це протиріччя? Але вони дбали тільки про те, щоб не вірити. Що ж на це Христос? “і знаєте Мене, і знаєте, звідки Я, і Я не Сам від Себе прийшов, але істинний Той, Хто послав Мене, Котрого ви не знаєте” (Ін. 7:28); і ще: “Якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого” (Ін. 14:7). Як же Він каже, що вони знають і Його, і звідки Він; а потім – що не знають ні Його, ні Отця? Говорячи таким чином, Він не суперечить Собі, – ні; а навпаки, говорить абсолютно згідно з самим Собою. Кажучи: “не знаєте”, Він має на увазі інше знання, подібно до того, як говориться: “Сини ж Іллі були люди непридатні, вони не знали Господа” (1Сам. 2:12), – і в іншому місці: “Ізраїль не знає [Мене]” (Іс. 1:3). У цьому сенсі й Павло каже: “Вони кажуть, що знають Бога, а ділами відрікаються” (Тит. 1:16). Отже, і тому, хто знає, можна не знати. Отже, Він говорить ось що: якщо ви Мене знаєте, то знаєте, що Я – Син Божий. Адже слова: “звідки Я” вказують тут не на місце, як це видно з додатку: “і Я прийшов не від Самого Себе, але істинний Той, Хто послав Мене, Котрого ви не знаєте”. Під незнанням Христос розуміє тут невігластво ділами, про яке говорить і Павло: “Вони кажуть, що знають Бога, а ділами відрікаються”. То був гріх не невідання, а злої і порочної волі. Вони знають, і проте ж хочуть не знати. Але який у всьому цьому зв’язок? Яким чином Христос, докоряючи їм, говорить те саме, що й вони? Коли саме вони сказали: “але ми знаємо Його, звідки Він”, Він додав: “і знаєте Мене”. Як же вони казали: “не знаємо”, коли ось самі ж кажуть: “знаємо”? Але кажучи: “знаємо, звідки Він”, вони не інше що висловлювали, як те, що Він від землі і син тектона. А Христос, кажучи: “знаєте, звідки Я”, тобто не звідти, звідки ви припускаєте, але звідти, де Той, Хто послав Мене, – підносив їхню думку на небо. Слова: “Я прийшов не від Себе” натякають на те, що вони знали, що Він посланий від Отця, хоча й не зізнавалися в тому. Отже, Він викриває їх двояким чином. І по-перше, щоб присоромити їх, Він відкрито оголошує перед усіма те, що вони говорили тільки таємно. Потім відкриває і те, що було в них у душі, кажучи ніби так: Я не з числа людей відкинутих і не з тих, що приходять без усякої причини, “а істинний Той, Хто послав Мене, Котрого ви не знаєте”. Що означає: “істинний Той, Хто послав Мене”? Якщо Він істинний, то і послав істинно. Якщо Він істинний, то випливає, що істинний і Посланий.
2 Це ж Він доводить і іншим чином, вловлюючи їхніми власними словами. Оскільки вони говорили: “Христос же коли прийде, ніхто не знатиме, звідки Він”, то Він і звідси виводить висновок, що Він сам і є Христос. “Ніхто не буде знати”, – вони говорили, маючи на увазі якесь певне місце. А Він звідси й доводить, що Він – Христос, бо прийшов від Отця, а знання Отця Він усюди приписує Собі самому, кажучи: “не те, щоб хто бачив Отця, окрім Того, Хто є “від Отця” (Ін. 6:46). Слова Христові роздратували їх, бо, сказавши: “Ви не знаєте Його (Отця)”, і викривши в тому, що вони, знаючи, вдають, ніби не знають, Він справді вколов і поранив їх. “І шукали схопити Його, та ніхто не наклав на Нього руки, бо ще не настав час Його” (Ін. 7:30). Чи бачиш, як невидимою силою вони утримуються і як їхній гнів приборкується? Але чому євангеліст не сказав, що утримав їх невидимою силою; але – “бо ще не настав час Його”? Він хотів висловитися людиноподібніше і смиренніше, щоб на Христа дивилися і як на людину. Він скрізь говорить про Нього піднесено; а тому місцями домішує і це. Коли ж Христос каже: “бо Я від Нього”, то говорить не як пророк, якому повідомляють знання, а як той, хто споглядає Його (Отця) і перебуває з Ним. “Я знаю Його, – каже, – бо Я від Нього” (Ін. 7:29). Бачиш, як Він усюди підтверджує слова Свої: “Я прийшов не від Себе” і: “істинний Той, Хто послав Мене”, намагаючись переконати, щоб не вважали Його чужим Богові. І дивись, який плід від смиренних слів.
Після цього, сказано, багато хто говорив: “коли прийде Христос, невже створить більше знамень, ніж скільки Сей створив?” (Ін. 7:31). Скільки ж знамень? Було тільки три знамення, а саме – перетворення води на вино, знамення над розслабленим і над сином царедворця, а більше євангеліст не повідомив про жодне. А з цього видно, що євангелісти, як я часто говорив, багато чого проходять мовчанням і говорить нам про те, через що злодіяли начальники. “І шукали схопити Його” і вбити. Хто шукав? Не народ, який не домагався начальства і не міг бути захоплений заздрістю, а священики. Народ, зі свого боку, говорив: “коли прийде Христос, невже створить більше знамень”? Втім і це не була віра здорова, а віра, яка зазвичай буває у простого народу. Сказавши: “коли прийде”, народ тим показав, що він не цілком переконаний, що Іісус є Христос. Отже, або з цієї причини народ сказав ті слова, або тому, що говорив при багатолюдному зібранні. Оскільки начальники всіляко намагалися довести, що Він не Христос, то народ сказав: припустімо, що Він не Христос, але хіба Христос буде кращий за Нього? Людей простих і грубих, – я завжди це кажу, – приваблює не вчення або проповідь, а чудеса. “Почули фарисеї такі пересуди в народі, і послали… служителів – схопити Його” (Ін. 7:32). Чи бачиш, що порушення суботи було тільки приводом і що найбільше вражало їх саме це (співчуття народу)? Оскільки в цьому випадку вони не знаходили нічого ні в Його словах, ні в справах, за що б могли звинуватити, то хотіли схопити Його заради народу; але самі не наважилися, передбачаючи небезпеку, а послали найманих слуг. Яке насильство і шаленство, або краще, яке безумство! Самі багато разів робили замах, але не могли, і ось доручають цю справу слугам, щоб якось задовольнити свою лють. Багато розмовляв Він і при купелі, і вони нічого такого не зробили; мали намір, щоправда, схопити Його, але не наважилися. А тепер вони вже не можуть більше виносити, бо народ готовий був кинутися до Нього. Що ж Христос?
“Ще недовго бути Мені з вами” (Ін. 7:33). Маючи силу і схилити, і налякати слухачів, Він вимовляє слова, сповнені смиренномудрия, і говорить ніби так: навіщо ви намагаєтеся вбити Мене і переслідувати? Потерпіть трохи, – Я дозволю вам затримати Мене і без вашого старання. Потім, щоби хто не подумав, що в словах: “ще недовго бути Мені з вами” Він говорить про спільну для всіх смерть (а так і справді думали), – щоби, кажу, хто не подумав цього, а водночас і того, що після смерті Він уже не діятиме, – Він додав: “а де буду Я, туди не зможете прийти ви” (Ін. 7:34). Якби Він мав залишитися в царині смерті, то й вони могли б (туди) прийти, бо всі ми туди відходимо. Ці слова схилили до Нього людей простих, налякали зухвалих, а допитливих спонукали поспішати до слухання, бо вже не багато залишається часу і не завжди можна буде користуватися таки вченням. І Він не сказав просто: тут єсмь, але: “бути Мені з вами”, тобто, хоча ви Мене переслідуєте і женіть, але Я і на короткий час не перестану влаштовувати ваше щастя, казати те, що відноситься до вашого спасіння, і наставляти вас. “І піду до Того, Хто послав Мене”. Це, природно, могло налякати їх і призвести до занепокоєння, тому що (тут) Він показує, що прийде час, коли вони будуть мати потребу в Ньому. “Будете шукати, – каже, – Мене”, – не тільки не забудете, а й “будете шукати Мене, і не знайдете” (Ін. 7:34). Коли ж іудеї шукали Його? Лука каже, що про Нього плакали дружини, а ймовірно, і багато інших, як тоді, так і під час полону міста, згадували про Христа і Його чудеса і бажали Його присутності. Усе ж це Він сказав для того, щоб привернути їх до Себе. І справді, як те, що вже не багато лишалося часу, так і те, що, відійшовши, Він буде для них жаданим і що вже не можна буде знайти Його, – все це могло привернути їх до Його прихильності. Якби Його присутність не повинна була стати для них жаданою, то в Його словах не було б для них нічого особливо важливого. З іншого боку, якби вона і повинна була стати жаданою, але можна було б знайти Його, то і цим Він не збентежив би їх.
3. Так само, якби Він ще довгий час залишався серед них, то і в цьому випадку вони були б безтурботними. Але тепер Він з усіх боків тривожить їх і лякає. А словами: “піду до Того, Хто послав Мене” показує, що від їхнього злого наміру Він не зазнає жодної шкоди і що Його страждання буде добровільне. Отже, Він прорік два пророцтва, – одне, що через трохи часу Він відійде, інше, що вони не прийдуть до Нього. Те, що Він передбачив Свою смерть, це, звичайно, не було справою розуму людського. Дивись, ось і Давид каже: “скажи мені, Господи, кінець мій і число днів моїх, яке воно, щоб я знав, який вік мій” (Пс. 38:5). Та й справді ніхто не може дізнатися цього. Від одного ж (передбачення) отримує достовірність і інше. А я думаю, що ті слова прикрито ставилися і до слуг, і що Христос і до них звертав свою промову, чим найбільше і привернув їх до Себе, показавши, що знає, навіщо вони прийшли; Він нібито так говорив: потерпіть трохи, і Я відійду. “Юдеї говорили між собою: куди Він хоче йти?” (Ін. 7:35). Правду кажучи, тим, які бажали звільнитися від Нього і вживали всіх засобів, щоб не бачити Його, не варто було б дошукуватися цього, а варто було б сказати: ми й раді (що Ти йдеш); коли тільки це буде? Однак же слова (Христові) дещо зворушили їх, і вони почали запитувати один одного, роблячи нерозумні припущення: “куди хоче йти? Чи не хоче Він іти в Еллінський розсіяння?”. Що значить: “в Еллінський розсіяння”? Так юдеї називали язичників, тому що ті були всюди розсіяні й безперешкодно змішувалися одні з іншими. Цьому ж паплюженню піддалися згодом і самі юдеї, тому що і вони були розсіяні. Але в давнину весь іудейський народ був зібраний в одне місце, і іудея не можна було знайти ніде, крім Палестини. Тому-то вони і називали язичників розсіюванням, паплюжачи їх і вихваляючись собою. А що означає: “і де буду Я, туди ви не можете прийти”? У той час юдеї були вже змішані з язичниками і перебували в усіх країнах світу; отже, якби Христос вказував тут на язичників, то не сказав би: туди “ви не можете прийти”. А ті, котрі казали: “Чи не хоче Він іти в Еллінський розсіяння”, не сказали: і губити (еллінів), але: “вчити”. Таким чином, вони вже полишили свій гнів і повірили словам Його; якби не повірили, то не стали б питати один одного: “що означають ці слова”? Але це було сказано юдеям; а я боюся, щоб і до нас не мали стосунку ті слова, тобто, що де Він, туди ми не можемо прийти, – через наше життя, сповнене гріхів. Про Своїх учнів Христос каже: “хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною” (Ін. 17:24); про нас же, боюся, щоб не було сказано протилежного: “де буду Я, туди ви не можете прийти”. Справді, як нам прийти туди, коли ми чинимо всупереч заповідям? Адже і в теперішньому житті, якщо будь-хто з воїнів почне діяти невідповідно до гідності царя, то не матиме змоги бачити царя, а навпаки, втратить свою владу і зазнає найбільшого покарання.
Так і ми, якщо будемо викрадати і злодійкувати, якщо станемо чинити несправедливість і образи і не будемо творити милостині, то не тільки позбудемося можливості прийти туди, а й зазнаємо того самого, що трапилося з дівами. А вони не могли увійти туди, де був Наречений, але пішли геть, бо згасли їхні світильники, тобто покинула їх благодать. Дійсно, цей вогонь, який ми отримали з благодаті Духа, якщо захочемо, ми можемо посилити; якщо ж не захочемо, негайно згасимо його. А коли він згасне, в наших душах не залишиться нічого, крім темряви. Як із запаленням світильника з’являється велике світло, так і з його згасанням не залишається нічого, крім мороку. Тому сказано: “Духа не гасіть” (1Сол. 5:19). Згасає ж тоді, коли не має єлею, коли піддається якомусь сильному натиску вітру, коли пригнічується і соромиться (від цього саме й гасне вогонь); пригнічується ж життєвими турботами і згасає від злих побажань. Але, при цьому, ніщо так не гасить вогонь Духа, як нелюдяність, жорстокість і хижацтво. Якщо ми, не маючи єлею, наллємо ще холодну воду (а це і є злодійство, що охолоджує смутком душі скривджених), то як тоді він може спалахнути? І ось ми відійдемо звідси, несучи з собою золу і попіл, оточені великим димом, який буде викривати нас у тому, що ми загасили свої світильники. Де дим, там необхідно допустити згаслий вогонь. Але не дай Бог нікому почути цей глас: “не знаю вас” (Мф. 25:12). А коли можна почути його, як не тоді, коли, бачачи бідного, ми залишаємося в такому самому настрої, як якби не бачили? Якщо ми не хочемо знати Христа, коли Він спраглий, то не впізнає і Він нас, коли ми потребуватимемо Його милості. І справедливо: хто зневажає нещасного і не подає свого, той не повинен сподіватися отримати що-небудь із того, що не його. Тому, благаю вас, будемо всіляко старатися і дбати, щоб не збіднів у нас єлей, щоб наші світильники були прикрашені, і ми могли разом із Нареченим увійти в шлюбне палац, чого й нехай сподобимося всі ми, по благодаті й людяності Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого й з Котрим Отцю і Святому Духу, слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 51

Ін. 7:37-38. В останній же великий день свята стояв Іісус і виголосив, кажучи: Хто спраглий, іди до Мене й пий. Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби потечуть ріки води живої.

1 Слухачі Слова Божого повинні мати гарячу спрагу до нього. – 2. Дух Святий був уже даний людям Старого Заповіту, але апостоли отримали його з найбільшою повнотою. – 3. Наслідки злоби. – Бажаючи чинити зло іншим, люди заподіюють погибель самим собі. – Зло зцілюється не злом, а добром.

1. Ті, хто приступає до божественної проповіді й уважні до віри, повинні виявляти прихильність спраглих і запалювати в собі таке ж, як у них, бажання. Через це вони будуть у змозі вірніше утримати в собі те, що проповідується. Спраглі, взявши чашу, випивають її з великою охотою, і тоді тільки заспокоюються. Так і ті, які слухають божественні слова, якщо прийматимуть їх зі спрагою, ніколи не відстануть від них раніше, ніж зовсім наситяться. А що завжди треба жадати й жадати, про це сказано: “блаженні спраглі й спраглі правди” (Мф. 5:6). І тут Христос каже: “хто спраглий, іди до Мене і пий”. Ці слова означають: Я нікого не тягну примусом і насильством; але хто має велику ревність, хто палає бажанням, того Я закликаю. Але чому євангеліст зауважив, що (це було) “в останній великий день”? Тому, що перший і останній дні були великими, а середні між ними здебільшого проводили в розвагах. Чому ж каже: “в останній”? Тому, що цього дня всі були в зібранні. У перший день (Господь) ще не прийшов, пояснивши Своїм учням і причину цього. Другого ж і третього дня, Він не говорить нічого такого, щоб не марнувати даремно слів, тому що (юдеї в ці дні) віддавалися розвагам. Але останнього дня, коли вони поверталися додому, Він дає їм напуття до спасіння і голосно говорить, почасти для того, щоб показати Свою зухвалість, а почасти через велику кількість людей. А щоб показати, що Він говорить про пиття духовне, додає: “хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби потечуть ріки води живої”. Черевом називає тут серце, подібно до того, як і в іншому місці говориться: “і закон Твій у мене в серці” (Пс. 39:9). Але де сказано в Писанні: “у того з утроби потечуть ріки води живої”? Ніде. Що ж означають слова: “хто вірує в Мене, як сказано в Писанні”? Тут треба поставити крапку, так щоб слова – “у того з утроби потечуть ріки” – були висловом самого Христа. Оскільки багато хто говорив: “це Христос” (Ін. 7:41), і ще: “коли прийде Христос, невже створить більше знамень” (Ін. 7:31), то Він показує, що потрібно мати праве пізнання і переконуватися не стільки чудесами, скільки Писанням. Справді, багато хто, хоча й бачив, як Він творив чудеса, однак не приймав за Христа, а навпаки, готовий був сказати: “Чи не сказано в Писанні, що Христос прийде з насіння Давидова” (Ін. 7:42)? Тому Христос вельми часто звертався до Писання, бажаючи показати, що не уникає доказів від Писання; Тому ж і тепер відсилає їх до Писань.
Отже, вище Він говорив: “досліджуйте Писання” (Ін. 5:39), і ще: “у пророків написано: і будуть усі навчені Богом” (Ін. 6:45), також: “є на вас обвинувач Мойсей” (Ін. 5:45). Так само і тут каже: “у того, як сказано в Писанні, з утроби потечуть ріки”, вказуючи цими словами на багатство і достаток благодаті. Це ж саме Він і в іншому місці висловлює словами: “зробиться в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:14), тобто (той, хто вірує в Нього) матиме велику благодать. Отже, в тому місці Він називає її життям вічним, а тут водою живою. Живою ж називає її тому, що вона завжди дієва. Благодать Духа, коли ввійде в душу і утвердиться в ній, тече сильніше за всяке джерело, не припиняється, не виснажується і не зупиняється. Таким чином, щоб показати і невичерпність дару благодаті, і водночас невимовну її дієвість, Він назвав її джерелом і річками, – не однією рікою, але незліченними. А в тому місці (Ін. 4:14) достаток Він представив під образом течії. І кожен ясно побачить істину сказаного, якщо уявить собі мудрість Стефана, язик Петра, силу Павла, – як ніщо їх не зупиняло, ніщо не стримувало, ані лють народна, ані повстання тиранів, ані підступи демонів, ані щоденні смерті, і як, навпаки, вони, подібно до річок, які мчать з великим пориванням, все захоплювали слідом за собою. “Це сказав Він про Духа, Якого, – каже, – мали прийняти віруючі…: бо ще не було на них Духа Святого” (Ін. 7:39). Як же пророки пророкували і творили незліченні чудеса? Апостоли виганяли (демонів) не Духом, а владою, отриманою від Христа, як Він сам каже: “якщо Я силою Веельзевула виганяю бісів, то сини ваші чиєю силою виганяють?” (Мф. 12:27). А це Він говорив для того, щоб показати, що до хреста не всі виганяли (демонів) Духом, але владою, яку Він (Христос) отримав від Нього (Христа). Тому-то, коли Він хотів послати їх, то сказав: “прийміть Духа Святого” (Ін. 20:22), як і в іншому місці сказано: “зійшов на них Дух Святий” (Діян. 19:6), і тоді стали творити чудеса.
2. А коли посилав їх (перед стражданнями), тоді не сказано, що Він дав їм Духа Святого, але – “дав їм владу”, кажучи: “прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте; задарма одержали, задарма давайте” (Мф. 10:1,8). Стосовно ж пророків усіма визнано, що вони мали обдарування Святого Духа, але ця благодать збідніла, відступила і вичерпалася на землі відтоді, як сказано було: “Залишається вам дім ваш порожній” (Мф. 23:38). Втім, і до цього дня, вона вже почала ставати рідкісною. Адже у них (юдеїв) не було вже пророка, і благодать не осіняла їхні святині. Отже, оскільки Дух Святий був забраний, а тим часом згодом Він мав вилитися рясно, і це вилиття розпочалося після хреста, не тільки з великою кількістю, але й з великими даруваннями [та й справді дивовижнішим був дар, коли, наприклад, сказано: “не знаєте, якого ви духа” (Лк. 9:55); і знову: “бо ви не прийняли духа рабства,… але прийняли Духа усиновлення” (Рим. 8:15); стародавні, хоча самі й мали Духа, але іншим не повідомляли; навпаки, апостоли сповнили Духом незліченну кількість людей], – оскільки, кажу, (віряни) мали одержати таку благодать, але її не було ще даровано, то й сказано: “бо ще не було Духа Святого”.
Отже, вказуючи на цю благодать, євангеліст сказав: “бо ще не було… Духа Святого”, тобто не був ще дарований, “бо Іісус ще не був прославлений” (Ін. 7:39), – називаючи славою хрест. Ми були ворогами і грішниками, були позбавлені дару Божого і стали ненависними Богові; а благодать є свідоцтво примирення, і дар подається не ворогам і особам ненависним, а друзям і тим, хто прислужився. Тому належало спочатку принестися за нас жертві, зруйнуватися ворожнечі в плоті, і нам стати друзями Божими, і тоді вже отримати цей дар. Якщо так було при обітниці, даній Аврааму, то тим більше при благодаті. Показуючи це, Павло каже: “Якщо ж ті, хто на законі утверджуються, є спадкоємці, то марна віра,… бо закон породжує гнів” (Рим. 4:14-15). Слова його означають таке: Бог пообіцяв Аврааму і насінню його дати землю; але нащадки стали негідними цієї обітниці і не могли догодити власними трудами. Тому прийшла віра – справа не важка, щоб залучити благодать і щоб не відпали обітниці. “Тож по вірі, – продовжує апостол, – щоб [було] по милості, щоб обітниця була непорушна” (Рим. 4:16). Тому – “по милості”, що не могли (здобути цього) справами. Але чому, сказавши: за Писанням, не наводить самого свідчення? Тому, що юдеї були заражені хибними поняттями. Одні говорили: “Він пророк”, інші: “спокушає народ”, інші: не з Галілеї “Христос прийде”, а “з Віфлеєму”, ще інші: “Христос же, коли прийде, ніхто не знатиме, звідки Він”; словом, думки були різноманітні, як зазвичай буває в народові, що хвилюється. Так, вони і слухали те, що говорилося, не належним чином і не з тим, щоб дізнатися істину. Тому-то Він нічого не відповідає їм, хоча вони кажуть: “Хіба з Галілеї Христос прийде?” (Ін. 7:41). А Нафанаїла, який висловився сильніше і разючіше – “з Назарету чи може бути щось добре?” (Ін. 1:46) – похвалив, як істинного ізраїльтянина. Вони, так само як і ті, які говорили Никодиму: “роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52), говорили це не для того, щоб пізнати істину, а щоб тільки спростувати думку про Христа; а він (Натанаїл) говорив це тому, що любив істину і достеменно знав усі стародавні Писання.
Отже, оскільки вони мали одну тільки мету – спростувати те, що Він є Христос, то Він нічого і не відкрив їм. До того ж, ті, які і собі самим суперечили, кажучи іноді: “ніхто не знатиме, звідки Він”, а інколи – “з Вифлеєму”, очевидно стали б опиратися і після того, як дізналися б істину. Нехай вони не знали місця, а саме – що Він з Вифлеєму, бо Він жив у Назареті, хоча й це для них не вибачно, бо Він не там народився: але чи вже вони не знали й роду Його, а саме – що Він з дому й племені Давидова? Як же вони говорили: “Чи не сказано в Писанні, що Христос прийде від насіння Давидова” (Ін. 7:42)? Але тими словами вони і це хотіли затемнити, бо про все говорили зловмисно. Чому б їм, прийшовши до Нього, не сказати: так як ми всьому іншому дивуємося в Тобі, але ти наказуєш вірити в Тебе згідно з Писаннями, то скажи, яким чином Писання кажуть, що Христос повинен прийти з Вифлеєму, тоді як Ти прийшов з Галілеї? Але вони нічого такого не сказали, а навпаки все говорять зі злим наміром. А що вони не шукали істини і не бажали пізнати її, євангеліст негайно додав: “деякі… хотіли схопити Його, але ніхто не наклав на Нього рук” (Ін. 7:44).  Якщо вже ніщо інше, принаймні це могло привести їх у розчулення; але вони не розчулилися, як каже пророк: “паплюжили, і не переставали” (Пс. 34:15).
3. Така-то злоба! Нічим не хоче поступитися, до одного тільки прагне – згубити того, хто зазнав ненависті. Але що говорить Писання? “Хто риє яму, той упаде в неї” (Прит.26:27). Це збулося і тоді. Вони хотіли погубити Христа, щоб знищити Його проповідь; а сталося протилежне. Проповідь, за благодаттю Христовою, процвітає; а в них усе зникло й загинуло: вони втратили і батьківщину, і свободу, і безпеку, і богослужіння, втратили всіляке благополуччя, стали рабами й бранцями. Отже, знаючи це, ніколи не будемо зловмисно зловмислювати проти інших, пам’ятаючи, що ми витончуємо через це меч проти себе самих і завдаємо собі найглибшої рани. Але тебе образив хтось, і ти хочеш йому помститися? Не мстися. Таким тільки чином ти справді будеш у змозі помститися. Якщо ж будеш сам мстити, тоді не помстишся. І не думай, що ці слова – загадка; ні, це – істина. Як і яким чином? Так, що коли ти не мстиш, тоді ставиш Бога ворогом йому (кривднику); а коли сам мстиш, тоді цього вже не буває. “Мені помста, Я відплачу, говорить Господь” (Рим. 12:19). Якщо ми маємо рабів, і вони, посварившись між собою, не нам нададуть розправу і покарання, а привласнять їх собі самим, то хоча б вони після тисячу разів приходили до нас, ми не тільки не мстимося за них, а навпаки, ще гніваємося на них, називаючи їх волоцюгами і забіяками. Усе, говоримо ми їм, слід було надати нам; але оскільки ти раніше помстився сам за себе, то вже не докучай нам. Тим паче скаже це Бог, Який повелів усе надавати Йому. Та й чи не соромно, що ми від своїх рабів вимагаємо такої любомудрості й послуху, а Господу не надаємо того, чого вимагаємо собі від рабів? Це я кажу тому, що ви схильні мститися один одному; тим часом, хто істинно любомудріє, той не повинен цього робити, а навпаки повинен прощати й полишати гріхи, хоч би за це й не було тієї великої нагороди – відпущення власних гріхів. Якщо ти засуджуєш того, хто згрішив, то навіщо ж, скажи мені, сам грішиш і впадаєш у те саме? Чи образив хтось тебе? Не ображай його взаємно; інакше сам себе образиш. Чи вдарив хтось тебе? Не плати йому тим самим; інакше між вами не буде різниці. Чи засмутив хто тебе? Не засмучуй його зі свого боку, тому що прибутку від цього немає ніякого, тим часом ти знову станеш подібним до нього. Тільки тоді ти в змозі будеш напоумити його, коли перенесеш образу спокійно і з лагідністю; тільки через це ти засоромиш його і приборкаєш його гнів. Ніхто не зцілює зла злом, але зло добром. Так любомудрують і деякі з язичників. Якщо ж у нерозумних язичників така любомудрість, то соромимося бути гіршими за них. Багато хто з них був скривджений, і терпів образи. Багато хто був обмовлений, і не мстився; піддавався наклепам, і благодійничав. Але я боюся не мало, щоб дехто з них не виявився вищим за нас по життю і через те не збільшив нашого покарання.
Справді, якщо ми, які отримали Духа, очікуємо на царство, допитливо розмірковуємо про небеса, не боїмося геєни, маємо наказ бути ангелами, користуємося таїнствами, – якщо ми не досягнемо навіть до їхньої доброчесності, то яке матимемо вибачення? Якщо ми повинні перевершувати юдеїв, бо сказано: “Якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного” (Мф. 5:20), то тим паче язичників. Якщо (повинні ми перевершувати) фарисеїв, то тим більше – невірних. Якщо ж і в тому випадку, коли ми не перевершимо по життю юдеїв, для нас укладено царство небесне, то як сподобимося досягти його, коли виявимося гіршими за язичників? Видалимо ж від себе всяку дратівливість, і гнів, і лють. “Писати вам про те саме для мене не обтяжливо, а для вас повчально” (Флп. 3:1). І лікарі вживають кілька разів одні й ті самі ліки. Так і ми не перестанемо одне й те саме навіювати, про одне й те саме нагадувати, вчити, благати. Адже у нас багато життєвих турбот, які можуть приводити нас у забуття; а тому і настанова нам потрібна постійна. А що ми не даремно і не без користі збираємося тут, дамо доказ на це в справах, щоб через це сподобитися і майбутніх благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 52

Ін. 7:45-46. Отож служителі повернулися до первосвящеників і фарисеїв, і ці сказали їм: Для чого ви не привели Його? Служителі відповідали: Ніколи людина не говорила так, як Ця Людина.

1. Істина відкривається щирим і добрим душам, і ховається від душ злих. – 2. Никодим захищає Іісуса Христа проти наклепів фарисеїв. – 3. Заперечення єретиків і відповідь на нього. – Іісус Христос оголошує про свою єдиносущність з Отцем. – 4. Злословити на Сина означає богохульствувати на Отця. – Треба славословити Сина словами і ділами. – Чого Бог вимагає від християнина. – Потрібно уникати жадібності та хижацтва, як ганебних для християнина.

1. Немає нічого яснішого, нічого простішого за істину, якщо ми діємо не зловмисно; але коли ми чинимо зловмисно, тоді немає нічого важчого за неї. Ось тому-то фарисеї і книжники, люди, які вважалися наймудрішими, хоча завжди перебували з Христом (для того, щоб плести проти Нього підступи), і бачили чудеса, і читали Писання, проте не отримали жодної користі, а навпаки, ще зазнали шкоди. А слуги, які не могли сказати про себе нічого такого, були спіймані однією тільки бесідою Христа і, пішовши зв’язати Його, повернулися, самі зв’язані здивуванням. Але не одній тільки розсудливості їхній треба дивуватися, що вони не мали потреби в чудесах, а були зачаровані тільки вченням, – адже не сказали вони: “Ніколи людина не творила чудеса в такий спосіб”, але що? “Ніколи людина не говорила так”, – тож не самій тільки цій розсудливості їхній треба дивуватися, а й зухвалості, що вони говорили це тим, хто їх послав, фарисеям, котрі ворогували проти Нього і всіляко озброювалися.
“Служителі, – сказано, – повернулися до фарисеїв, і ці сказали їм: “Для чого ви не привели Його?” Те, що вони прийшли, це набагато більше означало, ніж якби вони залишилися: в останньому випадку вони звільнилися б від їхнього гніву. А тепер вони робляться провісниками Христової мудрості і виразніше виявляють свою зухвалість. І не кажуть вони: не могли ми через народ, бо народ слухав Його, як пророка; а що? “Ніколи людина не говорила так”. Вони могли виставити і те виправдання, проте ж відкривають свою істинну думку. А своєю думкою вони показали, що не тільки дивуються Йому, а й засуджують фарисеїв за те, що вони послали їх зв’язати того, кого належало слухати. Тим часом, вони і чули не тривалу бесіду, а коротку. Так, коли розум неупереджений, тоді й немає потреби в розлогих промовах: така істина! Що ж фарисеї? Тоді як треба було прийти в розчулення, вони навпаки того, зі свого боку, звинувачують слуг, кажучи: “Невже і ви спокусилися?” (Ін. 7:47). Ще лестять і не вживають різких слів, з побоювання, щоб вони зовсім не відокремилися. Однак виявляють гнів, хоча й говорять поблажливо. Їм слід було запитати, що Він говорив, і здивуватися Його словам; але вони цього не роблять, знаючи, що будуть спіймані, а навпаки хочуть переконати їх доказом вельми безглуздим. Чому, кажуть, не “увірував у Нього ніхто з начальників” (Ін. 7:48)? То чи вже в цьому, скажи мені, ти звинувачуєш Христа, а не тих, які не вірували? “Але народ, – кажуть, – невіглас у законі, проклятий він” (Ін. 7:49). Тому-то ви ще більш гідні звинувачення, що народ увірував, а ви не увірували. Народ чинив саме так, як слід було чинити тим, хто знає закон: яким же чином “проклятий він”? Ви прокляті, бо не дотримуєтеся закону, а не вони, які підкоряються закону. До того ж не слід було через невіруючих звинувачувати того, кому не вірять. Такий спосіб не правильний. Ось і ви не вірили Богові, як каже Павло: “А що ж? якщо дехто й невірний був, то хіба їхня невірність знищить вірність Божу? Ніяк” (Рим. 3:3-4). Та й пророки завжди звинувачували їх, кажучи: “Слухайте…, князі Содомські” (Іс. 1:10), і: “князі твої – законозлочинці” (Іс. 1:23), і також: “Чи не ви повинні знати правду?” (Мих. 3:1). І скрізь дуже сильно засуджують їх. Що ж? Невже через це хтось стане звинувачувати і Бога? Та не буде: це їхня провина.
А чим іншим можна краще довести ваше незнання закону, як не тим, що ви не коритеся йому? Але оскільки вони сказали, що ніхто з князів не увірував у Нього, а ті, що не знають закону, то їх справедливо докоряє Никодим, кажучи таким чином: “Чи судить закон наш людину, якщо спершу не вислухають його?” (Ін. 7:51). Цими словами він показує, що вони і не знають закону, і не виконують закону. Якщо закон заповідує не вбивати жодної людини, наперед не вислухавши її, а вони кинулися до цього раніше, ніж вислухали, то вони – злочинці закону. А так як вони сказали: “чи увірував у Нього хто з начальників?”, то євангеліст зауважує, що був “один із них”, щоб показати, що і начальники вірували в Нього. Щоправда, вони ще не виявляли належної зухвалості, проте ж були віддані Христу. Дивись, як обережно (Никодим) викриває їх! Він не сказав: а ви хочете Його вбити і без дослідження засуджуєте людину, як обманщика. Ні, не так сказав він, але з більшою поблажливістю, щоб зупинити їхній сильний порив і безрозсудне прагнення до вбивства. Тому-то він звертається до закону, кажучи: “якщо не вислухають його” уважно “і не дізнаються, що він робить” (Ін. 7:51).  Цими словами він показує, що вони і не знають закону, і не виконують закону. Якщо закон заповідає не вбивати жодної людини, наперед не вислухавши її, а вони кинулися до цього раніше, ніж вислухали, то вони – злочинці закону. А так як вони сказали: “чи увірував у Нього хто з начальників?”, то євангеліст зауважує, що був “один із них”, щоб показати, що і начальники вірували в Нього. Щоправда, вони ще не виявляли належної зухвалості, проте ж були віддані Христу. Дивись, як обережно (Никодим) викриває їх! Він не сказав: а ви хочете Його вбити і без дослідження засуджуєте людину, як обманщика. Ні, не так сказав він, але з більшою поблажливістю, щоб зупинити їхній сильний порив і безрозсудне прагнення до вбивства. Тому-то він звертається до закону, кажучи: “якщо не вислухають його” уважно “і не дізнаються, що він робить” (Ін. 7:51). Отже потрібно не просто тільки вислухати, а й уважно. Це саме означають слова: “і не довідаються, що він робить”, тобто чого він (обвинувачений) хоче, і чому, і для чого, чи не для повалення громадського порядку, чи не як ворог. Оскільки вони з сумнівом сказали, що ніхто з князів не увірував у Нього, то й не відповідали йому ні суворо, ні поблажливо.
2. Справді, яка, скажи мені, послідовність у тому, що на його слова: закон наш не судить нікого – вони відповідають: “і чи ти не з Галілеї?” (Ін. 7:52). Тоді як їм слід було довести, що вони не нерозважливо послали взяти Його, або що немає потреби дозволяти Йому захищатися, вони вельми грубо і з великим гнівом заперечують: “роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). Що ж сказав цей чоловік? Чи те, що (Христос) – пророк? Сказав, що не треба вбивати без суду. А вони з докором заперечили йому це, як людині, що нітрохи не обізнана в Писанні. Це те саме, як якби хтось сказав: піди навчись; це саме означають слова: “розглянь і побачиш”. Що ж Христос? Оскільки вони неодноразово згадували про Галілею і пророка, то Він, щоб позбавити всіх від такого неправильного припущення і показати, що Він не з-поміж пророків, а – Володар світу, каже: “Я – світло світові” (Ін. 8:12), не Галілеї лише, не Палестини, не Іудеї. “Ти Сам про Себе свідчиш, свідчення Твоє не істинне” (Ін. 8:13). Яке безумство! Він постійно відсилав їх до Писань, а вони кажуть: “Ти Сам про Себе свідчиш”. Що ж Він свідчив?
“Я світло світу”. Великий цей вислів, воістину великий! Проте ж він не дуже здивував їх, бо тепер Він не дорівнював Себе з Отцем і не називав Себе ні Сином Його, ні Богом, але тільки світлом. Утім, вони хотіли й це спростувати, тому що це значно більше означало, ніж слова: “хто піде за Мною, той не буде ходити в темряві” (Ін. 8:12); світло й темряву Він розуміє в духовному сенсі, тобто не залишиться в омані. Тут Він і Никодима привертає і підбадьорює, бо він виявив велику зухвалість, і вихваляє слуг, які вчинили так само. Те, що Він воззвав34, показує, що Він хотів, щоб і вони почули. Водночас Він показує й те, що вони (юдеї) будують кови в таємниці, в темряві й омані, але не здолають світла, і Никодиму пригадує слова, які сказав йому раніше: “кожен, хто чинить лихе, ненавидить світло, і не йде до світла, щоб не викрили діла його” (Ін. 3:20). Оскільки вони (фарисеї) сказали, що ніхто з князів не увірував у Нього, то Він і каже: “той, хто чинить лихе, не йде до світла”, показуючи цим, що вони не прийшли не через слабкість світла, а через розбещення своєї волі. “Сказали Йому: Ти Сам про Себе свідчиш”. Що ж Він? “Якщо Я і Сам про Себе свідчу, свідоцтво Моє істинне, бо Я знаю, звідки прийшов і куди йду, а ви не знаєте, звідки Я” (Ін. 8:14). Що Він раніше сам сказав, то тепер вони протиставляють Йому, як вислів особливо важливий. Що ж Христос? Спростовуючи це і показуючи, що Він говорив раніше стосовно до них і до їхнього припущення, так як вони приймали Його за просту людину, каже: “Якщо Я і про Себе свідчу, то свідоцтво Моє правдиве, бо Я знаю, звідки прийшов”. Що це означає? Значить: Я – від Бога, і Бог, і Син Божий. А Бог сам про Себе достовірний свідок. “А ви не знаєте”: ви, каже, зі своєї волі чините лихо, і, знаючи, прикидаєтеся такими, що не знають, про все говорите по людському розумінню, не бажаючи подумати ні про що, що вище за те, що видиме. “Ви судите по плоті” (Ін. 8:15). Як жити по плоті означає погано жити, так і судити по плоті – означає судити несправедливо. “Я не суджу нікого. А якщо й суджу Я, то суд Мій істинний” (Ін. 8:15-16). Ці слова означають: ви судите несправедливо. Але якщо ми несправедливо судимо, могли сказати вони, то чому не засуджуєш? Тому, відповідає Він, що Я не для цього прийшов. Це саме і означають слова: “Я не суджу нікого. А якщо й суджу Я, то суд Мій істинний”. Якби Я захотів судити, то ви були б у числі засуджених; але й це кажу Я, продовжує Він, не для того, щоб судити. Утім, не тому Я сказав: кажу не для того, щоб судити, нібито не сподівався викрити вас, якби став судити; ні, якби Я став судити, то справедливо засудив би вас; але тому, що тепер не час суду. Далі Він зробив натяк і на майбутній суд, сказавши: “бо Я не сам по собі, але Я і Отець, що послав Мене” (Ін. 8:16), і водночас вказав, що не Він один засуджує їх, але й Отець. Потім прикрив це, наводячи на свідоцтво про Себе: “і в законі вашому написано, що двоє людей свідоцтво істинне” (Ін. 8:17).
3. Що б сказали тут єретики? Що Він має більшого перед людьми, якщо ці слова будемо розуміти просто? Стосовно людей так визначено тому, що ніхто один і сам по собі не заслуговує на довіру. Але стосовно Бога чи може це мати якесь значення? Чому ж сказано: “двох”? Чи тому “двох”, що вони – двоє, чи тому, що вони люди? Якщо тому, що вони – двоє, то чому Він не вдався до Іоанна, і не сказав: “Свідчу про Себе Я, і свідчить про Мене Іоанн”? Чому не до ангела? Чому не до пророків? Адже Він міг би знайти безліч і інших свідчень. Але Він хоче показати не тільки те, що їх двоє, а й те, що Вони однієї і тієї ж істоти. “Тоді сказали Йому: де Твій Отець?” А Він відповідає: “ви не знаєте ані Мене, ані Отця Мого” (Ін. 8:19). Оскільки вони, знаючи, говорили, як незнаючі, і ніби спокушали Його, то Він і не удостоює їхньої відповіді. Тому-то, нарешті, Він говорить про все ясніше і з більшою відвагою, маючи про Себе свідоцтво в знаменнях і в навчанні Своїх послідовників, (і знаючи) що вже близький хрест.
“Я знаю, – каже Він, – звідки прийшов”. Це не дуже зворушило їх; але наступні потім слова: “і куди йду” більше налякали їх, бо показували, що Він не перебуватиме у смерті. Але чому Він не сказав: знаю, що Я – Бог, але: “Я знаю, звідки прийшов”? Він завжди домішує принижене до високого, і про це останнє говорить прикровенно. Так, сказавши: “Я про Себе свідчу”, і довівши це, Він перейшов до слів принижених, нібито так кажучи: Я знаю, від кого Я посланий, і до кого повертаюся. У цьому випадку (юдеї) нічого не могли заперечити, бо чули, що Він від Нього посланий і до Нього відходить. Я, каже, не сказав нічого неправдивого: звідки Я прийшов, туди й відходжу, – до істинного Бога. Але ви не знаєте Бога. Тому судите по плоті. Ви чули стільки свідчень і доказів, і ще говорите: “не істинно”. Мойсея ви визнаєте достовірним, як у тому, що говорить він про інших, так і в тому, що говорить про себе; а Христа – ні. Це означає судити за плоттю. Але “Я не суджу нікого”. Тим часом в іншому місці Він сказав: “Отець не судить нікого” (Ін. 5:22). Як же тут говорить: “якщо і суджу Я, то суд Мій істинний, бо Я не один” (Ін. 8:16). Знову Він говорить стосовно їхньої думки. Тобто, суд Мій є суд Отця. Не інакше судив би й Отець, якби став судити, ніж як і Я суджу. І Я не інакше суджу, як судив би й Отець. Але для чого Він згадав і про Отця? Для того, що вони не визнавали Сина гідним віри, якщо Він не матиме свідоцтва від Отця. В іншому сенсі ці слова не мають сили. У людей свідчення тоді буває істинним, коли двоє свідчать у чужій справі. У цьому полягає свідчення двох. Якщо ж хто сам буде свідчити про себе, то це вже не свідчення двох. Чи бачиш, що Він сказав це не для чогось іншого, як для того, щоб показати свою єдність (з Отцем), показати, що Сам по Собі Він не має потреби в сторонньому свідоцтві і що Він нічим не менший за Отця? Справді, дивись, яка самобутність: “Я Сам свідчу про Себе, і свідчить про Мене Отець, що послав Мене” (Ін. 8:18). Не міг би Він сказати цього, якби по суті був меншим. А щоб ти не подумав, що це сказано заради числа, – зауваж владу нічим не відмінну (від влади Отця). Людина свідчить тоді, коли сама по собі заслуговує на довіру, а не тоді, коли має потребу у свідоцтві, і свідчить у чужій справі; а у своїй справі, коли має потребу у свідоцтві іншого, вона вже не заслуговує на довіру. Але тут – зовсім навпаки. І свідчачи у своїй справі, і кажучи, що про Нього свідчить інший, Він називає Себе достовірним, показуючи в тому і в іншому випадку Свою самобутність.
Справді, для чого, сказавши: “Я не один, але Я і Отець, що послав Мене”, і також: “Свідчення двох осіб істинне”, – не перестав говорити, але додав: “Я Сам свідчу про Себе”? Очевидно, для того, щоб показати Свою самобутність. І наперед Він сказав про Себе самого: “Я Сам свідчу про Себе”. Цим Він показує і рівночесність Свою (з Отцем), і водночас те, що немає жодної користі для тих, котрі кажуть, що знають Бога Отця, а тим часом не знають Його. А це, каже, залежить від того, що не хочуть Його пізнати. Тому-то й каже, що без Нього неможливо пізнати Отця, щоб хоча б у такий спосіб залучити їх до пізнання Його. Оскільки вони, залишаючи Його, завжди намагалися пізнати Отця, то Він каже: не можете пізнати Отця без Мене. Таким чином ті, що хулять Сина, не Його тільки хулять, а й Того, Хто Його породив.
4. Будемо ми уникати цього, будемо прославляти Сина. Якби Він був не одного і того ж єства (з Отцем), то не став би говорити таким чином. І якби Він тільки вчив, а насправді був іншого єства, то можна було б, і не знаючи Його, знати Отця, і навпаки, абсолютно знаючи Його, не знати Отця. Адже хто знає людину, той не знає ще ангела. Так, скажеш; але хто знає створіння, той знає і Бога. Ні; багато хто знає тварюку, або, краще сказати – всі люди, бо бачать її, і проте ж не знають Бога. Отже, будемо прославляти Сина Божого не тільки цією (словесною) славою, а й славою справ. Перша без останньої нічого не значить. “Ось, ти, – сказано, – називаєшся Юдеєм, і заспокоюєш себе законом, і хвалишся Богом. Як же ти, навчаючи іншого, не вчиш себе самого? Хвалишся законом, а злочином закону безчестиш Бога?” (Рим. 2:17,21,23). Дивись, як би і нам, які хваляться правотою віри, не збезчестити Бога своїм життям, яке не відповідає вірі, і не подати приводу до хули на Нього. Господь хоче, щоб християнин був для всесвіту вчителем, закваскою, світлом і сіллю. А що означає світло? Життя світле, що не має в собі нічого темного. Світло не собі корисне, так само як і сіль і закваска, але приносить користь іншим. Тому від нас вимагається, щоб ми не собі тільки були корисні, а й іншим. Адже сіль, якщо не осоляє, вже не є сіллю. Цим показується також і те, що якщо ми вестимемо життя доброчесне, то й інші неодмінно житимуть так само; так само як і навпаки – поки ми самі не будемо доброчесними, не принесемо жодної користі й іншим. Нехай не буде в нас нічого нерозумного, нічого суєтного.
А такі мирські справи, такі життєві турботи. Тому-то і діви названі юродивими, що вони дбали про порожні мирські справи, збирали тут, а не відкладали туди, куди слід було. Але я боюся, щоб і нам не потерпіти того ж. Боюся, щоб і нам не прийти одягненими в нечисті шати туди, де всі мають вбрання світлі й блискучі. Немає нічого бруднішого. Нічого гіршого за гріх. Тому-то і пророк, зображуючи природу гріха, волав: “смердять, гнояться рани мої” (Пс. 37:6). І якщо хочеш пізнати сморід гріха, то уяви його собі після вчинення, в той час, коли звільнишся від побажання, коли вже не буде турбувати тебе вогонь (пристрасті): тоді ти побачиш, який гріх. Уяви собі гнів, коли перебуваєш у спокійному стані. Уяви любостяжание, коли буваєш чужий цієї пристрасті. Немає нічого мерзеннішого, нічого огиднішого за розкрадання і користолюбство. Ми часто говоримо про це не тому, ніби хочемо турбувати вас, але для того, щоб доставити вам велику і дивовижну користь, Хто не виправився, почувши одного разу, може виправиться, почувши іншим разом, а хто пропустив іншим разом, виправиться в третій. Нехай сподобимося ж усі ми, звільнившись від усякого зла, мати пахощі Христа, Йому ж з Отцем і Св. Духом слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

* * *

34Ср. (Ін. 7:37): “і зваше глаголячи” тощо.

Бесіда 53

Ін. 8:20. Ці слова говорив Іісус біля скарбниці, коли навчав у храмі; та ніхто не взяв Його, бо ще не настав час Його.

1. дурість і жорстокість іудеїв. – 2. Розмовляючи з юдеями, Іісус Христос показує їм свою єдність із Богом Отцем. – 3. Щоб отримати спасіння, потрібно старанно читати св. Писання. – Треба відвідувати церкву, щоб слухати Слово Боже. – Слід ретельно вивчати св. Писання; користь його й одержувані від нього плоди.

1. Як божевільні юдеї! Ще до Великодня шукали Іісуса, потім, коли знайшли Його серед народу, багато разів намагалися схопити Його, і самі безпосередньо, і через інших, але не могли; і при цьому не здивувалися силі Його, але продовжували наполягати на своїй злості й не відставали (від неї). А що вони завжди намагалися (схопити Його), про це говорить (євангеліст): “ці слова говорив біля скарбниці, коли навчав у храмі; і ніхто не взяв Його”. Він говорив у церкві і як учитель, що особливо могло дратувати їх; до того ж, говорив те, через що вони засмучувалися і звинувачували Його в тому, що Він творить Себе рівним Отцю; такий саме сенс мають слова: “Двох людей свідоцтво правдиве” (Ін. 8:17). І однак же, незважаючи на те, що Він говорив це в церкві і як учитель, “ніхто, – сказано, – не взяв Його, бо ще не настав час Його”, тобто не настав ще той сприятливий час, у який Він хотів бути розіп’ятим на хресті. Таким чином, і тоді це було справою не їхньої сили, але Його бачення. Вони і раніше хотіли (взяти Його), але не могли. Так само і тоді вони не могли б, якби Він сам не зволив на це. “Знову сказав їм Іісус: Я відходжу, і будете шукати Мене” (Ін. 8:21). Для чого Він часто говорить про це? Для того, щоб потрясти і налякати їхні душі. Справді, дивись, який страх це наводило на них! Незважаючи на те, що хотіли вбити Його, щоб позбутися Його, вони намагаються дізнатися, куди Він відходить. Таким важливим вони уявляли собі це! А з іншого боку, Він хотів навчити їх, що ця справа не залежить від їхнього насильства, але що ще з давніх-давен Він уявив її; разом з тим Він передбачив уже цими словами і воскресіння. “Тут… говорили: невже Він уб’є Сам Себе?” (Ін. 8:22). Що ж Христос? Спростовуючи припущення їхні і показуючи, що така справа є гріх, каже: “ви від нижніх” (Ін. 8:23). А це означає: немає нічого дивного, що так думаєте ви, люди тілесні, які не думають ні про що духовне. Але Я нічого такого не зроблю: “Я від небес, а ви від світу цього” (Ін. 8:23). Тут знову говорить про мирські й плотські помисли. Звідси видно, що і слова: “Я не від цього світу” означають не те, нібито Він не прийняв плоті, але що Він далекий від їхнього лукавства. Справді, Він і про учнів каже, що “вони не від світу” (Ін. 17:14), і проте ж вони мали плоть.
Таким чином, як Павло, кажучи: “ви не по плоті живете” (Рим. 8:9), не безтілесними називає їх (римлян), так і Він, коли говорить про учнів, що вони не від світу, свідчать цим не про щось інше, як тільки про їхню любомудрість. “Тому Я й сказав вам: …якщо не увіруєте, що це Я, то помрете в гріхах ваших” (Ін. 8:24). Дійсно, якщо Він для того прийшов, щоб узяти гріх світу, і якщо можна позбутися гріха не інакше, як через хрещення, то в невіруючому за потребою залишається стара людина. Хто не хоче умертвити її (стару людину) і поховати через віру, той помре з нею, і відійде туди, щоб понести покарання за колишні гріхи. Тому говорив: “а той, хто не вірує, вже засуджений” (Ін. 3:18), не тому тільки, що він не вірує, а й тому, що відходить звідси з колишніми гріхами. “Тоді сказали Йому: хто ж Ти?” (Ін. 8:25). Яке безумство! Після такого тривалого часу, після знамень і вчення, вони ще запитують: “хто ж Ти?” Що ж Христос? “Той, що від початку Сущий, як і кажу вам” (Ін. 8:25). А це означає ось що: ви негідні навіть слухати слова Мої, не тільки знати, хто Я, тому що ви все говорите з наміром спокусити Мене і анітрохи не слухаєте слів Моїх. У всьому цьому Я міг би тепер же викрити вас (це саме означають слова Його: “багато маю говорити і судити про вас”), і не тільки викрити, а й покарати; “але Той, Хто послав Мене”, тобто Отець, не хоче цього. “Бо Я прийшов не судити світ, але спасти світ” (Ін. 12:47). “Бо не послав Бог Сина Свого, – сказано, – щоб судити світ, але щоб через Нього світ був спасенний” (Ін. 3:17). Отже, якщо Він для цього послав Мене, а Він “є істинний” (Ін. 8:26), то Я справедливо не суджу тепер нікого, але Я кажу те, що служить для порятунку, а не для докору. Говорить же це Він для того, щоб не подумали, що Він, чуючи все, що вони говорили, не мститься їм через слабкість, або що Він не розуміє їхніх думок і насмішок. “Не зрозуміли, що Він говорив їм про Отця” (Ін. 8:27). Яке безглуздя! Невпинно говорив їм про Нього (Отця), і – вони не розуміли! Слідом за тим, оскільки ні багатьма знаменнями, ні вченням не міг привернути їх до Себе, – Він починає вже бесідувати про хрест, кажучи: “коли піднесете Сина Людського, тоді дізнаєтеся, що то Я, і що нічого не роблю від Себе, але як навчив Мене Отець Мій, так і кажу. Той, Хто послав Мене, є зі Мною; Отець не залишив Мене одного” (Ін. 8:28-29). Цим показує, що справедливо сказав: “від початку Сущий, як і кажу вам”.
2. Так-то вони були неуважні до слів Його! “коли піднесете Сина Людського”. Чи не очікуєте ви, що тоді переважно позбудетеся Мене, коли вб’єте Мене? Але Я кажу: тоді-то особливо ви й дізнаєтеся, “що це Я”, зі знамень, з воскресіння й полону; усе це справді достатньо показувало силу Його. І не сказав Він: тоді дізнаєтеся, хто Я, але: коли побачите, що Я нічого не зазнаю від смерті, “тоді, – каже, – дізнаєтеся, що це Я”, тобто Христос, Син Божий, що все несе й усуває, і не супротивник Його (Отця). Тому-то Він і додав: “нічого від Себе “не глаголю. Ви пізнаєте тоді і те, і інше – і силу Мою, і однодумність Мою з Отцем. Справді, вислів – “нічого від Себе не глаголю” – показує і нерозрізненість істоти, і те, що Він не говорить нічого, незгодного з думками Отця. Коли ви позбавлені будете богослужіння, коли вам не дозволено буде навіть служити Йому, як колись, тоді ви дізнаєтеся, що це Він робить як помсту за Мене, гнівлячись на тих, котрі не послухали Мене. Ніби так Він говорив: якби Я був противник Богові й чужий Йому, то Він не підняв би проти вас настільки великого гніву. Про це говорить і Ісая: дасть “труну з лиходіями” (Іс. 53:9); і Давид: “тоді скаже їм у гніві Своєму” (Пс. 2:5); і сам Христос: “Ось, залишають вам дім ваш порожній” (Мф. 23:38).
Те ж саме показують і притчі, коли, наприклад, (Христос) каже: “коли прийде господар виноградника, що зробить він із цими виноградарями?… Лиходіїв цих віддасть на злу смерть” (Мф. 21:40-41). Чи бачиш, що Він скрізь говорить так тому, що вони ще не вірували? Але якщо Він погубить їх, як і справді погубить, бо сказано: “ворогів моїх, що не хотіли, щоб я царював над ними, приведіть сюди і побийте переді мною” (Лк. 19:27), то чому Він називає це не Своєю справою, а Отця? Тому, що говорить пристосовано до їхньої немочі, а водночас віддає честь і тому, хто Його породив. Тому Він не сказав: залишу дім ваш порожній, але: “залишається”, – висловився безособово. Тим часом, оскільки Він сказав: “скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх,… та ви не захотіли” (Мф. 23:37), і потім уже додав: “отут залишається”, то цим показує, що саме Він спричинив це запустіння. Оскільки ви, каже Він, не хотіли пізнати Мене, коли Я благодійничав і служив вам, то дізнаєтеся, хто Я, коли зазнаєте покарань. “Отець, що послав Мене, є зі Мною”. Щоб не подумали, що вираз – “Той, Хто послав Мене” – означає, що Він менший, – каже: “є зі Мною”. Те вказує на домобудівництво, а це на Божество. “не залишив Мене одного, бо Я завжди роблю те, що Йому завгодно” (Ін. 8:29). Знову Він зглянувся до мови приниженої, безперестанку звертаючись до того, що вони говорили, а саме, що Він не від Бога, і що не дотримується суботи. Пристосовано до цього Він каже: “завжди роблю те, що Йому завгодно”, показуючи, що і порушення суботи завгодно Йому. Так Він говорив і перед хрестом: чи думаєте, “що Я не можу благати Отця Мого” (Мф. 26:53), – хоча одним тільки словом: “кого шукаєте” (Ін. 18:4) повалив їх ниць на землю. Чому ж Він не каже: невже вже ви думаєте, що Я не можу вас погубити, коли довів це самою справою? З поблажливості до їхньої немочі; а до того ж Він усіляко намагався показати, що не робить нічого протилежного Богові.
Так точно і тут Він говорить людиноподібно. А в якому сенсі сказано: “не залишив Мене одного”, – в такому ж і це: “бо Я завжди роблю те, що Йому завгодно. Коли Він говорив це, багато хто увірував у Нього” (Ін. 8:29-30). Коли зійшов до промови приниженої, тоді багато хто увірував у Нього. Невже і після цього станеш ще питати, для чого Він говорить принижено? Євангеліст ясно вказав на причину цього, коли сказав: “коли Він говорив це, багато хто увірував у Нього”. Через цю подію Він немов би волає: не бентежся, слухачу, якщо почуєш що-небудь принижене, бо ті, котрі після такого тривалого вчення не увірували, що Він від Отця, справедливо мали слухати промову, яка є приниженішою, щоб увірувати. І це ж слугує виправданням тому, що буде сказано далі приниженого. Отже, вони увірували, але не належним чином, а просто і як трапилося, зачарувавшись і заспокоївшись приниженістю Його слів. Що справді вони мали віру недосконалу, це відкриває євангеліст у наступних потім словах, в яких вони ображають Його. А що це ті ж самі особи, на це вказав словами: “тоді сказав Іісус до юдеїв, що увірували в Нього, “Коли ж будете перебувати в слові Моєму”” (Ін. 8:31), показуючи тим, що вони ще не прийняли вчення Його, але тільки слухали Його слова. Тому й висловився сильніше: колись Він просто сказав – “будете шукати Мене”, а тепер додав – “і помрете в гріху вашому”. Він показує і те, яким чином це станеться, тобто прийшовши туди (у вічність), ви вже не матимете можливості благати Мене. “Те й кажу світу” (Ін. 8:26). Цими словами Він відкрив уже, що Він відходить до язичників. Але оскільки юдеї ще не зрозуміли, що Він раніше говорив їм про Отця, то Він знову віщає про Нього. А євангеліст представив і причину, чому Він говорив принижено.
3. Ось, якщо з такою ретельністю, а не як-небудь, ми почнемо досліджувати Писання, то будемо в змозі досягти свого спасіння. Якщо будемо постійно вправлятися в них, то пізнаємо і праві догмати, і життя доброчесне. Хоч би хто був украй упертим, і непохитним, і ледачим; хоч би колись він не набув жодної вигоди, – при всьому тому нині збере плід і отримає якусь користь, – хоч і не таку, щоб міг її відчувати, але все ж таки отримає. Якщо той, хто приходить у мироварню і сидить у подібних закладах, мимоволі переймається пахощами, то набагато більше той, хто ходить до церкви. Як від бездіяльності народжується лінощі, так і від вправи з’являється старанність. Тому, хоч би ти був сповнений незліченною безліччю гріхів, хоч би ти був нечистий, – не тікай від тутешнього зібрання. Але що ж, скажеш, якщо я слухаю, але не виконую? Не мале надбання і це – визнати себе гідним жалю. Не марний і цей страх; не безплідний і цей острах. Якщо тільки будеш журитися про те, що, слухаючи, не виконуєш, то неодмінно прийдеш коли-небудь і до виконання. Хто розмовляє з Богом і слухає бесіду Божу, тому неможливо не отримати ніякої користі. Адже ми одразу ж поправляємо на собі одяг і вмиваємо руки, щойно хочемо взяти Біблію. Чи бачиш, яке благоговіння ще до читання? Якщо ж ми з увагою і читати будемо, то здобудемо велику користь. Справді, якби (це читання) не приводило душу в благоговіння, ми не стали б мити рук; крім того, дружина, якщо вона непокрита, негайно надягає покривало, представляючи цим свідоцтво свого внутрішнього благоговіння; а чоловік, якщо голова його покрита, – оголює її. Чи бачиш, як зовнішній вигляд буває провісником внутрішнього благоговіння? Потім, і сівши слухати, людина часто волає і засуджує своє теперішнє життя.
Будемо ж прислухатися до Писань, улюблені! І якщо не інше що, то, принаймні, Євангеліє нехай буде для нас предметом особливої уваги, нехай буде завжди в наших руках. Адже тільки-но відкриєш цю книжку, одразу побачиш перед очима ім’я Христове й одразу почуєш слова: “Різдво Іісуса Христа було так: після заручин Матері Його Марії з Йосипом,… виявилося, що Вона має в утробі від Духа Святого” (Мф. 1:18). А хто почує це, негайно забажає дівоцтва, здивується народженню, відречеться від землі. Важливо й те, що ти побачиш Діву, яка сподобилася Духа, і ангела, що розмовляє з нею. Тим часом це ще на початку. Якщо ж ти будеш продовжувати читання до кінця, то негайно відкинеш все життєве і будеш сміятися над усім земним. Якщо ти багатий, – за ніщо вважатимеш багатство, коли почуєш, що вона, заручена тектоном, що походила зі смиренного дому, стала Матір’ю твого Владики. Якщо ти бідний, – не будеш соромитися своєї бідності, коли дізнаєшся, що Творець світу не засоромився найбіднішого дому. Розмірковуючи про це, ти не станеш брати того, що належить іншим; навпаки, скоріше сам станеш любителем бідності і будеш зневажати багатство. А досягнувши цього, ти уникнеш усякого зла. Далі, коли побачиш Його лежачим у яслах, тоді не будеш намагатися прикрасити своє дитя золотом або влаштувати для своєї дружини срібне ложе. А не дбаючи про це, ти не станеш через це лихоїмствувати та викрадати. Багато й інших вигод можна отримати, яких не можна тепер переказати в подробицях; але про них дізнаються ті, хто зробить досвід. Тому благаю вас і купувати книги (Св. Писання), і засвоїти собі думки їхні, і накреслювати їх у душах. Юдеям, бо вони не були уважними, наказано було привішувати книжки до рук; а ми навіть і не на руках, а в домі кладемо їх, тоді як належить віддруковувати їх у серці. Через це ми очистимо теперішнє життя і досягнемо майбутніх благ, яких нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Св. Духом слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 54

Ін. 8:31-32. Тоді сказав Іісус до іудеїв, що увірували в Нього: Коли ж перебуватимете в слові Моєму, то ви справді Мої учні, і пізнаєте правду, і правда зробить вас вільними.

1. Іісус Христос обіцяє юдеям, що якщо вони дотримуватимуться Його вчення, то воно позбавить їх від рабства гріху. – 2. Якби вони були істинними синами Авраама, то не шукали б Його смерті. – 3. Не будучи синами Авраама, вони ще менше сини Божі: диявол їхній батько. – 4. Щоб осягнути і пізнати істину, потрібно вести добре і праведне життя. – Потрібно всіма силами прагнути до досягнення царства Божого. – Як його досягти.

1. Велике нам потрібне терпіння, улюблені! А терпіння буває тоді, коли в нас глибоко вкорінені догмати. Справді, як дуб, що глибоко пустив своє коріння в надра землі й ретельно обв’язаний, не може бути вирваний жодним поривом вітру, так само і душу, прикуту страхом Божим, ніхто не в змозі буде повалити, бо прикуття ще сильніше за вкорінення. Про це-то і пророк молиться, кажучи: “Тремтить від страху Твого плоть моя” (Пс. 118:120). Так і ти прибий себе і прикріпи, ніби цвяхом, глибоко встромленим. Як насилу можна оволодіти людиною прикутою, так навпаки легко взяти і неважко повалити неприкутувану. Ось це і сталося в той час з іудеями: вони і слухали, і увірували, і знову збожеволіли. Тому-то Христос, бажаючи поглибити в них віру, так щоб вона не була поверхневою, пронизує душу їхню словами, найбільш разючими. Звичайно, їм, як віруючим, природно було б і докори перенести; але вони негайно обурилися. Як же (Христос) у цьому випадку чинить? Спочатку вмовляє: “якщо перебуватимете в слові Моєму, то ви справді Мої учні, і істина зробить вас вільними” (Ін. 8:31-32). Ніби так каже: Я маю намір завдати вам глибокої рани, але ви не бійтеся. Утім, цим же самим Він уже упокорив і гордість їхньої душі. Від чого, скажи мені, звільнити? Від гріхів. Що ж ці гордеці? “ми насіння Авраамове і не були рабами нікому ніколи” (Ін. 8:33). Негайно спала думка їхня, а це сталося через те, що вони були вкрай упереджені до предметів мирських. “Якщо перебуватимете в слові Моєму”. Цим Він показав, що Він знає таємниці їхнього серця, знає, що вони, хоча й увірували, але не були твердими у вірі. При цьому Він обіцяє їм щось велике, саме – що вони будуть Його учнями. Оскільки дехто раніше відпав від Нього, то, натякаючи на них, Він каже: “якщо будете”; адже й ті слухали й увірували, але відпали, бо не були твердими у вірі. Справді, “багато хто з учнів Його відійшли від Нього і вже не ходили з Ним” (Ін. 6:66). “Пізнаєте істину”, тобто Мене, бо “Я є істина” (Ін. 14:6). Усе юдейське було образом, а істину ви пізнаєте від Мене і вона звільнить вас від гріхів. Як тим Він казав: “помрете в гріхах ваших” (Ін. 8:24), так і цим сказав: “зробить вас вільними”.
Не сказав: Я визволю вас від рабства, але представив їм самим зрозуміти це. Що ж вони? “Ми насіння Авраамове і не були рабами нікому ніколи”. Але якщо вже слід було обурюватися, то справедливіше було б на те, що Він сказав раніше, а саме: “пізнаєте істину”, і – сказати: що ж? Хіба тепер ми не знаємо істини? Отже, закон і наше знання – брехня? Але вони ні про що це не дбали, а не переймаються мирськими справами, припускаючи цього роду рабство. Є, справді є, і тепер багато таких, які соромляться речей байдужих і цього рабства; але не соромляться рабства гріховного, і краще хотіли б тисячу разів назватися рабами в цьому відношенні, ніж одного разу в тому. Такими були і юдеї. Вони й не знали іншого рабства, а тому й кажуть: Ти назвав рабами людей, які походили від роду Авраамова, – людей шляхетних, яких, саме з цієї причини, не слід було називати рабами. Ми, кажуть, ніколи не були рабами. Ось чим пишаються юдеї! Ми – “насіння Авраамове”, ми – ізраїльтяни; а про свої справи ніколи не згадують. Тому Іоанн волав до них, кажучи: “Не думайте говорити в собі: батько в нас Авраам” (Мф. 3:9). Але чому Христос не викрив їх? Адже вони багато разів бували в рабстві: і в єгиптян, і у вавилонян, і в багатьох інших. Тому, що Він говорив не для змагання з ними, але для їхнього спасіння і користі: ось про що Він дбав. Він міг би, звичайно, сказати про чотириста років рабства; міг би сказати про сімдесят; міг би сказати про рабство за часів суддів, іноді протягом двадцяти років, іноді двох. Іноді семи; міг би сказати, що вони ніколи не переставали бути рабами. Але Він намагався довести не те, що вони були рабами людей, але що вони – раби гріха. А це рабство і є найтяжче; від нього може визволити один тільки Бог, тому що ніхто інший не може відпускати гріхів, що вони і самі визнавали. І оскільки вони визнавали це справою Божою, то Він і приводить їх до цього, і каже: “кожен, хто чинить гріх, є раб гріха” (Ін. 8:34), показуючи, що Він говорить про цю свободу, про свободу від цього саме рабства. “Але раб не перебуває в домі…; син перебуває вічно” (Ін. 8:35). І тут Він непомітно ніспровергає постанови закону, вказуючи на колишні часи. Щоб вони не посилалися (на закон) і не говорили: ми маємо жертви, приписані Мойсеєм; вони можуть нас звільнити, – для цього Він і додав ті слова. Інакше, яку послідовність мали б слова Його? “Усі згрішили і позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання даром, по благодаті Його” (Рим. 3:23-24), навіть самі священики. Тому й Павло говорить про священика, що він “повинен як за народ, так і за себе приносити жертви за гріхи, бо й сам обкладений неміччю” (Євр. 5:2-3). Ось це і виражається словами: “раб не перебуває в домі”. А понад те тут Христос показує і рівночесність Свою з Отцем і відмінність між вільним і рабом. Приточний вислів має саме цей сенс, тобто що раб не має влади, що й означається словом: “не перебуває”.
2. Але для чого Він, говорячи про гріхи, згадав про дім? Щоб показати, що як господар над домом, так Він панує над усім. Вираз: “не перебуває” означає – не має влади роздавати дарів, бо він не домогосподар. А син – домогосподар; це й означають слова: “перебуває вічно”, за переносним від речей людських висловом. Щоб не сказали: Ти хто? – Він ніби так каже: все – Моє, бо Я – Син і перебуваю в домі Отця, – називаючи домом владу. Так Він і в іншому місці називає начальство домом Отця: “У домі Отця Мого осель багато” (Ін. 14:2). Оскільки йшлося про свободу і рабство, то Він справедливо вжив такий переносний вираз, кажучи, що вони не мали влади відпускати (гріхи). “Отже, якщо Син звільнить вас” (Ін. 8:36). Чи бачиш єдиносущність Його з Отцем, – як Він показує, що має однакову з Ним владу? “Якщо Син визволить вас”, то вже ніхто не стане цьому заперечувати, і ви матимете вірну свободу, бо “Бог виправдовує їх. Хто засуджує?” (Рим. 8:33-34). Цим він показує, що Він вільний від гріха, і водночас натякає на свободу тільки по імені. Останню дають і люди, але першу один Бог. А через це Він переконує їх соромитися не того рабства, а рабства гріховного. І щоб показати, що вони, хоч би й не були рабами, бо відкинули від себе те рабство, проте – раби, Він негайно додав: “істинно вільні будете” (Ін. 8:36). А цим додатком Він і показує, що їхня свобода не істинна. Потім, щоб вони не сказали, що не мають гріха (а можна було думати, що вони і це скажуть), дивись, як Він піддав їх звинуваченню в ньому. Не викриваючи всього їхнього життя, Він виставляє на вид той злочин, який вони тільки ще хотіли вчинити, і каже: “Знаю, що ви Авраамове насіння, але ви шукаєте вбити Мене” (Ін. 8:37).
Непомітно й мало-помалу усуває їх від цієї спорідненості, навчаючи не звеличуватися нею, бо як свобода і рабство, так і спорідненість залежать від справ. І не сказав Він одразу: ви не діти Авраама, ви людиновбивці, а Він праведник, але поки що погоджується з ними, і каже: “знаю, що ви насіння Авраама”, але не в цьому справа, а потім виголошує проти них сильніший докір. І вельми часто можна бачити, що Він, маючи намір зробити що-небудь велике, після звершення, говорить з великою відвагою, так як свідоцтво від справ затуляло їм вуста. “Однак шукаєте вбити Мене”. Що ж, скажуть, якщо справедливо? Навпаки, зовсім несправедливо. Тому Він представляє і причину: “бо слово Моє не вміщається у вас”. Як же було сказано, що вони увірували? Але я вже сказав, що вони знову відклалися. Тому-то Він сильно і викриває їх. Якщо ви пишаєтеся спорідненістю з ним, то вам треба виказувати і життя його. І не сказав Він: ви не вміщаєте слова, але: “слово Моє не вміщається у вас”, показуючи тим висоту Своїх догматів. А за це не вбивати слід було. Навпаки – ще більше шанувати і поважати, щоб навчитися. Що ж, могли сказати, можливо, Ти від Себе це говориш? Тому Він додав: “Я кажу те, що бачив у Отця Мого, а ви чините те, що бачили у батька вашого” (Ін. 8:38). Як Я, каже, і словами, і істиною являю Отця, так і ви – своїми справами. Я маю не тільки одну й ту саму істоту з Отцем, а й одну й ту саму істину. “Сказали Йому…: Отець наш є Авраам. Іісус сказав їм: Якби ви були діти Авраама, то справи Авраамові робили б. А тепер шукаєте вбити Мене” (Ін. 8:39-40). Часто Він говорить тут про їхній злочинний намір і згадує про Авраама; і це для того, щоб і відхилити їх від цієї спорідненості, і знищити зайву їхню марнославство, і переконати покладати надію порятунку вже не на Авраама і не на спорідненість за природою, а на спорідненість за душевною прихильністю. Те саме і служило для них перешкодою приступити до Христа, що вони вважали цю спорідненість достатньою для свого спасіння. Але про яку говорить Він істину? Про ту, що Він дорівнює Отцеві. Справді, за це юдеї шукали вбити Його, як Він і каже: “Ви шукаєте вбити Мене, що… сказав вам істину, яку чув” від Отця Мого (Ін. 8:40). Щоб показати, що це не суперечить Отцю, Він знову вдається до Нього. “Сказали Йому: “Ми не від розпусти народжені; одного Отця маємо, Бога” (Ін. 8:41). Що ви кажете? Ви маєте батьком Бога, і звинувачуєте Христа, коли Він говорить це? Чи бачиш, що Він називав Бога Своїм Отцем в особливому сенсі?
3. Оскільки Він усунув їх від спорідненості з Авраамом, то вони, не маючи нічого сказати проти цього, наважуються на дещо ще більше, – вдаються до Бога. Але Він позбавляє їх і цієї честі, кажучи: “Якби Бог був вашим Отцем, то ви б любили Мене, бо Я від Бога вийшов і прийшов, бо Я не Сам від Себе прийшов, але Він послав Мене. Чому ви не розумієте мови Моєї? Тому що не можете чути слова Мого. Ваш батько диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він був людиновбивця від початку, і не встояв в істині… Коли говорить він неправду, говорить своє” (Ін. 8:42-44). Він усунув їх від спорідненості з Авраамом; але оскільки вони наважилися на більше, то Він уже завдає їм удару, кажучи, що вони не тільки не чада Авраама, а що вони сини диявола. Через це Він завдав їм рану, рівну їхній безсоромності. І це не залишає без свідчення, але підтверджує доказами, тому що вбивати, каже, властиво злобі диявола. І не сказав просто: справи, але: “похоті” його творите, показуючи, що як він (диявол), так і вони вкрай схильні до вбивств, і що причиною цього є заздрість. Справді, диявол занапастив Адама не тому, щоб міг звинувачувати його в чомусь, але через одну тільки заздрість. Ось на це Христос і тут вказує. “І не встояв в істині”, тобто в доброму житті. Оскільки (юдеї) постійно засуджували Його, – що Він не від Бога, – то Він каже, що і це (звинувачення) походить звідти ж (від диявола), бо він перший породив брехню, сказавши: “у день, у який ви скуштуєте їх, відкриються очі ваші” (Бут. 3:5). Він же перший і скористався нею. Люди користуються нею не як своєю, а як чужою, а він – як своєю. “А як Я істину кажу, то не вірите Мені” (Ін. 8:45). Яка послідовність у цих словах? Ні в чому не звинувативши Мене, ви хочете вбити Мене. Ви переслідуєте Мене, тому що ви вороги істини. Якщо ж не тому, то скажіть провину Мою. Тому й додав: “Хто з вас викриє Мене в неправді?” (Ін. 8:46). Іудеї ще говорили: “ми не від любодіяння народжені”. Хоча багато хто з них був народжений і від розпусти, бо в них були й незаконні шлюби, проте ж Він не викриває їх у цьому, а продовжує говорити про колишнє. Довівши всім вищесказаним, що вони не від Бога, а від диявола, бо і вбивати є діло диявольське, і брехати є діло диявольське, а ви робите і те й те, і інше, – тепер показує, що любов є ознака походження від Бога. “Чому ви не розумієте мови Моєї?” Так як вони завжди з подивом запитували: що це Він каже: “куди Я йду, ви не можете прийти” (Ін. 8:22)? – то Він і відповідає: ви не розумієте бесіди Моєї тому, що не вміщаєте в собі слова Божого. А це відбувається з вами через те, що ваші думки плазують по землі, тим часом як слова Мої набагато вищі. Що ж, якщо вони і справді не могли зрозуміти? Але тут слово – “не можете” означає: не хочете, тому що ви привчили себе плазувати на землю і ні про що велике не думаєте. А оскільки вони говорили, що переслідують Його через ревнощі нібито до Бога, то Він усюди намагається показати, що переслідувати Його – значить ненавидіти Бога; навпаки, каже, любити Його – значить знати Бога. “Одного Отця маємо, Бога”. Ось чим хваляться – честю, а не справами. Отже, що ви не віруєте, це доводить не те, ніби Я чужий Богові; навпаки, невір’я ваше служить знаком того, що ви не знаєте Бога. Причина ж цього та, що ви хочете брехати й чинити діла диявольські, а це походить від убогості душі, як каже апостол: “Коли між вами заздрість, суперечки й суперечки, то чи не тілесні ви?” (1Кор. 3:3). Чому ви не можете? Тому, що “ви хочете виконувати пристрасті батька вашого”, – (про це) намагаєтеся, ревнуєте.
Чи бачиш, що слово: “не можете” означає небажання? “Авраам цього не робив” (Ін. 8:40). Які ж діла його? Лагідність, поблажливість, послух; а ви чините навпаки: ви непокірні й жорстокі. Але звідки їм спало на думку вдатися до Бога? Христос показав, що вони недостойні Авраама. Ось, щоб уникнути цього, вони і вдалися до більшого. Оскільки Він дорікнув їм у вбивстві, то вони цим кажуть, ніби в деяке виправдання собі, що вони мстять за Бога. Але (Христос) показує, що і це саме служить ознакою противників Божих. Вираз: “вийшов” означає, що Він від Бога. Говорить – “вийшов”, вказуючи на Свій прихід до нас. А так як можна було очікувати, що вони скажуть: “Ти говориш щось дивне і нове, – то Він і додає, що прийшов від Бога. Тому, каже, природно, що ви не слухаєте Моїх слів, бо ви від диявола. Справді, за що ви хочете вбити Мене? У чому можете звинуватити Мене? Якщо ж ні в чому, то чому не вірите Мені? Довівши в такий спосіб, з їхньої брехливості та схильності до вбивства, що вони походять від диявола, Він водночас показав і те, що вони чужі Авраамові й Богові, тому що, з одного боку, ненавидять людину, котра не зробила нічого лихого, а з іншого – не слухають слова Його. Так Він усюди показує, що Він не супротивник Божий і що вони не з цієї причини не вірили в Нього, але тому, що були чужими Богові.
Справді, якщо не вірять Тому, Хто гріха не створив, Хто каже, що Він прийшов від Бога і від Нього посланий, Хто говорить істину, і так говорить істину, що викликає всіх спростувати, то очевидно, що ті, хто не вірить, не вірять у Нього, тому, що вони люди тілесні. Він знав, вірно знав, що гріхи знищують душу. Тому-то сказано: “бо ви стали нездатні слухати” (Євр. 5:11). Справді, хто не може знехтувати речами земними, той чи може коли-небудь допитливо розмірковувати про небесне?
4. Тому, благаю, будемо всіляко намагатися виправити наше життя, очистити нашу душу, щоб ніщо нечисте не служило для нас перешкодою. Засвітіть у собі світло знання, і не кидайте насіння в тернину. Хто не знає, що користолюбство порок, як дізнається що-небудь більше? Хто не відвертається від цього (земного), той як забажає того (небесного)? Добре захоплювати, але тільки не речі, що гинуть, а царство небесне: “ті, хто докладає зусиль, – сказано, – підносять його” (Мф. 11:12); отже, не лінощами можна досягти його, але старанням. Що ж означає: “ті, хто докладає зусиль”? Потрібне велике зусилля, тому що шлях тісний, потрібна душа юнацька і бадьора. Ті, хто захоплюють, хочуть усіх випередити, не дивляться ні на що, ні на осуд, ні на осуд, ні на покарання; думають лише про одне, як би опанувати те, що хочуть захопити, і попереджають усіх, хто попереду. Станемо ж ми захоплювати царство небесне. Це захоплення не гріховне, а похвальне; гріх тут – не захоплювати. Тут наше багатство не завдає шкоди іншим. Постараємося ж захопити і, якщо нас гнітить гнів, якщо турбують жадання, то переможемо природу, станемо лагідними, потрудимося трохи, щоб назавжди заспокоїтися. Не викрадай золота, але викрадай багатство, при якому золото представляється брудом. Скажи мені: якби перед тобою лежали свинець і золото, що б ти викрав? Чи не очевидно, що золото?
Отже, в тому випадку, коли викрадача карають, ти віддаєш перевагу речі кращій: чи вже ж тоді, коли викрадач заслуговує на честь, ти не віддаси перевагу кращому? Адже чи не обрав би ти (з двох речей) переважно цю (кращу), якби за викрадення тієї й іншої було покарання? Але тут немає нічого такого, а навпаки тут блаженство. Як же можна, запитаєш, викрасти (царство небесне)? Кинь те, що в тебе в руках. Доки триматимеш це, – не можеш викрасти того. Уяви мені людину, у якої руки наповнені сріблом: чи в змозі вона буде викрасти золото, поки тримає срібло, а не кине його і не стане вільною? Той, хто викрадає, не повинен бути нічим зв’язаний, щоб не бути затриманим. Адже й нині є ворожі сили, які нападають на нас і намагаються забрати в нас (царство небесне). Будемо ж тікати від них, будемо тікати, не залишаючи за собою нічого, за що б вони могли вхопитися. Присічемо нитки, оголимо себе від предметів життєвих. яка вам потреба в шовковому одязі? Доки будемо закутуватися в ці смішні шати? Доки будемо заривати в землю золото? Я бажав би перестати щоразу говорити про це; але ви не дозволяєте, подаючи завжди до того привід і спонукання. Тепер, принаймні, облишимо це, щоб, і інших навчивши своїм життям, здобути обітовані блага, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 55

Ін. 8:48-49. На це юдеї відповіли й сказали Йому: Чи не правду ми кажемо, що Ти Самарянин, і що біс у Тобі? Іісус відповів: У Мені біса нема, але Я шаную Отця…

1. Сильно поборювати потрібно те, що говорять проти Бога, і терпіти те, що говорять проти нас. – 2. Спростування аномеїв і аріан. – 3. Треба користуватися часом, не відкладаючи свого навернення. – Зображення заздрісних і заздрості.

Злоба безсоромна і зухвала. Коли б треба було засоромитися, тоді вона ще більше озлоблюється. Так було і з юдеями. Їм належало б розчулитися від слів і подивуватися зухвалості й послідовності Його бесіди; а вони, навпаки, ганьблять Його, називають самарянином, стверджують, що Він має біса, і кажуть: “чи неправду ми кажемо, що Ти самарянин, і що біс у Тобі?” Коли Він говорив щось високе, тоді цим людям, вкрай нечутливим, здавалося це божевіллям. І хоча євангеліст вище ніде не помітив, що вони називали Його самарянином, але з наведених слів можна зробити висновок, що вони часто це говорили. Кажуть: “біс у Тобі”. Але хто має біса? Чи той, хто шанує Бога, чи – хто ображає того, хто шанує? Що ж Христос, – ця лагідність, ця поблажливість? “У Мені біса немає, але Я шаную Отця Мого”, що послав Мене. Коли належало навчити їх, упокорити велику їхню гордовитість і наставити не пишатися Авраамом, тоді Він був суворий; а коли Йому самому треба було перенести від них ганьбу, тоді Він виявляє велику лагідність.
Коли вони говорили: “Ми маємо батьком Бога й Авраама”, тоді Він сильно вразив їх; а коли Його самого називали тим, хто має біса, тоді відповідає лагідно, навчаючи нас помститися за те, чим ображається Бог, і не звертати уваги на образи, що наносяться нам. “Я не шукаю Моєї слави” (Ін. 8:50). Це, каже, сказав Я для того, щоб показати, що вам, як людиновбивцям, не пристойно називати Бога батьком; значить, Я сказав це заради честі Його, і за Нього Я чую це, за Нього ви безчестите Мене. Але Я анітрохи не звертаю уваги на цю образу. Ви дасте відповідь у своїх словах Тому, за Кого Я чую це нині. “Я не шукаю Моєї слави”. З цієї-то причини, замість того, щоб карати вас, Я звертаюся до переконання і раджу вам робити те, за допомогою чого ви не тільки уникнете покарання, а й отримаєте вічне життя. “Воістину, воістину кажу вам: хто додержиться слова Мого, той не побачить смерті навіки” (Ін. 8:51). Тут Він говорить не про одну тільки віру, а й про чисте життя. Вище Він сказав: “має життя вічне” (Ін. 5:24); а тут каже: “не побачить смерті”, вказуючи разом і на те, що вони нічого не можуть Йому зробити. Якщо не помре той, хто дотримується слова Його, то тим більше сам Він. Це зрозуміли і вони, і тому кажуть: “тепер дізналися ми, що біс у Тобі. Авраам помер і пророки” (Ін. 8:52), – тобто померли ті, котрі слухали слово Боже: то чи не помруть ті, хто слухав Твоє слово?
“Невже Ти більший за батька нашого Авраама?” (Ін. 8:53). Яке марнославство! Знову звертаються до спорідненості з ним. Їм слід було б сказати: невже ти вже більший за Бога? Або: невже ті, хто чули Тебе, більші за Авраама? Але вони не кажуть цього, бо вважали Його меншим навіть за Авраама. Христос же спершу довів, що вони людиновбивці, і тим усунув їх від спорідненості з Авраамом. Але оскільки вони залишалися при своїх думках, то ось Він знову йде до того ж іншим шляхом, показуючи, що вони марно трудяться. Втім, про смерть Він анітрохи з ними не розмовляв, і навіть не відкрив і не сказав, яку розуміє смерть. Тепер Він тільки запевняє їх, що Він вищий за Авраама, щоб хоча цим присоромити їх. Адже звісно, каже Він, якби Я був звичайною людиною, – і тоді не слід було б убивати Мене, бо Я не зробив нічого поганого. Але якщо Я до того ж кажу істину, і не маю жодного гріха, і посланий від Бога, і більший за Авраама, то чи не божеволієте ви, і чи не даремно трудитеся, намагаючись вбити Мене? Що ж вони? “Тепер дізналися ми, що біс у Тобі”. Але не так самарянка; вона не сказала Йому: біса маєш, – але тільки ось що: “Невже ти більший за батька нашого Якова?” (Ін. 4:12). Це – тому, що юдеї були недоброзичливці та вбивці, а вона бажала навчитися. З цієї-то причини вона і висловила здивування, і давала відповіді з пристойною скромністю, і називала Його Господом. І справді, Хто обіцяє набагато більші (блага), і Хто гідний віри, Того слід було не ображати, а, навпаки, шанувати; але юдеї називають Його тим, хто має біса. Ті слова, слова самарянки, були виразом здивування; а ці виказують людей невіруючих і розбещених. “Невже Ти більший за батька нашого Авраама?” Значить, за тими словами Своїми, Він був більшим за Авраама. І коли ви побачите Його піднесеним, тоді визнаєте, що Він справді більший. Тому Він казав: “коли піднесете Мене, тоді пізнаєте, що це Я” (Ін. 8:28). І дивись, яка мудрість: спершу усунув їх від спорідненості (з Авраамом); потім показує, що Він більший за нього, а через це дає вже помітити, що Він незрівнянно більший за пророків. А вони завжди називали Його пророком; тому Він і говорив: “слово Моє не вміщається у вас” (Ін. 8:37). Там Він говорив, що воскрешає мертвих (Ін. 5:21), а тут, що той, хто вірує в Нього, не побачить смерті, – це ж набагато важливіше, ніж не допустити назавжди залишитися у владі смерті. Від того-то вони ще більше обурилися. Що ж вони? “Чим Ти Себе робиш?” (Ін. 8:53). І ці слова також докірливі. Ти, кажуть, сам Себе звеличуєш. Але Христос на це відповідає: “якщо Я Сам Себе славлю, то слава Моя ніщо” (Ін. 8:54).
2. Що кажуть тут єретики? Чув (кажуть) Христос: “невже Ти більший за батька нашого Авраама”, – але не смів сказати їм: так точно, а зробив це прикрито. Що ж? Справді слава Його нічого не означає? Для них (юдеїв) – нічого. Тому, як Він казав: “свідоцтво Моє не є правдивим” (Ін. 5:31), застосовуючись до їхньої думки, так і тут каже: “Мене прославляє Отець” (Ін. 8:54). Але чому Він не сказав: Отець, що послав Мене, як говорив раніше, але: “про Якого ви говорите, що Він Бог ваш. І ви не пізнали Його” (Ін. 8:54-55)? Він хотів показати, що вони не знають Його не тільки як Отця, а й як Бога. “А Я знаю Його” (Ін. 8:55). Отже, коли кажу: “Я знаю Його”, – це не вихваляння; а якби сказав: не знаю Його, – це була б брехня. Але ви, коли кажете, що знаєте Його, говорите брехню. Таким чином, як ви брешете, кажучи, що знаєте Його, так і Я (збрехав би), якби сказав, що не знаю Його. “Якщо Я Сам Себе славлю”. Так як вони говорили: “чим Ти Себе робиш”, то Він і відповідає: якщо Я сам Себе творю, “слава Моя ніщо”. Отже, Я знаю Його досконало, а ви не знаєте Його. Втім, як у ставленні до Авраама Він не все забрав у них, але сказав: “знаю, що ви насіння Авраамове” (Ін. 8:37), щоб через це піддати їх більшому осуду, так і тут не все забрав у них, але що? “Про Якого ви говорите”. Дозволивши їм хвалитися цим на словах, Він зробив провину їхню більш тяжкою. Яким же чином ви Його не знаєте? Ви паплюжите Того, Хто все і говорить, і робить для Нього, щоб прославити Його, і Хто посланий від Нього. Але це (скажуть) залишається без свідчення. Навпаки, подальші слова слугують тому доказом. “І дотримуюся слова Його” (Ін. 8:55). При цьому вони, звісно, могли б викрити Його, якби тільки мали що-небудь, тому що це слугувало найсильнішим доказом того, що Він посланий від Бога. “Авраам, батько ваш, радий був побачити день Мій, і побачив, і зрадів” (Ін. 8:56). Знову показує, що вони чужі Аврааму, бо чому він радів, про те вони сумують. А під днем, мені здається, Він розуміє тут день хреста, який (Авраам) прообразував принесенням овна та Ісака. Що ж вони? “Тобі немає ще п’ятдесяти років, – і Ти бачив Авраама?” (Ін. 8:57). Христос каже їм: “перш ніж був Авраам, Я єсмь” (Ін. 8:58). А вони “взяли каміння, щоб кинути на Нього” (Ін. 8:59). Бачиш, як Він довів, що Він більший за Авраама? Хто радий був бачити день Його і вважав це для себе жаданим, той, вочевидь, визнавав це для себе благодіянням і був меншим за Нього. А так як вони говорили, що Він син тектона, і нічого більшого про Нього не уявляли, то Він мало-помалу зводить їх до високого про Себе поняття. Отже, коли вони почули, що не знають Бога, тоді не засмутилися; а коли почули: “Я є Я, коли не був Авраамом, Я є Я”, тоді – начебто принижувалася їхня шляхетність – вони обурювалися і почали кидати каміння. “Побачив день Мій і зрадів”. Цим показує, що не мимоволі йде на страждання, бо хвалить того, хто радів про хрест, бо хрест був порятунком всесвіту. А вони кидали каміння: так-то вони схильні були до вбивства і робили це самовільно, без жодного дослідження.
Чому ж Він не сказав: “перш ніж був Авраам”, Я був, але – “Я є”? Як Отець Його вжив про Себе це слово: “єсмь”, так і Він. Воно означає присносутність буття, незалежно ні від якого часу. Тому слова Його і здалися їм богохульними. І якщо вони не стерпіли порівняння з Авраамом, хоча це й не так важливо, то чи могли перестати кидати в Нього (каміння), коли Він став часто порівнювати Себе з Богом? Тому Він, діючи по-людськи, знову тікає і ховається. Запропонувавши їм достатню настанову і виконавши Свій обов’язок, Він вийшов із церкви і пішов зцілювати сліпого, щоб самими справами показати, що Він поперед Авраама. Але, можливо, хтось запитає: чому Він не знищив їхню силу? У цьому випадку вони, можливо, увірували б. Він зцілив розслабленого, – і вони не увірували. Він здійснив безліч і інших чудес, і під час самого страждання повалив їх ниць на землю, і затьмарив очі їхні, – і вони не увірували. Чи можливо ж, щоб вони увірували, якби Він знищив їхню силу? Так, немає нічого гіршого від душі запеклої; хоч би вона бачила знамення, хоч би чудеса, – вона все залишається в тій самій безсоромності. Ось і фараон, незважаючи на безліч страт, напоумлявся тільки тоді, коли зазнавав покарання, і до останнього дня залишився все таким самим гонителем тих, яких відпустив. Тому-то Павло неодноразово говорить: “щоб хто з вас не озлобився, спокусившись гріхом” (Євр. 3:13). Як сили тілесні з часом мертвіють і втрачають усяку чутливість, так і душа, одержима багатьма пристрастями, стає мертвою для чесноти. Тоді, хоч би що ти представляв їй, вона нічого не відчуває; хоч би погрожував покаранням чи чимось іншим, вона залишається нечутливою.
3. Тому-то благаю вас, поки ще маємо надію спасіння, поки можемо навернутися, будемо всіляко про те дбати. Як зневірені керманичі, віддавши судно на волю вітру, самі анітрохи не допомагають йому, так точно чинять, врешті-решт, і ті, котрі втратили всяку надію. Заздрісний тільки те й має на увазі, як би задовольнити своє бажання; і хоча б довелося йому зазнати покарання, або смерті, – він залишається відданим одній своїй пристрасті. Людина розпусна і любостяжательна чинить так само. Якщо ж так велика сила пристрастей, то набагато більша сила чесноти. Якщо ми зневажаємо смерть для перших, то тим більше для останньої. Якщо ті нехтують своєю душею, то тим більше ми повинні нехтувати всім для свого спасіння. Справді, яке буде для нас виправдання, коли ті, хто гине, так багато дбають про свою смерть, а ми не виявимо й такого старання про своє спасіння, але завжди будемо танути від заздрості? Але ж немає нічого гіршого за заздрість. Щоб погубити іншого, (заздрісний) губить і себе самого. Око заздрісного з’їдається сумом. Заздрісний живе в безперервній смерті, всіх вважає своїми ворогами, навіть і тих, які нічим його не образили. Він сумує про те, що віддається честь Богові; радіє тому, чому радіє диявол. Чи здобув хто пошану в людей? Це не честь; не заздри. Чи вшанований хто в Бога? Поревнуй йому і будь подібним. Але ти не хочеш? Навіщо ж ще й губиш себе? Навіщо кидаєш і те, що маєш? Ти не можеш зрівнятися з ним і зробити що-небудь добре? Для чого ж іще робиш і погане? Якщо ти не можеш розділяти з ним праці його, ти маєш, принаймні, радіти разом з ним, щоб отримати користь від цієї співрадості. Адже часто достатньо буває й одного наміру, щоб отримати велике добро.
Ось, Єзекіїль каже, що моавитяни за те були покарані, що раділи (нещастю) ізраїльтян (Єз. 35:12); а були й такі, що врятувалися, бо зітхали над лихами інших. Якщо ж є деяка розрада для тих, які зітхають про чужі лиха, то набагато більше (розради) для тих, які радіють почестям інших. Бог звинуватив моавитян за те, що вони раділи (нещастям) ізраїльтян. І хоча сам же Він карав їх, проте ж Він не хоче, щоб ми раділи покаранню інших навіть і тоді, коли Він сам карає, – бо й Сам неохоче карає. Якщо ж треба співчувати за тих, кого карають, то тим паче не треба заздрити тим, кому віддається честь. Через це саме загинули Корей та Дафан; кому вони заздрили, тих зробили більш славними, а на себе накликали покарання. Заздрість є звір отруйний, звір нечистий, зло волі, що не заслуговує на прощення, порок, якому немає виправдання, причина і матір усіх зол. Отже, знищимо її з корінням, щоб позбутися і теперішніх лих, і сподобитися майбутніх благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 56

Ін. 9:1-2. І, проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження. Учні Його запитали в Нього: Равви, хто згрішив, він чи батьки його, що народився сліпим?

1. зцілення сліпонародженого. – 2. Даючи зір сліпонародженому, Іісус Христос довів іудеям, що Він Творець. – 3. Спростування уявного протиріччя між ап. Павлом та Іісусом Христом. – Блаженство вічної вітчизни і що необхідно для його досягнення. Бідні створюють нам житла на небі. – Заклик до милостині.

1. “І, проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження”. Будучи вельми людинолюбним і піклуючись про наше спасіння, а до того ж бажаючи затулити вуста нечестивим, Господь не опускає нічого, що тільки Йому личило, хоч би ніхто до Нього не прислухався. Це знав і пророк, і тому говорив: “бо Ти праведний у вироку Твоєму, і чистий у суді Твоєму” (Пс. 50:6). Тому-то й тепер, коли не прийняли Його високого вчення, і навіть назвали Його скаженим і робили замах вбити, – Він, вийшовши з храму, зцілює сліпого. Таким чином, Своєю відсутністю Він приборкує їхню лють, а вчиненням дива пом’якшує їхню жорстокосердість і завзятість, і засвідчує в словах Своїх. І робить Він чудо не звичайне, але таке, яке тепер тільки вперше сталося: “від віку не чули, щоб хто відкрив очі сліпонародженому” (Ін. 9:32). Сліпому, можливо, хто-небудь і відкривав очі, але сліпонародженому – ще ніхто. А що Спаситель, вийшовши з храму, пішов навмисне для цієї справи, – видно з того, що сам Він побачив сліпого, а не сліпий підійшов до Нього, – і так пильно подивився на нього, що звернув увагу й учнів. Ось це й дало їм привід до запитання; бачачи, як Він пильно дивиться, вони запитали Його, кажучи: “хто згрішив, він чи батьки його?” Дивне запитання! Як він міг згрішити до народження? Або як міг бути покараний за гріхи батьків? Яким же чином вони прийшли до такого питання? Перш того, зціливши розслабленого, (Христос) сказав: “ось, ти одужав; не гріши більше” (Ін. 5:14). Отже, згадавши, що той розслаблений був за гріхи, вони кажуть: нехай той розслаблений був за гріхи: але що Ти скажеш про це? Чи він згрішив? Але цього не можна сказати, бо він сліпий від народження. Чи батьки його? Але не можна і цього, бо син не карається за батька. Таким чином, як ми, коли бачимо страждаюче дитя, і говоримо: що сказати про нього, що зробило це дитя? – цим не запитуємо, а висловлюємо здивування, так точно й учні, коли говорили це, не стільки запитували, скільки дивувалися. Що ж Христос? “Не згрішив ні він, ні батьки його” (Ін. 9:3). Цим, утім, Він не звільняє їх від гріхів; не просто сказав: “не згрішив ні він, ні батьки його”, але додав: “що народився сліпим”. Але нехай прославиться Син Божий. Згрішив і він, і батьки його; але не в цьому причина сліпоти.
Не означає також (Христос) цими словами і того, що не цей, а інші піддавалися сліпоті з цієї причини, тобто за гріхи батьків, тому що за гріхи одного не можна карати іншого. Якщо ж допустимо це, то мусимо будемо допустити й те, що (сліпонароджений) згрішив до народження. Отже, як словами: “не згрішив ні він” не те стверджує, що можна від народження згрішити і бути за те покараним, так само, сказавши: “ні батьки його”, висловлює не ту думку, що можна бути покараним за батьків. Таку думку (Господь) спростовує через Єзекіїля: “Живий Я! говорить Господь Бог, – не будуть уперед говорити прислів’я це в Ізраїлі: батьки їли кислий виноград, а в дітей на зубах оскомина” (Єз. 18:2-3). Та й Мойсей каже: “батьки не повинні бути покарані смертю за дітей” (Повт. 24:16). І про одного царя розповідається, що він тому не зробив цього (не вбив дітей убивць), що дотримувався закону Мойсея (2Царів. 14:6). Якщо ж хто скаже: як же написано: “той, хто карає дітей за провину батьків аж до третього і четвертого роду” (Вих. 20:5)? – то ми відповімо на це, що це не загальне визначення, а сказано стосовно тих, хто вийшов з Єгипту. Слова ці означають ось що: оскільки ті, хто вийшли з Єгипту, незважаючи на знамення і чудеса, стали гіршими за своїх пращурів, які нічого цього не бачили, то їх спіткає те саме, що спіткало їхніх пращурів, тому що вони наважилися на такі ж злочини. А що це саме про них сказано, в тому цілком упевниться кожен, хто вникне в це місце. Отже, чому (сліпонароджений) народився сліпим? Нехай з’явиться, каже, слава Божа. Ось знову нове здивування: начебто, без його покарання, не можна було з’явитися славі Божій! Але зовсім не те й сказано, щоб не можна було; звичайно, було можна; але нехай з’явиться (слава Божа) і на ньому. Отже, скажеш, він ображений був заради слави Божої? Чим же ображений, скажи мені? Що, якби Господу було завгодно, щоб він і зовсім не народився? Я, зі свого боку, стверджую, що він отримав навіть благодіяння від своєї сліпоти, тому що прозрів внутрішніми очима. Що користі в зорі юдеям? Вони зазнали тільки більшого покарання через те, що залишилися сліпими при своєму зорі. А йому яка шкода від сліпоти? Через неї він прозрів. Таким чином, як зло теперішнього життя не є зло, так і добро не є добро. Тільки гріх є зло, а сліпота не зло. І Хто привів (сліпця) з небуття в буття, Той мав владу і залишити його в такому положенні. А дехто каже, що ця частка (ίνα – так, щоб) і вказує тут не на причину, а на наслідок, – точно так само, як і в іншому місці, де говориться: “на суд прийшов Я у світ цей, щоб ті, що не бачать, побачили, а ті, що бачать, стали сліпими” (Ін. 9:39). Не для того, звісно, прийшов Христос, щоб ті, хто бачить, сліпими були. Так само Павло каже: “що можна знати про Бога, явно для них,… так що вони безмовні” (Рим. 1:19-20), – хоча Господь не для того явив їм це, щоб вони були позбавлені виправдання, а для того, щоб отримали виправдання. І знову в іншому місці: “закон же прийшов після, і таким чином помножився злочин” (Рим. 5:20), – хоча закон прийшов не для цього, а для приборкання гріха.
2. Чи бачиш, що ця частка скрізь вказує на наслідок? Як чудовий домобудівник, побудувавши одну частину будинку, іншу залишає незакінченою для того, щоб рештою споруд захистити себе перед невіруючими в улаштуванні всього будинку, так і Бог зміцнює й виправляє тіло наше, начебто певну занепалу храмину, – зцілює всохлу руку, зміцнює розслаблені члени, випрямляє кульгавих, очищає прокажених, воскрешає хворих, відновлює розслаблених гомілками, воскрешає мертвих, відвертає змішані очі, дає зір тим, котрі ніколи його не мали. Виправляючи, таким чином, усі ці недоліки нашої немічної природи, Він виявляє Свою могутність. Коли ж (Христос) говорить: нехай з’явиться слава Божа, говорить про Себе, – не про Отця, тому що слава Отця була явна. Оскільки знали, що Бог створив людину, взявши пір’їнку від землі, то і Христос вчинив так само. Якби сказав Він: Я – Той, Хто взяв пір’їнку з землі і створив людину, то це здалося б нестерпним для слухачів; а коли Він показав це на ділі, – вони вже не могли ображатися. Ось чому, взявши пір’їнку і розчинивши її слиною, Він таким чином виявив потаємну Свою славу. Не мала слава в тому, щоб Його визнали за Творця творіння. А з того справді випливало робити висновок і про інше: частина слугувала запорукою за ціле; безсумнівність більшого засвідчувала і в меншому. Адже людина чудова за все створіння, а око чудове за всі наші члени. Ось чому Христос створив зір не просто, а вищесказаним чином.
Око хоча за величиною і малий член, але необхідніше за все тіло. На це вказує і Павло, коли каже: “Якщо вухо скаже: “Я не належу до тіла”,… то невже воно тому не належить до тіла?” (1Кор. 12:16). Хоча все в нас служить доказом премудрості Божої, але око – переважно. Воно керує всім тілом; воно всьому тілу надає красу, воно прикрашає обличчя, воно служить світильником для всіх членів. Що сонце у всесвіті, то око в тілі. Погаси світло в сонці, – і все загине і прийде в сум’яття; погаси світло в очах, – марними будуть і ноги, і руки, і душа. Без очей стає неможливим пізнання. Через них ми пізнали Бога: “бо невидиме Його,… від створення світу через розглядання творінь видиме” (Рим. 1:20). Таким чином, око служить світильником не тільки для тіла, але ще більше, ніж для тіла, для душі. Тому-то воно і поміщене ніби на якомусь царському місці – вгорі, і головує над іншими почуттями. Ось його-то і влаштовує Христос. Потім, щоб ти не подумав, що Він має потребу в речовині, коли творить, і щоб знав, що і на початку Він не мав потреби в брініі (Хто створив з нічого вищі істоти, Той тим паче міг створити око без речовини), – щоб, кажу, ти знав, що Він робить це не за потребою, а для того, щоб показати, що Він був Творцем і на початку, – помастивши брініієм, каже: “Піди, вмийся”. Пізнай, що Я не маю потреби в брині, щоб створити очі, але нехай з’явиться на ньому (сліпому) слава Моя. А що Він про Себе самого сказав ці слова: нехай з’явиться слава Божа, видно з того, що потім додав: “Мені треба робити діла Того, Хто послав Мене” (Ін. 9:4). Тобто: Мені треба явити Себе і зробити діла, які могли б показати, що Я роблю те ж саме, що й Отець, – не подібне тільки, але те ж саме. А це служить знаком великої рівності і говориться тільки про тих, з яких один анітрохи не відрізняється від іншого. Хто ж буде ще суперечити, бачачи, що Він може те саме, що й Отець? Він не тільки утворив очі, не тільки відчинив їх, а й дарував зір; а це служить доказом, що Він вдихнув і душу, бо без дії душі і найдосконаліше око ніколи не може нічого бачити. Отже, Він дарував і силу душі, Він дав і члени з усіма приналежностями – з артеріями, нервами і жилами, з кров’ю і з усім іншим, з чого складається наше тіло. “Мені треба робити,… доки є день” (Ін. 9:4). Що означають ці слова? І який вони мають зв’язок? Дуже тісний. Ось значення цих слів: “доки є день”, – доки можна людям вірити в Мене, доки триває це життя, – “Мені треба робити; приходить ніч”, тобто майбутній час, “коли ніхто не може робити”. Не сказав: коли Я не можу робити, але: “коли ніхто не може робити”, тобто коли не буде вже ні віри, ні трудів, ні покаяння. А що ділом Він називає віру, видно з того, що коли Йому говорили: “що нам робити, щоб творити діла Божі”, – Він відповідає: “ось діло Боже, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав” (Ін. 6:29). Але чому ж цієї справи не може ніхто робити в той час? Тому, що не буде вже і віри, але, волею чи неволею, всі будуть коритися.
Отже, – щоб хто-небудь не сказав, що Він робить це через марнославство, – Він показує, що робить усе для користі людей, тому що вони тільки тут мають змогу вірувати, а там уже не можуть зробити для себе нічого корисного. Тому-то Він зцілив сліпого, незважаючи на те, що той навіть не підходив до Нього. Утім, що сліпий гідний був зцілення і, якби мав зір, то увірував би і приступив би до Христа, навіть якби почув від когось про Його присутність, і тоді не забарився би зробити цього, – видно з подальшого, з його мужності та віри. Йому природно було подумати і сказати: що це таке? Створив бріння, помазав мені очі і сказав: “піди, вмийся”. Хіба не міг зцілити, і потім уже послати в Силоам? Я часто вмивався там разом із багатьма іншими, і не отримав жодної користі. Якби мав Він якусь силу, то зцілив би тепер же. Так говорив і Нееман про Єлисея. Отримавши наказ йти омитися в Йордані, він не повірив, – незважаючи на велику славу Єлисея. Але сліпий був далекий від невір’я, не заперечував і не міркував сам із собою: що це таке? Чи бріння потрібно було покласти? Воно швидше може засліпити. Хто колись прозрівав таким чином? Ні, він не подумав нічого такого. Чи бачиш його тверду віру і доблесть душевну? “Приходить ніч”. Цим показує, що і після хреста матиме піклування про нечестивих і багатьох приверне, бо ще “є день”; але потім уже остаточно відкине їх. На це і вказує словами: “доки Я у світі, Я світло світу” (Ін. 9:5). Теж саме говорив Він і іншим: “доки світло з вами, віруйте у світло” (Ін. 12:36).
3. Як же Павло назвав теперішнє життя ніччю, а те (майбутнє) – днем? Цим він не суперечить Христу, але говорить те саме, тільки не за словами, а за думками. “Ніч, – каже він, – минула, а день наблизився” (Рим. 13:12). Вночі називає теперішній час через тих, хто сидить у темряві, або порівняно з тим (майбутнім) днем. Христос вночі називає майбутнє, тому що тоді вже не будуть робити гріхів; а Павло вночі називає теперішнє життя, бо ті, хто живуть у злі й невір’ї, перебувають у темряві. Таким чином, розмовляючи з вірними, сказав: “ніч минула, а день наблизився”, бо (вірні) мають насолодитися тим світлом; вночі ж називає колишнє життя, і каже: “відкиньмо діла темряви”. Чи бачиш, що в них-то, за його словами, і полягає ніч? Тому й додає: “як вдень, будемо поводитися благочинно” (Рим. 13:13), щоб ми могли насолодитися тим світлом. Якщо ж таке прекрасне це світло, то подумай, яким буде те. Наскільки сонячне світло краще за світильникове, стільки ж, або ще набагато більше, майбутнє краще за нинішнє. Ось на це і вказував Христос, коли казав: “сонце потьмяніє” (Мф. 24:29), тобто, від великої кількості того світла не буде видно і сонця! І якщо тепер, для того, щоб мати світлі й зі здоровим повітрям домівки, ми витрачаємо безліч грошей, піддаючись тяжким працям під час будівництв, то подумай, чи не повинні ми пожертвувати й самими тілами, щоб створити собі світлі обителі там, де те невимовне світло? Тут суперечки і чвари з приводу кордонів і стін; там немає нічого подібного; немає ні заздрості, ні наклепу; ніхто не стане сперечатися з нами через кордони. До того ж цей будинок неодмінно потрібно буде покинути, а той залишиться при нас назавжди. Цей з часом неминуче піддається гниттю і численним пошкодженням; той не старіє ніколи. Цього бідний не може побудувати; той можна побудувати і на дві лепти, як вдовиця. Тому вкрай прикро мені, що при стількох благах, які нас очікують, ми безтурботні й недбайливі. Щоб мати блискучі домівки тут, про те ми всіляко стараємося; а щоб на небесах влаштувати собі хоча б малий притулок, про те не дбаємо, не думаємо.
Скажи мені: тут де бажав би ти мати собі дім? У пустелі, чи в одному з невеликих міст? Не думаю; без сумніву – у столицях і у великих містах, де більше блиску. Але я веду тебе в таке місто, якого будівничий і художник – Бог. Там, благаю, влаштовуй і будуй собі дім, – з меншими витратами і з меншою працею. Цей будинок створюється руками жебраків, і він є найкращою будівлею; а ті, які будують тепер, – справа крайнього божевілля. Якби хто повів тебе до Персії для того, щоб подивитися на цю країну і потім повернутися, а тим часом став би радити будувати там будинки: чи не назвав би ти його вкрай божевільним за те, що він радить тобі витрачатися на порожнє? Як же ти робиш те саме на землі, яку незабаром потім покинеш? Та я, кажеш ти, залишу все дітям. Але ж і вони залишать незабаром після тебе, а нерідко і раніше за тебе; так само – і їхні нащадки. Таким чином і це буває для тебе приводом до скорботи, коли ти не бачиш після себе спадкоємців. Але там немає потреби побоюватися нічого подібного; там придбання залишається постійним і для тебе, і для дітей, і для онуків, якщо вони будуть наслідувати ту саму чесноту. Тією будівлею завідує сам Христос; тому, хто будує її, немає потреби ні поставляти наглядачів, ні піклуватися, ні турбуватися. Коли справу бере на Себе Бог, до чого тоді турботи? Він Сам все збирає і споруджує житло. І не це тільки дивовижно, а й те, що Він створює його так, як подобається тобі, або навіть краще, ніж як тобі подобається і як ти бажаєш, бо Він найкращий митець і вельми дбає про твої вигоди. Хоч би ти був жебраком і побажав створити такий дім, це не породить проти тебе заздрощів, не збудить наклепів, бо не бачить його ніхто з тих, кому знайома заздрість, а бачать ангели, які вміють тільки радіти твоєму благополуччю. Ніхто не стане захоплювати кордонів твого будинку, бо там немає жодного сусіда, який страждає на таку хворобу. Твоїми сусідами там будуть святі, Петро і Павло, всі пророки, мученики, сонм ангелів і архангелів. Заради всього цього роздаймо наш маєток жебракам, щоб успадкувати ті обителі, яких нехай сподобимося всі ми з благодаті й людинолюбства Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 57

Ін. 9:6-7. Сказавши це, Він плюнув на землю, зробив бріння з плюнення, і помазав брінням очі сліпому, і сказав йому: Піди, вмийся в купальні Силоам,…

1.Віра сліпонародженого. – Милість Божа до всіх без розрізнення людей. – 2. Необхідність віри. – Є поганий мир і є добра війна. – 3. Треба уникати злих людей і триматися добрих. – Товариство злих людей згубніше за виразку.

Ті, хто бажає отримати якийсь плід від того, що прочитується, не повинні залишати без уваги жодного слова. Тому-то й заповідано нам досліджувати Писання, що багато чого, що на перший погляд видається простим, містить у собі глибокий потаємний сенс. Ось таким є і це місце. “Сказавши це, – сказано, – Він плюнув на землю”. Що ж таке: “це”? Нехай з’явиться слава Божа, і: “Мені треба робити діла Того, Хто послав Мене” (Ін. 9:4). Не без наміру євангеліст нагадав нам ці слова, і потім додав: “плюнув”, але з тим, щоб показати, що слова Він підтвердив справами. Але навіщо для бріння вжив не воду, а плюнення? Він хотів послати сліпого до Силоама, а тому, щоб ти нічого не приписував джерелу, але пізнав, що саме сила, яка вийшла з уст Його, утворила і відкрила очі, – Він плюнув на землю. На це саме вказує і євангеліст словами: “зробив бріння з плюнення”. Потім, щоб не подумали, що зцілення відбулося від землі, повелів умитися. Але для чого було не зробити цього відразу, а послав у Силоам? Для того, щоб ти бачив віру сліпого і щоб зробити безвідповідальною зневіру юдеїв. Природно, що всі бачили його, коли він ішов з очима, помазаними брінням. Такою незвичністю він не міг не привернути на себе погляди всіх, знайомих і незнайомих, і, звичайно, всі дивилися на нього з увагою.
Оскільки не легко визнати, що сліпий прозрів, то (Христос) заздалегідь готує дальністю шляху багатьох свідків, а незвичайністю видовища – уважних глядачів, щоб вони, добре помітивши, не могли вже говорити: це – він, це – не він. Крім того, посилаючи до Силоама, хоче і тим показати, що Він не чужий закону і старого заповіту. А, нарешті, не можна було побоюватися і того, що слава буде віднесена до Силоама. Багато і багато разів умивали в ньому очі, але не відчули нічого подібного. Ні, і тут діяла сила Христова, яка все творить. Тому-то євангеліст додає нам і тлумачення. Сказавши: “у Силоам”, додав: “що значить: посланий”, – щоб ти знав, що і тут зцілив його Христос, як каже Павло: “бо пили з духовного наступного каменя, а камінь – це був Христос” (1Кор. 10:4). Отже, як духовним каменем був Христос, так і духовним Силоамом. А мені здається, що і раптова поява води вказує нам на незбагненне таїнство. На яке ж саме? На несподіване і несподіване явище (Христове). Але зверни увагу на душу сліпця, у всьому слухняну. Чи не говорив він: якщо поклоніння, або плюнення може дарувати зір, то яка мені потреба в Силоамі? А якщо потрібен Силоам, то навіщо бріння? Навіщо помазав мені очі? Навіщо наказав умитися? Ні, не думав він нічого подібного, але дбав тільки про те, щоб у всьому підкорятися Повеліваючому, і не спокушався нічим, що відбувалося. Якщо ж хто запитає: як він прозрів, відклавши пиття? – то не почує від нас нічого іншого, крім того, що ми не знаємо, як це сталося. І що дивного, якщо ми не знаємо? Не знав того ні євангеліст, ні сам зцілений. Він знав тільки, що сталося, а як – того не міг зрозуміти. І коли запитували його про це, він говорив: “Поклав Він бріння на очі мої, і вмився я, і бачу” (Ін. 9:15); а як це сталося, він не може сказати, хоч би тисячократно запитували його. “Сусіди й ті, що бачили колись, що він був сліпий, говорили: чи не той це, що сидів і просив милостині? Інші говорили: це він” (Ін. 9:8-9). Надзвичайність події приводила їх навіть до невіри, незважаючи на те, що зроблено було так багато, щоб усунути всяку недовіру. Дехто говорив: “Чи не той це, який сидів і просив милостині?”
О, яке велике людинолюбство Боже! До чого не зглянувся Христос, коли великою милістю зцілює жебраків, і тим загороджує вуста іудеям! Не славних тільки, і знаменитих, і наділених владою, а й простих удостоює однакового піклування, тому що прийшов для спасіння всіх. І що було з розслабленим, те саме сталося і зі сліпим. Ні той не знав, хто такий той, хто зцілив його, ні цей. Це сталося тому, що Христос пішов геть, а Він завжди йшов геть після зцілень, щоб усунути від чудес будь-яку підозру. Ті, хто не знав, хто Він такий, яким справді чином могли сприяти Йому і допомагати в улаштуванні цих справ? Що ж стосується цього сліпого, то він не був і з числа тих, які ходять всюди, але сидів при вратах храму. Але тим часом, як усі дивуються про нього, що говорить він сам? “Це я”. Не засоромився колишньої сліпоти, не злякався люті народу, не відмовився оголосити себе, щоб сповістити про Благодійника. “Запитували в нього: як відкрилися в тебе очі?” Він відповідає: “Чоловік, що зветься Іісус” (Ін. 9:10-11). Що ти кажеш?
Чи людині творити такі справи? Але він ще не знав про Нього нічого великого. “Чоловік, що зветься Іісус, зробив бріння, помазав очі мої”.
2. Дивись, який він правдивий. Не сказав, із чого зробив бріння: чого не знає, про те й не говорить. Не бачив він, що (Христос) плюнув на землю; а що помазав, це дізнався він за відчуттям і дотиком. “І сказав мені: піди на купальню Силоам і вмийся” (Ін. 9:11). Про це йому сказало почуття слуху. Але звідки знав він Його голос? З Його розмови з учнями. Таким чином, він усе це розповідає, спираючись на свідчення самої справи, і проте ж не може сказати про спосіб зцілення. Якщо ж стосовно чуттєвого і відчутного потрібна віра, то тим більше стосовно невидимого. “Тоді сказали йому: де Він? Він відповідав: не знаю” (Ін. 9:12). Запитували: “де Він”, уже замислюючи проти Нього вбивство. Але зауваж: як далекий Христос від бажання суєтної слави! Він не залишався разом зі зціленими, тому що не хотів здобувати слави, ні захоплювати народ, ні виявляти Себе. Зауваж і те, як усе згідно з істиною відповідає сліпий. Юдеї хотіли знайти Христа, щоб відвести Його до священиків; але оскільки не знайшли Його, то ведуть сліпого до фарисеїв для більш суворого допиту. Тому-то і євангеліст зауважує, що була субота, щоб показати злий їхній намір і причину, через яку вони шукали (Спасителя), тобто, вони вважали, що знайшли можливість обмовити чудо – уявним порушенням закону. І це видно з того, що вони, тільки-но побачили сліпого, нічого іншого не сказали йому, а тільки: “як відверз очі твої?” (Ін. 9:26). І зауваж, як говорять. Не сказали: як ти прозрів? – але: “як відкрив очі твої?” – представляючи йому випадок обмовити Його за таку справу. Але він відповідає їм коротко, як людям, які вже все чули. Не згадавши ні про ім’я, ні про слова, сказані йому: “Піди, вмийся”, він прямо говорить: “Він поклав брение на очі мої, і я вмився, і бачу” (Ін. 9:15), – начебто вони вже сильно оббрехали Його й сказали: дивись, що робить Іісус у суботу – помазує брениями.
Але ти зверни краще увагу на те, як не бентежиться сліпий. Коли його запитували сусіди, і він відповідав, не наражаючись на жодну небезпеку, тоді не так багато означало сказати істину. Але дивно те, що і тепер, перебуваючи у великому страху, він не відмовляється, не говорить нічого, незгодного з колишніми словами. Що ж фарисеї, або краще, що разом із ними й інші? Привели його, вважаючи, що він відмовиться, але почули протилежне, – те, чого не бажали, – і точніше дізналися всю справу. Так було з ними і при всіх чудесах; але це ми ясніше покажемо згодом. Що ж говорили фарисеї? “Деякі… говорили (не всі, а більш зухвалі): не від Бога Ця Людина, бо не зберігає суботи. Інші говорили: як може людина грішна творити такі чудеса?” (Ін. 9:16). Бачиш, що вони приваблювані були чудесами? Адже вони ж раніше посилали для того, щоб привести Його, а тепер, слухай, що кажуть, – хоча й не всі. Будучи начальниками, вони впадали в невір’я від честолюбства. Втім, і з начальників багато хто вірив у Нього, тільки не висловлювали того відкрито. Простим народом нехтували, тому що він і не мав важливого значення в їхньому сонмі; але начальники, як люди більш знамениті, з великими труднощами наважувалися говорити відверто. Одних утримувало владолюбство, інших боязкість і боязнь перед натовпом. Тому-то і говорив (Христос): “як ви можете вірувати, коли один від одного приймаєте славу?” (Ін. 5:44). Про себе ці люди говорили, що вони від Бога, незважаючи на те, що домагалися несправедливого вбивства, а про того, хто зцілює сліпих, кажуть, що Він не може бути від Бога, бо не дотримується суботи. Інші на це заперечували, що грішник не може творити таких знамень. Таким чином, перші зловмисно замовчували про дивовижну подію і виставляли на вигляд уявне порушення закону, тому що не говорили: зцілює в суботу, але: “не зберігає суботи”. Але й останні, зі свого боку, відповідали слабо. Тоді як потрібно було показати, що субота не порушується, вони посилаються тільки на знамення; і це природно, тому що вони ще вважали Його людиною. В іншому випадку, вони могли сказати на Його виправдання і те, що Він Господь суботи і Сам встановив її. Але вони не мали ще про Нього такого поняття. Утім, ніхто з них і не наважувався прямо сказати те, що хотів; говорили нерішуче, але з сумнівом, одні через брак сміливості, інші через владолюбство.
“І була між ними чвари”. Ця чварина почалася насамперед у народі, а потім уже перейшла і до начальників. “Одні говорили, що Він добрий, а інші говорили: ні, але обманює народ” (Ін. 7:12). Бачиш, що начальники нерозумніші за народ і розділилися між собою вже після (народу)? Але й розділившись, вони не виявили ніякої твердості, бачачи наполягання фарисеїв. А якби відокремилися зовсім, то скоро пізнали б істину. Адже і поділ може бути добрим, чому і Христос говорив: “Не мир прийшов Я принести на землю, але меч” (Мф. 10:34). Буває і згода погано, буває і розбіжність добре. Так, ті, хто будував вежу, були згодні між собою на шкоду собі, і вони ж знову, хоч і мимоволі, розділилися на своє благо. І спільники Корея не на добро погодилися між собою, тому були розділені на добро. Юда також був у згоді з юдеями не на добро. Значить і розбіжність може бути доброю, і згода поганою. Тому-то (Христос) каже: “якщо… нога твоя спокушає тебе, відріж її,… якщо око твоє спокушає тебе, вирви його” (Мф. 18:8-9). Якщо ж потрібно відсікати член, який, будучи сполученим із нами, шкодить нам, то чи не набагато більше треба віддалятися від друзів, коли зв’язок із ними веде не до добра. Отже, не завжди добра згода, як і не завжди погана незгода.
3. Я кажу це для того, щоб ми уникали людей злих і шукали добрих. Якщо ми відсікаємо гнилі й невиліковні члени, побоюючись, щоб усе тіло не піддалося тій самій заразі, і робимо це не зі зневаги до них, а з бажання вберегти інші частини тіла, то тим паче потрібно чинити так щодо людей, суспільство яких шкідливе для нас. Якщо ми можемо і їх виправити, і самі не зазнати шкоди, то повинні вжити на те все старання. Якщо ж і вони не виправляться, і ми отримаємо шкоду, в такому разі необхідно їх відкинути і кинути. Від цього і вони самі часто отримують набагато більше користі. Тому-то і Павло переконував таким чином: “вивергніть розбещеного з-поміж вас”, і: “щоб вилучено було з-поміж вас того, хто вчинив таку справу” (1Кор. 5:13,2). Згубно, істинно згубно поводження зі злими людьми. Не так скоро пристає зараза і короста губить тих, хто зазнав цієї хвороби, як злі звичаї людей порочних. “Погані спільноти розбещують добрі звичаї” (1Кор. 15:33). І пророк також каже: “втечіть із середовища” їхнього і відійдіть (Єр. 51:6). Нехай же ніхто не має порочного друга. Якщо ми відмовляємося і від дітей порочних, і не поважаємо ні природи, ні її законів, ні її зв’язків, то тим паче маємо тікати від порочних друзів і знайомих. Нехай ми й не отримаємо від них жодної шкоди; але все ж не в змозі будемо уникнути поганого поголосся. Сторонні не вдивляються в наше життя, але судять нас за нашим товариством. Заповідаю це і дружинам, і дівам. Адже сказано: “дбайте про добро” не тільки перед Богом, а й “перед… людьми” (Рим. 12:17). Будемо ж усіляко намагатися, щоб не спокусити ближнього. Хоч би життя наше було найправедніше, але якщо воно служить спокусою для інших, – втрачає всю ціну.
Але як можливо, щоб праведне життя спокушало? (Це буває) коли співтовариство з іншими людьми накликає на нього поганий поголос. Коли ми, сподіваючись на себе, поводимося з людьми порочними, то, якщо самі й не терпимо шкоди, спокушаємо інших. Кажу це і чоловікам, і дружинам, і дівам, надаючи їхньому сумлінню дізнатися в точності, скільки звідси народжується лиха. Нехай я не підозрюю нічого лихого, а так само й ніхто інший з більш досконалих; але найпростіший брат зазнає шкоди від твоєї досконалості. А треба звертати увагу і на його неміч. Але якщо і він не зазнає шкоди, то зазнає язичник. А Павло заповідав: “Не подавайте спокуси ні юдеям, ні еллінам, ні церкві Божій” (1Кор. 10:32). Я не підозрюю нічого поганого про діву, тому що люблю дівоцтво, а любов не мислить зла. Я вкрай люблю такий спосіб життя, і не можу подумати нічого поганого. Але чим ми переконаємо зовнішніх? А треба і про них мати піклування. Будемо ж поводитися так, щоб ніхто навіть із невірних не міг знайти приводу справедливо дорікати нам. Як ті, що ведуть життя праведне, прославляють Бога, так, навпаки, ті, що живуть погано, подають привід до хули на Нього. Але не дай Боже, щоб між нами були такі, а нехай світяться справи наші так, щоб прославлявся Отець наш, “що перебуває на небесах”, і щоб ми могли насолодитися славою Його, якої і нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 58

Ін. 9:17-18. Знову кажуть сліпому: Ти що скажеш про Нього, бо Він відкрив тобі очі? Він сказав: це пророк. Тоді юдеї не повірили…

1. іудеї, бажаючи спростувати чудо зцілення сліпонародженого, ще блискучіше підтверджують його. – 2. Розпитуваний фарисеями, сліпонароджений відповідає їм сміливо і славословить Бога. 3. Лють і розчарування фарисеїв. – 4 и 5. Що написано у св. Писанні, має слугувати повчальним для нас прикладом. – Зцілений сліпонароджений як зразок християнських чеснот. – Недбальство і безтурботність у справах релігії. – Не повинно втрачати часу і зі спрагою потрібно прагнути до пізнання істини.

1. Св. Писання треба читати не просто і не якось там, але з усілякою ретельністю, щоб не впадати в труднощі. Ось і в теперішньому випадку справедливо будь-хто може прийти в подив, яким чином (юдеї), сказавши: “не від Бога Цей Чоловік, бо не береже суботи” (Ін. 9:16), кажуть сліпому: “що ти скажеш про Нього, бо Він відкрив тобі очі?” Не сказали: що ти скажеш про Нього, що порушив суботу, а замість звинувачення вказують тепер на те, що могло бути виправданням. Що ж слід сказати? Це були не ті, які говорили: “не від Бога Ця Людина”, але ті, що відокремилися від них і говорили: “не “може людина грішна творити такі чудеса”. Бажаючи ще більше затулити тим вуста і щоб не дати приводу думати, що захищають Христа, вони виводять на середину і запитують того, хто випробував на собі Його силу. Зауваж же мудрість жебрака: він відповідає розумніше за всіх їх. І по-перше, каже: “це пророк” (Ін. 9:17). Не злякався суду розбещених юдеїв, які суперечили й казали: як Він може бути від Бога, коли не дотримується суботи; але сказав, що Він пророк. “Тоді юдеї не повірили, що він був сліпий, і прозрів, аж поки не покликали батьків цього прозрілого” (Ін. 9:18). Дивись, скільки вживають способів, щоб затьмарити і знищити диво. Але така властивість істини, що від того, чим люди думають підірвати її, вона стає сильнішою, і сяє через те, чим хочуть затьмарити. Якби цього не було, – диво могло б, мабуть, залишитися в підозрі у багатьох; тепер же вони діють так, ніби намагалися відкрити істину; і не інакше вони стали б чинити і в тому випадку, якби всіляко дбали про Христа. Тим часом вони намагалися принизити Його вже тим самим, що говорили: “як відчинив очі твої” (Ін. 9:26), тобто, чи не чаклунством якимось? І в іншому випадку, не маючи нічого заперечити, вони намагалися обмовити спосіб лікування і говорили: “Він виганяє бісів не інакше, як силою веельзевула” (Мф. 12:24); і тепер знову, не знаючи, що сказати, звертаються до часу й кажуть, що Він порушує суботу і що Він грішник. Але ж Він з усією суворістю запитував вас, своїх заздрісників, завжди готових засуджувати Його справи: “Хто з вас викриє Мене в неправді?” (Ін. 8:46). І ніхто не відповідав і не сказав: Ти богохульствуєш, називаючи Себе безгрішним. А якби вони могли щось сказати, – ніяк не промовчали б.
Справді, люди, які кидали в Нього камінням і сказали, що Він не від Бога, коли почули, що Він був раніше за Авраама, люди, які, будучи самі людиновбивцями, хвалилися, що вони від Бога, а про Того, Хто чинить такі знамення – коли Він зцілив у суботу, – казали, що Він не від Бога, бо не береже суботи, – ці люди, коли б мали проти Нього бодай тінь звинувачення, не забарилися б скористатися й тим. Якщо ж тепер і називають Його грішником за те, що Він, мабуть, порушив суботу, то і це звинувачення виявилося марним, бо самі ж товариші їхні визнали його необґрунтованим і нікчемним. Зустрічаючи, таким чином, звідусіль перешкоди, вони звертаються до нового засобу, ще більш безсоромного і нахабного. До якого ж саме? “Не повірили, – каже (євангеліст), – що він був сліпий і прозрів”. Як же звинувачували Його в тому, що не дотримується суботи? Чи не очевидно, що вірили? І як ви не вірите численному народу, – сусідам, які бачили Його? Але, як я сказав, брехня завжди викриває сама себе тим, чим думає зашкодити істині, а істину виявляє ясніше. Це ж сталося і тепер. Щоб не сказав хто-небудь, що сусіди і ті, хто бачив його, не сказали нічого рішучого, але говорили про подібну особу, ось вони виставляють на середину батьків, і через те мимоволі підтверджують дійсність події, – тому що батьки краще за всіх знали свого сина. Не будучи в змозі налякати сліпого і бачачи, що він із цілковитою зухвалістю проповідує про Благодійника, вони сподівалися зашкодити чуду через батьків. І зауваж їхнє злісне запитання. Що вони кажуть? Поставивши їх на середину для того, щоб збентежити, вони з великим запалом і гнівом запитують: “Чи це син ваш?” (Ін. 9:19). І не сказали: який був раніше сліпим, але як? “Про якого ви кажете, що народився сліпим”, – ніби вони зловмисно вигадали це з прихильності до Христа. О, беззаконні і пребеззаконні! Який батько наважиться збрехати так про свого сина; А вони майже так кажуть: Котрого ви видали за сліпого, і не тільки (видали), а й усюди розпустили про те слух: “як же він тепер бачить?” Яке безумство! Це ваша, кажуть, хитрість і виверт. Таким чином, сказавши: “про якого ви говорите”, і: “як же він тепер бачить”, тими та іншими словами намагаються спонукати їх до того, щоб вони відреклися.
2. З трьох запропонованих запитань: чи син він їхній, чи був він сліпий, і як прозрів, батьки відповідають тільки на два, а на третє не відповідають. Але і це послужило до утвердження істини, що на нього відповідав не хто інший, а сам зцілений, який у цьому випадку і є достовірним свідком. І чи можливо після того припустити, щоб батьки сприяли, коли вони з побоювання юдеїв промовчали щось і з того, що знали? Що ж вони кажуть? “Ми знаємо, що це син наш і що він народився сліпим, а як тепер бачить,… або хто відкрив йому очі, ми не знаємо. Сам у досконалих літах;… нехай сам про себе скаже” (Ін. 9:20-21). Так вони відсторонили себе, представивши його гідним віри. Він не дитя, кажуть, не малолітній, але може сам про себе свідчити. “Так відповідали батьки його, бо боялися юдеїв” (Ін. 9:22). Зауваж, як і тут євангеліст виставляє на вигляд їхні думки та наміри. Кажу це з приводу того зауваження, яке вони зробили раніше, сказавши: робить “Себе рівним Богові” (Ін. 5:18). Якби й це була думка тільки юдеїв, а не вчення Христове, то євангеліст додав би і сказав, що така була думка юдейська. Отже, коли батьки відіслали їх до самого зціленого, вони знову покликали його – вдруге. Тут не кажуть йому прямо і безсоромно: відмовся від того, що Христос зцілив тебе, але хочуть влаштувати це під виглядом благочестя. “Віддай, – кажуть, – славу Богові” (Ін. 9:24). Сказати батькам: скажіть, що це не син ваш і що він не народився сліпий, – здавалося вкрай смішним; а сказати те саме йому самому – було б явною безсоромністю. Тому й не кажуть цього, але обирають інший шлях: “віддай, – кажуть, – славу Богові”, тобто зізнайся, що Він нічого не зробив. “Ми знаємо, що Людина Той грішник”. Навіщо ж ви не викрили Його, коли Він говорив: “Хто з вас викриє Мене в неправді?” І звідки ви знаєте, що Він грішний? Сліпий нічого не відповів на ці слова їхні: “воздай славу Богові”, і Христос, зустрівшись із ним, похвалив його, а не засудив; не сказав: навіщо ти не воздавав слави Богові? – а що? “Чи віруєш у Сина Божого?” (Ін. 9:35), щоб ти знав, що це і означає віддавати славу Богові.
Якби Він не був рівночесний Отцеві, то це не було б славою; але оскільки хто шанує Сина, шанує й Отця, то (Христос) по справедливості не засуджує сліпого. Отже, доки очікували, що батьки стануть на їхній бік і зречуться, нічого не говорили йому самому; але коли побачили, що з цього боку їм нема на що більше сподіватися, то знову звертаються до нього і кажуть: “Чоловік Той грішник. Він сказав їм у відповідь: Чи грішник Він, не знаю; одне знаю, що я був сліпий, а тепер бачу” (Ін. 9:24-25). Чи не злякався сліпий? Анітрохи. Як же, сказавши раніше, “це пророк”, тепер каже: “чи грішник Він, не знаю”. Говорить не зі страху і не тому, щоб так думав, а щоб свідченням самої справи, а не своїми словами виправдати від звинувачень, і щоб зробити це виправдання безсумнівним, бо сприятливе свідоцтво соромило їх. Уже після багатьох слів сказав він, що, якби цей чоловік не був шанувальником Бога, то не міг би творити таких знамень; і тут вони так розсердилися на нього, що сказали: “У гріхах ти весь народився, і ти нас учиш?” (Ін. 9:34). Чого ж би не зробили вони і чого б не сказали, якби він сказав це спочатку? “Чи грішник Він, не знаю”. Ніби так говорив він: про це тепер нічого не кажу, і не даю поки що моєї думки; але те добре знаю, і готовий стверджувати, що, будучи грішником, Він не міг би творити таких справ. Цим він усунув від себе всяку підозру і своє свідчення зробив неупередженим, тому що не говорив, як людина розташована, але свідчив самою справою. Не встигнувши, таким чином, відкинути і знищити події, вони знову звертаються до колишнього, розбирають спосіб зцілення, подібно до людей, які, відшукуючи всюди звіра, який у безпечному місці лежить, бігають то туди, то сюди. Повертаються до колишніх слів, але знову для того, щоб через часті запитання довести всю їхню нікчемність. “Що, – кажуть, – зробив Він із тобою? як відкрив твої очі?” (Ін. 9:26).
Що ж сліпий? Перемігши їх і принизивши, він уже говорить тепер не принижено. Поки справа вимагала дослідження і розгляду, він, представляючи докази, говорив зі смиренністю; а коли вловив їх і здобув блискучу перемогу, він уже сміливо нападає на них. Що ж він говорить? “Я вже сказав вам, і ви не слухали; що ще хочете чути?” (Ін. 9:27). Чи помічаєш сміливість жебрака перед книжниками і фарисеями? Так могутня істина і так безсила брехня! Перша, коли буває й у простих людей, робить їх славними; остання ж, хоча б була на боці сильних, виявляє їх слабкими. Слова жебрака означають: ви не прислухаєтеся до моїх слів, тому я не буду більше говорити, не відповідатиму на ваші часті й порожні запитання, бо ви запитуєте не для того, щоб дізнатися, а щоб поглумитися над моїми словами. “Чи і ви хочете стати Його учнями?” Тут уже включає себе самого в число учнів: вираз: “або і ви” показує, що він уже учень. А разом з тим сильно висміює і вражає юдеїв.
3. Дійсно, він знав, що це сильно вражало їх; а тому й сказав, бажаючи якнайбільше дорікнути, чим виявив душу зухвалу, піднесену, і таку, що зневажає їхній сказ, – показав високу гідність Того, за Кого так сміливо говорив, і оголосив, що вони ображали людину, яка варта здивування. Сам же він не ображався, але вважав за честь для себе те, що йому ставили в докір. “Ти, – кажуть, – учень Його, а ми Мойсеєві учні” (Ін. 9:28). Але це неправда. Ви не учні ні Мойсея, ні Його. Якби ви були учнями Мойсея, то були б учнями і Його. Тому-то й вище Христос говорив їм: “Якби ви вірили Мойсею, то повірили б і Мені, бо він писав про Мене” (Ін. 5:46), – тому що вони постійно вдавалися до цих слів. “Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог” (Ін. 9:29). Хто сказав, хто повідомив вам про це? Наші предки, скажете. То чи не більше за ваших предків заслуговує віри Той, Хто доводить знаменнями, що Він прийшов від Бога і сповіщає гірське (вчення)? І не сказали вони: ми чули, що Мойсею говорив Бог, але: “ми знаємо”. Про що ви чули, юдеї, те стверджуєте, як люди обізнані; невже ж те, що самі бачили, вважаєте менш достовірним, ніж те, про що чули? Адже того ви не бачили, а тільки чули; а це не чули, але самі бачили. Що ж сліпий? “Це й дивно, що ви не знаєте, звідки Він” (Ін. 9:30), і такі знамення творить. Дивно, що Він, будучи людиною не з числа відомих між вами, не з числа знаменитих і славних, творить такі діла; з цього цілком очевидно, що Він – Бог, який не має потреби в жодній людській допомозі. “Але ми знаємо, що грішників Бог не слухає” (Ін. 9:31). Оскільки вони раніше сказали: “як може людина грішна творити такі чудеса” (Ін. 9:16), то він тепер і звертається до їхнього суду, пригадуючи їм їхні власні слова. Ця думка, каже, однакова у мене з вами; так залишайтеся ж при ній. І зауваж його розсудливість. Скрізь виставляє на вид знамення, так як вони не могли відкинути його, і від нього робить висновки. Чи бачиш, що і спочатку, коли говорив він: “чи грішник Він, не знаю”, говорив не тому, щоб сумнівався? Ні, він абсолютно знав, що не грішник; і тому-то тепер, коли настав сприятливий час, дивись, як виправдав Його.
“А ми знаємо, що грішників Бог не слухає, але хто шанує Бога і творить волю Його” (Ін. 9:31). Тут не тільки представив Його вільним від гріхів, а й показав, що Він вельми до вподоби Богові і виконує всі Його повеління. Оскільки й юдеї називали себе шанувальниками Бога, то Він додав: “і творить волю Його”. Недостатньо, каже, знати Бога, але треба і волю Його творити. Потім звеличує подію, кажучи: “від віку не чути, щоб хто відверз очі сліпонародженому” (Ін. 9:32). Отже, якщо ви визнаєте, що грішників Бог не слухає, а Він створив чудо, і таке чудо, якого не робила жодна людина, то очевидно, що Він усіх перевершив силою, і могутність Його більша, ніж людська. Що ж юдеї? “У гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш?” (Ін. 9:34). Поки сподівалися, що він зречеться, вважали його гідним віри, і тому призвали раз і інший. А якщо не вважали його гідним віри, – то навіщо, ми могли б сказати їм, ви і закликали, і запитували його іншим разом? Коли ж, не зніяковівши нічим, він сказав істину, і коли особливо слід було вшанувати його, тоді засуджують. Що ж означають слова: “у гріхах ти весь народився”? Тут нещадно докоряють йому в самій сліпоті і ніби так кажуть: з першого віку ти в гріхах, даючи зрозуміти тим, що тому він і народився сліпим; але це несправедливо. Тому Христос, утішаючи його в цьому, говорив: “На суд прийшов Я у цей світ, щоб ті, хто не бачить, бачили, а ті, хто бачить, стали сліпими” (Ін. 9:39). “У гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш”? Що ж сказав цей чоловік? Хіба свою висловив він думку? Чи не загальне виставив рішення, сказавши: “ми знаємо, що грішників Бог не слухає”? Чи не ваші власні слова навів він? І “вигнали його геть”. Чи бачиш проповідника істини, як бідність не була перешкодою любомудрості? Бачиш, чого не вислухав і чого не витерпів він від самого початку, і як свідчив і словом, і ділом?
4. Але про це написано для того, щоб і ми були наслідувачами. Справді, якщо жебрак, сліпий, який не бачив навіть Христа, і перш ніж удостоївся від Нього підбадьорення, негайно показав таку відвагу, що став проти цілого народу, який сказився, дихав убивством і сказом, і який хотів із його слів засудити Христа, і не поступився, і не відмовився від своїх слів, але з цілковитою відвагою затулив їм вуста й волів ліпше бути виверженим геть, аніж зрадити істину, то чи не тим паче ми, які жили стільки часу у вірі, бачили незліченні чудеса, здійснені через віру, облагороджені більше за нього, простягаємо себе, ніж він, і не тим паче ми, що, що жили стільки часу у вірі, бачили незліченні чудеса, здійснені через віру, облагодіяні більше за нього, прозрілі внутрішніми очима, які споглядали невимовні таїнства і покликані до такої великої честі, – чи не тим більше ми маємо показувати всіляку відвагу за Христа проти тих, хто намагається наклепувати і казати будь-що на християн, (чи не повинні таким людям) затуляти вуста, а не погоджуватися з ними нерозважливо?
А це ми в змозі будемо зробити тоді, коли і відвагу матимемо, і станемо слухати Писання, а не слухати їх якось. І хто буде постійно приходити сюди, тому, хоч би він не читав удома, а слухав тільки те, що тут говориться, достатньо й одного року, щоб набути великої досвідченості. Ми не читаємо сьогодні одне Писання, а завтра інше, але завжди і постійно одне й те саме. І при всьому тому, є багато хто до того жалюгідний, що, незважаючи на таке читання, не знають навіть назв книг. І не соромляться, і не тремтять, що так недбало відвідують божественне училище. Якщо гравець на цитрі, танцюрист, або інший хто з тих, хто належить до театру, покличе місто, всі біжать з поспіхом, дякують йому за запрошення і витрачають цілу половину дня, слухаючи його одного. А коли Бог розмовляє з нами через пророків і апостолів, ми позіхаємо, свербимо, нудьгуємо. Влітку нам здається занадто спекотно, і ми вирушаємо на площу; взимку знову заважають дощ і бруд, і ми сидимо вдома. На ристалищах, де немає покрівлі, що захищає від дощу, під проливним дощем і під вітром, що кидає воду в обличчя, стоять численні глядачі, скаженіючи й не звертаючи уваги ні на холод, ні на дощ, ні на багнюку, ні на дальність шляху: ніщо їх не утримує вдома, ніщо не перешкоджає з’явитися туди. А сюди, де є і покрівля, і приємна теплота, не приходять і не збираються, незважаючи на те, що це потрібно для блага їхньої власної душі. Скажи мені: чи можна це знести? Тому-то, будучи досвідченішими за всіх у тих речах, ми в необхідному знаємо менше за дітей. Якщо хто назве тебе візницею і танцюристом, ти вважаєш себе скривдженим і всіляко намагаєшся відхилити від себе цей докір; а якщо потягне тебе на подібні видовища, ти не відмовляєшся, і майже цілком вивчаєш те саме мистецтво, імені якого уникаєш. Але тут, де ти повинен і знати справу, і носити ім’я, і бути, і називатися християнином, ти не знаєш навіть, що це за справа. Що може бути гірше за таке безумство? Я хотів би постійно говорити вам про це; але боюся, щоб даремно і без користі не стати для вас ненависним. Бачу, що божеволіють не тільки юнаки, а й люди похилого віку, за яких особливо соромлюся, коли бачу, як людина, шановна сивиною, соромить свою сивину і захоплює із собою дитя. Що може бути смішнішим і ганебнішим за це? Син вчиться у батька ганебних справ!
5. Вас засмучують ці слова? Того я й хочу, щоб неприємними промовами утримати вас від ганебних справ. А є й такі, які набагато більш нечутливі, які не тільки не соромляться того, що ми говоримо, але сплітають ще довгі міркування на захист такого роду справ. Якщо запитати їх: хто такий Амос, чи Авдій, чи скільки числом пророків або апостолів, не зможуть і рота розкрити, а на захист коней і візниць представлять міркування, кращі за софістів і риторів. І після всього цього ще кажуть: яка звідси шкода? Яка втрата? Тому-то я і зітхаю, що ви не усвідомлюєте навіть шкоди і не відчуваєте зла. Бог дав тобі певний час життя, щоб ти служив Йому, а ти даремно, даремно і без жодної користі витрачаєш його, і ще питаєш: яка втрата? Коли ти витратиш даремно хоч кілька грошей, називаєш це втратою; а витрачаючи цілі дні свого життя на сатанинські видовища, вважаєш, що нічого не робиш поганого? Тобі слід було б усе життя проводити в молитвах і моліннях, а ти витрачаєш своє життя на крики, галас, лихослів’я, сварки, передчасні розваги і справи фокусні, – витрачаєш марно і на свою загибель, і після всього цього запитуєш: яка втрата? Чи не знаєш, що найбільше слід берегти час? Якщо витратиш золото, можеш знову придбати його; якщо ж занапастиш час, важко повернути його, бо не багато дано його нам на теперішнє життя. Отже, якщо не вживемо його на що належить, що скажемо, з’явившись туди? Скажи мені: якби ти наказав якомусь із твоїх синів вивчитися якогось мистецтва, а він завжди залишався б удома, або проводив час десь в іншому місці, чи не відмовився б від нього вчитель? Чи не сказав би тобі: ти уклав зі мною умову і призначив термін. Але якщо син твій перебуватиме цей час не в мене, а десь в іншому місці, то як представлю його тобі навченим? Це ж необхідно повинні сказати і ми. Та й Бог скаже нам: Я дав час для того, щоб ви навчилися мистецтва благочестя; навіщо ж витратили цей час даром і даремно? Навіщо не ходили постійно до вчителя і не прислухалися до слів його? А що справді благочестя є мистецтво, послухай, що говорить пророк: “прийдіть, діти, послухайте мене, страху Господнього навчу вас” (Пс. 33:12). І в іншому місці: “блаженна людина, яку Ти, Господи, напоумляєш, і наставляєш законом Твоїм” (Пс. 93:12).
Отже, коли марно витратиш час, яке матимеш виправдання? Навіщо ж, кажеш, мало дано нам часу? Яка байдужість і невдячність! За що особливо слід було б дякувати Господу, що Він скоротив твої труди і зменшив подвиги, і приготував тобі тривале і безсмертне заспокоєння, за те ти звинувачуєш Його і тим незадоволений. Але я не знаю, як перейшло сюди моє слово і стало тривалим? Тому й необхідно закінчити його. І в тому ж наше нещастя, що тут, якщо продовжиться слово і, ми всі нудьгуємо, а там починають з половини дня і розходяться при лампадах і світильниках. Але щоб не завжди засуджувати вас, ми просимо і благаємо: зробіть цю милість і нам і собі, – залишивши все інше, присвятіть себе цьому (вивченню благочестя). Таким чином, і ми здобудемо через вас радість і веселощі, заслужимо похвалу за вас і отримаємо відплату. Усю ж нагороду отримаєте ви за те, що, будучи досі з таким божевіллям віддані видовищам, зі страху Божого і внаслідок наших переконань, скинули з себе цю хворобу, розірвали кайдани і вдалися до Бога. І не там тільки отримаєте нагороду, а й тут матимете найчистішу насолоду. Такою є чеснота: окрім вінців там, вона й тут готує нам життя приємне. Будемо ж виконувати сказане, щоб досягти і тутешніх, і тамтешніх благ, з благодаті й людинолюбства Господа нашого ІІісуса Христа, з Котрим Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 59

Ін. 9:34-36. І вигнали його геть. Іісус, почувши, що вигнали його геть, і знайшовши його, сказав йому: Чи ти віруєш у Сина Божого? Він відповів і сказав: а хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього? та ін.

1. похвала Іісуса Христа сліпонародженому за його сміливість і твердість у вірі. – 2. За якими ознаками можна розрізняти хижака і пастиря. – 3. Іісус істинний пастир і істинний Христос. – 4. Ми повинні слухняно слідувати за Іісусом Христом як нашим істинним пастирем і слухатися Його голосу. – Не можна служити богу і мамоні. – Про істинне вживання багатств. – Заклик до милостині.

1.Ті, які за істину і сповідування Христа зазнають якихось лих і терплять ганьбу, удостоюються за це і особливих почестей. Як той особливо здобуває майно, хто витрачає його заради Бога, і той особливо любить душу свою, хто її ненавидить, так, однаково, той особливо удостоюється почестей, хто зазнає образ. Так було і зі сліпим. Вигнали його юдеї з храму, але знайшов його Владика храму; його віддалили від заразливого сонмища і він опинився біля рятівного джерела; його знеславили ті, що знечестили Христа, і його вшанував Владика ангелів. Ось які нагороди за істину! Так і ми, якщо тут роздамо майно, знайдемо там відвагу; якщо тут дамо допомогу стражденним, отримаємо заспокоєння на небесах; якщо зазнаємо ганьби заради Бога, удостоїмося почестей і тут і там. Коли вигнали сліпого з храму, його знайшов Іісус. Євангеліст показує, що (Христос) для того і йшов, щоб зустрітися з ним. І дивись, чим нагороджує його: першим із благ. Відкриває Себе сліпому, який раніше не знав Його, і включає його в число своїх учнів. Але ти зауваж, з якою подробицею оповідає євангеліст. Коли Христос запитав: “чи ти віруєш у Сина Божого”, – (сліпий) відповідає: “а хто Він?” Він ще не знав Його, хоча й отримав від Нього зцілення; перш ніж приступив до Благодійника, був сліпий, а після зцілення влачим був тими псами. Отже, (Христос), як якийсь подвигоположник, приймає його, як подвижника, що багато потрудився і увінчався. І що каже? “Чи віруєш у Сина Божого?” Що це означає? Після такого змагання з іудеями, після стількох слів (сліпого), запитує: “чи віруєш?” (Запитує) не через незнання, але бажаючи відкрити Себе і показати, що високо цінує його віру. Стільки людей, каже, паплюжили Мене, але Я не звертаю на них жодної уваги; про одне в Мене турбота, щоб вірував ти. Краще один, що творить волю Господню, ніж тисячі беззаконних. “Чи віруєш ти в Сина Божого”? Запитує так, даючи зрозуміти, що Він перебуває тут і чує відповідь, і вже наперед збуджує в ньому любов до Себе. Не сказав раптом: віруй, але запропонував запитання.
Що ж сліпий? “А хто Він, Господи, щоб мені вірити в Нього”? Голос душі, що любить і посилено шукає! Не знає Того, кого стільки захищав, – щоб ти пізнав звідси його любов до істини. Він ще не бачив Його. “Іісус сказав йому: І бачив ти Його, і Він говорить із тобою” (Ін. 9:37). Не сказав: це – Я, але скромно і смиренно: “і бачив ти Його”. А як це ще було не ясно, то й додав ясніше: “Він говорить із тобою. Він же сказав: Вірую, Господи! І поклонився Йому” одразу. Не сказав: Я – той, хто зцілив тебе, хто сказав тобі: іди, вмийся в Силоамі; але, промовчавши про все це, каже: “Чи віриш у Сина Божого?” Проте сліпий, на знак великої прихильності, негайно вклонився, що зробили небагато хто зі зцілених, як-то: прокажені та деякі інші. Цим він сповідував Його божественну силу: щоб не подумали, що сказане ним тільки слова, він приєднав і справу. Після того, як він поклонився, Христос сказав: “на суд прийшов Я у цей світ, щоб ті, хто не бачать, бачили, а ті, хто бачать, стали сліпими” (Ін. 9:39). Теж говорить і Павло: “Що ж скажемо? Язичники, які не шукали праведності, отримали праведність, праведність від віри. А Ізраїль, який шукав закону праведності, не досяг до закону праведності” (Рим. 9:30-31). Сказавши: “на суд прийшов Я у цей світ”, і сліпого ще більше утвердив у вірі, і збудив увагу в тих, хто йшов за Ним; а за Ним ішли фарисеї. Вираз же: “на суд” означає: для більшого покарання. Цим (Христос) показує, що ті, хто засудив Його, самі засуджені і що ті, хто звинуватив Його, як грішника, самі звинувачені. Тут говорить Він про два роди прозріння і сліпоти: чуттєвий і духовний. На це Йому відповідають деякі з тих, хто слідував за Ним: “Невже і ми сліпі?” (Ін. 9:40). Як в іншому місці говорили: “ми не були рабами нікому ніколи” (Ін. 8:33), і: “ми не від розпусти народжені” (Ін. 8:41), так і тут дивляться тільки на чуттєве і соромляться цієї сліпоти. Тому, показуючи, що краще б їм бути сліпими, аніж мати зір, (Христос) каже: “якби ви були сліпі, то не мали б на собі гріха” (Ін. 9:41). Оскільки вони це нещастя вважали за сором, то Він і звернув це на їхню голову, сказавши, що сліпота полегшила б для вас покарання. Так усюди Він руйнує людські помисли і підносить до великого і дивовижного розуміння! “Але як ви кажете, що бачите”. Як колись говорив: “Отець Мій, про Якого ви кажете, що Він Бог ваш” (Ін. 8:54), так і тепер: “але як ви кажете, що бачите”, – бо насправді ви не бачите. Таким чином, що вони вважали для себе великою похвалою, то Він виставляє тут, як привід до їхнього покарання, а водночас утішає і сліпонародженого в колишній сліпоті. Потім розмірковує про їхню сліпоту. Оскільки вони могли сказати, що не через сліпоту нашу не приходимо до Тебе, але тікаємо і відвертаємося від Тебе, як від ошуканця, то проти цього Він і спрямовує все Своє слово.
І не просто зауважив євангеліст, що це чули фарисеї, які були з Христом, і сказали: “Невже і ми сліпі?” – але щоб нагадати тобі, що це були ті самі, які колись відстали від Нього і потім кидали в Нього каміння. Деякі, справді, без твердої віри слідували за Ним, і тому легко переходили на бік супротивників. Як же Він доводить, що Він не обманщик, але Пастир? Представляє ознаки того й іншого, як пастиря, так і ошуканця-губителя, і через те дає їм змогу відкрити істину. І по-перше, показує, хто обманщик і злодій, запозичуючи цю назву з Писання і кажучи: “Воістину, воістину кажу вам, що хто не дверцятами ввійшов у двір вівчарський, але вліз у інший бік, той злодій і розбійник” (Ін. 10:1). Зауваж ознаки розбійника: по-перше, він входить не явно; по-друге, не за Писаннями, що й означає: не дверима. Тут Христос вказує і на тих, що були перед Ним, і на тих, що з’являться після Нього: на антихриста і псевдохристів – Юду і Февду та інших їм подібних. І справедливо назвав Писання дверима. Воно приводить нас до Бога і відчиняє шлях богопізнання; воно продукує овець, воно охороняє і не дає змоги привходити вовкам. Подібно до будь-яких надійних дверей, воно загороджує вхід єретикам, убезпечує нас від усього і не дозволяє впасти в оману. І якщо ми самі не відчинимо цих дверей, то будемо недоступні ворогам. За ними ми розпізнаємо всіх, – як пастирів, так і не пастирів. Що значить: “у двір”? Значить – до овець і до піклування про них. Хто не користується Писанням, але перелазить “інде”, тобто не йде встановленим шляхом, але прокладає собі інший шлях, той є тать. Бачиш і звідси, що Він згоден з Отцем, бо виставляє на вид Писання? Тому Він і юдеям говорив: “досліджуйте Писання” (Ін. 5:39), і Мойсея приводив і називав свідком, так само як і всіх пророків. Усі, говорив Він, ті, хто послухали пророків, “приходять до Мене” (Ін. 6:45), і: “якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені” (Ін. 5:46). І тут Він висловив теж саме, тільки алегорично. А словами: “хто перелазить інде” Він вказував і на книжників, – бо вони навчали заповідей і переказів людських, а закон порушували, в чому Він і докоряв їм, кажучи: “Ніхто з вас не чинить за законом” (Ін. 7:19). І добре сказав: “хто перелазить”, а не “хто входить”, – бо так зазвичай чинить злодій, який бажає проникнути за огорожу, і робить усе з небезпекою.
Чи бачиш, як Він зобразив розбійника? Поміть і ознаки пастиря. Які ж вони? “Той, хто входить дверима, є пастир вівцям. Йому придверник відчиняє, і вівці слухаються голосу його, і він кличе своїх овець на ім’я”, і коли вижене їх, “йде перед ними” (Ін. 10:2-4). Так вказав ознаки і пастиря, і розбійника. Подивимося тепер, як Він доклав до них наступне. “Йому, – каже, – придверник відчиняє”. Продовжує говорити алегорично для більшої виразності. Якщо ж хочеш розбирати в притчі й кожне слово, то ніщо не перешкоджає розуміти тут під дверцятами Мойсея, бо йому довірено були слова Божі. “І вівці слухаються голосу його, і він кличе своїх овець на ім’я”. Так як (юдеї) часто називали Його обманщиком і доводили це своїм власним невір’ям, кажучи: “Чи увірував у Нього хто з начальників?” (Ін. 7:48) – то Він показує, що, через їхнє невір’я, не Його треба називати згубником і ошуканцем, а їхніх, бо вони не слухають Його, і тому природно виключені з числа овець. Якщо пастиреві властиво входити законними дверима, а Він увійшов цими самими дверима, то всі, хто пішов за Ним, можуть бути вівцями, а ті, що відступили від Нього, не пастиря принижують, а самих себе відлучають від отари овець. А що Він згодом Себе самого називає дверима, то цим знову не повинно бентежитися. Він називає Себе і пастирем, і вівцею, вказуючи на різні сторони Свого служіння. Коли приводить нас до Отця, – називає Себе дверима; а коли висловлює Своє піклування про нас, – пастирем. Щоб ти не подумав, що справа Його тільки в тому, щоб приводити (до Отця), – Він називає Себе і пастирем. “І вівці слухаються голосу його, і він кличе своїх овець на ім’я, і виводить їх”, і сам “іде перед ними” (Ін. 10:3-4). Пастирі зазвичай чинять інакше, – ходять позаду овець; але Він, показуючи, що всіх приведе до істини, чинить не так, як вони. Так само, і посилаючи овець, Він посилав їх не в бік від вовків, а в середину вовків. Це пастирство набагато дивовижніше, ніж те, яке буває в нас.
3. А мені здається, що тут є вказівка і на сліпого, бо і його покликав і вивів із середовища юдеїв, і він почув і впізнав Його голос. “За чужим же не йдуть,… бо не знають чужого голосу” (Ін. 10:5). Говорить тут або про Февду та Іуду, бо всі, хто не вірив їм, як каже (Писання), “розсипалися” (Діян. 5:36-37), або про псевдохристів, які будуть спокушати згодом. А щоб не сказали, що і Він із числа їхніх, – відрізняє Себе від них багатьма ознаками. І першою відмінністю ставить вчення, засноване на Писанні. Він приводив до Себе людей за допомогою Писання, а вони приваблювали не так. Другою – слухняність овець: Йому не тільки за життя, а й по смерті всі вірували, а тих негайно залишили. До цього можна додати і третю важливу (відмінність). Ті все робили, як тирани, і з метою збурення; а Він так далекий був від подібних намірів, що, коли навіть хотіли Його зробити царем, пішов геть, а коли запитували, чи треба давати кінсон кесареві, наказав давати і сам заплатив дідрахму. Крім того, Він прийшов для порятунку овець, “щоб мали життя, – каже, – і мали з надлишком” (Ін. 10:10); а ті позбавили їх і справжнього життя. Ті зрадили тих, хто повірив їм, і втекли; а Він так твердо стояв, що поклав і душу Свою. Ті постраждали проти волі, за необхідністю, не встигнувши втекти; а Він усе перетерпів добровільно і за власним бажанням. “Цю притчу сказав їм Іісус, але вони не зрозуміли, що таке Він їм говорив” (Ін. 10:6). Для чого ж Він говорив їм неясно? Для того, щоб зробити їх більш уважними.
Тому, досягнувши Своєї мети, залишає вже неясний образ мови і говорить таким чином: “Я – двері: хто ввійде через Мене,… той і ввійде, і вийде, і паживу знайде” (Ін. 10:9), – тобто користуватиметься безпекою та свободою. Під пасовиськом же розуміє тут їжу і корм овець, також владу і панування, тобто: перебуватиме за нею і ніхто не вижене його. Так і було з апостолами, які вільно входили й виходили, ніби володіли всім всесвітом, і ніхто не міг вигнати їх. “Усі, скільки їх не приходило,… це злодії та розбійники, а вівці не послухали їх” (Ін. 10:8). Говорить тут не про пророків, як стверджують єретики, бо їх послухали і через них увірували всі, хто тільки увірував у Христа; але говорить про Февду та Юду та інших збурювачів. До того ж слова: “вівці не послухали” сказані на похвалу (вівцям). Але ніде не видно, що Він хвалив тих, які не слухали пророків, а скрізь, навпаки, сильно викриває і засуджує їх. Звідси ясно, що цей вираз: “не послухали”, відноситься до тих порушників. “Злодій приходить тільки для того, щоб вкрасти, вбити і погубити” (Ін. 10:10). Так і було тоді, бо всі були вбиті й загинули. “Я прийшов для того, щоб мали життя і мали з надлишком” (Ін. 10:10). Що ж, скажи мені, більше за життя? Царство небесне. Але Він ще не називає його, а вживає відому їм назву життя. “Я є пастир добрий” (Ін. 10:11). Тут говорить уже про страждання і показує, що піднімає їх для спасіння світу і зазнає їх не з неволі. Потім знову вказує ознаки пастиря і найманця. “Пастир кладе життя своє… А найманець, не пастир, якому вівці не свої, бачить вовка, що приходить, і залишає овець, і тікає, і вовк приходить, і розкрадає… їх” (Ін. 10:11-12). Тут Він представляє Себе таким самим Владикою, як і Отець, тому що Він сам Пастир і в нього є Свої вівці. Бачиш, як у притчах Він говорить піднесеніше, як тут мова прикровенна, і не подає слухачам явного приводу (до падіння). Що ж робить найманець? “Бачить вовка, що приходить, і залишає овець; і вовк приходить і розкрадає… їх”. Так вчинили ті, але Він – навпаки. Навіть тоді, коли був схоплений, Він говорив: “залиште їх, нехай ідуть, нехай збудеться слово”, що ніхто з них не загинув (Ін. 18:8-9). Але можна тут розуміти і вовка уявного, – бо і йому Він не попустив розкрадати овець. Але це не тільки вовк, а й лев: “супротивник ваш диявол, – говорить Писання, – ходить, наче лев, що гарчить” (1Пет. 5:8). Це змій і дракон: наступайте “на змій і скорпіонів” (Лк. 10:19).
4. Тому благаю, будемо завжди залишатися під керівництвом Пастиря. А ми залишимося, коли будемо слухати голосу Його, – коли будемо слухняні Йому, – коли не будемо слідувати за чужим. Який же голос Його? “Блаженні убогі духом. Блаженні чисті серцем. Блаженні милостиві” (Мф. 5:3,7-8). Якщо будемо виконувати це, – залишимося під керівництвом Пастиря, і вовк не в змозі буде проникнути до нас; а якщо й увійде, то зробить це на свою погибель. Ми маємо Пастиря, який стільки любить нас, що поклав за нас і душу Свою. Якщо ж Він і могутній, і любить нас, то що може перешкодити нам спастися? Ніщо, якщо тільки ми самі не відступимо від Нього. А як ми можемо відступити? Послухай, що говорить Він: “Ніхто не може служити двом панам,… Богу і мамоні” (Мф. 6:24). Отже, якщо ми будемо працювати мамоні, то не будемо вже залишатися під пануванням Божим. Пристрасть до багатства гірша від усякого тиранства: задоволення не приносить жодного, а породжує турботи, заздрість, підступність, ненависть, наклепи і незліченні перешкоди до чеснот, – безтурботність, розпуста, любостяжаніє, пияцтво. А це і вільних робить рабами, і навіть гірше за рабів, рабами не людей, але найжахливішої з пристрастей і хвороб душі. Така людина наважується на багато що, що гидко і Богу, і людям, з побоювання, щоб хто не вирвав її з-під цього панування. Гірке рабство, диявольське панування!
Особливо згубним є те, що, перебуваючи в такому нещасному становищі, ми веселі духом, цілуємо свої кайдани і, перебуваючи у в’язниці, сповненій темряви, не хочемо вийти на світло, але прив’язуємося до зла, і насолоджуємося хворобою. Тому-то не можемо і звільнитися і перебуваємо в гіршому стані, ніж ті, що працюють у рудниках, тому що зазнаємо трудів і лиха, але не користуємося плодами. Найгірше ж за все те, що, якби хтось і захотів позбавити нас від цього тяжкого полону, ми не тільки не дозволяємо, але ще гніваємося й обурюємося, і в такий спосіб є нічим не кращими за божевільних, і навіть значно нещаснішими за всіх їхніх, – тому що не хочемо й розлучитися зі своїм божевіллям. Невже для того з’явився ти на цей світ, людино? Невже для цього народилася людиною, щоб тільки розробляти копальні і збирати золото? Не для цього створив тебе (Господь) за образом Своїм, але щоб ти догоджав Йому. Щоб досяг майбутніх благ і радів з ангелами. Навіщо ж ти позбавляєш себе такої спільноти і сходиш до останнього ступеня безслав’я і приниження? Твій брат за народженням – розумію народження духовне – гине від голоду, а ти знемагаєш від пересичення. Брат ходить з оголеним тілом, а ти і для одягу влаштовуєш одяг, щоб захистити його від черв’яків через такі покриви. А чи не набагато краще було б прикрити ними тіла бідних? Тоді й одяг залишився б цілим, і ти був би вільний від усякого піклування, і це здобуло б тобі майбутнє життя. Якщо не хочеш, щоб одяг твій з’їла міль, віддай його бідним: вони вміють добре витрушувати цей одяг. До того ж тіло Христове і почесніше, і безпечніше за шафу. Воно не тільки зберігає одяг, не тільки зберігає неушкодженим, а й робить його блискучішим. Шафу часто викрадають разом із одягом, і через те піддають тебе крайньому збитку. Але цьому сховищу не може зашкодити сама смерть. Тут не потрібно нам ні дверей, ні запорів, ні неспальних слуг, ні інших якихось подібних пересторог. Воно не доступне для жодної зловмисності, і те, що зберігається в ньому, так само безпечно, як якби було на небесах; туди не може проникнути ніяке зло. Ми ніколи не перестаємо говорити про це, але ви не слухаєтесь наших слів. А це тому, що душа наша бідна, прив’язана до землі і плазує долу. Утім, не подумайте, що я засуджую всіх вас у цьому злі, нібито всі ви були хворі невиліковно. Якщо люди, захоплені багатством, загороджують свій слух для моїх слів, за те звернуть на них увагу ті, хто живе в бідності.
Але як, скажеш, йде це до бідних? Адже в них немає ні золота, ні багатьох одежин? Але в них є хліб і холодна вода; є дві лепти і ноги, щоб відвідати хворих; є язик і слово, щоб прийняти мандрівника. Ми й не вимагаємо від бідних стільки-то і стільки-то талантів золота, – цього (вимагаємо) тільки від багатих. Якщо ж хто бідний, і прийде до дверей інших (бідняків), від того Господь наш не посоромиться прийняти і лепту, і навіть скаже, що прийняв від нього більше, ніж від людей, які подали багато. Як багато хто з тих, хто стоїть тут, бажав би жити в той час, коли Христос у плоті перебував на землі, щоб бути під одним з Ним дахом і розділяти з Ним трапезу! Тепер ось це можливо: ми можемо запросити Його на вечерю і вечеряти з Ним навіть з більшою користю. З тих, які тоді вечеряли з Ним, багато хто загинув, як-то: Юда та інші подібні. Тим часом кожен, хто нині покличе Його в дім свій і запропонує трапезу й дах над головою, удостоїться великого благословення. “Прийдіть, – каже Він, – благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу: бо Я жадав, і ви дали Мені їсти, спраглий, і ви напоїли Мене, мандрівник був, і ви прийняли Мене, хворий був, і ви відвідали Мене, у в’язниці був, і ви прийшли до Мене” (Мф. 25:34-36). Отже, щоб почути ці слова, будемо одягати нагагого, приймати дивного, годувати спраглого, напоїти спраглого, відвідувати того, хто хворіє, ходити до того, хто перебуває у в’язниці. Через це ми отримаємо дерзновення і прощення гріхів і удостоїмося благ, що перевершують і слово, і розум, яких і нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Бесіда 60

Ін. 10:14-15. Я є пастир добрий; і знаю Моїх, і Мої знають Мене. Як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця; і життя Моє покладаю за овець.

1.Худі пастирі. – Нове підтвердження рівності Сина з Отцем. – 2. Натяк на покликання язичників. – Як Іісус Христос має владу залишити своє життя і знову прийняти його. – 3. Суперечка серед юдеїв щодо Іісуса Христа. 4 и 5. Потрібно наслідувати Іісуса Христа як наш зразок. – 6. Обов’язки Його учнів і послідовників. – Велика нагорода тим, які втішають в’язнів.

1. Велика справа, улюблені, велика справа – предстоятельство в Церкві. Воно вимагає і багато любомудрості, і такої мужності, що треба, як сказав Христос, покладати душу за овець, ніколи не залишати їх без захисту й допомоги і твердо стояти проти вовка. Цим пастир відрізняється від найманця. Останній, не піклуючись про овець, має завжди на увазі власну безпеку; перший, навпаки, завжди дбає про спасіння овець, забуваючи про себе самого. Вказавши, таким чином, ознаки пастиря, Христос виставляє на вигляд двох згубників; один з них – тать, що вбиває і розкрадає, а інший – той, хто нічого такого сам не робить, але за те не звертає уваги і не перешкоджає, коли інші це роблять. В особі першого Він вказує на Февду і подібних до нього, а в особі іншого виставляє вчителів юдейських, які не дбали і не дбали про ввірених їм овець. У цьому і Єзекіїль колись докоряв їм, кажучи: “горе пастирям Ізраїлевим, які пасли себе самих! Чи не стадо повинні пасти пасти пастирі?” (Єз. 34:2). Але вони чинили навпаки; а це найбільший ступінь нечестя і причина всіх інших зол. Тому-то й каже (пророк), що вони і заблукалу (вівцю) не повертали на шлях, і загиблу не шукали, і ту, в якої розтрощені гомілки, не обв’язували, і хвору не лікували, пасли самих себе, а не овець (Єз. 34:4,8). На те ж саме вказував іншими словами і Павло, кажучи: “бо всі шукають свого, а не того, що угодне Іісусу Христу” (Флп. 2:21); і в іншому місці: “Ніхто не шукай свого, але кожен користі іншого” (1Кор. 10:24).
Але Христос відрізняє Себе від тих і від інших: від перших, які приходять з метою губити, – словами: “Я прийшов, щоб мати життя, і щоб мати його в надлишку” (Ін. 10:10); а від останніх, що дозволяють вовкам розкрадати овець, – тим, що не лише не залишив, а й поклав за овець душу Свою, щоб не дати їм загинути. Справді, коли поклали вбити Його, Він і не відступив від вчення, і не зрадив віруючих, але стояв твердо і благоволив померти. Тому-то часто і говорив: “Я є пастир добрий”. Але оскільки слова Його видавалися бездоказовими (адже хоча вислів: “життя Моє покладаю” і справдився за деякий час, зате інший: “щоб мали життя, і щоб мали в надлишку” мав здійснитися після переселення з тутешнього життя, у віці майбутньому), то що Він робить? За допомогою одного засвідчує в іншому. Тим, що поклав душу Свою (засвідчує і в тому), що дарує життя. Про це говорив і Павло: “якщо, будучи ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим більше, примирившись, спасемося” (Рим. 5:10). Так само і в іншому місці: “Той, Хто Сина Свого не пощадив, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього?” (Рим. 8:32). Але чому не звинувачують Його тепер, як колись, кажучи: “Ти Сам про Себе свідчиш, свідоцтво Твоє не істинне” (Ін. 8:13)? Тому, що Він часто вже загороджував їм вуста і чудесами набув більшого права вільно говорити перед ними. Далі, так як Він вище говорив: “а вівці за ним ідуть, бо знають голос його” (Ін. 10:4), то щоб не сказав хтось: “А чому ж (були) ті, хто не вірував?”. – послухай, що додав: “і знаю Моїх, і Мої знають Мене” (Ін. 10:14). На це вказував і Павло, кажучи: “Не відкинув Бог народу Свого, який Він наперед знав” (Рим. 11:2), і Мойсей: “Господь пізнав Своїх” (Чис. 16:5; 2Тим. 2:19). Розумію тих, каже Христос, про яких Я наперед знав. А щоб ти не уявляв міри знання однаковою, послухай, як Він попереджає це подальшими словами. “Знаю, – каже, – Моїх, і Мої знають Мене”. Але тут знання неоднакове. Де ж однакове? В Отці й у Мені; тут – “як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця” (Ін. 10:15). Якби не це Він хотів показати, то навіщо б додавав ті слова? Але як Він часто ставить Себе в ряд людей, то щоб не подумав хтось, що Його знання подібне до людського, Він додав: “як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця”. Так само досконало Я знаю Його, як Він Мене. Тому-то Він і говорив: “Ніхто не знає Сина, окрім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина” (Мф. 11:27), маючи на увазі якесь особливе знання, – таке, якого ніхто інший не може мати. “І життя Моє покладаю”. Часто повторює це, щоб показати, що Він не обманщик. Так і апостол, коли хотів показати себе справжнім учителем і скеровував своє слово проти псевдоапостолів, хвалився лихами та смертями, кажучи: “Я був… безмірно в ранах,… та багаторазово в смерті” (2Кор. 11:23). Вирази: “Я є світло”, і: “Я є життя” – здавалися для нерозумних пихатими; але слова: хочу померти – не викликали ні заздрості, ні ненависті. Тому й не кажуть Йому: “Ти Сам про Себе свідчиш, свідоцтво Твоє не істинне”. Ті слова показували в Ньому велике піклування, бо Він хотів віддати Себе за людей, які кидали в Нього камінням.
2. Тому благоговременно вводити слово і про язичників. “Є в Мене й інші вівці, – каже, – що не з цього двору, і тих належить Мені привести” (Ін. 10:16). Ось знову вираз: “належить” означає не примус, але вказує на дію, яка має неодмінно послідувати. Ніби так говорив: що дивного, якщо ці підуть за Мною і якщо вівці послухають голосу Мого? Коли ви побачите, що й інші йдуть за Мною, і слухають Мого голосу, тоді здивуєтеся більше. Не бентежся тим, що Він каже: “які не цього двору”. Це відмінність тільки по відношенню до закону, як і Павло каже: “Обрізання ніщо, і необрізання ніщо” (1Кор. 7:19). “І тих належить Мені привести”. Показує, що ті й інші були розсіяні та змішані, і що ті й інші не мали пастирів, до приходу доброго Пастиря. Потім пророкує і майбутнє їхнє з’єднання, що вони будуть “одне стадо”. Це ж саме знову вказав і Павло, сказавши: “щоб із двох створити в Собі Самому одну нову людину” (Еф.2:15). “Тому любить Мене Отець, що Я віддаю життя Моє, щоб знову прийняти його” (Ін. 10:17). Що може бути приниженішим за ці слова? Господь наш користується любов’ю (Отця) заради нас, тому що вмирає за нас! Що ж, скажи мені, хіба раніше Він не був улюблений, а тільки тепер Отець став любити Його, і ми були винуватцями цієї любові? Чи бачиш, як Він пристосовується до нашої немочі? Але що ж Він хоче показати тут? Так як називали Його чужим Отцю і обманщиком, і стверджували, що Він прийшов для шкоди і погибелі, то Він каже, що якщо вже не щось інше, то, принаймні, те, що спонукало Мене любити вас, що вас любить Батько, так само як і Мене, і що Він любить (Мене) тому, що Я вмираю за вас. А разом із цим хоче й те показати, що йде на смерть не з неволі (якби з неволі, то яким чином це принесло б Йому любов?), і що це вельми до вподоби й Отцеві. І не дивуйся, що Він говорить тут, як людина. Ми вже багато разів вказували причину цього, а знову повторювати те саме було б надмірно і обтяжливо. “Я віддаю життя Моє, щоб знову прийняти його. Ніхто не забирає його в Мене, але Я Сам віддаю його. Маю владу віддати його і владу маю знову прийняти його” (Ін. 10:17-18). Оскільки часто замишляли вбити Його, то Він каже: без Мого дозволу, марна ваша праця, – і попереднім доводить наступне, – смертю воскресіння. Це дивовижно і надзвичайно, тому що і те, і інше (смерть і воскресіння) відбулося особливим і незвичайним чином.
Але будемо ретельно слухати те, що говориться. “Маю владу, – каже, – віддати життя Моє”. Та хто ж не має влади покласти душу свою? Кожен, хто хоче, може умертвити себе. Але слова Його мають не цей сенс. Який же? Я маю таку владу покласти, що, проти Моєї волі, ніхто не може забрати її в Мене; а цього не можна сказати про людей. Ми не інакше самі по собі можемо покласти душу свою, як тільки умертвивши себе. А якщо потрапимо в руки людей, які зловмислюють і можуть убити нас, то вже не маємо влади покласти і не покласти, але вони вбивають нас і проти нашої волі. А Він – не так. Він владний був не покласти душу Свою навіть і тоді, коли інші зловмисники. Тому-то, сказавши: “ніхто не забирає її в Мене”. потім уже додав: “Маю владу віддати життя Моє”, тобто, Я один владний покласти його, а ви не маєте цієї влади, бо у вас і багато інших можуть взяти його. Спочатку Він цього не говорив, бо тоді слова Його не здалися б і ймовірними. Але коли Він мав уже доказ у самих справах, коли неодноразово ті, хто зловмисно змовляв проти Нього, не могли захопити Його (а Він багато разів виходив із рук їхніх), – тоді вже каже: “ніхто не забирає її в Мене”. Якщо ж це справедливо, то випливає і те, що Він добровільно йде на смерть. А якщо й це справедливо, то безсумнівно й те, що Він, коли захоче, знову може сприйняти душу Свою. Якщо смерть Його була такою справою, яка перевищує сили людські, то не сумнівайся на рахунок Його в іншому. Те, що Він один має владу покласти душу Свою, показує, що, за тією ж самою владою, Він може і знову прийняти її. Бачиш, як першим затвердив друге, і смертю незаперечно довів і воскресіння? “Цю заповідь отримав Я від Отця”. Яку ж “цю”? Померти за світ. То хіба вже Він чекав, щоб спершу почути, і після того вже зважився, і хіба вже мав потребу дізнаватися про те? Але хто розсудливий може сказати це? Ні, як вище словами: “тому любить Мене Отець” (Ін. 10:17) показав Своє добровільне бажання і знищив усяку думку про протилежне, так і тут, сказавши, що одержав заповідь від Отця, не виражає нічого іншого, окрім того, що Отцю завгодно те, що Я роблю, аби, коли вб’ють Його, не думали, що вмерли, як залишеного та зрадженого Отцем, і не паплюжили так, як паплюжили: “інших спасав, а Самого Себе не може врятувати”, – та: “коли Ти Син Божий, зійди з хреста” (Мф. 27:42,40). Тому-то саме Він і не сходить (з хреста), що Він Син Божий.
3 А щоб ти, чуючи, що Він прийняв заповідь від Отця, не подумав, що ця справа чужа Йому, Він уже наперед сказав: “пастир добрий кладе життя своє за овець” (Ін. 10:11), показуючи тим, що вівці належать Йому, що все, що послідувало, було Його справою, і що Він не має потреби в заповіді. І якби мав Він потребу в заповіді, то як би міг сказати: “Я Сам віддаю”? Хто вважає сам по собі, той не має потреби в заповіді. До того ж Він вказує і причину, чому чинить так. Яка ж це причина? Та, що Він пастир і пастир добрий; а добрий пастир не має потреби, щоб інший спонукав його до такої справи. Якщо так буває в людей, то тим більше слід очікувати цього від Бога. Тому й Павло каже, що Він “принизив Себе Самого” (Флп. 2:7). Отже слово заповідь – означає тут не що інше, як тільки однодумність Його з Отцем. Якщо ж тут говориться так принижено і по-людськи, то причина цього – неміч слухачів. “Від цих слів знову сталася між юдеями чвари. Багато хто з них говорив: Він одержимий бісом і божеволіє; що слухаєте Його? Інші говорили: Це слова не біснуватого; чи може біс відверзати очі сліпим?” (Ін. 10:19-21). Оскільки слова Його були вищими за людські і виходили з ряду звичайних, то називали Його біснуватим, відгукуючись про Нього так уже вчетверте. І раніше говорили: “Чи не біс у Тобі? Хто шукає вбити Тебе?” (Ін. 7:20). І знову: “Чи не правду ми говоримо, що Ти Самарянин і що біс у Тобі?” (Ін. 8:48). Також і тут: “Він одержимий бісом і божеволіє; що слухаєте Його?” Утім точніше, що і не чотири рази, а частіше Він чув такий відгук. Слова: “чи не правду ми говоримо, що біс у Тобі” – слугують знаком, що вони не двічі й не тричі, але часто говорили це. “Інші, – сказано, – говорили: це слова не біснуватого; чи може біс відкривати очі сліпим?” Оскільки не могли затулити вуста, посилаючись на слова, то, нарешті, запозичують доказ від справ. І самі слова, (кажуть), очевидно, не пристойні біснуватому; але якщо вас не запевняють слова, то переконайтеся справами. Якщо це не справи біснуватого, і тим часом вони вищі за людські, то очевидно, що вони – дія якоїсь сили божественної. Чи зрозумів умовивід? Що справи були вище людських, видно зі слів їхніх: “Він одержимий бісом”. А що Він не мав біса, то довів Своїми справами. Що ж Христос? Нічого не відповідає на це. Раніше Він відповідав: “у Мені біса немає”, а тепер не відповідає. Представивши вже доказ від справ, Він тепер мовчить. Та й не гідні були жодної відповіді ті, хто називав Його біснуватим за те, чому слід було дивуватися і за що слід було визнавати Його Богом. І чи потрібні були ще з Його боку будь-які докази, коли самі вони повставали один проти одного і докоряли одні одним інших? Тому-то Він мовчав і все переносив з лагідністю. Утім не тільки з цієї причини, а й для того, щоб нас навчити лагідності та всякого довготерпіння.
4. Отже, будемо наслідувати Його. Він не обмежився одним мовчанням, а й знову виступив, і коли Його запитали, відповідав, і виявив Своє піклування. Його назвали біснуватим і шаленим люди, які отримали від Нього незліченні благодіяння, і не один раз, і не двічі, а багато разів; проте ж Він не тільки не мстився, а й не припиняв їм добродійничати. І що я кажу – благодіяти? За них Він і душу Свою поклав, і на хресті клопотав за них перед Отцем. Будемо ж і ми наслідувати це. Адже бути учнем Христовим і означає бути лагідним і незлобивим. Але яким же чином ми можемо здобути цю лагідність? Якщо будемо постійно міркувати про свої гріхи, – якщо будемо сумувати і плакати. Душа, занурена в таке нарікання, не може ні дратуватися, ні гніватися. Де скорбота, там гнів неможливий; де смуток, там немає місця злобі; де розбиття духу, там не може бути обурення. Душа, що терзається скорботою, не має й часу дратуватися; але гірко нарікає і ще гірше плаче. Знаю, що багато хто, чуючи це, сміється; але я не перестану плакати за тих, хто сміється. Теперішній час є часом скорботи, сліз і ридань. Ми багато грішимо і словами, і ділами; а на таких грішників чекають геєна і річка, що кипить вогняними хвилями, і, що найгірше, позбавлення царства. І при таких-то погрозах, скажи мені, ти смієшся і веселишся? І в той час, як Господь твій гнівається і погрожує, ти залишаєшся безтурботним? І ти не боїшся підпалити тим для себе палаючу піч? Чи не чуєш, що волає Він щодня? Ви бачили Мене голодним і не напоїли, спраглим і не напоїли. “ідіть… у вогонь, уготований дияволу та ангелам його” (Мф. 25:41-42). Такі погрози Він повторює щодня. Але я, кажеш, годував Його. Коли і скільки днів? Десять, двадцять? Але Він хоче, щоб – не впродовж цих тільки днів, а в увесь час, поки живеш на землі. Адже і діви мали єлей, але не в достатній для їхнього спасіння кількості. І вони запалили світильники, але не були допущені до шлюбного чертога. І цілком справедливо, тому що світильники їхні згасли до пришестя нареченого. Тому нам повинно мати багато єлею і багато людинолюбства. Послухай, що говорить пророк: “помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй” (Пс. 50:3). Так і нам слід милувати ближніх за великою, можливою нам, милістю. Якими будемо ми самі по відношенню до подібних нам рабів, такого приготуємо собі і Владику. Коли ж милість буває великою? Коли ми даємо не від надлишку, але від убогості. А якщо ми не даємо і від надлишку, то яка залишиться нам надія? Що позбавить нас від тих зол? Куди вдамося і де знайдемо порятунок? Якщо діви після стількох багатьох і стількох великих трудів не одержали нізвідки жодної розради, то хто буде нашим заступником, коли ми почуємо ті страшні слова, коли сам Суддя, докоряючи нам, скаже: “Ви не нагодували Мене, хто прагне?”. “Так як ви, – каже, – не зробили цього одному з цих менших, то не зробили Мені” (Мф. 25:45), маючи на увазі тут не лише учнів, які обрали чернече життя, а й усяку людину, що вірує. Хоч би це був раб, хоч би був з-поміж жебраків, які просять на площі, але якщо вона вірить у Бога, має право користуватися всією прихильністю. І якщо ми знехтуємо такою людиною, коли вона гола або спрагла, то почуємо ті слова. І цілком справедливо.
Чи важкого чогось і обтяжливого (Господь) вимагає від нас? Чи не того, навпаки, що вельми легке й легке до виконання? Адже не сказав Він: Я був хворий, і ви не зцілили Мене, але: “не відвідали Мене”. Не сказав: Я був у в’язниці, і ви не звільнили Мене, але: не прийшли до Мене. А що легші заповіді, то більше покарання для тих, хто не виконує їх. Що ж може бути легше, скажи мені, ніж піти і зайти в темницю? Що навіть приємніше? Коли ти побачиш одних у кайданах, інших у багнюці, одних оброслих волоссям і одягнених у лахміття, інших, які зів’яліють від голоду і, подібно до псів, вдаються до ніг, інших з понівеченими ребрами, інших, які тільки тепер повертаються в кайданах із площі, де вони цілий день просять милостині, але не збирають і необхідного прожитку, а тим часом увечері змушені бувають віддати вартовим і те, що дістали цією тяжкою і нестерпною працею, то, хоч би ти був каменем, неодмінно станеш людянішим; хоча б вів життя розпещене й розпусне, неодмінно будеш більш любомудріти, побачивши долю людей у чужих нещастях. Тоді неодмінно спаде тобі на думку і той страшний день з його різними покараннями. А коли будеш пам’ятати і міркувати про це, – неодмінно відкинеш і гнів, і задоволення, і пристрасть до життєвих речей, і зробиш душу свою тихішою за найтихішу пристань. Будеш замислюватися і про те судилище, уявляючи, що якщо у людей такий устрій і порядок, страх і погрози, то тим паче у Бога. “Бо немає влади не від Бога” (Рим. 13:1). А Хто дозволив начальникам розпоряджатися таким чином, Той тим більше зробить це сам.
5. І якби не було цього страху, – загинуло б усе, бо й тепер, коли загрожує нам стільки покарань, багато хто спрямовується до зла. Розмірковуючи ж про це, ти не тільки будеш стараннішим у справах милосердя, а й отримаєш велике задоволення, – набагато більше, ніж ті, що приходять із видовища. Ті, хто повертаються звідти, палають вогнем жадання. Побачивши на сцені тих пристрасних жінок і отримавши від того численні рани, вони бувають нічим не кращими за хвилююче море, бо погляди, одяг, слова, хода і все інше постають перед їхніми очима і не дають спокою душі. Навпаки, ті, хто вийшов звідси (з в’язниці), не піддадуться нічому такому, а набудуть глибокого спокою і безтурботності. Скорбота, спричинена видовищем в’язнів, погашає всякий такий вогонь. Хто вийшов від в’язнів, з тим, якби і зустрілася якась блудна і безсоромна жінка, вона не заподіє йому ніякої шкоди. Ставши вже ніби невинним, він не буде спійманий сітками її поглядів, тому що замість безсоромних її поглядів буде тоді перед очима його страх суду. Тому-то той, хто випробував усі роди задоволень, і говорив: “краще ходити в дім плачу…, ніж ходити в дім бенкету” (Еккл. 7:3). Таким чином, і тут виявить велику любомудрість, і там почує слова, варті незліченних блаженств.
Не будемо ж нехтувати такою справою і заняттям. Нехай ми не можемо принести їжі, або допомогти грошима; але можемо словом утішити й підбадьорити сумовиту душу, і надати багато іншої допомоги, наприклад – вмовити тих, що кинули (у в’язницю), привернути до поблажливості вартових, і всіляко можемо принести більшу або меншу користь. Якщо скажеш, що там (утримують) не чесних, добрих і лагідних людей, а вбивць, грабіжників могил, злодіїв, перелюбників, розпусних і лиходійських людей, то й у цьому знову вкажеш мені на спонукання, чому необхідно відвідувати такі місця. Не те нам заповідано, щоб милувати добрих і карати злих, але – всім виявляти людинолюбство. Будьте, сказано, подібні до Отця вашого Небесного, “бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими і добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:45).
Отже, не засуджуй суворо інших, і не будь жорстоким суддею, але лагідним і людинолюбним. Адже і ми, якщо не винні ні в перелюбстві, ні в розкраданні могил, ні в крадіжці, за те маємо інші гріхи, гідні багатьох покарань. І брата часто називали дурнем, а це наражає нас на геєну; і на жінок дивилися нестримними очима, а це дорівнює досконалому любодіянню; та що найгірше – не беремо гідної участі в таїнствах, що робить нас непідвладними тілу і крові Христовій. Не будьмо ж суворими дослідниками чужих справ, але поміркуймо про свої власні, і тоді ми не будемо такими нелюдяними і жорстокими. Крім того, треба й те сказати, що там ми знайдемо багато й добрих людей, вартих часто цілого міста. І в тій в’язниці, де був Йосип, перебувало багато порочних, однак про всіх дбав цей праведник; та й сам утримувався (там) разом з іншими. Він коштував усього Єгипту, і однак жив у в’язниці, і ніхто з тих, хто був там, не знав його. Так і тепер, можливо, там багато є чесних і добрих людей, тільки вони не всім відомі, і піклування про таких людей винагороджує тебе за турботи про всіх. А якби не було й жодного такого, то і в цьому випадку буде велика відплата. І сам Господь твій не з праведними тільки розмовляв: Він не тікав і нечистих, а, навпаки, і хананеянку прийняв з великою прихильністю, і грішну і нечисту самарянку. Прийняв також і вилікував і іншу блудницю, через яку і засуджували Його юдеї, і дозволив омочити ноги Свої сльозами грішниці, навчаючи нас бути поблажливими до грішників. Ось у чому полягає переважно людинолюбство. Що ти кажеш? У темниці живуть розбійники і грабіжники могил? А хіба в місті, скажи мені, всі живуть праведники? Чи немає, навпаки, багатьох таких, які гірші за тих і віддаються розбою з більшою безсоромністю? Ті, якщо не іншим чим, прикриваються, принаймні, пустелею і темрявою, і роблять це в таємниці; ці, навпаки, відкинувши личину, чинять зло з відкритим обличчям, вдаючись до насильства, хижацтва і користолюбства. Та й важко знайти людину, чисту від неправди.
6. Нехай ми не викрадаємо золота і стільки-то і стільки-то десятин землі; але все ж таки, за допомогою якогось обману і приховування, робимо те ж саме в менших розмірах і скільки можемо. Коли, наприклад, у торговельних зобов’язаннях і під час купівлі або продажу чого-небудь, ми сперечаємося і намагаємося заплатити менше, ніж слід, і всіляко намагаємося про це, – чи не розбій це? Чи не злодійство і розкрадання? Не кажи мені, що ти забрав не будинок, не рабів. Несправедливість визначається не цінністю того, що викрадається, а наміром викрадачів. Несправедливість і справедливість мають однакову силу як у великому, так і в малому. І я однаково називаю злодієм як того, хто, відрізавши гаманець, візьме чужі гроші, так і того, хто, купуючи що-небудь на ринку, утримає частину справжньої ціни. І грабіжник не той тільки, хто розламає стіну і викраде що-небудь із дому, а й той, хто порушить справедливість і забере що-небудь у ближнього. Отже, не будемо суддями чужих справ, забуваючи про свої власні; не займатимемося дослідженням вад, коли є нагода до людинолюбства; але, помисливши про те, чим і ми були колись, будемо надалі лагідними і людинолюбними. Чим же ми були? Послухай, що говорить Павло. “Бо і ми були колись нерозумні, непокірні, заблукалі, були раби похотей і різних задоволень,… були мерзенні, ненавиділи один одного” (Тит. 3:3). І в іншому місці: “були за природою чадами гніву” (Еф.2:3). Але Бог, бачачи нас нібито ув’язнених у в’язниці та зв’язаних тяжкими узами, – узами, набагато найтяжчими від залізних, – не засоромився, але прийшов і з’явився в в’язницю, і нас, гідних незліченних покарань, вивів звідти, привів до царства та зробив найяснішими неба, щоб і ми робили, якщо це можливо, те ж саме. Коли Він каже учням: “Якщо Я, Господь і Учитель, умив ноги вам, то й ви повинні умивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили те саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:14-15), то дає цей закон не про вмивання тільки ніг, а й про все інше, у чому Він служив нам прикладом. Чи живе у в’язниці вбивця, – не втомимося робити добро. Чи грабіжник могил, чи перелюбник, – будьмо милосердними не до пороку, а до нещастя. Нерідко ж, як я сказав, може знайтися там і людина, яка одна варта вельми багатьох. І якщо ти постійно відвідуватимеш в’язнів, то не проґавиш такого придбання.
Як Авраам, який приймав усіх без розрізнення мандрівників, прийняв одного разу й ангелів, так і ми зустрінемо і великих людей, якщо перетворимо цю справу на постійне заняття. Якщо ж потрібно сказати що-небудь і дивовижне, то не стільки похвал заслуговує той, хто приймає великого, скільки той, хто приймає жалюгідного і злощасного. Той в обставинах свого життя є важливою спонукою до доброго з ним поводження; а знедолений і всіма покинутий має тільки один притулок – милосердя того, хто з добротою опікується ним. І ось це переважно і є чисте людинолюбство. До того ж, хто служить людині славній і знаменитій, той часто робить це з марнославства перед людьми; а хто – знедоленій і зневажуваній, той діє єдино за заповіддю Божою. Тому-то, коли ми влаштовуємо вечерю, нам заповідано приймати кульгавих і сліпих; коли твориш милостиню, заповідано творити її меншим і нижчим із людей. “Так як ви, – каже Спаситель, – зробили це одному з цих… менших, то зробили Мені” (Мф. 25:40). Отже, знаючи про скарб, що знаходиться там, будемо часто ходити туди і там торгувати, і туди перенесемо свою старанність до видовищ. Якби ти й нічого не міг принести з собою, – принеси розраду словом. Бог нагороджує не тільки того, хто годує, а й того, хто ходить туди. Коли ти прийдеш і підбадьориш тремтячу і боязку душу своєю втіхою, допомогою, обіцянкою захисту, навчанням любомудрійству, – не малу і за те отримаєш нагороду. Коли ти будеш вести таку бесіду в інших місцях, багато хто, розпещений різноманітними насолодами, стануть над тобою і сміятися. Але ті, хто перебуває в нещастях, будучи смиренними духом, будуть слухати твої слова з великою лагідністю, похвалять тебе і стануть кращими. І над Павлом, коли він проповідував, іудеї часто сміялися; але в’язні слухали його у великому мовчанні. Ніщо так не спонукає душу до любомудрия, як лихо, спокуса і загрозлива скорбота. Отже, уявивши собі все це, – скільки ми зробимо добра і ув’язненим у в’язницях, і собі самим, якщо будемо постійно поводитися з ними, і станемо вживати на це весь час, який проводимо в передчасних і порожніх заняттях на площах. Через це ми і їм принесемо користь, і собі самим радість, і, послуживши на славу Божу, сподобимося вічних благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава на віки вічні. Амінь.

Бесіда 61

Ін. 10:22-24. Настало ж тоді в Єрусалимі свято оновлення, і була зима. І ходив Іісус у храмі, у притворі Соломоновому. І тут юдеї обступили Його та й говорили Йому: Чи довго Тобі тримати нас у подиві?

1. лукавство і наполегливе невір’я іудеїв. – 2. Всемогутність Отця є водночас і всемогутність Сина. – Підтвердження божества Іісуса Христа. – 3 и 4. Віддалення Іісуса Христа, відкинутого іудеями, у те місце, де свідчив про нього Іоанн Хреститель. – Користь віддалення від світу та його хвилювань. – Зображення християнської жінки. – Проти розкоші жінок.

1. Будь-яка чеснота хороша, але особливо – незлобивість і лагідність. Вона виявляє в нас людей; вона відрізняє від звірів; вона робить рівними ангелам. Тому і Христос часто і багато говорить про цю чесноту, наказуючи бути лагідними і незлобивими. І не словами тільки заповідає це, але вчить цього і самими справами, то терпляче переносячи заушенія, то наражаючись на ганьбу і наклепи, і, незважаючи на це, знову поводитися з наклепниками. Ось ті самі, які називали Його таким, що має біса, і самарянином, які неодноразово хотіли вбити Його і кидали в Нього каміння, – ті самі, оточивши Його, запитували: “якщо Ти Христос” (Ін. 10:24)? Але Він і тепер, після стількох багатьох і великих підступів, не відкинув їх від Себе, але відповідав з великою лагідністю. Але необхідно розглянути всю цю бесіду спочатку. “Настав же тоді, – сказано, – в Єрусалимі свято відродження, і була зима”. Це було велике і загальнонародне свято. Іудеї з великою ретельністю святкували цей день, у який відновлено було храм після повернення їх із тривалого перського полону35. На це свято з’явився і Христос: тепер Він часто приходив до Юдеї, тому що час страждання був уже при дверях. “Тут юдеї обступили Його і говорили Йому: Чи довго Тобі тримати нас у подиві? Якщо Ти Христос, скажи нам прямо” (Ін. 10:24). (На це Христос) не сказав: Чого ви від Мене хочете? Ви неодноразово називали Мене біснуватим, і шаленим, самарянином; ви вважали Мене противником Божим і обманщиком, і нещодавно ще говорили: “Ти Сам про Себе свідчиш, свідоцтво Твоє не правдиве” (Ін. 8:13). Як же тепер запитуєте і хочете дізнатися від Мене, тоді як відкидаєте Моє свідчення? Ні, нічого такого Він не сказав, хоча й знав, що намір, з яким вони запитували, був лукавий. Щоправда, оточивши Його і сказавши: “чи довго Тобі тримати нас у подиві”, – вони тим, мабуть, висловили деяку старанність і бажання знати; але, насправді, думка, з якою запитували, була зла й підступна. Оскільки справ Його вони не в змозі були обмовити і зганьбити, то намагалися вловити Його в словах, і тому постійно пропонували Йому запитання, не для того, щоб знати, а щоб затулити Йому вуста Його власними словами. Не будучи в змозі нічим зганьбити Його справи, намагалися знайти який-небудь привід у Його промовах. Тому-то і говорили: “скажи нам”, хоча Він уже неодноразово говорив. Так і самарянці Він говорив: “це Я, що говорю з тобою” (Ін. 4:26), і сліпому: “і бачив ти Його, і Він говорить з тобою” (Ін. 9:37). Та й їм самим Він сказав, хоча не такими, але іншими словами. І якби вони мали розум і справді бажали знати, то могли б уже й за тими словами визнати Його, бо справами Він багато разів довів це.
Тим часом дивись, яке в них розбещення і завзятість. Коли Він проповідував і вчив словами, вони кажуть: “яке ж Ти даси знамення” (Ін. 6:30)? А коли представляв докази в справах, тоді кажуть Йому: “якщо Ти Христос, скажи нам прямо”. Таким чином, коли волають справи, вони шукають слів; а коли вчать слова, вдаються до справ, завжди наполягаючи на протилежному. А що вони запитували не для того, щоб знати, це показав кінець. Справді, на Того Самого, Котрого вважали стільки достовірним, що приймали Його свідоцтво навіть про Себе самого, – на Того Самого, ледве щойно промовив Він кілька слів, негайно почали кидати каміння. Отже, і те, що вони оточили Його, і те, що настійно запитували, – робилося з лукавством. Та й сам образ запитання виявляв у них велику недоброзичливість. “Скажи нам прямо, – кажуть, – якщо Ти Христос”? Хоча завжди, буваючи під час свят, Він усе говорив “прямо” і нічого не говорив таємно, проте ж вони для того звертаються до Нього з улесливими словами і кажуть: “чи довго Тобі тримати нас у здивуванні”, щоб, викликавши Його, знову знайти якийсь привід для звинувачення. А що вони завжди запитували Його з цією метою, – не для того, щоб навчитися, а щоб вловити Його в словах, – це видно не звідси тільки, а й з багатьох інших місць. Так і тоді, коли вони приступили й запитували: “чи дозволено давати подать кесареві, чи ні” (Мф. 22:17), і коли розмовляли про розлучення з дружиною, і коли запитували про ту, про яку говорили, що вона мала сім чоловіків, – їх викрили в тому, що вони ставили запитання не з бажанням знати, але зі злим наміром. Але в тих випадках Він докоряє їм, кажучи: “що спокушаєте Мене, лицеміри” (Мф. 22:18), – показуючи тим, що Він знає їхні таємні наміри, а тут нічого такого не каже, навчаючи нас не завжди докоряти наклепників, а багато чого терпіти з покорою та незлобивістю. Отже, оскільки божевільно було вимагати свідоцтва слів, коли проповідували про Нього діла, то послухай, як Він їм відповідає, частково вказуючи на те, що вони без потреби цього вимагають і не для того, щоб навчитися, а частково показуючи, що Він уже дав відповідь більш ясну, аніж на словах, тобто, відповідь у справах. “Я сказав вам, і не вірите, – каже, – діла, що роблю Я в ім’я Отця Мого, вони свідчать про Мене” (Ін. 10:25). Це саме часто говорили між собою і найпоміркованіші з них: “як може людина грішна творити такі чудеса?” (Ін. 9:16); і знову: не “може біс відверзати очі сліпим” (Ін. 10:21); і також: “таких чудес… ніхто не може творити, якщо не буде з ним Бог” (Ін. 3:2). І бачачи знамення, які Він творив, говорили: “це Христос” (Ін. 7:41), а інші говорили: “коли прийде Христос, невже сотворить більше знамень, аніж скільки Сей сотворив?” (Ін. 7:31). Та й ці самі (які тепер запитували) хотіли увірувати в Нього на підставі діл, кажучи: “Яке ж Ти даси знамення, щоб ми побачили і повірили Тобі?” (Ін. 6:30).
2 Отже, оскільки в той час вони показували вигляд, ніби переконаються простим словом, тим часом як не переконалися багатьма ділами, то Він викриває лукавство їхнє, кажучи: “Якщо ви ділам не віруєте, то як повірите словам?”. Отже, питання (ваше) зайве. Але “Я сказав вам, – каже, – а ви не вірите, бо ви не з овець Моїх” (Ін. 10:26). Я, зі Свого боку, виконав усе, що слід було зробити пастирю. Якщо ж ви не йдете за Мною, то це відбувається не тому, ніби Я – не пастир, а тому, що ви – не Мої вівці. “Вівці Мої, – каже, – слухаються голосу Мого,… і йдуть за Мною. І Я даю їм життя вічне, і не загинуть повік, і ніхто не викраде їх із руки Моєї. Отець Мій, Який дав Мені їх, більший за всіх; і ніхто не може викрасти їх із руки Отця Мого. Я і Отець – одне” (Ін. 10:27-30). Дивись, як Він, і не визнаючи їх, схиляє слідувати за Собою. Ви, каже, не слухаєте Мене, бо ви й не вівці Мої; а ті, що йдуть за Мною, належать до стада. Це сказав Він з тією метою, щоб вони захотіли стати вівцями. Потім, сказавши, чого (вівці Його) досягнуть, Він тим підбурює їх і збуджує в них бажання. Що ж? Значить, за могутністю (тільки) Отця ніхто не захопить (їх)? А сам Ти не можеш і не маєш сили охороняти? Аж ніяк ні. І щоб ти знав, що вислів – “Отець Мій, що дав Мені їх”, сказано заради юдеїв, щоб вони знову не назвали Його противником Божим, то ось Він, сказавши: “ніхто не викраде їх із руки Моєї”, далі показав, що рука Його і рука Отця одна й та сама. А якби це було не так, то слід було б сказати, що “Отець Мій, що дав Мені їх Мені, більший за всіх, і ніхто не може викрасти їх із руки Моєї”. Але Він не сказав так, а: “з руки Отця Мого”. Потім, щоб ти не подумав, що сам Він безсилий, але вівці перебувають у безпеці через силу Отця, Він додав: “Я і Отець – одне”. Ніби так говорив: не тому Я сказав, що заради Отця ніхто не викраде овець, начебто сам Я не сильний охороняти їх: “Я і Отець – одне”, – тобто по відношенню до могутності, тому що вся мова в Нього була про могутність. Якщо ж одна і та сама могутність, то, очевидно, і істота. Оскільки юдеї озброювалися незліченними засобами, будували кови, відлучали від синагоги, то Він каже, що все це вони робили марно й марно; вівці перебувають у руці Моєго Отця, як і пророк каже: “Ось, Я накреслив тебе на долонях Моїх” (Іс. 49:16). Потім, показуючи, що рука одна, Він називає її то Своєю, то Отчою. А коли ти почуєш слово: “рука”, не уявляй собі нічого чуттєвого, але силу, владу. Якщо ж тому ніхто не міг піднести, що (Отець) зодягнув Його силою, в такому разі зайвим був би подальший вислів: “Я і Отець – одне”. Якби Він був меншим за (Отця), то цей вислів був би дуже зухвалим, бо він показує не що інше, як рівність могутності. Так саме зрозуміли Його і юдеї, і тому стали кидати в Нього каміння. Однак, не дивлячись і на це, Він не спростував такої їхньої думки і припущення. Тим часом, якби вони зробили припущення неправильне, слід було б поправити їх і сказати: для чого ви це робите? Я сказав це не для того, щоб приписати Мені й Отцеві рівну могутність. Але Він чинить зовсім навпаки: Він стверджує і схвалює їхнє припущення, і все це – незважаючи на їхню жорстокість. Він не тільки не вибачається у своїх словах, як недобре сказаних; а навпаки, ще й докоряє їм у тому, що вони мають про Нього неналежне поняття. Так, коли вони сказали: “Не за добру справу хочемо побити Тебе камінням, але за богохульство і за те, що Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом” (Ін. 10:33), – послухай, що Він відповідає: “якщо Він назвав богами тих, до яких було слово Боже…, як ви кажете: богохульствуєш, бо Я сказав: Я Син Божий?” (Ін. 10:35-36). А ці слова означають ось що: якщо ті, котрі здобули цю назву по благодаті, не піддаються звинуваченню, коли називають себе богами, то як може по справедливості підлягати докору Той, Хто має це по природі? Але Він так не сказав, а довів це згодом, уживши наперед вирази більш смиренні й сказавши: “Якого Отець освятив і послав у світ” (Ін. 10:36). Коли ж вгамував їхній гнів, тоді наводить ясний доказ. Спочатку, щоб слово Його було прийняте, Він говорив з деяким приниженням; а нарешті підніс і сказав так: “Якщо Я не роблю діл Отця Мого, не вірте Мені, а якщо роблю, то, коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм” (Ін. 10:37-38). Чи бачиш, як Він доводить те, що я вище сказав, а саме, що Він нічим не менший за Отця, але в усьому рівний? Оскільки неможливо було бачити істоти Його, то ось Він на доказ рівності своєї могутності представляє рівність і тотожність справ.
3. чому ж саме, скажи, вірити? Тому, що “Отець у Мені і Я в Ньому” (Ін. 10:38). Я не інше що, а теж, що Отець, тільки перебуваю Сином; і Він не інше що, а теж, що Я, тільки перебуває Отцем. І хто пізнав Мене, той пізнав і Отця, зрозумів і Сина. Але якби (Син) був меншим за (Отця) за могутністю, то і пізнання було б хибне. Не можна пізнати ні істоти, ні могутності однієї особи за допомогою іншої, відмінної від неї. “Тоді шукали схопити Його, але Він ухилився від рук їхніх, і пішов знову за Йордан, на те місце, де колись хрестив Іоанн… Багато хто прийшов до Нього, і говорив, що Іоанн не сотворив жодного дива, але все, що сказав про Нього Іоанн, було істинно” (Ін. 10:39-41). Христос, після того, як сповістить що-небудь велике і високе, негайно віддаляється, поступаючись гніву іудеїв, щоб Своєю відсутністю приборкати і втихомирити їхню пристрасть. Так вчинив Він і в той час. Але для чого євангеліст вказує місце? Для того, щоб ти знав, що Він пішов у те місце з наміром нагадати юдеям про те, що там сталося і що сказано було Іоанном, так само як і про його свідчення. І справді, прийшовши туди, вони негайно згадали про Іоанна, тому й кажуть, що “Іоанн не сотворив жодного дива”. Інакше який привід був би говорити це? Але оскільки місце привело їм на пам’ять Хрестителя, то їм спало на пам’ять і його свідчення. І дивись. Які незаперечні складають вони умовиводи. Іоанн, кажуть, не створив ніякого знамення, а цей творить; отже, звідси видно Його перевагу. Якщо ж ми вірили тому (Іоанну), хоча він не створив жодного знамення, то набагато більше (повинні вірити) цьому (Христу). Потім, оскільки Іоанн свідчив (про Христа), то, щоб не здалося, що він, як такий, що не створив знамення, негідний давати свідоцтво, – вони дописали: хоча знамення він не створив жодного, проте в усьому, що говорив про Христа, був правдивим, – і тим показали, що не Христос став гідним віри через Іоанна, а Іоанн через діла Христові. Таким чином “багато хто увірував у Нього” (Ін. 10:42). І справді, багато чого приваблювало їх. Так, згадали вони про ті промови, які Іоанн говорив, називаючи Його тим, хто міцніший за себе, і світлом, і життям, і істиною, і всіма іншими (іменами); згадали і голос, що зійшов згори, і Духа, що з’явився тоді у вигляді голуба, який усім на Нього вказував; а понад те вони бачили докази в чудесах, і цим нарешті утверджувалися. Якщо Іоанну, говорили вони, слід було вірити, то набагато більше – Христу. Якщо тому – без знамень, то набагато більше Христу, Який, разом зі свідченням від Іоанна, має ще доказ від знамень.
Чи бачиш, скільки користі принесло їм перебування в цьому місці і віддалення від злих людей? З цієї-то причини (Христос) часто виганяє і видаляє їх від спільноти таких людей. Це саме зробив Він і в старому заповіті, коли в пустелі, далеко від єгиптян, наставляв юдеїв і влаштовував у всьому. Те саме навіює Він і нам робити, коли наказує тікати від торжищ, шуму і сум’яття, молитися в тиші – у своїй клітці. І корабель, несхильний до бурі, пливе благополучно: так і душа, не зайнята громадськими справами, перебуває в пристані. Тому-то дружинам слід було б бути більш допитливими, ніж чоловікам, оскільки вони здебільшого прив’язані до занять домашніх. Тому саме і Яків був “лагідним”, що жив удома і був вільний від зовнішніх тривог; не без причини ж Писання зазначило про нього, як про того, хто “живе в наметах” (Бут. 25:27). Але і в домі, скажеш, багато занепокоєння. Це тому, що ти сама того хочеш і сама себе оточуєш безліччю турбот. Чоловік, обертаючись на торжищах і в судилищах, вочевидь, охоплений зовнішніми клопотами, ніби деякими хвилями; а дружина, сидячи вдома, нібито в якомусь училищі любомудрія, і зосередивши в собі свої думки, має можливість займатися і молитвою, і читанням, і іншими справами любомудрія. І як ті, що живуть у пустелях, не мають нікого, хто б турбував їх, так і дружина, перебуваючи завжди вдома, постійно може насолоджуватися тишею. Якщо ж іноді трапиться їй потреба і вийти, то й тоді немає для неї приводу до занепокоєння. Справді, жінці потрібно буває виходити або для того, щоб прийти сюди, або коли треба омити тіло в лазні; потім більшу частину часу вона сидить удома. Тому вона може і сама любомудрувати, і, приймаючи розтривоженого чоловіка, втішати й заспокоювати його, розганяти зайві й важкі його думки і, таким чином, знову відпускати його вже без тих неприємностей, які він приніс з собою з торговища, але з доброю прихильністю, яку здобув удома. Справді, дружина благочестива і розумна найімовірніше може виховати чоловіка і налаштувати його душу за своїм бажанням. Ні друзів, ні вчителів, ні начальників не послухає він так, як свою дружину, коли вона вмовляє і дає поради. Це вмовляння приносить йому і деяке задоволення, тому що він дуже любить цю радницю. І я міг би вказати на багатьох суворих і неприборканих чоловіків, які пом’якшені таким чином. Дружина бере участь із чоловіком і в трапезі, і в ложі, і в народженні дітей, і в справах явних і таємних, у входах і виходах, і в дуже багато чому іншому; вона в усьому йому віддана і пов’язана з ним так, як тіло пов’язане з головою. І якщо вона буде розумна і дбайлива, то всіх інших перевершить і переможе в піклуванні про свого чоловіка.
4. Тож переконую: вважайте це обов’язком і давайте належні поради. Жінка має велику силу як для чесноти, так і для пороку. Вона згубила Авесалома; вона – Амнона; вона мала намір – Йова; але вона ж позбавила Навала від смерті; вона врятувала цілий народ. Так Діввора та Юдифь виявили доблесть мужів – воєначальників. Такі ж і багато інших дружин. Тому й Павло каже: “чому ти знаєш, дружино, чи не врятуєш чоловіка?” (1Кор. 7:16). І ми знаємо, що в ті часи Персида, Маріам і Пріскілла взяли на себе подвиги апостольські. Цим-то дружинам і ви повинні ревно наслідувати, і не словами тільки, а й справами наставляти свого чоловіка. Як же ми можемо вчити його справами? Коли він побачить, що ти не злопам’ятна, не марнотратна, не любиш прикрас, не вимагаєш зайвих грошових доходів, але задовольняєшся тим, що є: у цьому разі він неодмінно послухає і твоїх порад. Якщо ти на словах будеш любомудрувати, а на ділі станеш чинити навпаки, то він звинуватить тебе у великому марнослів’ї. А коли разом зі словами ти подаси йому настанову справами, тоді він похвалить тебе, і швидше послухає. Так буде, наприклад, коли ти не станеш шукати ні золота, ні перлів, ні дорогоцінного одягу, але, натомість, скромності, цнотливості, добродушності, і, чинячи так сама, будеш вимагати того самого і від нього. Якщо ж треба що-небудь робити для догоджання чоловікові, то потрібно душу прикрашати, а не тіло вбирати і губити. Не стільки золото, яким ти прикрашаєшся, зробить тебе люб’язною і приємною для нього, скільки – цнотливість і ласкавість до нього, і готовність померти за свого чоловіка. Це переважно полонить чоловіків. Та прикраса неприємна чоловікові, тому що ставить у скрутне становище його маєток і вимагає великих витрат і турбот; а ця, про яку сказано вище, прив’яже чоловіка до дружини. Ласкавість, дружба і любов ні турбот не приносять, ні витрат не вимагають, але все протилежне. До того ж те вбрання від звички робиться нудотним; а прикраса душі цвіте щодня і запалює найсильніше полум’я.
Отже, якщо хочеш подобатися чоловікові, прикрашай душу цнотливістю, благочестям, піклуванням про дім. Ця краса і більше полонить, і ніколи не припиняється. Ні старість не руйнує цієї краси, ні хвороба не знищує. Красу тілесну і час тривалий руйнує, і хвороба винищує, і багато іншого; а що прикрашає душу, то вище за все це. Крім того, та краса і збуджує заздрість, і розпалює ревнощі; а ця чиста від такої хвороби і вільна від усякого марнославства. Таким чином, і в домі все буде йти краще, і прибутки будуть щедрішими, коли золото не лежатиме довкола твого тіла, не зв’язуватиме твоїх рук, а вживатиметься на необхідні потреби, як-от, наприклад, на утримання слуг, на потрібну опіку над дітьми та на інші дійсні потреби. Але якщо не так, – якщо буде з усіх боків лежати перед очима і обмежувати серце, то який прибуток? Яка користь? Печаль серця не дозволяє помічати того, чим полоняться очі. Адже ви знаєте, справді знаєте, що якби хто побачив жінку, навіть краще за всіх прикрашену, він не може знаходити в тому задоволення, коли в нього душа болить. Хто хоче знаходити задоволення, тому наперед потрібно бути веселим і мати прихильність до радості. Тим часом, якщо золото все витрачено на прикрашання тіла дружини, а в домі мешкає убогість, то для чоловіка немає ніякого задоволення. Отже, якщо бажаєте подобатися чоловікам, приводьте їх у приємний настрій; а приведете їх у цей настрій, коли відкинете вбрання і прикраси. Усе це, мабуть, має для нього деяку приємність під час одруження; але згодом, з плином часу, втрачає свою ціну. Якщо від звички ми не дуже дивуємося небу, що таке прекрасне, і сонцю, що таке блискуче, що ти не можеш порівняти з ним жодного тіла, то яким чином дивуватимемось прикрашеному тілу? Це кажу я, бажаючи, щоб ви прикрашалися істинною красою, яку заповів Павло: “не золотом, не перлами, не дорогоцінним вбранням, а добрими ділами, як годиться жінкам, що присвячують себе благочестю” (1Тим. 2:9-10). Або ти хочеш подобатися особам стороннім і від них отримувати похвали? Але це бажання аж ніяк не дружини цнотливої. Втім, якщо хочеш, то і вони будуть дуже любити тебе і хвалити за цнотливість. Справді, ту (ту, що любить вбрання) не похвалить жодна скромна й порядна людина; похвалять хіба люди розпусні, або, краще сказати, і вони не похвалять, а навпаки, стануть говорити про неї зле, коли помітять, що її безсоромність викликає в них пожадливість. А цю (цнотливу) і ті, і інші, і всі похвалять, бо не тільки не отримують від неї жодної шкоди, а навпаки ще й настанову в любомудрії. І від людей їй буде велика похвала, і від Бога велика нагорода. Отже, ревнуймо про цю красу, щоб і тут пожити в безпеці, і досягти майбутніх благ, яких нехай сподобимося всі ми, по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

* * *

35 В Златоуста Вавилонія й Ассирія часто називаються Персією.

Бесіда 62

Ін. 11:1-2. Був хворий такий собі Лазар із Віфанії, із селища, де жили Марія та Марфа, сестра її. Марія ж… була та, що помазала Господа миром…

1.Труднощі питання про Марію, сестру Лазаря. – Іісус Христос ще раз заявляє про рівність Свою з Богом Отцем. – 2. Сенс вислову ап. Фоми. – Іісус Христос вирушає до Віфанії для воскресіння Лазаря. – 3. Я є воскресіння і життя. – Чому Іісус Христос відкладав воскресіння Лазаря, поки він не став смердіти? – 4 и 5. Проти звичаю жінок надмірно оплакувати померлих. – Спокуса для язичників. – Скорбота за померлими має бути помірною. – Милостиня і молитви за померлих. – Оплакувати померлих дозволено, але не надмірно.

1. Багато хто спокушається, коли бачить деяких угодних Богові людей у якомусь лихолітті, коли бачить, наприклад, що вони зазнали хвороби, або бідності, або чогось іншого подібного; а того не знають, що такі страждання притаманні тим, котрі особливо милі Богові. Так от і Лазар був із друзів Христових, а був хворий, як це саме говорили й ті, хто послав: “ось, кого Ти любиш, хворий” (Ін. 11:3). Але розглянемо цю частину (євангельського читання) спочатку. “Був хворий, – сказано, – якийсь Лазар із Віфанії”. Не просто і не випадково сказав, звідки був Лазар, але з певної причини, яку вкаже згодом. Але ми поки що займемося запропонованим місцем. З користю також згадує нам і про сестер його, додаючи до того, що особливого мала Марія, а саме: “Марія ж була та, що помазала Господа миром”. Дехто з подивом тут запитує: як Христос дозволив зробити це жінці? Тож насамперед необхідно зауважити, що це – не блудниця, згадувана в Матвія, і не та, яка (згадується) в Луки; ні, це – інша. Ті справді були блудницями і сповнені багатьох вад; а ця була чесною і старанною, яка дбала про прийняття Христа. Євангеліст вказує, що і сестри любили Христа, і проте ж Він допустив Лазареві померти. Але чому ж вони не залишили хворого брата і не пішли самі до Христа, як вчинив сотник і чоловік царів, але послали до Нього? Тому, що вони міцно сподівалися на Христа, і були дуже близькі до Нього. А з іншого боку, вони були слабкі жінки і були одержимі скорботою. А що вони зробили так не через недбалість, це показали згодом. Отже, очевидно, що Марія була не блудниця. Але для чого, скажеш, і блудницю прийняв Христос? Для того, щоб визволити від пороку, щоб показати людинолюбство, щоб ти зрозумів, що немає недуги, яка б перемагала Його благодать. Отже, не на те одне дивись, що Він прийняв, а й на те дивись, як Він змінив її. Для чого ж євангеліст згадує нам про цю подію? Або краще, чого він хоче навчити словами: “А Іісус любив Марфу, і сестру її, і Лазаря” (Ін. 11:5)? Того, щоб ми аж ніяк не обурювалися і не засмучувалися, коли трапиться впасти в якусь хворобу людям доброчесним і друзям Божим. “Ось, кого Ти любиш, хворий” (Ін. 11:3). (Сестри Лазаря) хотіли збудити в Христі співчуття, бо ще дивилися на Нього, як на людину, що видно з їхніх слів: “якби Ти був тут, то не вмер би” (Ін. 11:21), а також з того, що вони не сказали: “ось Лазар хворий”, але: “ось, кого Ти любиш, хворий”. Що ж Христос?
“Ця хвороба не на смерть, але на славу Божу, щоб прославився через неї Син Божий” (Ін. 11:4). Дивись, як Він знову показує, що слава Його і слава Отця – одна. Сказавши – “до слави Божої”, додав: “нехай прославиться Син Божий”. “Ця хвороба не до смерті”. Оскільки Він мав намір пробути там два дні, то тепер і відсилає їх із цією звісткою. При цьому слід подивуватися сестрам Лазаря, як вони, почувши, що “не до смерті”, і тим часом побачивши його померлим, не спокусилися тим, що на ділі вийшло навпаки. Але й після того приступили до Христа, і не подумали, що Він сказав неправду. А частка “так” означає тут не причину, а наслідок. Хвороба трапилася з іншої причини; але Христос звернув її до слави Божої. І, сказавши це, “пробув два дні” (Ін. 11:6). Для чого ж “пробув”? Для того, щоб помер і був похований, щоб потім ніхто не міг сказати, що Він воскресив його тоді, коли той ще не помер, що то був тільки глибокий сон, або розслаблення, або позбавлення почуттів, але не смерть. З цієї-то причини Він і залишився на стільки часу, що відбулося навіть тління, так що говорили: “уже смердить” (Ін. 11:39). “Після цього сказав учням: Підемо… в Юдею” (Ін. 11:7). Чому Він тут говорить наперед (куди хоче йти), тоді як в інших місцях ніде не сповіщав про це? (Учні) сильно боялися; і оскільки тепер перебували в такому настрої, то Він і випереджає їх цією звісткою, щоб не стривожити раптовістю. Що ж учні? “Чи давно юдеї шукали побити Тебе камінням, і Ти знову йдеш туди?” (Ін. 11:8). Таким чином, вони боялися і за Нього, але ще більше – за себе, бо ще не були досконалі. Тому-то Фома, приголомшений страхом, і каже: “Підемо і ми помремо з ним” (Ін. 11:16), бо він був слабкішим і маловірнішим за інших. Але дивись, як Іісус підбадьорює їх тим, що каже далі: “чи не дванадцять годин у дні” (Ін. 11:9). Цим Він сказав або те, що той, хто не усвідомлює за собою нічого лихого, не зазнає жодного лиха, а зазнає той, хто чинить лихо, а отже, нам не варто боятися, бо ми не зробили нічого, що було б варте смерті, – або те, що той, хто бачить “світло цього світу” (Ін. 11:9), перебуває у безпеці, і що якщо безпечним є той, хто бачить “світло цього світу”, то набагато більше – той, хто перебуває зі Мною, якщо не відступить від Мене. Підбадьоривши їх такими словами, Він наводить і причину, чому їм необхідно туди вирушити. І показуючи, що вони підуть не до Єрусалима, а до Віфанії, Він каже: “Лазар, друг наш, заснув, але Я йду розбудити його” (Ін. 11:11), тобто, іду не для того, щоб знову розмовляти про ті самі предмети й обертатися там серед юдеїв, але для того, щоб розбудити нашого друга. “Учні Його сказали: Господи, якщо заснув, то одужає” (Ін. 11:12). Це не просто сказали вони, але з тим, щоб перешкодити Йому йти туди. Ти кажеш, заперечують вони, що він спить? Значить, немає особливої потреби йти туди. Тим часом Він для того і сказав: “друг наш”, щоб показати необхідність йти.
2. Коли ж вони все ще не наважувалися, то Він каже: “помер” (Ін. 11:14). Перший вираз Він ужив тому, що хотів навчити не хизуватися; але оскільки вони не зрозуміли, то Він додає: “помер, і радію за вас” (Ін. 11:14-15). Чому ж саме “за вас”? Тому що Я передбачив (смерть його), не будучи там; і, значить, коли Я воскрешу його, не буде ніякої підозри. Бачиш, як ще недосконалі були учні, і не розуміли, як належить, Його могутності? А це відбувалося від страху, який у той час хвилював і бентежив їхні душі. І коли сказав: “заснув”, тоді додав: “йду розбудити його”; а сказавши: “помер”, уже не додав: іду, щоб воскресити його. Він не хотів словами передрікати того, що мав підтвердити самою справою, скрізь навчаючи нас не марнославлятися і не давати без розбору обіцянок. А якщо Він зробив це, коли сотник благав Його, – тому що сказав: “Я прийду і зцілю його” (Мф. 8:7), – то сказав це для того, щоб показати його віру. Якщо ж хто скаже: чому учні прийшли до думки про сон і не зрозуміли, що Він говорить про смерть, навіть і після того, як Він сказав: “йду розбудити його”, – бо божевільно було припускати, що Він відправиться за п’ятнадцять стадій для того, щоб розбудити, – то ми відповімо, що вони вважали це загадкою, яких Він говорив багато.
Отже, всі вони боялися нападу від юдеїв; але більше за всіх інших – Фома, який тому й сказав: “підемо і ми помремо з ним” (Ін. 11:16). Деякі кажуть, що він справді бажав померти; але це несправедливо: слова його більше виражають страх. Однак же він не зазнав за це докору, бо (Христос) зглянувся тепер до його немочі. Згодом же він став сильнішим за всіх і був непереможним. І ось те-то й дивно, що (апостола), настільки слабкого до хреста, – після хреста і після того, як він повірив у воскресіння, ми бачимо полум’яним, як усі інші. Так велика сила Христова. Хто не смів піти разом із Христом до Віфанії, той, не бачачи Христа, пройшов майже весь всесвіт і навертався серед народів лютих і готових його вбити. Але якщо Віфанія відстояла на п’ятнадцять стадій, що становить дві милі, то яким чином Лазар міг бути “чотири дні, як у гробі” (Ін. 11:39)? (Христос) пробув на місці два дні, та напередодні цих двох днів приходив посланий зі звісткою, – в той самий день, коли і помер, – тож Христос прибув саме в четвертий день. Тому Він і чекав, щоб Його покликали, і не ввійшов сам собою без запрошення, щоб хто-небудь не запідозрив цієї події. Та й приходили не самі (сестри), яких Він любив; але були послані сторонні. “А Віфанія була поблизу Єрусалима, стадіях за п’ятнадцять” (Ін. 11:18). Звідси стає очевидним, що там могли бути присутніми багато хто з Єрусалима. І справді, (євангеліст) негайно додав, що “багато хто з юдеїв прийшли… втішати їх” (Ін. 11:19). Чому ж вони втішали цих (жінок), улюблених Христом? Адже вони ж постановили: “хто визнає Його за Христа, того відлучати від синагоги” (Ін. 9:22)? Чи то через особливу тяжкість цього нещастя, чи то через повагу до них, як до жінок шляхетних, чи то були люди, які не належали до числа злих, тому що багато хто і з них вірував. А говорить про це євангеліст для того, щоб запевнити, що Лазар помер. Навіщо ж (Марфа), виходячи на зустріч Христу, не бере із собою сестри? Вона хоче побачитися з Ним наодинці, і розповісти Йому про те, що трапилося. Коли Він збудив у ній добрі надії, вона йде і кличе Марію, яка і вийшла до Христа назустріч, хоча скорбота її була ще у всій силі. Чи бачиш, яка гаряча була любов? Це та сама, про яку говорив: “А Марія обрала добру частину” (Лк. 10:42). Але як же, скажеш, Марфа з’явилася тепер більш старанною? Вона не була стараннішою; Марія (не вийшла тому, що) ще не чула (про Його прибуття). Навпаки, була слабшою, бо й після того, як почула так багато, все ще говорить: “уже смердить, бо чотири дні, як він у гробі” (Ін. 11:39). А ця (Марія), хоча нічого не чула, проте ж не сказала нічого такого, але негайно увірувала і каже: “Господи, якби Ти був тут, то не помер би брат мій” (Ін. 11:32).
3. Бачите, яка любомудрість у дружин, хоча й немічний їхній розум? Побачивши Христа, вони не віддаються негайно сльозам, риданням і стогонам, як це буває з нами, коли до нас приходить хтось із знайомих під час нашої скорботи, а негайно виявляють своє здивування Вчителеві. Так, вони обидві вірували в Христа, але ще не належним чином. Вони не знали ще добре ні того, що Він Бог, ні того, що Він творив це власною силою і владою. Тепер Він навчив їх і того й іншого. А що вони не знали цього, видно як зі слів їхніх: “Якби Ти був тут, то не помер би браття” (Ін. 11:21), так і з того, що вони додали: “Чого попросиш ти в Бога, дасть тобі Бог” (Ін. 11:22). Таким чином вони говорять (про Христа), як про якусь людину доброчесну і угодну Богові. Зауваж же, що відповідає Христос: “воскресне брат твій” (Ін. 11:23). Цим спростовує поки що слова: “чого Ти попросиш”. Не сказав: Я буду просити, але що? “Воскресне брат твій”. Якби Він сказав: жінка! Чи ще ти дивишся долу? Я не потребую чужої допомоги; Я все творю Сам собою, – то це було б дуже важко і неприємно для жінки. Але сказавши: “воскресне”, Він тим природно зробив слово Своє більш поміркованим, а подальшими словами дав зрозуміти і те, що я вище сказав. Так, коли сказала: “знаю, що воскресне у воскресіння, в останній день” (Ін. 11:24), тоді Він, ясніше показуючи Свою могутність, каже: “Я сущий воскресіння і життя” (Ін. 11:25), і тим означає, що Він не потребує допомоги іншого, тому що сам є життя. А якби Він потребував іншого, то яким би чином сам міг бути воскресінням і життям? Але Він не сказав так ясно, а тільки натякнув на це. Потім, оскільки вона сказала: “чого Ти попросиш”, то Він ще каже: “Той, хто вірує в Мене, коли й помре, оживе” (Ін. 11:25), показуючи тим самим, що Він сам є дарувальником благ, і в Нього треба їх просити.
“І всякий, хто живе і вірує в Мене, не помре навіки” (Ін. 11:26). Дивись, як Він підносить її розум. Адже не в тому тільки була справа, щоб воскресити Лазаря, але треба було і її, і присутніх з нею навчити воскресіння. Тому Він перш, ніж воскресив, міркує про (воскресіння). Якщо ж Він сам є “воскресіння і життя”, то не обмежується місцем, але може зцілювати скрізь. І якби (сестри Лазаря), подібно до сотника, сказали: “скажи слово, і одужає слуга мій” (Мф. 8:8), то Він так би й зробив. Але оскільки вони кликали Його і просили прийти до них, то Він поблажливо зглядається, щоб звести їх від приниженого про Нього поняття, і приходить на місце. Але і при цьому поблажливості Він показує, що може зцілювати і не будучи присутнім на місці. З цією-то метою Він і зволікає. Справді, благодать не стала б очевидною, якби вона негайно була дарована, якби раніше не з’явився вже сморід. Але звідки знала ця жінка про майбутнє воскресіння? Вона чула багато бесід Христа про воскресіння; а тепер бажала побачити це насправді. Дивись однак же, як вона ще обертається долу! Справді, вже почувши: “Я є воскресіння і життя”, вона навіть і після того не сказала: воскреси його, – але що? “Я вірю, що Ти Христос, Син Божий, що прийде у світ” (Ін. 11:27). Що ж їй Христос? Кожен, хто “вірує в Мене, якщо й помре, то оживе” (Ін. 11:25), маючи на увазі тут цю (тілесну) смерть; “і кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре навіки” (Ін. 11:26), вказуючи на ту (духовну) смерть. І оскільки “Я є воскресіння”, то не бентежся; хоча вже й помер, але віруй, це не є смерть. Таким чином Він поки що втішив її в тому, що трапилося, і пробудив у ній надію, і тим, що сказав: “воскресне”, і тим, що прорік: “Я є воскресіння”, і тим, що якщо після воскресіння він і знову помре, то не зазнає жодної шкоди, а тому й не треба боятися цієї смерті. Слова Його мають той сенс, що ні він не помер, ні ви не помрете. “Чи віриш цьому?” Марфа відповідає: “вірю, що Ти Христос, Син Божий, що прийде у світ” (Ін. 11:26-27). Мені здається, що жінка не зрозуміла слів. Вона усвідомлювала, що в них є щось велике, але всього не зрозуміла. Тому, будучи запитана про одне, вона відповідає інше. Але принаймні вона отримала тепер ту користь, що відклала свою скорботу. Така-то сила слів Христових! Тому-то і Марфа перша вийшла назустріч Христу, і Марія пішла за нею. Любов до Учителя не давала їм сильно відчувати справжню (скорботу). Таким чином, за допомогою благодаті, і розум цих дружин любомудрував.
4. А нині, разом з іншими вадами, між жінками панує і та хвороба, що вони виставляються на показ у плачі та риданнях, оголюючи плечі, терзаючи волосся, роблячи рубці на щоках. І це роблять – одні від скорботи, інші з бажання виказати себе і відзначитися, а інші оголюють собі плечі, і до того ж в очах чоловіків – через розпусту. Що ти робиш, жінко? Як ти, скажи мені, будучи членом Христовим, без жодної пристойності оголюєш себе серед торжища, та ще й тоді, коли на торжищі присутні чоловіки? Ти рвеш на собі волосся, роздираєш одяг, голосно плачеш, складаєш навколо себе ганьбу, з’являєшся в образі несамовитих жінок, – і не думаєш, що ображаєш Бога? Яке велике твоє безумство! Чи не стануть сміятися над цим язичники? Чи не подумають, що все в нас – байки? Так, вони скажуть: воскресіння немає, і вчення християн – це сміх, обман і вигадка. Жінки в них плачуть так, наче після теперішнього життя нічого вже не було; вони не слухають слів, написаних у їхніх книгах, а цим самі показують, що все це вигадка. Якби вони вірили, що померлий не помер, але преставився до кращого життя, то не оплакували б його, як уже неіснуючого, не мучилися б так і не вимовляли б цих слів, сповнених невір’я: Вже не бачити мені тебе більше! Вже не будеш ти знову зі мною! Усе в них байка. Якщо вони так не вірять вищому з благ, то тим паче всьому іншому, що в них вважається священним.
Не такі малодушні самі язичники. Багато хто у них любомудрував. Так, одна язичницька жінка, почувши, що син її загинув на війні, негайно запитала: а в якому становищі перебувають справи міста? І один із філософів, удостоєний вінка, коли почув, що один із його синів поліг за вітчизну, – зняв із себе вінок і запитав: який із двох? І як тільки дізнався, хто саме з них упав, негайно знову поклав на себе вінок. Багато хто також віддавав навіть синів і дочок своїх на жертву, – з поваги до демонів. А лакедемонські жінки навіть навіювали своїм дітям, щоб вони або принесли свій щит з війни, або самі були принесені на ньому мертвими. Тому-то соромно мені, що язичники так любомудрують, а ми чинимо непристойно. Ті, хто нічого не знають про воскресіння, діють так, як притаманно тим, хто знає; а ті, хто знає, чинять, як ті, хто не знає. Багато хто навіть через сором людський нерідко робить те, чого не роблять для Бога; так багаті жінки не терзають волосся і не оголюють плечей. Але й це також заслуговує на крайній осуд – не тому, що вони не оголюють себе, а тому, що роблять це не з благочестя, а для того, щоб не здатися безсоромними. Отже, сором приборкує печаль, а страх Божий не приборкує? Як же не гідно це крайнього осуду? Варто було б, принаймні, щоб те, що багаті жінки роблять внаслідок свого багатства, бідні робили зі страху Божого; але тепер все буває навпаки: ті любомудрять через марнославство, а ці чинять недоброчесно через малодушність. Що гірше за таку незгідність? Усе робиться для людей, усе – за тутешніми спонуканнями. І промови виголошуються, сповнені божевілля і великого сміху. Господь каже: “блаженні ті, що плачуть, бо вони утішаться” (Мф. 5:4), – маючи на увазі тих, хто плаче за гріхи, а тим часом ніхто не плаче цим плачем, і не дбає про душу, що гине. Це (плакати про померлих) нам, навпаки, не заповідано робити, і проте ж ми робимо. Що ж, скажеш, хіба людині можна не плакати? Та я й не забороняю цього; я забороняю тільки терзатися, плакати непомірно. Я не звір і не нелюдський. Знаю, що в цьому виявляється природа, і що вона шукає співдружності та щоденного спілкування. Не можливо не сумувати. Це сам Христос показав, бо прослезився над Лазарем. Так і ти чини: плач, але тихо, але благопристойно, але зі страхом Божим. Якщо так будеш плакати, то це буде знаком не того, ніби ти не віриш воскресінню, але того, що для тебе важка розлука.
5. Адже ми плачемо і за тими, котрі вирушають у дорогу і розлучаються з нами; але не так, як ті, хто впадає у відчай. Так і ти, плач. Ніби проводжав того, хто відходить у чужу сторону. Це кажу я не для того, щоб поставити вам у закон, але – з поблажливості. Справді, якщо померлий був грішник, і багато образив Бога, у такому разі треба плакати, або краще – не плакати тільки, тому що звідси для нього немає ніякої користі, а й робити те, що може принести йому певне полегшення, милостиню і приношення. А втім і в цьому випадку треба радіти, бо в нього забрано можливість грішити. Якщо ж – праведник, то ще більше треба радіти, бо він перебуває в безпеці, і вже позбувся невідомості майбутнього. Якщо це юнак, (треба радіти), що він скоро звільнився від оточуючих нас зол. Якщо старець, – що він відійшов, до ситості насолодившись тим, що вважається жаданим. Але ти, забувши думати про це, змушуєш ридати служниць, ніби робиш цим честь тому, хто відійшов.  Це ж – крайнє безчестя! Честь для померлого становлять не плач і ридання, а священні пісні та псалмоспіви, і добре життя. Така людина, відійшовши звідси, відійде з ангелами, хоча б і нікого не було при її останках. А людина розпусна, хоча б ціле місто проводжало її, не отримає з того ніякого плоду.
Хочеш вшанувати померлого? Вшануй його іншим чином, – милостинями, благодійністю, літургіями. Яка користь від багатьох ридань? А я чув ще й про інше тяжке зло; кажуть, нібито багато хто через плач привертає до себе навіть коханців, надмірністю своїх криків складаючи собі славу дружин, які люблять своїх чоловіків. Який диявольський винахід! Яка сатанинська вигадка! Доки ми будемо земля і попіл? Доки – кров і плоть? Погляньмо на небеса, – подумаємо про духовне! Яка буде в нас можливість докоряти язичників, яка можливість втішати, коли самі чинимо таким чином? Як будемо розмовляти з ними про воскресіння? Як про всяке інше любомудріння? Як самі будемо жити без страху? Невже вже не знаєш, що від печалі походить смерть? Затьмарюючи зір душі, смуток не тільки не дозволяє їй бачити нічого належного, а й завдає великої шкоди. Справді, коли ми віддаємося зайвій скорботі за померлим, тоді і Бога ображаємо, і не приносимо користі ні собі, ні тому, хто помер; а коли чинимо навпаки, – і Богові вподобали, і здобуваємо добру думку в людей. Якщо ми й самі не будемо занепадати духом, у такому разі (Бог) скоро знищує і залишок скорботи; а якщо будемо сильно засмучуватися, Він надає нас у владу печалі. Якщо будемо дякувати, – не будемо сумувати. Але як можливо, скажеш, не засмучуватися тому, хто втратив сина, або дочку, або дружину? Я не кажу не сумувати, але – не сумувати без міри. Справді, якщо ми подумаємо, що їх узяв Бог, що чоловік і син були в нас смертними, то скоро отримаємо втіху. Сумувати тут – значить вимагати чогось вишеприродного. Якщо ти народився людиною і смертним, то навіщо сумуєш за тим, що сталося згідно з природою? Ти ж не сумуєш, що підтримуєш життя своє їжею? Адже не домагаєшся того, щоб жити без їжі? Так чини і щодо смерті, і не шукай до часу безсмертя, коли народився смертним. Це визначено одного разу назавжди. Не сумуй же і не журися, але переноси благодушно те, що для всіх узагалі законопокладено. Сумуй краще про гріхи: це – добрий сум, це – найбільша любомудрість. Отже, будемо невпинно засмучуватися про це, щоб там сподобитися радості, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 63

Ін. 11:30-31. Іісус ще не входив у селище, але був на тому місці, де зустріла Його Марфа. Юдеї, які були з нею… та ін.

1.Прибуття Іісуса Христа до Віфанії. – Іісус Христос розплакався про Лазаря. – 2. Іісус Христос перед відкритою труною, в якій тіло почало розкладатися. – 3 и 4. Віра є велике благо і джерело багатьох благ. – Незаперечний доказ воскресіння Іісуса Христа. – Проти перелюбників.

1. Велике благо любомудрість, – розумію ту любомудрість, яка у нас. У язичників усе тільки слова й байки; а самі ці байки не містять у собі жодної любомудрості, тому що в них усе робиться заради слави. Отже, велике благо любомудрість; вона і тут вже винагороджує нас. Так, хто зневажає багатство, той уже тут отримує користь, тому що позбавляється зайвих і непотрібних турбот. Хто зневажає славу, вже тут отримує нагороду, бо не служить нікому рабом, але буває вільний істинною свободою. Хто бажає небесних (благ), – уже тут отримує винагороду, бо, ставлячи нанівець усе теперішнє, легко перемагає всяку печаль. Так от і ця жінка за свою любомудрість отримала тут нагороду. У той час, як усі сиділи при ній – скорботній і плакальній, вона не очікувала, щоб до неї прийшов Учитель, не звертала уваги на (свою) гідність і не була утримана скорботою. Скорботні разом з іншими недугами мають ще й ту хворобу, що бажають бути в пошані у присутніх. Але в ній не було нічого цього, а як тільки вона почула (що Господь прийшов), негайно йде до Нього. “Іісус ще не входив у селище”. Він ішов не скоро, щоб видно було, що Він не сам прагне до чуда, але йде на їхнє прохання. Чи це саме хоче висловити євангеліст словами: “поспішно встала” (Ін. 11:29), чи він цим показує, що (Марія) побігла так для того, щоб попередити Його пришестя. Тим часом вона йде не одна, але тягне за собою і юдеїв, які були в домі. Вельми розсудливо, тому сестра і покликала її таємно, щоб не збентежити присутніх, і не сказала – навіщо; інакше багато хто й пішов би; а тепер всі пішли за нею, вважаючи, що вона йде плакати. Можливо також і через це (євангеліст) знову запевняє в тому, що Лазар справді помер. “І впала до ніг Його” (Ін. 11:32). Вона була полум’яніше за свою сестру. Вона не засоромилася ні народу, ні лихої думки, яку мали про Христа (було багато хто і з ворогів Його, які й казали: “Хіба Той, що відчинив очі сліпому, не міг зробити, щоб і цей не вмер?” (Ін. 11:37)). У присутності Учителя, вона відкинула все людське, і дбала тільки про те, щоб вшанувати Учителя. І що ж вона каже? “Господи! якби Ти був тут, не помер би брат мій” (Ін. 11:32).
Що ж Христос? Тепер поки що нічого не говорить їй; не говорить навіть того, що сказав її сестрі. Тут було багато народу, і не час був для таких промов. Він тільки смиряється і поблажливий, і, щоб запевнити у Своїй людській природі, тихо плаче і відкладає до часу чудо. Справді, чудо це було велике, – таке, яких Він зробив небагато, – і через нього багато хто мав увірувати. Тому, щоб воно не здалося народу неймовірним, якби здійснене було без Нього, і щоб, попри всю велич, не залишилося без користі, – Христос привертає Своєю поблажливістю багатьох свідків, щоб не занапастити здобичі, і виявляє в Собі те, що було притаманне Його людській природі, тобто плаче й бентежиться, тому що скорбота зазвичай спричиняє плач. Потім Він приборкує Свою скорботу (це саме і означає вираз: “заборонив36 духу” (Ін. 11:33)), і тоді запитує: “де ви поклали його?”, – щоб питання не було поєднане з риданням. Але навіщо ж Він запитує? Тому, що не хоче сам по собі приступити (до здійснення чуда), але хоче все дізнатися від інших і зробити на їхнє прохання, щоб звільнити чудо від усякої підозри. “Кажуть Йому: Господи! піди й подивися. Іісус розплакався” (Ін. 11:34-35). Чи бачиш, що ще досі Він нічим не вказав на воскресіння, і що Він іде начебто не для того, щоб воскресити, а щоб плакати? А що справді здавалося, що Він пішов із цим наміром, тобто з тим, щоб плакати, а не воскресити, це показують юдеї, котрі тому й казали: “дивись, як Він любив його. А дехто з них сказав: “Чи не міг Той, що відкрив очі сліпому, зробити, щоб і цей не помер?” (Ін. 11:36-37). Навіть і в нещасті вони не залишили своєї злоби. Але (Христос) має намір зробити справу, ще більш дивовижну: відігнати смерть, яка вже настала й оволоділа (людиною), набагато важливіше, ніж зупинити смерть, що настає. Таким чином, вони засуджують Його тим самим, через що слід було б дивуватися Його могутності. Допускають до часу, що Він відкрив очі сліпому; але замість того, щоб за це дивуватися Йому, вони, через смерть Лазаря, обмовляють і на те диво, наче його не було. Втім, не звідси тільки видно, що вони всі були розбещені, але також і з того, що ще до того, як Він прийшов і показав (Свою силу), вони вже випереджають Його звинуваченнями, не чекаючи кінця справи. Бачиш, яким хибним було їхнє судження?
2. Отже, Він приходить до гробу і знову утримує скорботу. Але для чого євангеліст ретельно і не раз зауважує, що Він плакав і що Він утримував скорботу? Для того, щоб ти знав, що Він істинно наділений був нашим єством. Оскільки цей (євангеліст), вочевидь, більше за інших говорить про Нього великого, то й про людські Його діла оповідає тут набагато приниженіше. Про смерть Його він не сказав нічого такого, що інші, – а саме, що Він був засмучений, що Він був у подвигу; але зовсім протилежне, – що Він і ниць повалив (воїнів). Отже, що було опущено там, те він заповнив тут, сказавши про плач. І сам Христос, розмовляючи про смерть, каже: “маю владу віддати життя Моє” (Ін. 10:18), і не вимовляє нічого приниженого. Тому-то, оповідаючи про страждання, (євангелісти) і приписують Йому багато людського, показуючи тим, що Його втілення істинне. Так Матвій засвідчує в цьому, кажучи про Його передсмертні муки, збентеження і піт; а цей – оповідаючи про плач. Справді, якби Він не був нашого єства, то не був би одержимий скорботою, і до того ж не один раз, а двічі. Що ж Іісус? Він анітрохи не захищає Себе перед юдеями від їхніх звинувачень. Та й для чого було словами спростовувати тих, які негайно ж мали бути спростовані самою справою? А тим часом це (спростування) було не таким обтяжливим і більше могло присоромити їх.
“Іісус каже: відніміть камінь” (Ін. 11:39). Чому ж Він не покликав і не воскресив його, не будучи ще на місці? А особливо, чому Він не воскресив його, коли камінь ще був навалений. Хто міг голосом спонукати мертве тіло і знову одушевити його, той, звичайно, набагато більше міг тим самим голосом спонукати камінь. Хто своїм голосом дав можливість ходити обв’язаному убрусами і зв’язаному по ногах, той набагато більше міг спонукати камінь. І що я кажу? Він міг би зробити це і не перебуваючи на місці. Для чого ж не зробив? Для того, щоб їх самих поставити свідками дива, щоб вони не говорили того ж, що говорили про сліпого: це – він, це – не він. Самі руки їхні і саме пришестя їхнє до гробу свідчили, що це – він. Якби вони не прийшли, то, мабуть, подумали б, що бачать привид або одного замість іншого. А тепер, коли прийшли до місця і забрали камінь, коли отримали наказ відпустити від пут обв’язаного пеленами мерця, коли друзі, що винесли його з труни, впізнали за самими пеленами, що це – він, коли при цьому перебували самі сестри, і одна з них сказала: “вже смердить, бо чотири дні, як він у гробі” (Ін. 11:39) – тепер усе це вже достатньо могло затулити недобросовісним свідкам вуста. Для того Він велить їм відняти камінь від гробу, щоб показати, що Він воскрешає саме Лазаря. Для того й запитує: “де ви поклали його?” (Ін. 11:34) – щоб ті, які сказали: “Піди й подивися” (Ін. 11:34), і які сказали: “Піди й подивися” (Ін. 11:34), і які привели Його, не могли сказати, що Він воскресив іншого; щоб і голос, і руки свідчили: – голос, який говорив: – “Піди й подивися”, – руки, які відвалили камінь і розв’язали пов’язки; також – зір і слух, – слух, бо чув голос, – зір, бо бачив Того, Хто з’явився (з гробу); так само і нюх, бо відчував сморід, – “уже смердить, бо чотири дні, як він у гробі”. Отже, справедливо я сказав, що ця жінка нічого не зрозуміла в словах Христових: “Коли й помре, то оживе” (Ін. 11:25). Дивись, що вона тут говорить; (вона вважає) цю справу вже неможливою за тривалістю часу. І справді, справа була надзвичайна – воскресити мертвеця, який був мертвий, що був четвертого дня народження і піддався тлінню. Учням (Христос) сказав: “нехай прославиться… Син Божий” (Ін. 11:4), вказуючи на Себе самого; а дружині цій каже: “побачиш славу Божу” (Ін. 11:40), маючи на увазі Отця. Чи бачиш, як неміч слухачів служить причиною різниці висловів? Він нагадує про Свою бесіду з нею, немовби докоряючи їй за те, що вона не пам’ятає (Його слів); або ж Він тепер не хотів приводити в збентеження присутніх, і тому лагідно каже: “Чи не казав Я тобі, що, коли будеш вірити, побачиш славу Божу?” (Ін. 11:40).
3. Отже, велике благо – віра, велике благо і винуватиця багатьох благ, тож люди в ім’я Боже можуть здійснювати Божі справи. “Якщо ви матимете віру, – каже (Христос), – скажете горі цій: “Перейди звідси туди”, і вона перейде” (Мф. 17:20); і знову: “Той, хто вірує в Мене, ті діла, що роблю Я, він теж створить і більші, ніж ці, створить” (Ін. 14:12). Які ж, скажеш, справи великі? Справи, вчинені учнями згодом, коли навіть тінь Петра воскресила мертвого. Через це ще більше проповідувалася і сила Христова. Справді, не стільки дивно те, що Він за життя свого чудодійствував, скільки те, що після смерті Його інші могли Його ім’ям творити великі дива: це служило безсумнівним доказом Його воскресіння. Якби навіть Він усім з’явився, – і це не викликало б такої віри, тому що ті, хто бачив, могли б ще сказати, що це була примара. Але хто бачить, що одним ім’ям Його звершуються знамення набагато більші, ніж ті, що Він сам творив, поводячись із людьми, той не може не увірувати, якщо тільки він не вкрай нечутливий. Отже, велике благо – віра, коли вона буває від гарячого серця, від великої любові та полум’яної душі. Вона робить нас мудрецями; вона прикриває нікчемність людську і, полишаючи міркування земні, любомудріє про речі небесні; навіть більше: чого мудрість людська здобути не може, то вона з надлишком осягає і здійснює.
Будемо ж триматися віри, і не станемо довіряти наших справ міркуванням. Чому, справді, скажи мені, язичники не могли нічого здобути? Чи не знали вони всієї зовнішньої мудрості? Чому ж вони не могли перевершити рибалок, скинотворців і невчених? Чи не тому, що вони все надавали своїм міркуванням, а ці останні – вірі? Так, із цієї причини останні перевершили Платона, Піфагора і всіх узагалі людей, які помилялися, перемогли тих, хто знається на астрології та математиці, геометрії й арифметиці, і тих, хто вивчив усяку науку, і стали настільки кращими за них, наскільки істинні й справжні мудреці кращі за людей від природи дурних і божевільних. Справді, дивись: ці сказали, що душа безсмертна, або, краще, не тільки сказали, а й переконали в цьому; а ті спочатку навіть не знали, що таке душа, а коли дізналися й відрізнили її від тіла, знову стали страждати від того ж незнання. Так, одні говорили, що вона безтілесна; інші, що вона є тіло і разом із тілом руйнується. Так само про небо ті говорили, що воно одушевлене і є Бог; а рибалки і навчили, і переконали, що воно є творіння і витвір Божий. Втім, у тому немає нічого дивного, що язичники керувалися міркуваннями; але ось що варте сліз, – що люди, які уявляють себе віруючими, і вони виявляються душевними. Тому-то і вони впали в оману. Так, одні з них говорили, що знають Бога так, як Він знає Сам Себе, чого не смів сказати навіть ніхто з язичників. Інші говорили, що Бог не може народжувати безпристрасно, і не надавали Йому жодної переваги перед людьми. Інші ж стверджують, що ні хороше життя, ні добра поведінка не приносять ніякої користі. Але тепер не час спростовувати це.
4. А що права віра, за порочного життя, не приносить жодної користі, це показують і Христос, і Павло, які переважно дбали про добре життя. Так Христос навчає: “не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне” (Мф. 7:21); і далі: “багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не від Твого імені ми пророкували?…. І тоді я оголошу їм: Я ніколи не знав вас; відійдіть від Мене, ті, хто чинить беззаконня” (Мф. 7:22-23). Справді, люди неуважні до себе самих легко впадають у пороки, хоча мають праву віру. А Павло у своєму посланні до Євреїв, так говорить і переконує: “Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14). Святістю він називає цнотливість, за якою кожен повинен задовольнятися своєю дружиною, і не падати з іншою. А хто не задовольняється, той не може врятуватися, але неминуче загине, хоча б мав тисячі чеснот. Справді, блуднику неможливо увійти в царство небесне; а тут уже не блуд, а набагато більше – перелюбство. Як дружина, яка пов’язана з чоловіком, якщо буде ще у зв’язку з іншим, уже перелюбствує, так само і чоловік, пов’язаний з дружиною, якщо матиме ще іншу, перелюбствує. А такий не успадкує царства, але буде ввержений у геєну. Послухай, що про таких людей говорить Христос: “хробак їхній не вмирає, і вогонь не згасає” (Мк. 9:44). Справді, для того немає ніякого вибачення, хто при своїй дружині бешкетує з іншою, тому що це вже нестриманість. Якщо багато хто і від своєї дружини утримується, коли настає час посту або час молитви, то який вогонь збирає собі той, хто не задовольняється навіть своєю (дружиною), але має ще зв’язок і з іншою? Якщо тому, хто відпустив і відкинув від себе свою дружину, не дозволяється сполучатися з іншою, бо це – перелюбство, то який гріх чинить той, хто, маючи у своєму домі дружину, приводить ще іншу? Нехай же ніхто не дозволяє залишатися такій недузі у своїй душі, але нехай усякий з корінням вириває її. (Перелюбник) не стільки шкодить дружині, скільки самому собі. Цей гріх настільки важкий і непростимий, що якщо дружина залишить чоловіка, навіть ідолопоклонника, проти його волі, то Бог її карає; а коли вона залишить перелюбця, – не карає. Бачиш, яке це зло? Якщо якась вірна “дружина, – говориться, – має чоловіка невіруючого, і він згоден жити з нею, не повинна залишати його” (1Кор. 7:13). Але про блудницю не так сказано, а що? “Хто розлучається з дружиною своєю, окрім провини перелюбу, той подає їй привід перелюбувати” (Мф. 5:32). Якщо через співжиття (чоловік і дружина), складають одне тіло, то і той, хто живе з блудницею, необхідно стає одним з нею тілом. Як же після цього чесна дружина, будучи членом Христовим, прийме такого (чоловіка)? Або яким чином вона з’єднає з собою член блудниці? І дивись, яка особливість! Та, що співмешкає з невірним, не стає через це нечистою: “бо чоловік, що не вірує, – сказано, – освячується жінкою, що вірує” (1Кор. 7:14). Але про блудницю не те сказано, але що?
“Чи відберу члени у Христа, щоб зробити їх членами блудниці?” (1Кор. 6:15). Там освячення перебуває і не віднімається, незважаючи на співжиття з невірним; а тут воно віддаляється. Справді, тяжкий гріх – перелюб, і тяжкий, і такий, що готує нескінченне покарання! Та й тут він накликає незліченні лиха. Справді, така людина змушена буває вести життя тяжке і сумне, і її стан нічим не кращий за стан засуджених на страту, коли вона потайки входить до чужого дому зі страхом і великим трепетом і всіх однаково побоюється – і рабів, і вільних. Тому, благаю вас, спробуйте звільнитися від цієї хвороби. Якщо не послухаєтеся, то не входьте в ці священні присінки. Вівцям, вкритим виразками і зараженим хворобою, не слід пастися разом із вівцями здоровими; їх треба відганяти від отари, доки не звільняться від своєї хвороби. Ми стали членами Христовими, – не будемо ж членами блудниці! Тут не розпусний дім, а церква; і якщо в тебе члени блудники, то не стій у церкві, щоб не зганьбити цього місця. Якби навіть не було геєни, якби навіть не було покарання, – і в цьому разі, як ти, після тих договорів і шлюбних світильників, після того законного ложа, після чадородия, після такого спілкування, – як ти можеш дозволити собі прилипати до іншої? Як не соромишся і не червонієш? Хіба не знаєш, що багато хто засуджує навіть і тих, які вводять до себе іншу дружину після смерті своєї (першої) дружини, хоча ця справа і не заслуговує на покарання? А ти ще за життя своєї дружини береш собі іншу! Яка розбещеність! Дізнайся, що сказано про таких людей: “хробак їхній, – каже, – не вмирає, і вогонь не згасає” (Мк. 9:44). Злякайся цієї загрози! Побійся такого покарання! Не таке велике тут задоволення. Яке велике там покарання. Але дай Боже, щоб ніхто не зазнав того покарання; дай Боже, щоб ми, трудячись у святості, побачили Христа і досягли обітованих благ, яких нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Св. Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *

36 “Заборонив” взято зі слов’янського перекладу, синодальне “обурився” випадає з контексту. – і.Н.

Бесіда 64

Ін. 11:41-42. Іісус же підвів очі до неба й сказав: Отче! дякую Тобі, що Ти почув Мене. Я й знав, що Ти завжди почуєш Мене; але сказав це для народу, що тут стоїть,… та ін.

1. з поблажливості до слабкості слухачів Іісус Христос не завжди говорив як Бог. – 2. Про рівність Сина з Отцем. – 3. Збентеження фарисеїв з нагоди воскресіння Лазаря. – Вони замишляють убити Винуватця життя. – 4. Проти заздрості. – Кого власне потрібно оплакувати.

1. Що я багато разів говорив, те й тепер скажу, – що Христос не стільки звертає увагу на власну гідність, скільки на наше спасіння, і не дбає про те, щоб сказати що-небудь велике, але те, що може привабити нас. Тому високого і великого в Його словах небагато, та й то прикрито, а приниженого і звичайного – вельми багато. Оскільки це останнє більше приваблювало, то Він частіше про це і говорить. Утім Він і не завжди говорить принижене, щоб не зашкодити майбутнім (слухачам Свого вчення), і не замовчує про це, щоб не спокусити тодішніх. Люди, які звільнилися від низьких понять, можуть і з одного високого догмату збагнути все; а ті, які завжди були з поняттями низькими, і зовсім не прийшли б, якби не часто слухали принижене. Адже відомо, що й після цього юдеї не відстають, але кидають у Нього камінням, переслідують Його, намагаються вмертвити і називають хульником. Так, коли Він представляє Себе рівним Богові, вони кажуть: “Він богохульствує” (Мк. 2:7; Ін. 10:33,36); а коли сказав: “прощаються тобі гріхи” (Мк. 2:9), – називають Його навіть скаженим, так само, як і тоді, коли сказав, що той, хто слухає слова Його, – вище смерті (Ін. 8:51). Так само вони залишають Його, коли Він сказав: “Отець у Мені і Я в Ньому” (Ін. 10:38), і спокушаються, коли Він говорить про Себе, що зійшов з неба. Якщо ж вони не терпіли таких слів і тоді, коли вони вимовлялися рідко, то, звісно, ще менше стали б прислухатися до Нього, коли б промова Його завжди була високою, і вся з таких слів складена. Тим часом, коли Він каже: “як заповідав Мені Отець Мій, так і кажу” (Ін. 8:28), і також: “Я не Сам від Себе прийшов” (Ін. 7:28), тоді вони вірять; і що саме – “тоді”, видно зі слів євангеліста, який, означаючи це, говорить: “Коли Він говорив це, багато хто повірив у Нього” (Ін. 8:30). Отже, якщо принижені промови приваблювали до віри, а високі – віддаляли від неї, то чи не вкрай нерозумно – не думати, що вся причина принижених полягає в тому, що вони промовляли з урахуванням пристосованості до слухачів? Так і в іншому місці Він хотів було сказати щось велике, але промовчав, вказавши на цю причину словами: “а щоб нам не спокусити їх, піди на море, кинь вудь” (Мф. 17:27).
Те ж саме робить Він і тут. Після того як сказав: “Я і знав, що Ти завжди почуєш Мене”, Він додав: “але сказав це для народу, що тут стоїть, щоб повірили” (Ін. 11:42). Чи наші це слова? Чи людське це припущення? Отже, якби хто з написаного не міг переконатися, що спокушалися промовами високими, то чи може він, чуючи, як сам Христос свідчить, що Він для того говорить принижено, щоб вони не спокусилися, – чи може ще думати, що Його принижені слова були справою Його єства, а не поблажливості? Так і в іншому місці, коли було чути голос згори, Він сказав: “не для Мене був голос цей, але для народу” (Ін. 12:30). Утім, великому можна багато чого говорити про себе принижено; але приниженому непристойно сповіщати про себе що-небудь велике і високе. Це буває з поблажливості, і має свою причину в немочі слухачів; або краще – для того, щоб привернути до смиренномудрия, щоб переконати, що Він вбраний тілом, щоб навчити слухачів – не говорити про себе нічого великого; а також – тому, що слухачі вважали Його супротивником Божим, не вірили, що Він прийшов від Бога, думали, що Він розоряє закон, заздрили Йому і ворогували проти Нього за те, що Він назвав Себе рівним Богові. А коли хтось, сам по собі незначний, говорить про себе що-небудь велике, то для цього немає жодної причини, ні пристойної, ні не пристойної: це буде тільки божевіллям, безсоромністю і непростимою зухвалістю. Отже. Для чого (Христос) говорить принижено, при своїй невимовній і великій істоті? Як з вищесказаних причин, так і для того, щоб не вважали Його ненародженим. Так і Павло, мабуть, побоявся чогось подібного, чому й сказав: “крім Того, Хто підкорив Йому все” (1Кор. 15:27). Дійсно, нечестиво навіть і помислити це.
Якби, з іншого боку, Він був меншим за Того, Хто Його породив, і за іншу істоту, а тим часом Його вважали б рівним, то чи не зробив би Він усього, щоб не вважали Його таким? Але Він чинить навпаки, кажучи: “Коли Я не роблю діл Отця Мого, не вірте Мені” (Ін. 10:37). Так само і тоді, коли говорить, що “Я в Отці й Отець у Мені” (Ін. 14:10), Він вказує нам на рівність. Йому слід було б з усією силою спростувати це, якби Він був меншим, і рішуче ніколи не казати: “Я в Отці, і Отець у Мені”, або: “Я та Отець – одне” (Ін. 10:30), або: “Той, хто бачив Мене, бачив Отця” (Ін. 14:9). А тим часом Він, коли в Нього йшлося про силу, говорив: “Я й Отець – одне” (Ін. 10:30), і коли йшлося про владу, знову говорив: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21). Але цього Він не міг би робити, якби був іншої істоти; а якби й міг, то Йому не варто було б цього казати, щоб не подумали, що (в Нього) одна й та сама істота. Якщо для того, щоб не вважали Його супротивником Богові, Він часто говорить і те, що Йому невластиво, то тим паче слід було (вчинити так) у тому випадку. Але Він і словами: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця” (Ін. 5:23), і словами: діла, “що Він творить”, і Я також творю (Ін. 5:19), і тим, що називає Себе воскресінням і життям (Ін. 11:25) та світлом світові (Ін. 8:12), – показує, що Він дорівнює тому, хто Його породив, і стверджує те припущення, яке зробили собі іудеї. Чи бачиш, як багато Він говорив, щоб захистити Себе в тому, що Він не розоряє закону? А думку про рівність Свою з Отцем не тільки не спростовує, а й стверджує. Так і в той час, коли вони сказали: “Ти говориш хулу, бо твориш Себе Богом” (Ін. 10:33), Він підтвердив це, вказавши на рівність справ.
2. Але навіщо я кажу про те, що Син так чинив (говорив про Себе принижено), коли й Отець, який не прийняв плоті, робить те ж саме? І Він, заради спасіння тих, хто слухає, попустив сказати про Себе багато приниженого. Так слова: “покликав Господь Бог до Адамуя і сказав йому: де ти?” (Бут. 3:9), і: “подивлюся, чи точно вони чинять так, яким є крик на них” (Бут. 18:21), і: “тепер Я знаю, що боїшся Бога” (Бут. 22:12), і: “тепер Я знаю, що боїшся Бога” (Бут. 22:12), і: “чи слухатимуть вони, чи не слухатимуть” (Єз. 3:11), і: “о, якби серце їхнє було в них таке, щоб боятися Мене й дотримуватися всіх заповідей Моїх в усі дні, щоб добре було їм і синам їхнім навіки!” (Повт. 5:29) цього народу, і також: “немає між богами, як Ти, Господи” (Пс. 85:8), – це та багато іншого подібного, що зустрічається в старому завіті, вочевидь негідне величі Божої. І про Ахава також сказано: “хто захопив би Мене Ахава” (2 Хронік 18:19)? Та й самого Себе завжди ставить вище язичницьких богів – через порівняння Себе з ними. Усе це негідне Бога, але гідне в інших відношеннях: Він стільки людинолюбний, що для нашого спасіння нехтує висловами, що личать Його гідності. Адже і те саме негідне, що Він став людиною, що прийняв вигляд раба, що виголошував принижені промови і одягався в смиренні одежі, – негідне, якщо хто дивитиметься на Його велич, але гідне, якщо хто подумає про невимовне багатство Його людинолюбства. Але є й інша причина приниженості Його промов. Яка саме? Та, що Отця знали і сповідували, а Його не знали. Тому Він часто звертається до Отця, тому що Його вже сповідували, а сам Він начебто ще не був гідний віри, – не через власну неміч, а через нерозуміння і слабкість слухачів. Тому Він і молиться і каже: “Отче, дякую Тобі, що Ти почув Мене”. Адже якщо Він, “оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21), і оживляє так само, як Отець, то для чого звертається з молитвою?
Але вже час приступити до самого предмета. “Відняли камінь від печери, де лежав померлий. Іісус же підвів очі до неба і сказав: Отче! дякую Тобі, що Ти почув Мене. Я й знав, що Ти завжди почуєш Мене; але сказав це для народу, що тут стоїть, щоб повірили, що Ти послав Мене” (Ін. 11:41-42). Запитаємо єретика: чи від молитви Він отримав силу і воскресив мертвого? Як же інше Він без молитви звершував, кажучи, наприклад: тобі кажу, демоне, “вийди з нього” (Мк. 9:25), і ще: “хочу, очистися” (Мк. 1:41), також: “візьми постіль твою та ходи” (Ін. 5:8), і: “прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2), і кажучи морю: “замовкни, перестань” (Мк. 4:39)? Та й чим Він буде більшим за апостолів, якщо й сам творить чудеса через молитву? До того ж і вони не все робили по молитві, а часто і без молитви, закликаючи ім’я Іісуса. Якщо ж ім’я Його мало таку силу, то як Він сам міг потребувати молитви? А якби Він потребував молитви, то й ім’я Його не мало б сили. І чи потребував Він якоїсь молитви, коли творив людину? Чи не велике там рівночестя? Адже сказано: “створимо людину” (Бут. 1:26).  Та й що було б немічнішим, якби Він потребував молитви? Але подивимося, яка це і молитва: “Отче! дякую Тобі, що Ти почув Мене”. Хто коли-небудь молився так? Перш, ніж сказав що-небудь, каже: “дякую Тобі”, показуючи тим, що не потребує молитви. “Я й знав, що Ти завжди почуєш Мене”. Це Він сказав не тому, що сам не міг, а тому, що (у Них) одна воля. Але для чого ж Він і прийняв вигляд того, хто молиться? Послухай не мене, а Його самого; а Він каже: “для народу, що тут стоїть, щоб повірили, що Ти послав Мене”. Не сказав: “щоб повірили”, що Я менший, що Я маю потребу в допомозі згори, що без молитви не можу зробити, але: “що Ти послав Мене”.
А тим часом молитва означає все це, якщо будемо просто розуміти її. Не сказав: Ти послав Мене немічного, знайомого з рабством, що не робить нічого власною силою. Але залишивши все це, щоб ти не припускав нічого подібного, представляє істинну причину молитви, а саме: щоб не вважали Мене супротивником Божим, щоб не казали, що Я не від Бога, щоб показати, що це діло відбувається з Твоєї волі. Якби Я був противником Божим, як би так говорить Він, то не відбулося б це (чудо). А вираз: “Ти почув Мене” вживається і про друзів, і про рівночесних. “Я і знав, що Ти завжди почуєш Мене”, – тобто, щоб здійснилася Моя воля, для цього Мені не потрібна молитва, але вона потрібна, щоб переконати, що в Тебе і в Мене – одне бажання. Для чого ж молишся? Для немічних і нерозумних. “Сказавши це, Він воззвав гучним голосом” (Ін. 11:43). Чому ж Він не сказав: в ім’я Отця Мого, йди геть? Чому не сказав: Отче, воскреси його? Чому навпаки, залишивши все це і прийнявши на Себе вигляд того, хто молиться, Він показує Свою могутність? І це справа Його премудрості, – у словах висловлює поблажливість, а в справах – владу. Оскільки ні в чому іншому не могли звинувачувати Його, як тільки в тому, що Він не від Бога, і цим саме зваблювали народ, то ось це саме Він з особливою очевидністю і показує у Своїх словах, і до того ж так, як того вимагала їхня неміч. Він міг і інакше показати згоду (Свою з Отцем), а разом власну гідність, але народ не міг до того піднестися. “Лазарю, йди геть”, – каже Він (Ін. 11:43), – згідно з тим, що раніше сказав: “настає час,… коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть” (Ін. 5:25). Щоб ти не подумав, що Він від іншого отримав силу, Він наперед сказав тобі про це, а потім довів самою справою. І не сказав: воскресни, але: “йди геть”, звертаючись до мертвого, як до живого.
3. Що може зрівнятися з такою владою? Але якщо Він робить це не власною силою, то що Він матиме більшого перед апостолами, котрі кажуть: “Що ви дивитеся на нас, наче ми своєю силою чи благочестям зробили те, що він ходить?” (Діян. 3:12). Якщо, діючи не своєю силою, Він не долучає того, що говорили про себе апостоли, то вони будуть деяким чином навіть більше за Нього любомудрішими, тому що відхиляли від себе славу. І в іншому місці: “чоловіки, що ви це робите? І ми – подібні до вас люди” (Діян. 14:15). Таким чином апостоли, які нічого не робили власною силою, так і говорили, щоб переконати в цьому. Невже ж Він, знаючи таку про Себе думку, не спростував би її, якби точно діяв не Своєю владою? Але хто може стверджувати це? Тим часом, Христос чинить навпаки, кажучи: “Сказав це для народу, що тут стоїть, щоб повірили”, тож якби вірили, то не було б потреби і в молитві. І якби молитва не була неспівмірна з Його гідністю, то для чого Він у народі ставить причину (молитви)? Чому також не сказав: щоб повірили, що Я не дорівнюю Тобі? Це саме слід було б сказати на відповідність (колишній про Нього) думці. Коли підозрювали Його в порушенні закону, Він перш, ніж вони сказали що-небудь, вимовив ці слова: “Не думайте, що Я прийшов порушити закон” (Мф. 5:17); а тут стверджує їхнє припущення. Словом: до чого потрібні були такі околичності й загадки? Досить було сказати: Я не рівний, і тим вирішити справу. Що ж, скажеш, чи не говорив Він, “не для того, щоб творити волю Мою” (Ін. 6:38)? Але і це (говорив) прикрито, пристосовуючись до їхньої немочі, і з тієї ж причини, з якої була і молитва.
Що ж означає: “що Ти почув Мене”? Значить, що в Мене немає нічого, протилежного Тобі. І як ці слова: “що Ти почув Мене” – не те показують, ніби Він не мав сили (бо в цьому випадку було б не тільки безсилля, а й незнання, якщо, тобто, перед молитвою Він не знав, що Бог почує Його, а якщо не знав, то як казав: “іду розбудити його”, а не сказав: іду помолитися Отцю, щоб Він розбудив його? – як, кажу, ці слова означають не неміч, але однодумність, так і слова: “Ти завжди почуєш Мене”. Або так треба розуміти, або – що вони сказані стосовно думки юдеїв. Якщо ж Він і знав, і не був немічний, то зрозуміло, що Він для того говорить принижені слова, щоб ти, по самій крайній приниженості їхньої, переконався і мимоволі визнав, що вони (сказані) не за згодою з Його гідністю, але з поблажливості. Що ж вороги істини? Не через неміч слухачів, кажуть, Христос сказав: “Ти почув Мене”, але щоб показати Свою перевагу. Але це означало б не показати перевагу, а вкрай принизити Себе, і виявити, що Він нічим не більший за людину. Молитися невластиво Богові, ні тому, Хто сидить разом із Ним на престолі. Чи бачиш, що Він не чому іншому став молитися, як тільки через їхню невіру? Але подивися, як і сама справа свідчить про Його могутність. Він воззвав, і “вийшов померлий, обвитий” (Ін. 11:44). Потім, щоб таке діло не здалося обманом почуттів, – а те, що зв’язаний вийшов, здавалося дивовижним не менше, ніж саме воскресіння, – Він наказав розв’язати його, щоб вони, доторкнувшись до нього і підійшовши близько, побачили, що це – саме він. І сказав: “нехай іде” (Ін. 11:44).
Бачиш, як Він далекий від марнославства! Не відводить його, не велить ходити з Собою, щоб не здатися кому-небудь марнославним: так Він був скромний! Коли чудо сталося, одні дивувалися, а інші пішли і сказали фарисеям. Замість того, щоб здивуватися й подивуватися, – радяться вбити Його, – Його, що воскресив мертвого. Яке безумство! Думали віддати смерті Того, Хто в тілах інших перемагав смерть. “Що нам робити? Ця Людина багато чудес творить”, кажуть вони (Ін. 11:47). Ще називають Його людиною, отримавши таке посвідчення в Його божестві. “Що нам робити?” Варто було увірувати, послужити й поклонитися, і вже не вважати Його людиною. “Якщо залишимо Його так, прийдуть римляни, і оволодіють і місцем нашим, і народом, і містом” (Ін. 11:48). Що таке замишляють вони зробити? Хочуть уже збурити народ, нібито їм загрожує небезпека через підозру у викраденні верховної влади. Як тільки, кажуть, римляни дізнаються про Нього, як про ватажка народу, вони запідозрять нас, візьмуть і зруйнують наше місто. Чому ж, скажи мені? Хіба Він учив зраді? Чи не заповідав Він давати данину кесарю? Чи не хотіли ви зробити Його царем, і Він – сховався? Чи не скромне і просте проводив Він життя, не маючи ні дому, ні чогось подібного? Вочевидь, вони говорили так не з побоювання, а із заздрості. І проте ж це сталося, хоча й проти їхнього очікування: (римляни) взяли і народ, і місто, взяли тому, що вони умертвили Його. Справді, справи Його були вищими за всяку підозру. Хто лікував хворих, навчав доброчесного життя і заповідав коритися начальству, той, звісно, не задумував привласнити собі верховну владу, а навпаки – нищив усякий замах на привласнення влади. Ми, кажуть, робимо висновок так за тими, що були раніше. Але ті вчили обуренню, а Він – навпаки. Чи бачиш, що їхні слова були удавані? Справді, чи виявляв Він що-небудь подібне? Чи вводив страшних зброєносців? Чи волочив колісниці? Чи не шукав, навпаки, пустель? Але щоб не подати вигляду, що вони говорять за навіюванням своєї пристрасті, вони стверджують, що все місто перебуває в небезпеці, що суспільству загрожують біди і що вони бояться за наслідки. Не це, а протилежне цьому, було причиною вашого полону – теперішнього (від римлян), і вавилонського, і того, що був там, за Антіоха. Не те, що у вас були люди, які шанують (Бога), а те, що між вами були неправедні, які прогнічують Бога, – ось що зробило вас бранцями. Але така заздрість! Вона, засліпивши душу, не дозволяє їй бачити нічого належного. Чи не вчив бути лагідними? Коли вдаряють в одну ланіту, – обертати й іншу? Великодушно переносити образи і показувати більше готовності терпіти зло, ніж скільки інші бувають схильні робити зло? Це, скажи мені, чи властиво тому, хто замишляє викрасти верховну владу? Чи не тому, навпаки, хто знищує всякий замах на привласнення влади?
4. Але, як я сказав, заздрість – страшне зло і сповнена лицемірства. Вона наповнила всесвіт незліченними лихами. Від цієї хвороби судилища наповнені підсудними. Від неї пристрасть до слави і стяжання; від неї владолюбство і гордість. Звідси на шляхах злочинні розбійники, і на морях грабіжники. Звідси вбивства у всесвіті; звідси поділ нашого роду. Яке не побачиш зло, знай, що воно від заздрості. Вона вторглася і в церкви. Вона здавна була причиною безлічі зол. Вона породила сріблолюбство. Ця хвороба спотворила все і розтлила правду. “Подарунки, – сказано, – засліплюють очі мудрих і, немов би пута в устах, відвертають докази” (Сир. 20:29). Вона і вільних робить рабами. Про неї ми щодня розмовляємо, але немає ніякої користі. Ми буваємо гіршими за звірів, грабуємо сиріт, оббираємо вдовиць, ображаємо бідних, докладаємо до горя горе. “Горе мені, бо… не стало милосердих на землі” (Міх. 7:1-2). І нам тепер час плакати, або, краще, слід щодня говорити ці слова. Нічого не досягаємо ми благаннями, нічого – порадами й умовляннями; тому залишається тільки плакати. Так і Христос вчинив: коли єрусалимляни, після багатьох Його умовлянь, анітрохи не скористалися ними, – Він плакав за їхнє засліплення. Так чинять і пророки; так слід і нам нині вчинити. Тепер час плачу, сліз і нарікань. Благоговременно і нам тепер сказати: “Покличте плакальниць,… пошліть за майстринями в цій справі, щоб вони прийшли” (Єр. 9:17). Можливо, через це ми в змозі будемо зцілити від недуги тих, що розкраданням будують світлі доми й набувають поля.
Завчасно плакати; але й ви, пограбовані й скривджені, візьміть участь у моєму плачі; приєднайте до свого плачу і мої сльози. Але будемо плакати не за себе самих, а за них: не вас вони образили, а себе погубили. Ви за образу отримаєте царство небесне; а вони за неправильне придбання, геєну. Тому краще бути скривдженим, ніж ображати. Будемо плакати про них, але не людським плачем, а Священного Писання, яким плакали і пророки. Заплачемо гірко з Ісаєю, і скажемо: “Горе вам, що додаєте дім до дому, що приєднуєте поле до поля, так що іншим не лишається місця, неначе ви самі оселитеся на землі… Численні хати ці будуть пустими, а великі й гарні – без мешканців” (Іс. 5:8-9). Заплачемо разом із Наумом, і скажемо з ним: горе тому, хто будує дім свій у висоту! Або краще, будемо плакати про них так, як сам Христос про тих, хто жив на той час, кажучи: “горе вам, багаті, бо ви вже отримали винагороду вашу і свою втіху” (Лк. 6:24)! Так, благаю, станемо невпинно плакати і ми; а якщо не буде непристойно, то станемо навіть бити себе в груди, побачивши безпечність братів. Не станемо оплакувати того, хто вже помер, але будемо оплакувати хижака, користолюбця, сріблолюбця, ненаситного. Навіщо плакати про померлих, яким не можна вже принести ніякої користі? Будемо плакати про тих, для яких ще можлива зміна. Але в той час, як ми плачемо, вони, можливо, сміються? І це гідно сліз, що вони сміються над тим, над чим слід було б журитися. Якби вони хоч трохи зворушилися нашими риданнями, то слід було б перестати ридати, в надії на їхнє виправлення. Але оскільки вони залишаються байдужими, то й ми продовжуватимемо плакати, – не просто про багатих, а про сріблолюбців, лихоїмців і хижаків. Багатство не є зло: його можна вживати і з користю, якщо, наприклад, ми витрачаємо його на нужденних. Але зло – любостяжання; воно готує нескінченні страти. Отже, станемо плакати. Можливо, (від цього) і буде якесь виправлення. Якщо ж ті, хто впав (у цей гріх), і не звільняться (від нього), то, можливо, інші не піддадуться цьому злу, але остерігатимуться його. Але дай Боже, щоб і ті звільнилися від цієї хвороби, і ніхто з нас не зазнав її, щоб усім загалом сподобитися обітованих благ, по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 65

Ін. 11:49-50. Один же з них, такий собі Каяфа, будучи того року первосвящеником, сказав їм: Ви нічого не знаєте, і не подумаєте, що краще нам, щоб одна людина померла за людей,… та ін.

1. мимовільне пророцтво первосвященика Каяфи. – 2. Видалення Іісуса Христа і перебування Його у Лазаря. – 3. Гріх користолюбства. – Зображення тих, хто заражений цим злом. – Жадібність є свого роду ідолопоклонством. – Сила її влади.

1. “Впали народи в яму, що викопали, у тенетах, що сховали вони, заплуталася нога їхня” (Пс. 9:16). Це сталося з юдеями. Вони говорили, що треба вбити Іісуса, щоб не прийшли римляни і не взяли їхній язик і місто; а тим часом, коли вбили, тоді піддалися цьому. Таким чином, уникаючи чого, мабуть, вони (це) зробили, того самого не уникли, бо зробили. Той, Кого вмертвили, перебуває на небесах; а ті, що вмертвили, успадкують геєну, хоча й не це мали в намірі, але що? “Віднині, – сказано, – поклали вбити Його” (Ін. 11:53), бо, казали, “прийдуть римляни, і оволодіють нашим народом” (Ін. 11:48). “Один же з них, Каяфа, будучи на той рік первосвящеником”, будучи безсоромнішим за інших, “сказав: ви нічого не знаєте” (Ін. 11:49). У чому ті ще вагалися і що запропонували на міркування у вигляді думки (бо казали: “що нам робити?”), те саме цей проголосив безсоромно, відкрито і з нахабством. Що він каже? “Ви нічого не знаєте, і не подумаєте, що краще нам, щоб одна людина померла за людей, ніж щоб весь народ загинув. Це ж він сказав не від себе, але, будучи на той рік первосвящеником, передбачив” (Ін. 11:49-51).
Бачиш, яка сила архієрейської влади? Удостоївшись цілком архієрейства, хоча був недостойний, він пророкував, сам не розуміючи того, що говорив. Благодать скористалася тільки його устами, але не торкнулася нечистого серця. Так і багато інших передбачили майбутнє, хоча були недостойні, наприклад: Навуходоносор, фараон, Валаам; причина цього відома. А слова (Каяфи) означають ось що: ви сидите, досі мало звертаєте уваги на цю справу, і не знаєте, що маєте знехтувати для (блага) спільного спасінням однієї людини. Дивись, яка сила Духа! З лукавої душі Він зміг витягти слова, сповнені дивовижного пророцтва. А чадами Божими євангеліст називає язичників, стосовно майбутнього, точно так само, як і сам Господь каже: “Є в Мене й інші вівці” (Ін. 10:16), називаючи їх так стосовно майбутнього. Але що означають слова: “будучи на той рік первосвящеником”? Те, що разом з іншим і ця (гідність) була спотворена відтоді, як начальницькі посади стали продажними. Первосвященствували вже не весь час життя, а один рік. Однак і при цьому Дух ще притаманний був їм. Тільки тоді, коли вони підняли руки на Христа, Він залишив їх і перейшов на апостолів. Це показали і завіса, що роздерлася, і голос Христа, який сказав: “Ось, залишається… дім ваш порожній” (Мф. 23:38). Так само й Йосип (Флавій), який жив трохи згодом, сказав, що якісь ангели, які ще перебували з ними в очікуванні їхнього виправлення, залишили їх. Доки виноградник ще існував, все було; але як тільки вони вбили спадкоємця, то стало вже не так, і вони загинули. І Бог, взявши від юдеїв, як би від невдячного сина, світлий одяг, віддав його добрим слугам з поган, а їх залишив злиденними й голими. Не менш важливо й те, що ворог пророкував про це. Це могло привабити й інших, бо на ділі вийшло зовсім не так, як (ворог) припускав. Через смерть (Христову) вірні звільнилися від майбутньої кари. Але що означає: “щоб… зібрати воєдино” (Ін. 11:52)?  Те, що Він близьких і далеких зробив одним тілом, так що той, хто живе в Римі, вважає своїми членами індійців. Що може зрівнятися з таким зібранням? А глава всіх – Христос. “Від цього дня поклали юдеї вбити Його” (Ін. 11:53). І раніше вони шукали цього, як сказано: “шукали вбити Його юдеї за те” (Ін. 5:18), і ще: “за що ви шукаєте вбити Мене” (Ін. 7:19); але тоді вони тільки шукали, а тепер ухвалили рішення, і дивляться на цю справу, як на обов’язок. “Тому Іісус уже не ходив явно між юдеями” (Ін. 11:54). Знову спасає Себе по-людськи, як і часто це робить.
2. Я вже сказав про причину, через яку Він часто йшов і віддалявся. І тепер Він живе поблизу пустелі, в Ефраїмі, і там перебуває з учнями Своїми (Ін. 11:54). Як, думаєш, збентежені були учні, бачачи, що Він спасається по-людськи? За Ним уже ніхто не йшов, тому що, з нагоди наближення свята, всі поспішали до Єрусалима. А вони, коли всі веселилися і святкували, тоді-то саме ховаються, тоді-то перебувають у небезпеці; однак же, незважаючи на це, вони залишалися з (Учителем). Так вони переховувалися і в Галілеї під час пасхи та свята кущів. Так само і після цього, під час свята, вони одні з усіх бігали і ховалися разом з Учителем, і тим показали Йому свою прихильність. Тому-то Лука і зауважує, що (Христос) сказав їм: “Я перебував з вами в напастях” (Лк. 22:28). А це Він сказав, щоб показати, що вони зміцнюються Його благодаттю. “І багато хто з усієї країни прийшов,… щоб очиститися. Первосвященики ж і фарисеї дали наказ,… щоб узяти Його” (Ін. 11:55,57). Дивовижне очищення – при намірі осквернитися кров’ю, при думці про людиновбивство, при закривавлених руках? “І говорили…: “Як ви думаєте, чи не прийде Він на свято?” (Ін. 11:56). У пасху зловмисники, і час свята робили часом убивства. Тут, кажуть, Він має потрапити в наші руки, бо тепер час закликає Його сюди.
О, нечестя! Коли було потрібне особливе благоговіння, коли слід було відпустити й тих, кого викрито в найбільших злочинах, тоді вони намагаються вловити людину, яка не зробила жодної неправди. Утім вони вже й раніше так чинили. Але не тільки нічого не досягли, а ще й стали смішними. Він часто впадає в їхні руки і йде від них, і коли вони замишляють Його вбити, утримує їх і приводить у здивування, щоб виявленням Своєї сили привернути їх до сердечного розчулення, а коли візьмуть Його, то знають, що це сталося не з їхньої власної сили, а з Його дозволу. Так і тепер вони не могли Його взяти при всьому тому, що Віфанія була близько, – та коли й взяли, Він повалив їх ниць. “За шість днів до Великодня прийшов Іісус до Віфанії, де був Лазар”, і вечеряв у них, при чому Марфа служить, а Лазар лежить (Ін. 12:1-2). Ось доказ безсумнівного воскресіння (Лазаря): через багато днів він був живий і їв. Звідси видно також, що вечеря була в домі Марфи, бо вони приймають Іісуса, як друзі й улюбленці Його. Деякі втім кажуть, що це було в чужому домі. Марія при цьому не прислуговувала, а була ученицею. Знову і тут вона (є) більш духовною. Вона не прислуговує, як гостя, і не робить усім послуг, але віддає честь тільки одному, і приступає до Нього не як до людини, а як до Бога. Тому вона і миро вилила, і відтерла волоссям голови; це показує, що вона мала про Нього поняття не таке, яке мали інші. Тим часом Юда, під приводом побожності, докорив їй. Що ж Христос? Добру (каже) справу зробила вона для “поховання Мого” (Ін. 12:7). Чому ж Він не викрив учня за цю дружину і не сказав того, що сказав євангеліст, тобто, що Юда докоряв її тому, що був тать? Він хотів зачепити його великим довготерпінням. А оскільки Він знав, що Юда – зрадник, то Він раніше неодноразово викривав його, кажучи: не всі вірять, і “один із вас диявол” (Ін. 6:64,70). Цим Він показав, що знає його, як зрадника, але не викрив його відкрито, а виявив йому поблажливість, бажаючи відвернути його. Як же інший (євангеліст) каже, що так сказали всі учні (Мф. 26:8)? Правда, і всі, і він; але інші не з тієї ж спонуки.
Якщо ж хто запитає, чому (Христос) доручив татові ковчежець жебраків і сріблолюбця зробив розпорядником, то я відповім, що потаємну причину цього знає Бог. Якщо ж слід що-небудь сказати нам, ґрунтуючись на міркуваннях, то це для того, щоб забрати (в Іуди) всяке вибачення. Справді, він не міг сказати, що зробив це (зрадив Іісуса) з любові до грошей, тому що знаходив достатнє задоволення своєї пристрасті в ковчежку; ні, це він зробив через велике нечестя, яке Христос хотів приборкати, виявляючи йому поблажливість. Тому Він і не докоряв йому в крадіжці, хоча й знав про це, щоб тим приборкати його зле побажання і забрати в нього всяке виправдання. “Залиште її”, каже, бо вона зробила це для дня Мого поховання (Ін. 12:7). Сказавши про поховання, Він знову зробив натяк на зрадника. Але його не чіпає це викриття, не пом’якшують ці слова, хоча вони й могли викликати співчуття. Як би так Він говорив: Я неприємний і обтяжливий? Але почекай трохи, і Я відійду. До цієї ж думки Він приводив словами: “Мене не завжди… маєте” (Ін. 12:8). Але все це не схилило людину зверонравну і несамовиту. Утім (Господь) і сказав, і зробив навіть набагато більше за це: Він і омив ноги його тієї ночі, і зробив його учасником трапези й соліла, – що могло б приборкати й душі розбійників, – і сказав інші слова, що могли б пом’якшити самий камінь. І все це не за довгий час, але в той же самий день, щоб самий час не привів цього в забуття. Але (Юда) наполягав, незважаючи на все.
3. Страшно, істинно страшно – грошолюбство. Воно закриває і очі, і вуха, робить лютішим за звірів, не дозволяє думати ні про совість, ні про дружбу, ні про спілкування, ні про спасіння власної душі, але, за один раз відвернувши від усього, робить полонених своїми рабами, наче якийсь жорстокий тиран. І що найгірше в цьому гіркому рабстві, – воно змушує навіть тішитися собою, тож що більше віддаються йому, то більше збільшується задоволення. Тому-то переважно ця хвороба і буває невиліковна; тому-то і неприборканий цей звір. Сріблолюбство зробило Гієзія з учня і пророка прокаженим; воно згубило Ананію; воно зробило Іуду зрадником; воно розбестило іудейських начальників, які приймали дари і стали спільниками злодіїв. Воно породило незліченні війни, наповнило кров’ю шляхи, плачем і сльозами – міста. Воно і вечері зробило нечистими, і трапези – оскверненими, і самі страви сповнило беззаконня. Тому-то Павло назвав його ідолослужінням (Еф.5:5), але й цим не налякав. А чому він називає його ідолослужінням? Багато хто, маючи багатство, не сміють ним користуватися, але вважають його святинею і передають у цілості онукам та їхнім нащадкам, не сміючи торкнутися його, начебто чогось, що було б присвячене Богові. А якщо коли й змушені бувають (торкнутися його), то бувають у такому стані, ніби зробили що-небудь недозволене. З іншого боку, як язичник оберігає ідола, так ти обгороджуєш золото дверима замками, замість храму влаштовуєш для нього ковчег і вмочуєш його в срібні посудини. Але ти не поклоняєшся (золоту), як той – своєму ідолу? Проте ти показуєш у ставленні до нього всяку повагу. Далі (язичник) скоріше віддасть свої очі і душу, ніж ідола: так само і ті, хто любить золото. Але я, скажеш, не поклоняюся золоту? І той каже, що він поклоняється не ідолу, а демону, що живе в ньому. Так і ти, якщо не поклоняєшся золоту, то демону, який вторгається в твою душу від погляду на золото і від пристрасті до нього.
Пристрасть сріблолюбства гірша за демона, і їй багато хто покірний більше, ніж інші ідолам. Ідолів багато в чому не слухають, а грошолюбству в усьому підкоряються і виконують усе, що б воно не наказало зробити. Що ж воно каже? Будь, каже, для всіх ворогом і ворогом; забудь природу; нехтуй Бога; пожертвуй собою мені, – і в усьому цьому кориться. Істуканам приносять у жертву волів і овець; а сріблолюбство каже: принеси мені в жертву твою душу, – і це також виконують. Бачиш, які воно має вівтарі, які приймає жертви? “Лихоїмці… Царства Божого не успадкують” (1Кор. 6:10), – але вони й цього не бояться. Утім, ця пристрасть сама по собі слабкіша, тому що не вроджена нам і не походить від нашої природи; інакше вона була б у нас із самого початку; але на початку не було золота, і ніхто не любив золота. Якщо хочете, я скажу, звідки виникло це зло. Кожен, змагаючись з тими, хто жив раніше за нього, збільшував цю хворобу, і попередник збуджував навіть проти волі. Люди, щойно бачать світлі будинки, безліч полів, натовпи слуг, срібні посудини, велике зібрання одягу, – всіляко намагаються мати ще більше, тож перші бувають причиною для других, ці для наступних. Тим часом, якби хотіли жити скромно, то не були б учителями для інших. Утім і для цих останніх немає виправдання, бо є й такі, що зневажають багатство. Та хто ж, скажеш, зневажає? У тому-то й біда, що зло збільшилося до такої міри, що (чеснота нестяжання) стала, мабуть, неможливою, – і що навіть не віриться, щоб хто-небудь її дотримувався. Я міг би, звичайно, назвати багатьох і в містах, і в селах; але яка користь? Адже і від цього ви не станете кращими. А крім того, у нас і мова тепер не про те, щоб ви розтратили майно. Я бажав би цього; але оскільки цей тягар вищий за сили ваші, то я не примушую. Я тільки переконую, щоб ви не бажали чужого, щоб приділяли і від свого. Адже є багато таких, які задовольняються своїм, дбають про своє і живуть праведними трудами. Чому ми не ревнуємо і не наслідуємо їх? Згадаймо про тих, які жили раніше за нас. Чи не стоять досі їм маєтки, на яких тільки імена їхні зберігаються? Ось лазня такого-то, ось передмістя і готель такого-то. Побачивши це, чи не зітхнемо ми негайно, уявивши, скільки він трудів переніс, скільки розкрадання вчинив, і – ніде немає його самого; а його здобиччю насолоджуються інші, про яких він і не думав, – можливо, навіть вороги його, – тим часом як сам він зазнає найбільшого покарання. Це чекає і на нас: і ми неодмінно помремо; і нас неодмінно спіткає той самий кінець. Скільки, скажи мені, перенесли вони гніву, скільки витрат, скільки ворожнечі? І який плід? Нескінченне покарання, позбавлення всякої розради і осуд від усіх не тільки за життя, а й після смерті. А що в тому, коли ми бачимо зображення багатьох, поставлені в будинках, чи не більше від того плачемо? Воістину, добре сказав пророк: “Воістину, всує бентежиться кожна людина, що живе” (Пс. 38:6). Піклування про такі речі воістину є сум’яття і марне занепокоєння. Але не так буває в обителях вічних і в тих селищах: тут хтось трудився, а хтось насолоджується; а там кожен буде паном своєї праці, і отримає різноманітну нагороду. Будемо ж прагнути до того стяжання. Там улаштуємо собі домівки, нехай упокоїмося у Христі ІІісусі Господі нашому, з Котрим Отцю зі Святим Духом, слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 66

Ін. 12:9. Багато хто з юдеїв дізнався, що Він там, і прийшли не тільки для Іісуса, але щоб бачити і Лазаря, якого Він воскресив із мертвих.

1.Задум фарисеїв убити Лазаря. – Вступаючи в Єрусалим на осляті, Іісус Христос виконав пророцтво і перетворив навернення язичників. – Невігластво учнів до смерті Іісуса Христа. – 2. Язичники, які прийшли на свято, бажають бачити Іісуса Христа. – 3. Невинуватість тих, хто не вірить у воскресіння тіла. – Сенс і значення воскресіння. – Звичаї та звичаї язичницьких філософів. – Книга, написана язичницьким філософом проти християн.

1. Як багатство зазвичай губить людей необережних, так само і влада. Перше доводить до користолюбства, а остання до божевілля. Ось дивись: підлеглі в іудейському народі судять розсудливо, а начальники – хибно. Що народ вірував у Христа, про це часто говорять євангелісти, – що “Багато хто з народу увірував у Нього” (Ін. 7:31). А з начальників не вірували. Самі ж начальники, а не народ, кажуть: “Чи увірував у Нього хто з начальників?” (Ін. 7:48). Але хто ж? “Народ, що не знає Бога, проклятий він” (Ін. 7:49). Віруючих називали проклятими; а самих себе, вбивць, – розсудливими. Так і тепер, побачивши чудо, багато хто увірував, – а начальники не тільки не задовольнилися своїми лиходійствами, а й зазіхали ще вбити й Лазаря. Нехай – Христа за те, що Він порушував суботу, що творив Себе рівним Отцю, через римлян, як кажете ви; але в чому ви можете звинуватити Лазаря? За що хочете умертвити? Невже в тому його вина, що він отримав благодіяння? Бачиш, як вони схильні до вбивства? Багато чудес створив (Христос), але жодне до такої міри не озлобило їх, – ні чудо над розслабленим, ні чудо над сліпим. Це тому, що диво над Лазарем і за самою природою своєю було дивовижніше, і було здійснено після багатьох чудес. Та й разюче було бачити, що чотириденний мрець ходить і говорить. А прекрасна, чи не так, справа для свята – до торжества приєднати вбивство! До того ж, у тих випадках вони думали звинуватити Христа в порушенні суботи і через те відвернути від Нього народ; а тут ні в чому не могли звинуватити Його, і тому зловмисники зловмислюють проти того, кого Він воскресив. Тут вони не могли навіть сказати й того, ніби Він противиться Отцеві, бо молитва Його загороджувала їм уста. І так як завждишній привід до звинувачення тепер у них був забраний, а чудо тим часом було явне, то вони наважуються на вбивство. Те ж саме, звісно, вони зробили б і зі сліпим, якби не мали приводу для звинувачення в порушенні суботи. А крім того, сліпий був незнатний, – і вони вигнали його з храму; а цей (Лазар) був людиною знаменитою, як видно з того, що багато хто зібрався втішати сестер його. Та й чудо було скоєно на очах у всіх і найнезвичайнішим чином, чому всі й поспішали подивитися. Ось те-то й мучило їх, що всі під час настання свята, покинувши торжество, йдуть у Віфанію.
Отже, вони задумали вбити Лазаря, не думаючи навіть про те, що це злочин: до того вони були схильні до вбивства! Тому-то первісний закон починається із заповіді: “не вбивай” (Вих. 20:13). І пророк викриває їх у цьому: “ваші руки сповнені крові” (Іс. 1:15). Але як же Христос, який відкрито не ходив в Юдеї і віддалився в пустелю, тепер знову сміливо входить? Своїм видаленням Він загасив їхню лють і повертається до них уже тоді, коли вони заспокоїлися. З іншого боку, вони повинні були боятися народу, який передував і супроводжував Його, тому що жодне чудо так не привернуло до Нього народ, як чудо над Лазарем. Інший євангеліст зауважує ще, що народ постилав Йому під ноги “одежу свою” (Лк. 19:36) і що “все місто прийшло до руху” (Мф. 21:10): з такою честю входив Він! А входив Він так для того, щоб уявити одне пророцтво і виконати інше, – так що одна й та сама подія слугувала і початком одного, і кінцем іншого. Слова: радуйся, “ось Цар твій йде до тебе лагідний” (Мф. 21:5) означають виконання пророцтва; а те, що Він сів на віслюка, це прообразує майбутню подію, саме те, що Він мав підкорити Своїй владі нечисте плем’я язичників. Але як же інші (євангелісти) кажуть, що Він послав учнів і сказав їм: “Відв’яжіть “віслюка та молодого віслюка” (Мф. 21:2), а (Іоанн) не каже нічого такого, але що Він, “знайшовши молодого віслюка, сів на нього” (Ін. 12:14)? Імовірно, було і те, і інше: тоді, коли учні, відрікши ослицю, вели її до Нього, – імовірно, Він знайшов молодого осла і сів на нього. Тим часом народ узяв гілки фінікових і олійних дерев і постилав одежу, показуючи тим, що він уже має про Нього вищу думку, ніж про пророка, – і промовляв: “Осанна, благословенний Той, Хто прийшов на ім’я Господнє!” (Ін. 12:13). Чи бачиш, як найбільше їх вражало загальне переконання в тому, що Він не противник Божий? Як найбільше розділяло народ те, що Він говорив про Себе, що прийшов від Бога? А що означає: “Не бійся, дочко Сіонова” (Ін. 12:15)? Оскільки всі царі їхні були здебільшого несправедливі й корисливі, зраджували їхнім ворогам, розбещували народ і підпорядковували його ворогам, то й каже: “не бійся”; цей (цар) не такий, а лагідний і незлобивий, як показує й віслючка. Не військом оточений увійшов Він, а маючи при Собі одного осла. “Учні Його… не зрозуміли цього,… що так було про Нього написано” (Ін. 12:16). Чи бачиш, що учні багато чого не розуміли, коли Він сам не відкривав їм? Так і тоді, коли сказав Він: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19), – учні також не зрозуміли. І інший євангеліст каже, що слово Його було сокровенне для них (Лк. 18:34) і що вони не знали, що Йому належить воскреснути з мертвих. Але це по справедливості було приховано від них, – чому інший євангеліст і каже, що вони щоразу, коли чули про це, сумували і сумували, бо не розуміли таємниці воскресіння. Це, кажу, по справедливості було приховано від них, оскільки перевищувало їхні поняття. Але чому ж не було відкрито їм і знамення ослиці? Тому, що і це була справа велика.
2. Поміть же любомудрість євангеліста: він не соромиться виставляти на вид колишнє їхнє незнання. Що було написано, це вони знали, а що написане стосувалося Христа, цього не знали. Їх спокусило б те, що Він, будучи царем, повинен був стільки зазнати і зазнати такої зради. А з іншого боку, вони не зрозуміли б раптом вчення про царство, про яке Він говорив. За словами іншого євангеліста, вони думали, що Він говорить про це царство. “Народ… свідчив” (Ін. 12:17), що Він воскресив Лазаря (Ін. 12:17-18). Народ, каже, у такій безлічі не навернувся б раптом, якби не повірив у чудо. “Фарисеї ж говорили між собою: чи бачите, що не встигаєте нічого? весь світ іде за Ним” (Ін. 12:19). Мені здається, ці слова належать тим, які міркували тверезо, але не сміли говорити відкрито, і тому вказівкою на події хотіли утримати інших від їхнього підприємства, як від справи марної. А під ім’ям світу вони розуміють тут той самий народ. Писання зазвичай називає світом і тварюку, і людей, що живуть у вадах; у першому розумінні (вживає це слово), коли говорить: “носити за числом начиння своє” (Іс. 40:26), а в останньому, – коли виражається: “вас світ не може ненавидіти, а Мене ненавидить” (Ін. 7:7). Це добре потрібно знати для того, щоб неправильним розумінням слів не подати приводу єретикам озброюватися проти нас. “З тих, хто прийшов на поклоніння на свято, були деякі Елліни” (Ін. 12:20). Будучи вже близькими до того, щоб стати прозелітами, вони прийшли на свято і, коли чутка про Христа дійшла і до них, кажуть: “нам хочеться бачити Іісуса” (Ін. 12:21).
Пилип приходить до Андрія, як старшого, і повідомляє йому про це. Але й Андрій сам собою не вирішує цього, бо він чув уже: “на дорогу до язичників не ходіть” (Мф. 10:5). Тому, поговоривши з Пилипом, він разом з ним доводить справу до Учителя; вони обидва сказали Йому про це. Що ж каже Христос? “Прийшов час прославитися Синові Людському… Якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне” (Ін. 12:23-24). Що означає: “прийшов час”? Раніше Він говорив: “на дорогу до язичників не ходіть”, і тим утримував учнів, щоб забрати в юдеїв усякий привід до невдячності. Але оскільки юдеї продовжували упиратися, а язичники бажали прийти до Нього, то Він і каже: час уже йти на страждання, бо все вже здійснилося. Якщо ми продовжуватимемо піклуватися про юдеїв, незважаючи на їхню завзятість, а язичників не станемо допускати до себе, при всьому їхньому бажанні, то це буде негідно нашого промислу. І ось, оскільки Він мав намір послати учнів Своїх до язичників уже після хреста, а тим часом бачить, що язичники самі йдуть до Нього, – то й каже: час іти на хрест. Не раніше Він послав їх, – щоб це слугувало свідченням проти юдеїв. Доти, доки (юдеї) самою справою не відкинули Його, доки не віддали Його на розп’яття, Він не говорив: “ідіть і навчіть усі народи” (Мф. 28:19), а навпаки: “на дорогу до поган не ходіть” (Мф. 10:5), і: “Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого”, і: “недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мф. 15:24,26). Але коли вони зненавиділи Його і зненавиділи до того, що віддали на смерть, то вже марно було продовжувати опікуватися ними, в той час, як вони відкидають Його. А вони справді відреклися від Нього, сказавши: “немає в нас царя, крім кесаря” (Ін. 19:15). Тоді вже і Він їх залишив, коли вони Його залишили. Тому-то Він і каже: “скільки разів хотів Я зібрати дітей ваших, …та ви не захотіли” (Мф. 23:37). Що значить, “якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре”? Це Він говорить про хрест. Щоб (учні) не бентежилися думкою, що Він умертвлений у той самий час, коли і язичники почали приходити до Нього, – Він каже, що це саме особливо і сприятиме наверненню язичників і поширенню Його проповіді. Але оскільки слова не так сильно переконували їх, то Він запевняє їх у тому ж дійсним досвідом, кажучи, що так буває і з пшеницею, – вона приносить більший плід, коли помре. Якщо ж так буває з насінням, то тим більше зі Мною. Але учні не зрозуміли Його слів. Це євангеліст постійно виставляє на вид, бажаючи вибачити їхню втечу згодом часу. Таку ж промову вів і Павло, розмірковуючи про воскресіння.
3. Яке ж після цього матимуть виправдання ті, хто не вірить воскресінню, коли воно щоденно представляється в насінні, і в рослинах, і при нашому народженні? Адже спершу потрібно зотліти насінню, і потім уже буває народження. Втім, кажучи взагалі, – де діє Бог, там немає потреби в міркуваннях. Яким чином Він створив нас із нічого? Це я кажу християнам, які говорять про себе, що вірять Писанню. Але я скажу дещо і на підставі міркувань людських. Одні з людей живуть порочно, інші доброчесно; але з числа порочних багато хто доживає до глибокої старості, насолоджуючись щастям, а з людьми доброчесними буває протилежне. Коли ж кожен із них отримає по заслугах? У який час? Це так, кажуть, але не буде воскресіння тіл. А хіба вони не чують, що сказав Павло: “тлінному належить зодягнутися в нетління” (1Кор. 15:53)? Тут мова не про душу, тому що душа не підлягає тлінню. Та й повстання властиве тому, що впало; а впало тіло. І чому ти не хочеш (допустити) воскресіння тіл? Хіба це неможливо для Бога? Але говорити так – справа крайнього божевілля. Або непристойно? Чому ж непристойно, щоб істота тлінна, яка брала участь у праці та смерті, взяла участь і у вінцях? Якби було непристойно, то вона не була б створена на початку і Христос не прийняв би на Себе плоті. А що Він і прийняв, і воскресив її, – послухай, як Він каже: “вложиперсти і подивися,… бо дух кісток і жив не має” (Ін. 20:27; Лк. 24:39). Навіщо також Він воскресив Лазаря, якщо краще воскреснути без тіла? Навіщо ставить це в ряду чудес і благодіянь? Та навіщо і взагалі дав їжу? Ні, улюблені, не спокушайтеся єретиками. Є, справді, і воскресіння є, і суд є; відкидають їх тільки ті, які не хочуть дати звіту у своїх справах. І до того ж воскресіння повинно бути таке ж, яке було і воскресіння Христове, – тому що Христос є “початок, первісток із мертвих” (Кол. 1:18). Але якщо воскресіння полягає в очищенні душі і звільненні від гріхів, а Христос не згрішив, то як ми позбулися клятви? Та й як Він каже: “йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30)? Адже це означає, що Він безгрішний.
Отже, на їхню думку Христос або не воскрес, або, якщо воскрес, то до воскресіння згрішив. Але Він і воскрес, і гріха не створив; отже, воскрес тілом. А те нечестиве вчення є не що інше, як породження марнославства. Будемо ж уникати цієї хвороби, бо сказано “погані спільноти розбещують добрі звичаї” (1Кор. 15:33). Це не вчення апостольське; Маркіон і Валентин – ось хто це вигадав. Будемо ж тікати від цього, улюблені. Адже за неправдивих догматів немає жодної користі і від доброго життя, так само, як і навпаки, – здорові догмати марні за порочного життя. Елліни породили це, а вони (єретики) поширили, запозичивши в язичницьких філософів і стверджуючи як те, що речовина нестворена, так і багато чого іншого. Таким чином, як сказали вони, що якби не було нествореної речовини, то не було б і Творця, так відкинули і воскресіння. Але не будемо слухати їх, знаючи всемогутню силу Божу, – не будемо слухати. Це я кажу вам; зі свого ж боку ми не відмовимося вступити з ними в боротьбу. Людина беззбройна і беззахисна легко може бути полонена, хоча б вона вступила в боротьбу зі слабкою, хоча б вона була сильнішою за неї. Якби ви слухали Писання і щоденно вправлялися в ньому, я не став би переконувати вас уникати боротьби з ними, а навпаки, навіть радив би битися з ними, тому що істина сильна. Але оскільки ви не вмієте користуватися Писанням, то я і боюся за цю боротьбу, щоб вони, заставши вас беззбройними, не скинули вас.
Насправді, немає нічого слабкішого за них, тому що вони позбавлені допомоги від Духа. Якщо ж вони користуються мудрістю язичницькою, то цьому не слід дивуватися, а навпаки варто посміятися, що вони керуються дурними наставниками. Справді, ці наставники ні про Бога, ні про тварюку не могли дійти ні до чого істинного; але що в нас тепер знає всяка вдовиця, того не знав і сам Піфагор. Вони говорили, наприклад, що душа буває то рослиною, то рибою, то псом. Невже таких, скажи мені, слід слухати? Яка ж для цього підстава? Вони великі на вулицях, відрощують гарне волосся й одягаються в плащі, – цим і обмежується їхня любомудрість. А подивишся всередину, все – прах і попіл, немає нічого здорового, але “гортань їхня – відкрита домовина” (Пс. 5:10), все сповнене нечистоти й тління, і всі догмати їхні сповнені черв’яків. Так перший між ними вважав богом воду, наступний за ним – вогонь, третій – повітря; всі ж вважали знайти його в тілах. Чи вже, скажи мені, слід дивуватися таким, які не мали навіть поняття про безтілесного Бога? Якщо ж вони нарешті й набули (поняття), то це було вже після того, як у Єгипті вони увійшли в зносини з нашими. Але щоб не збудити між вами великого галасу, я тут закінчу свої слова. Якби я почав докладно викладати їхні думки, як міркували вони про Бога, як – про речовину, як – про душу, як – про тіла, то послідував би великий сміх. До того ж вони і не потребують нашого спростування, – вони самі спростували один одного. Так, той, хто написав проти нас книгу про речовину, сам себе спростував. Тому, щоб не обтяжувати вас даремно і не розвивати перед вами лабіринту слів, – замість усього цього я скажу вам, що треба слухати божественне Писання і не вступати в даремні балачки. Це ж навіює і Павло Тимофію (2Тим. 2:14), незважаючи на те, що останній був сповнений великої мудрості і мав силу чудотворення. Дослухаймося ж до його навіювання і, полишивши марнослів’я, будемо займатися справами, тобто братолюбством і мандролюбством, і особливо потурбуймося про милостиню, щоб досягти обіцяних благ по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Котрому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 67

Ін. 12:25-26. Той, хто любить душу свою, занапастить її, а той, хто ненавидить душу свою, у цьому світі збереже її на життя вічне. Хто Мені служить, Мені нехай піде…

1. про того, хто люблячи своє життя, губить його. – 2. Хрест як шлях до слави. – Вигнання диявола зі світу смертю як шлях до слави. – Вигнання диявола зі світу смертю Іісуса Христа. – 3. Пророкування Іісуса Христа про своє воскресіння та обід. – Проти жадібності, що прагне до розорення інших.

1. Солодке теперішнє життя і містить у собі багато приємного, але не для всіх, а тільки для прив’язаних до нього. Якщо ж хто подивиться на небо і побачить тамтешні блага, той незабаром почне нехтувати цим життям і ставити його ні в що. Адже і тілесна краса, поки немає іншої – кращої, збуджує здивування; а коли з’явиться краса краща, попередньою починають нехтувати. Так і ми, якщо почнемо дивитися на ту красу і споглядати пишність тамтешнього царства, – скоро звільнимося від теперішніх уз, тому що прив’язаність до теперішнього справді є певного роду узи. До цього-то і приводить нас Христос, коли говорить: “Хто любить душу свою, той її занапастить, а хто ненавидить душу свою, той збереже її в цьому світі на вічне життя. Хто Мені служить, нехай іде за Мною; і де Я, там і слуга Мій буде” (Ін. 12:25-26). Слова ці схожі, мабуть, на загадку; але вони – не загадка, у них міститься велика мудрість. Яким же чином “той, хто любить душу свою, погубить її”? Коли хто виконує її недоречні побажання, коли хто догоджає їй більше, ніж належить. Тому-то хтось і дає таку настанову: “не ходи слідом за пристрастями душі твоєї” (Сир. 18:30). Через це ти занапастиш її, тому що (похіть) віддаляє від шляху, що веде до чесноти. Так само і навпаки, “той, хто ненавидить душу свою в цьому світі”, врятує її. Що означає: “той, хто ненавидить душу свою”? Це означає того, хто не слухає її, коли вона навіює що-небудь шкідливе. Але не сказав: хто не слухає її, а: “той, хто ненавидить” її. Як ми не можемо ні чути голоси тих, кого ми ненавидимо, ні бачити обличчя їхні байдуже, так точно ми повинні вкрай відвертатися і від душі, коли вона навіює нам що-небудь неугодне Богові. Оскільки (Христос) мав намір уже розмовляти з учнями про смерть, і саме про Свою смерть, і передбачав їхню скорботу й зневіру, то і вживає посилену мову, кажучи: що сказати про те, що ви не можете перенести з твердістю Моєї смерті? Адже якщо й самі ви не помрете, – для вас не буде ніякої користі. Але дивись, як Він і пом’якшує Свою промову. Людині, яка любить свою душу, дуже важко і сумно було почути, що вона має померти. І чи треба говорити про часи стародавні, коли й нині ми знайдемо багато людей, які, незважаючи на те, що переконані в майбутньому, залюбки наважуються все перенести, аби тільки насолодитися теперішнім життям, – які, дивлячись на будівлі, на винаходи й витвори мистецтв, зі сльозами виголошують: як багато замишляє людина, а тим часом – обертається на попіл! До такої міри сильна прихильність до теперішнього життя!
Отже, щоб розв’язати ці кайдани, Христос каже: “хто ненавидить душу свою в цьому світі, той збереже її в життя вічне”. А що Він сказав це учням для того, щоб підбадьорити їх і видалити з них страх, це видно з подальших слів: “хто Мені служить, нехай піде за Мною”. Тут Він говорить про смерть і вимагає наслідування самою справою. Слуга неодмінно повинен слідувати за тим, кому служить. І зауваж, в який час Він розмовляє з ними про це; не тоді, коли вони були гнані, але коли були абсолютно спокійні, – коли, користуючись від багатьох пошаною і послугами, вважали себе в цілковитій безпеці, – коли могли бути бадьорі духом і почути: “і візьми хрест свій, і йди за Мною” (Мф. 16:24), тобто, повинен бути завжди готовим до небезпеки, до смерті, до переселення з цього життя. Слідом за тим, оскільки Він сказав сумні слова, – пропонує і нагороду. У чому ж ця нагорода? У тому, що йтимуть за Ним і будуть там, де Він. Цим Він показав, що за смертю буде воскресіння. “де Я, – каже Він, – там і слуга Мій буде”. Де ж Христос? На небесах. Отже, переселимося туди душею і розумом ще й до воскресіння. “Хто Мені служить, того Отець полюбить” (Ін. 12:26). Чому Він не сказав: Я полюблю? Тому що учні ще не мали про Нього належного поняття, а думали більше велике про Отця. Адже вони не знали й того, що Йому належало воскреснути: як же могли думати про Нього що-небудь велике? Тому-то й синам Зеведеєвим Він каже: “Не від Мене залежить, але кому уготовано Отцем Моїм” (Мф. 20:23), – хоча Він і сам суддя. А тут Він представляє і Своє справжнє синівство, бо Отець прийме слуг Його, як слуг Свого істинного Сина. “Душа Моя тепер збурилася; і що Мені сказати? Отче, визволи Мене від цього часу” (Ін. 12:27). Так говорити, мабуть, не слід було б тому, хто переконує йти на смерть; але насправді ці слова особливо пристойні такій людині. Щоб не сказали, що Йому легко любомудрувати про смерть, коли Він сам недоступний для людських страждань, легко переконувати нас, коли Він сам поза небезпекою, – Він показує, що і Він боїться смерті, і проте ж для користі (інших) не відмовляється померти. Утім це стосується сприйнятого Ним людства, а не божества. Тому Він каже: “Душа Моя тепер обурилася”. (А якщо не так, то яка буде послідовність між цими словами і наступними: “Отче, визволи Мене від цієї години”?) І (душа Його) до того була обурена, що Він навіть шукав би позбавлення (від смерті), якби тільки можна було її уникнути.
2. Це – немочі людської природи. Але Я, каже Він, не можу нічого сказати, просячи визволення, бо “на цей час Я і прийшов” (Ін. 12:27). Ніби так говорив Він: хоча смерть і приводить нас у трепет і збентеження, але все ж ми не повинні уникати її. Адже і Я збентежений нині, але не кажу про визволення від смерті, бо треба терпіти те, чому слід бути. Не кажу: визволи Мене від цієї години, але що? “Отче! прослав ім’я Твоє” (Ін. 12:28). Хоча збентеження і змушує Мене говорити ті слова, але Я кажу протилежне: “прослави ім’я Твоє”, тобто, зведи вже (Мене) на хрест. У цьому ясно виявляються властивості людські та природа, яка не хоче смерті, але прив’язана до теперішнього життя. Це показує, що (Христос) був не чужий людських відчуттів. Як голод і сон не становить злочину, так точно і прив’язаність до справжнього життя. Іісус Христос мав тіло, тільки чисте від гріхів, але не позбавлене природних потреб; інакше воно не було б і тілом. Цим же самим Він навіює нам і щось інше. Що ж саме? Щоб ми навіть і тоді, коли трапиться нам бути в страху й томлінні, не ухилялися від того, що нам призначено. “Отче! прослав ім’я Твоє”. Цим показує, що вмирає за істину; смерть Свою називає славою Божою. Це і справдилося після хреста: тоді весь всесвіт повинен був навернутися, пізнати ім’я Боже і служити Богові; і ім’я не тільки Отця, а й Сина, хоча (Христос) про це замовчує. “Тоді прийшов з неба голос: і прославив, і ще прославлю” (Ін. 12:28). Коли прославив? У попередніх подіях. “І ще прославлю” – після хреста. Що ж Христос? “Не для Мене був глас цей”, але заради вас. А юдеї подумали, що це був грім, або що ангел говорив Йому. Чому ж вони так думали? Хіба голос був не ясний і не виразний? Ні, вони були люди грубі, плотські, безтурботні, і тому голос негайно зник для них. Одні з них утримали тільки звук, а інші, хоча й знали, що це був голос членороздільний, але що він означав, не знали. Що ж Христос?
“Не для Мене був голос цей”, але заради вас. Для чого Він сказав це? Для спростування того, що вони постійно говорили, ніби Він не від Бога. Справді, чи міг бути не від Бога той, кого Бог прославляє і ким ім’я Боже прославляється? Для цього-то і голос зійшов; для цього і сам Він каже: “Не для Мене був цей голос”, але заради вас; не для того, щоб Я з нього дізнався що-небудь, чого раніше не знав, – Я знаю все Отче, – але для вас. Оскільки вони говорили, що ангел говорив Йому або що це був грім, а (слів) не чули, то (Христос) каже, що це було для вас, щоб хоч таким чином змусити їх запитати, що було сказано. Але вони, будучи вражені, не запитали й тоді, як почули, що це стосувалося їх. А хто не знав, до кого стосувалося сказане, для того, природно, голос міг здатися незрозумілим. “Був глас цей для народу”. Чи бачиш, що все принижене буває для них, а не тому, нібито Син мав потребу в допомозі? “Нині суд світу цього, нині князь світу цього буде повалений” долу (Ін. 12:31). Який це має зв’язок зі словами: “прославив і прославлю”? Дуже близький і дуже тісний. Оскільки Він сказав: “прославлю”, то показує і самий спосіб прославлення. Який же це спосіб? Той, каже, що він буде повалений долу. Що ж означає: “суд світу цього”? Ніби так говорить: буде суд і помста. Як це і яким чином? (Диявол) умертвив першу людину, знайшовши її винною у гріху (бо смерть увійшла через гріх). Але в Мені він цього не знайшов; за що ж він напав на Мене і віддав смерті? Навіщо вклав у душу Юди думку погубити Мене? Не кажи мені тепер, що Бог так влаштував, що це справа не диявола, а Божої премудрості. Будемо поки що розглядати лише думку цієї злої істоти. Отже, яким же чином світ судиться в Мені? Дияволу, немов на суді, буде сказано: нехай ти всіх умертвив, бо знайшов їх винними в гріху; але за що Христа умертвив? Чи не явно, що несправедливо? Тому через Нього тобі буде відплата за весь світ. А щоб це було очевидніше, я поясню прикладом. Уяви собі якогось лютого тирана, який усіх, хто не попадеться йому, піддає різним жорстокостям. Якщо ця людина, зустрівши царя або царського сина, несправедливо вб’є і його, то смерть цього останнього може помститися йому і за всіх інших. Уяви собі ще, що якийсь позикодавець, стягуючи зі своїх боржників, битиме їх і саджатиме до в’язниці; потім, з тієї ж жорстокості, ув’язнить також у в’язницю і того, хто йому анітрохи не винен. У цьому випадку він буде покараний і за те, що він зробив іншим, – саме, той уб’є його.
3. Так точно було і з Сином (Божим). Через те, що диявол наважився зробити з Христом, він отримає покарання за все, що заподіяв нам. І що (Христос) вказує саме на це, видно з того, що Він каже: “нині князь світу цього” буде повалений Моєю смертю. “І коли Я вознесуся від землі, всіх притягну до Себе” (Ін. 12:32), тобто і язичників. А щоб хто-небудь не сказав: як же він буде скинутий, якщо він переможе і Тебе самого? – каже: не переможе; та й чи може це бути, коли Я й інших приверну до Себе? І не говорить про воскресіння, але про те, що важливіше за воскресіння: “всіх приверну до Себе”. Якби сказав: воскресну, то ще не видно було б, що увірують у Нього, але сказавши: увірують, Він тим висловив і те, й інше, – що Він і воскресне, бо якби Він лишався мертвим і був простою людиною, то тоді ніхто б не увірував. “Усіх залучу до Себе”. А як же Він каже, що Отець привертає? Це означає, що Отець привертає, коли привертає Син. “Приверну”, каже Він, бо їх тримає тиран і самі по собі вони не можуть прийти і звільнитися з його рук, бо він не пускає їх. В іншому місці це називає (Христос) розкраданням. “Ніхто, увійшовши в дім сильного, не може розкрасти речей його, якщо спершу не зв’яже сильного, і тоді розкраде дім його” (Мк. 3:27), – так говорить Він, зображуючи силу (ворога). Отже, що там назвав Він розкраданням, то тут називає залученням. Отже, знаючи це, повстанемо і прославимо Бога, не вірою тільки, але життям; а інакше це буде не слава, а хула. Не стільки хулиться Бог нечистим життям язичника, скільки розбещенням християнина.
Тому, прошу вас, намагайтеся всіляко про прославляння Бога. Горе, сказано, тому рабу, яким ім’я Боже хулиться. А коли буде горе, тоді негайно піде всяке покарання і муки. Навпаки, блаженний той, ким ім’я Боже прославляється. Тож не будемо ж жити, як у темряві, але постараємося уникати всяких гріхів, а особливо тих, які хиляться до загальної шкоди, тому що ними-то особливо і наноситься хула Богові. Яке, справді, ми отримаємо прощення, коли, зобов’язані, за заповіддю, давати іншим, ми будемо викрадати чуже? Яка буде для нас надія на спасіння? Ти будеш покараний, якщо не нагодуєш того, хто голодний: яке ж отримаєш помилування, якщо оголиш вдягненого? Ми постійно говоримо це, і не перестанемо говорити. Можливо, ті, хто не послухали сьогодні, послухають наступними днями; якщо ж дехто й залишаться непохитними, то все ж таки, принаймні, ми будемо праві на суді, тому що виконали свою справу. Але дай Боже, щоб ці слова і нас не приводили до сорому, і вас не змушували закриватися. Дай Бог усім із відвагою стати перед судилищем Христовим, щоб і ми могли похвалитися вами, і для своїх зол знайти якесь полегшення у вашому доброму імені, в Христі ІІісусі Господі нашому, з Котрим Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 68

Ін. 12:34. Народ відповідав Йому: Ми чули із закону, що Христос перебуває навіки; як же Ти кажеш, що має бути піднесений Сину Людському? хто Цей Син Людський?

1. смерть не перешкоджає Іісусу Христу перебувати вічно. – 2. Пророцтва не примушують буквально розуміти різні способи вираження Св. Писання. 3. Потрібно всіляко намагатися про те, щоб не відчужуватися від Бога. – Про людинолюбство до ближніх.

1. Брехня безсила і легко викривається, хоча зовні й розмальована різноманітними фарбами. Як ті, що вкривають мастилом стіни, близькі до руйнування, через це мастило не можуть виправити їх, так і люди, коли говорять неправду, легко викриваються. Так саме сталося і тепер з юдеями. Коли Христос сказав: “коли Я піднесуся від землі, всіх притягну до Себе” (Ін. 12:32), – вони заперечують: “Ми чули із закону, що Христос перебуває навіки; як же Ти кажеш, що має підноситися Син Людський? хто Цей Син Людський”? Отже, вони знали, що Христос є особою безсмертною і має життя нескінченне. Отже, розуміли й те, що Він говорив. Та й у Писанні в багатьох місцях говориться разом і про страждання, і про воскресіння. Так, наприклад, Ісая ставить те й інше разом, коли каже: “як вівця, повели Його на заклання” (Іс. 53:7), і так далі; і Давид у другому псалмі, рано як і в багатьох інших, поєднує те й інше; і патріарх (Яків), сказавши: “схилився він, ліг, як лев”, додав: “і як левиця: хто підніме його?” (Бут. 49:9). – чим вказує разом і на страждання, і на воскресіння. Але юдеї тому кажуть, що Христос перебуває навіки, що цим думали затулити Йому вуста і показати, що Він не Христос.
І дивись, яка зловмисність! Не сказали: ми чули, що Христос не повинен страждати, не повинен бути розіп’ятий; але: “що перебуває навіки”, – хоча ці слова і не становлять заперечення, тому що страждання не було перешкодою до безсмертя. Звідси можна бачити, що вони розуміли багато чого, що могло здаватися обопільним, і що вони з доброї волі чинили зловмисно. Оскільки вище Христос говорив про смерть, то вони, почувши тут слово: “вознесену бути”, прийшли саме до думки про смерть. Потім кажуть: “хто Цей Син Людський?” І це також зі злим умислом. Не подумай, кажуть вони, що ми розуміємо тут Тебе, і не кажи, ніби ми суперечимо Тобі через ворожнечу з Тобою. Ось ми навіть і не знаємо, про кого Ти говориш, та все ж однак висловлюємо свою думку. Що ж Христос? Бажаючи затулити їм вуста і показати, що Його страждання анітрохи не перешкоджають Йому перебувати на віки вічні, Він каже: “ще на малий час світло є з вами” (Ін. 12:35). Цим показує, що смерть Його є тільки преставлення, так як і сонячне світло не зникає зовсім, але, сховавшись на короткий час, знову з’являється. “Ходіть, поки є світло”. Про який час говорить Він тут? Чи має на увазі все теперішнє життя, чи тільки час до хреста? Я думаю, – і те, і інше, бо, за невимовною Його людинолюбством, багато хто увірував у Нього і після хреста. А говорить Він це для того, щоб спонукати їх до віри, що й раніше робив, коли говорив: “ще недовго бути Мені з вами” (Ін. 7:33). “Той, хто ходить у темряві, не знає, куди йде” (Ін. 12:35). Справді, чого не роблять тепер юдеї, і проте ж не знають, що роблять, але ходять ніби в темряві. Думають, що йдуть протилежним шляхом; дотримуються суботи, зберігають закон, дотримуються правил щодо їжі, але не знають, куди йдуть. Тому й говорив: “віруйте у світло, та будете синами світла” (Ін. 12:36), тобто, Моїми синами. На початку євангеліст каже (про віруючих), що вони “не від крові, не від бажання плоті,… але від Бога народилися” (Ін. 1:13), тобто, від Отця, – а тут говориться про самого (Христа), що Він їх народжує, щоб ти знав, що в Отця і Сина одна дія. “Сказавши це, Іісус відійшов і сховався від них” (Ін. 12:36).
Навіщо Він тепер ховається? Адже не підняли проти Нього каміння і не сказали жодної хули, як було раніше: навіщо ж Він сховався? Проникаючи в їхні серця, Він знав, що в душі вони озлобилися проти Нього, хоча й нічого не говорили; знав, що вони кипіли й готові були вбити Його, і не чекав, доки дійдуть вони до самої справи, а сховався, щоб приборкати їхню ненависть. Дивись, як на це вказав і євангеліст: він одразу ж додав: “стільки чудес сотворив Він перед ними, і вони не вірили в Нього” (Ін. 12:37). Які це знамення? Знамення, про які євангеліст промовчав. Та це ж видно і з подальшого. Після того, як Він пішов і поступився їм, Він знову приходить і лагідно розмовляє з ними, кажучи таким чином: “Той, хто вірує в Мене, не в Мене вірує, а в Того, Хто послав Мене” (Ін. 12:44). І зауваж, як Він (зазвичай) чинить: починає промову скромно і принижено, відносячи все до Отця, а потім підносить Своє слово. Коли ж бачить, що вони лютують, – віддаляється, а потім знову з’являється і знову починає промову принижену. Коли ж Він так чинив? Скажи краще, коли Він так не чинив? Ось, дивись, як Він говорить спочатку: “як чую, так і суджу” (Ін. 5:30); потім піднесено: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21); і знову: “Я не суджу” вас, інший “є Той, хто судить” (Ін. 8:15,50); а потім знову віддалився. Потім, з’явившись у Галілеї, каже: “Старайтеся не про їжу тлінну” (Ін. 6:27); і, сказавши про Себе велике, а саме – що Він зійшов із неба, що Він дає життя вічне, знову йде. А у свято кущів знову з’являється і чинить точно так само.
2. Та й постійно, як кожен може бачити, Він урізноманітнює таким чином своє вчення: то приходить, то йде, то говорить смиренно, то піднесено. Так точно Він вчинив і тут. “Стільки чудес створив Він перед ними, – каже, – і вони не вірили в Нього, нехай збудеться слово Ісаї пророка: “Господи, хто повірив почутому від нас, і кому відкрився м’яз Господній” (Ін. 12:37-38)? І знову: “тому не могли вони вірити, що, як ще сказав Ісая: “слухом почуєте – і не зрозумієте”. Це сказав Ісая, коли бачив славу Його і говорив про Нього” (Ін. 12:39,41; Іс. 6:9). Ось знову слова “як” і “сказав” означають не причину, а наслідок. Не тому юдеї не вірили, що так сказав Ісая, а тому сказав так Ісая, що вони не будуть вірити. Чому ж євангеліст говорить не так, а навпаки начебто представляє невір’я наслідком пророцтва, а не пророцтво – наслідком невір’я? У подальших же словах він те ж саме висловлює ще сильніше, кажучи так: “тому не могли вони вірувати, що, як сказав Ісая”. Цим він хоче ясніше довести, що Писання не помилкове і що передбачене ним сталося не інакше, а саме так, як було передбачено. А щоб хто-небудь не сказав: навіщо ж і прийшов Христос? Чи Він не знав, що Його не будуть слухати? – для цього і наводить пророків, показуючи, що і вони це знали. Прийшов же Христос для того, щоб не мали жодного вибачення у своєму гріху. Що передбачив пророк, то передбачив тому, що так неодмінно буде. А якби не повинно було неодмінно здійснитися, то він і не передбачив би; але воно повинно було неодмінно здійснитися, тому що (юдеї) були невиліковні.
Якщо ж і поставлено тут слово: “не могли”, то воно означає те саме, що – не хотіли. І ти не дивуйся цьому. Ось і в іншому місці говориться: “хто може вмістити, нехай вмістить” (Мф. 19:12). Так і в багатьох місцях Писання зазвичай вживає слово: можливість, у сенсі бажання; ось, наприклад, ще: “вас світ не може ненавидіти, а Мене ненавидить” (Ін. 7:7). Та це ж саме, як кожен може бачити, буває і в звичайній розмові. Так, коли хто каже: я не можу полюбити такого-то, то під можливістю розуміє особливу силу бажання; так само такий-то не може бути добрим. Та й пророк як каже? “Чи може Єфіоплянин змінити шкіру свою, і барс – плями свої”, і народ цей чи може “чинити добре, звикнувши робити зле” (Єр. 13:23). Не те розуміє він, ніби вчинення чесноти для цих людей неможливе; але що вони не хочуть того, тому й не можуть. І слова євангеліста виражають тільки те, що пророку неможливо було сказати неправду. Але аж ніяк не можна сказати, щоб тому самому юдеям неможливо було увірувати. Пророк міг залишитися вірним і в тому разі, якби вони увірували, – він би того й не передбачив. То чому ж, скажеш, Писання не висловилося таким чином? У Писанні є деякі подібні особливості, а тому треба підкорятися його правилам. “Це сказав, коли бачив славу Його”. Чию славу? Отця. Як же Іоанн докладає ці слова до Сина, а Павло до Св. Духа? Це вони кажуть не тому, ніби змішують іпостасі, а щоб показати, що в Нього одна гідність: що належить Отцю, те належить і Сину, а те, що належить Сину, належить і Св. Духу. Хоча багато чого (Бог) прорік через ангелів, проте ж ніхто не каже: як сказав ангел, але: як сказав Бог; що проречено Богом через ангелів, те належить Богові, але те, що належить Богові, ще не належить ангелам. А тут (апостол) каже, що це слова Духа (Діян. 26:25-26). “і говорив про Нього”. Що говорив? “Бачив я Господа, що сидить на престолі високому і піднесеному” (Іс. 6:1), та ін. Отже, славою він називає тут бачення, дим, слухання невимовних таїнств, зір серафимів, блискавку, що виходить від престолу, на яку не могли дивитися ті сили. “і говорив про Нього”. Що говорив? Що він чув голос, який говорив йому: “кого Мені послати? і хто піде…? І я сказав: ось я, пошли мене. І сказав Він: …слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима дивитися будете – і не побачите. Народ цей осліпив очі свої й скам’янив серце своє, нехай не бачать очима, і не зрозуміють серцем” (Іс. 6:8-9; Ін. 12:40). Ось знову нове здивування; але його не буде, якщо вникнемо в справу належним чином. Як сонце вражає очі хворих, але не тому, щоб воно мало таку властивість, так буває і з тими, хто не слухає слів Божих. У цьому ж сенсі говориться і про фараона, що озлобило його серце.
Так буває і з тими, які якимось чином противляться словам Божим. І це – особливість Писання, так само як і вирази: “віддав їх Бог хибному розуму” (Рим. 1:28); і: “приділив… народам” (Повт. 4:19); це значить – дозволив, попустив. У цих місцях виражено не те, ніби Бог і це робить, але показується, що це відбувається від злоби інших. Коли ми буваємо покинуті Богом, тоді віддаємося дияволу; а віддавшись дияволу, піддаємося незліченним лихам. Отже, щоб налякати слухача, каже: “озлобив”, і: “зрадив”. А що Бог не тільки не зраджує нас, а й не полишає, якщо ми самі того не захочемо, – послухай, що каже: чи не “чи несправедливості ваші розділили між вами і між Мною?” (Іс. 59:2). І ще: “ті, хто віддаляють себе від Тебе, гинуть” (Пс. 72:27); а Осія каже: “ти забув закон Бога твого, і Я забуду тебе” (Ос. 4:6). І сам Христос у Євангелії: “скільки разів хотів Я зібрати чад твоїх,… та ви не захотіли” (Лк. 13:34). І знову Ісая: “Я приходив, нікого не було,… Я кликав, ніхто не відповідав” (Іс. 50:2). Говорячи таким чином, показує, що ми самі покладаємо початок залишенню нас Богом, самі буваємо винні у своїй погибелі. А Бог не тільки не хоче ні залишати нас, ні карати, але коли й карає, – робить це проти Свого бажання. “Я не хочу, – каже Він, – смерті того, хто помирає, але наверніться, і живіть” (Єз. 18:32). А Христос навіть плаче про руйнування Єрусалима, як чинимо і ми стосовно своїх друзів.
3 Отже, знаючи це, вживатимемо всіх заходів, щоб не відпасти від Бога, і постараємося мати піклування про свою душу і любов один до одного; не відторгатимемо від себе своїх членів, – це властиво біснуватим і божевільним, – але що гірше знайдемо їхнє становище, то більшу турботливість покажемо про них. Адже ми часто бачимо людей, одержимих наполегливими і незцілимими тілесними недугами, і проте ж не перестаємо докладати до них лікування. Що, наприклад, гірше за подагру? Що – хірагри? Але хіба ми відсікаємо через це члени? Зовсім ні. Навпаки, вживаємо всіх заходів, щоб отримати хоч якесь полегшення, якщо вже немає можливості вилікувати хворобу. Так само чинитимемо і зі своїми братами: хоч би вони страждали на невиліковні хвороби, невідступно дбатимемо про їхнє зцілення і носитимемо тяготи одне одного. Через це ми виконаємо і закон Христовий, і досягнемо обітованих благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Котрим Отцю, зі Святим Духом, слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 69

Ін. 12:42-43. Втім і з начальників багато хто увірував у Нього, але заради фарисеїв не сповідували, щоб не бути відлученими від синагоги, тому що любили більше славу людську, ніж славу Божу.

1.Любостяжання дуже небезпечна хвороба. – 2. Про єдиносущість Отця і Сина. – 3. Треба уникати марнославства, отрута якого поширюється всюди. – Проти розкоші жінок. – Заклик до милостині. – Жінки повинні залишити розкіш, щоб можна було спонукати своїх чоловіків до подаяння милостині.

1. Ми повинні уникати всіх узагалі душевно-шкідливих пристрастей, але особливо тих із них, які й самі із себе народжують багато гріхів. Таке, напр., сріблолюбство. Воно і саме по собі тяжка хвороба, але стає ще важчим тому, що воно корінь і мати всіх зол. Таке ж і марнославство. Ось, наприклад, і ці (начальники іудейські) відторглися від віри через любов до слави. “І з начальників, – говорить Писання, – багато хто увірував у Нього, але “юдеїв “заради… не сповідували, щоб не бути відлученими від синагоги”. Так само і (Христос) ще раніше говорив їм: “Як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте, а слави, що від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44). Отже, вони були не князі, а раби, і раби найнижчі. Утім, згодом і цей страх зник. За апостолів ми ніде не зустрічаємо одержимих цією хворобою; при них наверталися до віри і князі, і священики; послана благодать Святого Духа всіх їх зробила твердішими за адамант. Але оскільки тепер це служило ще для них перешкодою до віри, то послухай, що говорить Христос: “Хто вірує в Мене, той не в Мене вірує, а в Того, Хто послав Мене” (Ін. 12:44). Ніби так говорив Він: що боїтеся ви увірувати в Мене? Віра в Мене, так само як і невір’я, через Мене переходять до Бога. Дивись, як завжди і в усьому виявляє Він досконалу рівність Своєї істоти. І не сказав: хто вірує Мені, – щоби хто не подумав, ніби Він тут говорить про Свої слова, – що можна було б сказати і про людей, наприклад, хто вірить апостолам, той вірить не їм, а Богові. Але щоб ти знав, що Він тут говорить про віру у Своє єство, Він не сказав: хто вірує Моїм словам, але: “хто вірує в Мене”. Але чому, скажеш, Він ніде не сказав навпаки: хто вірує в Отця, той вірує не в Отця, а в Мене? Бо заперечили б: ось ми віруємо в Отця, а в Тебе не віруємо. Адже вони були ще дуже немічні. Тому, розмовляючи з учнями, Він сказав так: “Вірте в Бога, і в Мене вірте” (Ін. 14:1); а з юдеями – бачачи, що вони, за своєю неміччю, ще не можуть почути такі слова, говорить інакше; їм Він показує, що неможливо увірувати в Отця, не увірувавши в Нього. І щоб ти не подумав, ніби це сказано в тому ж значенні, в якому може бути сказано і стосовно людини, Він додає: “Той, хто бачить Мене, бачить Того, Хто Мене послав” (Ін. 12:45). Що ж? Значить Бог – істота тілесна? Зовсім ні. Христос говорить тут про бачення розумове, і тим знову показує Своє єдиносущне. Але що означають слова: “хто вірує в Мене”? Це те саме, як якби хтось сказав: хто бере воду в річці, бере її не з річки, а з джерела; а втім, і це ще вельми слабка подоба справжнього предмета. “Я світло прийшов у світ” (Ін. 12:46). Оскільки Отець скрізь називається світлом, і в старому, і в новому завіті, то і Він докладає до Себе цю назву; тому й Павло, навчившись звідси, називає Його сяйвом. Взагалі Він тут показує велику спорідненість з Отцем і не вважає жодної відмінності, тому що віра в Нього, каже, не до Нього відноситься, а переходить до Отця. А світлом Він Себе назвав тому, що Він знищує оману і розсіює розумовий морок. “Якщо хто” Мене не слухає, “Я не суджу його, бо Я прийшов не судити світ, але спасти світ” (Ін. 12:47). Щоб не подумали, ніби Він через неміч не звертав уваги на тих, які нехтували Ним, для цього Він сказав: “прийшов не судити світ”.
2. Потім, щоб не стали від цього недбайливішими, дізнавшись, що коли віруючий отримує спасіння, то й невіруючий не піддається покаранню, – дивись, як Він ставить їм на вигляд і страшний суд, долучаючи такі слова: “Той, хто відвертає Мене, і той, хто не приймає слів Моїх, має суддю собі” (Ін. 12:48). Але якщо “Отець не судить нікого” (Ін. 5:22) і Ти прийшов не з тим, щоб судити світ, то хто ж його судитиме? “Слово, яке Я говорив, воно буде судити його в останній день” (Ін. 12:48). Оскільки вони казали, ніби Він не від Бога, то Він і сказав так, показуючи, що для них тоді не буде можливості казати це, але слова, що їх Я виголосив нині, стануть замість обвинувача, будуть викривати їх і заберуть у них усяке виправдання. “Слово, яке Я говорив”. Яке слово? “Бо Я” не сам від Себе прийшов, “але Отець, що послав Мене, дав Мені заповідь, що сказати і що говорити” (Ін. 12:49) – і всі інші подібні слова. Отже, це говорилося так тільки для них, щоб вони не могли мати жодного приводу до вибачення. В іншому випадку, яка (Христос) матиме перевагу перед Ісаєю? Адже цей останній говорить те саме: “Господь Бог дав Мені мову мудрих, щоб Я міг словом підкріплювати знемагаючого” (Іс. 50:4). Яке перед Єремією, який також, коли був посланий, отримав натхнення? Яке – перед Єзекіїлем? Адже і цей говорив після того, як поглинув сувій. До того ж, ті, які слухатимуть Його слова, були б причиною Його знання. Якщо Він отримав заповідь, що Йому говорити, тільки тоді, коли був посланий, то нарешті ти повинен будеш зізнатися, що Він того не знав перш, ніж був посланий. А що може бути нечестивішим за ці слова, якщо хто стане приймати їх у цьому значенні і не подбає дізнатися причину їхньої приниженості? Апостол Павло каже, що навіть учні знали, “що є воля Божа, блага, угодлива і досконала” (Рим. 12:2): Чи Синові не знати доти, доки Він не отримав заповіді? Чи є в цьому якась відповідність? Бачиш, що Він говорить із надзвичайним приниженням для того, щоб і юдеїв привернути до Себе, і на наступних людей накласти мовчання? Отже, для того Він говорить по-людськи, щоб хоча б у такий спосіб спонукати їх до того, щоб вони уникали всього низького в Його словах, знаючи, що Він так говорить не по суті, а за неміччю слухачів.
“І Я знаю, що заповідь Його є життя вічне. Отже, що Я кажу, кажу, як сказав Мені Отець” (Ін. 12:50). Бачиш, як принижені ці слова? Адже хто отримає заповідь, той уже не пан над самим собою. А тим часом, сам же Він каже: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21). Невже ж воскрешати, кого хоче, Він має владу, а говорити, що хоче, не має? Очевидно, Він цими словами хоче сказати ось що: неприродно, щоб інакше говорив Він, і інакше висловлював Я. “І Я знаю, що заповідь Його – життя вічне”. Це Він сказав проти тих, котрі вважали Його обманщиком і казали, ніби Він прийшов на погибель. А словами: “Я не суджу” показує, що Він анітрохи не винен у їхній погибелі. Цим Він ніби так свідчить, маючи намір залишити їх і більше не звертатися до них: розмовляючи з вами, Я нічого не говорив власне від Себе, але все від Отця. І для того Він завершує Свою бесіду з ними словами приниженими, щоб сказати, що при самому кінці таким був Мій останній голос до них. Який же саме? “Я говорю, як сказав Мені Отець”. Якби Я був противником Богові, Я б сказав навпаки, – що Я нічого не кажу угодного Богові, щоб усю славу привласнити Собі; але Я все відношу до Нього, тож навіть нічого Свого не кажу. Чому ж ви не вірите Мені, коли Я кажу, що Я отримав заповідь, і коли з такою силою спростовую вашу неправедну думку, що нібито Я противлюся Отцеві? Як тим, хто отримав заповідь, неможливо ні робити, ні говорити нічого іншого, крім того, що завгодно тим, хто їх послав, доти, доки вони в усій точності не виконають заповіді, так і Мені не можна ні робити, ні говорити нічого іншого, окрім того, що хоче Отець. Що роблю Я, те творить Він, бо Він “є зі Мною; Отець не залишив Мене одного” (Ін. 8:29). Бачиш, як Він усюди показує, що Він тісно з’єднаний зі Своїм Батьком і що між Ними немає нічого посередницького? І в тому випадку, коли Він каже: “Я прийшов не Сам від Себе” (Ін. 7:28), Він тим самим не владу в Себе забирає, а принижує лише думку, ніби Він чужий і противний Богові. Адже якщо люди владні самі над собою, то тим більше єдинородний Син. А що це справедливо, – послухай, що говорить Павло: “принизив Себе Самого” (Флп. 2:7) і віддав Себе за нас. Але, як я сказав, страшно, істинно страшно – марнославство. Воно було причиною, що і ці люди не вірили, і інші погано вірили, і що слова, які (Христос) говорив для них же самих – з людинолюбства, вони перетворювали на привід до нечестя.
3. Отже, будемо всіляко уникати цього звіра. Він буває різного роду і виду, і розливає свою отруту на все, – і на скарби, і на задоволення, і на красу тілесну. Тому-то ми скрізь і переступаємо межі потреби; тому й розкіш в одязі, і великий натовп слуг; тому нехтується помірність у всьому – і в будинках, і в одязі, і в столі, а розкіш панує. Ти хочеш насолоджуватися славою? Подавай милостиню: тоді тебе похвалять ангели, тоді тебе прославить Бог. А тепер уся слава дістається на частку золотих справ майстрів і ткачів; ти ж залишаєшся без вінця і нерідко бачиш, як тебе обтяжують прокльони. Не обважуй ти всім цим свого тіла, а витрать все це на прожиток жебраків, і з усіх боків будуть оплески, звідусіль – велика похвала. Тоді саме ти будеш цим володіти, коли будеш роздавати іншим; а поки ти користуєшся сама, ти не володієш. Дім – не надійне сховище; вірне сховище – це руки жебраків. І навіщо ти прикрашаєш тіло, тим часом як душа залишається в нехтуванні і покрита нечистотою? Навіщо ти не стільки дбаєш про душу, скільки про тіло? Адже про неї слід було б навіть більше дбати; принаймні ж, улюблені, будемо мати про неї хоч таке ж піклування. Скажи мені: якби хтось запитав у тебе, чого б ти краще хотіла – чи тіло мати чисте, здорове і прекрасне, а вбрання носити бідне, чи – мати тіло потворне і хворе, але ходити в золоті і хизуватися оздобленням? Чи не набагато скоріше ти захотіла б мати благопристойність у самій природі свого тіла, ніж у пишності одягу? Невже ж ти стосовно тіла побажаєш цього, а стосовно душі – протилежного? Маючи душу огидну, потворну і чорну, невже ти вже думаєш що-небудь виграти через золоті прикраси?
Чи не крайнє це безумство? Зверни краще ці прикраси всередину і цими намистами прибери свою душу. Коли вони лежать на тілі, вони не служать ні до його здоров’я, ні до краси. Адже вони не зроблять ні чорного білим, ні потворного – красивим і пристойним. Але якщо ти прикрасиш ними душу, то незабаром зробиш її з чорної білою, з огидної і потворної прекрасною і пристойною. І це не моє слово, а самого Господа, який говорить так: “якщо будуть гріхи ваші, як багряне, – як сніг збілю” (Іс. 1:18); і ще: “подавайте… милостиню,… тоді все буде у вас чисто” (Лк. 11:41). І не себе тільки, а й чоловіка свого ти зробиш прекрасним, якщо будеш чинити таким чином. Коли чоловіки побачать, що ви залишили ці прикраси. Тоді вони вже не матимуть потреби у великих витратах; а не маючи цієї потреби, вони зовсім відстануть від марнотратства і будуть більш схильні до милостині. Та й ви тоді в змозі будете сміливо радити їм робити те, що слід; а тепер ви зовсім позбавлені цієї влади. Справді, якими вустами ви будете говорити їм це? Якими очима будете дивитися, вимагаючи від чоловіків, щоб вони подавали милостиню, коли більшу частину ви витрачаєте на прикрашання тіла? Тоді ти в змозі будеш сміливо говорити чоловікові про милостиню, коли залишиш золоті прикраси. І якби навіть ти анітрохи в тому не встигла, – принаймні, ти виконаєш зі свого боку все; а втім неможливо, щоб ти не переконала свого чоловіка, коли будеш говорити йому самими справами. “Чому ти знаєш, дружино, чи не врятуєш чоловіка?” (1Кор. 7:16). Бо як тепер ти даси відповідь і за себе, і за нього, то якщо відкладеш увесь цей зовнішній блиск – отримаєш сугубий вінець, і будеш тріумфувати, носячи вінець разом із чоловіком, у безмежні віки, і будеш насолоджуватися вічними благами, яких нехай сподобимось ми всі, по благодаті та людяності Господа нашого ІІісуса Христа, Котрому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 70

Ін. 13:1. Перед святом Великодня Іісус, знаючи, що настав час Його перейти від світу цього до Отця, явив ділом, що, полюбив Своїх тих, хто є у світі, до кінця полюбив їх.

1. доброта Іісуса Христа до своїх ворогів і до всіх людей. – 2. Думка, що Іісус Христос насамперед омив ноги Юді. – Обмивання ніг було чудовим уроком смирення, який Господь дав своїм учням. – 3. Треба дбати про вдів і сиріт.

1. “Будьте наслідувачами мене, – каже Павло, – як я Христа” (1Кор. 11:1). Для того Христос і плоть прийняв з одного з нами складу, щоб через неї навчити нас чесноти. “У подобі, – сказано, – плоті гріховної в жертву за гріх і засудив гріх у плоті” (Рим. 8:3). Та й сам Христос (говорить): “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем” (Мф. 11:29). І цьому Він навчав не словами тільки, а й справами. Так, називали Його самарянином, і біснуватим, і ошуканцем, і кидали в Нього каміння; а фарисеї то слуг посилали, щоб схопити Його, то підсилали інших зловмисників, до того ж і самі часто ганьбили Його, і все це тоді, коли не лише не мали жодного приводу для звинувачення Його, а навпаки, ще й постійно користувалися Його благодіяннями. Однакож, і після всього цього, Він не переставав творити їм добро і словом, і ділом. І коли один слуга вдарив Його, Він каже: “Коли Я сказав лихе, покажи, що лихе, а якщо добре, то чому ти б’єш Мене?” (Ін. 18:23). Але так чинив Він зі Своїми ворогами і зловмисниками. Подивимося ж, як Він чинить і зі Своїми учнями, а особливо – що Він тепер висловлює по відношенню до (учня) підступного. Адже його слід було ненавидіти більше за всіх, тому що він, будучи учнем і учасником у трапезах і вечорницях, і бачачи чудеса, і удостоївшись отримати так багато, вчинив з Ним гірше за всіх, – не каміння кидав на Нього і не зневажав Його, але видав і зрадив. Тим часом дивись, як Він прихильно приймає його: Він умиває йому ноги. І цим також Він хотів утримати його від злого наміру. Міг Він, звісно, якби захотів, висушити його, як фігову ягоду, і розірвати на частини, як розірвав каміння, і роздерти, як завісу; але Він хотів, щоб той залишив свій злий намір не з примусу, а з доброї волі. З цією метою Він і вмиває йому ноги. Але й цього не засоромився цей нещасний і жалюгідний чоловік. “Перед святом Пасхи Іісус, знаючи, що прийшов час Його”. Не тоді тільки дізнався, але знав, каже (євангеліст), набагато раніше, ніж зробив те, що зробив.
“Перейти”. Євангеліст глибокодумно називає смерть Його переходом. “Полюбив Своїх сущих у світі, до кінця полюбив їх”. Бачиш, як Він, маючи намір залишити їх, виявляє до них найсильнішу любов? Слова: “Полюбив, до кінця полюбив їх” – саме означають, що Він не проґавив нічого, що слід було б зробити тому, хто сильно любить. Але чому Він зробив це не спочатку? Що важливіше, те Він робить наприкінці, щоб посилити їхню прихильність до Себе і приготувати їм велику розраду в прийдешніх лихах. “Своїми” ж Він називає їх за Своїм близьким з ними спілкуванням. Називає Він і інших “Своїми”, але – як Своє створіння, наприклад, коли говорить: “і не прийняли Його свої” (Ін. 1:11). Але що значить: “тих, що існують у світі”? Це означає, що в Нього були “Свої” і між померлими, як, напр., Авраам, Ісаак, Яків і подібні до них; але вони були вже не в світі. Чи бачиш, що Він Бог і старого, і нового заповіту? А що означає: “до кінця полюбив їх”? Цим (євангеліст) говорить, що Він ніколи не переставав любити їх; і це називає свідченням особливо сильної любові. Щоправда, в іншому місці (таким свідченням) називається не це, а положення душі за друзів своїх; але тоді цього ще не було. Але чому Він зробив це (умив ноги) тепер? Тому що це було набагато дивовижніше тоді, коли Він для всіх здавався стільки славним; та через це й розраду не малу Він залишив перед розлукою з ними. Оскільки їм належало перенести жорстоку скорботу, то Він пропонує їм через це і рівносильну втіху. “І під час вечері, коли диявол уже вклав у серце Іуді Симонову Іскаріоту зрадити Його” (Ін. 13:2). Здивовано сказав це євангеліст, показуючи, що вмив ноги Юді тоді, коли той уже наважився зрадити Його. Цим Він виявляє також велику злість Юди, – бо його не зупинила ні участь у вечері, хоча це зазвичай краще приборкує злість, ні те, що Учитель продовжував піклуватися про нього до самого останнього дня.
“Іісус, знаючи, що Отець усе віддав у руки Його, і що Він від Бога вийшов, і до Бога відходить” (Ін. 13:3). Тут висловлює своє здивування, що Той, хто такий великий і такий високий, хто прийшов від Бога і до Бога відходить, хто все утримує у Своїй владі, – що Він вчинив це і, незважаючи на всю Свою велич, не погребував прийняти на Себе таку справу. Під переданням же, як мені здається, він розуміє тут порятунок вірних; і Христос, коли говорить: “Усе віддано Мені Отцем Моїм” (Мф. 11:27), – розуміє це ж саме передання. Так само Він і в іншому місці каже: “Вони були Твої, і Ти дав їх Мені” (Ін. 17:6); і ще: “Ніхто не може прийти до Мене, якщо не покличе його Отець” (Ін. 6:44); і: “Коли не дасться йому з неба” (Ін. 3:27). Отже, або це виражає, або те, що умивання ніг анітрохи не могло принизити, бо Він прийшов від Бога і йде до Бога, і все містить. А коли ти чуєш: переказ, то не припускай нічого людського. Цим показується тільки повага до Отця і однодумність із Ним, – тому що, як Отець віддає Йому, так і Він віддає Отцю, як це і показує Павло, коли говорить: “коли віддає царство Богові й Отцю” (1Кор. 15:24). Говорить тут про це по-людськи, показуючи Його велику дбайливість про учнів і виявляючи невимовну любов Його до них, – так як Він тепер уже дбав про них, як про своїх, навчаючи їх матері всіх благ – смиренномудрій, яку Він назвав початком і кінцем чесноти. І не без причини додано слова: “від Бога вийшов і до Бога відходить”, але щоб знали ми, що Він чинив гідно Того, хто прийшов звідти й туди йде, – подолавши всяку гордість. І “встав з вечері, зняв із Себе верхній одяг” (Ін. 13:4).
2. Дивись, як не умуванням тільки Христос показує Своє смирення, але й іншими діями. Не перед лежанням Він встав, а тоді, коли вже всі лягли. Потім не просто вмиває, але спочатку склав із Себе одяг. Але й на цьому не зупинився, а ще оперезався рушником; та й цим не задовольнився, але Сам же влив воду, а не іншому звелів наповнити її. Так все це Він робить Сам, щоб показати тим, що, коли ми робимо добро, то повинні робити його не з недбалістю, але з усією ретельністю. І мені здається, що Своєму зраднику Він умив ноги першому, – бо (євангеліст) сказавши: “І почав умивати ноги учням” (Ін. 13:5), потім продовжує: “Підходить до Симона Петра, і той каже до Нього: …Чи тобі умивати мої ноги?” (Ін. 13:6). – Тобто, чи ти тими самими руками, якими Ти відкривав очі, очищав прокажених і воскрешав мертвих? Справді, вже і це виражає собою досить багато, – чому Петру і не було потреби сказати що-небудь більше, ніж: “Чи Тобі?” У цьому одному вже висловлювалося все. Але справедливо може хтось запитати: чому ніхто інший не завадив Йому (вмити ноги), а тільки один Петро, що слугує свідченням не малої любові й поваги? Яка ж цьому причина? Мені здається, що Христос спочатку вмив ноги зраднику, а потім приступив до Петра, і що інші були вже напоумлені прикладом Петра. А що дійсно Він умив когось іншого перед Петром, це видно зі слів: “Коли ж (ουν) прийшов до Петра”. Утім, євангеліст не говорить прямо, але словом: “почав” натякає на це. І хоча першим був Петро, але, ймовірно, зрадник, за своїм нахабством, покладався навіть вище за верховного (апостола). Його нахабство виявляється і в інших випадках – наприклад, коли він занурює разом з Учителем (руку в солянку), і коли, незважаючи на докори, не відчуває докорів сумління. Петро, одного разу зазнавши докору ще раніше, і докору за слова, які він сказав з любові, так упокорився, що навіть і тоді, коли був у томлінні й тремтінні, звернувся до іншого, щоб той спитав; а цей (Юда), незважаючи на часті докори, не приходив до тями.
Отже, коли підійшов до Петра, “той каже Йому: Господи! Чи тобі вмивати мої ноги?” – (Христос) каже йому: “Що Я роблю, тепер ти не знаєш, а зрозумієш після”. (Ін. 13:6-7), тобто (після дізнаєшся) яка від цього вигода, наскільки корисний цей урок, як це може спонукати нас до всякої смиренномудрості. Що ж Петро? Продовжує чинити опір і говорити: “Не вмиєш ніг моїх навіки” (Ін. 13:8). Що ти робиш, Петре? Хіба не пам’ятаєш колишніх слів? Чи не ти сказав: “Будь милостивий до Себе, Господи”, – і почув: “відійди від Мене, сатана” (Мф. 16:22-23)? Невже і це не напоумило тебе, і ти все ще гарячкуєш? Так, каже, але тепер відбувається справа незвичайна і вражаюча. Оскільки ж Петро чинив так з великої любові, то і Христос знову вловлює його тією любов’ю. Як тоді Він сильно докорив йому, сказавши: “ти Мені спокуса”, – так і тепер каже: “якщо не умию тебе, не матимеш частки зі Мною” (Ін. 13:8). Що ж цей палкий і полум’яний? “Господи, – каже, – не тільки ноги мої, а й руки і голову” (Ін. 13:9). Гарячий в опорі, але ще гарячіший у виявленні згоди; а те й інше – від любові. Але чому (Христос) не сказав, для чого Він це робив, а вжив погрозу? Тому, що Петро не послухав би. Якби сказав: залиш, через це Я хочу навчити вас смирення, – то Петро тисячу разів обіцяв би бути смиренним, аби тільки Владика не робив цього. А тепер що говорить? Те, чого Петро найбільше боявся і боявся, – саме, щоб не бути відлученим від Нього. Адже це він часто запитував: “куди Ти йдеш”, – і з цього приводу говорив: “душу мою покладу за Тебе” (Ін. 13:36-37). Якщо він не поступився і тоді, коли почув: ти не знаєш тепер, що Я роблю, а дізнаєшся після, – то тим більше, якби дізнався. Тому-то і сказав, – знаючи що, якби він зрозумів це тепер, то продовжував би опиратися. Та Петро й не сказав: поясни мені, і я не буду опиратися; але – що було ознакою ще більшої гарячності – він навіть не хотів знати цього, а знову наполягає на своєму, кажучи: “не вмиєш ніг моїх”. Коли ж (Христос) вжив погрозу, – він негайно вщух. Але що значить: “зрозумієш після”? Коли саме “після”? Тоді, каже, коли ім’ям Моїм будеш виганяти бісів, коли побачиш Моє вознесіння на небо, коли довідаєшся від Духа, що Я сиджу по правиці Отця, – тоді зрозумієш те, що тепер відбувається.
Що ж Христос? Коли Петро сказав: “не тільки ноги мої, а й руки, і голову”, – (Христос) каже: “Омитому треба тільки ноги вмити, бо чистий весь; і ви чисті, але не всі. Бо знав Він зрадника Свого” (Ін. 13:9-11). Але якщо вони чисті, – для чого вмиваєш їм ноги? Для того, щоб ми навчилися скромності. Тому-то Він звернувся не до іншої якоїсь частини тіла, а саме до тієї, яка найменше з усіх інших цінується. Що означає: “омитий”? Те саме, що чистий. А хіба вони були чисті? Адже вони ще не були звільнені від гріхів і не удостоїлися одержати Св. Духа, тому що гріх ще володарював, клятвене рукописання ще існувало і жертва ще не була принесена? Чому ж Він називає їх чистими? Щоб ти не подумав, ніби вони в тому відношенні чисті, що вже звільнені від гріхів, Він додав: “Ви вже очищені через слово, що Я проповідував вам” (Ін. 15:3), – тобто, ви поки що чисті тільки з цього боку; ви вже прийняли світло; ви вже звільнилися від юдейських оман. Так і пророк каже: “Омийтеся, очистіться; видаліть злі діяння ваші від очей Моїх” (Іс. 1:16). Отже, такий уже омився і чистий. А оскільки апостоли відкинули від душі своєї всяке лукавство і поводилися з Христом із чистим сумлінням, то Він і каже, згідно зі словами пророка, що “обмитий уже чистий”. Під обмиванням Він розуміє тут не іудейське обмивання водою, але очищення совісті.
3 Отже, будемо і ми чисті; навчимося робити добро. Але що таке добро? “Захищайте сироту, заступайтеся за вдову. Тоді прийдіть – і розсудимо, каже Господь” (Іс. 1:17-18). У Писанні часто говориться таким чином про вдів і сиріт; а ми про те й не думаємо. Тим часом, уяви, яка нагорода! “Якщо будуть гріхи ваші, – сказано, – як багряне, – як сніг збіжу; якщо будуть червоні, як пурпур, – як хвилю збіжу” (Іс. 1:18). Вдовиці беззахисні, а тому (Господь) багато про них і піклується. Вони, звичайно, могли б вступити і в другий шлюб, але зі страху Божого вони переносять скорботи вдівства. Подаймо ж їм руку допомоги всі ми, і чоловіки, і дружини, щоб і нам самим колись не зазнати тяжкої долі вдівства, або, якщо зазнаємо, – мати повне право очікувати і на себе людинолюбства. Не малу мають силу сльози вдовиці; вони можуть відчинити саме небо. Не будемо ж ображати їх, не станемо збільшувати їхні нещастя, але будемо надавати їм всіляку допомогу. Якщо чинитимемо так, то забезпечимо собі цілковиту безпеку і в теперішньому житті, і в майбутньому віці. Не тільки тут, а й там вони послужать для нас захистом; за зроблені їм благодіяння вони позбавлять нас від більшої частини наших гріхів і дадуть нам можливість із відвагою постати перед суддівським судилищем Христовим, чого нехай сподобимося всі ми з благодаті та людяності Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава навіки віків. Амінь.

Бесіда 71

Ін. 13:12. Вдягнув одежу Свою, і, полігши знову, промовив до них: Чи ви знаєте, що Я зробив вам? та ін.

1. озлоблення Іуди. – Ставлення Іісуса Христа до своїх учнів як повчальний приклад для панів, жорстоких до своїх слуг. – 2. До пояснення уроку смирення, який дав Господь. – 3. Не той нещасний, хто терпить образи, а той, хто заподіює їх. – Приклади древніх. – Йосип і Мойсей як зразки лагідності й терпіння. – Історія Йосипа. – Потрібно прощати, щоб отримати прощення від Бога.

1 Небезпечно, улюблені, небезпечно впасти в глибину зол. Тоді вже важко буває душі виправитися. Тому потрібно всіляко намагатися – не бути спійманим спочатку, тому що легше не вдатися (у зло), ніж, вдавшись, виправитися. Подивися на Іуду: коли він втягнув себе (у зло), то скільки не отримує допомоги, – все не повстає. Сказав (Христос), звертаючись до нього: “один із вас диявол”; сказав: “не всі вірують” (Ін. 6:70,64); сказав: “Не про всіх вас говорю”, – і: “Я знаю, яких обрав” (Ін. 13:18), – але він нічого цього не відчуває. “Коли ж умив їм ноги, і вдягнув одяг Свій, то, полігши знову, сказав їм: “Чи ви знаєте, що Я зробив вам?” – Це говорить, звертаючись уже не до одного Петра, а й до всіх. Господь і Учитель; “і правильно говорите, бо Я точно те” (Ін. 13:12-13). “Ви називаєте Мене”, – посилається на їхнє судження. Потім, щоб не здалося, що це слова їхньої приязні, додає: “Я точно те”. Таким чином, навівши їхні власні слова, Він тим самим робить їх не обтяжливими; а підтвердивши наведені слова Своїм (словом), усуває від них усяку підозру, – говорить. Чи бачиш, як, розмовляючи з учнями, Він набагато відвертіше говорить про Самого Себе? Як сказав Він: “Не називайте вчителя на землі, “бо один у вас Учитель”, також сказав: “і батьком собі не називайте нікого на землі” (Мф. 23:8-9). А вираз: “один і: один” сказано не про Отця тільки, а й про Нього. Якби Він говорив, не розуміючи тут і Себе, то як міг би сказати: “нехай будете синами світла” (Ін. 12:36)? І знову: якби називав учителем одного Отця, то як же каже: “Я точно те”, і ще: “один у вас Наставник – Христос” (Мф. 23:10)?
“Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив ноги вам, то й ви повинні умивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили те саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:14-15). Але ж це не одне й те саме, бо Він – Учитель і Господь, а ви між собою – сораби. Що ж означає: “те саме”? З такою ж ретельністю. Для того Він і бере приклади від більшого, щоб ми робили хоч менше. Так і вчителі пишуть для дітей вельми красиві літери, щоб вони, хоча недосконало, наслідували їх. Що ж тепер – ті, хто зневажає своїх побратимів? Що тепер – ті, хто вимагає почестей? Христос умив ноги зраднику, святотатцю і хижакові і в самий час зради, незважаючи на нерозкаяність, зробив його співтоваришем трапези; а ти пишаєшся і насміхаєшся? Тож значить, скажеш, ми повинні вмивати ноги один одному, отже, і рабам? А що ж особливого, якщо і рабам? Тут раб і вільний розрізняються тільки за ім’ям, а там – за суттю справи. Христос за природою Господь, а ми раби; однак же, Він не відмовився і це зробити. Але тепер доводиться задовольнятися, якщо і з вільними ми не чинимо, як з рабами і купленими невільниками. І що ми тоді скажемо, – ми і ті, хто має зразки такого довготерпіння, анітрохи не наслідуємо його, а чинимо зовсім навпаки – без міри звеличуємось і не віддаємо належного? Адже Бог, сам спочатку зробивши це (умивши ноги), зробив нас боржниками один одному, хоча ми зобов’язані відплачувати один одному і менше (того, що Він зробив), так як Він – Господь, а ми, якщо будемо робити це, будемо робити для подібних нам рабів. На це саме і Він вказав словами: “якщо Я, Господь і Учитель”, – і ще: “то й ви”. Слід було б сказати: тим паче ви – раби; але Він надав це совісті слухачів. Але чому ж Він зробив це тепер? Тому що (учні) незабаром уже повинні були сподобитися честі, одні – більшої, інші – меншої.
2. Тому, щоб вони не звеличувалися один над одним і не говорили, як колись: “хто більший”, і не обурювалися один на одного, Він у всіх їх забирає зарозумілість, кажучи: хоч ти був би й дуже великий, ти не повинен анітрохи звеличуватися над братом. І не сказав того, що важливіше, саме: “якщо Я вмив ноги зраднику, то що великого в тому, якщо ви (будете вмивати ноги) один одному”; але, показавши це насправді, залишив судити про те глядачам. Тому Він говорив: “хто створить і навчить, той великим назветься” (Мф. 5:19), тому що вчити по-справжньому – це значить виконувати самою справою. Таке вчення яке не винищить гордовитості? Який не знищить гордості й зарозумілості? Той, хто сидить на херувимах, умив ноги зраднику; а ти, людино, – земля і попіл, пір’я і прах – звеличуєшся і зарозуміло пишаєшся? І який же будеш гідний геєни? Якщо ти справді бажаєш мати почуття високі, – прийди, я покажу тобі шлях, бо ти навіть не знаєш, що це означає. Хто приліплюється до теперішнього, як до чогось великого, у того душа низька. Тому і смиренномудрість може бути тільки за величі душі, і гордовитість – тільки від низькості душі. Як малі діти пристрасні бувають до нікчемних речей, до м’ячиків, обручів і кісток, а про велике не можуть мати й гадки, так точно й тут: хто любомудрий, той вважатиме ніщом блага справжні (і тому ні сам не захоче мати їх, ні в іншого не візьме їх), а хто не любомудрий, той буде думати інакше, буде пристрасний до павутиння, до тіні, до сонних мрій і до того, що ще нікчемніше за це.
“Воістину, воістину кажу вам: раб не більший за пана свого, і посланець не більший за того, хто його послав. Якщо це знаєте, блаженні ви, коли виконуєте. Не про всіх вас кажу,… але нехай збудеться Писання: Той, хто їсть зі Мною хліб, підняв на Мене п’яту свою” (Ін. 13:16-18). Що сказав раніше, те й тепер говорить, для умовляння їх. Якщо раб не більший за пана свого, і посланець не більший за того, хто його послав, а Я це зробив, то тим більше вам слід робити це. Потім, щоб хто-небудь не сказав: для чого Ти це говориш? Хіба ми не знаємо цього? – додав наступне: Я кажу вам не тому, ніби ви не знаєте, але для того, щоб ви здійснювали насправді Мої слова. Знати можуть усі, а робити – не всі. Тому Він і сказав: “блаженні ви, коли виконуєте”. Тому ж саме і я невпинно повторюю вам про це, хоча ви й знаєте, – щоб спонукати вас до справ. Адже й юдеї знають, але вони не блаженні, бо не виконують того, що знають. “Не про всіх, – каже, – вас говорю”. О, довготерпіння! Ще не відкриває зрадника, а навпаки прикриває його справу, подаючи тим йому випадок до покаяння. І відкриває, і не відкриває, кажучи таким чином: “Той, хто їсть зі Мною хліб, підняв на Мене п’яту”. Мені здається, що слова: “раб не більший за пана свого” сказані й для того, щоб ті, кому трапиться зазнати зла від рабів або від якихось незначних людей, не спокушалися, дивлячись на приклад Юди, який, отримавши незліченні добродіяння, заплатив злом Благодійникові. Тому й додав: “той, хто їсть зі Мною хліб”, і, залишивши все інше, сказав про те, що здебільшого могло його втримати й присоромити: той, каже, кого Я годував, кого Я зробив учасником Своєї трапези. Це Він говорив, навчаючи благодійничати людям, які чинять нам зло, навіть і тоді, коли вони невиправні. А оскільки Він сказав: “не про всіх вас кажу”, то, щоб не навести страху на багатьох, Він відокремлює нарешті Юду, кажучи так: “той, хто їсть зі Мною хліб”. Вираз: “не про всіх”, – не вказує неодмінно на одного; тому Він додав: “той, хто їсть зі Мною хліб”, показуючи цьому нещасному, що Він зазнає його нападу не через незнання, а цілком знаючи, – а це знову найбільше могло втримати його. І не сказав: зрадить Мене, але: “підняв на Мене п’яту”, щоб тим висловити підступність, лукавство і скритність його задуму.
3. Усе ж це написано для того, щоб ми не були злопам’ятними до кривдників, але напоумляли й оплакували їх. Дійсно, сліз гідні не ті, які терплять кривду, а ті, які заподіюють її. Лихоїмець, наклепник і всякий, хто чинить будь-яке інше зло, шкодять набагато більше самим собі; а нам приносять найбільшу користь, якщо ми не мстимося за себе. Покладемо, наприклад, такий-то пограбував, а ти за образу подякував і прославив Бога. Через цю подяку ти здобув собі незліченні нагороди, так само як той приготував собі невимовний вогонь. Якщо ж хто скаже: що ж, якщо я не міг помститися тому, хто скривдив мене, тому що я слабший за нього? – то я відповім ось що: ти міг гніватися і гніватися, тому що це в нашій владі, бажати зла тому, хто мене скривдив, тисячократно проклинати його й усюди безславляти. Отже, хто цього не зробив, той отримає нагороду і за те, що не мстився, тому що, очевидно, він не став би мститися і в тому разі, якби міг це зробити. Адже скривджений, якщо він малодушний, користується всілякою зброєю – мстить скривдженому прокльонами, лайками, наклепами. Отже, ти не тільки не роби цього, а й молися за нього; а якщо ти не тільки не зробиш цього, а й станеш молитися за нього, то будеш подібний до Бога. “Моліться, – сказано, – за тих, хто вас кривдить,… щоб будете подібні до Отця вашого Небесного” (Мф. 5:44-45). Бачиш, яку велику користь отримуємо ми від образ, завданих нам іншими? Нічим так не тішиться Бог, як тим, коли ми не відплачуємо злом за зло? Але що я кажу: коли не відплачуємо злом за зло? Адже нам заповідано відплачувати противним, – благодіяннями, молитвами. Тому і Христос відплатив тому, хто хотів зрадити Його, благодіями, а саме: умив ноги, докоряв таємно, докоряв з лагідністю, служив, удостоїв його трапези й цілування, і хоча (Іуда) і від того не покращав, проте ж Він не переставав робити Своє. Але, якщо хочеш, я навчу тебе і прикладом рабів, і особливо, рабів старозавітних, щоб ти бачив, що ми не можемо мати ніякого вибачення, коли буваємо злопам’ятними. Отже, чи хочете, я скажу вам про Мойсея? Чи не піднести слово ще далі? Адже що давніші будуть наведені приклади, то переконливішими вони будуть. Чому ж так? Тому що тоді чеснота була важчою. Ті, хто жив у той час, не мали ні письмових повчань, ні прикладів життя; трудилася одна тільки природа без усякої сторонньої допомоги і змушена була всюди плавати без усякої опори. Тому-то (Писання), вихваляючи Ноя, не просто назвало його досконалим, а й додало: “у роді своєму” (Бут. 6:9), тобто, в такий час, коли було багато перешкод. Звісно, після нього прославилися й інші, але ж він нічим не буде меншим за них, – бо він був досконалим у свій час.
Хто ж був довготерпеливий до Мойсея? Блаженний і доблесний Йосип, який, прославившись цнотливістю, не менше прославився довготерпінням. Його продали, тим часом як він не зробив ніякої образи, але служив, працював і виконував усе, властиве рабам. На нього звели злий наклеп, але він не мстився, хоча мав і батька на своєму боці; навпаки, він навіть поніс братам їжу в пустелю і, коли не знайшов їх, не впав у відчай і не повернувся назад, хоч і мав до того випадок, якби хотів, але завжди зберігав істинно братерську прихильність до цих лютих і жорстоких людей. Знову, коли він сидів у в’язниці, і його запитали про причину, він не сказав про них нічого лихого, а тільки: “нічого не зробив”, – і: “я викрадений із землі Євреїв” (Бут. 40:15). І після цього, коли знову отримав владу, він і живив їх, і позбавив від незліченних лих. Так от, коли ми пильнуємо над собою, злоба ближнього не може відвернути нас від чесноти. Але не такими були його брати. Вони зняли з нього одяг і хотіли вбити його, і паплюжили його за сновидіння. Він приніс їм їжу, а вони замишляли позбавити його свободи і життя. Самі їли, а брата, кинувши голого в рів, зневажали. Що може бути гірше за таке звірство? Яких убивць не були вони нелюдянішими за них? А потім, витягнувши з рову, вони віддали його на тисячу смертей, – продали людям іноплемінним і диким, що відправлялися до варварів. Але він, ставши царем, не тільки не мстився їм, але й звільнив їх, скільки було в його владі, і від гріха, назвавши все, що трапилося, справою Промислу Божого, а не їхньої злоби. І все, що він не зробив із ними, зробив не для того, щоб помститися за образу, але удавано, заради брата. Тому-то, коли побачив згодом, що вони не відпускають від себе його брата, – негайно скинув із себе личину, став голосно ридати й обіймати їх, нібито вони, що раніше погубили його, зробили йому найбільше благодіяння; перевів їх усіх до Єгипту й обсипав незліченними благодіяннями. Яке ж ми матимемо виправдання, коли після закону і благодаті, після такого примноження любомудрості, не наслідуємо і того, хто жив до благодаті і закону? Хто позбавить нас від покарання:? Ні, істинно немає нічого гіршого за злопам’ятство. Це ж показав і боржник десяти тисяч талантів. Спочатку йому борг був прощений, а потім знову зажаданий: прощений – з людинолюбства Божого, а знову зажаданий – за жорстокість і злопам’ятство до свого клеврета (Мф. 18:24-38). Знаючи все це, будемо прощати гріхи нашим ближнім і відплачувати їм добром, щоб і від Бога отримати милість, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Бесіда 72

Ін. 13:20. Воістину, воістину кажу вам: той, хто приймає того, кого Я пошлю, приймає Мене; а той, хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене.

1. чому св. Іоанн лежав на грудях Іісуса Христа, коли всі інші учні перебували в страху. – 2. Нечутливість Іуди. – Навіщо в сонмі учнів був гаманець. – 3. Бесіда після таємної вечері. – Не чудеса, а людинолюбство становлять ознаку учнів Іісуса Христа. – 4. Закиди, які язичники робили християнам. – У чому учні проявляли свою людинолюбність. – Язичники помічали вади й недоліки християн і робили їх приводом ухилення від прийняття християнської віри.

1. Велику відплату за послуги, що надаються рабам Божим, і плоди від них ми отримуємо ще в теперішньому житті. “Той, хто приймає вас, – каже Христос, – Мене приймає; а той, хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене”. А що може зрівнятися з прийняттям Христа і Його Отця? Але який це має зв’язок із тим, що сказано раніше? Що спільного між словами: “коли виконуєте, блаженні ви”, і наступними потім: “Той, хто приймає вас”? Зв’язок тісний і дуже близький. І дивись, який саме. Оскільки (апостоли) повинні були виступити (на проповідь) і зазнати великих лих, то Христос втішає їх двома способами: по-перше, через самого Себе, а по-друге, через інших. Якщо, каже, ви будете любомудрувати, маючи завжди в пам’яті Мене і уявляючи все, що Я зазнав і що зробив, то легко перенесете лиха. Але не цим тільки (втішає їх), а й тим, що вони будуть користуватися великими послугами від усіх. На перше Він вказав, сказавши: “коли виконуєте, блаженні ви”; а на інше – словами: “Хто приймає вас, той приймає Мене”. Він відчинив для них домівки всіх, тож вони мали подвійну розраду – і в своїй любомудрості, і в старанності тих, хто їм служить. Потім заповівши це їм, як особам, що мають обійти увесь всесвіт, і помисливши, що зрадник позбувся і того, і іншого, і нічим цим не скористається, тобто, ні терпінням серед праць, ні послугами людей, що прийматимуть, Він знову обурився духом. Євангеліст, означаючи це і показуючи, що Він через це саме обурився, додає: “Сказавши це, Іісус обурився духом, і засвідчив, і сказав: …один із вас зрадить Мене” (Ін. 13:21). Знову на всіх наводить страх, не назвавши на ім’я. Хоча (апостоли) і не усвідомлювали за собою нічого лихого, але спантеличені, бо більше вірили словам Христа, ніж власним своїм помислам. Тому вони й дивилися один на одного. Таким чином, приписавши всю справу одному, Христос тим зменшив страх; а додавши: “один із вас”, привів усіх у збентеження. І що ж? Всі інші дивляться один на одного, а завжди полум’яний Петро подає знак Іоанну. Так як він уже раніше зазнав докору і, коли (Христос) хотів умити йому ноги, не дозволяв, та й скрізь, незважаючи на те, що діяв за потягом любові, піддавався осуду, то тепер, побоюючись (нового докору), він не став ні мовчати, ні говорити, але через Іоанна хоче дізнатися.
Тут доречно запитати: чому в той час, коли всі були в млості й тремтінні, коли верховний (апостол) боявся, – Іоанн, наче в радості, лежить на лоні Іісусовому, і не лише лежить, а й припадає до пір’я? І не це тільки гідне дослідження, а й наступне. Що ж саме? Те, що він говорить про себе: “якого любив Іісус” (Ін. 13:23) Справді, чому ніхто інший не сказав цього про себе? Адже й інші були улюблені? Але Іоанн більше за інших. Якщо ж не інший хто сказав це про нього, але він сам про себе, то в цьому немає нічого дивного. Так чинить на вимогу обставин і Павло, коли каже: “Знаю чоловіка,… який тому чотирнадцять років” (2Кор. 12:2); та не мало він приписав собі й інших похвал. І невже маловажним тобі здається те, що як тільки почув: “йди за Мною” (Мф. 4:18-20), негайно ж, покинувши мрежі й батька, пішов, що його одного з Петром узяли на гору, і знову, за іншої нагоди, увійшов у дім (архієрея)? До того ж, скільки він же вихвалив Петра! Він не приховав, що Христос сказав йому: Петре, “чи любиш ти Мене більше, ніж вони?” (Ін. 21:15). І скрізь він виявляє Петра полум’яним і щиро прихильним до себе. Так, коли (Петро) сказав: “а він що?” (Ін. 21:21), то сказав це від великої любові. Ось чому ніхто інший не сказав так про себе; та й він не сказав би, якби йому не довелося говорити про цю обставину. Якби він, сказавши, що Петро дав знак Іоанну запитати, нічого більше не додав, то привів би нас у велике здивування, і змусив би шукати причину (вчинку Петра). Тому-то, щоб усунути це здивування, він сам каже: “лежав біля грудей Іісуса” (Ін. 13:23). А чи вже, на твою думку, ти мало дізнався, почувши, що він лежав і що Учитель дозволив йому таку зухвалість? Якщо ж ти бажаєш знати і причину цього, то це зроблено було з любові. Тому-то він і каже: “якого любив Іісус”. А я думаю, що він зробив це і з іншою метою, саме – бажаючи показати, що він був далекий від звинувачення у зраді. Тому-то він безбоязно говорить і діє. Інакше, чому він сказав це не в інший час, а саме тоді, коли верховний подав йому знак? Так, щоб ти не подумав, що подав йому знак, як старшому, – він каже, що це зроблено було з великої любові. Для чого ж він припадає і до персів? (Учні) не думали ще про Христа нічого великого, а до того ж (Іоанн) через це полегшував і печаль свою. Природно, що тоді й обличчя їхні були сумні; адже, якщо вони були збентежені у своїй душі, то тим більше це збентеження (видно було) на їхніх обличчях. Тому-то, втішаючи їх і словами, і запитаннями, (Іісус) допускає і дозволяє припадати до Своїх пір’їн. Зауваж і те, як Іоанн чужий хвастощів. Він не назвав себе по імені, але сказав: “якого любив”, подібно до того, як і Павло говорив: “Знаю чоловіка,… який тому чотирнадцять років тому”. При цьому випадку Іісус уперше викриває зрадника, але й тепер – не називаючи його на ім’я, а як? “Той, кому Я, вмочивши шматок хліба, подам” (Ін. 13:26). І самий цей образ докору міг зворушити його, якщо вже він не засоромився і трапези, споживаючи від одного хліба. Справді, нехай спілкування в трапезі не зачепило його; але кого б не привабило і те, що він прийняв від Христа хліба? Але його не привабило. Тому-то і “увійшов тоді в нього сатана”, посміявшись над його безсоромністю. Поки він був у лику (апостолів), сатана не смів увійти в нього, але ззовні нападав на нього; а коли (Христос) виявив його і відлучив, тоді вже безбоязно увійшов у нього. Оскільки він був настільки розбещений і невиправний, то його не слід було довго тримати в лику. Тому-то Христос нарешті й вигнав його; а коли він був вигнаний, тоді опанував ним сатана, і він, покинувши зібрання, вийшов уночі. “Тоді Іісус сказав йому: Що робиш, роби швидше. Але ніхто з тих, що лежали, не зрозумів” (Ін. 13:27-28).
2 О, яка нечутливість! Як можна було не пом’якшитися і не засоромитися! Але він вийшов геть, зробившись ще більш безсоромним. Слова ж: “роби скоріше” не означають ні наказу, ні поради; навпаки, ними (Христос) докоряє і показує, що Він хотів би, щоб (зрадник) виправився, і що Він залишає його тільки тому, що він був невиправний. І (цього), говориться, “ніхто з тих, хто лежав, не зрозумів”. Тут може хтось прийти в подив щодо того, чому учні і після того, як запитали: “хто це”, і отримали у відповідь: “той, кому Я, вмочивши шматок хліба, подам”, – і після того не впізнали (зрадника)? Ймовірно, Христос сказав тихо, так, що ніхто не чув. Тому-то, звісно, й Іоанн, припавши до Його пір’я, запитував майже на вухо, щоб не зробити явним зрадника, і Христос відповідав так само, так що й тепер не зробив його явним. І хоча Він з виразністю сказав: “що робиш, роби скоріше”, проте ж апостоли, незважаючи на це, не зрозуміли. Цими словами Він показував, що все, сказане Ним юдеям про смерть, було істинним. А юдеям Він говорив: “Ніхто не забирає його (життя) в Мене… Маю владу віддати його, і владу маю знову прийняти його” (Ін. 10:18). І справді, доки Він не дозволяв узяти, ніхто не в силах був; а коли дозволив, тоді це стало справою легкою. Натякаючи на все це, Він і сказав: “що робиш, роби швидше”. Але й тоді ще Він не зробив зрадника відомим. Могло статися, що він був би розтерзаний і вбитий. Тому-то “ніхто з тих, хто лежав, не зрозумів”. Невже й Іоанн? Так, і Іоанн, – тому що він не припускав, щоб учень міг дійти до такого великого беззаконня. Будучи самі далекі від такого лиходійства, (апостоли) не могли підозрювати і в інших нічого подібного. Отже, як раніше сказав їм: “Не про всіх вас говорю”, і ніде не відкрив (зрадника), так і тепер вони подумали, що Він говорить про стороннього. “Була ніч, – говориться, – коли він вийшов” (Ін. 13:30-31). Для чого ти говориш мені про час? Для того, щоб ти пізнав безсоромність (зрадника), бо час не втримав його від виконання задуму. Однак і це не зробило його явним. У той час апостоли, будучи одержимі страхом і великим занепокоєнням, були збентежені й не зрозуміли істинного сенсу слів Христових. Вони подумали, що (Христос) сказав: “щоб дав що-небудь жебракам” (Ін. 13:29), так як Він багато дбав про жебраків, навчаючи і нас мати про них велике піклування. І думали вони так не без причини, а тому, що (Юда) мав у себе ковчежець. Втім не видно, щоб хто-небудь приносив Христу гроші. Що учні годували Його від своїх статків, про це сказано, а на те ніде не зроблено натяку. Яким же чином Той, Хто наказував не носити ні дорожньої торби, ні міді, ні жезла, носив ковчежок для служіння жебракам? Це для того, щоб ти знав, що і людині вкрай бідній і тій, що розіп’яла плоть свою, потрібно мати про це велику турботу. Адже (Христос) багато чого робив для нашої настанови. Таким чином учні подумали, що Він це і говорить, тобто, щоб Юда дав що-небудь жебракам. Але (Юду) не зачепило й те, що Він не хотів викрити його до самого останнього часу. Так повинні чинити і ми, – не виявляти гріхів людей, які живуть з нами, хоча б вони були невиліковні. Та й після цього, коли Юда прийшов зрадити Його, дав йому цілування і зволив на таку справу тоді, коли вже йшов на подвиг набагато тяжчий, на хрест і на поносну смерть; і при цьому знову показав Своє людинолюбство. Тут же Він називає Свою смерть навіть славою, навчаючи нас, що немає нічого настільки ганебного та ганебного, що б не обернулося на більшу славу людини, якщо вона піддається тому заради Бога. Після того, як Юда вийшов, щоб зрадити Його, Він каже: “Нині прославився Син Людський” (Ін. 13:31). Цим Він підбадьорює занепалі у зневіру душі учнів і переконує не тільки не нарікати, а навіть радіти. З цієї-то причини Він і Петру ще раніше зробив докір. Бути відданим смерті і перемогти смерть – це, дійсно, велика слава. Ось це і означають слова, які Він говорив про Себе: “коли піднесете Сина Людського, тоді дізнаєтеся, що це Я” (Ін. 12:32,8:28), і знову: “зруйнуйте храм цей” (Ін. 2:19), і ще: “знамення не дасться вам, окрім знамення Йони” (Лк. 11:29). І чи не велика, справді, слава в тому, що Він після смерті з’явився більш могутнім, ніж до смерті? Учні, щоб запевнити у воскресінні, здійснили великі чудеса. А якби Він не воскрес і не був Богом, то як би вони ім’ям Його здійснили такі справи? “І Бог прославить Його” (Ін. 13:32). Що означає: “і Бог прославить Його в Собі”? Значить: через самого Себе, а не через іншого. “І незабаром прославить Його”, – тобто, разом із хрестом. Не після тривалого часу, каже; не чекатиме віддаленого часу воскресіння і не тоді явить Його славним; а негайно ж, на самому хресті виявиться слава. І справді, тоді сонце померкло, каміння розпалося, завіса розірвалася, багато тіл спочилих святих воскресли; на труні були печаті, його оточувала варта, над тілом лежав камінь, – і проте ж тіло воскресло. Минуло сорок днів, і зійшов Дух, і всі одразу ж стали проповідувати Його. Це й означає: “прославить Його в Собі, і незабаром прославить Його”: не через ангелів і архангелів, і не через іншу якусь силу, а через Самого Себе.
3. Але як же Він прославив Його через самого Себе? Він усе зробив для слави Сина, хоча все зробив сам Син. Чи бачиш, що (Христос) Свої справи відносить до Отця? “Діти! недовго вже бути Мені з вами. Будете шукати Мене, і, як сказав Я Юдеям, що, куди Я йду, ви не можете прийти, так таки вам кажу тепер” (Ін. 13:33). Після вечері Христос починає вже бесіду сумну. Коли вийшов Юда, тоді був уже не вечір, а ніч. І оскільки незабаром мали прийти, щоб узяти Його, то належало передати апостолам усе, щоб вони мали це в пам’яті. Утім, справедливіше сказати, їм нагадав усе Дух. Адже природно, що вони багато чого забули, бо тоді вперше про це чули і до того ж мусили зазнати таких великих спокус. Їх охоплював сон, як і зауважує інший євангеліст, і вони були одержимі сумом, як говорить і сам Христос: “А від того, що Я сказав вам це, сумом сповнилося серце ваше” (Ін. 16:6); як же могли вони добре утримати все це в пам’яті? То для чого ж їм було сказано? Не мало сприяло в їхній думці до слави Христової те, що вони, ясно дізнавшись про це згодом, пригадували, що ще раніше чули про те від самого Христа. А для чого Він заздалегідь приводить їхні душі в зневіру, кажучи: “недовго вже бути Мені з вами”? Юдеям це сказано було по справедливості. Але для чого ж Ти нас ставиш поряд із цими невдячними? Аж ніяк ні. Для чого ж сказав: “як сказав Я Юдеям”? Цим Він нагадав, що пророкує це не тепер тільки, коли лиха вже наставали, але передбачав це ще раніше; і цьому свідки вони самі, бо вони чули, що Він говорив це і юдеям. Для того й додав: “діти”, – щоб апостоли, почувши “як сказав Я Юдеям”, не подумали, що і до них ці слова були сказані так само, як до юдеїв. Таким чином Він сказав це не для того, щоб пригнітити їх, а щоб підбадьорити їх, щоб лиха, які несподівано прийшли, не збентежили їх.
“Куди Я йду, ви не можете прийти”. Цим показує, що Його смерть є преставленням і переходом до місця, куди не допускаються тіла, схильні до тління. Говорить же це для того, щоб і збудити в них любов до Себе, і зробити її більш полум’яною. Адже ви знаєте, що ми запалюємося особливою любов’ю до друзів своїх тоді, коли бачимо, що вони віддаляються в таке місце, куди нам неможливо йти. Отже, юдеям Він говорив це для того, щоб їх залякати, а апостолам – щоб запалити в них любов. Місце це таке, що не тільки вони, але навіть і ви, найулюбленіші, не можете прийти туди. Тут же Він показує і Свою гідність. “І вам кажу тепер”. Чому “тепер”? Інакше їм, і інакше вам, тобто, не разом із ними. Коли ж шукали Його юдеї, і коли учні? Учні після того, як втекли, а юдеї тоді, коли, після взяття їхнього міста і після пришестя на них звідси гніву Божого, зазнали жахливих і неймовірних лих. Отже, юдеям Я говорив тоді – через їхню невір’я, а вам тепер, щоб лихо не спіткало вас несподівано. “Заповідь нову даю вам” (Ін. 13:34). Оскільки вони, чуючи ці слова, природно могли зніяковіти, як люди, що будуть позбавлені будь-якої допомоги, то Він утішає їх, обгороджуючи любов’ю – цим коренем і утвердженням усіх благ. Він ніби так говорив: ви сумуєте про те, що Я відходжу? Але якщо ви будете любити одне одного, то ви будете ще сильнішими. Чому ж Він не так сказав? Тому що сказав те, що було для них набагато корисніше: “По тому дізнаються всі, що ви Мої учні” (Ін. 13:35). Цим Він уже показав разом і те, що лик їхній не зруйнується, щойно Він дарував їм і відмітну ознаку. Це Він сказав уже тоді, коли зрадник був відділений від них. Як же Він називає цю заповідь новою, коли вона була і в старому заповіті? Він зробив її новою за самим образом; тому додав: “як Я полюбив вас”. Я, каже, не борг вам віддав за попередні ваші заслуги, а Сам почав (любити вас). Так і ви повинні благодійничати своїм друзям, хоча б і нічим не були зобов’язані їм. Таким чином, замовчуючи про чудеса, які вони мали здійснити, Він їхньою відмітною ознакою ставить любов. Чому ж так? Тому що вона-то особливо означає святих людей, тому що вона є основою всякої чесноти. Нею переважно всі ми і спасаємося. Вона-то, каже, і означає учня. Тоді всі похвалять вас, коли побачать, що ви наслідуєте мою любов.
4. Що ж? Чи не набагато краще показують це чудеса? Ні. “Багато хто скаже…: Господи!… чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли?” (Мф. 7:22). І знову, коли апостоли раділи, що їм підкоряються біси, сказав: “не радійте, що духи вам підкоряються, але радійте тому, що імена ваші написані на небесах” (Лк. 10:20). Щоправда, чудеса привели (до Христа) всесвіт, але це тому, що їм передувала любов. Якби не було любові, не було б і чудес. Вона одразу зробила апостолів людьми добрими і прекрасними, так що у всіх було одне серце і одна душа. А якби вони були незгодні між собою, то загинуло б усе. Але не до них одних це сказано, а й до всіх, хто має увірувати в Нього. Адже й тепер не інше що спокушає язичників, а саме те, що немає любові. Але вони, скажеш, дорікають нам і в тому, що не буває чудес? Так, але не стільки. У чому ж апостоли показали любов? Бачиш, що Петро та Іоанн нерозлучні один з одним і разом входять до храму? Бачиш, що Павло також натхненний любов’ю до них, – і вже чи ще сумніваєшся? Якщо вони здобули інші чесноти, то тим більше мали любов, яка є матір’ю добра: вона виростає від душі доброчесної, а де порок, там в’яне ця рослина. Коли, сказано, помножиться беззаконня, “у багатьох охолоне любов” (Мф. 24:12). Та й язичників не стільки навертають чудеса, скільки життя; життя ж ніщо так не впорядковує, як любов. Тих, які здійснювали знамення, язичники часто називали і ошуканцями; але чистому життю вони не можуть дорікнути. Тому, доки проповідь не була ще поширена, – чудеса по справедливості були предметом здивування, а тепер потрібно збудити здивування життям.
Справді, ніщо стільки не спокушає, як порок; та й справедливо. Адже, коли язичник побачить, що той, кому заповідано любити й ворогів, злодійкує, грабує, спонукає до ворожнечі та поводиться з одноплемінниками, як із дикими звірами, – він назве наші слова порожніми бреднями. Коли побачить, що (християнин) тремтить смерті, – як прийме слова про безсмертя? Коли побачить, що ми владолюбні і раболіпствуємо іншим пристрастям, – то ще більше буде прихильний до свого вчення, не думаючи про нас нічого великого. Ми, істинно ми, винні в тому, що язичники залишаються в омані. Своє вчення вони давно вже засудили і на наше дивляться з повагою; але життя наше їх утримує від навернення. На словах любомудрувати легко, багато хто і з них це робив; але вони вимагають доказу від справ. Нехай, скажеш, вони подумають про наших давніх мужів? Але вони зовсім не вірять, а хочуть бачити людей, що живуть тепер. Покажи нам, кажуть, віру від справ твоїх; а справ немає. Навпаки, вони бачать, що ми гірше за звірів терзаємо ближнього свого, і тому називають нас язвою всесвіту. Ось що утримує язичників і не дозволяє їм приєднатися до нас. Тому ми будемо покарані і за них, – не тільки за те, що чинимо зло, а й за те, що через нас хулиться ім’я Боже. Доки ми будемо прив’язані до багатства, розкоші та інших пристрастей? Відстанемо нарешті від них. Послухай, що говорить пророк про деяких божевільних: “їстимемо й питимемо, бо завтра помремо!” (Іс. 22:13). Про нинішніх же людей і цього не можна сказати. Тепер багато хто привласнює собі надбання всіх, за що і засуджує їх пророк, кажучи: “ніби ви одні поселені на землі” (Іс. 5:8)? Тому-то я боюся, щоб не сталося чогось лихого і щоб нам не притягнути на себе жодного покарання Божого. А щоб цього не було, будемо вправлятися у всякій чесноті, щоб досягти і майбутніх благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 73

Ін. 13:36. Симон Петро сказав до Нього: Господи, куди Ти йдеш? Іісус відповів йому: Куди Я йду, ти не можеш тепер за Мною йти, а після підеш за Мною.

1. жвавість і ревність ап. Петра. – Любов ніщо без благодаті. – Передбачення падіння ап. Петра. – 2. Іісус Христос, щоб не засмучувати своїх учнів, приховував від них деякі речі. – Ще свідчення про рівність Сина з Отцем. – 3. Необхідно дбати про змиття всіх нечистот душі. – Насамперед їх омиває хрещення, потім милостиня. – Порок хижацтва. – Робити милостиню з викраденого злочинно. – Краще зовсім не робити справ милосердя, ніж робити їх із плодів хижацтва.

1. Велике благо – любов. Вона сильніша за вогонь, піднімається до самого неба, і немає перешкоди, яка б могла утримати її сильне прагнення. Ось, наприклад, полум’яний Петро: після того, як почув: “куди Я йду, ви не можете прийти”, – що каже? “Господи, куди Ти йдеш?” Це він сказав, бажаючи не стільки дізнатися, (куди йде Христос), скільки піти за Ним. Сказати прямо: я піду – він поки ще не смів; а каже: “Куди Ти йдеш?” І Христос відповідав не на слова його, а на думку, так що його бажання видно з самих слів Христа. Що Він сказав? “Куди Я йду, ти не можеш тепер за Мною йти”. Чи бачиш, що Петро бажав піти за Ним, а тому й запитав? Та й тоді, як почув: “після підеш за Мною”, він не втримав свого бажання, хоча й отримав жадану надію, але бажав до того, що сказав: “Чому я не можу йти за Тобою тепер? Я душу мою покладу за Тебе” (Ін. 13:37). Оскільки він уже звільнився від страху зради і побачив себе в числі щирих (учнів), то вже із зухвалістю сам запитує, тим часом як інші мовчать. Що ти кажеш, Петре? (Христос) сказав: “не можеш”, а ти кажеш: можу? Отже, ти дізнаєшся на власному досвіді, що твоя любов, без допомоги згори, ніщо. Звідси ясно, що Христос і падіння Петра допустив для його ж користі. І попередніми діями Він хотів напоумити його; але оскільки Петро залишався при своїй гарячковості, то хоча він і не довів його і не спонукав до того, щоб він зрікся, проте ж залишив його без допомоги, щоб він пізнав свою неміч. Христос сказав, що Йому належить бути відданим, а Петро каже: “Будь милостивий до Себе, хай не буде цього з Тобою!” (Мф. 16:22). Йому був зроблений докір, але він не напоумився, а навпаки, коли Христос хотів умити йому ноги, знову сказав: “не вмиєш ніг моїх навіки” (Ін. 13:8). І тепер, коли почув: “ти не можеш тепер за Мною йти”, знову каже: “якщо й усі спокушаться на Тебе, я… не спокушуся” (Мф. 26:33). Звикнувши таким чином суперечити Христу, він легко міг би впасти в гордість; а тому-то Христос нарешті і навчає його не протидіяти. Ось на це і натякає Лука, коли каже, що Христос сказав: “Я молився за тебе, щоб не збідніла віра твоя” (Лк. 22:32), тобто, щоб ти не загинув остаточно. Через усе це навчає його смирення і показує, що людське єство саме по собі – ніщо.
Оскільки велика любов спонукала Петра до суперечності, то Христос нарешті напоумляє його, щоб він не піддавався тому самому і згодом, але, згадуючи про те, що трапилося з ним, знав би самого себе. І дивись, яке сильне падіння! Не один раз і не двічі він зазнав цього падіння, але злякався до того, що за короткий час тричі вимовив слово зречення, – щоб у такий спосіб зрозумів, що не стільки він любив, скільки був улюблений. Однак після такого падіння Христос знову каже: “Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?” (Ін. 21:15). Отже, це падіння сталося не від холодності, а від того, що він позбувся допомоги згори. Любов Петра Христос приймає, але протиріччя, що походить від неї, відсікає. Якщо ти любиш, то повинен підкорятися тому, кого любиш. Сказав і тобі, і тим, хто був із тобою: “не можеш”; для чого ж ти сперечаєшся? Хіба ти не знаєш, що означає відкидати слова Божі? Але оскільки ти не хочеш із цього зрозуміти, що неможливо не бути тому, що Я кажу, то дізнаєшся про це з зречення, хоча воно тоді здавалося тобі набагато неймовірнішим. Про це ти навіть не знав, а то усвідомлював у своїй душі, – і проте ж сталося те, чого ти зовсім не очікував. “Душу мою покладу за Тебе”. (Петро) чув, що більше цієї любові “немає (нічого)”, і тому, будучи ненаситним і бажаючи досягти найвищої (любові), негайно ж кинувся до неї. Але Христос, показуючи, що тільки Він один може з упевненістю сповіщати про це, каже: “не проспіває півень”, тобто тепер же. Дійсно, небагато вже залишалося часу, бо розмовляв пізно вночі, коли вже минула перша і друга варта. “Нехай не бентежиться серце ваше” (Ін. 14:1). Це Він говорить тому, що учні, почувши (слова Його), цілком ймовірно, зніяковіли.
Справді, якщо верховному і стільки полум’яному (учневі) сказано було, що він, перш ніж олектор виголосить, тричі зречеться, то їм природно було очікувати, що їх спіткає яке-небудь нещастя, яке в змозі сколихнути й адамантові душі. А оскільки, думаючи про це, вони природно жахалися, то дивись, як Він заспокоює їх, кажучи: “Нехай не бентежиться серце ваше”. Цим Він насамперед показує Свою божественну силу, бо Він знає і виявляє те, що в них було на душі. “Вірте в Бога, і в Мене вірте”, тобто – всі лиха минуть. Віра в Мене і в Отця сильніша за ті лиха, що загрожують вам; вона не допустить, щоб якесь нещастя здолало вас. Потім додає: “У домі Отця Мого багато осель” (Ін. 14:2). Як на втіху скорботному Петру Він говорив: “після підеш за Мною”, так і їм подає таку ж надію. Щоб вони не подумали, що тільки йому одному дана обіцянка, Він каже: “У домі Отця Мого осель багато. А якби не так, Я сказав би вам: Я йду, щоб приготувати місце для вас”, – тобто, і ви будете в тому ж місці, де й Петро. Там дуже багато обителей і не можна сказати, щоб потрібно було готувати їх. А оскільки Він сказав: не можете “прийти куди Я йду”, то щоб не подумали, що вони назавжди відлучені від Нього, Він додав: “щоб і ви були, де Я” (Ін. 14:3). Я стільки дбаю про це, що вже приготував би це місце, якби здавна воно не було уготоване для вас. Цим Він показує, що вони повинні цілком сподіватися і сподіватися на Нього.
2. Потім, щоб вони не подумали, що Він говорить це тільки для підбадьорення їх, але вірили, що це справді так, Він додає: “А куди Я йду, ви знаєте, і шлях знаєте” (Ін. 14:4). Чи бачиш, як Він засвідчує їх, що то не даремно було сказано? Говорить же це тому, що бачив їхню душу, – як вона бажає знати це. Петро сказав вищенаведені слова не для того, щоб дізнатися, але щоб наслідувати. Коли ж він зазнав докору і тим часом Христос оголосив можливим те, що на той час здавалося неможливим, то ця сама неможливість привела Петра до бажання ретельно дізнатися про це. Тому-то й каже їм: “і шлях знаєте”. Як слідом за словами: “зречешся Мене”, незважаючи на те, що ніхто нічого не сказав, Він, випробовуючи сокровенне в серці, додав: не бентежтеся, – так і тепер, сказавши: “знаєте”, висловив бажання їхньої душі і Сам подав їм привід запитати про це. Слова ж: “куди Ти йдеш” – Петро сказав за спонуканням великої любові, а Фома від страху. “Господи! не знаємо, куди йдеш” (Ін. 14:5). Ми не знаємо, каже, місця, і як можемо знати шлях, що туди веде? І дивись, з якою боязкістю. Не сказав: вкажи нам це місце, але: “не знаємо, куди йдеш”. Про це давно вже всі бажали знати. Справді, якщо юдеї, чуючи (ці слова), були спантеличені, незважаючи на те, що хотіли звільнитися від Христа, то тим більше хотіли дізнатися про це ті, які ніколи не хотіли розлучитися з Ним. Тому-то, хоча вони боялися запитати Його, проте ж запитують, будучи спонукувані до того великою любов’ю і занепокоєнням. Що ж Христос? “Я є шлях, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). Чому ж Він не одразу, як Петро запитав: “куди Ти йдеш?” – відповідав: Я йду до Отця, а ви тепер не можете йти, – але ввів у Свою промову стільки слів, пропонуючи запитання і відповіді? Юдеям, звичайно, Він по справедливості так не сказав; але чому учням? І учням, і юдеям Він говорив, що прийшов від Бога і до Бога йде, але тепер говорить про це ясніше, ніж раніше. Юдеям Він не сказав так ясно, тому що, якби сказав: не можете прийти “до Отця, як тільки через Мене”, то вони одразу ж подумали б, що це сказано з гордості; а тепер, коли Він промовчав про це, Він привернув їх до занепокоєння. Але для чого ж, запитаєш, Він також говорив і учням, і Петру? Він знав велику ревність Петра, – що, в іншому випадку, він ще більше став би турбувати Його. Отже, щоб відвернути його від цього, Він говорить прикрито; а коли досяг того, чого хотів, темрявою і прикритістю мови, то знову говорить відкрито.
Сказавши: “де Я”, туди ніхто не може прийти, Він додав: “у домі Моєго Отця багато обителей”, – і ще: “ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене”. Він не хотів так сказати їм на самому початку, щоб не ввергнути їх у більший смуток; коли ж утішив їх, тоді й каже. Після докору, зробленого Петру, Він, справді, багато відняв у них смутку: а тим часом і вони самі, побоюючись, як би не почути того самого, стали більш смиренними. “Я є шлях”. Це – підтвердження слів: “Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене”; а слова: “істина і життя” – посвідчення в тому, що так неодмінно буде. Якщо Я і життя, то і сама смерть не може перешкодити вам прийти до Мене. Інакше сказати: якщо “Я є шлях”, то ви не матимете потреби в керівнику; якщо Я є істина, то слова Мої – не брехня; якщо Я є життя, то, хоча ви й помрете, проте ж отримаєте те, про що Я сказав. Що стосується шляху, то це вони зрозуміли і сповідали; а решти не зрозуміли, і проте ж не сміли запитати про те, чого не зрозуміли. Втім і з того, що було сказано про шлях, вони отримали велику втіху. Якщо в Моїй владі, каже, привести вас до Отця, то ви неодмінно туди прийдете. А іншим шляхом туди й неможливо прийти. Словами ж, які Він сказав раніше: “Ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець” (Ін. 6:44), і ще: “І коли Я піднесусь від землі, всіх приверну до Себе” (Ін. 12:32), а також словами, сказаними тепер: “Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене”, – Він показує Свою рівність з Отцем. Як же Він, сказавши: “куди Я йду, ви знаєте, і шлях знаєте”, додав: “Якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого. І відтепер знаєте Його і бачили Його” (Ін. 14:7)?  Цим Він не суперечить Собі, тому що учні, хоча й знали Його, але не так, як слід було. Бога вони знали, а Отця ще не знали. Уже згодом Дух, що зійшов на них, повідомив їм досконале знання. Сенс слів Христа такий: якби ви знали Мою сутність і гідність, то знали б і Отця. “І відтепер знаєте Його, і бачили Його” (одне відноситься до майбутнього, а інше до теперішнього), тобто, через Мене. Під баченням же Він розуміє пізнання розумом. Кого ми бачимо, тих можемо і бачити, і не знати; а кого знаємо, тих можемо знати і не знати. Тому Він каже: “і бачили Його”, в тому ж сенсі, в якому сказано, що Його бачили й ангели (1Тим. 3:16). Хоча вони бачили не саму сутність Його, проте ж сказано, що вони бачили Його, тобто так, як могли бачити. А сказав Він так для того, щоб ти знав, що хто бачив Його, той знає Того, Хто Його Породив. Бачили ж Його не в оголеній Його істоті, але вбраним у плоть. Є й інші місця, де Він називає пізнання баченням, – наприклад, коли каже: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8). Чистими Він називає тих, які вільні не тільки від розпусти, а й від усіх гріхів, тому що всякий гріх оскверняє душу.
3 Отже, будемо всіляко намагатися очистити себе від скверни. Очищається ж вона, по-перше, хрещенням, а потім і іншими різноманітними засобами. Бог, за Своєю людинолюбністю, дарував нам різноманітні засоби до очищення і після хрещення. Перший з усіх цих засобів – милостиня, тому що сказано: милостинями та вірою очищаються гріхи (Сир. 3:30). Але я розумію милостиню не від неправди, бо це вже не милостиня, а жорстокість і нелюдяність. Справді, що за користь – оголити одного й одягнути іншого? Милостиня має походити від співчуття, а це – нелюдяність. І хоч би ми віддали навіть усе, що викрали в інших, для нас не буде жодної користі. Це показує Закхей, який тоді умилостивив Бога, коли обіцяв повернути викрадене четверицею (Лк. 19:8). А ми, викрадаючи вельми багато, а віддаючи мало, думаємо умилостивити Бога, не знаючи, що тим ще більше прогнічуємо Його. Справді, скажи мені: якби ти, притягнувши з роздоріжжя і доріг мертвого і гнилого віслюка, поклав його на жертовник, – хіба не стали б усі кидати в тебе каміння, як у нечестивця і беззаконника? Що ж, якщо я доведу, що жертва від розкрадання ще більш мерзенна? Яке ми матимемо виправдання? Припустімо, що принесено якийсь дорогоцінний дар із того, що придбано розкраданням: чи не смердючіший він за мертвого осла? Хочеш знати, який великий сморід гріха? Послухай, що говорить пророк: “смердять, гнояться рани мої” (Пс. 37:6). Тим часом ти в той час, як словами благаєш Бога, щоб Він забув скоєні тобою гріхи, сам же своїми справами, тим, що викрадаєш і лихварюєш, і покладаєш свій гріх на жертовник, змушуєш невпинно пам’ятати про них. Але не в цьому тільки гріх, а – що ще гірше – ти оскверняєш душі святих. Жертовник – камінь, хоча він і освячується; а душі святих завжди носять самого Христа: як же ти наважуєшся приносити туди дари від такої нечистоти. Ні, скажеш, я не від цього майна, а іншого? Це – смішне і дурне марнослів’я. Хіба не знаєш, що, якщо до безлічі майна потрапить і одна крапля неправди, то все воно оскверняється? Як чисте джерело робиться все нечистим, щойно в нього кине хто-небудь нечистоту, так і багатство, якщо привнесе в нього скільки-небудь лихоїмства, все заражається від того смородом. Адже ми вмиваємо ж руки, коли входимо до церкви: навіщо ж не омиваємо серця? Хіба руки видають голос? Душа вимовляє слова; на неї дивиться Бог; і коли вона нечиста, ні до чого не служить чистота тілесна.
Справді, що користі, якщо ти зовнішні руки вмиваєш, а внутрішні залишаєш у нечистоті? Ось то-то й погано, і від того все йде у нас хибно, що ми, вкрай піклуючись про мале, нехтуємо великим. Молитися з немитими руками – справа байдужа; а молитися з нечистою душею, це – найбільше з усіх зол. Послухай, що сказано й іудеям, які звертали особливу увагу на зовнішню нечистоту: “Змий зле з серця твого… Доки будуть гніздитися в тобі злочестиві думки?” (Єр. 4:14). Омиємо ж себе і ми, але не брудом, а водою чистою, – милостинею, а не злодюжництвом. Спершу відчепись від розкрадання – і потім подавай милостиню. “Ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 36:27). Утримай руки від лихоїмства – і тоді простягай їх на милостиню. Якщо ж ми тими ж самими руками одних оголюватимемо, а інших одягатимемо, то хоч би одягали й не тим, що викрали, – і в цьому разі не уникнемо покарання. Інакше милостиня буде приводом до всякого злочину. Краще не чинити милосердя, ніж чинити таке милосердя. Адже і Каїну краще було зовсім не приносити нічого. І якщо він, принісши менше, прогнівив Бога, то як же не прогнівить Його той, хто подає чуже? Я тобі заповідав, скаже Бог, не викрадати, а ти вшановуєш Мене викраденим? Невже ти думаєш, що для Мене приємно це? Тому Він скаже тобі: “ти подумав, що Я такий самий, як ти. Викрию тебе і представлю перед очима твоїми [гріхи твої]” (Пс. 49:21). Але не дай Бог нікому почути цей голос! (Дай Боже), щоб ми, здійснивши справи чистого милосердя, з ясними світильниками увійшли в шлюбне палац, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 74

Ін. 14:8-9. Пилип сказав Йому: Господи, покажи нам Отця, і досить для нас. Іісус сказав йому: Стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе? Той, хто бачив Мене, бачив Отця…

1. Єдиносущні Іісуса Христа з Богом Отцем. – 2. Влада і всемогутність Іісуса Христа. – 3. Повинно слідувати за Іісусом Христом і нести хрест Його. – Жертвоприношення новозавітне незмірно вище старозавітного. – У чому полягає жертва християнина. – Придушення пристрастей. – Любов до багатства та її тиранія. – Люди довго не знали золота і срібла, звідки народжується любостяжання. – Про милостиню

1. Пророк говорив іудеям: “У тебе був лоб розпусниці, ти відкинула сором” (Єр. 3:3); але, здається, що це доречно сказати не одному тому народові, а й усім, хто безсоромно протистоїть істині. Справді, на слова Пилипа: “покажи нам Отця “Твого”, Христос відповідав: “стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Пилипе?” І проте ж є люди, які і після цих слів відокремлюють Сина від Отця. Тим часом, якої шукати ще близькості більше за цю? Адже деякі, внаслідок цього вислову, впали навіть у недугу Савелія. Але залишимо і тих, і інших, як людей, що тримаються абсолютно протилежних, але однаково нечестивих думок, і розглянемо справжній сенс сказаних слів. “Стільки часу Я з вами, – каже, – і ти не знаєш Мене, Пилипе?” Що ж? Хіба Ти Отець, якого я шукаю? Ні, каже. Тому-то Він і не сказав: не пізнав Його, – але: “ти не знаєш Мене”, – показуючи тим самим саме те, що Син є не інше що, а те саме, що Отець, хоча й перебуває Сином. Але що ж привело Пилипа до таких слів? Те, що Христос сказав: “Якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого” (Ін. 14:7), як неодноразово Він говорив це і юдеям.
А оскільки в Нього часто запитував уже Петро, запитували і юдеї: хто є Отець? – запитував також і Фома, і тим часом ніхто нічого ясного не довідався, але все залишалося ще невідомим, то Пилип, щоб не здатися надокучливим і не турбувати Його, подібно до іудеїв, – сказавши: “покажи нам Отця” Твого, додав: “і досить для нас”, тобто, ми нічого більше не шукаємо. Христос сказав: “Якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого”, і через Себе показував Отця; але Пилип змінює цей порядок і каже: покажи Отця, – начебто б уже достеменно пізнав самого Христа. Але Христос не задовольняє його бажання, а ставить його на шлях і переконує пізнавати Отця через Себе. Пилип хотів бачити Отця цими тілесними очима, можливо, тому, що чув про пророків, що вони бачили Бога. Але ж те, Филипе, було сказано пристосовано до нашої немочі. Тому-то Христос сказав: “Бога не бачив ніхто ніколи” (Ін. 1:18), і ще: “Кожен, хто чув від Отця і навчився, приходить до Мене” (Ін. 6:45). “Ні гласу Його ніколи не чули, ні обличчя Його не бачили” (Ін. 5:37). І в старому заповіті сказано: “людина не може побачити Мене і залишитися в живих” (Вих. 33:20). Що ж Христос? Сильно докоряє йому: “стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Пилипе”. І не сказав: не бачив Мене, але: “не знаєш Мене”. Але ж я, міг сказати Пилип, не Тебе хочу пізнати; я бажаю тепер побачити Твого Отця, а Ти мені кажеш: “не знаєш Мене”? Який тут зв’язок? Вельми близький. Оскільки, перебуваючи Сином, Він є те саме, що й Отець, то Він справедливо в Собі самому показує Отця. Потім Він розділяє іпостасі, кажучи: “Той, хто бачив Мене, бачив Отця”, щоб хто-небудь не сказав, що Він – разом і Отець, і Син. Якби Він був Отець, то не сказав би: хто бачив Мене, той бачив і Його. Чому ж Він не сказав Пилипові: ти вимагаєш неможливого, того, що не узгоджується з людською природою, що одному тільки Мені можливо? Оскільки Пилип сказав: “досить для нас”, нібито вже пізнав (Христа), то Христос показує, що він і Його не бачив; інакше, якби він міг бачити Його, то побачив би й Отця. Тому й сказав: “хто бачив Мене, той бачив Отця”, – хто бачив Мене, той побачить і Його. А це означає ось що: ні Мене, ні Його бачити неможливо. Пилип хотів пізнати через зір, і оскільки думав, що вже бачив Христа, і хотів у такий самий спосіб побачити й Отця, то Христос показує, що він не бачив і Його.
Якби хто під баченням став розуміти пізнання, то і я тому не буду суперечити, бо хто пізнав Мене, каже Христос, той пізнав Отця. Але Він не сказав так, а бажаючи уявити єдиносущні, сказав: хто пізнав Мою сутність, той знає і сутність Отця. Яким же це чином, скажеш? Адже і той, хто пізнав створіння, знає вже і Бога. Ні, створіння знають і бачать усі, а Бога знають не всі. Але подивися, що хоче бачити Пилип: чи премудрість Отця, чи благість Його? Ні; він хоче бачити саме те, що є Бог, – саму істоту. Ось на це і відповідає Христос: “хто бачив Мене”. А хто бачить створіння, той ще не бачить істоти Божої. Якщо хто бачив Мене, каже Христос, той бачив і Отця Мого. А якби Він був іншої істоти, то не сказав би так. Вживу і більш простий образ мови: не знаючи золота, ніхто не може побачити сутності золота в сріблі, так як єство одного не виявляється через єство іншого. Тому-то Христос справедливо зробив докір Пилипові, сказавши: “стільки часу Я з вами”. Ти користувався стільки часу вченням, ти бачив чудеса, вчинені з владою, бачив, що притаманне Божеству і що творить один тільки Отець, як-то: відпущення гріхів, виявлення сокровенних таємниць, вигнання смерті, творення із землі, “і ти не знаєш Мене”?
2. Оскільки Він був одягнений у плоть, то й сказав: “ти не знаєш Мене”. Якщо ти бачив Отця, – не домагайся бачити більше того, бо в Ньому ти бачив і Мене. Якщо бачив Мене, не цікався більше ні про що, бо в Мені ти пізнав і Його. “Хіба ти не віриш, що Я в Отці” (Ін. 14:10), тобто, є в Його істоті? “Слова, що говорю Я вам, говорю не від Себе”. Бачиш, яка надзвичайна близькість і який доказ єдності істоти? “Отець, що перебуває в Мені, Він творить діла”. Чому, почавши мову про слова, Він перейшов до справ? Йому слід було б сказати: Той глаголить дієслова. Це тому, що Він тут говорить про два предмети, про вчення і чудеса, або ж тому, що і слова Його були ділами. Як же “Він творить”? В іншому місці Він каже: “Якщо Я не роблю діл Отця Мого, не вірте Мені” (Ін. 10:37). Як же тут каже, що Отець творить? Цим Він показує саме те, що між Отцем і Сином немає нічого посередницького. Слова його означають ось що: не інакше творив би Отець, ніж як творю Я. А в іншому місці Він, справді, представляє тим, хто творить і Себе самого, і Отця, кажучи: “Отець Мій донині творить, і Я творю” (Ін. 5:17). Там Він показує байдужість, а тут – тотожність справ. Якщо ж слова Його з першого погляду видаються приниженими, то ти не дивуйся цьому. Він наперед сказав: “хіба ти не віриш”, і потім уже вимовив ті слова, показуючи, що Він побудував так промову для того, щоб привести Пилипа до віри. Адже Він проникав у серця учнів. “Вірте, що Я в Отці й Отець у Мені” (Ін. 14:11). Вам, які чуєте про Отця і Сина, не слід було б шукати жодного іншого доказу на Їхню спорідненість по суті. Але якщо вам недостатньо цього для доказу Їхнього рівночестя і єдиносущності, то пізнайте це хоча від справ. Отже, слова: “Той, хто бачив Мене, бачив Отця” Мого, – сказані були не про діла; інакше Він не сказав би потім: “а якщо не так, то вірте Мені за самими ділами”. Потім, показуючи, що може чинити не тільки ці справи, а й інші набагато більші, Він говорить про це з надзвичайною силою. Не каже: Я можу звершити діла і більші за ці, але, що набагато дивніше, можу, каже, й іншим дати владу звершувати діла більші за ці діла.
“Воістину, воістину кажу вам: той, хто вірує в Мене, діла, що роблю Я, і він сотворить, і більше за ці сотворить, бо Я йду до Отця Мого” (Ін. 14:12). Тобто, тепер уже ви будете творити чудеса, бо Я відходжу. Потім, досягнувши того, до чого хилилася мова, Він каже: “А коли чого попросите в ім’я Моє”, приймете, і Я “те зроблю, щоб Отець у Мені прославився” (Ін. 14:13). Чи бачиш, як знову Він сам творить це? “Зроблю, – каже, – Я”; і не сказав: благатиму Отця, але: “нехай прославиться Отець у Мені”. В іншому місці Він сказав: “Бог прославить Його в Собі” (Ін. 13:32), а тут, що Сам прославить Отця. Коли Син з’явиться таким, що володіє великою могутністю, тоді прославиться і Отець. Що ж означає: “в ім’я Моє”? Те, що говорили апостоли: “в ім’я Іісуса Христа… встань і ходи” (Діян. 3:6). Усі знамення, які вони здійснювали, були справою Його сили, і “рука Господня була з ними” (Діян. 11:21). “Я, – каже, – зроблю” (Ін. 14:14). Бачиш самодіяльність? Він робив і те, що робили інші: невже ж того, що Він сам робить, Він не може здійснювати Своєю силою, але здійснює за сприяння Отця? Але хто може сказати це? Для чого ж Він говорить це вдруге? Для того, щоб затвердити Своє слово і показати, що раніше Він говорив пристосувально. А слова: “до Отця йду” означають: Я не гину, але перебуваю у Своїй гідності й перебуваю на небесах. Все ж це Він говорив для втіхи учнів. Оскільки вони не розуміли ще Його слів про воскресіння і тому, ймовірно, зайняті були сумними думками, то Він обіцяє їм, що вони самі будуть чинити такі (діла) для інших, в усьому виявляє Свою дбайливість про них і показує, що Він завжди перебуває, і не лише перебуває, а й виявить ще більшу силу.
3. Отже, підемо за Христом і візьмемо хрест. Якщо і немає тепер гонінь, зате тепер час для іншого роду смерті. “Умертвіть, – сказано, – земні члени ваші” (Кол. 3:5). Отже, погасимо пожадливість, умертвимо гнів, винищимо заздрість. Це – жертва жива. Жертва ця не закінчується попелом, не розсіюється в димі, не потребує ні дров, ні вогню, ні ножа. Для неї вогонь і ніж – Дух Святий. Скориставшись цим ножем, відсіки від серця все зайве і чуже, відкрий ув’язнений слух. Пристрасті і злі побажання зазвичай загороджують вхід слову. Так, прихильність до багатства, що посилилася, не дозволяє слухати слово про милостиню; заздрість, що з’явилася, перегороджує шлях вченню про любов; та й будь-яка інша пристрасть, вторгнувшись у душу, робить її вкрай недбайливою до всього. Винищимо ж злі побажання. Адже потрібно тільки захотіти, і – все зникне. Не будемо думати, ніби любов до багатства сама по собі сильна: вся сила полягає в нашій безпечності. Є багато людей, які, кажуть, навіть не знають, що таке срібло, бо любов до багатства – пристрасть неприродна. Природні положення вкладені в нас від самого початку; а про золото і срібло довгий час навіть не було відомо, чи існують вони.
Чому ж посилилася ця пристрасть? Від марнославства і крайньої безпечності. З побажань одні необхідні, інші природні, а інші ні те, ні інше. Так всі ті бажання, від незадоволення яких гине тварина, природні й необхідні, як наприклад – бажання їжі, пиття і сну. Жадання тілесне природне, але не необхідне, бо багато хто подолав його, і проте ж не загинув. А бажання багатства ні природне, ні необхідне, а зайве: якщо ми захочемо, то й не підкоримося йому. Адже і Христос, розмовляючи про дівоцтво, сказав: “хто може вмістити, нехай вмістить” (Мф. 19:12), а про багатство не так, – а як? “Хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:33). Що легко, до того вмовляє, а що перевершує сили багатьох, то залишає на власний розсуд. Отже, навіщо ми позбавляємо самі себе всякого виправдання? Хто полонений пристрастю особливо сильною, той понесе не настільки велике покарання; а хто спійманий пристрастю слабкою, той позбудеться всякого виправдання. І справді, що ми відповідатимемо, коли скаже: “Ви бачили Мене голодним, і не нагодували” (Мф. 25:42)? Яке матимемо виправдання? Пошлемося, звичайно, на бідність? Але ми не бідніші за ту вдовицю, яка, поклавши дві лепти, перевершила всіх. Бог вимагає від нас не значущості дарунка, а міри сердечної прихильності; і це – знак Його промислу. Здивуймося ж Його людинолюбству і будемо приносити, що можемо, щоб і в теперішньому, і в майбутньому житті, скориставшись великою Його людинолюбністю, ми могли насолодитися обіцяними благами, по благодаті та людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 75

Ін. 14:15-17. Якщо любите Мене, виконуйте Мої заповіді. І Я благатиму Отця, і дасть вам іншого Утішителя, щоб перебував із вами повік, Духа істини, Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його і не знає Його…

1. Богу угодно, щоб Його любили творіння. – Проти савелліан і тих, хто заперечує Духа Святого. – 2. Про велич сили Духа Святого в апостолах. – 3. Утвердження учнів Іісусом Христом. – 4. У чому Отець вищий за Сина. – 5. Сила, могутність і дієвість Св. Духа. – Неприродність пороків. – Підпорядкування плоті духу є найкращим засобом для придбання вічних благ.

1. Скрізь потрібні нам справи, а не запевнення на словах, бо говорити й обіцяти всякому легко, а зробити не так легко. До чого я це сказав? До того, що тепер багато людей, які кажуть, що вони бояться Бога і люблять Його, а справами показують протилежне. Але Бог вимагає любові, що виявляється в справах. Тому-то й учням говорив: “Якщо любите Мене, дотримуйтеся Моїх заповідей”. Так як Він сказав: “Якщо чого попросите, то Я те зроблю”, то, щоб не подумали вони, що досить тільки просити, Він додав: “якщо любите Мене”, – тобто, в цьому випадку зроблю. А як учні, почувши: “Я до Отця йду”, природно зніяковіли, то Він каже, що любов полягає не в цьому, не в цьому зніяковінні, а в покорі словам Його. Я дав вам заповідь, щоб ви любили один одного, щоб ви так само чинили один з одним, як Я чинив з вами. Любов у тому й полягає, щоб виконувати це і наслідувати того, кого любимо. “І благатиму Отця, і дасть вам іншого Утішителя”. Знову мова пристосувальна. Оскільки учні ще не знали Його, і тому, природно, дуже хотіли бути разом з Ним, чути Його промови, бачити Його у плоті, і ні в чому не знаходили для себе розради, сумуючи за Його відходом, то що Він говорить? “І благатиму Отця, і дасть вам іншого Утішителя”, тобто, іншого такого ж, як Я. Нехай посоромляться і заражені недугою Савелія, і ті, хто має неналежне поняття про Духа Святого! У цьому вислові особливо й дивно, що він одним ударом ниспровергає абсолютно протилежні єресі. Сказавши: “іншого”, вказує на відмінність Його іпостасі; а сказавши: “Утішителя”, – на єдність істоти.
Чому ж Він каже: “благаю Отця”? Бо якби сказав: Я пошлю, то не стільки б повірили; а тепер Він дбав про те, щоб Йому вірили. Згодом Він висловлює, що сам посилає Його, кажучи: “прийміть Духа Святого”; а тут каже: “благаю Отця”, щоб зробити для них слово достовірним. Адже Іоанн говорить про Нього, що “від повноти Його всі ми прийняли” (Ін. 1:16); як же Він може приймати від іншого те, що сам має? І знову: “Він буде хрестити вас Духом Святим і вогнем” (Лк. 3:16). Яку ж Він мав би перевагу перед апостолами, якби мусив благати Отця, щоб дарувати Духа іншим, тим часом як апостоли часто робили це, як видно, і без молитви? І якщо Дух Святий за молитвою посилається від Отця, то яким же чином Він сам собою сходить? І як може від іншого бути посланий Той, хто всюдисущий, хто сам по собі розділяє (дарування) “кожному особливо, як Йому заманеться” (1Кор. 12:11), і каже з владою: “Відокремте Мені Варнаву і Савла” (Діян. 13:2)? Хоча Богові служили ці служителі, але ж Він з владою покликав їх на свою власну справу, – не тому, щоб справа, на яку покликав їх, була інша, але для того, щоб показати Свою владу. Отже, що ж, скажеш, означає: “благатиму Отця”? Показується час пришестя (Духа Святого).
Коли Він очистив їх жертвою, тоді й зійшов Дух Святий. А чому Він не прийшов у той час, коли (Христос) був із ними? Тому що не була ще принесена жертва. Коли вже і гріх був винищений, і апостоли, отримавши наказ іти на небезпеки, готувалися до боротьби, тоді належало прийти Тому, хто зміцнює на подвиги. Для чого ж Дух приходить не одразу після воскресіння? Для того, щоб апостоли сильніше забажали Його і прийняли з більшою любов’ю. Допоки був із ними Христос, вони не були в скорботі; коли ж Він відійшов, вони, втративши Його, перебували у великому страху і, природно, мали прийняти Духа Святого з великою ретельністю. “Нехай буде з вами”. Це означає, що і після смерті не відійде. А щоб вони, почувши про Утішителя, не припустили іншого нового втілення і не сподівалися побачити Його очима, – Христос, відвертаючи їх від цього, каже: “Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його”. Він не так буде з вами, як Я. Але буде мешкати в самих душах ваших; це і означає: “у вас буде”. А називаючи Його Духом істини, Він тим вказує на образи, які були в старому заповіті. “Нехай перебуватиме з вами”. Що означає: “нехай перебуватиме з вами”? Те саме, що Він про Себе говорить: “Я з вами” (Мф. 28:20). Понад те, Він натякає і на дещо інше, а саме: не перетерпить того, що Я перетерпів, і не відійде. “Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його”. А хіба інший хто, скажи мені, може бачити Його? Ні; Він говорить тут про пізнання, чому й додає: “і не знає Його”. Він зазвичай зором називає і точне пізнання. Оскільки зір ясніший за інші чуття, то ним завжди і означає точне пізнання. А під світом Він розуміє тут злих людей. Таким чином Він втішає учнів тим, що дасть їм особливий дар. Дивись, як Він звеличив цей дар: сказав, що є інший, такий самий, як Я; сказав: Він не залишить вас; сказав: до вас одних прийде, так само, як і Я; сказав: “у вас буде”. І проте ж, незважаючи на все це, не знищив у них смутку. Вони хотіли бачити Його і щоб Він був із ними. Тому-то, задовольняючи їхнє бажання, Він каже: і Я “не залишу вас сиротами, прийду до вас” (Ін. 14:18). Не бійтеся, каже; не тому Я сказав: пошлю іншого Утішителя, що сам назавжди залишаю вас; не тому сказав: “у вас буде”, що сам уже не побачу вас. Ні, Я і сам прийду до вас: “не залишу вас сиротами”. Як на початку промови сказав: “діти”, так і тут каже: “не залишу вас сиротами”.
2. На початку Христос сказав: прийдете туди, “куди Я йду”, і: “у домі Моєго Отця багато обителей”; а тут, – оскільки той час був далеко, – дає Духа. Але оскільки учні, не зрозумівши значення слів Його, недостатньо ними втішилися, то Він каже: “не залишу вас сиротами”, – тому що цього вони особливо й бажали. А так як вислів: “прийду до вас” вказував на пришестя, то, щоб вони не очікували знову такого ж точно пришестя, яке було раніше, – дивись, як Він, не сказавши про це ясно, дав однак же це зрозуміти. Сказавши: “ще трохи, і світ уже не побачить Мене”, Він додав: “а ви побачите Мене” (Ін. 14:19). Ніби так говорив: Я прийду до вас, але не так, як колись, коли Я щодня безперестанку був із вами. А щоб вони не запитали: як же Ти сказав юдеям: “не побачите Мене відтепер” (Мф. 23:39)? – Він, на вирішення цього заперечення, каже: “до вас” одним, – так само, як і Дух. “Бо Я живу, і ви будете жити” (Ін. 14:19). Хрест не розлучить нас назавжди, але тільки на найменший час приховає Мене. А під життям Він розуміє, як мені здається, життя не тільки теперішнє, а й майбутнє. “Того дня пізнаєте ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас” (Ін. 14:20). Стосовно Отця, це сказано про істоту, а стосовно учнів – про однодумність і допомогу, що посилається від Бога. Але як, запитаєш, можливо допустити це? А як можливо допустити протилежне? Адже між Христом і учнями відстань велика і навіть нескінченна. А що вжито одні й ті самі слова, – цьому не дивуйся. Писання, говорячи про Бога і людей, часто вживає одні й ті самі слова не в однаковому значенні. Так і ми називаємося і богами, і синами Божими; але ці назви мають не одне й те саме значення, коли додаються до нас і до Бога. Так само і Син називається образом і славою, точно так само, як і ми, але – в абсолютно різному значенні. І знову: “а ви – Христові, а Христос – Божий” (1Кор. 3:23); але Христос не в тому самому розумінні Божий, у якому ми Христові. Отже, що ж означають ті слова?
Коли Я воскресну, каже, тоді ви дізнаєтеся, що Я не відокремлений від Отця, але маю ту саму силу, і що Я завжди перебуваю з вами. Бо в той час самі події сповіщатимуть про допомогу, що подається вам від Мене, вороги будуть приборкані, ви отримаєте відвагу, небезпеки зникнуть, проповідь щодня розквітатиме, і всі поступляться та підкоряться слову благочестя. “Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас” (Ін. 20:21). Чи бачиш, що і тут один і той самий вираз має не одну й ту саму силу? Якщо ми приймемо його в одному значенні, апостоли нічим не відрізнятимуться від Христа. Чому ж Він сказав: тоді “пізнаєте”? Тому, що тоді вони побачили Його воскреслим і таким, що перебуває з ними, і тоді ж пізнали істинну віру, бо великою була сила Духа, Який навчив їх усьому. “Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене” (Ін. 14:21). Значить, не досить тільки мати, але нам потрібно ще ретельно дотримуватися. Але для чого Він багато разів говорить їм одне й те саме, саме: “Якщо любите Мене, дотримайте Мої заповіді” (Ін. 14:15), і: “хто має заповіді Мої і дотримується їх” (Ін. 14:21), і ще: якщо хто почує слово Моє і “дотримається” його, той “любить Мене”, а хто “не додержує слів Моїх”, той не любить Мене (Ін. 14:23-24)? Я думаю, Він цим натякає на їхню скорботу. Оскільки Він уже багато любомудрував з ними про смерть, наприклад: “Той, хто ненавидить душу свою в цьому світі, збереже її в життя вічне” (Ін. 12:25), і: “хто не бере хреста свого і слідує за Мною, той не вартий Мене” (Мф. 10:38), а до того ж мав намір сказати їм ще й більше, то тепер, докоряючи їм, каже: “Ви думаєте, що ваш скорботний стан походить від любові? Але любові властиво було б не сумувати. Це саме Він хотів довести всім тим, що говорив, і тому-то далі цим і завершив Свою промову. “Якби ви любили Мене”, – сказав Він, – “то зраділи б, що йду до Отця” (Ін. 14:28). Отже, ви тепер сумуєте від страху; а боятися смерті невластиво тим, хто пам’ятає Мої заповіді. Вам слід було б розіп’яти себе, якби ви істинно любили Мене, бо Моє слово навіювало вам не приходити в страх від тих, хто вбиває тіло. Таких-то і Отець любить, і Я. “І з’явлюся їм Сам”. Тоді Юда сказав: “що це, що Ти хочеш явити Себе нам” (Ін. 14:22)?
3. Бачиш, як душа їхня була стиснута страхом? Юда зніяковів, стривожився і подумав, що вони побачать і Його так само, як ми бачимо мертвих уві сні. Отже, щоб відхилити їх від такої думки, – послухай, що Він каже: “(Я) і Отець Мій… прийдемо до нього, і оселю в нього зробимо” (Ін. 14:23). Ніби так каже: як сам Отець є, так і Я. І не цим тільки знищив їхню несправедливу думку, а й словами: “оселю в нього створимо”; це вже не сновидіння. Але ти зверни увагу на учня: він і бентежиться, і не сміє ясно сказати того, що хоче сказати. Він не сказав: горе нам, – Ти вмираєш і хочеш з’явитися нам, як мертві; ні, не сказав так, а сказав: “що це, що Ти хочеш явити Себе нам, а не світові?” (Ін. 14:22). На це (Христос) каже: вас Я особливо люблю, бо ви дотримуєтеся Моїх заповідей. Наперед говорить їм про Своє явлення для того, щоб вони, коли побачать Його згодом, не вважали за привид. А щоб вони не думали, що Він з’явиться їм так, як я сказав, Він висловлює і причину, тобто, дотримання Його заповідей, – каже, що таким самим чином з’явиться і Дух. Якщо ж вони і після того, як стільки часу жили з Ним, не могли ще винести такого явлення Його істоти і навіть не розуміли його, то що було б з ними, якби він так з’явився їм від самого початку? Тому Він і їв з ними їжу, щоб вони не вважали явлення Його за привид. Якщо вони подумали так у той час, коли побачили, що Він ходить по водах, незважаючи на те, що Він з’явився в тому ж самому вигляді й не задовго до того розлучився з ними, – то чого б не подумали вони, коли б раптом побачили Його воскреслим, тим часом як колись бачили, як Його було взято й зв’язано: Для того-то Він часто і говорить їм, що Він з’явиться, і чому з’явиться, і як, щоб вони не сприйняли Його явлення за привид. “Той, хто Мене не любить, не дотримується слів Моїх, а слово, що ви чуєте, не Моє, але Того, Хто послав Мене” (Ін. 14:24). Отже, хто не слухає цих слів, той не Мене тільки не любить, а й Отця. Якщо доказом любові служить послух заповідям, а заповіді від Отця, то, вочевидь, хто слухається їх, той уже любить не Сина тільки, а й Отця. Яким же чином і Твоє, і не Твоє (слово)?
Це означає, що Я не кажу нічого без Отця і не кажу чогось Свого, відмінного від того, що угодно Йому. “Це сказав Я вам, перебуваючи з вами” (Ін. 14:25). Оскільки все це було не зрозуміло і вони іншого не розуміли, а багато в чому й сумнівалися, то, щоб знову не збентежилися і не стали питати: які заповіді? – позбавив їх від усякого занепокоєння, сказавши: “Утішитель же,… Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас” (Ін. 14:26). Можливо, не зрозуміло те, що Я тепер вам сказав; але це пояснить вам той Учитель. А словами: “з вами перебуває” (Ін. 14:17) натякає на Свій відхід. Потім, щоб вони не засмучувалися, каже, що доки Він залишатиметься з ними і доки не прийде Дух, вони не в змозі будуть збагнути нічого великого і високого. Це Він говорить для того, щоб приготувати їх до мужнього перенесення Його відходу, бо він буде для них джерелом великих благ. А безперестанку згадує про Утішителя тому, що вони тоді були одержимі скорботою. Але оскільки і після цих слів вони були збентежені при думці про скорботи, про боротьбу, про Його відхід, то дивись, як Він знову втішає їх, кажучи: “мир залишаю вам” (Ін. 14:27). Ніби так каже: яка вам буде шкода від сум’яття світу, коли ви матимете мир зі Мною? Цей світ не такий (як звичайно). Зовнішній світ часто буває і шкідливий, і безплідний, і марний для тих, котрі мають його; а Я даю такий світ, за яким ви житимете в мирі між собою, а це зробить вас особливо сильними. А оскільки Він знову сказав: “залишаю”, – що вказувало на Його відхід і могло призвести їх до збентеження, – то знову ж таки каже: “Нехай не бентежиться серце ваше, і нехай не лякається” (Ін. 14:27). Чи бачиш, що вони бентежилися частково від любові, частково від страху? “Ви чули, що Я сказав вам: Іду від вас і прийду до вас. Якби ви любили Мене, то зраділи б, що Я сказав: Іду до Отця, бо Отець Мій більший за Мене” (Ін. 14:28). Яку ж це могло принести їм радість і яку втіху? Що означають ці слова?
4. Апостоли ще нічого не знали про воскресіння і навіть не мали належного поняття про Христа. Чи можливо, справді, щоб вони мали це поняття, коли навіть не знали, що Він воскресне? Але Отця вони визнавали великим. Тому Христос і каже: якщо ви і боїтеся за Мене, наче Я не в змозі захистити Себе, і не сподіваєтеся, що після хреста Я знову побачу вас, то все ж таки, щойно ви почули, що Я до Отця йду, то мали би тішитися, бо Я йду до більшого, і що може знищити всі лиха. Ви “чули, що Я сказав вам”. Для чого це сказав? Я так далекий від страху, каже цим Христос, так упевнений у подіях, що навіть передбачив їх. І це, що буде після, “Я сказав вам про те, перш ніж збулося, щоб ви повірили, коли збудеться”, бо Я є (Ін. 14:29). Ніби так говорив: ви не знали б, якби Я не сказав; а Я не сказав би, якби не був цілком упевнений. Чи бачиш, що ті слова були сказані пристосовано? Так і тоді, коли Він каже: “чи думаєш, що Я не можу благати Отця, і Він представить Мені дванадцять легіонів Ангелів?” (Мф. 26:53). – говорить пристосовано до думки слухачів. Звісно, ніхто, і навіть вкрай несамовитий, не скаже, що Він не міг допомогти сам Собі, а мав потребу в ангелах. Про Нього думали, як про людину; тому Він і каже: “дванадцять легіонів ангелів”. А тим часом Він тільки запитав тих, хто прийшов узяти Його – і відкинув їх назад. Якщо ж хто назве Отця більшим у тому відношенні, що Він винуватець Сина, то я не буду і цьому суперечити; але це аж ніяк не означає, щоб Син був іншої істоти.
Слова Його означають ось що: доки Я тут, вам природно думати, що перебуваємо в небезпеці; якщо ж Я відійду туди, – вірте, що поза небезпекою, тому що ніхто не може здолати Його. Все ж це Він говорив пристосовано до немочі учнів. Сам Я, каже, цілком спокійний і не турбуюся про смерть; тому-то й сказав: “Я сказав вам про те, перш ніж збулося”. Але оскільки ви не можете ще прийняти слова про це, то Я і запозичую для вас розраду від Отця, Якого ви визнаєте великим. Утішивши їх таким чином, Він знову говорить про предмети сумні. “Уже небагато Мені говорити з вами”. Чому? “Бо йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30). Говорячи про князя світу, має на увазі диявола і злих людей, бо диявол володарює не над небом і землею, – інакше він усе б зіпсував і скинув, – а панує над тими, котрі самі віддаються йому. Тому (Писання) називає його і князем темряви цього віку, розуміючи знову й тут під темрявою злі справи. Що ж? Значить, диявол вб’є Тебе? Ні; він “у Мені не має нічого”. Чому ж умертвлять Тебе? Тому що Я так хочу, і нехай пізнає світ, що Я люблю Отця. Я, каже, не підвладний смерті і не належу їй, але переношу її з любові до Отця. А це говорить для того, щоб знову підбадьорити учнів і показати їм, що Він не проти волі, але добровільно йде на смерть, і що Він зневажає диявола.
Справді, Він не обмежився тим, що сказав: “ще недовго бути Мені з вами” (Ін. 7:33), але часто повторює ці сумні слова. А щоб зробити їх прийнятними, Він справедливо домішує до них і слова радісні. Тому-то Він іноді й каже: “іду від вас і прийду до вас” (Ін. 14:28), також: “щоб і ви були, де Я”, і ще: “не можете тепер за Мною йти, але потім підете”, також: “іду до Отця”, і: “Мій Отець більший за Мене”, і: “Я сказав вам про те, перш ніж збулося” (Ін. 14:29), і ще: “Я вам про те сказав, ніж збулося” (Ін. 14:29), і ще: “Я сказав вам про це” (Ін. 14:29). 14:29), і ще: “Я не з необхідності терплю це, а з любові до Отця”, – чим вселяє учням, що Його смерть не згубна і не шкідлива, як тільки дозволяє на неї і той, хто сильно любить Його, і той, кого Він любить. Отже, домішуючи з цією метою слова радісні, Він часто говорив і про предмети сумні, щоб привчити до того їхній розум. Адже і словами: “у вас буде”, і: “краще для вас, щоб Я пішов” (Ін. 16:7), Він також їх утішав. Для того-то Він заздалегідь вельми багато і сказав про Духа, як-то: “є з вами”, і: “світ не може прийняти”, і: Він “нагадає вам усе”, і: Він “Дух істини, Дух Святий, Утішитель”, і: “найкраще для вас”, – щоб вони не сумували, наче вже не мали вже в них жодного заступника й помічника. А словами: “краще” показує, що (Дух Святий) зробить їх духовними.
5. І ми бачимо, що це справді збулося. Боязкі й боязкі, після прийняття Духа, кинулися в середовище небезпек і безбоязно пішли і на залізо, і на вогонь, і на звірів, і на морську безодню, і на всілякі муки. Некнижні й прості, вони говорили з такою зухвалістю, що вражали слухачів. Зі скудельних Дух зробив їх залізними, окрилив їх і не допустив впасти ні в яку слабкість людську. Така-то благодать Духа! Вона, якщо знаходить печаль, знищує її; якщо зле прагнення, – винищує; якщо страх, – виганяє; і хто сподобився її, того не допускає вже бути людиною, але, немов би переселивши на саме небо, має в своєму розпорядженні думати тільки про те, що на небі. Тому-то “ніхто нічого зі свого майна не називав своїм”, але безперестанку перебували в молитвах, “у веселощах і простоті серця” (Діян. 4:32,2:46). Цього переважно й вимагає Дух Святий: “плід же духа:… радість, мир,… віра, лагідність” (Гал. 5:22-23). Однак же, скажеш, часто сумують і люди, сповнені Духа? Але цей сум солодший за радість. Сумував і Каїн, але сумом мирським; сумував і Павло, але сумом за Богом. Усе духовне приносить найбільшу користь, так само як і все мирське – крайню шкоду. Залучимо ж до себе, через виконання заповідей, непереборну допомогу духу – і ми будемо нічим не меншими за ангелів. Адже і вони не тому такі, що безтілесні (інакше ніхто з безтілесних не був би злим); але скрізь причиною всьому – вільна воля. Тому-то і між безтілесними знайшлися такі, які гірші за людей і навіть за безсловесних, і між наділеними плоттю – такі, які кращі за безтілесних. Так всі праведники, хоча жили на землі і мали тіло, проте ж зробили великі справи. На землі вони жили, як прибульці і мандрівники, а на небі – як громадяни. Не кажи ж і ти: я наділений плоттю, не можу здолати (її), не можу взяти на себе трудів чесноти. Не звинувачуй Творця.
Адже, якщо через те, що ми носимо плоть, чеснота стає для нас неможливою, то ми вже не винні. Але що вона не робиться тому неможливою, це доводить лик святих. Так, тілесне єство не завадило ні Павлу бути таким, яким він був, ні Петру отримати ключі неба. І Єнох, будучи в плоті, “переселений був… і не стало його” (Євр. 11:5). Так само й Ілля піднесений був із плоттю, і Авраам з Ісаком та Яковом засяяли, будучи вдягнуті в плоть; із плоттю ж і Йосип встояв проти тієї розпусної дружини. І що я кажу про плоть? Хоча б ти поклав на плоть і кайдани, – і тоді не було б ніякої шкоди. Хоч я і в кайданах, каже Павло, “але для слова Божого немає кайданів” (2Тим. 2:9). І що я кажу про кайдани й кайдани? Приєднай ще темницю й ув’язнення, і все це не буде перешкодою для чесноти. Так саме вчив Павло. Кайдани для душі – не залізо, а рабський страх, користолюбство і незліченні пристрасті. Ось що зв’язує, хоча б тіло і було вільним. Але від тіла, скажеш, народжуються і пристрасті? Це порожнє вибачення і нікчемна відмовка. Якби дійсно від тіла народжувалися ці пристрасті, то до них були б схильні всі. Як нікому не можна уникнути втоми, сну, голоду і спраги, тому що все це природно, так ніхто не уникнув би і підпорядкування пристрастям, якби вони були такі. Якщо ж багато хто уникає їх, то ясно, що такого роду недоліки народжуються від безпечності душі. Отже, відсічемо безпечність і не звинувачуватимемо тіло, а підкоримо його душі, щоб, маючи його в послуху, досягти вічних благ, по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 76

Ін. 14:31,15:1. Встаньте, підемо звідси. Я є істинна виноградна лоза, а ви гілки, а Отець Мій – виноградар.

1.Страх учнів перед смертю Іісуса Христа. – Притча про виноградну лозу та її значення. – 2. Спаситель багато говорив стосовно своїх слухачів. – 3. Велич любові, її непереможність і користь. – Чудові свідчення про Його любов. – Проти хижацтва й жадібності. – Зло, заподіяне багатством і жадібністю. – Іісус Христос викупив нас, а ми служимо мамоні. – Як досягти досконалості чесноти. – Похвала бідності.

Від невігластва душа робиться боязкою і боязкою, точно так само, як від знання небесних догматів – великою і піднесеною. Позбавлена всякого піклування, вона буває якось боязкою – не за природою, а за вільним бажанням. Коли я бачу, що людина мужня, яка колись була сміливою, стає боязкою, я вже не вважаю цього стану природним, тому що все природне незмінне. Так само, коли бачу, що люди боязкі раптом робляться сміливими, я знову думаю те ж саме, – все приписую вільній волі. Так і учні були вельми боязкими, аж поки не дізналися того, що треба було, і не сподобилися дару Святого Духа; а згодом стали безстрашнішими за левів. Наприклад, Петро, який не витримав погроз служниці, був повішений догори дриґом, був побитий, був у тисячі небезпек, і проте ж не мовчав, а говорив так сміливо, наче терпів це уві сні. Але все це – не до хреста. Тому-то Христос і говорив: “встаньте, підемо звідси”. Для чого ж, скажи мені? Невже Він не знав часу, коли повинен був прийти Юда? Чи Він боявся, щоб Юда не прийшов туди і не затримав їх, і щоб не напали зловмисники, перш ніж Він закінчить Свою чудову бесіду? Аж ніяк ні; це несумісне з Його гідністю. Якщо ж Він не боявся, то для чого змушує учнів йти звідти і потім, коли закінчив бесіду, веде їх у сад, знайомий Юді? Та якби й прийшов Юда, хіба не міг Він засліпити їм очі, що Він і зробив, тільки не тепер? Для чого ж Він іде? Щоб дати учням трохи заспокоїтися. Перебуваючи в невідомому місці, вони, природно, були в страху і трепеті і від часу, і від місця. Справді, ніч була вже дуже глибока, і могло статися, що вони навіть не прислухалися до слів, а постійно були зайняті думкою про те, що на них нападуть, тим паче, що і слова Вчителя змушували очікувати лиха. “Ще недовго, – говорив Він, – бути Мені з вами”, і: “йде князь світу цього”. Тому-то, як вони, чуючи ці та подібні слова, бентежилися, вважаючи, що їх негайно ж схоплять, то Він веде їх в інше місце, щоб вони, вважаючи себе в безпеці, могли вільно вже слухати, мали ж вони почути великі догмати. Ось чому Він каже: “Встаньте, підемо звідси”. Потім, продовжуючи промову, каже: “Я є виноградна лоза, а ви гілки”. Що Він хоче сказати цією притчею? Те, що тому, хто не прислухається до Його слів, неможливо жити і що майбутні знамення здійснюються силою Христовою. “Отець Мій – виноградар”. Що ж? Значить, Син потребує допомоги? Ні; вказівка на Отця не означає цього. Справді, дивись, з якою точністю Він викладає притчу. Тільки про гілки говорить, що вони користуються піклуванням будівничого, а не про корінь. Про корінь тут згадано тільки для того, щоб показати учням, що без Його сили вони нічого не можуть робити, і що їм треба так з’єднатися з Ним вірою, як гілки з лозою.
“Усяку в Мене гілку, що не приносить плоду, відсікає” Отець (Ін. 15:2). Тут Він натякає на життя, показуючи, що без справ неможливо бути в Ньому. “І всяку, що приносить плід, очищає”, тобто, зробить її предметом великого піклування. Хоча про корінь потрібно буває більше дбати, ніж про гілки, – потрібно його обкопувати, очищати, проте ж Він нічого не говорить тут про корінь, а все про гілки, показуючи тим, що Він сам собі має перевагу, а учні, хоч би були й вельми доброчесними, мають потребу у великій допомозі будівничого. Тому-то Він і каже: “ту, що приносить плід, очищає”. Коли гілка безплідна і може бути на лозі, (будівничий) відсікає її, а коли приносить плід – очищає її і через те робить ще більш плодоносною. Це, втім, можна розуміти і про лиха, які в той час загрожували учням. Вираз: “очищає” означає – обріже, через що гілка робиться більш плодоносною. Цим показується, що спокуси зроблять учнів особливо сильними. А щоб вони не почали питати, про кого це сказано, і щоб знову не привести їх у занепокоєння, Він каже: “ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам” (Ін. 15:3). Бачиш, як Він представляє самого Себе таким, що піклується про гілки? Я, каже, очистив вас. Хоча вище показує, що це робить Отець, але між Отцем і Сином немає жодної відмінності. Тепер потрібно, щоб і ви, зі свого боку, робили те, що слід. Потім, щоб показати, що Він зробив це не тому, що мав потребу в їхньому служінні, а для їхнього успіху, Він додає: “Як гілка не може приносити плоду сама собою” (Ін. 15:4), так і той, хто в Мені, не перебуватиме. А щоб вони не відокремилися від Нього зі страху, Він зміцнює ослабілу від остраху їхню душу, тісно з’єднує з Собою і вже подає добрі надії, тому що корінь завжди залишається, а відокремлюватися і відпадати властиво гілкам. Потім, спонукавши їх з обох боків – і з боку користі, і з боку шкоди, Він вимагає того, що становить наш перший обов’язок. “Хто перебуває в Мені, і Я в ньому” (Ін. 15:5). Бачиш, що і Син бере участь у піклуванні про учнів не менше за Отця? Якщо Отець очищає, за те Син утримує в Собі; а від перебування на корені й залежить плодоношення гілок. Нехай гілка і не очищається, але все ж таки, залишаючись на корені, вона приносить плід, хоча й не в такій кількості, в якій би слід було; якщо ж не залишається, – і зовсім не приносить плоду. Утім уже показано, що і Синові властиво очищати, так само як бути коренем – Отцю, що народив і корінь.
2. Чи бачиш, як у них все спільне – і очищати, і мати силу кореня? Звичайно, велика шкода (для гілки) і в тому, коли вона не може нічого виробляти; але (Христос) не в цьому тільки ставить покарання, а веде мову далі. “Вивергнеться, – каже, – геть”, – не буде вже користуватися турботою творця; “і засохне”, тобто, втратить все, що мала від кореня; якщо мала будь-яку благодать, втратить її і залишиться без допомоги і життя, що повідомляється від кореня. І що ж нарешті? “Кидають у вогонь” (Ін. 15:6). Але не така доля людини, яка перебуває у Христі. Далі показує, що значить перебувати, і каже: “Якщо… слова Мої у вас перебуватимуть” (Ін. 15:7). Чи бачиш, що і раніше я справедливо сказав, що Він вимагає від нас доказу від справ? Дійсно, сказавши: “і якщо чого попросите,… те зроблю” (Ін. 14:13), Він додав: “якщо любите Мене, дотримайте Мої заповіді” (Ін. 14:15). Так і тут: “якщо перебуватимете в Мені і слова Мої у вас перебуватимуть, то, чого не забажаєте, просіть, і буде вам” (Ін. 15:7). Усе ж це Він говорив для того, щоб показати, що тих, хто зловмисно замишляє проти Нього, спалять, а вони принесуть плід. Перенісши в такий спосіб страх від них на зловмисників і показавши, що вони будуть непереможні, Христос каже: “Тим прославиться Отець Мій, коли ви принесете багато плоду і будете Моїми учнями” (Ін. 15:8). Через це Він надає Своєму слову достовірності.
Справді, якщо принесення плодів має відношення до слави Отця, то Він не залишить у нехтуванні Своєї слави. “І будете Моїми учнями”. Чи бачиш, що той Його учень, хто приносить плід? А що значить: “Тим прославиться Отець”? Це означає: Він радіє, коли ви в Мені перебуваєте, коли приносите плід. “Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас” (Ін. 15:9). Тут уже говорить людиноподібніше, бо мова, пристосована до понять людей, має особливу силу. Справді, яку велику міру любові виявив Той, хто благоволив померти, хто, удостоївши такою честю рабів, ворогів і супротивників, звів на небо! А якщо Я люблю вас, то не бійтеся. Якщо слава Отця в тому, щоб ви принесли плід, то не бійтеся ніякого зла. Потім, щоб не зробити їх безтурботними, – дивись, як Він заохочує їх. “Будьте в любові Моїй”; це вже від вас залежить. Як же це зробити? “Якщо заповідей Моїх, – каже, – додержитеся, як і Я дотримав заповідей Отця Мого” (Ін. 15:10). Знову йде мова людиноподібна, тому що законодавець, вочевидь, не міг підкорятися заповідям. Чи бачиш, що й тут так сказано, – про що я завжди повторюю, – через неміч тих, хто слухає? Справді: Він багато чого говорить згідно з їхніми поняттями і всіляко показує, що вони в безпеці, і що їхні вороги загинуть, і що все, що вони мають, мають від Сина, і що, якщо вони вестимуть життя бездоганне, ніхто й ніколи не здолає їх. Зауваж і владу, з якою Він розмовляє з ними. Не сказав: “перебуватимете в любові Отця”, але: “Моєї”.
Таким чином, щоб не сказали: “Ти зробив нас ненависними для всіх, і тепер залишаєш нас і відходиш”, – показує, що Він не залишає їх, а навпаки, якщо тільки вони побажають, так тісно з’єднається з ними, як лоза з гілками. А щоб вони, з іншого боку, віддавшись надії, не стали безпечними, Він каже, що їхнє благополуччя не буде незмінним, якщо вони будуть недбайливими. Потім, щоб не приписати всього діла Собі самому і не подати їм приводу до більшого падіння, – каже: “тим прославиться Отець”. Так скрізь виявляє Свою любов до них разом із любов’ю Отця. Отже, не в тому слава, що було в юдеїв, а в тому, що вони мали здобути. А щоб вони не сказали: ми втратили батьківську спадщину, ми всіма покинуті, ми стали голими і нічого не маємо, – Христос каже: подивіться на Мене, Мене любить Отець, і, однак же, Я наражаюся на майбутні лиха. Так і вас Я залишаю тепер не тому, щоб не любив вас. Якщо Я зазнаю смерті і проте ж не вважаю цього знаком нелюбові до Себе Отця, то і вам не слід бентежитися. Якщо ви перебуватимете в любові Моїй, то всі ці лиха анітрохи не зашкодять вам у любові.
3. Отже, якщо любов сильна і непоборна, і полягає не в одних словах, то покажемо її на ділі. Христос примирив нас із Собою, коли ми були ворогами; ми ж, ставши друзями, постараємося залишитися ними. Він почав, а ми будемо хоча продовжувати. Він любить не для Своєї користі, бо ні в чому не має потреби; а ми будемо любити хоча б через свою вигоду. Він полюбив ворогів, а ми будемо любити хоча друга. Але ми чинимо навпаки. Ми щодня хулимо Бога розкраданням і любостяжанням. Можливо, хтось із вас скаже: ти щодня розмовляєш про користолюбство. О, якби можна було говорити про це і щоночі! О, якби й той, хто супроводжує вас на майдані й сидить із вами за трапезою, якби й дружини, і друзі, і діти, і раби, і хлібороби, і сусіди, і навіть підлога та стіни могли виливати цю промову, щоб через те, хоча б трохи, ми втрималися! Ця недуга охопила весь всесвіт, володіє душами всіх, – і, воістину, велика сила мамони! Ми відкуплені Христом, а служимо золоту; проповідуємо панування одного, а підкоряємося іншому, і що б він не наказав, виконуємо старанно, і забуваємо для нього і спорідненість, і дружбу, і природу, і закони, і все. Ніхто не звертає поглядів на небо, ніхто не думає про майбутнє. Але настане час, коли не буде користі й від цих промов. “У гробі, – сказано, – хто буде славити Тебе?” (Пс. 6:6). Жадане золото, – воно приносить нам багато насолод, і надає пошани; але – не стільки, скільки небо. Багатія багато хто і відвертається, і ненавидить, а людину доброчесну поважають і шанують. Але над бідним, скажеш, сміються, хоча б він був і доброчесний? Сміються, але не люди, а безсловесні, чому й не потрібно звертати на те уваги. Адже якби мукали віслюки і каркали ворони, а всі люди мудрі хвалили б, – ми, звісно, не знехтували б думкою останніх і не стали б звертати уваги на крики несловесних. А ті, які високо цінують предмети справжні, подібні до круків, і гірші за ослів. Якби тебе хвалив цар земний, – ти, мабуть, анітрохи не переймався б думкою юрби, хоча б і всі сміялися над тобою. Невже ж, коли тебе хвалить Владика всіх, ти будеш шукати ще похвали від жуків і комарів? А такі, дійсно, ці люди порівняно з Богом, і навіть не такі, а ще гірші. Доки ж ми будемо плазувати в багнюці?
Доки будемо поставляти для себе суддями безпечних лінивців і обжерливих? Вони можуть добре оцінювати гравців у кості, п’яниць і тих, хто живе для утроби, а чесноти й пороку вони не можуть уявити собі й уві сні. Якби хтось став сміятися над тобою тому, що ти не знаєш, як провести канали для стоку води – ти, без сумніву, не образився б, а навпаки, навіть посміявся б над тим, хто докоряє в такому незнанні. Навіщо ж, бажаючи подвизатися в чесноті, ставиш для себе суддями людей, які зовсім не знають її? Тому-то ми ніколи і не встигаємо в цьому мистецтві. Ми довіряємо свою справу не людям досвідченим, а невігласам; а вони судять не так, як вимагає мистецтво, а за власним невіглаством. Тому, благаю вас, нехтуймо думкою натовпу; особливо ж не станемо бажати ні похвал, ні маєтків, ні багатства, і не вважатимемо бідність за якесь зло. Бідність навчає нас і мудрості, і терпіння, і всякої любомудрості. Адже і Лазар жив у злиднях і, однак же, був увінчаний; і Яків бажав мати тільки хліб; і Йосип перебував у крайній бідності і був не тільки рабом, але й в’язнем, і, однак же, тому ми ще більше дивуємося йому. Ми не стільки вихваляємо його в тому випадку, коли він роздавав пшеницю, скільки в тому, коли він перебував у в’язниці, – не стільки тоді, коли був у кайданах, – не тоді, коли сидів на троні, а коли зазнавав підступів і був проданий. Отже, уявляючи собі все це і розмірковуючи про вінці, що сплітаються цими подвигами, будемо дивуватися не багатству і почестям, не задоволенням і пануванню, а бідності, кайданам, кайданам і терпінню заради чесноти. Кінець перших сповнений сум’яття і занепокоєння, і володіння ними пов’язане з теперішнім тільки життям; а плід останніх – небо і небесні блага, (яких) “не бачило… око, не чуло вухо” (1Кор. 2:9), яких і хай сподобимося всі ми, по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 77

Ін. 15:11-12. Це сказав Я вам, щоб радість Моя у вас перебувала, і радість ваша була досконала. Ця є заповідь Моя, щоб любили один одного, як Я полюбив вас.

1. чи Можна відокремити любов до Бога від любові до ближнього. – 2. Іісус Христос втішає своїх учнів. – 3. Остання втіха – обітниця Святого Духа. – 4 и 5. Різні способи розради в скорботах. – Хоча чеснота важка, але славні плоди, які вона приносить. – Заклик до милостині. – Потрібно задовольнятися необхідним. – Звідки походить нелюдяність до бідних? – З жадібності.

1. За всяку добру справу тоді буває нагорода, коли вона доходить до належного кінця; якщо ж вона перерветься, не досягнувши кінця, то вже буває корабельна аварія. І як корабель, що везе багатий вантаж, якщо не встигне увійти в пристань, а потоне посеред моря, не отримує жодної користі від тривалого плавання, а навпаки, тим буває нещаснішим, що більше зазнав труднощів, так само й душі, що падають перед кінцем труднощів і слабшають серед подвигів. Тому й Павло сказав, що слава, честь і мир будуть долею тих, які течуть “постійністю” добрих справ. Це ж і Христос вселяє тепер учням. Він висловив їм Свою любов, – і вони раділи за Нього. Але оскільки страждання, що наставало, і сумні промови повинні були припинити їхню радість, то Він, достатньо поспілкувавшись із ними та утішивши їх, каже: “Це сказав Я вам, щоб радість Моя у вас перебувала, і радість ваша була досконала”, – тобто, щоб ви не відпали від Мене, щоб не припинили своєї течії. Ви раділи про Мене і багато раділи, але ось ви зазнали печалі. Отож, щоб радість ваша досягла кінця, Я знищую цю печаль, показуючи вам, що про теперішні події потрібно не сумувати, а радіти. Я бачив, що ви спокусилися, але – не знехтував, не сказав: навіщо ви втрачаєте мужність, – а говорив те, що могло принести вам розраду. Так хочу Я завжди зберігати вас у тій же любові. Ви чули про царство – і раділи. А Я сказав вам це, щоб сповнилася радість ваша.
“Ця є заповідь, щоб любили один одного, як Я полюбив вас”. Чи бачиш, що любов до Бога тісно пов’язана з нашою і з’єднана з нею немов би деяким ланцюгом? Тому-то (Христос) іноді говорить про дві заповіді, а іноді про одну – бо неможливо, отримавши одну, не мати й іншої. Іноді Він каже: у цьому “утверджується… закон і пророки” (Мф. 22:40); а іноді: “як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними, бо в цьому закон і пророки” (Мф. 7:12). Також: “любов є виконання закону” (Рим. 13:10). Це ж говорить і тут. Якщо перебування (в Бозі) залежить від любові, а любов від виконання заповідей, а заповідь полягає в тому, щоб ми любили один одного, то, очевидно, перебування в Бозі залежить від нашої взаємної любові. І не просто говорить про любов, але вказує і образ любові: “як Я полюбив вас”. Потім знову показує, що Він відходить не через ненависть, а через любов; і тому-то, каже, ви особливо й повинні були прославляти Мене, тому що за вас Я покладаю душу Мою. Утім, Він ніде не говорить так, але вище – зображуючи доброго пастиря, а тут – наставляючи учнів і показуючи як велич любові, так і те, який Він. А чому Він скрізь звеличує любов? Тому, що вона є ознака учнів, вона – утвердження чесноти. Тому-то й Павло так багато говорить про неї, як істинний учень Христовий, який дізнався її на власному досвіді. “Ви друзі Мої… Я вже не називаю вас рабами, бо раб не знає, що робить пан його, але Я назвав вас друзями, бо сказав вам усе, що чув від Отця Мого” (Ін. 15:14-15). Як же він каже: “Багато чого маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити” (Ін. 16:12)? Словами: “все” і: “що чув” Він переконує не інше що, а саме те, що Він не говорить нічого стороннього, але тільки почуте від Отця. А оскільки переважною ознакою дружби вважається те, коли повідомляються таємниці, то ви, каже, удостоєні і цього спілкування. Коли ж каже: “все”, то розуміє все, що їм потрібно було чути. Потім виставляє й інший не малий знак дружби. Який же саме? “Не ви, – каже, – Мене обрали, а Я вас обрав” (Ін. 15:16), тобто, Я шукав вашої дружби. І на цьому не зупинився; але ще каже: “і поставив вас”, тобто насадив, “щоб ви йшли” (все ще продовжує порівняння з виноградною лозою), тобто, щоб ви поширювалися, “і приносили плід, і щоб плід ваш перебував”. Якщо ж плід перебуватиме, то тим більше ви. Я не тільки, каже, полюбив вас, а й обсипав вас найбільшими благодіяннями, розпростерши гілки ваші по всьому всесвіту.
2. Чи бачиш, скільки Він вживає способів, щоб виявити любов? Він відкрив таємниці, Він перший шукав їхньої дружби, Він дарував їм великі блага, Він за них зазнав страждань. Тут же показує, що Він і постійно перебуватиме з ними; вони приноситимуть плід, а щоб приносити плід, для цього необхідно мати Його допомогу. “Щоб, чого не попросите від Отця в ім’я Моє, Він дав вам” (Ін. 15:16). Але ж виконувати прохання – справа того, кого просять; як же виконує Син, коли просять Отця? Це – щоб ти знав, що Син не менший за Отця. “Це заповідую вам, щоб любили один одного” (Ін. 15:17), тобто, Я кажу не в докір. Що Я душу Мою покладаю, що Я попереджав вас дружбою, але – для того, щоб привести вас до дружби. Потім, оскільки терпіти від великої частини людей гоніння і ганьбу – справа важка і нестерпна, яка може привести до зневіри і душу піднесену, то Христос приступає до цього предмета вже після того, як наперед сказав вельми багато чого. Попередньо Він пом’якшив їхню душу, а вже потім починає говорити про це і ясно показує, що і це, так само як і все інше, як уже Він показав, відбувається для їхньої користі.
Як раніше сказав, що не тільки не треба сумувати, а навпаки, треба ще радіти тому, що Він відходить до Отця, – бо Він робить це не тому, що залишає їх, а тому, що дуже любить, – так і тут показує, що їм треба радіти, а не сумувати. І дивись, як Він спонукає до цього. Не сказав: “Знаю, що це сумно, але потерпіть для Мене, бо ви і страждаєте за Мене”. Така причина була ще недостатньою для їхньої розради; і тому, залишивши її, Він пропонує іншу. Яку ж саме? Ту, що це слугує доказом найвищої чесноти і що слід сумувати не за тим, що вас будуть тепер ненавидіти, а навпаки тоді, коли б вас стали любити. На це Він натякає словами: “Якби ви були від світу, то світ любив би своє” (Ін. 15:19). Отже, якби вас любили, то це було б явним знаком вашої порочності. Але оскільки, сказавши це, Він не встиг ще втішити їх, то знову продовжує промову: “раб не більший за пана свого. Якщо Мене гнали, гнатимуть і вас” (Ін. 15:20). Тут показує, що тому-то особливо вони будуть (Його) наслідувачами. Справді, поки Христос був у плоті, боротьба велася проти Нього; а коли Він переселився, тоді настала боротьба проти них. І так як вони, будучи нечисленні, тривожилися тим, що повинні будуть битися проти такої безлічі, то Він підбадьорює їхні душі, кажучи, що тому-то особливо їм і слід радіти, що їх будуть ненавидіти. Через це, каже, ви стали співучасниками Мені в стражданнях. Отже, ви не повинні бентежитися; ви не кращі за Мене, бо, як Я вже сказав, “раб не більший за пана свого”. Далі йде і третя розрада, саме те, що разом із ними зазнає образи і Отець. “Усе те, – каже, – зроблять… за ім’я Моє, бо не знають Того, Хто послав Мене” (Ін. 15:21), тобто, ображають і Його. Далі, позбавляючи ворогів усякого вибачення, а водночас пропонуючи й нову розраду, каже: “Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха” (Ін. 15:22). Цим показує, що всі дії ворогів і щодо Нього, і щодо них – несправедливі. Навіщо ж Ти привів нас до таких лих? Невже не передбачав брані та ненависті? Тому Він знову каже: “Той, хто ненавидить Мене, ненавидить і Отця мого” (Ін. 15:23), – провіщаючи й тут ворогам не малу кару. Оскільки вони на своє виправдання посилалися на те, що женуть Його заради Отця, то цими словами Він забрав у них таке виправдання. Вони не мають жодного вибачення.
Давши вчення на словах, Я підтвердив його ділами, згідно із законом Мойсеєвим, який усім наказав коритися тому, хто буде подібним чином говорити і діяти, хто буде і керувати до благочестя, і здійснювати найвеличніші чудеса. І не просто сказав Він: чудеса, але – “яких ніхто інший не робив” (Ін. 15:24). Про це й самі вони свідчили, коли говорили: “ніколи не бувало такого явища в Ізраїлі” (Мф. 9:33), і: “від віків не чули, щоб хто відкрив очі сліпонародженому” (Ін. 9:32). Таке ж і чудо над Лазарем; такі ж і всі інші чудеса, так само як і образ чудодійства, – все нове і незвичайне. За що ж, могли сказати, і Тебе, і нас переслідують? “Як ви не від світу. Якби ви були від світу, то світ любив би своє” (Ін. 15:19). Нагадує їм слова, які колись сказав і братам Своїм; але тоді Він говорив обережніше, щоб не налякати їх, а тепер, навпаки, відкрив усе. З чого ж видно, що нас ненавидять за це? З того, що було зі Мною. У якому, скажи Мені, слові чи ділі могли звинуватити Мене? І проте ж вони не прийняли Мене. А щоб це не було для нас дивовижно, Він вказав і причину, а саме – злобу їхню, але й на цьому не зупинився, а наводить ще й пророка, показуючи, що він з давніх-давен провістив і сказав: “зненавиділи мене без вини” (Пс. 68:5). Так чинить і Павло. Коли багато хто дивувався, чому не увірували юдеї, – він наводить пророків, які здавна провістили про це і сказали причину невір’я, саме – їхню злість і гордість. Що ж? Якщо вони не дотримувалися Твого слова, а тому не дотримуватимуться і нашого; якщо вони Тебе переслідували, а тому переслідуватимуть і нас; якщо вони бачили такі знамення, яких ніхто інший не вчинив; якщо чули такі слова, яких ніхто не промовляв, і не здобули жодної користі; якщо вони ненавидять Твого Батька, а разом із Ним і Тебе, – то для чого ж, скажи, Ти кинув нас у їхнє середовище? Як можливо, щоб ми були гідні віри? І хто з одноплемінників наших послухає нас?
3 Щоб, думаючи про це, вони не бентежилися, дивись, яку Він пропонує розраду. “Коли прийде Утішитель, Якого Я пошлю…, Дух істини, що від Отця походить, Він свідчитиме про Мене, і ви теж свідчитимете, бо ви спочатку зі Мною” (Ін. 15:26-27). Він буде гідний віри, тому що Він – Дух істини. Тому-то й назвав Його не Духом Святим, а Духом істини. А слова: “Який від Отця походить” – показують, що Він знає все в точності. Так Христос і про Самого Себе говорить: “Я знаю, звідки прийшов і куди йду” (Ін. 8:14), розмірковуючи і тут про істину. “Якого Я пошлю”. Ось бачиш, не один тільки Отець посилає, а й Син. І ви теж будете гідні віри, бо ви були зі Мною, а не від інших чули. І апостоли, дійсно, стверджувалися на цьому, кажучи: “які з Ним їли й пили” (Діян. 10:41). А що це сказано не з лестощів, про те свідчить Дух. “Це сказав Я вам, щоб ви не спокусилися” (Ін. 16:1), – тобто, коли побачите, що багато хто не вірує, і коли самі ви зазнаєте лиха. “Виженуть вас із синагог” (Ін. 16:2), бо вже постановили, “щоб хто визнає Його за Христа, того відлучати від синагоги” (Ін. 9:22). “Навіть настає час, коли всякий, хто вбиває вас, думатиме, що він тим служить Богові” (Ін. 16:2). Будуть домагатися вашої смерті, нібито справи благочестивої і богоугодної. Потім знову пропонує розраду.
“Так чинитимуть, бо не пізнали ні Отця, ні Мене” (Ін. 16:3). Достатньо для вашої втіхи, що ви будете терпіти це за Мене і за Отця. Тут знову нагадує їм про блаженство, про яке говорив на початку: “блаженні ви, коли будуть вас ганьбити, гнати, і всіляко несправедливо лихословити за Мене. Радійте й веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах” (Мф. 5:11-12). “Я сказав вам це для того, щоб ви, коли прийде той час, згадали” (це) (Ін. 16:4), а тому визнаєте вірним і все інше. Вам, звісно, вже не можна буде сказати, що Я, лестячи вам, говорив тільки приємне для вас, і що слова Мої були обман. Хто мав би на увазі обдурити, той не став би і передбачати нам неприємного. Для того Я передбачив про ці лиха, щоб вони несподіваною навалою не збентежили вас, а з іншого боку, і для того, щоб не казали, наче Я не передбачав, що вони настануть. Тож згадуйте, “що Я говорив вам про те” (Ін. 16:4). І справді, іудеї, переслідуючи їх, завжди прикривалися підступним приводом, ніби женуть їх, як людей шкідливих. Але це не бентежило учнів. Вони вже наперед чули і знали, за що вони страждають, і ця причина могла цілком підбадьорити їх. Тому-то Христос скрізь і виставляє її, кажучи: “не пізнали… Мене”, і: “зроблять” за Мене, “за ім’я Моє” і за Отця (Ін. 15:21,16:3), і: Я перший постраждав, і: наважуються на це несправедливо.
4. Будемо ж і ми думати про це під час спокус. Коли терпимо що-небудь від злих людей, то, дивлячись на Начальника нашого і Здійснювача віри, будемо уявляти собі, що терпимо за чесноту і за Нього. Якщо станемо думати про це, то все буде легко і стерпно. Справді, якщо кожен навіть хвалиться тим, коли страждає за улюблених, то чи відчуватиме якусь скорботу той, хто зазнає що-небудь за Бога? Якщо Христос заради нас назвав славою те, що найгірше – хрест, то тим паче так треба думати нам. Якщо ж ми можемо стільки зневажати страждання, то тим більше – багатство і користолюбство. Отже. Коли нам доведеться зазнати чогось неприємного, ми повинні думати не тільки про труди, а й про вінці. Як купці думають не тільки про моря, а й про прибутки, так і ми повинні думати про небо і про дерзновення до Бога. Якщо приємною видається тобі любостяжательність, – подумай, що на це не дозволяє Христос, і вона одразу ж здасться тобі противною. Знову ж таки, якщо тобі важко буде подати жебракові, то ти не зупиняйся думкою на витратах, а негайно ж уяви собі жнива від цього сіяння. І коли тобі важко буде утриматися від пристрасної пристрасті до чужої дружини, то подумай про вінець за подвиг – і легко зробиш подвиг. Якщо і людський страх утримує від ганебних справ, то тим більше – любов до Христа.
Сувора чеснота, але будемо уявляти її одягненою у велич майбутніх обітниць. Люди з душею піднесеною знаходять її і без цього, саму по собі, прекрасною, і тому прагнуть до неї, живуть доброчесно не через нагороди, а на догоду Богові, і високо цінують цнотливість не для того, щоб уникнути покарання, а тому, що так повелів Бог. Якщо ж хто більш немічний, той нехай уявляє собі і нагороди. Так чинитимемо і щодо милостині: будемо милосердні до одноплемінників і не станемо зневажати тих, хто гине від голоду. Чи не крайня, справді, незручність у тому, що ми самі сидимо за трапезою в сміху й пересиченні, а тим часом, проходячи вулицею й чуючи, як інші плачуть, не тільки не звертаємо на їхній плач уваги, а ще й обурюємося на них і називаємо їх обманщиками? Що ти кажеш, людино? Невже через один хліб стане хто-небудь обманювати? Так, скажеш ти. У такому разі, тим скоріше потрібно зглянутися над ним, тим скоріше потрібно позбавити його від потреби. Якщо ж ти не хочеш подати, – принаймні, не ображай; якщо не хочеш врятувати від потоплення, – принаймні, не кидай у прірву. Подумай, як ти будеш благати Бога про допомогу, коли відкидаєш жебрака, який прийшов до тебе.
“Якою мірою, – сказано, – міряєте, такою і вам мірятимуть” (Мф. 7:2). Подумай, з яким розбиттям він відходить: голова його схилилася долілиць, він плаче, під час злиднів він дістав ще нову рану від зневажливого до нього поводження. Якщо і просити милостиню ви вважаєте крайнім нещастям, то подумай, яку бурю відчуває той, хто просить, але не отримує і ще відходить зганьбленим. Доки ми будемо уподібнюватися диким звірам і забуватимемо саму природу з любостяжання? Багато хто зітхає при цьому, але я хочу, щоб ви не тепер тільки, а завжди мали таке співчуття. Подумай про той день, коли ми постанемо на суд Христовий, коли проситимемо про помилування себе, і Христос, поставивши жебраків перед обличчям усіх, скаже нам, що через один хліб і один овол ви викликали таку бурю в цих душах. Що ми відповімо? Чим виправдаємося? А що Він поставить їх перед обличчям усіх, це ти можеш довідатися з Його слів: “бо як ви не зробили цього одному з цих менших, то не зробили Мені” (Мф. 25:45). Не вони вже будуть звертатися до нас з промовою, а Бог буде викривати нас за них. Коли і багач побачив Лазаря, – Лазар нічого не сказав йому, але говорив за нього Авраам. Так буде і з убогими, яких ми зневажаємо. Ми побачимо їх не в жалюгідному вигляді, не з простягнутими руками, але в стані спокою; а тим часом самі з’явимося в їхньому вигляді. І, о якби ми з’явилися тільки в їхньому вигляді, а не зазнали набагато найтяжчого покарання! Адже багач не від крупиць тільки бажав там насититися, а нудився в полум’ї, жорстоко мучився і чув: “ти отримав уже добре твоє в житті твоєму, а Лазар – зле” (Лк. 16:25). Отже, не будемо вважати багатство чимось великим. Воно приведе нас до мук, якщо ми не будемо уважними; а якщо будемо уважними, то і бідність принесе нам і насолоду, і спокій. Якщо будемо переносити її з вдячністю, то і від гріхів звільнимося, і здобудемо велике дерзновення перед Богом.
5. Отже, не будемо завжди шукати спокою, щоб там насолодитися спокоєм. Зробимо труди для чесноти, відсічемо зайве, не будемо шукати нічого більшого, але все, що маємо, будемо марнувати на нужденних. Інакше, яке ми матимемо виправдання, коли Бог обіцяє нам небо, а ми не подаємо Йому і хліба? Він запалює для тебе сонце і надає всю тварюку в твоє служіння; а ти не даєш Йому й одягу і не хочеш розділити з Ним твого даху над головою? І що я кажу про сонце і про створіння? Він запропонував тобі тіло і дарував чесну кров; а ти не даєш Йому і чаші води? Але ти подав одного разу? Та це – не милість; якщо ти не подаєш, поки маєш, ти не все ще виконав. Адже і діви, у яких були світильники, мали єлей, але не в достатній кількості. І в тому разі, якби ти подавав від свого, тобі не слід було б скупитися; але ти не подаєш те, що належить Господу, – навіщо ж скупишся? Чи хочете, я скажу причину такої нелюдяності? Ці люди любостяжанням наживають маєток і тому скупі на милостиню. Хто звик так здобувати, той не вміє стримувати. Як, справді, тому, хто звик до хижацтва, схилити себе до протилежного? Як буде давати іншому своє, хто бере чуже? І пес, щойно звик харчуватися м’ясом, уже не може охороняти отари, чому пастухи і вбивають такого роду псів. Щоб і з нами не сталося того самого, будемо утримуватися від такої їжі, – адже й ті харчуються плоттю, які бувають причиною голодної смерті.
Чи не бачиш, як Бог зробив усе для нас спільним? Якщо ж допустив іншим бути в бідності, то і це для полегшення багатих, щоб вони, подаючи бідним милостиню, могли звільнитися від гріхів. А ти і в цьому відношенні став жорстоким і нелюдським. Звідси видно, що, якби і в більшому ти мав таку саму владу, то вчинив би безліч убивств і відмовив би всім і в світлі, і в житті. Щоб цього не сталося, (Бог) у багатстві поклав межу твоїй ненаситності. Якщо вам боляче чути це, то тим болючіше мені бачити це на ділі. Життя таке коротке і все вже при дверях, тож на все треба дивитися, як на коротку годину. До чого тобі наповнені комори, безліч слуг і управителів? Для чого б не мати тобі тисячі проповідників милосердя? Комора не видає жодного голосу, а ще привертає до себе безліч розбійників; а що зберігається для бідних, то зійде до самого Бога, і потішить теперішнє життя, і розв’яже всі гріхи, і принесе славу в Бога і честь у людей. Навіщо ж ти не бажаєш самому собі стількох благ? Адже не стільки бідним ти зробиш добра, скільки самому собі, коли будеш їм благодійничати. Для них ти поліпшиш теперішній стан, а самому собі приготуєш майбутню славу і дерзновення, якого і нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Бесіда 78

Ін. 16:4-6. Не говорив же цього вам спочатку, бо був із вами. А тепер іду до Того, Хто послав Мене, і ніхто з вас не питає Мене: Куди йдеш? Але від того, що Я сказав вам це, сумом сповнилося серце ваше.

1. печаль має свою користь. – Проти духоборців. – 2. Що означає: викрити “про гріх, про правду, про суд”. – 3. Відмінність іпостасей або осіб, рівність осіб. – Валентиніани, маркіоніти, аномеї. – 4. Сила єднання і згоди. – Перевага людинолюбства. – Людинолюбство зміцнюється молитвою, звершенням св. таїн, повчаннями церковними.

1. Велика сила печалі, і багато нам потрібно мужності, щоб із твердістю протистояти цій душевній хворобі та, отримуючи з неї користь, – бо і в ній є щось корисне, – уникати всього зайвого. Саме, тільки тоді добре засмучуватися, коли ми, або інші, грішимо; а коли ми впадаємо у звичайні людські нещастя, тоді печаль марна. Тому-то, коли печаль вразила й учнів, як людей ще недосконалих, – дивись, як виправляє їх докором. Раніше вони зверталися до Нього з безліччю запитань. Так і Петро говорив: “куди… йдеш?” (Ін. 13:36). І Фома: не знаємо, куди йдеш, “і як можемо знати шлях”? І Пилип: “покажи нам Отця Твого” (Ін. 14:5,8). А тепер, почувши, що “виженуть вас із синагог”, що “зненавидять” (Лк. 6:22) вас і що “кожен, хто вбиватиме вас, буде думати, що він тим служить Богові” (Ін. 16:2), так впали духом, що навіть обійняті були німотою і вже нічого Йому не говорять. Ось у цьому Він і докоряє їм, кажучи: “А я не говорив вам цього спочатку, бо був із вами. А тепер іду до Того, Хто Мене послав, і ніхто з вас не питає Мене: Куди йдеш? Але від того, що Я сказав вам це, сумом сповнилося серце ваше”. Дійсно, небезпечний непомірний сум; небезпечний і може довести до смерті; тому й Павло говорив: “щоб він не був поглинений надмірним сумом” (2Кор. 2:7). “Не говорив же цього вам спочатку”, каже. Чому ж не сказав спочатку? Щоб не сказав хтось, що Він говорив за висновком з багаторазових колишніх випадків. Навіщо ж приступає Він до такої важкої справи?
Я знав, каже Він, це і спочатку, і не говорив вам не через незнання, але тому, що “був з вами”. Знову і це сказано людиноподібно. Ніби так каже: ви були в безпеці і вам можна було питати завжди, коли ви хотіли; вся війна споруджена була проти Мене, і тому зайве було говорити про це спочатку. Але невже, справді, Він цього не говорив? Чи не сказав Він, покликавши дванадцять (учнів): “поведуть вас до правителів і царів за Мене”, “і в синагогах своїх битимуть вас” (Мф. 10:17-18)? Як же тепер каже: “Не говорив спочатку”? Тоді Він передбачав тільки удари і ведення на суд, а не те, що їхня смерть буде здаватися такою жаданою, що вбиття їх стануть навіть вважати за служіння Богові. А тим часом, це особливо й могло залякати їх, що їх судитимуть, як нечестивців і людей шкідливих. До цього треба додати й те, що там Він говорив про страждання, які вони повинні були зазнати від язичників; а тут з особливою силою сказав ще й про гоніння іудейські, і показав, що вони вже за дверима. “А тепер іду до Того, Хто послав Мене, і ніхто з вас не питає Мене: Куди йдеш? Але від того, що Я сказав вам це, сумом сповнилося серце ваше”. Не малу вони отримали і звідси розраду, дізнавшись, що Йому відома надмірність їхньої скорботи. Вони були вкрай збентежені страхом розлуки з Ним і очікуванням лиха, яке їх спіткає, бо не знали, чи будуть в силах мужньо перенести його. Але чому Він не сказав їм про це після, коли вони вже удостоїлися Духа? Щоб ти знав, що вони були вельми доброчесні. Якщо, не удостоївшись ще Духа, вони не відпали, незважаючи на те, що занурені були в скорботу, то подумай, якими мали бути вони, сподобившись благодаті. Якби вони тоді почули і перенесли, ми все приписали б Духу; а тепер це цілком – плід їхньої душі і ясний доказ любові до Христа, що випливала з одного їхнього серця.
“Але Я правду кажу вам” (Ін. 16:7). Дивись, як Він знову втішає їх. Не те, каже, Я сповіщаю вам, що приємно для вас; але, хоча ви і вкрай засмучуєтеся, однак треба вислухати корисне. Вам хотілося б, щоб Я залишився, але корисно – інше. А хто піклується, тому властиво не щадити друзів, коли справа йде про їхню користь, і не відволікати їх від того, що для них вигідно. “Якщо Я не піду, Утішитель не прийде”. Що скажуть тут ті, хто не має належного поняття про Дух? Чи вже краще, щоб відійшов Господь і прийшов раб? Чи бачиш, яка велика гідність Духа? “А якщо піду, то пошлю Його до вас”. Яка ж звідси користь? “І Він, прийшовши, викриє світ” (Ін. 16:8), тобто, якщо Він прийде, вороги, чинячи так, не залишаться без покарання. Звісно, і того, що вже зроблено, достатньо, щоб затулити їм вуста; але коли і через Нього явлені будуть ті самі діла, коли і вчення буде запропоновано найдосконаліше, і чудеса здійснені ще більші, тоді вони набагато більше піддадуться засудженню, тому що бачитимуть, що все це робиться в ім’я Моє, чим ще очевидніше доводиться воскресіння. Тепер вони можуть ще говорити: Він син тектона, ми знаємо Його батька і матір; але коли побачать, що смерть руйнується, зло винищується, виправляються недоліки природи, виганяються демони, – коли побачать невимовне дарування Духа, і що все це робиться через покликання Мене, – що вони скажуть тоді? Свідчив про Мене і Отець; свідчити буде і Дух. Він уже свідчив і на початку; але буде свідчити і тепер.
2. Вираз: “викриє про гріх” означає – забере в них усяке виправдання і покаже, що їхній злочин непростимий. І “про правду, що Я йду до Отця Мого, і вже не побачите Мене” (Ін. 16:10), – тобто, що Я вів життя бездоганне, а доказ цьому в тому, що Я йду до Отця. Оскільки вони завжди в обвинувачення Його говорили, що Він не від Бога, і тому називали Його грішником і беззаконником, то Він каже, що (Дух) забере в них і цей привід до обвинувачення. Справді, якщо тому є Я беззаконником, що вони думають, ніби Я не від Бога, то, коли Дух покаже, що Я відійшов до Бога, і – не на якийсь час, а для того, щоб перебувати там (це саме й означають слова: “вже не побачите Мене”), – що скажуть вони тоді? Дивись, як цими двома (висловами) спростовується їхнє зле припущення. Адже і творити чудеса невластиво грішникові. Бо грішник не може творити чудес; і завжди бути біля Бога також невластиво грішникові. Отже, ви вже не можете говорити, що Він грішник, що Він не від Бога. “Про суд же, що князь світу… засуджений” (Ін. 16:11). Тут знову відновлює мову про правду, бо Він переміг супротивника. Якби Він був грішником, то не переміг би, бо цього не міг зробити ніхто навіть із людей праведних. А що (диявол) засуджений через Мене, це дізнаються ті, котрі згодом будуть зневажати його і ясно побачать Моє воскресіння, що слугує знаком його осуду, бо він не міг утримати Мене. Значить, і те, що говорили, ніби Я біса маю і ніби Я обманщик, – і це виявиться тоді неправдивим. Я не переміг би його, якби Я був винен гріху. Тепер же він засуджений і скинутий.
“Ще багато чого маю сказати вам; але ви тепер не можете вмістити” (Ін. 16:12). Отже, краще Мені відійти, якщо ви в змозі будете розуміти тоді, коли Я відійду. Що ж? Хіба Дух більший за Тебе, що тепер ми не можемо зрозуміти, а Він дасть нам можливість зрозуміти? Невже Його дія сильніша і досконаліша? Ні; і Він буде говорити Моє. Тому й додає: “не від Себе говоритиме, але говоритиме, що почує, і майбутнє сповістить вам. Він прославить Мене, бо від Мого візьме і сповістить вам. Усе, що має Отець, є Моє” (Ін. 16:13-15). Оскільки Він сказав, що Дух вас навчить, і згадає, і потішить вас у скорботах, – чого сам Він не зробив, – і що краще Мені відійти, а Йому прийти, що тепер ви не можете зрозуміти, а тоді матимете цю можливість, і що Він наставить на всяку істину, – то, щоб, чуючи це, вони не подумали, що Дух більший і не впали в крайню глибину нечестя, Він каже: “від Мого візьме”, тобто, що говорив Я, те й Він буде говорити. А словами: нічого не буде від Себе – дає зрозуміти, що Дух не буде говорити нічого протилежного, нічого відмінного, порівняно з Моїм. Отже, як кажучи про Самого Себе: “Говорю не від Себе” (Ін. 14:10), має на увазі те, що Він не говорить нічого, що не належить Отцеві, нічого такого, що було б відмінним і чужим, так само і про Духа. А вираз: “від Мого” означає: з того, що Я знаю, від Мого знання. Одне знання у Мене і у Духа. “І майбутнє сповістить вам”. Цим Він підбадьорив їхні душі, бо ні до чого стільки не схильний людський рід, як до знання майбутнього. Про це вони постійно запитували Його: “куди йдеш?”
Який це шлях? Отже, щоб позбавити їх і від цього клопоту, Він каже, що провістить вам усе, щоб ніщо не спіткало вас ненавмисно. “Він прославить Мене”. Чим? Тим, що в ім’я Моє зробить знамення. І так як учні, після пришестя Духа, мали здійснити великі чудеса, – то, щоб знову виставити рівночестя (з Духом), Христос каже: “Він прославить Мене”. Але про яку говорить Він про всяку істину, коли свідчить, що наставить нас “на всяку істину”? Сам (Христос) часто не говорив про Себе нічого великого і явно не відступав від закону, і тому що був зодягнений у плоть, і для того, щоб не подумали, що Він говорить сам про Себе, і тому, що апостоли ще не ясно знали про Його воскресіння і були ще недосконалі, а також і з причини юдеїв, щоб не дати їм приводу думати, ніби вони карають Його, як законозлочинця. Коли ж згодом учні відокремилися від юдеїв, і юдеї були вже відкинуті, коли багато хто мав увірувати й одержати відпущення гріхів, коли вже інші говорили про Нього, а не сам Він про Себе, – тоді справедливо було сказано велике. Не Моєму, значить, невіданню, каже (Христос), треба приписати те, що Я не сказав усього, що слід було сказати, але – немочі слухачів. Тому, сказавши: “наставить на всяку істину”, додав: “не від Себе говоритиме”. А що Дух не потребує навчання – послухай, що каже Павло: “так і Божого ніхто не знає, окрім Духа Божого” (1Кор. 2:11). Отже, як дух людини знає не з навчання від іншого, так і Дух Святий. “Від Мого візьме”, тобто, говоритиме згідно з Моїм (словом). “Усе, що має Отець, є Моє” (Ін. 16:15). Якщо ж Отче – Моє, а Дух говоритиме від того, що належить Отцеві, то, значить, Він говоритиме від Мого.
3. Але чому ж не прийшов до відходу Христового? А тому, що тоді прокляття не було ще знищено, гріх не був ще винищений, усі ще були винні покаранню; тому Він і не прийшов. Треба, каже Христос, щоб наперед ворожнеча була знищена і ви примирилися з Богом, і тоді вже отримали той дар. Але чому каже: “пошлю Його”? Це означає: підготую вас до прийняття Його. Хіба ж можливо посилати Того, хто всюдисущий? З іншого боку, Він цим показує і відмінність іпостасей. Усе ж це говорить так з такої причини: оскільки учням важко було розлучитися з Ним, то цим Він переконує їх і триматися Духа, і шанувати Його. Він міг, звичайно, і сам робити те саме (що Дух); але надає Йому творити чудеса. Щоб вони пізнали Його гідність. Як Отець міг створити все існуюче, та проте ж творить Син, щоб ми пізнали Його могутність, так точно і тут. Для того Син і втілився, щоб надати дію Духові й через те затулити вуста тим, котрі доказ невимовної людинолюбства перетворюють на привід до нечестя. Справді, вони кажуть, ніби Син тому втілився, що Він нижчий за Отця; але ми відповімо їм: що ж ви скажете про Духа? Адже Він не прийняв плоті, і проте ж ви не говорите на цій підставі, що Він більший за Сина або що Син нижчий за Нього. Тому-то і при хрещенні згадується Трійця. Хоча і Отець все може зробити, і Син, і Святий Дух, але оскільки про Отця ніхто не сумнівається, сумнів же був про Сина і Духа Святого, то і прийнято (Трійцю) в таємнодійстві, щоб, за спілкуванням у даруванні тих невимовних благ, ми пізнали і спілкування в гідності. А що Син і сам по Собі може те, що робить з Отцем у хрещенні, так само як і Дух Святий, – послухай, як ясно про це сказано.
Так, (Христос) говорив юдеям: “щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи” (Мк. 2:10); і знову: “нехай будете синами світла” (Ін. 12:36); і: “Я даю їм життя вічне” (Ін. 10:28); і потім іще: “щоб вони мали життя, – говорить, – і мали в надлишку” (Ін. 10:10). Подивимося тепер, як те саме робить і Дух. Де це можна бачити? “Кожному, – каже, – дається прояв Духа на користь” (1Кор. 12:7). А хто дарує це, той тим більше відпускає і гріхи. І знову: “Дух животворить” (Ін. 6:63); і: “оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, який живе у вас” (Рим. 8:11); і: “Дух живий для праведності” (Рим. 8:10); і ще: якщо ж Духом водитесь, “ви не під законом… Бо не прийняли ви духа рабства, щоби знову жити у страху, а прийняли Духа всиновлення” (Рим. 6:14,8:15). Та й усі чудеса, які тоді творили (апостоли), творили через дію пришестя Духа. І в посланні до Коринтян Павло говорив: “але омилися, але освятилися… ім’ям Господа нашого ІІісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11). Отже, оскільки про Отця багато чого чули, а Сина бачили, як він багато чого творить, а про Духа нічого ясно не знали, то (Дух Святий) творить чудеса і вводить досконале знання. Але, щоб на цій підставі вони не стали вважати Його, як я і раніше сказав, великим, – каже: “буде говорити, що почує, і майбутнє сповістить”. Якщо ж це не так, то чи не мусите ви будете припуститися безглуздості, ніби тільки тоді повинен був почути, і заради учнів? Адже, на вашу думку, Він і тоді мав отримати знання тільки заради слухачів. А що може бути беззаконнішим за такі слова? З іншого боку, що б Він міг і почути? Чи не все це Він сказав уже через пророків? Якщо Він повинен був вчити про скасування закону, – це вже було сказано. Якщо про Христа, про Його божество і домобудівництво спасіння, – і це вже сказано. Про що ж ще, і з більшою ясністю, Він повинен був сказати згодом?
“І майбутнє сповістить”. Цим особливо показує Його гідність, бо передбачати майбутнє переважно властиво Богові. А якби й це дізнавався від інших, то не мав би нічого більшого порівняно з пророками. Але тут виявляє досконале знання, яке притаманне Богові, бо неможливо, щоб Він говорив що-небудь інше. Вираз же: “від Мого візьме” – значить: або від обдарування, що прийшло в плоть Мою, або від знання, яке і Я маю, – але не тому, щоб Він мав потребу або навчався від іншого, а тому, що знання одне й те саме. Чому ж сказав так, а не інакше? Тому, що (апостоли) ще не знали вчення про Духа. Тому Він дбає тільки про одне, щоб вони увірували в Нього і прийняли Його, і не спокушалися. Так як Він сказав: “один у вас Учитель – Христос” (Мф. 23:8), то, щоб вони не подумали, що зроблять Йому непослух, вірячи Святому Духові, – (Він каже): Моє і Його вчення одне й те саме. Звідки Я повинен був запозичити Моє вчення, з того ж джерела і Він буде говорити. Не думайте ж, що Його вчення – інше. І воно – Моє, і збільшує Мою славу. Одна воля Отця, і Сина, і Святого Духа. Це ж Він бажає бачити і в нас, кажучи: “нехай будуть єдине, як” і Ти, і Я “єдине” (Ін. 17:22).
4. Адже ніщо не може зрівнятися з однодумністю і згодою; при цьому й один буває рівний багатьом. Якщо, наприклад, будуть одностайні двоє або десятеро, то один уже не один, але кожен із них буває вдесятеро більшим, і ти в десяти знайдеш одного, і в одному – десять. Якщо в них є ворог, – він уже нападає не на одного, і буває переможений так, як якби нападав на десятьох, бо зазнає поразки не одного тільки, а десятьох. Якщо один збіднів, – він не в бідності, тому що має достаток у більшій частині, тобто в дев’яти, і збідніла частина, менша, прикривається більшою, що має достаток. Кожен із них має двадцять рук і двадцять очей, і стільки ж ніг. Не своїми тільки очима від дивиться, а й очима інших; не своїми тільки ногами ходить, а й ногами інших; не своїми тільки руками працює, а й руками інших. Він має і десять душ, бо не тільки сам про себе, а й інші про нього піклуються. Якби їх було й сто, – знову буде те саме, і сила ще збільшиться.
Чи бачиш незвичайну силу любові, як вона робить одного непереможним і численним. При ній і один може бути в багатьох місцях, – один і той самий і в Персії, і в Римі. Чого не може зробити природа, те може любов. Однією частиною він буде тут, а іншою там, або, краще, він весь – тут, і весь – там. А якщо він має тисячу друзів або дві тисячі, то подумай, наскільки ще збільшиться його сила. Чи бачиш, яке множення виробляє любов? Дивно, справді, те, що з одного вона робить тисячу! Для чого ж ми не набуваємо цієї сили і не утверджуємо себе в безпеці? Любов краща за владу і всяке багатство; вона дорожча за здоров’я і саме світло; вона – основа благодушності. Доки ми обмежуватимемо любов одним або двома? Візьми собі урок і з протилежного. Нехай хто-небудь не має жодного друга (що слугує знаком крайньої нерозумності, бо тільки дурний скаже: немає в мене друга): яким буде життя його? Хоч би він був надзвичайно багатий, хоч би в достатку й розкоші, хоч би придбав незліченні блага, – він буває самотній і безпорадний. Між друзями ж не так; але хоча б вони були й бідні, – вони бувають багатшими за багатих. Чого хто-небудь не посміє сказати сам за себе, то скаже за нього друг; чого не може доставити сам собі, того досягне через іншого і навіть набагато більше того. Таким чином, дружба буде для нас основою всякого задоволення і всякої безпеки. Справді, неможливо зазнати якогось зла тому, кого охороняють стільки зброєносців. І царські охоронці не такі пильні, як ці: ті охороняють через нужду і страх, а ці через доброзичливість і любов; любов же набагато сильніша за страх. До того ж цар боїться своїх вартових, а людина, що має друзів, більше сподівається на них, ніж на себе, і при них не боїться нікого зі зловмисників. Будемо ж купувати цей товар, – бідний, щоб мати розраду в бідності, багатий, щоб у безпеці володіти багатством, начальник, щоб безпечно начальствувати, підлеглий, щоб мати прихильних начальників. Це – привід до поблажливості, це – підстава лагідності. Адже і серед звірів ті особливо жорстокі й неприборкані, які не живуть стадами. Тому-то ми і живемо в містах, і маємо площі, щоб поводитися один з одним. Це й Павло наказав, кажучи: “Не полишаймо зібрання свого” (Євр. 10:25); немає нічого гіршого за самотність, нетовариськість і недоступність. Що ж, скажеш, ченці й ті, які зайняли вершини гір? І вони не без друзів. Вони віддалилися від галасу міського, але мають багатьох товаришів, одностайних із ними та щиро прив’язаних один до одного. Для того вони й віддалилися від світу, щоб досягти цього. Оскільки сперечання про справи спричиняє багато чвар, то вони, віддаляючись від світу, з великою ретельністю вправляються в любові. Що ж, скажеш, якщо хто буде один? Невже і він має незліченних друзів? Я бажав би, звісно, бачити, якщо можливо, щоб (відлюдники) і жили разом; але й тепер нехай буде непохитна дружба. Адже не місце робить друзями. І в них є багато шанувальників; але їх не шанували б, якби не любили. Та й вони, зі свого боку, моляться за весь всесвіт, а це служить найбільшим доказом дружби. Тому-то і в таїнствах ми цілуємо одне одного, щоб нам – багатьом – бути єдиними, і за непосвячених звершуємо спільні молитви, молимося за хворих, за плоди всесвіту, за землю і море. Чи бачиш усю силу любові в молитвах, у таїнствах, в умовляннях? Вона – причина всіх благ. Якщо ми будемо старанно триматися її, то і теперішнє добре влаштуємо, і досягнемо царства, якого нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцю зі Святим Духом на віки віків. Амінь.

Бесіда 79

Ін. 16:16-18. Незабаром ви не побачите Мене, і знову незабаром побачите Мене, бо Я йду до Отця. Тут деякі з учнів Його сказали один одному: Що це Він каже нам: незабаром… та ін.

1. Втіха учням. – 2. Вони отримують від Отця все, чого проситимуть в ім’я Сина. – 3-5. Як можна перемогти світ. – Смерть не робить людину смертною, а перемога робить її безсмертною. – Порівняння воскресіння з народженням. – Тління тіла не перешкоджає воскресінню. – Проти мстивості. – Заклик до милостині.

1. Душу, яка страждає й одержима великою скорботою, ніщо зазвичай так не вражає, як часте повторення слів, що дратують печаль. Для чого ж Христос, сказавши: “іду”, і: “Вже небагато Мені говорити з вами” (Ін. 14:28,30), часто повторює те ж саме, кажучи: “незабаром ви не побачите Мене”, і: “іду до Того, Хто послав Мене” (Ін. 16:5)? Тільки-но підбадьорив учнів словами про Духа, як знову скидає їхні помисли. Для чого Він так чинить? Він випробовує їхню душу, робить її досконалішою і, змушуючи їх слухати сумне, тим самим якнайкраще привчає їх до мужнього перенесення розлуки з Ним. Справді, звикнувши до цього на словах, вони легко вже могли потім перенести це і на ділі. А якщо хто ретельно розгляне, – той знайде, що і те саме служить втіхою, що Він сказав: “йду до Отця”; цим Він показав, що Він не загине, але що смерть Його є певного роду преставленням. Водночас Христос запропонував їм і іншу розраду. Він не сказав тільки: “незабаром ви не побачите Мене”, але й додав: “знову незабаром побачите Мене”, показуючи тим, що повернеться, що розлука з ними буде короткочасна, а перебування – постійне. Але цього вони не зрозуміли. Тому справедливо хто-небудь може здивуватися, для чого вони, які багато разів чули про це, дивуються, наче нічого про те не чули. Чому ж, справді, вони не зрозуміли? Або від печалі, як я, принаймні, думаю, – бо вона викреслювала з їхньої пам’яті те, що говорилося, – або від неясності самих слів. Їм здавалося, ніби Він стверджує два протиріччя, хоча й не було протиріччя. Якщо ми побачимо Тебе, говорили вони, то куди Ти відходиш? Якщо ж Ти відходиш, то як ми побачимо Тебе? Тому й кажуть: “не знаємо, що говорить”. Що Він повинен був відійти, це вони знали; а що через трохи часу Він знову прийде до них, того не знали. Тому-то Христос і дорікає їм у тому, що вони не зрозуміли сказаного. А щоб краще закарбувати в них вчення про смерть, що Він говорить? “Воістину, воістину кажу вам: ви заплачете і поридаєте”, – як і було під час смерті та хреста, – “а світ зрадіє” (Ін. 16:20). Оскільки вони, не бажаючи (бачити Його смерті), легко схилялися до віри, що Він не помре, і, коли почули, що Він помре, були спантеличені, не знаючи, що значить: “невдовзі”, – то Він каже: “поплачете та поридаєте. Але печаль ваша на радість буде”.
Потім, щоб показати, що після смутку буває радість, і що смуток народжує радість, і що смуток короткочасний, а радість нескінченна, – звертається до прикладу зі звичайного життя і каже: “жінка, коли народжує, терпить скорботу” (Ін. 16:21). При цьому Він вживає притчу, якою часто користувалися і пророки, порівнюючи скорботу з тяжкими хворобами народження. Слова Його означають ось що: вас спіткають нібито хвороби народження, але хвороба народження буває причиною радості. В один і той самий час Він і запевняє в істині воскресіння, і показує, що відхід звідси подібний до виходу на світ з утроби матір’ячої. Ніби так каже: не дивуйтеся, що через такий сум Я веду вас до корисного; і мати також через сум досягає того, що стає матір’ю. Тут Він натякає і на щось таємниче, а саме – що Він зруйнував хвороби смерті і зробив те, що народилася нова людина. І не сказав тільки, що скорбота мине; але що про неї немає і спогаду: така велика радість, що йде за нею. Так буде і зі святими. Але ж дружина радіє не тому, що прийшла людина у світ, а тому, що в неї народилася дитина; якби вона з тієї причини раділа, то ніщо не перешкоджало б і жінкам, які не народжують, радіти за інших, які народжують. Для чого ж Він так сказав?
Він навів цей приклад тільки для того, щоб показати, що печаль тимчасова, а радість постійна, що (смерть) є перехід до життя і що від скорботи буває велика користь. І не сказав: народилося дитя; але “людина”. Цим, мені здається, Він натякає на Своє воскресіння і на те, що Він мав народитися не для цієї болісної смерті, але для царства. Тому не сказав: народилося в неї дитя; але: “народився чоловік у світ. Так і ви тепер маєте смуток; але Я побачу вас знову” і “смуток ваш на радість буде” (Ін. 16:20-22). Потім, показуючи, що Він уже не помре, каже: “і радості вашої ніхто не забере у вас, і того дня ви не запитаєте Мене ні про що” (Ін. 16:22-23). Цим знову показує не що інше, як те, що Він – від Бога. Тоді ви вже будете знати все. Що ж означає – “не запитаєте Мене”? Ви не потребуватимете посередника, але досить буде вимовити лише ім’я, щоб отримати все. “Воістину, воістину кажу вам: про що не попросите Отця в ім’я Моє” (Ін. 16:23). Показує силу Свого імені, бо (апостоли), не бачачи і не просячи Його, але тільки називаючи Його ім’я, матимуть велику ціну в Отця. Коли ж так було? Тоді, коли вони говорили: “Поглянь на погрози їхні, і дай рабам Твоїм з усією сміливістю казати слово Твоє” і творити в ім’я Твоє чудеса. “І похитнулося місце, де вони були зібрані” (Діян. 4:29,31). “Донині ви нічого не просили” (Ін. 16:24). Цим знову показує, що Йому краще відійти, бо до того часу вони нічого не просили, а тоді отримають усе, про що не попросять. Хоч Я вже не буду разом з вами, – ви не думайте, що ви покинуті: ім’я Моє дасть вам більшу дерзновенність.

2. Оскільки ці слова були прикровенні, то Він каже: “Досі Я говорив вам притчами; але настає час, коли вже не буду говорити вам притчами” (Ін. 16:25). Буде час, коли ви все ясно зрозумієте. Це Він говорить про час воскресіння. Тоді “прямо сповіщу вам про Отця”. І справді, протягом сорока днів Він був і розмовляв з ними, разом куштуючи їжу і “говорячи про Царство Боже” (Діян. 1:3). Тепер, будучи в страху, ви не прислухаєтеся до слів Моїх; тоді ж, побачивши Мене воскреслим і перебуваючи зі Мною, ви безбоязно дізнаєтеся про все, бо сам Отець полюбить вас, коли ваша віра в Мене стане твердою. “І не… буду просити Отця про вас” (Ін. 16:26). Ваша любов до Мене достатньо клопоче про вас. “Бо ви полюбили Мене й увірували, що Я вийшов від Бога,… і прийшов у світ, і знову залишаю світ, і йду до Отця” (Ін. 16:27-28). Оскільки слово про воскресіння не мало втішало їх, так само як і те, що Він говорив: Я прийшов від Бога і до Нього йду, – то Він часто повторює ці слова. Одне засвідчувало в тому, що вони вірують у Нього правильно; а інше – що вони будуть у безпеці. Отже, коли Він говорив: “незабаром ви не побачите Мене, і знову незабаром побачите Мене”, – учні, природно, не розуміли цього; тепер же не так. Але що ж означає: “не запитаєте Мене”? Не скажете: “покажи нам Отця Твого”, і: “куди йдеш”? – бо дізнаєтеся все, і Отець так само буде прихильний до вас, як і Я. Тепер вони дізналися, що будуть друзями Отцеві, і це особливо підбадьорило їх. Тому й кажуть: “тепер бачимо, що Ти знаєш усе” (Ін. 16:30). Бачиш, як Його відповідь співзвучна була з їхніми думками?
“І не маєш потреби, щоб хто питав Тебе” (Ін. 16:30), тобто, перш, ніж Ти почув, Ти знав, що спокушає нас, і заспокоїв, сказавши: “Отець любить вас, бо ви полюбили Мене” (Ін. 16:27). Тепер тільки, після стількох багатьох і великих (слів), учні кажуть: “тепер бачимо”. Бачиш, як вони були ще недосконалі. Ось і тепер ви зрадите Мене ворогам, і такий вами оволодіє страх, що ви не в змозі будете навіть піти всі разом. Але Я не потерплю від того ніякого зла. Бачиш, як знову слово Його пристосоване до їхніх понять? У тому-то Він і звинувачує їх, що вони постійно потребують такої поблажливості. Так як вони сказали: “ось, тепер Ти прямо говориш, і притчі не говориш ніякої” (Ін. 16:29), і тому віримо Тобі (Ін. 16:30), – то Він показує, що і тепер, коли вони вірять, вони ще не вірять, і не допускає їхніх слів. Це Він говорить, маючи на увазі подальший час. Вираз же: “Отець зі Мною” (Ін. 16:32) Він знову вжив для них, тому що завжди і скрізь хотів навчити їх цього. Потім, щоб показати, що, кажучи таким чином, Він ще не дав їм знання досконалого, а сказав так для того, щоб вони не бентежилися думками, – а їм природно було подумати щось людське, і що вони не отримають від Нього жодної допомоги, – каже: “Це Я вам сказав, щоб ви мали в Мені мир” (Ін. 16:33), тобто, щоб ви не вилучали Мене з ваших думок, а завжди мали б у своєму серці. Отже, нехай ніхто не зводить у догмат цих слів: вони сказані на нашу втіху і з любові. Не тепер тільки, каже, ви зазнаєте таких страждань, і ваші нещастя цим не закінчаться; але доти, доки ви будете у світі, ви матимете скорботу, – не тепер тільки, коли зраджують Мене, але й після. Але будьте бадьорі духом: ви не зазнаєте ніякого зла. Коли Учитель переміг ворогів, то не повинно вже сумувати учням. Але як, скажи мені, Ти переміг світ? Сказав же Я, що скинув його князя; але ви це довідаєтеся і згодом, коли все буде поступатися і коритися вам.

3.І ми, якщо захочемо, можемо перемагати, дивлячись на Начальника віри нашої і йдучи тим шляхом, який Він проклав нам. У цьому випадку і смерть не здолає нас. Що ж, скажеш, хіба ми не помремо? Адже з цього було б видно, що вона не здолає нас. Але ратоборець не тоді буває славний, коли не вступає в боротьбу з ворогом, а тоді, коли, поборовшись із ним, залишається непереможеним. Так і ми ще не смертні, бо вступаємо в боротьбу, але безсмертні, бо її перемагаємо. Тоді ми були б смертні, якби назавжди залишалися в її владі. Тому, як не можу я назвати безсмертними найдовговічніших тварин, хоча вони й довго не помирають, так точно і смертним – того, хто, будучи вражений смертю, після смерті воскресне. Скажи мені, справді, якби хтось почервонів на короткий час, чи вже б ми, тому, стали завжди називати його червоним? Ні, тому що це не є звичайний його стан. І якби хтось зблід, – чи вже б ми сказали, що він одержимий жовтяницею? Ні, тому що цей стан хвилинний. Так не називай же і смертним того, хто на короткий час зазнав смерті. Інакше ми муситимемо сказати те саме і про сплячих, бо і вони, так би мовити, помирають і стають бездіяльними. Але (смерть) руйнує тіла? Що ж із цього? Руйнує, але не для того, щоб вони залишалися в тлінні, а щоб стали кращими.
Будемо ж перемагати світ, будемо прагнути до безсмертя! Підемо за Царем, поставимо переможний знак, будемо зневажати мирські задоволення! І не потрібно праці. Перенесемо душу на небо, і переможений весь світ. Якщо ти не будеш упереджений до нього, – він переможений. Якщо будеш сміятися над ним, – він осоромлений. Ми – мандрівники і прибульці: не будемо ж засмучуватися нічим сумним. Адже якби ти, походячи зі славної вітчизни і від знаменитих предків, вирушив у якусь далеку землю, не будучи там нікому знайомим, не маючи ні слуг, ні багатства, і якби там хтось образив тебе, – ти, звісно, не засмутився б так, як як якби потерпів це вдома. Ясна свідомість, що ти перебуваєш не у своїй, а в чужій країні, допомогла б тобі легко перенести все – і презирство, і голод, і спрагу, і все, що б не трапилося. Так думай і тепер, що ти мандрівник і прийдешній, і нехай ніщо не бентежить тебе в цій чужій країні. Ти маєш місто, художник і будівничий якого – Бог, а перебування твоє тут короткочасне й нетривале. Нехай, хто хоче, б’є, ображає, паплюжить: ми – в чужій країні й живемо в бідності. Важко потерпіти це на батьківщині, між співгромадянами: тоді – це найбільше безчестя і нещастя. Але якщо хто буде там, де в нього немає жодного знайомого, то йому все легко перенести. Образа буває особливо важка тоді, коли ображають із наміром. Наприклад, якщо хто образить начальника, знаючи, що він начальник, тоді образа гірка; якщо ж образить його, сприйнявши за просту людину, то образа не може й торкнутися того, хто зазнав її. Так точно будемо міркувати і ми. Ті, хто ображає нас, зовсім не знають, хто ми такі, тобто, що ми – громадяни неба, записані в горній вітчизні і належимо до лику херувимів. Не будемо ж засмучуватися і не станемо образу вважати образою. Якби вони знали нас, то не образили б. Але нас вважають бідними і нікчемними? Не будемо і це вважати образою. Скажи мені: якби якийсь мандрівник, попередивши на малу відстань своїх слуг, зупинився, чекаючи на них, у готелі, і якби утримувач готелю або хто-небудь із мандрівників, не знаючи, хто він, почав дошкуляти йому й ганьбити його, – чи не посміється він над таким незнанням? Чи ця омана не принесе йому скоріше задоволення? Чи не стане він бавитися нею, нібито ображали когось іншого? Так чинитимемо й ми; і ми сидимо в готелі, чекаючи на наших супутників, що йдуть тим самим шляхом. Коли ми всі будемо разом, тоді дізнаються, кого ображали. Тоді вони схилять головою і скажуть: “це той самий, що був у нас, божевільних, колись у глузуванні” (Прем. 5:3).
4. Будемо ж утішати себе двома думками: по-перше – тим, що нас не ображають, бо ті, хто ображає, не знають, хто ми; по-друге – тим, що, якщо ми захочемо вимагати задоволення, їх чекає найтяжче покарання. Але не дай Боже, щоб хто-небудь мав настільки жорстоку і нелюдську душу. Що ж, якщо нас ображають одноплемінники? Адже це вже важко? Навпаки, це-то і легко. Чому так? Тому, що не однаково переносимо ми образи від тих, кого любимо, і від тих, кого не знаємо. Тому втішаючи скривджених, ми часто говоримо такі слова: тебе образив брат, – перенеси великодушно; образив батько, образив дядько. Якщо ж ім’я брата і батька має таку силу, – що ж, якщо я назву ім’я ще більш рідне? Ми не тільки брати один одному, а й члени, і одне тіло. Якщо ми цінуємо ім’я брата, – тим більше ім’я члена. Чи не чув ти мирського прислів’я, яке говорить, що в друзях треба терпіти і недоліки? Чи не чув, що і Павло каже: “носіть тягарі один одного” (Гал. 6:2)? Чи не бачиш коханців? Між вами я не можу знайти іншого прикладу, і тому змушений звернути мову на цей предмет. Те саме, втім, робить і Павло, кажучи так: “до того ж, коли ми, будучи покарані тілесними батьками нашими, боялися їх” (Євр. 12:9); особливо ж доречно сказати тут те, що він пише римлянам: “як, – говорить, – віддавали ви члени ваші на рабів нечистоти й нечисті та нечисті на діла нечистоплотних, то… зробіть члени ваші на рабів праведності” (Рим. 6:19). Тому й ми сміливо будемо триматися цього прикладу.
Отже, чи не бачиш коханців? Скільки вони терплять лиха, палаючи пристрастю до блудних жінок! Їх б’ють по щоках, б’ють, над ними сміються; вони терплять розпусну блудницю, яка відвертається від них і завдає їм тисячу образ. І при всьому тому, якщо хоча б одного разу вони побачать що-небудь приємне і ласкаве, все їм здається благополучним, все колишнє зникає і все переноситься легко, чи то бідність, чи то хвороба, чи то ще щось подібне. Життя своє вони вважають тяжким або блаженним, зважаючи на те, як прихильна до них їхня коханка. Не знають вони ні людської слави, ні безчестя; але, хоч би хто й образив їх, – від великого задоволення і за її прихильність вони все переносять легко. А вона сама хоч би лаяла їх, хоч би плювала їм в обличчя, – вони терплять це і думають, що в них кидають трояндами. І що дивного, якщо вони так прихильні до неї! Вони будинок її вважають прекраснішим за всі будинки, хоч би він був глиняний, хоч би хилився до падіння. І що я кажу про стіни? Вони надихаються навіть побачивши ті місця, де вони бувають увечері. Але тут дайте мені, нарешті, сказати апостольське слово. Як він сказав: “як віддавали ви члени ваші в раби нечистоті, так… представте члени ваші праведності”, – так точно і я кажу: як полюбили ви цих (жінок), так любіть одна одну, і ніщо не буде здаватися вам тяжким. І що я кажу – один одного? Так будемо любити Бога.
Ви жахнулися, почувши, що я вимагаю такої ж міри любові до Бога, яку показують інші до знарядь своїх пристрастей. А я жахаюся, що ми не показуємо і такої любові. Якщо хочете, розглянемо це докладніше, хоча говорити про це і дуже важко. Коханка не обіцяє коханцеві нічого доброго, але – безчестя, сором і ганьбу. Знайомство з блудною жінкою саме це і робить, – робить людину смішною, ганебною, безчесною. Бог же обіцяє нам небо і небесні блага; Він зробив нас синами Своїми, братами Єдинородного; Він і в цьому житті подарував тобі незліченні блага, і після смерті обіцяє дарувати воскресіння і стільки благ, скільки й уявити неможливо; Він робить нас гідними честі й поваги. І знову, та змушує марнувати все майно в прірву і на згубу; а Бог велить сіяти для неба, віддає сторицею і дарує вічне життя. Та поводиться з коханцем, як з невільником, розпоряджаючись гірше за всякого тирана; а Бог каже: “вже не називаю вас рабами,… але… друзями” (Ін. 15:15).
5. Бачили, як багато зла – там, і скільки благ – тут? І що ж після цього? Для коханки багато хто проводить ночі без сну і, що б вона не наказала, все виконує старанно – залишає і дім, і батька, і матір, і друзів, і багатство, і почесті, і всі свої маєтки піддають розладу й запустінню. Для Бога ж або, краще, для себе самих ми не хочемо витратити і третьої частини нашого майна. Бачачи голодного, ми відвертаємо від нього погляд; проходимо повз голого і не удостоюємо його навіть слова. А коханці, якщо побачать навіть служницю коханки, жінку грубу, зупиняються з нею посеред площі і, наче красуючись і вихваляючись, розмовляють з нею, розливаючись у довгих промовах. Для коханки за ніщо вважають життя, начальників, царство (як це відомо тим, котрі зазнали цієї хвороби), і бувають більш вдячні їй за її накази, ніж іншим за послуги. Чи не справедливо після цього бути геєні? Чи не справедливі незліченні покарання? Протверезімось же і надамо на служіння Богові хоча стільки ж, хоча половинну частину того, що інші віддають блудниці, хоча навіть третю частку. Можливо, ви знову жахнетеся? Так, і я жахаюся. Але я хотів би, щоб ви жахалися не слів тільки, а й самої справи. Тим часом, тут серце у нас стискається; а лише вийдемо, – все кидаємо. Що ж із того користі?
Там, якщо треба витрачати гроші, ніхто не скаржиться на бідність, але часто, зачарувавшись, і позичають, і дають; тут же, якщо ми згадаємо про милостиню, нам представляють дітей, і дружин, і дім, і начальство, і тисячі вибачень. Але там, скажеш, багато задоволення? Про це-то я і плачу, і ридаю. А що як я покажу, що тут більше задоволення? Там забирають чимало задоволення сором, ганьба, трата грошей, нарешті – сварки і ворожнеча; а тут немає нічого такого. Та й що, скажи мені, може зрівнятися з цим задоволенням – жити в очікуванні неба і небесного царства, світлості святих і нескінченного життя? Але це, скажеш, в очікуванні, а то – в дійсності. У якій дійсності? Чи хочеш, я скажу, що і тут у дійсності? Подумай, якою ти насолоджуєшся свободою: живучи доброчесно, ти нікого не боїшся і не боїшся – ні ворога, ні наклепника, ні наклепника, ні суперника, ні шукача любові, ні заздрісника, ні бідності, ні хвороби, ні іншого чогось людського. Там, навпаки, хоча б і вельми багато збувалося за бажанням, хоча б і багатство стікало, як із джерела, – сварка з суперниками в коханні, наклепи й підступи зроблять найнещаснішим життя того, хто зв’язується з ними. Через догоду тій мерзенній, розпусній і сластолюбній жінці, справді, неминуче виникають сварки; а це гірше за тисячу смертей і нестерпніше від усякого покарання. Тут же немає нічого такого.
“Плід же духа, – каже (апостол), – любов, радість, мир” (Гал. 5:22). Немає тут ні сварок, ні передчасної витрати грошей, ні досади після витрати. Хоч би ти дав овол, хоч би хліба, хоч би чашу холодної води, – за все буде тобі велика подяка, і ніщо не примусить тебе засмучуватися й сумувати, але все послужить до того, щоб зробити тебе славним і позбавити від усякого сорому. Яке ж ми матимемо виправдання, яке вибачення, коли, полишаючи це, віддаємося протилежному і добровільно кидаємо самих себе в піч, що горить вогнем? Тому благаю тих, хто страждає на таку хворобу, – знову зібрати свої сили, повернутися до здоров’я і не дозволяти собі впасти у відчай. Блудний син зазнав лиха ще більш жорстокого; але оскільки повернувся в рідну домівку, то став у колишній честі і з’явився славнішим за того, хто завжди чинив добре. Поревнуймо йому і ми, і повернувшись до Отця, позбавимо себе, хоча пізно, від цього полону і перейдемо до свободи, щоб сподобитися і царства небесного, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким слава Отцю зі Святим Духом на віки віків. Амінь.

Бесіда 80

Ін. 17:1. Після цих слів Іісус звів очі Свої на небо та й промовив: Отче, настав час, прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе…

1. спростування аріан і аноміан, які засуджували божество Іісуса Христа. – 2. Син Божий є єдино з Отцем. – 3. Ми можемо долучатися до слави Іісуса Христа за нашою спроможністю, за нашою вірою і справами. Блага, якими ми володіємо, не наші. – Ми все робимо для тіла, і нічого для душі. – З множенням потреб множиться число слуг. Пан стає рабом своїх слуг. – Справжня свобода полягає в тому, щоб не потребувати нікого.

1. “Хто створить і навчить, – сказано, – той великим назветься в Царстві Небесному” (Мф. 5:19), – і вельми справедливо. Адже любомудрувати на словах легко, а показувати на ділі – властиво лише душі доблесній і великій. Тому-то і Христос, розмовляючи про незлобивість, представляє як зразок самого Себе, наказуючи брати з Себе приклади. Тому ж і тепер, після умовляння, Він звертається до молитви, навчаючи нас у спокусах залишати все і вдаватися до Бога. Оскільки словами: “у світі будете мати скорботу” (Ін. 16:33) Він похитнув душі учнів, то молитвою знову підбадьорює їх. Вони все ще дивилися на Нього, як на людину, і для них-то Він і молиться, подібно до того, як і про Лазаря, коли висловлює і причину: “Сказав це для народу, що тут стоїть, щоб повірили, що Ти послав Мене” (Ін. 11:42). Так, скажеш, при юдеях цьому і мало бути: але до чого ж це при учнях? Цьому слід було бути і при учнях; ті, які після стількох речей кажуть: “тепер бачимо, що Ти знаєш усе”, більше за всіх потребували утвердження. А втім, євангеліст і не називає цієї дії молитвою, але як говорить? “Звів очі Свої на небо”. Отже, за його словами, це скоріше була бесіда з Отцем. Якщо ж в інших місцях він і говорить про молитву, і представляє Христа таким, що то схиляє коліна, то зводить очі на небо, – не бентежся. З цього ми вчимося, з якою ретельністю повинно приносити молитви, вчимося, і стоячи, дивитися очима не тільки тілесними, а й душевними, і схиляти коліна зі скрухою серця. Справді, Христос прийшов не для того тільки, щоб явити Себе, а й для того, щоб навчити невимовної чесноти; а вчитель повинен навчати не словами тільки, а й справами. Тож послухаємо, що Він говорить тут.
“Отче, прийшов час, прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе”. Знову показує нам, що Він не мимоволі йде на хрест. Інакше, як би Він став молитися про те, щоб це справдилося, і називає хрест славою не для самого тільки Розп’ятого, а й для Отця? Так справді й було: не Син тільки прославився, а й Отець. До хреста навіть і юдеї не знали Його: “а Ізраїль, – сказано, – не знає [Мене]” (Іс. 1:3); а після хреста притік увесь всесвіт. Потім Христос говорить і про сам образ слави, і як Він прославить Отця. “бо Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, не загинуло” (Ін. 17:2). Слава Божа в тому, справді, і полягає, щоб завжди благодіяти. Що ж означає: “бо Ти дав Йому владу над усякою плоттю”? Цим показує, що справа проповіді не обмежиться одними юдеями, але прострілятиметься на весь всесвіт, і покладає початок покликанню язичників. Так як Він сказав: “на дорогу до язичників не ходіть” (Мф. 10:5), а згодом скаже: “ідіть, навчіть усі народи” (Мф. 28:19), то тепер показує, що це до вподоби й Отцеві. Справді, проповідь язичникам вельми спокушала юдеїв і навіть учнів. Учні й згодом не легко дозволяли собі входити в спілкування з язичниками, доки не одержали настанови від Духа, – бо звідси походила не мала спокуса для юдеїв. Тому-то навіть після такого великого явлення Духа, Петро, прийшовши до Єрусалима, ледве міг уникнути осуду, розповівши про плащаницю (Діян. 11:1-19). Що ж означає: “дав Йому владу над усякою плоттю”?
А коли, – запитаю я єретиків, – Він отримав цю владу? Чи до створення людей, чи після створення? Сам Він каже: після розп’яття і воскресіння, бо тоді сказав: “дана Мені всяка влада… Ідіть, навчіть усі народи” (Мф. 28:18-19). Що ж? Невже Він не мав влади над справою Своєю? Невже Він тільки створив людей, а влади над ними після створення не мав? Але і в попередні часи Він, як видно, все робить Сам: одних карає, як грішників; інших, що навертаються, виправляє: “Чи сховаю, – каже, – від Авраама, що хочу робити” (Бут. 18:17); а декого й удостоює честі, як праведників. Чи тоді Він мав, а тепер втратив і знову отримав? Але який демон може сказати це? Якщо ж одна й та сама влада і тоді, і тепер: “як Отець воскрешає мертвих, – каже, – і воскрешає мертвих, і оживляє, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21), – то що значить сказане? Він мав намір послати апостолів до язичників; а щоб вони не вважали це нововведенням, – бо Він казав: “Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24), – Він показує, що це до вподоби й Отцеві. А що Він говорить про це з великим приниженням, у тому немає нічого дивного: таким чином Він і їх (апостолів) тоді повчав, і тих, що будуть після, і, як я вже казав, такою надмірністю приниження завжди чітко навіював, що Він говорить пристосовницьки.
2. Що ж означає: “над усякою плоттю”? Адже відомо, що не всі увірували. Скільки від Нього залежало, – всі увірували. Якщо ж не прислухалися до слів Його, то в цьому провина не того, хто навчає, а тих, хто не приймає (вчення). “та всьому, що Ти дав Йому, дасть Він життя вічне” (Ін. 17:2). Не дивуйся, що і тут Він говорить людиноподібно. Він чинить так і з вищесказаних причин, і тому, що завжди остерігався говорити сам про Себе що-небудь велике, тому що це неприємно було тим, хто слухав, які все ще не думали про Нього нічого великого. Тому-то Іоанн, коли говорить від своєї особи, чинить не так, але підносить слово до високого, кажучи таким чином: “все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” (Ін. 1:3), і: “було життя” (Ін. 1:4), і: “було Світло” (Ін. 1:9), і: “прийшов до своїх” (Ін. 1:11); не те, що Він не мав би влади, якби не здобув її, а що Він і іншим “дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12). Подібним чином і Павло називає Його рівним Богові. Сам же Він просить, як звичайна людина, кажучи так: “нехай усьому, що Ти дав Йому, дасть Він життя вічне. А це життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога, і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:2-3). “Єдиного істинного Бога”: говорить так, щоб відрізнити від несправжніх богів, бо хотів послати апостолів до язичників. Якщо ж не погодяться з цим, але на одній цій підставі стануть відкидати, що Син є істинний Бог, то, йдучи таким чином далі, вони відкинуть і те, що Він є Бог. Справді, (Христос) каже: “слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте” (Ін. 5:44). Що ж?
Чи вже тому Син уже не Бог? Якщо ж Син – Бог, хоча Отець і називається єдиним, то явно, що Він і істинний, хоча (Отець) і іменується єдиним істинним. До того ж, коли Павло каже: “або один я і Варнава” (1Кор. 9:6), – невже він виключає Варнаву? Зовсім ні; слово: “один” вжито тільки для розрізнення від інших. І якщо – не істинний Бог, то яким чином Він є “істина”? Істина від істинного розрізняється вельми не багато. Чим назвемо ми, скажи мені, не істинну людину? Звісно вже й не людиною? Так точно, якщо Син не є істинний Бог, то як Він може бути Богом? Та як Він і нас може робити богами і синами, не будучи Сам істинним? Але про це докладніше сказано нами в іншому місці. Тому підемо далі. “Я прославив Тебе на землі” (Ін. 17:4). Добре сказано: “на землі”, тому що на небі Отець уже прославлений, маючи славу і за природою, і будучи вклоняємось від ангелів. Отже, не про ту славу говорить, яка нероздільна з істотою Його, – бо цю славу Він завжди має сповна, хоч би й ніхто не прославляв Його, – але про славу, що походить від служіння людей. Тому й вираз: “прослави Мене” потрібно розуміти так само. І щоб переконатися, що Він говорить про цей рід слави, послухай далі. “Здійснив діло, яке Ти доручив Мені виконати” (Ін. 17:4). Але ж діло тільки було ще розпочато або навіть ще й не розпочато: як же Він каже: “звершив”? Це – або тому, що Він зі Свого боку зробив усе, або тому, що про майбутнє говорить, як про те, що вже здійснилося, або – що найліпше сказати – тому, що все, справді, було вже звершене, коли було покладено корінь благ, з якого неодмінно мали вирости плоди, і Він уже є присутнім, дотичним до того, що повинно було здійснитися згодом. При цьому Він знову висловлюється пристосувально: “яке Ти доручив Мені”. Якби, справді, Він чекав, поки не почує і не дізнається, – це було б набагато нижче від Його слави. Але те, що Він прийшов на це за Своїм бажанням, очевидно з багатьох місць. Так, наприклад, Павло каже: Він так “полюбив нас, що віддав Себе самого за нас” (Еф. 5:2), і: “принизив Себе Самого, прийнявши образ раба” (Флп. 2:7). І знову: “як полюбив Мене Отець, так і Я полюбив вас” (Ін. 15:9). “Прослави Мене Ти, Отче, у Тебе Самого славою, яку Я мав у Тебе від початку буття світу” (Ін. 17:5). Де ж слава? Нехай у людей Він справді, був не славний, зодягнувшись в одяг (плоті); але яким чином Він шукає прославлення і у Бога? Про що ж Він тут говорить? Мова – про втілення. Природа плоті, дійсно, не була ще прославлена; вона не сподобилася ще нетління і не долучилася до царського престолу; тому Він не сказав: “на землі”; але: “у Тебе”.
3. Цієї слави сподобимося і ми в свою міру, якщо будемо пильнувати. Тому й Павло каже: “якщо тільки з Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися” (Рим. 8:17). Отже, незліченних сліз гідні ті, які, незважаючи на таку славу, яка їх очікує, лінощами і сонливістю шкодять самим собі. Якби й геєни не було, і тоді нещаснішими за всіх були б ті, які, маючи можливість царювати і прославлятися разом із Сином Божим, самі себе позбавляють таких великих благ. Справді, якби треба було піддатися розтерзанню і померти тисячею смертей, і віддати щодня тисячу душ і стільки ж тіл, – хіба не варто було б перенести все це за таку велику славу? А тим часом, ми не нехтуємо й багатством, яке згодом і з неволі залишимо, – не нехтуємо багатством, яке накликає на вас тисячу лих, залишиться тут і не належить нам, бо ми не своїм розпоряджаємось, хоч би одержали його й від батьків. А коли є ще й геєна, і черв’як нескінченний, і вогонь незгасимий, і скрегіт зубів, – то як, скажи мені, ми будемо терпіти це? Доки не розплющимо очей і витрачатимемо весь час на щоденні чвари, сварки і порожні слова? Доки живитимемо землю, втомлюватимемо тіло і не дбатимемо про душу, не звертаючи жодної уваги на потрібне, і докладаючи великої турботи про зайве і порожнє? Ми будуємо собі блискучі гробниці, купуємо дорогі будинки, тягнемо за собою натовпи всякого роду слуг і вигадуємо різних розпорядників, ставлячи начальників над будинками, грошима, і начальників над начальниками; а про спустошену душу немає в нас ніякої турботи. І де цьому буде кінець? Чи не одне черево наповнюємо ми? Чи не одне тіло одягаємо? До чого ж ця безліч клопотів? Навіщо і для чого душу, яку отримали, ми розриваємо і роздираємо на настільки різноманітні служби, вигадуючи самі для себе жорстоке рабство?
Хто потребує багато чого, той, справді, раб багато чого, хоча, мабуть, і володіє всім цим. Так і пан є раб своїх слуг і запроваджує новий тяжчий рід рабства. Але він раб ще й у тому відношенні, що без них не сміє вийти ні на площу, ні в лазню, ні в поле. Слуги і без нього часто ходять усюди, а він, якого вважають паном, якщо немає при ньому рабів, не сміє вийти з дому один, а якщо і виступить з дому один, вважає себе смішним. Можливо, дехто стане сміятися над нами за ці слова, але тому-то самому вони і гідні незліченних сліз. А щоб показати, що це, справді, рабство, я залюбки запитаю тебе: чи захотів би ти мати потребу в тому, щоб хтось клав шматок хліба до твого рота або підставляв чашу до твоїх вуст? Чи не вважав би ти такого роду послугу гідною сліз? Або, якби для того, щоб піти кудись, ти завжди мав потребу в якихось носіях, – чи не вважав би ти себе тому найнещаснішим і найжалюгіднішим із людей? Так точно тобі слід було б міркувати і тепер, – тому що немає жодної різниці в тому, носять когось безсловесні тварини, чи люди. І чи не тим, між іншим, скажи мені, відрізняються від нас ангели, що вони не потребують так багато, як ми? Отже, що менше ми маємо потреб, то більше наближаємося до них, а що більше, то глибше спадаємо в це тлінне життя. І щоб переконатися, що це справді так, запитай у стареньких, яке життя вони вважають щасливим, чи те, коли вони були під владою цих марнотно-суєтних речей, чи те, коли вони вже самі володіють ними? Ми тому звернулися до старих, що люди, захоплені молодістю, не відчувають навіть надмірності цього рабства. А одержимі лихоманкою? Чи тоді вони вважають себе щасливими, коли, нудьгуючи від сильної спраги, багато п’ють і багато чого просять, чи тоді, коли, одужавши, позбуваються цієї потреби? Бачиш, що у всіх випадках потребувати багато чого – справа жалюгідна і не властива любомудрістю, і що через це посилюється рабство і бажання. Навіщо ж ми добровільно збільшуємо для самих себе лихоліття нашого становища? Скажи мені, справді, якби тобі можна було без жодної шкоди жити без покрівлі та стін, чи не погодився б ти краще на це? Для чого ж ти примножуєш знаки своєї немочі? Чи не за те ми називаємо блаженним Адама, що він не потребував ні в чому, ні в оселях, ні в одязі? Так, скажеш; але тепер ми вже маємо потреби. Навіщо ж ми примножуємо ці потреби?
Якщо багато хто відмовляє собі і в чомусь потрібному, наприклад: у рабах, оселях, грошах – то яке ми матимемо виправдання, переступаючи межі потреби? Що більше ти оточиш себе потребами, то більше піддасишся рабству, тому що, що більшого потребуватимеш, то більше скоротиш свою свободу. Досконала свобода полягає в тому, щоб зовсім ні в чому не мати потреби, а наступна за нею – потребувати небагато, і цю-то свободу мають переважно ангели та їхні наслідувачі. А досягти цього, перебуваючи в смертному тілі, – подумай, скільки в цьому слави! Це висловив і Павло, написавши Коринтянам: “мені вас шкода”, і: “нехай не матимуть скорботи по плоті такі” (1Кор. 7:28). Гроші тому й називаються грошима37, що їх слід вживати на потреби, а не зберігати і не заривати в землю; це означає вже не володіти, але бути у володінні. Якщо ми станемо тільки те мати на увазі, як би їх побільше придбати, а не те, щоб користуватися ними на потреби, то порядок уже перекручується, і вони володіють нами, а не ми ними. Звільнимося ж від цього жорстокого рабства і зробимося, нарешті, вільними. Навіщо ми самі для себе вигадуємо безліч різноманітних уз? Чи не досить для тебе уз природних, життєвих необхідностей і скупчення незліченних справ? А ти сплітаєш для себе ще інші тенета і зв’язуєш себе ними по ногах! Коли ти досягнеш неба і матимеш силу стояти на такій висоті? Жадано, істинно жадано, щоб ти, розірвавши всі ці зв’язки, міг досягти вищого граду. Перешкод так багато й інших. Щоб перемогти їх, будемо дотримуватися впевненості. Через це ми досягнемо і вічного життя, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

* * *

37 У грецькому оригіналі χρήματα – χρώμεθα, що дає абсолютно ясний сенс, який втрачається при перекладі.

Бесіда 81

Ін. 17:6. Я відкрив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє.

1. ще про рівність і єдиносущість Сина з Отцем. – 2. Іісус Христос, пристосовуючись до розуміння своїх учнів, доручає їх піклуванню Отця, наче сам не мав можливості захистити їх. – 3. Не потрібно бути немовлям у мудрості. – Потрібно слідувати пораді апостола не тільки для того, щоб набути розуміння, а й для того, щоб праведно вести своє життя. – Не слухаючи небесного, більшість людей, подібно до дітей, захоплюються земним. – Гріх користолюбства. – У чому полягає справжнє багатство. – Заклик до милостині. – Слава і дієвість милостині.

1. Син Божий називається ангелом великої ради, як через інші (істини), які Він відкрив, так особливо тому, що Він сповістив людям про Отця. Ось про це-то Він і тепер говорить: “Я відкрив ім’я Твоє людям”. Сказавши: Я звершив Твою справу, Він знову докладніше говорить про те саме, пояснюючи, яка це справа. Але ж ім’я було вже відоме? Ісая, наприклад, каже: “хто буде клястися на землі, буде клястися Богом істини” (Іс. 65:16). На це я й тепер скажу те саме, що багато разів казав, тобто: воно було відоме, але тільки юдеям, і то не всім; а тепер говорить про язичників. До того ж Він показує не тільки це, а й те, що вони пізнали Бога як Отця, а не одне й те саме значить, що (Бог) є Творець, і – що Він має Сина. Явив же Христос ім’я Його і словами, і ділами. “Яких Ти дав Мені від світу”. Як раніше сказав: “ніхто не може прийти до Мене, якщо те не дано буде йому”, і: “якщо Отець, що послав Мене, не приверне його” (Ін. 6:65,44), так і тут каже: “Яких Ти дав Мені”. Але оскільки Він же говорить, що Він сам є шлях, то звідси очевидно, що в цих словах Він висловлює дві (думки), а саме, що Він не протилежний Отцю, і – що такою є воля Отця, щоб люди вірили Синові: “Вони Твої, і Ти дав їх Мені”. Цим Він хоче навчити, що Отець дуже любить Його. А що Йому, справді, не потрібно було приймати їх, це видно з того, що сам Він і створив їх, сам постійно і промишляє про них. Як же можливо, щоб Він прийняв їх? Ні; це, як я сказав, означає тільки однодумність Його з Отцем. Якщо ж хто захоче розуміти це по-людськи і так, як сказано, то (люди) не будуть уже належати Отцеві. Справді, якщо в той час, як Отець мав їх, Син їх не мав, то очевидно, що, коли Він віддав їх Синові, сам перестав ними панувати. А звідси знову вийде ще більша безглуздість, а саме: доки вони були в Отця, вони були недосконалі; а як тільки перейшли до Сина, стали досконалими. Але смішно це й сказати! Отже, що ж Він висловлює цим? Те, що і Отцю завгодно, щоб вони вірили Синові. “І вони зберегли слово Твоє. Нині зрозуміли вони, що все, що Ти дав Мені, від Тебе є” (Ін. 17:6-7). Яким чином вони слово Твоє зберегли? Вони увірували в Мене і не слухали юдеїв, бо хто вірує в Нього, той “закарбував”, як він каже, “що Бог істинний” (Ін. 3:33).  Дехто, щоправда, читає так: “”Нині зрозумів Я, що все, що Ти дав Мені, від Тебе є””; але цього не можна допустити.
Як, справді, можливо, щоб Син не знав того, що належить Отцеві? Ні, це сказано про учнів. Як тільки, каже, Я сказав, – вони зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, від Тебе є, що немає в Мене нічого чужого, нічого особливого від Тебе. – бо особливе нібито передбачає вже багато чужого, Отже, вони зрозуміли, що все, чого Я навчав, – Твоє, – і настанови, і догмати. Але звідки вони дізналися? З Моїх слів, бо Я так і вчив. І не тільки це, а й те, що Я від Тебе прийшов (Ін. 17:8), – як це, справді, Він і намагався вселити в усьому Євангелії. “Я про них молю” (Ін. 17:9). Що Ти говориш? Ти навчаєш Отця, нібито незнаючого, Ти розмовляєш, ніби з людиною незнаючою? Що, справді, означає цей поділ? Чи бачиш. Що не для чого іншого Він молиться, як тільки для того, щоб показати, яку любов Він має до них? Хто не тільки подає своє, а й іншого благає про те саме, той, справді, висловлює велику любов. Отже, що ж означає: “за них молю: не за всіх”, тобто, “за світ, але за тих, яких Ти дав Мені”. Він часто повторює слово: “Ти дав”, щоб показати, що це завгодно Отцю. Потім, так як Він багаторазово говорив: “вони Твої” і Ти “дав їх Мені”, то щоб не подумав хто-небудь, що влада Його нещодавня і що Він тільки тепер прийняв їх, – Він, усуваючи цю неправдиву думку, говорить: “Усе Моє – Твоє, і Моє – Твоє, і прославляюсь Я в них” (Ін. 17:10).
Чи бачиш рівночестя? Щоб ти, чуючи: “Ти дав Мені”, не подумав, що вони відчужуються тепер від влади Отця або – ще раніше – Сина, Він знищив і те й інше, сказавши ті слова. Він ніби так говорить: коли ти чуєш: “Ти дав їх Мені”, – не думай, що вони стають уже чужими Отцеві (бо все Моє належить Йому); так само, коли чуєш слова: “вони були Твої”, – не думай, що вони були чужими Мені, бо все, що належить Йому, є Моє. Таким чином, “Ти дав” сказано тільки за одним пристосуванням; все, що має Отець, належить Синові, і все, що має Син, належить Отцеві. Цього не можна сказати навіть про Сина за людством; але (говориться про Нього), тому що Він більший (за людину). Кожному відомо, що те, що належить меншому, належить і більшому, але – не навпаки; а тут говориться і навпаки, що і показує рівність. Це ж Христос показав і в іншому місці, коли, розмовляючи про ведення, сказав: “Усе, що має Отець, є Моє” (Ін. 16:15). А вирази: “Ти дав Мені”, і всі подібні, – щоб показати, що Він не як чужий прийшов і притягнув їх до Себе, але прийняв їх, як своїх. Потім Він представляє причину і доказ, кажучи: “і Я прославився в них”, тобто, що Я маю владу над ними, або що вони прославлять Мене, що вірять Тобі і Мені, і прославлять однаково. Якщо ж Він прославився в них не однаково, то те, що належить Отцеві, не належить уже Йому. А ніхто не прославляється тим, над чим не має влади.
2. Як же Він прославився однаково (з Отцем)? Усі однаково вмирають за Нього, як і за Отця, проповідують Його, як і Отця, і як кажуть, що все звершується іменем Отця, так – і іменем Сина. “Я вже не в світі, але вони в світі” (Ін. 17:11), тобто: хоча Я й не буду видимий у плоті, однак через них буду прославлятися. Але чому Він невпинно говорить: “Я не в світі”, – і: оскільки Я залишаю їх, то доручаю їх Тобі, – і: “Коли Я був… у світі, то дотримувався їх” (Ін. 17:12)? Хто стане розуміти ці слова просто, той прийде до багатьох безглуздостей. Чи можливо, справді, припустити, щоб Його справді не було у світі і щоб, відходячи, Він доручав їх іншому? А ті слова сказані ніби простою людиною, яка назавжди розлучається з ними. Чи бачиш, що Він говорить вельми багато чого по-людськи і пристосовуючись до їхніх понять, бо вони думали, ніби в Його присутності вони будуть безпечнішими? Тому-то Він і каже: “Коли Я був,… Я дотримувався їх”. Але ж Він же сказав: “прийду до вас” (Ін. 14:18), і: “Я з вами… до кінця віку” (Мф. 28:20). Чому ж тепер говорить так, ніби дійсно має намір розлучитися? Це, як я вже сказав, пристосування до їхньої думки, – для того, щоб вони дещо заспокоїлися, чуючи, що Він говорить так і доручає їхньому Отцеві. Оскільки вони, після багатьох з Його боку втіх, не переконувалися, то Він, нарешті, звертається з бесідою до Отця, виявляючи сильну любов до них. Він немов би так говорив: оскільки Ти кличеш Мене до Себе, то утверди їх у безпеці, бо Я до Тебе йду. Що Ти кажеш? Хіба сам не можеш зберігати їх? Звичайно, можу.
Для чого ж кажеш це? “…щоб вони мали… радість Мою досконалу” (Ін. 17:13), тобто щоб вони не бентежилися, будучи ще недосконалими. Цими словами Він показав, що все це говорив так для їхнього заспокоєння і радості: інакше слова Його видаються такими, що суперечать. Нині ж “Я не в світі, але вони в світі”. Так, дійсно, думали учні; а Він пристосовується до них. Якби Він сказав: Я дотримаю їх, – вони не стільки повірили б; тому каже: “Отче Святий, дотримай їх в ім’я Твоє” (Ін. 17:11), тобто Твоєю поміччю. “Коли Я був… у світі, Я зберігав їх в ім’я Твоє” (Ін. 17:12). Знову розмовляє, як людина і як пророк, бо ніде не видно, щоб Він робив що-небудь іменем Божим. “Тих, що Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, крім сина погибелі, нехай збудеться Писання” (Ін. 17:12). І в іншому місці Він каже: “з того, що Він Мені дав, нічого не погубити” (Ін. 6:39). Але ж не один тільки той (Юда) загинув, а й багато хто згодом. Як же Він каже: “не погубити”? Скільки від Мене залежить, – не погублю. В іншому місці Він показує це ще ясніше, кажучи: “не вижену геть” (Ін. 6:37). Не Моя вина; Я не відганяю і не залишаю; якщо ж хто сам собою відпадає, Я насильно не тягну. “Нині ж до Тебе йду” (Ін. 17:13).  Бачиш, як по-людськи складена ця бесіда? Тому, якщо хто захоче на цій підставі принижувати Сина, той принизить і Отця. Дивись, справді, як Він від самого початку то ніби вчить Його і пояснює Йому, то ніби заповідає. Ніби вчить, коли каже: “не про мир молю”; а нібито заповідує, коли каже: “Я дотримувався їх” донині, “і жоден з них не загинув”, і: так і Ти “дотримуйся їх”. І знову: “вони були Твої, і Ти дав їх Мені”, і: “Коли був… у світі, Я дотримувався їх”. Але дозвіл на все в тому, що всі ці слова сказані були пристосовані до їхньої немочі. Сказавши, що “ніхто з них не загинув, крім сина погибелі”, Він додав: “нехай збудеться Писання”. Про яке Він говорить Писання? Про те, яке багато чого про Нього пророкує. Але (Юда) загинув не тому, щоб через це здійснилося Писання. Щодо цього я вже багато і раніше говорив, що це особливий оборот, властивий Писанню – представляти ніби причиною те, що збувається згодом. І якщо ми не хочемо помилятися, то повинні все ретельно дослідити – і властивість мовця, і предмет (промови), і закони, властиві Писанню. “Браття, не будьте діти розумом” (1Кор. 14:20).
3. Але це треба докладати не до розуміння тільки Писання, а й до життя. Малі діти не шукають, справді, великого, а зазвичай дивуються нічого не вартому. Так, вони з радістю дивляться на колісниці, коней, візника і колеса, коли все це зроблено з глини; а якщо бачать справді царя, що сидить на золотій колісниці, і запряжених білих конячок, і велике пишноти, – не звертають і уваги. Або ще: отримавши ляльку, зроблену з тієї самої речовини, що представляє наречену, вони наряджають її; а на наречених справжніх, що сяють красою, і не поглянуть. Так чинять вони і в багатьох інших випадках. Цьому ж нині схильні багато хто і з дорослих. Чуючи про небесне, вони не звертають і уваги, а до всього тлінного упереджені, як діти, – дивуються земному багатству, високо цінують і славу, і насолоду в теперішньому житті, хоча все це – такі самі дитячі (іграшки), як і ті, а небесне приносить життя, і славу, і заспокоєння. І як діти, втрачаючи іграшки, плачуть, а небесного і побажати не вміють, так само і багато хто з тих, яких вважають чоловіками. Тому-то сказано: “не будьте діти розумом”. Ти любиш, скажи мені, багатство? Навіщо ж ти любиш не багатство тієї, що перебуває, а дитячі іграшки? Адже, якби ти побачив, що хто-небудь дорожить свинцевою монетою і нахиляється, щоб підняти її, – чи не зробив би ти висновок про його велику бідність? А ти збираєш речі ще більш нікчемні, і вважаєш себе в числі багатих! Чи є в цьому якийсь сенс?
Ні, багатим ми назвемо того, хто зневажає все теперішнє, бо ніхто, воістину ніхто не наважиться знехтувати цими жалюгідними речами – сріблом, золотом та іншими примарними благами, якщо не має любові до більшого, точно так само, як – і свинцевою монетою, якщо не має золотих монет. Тому й ти, коли бачиш людину, яка залишає поза увагою весь світ, будь упевнений, що вона це робить не з чогось іншого, а саме тому, що має на увазі світ кращий. Так і хлібороб нехтує невеликою кількістю пшениці, бо сподівається на великі жнива. Якщо ж, за непевної ще надії, ми нехтуємо тим, що маємо, то тим паче маємо чинити так за очікування безсумнівного. Тому-то я прошу і благаю – не шкодьте самим собі і, володіючи брудом, не позбавляйте себе скарбів гірських, не ведіть у пристань корабля з соломою і половами. Нехай, що хочуть, кажуть про мене, нехай гніваються на мене за часте повторення цього застереження, нехай називають мене марнословом, надокучливим, нестерпним: я ніколи не перестану перестерігати в цьому і постійно повторюватиму всім вам ці пророчі слова: “Спокутуй гріхи твої правдою, і беззаконня твої милосердям до бідних” (Дан. 4:24). Як це тіло потребує щоденної їжі, так – або ще набагато більше – і душа. І якщо ми не живитимемо її, вона стає слабшою та ганебнішою. Не станемо ж зневажати її, коли вона гине і нудиться голодом. Багато ран вона отримує щодня – від побажань, від гніву, від недбальства, від лихослів’я, помсти і заздрості: треба, отже, готувати для неї і ліки. А важливі ліки милостині: їх можна прикладати до всіх ран.
“Подавайте, – сказав (Господь), – милостиню,… тоді все буде у вас чисте” (Лк. 11:41), – милостиню, але не те, що набуто марнотратством, бо те, що віддається від набутого марнотратством, не має значення, хоч би ти подавав і тим, хто цього потребує. Так, справжня милостиня вільна від усякої неправди, і вона-то все робить чистим. Така милостиня краща і за піст, і за лежання на землі. Хоча ці подвиги важчі й важчі, але вона – плідніша. Вона просвіщає душу, утучняє її і робить благообразною і прекрасною. Не стільки плід маслини оживляє сили борців, скільки цей єлей зміцнює подвижників благочестя. Будемо ж умащувати ним свої руки, щоб успішно піднімати їх на супротивника. Хто намагається бути милосердним до нужденного, той скоро відстане і від користолюбства. Хто постійно подає бідним, той легко і від гніву відстане, і ніколи не буде високо думати про себе. Як лікар, що постійно допомагає пораненим, легко смиряється, вдивляючись у людську природу під час нещасних випадків з іншими, так і ми, якщо наважимося допомагати бідним, зручно навчимося любомудріти, не дивуватимемося багатству і не вважатимемо теперішнє чимось великим, а нехтуватимемо усім і, піднесучись до неба, зручно досягнемо вічних благ, з благодаті й людолюбства Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 82

Ін. 17:14. Я передав їм слово Твоє, і світ зненавидів їх, бо вони не від світу, як і Я не від світу.

1.Учні Христові не від світу цього. – Про рівність Сина з Отцем. – 2. Іісус Христос закликає своїх учнів до миру і єднання, які скоріше привернуть до них людей, ніж чудеса. – 3. Ніхто не знає Бога, крім тих, хто знає Сина. – 4. Треба вірити в Бога і любити Його. Бог дає нам випадки для роблення добра. – Пороки християн. – Вони до церкви часто приходять тільки для того, щоб подивитися і показати себе іншим. – Жорстокість до бідних. – Бачачи зло, ніхто не намагається усунути його; навпаки, багато хто заздрить тим, хто чинить його, і гнівається, що не може сам робити те саме.

1. Коли ми, живучи доброчесно, піддаємося переслідуванню людей злих і за прихильність до доброчесності терпимо від них висміювання, – не будемо засмучуватися і сумувати. Така вже властивість чесноти, що вона, звичайно, в людях злих збуджує до себе ненависть. Заздрячи тим, хто хоче жити праведно, і думаючи самим собі приготувати виправдання, якщо заплямують добру славу інших, злі люди ненавидять (добрих), як таких, що йдуть протилежним шляхом, і всіляко намагаються знеславити їхнє життя. Але не будемо журитися, тому що ненависть злих служить знаком чесноти. Тому-то і Христос каже: “якби ви були від світу, то світ любив би своє” (Ін. 15:19), і знову в іншому місці: “горе вам, коли всі люди будуть говорити про вас добре” (Лк. 6:26). Тому ж і тут Він каже: “передав їм слово Твоє, і світ зненавидів їх”. Цим знову висловлює причину, з якої вони гідні великого піклування Отця. За Тебе, каже, і за слово Твоє вони зазнали ненависті; тому гідні всього промислу. “Не молю, щоб Ти взяв їх зі світу, але щоб зберіг їх від зла” (Ін. 17:15). Знову пояснює Свою промову, знову робить її зрозумілішою, – чим ніщо інше не показує, як тільки те, що Він багато дбає про учнів, бо ж молиться за них з такою ретельністю. Але ж Він сказав, що Отець усе зробить, чого б вони не попросили.
Чому ж тут сам молиться за них? Це, як я сказав, тільки для того, щоб висловити любов до них. “Вони не від світу, як і Я не від світу” (Ін. 17:16). Як же Він в іншому місці каже: “яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої” (Ін. 17:6)? Там Він розуміє природу, а тут – злі справи. Таким чином багато що говорить на похвалу учнів, і по-перше, що вони “не від світу”, потім, що сам Отець дав їх, що вони дотримали слово Його і що за це їх ненавидять. А що Він каже: “як і Я не від світу”, – цим не бентежся. Слово: “як” не означає тут досконалої подібності. Як у такому разі, коли говориться про Христа і про Отця, словом: “як” виражається повна рівність, через спорідненість Їхнього єства, так і тоді, коли говориться про нас і про Христа, воно припускає велике розрізнення, через велику й безмежну різницю між Його і нашим єством. І якщо Христос “не вчинив гріха, і не було неправди в устах Його” (Іс. 53:9), то як можна порівнювати з Ним апостолів? Що ж означають слова Його: “вони не від світу”? Вони мають на увазі інший (світ), – у них нічого немає спільного із землею, – вони стали небесними громадянами. І цим також Він показує Свою любов, – бо хвалить їх перед Отцем і доручає тому, хто їх породив. Сказавши ж: “збережи їх”, Він сказав не тільки про позбавлення їх від небезпек, а й про утвердження у вірі. Тому й додав: “освяти їх істиною Твоєю” (Ін. 17:17), – зроби святими викладанням Св. Духа і правильних догматів.  Як раніше сказав: “ви очищені через слово, яке Я проповідував вам” (Ін. 15:3), так і тепер говорить те ж саме: настав їх, навчи істини. Але ж Він сказав, що це робить Дух: як же тепер просить про це Отця? Це знову для того, щоб ти пізнав рівночестя. А сповідання правильних догматів про Бога, дійсно, освячує душу.
Не дивуйся й тому, що Він приписує освячення слову. А що Він говорить про догмати, це видно з того, що Він додав: “слово Твоє є істина”, тобто, немає в ньому нічого неправдивого, але все сказане повинно неодмінно здійснитися; немає також нічого образного, нічого тілесного. Так і Павло говорить про Церкву, що Христос освятив її – “за допомогою слова” (Еф.5:26). Значить і дієслово Боже може очищати. Утім, мені здається, що вираз: “освяти їх” означає і щось інше, а саме: відокремити їх для слова і проповіді. І це знову видно з подальших слів. “Як Ти послав Мене, – каже Христос, – у світ, так і Я послав їх у світ” (Ін. 17:18). Теж говорить і Павло: “дав нам слово примирення” (2Кор. 5:19). Дійсно, для чого прийшов Христос, для того й апостоли обійшли всесвіт. Але слово: “як” знову і тут не означає рівності між Ним і апостолами: інакше яким би чином люди могли бути послані? А говорити про майбутнє, як про минуле, – справа для Нього звичайна.
“І за них Я посвячую Себе, щоб і вони були освячені правдою” (Ін. 17:19). Що значить: “посвячую Себе”? Приношу Тобі жертву. Жертви ж усі називаються святими, як і справді святе все, принесене Богові. Але оскільки в старому заповіті освячення було в прообразі, під виглядом вівці, а тепер воно вже не в прообразі, а в самій істині, то Він каже: “щоб і вони були освячені істиною Твоєю”. І їх самих Я присвячую Тобі, і роблю приношенням. Це Він говорить або тому, що Глава їхня робиться жертвою, або тому, що вони й самі будуть жертвою. “Поставте, – сказано, – тіла ваші на жертву живу, святу” (Рим. 12:1), і ще: “вважають нас за овець, приречених на заклання” (Пс. 43:23). Таким чином і без смерті Він робить їх жертвою і приношенням. А що словом: “посвячую” Він натякав на Свою жертву, це видно з того, що йде далі. “Не тільки за них молю, але й за тих, хто вірує в Мене за їхнім словом” (Ін. 17:20). Оскільки Він помер за віруючих, а тим часом сказав: “за них Я посвячую Себе”, то, щоб хто не подумав, що Він помер тільки за апостолів, Він додав: “не тільки за них молю, але й за тих, хто вірує в Мене за їхнім словом” (Ін. 17:20).
2. Через це Він знову підбадьорив їхні душі, показавши, що буде багато учнів. Оскільки Він зробив спільним надбанням те, що їм належало переважно, то знову втішає їх, оголошуючи, що вони ж будуть винуватцями і спасіння інших. А сказавши і про спасіння їхнє, і про освячення вірою та жертвою, Він говорить, нарешті, про однодумність і тим завершує Своє слово. Цим Він почав, цим і закінчує. На початку Він сказав: “заповідь нову даю вам” (Ін. 13:34), а тепер: “нехай будуть… єдине, як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі” (Ін. 17:21). Слово: “як” знову не означає, стосовно учнів, точної рівності, тому що для них така й неможлива була. Воно означає: скільки можливо для людей, – подібно до того, як і в словах: “будьте милосердні, як і Отець ваш” (Лк. 6:36). А що означає: “у Нас” (Ін. 17:21)? По вірі в Нас. Оскільки ніщо стільки не спокушає всіх, як розбрат, то він намагається, щоб були єдине. Що ж, скажеш, – чи досяг Він цього? І дуже досяг, – тому що всі, хто увірував через апостолів, є єдиним цілим, хоча дехто з них і відокремився. Втім, і це (відокремлення) не сховалося від Нього; навпаки, Він передбачив і про нього, і показав, що воно походить від людського недбальства. “Нехай увірує світ, що Ти послав Мене” (Ін. 17:21). Це ж саме Він говорить і на початку: “по тому дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:35).
Але яким чином інші могли через це увірувати? Увірують, каже, тому що Ти – Бог світу. Отже, якщо вони дотримуватимуться всього того, чого навчилися, то ті, хто слухатимуть їх, впізнають Учителя за учнями. Якщо ж вони будуть у незгоді, то ніхто не скаже, що вони – учні Бога світу? А не визнаючи Мене миротворцем, ніхто не буде сповідувати і того, що Я посланий Тобою. Чи бачиш, як до самого кінця Він намагається утвердити Свою однодумність з Отцем? “І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм” (Ін. 17:22), тобто, славу чудес, славу вчення і славу – нехай будуть одностайні, бо і в тому слава “нехай будуть одностайні”, і слава – більша за чудеса. Як стосовно Бога ми дивуємося, що в єстві Його немає ні незгоди, ні боротьби, і це – найбільша слава, так, каже, і вони нехай прославляться тим самим. Але чому ж, скажеш, Він просить Отця дарувати їм це, тоді як, за Його ж словами, дає сам? Чи говорить Він, справді, про чудеса, чи про однодумність, чи про мир, – скрізь видно, що Він сам дав їм це. Усе це показує, що Він просить для їхньої втіхи. “Я в них, і Ти в Мені” (Ін. 17:23). Яким чином Він дав славу? Тим, що Він перебував у них сам, маючи з Собою і Отця, щоб тісніше з’єднати їх. А в іншому місці Він говорить не так: не через Нього Отець прийде, але Сам Він і Отець прийдуть, і оселю в нього створять (Ін. 14:23). Таким чином, там Він знищує думку Савелія, а тут – Арія.
“Нехай будуть досконалі воєдино, і нехай пізнає світ, що Ти послав Мене” (Ін. 17:23). Часто повторює це, щоб показати, що світ може приваблювати більше, ніж чудеса. І справді, як ворожнеча має силу розділяти, так згода – з’єднувати. “І полюбив їх, як полюбив Мене” (Ін. 17:23). Знову й тут слово: “як” означає – стільки, скільки людина може бути улюбленою. А доказ цієї любові те, що Він Себе самого віддав за них. Сказавши таким чином, що будуть у безпеці, що вони не збрешуть, що вони будуть святі, що багато хто увірує через них, що вони отримають велику славу, що не тільки сам Він полюбив їх, а й Отець, – Христос каже нарешті і про те, що буде (з ними) після відходу звідси, про нагороди й вінці, які вони мають намір отримати. “Отче, – каже Він, – яких Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною” (Ін. 17:24). А цього вони завжди й домагалися, кажучи: “Куди йдеш?” (Ін. 14:5). Але що Ти кажеш? Ти просиш, щоб отримати це, а сам ще не маєш? Як же Ти сказав їм: “сядете… на дванадцяти престолах” (Мф. 19:28)? Як обіцяв багато й іншого, ще більшого? Чи бачиш, що Він говорить усе це пристосовано? Інакше, як би Він міг сказати: “після підеш” (Ін. 13:36)? Очевидно, Він говорить так для більшого засвідчення в любові. “нехай побачать славу Мою, яку Ти дав Мені” (Ін. 17:24). Це знову доказ однодумності з Отцем. Він, звичайно, вищий за попередні, тому що Він сказав: “перед заснуванням світу”; але і в ньому є деяке пристосування, бо Він каже: “Ти дав Мені”. Якщо ж це не так, то я дуже хотів би запитати супротивників: той, хто дає, – дає, звісно, будь-кому, хто існує? Отже, невже Отець спершу народив Сина, і вже після дав Йому славу, а спочатку залишив Його без слави? Але як можна допустити це? Чи бачиш, що слово: “дав” означає теж, що народив?
3. Чому ж Христос не сказав: нехай будуть причасниками слави, але: “нехай побачать славу”? Цим Він натякає на те, що все блаженство полягає саме в спогляданні Сина Божого; а звідси походить вже і слава. Так і Павло каже: “відкритим обличчям… дивлячись на славу Господню” (2Кор. 3:18). Справді, як ті, що дивляться на сонячне проміння і насолоджуються найпрозорішим повітрям, отримують задоволення через зір, так і тоді, але набагато вищою мірою, споглядання принесе нам насолоду. Водночас Христос тут показує, що предметом споглядання буде не те, що підлягає звичайному зору, але якась вражаюча сутність. “Отче праведний, і світ Тебе не пізнав” (Ін. 17:25). Що це означає? Яка тут послідовність? Цим показує, що ніхто не знає Бога, окрім тих, які пізнали Сина. Сенс слів Його наступний: Я хотів би, щоб усі були в цьому стані; але не (всі) пізнали Тебе, хоча й нічого не можуть сказати на своє виправдання. Ось це саме і означають слова: “Отче праведний”. У цих словах, мені здається, Він висловлює і обурення на те, що не хотіли пізнати настільки Благого і Праведного. Оскільки юдеї говорили, що Бога вони знають, а Його не знають, то проти цього Він каже: “бо полюбив Мене від початку заснування світу” (Ін. 17:24), і тим захищає Себе від юдейських звинувачень. Справді, Той, Хто прийняв славу, Кого полюбили ще до заснування світу, Хто бажає їх самих мати свідками цієї слави, – як міг Він бути супротивником Отцеві? Несправедливо, значить, те, що кажуть юдеї, ніби вони знають Тебе, а Я не знаю; навпаки, Я знаю Тебе, інші ж Тебе не пізнали. “І ці пізнали, що Ти послав Мене” (Ін. 17:25). Чи бачиш, що Він натякає на тих, які говорили, ніби Він не від Бога, і до цього спрямовує все слово?
“І Я відкрив їм ім’я Твоє і відкрию” (Ін. 17:26). Але ж Ти сказав, що досконале знання дарується Духом? Так; але що належить Духу, те – Моє. “Нехай любов, якою Ти полюбив Мене, в них буде, і Я в них” (Ін. 17:26). Коли вони збагнуть, хто Ти, тоді дізнаються, що Я не чужий, але вельми улюблений, що Я істинний Син і з’єднаний з Тобою. Переконавшись же в цьому, як належить, вони збережуть і віру в Мене, і тверду любов. А коли вони будуть любити, як треба, тоді Я буду перебувати в них. Бачиш, до якого прекрасного Він прийшов кінця, завершивши промову словом про любов, матір усіх благ? Будемо ж вірити й любити Бога, щоб і про нас не було сказано: “Кажуть, що знають Бога, а ділами зрікаються” (Тит. 1:16), і ще: “Відрікся від віри й гірший за невірного” (1Тим. 5:8). Справді, якщо невірний надає допомогу і рабам, і родичам, і чужим, а ти не дбаєш і про тих, хто належить до твого роду, то яке, зрештою, буде тобі виправдання, коли через тебе Бог зазнає ганьби й ганьби? Подивися, скільки Бог дав нам приводів до благодійності. Одного, каже Він, милуй, як родича, іншого – як друга, третього – як сусіда, того – як співгромадянина, цього – як людину. Якщо ж ніщо це не зачіпає тебе, але ти розриваєш усі узи, то дізнайся від Павла, що ти гірший за невірного. Той, який нічого не чув про милостиню, нічого про те, що на небі, перевершив тебе людинолюбством; а ти, зобов’язаний любити самих ворогів, дивишся на своїх, як на ворогів, і гроші бережеш більше, ніж людей. Тим часом гроші, будучи витрачені, не зазнають жодної шкоди; а людина, залишена без піклування, загине. Що це за безумство – берегти гроші й не берегти рідних! Звідки вселилася ця пристрасть? Звідки ця нелюдяність і жорстокість?
4. Якби хто, сівши наче на вершині видовища, поглянув на весь світ, – або краще, обмежимося поки що, якщо хочете, одним нашим містом, – так, якби хто, сівши на високому місці, міг розгледіти все людське, – подумай, скільки побачив би він нерозважливого, скільки пролив би сліз, яким посміявся б сміхом, скільки відчув би ненависті! Ми, дійсно, чинимо так, що наші справи і смішні, і дурні, і жалюгідні, і ненависні. Ось один годує собак, щоб ловити диких звірів, а сам впадає у звірство; інший – віслюків і волів, щоб возити каміння, а зневажає людей, що тануть з голоду; витрачає безодню золота, щоб спорудити кам’яних людей, а людей справжніх, що від лиха стали кам’яними, залишає нехтуючими. Інший збирає дорогоцінні камінчики і з великими труднощами прибирає ними стіни, а бачачи голі члени жебраків, анітрохи не зворушується. Одні до свого одягу вигадують ще одяг, а тим часом інші не мають, чим покрити і голого тіла. У судах, знову, один пожирає іншого. Інший марнує все на блудниць і дармоїдів; інший – на комедіантів і танцюристів; інший – на пишні споруди, на купівлю сіл і будинків. Знову, один обчислює відсотки, інший – відсотки на відсотки; інший складає папери, сповнені багатьох убивств, і навіть уночі не має відпочинку, невсипуще не спить на згубне для інших. Тільки-но настав день, один біжить на прибуток неправедний, інший – на марнотратство безпутне, а інші – на казнокрадство. Взагалі, про зайве і заборонене багато турботи, а про необхідне немає й думки. Ті, хто судять, носять, справді, ім’я суддів, а чинять, як розбійники і людиновбивці. Якщо хто розгляне тяжби або заповіти, той знову й тут знайде безліч зла, – підступність, злодійство, злі наміри. І про це все піклування, а про духовне немає й думки.
До церкви всі приходять тільки для того, щоб подивитися; але від нас вимагається не це, – нам потрібні справи і чиста душа. Якщо ж ти весь день витратиш на марнославство, і потім, прийшовши (до церкви), скажеш кілька слів, то не тільки не вмилостивиш Бога, а ще більше роздратуєш Його. Якщо ти хочеш схилити на милість твого Господа, то покажи діла: пізнай безліч усякого роду лих, зглянься на нагих, голодних, скривджених. Бог відкрив тобі тисячі шляхів до людинолюбства. Отже, не будемо обманювати самих себе, живучи марно і задарма, і не будемо недбалі тому, що тепер здорові. Ми вже не раз піддавалися хворобам і, дійшовши до крайнього ступеня знемоги, вмирали від страху й очікування майбутнього. Розмірковуючи про це, будемо думати, що знову можемо зазнати того самого; набудемо того самого страху і станемо кращими, – бо теперішні наші справи гідні тисячі засуджень. Ті, хто засідають у судах, подібні до левів і псів, а ті, хто торгують на ринках, – до лисиць. Та й ті, які живуть, не займаючись жодними справами, – і ті користуються свободою від справ не так, як має бути, але марнують усе дозвілля на театри і погані справи, що походять звідти. І немає нікого, хто викривав би за все це; а тих, хто змагається і журиться, що самі не можуть робити нарівні з іншими, – багато. Але й ці останні також будуть покарані, хоча вони й не зроблять лихого, бо “не тільки їх роблять, а й тих, хто робить, схвалюють” (Рим. 1:32). Нахили їхні однаково розбещені, а зі слів апостола видно, що буде покарання і за сердечну прихильність. Щодня я говорю це і не перестану говорити. Якщо хтось послухає, – добре; а якщо й ніхто не зверне уваги, то все ж таки ви почуєте це тоді, коли вам не буде від того жодної користі, і ви станете докоряти самим собі, а я буду чистий від провини. Але не дай Боже, щоб я мав тільки це виправдання; ні, я бажав би, щоб ви були і похвалою для мене перед судилищем Христовим, щоб разом насолодитися небесними благами, з благодаті й людинолюбства Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 83

Ін. 18:1. Сказавши це, Іісус вийшов з учнями Своїми за струмок Кедрон, де був сад, у який увійшов Сам і учні Його.

1. початок страждань Спасителя. – 2. Малх, поранений ап. Петром і зцілений Іісусом Христом, є той самий слуга, який вдарив Господа по ланіті. – Перше зречення ап. Петра. – 3. Як немічна наша природа, коли залишає нас Бог. – Друге і третє зречення ап. Петра. – 4. Іісус Христос на суді в Пилата. – 5. Маємо наслідувати приклад Іісуса Христа. – Перелік образ і мук, понесених Спасителем заради нас. – Міркування про образи, які нам завдають. – Слава людська не більше ніж тінь. – Потрібно мало-помалу виправляти свої недоліки, сьогодні один, завтра інший. – Ніби сходами потрібно підніматися до чесноти і досконалості.

Страшна смерть і великого сповнена жаху, але – не для тих, кому відома вища любомудрість. Хто нічого ясно не знає про майбутнє, але вважає смерть руйнуванням і закінченням життя, тому природно боятися і жахатися її, тому що він ніби відходить у небуття. А ми, по благодаті Божій, які пізнали безвісна і таємна премудрості Його, і вважаємо смерть переселенням, ми були б неправі, якби стали тремтіти від неї; навпаки, ми маємо радіти і благодушествувати, і тому що, залишаючи це тимчасове життя, ми відходимо до іншого, набагато кращого, блискучого, такого, що не має кінця. Ось цього-то Христос вчить нас самою справою, йдучи на страждання не з насильства і необхідності, але добровільно. “Сказавши це, Іісус, – сказано, – вийшов з учнями Своїми за струмок Кедрон, де був сад, до якого ввійшов Він Сам та учні Його. Знав же це місце і Юда, зрадник Його, бо Іісус часто збирався там з учнями Своїми” (Ін. 18:1-2). Йде серед ночі, переходить потік, поспішає досягти місця, відомого зраднику, і через те, позбавляючи зловмисників праці і звільняючи їх від усякого занепокоєння, показує учням, що йде на страждання добровільно – а це особливо могло потішити їх – і ув’язнює Себе в саду, немовби у в’язниці. “Сказавши це “їм. Що ти кажеш? Адже Він розмовляв з Отцем, адже Він молився? Чому ж ти не кажеш, що Він прийшов туди, закінчивши молитву? Тому, що то була не молитва, але промова – заради учнів. З Ним увійшли й учні Його в сад. До такої міри Він позбавив їх страху, що вони не тільки вже не суперечать, а й увійшли в сад.
Але яким чином прийшов туди Юда? Яке він мав спонукання йти туди? З цього видно, що Христос часто проводив ночі поза домом. Інакше, якби Він завжди проводив ніч удома, – Юда не прийшов би на порожнє місце, а пішов би в дім, сподіваючись знайти Його там сплячим. А щоб ти, почувши про сад, не подумав, що Христос переховувався, євангеліст додав: “знав це місце і Юда”, – і не тільки це, а ще й те, що “часто збирався там з учнями Своїми”. Справді, Він часто бував з ними наодинці і розмовляв про предмети необхідні, про які іншим не слід було чути. Це Він робив переважно в горах і в садах, завжди вишукуючи місцевість, віддалену від шуму, щоб увага не відхилялася від слухання. “Отож Юда, взявши загін воїнів і служителів від первосвящеників і фарисеїв, приходить туди” (Ін. 18:3). Ті неодноразово й раніше посилали схопити Його, але не могли. З цього видно, що Він і тепер віддав Себе добровільно. Але яким чином умовили спіру? Це були солдати, готові робити все за гроші. “Іісус же, знаючи все, що з Ним буде, вийшов і сказав їм: Кого шукаєте?” (Ін. 18:4). Тобто, не тепер тільки і не з того, що вони прийшли, Він дізнався про це, але вже наперед знав усе це і тому без збентеження говорив і діяв.
Чому ж вони приходять зі зброєю, маючи намір схопити Його? Вони боялися Його послідовників. З цієї ж причини вони і напали на нього пізно вночі. “Вийшов і сказав їм: Кого шукаєте? Йому відповідали: Іісуса Назорея” (Ін. 18:4-5). Чи бачиш нездоланну силу, – як Він, перебуваючи серед них, засліпив очі їхні? А що не темрява була причиною – це показав євангеліст, сказавши, що вони мали і світильники. Та якби й не було світильників, все ж вони мали б упізнати Його за голосом. Якщо ж вони й не знали Його, то як міг не впізнати Іуда, який нерозлучно перебував із Ним? Адже і він стояв разом з ними, і проте ж, не тільки, подібно до них, не впізнав Його, а й впав разом з ними на землю. Це зробив Іісус для того, щоб показати, що без Його дозволу вони не тільки не могли б узяти Його, а й побачити Його, хоча Він перебував серед них. “Знову запитав їх: Кого шукаєте?” (Ін. 18:7). О, безумство! Слово Його повалило їх на землю; а вони і після того, як випробували таку велику силу, не навернулися, але знову спрямовуються на те саме. Тому, виконавши зі Свого боку все, Він, нарешті, віддає Себе і каже їм: “Я сказав вам, що це Я” (Ін. 18:8).
“Стояв же… і Юда, зрадник Його” (Ін. 18:5). Зауваж незлобивість євангеліста: він не ганьбить зрадника, але розповідає подію, намагаючись одне лише показати, що все сталося з Його дозволу. А щоб хто-небудь не сказав, що Він сам спонукав їх до того, – бо ж сам Себе віддав їм і оголосив Себе перед ними, – Христос спершу зробив усе, що могло відхилити їх від підприємства, і вже тоді, коли вони лишилися наполегливими в злості та не мали жодного виправдання, віддав їм Себе, кажучи: “Коли ж шукаєте Мене, нехай ідуть геть, нехай ідуть, нехай ідуть” (Ін. 18:8). Так до останньої хвилини виявляє Свою любов до учнів! Якщо, каже, ви в Мені маєте потребу, то не чіпайте їх. Ось Я сам Себе віддаю вам. “Нехай збудеться слово, сказане Ним: з тих, що Ти дав Мені, Я нікого не погубив” (Ін. 18:9). Під ім’ям погибелі розуміє тут не цю смерть, а ту – вічну; а євангеліст прийняв ці слова і в значенні справжньої смерті. Можливо, хтось здивується, як не взяли разом із Ним і не вбили апостолів, особливо, коли Петро роздратував їх своїм вчинком із рабом. Хто ж утримав їх? Не хтось інший, а та сама сила, яка повалила їх на землю. Тому-то і євангеліст, бажаючи показати, що це сталося не з їхньої волі, а з сили й волі Того, Кого вони взяли, і додав: “Нехай збудеться слово, що Він прорік: “З тих, що дав Мені Ти, Я не занапастив жодного з тих, що Ти дав Мені””.
2 Підбадьорений цими словами, так само як і тим, що вже сталося, Петро піднімає в цей час зброю проти тих, хто прийшов. Але як же, скажеш, був ніж у того, кому заповідано було не мати ні дорожньої торби, ні двох одягів (Мф. 10:10)? Мені здається, Петро боявся саме цього, і тому заздалегідь приготував. Якщо ж ти запитаєш: яким чином той, кому дано наказ не бити в ланіту, робиться людиновбивцею, – (я відповім), що, справді, йому заповідано було не мститися за себе; але тут він мстився не за себе самого, а за свого Вчителя. До того ж учні не були ще цілком досконалі. Якщо ти хочеш бачити Петра любомудрієм, то подивися на нього згодом, коли він зазнає ран і переносить їх з лагідністю, терпить незліченну кількість лих і не дратується. А Христос і тут робить чудо і тим в один і той самий час і навчить нас робити добро тим, хто чинить зло, і виявляє Свою силу. Рабу Він повертає вухо, а Петру каже: “всі, хто взяв меч, мечем загинуть” (Мф. 26:52). Як вчинив при умовінні (ніг), упокоривши гарячність Петра погрозою, так чинить і тут. А про ім’я раба євангеліст згадує з тієї причини, що ця подія була вельми важливою не тому тільки, що Христос зцілив, а й тому, що зцілив чоловіка, який прийшов узяти Його і трохи згодом мав ударити Його в ланіту, що цим Він відвернув лайку, яка мала виникнути на Його учнів. Тому-то євангеліст сказав і ім’я, щоб тодішні читачі могли відшукати й дослідити, чи справді це так було. Не без наміру також він говорить і про праве вухо; цим, як мені здається, він хотів показати гарячковість апостола, бо воно кинулося майже на саму голову. Але Іісус не тільки Петра зупиняє погрозою, а й інших утішає наступними словами: “Невже Мені не пити чаші, що дав Мені Отець?” (Ін. 18:11). Цим Він показує, що все, що тепер відбувається, залежить не від сили ворогів, а від Його дозволу, а водночас виявляє, що Він не супротивник Божий, але слухняний Отцеві навіть до смерті.
Тоді вже “узяли Іісуса, і зв’язали Його, і відвели Його спершу до Анни” (Ін. 18:12-13). Для чого ж до Анни? Від повноти задоволення вони хвалилися цією подією, ніби здобули перемогу. Анна “був тесть Каяфі… Це був Каяфа, який подав пораду юдеям, що краще одній людині померти за народ” (Ін. 18:13-14). Для чого євангеліст знову нагадав нам це пророцтво? Для того, щоб показати, що все це сталося для нашого спасіння, і що такою величчю є ця істина, що й самі вороги провіщали про те. Отже, щоб слухач не зніяковів, почувши про кайдани, нагадує про це пророцтво, тобто – що смерть Його була спасінням для всесвіту. “За Іісусом йшли Симон Петро та інший учень” (Ін. 18:15). Хто цей інший учень? Той, хто написав про це. Чому ж він не називає себе на ім’я? Коли він лежав на персах Іісусових, тоді була в нього причина приховати своє ім’я: але чому він це робить тепер? З тієї ж самої причини. Справді, і тут він оповідає про великий подвиг, тобто, що в той час, коли всі розбіглися, він пішов. Тому-то він приховує своє ім’я і про Петра згадує перш, ніж про себе. Про себе ж він був змушений згадати тут, щоб показати, що він докладніше за всіх інших розповідає про події на подвір’ї, тому що він сам був усередині подвір’я. І дивись, як він відсторонює від себе похвалу! Щоб хто-небудь не сказав, що він у той час, як усі пішли, пройшов навіть далі Симона, він каже: “був знайомий первосвященикові” (Ін. 18:15), – щоб ніхто не дивувався з того, що він пішов, і ніхто не вихвалявся перед ним за мужність.  Навпаки, поведінка Петра точно, дивовижна: він був вельми боязкий, і проте ж дійшов до самого двору, тоді як всі інші віддалилися. Що він прийшов туди, це показує його любов; а що він не увійшов на подвір’я, це залежало від його страху і боязні. Для того саме євангеліст і описав це, щоб наперед приготувати вибачення його зреченню. Про себе ж самого він, не як щось важливе, зауважує, що він “був знайомий первосвященикові”; але оскільки сказав, що він один увійшов з Іісусом, то, щоб ти не подумав, що це було справою його великої душі, він виставляє на вигляд і причину цього вчинку. А що і Петро увійшов би, якби йому було дозволено, показав це в наступній розповіді. Дійсно, коли (Іоанн) вийшов і наказав воротарці ввести його, Петро негайно увійшов. Чому ж він сам не ввів його? Він не відставав від Христа, але слідував за Ним, і тому наказав жінці ввести Петра. Що ж ця жінка? “Чи ти не з учнів Цієї Людини?” А він відповідає: “ні” (Ін. 18:17). Що ти кажеш, Петре? Чи не сказав ти недавно, що, якщо треба буде мені й душу свою покласти за Тебе, я покладу? Отже, що ж сталося, що ти не в змозі перенести навіть питання воротарки? Хіба воїн питав тебе? Хіба один із тих, які взяли? То була проста й нікчемна воротарка, та й запитання було не різке. Справді, вона не сказала: і ти учень цього ошуканця і згубника, але – “Цієї Людини”; а це, скоріше, були слова тієї, хто співчуває і співчуває. Але Петро і цього не витерпів. А слова: “чи ти не з учнів” – сказані тому, що Іоанн був уже у дворі. Так лагідно говорила ця жінка! Але нічого цього не помітив і не звернув на це уваги ні вперше, ні вдруге, ні навіть утретє, аж поки олектор не вигукнув; та й це не напоумило його, аж доки Іісус не глянув на нього з гіркотою. Він стояв зі слугами архієрейськими “і грівся” (Ін. 18:18), а Христос, зв’язаний, утримувався в домі. Утім, це говоримо ми не для того, щоб засудити Петра, але щоб показати істину слів Христових. “Первосвященик же запитав Іісуса про учнів Його та про вчення Його” (Ін. 18:19).
3. Яке лукавство! Тепер він хоче дізнатися, тим часом як постійно чув Христа, коли Він проповідував у храмі і вчив відкрито! Не маючи змоги ні в чому звинуватити Його, почали питати про учнів, імовірно, про те – де вони, для чого Він їх зібрав, з яким наміром і з якою метою. Усе ж це говорили з бажанням викрити Його, як збурювача і нововводителя, наче ніхто інший не слухав Його, окрім їхніх самих, наче це було якесь зле збіговисько. Що ж Христос? Спростовуючи це, Він каже: “Я говорив явно світові” (Ін. 18:20), – а не учням наодинці; Я відкрито вчив у церкві. Що ж? Хіба Він нічого не говорив потай? Говорив, але не тому, як думали вони, – не через острах і не з наміром спричинити збурення, а тільки в тих випадках, коли вчення, яке Він викладав, перевищувало поняття простого народу. “Що питаєш Мене? Запитай тих, хто чув” (Ін. 18:21). Це слова не людини гордовитої й упертої, але твердо впевненої в істині своїх слів. Що Він спочатку говорив: “якщо Я свідчу Сам про Себе, то свідоцтво Моє не є правдивим” (Ін. 5:31), то те саме виражає і тепер, бажаючи представити свідоцтво цілком достовірне. Справді, оскільки архієрей запитував Його про учнів, як учнів, то Він відповідає: Мене ти запитуєш про Моїх? Запитай ворогів, навідників, тих, що зв’язали Мене: нехай вони говорять. Адже найбезсумнівніший доказ істини, коли хто закликає ворогів у свідки своїх слів.
Що ж архієрей? Йому треба було б зробити таке дослідження, але він цього не зробив, а тим часом за те, що Христос сказав так, “один зі служителів, що стояв близько, вдарив Іісуса по щоці” (Ін. 18:22). Що може бути нахабнішим за це? Жахнися небо, вострепещи земля за такого довготерпіння Владики і за такої несправедливості рабів! І що ж було Ним сказано? Адже Він сказав: “що питаєш Мене” – не тому, щоб відмовлявся відповідати, а тому, що хотів усунути всякий привід до несправедливості. І тим часом, як за таку відповідь Його вдарили в ланіту, Він, незважаючи на те, що міг усе похитнути й винищити та скинути з лиця землі, – нічого такого не робить, а навпаки, вимовляє слова, здатні приборкати всяке звірство. “Якщо Я сказав лихе, – каже, – покажи, що лихе”, тобто, якщо ти можеш засуджувати Мої слова, доведи це, а якщо не можеш, “чого ти б’єш Мене?” (Ін. 18:23). Чи бачиш судилище, сповнене шуму, сум’яття, люті та безчинства? Архієрей запитував зловмисно і підступно; Христос відповідав прямо і як належить. Що ж потім слід було зробити? Спростувати або прийняти слово Його. Але цього не роблять; а раб вдаряє Його в ланіту. Отже, це вже не судилище, а змова і насильство. Потім, оскільки і при всьому цьому не знайшли нічого, то відсилають “Його зв’язаного до… Каяфи” (Ін. 18:24).
“Симон же Петро стояв і грівся” (Ін. 18:25). О, в яку байдужість занурений був цей гарячий і полум’яний чоловік у той час, як відводили Іісуса! І після всього цього він навіть не рушає з місця, але все ще гріється, – щоб ти знав, якою великою є слабкість нашої природи, коли її залишить Бог. І коли запитали його, – він знову відпирається. Потім родич раба, “якому Петро відтяв вухо”, обурюючись на цей вчинок, каже: “Чи не я бачив тебе в саду?” (Ін. 18:26). Але ні сад, ні полум’яна любов, яку там виявив (Христос) у бесіді з учнями, не привели йому на пам’ять те, що було: він усе це забув від страху. Але для чого всі євангелісти згідно написали про це? Не для того, щоб засудити учня, але щоб нас навчити, як погано не покладати всієї надії на Бога, а сподіватися на себе. Ти ж, зі свого боку, здивуйся турботливості Учителя: і в той час, коли сам перебував у владі (ворогів) і був зв’язаний, Він виявляє велике промишляння про учня, – відновлює своїм поглядом занепалого та приводить його в сльози.
“Від Каяфи повели Іісуса в преторію” (Ін. 18:28). Так було для того, щоб безліч суддів, навіть проти волі, засвідчили, що істину дослідили з точністю. “Був ранок” (Ін. 18:28). До Каяфи ведуть раніше, ніж алектор виголосив, а до Пілата – вранці. Таким позначенням часу євангеліст показує, що Каяфа цілу половину ночі допитував Його, але ні в чому не викрив, а тому й відіслав до Пілата. Надавши іншим оповідати про те, сам Іоанн говорить про подальше. І дивись, які смішні юдеї! Схопили невинного, взялися за зброю, а в преторію не входять, “щоб не осквернитися” (Ін. 18:28). Тим часом, яке, скажи мені, осквернення – увійти в судилище, де злочинці отримують законну відплату? Але ті, які одягали м’яту й аніс (Мф. 23:23), не думали, що вони опоганюються, коли вбивають несправедливо; а увійти в судилище вважали для себе оскверненням. Але чому вони самі не вбили Його, а привели до Пилата? Здебільшого тому, що їхнє начальство і влада на той час були вже вельми обмежені, тому що вони перебували під володарюванням у римлян; а з іншого боку, вони побоювалися, щоб згодом часу не бути обвинуваченими від Пілата й не бути підданими покаранню. А що означають слова: “щоб можна було їсти паску” (Ін. 18:28)? Адже і сам Христос звершив пасху “в перший день опрісночний” (Мф. 26:17): Або євангеліст називає тут паскою все свято, або юдеї, дійсно, тоді здійснювали пасху, а Христос здійснив її одним днем раніше, щоб Його заклання було в п’ятницю, коли відбувалася і старозавітна пасха. У такий спосіб іудеї, взявшись за зброю, що було недозволено, і проливаючи кров, виявляють особливу перебірливість у ставленні до місця і викликають до себе Пілата. Пілат вийшов і каже: “У чому ви звинувачуєте Людину Цю?” (Ін. 18:29).
4. Чи бачиш, наскільки він був чужий від їхнього владолюбства і заздрості? Хоча Христос був зв’язаний і приведений такою безліччю людей, – не вважав цього безсумнівним доказом провини, але запитує, визнаючи несправедливим те, що суд вони привласнили собі, а Йому надали покарання без суду. Що ж вони? “Якби Він не був лиходієм, ми не віддали б Його тобі” (Ін. 18:30). О, безумство! Чому ж ви не висловлюєте самого злодіяння, а прикриваєте його? Чому не викриваєте зла? Чи бачиш, як вони скрізь відмовляються від прямого звинувачення і нічого не можуть сказати? Анна запитав про вчення і, вислухавши відповідь, відіслав до Каяфи. Той, зі свого боку, знову запитав Його і, не знайшовши нічого, перепровадив до Пилата. Пилат каже: “У чому ви звинувачуєте Людину Цю?” Але й тут вони нічого не можуть сказати, а знову вдаються до одних припущень. Тому-то Пілат у подиві говорить: “Візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його. Іудеї сказали йому: нам не дозволено віддавати на смерть нікого”. Це вони сказали, “нехай збудеться слово Іісусове, яке сказав Він, даючи зрозуміти, якою смертю Він помре” (Ін. 18:31-32). Але яким чином на це вказували слова: “не дозволено віддавати на смерть нікого”? Євангеліст говорить так або тому, що Христос повинен був померти не за них тільки одних, а й за язичників, або тому, що їм не можна було нікого розпинати. Якщо ж вони кажуть: “нам не дозволено піддавати смерті нікого”, то цим вказують на обставини того часу. А що вони вбивали, і вбивали іншим способом, це показує приклад Стефана, побитого камінням. Але Христа вони хотіли розіп’яти, щоб і самий образ смерті Його зробити ганебним.
Пілат, бажаючи позбутися занепокоєння, не входить у тривале дослідження справи; але, ввійшовши, запитує Іісуса і каже: “Ти Цар Юдейський?” Іісус відповідав: “Чи від себе ти говориш це, чи інші сказали тобі про Мене?” (Ін. 18:33-34). Для чого Христос запитує про це? Щоб виявити злий умисел юдеїв. Пілат чув уже про це від багатьох; але оскільки юдеї нічого не могли сказати, то, щоб уникнути тривалого дослідження, він наважується виставити на вид те саме, що завжди на Нього зводили. До того ж, коли він сказав їм: “за законом вашим судіть Його”, – вони, бажаючи показати, що злочин Його не юдейський, відповідають: “нам не дозволено”, тобто, Він винен не проти нашого закону, але провина Його державна. Пілат зрозумів це і тому, ніби йому самому загрожувала небезпека, каже: “Ти Цар Юдейський?” Отже, Христос запитує його не через незнання, але каже: “інші сказали тобі” – для того, щоб і він звинуватив юдеїв. Це саме висловлює і Пілат, коли каже: “Хіба я Юдей? Твій народ і первосвященики зрадили Тебе мені; що Ти зробив?” (Ін. 18:35). Цим він хотів виправдати себе. Але оскільки він сказав: “Ти Цар Юдейський?” – то Іісус, викриваючи його, каже: ти, звісно, чув про це від юдеїв; чому ж не робиш найточнішого дослідження? Вони сказали, що Я – лиходій; запитай же: яке Я зло створив? Але ти цього не робиш, а просто висловлюєш провину. “Чи від себе ти говориш це”, чи за навіюванням інших? Пілат не міг одразу сказати, що чув про це, але просто посилається на народ і каже: “зрадили Тебе мені”, і тому треба запитати Тебе, що Ти зробив.
Що ж Христос? “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18:36). Він зводить Пілата, який був не дуже злий і не схожий на іудеїв, і хоче показати, що Він не проста людина, але Бог і Син Божий. І що ж Він каже? “Якби від світу цього було Царство Моє, то служителі Мої подвизалися б за Мене, щоб Я не був відданий Юдеям” (Ін. 18:36). Цим Він знищив те, чого саме досі боявся Пілат – знищив підозру у викраденні Ним царської влади. Невже ж царство Його не “від світу цього”? Звичайно, від світу. Як же Він каже: “не від світу цього”? Це не те означає, ніби Він тут не панує, а те, що Він має начальство і на небі, і що влада Його не є людська, але набагато вища та славніша за людську. Але якщо Його влада вища, то яким чином Він узятий цією останньою? Він віддав сам Себе добровільно. Але Він поки що не відкриває цього, а що говорить? Якби Я був від світу цього, “служителі Мої подвизалися б за Мене, щоб Я не був відданий Юдеям”. Цим показує слабкість царства земного, бо воно отримує свою силу від слуг; а гірське царство сильне саме по собі і не потребує нікого. Єретики в цих словах знаходять привід стверджувати, що Христос відмінний від Творця. Але як же про Нього сказано: “прийшов до своїх” (Ін. 1:11)? І що, з іншого боку, означають слова Його: “вони не від світу, як і Я не від світу” (Ін. 17:16)? У такому ж сенсі Він говорить і про царство, що воно не від світу. Цим Він не забирає в Себе влади над світом і промислу над ним, але показує, що царство Його, як я вже сказав, не є людське і швидкоплинне.
Що ж Пілат? “…тож Ти Цар? Іісус відповів: “Ти кажеш, що Я Цар. Я на те народився” (Ін. 18:37). Якщо ж Він народився царем, то від народження ж має і все інше, і немає в Нього нічого, що б Він набув згодом. Отже, коли ти чуєш: “як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26), то не уявляй тут нічого іншого, крім народження. Таким же чином розумій й інші подібні місця. “І на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину” (Ін. 18:37), тобто, щоб цю саму істину усім сповістити, усіх цього навчити і всіх у цьому переконати.
5. Ти ж, людино, коли чуєш це і бачиш свого Владику зв’язаним і керованим туди й сюди, вважай за ніщо все теперішнє. А то з чим згідне, що тоді як Христос перетерпів за тебе так багато, ти часто не переносиш навіть слів! Він піддається обпльовуванню, а ти прикрашаєшся дорогим одягом і перснями, і якщо не від усіх чуєш похвали, то вважаєш, що і життя не в життя. Він терпить ганьбу, терпить глузування і ганебні удари по ланітах; а ти хочеш, щоб тебе всі шанували, і не переносиш ганьби Христової. Чи не чуєш, що каже Павло: “будьте наслідувачами мене, як я Христа” (1Кор. 11:1)? Отже, якщо хто стане висміювати тебе, – ти згадай про твого Владику: Йому поклонялися з глузуванням, Його зневажали і словами, і ділами, з Нього багато сміялися; а Він не тільки не мстився тим самим, а й за все відплачував протилежним, – лагідністю і терпінням. Йому-то станемо і ми наслідувати. Через це ми в змозі будемо позбутися і всякої образи. Справді, не той, хто ображає, але той, хто малодушествує і засмучується образою, – буває причиною образи, оскільки надає їй уїдливості. Адже якби ти не засмутився, – образа не була б для тебе й образою. А відчувати засмучення від образ, – це залежить не від тих, хто їх заподіює, а від тих, хто їх зазнає.
Та через що тобі й засмучуватися? Якщо тебе образили несправедливо, у такому разі найпристойніше не обурюватися, а шкодувати про того (кривдника); якщо ж справедливо, то тим більше треба бути спокійним. Як у тому випадку, коли хто-небудь назве тебе багатим, тим часом, як ти бідний, – така похвала анітрохи не стосується тебе, а скоріше слугує для тебе глузуванням, так і тоді, коли той, хто ображає тебе, скаже що-небудь таке, чого насправді немає, – його осуд також анітрохи не стосується тебе. Але якщо совість докоряє тобі в тому, що сказано (кривдником), у такому разі не засмучуйся його словами, але виправся у своїх справах. Це я кажу про образи дійсні. Якщо ж хто стане докоряти тобі за бідність і незнатне походження, – ти посмійся над ним. Це слугує безчестям не для того, хто чує, але для того, хто говорить, бо він не вміє любомудрувати. Але коли це говориться, скажеш, у присутності багатьох, які не знають істини, тоді рана буває нестерпна? Навпаки, тоді-то особливо це і виносимо, коли стоїть перед тобою безліч свідків, які тебе хвалять і схвалюють, а того докоряють і висміюють. Адже у людей розсудливих не той користується повагою, хто мстить, а той, хто нічого не говорить у відповідь на образу. Якщо ж між присутніми не знайдеться жодного розважливого, у такому разі ще більше посмійся над своїм кривдником і порадій видовищу небесному, бо там усі тебе похвалять, аплодуватимуть тобі й схвалюватимуть тебе. А між тим, досить і одного ангела, порівняно з цілим всесвітом. І що я кажу про ангелів, коли і сам Господь прославить тебе?
У таких-то думках будемо вправляти себе. Немає ніякої шкоди в тому, коли ми промовчимо в разі образи, а навпаки, шкідливо мстити за образу. Якби, справді, було шкідливо мовчки переносити образливі слова, то Христос не сказав би: “хто вдарить тебе в праву щоку твою, зверни до нього й іншу” (Мф. 5:39). Тому, якщо хто скаже про нас неправду, – будемо шкодувати про нього, тому що він накликає на себе покарання і муку, призначену за лихослів’я, і стає навіть негідним читати Свящ. Писання. “Грішнику ж говорить Бог: що ти проповідуєш статути Мої і береш заповіт Мій в уста твої”? “сидиш і… на брата твого… обмовляєш” (Пс. 49:16,20). А якби він сказав і правду, – і в цьому випадку він гідний жалю. Адже і фарисей говорив правду; але тим анітрохи не зашкодив тому, хто слухав його, а навпаки, ще приніс йому користь, а себе самого позбавив незліченних благ, зазнавши аварії корабля від цього осуду.
Таким чином, у тому й іншому випадку, хто ображає тебе, зазнає шкоди, а не ти. Ти, навпаки, якщо будеш уважним, отримаєш сугубу користь: з одного боку, ти умилостивиш Бога своїм мовчанням, а з іншого – станеш набагато скромнішим, знайдеш у сказаних про тебе словах привід для виправлення своїх вчинків і навчишся нехтувати славою людською. Але ж і від того відбувалося для нас засмучення, що багато хто вкрай упереджений до думки людської. Ось якщо так ми захочемо любомудрувати, то ясно дізнаємося, що все людське – нікчемне. Навчимося ж цього і, зметикувавши свої недоліки, потроху виправлятимемо їх; визнач для себе виправити цього місяця один недолік, наступного місяця потім – інший, а ще наступного – третій. Таким чином, піднімаючись наче деякими сходинками, ми досягнемо неба по драбині Яківлевій; мені здається, ця драбина, разом із тим видовищем, яке бачив Яків, між іншим, вказує і на поступове сходження по драбині чеснот, якою можна зійти від землі до неба, – не сходинками чуттєвими, а виправленням та поліпшенням звичаїв. Приступимо ж до цієї подорожі і до цього сходження, щоб досягти неба і насолодитися там усіма благами, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 84

Ін. 18:37. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину; усякий, хто від істини, слухає голосу Мого.

1. Іісус Христос вчить нас терпіння. – Пілат спочатку намагається звільнити Його. – 2. Страх опанував Пілатом і спонукав його виголосити неправедний вирок – 3. Потрібно завжди пам’ятати про страждання Іісуса Христа і безперестанку роздумувати про них. – Вони слугуватимуть найкращими ліками від усіх наших скорбот і зол. – Потрібно наслідувати Його лагідність і лагідність Його апостолів, щоб схилити до прихильності тих, хто ображав нас. – Гнів і брехня від диявола. – Без здійснення чесноти життя в цьому світі буде марним і згубним для нас. – Одна віра, позбавлена добрих справ, не відкриває дверей на небо, а накликає осуд. – Можна померти щогодини і тому потрібно бути постійно готовим до цього.

1.Чудова річ – довготерпіння! Воно ставить душу ніби в тихий притулок, позбавляючи її від хвиль і шкідливих вітрів. Христос і завжди навчав терпінню, але особливо тепер, коли Його судять і водять по різних місцях. Так, коли Його привели до Анни, Він відповідав з великою лагідністю і слузі, який вдарив Його в ланіту, сказав такі слова, що можуть знищити всяку гордість. Звідси Він перейшов до Каяфи, потім до Пілата і, провівши таким чином цілу ніч, Він скрізь і в усьому виявляв велику лагідність. У той час, як про Нього говорили, що Він – лиходій, хоча довести того не могли, Він стояв мовчки; а коли Його запитали про царство, тоді відповідав Пилатові, щоб навчити його і піднести до вищих понять. Але чому Пілат проводить допит не в присутності юдеїв, а наодинці, увійшовши в преторію? Він мав про Христа досить високе поняття, і тому хотів, подалі від сум’яття іудейського, дізнатися все в точності. Коли ж він запитав: “що Ти зробив?” (Ін. 18:35), – Христос у Своїй відповіді про це нічого не сказав; а про що переважно бажав Пилат почути, саме про царство Його, про те сказав наступне: “Царство Моє не від світу цього”, тобто, Я, дійсно, цар, але не такий, якого ти собі уявляєш, а набагато славніший. Цими і подальшими словами Він уже дає помітити, що Він не зробив ніякого зла.
Справді, Хто говорить про Себе: “Я для того народився, і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину”, Той показує, що Ним не зроблено жодного зла. Потім, сказавши: “всякий, хто від істини, слухає голосу Мого”, – Він привертає увагу Пілата і схиляє його стати слухачем Своїх слів. Якщо хто, каже, істинний і любить істину, той неодмінно буде слухати Мене. І цими небагатьма словами до того, дійсно, полонив Пілата, що той сказав: “що є істина?” (Ін. 18:38). Втім, (Пілат) продовжував поки що займатися справою, яка не терпіла зволікання. Він розумів, що це питання вимагало часу, а тим часом хотів позбавити Іісуса від шаленства юдеїв. Тому-то він вийшов і – що каже? “Я ніякої провини не знаходжу в Ньому” (Ін. 18:38). Дивись, яка розсудливість! Не сказав: оскільки Він згрішив і гідний смерті, то пробачте Його для свята; але спершу виправдав Його від усякої провини, а потім уже з повним правом просить, щоб вони, якщо не хочуть відпустити Його, як невинного, – принаймні, пощадили б Його, як винного, заради свята. Тому й додав: “є ж у вас звичай, щоб я одного відпускав вам на Великдень”, і потім, бажаючи схилити їх: “чи хочете, відпущу вам Царя Юдейського? Тоді… закричали всі…: не Його, а Варавву” (Ін. 18:39-40). Яке мерзенне бажання! За подібних собі просять і винних відпускають, а невинного наказують стратити! Такий уже здавна їхній звичай! Але ти в усьому цьому помічай людинолюбство Господа.
“Пілат… велів бити Його” (Ін. 19:1), – мабуть, бажаючи через те втихомирити й приборкати лють юдеїв. Справді, оскільки колишніми засобами Він не міг звільнити Христа, то, бажаючи цим принаймні обмежити зло, наказав бити Його і дозволив робити з Ним усе, що було зроблено, – покласти на Нього “вінець… та багряницю” (Ін. 19:2), щоб тільки вгамувати їхній гнів. Для того він і вивів Його до них у вінці, щоб вони, побачивши ганьбу, якої Йому завдали, дещо заспокоїлися від пристрасті та вирвали з себе отруту. Але чому воїни робили це, якщо, дійсно, не було наказу від начальника? З догоджання іудеям. Так вони і спочатку, не за його наказом, пішли вночі, але наважилися на все через гроші, на догоду юдеям. Тим часом, Христос і при стількох багатьох і настільки великих наругах стояв мовчки, як вчинив і при допиті, і нічого не відповідав. А ти не тільки слухай це, а й безперестанку утримуй у своєму розумі, і коли бачиш, що Владика всесвіту й усіх ангелів, піддаючись від воїнів нарузі словами й ділами, все переносить мовчки, – чини так само й сам. Пілат назвав Христа царем юдейським; тому й покладають на Нього одяг посміху. Потім він вивів Його і каже: “не знаходжу в Ньому ніякої провини” (Ін. 19:4). І ось вийшов “у терновому вінці”, – але й це не загасило люті юдеїв; вони кричали: “розіпни, розіпни Його” (Ін. 19:5-6). Тоді Пілат, бачачи, що всі його зусилля марні, каже: “візьміть Його ви, і розіпніть” (Ін. 19:6). Звідси видно, що й колишні (наруги) він дозволив для приборкання їхнього шаленства: “бо я, – каже, – не знаходжу в Ньому провини” (Ін. 19:6).
2. Дивись, скільки засобів уживає суддя, щоб захистити Його, постійно оголошуючи Його невинним; але тих псів ніщо вже не могло схилити. Адже й ці слова: “візьміть і розіпніть” – показують, що він зрікається і не хоче мати з ними участі в беззаконній справі. Таким чином вони привели Христа для того, щоб умертвити Його за вироком начальника; але сталося протилежне: за вироком начальника скоріше слід було відпустити Його. Будучи осоромлені цим, вони кажуть: “ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен померти, бо зробив Себе Сином Божим” (Ін. 19:7). Але як же, коли суддя сказав вам: “Візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його”, – ви говорили: “нам не дозволено віддавати смерті нікого” (Ін. 18:31), а тепер вдаєтеся до закону? І зауваж звинувачення: “тому що зробив Себе Сином Божим”! Але, скажи мені, хіба це злочин, коли той, хто чинить справи, властиві Синові Божому, називає себе Сином Божим? Що ж Христос? І в цей час, коли вони так розмовляли між собою, Він мовчав, виконуючи пророчий вислів: “не відвертав уст Своїх. Від уз і суду Він був узятий” (Іс. 53:7-8). Тим часом Пілат, почувши від них, що Він “зробив Себе Сином Божим”, злякався, боячись, як би насправді не було справедливим те, що вони сказали, і як би йому не видатися законопорушником. А вони, хоча знали це як зі слів, так і зі справ, – не жахаються, але умертвляють Його за те саме, за що личило б поклонятися Йому. З цієї причини Пілат уже не питає Його: “що Ти зробив?” – але, коливаний страхом, знову спочатку робить допит, кажучи: “Ти Христос?” Але Він не відповідав (Ін. 19:9), тому що (Пілат) уже чув: “Я на те народився і на те прийшов”, і: “Царство Моє не від світу цього”, і тому повинен був чинити спротив іудеям і визволити Христа, але він цього не зробив, а навпаки, поступився несамовитості іудейській. Потім іудеї, спростовані в усьому, звертаються до звинувачення в злочині державному і кажуть: “усякий, хто робить себе царем, супротивник кесареві” (Ін. 19:12). Тому треба було б ретельно дослідити, чи справді Він домагався влади і замишляв скинути кесаря з царства; але Пілат такого ретельного дослідження не робить. Тому і Христос нічого не відповідав йому, бо знав, що він про все питає марно. З іншого боку, про Нього свідчили справи, і тому Він не хотів спростовувати і захищатися словами, показуючи тим, що Він добровільно йде на смерть. А так як Він мовчав, то Пілат каже: “Чи не знаєш, що я маю владу розіп’яти Тебе?” (Ін. 19:10).
Чи бачиш, як він уже наперед засудив сам себе? І справді, якщо все від тебе залежить, то чому ж ти, не знайшовши в Ньому ніякої провини, не відпускаєш Його? Коли в такий спосіб Пілат сам на себе виголосив осуд, – (Іісус) каже: “більше гріха на тому, хто видав Мене тобі” (Ін. 19:11), показуючи тим самим, що і він також винен гріху. А щоб принизити його зарозумілість і гордість, – каже: “не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі” (Ін. 19:11), – чим показує, що все це відбувається не випадково і не за звичайним порядком, але таємниче. А щоб, почувши слова: “якби не було дано тобі”, не подумав, що він вільний від усякої провини, – додав: “більше гріха на тому, хто віддав Мене тобі”. Але ж якщо справді “було дано”, то, вочевидь, ні він (Пілат), ні вони (юдеї) не підлягають обвинуваченню? Даремно ти будеш говорити це. Вираз: “дано” тут означає – допущено. Христос ніби так сказав: (Бог) допустив, щоб це сталося; але ж тому ви не цураєтеся злочину. Цими словами Він налякав Пилата і представив ясне Себе виправдання, чому Пилат і “шукав відпустити Його”. Але юдеї знову почали кричати: “Якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві” (Ін. 19:12). Оскільки, представивши звинувачення від свого закону, вони анітрохи не встигли, то тепер зловмисно звертаються до чужих законів, кажучи: “усякий, хто робить себе царем, противник кесареві”. Але де ж Він був викрадачем царської влади? І чим ви можете довести це? Порфірою? Діадемою? Одягом? Воїнами? Але чи не завжди Він ходив один із дванадцятьма учнями, вживаючи все просте – і їжу, і одяг, і житло?
Але яка малодушність і яка недоречна боязкість! Пілат, подумавши, що він справді наразиться на небезпеку, якщо нехтуватиме цим, виходить нібито з наміром дослідити справу (це саме означає вираз: “сів на судилище”); а тим часом, не зробивши жодного дослідження, зраджує Його, думаючи тим схилити їх. А що він з таким наміром робив це, послухай, що він каже: “Ось Цар ваш” (Ін. 19:14). Коли ж вони сказали: “Розіпни Його”, – він знову додав такі слова: “Чи Царя вашого розіпну?”. Але вони волали: “немає в нас царя, крім кесаря” (Ін. 19:15), і тим добровільно самі себе піддали покаранню. Тому і Бог зрадив їх, що вони вже наперед самі відкинули від себе Його промисел і заступництво. І оскільки вони одноголосно відреклися від Його царства, то Він і попустив їм піддатися їхньому власному вироку. Те, що було сказано, звичайно, могло вже вгамувати їхній гнів; але вони боялися, щоб Христос, коли Його відпустять, не зібрав знову навколо Себе народ, і тому всіляко намагалися не допустити цього. Велике, воістину, зло – владолюбство, велике це зло, і може погубити душу. Тому-то вони ніколи Його і не слухали. Пілат, внаслідок одних Його слів, хотів Його відпустити; а вони не перестають говорити: “розіпни”! Але чому вони настійно бажають піддати Його такого роду смерті? Тому, що це була смерть найганебніша. Побоюючись, щоб згодом не залишилося якоїсь пам’яті про Нього, вони намагаються піддати Його і страті ганебній, не розуміючи того, що перешкодами підноситься істина. А що вони це припускали, послухай, що говорять вони: “ми згадали, що обманщик той… сказав: після трьох днів воскресну” (Мф. 27:63). Тому вони все привели в рух і вжили всіх заходів, щоб очорнити наступні події; тому безперестанку кричали: “Розіпни”, – тобто, кричав безладний натовп, підкуплений начальниками.
3) Ми ж не тільки читатимемо про це, а й будемо все це утримувати у своєму розумі, – терновий вінець, одяг, тростину, побої, удари по ланітах, запльовування, посміювання. Постійне пам’ятання про це в змозі знищити будь-який гнів. Чи будуть нас висміювати, чи будемо ми терпіти щось несправедливо, – постійно говоритимемо: “Раб не більший за пана свого” (Ін. 15:20), і будемо уявляти собі слова юдеїв, які вони в шаленому гніві говорили Христові: “Ти Самарянин, і біс у Тобі” (Ін. 8:48); “не інакше виганяє бісів, як силою веельзевула” (Мф. 12:24). Для того Христос і потерпів усе це, щоб ми йшли слідами Його і терпляче переносили глузування. Глузування дратують незрівнянно більше, ніж лайки, і проте ж Він не тільки переніс їх, а й усе зробив для того, щоб тих, хто знущався з Нього, визволити та звільнити від покарання, яке їх чекало. Так і апостолів Він послав для їхнього порятунку, і тому-то ти чуєш, як вони кажуть: (знаємо), “що ви… зробили це через невідання” (Діян. 3:17), і такими словами залучають їх до покаяння. Цьому станемо і ми наслідувати; ніщо так не умилостивляє Бога, як любов до ворогів і доброчинність до тих, хто нас ображає.
Коли хто-небудь образить тебе, ти дивись не на нього, а на диявола, який спонукає його до того; на диявола виливай увесь свій гнів, а за нього навіть шкодуй, бо він перебуває під впливом диявола. Якщо брехня – від диявола (Ін. 8:44), то тим паче від нього ж нерозважливий гнів. Так само, коли побачиш того, хто знущається з тебе, думай, що це диявол спонукає його, тому що глузування – не християнська справа. І якщо той, кому заповідано плакати (Мф. 5:4), хто чув слова: “Горе вам, що сміються нині” (Лк. 6:25), – якщо той паплюжить інших, висміює і дратується, то він заслуговує з нашого боку не осуду, а сліз. Адже і Христос обурився духом, коли помислив про Іуду. Отже, будемо намагатися здійснювати все це на ділі. Якщо ж ми не будемо так чинити, то ми даремно і без користі, або – краще сказати – на зло собі прийшли в цей світ. Одна віра не може ввести нас у Царство Небесне; навпаки, через неї-то особливо й будуть засуджені ті, що ведуть життя порочне, бо “той, хто знав волю пана свого, та не був готовий,… біт буде багато” (Лк. 12:47), і знову: “коли б Я не прийшов, та й не промовляв до них, то вони б не мали гріха” (Ін. 15:22). Яке ж ми матимемо виправдання, коли ми перебуваємо всередині царських чертогів, удостоїлися проникнути в саму святиню, стали причасниками очищувальних таїнств, і, тим часом, живемо гірше за язичників, які не сподобилися жодного з цих дарів. Якщо вони, заради суєтної слави, виявили стільки любомудрия, то тим більше належить нам, для догоджання Богові, вправлятися у всякій чесноті. А між тим, ми не нехтуємо навіть багатством. Вони неодноразово нехтували навіть власним життям і під час війни жертвували своїми дітьми шаленству демонів і нехтували власною природою заради догоджання демонам; а ми не хочемо нехтувати навіть сріблом заради Христа та гнівом на догоду Богові, але спалахуємо та буваємо нічим не кращі за тих, хто страждає гарячкою. І як ці останні, будучи одержимі хворобою, горять наче у вогні, так і ми, немов мучимі деяким вогнем, ніколи не буваємо в змозі утриматися від побажання, а навпаки, посилюємо гнів і користолюбство. Тому-то я соромлюся і дивуюся, коли бачу серед язичників людей, які нехтують багатством, а в нас – усіх, шалено відданих йому. Якщо ж і знайдуться такі, що зневажають багатство, – за те вони бувають одержимі іншою якоюсь пристрастю, наприклад, гнівом і заздрістю, тож важка справа – знайти чисту любомудрість. А причина цього в тому, що ми не намагаємося отримати зцілення від Св. Писання і слухаємо його не зі зворушенням, скорботою і стогоном, а без жодної уваги, коли трапиться вільний час. Тому-то, коли біжить стрімкий потік життєвих справ, він все потопляє і губить всяку користь, яка і була, можливо, придбана. Адже якби хтось, маючи рану, доклав до неї ліки, але не прив’язав би їх ретельно, а дозволив би їм відпасти, і допустив би до своєї виразки потрапити воді, пилу, спеці, спеці, незліченній безлічі інших речей, що можуть розтравлювати його рану, – у такому разі, звісно, він не одержав би жодної користі, але не від слабкості лікарських засобів, а від власної безтурботності. Так зазвичай трапляється і з нами, коли ми божественним словам слухаємо мало, а життєвим турботам віддаємося цілком і безперервно. У цьому випадку всяке насіння пригнічується і все робиться безплідним.
Отже, щоб цього не було, відкриймо, хоча б трохи, очі, погляньмо на небо, подивимося на гробниці й могили людей, що відійшли. І на нас чекає той самий кінець, і ця необхідність переселення часто настає для нас перед настанням вечора. Станемо ж готуватися до цього відходу. Нам потрібно багато чого запасти на цей шлях, тому що там великий жар, велика спека, досконала пустеля. Не можна вже там зупинитися в готелі; не можна нічого купити; але все треба взяти з собою звідси. Послухай, що кажуть діви: “Підіть… до тих, хто продає” (Мф. 25:9); але ті, які пішли, нічого не придбали. Послухай, що каже Авраам: “між нами і вами утверджена велика прірва” (Лк. 16:26). Послухай, що говорить Єзекіїль про той день: “Ной, Даниїл і Йов… не врятували б синів” (Єз. 14:14,18). Але не дай Бог нам почути ці слова! Дай Боже, навпаки, щоб ми запаслися тут усім потрібним для вічного життя і з відвагою побачили Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю, зі Св. Духом, слава, держава, честь нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 85

Ін. 19:16-18. Тоді нарешті він віддав Його їм на розп’яття. І взяли Іісуса, і повели. І, несучи хрест Свій, Він вийшов на місце, зване Лобне, по-єврейськи Голгофа; там розіп’яли Його…

1. Іісус Христос розп’ятий був між двох розбійників. – Для чого призначався напис на хресті Іісуса Христа? – 2. Одяг нешвенний. – Чому Іісус Христос доручив свою матір своєму учневі. – Смерть Іісуса Христа була не ганьбою, а славою. – 4. Полум’яна любов Марії Магдалини. – 5. Засудження пишності похоронних церемоній. – Останню шану слід віддавати мертвим, але без надмірностей. – Смерть розіп’ятого Іісуса показує, що смерть не є смерть. – Ховати мертвих потрібно так, щоб це служило на славу Божу: треба роздавати щедрі милостині.

1. Щастя легко може звабити й розбестити людей неуважних. Ось, наприклад, юдеї ще на початку, користуючись заступництвом Божим, домагалися закону, за яким управляються царства язичницькі, і в пустелі після манни згадували про цибулю. Так точно і тепер, відмовляючись від царства Христового, вони проголошують над собою царство кесареве. Тому-то (Господь) і поставив над ними царя, згідно з їхнім вироком. А що Пілат, почувши це, “віддав Його їм на розп’яття”, – вкрай несправедливо! Йому слід було б допитати, чи справді Христос домагався привласнити Собі царську владу, а він вимовив вирок єдино через страх. Щоб він не піддався йому, Христос наперед уже сказав: “Царство Моє не від світу цього”; але він, цілком віддавши себе теперішньому, не хотів любомудрувати ні про що велике. Так само і сон дружини його повинен був вразити його; але він ні від чого цього не схаменувся і не подивився на небо, але зрадив Христа. Тоді (юдеї) поклали на Нього хрест, уже як на засудженого: вони так гребували цим деревом, що не дозволяли собі навіть доторкнутися до нього. Так було і в прообразі: і Ісаак ніс дрова. Тільки тоді вся справа обмежилася наміром батька, бо то було прообразом; а тепер все здійснилося самою справою, бо це була істина.
“Він вийшов на місце, зване Лобне”. Деякі кажуть, що тут помер і похований Адам, і що Іісус поставив знамення перемоги на тому самому місці, де царювала смерть. Справді, Він вийшов, несучи хрест, як знак перемоги над державою смерті, і, подібно до переможців, ніс знамення перемоги на Своїх раменах. Що за важливість, якщо юдеї і з іншим наміром визначили Йому нести хрест? Вони розпинають Його навіть разом із розбійниками, але і в цьому випадку проти волі виконують пророцтво: так все, що вони робили для ганьби, служило для підтвердження істини, щоб ти зрозумів, якою великою є її сила. Адже і про це з давніх-давен передбачив пророк: “до лиходіїв зарахований був” (Іс. 53:12). Отже, диявол хотів затьмарити цю подію, але не міг: розіп’яті були троє, але просяяв один Іісус, щоб ти пізнав, що все відбулося Його силою. І хоча чудеса відбувалися в той час, коли троє прибиті були до хрестів, проте ж ніхто і жодного з них не приписав нікому іншому, крім одного Іісуса. Так безсилі виявилися підступи диявола, і все звернулося на голову його! Адже навіть із тих двох (розбійників) один врятувався. Таким чином диявол не тільки не зашкодив славі хреста, а й чимало посприяв їй, бо навернути розбійника на хресті та ввести його до раю – не менше значить, ніж струснути каміння.
“Пилат же написав і напис” (Ін. 19:19) – для того, щоб, з одного боку, помститися юдеям, а з іншого – захистити Христа. Так як вони зрадили Його, як злочинця, і намагалися підтвердити цю думку розп’яттям Його разом із розбійниками, то, щоб ніхто вже згодом не мав права підносити на Нього злісні звинувачення й засуджувати Його, і показуючи, що вони повстали проти свого власного царя, поклав, наче на переможному пам’ятнику, напис, що видає величний голос і сповіщає про Його перемогу, і проголошує царство, хоч і не цілковите. І це Пилат оголосив не однією, а трьома мовами. Оскільки природно було припускати, що серед юдеїв, з нагоди свята, багато було чужинців, то, щоб жоден з них не залишався в невіданні про виправдання Його, Пілат сповістив про шаленство юдеїв на всіх мовах. Тим часом, юдеї заздрили і тоді, як Він був розп’ятий. Але яка могла статися для вас шкода від цього напису? Жодної. Адже якщо (Христос) був смертний і немічний, і повинен був зникнути, то чого ви боїтеся напису, який говорить, що Він – цар юдейський? І що вони кажуть? Скажи, що Він сам (це) сказав (Ін. 19:21), бо тепер (цей напис виражає судовий) вирок і загальну думку, а якщо додано буде: “Він казав”, то це буде приписано до Його власної зухвалості й нахабства. Однак Пілат не змінив свого рішення, але залишився при колишній думці. А через це знову влаштовується не мала якась справа, але подія вельми важлива. Справді, оскільки древо хреста закопано було в землю, – тому що ніхто не подбав прибрати його, частково від страху, а частково тому, що віруючі зайняті були іншими, вкрай необхідними справами; бо, з іншого боку, це древо згодом мали відшукувати, а тим часом природно, що три хрести лежали разом, то, щоб хрест Господній не залишався невпізнаним, Господь допустив, щоб на ньому був напис, і в такий спосіб цей хрест став відомим усім, по-перше, через те, що він лежав серед інших, а потім і через напис, який був на ньому, тому що хрести розбійників не мали написів. Воїни розділили між собою ризи, а хітона не розділили (Ін. 19:23). Дивись, як через усі їхні погані справи виконуються пророцтва! І це ж здавна було передбачено (Пс. 21:19). Хоча розіп’яті були троє, але передбачення пророків виконувалися тільки на Ньому. Чому, справді, не вчинили так і з одягом інших, а тільки – з одягом Його одного? Але ти поміть точність пророцтва. Пророк сказав не про те тільки, що вони розділили, а й про те, що не розділили. І справді, одяг вони розділили, а хітона не розділили, але справу про нього залишили жеребу (Ін. 19:24). Не без значення також ужито вираз: “тканий згори” (Ін. 19:23); але одні кажуть, що він має сенс алегоричний і означає те, що Розп’ятий був не простою людиною, але мав і “зверху” божество.
2. Інші стверджують, що євангеліст у цьому випадку описує самий вигляд хітона. Дійсно, оскільки в Палестині тчуть одяг, склавши разом два шматки матерії, то Іоанн, щоб показати, що таким саме був хітон, каже: “тканий зверху”. А говорить він про це, мені здається, для того, щоб указати на бідність одягу і на те, що Христос, як в усьому іншому, так і в одязі спостерігав простоту. У той час, як воїни розділяли між собою одяг, сам Розп’ятий доручає Матір Свою учневі, навчаючи нас усіляко піклуватися до останнього подиху про наших батьків. Таким чином, коли вона недобросовісно турбувала Його, Він говорив: “що Мені і Тобі, Жінко?” (Ін. 2:4) – і: “хто Матір Моя?” (Мф. 12:48). А тепер виявляє найбільшу любов до неї і доручає її піклуванню учня, “якого любив” (Ін. 19:26). Іоанн знову приховує своє ім’я через скромність; якби він хотів похвалитися, то неодмінно представив би і причину, через яку його кохали, тому що цією причиною, звісно, було щось велике й чудове. Але чому Христос ні про що інше не розмовляє з Іоанном і не втішає його в скорботі? Тому, що не було часу для слів розради. А з іншого боку, важливо було вже й те, що він був вшанований такою великою честю і отримав таку нагороду за свою постійність. Але ти зауваж, з яким душевним спокоєм Христос усе робив у той час, коли розп’ятий висів на хресті, – з учнем розмовляв про Свою Матір, виконував пророцтва, розбійникові подавав добрі сподівання, тимчасом як перш, ніж розп’яття, ми бачимо Його в поті, душевному нудьгуванні та страху.
Що ж це означає? Тут немає нічого незрозумілого, нічого неясного: там виявлялася неміч єства, а тут відкривалася велич сили. З іншого боку, тим і іншим Христос навчає нас, що і ми, хоча і бентежимося перед настанням лиха, проте не повинні ухилятися від нього, і що, виступивши на подвиг, ми повинні все вважати легким і зручним. Отже, не будемо тремтіти смерті. Щоправда, душа за самою природою має любов до життя; проте ж від нас залежить або розв’язати ці узи душі й послабити це прагнення до життя, або скріпити й посилити. Як ми, хоча маємо пожадливість до плотського злягання, проте, коли любомудріємо, послаблюємо силу похоті, так точно буває і з любов’ю до життя. Як пожадливість плотську Бог вклав у нас для дітонародження, для того, щоб зберегти спадкоємність у нашому роді, а не для того, щоб перешкодити простуванню вищим шляхом стриманості, так і любов до життя Він всеяв у нас для того, щоб відвернути нас від самогубства, а не для того, щоб заборонити нам зневажати теперішнє життя. Знаючи це, ми повинні знати міру і, з одного боку, ніколи не повинні самі собою йти на смерть, хоча б нас гнітили незліченні лиха, а з іншого – не повинні ухилятися і відмовлятися від неї, коли нас тягнуть на смерть за богоугодні справи, але сміливо йти на смерть, вважаючи за краще майбутнє життя, аніж теперішнє.
“При хресті… стояли” дружини (Ін. 19:25). Найнемічніша стать з’явилася тоді найбільш мужньою: так усе змінилося! Христос, доручаючи Матір Свою учневі, каже: “Ось, син Твій” (Ін. 19:26). О, якою великою честю Він вшанував Свого учня! Оскільки Сам уже відходив, то й доручив на піклування учневі. Як мати, Вона, природно, сумувала і шукала заступництва; а тому Він справедливо вручає її улюленому учневі і каже йому: “Ось Матір твоя” (Ін. 19:27). Це Він сказав для того, щоб з’єднати їх взаємною любов’ю. Учень так і зрозумів і тому “взяв Її до себе” (Ін. 19:27). Але чому Христос не згадав про жодну іншу дружину, хоча й інші стояли при хресті? Щоб навчити нас надавати перевагу своїм матерям. Справді, як у такому разі, коли батьки перешкоджають у справах духовних, не повинно і знати їх, так, навпаки, коли вони анітрохи в тому не перешкоджають, – їм треба віддавати все належне й віддавати перевагу перед ними перед усіма іншими людьми, за те, що вони нас народили, за те, що виховали, за те, що зазнали через нас багато труднощів і горя. Цим Христос загороджує вуста і безсоромності Маркіонової. Справді, якщо Він не народився по плоті і не мав матері, то чому Він тільки про неї одну показує настільки велике піклування?
“Після того Іісус, знаючи, що вже все здійснилося” (Ін. 19:28), – тобто, що не залишається вже нічого не виконаного в плані домобудівництва Божого. Так у всіх випадках Він намагався показати, що смерть Його – незвичайна, тому що все залежало від влади Вмираючого, і смерть приступила до тіла Його не раніше того, як сам Він забажав; а Він забажав тоді, коли все вже виповнилося. Тому-то Він і говорив: “Маю владу віддати життя Моє, і владу маю знову прийняти його” (Ін. 10:18). Отже, знаючи, що все вже здійснилося, Христос каже: “спрагу” (Ін. 19:28), – і в цьому випадку знову виконує пророцтво. Але ти подумай про лиходійство тих, хто стоїть при хресті. Адже ми, хоч би мали незліченну кількість ворогів, хоч би зазнали від них нестерпні образи, – ми плачемо від жалю, коли бачимо, що їх умертвляють; а вороги Христа і при цьому не примирилися з Ним, не пом’якшилися, дивлячись на Його страждання, а ще більше озлоблялися й збільшували насмішки, і, піднесли оцет губою, напоїли Його так, як звичайно напоюють злочинців, – для чого й була при них тростина. “Коли ж скуштував оцту, сказав: сталося” (Ін. 19:30). Бачиш, як Він усе робив без збентеження і з владою? Це ж видно і з подальшого. Коли все вже звершилося, – Христос, “схиливши главу”, бо вона не була прикута, “віддав дух” (Ін. 19:30), – тобто, випустив подих. Зазвичай випускають дух не після схилення голови; але тут було навпаки: Христос схилив голову не тоді, коли вже випустив дух, як зазвичай буває з нами, але тоді випустив дух, коли схилив голову. Усім цим євангеліст показав, що Він – Господь усього світу.
Тим часом іудеї, що пожирають верблюда і оціджують комарів (Мф. 23:24), вчинивши настільки велике злодіяння, знову виявляють особливу дбайливість про день. “Так як тоді була п’ятниця, то,… щоб не залишити тіл на хресті в суботу,… просили Пилата, щоб перебити в них гомілки” (Ін. 19:31). Бачиш, яка могутня істина? Про що вони так ревно стараються, через те саме виповнюється пророцтво і збувається нове, колишнє їм, пророцтво. Справді, коли воїни прийшли, то в інших перебили гомілки, а в Христа не перебили; але на догоду юдеям пронизали списом ребра Його, і в такий спосіб зганьбилися навіть над мертвим Його тілом. Яке мерзенне й огидне злодіяння! Але не бентежся, улюблений, і не сумуй! Що вони робили зі злим наміром, те саме сприяло утвердженню істини; про це саме було пророцтво, що говорить: “подивляться на Того, Якого пронизали” (Ін. 19:37). Крім того, це злодіяння послужило підставою віри для тих, які згодом мали не вірити, наприклад, для Фоми і подібних до нього. А разом з тим, тут відбулося і невимовне таїнство: “негайно потекла кров і вода” (Ін. 19:34). Не без значення і не випадково потекли ці джерела, але – тому, що з того й іншого складена Церква. Це знають посвячені в таїнства: водою вони відроджуються, а кров’ю і плоттю харчуються. Так, звідси отримують свій початок таїнства; і тому, коли ти приступаєш до страшної чаші, приступай так, наче б ти пив від самого ребра.
“І той, хто бачив це, засвідчив, і істинне свідоцтво його” (Ін. 19:35), тобто: я не від інших чув, але сам був при тому й бачив, і свідоцтво істинне. І це справедливо, тому що він оповідає про ганьбу, якої зазнав Христос, а не про що-небудь велике і дивовижне, через що б ти міг запідозрити його слово. Він докладно розповідає про те, що трапилося, щоб затулити вуста єретикам і сповістити майбутні таїнства, – споглядаючи скарб, що міститься в них. При цьому виконується й інше пророцтво, саме: “нехай кістка Його не розтрощиться” (Ін. 19:36). Хоча це сказано було про агнця юдейського, але в прообразі так було наперед заради істини, і найдосконаліше це виповнилося в теперішньому випадку. Тому-то євангеліст і представив на вигляд слова пророка. Оскільки, безперестанку вказуючи на власне своє свідоцтво, він міг здатися негідним віри, то він представляє у свідки Мойсея, кажучи, що і це сталося не випадково, але вже здавна було преднаписано. Ось це саме і означають слова “нехай кістка Його не розтрощиться”. З іншого боку, своїм свідченням він підтверджує слова пророка. Я, каже, сказав про це для того, щоб ви дізналися, що між прообразом і істиною є велика схожість. Бачиш, скільки він докладає зусиль, щоб запевнити в тому, що здається ганебним і, мабуть, завдає безчестя? Справді, та обставина, що воїн насварився навіть над мертвим тілом, була набагато гіршою за саме розп’яття; проте ж я, каже, і про це сказав, і сказав з великою ретельністю, “щоб ви повірили” (Ін. 19:35). Отже, нехай ніхто не відмовляється вірити, нехай ніхто не соромиться й не заподіює через те шкоди нашим справам. Те, що здається особливо ганебним, те саме і становить наше найдорогоцінніше благо.
“Після цього прийшов Йосип з Аримафеї, учень Іісуса” (Ін. 19:38), не з числа дванадцяти, але, можливо, з числа сімдесяти. Вважаючи, що нарешті хрест приборкав шаленство (іудеїв), послідовники Христові безбоязно приходять і піклуються про поховання. Йосип, поставши перед Пілатом, просить у нього дозволу – і той дозволяє. Та й чому б він міг не дозволити? У справі Йосипа бере участь і Никодим, і вони здійснюють чудове поховання, тому що все ще думали про Христа, як про просту людину. Вони приносять такі аромати, які переважно мали силу надовго зберігати тіло і не давати йому скоро віддатися тлінню. Це показує, що вони не уявляли про Христа нічого великого; проте, проте ж, у цьому видно їхню велику любов до Нього. Але чому не прийшов ніхто з дванадцяти – ні Іоанн, ні Петро, ні хтось інший зі значних? Євангеліст не приховує і цього. Можливо, хтось скаже, вони боялися юдеїв; але й ті (Йосип і Никодим) також одержимі були страхом. Про Йосипа саме сказано, що він був “потаємний зі страху від Юдеїв” (Ін. 19:38). Отже, не можна сказати, що він зробив це тому, що геть нехтував юдеями; ні, і він боявся, і однак же прийшов. А Іоанн, хоча був присутній при хресті і бачив кончину Христову, – не зробив нічого подібного. Що ж це означає? Мені здається, що Йосип був із числа людей вельми знаменитих, як це видно і з самого поховання, і що він був відомий Пілату. Тому-то він і отримав дозвіл. І він ховає Його, вже не як злочинця, але, – за звичаєм іудейським, – чудово, як людину велику і славну.
4. Але оскільки в них не багато залишалося часу (смерть Христова настала о дев’ятій годині, і тому, природно, що, доки вони ходили до Пілата, і доки знімали тіло з хреста, настав уже вечір, коли не можна було займатися роботою), то вони покладають Його в найближчу гробницю. Влаштувалося так, що Христос був покладений у новому гробі, в якому ніхто раніше не був покладений, щоб воскресіння не могло бути приписане комусь іншому, хто лежить з Ним разом, щоб учні, через близькість цього місця, легко могли прийти і бути глядачами того, що трапилося, і щоб свідками поховання були не тільки вони, а й вороги. Те, що покладені були печатки на гробі і приставлена варта з воїнів, це, справді, з їхнього боку було свідченням поховання, бо Христос хотів, щоб і поховання Його було не менш вірогідним, ніж воскресіння. Тому-то й учні ревно намагаються довести, що Він дійсно помер. Воскресіння Його мало бути підтверджено всім наступним часом; тим часом, якби смерть Його в той час була прихована і не стала досконало відомою, то це могло б зашкодити слову про воскресіння. Втім, не тому тільки сталося те, що Христос був близько покладений, а й для того, щоб виявилася неправдивість чуток про викрадення Його тіла. “Першого ж дня тижня”, тобто дня недільного, “Марія Магдалина приходить до гробу рано, коли було ще темно, і бачить, що камінь відвалений від гробу” (Ін. 20:1). Христос воскрес у той час, коли лежали печатка і камінь. Але оскільки треба було, щоб і інші абсолютно переконалися, то труну, після Його воскресіння, відчиняють, і таким чином ця подія стає достовірною.
Це саме привело в хвилювання і Марію. Полум’янучи найніжнішою любов’ю до Учителя, вона, щойно минула субота, не могла залишатися в спокої, але пішла в глибокий ранок, бажаючи від місця отримати якусь розраду. Коли вона побачила це місце і камінь відвалений, то не увійшла і не подивилася в труну, але, спонукувана сильною любов’ю, побігла до учнів. Вона дбала про те, щоб якнайшвидше дізнатися, що сталося з тілом. На це саме вказує і втеча її; це ж означають і її слова: “забрали, – каже вона, – Господа з гробу, і не знаємо, де поклали Його” (Ін. 20:2). Бачиш, що вона ще нічого ясно не знала про воскресіння, але думала, що перенесено тіло, і без усякого удавання про все оголошує учням? Але євангеліст не забрав у цієї дружини належної їй великої похвали і не визнав для себе соромом того, що учні від неї першою дізналися про воскресіння, оскільки вона не спала цілу ніч. Так у всіх випадках виблискує істиннолюбива його вдача!
Коли ж вона прийшла і сказала про це, – учні, вислухавши її, поспішно приходять до гробу і бачать пелени, що лежать; а це було знаком воскресіння. Справді, якби хто переніс тіло, то зробив би це, не оголюючи його; так само як якби хто вкрав його, то не став би дбати про те, щоб зняти сударь, звити його і покласти “на іншому місці”, але – як? Взяв би тіло в тому вигляді, в якому воно лежало. Тому-то євангеліст заздалегідь і сказав, що під час поховання Христа вжито було багато смирни, яка не гірше від свинцю приклеює пелени до тіла. Отже, коли ти чуєш, що головні пов’язки лежали окремо, – не вір тим, котрі кажуть, ніби вкрадено. Злодій не був би таким дурним, щоб став стільки дбати про предмет абсолютно зайвий. Справді, для чого йому було залишати похоронні пелени? Та й як би він міг сховатися, якби став робити це? Природно, йому потрібно було витратити на це багато часу, а якби він сповільнив, то був би спійманий. Але для чого окремо лежать пелени, а окремо – плат звитий? Для того, щоб ти знав, що це зроблено без поспіху і без збентеження, оскільки окремо покладено одне, і окремо покладено і звито інше. Тому-то учні й повірили воскресінню. І коли згодом Христос являється їм, – вони вже переконані були тим, що бачили.
Зауваж і тут, як далекий євангеліст від хвастощів і як він свідчить про ретельність Петрового дослідження! Сам він, випередивши Петра і побачивши пелени, що лежали, нічого більше не досліджує, але йде геть; а полум’яний Петро увійшов всередину гробу, розглянув усе ретельно і, побачивши щось більше, запросив і його подивитися. Увійшовши до гробу після Петра, Іоанн побачив похоронні пелени, що лежали окремо одні від інших. А те, що вони були розділені, і одні покладені в одному місці, а інші, звиті, в іншому, показувало, що це зроблено кимось із турботою, а не абияк, не зніяковіло.
5. І ти, коли чуєш, що Христос воскрес нагим, перестань шалено витрачатися на поховання. Що, справді, означають ці зайві й непотрібні витрати? Тим, хто ховає, вони завдають великих збитків, а померлому не приносять жодної користі і, якщо сказати правду, навіть шкідливі. Розкішні похорони неодноразово бували причиною розграбування могил і призводили до того, що похований колись з усією вишуканістю лежав потім голий і без поховання. Але, о, марнославство! Яку велику владу воно виявляє серед самого плачу! До якого божевілля доводить воно! Багато хто, на огиду грабежу, роздирає тонкі похоронні завіси і наповнює їх безліччю ароматів, щоб удвічі зробити їх марними для викрадачів, і в такий спосіб віддають землі. Чи не безумство це? Чи не божевілля це розуму – виявляти пишність і водночас знищувати її? Ні, скажеш, ми вигадуємо все це для того, щоб безпечно лежали на мерці. Що ж? Якщо не візьмуть їх злодії, то чи не з’їдять їх моль і черв’яки? А якщо не з’їдять моль і черв’яки, то чи не винищить час і тління? Але припустімо, що ні злодії, ні моль, ні черв’яки, ні час, ні будь-що інше не винищать речей, покладених у могилу; припустімо, що й тіло залишиться неушкодженим аж до самого воскресіння, і всі ті речі збережуться новими, міцними та тонкими: яка з того користь для відійшлих, коли тіло воскресне голим, а всі ці речі залишаться тут і не принесуть нам жодної користі під час майбутніх катувань?
Але чому ж, скажеш, так було при похованні Христовому? Тобі зовсім не слід порівнювати поховання Христового з похованнями людськими. Там було і те, що блудниця вилила миро на святі ноги Його. Втім, якщо і про це треба сказати що-небудь, то, по-перше, це було зроблено людьми, які не знали вчення про воскресіння. Тому-то й сказано: “як зазвичай ховають іудеї” (Ін. 19:40). Адже не з числа дванадцяти були ті, які вшанували Іісуса похованням; але то були ті, які не дуже високо цінували Його. Дванадцять не так Його вшанували, але – своєю смертю, відданням себе на заклання і перенесенням за Нього різних напастей. Щоправда, і то була честь, але набагато нижча за цю, про яку я зараз сказав. З іншого боку, у нас, як я вже сказав, тепер мова про людей; а тоді все це зроблено було для Господа. А щоб ти знав, що Христос анітрохи не бажав цього, – (послухай), що Він сказав: ви бачили Мене голодним, і нагодували, спраглим – напоїли, голим – одягли (Мф. 25:35-39), але ніде не сказав: померлим – і поховали. Я це кажу не для того, щоб винищити звичай поховання, – ні, – але для того, щоб присікти розкіш і недоречну пишність. До цього, скажеш, спонукає скорбота і печаль, і співчуття до померлого? Ні, – це походить не від співчуття до померлого, а від марнославства.
Якщо ж ти хочеш висловити співчуття померлому, – я вкажу тобі інший спосіб поховання і навчу тебе вдягати його в такі шати, які повстануть із ним і представлять його в блискучому вигляді. Цей одяг ні міллю не винищується, ні часом не руйнується, ні злодіями не викрадається. Який же це одяг? Це – вбрання милостині. Цей одяг повстає разом з померлим, тому що печатка милостині назавжди залишається з ним. Цим-то одягом блищатимуть ті, які тоді почують: ви напоїли Мене, коли Я спрагнув. Ці шати роблять померлих славними, знаменитими і безпечними, а шати теперішні – ніщо інше, як їжа молі і трапеза черв’яків. І це я кажу не тому, щоб забороняв мати піклування про померлих, а для того, щоб ви робили це з поміркованістю, прикривали лише тіло і не віддавали його землі голим. Якщо і живим не слід мати нічого більшого, як тільки покрив тіла, то тим більше – померлим, бо мертве тіло не стільки потребує одягу, скільки живе і дихаюче. Поки ми живемо, нам потрібне вбрання і через холод, і для благопристойності; а якщо ми померли, – у нас немає цих потреб, і тільки для того, щоб тіло не лежало голим, нам потрібні похоронні пелени. Найкращі ж найкращі у нас похоронні пелени, це – земля, покривало найпрекрасніше і найпристойніше нашому земному тілу. Отже, якщо тепер, коли у нас стільки потреб, не треба шукати нічого зайвого, то тим більше недоречна пишність тоді, коли немає таких потреб.
Але люди, скажеш, які побачать це, стануть сміятися. Якби й почав хтось сміятися, на того, вочевидь, не слід звертати великої уваги, як на людину геть дурну. Багато хто, навпаки, скоріше дивуватиметься нам і вихвалятиме нашу любомудрість. Не це варте сміху, а те, що ми тепер робимо, коли плачемо, ридаємо і ніби ховаємо себе з померлими. Ось що гідне і сміху, і покарання; а любомудрість у всьому цьому, так само як і дотримання поміркованості в одязі, приносить нам вінці і похвали. У цьому разі всі нас вихвалять, здивуються силі Христовій і скажуть: о, яка велика сила Розп’ятого! Він переконав смертних і тлінних, що смерть не є смертю, і ось вони чинять так, начебто вони не вмирають, але переселяються в кращу країну. Він переконав їх, що це тлінне і земне тіло вдягнеться в одіж, набагато блискучіший від шовкових і златотканих одягів, – в одягнеться в нетління; і тому вони не багато дбають про похорон, але вважають найкращою поховальною прикрасою доброчесне життя.
Так всі будуть говорити про нас, коли побачать нас любомудрими. Якщо ж побачать, що ми мучимося скорботою, малодушними і оточуємо себе хором ридаючих жінок, то сміятимуться і знущатимуться з нас, і тисячу разів засудять нас, докоряючи за нерозважливе марнотратство і марну працю. І ми чуємо, що за це, дійсно, всі засуджують нас; і – вельми справедливо. Справді, яке ми матимемо вибачення, коли тіло наше, що винищується тлінням і черв’яками, прикрашаємо, а Христа, спраглого, голого і мандрівника, зневажаємо? Відстанемо ж від цієї суєтної турботи. Будемо ховати померлих так, щоб це корисно було і нам, і їм, на славу Божу. Будемо роздавати за них рясну милостиню і перепроваджувати їх із цим найпрекраснішим напуттям. Якщо пам’ять знаменитих мужів, які померли, захищала живих (як говорить Господь: “Я буду охороняти місто це заради Себе і заради Давида, раба Мого” (2Царів. 19:34)), то тим більше зробить це милостиня. Вона, саме вона і мертвих воскрешала, – коли оточили (Петра) “вдовиці,… показуючи сорочки і сукні, які робила Серна, живучи з ними” (Діян. 9:39).
Отже, коли хто буде вмирати, нехай родичі вмираючого готують для нього похоронне вбрання і нехай переконують його перед смертю залишити що-небудь бідним. Нехай із цим одягом він відійде, нехай і Христа залишить своїм спадкоємцем. Якщо ті, які призначають по собі спадкоємцями царів, залишають через це в найбільшій безпеці своїх рідних, то уяви собі, яке придбає благовоління і собі, і всім своїм той, хто разом з дітьми залишить своїм спадкоємцем і Христа! Ось прекрасне вбрання для померлих. Воно корисне, як тим, хто залишається в живих, так і тим, хто йде. Якщо в такому вигляді ми будемо поховані, то з’явимося блискучими під час воскресіння. А якщо, дбаючи про тіло, знехтуємо душею, то зазнаємо тоді багато лиха і піддамося великому осміянню. Не малий сором – відійти звідси без чесноти; не стільки ганебно для тіла бути поваленим без поховання, скільки для душі – з’явитися тоді без добрих справ. Отже, одягаймо душу, прибираймо її протягом усього нашого життя. Якщо ж за життя ми не дбали про неї, – схаменемося, принаймні, при смерті та заповідаємо родичам нашим допомогти нам, після смерті, милостинею. За такого взаємного сприяння один одному, ми отримаємо велике дерзновення, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю, зі Святим Духом, слава, держава, честь, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 86

Ін. 20:10-11. Тож учні знову повернулися до себе. А Марія стояла біля гробу і плакала.

1. Воскресіння Господа нашого Іісуса Христа. – 2. Марія сповіщає про нього апостолам. – Чому Іісус Христос з’явився ввечері своїм учням. – 3. Благодать Св. Духа невичерпна. – 4. Потрібно всіляко намагатися про те, щоб мати в собі Св. Духа і зберігати Його благодать. – Велич гідності та посади священиків: треба шанувати і поважати їх, і допомагати їм. – Ображати їх означає шкодити самому собі.

1. Жіноча стать якось особливо чутлива і вельми схильна до співчуття. Кажу це для того, щоб для тебе не було дивним, чому Марія гірко плакала біля гробу, а Петро не виявив нічого подібного. Учні, каже євангеліст, “повернулися до себе”, а Марія “стояла… і плакала”. Вона, за самою своєю природою, легко зворушувалася, а до того ж вона ще не знала ясно вчення про воскресіння; навпаки, учні, побачивши пелени, увірували й пішли додому в подиві. Чому ж вони не пішли прямо в Галілею, як було їм заповідано перед стражданням? Можливо, вони чекали інших (учнів); з іншого боку, вони ще перебували в крайньому подиві. Отже, вони пішли додому, а Марія стояла біля гробу. Велику, воістину, розраду, як я вже сказав, приносить нам сам вигляд гробу. Чи бачиш тому, як вона, для більшої розради, припадає поглядом до гробу і хоче бачити місце, “де лежало тіло Іісуса” (Ін. 20:12)? Тому не малу отримала вона і нагороду за таку велику старанність.
Чого не бачили учні, то першою побачила дружина, а саме – ангелів у білих ризах, які сиділи – одного біля ніг, а іншого біля голови; самий одяг їхній показував уже велику радість і веселощі. Оскільки розум дружини не був стільки піднесений, щоб від гробових пелен прийти до віри у воскресіння, то ось відбувається щось більше: вона бачить ангелів, які сидять у світлому вбранні, щоб через це могла вже підбадьоритися від скорботи й утішитися. Утім, ангели нічого не говорять їй про воскресіння: вона підноситься до цього догмату мало-помалу. Вона бачить обличчя, більш звичайного світлі; бачить одяг блискучий; чує голос участі, бо ангели кажуть їй: “жінко! що ти плачеш?” (Ін. 20:13). Через усе це, як через відчинені двері, вона мало-помалу приводилася до слова про воскресіння. Та й сам образ сидіння ангелів налаштовував її на запитання: з нього видно було, що вони знають про те, що трапилося, і тому-то сидять не разом, а окремо один від одного. Але оскільки неймовірно було, щоб вона сама прямо наважилася запитати, то вони і питанням, і образом сидіння спонукають її до розмови. Що ж вона? Вона з палким запалом і разом з любов’ю каже: “Забрали Господа мого, і не знаю, де поклали Його” (Ін. 20:13).
Що ти кажеш? Так ти ще нічого не знаєш про воскресіння, а все ще уявляєш, що тіло Христове перекладено? Чи бачиш, як вона ще не розуміла цього високого догмату? “Сказавши це, обернулася назад” (Ін. 20:14). Що тут за послідовність? Марія вступає в розмову з ангелами і, ще нічого не почувши від них, повертається назад. Мені здається, що в той час, як вона говорила, Христос раптовим своїм з’явленням позаду неї здивував ангелів, і вони, побачивши Владику, і виглядом, і поглядом, і рухом одразу ж виявили, що побачили Господа; а це і змусило дружину озирнутися й обернутися назад. Так з’явився Христос ангелам; а Марії – не так, щоб не вразити її подивом з першого погляду, але – у вигляді більш смиренному і звичайному. Це видно вже з того, що вона прийняла Його за садівника. Жінку з такими приниженими поняттями, вочевидь, треба було зводити до вищих понять не раптом, а поступово. Тому й Христос запитує її: “жінко! що ти плачеш? кого шукаєш?” (Ін. 20:15). Цим Він показав, що Йому відомо, про що вона хоче запитати, і розташував її до відповіді. Так зрозуміла це і Марія, і тому не вимовляє імені Іісуса, але, вважаючи, що той, хто запитує, вже знає, про кого вона поцікавилася, каже: “якщо ти виніс Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його” (Ін. 20:15). Знову говорить про положення, взяття і перекладання, розмовляючи про Нього, як про мертвого. Сенс слів її такий: якщо ви, боячись юдеїв, взяли Його звідси, то скажіть мені, і я візьму Його. Велика старанність, велика любов дружини; але високого в ній ще немає нічого. Тому-то, нарешті, Христос відкриває їй високу таємницю, не виглядом Своїм, а голосом. Як у тих випадках, коли Він перебував серед юдеїв, іноді вони впізнавали Його, а іноді не впізнавали, так і в той час, коли Він говорив, Його впізнавали лише тоді, коли Він хотів. Так, коли Він говорив юдеям: “кого шукаєте?” – вони не впізнавали Його ні за виглядом, ні за голосом, доти, доки Він хотів.
Те ж саме сталося і тут. Христос вимовив тепер тільки ім’я Марії, докоряючи їй і докоряючи за те, що вона так думає про Нього, тоді, як Він живий. Але як же вона відповідає “навернувшись”, між тим, як Христос з нею розмовляв? Мені здається, що вона, сказавши: “де ти поклав Його”, звернулася до ангелів, з наміром запитати їх, чому вони здивувалися, і що Христос, назвавши її на ім’я, знову змусив її обернутися від ангелів у Його бік і по голосу дав упізнати Себе. Дійсно, вона впізнала Його тоді, коли він назвав її, сказавши: “Марія” (Ін. 20:16), і отже, впізнала не за виглядом, а за голосом. Можливо, хтось запитає: звідки відомо, що ангели здивувалися і що тому Марія повернулася назад? Але в такому разі потрібно буде також запитати: звідки відомо, що Марія доторкнулася до Христа і впала до ніг Його? І як це останнє відкривається зі слів: “не торкайся до Мене” (Ін. 20:17), так і перше видно з того, що сказано “навернулася”. Але чому Христос сказав: “не торкайся до Мене”? Деякі кажуть, що Марія просила в Нього духовної благодаті, бо чула, що Він говорив учням: “коли піду” до Отця, то “благатиму Його, і дасть вам іншого Утішителя” (Ін. 14:3,16).
2. Але як вона, яка не була тоді з учнями, могла чути ці слова? З іншого боку, і за своїми поняттями вона далека була від подібного бажання. Та й як вона могла просити про це, коли Він ще не відійшов до Отця? Що ж це означає? Мені здається, що і тепер бажала поводитися з Ним, як колись, і від радості не уявляла собі нічого великого, хоча Він і став по плоті набагато досконалішим. Тому Христос, щоб відхилити її від такої думки і вселити їй не говорити з Ним без усякої обережності (бо і з учнями, як видно, Він уже не поводився так, як і раніше), – піднімає її помисли і через це вчить її побожливішого з Ним поводження. Якби Він сказав: не підходь до Мене, як колись; тепер обставини змінилися, і Я вже не буду поводитися з вами так само, як і раніше, – то це було б неприємно і відлунювало б похвалою і марнославством. Але слова: “бо Я ще не зійшов до Отця Мого” були не обтяжливі і, між тим, висловлювали те саме. Сказавши: “бо Я ще не зійшов до Отця Мого”, Христос дає зрозуміти, що Він поспішає туди і прагне. А хто готовий уже відійти на небо і не буде більше поводитися з людьми, на того вже не слід було дивитися з такими ж думками, з якими дивилися раніше.
Що таке пояснення справедливе, видно з наступних слів: “Іди до братів Моїх, і скажи їм: “Піднімаюся до Отця Мого й Отця вашого, і до Бога Моєго й Бога вашого” (Ін. 20:17). Але ж Він мав намір зробити це не одразу, а через сорок днів: для чого ж говорить так? Для того, щоб підняти помисли Марії і запевнити її, що Він сходить на небо. А слова: “до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого” – відносяться до втілення, тому що і сходження властиве тільки плоті. Христос висловлюється так тому, що говорить із дружиною, яка не уявляла собі нічого великого. Значить, Бог в іншому сенсі Отець Його і в іншому – наш? Саме так. Якщо Бог не в однаковому сенсі – Бог праведних і Бог інших людей, то тим більше – Сина і наш. А оскільки Христос сказав: “скажи братам”, то, щоб на підставі цих слів не стали припускати будь-якої рівності (між Ним і учнями) – Він показує і відмінність: сам Він буде сидіти на престолі Отчому, а вони будуть стояти перед цим престолом.
Отже, хоча Христос, за людським єством Своїм, і став братом нашим, проте за славою – вельми відмінний від нас, відмінний настільки, що й висловити не можна. Тим часом Марія йде, щоб сповістити про це учням (Ін. 20:18). Ось як добре старанність і постійність! Але чому учні тепер не сумують про те, що Христос має намір відійти від них, і не кажуть того, що говорили раніше? Тоді вони сумували тому, що Він ішов на смерть; а тепер, коли Він воскрес, через що їм було сумувати? Марія сповістила їм і про своє видіння, і про слова, які могли втішити їх. Але легко могло трапитися, що учні, слухаючи це, або не повірять дружині, або, повіривши, будуть сумувати за тим, що Христос не удостоїв їх свого з’явлення, хоча й обіцяв з’явитися їм у Галілеї. Тому, щоб вони не тривожилися такими думками, Христос не дав минути й одному дню, але, збудивши в них бажання бачити Його, – як тим, що вони вже знали про Його воскресіння, так і розповіддю дружини, – того самого дня, коли настав вечір, коли вони горіли бажанням бачити Його та були одержимі страхом, – через що ще більш посилювалося їхнє бажання, – з’явився перед ними, і до того ж дивовижним чином.
Чому ж Він з’явився ввечері? Тому, що особливо в цей час, цілком ймовірно, вони перебували в найбільшому страху. Але ось що дивно: як вони не прийняли Його за примару, коли Він увійшов через зачинені двері і раптово? Це, без сумніву, тому, що Марія встигла вже справити в них сильну віру, а до того ж Він і з’явився до них у світлому і лагідному вигляді. Вдень же Він не з’явився для того, щоб учні зібралися всі разом, – бо вони були у великому страху. Тому Він навіть не стукав у двері, але раптово став посеред них, показав їм ребра і руки, а разом з тим і голосом заспокоїв їхні хвилюючі думки, сказавши: “мир вам” (Ін. 20:19), тобто, не бентежтеся. Цим Він нагадав їм слова, сказані перед стражданням: “мир залишаю вам, мир Мій даю вам” (Ін. 14:27), і ще: “у Мені мир майте, а в світі матимете утиск” (Ін. 16:33). “Учні зраділи, побачивши Господа” (Ін. 20:20). Чи бачиш, як слова Його виправдалися на ділі? Що сказав Він перед стражданням: “Побачу вас знову, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не забере у вас” (Ін. 16:22), – то виконав тепер самою справою. Усе ж це привело учнів до досконалої віри. А оскільки вони мали непримиренну суперечку з юдеями, то Він часто повторює: “мир вам”, – пропонуючи в такий спосіб рівнозначну до боротьби розраду.
3. Ось яке перше слово сказав Христос після воскресіння. Тому-то й Павло всюди говорить: “благодать вам і мир”. Жінкам Господь благовістить радість, оскільки жіноча стать була в печалі і на печаль засуджена була першим прокляттям. Таким чином Він, абсолютно пристойно, чоловікам благовістить мир – з причини брані, а жінкам радість – з причини печалі. Знищивши все, що було приводом до скорботи, Христос далі говорить про благотворні наслідки хреста. Таким наслідком був мир. Отже, всі перешкоди тепер усунуті, Христос здобув блискучу перемогу, і все приведено до жаданого кінця. Тому Він, нарешті, каже: “як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас” (Ін. 20:21). Для вас не буде жодних труднощів, як через події, що вже відбулися, так і через гідність моєї особи, – бо Я посилаю вас. Цим Він підносить душі учнів і показує, що їхні слова будуть цілком достовірними, бо вони візьмуть на себе Його справу. І тепер Він уже не благає Отця, але власною владою дарує учням силу. “Сказавши це, дмухнув, і каже їм: прийміть Духа Святого. Кому пробачите гріхи, тому простяться; на кому залишите, на тому залишаться” (Ін. 20:22-23).
Як цар, посилаючи правителів, дає їм владу і ув’язнювати у в’язницю, і визволяти з в’язниці, так і Христос, посилаючи учнів, наділяє їх такою ж владою. Як же Він раніше сказав: “якщо Я не піду, Утішитель не прийде до вас” (Ін. 16:7), а тепер дає Духа? Деякі кажуть, що Христос не повідомив учням Духа, а тільки за допомогою подиху зробив їх здатними до Його прийняття. Адже якщо Даниїл, побачивши ангела, прийшов у “жах” (Дан. 8:17), то чого не зазнали б і учні, якби прийняли цю невимовну благодать, не будучи заздалегідь до того приготовані? Тому-то, кажуть, Христос не сказав: ви прийняли Духа Святого, але “прийміть Духа Святого”. Але не згрішить той, хто скаже, що і тоді учні отримали деяку духовну владу і благодать, тільки – не воскрешати мертвих і творити чудеса, а відпускати гріхи, – тому що різні дарування Духа. Тому-то Христос і додав: “кому пробачите гріхи, тому простяться”, – показуючи, який рід благодатної сили дарується їм. А згодом, через сорок днів, вони отримали силу чудотворення, чому Христос і каже: “ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете Мені свідками в Єрусалимі та в усій Юдеї” (Діян. 1:8); а свідками вони стали за допомогою чудес.
Невимовна, воістину, благодать Духа і різноманітні дари Його! Повідомляє ж Христос дари Духа, щоб ти знав, що в Отця і Сина і Святого Духа один дар і одна влада. Справді, що привласнюється, мабуть, Отцю, те ж саме виявляється приналежним і Синові, і Святому Духу. Як же сказано, що ніхто не приходить до Сина, “якщо те не буде дано йому від Отця Мого” (Ін. 6:65)? Але це ж саме, очевидно, належить і Синові: “Я є, – каже Він, – шлях…: ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). А ось дивись, це ж приписується і Духу: “ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки Духом Святим” (1Кор. 12:3). Так само й апостоли представляються дарованими Церкві від Отця, від Сина, від Духа Святого. І поділ дарувань, як бачимо, засвоюється і Отцю, і Сину, і Святому Духу.
4. Вживемо ж усіх заходів для того, щоб мати в собі Духа, і будемо з усією шанобливістю поводитися з тими, кому ввірена влада діяти благодатними дарами. Справді, велика гідність священиків! “Кому, – сказано, – “пробачте гріхи, тому простяться”. Тому-то й Павло каже: “слухайтеся наставників ваших і будьте покірні” (Євр. 13:17), і: “шануйте їх переважно з любов’ю” (1Сол. 5:13). Справді, ти дбаєш тільки про свої справи, і, якщо їх влаштуєш добре, – не відповідатимеш за інших людей. А священик, хоча б і добре влаштував своє власне життя, але якщо не буде з належною ретельністю дбати про життя твоє і всіх інших, ввірених його опікунству, то разом з порочними піде до геєни, і часто, безневинний у своїх справах, він гине через ваші беззаконня, якщо не виконає належно всього, що до нього стосується. Отже, знаючи, яка велика загрожує небезпека священикам, надавайте їм велику любов. На це вказав і Павло, коли сказав: “вони невсипно дбають про душі ваші”, і – не просто, але “зобов’язані дати звіт” (Євр. 13:17). Тому їм треба виявляти велику повагу. Якщо ж і ви разом з іншими станете ображати їх, то і ваші справи не будуть благоуспішними. Допоки керманич благодушествує, доти і ті, хто пливе на кораблі, безпечні; а якщо він, від образ і ворожих дій з боку супутників, перебуває в горі, то вже не може ні бути пильним, як і раніше, ні діяти зі звичайним своїм мистецтвом, і неохоче піддає їх незліченним лихам.
Так і священики, якщо користуватимуться у вас належною честю, в змозі будуть влаштувати і ваші справи, як слід; а якщо ви будете засмучувати їх, то послабите їхні руки і зробите так, що їх разом із вами легко захоплять хвилі, хоч би вони були й вельми мужні. Поміркуй про те, що сказав Христос про юдеїв: “на Мойсеєвому сидінні сіли книжники й фарисеї, тож усе, чого вони накажуть вам дотримуватися, дотримуйтесь і робіть” (Мф. 23:2-3). Тепер же не можна сказати, що священики сіли на Мойсеєве сидіння; ні, вони сіли на Христове сидіння, тому що прийняли Христове вчення. Тому й Павло каже: “ми – посланці від імені Христового, і немовби Сам Бог увещевает через нас” (2Кор. 5:20). Чи не бачите, як усі підкоряються владі мирській? Хоча підлеглі часто перевершують начальників і знатністю роду, і життям, і мудрістю, проте, з поваги до того, хто їх поставив, вони не думають ні про що це, але шанують визначення царя, яким би не був той, хто отримав над ними начальство. Такий-то в нас страх, коли поставляє начальника людина!
Але коли висвячує Бог, – ми і зневажаємо висвяченого, і ображаємо його, і переслідуємо незліченними ганьбами, і, тоді як нам заборонено судити і своїх братів, випробовуємо язик на священиків. І яке знайдемо ми собі виправдання, коли у своєму оці не бачимо колоди, а в іншого зі злісним старанням помічаємо і сучок? Невже не знаєш, що, коли судиш таким чином інших, готуєш і собі самому найтяжчий осуд? Кажу це не тому, щоб я схвалював тих, хто негідно проходить служіння священства; ні, – я вкрай шкодую за ними і плачу; проте однакож стверджую, що і в цьому разі підлеглі, і особливо люди найпростіші, не мають права судити їх. Нехай життя священика буде найпорочнішим; але, якщо ти уважний до самого себе, то не зазнаєш жодної шкоди в тому, що йому довірено від Бога. Якщо Господь змусив говорити ослицю і через волхва дарував духовні благословення; якщо, таким чином, і через безсловесні вуста ослиці, і через нечистий язик Валаама Він діяв для невдячних іудеїв, то тим паче для вас, якщо ви будете вдячні, Він зробить зі свого боку все, що треба, і пошле Духа Святого, – хоч би й украй порочні були священики. Адже і чистий (священик) не своєю власною чистотою привертає Духа Святого; але все робить благодать. “Бо все ваше, – говориться, – чи Павло, чи Аполлос, чи Кіфа” (1Кор. 3:21-22).
Усе, що довірено священикові, є єдиний Божий дар; і, скільки б не досягла успіху людська любомудрість, вона завжди буде нижчою від тієї благодаті. Кажу це не для того, щоб ми безтурботно розпоряджалися своїм життям, а для того, щоб ви, підлеглі, бачачи недбальство когось із предстоятелів, не примножували з цього приводу для самих себе зла. Але що я кажу про священиків? Ні ангел, ні архангел не може чинити жодної дії на те, що дарується від Бога: тут усе влаштовує Отець і Син і Святий Дух, а священик тільки звужує свій язик і простягає свою руку. Та й несправедливо було б, якби через порочність іншої особи зазнавали шкоди ті, хто з вірою приступає до символів нашого спасіння. Отже, знаючи все це, будемо і Бога боятися, і поважати Його священиків, роблячи їм усяку честь, щоб і за свої добрі справи, і за повагу до них отримати від Бога велику нагороду, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю, зі Святим Духом слава, держава, честь, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 87

Ін. 20:24-25. Фома ж, один із дванадцяти, званий Близнюк, не був тут із ними, коли приходив Іісус. Інші учні сказали йому: ми бачили Господа. Але він сказав їм: Якщо не побачу,… не повірю. та ін.

1. чому Іісус Христос з’явився ап. Фомі тільки через вісім днів після явлення іншим учням. – Чому Іісус Христос зберіг на своєму тілі рубці ран. – 2. Різниця характерів апп. Петра та Іоанна: перший був живий і гарячий, другий більш піднесений і проникливий. – 3 и 4. Яке щастя бачити Іісуса Христа у славі! – Не потрібно нічого шкодувати, щоб тільки досягти вічного блаженства. – Споглядання майбутніх благ робить теперішнє життя простим, приємним і легким. Сила любові. – Порівняння любові ап. Павла до Іісуса Христа з нашою любов’ю. – Порок користолюбства і способи боротьби з ним. – Неправильне вживання земних благ.

1. Як вірити просто і без розбору – справа легковажності, так і надміру випробовувати і більше, ніж потрібно, досліджувати – справа розуму вкрай впертого. Тому-то і Фома піддається осуду. Коли апостоли сказали йому: “ми бачили Господа”, – він не повірив, не стільки через недовіру до них, скільки тому, що вважав неможливою цю справу, тобто воскресіння з мертвих. Він не сказав: я не вірю вам, але: “не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю”. Але чому в той час, як усі були зібрані, не було його одного? Ймовірно, він тоді не повернувся ще з колишнього розсіювання. А ти, коли бачиш цього учня невіруючим, подумай про людинолюбство Господнє, що й заради однієї душі показує себе в ранах, приходить і для порятунку одного, хоча й більше за інших наполегливого. Справді, Фома шукав собі посвідчення за допомогою найгрубішого почуття і не вірив навіть очам. Він не сказав: якщо не побачу, але: якщо не відчую, щоб дізнатися, чи не привид це, що я бачу. Без сумніву, і учні, що сповістили, були вже варті віри, так само як і Сам, що обіцяв це; проте проте однакож, якщо Фома шукав собі більшого, то Христос не відмовив йому і в цьому.
Для чого ж Він з’являється йому не відразу, а через вісім днів? Для того, щоб Фома, слухаючи протягом цього часу переконання учнів і чуючи одне й те саме, запалився більшим бажанням і став твердішим у вірі на майбутній час. Але звідки він знав, що і ребра прободені? Чув це від учнів. Чому ж цьому він повірив, а тому не повірив? Тому, що то була подія абсолютно незвичайна і чудесна. Але ти зверни увагу на правдолюбство апостолів: вони не приховують недоліків ні своїх, ні чужих, але описують їх з усією істиною. Отже, знову з’являється Іісус і не чекає, доки (Фома) почне просити Його або скаже щось подібне, але ще до того, як той сказав щось, виконує його бажання, показуючи тим, що Він був з учнями, і в той час, коли (Фома) говорив з ними. Він вжив ті ж самі слова, сильно докоряючи його і напоумляючи на майбутній час. Сказавши: “подай перст твій сюди і подивися на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої”, – додав: “і не будь невіруючим, але віруючим” (Ін. 20:27). Чи бачиш, що сумнів походив від невір’я? Але так було до того, як отримали Духа Святого; а після – не так: вони вже були досконалі. І не цими тільки словами Христос докорив, а й подальшими. Коли Фома, упевнившись, заспокоївся і вигукнув: “Господь мій і Бог мій!”, – Христос сказав: “ти повірив, бо побачив Мене; блаженні ті, що не бачили, і ті, що увірували” (Ін. 20:28-29). Віра в тому, справді, і полягає, щоб приймати невидиме: “віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому” (Євр. 11:1). А блаженними Він називає тут не одних тільки учнів, а й тих, які увірують після них. Але ж учні, скажеш, побачили і увірували? Однак, вони нічого подібного не вимагали, але від похоронних пелен негайно прийняли слово про воскресіння і перш, ніж побачили самого Христа, вже показали повну віру.
Отже, якщо хто нині скаже: як би я хотів жити в ті часи і бачити Христа, що творить чудеса! – той нехай подумає, що “блаженні ті, хто не бачив і увірував”. При цьому випадку справедливо можна здивуватися, яким чином тіло нетлінне мало на собі виразки цвяхові, і як можливо було торкатися його смертною рукою? Але не бентежся: це було справою поблажливості. Тіло настільки тонке й легке, що ввійшло крізь зачинені двері (Ін. 20:26), очевидно, не було притаманним усякій дебелості; але Христос показує його таким для того, щоб запевнити у воскресінні й навчити, що саме Його розп’ято, а не хтось інший воскрес замість Нього. Тому-то Він воскрес, маючи на Собі знаки хреста; тому ж Він вкушає і їжу. І апостоли дуже часто представляли це, як свідчення воскресіння, кажучи: “які з Ним їли і пили” (Діян. 10:41). Бо як до розп’яття ми бачимо, як Він ходить по хвилях, і проте ж не говоримо, що тіло Його було іншого єства, а не нашого, так і після воскресіння, бачачи на Ньому виразки, не станемо називати Його тлінним, – тому що Він показував їх для учня. “Багато створив Іісус перед учнями Своїми й інших чудес” (Ін. 20:30). Оскільки цей євангеліст сказав менше за інших, то каже, що і всі інші сказали не все, але стільки, скільки потрібно було для залучення слухачів до віри. А якби, каже, все було описано, то гадаю, що і світ не вмістив би книг (Ін. 21:25).
2. Звідси ясно, що не з вихваляння говорили про чудеса, які вони описали, але єдино – для користі. Та й як можливо, щоб вони описали з хвастощів, коли більшу частину їх опустили? Але чому ж вони не про всі розказали? Переважно – через їхню безліч; потім вони думали й про те, що хто не повірить сказаному, той не повірить і більшому, а хто прийме це, тому нічого більше не потрібно буде для утвердження у вірі. Утім, мені здається, що тут (євангеліст) говорить тільки про знамення, що були після воскресіння, чому й зауважує: “перед учнями Своїми” (Ін. 20:30). Як до воскресіння потрібні були багато чудес для того, щоб увірували, що Христос є Син Божий, так після воскресіння – для того, щоб переконалися, що Він воскрес. Тому й додав: “перед учнями Своїми”, тому що після воскресіння звертався тільки з ними, чому й говорив: “світ уже не побачить Мене” (Ін. 14:19). Потім, щоб ти знав, що все це було зроблено тільки заради учнів, додає: “і, віруючи, мали життя в ім’я Його” (Ін. 20:31). Тут Він звертає мову взагалі до людей і показує, що сказав про це не заради Того, у кого ми віруємо, а переважно для нашої власної користі. “В ім’я Його”, тобто, через нього, – тому що Він є “життя” (Ін. 14:6).
“Після того знову з’явився Іісус учням Своїм при морі Тиверіадському” (Ін. 21:1). Бачиш, що Він не постійно поводиться з ними і не так, як раніше? З’явився ввечері, і зник; потім – ще одного разу, через вісім днів, і знову зник; потім тепер – на морі, і знову при великому страху. Але що означає: “з’явився”? З цього видно, що, якби Він не зійшов, то не був би видимим, оскільки тіло Його було вже нетлінним і безсмертним. А для чого згадав про місце? Щоб показати, що Христос позбавив їх надмірного страху, так що вони виходили вже з дому і ходили всюди. Вони вже не сиділи, замкнувшись у домі, але, уникаючи небезпеки від юдеїв, вирушили в Галілею. І ось Симон іде ловити рибу. Оскільки Христос не постійно перебував із ними, а Дух Святий ще не був їм дарований, і вони залишалися тоді без усякого доручення, то, не маючи жодної справи, вони звернулися до свого промислу. “Були разом Симон Петро, і Фома,… і Нафанаїл”, покликаний Пилипом, “і сини Зеведєєви, і двоє інших” (Ін. 21:2). Оскільки, кажу, у них не було жодної справи, то вони пішли ловити рибу і займалися цим уночі, бо боялися. Про ловлю ж риби говорить і Лука (Лк. 5:1-10), але розуміє не цю подію, а іншу. Інші учні пішли (за Петром), тому що вони вже не розлучалися один з одним, а разом з тим хотіли подивитися на ловлю і з користю вжити вільний час.
Отже, вони працюють, і коли втомилися, їм з’являється Іісус, але не одразу виявляє Себе, а спочатку входить з ними в розмову. Він каже їм: “Чи є у вас якась їжа?” (Ін. 21:5). – Вступає в розмову абсолютно по-людськи, наче має намір що-небудь купити в них. Коли ж вони відгукнулися, що у них немає нічого, Він наказав їм кинути праворуч: вони кинули і отримали улов. А коли вони впізнали Його, то учні Петро та Іван знову виявляють особливості своїх характерів. Той був полум’яним, а цей піднесеним; той стрімкішим, а цей проникливішим. Тому Іоанн перший впізнав Іісуса, а Петро перший пішов до Нього, – бо не малі були при цьому і знамення. Які ж саме? По-перше, спіймано було безліч риби; потім, мріжджа не розірвалася; далі, вони знайшли готовими вугілля і “вогонь, що був розкладений, і рибу, що лежала на ньому, та хліб” (Ін. 21:9) ще до того, як досягли берега. Тепер Христос творив уже не з готової речовини, як за деяким доглядом творив раніше. Тож Петро, як тільки впізнав Його, кинув усе – і рибу, і мрежі, і перепоясався. Бачиш і шанобливість, і любов? Хоча учні були на відстані двох сотень ліктів, але Петро, незважаючи й на це, не захотів чекати, доки прийде на судні, але поспішив вплав.
Що ж Іісус? “Приходьте, – каже, – обідайте… Ніхто не смів запитати Його” (Ін. 21:12). Тепер вони вже не мали своєї звичайної сміливості, не наважувалися, як колись, і не зверталися до Нього з промовою, але в мовчанні, з великим страхом і благоговінням сиділи і дивилися на Нього. Вони знали, “що це Господь” (Ін. 21:12), і тому не питали: “хто Ти?” Бачачи обличчя, що змінилося, сповнене надзвичайної величі, вони були дуже здивовані й хотіли б що-небудь запитати про це; але страх і свідомість, що це був не інший хто, а саме Він, утримували їх від запитання, і вони лише куштували те, що Він створив Своєю високою владою. Тут Він уже не дивиться на небо і не робить нічого людського, як це було колись, показуючи, що й тоді це робилося з поблажливості. А що Він не постійно і не так, як колись, поводився з учнями, про це говорить євангеліст: “це вже втретє з’явився Іісус учням Своїм по воскресінні Своєму з мертвих” (Ін. 21:14). Христос наказує принести і частину риби, щоб показати, що те, що вони бачили, – не привид. Утім, тут не говориться, щоб Він сам їв із ними, але Лука в іншому місці говорить про Нього: “і, взявши, їв перед ними” (Лк. 24:43). з ними ж і їв (Діян. 10:41) Як це було, ми не можемо сказати. Без сумніву, це відбувалося якось дивовижно, не тому, щоб єство ще потребувало, але – за поблажливістю, для доказу воскресіння.
3. Слухаючи про це, ви, можливо, запалилися і назвали блаженними тих, які зверталися з Ним, так само як і тих, які будуть у спілкуванні з Ним у день загального воскресіння. Вживемо ж усіх заходів до того, щоб побачити Його дивовижне обличчя. Якщо тепер, коли тільки чуємо про це, ми так запалюємося і хотіли б жити в ті дні, коли і Він жив на землі, чути Його голос, бачити Його обличчя, приходити до Нього, торкатися Його та служити Йому, то подумай, що значить – бачити Його, коли Він уже не у смертному тілі та діє не по-людськи, а дориноситься38 ангелами, коли й ми самі будемо у безсмертному тілі й, споглядаючи Його, насолоджуватимемося і іншими блаженствами, які перевищують усяке слово. Тому-то, благаю вас, будемо всіляко намагатися про те, щоб не позбутися такої слави. І в цьому немає нічого важкого, якщо тільки ми захочемо, – нічого обтяжливого, якщо будемо уважними: “якщо терпимо, то з Ним і царювати будемо” (2Тим. 2:12). Що ж означає: “терпимо”? Якщо будемо переносити скорботи, гоніння, якщо будемо йти тісним шляхом. Тісний шлях сам по собі важкий, але від нашої рішучості і надії на майбутнє робиться легким. “Бо короткочасне легке страждання наше виробляє в безмірному надлишку вічну славу, коли ми дивимося не на видиме, а на невидиме, бо видиме тимчасове, а невидиме вічне” (2Кор. 4:17-18).
Отже, піднесімо очі наші на небо і будемо постійно уявляти і споглядати тамтешнє. Якщо ми завжди матимемо це в думках, то й тутешні задоволення не будуть для нас привабливими, і прикрощі не будуть обтяжливими. І над цим, і над подібним ми будемо сміятися, і вже ніщо не в змозі буде ні поневолити, ні надмітитися над нами, якщо тільки ми бажанням своїм кинемося туди і будемо дивитися на ту любов. І що я кажу: не будемо сумувати при справжніх лихах? Ми не будемо навіть помічати їх: така вже властивість любові. Кого ми любимо і хто перебуває не разом із нами, але далеко від нас, того-то саме ми й уявляємо собі щодня. Велика, воістину, сила любові: вона усуває душу від усього і прив’язує до улюбленого предмета. Якщо ми так полюбимо Христа, то все тутешнє здаватиметься нам тінню, все – тільки ознакою і сном. Тоді й ми скажемо: “Хто відлучить нас від любові Божої: лихо, чи тіснота…?” (Рим. 8:35). Не сказав: майно, багатство, краса, бо все це вкрай нікчемне і зневажливе, але вказав на те, що вважається тяжким, – на голод, гоніння, смерть. Він і це знехтував, як нічого незначуще, а ми через гроші розлучаємося з нашим життям і усуваємося від світла. Павло віддає перевагу любові до Нього і смерті, і життю, і сьогоденню, і майбутньому, і всякій взагалі тварі; а ми, щойно побачимо трохи золота, негайно спалахуємо і зневажаємо закони Христові.
Якщо неприємно чути про це, то тим менше треба терпіти це на ділі. Але в тому-то й біда, що ми, коли чуємо це, – жахаємося, а коли робимо, – не жахаємося, навпаки, ми і легковажно присягаємося, і порушуємо клятви, і хитруємо, і вимагаємо лихвових відсотків, і не дбаємо про цнотливість, і залишаємо старанну молитву, і порушуємо більшу частину заповідей, і заради грошей не звертаємо жодної уваги на своїх побратимів. Так, хто упереджений до багатства, той заподіює тисячу лиха ближньому, а разом з ним і собі самому. Він легко дратується, ганьбить, називає потворою, клянеться, порушує клятву і не дотримується навіть і того, що наказує старозавітний закон. Хто любить багатство, той не буде любити навіть ближнього, а тим часом, нам заповідано заради царства любити самих ворогів. І якщо ми, виконуючи стародавні заповіді, не можемо досягти Царства Небесного, “якщо праведність наша не перевершить” їх (Мф. 5:20), то, порушуючи і їх, як отримаємо виправдання? Упереджений до багатства не тільки не стане любити ворогів, а й на самих друзів дивитиметься, як на ворогів.
4. Та що я кажу про друзів? Пристрасні до багатства часто не визнають самої природи. Така людина ні спорідненості не знає, ні знайомства не пам’ятає, ні віку не шанує, нікого не має другом, але до всіх виявляє ворожу прихильність, більше ж за всіх – до самої себе, – не тому тільки, що губить душу свою, а й тому, що обтяжує себе незліченними турботами, трудами, смутком. Він наважується на подорожі, наражається на неприємності, небезпеки, підступи і все подібне, аби тільки мати в себе корінь зол і нарахувати багато золота. Що може бути жахливішим за таку хворобу! Людина, одержима нею, відмовляється і від розкоші, і від усякого задоволення, через які так багато грішать люди, і позбавляє себе слави та честі. Той, хто любить багатство, всіх підозрює і має безліч обвинувачів, заздрісників, наклепників і зловмисників. Ті, хто скривджений ним, ненавидять його, тому що зазнали від нього зла; ті, хто ще нічого не зазнав, озброюються проти нього, з побоювання потерпіти і зі співчуття до потерпілих; а нарешті, і люди великі й могутні, частково через обурення на нього, із жалю до нижчих, а частково і через заздрість, також стають його ворогами і ненавидять його.
Але що я кажу про людей? Проти кого сам Бог озброєний, – яка залишається тому надія, яка втіха, яка втіха? Упереджений до багатства ніколи не буде в змозі користуватися ним; він буде рабом і стражем його, але не паном. Намагаючись завжди збільшити, він ніколи не захоче витрачати його, але буде виснажувати себе. буде біднішим за всіх жебраків, тому що ніколи не задовольнить своєї пристрасті. Але ж гроші існують не для того, щоб берегти їх, а для того, щоб ними користуватися. Якщо ж ми станемо закопувати їх від інших, то чи може бути щось жалюгідніше за нас, коли ми всюди бігаємо і намагаємося все захопити, щоб замкнути в себе в домі та вилучити із загального вжитку? Є, втім, і інша недуга, не менша за цю. Одні заривають гроші в землю, а інші марнують для утроби, на розкіш і пияцтво, і в такий спосіб разом із покаранням за неправду накликають на себе покарання за сластолюбство. Одні вживають їх на дармоїдів і підлесників, інші – на гру і блудниць, а треті – на інші подібні потреби, і таким чином прокладають собі незліченні шляхи, що ведуть до геєни, і залишають прямий і законний шлях, який веде до неба, тим часом як цей шлях не тільки приносить вигоду, а й приємніший за ті шляхи.
Хто дає блудницям, той робиться смішним і ганебним; він матиме багато сварок, а задоволення коротке, краще ж сказати – навіть і короткого не отримає. Скільки б не давав він знедоленим жінкам, вони нітрохи не будуть вдячні йому: “чужий дім – просвердлена посудина” (Притч. 23:27). До того ж цей рід безсоромний, і Соломон любов такої жінки уподібнив пеклу. Вона тоді тільки заспокоюється, коли побачить свого коханця таким, що нічого вже не має. Краще ж сказати, – вона і тоді не заспокоюється, але ще більше величається, зневажає того, хто лежить, піддає його великому висміюванню і стільки робить йому зла, що й описати не можна. Не таке задоволення врятованих. Тут ніхто не має суперника в любові, але всі радіють і веселяться – як ті, що благоденствують, так і ті, що дивляться на них. Ні гнів, ні смуток, ні печаль, ні сором, ні ганьба не бентежать душі такої людини; навпаки, там великий спокій совісті і велика надія на майбутнє, світла слава і велика честь, повне благовоління Боже і безпека. Немає там жодної скелі і ніякої небезпеки, навпаки – недоступний для хвиль притулок і тиша. Уявляючи собі все це і порівнюючи одне задоволення з іншим, виберемо для себе найкраще, щоб сподобитися і майбутніх благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

* * *

38  Т.е. носиться на списах (грец. “дорос”). Був звичай воєначальників, які перемогли, нести особливим чином за допомогою списів для прославлення.

Бесіда 88

Ін. 21:15. Коли ж вони обідали, Іісус каже до Симона Петра: Симон Іонин, чи любиш ти Мене більше, ніж вони? Петро каже Йому: Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Іісус каже йому: Паси ягнят Моїх.

Зміна в настрої ап. Петра після падіння. – Петро як учитель світу. – 2. Смирення і лагідність ап. Іоанна. – 3. Добрі плоди вивчення і роздумів про Слово Боже. – Турботи віку цього і блага світу цього суть шипи, що колють нас з усіх боків. – Духовні блага тішать погляд. – Ще до нагороди небесної люди отримують тут плоди добрих справ. – Теж саме і з поганими справами: ще до пекла, вони тут виробляють муки совісті. – Наслідки гріха. – Каяття Ахава, яке потрібно наслідувати, щоб отримати прощення гріхів. – Скупість руйнує благо, вироблене милостинею. – Плоди добрих справ.

Багато чого й іншого може принести нам дерзновення перед Богом і зробити нас славними і високоповажними; але переважно перед усіма, ми здобуваємо благовоління згори піклуванням про ближніх. Ось цього і Христос вимагає від Петра. Коли трапеза учнів добігала кінця, “Іісус говорить до Симона Петра: Симон Іонин, чи любиш ти Мене більше, ніж вони? Петро каже Йому: Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Іісус скаже йому: Паси ягнят Моїх” (Ін. 21:15) Чому ж, крім інших учнів, розмовляє про це з Петром? Тому що він був обраний з апостолів, уста учнів, верховний у їхньому лику, чому й Павло приходив колись бачити його переважно перед іншими. Водночас Христос доручає йому піклування про братію і для того, щоб показати, що відтепер він повинен мати відвагу, тому що зречення його віддано забуттю. Не згадує про його зречення і не засуджує його за те, що було; але каже: якщо ти любиш Мене, то піклуйся про братію; покажи тепер ту гарячу любов, яку ти завжди виявляв і яку втішався; душу свою, яку ти обіцяв покласти за Мене, віддай за овець Моїх. Коли його запитали вперше і вдруге, Петро покликав у свідки самого Ведучого найпотаємніші таємниці серця. Коли ж потім запитаний був і втретє, то зніяковів, побоявшись, щоб знову не трапилося того самого, що було колись, бо й тоді він говорив з упевненістю, але наслідки спростували його. Тому знову вдається до Христа і каже: Ти знаєш, тобто, і теперішнє, і майбутнє.
Бачиш, як він виправився і став розсудливішим? Уже не упирається у своїй думці і не суперечить. Тому-то він і зніяковів. Можливо, я думаю тільки, ніби кохаю, а насправді не кохаю, як і раніше я багато думав про себе і говорив з упевненістю, але наслідки спростували мене. А тричі Христос запитує його і тричі заповідає йому одне й те саме, щоб показати, як високо Він цінує піклування про Своїх овець, і що це особливо служить знаком любові до Нього. Сказавши йому про любов до Себе, Христос пророкує йому і мучеництво, якому він піддасться, і тим показує, що те, що Він говорив йому, говорив не через недовіру до нього, а навпаки, через цілковиту впевненість у ньому, бажаючи показати взірець любові до Себе й навчити нас, як саме ми маємо любити Його насамперед. Ось чому каже: “Воістину, воістину кажу тобі: коли ти був молодий, то сам перев’язувався, і ходив, куди хотів, а коли постарієш, то простягнеш руки твої, і інший перев’яже тебе, і поведе, куди не хочеш” (Ін. 21:18). Безсумнівно, що Петро сам цього хотів і бажав, тому Христос і сповістив йому це. Він неодноразово говорив: “Я душу мою покладу за Тебе” (Ін. 13:37), і: “Хоч би я мав померти з Тобою, але від Тебе не відречуся” (Мф. 26:35); тому Христос і влаштував за його бажанням.
Що ж означає: “куди не хочеш”? Христос говорить тут про властивість природи, про необхідний закон плоті, про те, що душа неохоче розлучається з тілом, тож, хоча б намір був і твердий, але й при цьому природа виявляє себе. Ніхто без страждання не розлучається з тілом, і це Бог влаштував, як я і раніше говорив, для користі, щоб небагато було насильницьких смертей. Адже якщо і при цьому диявол встигає спонукати до самогубства і вельми багатьох доводить до стремнин і прірв, то, якби не така була любов душі до тіла, багато хто негайно б кидався до цього навіть від самої нікчемної печалі. Отже слова: “куди не хочеш” означають природну любов. Чому Христос, сказавши: “коли ти був молодий”, говорить потім: “а коли постарієш”? Цим показує, що Петро тоді був уже не молодий, як це і справедливо, але й не старий, а в досконалому віці. Для чого ж він нагадав йому про колишнє життя? Щоб показати, що такими є Його справи. У життєвих справах людина молода буває корисною, а постаріла – марною; а в Моїх справах, каже, не так: навпаки, з настанням старості звитяга блискучіша і мужність славніша, не зустрічаючи жодних перешкод від віку. І цього він говорив не для того, щоб налякати, а для того, щоб надихнути, бо Він знав його бажання, знав, що він віддавна полум’яно прагнув цього блага. Разом з тим Христос вказує тут і на образ його смерті. Оскільки Петро завжди хотів бути в небезпеках за Нього, то Він каже: будь спокійний, Я виконаю твоє бажання, тож, чого ти не зазнав у юності, то зазнаєш у старості.
Далі, євангеліст, збуджуючи слухача, додав: “Сказав же це, даючи зрозуміти, якою смертю Петро прославить Бога” (Ін. 21:19). Не сказав: помре, але: “прославить Бога”, щоб ти знав, що страждання за Христа становлять славу і честь стражденного. “І, сказавши це, каже йому: іди за Мною”. Тут Христос знову вказує на Своє піклування про нього і на Свою велику прихильність до нього. Якщо ж хто запитає: чому ж престол єрусалимський отримав Яків? – то я відповім, що Петра Христос поставив учителем не для цього престолу, але для всесвіту. “Петро ж, обернувшись, бачить учня, що йде за ним, якого любив Іісус і який на вечері, прихилившись до грудей Його, сказав: Господи! хто зрадить Тебе?” (Ін. 21:20).
2. Для чого нагадав нам про колишнє тоді лежання? Не просто і не без причини, але – щоб показати, яке Петро мав дерзновення після свого зречення. Раніше він не смів запитати, але доручив це іншому, а тепер йому ввірено навіть піклування про братію. Тепер він не тільки не доручає іншому того, що до нього стосується, але вже й сам за іншого запитує Учителя: Іоанн мовчить, а він говорить. Тут же євангеліст показує і любов до нього (Петра). Дійсно, Петро дуже любив Іоанна; це видно і з наступних подій, та й узагалі в усьому Євангелії та в Діяннях виявляється їхня взаємна любов. І ось, оскільки Христос передбачив Петру велич, вручив йому всесвіт, провістив мучеництво і засвідчив, що його любов більша від любові інших, то Петро, бажаючи мати його своїм спільником, каже: “Господи, а він що?” Чи не піде і він одним із нами шляхом? Як раніше, не наважуючись сам запитати, доручив це Іоанну, так тепер, платячи йому тим самим і думаючи, що він хотів би запитати про себе, але не сміє, сам бере на себе запропонувати про нього питання.
Що ж Христос? “якщо Я хочу, щоб він перебував, доки прийду, що тобі до того? ти йди за Мною”. (Ін. 21:22) Оскільки Петро говорив із крайньої турботливості й не бажаючи розлучитися з Іоанном, то Христос, показуючи, що хоч би скільки він його любив, але любов його не зрівняється з любов’ю самого Христа, – говорить: “Якщо Я хочу, щоб він пробув, то тобі яке діло до того?” Цим Він вчить нас не журитися і не цікавитися більше, ніж скільки Йому завгодно. Петро завжди був палкий і швидкий на такі запитання, а тому Христос цими словами знову приборкує його палкість і навчає не бути надміру цікавим. “І пронеслося це слово між братами”, тобто, між учнями, “що учень той не помре. Але Іісус не сказав йому, що не помре, але: Якщо Я хочу, щоб він перебував, доки прийду, що тобі до того?” (Ін. 21:23). Не думай, каже, що Я однаково влаштую вашу долю. А це він зробив тому, що тепер не на часі була їхня взаємна любов. Оскільки вони повинні були взяти на себе піклування про всесвіт, то їм уже не слід було бути разом один з одним: це було б дуже шкідливо для всесвіту. Тому-то Христос і каже Петру: тобі доручено справу; піклуйся про неї, звершуй її, терпи і подвизайся. Що, якщо Я хочу, щоб Іоанн тут перебував? Ти дивись за своєю справою і про неї дбай.
Поміть і тут скромність євангеліста. Сказавши про думку учнів, він виправляє її, бо вони не зрозуміли того, що Христос сказав. Але “Іісус не сказав, – каже, – що не помре, але: якщо Я хочу, щоб він перебував” (Ін. 21:23). “Цей учень і свідчить про це, і написав це, і знаємо, що правдиве свідчення його” (Ін. 21:24). Чому він один так говорить, тоді як ніхто інший цього не робить, і вже іншим разом сам свідчить про себе, тим часом як це неприємно слухачам? Яка тому причина? Кажуть, що він після всіх приступив до написання (євангелія), будучи на те спонуканий і збуджений Богом. Тому він постійно вказує на любов Його до себе, натякаючи тим на причину, через яку зважився писати. Тому ж часто згадує і про те (що його свідоцтво істинне), надаючи через те достовірність своєму слову і показуючи, що він приступив до цього за спонуканням згори: “і знаємо, – говорить, – що істинне свідоцтво його”, про що він оповідає. Якщо ж багатьох це не запевнить, то їм можна запевнитися з наступного. З чого ж? З того, що сказано далі.

“Багато чого й іншого створив Іісус; але, якби писати про те докладно, то, гадаю, і самому світові не вмістити б написаних книг. Амінь” (Ін. 21:25). Звідси видно, що я писав без упередженості. Якщо при такій безлічі я не сказав навіть і стільки, скільки інші, але, опустивши більшу частину їх, виставив на вид підступи іудеїв і розказав, як вони кидали в Нього камінням, як ненавиділи Його, ображали та зневажали, як іменували Його навіть біснуватим та ошуканцем, то явно, що я писав без лестощів. Хто лестить, той зазвичай чинить якраз навпаки, все ганебне приховує, а справи блискучі викладає. І ось чому він із цілковитою упевненістю написавши те, що написав, не відмовляється виставити своє власне свідчення, закликаючи розглянути й дослідити кожну подію окремо. Адже й у нас є звичай, коли ми вважаємо що-небудь безсумнівно вірним, не відмовлятися від власного про те свідчення. Якщо ж це робимо ми, то тим більше він, який писав за навіюванням Духа. Так говорили, проповідуючи, й інші апостоли: “ми свідки” того, що проповідуємо, і “І Дух…, якого Бог дав тим, хто слухався його” (Діян. 5:32). До того ж Іоанн був присутній при всіх (подіях), не полишав Христа і під час розп’яття, і йому доручено було Матір: все це знак, що (Христос) любив його і що він знав усе в точності. Якщо ж він сказав, що знамень було здійснено так багато, – ти цьому не дивуйся, але подумай про невимовну силу Творящого і прийми з вірою сказане. Як для нас легко говорити, так, або ще набагато легше, для Нього робити те, що Йому завгодно. Йому досить було забажати і – все здійснилося.
3 Будемо ж ретельно уважно слухати сказане і не перестанемо читати і пояснювати. Від частого читання ми отримаємо багато користі; через це ми в змозі будемо очистити життя своє і винищити в собі терни. Такими є саме гріхи і життєві турботи, – безплідні і болючі. Як тернистість, з якого б боку не торкнулися її, вражає того, хто торкається, так і життєві справи, з якого б боку не приступив до них, завжди наводять смуток на того, хто пов’язує себе ними і піклується про них. Але духовні справи не такі; навпаки, вони схожі на дорогоцінний камінь, який, як не повернеш його, – звідусіль тішить зір. Наприклад, чи створив хто милостиню? Він не тільки живиться надією на майбутнє, а й насолоджується і тутешніми благами: він нічого не боїться і все робить із великою зухвалістю. Чи подолав хто зле бажання? Ще до настання царства, він уже тут отримує плід, чуючи похвалу і схвалення від усіх, а насамперед від власної совісті. Та такою є й кожна добра справа, тим часом як справи злі, ще до геєни, вже тут мучать совість. Якщо ти грішиш, то, чи подумаєш про майбутнє, – вражаєшся страхом і трепетом, хоча ніхто не карає тебе; чи подумаєш про теперішнє, – маєш багато ворогів і живеш у підозрі, і не можеш навіть прямо подивитися на тих, хто тебе скривдив, а ще краще – на тих, хто не скривдив. Від гріха не стільки отримуємо ми задоволення, скільки скорботи: тут і совість волає, і сторонні люди засуджують, і Бог прогнівається, і геєна загрожує поглинути нас, і думки не можуть заспокоїтися.
Важкий, воістину важкий і нестерпний гріх, – важчий від усякого свинцю. Хто усвідомлює його за собою, той аж ніяк не може дивитися прямо, хоча б був і дуже нечутливий. Так Ахаав, хоча був украй нечестивий, але, відчувши гріх, ходив з пониклою головою, журився і сумував. Тому-то він і вретище поклав на себе, і проливав джерела сліз. Якщо і ми будемо це робити, якщо будемо плакати, як Ахаав, і складемо з себе гріхи, як Закхей, то і ми отримаємо прощення. Як при пухлинах і виразках, скільки б хто не докладав до них ліків, не зупинивши наперед матерії, що припливає і розтравлює рану, все буває марно, бо не зупинено джерело зла, – так буває і з нами: якщо ми не стримаємо рук від корисливості й не прорвемо цього нечистого потоку, то, хоч би стали давати і милостиню, все буде марно. Що вилікує милостиня, те затопить, зіпсує і зробить ще гіршим любостяжання. Перестанемо ж спочатку хижачити, і тоді вже станемо подавати милостиню. Якщо ж ми самі будемо прагнути в прірву, то де в нас буде можливість зупинитися? Коли людину, що падає, один потягне вгору (що робить милостиня), а інший потягне донизу, то від такої боротьби не станеться нічого більшого, окрім того, що ця людина буде розірвана. Отже, щоб нам не потерпіти цього і щоб милостиня не залишила й не покинула нас у той час, як користолюбство тягне нас назовні, – полегшимо себе та злетіти в гору. Тоді, звільнившись від справ злих і зробившись досконалими через вправу в справах добрих, ми сподобимося вічних благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Св. Духом, слава, держава, честь, нині й повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Евангелие от Иоанна помещено в каноне Нового Завета после Евангелия от Луки; состоит из 21 главы, причем последняя глава является дополнительной и в ней говорится об авторе Евангелия.

 

Беседа 1

1. Похвала Евангелию от Иоанна. Его превосходство и польза. – Кто могут понимать его. – 2. Возвышенность Иоанна. – Как нужно слушать Евангелие. – Необходимость известного расположения к Слову Божию. – 3. Не нужно бросать святыни псам. – 4. Описание настроений, которые требуются для слушания Евангелия. – Нужно избегать театральных зрелищ и твердо стоять в единении с Богом и церковью. – Должно иметь внимательный слух.

1. Зрители подвигов телесной борьбы, как скоро узнают, что пришел откуда-нибудь мужественный и уже увенчанный борец, все стекаются, чтобы видеть его ратоборство, искусство, силу. Тогда видишь, как на зрелище, наполненном бесчисленным множеством народа, все направляют чувственные и мысленные взоры, чтобы ничего тут не оставить без внимания.

Если потом прибудет какой-нибудь замечательный музыкант, то опять те же самые люди наполняют зрелище, и, оставив все, что было у них в руках, иногда даже нужное какое-нибудь и настоятельное дело, сидят на возвышении, и с большим вниманием слушают пение и музыку, испытывая их благозвучие.

Так обыкновенно делает простой народ. А сведущие в словесных науках то же самое делают в отношении к софистам. И у тех есть свои зрелища и слушатели, рукоплескания и приговоры, и строгие испытания речей.

Если же зрители борцов, зрители и вместе слушатели риторов и музыкантов сидят на зрелище с таким вниманием, то сколько усердия и внимания по справедливости должны вы оказывать, когда не певец какой-нибудь и не софист выходит на подвиг, но когда вещает муж с небес, и издает глас сильнее грома?

Своим гласом Он объял и наполнил всю вселенную, не потому, чтобы вопиял слишком громко, но потому, что двигал язык силою божественной благодати. И то удивительно, что такой сильный голос нисколько не груб или неприятен, но приятнее и вожделеннее всякого музыкального созвучия, способен даже увлекать, и, сверх всего этого, он совершенно свят, достоин трепетного благоговения, преисполнен столь великими тайнами и доставляет столько благ, что принимающие и сохраняющие их со тщанием и ревностью уже как бы перестают быть людьми и не остаются на земле, но, становясь выше всего житейского и присоединяясь к лику ангельскому, живут на земле, как бы на небе.

Сын грома. Возлюбленный (ученик) Христов, столп церквей, сущих по вселенной, тот, кто имеет ключи неба, кто испил чашу Христову и крещением Его крестился, кто с дерзновением возлег на перси Господни, – вот он ныне приходит к нам не с тем, чтобы представить какое-нибудь вымышленное зрелище или прикрывать себя личиною (не в таком роде он и говорить будет); не всходит он на возвышенное место, не ударяет ногою под музыку, не украшается позлащенною одеждою.

Он входит в одежде, имеющей красоту безыскусственную; он является нам облеченный во Христа, обув красные ноги свои в уготование благовествования мира; пояс – не на персях, но на чреслах, не из кожи пурпурного цвета, не золотом покрытый сверху, но сотканный и составленный из самой истины.

Таков он ныне является нам, без всякого лицеприятия; нет у него ни притворства, ни вымыслов, ни басней, но с открытою главою он возвещает открытую истину. Будучи сам по себе таким, он не иное внушает и слушателям своим видом, взорами, голосом. Он не имеет нужды в каких-нибудь орудиях для вещания. Как, например, в цитре, или лире, или в чем-нибудь подобном; он все совершает своим языком, издавая голос приятнее и гораздо полезнее всякой игры на цитре и (всякой) музыки.

Местом действия служит для него все небо; зрелищем – вселенная; зрителями и слушателями – все ангелы и из людей те, которые подобны ангелам, или желают такими сделаться. Только такие могут отчетливо постигать это благозвучие, обнаруживать его и в делах (своих) и быть такими слушателями, какими надобно быть. Все другие, как малые дети, хотя и слушают, но не разумеют того, что слушают, а увлекаются только удовольствиями и детскими играми.

Так все люди веселые, роскошные, живущие для богатства, для почести и чрева, хотя и слушают иногда, что (им) говорят, но на деле не показывают ничего великого и возвышенного, потому что однажды навсегда прилепились к брению и праху.

Апостола этого окружают горние силы, дивясь благообразию души его, разуму и красоте его добродетели, которую он привлек (к себе) и самого Христа и получил благодать духовную. Настроив свою душу подобно благозвучной, украшенной драгоценными камнями и имеющей златые струны лире, он достиг того, что через нее Духом возгласил нечто великое и возвышенное.

2. Итак, будем внимать не рыбарю, не сыну Заведееву, но тому, кто ведает глубины Божии, то есть Духу, движущему эту лиру. Он ничего человеческого не будет говорить нам, но все, что ни скажет, будет из глубины Духа, из тех тайн, которые даже и ангелы не знали прежде, нежели они совершились. И ангелы вместе с нами через глас Иоанна и через нас научились тому, что мы познали: «дабы ныне соделалась известною через Церковьначальствам и властям на небесах многоразличная премудрость Божия»(Еф. 3:10).

Итак, если и начала, и власти, и херувимы, и серафимы познали это через Церковь, то очевидно, что и они с великим тщанием занимались этим поучением. Таким образом мы и тем уже не мало почтены, что ангелы вместе с нами научились тому, чего прежде не знали. А что (они узнали) и через нас, об этом пока не буду говорить.

Итак, окажем и мы со своей стороны безмолвное благоговение, не ныне только и не на тот только день, когда слушаем, но в продолжение всей (своей) жизни, потому что слушать его всегда хорошо. Если нам желательно знать, что делается в чертогах царских, как например, что делает или предпринимает царь касательно своих подданных, хотя часто это нисколько не относится к нам, то не гораздо ли более вожделенно слышать, что изрек Бог, и особенно, когда всё это нас касается?

А всё это (Иоанн) с точностью скажет нам, как друг самого (небесного Царя), или, лучше, как такой муж, который имеет в себе Его Самого говорящего, и от Него слышал всё, что Он – от Своего Отца. «Я назвал вас друзьями, – говорил Он, – потому что сказал вам все, что слышал от Отца Моего» (Ін. 15:15). Итак, подобно тому, как если бы мы вдруг увидели кого-нибудь сходящего свыше, с высоты неба, и обещающего сказать нам в точности, что там (происходит), и конечно все стеклись бы к нему, подобно тому поступим и ныне. Именно с неба собеседует с нами этот муж.

Он не от мира, как говорит и сам Христос: «вы не от мира …сего» (Ін. 15:19). В нем вещает Утешитель вездесущий и с такою же точностью ведущий «Божие», с какой душа человеческая знает в себе «свое», – Дух святости, Дух правый, владычественный, руководящий на небеса, дающий другие очи, способные видеть будущее, как настоящее, и сподобляющий нас еще во плоти созерцать то, что есть на небесах.

Итак, будем оказывать ему безмолвное внимание в продолжение всей нашей жизни. Никто пусть не остается здесь ленивым, сонливым, нечистым. Переселимся к небесам, потому что он вещает только там, и только тем, которые там обитают. А если будем оставаться на земле, то не получим отсюда никакой важной пользы. Слова Иоанна не относятся к тем, которые не хотят отстать от жизни скотской, точно так же, как и его не касаются здешние дела. Гром поражает наши души, имея и незначительный звук, а его голос не устрашает никого из верных; напротив, еще освобождает от страха и смущения душевного, и поражает только демонов и тех, которые им работают.

Итак, чтобы нам видеть, как он их поражает, сохраним безмолвие, как внешнее, так и внутреннее, особенно внутреннее. Какая, в самом деле, польза, когда уста безмолвствуют, а душа возмущается и имеет в себе сильную бурю? Я ищу безмолвия в душе, в помыслах, так как и внимательного требую слуха. Да не увлекает же нас страсть к богатству, ни любовь к славе, ни сила гнева, ни волнение других страстей.

Невозможно слуху неочищенному уразуметь как должно высоту изреченных глаголов, уразуметь, или познать, как следует, силу этих страшных и неизреченных таин и всякое добро, заключающееся в этих божественных изречениях. Если нельзя хорошо изучить игры на свирели и цитре, не устремив к тому всего ума, то как можно уразуметь таинственный глас слушателю, сидящему с безпечною душою?

3. Так и Христос научает: «Не давайте святыни псам и не бросайте жемчуга вашего перед свиньями»(Мф. 7:6). Бисером Он называет эти самые речения, хотя они гораздо драгоценнее бисера, и называл только потому, что у нас нет ничего ценнее этой вещи. Потому и сладость слова Писания часто имеет обычай сравнивать с медом, не потому, что такова только была её мера, но потому, что у нас нет ничего другого слаще меда.

А что оно несравненно превосходит и драгоценность камней и сладость всякого меда, послушай, как пророк говорит о нем, показывая его превосходство. «вожделеннее, – говорит он, – золота и многоценного камня, слаще сотового меда. Но это только для здоровых, – почему и присовокупляет пророк: «Ибо раб Твой хранит их» (Пс. 18:11-12). И опять в другом месте, назвав их сладкими, присовокупил: «гортани моей». «Как сладки, – говорит он, – гортани моей слова Твои!» (Пс. 118:103). И еще, выражая их превосходство, говорит: «слаще меда и капель сота устам моим» (Пс. 18:11,15) – потому что он имел крепкое здравие душевное.

Так и мы не будем приступать к ним в болезни, но, уврачевав сперва душу, примем эту пищу. Для того я так много и говорю предварительно, еще не касаясь самих изречений Евангелия, чтобы каждый освободился от всякого вида болезни, и таким образом как бы взошел на самое небо, взошел чистым, отложив гнев, заботы, житейские тревоги и все иные страсти. Не очистив таким образом предварительно души, невозможно получить отсюда никакой важной пользы. И никто не говори мне, что мало времени для будущего собрания. Не только в пять дней, но и в одну минуту можно переменить всю свою жизнь.

Скажи мне, есть ли что хуже разбойника и человекоубийцы? Не крайняя ли это степень зла? И однакож разбойник вдруг взошел на высоту добродетели и перешел в самый рай, не имея для этого нужды ни во многих днях. Ни даже в половине одного дня; довольно было для этого одной минуты. Следовательно, можно вдруг перемениться и сделаться златым, вместо бренного. Так как добродетель и порок происходят не от природы, то и перемена легка и не подвержена никакому насилию. «Если захотите и послушаетесь, – говорит Бог, – то будете вкушать блага земли» (Іс. 1:19).

Видишь ли, что нужно одно только хотение? Но хотение – не обыкновенное, общее многим, а тщательное. Я знаю, что ныне все желают воспарить на небо; но надобно доказать это желание в самых делах. И купец, желая обогатиться, не останавливает своего желания только на одной мысли, но снаряжает корабль, собирает корабельщиков, приглашает кормчего, снабжает судно всем, что нужно, берет в заём золото, переплывает море, отправляется в чужую землю, претерпевает множество опасностей и все прочее делает, что известно мореплавателям.

Так и мы должны доказывать свое желание. И мы ведь совершаем плавание, не из (одной) земли в (другую) землю, но от земли к небу. Соделаем же ум наш способным к управлению, так, чтобы он возносил нас горе, а корабельщиков сделаем послушными ему; снарядим крепкий корабль, которого не могли бы потопить злоключения и скорби житейские, который не воздымался бы духом надмения, но был легок и скор в плавании.

Если мы устроим таким образом корабль, кормчего и корабельщиков, то будем плавать благополучно, и преклоним к себе истинного кормчего – Сына Божия, Который не допустит наше судно погрузиться в бездну, но, хотя бы дули тысячи ветров, Он и ветрам запретит и морю, и вместо бури сотворит великую тишину.

4. Приготовив себя таким образом, приходите в следующее собрание, если только вам желательно услышать что-нибудь полезное и сохранить слово в душе своей. Никто да не будет подобен проходной стезе (Лк. 8:5,12), никто да не будет камнем, никто – полным терний. Соделаем себя как бы невозделанными нивами. Тогда и мы, если увидим в вас землю чистую, будем с ревностью бросать семена; если же – грубую и каменистую, то простите нам, если не захотим напрасно трудиться.

А если, оставив сеяние, начнем исторгать терния, то опять будет неблагоразумно бросать семена в невозделанную землю. Наслаждающемуся таким слушанием не должно приобщаться трапезы бесовской: «ибо какое общение праведности с беззаконием?» (2Кор. 6:14). Ты стоял здесь, слушая Иоанна и через него внимая учению Духа, и после этого идешь слушать блудных женщин, произносящих речи постыдные, а еще постыднейшие дела представляющих на зрелище, также изнеженных юношей, которые взаимно друг друга бьют и бьются. Как же ты можешь вполне очиститься, оскверняемый такой грязью? Но для чего изображать по частям весь срам, какой там бывает. Всё там – смех, всё – стыд; там – ругательство, насмешки, выходки; всё – разврат, всё пагуба.

Вот я наперед об этом говорю и объявляю всем вам. Никто из наслаждающихся здешнею трапезою да не растлевает души своей теми пагубными зрелищами. Всё, что там ни говорится и ни делается, есть сатанинская гордыня. Знаете вы, сподобившиеся таинства (крещения), какие между нами положены обеты, или лучше сказать, в какой завет мы вступили со Христом, когда Он сподоблял вас Своих Таинств? Что вы пред Ним говорили? Что вы сказали Ему о гордыне сатанинской? Как вы, с отречением от сатаны и ангелов его, отреклись и от всей гордыни его, и обещали более уже не уклоняться к ней?

Итак, не мало нужно заботиться, чтобы не забывать столь великих обетов, и не делать себя недостойным таких таинств. Не видишь ли, как при царском дворе призываются к участию в совете царском и включаются в число друзей царевых только люди, ни в чем не преткнувшиеся и достоуважаемые? К нам пришел посланник с неба, посланный от самого Бога для того, чтобы сказать нам о некоторых необходимых предметах. А вы, оставив слушать то, что он хочет нам передать и для чего уполномочен к нам, сидите, слушая лицедеев. Каких достойно это молний, каких громов!

Но как не должно приобщаться трапезе бесовской, так не должно принимать участия в слушании бесовском, в нечистой одежде приходить к светлой трапезе, обильной столь многими благами, – трапезе, которую уготовал Сам Бог. Такова ее сила, что она вдруг может вознести на самое небо, если только мы будем внимать с чистым сердцем.

Итак, неприлично тому, кто часто оглашается божественными словами, оставаться в настоящем низком состоянии, но необходимо тотчас воспарить, взлететь в самую горнюю страну, и насладиться сокровищами бесчисленных благ, которые да сподобимся получить все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому со Отцем и со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков, Аминь.

 

 

Беседа 2

Ін. 1:1. В начале было Слово…

1. Внешние философы в сравнении с св. Иоанном. – Бедность и неученость его и в то же время несравненное превосходство его над первыми. – 2. Варварские народы, восприяв христианство, научились любомудрствовать. – 3. Против учений философов и особенно против учения о переселении душ. – 4. Почему Иоанн говорит о Боге-Сыне, не касаясь Бога-Отца. – В чем истинное любомудрие? – 5. Ум не может одновременно размышлять о нескольких предметах. – С каким вниманием следует читать Евангелие св. Иоанна.

1. Если бы Иоанн хотел сам с нами беседовать, или говорить нам что-либо свое, от себя, то нужно было бы сказать о роде его, об отечестве, о воспитании. Но так как не он, а сам Богчерез него вещает роду человеческому, то исследовать это представляется мне излишним и неуместным. Впрочем, может быть, это и неизлишне и даже весьма нужно. Когда узнаешь, кто он был, откуда и от кого происходил, и каков был сам по себе, потом услышишь его глас и все его любомудрие, – тогда ясно увидишь и то, что Евангелие было не собственным его произведением, но делом боже­ственной силы, которая действовала в душе его. Итак – какое же было его отечество? Отечества у него не было почти ника­кого; он происходил из бедного селения, из страны самой в то время презренной, которая не имела в себе ничего хорошего.

Книжники в унижение Галилеи говорили: «рассмотри и увидишь, что из Галилеи не приходит пророк» (Ін. 7:52). Унижает ее и истинный израильтянин, говоря: «из Назарета может ли быть что доброе?» (Ін. 1:46). Будучи из такой страны, Иоанн не происходил и из какого-нибудь замечательного в ней места, и не был там известен по своему имени. Отец его был бедный рыбарь, до того бедный, что и детей своих приготовлял к тому же ремеслу. А вы знаете, что ни один ремесленник не захочет добровольно сделать своего сына наследником собственного ремесла, если только не будет принужден к тому крайнею бедностью, особенно, если ремесло его низко. Но нет беднее, нет презреннее, невежественнее рыбарей; впрочем и между ними одни выше, а другие ниже. Апостол и в этом отношении занимал самую последнюю степень. Он и не в море ловил рыбу, а трудился в одном небольшом озере.

И вот, когда он там находился вместе с отцом и Иаковом братом своим, и чинил с ними прорванные сети, что также показывало крайнюю бедность, – призвал его Христос. А что касается до внешнего образования, то и отсюда уже можно заключать, что он был вовсе необразован. Притом свидетельствует (об этом) и Лука, когда пишет, что он был человек не только простой, но и безграмотный. И это должно быть так; кто был так беден, не являлся среди народа, никогда не обращался с значительными людьми, но был занят только рыболовством, а если иногда и встречался с кем-нибудь, то беседовал разве с покуп­щиками рыбы и поварами, тот мог ли сделаться чем-нибудь лучше неразумных животных? Как было ему не подражать безгласию самих рыб?

И вот этот-то рыбарь, вращавшийся около озер, сетей и рыб, родом из Вифсаиды галилейской, сын бедного рыбаря, и бедного до крайнего убожества, человек простой и притом на последней степени простоты, не изучавший наук ни прежде, ни после соединения со Христом, – вещает к нам. Узнаем же, о чем он с нами беседует. Не о том ли, что на полях? Или – что в реках? Не о торговле ли рыбою? Иной, может быть, и ожидал бы услышать это от рыбаря.

Но не бойтесь; ничего подобного мы не услышим. А услышим о том, что на небесах и чего прежде его еще никто не знал. Он приносит к нам столь возвышенные догматы, столь превосходные правила жизни и такую му­дрость, какие возможны только для вещающего из самых глубин Духа, и вещает так, как только что пришедший с самых небес. Еще более, и из живущих на небе, как я и прежде говорил, не все могли бы это знать. Скажи же мне, свойственно ли это рыбарю? Или хотя бы ритору, или софисту, или философу, или вообще всякому, изучившему внешнюю мудрость?

Нет; обыкновенному человеческому духу не воз­можно любомудрствовать так о вышнем бессмертном и блаженном Существе, о ближайших к нему силах, о бессмертном и бесконечной жизни, о естестве тел смертных, но впоследствии имеющих соделаться бессмертными, о будущем суде и наказании, о предстоящих отчетах в словах и делах, в мыслях и чувствах, также – знать, что такое человек, и что – мир, что такое человек по существу, и что такое – кажущийся человеком, но не таковой на самом деле, что такое порок, и что – добродетель.

2. Некоторые из этих предметов были наследуемы уче­никами Платона и Пифагора; а о прочих философах не стоит даже и упоминать нам, – до такой степени все они стали смешны. Именно они более других пользовались у эллинов уважением и считались главами этой науки. Они же, между прочим, написали нечто и относительно жизни гражданской и законов. Однакож и они к стыду своему оказались во всем смешнее детей. Они вводили общих для всех жен; извращали самую жизнь; повреждали честность брака; узаконивали и многое другое, столько же достойное смеха, и таким образом провели всю свою жизнь.

Что же касается до души, то они оставили учение о ней самое постыдное; говорили, что души человеческие делаются мухами, комарами, деревьями; утверждали, что сам Бог есть душа, и вымышляли многие другие неле­пости. И не это одно достойно порицания, а также обширное у них море умозаключений. Как бы в море носимые туда и сюда, они никогда не останавливались на одном предмете, потому что обо всем говорили на основании неверных и нетвердых умствований. Но не таков этот рыбарь; он все изрекает с точностью, и, как бы стоя на камне, никуда не совращается. Он удостоился проникнуть в самые недоступные тайны и, имея в себе глаголющего самого Господа, не под­вергся никаким человеческим слабостям.

А те философы, как люди, которые даже во сне не удостоились войти в царские чертоги, но вне их на площади оставались в толпе на­рода, и только по собственным соображениям гадали о невидимых предметах, – те впадали в великие заблуждения, когда хотели рассуждать о неизреченных предметах, и, как слепые и пьяные, даже в самых заблуждениях препирались друг с другом, и не только противоречили друг другу, но нередко и сами себе, непрестанно переменяя свои мнения об одних и тех же предметах. А этот неученый, простой житель Вифсаиды, сын Заведея (хотя бы тысячу раз эллины насмехались над грубостью этих названий, я тем не менее и даже тем с большею смелостью буду произносить их, так как чем более этот народ представляется им грубым и чуждым эллинского образования, тем более славным является наше учение).

Когда человек необразованный и некнижный возвещает то, чего никогда и никто из людей на земли не знал, и не только возвещает, но и убеждает, тогда, если бы только и вещал он, то и это уже было бы великим чудом; а если ныне, сверх того, представляется еще другое, – важнейшее дока­зательство богодухновенности его глаголов, – именно, что он всех своих слушателей во всякое время убеждает, – то кто не подивится обитающей в нем силе? И это, как я уже сказал, служит величайшим свидетельством того, что он не сам от себя учит, – итак этот-то необразованный человек, написанным от него Евангелием объял всю вселенную, а телом пребывал в Азии, где в древности любомудрствовали все, принадлежавшие к эллинским школам. Там он был страшен для демонов, сияя среди врагов, уничтожая их мрак и разрушая твердыни демонские. Душою же своею он переселился в иную страну, достойную совершившего такие дела. Произведения эллинов все истребились и исчезли; а его деяния с каждым днем становятся более и более славными.

С того времени, как явился он и с ним прочие рыбари, с того времени учение Платона и Пифагора, которое прежде почиталось господствующим, умолкло, так что (ныне) многие даже и по имени их не знают, хотя Платон, как говорят, и с царями беседовал, по их приглашению, имел много единомышленников, и плавал в Сицилию. А Пифагор, по прибытии в великую Элладу, показал здесь много разных родов чародейства. Ведь разговаривать с волами (говорят, что он и это делал) было не что иное, как дело волшебства. И это в особенности очевидно из того, что, беседуя, таким образом, с неразумными, он не только не приносил никакой пользы человечеству, но еще весьма много вредил ему.

При­рода человеческая конечно способнее к изучению философии; но он, как говорят, при помощи волхования беседовал с орлами и волами, Он не делал природы неразумной разумною (это и невозможно для человека), а волхованием только обманывал неразумных. Оставив учить людей чему-нибудь полезному, он внушал им, что все равно есть бобы или головы своих родителей, а своих последователей уверял, что душа учителя их иногда бывала деревом, иногда – де­вицею, иногда – рыбою. Итак, не по справедливости ли все это уничтожено и исчезло совершенно? По справедливости, – вполне основательно. Но не таково учение этого простого и некнижного человека. Напротив, и сирияне, и египтяне, и индийцы, и персы, и эфиопы, и множество других народов, будучи людьми не­вежественными, научились любомудрствовать, когда переложили на свой собственный язык преподанное им учение.

3. Итак, не напрасно я сказал, что для него вся вселенная была местом зрелища. Он не оставлял подобных себе по естеству, и не трудился напрасно над природою бессловесных, что было делом излишнего честолюбия и крайнего безумия. Он, будучи чистым и от этой страсти, как и от других, только о том одном старался, чтобы вся вселенная научилась чему-нибудь полезному, могущему возвести ее от земли на небо. Поэтому он и не прикрывал своего учения, каким-нибудь мраком и тьмою, как те философы делали, закры­вая неясности учения, как бы некоторою завесою, зло, за­ключавшееся в сущности его.

Его догматы яснее солнечных лучей, и потому доступны для всех людей по все­ленной. Приходившим к нему он не повелевал, подобно тому (Пифагору), молчать в продолжение пяти лет; не так учил, как бы сидели пред ним бесчувственные камни, не баснословил, все определяя числами. Но, отвергши всю эту сатанинскую мерзость и гибель, сообщил такую удобопонятность своим словам, что всё, сказанное им, ясно не только для мужей и людей разумных, но и для женщин и юношей. Он был уверен, что учение его истинно и полезно для всех, кто будет слушать, – и это свидетельствуют все последующие времена. Он привлек к себе всю вселенную, освободил жизнь нашу от всякого чуждого вымысла, после того, как мы услышали его проповедь.

Поэтому-то мы, слушающие его, пожелали бы лучше лишиться жизни, нежели догматов, которые он преподал нам. А отсюда, как и отовсюду, очевидно, что в учении его нет ничего человеческого, но что наставления; дошедшие до нас чрез эту божественную душу, божественны и небесны. Мы не найдем у него ни шума слов, ни напыщенности в речи, ни излишнего и бесполезного украшения и сочетания имен и слов (да это чуждо и вся­кого любомудрия); но увидим непреоборимую, божественную силу, правых догматов непобедимую крепость, сочетание безчисленных благ.

Искусственность была бы излишня в проповеди Евангелия; она свойственна софистам, лучше же сказать – и не софистам, а неразумным детям, так что и сам их философ (Платон) представляет своего учителя весьма стыдящимся этого искусства, и говорящим своим судьям, что они услышат от него речи, произносимые просто и как случится, не изукрашенные словами и не испещренные именами и выражениями, – потому что, говорил он, неприлично мне было бы, достопочтенные мужи, в таком возрасте составлять детские речи, и с ними приходить к вам. Но посмотри, какой смех! Чего, по описанию этого философа, учи­тель его избегал, как дела детского, того сам он более всего домогался. Так-то во всех случаях водились они одним честолюбием!

А в Платоне ничего нет удивительного, кроме этого одного. Подобно тому, как, открыв гробы, отвне окрашенные, ты увидишь, что они наполнены тлением и зловонием и сгнившими костями, подобно этому и в мнениях этого философа, если обнажишь их от прикрас в выражении, уви­дишь много мерзости, особенно когда он философствует о душе, без меры и превознося ее и унижая. Диавольская это хитрость – ни в чем не соблюдать умеренности, но, увлекая в противоположные крайности, вводить в заблуждение. Иногда он говорит, что душа причастна божескому существу; а иногда, возвысив ее так неумеренно и так нечестиво, оскорбляет ее другою крайностью, вводя ее в свиней и ослов, и в других животных, еще хуже.

Но об этом довольно, или лучше сказать – и то уже через меру. Если бы можно было научиться от них чему-нибудь полезному, то следовало бы и более ими за­няться. А так как нужно было только обнаружить их постыдные и смешные стороны, то и это сказано нами более надлежащего. Итак, оставив их басни, приступим к нашим догматам, свыше принесенным к нам в устах этого рыбаря; и ничего человеческого не имеющим. Станем же рассматривать его изречения, и, к чему призывали мы вас вначале, то есть, чтобы вы тщательно внимали словам нашим, тоже самое напоминаем вам и теперь.

Итак, чем же начинает евангелист свое сказание? «В начале было Слово, и Слово было у Бога» (Ін. 1:1) («В начале бе слово, и слово бе къ Богу»). Видишь ли ты в этом изречении всё его дерзновение и силу? Как он вещает, нисколько не колеблясь, не ограни­чиваясь догадками, но все говоря положительно? Свойство учи­теля – не колебаться в том, что сам он говорит. А если бы кто, желая наставлять других, нуждался в человеке, ко­торый бы мог поддерживать его самого, то по справедливости ему следовало бы занимать место не учителя, а учеников.

Если же скажет кто-нибудь: почему евангелист, оставив первую Причину, тотчас начал беседовать с нами о второй? – то говорить о «первом» и «втором» мы отказываемся. Божество выше числа и последовательности времен: поэтому и отре­каемся говорить так, но исповедуем Отца самосущего, и Сына от Отца рожденного.

4. Так, скажешь ты; но почему же (евангелист), оста­вив Отца, говорит о Сыне? Потому, что Отец был всеми признаваем, хотя и не как Отец, а как Бог; но Единородного не знали. Поэтому-то и справедливо евангелист поспешил тотчас, в самом начале, предложить познание о Нем для тех, которые не ведали Его. Впрочем и об Отце он не умолчал в этих же словах. Обрати внимание на духовный смысл их. Знал он, что люди “искони»(Ін. 1:2) и прежде всего признавали и чтили Бога. Поэтому сперва и говорит (о бытии Сына): в начале, а потом далее называет Его и Богом, но не так, как Платон, который одного называл умом, а дру­гого душою. Это чуждо божественного и бессмертного естества. Оно не имеет ничего общего с нами, но весьма далеко от общения с тварью, – разумею по существу, а не по действиям. Поэтому-то евангелист и называл Его Словом.

Имея намерение вразумить (людей), что это Слово есть Единородный Сын Божий, евангелист, чтобы кто-нибудь не предположил здесь страстного рождения, предварительно наименованием Сына Сло­вом уничтожает всякое злое подозрение, показывая и то, что Он есть от Отца Сын, и то, что Он (рожден) безстрастно. Видишь ли, как я сказал, что в словах о Сыне он не умолчал и об Отце? Если же этих объяснений недостаточно для совершенного уразумения этого предмета, не удивляйся: у нас теперь речь о Боге, о Котором невозможно достойным образом ни говорить, ни мыслить. Поэтому и евангелист нигде не употребляет выражения: существо, – так как и невоз­можно сказать, что есть Бог по Своему существу, – но везде показывает нам Его только из Его действий. Так видим, что это Слово немного после называется у него светом, и опять свет этот именуется жизнью.

Впрочем, не по этой одной причине он так называл Его; но, во-первых, по этой причине, а во-вторых, потому, что Слово имело возвестить нам об Отце. «Сказал вам все, – сказано, – что слышал от Отца Моего» (Ін. 15:15). Называет же Его вместе и светом и жизнью потому, что Он даровал нам свет ведения, а отсюда – жизнь. Вообще же нет ни одного такого имени, нет таких ни двух, ни трех и более имен, которые были бы достаточны для выражения того, что касается Божества. По край­ней мере, желательно, чтобы хотя многими (именами), хотя и не вполне ясно, можно было изобразить Его свойства. Не просто же евангелист назвал Его Словом, а с прибавлением члена (о), отличая Его и этим от всех других (существ). Ви­дишь ли, как не напрасно я сказал, что этот евангелист вещает нам с небес? Смотри, куда он тотчас, в самом начале, воспарив, возвел душу и ум своих слушателей. Поставив ее выше всего чувственного, выше земли, выше моря, выше неба, он возводит ее превыше самих ангелов, горних херувимов и серафимов, выше престолов, начал, властей и вообще убеждает ее вознестись выше всего сотворенного.

Что же? Ужели, возведши на такую высоту, он мог остановить нас здесь? Никак. Но подобно тому, как если бы человека, стоящего на берегу моря, и обозревающего города, берега и пристани, привел кто-нибудь на самую середину моря и тем, конечно, удалил бы его от прежних предметов, однакож ни на чем не мог бы остановить взора его, а только ввел бы его в неизмеримое пространство зрения, так и евангелист, возведши нас выше всякой твари, устремив нас к вечности, ей предшествовавшей, оставляет взор наш но­ситься, не давая ему достигнуть в высоте какого-либо конца, так как там и нет конца: Разум, восходя к началу, испытывает, какое это начало. Потом, встречая: «было», всегда пред­варяющее его мысль, не находит, где бы ему остановить свой помысел, но, напрягая взор и не имея возможности ничем его ограничить, утруждается и опять возвращается долу. Выражение: «В начале было…» – означает не что иное, как бытие присносущное и беспредельное. Видишь ли истинное любомудрие и догматы божественные, – не такие, как у эллинов, предполагающих времена и признающих одних богов старшими, других младшими?

Ничего подобного нет у нас. Если Бог есть, как и действительно есть, то ничего нет прежде Его. Если Он – Творец всего, то Он – первее всего. Если он – Владыка и Господь всего, то все – после Него, и твари и века. Хотел я дойти и до других рассуждений, но, может быть, утомилась (ваша) мысль. Поэтому, предложив еще некоторые наставления, которые могут быть полезны вам для разумения как уже предложенных бесед, так и будущих впоследствии, я за­молкну. Какие же это наставления? Знаю, что многие утомляются от продолжительности бесед. Но это бывает тогда, когда душа обременена многими житейскими попечениями. Как зрение, когда оно чисто и ясно, бывает остро и не утомляется, легко рассматривая мельчайшие предметы, но как скоро какая-нибудь дурная влага стекает с головы (на лицо), или снизу подни­мается дым или пар, то пред зрачком образуется как будто густое облако, которое не позволяет ясно видеть и самых больших предметов, так обыкновенно бывает и в душе. Когда она очищена и не имеет в себе никакой возму­тительной страсти, тогда она зорко видит то, на что ей взи­рать должно. Когда же она, будучи помрачена страстями, погу­бит свою доблесть, тогда неспособна делается ни к чему вы­сокому, скоро утомляется и падает, склоняется ко сну и ле­ности, опускает из виду то, что могло бы способствовать ей к добродетели и жизни добродетельной, и не обращается к ней с ревностью.

5. Итак, чтобы и с вами этого не случилось (я же не перестану внушать вам это), укрепите дух ваш, чтобы не услышать вам тех же слов, какие сказаны были Павлом верующим евреям. И для них, – говорил он, – “многоебыло слово итрудно передаваемое», – не потому, чтобы таково оно было по существу своему, но «потому, – говорит он, – что вы сделались неспособны слышать» (Євр. 5:11). Больной и немощный обыкновенно утруж­дается так же кратким, как и продолжительным словом, и предметы ясные и удобопонятные считает трудно постигаемыми.

Но здесь да не будет ничего такого; но пусть каждый внимает учению, отложив всякое житейское попечение. Когда слушателем овладевает пристрастие к богатству, то невозможно, чтобы его занимало подобным образом и желание слушать поучения, потому что душа, сама в себе единая, не может вмещать в себе многих желаний, но одно желание подавляется другим, и душа, таким образом, как бы разрываемая, делается еще слабее. Между тем, если какое-либо желание преобладает, то уже все обращает в свою пользу. Так обыкно­венно случается и с детьми. Когда кто имеете у себя только одно дитя, то крайне любит этого одного; когда же сделается отцом многих детей, то и расположенность его к ним, раз­делившись, становится слабее. Если же так бывает там, где господствует естественное влечение и сила, и где любимые предметы сродни между собою, то что сказать о произвольном расположении и увлечении, и особенно, когда виды любви прямо противоположны один другому? А любовь к богатству про­тивна любви к поучениям. Входя сюда, мы входим на небо, не по месту, разумею, но (по душевному) расположению. Ведь можно и находясь на земле стоять на небе, созерцать тамошние предметы и слушать исходящее оттуда глаголы.

Итак, никто не приноси на небо ничего земного. Никто, стоя здесь, не озабочивайся делами домашними. Отсюда бы надлежало пе­реносить в дом и на торжище пользу, здесь приобретенную, и сохранять ее там, а не это место наполнять попечениями, свойственными дому и торжищу. Для того-то мы и приступаем к учительской кафедре, чтобы здесь очищать скверны, отвне к нам привходящие. Если же и среди этого малого поучения мы хотим растлеваться посторонними речами или делами, то лучше бы и не начинать. Пусть же никто в церкви не печется о делах домашних; напротив, пусть и в доме размышляет о предметах церковного учения. Пусть они будут для нас предпочтительнее всего, так как они относятся к душе, а те (домашние дела) к телу; лучше же сказать – и душе и телу полезны здешние поучения. Поэтому пусть будут они делом главным, а все прочее делом мимоходным. Они принадле­жат и настоящей жизни и будущей, а дела внешние – ни той, ни другой, если не располагаются по правилам, основанным на первых. Здесь единственно можно научиться не только тому, чем будем мы после этой жизни и как тогда будем жить, но и тому, как управить жизнь настоящую. Этот дом есть духовная лечебница, устроенная для того, чтобы в ней враче­вали мы те раны, которые получаем отвне (в мире), а не для того, чтобы выходить отсюда с новыми ранами.

Если же мы не станем внимать тому, что глаголет нам Дух Святой, то не только не очистим прежних ран, но еще и другие получим. Будем же со всем тщанием внимать этой книги, те­перь пред нами раскрываемой. Впоследствии не много потребно будет труда (для её изучения), если тщательно мы узнаем её начальные и основные изречения, но, потрудившись немного вна­чале, будем потом в состоянии, по слову Павла, «и других научить» (2Тим. 2:2). Апостол Иоанн весьма возвышен, обилен многими догматами, и о них беседует более, нежели о чем-нибудь другом. Будем при том слушать не мимоходом. Для того-то мы и изъясняем (Евангелие) понемногу, чтобы для вас все было удобопонятно, и чтобы ничто не выходило из памяти. Убоимся же сделаться виновными пред тем голосом, кото­рый сказал: «Если бы Я не пришел и не говорил им, то не имели бы греха» (Ін. 15:22). Какое мы будем иметь преимущество пред теми, которые вовсе не слышали (евангелия), если и после слушания уйдем домой, ничего не имея, а только удивляясь произнесенным словам? Дайте нам сеять на добрую землю; дайте для того, чтобы еще более побудить нас (к сеянию). Если кто имеет в себе терние, пусть воспламенит огонь Духа; кто имеет сердце грубое и упорное, пусть сделает его мягким и удобопреклонным, пользуясь тем же огнем. Если кто, нахо­дясь при пути, попирается всякими помыслами, пусть входит во внутреннейшие чувства и не сообщается с теми, которые хотят войти туда на расхищение, и тогда мы увидим нивы ваши тучными.

Если таким образом мы будем о себе забо­титься, и с трудолюбием прилежать к этому духовному собеседованию, то хотя и не вдруг, по крайней мере мало-помалу, отрешимся от всего житейского. Будем внимательны, чтобы не было и о нас сказано: «как у глухого аспида уши их» (Пс. 57:5). Скажи мне, чем различается от зверя такой слушатель? Напротив, не безсловеснее ли всякого безсловесного тот, кто остается невнимательным, когда говорит Бог? Если быть человеком – в том состоит, чтобы благоугождать Богу, – то не хотящий даже слышать о том, как это исполнит, что есть иное, как не зверь? Подумай же, как велико это зло, если тогда, как Христос желает сделать нас из людей равноангельными, мы сами себя превращаем из людей в зверей! Быть рабом чрева, быть одержимым страстью к богатству, гневаться, терзать, попирать ногами других, – свойственно не людям, а зверям. Впрочем, каждый зверь имеет, так сказать, свою особенную страсть, и притом по природе, а человек, свергший с себя власть разума, отторгшийся от жизни по Богу, предает себя всем страстям, и делается уже не зверем только, но каким-то чудовищем разновидным и разнохарактерным, и в самой природе своей уже не находит для себя извинения.

Всякое зло происходит от произволения и свободных намерений. Но да не будет, чтобы когда-либо помыслить это о церкви Христовой! О вас мы думаем лучше, и имеем надежду спасения. Но чем более мы уверены в этом, тем более не оставим предохранительных внушений, чтобы, взошедши на самый верх добродетелей, достигнуть нам с вами обетованных благ, которых да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу и Св. Духу слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 3

Ін. 1:1. В начале было Слово…

1. О посвящении Господу одного из семи дней недели. – Какое воспитание должно давать юношеству. – 2. Мнение еретиков аномеев о Боге-Слове. – 3 и 4. Доказательства вечности Слова. – 5 и 6. Против тщеславия. – Производимое им зло. – Ему приносят в жертву свои богатства. – Ради него делают все в угоду народу. – Слава народа есть истинная слава. – Как нужно поступать с толпой. – Пусть один Бог будет зрителем и хвалителем добрых дел.

1. Излишне было бы теперь убеждать вас к внимательному слушанию. Вы уже поспешили показать это на самом деле. Это стечение, это стояние с напряженным вниманием, эта поспешность – оттесняя друг друга, занять ближайшее место, откуда внятнее для вас был бы слышен наш голос, нежелание выйти отсюда, несмотря на тесноту, пока не окончится это духовное зрелище, рукоплескания и возгласы одобрения, – все свидетельствует о вашей душевной теплоте и усердии к слушанию. Потому-то и излишне увещевать вас к слушанию, а нужно только внушить вам, чтобы вы и всегда сохраняли в себе такое усердие, и не только бы здесь его показывали, но чтобы, и дома находясь, муж с женою, отец с детьми бе­седовали об этом; пусть одни передают другим и спрашивают друг друга, и пусть все оказывают взаимно такую добрую помощь.

Никто не говори мне, что нам не нужно за­ниматься этим с детьми. Не только этим должно заниматься, но об этом только одном и надобно бы вам заботиться. Однакож, ради немощи вашей, я уже не говорю этого; я и не отвожу детей от посторонних занятий, так же как и вас не отвлекаю от общественных дел. Я считаю только справедливым, чтобы из семи дней один посвящен был общему нашему Господу. В самом деле, как это несообразно – рабам своим приказывать, чтобы они все время служили нам, а нам самим не уделить и малейшего времени для Господа, и притом тогда, как наше служение не приносит Ему ни­чего (потому что Бог ни в чем не нуждается) и только нам же самим обращается в пользу! Когда вы водите детей на зрелища, то не находите препятствия к этому ни в науках, ни в другом чем-нибудь. А когда надобно собрать и полу­чить какую-нибудь духовную пользу, вы это дело называете бездельем. Как же вы не прогневаете Бога, когда во всем другом упражняете своих детей и на то находите время, а занимать их делом Божиим считаете тягостным и неблаговременным для детей?

Нет, не так, братья! Этот-то возраст преимущественно и нуждается в таких уроках. Возраст нежный, – он скоро усваивает в себе то, что ему говорят, и как печать на воске, в души детей отпечатлевается то, что они слышат. А между тем и жизнь их тогда уже начинает склоняться или к по­року или к добродетели. Потому, если в самом начале, и, так сказать, в преддверии отклонить их от порока, и на­править их на лучший путь, то на будущее время это уже обратится им в навык и как бы в природу, и они уже не так удобно по своей воле будут уклоняться к худшему, по­тому что навык будет привлекать их к делам добрым. Тогда и для нас они будут достопочтеннее самих стариков, и для гражданских дел они будут полезнее, обнару­живая в юности свойства старцев. Невозможно, как я и прежде говорил, чтобы наслаждающиеся таким слушанием (Евангелия) и внимающие такому апостолу отходили отсюда, не получив какого-либо истинного, великого блага, будет ли участником в этой трапезе муж, или жена, или юноша. Если мы, приучая зверей к нашим словам, таким образом укрощаем их, то не гораздо ли более чрез это духов­ное учение мы можем исправлять людей, когда там и здесь есть великое различие и между врачевствами и между врачуе­мыми? Ведь и грубость в нас не такова, как в зверях: у них она зависит от природы, а у нас от воли; да и сила слов не одинакова: там она происходит от человеческой мысли, а здесь – от силы и благодати Духа.

Итак, кто отчаи­вается в себе самом, тот пусть помыслит об укрощенных зверях – и он никогда не впадет в отчаяние. Пусть всегда приходит он в эту лечебницу; пусть постоянно слушает законы Духа и, возвращаясь домой, слышанное записывает в своем уме. Таким образом, он будет в до­брой надежде и в безопасности, на самом деле чувствуя успех. И диавол, как скоро увидит, что в душе написан закон Божий, а сердце сделалось скрижалями этого за­кона, уже не будет боле приступать. Где будут царские письмена, не на столе медном начертанные, но в боголюбивом сердце Духом Святым запечатленные, и благодатью блистающие, – туда он не сможет даже и заглянуть, а далеко отбежит. Для него и для помыслов, от него влагаемых, ничто так не страшно, как мысль, занятая предметами божественными, душа, постоянно прилежащая к этому источнику. Такую-то не может ни опечалить что-либо в настоящем, хотя бы то было и неприятное, ни надмить что-либо благоприятное; но, среди бурь и волнений, она будет наслаждаться тишиною.

2. Да и не от природы вещей происходит наше смущение, а от немощи нашего духа. Если бы мы подвергались этому страданию вследствие обстоятельств, то все люди должны были бы испытывать его, потому что все мы плывем по одному и тому же морю, на котором невозможно миновать волн и бурь. Если же есть люди, которые остаются вне бури и волнения моря, то очевидно, что бурю производят не обстоя­тельства, но состояние нашего духа. Следовательно, если мы настроим душу так, чтобы она все легко переносила, то не бу­дет для нас ни бури, ни потопления, а будет всегда благоприятная тишина. Но я не знаю, как, предположив себе ничего такого не говорить, я так увлекся этим поучением. Про­стите мне это многословие. Я боюсь, и очень боюсь, чтобы не ослабело в вас теперешнее усердие. Если бы я уверен был в этом, то не стал бы теперь говорить вам ничего та­кого. Усердие может облегчить для вас всякое дело.

Время однакож заняться предстоящим сегодня, чтобы вы не утомлен­ные выступили на поприще. Предстоят же нам подвиги против врагов истины, против таких, которые все придумывают к тому, чтобы уничтожить славу Сына Божия, лучше же сказать – свою собственную. Слава Сына Божия всегда пребывает такою, какова она есть, нисколько не уменьшаясь от злохульного языка; но те, которые стараются уничтожить Того, Кому, по словам их, они поклоняются², покрывают лица свои бесчестием, а душу подвергают казни.

Итак, что же они говорят, когда мы так рассуждаем? Говорят, что изречение: – «в начале было Слово», – еще не доказывает прямо вечности (Сына), потому что тоже сказано и о небе и о земли (Бут. 1:1). О, бесстыдство и нечестие! Я беседую с тобой о Боге, а ты мне указываешь на землю и людей, происшедших от земли. Таким образом, если Христос называется Сыном Божиим и Богом, также и человек называется Сыном Божиим и Богом (как, например: «Я сказал: вы – боги, и сыны Всевышнего – все вы» (Пс. 81:6)), ужели поэтому ты будешь состязаться с Единородным о сыновстве, и скажешь, что в этом отношении Он не имеет никакого преимущества пред тобой? Никак, гово­ришь ты. Однакож ты это делаешь, хотя и не выражаешь на словах. Каким образом? Ты утверждаешь, что и ты уча­ствуешь в усыновлении по благодати, и Он – тоже. Если ты говоришь, что Он есть Сын не по естеству, то этим выра­жаешь не иное, а именно то, что Он – Сын по благодати.

Впрочем, рассмотрим и свидетельства, какие приводят нам. Сказано: «В начале сотворил Бог небо и землю. Земля же была безвидна и пуста» (Бут. 1:1-2). Также: «Был один человек из Рамафаим-Цофима» (1Сам. 1:1). Вот свидетельства, которые они считают силь­ными! И действительно это сильно, но для доказательства утверждаемой нами правоты догматов; а для поддержания хулы (еретиков) ничего не может быть слабее этих доказательств. Скажи, что общего имеют слова – «сотворил» и «было»? Или что общего у Бога с человеком? Для чего ты смешиваешь то, что не терпит смешивания, сливаешь раздельное, и горнее делаешь дольним? Здесь слово: «было» не одно, само по себе, означает вечность, а в соединении с другими выражениями: «в начале было» и: «Слово было». Подобно тому, как выражение: «сущий», когда говорится о человеке, показывает только настоящее время, а когда о Боге, то означает вечность, так и выражение: «было», когда гово­рится о нашем естестве, означает прошедшее для нас время, и именно известный предел времени, а когда – о Боге, то выражает вечность. Итак, слыша «о земле» и «человеке», не следует предполагать о них ничего более того, что свойственно природе сотворенной. Все сотворенное, что бы то ни было, произошло во времени, или в известном пределе его. А Сын Божий выше не только всякого времени, но и всех веков, Он есть Творец их и Создатель. «Чрез Которого, – сказано,– и веки сотворил» (Євр. 1:2). Творец же, конечно, существует прежде своих творений. Но так как некоторые до такой степени бесчувственны, что и после этого думают нечто высокое о своем достоинстве, то слово Божие выражениями: «сотворил» и «человек был» предваряет такую мысль слушателей и уничтожает всякое бесстыдство. Все сотворенное, как земля, так и небо, сотворено во времени, имеет временное начало и безначального в них нет ничего, потому что все (в известное время) получило бытие. Итак, когда ты услышишь выражения – «сотворил… землю» и «человек был», то излишне будешь суесловить, сплетая только бесполезную болтовню. Но я скажу еще нечто большее. Что же это? То, что если бы и о земле сказано было – «в начале была земля», и о человеке – «в начале был человек», то и в таком случай мы не должны были бы предполагать о них ничего более того, что нам известно о них ныне. Уже одно наперед стоящее имя «земли» и «человека», что бы потом о них ни говорилось, не позволяет уму воображать о них что-нибудь больше того, что ныне мы знаем; так же как и наоборот выражение: «Слово», хотя бы что-нибудь маловажное сказано было о Нем, само по себе не позволяет думать при этом ничего низкого и ничтожного. А о земли далее говорится: «Земля же была безвидна и пуста», Таким образом, сказав, что Бог сотворил землю и положил ей свойственный предел, бытописатель безопасно уже повествует о ней дальнейшее, зная, что никто не будет столько бессмыслен, чтобы почитать землю безначальною и несотворенною. Имя «земля» и выражение – «сотворил» достаточны для того, чтобы убедить самого несмысленного человека, что земля не вечна и не безначальна, но принадлежит к числу вещей, происшедших во времени.

3. Кроме того, выражение: «было», когда употребляется о земле и человеке, означает не просто бытие, но в отношении к человеку – происхождение его из известной страны, а в отношении к земле – качество её бытия. Так Моисей не сказал просто: «земля же была», и потом умолк, но показал, в каком состоянии она была и после своего происхождения, т. е., она была «безвидна и пуста», еще покрыта водами и смешана с ними. И об Елкане не сказано только, что был человек, но в пояснение присовокуплено; откуда он был: «из Рамафаим-Цофима». Но о Слове (говорится) не так. Стыжусь я и сличать между собою такие предметы! Если мы запрещаем делать сравнение между людьми, как скоро сравниваемые весьма различны между собою по достоинствам, хотя существо их одно, то там, где столь беспредельное расстояние и по существу, и по всему прочему, не крайнее ли безумие – делать такие сличения? Но да будет милостив к нам Тот, Кто хулится ими! Не мы открыли надобность в таких рассуждениях, но нам подают к ним повод те, которые вооружаются против собственного спасения. Итак, что же я говорю? То, что выражение: «было», в отношении к Слову, означает, во-первых, вечность Его бытия: «в начале, – сказано, – было Слово». А во-вторых, то же «было»показывает, что Слово было у кого-либо. Так как Богу по преимуществу свойственно бытие вечное и безначальное, то, прежде всего, это и выражено. Потом, чтобы кто-нибудь, слыша – «в начале было Слово», – не признал Его и нерожденным, такая мысль предупреждается тем, что прежде замечания, что было Слово, сказано, что оно «было у Бога». А чтобы кто-либо не почел Его словом только произносимым или только мысленным, для этого прибавлением члена (ό), как я уже прежде сказал, и другим выражением («у Бога к Богу») устранена и такая мысль. Не сказано: «было в Боге», но: «было у Бога», чем означается вечность Его по ипостаси. Далее, еще яснее открывается это в присовокуплении, что «Слово было Бог». Но это Слово не сотворенное ли? – скажет кто-либо. Если так, то что же препятствовало сказать, что в начале сотворил Бог Слово?

Так Моисей, повествуя о земле, не сказал: «в начале была земля», но сказал, что (Бог) сотворил ее, и тогда уже она «была». Что же, говорю, препятствовало и Иоанну подобным образом сказать, что в начале сотворил Бог Слово? Ведь если в рассуждении земли Моисей опасался, как бы не назвал ее кто-нибудь несотворенною, то гораздо более Иоанну следовало бы страшиться этого относительно Сына (Божия), если бы Он был сотворен. Мир, будучи видим, сам по себе проповедует Творца: «небеса, – сказано, – проповедуют славу Божию» (Пс. 18:1). Но Сын невидим и притом несравненно и безпредельно выше твари. Итак, если здесь, где не нужно было для нас ни слова, ни учения, чтобы признать мир сотворенным, пророк однакож ясно и прежде всего дает нам это видеть, – то гораздо боле Иоанну нужно было бы сказать это о Сыне, если, бы Он был сотворен. Так, скажут: однакож Петр высказал это ясно и определенно! Где же и когда? Тогда, когда, беседуя с Иудеями, говорил: «что Бог соделал Господом и Христом Сего Иисуса…» (Деян.2:36). А почему же ты не присовокупляешь и дальнейших слов, именно: «Сего Иисуса, Которого вы распяли»! Или не знаешь, что одни изречения относятся к нетленному естеству, а другие к воплощению? В противном случае, если все вообще будешь так разуметь о Божестве, то придешь к заключению, что Божество и страданиям подвержено. Если же оно не причастно страданиям, то и не сотворено. Если бы кровь истекла из самого божеского и неизреченного естества, и оно, вместо плоти, было пронзено и рассечено гвоздями на кресте, то хитрословие твое в этом случае имело бы основание. Но как и сам диавол не стал бы таким образом богохульствовать, то для чего же ты притворно принимаешь на себя такое непростительное неведение, которым и демоны не прикрывали себя? Притом же слова: «Господь» и «Христос» относятся не к существу, но к достоинству. Первое означает власть, а второе – помазание. Итак, что же ты скажешь о Сыне Божием? Если бы Он и был сотворен, по вашему мудрованию, – эти изречения не имели бы места. Нельзя представить себе, что Он сперва был сотворен, а потом Бог поставил Его (Господом и Христом). Он неотъемлемое имеет начальство, и имеет его по самому естеству и существу Своему. Будучи спрошен, Царь ли Он есть, отвечал: «Я на то родился» (Ін. 18:37). А Петр говорит здесь о Нем, как о поставленном (в Господа и Христа), и – это относится у него только к воплощению.

4. Что удивляешься, если Петр говорит это? И Павел, беседуя с афинянами, называет Его только мужем, говоря так: «посредством предопределенного Им Мужа, подав удостоверение всем, воскресив Его из мертвых»(Деян.17:31). Ничего не говорит он здесь ни об «образе Божием», ни о «равенстве», Его (со Отцем), ни о том, что Он есть «сияние славы Его». Так и следовало. Тогда еще не время было для такого учения, а желательно было, чтобы они прежде приняли, что Он – человек и что воскрес. Так делал и сам Христос; а от Него и Павел, научившись, таким же образом устраивал дела своей проповеди. Не вдруг Христос открыл нам Свое божество, но сперва был почитаем только за пророка и Христа, – как бы простого человека; уже впоследствии из дел и слов Своих явился тем, чем был. Потому-то и Петр вначале употребляет такой же образ речи. Это была первая всенародная проповедьего к Иудеям. И так как они еще не в состоянии были ясно познать божество Его, то апостол обращает к ним слово о воплощении, чтобы слух их, прежде обученный этим словом, предрасположен был и к прочему учению. Если захочет кто прочитать всю проповедь апостола от начала, для того весьма ясно будет то, что я говорю. Апостол Петр также и мужем называет Его, и пространно рассуждает о Его страдании, воскресении и рождении по плоти. И Павел, когда говорит: «родился от семени Давидова по плоти» (Рим. 1:3), не иное что внушает нам, а именно то, что слово: «сотворил» употреблено в отношении к воплощению, как и мы исповедуем. Напротив, сын громов говорит нам ныне о бытии неизреченном и предвечном; потому, оставив слово – «сотворил», Он поставил: «было»; тогда как, если бы Сын Божий был создан, это-то особенно и нужно было бы с точностью показать. Если Павел опасался, как бы кто-нибудь из неразумных не предположил, что Сын больше Отца, и что Родивший некогда покорится Ему, почему и говорил в послании к Коринфянам: «Когда же сказано, что [Ему] все покорено, то ясно, что кроме Того, Который покорил Ему все» (1Кор. 15:27), – хотя кто мог бы подумать, что Отец когда-нибудь подчинится Сыну, наравне со всеми тварями? – если же Павел опасался таких безрассудных мнений, потому и сказал: «кроме покорившего Ему вся», то гораздо более надлежало Иоанну, если бы Сын Божий был сотворен, опасаться, чтобы кто-нибудь не признал Его несотворенным, и это-то, прежде всего, надлежало ему изъяснить. Но теперь, так как Сын рожден, то и справедливо ни Иоанн, ни другой какой-либо апостол, или пророк, не сказали, что Он сотворен. Да и сам Единородный не преминул бы сказать об этом, если бы это было так. Тот, кто по снисхождению так смиренно говорил о Себе, тем более не умолчал бы об этом. Я считаю не невероятным, что Он скорее умолчал бы о Своем величии, которое имел, нежели, не имея его, оставил бы без замечания, что Он не имеет этого величия. То было благовидное побуждение к умолчанию – желание научить людей смиренномудрию, и поэтому Он умалчивал о том, что великого принадлежит Ему. А здесь ты не можешь указать никакого справедливого предлога к умолчанию. Если бы Он был создан, для чего было бы Ему умалчивать о Своем происхождении, когда Он не упоминал о многом таком, что действительно принадлежало Ему? Тот, кто для научения смиренномудрию часто говорил о Себе уничиженно, и приписывал Себе то, что на самом деле не свойственно Ему, Тот, говорю, если бы был создан, гораздо боле не преминул бы сказать об этом. Или ты не видишь, как Он сам все с тою целью, чтобы никто не признавал Его нерожденным, и говорит и делает, даже говорить о Себе по-видимому несообразно со Своим достоинством и существом, и нисходит до смирения пророка? Изречение: «Как слышу, так и сужу» (Ін. 5:30), также: «Он дал Мне заповедь, что сказать и что говорить» (Ін. 12:49) и тому подобные свойственны только пророкам. Итак, если, желая отстранить такое предположение, Он не обинуясь говорил о Себе столь смиренные слова, то тем более Он говорил бы подобным образом, если бы был создан, чтобы кто-нибудь не признал Его несозданным, – напр.: «не думайте» что Я рожден от Отца; Я сотворен, а не рожден, и – не одного с Ним существа. Но Он делает все напротив. Он употребляет такие выражения, которые невольно, даже не желающих того, заставляют принять противное мнение. Так, Он говорит: «что Я в Отце и Отец во Мне» (Ін. 14:10-11); также: «столько времени Я с вами, и ты не знаешь Меня, Филипп? Видевший Меня видел Отца» (Ін. 14:9) или: «дабы все чтили Сына, как чтут Отца» (Ін. 5:23); «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21); «Отец Мой доныне делает, и Я делаю» (Ін. 5:17); «Как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца… Я и Отец – одно» (Ін. 10:15,30). Везде употребляя выражение: «как» и: «так и», показывает, что Он едино с Отцем и что имеет нераздельное с Ним существо. А силу власти Своей Он обнаруживает как в этих же изречениях, так и во многих других, – так, напр., когда говорит: «умолкни, перестань;… хочу, очистись;… повелеваю тебе, дух немой и глухой, выйди из него» (Мк. 4:39; Мф. 8:3; Мк. 9:25), также: «слышали, что сказано древним: не убивай, …А Я говорю вам, что всякий, гневающийся на брата своего напрасно, подлежит суду» (Мф. 5:21-22). И все другое подобное, что Он законополагает и чудотворит, достаточно доказывает власть Его; а лучше сказать, и самая малейшая часть того может вразумить и убедить людей, не совсем бесчувственных.
5. Но таков дух тщеславия, что оно ослепляет разум увлекаемых им людей, даже в отношении к самым очевидным предметам, побуждает противоречить даже признанным истинам; а других, и очень хорошо разумеющих истину и уверенных в ней, заставляет лицемерно противостоять ей. Так было и с иудеями. Не по неведению отвергали они Сына Божия, а для того, чтобы получить честь от народа. «Уверовали, – сказано, – в Него, но ради фарисеев не исповедывали, чтобы не быть отлученными от синагоги»(Ін. 12:42), и из угождения другим жертвовали собственным спасением. Да и невозможно, невозможно тому, кто так раболепствует временной славе, получить славу от Бога. Поэтому-то Христос и укорял иудеев, говоря: «Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от Единого Бога, не ищете?»(Ін. 5:44). Это какое-то сильное упоение; объятый этою страстью, человек делается неисправим. Она, отторгая от небес душу своих пленников, пригвождает ее к земли, не позволяет ей воззреть к свету истинному, побуждает постоянно вращаться в тине, приставляя к ним владык, столь сильных, что они владеют ими, даже ничего не приказывая. Тот, кто болеет этой болезнью, хотя бы никто не приказывал ему, добровольно делает все, чем только думает угодить своим владыкам. Для них он одевается и в одежды нарядные, и украшает лице, заботясь в этом случае не о себе, но об угождении другим, и выводит с собой на площадь провожатых, чтобы заслужить от других удивление, и все, что ни делает, предпринимает единственно для угождения другим. Итак, есть ли болезнь душевная тягостнее этой? Человек нередко бросается в бездну, чтобы только другие удивлялись ему. Приведенные слова Христовы достаточно показывают всю мучительную силу этой страсти; но можно еще познать ее и из следующего. Если ты захочешь спросить кого-нибудь из граждан, делающих большие издержки, для чего они тратят столько золота, и что значат такие расходы, то ни о чем другом от них не услышишь, так только об угождении толпе. Если же ты опять спросишь их: что же такое толпа? – они ответят: это есть нечто шумное, многомятежное, большею частью глупое, без цели носящееся туда и сюда, подобно волнам моря, составляемое часто из разнообразных и противоположных мнений. Кто имеет у себя такого владыку, не будет ли тот жалок более всякого другого? Впрочем, когда мирские люди прилепляются к нему, это еще не так опасно, хотя действительно опасно. Но когда те, которые говорят, что отреклись от миpa, страдают тою же или еще тягчайшею болезнью, то это крайне опасно. У мирских только трата денег, а здесь опасность касается души. Когда правую веру меняют на славу и, чтобы прославиться самим, уничижают Бога, – скажи мне, не составляет ли это высшей степени бессмыслия и безумия? Другие страсти, хотя заключают в себе большой вред, но по крайней мере, приносят и некоторое удовольствие, хотя и временное и короткое. Так корыстолюбец, винолюбец, женолюбец, имеют некоторое удовольствие, хотя и непродолжительное; но обладаемые страстью тщеславия всегда живут жизнью горькою, лишенной всякого удовольствия. Они не достигают того, что так любят, разумею – славы народной; а хотя, по-видимому, и пользуются ею, на самом же деле не наслаждаются, потому что это вовсе и не слава. Потому и самая страсть эта называется не славою, а тщеславием. И справедливо все древние называли это тщеславием. Она тщетна и не имеет в себе ничего блистательного и славного. Как личины [статуй] кажутся (снаружи) светлыми и приятными, а внутри пусты, поэтому, хотя и представляются благообразнее телесных (естественных) лиц, однакож никогда еще и ни в ком ни возбуждали любви к себе, точно так, или еще более, слава у толпы прикрывает собою эту неудобоизлечимую и мучительную страсть. Она имеет только снаружи вид светлый, а внутри не только пуста, но и полна бесчестия и жестокого мучения. Откуда же, скажешь, рождается эта безумная и не приносящая никакого удовольствия страсть? Ни откуда более, как только от души низкой и ничтожной. Человек, увлекаемый славою, неспособен мыслить что-либо великое и благородное; он необходимо становится постыдным, низким, бесчестным, ничтожным. Кто ничего не делает для добродетели, а только одно имеет в виду – чтобы понравиться людям, не стоящим никакого внимания, во всяком случае, следует погрешительному, блуждающему их мнению, тот может ли стоить чего-нибудь? Заметь же: если бы кто спросил его: как ты сам думаешь о толпе? – без сомнения, он сказал бы, что считает толпу невежественной и бездельной. Что же? Захотел ли бы ты сделаться подобным этой толпе? Если бы и об этом опять кто-нибудь спросил его, то я не думаю, чтобы он пожелал сделаться таким же. Итак, не крайне ли смешно искать славы у тех, кому сам никогда не захотел бы сделаться подобным?
6. Если же ты скажешь, что в толпе много людей, и что они составляют одно, то поэтому-то особенно и надобно ее презирать. Если каждый из толпы сам по себе достоин презрения, то, когда таких много, они заслуживают еще большего презрения. Глупость каждого из них, когда они собраны вместе, становится еще большею, увеличиваясь от многочисленности. Поэтому каждого из них порознь конечно можно бы исправить, если бы кто взял на себя это дело, но не легко было бы исправить всех их вместе, – оттого, что безумие их в таком случае увеличивается; они водятся обычаями животных, во всяком случае, следуя один за другим во мнениях. Итак, скажите мне: в такой ли толпе будете вы искать славы? Нет, прошу и молю. Эта страсть все извратила; она породила любостяжание, зависть, клеветы, наветы. Она вооружает и ожесточает людей, не потерпевших никакой обиды, против тех, которые никакой обиды не сделали. Подверженный этой болезни не знает дружбы, не помнит приязни, нисколько не хочет никого уважить; напротив, все доброе извергши из души, непостоянный, неспособный к любви, против всех вооружается. Сила гнева, хотя и она мучительна и несносна, не постоянно однакож возмущаешь дух, а только в то время, когда его раздражают другие. Напротив, страсть тщеславия – всегда, и нить, так сказать, времени, в которое она могла бы оставить, потому что разум не препятствует ей и не укрощает её; она всегда остается, и не только побуждает ко грехам, но, если бы мы успели сделать что-нибудь и доброе, она похищает добро из рук. А бывает так, что она не допускает и начать доброго дела. И если Павел лихоимание называет «идолослужением»(Еф.5:5), то как, по справедливости, назвать матерь его (лихоимания), корень и источник, то есть тщеславие? Нельзя найти и названия, достойного этого зла! Итак, воспрянем, возлюбленные, отложим эту порочную одежду, разорвем, рассечем ее, сделаемся когда-нибудь свободны истинною свободою, и усвоим себе чувства достоинства, данного нам от Бога. Пренебрежем славой у толпы. Нет ничего столь смешного и унизительного, как эта страсть; ничто столько не преисполнено стыда и бесславия. Всякий может видеть, что желание славы во многих отношениях есть бесславие, и что истинная слава состоит в том, чтобы презирать славу, считать ее за ничто, а все делать и говорить только в угождение Богу. Таким образом сможем мы и награду получить от Того, Кто видит все наши дела в точности, если только будем довольствоваться этим одним зрителем их. Да и какая нужда нам в других глазах, когда видит наши дела именно Тот, Кто будет и судить их? Как это несообразно: раб, что ни делает, все делает в угождение господину, не ищет ничего более, как только его внимания, не хочет привлекать на свои дела ничьих чужих взоров, хотя бы зрителями тут были и важные люди, но только то одно имеет в виду, чтобы видел его господин; а мы, имея столь великого над собою Господа, ищем других зрителей, которые не могут принести нам никакой пользы, а могут только, своими взглядами, повредить нам и сделать всякий труд наш напрасным. Да не будет этого, умоляю вас! Но от кого мы имеем получить награды, Того будем признавать и зрителем и прославителем наших дел. Не будем ни в чем полагаться на глаза человеческие. А если бы мы захотели достигнуть славы и между людьми, то получим ее тогда, когда будем искать единой славы от Бога. Сказано: «прославлю прославляющих Меня»(1Сам. 2:30). И как богатством мы тогда особенно обилуем, когда презираем его и ищем богатства только от Бога (потому что сказано: «Ищите же прежде Царства Божия и правды Его, и это все приложится вам» (Мф. 6:33)), так – и в отношении к славе. Когда уже безопасны будут для нас и богатство и слава, тогда Бог и подает нам их в изобилии. Но этот дар бывает безопасен тогда, когда не овладевает нами, не покоряет нас себе, не обладает нами, как рабами, но остается в нашей власти, как у господ и свободных. Для того-то Бог и не позволяете нам любить богатство и славу, чтобы они не овладевали нами. А когда мы достигнем такого совершенства, то Он и подает нам их с великою щедростью. Кто, скажи мне, славнее Павла, который говорит: «Не ищем славы человеческой ни от вас, ни от других» (1Сол. 2:6)? Кто счастливее ничего не имеющего и всем владеющего? Когда мы, как я выше сказал, не будем покоряться владычеству их (богатства и славы), тогда и будем ими обладать, тогда их и получим. Итак, если мы желаем получить славу, будем бегать славы. Таким образом, исполнив законы Божии, сможем мы получить и здешние и обетованные блага, благодатью Христа, с Которым Отцу и Святому Духу слава во веки веков. Аминь.

* * *

 

²Св. Златоуст разумеет ариан, которые признавали Сына Божия существом достопоклоняемым, только не совечным и не единосущным Отцу.

 

Беседа 4

Ін. 1:1. В начале было Слово, и Слово было у Бога…

1.Почему св. Иоанн ограничивается единым словом о воплощении Сына Божия в то время, как другие евангелисты подробно излагают его. – Павел Самосатский и его заблуждение. – 2. Что такое Слово. – 3. Опровержение возражения еретиков против Божества Сына, основывающегося на том, что Сын называется Богом – «Феос» – без члена (артикля). – 4 и 5. Иисус Христоспострадал и умер для избавления нас от идолослужения. – Воздавать твари богопочтение, долженствующее Творцу, крайне несправедливо. – Вера и учение бесполезны для спасения, если жизнь и нравы испорчены. – Немедленно должно угашать гнев. – Люди хвалят и порицают по мере того, любят они, или ненавидят. – Изображение человека в гневе. – Против тех, которые тщательно соблюдают часы и времена.

1. Детей, только еще начинающих учиться, учителя не подвергают сразу многим трудам, да и в один раз немного занимают их науками, а понемногу, и притом одно и то же часто повторяют им, чтобы удобнее вложить свои уроки в их ум, и чтобы дети, наскучив в самом начале множеством (уроков) и трудностью их для своей памяти, не сделались оттого неспособнее к усвоению преподаваемого, потому что от трудности может произойти в них и некоторое расслабление. Таким же образом желая устроить и свои поучения и облегчить труд для вас, я понемногу беру с этой божественной трапезы и передаю душам вашим. Поэтому я снова коснусь тех же слов Евангелия, не так, чтобы опять говорить одно и то же, а чтобы только присовокупить к сказанному остальное. Итак, возведем же слово к началу. «В начале было Слово, и Слово было у Бога». Когда все прочие Евангелисты начинали с воплощения (Матфей говорит: «родословие Иисуса Христа, Сына Давидова»(Мф. 1:1); Лука вначале повествует нам о Марии; и Марк подобным же образом излагает сначала повествование о Крестителе), для чего Иоанн только вкратце коснулся этого предмета, притом уже после тех первых слов, сказав: «И Слово стало плотию»(Ін. 1:14), а все прочее, – Его зачатие, рождение, воспитание, возрастание, – минуя, вдруг возвещает нам о Его вечном рождении? Какая тому причина, я и скажу вам теперь.

Так как прочие Евангелисты большею частью повествовали о человеческом естестве Сына Божия, то должно было опасаться, чтобы, поэтому самому, кто-нибудь из людей, пресмыкающихся по земле, не остановился только на этих одних догматах, что и случилось с Павлом Самосатским³. Итак, возводя склонных к падению людей от такого пресмыкания по земле и привлекая к небу, Иоанн справедливо начинает свое повествование свыше, от бытия предвечного. Тогда как Матфей приступил к повествованию, начав от Ирода царя, Лука – от Тиверия Кесаря, Марк – от крещения Иоаннова, Евангелист Иоанн, оставив все это, восходит выше всякого времени и века, и там устремляет ум своих слушателей к одному: «В начале было», и, не позволяя уму нигде остановиться, не полагает ему предела, как те (Евангелисты) – Ирода, Тиверия и Иоанна. Но вместе с этим достойно удивления и то, что как Иоанн, устремившись к возвышенному слову, не оставил, однако же, без внимания и воплощения, так и они, с особенным тщанием повествуя о воплощении, не умолчали также и о предвечном бытии. И этому так быть должно, потому что один Дух двигал души всех их; а потому они показали совершенное единомыслие в своем повествовании. Ты же, возлюбленный, когда слышишь о «Слове», никогда не терпи тех, которые называют Его творением, равно как и тех, которые почитают Его простым словом. Много есть слов божественных, которыми действуют и ангелы, но ни одно из этих слов не есть само Божество, а все это только пророчество и Божие повеление. Так обыкновенно называет Писание законы Божии, повеления и пророчества. Поэтому, и говоря об ангелах, оно присовокупляет: «служители Его, исполняющие волю Его» (Пс. 102:21). Напротив это «Слово» (о котором говорит Евангелист Иоанн) есть ипостасное Существо, бесстрастно происшедшее от самого Отца. Это именно, как я и прежде сказал, (Евангелист) изобразил самым наименованием «Слова». Потому как изречение: «В начале было Слово» означает вечность, так и выражение: Оно «было в начале у Бога» показывает Его совечность (с Отцом). А чтобы ты, услышав: «В начале было Слово», и, признав его вечным, не подумал, однако же, что жизнь Отца на некоторое расстояние, т. е. на большое число веков, предшествует (жизни Сына), и таким образом, чтобы ты не положил начала Единородному, (Евангелист) присовокупляет: Оно «было в начале у Бога», т. е., Он также вечен, как сам Отец. Отец никогда не был без Слова; но всегда был «Бог» (Слово) «у Бога» (Отца), в собственной, однако же, ипостаси. Но как же, скажешь ты, Евангелист говорит, что Слово «в мире было», если Оно было действительно у Бога? Подлинно, оно и у Бога было, и в мире было: никаким местом не ограничивается как Отец, так и Сын. Если «велика крепость [Его], и разум Его неизмерим» (Пс. 146:5), то ясно, что существо Его не имеет никакого временного начала. Ты слышал, что «В начале сотворил Бог небо и землю» (Бут. 1:1)? Что ты думаешь об этом начале? Без сомнения то, что небо и земля произошли прежде всех видимых творений. Так, когда слышишь о Единородном, что Он «в начале был», разумей бытие Его, прежде всего мыслимого и прежде веков. Если же кто скажет: как возможно Сыну не быть по времени после Отца? происшедший от кого-либо необходимо должен быть после того, от кого произошел, – отвечаем, что таковы только человеческие рассуждения, и тот, кто предлагает такой вопрос, будет, пожалуй, давать еще более нелепые вопросы. Но этого не должно бы допускать даже до слуха. У нас ныне слово о Боге, а не о естестве человеческом, подчиненном порядку и необходимости подобных умствований. Впрочем, для совершенного удовлетворения людей более слабых, будем и на это отвечать.

2. Скажи мне: сияние солнца из самого ли естества солнечного истекает, или из чего иного? Всякий, имеющий неповрежденные чувства, необходимо признает, что сияние происходит от самого естества солнца. Но, хотя сияние исходит от самого солнца, однако же, мы никогда не можем сказать, что оно существует после солнечного естества, потому что и солнце никогда не является без сияния. Итак, если и в видимых и чувственных телах то, что происходит от чего-нибудь другого, не всегда после того существует, от чего происходит, то почему ты не веришь этому в рассуждении невидимого и неизреченного естества? И здесь то же самое, только так, как сообразно это вечному существу. Поэтому и Павел назвал Сына «сиянием славы»Отчей (Євр. 1:3), изображая этим и то, что Он рождается от Отца, и то, что Сын совечен Отцу. Скажи же мне: все века и всякое пространство времени – не через Сына ли произошли? И это необходимо должен признать всякий, кто не потерял еще ума. Итак, нет никакого расстояния (времени) между Отцом и Сыном; а если нет, то Сын не после Отца существует, но совечен Ему. Выражения: «прежде»и «после» обозначают понятия времени. Без века или времени никто не мог бы и представить себе таких понятий. А Бог выше времен и веков. Если же, несмотря на то, ты будешь утверждать, что Сын получил начало, то смотри, как бы через такие умозаключения не дошел ты до необходимости и самого Отца подвести под какое-либо начало, под начало, хотя первейшее, но все же – начало. Скажи мне: приписывая Сыну какой бы то ни было предел или начало, и от этого начала восходя еще выше, не говоришь ли ты, что Отец существует прежде Сына? Очевидно так. Скажи же далее: насколько прежде Отец существует? Малое или великое расстояние здесь ты укажешь, во всяком случае, ты подведешь Отца под начало. Очевидно, что, назвав это расстояние великим или малым, ты будешь таким образом измерять его, но измерять нельзя, если с той и другой стороны нет начала. Итак, для этого, сколько от тебя зависит, ты даешь начало и Отцу; и, следовательно, по вашему рассуждению, не будет уже безначальным и Отец. Видишь ли, как истинно сказанное Спасителем, и как слово Его везде являет свою силу? Какое это слово? «Кто не чтит Сына, тот не чтит и Отца» (Ін. 5:23).

Знаю, что для многих сказанное непонятно; потому мы во многих случаях и остерегаемся вдаваться в подобные умозаключения, так как простой народ не может следить за ними, а если бы и стал следить, – не удерживает из них ничего с твердостью и точностью. «Помышления смертных нетверды, и мысли наши ошибочны» (Прем. 9:14). Между тем я охотно спросил бы противников наших и о том, что значит сказанное у пророка: «прежде Меня не было Бога и после Меня не будет» (Іс. 43:10). Если Сын после Отца существует, то, как же сказано: «и после Меня не будет»? Или уже вы будете отвергать и самое существо Единородного? А необходимо – или, наконец, на это дерзнуть, или допустить единое Божество в собственной ипостаси Отца и Сына. Также, каким образом истинно то, что «Все чрез Него начало быть» (Ін. 1:3)? Если был век прежде Его, то каким образом существовавшее прежде Него могло бы произойти через Него? Видите ли, до какой дерзости доводит их умствование, после того, как однажды поколебали они истину? Почему же не сказал Евангелист, что Сын произошел «из несуществующего»⁴ как изъясняет это Павел о всех тварях, говоря: «называющим несуществующее, как существующее» (Рим. 4:17), а говорит: «В начале было»? Последнее же выражение противоположно первому. Но оно весьма справедливо: Бог не происходит ни от чего и не имеет ничего первее Себя. Скажи же мне еще: не признаешь ли ты, что Творец несравненно превосходнее своих тварей? Но, если бы Он был подобен им – тем, что происходил бы из несущего, то где же было бы Его несравненное превосходство? А что значит изречение: «Я – Господь первый, и в последних – Я Тот же» (Іс. 41:4), «прежде Меня не было Бога и после Меня не будет» (Іс. 43:10)? Если Сын не одного и того же существа с Отцом, то Он есть иной Бог; если Он не совечен (Отцу), то после Него; и если произошел не из существа Его, то очевидно – сотворен. Если же возразят, что это сказано для отличия (Бога) от идолов, то не должны ли согласиться, что здесь для отличия от идолов говорится о едином истинном Боге? А если это, в самом деле, сказано для отличия от идолов, то, как же ты изъяснишь все это изречение: «после Меня не будет» иного Бога? Не Сына отвергая, говорит так слово Божие, а выражая только то, что кроме Бога (истинного) нет бога – идольского; но не то, что нет Сына. Хорошо, скажет кто-либо, но не должно ли поэтому и слова: «прежде Меня не было Бога» понимать так, что не было бога идольского, что, следовательно, Сын был прежде Отца? Но какой демон мог бы сказать это? Я думаю, что и сам дьявол не скажет этого. С другой стороны, если Сын не совечен Отцу, то почему ты называешь бытие Его беспредельным? Если Он имеет начало и, сперва, то хотя бы Он был бессмертен, Он не может еще быть беспредельным. Беспредельное должно быть без пределов с той и другой стороны. Изъясняя это, и Павел говорит: «не имеющий ни начала дней, ни конца жизни» (Євр. 7:3), и таким образом выражает и беспопечительность и бесконечность, т. е., как в том, так и в другом отношении Он не имеет предела; как нет конца, так нет и начала.

3. Далее: каким образом, если Сын есть «жизнь», могло быть когда-нибудь время, в которое Он не был⁵? Если Он есть «жизнь», как Он и действительно есть, то все согласятся, что жизнь должна существовать всегда, быть безначальною и бесконечною. Если же было время, когда Его не было, то каким бы образом Он был жизнью других существ, не будучи никогда сам жизнью? Но как же, скажет кто-либо, Евангелист Иоанн сам полагает Ему начало, когда говорит: «В начале было». А для чего, я скажу, ты обратил внимание на выражения: «в начале», и: «было», а не помыслишь об изречении – «Слово было»? Что же? Когда пророк говорит об Отце: «от века и до века Ты – Бог»(Пс. 89:3), то ужели Он таким выражением полагает Ему пределы? Никак: он выражает вечность. Так рассуждай и здесь. Евангелист, говоря так о Сыне, не полагает Ему предела. Он и не сказал о Сыне: имел начало, но – «В начале было», через это «было»внушая мысль о безначальном бытии Сына. Но вот, скажет еще кто-либо, об Отце сказано с приложением члена (артикля – «ο»), а о Сыне – без члена⁶. Что же? Когда апостол говорит: «великого Бога и Спасителя нашего Иисуса Христа» (Тит. 2:13), и также: «Бог, Который над всеми» (Еф.4:6), то вот здесь он упоминает о Сыне без члена. Но он делает это и в отношении к Отцу. В послании к Филиппийцам он так говорит: «Он, будучи образом Божиим, не почитал хищением быть равным Богу»⁷ (Флп. 2:6). Также в послании к Римлянам: «благодать вам и мир от Бога отца нашего и Господа Иисуса Христа» (Рим. 1:7). А, с другой стороны, и излишне было прибавлять здесь член, потому что выше он был, часто прилагаем к слову: «Бог». Как об Отце говоря, Евангелист выражает: «Бог есть дух» (Ін. 4:24), и мы не отвергаем бестелесности в Боге потому, что к слову «дух» не приложено члена, так и здесь, хотя при выражении о Сыне не употреблено члена, однако же, Сын поэтому не есть меньший. Почему так? Потому что, повторяя слова: «Бог» и: «Бог», Евангелист не показывает нам никакого разделения в Божестве; а даже напротив, сказав прежде – «Слово было Бог», он, чтобы кто-нибудь не почел божество Сына меньшим, тотчас присовокупляет и доказательство истинного Его божества, приписывает Ему вечность: «Оно было, – говорит, – в начале у Бога», и – творческую силу: «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть» (Ін. 1:2-3). Это самое и Отец везде через пророков поставляет преимущественным доказательством своего (божеского) существа. И пророки часто употребляют этот вид доказательства, и не просто только, но и вооружаясь против чествования идолов. «Боги, – сказано, – которые не сотворили неба и земли, исчезнут с земли и из-под небес» (Єр. 10:11). И в другом месте: «Я – Мои руки распростерли небеса» (Іс. 45:12); и во всяком случае Он представляет это, как признак божественности. Но Евангелист не довольствуется и этими изречениями, а называет еще Его «жизнью» и «светом». Итак, если Он всегда был с Отцом, если сам все произвел, устроил и содержит (это выражается словом – «жизнь»), если Он все просвещает, то кто столько безумен, что скажет, будто Евангелист хотел в этих изречениях показать меньшую степень божества Его, тогда как ими-то особенно и можно доказать равенство и нераздельность Его (с Отцом)? Не будем же смешивать твари с Творцом, чтобы и нам не услышать слов: «и поклонялись, и служили твари вместо Творца» (Рим. 1:25). Хотя и говорят некоторые, что это сказано о небесах, но, говоря о них, слово Божие совершенно запрещает служение всякой вообще твари, как дело языческое.
4. Да не подвергнем же себя этой клятве! Для того и пришел (на землю) Сын Божий, чтобы освободить нас от этого служения. Для того Он принял зрак раба, чтобы избавить нас от этого рабства. Для того и подверг Себя оплеванию, заушению, для того претерпел поносную смерть. Не сделаем же всего этого бесплодным (для нас), не будем возвращаться на прежнее, лучше же сказать – еще гораздо тягчайшее нечестие. Не все равно – твари служить, и самого Творца низводить до ничтожества твари, сколько, по крайней мере, это зависит от нас, так как сам Он пребывает всегда таким, каков есть, по сказанному: «но Ты – тот же, и лета Твои не кончатся»(Пс. 101:28). Будем же прославлять Его, по преданию Отцов; будем прославлять Его и верою и делами. Нет никакой пользы для нашего спасения от правых догматов, когда наша жизнь развращена. Потому направим ее к благоугождению Богу, удаляя себя от всякой нечистоты, несправедливости, любостяжания, как странники и пришельцы, и чуждые (всему) здешнему. А если кто имеет много денег и стяжания, пусть пользуется ими, как странник, который, спустя немного времени, волею или неволею должен оставить их. Если кто терпит обиду от кого-нибудь, пусть не вечно гневается, а лучше пусть не гневается и временно. Апостол не позволяет нам продолжать гнева более одного дня. «Солнце, – говорит он, – да не зайдет во гневе вашем»(Еф.4:26). И справедливо: надобно желать, чтобы и в такое короткое время не случилось ничего неприятного. А если еще и ночь застигнет нас (во гневе), то дело будет для нас еще хуже, потому что от одного воспоминания о нем возродится в нас безмерный огонь, и мы на свободе с большим огорчением для себя будем размышлять о нем. Поэтому-то прежде, нежели к погибели нашей настанет покой ночи и мы возжем в себе сильнейший огонь, апостол и повелевает предупреждать и отвращать опасность. Страсть гнева сильна, сильнее всякого пламени; потому и нужно с большою поспешностью предупреждать силу огня и не допускать его до воспламенения. А болезнь эта бывает причиною многих зол. Она ниспровергает целые дома, разрывает давнее содружество, в короткое и скорое время производит самые неутешительные случаи. «Самое движение гнева, – сказано, – есть падение для человека» (Сир. 1:22).

Итак не оставим этого зверя без обуздания, но набросим на него со всех сторон крепкую узду – страх будущего суда. Если тебя оскорбит друг, или огорчит кто-нибудь из ближних – помысли тогда о согрешениях своих против Бога и о том, что своею кротостью в отношении к ним ты умилостивишь для себя более и тот (будущий) суд, – сказано: «прощайте, и прощены будете» (Лк. 6:37), – и гнев тотчас отбежит (от тебя). При этом обрати внимание также и на то, когда ты, будучи приведен в ярость, удерживал себя, и когда был увлечен страстью; сравни то и другое время, – получишь и отсюда значительное исправление. Скажи мне: когда ты хвалишь себя, тогда ли, когда был побежден (гневом), или тогда, когда победил? Не тогда ли именно (когда увлекаемся гневом) мы наиболее обвиняем себя и стыдимся, хотя бы и никто нас не обличал, и приходим к раскаянию в своих словах и делах? А когда преодолеваем гнев, не торжествуем ли тогда и не хвалимся ли, как победители? Победа над гневом состоит не в том, чтобы воздавать за обиду тем же (это не победа, а совершенное поражение), но – в том, чтобы с кротостью переносить оскорбления и поношения. Не делать, а терпеть зло, – вот истинное преимущество. Поэтому не говори во гневе: «вот и я восстану, вот и я нападу на него». Не сопротивляйся и тем, которые убеждают тебя укротить гнев, не говори: «не потерплю, чтобы такой-то смеялся надо мной». Да он никогда и не смеется над тобой, разве когда ты сам на него вооружишься. А если он и тогда посмеется над тобой, то разве только в безумии сделает это. Ты же, побеждая, не ищи славы у безумных, но признавай достаточным для себя иметь славу у людей разумных. Но для чего я вывожу тебя на малое и ничтожное зрелище, составленное из людей? Воззри тотчас к Богу, и Он тебя восхвалит. А тому, кто от Него прославляется, не должно искать чести от людей. Честь людская нередко находится в зависимости и от неприязни людей, и от вражды, и, во всяком случае, не приносит никакой пользы. Напротив, суд Божий чужд такого настроения и приносит прославляемому от Бога великую пользу. Итак, к этой-то славе и будем стремиться.

5. Хочешь ли узнать, какое великое зло – гнев? Стань на площади, когда там ссорятся другие. В себе самом тебе нельзя так видеть это безобразие, потому что разум во гневе помрачается и сознание теряется, как у пьяных. Но когда ты очистишься от этой страсти, тогда наблюдай в других себя самого, так как в это время у тебя рассудок не поврежден. Итак, смотри вот на окружающую толпу, а среди нее на бесчинствующих в раздражении людей, подобно беснующимся. Когда ярость, возгоревшись в груди, восстанет и ожесточится, тогда огнем дышат уста, огонь испускают глаза, все лицо вздувается, руки беспорядочно протягиваются, смешно прыгают ноги и наскакивают на удерживающих. Ничем не отличаются раздраженные от сумасшедших, все делая без сознания, и даже не отличаются от диких ослов, когда те бьют и кусают друг друга. Поистине, безобразен человек раздраженный. Потом, когда после этого столь смешного зрелища, они возвратятся домой и придут в себя самих, то возымеют еще большую скорбь и страх, представляя себе, кто присутствовал при их ссоре. Как безумные, прежде не видя присутствующих, потом, когда приходят в сознание, рассуждают, друзья ли были зрителями их, или враги и неприятели. Равно боятся они тех и других: первых – потому, что они будут укорять их и увеличивать стыд; а вторых – потому, что они будут радоваться об их посрамлении. А если им случилось еще нанести друг другу раны, тогда тягчайший бывает страх, чтобы не случилось чего-нибудь еще хуже с раненым, чтобы, например, болезнь от ран не принесла ему смерти, или чтобы поднявшаяся неисцелимая опухоль не подвергла его жизнь опасности. «И что мне была за надобность ссориться? Что за брань и ссоры? Пропадай они совсем». И вот они проклинают все те случайные обстоятельства, которые послужили поводом к ссоре. А глупейшие из них обвиняют в происшествии и лукавых демонов и злой час. Но не от злого часа это происходит, потому что и не бывает никогда злого часа, и не от злого демона это происходит, а от злобы увлеченных гневом. Они-то сами и демонов привлекают, и всякое зло на себя наводят. Но сердце, скажет кто-нибудь, от оскорблений возмущается и терзается. Знаю это и я. Поэтому-то и превозношу тех, которые укрощают этого ужасного зверя. Если желаем, то можем отразить от себя эту страсть. Почему мы не подвергаемся этой страсти, когда укоряют нас начальствующие? Не потому ли, что в нас (при этом случае) возникает страх, равносильный этой страсти, который поражает нас и не допускает даже зародиться в нас гневу? Почему и рабы, получая от нас тысячи укоризн, все это переносят в молчании? Не потому ли, что и на них наложены те же узы? Так и ты помысли о страхе Божием, о том, что сам Бог тогда уничижает тебя, повелевая тебе молчать, и ты все будешь переносить кротко. Скажи нападающему на тебя: что я могу тебе сделать? Некто иной удерживает мою руку и язык мой. И эта мысль побудит и тебя и его к благоразумию. Иногда из-за людей мы терпим даже несносные обиды, и говорим оскорбителям нашим: не ты, а такой-то оскорбил меня. К Богу ли не будем иметь даже и такого благоговения? Какое же будет для нас оправдание?

Итак, скажем нашей душе: Бог нас уничижает ныне, – Бог, удерживающий наши руки; не будем же храбриться, и да не будет для нас Бог менее людей досточтим. Вы ужасаетесь этих слов? Но я желаю, чтобы вы страшились не слов только, но и дел. Бог повелел нам не только терпеть, когда нас заушают, но и быть готовыми переносить что-нибудь и хуже того. А мы, напротив, с таким усилием сопротивляемся, что не только не бываем готовы на злострадания, но и стараемся мстить за себя, а часто даже первые поднимаем неправедные руки; считаем себя униженными, если не воздадим тем же. Странно, что мы считаем себя победителями, тогда как терпим крайнее поражение и бываем повержены долу; получая бесчисленные удары от дьявола, думаем, что мы его преодолеваем. Итак, познаем, прошу вас, этот род победы, и будем побеждать таким образом. Злострадать – значит быть увенчанным. Если мы хотим быть прославлены от Бога, будем соблюдать не обычаи мирских подвигов, а закон, данный от Бога для подвигов духовных; будем все переносить с долготерпением. Таким образом мы победим и препирающихся с нами, и все, что есть в мире этом, и обетованные блага получим, благодатию и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Св. Духом слава, держава, честь, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

* * *

 

³Павел Самосатский, епископ антиохийский, еретик III-го века.

⁴Так говорили ариане о Сыне Божием.

⁵Здесь св.Златоуст имеет в виду выражение ариан о Сыне Божием «было, когда Его не было».

⁶В подлинном тексте Евангелия: «ο λογος ην προς τον θεον και θεος ην ο λογος”. Первое: “τον θεον» относится к Отцу; а последнее: «θεος» – к Сыну. Ариане и аномеи отсюда делали возражение, что Сын не имеет единого божеского естества с Отцом.

⁷Здесь имя Бога двукратно повторяется без члена.

 

Беседа 5

Ін. 1:3. Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть, что начало быть.

1.Как некоторые еретики изменили смысл третьего стиха первой главы Евангелия от Иоанна через изменение пунктуации. – 2. Нелепые выводы, к которым приводит мнение, допускаемое еретиками о том, что Дух Святой сотворен. – 3. Сын Божий равен своему Отцу. – Неистощимая плодотворность Творца. – Бог не есть существо сложное. – 4. О том, что грешники похожи на пьяных и яростных людей. – Лучше ходить и показываться нагим на улицах, чем покрытым и обремененным грехами.

1. Моисей, в начале бытописания Ветхого Завета, повествует нам о предметах чувственных и подробно исчисляет их. Сказав: «В начале сотворил Бог небо и землю», он потом присовокупляет, что произошел свет, твердь⁸, естество звезд, всякого рода животные и все прочее; не будем останавливаться на каждом творении, чтобы не медлить. А Евангелист Иоанн, все заключив в одном изречении, обнимает им и все видимое, и то, что выше видимого. Оставляя то, что известно его слушателям, и, возводя мысль к предметам более возвышенным и обнимая все творчество – вообще, он говорит не о творениях, но о Создателе, Который и произвел все из небытия в бытие. Таким образом, Моисей касается только меньшей части создания (так как ничего не сказал нам о силах невидимых), и тем ограничился. А Евангелист, поспешая взойти к самому Творцу, справедливо все прочее минует, и сказанное, равно и умолчанное, Моисеем заключает в одно краткое изречение: «Все чрез Него начало быть». Но чтобы ты не подумал, что он говорит только о том, что сказано и Моисеем, присовокупляет: «и без Него ничто не начало быть, что начало быть», т. е., ничто сотворенное, видимое или умом созерцаемое, не получило бытия иначе, как силою Сына. После слова: «ничто»мы не будем ставить точки, как делают еретики. Они, желая доказать, что Дух Св. есть тварь, читают так: «что начало быть, в нем была жизнь»(Ін. 1:3-4). Но в таком чтении нет смысла. И, во-первых, здесь некстати было упоминать о Духе; а если Евангелист и хотел упомянуть, то для чего употребил такое неясное выражение о Нем? Да и откуда видно, что сказано о Духе? А иначе мы, на основании такого изложения слов, можем заключить, что не Дух, а Сын произошел через себя самого. Но остановитесь на этом изречении, чтобы оно не миновало вас. Станем читать так, как они; таким образом, нелепость для нас будет еще очевиднее: «что начало быть, в нем была жизнь». Они говорят, что здесь «жизнью» назван Дух. Но, как видно, эта самая «жизнь» есть вместе и «свет», потому что Евангелист присовокупляет: «и жизнь была свет человеков» (Ін. 1:4).

Итак, по их мнению, «и свет человеков» у Евангелиста означает Духа. Что же? Когда Евангелист продолжает: «Был человек, посланный от Бога;.. чтобы свидетельствовать о Свете» (Ін. 1:6-7), – они уже необходимо должны допустить, что и здесь говорится о Духе. Кто выше назван Словом, тот после именуется и Богом, жизнью и светом. Жизнь, говорит Евангелист, была Слово и эта же самая жизнь была светом. Итак, если Слово было «жизнь» и Слово же «стало плотию» (Ін. 1:14), то и жизнь «стала плотию», – и мы видели славу Его, славу, как единородного от Отца. Следовательно, как скоро они говорят, что здесь «жизнью» назван Дух, смотри, какие выходят отсюда нелепости: выходит, что не Сын воплотился, а Дух, и что Дух есть единородный Сын. А если не так, то, избегая этой нелепости, они при своем чтении могут впасть в нелепость еще большую. Если они согласятся, что здесь сказано о Сыне, между тем не поставят наших знаков препинания и не станут читать так, как мы, то должны будут говорить, что Сын произошел сам от себя, – потому что если Слово есть «жизнь», а «что начало быть, в нем была жизнь», то, вследствие их чтения, Слово произошло от себя и через себя. Далее Евангелист между прочим прибавляет: «и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца» (Ін. 1:14). Вот, по их чтению, и Дух Святой становится единородным Сыном, потому что все это повествование относится к одному и тому же лицу. Видите ли, как извращается мысль, когда уклоняется от истины, и сколько происходит отсюда нелепостей? Итак, что же? Разве Дух не есть свет, скажешь ты? Конечно – свет; но здесь сказано не о Нем. Так Бог называется духом, т. е., бестелесным; но ведь не везде же, где говорится о духе, разумеется, Бог. И что удивляешься, если мы это говорим об Отце? Мы и об Утешителе не станем утверждать, что, где только говорится о духе, там непременно, разумеется Утешитель. Хотя это и есть наиболее отличительное Его имя, но не везде, где встречается слово «дух», надобно разуметь Утешителя. Также и Христос называется «Божия сила» и «Божия премудрость»; но не везде, где говорится о силе и премудрости Божией, разумеется Христос. Так и здесь: хотя и Дух просвещает, но теперь Евангелист говорит не о Духе. Впрочем, когда мы и доводим их до таких нелепостей, они, снова усиливаясь противостоять истине, и все еще держась своего чтения: «что начало быть, в нем была жизнь», объясняют это так, что все сотворенное было – жизнь. Что же? И казнь содомлян, и потоп, и геенна, и тому подобное все это – жизнь? Но мы, говорят они, разумеем создание. Но и то, что нами теперь указано, конечно, относится к созданию. Однако же, чтобы вполне изобличить их, спросим их: скажи мне, дерево – жизнь? Камень – жизнь? Эти бездушные и неподвижные предметы – жизнь? Да и человек – жизнь совершенная? Кто это скажет? Человек – не самобытная жизнь, а только существо, причастное жизни.

2. Но посмотри и здесь, какие опять нелепости. Станем выводить заключения тем же порядком, чтобы дознать все бессмыслие. Таким образом, они приписывают Духу то, что никогда нисколько Ему не приличествует. А начав с этого, они уже людям приписывают то, что, по их мнению, действительно сказано о Духе. Рассмотрим еще это чтение. Тварь тут называется жизнью; следовательно, она есть и свет, и о ней то свидетельствовать приходил Иоанн. Отчего же и сам он – не свет? Сказано: «он не был свет»(Ін. 1:8). Но ведь он принадлежал к числу тварей? Почему же он – не свет? Каким образом «В мире был, и мир чрез Него начал быть»? Тварь ли была в твари, и тварь произошла через тварь? Как же «и мир Его не познал»(Ін. 1:10)? Тварь не познала твари? «А тем, которые приняли Его,.. дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12). Но довольно уже смеха; я предоставляю вам самим проследовать все эти чудовищные мысли, чтобы не подумали, будто я говорил это просто для забавы, и чтобы не тратить попустому времени. Если те слова сказаны не о Духе (как и действительно не сказаны и как я уже показал), не сказаны и о твари, а несмотря на то, они все еще держатся своего чтения, то, наконец, отсюда должно выйти еще нелепейшее следствие, – что, как мы уже прежде сказали, Сын произошел сам через Себя. Если «Свет истинный» (Ін. 1:9) есть Сын, а свет этот есть и «жизнь» и жизнь была в Нем самом, то по их чтению такое заключение необходимо. Итак, оставим его и обратимся к надлежащему чтению и изъяснению.

Какое же правильное чтение? Словами: «что начало быть» надобно закончить предыдущую мысль, а затем начать следующие слова: «В Нем была жизнь». Слова эти значат тоже, что и предыдущие: «без Него ничто не начало быть, что начало быть». Из всего, говорит, что только существует, ничто не произошло без Него. Видишь ли, как этим кратким прибавлением Евангелист устраняет все могущие предоставиться несообразности? Сказав: «без Него ничто не начало быть» и присовокупив: «что начало быть», он таким образом обнял все твари, даже и умопостигаемые, и исключил из них Св. Духа. Такое прибавление и нужно было, чтобы на его слова: «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть» кто-либо не сказал: «если все произошло через Него, то через Него же произошел и Дух». Я, говорит он, сказал, что все, что ни сотворено, через Него произошло, невидимое ли то, или бестелесное, или небесное. Поэтому-то не просто я сказал: «все», а – «все, что начало быть», т. е. все сотворенное. Но Дух не сотворен. Видишь ли, как точно учение? Евангелист только упомянул о сотворении видимых тварей, так как об этом уже прежде учил Моисей; Евангелист, уже наставленных в этом предмете, людей возводит к высшим созданиям, т. е., бестелесным и невидимым, и вовсе исключает из числа их Святого Духа. Подобным образом говорил и Павел, вдохновенный благодатью: «ибо Им создано все» (Кол. 1:16). Вот и здесь опять такая же точность, потому что тот же Дух управлял и душою Павла. И вот, чтобы кто не исключил чего-либо сотворенного из создания Божия, – так как есть твари невидимые, – а с другой стороны, чтобы не включил кто в их число Утешителя, Павел, минуя твари чувственные и всем известные, исчисляет создания небесные и говорит: «престолы ли, господства ли, начальства ли, власти ли» (Кол. 1:16). Частица «ли» выражает не другое что, как и те слова: «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть, что начало быть». А если тебе кажется, что выражение: «чрез Него» как бы уменьшает Его достоинство, то послушай, что говорит Павел: «в начале Ты, Господи, основал землю, и небеса – дело рук Твоих» (Євр. 1:10). Таким образом, что сказано у пророка (Пс. 101:26) об Отце, как Создателе, то Павел говорит о Сыне, изображая Его не иначе, как Творца, а не так, как бы Он имел значение существа только служебного. А если здесь сказано: «чрез Него», то это так выражено для того только, чтобы кто-нибудь не стал почитать Сына нерожденным. Но что в отношении к созданию Ему принадлежит достоинство, нисколько не меньшее Отца, об этом послушай Его самого: «как Отец, – говорит Он, – воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21). Итак, если и в Ветхом Завете сказано о Сыне: «в начале Ты, Господи, основал землю» (Євр. 1:10), то Его достоинство, как Создателя, очевидно. Если же ты скажешь, что пророк говорил эти слова собственно об Отце, а Павел только приписал Сыну сказанное об Отце, то и таким образом выходит то же самое. Да Павел и не решился бы приписать этого Сыну, если бы не был совершенно уверен в равночестности (Отца и Сына). Было бы крайне дерзновенно принадлежащее естеству, ни с чем несравнимому, относить к естеству меньшему и подчиненному.

3. Но Сын не меньше и не ниже Отца по существу. Поэтому Павел дерзнул сказать о Нем не только вышеуказанные слова, но еще и нечто другое. Выражение: «из него», которое ты признаешь исключительно достойным одного Отца, Павел употребляет и о Сыне, говоря так: «и не держась главы, от которой все тело, составами и связями будучи соединяемо и скрепляемо, растет возрастом Божиим»(Кол. 2:19). Но не довольствуется он и этим; а и, с другой стороны, заключают вам уста, прилагая выражение: «которым»к Отцу, – выражение, которое по твоим словам означает меньшее достоинство: «Верен Бог, – говорит он, – Которым вы призваны в общение Сына Его» (1Кор. 1:9). Также: «волею его». И еще: «Ибо все из Него, Им и к Нему» (Рим. 11:36). Но не только о Сыне говорится: «из того», но и о Духе. Так ангел сказал Иосифу: «не бойся принять Марию, жену твою, ибо родившееся⁹ в Ней есть от Духа Святаго» (Мф. 1:20). Равным образом и выражение: «о нем», относящееся к Духу, пророк не отказывается приложить и к Богу (Отцу), говоря так: «в Боге сотворим силу, и Тот уничижит угнетающих нас» (Пс. 59:14). И Павел говорил: «всегда прося в молитвах моих, чтобы воля Божия когда-нибудь благопоспешила мне придти к вам» (Рим. 1:10); и ко Христу относит тоже выражение: «О Христе Иисусе». Таких выражений, безразлично употребляемых, мы можем много и часто находить в Писании; чего не могло бы быть, если бы повсюду не предполагалось одно и тоже существо. Не думай также, что в словах: «Все чрез Него начало быть» говорится здесь о чудесах: о них повествовали прочие Евангелисты. А Иоанн после этих слов присовокупляет: «В мире был, и мир чрез Него начал быть» (Ін. 1:10), – мир, а не Дух, потому что Он не есть творение, а выше всякой твари. Но поспешим далее. Сказав о создании: «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть, что начало быть», Иоанн прилагает к тому и учение о промысле в следующих словах: «В Нем была жизнь» (Ін. 1:4). А присовокупил эти слова: «В Нем была жизнь» – для того, чтобы никто не сомневался, каким образом все через Него произошло. Как в бездонном источнике – сколько ни черпай воды, не уменьшишь источника, так и творческая сила Единородного, сколько бы ни было создано или произведено ею, нисколько от того не уменьшается. Или, лучше я употреблю более свойственное этой силе сравнение, именно назову ее светом, как и сам Евангелист, говорит далее: «и жизнь была свет человеков». Как свет, хотя бы освещал неисчислимое множество предметов, нисколько оттого не уменьшается в своей светлости, так в Боге, и прежде и после сотворения: сила нисколько не оскудевает, ни мало не умаляется и не ослабевает от многочисленности творения; но, хотя бы надлежало произойти еще тысяче таких миров, хотя бы и бесконечному множеству их, Его сила довлеет на всех, чтобы не только произвести их, но и сохранить после создания. Наименование жизни, употребленное здесь, относится не только к созданию, но и к промышлению о сохранении созданного. Кроме того, говоря о жизни, Евангелист полагает основание учению о воскресении и предначинает то дивное благовестие, что, с пришествием к нам жизни, разрушена держава смерти, что, по озарении нас светом, уже нет тьмы, а всегда пребывает в нас жизнь, и смерть уже не может преодолевать ее. Итак, вполне можно сказать и о Сыне то, что сказано об Отце: «ибо мы Им живем и движемся и существуем» (Деян.17:28). Это и Павел выражает в следующих словах: «ибо Им создано все, что на небесах и что на земле, видимое и невидимое;.. и Он есть прежде всего, и все Им стоит» (Кол. 1:16-17). Поэтому Сын называется и корнем и основанием.

Но когда слышишь, что «в Нем была жизнь», не представляй Его себе сложным, потому что впоследствии Он говорит и об Отце: «Ибо, как Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе» (Ін. 5:26). Ты не скажешь по этому поводу об Отце, что Он сложен; не говори же и о Сыне. В другом месте сказано, что «Бог есть свет» (1Ін. 1:5), также – что Он «обитает в неприступном свете» (1Тим. 6:16). Но все это говорится не для того, чтобы дать нам понятие о сложности, а чтобы мало-помалу возвести нас на высоту догматов. В самом деле, так как для народа нелегко было понять, каким образом Он имеет жизнь сам в Себе, то он и говорил сначала о том, что не так высоко, а потом, научив их, уже возводит к более возвышенным истинам. Тот, кто сказал, что Ему (Отец) «дал иметь жизнь», сам потом говорит: «Я есмь жизнь», и еще: «Бог есть свет». А какой это свет? Свет не чувственный, а духовный, просвещающий душу. Так как Христос говорил: «Никто не может придти ко Мне, если не привлечет его Отец» (Ін. 6:44), то Евангелист, предваряя эти слова, и сказал, что Он есть тот, который просвещает, чтобы ты, услышав что-либо подобное об Отце, не приписал того только одному Отцу, но и Сыну: «Все, – говорит Он, – что имеет Отец, есть Мое» (Ін. 16:15). Итак, Евангелист сперва поучает нас о создании, потом говорит и о духовных благах, дарованных нам с пришествием Спасителя, и означает их одним словом: «жизнь была свет человеков». Не сказал: «была свет» иудеям, но – всем людям, потому что не иудеи только, а и язычники получили познание о Нем, и свет этот прилагается в общение всем. Но почему Евангелист не присоединил сюда и ангелов, а сказал только о людях? Потому что у Евангелиста теперь слово о роде человеческом, и потому, что Спаситель к нему пришел благовествовать благая. «И свет во тьме светит» (Ін. 1:5). Тьмою здесь называется и смерть и заблуждение. Свет чувственный сияет не во тьме, а когда нет тьмы; но проповедь Евангельская светила среди мрака заблуждения, все облегавшего, и рассеивала его. Свет этот проник и в самую смерть и победил ее, так что уже одержимых смертью избавил от нее. Итак, Поелику ни смерть, ни заблуждение не преодолели этого света, но он всюду блистает и светит собственною силою, то Евангелист и говорит: «и тьма не объяла его». Да он и неодолим и не любит обитать в душах, не желающих просвещения.

4. Но, если он не всех объемлет, ты не должен этим смущаться. Бог приближается к нам не с принуждением, не против нашей воли, но по нашему желанию и благорасположению. Не заключай дверей для этого света – и получишь много наслаждения. А приходит к нам этот свет посредством веры и, пришедши, в обилии просвещает того, кто приемлет его. И если ты представишь ему чистую жизнь, он постоянно будет обитать в тебе. «Кто любит Меня, тот соблюдет слово Мое, – говорит Спаситель, – и Мы придем к нему»(Я и Отец мой) «и обитель у него сотворим»(Ін. 14:23). Как никто не может пользоваться светом солнечным, не открывая глаз, так никто не может участвовать в этом просвещении, не отверзая вполне очей души и не изощрив их во всех отношениях. А как это можно сделать? Очищая душу от всякой страсти. Грех есть тьма и тьма глубокая; и это видно из того, что он совершается безрассудно и тайно. «Всякий, делающий злое, ненавидит свет и не идет к свету» (Ін. 3:20). «Ибо о том, что они делают тайно, стыдно и говорить» (Еф. 5:12). Как во тьме мы не распознаем ни друга, ни врага и вовсе не узнаем свойства вещей, так – и в грехе. Человек любостяжательный не отличает друга от врага; завистник и на человека самого благорасположенного к нему смотрит, как на врага; наветник одинаково вооружен против всех, – словом: всяк, делающий грех, ничем не отличается от людей, упивающихся и беснующихся, в том отношении, что не распознает свойства предметов. И как ночью на наши глаза – все равно: дерево ли, или свинец, железо, серебро, или золото, или драгоценный камень, потому что для различения этих предметов недостает света, так человек, ведущий нечистую жизнь, не постигает ни доблести целомудрия, ни красоты любомудрия. Ведь во тьме, как я сказал, и драгоценные камни не обнаруживают своей красоты, не сами по себе, но по незнанию тех, кто смотрит. Но не эта одна беда постигает нас, когда мы живем в грехах; мы живем тогда еще и в постоянном страхе. Как находящиеся в пути в безлунную ночь чувствуют страх, хотя бы и ничего страшного не было, так и грешники не могут иметь дерзновения, хотя бы и никто не обличал их; но, чувствуя угрызения совести, они всего боятся, все подозревают, все на них наводит страх и ужас, на все озираются с боязнью, всего трепещут. Будем же убегать такой мучительной жизни. А за такою мукою еще последует смерть, смерть бессмертная; тогда не будет и конца наказанию. Здесь же ничем не отличаются от умопомешанных те, которые, как бы во сне, представляют себе вещи небывалые. Так воображают себя богатыми, не будучи богатыми; думают роскошествовать, не имея никакого удовольствия; и не прежде они узнают, как должно, такое заблуждение, пока не освободятся от умопомешательства, или пока не отрясут с себя сна. Поэтому-то Павел заповедует всем трезвиться и бодрствовать; тоже повелевает и Христос. Кто трезвится и бодрствует, тот, хотя бы увлекся грехом, немедленно отражает его; а кто спит или безумствует, тот и не чувствует, какую власть имеет над ним грех. Не будем же спать. Теперь не ночь, а день; потому «Как днем, будем вести себя благочинно» (Рим. 13:13).

Ничего нет постыднее греха. В этом отношении не так худо в наготе ходить, как во грехах и преступлениях. Нагота еще не такое преступление, – нередко она происходит и от нищеты; но ничего нет постыднее и презреннее греха. Представим себе тех, которых ведут в судилище за кражу и подлог: какой срам и смех покрывает их, как людей бесстыдных, лживых и наглых! Нам неприятно и тяжко терпеть, чтобы верхняя одежда была надета на нас небрежно или навыворот; даже когда и на других увидим это, то исправляем; а когда все мы и ближние наши ходим на головах, то не замечаем этого. Скажи мне, что может быть постыднее, когда мужчина входит к распутной женщине? Кто заслуживает более осмеяния, чем человек сварливый, склонный к злословию и завистливый? Отчего же все это кажется не так стыдно, как ходить в наготе? Только от привычки. Этого никто никогда не дозволял себе по доброй воле; а на грехи осмеливаются всегда все, без всякого страха. Конечно, если бы кто вошел в сонм ангелов, в котором никогда ничего такого не бывало, то увидел бы, как это достойно посмеяния. Но что я говорю о сонме ангелов? Если бы кто в царских чертогах, введши блудницу, воспользовался ею, или упился вином, или дозволил себе другой какой-либо бесчестный поступок, такой подвергся бы самому строгому наказанию. Если же в царских чертогах не терпимы подобные дерзости, тем более мы должны подвергнуться крайнему наказанию, если осмеливаемся на такие дела в присутствии Царя вездесущего и всевидящего. Поэтому, умоляю, покажем в образе жизни нашей скромность и чистоту. Мы имеем Царя, Который непрестанно зрит все дела наши. А чтобы нас озарял всегда в обилии высший свет, будем привлекать к себе его луч. Тогда мы будем наслаждаться и настоящими и будущими благами, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу и Святому Духу слава во веки веков. Аминь.

* * *

 

⁸В подлинном у св. Златоуста: второе небо.

⁹Точнее: «то, что в ней родилось». – и.Н.

 

Беседа 6

Ін. 1:6. Был человек, посланный от Бога; имя ему Иоанн.

1.Посланничество Иоанна Крестителя. – Объяснение изречения: «был человек, посланный от Бога». – Зачем и каким образом Христос принимает свидетельство Иоанна. Учение без добрых дел не приносит пользы.

Евангелист, вначале сказав нам о Боге Слове то, что было особенно нужно, далее последовательно и по порядку переходит к соименному с ним проповеднику Слова, Иоанну. А ты, слыша, что он послан был от Бога, не принимай его слов за человеческие. Все он вещал не от себя, но от Пославшего его. Поэтому называется он и ангелом (вестником), так как дело вестника – ничего не говорить от себя. Слово: «был» означает здесь не происхождение его, а именно его послание, – «Был …посланный от Бога», т. е., его Бог послал. Как же говорят, что слова: «будучи образом Божиим» (Флп. 2:6), не выражают равенства Сына с Отцом, потому что (к слову: Бог) не приложен член? Вот и здесь¹⁰ совсем нет члена. Между тем, разве здесь речь не об Отце? А что сказать о словах пророка: «Вот, Я посылаю Ангела Моего, и он приготовит путь предо Мною» (Мал. 3:1)? Слова: «Я посылаю» и «он приготовит» указывают на два лица. «Он пришел для свидетельства, чтобы свидетельствовать о Свете» (Ін. 1:7). Что же, скажет кто-нибудь, раб свидетельствует о Господе? Но не будешь ли ты еще более изумляться и недоумевать, когда увидишь, что Господь не только получает свидетельство от раба, но и приходит к нему и вместе с иудеями принимает крещение от него? Однако же, не смущаться и не колебаться мыслью, а изумляться должно Его неизглаголанной благости. Если же кто остается в недоумении и смущении, то Господь и ему скажет то же, что сказал Иоанну: «оставь теперь, ибо так надлежит нам исполнить всякую правду» (Мф. 3:15). А кто и после этого стал бы смущаться, тому Он скажет то же, что сказал иудеям: «не от человека принимаю свидетельство» (Ін. 5:34). Но если Он не имеет нужды в таком свидетельстве, для чего же послан был от Бога Иоанн? Не для того, что он имел нужду в его свидетельстве (говорить это было бы крайним богохульством). А для чего? Это изъясняет нам Евангелист, когда говорит: «дабы все уверовали чрез него» (Ін. 1:7). А если сам Христос говорит: «не от человека принимаю свидетельство», то да не подумают несмысленные, что Он сам Себе противоречит, говоря здесь так, а в другом месте – так: «Есть другой, свидетельствующий о Мне; и Я знаю, что истинно то свидетельство, которым он свидетельствует о Мне» (Ін. 5:32). В последнем случае он разумел Иоанна, а сказав: «не от человека принимаю свидетельство», он тотчас присовокупляет и объяснение своим словам, именно: «говорю это для того, чтобы вы спаслись» (Ін. 5:34). Как бы так он говорил: «Я Бог и истинный Сын Божий, единого (с Отцом) бессмертного и блаженного существа, и потому не имею нужды ни в каком свидетеле. Хотя бы и никто не хотел свидетельствовать о Мне, Я оттого в своем естестве нисколько не унижаюсь. А так как спасение людей есть предмет Моего попечения, то Я снизошел до такого самоуничижения, что и человеку предоставляю свидетельствовать о Мне» А от этого, по немощи иудеев, тем легче и доступнее для них могла быть вера в Него. Потому Он, как облекся плотью, чтобы, явившись людям в Своем божестве без покрова, не погубить всех их, так и проповедником о Себе послал человека, чтобы слушатели того времени, слыша сродный себе голос, тем легче последовали Ему.

А что Сын Божий не имел никакой нужды в свидетельстве Иоанна, для доказательства довольно было бы Ему только явить Себя таким, какой Он есть по Своему существу, и поразить всех ужасом. Но Он этого не сделал, потому что, как я уже сказал, Он всех таким образом уничтожил бы, так как никто не был бы в состоянии вынести приражения этого неприступного света. Поэтому-то, говорю, Он и плотью облекается и свидетельство о Себе поручает одному из сорабов наших, все устрояя ко спасению людей и имея ввиду не Свое только достоинство, но и благоприемлемость и пользу Своих слушателей. Это Он выразил и сам, когда сказал: «говорю это для того, чтобы вы спаслись». И Евангелист, повторяя изречение Господа, после слов: «чтобы свидетельствовать о Свете», присовокупляет: «дабы все уверовали чрез него» (Ін. 1:7). Как бы так он говорил: не думай, что Иоанн Креститель пришел свидетельствовать для того, чтобы придать достоверность учению Господа; нет; а для того, чтобы единоплеменники его уверовали через него. Что Евангелист именно спешил предотвратить такую мысль, это видно из последующих слов, которые он присовокупляет: «он не был свет» (Ін. 1:8). А если бы он прибавил это не для устранения такой мысли, тогда это было бы только излишним распространением слов и скорее было бы тождесловие, чем изъяснение учения. В самом деле, сказав, что Иоанн «послан был, чтобы свидетельствовать о Свете», для чего еще он говорит: «он не был свет»? Не без цели и не напрасно. У нас обыкновенно свидетельствующий бывает больше того, о ком свидетельствует, и нередко признается более достойным доверия. Поэтому-то, чтобы кто не подумал того же и об Иоанне, Евангелист тотчас, с самого же начала, уничтожает эту мысль и, исторгая ее с корнем, показывает, кто этот свидетельствующий, и кто Тот, о Ком он свидетельствует, и какое различие находится между тем и другим. Сделав это и показав несравнимое превосходство последнего перед первым, Евангелист, уже без опасения, переходит к последующему сказанию; и если что нелепого было в мыслях людей неразумных, все то, тщательно устранив, он уже без всякого затруднения и беспрепятственно приступает к продолжению слова. Итак, будем молиться, чтобы при откровении таких высоких истин, при учении правом, и жизнь наша была чиста и поведение безукоризненно, так как не приносит нам пользы учение, когда у нас нет добрых дел. Если бы мы имели и всецелую веру, и разумение Писаний, но если мы не будем иметь доброго направления в жизни, то ничто не спасет нас от геенского огня и пламени неугасимого в вечности. Как люди, делающие добрые дела, воскреснут в жизнь вечную, так люди, дерзающие на дела злые, воскреснут для наказания вечного и бесконечного. Поэтому все попечение приложим к тому, чтобы в худых делах не погубить плодов правой веры, но по доброй жизни с дерзновением созерцать Христа, – а выше этого блаженства ничего не может быть, – чего и да сможем достигнуть, делая все во славу Бога, Которому слава, со Единородным Сыном и Святым Духом, во веки веков. Аминь.

* * *

 

¹⁰В словах: «Был человек, посланный от Бога».

 

Беседа 7

Ін. 1:9. Был Свет истинный, Который просвещает всякого человека, приходящего в мир.

1.Не следует стараться постигнуть то, что непостижимо в Боге. – Истинное учение об Отце и Сыне. – Неразумие савеллиан и маркеллиан. Как омываются грехи.

1. Мы питаем вас, чада возлюбленные, учением Писаний только по частям, и не все вдруг излагаем, для того, чтобы вы легче могли сохранить предлагаемое вам. Кто, при построении дома, прежде чем скреплены первые камни, кладет на них другие, тот возводит стену некрепкую и удоборазрушимую. А кто выжидает, пока одни камни скрепятся известью, и потом уже мало-помалу прибавляет к ним другие, тот строит здание прочное, немаловременное, неразрушимое, крепкое. Таким строителям будем подражать и мы, и подобным образом станем созидать ваши души. Я опасаюсь, чтобы, пока первые основания еще не утверждены, приложение дальнейшего учения не повредило и начаткам, так как разум еще не довольно силен, чтобы удержать все. Что же сегодня прочитано нам? «Был Свет истинный, Который просвещает всякого человека, приходящего в мир». Евангелист, говоря выше об Иоанне, заметил, что он пришел, «чтобы свидетельствовать о Свете»(Ін. 1:7), и что именно в то время он для этого был послан. А чтобы, слыша это, кто-нибудь, по поводу недавнего явления свидетеля, не возымел подобного подозрения и касательно самого свидетельствуемого лица, Евангелист возводит мысль выше и устремляет ее к бытию безначальному, никогда нескончаемому и непрестающему. Но как может, скажешь ты, иметь такое бытие Тот, Кто есть Сын? Мы говорим о Боге, а ты спрашиваешь, как это возможно? И ты не страшишься и не ужасаешься? Если бы кто спросил тебя, каким образом наши души, а потом и тела будут жить вечно, ты, конечно, посмеялся бы над таким вопросом, потому что не уму человеческому изведывать такие предметы, а его долг только верить, да и испытывать то, что сказано, так как достаточным доказательством сказанного служит для него могущество Того, Кто изрек это. И ты спрашиваешь у нас, как это возможно, когда мы говорим, что безначален Тот, Кто создал души и тела, и бесконечно превосходит всякое создание? Кто в полном рассудке и в здравом уме станет говорить это? Ты слышал, что «Был Свет истинный». Зачем же понапрасну усиливаешься обнять своим умом эту жизнь бесконечную? Это невозможно. Для чего исследуешь неисследимое? Для чего испытываешь непостижимое? Для чего изведываешь неведомое? Рассмотри сам источник солнечных лучей. Ты не можешь этого сделать, однако же, ты в этом случае не досадуешь и не скорбишь о своем бессилии. Отчего же ты так смел и опрометчив в предметах гораздо важнейших? Сын громов, Иоанн, возглашающий через духовную трубу, услышав от Духа, что «Был свет», ничего больше и не испытывал. А ты, не имея его благодати, рассуждая только по своим слабым умозаключениям, – ты усиливаешься переступить даже за черту его ведения? За это ты не сможешь достигнуть и меры его ведения.

Таково-то коварство дьявола: доверившихся ему он выводит за пределы, положенные для нас Богом, как будто бы мы могли иметь гораздо более (знания). А, обольстив нас такими надеждами и лишив благодати Божией, он не только ничего более не сообщает нам (да и как он, дьявол, может это?), но и не допускает возвратиться в прежние пределы, в которых мы были безопасны, а всюду заставляет нас блуждать и нигде не дает остановиться. Таким образом он и первозданного человека довел до изгнания из рая. Наделив его надеждою большего ведения и почести, дьявол лишил его и того, чем он прежде спокойно пользовался. Человек не только не соделался равным Богу, как обещал ему дьявол, но и подпал под иго смерти; не только через вкушение от древа не получил ничего более, но в надежде большого ведения утратил немало и прежнего знания. Он стал стыдиться свой наготы и скрывать ее, тогда как до обольщения он был выше подобного стыда. Даже то, что он стал видеть свою наготу и почувствовал нужду в прикрытии себя одеждою, – эти и другие еще большие скорби были следствиями обольщения. Чтобы не потерпеть и нам того же, будем повиноваться Богу и пребывать в Его заповедях, ничего более не испытывая; иначе мы лишимся уже и дарованных нам благ, как наказаны и эти (еретики). Они, как скоро стали изыскивать начало жизни безначальной, лишились и того, что могли иметь. Не нашли они и того, чего искали; да это и невозможно. А между тем от правой веры в Единородного они отпали. Но мы не будем преступать пределов вечных, которые положили отцы наши, а во всем будем следовать законам Духа и, слыша, что «Был Свет истинный», ничего больше не будем исследовать; да и невозможно никому простираться далее этого изречения. Если бы Бог рождал подобно человеку, то необходимо было бы какое-либо разделение между рождающим и рождаемым. Но как это рождение неизреченное и только Богу свойственное, то оставь обыкновенные понятия: прежде и после. Это – выражение времени, а Сын есть творец и всех веков.

2. Следовательно, говорят иные, Бог не отец (Сыну), а брат. Но, скажи мне, какая нужда (в подобном заключении)? Если бы мы говорили, что Отец и Сын имеют бытие, разделенное в своем начале, то, может быть, ты имел бы право говорить так. Но мы избегаем такого нечестия и говорим, что Отец и безначален, и нерожден, а Сын безначален, но рожден от Отца. Какая же надобность из такого учения выводить такое нечестивое заключение? Никакой нет надобности. Сын есть отблеск. А отблеск представляется нераздельно с тем естеством, которого есть отблеск. Поэтому-то и Павел так назвал (Сына) (Євр. 1:3), чтобы мы не предполагали никакого разделения между Отцом и Сыном. Вот что выражается этим наименованием. Таким подобием апостол исправляет нелепые мысли, приходящие в голову людям бессмысленным. Слыша об отблеске, говорит апостол, не думай, что Сын не имеет собственной ипостаси. Мысль такая нечестива и свойственна безумию савеллиан и маркеллиан. Мы учим не так; а говорим, что Он имеет Свою собственную ипостась. Поэтому, назвав Его отблеском, апостол присовокупляет, что Он есть и «образ ипостаси Его»(Отца) (Євр. 1:3), чтобы тем выразить и собственную Его ипостась и единосущие с Тем, Которого есть образ. Нет, как я уже говорил, одного какого-либо достаточного выражения, чтобы передать людям все это учение о Боге. Желательно, по крайней мере, совокупив несколько выражений, из каждого извлечь то, что приличествует. Таким образом мы можем воздать достойное славословие Богу, – достойное, говорю, – т. е., по нашим силам. А если бы кто думал, что может говорить достойно о самом существе божеском, и усиливался доказать, что знает Бога, как Бог знает самого себя, тот-то именно и не имел бы никакого познания о Боге. Зная это, будем твердо держаться того, что предали нам «бывшие с самого начала очевидцами и служителями Слова»(Лк. 1:2), и больше ничего не будем испытывать. Две опасности угрожают страждущим этою болезнью: одна та, что они напрасно трудятся, отыскивая то, чего нельзя найти; другая – что прогневляют Бога, усиливаясь преступить пределы, Им положенные. А какой это возбуждает гнев в Боге, нет нужды говорить вам, потому что вам всем это известно. Итак, удаляясь от сумасбродства еретиков, будем с трепетом внимать Его словам, чтобы Он всегда охранял нас. «На кого Я призрю, – говорит Он, – на смиренного и сокрушенного духом и на трепещущего пред словом Моим» (Іс. 66:2)?

Итак, оставив это гибельное любопытство, станем лучше сокрушаться сердцем, будем оплакивать грехи свои, как заповедал нам Христос. Станем скорбеть о своих преступлениях, возобновим тщательно в памяти все, на что мы отваживались в прошедшее время, и все то постараемся совершенно загладить. К этому Бог открыл нам много путей. «Говори ты, чтоб оправдаться» (Іс. 43:26). И в другом месте: «я сказал: «исповедаю Господу преступления мои», и Ты снял с меня вину греха моего» (Пс. 31:5). Так, частое воспоминание грехов и обвинение себя в них немало способствует к уменьшению великости их. Есть и другой путь, еще более верный, когда мы не помним зла ни на ком, кто согрешил против нас, когда прощаем всякому сделанные против нас проступки. Хочешь ли знать еще третий путь? Послушай, что говорит Даниил: «искупи грехи твои правдою и беззакония твои милосердием к бедным» (Дан. 4:24). Есть и еще, кроме этого, путь – частое упражнение в молитвах, постоянное прилежание в молениях к Богу. Приносит нам немало утешения и оставления грехов также и пост, когда соединяется с любовью к ближним; он угашает и силу гнева Божия. «Вода угасит пламень огня, и милостыня очистит грехи» (Сир. 3:30). Итак, будем ходить по всем этим путям. Если будем всегда держаться их и на них обращать свое внимание, то не только очистим прошедшие преступления, но и на будущее время весьма много приобретем для себя пользы, – не дадим дьяволу возможности нападать на нас, да и сами не впадем в беспечность житейскую, в это гибельное любопытство. Дьявол, между прочим, и до этого доводит, и потом до этих безрассудных изысканий и вредных словопрений, как скоро замечает, что люди предаются праздности и недеятельности, вовсе не заботясь о добродетельной жизни. Но мы заградим ему этот проход, будем бодрствовать, трезвиться, чтобы, после краткого времени небольших трудов, достигнуть в бесконечные веки бессмертных благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 8

Ін. 1:9. Был Свет истинный, Который просвещает всякого человека, приходящего в мир.

1.Почему Иисус Христос, будучи светом истины, не освящает всех людей. – 2. Неразумие Павла Самосатского. – Ответы на вопросы язычников: что делал Иисус Христос до своего пришествия и проч.? – Нельзя надлежащим образом стремиться к небесному, привязываясь к земному. Большое различие между служителями Иисуса Христа и служителями мамоны.

1. Ничто не препятствует нам и сегодня снова коснуться этих слов, потому что в прошлый раз изложение догматов не дозволило нам проследить вполне все прочитанное. Где же те, которые говорят, что Сын не есть истинный Бог? Здесь Он называется «Свет истинный», а в другом месте самой «истиной»и самой «жизнью». Впрочем, эти последние слова мы яснее исследуем, когда дойдем до них; а теперь надобно вашей любви сказать о свете. Если он «просвещает всякого человека, приходящего в мир», то отчего столько людей остаются не просвещенными? Оттого, конечно, что не все познали веру Христову. Как же он «просвещает всякого человека»? Смотря по приемлемости каждого. Если некоторые, по своей воле смежив очи ума, не хотят принять лучей этого света, то омрачение их происходит не от естества самого света, а от злобы этих людей, добровольно лишающих себя дара. Благодать изливается на всех; она не чужда ни иудея, ни эллина, ни варвара, ни скифа, ни свободного, ни раба, ни мужа, ни жены, ни старца, ни юноши; ко всем одинаково близка и всех равночестно призывает. Но те, которые не хотят воспользоваться этим даром, те по справедливости самим себе должны приписывать такое ослепление. Если тогда, как вход открыт для всех, и никто не преграждает его, некоторые по произвольному ожесточению остаются вне, то они гибнут не от чего-либо другого, а от собственной порочности. «В мире был»(Ін. 1:10), – но не как современный миру; нет. Поэтому (евангелист) и присовокупляет: «и мир чрез Него начал быть» (Ін. 1:10). Через это он опять возводит тебя к предвечному бытию Единородного. Кто слышит, что все есть создание Его, то хотя бы был вовсе бесчувствен, хотя бы был враг и противник славы Божьей, во всяком случае, волей или неволей принужден будет признать, что творец существует прежде творений.

Потому-то я всегда и дивлюсь безумию Павла Самосатского, – как он дерзал противоречить столь очевидной истине и сам себя добровольно низринул в бездну. Он заблуждался не по неведению, а, очень хорошо понимая дело, подвергся одной участи с иудеями. Как иудеи, имея ввиду суд людей, оставили здравую веру и, хотя знали, что Иисус есть Единородный Сын Божий, но, ради своих начальников, не исповедовали, чтобы не быть изгнанными из синагоги, так и Павел Самосатский, как говорят, из угождения какой-то женщине, отрекся от своего спасения. Подлинно, страшно, страшно преобладание тщеславия; оно может ослепить очи и мудрых людей, если они не станут бодрствовать. Если это может сделать мздоимство, тем больше страсть тщеславия, гораздо сильнейшая. Поэтому-то и говорил Христос иудеям: «Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от Единого Бога, не ищете?» (Ін. 5:44). «И мир Его не познал» (Ін. 1:10). Евангелист называет здесь миром множество людей растленных, преданных земным делам, толпу, мятежный и бессмысленный народ. Но друзья Божьи и все дивные мужи познавали Христа еще прежде Его явления во плоти. Именно о праотце сам Христос сказал: «Авраам, отец ваш, рад был увидеть день Мой; и увидел и возрадовался» (Ін. 8:56). И о Давиде в обличение иудеев Он говорил: «как же Давид, по вдохновению, называет Его Господом, когда говорит: сказал Господь Господу моему: седи одесную Меня, доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих?» (Мф. 22:43-44). Много раз, препираясь с ними, Он упоминает и о Моисее; а о прочих пророках – апостол. А что все пророки, начиная от Самуила, познавали Христа и задолго предвозвещали пришествие Его, об этом говорит апостол Петр: «И все пророки, от Самуила и после него, сколько их ни говорили, также предвозвестили дни сии» (Деян.3:24). Иакову и отцу его, как и деду его, являлся сам Бог, беседовал с ними, обещая даровать им многие и великие блага, что и исполнил, на самом деле. Как же, скажешь ты, Он сам говорил: «многие пророки и цари желали видеть, что вы видите, и не видели, и слышать, что вы слышите, и не слышали» (Лк. 10:24)? Как же они знали Его?

Конечно, знали; и я попытаюсь доказать это из тех же самых слов, из которых некоторые заключают, будто бы пророки не имели познания об Иисусе Христе. Он говорит: «многие… желали видеть, что вы видите»; значит, они знали, что Он придет к людям и совершит дела, которые и действительно совершил. А если бы не знали этого, то и не восхотели бы видеть, потому что никто не может желать того, чего совсем не знает. Следовательно, они знали Сына Божьего, знали и то, что Он придет к людям. Но что же это такое, чего они не видели и не слышали? То, что ныне вы видите и слышите. Пророки, хотя слышали голос Его и самого Его видели, однако же – не во плоти, не в том виде, в каком Он обращался с людьми и открыто беседовал с ними. На это и сам Он ясно указывает, – говорит не просто: они «желали Меня видеть», а как? «Желали видеть, что вы видите»; не сказал также: желали Меня слышать, но: «что вы слышите». Таким образом, хотя они и не видели Его явления во плоти, однако знали, что оно будет, и его желали. Они веровали во Христа, хотя и не видели Его во плоти. Если же язычники, думая укорить нас, спросят: что же делал Христос прежде, когда еще не промышлял о роде человеческом? Почему Он, оставив нас на столь долгое время без попечения, уже в последнее время пришел устроить наше спасение? – мы скажем, что Он еще и прежде того времени был в мире, предустраивал дела и ведом был всем достойным. А если вы скажете, что Он был неведом, потому что не все тогда знали Его, а только люди избранные и добродетельные, то на таком основании вы, пожалуй, допустите, что Он и в настоящее время не имеет поклонения от людей, потому что и ныне еще не все знают Его. Но как в настоящее время никто не может отрицать, что есть люди знающие Его, – потому только, что есть люди не знающие Его, – так нельзя сомневаться в том и по отношению к прежним временам, потому что многие, или лучше сказать, все избранные и дивные мужи знали Его.

2. Но если бы кто спросил: почему тогда не все веровали в Него и не все почитали Его, а только одни праведные? – то спрошу и я: отчего и в настоящее время не все знают Его? Да что говорить о Христе? Отчего, как прежде, так и ныне не все знают и Отца Его? Некоторые говорят, что все (в мире) носится самодвижно; другие попечение обо всем приписывают демонам; а есть и такие, которые, кроме истинного Бога, измыслили для себя какого-то другого; из них иные богохульствуют, утверждая, будто есть какая-то противная Богу сила, и еще думают, что законы Божьи принадлежат какому-то злому духу. Что же? Неужели потому, что некоторые отвергают Бога, и мы будем говорить тоже, или согласимся, что Он зол, так как некоторые высказывают и это богохульство? Прочь это безрассудство и это крайнее безумие! Если бы мы стали поверять догматысудом этих безумных людей, то и нас самих ничто не удержало бы от крайнего безумия. Конечно, никто не скажет, что солнце вредно для глаз, потому что есть больные глазами; напротив, оно светоносно по суду людей здоровых. Никто также не скажет, что мед горек, потому что он кажется таким на вкус больных. Итак, не по примеру ли больных некоторые утверждают, что или нет Бога, или что Он зол, что иногда Он промышляет, а иногда вовсе не делает этого? И кто скажет, что они люди здоровые? Напротив, – это люди не исступленные ли, безумные и крайне помешанные? «Мир Его не познал», сказано; однако же, те, которых недостоин был мир, познали Его. Сказав же о не познавших Его, евангелист вкратце излагает и причину этого неведения; говорит не просто: никто не познал Его, но: «мир Его не познал», т. е. люди, преданные одному миру и только о мирском помышляющие. Так обыкновенно называл их и Христос, как например, когда говорил: «Отче праведный! и мир Тебя не познал»(Ін. 17:25). Но мир, как мы сказали, не познал не только Сына, но и Отца, потому что ничто не приводит в такое расстройство рассудок, как привязанность к предметам временным. Зная это, удаляйтесь, сколько возможно, от мира и воздерживайтесь от дел плотских; от них происходит потеря не в случайных, а в самых высших благах. Человек, слишком занятый делами настоящей жизни, не может надлежащим образом усвоить предметов небесных; но по необходимости, заботясь о тех, лишается этих. «Не можете, – сказано, – служить Богу и маммоне» (Лк. 16:13). Последуя одному, по необходимости надобно оставить другого. И об этом гласит самый опыт. Те, которые смеются над страстью к богатству, те-то наиболее и любят Бога, как должно. Напротив те, которые высоко ценят богатство, как первое благо, слабейшую имеют любовь к Богу. Душа, будучи однажды пленена любостяжанием, уже не может легко и удобно удерживаться, чтобы не сделать, или не сказать чего-либо такого, что прогневляет Бога, так как она делается уже рабой другого господина, и притом такого, который повелевает ей все противное Богу.

Итак, воспряньте и пробудитесь и, размыслив о том, какого господина мы рабы, возлюбим только Его власть; возрыдаем и оплачем прежнее время, в которое мы работали мамоне; свергнем однажды и навсегда ее тяжкое, несносное иго и будем постоянно носить иго Христово, легкое и отрадное; Христос же не повелевает ничего такого, что внушает мамона. Она повелевает быть врагами всем; а Христос – напротив: миловать и любить. Она, привязав нас к праху и пыли (таково – золото), не дает нисколько, даже ночью, вздохнуть свободно; а Христос освобождает нас от этой излишней и неразумной заботы, повелевает собрать сокровища на небесах, не неправдой в отношении к другим, а собственной правдой. Мамона, после стольких трудов и скорбей, не может даже остаться с нами, когда мы «там» будем терпеть наказания и злострадать за исполнение ее внушений; она даже увеличит для нас пламя; а Христос, даже когда повелевает дать ближнему чашу холодной воды, не попустит нас и за то лишиться награды и возмездия, но воздаст с великой щедростью. Итак, не крайне ли безрассудно – пренебрегать столь кроткое и столь великими благами изобилующее владычество, и работать властителю неблагодарному и непризнательному, который ни здесь, ни там не может никакой пользы принести последующим и повинующимся ему? Но не то одно худо, и не то одно вредно, что он не может избавить преданных казни; а и то еще, что он, как я сказал, подвергает бесчисленному множеству зол людей, покоряющихся ему. Весьма многие из тех, которые будут наказаны, будут терпеть наказание именно за то, что служили деньгам, любили золото и не помогали нуждающимся. Чтобы не терпеть и нам того же, будем расточать (свои сокровища), отдавая их бедным; освобождать свою душу и от здешних зловредных попечений и от будущих, за то уготованных, мучений. Приготовим себе оправдание на небесах; вместо стяжаний земных, соберем сокровища неистощимые, сокровища, которые могут сопутствовать нам на небо, могут защитить нас в опасности и умилостивить тогда Судью. Да будет же ко всем нам Его благоволение и ныне и в тот день, и да насладимся с великим дерзновением благ, какие уготованы на небесах любящим Его, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 9

Ін. 1:11. Пришел к своим, и свои Его не приняли.

1.Кто такие «свои», которые не приняли Христа: во-первых, иудеи, бывшие его избранным народом. – Затем другие люди, которые не веровали в него, будучи Его тварями. – 2. Неверие как причина ослепления иудеев; гордость, как причина их неверия. – Благодать милосердия, распространенная Богом на язычников, не причинила никакой несправедливости иудеям. – Апостол Павел справедливо укоряет их и обуздывает их гордость и заносчивость. – Они завидуют спасению язычников. – Гордость делает бесполезными все добродетели.

1. Если вы помните прежние наши размышления, то мы с большей охотой будем продолжать назидание, получая отсюда и для себя много пользы. Как скоро вы запомнили прочитанное, то и для вас вразумительнее будет слово наше, и от нас не много потребуется труда, – потому что вы, при своей любознательности, можете уже глубже вникать в дальнейшее учение. Кто всегда теряет (из памяти) то, что ему преподано, тот всегда будет нуждаться в учителе и никогда не узнает ничего. А кто все принятое хранит и к тому прилагает дальнейшие (наставления), тот скоро из ученика может сделаться учителем и будет полезен не для себя только, но и для других. Я надеюсь, что именно таково будет предстоящее собрание, и заключаю это из такой великой его ревности к слушанию. Потому в душах ваших, как в надежном хранилище, мы положим серебро Господа и, сколько поможет благодать Духа, изъясним предложенное нам сегодня чтение. Евангелист, говоря о прежних временах, сказал: «мир Его не познал»(Ін. 1:10); далее, обращая речь ко времени самой проповеди, он говорит: «Пришел к своим, и свои Его не приняли». «Своими» он здесь называет иудеев, как народ особый, или всех людей, как происшедших от этого народа. И как выше, болезнуя о неразумии многих людей и пристыжая общий дух (времени), он говорил, что не познал Создателя мир, через Него происшедший, так и здесь, негодуя на неблагодарность иудеев и многих других, он произносит еще более тяжкое осуждение, говоря: «свои Его не приняли», тогда как Он к ним-то и приходил.

Но не один евангелист, а и пророки с удивлением говорили тоже самое, наконец, и Павел, изумленный тем же. Так взывали пророки, говоря от лица Иисуса Христа: «народ, которого я не знал, служит мне; по одному слуху о мне повинуются мне; иноплеменники ласкательствуют предо мною; иноплеменники бледнеют и трепещут в укреплениях своих» (Пс. 17:44-46). И в другом месте: «Так многие народы приведет Он в изумление;.. ибо они увидят то, о чем не было говорено им, и узнают то, чего не слыхали» (Іс. 52:15). Также: «Я открылся не вопрошавшим обо Мне; Меня нашли не искавшие Меня» (Іс. 65:1). А Павел в послании к Римлянам говорил: «Что же? Израиль, чего искал, того не получил; избранные же получили» (Рим. 11:7). И в другом месте: «Что же скажем? Язычники, не искавшие праведности, получили праведность… А Израиль, искавший закона праведности, не достиг до закона праведности» (Рим. 9:30-31). Поистине, достойно удивления то, как иудеи, воспитанные на книгах пророческих, каждый день слушавшие Моисея, который весьма многое говорит о пришествии Христовом, равно и других, после него бывших пророков, наконец, видевшие и самого Христа, Который каждый день творил для них чудеса, с ними только и беседовал, и как ученикам еще не дозволял «на путь к язычникам не ходите» (Мф. 10:5), или входить в какой-либо город самарянский, так и сам этого не делал и часто говорил, что Он послан к овцам погибшим дома Израилева, – как, говорю, иудеи, получив столько знамений, слыша каждый день пророков и самого Христа с Его постоянными внушениями, до того ослепили и оглушили сами себя, что уже ничто не могло привести их к вере во Христа.

Между тем язычники, не имея у себя ничего такого, никогда не слышав божественных вещаний, даже, так сказать, и во сне всегда занимались только бреднями людей умопомешанных (такова языческая философия), перечитывали пустословия поэтов, привязаны были к деревам и камням и не знали ничего здравого и полезного ни в верованиях, ни в правилах жизни; а жизнь их была еще более нечиста и преступна, чем учение. Да и могло ли быть иначе, когда они видели, что их боги находят удовольствие во всяком пороке, что они чествуются срамными словами и еще более срамными делами и это принимают, как празднество и почесть; кроме того, чествуются и гнусными убийствами и умерщвлением детей, – и в этом люди подражали богам же. Но, несмотря на то, что они ниспали до такой глубины зла, вдруг, как бы какой машиной, поднялись на высоту и явились нам, блистая с самого верха небес. Как же это и отчего произошло? Послушай, что говорит об этом Павел. Блаженный апостол, тщательно исследуя эти обстоятельства, не оставил их до тех пор, пока не нашел причины и не изъяснил ее всем. Какая же это причина? И отчего была у иудеев такая слепота? Послушай, что говорит об этом он сам, тот, которому вверено было это домостроительство. Что же он говорит в разрешение такого недоразумения многих? «Не разумея, – говорит он, – праведности Божией и усиливаясь поставить собственную праведность, они не покорились праведности Божией» (Рим. 10:3). Вот за что они подверглись такому несчастью. И в другом месте, тоже самое излагая иначе, апостол говорит: «Что же скажем? Язычники, не искавшие праведности, получили праведность, праведность от веры. А Израиль, искавший закона праведности, не достиг до закона праведности. Почему? потому что искали не в вере, а в делах закона. Ибо преткнулись о камень преткновения» (Рим. 9:30-32). Это значит, что неверие иудеев было для них причиной зла, а неверие происходило от надменности. Сначала они имели больше, нежели язычники, именно: получили закон, имели познание о Боге и прочее, о чем говорит Павел. Но по пришествии Христа, как скоро увидели, что как они, так и язычники по вере равночестно призываются к спасению и что в деле веры обрезанный не имеет никакого преимущества перед обращенным из язычников, – тогда от гордости они перешли к зависти и не стерпели великого и неизреченного человеколюбия Господа. А это произошло в них не от чего-либо другого, как от высокомерия, злости и человеконенавистничества.

2. Какой же вред вам, бессмысленнейшие из людей, принесло это попечение (Господа), оказанное другим? Разве уменьшились ваши блага оттого, что другие получили участие в них? Но поистине злость слепа и ничего справедливого не может скоро понять. Терзаясь мыслью, что и другие будут иметь участие в тех же правах, они обратили меч на самих себя и лишили сами себя человеколюбия Божьего. Но так требовала справедливость. Сказано: «друг! я не обижаю тебя;.. я же хочу дать этому последнему то же, что и тебе»(Мф. 20:13-14). Но они не стоят и этих слов. Наемник (упоминаемый в Евангелии), хотя и досадовал, по крайней мере, мог указать на свои труды в продолжение целого дня, на тяготу, зной и пот; они же что могли бы сказать? Ничего такого; в них была только беспечность, невоздержанность и множество пороков, в которых постоянно обличали их все пророки и которыми они, так же как и язычники, оскорбляли Бога. На это указывая, Павел и говорил: «Здесь нет различия между Иудеем и Еллином»(Рим. 10:12). «Все согрешили и лишены славы Божией, получая оправдание даром, по благодати Его» (Рим. 3:23-24). Но этот предмет с пользой и весьма мудро излагает апостол в целой главе послания. А перед тем он еще показывает, что иудеи даже большего достойны наказания: «те, которые под законом согрешили, – говорит он, – по закону осудятся» (Рим. 2:12), т. е. суд более строгий, так как, кроме природы, они имеют обвинителем и закон. Да и не поэтому только, а и потому, что они были причиной хуления Бога между язычниками. «Ради вас, – сказано, – имя Божие хулится у язычников» (Рим. 2:24). Это особенно раздражало их, так что и уверовавшим от обрезания казалось странным это обстоятельство; потому-то они и обвиняли Петра, когда он возвратился к ним из Кесарии, за то, что он входил в общение с людьми необрезанными и ел вместе с ними; да и после того, как поняли предопределение Божье, они еще дивились как дары Духа Святого излились и на язычников, этим изумлением выражая то, что они никогда не ожидали такой странности.

Итак, зная, что это особенно уязвляло их, апостол все направляет к тому, чтобы уничтожить их гордость и подавить их слишком надменное высокомерие. И смотри, как это он делает: после рассуждения о язычниках, показав, что они не имеют никакого ни в чем оправдания, ни надежды на спасение, тщательно обличив также и превратное их учение и нечистоту их жизни, он переносит свое слово на иудеев. Повторив все, сказанное о них пророком, – что они и преступны, и коварны, и лукавы, и что все вообще непотребны, и ни один из них не взыскует Бога, но все уклонились, и тому подобное, – апостол присовокупляет: «мы знаем, что закон, если что говорит, говорит к состоящим под законом, так что заграждаются всякие уста, и весь мир становится виновен пред Богом,.. потому что все согрешили и лишены славы Божией» (Рим. 3:19,23). Что же ты превозносишься, иудей? Что о себе много думаешь? Твои уста заграждены, твоя самоуверенность уничтожена, и ты вместе со всем миром подлежишь суду и, подобно другим, имеешь нужду в оправдании туне. Итак, хотя бы ты был прав по закону и имел много дерзновения перед Богом, тебе не надлежало завидовать тем, которые могли быть помилованы и спасены человеколюбием Божьим. Крайне худо огорчаться благополучием других, и особенно, когда оно не соединено с ущербом для тебя. Если бы спасение других вредило твоему благополучию, – ты имел бы основание огорчаться, – хотя и это несвойственно человеку, научившемуся любомудрствовать. Но если ни казни других не умножают для тебя наград, ни благополучие не уменьшает их, то для чего ты сам себя терзаешь, потому только, что другой спасается туне? Не надлежало тебе, как я сказал, раздражаться тем, что и язычникам благодатью даровано спасение, хотя бы ты сам был из людей достойных одобрения. Но когда ты, будучи в том же повинен (как и язычник) перед Господом, и навлекши на себя гнев Его, еще досадуешь на чужое благополучие и думаешь о себе так много, как будто ты один имеешь право на общение благодати, то ты подлежишь более чем все другие, тяжким мучениям, не за зависть только и надменность, а и за крайнее безрассудство. Ты возрастил в себе корень всех зол – высокомерие. Поэтому и один мудрый сказал: «начало греха – гордость» (Сир. 10:15), т. е. корень, источник, мать.

Так через нее и первозданный человек лишился блаженного состояния; через нее и обольстивший его дьявол ниспал с высоты своего достоинства. Это гнусное существо, узнав, что грех этот может низвергнуть и с самих небес, избрало этот путь, чтобы лишить Адама столь великой чести. Надмив его обещанием равенства с Богом, он, таким образом, ниспроверг и низринул его в самую глубину ада. Подлинно, ничто так не отчуждает от человеколюбия Божьего и не подвергает огню геенны, как преобладание высокомерия. Когда оно в нас есть, то вся наша жизнь делается нечистой, хотя бы мы подвизались в целомудрии, девстве, постничестве, молитвах, милостыне и других добродетелях. «Мерзость, – сказано, – пред Господом всякий надменный сердцем» (Притч. 16:5). Итак, если хотим быть чистыми и свободными от наказания, уготованного дьяволу, обуздаем в себе надменность духа, отсечем высокомерие. А что гордым необходимо подвергнуться одному наказанию (с дьяволом), – послушай, что говорит об этом Павел: «Не должен быть из новообращенных, чтобы не возгордился и не подпал осуждению с диаволом» (1Тим. 3:6). Как же избежать этой беды? Избежим, если будем размышлять о своей природе, о множестве согрешений, о великости будущих мучений, о том, что все, кажущееся здесь блистательным, временно, ничем не лучше травы и увядает скорее весенних цветов. Если часто будем возбуждать в себе такие мысли и приводить себе на память людей совершивших великие подвиги, то дьявол не сможет легко надмить нас, сколько бы ни усиливался, не сможет даже запнуть нас на первых шагах. Бог же, Бог смиренных, благий и милосердный, сам да даст вам и нам сердце сокрушенное и смиренное. Таким образом, мы будем в состоянии легко совершить и все прочее во славу Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым слава Отцу и Святому Духу во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 10

Ін. 1:11. Пришел к своим, и свои Его не приняли.

1.Бог не насилует и не стесняет нашей свободной воли. – 2. Что значит: «пришел к своим»? – О том, что те, кто не восхотели принять Иисуса Христа, достаточно наказаны самым этим поступком и последствиями этого отказа. – Благодатное действие крещения. – 3. О том, что сохранять чистоту нашего крещения вполне зависит от нас. – Наказание тем, кто оскверняет одежду, полученную при крещении. Вера и чистота жизни необходимы для спасения. – В какую одежду должны облачаться те, кто призваны на царский брачный пир.

1. Бог, Человеколюбец и Благодетель, все творит и все устраивает так, возлюбленные, чтобы мы блистали добродетелью. И желая, чтобы мы были благочестивы, Он без всякого насилия и принуждения, а только убеждением и благотворениями, всех желающих того призывает и привлекает к Себе. Потому, когда пришел Он, одни приняли Его, а другие не приняли. Он никого не хочет иметь Своим рабом против воли или по принуждению; а хочет, чтобы все свободно и добровольно служили Ему и познавали сладость служения Ему. Люди, имея нужду в услужении работ, связывают их законом рабства и против воли их; а Бог, не имея нужды ни в чем, никаких, подобных нашим, потребностей, все творит только ради нашего спасения и в этом делает нас самим себе господами. Потому и не желающих Он не подвергает никакому насилию, или принуждению; Он имеет в виду только нашу пользу. А против воли быть увлеченным на служение – все равно, что и совсем не служить. Почему же, скажешь ты, Он наказывает не желающих повиноваться Ему? Зачем угрожает геенной не слушающим повелений Его? Это потому, что, будучи премного благ, Он имеет великое попечение о нас даже и тогда, как мы не повинуемся Ему, не отступает и тогда, как мы удаляемся и бегаем от Него. И как мы уклонились от первоначального пути благотворения, т. е. не восхотели идти путем убеждения и благополучия, то Он повел нас другим путем – наказаний и мук, – путем, конечно, весьма тяжким, но неизбежным. Когда первый путь пренебрегается, тогда по необходимости надобно идти другим. И законодатели полагают многие и жестокие наказания преступникам; однако же, за то мы не осуждаем их, а напротив, еще и более уважаем их за постановления о наказаниях, так как, не имея ни в чем никакой надобности с нашей стороны, часто даже не зная, кто впоследствии будет пользоваться помощью их постановлений, заботятся о благоустройстве нашей жизни тем, что добродетельным людям воздают честь, а людей порочных, нарушающих спокойствие, укрощают наказаниями. Если же мы таких законодателей почитаем и любим, то не гораздо ли более должны благоговеть перед Богом и любить Его за столь великое попечение о нас? И различие между попечительностью тех и промыслом Божьим о нас – беспредельно. Подлинно, богатство благости Его неизреченно и превышает всякое разумение. Заметь же: Он «пришел к своим», не по собственной какой-либо нужде (потому что, как я сказал, Божество ни в чем не нуждается), а для благотворения своим. Несмотря на то, «свои… не приняли», но отвергли Того, Кто пришел к ним для их же пользы; мало того: изгнав Его «из виноградника, убили»(Лк. 20:15). И при всем том Он не преградил для них покаяния, но дал им возможность, только бы сами захотели, и после того беззакония, очистить все согрешения свои верой в Него и сравняться с теми, которые ничего такого не сделали и более других Ему любезны. А что я говорю это не без основания и не в шутку, ясное также свидетельство дают все обстоятельства блаженного Павла. Он гнал Христа, уже после распятия Его, и свидетеля Его Стефана убил руками других многих; но, когда раскаялся, осудил в себе прежние грехи, прибег к Тому, Кого гнал, Тот тотчас сопричислил его к Своим друзьям и притом первейшим, поставил его – гонителя, хулителя и оскорбителя – проповедником и учителем всей вселенной. Он и сам не стыдился проповедовать об этом, восхищенный человеколюбием Божьим, и в писаниях своих, как бы на столпе, изобразил прежние свои дерзости, обнаружил их перед всеми, считая за лучшее выставить на позор перед всеми прежнюю свою жизнь, чтобы тем яснее показать величие дара Божьего, нежели скрыть неизреченное и неисповедимое человеколюбие Господа, не желая обнаружить перед всеми собственное заблуждение. С этой целью он то там, то здесь упоминает о гонениях, наветах и ополчениях своих против Церкви; в одном месте говорит: «я… недостоин называться Апостолом, потому что гнал церковьБожию» (1Кор. 15:9); в другом: «Христос Иисус пришел в мир спасти грешников, из которых я первый» (1Тим. 1:15); в третьем: «Вы слышали о моем прежнем образе жизни в Иудействе, что я жестоко гнал Церковь Божию, и опустошал ее» (Гал. 1:13).
2. Таким образом, Павел, как бы в некоторое воздаяние Христу за долготерпение к нему, показывая, кого, какого враждебного и неприязненного человека (Господь) спас, с великим дерзновением возвещает о той брани, которую он вначале со всей ревностью воздвигал против Христа. Вместе с тем он внушает благие надежды и тем, которые отчаиваются в себе самих. Христос, говорит он, для того и помиловал его, чтобы в нем первом показать все долготерпение и преизобильное богатство благости Своей, в пример тем, которые после того могли уверовать в Него для жизни вечной, хотя бы и их грехи превышали всякую надежду прощения. На это именно указывая, и евангелист говорит: «Пришел к своим, и свои Его не приняли». Откуда пришел все наполняющий и везде сущий? Какое место лишил Своего присутствия Тот, Кто в руке Своей держит все и над всем владычествует? Никакого места Он не оставил (как это возможно?). А совершилось это по Его снисхождению к нам. Так как Он, будучи в мире, не казался находящимся в мире, потому что неведом был, напоследок же явил Себя, благоволив облечься в нашу плоть, то это самое явление и снисхождение Его евангелист и называет пришествием. Достойно удивления, что ученик не стыдится унижения своего Учителя, но смело описывает нанесенное Ему оскорбление: и это – не маловажное доказательство его правдолюбивого духа. Впрочем, если стыдится, то надобно стыдиться за тех, которые нанесли, а не за Того, Кто претерпел оскорбление. Он тем еще более прославился, что и после такого оскорбления так промышляет о Своих оскорбителях; а они перед всеми оказались неблагодарными и презренными, потому что отвергли, как врага и неприятеля, Того, Кто пришел к ним с такими благами. Да и не тем только они повредили себе, но и тем, что не получили того, чего достигли принявшие Его. А что получили последние? «А тем, которые приняли Его,.. дал власть быть чадами Божиими»(Ін. 1:12). Но для чего же ты, блаженный, не сказываешь нам и о наказании тех, которые не приняли Его, а говоришь только, что они «свои»были и «к своим» Пришедшего не приняли? А что они за это потерпят, какому наказанию подвергнутся, того ты не присовокупил. Может быть, через это ты более устрашил бы их и угрозой смягчил бы грубость их надменности. Для чего же ты умолчал об этом? Но какое же другое, говорит евангелист, наказание могло бы быть более того, что они, имея возможность сделаться чадами Божьими, не делаются таковыми, но добровольно лишают сами себя такого благородства и чести? Впрочем, наказание их не ограничится тем только, что они не получат никакого блага; их постигнет еще огонь неугасающий, что впоследствии яснее открывает евангелист. Теперь же он говорит о неизреченных благах, дарованных принявшим Господа, и вкратце изображает эти блага следующими словами: «А тем, которые приняли Его,.. дал власть быть чадами Божиими». Хотя бы то были рабы или свободные, эллины или варвары, или скифы, хотя бы немудрые или мудрые, жены или мужи, дети или старцы, незнатные или знатные, богатые или бедные, начальники или простолюдины, все, говорит евангелист, удостоены одной почести. Вера и благодать Духа, устранив неравенство мирских достоинств, всем им сообщила один вид, на всех запечатлела один образ – царский. Что может сравниться с таким человеколюбием? Единородный Сын Божий не возгнушался сопричислить к лику чад – и мытарей, и волхвов, и рабов, и самых неважных людей, многих еще с поврежденными членами тела и со множеством недостатков. Такова сила веры в Него, таково величие благодати! Как огонь, проникши в землю, в которой есть металл, тотчас из нее производит золото, так и еще лучшее крещение делает омываемых им из бренных золотыми, когда Дух, на подобие огня, проникает в наши души и, попаляя в них «образ перстного», износит, как бы из горнила, «образ небесного» (1Кор. 15:49), образ новый, светлый, блестящий. Но для чего евангелист не сказал: сотворил их чадами Божьими, а говорит: «дал власть быть чадами Божиими»? Чтобы показать, как много нужно заботливости для сохранения во всю жизнь в чистоте и неповреждении того образа усыновления, который запечатлен в нас при крещении; а вместе – чтобы показать и то, что такой власти никто не может отнять у нас, если наперед сами себя не лишим ее. Если получающие от людей в каких-либо домах полномочие имеют почти такую же силу, какую и те, которые им дали его, то тем более мы, получив от Бога такую почесть, если только не сделаем ничего недостойного этой власти, будем всех сильнее, потому что всех выше и совершеннее Тот, Кто сообщил нам такое достоинство. Еще и то хочет показать (евангелист), что благодать не иначе приходит, как только к тем, которые сами желают и заботятся о приобретении ее. Таким-то людям принадлежит область – соделываться чадами. А если сами люди предварительно не возымеют желания, то и дар не приходит, а благодать в них ничего не производит.
3. Итак, евангелист, повсюду отвергая принуждение и показывая свободу воли и самостоятельность человека, тоже самое высказал и теперь. И в этих самых тайнах одно принадлежит Богу – даровать благодать, а другое человеку – показать веру. Но затем требуется от человека еще много заботливости: для сохранения чистоты, для нас недовольно только креститься и уверовать; но, если мы желаем приобрести совершенную светлость, то должны вести достойную того жизнь. А это Бог предоставил нам самим. Таинственное возрождение и очищение наше от всех прежних грехов совершается в крещении; но пребыть в последующее время чистыми и не допускать к себе снова никакой скверны – это зависит от нашей воли и заботливости. Потому-то (евангелист) напоминает нам и о самом способе (духовного) рождения и, через сравнение его с рождением плотским, показывает его превосходство, говоря: «которые ни от крови, ни от хотения плоти, ни от хотения мужа, но от Бога родились»(Ін. 1:13). И это он сказал для того, чтобы мы, познав ничтожество и уничижение нашего первого рождения от крови и похоти плотской, постигнув напротив важность и достоинство второго рождения по благодати, возымели высокое о нем понятие, понятие, достойное этого дара от Того, Кто рождает нас таким образом, и затем со своей стороны показывали великое о нем попечение. Мы должны не мало опасаться, чтобы последующим нерадением и пороками осквернив это прекрасное одеяние, не быть нам изверженными из брачного чертога, подобно пяти юродивым девам, или подобно тому, кто не имел брачной одежды. И этот человек был также в числе гостей, и был приглашен; но, как и после приглашения и такой почести, оказал неуважение к пригласившему его, то – послушай, какой подвергается участи, бедственной и многих слез достойной. Придя для того, чтобы участвовать в светлом пире, он не только изгоняется с пира, но связанный по рукам и ногам, отводится во тьму кромешную, где предается вечному и непрестанному плачу и скрежету зубов. Итак, возлюбленные, не будем считать одну веру достаточной для спасения. Если мы не представим чистой жизни, но явимся в одеждах, неприличных блаженному нашему призванию, то ничто не спасет и нас от таких же страданий, какими подвергся тот несчастный. В самом деле, не странно ли, что когда сам Бог и Царь не гнушается простыми, незнатными и ничего нестоящими людьми, но с распутий приводит их за Свою трапезу, мы показываем в себе такую бесчувственность, что и в такой чести не делаемся лучшими, но и по призвании остаемся в том же зле, и таким образом попираем неизреченное человеколюбие Призвавшего? Он не для того призвал нас к этому духовному и страшному общению таинств, чтобы мы приступали к ним с прежним злодеянием, а для того, чтобы, совлекшись постыдных одежд, облеклись в такие, какие приличны угощаемым в царских чертогах. Если же мы не хотим поступать достойно такого призвания, то это зависит от нас, а не от Того, Кто так почтил нас. Не Он изгоняет нас из дивного сонма званных, но мы сами себя изгоняем. Он все со Своей стороны сделал: устроил брачный пир, приготовил трапезу, послал пригласителей, принял пришедших и всякую другую честь оказал; но мы своими нечистыми одеждами, т. е. греховными делами, нанесли оскорбление Ему и присутствующим на брачном пире и всему браку, и потому справедливо мы изгоняемся. Таким образом, уважая брачный пир и званных, Царь изгоняет отсюда дерзких и бесстыдных. А если бы Он оставил одетых в такие одежды, то через это сам оказал бы неуважение и к другим званным. Но не дай Бог никому, ни нам, ни кому-либо из других людей испытать такой гнев Призвавшего. Для того и написано это, прежде чем сбудется, чтобы вразумленные угрозами Писания, мы не довели себя на деле до такого бесчестия и наказания, но, довольствуясь уже только такими словами (Писания), все явились на тот зов в светлой одежде, которую и да получим все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава, держава, честь, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 11

Ін. 1:14. И Слово стало плотию, и обитало с нами…

1.Прежде чем идти на беседу, следует прочитать те места из Священного Писания, которые подлежат объяснению. – Положение служителя не умаляет достоинства Сына Божия. – 2. О еретиках, утверждающих, что Слово воплотилось лишь по видимости – Состояние природы человеческой до пришествия Иисуса Христа. – Она была подобна разрушенному дому, который мог восстановить лишь один Всемогущий. – Воплощение как непостижимая тайна. – Бог-Слово принял нашу плоть, чтобы никогда не оставлять ее. – Вот почему она восседает на царственном престоле и боготворится всем небесным воинством.

1. Одного у всех вас хочу просить утешения, прежде, нежели приступлю к изъяснению изречений евангельских; но только не отвергните просьбы. Не тяжкого чего-нибудь и трудного прошу от вас; да и не мне только приемлющему полезно будет это одолжение, но и вам оказывающим его, и может быть для вас еще гораздо полезнее? Что же это такое, о чем хочу просить вас? Пусть каждый из вас тот отдел из евангелия, который будет читаем в первый день по субботе, или в самую субботу, среди вас (в церкви), возьмет перед этими днями в руки и дома внимательно прочитывает, многократно, со тщанием просматривает содержание его и хорошо вникает в него; пусть отмечает, что там ясно и что неясно, что есть, по-видимому, противоречащего, хотя на самом деле не таково; и все обсудив, таким образом, собирайтесь сюда к слушанию (бесед). Не малая будет польза от такого усердия и вам и нам: нам немного потребно будет труда – объяснять вам силу изречений, когда ваш ум уже предварительно усвоит себе понятие о них; а вы таким способом более изощритесь и будете понятливее в слушании, не только к собственному вашему назиданию, но и к научению других. Теперь же, так как многие из приходящих сюда слушать по необходимости должны вникать одновременно во все и в самые изречения и в наши на них объяснения, то хотя бы мы употребили на это целый год, не получат они большой пользы. Да и возможно ли это, когда они мимоходом и только здесь, на краткое время, занимаются поучениями? А если кто будет ссылаться на дела и заботы, на недосуг при множестве занятий общественных и частных, то, во-первых, это-то самое и служит к немалому их осуждению, что они заняты таким множеством дел, и так совершенно связаны житейскими попечениями, что не имеют даже немного свободного времени для занятий более чем всякие другие, необходимых; во-вторых, это только отговорка и предлог, в чем обличают их и приятельские сходбища, и провождение времени на зрелищах, и стечение на конные состязания, на которых часто проводят целые дни, и, однако, никто в таких случаях не жалуется на множество дел. Итак, в делах маловажных вы никогда не отказываетесь никакими предлогами и можете найти много свободного времени; а когда надобно внимать слову Божьему, то это кажется вам столь излишним и незначительным делом, что будто бы не стоит употреблять на это и малого свободного времени. Достойны ли так думающие люди даже дышать, или смотреть на это солнце? Есть у таких нерадивых людей и другой предлог, еще более неосновательный, будто бы они не приобрели и не имеют книг Святого Писания. Но в отношении к богатым смешно было бы распространяться нам о таком предлоге; а бедных, которые, я думаю, по большей части пользуются им, желал бы я спросить, не все ли орудия ремесла, каким каждый из них занимается, есть у них, сколько нужно, и в исправности, хотя бы угнетала их крайняя бедность? Как же не нелепо – там не отговариваться бедностью, но употреблять все усилия, чтобы ни в чем не нуждаться; а где можно приобрести столь великую пользу, здесь жаловаться на недосуг и убожество? Впрочем, хотя бы действительно некоторые были так бедны, все же из непрерывно здесь бывающего чтения могли бы узнать сколько-нибудь содержание божественных Писаний. Если же это кажется вам невозможным, то не без причины так кажется. Многие не с большим усердием приходят слушать чтение Писаний, но, исполнив это только как долг урочного времени, тотчас возвращаются домой; а если некоторые и остаются, то бывают несколько не лучше удалившихся, присутствуя здесь с нами только телом.

Но, чтобы нам не слишком обременить вас обличениями и не потерять всего времени в упреках, приступим к изречениям евангельским: время, наконец, обратить слово на предлежащие предметы. Только будьте внимательны, чтобы ничто сказанное не было потеряно для вас. «И Слово стало плотию, – говорит евангелист, – и обитало с нами». Сказав, что принявшие Слово родились от Бога и сделались чадами Божьими, предлагает причину и основание такой неизреченной почести. Причина та, что само Слово сделалось плотью и Господь воспринял на Себя образ раба. Будучи истинным Сыном Божьим, Он сделался сыном человеческим, чтобы сынов человеческих сделать чадами Божьими. Высокое в общении с уничиженным нисколько не теряет собственного достоинства, а уничиженное возвышается через то из своего уничижения. Так это совершилось и во Христе. Он через такое снисхождение нисколько не унизил собственного естества, а нас, сидящих всегда во мраке и уничижении, возвел к неизреченной славе. Так царь, когда внимательно и благосклонно беседует с бедным и нищим, то нисколько не стыдится себя самого, а бедного делает через то для всех лицом заметным и почетным. Если же в отношении к преходящему достоинству человеческому общение с низшим нисколько не вредит высшему, то тем более по отношению к тому нетленному и блаженному Существу, которое не имеет в себе ничего преходящего, ни прибывающего, ни убывающего, но обладает всеми совершенствами неизменно и вечно. Итак, когда ты слышишь, что «Слово стало плотию», то не смущайся и не колеблись. Не самое существо Его изменилось в плоть (это и помыслить нечестиво); а, пребывая тем, что есть, оно, таким образом, приняло образ раба.

2. Для чего же (евангелист) употребил слово: «стало»? Для того чтобы заградить уста еретиков. Есть такие, которые говорят, будто все, что касается воплощения, есть только воображение, обман чувств, предположение; поэтому евангелист, желая совершенно уничтожить их хулу, и употребил выражение: «стало», намереваясь этим показать не изменение существа, нет, а восприятие истинной плоти. Как в словах: «Христос искупил нас от клятвы закона, сделавшись за нас клятвою»(Гал. 3:13). Писание не то говорит, будто существо Его, оставив собственную славу, превратилось в клятву (этого не подумали бы и демоны, и совершенно безумные и лишенные естественного смысла люди: так нечестива и вместе безумна эта мысль!), – как не это говорит Писание, а то, что Он, приняв на Себя изреченную против нас клятву, не оставил нас более быть под клятвой, – так и здесь сказано, что «Словоплоть стало», – не изменив своего существа в плоть, но, только приняв ее, так что существо осталось неприкосновенным. Если же скажут, что Бог, как всемогущий, мог перемениться и в плоть, на это мы ответим, что Бог не иначе все может, как, пребывая Богом; а если бы Он допустил в Себе изменение; и притом изменение на худшее, то, как же был бы Он и Богом? Измениться совершенно несвойственно нетленному Существу. Потому и пророк сказал: «все они, как риза, обветшают, и, как одежду, Ты переменишь их, и изменятся; но Ты – тот же, и лета Твои не кончатся» (Пс. 101:27-28). Существо это выше всякого изменения. Нет ничего превосходнее Его, чего бы оно могло достигать преуспеванием. Что я говорю: превосходнее? Нет ничего равного, или сколько-нибудь близкого. Следовательно, если бы Бог изменялся, то претерпевал бы изменение к худшему. Но тогда он не был бы и Богом. Но да обратится хула на голову говорящих ее. А что слово: «стало» сказано для того, чтобы ты не принял воплощения за вымысел, заметь это из последующего, как (евангелист) объясняет свое выражение и опровергает нечестивую мысль. Он присовокупляет: «и обитало с нами», – как бы говоря: ничего несообразного не подозревай в слове: «стало». Я говорю не об изменении этого неизменяемого Существа, а о вселении и обитании Его (среди нас). Обитающее не одно и то же с обиталищем, а есть нечто другое; одно вселяется в другом; иначе не было бы и вселения, – потому что ничто не вселяется в самом себе.

Иное я говорю в отношении к естеству. Через соединение и общение Бог Слово и плоть суть одно, не в том смысле, что произошло какое-либо смешение или уничтожение естеств, а в том, что образовалось некоторое неизреченное и невыразимое их единение. А как это сделалось, не спрашивай; это произошло, как Он сам знает. Но какое же это обиталище, в котором Он вселился? Послушай, что пророк говорит: «восстановлю скинию Давидову падшую» (Ам. 9:11). Пало, подлинно пало неисцелимым падением естество наше и имело нужду в этой единой державной деснице. Да и не могло оно восстать, если бы Создавший его вначале не простер к нему десницы и не обновил его свыше через возрождение водой и духом. И заметь то, что есть страшного и неизреченного в этом таинстве: Он навсегда обитает в этой скинии¹¹. Он облекся нашей плотью не с тем, чтобы опять оставить ее, но чтобы всегда иметь ее с Собой. А если бы не так, то Он не удостоил бы ее царского престола и, нося ее, не был бы поклоняем от всего горнего воинства ангелов, архангелов, престолов, господств, начал и властей. Какое слово, какой ум может представить столь великую почесть, оказанную роду нашему, поистине сверхъестественную и дивную? Какой ангел? Какой архангел? Никто никогда, ни из небесных, ни из земных. Таковы дела Божьи, так велики и вышеестественны Его благодеяния, что не только язык человеческий, но и ангельская сила не может вполне высказать их. Потому и мы заключим слово молчанием, напомнив только вам – воздавать столь великому Благодетелю нашему воздаянием, от которого вся польза опять к нам же обратится. Это воздаяние в том состоит, чтобы мы имели ревностное попечение о душе нашей. И т. е. дело Его человеколюбия, что Он, не нуждаясь сам ни в ком из нас, принимает за воздаяние Себе, когда мы печемся о собственной своей душе. Потому крайне безумно и достойно бесчисленных наказаний – удостоившись столь великой почести, не воздавать со своей стороны по силам, и притом когда польза от того переходит опять к нам же и когда уготованы нам за то бесчисленные блага. Воздадим же за все это славу человеколюбцу Богу, не словами только, но гораздо более делами, чтобы получить нам и будущие блага, которых да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * *

 

¹¹Т. е. в плоти человеческой

 

Беседа 12

Ін. 1:14. И Слово стало плотию,.. полное благодати и истины; и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца.

2.Что означает изречение: «славу, как Единородного от Отца». – 2 и 3. Предзнаменования и чудеса перед пришествием Иисуса Христа. – Предвестники и проповедники. – Свободная воля человека. – Добродетель, как произведение свободной воли. – Чудеса возвещали об Иисусе Христе и показывали, что он есть Единородный Сын Божий. – Чудеса, совершенные невидимо и видимо во время Его смерти. – Какова слава Христа на небесах.

1. Сказанное нами вчера, может быть, показалось вам более чем следует стеснительным и тяжким, так как мы произнесли слово укорительное и далеко простерли обличение многих в нерадении. Но если бы делали это только с намерением оскорбить вас, то, может быть, справедливо каждый из вас негодовал бы. А как мы пренебрегли приятность в словах, имея ввиду пользу вашу, то, хотя бы вы и не хотели принять нашего попечения о вас, вы должны, по крайней мере, простить такой любви нашей. Мы и очень опасались, чтобы при нашем старании, вы со своей стороны, не желая показать такого же усердия к слушанию, не подверглись тем более тяжкому ответу за последствия. Поэтому мы и вынуждаемся непрестанно возбуждать вас и воздвигать ото сна, чтобы ничто из сказанного не было для вас потеряно. Только таким образом можете вы в настоящем веке жить с дерзновением и в будущий день предстать престолу Христову. Но так как мы вчера уже довольно тронули вас, то приступим теперь прямо к самым изречениям евангелия. «И мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». Евангелист, сказав, что мы сделались чадами Божьими, и, показав, что это произошло не иначе, как через воплощение Слова, теперь представляет и другую от этого пользу. Что же это такое? «И мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». Мы не могли бы видеть, если бы Он не явился нам в воспринятой Им плоти. Если у Моисея, имевшего одинаковое с нами естество, люди тогдашнего времени не могли видеть лица, потому только, что оно было прославлено, и праведник даже имел нужду в покрывале, чтобы прикрыть величие славы и чтобы вид пророка казался им тихим и спокойным, то, как мы, бренные и земнородные, могли бы созерцать чистое Божество, которое неприступно и для самих горних сил? Для того-то Он и вселился среди нас, чтобы мы могли безопасно приступать к Нему, беседовать и обращаться с Ним.

Что же значит: «славу, как Единородного от Отца»? Так как многие и из пророков прославились, например, тот же Моисей, Илия и Елисей, из которых один был вознесен на огненной колеснице, а другой обыкновенным образом взят отсюда; после их прославились: Даниил, три отрока, и многие другие, которые и чудеса творили; да и ангелы, являвшиеся людям, открывали взиравшим на них лучезарный свет собственного естества; и не ангелы только, но и херувимы являлись пророку с великой славой, – также и серафимы; поэтому-то евангелист, отводя нас от всех этих существ, отвлекая мысль нашу от твари и славы подобных нам рабов, возводит нас к самому верху совершенств. Не пророка, говорит он, ни ангела, ни архангела, не других высших сил и не иного какого-либо сотворенного существа, если еще есть какое-либо иное, но самого Владыки, самого Царя, самого истинного Единородного Сына, самого общего всех нас Господа мы видели славу. Выражение: как – означает здесь не уподобление и не сравнение, а подтверждение и неподлежащее сомнению определение; как бы так сказал евангелист: мы видели славу, какую подобает и свойственно иметь единородному и истинному Сыну Царя всех Бога. Так и обыкновенно бывает, и я не откажусь подтвердить слова свои общим обычаем, – потому что не для красоты речи и не для стройности слова нам теперь нужно говорить, но единственно для вашей пользы. Поэтому ничто не препятствует нам подтвердить свои мысли и обычаем многих? Какой же этот обычай многих? Многие, увидев царя приукрашенного, блистающего со всех сторон драгоценными камнями, потом, когда рассказывают другим об этой красоте, великолепии, славе, описывают, сколько могут, цвет багряницы, величину камней, белизну коней, золотую упряжь, блистающие покрывала; но как, пересказав это и прочее, все еще не могут изобразить словом всего блеска, и прибавляют тотчас такие слова: да что много говорить? – словом сказать: как царь – и этим выражением: как хотят показать не то, что только подобен царю тот, о ком они говорят, но то, что это истинный царь, – так и евангелист употребил выражение: как, желая изобразить высочайшее и несравненное превосходство славы (Сына Божия). Все другие, и ангелы, и архангелы, и пророки, делали все только по повелению (Божьему), а Он с властью, свойственной Царю и Господу. Потому-то и народ дивился, что Он учил, как власть имеющий.

2. Итак, являлись, как я сказал, и ангелы на земле с великой славой, например – Даниилу, Давиду, Моисею, но они делали все как слуги, повинующиеся своему Господу; а Христос явился, как Владыка и Вседержитель, хотя и в смиренном и уничиженном виде. Впрочем, и в этом виде тварь познала своего Господа. Каким образом? Звезда, явившаяся на небе, привела волхвов поклониться Ему; многочисленный лик ангелов, отовсюду собравшихся, окружал и воспевал Его; явились внезапно и другие проповедники; все, встречая друг друга, возвещали это неизреченное таинство: ангелы – пастырям, пастыри – жителям города, Гавриил – Марии и Елизавете, Симеон и Анна – приходившим в храм. Да и не только мужи и жены окрылялись радостью, но и младенец, еще не исшедший на свет из утробы матери, – я разумею жителя пустыни, соименного этому евангелисту, – взыграл во чреве матери, и все оживлялись надеждами на будущее. Так было тотчас при Его рождении; а когда Он более открыл Себя, тогда опять произошли другие чудеса, еще больше прежних. Уже не звезда и небо, но ангелы и архангелы, не Гавриил и Михаил, но сам Отец свыше с небес возвестил о Нем, и вместе с голосом Отца Утешитель явился над Ним и пребыл на Нем. Поэтому справедливо сказал евангелист: «мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». Впрочем, и не поэтому только сказал так, а и потому, что за этим последовало.

Уже не пастыри только, не вдовствующие жены, не престарелые мужи возвестили нам, но и самое существо дел громче всякой трубы провозглашало о Нем, и таким образом произошло то, что молва о делах Его скоро была и здесь услышана. «И прошел, – говорит Писание, – о Нем слух по всей Сирии» (Мф. 4:24) и всем открыл Его; все отовсюду возвещало, что сам Царь сошел с небес. Бесы отовсюду убегали и удалялись, дьявол посрамленный отступал, самая смерть сначала понемногу устрашалась, а потом и совершенно упразднялась, всякого рода болезни были исцеляемы, мертвые оставляли гробы, демоны – бесновавшихся, болезни – немощных. Виделись дела чудные и дивные, которые поистине пророки желали видеть, но не видели. Зрение восстановлялось; и то вожделенное зрелище, которое все желали бы видеть, – как Бог сотворил Адама из земли, – и это зрелище Христос показал всем, хотя в малом виде, но по отношению к лучшим частям тела. Расслабленные и распавшиеся члены укреплялись и соединялись один с другим, омертвевшие руки получали движение, расслабленные ноги внезапно вскакивали, загражденные глухотой уши отверзались, и громким голосом восклицал язык, связанные дотоле немотой. Как искусный художник восстанавливает здание, развалившееся от времени, так Он – общее естество человеческое: отторгнутые части восполнял, распавшиеся и расторгнутые – соединял, а совершенно отпавшие – восстанавливал. Что же сказать о восстановлении души, которое гораздо удивительнее исцеления телесного? Важно здоровье телесное, но гораздо важнее здоровье душевное, и тем важнее, чем душа превосходнее тела; да и не потому только, но и потому, что телесная природа следует направлению, каким хочет вести ее Создатель, и нисколько не противится, а душа, будучи властна сама в себе и имея свободу в действиях, не всегда повинуется Богу, и именно в том, чего не хочет. Он не желает против воли ее и насильно делать ее непорочной и добродетельной; да это не было бы и добродетелью; ее надобно убеждать – свободно и добровольно сделаться такой; а это гораздо труднее врачевания телесного. Но Он совершил и это и отогнал всякий род зла. И, как врачуя тела, Он восстанавливал их не только к здоровью, но и к совершеннейшему благосостоянию, так и души не только освобождал от крайней греховности, но и возводил на самый верх добродетели. Так мытарь делался апостолом; гонитель, хулитель и досадитель являлся проповедником вселенной; волхвы становились учителями иудеев; разбойник оказывался жителем рая; блудница славилась великой верой; жена хананеянка и жена самарянка – одна, будучи также блудницей, принимала на себя проповедь между соплеменниками и, увлекши целый город, привела его ко Христу, и другая верой и терпением достигла изгнания злого беса из души своей дочери. Еще другие, гораздо худшие этих, скоро присоединились к числу учеников. Все внезапно изменялось в своем виде: недуги телесные, болезни душевные прелагались в здоровье и совершеннейшую добродетель; и притом не два или три человека, не пять или десять, не двадцать или только сто, но целые города и народы обращались с великой быстротой. А кто может изобразить мудрость правил, совершенство небесных законов, благоустройство равноангельской жизни? Он ввел между нами такой образ жизни, такие положил для нас законы, такие установил нравы, что усваивающие их скоро соделываются ангелами и подобными Богу, сколько это возможно по силам нашим, хотя бы сами по себе они были хуже всех людей.

3. Приводя все эти чудеса, – чудеса в телах, чудеса в душах, чудеса в стихиях, – заповеди, неизреченные, высшие самих небес дары, законы, благоустройство, силу убеждения, обетования в будущем, наконец, страдания Его, – евангелист изрек эти чудные и исполненные высокого учения слова: «И Слово стало плотию,… полное благодати и истины; и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». Мы не чудесам Его только дивимся, но и страданиям, – тому, как Он был пригвожден к кресту, бичуем, заушаем, подвергаем оплеванию; как терпел удары по голове от тех самых, которые были Им облагодетельствованы. Так, и об этом обо всем, что кажется унизительным, достойно сказать то же изречение, как и сам евангелист называет все это славой. Действительно, все это было не только делом промышления и любви, но и неизреченной силы. Тогда-то и смерть упразднялась, и клятва разрушалась, и бесы были посрамлены, и торжество над ними открывалось, и рукописание грехов наших было пригвождаемо к кресту. Но тогда как эти чудеса совершались невидимо, были и другие – видимые, которые показывали, что Он есть истинно единородный Сын Божий и Господь всей твари. Когда блаженное тело Его еще висело на кресте, солнце сокрыло лучи свои, земля поколебалась и вся покрылась мраком, гробы отверзлись, недра земли сотряслись и великий сонм умерших восстал и пришел в город (Иерусалим). Потом, когда камни приставлены были к дверям гроба Его, еще и печати приложены, Он, умерший, распятый, пригвожденный, восстал и, исполнив одиннадцать учеников Своих некоторой непобедимой и божественной силы, послал их ко всем людям, по всей вселенной – врачевать их общее естество, исправлять образ жизни, распространять по всей земле познание небесного учения, разрушать силу бесовскую, открывать великие и неизреченные блага, благовестить нам бессмертие души и вечную жизнь тела, награды, превышающие всякий ум и никогда не могущие окончиться.

Итак, блаженный евангелист, представляя себе все это и большее чем это, что он сам знал, но не решался написать (потому что и мир не вместил бы того, как он сам говорит: «если бы писать о том подробно, то, думаю, и самому миру не вместить бы написанных книг» (Ін. 21:25), – все это, говорю представляя, он воскликнул: «И Слово стало плотию,.. полное благодати и истины; и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». А тем, которые удостоились видеть и слышать столь великие чудеса и получили столь великий дар, надлежит показать и жизнь, достойную учения, чтобы сподобиться и будущих благ. Для того и пришел Господь наш Иисус Христос, чтобы не только здесь мы видели славу Его, но и в будущем веке. Потому Он и говорил: «хочу, чтобы там, где Я, и они были со Мною, да видят славу Мою» (Ін. 17:24). Если же здешняя слава Его была столь блистательна и величественна, то, что сказать о той Его славе? Она откроется уже не на тленной земле, не перед существами, облеченными в смертные тела, каковы мы теперь, но в творении нетленном и бессмертном, и с таким величием, какого невозможно изобразить никаким словом. О, блаженны, трижды блаженны и беспредельно блаженны те, которые удостоятся созерцать эту славу! О ней говорит пророк: “да исчезнет нечестивый, да не видит славы Господни» (Іс. 26:10). Но да не будет того, чтобы кто-либо из нас был отвержен и не удостоился никогда видеть ее! А если мы не будем наслаждаться ею, то и о нас справедливо будет сказать: лучше было бы, если бы мы и не родились. Для чего же мы живем? Для чего дышим? Для чего существуем, если не достигнем такого созерцания, если никому из нас не дозволено будет зреть тогда нашего Господа? Если не видящие света солнечного проводят жизнь горше всякой смерти, то, как должны страдать те, которые лишатся того света? Здесь в этом лишении только и состоит несчастье, а там – не в этом только; впрочем, если бы и эта только была беда, то и в таком случае наказание было бы не равно, но будущее тем тяжелее настоящего, чем то Солнце несравненно превосходнее здешнего; а, кроме того, надобно ожидать еще и другой казни. Кто не удостоится видеть того света, тот не только ввержен будет во тьму, но и гореть будет в огне непрерывном, истаевать в нем, скрежетать зубами и терпеть другие бесчисленные страдания.

Итак, не будем нерадивы о себе самих, и за кратковременное нерадение и беспечность не подвергнем себя вечному наказанию; но будем бодрствовать и трезвиться, будем все делать и устраивать так, чтобы удостоиться того (вечного) наслаждения и избавиться от реки огненной, протекающей с великим шумом перед страшным судилищем. А кто однажды впадет в нее, тот должен будет остаться там навсегда, и уже никто не избавит его от мучения – ни отец, ни мать, ни брат. Об этом вопиют и пророки; один говорит: «человек никак не искупит брата своего и не даст Богу выкупа за него» (Пс. 48:8). А Иезекииль говорит еще более: «и если бы нашлись… три мужа: Ной, Даниил и Иов,.. то сии три мужа… не спасли бы ни сыновей, ни дочерей» (Єз. 14:14,16). Одна только там защита – защита делами; а кто не имеет ее, тому никаким другим средством спастись невозможно. Итак, все это непрестанно имея в виду и размышляя, очистим жизнь нашу и сделаем ее светлой, чтобы с дерзновением узреть Господа и достигнуть обетованных благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 13

Ін. 1:15. Иоанн свидетельствует о Нем и, восклицая, говорит: Сей был Тот, о Котором я сказал, что Идущий за мною стал впереди меня, потому что был прежде меня.

1.Невнимательность слушателей не лишает проповедника награды. – Почему ев. Иоанн часто ссылается на свидетельство св. Иоанна Крестителя? – 2 и 3. Значение свидетельства св. Иоанна Крестителя. – 4. Нет ничего прекраснее правильной жизни. – Отвержение даров, приносимых от злоприобретенных имений.

1. Не напрасно ли мы трудимся? Не на камнях ли сеем, или не при пути ли и в терниях, сверх чаяния нашего, падают семена? Я сильно беспокоюсь и боюсь, чтобы земледелие не осталось для нас бесплодным, – не потому впрочем, чтобы я сам мог потерпеть ущерб в награде за этот труд. Дело учителей не таково, как земледельцев. Земледелец, часто после годичных работ, после такого изнурения и пота, если земля не принесет ничего, стоящего трудов, – не может ни у кого другого найти какого-либо утешения за свои труды, а со стыдом и скорбью возвращается с поля домой, к жене и детям, не имея права ни от кого требовать воздаяния за продолжительные труды. Но с нами ничего такого не может случиться. Пусть возделываемая земля не приносит никакого плода; если только мы со своей стороны приложим весь труд, Господь земли и наш Господь не допустит нас остаться с пустыми надеждами, но дарует возмездие. «Каждый, – сказано, – получит свою награду по своему труду»(1Кор. 3:8), а не по исходу дел. А что это так, послушай: «А ты, – сказано, – сын человеческий,.. говори им слова Мои, будут ли они слушать, или не будут»(Єз. 2:6-7). И через того же Иезекеиля можно узнать вот что: если страж предвозвестил, чего должно убегать и что избирать, то он избавил душу свою, хотя бы и никто не слушал его¹².

Тем не менее, имея это сильное утешение, уверенные в воздаянии за труды наши, мы, когда в деле вашего спасения не видим успеха, чувствуем себя ничем не лучше тех земледельцев, которые стенают, проливают слезы и от стыда скрываются. Здесь – соучастие учителя, здесь – попечительность отца. Так Моисей, хотя мог избавиться от неблагодарных к нему иудеев и сделаться еще более славным родоначальником другого и гораздо более многочисленного народа («оставь Меня, – сказал ему Бог, – и истреблю их, и произведу многочисленный народ от тебя» (Вих. 32:10), так как Моисей был муж святой, раб Божий, друг, близкий и верный Богу), но он и слышать не мог таких слов, а желал лучше погибнуть с людьми, однажды ему вверенными, нежели быть спасенным без них и получить достоинство более важное. Таков должен быть водитель душ. Странно было бы, если бы кто, имея худых детей, желал лучше назваться отцом других, а не тех, которые от него родились; так странно было бы, если бы и мы стали постоянно переменять врученных нам учеников одних на других, присваивать себе начальство то над теми, то над другими, и не иметь ни к кому искреннего расположения. Впрочем, относительно вас да не будет никогда таких подозрений. Мы убеждены, что вы преизбыточествуете в вере в Господа нашего Иисуса Христа, в любви друг ко другу и ко всем. А это мы говорим с тем намерением, чтобы возбудить вас к усилению вашей ревности и к приумножению, более и более, добродетели в вашей жизни.

Таким образом вы сможете проникнуть умом до самой глубины предложенного у нас учения, если, т. е., нечистота греховная не будет помрачать очей разума и не повредит его зоркости и остроты. Итак, что же предложено у нас сегодня? «Иоанн свидетельствует о Нем и, восклицая, говорит: Сей был Тот, о Котором я сказал, что Идущий за мною стал впереди меня, потому что был прежде меня». Многократно евангелист, и выше и ниже, обращается к Иоанну и во многих местах представляет его свидетельство. Но это он делает не напрасно, а очень разумно. Так как все иудеи имели великое уважение к этому мужу (Иосиф приписывает даже его смерти войну и доказывает, что из-за него столичный некогда город перестал быть городом, и вообще много говорит в похвалу ему), то евангелист, желая именем его пристыдить иудеев, часто припоминает им свидетельство Предтечи.

Другие евангелисты упоминают о древнейших пророках, и при каждом обстоятельстве в жизни Его (Христа) отсылают к ним слушателя. Так, когда Он рождается, евангелист говорит: «все сие произошло, да сбудется реченное Господом через пророка (Исайю), который говорит: се, Дева во чреве приимет и родит Сына» (Мф. 1:22-23). Когда Он подвергается злым умыслам и повсюду отыскивается с такою тщательностью, что и незрелый возраст избивается Иродом, – они приводят Иеремию, который говорит: «глас в Раме слышен, плач и рыдание и вопль великий; Рахиль плачет о детях своих» (Мф. 2:18; Єр. 31:15). Когда Он опять возвращается из Египта, – они припоминают Осию, который также говорит: «из Египта воззвал Я Сына Моего» (Мф. 2:15; Ос. 11:1). Так другие евангелисты делают и во всех случаях. А этот евангелист (Иоанн), более возвышенным, чем другие, гласом проповедающий, представляет яснейшие и ближайшие свидетельства, и приводит не только отшедших и умерших, но и современного свидетеля, который указывал уже на пришедшего (Господа) и крестил Его, – не с тем приводит, чтобы свидетельством раба придать более достоверности словам Владыки, но снисходя к немощи слушателей, потому что подобно тому как, если бы Господь не принял вид раба, то не был бы легко принят, так, если бы гласом раба не предрасположил к себе слуха сорабов, то многие из иудеев не приняли бы Его слова.

2. Притом здесь устроялось и нечто другое, достойное удивления. Кто говорит о себе самом что-либо великое, тот делает собственное свидетельство подозрительным и нередко таким образом восстановляет против себя многих из слушателей; поэтому-то приходит свидетельствовать о нем другой. С другой стороны, большинство обыкновенно стекается на голос более привычный и сродный, так как знает его более, чем какой-либо другой. Потому-то глас с неба и был только однажды или дважды, а голос Иоанна – часто и много. Те, которые стояли выше немощей народа, отрешились от всего чувственного, только они и могли слышать голос свыше и не слишком нуждались в голосе человеческом, так как во всем повиновались вышнему гласу и им водились. Но которые еще обращались долу, были покрыты многими завесами, – те имели нужду в голосе низшем. Так сам Иоанн, уже вполне отрешившись от всего чувственного, не нуждался в наставлении от людей, а получал научение с небес. «Пославший меня крестить в воде, – говорит он, – сказал мне: на Кого увидишь Духа сходящего и пребывающего на Нем, Тот есть крестящий Духом Святым»(Ін. 1:33). Между тем иудеи, будучи еще детьми и не в силах подняться до такой высоты, имели учителем человека, который однакож не свое им говорил, а возвещал вышние откровения.

Итак, что же говорит (евангелист)? «Иоанн свидетельствует о Нем и, восклицая, говорит». Что значит: «восклицая»? Значит: проповедует смело, свободно, без всякой боязни. А что проповедует? О чем свидетельствует и взывает? «Сей был Тот, о Котором я сказал, что Идущий за мною стал впереди меня, потому что был прежде меня». Свидетельство несколько прикровенное и еще не очень возвышенное. Он не говорит: сей есть Сын Божий единородный; а что? «Сей был Тот, о Котором я сказал, что Идущий за мною стал впереди меня, потому что был прежде меня». Как птицы выучивают птенцов своих летать не вдруг и не в один день вполне, а сперва выводят их только из гнезда, потом, дав им отдых, продолжают далее полет их, на другой день прибавляют еще больше, и таким образом неприметно, мало-помалу поднимают их на надлежащую высоту, – подобным образом и блаженный Иоанн не вдруг возводит иудеев к горнему, но мало-помалу учит их воспарять от земли, говоря, что Христос был выше его (Предтечи). И то уже было не мало, чтобы слушатели могли поверить, что муж, еще не явившийся к ним и еще не сотворивший чудес, превосходит Иоанна, мужа столь дивного и славного, к которому стекались все и которого почитали ангелом. А между тем Иоанн-то и старался утвердить в мыслях слушателей, что свидетельствуемый больше свидетельствующего, пришедший после больше пришедшего прежде, еще не виденный больше известного и прославившегося. И посмотри, как разумно он произносит свидетельство. Он указывает не только явившегося, но еще прежде Его явления проповедует о Нем. Такой именно смысл имеют его слова: «Сей был Тот, о Котором я сказал», – как и Матфей повествует, что всем, приходившим к нему (Иоанну) он говорил: «Я крещу вас в воде в покаяние, но Идущий за мною сильнее меня; я не достоин понести обувь Его» (Мф. 3:11). Но для чего он так делал еще прежде явления (Господа)? Чтобы свидетельство самого явившегося тем удобнее могло быть принято, когда мысль слушателей уже приготовлена была к тому словами Иоанна, и чтобы не повредил этому свидетельству вид Его уничиженный. Ведь если бы иудеи увидели самого Христа, не слыхав предварительно ничего о Христе и не получив этого чудного и великого свидетельства о Нем в словах Иоанна, то убогий вид Христа тотчас бы стал в противоречие с величием Его слов. А Он облекся в такой смиренный и для всех обычный вид, что и самарянские жены, и блудницы, и мытари с большою свободою осмеливались подходить к Нему и вступали в беседу с Ним.

3. Итак, сказал я, если бы иудеи в одно время и услышали беседу и увидели самого (Христа), то может быть посмеялись бы свидетельству Иоанна. Но как они уже много слышали о Христе, прежде Его явления, и тем, что было говорено о Нем, было возбуждено их внимание, то с ними случилось противное: они уже не отвергли учение, судя по виду Того, о Ком свидетельствовал Иоанн, но, веря уже сказанному, признали Его славным еще более Иоанна. Выражение: «Идущий за мною»значит: имеющий проповедать после меня, а не имеющий быть после меня. Это обозначается и у Матфея словами: «Идущий за мною»(Мф. 3:11), относящимися не к рождению Его от Марии, но к пришествию на проповедь. Если бы говорено было о рождении, то сказано было бы не: «грядущий», а: пришел, – потому что Христос уже родился в то время, как Иоанн говорил это. А что значит: «стал впереди меня»? Что он славнее, досточтимее меня. «Не думайте, что я больше Его, потому только что я прежде Его пришел проповедать; я гораздо меньше Его и так меньше, что не достоин быть в числе рабов Его». Таким образом слова: «стал впереди меня» означают то же, что выражает иначе Матфей, говоря: «я не достоин понести обувь Его». А что слова: «стал впереди меня» сказаны не о происхождении Его, очевидно из прибавления. Если бы Иоанн хотел сказать о происхождении, то прибавление: «стал впереди меня» – было бы излишним. Да и кто столько глуп и бессмыслен, что не поймет, что прежде его бывший есть первее его? Если же в этом изречении разумеется предвечное бытие, то оно значит не другое что-либо, как и слова: «Идущий за мною стал впереди меня». Но в таком случае это было бы сказано нерассудительно и напрасно была бы приложена такая причина. Если бы он это хотел показать, то ему надлежало бы сказать: по мне грядый первее мене бе, яко предо мною бысть. Кто произошел прежде, о том, по этой причине, справедливо можно сказать, что он первее другого; а если одни только первее другого, это еще не причина, что тот произошел прежде этого. А что мы теперь говорим, то имеет свое твердое основание. Вы все, конечно, знаете, что мысли неясные имеют всегда нужду в доказательствах, а не мысли ясные. Если бы речь шла о существовании, то не было бы непонятно, что прежде происшедший и должен быть первым; но так как Иоанн говорит о достоинстве, то справедливо и занимается решением представляющегося недоумения. И вероятно многие недоумевали, отчего и на каком основании пришедший после стал впереди, т. е. оказался более досточтимым? На такой вопрос он немедленно представляет причину; а причина та, что Христос по бытию первее его (Иоанна). «Не по какому-либо преуспеянию, – говорит он, – Христос меня, прежде его пришедшего, оставил позади себя и сам стал напреди: Он первее меня, хотя и после меня приходит».

Но, скажешь ты, если это говорено было о явлении (Христа) людям и о последующем прославлении Его между ними, то каким образом о том, что еще не пришло к концу, он говорит как уже о бывшем? Он не сказал: будет, но: был. Но это у древних пророков было в обычае, чтобы т. е. о будущих событиях говорить так, как бы уже о совершившихся. Так Исайя, говоря об умерщвлении Его, не сказал, что Он как овча на заколение веден будет, – в будущем времени, – но: «как овца, веден был Он на заклание» (Іс. 53:7). Он в то время еще не воплотился; а пророк говорит о будущем событии, как уже сбывшемся. И Давид, назнаменуя крест, не сказал: «пронзят руки мои и ноги мои», но: «пронзили руки мои и ноги мои». И: «делят ризы мои между собою и об одежде моей бросают жребий» (Пс. 21:17,19). Говоря и о предателе, который еще не родился, он так выражается: «который ел хлеб мой, поднял на меня пяту» (Пс. 40:10). Подобным образом он говорит и о том, что произошло на кресте: «И дали мне в пищу желчь, и в жажде моей напоили меня уксусом» (Пс. 68:22).

4. Хотите ли, чтобы мы продолжали дальше, или довольно и этого? Я так думаю. Правда, мы этого участка не разработали по всей ширине его, зато проникли в глубину его; а в этом труда не меньше; притом же мы и опасаемся, чтобы, задержав вас свыше меры, не ослабить в вас ревности. Итак окончим слово надлежащим образом. А каким надлежащим образом? Славословием, подобающим Богу. Но Богу подобает славословие не на словах только, а гораздо более на самых делах. «Так да светит, – сказано, – свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного»(Мф. 5:16). И подлинно, возлюбленный, нет ничего светоноснее доброго образа жизни. Выражая это, и говорит один из мудрых: «Стезя праведных – как светило лучезарное»(Притч. 4:18). Они не только светят самим тем, которые возжигают свет в делах своих, но и руководят на правый путь ближних их. Возлием же елей в эти светильники, чтобы огонь поднялся выше и чтобы свет явился в изобилии. Елей этот имеет не только ныне много силы, но, когда еще жертвы были в употреблении, он много превосходил силу их. «Милости, – сказано, – хочу, а не жертвы» (Ос. 6:6; Мф. 9:13): и совершенно справедливо. Тот жертвенник – бездушный; а этот – одушевленный¹³. Там все, положенное на жертвеннике, делается добычею огня, обращается в пепел, разрешается в золу и пыль, и дым рассеивается в воздухе; здесь нет ничего такого, и плоды здесь другие. Это показывает и Павел. Говоря о богатстве любви к бедным у коринфян, он писал: «Ибо дело служения сего не только восполняет скудость святых, но и производит во многих обильные благодарения Богу». И потом: «они прославляют Бога за покорность исповедуемому вами Евангелию Христову и за искреннее общение с ними и со всеми, молясь за вас, по расположению к вам» (2Кор. 9:12-14). Видишь ли, какая любовь к бедным разрешается в благодарение и хвалу Богу, в усердные молитвы и в пламеннейшую любовь получивших благодеяние?

Будем же, возлюбленные, приносить жертвы, будем приносить на этих жертвенниках каждый день. Жертвы эти важнее и молитв и постов и многих других дел, только бы были (приносимы) от прибытка праведного и таких же трудов, и чисты от всякого любостяжания, хищения и насилия. Такие-то приношения приемлет Бог, а другие – противоположные – отвергает и ненавидит. Он не хочет, чтобы мы Его чтили жертвами чужих несчастий. Такие жертвы нечисты и непотребны и скорее прогневали бы, чем умилостивили Бога. Поэтому должно прилагать все старание к тому, чтобы под видом служения не оскорбить Того, кого мы хотим почтить. Если Каин, принесши Богу худшее, что у него было, и в этом не оказав неправды никому другому, подвергся крайнему наказанию, то не понесем ли мы наказания еще более тяжкого, когда принесем что-либо от хищения и любостяжания? Поэтому Бог и явил нам этот вид заповеди¹⁴, чтобы мы миловали, а не истязали сорабов. А кто берет принадлежащее другим и передает еще другому, тот не милует, а обижает и оказывает крайнюю несправедливость. Как камень не производит из себя елея, так и жестокосердие – человеколюбия. Милостыня, имеющая такой корень, еще не есть милосердие. Поэтому я убеждаю вас – обращать внимание не на то только, чтобы подавать нуждающимся, а и на то, чтобы это подаяние не было хищением у других, так как «Когда один молится, а другой проклинает, чей голос услышит Владыка?» (Сир. 34:24). Если мы так тщательно будем вести себя, то, по благодати Божией, сможем сподобиться и от Бога великого человеколюбия, помилования и прощения во всем, в чем согрешили в продолжении этого долгого времени, – и избежать реки огненной, от которой да будем исхищены все мы и достигнем царства небесного, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * *

 

¹²Здесь св.Златоуст излагает только мысль, содержащуюся в книге прор. Иезекеиля (Єз. 3:12) не приводя буквально слов его.

¹³Т. е. сердце доброе, милостивое.

¹⁴Разумеется изречение: «милости хочу, а не жертвы».

 

Беседа 14

Ін. 1:16. И от полноты Его все мы приняли и благодать на благодать…

1.О том, что мы получили от полноты Иисуса Христа. – 2. Различие между ветхим и новым законом. – Значение слов: «благодать на благодать». – Бог всегда предваряет нас своими благодеяниями. – 3 и 4. Прообразы ветхого завета получили свое исполнение в новом. – Объяснение некоторых из этих прообразов. – В публичных состязаниях поощряют к состязанию не тех, которые потерпели поражение, а только мужественных бойцов. – Напротив, в подвигах духовных поощряют и одушевляют одинаково и тех и других, потому что те, кто потерпели поражение, могут оправиться и еще одержать победу. – Горечь лекарств никого не должна приводить в уныние: польза их обнаружится впоследствии. – Как грешники, так и праведники – все нуждаются в лекарствах, исправлениях и добрых назиданиях.

1. Недавно мы говорили, что Иоанн, – разрешая недоумение тех, которые стали бы сами с собою рассуждать, почему Христос, пришедши на проповедь после Иоанна, стал первее и славнее его, – присовокупляет: «потому что был прежде меня»(Ін. 1:15). Это – одна причина. Но евангелист представляет и другую, которая ныне высказана (в Евангелии). Какую же? «И от полноты Его, – говорит он, – мы приняли и благодать на благодать». Затем приводит еще иную причину. Какую? «Ибо закон дан чрез Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа»(Ін. 1:17). Но что же значат, скажешь ты, слова: «И от полноты Его все мы приняли»? К этому и надобно теперь обратить слово. У Него, говорит евангелист, не заимствованный дар; но Он есть самый источник, самый корень всех благ, – самосущная жизнь, самобытный свет, самосовершенная истина. Он не удерживает обилия благ в Себе самом, но изливает его на всех других, и изливая, с лихвой Сам пребывает всегда полным; ущедряя других, Сам ни в чем не умаляется; всегда источая и всем сообщая эти блага, остается в том же совершенстве. А что имею я в себе (говорит Иоанн), это заимствованное, так как я получил от другого, – это нечто малое из всего и как бы скудная капля перед невыразимой пучиной и безбрежным морем. Лучше же сказать, – и это подобие не может изобразить того, что мы усиливаемся высказать. Отдели от моря каплю, – и море тем самым уменьшится, хотя уменьшение и не заметно. Но о том источнике нельзя этого сказать: сколько бы ни исчерпывали его, он нисколько не уменьшается. Итак, нужно перейти к некоторому другому подобию: и оно, конечно, будет слабо и не может изъяснить нам того, чего мы доискиваемся, но по крайней мере ближе первого приведет нас к предположенной мысли. Представим себе источник огня, – и вот от него возжигается тысяча, две, три и больше светильников. Не остается ли огонь в одной и той же полноте и после того, как сообщит свою силу столь многим светильникам? Это известно каждому. Если же в телах делимых и через отнятие (частиц) уменьшаемых находится нечто такое, что, и после сообщения своих сил другим телам, нисколько не уменьшается, то гораздо в высшей степени это должно быть в силе бестелесной и бессмертной. Если воспринимаемое здесь¹⁵ есть и сущность и тело, и делится и не делится, то когда речь идет о силе, и притом силе, исходящей от бестелесной сущности, гораздо более несомненно то, что она не подвержена ничему такому.

Потому-то и говорит Иоанн: «И от полноты Его все мы приняли», – и свое свидетельство соединяет со свидетельством Крестителя. Слова: «И от полноты Его все мы приняли» принадлежат не Предтече, а ученику (Христову). Слова же эти значат вот что: не думайте, что мы, как люди, много времени обращавшиеся с Ним и разделявшие с Ним трапезу, свидетельствуем только из благодарности. Вот и Иоанн, человек, даже не видевший Его прежде и не обращавшийся с Ним, а видевший его вместе с другими только в то время, когда крестил, – и он воззвал: «был прежде меня», сказав этим все. Между тем все мы – двенадцать, триста, пятьсот, три, пять тысяч и десятки тысяч иудеев, все вообще множество верующих и тогдашнего, и настоящего, и будущего времени от исполнения Его получили. Что же получили: «благодать на благодать». Какую же благодать вместо какой благодати? Новую вместо древней. Подобно тому, как была правда и правда («по правде законной, – сказано, – непорочный» (Флп. 3:6)), – вера и вера («от веры в веру» (Рим. 1:17)), – усыновление и усыновление («которым принадлежат усыновление», – сказано (Рим. 9:4)), – слава и слава («если преходящее славно, тем более славно пребывающее» (2Кор. 3:11)), закон и закон («закон, – сказано, – духа жизни …освободил меня» (Рим. 8:2)), – служение и служение («если же служение», – сказано (2Кор. 3:7), и в другом месте: «служащие Богу духом» (Флп. 3:3)), – завет и завет («заключу …новый завет, не такой завет, какой Я заключил с отцами их» (Єр. 31:31-32)), – освящение и освящение, крещение и крещение, жертва и жертва, храм и храм, обрезание и обрезание, – так есть благодать и благодать. Но здесь одно – образцы, а другое – истина; и то и другое есть только нечто соименное, а не однозначащее. И на снимках и на изображениях называется человеком написанный и черными красками и белыми, точно также, как и имеющий свой естественный цвет. И статуи, будет ли статуя золотая или глиняная, равно называются статуями. Но иное – образ, а иное – истина.

2. Итак, по сходству имен не заключай о тождестве вещей, так же как и о разности их. Если был образ, то он не был чужд истины, только если он заключал в себе тень, то был ниже истины. Какое же различие между всеми указанными понятиями? Хотите ли, мы займемся истолкованием одного или двух высказанных понятий? Таким образом будут понятны для вас и прочие, – и все мы увидим, что одни из них были уроками для детей, а другие – для людей возмужавших и крепких; что одни были законоположены только для людей, другие – как бы для ангелов. С чего же нам начать? Хотите ли, с самого усыновления? Итак, какое различие между усыновлением ветхозаветным и новозаветным? То было честью на словах, а это на самом деле. О том сказано: «Я сказал: вы – боги, и сыны Всевышнего – все вы»(Пс. 81:6); об этом: «от Бога родились»(Ін. 1:13). Как и каким образом? «Банею возрождения и обновления Святым Духом» (Тит. 3:5). Те, и с именем сынов, имели в себе духа рабства, – почтены были этим названием, оставаясь рабами; мы, соделавшись свободными, получили эту почесть не по имени только, а на самом деле. На это указывая, Павел говорил: «не приняли духа рабства, чтобы опять жить в страхе, но приняли Духа усыновления, Которым взываем: «Авва, Отче!» (Рим. 8:15). Как рожденные свыше и, так сказать, воссозданные, мы потому и названы сынами. А если бы кто хотел дознать образ освящения ветхозаветный и новозаветный, то опять и здесь увидит много разности. Древние назывались этим именем (святых), когда не служили идолам, не творили блуда, не прелюбодействовали; а мы делаемся святыми не только через воздержание от тех (пороков), но и через приобретение высших совершенств. И сначала мы получаем этот дар от самого наития Св. Духа; а потом и через собственную жизнь, которая гораздо выше иудейской. А что эти слова – не самохвальство, послушай, что сказано тем: не волхвуйте, не очищайте чад своих, так как вы народ святой (Повт. 18:10,13). Таким образом, у них святость состояла в удалении от обычаев языческих; а у нас не так, но «чтобы быть святою, – сказано, – телом и духом» (1Кор. 7:34). «Старайтесь иметь мир со всеми и святость, без которой никто не увидит Господа» (Євр. 12:14). И: «совершая святыню в страхе Божием» (2Кор. 7:1). Слово: святой, – не о всех, к кому прилагается, выражает одну и ту же мысль. Называется святым и Бог, но не так, как мы. Смотри, что говорит пророк, услышав глас, исходящий от серафимов: «горе мне! погиб я! ибо я человек с нечистыми устами, и живу среди народа также с нечистыми устами» (Іс. 6:5), – а пророк был свят и чист. Но если судить о святости нашей по образцу горней, то мы оказываемся нечистыми. Святы и ангелы и архангелы, святы также серафимы и херувимы; но есть опять разность в святости между нами и высшими силами. Я мог бы проследить и все прочие понятия, но вижу, что слово становится слишком продолжительным. Поэтому, оставив дальнейшее исследование, мы предоставляем вам самим рассудить об остальных предметах: вы можете дома, сличив их, понять различие между ними, и подобным образом проследить все прочее. «Дай наставление , – сказано, – мудрому, и он будет еще мудрее» (Притч. 9:9). Таким образом начатое нами окончите вы. А нам нужно возвратиться к прежнему порядку слова.

Сказав: «И от полноты Его все мы приняли», евангелист присовокупляет: «благодать на благодать», и тем показывает, что и иудеи спасаются благодатью. Не ради умножения вашего, говорит (Бог), но ради отцов ваших Я избрал вас. А если они избраны Богом не за свои заслуги, то явно, что получили эту почесть по благодати. Да и мы все спасены благодатью, – только не так, как они, не в той же, а гораздо важнейшей и возвышеннейшей степени. Таким образом и благодать у нас не такова. Нам даровано не только оставление грехов (это у нас обще с ними: «все согрешили» (Рим. 3:23)), но и оправдание, и освящение, и усыновление, и благодать Духа, несравненно более светоносная и изобильная. Через эту благодать мы соделались любезными Богу уже не как рабы, но как сыны и други. Потому и сказано: «благодать на благодать». И подзаконное домостроительство было делом благодати, да и самое происхождение наше из небытия; не за какие-либо предшествующие заслуги мы получили это воздаяние, – как это могло быть, когда нас совсем и не было? – но так было потому, что Бог во всяком случае предваряет нас Своими благодеяниями. И не только наше происхождение из небытия, но и немедленное, после происхождения, научение тому, что должно делать и чего не делать, вложение закона этого в саму природу нашу, внедрение в нас неподкупного судилища совести – все это есть дело величайшей благодати и неизреченного человеколюбия. Дело благодати также – после повреждения этого закона возобновление его через закон писанный. Преступившим заповедь, однажды данную, следовало бы подвергнуться наказаниям и мучениям. Но этого не сделано; а (последовало) снова исправление и даровано прощение не по праву, но по милости и благодати. А что – по милости и благодати, об этом послушай, как говорит Давид: «Господь творит правду и суд всем обиженным. Он показал пути Свои Моисею, сынам Израилевым – дела Свои» (Пс. 102:6-7). И в другом месте: «Благ и праведен Господь, посему наставляет грешников на путь» (Пс. 24:8).

3. Итак, получение закона есть дело милости, сострадания и благодати. Поэтому евангелист, сказав: «благодать на благодать», еще сильнее доказывает величие даров, когда присовокупляет следующие слова: «ибо закон дан чрез Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа». Видите ли, как Иоанн Креститель и ученик (Христов) мало-помалу и незаметно возводят слушателей к самому возвышенному разумению, приготовив их к тому сначала более простыми мыслями. Креститель, сравнив в собою Того, Кто без сравнения превосходит всех, таким образом показывает Его превосходство, и для того говорит: «Идущий за мною», и потом присовокупляет: «стал впереди меня». А евангелист выражает гораздо больше того (Крестителя), впрочем все еще ниже достоинства Сына единородного; евангелист делает сравнение не с Иоанном, но с тем, кто был в большем уважении у иудеев, разумею Моисея. «Ибо закон, – говорит, – дан чрез Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа». Но заметь благоразумие. Он сличает не лица, а дела. А как скоро показано превосходство дел одного перед другим, то и неблагодарные по необходимости должны были принять такое учение и внушение о Христе. Когда свидетельствуют сами дела – такие, в которых нимало нельзя подозревать ни пристрастия, ни вражды к кому бы то ни было, то представляется доказательство неопровержимое и для людей неблагомыслящих. Дела эти оказываются такими, как расположили их сами виновники. Поэтому-то свидетельство таких дел есть самое несомненное.

Посмотри также, какое, доступное даже для людей слабых, евангелист делает сравнение. Он не изображает на словах превосходства (благодати перед законом), а только в самых наименованиях показывает различие их, противопоставляя закону – благодать и истину, и слову: «дан» – слово: «произошли». А различие большое между тем и другим. «Дан» – это выражение относится к служителю, принявшему закон от другого и предавшему тем, кому повелено было дать; а «произошли» благодать и истина – это изображает Царя, властью своею отпускающего все согрешения и раздающего Свои дары. Поэтому (Господь) говорил: «прощаются тебе грехи твои». Также: «Но чтобы вы знали, что Сын Человеческий имеет власть на земле прощать грехи, – говорит расслабленному: тебе говорю: встань, возьми постель твою и иди в дом твой» (Мк. 2:10-11). Видишь ли, как благодать через Него происходила? Заметь тоже и касательно истины. Но благодать указывает и то обстоятельство, и события с разбойником, и дар крещения, и благодать Духа, через Него подаваемая, и многое другое. А истину мы уразумеем яснее, если изучим образы. Домостроительство, имевшее совершиться в новом завете, предварительно предначертали образы, как прообразования; а Христос, с пришествием Своим, совершил его. Итак, рассмотрим вкратце некоторые образы, – проследить все образы в настоящее время и не возможно. Вы же, изучив некоторые, которые я представлю, по ним уразумеете и прочие. Итак, хотите ли начнем с самих страданий? Что говорит прообразование? «Возьмите себе агнцев по семействам вашим и принести в жертву, как повелел и законоположил Господь» (Вих. 12). Но Христос не так сделал; Он не повелевает этого, а сам становится как овча, принося Отцу Себя самого в жертву и приношение.

4. Посмотри еще, как образ дан был через Моисея, а истина совершилась через Иисуса Христа. Во время нападения амаликитян на евреев на горе Синайской были распростерты руки Моисея, и поддерживаемы Аароном и Ором, которые стояли по ту и по другую сторону; а Христос сам собою держал свои руки распростертые на кресте. Видишь ли, как дан был образ и как совершилась истина? Также закон говорил: «Проклят, кто не исполнит слов закона сего»(Повт. 27:26). А что говорит благодать? «Придите ко Мне все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас»(Мф. 11:28). И Павел: «Христос искупил нас от клятвы закона, сделавшись за нас клятвою» (Гал. 3:13). Итак, получив столь великую благодать и истину, не сделаемся, вследствие самой великости дара, беспечны. Чем большей мы удостоены почести, тем более должны быть и добродетельны. Кто, будучи немного облагодетельствован, немного оказывает и ревности в себе, тот не столь великого заслуживает и осуждения; но кто, будучи возведен на самую высшую степень почести, обнаруживает в себе свойства низкие и дела унизительные, тот заслужит гораздо большее наказание. Но не дай Бог – когда-либо предполагать это в вас. Мы уповаем о Господе, что вы воспарили душами вашими к небесам, отрешились от земли и, будучи в мире, не преданы страстям мира. Однакож и при такой уверенности, мы не перестаем почасту внушать вам одно и тоже. В телесной борьбе все зрители также убеждают (бойцов) не падать, не лежать простертыми ниц, но быть бодрыми и держаться на ногах; но тех, которые, несмотря на увещания, не могут встать, однажды навсегда лишаются победы, и, как неспособных к подвигам, с презрением оставляют в таком положении. Но здесь можно ожидать чего-нибудь хорошего не только от вас, бодрствующих, но и от падших, если только они захотят исправиться. Для того-то мы и делаем все, и умоляем, и докучаем, и укоряем, и хвалим, чтобы устроить ваше спасение. И вы потому не досадуйте на наши частые увещания к жизни добропорядочной. Мы говорим, не как осуждающие ваше нерадение, но как имеющие самые добрые о вас надежды. Притом, что доселе было сказано и впредь будет сказано, то касается не вас только, а и нас говорящих. И мы сами имеем нужду в таком же назидании, и хотя сами говорим, но ничто не препятствует обратить те же речи и к нам. Слово, встретив виновного в грехах, исправляет его; не причастного греху и свободного от него отводит от него еще далее. Ведь и мы не чисты от согрешений.

Итак, врачевание одно для всех, и пособия врачебные предлагаются всем. Но излечение не одно у всех, а соразмеряется с произволением пользующихся им. Потому кто пользуется врачеством, как должно, тот получает облегчение от врачевания; а кто врачества не прилагает к ране, тот усиливает в себе зло и обращает его к самым несчастным последствиям. Итак, не будем досадовать, когда нас врачуют, но лучше будем радоваться, хотя бы способ учения причинял нам горькие скорби, – потому что впоследствии он принесет самый сладкий плод. Все будем делать так, чтобы чистыми от ран и язв, нанесенных душе уязвлением греха, перейти нам в век будущий, чтобы сподобиться лицезрения Христа и быть преданными не жестоким и мстительным силам, а тем, которые могут ввести нас в наследие небесное, уготованное любящим Его, – что и да получим все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.

* * *

¹⁵Т. е. в огне.

 

Беседа 15

Ін. 1:18. Бога не видел никто никогда; Единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил.

1.Бога никто никогда не видел в Его сущности. – 2 и 3. Иисус Христос вполне знает Отца, потому что пребывает в Его лоне. – Опровержение ариан и других еретиков, отвергавших Божество Иисуса Христа. – Иисус Христос открыл нам больше, чем пророки и Моисей. – Все христиане составляют одно тело. – Что служит величайшею связью их взаимной любви.

1. Бог хочет, чтобы мы не просто слушали имена и слова, находящиеся в Писании, но – с разумением. Поэтому блаженный Давид написал так: «Открой очи мои, и увижу чудеса закона Твоего»(Пс. 118:18). После него сын его, заступивший на его место, учит, что мудрости должно искать, как серебра, приобретать ее больше, чем золота. А Господь внушал иудеям испытывать Писания и тем нас еще более побуждает к исследованию. Он не в том смысле говорил это, чтобы только прочитав, можно было с первого раза понять Писание. Никто, конечно, не станет испытывать того, что находится вблизи и под рукою, а испытывают то, что остается в тени и может открыться только после долгого изыскания. Для того-то Писание называется и сокровищем сокровенным, чтобы побудить нас к испытанию его. А это внушается нам для того, чтобы приступали к словам Писания не просто, как случилось, но с большою осмотрительностью, потому что кто станет слушать, что читается в нем, без рассуждения и все принимать буквально так, как сказано, тот может предполагать много нелепого о Боге. Он пожалуй допустит, что Бог есть и человек и что Он состоит из меди, что он и гневлив и яростен, и много других еще более худых мыслей. Если же кто будет вникать в глубину смысла, то избежит всякой такой нелепости. Вот и в чтении, ныне нам предложенном, говорится, что Бог имел лоно, а это свойственно телам; но никто не будет столько глуп, чтобы бестелесного почитать телом. Чтобы все это понять в смысле духовном, как должно, исследуем это место подробнее.

«Бога не видел никто никогда». Каким путем евангелист пришел к этому? Показав великое преимущество даров Христовых – такое, что неизмеримое расстояние находится между этими дарами и сообщенными через Моисея, он хочет потом высказать и достаточную причину такой между ними разности. Моисей, как раб, был служителем дел низших; а Христос, как Владыка и Царь и Сын Царя, принес нам несравненно высшие дары, сосуществуя всегда с Отцом и видя Его непрестанно. Потому-то евангелист и присовокупил: «Бога не видел никто никогда». Что же мы скажем на слова велегласнейшего Исайи: «видел я Господа, сидящего на престоле высоком и превознесенном» (Іс. 6:1)? Что скажем на свидетельство самого Иоанна о том, что Исайя сказал это тогда, «когда видел славу Его» (Ін. 12:41)? Что скажем на слова Иезекииля? И он ведь видел Бога, сидящего на херувимах. Что – на слова Даниила? И он говорит: «и воссел Ветхий днями» (Дан. 7:9). Что также – на слова Моисея: «покажи мне славу Твою, дабы я познал Тебя» (Вих. 33:18,13)? А Иаков и прозвание получил от этого, т. е. был назван Израилем, а Израиль значит: видящий Бога. Видели Его и другие. Итак, почему же Иоанн сказал: «Бога не видел никто никогда»? Он показывает, что все то было делом снисхождения, а не видением самого существа божественного. Если бы они видели самое существо, то видели бы его не различным образом. Оно просто, необразно, несложно, неописано; не сидит, не стоит, не ходит. Все это свойственно только телам. Но как Бог существует, это знает Он один и это возвестил сам Бог Отец через одного пророка: «Я, – говорит, – умножал видения, и чрез пророков употреблял притчи» (Ос. 12:10), т. е., Я снизшел, явился, но не тем, что Я есмь. А как Сын Его имел явиться нам в действительной плоти, то Он изначала приготовлял людей к созерцанию существа Божия, сколько им возможно было видеть. Но что Бог есть сам в себе, того не видели не только пророки, но и ангелы и архангелы; и если бы ты спросил их об этом, то в ответ не слышал бы ничего о существе, а только пение: «слава в вышних Богу, и на земле мир, в человеках благоволение» (Лк. 2:14). Если бы ты пожелал узнать о том что-либо от херувимов или серафимов, то услышал бы таинственную трисвятую песнь и что «вся земля полна славы Его» (Іс. 6:3). А если бы ты обратился с вопросом к силам еще высшим, то ничего не узнал бы, кроме того, что у них одно дело – хвалить Бога. «Хвалите Его, все Ангелы Его, хвалите Его, все воинства Его» (Пс. 148:2). Итак, самого (Бога Отца) видит только Сын и Дух Святой. Да и как созданное существо, каково бы оно ни было, может видеть Несозданного! Если мы не можем ясно видеть какую бы то ни было бестелесную силу, даже сотворенную, – а этому много оказалось примеров по отношению к ангелам, – то тем более мы не можем видеть существа бестелесного и не созданного. Поэтому и Павел говорит: «Которого никто из человеков не видел и видеть не может» (1Тим. 6:16). Но не принадлежит ли это преимущество только одному Отцу, а не Сыну? Нет – и Сыну также. А что принадлежит это и Сыну, послушай Павла, который показывает это и говорит: «Который есть образ Бога невидимого» (Кол. 1:15). А как образ невидимого, Он и сам невидим; иначе не был бы и образом. Если же (Павел) в другом месте говорит: «Бог явился во плоти» (1Тим. 3:16), – ты не удивляйся; это явление совершилось во плоти, а не по существу. Но что и Он невидим, не только для людей, а и для высших сил, показывает также Павел. Сказав: «явился во плоти», он присовокупляет: «показал Себя Ангелам».

2. Таким образом, Он показался ангелам тогда, когда облекся плотью; а прежде того они также не видели Его, потому что и для них существо было не видимо. Как же, скажете, сам Христос сказал: «Смотрите, не презирайте ни одного из малых сих; ибо говорю вам, что Ангелы их на небесах всегда видят лице Отца Моего Небесного»(Мф. 18:10)? Что же? Неужели Бог и лицо имеет и небесами ограничивается? Но никто не будет до такой степени лишен ума, чтобы утверждать это. В каком же смысле это сказано? В том же, в каком сказано: «Блаженны чистые сердцем, ибо они Бога узрят»(Мф. 5:8). Говорится здесь о видении, нам возможном, о видении умом и мыслию о Боге. Таким образом и об ангелах можно сказать, что они по своему чистому и бодрственному естеству всегда не что другое созерцают, а только Бога. Потому-то и сам (Господь) также говорит: «Отца не знает никто, кроме Сына» (Мф. 11:27). Что же? Неужели все мы находимся в неведении о Нем? Нет; только никто не знает (Отца) так, как Сын. А как и прежде многие видели Его, в доступной для них мере видения, существа же божеского не видел никто, так и ныне все мы знаем Бога, но какой Он в существе своем, того не знает никто, – только один Рожденный от Него. Знанием Он здесь называет точное созерцание и постижение, и притом такое, какое имеет Отец о Сыне. «Как Отец знает Меня, – говорит Он, – так и Я знаю Отца» (Ін. 10:15).

Смотри же, с какою полнотою выражает это евангелист. Сказав: «Бога не видел никто никогда», он не говорит потом, что «Сын, видящий Его», явил, но представляет нечто другое, что еще полнее видения, именно: «сущий в недре Отчем», – так как пребывание в лоне гораздо более означает, нежели видение. Кто просто – видит, тот имеет еще не совсем точное познание о видимом предмете; а кто пребывает в лоне, тот имеет полное ведение. Итак, если Отца никто не знает, кроме Сына, то ты, слыша это, не подумай, что, хотя Сын знает Отца совершеннее, чем все другие, но не знает, каков Он есть в себе; и вот для этого-то евангелист и говорит, что Сын пребывает в лоне Отца; а сам Христос вещает, что знает Отца столько же, сколько Отец Сына. Итак, кто стал бы противоречить, того спроси: знает ли Отец Сына? И он, если только не сошел с ума, конечно, ответит: да. Затем опять мы спросим: имеет ли Отец ведение о Сыне полное и видит ли ясно, что есть Сын? Конечно противник согласится и на это. А отсюда ты выведи и полное знание Сына об Отце. Сам (Сын) сказал: «Как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца» (Ін. 10:15); и в другом месте: «Это не то, чтобы кто видел Отца, кроме Того, Кто есть от Бога» (Ін. 6:46). Поэтому, как я сказал, евангелист и упомянул о лоне, одним этим словом изъясняя нам все: Сродство и единство существа, нераздельное ведение и равенство власти. А иначе и Отец не мог бы иметь в лоне Своем какое-либо иное существо, да и Сын, если бы был рабом и одним из многих, не дерзнул бы пребывать в лоне Владыки; это свойственно только истинному Сыну, обладающему великим дерзновением перед Родителем и имеющему в себе нисколько не меньше (Его). Хочешь ли дознать вечность Сына? Послушай, что говорит Моисей об Отце. Спросив о том, что сказать в ответ египтянам, если они спросят, кто послал его, он получил повеление сказать: «Сущий послал меня» (Вих. 3:14). Слово: «Сущий» означает бытие постоянное, бытие безначальное, бытие в истинном и собственном смысле. То же означает и выражение: «в начале было», изображая бытие постоянное. И это выражение употребляет здесь Иоанн именно для того, чтобы показать, что Сын существует в лоне Отца безначально и вечно. А чтобы ты, по общности наименования, не заключил, что Он один из тех, которые соделались сынами по благодати, для того здесь приложен член (о́ ), который и отличает Его от сынов по благодати. Если же для тебя этого не достаточно, и ты все еще склоняешься долу, то выслушай наименование, более свойственное Сыну: «единородный». А если ты и после этого смотришь книзу, то я не откажусь употребить о Боге и человеческое выражение, – разумею лоно, только бы ты не представлял себе ничего уничиженного. Видишь ли человеколюбие и промышление Владыки? Бог допускает о Себе слова недостойные, чтобы по крайней мере таким образом ты открыл глаза и помыслил что-либо великое и высокое, – и ты все еще остаешься долу? В самом деле, скажи мне, для чего здесь упоминается лоно, понятие грубое и плотское? Для того ли, чтобы мы представляли себе Бога телом? Нет, вовсе нет, говоришь ты; для чего же? Если оно не изображает ни истинности Сына, ни того, что Бог не есть тело, то конечно изречение это брошено напрасно и без всякой нужды. Так для чего же? Я не перестану спрашивать тебя об этом. Не явно ли – для того, чтобы посредством его мы поняли именно то, что Он есть истинно Сын единородный и совечен Отцу? «Он явил», – сказано. Что Он явил? Что «Бога не видел никто никогда»? Что Бог един? Но это (говорили) и пророки, часто взывал и Моисей: «Господь, Бог наш, Господь един есть» (Повт. 6:4); и Исайя: «прежде Меня не было Бога и после Меня не будет» (Іс. 43:10).

3. А что же еще мы узнаем от Сына, как сущего в недрах отчих? Что узнаем от Единородного? Во-первых, что это самое составляет Его действенную силу. Потом, мы получили более ясное учение и познание о том, что Бог есть Дух и что поклоняющиеся Ему должны поклоняться духом и истиною; еще же и то, что Бога видеть невозможно, что Его не знает никто, кроме Сына, и что Он есть Отец истинного Единородного; также и все прочее, что о Нем повествуется. Само же слово: «явил»выражает учение яснейшее и очевиднейшее, которое Он передал не одним иудеям, а и всей вселенной, и которое сам исполнил. Пророкам внимали не все иудеи, а Единородному Сыну Божию покорилась и уверовала вся вселенная. Итак, исповедание означает здесь особенную ясность учения. Потому-то называется и Словом и Ангелом великого совета. Если же мы удостоены высшего и совершеннейшего учения, после того как Бог в последние дни возглаголал нам уже не только через пророков, но и через Единородного Сына, то и мы должны показать жизнь более возвышенную и достойную такой почести. Как Он снизошел к нам до того, что восхотел беседовать с нами не через рабов, а сам непосредственно, то несообразно было бы с нашей стороны не показать в себе ничего лучше прежних времен. Иудеи имели учителем Моисея, а мы самого Владыку Моисея. Итак покажем любомудрие, достойное этой почести, и не будем иметь ничего общего с землею. Он для того и принес нам учение свыше, с небес, чтобы вознести туда нашу мысль, чтобы мы сделались, по мере сил своих, подражателями своего Учителя. А как нам, скажешь, сделаться подражателями Христу? Делая все для общего блага и не ища своего. «Ибо и Христос, – сказано, – не Себе угождал, но, как написано: злословия злословящих Тебя пали на Меня»(Рим. 15:3). Никто пусть не ищет своего. А пусть, ища своего, всякий имеет в виду ближних; что – наше, то – и их. Мы одно тело и члены и части друг друга. (Рим. 12:5).

Не будем же в отношении друг ко другу, как разделенные. Пусть никто не говорит такой-то мне не друг, не родственник, не сосед; у меня нет ничего общего с ним: как мне приступить к нему? Как начать разговор? Если он и не родственник, не друг тебе, – все же он человек, одного с тобою естества, имеет одного Владыку, сораб, сожитель, – так как живет в одном с тобою мире. А если еще содержит одну веру, то вот он и член твой. Какая дружба может произвести такое единение, как сродство веры? Мы должны показывать не такую близость, не такое иметь общение между собою, как друзья с друзьями, а как члены с членами. Другого высшего дружества и общения, чем это, не найдет никто никогда. Ты так же не можешь говорить: откуда у меня близость и связь с таким-то, как не можешь сказать этого о своем брате, потому что это было бы смешно. «Все мы крестились в одно тело», – сказано (1Кор. 12:13). Для чего «в одно тело»? Для того, чтобы не разделяться, но взаимным согласием и дружеством сохранять связь всего тела. Итак, не будем презирать друг друга, чтобы не пренебречь самих себя, – потому что сказано: «никто никогда не имел ненависти к своей плоти, но питает и греет ее» (Еф. 5:29). Для этого Бог дал нам один дом – мир этот; разделил все поровну: одно для всех возжег солнце, распростер один кров – небо; устроил одну трапезу – землю; дал и другую трапезу, которая гораздо важнее этой, но также одну: соучастники таинства знают, что я говорю; даровал всем один духовный образ рождения; у всех нас одно отечество на небесах; все пьем из одной и той же чаши. Ни богатому Он не дал ничего больше и драгоценнее, ни бедному ничего меньше и малоценнее; но всех равно призвал, и как плотские, так и духовные (блага) равно сообщил. Отчего же такое неравенство в жизни? От любостяжания и высокомерия богатых. Но, братья, да не будет впредь этого. Так как у нас есть нечто общее и необходимейшее, что соединяет нас во едино, то не будем разделяться из-за дел земных и ничтожных, – разумею богатство, бедность, плотское родство, вражду, дружество. Все это тень, еще ничтожнее и тени для тех, которые соединяются узами высшей любви. Будем же сохранять эти узы неразрывными, и никакой худой дух не сможет проникнуть в нас, чтобы разрушить такое единение. Итак, да будет оно во всех нас, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 16

Ін. 1:19. И вот свидетельство Иоанна, когда Иудеи прислали из Иерусалима священников и левитов спросить его: кто ты?

1.Как злоба иудеев проявляется в вопросах, с которыми они обращались к св. Иоанну Крестителю. – 2. Как этот верный Предтеча отдает Иисусу Христу славу, которую даже иудеи хотели воздавать ему самому. – 3–4. Высокое мнение, которое иудеи имели о св. Иоанне Крестителе. – Их неверие в Иисуса Христа неизвинительно и не заслуживало прощения. – Смирение св. Иоанна Крестителя. – Против аномеев. – Гордость ниспровергает всякую добродетель души и извращает все добрые дела. – Она есть мать диавола, начало, источник и причина всех грехов. – О милостыне. – Бедные переносят на небо блага мира сего. – Непрочность земных владений и потому нужно заблаговременно переносить их в высший град.

1. Опасная страсть, возлюбленный, – зависть; опасная и гибельная для самих завидующих, а не для тех, которым завидуют. Она прежде всего им самим причиняет вред и гибель, как какая-нибудь смертоносная отрава, внедрившаяся в души их. А если она когда-либо вредит и тем, которым завидуют, то это вред малый и незначительный, и еще доставляет им пользу, гораздо более важную, чем потеря. И так бывает не с завистью только, а и со всеми другими страстями: не тот, кто терпит зло, а тот, кто делает зло, получает вред. Иначе, если бы это было не так, Павел не внушал бы своим ученикам – лучше терпеть несправедливость, чем делать ее, говоря: «Для чего бы вам лучше не оставаться обиженными? для чего бы вам лучше не терпеть лишения?»(1Кор. 6:7). Он хорошо знал, что гибель всюду следует не за тем, кто терпит зло, а за тем, кто делает зло. Все это я говорю по поводу зависти иудеев. Люди стекавшиеся из городов к Иоанну и, в покаянии о своих грехах, получившие крещение, – те самые, после крещения, как бы передумав снова, посылают спросить его: «кто ты»? Подлинно порождения ехиднины, змеи, если еще не хуже их. Род лукавый, прелюбодейный и развращенный, ты уже после крещения изведываешь и любопытствуешь узнать о Крестителе? Может ли быть что-нибудь глупее этой глупости? Как же вы приходили к нему? Как исповедывали свои грехи? Как спешили креститься от него? Как вопрошали его о том, что должно делать? Итак, все это делалось у вас безрассудно, без сознания причины и основания на то? Впрочем ничего такого не сказал блаженный Иоанн, не возопил, не стал их укорять; но отвечал со всею снисходительностью. А для чего он так поступил, – стоит узнать, чтобы всем было явно и очевидно злодейство иудеев.

Иоанн часто свидетельствовал перед иудеями о Христе и, когда крестил, нередко напоминал о Нем приходящим и говорил: «Я крещу вас в воде в покаяние, но Идущий за мною сильнее меня; Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11). Но они в отношении к Иоанну показали человеческую слабость: имея ввиду славу мирскую и взирая на внешность, они думали, что недостойно Иоанна подчинять себя Христу. Иоанна возвышало многое в их глазах: во-первых, именитое и знатное происхождение, потому что он был сын первосвященника; во-вторых, строгость жизни и презрение всего человеческого, потому что он, пренебрегая и одеждою, и домом, и самою пищею, проводил перед тем все время в пустыне. Во Христе все было напротив, происхождение уничиженное, что иудеи часто и выставляли на вид, говоря: «не плотников ли Он сын? не Его ли Мать называется Мария, и братья Его Иаков и Иосий» (Мф. 13:55)? А мнимое Его отечество было в таком бесславии, что и Нафанаил говорил: «из Назарета может ли быть что доброе?» (Ін. 1:46). Образ жизни был у Него обыкновенный, одежды ничем не отличавшиеся от других; кожаного пояса Он не носил, власяницы не имел, меда и акридов не ел; он жил, как и все, присутствовал в собраниях людей порочных и мытарей, только чтобы привлечь их. Иудеи, не понимая этого, поносили Его, как и сам Он говорит: «Пришел Сын Человеческий, ест и пьет; и говорят: вот человек, который любит есть и пить вино, друг мытарям и грешникам» (Мф. 11:19). И вот как Иоанн часто отсылал их от себя к Тому, кто, по их мнению, был ниже его, то они, стыдясь и досадуя на это и желая лучше иметь учителем Иоанна, открыто не осмеливаясь этого высказать; а отправляют к нему посольство, надеясь лестью расположить его к тому, чтобы он объявил себя Христом. И не каких-либо презренных людей они посылают к нему, как ко Христу, когда, желая схватить Его, послали слуг, потом иродиан и им подобных людей; но священников и левитов, да и священников именно из Иерусалима, т.е. почетнейших (евангелист не без причины заметил это). Посылают же затем, чтобы спросить Иоанна: «кто ты?» А между тем и рождение его было известно всем, так что все говорили: «что будет младенец сей?» (Лк. 1:66) – и молва о нем пронеслась по всей нагорной стране. Опять, когда он пришел на Иордан, жители всех городов спешили к нему, и из Иерусалима и со всей Иудеи шли креститься у него. Итак это-то люди теперь спрашивают, – не потому, чтобы не знали его (как могли они не знать человека, сделавшегося столько известным?); но они хотели привести его к тому, что я высказал.

2. Послушай же, как этот блаженный муж отвечает именно на ту мысль их, с которою они спрашивали его, а не на сам вопрос. Когда они спросили: «кто ты»? – он не вдруг сказал то, что следовало сказать: «Глас вопиющего в пустыне»(Мк. 1:3). А что? Он уничтожает их предположение, – на вопрос: «кто ты?»– он «объявил, и не отрекся, и объявил, что я не Христос» (Ін. 1:20). Заметь мудрость евангелиста. Три раза он говорит одно и тоже, чтобы показать и добродетель Крестителя и все лукавство и бессмыслие иудеев. Также и Лука говорит, что, когда народ предполагал, не он ли Христос, – он уничтожил это предположение. Таково свойство благомыслящего служителя – не только не похищать чести, принадлежащей господину, но и отвергать ее даже в таком случае, когда бы предлагали ее другие. Впрочем, простой народ пришел к такому предположению по простоте и неведению; а те спрашивали его, как я сказал, со злым умыслом, надеясь лестью увлечь его к тому, чего хотели. А если бы они не это именно имели в виду, то не перешли бы тотчас к другому вопросу, а стали бы досадовать на то, что он говорит совсем другое и отвечает не на вопрос; они бы сказали ему: разве мы это предполагаем? Разве об этом пришли спрашивать? Но, как бы будучи пойманы и уличены, они переходят к другому предмету и говорят: «что же? ты Илия? Он сказал: нет. Пророк? Он отвечал: нет» (Ін. 1:21). Они ожидали, что и Илия придет, как и Христос сказал. На вопрос учеников: «как же книжники говорят, что Илии надлежит прийти прежде»? – Он сказал: «Илия должен прийти прежде и устроить все» (Мф. 17:10-11). Потом спросили: «пророк»? И он отвечал: «нет». Однако он был пророк. Почему же он отрекся? Опять потому, что смотрел на цель спрашивавших. Они ожидали, что придет некоторый избранный пророк, так как Моисей говорил: «Пророка из среды тебя, из братьев твоих, как меня, воздвигнет тебе Господь Бог твой, – Его слушайте» (Повт. 18:15). А это был Христос. Поэтому они не вообще говорят: «пророк»? разумея одного из многих пророков, но с присовокуплением: «не тот ли ты пророк, о котором предвозвестил Моисей»? Поэтому-то он и отрекся – не от того, что он – пророк, а от того, что он – именно тот (предвозвещенный) пророк. «Сказали ему: кто же ты? чтобы нам дать ответ пославшим нас: что ты скажешь о себе самом?» (Ін. 1:22).

Видишь ли, как они еще сильнее приступают и настаивают, повторяют вопросы и не отстают? Но Иоанн с кротостью сперва отвергает их ложные предположения, и потом дает действительное понятие о себе: «я, – говорит, – глас вопиющего в пустыне: исправьте путь Господу, как сказал пророк Исаия» (Ін. 1:23). Так как он уже высказал о Христе нечто великое и высокое, то, как бы в ответ на их мысль, тотчас спешит обратиться к пророку и таким образом подтверждает свои слова. «А посланные были из фарисеев; И они спросили его: что же ты крестишь, если ты ни Христос, ни Илия, ни пророк?» (Ін. 1:24-25). Видишь ли, как не напрасно я говорю, что они именно до этого хотели довести его? А сначала этого они не говорили, чтобы не подвергнуться общей от всех укоризне. Потом, когда он сказал: «я не Христос», они желая скрыть то, что затевали в душе, переходят к Илии и к (обещанному) пророку. Когда же Иоанн сказал, что он ни тот, ни другой, они наконец, приведенные в недоумение, сбросив с себя личину, уже открыто выставляют свой лукавый замысел и говорят: «что же ты крестишь, если ты ни Христос»? Потом, опять желая прикрыться, присоединяют и других лиц, Илию и пророка. Так как не могли поколебать его честью, то думают обвинением вынудить у него признание в том, чего не было. Но и этого не могли сделать. О, безумие! О, надменность и безвременная суетливость! Вы посланы узнать от него, кто и откуда он: не хотите ли предписывать ему и законов? И этого именно хотели они, принуждая его объявить себя самого Христом. Однако он и теперь не негодует и не высказывает ничего такого, хотя и справедливо было бы, как например: «вы ли хотите мне приказывать и давать законы?» Но опять показывает большую кротость. «Я крещу в воде; но стоит среди вас Некто, Которого вы не знаете. Он-то Идущий за мною, но Который стал впереди меня. Я недостоин развязать ремень у обуви Его» (Ін. 1:26-27).

3. Что на это могли бы сказать иудеи? Здесь обвинение на них неопровержимое, осуждение нещадное; они сами на себя произнесли суд. Каким образом? Они почитали Иоанна достойным всякой веры и столько правдивым, что верили ему не только тогда, когда он свидетельствовал о других, но и когда говорил о себе самом. Если бы они не были такого мнения о нем, то не послали бы узнать от него о нем же самом. Известно, что мы верим только тем людям, когда они говорят о самих себе, которых признаем людьми самыми правдивыми. Но не это только заграждает их уста, а и самое расположение духа, с которым они приступили к нему; они пришли к нему с особенным усердием, хотя потом и переменились. Указывая на то и на другое, Христос говорил: «Он был светильник, горящий и светящий; а вы хотели малое время порадоваться при свете его»(Ін. 5:35). А сам ответ Иоанна еще более показал в нем человека, достойного веры. Кто не ищет славы своей, сказано, тот «истинен, и нет неправды в Нем»(Ін. 7:18). И он не искал; но отослал их к другому. Между тем посланные были из людей доверенных, почетных, так что им не оставалось никакого убежища, или оправдания в своем неверии Христу. Почему вы не приняли того, что говорил о Нем Иоанн? Вы послали своих старшин, через них вы спрашивали его, вы слышали, что отвечал Креститель; они, со своей стороны, показали всю ревность, все любопытство, указывали на всех лиц, которых вы предполагали в нем. И однако он с полною свободою исповедал, что он – ни Христос, ни Илия, ни пророк. Не ограничиваясь этим, он сказал и то, кто он сам, беседовал о сущности своего крещения, – именно, что оно маловажно и несовершенно, и не имеет в себе ничего, кроме воды, – показывая тем превосходство крещения, дарованного Христом. Присовокупил и свидетельство Исайи пророка за долгое до того время, и одного наименовал Господом, а другого – Его служителем и рабом. Что же после этого оставалось делать? Не уверовать ли в Того, о ком (Иоанн) свидетельствовал, – поклониться Ему и исповедать Его Богом? А что свидетельство это было делом не лести, а истины, это показал нрав и любомудрие свидетеля. Понятно это и потому, что никто не предпочитает себе ближнего и, когда можно получить самому честь, никто не захотел бы уступить ее другому, особенно когда честь так велика.

Таким образом и Иоанн не представил бы такого свидетельства о Христе, если бы Он не был Богом. Если бы и от себя отклонил эту честь, как такую, которая выше его природы, то конечно не приписал бы ее и другому, низшему существу. «Стоит среди вас Некто, Которого вы не знаете». Это он сказал потому, что (Христос) обыкновенно вмешивался в толпу народа, как человек простой, и учил всегда противу гордости и тщеславия. Ведением же здесь Иоанн называет знание точное, именно о том, кто Он таков и откуда. А выражение: «Идущий за мною» Иоанн часто употребляет, говоря как бы так: «не думайте, что все заключается в моем крещении. Если бы оно было совершенно, то не пришел бы после меня другой с установлением другого крещения. А мое крещение только приготовление и указание пути к тому крещению. Наше дело – тень и образ. Должно придти другому лицу, которое покажет истину». Таким образом, слова: «Идущий за мною» наиболее указывают на Его достоинство. Если бы (крещение Иоанново) было совершенно, то не было бы нужды искать второго. «Стал впереди меня», т. е., Он досточтимее, славнее меня. А чтобы не подумали, что это превосходство есть только сравнительное, то, желая показать Его несравненное достоинство, Иоанн присовокупляет: «я недостоин развязать ремень у обуви Его», т.е., Он не просто «стал впереди меня», но так, что я недостоин быть в числе даже последних служителей Его: развязывать обувь и есть дело самого низкого служения. Если же Иоанн недостоин развязать ремень, – Иоанн, «из рожденных женами нет ни одного пророка больше» (Лк. 7:28), то где же нам поместить себя? Если достойный целого мира, или лучше, больший его (так как сказано: «которых весь мир не был достоин» (Євр. 11:38)), если он признает себя недостойным быть в числе Его последних служителей, то что же скажем мы, обремененные тысячи пороков, – мы, настолько отстоящие от добродетели Иоанна, насколько отстоит земля от неба?

4. Итак, Иоанн говорит о себе, что «я недостоин развязать ремень у обуви Его»; а враги истины доходят до такого безумия, что считают себя достойными знать Его также, как Он знает Себя самого. Что может быть хуже такого безумия? Что сумасброднее такого самохвальства? Хорошо сказал некто мудрый: «Начало гордости – удаление человека от Господа и отступление сердца его от Творца его»(Сир. 10:14). Дьявол, не бывший прежде дьяволом, не был бы низвержен и не стал бы дьяволом, если бы не заболел этою самою болезнью. Она лишила его прежнего достоинства, она низвела его в геенну, она послужила для него причиною всех зол. Порок этот может сам по себе повредить всякую добродетель души – милостыню ли, молитву ли, пост, или что-либо другое. Сказано, что высокое у людей не чисто перед Господом.

Не блуд только и не прелюбодеяние оскверняет тех, которые предаются ему, но и гордость, и даже гораздо больше. Почему? Потому что хотя блуд и непростительное зло, но по крайней мере иной человек может сослаться на пожелание; а высокомерие не имеет никакой причины, никакого предлога, под которым заслуживало бы хотя тень извинения; оно есть не что иное, как развращение души и самая тяжкая болезнь, происходящая не от чего другого, как только от безрассудства. Подлинно, нет человека безрассуднее высокомерного, хотя бы он обладал большим богатством, хотя бы получил обширное внешнее образование, хотя бы поставлен был на высшей степени власти, хотя бы имел у себя все, что для людей кажется завидным. Если гордящийся действительными преимуществами жалок и несчастен и теряет награду за все свои совершенства, то не смешнее ли всех надмевающийся ничтожными благами, тенью и цветом травы (такова слава этого века), – так как он поступает подобно тому, как если бы бедняк, нищий, постоянно удручаемый голодом, случайно в одну ночь увидел приятный сон и тем стал бы тщеславиться? Жалкий и несчастный! Душу твою снедает жесточайшая болезнь, и ты, убогий крайним убожеством, мечтаешь, что у тебя столько и столько-то талантов золота и множество прислуги? Да это – не твое. А если не веришь моим словам, то убедись опытами бывших прежде богачей. Если же ты так упоен, что не вразумляешься приключениями других, то подожди немного и ты дознаешь собственным опытом, что нет для тебя никакой пользы от этих благ, когда, при последнем издыхании, ни будучи властен ни в одном часе, ни в одной минуте, ты невольно оставишь их окружающим тебя людям и, что нередко случается, таким людям, которым ты и не хотел бы оставить. Многие даже не имели возможности распорядиться о них, а отходили нечаянно, еще желая наслаждаться ими, но им уже не было это позволено, и будучи увлекаемы, отходя из мира невольно, по необходимости, оставляли свои блага тем, кому бы и не хотели. Чтобы и с нами того не случилось, мы, пока живы и здоровы, отошлем их в свой (грядущий) град. Только таким образом мы будем иметь возможность насладиться ими, а не иначе; таким только образом мы положим их в надежном и безопасном месте. Ничто, ничто не может их оттуда исхитить: ни смерть, ни доверительные свидетельства, ни наследники, ни клеветы и наветы; но кто сколько принес с собою, отходя отсюда, тем всем и будет наслаждаться непрерывно. А кто так несчастен, что не захотел бы вечно утешаться своим стяжанием? Перенесем же свое богатство и положим его там. Для этого перенесения нам не нужно ни ослов, ни верблюдов, ни колесниц, ни кораблей, – и от этих хлопот избавил нас Бог, – нужны нам будут только бедные, хромые, слепые, недужные. Им-то поручен этот перевоз, они-то пересылают богатство на небо, они-то вводят владетелей богатства в наследие вечных благ, которого да достигнем и все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу, со Святым Духом, слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 17

Ін. 1:28-29. Это происходило в Вифаваре при Иордане, где крестил Иоанн. На другой день видит Иоанн идущего к нему Иисуса и говорит: вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира.

1.Слова св. Иоанна Крестителя как свидетельство его величайшего благоговения к Иисусу Христу. – 2. Иисус Христос не имел нужды в крещении. – 3 и 4. Ложность предположения, что Иисус Христос творил в детстве чудеса. – Почему иудеи не веровали в Иисуса Христа, хотя слышали проповедь св. Иоанна Крестителя и видели столько знамений и чудес. – Достоверность евангелистов. – Против язычников. – Встречаются защитники зрелищ, но не обретается истины и веры. – Сочинения философов того времени против христиан.

1. Великая добродетель – дерзновенное, открытое исповедание Христа и предпочтение этого исповедания всему другому; так велика и дивна, что Сын Божий Единородный исповедует такого человека перед Отцом Своим, хотя это воздаяние и несоразмерно. Ты исповедуешь на земле, а Он исповедует на небесах; ты – перед людьми, Он – перед Отцом и всеми ангелами. Таков был Иоанн. Он не смотрел ни на народ, ни на славу, ни на что человеческое, но, презрев все это, с должною свободою проповедовал всем о Христе. Поэтому евангелист означает и самое место (его проповеди), чтобы показать дерзновение велегласного проповедника. Не в доме, не за углом, не в пустыне, но на Иордане, среди множества народа, в присутствии всех, крестившихся от него (а Иоанну крещающему предстояли иудеи), он возгласил это дивное исповедание о Христе, исполненное великих, возвышенных и неизреченных догматов, а о себе говорил, что недостоин был развязать ремень сапог Его. Как же это выражает евангелист? Присовокупляя слова: «Это происходило вВифании». А в исправленных списках сказано: «в Вифаваре». Вифания была не по ту сторону Иордана и не в пустыне, а близ Иерусалима. Но эти места означает (евангелист) и по другой причине. Он хотел рассказать события не древние, а случившиеся не за долгое перед тем время, и потому призывает в свидетели своих слов людей, которые находились в тех местах и были очевидцами, и, таким образом, от самых мест представляет доказательства. Уверенный, что в своем повествовании он ничего не прибавляет от себя, а говорит все просто, как было, он заимствует свидетельство от самых мест, которое, как я сказал, может быть не маловажным доказательством истины. «На другой день видит Иоанн идущего к нему Иисуса и говорит: вот Агнец Божий, Который берет на Себягрех мира». Евангелисты как бы разделили между собою времена. Матфей, вкратце обозрев время до заключения в темницу Иоанна Крестителя, поспешает к обстоятельствам последующим; а евангелист Иоанн не только не вкратце представляет то время, но на нем-то в особенности и останавливается. Матфей, после пришествия Иисуса из пустыни, умолчав о промежуточных обстоятельствах, как например о том, что проповедовал Иоанн, что говорили посланные (к нему) иудеи, и сократив все прочее, немедленно переходит к темнице. «Услышав же Иисус, – говорит он, – что Иоанн отдан под стражу, удалился» оттуда (Мф. 4:12). Но Иоанн сделал не так; а умолчав об отшествии в пустыню, о котором сказал Матфей, он повествует об обстоятельствах после сошествия Иисуса с горы и, рассказав о многом, затем присовокупляет: «ибо Иоанн еще не был заключен в темницу» (Ін. 3:24). Но для чего, скажешь, Иисус теперь приходит к Иоанну, делает это не однажды, а и в другой раз? Матфей говорит, что Ему нужно было придти для крещения. Указывая на это, и сам Иисус присовокупляет: «ибо так надлежит нам исполнить всякую правду» (Мф. 3:15). А Иоанн показывает, что Он и в другой раз приходил, уже после крещения, и это замечает словами Крестителя: «я видел Духа, сходящего с неба, как голубя, и пребывающего на Нем» (Ін. 1:32).

Итак, для чего он приходит к Иоанну? Ведь Он не просто пришел туда, а приходил именно к нему. «Видит Иоанн, – сказано, – идущего к нему Иисуса». Так как Иоанн крестил Его вместе с другими многими, и многие могли предполагать, что он приходил к Иоанну по той же причине, как и другие, т. е. затем, чтобы исповедать согрешения и омыться в реке с покаянием, то Иисус и приходит снова, чтобы и самому Иоанну дать возможность исправить такое положение. И действительно Иоанн, сказав: «вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира», совершенно уничтожил такое подозрение. Если Он так чист, что может даже разрешать чужие грехи, то ясно, что Он приходит не затем, чтобы исповедать свои согрешения, а чтобы чудесному проповеднику дать случай – повторением прежде сказанного еще точнее внушить слушателям прежде о Нем сказанное и присовокупить к тому еще нечто другое. Частица: вот употреблена потому, что многие уже давно, вследствие слов Иоанна, хотели видеть Его. Поэтому Иоанн и указывает Его, когда Он явился, и говорит: вот, выражая этим, что Он есть Тот, кого издавна ожидали. «Вот Агнец». Агнцем называет Его, припоминая иудеям пророчество Исайи и прообразование из времен Моисея, чтобы через прообраз ближе привести их к истине. Но агнец ветхозаветный не принимал на себя никогда ничьих грехов, а этот принял грехи всего мира, избавил его от гнева Божия, когда ему угрожала погибель. «Сей есть, о Котором я сказал: за мною идет Муж, Который стал впереди меня, потому что Он был прежде меня» (Ін. 1:30).

2. Видишь ли, как и здесь изъясняет евангелист выражение: «впереди меня»? Называя Его агнцем и сказав, что Он вземлет грех мира, затем говорит: «стал впереди меня», и таким образом показывает, что «впереди меня»– означает принятие грехов мира, крещение Духом Святым. «Мое пришествие ничего более не имело целью, кроме проповедания общего вселенной Благодетеля и кроме сообщения крещения водою; а Его пришествие имеет целью – очищение всех людей и дарование благодатных сил Утешителя». «Стал впереди меня», т. е., явился славнее меня, «потому что был прежде меня». Да постыдятся же последователи безумия Павла Самосатского, противящиеся столь очевидной истине. «Я не знал Его»(Ін. 1:31). Смотри, как он отклоняет всякое подозрение от своего свидетельства, показывая, что оно дано им не по пристрастию человеческому, а по откровению Божию. «Я не знал Его», – говорит Иоанн. Как же ты можешь быть достоверным свидетелем? Как ты станешь учить других, если сам не знаешь? Как он мог быть пристрастным к тому, которого не знал? «Для того пришел крестить в воде, чтобы Он явлен был Израилю» (Ін. 1:31). Итак, Он сам не имел нужды в крещении, и омовение то не другую какую-либо имело цель, а именно проложение другим пути к вере во Христа. Иоанн не сказал: я пришел крестить, чтобы очистить крещаемых, или чтобы отпускать согрешения, но – «чтобы Он явлен был Израилю». Что же, скажи мне, неужели без крещения нельзя было проповедовать и привлекать народ? Это было не так удобно. Если бы проповедь была без крещения, то не стали бы все так стекаться; не узнали бы превосходства одного крещения перед другим без сравнения их. Народ выходил к Иоанну не слушать только то, что он говорил, а для чего? Креститься с исповеданием своих грехов. Между тем, приходя креститься, узнавали и о Христе, и о различии крещения. А хотя крещение Иоанна было и важнее иудейского и потому все спешили к нему, однакож и оно было не совершенно. Но как ты узнал Его? Через сошествие Духа, – говорит Иоанн. А чтобы не подумал кто, будто Христос, как мы, имел нужду в Духе, послушай, как Иоанн уничтожает и это подозрение, показывая, что сошествие Духа произошло единственно для возвещения о Христе. Сказав: «Я не знал Его», Иоанн присовокупляет: «но Пославший меня крестить в воде сказал мне: на Кого увидишь Духа сходящего и пребывающего на Нем, Тот есть крестящий Духом Святым» (Ін. 1:33). Видишь ли, что целью сошествия Святого Духа было только указать Христа? Конечно, свидетельство Иоанна было несомненно; но желая сделать его еще более достоверным, он возводит его к Богу и Духу Святому. Как Иоанн свидетельствовал о предмете столь великом и дивном, который мог привести в изумление всех слушателей, – т. е., что (Иисус) один берет на себя грехи мира и что величие дара (Его) служит достаточным для того искуплением, – то и приготовляет к такой мысли. А приготовлением и служит учение, что Он – Сын Божий, что Он не имеет нужды в крещении и что Дух сошел для того только, чтобы указать Его. Сам же Иоанн не имел сил сообщать Духа. Это показывают сами крещенные им, когда говорят: «приняли ли вы Святаго Духа, уверовав» (Деян.19:2).

Христос не нуждался в крещении, ни в этом, ни в каком-либо другом, а лучше сказать, крещение имело нужду в силе Христовой. Ведь главнейшим из всех благ оставалось то, чтобы крещаемый удостаивался Духа. Потому Христос, когда пришел, приложил это дарование Духа. «И свидетельствовал Иоанн, говоря: я видел Духа, сходящего с неба, как голубя, и пребывающего на Нем. Я не знал Его; но Пославший меня крестить в воде сказал мне: на Кого увидишь Духа сходящего и пребывающего на Нем, Тот есть крестящий Духом Святым. И я видел и засвидетельствовал, что Сей есть Сын Божий» (Ін. 1:32-34). Иоанн часто употребляет слова: «я не знал Его», – не без причины и не без цели, а потому, что был сродником Его по плоти. «Вот и Елисавета, родственница Твоя,.. и она зачала сына» (Лк. 1:36). Итак, чтобы не подать мысли, будто он имеет пристрастие ради родства, он часто говорит: «Я не знал Его». Да и в самом деле так было. Все время он жил в пустыне, вне отеческого дома. Но как же он удерживал Христа от крещения, говоря: «мне надобно креститься от Тебя» (Мф. 3:14), если не знал Его до сошествия Духа и узнал тогда только в первый раз? Это было свидетельством, что он хорошо знал Его. Однакож справедливо, что он узнал не прежде или не задолго до того времени. Чудеса, совершившиеся в детстве Иисуса, как-то: происшествия с волхвами и прочие, случились гораздо прежде, когда и сам Иоанн был еще в младенчестве. А в продолжение столь долгого времени конечно Иисус не всем был известен. А если бы Он был известен, то Иоанн не сказал бы: «для того пришел крестить в воде, чтобы Он явлен был Израилю».

3. Отсюда явно для нас и то, что знамения, которые, как говорят, были совершены Христом в детстве, ложны и вымышлены какими-либо лживыми людьми. Если бы Он начал совершать чудеса от первого возраста, то Иоанн не мог бы не знать Его, да и народ не имел бы нужды в учителе, который указал бы Его. Между тем Иоанн сам о себе говорит, что пришел для того, «чтобы Он явлен был Израилю», и также в другой раз говорил: «мне надобно креститься от Тебя»; впоследствии же, узнав Его ближе, он проповедовал о Нем народу, говоря: «за мною идет Муж, Который стал впереди меня», и: «Пославший меня крестить в воде», послал для того, «чтобы Он явлен был Израилю», – таким образом пославший открыл Иоанну Христа еще до сошествия Духа. Поэтому еще прежде пришествия Его Иоанн говорил: «за мною идет Муж, Который стал впереди меня». Итак, Иоанн не знал (Иисуса) прежде пришествия на Иордан и крещения всех, но узнал Его тогда, как Он восхотел креститься, и при том узнал по откровению при крещении, по указанию Отца и Духа иудеям, для которых и было сошествие Духа. Чтобы не было пренебреженно свидетельство Иоанна, когда он говорил, что «Он был прежде меня», что Он крестит Духом и что будет судить вселенную, для этого Отец подал глас, возвестив о Сыне, и Дух сошел, низводя этот глас на главу Христа. Так как один крестил, другой принимал крещение, то, чтобы кто-либо из присутствовавших не подумал, что слова Отца изречены об Иоанне, для этого нисходит Дух, устраняя такое предположение. Итак, когда Иоанн говорит: «я не знал Его», то говорит о времени прошедшем, не близком к крещению. Иначе как же он удерживал Иисуса, говоря: «мне надобно креститься от Тебя»? Как он говорил о Нем такие слова?

Почему же иудеи не уверовали, скажешь ты, когда не один Иоанн видел Духа в виде голубя? Если они и видели, то для таких предметов потребны не одни телесные очи, но преимущественно очи ума, чтобы действительного предмета не признать за пустой призрак. Они видели и то, как Христос совершал чудеса и как, касаясь своими руками больных и умерших, возвращал им жизнь и здравие, однакож до того были упоены ненавистью, что представляли себе противное тому, что видели. Как же могли они оставить свое неверие только по одному сошествию Духа? Некоторые же говорят, что и не все видели Его, а только Иоанн и другие некоторые, более благомыслящие. Хотя и чувственными очами можно было видеть Духа, нисходившего в виде голубя, – при всем том не было никакой необходимости, чтобы это явление было для всех очевидно. И Захария видел многое в чувственном образе, и Даниил и Иезекееиль; но участником в видении они не имели никого. Видел многое и Моисей, чего никто другой не видел. Не все также ученики Христовы были удостоены видеть преображение Его на горе, не все участвовали и в видении воскресения, что ясно показывает Лука, когда говорит, что Воскресший явил себя «свидетелям, предызбранным от Бога» (Деян.10:41). «И я видел и засвидетельствовал, что Сей есть Сын Божий». Когда же он свидетельствовал, что есть Сын Божий? Он называл Его Агнцем, говорил и то, что Он будет крестить Духом, а что Он – Сын Божий, этого не говорил. Прочие евангелисты не пишут, что после крещения Он говорил что-либо, а умолчав о событиях этого времени, они говорят о чудесах Христовых, бывших уже после заключения Иоанна. Из этого можно догадываться, что и это, и еще многое другое они прошли молчанием, что и показал этот самый евангелист в конце своего писания. Они столько были далеки от намерения – выдумать что-либо великое о Нем, что все единогласно, со всею точностью изложили обстоятельства по видимому неблагоприятные для Него, – и ты не найдешь, чтобы кто-либо из них умолчал о чем-нибудь подобном. Что же касается до чудес, то иные чудеса один из них предоставлял другому описывать, а о некоторых умолчали все. Это говорю я не без цели, но имея в виду бесстыдство язычников; это служит достаточным доказательством правдивости евангелистов и того, что они ничего не говорили по пристрастию. Этим доказательством, вместе с другими, вы можете ратовать против язычников. Но послушайте, – нелепо будет, если врач со всем усердием ратовать будет за свое искусство, также и сапожник и ткач и все другие ремесленники за свое ремесло, а тот, кто исповедует себя христианином, не в состоянии будет слова сказать в защиту своей веры. Небрежение о тех искусствах приносит ущерб в имуществах, а нерадение о вере губит в нас саму душу. И мы находимся в таком жалком состоянии, что на те дела употребляем все свое старание, а самое необходимое, то, от чего зависит наше спасение, пренебрегаем, как ничего не стоящее.

4. Это не располагает и язычников к осуждению своих собственных заблуждений. Если они, упорные во лжи, все делают так, чтобы прикрывать срам своих лжеучений, а мы, служители истины, не можем ради ее и уст раскрыть, то как же им не осуждать нас в слабости нашего исповедания, как не подозревать в нас обмана и заблуждения, как не хулить Христа, будто лицемера и обманщика, который для обмана воспользовался неразумием простых людей? А в такой хуле виновны мы, как скоро не хотим потрудиться в изучении своей веры, но, считая это дело лишним, заботимся только о земном. Какой-нибудь любитель плясуна, или бегуна, или бойца со зверьми всячески старается о том, чтобы не уступить состязаясь о них, расточает им похвалы, защищает против порицателей их и тысячью ругательств поражает противников. Но когда предстоит речь в защиту христианства, все потупляют глаза в землю, почесываются, зевают и осмеянные отступают. Какого негодования заслуживает это, когда у вас Христос представляется ниже плясуна, когда вы собираете тысячи доводов в защиту того, что делают для плясуна, не смотрят на то, что они люди самые презренные, а в защиту Христовых чудес, привлекших всю вселенную, не хотите даже ничего подумать, или сколько-нибудь позаботиться? Мы веруем в Отца и Сына и Святого Духа, в воскресение тел, в жизнь вечную. Теперь, если кто-нибудь из язычников спросит: кто этот Отец, кто Сын, кто Дух Святой? или: как-де вы сами, признавая трех богов, обвиняете нас в многобожии? – что вы скажете, что будете отвечать? Как отразите такое возражение? А что, если вы будете молчать, а вам предложат другой вопрос: какое это воскресение? В этом ли теле мы снова восстанем, или в другом? Если в этом, то зачем же оно должно разрушиться? Что вы на это скажете? А если еще спросят: для чего Христос пришел ныне, а не прежде? Или Он ныне только восхотел промышлять о людях, а во все прочее время не имел попечения о нас? Если станут допытываться, кроме этого, и еще о многом другом? Но нам нет нужды предлагать дальнейшие вопросы и оставлять их не решенными, чтобы не повредить через то более простым людям. А сказанного нами достаточно, чтобы отогнать от вас сон.

В самом деле, что, если вас станут испытывать в этих предметах, а вы не в состоянии будете даже выслушивать таких речей? Малому ли, скажи мне, наказанию мы подвергнемся, делаясь причиною таких заблуждений для людей, сидящих во тьме? Я хотел бы, если у вас довольно досуга, показать всем вам написанную против нас одним безбожным языческим философом книгу, и еще другим, старее его, чтобы возбудить вас и отвлечь от такой недеятельности. Если они так неусыпны в своих нареканиях на нас, то можем ли мы заслуживать какое-нибудь прощение, когда не будем уметь отражать их нападения? Для чего же мы и приведены (в Церковь)? Не слышишь ли, что говорит апостол: «будьте всегда готовы всякому, требующему у вас отчета в вашем уповании, дать ответ с кротостью и благоговением» (1Пет. 3:15)? И Павел тоже внушает, говоря: «Слово Христово да вселяется в вас обильно» (Кол. 3:16). Что скажут на это люди, которые бессмысленнее трутней? «Благословенна всякая душа простая»; также: «Кто ходит в непорочности, тот ходит безопасно» (Притч. 10:9). Не все зло – оттого, что многие не умеют даже кстати приводить свидетельств Писания. Премудрый в этом месте говорит не о глупом человеке, не о том, который ничего не знает, но о человеке незлобивом, не лукавом, благоразумном. А если бы было иначе, то напрасно было бы сказано: «будьте мудры, как змии, и просты, как голуби» (Мф. 10:16). Но для чего нам распространяться об этом, когда это слово ни к чему не ведет? Кроме того, что теперь сказано, мы не делаем и ничего другого, что относится к жизни и деятельности, но во всех отношениях мы – люди жалкие и достойные осмеяния. Обвинять друг друга мы всегда готовы, а исправлять то, в чем сами виновны и подлежим обличению, на это мы всегда медленны. Итак, умоляю вас – не ограничиваться только взаимным обвинением. Этого не достаточно для умилостивления Бога. Но постараемся показать во всем перемену на лучшее, чтобы пожить во славу Божию, насладиться и самим будущею славой, которой и да сможем достигнуть все мы благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 18

Ін. 1:35-37. На другой день опять стоял Иоанн и двое из учеников его. И, увидев идущего Иисуса, сказал: вот Агнец Божий. Услышав от него сии слова, оба ученика пошли за Иисусом.

1.Почему св. Иоанн Креститель часто повторял одно и то же? – Некоторые оглашенные отлагали принятие крещения до последнего момента. – 2. Пророки и апостолы проповедовали Иисуса Христа отсутствующего, а св. Иоанн Креститель проповедовал Христа присутствующего. – 3 и 4. Следует предпочитать учение Иисуса Христа всякому другому. – Чем больше дают пищи телу, тем более его расслабляют; чем более дают пищи душе, тем более ее укрепляют. – Отвращение к мясу есть признак болезни тела; отвращение к Слову Божию есть признак болезни души. – Какова ее пища? – Против театра и зрелищ.

1. Беспечна природа человеческая и легко увлекается к погибели не от того, что она так создана, а от произвольного нерадения. Поэтому-то надобно много увещевать ее. И Павел, пишущий филиппийцам, по этому побуждению говорит: «Писать вам о том же для меня не тягостно, а для вас назидательно»(Флп. 3:1). Земля, приняв однажды семена, скоро воздает плоды и не требует вторичного сеяния; но душа наша не такова. Желательно, по крайней мере, чтобы сеющий часто и прилагающий к тому много попечения хотя однажды получил плод. И прежде всего, предлагаемое учение не легко напечатлевается в душе, потому что в ней много окаменелости, она объята бесчисленным тернием, а кроме того много наветников, которые похищают эти семена. Затем, когда семя внедрится и укоренится, оно требует опять такой же заботы, чтобы могло взойти в рост, а взошедши, оставалось бы в целости и не потерпело от чего-либо вреда. Впрочем в земных семенах, когда колос достигнет зрелости и получит надлежащую силу, он уже не боится ни зловредной росы, ни зноя и ничего другого; но в деле учения не так. Здесь и после того, как все вполне бывает устроено, часто одна непогода и буря повреждает все, при обстоятельствах неблагоприятных, при наветах коварных людей, или при стечении других различных искушений.

Это мы говорим не без цели, а для того, чтобы ты, услышав повторение Иоанном одних и тех же слов, не обвинил его в суесловии и не счел его человеком пустым и скучным. Он конечно желал, чтобы и однажды сказанное им было услышано, но как вначале не многие вняли сказанному, по причине глубокого усыпления, то вот повторением одного и того же он снова пробуждает их. Смотри: он говорил: «Он-то Идущий за мною, но Который стал впереди меня», и: «Я недостоин развязать ремень у обуви Его» (Ін. 1:27), также: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11, Лк. 3:16), и: «на Кого увидишь Духа сходящего и пребывающего на Нем, Тот есть крестящий Духом Святым. И я видел и засвидетельствовал, что Сей есть Сын Божий» (Ін. 1:33-34). Но между тем никто не внимал ему, никто не спрашивал: что это ты говоришь, и о ком, и для чего? Потом он сказал еще: «вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира» (Ін. 1:29), – однакож и этим не вывел их из бесчувственности. Таким образом, он принужден был повторять одно и тоже, как бы грубую и затверделую землю смягчая новою запашкой и словом, точно плугом, поднимая подавленную душу, чтобы бросить семена в глубину ее. Потому-то Креститель и не распространяет своего слова, заботясь только об одном – чтобы их привести и присоединить ко Христу. Он знал, что, если только они примут Его и уверуют, то уже не будут иметь нужды в другом свидетеле о Нем.

Так и случилось. Если самаряне, послушав Христа, говорят жене самарянской: «уже не по твоим речам веруем, ибо сами слышали и узнали, что Он истинно Спаситель мира, Христос» (Ін. 4:42), то гораздо скорее могли быть обращены ко Христу ученики (Иоанна), как действительно и было. Они, пришедши (ко Христу) и послушав Его один вечер, уже не возвращались к Иоанну, но так предались Христу, что приняли на себя и служение Иоанна и сами стали проповедовать о Христе. «Он первый находит брата своего Симона и говорит ему: мы нашли Мессию, что значит: Христос» (Ін. 1:41). Обрати внимание и на следующее: когда Иоанн говорил: «Он-то Идущий за мною, но Который стал впереди меня», и: «Я недостоин развязать ремень у обуви Его», то не уловил никого; как же скоро стал беседовать об устроении нашего спасения и беседовать словом более простым, то ученики его последовали за Христом. Но не это одно надлежит взять во внимание, а и то, что не столь многие приводятся (ко Христу) тогда, когда говорят им о Боге что-нибудь великое и возвышенное, как тогда, когда говорят о благости, человеколюбии Его и о том, что относится ко спасению слушающих. Вот услышали, что Он берет грехи мира, – и тотчас поспешили к Нему. Если можно, говорят они, омыть свои грехи, – для чего же медлить? Вот предстоит Тот, кто освободит нас от них без труда. Не крайне ли безрассудно отлагать до другого времени такой дар? Да слышат это оглашенные, отлагающие свое спасение до последнего издыхания. «Опять стоял Иоанн …и сказал: вот Агнец Божий». Христос ничего не говорит, а все Креститель. Так бывает с женихом. Не сам он тотчас начинает говорить с невестою, но стоит в молчании, и другие указывают его и вручают ему невесту; и когда она является, он не сам по себе принимает ее и уводит, но другой ему передает ее. Когда же примет из рук других, то уже так располагает ее к себе, что она не вспоминает и сочетавших ее с ним. Так было и со Христом. Пришел Он обручить себе Церковь, – и вначале ничего не говорил сам, а только предстоял; друг же Его Иоанн подал Ему десницу этой невесты, вручив Ему через свое слово души людей. Но, приняв их, Христос так расположил их к себе, что они уже не возвращались к тому, кто вручил их.

2. Не это только, но и другое нечто надлежит здесь заметить. Как, при заключении браков, не девица приходит к жениху, а он спешит к ней, хотя бы это был сын царя и хотя бы он хотел взять за себя из бедного и низшего сословия, хотя бы рабу, – так было и здесь. Не естество человеческое восходило на небо; но сам (Бог) снизшел к нему – презренному и убогому. По совершении же брака, Он уже не дозволил ему оставаться здесь, но, восприняв его на Себя, ввел в дом отчий. Но для чего Иоанн не отдельно берет своих учеников и не особо говорит с ними о Христе, чтобы таким образом передать их Христу, а в присутствии всего народа говорит им: «вот Агнец Божий»? Для того, чтобы это не казалось делом его умысла. Если бы они пошли ко Христу, будучи особо убеждены Иоанном и как бы из угождения ему самому, то они также скоро могли бы и отступить от Христа; но теперь, решившись последовать Христу по силе учения, обращенного ко всем вообще, ученики Иоанна пребыли твердыми в этом, так как последовали не из угождения учителю, а по собственному усердию и ради своей пользы.

Все пророки и апостолы проповедовали Христа в Его отсутствии: одни – до Его пришествия во плоти, другие – по Его вознесении; один Иоанн проповедовал о Нем в Его присутствии. Потому он и называется другом жениха, – так как он один присутствовал на браке; он все это устроил и совершил; он положил начало этому делу. «И, увидев идущего Иисуса, сказал: вот Агнец Божий». Он говорил это, показывая, что не голосом только, но и очами свидетельствует. Он удивлялся Христу, в радости и восторге; и не тотчас обращает слово убеждения к ученикам, но сперва только удивляется и предается изумлению, при явлении Христа; показывает всем и дар, с которым Он пришел, и образ искупления. Слово «агнец» выражает то и другое. И не сказал Иоанн: «возьмет», или: «взявший», но «берет» грехи мира, как бы Христос всегда это делал. В самом деле, Он не тогда только принял на себя грех, когда пострадал, но с того времени и доселе вземлет грехи, не так, как бы всегда был распинаем (Он однажды принес жертву за грехи), а так, как этою одною жертвою Он всегда очищает грехи. Таким образом, как наименование Его Словом показывает превосходство Его естества, а имя Сына выражает отличие Его от других существ, так и слова: агнец, Христос, пророк, свет истинный, пастырь добрый и другие, употребляемые о Нем, выражения с прибавлением члена (о) показывают большое различие их от обыкновенных выражений. Много было агнцев, пророков, христов¹⁶), сынов; но Иоанн представляет большое различие между Ним и всеми теми. И это он утвердил не прибавлением только члена, но и приложением слова: единородный, – так как Христос не имеет ничего общего с тварью. Если же кому кажется неблаговременным то, что слова эти сказаны были в десятом часу (таково было время дня: «Было около, – сказано, – десятого часа» (Ін. 1:39)), то, по моему мнению, такой очень погрешает. Для многих людей, раболепствующих плоти, конечно, время после насыщения не совсем удобно к делам важным, потому что душа отягощена пищею. Но то был муж, не употреблявший даже обыкновенной пищи, который и вечер проводил с такою же трезвенностью, с какою мы – утро, или лучше сказать, гораздо большею (потому что у нас нередко остатки вечерней пищи наполняют грезами душу, а он ничем таким не обременял этого судна); поэтому и не удивительно, что Иоанн и в вечернее время беседовал о таких предметах. Притом же он и жил в пустыне близ Иордана, куда все с большим страхом приходили для крещения, мало заботясь в то время о делах житейских, как и со Христом народ пробыл три дня, оставаясь без пищи. Долг усердного проповедника, как и заботливого земледельца – не оставлять своего дела, пока не увидит, что всажденное слово укоренилось. Но почему Иоанн не прошел всей Иудеи с проповедью о Христе, а оставался при реке, ожидая Его пришествия, чтобы потом, когда Он придет, указать Его народу? Иоанн хотел, чтобы сами дела свидетельствовали о Христе, а особенная цель Иоанна была та, чтобы только огласить Его пришествие и убедить хотя некоторых – послушать Живота вечного. Большее же свидетельство Иоанн оставляет самому Христу, именно свидетельство дел, как и сам Христос говорит: «Я же имею свидетельство больше Иоаннова: ибо дела, которые Отец дал Мне совершить, самые дела сии, Мною творимые, свидетельствуют о Мне» (Ін. 5:36). Смотри же, как такое свидетельство было сильно. Иоанн бросил только малую искру – и вдруг пламя поднялось в высоту. Те, которые дотоле даже не внимали словам Иоанна, наконец говорят: «все, что сказал Иоанн о Нем, было истинно» (Ін. 10:41).

3. В противном случае, если бы т. е. Иоанн проповедовал, обходя всю Иудею, могло бы казаться, что это делается по видам человеческим, и проповедь была бы подозрительною. «Услышав от него сии слова, оба ученика пошли за Иисусом»(Ін. 1:37). Были у Иоанна и другие ученики; но они не только не последовали за Христом, а еще и с завистью смотрели на Него. «Равви, – говорили они Иоанну, – Тот, Который был с тобою при Иордане и о Котором ты свидетельствовал, вот Он крестит, и все идут к Нему»(Ін. 3:26); и в другой раз они являются с обвинением: «почему мы и фарисеи постимся много, а Твои ученики не постятся?» (Мф. 9:14). Но лучшие из них так не делали, а как скоро услышали о Христе, последовали за Ним. Да и последовали они не из презрения к своему учителю, но наиболее из послушания ему, и представили величайшее доказательство того, что они так поступили по здравому убеждению. Они сделали это, не будучи побуждаемы к тому, что было бы подозрительно, а последовали за Христом потому только, что Иоанн предрекал о Нем, что Он будет крестить Духом Святым. Итак, они не оставили своего учителя, но захотели узнать, дарует ли Христос что-либо больше, чем Иоанн. И заметь, как их заботливость соединялась со скромностью. Не вдруг они пришли и стали спрашивать Иисуса о предметах важных и необходимых; и не открыто в присутствии всех, и не мимоходом и как случилось они хотели беседовать с Ним, но – наедине. Они знали, что слова их учителя выражали не одно смирение, а чистую истину. «Один из двух, слышавших от Иоанна об Иисусе и последовавших за Ним, был Андрей, брат Симона Петра» (Ін. 1:40). Почему евангелист не означил имени и другого ученика? Некоторые объясняют тем, что этот ученик, последовавший за Христом, был тот же, который и написал об этом; другие же думают не так, а что он не был из числа избранных учеников, евангелист же говорил только о лицах, более замечательных. Но что пользы узнавать имя этого ученика, когда не сказаны имена и семидесяти двух учеников?

То же можно видеть и у Павла. «С ним послали мы, – говорит он, – также брата, во всех церквах похваляемого за благовествование» (2Кор. 8:18). А об Андрее упомянуто еще и по другой причине. Какая же это причина? Та, чтобы ты, зная, как Симон с Андреем, лишь услышали: «идите за Мною, и Я сделаю вас ловцами человеков» (Мф. 4:19), не усомнились об этом необычайном обетовании, – чтобы, говорю, ты знал и то, что начатки веры еще прежде Симона положены братом его. «Иисус же, обратившись и увидев их идущих, говорит им: что вам надобно» (Ін. 1:38)? Отсюда мы учимся, что Бог Своими дарами не предваряет наших желаний, но когда мы начнем, когда обнаружим желание, тогда и Он подает нам многие способы к спасению. «Что вам надобно?» Что это значит? Ему ли ведущему сердца людей, проникающих в наши помышления, – спрашивать? Но Он спрашивает не для того, чтобы узнать (как это возможно?), а чтобы вопросом еще более приблизить их к себе, сообщить им более дерзновения и показать, что они достойны беседовать с Ним. Они, вероятно, стыдились и страшились, как люди незнакомые с Ним и только от своего учителя слышавшие свидетельство о Нем. Чтобы уничтожить в них все это – стыд, страх, Он сам спрашивает их и не оставляет их в молчании идти до Его жилища. Впрочем, может быть, тоже было бы, если бы Он и не предложил вопроса, потому что они не перестали бы идти за Ним и по Его следам пришли бы к Его жилищу. Для чего же Он спрашивает их? Для того, как я сказал, чтобы успокоить их смущенное и неспокойное сердце и внушить им дерзновение. Между тем они выразили свою преданность Христу не в следовании только за Ним, а и в самом вопросе. Не будучи еще учениками Его и ничего не слыша от Него, они уже называют Его учителем, причисляют себя к Его ученикам и показывают причину, по которой они последовали за Ним, именно, – что желали услышать от Него что-либо полезное. Заметь же и благоразумие их. Они не говорили: научи нас догматам или чему-либо другому нужному, а – что? «Где живешь?» Они, как я выше сказал, хотели в уединении беседовать с Ним о чем-либо, послушать Его, научиться от Него; поэтому они и не отлагают своего намерения, не говорят: придем на другой день и послушаем Тебя, когда Ты будешь говорить в собрании народа, – но показывают все свое усердие к слушанию, так что не удерживаются от того и самым временем. Солнце уже склонялось к западу: «было около десятого часа», сказано. Поэтому и Христос не сказывает им примет своего жилища, не назначает места для беседы, а только более и более привлекает их к следованию за Ним, показывая, что принимает их к Себе. Поэтому также Он не сказал и ничего в роде того: теперь не время вам идти в мое жилище, завтра, если хотите услышать что-нибудь, а теперь ступайте домой; но беседует с ними как с друзьями и людьми, уже долгое время бывшими с Ним. Отчего же Он в другом месте говорит: «Сын Человеческий не имеет, где приклонить голову» (Лк. 9:58), а здесь: «пойдите и увидите» (Ін. 1:39) где живу? Но слова: «не имеет, где приклонить голову», показывают, что Он не имел собственного пристанища, а не то, чтобы Он не жил ни в каком доме. На это и указывает приточное выражение. Далее евангелист говорит, что они пробыли у Него тот день, а для чего, об этом он не замечает, потому что цель сама по себе ясна. Не для чего другого и они последовали за Христом, и Христос их привлекал к Себе, как для назидания; и они в одну ночь насладились Его учением в таком обилии и с такою охотою, что немедленно оба пошли привлекать и других ко Христу.

4. Отсюда научимся и мы предпочитать всему слушание божественного учения, и никакого времени не будем считать для того неудобным; но, хотя бы нужно было войти в чужой дом, хотя бы тебе незнакомому надлежало знакомиться со знатными людьми, хотя бы и несвоевременно или – в какое бы то ни было время, никогда не будем упускать такого приобретения. Пища, вечери, бани и прочие житейские дела пусть имеют определенное для себя время, изучение же горнего любомудрия не должно иметь никаких определенных часов: ему должно принадлежать всякое время. «Проповедуй слово, настой во время и не во время, обличай, запрещай, увещевай со всяким долготерпением и назиданием»(2Тим. 4:2). И пророк говорит: «о законе Его размышляет он день и ночь»(Пс. 1:2). И Моисей повелел иудеям делать то во всякое время. Дела житейские, – разумею бани, – если и нужны, то, бывая часто, расслабляют тело; но назидание души, чем более умножается, тем более крепкою делает душу, принимающую его. Ныне все время мы проводим в пустом и вздорном суесловии, сходимся для того и на рассвете, и поутру, и в полдень, и в вечер, даже назначаем для этого особые места; а божественные догматы слушая однажды или дважды в седмицу, мы тяготимся и устаем. Отчего? Оттого, что худо располагаем свою душу: мы вовсе уничтожаем в ней охоту и ревность к таким предметам. Поэтому в нас нет и стремления к духовной пище. Кроме других признаков болезни, – сильно доказывает ее и то, когда не хочется ни есть, ни пить, а к тому и другому чувствуем отвращение. Если же это, когда случается в теле, служит признаком тяжкого недуга и производит ослабление, то тем более, когда случается в душе. Как же нам укрепить ее, падшую, изнемогшую? Какими делами, какими словами?

Обратимся к словам божественным, пророческим, апостольским и всем другим. Тогда мы узнаем, что гораздо лучше питаться этими словами, чем нечистыми снедями, – так надобно назвать безвременные сходбища и разглагольствования. Что лучше, скажи мне: о делах ли народных, судебных, военных беседовать, или о предметах небесных и о том, что имеет быть по отшествии нашем отсюда? Что лучше: говорить ли о соседе и его делах и вообще заниматься чужими делами, или беседовать об ангелах и предметах, касающихся нашей собственной пользы? Дела соседа тебя вовсе не касаются; а предметы небесные относятся и к тебе. Да об этом, говорят, можно за один раз все высказать. Но почему же вы не думаете так о том, о чем ведете пустые и напрасные беседы между собою, но, употребляя на это всю жизнь, никогда не истощаете предметов для таких бесед? Я еще не говорю о том, что гораздо хуже этого. О тех предметах говорят между собою люди еще скромные; а более праздные и беспечные в своих разговорах кружатся около шутов, плясунов, бегунов, оскверняя свой слух, растлевая душу в таких разговорах, упояя сладострастием свое естество и внося в свое воображение такою беседою всякие порочные образы. Как только язык выговорил имя плясуна, душа тотчас представляет себе его лицо, волосы, тонкую одежду и его самого, которые изнеженнее всего этого. Другой еще иначе возбуждает в душе пламень, вводя в разговор блудную женщину, ее слова, одежду, распутные глаза, сладострастные взгляды, плетения волос, натирание лица, подкрашивание ресниц. Да не чувствуете ли вы чего-нибудь страшного уже при моем рассказе об этом? Но не стыдитесь и не краснейте: это уже неизбежное, естественное дело, что сила рассказа имеет такое влияние на душу. Если же только при моем рассказе, ежели, стоя в церкви и вдали от таких предметов, вы уже чувствуете нечто от одного слушания, то подумай, что должно происходить с теми, которые сидят на самом зрелище, с полною свободою, вне этого почтенного и важного собрания, и с большим бесстыдством смотрят и слушают, что там делается. Да за что же, скажет кто-либо из невнимательных, за что ты нас обвиняешь, упуская из виду, что это дело естественное и уже необходимо, как ты говоришь, имеет такое влияние на душу? Но что слушающий это изнеживается, – вот дело естественное; а слушать это – не природы дело, а воли грех. Что приближающийся к огню должен потерпеть вред, это необходимо и это есть следствие немощи естества, но не самое же естество влечет нас к огню и вреду, от него происходящему: это зависит единственно от извращенной воли. Вот и я хочу, чтобы этого не было, чтобы это было исправлено, чтобы вам ни произвольно не пасть в пропасть, ни низвергнуться в пучину зла, ни против воли не набежать на огонь, и таким образом не сделать себе повинными пламени, уготованному для дьявола. Итак, да сподобимся все мы, освободившись от него, перейти в недра Авраама, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу, со Святым Духом, слава во веки веков. Аминь.

* * *

 

¹⁶В общем значении: «помазанные», каковые были первосвященники, цари, и пр.

 

Беседа 19

Ін. 1:41-42. Он первый находит брата своего Симона и говорит ему: мы нашли Мессию, что значит: Христос; и привел его к Иисусу.

1.Блага единения людей. – Андрей, найдя Мессию, немедленно приглашает своего брата принять участие в обретенном счастье. – 2. Пророчество доказывает божественное всемогущество не менее, чем и чудо. – 3. Древние имели много названий, христиане – одно только имя – христианин. – Почетность и слава этого имени. – Мы носим имя Иисуса Христа и столь же близки к нему, как тело к голове. – Как делать надлежащее употребление из богатства? – Раздавать свое имение бедным значит обогащать себя.

1. Бог вначале, создав человека, не оставил его одного, но дал ему в помощь жену и повелел им жить вместе, так как знал, что от этого сожительства может произойти много пользы. Что же, если жена воспользовалась этим благодеянием не так, как следовало? Если кто вникнет в сущность этого дела, то увидит, что от сожительства бывает много пользы для людей благоразумных. Впрочем не только от сожительства мужа с женой, но если и братья живут вместе, то и они получают отсюда пользу. Потому и пророк говорил: «Как хорошо и как приятно жить братьям вместе!»(Пс. 132:1). И Павел увещевал не оставлять взаимного общения. Этим-то мы и отличаемся от зверей. Мы строим и города и торжища и дома для того, чтобы быть вместе друг с другом не в жилище только, но и в союзе любви. Наша природа создана Творцом так, что имеет разные нужды, а сама для себя недостаточна; поэтому Бог и устроил так, чтобы нужды, происходящие отсюда, исправляемы были пользою, проистекающею из общежития. Потому установлен и брак так, что, чего недостает у одного, то восполняет другой, и таким образом удовлетворяются потребности природы, и хотя она создана смертною, сохраняет однакож на долгое время бессмертие по преемству. Мог бы я остановиться далее на этом предмете и показать, сколько пользы для людей происходит от взаимной, близкой и искренней связи между собою. Но нам предстоит теперь другое нечто, для чего собственно и заговорил я об этом.

Андрей, пробыв у Иисуса и научившись от Него, сколько успел, не удерживает у себя этого сокровища, но поспешает, тотчас бежит к брату, чтобы поделить с ним приобретенные блага. Но для чего Иоанн не сказал, о чем беседовал с ними Христос? И откуда видно, что они именно для того и были у Него? Это уже и прежде показали мы; но это можно узнать и из нынешнего чтения. Заметь, что Андрей говорит своему брату. «Мы нашли Мессию, что значит: Христос». Видишь ли, – он здесь показывает, сколько узнал в краткое время? Он выражает этим и силу Учителя, убедившего их в том, и собственную свою ревность, с какою они издавна с самого начала заботились о том. Само выражение: «нашли» показывает душу, томившуюся желанием видеть Христа, ожидавшую сошествия Его свыше, и исполненную радости, когда предмет ее ожиданий явился, и наконец поспешившую радостную весть об этом сообщить другим. В делах духовных подавать друг другу руку – признак братской любви, родственной дружбы, искреннего благорасположения. Обрати внимание и на то, что и он говорит о Мессии с прибавлением члена. Не сказал просто: Мессию, но Мессию ожидаемого. Таким образом они ожидали одного Христа, не имеющего ничего общего с другими¹⁷. Смотри же, и как Петр с самого начала обнаруживает в себе душу благопокорливую и благопослушную. Он тотчас спешит к Иисусу, нимало не медля. «Привел его, – сказано, – к Иисусу». Но никто не обвиняй его в легкомыслии, если он принял слова брата, без дальних исследований. Вероятно, и брат говорил ему об этом много и обстоятельно, но евангелисты обыкновенно многое представляют вкратце, заботясь о краткости. Притом и не сказано, что Петр просто поверил, а только – что Андрей «привел его к Иисусу», желая представить Ему брата, чтобы тот все узнал от Него самого. Притом с ними был еще и другой ученик и содействовал тому. Если же сам Иоанн Креститель, сказав о Христе, что – Агнец и что Он крестит Духом, яснейшее учение о Нем предоставил своим ученикам узнать от Него самого, тем более должен был сделать это Андрей, чувствуя себя не в состоянии объяснить все. Поэтому он и повлек своего брата к самому источнику света, с таким тщанием и радостью, что тот нисколько не колебался и не медлил. «Иисус же, взглянув на него, сказал: ты – Симон, сын Ионин; ты наречешься Кифа, что значит: камень (Петр)» (Ін. 1:42). Здесь (Христос) уже начинает обнаруживать Свое божество и мало-по-малу открывать его в Своих изречениях. Так Он это сделал в беседах с Нафанаилом и с женою самарянкою.

2. Пророчества не менее чудес убеждают, и притом не заключают в себе тщеславия. Чудеса еще подвергались превратным толкам, по крайней мере от людей неразумных: о «веельзевуле, – говорили они, – изгоняет бесов»(Мф. 12:24); но о пророчествах ничего подобного не было никогда говорено. Таким образом для Симона и Нафанаила Христос употребил этот способ учения, а с Андреем и Филиппом Он не так поступил. Почему же? Потому что они уже в свидетельстве Иоанна получили не малую подготовку; а Филипп, кроме того, увидел предстоящих Христу, принял это за прямое доказательство для веры в Него. «Ты – Симон, сын Ионин; ты наречешься Кифа, что значит: камень (Петр)». От настоящего достоверным делается и будущее. Назвавший отца Петрова, конечно, провидел и будущее. Предречение соединено здесь и с похвалою; но это не было лестью, а предсказанием будущего, что видно из следующего. Припомни, с каким сильным обличением Он в беседе с самарянкою дает видеть ей свое прозрение. «У тебя было пять мужей, – говорит Он, – и тот, которого ныне имеешь, не муж тебе»(Ін. 4:18). Так и Отец Его, восставая против почитания идолов, много говорит о пророчествовании. «Пусть же выступят …и спасут тебя от того, что должно приключиться тебе» (Да возвестят вам, что имать на вас приити.). И в другом месте: «Я предрек и спас, и возвестил; а иного нет у вас» (восвестих и спасох, и не бе в вас чужд) (Іс. 47:13,43:12). И это ставит на вид во всем пророчестве. Пророчество есть по преимуществу дело Божие, которому демоны даже подражать не могут, сколько бы ни усиливались. В чудесах еще может быть и некоторое обольщение; но предсказывать будущее с точностью свойственно только одному вечному существу. Если же когда-либо и демоны это делали, то только для обольщения неразумных; потому и провещание их всегда легко изобличить во лжи.

Между тем Петр ничего не отвечает на слова Христовы, – потому что еще ничего ясно не понимал, а только поучался. Притом же и самое предсказание было еще не вполне изречено. Христос не сказал: Я тебя переименую Петром, и на этом камне создам Церковь мою, а сказал только: «ты наречешься Кифа, что значит: камень (Петр)». То переименование означало бы высшее достоинство и большую власть. Но Христос не вдруг и не с самого начала выказал Свою власть, а до времени более смиренно беседовал. Когда же Он дал полное доказательство Своего божества, то уже с большею властью говорит тоже: «блажен ты, Симон, сын Ионин, потому что не плоть и кровь открыли тебе это, но Отец Мой, Сущий на небесах». И в другом месте: «Я говорю тебе: ты – Петр, и на сем камне Я создам Церковь Мою» (Мф. 16:17-18). Так Христос наименовал Симона, а Иакова и брата его – сынами грома. Для чего же Он это делает? Он этим показывает, что Он Тот самый, кто и ветхий завет дал и тогда имена переменял, назвав Аврама Авраамом, Сару Саррою, Иакова Израилем, а многим еще от рождения их дал имена, как-то: Исааку, Сампсону и лицам, о которых упоминают Исайя и Осия; некоторым же переменил имена, данные от родителей, как-то: лицам, выше упомянутым, и Иисусу Навину. У древних также было в обычае давать имена по обстоятельствам, как и Илия сделал. И это было не без цели, а для того, чтобы самое наименование людей было для них напоминанием благодеяний Божиих, чтобы, через выражение пророчества в именах, оно тем лучше сохранялось в уме слушающих. Так и Иоанну дано имя прежде его рождения. Так люди, которые имели просиять добродетелью с первого возраста, получали имена и прежде рождения; а тем, которые прославлялись впоследствии, и прозвание после прилагалось.

3. Но тогда каждый получал особое имя; а ныне все мы имеем одно имя, которое важнее всех тех, – имя христиан, сынов и друзей Божиих, тела (Христова). Такое наименование больше всех тех может возбуждать в нас усиленную ревность к преспеянию в добродетели. Не будем же делать ничего недостойного этого почетного наименования, помышляя о высоте достоинства, по которому мы называемся Христовыми. Так назвал нас Павел. Будем держать это в мысли, будем уважать это великое имя. Если некоторые, нося имя какого-либо знаменитого полководца или другого какого-либо славного человека, высоко думают о себе, слыша, что их называют именем такого-то или такого-то, считают это имя великим для себя достоинством и всячески стараются о том, чтобы своим нерадением не обесславить того, с кем они тезоимениты, то мы, называющиеся по имени не полководца, не какого-либо начальника земного, не ангела, не архангела, не серафима, а самого Царя их, не должны ли полагать и саму душу, только бы не оскорбить Удостоившего нас такой почести? Разве вам не известно, какою почестью пользуются отряды царских щитоносцев и копьеносцев, окружающих царя? Так и мы, удостоенные быть близ самого Царя и даже гораздо ближе к Нему, чем упомянутые нами – к своему царю, ближе настолько, насколько близко тело к голове, во всем должны поступать не иначе, как подражая Христу. А что говорит Христос? «Лисицы имеют норы, и птицы небесные – гнезда; а Сын Человеческий не имеет, где приклонить голову»(Лк. 9:58). Если бы мы стали этого требовать от вас, то это, может быть, многим показалось бы делом трудным и тягостным.

Итак, ради вашей немощи, я оставляю эту строгость: а требую только, чтобы вы не имели пристрастия к богатству, – и как, ради немощи многих, я не требую от вас такой высокой добродетели, так убеждаю вас, и тем более, удаляться пороков. Я не осуждаю тех, которые имеют дома, поля, деньги, слуг; а только хочу, чтобы они владели всем этим осмотрительно и надлежащим образом. Каким надлежащим образом? Как следует господам, а не рабам, т. е. владеть богатством, а не так, чтобы оно обладало вами, употребляя его, а не злоупотреблять. Деньги для того и существуют, чтобы мы употребляли их на необходимые потребности, а не берегли их: это свойственно рабам, а то – господину. Стеречь – дело раба, а издерживать – дело господина, имеющего на то полную власть. Ты не для того получаешь деньги, чтобы закапывать их в землю, а чтобы раздавать их. Если бы Бог хотел, чтобы они были сбережены, то не давал бы их людям, а оставил бы их навсегда лежать в земле. Но как Он хочет, чтобы они были издерживаемы, то и дозволил нам иметь их – для передачи друг другу. Если же мы удерживаем их у себя, то мы уже не господа их. А если ты для того удерживаешь их, чтобы умножить, то для этого самое лучшее средство расточать их и всюду раздавать. Да и не может быть прихода без расхода, или богатства без издержек. Это можно видеть в делах житейских. Так делает купец, так делает земледелец: один тратит семена, другой деньги. Один плавает по морю, расточая свои деньги, другой целый год трудится, бросая семена и работая. Между тем здесь не нужно ничего такого: не нужно ни корабля готовить, ни волов впрягать и пахать землю, ни беспокоиться о воздушных непогодах, ни бояться града. Нет здесь ни волн, ни (подводных) скал. Это плавание, это сеяние требует только одного – бросать то, что у тебя есть; а все прочее совершит тот Земледелец, о котором Христос сказал: «Отец Мой – виноградарь» (Ін. 15:1). Итак, не безрассудно ли предаваться лености и нерадению там, где можно получить все без труда, а показывать всю деятельность там, где много трудов, забот и пота, и после всего этого – еще неверная надежда? Не будем, умоляя вас, так неразумны в деле собственного спасения, но, оставив дела тягостнейшие, поспешим на дела более легкие и полезные, чтобы достигнуть и будущих благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

* * *

 

¹⁷Т. е. с теми лицами, которые в Св. Писании называются помазанниками в общем значении этого слова.

 

Беседа 20

Ін. 1:43-44. На другой день Иисус восхотел идти в Галилею, и находит Филиппа и говорит ему: иди за Мною. Филипп же был из Вифсаиды, из одного города с Андреем и Петром.

1.Призвание Филиппа. – Иисус Христос одним словом увлекает его за собою. – Филипп со своей стороны приводит Нафанаила ко Христу. – 2. Характер Нафанаила, его мудрость. – Как он приведен к Вере. – 3. Верные обязаны делать все, что желает и требует от них Иисус Христос. – Должно во всем повиноваться Христу, питать Его, когда Он голоден, поить, когда Он жаждет. – Он не отвергнет наших даров, каковы бы они ни были. – Друг с удовольствием принимает все, что дает ему его друг. – Любовьобнаруживается не в словах, а в делах.

1. «От всякого труда есть прибыль»(Притч. 14:23) – говорит книга Притчей. Но Христос еще нечто более внушает нам, когда говорит: «ищущий находит» (Мф. 7:8). Поэтому мне и кажется удивительно, как Филипп последовал Христу. Андрей последовал, услышав о Христе от Иоанна, Петр – от Андрея; а Филипп ни от кого и ничего не знал о Нем, но, как только Христос сказал ему: «иди за Мною», Филипп немедленно повиновался Ему, и не только не оставил Его, а еще сделался проповедником о Нем для других. Поспешив к Нафанаилу, Филипп говорит ему: «мы нашли Того, о Котором писали Моисей в законе и пророки» (Ін. 1:45). Видишь ли, какую озабоченную имел он душу, как часто размышлял он о том, что писал Моисей, и как ожидал пришествия Христова? Слово: «нашли» показывает людей, которые постоянно ищут. «На другой день Иисус восхотел идти в Галилею». Он никого не призывает к себе прежде, чем кто сам присоединится к Нему. И это делает не просто, но по свойственной Ему мудрости и разуму. Если бы никто не приходил к Нему добровольно, а сам Он привлекал к Себе каждого, то, быть может, после они и оставили бы Его. Но как они сами решились на это, то и оставались уже тверды в своем намерении. Но Филиппа Он призывает, как человека более других известного Ему. Рожденный и воспитанный в Галилее, Филипп, конечно, знал Христа более других.

Итак, приобретя одних учеников, Христос идет на ловлю других и привлекает к себе Филиппа и Нафанаила. Обращение ко Христу Нафанаила не так удивительно, потому что слух об Иисусе проносился по всей Сирии, как удивительно обращение Петра, Иакова и Филиппа, не потому только, что они уверовали прежде, нежели видели чудеса Иисуса Христа, но и потому, что они были из Галилеи, откуда ни один пророк не приходил и не могло быть ничего доброго (Ін. 1:46), так как галилеяне были народ необразованный, дикий и грубый. Между тем Христос явил Свою силу и здесь, избрав от земли, не приносившей никакого плода, достойнейших учеников. Итак, вероятно, Филипп последовал за Христом увидев и спутников Петра и услышав (о Христе) от Иоанна. Вероятно также и глас Христов произвел в нем свое действие. Христос знал, кто будет для Него благопотребен. Но евангелист все это опускает. Филипп знал, что Христос имел придти; а что Христос есть Иисус, этого не знал; я же думаю, что он слышал это или от Петра, или от Иоанна. Евангелист называет и селение Филиппа, чтобы показать, как «немощное мира избрал Бог» (1Кор. 1:27). «Филипп находит Нафанаила и говорит ему: мы нашли Того, о Котором писали Моисей в законе и пророки, Иисуса, сына Иосифова, из Назарета» (Ін. 1:45). Это он говорит для того, чтобы сообщить своей проповеди достоверность, ссылаясь на Моисея и пророков, и тем побудить слушателя к вниманию. Нафанаил был человек точный и во всем дознавал истину, как это и Христос засвидетельствовал и самое дело показало. Поэтому Филипп хорошо сделал, что отослал его к Моисею и пророкам, чтобы таким образом расположить Нафанаила к принятию Того, о ком он проповедовал ему. Если же Филипп называет Христа сыном Иосифа, то не смущайся. В то время еще считали Его сыном Иосифа. Но откуда видно, Филипп, что Он Тот самый, о ком писал Моисей и пророки? Какое ты дашь нам доказательство? Одного словесного свидетельства недостаточно. Какое же видел ты знамение? Какое чудо? Ведь в таких делах не безопасно верить просто без доказательств? Какое же у тебя доказательство? Тоже, что и у Андрея, отвечает нам Филипп. Как Андрей, не имея сил изобразить богатство, которое нашел, не находя слов описав это сокровище, ведет брата к Тому, кого нашел, так и Филипп: не говоря Нафанаилу, почему Иисус есть Христос и как предвозвестили о Нем пророки; но влечет его к Иисусу, зная, что он не отступит от Иисуса, лишь только вкусит Его словес и Его учения. «Нафанаил сказал ему: из Назарета может ли быть что доброе? Филипп говорит ему: пойди и посмотри. Иисус, увидев идущего к Нему Нафанаила, говорит о нем: вот подлинно Израильтянин, в котором нет лукавства» (Ін. 1:46-47). Христос похваляет и превозносит Нафанаила за то, что тот сказал: «из Назарета может ли быть что доброе?» А не следовало ли бы осудить его за это? Нет, это не были слова неверующего, и не обвинений заслуживали, а похвал. Как и почему? Потому, что он был более Филиппа сведущ в пророчествах. Он знал из Писаний, что Христу надлежит придти из Вифлиеема и из селения, в котором был Давид. Это мнение господствовало между иудеями, да и пророк издавна предвозвестил, сказав: «и ты, Вифлеем, земля Иудина, ничем не меньше воеводств Иудиных, ибо из тебя произойдет Вождь, Который упасет народ Мой, Израиля» (Мих. 5:2, Мф. 2:6, Ін. 7:42). Поэтому Нафанаил, когда услышал, что (Христос явился) из Назарета, то смутился и пришел в недоумение, находя весть Филиппа не согласною с предсказанием пророческим.

2. Но посмотри, как Нафанаил, и при недоумении своем, благоразумен и умерен. Он не сказал тотчас же: ты обманываешь меня, Филипп, и лжешь. Я не верю, не пойду; я знаю из пророчеств, что Христу надлежит придти из Вифлеема. А ты говоришь – из Назарета. Это не Христос. Нет, ничего такого Нафанаил не сказал. Что же? И он идет ко Христу и, с одной стороны, не соглашаясь, что Христос пришел из Назарета, показывает таким образом и основательное знание Писаний и осмотрительность в поступках, с другой же стороны, не отвергает совершенно и вести Филиппа и тем обнаруживает свое сильное желание пришествия Христова. Он только думал, что Филипп ошибочно указал место пришествия. Обрати внимание и на то, с какою осторожностью он выражает свое сомнение – в виде вопроса. Он не говорит: Галилея не производит ничего доброго, – а как? «Из Назарета может ли быть что доброе?»Но и Филипп был очень благоразумен. Встретив возражение, он не досадует, не оскорбляется, а только стоит на своем, желая привести этого человека к самому Христу и с самого начала показывая в себе твердость духа, свойственную апостолу. Потому и Христос говорил: «вот подлинно Израильтянин, в котором нет лукавства». Может конечно быть лжив и израильтянин. Но этот не таков, – говорит: его суд беспристрастен; он не высказывает в своих словах ни приязни, ни неприязни. Правда, и иудеи, на вопрос: «где должно родиться Христу», отвечали: «в Вифлееме», привели и свидетельство: «и ты, Вифлеем, земля Иудина, ничем не меньше воеводств Иудиных»; но они свидетельствовали об этом еще прежде, чем увидели Христа; а когда увидели, то по зависти скрыли это свидетельство и говорили: «мы знаем Его, откуда Он; Христос же когда придет, никто не будет знать, откуда Он»(Ін. 7:27). А Нафанаил поступил не так, но какое мнение о Христе имел сначала, при том и остался, именно, что Он не из Назарета. Почему же пророки называют его Назореем? Потому, что там было место Его воспитания и жительства. Но и Христос не хочет сказать Нафанаилу: Я не из Назарета, как возвестил тебе Филипп, а из Вифлеема, – для того, чтобы с самого начала не навести сомнения на Свои слова. Кроме того, если бы он убедил Нафанаила в этом, это еще не было бы достаточным доказательством, что Он именно есть Христос. Почему бы Он, и не будучи Христом, не мог произойти из Вифлиема, подобно другим людям, там родившимся?

Итак, это Христос оставляет, а делает то, что наиболее могло привлечь к Нему Нафанаила, именно: показывает, что Он присутствовал при беседе Нафанаила с Филиппом. Когда Нафанаил спросил Его: «почему Ты знаешь меня?» Он говорит: «прежде нежели позвал тебя Филипп, когда ты был под смоковницею, Я видел тебя» (Ін. 1:48). Вот человек твердый и постоянный! Когда Христос сказал: «вот подлинно Израильтянин», – он не надмился от этих похвал, не увлекся одобрениями; но стоит на своем, еще с большим старанием отыскивая и испытывая истину, чтобы узнать что-нибудь верное. Итак, он еще испытывает, как человек, а Иисус ответствует, как Бог. «Прежде, – говорит, – Я видел тебя». Знал Он и прежде благонравие Нафанаила, не как человек, следивший за ним, а как Бог. И ныне «Я видел тебя …под смоковницею», когда никого там не было, а был только Филипп и Нафанаил и между собою об этом говорили. Поэтому и сказано: «увидев идущего к Нему Нафанаила, говорит о нем: вот подлинно Израильтянин», и так сказано – с целью показать, что Христос высказал эти слова еще прежде, чем приблизился Филипп, чтобы такое свидетельство было несомнительно. Для этого Он назвал и время, и место, и само дерево. Если бы Он сказал только: прежде, чем Филипп пришел к тебе, Я видел тебя, – то Его могли бы подозревать, не сам ли Он подослал Филиппа, и таким образом в Его словах не нашли бы ничего важного. Но когда Он указал и место, где был Нафанаил, когда приглашал его Филипп, и название самого дерева, и время разговора, – тем Он показал в Себе несомненную прозорливость. Но Христос не только обнаружил Свою прозорливость, но еще и иным образом вразумил Нафанаила, именно привел ему на память сказанные им тогда слова: «из Назарета может ли быть что доброе», и тем еще более благорасположил его к Себе, равно и тем, что за такие слова его не только не осудил, но еще похвалил и превознес. Потому Нафанаил и отсюда уразумел, что воистину Христос, т.е., как из Его прозрения, так и из того, что Христос в точности узнал его мнение, и тем показал, что Он знал и сокровенное в душе его, – притом не только не осудил его за высказанное им свое мнение, но и похвалил. Что Нафанаила пригласил Филипп, о том Христос сказал; а что он говорил Филиппу и Филипп ему, о том умолчал, предоставив то его совести и не желая более изобличать его.

3. Что же? Неужели Христос увидел Нафанаила только перед тем, как пригласил его Филипп, а до того времени не видел его оком неусыпным? Видел, – и этому никто не станет противоречить. Но в то время надлежало сказать только то, что нужно было. Что же Нафанаил? Получив несомненное доказательство предведения Христа, он исповедал Его, и как прежде в своей медлительности показал осмотрительность, так теперь в своей уступчивости показал благомыслие. Он так отвечал Христу: «Равви! Ты Сын Божий, Ты Царь Израилев»(Ін. 1:49). Видишь ли душу, внезапно пришедшую в восторг и своими словами объемлющую Иисуса? Ты, говорит, желаемый, ожидаемый. Видишь ли, как он изумляется, дивится, прыгает и скачет от радости? Так должно радоваться и нам, сподобившимся познать Сына Божия, – не только радоваться в душе, но и в самых делах своих выражать радость. А что свойственно радующимся? Веровать Тому, кого познали; а верующим – делать то, что Ему угодно. Если будем делать то, что прогневляет Его, – откуда будет видно, что мы радуемся? Не видите ли и в домах, когда кто принимает желанного гостя, с какою радостью он все делает, всюду бегает, ничего не щадит, хотя бы нужно было издержать все, что у него есть, лишь бы угодить гостю? А если бы кто, пригласив к себе гостя, не стал угождать ему, не старался успокоить его, то, хотя бы тысячу раз говорил, что радуется его посещению, никогда гость ему не поверил бы, – и справедливо, так как радость надобно показать на деле.

Итак, когда и Христос пришел к нам, покажем, что мы Ему радуемся, и не будем делать ничего, что может оскорбить Его. Украсим дом, в который Он пришел: это свойственно радующимся. Предложим ему трапезу, какую Он сам хочет: так свойственно веселящимся. Какая же это трапеза? Он сам говорит: «Моя пища есть творить волю Пославшего Меня» (Ін. 4:34). Напитаем Его алчущего, напоим Его жаждущего. Подай Ему только чашу холодной воды, – Он и это примет, потому что любит тебя; приношения лиц любимых, как бы малы ни были, велики кажутся любящему. Только не покажи нерадения. Повергни перед Ним две лепты, – Он не отвергнет и их, но примет, как большое богатство. Он не имеет недостатки ни в чем и принимает это не по какой-либо нужде; поэтому и справедливо измеряет все не мерою даваемого, но расположением дающего. Только покажи, что ты любишь этого Гостя, что стараешься все для Него сделать, что ты рад Его посещению. Посмотри, какую любовь Он имеет к тебе. Он пришел ради тебя, душу свою положил за тебя, и после всех этих благодеяний не отказывается еще и упрашивать тебя. «От имени Христова просим, – говорит апостол, – примиритесь с Богом» (2Кор. 5:20). Но кто же, скажешь ты, столько безумен, чтобы не любить Господа своего? Это и я говорю и знаю, что никто из нас не отречется от этого на словах и в мыслях. Но тот, кто любим, хочет, чтобы любовь к нему обнаруживалась не на словах только, а и в делах. Говорит, что мы любим, но не делает того, что свойственно любящим, – это смешно не только в отношении к Богу, но и к людям. Итак, если исповедовать на словах только, а в делах показывать противное – не только бесполезно, но и вредно для нас, то я умоляю – будем выражать свое исповедание в делах, да удостоимся исповедания и от самого Господа, в тот день, когда Он исповесть достойных перед Отцом Своим, – умоляю о Христе Иисусе Господе нашем, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

Беседа 21

Ін. 1:49-50. Нафанаил отвечал Ему: Равви! Ты Сын Божий, Ты Царь Израилев. Иисус сказал ему в ответ: ты веришь, потому что Я тебе сказал: Я видел тебя под смоковницею; увидишь больше сего.

1.Исповедание Нафанаила было менее совершенным, чем исповедание, сделанное впоследствии ап. Петром. – 2. Иисус Христос совершил свое первое чудо по просьбе своей Матери. – 3. Иисус Христос желает, чтобы все обращались к Нему с своими нуждами. – Пример знаменитых врачей. – Почему Он дал жесткий ответ своей Матери. – Родственники Спасителя, известные под именем Деспосин. – Наши предки и отцы были добрые христиане, что должно устыжать нас и подвергать тем большему общению.

1. Много нужно нам, возлюбленные, попечения, много бодрствования для того, чтобы иметь возможность проникать в глубину божественных Писаний. Иначе, предаваясь сну, нельзя постигнуть смысла их; а нужно тщательное исследование, нужна кроме того и постоянная молитва, чтобы хотя немного прозреть в святилище слова Божия. Вот и сегодня нам представляется вопрос немаловажный, требующий много внимания. Когда Нафанаил сказал: «Ты Сын Божий», Христос сказал ему: «Я тебе сказал: Я видел тебя под смоковницею; увидишь больше сего». Что же в этих словах требует исследования? То, что Петр, исповедавший: «Ты – Христос, Сын Бога Живаго»(Мф. 16:16) уже после столь многих чудес и после такого учения, ублажается, как получивший откровение от Отца; а Нафанаил, сказавший тоже самое еще прежде чудес и прежде учения, ничего подобного не услышал от Христа, но и, как бы еще не столько сказавший, сколько надлежало сказать, возбуждается к ожиданию больших откровений. Какая же этому причина? Та, что, хотя Петр и Нафанаил высказали одни и теже слова, но не с одною и тою же мыслью. Петр исповедал Иисуса Сыном Божиим, как истинного Бога; а Нафанаил – как простого человека. Из чего же это видно? Из последующих слов Нафанаила. Сказав: «Ты Сын Божий», он присовокупил: «Ты Царь Израилев». Но Сын Божий есть царь не только Израиля, а и всей вселенной. Впрочем это видно не отсюда только, а и из следующего. К словам Петра Христос ничего не прибавил, но, как бы вера Петрова была уже совершенна, сказал, что на этом исповедании Он созиждет ЦерковьСвою. Но в отношении к Нафанаилу Он сделал не так, а совсем напротив. В исповедании Нафанаила как бы не доставало еще многого и чего-то лучшего, – и вот Христос восполняет недостающее. Что Он говорит? «Истинно, истинно говорю вам: отныне будете видеть небо отверстым и Ангелов Божиих восходящих и нисходящих к Сыну Человеческому» (Ін. 1:51). Видишь ли, как Христос мало-по-малу возводит его от земли и внушает не представлять себе Его простым человеком? Может ли в самом деле быть человеком тот, кому ангелы служат и для кого ангелы восходят и нисходят? Поэтому-то Он и сказал: «увидишь больше сего», и, изъясняя это, присовокупил об ангельском служении. Смысл Его слов такой: тебе, Нафанаил, показалось это важным¹⁸, и за это ты признаешь Меня царем Израиля. Что же скажешь, когда увидишь ангелов восходящих и нисходящих для Меня? Такими словами Христос внушал признать Его владыкою и ангелов. Как к истинному Сыну Царя, ко Христу восходили и нисходили эти царские служители, как то: во время страданий, во время воскресения и вознесения; и еще прежде того они приходили и служили Ему – когда благовествовали о Его рождении, когда восклицали: «слава в вышних Богу, и на земле мир» (Лк. 2:14), когда приходили к Марии, к Иосифу. Но Христос делает и теперь так же, как во многих других случаях. Он изрекает два предсказания, и верность одного уже тотчас обнаруживает, а другое, относящееся к будущему, подтверждает через настоящее. Из них одно, уже доказанное, есть следующее: «прежде нежели позвал тебя Филипп, когда ты был под смоковницею, Я видел тебя» (Ін. 1:48). Другое должно было исполняться в будущем, а отчасти уже и в то время исполнялось, – именно восхождение и нисхождение ангелов, как-то: при страданиях Его, при воскресении и вознесении; и в этом, еще прежде событий, Он уверял уже тем, что сказал о настоящем. Кто из прошедшего познал могущество Его, тот, слыша и о будущем, удобнее может принять и предсказание о будущем. Что же Нафанаил? Ничего на это не отвечает. Поэтому и Христос заключил тем Свою беседу с ним, предоставляя ему самому размыслить о сказанном и не желая высказать всего в один раз.

Бросив семена в землю плодоносную, Он дает ей самой произрастить в свое время плоды. Это Он в другом месте изобразил в следующих словах: «Царство Небесное подобно человеку, посеявшему доброе семя на поле своем; когда же люди спали, пришел враг его и посеял между пшеницею плевелы и ушел» (Мф. 13:24-25 ). «На третий день был брак в Кане Галилейской, и Матерь Иисуса была там. Был также зван Иисус и ученики Его на брак» (Ін. 2:1-2). Я уже говорил, что Он наиболее известен был в Галилее. Потому и зовут Его на брак, и Он приходит. Он взирал не на собственное достоинство Свое, но на пользу нашу. Не отрекшийся принять зрак раба тем более не мог отречься придти на брак рабов. Совозлежащий с мытарями и грешниками тем более не мог отречься от соприсутствия с бывшими на браке. Звавшие Его на брак конечно не имели о Нем надлежащего понятия, они звали Его даже не как великого человека, а просто как человека обыкновенного и знакомого. На это и намекает евангелист, говоря: «Матерь Иисуса была там. Был также зван Иисус и ученики Его на брак», т.е., Иисуса звали так же, как и ее и учеников. «И как недоставало вина, то Матерь Иисуса говорит Ему: вина нет у них» (Ін. 2:3). Здесь стоит обратить внимание на то, откуда Матери Его пришло на мысль вообразить что-то великое о своем Сыне? До того времени Он еще не сотворил никакого чуда. «Так, – сказано, – положил Иисус начало чудесам в Кане Галилейской» (Ін. 2:11).

2. Если же кто скажет, что тут еще нет достаточного доказательства тому, что чудо в Канне было началом чудес, так как прибавление: «в Канне Галилейской»показывает только, что это чудо было в Канне первое, а не вообще и не первое было из всех Его чудес; вероятно же Христос и прежде в других местах другие чудеса творил, – то на это мы скажем тоже, что и прежде сказали. Что именно? То, что говорит Иоанн: «Я не знал Его; но для того пришел крестить в воде, чтобы Он явлен был Израилю»(Ін. 1:31). Если бы Христос в отроческом возрасте творил чудеса, то израильтяне не нуждались бы в другом человеке, который явил бы Его. Если Христос, пришедши в мужеский возраст, так сделался известен Своими чудесами не только в Иудее, но и в Сирии и далее, притом совершил их в продолжение только трех лет, а лучше сказать – Он не нуждался и в этом числе лет, чтобы явить себя миру, потому что слух о Нем с самого начала разнесся немедленно повсюду, – если, говорю, Он в краткое время так прославился множеством чудес, что имя Его стало всем известно, то тем более Он не мог бы так долго оставаться в неизвестности, когда бы с первого возраста начал творить чудеса; чудеса, совершенные отроком, возбудили бы еще более удивления, да и времени у Него для чудес было бы в таком случае вдвое и втрое и еще больше. Но в отрочестве Он не творил никаких чудес, кроме того только, о чем повествует Лука, как Он, будучи двенадцати лет, восседал среди учителей, слушал их, и своими вопросами приводил их в удивление. Впрочем не без причины, а намеренно не начинал Он творить чудес с самого первого возраста: иначе могли бы почесть Его чудеса за призраки. Если уже в совершенном возрасте Его многие за это подозревали, – тем более, когда бы Он стал чудодействовать в юности. Кроме того иудеи, снедаемые завистью, еще скорее и прежде надлежащего времени вознесли бы Его на крест, и таким образом все дело нашего спасения не было бы принято верою.

Откуда же, скажешь, Его Матери пришло на мысль предполагать в Нем что-то великое? Он начал уже открывать Себя, чем был – и через свидетельство Иоанново, и через то, что сам говорил ученикам. А прежде всего этого само зачатие Его и все, по рождении Его последовавшие, события внушали Матери Его высокое понятие о Нем. «И Матерь Его сохраняла все слова сии в сердце Своем» (Лк. 2:51). Отчего же, скажешь, она не выражала этого прежде? Оттого, как я сказал, что Он сам только тогда начал открывать Себя. А дотоле Он жил, как обыкновенный человек. Потому-то она не говорила Ему этого прежде. Как скоро услышала, что ради Его пришел Иоанн и дал о Нем такое свидетельство, и что Он имеет уже учеников, то уже смело просит Его и, при недостатке вина, говорит: «вина нет у них». Она хотела и гостям угодить и себя прославить через Сына. Может быть, она при этом имела в мыслях что-либо человеческое, подобно Его братьям, которые говорили: «яви Себя миру» (Ін. 7:4), желая приобрести и себе славу Его чудесами. Поэтому-то и Христос так сильно отвечал ей: «что Мне и Тебе, Жено? еще не пришел час Мой» (Ін. 2:4). Но что Он весьма почитал родительницу Свою, об этом послушай повествования Луки, как Христос был послушен родителям; да и этот самый евангелист (Иоанн) показывает, как Он заботился о Матери в самое время крестных страданий. Когда родители ни мало не запрещают дел богоугодных и не препятствуют им, то родителям нужно и должно повиноваться; неповиновение в таком случае весьма опасно. Когда же они чего-либо требуют безвременно и запрещают какое-нибудь дело духовное, то не безопасно им повиноваться. Потому и в настоящем случае Христос так отвечал, и в другом случае также: «кто матерь Моя и братья Мои?» (Мк. 3:33). Они в то время еще не имели о Нем надлежащего понятия; а Его Мать, по той причине, что родила Его, хотела приказывать Ему во всем, по обычаю всех матерей, тогда как должна была чтить Его, как Господа, и поклоняться Ему. Потому-то Он так и отвечал ей тогда. В самом деле, подумай, каково это было, когда при всем народе, окружавшем Его, при многочисленном собрании внимательных слушателей, во время преподавания учения, Мать Его вошла в собрание, стала отвлекать Его от проповеди, чтобы наедине поговорить с Ним, притом и не осталась с Ним в доме, а увлекла Его одного вон оттуда к себе. Вот почему Он и сказал: «кто матерь Моя и братья Мои?» И Он не оскорблял тем Матери; нет, а приносил ей величайшую пользу, не давая ей думать о себе уничижено. Если Он имел попечение о других и все направлялось к тому, чтобы внушить им надлежащее понятие о Себе, тем более заботился в этом отношении о Матери. Но как она, вероятно, даже услышав это от Сына, не хотела и после повиноваться Ему, а хотела, как мать, во всяком случае первенствовать, то Он так и отвечал. Да иначе Он и не мог бы возвести ее от такого уничижительного понятия о Нем к более возвышенному, если бы, т.е., она всегда ожидала от Него почитания, как от сына, но не признала Его Господом. Вот по этой-то причине Он здесь и сказал: «что Мне и Тебе, Жено?» Впрочем и другая была причина, не менее важная. Какая же? Он хотел, чтобы не заподозревали совершаемых Им чудес. Его должны были просить те, кто имел нужду, а не Мать. Почему? Что делается по просьбе родственников, то, хотя было бы важно, часто для посторонних представляется неблаговидным. Когда же просят сами нуждающиеся, тогда чудо становится выше всякого подозрения, тогда и похвала безпристрастна и польза велика.

3. Если бы врач, даже отличный, вошедши в дом, где много больных, не слышал ничего ни от самих болящих, ни от окружающих их, а только его одна мать стала бы упрашивать его, то для больных он сделался бы подозрительным и неприятным, и ни лежащие в болезни, ни находящиеся при них не стали бы ожидать от него чего-либо важного и хорошего. Вот почему и Христос тогда сделал упрек Матери, сказав: «что Мне и Тебе, Жено?», внушая ей на будущее время не делать ничего подобного. Имел Он попечение и о чести Матери, но гораздо более об ее душевном спасении и о благе людей, для чего и плотью облекся. Итак эти слова были сказаны Христом Матери Его не по какой-либо надменности, но с особенною целью – чтобы и ее саму поставить в надлежащие к Нему отношения, чтобы и чудеса делались с подобающим достоинством. А что Христос весьма почитал свою Мать, это, кроме других случаев, достаточно видно и из того самого, что сказано по видимому в обличение ее. В самом неудовольствии Он показал, что весьма почитал ее. А каким образом, об этом скажем в последующей беседе.

Размышляя об этом, если услышишь, как одна жена говорила: «блаженно чрево, носившее Тебя, и сосцы, Тебя питавшие», а Он ей отвечал: еще более блаженны творящие волю Отца моего (Лк. 11:28), то разумей и эти слова в том смысле. Ответ Спасителя Матери выражал не отвержение Матери, а то, что ей нимало не принесло бы пользы и самое рождение Его, если бы она сама не имела великой добродетели и веры. Если же без добродетели душевной и для самой Марии не было бы пользы в том, что от нее родился Христос, тем более не может быть никакой пользы нам, если мы будем иметь добродетельного и доблестного отца, брата, или сына, а сами будем далеки от его добродетелей. «Человек, – говорит Давид, – никак не искупит брата своего и не даст Богу выкупа за него» (Пс. 48:8)? Надежду спасения, после благодати Божией, должно полагать не в чем другом, а только в собственных совершенствах. Если бы рождение Христа само по себе могло принести пользу Деве, то оно было бы также полезно и иудеям, (так как Христос был сродником их по плоти), принесло бы пользу и городу, в котором Он родился, полезно было бы и братьям. Между тем Его братья, доколе не заботились о себе самих, не получили никакой пользы от высокого сродства, а еще и подверглись осуждению наряду с прочими людьми; когда же просияли собственными добродетелями, тогда и прославлены. А город разрушен и сожжен, не получив никакой пользы от того, что был местом Его рождения. Сродники Его по плоти истреблены и погибли самым жалким образом, не приобретя от сродства с Ним ничего для своего спасения, потому именно, что не имели защиты в собственной добродетели. Но более всех прославились апостолы, потому что они истинным и достойным нашего соревнования образом достигли сродства со Христом, – через послушание Ему. Отсюда и мы познаем, что во всяком случае нам нужна вера и жизнь чистая и светлая. Только это может спасти нас. Сродники Христа долгое время повсюду пользовались уважением, так что и назывались «владычными», однакож мы ныне не знаем даже имен их. А жизнь и имена апостолов всюду прославляются. Не будем же надмеваться благородством по плоти, но, хотя бы имели тысячи знаменитых предков, будем сами стараться превзойти их в добродетелях, зная, что заслуги других не принесут нам никакой пользы на будущем суде, а еще и увеличат для нас строгость осуждения, именно потому, что, происходя от добродетельных отцов и имея столь близкие примеры, при всем том не последовали таким наставникам. Это я говорю теперь, имея ввиду многих язычников, которые, когда мы обращаем их к вере во Христа и убеждаем быть христианами, указывают на своих родственников, предков и домашних, и говорят: все мои родственники, близкие и домашние сделались уже верными христианами. Но что тебе в этом, несчастный? То именно тебя и погубит, что ты, не уважив такого множества близких к тебе, не поспешил обратиться к истине. Другие, будучи уже верующими, но проведя жизнь беспечную, когда станешь увещевать их к добродетели, представляют тоже самое и говорят: мой отец, дед и прадед были очень благочестивые и добродетельные люди. Но то особенно и послужило к твоему осуждению, что ты, происходя от таких людей, делаешь дела, недостойные своего рода. Послушай, что говорит пророк иудеям: «и служил Израиль за жену, и за жену стерег овец» («работа Израиль о жене, и о жене» спасеся) (Ос. 12:12); и Христос: «Авраам, отец ваш, рад был увидеть день Мой; и увидел и возрадовался» (Ін. 8:56). Да и всегда доблести предков обращаются не в похвалу только иудеям, но и в большее обвинение. Зная это, будем все делать так, чтобы спастись собственными делами, чтобы иначе надеждами на других не обмануть себя самих и не узнать о своем обмане тогда уже, когда от этого познания нам никакой пользы не будет. «Во гробе, – сказано, – кто будет славить Тебя?» (Пс. 6:6). Итак, исправимся здесь, чтобы там достигнуть вечных благ, которых и да сподобимся все мы благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава и держава во веки веков. Аминь.

* * *

 

¹⁸Т.е., что Христос видел его под смоковницею еще прежде, чем пришел к нему Филипп.

 

Беседа 22

Ін. 2:4. Что Мне и Тебе, Жено? еще не пришел час Мой.

1.Иисус Христос все совершает благовременно не потому, чтобы Он подчинялся времени, так как Он Творец лет и Господь веков, но по любви к порядку. – 2. Иисус Христос своим чудом в Кане Галилейской доказал, что Он Творец воды и вина. – 3. Чудеса Иисуса Христа превосходят все силы природы. – Он усовершает наши мятежные души. – Непрочность благ мира сего: они мгновенно исчезают и утекают с быстротою потока. – Скудость есть мать здоровья. – Сладости трапезы очень вредны для тела и души и производят множество болезней.

1. В поучении есть некоторый труд, что показывает и Павел, когда говорит: «Достойно начальствующим пресвитерам должно оказывать сугубую честь, особенно тем, которые трудятся в слове и учении»(1Тим. 5:17). Но от вас зависит сделать этот труд и легким и тяжким. Если вы будете отвергать наши слова, или, не отвергая, не будете исполнять их в делах своих, то этот труд будет для нас тягостен, как труд напрасный и тщетный. Если же вы будете внимательны к нашим словам и покажете то в самих делах своих, то мы и чувствовать не будем трудности в поучениях; плод, происходящий от этих трудов, не даст и заметить тяжести их. Поэтому если хотите возбудить в нас ревность, не угасить и не ослабить ее, покажите нам, прошу вас, плод, видя цветущие нивы, питаясь надеждою изобилия и надеясь на будущее свое богатство, не изнемогали в этих благих занятиях. Вот и сегодня нам представляется не маловажный предмет. Когда Мать Иисуса сказала: «вина нет у них», Христос отвечал: «что Мне и Тебе, Жено? еще не пришел час Мой». Между тем, после таких слов, Он сделал то, о чем говорила Мать. Предмет этот не менее прежнего требует исследования.

Итак, призвав Того, Кто сотворил это чудо, приступим к решению вопроса. Не здесь только сказано: «не пришел час»; евангелист и далее замечает: «но никто не наложил на Него руки, потому что еще не пришел час Его» (Ін. 7:30); и в другом месте: «и никто не взял Его, потому что еще не пришел час Его» (Ін. 8:20). Также: «пришел час, прославь Сына Твоего» (Ін. 17:1). Я собрал здесь все эти изречения из всего Евангелия, чтобы на все дать одно решение. Какое же? Христос говорил: «не пришел час» не потому, что подлежал закону времени, и не потому, чтобы в самом деле наблюдал известные часы. Нужно ли это было Творцу времен и Создателю веков? Но этими словами Он хочет показать, что все делает в свое время, а не вдруг, так как отсюда могло бы произойти смешение и беспорядок, если бы, т.е. каждое дело Свое Он совершал не в надлежащее время и смешивал все вместе, как-то: и рождение, и воскресение, и суд. Так замечай: надлежало произойти твари, но не всей вместе; человеку с женою, но не обоим вместе; надлежало роду человеческому быть осужденным на смерть и быть воскресению, но между тем и другим расстояние времени большое; надлежало дать закон, но не вместе с благодатью, а то и другое устроить в свое определенное время. Итак, условиям времени сам Христос не подлежал, потому что Он и установил сам порядок времен, Он и Творец их. Но Иоанн, приводя здесь слова Христа: «не пришел час Мой», показывает, что в то время Он был еще не всем известен и не имел полного сонма учеников; Ему последовал только Андрей, а с ним Филипп, а кроме их никто другой. Да и они не знали Его, как должно, ни даже Мать Его, ни братья. Уже по совершении многих чудес евангелист заметил о братьях Его: «Ибо и братья Его не веровали в Него» (Ін. 7:5). Не знали Его и присутствовавшие на браке. Иначе они, в нужде, сами обратились бы к Нему с просьбою. Потому он и говорит: «не пришел час Мой». Меня еще не знают присутствующие; они не знают и того, что не достало вина. Дай им сперва почувствовать это. Да об этом и не от тебя Мне надлежало бы слышать. Ты Моя Мать и потому ты само чудо делаешь подозрительным. А надлежало бы самим нуждающимся обратиться ко Мне с просьбою; не потому, чтобы Я в этом нуждался, но чтобы они с большим доверием приняли этот случай. Видящий себя в нужде, когда получит то, что ему нужно, остается после того много благодарным; а кто еще не чувствует нужды, тот не почувствует вполне и живо и самого благодеяния. Для чего же, сказав: «не пришел час Мой», и таким образом отказав, Он однако сделал то, о чем говорила Ему Мать? Для того особенно, чтобы людям прекословящим и считающим Его под условиями времени, достаточно показать, что Он не подлежит времени. Если бы Он подлежал, то как бы Он сделал то, что сделал, когда еще не пришло надлежащее для того время? Он сделал это также и из почтения к Матери, чтобы не показаться во всем ей противоречащим или не могущим этого сделать, и чтобы тем не постыдить свою Мать в присутствии такого множества людей, – а она привела к Нему и слуг. Подобным образом Он говорил и хананеянке: «нехорошо взять хлеб у детей и бросить псам» (Мф. 15:26); однакож после таких слов даровал ей просимое, преклоненный ее неотступностью. Сказал также: «Я послан только к погибшим овцам дома Израилева» (Мф. 15:24), но и после этих слов исцелил дочь этой женщины.

2. Отсюда научаемся, что, хотя бы мы были недостойны, однако неотступными молениями можем сделать себя достойными получить (просимое). Потому и Мать надеялась и слуг привела с тою целью, чтобы просьба была от большого числа людей. Потому она присовокупила: «что скажет Он вам, то сделайте»(Ін. 2:5). Она знала, что Он отказывал не по немощи, но по смирению и для того, чтобы не подать мысли, будто Он сам слишком спешит к совершению чуда; потому и слуг привела. «Было же тут шесть каменных водоносов, стоявших по обычаюочищения Иудейского, вмещавших по две или по три меры. Иисус говорит им: наполните сосуды водою. И наполнили их до верха» (Ін. 2:6-7). Евангелист не без цели заметил: «по обычаю очищения Иудейского», а для того, чтобы кто-либо из неверующих не подозревал, что в сосудах были остатки вина, и поэтому, когда была влита и смешана с ними вода, то составилось некоторое, самое слабое вино. Потому евангелист и говорит: «по обычаю очищения Иудейского», показывая тем, что в сосудах тех никогда не хранилось вино. Палестина земля безводная, и там не во всяком месте можно находить источники и колодези; поэтому евреи всегда наполняли сосуды водою, чтобы не бегать на реки, когда они делались нечистыми, но иметь под рукою средство для очищения. Но почему Он не сотворил чуда прежде, чем сосуды были наполнены водою – что было бы гораздо удивительнее? Иное ведь дело – изменить готовое вещество только по качеству, иное – произвести само вещество из ничего. Конечно, это удивительнее; но для многих показалось бы не столь вероятным. Потому-то Христос нередко добровольно уменьшает величие чудес, чтобы только удобнее они могли быть приемлемы. А почему, скажешь, Он не сам произвел воду и потом обратил ее в вино, а приказал влить ее слугам? Опять по той же причине и для того, чтобы сами черпавшие воду были свидетелями чуда и чтобы оно нисколько не показалось призраком. Если бы кто-либо стал бесстыдно отвергать это, то слуги могли бы сказать: мы сами черпали воду. Кроме того Он ниспровергает этим чудом и возродившееся, противное Церкви, учение.

Есть такие, которые говорят, что существует некоторый иной создатель мира и что видимое не Им сотворено, а каким-то другим враждебным Ему богом¹⁹. Обуздывая такое безумство, Христос большую часть чудес Своих творил из готовых веществ. Если бы Создатель мира был враждебен Ему, то Он не стал бы пользоваться чужими делами для доказательства собственного могущества. Так и теперь, чтобы показать, что Он сам Тот, кто прелагает воду в виноград и обращает в вино дождь, через корень винограда, – что в растении совершается через долгое время, – в одно мгновение Он делает это на браке. Затем, как скоро слуги наполнили сосуды водою, Он говорит им: «теперь почерпните и несите к распорядителю пира. И понесли. Когда же распорядитель отведал воды, сделавшейся вином, – а он не знал, откуда это вино, знали только служители, почерпавшие воду, – тогда распорядитель зовет жениха и говорит ему: всякий человек подает сперва хорошее вино, а когда напьются, тогда худшее; а ты хорошее вино сберег доселе» (Ін. 2:8-10). Опять и здесь некоторые посмеиваются, говоря: там было собрание людей пьяных, вкус у ценителей уже был испорчен, и они неспособны были ни понимать, ни судить о том, что тут делалось, – таким образом они не могли распознать, вино ли то было, или вода, а что они были пьяны, это высказал сам архитриклин. Правда, это очень смешно. Но евангелист уничтожает и такое подозрение. Он говорит, что не гости высказывали свое мнение о случившемся, но архитриклин, который был трезв и еще не пил ничего. Ведь вы знаете, что те, которым поручается распоряжение на таких пиршествах, более всех бывают трезвы, потому что имеют только одно дело – все устроить чинно и в порядке. Поэтому для засвидетельствования чуда Христос и употребил трезвое чувство архитриклина. Он не сказал: наливайте вино возлежащим, а сказал: несите к архитриклину. «Когда же распорядитель отведал воды, сделавшейся вином, – а он не знал, откуда это вино, знали только служители, почерпавшие воду, – тогда распорядитель зовет жениха». Почему же он не пригласил слуг? Таким образом открылось бы и чудо. Причина та, что и сам Иисус не открыл совершившегося чуда, а хотел, чтобы сила Его знамений была познаваема не вдруг, но – помалу. А если бы оно в то же время было обнаружено, то рассказу слуг о Нем не поверили бы, но подумали бы, может быть, что они не в своем уме, так как приписывают это дело тому, которого тогда многие считали (человеком) обыкновенным. Сами слуги, конечно, знали это дело хорошо по собственному опыту, и не могли не верить своим рукам; но уверить в том других не имели возможности. Поэтому и сам Христос не всем открыл случившееся, а только тому, кто лучше других мог понять это, – представляя точнейшее познание о чуде будущего времени. По совершении других чудес, и это должно было сделаться достоверным. Так впоследствии, когда Он исцелил сына царедворца, евангелист в повествовании об этом дает разуметь и то, что и это чудо тогда уже сделалось более гласным. Царедворец потому особенно и призвал Иисуса, что узнал, как я говорю, об этом чуде. Это и объясняет Иоанн, когда говорит: «Иисус опять пришел в Кану Галилейскую, где претворил воду в вино» (Ін. 4:46), да и не просто в вино, а вино самое лучшее.

3. Таковы-то чудеса Христовы, что их произведения оказываются гораздо лучше и превосходные тех, которые совершаются природою. Так и в других случаях, когда Христос исправлял какой-либо поврежденный член тела, то делал его лучше членов здоровых. А что произведенного из воды было действительно вино и притом самое лучшее, об этом могли засвидетельствовать не только слуги, но и архитриклин и жених; а что оно произведено было Христом, это могли подтвердить слуги, черпавшие воду. Таким образом, если бы и не открылось чудо в то время, то не могли молчать о нем впоследствии времени. Итак, Христос много необходимых свидетельств оставлял на будущее время. Что Он претворил воду в вино, на это Он имел свидетелями слуг; а что это было вино хорошее, на то – свидетели архитриклин и жених. Вероятно, жених отвечал что-нибудь на слова архитриклина; но евангелист, поспешая к делам важнейшим, коснулся только самого чуда, а прочее миновал. Нужно было, конечно, знать, что Христос претворил воду в вино; но что сказал жених архитриклину, присовокуплять это евангелист не почитал нужным. Между тем многие чудеса, будучи сперва мало известны в подробностях, с течением времени стали более известны, потому что были рассказаны во всех своих подробностях людьми, бывшими вначале очевидцами их. Но как в то время Иисус претворил воду в вино, так и тогда и ныне не перестает прелагать нравы людей слабых и рассеянных. Есть, есть, говорю, люди, ничем не отличающиеся от воды, – так они холодны, жидки, ни в чем не тверды. Находящихся в таком состоянии людей наш долг приводить к Господу, чтобы Он благоволил нравам их, сообщить качество вина, чтобы они не рассеивались, но приобрели постоянство, на радость себе и другим.

Кто же это такие холодные люди, как не те, которые много занимаются делами настоящей жизни, которые не презирают наслаждений этого мира, любители славы и власти? Все это потоки, никогда не останавливающиеся, но постоянно с большою стремительностью несущиеся в бездну. Сегодня богатый, завтра нищ; сегодня является с глашатаем, на колеснице, в сопровождении множества жезлоносцев, а на другой день нередко поселяется в темнице, уступая, и против воли, другому это самопрельщение. Таким же образом, преданный роскоши и пресыщению, как бы ни наполнял своего чрева, даже на один день не может удержать в себе этого запаса, но, с испражнением его, принуждается собирать новые запасы, не различаясь таким образом ничем от потока. Как в потоке, едва минует одна струя, за ней выступает другая, так и здесь, истлевает одна пища – и нам нужна другая. Таково свойство житейских вещей: они никогда не останавливаются, но всегда текут и одна за другою увлекаются. Что же касается до удовольствий сластолюбия, то они не только текут и проходят, но еще приносят нам много тревог. Когда им предаются с увлечением, то они и крепость тела ослабляют и душу лишают мужества. И не так сильное течение рек размывает берега и обрушивает их, как сластолюбие и пресыщение подрывает все опоры нашего здоровья. Пойди в больницу и спроси об этом, – там узнаешь, что отсюда происходят почти все болезни. Умеренная и простая трапеза – мать здоровья. Так называют ее и врачи, признавая здоровым – не наедаться досыта. Умеренность в пище, говорят они, и есть здоровье; а пища скудная – мать здоровья. Если же умеренность в пище источник здоровья, то явно, что пресыщение источник болезней и недугов и рождает такие страдания, которые превышают и само искусство врачей. И действительно, боли в ногах, боли в голове, в глазах, в руках, дрожание всего тела, удары, желтуха, продолжительные острые горячки и многие другие болезни (теперь не время перечислять все) обыкновенно рождаются не от воздержания и благоразумного образа жизни, а от объедения и пресыщения. Если же хочешь знать и болезни души, отсюда рождающиеся, то увидишь, что любостяжание, разврат, уныние, леность, любострастие и все непотребства отсюда ведут свое начало. Души людей, питающихся такими трапезами, ничем не лучше ослов: так терзают их эти звери. Говорить ли еще о том, сколько скорбей и неприятностей получают преданные пресыщению? Всех их исчислить невозможно. Покажу все в одном и самом главном. Они никогда с удовольствием не наслаждаются своим столом, даже самым роскошным. Воздержность – мать как здоровья, так и удовольствия; а пресыщение – источник и корень как болезней, так и неудовольствия. Где пресыщение, там не может уже быть охоты (к пище); а где нет охоты, там может ли быть удовольствие? Поэтому между людьми бедными мы находим таких, которые не только благоразумнее и здоровее богатых, но и больше их имеют веселья. Обо всем этом размышляя, будем убегать пресыщения и пьянства не только за трапезой, но и при всех житейских обстоятельствах. Вместо того будем лучше искать наслаждений духовных и, по выражению пророка, «Утешайся Господом» («Утешайся, – говорит он, – Господом, и Он исполнит желания сердца твоего» (Пс. 36:4)), чтобы нам вкусить и здешних и будущих благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * *

¹⁹Это лжеучение манихеев.

 

Беседа 23

Ін. 2:11. Так положил Иисус начало чудесам в Кане Галилейской…

1.Претворение воды в вино есть первое чудо Иисуса Христа. – На каких свидетельствах покоится достоверность этого чуда, приведшего учеников к вере. – 2. Иисус Христос изгоняет продавцов из храма. – То же было и еще раз в конце Его проповеди. – 3. Почему Иисус Христос делал неясные предсказания. – Апостолы не знали о воскресении. – Почему Иисус Христос не открыл им этого? – Люди больше верят самым фактам, чем словам. – Св. Дух напомнил апостолам обо всем, что говорил им Иисус Христос. – Величие добродетели апостолов. – Похвала им. – Увещание к милостыне, без которой нельзя войти во врата небесные.

1. Часто и сильно нападает дьявол, осаждая со всех сторон наше спасение. Потому надобно бодрствовать и трезвиться и отовсюду преграждать ему приступ. Как скоро он встретит хотя малый какой-либо случай, то уже приготовляет себе свободный доступ, и мало-помалу вводит всю свою силу. Итак, если мы сколько-нибудь дорожим нашим спасением, то не попустим ему и малых нападений на нас, чтобы через то предотвратить большие. Да и крайне безумно было бы – когда он показывает такое старание погубить нашу душу, нам со своей стороны не постоять даже и в равной мере за наше собственное спасение. Это не спроста сказано мною; а я боюсь, чтобы и ныне, незаметно для нас, не вторгся внутрь нашего двора этот волк, и не похитил какой-нибудь овцы, по нерадению или по злому навету уклоняющейся от стада и от настоящих наших бесед. Если бы раны были чувственные и только тело получало удары, то не трудно было бы распознавать его злоумышления. Но как душа незрима и она-то именно получает раны, то и нужно нам много бодрствовать, чтобы каждый испытывал сам себя: «Ибо кто из человеков знает, что в человеке, кроме духа человеческого, живущего в нем?»(1Кор. 2:11). Слово простирается ко всем и врачевание предлагается общее для всех нуждающихся, но дело каждого из слушающих самому принимать то, что нужно в его болезни. Я не знаю больных, не знаю и здоровых; потому предлагаю всякого рода поучения, потребные в болезнях всякого рода: обличаю то корыстолюбие, то объедение; иногда осуждаю любострастие; иной раз восхваляю милосердие и убеждаю к нему; иной раз – другие добродетели. Я опасаюсь, чтобы, рассуждая в поучении об одной болезни, не забыть уврачевать других, тогда как вы страдаете ими. Если бы здесь при моей беседе присутствовал только один слушатель, я не считал бы слишком нужным разнообразить свои поучения; но как в таком множестве людей конечно есть и много болезней, то не излишне нам разнообразить назидание: слово, обращенное ко всем, без сомнения принесет свою пользу. Поэтому-то и содержание Писания разнообразно, и говорит нам о бесчисленном множестве предметов, так как обращает слово свое к общему естеству всех людей. А в таком множестве людей, без сомнения, есть всякого рода болезни душевные, хотя и не все во всех. Потому, очищая себя от них, будем же внимать слову Божию, и, сосредоточив в нем наши мысли, выслушаем нынешнее его чтение. Что же это такое? «Так положил, – говорит Писание, – Иисус начало чудесам в Кане Галилейской». Некоторые, как я и прежде говорил, утверждают, что это не было началом вообще. Как же иначе, говорят, если тут прибавлено именно: «в Канне Галилейской»? «Так положил, – сказано, – начало в Кане». Но я не стану входить в дальнейшее исследование об этом; мы уже прежде доказали, что Он начал творить знамения после крещения, и прежде крещения не совершал никаких чудес. А это ли именно, или другое знамение было первым из совершенных Им после крещения, об этом, мне кажется, нет надобности слишком много рассуждать.

«И явил славу Свою». Каким образом? Ведь свидетелями события были не многие, а только служители, архитриклин и жених? Как же Он явил славу Свою? Он явил ее со Своей стороны. А если и не тогда, то впоследствии должны были все услышать об этом чуде, так как оно доныне прославляется и не забыто. Но что в тот день не все узнали об этом, видно из последующего. Евангелист, сказав: «явил славу Свою», присовокупляет: «и уверовали в Него ученики Его» (Ін. 2:11), т.е. те, которые и прежде того уже дивились Ему. Видишь ли, что нужно было тогда в особенности творить знамения, когда присутствовали люди добросовестные и внимательные к событиям? Такие и скорее могли веровать и более внимания обращать на события. Да и как Он мог бы быть познан без знамений. Учение же и пророчество, соединенные с чудотворениями, могут расположить души слушателей к тому, чтобы они с усердием внимали событиям, как скоро душа уже наперед к тому приготовлена. Поэтому-то евангелисты не редко говорят, что в иных местах Он не сотворил знамений по причине превратного направления людей, живущих там. «После сего пришел Он в Капернаум, Сам и Матерь Его, и братья его, и ученики Его; и там пробыли немного дней» (Ін. 2:12). Для чего Он приходит в Капернаум с Матерью? Там Он не сотворил никакого чуда, и жители того города не были из числа благорасположенных к Нему, а притом были еще и самые развращенные: это и сам Христос заметил, сказав: «И ты, Капернаум, до неба вознесшийся, до ада низвергнешься» (Лк. 10:15). Итак, для чего же Он приходит туда? Мне кажется, что, намереваясь спустя немного времени отправиться в Иерусалим, Он для того тогда пошел в Капернаум, чтобы не всюду водить с собою братьев и Мать. Таким образом, отправившись туда и пробыв немного времени из уважения к Матери, Он оставил там свою Родительницу, и потом опять начинает творить чудеса. Потому и сказано, что Он «пришел в Иерусалим» (Ін. 2:13). Следовательно, Он крестился не задолго до Пасхи. Но что Он делает, прибывши в Иерусалим? Дело, выражающее Его великую власть. Меновщиков денег, торжников, которые продавали голубей, волов и овец, затем и пребывали там, Он изгоняет вон.

2. Другой евангелист повествует, что, изгоняя их, Он говорил: «дом Мой домом молитвынаречется; а вы сделали его вертепом разбойников»(Мф. 21:13); а св. Иоанн выражает это так: «дома Отца Моего не делайте домом торговли» (Ін. 2:16). Но евангелисты не противоречат друг другу; а дают видеть, что Он сделал это в два раза, и что оба случая были не в одно и тоже время: в первый раз Он совершил это в начале (своей проповеди), а во второй – когда уже шел на страдания. Потому в последний-то раз употребил Он и сильнейшие выражения, назвав то место вертепом разбойников; а в начале знамений не так, но употребил более кроткое обличение. Итак вероятно, что Он сделал это в два раза. Для чего же, скажешь ты, Христос сделал это, и притом употребил такую строгость, как Он нигде – кажется – не делал, даже и в тех случаях, когда Его оскорбляли, поносили, называли самарянином и даже одержимым бесами? А здесь Он даже не удовольствовался одними только словами; но и взял бич, и таким образом изгнал их. Между тем иудеи, когда Он другим благодетельствовал, обвиняют Его и ожесточаются; а когда им, по-видимому, надлежало бы от Его прещения придти в гнев, не поступают с Ним таким образом; они не порицают или не оскорбляют Его; а что говорят? «Каким знамением докажешь Ты нам, что имеешь власть так поступать?» (Ін. 2:18). Видишь ли крайнюю завистливость их, – как благодеяния, другим оказанные, более всего раздражали их? Итак, в один раз Он говорил, что храм сделался от них вертепом разбойников, показывая тем, что продаваемое было приобретено воровством, грабительством и лихоимством, и что они обогащались несчастьями других; а в другой раз – домом купли, изобличая бесстыдство их в торговле. Но для чего Он сделал это? Так как, впоследствии времени, Он стал исцелять в субботу и делать многое такое, что казалось им преступлением закона, то чтобы не считали Его богопротивником и делающим это вопреки воли Отца, Он этим случаем и предупреждает такую мысль их.

Тот, кто показал столь великую ревность о доме, конечно, не имел намерения противиться Владыке дома, в нем чтимому. Правда, и предшествовавшие годы, в которые Он жил согласно с законом, могли достаточно показать Его уважение к Законодателю и то, что Он не пришел узаконить что-либо противное Ему. Но как эти годы, вероятно, с течением времени преданы забвению, да и не всем были известны (потому что Он воспитывался в доме бедном и незнатном), то Он и делает это в присутствии всего народа, собравшегося по случаю приближения праздника, и притом с опасностью для Себя самого. Он не просто выгнал их; но и столы низверг, и деньги рассыпал, давая им из этого понять, что подвергающий Себя опасности за благочиние в доме не станет презирать Владыку дома. Если бы Он делал это притворно, то мог бы употребить только убеждение; а подвергать Себя опасностям – это слишком смело. Ведь не маловажное дело предать Себя такой ярости торжников, ожесточать против Себя невежественную толпу людей корчемных, посрамляя их и вводя в убытки: это свойственно не лицемеру, а человеку готовому потерпеть все за благополепие дома. Потому Он не делами только, но и самими словами своими выражает единение свое с Домовладыкою; не говорит: дом святой, а дом Отца моего. Вот, называет Его и Отцом своим, и они не негодуют на это: думали, что Он говорит так вообще. Но когда впоследствии стал Он выражать это яснее, так что внушал мысль о своем равенстве с Отцом, тогда они приходили в ярость. Что же они теперь? «Каким знамением,– говорят, – докажешь Ты нам, что имеешь власть так поступать?» О, крайнее безумие! Им нужно знамение, чтобы отстать от худых дел, и освободить дом Божий от такого уничижения! А возыметь столь великую ревность о доме Божьем разве не есть величайшее знамение добродетели? Благонамеренные люди оказались и здесь: «при сем ученики Его вспомнили, что написано: ревность по доме Твоем снедает Меня» (Ін. 2:17; Пс. 68:10). Но иудеи не вспомнили о пророчестве, а говорили: «каким знамением докажешь Ты нам», с одной стороны жалея о потере своей постыдной прибыли, и надеясь воспрепятствовать Ему в том, с другой желая вызвать Его к совершению чуда, чтобы унизить поступок Его. Потому Он и не дает им знамения. Так и прежде, когда они приступали и требовали чуда, Он отвечал им: «Род лукавый и прелюбодейный знамения ищет, и знамение не дастся ему, кроме знамения Ионы пророка» (Мф. 16:4). Впрочем, тогда Он отвечал им яснее, а теперь более загадочным образом. А делает Он это по причине крайней их бесчувственности. Тот, кто предупреждал не просивших и давал им знамения, Тот – конечно – не отказал бы требовавшим, если бы не видел в них мыслей злых и лукавых и коварного их намерения. Заметь, какой злобы исполнен и самый вопрос их. Им следовало бы похвалить Его усердие и ревность; следовало бы изумляться тому, какую заботливость Он оказывает о доме Божьем; а они обвиняют Его, утверждая, что здесь корчемствовать позволительно, а прекращать корчемство не позволительно, если не будет показано какое-либо знамение. Что же Христос? «Разрушьте, – говорит, – храм сей, и Я в три дня воздвигну его» (Ін. 2:19). Он и много такого говорил, что тогдашним слушателям не было понятно, а только впоследствии могло быть ясно. Для чего же Он делал это? Чтобы доказалось Его предвидение будущих событий, когда исполнится предсказанное, – как действительно случилось и относительно этого пророчества. «Когда же воскрес, – сказано, – Он из мертвых, то ученики Его вспомнили, что Он говорил это, и поверили Писанию и слову, которое сказал Иисус» (Ін. 2:22). А в то время, когда Он говорил, они недоумевали, каким образом может исполниться сказанное; другие же возражали так: «сей храм строился сорок шесть лет, и Ты в три дня воздвигнешь его?» (Ін. 2:20). Они говорят: сорок шесть лет, разумея построение последнего храма, потому что первый был окончен в двадцать лет.

3. Почему же Он не объяснил этой притчи, и не сказал: Я говорю не об этом храме, но о плоти Моей? Уже впоследствии евангелист, когда писал Евангелие, то истолковал это изречение; а сам Он в то время умолчал? Почему же умолчал? Потому что они не приняли бы слов Его: если даже ученики Его не были тогда способны разуметь сказанное, то тем более – народ. «Когда же, – говорит евангелист, – воскрес Он из мертвых, то ученики Его вспомнили, что Он говорил это, и поверили Писанию». Два предмета здесь представлялись им: Его воскресение, и вопрос еще более важный: Бог ли был Тот, кто обитал в этом храме? То и другое Он давал разуметь в словах: «разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его». Это и Павел представляет, как не малое знамение божественности Его, говоря так: «и открылся Сыном Божиим в силе, по духу святыни, через воскресение из мертвых, о Иисусе Христе»(Рим. 1:4). Почему же Он именно это знамение дает и там и здесь и везде, говоря или так: «когда Я вознесен буду от земли»(Ін. 12:32), или: «когда вознесете Сына Человеческого, тогда узнаете, что это Я» (Ін. 8:28); также: «знамение не дастся ему, кроме знамения Ионы» (Мф. 16:4), и здесь опять: «в три дня воздвигну его»? Да то в особенности и показывало в Нем не простого человека, что Он мог одержать победу над смертью и так скоро разрушить долговременное ее владычество и прекратить тяжкую брань. Потому и говорит: «тогда узнаете». Когда это? Когда воскресши привлеку к себе вселенную (Ін. 12:32), – тогда-то уразумеете, что и это сделал Я, как Бог и истинный Сын Божий, наказывая за оскорбление Отца. Почему же Он не сказал, какие нужны были знамения для прекращения бывшего зла, а только обещал дать знамение? Потому что таким образом Он еще более ожесточил бы их, а теперь более поразил. Впрочем, они ничего не сказали на это; им казалось, что Он говорит нечто невероятное, и потому они не продолжали еще спрашивать Его; они оставили это без внимания, как дело несбыточное. Но если бы они имели смысл, то, хотя бы это и казалось им тогда невероятным, – по крайней мере, впоследствии времени, когда Он сотворил уже множество знамений, они могли бы придти и спросить Его о том, чтобы разрешить свое недоумение. Но как они были несмысленны, то на одни слова Его вовсе не обращали внимания, а другие выслушивали со злым умыслом. Потому и Христос говорил им в притчах.

Но представляется еще такой вопрос: каким образом ученики не знали, что ему надлежало воскреснуть из мертвых? Это потому, что они тогда еще не были удостоены благодати Святого Духа. Поэтому, хотя часто слышали слово о воскресении, но нисколько не разумели, а только рассуждали между собою, что бы это значило. В самом деле, весьма странно и дивно было слышать, чтобы кто-нибудь мог воскресить самого себя и воскресить таким образом. Потому и Петр подвергся упреку, когда, не разумея ничего о воскресении, сказал: «будь милостив к Себе, Господи» (Мф. 16:22). Да и Христос ясно не открывал им этого прежде самого события, чтобы они не соблазнялись, – так как вначале еще не верили словам Его, по причине великой их странности, и потому, что еще не знали ясно, кто Он. Тому, о чем громко вопияли сами события, никто не мог не верить; а что говорилось только на словах, тому конечно не все хотели верить. Поэтому сначала Он оставил это учение прикровенным; когда же самим делом доказал истину слов Своих, тогда наконец сообщил и разумение их и такую благодать Духа, что ученики Его все вдруг постигли. «Дух Святый напомнит вам все» (Ін. 14:26). Если они, потеряв все уважение к Нему в один вечер, разбежались и даже говорили, что и не знают Его, не получив особенной благодати Духа, то едва ли бы они припомнили все сделанное и сказанное Христом во все время (жизни Его). Если же, скажешь ты, они должны были услышать все от Духа, а сами не могли удержать в памяти всего учения Христова, то какая была им нужда пребывать со Христом? Но это было нужно потому, что Дух собственно не учил их, а только приводил на память то, что прежде говорил Христос; но и послание Духа для напоминания им сказанного не мало содействовало славе Христовой. Итак, сначала это было милостью Божьею, что на них ниспослана благодать Духа столь великая и обильная; а после было уже их добродетелью то, что они усвоили себе этот дар. Они показали жизнь светлую, великую мудрость и великие подвиги, и презирали жизнь настоящую, ни во что вменяли все человеческое, но были выше всего, и, как легкие орлы, парящие на высоту, делами своими достигали самого неба, чем и приобрели неизреченную благодать Духа. Будем же подражать им и мы, и не угасим светильников наших, но соблюдем в них свет милосердием. Таким именно образом поддерживается пламень этого огня. Будем же собирать елей в сосуды, пока мы находимся здесь, потому что по отшествии туда уже нельзя купить его; приобрести его можно не иначе, как только через руки бедных. Будем собирать его здесь в обилии, если хотим войти (в чертог) с Женихом; иначе должны будем остаться вне чертога. Невозможно, совершенно невозможно войти в преддверие царства без милосердия, хотя бы мы совершили множество других добрых дел. Потому будем оказывать милосердие с полным усердием, чтобы насладиться неизреченных благ, которых и да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, которому вечная слава и держава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 24

Ін. 2:23. И когда Он был в Иерусалиме на празднике Пасхи, то многие уверовали во имя Его.

1.Те, которых привлекало к Иисусу Христу Его учение, были более тверды и устойчивы в вере, чем привлеченные знамениями. – Почему Он не совершал более чудес. – 2. Никодим, слабость и несовершенство его веры. – Снисходительность Иисуса Христа. – 3. Не должно с чрезмерною любознательностью проникать в священные тайны. – Не подчиняя свой разум вере, люди впадают во множество нелепостей. – Разум человеческий, не озаренный свыше, производит лишь тьму. – Богатства суть шипы, которые царапают и ранят нас.

1. Между людьми того времени²⁰одни увлекались заблуждениями, другие держались истины; но и из этих последних некоторые принимали истину только на краткое время, а потом отпадали от нее. Таких-то людей Христос разумел в притче, уподобляя семенам, лежащим не глубоко, но имеющим корни на поверхности земли, которые оттого, говорил Он, скоро и гибнут. На них же и евангелист указывает здесь, когда говорит: «И когда Он был в Иерусалиме на празднике Пасхи, то многие, видя чудеса, которые Он творил, уверовали во имя Его. Но Сам Иисус не вверял Себя им»(Ін. 2:23-24). Гораздо вернее были те ученики, которые не знамениями только были привлекаемы ко Христу, но и учением Его; знамения увлекали более грубых, а более разумных – пророчества и учение. Потому те, которые были пленены учением, были тверже привлеченных знамениями; их-то и Христос ублажал, когда говорил: «блаженны невидевшие и уверовавшие» (Ін. 20:29). А что последние были не из истинных учеников, это показывает и присовокупление следующих слов: «Но Сам Иисус не вверял Себя им». Почему? «Потому что знал всех и не имел нужды, чтобы кто засвидетельствовал о человеке, ибо Сам знал, что в человеке» (Ін. 2:24-25). Смысл этих слов такой: Он не обращал внимания на одни слова, проникал в сами сердца и входил в мысли; ясно видя только временную их горячность, Он не доверял им, как уже решительным ученикам, не проповедовал им всего учения, как бы уже сделавшимся твердыми в вере. А знать, что есть в сердце людей, свойственно Тому, кто «создал сердца всех их» (Пс. 32:15), т.е. одному Богу, так как сказано: «Ты один знаешь сердце» (1Царів. 8:39). Он не имел нужды в свидетелях, чтобы знать мысли собственных своих созданий: потому и не доверял им в их временной вере. Люди, не знающие ни настоящего, ни будущего, часто без всякого разбора и говорят, и сообщают все даже таким, которые с хитростью подступают к ним и потом скоро оставляют их. Но Христос не так; Он знал все в них сокровенное. И ныне много таких, которые носят имя верующих, но непостоянны и легко всем увлекаются; потому и ныне Христос не вверяет Себя им, а весьма многое скрывает от них. Как мы вверяемся не всяким друзьям, а только искренним, так и Бог. Вот послушай, что говорит Христос ученикам: «Я уже не называю вас рабами,.. но Я назвал вас друзьями». Как и почему? «Потому что сказал вам все, что слышал от Отца Моего» (Ін. 15:15). Таким образом, иудеям, просившим знамений, Он не дал, потому что они просили, желая только искусить Его. Да и ныне, как тогда, просить знамений не значит ли искушать?

Между тем и ныне есть люди, которые ищут знамений, и говорят: почему ныне знамений нет? Но если ты верующий, каким должен быть, если любишь Христа, как следует любить, то ты не имеешь нужды в знамениях: они даются неверным. Почему же они не были даны иудеям? – спросишь ты. Нет, им-то наиболее и даны были. Если же в некоторых случаях иудеи, и требуя знамений, не получали их, то это потому, что требовали их не с тем, чтобы оставить свое неверие, а чтобы еще больше утвердиться в злобе своей. «Между фарисеями был некто, именем Никодим, один из начальников Иудейских. Он пришел к Иисусу ночью» (Ін. 3:1-2). Этот Никодим, как видно из евангелия, и после возвышал голос свой за Христа; он говорил: «судит ли закон наш человека, если прежде не выслушают его» (Ін. 7:51). Но иудеи с негодованием сказали ему: «рассмотри и увидишь, что из Галилеи не приходит пророк» (Ін. 7:52). Да и после распятия на кресте, он также показал много заботливости при погребении тела Господня. «Пришел также и Никодим, – приходивший прежде к Иисусу ночью, – и принес состав из смирны и алоя, литр около ста» (Ін. 19:39). Так и теперь он был благорасположен ко Христу, но не столько, сколько следовало, и не с надлежащею мыслью о Нем: он был еще подвержен иудейским слабостям. Потому он и приходил ночью, боясь сделать это днем. Впрочем человеколюбец Бог и при этом не отверг его, не укорил и не лишил Своего учения, а с великою кротостью беседует с ним, открывает ему весьма высокие предметы веры, хотя и гадательно, но все же открывает. Человек этот был гораздо более достоин снисхождения, нежели те, которые делали это из лукавства. Последние не заслуживали никакого прощения; а тот, хотя и достоин был обличения, но не в такой степени. Почему же евангелист ничего этого не сказал о нем? Он говорит в другом месте, что «из начальников многие уверовали в Него; но ради фарисеев не исповедывали, чтобы не быть отлученными от синагоги» (Ін. 12:42). Здесь же все это он выразил одним замечанием о приходе его в ночное время. Что же Никодим говорит? «Равви! мы знаем, что Ты учитель, пришедший от Бога; ибо таких чудес, какие Ты творишь, никто не может творить, если не будет с ним Бог» (Ін. 3:2).

2. Никодим еще долу вращается; еще человеческое понятие имеет о Христе и говорит о Нем, как о пророке, не предполагая в Нем ничего особенного по знамениям. «Мы знаем, – говорят, – что Ты учитель, пришедший от Бога». Для чего же ты приходишь ночью и тайно к Тому, кто говорит божественное и пришел от Бога? Почему не беседуешь с Ним открыто? Но Иисус и этого не сказал ему и не обличил его: Он «трости надломленной не переломит, – говорит Писание, – и льна курящегося не угасит; будет производить суд по истине»(Іс. 42:3); да и сам Он говорит: «Я пришел не судить мир, но спасти мир»(Ін. 12:47). «Таких чудес, какие Ты творишь, никто не может творить, если не будет с ним Бог». Итак, Никодим выражает еще мысль еретическую, когда говорит, что Иисус совершает дела Свои при постороннем содействии, и имеет нужду в помощи других. Что же Христос? Смотри, какое крайнее снисхождение! Он не сказал: Я нисколько не имею нужды в помощи других, но творю все Своею властью, потому что Я истинный Сын Божий и имею одинаковую силу с Родившим Меня. Он не говорил этого, потому что это было еще недоступно для слушателя. Я всегда говорю, и теперь скажу, что Христос имел намерение в то время не столько открывать собственное достоинство, сколько убеждать, что Он ничего ни делал против воли Отца. Поэтому в словах Он постоянно является кротким, а в делах – не так; но когда творит чудеса, то делает все со властью. Так Он говорит: «хочу, очистись»(Мк. 1:41); «девица, тебе говорю, встань» (Мк. 5:41); «протяни руку твою» (Мф. 12:13); «прощаются тебе грехи твои» (Лк. 5:20); «умолкни, перестань» (Мк. 4:39); «встань, возьми постель твою и иди в дом твой» (Мк. 2:11); «замолчи и выйди из него» (Лк. 4:35; Мк. 1:25); «да будет тебе по желанию твоему» (Мф. 15:28); «если кто скажет вам что-нибудь, отвечайте, что они надобны Господу» (Мф. 21:3); «ныне же будешь со Мною в раю» (Лк. 23:43); «слышали, что сказано древним: не убивай, кто же убьет, подлежит суду. А Я говорю вам, что всякий, гневающийся на брата своего напрасно, подлежит суду» (Мф. 5:21-22); «идите за Мною, и Я сделаю вас ловцами человеков» (Мф. 4:19). И во всех случаях мы видим великую власть Его. В делах никто не мог осудить Его за то, что происходило. Да и как это было возможно? Если бы слова Его не сбывались и не исполнялись сообразно Его повелению, то мог бы кто-нибудь из иудеев сказать, что повеления Его происходили от тщеславия; а так как все они исполнялись, то совершение событий невольно заграждало уста их. Что же касается до слов, то иудеи могли бы, по бесстыдству своему, обвинять Его в тщеславии.

Так и теперь, в беседе с Никодимом, Он ясно не высказывает ничего высокого, но загадочным образом возводит его от унизительных мыслей, научая, что Он сам по себе силен творить чудеса, так как Отец родил Его совершенным, всесильным в самом Себе и не имеющим ничего несовершенного. Но посмотрим, как именно Он это доказывает. Никодим говорит: «Равви! мы знаем, что Ты учитель, пришедший от Бога; ибо таких чудес, какие Ты творишь, никто не может творить, если не будет с ним Бог» (Ін. 3:2). Он думал, что, говоря о Христе, он сказал нечто великое. Что же Христос? Показывает ему, что он еще не достиг и преддверия истинного ведения, не стоит даже и перед вратами его, но еще блуждает где-то вне царствия – и он сам, и всякий, кто стал бы говорить таким образом; что еще не проник в истинное ведение тот, кто имеет такое понятие о Единородном. Что же именно говорит Христос? «истинно, истинно говорю тебе, если кто не родится свыше, не может увидеть Царствия Божия» (Ін. 3:3). Т. е., если ты не родишься свыше и не получишь точного познания о предметах веры, то будешь блуждать и останешься далеко вне царствия небесного. Впрочем Он не говорит так ясно, но чтобы не сделать слов Своих слишком тягостными, не прямо к нему обращается, а говорит неопределенно: «если кто не родится», как бы так говоря: если ты или другой кто-либо думает обо Мне таким образом, то вы находитесь вне царствия. Если бы не такой именно смысл заключался в словах Его, то ответ не соответствовал бы словам Никодима. Если бы услышали это иудеи, то они ушли бы со смехом; но Никодим и в этом случае показывает свою любознательность. Для того-то Христос часто и говорил не ясно, чтобы побудить слушателей к вопросам и сделать их более внимательными. Ясно сказанное нередко проходит мимо слуха, а неясное делает слушателя внимательнее и усерднее. Итак, слова Христовы имеют такой смысл: если ты не родишься свыше, если не приобщишься Духа посредством бани пакибытия, то не сможешь получить надлежащего обо Мне понятия; а это (твое) понятие не духовное, но душевное. Впрочем он говорит таким образом не с тем, чтобы поразить Никодима, излагавшего собственное мнение, сколько он мог вместить, но чтобы незаметным образом возвести его к высшему разумению: «если, – говорит Он, – кто не родится свыше». Под словом – свыше здесь одни разумеют: с неба, другие: снова. Тому, говорит Он, кто не родился таким образом, невозможно увидеть царствия Божия, разумея здесь Себя самого и показывая, что Он был не тем только, что видели в Нем, и что нужны еще другие глаза, чтобы видеть в Нем Христа. Никодим, услышав это, говорит: «как может человек родиться, будучи стар?» (Ін. 3:4). Как? Ты называешь Его учителем и говоришь, что Он пришел от Бога, а слов Его не принимаешь и высказываешь учителю мысль, выражающую странное недоумение? Это как – есть выражение людей не очень верующих, есть недоумение мыслящих земное. Так и Сара смеялась, когда говорила: как? Так и многие другие, с подобными вопросами, отпали от веры.

3. Так и еретики упорствуют в ереси, предлагая такие же вопросы. Одни из них говорят: как воплотился? Другие: как родился? И таким образом слабым своим умом подчиняют Существо беспредельное. Зная это, нам должно избегать такого неуместного любопытства. Возбуждающие такие вопросы и не узнают того: как, и отпадут от православия. Так и Никодим с недоумением спрашивает о способе. Он понял, что сказанное относится и к нему; оттого смущается, колеблется, приходит в затруднение – потому, что пришедши (к И.Христу), как к человеку, он слышит нечто вышечеловеческое, чего еще никто никогда не слышал; он с одной стороны возвышается до высоты предлагаемого учения, с другой окружается мраком и не знает, на чем остановиться, увлекаясь туда и сюда и отпадая от веры. Потому и продолжает представлять это, как дело невозможное, чтобы вызвать Его к яснейшему изложению учения: «неужели, – говорит, – может он в другой раз войти в утробу матери своей и родиться?»(Ін. 3:4). Видите, как говорит смешно человек, подчиняющий духовное собственным понятиям; он находится как бы в бреду и опьянении, как скоро начинает сказанное исследовать более, нежели сколько угодно Богу, а не принимает в простоте веры. Он слышит о духовном рождении, но не думает о духовном, а низводит сказанное до уничижения плоти, и столь великое и высокое учение подводит под естественный порядок вещей. Вот почему он выдумывает вопросы и смешные недоумения. Потому-то и Павел говорит, что «душевный человек не принимает того, что от Духа Божия»(1Кор. 2:14). Впрочем Никодим и после этого соблюдает уважение ко Христу: не стал смеяться над словами Его, а только, считая дело невозможным, молчал. Два предмета были ему не постижимы: такое рождение и царствие. У иудеев никогда не было слышно даже названия такого рождения и такого царствия. Впрочем Никодим пока останавливается на первом, так как этот предмет наиболее поразил его ум.

Зная это, не будем же испытывать своим умом Таин божественных, не станем подводить их под порядок обыкновенных у нас вещей, и подчинять законам естества; но будем разуметь все благочестиво, веруя тому, что сказано в Писаниях. Слишком любопытствующий исследователь не приобретает никакой пользы, и кроме того, что не находит искомого, подвергается еще крайнему осуждению. Ты слышишь, что (Отец) родил? Веруй тому, что слышишь: но как (родил), этого не испытывай, чтобы через то не отвергнуть и самого рождения, – что было бы крайне безрассудно. Если Никодим, услышав о рождении, не об этом неизреченном, а о рождении по благодати, впал во мрак и недоумение, оттого, что не предполагал в нем ничего высокого, а мыслил только человеческое и земное, то испытывающие и изведывающие рождение страшное и превосходящее всякое слово и разумение – какого достойны могут быть наказания? Ничто не производит столько мрака, сколько ум человеческий, рассуждающий обо всем по земному и не принимающий озарения свыше. Земные помыслы заключают в себе много нечистоты. Потому и нужны нам струи небесные, чтобы, по уничтожении тины, дух наш, по мере своей чистоты, возносился горе и приобщался небесного учения. А это может быть тогда, когда мы покажем в себе и душу благомыслящую и жизнь правую: может ведь, истинно может помрачиться наш ум не только от неуместного любопытства, но и от развращенного образа жизни. Потому и Павел говорил коринфянам: «Я питал вас молоком, а не твердою пищею, ибо вы были еще не в силах, да и теперь не в силах, потому что вы еще плотские. Ибо если между вами зависть, споры и разногласия, то не плотские ли вы?» (1Кор. 3:2-3). Также в послании к евреям и во многих других местах, как всякий может видеть, Павел полагает это самое причиною неправых учений, потому что преданная страстям душа не может постигать ничего великого и благородного; но, как бы помраченная гноетечением из очей, страдает самою тяжкою слепотою. Итак, очистим самих себя, просветимся светом ведения и не будем сеять в тернии. А что значит это терние, вы знаете, хотя мы и не будем говорить об этом: вы часто слышали, что Христос именем терния называет попечения житейские и обольщения богатства; да и справедливо. Как первое (терние) бесплодно, так и последнее; как то уязвляет прикасающихся к нему, так и эти страсти; как терние легко потребляется огнем, и ненавистно для земледельца, так и мирские дела; как в тернии скрываются дикие звери, ехидны и скорпионы, так и в обольщениях богатства. Но воспримем огонь Духа, чтобы и терние потребить, и зверей изгнать, и ниву очистить для Земледельца; а после очищения оросим ее духовными струями; насадим плодоносную маслину, растение самое нежное, всегда цветущее, светоносное, питательное и укрепляющее здоровье. Все это заключает в себе милосердие, которое есть как бы печать для приобретших его. Это растение не увядает даже и от приближения смерти, но всегда стоит, просвещая ум, питая душу и делает ее силы крепчайшими. Если мы будем постоянно иметь его, то сможем с дерзновением узреть и Жениха и войти в брачный чертог, – чего да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

* * *

²⁰Т.е. между современниками Иисуса Христа.

 

Беседа 25

Ін. 3:5. Иисус отвечал: истинно, истинно говорю тебе, если кто не родится от воды и Духа, не может войти в Царствие Божие.

1.Никодим не понял слов Спасителя потому, что хотел рассуждать о духовных предметах по-человечески. – Если человек не рождается от воды и Духа, он не может войти в Царство Небесное. – 2 и 3. Вера в невидимое. – Различие между первым и вторым творением. – В первом творении Творец воспользовался землей для создания человека; во втором Св. Дух пользуется водою. – Первый человек был создан с душою живою, второй исполнен Духа животворящего. – Первый человек нуждался в помощи, второй, получая благодать Духа Святого, не нуждается ни в какой иной помощи. – Почему вода нужна для крещения? – Обряд крещения. – Великие тайны, совершенные для нас Иисусом Христом, как побуждения для нас вести добрую жизнь. Оглашенные и их положение в отношении к верным. – Польза милостыни и даров, приносимых Иисусу Христу и малым сим.

1. Малые дети каждый день ходят к учителям, берут уроки и дают в них отчет, и не прерывают этого занятия; бывает и то, что они к дням присоединяют и ночи; и вы заставляете их делать это из-за предметов тленных и временных. Но от вас, людей возрастных, мы не требуем такого труда, какого вы от своих детей. Не каждый день, а только два дня в седмицу мы приглашаем вас к слушанию поучений и притом только на малую часть дня, чтобы облегчить для вас этот труд. Для того и содержание Писания мы разделяем на малые части, чтобы вы удобнее могли усвоять их, влагать в сокровищницу разума и так запечатлевать в памяти, чтобы вы и сами могли передавать все (другим) в точности, если только не будет кто слишком сонлив и нерадив или ленивее малого отрока.

Итак, приступим опять к продолжению прежде сказанного и посмотрим, как Никодиму, ниспавшему долу, прилагающему слова Христовы к земному рождению и говорящему, что невозможно устаревшему человеку снова родиться, Христос открывает яснее образ этого рождения. Хотя и это изъяснение еще представляет некоторые затруднения для рассуждающего по-человечески, но с тем вместе уже достаточно для того, чтобы слущающего возвести от уничиженного образа мыслей. Что же Христос говорит? «Истинно, истинно говорю тебе, если кто не родится от воды и Духа, не может войти в Царствие Божие». Вот что этим Он дает разуметь: ты считаешь это невозможным; а Я говорю, что это очень возможно, даже и необходимо, и иначе спастись невозможно. А Необходимое Бог соделал для нас и удобным. Рождение земное есть рождение по плоти, от персти, а потому для него и заграждено все небесное, потому что что общего между землею и небом? Но другое рождение, как рождение от Духа, удобно отверзает нам небесные врата.

Слышите вы все, чуждые просвещения²¹: ужаснитесь, возрыдайте! Страшна эта угроза, страшно определение! Невозможно, говорит Христос, тому, кто не родится водою и духом, войти в царствие небесное, потому что он еще носит одежду смерти, одежду проклятия, одежду тления, – еще не получил знамения Господнего, он еще не свой, а чужой; не имеет условленного в царстве знака. «Если кто не родится от воды и Духа, не может войти в Царствие Божие». Но Никодим и этого не понял. Нет ничего хуже, как подвергать духовные предметы умствованиям. Это и недопустило Никодима представить себе что-либо великое и возвышенное. Но для того мы и называемся верными, чтобы, оставляя немощь дольних помыслов, восходили на высоту веры, и в ее учении полагали свое высшее благо. Если бы так поступил Никодим, то дело не представилось бы ему невозможным. Итак, что же Христос? Отклоняя его от такого пресмыкающегося долу образа мыслей, показывая, что не о плотском рождении Он беседует, Христос говорит: «если кто не родится от воды и Духа, не может войти в Царствие Божие». Он говорил это, желая угрозою привлечь Никодима к вере, – убедить, чтобы он не признавал этого дела невозможным, и стараясь отвлечь его от предположения в этом деле плотского рождения. Никодим, говорит Он, Я говорю о другом рождении. Для чего же ты склоняешь речь к земле? Для чего это дело подчиняешь естественным законам? Рождение это выше естественного рождения, и не имеет ничего общего с вашим. Хотя называется рождением и то и другое, однако, при общем наименовании, они различаются на деле. Отстань от общепринятых понятий; Я ввожу в мир иное рождение; Я хочу, чтобы люди рождались иным образом; Я пришел с необычайным способом создания. Вначале Я создал человека из земли и воды, но это создание оказалось негодным, этот сосуд разбился; затем Я уже не хочу творить из земли и воды, а от воды и духа. А если кто спросит: как от воды? – спрошу и я: как от земли? Как брение преобразовалось в различные виды? Каким образом из вещества однородного (земля ведь одна) произошли творения различные и разнообразные? Откуда кости, нервы, кровеносные и сухие жилы? Откуда перепонки, кровяные сосуды, хрящи, оболочки, печень, селезенка, сердце? Откуда кожа, кровь, слизь, желчь? Откуда столько отправлений? Откуда разнообразие цветов? Это – не из земли и не из брения. Каким образом земля, принимая семена, произращает их; а плоть, та же земля, принимая семена, подвергает их гниению? Как земля бросаемые в нее семена питает; а плоть питается ими, но не питает их? Например: земля, принимая воду, производит вино, а плоть, часто принимая вино, обращает его в воду. Итак, откуда видно, что тело происходит из земли, тогда как земля, как я сказал, имеет свойства, противоположные телу? Умом я постигнуть этого не могу, принимаю только верою. Если же ежедневно бывающие и осязаемые дела требуют веры, тем более – дела неизреченные и духовные. Как бездушная неподвижная земля, по воле Божьей, приняла такую силу, и в ней происходят такие дивные дела, таким же образом, и при действии Духа на воду, легко совершаются те изумительные и превышающие разум дела.

2. Итак, не оставайся в неверии потому только, что ты не видишь этого. Ты не видишь и души, однакож веришь, что у тебя есть душа и что она нечто другое, а не тело. Но Христос вразумляет Никодима не этим, а другим примером. Хотя душа и бестелесна, однакож Он не указал на нее потому, что Никодим имел еще слишком грубые о ней понятия. Но Христос приводит в пример нечто другое, что не имеет ничего общего с грубостью тел, но и не возвышается до природы существ бестелесных. Это – движение ветра. Прежде всего Он начинает с воды, которая, тоньше земли, но грубее ветра. Как в начале в основание (творения) положена была земля, все же дело принадлежало Создателю, так теперь в основание полагается вода, а все дело (возрождения) принадлежит благодати Духа. И тогда – «человек.. стал душею живущею», ныне же «есть дух животворящий»(1Кор. 15:45). Но различие между тем и другим велико. Душа не сообщает жизни другому существу; а Дух не только живет сам по себе, но сообщает жизнь и другим существам. Так апостолы и мертвых воскрешали. Тогда, уже по совершении творения, наконец был создан человек; а ныне, напротив, новый человек творится прежде новой твари: сперва он рождается, а потом уже мир преобразуется. И как в начале (Бог) создал человека всецелым, так и ныне всецело образует его. Но тогда он говорил: «сотворим ему помощника»(Бут. 2:18), а здесь – ничего подобного. Принявший благодать Духа может ли нуждаться в другом каком-либо помощнике? Принадлежащий к телу Христову какую имеет нужду в чьем-либо содействии? Тогда сотворен человек по образу Божию; а ныне соединен с самим Богом. Тогда Бог повелел ему обладать рыбами и зверями; а теперь вознес начаток наш превыше небес. Тогда дал для жительства рай; а ныне отверз для нас небо. Тогда человек создан был в шестой день, так как этим временем должно было окончиться и творение; а ныне – в первый день, и в самом начале, как и свет. Из всего этого ясно, что совершающееся ныне принадлежит к другой, лучшей жизни и состоянию, не имеющему конца.

Первое творение Адама было творение из земли, а после него создание жены из ребра, потом происхождение Авеля от семени. Но мы не можем ни постигнуть, ни изобразить словом этих творений, хотя все они самые вещественные. Как же мы можем дать отчет относительно духовного рождения через крещение, – рождение, которое гораздо выше тех? И каких можно требовать от нас соображений об этом рождении – чудном и необычайном? При совершении его предстоят и ангелы; но изъяснить способ этого дивного рождения через крещение не может ни один из них. Но и предстоят они, сами ничего не совершая, а только взирая на то, что совершается. Все же делает Отец, Сын и Святой Дух. Поверим же слову Божию: оно вернее нашего зрения; зрение часто и обманывается, а это слово погрешать не может. Поверим же Ему. Произведши сущее из несущего, оно, конечно, несомненно и тогда, когда говорит о естестве его. А что оно говорит? Что в крещении совершается рождение. Но если бы кто сказал тебе: как это – загради тому уста словом Христовым, которое есть величайшее и самое ясное доказательство.

Если же кто спросит: для чего употребляется вода, то спросим и мы взаимно: для чего в начале в создание человека входила земля? Что Богу и без земли возможно было сотворить человека, это очевидно для каждого. Поэтому не допытывайся. А что вода потребна и необходима, это можешь узнать вот из чего: однажды, когда Дух сошел, прежде употребления воды (Деян.10:44), апостол не остановился на этом; но смотри, что сказал он о воде, как о веществе необходимом и не излишнем: «кто может запретить креститься водою тем, которые, как и мы, получили Святаго Духа» (Деян.10:47). Почему же нужна вода? Скажу, наконец, и об этом и открою вам сокровенное таинство. Есть несколько сокровенных причин для этого, но из многих я скажу вам пока одну. Какая же это причина? Та, что в воде символически изображается гроб и смерть, воскресение и жизнь, и все это происходит совместно. Когда мы погружаем свои головы в воду, как бы в гроб, вместе с тем погребается ветхий человек и, погрузившись долу, весь совершенно скрывается. Потом, когда мы восклоняемся, – выходит человек новый. Как легко для нас погрузиться и подняться, так для Бога легко погребсти ветхого человека и явить нового. Но это совершается трижды, чтобы ты знал, что все это совершается силою Отца и Сына и Святого Духа. А что сказанное мною не гадание, послушай только, что говорит Павел: «мы погреблись с Ним крещением в смерть» (Рим. 6:4); также: «ветхий наш человек распят с Ним» (Рим. 6:6); или: «мы соединены с Ним подобием смерти Его» (Рим. 6:5). Но не только крещение называется крестом, а и крест крещением. «Крещением, – говорит Христос, – которым Я крещусь, будете креститься» (Мк. 10:39). И в другом месте: «крещением должен Я креститься» (Лк. 12:50). Как легко мы погружаемся и поднимаемся, так легко и Он, по смерти, когда восхотел – воскрес, или лучше сказать: гораздо легче, хотя ради устроения некоего таинства и пробыл (в гробе) три дня.

3. Итак мы, сподобившиеся столь великих таинств, покажем достойную этого дара жизнь, самое лучшее поведение. А вы, еще не сподобившиеся их, поступайте во всем так, чтобы вам сподобиться, да будем все едино тело, да будем все братья. Доколе это разделяет нас, дотоле и отец, и сын, и брат, и кто бы то ни был – для нас еще не истинный сродник наш, так как он отдален от сродства горнего. Да и какая польза быть соединенными родством бренным, когда мы не соединены сродством духовным? Какая прибыль от близости на земле, когда мы чужды друг для друга на небесах? Оглашенный чужд верному. Он не имеет ни одной и той же с ним главы, ни одного и того же отца, ни того же города, ни пищи, ни одежды, ни дома; но все у них разделено. У одного все на земле; у другого – на небесах. У этого царь – Христос; у того – грех и дьявол. У этого пища – Христос; у того – гниль и тление. Да и одежда у этого – Владыка ангелов; у того – дело червей. У этого город – небо; у того – земля. А если у нас нет с неверными ничего общего, то скажи мне, в чем же нам иметь общение (с ними)? Прошли и мы через те же муки рождения и произошли из одного чрева? Но и этого недостаточно для ближайшего родства.

Итак, постараемся сделаться гражданами горнего града. Доколе нам оставаться в чужой земле, тогда как следует нам получить снова древнее отечество? Здесь опасность касается не маловажных дел. Если случится, чего не дай Бог, что постигнет нас нечаянная смерть, и мы отойдем отсюда без просвещения²², то, хотя бы мы имели здесь тысячи благ, нас ожидает не что другое, как геенна, червь ядовитый, огонь неугасимый и узы неразрешимые. Но не дай Бог кому-либо из слушающих испытать это наказание! А не постигнет оно нас, если мы, сподобившись святых таин, будем полагать в основание своего здания золото, серебро и драгоценные камни (1Кор. 3:12). Таким образом мы будем иметь возможность, отошедши туда, явиться богатыми, когда, т.е., не здесь будем оставлять деньги, а будем переносить их в безопасные сокровищницы руками бедных, когда будем давать взаймы Христу. Там у нас много долгов – не деньгами, а грехами. Будем же отдавать Ему деньги, чтобы получить оставление грехов. Он – Судия наш. Не презрим здесь Его алчущего, чтобы и Он там напитал нас. Оденем Его здесь, чтобы и Он не оставил нас обнаженными без своего покрова. Если мы напоим Его здесь, то не скажем подобно богатым: «пошли Лазаря, чтобы омочил конец перста своего в воде и прохладил язык» наш (Лк. 16:24). Если и мы примем Его здесь в свои дома, то Он уготовит для нас там много обителей. Если придем к Нему в темницу, то и он освободит нас от уз. Если введем Его к себе, как странника, – и Он не оставит нас странствовать вне царствия небесного, но воздаст за то горний град. Если посетим Его в болезни, – скоро и Он освободит нас от немощей наших. Итак, получая много, даже тогда, когда даем немного, будем давать по крайней мере немного, чтобы приобрести много. Пока есть еще время, будем сеять, чтобы пожать. Когда наступит зима, когда по морю нельзя уже будет плавать, тогда и купля эта уже не будет в нашей власти. А когда настанет зима? Тогда, когда наступит тот великий и славный день. Тогда мы уже не станем плавать по этому великому и пространному морю, которому подобна настоящая жизнь. Теперь – время сеяния; а тогда – время жатвы и собирания. Если бы кто во время сеяния не бросал семян, а стал сеять во время жатвы, – тот, кроме того, что не получил бы ничего, еще был бы смешон. Если же настоящее время есть время сеяния, то теперь-то и должно не собирать, а расточать. Станем же расточать, чтобы собрать; не будем собирать теперь, чтобы не потерять жатвы. Это время, как я сказал, вызывает на сеяние, на иждивение и расточение, а не на собирание и сбережение. Итак, не упустим удобного времени, а сделаем обильный посев и не пощадим ничего своего, чтобы получить обратно с большим воздаянием, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * *

²¹Т.е. таинства св.крещения

²²Разумеется крещение.

 

Беседа 26

Ін. 3:6. Рожденное от плоти есть плоть, а рожденное от Духа есть дух.

1.Духовное возрождение и его сущность. – 2. Прообраз духовного возрождения. – 3. Характер христианского увещания. – Нужно действовать с кротостью, без гнева и крика. – Человек, приносящий другим обиды, совершает позорное дело; терпящий обиды есть истинный философ. – Рабы имеют ту же природу, как и господа, и потому последние не должны оскорблять первых. То, что рабы делают из страха господ, последние должны делать из страха Божия.

1. Великих таин сподобил нас Единородный Сын Божий, – великих и таких, которых мы не были достойны, но которые сообщить нам Ему угодно было. Если рассуждать о нашем достоинстве, то мы не только были недостойны этого дара, но повинны наказанию и муке. Но Он, несмотря на это, не только освободил нас от наказания, но и даровал жизнь, которая гораздо светлее прежней; Он ввел в другой мир; создал новую тварь. «Кто, – сказано, – во Христе, тотновая тварь»(2Кор. 5:17). Какая это новая тварь? Послушай, что говорит сам Христос: «если кто не родится от воды и Духа, не может войти в Царствие Божие» (Ін. 3:5). Нам был вверен рай; но тогда, как мы оказались недостойными обитать в нем, Он возводит нас на самые небеса. Мы не остались верными в первоначальных дарах; но Он сообщает нам еще большие. Мы не могли воздержаться от одного древа – и Он подает нам пищу горнюю. Мы не устояли в раю – Он отверзает нам небеса. Справедливо говорит Павел: «О, бездна богатства и премудрости и ведения Божия» (Рим. 11:33)! Уже не нужны ни мать, ни муки рождения, ни сон, ни сожительство и соединение плотское; строение естества нашего совершается уже свыше – Духом Святым и водою. А вода употребляется, как бы место рождения рождающегося. Что утроба для младенца, то – вода для верного: он в воде зачинается и образуется. Прежде было сказано: «да произведет вода пресмыкающихся, душу живую» (Бут. 1:20). А с того времени, как Владыка снизшел в струи Иордана, вода производит уже не «пресмыкающихся, душу живую», а души разумные и духоносные. И что сказано о солнце: «выходит, как жених из брачного чертога своего» (Пс. 18:6), теперь более благовременно сказать о верных: они испускают лучи гораздо блистательнее солнечных. Но младенец, зачинающийся в утробе, требует времени; а в воде – не так: здесь все совершается в одно мгновение. Где жизнь временна и получает свое начало от телесного тления, там и рождение медленно происходит: таково естество тел; они только с течением времени получают совершенство. Но в делах духовных не так. Почему же? Здесь что делается, то делается с самого начала совершенно. Но как Никодим, слыша это, непрестанно приходил в смущение, то – посмотри, как Христос открывает ему непостижимость этого таинства и неясное для него делает ясным. Христос говорит: «Рожденное от плоти есть плоть, а рожденное от Духа есть дух». Он отвлекает Никодима от всего чувственного и не дозволяет ему телесными очами рассматривать это таинство. Мы не о плоти беседуем, Никодим, а о духе этими словами обращая его к горнему. Не ищи (здесь) ничего чувственного. Дух этими очами не может быть видим. Не думай также, что Дух рождает плоть.

А как же, – может быть, спросит кто-нибудь, – родилась плоть Господня? Она родилась не от Духа только, но и от плоти. Потому Павел, показывая это, и говорит: «родился от жены, подчинился закону» (Гал. 4:4). Дух образовал ее так: не из ничего (для чего в таком случае нужна была бы утроба матерняя?), но из девственной плоти; а каким образом – я объяснить не могу. Так было для того, чтобы кто-либо не подумал, будто Рожденный чужд нашего естества. Если и после этого есть люди, которые не веруют в такое рождение, то до какого бы нечестия ниспали они, если бы Христос не восприял плоти от Девы? «Рожденное от Духа есть дух». Видишь ли достоинство Духа? Он творит дело Божие. Выше (евангелист) говорил: «от Бога родились» (Ін. 1:13); а здесь говорится, что их рождает Дух. «Рожденное от Духа есть дух», рожденный от Духа духовен. Рождение здесь разумеется не по существу, а по достоинству и благодати. А если и Сын рожден таким же образом, то какое преимущество Он будет иметь перед людьми, так рожденными? Каким образом Он тогда есть Сын Единородный? От Бога рожден и я, но – не от существа Его. Если же и Он не рожден от существа, то чем Он отличается от нас? В таком случае Он будет меньше даже и Духа, потому что такое рождение происходит от благодати Духа. Ужели поэтому, чтобы быть Сыном, Он имеет нужду в содействии Духа? Да и чем такая мысль различается от учений иудейских? Но, сказав: «рожденное от Духа есть дух», Христос опять видел, что Никодим смущается, и потому обращает речь к примеру чувственному. «Не удивляйся, – говорит Он, – что Я сказал тебе: должно вам родиться свыше. Дух дышит, где хочет» (Ін. 3:7-8). Словом: «не удивляйся» обнаруживает смущение души его и затем обращает его к тончайшему из тел. Сказав: «рожденное от Духа есть дух», Христос уже отвлекал Никодима от представлений плотских; но, как тот все еще не понимал, что значат Его слова: «рожденное от Духа есть дух», то Он и переносит его мысль к другому изображению, не останавливая его на грубых телах и не говоря о существах совершенно бестелесных (так как Никодим, и слыша о таких предметах, не мог постигать их), но находя нечто среднее между существом телесным и бестелесным, – движение ветра, – и через то вразумляет его. Именно о ветре Он говорит: «голос его слышишь, а не знаешь, откуда приходит и куда уходит» (Ін. 3:8). Но если говорит: «дух дышит, где хочет»²³, то этим не выражает того, будто ветер имеет какой-либо произвол, а только указывает на его естественное движение, движение беспрепятственное и сильное. Писание обыкновенно говорит так и о предметах неодушевленных, например: «тварь покорилась суете не добровольно» (Рим. 8:20). Итак, слова: «дышит, где хочет» означают то, что ветер не удержим, что он распространяется всюду, что никто не может препятствовать ему носиться туда и сюда, но что он с великою силою рассеивается, и никто не может задержать его стремления.

2. «И голос его слышишь», то есть – гул, шум, «а не знаешь, откуда приходит и куда уходит: так бывает со всяким, рожденным от Духа». В этом все и заключается. Если, говорит, ты не умеешь объяснить ни исхода, ни направления ветра, который однакож ты ощущаешь и слухом и осязанием, то для чего усиливаешься понять действие Духа Божия, – ты, который не понимаешь действия ветра, хотя и слышишь его звуки? Таким образом слова: «дышит, где хочет»сказаны для означения власти Утешителя, и значат вот что: если никто не может сдержать ветра, но он несется, куда хочет, то тем более не могут задержать действия Духа ни законы природы, ни условия телесного рождения, и ничто другое подобное. А что слова: «голос его слышишь» сказаны именно о ветре, видно из того, что Христос, беседуя с неверующим и незнающим действия Духа, не сказал бы: «голос его слышишь». Потому, как не видим ветра, хотя он и издает шум, так незримо для телесных очей и духовное рождение. Но ветер еще есть тело, хотя и тончайшее, потому что все, подлежащее чувству, есть тело. Если же ты не досадуешь на то, что не видишь этого тела, и поэтому не отвергаешь его существования, то почему смущаешься, слыша о Духе, и требуешь при этом такой отчетливости, не делая того в отношении тела?

Что же Никодим? Несмотря на представленный ему, столь ясный пример, он еще остается с иудейскою немощью. И вот, когда он снова с недоумением спрашивает: «как это может быть?», – Христос говорит ему слова еще более поразительные: «ты – учитель Израилев, и этого ли не знаешь?» (Ін. 3:9-10). Заметь, что он обличает этого человека отнюдь не в злонамеренности, а в недальновидности и простоте. Но что общего, скажет кто-либо, имеет это рождение с делами иудейскими? Что же не общего, скажи мне? Происхождение первого человека, создание жены из ребра, неплодство, чудеса, совершенные через воды, именно: в источнике, из которого Елисей извлек железо, в Чермном море, которое перешли иудеи, в купели, которую возмущал ангел, в Иордан, в котором очистился Нееман Сирианин, – все это как бы в образах предвозвещало имевшее быть рождение и очищение. И вещания пророков назнаменуют этот образ рождения; так сказано: «Потомство [мое] будет служить Ему, и будет называться Господним вовек: придут и будут возвещать правду Его людям, которые родятся, что сотворил Господь» (Пс. 21:31-32); еще: «обновляется, подобно орлу, юность твоя» (Пс. 102:5); также: «светись, [Иерусалим]» (Іс. 60:1); «се Царь твой грядет» (Зах. 9:9); или: «Блажен, кому отпущены беззакония» (Пс. 31:1). Но и Исаак был образом этого рождения. В самом деле, скажи, Никодим, как родился Исаак? По закону ли природы? Нет! Но образ его рождения был средний между тем и другим рождением (плотским и духовным): в нем было рождение и плотское, потому что он родился от сожительства, и духовное, потому что он родился не от кровей. Я докажу, что эти образы предвозвещали не только это рождение, но и рождение от Девы. Так как не легко было бы поверить, что рождает Дева, то сначала рождали неплодные, и не только неплодные, но и престарелые жены. Конечно, происхождение жены из ребра гораздо удивительнее рождения от неплодной; но, так как это было в начале, давно, то последовал иной, новый и недавний способ рождения, – именно от неплодных, – чтобы проложить путь к вере в рождение от Девы. Припоминая это Никодиму, Христос говорит: «ты – учитель Израилев, и этого ли не знаешь? Истинно, истинно говорю тебе: мы говорим о том, что знаем, и свидетельствуем о том, что видели, а вы свидетельства Нашего не принимаете» (Ін. 3:10-11). Последние слова Он присовокупил, снова удостоверяя, с иной стороны, в истине слов своих и вместе снисходя к немощи Никодима.

3. Что же значит: «мы говорим о том, что знаем, и свидетельствуем о том, что видели»? И у нас зрение достовернее других чувств: поэтому, когда хотим уверить кого-либо, говорим, что мы видели своими глазами, а не по слуху знаем. Так и Христос беседует с Никодимом по человечески, заимствуя и отсюда подтверждение Своих слов. А что это именно так, и что Христос не другое что хочет показать Никодиму и не разумеет здесь зрения чувственного, это видно из следующего. Сказав: «рожденное от плоти есть плоть, а рожденное от Духа есть дух», Он присовокупляет: «мы говорим о том, что знаем, и свидетельствуем о том, что видели». Но в то время этого еще не было. Как же Он говорит: «что видели»? Не явно ли, что Он говорит о знании самом точном и безошибочном? «А вы свидетельства Нашего не принимаете». Итак, слова: «что знаем»Он говорит или о Себе и вместе об Отце, или только о Себе. А слова: «а вы не принимаете»не выражают в настоящем случае негодования, а высказывают то, что было. Он не сказал: можно ли быть бесчувственнее вас, не принимающих того, что мы возвещаем с такою точностью? Нет, Он ничего подобного не сказал, показывая и в словах и в делах совершенную кротость. Он кротко и тихо предвозвещает имеющее совершиться; так и нас побуждает к кротости научает, чтобы мы, беседуя с кем-либо и не убеждая, не досадовали и не раздражались.

Человек раздраженный не только ни в чем не может успеть, но и делает других еще более недоверчивыми. Поэтому надобно удерживаться от гнева, а в своих словах убеждать других не только не гневом, но и не криком, так как крик – пища гнева. Будем же обуздывать этого коня, чтобы ниспровергнуть всадника; обрежем крылья гневу и зло не поднимется высоко. Гнев – болезнь жестокая и опасная тем, что можем погубить наши души. Поэтому надлежит отовсюду заграждать ему вход. Несообразно, если мы можем укрощать зверей, а свои свирепствующие помыслы оставляем без внимания. Гнев есть сильный, все пожирающий огонь; он и телу вредит, и душу растлевает, и делает человека на вид неприятным и постыдным. Если бы человек разгневанный мог видеть себя, во время своего гнева, то он уже не имел бы нужды ни в каком другом увещании, – потому что нет ничего неприятнее лица раздраженного. Гнев есть какое-то опьянение, или, лучше сказать, хуже опьянения и несчастнее беса. Но только постараемся не кричать, – и мы найдем сами лучший путь любомудрия. Потому Павел внушает подавлять не только гнев, но и крик, говоря: «Всякое раздражение и ярость, и гнев, и крик,… да будут удалены от вас» (Еф.4:31). Будем же повиноваться этому учителю любомудрия и, когда гневаемся на слуг, помыслим о собственных своих согрешениях и устыдимся их кротости. Когда ты бранишь его, он молча переносит брань; таким образом ты бесчинствуешь, а он любомудрствует. Прими же это вместо всякого увещания. Хотя он и слуга, но он человек, который имеет и душу бессмертную, и таким же, как и мы, дарами украшен от общего всех Господа. Если же он, будучи равночестен нам в высших, духовных преимуществах, с такою кротостью переносит от нас огорчения, потому только, что мы имеет некоторое незначительное и маловажное преимущество перед ним, то какого прощения или извинения достойны будем мы, которые не можем, или лучше, ни хотим любомудрствовать ради страха Божия, как любомудрствует он из страха к нам? Итак, воображая все это, помышляя о своих грехах и общем для всех человеческом естестве, будем стараться всегда говорить кротко, чтобы, соделавшись смиренными сердцем, обрести своим душам покой и в настоящей и в будущей жизни, – которого да сможем достигнуть и все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

* * *

²³Один из переводов: «Ветер дует где хочет». – и.Н.

 

Беседа 27

Ін. 3:12-13. Если Я сказал вам о земном, и вы не верите, – как поверите, если буду говорить вам о небесном? Никто не восходил на небо, как только сшедший с небес Сын Человеческий, сущий на небесах.

1.Не должно стараться постигнуть разумом происхождение Сына Единородного. – 2. Медный змей как прообраз Иисуса Христа. – Как Бог возлюбил мир. – 3. ЛюбовьБожия: чрезмерность Его благости к грешникам и неблагодарным. – Бог, чтобы спасти нас, не пощадил даже Сына своего Единородного, а мы щадим свои деньги. – Дурное употребление, делаемое из богатства. – Наша неблагодарность Иисусу Христу в лице бедных за все Его благодеяния нам. – Против тех, которые расточая все на роскошь, презирают бедных и не заботятся о их нуждах.

1. Что я многократно говорил, то и теперь скажу, и не перестану говорить. Что же такое? Что Иисус, намереваясь коснуться высоких догматов, нередко приспособляется к немощи слушателей и употребляет образ учения, не всегда соответствующий Его величию, но более приспособительный к ним. Учение высокое и важное, и однажды будучи высказано, достаточно может показать свое достоинство, сколько мы в состоянии слышать его, но, если о предметах более простых и близких к понятию слушателей говорит не часто, то и предметы высокие не скоро могут овладеть умом преклоненного долу слушателя. Потому-то Христос гораздо больше говорил о предметах простых, чем высоких. Но чтобы и это не причинило вреда в другом отношении, т.е., чтобы не удерживало ученика долу, Он не иначе обращается к предметам простым, как предварительно высказав причину, по которой говорит о них. Так Он сделал и в настоящем случае. Сказав о крещении и рождении, совершающемся на земле по благодати, потом намереваясь приступить к слову и о собственном рождении, неизреченном и непостижимом, Он между тем еще медлит и не приступает. Потом высказывает и причину, по которой не приступает. Какая же это причина? Грубость и немощь слушателей. На нее Он и делал намек, говоря: «если Я сказал вам о земном, и вы не верите, – как поверите, если буду говорить вам о небесном?»Таким образом, где Он говорит о чем-либо простом и маловажном, там это надобно относить к немощи слушателей. Некоторые говорят, что выражение: «земном»здесь надобно разуметь о ветре, – как бы так Он сказал: Я показал вам пример из земных вещей, но вы и тем не убеждаетесь: как же вы можете понимать предметы более возвышенные? Но если Он здесь называет земным и крещение, не удивляйся. Он называет его так или потому, что оно совершается на земле, или сравнительно со Своим страшным рождением.

Наше (в крещении) рождение, хотя и есть небесное, но, в сравнении с Его истинным от существа Отчего рождением, оно – земное. И справедливо, что не сказал: вы не разумеете, но: вы не верите. Кто затрудняется и не легко принимает то, что понятно для ума, тот справедливо может подвергнуться обвинению в неразумии; но кто не принимает того, чего нельзя постигнуть разумом, а только верою, тот заслуживает обвинения уже не в неразумии, а в неверии. Таким образом, не позволяя Никодиму испытывать своим умом сказанное, Христос еще сильнее продолжает обличение его в неверии. Если же наше (духовное) рождение надлежит принимать верою, то чего заслуживают люди, испытывающие умом рождение Единородного? Но, может быть, кто-либо скажет: для чего было и говорить это, если слушатели не хотели верить? Для того, что хотя они не хотели верить, но могли принять это и получить отсюда пользу люди последующих времен. Так, со всею силою поражая Никодима, Христос показывает наконец, что Он знает не только это, но и гораздо больше и выше этого, – что высказывает в последующих словах: «Никто не восходил на небо, как только сшедший с небес Сын Человеческий, сущий на небесах» (Ін. 3:13). Какая же, скажешь ты, здесь связь мыслей? Весьма великая и тесная связь с предыдущим. Никодим сказал: «Ты учитель, пришедший от Бога» (Ін. 3:2); это самое теперь Христос и исправляет, как бы так говоря: не думай, что Я – такой же учитель, каковы были многие пророки, бывшие от земли; Я с неба пришел. Из пророков ни один не восходил туда, а Я там всегда пребываю. Видишь ли, как и самое, по видимому, высокое еще слишком недостойно Его величия. Он не на небе только существует, а и везде, и все исполняет. Но Он беседует, еще снисходя к немощи слушателя, чтобы мало-помалу возвести его к вышему. Сыном же человеческим Он здесь называет не плоть Свою, а, так сказать, всего Себя по низшему естеству²⁴. И обыкновенно Он называл всего Себя иногда по божеству, иногда – по человечеству. «И как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому» (Ін. 3:14). Опять и это, по видимому, не имеет связи с предыдущим; но (на самом деле) вполне соответствует ему. Сказав, что через крещение людям оказано величайшее благодеяние, Он приводит и причину этого, не меньшую самого благодеяния, – крест; как и Павел, беседуя с коринфянами, соединяет вместе эти благодеяния в следующих словах: «разве Павел распялся за вас? или во имя Павла вы крестились?» (1Кор. 1:13). Два эти благодеяния больше всех других показывают неизреченную любовь Господа: Он и пострадал за врагов, и, умерши за врагов, даровал в крещении всецелое прощение грехов.

2. Но почему Он не сказал прямо: я буду распят, а отослал слушателей к древнему прообразу? Этим Он научает их, во-первых, что события древние имеют соотношение с новыми, что те не чужды для этих; во-вторых, что Он шел на страдание не против воли Своей, и кроме того, что и сам Он не потерпел от того никакого вреда, и многим даровано через то спасение. Действительно, чтобы кто не сказал: как могут верующие в Распятого спастись, когда и Он сам был одержим смертью? – вот Он приводит нас к древней истории. Если иудеи спасались от смерти, взирая на медное изображение змия, то, конечно, тем большее благодеяние могут получить верующие в Распятого. Распятие совершилось не по немощи Распятого и не потому, что восторжествовали над ним иудеи, а потому, что «возлюбил Бог мир»(Ін. 3:16). Вот почему одушевленный Его храм подвергся распятию: «дабы всякий, верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную»(Ін. 3:15). Видишь ли причину креста и спасение, от него происшедшее? Видишь ли соответствие между прообразом и истиною? Там иудеи спасаются от смерти только временной; а здесь верующие – от смерти вечной. Там повешенный змий исцеляет от укусов змей; здесь распятый Иисус врачует уязвления духовного змия. Там взирающий телесными очами получает уврачевание; здесь взирающий очами душевными освобождается от всех грехов. Там повешена медь, изображавшая подобие змия; здесь – тело Владыки, образованное Духом. Там змий кусал, змий и врачевал; так и здесь: смерть погубила, смерть и спасла. Но змий, который погублял, имел яд, а который спасал, не имел яда; то же опять и здесь: смерть погубившая имела грех, как змий – яд, а смерть Владыки была свободна от всякого греха, как медный змий – от яда. «Он не сделал никакого греха, и не было лести в устах Его» (1Пет. 2:22). Это тоже, что говорит и Павел: «отняв силы у начальств и властей, властно подверг их позору, восторжествовав над ними Собою» (Кол. 2:15). Как мужественный борец, подняв противника на воздух и бросив назем, одерживает блистательную победу, так и Христос низложил супротивные силы, в виду всей вселенной, и, уврачевавши уязвляемых в пустыне, быв повешен на кресте, освободил их от всех зверей. Но Он не сказал: подобает быть повешенным, а – вознесенным. Он употребил такое выражение, которое для слушателя могло быть более благоприятно и которое ближе подходило к прообразу.

«Ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ін. 3:16). Слова эти означают следующее: не удивляйся, что Я должен быть вознесен ради спасения вашего. Так угодно и Отцу, – и Он так возлюбил вас, что за рабов и рабов неблагодарных дал Сына Своего, чего никто не сделал бы и за друга. Это и Павел выражает в словах: «едва ли кто умрет за праведника» (Рим. 5:7). Но апостол говорил об этом пространнее, потому что беседовал с верующими; а Христос – кратко, так как слово Его было к Никодиму; но слово Его выразительнее. Каждое изречение Его имеет в себе много выразительности. В словах: «так возлюбил Бог мир» Он показывает великую силу любви, – так как великое, беспредельное расстояние находится между Богом и миром. Бессмертный, безначальный, величество беспредельное, Он возлюбил сущих от земли и праха, полных бесчисленным множеством грехов, оскорбляющих Его во всякое время, неблагодарных. Выразительны и присовокупленные вслед затем слова: «что отдал Сына Своего Единородного», – не раба, говорит, дал, не ангела, не архангела, а и о сыне никто не показал бы такой заботливости, какую Бог о рабах неблагодарных. Итак, Свое страдание Он изображает не вполне ясно, а прикровенно; но благотворные следствия страдания выражает ясно и открыто, говоря так: «дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную». Так как Он сказал, что Ему надлежит быть вознесенным, и тем назнаменовал Свою смерть, то чтобы слушатель от этих слов не пришел в смущение, не стал предполагать о Нем чего-либо человеческого и не почел Его смерти прекращением существования, – вот смотри, как Он исправляет это: Он говорит, что Тот, которого дает Отец, есть Сын Божий, виновник жизни, притом жизни вечной. А кто мог через свою смерть сообщить жизнь другим, тот не мог навсегда остаться во (власти) смерти. Если не погибают верующие в Распятого, то тем более не может погибнуть сам Распятый. Кто избавляет от погибели других, тот тем более сам свободен от нее. Кто сообщает жизнь другим, тот тем более источает жизнь для себя самого. Видишь ли, что везде нужна вера? Он говорит, что крест есть источник жизни; но разум не легко мог бы принять это: свидетели тому язычники, еще и доныне осмеивающие это; а вера, превосходящая немощь умствований, тоже самое легко и принимает и содержит. Почему же Бог так возлюбил мир? Не почему-либо другому, как по одной только благости.

3. Устыдимся же Его любви, устыдимся Его безмерного человеколюбия. Он для нас не пощадил даже Единородного Сына, а мы бережем и деньги, себе же на зло. Он предал за нас истинного Сына Своего; а мы ни ради Его, ни даже ради себя не хотим дать и серебра. Как можем за это получить прощение? Если мы видим человека, подвергающегося за нас опасностям и смерти, то предпочитаем его всем другим, причисляем к первым своим друзьям, отдаем ему все свое, – говорим, что это принадлежит ему более, чем нам, и при всем том не думаем, что мы воздали ему достойным образом. А ко Христу мы не имеем благодарности даже и в этой мере. Он положил за нас душу Свою, Он пролил за нас драгоценную кровь Свою, – за нас, неблагодарных, недобрых; а мы не расточаем и денег для своей же пользы, но презираем Его в наготе и странничестве, Его, который умер за нас. Кто же исхитит нас от будущей казни? Если бы не Бог, а мы сами наказывали себя, то не произнесли ли бы мы приговор на себя самих? Не осудили ли бы себя на геенский огонь за то, что презираем Положившего за нас душу Свою, тогда как Он истаевает от голода? И что говорит о деньгах? Если бы мы имели в себе по тысяче душ, не должны ли были бы положить все души за Него? Впрочем и таким образом мы не сделали бы еще ничего, достойного Его благодеяний. Кто прежде благодетельствует, тот обнаруживает в себе явную доброту, а кто получил благодеяние, тот, чем бы ни воздавал за него, воздает только должное и не заслуживает благодарности, – особенно, когда начавший благодетельствовать оказывает благодеяние врагам; а кто воздает ему, тот воздает благодетелю тем, что от него же получил, и сам же опять тем пользуется. Но и это нас не трогает; нет, мы до такой степени неблагодарны, что рабов и мулов и коней облекаем в золотые уборы, а Господа, скитающегося в наготе, переходящего от дверей к дверям, стоящего на распутьях и простирающего к нам руки, мы презираем, а часто смотрим на Него суровыми глазами; но и это самое Он терпит нас ради. Он охотно алчет, чтобы напитать тебя; странствует в наготе, чтобы доставить тебе возможность получить одежду нетления. Но вы, несмотря и на это, не уделяете ничего из своего имения.

Ваши одежды или снедаются молью, или составляют тяжесть для сундуков и лишнюю заботу для владетелей; а Кто даровал и это и все прочее, Тот скитается нагим. Но вы говорите, что не складываете свои одежды в сундуки, а сами одеваетесь в них и украшаетесь? Скажите же мне, какая вам от того польза? Та ли, что вас увидит на площади толпа? Что же? Там будут удивляться не тому, кто облечен в такие одежды, а тому, кто подает нуждающимся. Итак, если хочешь, чтобы тебе удивлялись, одевай других, – и ты получишь тысячи похвал. А вместе с людьми тогда восхвалит тебя и Бог. Теперь же никто не похвалит тебя; а только все ненавидят, видя, что тело ты украшаешь, а о душе нерадишь. Украшение тела есть и у блудниц, и они нередко одеваются в самые многоценные и блестящие одежды; но украшение души есть только у людей добродетельных. Я об этом часто говорю и не перестану говорить, заботясь не столько о бедных сколько о ваших душах. У них будет утешение, если и не от нас, то с другой какой-либо стороны; если бы даже для них и не было утешения, а погибли бы они от голода, и в таком случае для них большего вреда не было бы. Повредило ли сколько-нибудь Лазарю убожество и изнурение от голода? Но вас никто не исхитит из геенны, если вы не получите помощи от бедных; нет, мы будем говорить тоже, что и богач, преданный вечным мукам и лишенный всякого утешения. Но не дай Бог никому из нас услышать когда-либо такие слова; да отойдем мы в недра Авраама, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * *

²⁴Т.е. по человечеству.

 

Беседа 28

Ін. 3:17. Ибо не послал Бог Сына Своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был чрез Него.

1.Чем больше милосердие Господа, тем строже будут Его наказания жестоковыйным. – Бог открыл двери щедрот всем людям. – Два пришествия Иисуса Христа. – 2. Неверующие подлежат осуждению – Кто удаляется от Иисуса Христа. – Великие грешники – люди, закоснелые в своем упорстве, преданные обуявшим их порокам. – 3. Чтобы быть христианином, нужно вести добрую жизнь с соблюдением чистоты учения. – Причина уклонения язычников от принятия веры Христовой. – Языческие философы делали добродетель из пустого тщеславия. Любовьк тщеславию губит людей. – Тщеславие пагубнее всех других пороков. – Чтобы приобресть славу пред людьми и славу, исходящую от Бога, нужно стремиться к достижению только последней.

1. Многие из людей беспечных, злоупотребляя человеколюбием Божиим к умножению грехов и к большему нерадению, говорят такие слова: нет геенны, нет мучений; Бог отпускает нам все грехи. Заграждая уста таким людям, один мудрый муж говорит: «и не говори: «милосердие Его велико, Он простит множество грехов моих»; ибо милосердие и гнев у Него, и на грешниках пребывает ярость Его»(Сир. 5:6-7). И в другом месте: «как велика милость Его, так велико и обличение Его»(Сир. 16:13). Где же, скажет кто-нибудь, человеколюбие Его, если мы получим то, что следует за грехи наши? Но мы получим заслуженное, послушай и пророка и Павла. Один говорит: «Ты воздаешь каждому по делам его» (Пс. 61:13); а другой: «Который воздаст каждому по делам его» (Рим. 2:6). Тем не менее однакож велико человеколюбие Божие, и это видно вот откуда: Бог разделил судьбы наши на два века жизни, настоящий и будущий, и, определив первую для подвигов, а последнюю для получения венцов, показал таким образом великое человеколюбие. Каким образом? Тем, что, хотя бы мы совершили множество тяжких грехов и не переставали от юности до глубокой старости осквернять свою душу несчетными пороками, Он не истязует нас ни за один из этих грехов, а в бане пакибытия подает отпущение их и дарует оправдание и освящение. Но что скажешь ты, если сподобившийся таинств с самого детства после того впадет во множество грехов? Такой заслуживает уже тем большего наказания. За одни и те же грехи мы подвергаемся не одному и тому же осуждению, но гораздо строжайшему, когда согрешаем после освящения таинствами. Это и показывает Павел в следующих словах: «Если отвергшийся закона Моисеева, при двух или трех свидетелях, без милосердия наказывается смертью, то сколь тягчайшему, думаете, наказанию повинен будет тот, кто попирает Сына Божия и не почитает за святыню Кровь завета, которою освящен, и Духа благодати оскорбляет?» (Євр. 10:28-29). Такой, следовательно, достоин большего наказания.

Однакож и такому Бог еще отверзает двери покаяния и подает много средств омыть свои согрешения, только бы он сам захотел. Подумай же, как велики доказательства Его человеколюбия, – в том, что Он и отпускает (грехи) Своею благодатью, и согрешившего после благодати и заслужившего наказание не наказывает, но дает время и средства к оправданию. Поэтому-то Христос говорил Никодиму: «не послал Бог Сына Своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был чрез Него». Два Христова пришествия: одно уже было, другое будет. Но то и другое имеет цель не одну: первое было не для истязания наших дел, а для отпущения; второе пришествие будет не для отпущения, а для истязания. Поэтому о первом пришествии Он говорит: «Я пришел не судить мир, но спасти мир» (Ін. 12:47); о втором же: «когда же приидет Сын Человеческий во славе Своей и все святые Ангелы с Ним, тогда сядет на престоле славы Своей, и соберутся пред Ним все народы; и отделит одних от других, как пастырь отделяет овец от козлов; и поставит овец по правую Свою сторону, а козлов – по левую» (Мф. 25:31-33). Впрочем и первое пришествие могло быть для суда, по требованию правосудия. Почему? Потому, что до пришествия Христова были уже: и естественный закон, и пророки, и закон писанный, и учение, и бесчисленные обетования, и явление чудес, и наказания, и мучения, и многое другое, что могло исправлять (людей) – и во всем этом следовало требовать отчета. Но так как (Бог) человеколюбив, то и не делал истязания, а даровал прощение. А если бы Он стал судить, все немедленно погибли бы. «Потому что все, – сказано, – согрешили и лишены славы Божией» (Рим. 3:23). Видишь ли, какое неизреченное человеколюбие? «Верующий в Него не судится, а неверующий уже осужден» (Ін. 3:18). Но если Он пришел не для того, чтобы судить мир, то каким образом неверующий «уже осужден», когда еще не настает время суда? Он говорит это или потому, что неверие без раскаяния само по себе есть величайшее мучение, или же Он предвозвещает будущее. Как убийца, хотя бы и не был осужден приговором судии, уже осужден по самому свойству своего дела, так и неверующий. И Адам умер в тот самый день, в который вкусил от древа: таково было определение: «в который ты вкусишь от него, смертью умрешь» (Бут. 2:17). Но он еще жил и после того: каким же образом он умер? И по определению Божию, и по свойству своего поступка. Как сделал себя повинным наказанию, тот находится под наказанием, хотя еще и не на самом деле, а по определению. И чтобы кто-нибудь, услышав: «пришел не судить мир», не подумал, что можно грешить безнаказанно, и не сделался оттого еще более беспечным, Христос предотвращает такое нерадение, сказав: «уже осужден». Так как будет суд, но еще не настал, то Он ближайшим образом возбуждает страх мучения и уже показывает наказание. Но и то служит доказательством великого человеколюбия Божия, что Бог не только дал Сына, но и отложил время суда, чтобы согрешившие и неверующие имели возможность очистить свои согрешения. «Верующий в Него не судится», – верующий в Сына, а не испытующий; верующий, а не любопытствующий. А если и верующий имеет жизнь нечистую, дела недобрые? Таких Павел называет не истинно верующими: «они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются» (Тит. 1:16). Впрочем Христос здесь высказывает то, что они подлежат осуждению не за неверие, а подвергнутся жесточайшему наказанию за дела; за неверие же не наказываются, – потому что уже уверовали.

2. Видишь ли, как, начав с (истин) страшных, Христос опять ими же закончил? В начале Он говорил: «если кто не родится от воды и Духа, не может войти в Царствие Божие»(Ін. 3:5). А здесь опять: «неверующий уже осужден». То есть: не думай, что отложение (наказания) может принести какую-либо пользу тому, кто уже заслужил наказание, если не раскается. Состояние неверующего ничем не лучше состояния людей, уже осужденных и преданных наказанию. «Суд же состоит в том, что свет пришел в мир; но люди более возлюбили тьму, нежели свет»(Ін. 3:19). Смысл этих слов такой: люди наказываются за то, что не хотят оставить тьму и поспешить к свету. Таким образом Христос лишает их всякого оправдания. Если бы, говорит Он, Я пришел только наказывать и требовать у них отчета в делах, то они могли бы сказать: мы поэтому-то и удалились от Тебя. Но Я пришел освободить их от тьмы и привести к свету. Кто же помиловал бы человека, не хотящего из тьмы выйти к свету? Таким образом они, говорит, удаляются от нас, не имея возможности ни в чем обвинить нас, но еще получив от нас бесчисленные благодеяния. Осуждая их за это и в другом месте, Он говорит: «возненавидели Меня напрасно» (Ін. 15:25); и еще: «если бы Я не пришел и не говорил им, то не имели бы греха» (Ін. 15:22), Кто сидит во тьме по недостатку света, тот, быть может, и получил бы прощение; а остающийся во тьме после явления света, тот сам на себя свидетельствует, что его воля развращена и непокорна. Но так как сказанное казалось многим невероятным (никто ведь не может предпочесть тьмы свету), то Он показывает и причину, по которой люди подвергались такому злосчастью. Какая же это причина? «Потому что дела их были злы; ибо всякий, делающий злое, ненавидит свет и не идет к свету, чтобы не обличились дела его» (Ін. 3:19-20). Ведь Он пришел не судить и не истязать, а простить и отпустить согрешения их, подать им спасение через веру: почему же они убегали Его? Если бы Он, пришедши, воссел на судилище, то они могли бы иметь на это некоторое основание. Кто сознает в себе что-либо худое, тот обыкновенно избегает судьи; но к тому, кто прощает, преступники даже спешат. Итак, если Он пришел с прощением, им следовало поспешить к Нему, и особенно тем, которые сознавали в себе много грехов; так многие и сделали. Мытари и грешники, приходя к Иисусу, возлежали с Ним. Что же значат слова Его? Он говорит о тех, которые решились навсегда оставаться во зле. Сам Он пришел для того, чтобы оставить прежние согрешения и предостеречь от будущих. Но так как некоторые до такой степени изменились и ослабели к подвигам добродетели, что до последнего издыхания хотят оставаться во зле и не думают никогда отстать от него, то Христос, имея в виду таких людей, и обличает их.

Христианство требует и православного учения и жизни доброй, но они, говорит Христос, боятся обратиться к нам, потому самому, что не хотят показать доброй жизни. Живущего в язычестве никто не станет обличать, потому что имеющий таких богов и празднества, подобно богам постыдным и достойным осмеяния, показывает и дела, достойные своего учения, а чтители Бога, живя беспечно, всех имеют для себя обвинителями и обличителями, – так досточтима истина и для врагов ее! Замечай же, с какою точностью Христос выражает то, о чем говорит. Он не сказал: сделавший злое не приходит к свету, но: делающий, то есть, делающий всегда; кто хочет всегда валяться к тине греха, тот и не хочет подчинять себя Моим законам и, вне их, безбоязненно блудодействует и делает все другое запрещенное. Приходя же ко Мне, он становится виден, как вор при свете. Поэтому-то он и избегает Моей власти. Действительно, можно и ныне слышать от многих язычников, что они потому не могут обратиться к нашей вере, что не могут оставить пьянства, блудодеяния и подобных пороков. Что же, скажешь ты, разве нет и христиан, худо поступающих, и язычников, проводящих жизнь в любомудрии? Что есть христиане, живущие худо, это и я знаю; а есть ли язычники, живущие добродетельно, этого я доподлинно еще не знаю. Ты не указывай мне на людей смиренных и честных от природы: это не добродетель! Укажи человека, который бы, испытывая сильное увлечение страстей, оставался любомудрым, а такого ты не найдешь (в язычестве). Если и обетование царства, угроза геенною и тому подобное едва удерживает людей в добродетели, тем менее люди, ни в чем этом не убежденные, могут преуспевать в добродетели. Если же некоторые из них и показывают вид добродетели, то делают это для славы. А кто это делает для славы, тот, когда только можно утаиться, не откажется удовлетворить своим злым пожеланиям. Но чтобы не показаться кому-нибудь любителями спора, согласимся, что между язычниками есть люди, хорошо живущие; это нисколько не противоречит нашим словам. Я говорю о том, что многократно бывает, а не о том, что изредка случается.

3. Но смотри, как Христос лишает их, и с другой стороны, всякого оправдания. Он говорит, что «свет пришел в мир». Искали ли, говорит, они его, трудились ли, заботились ли найти? Свет сам к ним пришел; однакож они и тогда не поспешили к нему. Если же и между христианами некоторые живут худо, то касательно этого заметим, что Христос говорит не о тех, которые стали христианами от рождения и приняли веру от предков (хотя нередко и они порочною жизнью уклонялись от правого учения); не о них, кажется, здесь говорится, но о тех, которые из иудейства или язычества должны были обратиться к правой вере. (Христос) показывает, что никто, находясь в заблуждении, не захочет обратиться к вере, если предварительно не предпишет самому себе доброй жизни, и никто не останется в неверии, если предварительно не решится навсегда оставаться злым. Не говори ты мне, что такой-то целомудрен и не вор; не в этом только состоит добродетель. Какая польза, имея эти качества, быть рабом суетной молвы, и, опасаясь стыда от своих друзей, оставаться в заблуждении? Это не значит жить добродетельно. Раб тщеславия не лучше блудника; даже делает гораздо большие и тягчайшие грехи, чем тот. Но укажи мне кого-нибудь между язычниками, который был бы свободен от всех страстей и не был причастен ни одному пороку: ты указать не можешь. И те, которые прославились у них великими делами и презирали, как говорят, богатство и роскошь, те-то наиболее раболепствовали славе человеческой; а это – причина всех зол. В таком состоянии оставались и иудеи. Поэтому, обвиняя их, Христос и говорил: «как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу»(Ін. 5:44)? Но почему Христос не беседовал и не распространил об этом слова с Нафанаилом, которому засвидетельствовал истину? Потому, что он приходил ко Христу не с таким усердием (с каким Никодим). Никодим считал это для себя долгом и употребил на слушание беседы такое время, в которое другие отдыхали. Но Нафанаил приходил по убеждению другого. Впрочем Христос не оставил без внимание и его; Он сказал ему: «отныне будете видеть небо отверстым и Ангелов Божиих восходящих и нисходящих»(Ін. 1:51). Никодиму же ничего подобного Он не говорил, а беседовал с ним об устроении нашего спасения и о жизни вечной, употребляя различную речь сообразно с душевным расположением каждого. Для Нафанаила, который и пророчества знал и был не так боязлив, довольно было услышать и это одно. А Никодиму, так как он был еще боязлив, Христос не открывал всего ясно, но потрясал его душу, чтобы страх истребить страхом, говоря, что неверующий осужден и что неверие происходит от порочной совести. Никодим много дорожил славою человеческою и думал о ней больше, чем о наказании. «И из начальников многие, – сказано, – уверовали в Него; но ради фарисеев не исповедовали» (Ін. 12:42): в этом-то Христос и упрекает его и показывает притом, что неверующий в Него не почему-либо другому не верует, как потому, что ведет нечистую жизнь.

Далее Он говорит: «Я свет миру» (Ін. 8:12); а здесь: «свет пришел в мир» (Ін. 3:19). Таким образом вначале Он говорил более прикровенно, а впоследствии яснее. Между тем Никодим был удерживаем славою народною; потому и не мог иметь столько смелости, сколько бы следовало. Будем же убегать тщеславия; эта страсть сильнее всех страстей. Отсюда любостяжание и сребролюбие; отсюда ненависть, вражда, распри. Желающий большего ни на чем остановиться не может; а желает он большего потому, что любит суетную славу. Скажи мне, для чего многие окружают себя множеством евнухов, толпою слуг и таким блеском? Не по нужде, а для того, чтобы люди, встречающиеся с ними, были свидетелями этого неуместного блеска. Итак, если мы отсечем эту страсть, то вместе с головою истребим и остальные члены этого зла, и тогда уже ничто не воспрепятствует нам жить на земле, как на небе. Тщеславие не только влечет ко злу своих пленников, но вкрадывается и в добродетели; и если не может лишить нас их; то делает нам большой вред в самой добродетели, принуждая переносить труды, а лишая плодов. Зараженный тщеславием, – постится ли, молится ли, творит ли милостыню, – лишается своей награды. Какое же несчастье может быть больше того, как, изнуряя себя вотще и понапрасну, подвергнуться осмеянию и лишиться горней славы? А желающему той и другой славы невозможно получить той и другой вместе. Правда, можно достигнуть и той и другой славы, но только в том случае, если будем желать не обеих, а одной – славы небесной. А кто жаждет и той и другой, тот не может получить той и другой вместе. Итак, если хотим достигнуть славы, будем убегать славы человеческой, а желать той одной славы – от Бога. Таким образом можем приобрести и ту и другую славу, чего и да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

 

Беседа 29

Ін. 3:22. После сего пришел Иисус с учениками Своими в землю Иудейскую и там жил с ними и крестил.

1.Возвышенность истины и низость лжи. – Почему Иисус Христос сам не совершал крещения, а только Его ученики. – 2. Ученики Иоанна Крестителя завидовали ученикам Иисуса Христа. – 3. Как церковьстановится невестой Иисуса Христа. – Бедствия и потери, причиненные тщеславием. – Как освободиться от этого порока.

1. Нет ничего светлее и сильнее истины, равно как нет ничего бессильнее лжи, хотя бы она прикрывалась бесчисленными покровами. Ложь легко уловить и опровергнуть; а истина открыто предлагает себя всем, желающим видеть красоту ее. Она не любит скрываться, не боится опасности, не трепещет наветов, не домогается славы народной, не подвержена ничему другому человеческому; она стоит выше всего, подвергаясь, конечно, тысячам наветов, но оставаясь необоримою; прибегающих к ней она охраняет, как крепкою стеною, величием своей силы; не терпит скрытных убежищ, но предлагает открыто всем все, что есть в ней. Это показал и Христос, когда сказал Пилату: «Я всегда учил в синагоге и в храме, где всегда Иудеи сходятся, и тайно не говорил ничего»(Ін. 18:20). Это Он тогда сказал, а теперь сделал. «После сего, – сказано, – пришел Иисус с учениками Своими в землю Иудейскую и там жил с ними и крестил». В праздники Он приходил в город, чтобы там предлагать учение среди народа, и чудесами благотворить ему; по окончании же праздников, часто отходил на Иоардан, потому что и туда стекалось множество народа. Он всегда посещал места многолюдные, не из желания показать Себя, или из любочестия, а с тою целью, чтобы большему числу людей доставить пользу. Так как далее евангелист говорит, что не Иисус крестил, а Его ученики, то ясно, что и здесь он говорит тоже, то есть, крестили только ученики Его.

Почему же, скажешь ты, не крестил Он сам? Еще прежде Иоанн сказал: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11, Лк. 3:16); но Духа Святого Он тогда еще не подавал, потому, конечно, и не крестил. Но ученики делали это, желая многих привести ко спасительному учению. Для чего же, когда стали крестить ученики Иисуса, Иоанн не переставал делать это, а и он продолжал крестить и делать это до самого своего заключения в темницу? Слова: Ибо «Иоанн также крестил в Еноне», и следующие: «Ибо Иоанн еще не был заключен в темницу» (Ін. 3:23-24) именно показывают, что он тогда еще не переставал крестить. Для чего же, скажешь, он крестил до сих пор? Ведь он, перестав крестить вместе с тем, как начали ученики Иисуса, конечно, показал бы этим преимущество их? Итак, для чего он продолжал крестить? Для того, чтобы не возбудить в своих учениках большей зависти и соперничества. Если Иоанн не убедил их последовать Христу, несмотря на то, что вопиял тысячу раз, всегда уступал Ему первенство и признавал себя меньшим Его, то, если бы еще он перестал крестить, тем более возбудил бы в них соперничество. Поэтому и Христос тогда особенно стал проповедовать, когда Иоанн был умерщвлен. И я думаю, что смерть Иоанна и была допущена и последовала так скоро для того, чтобы внимание всего народа обратилось на Христа и мнения уже не разделялись между тем и другим. Впрочем и крестя, Иоанн не переставал увещевать и показывать великое и высокое достоинство Иисуса. Он крестил не для чего-либо другого, а только «чтобы веровали в Грядущего по нем» (Деян.19:4). Итак, проповедуя это, как бы он показал достоинство учеников Христовых, если бы перестал крестить? Тогда подумали бы, что он это сделал по зависти или досаде. А продолжая проповедовать, он доказывал еще сильнее их досточтимость. Не себе приобретал славу, но отсылал слушателей ко Христу, и не меньше учеников Его содействовал Ему, даже еще больше, потому что его свидетельство было неподозрительно, и он имел у всех больше славы, чем они. На это указывал и евангелист, сказав: «Тогда Иерусалим и вся Иудея и вся окрестность Иорданская выходили к нему» (Мф. 3:5). Да и в то время, когда крестили ученики, народ не переставал приходить к нему. А если бы кто захотел узнать, имело ли какое-нибудь преимущество крещение учеников (Иисуса) перед крещением Иоанна, – мы скажем, что никакого. То и другое крещение равно не имело благодати Духа, и целью того и другого было только приведение крещаемых ко Христу. Ученики Иисусовы, не желая постоянно ходить (по разным местам), чтобы собирать желавших веровать, как это сделал с Симоном брат его и с Нафанаилом Филипп, установили крещение, чтобы через него без труда приводить всех ко Христу и пролагать путь к вере в Него. А что ни то, ни другое крещение не имело одно перед другим никакого преимущества, это видно из следующих обстоятельств. Каких? «Тогда у Иоанновых учеников произошел спор с Иудеями об очищении» (Ін. 3:25). Ученики Иоанновы всегда завидовали ученикам Христовым, даже самому Христу; когда же увидели, что они крестят, то начали говорить крещаемым, что их крещение заключает в себе нечто большее, чем крещение учеников Христовых, и, взяв одного из крещенных, усиливались убедить его в том, но не убедили. А что они сами пришли к нему, а не он искал их, послушай, как намекает на это евангелист. Он не говорит, что один иудей стал состязаться с ними, а: «Тогда у Иоанновых учеников произошел спор с Иудеями об очищении».

2. Но заметь и скромность евангелиста. Он не употребляет слов укорительных, а, сколько можно было, смягчает вину (учеников Иоанновых), говоря просто: «произошел спор». А что состязание это происходило от зависти, видно из последующих обстоятельств, изложенных евангелистом также без укоризны. «И пришли, – говорит, – к Иоанну и сказали ему: равви! Тот, Который был с тобою при Иордане и о Котором ты свидетельствовал, вот Он крестит, и все идут к Нему»(Ін. 3:26), т.е. к Тому, которого ты крестил; это они выражают словами: «о Котором ты свидетельствовал». Они как бы так говорили: Тот, которого ты сделал известным и славным, Тот осмеливается на тоже, что и ты делаешь. Но они не сказали: которого ты крестил, – в таком случае они были бы принуждены вспомнить и о гласе, бывшем свыше, и о сошествии Духа, – а что они говорят? «Тот, Который был с тобою при Иордане и о Котором ты свидетельствовал», то есть, который был в числе учеников твоих, который не имел в себе ничего больше нашего, Тот, отделившись от тебя, крестит. Но не этим только они думали возбудить Иоанна, а и тем, что их слава стала наконец затмеваться: все, говорят они, идут к Нему. Отсюда видно, что они не одолели и того иудея, с которым имели состязание. А говорили это потому, что были еще несовершенны и еще нечисты от любочестия. Что же Иоанн? Опасаясь, чтобы они, отделившись и от него самого, не сделали еще чего-либо более худого, он не сильно упрекает их; а что говорит? «не может человек ничего принимать на себя, если не будет дано ему с неба»(Ін. 3:27). Если здесь он еще не очень высоко отзывается о Христе, ты не удивляйся этому; учеников, проникнутых такими чувствами, он не мог вдруг и с первого раза научить всему. Он хочет сперва поразить их страхом и показать, что они, враждуя против Него, враждуют не против кого-либо другого, а против самого Бога. Таким образом, что говорил и Гамалиил: «вы не можете разрушить его; берегитесь, чтобы вам не оказаться и богопротивниками» (Деян.5:39), то прикровенно выражает здесь и Иоанн. Говоря: никто не может взять, «если не будет дано ему с неба», он показывает, что они домогаются невозможного и оказываются поэтому богоборцами. Что же? Сообщники Февды разве не от себя самих взяли? Но они взяли, и тотчас были рассеяны и погибли. Дела же Христовы не таковы.

Таким образом Иоанн незаметно и успокаивает их, показывая, что затмевающий славу их – не человек, а Бог. Поэтому, если и дела Его славны и все идут к Нему, удивляться не должно: таковы дела божественные, и совершающий их есть Бог; иначе Он никогда не смог бы совершить столь великих дел. Дела человеческие удобопостижимы и непрочны, скоро разрушаются и погибают. А эти дела не таковы; следовательно, они дела не человеческие. И смотри, как слова: «о Котором ты свидетельствовал», которые ученики Иоанна думали обратить к унижению Христа, Иоанн обращает против них же самих. Показав сперва, что Христос прославился не от его свидетельства, он потом заграждает им уста таким образом: «не может, – говорит, – человек ничего принимать на себя, если не будет дано ему с неба». Что это значит? Если, т.е. вы вполне держитесь моего свидетельства и признаете его истинным, то знайте, что по этому самому свидетельству надлежит предпочитать не меня Ему, а Его мне. А что я свидетельствовал? Об этом я вас призываю в свидетели. Поэтому он и присовокупляет: «Вы сами мне свидетели в том, что я сказал: не я Христос, но я послан пред Ним» (Ін. 3:28). Итак, если вы, держась моего свидетельства, ставите это мне на вид и говорите: «о Котором ты свидетельствовал», то знайте, что Он не только не уничижается принятием от меня свидетельства, но еще более возвышается от этого. Иначе говоря, то свидетельство было не мое, а Божие. Таким образом, если вы меня считаете человеком достойным вероятия, то ведь я между прочим сказал также, что «я послан пред Ним». Видишь ли, как он мало-помалу показывает им, что то свидетельство есть божественное? Смысл его слов таков: я служитель, и говорю слова Пославшего меня, не льстя Ему по человеческому пристрастию, но служа Его Отцу, пославшему меня. Я не угождал Ему свидетельством своим, а говорил то, что послан сказать. Итак не считайте меня поэтому великим; в этом открывается Его величие. Он сам есть Господь всех этих дел. Объясняя это, Иоанн присовокупляет: «имеющий невесту есть жених, а друг жениха, стоящий и внимающий ему, радостью радуется, слыша голос жениха» (Ін. 3:29). Но почему он, говоривший прежде: «я недостоин развязать ремень у обуви Его» (Ін. 1:27), теперь называет себя другом Его? Он говорит это, не превознося себя и не величаясь, но желая показать, что он к этому-то и стремится, что это происходит не против его воли и не к огорчению его, а согласно с его желанием и старанием, и что к этому-то он и направлял все свои действия. Это он весьма разумно и выразил названием друга, потому что слуги жениха в подобных обстоятельствах не так радуются и веселятся, как его друзья. Итак он, называя себя другом, этим означает не равенство свое со Христом, – нет, – но желает выразить свою радость, а вместе и снисходит к немощи своих учеников. Он указал и на служение свое, сказав: «я послан пред Ним». Но так как они думали, что он огорчается этим, то он и назвал себя другом Жениха, показывая таким образом, что он не только тем не огорчается, но и весьма радуется. Я, говорит он, и пришел на это дело, и потому я так далек от того, чтобы огорчаться этими обстоятельствами, что тогда-то наиболее стал бы огорчаться, когда бы этого не было. Я тогда бы скорбел, когда бы невеста не пришла к Жениху; а не теперь, когда наши желания исполнились. Если дела Жениха преуспевают, то и мы счастливы. Чего желали мы, то сбылось, и невеста признала Жениха. И вы сами свидетельствуете, что все идут к Нему. Об этом-то я и старался, к этому-то и направлял все свои действия. Таким образом, видя ныне исполнение этого, я радуюсь, веселюсь и торжествую.

3. Но что значат далее слова: «стоящий и внимающий ему, радостью радуется, слыша голос жениха»? Здесь от притчи он переходит к настоящему предмету; упомянув о Женихе и невесте, он показывает, как происходит введение невесты: именно – гласом и учением. Так Церковьсочетавается Богу. Поэтому и Павел говорит: «вера от слышания, а слышание от слова Божия»(Рим. 10:17). Итак, этот-то глас меня радует. Но и выражение: стоящий он употребил не без цели, но с целью – показать, что его дело кончено, что ему, после вручения Жениху невесты, остается только стоять и слушать, что он – служитель и исполнитель и что его благая надежда и радость совершилась. Показывая это, он и присовокупляет: «сия-то радость моя исполнилась» (Ін. 3:29), т.е. дело, которое должно было совершиться, мною сделано, и мы уже ничего больше не можем сделать. Затем, чтобы пресечь усиление скорбных чувств (в своих учениках) не на настоящее только время, а и на будущее, он открывает им и будущие события и удостоверяет в них как тем, что уже сказано, так и тем, что уже сделано. Для этого он присовокупляет такие слова: «Ему должно расти, а мне умаляться» (Ін. 3:30), т.е. наши дела остановились и уже кончились, а дела Его начинают расти. Чего вы боитесь, то не на нынешнее только время предстоит, но еще увеличится в будущем; это именно покажет наши дела в полном свете. Для того я и пришел и радуюсь, что Его дела получили такое преуспеяние, и совершилось то, ради чего было все, сделанное нами. Видишь ли, как спокойно и с какою мудростью он укротил их страсть, погасил зависть и доказал невозможность их предприятия, – от чего в особенности и ослабевает зло? Но это устроилось еще во время жизни и крещения Иоаннова для того, чтобы они, имея в нем столь высокого свидетеля, не могли уже ничем оправдаться, если бы не поверили. Он не сам собою пришел высказать это, и не потому только говорил, что его спрашивали люди посторонние: его ученики сами и спрашивали его и слушали его. Если бы он говорил сам от себя, то они могли бы еще не верить; но, слыша его ответы на собственные свои вопросы, они уже имели приговор сами против себя. Так и иудеи потому именно, что отправляли от себя нарочитое посольство к нему, слышали его ответы и однакож не поверили ему, – поэтому-то и лишили сами себя всякого оправдания.

Чему же мы научаемся отсюда? Тому, что причина всех зол – тщеславие. Оно довело учеников Иоанна до зависти; оно же возбудило их зависть и опять, когда они немного уже успокоились. Потому, пришедши к Иисусу, они говорят Ему: «почему… Твои ученики не постятся?» (Мф. 9:14). Будем же, возлюбленные, убегать этой страсти. А если будем избегать ее, мы избавимся от геенны. Она-то наиболее возжигает огонь; она всюду простирает власть свою и мучительски обладает всяким возрастом и всяким званием; она ниспровергла целые церкви; она вредит делам гражданским; она разоряет целые дома, города, народы, племена. И что удивляешься этому? Она проникает и в пустыни и там показывает великую силу. Часто и те, которые оставляли большие стяжания и все обольщение мира, ни с кем не имели общения, овладевали самыми сильными плотскими пожеланиями, и те, будучи пленены пустою славою, теряли все. За эту страсть фарисей, трудившийся много, поставлен ниже мытаря, который нисколько не трудился, но много совершил грехов. Осуждать эту страсть не трудно (все во мнении о ней согласны). А надобно постараться, как бы одолеть ее.

Как же одолеть? Будем противопоставлять славе славу. Как мы презираем богатство земное, когда взираем на богатство небесное, и не дорожим настоящею жизнью, когда помышляем о жизни гораздо лучшей, так мы сможем презреть и славу настоящего мира, когда будем помышлять о славе гораздо высшей, о славе истинной. Здешняя слава – слава пустая и суетная, имеющая только имя, без дела, а та слава, небесная, есть слава истинная, в которой прославляются не люди, но ангелы и архангелы и сам Владыка архангелов, а лучше сказать, вместе с Ним и люди. Если будешь смотреть на то зрелище, если узнаешь тамошние венцы, если обратишься к тому прославлению, то земное никогда не овладеет тобою; ты не будешь считать великим настоящее и не станешь искать преходящего. И в царских палатах ни один из оруженосцев, предстоящих царю, не оставит службы тому, кто облечен диадемою и восседает на престоле, чтобы заниматься криком ворон и жужжанием летающих мух и комаров. А похвалы людей ничем не лучше этого. Итак, зная малоценность человеческих вещей, будем все собирать в безопасные сокровищницы и искать славы постоянной и неизменной, которой и да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

Беседа 30

Ін. 3:31. Приходящий свыше и есть выше всех; а сущий от земли земной и есть и говорит, как сущий от земли…

1.Старания св. Иоанна Крестителя привесть своих учеников к Иисусу Христу. – 2. Отвержение Иисуса Христа равносильно обличению во лжи пославшего Его Бога. – 3. Не должно читать Слово Божие легкомысленно: нужно вникать во всякое слово. – Слово Божие есть оружие, которым нужно уметь владеть. – В делах мира сего все ловки и бойки, а в деле спасения мы ленивы и трусливы. – Священные книги написаны не для древних только, но и для нас.

1. Страшно славолюбие, страшно и исполнено многих зол. Это терние, с трудом исторгаемое, зверь неукротимый, многоглавый, восстающий на тех самых, которые питают его. Как червь поядает дерева, в которых зарождается, ржа снедает железо, в котором появляется, и моль – ткань, так и тщеславие губит душу, воспитавшую его в себе. Поэтому много нам нужно старания, чтобы истребить в себе эту страсть. Вот и здесь, сколько Иоанн ни внушал ученикам своим, страдавшим этим недугом, однако едва укрощает их. После сказанных раньше слов, он обращается к ним и еще с другою речью; с какою же? «Приходящий свыше, – говорит он, – и есть выше всех; а сущий от земли земной и есть и говорит, как сущий от земли»(Ін. 3:31). Так как вы, говорит он, всюду разносите мое свидетельство и говорите, что в нем я вполне достоин веры, то надобно вам знать, что Грядущий с небес не может делаться достойным веры через того, кто живет на земле. Что же значат и что показывают слова: «есть выше всех»? Они показывают, что Христос ни в ком не нуждается, но сам в Себе доволен, и что Он выше всех без всякого сравнения. А сущим «от земли земной и есть»глаголющим Иоанн называет себя, и говорит так не от своего ума; но, как Христос сказал: «Я сказал вам о земном, и вы не верите» (Ін. 3:12), разумея здесь крещение, не потому, чтобы оно было что-либо земное, а по сравнению с ним Своего неизреченного рождения, так и Иоанн здесь называет себя глаголющим от земли, сравнивая свое учение с учением Христовым. Не другое что означают слова – «говорит, как сущий от земли», как то, что мои слова, в сравнении с Христовыми, маловажны, скудны, ничтожны, таковы, каковыми и свойственно быть словам, получившим земное происхождение. Но в Нем «сокрыты все сокровища премудрости и ведения» (Кол. 2:3). А что Иоанн говорит здесь не об умствованиях человеческих, это очевидно из его же слов: «сущий от земли земной и есть». Но ведь в Иоанне не все было от земли, а главнейшее было небесное; он имел и душу и общение Духа не от земли. Как же Иоанн говорит о себе, что он от земли? Ничего иного это не означает, как то, что я мал и ничего не стою, как приходящий от земли и на земле родившийся; а Христос пришел к нам свыше. Когда же всеми этими словами Иоанн укротил страсть своих учеников, тогда уже с большим дерзновением вещает о Христе. Прежде этого излишне было бы говорить о Нем какие-либо слова, так как они не могли иметь для себя места в уме слушающих. Но когда Иоанн исторг терние, тогда уже безбоязненно начинает бросать семена, говоря: «Приходящий свыше и есть выше всех, и что Он видел и слышал, о том и свидетельствует; и никто не принимает свидетельства Его» (Ін. 3:31-32). Но, сказав о Христе эти великие и возвышенные слова, Иоанн опять переходит к слову смиренному. Выражение: «что Он видел и слышал» употреблено человекообразно; ведь не по зрению и слуху знает Он, что знает, но в природе своей все имеет, как исшедший совершенным из недр Отца и не нуждающийся в наставнике, как и сам говорит: «как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца» (Ін. 10:15). Что же значит: «что Он видел и слышал, о том и свидетельствует»? Так как посредством этих чувств мы все познаем с точностью, и считаем себя достоверными учителями в том, что воспринимаем через зрение и слух, потому что не выдумываем и не говорим лжи, то, желая и здесь это выразить, Иоанн сказал: «что Он видел и слышал», – то есть: в Нем нет ничего ложного, а все истинно. Как и мы часто с любопытством спрашиваем: сам ли ты слышал? да видел ли? и когда это подтвердится, тогда свидетельство становится несомненным, – так и когда сам Христос говорит: «как слышу, так и сужу» (Ін. 5:30), и: «что Я слышал от Него, то и говорю» (Ін. 8:26), и: «Мы говорим о том, что знаем» (Ін. 3:11), и тому подобные слова, то мы не должны думать, что Он говорит по научению от других (так думать было бы крайне безумно), но что Он говорит так для того, чтобы ничто из сказанного Им не было заподозрено бесстыдными иудеями. Так как они еще не имели о Нем надлежащего понятия, то Он часто и обращается к Отцу, и таким образом делает для них достойными веры слова Свои.
2. Чему ты удивляешься, что Христос обращается к Отцу, когда Он часто обращается и к пророкам и к Писаниям, как например, когда говорит: «они свидетельствуют о Мне»(Ін. 5:39)? Но неужели мы будем почитать Его меньшим даже пророков, потому только, что Он заимствует от них свидетельства? Да не будет. Так он только приспособляет Свое слово к немощи Своих слушателей, и если говорит, что сказанное Им слышал от Отца, то говорит не как имеющий нужду в наставнике, но чтобы они верили, что в Его словах нет ничего ложного. А слова Иоанна означают следующее: я должен слушать Его, потому что он пришел свыше и возвещает небесное, то, что Он один верно знает. Это именно и означают слова: «что Он видел и слышал, о том и свидетельствует; и никто не принимает свидетельства Его».

Но Он имел и учеников, и словам Его многие внимали: как же Иоанн говорит: «никто не принимает»? «Никто» – сказано здесь вместо: немногие, потому что, если бы Иоанн в строгом смысле сказал: никто, то как мог бы потом присовокупить: «принявший Его свидетельство сим запечатлел, что Бог истинен» (Ін. 3:33). Здесь Иоанн касается и своих учеников, так как они не совсем были расположены веровать во Христа. А что они и после этих слов не веровали в Него, это очевидно из последующих сказаний. Будучи в темнице, Иоанн для того и посылал их ко Христу, чтобы более соединить их с Ним. Но они и тогда едва веровали в Него, на что и намекал Христос, сказав: «и блажен, кто не соблазнится о Мне» (Мф. 11:6). Итак, не с иною целью сказал Иоанн: «и никто не принимает свидетельства Его», как для того, чтобы предостеречь своих учеников, как бы так сказал: если не многие будут в Него веровать, то не думайте поэтому, что учение Его ложно; «Он видел,.. и свидетельствует». Вместе с этим Иоанн говорит это в укоризну бесчувственности иудеев, как и в начале евангелия евангелист Иоанн обличает их, говоря: «пришел к своим, и свои Его не приняли» (Ін. 1:11); это не Христу самому упрек, а осуждение непринявшим Его. «Принявший Его свидетельство сим запечатлел, что Бог истинен» (Ін. 3:33). Этим он устрашает их, показывает, что неверующий во Христа не только в Него не верует, но и в самого Отца; потому и присовокупляет: «Тот, Которого послал Бог, говорит слова Божии» (Ін. 3:34). Так как Он говорит Божии, то верующий или неверующий в Него в Бога верует или не верует. Слово: «запечатлел» значит: доказал. Говоря таким образом и усиливая страх их, Иоанн прибавляет: «Бог истинен», показывая этим, что не веровать во Христа значит не иное, как осуждать во лжи пославшего Его Бога. Итак, если Он ничего не говорит чуждого Отцу, а все – Отчее, то не слушающий Христа не слушает Пославшего Его. Видишь, как этими словами он поражает их? Доселе они не считали важным делом не слушать Христа. Поэтому Иоанн и угрожает неверующим столь великою опасностью, чтобы знали они, что неповинующиеся Христу не повинуются самому Богу. Но затем, продолжая свою беседу, Иоанн снисходит к слабости их ума, и говорит: «не мерою дает Бог Духа» (Ін. 3:34). Как я сказал, Иоанн опять употребляет уничиженный образ выражения, разнообразя свое слово и делая его, таким образом, удобоприемлемым для своих слушателей. Иначе и невозможно было возбудить и усилить в них страх. Если бы он сказал о Христе что-нибудь величественное, высокое, то они не поверили бы, а еще стали бы пренебрегать словами его. Поэтому Иоанн все относит к Отцу, а о Христе говорит, как о человеке. Что же значат слова: «не мерою дает Бог Духа»? Иоанн хочет показать, что все мы в известной мере получаем силу Духа. Духом он называет здесь силу Его, а она-то и разделяется по мере. А Христос имеет неизмеримую всецелую силу. Если же сила Его неизмерима, то тем более существо. Но видишь ли, что и Дух беспределен? Итак, принявший всю силу Духа, ведущий все Божие, сказавший: «что Он видел и слышал, о том и свидетельствует», может ли быть в чем-либо подозреваем? Он не говорит ничего, что не есть Божие, что не от Духа. И между тем Иоанн еще ничего не говорит о Боге Слове, а только именем Отца и Духа удостоверяет в своем учении, так как что есть Бог, они это знали, что есть Дух, веровали, хотя и не имели о Нем надлежащего понятия, но что есть Сын, того не знали. Потому-то он всегда обращается к Отцу и Духу и тем удостоверяет в истине своих слов. А если бы кто, упустив из виду эту причину, стал рассматривать учение само по себе, то слишком отдалился бы от достойного понятия о Христе, так как Христос не потому достоин был их веры, что имел силу Духа; Он не нуждался в Его помощи, а Сам в Себе имеет все; но Иоанн говорит так приспособительно к несовершенному разумению учеников, желая мало-помалу возвысить их понятия. Это я говорю для того, чтобы не поверхностно пробегать сказанное в Писании, но дознавать и цель говорящего, и немощь слушающих, и другие обстоятельства. Наставники не все говорят так, как бы хотели сами, но как требует состояние немощных. Потому и Павел говорит: «я не мог говорить с вами, братия, как с духовными, но как с плотскими… Я питал вас молоком, а не твердою пищею» (1Кор. 3:1-2). Я желал бы, говорит он, беседовать с вами, как с духовными, но не мог. Почему же? Не потому, чтобы сам он не имел к тому сил, но потому, что они не могли слушать такого учения. Так и Иоанн хотел многому научить своих учеников, но они еще не могли вместить; потому он и ограничивается понятиями более простыми.

3. Итак, надобно испытывать все со тщанием. Изречения Писания – это духовные оружия. А если мы не умеем пользоваться оружием и хорошо вооружить им учеников, то само по себе оно будет иметь силу, но взявшим его не может принести никакой пользы. Положим, что броня, шлем, щит, копье крепки. Но пусть кто-нибудь, взяв это вооружение, броню наденет на ноги, шлем не на голову, а на лицо, щит станет держать не перед грудью, а постарается привесить к ногам: будет ли тогда польза от этого оружия? Не будет ли еще вреда? Это всякому очевидно. Но произойдет это не от слабости оружия, а от неопытности того, кто не умеет хорошо пользоваться им. Так и относительно Писания: если мы будем смешивать порядок его изречений, то хотя и в таком случае оно само по себе будет иметь свою силу, но нам не принесет никакой пользы.

Я, говоря это вам всегда и наедине и в общественных собраниях, не имею никакого успеха потому, что вижу, что вы во всякое время привязаны к житейским делам, а духовных и тени нет у вас. Поэтому-то и в жизни мы нерадивы и, подвизаясь за истину, не много имеем силы, а становимся смешными и для язычников и для иудеев и еретиков. Если бы вы и в других делах показывали такую же беспечность, как здесь, то и в таком случае это не заслуживало бы извинения. Но в житейских делах каждый из вас острее меча, как занимающиеся ремеслами, так и исполняющие гражданские дела. А в делах необходимых, духовных, мы совершенно нерадивы; бездельем занимаемся, как делом, а что следовало бы считать самым необходимым, того мы не ставим наряду даже с бездельем. Или вы не знаете, что не для прежних только людей, а и для нас написано Писание? Не слышим ли, что говорит Павел: «все, что писано было прежде, написано нам в наставление, чтобы мы терпением и утешением из Писаний сохраняли надежду» (Рим. 15:4)? Знаю, что напрасно говорю; но не перестану говорить, потому что, делая так, оправдаю себя перед Богом, хотя бы никто меня не слушал. Проповедующий внимательным слушателям имеет утешение в их покорности; а кто часто проповедует, а ему не внимают, и однакож он не перестает говорить, тот достоин большей чести, потому что ради угождения Богу исполняет со своей стороны все, что следует, хотя бы и никто не слушал. Впрочем, хотя бы нам и больше было награды, по причине вашего невнимания, мы лучше желаем, чтобы она для нас уменьшилась, а увеличилась для вас надежда спасения, так как великою для себя наградою считаем самое преуспеяние ваше. И это говорим теперь не для того, чтобы сделать слово наше тяжким для вас, но чтобы выказать вам скорбь о вашем нерадении, от которого дай Бог всем нам отстать, и усвоить себе ревность духовную, да сподобимся и небесных благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

 

Беседа 31

Ін. 3:35-36. Отец любит Сына и все дал в руку Его. Верующий в Сына имеет жизнь вечную, а не верующий в Сына не увидит жизни, но гнев Божий пребывает на нем.

1.Вера без доброй жизни бесполезна для спасения. – 2. Почему Иисус Христос удаляется. – 3. Происхождение самарянки. – 4. Продолжение о том же. – Отмена обрядностей иудейских. – 5. Добрый пример, преподанный самарянке в отношении любви и ревности, с которыми должно относиться к слову Иисуса Христа. – Она призывает других к Иисусу Христу, между тем как иудеи отвращали от него. Делать неблагоугодное Богу значит жить бесполезно и к собственной гибели. – Душа бессмертна. – Тело также будет бессмертно, чтобы мы могли наслаждаться небесными благами. – Бог предлагает нам небо, а мы привязываемся к земле, нанося оскорбление Господу.

1. Великая польза постепенности открывается во всех делах. Так мы успеваем в науках, не вдруг всему научаясь от наставников. Так мы построили города, воздвигая их понемногу и постепенно; так сохраняем и нашу жизнь. Не удивляйся, если этот порядок в делах житейских имеет такую силу; и в духовных делах можно усматривать великую силу этой мудрости. Только таким образом и иудеи могли освободиться от идолослужения, будучи удаляемы от него незаметно, мало-помалу, сначала не слыша ничего возвышенного ни в догматах, ни в правилах жизни. Так и после пришествия Христова, когда настало время для открытия высочайших догматов, апостолы всех приводили ко Христу, на первый раз ничего не изрекая возвышенного. Так и Христос с большею частью слушателей беседовал с начала. Так поступает и Иоанн (Креститель), говоря о Христе, как бы только о необыкновенном человеке, и только прикровенно изображая возвышенные Его свойства. Вначале он говорит: «не может человек ничего принимать на себя, если не будет дано ему с неба»(Ін. 3:27); потом касается чего-то возвышенного, говоря: «Приходящий свыше и есть выше всех»(Ін. 3:31). Далее опять низводит слово к чему-то смиренному, между прочим говоря: «не мерою дает Бог Духа» (Ін. 3:34); потом опять возвышает (слово): «Отец любит Сына и все дал в руку Его» (Ін. 3:35); затем, зная, какую пользу приносит угроза наказания, и как многие водятся не столько обетованиями благ, сколько угрозами мук, заключает свою речь так: «верующий в Сына имеет жизнь вечную, а не верующий в Сына не увидит жизни, но гнев Божий пребывает на нем» (Ін. 3:36). И здесь опять, говоря о наказании, возводит слово к Отцу. Не сказал: гнев Сына, хотя и Он есть судия, а представил им Отца, желая тем более устрашить. Но неужели, скажешь, достаточно веровать в Сына, чтобы иметь живот вечный? Никак. Послушай, как сам Христос объясняет это, говоря: «не всякий, говорящий Мне: «Господи! Господи!», войдет в Царство Небесное» (Мф. 7:21). И одной хулы на Духа достаточно, чтобы быть ввержену в геенну.

Но что говорить об одних догматах? Хотя бы кто право веровал и в Отца и в Сына и в Духа Святого, но если не живет, как должно, вера не принесет ему никакой пользы ко спасению. Поэтому также, когда Христос говорит: «сия же есть жизнь вечная, да знают Тебя, единого истинного Бога» (Ін. 17:3), не подумаем, что этого и довольно для нашего спасения. Необходима еще добрая жизнь и благоповедение. И хотя Иоанн сказал: «верующий в Сына имеет жизнь вечную», но затем присовокупляет еще нечто более сильное (так как он слагает речь свою не только из утешительных, но и из противоположных слов, и смотри, каким образом); он прибавляет: «а не верующий в Сына не увидит жизни, но гнев Божий пребывает на нем» Однакож и отсюда мы не должны заключать, что довольно одной веры для спасения. Это доказывают многочисленные места в Евангелии, где говорится о жизни. Поэтому-то Иоанн и не сказал: в этом одном состоит жизнь вечная, или: только «верующий в Сына имеет жизнь вечную»; но о том и другом он говорит только вообще, что в них есть жизнь вечная. А если затем не последуют дела жизни, то наступит великое наказание. И не сказал Иоанн: гнев ожидает его, но: «пребывает на нем», показывая этим, что гнев никогда не отступит от него. Чтобы слов: не увидит жизни ты не относил к смерти временной, а веровал, что наказание будет бесконечное, он употребил такое выражение, которое означает непрестанное мучение. Делал же это Иоанн для того, чтобы такими словами привлечь учеников своих ко Христу. Поэтому не лично им делал увещание, а говорил вообще, чтобы тем более привлечь их. Не сказал он: если вы уверуете, или: если вы не уверуете; а употребляет общие выражения, чтобы слова его не были для них подозрительны. Но он говорит с большею строгостью, чем сам Христос. Христос сказал: «неверующий уже осужден» (Ін. 3:18); а Иоанн: «не увидит жизни, но гнев Божий пребывает на нем». И это весьма справедливо, – потому что не одно и тоже говорит самому о себе и о другом. О Христе могли бы думать, что Он часто так говорит по самолюбию и тщеславию; но Иоанн был безопасен от такого подозрения. Если же впоследствии и Христос употреблял более сильное слово, то уже тогда, когда иудеи имели о Нем высокое понятие. «Когда же узнал Иисус о дошедшем до фарисеев слухе, что Он более приобретает учеников и крестит, нежели Иоанн, – хотя Сам Иисус не крестил, а ученики Его, – то оставил Иудею и пошел опять в Галилею» (Ін. 4:1-3). Итак, сам Он не крестил; но это разглашали вестовщики, желая возбудить в слышащих о том ненависть к Нему. Почему же Он оставил Иудею? Не по боязни, а для того, чтобы пресечь клевету и утишить ненависть. Силен был Он и сам удержать их, если бы они восстали на Него, но не хотел этого делать часто, чтобы не оставить их в неверии о действительности Его воплощения. Если бы Он часто, при нападениях, избегал их, то это для многих могло бы быть подозрительно. Поэтому-то во многих случаях Он действовал более по человечески. Он желал, чтобы веровали как тому, что Он Бог, так равно и тому, что Он, будучи Богом, носил плоть. Поэтому и после воскресения Своего Он говорил ученикам: «осяжите Меня и рассмотрите; ибо дух плоти и костей не имеет» (Лк. 24:39). Поэтому же и Петра порицает, когда тот говорит Ему: «будь милостив к Себе, Господи! да не будет этого с Тобою» (Мф. 16:22). Так много Он заботился об этом деле.

2. Притом же это есть не маловажный догмат в Церкви, а самое главное в деле нашего спасения, и через это именно все для нас сделано и совершено: и смерть разрушена, и грех отъят, и клятва уничтожена, и бесчисленные блага дарованы нам в жизни. Поэтому Христос и желал так сильно, чтобы веровали в Его воплощение – этот корень и источник бесчисленных для нас благ. Действуя же по-человечески, Он не допускал сокрываться и Своим божеским делам. Так, удалившись в Галилею, Он продолжал тоже самое, что и прежде делал. Не напрасно удалялся в Галилею, но для того, чтобы совершать великие дела у самарян, и устрояет это не просто, а с свойственною Ему мудростью, чтобы не оставить иудеям никакого предлога даже к бесстыдному извинению. Выражая это, евангелист присовокупляет: «надлежало же Ему проходить через Самарию»(Ін. 4:4), и тем показывает, что Он это сделал как бы ненамеренно. Так делали и апостолы. Как они, преследуемые иудеями, шли к язычникам, так и Христос, когда иудеи изгоняли Его, обратился и к язычникам, например сделал это ради жены сирофиникийской. Цель была та, чтобы отнять у иудеев всякое извинение и чтобы они не могли сказать: Он, оставив нас, пошел к необрезанным. Таким образом и ученики Его, защищая себя, говорили: «вам первым надлежало быть проповедану слову Божию, но как вы отвергаете его и сами себя делаете недостойными вечной жизни, то вот, мы обращаемся к язычникам»(Деян.13:46). И сам Христос: «Я послан только к погибшим овцам дома Израилева» (Мф. 15:24), или: «нехорошо взять хлеб у детей и бросить псам» (Мф. 15:26). Когда же они отвергли Его, то этим самым отверзли дверь язычникам. Однако и тогда Он не преднамеренно идет к язычникам, а как бы мимоходом. Итак, проходя мимо, «приходит Он в город Самарийский, называемый Сихарь, близ участка земли, данного Иаковом сыну своему Иосифу. Там был колодезь Иаковлев» (Ін. 4:5-6). Для чего евангелист так обстоятельно говорит об этом месте? Для того, чтобы ты, слыша, как говорит жена: «неужели ты больше отца нашего Иакова, который дал нам этот колодезь» (Ін. 4:12), – не находил этого странным. Это было то место, где Симеон и Левий, в отмщение за Дину, произвели жестокое убийство (Бут. 34:25).

Не лишне сказать, откуда произошли самаряне, потому что вся эта страна называется Самариею. Откуда же самаряне получили свое название? Сомором называлась гора по имени ее владельца, как и Исайя говорит: «глава Ефрема – Самария» (Іс. 7:9). Впрочем, обитавшие там назывались не самарянами, а израильтянами. С течением времени, когда они оскорбили Бога, то, в царствование Факея, Феглаффеласар, пришедши, взял многие города, напал на Илу, умертвил его и царство его отдал Осии. На Осию напал Салманассар, взял другие города, сделал их себе подвластными и обложил данью. Осия сначала уступил, потом отложился от его власти и прибегнул к помощи ефиоплян. Ассирийский царь, узнав об этом, пришел с войском, победил израильтян и, для отвращения новых восстаний, уже не позволил им оставаться в стране той, а отвел их в Вавилон и Мидию; а оттуда из разных мест вывел другие племена и поселился в Самарии, чтобы на будущее время обезопасить свою власть в этой стране, занятой уже верными ему жителями. Тогда Бог, желая показать Свою силу и то, что Он предал израильтян не потому, чтобы они были бессильны, но за грехи их, – насылает на варваров львов, которые делали зло всему народу. Извещенный об этом царь посылает некоего священника (иудейского) преподать им закон Божий. Но и тогда они не оставили совершенно своего нечестия, а только отчасти, и уже впоследствии времени, отвергнув идолов, начали чтить истинного Бога. Между тем иудеи, возвратившиеся наконец из плена, возъимели ненависть к ним, как иноплеменникам и своим врагам, и по имени горы стали называть их самарянами. Не малая вражда с ними у иудеев происходила и оттого, что самаряне принимали не все книги Св. Писания, а только книги Моисеевы, и не много придавали важности пророкам. Они же со своей стороны старались уравнять себя в благородстве происхождения с иудеями, хвалились своим родом от Авраама и считали его своим предком, так как он происходил из Халдеи, а Иакова, как его потомка, называли своим отцом. Но иудеи гнушались ими, как и всеми иными народами; потому-то и Христа они поносили именем самарянина, когда говорили: «что Ты Самарянин и что бес в Тебе» (Ін. 8:48). По той же причине и Христос в притче о шедшем из Иерусалима в Иерихон вводит самарянина, «оказавший ему милость» (Лк. 10:37), – человека, по мнению иудеев, низкого, презренного, гнусного; также и в числе десяти прокаженных называет одного иноплеменником (а это был самарянин); да и Сам заповедал ученикам своим: «на путь к язычникам не ходите, и в город Самарянский не входите» (Мф. 10:5).

3. Но евангелист напомнил нам об Иакове не для того только, чтобы отметить историю страны, но чтобы вместе показать потерю этого места для иудеев, уже давно сбывшуюся, так как уже во времена праотцев их язычники владели, вместо них, этим местом. Чем праотцы их владели, хотя то и не было их собственностью, то они по нерадению и беззаконию потеряли, хотя это уже было их собственностью. Так, нет никакой пользы происходить от хороших предков, когда потомки не похожи на них. Варвары, чтобы только избежать большей беды, тотчас обратились к иудейскому богопочтению; а иудеи, и потерпев столько наказаний, не вразумились. Итак, в эту страну пришел Христос, который всегда отвергал жизнь изнеженную и прихотливую, а проводил жизнь многотрудную и стеснительную. Он не употреблял подъяремных животных, но Сам путешествовал так спешно, что и утомлялся от пути. Да и при всяком случае Он внушает нам делать все самим, не иметь ни в чем излишества и не требовать многого. Он желает нам быть до того чуждыми всякого излишества, чтобы и в самом необходимом многое сокращать, потому и говорил: «лисицы имеют норы и птицы небесные – гнезда, а Сын Человеческий не имеет, где приклонить голову»(Мф. 8:20). Таким образом Он очень часто проводил время в горах и в пустынях, не только днем, но и ночью. Провозвещая это, и Давид сказал: «из потока на пути будет пить»(Пс. 109:7), показывая простоту Его образа жизни. Тоже показывает здесь и Иоанн: «там был колодезь Иаковлев. Иисус, утрудившись от пути, сел у колодезя. Было около шестого часа. Приходит женщина из Самарии почерпнуть воды. Иисус говорит ей: дай Мне пить. Ибо ученики Его отлучились в город купить пищи» (Ін. 4:6-8). Из этого мы узнаем, как усиленны были Его путешествия, как Он не заботился о Своем пропитании и только мимоходом занимался этим делом. Так научились и ученики Его удовлетворять свои потребности: они не носили с собою дорожных припасов. На это указывает и другой евангелист, говоря, что, когда Христос сказал о квасе фарисейском, то ученики думали, что не принесли с собою хлебов. Когда Христос водил с Собою учеников алчущих, срывающих и едящих колосья, также когда говорится, что сам Он, чувствуя голод, пришел к смоковнице, то этим всем Он не чему-нибудь другому научает нас, как презирать чрево и служения ему не считает достойным заботы. Посмотри и здесь: они не принесли с собою ничего, и однакож, не имея с собою пищи, не заботились о ней заранее, или с начала дня, но пошли купить ее в то время, в которое обыкновенно все уже обедают. А мы, как только встаем с одра, заботимся об этом прежде всех других дел, призываем поваров и служителей трапезы и с большою заботливостью отдаем им приказания; а после того уже приступаем к другим делам, всегда однакож заботясь о житейском, преимущественно перед духовным, и то, что нужно бы считать излишним, признавая необходимым. Так-то все делается у нас превратно. Между тем, следовало бы обращать все внимание на духовные дела и, уже исполнив их, приниматься за житейские.

Далее, из этого видно не только терпение Христа в трудах, но и удаление от пышности. Он не только утомился и сел на пути, но и остался один, а ученики Его ушли. Конечно, если бы Он пожелал, то мог бы или не всех учеников посылать, или, по удалении их, иметь при себе других служителей; но Он не хотел этого; а таким образом и учеников приучал презирать всякую пышность. Что же важного, скажет кто-нибудь, что они жили скромно, будучи рыбарями и скинотворцами? Правда, они были рыбари и скинотворцы, но они внезапно воспарили в высоту небес, и сделались важнее всех царей, удостоившись быть собеседниками Владыки вселенной и следовать повсюду за этим дивным Учителем. Вы знаете и то, что люди из низкого состояния, достигающие почестей, легче увлекаются высокомерием, неблагородно пользуясь почестями. Итак Христос, желая утвердить учеников Своих в неизменном смиренномудрии, учил их во всем умерять себя и ни в каком случае не требовать прислужников. Сам Он, как говорит евангелист, «утрудившись от пути, сел у колодезя». Видишь, Он сел от усталости и жары и для того, чтобы дождаться учеников? Знал Он, что должно было случится у самарян; но не для того, главным образом, пришел сюда. А хотя и не для этого пришел, однако не имел нужды отгонять пришедшую жену, показавшую так много усердия к Его учению. Иудеи Его гнали, тогда как Он именно к ним пришел, а язычники привлекали к себе и тогда, когда Он шел в иные места. Те ненавидели Его, а эти веровали в Него; те негодовали, а эти удивлялись и поклонялись Ему. Что же? Ужели надобно было пренебречь спасением стольких людей и такую искреннюю ревность оставить без внимания? Это недостойно было Его человеколюбия. Поэтому Он и устрояет все в настоящем случае со свойственною Ему мудростью. Он садится, для отдохновения тела и прохлады, при источнике. Был самый полдень, что и означает евангелист словами: «сел у колодезя, было около шестого часа». Что значит сел? То есть сел не на престоле, не с возглавием, но просто, как случилось на земле. «Приходит женщина из Самарии почерпнуть воды».

4. Смотри, как показывает евангелист, что и жена вышла из города для другой цели, – преграждая всякий повод к бесстыдному прекословию иудеев, чтобы кто не сказал, что Он противоречит собственной заповеди, повелев ученикам «в город Самарянский не входите», а между тем сам беседует с самарянами. Для этого также присовокупляет, что «ученики Его отлучились в город купить пищи», представляя таким образом многие причины беседы Его с женою. Что же жена? Услышав Его слова: «дай Мне пить», она очень разумно обращает слова Христовы в повод к вопросу: «как ты, будучи Иудей, просишь пить у меня, Самарянки? ибо Иудеи с Самарянами не сообщаются»(Ін. 4:9). Почему она думала, что Он иудей? Может быть узнала по одежде или по наречию. Но заметь, как осторожна жена. Если надлежало остерегаться, то Иисусу, а не ей; по ее словам, не самаряне чуждаются иудеев, а иудеи не сближаются с самарянами; однако жена, будучи сама свободна от этого упрека, и думая, что другой ему подвергается, не умолчала, но исправляет дело, по ее мнению, не согласное с законом. Может быть, кто-нибудь станет недоумевать, как Иисус просил у нее пить, когда этого не дозволял закон? А если Он еще предвидел, что она не даст Ему пить, то и поэтому не следовало просить. Что сказать на это? То, что для Него самого нарушение подобных обычаев было делом безразличным. Кто других вел к нарушению иудейских правил, Тот тем более сам мог нарушать их. «Не то, что входит в уста, – говорил Он, – оскверняет человека, но то, что выходит из уст, оскверняет человека»(Мф. 15:11). Между тем беседа Его с женою могла быть не малым осуждением для иудеев, потому что Он многократно привлекал их к Себе и словами и делами, но они не последовали Ему. А посмотри, как жена увлекается простым вопросом. Сам Он не вступал на это дело, на этот путь²⁵, но не препятствовал, если к Нему кто обращался. Хотя Он и говорил ученикам: «в город Самарянский не входите», но не повелевал отгонять приходящих. Это слишком было бы недостойно Его человеколюбия. Поэтому Он и отвечает жене и говорит: «если бы ты знала дар Божий и Кто говорит тебе: дай Мне пить, то ты сама просила бы у Него, и Он дал бы тебе воду живую» (Ін. 4:10). Прежде всего показывает, что она достойна Его слушать, а не должна быть отвергнута, потом уже открывает Себя; она же, как только узнала, кто Он, тотчас готова была и повиноваться и внимать Ему, чего нельзя сказать об иудеях. Они, даже и узнав Его, ни о чем не спрашивали Его, не имели желание научиться от Него чему-либо полезному; напротив поносили Его и отгоняли от себя. Но вот жена, услышав Его слова, смотри, с какою кротостью отвечает Ему: «господин! тебе и почерпнуть нечем, а колодезь глубок; откуда же у тебя вода живая?» (Ін. 4:11) Сейчас видно, что Христос отклонил уже ее от низкого о Нем понятия, от мысли, что Он один из обыкновенных людей. Она здесь не просто называет Его Господом, но в знак особенного уважения к Нему. А что она по уважению это сказала, видно из последующей беседы. Она не шутит, не насмехается, а только недоумевает. А что она не скоро все поняла, не удивляйся. Ведь не понял и Никодим. Что он говорил? «Как это может быть?» (Ін. 3:9). «Как может человек родиться, будучи стар?» И еще: «неужели может он в другой раз войти в утробу матери своей и родиться?» (Ін. 3:4). Но жена говорит с большею скромностью. «господин! тебе и почерпнуть нечем, а колодезь глубок; откуда же у тебя вода живая?» (Ін. 4:11). Иное говорит ей Христос, а иное она разумела. Не слыша от Него ничего более сказанных слов, она и не могла помыслить ничего возвышенного, хотя и могла сказать Ему смело: если бы Ты имел воду живую, то не стал бы просить у меня воды, а сам бы прежде Себе дал ее; а теперь Ты только тщеславишься. Но ничего подобного она не сказала, а как сначала, так и после отвечала Ему с великою скромностью. Сначала она говорит: «как ты, будучи Иудей, просишь пить у меня?» А не говорит так, как бы разговаривала с иноплеменником и врагом: не быть тому, чтобы я дала воды такому человеку – врагу и чуждому нашего рода! И потом, слушая Его возвышенные слова о Себе самом, что особенно раздражает врагов, она не смеется, не поносит Его, но что говорит? «Неужели ты больше отца нашего Иакова, который дал нам этот колодезь и сам из него пил, и дети его, и скот его?» (Ін. 4:12).

Видишь, как она вводит сама себя в именитый род иудеев? Слова ее значат вот что: Иаков пользовался этою водою и никакой другой лучшей и сам не имел, и нам не дал. Таким образом она показала, что уже с первого ответа она возъимела мысль о Нем высокую, возвышенную, потому что слова: «и сам из него пил, и дети его, и скот его» не иное дают разуметь, как то что она имела мысль о лучшей воде, только еще не находила ее и не знала хорошо. Если же выразить яснее то, что она хотела сказать, то будет так: Ты не можешь сказать, что Иаков, давший нам этот источник, сам пользовался другим, потому что и сам он и дети его пили из этого; а они не пили бы отсюда, если бы имели другую воду, лучшую. Ты и этой воды не можешь достать; а другой лучшей Тебе не возможно иметь; разве признаешь Себя самого большим Иакова. Откуда же Ты имеешь ту воду, которую обещаешь дать нам? Иудеи не так скромно говорили с Ним, – хотя и с ними Он беседовал об этом же самом предмете и напоминал о такой воде. Но они не приобрели для себя от того никакой пользы. А когда Он упомянул об Аврааме, то они замышляли даже побить Его камнями (Ін. 8:56-59). Но не так обращается с Ним жена, а с великою кротостью, среди полуденного зноя, говорит и слушает все с терпением и не думает подобно иудеям сказать: «Он одержим бесом и безумствует» (Ін. 10:20), держит меня у источника, ничего не давая, а только величаясь на словах. Она терпеливо внимает, в ожидании найти желаемое.

5. Если жена самарянская показывает такое усердие, чтобы научиться чему-нибудь полезному, и пребывает со Христом, хотя еще и не знает Его, то какое помилование можем получить мы, знающие Его, и притом находясь не на источнике, не в пустынн, не среди дня под палящими лучами солнца, но в утреннее время, наслаждаясь под этим кровом тенью и прохладою, и при всем том не имея терпения выслушать что-либо из слова Божия, а тяготясь этим? Не такова жена самарянская: она так увлекалась словами Спасителя, что и других призывала к Нему. Иудеи же не только не призывали других, но и желавшим придти к Нему препятствовали и не дозволяли. Поэтому и говорили: «Уверовал ли в Него кто из начальников, или из фарисеев? Но этот народ невежда в законе, проклят он»(Ін. 7:48-49).

Итак, будем подражать самарянской жене; будем беседовать со Христом. Он и теперь среди нас предстоит и говорит к нам через пророков и через учеников Своих. Будем слушать и повиноваться. Доколе мы будем жить напрасно, без пользы? Не делать угодное Богу действительно значит жить напрасно, или лучше, не только напрасно, но и во вред себе. Если данное нам время мы не употребим ни на какое полезное дело, то, отошедши отсюда, подвергнемся величайшему наказанию за потерю времени. Если получивший деньги для торговых оборотов и потом истративший их подвергнется ответственности перед вверившими их ему, то ужели не понесет наказания истощивший эту жизнь напрасно? Не для того Бог ввел нас в настоящую жизнь и вдунул душу, чтобы мы пользовались только настоящим, но для того, чтобы все делали для жизни будущей; только бессловесные созданы для одной настоящей жизни. А мы для того и имеем бессмертную душу, чтобы вполне приготовиться к той жизни. Если кто спросит, какое назначение коней, ослов, быков и других животных, то мы скажем, что не другое назначение, как только – служить нам в настоящей жизни. А о нас нельзя этого сказать; для нас есть лучшее состояние, после отшествия отсюда; и нам все надобно делать так, чтобы там просиять, ликовать с ангелами, предстоять Царю, – всегда, в бесконечные веки. Для того и душа наша создана бессмертною, да и тело будет бессмертно, чтобы мы наслаждались бесконечными благами. Если же ты пригвождаешь себя к земле, тогда как тебе предложены блага небесные, то подумай, какое в этом оскорбление для Дарующего их. Он предлагает тебе горняя, а ты, не слишком этим дорожа, предпочитаешь землю. Поэтому, как оскорбленный, Он угрожает геенною, чтобы ты из этого познал, каких благ лишаешь сам себя. Но да не будет, чтобы мы подверглись этому наказанию, но, благоугодив Христу, да сподобимся вечных благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * *

²⁵Разумеется обращение язычников.

 

Беседа 32

Ін. 4:13-14. Иисус сказал ей в ответ: всякий, пьющий воду сию, возжаждет опять, а кто будет пить воду, которую Я дам ему, тот не будет жаждать вовек; но вода, которую Я дам ему, сделается в нем источником воды, текущей в жизнь вечную.

1.Священное Писание называет Святого Духа то водой, то огнем, обозначая этим не сущность, а деятельность. – Продолжение истории самарянки. – 2. Послушность самарянки. – 3. Мудрость Иисуса Христа в деле обращения людей ко спасению. – Увещание к чтению Священного Писания. – Диавол не смеет войти в дом, где есть Евангелие. – Чтение духовных книг освящает человека.

1. Благодать Святого Духа в Писании называется иногда огнем, иногда водою, и это показывает, что такие наименования выражают не существо Его, а только действие, потому что Дух как существо невидимое однородное, не состоит из различных сущностей. Так огнем называет Его Иоанн, говоря: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем»(Мф. 3:11), а водою именует Христос: «у того… из чрева потекут реки воды живой. Сие сказал Он о Духе, Которого имели принять»(Ін. 7:38-39). Так и беседуя с женою, водою называет Духа: «кто будет пить воду, которую Я дам ему, тот не будет жаждать вовек». Называется же Дух огнем – для означения теплоты благодати, которую Он возбуждает, и истребления грехов; а водою – для выражения чистоты и обновления, сообщаемого от Него душам, приемлющим Его. И справедливо. Как некий сад, цветущий различными, плодоносными и вечно зеленеющими деревьями, Он уготовляет ревностную душу, не допуская в ней ощущений ни печали, ни наветов сатаны, но легко угашая разженные стрелы лукавого. Но заметь мудрость Христа, как Он мало-помалу возводит жену. Он не сказал ей с самого начала: «если бы ты знала… Кто говорит тебе: дай Мне пить»; но когда подал ей повод назвать Его иудеем и вызвал на упрек, тогда, отражая укоризну, сказал это. Сказав еще: «если бы ты знала… Кто говорит тебе: дай Мне пить, то ты сама просила бы у Него» (Ін. 4:10), и обещанием чего-то великого заставив вспомнить о праотце, Он таким образом дает жене прозреть. Потом, когда она возразила: «неужели ты больше отца нашего Иакова» (Ін. 4:12), – Он не сказал: да, Я больше его, потому что это могло бы показаться ей одним тщеславием, когда еще не видно было на то доказательства; но Он приготовляет ее к этому именно тем, что говорит. Он не просто говорит: Я дам тебе воду; но сперва показывает недостаточность воды Иакова, а потом уже возвышает значение Своей воды, желая из свойства самых даров показать расстояние и разность между лицами дарующими и Свое превосходство пред Иаковом. Если ты удивляешься, как бы так говорил Христос, Иакову, что он дал эту воду, то что скажешь, если Я дам тебе еще лучшую? Ты уже предварила Меня исповеданием, что больше Иакова, когда возразила Мне: неужели Ты больше отца нашего Иакова, что обещаешь дать лучшую воду; а когда получишь эту воду то уже вполне признаешь Меня большим его. Видишь ли безпристрастное суждение жены, которая произносит суд о праотце и о Христе по делам их? Но не так поступали иудеи. Даже видя, что Он бесов изгоняет, они не только не считали Его выше праотца, но еще называли беснующимся. А жена именно на том основывает свое суждение, на чем хочет Христос, т.е. на доказательстве из Его дел, потому что и сам Он на этом основывал приговор о Себе, говоря так: «если Я не творю дел Отца Моего, не верьте Мне; а если творю, то, когда не верите Мне, верьте делам Моим» (Ін. 10:37-38). Таким точно путем и жена приходит к вере. Поэтому Христос, услышав слова ее: «неужели ты больше отца нашего Иакова», и оставив речь об Иакове, беседует о воде: «всякий, пьющий воду сию, – говорит Он, – возжаждет опять» (Ін. 4:13), и делает такое сравнение той и другой воды, не осуждая одну, а только показывая превосходство другой. Не говорит, что та вода ничтожна, ничего не значит и достойна презрения; а утверждает то, о чем свидетельствует и самое существо той воды: «всякий, пьющий воду сию, возжаждет опять, а кто будет пить воду, которую Я дам ему, тот не будет жаждать вовек» (Ін. 4:13-14). О воде живой жена слышала еще прежде того, но не понимала; а так как «живою» водою обыкновенно называется непрерывно текущая и бьющая ключом из неизсякающих родников, то жена думала, что и здесь говорится об этой воде. Поэтому, еще яснее представляя ей то, о чем говорит, и из сравнения показывая превосходство одной воды перед другой, Христос присовокупляет: «а кто будет пить воду, которую Я дам ему, тот не будет жаждать вовек». Этими, равно и последующими словами, как я говорю, Он доказывает превосходство воды духовной, потому что вода чувственная не имеет в себе ничего подобного.

Какие же последующие слова? «Вода, которую Я дам ему, сделается в нем источником воды, текущей в жизнь вечную» (Ін. 4:14). Как имеющий внутри себя сокровенный источник никогда не стал бы томиться жаждой, так и имеющий эту воду. И жена тотчас уверовала, показав себя разумнее Никодима, и не только разумнее, но и мужественнее. Он, услышав много подобного, никого не призвал ко Христу, да и сам оставался в нерешимости, а она совершает дело апостольское, всем благовествуя, призывая к Иисусу, и целый город увлекает к Нему. Никодим, услышав слова Спасителя, сказал: «как это может быть?» (Ін. 3:9). Даже когда Христос показал ему ясный пример от ветра, и тогда Никодим не принял слова Его. А жена не так; сначала она недоумевает, но потом, принимая слово Христово без предубеждения, а как прямую истину, тотчас склоняется к вере. Как только сказал Христос: «вода, которую Я дам ему, сделается в нем источником воды, текущей в жизнь вечную», жена тотчас говорит: «господин! дай мне этой воды, чтобы мне не иметь жажды и не приходить сюда черпать» (Ін. 4:14-15).

2. Видишь ли, как она мало-помалу восходит на высоту догматов? Сначала она почитала Христа за иудея, преступающего свой закон; потом, когда Он опроверг это обвинение (потому что лицу, имевшему сообщить ей такое учение, не следовало оставаться в подозрении), она, услышав о воде живой, подумала, что Он говорит о чувственной воде. Далее, узнав, что слова Его имеют духовный смысл, она верит, что эта вода может уничтожить чувство жажды, а только не знала, что это за вода, и еще недоумевала, считая ее конечно выше воды чувственной, но не имея о ней ясного понятия. Наконец, прозрев точнее в этот предмет, однако еще не все выразумев, «господин, – говорит, – дай мне этой воды, чтобы мне не иметь жажды и не приходить сюда черпать», – она уже предпочитает Христа Иакову. Не буду, говорит, иметь нужды в этом источнике, если получу от Тебя ту воду. Видишь, как она отдает Ему преимущество перед праотцем? Вот душа благомыслящая. Она показала, какое высокое мнение имеет о Иакове; но увидела высшего, и уже не удерживается прежним мнением. Итак, это была жена не легкомысленная (потому что не просто принимает слова; да и как это можно сказать, когда она с таким тщанием испытывала их?), неупорная и неспорливая: это она показала самою своею просьбою. Некогда и иудеям говорил Христос: «Я есмь хлеб жизни; приходящий ко Мне не будет алкать, и верующий в Меня не будет жаждать никогда»(Ін. 6:35); но они не только не верили, но и соблазнялись. Жена напротив не впадает в этот недуг, а настаивает и просит. Иудеям Он говорил: «верующий в Меня не будет жаждать никогда», жене же говорит более чувственным образом: «кто будет пить воду, которую Я дам ему, тот не будет жаждать вовек». Обетование относилось к духовным предметам, а не к видимым, поэтому, возвышая ее ум обетованиями, останавливается еще на чувственных изображениях, потому что она не могла еще в точности постигать духовных предметов. Если бы Он сказал: уверуй в Меня – и ты не вжаждешь, то она не поняла бы сказанного, еще не зная, кто беседует с нею и о какой жажде говорит Он. Почему же Он не поступал так с иудеями? Потому что они уже видели много чудес; а жена еще не видела ни одного знамения и только в первый раз слышала такие слова. Поэтому-то Он открывает ей силу через свое прозрение; впрочем не тотчас и обличает ее, а что говорит? «Пойди, позови мужа твоего и приди сюда. Женщина сказала в ответ: у меня нет мужа. Иисус говорит ей: правду ты сказала, что у тебя нет мужа, ибо у тебя было пять мужей, и тот, которого ныне имеешь, не муж тебе; это справедливо ты сказала. Женщина говорит Ему: Господи! вижу, что Ты пророк»(Ін. 4:16-19).

Какое однако любомудрие в этой жене! С какою кротостью она принимает обличение! Почему же ей и не принять, – скажешь ты? Но скажи мне: не часто ли и еще сильнее обличал Он и иудеев? Не одно ведь и тоже – открывать сокровенные мысли и обнаруживать тайные дела. Первое свойственно одному Богу: мыслей никто не знает кроме Того, кто их имеет; а дела бывают известны всем соучастникам в них. Но иудеи не переносили с кротостью обличений, а когда Христос сказал: «за что ищете убить Меня?» (Ін. 7:19), – они не только не удивлялись подобно жене, но еще хулят Его и злословят; они имели доказательства и в других знамениях, а жена только это одно услышала; но они не только не дивились, а и поносили Его, говоря: «не бес ли в Тебе? кто ищет убить Тебя?» (Ін. 7:20). Она же не только не укоряет Его, но удивляется, приходит в изумление и заключает, что Он пророк, хотя обличение жены было сильнее обличения их. Обличенный в ней грех был грех ее одной, а в них обличаемы были общие грехи; но мы не так терзаемся обличением грехов общих, как наших частных. Притом иудеи думали, что сделают великое дело, если убьют Христа; а дело жены все признавали худым. Не смотря на все это, она не досадует, а изумляется и удивляется. Точно также Христос сделал с Нафанаилом; не вдруг показал свое прозрение, не тотчас сказал: «когда ты был под смоковницею, Я видел тебя», но тогда уже, когда тот спросил: «почему Ты знаешь меня?» (Ін. 1:48). Христос желал, чтобы и проречения Его и чудеса получали свое начало от тех, которые приходят к Нему, и для того, чтобы таким образом более их сблизить с Собою, и для того, чтобы самому избежать подозрения в тщеславии. Так Он делает и здесь. Предупреждать жену обличением, что она не имеет мужа, – это могло показаться тягостным и неуместным; но сделать обличение, получив от ее самой к тому повод, это и весьма уместно было, и побуждало ее саму с большей кротостью выслушать обличение. Но какая, скажешь ты, последовательность в словах: «пойди, позови мужа твоего»? Речь была о даре благодати, превышающей человеческое естество, жена настоятельно желала получить этот дар; вот Он и говорит: «пойди, позови мужа твоего», как бы показывая этим, что и муж должен иметь участие в даре. Жена, спеша получить и скрывая постыдные свои дела, притом же думая, что беседует с простым человеком, говорит: «у меня нет мужа». Услышав это, Христос уже благовременно теперь вводит в Свою беседу обличение, с точностью высказывая то и другое: Он и всех прежних мужей перечисляет и обнаруживает того, которого она в то время скрывала. Что же жена? Не досадует, не бежит от Него, и не считает этого обстоятельства причиною к негодованию на Него, но еще более удивляется Ему, еще более оказывает твердости. «Вижу, – говорит, – что Ты пророк». Заметь ее благоразумие. И после того она не тотчас покоряется Ему; но еще размышляет и удивляется. Слово ее – «вижу» значит: мне кажется, что Ты пророк. Но как только возымела о Нем такое понятие, уже ни о чем житейском не спрашивает Его: ни о телесном здравии, ни об имении или богатстве, но тотчас – о догматах. Что она говорит? «Отцы наши поклонялись на этой горе», разумея Авраама и его детей; здесь, как сказывают, он приносил в жертву сына своего; «а вы говорите, что место, где должно поклоняться, находится в Иерусалиме» (Ін. 4:20).

3. Видишь ли, как она стала возвышеннее в своих мыслях? Та, которая заботилась только об утолении жажды, уже вопрошает о догматах. Что же Христос? Не разрешает вопроса (не о том Он заботился, чтобы только отвечать на ее вопросы, – это завлекло бы слишком далеко); но снова возводит жену еще на большую высоту, и однако не прежде ей об этом говорит, как уже исповедала она, что Он пророк, чтобы она с большим убеждением выслушивала слова Его. Убедившись в том, что Он пророк, она уже не могла сомневаться в том, что Он после мог ей сказать. Итак устыдимся же мы и будем краснеть. Жена, имевшая пять мужей и притом самарянка, показывает такое тщание относительно догматов, и ни время дня, ни то, что она пришла за другим делом, и ничто иное не отвлекает ее от желания познать их: мы же не только не спрашиваем о догматах, но во всем поступаем без внимания и как случится. Поэтому и все у нас в пренебрежении. Кто из вас, скажите мне, находясь дома, берет в руки христианскую книгу, вникает в ее содержание и испытывает Писание? Никто не может этого сказать о себе. Шашки и игральные кости можно найти у весьма многих, а книги ни у кого, или у немногих, да и те занимаются ими не более таких, которые вовсе их не имеют, связывая и навсегда отлагая их в шкафы; вся забота у них только о тонкости кожи (на которой писаны книги), о красоте письма, а не о чтении. Да и приобретаются книги не для пользы, а для того, чтобы выказать этим свое богатство и похвастать. До такой крайности доходит тщеславие! Я не слышу, чтобы кто-нибудь похвалился тем, что знает содержащееся в книгах, а слышу, как хвалятся тем, что книги их написаны золотыми буквами. Скажи мне, какая от этого польза? Не для того дано Писание, чтобы мы имели его в книгах, но чтобы начертывали его в сердцах наших. Заключать заповеди только в письменах, – такого рода стяжание их свойственно только иудейскому тщеславию; а нам и вначале дан закон не так, но – «на плотяных скрижалях сердца»(2Кор. 3:3). Говоря это, я не препятствую приобретать книги; напротив, хвалю это и даже прошу об этом; желаю только, чтобы из книг слова и мысли переходили в нашу душу и она, усвояя разум письмен, таким образом очищалась. Если диавол не дерзает проникнуть в тот дом, где есть Евангелие, тем более души, усвоившей себе мысли Писания, не коснется и не нападет ни бес, ни грех. Итак освяти твою душу, освяти и тело, имея всегда Св. Писание и на устах и в сердце. Если срамословие оскверняет нас и вызывает бесов, то очевидно, что духовное чтение освящает и привлекает благодать Духа. Писания суть божественные песнопения. Станем же воспевать их в себе и из них приготовим врачевство против недугов душевных. Если бы мы знали важность читаемого, то и слушали бы с большей ревностью. Это я всегда говорю и не перестану говорить.

Не странно ли, что бывающие на зрелищах пересказывают друг другу о именах возниц и плясунов, их происхождении, отчизне, роде занятий, тщательно также рассказывают о достоинстве и недостатках коней; а собирающиеся здесь не знают ничего, что здесь происходит, даже не знают и числа книг священных? Если ты гоняешься за тем для удовольствия, то я покажу тебе, что здесь удовольствия гораздо больше. Что приятнее, скажи мне, что удивительнее: видеть ли, как человек борется с человеком, или – как человек сражается с диаволом, как плотское существо состязается с безплотной силой и одолевает ее? Вот на эти-то борьбы надобно смотреть; им и подражать похвально и полезно, и подражая, можно быть увенчанным, а не на те борьбы смотреть, в которых соревнование наносит стыд подражателю. На ту борьбу ты смотришь вместе с бесами, а на эту – с ангелами и с самим Господом ангелов. Скажи мне, если бы тебе дозволено было сидеть с владыками и царями, смотреть и вместе с ними наслаждаться зрелищем, не почел ли бы ты этого величайшею для себя честью? А здесь, вместе с Царем ангелов созерцая и видя, как диавол, схваченный за хребет, все усилия употребляет, чтобы одолеть, но нисколько не осиливает, ты не спешишь на такое зрелище? Да как это сделать, – скажешь ты? Имей в руках книгу²⁶. В ней ты увидишь и место борьбы, и длинноту бега, и нападение диавола, и искусство праведника. Смотря на эту брань, и сам научишься бороться и освободишь себя от бесов. А то, что совершается на мирских представлениях, есть торжество бесов, а не зрелище подвигов человеческих. Если не позволительно входить в капище идольское, тем более – ходить на праздник сатанинский. Говорить и наскучать вам об это я не перестану, пока не увижу исправления, – говорить это мне «не тягостно, а для вас назидательно» (Флп. 3:1). Не оскорбляйтесь моим увещанием; если кому надобно оскорбляться, то мне, часто говорящему и не видящему послушания, а не вам, всегда об этом слышащим и никогда не слушающимся. Но да не будет, чтобы вы постоянно были обвиняемы в этом; да избавитесь от этого стыда, и удостоившись духовного зрелища, да сподобитесь будущей славы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * *

²⁶Св. Писания.

 

Беседа 33

Ін. 4:21-22. Иисус говорит ей: поверь Мне, что наступает время, когда и не на горе сей, и не в Иерусалиме будете поклоняться Отцу. Вы не знаете, чему кланяетесь, а мы знаем, чему кланяемся, ибо спасение от Иудеев.

1.Человек всегда нуждается в вере. – Вера подобно кораблю перевозит нас чрез житейское море. – 2. Об истинном богопочтении. – Почтение учеников к своему Учителю. – Нет ничего выше любви Христовой. – 3. Смирение и нежность привлекли особенную любовь Иисуса Христа к Иоанну. – Апостол Петр. – Смирение как основа добродетели. – Суетность богатств. – Увещание к милостыне.

1. Везде нужна нам, возлюбленные, вера; вера – мать всех благ, врачевство ко спасению; без нее невозможно усвоить ничего из высоких догматов. Подобно тому как люди, усиливающиеся переплыть море без корабля, хотя и могут немного проплыть, действуя руками и ногами, но, простираясь далее, скоро поглощаются волнами, так и те, которые руководятся только собственным разумом, прежде нежели чему-нибудь научиться, претерпевают кораблекрушение, как и Павел говорит, что некоторые относительно веры подверглись кораблекрушению (1Тим. 1:19). Чтобы и нам того же не потерпеть, будем держаться этого священного якоря, которым и Христос ныне ведет жену. Когда она сказала: «Отцы наши поклонялись на этой горе, а вы говорите, что место, где должно поклоняться, находится в Иерусалиме», – Христос отвечал ей: «поверь Мне, что наступает время, когда и не на горе сей, и не в Иерусалиме будете поклоняться Отцу»(Ін. 4:20-21). Здесь Он открывает ей важный догмат, которого не сказал ни Никодиму, ни Нафанаилу. Она старалась доказать превосходство своих обрядов пред иудейскими и подтверждала это примером своих отцов; но Христос не отвечал ей на этот вопрос, потому что излишне было бы тогда говорить об этом и объяснять, почему отцы ее в горе той покланялись, а иудеи в Иерусалиме. Итак, Он умолчал об этом. Но отвергая важность равно того и другого места, Он возвышает душу жены внушением, что ни иудеи, ни самаряне не имеют ничего великого в сравнении с тем, что имеет быть даровано в будущем, – и затем уже изъясняет различие между ними. Но при этом отдает предпочтение иудеям, не место предпочитая месту, но в самом духе давая преимущество иудеям. Христос как бы так сказал: о месте нет нужды спорить, но в образе богопочитания иудеи имеют преимущество пред самарянами, – потому что, говорит, «вы не знаете, чему кланяетесь, а мы знаем, чему кланяемся». Как же самаряне не ведали, кому поклонялись? Они думали, что Бог ограничивается местом и существует в одной какой-либо стране; сообразно с таким понятием они служили Ему. Так, отправив посольство к персам, извещали, что бог этого места негодует на нас, представляя его таким образом нисколько не выше идолов. Поэтому они продолжали служить и бесам и Богу, смешивая то, что не может быть смешано. Но иудеи были свободны от этого заблуждения, признавали Бога, хотя и не все, Богом вселенной. Поэтому Христос и говорит: «вы не знаете, чему кланяетесь, а мы знаем, чему кланяемся».

Не удивляйся, что Христос причисляет Себя к иудеям. Он говорит применительно к понятию жены, как иудейский пророк. Потому и употребил выражение: «мы… кланяемся». Что Он сам есть лицо покланяемое, это теперь всякому известно: покланяться – дело твари, а Господу твари свойственно принимать поклонение. Пока же Он беседует как иудей, потому и говорит: «мы», то есть иудеи. А и возвышая таким образом иудейский закон, Он снова внушает к Себе самому доверие и убеждает жену еще более внимать Его словам, потому что ставит учение Свое вне подозрения и дает видеть, что возвышает веру иудеев не по единству рода, как их единоплеменник. Тот, кто отзывается так о таком месте, которым иудеи наиболее хвалились и приписывали себе преимущество пред всеми народами, – кто уничтожает столь важное для них преимущество, тот, очевидно, не в угоду кому-либо говорит об этом, а поистине и по силе пророческой. Итак, отдалив жену от подобных помыслов словами: «поверь Мне» и проч., Христос затем присовокупляет: «ибо спасение от Иудеев». Слова эти означают или то, что из иудеи произошли блага для вселенной (так как здесь получило начало познание Бога, отвержение идолов и все другие догматы; да и ваше поклонение, хотя и неправильное, от иудеев ведет свое начало); итак или это, или же Свое пришествие в мир Он называет спасением; а лучше, не погрешит тот, кто и то и другое назовет спасением, которое, по словам Христовым, «от Иудеев». На то указывая, и Павел сказал: «от них Христос по плоти, сущий над всем Бог» (Рим. 9:5). Видишь, как Христос восхваляет ветхий завет и показывает, что этот завет корень благ и что сам Он ни в чем не противоречит закону. Но хотя Он и говорит, что начало всех благ от иудей, однако «настанет время и настало уже, когда истинные поклонники будут поклоняться Отцу в духе и истине» (Ін. 4:23). Мы, говорит, превосходим вас, жена, образом нашего поклонения; но и оно наконец прекратится; изменится не только место, но и самый образ служения Богу, и это уже близко: «настанет время и настало уже».

2. Так как пророки за долгое время изрекали свои предвещания, то Христос, отклоняя здесь подобное предположение, говорит: «и настало уже». Не думай, говорит, что это предсказание исполнится только спустя долгое время. Это событие уже наступает; уже скоро «истинные поклонники будут поклоняться Отцу в духе и истине». Словами: «истинные поклонники»Он исключает иудеев вместе с самарянами. Хотя первые лучше последних, но гораздо хуже будущих поклонников, – настолько, насколько прообраз ниже истины. Говорит же Он здесь о Церкви, потому что ей свойственно истинное и достойное Бога поклонение Богу. И «таких поклонников Отец ищет Себе»(Ін. 4:23). Если же Он издревле таковых искал, то дозволил иудейский образ поклонения не потому, чтобы Сам этого желал, а по снисхождению и для того, чтобы и иудеев привести к истине. Кто же это истинные поклонники? Это – те, которые не ограничивают служения Богу каким-либо местом, а покланяются Ему духом, как и Павел говорит: «умоляю вас, братия, милосердием Божиим, представьте тела ваши в жертву живую, святую, благоугодную Богу, для разумного служения вашего» (Рим. 12:1). Когда же Христос говорит: «Бог есть дух», то этим выражает, что Он безтелесен. А безтелесному и служение подобает такое же и должно быть приносимо в том, что в нас есть безтелесного, т.е. в душе и чистом уме. Потому и говорит: «поклоняющиеся Ему должны поклоняться в духе и истине» (Ін. 4:24). Так как и самаряне, и иудеи не радели о душе, а много имели попечения о теле, очищая его всевозможным образом, то Он и говорит, что не чистотою тела, но тем, что в нас есть безтелесного, т.е. умом, должно служить Безтелесному. Итак не овец и тельцов, но себя самого принести Богу во всесожжение; это и значит: представить «жертву живую» и «поклоняться в духе и истине». Прежние установления, как то: обрезание, всесожжения, жертвы, курения – были только прообразы; ныне же все истина. Не плоть надобно нам обрезывать, а лукавые помыслы, распинать себя, потреблять и умерщвлять неразумные пожелания.

Изумляется жена таким словам Его, и не будучи в состоянии возвыситься до этой высоты учения, в недоумении, послушай, что говорит: «знаю, что придет Мессия, то есть Христос; когда Он придет, то возвестит нам все. Иисус говорит ей: это Я, Который говорю с тобою» (Ін. 4:25-26). Откуда у самарян было ожидание пришествия Христова, когда они принимали только Моисея? Из самых Писаний Моисея. В самом начале он уже сообщает откровение о Сыне – слова: «сотворим человека по образу Нашему по подобию» (Бут. 1:26) сказаны к Сыну. И беседовавший с Авраамом в куще был Сын (Бут. 13:1). И Иаков о Нем пророчествовал, говоря: «не отойдет скипетр от Иуды и законодатель от чресл его, доколе не приидет Примиритель, и Ему покорность народов» (Бут. 49:10). И сам Моисей говорит: «пророка… из братьев твоих, как меня, воздвигнет тебе Господь Бог твой, – Его слушайте» (Повт. 18:15). Также повествования о змие, о жезле Моисея, об Исааке, об агнце и многие другие могли возвещать Его пришествие желающим понять. Почему же, скажешь, Христос не указывал жене на эти прообразования, тогда как Никодиму указал на змия, а Нафанаилу напомнил пророчества; ей же ничего такого не сказал? Почему это, по какой причине? Потому, что те были мужи и занимались этими предметами, а она – жена убогая, неученая, несведущая в Писаниях. Потому Он и не беседует с нею от Писаний, а привлекает ее к Себе обещанием воды и своей прозорливостью, приводит ей таким образом на память Христа и наконец открывает Себя. Если бы Он ей сказал это с самого начала, когда она еще не спрашивала Его, то ей показалось бы, что Он говорит пустое и несбыточное. А теперь, мало-помалу приведши ей на память, благовременно открывает и Себя. Иудеям, хотя они и часто говорили: «долго ли Тебе держать нас в недоумении? если Ты Христос, скажи нам прямо» (Ін. 10:24), – Он не давал ответа ясного; а жене самарянской прямо сказал о Себе, что Он – Христос. Это потому, что жена была благонамереннее иудеев; они спрашивали не для того, чтобы научиться от Него, а чтобы постоянно насмехаться над Ним; а если бы они желали научиться, то для этого достаточное было поучение им и в беседах Его, и в Писаниях, и в чудесах Его. Но жена, что говорила, говорила от искреннего сердца, с чистым намерением, и это очевидно из ее последующих действий. Она и сама слушала Его и веровала, и других привлекала к вере; да и во всем видны усердие и вера жены. «В это время пришли ученики Его» (Ін. 4:27). Весьма благовременно пришли они, потому что поучение уже было окончено. «И удивились, что Он разговаривал с женщиною; однакож ни один не сказал: чего Ты требуешь? или: о чем говоришь с нею?»

3. Чему они удивлялись? Кротости Его и крайнему смирению, – в том, что Он, будучи столь велик, с таким смиренномудрием благоволил беседовать с женою бедною и притом самарянкой. А хотя и удивлялись, однако не спрашивали о причине беседы. Так они были научены соблюдать обязанность учеников, так Его боялись и уважали. Хотя не имели еще тогда о Нем надлежащего понятия, смотрели однако же на Него, как на дивного человека, и питали к нему великое уважение. Правда, во многих случаях они показывали и много смелости, как например Иоанн припадал на перси Его, или, приступив к Нему, говорили: «кто больше в Царстве Небесном»(Мф. 18:1)? Также сыны Зеведеевы просили Его, чтобы одному сидеть одеснуюЕго, а другому ошуюю (Мк. 10:37). Почему же в настоящем случае они не спрашивали Его? Потому, что те все случаи касались их самих, и потому они имели нужду спрашивать; а настоящее обстоятельство нисколько их не касалось. Да и Иоанн делал так²⁷, спустя долгое время, уже под конец, когда пользовался особенной близостью к Нему и был совершенно уверен в любви Христа: он, как сказано, был тот ученик, «которого любил Иисус» (Ін. 13:23). Что может сравниться с таким блаженством? Но мы, возлюбленные, не будем ограничиваться только тем, чтобы ублажать апостола, а будем все делать так, чтобы быть самим в числе ублажаемых; будем подражать евангелисту, и для того посмотри, чем он приобрел столь великую любовь. Чем же?

Он оставил отца, лодку и сети и последовал за Христом. Но это было в нем общее с братом его, с Петром, Андреем и с другими апостолами. Что же было особенного, от чего происходила великая любовь Христова? Сам евангелист ничего такого не говорит о себе, кроме того, что был любим Спасителем; а о доблестях, за которые был любим, по скромности умалчивает. Что Христос любил его особенною какою-то любовью, это всем очевидно; однако не видно, чтобы он беседовал с Христом или вопрошал Его о чем-либо отдельно от прочих, как это делали часто Петр, Филипп, Иуда и Фома; только тогда это видим, когда Иоанн хотел угодить и оказать послушание соапостолу (Ін. 13:24-25). Когда первоверховный апостол побуждал его к тому знаком, тогда он и вопросил Иисуса, – потому что оба эти апостолы имели великую любовь между собою. Так видим, что они вместе и в храм входили и вместе говорили к народу. Правда, Петр всегда с большею горячностью и действует и говорит, а под конец и от самого Христа слышал: «любишь ли ты Меня больше, нежели они?» (Ін. 21:15). А любящий «больше, нежели они» конечно был и сам любим. Но это очевидно происходило от любви к Иисусу, а то от любви самого Иисуса. Итак, что же возбуждало особенную любовь к Иоанну? Мне кажется, то, что этот муж показывал особенную скромность и кротость; потому-то он не обнаруживал ни в каком случае смелости. А как велика эта добродетель, видно из примера Моисея, которого это именно и сделало столь великим и славным.

С смиренномудрием ничто не может сравниться. Потому и Христос начал с него учение о блаженствах: намереваясь положить как бы основание величайшего здания, Он поставил прежде всего смирение. Без него невозможно, невозможно спастись; хотя бы кто постился, молился, подавал милостыню, но если делает с гордостью, и не имеет смирения, – все это мерзко; а если делается со смирением, то вожделенно, достолюбезно и благонадежно. Итак, смирим себя, возлюбленные, смирим; и если будем бодрствовать над собою, то эта добродетель будет для нас очень легка. Да и что в самом деле может возбуждать тебя к гордости, человек? Не видишь ли ты ничтожества твоего естества, – удобопреклонности (ко злу) твоей воли? Подумай о своей кончине, помысли о множестве грехов. Но, может быть, ты совершил много великих дел, – и потому высокомудрствуешь о себе? Но этим-то и теряешь все. Не столько грешнику, сколько добродетельному нужно заботиться о смирении. Почему так? Потому что грешник понуждается к смирению совестью, а добродетельный, если не очень бодрствует над собою, как будто подъятый ветром, превозносится и тотчас омрачается подобно известному фарисею. Ты помогаешь бедным, но ты подаешь им не свое, а Господне, общее для всех подобных тебе рабов Его. Поэтому-то, в несчастьи ближнего провидя и свое собственное и в других изучая свою природу, тем более надобно смиряться. Может быть, и мы произошли от таких же предков; а если нам досталось богатство, то оно снова может и уйти от нас. Да что такое и богатство? Тень пустая, дым исчезающий, цвет травы, или лучше сказать, и цвета ничтожнее. Что же ты надмеваешься травою? Не достается ли богатство и ворам, и любодеям, и блудникам, и расхитителям гробов? То ли надмевает тебя, что имеешь таких сообщников в стяжании? Или ты любишь честь? Но для чести нет средства вернее милостыни: почести, приобретаемые богатством и преобладанием власти, бывают вынужденны и ненавистны для других; а почести из-за милостыни воздаются по доброй воле и по совести людей почитающих. Потому-то сами почитающие никогда не могут и отнять этих почестей. Но если люди питают такое уважение к милостивым и желают им всех благ, то подумай, какую награду, какое воздаяние получат они от человеколюбца Бога. Будем же искать этого богатства, вечно пребывающего, никогда не исчезающего, чтобы, сделавшись великими здесь и прославившись там, достигнуть вечных благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно и во веки веков. Аминь.

* * *

²⁷Т.е. возлежал на персях Христа.

 

Беседа 34

Ін. 4:28-29. Тогда женщина оставила водонос свой и пошла в город, и говорит людям: пойдите, посмотрите Человека, Который сказал мне все, что я сделала: не Он ли Христос?

1.Продолжение истории самарянки: смирение этой женщины. – 2. Почему Иисус Христос, как и пророки, часто выражал свою мысль посредством сравнений, иносказаний и аллегорий. – Пророки сеяли, апостолы пожинали. – 3. Должно следовать примеру самарянки в исповедании своих грехов. – Люди обычно боятся людей, и не боятся Бога. – Скрывая свои грехи пред людьми, чтобы не быть опозоренными, они не боятся позора пред Богом. – Возвращаться к греху, это значит уподобляться псу, возвращающемуся на свою блевотину. Лучшее средство к исправлению своих пороков – это исследовать каждый из них отдельно, не пропуская ни одного. Необходимость постоянно быть готовым к пришествию Господа.

1. Много нужно нам возбуждать в себе ревности и старания; без того невозможно получить обещанные нам блага. И Христос, показывая это, говорит: «кто не берет креста своего и следует за Мною, тот не достоин Меня»(Мф. 10:38); или: «огонь пришел Я низвести на землю, и как желал бы, чтобы он уже возгорелся»(Лк. 12:49). В обоих случаях Он хочет представить нам ученика горящего, пламенного, готового на всякую опасность. Такова была и жена самарянская. Она так воспламенилась от всего сказанного ей Христом, что оставила и водонос и дело, для которого приходила, и поспешив в город, весь народ увлекла к Иисусу. «Пойдите, – говорит, – посмотрите Человека, Который сказал мне все, что я сделала». Смотри, какое усердие и вместе благоразумие. Она пришла почерпать воду; но как скоро нашла истинный источник, то уже пренебрегла чувственным, научая нас этим, хотя и малым примером, что, при слушании о духовных предметах, надобно презирать все житейское и нисколько не думать о том. Жена в этом случае, по своим силам, тоже делала, что и апостолы, и еще больше. Они оставляли свои сети, когда были призваны, а она добровольно, без всякого увещания к тому, оставляет водонос и, окрыленная радостью, совершает дело благовестия. Да и не одного или другого призывает, как Андрей и Филипп, но приводит в движение весь город и ведет к Иисусу множество народа. И смотри, как она благоразумно говорит. Не говорит: «пойдите и посмотрите Христа», а привлекает к нему людей, так же приспособляясь к ним, как и сам Христос привлек ее. «Пойдите, – говорит, – посмотрите Человека, Который сказал мне все, что я сделала». Да и не стыдится сказать: «сказал мне все, что я сделала», хотя можно было бы сказать иначе, например: придите и видите прозорливца. Так, когда душа воспламенится огнем божественным, то уже ни на что земное не обращает внимания, ни на молву, ни на стыд; одним только занята бывает – объявшим ее пламенем. «Не Он ли Христос?». Смотри и здесь, какая мудрость в жене. Она не утверждает о Нем прямо, но и не умалчивает, – потому что не хотела увлекать их только собственным своим мнением, а желала, чтобы они, послушав Его, сами разделили ее мнение; а это делало слова ее еще более для них удобоприемлемыми. Хотя Христос обнаружил и не всю ее жизнь, но из сказанного она уверилась, что – и все прочее. Не сказала также: придите, уверуйте: а – «пойдите, посмотрите», что было гораздо легче и более их привлекало. Видишь ли мудрость жены? Знала она, несомненно знала, что они, лишь только вкусят от этого источника, то испытают тоже, что и она. Если бы (на ее месте) был человек более чувственный, то прикрыл бы сделанное ему обличение, а она открывает свою жизнь и обнаруживает перед всеми, чтобы только привлечь их и обратить ко Христу.

«Между тем ученики просили Его, говоря: Равви! ешь» (Ін. 4:31). «Просили» – на отечественном их языке значит: убеждали. Видя, что Он утомился от пути и тяготившего зноя, они убеждали Его. Но это происходило не от торопливости их в принятии пищи, а от любви к Учителю. Что же Христос? «У Меня, – говорит, – есть пища, которой вы не знаете. Посему ученики говорили между собою: разве кто принес Ему есть?» (Ін. 4:32-33). Удивительно ли, что жена, услышав о воде, и воображала воду, когда вот и ученики тоже самое испытывают и, не помышляя ничего духовного, еще недоумевают? Впрочем они, сохраняя обычное уважение и почтение к Учителю, только между собою говорят, а Ему самому не осмеливаются предложить вопроса. Так они поступают и в других случаях, желают спросить Христа, но не спрашивают. Что же Христос? «Моя пища есть, – говорит, – творить волю Пославшего Меня и совершить дело Его» (Ін. 4:34). Брашном Он называет здесь спасение людей, показывая тем, с какою любовью Он промышляет о нас. Как мы алчем пищи, так Он желает нашего спасения. Но послушай, как Он при всяком случае не вдруг все открывает, а сперва вводит слушателя в недоумение, чтобы он, начав исследовать сказанное и при этом недоумевая и затрудняясь, тем с большей готовностью принял искомое, когда оно уяснится для него, и тем более был возбужден к слушанию. Почему Он не тотчас сказал: «Моя пища есть творить волю» Отца Моего? Хотя и это было не ясно, все же яснее прежде сказанного. Но что Он говорит? «У Меня есть пища, которой вы не знаете». Сначала, как я сказал, Он хочет сделать их чрез самое недоумение более внимательными и приучить их к тому, чтобы они выслушивали и иносказательные Его слова. В чем же состоит воля Отца? Это Он высказывает и изъясняет впоследствии. «Не говорите ли вы, что еще четыре месяца, и наступит жатва? А Я говорю вам: возведите очи ваши и посмотрите на нивы, как они побелели и поспели к жатве» (Ін. 4:35).

2. Вот опять близкими к ним указаниями Он возводит их к созерцанию высочайших предметов. Говоря о пище, Он разумеет не что другое, как спасение людей, намеревавшихся придти к Нему. То же самое означают нива и жатва, то есть, множество душ, готовых к принятию Его проповеди. Очи же здесь разумеет и мысленные и телесные, потому что ученики уже видели множество идущих к нему самарян; а готовность их и предрасположение к слушанию уподобляет нивам белеющимся, – потому что как колосья, когда побелеют, готовы бывают к жатве, так и они теперь, говорит Он, к спасению приготовлены и благорасположены. Почему же не сказал Он прямо, что эти люди идут уверовать в Него и уже готовы принять Его учение, будучи оглашены пророками и принося теперь плоды, а назвал их нивою и жатвою? Что значат такие иносказания? Да и не здесь только, но и во всем Евангелии Он так делает, и пророки употребляли такой же способ, о многом говоря иносказательно. Но какая же тому причина? Ведь не напрасно же благодать Духа установила это; почему же и для чего? С двоякой целью: во-первых, чтобы слово сделать более выразительным и очевиднее представить то, о чем говорится. Ум, занятый образами из обыкновенных предметов, больше возбуждается и, видя как бы на картине изображения, более увлекается ими. Это первая причина. Во-вторых, для того, чтобы усладить речь и чтобы сказанное лучше утвердилось в памяти. Простые изречения не так усвояются и не так привлекают внимание большинства слушателей, как изложение их при помощи предметов и предметное изображение их. Это, как можно видеть, с великой мудростью сделано в настоящей притче. «Жнущий получает награду и собирает плод в жизнь вечную»(Ін. 4:36). Плод земной жатвы служит не для вечной, а для временной жизни; духовный плод напротив – к жизни не стареющейся, безсмертной. Видишь ли, – слова чувственные, а смысл духовный, и самым образом выражений отделяется земное от небесного. Как, беседуя о воде и изображая свойства ее, Он говорил, что «кто будет пить воду, которую Я дам ему, тот не будет жаждать вовек»(Ін. 4:14), так и здесь говорит, что этот плод собирается для жизни вечной. «Так что и сеющий и жнущий вместе радоваться будут». Кто это «сеющий» и кто «жнущий»? Сеятелями были пророки, но они сами не жали, а апостолы; однако не лишены за это радости и награды за труды, а вместе с нами радуются и веселятся, хотя и не жнут с нами, – так как жатва и сеяние не одно и тоже. Поэтому, где труд меньше, а утешения больше, на то Я и соблюл вас, а не для сеяния. В сеянии много тяжкой работы и труда: а в жатве много прибытка, но труд не такой, это легче. Этим Он хочет показать, что и желанием пророков было – чтобы люди обращались к Нему. К этому и закон приготовлял. Для того они и сеяли, чтобы произвести этот плод. Он показывает также, что Он и пророков посылал, и что новый и ветхий заветы имеют великое сродство между собою. Все это Он дает видеть вместе посредством настоящей притчи. При этом припоминает и употребляемое многими присловие: «ибо в этом случае, – говорит, – справедливо изречение: один сеет, а другой жнет» (Ін. 4:37). Так говорят многие, когда одни подвергаются трудам, а другие пожинают плоды; Он и говорит, что это присловие в настоящем случае очень справедливо.

Трудились пророки, а вы собираете плоды трудов их. Не сказал: получаете их награды, а: «плоды», – потому что и великий труд пророков не остается без награды. Так и Даниил сделал: и он припомнил притчу, которая говорит: «от беззаконных исходит беззаконие» (1Сам. 24:14). Давид также во время плача вспомнил ее. Поэтому Христос и сказал прежде: «так что и сеющий и жнущий вместе радоваться будут». Так как Он намеревался сказать, что «один сеет, а другой жнет», то, чтобы кто-нибудь, как я сказал, не подумал, будто пророки лишены награды, Он и говорит нечто странное и неожиданное, не бывающее в делах чувственных, но – в духовных составляющее особенность их. В делах чувственных, если бы случилось, что один посеял, а другой пожал, то оба они вместе не стали бы радоваться; но сеявший скорбел бы, что трудился для других, а радовался бы только жнущий. Здесь же не так; но и не жнущие того, что посеяли, радуются вместе с жнущими. Отсюда ясно, что и они участвуют в награде. «Я послал вас жать то, над чем вы не трудились: другие трудились, а вы вошли в труд их» (Ін. 4:38). Этим-то особенно Он ободряет учеников. Им казалось трудным делом пройти вселенную с проповедью, а Он дает видеть, что это весьма легко. Бросать семена и приводить не освященные души к богопознанию – вот что было трудно и требовало много усилий. Для чего же Он говорит об этом? Для того, чтобы, когда пошлет их на проповедь, они не страшились, как посылаемые на дело трудное. Поприще пророков, говорит Он, было гораздо труднее, а вы, как самое дело показывает, идете на труд более легкий. Как в жатве легко собирается плод, в короткое время житница наполняется снопами и уже не опасаются перемены времен, зимы, весны и дождя, так и теперь самые дела говорят за себя. Между тем, когда Он говорил это, приходят самаряне, и тотчас собран плод: поэтому-то Христос и сказал: «возведите очи ваши и посмотрите на нивы, как они побелели». Сказал – и это оказалось на деле, и слова Его подтвердились событиями, потому что «многие Самаряне из города того уверовали в Него по слову женщины, свидетельствовавшей, что Он сказал ей все, что она сделала» (Ін. 4:39). Они видели, что жена не могла по угодливости превозносить похвалами того, кто обличил ее грехи, или в угодность кому-либо другому обнаруживать свою жизнь.

3. Будем подражать и мы этой жене, и в собственных грехах не людей будем стыдиться, но убоимся, как должно, Бога, который и ныне видит дела наши, и в будущем веке накажет непокаявшихся. А мы делаем противное. Того, который будет нас судить, не боимся, а перед теми, которые не могут сделать нам никакого вреда, мы трепещем и боимся от них безчестия. Поэтому чего мы боимся, тем и будем наказаны. Кто ныне опасается стыда от людей только, а не стыдится делать что-либо непотребное перед всевидящим Богом, притом не хочет и покаяться и исправиться, тот в будущий день не перед одним или двумя человеками, а в виду всей вселенной будет выставлен на позор. А что и добрые и худые дела тогда будут выставлены на великое зрелище, пусть научит тебя притча об овцах и козлищах и блаженный Павел, который говорит: «ибо всем нам должно явиться пред судилище Христово, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое»(2Кор. 5:10); также: «Господь… осветит скрытое во мраке»(1Кор. 4:5). Ты сделал что-нибудь худое, или только подумал о том, и скрываешь от людей? А от Бога не скроешь. Но ты нисколько об этом не заботишься, а глаза людей – вот что страшно тебе. Подумай же, что и от людей ты ничего в тот день не сможешь утаить. Тогда все, как на картине, представлено будет глазам нашим, так что каждый станет судьей самому себе. Это видно и из притчи о богатом. Богатый видит перед глазами своими презренного им нищего, – говорю о Лазаре, – и того, кем так часто гнушался, теперь просит дать ему перст свой в утешение. Итак умоляю, – хотя бы и никто не видел наших дел, пусть каждый из нас обратится к своей совести, поставит самому себе судьей свой разум и раскроет пред ним свои согрешения. И если не желаем быть посрамленными в тот страшный день, уврачуем наши язвы, приложим к ним врачевство покаяния. Можно ведь, истинно можно выйти здоровым, хотя бы кто покрыт был тысячами ран: «если вы, – сказано, – будете прощать людям согрешения их, то простит и вам Отец ваш Небесный, а если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших» (Мф. 6:14-15).

Как в крещении погружаемые грехи исчезают, так и эти уничтожатся, если захотим покаяться. Покаяние же состоит в том, чтобы уже не делать впредь того же, а кто принимается за прежние дела, тот уподобится псу, возвращающемуся на свою блевотину (2Пет. 2:22) и тому, который, по пословице, бьет шерсть над огнем и черпает воду решетом. Итак надобно и делом и мыслью отставать от поползновений греховных; а, отстав, прилагать к ранам противоположные грехам врачевства. Укажу некоторые примеры. Ты – хищник и лихоимец? Отстань от хищения и приложи к ране милостыню. Ты блудодействовал? Отстань от блуда и приложи к этой язве целомудрие. Сказал что-нибудь худое о ближнем и повредил ему? Оставь злословие, приложи дружелюбие. Станем так делать и с каждым из наших согрешений, и ни одного из них не будем оставлять без внимания. Настает уже, настает время отчета. Потому и Павел говорит: «Господь близко. Не заботьтесь ни о чем» (Флп. 4:5-6). Но нам, может быть, следует сказать противное: «Господь близко»; позаботьтесь. Филиппийцам кстати было слышать: «не заботьтесь ни о чем», потому что они были в скорби, трудах и подвигах. А тем, которые живут в хищении, сластолюбии, которые должны дать тяжкий за это отчет, – тем справедливее вот что услышать: «Господь близко»; позаботьтесь. Немного уже остается времени до конца; мир уже устремится к концу. Это показывают брани, скорби, землетрясения, охлаждение любви. Как тело при последнем издыхании, близ смерти, подвергается безчисленным недугам; как в доме, когда он близок к разрушению, обыкновенно многое падает и с кровли и со стен, так близок, при дверях конец вселенной, и поэтому-то распространяются повсюду безчисленные злополучия. И если тогда Господь уже «близко» был, то гораздо более ныне. Если за четыреста лет, когда это было сказано, Павел назвал то время «полнотой времен» (Еф.1:10), то тем более следует назвать так настоящее время. Хотя может быть поэтому самому некоторые не верят, но, напротив, поэтому-то наиболее и надобно веровать. Откуда в самом деле ты знаешь, человек, что конец мира еще не близок и что сказанное еще не скоро сбудется? Концом года мы называем не последний только день его, а и последний месяц, хотя он имеет тридцать дней; так я не погрешу, если в таком числе годов назову концом и четырехсотый год. Таким образом апостол уже в свое время предвозвещал о кончине. Смиримся же, и будем жить в страхе Божием. А если мы живем в безпечности, в нерадении, и не ожидаем ничего, то настанет внезапно пришествие. Объясняя это, Христос сказал: «как было во дни Ноя, так будет и в пришествие Сына Человеческого» (Мф. 24:37). Это и Павел замечает, говоря: «когда будут говорить: «мир и безопасность», тогда внезапно постигнет их пагуба, подобно как мука родами постигает имеющую во чреве» (1Сол. 5:3). Что это значит: «как мука родами постигает имеющую во чреве»? Часто беременные женщины, во время забав, или обеда, или в бане, или на площади, ничего не ожидая впереди, внезапно бывают застигнуты болезнями рождения. А как и наше состояние таково, то будем всегда готовы. Не всегда же мы будем слышать об этом, не всегда будем иметь к тому возможность: «во гробе, – говорит Писание, – кто будет славить Тебя?» (Пс. 6:6). Покаемся же здесь, чтобы таким образом умилостивить Бога в грядущий день и получить от Него прощение, которого и да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.

 

Беседа 35

Ін. 4:40-43. И потому, когда пришли к Нему Самаряне, то просили Его побыть у них; и Он пробыл там два дня. И еще большее число уверовали по Его слову. А женщине той говорили: уже не по твоим речам веруем, ибо сами слышали и узнали, что Он истинно Спаситель мира, Христос. По прошествии же двух дней Он вышел оттуда и пошел в Галилею.

1.Самаряне, будучи более восприимчивы к благодати, чем иудеи, увидев и услышав Иисуса Христа, признают, что Он есть Спаситель мира. – 2. Исцеление сына царедворца Иродова. – 3. Не должно требовать от Бога чудес, или доказательств Его всемогущества. – Должно славить и любить Бога при всяких обстоятельствах: в радости и скорбях, в здоровье и болезни и терпеть все из любви к Нему.

1. Нет ничего хуже зависти и ненависти: нет ничего бедственнее тщеславия. Они обыкновенно губят безчисленные блага. Иудеи, имевшие и большее, чем самаряне, знание и воспитанные пророками, здесь оказались ниже самарян. Самаряне по одному свидетельству жены уверовали и, не видя никакого чуда, пришли просить Христа, чтобы Он остался у них. А иудеи, видевшие и чудеса, не только не удерживали Его у себя, но даже отгоняли и все делали так, чтобы совершенно удалить Его из страны своей. Хотя и пришествие Его совершилось собственно для них, но они гнали, тогда как самаряне просили, чтобы Он пребыл у них. Итак, скажи мне: ужели не следовало идти к ним, когда они просили и требовали того, и, оставаясь у тех, которые злоумышляли и отвергали Его, не отдавать себя людям, возлюбившим Его и желавшим удержать Его при себе? Нет, это было бы недостойно Его промышления. Поэтому-то и принял Христос их просьбу и пребыл у них два дня. Они хотели бы и навсегда удержать Его²⁸; однако Он не допустил этого, а только два дня оставался у них. И в эти дни еще многие уверовали в Него. Хотя и не легко, казалось бы, им было уверовать, потому что и чуда никакого не видели и были во вражде с иудеями, но, как правильно судили о Его учении, то это и не препятствовало им, но напротив они возымели такое о Нем понятие, которое было выше этих препятствий, и наперерыв боле и более показывали Ему свое удивление. Жене они говорили: «уже не по твоим речам веруем, ибо сами слышали и узнали, что Он истинно Спаситель мира, Христос». Ученики превзошли учительницу. Они и иудеев могли бы по справедливости осудить, и потому, что уверовали, и потому, что приняли Христа. Иудеи, о которых Он прилагал всевозможное попечение, часто бросали в Него камни, напротив самаряне привлекали Его к себе, хотя Он и не к ним шел. Те и после чудес остаются неисправимы, а эти и без чудес показали великую веру в Него; и то именно составляет их честь, что без чудес уверовали, иудеи же не переставали требовать чудес и искушать Его.

Так во всем нужна благонамеренность души; если коснется такой души истина, то удобно овладевает ею; а если не овладевает, то это происходит не от слабости самой истины, а от неразумия души. Так и солнце, когда касается чистых глаз, то легко освещает; если же не доставляет света, то это знак не безсилия солнечного света, а болезни глаз. Но послушай, что говорят самаряне: «узнали, что Он истинно Спаситель мира, Христос». Видишь ли, как скоро они поняли, что намерение Христа было привлечь к Себе вселенную, что Он пришел совершить общее спасение и хотел не одними иудеями ограничивать Свое промышление, но всюду посеять свое слово? Не так поступали иудеи, но «усиливаясь поставить собственную праведность, они не покорились праведности Божией» (Рим. 10:3). Самаряне исповедуют, что все люди виновны, как бы выражая учение апостольское, что «все согрешили и лишены славы Божией, получая оправдание даром, по благодати Его» (Рим. 3:23-24). Говоря: «Спаситель мира», самаряне конечно разумели мир погибший, и не просто Спасителя, но в делах весьма великих, потому что многие приходили спасать – и пророки и ангелы; но истинный Спас «Он истинно», – говорят самаряне, – Тот, кто подает истинное спасение, а не временное только. Таков дух искренней веры! Поэтому и в том и другом отношении самаряне достойны удивления: во-первых, что уверовали, во-вторых, что уверовали без чудес. Таких и Христос ублажает, говоря: «блаженны невидевшие и уверовавшие» (Ін. 20:29). Притом они уверовали искренно, хотя жена говорила им еще с сомнением: «не Он ли Христос»? Но они не говорят подобно ей: и мы предполагаем это, или: и мы так думаем, но говорят: «узнали», и не просто, а – «что Он истинно Спаситель мира». Не как обыкновенного человека исповедали они Христа, но как истинного Спасителя. Кого же они видели спасенного Христом? Они слышали только слова Его, а говорят так, как будто видели многие и великие чудеса. Но почему евангелисты не говорят нам, о чем беседовал с ними Христос и что так было дивно для них? Знай, что евангелисты многие из великих изречений Его опускают, но все объясняют самым исходом дел: и здесь Христос Своим словом обратил к Себе весь народ и целый город. А где люди не убеждались Его словами, там (евангелисты) вынуждены были излагать Его учение, чтобы из-за нерадения слушающих не подверг кто-нибудь осуждению Проповедующего. «По прошествии же двух дней Он вышел оттуда и пошел в Галилею, ибо Сам Иисус свидетельствовал, что пророк не имеет чести в своем отечестве» (Ін. 4:43-44). Почему это прибавлено? Потому, что Он не пошел в Капернаум, но в Галилею, а оттуда в Кану. А чтобы ты ни изыскивал, почему Он у своих не остался, а у самарян, евангелист представляет ту причину, что Его там не слушали. Поэтому и не пошел туда, чтобы не было им за то тем большего осуждения.

2. А отечеством Его, я думаю, здесь называется Капернаум. Что действительно там не было Ему чести, послушай, как Он сам говорит: «и ты, Капернаум, до неба вознесшийся, до ада низвергнешься»(Лк. 10:15). Отечеством же Своим называет Он Капернаум или по отношению к Своему воплощению, или потому, что большею частью там пребывал. Что же? – скажешь ты, – не видим ли мы, что многие и у своих пользуются честью? Видим, конечно; но по редким случаям не должно судить. Если некоторые люди были почитаемы в своем отечестве, то в чужом гораздо более, – потому что привычка заставляет относиться пренебрежительно. «Когда пришел Он в Галилею, то Галилеяне приняли Его, видев все, что Он сделал в Иерусалиме в праздник, – ибо и они ходили на праздник»(Ін. 4:45). Видишь ли, что люди, наиболее осуждаемые, оказываются тем более усердными к Нему? Один говорил: «из Назарета может ли быть что доброе?» (Ін. 1:46). Другой: «рассмотри и увидишь, что из Галилеи не приходит пророк» (Ін. 7:52). И это говорили в упрек Ему, потому что многие думали, что Он из Назарета; поносили Его также именем самарянина, – говорили: «Ты Самарянин и… бес в Тебе» (Ін. 8:48). Но вот, к стыду иудеев, и самаряне и галилеяне веруют в Него. Самаряне однако оказываются еще лучше галилеян. Самаряне приняли Его по одному свидетельству жены, а галилеяне тогда уже, когда увидели совершенные Им чудеса. «Иисус опять пришел в Кану Галилейскую, где претворил воду в вино» (Ін. 4:46). Евангелист приводит здесь слушателю на память чудо, возвышая этим славу самарян. Галилеяне приняли Его после чудес, совершенных Им у них и в Иерусалиме, а самаряне – только за учение.

Итак, евангелист сказал только, что Иисус пришел в Кану, но не присовокупил причины, по которой пришел. В Галилею Он удалялся по причине ненависти иудеев; но почему в Кану? В первый раз Он был зван туда на брак; но почему и для чего пришел теперь? Мне кажется, для того, чтобы веру, произведенную чудом, еще более укрепить Своим пребыванием и еще более привлечь тем, что Сам добровольно пришел к ним, оставил Свое отечество и предпочел их. «В Капернауме был некоторый царедворец, у которого сын был болен. Он, услышав, что Иисус пришел из Иудеи в Галилею, пришел к Нему и просил Его прийти и исцелить сына его» (Ін. 4:46-47). Этот муж или был от рода царского, или имел какое-либо достоинство власти, так (царским) называемое. Некоторые думают, что это – тот самый, о котором сказано у Матфея. Но что это – другое лицо, видно не только по достоинству, но и по вере. Тот, когда Христос Сам хотел придти к нему, просил Его не ходить, а этот, хотя Христос и не обещал ему ничего такого, увлекает Его в дом свой. Тот говорит: «я недостоин, чтобы Ты вошел под кров мой» (Мф. 8:8); а этот даже понуждает, говоря: «приди, пока не умер сын мой» (Ін. 4:49). Также у Матфея Иисус, сошедши с горы, приходит в Капернаум, а здесь муж царев приступает к Нему, когда Он пришел из Самарии, и не в Капернаум, а в Кану. У того отрок лежал в расслаблении, а у этого – в горячке. «Пришел к Нему и просил исцелить сына его, который был при смерти» (Ін. 4:47). Что же Христос? «Вы не уверуете, – говорит, – если не увидите знамений и чудес» (Ін. 4:48). Однако и то уже показывало веру, что он пришел и просил; да и после свидетельствует об этом евангелист, говоря, что, когда Иисус сказал: «пойди, сын твой здоров. Он поверил слову, которое сказал ему Иисус, и пошел» (Ін. 4:50). Что же значат слова (Христовы)? Он сказал их или в похвалу самарян, так как они уверовали в Него без чудес, или в упрек мнимому своему городу Капернауму, откуда был тот человек. Так и другой некто, упоминаемый у Марка, говорил: «верую, Господи! помоги моему неверию» (Мк. 9:24). Таким образом, хотя он и веровал, но не совершенно и не твердо. И это видно из его любопытства о том, в котором часу болезнь оставила его сына. Он хотел дознать, случилось ли это само собою, или по повелению Христову. Когда же узнал, что это случилось накануне в час седьмой, то уверовали сам и весь дом его. Видишь ли, что он тогда уверовал, когда слуги ему сказали, а не тогда, когда сказал Христос? Итак, Христос обличает мысль его, с которою он пришел и говорил такие слова; а таким образом еще больше привлек его к вере, потому что прежде чуда он не очень расположен был к вере. Но что он приходил и просил Христа, в этом нет ничего удивительного, потому что родители, по великой любви (к детям), обыкновенно обращаются не только к таким врачам, которым совершенно доверяют, но совещаются и с теми, на которых не много надеются, не желая ничего упустить. Притом этот человек только случайно приходил ко Христу, когда Христос пришел в Галилею, тогда только узнал Его. А если бы он крепко веровал, то не поленился бы, как скоро сын был при смерти, придти в Иудею; если же боялся, то и это не извинительно. Но заметь, как и самые слова обнаруживают слабость этого человека. Следовало бы, если не прежде, то по крайней мере после обличения его мысли, получить высокое понятие о Христе, – между тем, смотри, как он еще пресмыкается долу. «Приди, – говорит, – пока не умер сын мой», как будто Христос не мог бы воскресить его, если бы отрок и умер, и как будто бы Христос не знал, каково состояние отрока. Поэтому-то Иисус и обличает его и касается самой совести, показывая, что чудеса делаются главным образом ради души. Здесь Он исцеляет и отца, немощствующего душою не меньше сына, научая нас внимать Ему не ради чудес его, а ради учения Его, – потому что чудеса совершаются не для верных, а для неверующих и грубых людей.

3. Тогда этот человек, от скорби, не очень внимал словам Спасителя, разве тем только, которые касались его сына; после же он должен был усвоить себе сказанное и получить от этого величайшую пользу. Так и случилось. Но почему Христос к сотнику сам добровольно обещал придти, а здесь и на зов не идет? Потому, что у сотника вера была совершенна; и Христос обещал придти к нему, чтобы мы знали благонамеренность этого человека, к этому же не пошел, потому что он был еще не совершен. А так как он всячески понуждал Иисуса, говоря: «приди», и еще не понимал ясно, что Он и отсутствуя может исцелить, то Христос показывает, что и это Ему возможно, чтобы тот из самого непосещения Иисусова узнал о Нем то, что сотник знал сам собою. Когда же сказал: «вы не уверуете, если не увидите знамений и чудес», то этим выразил следующее: вы еще не имеете надлежащей веры, но еще относитесь ко Мне, как какому-либо пророку. Итак, открывая Себя самого, и показывая, что в Него должно веровать и без чудес, Он сказал здесь тоже, что говорил Филиппу: «разве ты не веришь, что Я в Отце и Отец во Мне?… а если не так, то верьте Мне по самым делам»(Ін. 14:10-11). «На дороге встретили его слуги его и сказали: сын твой здоров. Он спросил у них: в котором часу стало ему легче? Ему сказали: вчера в седьмом часу горячка оставила его. Из этого отец узнал, что это был тот час, в который Иисус сказал ему: сын твой здоров, и уверовал сам и весь дом его»(Ін. 4:51-53). Видишь ли, как открылось чудо? Не просто, не обыкновенным образом отрок избавился от опасности, но вдруг, так что, очевидно, это произошло не естественным порядком, а силою Христовою. Отрок, находясь при самых дверях смерти, как выражал это и сам отец, сказав: «приди, пока не умер сын мой», – вдруг освободился от болезни, что возбудило внимание и домашних слуг. Вероятно они вышли на встречу не для того только, чтобы возвестить, но и потому, что пришествие Иисуса считали уже излишним: они ведь знали, что господин их пошел к Иисусу, почему и встретились с господином на том же пути. Тогда-то человек этот, освободившись от страха, преклоняется наконец к вере; но желая показать, что это было следствием его путешествия, он заботится и о том, как бы не сочли его труда излишним; поэтому-то все тщательно хочет разузнать. «И уверовал сам и весь дом его». Доказательства (чуда) не подлежали уже никакому сомнению. Хотя слуги его не присутствовали там, не слышали беседы Христовой, не знали даже времени (когда она была), однако, узнав от господина своего, что это было в то самое время, (когда исцелен отрок), имели уже несомненное доказательство силы Христовой: поэтому и они уверовали.

Чему же из этого мы научаемся? Не ожидать чудес, не искать залогов Божией силы. Я вижу, что и ныне многие тогда только делаются более благочестивыми, когда или в страданиях сына, или в болезни жены получат некоторое утешение. А надобно, и не получая утешения, всегда равно благодарить и славить Бога. Таково свойство рабов благомыслящих; рабам верным и любящим, как должно, своего Господа, свойственно прибегать к Нему не только тогда, когда Он милует их, но и когда наказывает. И последнее есть дело божественного промышления. «Господь, кого любит, того наказывает; бьет же всякого сына, которого принимает» (Євр. 12:6). Кто служит Ему только тогда, когда находится в безопасности, тот показывает этим еще не большой знак любви и не чисто любит Христа. Но что я говорю о здравии, изобилии благ, бедности или болезни? Если бы ты даже о геенне услышал, или о другом каком-либо бедствии, и тогда не преставай славословить Господа: все надобно терпеть и переносить по любви к Нему. Это долг рабов верных и души непоколебимой. Поступающий таким образом и настоящие скорби легко перенесет, и будущие получит блага, и великое дерзновение будет иметь пред Богом, чего и да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

* * *

²⁸как видно из слов евангелиста: «просили Его побыть у них».

 

Беседа 36

Ін. 4:54-5:1. Это второе чудо сотворил Иисус, возвратившись из Иудеи в Галилею. После сего был праздник Иудейский, и пришел Иисус в Иерусалим.

1.Овчая купель, как прообраз крещения. – 2. Расслабленный, страдавший 38 лет, прекрасный образец терпения. Настойчивость в молитве. – Качество молитвы. – Почему жизнь человека трудна и тяжела. – Необходимость труда. – В чем состоит целомудрие. – Нет труда, нет и умеренности. – Удовольствие, доставляемое пороком, кратковременно; радость, даваемая добродетелью, вечна. – Нет истинной радости в этом мире; истинная радость на небе.

1. Как в золотых рудниках опытный в этом деле не оставит без внимания ни малейшей жилы, потому что она может доставить великое богатство, так и в божественных Писаниях не безвредно опускать даже одну черту или йоту, а надобно исследовать все. Все в них сказано Духом Святым и ничего нет лишнего. Обрати же внимание и здесь на то, что говорит евангелист: «это второе чудо сотворил Иисус, возвратившись из Иудеи в Галилею». Не напрасно прибавил: «второе», а еще превозносит дивный поступок самарян, показывая, что жители Галилеи, даже после второго знамения, которое они видели, не достигли высоты тех (самарян), которые ничего не видели. «После сего был праздник Иудейский». Какой праздник? Мне кажется, праздник Пятидесятницы. «И пришел Иисус в Иерусалим». Он часто приходил на праздники в этот город, частью для того, чтобы казаться празднующим вместе с иудеями, а частью для того, чтобы привлекать к Себе незлобивый народ. Эти простосердечные люди наиболее сходились в эти праздники. «Есть же в Иерусалиме у Овечьих вороткупальня, называемая по-еврейски Вифезда, при которой было пять крытых ходов. В них лежало великое множество больных, слепых, хромых, иссохших, ожидающих движения воды»(Ін. 5:2-3). Что это за способ врачевания? Какое здесь таинство нам указывается? Не напрасно же и не без причины написано это; здесь как бы в образе и подобии представляется нам будущее, чтобы, когда случится нечто весьма необычайное и неожиданное, не поколебалась у многих сила веры. Что же здесь изображается? Намерение было даровать нам крещение, имеющее в себе великую силу и величайшие блага, крещение, очищающее от всех грехов и людей из мертвых делающее живыми. Вот это-то, как бы в образе, и предызображается здесь в купели, как и во многих других установлениях. Так предварительно Бог даровал воду, очищающую нечистоты тела, скверны не существенные, а только кажущиеся такими, – каковы, например, от прикосновения к умершим, от проказы и от других подобных причин. Да и многое в ветхом завете, как видим, совершалось с этой целью посредством воды. Но возвратимся к своему предмету.

Итак, Бог, как я сказал, установил сначала очищение посредством воды нечистот телесных, а потом и различных болезней. Желая привести нас ближе и ближе к благодати крещения, Он врачует уже не одни нечистоты, но и болезни. Действительно образы ближайшие к истине²⁹, как относительно крещения, так и страданий и других предметов, были вообще явственнее прообразов древнейших. Как ближайшие к царю, оруженосцы блистают светлее тех, которые от него стоят в отдалении, так было и в прообразованиях. Ангел сходил и возмущал воду, и сообщал ей целебную силу, чтобы внушить иудеям, что тем более Господь ангелов может исцелять все болезни душевные. Но как здесь врачевала не просто естественная сила воды (иначе это бывало бы всегда), но действием ангела, так и над нами вода не сама по себе действует, но когда воспримет благодать Духа, тогда и очищает все грехи. Около этой купели лежало великое множество больных, слепых, хромых, сухих, ожидавших движения воды. Но тогда слабость была препятствием для желающего получить исцеление, а ныне всякий свободно может приступать. Не ангел воду возмущает, а Господь ангелов совершает все это. И уже не может болящий сказать: «не имею человека;… когда же я прихожу, другой уже сходит прежде меня» (Ін. 5:7). Но хотя бы стекалась вся вселенная, благодать не оскудевает и сила ее не истощается, а остается всегда одинакова, как и прежде. Как солнечные лучи светят каждый день и не истощаются, так и еще более сила Духа нисколько не уменьшается от множества приемлющих ее. А так было для того, чтобы видевшие, как водой могут быть исцеляемы болезни телесные, и испытавшие это в течение долгого времени, легче поверили, что могут быть исцеляемы и болезни душевные. Но для чего Иисус, оставив всех, подошел к тому, который болел тридцать восемь лет? И для чего спрашивает: «хочешь ли быть здоров» (Ін. 5:6)? Не для того, чтобы узнать об этом (это было бы излишне), а чтобы обнаружить его терпение и нас вразумить, что поэтому-то именно Он, оставив других, подошел к нему. Что же больной? «Отвечал Ему: так, Господи; но не имею человека, который опустил бы меня в купальню, когда возмутится вода; когда же я прихожу, другой уже сходит прежде меня» (Ін. 5:7). Для того Христос и спросил: «хочешь ли быть здоров», чтобы мы узнали все это. Не сказал, однако же, ему: хочешь ли, Я исцелю тебя? – потому что тогда еще не имели о Нем столь высокого мнения; а говорит: «хочешь ли быть здоров»? Но изумительно терпение расслабленного. Находясь в болезни тридцать восемь лет и каждый год ожидая исцеления, он оставался тут и не отходил. Ведь если не продолжительность прошедшего времени, то неверность будущего могла бы отвлечь его от этого места, когда бы он не был так терпелив. Представь себе, как без сомнения и другие страждущие там были бдительны; да и время, в которое возмущалась вода, не было известно. Впрочем, хромые и увечные могли наблюдать; как же видели слепые? Они, может быть, узнавали о движении воды из происходившего при этом шума.

2. Итак, устыдимся, возлюбленные, устыдимся и будем оплакивать великое наше нерадение. Тот тридцать восемь лет ожидал и не получал, чего желал, однако не отходил; и не получал не по собственному нерадению, а потому, что находил препятствия со стороны других и терпел насилие: но при всем том не ослабевал духом. А мы, если только десять дней проведем в ожидании того, чего усиленно просим и если не получим, то уже не расположены бываем употребить снова то же старание. Ради людей мы усердствуем столь долгое время, и, служа в войсках и тяжкие работы исправляя, и исполняя раболепные услуги, хотя, наконец, часто теряем и самую надежду (на награду); а ради Господа нашего, от которого, без сомнения, можем получить награды гораздо больше самых трудов («надежда не постыжает», говорит Писание (Рим. 5:5)), мы не стараемся показать надлежащее усердие – мы не терпим. Какого же наказания заслуживает это? Хотя бы мы и ничего не получили от Него, одно продолжительное собеседование с Ним не следует ли считать стоящим бесчисленных благ? Но постоянная молитва, говоришь ты, трудное дело. А какое из добрых дел, скажи мне, не трудно? Да в том-то, скажешь ты, и затруднение большое, что с пороком сопряжено удовольствие, а с добродетелью труд. Я думаю, многие на это ищут объяснения. Какая же тому причина? Вначале Бог даровал нам жизнь, свободную от заботы и чуждую трудов; но мы не воспользовались, как должно этим даром, а развратились по нерадению и лишились рая. Тогда-то Бог соделал уже жизнь нашу многотрудной, и, в оправдание свое перед родом человеческим, как бы так говорит: Я даровал вам сначала наслаждения; но вы от своеволия сделались худшими; поэтому Я определил наложить на вас труды и пот. Когда же и труды не обуздали нас, Он дал закон, содержащий в себе заповеди, наложив на нас, как на коней неукротимых, узды и путы, чтобы удержать порывы, как делают укротители коней. Вот почему жизнь наша сопряжена с трудами, так как без трудов мы обыкновенно развращаемся.

Природа наша не может бездействовать, а иначе легко преклоняется к злу. Положим, например, что человеку целомудренному, или отличающемуся какою-либо другой добродетелью, не нужны были бы никакие подвиги, а он бы и спал и, однако же, во всем успевал: к чему бы привело такое ослабление? Не к гордости ли и высокомерию? Да для чего же, говоришь ты, со злом сопряжено великое удовольствие, а с добродетелью великий труд и тягость? Но какая же была бы тебе и благодать, или за что же бы ты получил награду, если бы это было дело не трудное? Я и теперь могу указать многих таких, которые по природе отвращаются от общения с женщинами и убегают, как чего-нибудь скверного, самой беседы с ними; но скажи мне, называть ли их за то целомудренными и будем ли мы их увенчивать и прославлять? Никак. Целомудрие есть воздержание и преодоление похотей борьбой. Так и на войне, чем сильнее битва, тем блистательнее тогда бывает и торжество, а не тогда, когда никто и рук не поднимает. Есть много и смирных по природе людей: можем ли называть их кроткими? Никак. Так и Христос, говоря о трех родах скопцов, два из них оставляет без венцов, а один вводит в царствие (Мф. 19:12). Да для чего, скажут, нужно зло? И я тоже говорю: но кто же виновник зла? Кто другой, как не наше произвольное нерадение? Но надлежало бы быть, говоришь, одним добрым. А какое свойство добра? Трезвиться ли и бодрствовать, или спать и предаваться беспечности?

А почему, скажешь, не признано за лучшее, чтобы добро делалось без труда? Такие слова свойственны животным и чревоугодникам, которые почитают богом свое чрево. Что это слова лености, вот – суди: если бы где-нибудь были властитель и военачальник, и властитель бы спал или пиршествовал, а военачальник с великими трудами одерживал бы победы: кому из них ты вменил бы славу? Кому принадлежал бы плод радостных событий? Видишь, что душа более расположена бывает к тому, в чем более утруждается. Потому и Бог соединил с добродетелью труды, желая прилепить к ней душу. Потому-то мы удивляемся добродетели, хотя сами ее и не исполняем; а порок порицаем, хотя он, кажется и весьма приятен. Ты спросишь: почему мы не удивляемся людям добрым по природе, а более тем, которые таковы по свободному произволению? Это потому, что справедливость требует предпочитать трудящегося нетрудящемуся. А почему, скажешь, мы ныне трудимся? Потому, что ты не хотел вести благоразумно жизнь без трудов. Если исследовать внимательно, то ведь бездействие и без того обыкновенно развращает нас и причиняет много трудов. Например, оставим в заключении какого-нибудь человека и станем только кормить его и наполнять его чрево, не позволяя ему ни ходить, ни заниматься каким-либо делом; пусть он наслаждается трапезой и ложем и постоянно пресыщается: может ли что быть несчастнее такой жизни? Но иное дело, скажешь, заниматься чем-нибудь, а иное – трудиться; ведь можно же было тогда³⁰ делать без трудов? Не так ли? Конечно так; этого и Бог хотел, да ты сам не стерпел. Бог повелел тебе возделывать рай, назначив в этом тебе занятие, но, не присоединив к этому никакого труда; а если бы и вначале у человека был труд, то после Бог не возложил бы на него труда в виде наказания. Можно делать и не утруждаться, как то свойственно ангелам. А что они занимаются делом, послушай, как говорит о том Писание: «крепкие силою, исполняющие слово Его» (Пс. 102:20). Теперь недостаток силы делает нам много труда, а тогда этого не было, так как «кто вошел в покой Его, – говорит Писание, – тот и сам успокоился от дел своих, как и Бог от Своих» (Євр. 4:10), разумея здесь не бездействие, а нетрудность дела. Бог еще и ныне действует, как говорит Христос: «Отец Мой доныне делает, и Я делаю» (Ін. 5:17).

Итак, убеждаю вас, отложив всякое нерадение, поревновать о добродетели. Удовольствия порока кратковременны, а скорбь постоянна; от добродетели же напротив радость нескончаемая, а труд – только временный. Добродетель, еще прежде получения венцов, утешает своего труженика, питая его надеждами, а порок, еще прежде наказания, казнит своего последователя, терзая и устрашая его совесть и заставляя на все смотреть с подозрением. А это не хуже ли самых великих трудов, всякого изнурения? А если бы даже этого не было, а было бы одно удовольствие, может ли что быть ничтожнее такого удовольствия? Оно, как скоро является, так и исчезает, увядая и убегая прежде, нежели успеем возобладать им, разуметь ли здесь удовольствия плоти, или роскоши, или богатство; ведь все это каждодневно не перестает стареть. А когда последует еще и наказание и мучение, – что может быть несчастнее людей, предающихся пороку? Итак, зная это, будем терпеть все ради добродетели; таким образом мы сподобимся и истинной радости, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * *

²⁹То есть по времени ближайшее к новому завету.

³⁰То есть в первобытном состоянии.

 

Беседа 37

Ін. 5:6-7. Иисус, говорит ему: хочешь ли быть здоров? Больной отвечал Ему: так, Господи; но не имею человека, который опустил бы меня в купальню, когда возмутится вода…

1.Великая польза, почерпаемая из Священного Писания. – Отличие самоотвержения расслабленного от самоотвержения св. Матфея. – 2. Вера расслабленного. – 3. Величие зла, производимого пороком. – Изображение зависти: завистливые не имеют извинения; их грех не заслуживает прощения.

1. Велик плод от божественных Писаний, значительна от них польза. Павел, показывая это, говорит: «что писано было прежде, написано нам в наставление, чтобы мы терпением и утешением из Писаний сохраняли надежду»(Рим. 15:4). Слово божественное есть сокровищница всякого рода врачевств; так, нужно ли смирить надменность, или обуздать похоть, или подавить пристрастие к деньгам, или преодолеть скорбь, или внушить благодушие и расположить к терпению, для этого всякий может найти там великую помощь. Кто из тех, которые борются с продолжительным убожеством, были одержимы тяжкой болезнью, прочитав предложенное теперь место, не получит великого утешения? Вот расслабленный, оставаясь в таком положении тридцать восемь лет, видя каждый год, как другие исцелялись, а он сам все еще одержим болезнью, однако же, не падал духом и не отчаивался, хотя не только безотрадное прошедшее, но и безнадежность в будущем довольно могли поколебать его. Вот послушай, что он говорит, и пойми великость его страдания. Когда Христос сказал: «хочешь ли быть здоров», он отвечал: «так, Господи; но не имею человека, который опустил бы меня в купальню, когда возмутится вода». Что может быть жалостнее этих слов? Что горестнее такого положения? Видишь ли сердце сокрушенное от продолжительной немощи? Видишь ли, как обуздано было в нем всякое нетерпение? Он не высказывает никакой хулы, как слышим от многих в подобных обстоятельствах; не проклинает дня своего рождения; не оскорбляется таким вопросом; не сказал: «Ты, верно, пришел смеяться и шутить над нами, когда спрашиваешь, хочу ли я быть здоровым», – но кротко и с великой покорностью говорит: «так, Господи». Хотя он и не знал, кто был вопрошающий и намерен ли был исцелить его, несмотря на то рассказывает все с кротостью и ничего не требует, как будто говорил с врачом и хотел только рассказать о своей болезни. Может быть, надеялся он получить от Христа только ту помощь, что он ввергнет его в воду, и для того хочет расположить его к себе такими словами. Что же Христос? Показывая, что Он может все сделать одним словом Своим, Он говорит: «встань, возьми постель твою и ходи»(Ін. 5:8).

Некоторые думают, что этот расслабленный есть тот самый, о котором упоминается в Евангелии Матфея (Мф. 9:2-7); но это не так, что ясно из многих обстоятельств. И, во-первых, из того, что при этом расслабленном не было никого из прислуживающих людей. Тот имел при себе многих людей, заботившихся о нем и носивших его, а этот никого; потому и говорил: «не имею человека». Во-вторых, из самого ответа: тот ничего не говорит, а этот рассказывает все, что его касается. В-третьих, из времени этого случая: этот исцелен в праздник и в субботу, а тот в другой день. Также место того и другого различно: тот исцелен в доме, а этот при купели; да и способ исцеления различен: там (Христос) сказал: «чадо! прощаются тебе грехи твои» (Мф. 9:2), а здесь сначала укрепляет тело, потом уже прилагает попечение о душе; там прощение: «прощаются, – говорит, – тебе грехи твои», а здесь увещание и угроза, для предостережения его на будущее время: «не греши больше, – говорит, – не греши больше». Притом и обвинения от иудеев различны: здесь они осуждают делание в субботу, а там обвиняют Его в богохульстве. Но посмотри, как велика премудрость Божья. Христос не тотчас исцеляет его, а сперва предрасполагает его к себе вопросом, пролагая в нем готовый путь вере, и не только исцеляет, но и повелевает взять свой одр, чтобы и совершившееся чудо имело тем более достоверности, и чтобы никто не считал этого события призраком или обманом. Ведь если бы члены (тела) не укрепились твердо и вполне, он не мог бы понести одра. Так Христос и часто делал, чтобы совершенно заградить уста бесстыдных. Так при чуде над хлебами, чтобы никто не мог сказать, что народ обыкновенным образом насытился, и что чудо было только кажущееся, по устроению Его оказалось еще много останков хлеба. И прокаженному очистившемуся, Он говорит: «пойди, покажи себя священнику» (Мф. 8:4), чтобы через это дать более точное доказательство очищения, и вместе заградить бесстыдные уста тех, которые называли Его противником закону Божьему. Подобным образом Он поступил и при обращении воды в вино: Он не просто показал вино, но и приказал отнести его к распорядителю пира, так что тот, признавшись в своем неведении о случившемся, представил, таким образом, несомненное свидетельство о чуде. Потому евангелист и сказал: «распорядитель… не знал, откуда это вино» (Ін. 2:9), выражая тем неподкупность его свидетельства. И в другом случае, воскресив мертвую, Христос «велел дать ей есть» (Лк. 8:55), и в этом дает видеть признак истинного воскресения. Всем этим Он убеждал бессмысленных, что Он был не обманщик какой-нибудь и не кудесник, но пришел для спасения общего естества человеческого.

2. Но почему Христос не требует от расслабленного веры, как это сделал в отношении к слепым, которым сказал: «веруете ли, что Я могу это сделать?»(Мф. 9:28). Потому, что расслабленный еще точно не знал, кто Он. Христос не прежде чудес, а после них обыкновенно делал это. Те, которые видели силу Его на других, справедливо слышали от Него такой вопрос, а те, которые еще не знали Его, а должны были узнать по знамениям, уже после чудес вопрошаются о вере. Потому-то Матфей представляет Христа спрашивающим это у людей, не в начале его чудотворений, а когда Он уже многих исцелил, тогда и спрашивает об этом, и именно только двух слепцов. Но ты и так можешь видеть веру расслабленного. Услышав слово: «возьми постель твою и ходи», он не посмеялся и не сказал: что это значит? Ангел нисходит и возмущает воду, и только одного исцеляет, а ты, человек, неужели надеешься сделать больше ангелов одним повелением и словом? Это – гордость, тщеславие, насмешка. Но он ничего такого не сказал, даже не подумал, а, лишь только услышал, тотчас встал, и, получив здоровье, не ослушался данного ему повеления: «встань, возьми постель твою и ходи»(Ін. 5:8). Удивительно и то, что последующие обстоятельства еще гораздо удивительнее; или лучше сказать: что он уверовал во Христа с самого начала, когда никто ему в том не препятствовал, это не так удивительно; а что после того, когда иудеи бесновались, со всех сторон наступали, осаждали и осуждали его и говорили: «не должно тебе брать постели» (Ін. 5:10), он не только презирает их бешенство, но и с великим дерзновением, среди собрания народа, провозгласил о Благодетеле своем и заставил молчать их бесстыдный язык – то я признаю великим мужеством. Когда иудеи, окружив его, с укоризной и наглостью говорили ему: «сегодня суббота; не должно тебе брать постели», – послушай, что он говорит: «Кто меня исцелил, Тот мне сказал: возьми постель твою и ходи» (Ін. 5:11); как бы так он говорил: вы говорите вздор и с ума сходите, запрещая мне считать учителем Того, Кто исцелил меня от столь продолжительной и тяжкой болезни, и повиноваться Ему во всем, что Он ни повелит мне. А если бы он хотел поступить коварно, то мог бы и иначе сказать, – например, что я это делаю не по своей воле, а по приказанию другого; если это грех, то обвиняйте приказавшего мне, а я оставлю свой одр. Он мог бы и скрыть чудо исцеления. Он ясно видел, что они досадуют не столько за нарушение субботы, сколько за исцеление болезни. Но он и не скрыл чуда, и не сказал таких слов, и не просил у них прощения; он громким голосом признавал и провозглашал оказанное ему благодеяние. Так поступил расслабленный; но посмотри, как злобно они действовали, они не спрашивают: кто Он, исцеливший тебя? Они молчали об этом, а всячески выставляют на вид кажущееся преступление: «кто Тот Человек, Который сказал тебе: возьми постель твою и ходи? Исцеленный же не знал, кто Он, ибо Иисус скрылся в народе, бывшем на том месте» (Ін. 5:12-13).

Для чего же Христос скрылся? Во-первых, для того, чтобы в отсутствие Его свидетельство было свободно от всякого подозрения: получивший чувство здоровья был, конечно, достоверным свидетелем благодеяния. Во-вторых, для того, чтобы еще более не возжечь гнева их: Он знал, что и один вид человека ненавистного не мало воспламеняет ненавидящих. Поэтому, уклонившись, Он оставляет дело само за себя действовать перед ними, так что уже не Он сам говорит что-либо о Себе, а исцеленные Им, вместе же с ними и сами обвинители. И они также со своей стороны дают свидетельство о чуде, потому что не говорили: почему Ты повелеваешь делать это в субботу? а: почему Ты делаешь это в субботу? Они негодуют не за преступление, а завидуют исцелению расслабленного. Между тем, если тут было человеческое дело, оно было в том, что делал расслабленный; а со стороны Христа было только слово и повеление. Таким образом, здесь Христос повелевает другому нарушить субботу, а в иных случаях Он сам делает это, например, когда брением от плюновения помазывает очи. Но Он делает это, не преступая закон, а поступая выше закона. Впрочем, об этом после. Не во всех случаях одинаковым образом Он оправдывается, когда обвиняют Его в нарушении субботы, и это надобно заметить тщательно.

3. Между тем посмотрим, насколько великое зло – зависть, и как она ослепляет душевные очи вопреки собственной пользе самого одержимого ею. Как беснующиеся часто обращают мечи на самих себя, так и завистливые, имея в виду только одно – вред тому, кому завидуют, теряют собственное спасение. Они хуже диких зверей; звери нападают на нас, или, имея недостаток в пище, или будучи наперед нами самими раздражены; а те, и будучи облагодетельствованы, часто поступают с благодетелями, как с врагами. Так они хуже диких зверей и подобны бесам, а может быть и их хуже. Бесы имеют непримиримую вражду только против нас, а не делают козней против подобных себе по естеству; этим-то и Христос заградил уста иудеям, когда они говорили, что Он изгоняет бесов силой Вельзевула. Но завистливые не уважают и единства природы, да не щадят и самих себя: еще прежде, чем повредят тому, кому завидуют, они мучат собственные свои души, наполняя их напрасно и без нужды всяким беспокойством и недовольством. В самом деле, для чего ты скорбишь, видя благополучие ближнего? Скорбеть, конечно, следует нам, когда мы сами терпим зло, а не тогда, когда видим благополучие других. Потому грех этот не может иметь никакого извинения. Блудник еще может указывать на похоть, вор на бедность, человекоубийца на раздражение: хотя и эти извинения пусты и неосновательны, но все же могут иметь вид оправдания. А ты, какую представишь причину, – скажи мне? Совершенно никакой, кроме одной крайней злобы. Если нам повелено любить врагов, а мы ненавидим и любящих нас, то какому подвергнемся наказанию? Если любящий любящих его ничем не лучше язычников, то злобствующий против людей, ничем не оскорбивших его, какое может получить прощение, какое помилование?

Послушай, что говорит Павел: «если я… отдам тело мое на сожжение, а любви не имею, нет мне в том никакой пользы» (1Кор. 13:3). А что там, где зависть и ненависть, уже вовсе нет любви, это всякому ясно. Зависть хуже и блуда и прелюбодеяния; эти пороки ограничиваются теми, которые делают их, а преобладание зависти ниспровергало целые церкви и делало зло всей вселенной; она мать убийства. Так Каин убил брата; так Исав хотел убить Иакова; так Иосифа – братья; так всех людей – дьявол. Ты не убиваешь: да ты делаешь многое хуже убийства, когда, например, желаешь, чтобы брат твой потерпел бесчестие, когда со всех сторон расставляешь ему сети, расстраиваешь его труды, подъятые им ради добродетели, досадуешь, что он угоден Господу вселенной. Таким образом ты уже враждуешь не против него, а против Того, кому он служит; Его оскорбляешь, когда собственную свою честь поставляешь выше Его чести; а что всего ужаснее, – грех этот ты считаешь безразличным, тогда как он тяжелее всех других. Хотя бы ты подавал милостыни, хотя бы вел трезвую жизнь, хотя бы постился, но ты преступнее всех, если завидуешь брату своему. Это очевидно из следующего: у коринфян некто впал в любодеяние, но, будучи обличен, скоро исправился; Каин позавидовал Авелю и не исправился, но даже, когда Бог непрестанно напоминал ему о его болезни, он еще более мучился завистью, раздражался и устремлялся на убийство. Так нет ничего упорнее этой страсти, и не легко она уступает врачеванию, если мы не будем внимательны. Потому исторгнем ее из себя с корнем, представляя себе то, что как мы оскорбляем Бога, завидуя чужому добру, так благоугождаем Ему, сорадуясь другим, и себя делаем участниками благ, уготованных людям добродетельным. Потому и Павел увещевает радоваться с радующимися и плакать с плачущими, чтобы от того и другого получить нам великую пользу (Рим. 12:15). Итак, помня, что, хотя бы мы сами и не трудились, а только сочувствовали трудящемуся, мы можем разделять с ним венцы его, оставим всякую зависть и насадим в душах наших любовь, чтобы, сорадуясь благополучию братьев наших, мы могли сподобиться благ настоящих и будущих, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу, со Святым Духом, слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

Беседа 38

Ін. 5:14. Потом Иисус встретил его в храме и сказал ему: вот, ты выздоровел; не греши больше, чтобы не случилось с тобою чего хуже.

1.Бог наказывает тело за грехи души. – Большая часть болезней происходит от греха. – 2 и 3. Признание расслабленного. – Иисус Христос сравнивает себя с Богом Отцом и объявляет Себя равным Ему. – 4. Совершенное равенство и совершенное единство Отца и Сына. – Против честолюбия и страсти превозноситься над другими. – Нужно избегать тщеславия и производимых им зол и искать славы, исходящей от Бога. – Различие славы человеческой от славы Божией.

Тяжкое зло – грех, зло и пагуба для души; а слишком усиливаясь, это зло часто касается и тела. Мы остаемся бесчувственными, когда в нас сильно страждет душа, а когда тело получает хотя малое повреждение, то употребляем все усилия, чтобы излечить его от недуга, потому что чувствуем боль. Поэтому-то Бог часто наказывает тело за грехи души, чтобы от наказания низшей части и высшая получила какое-нибудь врачевание. Так у коринфян Павел исправил блудника, удержав болезнь души казнью тела; он прекратил зло, поразив тело, – подобно тому, как хороший врач, если водяная болезнь или боль в печени не уступает внутренним лекарствам, делает прижигания снаружи. Так и Христос поступил с расслабленным. Вот как Он сам выражает это, когда говорит: «вот, ты выздоровел; не греши больше, чтобы не случилось с тобою чего хуже». Чему же мы отсюда научаемся? Во-первых, что болезнь произошла у него от грехов; во-вторых, что учение о геенне справедливо; и в-третьих, что наказание в ней будет продолжительно, бесконечно. Где же те, которые говорят: я в один час совершил убийство, я краткое время любодействовал, и неужели буду наказываться вечно? Вот и расслабленный не столько лет грешил, сколько терпел наказание, и почти целую жизнь человеческую провел в непрерывном мучении. Грехи судятся не по времени, а по самому существу преступлений. При этом надобно принять во внимание и то, что, хотя бы мы претерпевали тяжкое наказание за прежние свои грехи, но, если снова впадем в те же пороки, то подвергнемся снова и еще тягчайшему наказанию; и это совершенно справедливо. Кто даже от наказания не делается лучшим, тот, как бесчувственный и презритель, предается еще большей казни. И одно наказание само по себе достаточно должно быть для удержания и вразумления падшего однажды; но если он, не вразумившись от понесенного наказания, снова дерзает на то же самое, то по справедливости снова подвергается наказанию, которое сам на себя навлекает. Если же мы, и здесь, после наказания за грехи впадая снова в те же грехи, подвергаемся уже тягчайшему наказанию, то не должны ли мы тем более страшиться и трепетать в ожидании будущих нестерпимых мук, когда, и согрешая, мы здесь не терпим никакого наказания? Почему же, ты скажешь, не все таким образом наказываются? Ведь мы видим многих порочных людей, которые хорошее имеют здоровье и в крепости сил наслаждаются благоденствием. Но мы не должны полагаться на это, а поэтому-то больше и надобно оплакивать таких людей. Что они здесь ничего не терпят, это и есть залог тягчайшего там наказания. Изъясняя это, Павел говорит: «будучи же судимы, наказываемся от Господа, чтобы не быть осужденными с миром»(1Кор. 11:32). Здесь – только вразумление, там – наказание.

Что же, скажешь ты, неужели все болезни от грехов? Не все, но большая часть. Некоторые бывают и от беспечности. Чревоугодие, пьянство и бездействие также производят болезни. Одно только надобно всегда соблюдать, чтобы всякий удар переносить с благодарностью. Бывают болезни и за грехи; так видим в книгах Царств, что некто страдал болезнью ног именно по этой причине. Случаются болезни и для испытания нашего в добре, как Бог говорит Иову: «ты хочешь… обвинить Меня, чтобы оправдать себя» (Йов. 40:3)? Но почему этим расслабленным Христос выставляет на вид их грехи? И тому, о котором упоминает Матфей, Он говорит: «дерзай, чадо! прощаются тебе грехи твои» (Мф. 9:2), и этому: «вот, ты выздоровел; не греши больше». Знаю, что некоторые говорят в осуждение этого расслабленного, будто он был после в числе обвинителей Иисуса Христа, и потому-то услышал от Него такие слова, но что сказать о том, который, по свидетельству Матфея, услышал почти те же самые слова? И ему сказано: «прощаются тебе грехи твои»; но услышал он это не по той же причине, как можно яснее видеть из последующего. Евангелист говорит, что после исцеления «Иисус встретил его в храме» (Ін. 5:14), – а это знак великого благочестия: он не ходил на торжище и гульбища, не предавался объедению и беспечности, а проводил время в храме; хотя должен был терпеть там насилие и гонение от всех, но это нисколько не побудило его удалиться от храма. Итак, Христос, встретив его после разговора с иудеями, не сделал никакого намека на что-либо подобное; если бы Он хотел обличить его, то сказал бы ему: ты опять принимаешься за прежнее, и после исцеления не сделался лучшим? Но ничего такого Он не сказал, а только предостерегает его на будущее время.

2. Почему же, исцеляя хромых и увечных, Он не напоминал им об этом? Мне кажется, что болезни у расслабленных происходили от грехов, а у прочих – от естественной немощи. Если же это не так, то через них и то, что сказано им, сказано было и другим. Так как эта болезнь тяжелее всех других, то через большую врачуются и меньшие. Как, исцелив некоего другого, Христос повелел ему воздать славу Богу, внушая это не ему одному, а через него и всем другим, так и здесь через расслабленных увещевает и всех прочих, и внушает то же, что им сказал. К этому надобно и то сказать, что Он видел в душе расслабленного великое терпение, и потому дает ему наставление, как человеку, могущему принять увещание, ограждая его здоровье и благодеянием и страхом будущих зол. И посмотри, как Христос был чужд тщеславия. Он не сказал: вот, Я сделал тебя здоровым. А сказал: вот, ты теперь здоров; впредь не греши. Не говорит также: не греши, чтобы Я не наказал тебя; а только: «чтобы не случилось с тобою чего хуже». То и другое выражает безлично; и притом показывает, что здоровье возвращено ему более по благодати, нежели по заслугам. Не подает вида, что он освобожден от наказания по достоинству, а выражает, что он спасен по человеколюбию. В противном случае сказал бы: вот, ты понес уже достаточное наказание за свои грехи: будь же вперед осторожен. Но Он не так сказал, а как? «Вот, ты выздоровел; не греши больше». Это должны мы повторять чаще и самим себе, и когда будем наказаны и освободимся от наказания, то каждый пусть говорит самому себе: «вот, ты выздоровел; не греши больше». А если, и продолжая грешить, мы не подвергаемся наказанию, то станем повторять следующее апостольское изречение: «благость Божия ведет тебя к покаянию. Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев»(Рим. 2:4-5). Но Христос не только укреплением тела, а еще и другим способом явил расслабленному важное доказательство Своего божества. Словами: «не греши больше»Он показал, что знает все прежде бывшие согрешения его, а потому следует веровать Ему и относительно будущего. «Человек сей пошел и объявил Иудеям, что исцеливший его есть Иисус» (Ін. 5:15).

Посмотри, как он и в этом случае сохраняет то же чувство признательности. Он не говорит, что Иисус есть тот муж, который сказал ему: «возьми постель твою», потому что иудеи постоянно выставляли это на вид, как преступление, а он продолжает свое оправдание, объявляя своего Исцелителя, стараясь и других привлечь и приблизить к Нему. Он не был так бесчувствен, чтобы, после столь великого благодеяния и увещания, предать своего Благодетеля и говорить это с злым намерением. Если бы он был даже диким зверем, если бы был бесчеловечным и каменным, то это благодеяние и страх достаточны были бы удержать его. В ушах его еще звучала угроза, и потому он боялся, чтобы не потерпеть чего-либо худшего, имея столь великие доказательства силы Врача. Иначе, если бы он захотел клеветать, то, умолчав об исцелении, сказал бы только о преступлении закона и стал бы обвинять. Но этого нет; напротив, он с великим дерзновением и благодарностью прославляет своего Благодетеля нисколько не меньше слепого. Что говорил слепой? «Сделал брение, и помазал глаза мои». И расслабленный также: «исцеливший меня есть Иисус. И стали Иудеи гнать Иисуса и искали убить Его за то, что Он делал такие дела в субботу» (Ін. 5:15-16). Что же Христос? «Отец Мой, – говорит Он, – доныне делает, и Я делаю» (Ін. 5:17). Когда ему нужно было защищать Своих учеников, тогда Он указывал на Давида, как на подобного им раба: «разве вы не читали, что сделал Давид, когда взалкал сам и бывшие с ним» (Мф. 12:3)? А когда дело касается Его самого, Он обращается к Отцу, двояким образом показывая Свое равенство с Ним, – и тем, что называет Его в собственном смысле Своим «Отцом», и тем, что представляет Себя делающим заодно с Ним. Почему же Он не упомянул о случившемся в Иерихоне? Потому, что хотел возвести их от земли, чтобы они внимали Ему уже не как человеку, а как Богу и Законодателю. Но если бы Он не был истинным Сыном и Единосущным, то оправдание было бы еще хуже обвинения, похоже на то, как если бы какой-нибудь начальник, преступив царский закон и потом, будучи обвиняем, стал в оправдание свое говорить, что и сам царь нарушает его; этим он не только не избежал бы осуждения, а еще увеличил бы свою вину. Но здесь достоинство равное, потому и оправдание представлено совершенно твердое. Чего, говорит Он, вы не поставляете в вину Богу, в том не можете обвинять и Меня. Потому-то, предупреждая их, Он и сказал: «Отец Мой», чтобы заставить их, и против их воли, допустить для Него то же самое (что и для Бога-Отца), по уважению к Его совершенному единению с Отцом. Если же кто скажет: как делает Отец, когда Он в день седьмой почил от всех дел Своих, – тот пусть узнает образ Его делания. Каким же образом Он делает? Промышлением, сохранением всего сотворенного. Когда ты видишь восходящее солнце, бегущую луну, озера, источники, реки, дожди и движение природы – в семенах, в телах наших и в бессловесных животных, и все прочее, чем держится вселенная, то и познавай в этом непрестающее делание Отца; Он, говорит Христос, «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45); и еще: «если же траву полевую, которая сегодня есть, а завтра будет брошена в печь, Бог так одевает» (Мф. 6:30); также, и о птицах беседуя, говорит: «Отец ваш Небесный питает их» (Мф. 6:26).

3. Итак, в этом случае все дело Его в субботу заключалось только в одних словах, и Он ничего более не присовокупил, а тем самым, что совершается в храме, и что сами они делают, Он опроверг обвинения. А если Он повелел и дело сделать, именно взять одр, что впрочем само по себе не заключает никакого важного дела, а казалось только явным нарушением субботы, то Он при этом обращает слово к высшему предмету, желая сильнее поразить их достоинством Отца Своего и возвести к высшим понятиям. Потому-то, когда была речь о субботе, Он защищал Себя, не как только человек и не как Бог только, но иногда как Бог, иногда как человек: хотел уверить их в том и другом, – и в уничижении Своего вочеловечения, и в достоинстве божеском. В настоящем случае Он защищает Себя, как Бог; если бы Он стал постоянно говорить с ними только как человек, то они и остались бы навсегда с мыслью об одном уничижении Его. Но, чтобы это не было, Он указывает им Своего Отца. Хотя и самое творение действует в субботу, – так солнце совершает свой бег, реки текут, источники изливаются, жены рождают, – но, чтобы ты знал, что Он не принадлежит к твари, Он не сказал: Я делаю, как и тварь делает; а как? «Я делаю», потому что и «Отец Мой делает». «И еще более,– говорит Евангелист, – искали убить Его Иудеи за то, что Он не только нарушал субботу, но и Отцем Своим называл Бога, делая Себя равным Богу»(Ін. 5:18). Но это равенство было не кажущееся только, – не словами одними Он доказывает это, а преимущественно делами. Почему так? Потому, что слова одни могли опровергать и обвинять Его в тщеславии, а видя истину, открывающуюся в событиях, и силу Его, являемую делами, они уже ничего не могли сказать вопреки Ему. Но не хотящие допустить это по неблагомыслию, говорят, что Христос не сам делал Себя равным Богу, а только иудеи подозревали Его в этом. Но пересмотрим все вышесказанное. Скажи же мне: гнали Его иудеи, или не гнали? Всякому ясно, что гнали. А за это ли гнали, или за что другое? Все также согласны, что за это. Нарушал ли Он субботу, или не нарушал? И этого, конечно, никто не станет отвергать. Называл Бога Отцом Своим, или не называл? И это верно. Подобным образом можно вывести заключение и о последующем. Как то, что Он называл Бога Отцом Своим, нарушал субботу и был гоним иудеями за последнее, а преимущественно за первое, не есть одно ложное подозрение, а действительная истина, так и то, что Он делал Себя равным Богу, в таком же высказано было смысле. А еще яснее это можно видеть из сказанных пред этим слов. Слова: «Отец Мой делает, и Я делаю» выражают именно равенство с Богом; Он при этом не показывает никакого различия, не говорит: Отец делает, а Я служу Ему в делах; Он говорит: как Отец делает, так и Я, – и таким образом выражает совершенное равенство. Если бы Он не сам хотел выразить это, а только иудеи так напрасно думали, то Он не оставил бы их в таком погрешительном мнении, а исправил бы его; да и Евангелист не умолчал бы, а сказал бы ясно, что иудеи так думали, – сам же Христос не делал Себя равным Богу, – как это находим в других местах, когда Евангелист видел, что иначе было сказано, а иначе понято сказанное; например: «разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его», – говорил Христос, разумея собственное тело; а иудеи, не поняв этого и думая, что Он говорит об иудейском храме, сказали: «сей храм строился сорок шесть лет, и Ты в три дня воздвигнешь его» (Ін. 2:19-20)? Он говорил то, а они предполагали другое; Он говорил о теле Своем, а они думали, что это сказано о храме их. Евангелист, замечая это, или лучше, исправляя мнение их, присовокупил: «А Он говорил о храме тела Своего» (Ін. 2:21). Так и здесь, если бы Христос не делал Себя равным Богу и не хотел доказывать этого, а только иудеи так думали, то Евангелист исправил бы и здесь их мысль и сказал бы: иудеи думали, что Он делает Себя равным Богу, а Он говорил не о равенстве. Да и не один только этот Евангелист в данном месте, но и другой, при другом случае, делает то же самое. Когда Иисус Христос заповедовал ученикам: «смотрите, берегитесь закваски фарисейской и саддукейской. Они же помышляли в себе и говорили: это значит, что хлебов мы не взяли» (Мф. 16:6-7). Он говорил одно, называя закваской учение, а ученики подразумевали другое, думая, что Он говорит о хлебах. И это исправляет уже не Евангелист, а сам Христос, говоря так: «как не разумеете, что не о хлебе сказал Я вам» (Мф. 16:11)? Здесь же нет ничего подобного. Но сам Христос, скажут, опровергает это, когда присовокупляет: «Сын ничего не может творить Сам от Себя» (Ін. 5:19). Нет, возлюбленный, Он делает совершенно противное; Он не опровергает, а подтверждает этими словами равенство. Слушайте внимательнее, – это предмет немаловажный. Выражение: «от Себя» часто встречается в Писании и о Сыне и о Святом Духе, и потому надобно понять силу этого изречения, чтобы не впасть в величайшие погрешности. Если принимать его так, как оно есть и как с первого раза представляется, то смотри, какая выйдет отсюда нелепость. Да Он и не сказал, что Сын иное может делать сам по себе, а иное не может; но сказал вообще: «Сын ничего не может творить Сам от Себя».
4. Спросим же возражающего: итак, скажи мне, уже ли Сын ничего не может делать сам по себе? Если скажешь, что «ничего», тогда мы заметим, что величайшее благое дело Он и совершил сам по себе, как и Павел восклицает, говоря: «Он, будучи образом Божиим, не почитал хищением быть равным Богу; но уничижил Себя Самого, приняв образ раба»(Флп. 2:6-7). И опять сам Христос в другом месте говорит: «имею власть отдать»жизнь Мою «и власть имею опять принять ее. Никто не отнимает ее у Меня, но Я Сам отдаю ее» (Ін. 10:18). Видишь ли, что Он имеет власть над смертью и жизнью, и сам совершил такое великое домостроительство? Да что я говорю о Христе? И мы, люди, которых ничего не может быть немощнее, делаем многое сами по себе, зло избираем сами по себе, добродетели следуем сами по себе. А если не сами по себе, и не имеем в том власти, то, значит, мы и за грехи уже не будем ввержены в геенну, и за добродетели не наследуем царствия. Итак слова: «ничего не может творить Сам от Себя» означают только то, что Он не делает ничего противного Отцу, ничего чуждого Ему, ничего несообразного, а это еще более показывает между Ними равенство и совершенное согласие. Почему же Он не сказал, что ничего противного не делает, а сказал: «не может» делать? Чтобы и этим опять показать неизменность и совершенство равенства. Это выражение означает не бессилие Его, а напротив, свидетельствует о великой Его силе, подобно тому, как и об Отце Павел в другом месте говорит: «дабы в двух непреложных вещах, в которых невозможно Богу солгать, твердое утешение имели мы» (Євр. 6:18); также: «если мы неверны, Он пребывает верен, ибо Себя отречься не может» (2Тим. 2:13). Здесь выражение – «не может» отнюдь не означает бессилия, а означает силу, и силу неизреченную. Именно слова апостола имеют такой смысл, что существо божественное недоступно никаким подобным слабостям. Когда и мы говорим, что Бог не может грешить, то не слабость Ему приписываем, а свидетельствуем о некоторой неизреченной Его силе; так, когда и Он сам говорит: «ничего не могу творить Сам от Себя», выражает то, что Ему невозможно и несвойственно делать что-нибудь противное Отцу.

А чтобы убедиться в точности этого смысла слов Его, обратимся к последующим словам и посмотрим, чье мнение подтверждает сам Христос, наше ли, или ваше. Ты говоришь, что это выражение исключает власть и свойственную Ему самостоятельность, и показывает слабость силы; а я говорю, что оно означает равенство, неизменность и как бы действие одной воли, власти и силы. Итак, вопросим самого Христа и посмотрим из последующих слов Его, по твоим ли мыслям, или по нашим Он изъясняет сказанное. Что же Он говорит? «что творит Отец, то и Сын творит также» (Ін. 5:19). Видишь ли, как Он до основания ниспровергает ваше мнение и подтверждает сказанное нами? Если Он сам от Себя не делает ничего, то, значит, и Отец также сам от Себя ничего не делает, потому что Сын делает все так, как Отец. А если это не так, то выйдет и другая нелепость. Он не говорит: что Он только то делает, что видит творящим Отца, но: «если не увидит Отца творящего» (Ін. 5:19), не творит, простирая силу слова на всякое время, – и таким образом по вашему будет, что Он постоянно только учится делать то, что Отец делает. Видишь, как мысль Его высока, а смирение в слове заставляет и самых бесстыдных невольно оставить уничиженные и совершенно несообразные с Его достоинством понятия о Нем? Кто же будет столь жалок и злосчастен, чтобы утверждать, что Сын ежедневно учится тому, что Ему надобно делать? Как в таком случае будет истинно изречение: «но Ты – тот же, и лета Твои не кончатся» (Пс. 101:28); или: «все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть» (Ін. 1:3), – если Отец делает, а Сын, видя то, только подражает Ему? Видишь ли, как и вышесказанное и послесказанное подтверждает Его самостоятельность. Если же Он произносит некоторые слова о Себе в виде самоуничижения, – не удивляйся. Так как иудеи, слыша высокое учение Его о Себе самом, гнали Его, называли противником Божиим, то Он несколько снисходит только в образе выражения, потом снова возводит учение к высшим понятиям, затем опять обращается к уничиженным выражениям, и таким образом разнообразит Свое учение, чтобы сделать его и для неразумных удобоприемлемым. Вот смотри. Сказав: «Отец Мой делает, и Я делаю», и этим показав Свое равенство с Богом, Он говорит потом: «Сын ничего не может творить Сам от Себя, если не увидит Отца творящего». Далее опять возвышает слово: «ибо, что творит Он, то и Сын творит также»; и затем смиреннее: «Отец любит Сына и показывает Ему все, что творит Сам; и покажет Ему дела больше сих» (Ін. 5:20). Видишь ли, сколько здесь смирения? Так и обычно Ему. Что я прежде говорил, то не перестану говорить, и теперь скажу, именно, что когда Сын говорит что-нибудь о Себе уничиженное и смиренное, тогда выражает это с некоторым преувеличением, чтобы и самая уничиженность выражений убеждала неразумных принимать в благочестивом духе заключающиеся в них мысли. А если это не так, то представь себе, как было бы нелепо сказанное, судя по одним выражениям. Из слов: «покажет Ему дела больше сих» будет следовать, что Он многого еще не знает, – чего нельзя сказать и об апостолах. Они, однажды получив благодать Духа, вдруг узнали и смогли делать все, что надобно было им знать и делать; а Он окажется еще незнающим многого, что Ему нужно знать! Может ли быть что-нибудь нелепее этого? Что же значит это изречение? Он исцелил расслабленного и намеревался еще воскресить умершего, потому так и сказал, говоря как бы вот что: вы удивляетесь, что Я исцелил расслабленного; больше этого увидите. Но так Он не сказал, а выразился несколько смиреннее, чтобы укротить их неистовство. А чтобы тебе убедиться, что слово: «покажет» сказано не в собственном смысле, послушай, что еще далее Он присовокупляет: «ибо, как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21). А ведь слова: «ничего не может творить Сам от Себя» противоположны словам: «кого хочет»; если Он живит «кого хочет», то без сомнения, «может творить Сам от Себя». Хотеть – означает власть. Если же Он не может «творить Сам от Себя», то и не живит, «кого хочет». Но слова: «как Отец воскрешает» показывают равенство силы; а слова: «кого хочет» – равенство власти. Видишь ли, что словами: «не может творить Сам от Себя» не уничтожается власть, а напротив, показывается равенство силы и воли? Так же разумей и слова: «покажет Ему». И в другом месте Он говорит: «Я воскрешу его в последний день» (Ін. 6:40), и опять, показывая, что Он действует, не заимствуя силу от другого, говорит: «Я есмь воскресение и жизнь» (Ін. 11:25). Но чтобы ты не сказал, что Он только мертвых воскрешает и оживляет кого хочет, все же прочее делает не так, то, предупреждая и опровергая всякое подобное возражение, Он и сказал: «ибо, что творит Он, то и Сын творит также», и тем выразил, что Он делает и все то, что Отец, и так, как Отец, разуметь ли здесь воскрешение мертвых, или устроение тел, или отпущение грехов, или что-либо другое; все Он совершает так, как и Отец Его.

5. Но ничему этому не внемлют нерадящие о собственном спасении. Таково зло – страсть к первенству перед другими. Она-то произвела ереси; она усилила нечестие эллинов. Бог благоволил, чтобы невидимые свойства Его были познаваемы из создания этого мира (Рим. 1:20), а они, оставив это и не восхотев идти путем этого учения, проложили себе иной путь, а потому и уклонились от истинного. Равно и иудеи потому не веровали, что, домогаясь славы друг перед другом, не искали славы от Бога.

Но мы, возлюбленные, будем избегать этого недуга всеми силами и со всею ревностью. Хотя бы мы имели бесчисленные совершенства, зараза тщеславия может погубить все. Итак, если мы желаем похвал, то будем искать похвал от Бога. Похвала от людей, какова бы она ни была, как скоро является, тотчас и исчезает, а если и не исчезает, то не приносит нам никакой пользы, а часто происходит и от превратного суждения. Что важного в славе от людей, которой пользуются и пляшущие юноши³¹, и развратные женщины, и лихоимцы, и грабители? А прославляемый от Бога прославляется не с такими людьми, но со святыми, т.е., с пророками, апостолами, показавшими в себе жизнь ангельскую. Если же мы желаем, чтобы окружала нас толпа народа, чтобы взоры ее были на нас обращены, то вникнем в сущность этого, и мы найдем, что это не имеет никакой цены. Словом, если ты любишь быть в обществе, то привлекай к себе сонм ангелов, будь страшен бесам, тогда и не будешь нисколько заботиться о молве человеческой; всякий блеск будешь попирать, как грязь и прах; тогда-то и увидишь ясно, что ничто так не делает душу бесславной, как славолюбие. Да и невозможно, никак невозможно любящему славу не жить жизнью страдательной; а напротив, подавляющий в себе славолюбие не может не подавить вместе с тем и множество других страстей: побеждающий эту страсть преодолеет и зависть, и сребролюбие, и прочие тяжкие недуги. Но как, скажут, нам преодолеть эту страсть? Преодолеем, если будем иметь в виду иную славу, славу небесную, которую земная силится лишить нас. Та слава еще и здесь прославит нас, и будет сопутствовать нам в будущей жизни, и освободит нас от всякого рабства плоти, которой мы ныне так бедственно служим, всецело предавшись земле и делам ее. Пойдем ли на торжище, войдем ли в дом какой-нибудь, будем ли в дороге, или на пристани, в гостинице, или в странноприимном доме, на корабле, на острове, в царских чертогах, в судилищах, или в гражданских советах, – везде увидишь заботы о делах временных и житейских; все и каждый о них только пекутся, и отходящие и приходящие, в путь отправляющиеся и дома остающиеся, плавающие и землю возделывающие, находящиеся на полях и в городах, – все вообще. Какая же будет у нас надежда спасения, если, живя на земле Божией, мы не печемся о предметах божественных? Тогда как нам повелено быть здесь странниками, мы – скорее странники для небес, а для здешних мест – жители. Что может быть хуже такой бесчувственности? Слыша каждый день о суде и царствии, мы подражаем современникам Ноя и жителям Содома и ожидаем, чтобы нас вразумили такие же опыты. А ведь о них все и написано для того, чтобы, кто не верует в будущее, тот из событий прошедших получил ясные доказательства относительно будущих. Итак, помышляя о всем этом, прошедшем и будущем, отдохнем хотя немного от этого тяжкого рабства и сколько-нибудь позаботимся о душе своей, чтобы достигнуть и настоящих и будущих благ благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.

* * *

³¹На публичных играх

 

Беседа 39

Ін. 5:22-23. Отец не судит никого, но весь суд отдал Сыну, дабы все чтили Сына, как чтут Отца.

1.Должно бояться Страшного Суда. – 2. Почему Иисус Христос употребляет простые слова. – 3. Иисус Христос часто говорит о суде и воскресении. – 4. Две воли во Иисусе Христе. – 5. В исследовании Священного Писания нужно тщательно исследовать все подробности. – Должно прощать другим, как Иисус Христос простил нам. – Что нужно делать, чтобы получить жизнь вечную. – Увещание к милостыне.

1. Много тщательности надобно нам, возлюбленные, иметь во всем. Ведь самый строгий отчет мы дадим и в словах и в делах наших. Дела наши не оканчиваются настоящею жизнью, а еще другая жизнь встретит нас, и мы предстанем страшному судилищу. «Всем нам должно явиться пред судилище Христово,– говорит Павел, – чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое»(2Кор. 5:10). Будем же всегда помышлять об этом судилище, и таким образом мы сможем постоянно пребывать в добродетели. Как отвергающий от души своей мысль об этом дне, несется в пропасть, подобно коню, сбросившему удила, – «во всякое время, – говорит Писание, – пути его гибельны», и указывая причину этого, прибавляет: «суды Твои далеки для него» (Пс. 9:26), – так постоянно имеющий в себе этот страх проводит жизнь целомудренно: «помни, – говорит Писание, – о конце твоем, и вовек не согрешишь» (Сир. 7:39). Тот, кто прощает нам грехи ныне, тогда воссядет на судилище. Умерший ради нас снова явится – судить весь род человеческий: «во второй раз, – говорит Писание, – явится не для очищения греха, а для ожидающих Его во спасение» (Євр. 9:28). Потому-то и здесь Он сказал: «Отец не судит никого, но весь суд отдал Сыну, дабы все чтили Сына, как чтут Отца».

Итак, не следует ли, скажут, назвать Его и Отцом? Никак. Он для того и сказал: «Сына», чтобы мы чтили Его остающегося Сыном, так же как Отец; а кто называет Его Отцом, тот уже не чтит Сына, как Отца, но смешивает их. Так как люди побуждаются не столько благодеяниями, сколько наказаниями, то Он и говорит здесь так грозно, чтобы, по крайней мере, страх понудил их чтить Его. А когда говорит: «весь суд» – выражает этим то, что Он властен и наказывать и награждать, делать то и другое, как Ему угодно. Выражение же: «отдал» употреблено для того, чтобы ты не почитал Его нерожденным и не думал, будто есть два Отца. Все, что есть в Отце, это же есть и в Сыне, только Он рожден и остается Сыном. А чтобы убедиться, что выражение: «отдал» здесь равносильно выражению «родил», выслушай изъяснение этого из другого места: «как, – говорит Он, – Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе» (Ін. 5:26). Что же? Неужели Отец прежде родил Его, а потом уже дал ему жизнь? Ведь дающий дает что-либо тому, кто уже существует. Так уже не был ли рожден Он без жизни? Но этого и бесы не могут подумать, потому что, то не только нечестиво, но и безумно. Потому, как выражение: «дал жизнь» означает, что Он родил Его “Жизнью”, так и слова: «суд отдал» значат, что Он родил Его “Судией”. Чтобы ты, слыша, что Сын имеет виновником Отца, не подумал, будто Сын имеет различествующее от Отца существо и достоинством ниже Его, вот Он сам грядет судить тебя, доказывая и этим Свое равенство. Тот, кто имеет власть наказывать и награждать, кого хочет, Тот конечно обладает такою же силою, как и Отец. А иначе, если бы Сын уже по рождении Своем, впоследствии, получил эту честь, то можно бы спросить, по какому же поводу Он почтен так впоследствии? Каким преуспеянием Он достиг того, что получил такое достоинство и возведен в такой сан? Не стыдно ли вам – так дерзко приписывать эти человеческие и унизительные свойства Существу бессмертному, не имеющему ничего превзошедшего во времени? Для чего же, скажете вы, Он так говорит о Себе? Для того, чтобы сказанное было удобоприемлемо и проложило путь к высшим понятиям. Для того Он и смешивает в Своих словах и то и другое (и возвышенное и уничиженное), и смотри – как; кстати, рассмотрим это сначала.

Он сказал: «Отец Мой делает, и Я делаю», – показывая этим свое равенство и равночестность с Отцом; но иудеи «искали убить Его». Что же Он после этого делает? Он смягчает выражения, но мысли удерживает те же самые, и говорит: «Сын ничего не может творить Сам от Себя». Затем опять возвышает слово: «ибо, что творит Он, то и Сын творит также»; опять говорит смиренно: «ибо Отец любит Сына и показывает Ему все, что творит Сам; и покажет Ему дела больше сих»; снова возвышенно: «ибо, как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет»; и опять смиренно и вместе возвышенно: «ибо Отец и не судит никого, но весь суд отдал Сыну»; и еще возвышеннее: «дабы все чтили Сына, как чтут Отца». Видишь ли, как Он разнообразит Свое слово, употребляя в нем наименования и выражения, то возвышенные, то уничиженные, так, чтобы и для тогдашних людей оно могло быть удобоприемлемо, и будущие ничего не теряли, от возвышенных выражений получая надлежащее понятие и о прочих? А иначе, если слова Его сказаны не по снисхождению к людям, для чего прибавлены такие возвышенные выражения? Кто имеет право сказать о Себе нечто высокое, а между тем говорит что-либо уничиженное и смиренное, тот, конечно, имеет на то благовидную причину и некоторое особенное намерение; а кто должен говорить о себе смиренно, и между тем, скажет что-нибудь великое, тот для чего станет употреблять выражения, превосходящие его природу? Это уже не особое какое-либо благонамерение, а крайнее нечестие.

2. Поэтому мы можем сказать, что смиренные выражения Христа о Себе имеют справедливую и достойную Бога причину, именно: снисхождение к нам, намерение – научить нас смирению, и чрез это – устроение нашего спасения, что Он и сам изъясняет в другом месте, когда говорит: «говорю это для того, чтобы вы спаслись»(Ін. 5:34). Именно, когда Он прибегнул свидетельству Иоанна, оставив собственное, что могло казаться недостойным Его величия, – то, приводя причину такого уничижения в словах, Он и сказал: «говорю это для того, чтобы вы спаслись». А вы, утверждающие, будто Он не имеет одинаковой с Родившим Его власти и силы, что скажете, когда услышите собственные Его слова, которыми Он выражает равенство силы, власти и славы с Отцом? Почему Он требует Себе равной с Ним чести, если Он, как вы говорите, гораздо ниже Отца? А Он еще, не останавливаясь на этих словах, присовокупляет: «кто не чтит Сына, тот не чтит и Отца, пославшего Его»(Ін. 5:23). Видишь, как честь Сына соединена с честью Отца? Что же из этого, скажете вы? Это относится и к апостолам: «кто принимает вас, – говорит Он, – принимает Меня» (Мф. 10:40). Но там Он говорит так потому, что все, касающееся рабов Его, усваивает Себе самому; а здесь потому, что Ему принадлежит одно существо и одна слава с Отцом. Да притом об апостолах Он не говорит: “да чтут их”. И хорошо Он говорит: «кто не чтит Сына, тот не чтит и Отца». Если где два царя, и бесчестят одного из них, то этим и другому наносится бесчестие, особенно, если оскорбляемый есть сын царский; оскорбляется царь и тогда, когда оскорблен его оруженосец, но не так и не непосредственно; а здесь он оскорбляется сам по себе. Потому Христос и предупреждает словами: «дабы все чтили Сына, как чтут Отца», чтобы затем, когда скажет: «кто не чтит Сына, тот не чтит и Отца», ты разумел одну и ту же честь. Не просто говорит: «кто не чтит», но: «кто не чтит» так, как я сказал, «не чтит Отца». Но каким образом, скажешь, посылающий и посылаемый могут быть одного и того же существа? Опять ты переносишь слово на человеческие отношения и не разумеешь, что все это говорится только для того, чтобы мы и Виновника познали, и не впали в недуг Савеллия, чтобы и немощь иудеев уврачевалась таким образом, и они уже не почитали Его противником Богу; ведь они говорили: Он не от Бога, Он не пришел от Бога. А к уничтожению такой мысли способствовали не столько возвышенные, сколько уничиженные слова Его: вот поэтому Он часто в разных местах и говорил, что Он “послан”, – не с тем, чтобы ты принимал такое слово за выражение умаления Его (перед Отцом), но чтобы заградить уста иудеев. Поэтому Он и обращается часто к Отцу, выражая между тем и собственную власть. А если бы Он все говорил о Себе сообразно с собственным божественным достоинством, то они не принимали бы слов Его, так как и за немногие подобные выражения гнали Его и часто хотели побить камнями. С другой стороны, если бы, применяясь к ним, Он говорил о Себе только смиренно, то впоследствии это послужило бы многим во вред. Таким образом Он перемешивает и разнообразит Свое учение о Себе, и смиренными выражениями, как я сказал, заграждает уста их, а словами сообразными с достоинством Его удаляет здравомыслящих от уничиженного понимания выражений Его и показывает, что такое понимание вовсе не приличествует Ему. Быть посланным – это выражает перемену места, а Бог вездесущ. Для чего же Он говорит о себе: “послан”? Он употребляет чувственное выражение, чтобы показать Свое единомыслие с Отцом. К той же цели направляет Он и последующие слова: «Истинно, истинно говорю вам: слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня имеет жизнь вечную» (Ін. 5:24). Видишь, как часто Он повторяет одно и тоже, чтобы исправить мнение иудеев, чтобы и этими и последующими словами, и страхом и обетованием благ победить упорство против Него, – как много и здесь опять нисходит в выражениях о Себе? Не говорит: “слушающий слова Мои и верующий в Меня”; они почли бы это гордостью и крайним тщеславием в словах, потому что если, спустя уже долгое время, после бесчисленных чудес, они приписывали Ему надменность, когда Он говорил, таким образом, то тем более в настоящем случае. Так они говорили Ему впоследствии: «Авраам умер и пророки, а Ты говоришь: кто соблюдет слово Мое, тот не вкусит смерти вовек» (Ін. 8:52). Итак, чтобы и теперь они не пришли в ярость, Он вот что говорит: «слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня имеет жизнь вечную». От этого слово Его немало делалось удобоприемлемым для них, то есть – от вразумления, что слушающие Его веруют Отцу. Охотно приняв это, они уже удобнее могли принять и прочее. Таким образом, употребляя уничиженные слова о Себе, Он приготовляет и пролагает путь к понятиям высшим.

Затем, сказав: «имеет жизнь вечную», – Он присовокупляет: «и на суд не приходит, но перешел от смерти в жизнь» (Ін. 5:24). Так двумя замечаниями Он располагает к принятию Своего учения – тем, что чрез Него веруют Отцу, и тем, что верующий сподобится великих благ. А слова: «на суд не приходит» означают: не подлежит наказанию. И “смерть” разумеется здесь не временная, но вечная. Равно как и жизнь – бессмертная. «Истинно, истинно говорю вам: наступает время, и настало уже, когда мертвые услышат глас Сына Божия и, услышав, оживут» (Ін. 5:25). Слова Свои Он подтверждает доказательством от дел. Когда Он говорил: «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет», – то, чтобы это не показалось тщеславием и надменностью, Он представляет и от дел доказательства Своих слов и говорит: «наступает время»; потом, чтобы не предполагал ты здесь отдаленного времени, присовокупляет: «и настало уже, когда мертвые услышат глас Сына Божия и, услышав, оживут». Видишь ли здесь самостоятельность и власть неизреченную? Как будет во время воскресения, говорит, так и ныне. Тогда, услышав повелевающих глас, мы восстанем, потому что сказано: «при возвещении» Божием «мертвые.. воскреснут» (1Сол. 4:16). А откуда видно, может быть спросит кто-нибудь, что сказанное не есть одно тщеславие? Из прибавленных Им слов: «и настало уже». Если бы Он возвещал только о будущем времени, то учение Его могло бы быть для иудеев подозрительно; но Он представляет на то и доказательство. Еще во время Моего пребывания с вами, говорит Он, это сбудется. Если бы Он не мог сделать этого, то и не обещал бы на такое время, чтобы, в противном случае, обещание не подвергло Его еще большему посмеянию. Потом прилагает и объяснительный довод к словам Своим, говоря: «ибо, как Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе» (Ін. 5:26).

3. Видишь ли, какое здесь равенство открывается, с тем только различием, что один – Отец, а другой – Сын? Слово: «дал»одно только и выражает различие, а во всем прочем показывается равенство и единение. А отсюда ясно, что Он делает все с такою же властью и силою, с какою Отец, и ни от кого иного не заимствует Своей силы. Он так же имеет жизнь в Себе, как и Отец. Потому и далее тотчас присовокупляет такие слова, из которых можем уразуметь и предыдущие. Какие же именно? «И дал Ему власть производить и суд»(Ін. 5:27). Но для чего Он так часто повторяет о воскресении и суде? «Как, – говорит, – Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет». Опять: «Отец и не судит никого, но весь суд отдал Сыну». И еще: «как Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе». Также: «услышат глас Сына Божия и, услышав, оживут». И здесь опять: «и дал Ему власть производить и суд». Для чего же Он так часто касается этих предметов, т.е., суда, жизни и воскресения? Потому, что это больше всего может подействовать и на самого несговорчивого слушателя. Кто убежден, что воскреснет и даст тогда отчет во грехах своих, тот, хотя бы и не видел никакого другого знамения, по одном этому убеждению скоро обратится и постарается умилостивить Судию своего, «потому что Он есть Сын Человеческий. Не дивитесь сему» (Ін. 5:27-28).

Павел Самосатский не так читает это место, а – как? «Дал Ему власть производить суд, потому что Он есть Сын Человеческий». Но такое чтение не имеет никакой последовательности. Он не потому получил суд, что Он человек; иначе, что препятствовало бы и всем людям быть судьями? Но потому Он есть судия, что Он – Сын неизреченного Существа. Поэтому и надобно читать так: «потому что Он есть Сын Человеческий. Не дивитесь сему». Так как слушателям могли казаться слова Его не совместными, потому что они почитали Его не более, как простым человеком, а между тем, слова Его были выше человека, даже выше ангела, и только одному Богу могли быть свойственны, то, разрешая такое недоумение, Он и присовокупляет: «не дивитесь,… что Он есть Сын Человеческий: ибо наступает время, в которое все, находящиеся в гробах, услышат глас Его, и изыдут творившие добро в воскресение жизни, а делавшие зло – в воскресение осуждения» (Ін. 5:28-29). Но почему Он не сказал так: «не дивитеся, яко Сын человеческий есть; Он есть вместе и Сын Божий», – а упомянул о воскресении? Он уже высказал это выше: «услышат глас Сына Божия». А что здесь умолчал об этом, не удивляйся. Говоря о таком деле, которое свойственно Богу, этим самым дает слушателям основание заключать, что Он есть и Бог, и Сын Божий. Если бы Он часто повторял это, то слушателям это надоело бы, а доказывая тоже самое чудными делами, он делал учение Свое не столь ненавистным. Так и те, которые составляют умозаключения, положив известные основания, твердо доказывающие искомую истину, часто не выводят из них заключения, а чтобы более убедить в том слушателя и одержать более блистательную победу, предоставляют самому противнику вывести надлежащее заключение, так что присутствующие при этом тем более соглашаются с ними, когда противники произносят суд против самих себя. Далее Христос, упоминая о воскресении, присовокупил и то, что «творившие добро изыдут в воскресение жизни, а делавшие зло – в воскресение осуждения». Подобным образом Иоанн убеждал слушателей напоминанием о суде и тем, что «не верующий в Сына не увидит жизни, но гнев Божий пребывает на нем» (Ін. 3:36). Так и сам Христос говорил Никодиму: «верующий в Сына не судится, а неверующий уже осужден» (Ін. 3:18). Так и здесь Он упоминает о суде и наказании за злые дела. Выше Он сказал: «слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня на суд не приходит»; а чтобы кто не подумал, будто это одно достаточно для спасения, Он касается и дел жизни и говорит: «изыдут творившие добро в воскресение жизни, а делавшие зло – в воскресение осуждения». Но так как Он сказал, что Ему даст отчет вся вселенная и все воскреснут по гласу Его, – дело новое и необычайное, которому и ныне еще многие не верят, даже из людей, по видимому верующих, не говоря уже о тогдашних иудеях, – то послушай, как Он это объясняет, снисходя опять к немощи слушателей. «Я ничего, – говорит, – не могу творить Сам от Себя. Как слышу, так и сужу, и суд Мой праведен; ибо не ищу Моей воли, но воли пославшего Меня Отца» (Ін. 5:30). Не малое уже доказательство воскресения Он дал и в том, что исцелил расслабленного; поэтому и не прежде стал говорить о воскресении, как, совершив исцеление, – такое дело, которое было не слишком далеко от воскресения. Также и о суде намекнул тогда, сказав после исцеления тела: «вот, ты выздоровел; не греши больше, чтобы не случилось с тобою чего хуже» (Ін. 5:14). Но Он предвозвещает здесь вместе о воскресении и Лазаря и всей вселенной; а предрекая о двух этих воскресениях, о Лазаревом, имевшем вскоре совершиться, и о всеобщем, имевшем быть впоследствии, спустя долгое время, Он уверяет в первом исцелением расслабленного и самою близостью этого события, когда говорит: «наступает время, и настало уже», а в истине последнего убеждает воскресением Лазаря, как бы представляя пред глаза еще несбывшееся посредством уже случившегося. Видно, что так Он и во всех случаях делал, т.е., соединял вместе два или три предсказания и чрез исполнение одного удостоверял в других, будущих событиях.

4. Впрочем, сказав и сделав столь великие дела, Он тем еще не довольствуется; но, так как слушатели Его были еще слишком немощны, Он и последующими словами сокрушает их упорство, говоря так: «Я ничего не могу творить Сам от Себя. Как слышу, так и сужу, и суд Мой праведен; ибо не ищу Моей воли, но воли пославшего Меня Отца». Слова эти могли казаться странными и несогласными с пророками, которые говорили, что Бог есть судия всей земли, т.е., рода человеческого: так Давид повсюду проповедует, говоря: «Господь судит народы по правде»(Пс. 95:10); и еще: «Бог – судия праведный, крепкий и долготерпеливый»(Пс. 7:12); также и все другие пророки, и Моисей; а Христос говорил: «Отец не судит никого, но весь суд отдал Сыну»; итак, это могло смутить тогдашнего слушателя – иудея, и внушить опять мысль, что Он – богопротивник; поэтому Он здесь весьма снисходит в слове о Себе, настолько, насколько требовала немощь иудеев, чтобы совершенно искоренить такое пагубное мнение, и говорит: «Я ничего не могу творить Сам от Себя», т.е., ничего странного, богопротивного, такого, чего не хочет Отец, вы не увидите в Моих делах и не услышите в словах. Как прежде, сказав: «потому что Он есть Сын Человеческий», – Он тем показывал, что они считали Его простым человеком, так и здесь присовокупляет подобные слова. Как выше Он говорил: «мы говорим о том, что знаем, и свидетельствуем о том, что видели» (Ін. 3:11); и Евангелист Иоанн: «что Он видел и слышал, о том и свидетельствует; и никто не принимает свидетельства Его» (Ін. 3:32), – и в том и в другом месте разумея ведение точное, а не просто одно слышание и видение; так и здесь, говоря о слышании, выражает только то, что Он не может желать ничего иного, кроме того, чего хочет Отец. Только Он не сказал этого так ясно (потому что они, услышав это прямо, не стерпели бы), но как? Весьма смиренно, и по-человечески: «как слышу, так и сужу». Он не говорит также здесь о научении, не сказал: «как научаюсь», но: «как слышу»; и не потому говорит так, будто бы нуждался в слушании, – Он не только не имеет нужды учиться, но и слушать, – но выражает этим единомыслие (с Отцом) и тождество суда. Таким образом, слова Его означают следующее: Я так сужу, как бы и сам Отец судил. Затем присовокупляет: «и суд Мой праведен; ибо не ищу Моей воли, но воли пославшего Меня Отца». Что Ты говоришь? Стало быть, Ты имеешь волю, отличную от воли Отца? А в другом месте Ты сказал: «как Мы едино» (Ін. 17:22); и еще, говоря о единстве воли и единомыслии: «и они да будут в Нас едино» (Ін. 17:21), т.е., верою в Нас. Видишь ли, как то, что кажется наиболее уничиженным, скрывает в себе высокий смысл? А этим Он дает разуметь вот что: не иная есть воля Отца, и иная у Меня; но как одной душе принадлежит и одно хотение, так и у Меня с Отцом. Не удивляйся, что Он говорит о таком единении с Отцом. Павел употребляет такой же пример и относительно Духа, когда говорит: «кто из человеков знает, что в человеке, кроме духа человеческого, живущего в нем? Так и Божьего никто не знает, кроме Духа Божия» (1Кор. 2:11). И так Он говорит только вот что: нет у Меня хотения иного, отдельного от Отца, но чего Отец хочет, того и Я, и чего Я хочу, того и Он. Потому как Отцу никто не может противоречить, когда Он судит, так и Мне; суд тем и другим произносится с одною и тою же мыслию. А что Он беседует об этом человекообразно, и этому не удивляйся: ведь иудеи еще считали Его простым человеком. Поэтому в подобных случаях надобно обращать внимание не только на слова Его, но иметь в виду и понятия слушателей и принимать слова Его, как приспособление к их понятиям; иначе может произойти много нелепых последствий.

Вот смотри, – Он говорит: «не ищу Моей воли»; следовательно, (можно бы подумать) у Него воля иная (чем у Отца) и притом гораздо несовершеннее, и не только несовершенна, но и не столь благотворна, – так как, если бы она была спасительна и согласна с волею Отца, то почему Ты не ищешь ее? Люди по справедливости могли бы говорить это, потому что они имеют много желаний несогласных с волею Божьей; а почему это говоришь Ты, во всем равный Отцу? Такие слова, можно сказать, несвойственны даже человеку совершенному и распявшему самого себя. Если Павел так сочетал волю свою с волею Божьей, что сказал: «уже не я живу, но живет во мне Христос» (Гал. 2:20), то как Владыка всяческих мог сказать: «не ищу Моей воли, но воли пославшего Меня», как будто они различны? Итак, что же означают слова Его? Он ведет речь по-человечески и приспособляется к понятиям слушателей. Как в предыдущей беседе Он употреблял выражения то богоприличные, то человекообразные, так и здесь делает то же самое и говорит как человек: «суд Мой праведен». А откуда это видно? «Ибо не ищу Моей воли, но воли пославшего Меня». Как между людьми тот, кто чужд самолюбия, не может быть обвиняем в неправости суда, так и Меня ныне вы не можете упрекать в этом; кто хочет делать по своему, того справедливо могут подозревать другие, что он по этой причине нарушает справедливость; а кто не имеет в виду своей воли, тот какую может иметь причину судить несправедливо? Таким же образом рассуждайте и относительно Меня, потому что если бы Я говорил, что Я не от Отца послан и славу дел Своих не относил к Нему, то, может быть, кто-нибудь из вас и справедливо подозревал бы, что желаю только Себя самого прославить и говорю не истину. Если же дела Мои Я вменяю и усвояю другому, то почему и по какому побуждению вы стали бы наводить подозрение на слова Мои? Видишь, к чему Он приводит слово и как доказывает правость Своего суда, – тем, что и всякий другой стал бы говорить в свою защиту? Видишь, как ясно становится то, что я часто говорил? Что же такое я говорил? То, что крайнее смирение в словах, – оно-то наиболее и внушает людям здравомыслящим не уничижать смысла изречений так, как по первому взгляду представляется, а в разумении их восходит на высоту заключающихся в них мыслей. Таким образом, это смирение в словах мало-помалу и удобно и пресмыкающихся долу возвышает горе.

5. Итак, имея все это в виду, не будем, убеждаю вас, оставлять без внимания изречения, но будем тщательно исследовать все и везде обращать внимание на причину сказанного. Не будем думать, что для нас достаточным извинением может служить наше незнание и простота; Христос заповедал нам быть не только простыми, но и мудрыми. Поэтому с простотою позаботимся соединить и благоразумие, как в учении, так и в делах жизни; будем судить сами себя здесь, «чтобы не быть осужденными с миром»(1Кор. 11:32). И в отношении к рабам своим будем такими, каким желаем иметь к себе самим Господа нашего. «Прости нам,– говорим мы, – долги наши, как и мы прощаем должникам нашим» (Мф. 6:12). Знаю, что оскорбленная душа не легко переносит оскорбления; но если подумаем, что прощением обиды мы делаем добро не столько оскорбившему, сколько себе самим, то легко извергнем из себя яд гнева. И тот, кто не простил должнику своему ста динариев, обидел не собрата своего, но себя самого сделал должником тысячи талантов, которые прежде были прощены ему. Таким образом, когда мы не прощаем другим, то не прощаем самим себе. Будем же не Богу только говорить: не помяни согрешений наших, но и самому себе пусть каждый говорит: да не помянем согрешений собратий наших против нас. Ты сам первый судия твоим делам, а потом уже судит их Бог. Ты пишешь себе закон прощения и наказания и изрекаешь себе приговор того или другого; таким образом, от тебя зависит – помянет ли, или не помянет Бог грехи твои. Потому и Павел заповедует прощать «если кто на кого имеет жалобу» (Кол. 3:13), да и не просто прощать, а так, чтобы и следов (гнева) не оставалось. И Христос не только не поставил на вид грехи наши, но и не вспомянул о том, что мы согрешили, и не сказал: ты согрешил в том и в том, а простил и уничтожил рукописание, не вменив нам преступлений, как изъяснил это Павел (Кол. 2:14). Так будем поступать и мы, и изгладим все из нашей памяти; разве что-либо доброе сделано оскорбившим нас – это одно и будем помнить. А если он сделал что-нибудь оскорбительное и враждебное, то оставим это и изгладим из памяти, так чтобы не осталось и следов. Если же от него не было нам ничего доброго, то тем больше нам награды, больше хвалы, если мы прощаем. Иные изглаждают грехи свои бдениями, лежанием на земле и бесчисленными подвигами; а ты можешь уничтожить все согрешения свои гораздо более легким способом – непамятованием зла. Для чего же ты поднимаешь меч на самого себя, подобно беснующимся и сумасшедшим, и лишаешь сам себя будущей жизни, тогда как надобно всеми способами достигать ее? Если настоящая жизнь так вожделенна, то что сказать о той, где нет ни болезни, ни печали, ни воздыхания? Там уже не надобно ни бояться смерти, ни опасаться потери тамошних благ. Блаженны, и преблаженны, и многократно блаженны те, которые сподобились этого блаженного жребия, напротив несчастны, и пренесчастны, и неисчетно несчастны те, которые сами себя лишают блаженства. Да что же, скажут, может доставить нам такую жизнь? Послушай, как сам Судия беседовал об этом с одним юношей. Когда юноша спросил: «что сделать мне доброго, чтобы иметь жизнь вечную?» (Мф. 19:16) – тогда Христос, напомнив о заповедях закона, остановился на любви к ближним. И, может быть, теперь кто-нибудь из слушателей, подобно тому богачу, скажет: и мы все то сохранили: не крали, не убивали, не любодействовали. Но того еще не можешь ты сказать, что ты и ближнего возлюбил, как должно любить. Ты, например, или позавидовал кому-нибудь, или позлословил, или не помог обиженному, или не поделился собственностью, а следовательно, и не возлюбил ближнего. Но Христос заповедал не это только, а и еще нечто другое. Что же такое? «Продай, – говорит, – имение твое и раздай нищим,.. и следуй за Мною» (Мф. 19:21). Последованием называет Он подражание Ему в делах. Чему же мы научаемся отсюда? Во-первых, тому, что не имеющему всего этого невозможно достигнуть преимуществ будущего жребия. Когда юноша сказал, что он сделал все, тогда Христос, как бы недоставало еще чего-то важного для полного совершенства, говорит ему: «если хочешь быть совершенным,.. продай имение твое и раздай нищим,.. и следуй за Мною». Итак, во-первых, этому мы должны научиться. Во-вторых, видим, что юноша сам себя обличил в пустом самодовольстве; ведь если он жил в таком изобилии, а других, находившихся в бедности, презирал, то как же он мог сказать, что возлюбил ближнего? Значит и то (что исполнил заповеди) он говорил несправедливо. Итак, будем исполнять то и другое; постараемся расходовать наше имущество так, чтобы приобрести небо. Если иной за житейское величие часто отдает все свое имущество, – величие, которое останется здесь и даже не может продолжаться немного времени, так как многие еще задолго до смерти лишались власти, другие за нее платили иногда самою жизнью, и все же, несмотря на это, жертвуют за нее всем, – если, говорю, ради этого люди так много делают, то можно ли быть несчастнее нас, для славы нескончаемой и неотъемлемой не уделяющих даже малости, не желающих отдать и того, что через немного времени должны же будем здесь оставить? Какое безумие – не хотеть добровольно отдать и взять с собою то, чего можем лишиться против воли? Ведь если бы нас вели на смерть, а потом предложили избавиться от смерти ценою всего нашего имущества, мы, конечно, почли бы это за милость; а теперь, когда мы увлекаемся по пути в геенну и могли бы избавиться от нее, пожертвовав половину имения, мы соглашаемся лучше подвергнуться мучению, и хотим удержать у себя то, что нам не принадлежит, и таким образом, теряем истинно нам принадлежащее. Какое же оправдание будем мы иметь, какое прощение, если нам проложен столь удобный путь к жизни, а мы носимся по стремнинам, идем путем бесплодным, лишая себя всего и здесь и там, тогда как могли бы верно приобрести все и там и здесь? Так, если не прежде, то по крайней мере теперь образумимся и, пришедши в себя самих, будем употреблять настоящие блага, как следует, чтобы удобнее получить и будущие, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу, со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

Беседа 40

Ін. 5:31-32. Если Я свидетельствую Сам о Себе, то свидетельство Мое не есть истинно. Есть другой, свидетельствующий о Мне; и Я знаю, что истинно то свидетельство, которым он свидетельствует о Мне.

1.Простое и удовлетворительное объяснение текста казавшегося сначала трудным. – 2. Свидетельство Иоанна в пользу Иисуса Христа и свидетельство дела Иисуса Христа. – 3. Свидетельство Бога Отца. – Нужно бороться с еретиками с помощью Священного Писания. Любостяжание есть корень всех зол. – Нельзя служить двум господам – Богу и мамоне. – Как нужно творить милостыню. – Суровость будущего суда над теми, кто были бесчеловечны и жестоки к бедным.

1. Если кто не сведущий станет рыть землю, содержащую в себе металлы, то золота не добудет, а только, перемешав все без разбора, понесет труд бесполезный, и даже во вред себе. Так и не знающие порядка мыслей в божественном Писании, не вникающие в его особенности и законы, а все невнимательно и безразлично пробегающие, смешивая золото с землею, никогда не найдут скрытого в нем сокровища. Это говорю я теперь потому, что предстоящее место (Писания) заключает в себе много золота, но оно незаметно, а прикрыто снаружи большою неясностью. Поэтому надобно раскапывать и расчищать это место, чтобы дойти до истинного его смысла. Кто с первого раза не смутится, слыша слова Христовы: «если Я свидетельствую Сам о Себе, то свидетельство Мое не есть истинно»? Мы видим, что Он многократно свидетельствовал о самом Себе; так, беседуя с женою самарянкою, Он говорил: «это Я, Который говорю с тобою»(Ін. 4:26); и слепому также сказал: «Он говорит с тобою»(Ін. 9:37); и иудеев обличал: «вы говорите: богохульствуешь, потому что Я сказал: Я Сын Божий» (Ін. 10:36); и во многих других местах Он так делает. Если же все это неправда, то какая останется нам надежда спасения? Где мы найдем истину, если сама Истина говорит: «свидетельство Мое не есть истинно»? И не это только противоречие здесь представляется, а еще и другое не меньшее. Он говорит далее: «если Я и Сам о Себе свидетельствую, свидетельство Мое истинно» (Ін. 8:14). Что же, скажешь, нам принять? Которое из этих двух изречений считать неистинным? Если мы примем эти слова просто так, как они сказаны, не обращая внимание ни на лицо, ни на причину, ни на что другое, – в таком случае и то и другое будет ложно. Если вообще свидетельство Его не истинно, то и эти самые слова не истинны, – не только последние, но и первые. Что же означают эти изречения? Много внимательности нужно нам иметь, или лучше – благодати Божией, чтобы не останавливаться на одних словах; потому и еретики заблуждаются, что не обращают внимания ни на цель говорящего, ни на свойства слушателей.

Итак, если мы не вникнем в это, а также и в другие обстоятельства, как-то: время, место, дух слушателя, – то может произойти много нелепостей. Что же означают слова Христовы? Иудеи намеревались возразить Ему: «Ты Сам о Себе свидетельствуешь, свидетельство Твое не истинно» (Ін. 8:13); а Он, предупреждая их, и сказал это, как бы так говоря: вы конечно скажете Мне: мы не веруем Тебе потому, что между людьми никто свидетельствующий о самом себе никогда не заслуживает веры. Потому выражение: «свидетельство Мое не есть истинно» надобно разуметь не просто, а приспособительно к понятию иудеев, то есть: для вас не истинно. Таким образом Он сказал эти слова не вопреки достоинству Своему, а приспособительно к их мнению. Итак, когда Он говорил: «свидетельство Мое не есть истинно», – этим обличает их мысли и преднамеренное с их стороны возражение Ему; а когда говорит: «если Я и Сам о Себе свидетельствую, свидетельство Мое истинно», – этим показывает самую сущность дела, т.е., что Его, как Бога, следует почитать достойным веры и тогда, как Он говорит о самом Себе. Пред этим Он говорил о воскресении мертвых и суде, – о том, что верующий в Него не подлежит суду, но прейдет в живот, что Он воссядет некогда на суд, чтобы потребовать от всех отчета, и что Он имеет единую с Отцом власть и силу; теперь, намереваясь снова подтвердить все это и еще иным образом, Он по необходимости предварительно выставляет на вид их возражение. Я сказал, – говорит, – что, «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21); Я сказал, что «Отец и не судит никого, но весь суд отдал Сыну» (Ін. 5:22); сказал: «дабы все чтили Сына, как чтут Отца. Кто не чтит Сына, тот не чтит и Отца» (Ін. 5:23); сказал, что «слушающий слово Мое и верующий,… перешел от смерти в жизнь» (Ін. 5:24); Я сказал, что «глас Сына Божия» (Ін. 5:25) воскресит мертвых, – одних ныне, а других впоследствии времени; сказал, что Я истребую от всех отчета во грехах, что буду судить праведно и вознагражу делающих добро. Так как все это было высказано, и все это очень важно, но ясного доказательства для иудеев еще не было дано, а только сказано прикровенно, то Он, намереваясь поспешить к изъяснению сказанного, наперед представляет их возражение, и говорит как бы так, хотя и не такими именно словами: может быть, вы скажете: все это говоришь Ты; но Ты свидетель, не заслуживающий веры, когда свидетельствуешь сам о себе. Таким образом, Он с первого раза поражает их любопрение, выставляя на вид то, что они намеревались сказать, и тем показывая, что Он знает и тайные помышления их; а дав чрез это первое доказательство Своей силы, Он после возражения представляет и другие ясные и неоспоримые доказательства, именно приводит трех свидетелей истинности Своих слов: дела, Им совершенные, свидетельство Отца и проповедь Иоанна. При этом выставляет наперед меньшее, именно свидетельство Иоанново. Сказав: «есть другой, свидетельствующий о Мне; и Я знаю, что истинно то свидетельство» (Ін. 5:32), присовокупляет: «вы посылали к Иоанну, и он засвидетельствовал об истине» (Ін. 5:33). Но, если свидетельство не истинно, как же Ты говоришь, что свидетельство Иоанново истинно, и что Он свидетельствовал об истине? Видишь ли, как и отсюда становится ясно, что слова: «свидетельство Мое не есть истинно» сказаны приспособительно к мыслям иудеев?

2. Но что, если Иоанн свидетельствовал так из угождения Христу, – скажешь ты? Чтобы иудеи не сказали этого, посмотри, как Христос устраняет и такое подозрение; не просто говорит: Иоанн свидетельствовал о Мне, а наперед заметил: «вы посылали к Иоанну»; а вы конечно не послали бы, если бы не почитали его свидетельства достоверным. А что еще важнее, они посылали спросить его не о Христе, а о нем самом (Ін. 1:19); итак, если они почитали его достойным веры в свидетельстве о самом себе, тем более о другом. Мы все – люди, привыкли не столько верить говорящим о самих себе, сколько говорящим о других. А Иоанна признавали настолько достойным веры, что и касательно себя самого он не имел нужды в постороннем свидетельстве. Таким образом, посланные не спрашивали: что ты скажешь о Христе?, – а только: «кто ты»(Ін. 1:19)? Что глаголеши о тебе самом? Столь великое благоговение имели они к этому мужу. На все это Христос и указывал, когда говорил: «вы посылали к Иоанну». Потому-то и Евангелист не просто сказал, что они послали, но и о посланных с точностью заметил, что это были и священники и фарисеи, а не простые люди, не отверженные и не такие, которые могли бы увлечься и обмануться, но которые способны были в точности уразуметь сказанное Иоанном. «Впрочем Я не от человека принимаю свидетельство»(Ін. 5:34). Почему же Ты привел свидетельство Иоанна? Потому, что и оно было свидетельство не человеческое; Иоанн говорил: «Пославший меня крестить в воде сказал мне» (Ін. 1:33). Таким образом, и свидетельство Иоанна было свидетельство Божие, потому что по Божию внушению он говорил то, что говорил. Но чтобы они не сказали: откуда известно, что Иоанн говорил по внушению Божию, и чтобы не прекословили этому, Христос решительно заграждает уста их, направляя опять Свою беседу против их мыслей. Многие вероятно не знали этого, а внимали Иоанну, как говорившему от себя самого. Потому Христос говорит: «Я не от человека принимаю свидетельство». Но если Ты не намерен принимать свидетельство от человека и на нем основываться, то для чего приводишь свидетельство Иоанна? Чтобы они не сказали этого, послушай, как Он опровергает и такое возражение прибавлением последующих слов, сказав: «Я не от человека принимаю свидетельство», Он присовокупляет: «но говорю это для того, чтобы вы спаслись», то есть: Я, как Бог, не имел бы нужды в человеческом его свидетельстве; но так как вы более внемлете ему, считаете его достовернее всех других, и к нему стекаетесь, как к пророку (а весь город стекался на Иордан), Мне же не веруете и тогда, как Я творю чудеса, – то вот почему Я и напоминаю вам его свидетельство. «Он был светильник, горящий и светящий; а вы хотели малое время порадоваться при свете его» (Ін. 5:35). Чтобы они не сказали: что же, хотя Иоанн и говорил, но мы не приняли свидетельства его, – Он показывает, что они именно приняли сказанное, потому-то и не простых людей посылали, а священников и фарисеев. Так они уважали этого мужа и не решались тогда противоречить словам его. Но выражением: «малое время» Он показывает легкомыслие их, – в том, как скоро они отошли от Иоанна. «Я же имею свидетельство больше Иоаннова» (Ін. 5:36). Если бы вы хотели принять веру, как следует, то Я привел бы вас к ней лучше всего делами Своими; но как вы не хотите этого, то Я отсылаю вас к Иоанну, не потому чтобы имел нужду в свидетельстве его, но Я для того все делаю, чтобы вы спаслись. «Я имею свидетельство больше Иоаннова», именно – свидетельство от дел Моих; но Я не то только имею в виду, чтобы быть принятым вами по свидетельству людей, вам известных и вами уважаемых. Таким образом, словами: «вы хотели малое время порадоваться при свете его» упрекнув их в том, что они показали усердие к Иоанну, только временное и нетвердое, Он называет его «светильником» и тем показывает, что Иоанн имел свет не от себя самого, но от благодати Духа.

Впрочем, в противоположность этому свету, Христос еще не высказывает, что сам Он есть солнце правды; а только намекает на это, и тем сильно поражает их, и дает видеть, что они и во Христа не могли уверовать по тем же самым свойствам сердца, по которым пренебрегли Иоанном. И уважаемого ими человека они уважали только «малое время»; а если бы поступили не так, то он скоро привел бы их к Иисусу. Итак, доказав, что они во всех отношениях не заслуживают никакого извинения, Он присовокупляет: «Я же имею свидетельство больше Иоаннова». Какое же? Свидетельство от дел. «Ибо дела, – говорит, – которые Отец дал Мне совершить, самые дела сии, Мною творимые, свидетельствуют о Мне, что Отец послал Меня» (Ін. 5:36). Здесь Он напоминает им о расслабленном, о сухоруком исцеленном, и о многих других. О свидетельстве Иоанновом иной из них, может быть, сказал бы, что оно преувеличено и сказано по дружелюбию, хотя, впрочем, и это-то не могли они сказать об Иоанне – муже, исполненном строгого любомудрия и столько ими самими уважаемом; но о делах Христовых даже крайне безумные не могли иметь такого подозрения. Поэтому Христос и привел это второе свидетельство, сказав: «дела, которые Отец дал Мне совершить, самые дела сии, Мною творимые, свидетельствуют о Мне, что Отец послал Меня». Здесь же Он опровергает и обвинение в нарушении субботы. Они говорили: как может быть от Бога тот, кто не хранит субботы? На это Он и сказал: «которые Отец дал Мне». Хотя Он действовал и по собственной власти, но, желая вполне показать, что Он не делает ничего противного Отцу, Он употребил смиреннейшее выражение.

3. Но почему Он не сказал: дела, которые Отец дал Мне совершить, свидетельствуют, что Я равен Отцу? Ведь и то и другое можно было видеть из дел Его, – и что Он не делает ничего противного, и что Он равен Родившему Его, подобно тому, как в другом месте, утверждая это, Он говорил: «когда не верите Мне, верьте делам Моим, чтобы узнать и поверить, что Отец во Мне и Я в Нем»(Ін. 10:38). То и другое свидетельствовали о Нем дела, – и что Он равен Отцу, и что ничего не делает противного Ему. Почему же Он так не сказал, но, оставив важнейшее, сказал только вышеозначенные слова? Потому что этот-то и был прежде всего вопрос. Хотя уверить, что Он пришел от Бога значило гораздо менее, нежели уверить, что Он Бог, равный Отцу (так как первое и пророки говорили, а последнего не могли сказать), однако, Он со тщанием утверждает меньшее, зная, что когда будет принято меньшее, тогда уже легко будет принято и большее. Потому-то, вовсе не упоминая о высшем свидетельстве, Он приводит меньшее, чтобы через последнее они приняли и первое. Сделав это, Он продолжает: «и пославший Меня Отец Сам засвидетельствовал о Мне»(Ін. 5:37). Где же Отец свидетельствовал о Нем? На Иордане, когда сказал: «Сей есть Сын Мой Возлюбленный; Его слушайте» (Мф. 17:5). Но и это свидетельство еще требовало объяснение. Свидетельство Иоанна было для них ясно, потому что они сами посылали к нему, и не могли отказаться от того; также очевидно было и свидетельство чудотворений: они видели совершаемые Христом чудеса, слышали о них от исцеленных и верили, потому и обвиняли Христа. Оставалось, наконец, доказать истинность свидетельства от Отца. Итак, намереваясь объяснить это, Он присовокупляет: «вы ни гласа Его никогда не слышали» (Ін. 5:37). А как же Моисей говорит: «Моисей говорил, и Бог отвечал ему голосом» (Вих. 19:19)? Как Давид: «услышал звуки языка, которого не знал» (Пс. 80:6)? И как опять Моисей говорит: «слышал ли [какой] народ глас Бога» (Повт. 4:33)? «Ни лица Его не видели» (Ін. 5:37). Однако об Исаии, Иеремии и Иезекииле, и многих других сказано, что они видели Бога. Что же значат слова Христовы? Он возводит их к любомудрому учению, показывая мало-помалу, что у Бога нет ни голоса, ни вида, но что Он выше таких образов и звуков. Как словами: «ни гласа Его не слышали» Он не то выражает, что Бог издает голос, только не слышимый, – так и словами: «ни лица Его не видели» выражает не то, что Бог имеет лицо, только незримое, а то, что в Боге ничего такого нет. Именно, чтобы иудеи не сказали: напрасно Ты хвалишься, Бог говорил с одним только Моисеем (как действительно они и говорили: «мы знаем, что с Моисеем говорил Бог; Сего же не знаем, откуда Он» (Ін. 9:29)), – вот Он и сказал так, показывая им, что у Бога нет ни человеческого голоса, ни вида. Да что Я говорю, продолжает Он: Вы не только гласа Его никогда ни слыхали и вида не видали, но и того, чем вы наиболее хвалитесь и в чем все вы уверены, будто вы принимаете и храните заповеди Его, – и этого вам нельзя сказать о себе. Это самое Он давал им разуметь, присовокупив: «и не имеете слова Его пребывающего в вас» (Ін. 5:38), т.е., повелений, заповедей, закона, пророков. Хотя Бог и дал эти заповеди, но их нет у вас, потому что вы не веруете Мне. Если Писания и здесь и там учат, что надобно веровать Мне, а вы не веруете, – ясно, что слово Его не пребывает в вас. Таким образом, Он далее прибавляет: «потому что вы не веруете Тому, Которого Он послал» (Ін. 5:38). Потом, чтобы они не сказали: как же Бог свидетельствовал о Тебе, когда мы не слыхали голоса Его? – говорит: «исследуйте Писания, ибо… они свидетельствуют о Мне» (Ін. 5:39), и этим показывает, что Отец свидетельствовал чрез Писания. Он свидетельствовал и на Иордане и на горе; однако же, на этот голос Христос не указывает. Может статься, что они этому и не поверили бы, потому что в одном случае они и не слыхали голоса, именно на горе, а в другом – и слышали, да не обратили внимания. Поэтому Христос отсылает их к Писаниям, показывая, что и в них есть свидетельство Отца. Но сперва Он уничтожает их старое самохвальство, будто они видели Бога, или слышали голос Его. Так как можно было ожидать, что они не поверят словам Его о голосе Отца, представляя себе то, что происходило на горе Синае, то Христос, исправив сперва мысли их об этом предмете, показав, что все то сделано было по снисхождению, затем и отсылает их к свидетельству Писаний.
4. Будем же и мы в состязании и борьбе с еретиками заимствовать для себя подкрепление из Писаний. «Все Писание,– говорит апостол, – богодухновенно и полезно для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен»(2Тим. 3:16-17) – а не так, чтобы одно он имел, а другого не имел: такой еще не совершен. Какая, например, польза, скажи мне, если кто молится прилежно, а милостыню подает не щедро? Или щедро подает милостыню, но лихоимствует и притесняет других, или подает только на показ людям и ради похвалы от зрителя? Или хотя подает милостыню с полным усердием и для благоугождения Богу, но этим самым превозносится и высокомудрствует о себе? Или смиряется и соблюдает посты, но при этом сребролюбив, любостяжателен и, будучи привязан к земле, вводит в душу свою мать всех зол? Ведь корень всех зол есть сребролюбие. Будем страшиться его, будем убегать этого греха. Сребролюбие возмутило всю вселенную; все привело в беспорядок; оно удаляет нас от блаженнейшего служения Христу: «не можете, – говорится, – служить Богу и маммоне» (Мф. 6:24), – потому что мамона требует совершенно противного Христу. Христос говорит: подай нуждающимся, а мамона: отними у нуждающихся; Христос говорит: прощай злоумышляющим на тебя и обидящим, а мамона напротив: строй козни против людей, нисколько не обижающих тебя; Христос говорит: будь человеколюбив и кроток, а мамона напротив: будь жесток и бесчеловечен, считай ни за что слезы бедных, – и таким образом в день суда сделает страшным для нас Судию. Тогда все наши деяния предстанут пред нашими глазами: обиженные и обнаженные нами лишат нас всякого оправдания. Если Лазарь, нисколько не обиженный богачом, а только не получивший от него помощи, сделался строгим его обвинителем, и не допустил богатого получить какое-либо снисхождение (Лк. 16:20-25), то скажи, какое оправдание будут иметь те, которые не только не подают милостыни из своего имущества, но еще присваивают себе чужое и разоряют дома сирот? Если не напитавшие алчущего Христа навлекли на главу свою столь великий огонь, то похищающие чужое, ведущие бесчисленные тяжбы, несправедливо присваивающие себе имения от всех, какую получат отраду?

Итак, исторгнем из себя эту страсть, а исторгнем, если подумаем о тех, которые прежде нас делали другим несправедливости, лихоимствовали и умерли. Не другие ли пользуются их богатством и трудами, тогда как сами они подвержены казни, мукам и невыносимым злостраданиям? Не крайнее ли это безумие – трудиться и заботиться, чтобы и при жизни истощаться от трудов, и по смерти терпеть невыносимые наказания и мучения, тогда как надлежало бы и здесь наслаждаться благоденствием (а ничто не доставляет столько удовольствия, как милостыня при чистой совести), и по отшествии в другую жизнь избавиться там от всех зол и достигнуть бесчисленных благ. Как порок здесь, еще прежде геенны, обыкновенно мучит преданных ему, так добродетель еще прежде царствия доставляет здесь наслаждение подвизающимся в ней, услаждая их жизнь приятными надеждами и постоянным удовольствием. Итак, чтобы нам получить это удовольствие и здесь, и в будущей жизни, обратимся к добрым делам; таким образом сподобимся мы и будущих венцов, которых и да удостоимся все благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу, со Святым Духом, слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 41

Ін. 5:39-40. Исследуйте Писания, ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную; а они свидетельствуют о Мне. Но вы не хотите придти ко Мне, чтобы иметь жизнь.

Не должно читать Священного Писания урывками и легкомысленно. – 2. Иудеи будут иметь своим обвинителем самого Моисея. – 3. Опровержение предлогов и пустых извинений иудеев. – Их злоба и жестоковыйность. – Добродетель мать благоразумия. – Грех рождается от глупости. – Мудрость того, кто боится Бога, и неразумность того, кто не боится Его.

1. Много надлежит нам, возлюбленные, иметь попечения о делах духовных; и не будем думать, что для спасения достаточно заниматься ими как-нибудь. Если в делах житейских ничего великого достигнуть не может тот, кто исполняет их небрежно, и как случилось, то тем более так должно быть в делах духовных, потому что они и требуют наибольшей тщательности. Поэтому и Христос, отсылая иудеев к Писаниям, отсылал не для простого чтения, а для точного и обдуманного испытания их. Он не сказал: «читайте Писания», но: «исследуйте Писания», потому что сказанное о Нем в Писаниях требовало много внимания (как прикровенно сказанное для пользы людей того времени). Итак, Он повелевает им теперь со тщанием углубляться в Писания, чтобы они могли найти сокровенное в глубине их. Сказанное о Христе не поверхностно сказано и не на виду положено; но, как сокровище некое, положено в великой глубине. А кто, отыскивая положенное в глубине, с усердием и трудом не станет искать, тот и никогда не найдет искомого. Поэтому, сказав: «исследуйте Писания», Христос присовокупил: «ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную». Не сказал: «имеете», но: «думаете иметь», показывая, что надеющиеся спастись одним чтением, без веры, не могут приобрести никакого великого и важного плода. Он как бы так говорит: не уважаете ли вы Писаний? Не почитаете ли их источниками жизни? На них и Я теперь утверждаюсь, потому что они свидетельствуют о Мне. «Вы не хотите придти ко Мне, чтобы иметь жизнь». Итак, справедливо Он говорил: «думаете», потому что они не хотели повиноваться Писаниям, а только хвалились одним чтением их.

Далее, чтобы, ради великого попечения Его о них, не стали они подозревать Его в любочестии, и чтобы не подумали, будто, желая от них веры Себе, Он наблюдает Свою выгоду (а Он упоминал и о голосе Иоанна, и о свидетельстве Бога Отца, и о Своих делах, и обещал жизнь, и употреблял все, чтобы привлечь их к Себе), – так как, говорю, многие, вероятно, подозревали, что Он говорил такие слова из любви к славе, то вот послушай, что Он прибавляет: «не принимаю славы от человеков» (Ін. 5:41), т.е., не имею в ней нужды. Не такова, говорит, Моя природа, чтобы Мне нуждаться в человеческой славе. Если солнце от светильника не получает приращения света, тем более Я далек от того, чтобы иметь нужду в человеческой славе. А для чего говоришь это, могли сказать Ему, если не нуждаешься в славе? «Для того, чтобы вы спаслись» (Ін. 5:34); это Он сказал еще прежде. Но то же самое выражает и здесь словами: «чтобы иметь жизнь» (Ін. 5:40). Но Он выставляет и другую причину; какую? «Знаю вас: вы не имеете в себе любви к Богу» (Ін. 5:42). Иудеи часто гнали Его, будто бы из любви к Богу, – за то, что Он делал Себя равным Богу (Ін. 5:18); с другой стороны Он знал, что они не хотели веровать в Него.

Итак, если бы кто спросил: для чего же Ты говоришь это? – Он и отвечает: для того, чтобы обличить вас в том, что вы преследуете Меня не из любви к Богу. И сам Он свидетельствует обо Мне и делами и Писаниями. Как прежде вы Меня гнали, считая Меня богопротивником, так теперь, когда Я показал это, вам следовало бы обратиться ко Мне, если бы вы любили Бога. Но вы не любите Его: поэтому-то Я и сказал это, чтобы показать, что вы слишком надменны и напрасно хвалитесь, прикрывая только свою зависть. Но это доказывает Он не только из настоящих обстоятельств, но и последующих. «Я пришел, – говорит, – во имя Отца Моего, и не принимаете Меня; а если иной придет во имя свое, его примете» (Ін. 5:43). Видишь ли, как Он и там и здесь говорит о Себе, что Он послан от Отца, и суд получил от Него, и ничего не может делать сам от Себя, именно для того, чтобы отсечь всякий предлог к неправомыслию. Но о ком это Он говорит: «придет во имя свое»? Здесь Христос намекает на антихриста, и вместе представляет неопровержимое доказательство их неблагомыслия. Если вы преследуете Меня, говорит Он, из любви к Богу, то гораздо более следовало бы так поступить с антихристом. Он ничего подобного не будет говорить, то есть, что послан от Отца, что пришел по воле Его; но совершенно напротив, насильственно будет похищать все ему не принадлежащее, и называть себя богом над всем, как и Павел пишет: «выше всего, называемого Богом или святынею,.. выдавая себя за Бога» (2Сол. 2:4). Это именно и значит, что он «придет во имя свое». Но Я, говорит Христос, пришел не так, а во имя Отца Моего. Достаточно было и этого для доказательства, что они не любят Бога, так как не приняли того, кто говорил им о себе, что послан от Бога. Но в настоящем случае Он показывает бесстыдство их и с противоположной стороны – из того, что они готовы принять антихриста. Как скоро они не приняли говорившего им о себе, что Он послан от Бога, но готовы были поклониться тому, который не признает Бога, а превозносится и выдает себя за бога над всеми, то ясно, что гонение (на Христа) было делом зависти, а не любви к Богу. Таким образом, Христос представляет две причины на то, что сказал о Себе: сперва более снисходительную, сказав: «для того, чтобы вы спаслись», и: «чтобы иметь жизнь»; потом, – так как они намеревались осмеять Его, – представляет и более поразительную причину, показывая, что, хотя бы слушающие и не веровали Ему, Бог во всяком случае сделает Ему угодное.

2. Павел, беседуя об антихристе, пророчески сказал: «пошлет им Бог действие заблуждения,… да будут осуждены все, не веровавшие истине, но возлюбившие неправду»(2Сол. 2:11-12). Но Христос не сказал, что антихрист придет, но: «если придет», щадя слушателей, потому что их нечестие тогда еще не вполне открылось. Вот почему Он умолчал о причине пришествия антихриста; а Павел с точностью означил эту причину для людей, могущих разуметь, и тем лишил иудеев всякого извинения. Но далее Христос показывает и причину их неверия, продолжая: «как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от Единого Бога, не ищете?»(Ін. 5:44); таким образом, опять дает видеть, что они действительно не заботились о славе Божией, а под таким предлогом хотели только оправдать свою страсть. В таких поступках они так далеки были от желания славы Божией, что сами искали более славы человеческой, нежели Божией. Как же они могли возыметь такую неприязнь из-за славы Божией, которою столько пренебрегали, что даже предпочитали ей славу человеческую? Сказав же, что они не имеют любви к Богу, и доказав это двумя причинами – их поступками в отношении к Нему и будущими отношениями к антихристу, изъяснив притом, что они не заслуживают никакого прощения, Христос приводит на обличение их и Моисея, и так поражает их: «не думайте, что Я буду обвинять вас пред Отцем: есть на вас обвинитель Моисей, на которого вы уповаете. Ибо если бы вы верили Моисею, то поверили бы и Мне, потому что он писал о Мне. Если же его писаниям не верите, как поверите Моим словам?» (Ін. 5:45-47). Он как бы так говорит: своими действиями против Меня вы прежде Меня оскорбляете Моисея, потому что вы не веруете еще более Моисею, нежели Мне. Смотри, как Он со всех сторон лишает их всякого оправдания. Вы говорите, что гонением на Меня доказываете свою любовь к Богу? Но Я показал, что вы делаете это по нелюбви к Нему. Вы говорите, что Я нарушаю субботу и преступаю закон? Я отверг и это обвинение. Вы утверждаете, что по вере в Моисея дозволяете себе такие поступки против Меня? Я опять вам объясняю, что этим-то в особенности вы и доказываете свое неверие Моисею. Я столь далек от намерения идти против закона, что и обвинителем вашим будет не другой кто, а сам тот, кто дал вам закон.

Как о Писаниях Христос говорил: «ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную», – подобным образом и о Моисее говорит: «на которого вы уповаете», связывая иудеев во всяком случае их собственными словами. Откуда же видно, сказали бы, что Моисей будет обвинять нас, и что Ты этим не напрасно хвалишься? Что общего у Тебя с Моисеем? Ты нарушаешь субботу, которую Моисей законоположил сохранять: каким же образом он может обвинять нас? Да откуда видно и то, что мы уверуем в другого, который придет в свое имя? Все это Ты говоришь без доказательств. Но все это (отвечает им Христос) выходит уже из предыдущего. Как скоро Моими делами, голосом Иоанна, свидетельством Отца подтверждено, что Я пришел от Бога, то ясно, что Моисей будет обвинять вас. Что он сказал? Не то ли, что, если явится муж, творящий чудеса, приводящий людей к Богу и верно предрекающий будущее, – такому с полною доверенностью надобно повиноваться? Христос не сделал ли всего этого? Он и чудеса совершал несомненно истинные, и к Богу всех привлекал, и Свои предсказания оправдывал исполнением их. Но откуда видно, что они уверуют в другого? Из самой ненависти их ко Христу. Отвергающие того, кто приходит по воле Божией, без сомнения, примут богопротивника. Если же Он указывает теперь на Моисея, а прежде говорил: «Я не от человека принимаю свидетельство» (Ін. 5:34), – ты этому не удивляйся: Он не к Моисею их отсылает, а к божественным Писаниям. Но так как Писания мало устрашали их, то Он обращает слово к лицу Моисея, представляя им обвинителя в самом законодателе, и таким образом производит в них гораздо сильнейший страх и опровергает все, что ни было сказано ими. Замечай же: они говорили, что преследуют Его из любви к Богу, – Он показывает, что они делают это по нелюбви к Богу. Они говорили, что держатся Моисея, – Он показывает, что они поступают так по недоверию к Моисею. Если они ревновали о законе, то им следовало принять исполнявшего закон. Если любили Бога, то им надлежало повиноваться привлекавшему их к Богу. Если верили Моисею, то им следовало поклониться Тому, о ком Моисей пророчествовал. А если ему не верили еще прежде, чем Мне, то нет ничего удивительного, что гоните и Меня, проповеданного им. И тогда, как иудеи благоговели к Иоанну, Христос доказывает их неверие, и таким образом все, чем они мечтали оправдать себя, Он постоянно обращает на их же голову. Я, говорит Он, столько далек от мысли – отвлекать вас от закона, что к обвинению вашему призываю и самого законодателя. Впрочем, хотя Он сказал, что Писания свидетельствуют о Нем, но где они свидетельствуют, этого не присовокупил, желая навести на них тем больший страх, обратить к испытанию Писаний и поставить в необходимость спрашивать Его самого об этом. А если бы Он предупредил их и объяснил это без вопросов с их стороны, то они отвергли бы и свидетельства Писаний. Теперь же, если они были внимательны к Его словам, – им следовало прежде всего спросить об этом и узнать от Него. Для этого-то Он особенно и распространяет не только Свои доказательства против них, но и прещения и угрозы, чтобы по крайней мере страхом изрекаемых на них слов вразумить их. Но, и несмотря на это, они молчат. Такова злоба! Что бы ни говорили, что бы ни делали, она не трогается, но упорствует, сохраняя в себе свой яд.

3. Поэтому надлежит извергать из души всякую злобу и никогда не сплетать никаких козней. «Превратен,– сказано, – путь человека развращенного»(Притч. 21:8), и: «святый Дух премудрости удалится от лукавства и уклонится от неразумных умствований» (Прем. 1:5). Ничто так не делает людей глупыми, как злоба. В самом деле, когда человек бывает коварен, неблагонамерен, непризнателен (а это виды злобы), когда раздражается ничем не обиженный, строит ковы, то не представляет ли в этом доказательство крайнего своего безумия? С другой стороны, ничто так не делает людей разумными, как добродетель: она делает их признательными, благонамеренными, человеколюбивыми, тихими, кроткими, смиренными; она обыкновенно рождает и все другие совершенства. Кто же может быть мудрее человека с такими расположениями? Поистине, добродетель есть источник и корень мудрости, как всякий порок берет начало от неразумия. И надменный и гневливый человек увлекается этими страстями по недостатку благоразумия. Поэтому и пророк говорил: «смердят, гноятся раны мои от безумия моего» (Пс. 37:6), показывая, что всякий грех получает свое начало от неразумия. Напротив, человек добродетельный, имеющий в себе страх Божий, мудрее всех; потому и некий мудрец говорит: «начало мудрости – страх Господень» (Притч. 1:7). Если же бояться Бога значит иметь мудрость, а порочный не имеет этого, то, без сомнения, он лишен мудрости; а лишенный истинной мудрости бессмысленнее всех. Хотя многие удивляются людям порочным потому, что они могут делать другим обиды и вред, но они не понимают, что таких людей должно считать несчастнейшими из всех, потому что, думая вредить другим, они вонзают меч в себя самих; а это и есть признак крайнего безумия, когда кто, поражая самого себя, не сознает того, но думает, что он вредит другому, между тем как закалает сам себя. Потому и Павел, зная, что, поражая других, мы убиваем себя самих, говорит: «для чего бы вам лучше не терпеть лишения?» (1Кор. 6:7).

Чтобы не быть обидимым, не надобно обижать; чтобы не терпеть зла, не надобно делать зла, – хотя это может показаться загадкой людям обыкновенным и не желающим любомудрствовать. Итак, зная это, будем считать несчастными и оплакивать не обижаемых и оскорбляемых, а делающих другим обиды и оскорбления. Эти-то люди наиболее страдают, потому что они вооружают против себя Бога, отверзают уста тысяче обвинителей, приобретают худую славу в этой жизни и навлекают на себя великую казнь в будущем веке. Напротив, обижаемые и все великодушно переносящие преклоняют и Бога к милосердию и всех людей к состраданию им, к похвалам и благорасположению. Такие люди, представляя величайшее доказательство своего любомудрия, и в этой жизни приобретают великую славу, и в будущей получат вечные блага, которых да сможем достигнуть и все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

Беседа 42

Ін. 6:1-4. После сего пошел Иисус на ту сторону моря Галилейского, в окрестности Тивериады. За Ним последовало множество народа, потому что видели чудеса, которые Он творил над больными. Иисус взошел на гору и там сидел с учениками Своими. Приближалась же Пасха, праздник Иудейский.

1.Полезно иногда удаляться от гонительства. – 2. Чудо умножения хлебов. – Заблуждение маркионитов. – 3. С каким тщанием Иисус Христос назидает своих учеников совершением чудес. – 4. Должно презирать славу человеческую и богатства земли. – Почести и богатства мира сего несравнимы с почестями и благами, обещанными нам Богом. – Нужно любить не эту преходящую славу, а славу бессмертную. – Различие между служением миру и служением Иисусу Христу. – Против зрелищ. – Преступно тратить деньги на женщин худой жизни, вместо того, чтобы раздавать их бедным.

1. Не надобно, возлюбленные, входить в состязания со злыми людьми; но научимся, если только это не повредит нашей добродетели, уступать место их злым наветам. Таким образом укрощается всякая дерзость. Как стрелы, попадая во что-нибудь упругое, твердое и противодействующее, с большей силой отскакивают назад – на пустивших их; когда же стремительность их полета не встречает противодействия, то скоро теряет силу и прекращается, – так бывает и с дерзкими людьми. Когда мы идем наперекор им, они еще более свирепеют; когда же уступаем им и отстаем от них, тем легко укрощаем их неистовство. Таким образом и Христос, узнав о дошедшем до фарисеев слухе, что Он приобретает Себе учеников и крестит более, чем Иоанн, отошел в Галилею, чтобы погасить в них зависть и Своим удалением укротить их ярость, которая, конечно, родилась в них от этих вестей. Однако же, удалившись опять в Галилею, Он идет уже не в прежние места, – пришел не в Канну, а на ту сторону моря. «За Ним последовало множество народа, потому что видели чудеса, которые Он творил». Какие чудеса? Почему Евангелист не говорит о каждом из них? Потому, что этот Евангелист заботится о том, чтобы большую часть книги наполнить словами и беседами Христа к народу. Вот смотри: в продолжение целого года, даже и в праздник Пасхи, Евангелист не упоминает ни об одном чуде, кроме исцеления расслабленного и еще сына у царедворца. Евангелист не о том заботится, чтобы все пересказать: это и невозможно было бы; но из многого и великого – только немногое. «За Ним последовало,– говорит, – множество народа, потому что видели чудеса, которые Он творил». Это следование за Христом было делом не очень твердого убеждения; иудеи увлекались более чудесами, нежели высотою учения, которое слышали; а это было признаком грубых душ: знамения, сказано, не для верующих, а для неверных (1Кор. 14:22). Но не таков был народ, упоминаемый у Матфея, а вот, послушай, каков: «народ дивился учению Его,– говорит Матфей, – ибо Он учил их, как власть имеющий» (Мф. 7:28-29). Но для чего Христос восходит теперь на гору и там садится с учениками? Для совершения имеющего быть чуда. А что взошли на гору только ученики, это – вина народа, который не последовал за Ним. Но не для этого только Он восходит на гору, а и для того, чтобы научить нас всегда уклоняться от шума и народной молвы, потому что уединение способствует любомудрию. Впрочем, Он часто и один восходил на гору и проводил там ночь в молитве, научая нас, что особенно приступающему к Богу должно удаляться от всякого шума и искать безмолвного времени и места. «Приближалась же Пасха, праздник Иудейский» (Ін. 6:4). Почему же Он, скажешь, не идет на праздник, но, тогда как все спешат в Иерусалим, отправляется в Галилею, и не сам только, а ведет с Собою и учеников, и оттуда – в Капернаум? Это потому, что Он понемногу начинал уже отрешать закон, имея повод к тому в коварстве иудеев. «Иисус, возведя очи и увидев.. множество народа» (Ін. 6:5). Здесь Евангелист показывает, что Он никогда не сидел с учениками без дела, но что-нибудь излагал им, вероятно, с особенною обстоятельностью, учил и привлекал к Себе. Отсюда можно видеть, какое Он имел попечение о них, и как кротко и снисходительно обращался с ними. Они, сидя с Ним, вероятно, смотрели друг на друга. Потом, воззрев, Христос видит народ, идущий к Нему.

Другие Евангелисты говорят, что ученики, приступив к Нему, просили и умоляли Его не отпускать народ голодным (Мф. 14:15; Лк. 9:12); а Иоанн замечает, что Христос предложил об этом вопрос Филиппу. Мне кажется, справедливо и то, и другое; только происходило не в одно и то же время, но одно было прежде другого: поэтому одно было так, а другое – иначе. Почему же Он спрашивает Филиппа? Потому, что знал, которые из учеников Его наиболее требуют научения. А это – тот самый Филипп, который впоследствии говорил: «покажи нам Отца, и довольно для нас» (Ін. 14:8). Потому Христос заранее и наставляет его: если бы чудо совершилось без предварения, то оно не показалось бы столь дивным; но теперь Христос предварительно побуждает Филиппа признаться, что (в пище) скудость, чтобы, сознав, как велика была она, он тем лучше уразумел величие имевшего совершиться чуда. И вот что Христос говорит Филиппу: «где нам купить хлебов, чтобы их накормить» (Ін. 6:5)? Так и в Ветхом Завете Бог говорил Моисею (а совершил чудо не прежде, как спросил его): «что это в руке у тебя?» (Вих. 4:2). Так как события необычайные, неожиданно случающиеся, обыкновенно приводят в забвение предшествовавшие обстоятельства, то Бог предварительно связал Моисея признанием настоящего положения своего, чтобы он, будучи потом поражен удивлением, уже не мог забыть того, что сам признал, и таким образом, через сравнение одного с другим, познал величие чуда. То же и здесь происходит. Спрошенный Филипп отвечает: «им на двести динариев не довольно будет хлеба, чтобы каждому из них досталось хотя понемногу.. Говорил же это, испытывая его; ибо Сам знал, что хотел сделать» (Ін. 6:6-7). Что значит: «испытывая его»? Разве Христос не знал, что будет сказано Ему Филиппом? Этого нельзя думать.

2. Какой же смысл этого изречения? Его можно понять при пособии Ветхого Завета. Там также говорится: «и было, после сих происшествий Бог искушал Авраама и сказал ему:.. возьми сына твоего, которого ты любишь, Исаака»(Бут. 22:1-2). Но Бог представляется там говорящим это не потому, чтобы хотел чрез искушение узнать последствие, то есть, будет ли Ему повиноваться Авраам, или нет (нужно ли это для Того, Кто ведает «все прежде бытия его»(Дан. 13:42)). Но в том и в другом случае сказано человекообразно. В том случае, когда Писание говорит, что Бог испытует сердца человеческие (Рим. 8:27), оно показывает испытание, свойственное не неведению, а напротив совершенному ведению; и когда говорит: «искушал», выражает не иное что, как ведение совершенное. Можно и иначе объяснить это, – именно, что Бог делает человека чрез искушение более испытанным, – и как тогда Авраама, так теперь Филиппа вопросом приводит Он к точному уразумению чуда. Потому-то, чтобы ты, остановившись на простоте изречения, не пришел к какой-либо неуместной мысли о вышесказанном, Евангелист и присовокупляет: «ибо Сам знал, что хотел сделать». Притом надобно и то заметить, что, как скоро могло быть какое-либо злое подозрение, Евангелист немедленно с великим старанием устраняет его. И вот, как здесь, чтобы слушатели не возымели такого подозрения, он присовокупляет ограничение, заметив: «ибо Сам знал, что хотел сделать», так, когда сказал, что иудеи гнали Его «за то, что Он не только нарушал субботу, но и Отцем Своим называл Бога, делая Себя равным Богу» (Ін. 5:18), Евангелист и здесь прибавил бы от себя замечание, если бы это не было намерением самого Христа, подтвержденным делами Его. Если Евангелист всегда предостерегает, чтобы кто не заподозрил слов самого Христа, то, гораздо более, он остерегался бы этого при изложении того, что говорили о Христе другие, когда бы замечал, что о Нем держатся не надлежащего мнения. Но Евангелист в настоящем случае не сделал этого, потому что знал, что такова мысль самого Христа и таково Его непоколебимое определение. Поэтому, сказав: «делая Себя равным Богу», он не сделал никакого замечания, так как это не было их испорченное понятие, а мысль истинная, утвержденная делами Христа. Между тем, когда был спрошен Филипп, Андрей, брат Симона, Петра, сказал: «здесь есть у одного мальчика пять хлебов ячменных и две рыбки; но что это для такого множества» (Ін. 6:9)? Андрей становится выше Филиппа; но и он не совсем понял дело. Я думаю, что он и не просто это сказал, а потому, что слышал о чудесах пророков, о том, например, как Елисей совершил чудо над хлебами. Поэтому, хотя Андрей и взошел на некоторую высоту, но не смог достигнуть самой вершины.

Отсюда же познаем мы, преданные сластолюбию, чем питались те великие и дивные мужи; обратим внимание на то, как скудна была их трапеза и по количеству и по качеству пищи, и будем подражать им. Но последние слова Андрея показывают великую немощь. Сказав: «есть пять хлебов ячменных», он присовокупил: «но что это для такого множества»? Он думал, что чудотворец мог бы сделать только из малого малое, а из большего большее. Но было не так. Для Господа равно легко было из большего или меньшего числа хлебов произвести изобилие в них, потому что Он не нуждался для этого в готовом веществе. Но, чтобы не думали, что тварь чужда Его премудрости (как впоследствии говорили клеветники – маркиониты), Он для совершения чудес употребляет в орудие самую тварь. Итак, когда оба ученика не знали, что делать, Он тогда уже и совершает чудо. Признав предварительно трудность дела, они, таким образом, получали более пользы, – именно тем, что, когда оно совершится, они тем более должны были познать силу Божию. Так как должно было совершиться чудо, которое творили и пророки, хотя не одинаковым образом; с другой же стороны Христос, пред совершением его, имел намерение воздать хвалу Богу, – это, чтобы ученики не впали в какую-либо немощную мысль, – смотри, как Христос возвышает чудо над всеми другими самым образом совершения его, и показывает его отличие от чудес пророческих. Еще прежде, чем явились хлебы, Он уже творит чудо, чтобы ты знал, что Ему подчинено и не существующее, как существующее, как говорит Павел: «называющим несуществующее, как существующее» (Рим. 4:17). Как бы уже готова была трапеза, и совсем устроена, Он повелевает народу немедленно возлечь, и уже этим возбуждает мысль учеников. А они, уже получив пользу от сделанного им вопроса, тотчас повиновались, не смутились и не сказали: что это значит? Как Ты повелеваешь возлечь, когда еще ничего пред нами нет? Таким образом те, которые вначале так мало имели веры, что говорили: откуда нам купить хлеба? – те стали верить еще прежде, чем увидели чудо, и теперь охотно размещали народ. Но почему Христос, пред исцелением расслабленного, пред воскрешением мертвого, пред укрощением моря, не молился; а здесь, над хлебами, это делает? Он этим показывает, что, приступая к пище, нам должно воздавать благодарение Богу. С другой стороны, Он делал это обыкновенно в случаях не очень важных, чтобы ты знал, что Он это делает не по какой-либо нужде. А если бы нуждался (в молитве), то скорее Он делал бы это в чудотворениях важнейших. Но совершавший важнейшие чудеса Своею властью, без сомнения, и молитву совершал по снисхождению.

3. Притом же, тут было много народа, и его надлежало убедить, что Христос пришел по воле Божией. Поэтому, когда Он творит какое-нибудь чудо наедине, то ничего такого не показывает; а когда совершает чудо при многих, то, чтобы они уверовали, что Он не враг Богу, не противник Родившему Его, чрез возношение хвалы уничтожает такое подозрение. «Роздал… возлежавшим,… и… насытились»(Ін. 6:11-12). Видишь ли, какое расстояние между рабом и Господом? Рабы чудодействовали, имея благодать только отчасти; а Бог совершает все с полным всемогуществом, во всей обширности. «И сказал ученикам: соберите оставшиеся куски. И собрали, и наполнили двенадцать коробов»(Ін. 6:12-13). Это не лишнее было доказательство чуда, но сделано было именно для того, чтобы не считали такого дела призраком; для того-то и совершил Он чудо из готового вещества. Но почему Он дал нести короба не народу, а ученикам? Потому, что хотел в особенности их научить, как будущих учителей вселенной. А народ немного пользы извлекал из чудес; он скоро их забывал и просил потом других чудес; ученики же должны были извлечь немаловажную пользу. Это было немалым осуждением и для Иуды, который также носил короб. А что это было сделано для научения их, видно из сказанного впоследствии, – когда Христос напоминал им об этом случае: «еще ли не понимаете,… сколько коробов вы набрали» (Мф. 16:9)? По этой причине и число коробов с остатками хлебов было равно числу учеников. Впоследствии же, когда они уже были научены, остатков было не столько, а семь коробов. Но я дивлюсь не только такому умножению хлебов, но и, при множестве их, определенному количеству остатков. Он произвел их ни больше, ни меньше, а именно столько, сколько хотел, предвидя, сколько будет употреблено, что было делом Его неизглаголанной силы. Итак, самые куски удостоверяли в действенности чуда, показывая и то, что это событие было не призраком, и то, что куски остались именно от тех хлебов, которые народ ел. Что же касается до чуда над рыбами, то оно тогда было совершено из готовых рыб; а после, по воскресении Христа, уже не из готового вещества. Для чего? Чтобы мы знали, что и теперь Он употребил готовое вещество не по нужде, не потому, чтобы нуждался в основе, а чтобы заградить уста еретиков. «Тогда люди… сказали: это истинно Пророк» (Ін. 6:14). О, непомерное чревоугодие! Тысячи дел, гораздо более дивных, совершил Христос, и они не исповедали этого, а только теперь, когда насытились. Но из их слов видно, что они ожидали какого-то особенного пророка, потому что и Крестителю они говорили: ты «пророк»? (Ін. 1:21), – и здесь: «это Пророк.. Иисус же, узнав, что хотят придти, нечаянно взять его и сделать царем, удалился на гору» (Ін. 6:15). Увы, как преобладало в них чревоугодие! Какое было непостоянство в мыслях! Они уже не защищают закон, уже не обращают внимания на нарушение субботы, уже не ревнуют по Боге: они бросили все, лишь только чрево было наполнено. Христос стал для них и пророком, они хотят поставить Его и царем; но Он уклоняется. Для чего? Чтобы научить нас презирать мирские почести, и показать, что Он ни в чем земном не нуждается. Избравший для себя все убогое: и мать, и дом, и город, и воспитание, и одежду – не хотел славиться и земными отличиями. Что имел Он в небесах, то было славно и велико: ангелы, и звезда, и Отец глаголющий, и Дух свидетельствующий, и пророки, издалека предвозвестившие о Нем; а что было у Него на земле, то все было уничиженно, чтобы тем более проявлялась Его сила. Пришел же Он и нас научить – презирать мирское и никогда не увлекаться и не поражаться житейским блеском, но, отвергая все это, стремиться сердцем к будущему. А кто увлекается здешним, тот уже не станет восхищаться небесным. Поэтому Он и Пилату говорил: «Царство Мое не от мира сего» (Ін. 18:36), чтобы не подумали о Нем, будто Он для внушения людям веры к Себе употреблял страх и силу. Но как же пророк сказал: «се Царь твой грядет к тебе,… кроткий,… сидящий на молодом осле, сыне подъяремной» (Зах. 9:9)? Здесь пророк говорит о царстве ином, небесном, а не земном. Потому-то Христос говорил также: «не принимаю славы от человеков» (Ін. 5:41).
4. Научимся же, возлюбленные, презирать человеческие почести и не желать их. Мы почтены величайшею честью, сравнительно с которой почесть земная поистине – бесчестие, смех и шутовство. Как и богатство земное сравнительно с небесным – убожество, и жизнь эта без той – смерть («предоставь,– говорит Христос, – мертвым погребать своих мертвецов»(Мф. 8:22)), так и слава здешняя в сравнении с тою – стыд и смех. Не будем же гоняться за нею. Если и те самые, которые воздают ее другим, ничтожнее тени и сновидений, то тем более самая слава. «Слава человеческая – как цвет на траве» (1Пет. 1:24). А что может быть ничтожнее цвета травного? Но если бы слава земная была и долговечна, – какую пользу могла бы она принести для души? Никакой. Она даже причиняет величайший вред, делая людей рабами, хуже невольников, – рабами, которые повинуются не одному господину, а двум, трем и бесчисленным, дающим различные приказания. Во сколько раз лучше быть свободным, нежели рабом, – свободным от рабства людям, а рабом владычества Божия! Наконец, если хочешь любить славу, люби, но – славу бессмертную, потому что она и блистательнее, и пользы от нее больше. Люди велят тебе угождать им с ущербом для тебя самого; а Христос, напротив, за каждое твое даяние воздает тебе сторицею, и к тому прилагает еще жизнь вечную. Что лучше: на земле ли быть прославляемым, или на небесах, – от людей ли, или от Бога, – со вредом ли для себя, или с пользою, – увенчиваться ли на один день, или на бесконечные веки? Ты подай нуждающемуся, а не давай пляшущему, чтобы с деньгами не погубить тебе и души его. Чрез неуместную щедрость ты становишься виновником его погибели. Если бы плясуны знали, что их искусство останется без прибыли, то они давно перестали бы заниматься им. Но они видят, что ты рукоплещешь, бежишь к ним, входишь в издержки, истрачиваешь все достояние на них; поэтому, хотя бы и не хотели продолжать своего дела, увлекаются, однако же, желанием прибыли. Если бы они знали, что никто не станет хвалить их ремесла, то немедленно оставили бы свои труды, как неприбыльные. Но когда видят, что дело их служит для многих предметом удивления, то похвала других делается для них приманкой.

Оставим же бесполезные издержки. Научимся, на что и когда должно издерживать свое достояние, чтобы не прогневить нам Бога в обоих случаях: и собирая, откуда не следует, и расточая, на что не должно. Какого гнева не заслуживаешь ты, когда даешь деньги блуднице, но проходишь мимо нищего без внимания? Если бы ты давал и от праведных трудов, и тогда не грешно ли было бы давать награду за порок, и честь за то, за что следовало бы наказывать? Когда же ты питаешь свое сладострастие, ограбляя сирот и обижая вдов, то подумай, какой огонь ожидает дерзающих на такие дела? Послушай, что говорит Павел: «не только делают, но и делающих одобряют» (Рим. 1:32). Быть может, мы уже слишком укоряем вас; но, если бы мы и не укоряли, все же наказания ожидают неисправимых грешников. Что же пользы угождать словами тем, которые на самом деле подлежат наказаниям? Ты одобряешь плясуна? Хвалишь, восхищаешься им? Итак, ты хуже и его самого, потому что он может извиняться бедностью, хотя и не основательно, а ты не имеешь и этого оправдания. Если я спрошу его, зачем он, оставив прочие занятия, обратился к этому презренному и непотребному, – он скажет, что в этом занятии, трудясь немного, он может получить прибыли много. А если я спрошу тебя, почему ты восхищаешься человеком распутным, живущим на погибель других, – ты не можешь прибегнуть к тому же оправданию, но принужден будешь поникнуть долу, устыдиться и краснеть. Итак, если нам, требующим от тебя отчета, ты не имеешь ничего сказать, то как мы устоим, когда откроется то страшное и неумолимое судилище, на котором мы должны будем отдать отчет и в помыслах, и в делах, и во всем? Какими очами воззрим на Судию? Что скажем? Чем оправдаемся? Какое представим извинение – благовидное, или неблаговидное? Издержки ли, удовольствие ли, или гибель других, которых мы губим, поддерживая их ремесло? Ничего нельзя будет сказать, но неизбежно подвергнемся казни, не имеющей конца, не знающей предела. Чтобы этого не случилось с нами, отселе будем всячески осторожны, и, таким образом, по отшествии отсюда с благою надеждою, мы достигнем вечных благ, которые и да получим все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 43

Ін. 6:16-18. Когда же настал вечер, то ученики Его сошли к морю и, войдя в лодку, отправились на ту сторону моря, в Капернаум. Становилось темно, а Иисус не приходил к ним. Дул сильный ветер, и море волновалось.

1.Иисус Христос утишает бурю. – Некоторые чудеса Он совершает при одних только учениках. – 2. Непостоянство и легкомыслие народа. – Чудо перехода через Чермное море и отличие его от чуда хождения Иисуса Христа по морю. – От Бога нужно просить только духовных благ. – Почему злодеи и грешники часто бывают богатыми? – Должно любить истинное богатство.

1. Христос, не только находясь телом с учениками Своими, но и будучи далеко от них, устрояет полезное для них. Как всемогущий и премудрый, он и противные случаи направляет к одной цели. Вот смотри, что Он делает и в настоящем случае: Он оставляет учеников и восходит на гору. Они, оставленные Учителем, так как уже было позднее время, сошли к морю и до вечера оставались в ожидании Его возвращения. А когда наступил вечер, они уже не могли удержаться, чтобы не пойти и не поискать Его: так сильна была любовь их к Нему. Они не говорят: теперь вечер, и ночь наступает, куда же теперь мы пойдем? Место опасное и время небезопасное. Но, пламенея любовью к Нему, они сходят на корабль. Евангелист не без цели, конечно, означает и время, а для того, чтобы тем показать пламенную их любовь. Для чего же Христос оставляет их и удаляется, а еще более – для чего является один, идя по морю? В первом случае Он научал их, каково им быть без Него, и хотел усилить в них любовь к Нему; а в другом – Он показывал им опять Свое могущество. Как не с народом только они слушали учение, так не с народом только видели и чудеса. Тем, которые должны были получить власть над вселенной, надлежало иметь нечто более, чем другим. А какие чудеса, спросишь, они видели одни? Преображение на горе, настоящее чудо на море, многие и великие чудеса по воскресении, а по этим я заключаю и о других.

Шли же они в Капернаум, не зная наверное, но только надеясь встретить Его там, или даже во время плавания. На это сделал намек и Иоанн, сказав, что «становилось темно, а Иисус не приходил к ним. Дул сильный ветер, и море волновалось». Чего же они смущаются? Многие и различные обстоятельства приводили их в смущение: и время, потому что была тьма, и буря, потому что море воздымалось, и место, потому что они были не близко от земли, но отплыли «около двадцати пяти стадий» (Ін. 6:19), и наконец, необычайность явления, потому что они видят Его ходящим по морю. При этом-то сильном их смущении, Он говорит им: «это Я; не бойтесь» (Ін. 6:20). Для чего же Он явился? Чтобы показать, что Он есть тот, кто укротит бурю. На это указал Евангелист, сказав: «они хотели принять Его в лодку; и тотчас лодка пристала к берегу» (Ін. 6:21). Значит (Христос) сделал их плавание не только безопасным, но и благопоспешным. Народу Он не показал Себя ходящим по морю, потому что это чудо было выше его немощи. Да и ученики недолго видели Его в этом положении, а едва лишь Он явился им, как и удалился. Мне кажется, это чудо другое, а не то, которое рассказывается у Матфея (Мф. 14), и что оно действительно другое, это видно из многого. Христос часто совершал одни и те же чудеса с тем, чтобы не только привести зрителей в великое изумление, но и приготовить их принимать эти чудеса с многою верою. «Это Я; не бойтесь». Сказав эти слова, Он изгнал страх из их душ; а в другом месте Он поступает не так. Потому-то и Петр говорил: «Господи! если это Ты, повели мне придти к Тебе» (Мф. 14:28). Отчего же они тогда приняли эти слова не вдруг, а теперь поверили? Оттого, что тогда буря продолжала еще качать корабль, а теперь вместе со словами Христа наступала тишина; или, если не по этой причине, то по той, о которой я сказал прежде, т.е., что Христос, часто совершая одни и те же чудеса, чрез чудеса предыдущие делал более удобоприемлемыми чудеса последующие. Для чего же Он не взошел на корабль? Чтобы сделать чудо более поразительным, а вместе с тем яснее открыть им Свое божество, и показать, что и тогда, когда Он благодарил, делал это не потому, чтобы нуждался в помощи, а из снисхождения к ним.

Итак, Он попустил быть буре, чтобы они всегда искали Его, потом вдруг прекратил ее, чтобы показать Свою силу, и не взошел на корабль, чтобы сделать чудо поразительнее. «На другой день народ, стоявший по ту сторону моря, видел, что там, кроме одной лодки, в которую вошли ученики Его, иной не было, и что Иисус не входил в лодку», вошел и сам в другие корабли, пришедшие от Тивериады (Ін. 6:22-24). Для чего же с такою обстоятельностью повествует Иоанн? Почему бы ему не сказать: а на другой день переправился на ту сторону и народ? Этим он хочет показать нам нечто другое. Что же такое? Что Христос и народу, хотя не прямо, но косвенно, дал возможность уразуметь случившееся. Видели, говорит, «что там, кроме одной лодки, иной не было,.. и что Иисус не входил в лодку», и вошедши в корабли тивериадские, «приплыли в Капернаум, ища Иисуса» (Ін. 6:24). Что другое, в самом деле, можно было подумать, кроме того, что Он перешел море, пешешествуя по нему (потому что нельзя было сказать, что Он переправился на другом каком-либо корабле: «там, кроме одной лодки, – сказано, – в которую вошли ученики Его, иной не было»). Однако же, и после такого чуда, они, пришедши, не спросили Его, как Он переправился, как прибыл, и не позаботились узнать о таком чуде; а что говорят? «Равви! когда Ты сюда пришел» (Ін. 6:25)? Разве кто станет утверждать, что слово: «когда» ими сказано здесь вместо «как».

2. Следует и здесь обратить внимание на непостоянство их мыслей. Те, которые говорили: «это Пророк», которые старались восхитить Его и сделать царем, нашедши Его, не думают ни о чем таком, но забыв, как мне кажется, о чуде, более уже не удивляются ничему прежде бывшему. Они искали Его, но, конечно, потому, что хотели опять насладиться трапезой так же, как прежде. Перешли некогда Чермное море и иудеи, под предводительством Моисея; но большое различие между тем, что было там, и что – здесь. Тот все совершал молясь, и как раб; а этот – со всею властью. Там вода уступила напору ветра, так что можно было перейти посуху; здесь же было большее чудо: море оставалось в своем естественном состоянии и таким образом носило Владыку на своем хребте, подтверждая изречение, которое говорит: «Он ходит по высотам моря»(Йов. 9:8). Между тем благовременно совершил Он чудо над хлебами, намереваясь войти в строптивый и непокорный Капернаум. Он хотел смягчить неверие жителей этого города чудесами, не только бывшими в нем, но и совершенными вне его. Стечение в этот город такого множества народа, выказавшего великое усердие, какого не могло бы смягчить и камня? Но с ними не случилось ничего подобного; нет, – они желали только пищи телесной, а потому Иисус и укоряет их. Зная это, возлюбленные, будем благодарить Бога и за чувственные блага, но еще гораздо более – за духовные. Этого хочет и Он, и ради этих-то благ дарует и те, привлекая и научая ими несовершенных, как людей еще сильно привязанных к миру. Впрочем, если они, получив эти блага, на них и останавливаются, то подвергаются осуждению и наказанию. Вот и расслабленному Христос хотел дать прежде благо духовное, но присутствующие этого не вынесли. На Его слова: «прощаются тебе грехи твои»(Мф. 9:2) они сказали: «Он богохульствует» (Мф. 9:3).

Да не будет же с нами, убеждаю вас, ничего подобного; но блага духовные да будут предметом наших особенных забот. Почему? Потому, что когда есть блага духовные, не бывает никакого вреда от неимения благ телесных. А если нет их, то какая нам останется надежда, какое утешение? Потому о них всегда нужно молить Бога и их просить. О них молиться научил нас и Христос. И если мы вникнем в ту молитву, то не найдем в ней ничего плотского, но все духовное. Даже и то немногое чувственное, о чем мы просим в ней, становится от образа прошения духовным. Уже и одно наставление не просить ничего более, как только хлеба «насущного», т.е., ежедневного, было бы знаком ума духовного и любомудренного. Но смотри, что предшествует этому: «да святится имя Твое; да приидет Царствие Твое; да будет воля Твоя и на земле, как на небе» (Мф. 6:9-10). Затем, сказав о том чувственном, Он тотчас уклонился и опять пришел к учению духовному, говоря: «прости нам долги наши, как и мы прощаем должникам нашим» (Мф. 6:12). Ничего (не сказал) о начальстве, ничего о богатстве, ничего о славе, ничего о власти, но включил в молитву все, что клонится к пользе души, – ничего земного, но все небесное. Итак, если нам заповедано воздерживаться от вещей житейских и настоящих, то как будем мы несчастны и жалки, когда станем просить у Бога того, что Он заповедал нам отвергать, если и имеем, чтобы избавить нас от забот, а чего повелел просить, о том не будем иметь никакого попечения, или даже не будем и желать того? Подлинно это значит пустословить. Потому-то, хотя мы и молимся, но не получаем успеха. Как же, скажешь, богатеют люди злые? Как неправедные, преступные, хищники, лихоимцы? Не Бог дарует им это, – нет. Но как же Бог попускает? Как попускал некогда и богачу, соблюдая его для большего наказания. Вот послушай, что сказано ему: «чадо! ты получил уже доброе твое,.. а Лазарь – злое; ныне же он утешается, а ты страдаешь» (Лк. 16:25). Итак, чтобы и нам не услышать этого голоса, нам, которые суетно и безрассудно проводим жизнь в роскоши и прилагаем грехи ко грехам, станем заботиться о приобретении истинного богатства и совершенного любомудрия. Чрез это мы получим обетованные блага, которых и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 44

Ін. 6:26-27. Иисус сказал им в ответ: истинно, истинно говорю вам: вы ищете Меня не потому, что видели чудеса, но потому, что ели хлеб и насытились. Старайтесь не о пище тленной, но о пище, пребывающей в жизнь вечную,…

1/Должно заботиться не о пище тела, а о пище души. – 2. Нужно просить у Бога того, что пристойно просить у Него. – Удовольствия и скорби, блага и бедствия мира сего не имеют в себе ничего действительного. – Не нужно поэтому желать одних и бояться других. – В другом мире все вечно – наказания и награды. – Изображение благ жизни настоящей и жизни будущей.

1. Снисходительность и кротость не везде полезны; бывают случаи, когда учителю нужна и строгость. Так, когда ученик ленив и упрям, нужно употребить против него и наказание, чтобы возбудить его от лености. Так поступил и Сын Божий, и во многих других случаях, и в настоящем. Когда народ пришел и, найдя Иисуса, стал с лестью говорить Ему: «Равви! когда Ты сюда пришел»(Ін. 6:25), – то Он, чтобы показать, что не ищет чести у людей, а имеет в виду одно только – спасение их, отвечал ему со строгостью. Он хотел этим не только исправить народ, но и открыть и обнаружить его мысли. Что же Он говорит? «Истинно, истинно говорю вам»(определительно и утвердительно), «вы ищете Меня не потому, что видели чудеса, но потому, что ели хлеб и насытились». Поражает словом и обличает, но не жестоко и сильно, а с большим снисхождением. Не сказал: о, сластолюбцы и чревоугодники! Я совершил столько чудес, но вы никогда не последовали за Мной, и не подивились совершенному; но – с некоторой кротостью и спокойствием: «вы ищете Меня не потому, что видели чудеса, но потому, что ели хлеб и насытились», указывая не на прежние только чудеса, но и на чудо настоящее. Он как бы так говорит, чем и обличает их: не чудо над хлебами поразило вас, а то, что вы насытились. А что Он говорил о них не по догадке, это они сами тогда же показали. Они, действительно, за тем снова и пришли, чтобы насладиться тою же пищею, а потому-то и говорили: «отцы наши ели манну в пустыне» (Ін. 6:31), опять привлекая Его к пище плотской, что и заслуживало обвинения и величайшего осуждения. Но Христос не останавливается на обличении, а присоединяет к нему и наставление, говоря: «старайтесь не о пище тленной, но о пище, пребывающей в жизнь вечную, которую даст вам Сын Человеческий, ибо на Нем положил печать Свою Отец, Бог» (Ін. 6:27). А эти слова имеют такое значение: не заботьтесь нисколько об этой пище, но – о той духовной. Но так как некоторые из людей, желающих жить праздно, злоупотребляют этими словами, как будто бы Христос отвергал в них трудолюбие, то теперь благовременно ответить и им. Они порочат целое, так сказать, христианство и подвергают его осмеянию за праздность. Но прежде надобно обратиться к изречению Павла. Что же он говорит? Поминайте слова Господа, сказавшего: «блаженнее давать, нежели принимать». (Деян.20:35). Но из чего было бы давать тому, кто сам ничего не имеет? Как же Марфе сказал Иисус: «ты заботишься и суетишься о многом, а одно только нужно; Мария же избрала благую часть» (Лк. 10:41-42), – и еще: «не заботьтесь о завтрашнем дне» (Мф. 6:34)? Необходимо теперь все это разрешить не только для того, чтобы отвратить людей праздных, если только захотят, но и для того, чтобы показать, что слова Божии не противоречат между собою. Вот и в другом месте апостол говорит: «умоляем же вас, более преуспевать и усердно стараться о том, чтобы жить тихо, делать свое дело, ..чтобы вы поступали благоприлично перед внешними» (1Сол. 4:10-12); и еще: «кто крал, вперед не кради, а лучше трудись, делая своими руками полезное, чтобы было из чего уделять нуждающемуся» (Еф.4:28). Здесь Павел заповедал даже не просто заниматься делом, но с таким трудом, чтобы было из чего подать и другому. И в другом месте опять он же говорит: «нуждам моим и нуждам бывших при мне послужили руки мои сии» (Деян.20:34). И в послании к Коринфянам говорил: «За что же мне награда? За то, что, проповедуя Евангелие, благовествую безмездно» (1Кор. 9:18). И когда он был в том городе (в Коринфе), то находился у Акиллы и Прискиллы, и трудился: «ибо ремеслом их было делание палаток» (Деян.18:2–3). Все это, по-видимому, находится в большом противоречии с сказанным, и потому необходимо представить на это разрешение.

Что же нам ответить? Что не печься не значит не трудиться, но – не привязываться к вещам житейским, т.е. не заботиться о покое на завтра, но считать эту заботу излишнею. Можно и трудиться и не собирать ничего на завтра, можно и трудиться и ни о чем не печься. Попечение и труд не одно и то же. Иной и трудится не для того, чтобы полагаться на труд, но чтобы подать нуждающемуся. Равным образом, и слова, сказанные к Марфе, относятся не к труду и занятию делом, а к тому, что надобно знать время (для труда), и времени, определенного для слушания, не употреблять на дела плотские. Значит, Он сказал те слова не с тем, чтобы вовлечь Марфу в праздность, но чтобы привлечь к слушанию. Я пришел, говорит Он, научить вас необходимому; а ты безпокоишься об обеде? Ты хочешь меня принять и приготовить дорогую трапезу? Приготовь другой пир, предложи Мне усердное слушание и подражай ревности сестры. И не с тем это Он сказал, чтобы запретить гостеприимство, – нет, совсем нет, – но чтобы показать, что во время слушания не должно заниматься другими делами. А словами: старайтесь не о пище тленной (не делайте брашна гиблющего) – не то дает разуметь, будто должно жить в праздности (это-то по преимуществу и есть пища тленная (брашно гиблющее), так как всякому злу научила праздность (Сир. 33:28), – но то, что должно трудиться и подавать. Вот это пища (брашно) уже не тленная (гиблющее). Напротив, если кто трудясь питает, напаяет и одевает Христа, то не найдется никого столько безчувственного и несмысленного, кто сказал бы, что такой человек делает пищу тленную (брашно гиблющее), потому что за эту пищу (брашно) обещано будущее царство и те блага. Эта пища (брашно) остается навсегда. С другой стороны, так как иудеи вовсе не заботились о вере, не старались узнать, кто совершает такие дела и какою силою, а хотели только одного – насыщаться, ничего не делая, то Христос справедливо назвал такую пищу пищей тленной (брашном гиблющим). Я напитал ваши тела, говорит Он, чтобы вы отселе искали пищи другой, пребывающей, питающей душу; а вы опять бежите к пище земной. Значит, вы не понимаете, что Я веду вас не к этой несовершенной пище, а к той, сообщающей не временную жизнь, но вечную, питающей не тело, но душу. Потом, так как Он выразился о Себе столь возвышенно и сказал, что Он дает ту пищу, то, чтобы сказанное опять не показалось им странным, Он подаяние этой пищи относит к Отцу, сообщая тем достоверность Своим словам. Сказав: «которую даст вам Сын Человеческий», Он присовокупил: «ибо на Нем положил печать Свою Отец, Бог», т.е. послал с тем, чтобы Он принес вам эту пищу. Впрочем, это изречение допускает и другое толкование, потому что Христос говорит и в другом месте: кто слушает Мои слова, «на нем положил печать Отец», «что Бог истинен» (Ін. 3:33), т.е. показал очевидно. Это же, мне кажется, и здесь означает вышеприведенное изречение. В самом деле, «положил печать» Отец – значит не другое что, как – показал, открыл Своим свидетельством. Правда, Христос и сам Себя показал; но, так как говорил с иудеями, то поставил на вид свидетельство Отца.

2. Научимся же, возлюбленные, просить у Бога того, чего должно просить у Него. Те, т.е. житейские обстоятельства, каковы бы ни были, не приносят нам никакого вреда. Обогатимся ли мы, – насладимся только здесь удовольствиями. Впадем ли в бедность, – не потерпим от того никакой беды. Ни отрадные обстоятельства этой жизни, ни печальные не заключают в себе достаточной причины для печали и для удовольствия, но и те и другие не стоят нашего внимания, и протекают с большою скоростью, отчего справедливо называются и путем, так как проходят и не могут оставаться надолго. Между тем будущие, – и то и другое, отнимается навеки – как наказание, так и царство. Итак, в отношении к будущему станем прилагать большее старание, чтобы одного избежать, а другого достигнуть. Какая, в самом деле, польза от наслаждения земного? Сегодня оно есть, а завтра – прах рассеянный; сегодня – огонь пылающий, а завтра – пепел остывший. Но не таковы блага духовные: они всегда сияют и цветут и с каждым днем становятся прекраснее. То богатство никогда не гибнет, никогда не переводится, никогда не истощается, никогда не подвергает безпокойству, зависти или порицанию, не губит тела, не растлевает души, не возбуждает зависти, не навлекает ненависти, между тем как все это соединено с богатством. Та слава не доводит до безумия, не рождает надменности, никогда не перестает и не помрачается. Покой и наслаждение на небесах также непрерывны, всегда неизменны и безсмертны: нельзя найти для них ни предела, ни конца. Возжелаем же, убеждаю вас, этой жизни. Если будем ее желать, то не поставим ни во что блага настоящие, но станем презирать их, смеяться над ними. Все, что имеет конец, не очень вожделенно. Все, что прекращается, что сегодня есть и чего завтра нет, хотя бы то было что-нибудь и очень великое, – все это кажется слишком малым и не стоящим внимания. Итак, будем любить не скоротечные, не преходящие и утекающие блага, но блага постоянные и неизменные, чтобы и сподобиться их, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 45

Ін. 6:28-30. Итак сказали Ему: что нам делать, чтобы творить дела Божии? Иисус сказал им в ответ: вот дело Божие, чтобы вы веровали в Того, Кого Он послал. На это сказали Ему: какое же Ты дашь знамение, чтобы мы увидели и поверили Тебе? что Ты делаешь?

1.Сластолюбие есть погибель для души. – 2. Что такое хлеб жизни? – 3. Необходимость веры и благодати для спасения. – Иисус Христос часто говорил о воскресении, и причина этого. – 4. Частое напоминание о воскресении побуждает избегать зла и делать добро. – Воскресение и суд разрушают рок. – Ничто не совершается по необходимости или случайно. – Несомненность воскресения и суда: людей без веры постигнет то же, что и неверующих во времена потопа и Лота. – Кончина мира внезапно постигнет людей. – Доказательства несомненности воскресения и Страшного Суда.

1. Нет ничего хуже, ничего постыднее чревоугодия. Оно делает ум тупым; оно делает душу плотскою; оно ослепляет и не позволяет видеть. Вот смотри: это случилось и с иудеями. Так как, будучи преданы чревоугодию, они всецело были заняты предметами житейскими и не думали ни о чем духовном, то хотя Христос возбуждает их множеством слов, исполненных то строгости, то снисходительности, но и при всем этом они не встают, а по прежнему лежат долу. Посмотри, Он сказал им: «вы ищете Меня не потому, что видели чудеса, но потому, что ели хлеб и насытились»(Ін. 6:26), – (и чрез это) поразил обличением; показал, какой должно искать пищи, сказав: «старайтесь не о пище тленной»; предложил им награду в словах: «но о пище, пребывающей в жизнь вечную»(Ін. 6:27); наконец предупредил их возражение, сказав, что Он послан Отцом. Что же они? Как бы не слыхав ничего, говорят: «что нам делать, чтобы творить дела Божии?» Сказали же это (как показывают последующие обстоятельства) не с тем, чтобы узнать и исполнить, но чтобы расположить Его – опять дать им пищу и насытить их. Что же Христос? «Вот дело Божие, чтобы вы веровали в Того, Кого Он послал». На это они сказали: «какое же Ты дашь знамение, чтобы мы увидели и поверили? Отцы наши ели манну в пустыне» (Ін. 6:30-31). Ничего нет безчувственнее, ничего безсмысленнее этих слов. Тогда как чудо было еще пред их глазами, они говорили так, как будто еще не сделано ни одного чуда: «какое же Ты дашь знамение»? И, сказав это, не предоставляют Ему на произвол выбор чуда; но хотят поставить Его в необходимость совершить не другое какое-либо чудо, а именно такое, какое было при их предках. Потому-то и говорят: «отцы наши ели манну в пустыне», думая тем подстрекнуть Его – совершить такое чудо, которое могло бы напитать их телесно. В самом деле отчего они вспомнили не о каком-либо другом из прежних чудес, хотя их тогда много было совершено и в Египте, и над морем, и в пустыне, – но именно о манне? Не оттого ли, что сильно желали ее, будучи порабощены чревоугодию? Как же вы, называвшие Его пророком и хотевшие поставить царем, потому что видели чудо, – как вы теперь, как будто не было никакого чуда, оказываетесь неблагодарными и непризнательными, и просите чуда, как просили бы прихлебатели и голодные псы? Теперь ли дорога вам манна, когда душа ваша изнемогает? И заметь хитрость их слов. Не сказали: Моисей сотворил такое-то чудо, а Ты какое сделаешь, – чтобы не раздражать Его; но ожидая от Него пищи, все еще обращаются к Нему с великою почтительностью. С другой стороны, не говорят и того, что Бог сотворил такое-то чудо а Ты какое сделаешь, – чтобы не подать мысли, будто они равняют Его Богу. Не упоминают и о Моисее, чтобы не подать мысли, будто унижают Его. Но избирают средину, говоря: «отцы наши ели манну в пустыне». Христос мог, конечно, сказать: Я совершил чудеса большие, чем Моисей, и не нуждался в жезле, не имел надобности в молитве, но все совершил Сам Собою. Если же вы напоминаете манну, то вот Я дал вам и хлеб. Но тогда не время было говорить это, а была одна забота обратить их к пище духовной. И смотри, с какою беспредельною мудростью Христос отвечает им: «не Моисей дал вам хлеб с неба, а Отец Мой дает вам истинный хлеб с небес» (Ін. 6:32).

Почему же Он не сказал: не Моисей дал, а Я; но вместо Моисея указал на Бога и вместо манны на Себя? Потому, что велика была немощь слушателей, как это видно из последующего. И тогда, как Он сказал эти самые слова, Он не остановил их. Хотя и вначале говорил: «вы ищете Меня не потому, что видели чудеса, но потому, что ели хлеб и насытились» (Ін. 6:26), и в последующих словах исправлял их, но, несмотря на все это, они не перестают (требовать хлеба). Когда Христос обещал самарянке дать воду, то при этом не упомянул об Отце, а просто так сказал: «если бы ты знала… Кто говорит тебе: дай Мне пить, то ты сама просила бы у Него, и Он дал бы тебе воду живую», – и опять: «вода, которую Я дам» (Ін. 4:10,14), – но не отсылает к Отцу. Здесь же упоминает об Отце, чтобы ты узнал, как велика была вера самарянки и как велика немощь иудеев. Но ведь манна была не с неба; как же говорится: «с небес»? Так же, как Писание говорит: «птиц небесных», и опять: «Возгремел на небесах Господь» (Пс. 8:9; Пс. 17:14). Хлебом же истинным называет тот хлеб не потому, чтобы чудо над манной было ложно, а потому что она была образом, а не самою истиною. А упомянув о Моисее, не противопоставил Себя ему, потому что иудеи еще не предпочитали Его Моисею, а напротив о Моисее имели высшее понятие, чем о Нем. Поэтому, сказав: «не Моисей дал», Он не присовокупил: Я даю, но вместо того сказал: «Отец дает». Услыхав это, они опять говорят: дай нам есть хлеб этот, – потому что все еще думали, что это нечто чувственное, все еще ожидали насыщения своего чрева, а оттого и стеклись так скоро. Что же Христос? Мало-помалу возвышая их мысль, продолжает: «хлеб Божий есть тот, который сходит с небес и дает жизнь миру» (Ін. 6:33), – не иудеям только, но и всей вселенной. Потому-то и не сказал просто – пищу, но – жизнь, какую-то другую и отменную, чтобы показать, что все были мертвы. Но они все еще поникают долу и говорят: «подавай нам.. такой хлеб» (Ін. 6:34). Обличая их за то, что они, пока предполагали трапезу чувственную, дотоле стекались к Нему, а как скоро узнали, что это некая духовная трапеза, то уже не приступают к Нему, Христос говорит: «Я есмь хлеб жизни; приходящий ко Мне не будет алкать, и верующий в Меня не будет жаждать никогда. Но Я сказал вам, что вы и видели Меня, и не веруете» (Ін. 6:35-36).

2. Так еще прежде говорил и Иоанн: еже ведает, глаголет, «и что Он видел,.. о том и свидетельствует; и никто не принимает свидетельства Его»(Ін. 3:32). Равным образом, и Христос: «мы говорим о том, что знаем, и свидетельствуем о том, что видели, а вы свидетельства Нашего не принимаете»(Ін. 3:11). Делает же это, предупреждая их и показывая, что их неверие не смущает Его, что Он не ищет славы и знает сокровенные их мысли, как настоящие, так и будущие. «Я есмь хлеб жизни». Намеревается уже приступить к учению о таинстве, и сначала беседует о Своем божестве, говоря: «Я есмь хлеб жизни», – потому что это сказано не о теле. О теле говорит под конец: «хлеб же, который Я дам, есть Плоть Моя» (Ін. 6:51), – а теперь говорит о божестве. Плоть (Христова) ради Бога Слова есть хлеб, равно как и этот хлеб ради наития на него Духа бывает хлебом небесным. Здесь Христос не приводит свидетелей, как в прежней беседе, потому что имеет свидетельство в чуде над хлебами, да и иудеи все еще показывали вид, что верят Ему, между тем как там противоречили Ему и порицали Его. Вот почему Он здесь и говорит прямо. Между тем иудеи, надеясь насладиться пищею телесною, остаются и не смущаются, пока впоследствии не потеряли всякой надежды. Но Христос, не смотря и на это, не замолчал, а напротив, сказал многое в их вразумление и обличение. Они же, называвшие Его пророком в то время, как ели, теперь соблазняются и называют Его сыном тектона. А тогда не соблазнялись, когда ели хлебы, но говорили: «это Пророк», и хотели сделать Его царем. По-видимому, они досадовали на то, что Он сказал: «Я сошел с небес»; но настоящей причиной их негодования было не это, а то, что они потеряли всякую надежду насладиться телесною трапезой. Если бы они действительно негодовали (на те слова), то им следовало бы спросить и узнать, каким образом Он есть хлеб животный и как сошел с неба. Между тем этого они не делают, а ропщут. И что не это их соблазняло, видно из следующего. На Его слова: «Отец Мой дает вам хлеб», они не сказали: умоли Его, чтобы дал; а что? «Подавай нам хлеб». Хотя Он и не сказал: Я даю, но: «Отец Мой дает», однако же, из желания пищи, они признали, что и Он может подать ее. Каким же образом, признав, что и Он может подать пищу, они могли потом соблазняться, и притом тогда, как услышали, что Он дает ее? Итак, какая же тому причина? Они услышали, что больше не получат уже пищи, и поэтому опять начали не верить и в оправдание своего неверия представляют то, что Его слово слишком высоко. Поэтому Он и говорит: «вы и видели Меня, и не веруете», указывая, с одной стороны, на чудеса, с другой, на свидетельства Писаний. «Они, – говорит, – свидетельствуют о Мне» (Ін. 5:39). Еще: «Я пришел во имя Отца Моего, и не принимаете Меня» (Ін. 5:43). Еще: «как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу» (Ін. 5:44)? «Все, что дает Мне Отец, ко Мне придет; и приходящего ко Мне не изгоню вон» (Ін. 6:37).

Смотри, как Он все делает для спасения людей. С тою именно целью Он и присовокупил это, чтобы не показалось, будто Он занимается предметами ненужными и говорит без цели. Что же Он говорит? «Все, что дает Мне Отец, ко Мне придет;.. и Я воскрешу его в последний день» (Ін. 6:37,40). Но почему Он упоминает и об общем воскресении, в котором будут участвовать и нечестивые, как об особенном даре верующих в Него? Потому, что и речь у Него не просто о воскресении, но именно о таком воскресении. Сказав наперед: «не изгоню» его и не погублю ничего из того, что Он Мне дал. (Ін. 6:37,39), Он потом уже говорит о воскресении. В воскресение действительно одни будут извержены, как можно видеть из слов: «возьмите его и бросьте во тьму внешнюю» (Мф. 22:13), а другие погибнут, как и это видно из слов: «бойтесь более Того, Кто может и душу и тело погубить в геенне» (Мф. 10:28). Таким же образом, слова: живот вечный даю – значат тоже, что слова: «изыдут творившие добро в воскресение жизни, а делавшие зло – в воскресение осуждения» (Ін. 5:29). Вот на это-то воскресение, которое принадлежит людям добрым, Он и указал здесь. А что Он хочет сказать словами: «Все, что дает Мне Отец, ко Мне придет»? В них Он обличает неверие иудеев и показывает, что неверующий Ему преступает волю Отца, только говорит об этом не так прямо, но прикровенно. Так поступал Он и всегда, когда хотел показать, что неверующие оскорбляют не Его только, но и Отца. В самом деле, если в том воля Отца и для того пришел (Христос), чтобы спасти весь мир, то неверующие преступают волю Отца. Итак, когда кого-либо, говорит, путеводит Отец, то ничто не может воспрепятствовать ему придти ко Мне. Это Он говорит и ниже: «никто не может придти ко Мне, если не привлечет его Отец» (Ін. 6:44). А Павел сказал, что Он передает их Отцу: «когда, – сказано, – предаст Царство Богу и Отцу» (1Кор. 15:24). Итак, как Отец, когда дает, тем ничего не лишает Себя, так и Сын, когда передает, тем ничего не отнимает от Себя. Говорится же о Нем, что Он передает, потому что «через Него» мы получили «доступ» (Еф.2:18).

3. Но это же выражение: «через Него»– употребляется и об Отце, как например в этом месте: «Которым вы призваны в общение Сына Его»(1Кор. 1:9), т.е. волею Отца. И еще: «блажен ты, Симон, сын Ионин, потому что не плоть и кровь открыли тебе это» (Мф. 16:17). Здесь смысл почти такой: вера в Меня – дело не маловажное, но для нее нужно внушение свыше. И это Христос утверждает повсюду, показывая, что для этой веры нужна душа, истинно доблестная и привлекаемая Богом. Но, быть может, скажет кто-нибудь: если все, что дает Отец, приходит к Тебе, и (если приходят) те, которых только Он привлечет, и никто не может придти к Тебе, если не будет дано ему свыше, то кому Отец не дает, те свободны от всякой вины и осуждения. Это – пустые слова и одна отговорка. Без сомнения мы имеем нужду и в собственной воле, потому что поучаться и веровать – дело воли. Здесь же словами: «что дает Мне Отец» Он означает не другое что, как следующее: веровать в Меня – дело не маловажное, и для того нужны не умствования человеческие, но откровение свыше и душа, с благодарностью принимающая откровение. А слова: идущий ко Мне спасен будет – значат: будет пользоваться великим попечением. Затем-то, говорит, Я и пришел, и воспринял плоть, и принял зрак раба. Потом присовокупляет: «Я сошел с небес не для того, чтобы творить волю Мою, но волю пославшего Меня» (Ін. 6:38). Что ты говоришь? Разве иная воля – Твоя, а иная – Его? Чтобы кто не подумал этого, Христос отклоняет такую мысль, говоря далее: «воля Пославшего Меня есть та, чтобы всякий, видящий Сына и верующий в Него, имел жизнь вечную» (Ін. 6:40). А это разве не Твоя воля? Как же Ты говоришь в другом месте: «огонь пришел Я низвести на землю, и как желал бы, чтобы он уже возгорелся» (Лк. 12:49)? Если же и Ты хочешь этого, то явно, что у Тебя одна воля с Отцом. Да и в другом месте Он говорит: «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21). В чем же состоит воля Отца? Не в том ли, чтобы не погиб ни один из них? А этого же хочешь и Ты. Значит, не иная воля та (Отца) и не иная эта (Сына). Так и в другом месте и еще сильнее Он утверждает Свое равенство с Отцом, говоря: Я и Отец «придем… и обитель у него сотворим» (Ін. 14:23).

Итак, слова Его имеют такой смысл: Я пришел совершить не другое что, как то, чего хочет и Отец, и у Меня нет какой-либо особенной Своей воли, кроме воли Отца, потому что все отчее принадлежит Мне, и все Мое принадлежит Отцу. Если же у Отца и Сына все общее, то Он справедливо говорит: «не для того, чтобы творить волю Мою». Но здесь Он не сказал так, но соблюдал это к концу. Предметы возвышенные, как я сказал, Он пока скрывает и поставляет в тени, чтобы показать, что, если бы Он сказал: то воля Моя, то им пренебрегли бы; поэтому говорит: и Я содействую той воле (т.е. Отца), чтобы тем сильнее поразить их. Он говорил как бы так: что вы думаете? Что, не веруя, прогневляете Меня? Нет, вы раздражаете Отца Моего. «Воля же пославшего Меня Отца есть та, чтобы из того, что Он Мне дал, ничего не погубить» (Ін. 6:39). Здесь показывает, что не нуждается в их почтении и пришел не по Своей надобности, и не для чести от них, но для их спасения. Это же Он сказал и в предыдущей беседе: «не принимаю славы от человеков» (Ін. 5:41), и еще: «говорю это для того, чтобы вы спаслись» (Ін. 5:34). Да и при всяком случае Он старается показать, что пришел для их спасения. Говорит же, что уготовляет славу Отцу, чтобы тем отклонить от Себя всякое подозрение. А что с этой целью Он говорил так, это яснейшим образом открыл в следующих словах: ищущий воли своей, говорит, «ищет славы себе; а Кто ищет славы Пославшему Его, Тот истинен, и нет неправды в Нем» (Ін. 7:18). «Воля Пославшего Меня есть та, чтобы всякий, видящий Сына и верующий в Него, имел жизнь вечную; и Я воскрешу его в последний день» (Ін. 6:40). Для чего Он так часто и при всяком случае говорит о воскресении? Чтобы не думали, будто промысел Божий ограничивается только настоящими вещами, и потому не впадали бы в уныние, если здесь не наслаждаются благами, но надеялись на блага будущие, и не презирали бы его, если не терпят наказания в настоящей жизни, но ожидали жизни будущей.

4. Но если от частого собеседования о воскресении ничего не приобрели они (иудеи), то постараемся приобрести мы. Захотим ли мы неправедно обогатиться или похитить что-нибудь, или сделать другой какой безчестный поступок, – тотчас приведем себе на мысль тот день, вообразим то судилище, – и эта мысль сильнее всякой узды сдержит дурное наше стремление. Будем постоянно говорить и себе и другим: есть воскресение и нас ожидает страшное судилище. Если кого-либо увидим тщеславящимся и надмевающимся настоящими благами, скажем ему тоже самое, и объявим, что все это останется здесь. Если опять увидим другого удрученным скорбями и унывающим, выскажем и ему то же самое, указывая на то, что скорбям будет конец. Если также увидим кого-либо преданным безпечности и лености, представим ему опять тоже, выставляя на вид, что нужно будет отдать отчет в безпечности. Эта речь лучше всякого лекарства может уврачевать душу.

И подлинно, есть воскресение, и воскресение у дверей, не далеко, но близко. «Еще немного, – говорит Павел, – и Грядущий придет и не умедлит» (Євр. 10:37), и в другом месте: «всем нам должно явиться пред судилище Христово» (2Кор. 5:10), т.е. и злым и добрым, – тем, чтобы пред всеми потерпеть безславие, – этим, чтобы пред всеми оказаться еще более славными. Как здесь судьи и злых наказывают, и добрым воздают честь открыто пред всеми, так точно будет и там, чтобы для одних было больше стыда, а для других больше славы. Будем же представлять себе это каждый день. Если будем иметь это в мыслях, то ничто из вещей настоящих и преходящих не удержит нас, потому что видимое временно, а невидимое вечно. Будем же непрестанно говорить и себе и другим: есть воскресение, и суд, и отчет в делах. Пусть говорят и все те, которые допускают судьбу, – и они немедленно освободятся от этой гнилой болезни. Ведь если есть воскресение и суд, то нет судьбы, сколько бы они ни спорили и ни препирались. Но я стыжусь, что учу христиан о воскресении. Кого нужно учить, что есть воскресение, и кто не вполне убежден, что все совершается не по необходимости, и не просто и не как-нибудь, тот, очевидно, не христианин. Поэтому я прошу и умоляю: очистим себя от всякого зла и сделаем все, чтобы получить прощение и оправдание в тот день. Но, быть может, кто-нибудь скажет: да когда будет кончина, когда воскресение? Вот сколько уже прошло времени, – и ничего такого не случилось? Но будет, – поверьте. Ведь и пред потопом то же говорили и смеялись над Ноем; но пришел потоп и всех этих неверовавших поглотил, и только его одного веровавшего оставил в живых. И при Лоте не ожидали той, свыше ниспосланной казни, пока ниспавшие молнии и громы не уничтожили всех. И ни тогда, ни при Ное не было никакого предварительного указания на то, что имело случиться; но беды пришли неожиданно в то время, как все пировали, пили и упивались. Так настанет и воскресение, не с предварительными какими-либо признаками, но среди нашего благополучия. Потому Павел и говорит: «когда будут говорить: «мир и безопасность», тогда внезапно постигнет их пагуба, подобно как мука родами постигает имеющую во чреве, и не избегнут» (1Сол. 5:3). Так устроил это Бог для того, чтобы мы всегда были бдительны и не предавались безпечности среди самой безопасности.

Что ты говоришь? Не ожидаешь воскресения и суда? Это исповедуют и демоны, – а ты не исповедуешь? «Пришел Ты сюда, – говорят они, – прежде времени мучить нас» (Мф. 8:29). Если же говорят, что будет мучение, то знают, конечно, будет и суд, и отчет, и наказание. Не будем же прогневлять Бога, сверх худых дел, еще и неверием слову о воскресении. Как во всем прочем Христос был начатком для нас, так и в этом. Потому Он называется и перворожденным из мертвых. А если бы не было воскресения, то как бы Он мог быть перворожденным, когда никто из мертвых не последует за Ним? Если бы не было воскресения, то как бы могла сохраниться правда Божия, когда столько злых людей благоденствуют, и столько добрых страдают и в страдании оканчивают жизнь? Где все эти люди получат по своим достоинствам, если нет воскресения? Никто из живущих праведно не сомневается в воскресении; но каждый день молится. Произнося это святое изречение: «да приидет Царствие Твое» (Мф. 6:10). Кто же не верует в воскресение? Люди, идущие оскверненными путями и проводящие нечистую жизнь, как говорит пророк: «во всякое время пути его гибельны; суды Твои далеки для него» (Пс. 9:26). Подлинно, невозможно человеку вести жизнь чистую, когда он не верует в воскресение. А кто не знает за собою ничего худого, те и говорят, и желают, и веруют, что получат воздаяние. Не будем же прогневлять Бога, но послушаем Христа, Который говорит: «бойтесь Того, Кто может и душу и тело погубить в геенне» (Мф. 10:28). Боязнь эта соделает нас лучшими, и таким образом, мы, избавившись от этой погибели, удостоимся царства небесного, которого и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу, с поклоняемым, всесвятым и животворящим Его Духом, слава ныне и присно, и в безконечные веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 46

Ін. 6:41-42. Возроптали на Него Иудеи за то, что Он сказал: Я есмь хлеб, сшедший с небес. И говорили: не Иисус ли это, сын Иосифов, Которого отца и Мать мы знаем? Как же говорит Он: Я сшел с небес?

1.Бог привлекает к себе людей, не подавляя их свободы воли. – Опровержение манихеев по этому предмету. – 2. Различие между манной и истинным хлебом жизни. – 3 и 4. Величие и преизбыточность любви Иисуса Христа в божественной евхаристии. – Сущность и значение евхаристии для нашего спасения. – Кто недостойно причащаются тела и крови Господней, будут наказаны как распинавшие Его.

1. «Их бог – чрево, и слава их – в сраме», – говорил о некоторых людях Павел в послании к Филиппийцам (Флп. 3:19). Что таковы же были и иудеи, видно и из предыдущих обстоятельств, видно и из того, что они говорили, пришедши ко Христу. Когда Он дал им хлеб и насытил их чрево, они пророком называли Его, и царем хотели поставить; а когда преподавал им учение о пище духовной, о жизни вечной, когда беседовал о воскресении и возвышал их мысль, и когда в особенности следовало бы дивиться Ему, – тогда они ропщут и отступают от Него. Между тем, если Он пророк, как они прежде говорили, – а Он и действительно есть тот, о котором сказал Моисей: «Пророка… из братьев твоих, как меня, воздвигнет тебе Господь Бог твой, – Его слушайте»(Повт. 18:15), – то им надлежало слушать Его, когда Он говорил: «Я сшел с небес»; но они не слушали, а роптали. Они еще уважали Его за недавнее чудо над хлебами, и потому явно не противоречили, но ропотом выражали свою досаду на то, что Он не дал им трапезы, какой они хотели, и среди ропота говорили: «не Иисус ли это, сын Иосифов»? Из этих слов видно, что они еще не знали даже об Его чудном и необычайном рождении, отчего и называют Его сыном Иосифа. И Христос не упрекает их и не говорит: Я не сын Иосифа – не потому, чтобы Он был сын Иосифа, но потому, что они еще не могли услышать о том чудном рождении. Если же они не могли ясно услышать о Его рождении плотском, то не могли тем более – о неизреченном, горнем. Если Он не открыл им уничиженного, то тем более не мог бы говорить им о тех вещах. И хотя их много соблазняло Его происхождение от простого и незнатного отца, однако же Он не открыл (истины), чтобы отстраняя один соблазн, не произвести другого. Что же Он отвечает на их ропот?

«Никто не может придти ко Мне, если не привлечет его Отец, пославший Меня» (Ін. 6:44). На это нападают манихеи и говорят, будто ничто не зависит от нас. Между тем эти-то слова особенно и доказывают, что мы властны в своем произволении. Но какая, говорят, надобность привлекать, если кто сам приходит к Нему? Опять и это не уничтожает нашего произволения, а напротив показывает, что мы нуждаемся в помощи. Здесь (Христос) говорит не о всяком приходящем, но о том, кто пользуется великим содействием (от Бога). Далее показывает и способ, которым Отец привлекает. А чтобы иудеи опять не подумали о Боге чего-либо чувственного, Он присовокупил: «это не то, чтобы кто видел Отца, кроме Того, Кто есть от Бога; Он видел Отца» (Ін. 6:46). Как же, спросишь, привлекает? Это давно показал пророк, предвозвещая и говоря: «будут все научены Богом» (Ін. 6:45). Видишь ли достоинство веры? Видишь ли, как, по предсказанию пророка, люди имеют быть научены «не человеками и не через человека» (Гал. 1:1), но самим Богом? Потому-то, чтобы придать достоверность Своим словам, Он и отослал иудеев к пророкам. Но если сказано, что все будут научены Богом, то отчего, спросишь, некоторые не веруют? Оттого, что те слова сказаны о большей части людей, или еще – пророчество указывает не вообще на всех, но на всех желающих. Учитель стоит пред всеми, и всем готов преподать и сообщить свое учение. «И Я воскрешу его в последний день» (Ін. 6:40). Не малое здесь означается достоинство Сына: если Отец привлекает, то Он воскрешает. Но этим Он не отделяет Своих дел от Отца (как это возможно?), а только показывает равенство могущества. Почему, как в том месте, сказав: «и пославший Меня Отец… засвидетельствовал о Мне» (Ін. 5:37), вслед за тем Он отослал иудеев к Писанию, чтобы кто-нибудь из них не стал понапрасну много трудиться над объяснением Его слов, так и здесь, чтобы не стали по прежнему подозревать Его, отсылает их к пророкам, которых весьма часто и приводит, чтобы показать, что Он не противник Отца.

Что же, скажешь, жившие до того времени разве не были научаемы Богом? Что же здесь особенного? То, что тогда люди научались божественным истинам при посредстве людей, а теперь научаются чрез единородного Сына Божия и Духа Святого. Далее Христос присовокупляет: «это не то, чтобы кто видел Отца, кроме Того, Кто есть от Бога», разумея здесь эти слова (есть от Бога) не о причине бытия, но о свойстве существа. Если бы Он разумел ту мысль, то в чем бы тогда состояло преимущество Сына и его отличие от нас? И мы ведь все от Бога. Для чего же, скажешь, Он не выразил этого яснее? Ради немощи иудеев. Если они так соблазнились и словами: «Я сшел с небес», то что было бы с ними, если бы Он присовокупил и это? А хлебом животным называет Себя потому, что от Него зависит наша жизнь и настоящая и будущая. Оттого и присовокупил: «ядущий хлеб сей будет жить вовек» (Ін. 6:51), разумея здесь под хлебом или спасительные догматы и веру в Него, или Свое тело, потому что и то и другое укрепляет душу. Хотя в другом случае при Его словах: «кто соблюдет слово Мое, тот не вкусит смерти» (Ін. 8:52) иудеи соблазнились, но теперь ничего такого не случилось, вероятно, оттого, что они еще уважали Его, ради чуда над хлебами.

2. Заметь еще и то, откуда Он выводит различие между этим хлебом и манною: из следствий употребления той и другой пищи. Показывая, что манна не принесла никакой особенно пользы, Он присовокупил: «отцы ваши ели манну в пустыне и умерли»(Ін. 6:49). Потом представляет убедительнейшее доказательство тому, что они удостоились несравненно большего дара, чем отцы их, намекая на бывших при Моисее тех дивных мужей. Поэтому, сказав, что евшие манну умерли, Он прибавил: «ядущий хлеб сей будет жить вовек»(Ін. 6:51). И слово: «в пустыне» Он употребил не без цели, но чтобы дать заметить, что манна и продолжалась недолго и не перешла в обетованную землю; а этот хлеб не таков. «Хлеб же, который Я дам, есть Плоть Моя, которую Я отдам за жизнь мира» (Ін. 6:51). Справедливо здесь может кто-нибудь в недоумении спросить: благовременно ли было говорить эти слова, когда они отнюдь не послужили к назиданию и не принесли никакой пользы, а напротив даже повредили тем, которые были уже наставлены? «С этого времени, – сказано, – многие из учеников Его отошли от Него» (Ін. 6:66), говоря: «какие странные слова! кто может это слушать?» (Ін. 6:60). Ведь можно было это преподать одним ученикам, с которыми, как заметил Матфей, Христос и беседовал особо. Что же отвечать на это? То, что и в настоящем случае эти слова были весьма полезны и нужны. Так как иудеи настоятельно просили у Него пищи, но – телесной, и вспоминая о пище, какая была ниспосылаема их предкам, считали манну чем-то великим, то Он и упоминает о пище духовной, желая показать, что все то было образом и тенью, а эта пища есть самая истина «вещей» (Євр. 10:1). Но надлежало, говорят, сказать: отцы ваши ели манну в пустыне, а Я дал вам хлеб. Но в этом большое различие. Это чудо (над хлебами) казалось даже меньшим того (дарования манны), потому что манна была ниспосылаема с неба, а чудо над хлебами было совершено на земле. Итак, поскольку они домогались пищи, сходящей с неба, то Он часто и говорил: «Я сшел с небес». Если же кто полюбопытствует узнать, для чего Он завел речь и о таинствах, то мы скажем ему, что было очень благовременно сказать и о них. Темнота слов всегда подстрекает слушателя и делает его более внимательным. Потому иудеям не соблазняться следовало, а напротив спросить и узнать. Но они удаляются. И если они считали Его пророком, то должны были поверить Его словам.

Таким образом причина соблазна заключалась в их неразумии, а не в непонятности речи. Но ты смотри, как Он мало-помалу привязывал к Себе учеников. Они говорят: «к кому нам идти? Ты имеешь глаголы вечной жизни» (Ін. 6:68), несмотря на то, что здесь Он представляет уже Себя дающим, а не Отца, говоря: «хлеб, который Я дам, есть Плоть Моя». Но народ не так, а напротив: «какие странные слова», говорит он почему и уходит. Между тем это учение было не новое какое-либо и необычайное. На него прикровенно указал еще прежде Иоанн, назвав Христа Агнцем. Но и при всем том, скажешь, народ не понимал. Знаю это и я; но не понимали также и ученики. Если они еще ничего ясно не знали о воскресении, а потому и не понимали, что бы такое значило: «разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его» (Ін. 2:19), то еще гораздо менее могли понять те слова, потому что они темнее этих. Что воскресали пророки, это они знали, хотя Писание говорит об этом и не так ясно; но чтобы кто-нибудь ел плоть, о том никогда не говорил ни один из пророков. И однако же ученики поверили Христу, следовали за Ним и исповедали, что Он имеет глаголы живота вечного. Долг ученика – не разбирать с излишним любопытством слов учителя, но слушать, верить и ожидать надлежащего времени для решения недоумений. Отчего же, скажешь, (с некоторыми) случилось противное и они обратились вспять? Причина – в их неразумии. Как скоро придет на мысль вопрос: «как?» – вместе с тем является и неверие. Оттого смущался и Никодим, говоря: «как может человек… войти в утробу матери своей?» (Ін. 3:4). Оттого смущаются и они, говоря: «как Он может дать нам есть Плоть Свою?» (Ін. 6:52). Если ты теперь спрашиваешь: как? – то отчего не говоришь того же и о хлебах? Как из пяти Господь сделал такое множество? Очевидно, они тогда думали только о том, как бы насытиться, а не о том, чтобы уразуметь чудо. Но тогда, скажешь, самый опыт научал их. Если так, то по тому же самому опыту им следовало без труда принять и это учение. Для того-то Христос наперед и совершил то чудо, чтобы они, наученные им, веровали уже и тому, что Он после говорил. Итак, иудеи в то время не получили никакой пользы от сказанного; а мы уже на самом деле пользуемся этим благодеянием. Поэтому и нужно знать чудо этих таинств – в чем оно состоит, для чего дано и какая от него польза. «Одно тело, – сказано, – мы бываем и члены… от плоти Его и от костей Его» (Еф.4:4, 5:30). Да внимают этим словам посвященные!

3. Итак, чтобы не любовью только, но и самым делом быть нам членами плоти Христовой, будем причащаться этой плоти. А это бывает чрез пищу, которую Христос даровал, чтобы выразить Свою великую любовь к нам. Для того Он смешал самого Себя с нами и растворил тело Свое в нас, чтобы мы составили нечто единое, как тело, соединенное с головою. И это знак самой сильной любви. На это указывал и Иов, когда говорил о своих домочадцах, которые так сильно любили его, что желали срастись с его плотью: «кто бы дал нам насытиться плотью его?»(Йов. 31:31). Так говорили они, желая выразить свою великую любовь к нему. С этою же целью так поступил и Христос: чтобы ввести нас в большее содружество с Собою и показать Свою любовь к нам, Он дал желающим не только видеть Его, но и осязать, и есть, и касаться зубами плоти Его, и соединяться с Ним, и насыщать Им всякое желание. Будем же отходить от этой трапезы, как львы, дышащие огнем, страшные для диавола, помышляя о нашей Главе и о той любви, какую Он показал к нам. Часто родители отдают детей своих на вскормление другим; а Я, говорит (Спаситель), не так, но питаю вас Своею плотью, самого Себя предлагаю вам, желая, чтобы все вы были благородны, и подавая вам благие надежды на будущее. Кто отдал вам самого себя здесь, то тем более (сделает для вас) там. Я восхотел быть вашим братом; Я ради вас приобщился плоти и крови; и эту плоть и кровь, чрез которые Я сроднился с вами, Я опять преподаю вам.

Эта кровь придает нам вид цветущий и царский; рождает красоту неизобразимую; не дает увядать благородству души, непрестанно напояя ее и питая. Наша кровь, образующаяся из пищи, не вдруг становится кровью, но (сначала) бывает чем-то другим; а эта кровь не так, но тотчас же напаяет душу и сообщает ей некую великую силу. Эта кровь, достойно принимаемая, отстраняет и далеко прогоняет от нас демонов, призывает же к нам ангелов и Владыку ангелов. Демоны бегут оттуда, где видят Владычную кровь, а ангелы туда стекаются. Пролитая (на кресте), эта кровь омыла всю вселенную. Много об этой крови любомудрствовал и блаженный Павел в послании к Евреям. Эта кровь очистила место недоступное и святое святых. Если же ее образ имел такую силу и в храме еврейском, и в Египте, когда кровью были помазаны дверные косяки, то гораздо более – сама истина. Эта кровь освятила золотой жертвенник. Без нее архиерей не дерзал входить в место недоступное. Эта кровь поставляла во священника. Она в образах омывала грехи. Если же в образах она имела такую силу; если смерть так страшилась тени, – то может ли, скажи мне, не убояться самой истины? Эта кровь – спасение душ наших. Ею душа омывается; ею украшается; ею воспламеняется. Она делает нашу душу чище золота. Эта кровь излилась, – и соделала небо для нас доступным.

4. Страшны поистине таинства Церкви, страшен поистине жертвенник. Из рая выходил источник, изливавший чувственные реки; от этой же трапезы происходит источник, изводящий реки духовные. При этом источнике насаждены не ивы бесплодные, но дерева досягающие до самого неба и приносящие плод всегда спелый и никогда неувядающий. Если кто томится от зноя, – пусть идет к этому источнику и прохладит свой жар, потому что этот источник уничтожает засуху и освежает все попаленное, – попаленное не солнцем, а раскаленными стрелами (диавола). Его начало – свыше, и исток его там же, и оттуда он напаивается. У этого источника много потоков, которые изводит Утешитель, а посредником при этом бывает Сын, не заступом пролагая им дорогу, но отверзая в нас расположение. Этот источник есть источник света, изливающий лучи истины. К нему стекаются и горние силы, чтобы созерцать красоту его потоков, потому что они яснее видят и силу предлежащих даров и неприступное их сияние. Если бы возможно было, чтобы кто-нибудь вложил свою руку или язык в расплавленное золото, – они тотчас озолотились бы. Точно такое же и еще гораздо большее действие производят и здесь на душу предлежащие тайны. Сильнее огня кипит и стремится эта река, но не сжигает, а только очищает все, чего касается. Эта кровь древле была прообразована на жертвенниках, в закланиях, определенных законом. Она есть цена вселенной; ею Христос купил Церковь; ею Он всю ее украсил. Как тот, кто покупает слуг, дает за них золото и потому, желая их украсить, украшает золотом, так и Христос и купил нас кровью и украсил кровью. Приобщающиеся этой крови стоят вместе с ангелами, архангелами и горними силами, облеченные в царскую одежду Христову и имея духовное оружие. Но этим я еще не сказал ничего великого: они бывают облечены в самого Царя. Но насколько велико и чудно это таинство, настолько же верно и то, что если приступишь к нему с чистотою, приступишь во спасение; если же с совестью лукавою – в наказание и мучение. «Ибо, – сказано, – кто ест и пьетГоспода недостойно, тот ест и пьет осуждение себе»(1Кор. 11:29). Если и оскверняющие царскую порфиру наказываются одинаково с раздирающими ее, то что удивительного, если приемлющие тело с нечистою мыслью подвергнутся такому же наказанию, как и те, которые истерзали его гвоздями? Смотри, на какое страшное наказание указывает Павел в словах: «Если отвергшийся закона Моисеева, при двух или трех свидетелях, без милосердия наказывается смертью, то сколь тягчайшему, думаете, наказанию повинен будет тот, кто попирает Сына Божия и не почитает за святыню Кровь завета, которою освящен» (Євр. 10:28-29)? Будем же, возлюбленные, внимательны к самим себе, наслаждаясь такими благами. И если родится в нас желание сказать что-нибудь срамное, или заметим, что нами овладевает гнев или другая какая страсть, – подумаем, чего мы удостоены, какого получили Духа. Такая мысль обуздает наши безумные страсти. Да и доколе мы будем привязаны к настоящему? Доколе не восстанем? Доколе будем нерадеть о своем спасении? Помыслим, чего нас удостоил Бог, возблагодарим, прославим Его – не верою только, но и самыми делами, чтобы сподобиться и будущих благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу, со Святым Духом, слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 47

Ін. 6:53-54. Иисус же сказал им: истинно, истинно говорю вам: если не будете есть Плоти Сына Человеческого и пить Крови Его, то не будете иметь в себе жизни. Ядущий Мою Плоть и пиющий Мою Кровь имеет жизнь вечную,…

1.Продолжение рассуждения о значении св. евхаристии. – 2. Ученики находят жестоким слово Учителя. – 3. Укоры и порицания нужно делать с простотою. – 4. Предсказание о предательстве Иуды. – Наше спасение, как и наша погибель зависят от нашей свободы воли. – 5. Пример Иуды должен служить предостережением для тех, кто занимают высшее положение. – Алчность, бывшая причиной предательства Иуды, может служить причиной погибели и для каждого из нас. – Презирать бедных, значит предавать Иисуса Христа. – Бесполезность богатств и злоупотребление ими. – Нужно презирать всем временным и искать только вечного.

1. Когда беседуем о предметах духовных, ничто житейское да не будет в душах наших, ничто земное; но все это да будет удалено, все да будет устранено, чтобы мы могли всецело предаться одному слушанию божественных слов. Если при входе царя в город затихает весь шум, то гораздо более в то время, как Дух беседует с нами, мы должны вникать с глубоким безмолвием и с великим страхом. А что сегодня читано, то, действительно, достойно страха. Что же именно, – послушай. Истинно говорю вам, говорит Христос, если кто не будет есть плоти Моей и пить крови Моей, тот не будет иметь жизни в себе. Так как иудеи пред тем говорили, что это невозможно, то Он показывает, что не только не невозможно, но и весьма необходимо. Поэтому и прибавляет: «ядущий Мою Плоть и пиющий Мою Кровь имеет жизнь вечную, и Я воскрешу его в последний день». Слова Его: если кто ест от хлеба сего, не умрет во веки, легко могли показаться им странными, как и тогда, когда они говорили: Авраам умер, и пророки умерли, как же Ты говоришь: «не вкусит смерти»(Ін. 6:52)? Поэтому Он, чтобы разрешить такое недоумение и показать, что действительно не умрет навсегда, упомянул о воскресении. Часто же говорит о таинстве (причащения), чтобы показать, как оно необходимо и что оно непременно должно быть. «Плоть Моя истинно есть пища, и Кровь Моя истинно есть питие»(Ін. 6:55). Что значат эти слова? Ими Он хочет или сказать то, что плоть Его есть истинное брашно, спасающее душу, или же уверить их в сказанном, так чтобы они не считали слов Его загадкою и притчею, но знали, что непременно должно вкушать Его тело.

Далее говорит: «ядущий Мою Плоть пребывает во Мне» (Ін. 6:56); этим показывает, что такой человек соединяется с Ним. Следующие же слова, если не вникнуть в их смысл, представляются как будто не имеющими связи с предыдущими. Какая в самом деле, говорят, последовательность – сначала сказать: «ядущий Мою Плоть пребывает во Мне», и затем продолжать: «как послал Меня живый Отец, и Я живу Отцем» (Ін. 6:57)? Однако же между этими словами есть большое соответствие. Так как (Христос) много раз говорил о жизни вечной, то, в подтверждение того же, и присовокупил: «пребывает во Мне». Если же во Мне пребывает, а Я живу, то явно, что и он будет жить. Потом говорит: «как послал Меня живый Отец». Это – сравнение и уподобление. Он как бы так сказал: Я живу так, как Отец. А чтоб ты не счел Его нерожденным, Он тотчас прибавил: «живу Отцем»; но этим показывает не то, будто Он для Своей жизни имеет нужду в каком-либо содействии. Еще прежде Он опроверг эту мысль, сказав: «как Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе» (Ін. 5:26). Если же (допустить, что) Он нуждается в содействии, то будет следовать, что Отец не дал так (т.е. Сыну иметь живот в Себе), и значит, те слова – ложны; а если дал, то Сын уже не имеет нужды ни в каком постороннем содействии. Что же значит: «живу Отцем»? Здесь Христос указывает только причину, говоря как бы так: как живет Отец, так и Я живу. И «ядущий Меня жить будет Мною» (Ін. 6:57). Жизнь здесь разумеет не обыкновенную, но прославленную.

А что Он говорит о жизни не обыкновенной, но о той славной и неизреченной, это видно из того, что все – и неверующие и непосвященные – тоже живут, хотя и не вкушают той плоти. Видишь, что речь идет не об этой жизни, но о той. Он как бы так говорит: ядущий Мою плоть не погибнет по смерти и не подвергнется наказанию. И не об общем также воскресении говорит, так как все одинаково воскреснут, но о воскресении особенном, славном, соединенном с наградой. «Сей-то есть хлеб, сшедший с небес. Не так, как отцы ваши ели манну и умерли: ядущий хлеб сей жить будет вовек» (Ін. 6:58). Непрестанно повторяет одно и тоже для того, чтобы напечатлеть это в душе слушателей (так как учение обо этом было почти последнее), и чтобы утвердить веру в догмат о воскресении и жизни вечной. Итак, (Христос) говорит и о воскресении частью потому, что сказал о жизни вечной, а частью и для того, чтобы показать, что эта жизнь не теперь, но будет по воскресении. Откуда же, скажешь, это видно? Из Писания. К нему при всяком случае отсылает Он иудеев, повелевая из него удостоверяться в том. А словами: «дает жизнь миру» (Ін. 6:33) Он возбуждает в них соревнование, чтобы, таким образом, они не лишали себя этого дара по крайней мере из ревности, что другие наслаждаются им. О манне же часто упоминает для того, чтобы и различие показать между ею и небесным хлебом, и привести их к вере. Если для Него возможно было без жатвы, без хлеба и других снадобий сохранить, в продолжение сорока лет, жизнь их предков, то тем более это возможно будет теперь, когда Он пришел совершить большие дела. С другой стороны, если то были некоторые образы, и однако же тогда собирали пищу без пота и трудов, то тем более это будет теперь, когда во всем более различие, когда смерти уже нет и мы пользуемся истинною жизнью.

Хорошо и то, что Христос часто упоминает о жизни, потому что жизнь вожделенна для людей и ничто так ни приятно, как не умирать. И в ветхом завете было обещание долговечности и многолетия, но теперь обещается не просто долговечность, но жизнь, конца не имеющая. Вместе с тем Христос хочет показать, что Он отменяет наказание, бывшее следствием греха, уничтожает тот смертный приговор и, вопреки прежнему определению, вводит не просто жизнь, но жизнь вечную. «Сие говорил Он в синагоге, уча в Капернауме» (Ін. 6:59), где Он совершил много чудес, и где поэтому Его должны были слушать с особенным вниманием.

2. Но для чего Он учил в синагоге и в храме? Как для того, чтобы уловить собиравшийся в них народ, так и для того, чтобы показать, что Он действует не противно Отцу. «Многие из учеников Его, слыша то, говорили: какие странные³²слова»(Ін. 6:60). Что значит: «странные слова»? Значит: сурово, трудно, тягостно (слышать это). Но ведь Он ничего такого не говорил, потому что и беседовал не о жизни и деятельности, но о догматах, часто упоминая о вере в Него. Так что же, то ли значит: «странные слова», что Он обещает жизнь и воскресение? То ли, что он сказал: «Я сошел с небес» (Ін. 6:38)? Или то, что нельзя спастись не ядущему Его плоти? Это ли, скажи мне, жестоко? Но кто станет утверждать это? Итак, что значит: «странные»? Значит: неудобоприемлемые, превышающие их немощь, наводящие великий страх. Они думали, что Он говорит нечто такое, что выше Его достоинства и далеко превосходит Его силы; почему и говорили: «кто может это слушать» (Ін. 6:60), желая, может быть, тем оправдать себя, потому что намерены были отстать от Него. «Но Иисус, зная Сам в Себе, что ученики Его ропщут на то (а такое ведение тайных помыслов есть доказательство Его божества), говорит: это ли соблазняет вас?» (Ін. 6:61). «Что ж, если увидите Сына Человеческого восходящего туда, где был прежде» (Ін. 6:62). Так же Он поступил и с Нафанаилом, сказав: «ты веришь, потому что Я тебе сказал: Я видел тебя под смоковницею; увидишь больше сего» (Ін. 1:50), – и с Никодимом: «никто не восходил на небо, как только… Сын Человеческий, сущий на небесах» (Ін. 3:13).

Что же? К недоумениям Он присовокупляет новые недоумения? Отнюдь нет; напротив, величием и множеством догматов хочет удержать их при Себе. Сказав просто: «Я сошел с небес», и не присовокупив ничего больше, Он тем скорее соблазнил бы их; но сказав: тело Мое – жизнь мира, также «как послал Меня живый Отец, и Я живу Отцем», и еще: «Я сошел с небес», Он тем разрешает их недоумение. Кто говорит о себе одно великое, того, конечно, еще можно подозревать во лжи, но кто, вслед затем, высказывает столь много, тот уничтожает всякое подозрение. Все же Он и делает и говорит для того, чтобы удалить их от мысли, что отец Его Иосиф. Значит, Он говорил так не для усиления соблазна, а напротив для его уничтожения. Кто считал бы Его сыном Иосифа, тот не принял бы Его слов; а кто убедился, что Он сошел с неба и опять взойдет туда, тот удобнее мог внимать Его словам. После того Христос присовокупляет и другое решение их недоумения, говоря: «Дух животворит; плоть не пользует нимало» (Ін. 6:63). Это значит: что говорится обо Мне, тому должно внимать духовно; а кто внимает чувственно (σαρκίκώς), тот ничего не приобретает и не получает никакой пользы. Сомневаться же в том, как Он сошел с неба, и думать, что Он – сын Иосифа, и спрашивать: «как Он может дать нам есть Плоть Свою» (Ін. 6:52)? – было делом плотского слушания, между тем как все это следовало понимать таинственно и духовно.

Но откуда, скажешь, они могли понять, что такое значит есть плоть? Потому-то им и следовало выждать удобного времени и расспросить, а не оставлять Его. «Слова, которые говорю Я вам, суть дух и жизнь» (Ін. 6:63), т.е. божественны и духовны, не заключают в себе ничего плотского, и не подлежат естественному порядку, но чужды всякой этого рода необходимости и выше законов, действующих на земле, и имеют смысл другой, особенный. Таким образом, как здесь сказал: «дух», вместо того, чтобы сказать: «духовные» (глаголы), так и, сказав: «плоть», разумел не «плотские» (предметы), но плотское слушание, намекая вместе и на иудеев, которые всегда желали плотского, между тем как надлежало желать духовного, потому что кто предметы духовные станет понимать чувственно, тот не приобретет никакой прибыли. Что же, разве Его плоть не есть плоть? Без сомнения, – плоть. Как же Он сказал: «плоть не пользует нимало»? Это Он сказал не о Своей плоти, – отнюдь нет, – но о тех, которые Его слова понимают чувственно. Что же значит – понимать чувственно? Смотреть на предметы просто и не представлять ничего больше, – вот что значит понимать чувственно. Но не так должно судить о видимом, а надобно внутренними очами прозирать во все его тайны. Вот это значит понимать духовно. Ведь, кто не ест Его плоти и не пьет Его крови, не имеет жизни в себе; как же плоть ничего не пользует, когда без нее невозможно жить? Не видишь ли, что слова: «плоть не пользует нимало» сказаны не о плоти Его но плотском слушании? «Но есть из вас некоторые неверующие» (Ін. 6:64). Опять, по Своему обычаю, придает важность Своим словам, предрекая будущее и показывая, что Он говорил все это не потому, чтобы искал славы у них, а потому, что заботился о их благе. Сказав: «некоторые», Он чрез то исключил учеников, – потому что вначале Он говорил: «и видели Меня, и не веруете» (Ін. 6:36), а теперь: «есть из вас некоторые неверующие. Ибо… от начала знал, кто суть неверующие и кто предаст Его. И сказал: для того-то и говорил Я вам, что никто не может придти ко Мне, если то не дано будет ему от Отца Моего» (Ін. 6:64-65). Здесь евангелист указывает нам на добровольное, принятое Христом, домостроительство (спасения) и на Его незлобие. И слово: «от начала» здесь поставлено не без цели, но чтобы ты познал Его предведение и то, что Он еще прежде этих слов, и не после того, как иудеи возроптали и соблазнились, а еще прежде, знал предателя, – что было доказательством Его божества. Затем присовокупил: «если то не дано будет ему» свыше «от Отца Моего», убеждая их считать Бога Отцом Его, а не Иосифа, и показывая, что уверовать в Него дело немаловажное. Он как бы так говорил: не тревожат, не смущают, не удивляют Меня неверующие. Я зная это гораздо прежде, чем случилось. Знаю, кому дал Отец (уверовать в Меня).

3. Но тогда ты слышишь: «дано», не думай, чтобы было раздаяние просто по жребию, а веруй, что получает тот, кто оказывается достойным принять. «С этого времени многие из учеников Его отошли от Него и уже не ходили с Ним»(Ін. 6:66). Не без причины евангелист не сказал: отошли, но: «идоша вспять»³³. Этим Он показал, что они, отделившись (от Христа), прервали преуспеяние в добродетели и потеряли ту веру, которую прежде имели. Но с двенадцатью (учениками) этого не случилось. Поэтому Он и говорит им: «не хотите ли и вы отойти?»(Ін. 6:67) – чем опять показывает, что не нуждается в их служении и послушании, и не за тем водит их с Собою. Иначе – стал ли бы Он спрашивать их так? Почему же Он не похвалил их? Почему не превознес? Частью для того, чтобы соблюсти приличное Учителю достоинство, а частью для того, чтобы показать, что Он этим способом скорее мог привлечь их к Себе. Если бы Он похвалил, то они могли бы подумать, что оказывают Ему услугу, и поддаться какой-нибудь немощи человеческой. Когда же показал, что не нуждается в их следовании за Ним, то этим более удержал их при Себе. И смотри, с какою мудростью Он говорит. Не сказал: отойдите, потому что это значило бы отгонять, но говорит вопросительно: «не хотите ли и вы отойти»? – чем и показывает, что Он устраняет всякое насилие и принуждение и хочет, чтобы они оставались при Нем не из-за какого-либо стыда, но по чувству благодарности. А тем, что не укорил их явно, но коснулся незаметно, Он показал, как должно любомудрствовать в подобных случаях. Но с нами бывает напротив, и это понятно, потому что мы все делаем ради своей славы. Поэтому и думаем, что наше благосостояние уменьшается, когда уходят служащие нам. Но Христос не стал ни льстить, ни отгонять, а только спросил. И это не потому, чтобы Он презирал учеников, но потому, что не хотел удерживать их при Себе силою и принуждением, – ведь оставаться по этой причине все равно, что и отойти. Что же Петр? «К кому нам идти? Ты имеешь глаголы вечной жизни: и мы уверовали и познали, что Ты Христос, Сын Бога живаго» (Ін. 6:68-69).

Видишь ли, не слова Христовы были причиною соблазна, а невнимание, безпечность и неблагодарность слушателей? Если бы Он и не сказал (тех слов), они и тогда соблазнились бы и не успокоились бы, потому что непрестанно думали о пище телесной и были пригвождены к земле. Ведь вместе же с ними слушали и эти (апостолы); однако же высказали совсем не то, что они, говоря: «к кому нам идти?». Этот ответ обнаруживает великую любовь. Он показывает, что для них Учитель дороже всего – и отцов, и матерей, и имений, и что, оставив Его, Они не могли бы уже найти, куда прибегнуть. Но чтобы не показалось, будто слова: «к кому нам идти» Петр сказал потому, что не было никого, кто бы принял их, он тотчас присовокупил: «Ты имеешь глаголы вечной жизни». Другие внимали (словам Христовым) чувственно и с умствованиями человеческими; а они (апостолы) духовно, предоставляя все вере. Потому и Христос говорил: «слова, которые говорю Я вам, суть дух», т.е.: не предполагай, что учение, содержащееся в Моих словах, подлежит обыкновенному порядку вещей и тем законам, по которым все совершается. Предметы духовные не таковы: они не могут быть подчинены законам земным. На это и Павел указывает, говоря: «не говори в сердце твоем: кто взойдет на небо? то есть Христа свести. Или кто сойдет в бездну? то есть Христа из мертвых возвести» (Рим. 10:6-7). Вот они уже приняли учение о воскресении и о будущем воздаянии. Смотри же, какое братолюбие и какую любовь высказывает Петр, отвечая за весь лик (апостолов). Не говорит: я познал, но: «познали». Особенно же обрати внимание на то, как приноравливается к самым словам Учителя, говоря не то, что говорили иудеи. Те говорили: «это сын Иосифов», а Петр: «Ты Христос, Сын Бога живаго», и еще: «Ты имеешь глаголы вечной жизни»; (и он говорил так), вероятно, потому, что часто слышал слова Христовы: «верующий в Меня имеет жизнь вечную». Припомнив, таким образом, самые слова, он показал тем, что содержит (в памяти) все высказанное. Что же Христос? Не похвалил и не превознес Петра, хотя это и сделал при другом случае; но что говорит: «Не двенадцать ли вас избрал Я? но один из вас диавол» (Ін. 6:70)? Так как Петр сказал: «и мы уверовали», то Христос исключает из этого лика Иуду. В другом месте Петр не сказал ничего об учениках, но на вопрос Христа: «а вы за кого почитаете Меня?» – отвечал: «Ты – Христос, Сын Бога Живаго» (Мф. 16:15-16). Но так как здесь сказал: «и мы уверовали», то Христос, по справедливости, не оставляет Иуду в лике учеников. А это Он сделал с намерением заранее отвратить вероломство предателя; и хотя знал, что это будет безполезно, тем не менее исполнял Свое дело.

4. И смотри, с какою мудростью (поступил Христос)! Он и не открыл вполне предателя и не оставил его совсем неизвестным, чтобы он, с одной стороны, не сделался более безстыдным и упорным, а с другой, думая, что остается неизвестным, не отважился безстрашно на злодеяние. С этою-то целью, продолжая Свою беседу, изобличает его яснее. В самом деле, сначала Он включил и его в число прочих, сказав: «есть из вас некоторые неверующие». А что здесь Он разумел и предателя, это показал евангелист словами: «ибо от начала знал, кто суть неверующие и кто предаст Его». Но так как Иуда остался при Нем, то Он изобличает его сильнее, говоря: «один из вас диавол», и, таким образом, наводит страх на всех вообще, желая прикрыть его. При этом справедливо может возникнуть недоумение: отчего теперь ученики не говорят ничего, а впоследствии приходят в страх и в недоумении смотрят друг на друга и спрашивают: «не я ли, Господи?»(Мф. 26:22). и Петр подает знак Иоанну, чтобы он узнал о предателе и спросил у Учителя, кто это (Ін. 13:24). Итак, какая тому причина? Петр тогда еще не слышал: «отойди от Меня, сатана»(Мк. 8:33), а потому и не имел никакого опасения. Когда же подвергся упреку, и несмотря на то, что говорил от великого расположения, не только не заслужил одобрения, но и услышал название сатаны, то при словах: «один из вас предаст Меня» (Ін. 13:21) справедливо уже убоялся.

С другой стороны, и Христос теперь не говорит: «один из вас предаст Меня», а: «один из вас диавол». Потому они даже не поняли этих слов, а думали, что Он только укоряет за лукавство. Но для чего Он сказал: «не двенадцать ли вас избрал Я? но один из вас диавол»? Чтобы показать, что Его учение чуждо лести. Так как в то время, когда все оставили Его, они одни остались при Нем и чрез Петра исповедали Его Христом, то, чтобы не подумали, что Он станет за это льстить им, Он удаляет их от такой мысли. Он как бы так говорит: ничто не может отклонить Меня от обличения людей злых; не думайте, что Я стану льстить вам за то, что вы остались при Мне, или что Я не буду обличать порочных, потому что вы последовали за Мной. К этому не склонит Меня и то, что гораздо сильнее могло бы склонить учителя. Кто сам собою остается при учителе, тот представляет тем свидетельство своей любви к нему; а избранный учителем почитается от людей несмысленных за безумного и отвергается ими. Но и это не удержит Меня от обличений. Между тем в этом и теперь язычники обвиняют Христа, но напрасно и неразумно: Бог никогда не делает людей добрыми чрез насилие и принуждение, и Его избрание призываемых не насильственное, но совершается чрез увещание. А чтобы тебе увериться, что призывая Он не насилует, смотри, сколько погибло людей званных. Отсюда видно, что в нашей воле – и спасение, и погибель.

5. Слыша это, научимся же всегда трезвиться и бодрствовать. Иуда был причтен к тому святому лику, сподобился столь великого дара, совершал чудеса (потому что и он вместе с прочими был послан воскрешать мертвых и очищать прокаженных), и несмотря на это, как скоро был порабощен тяжким недугом – страстью сребролюбия, предал и своего Владыку. И ничто не принесло пользы: ни благодеяния, ни дарования, ни пребывание со Христом, ни служение, ни омовение ног, ни общение в трапезе, ни хранение ковчежца; но это все обратилось даже в повод к его наказанию. Будем же бояться, чтобы и нам чрез сребролюбие не сделаться подражателями Иуде. Ты не предаешь Христа; но, когда презираешь нищего, истаивающего от голода или гибнущего от холода, навлекаешь на себя тоже осуждение. Также, когда мы недостойно приобщаемся тайн, мы погибаем наравне с христоубийцами. Когда похищаем, когда угнетаем бедных, то навлекаем на себя величайшее наказание, – и весьма справедливо. В самом деле, доколе будет так владеть нами любовь к настоящим вещам – излишним и бесполезным? А богатство и принадлежит к вещам излишним, от которых нет никакой пользы. Доколе нам не взирать на небеса, не трезвиться, не знать сытости в наслаждении этими земными и преходящими благами? Ужели мы не знаем из опыта их ничтожества? Представим себе бывших до нас богачей. Не сон ли все их блага? Не тень ли и цвет, не поток ли протекающий? Не повесть ли и басня? Вот такой-то был богат: где же теперь его богатство? Сгибло и истлело. А грехи, совершенные из-за него, и наказание за грехи – остаются. Но если бы даже и наказания не было и царства не предстояло, – и тогда следовало бы уважать (в бедном) одноплеменность и однородность с нами, и постыдиться того, что он подобострастен нам. Между тем мы кормим псов (многие же кормят и диких ослов, и медведей, и других разного рода зверей), а презираем человека, истаивающего от голода; таким образом, для нас чужое дороже родного и свое хуже того, что не наше и не родственно нам.

Но не приятно ли, скажешь, строить великолепные дома, иметь множество рабов и, покоясь на ложе, смотреть на золотой свод? Да это излишне и бесполезно. Есть другие здания, гораздо великолепнее и лучше этих. Ими нужно увеселять свои взоры, – и никто тому не воспрепятствует. Хочешь ли видеть прекраснейший свод? Когда настанет вечер, смотри на небо, усеянное звездами. Но это, скажешь, не мой свод? Напротив, этот даже более твой, чем тот. Он для тебя и создан и принадлежит тебе наравне с твоими братьями. А тот не твой, но твоих наследников, после твоей смерти. Притом, этот (свод небесный) может принести величайшую пользу, потому что своею красотою возводит к Создателю; а тот причинит тебе величайший вред, сделавшись в день суда твоим грозным обвинителем, потому что он был облечен золотом, когда Христос не имел и необходимой одежды. Не будем же впадать в столь великое безумие; не станем гоняться за тем, что мимолетно, и убегать спасения, но станем держаться надежды на блага будущие, – старики, как верно знающие, что им не долго остается жить, – юноши, как вполне убежденные, что (и для них) немного остается времени, потому что день Господень придет, как тать. Ночью. Итак, зная это, жены пусть умоляют мужей, мужья пусть убеждают жен, – будем учить юношей и дев, и все будем наставлять друг друга – презирать настоящие блага и искать будущих, чтобы и сподобиться их, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

* * *

³²В оригинале стоит греческое слово «склирос», т.е. получается «жесткие, жестокие» слова. – и.Н.

³³Это более точный славянский перевод, который в синод. представлен словом «отошли» – и.Н.

 

Беседа 48

Ін. 7:1-2. После сего Иисус ходил по Галилее… Приближался праздник Иудейский – поставление кущей.

1.Ревнивость иудеев и неверие родственников Иисуса Христа. – 2. Иаков, брат Господень, первый епископ иерусалимский. – 3. Нужно подражать кротости и благости Иисуса Христа. – Нужно терпеливо сносить насмешки, неправды и оскорбления. – Гнев и его последствия. – Средства против него.

1. Нет ничего хуже зависти и злобы. Чрез них смерть вошла в мир. Когда диавол увидел человека в чести, то не вынес его благоденствия и сделал все, чтобы погубить его. Да и везде от этого корня можно видеть такой плод. Так и Авель убит: так и Давид едва не погиб; так и многие другие праведники. Также сделались христоубийцами и иудеи, на что и указал евангелист словами: «После сего Иисус ходил по Галилее», потому что не имел власти «по Иудее… ходить, потому что Иудеи искали убить Его». Что ты говоришь, блаженный Иоанн? Не имел власти Тот, кто мог делать все, что хотел? Кто сказал: «кого ищете»(Ін. 18:4), и тем отбросил их назад, кто мог присутствовать и не быть видимым, – Тот не имел власти? Как же Он после явился между ними и среди храма, во время праздника, при народном собрании, и в присутствии убийц беседовал с ними о том, что наиболее их раздражало? Этому и они удивлялись, говоря: «не Тот ли это, Которого ищут убить? Вот, Он говорит явно, и ничего не говорят Ему»(Ін. 7:25-26). Что же это за загадочные слова? Нет, евангелист сказал это не с тем, чтобы мы сочли его слова загадочными, но чтобы показать, что Христос обнаруживал и свойства божества и свойства человечества. Таким образом, когда он говорит, что Христос не имел власти, то выражается о Нем, как о человеке, так как Он многое делал и по-человечески; а когда говорит, что Он стоял среди их, и они не удержали Его, то, очевидно, указывает на силу Его божества. Он и убегал, как человек и являлся, как Бог, будучи истинно тем и другим. Что злоумышленники не могли удержать Его, когда Он был среди них, это показывало Его неодолимость и непобедимость; а что Он уклонялся, этим подтверждал Он Свое воплощение и удостоверял в нем, чтобы ничего не могли сказать ни Павел Самосатский, ни Маркион, ни зараженные их недугом. Итак, этим Он заграждает уста всем. «После сего был праздник Иудейский – поставление кущей». Выражение: «после сего» означает не другое что, как то, что (евангелист) для краткости опустил много времени, протекшего между двумя событиями. И это видно из того, что, когда Христос сидел на горе, тогда был праздник Пасхи (Ін. 6:3-4), а теперь (евангелист) упоминает о празднике Кущей.

Таким образом, из событий в течение пяти месяцев он ни о чем другом нам не рассказал и ничего иного не передал, кроме чуда над хлебами и беседы к народу, евшему хлебы. Между тем Христос постоянно совершал чудеса и беседовал не только днем и вечером, но часто и ночью. Так, например, ученикам, по сказанию всех евангелистов, Он предстал ночью. Отчего же они опустили те события? Оттого, что невозможно было всего пересказать. К тому же они старались особенно говорить о том, из-за чего могло возникнуть со стороны иудеев какое-либо порицание или противоречие. Событий, подобных тем (которые опущены), было много, и потому евангелисты, написав много раз, что Христос и больных исцелял, и мертвых воскрешал, и возбуждал удивление, иногда об этом и не говорят. Но когда им предстояло говорить о чем-либо необычайном, или рассказывать что-нибудь такое, что могло бы, по-видимому, служить для Него порицанием, об это они повествуют. Так, вот и теперь евангелист замечает, что братья Его не веровали в Него, хотя в этом обстоятельстве заключается не мало поносного для Него. Подлинно достойно удивления правдолюбие евангелистов, как они не стыдятся говорить о том, что, по-видимому, служит к поношению Учителя, и даже стараются больше повествовать об этом, чем о чем-либо другом. Потому-то теперь и Иоанн, пройдя молчанием многие – и знамения, и чудеса, и беседы Христовы, тотчас приступил к следующему. «Тогда, – говорит, – братья Его сказали Ему: выйди отсюда и пойди в Иудею, чтобы и ученики Твои видели дела, которые Ты делаешь» (Ін. 7:3). «Ибо никто не делает чего-либо втайне, и ищет сам быть известным. …Яви Себя миру. Ибо и братья Его не веровали в Него» (Ін. 7:4-5). Какое же, скажешь, здесь неверие, когда они просят Его творить чудеса? Даже и очень большое. Неверие выражается и в их словах, и в их смелости, и в их неуместном дерзновении. Они думали, что им, как родственникам, можно свободно говорить с Ним. Их просьбы, по-видимому, дружеские, но в словах много обидного: ими они упрекают Его и в малодушии и в славолюбии. Сказав: «никто не делает чего-либо втайне», они тем обвиняют Его в малодушии и вместе выражают подозрение к Его делам, а присовокупив: «ищет быть известным», упрекают в славолюбии.

2. Но ты обрати внимание на силу Христову. Из числа говоривших это один был впоследствии первым иерусалимским епископом, именно блаженный Иаков, о котором и Павел говорит: «другого же из Апостолов я не видел никого, кроме Иакова, брата Господня»(Гал. 1:19). Говорят также, что и Иуда сделался достойным удивления. Хотя они и присутствовали в Кане, когда вода была претворена в вино, однако же от того не приобрели еще никакой пользы. Отчего же у них такое неверие? От худого расположения души и зависти: сродникам знаменитым как-то обыкновенно завидуют сродники не столько знаменитые. Кого же они здесь называют учениками? Народ, следовавший за Христом, а не двенадцать (апостолов). Что же Христос? Смотри, как кратко Он отвечал. Не сказал: вы кто таковы, что даете Мне такие советы и учите Меня? А что? «Мое время еще не настало»(Ін. 7:6). Мне кажется, здесь Он намекает и на нечто другое. Быть может, они из зависти замышляли даже предать Его иудеям, а потому, обнаруживая это, Он и говорит: «Мое время еще не настало», т.е. время креста и смерти. Зачем же прежде времени вы торопитесь убить Меня? «А для вас всегда время». Как бы так говорил: хотя бы вы постоянно обращались с иудеями, они не умертвят вас, потому что вы ревнуете о том же, о чем и они; а Меня они готовы немедленно убить. Таким образом, для вас всегда есть и время – не подвергаясь опасности, обращаться с ними; а для Меня время будет тогда, когда настанет время креста, когда Мне нужно будет умереть. А что Он действительно это разумеет, видно из следующих затем слов: «вас мир не может ненавидеть» (Ін. 7:7). Как он может ненавидеть тех, кто одного с ним желает и одного домогается? «А Меня ненавидит, потому что Я свидетельствую о нем, что дела его злы», т.е. Меня ненавидит за то, что Я укоряю и обличаю.

Научимся отсюда удерживаться от гнева и не сердиться, когда нам что-либо советуют и люди незначительные. Если Христос с кротостью перенес совет людей неверовавших, которые советовали то, чего не следовало советовать, и советовали не от доброго расположения, то какое мы получим прощение, мы – земля и пепел, если будем негодовать на советников, когда они хотя немного ниже нас, считая их советы недостойными нас? Вот смотри, с какою кротостью Христос отстраняет от Себя их обвинение. На их слова: «яви Себя миру», Он говорит: «вас мир не может ненавидеть, а Меня ненавидит», и этим уничтожает их обвинение. Не только, говорит, Я не ищу славы у людей, но и непрестанно обличаю их, хотя и знаю, что это рождает ненависть ко Мне и готовит мне смерть. Когда же, скажешь, Он обличил? Но когда же и переставал обличать? Не говорил ли Он: «не думайте, что Я буду обвинять вас пред Отцем: есть на вас обвинитель Моисей» (Ін. 5:45); еще: «знаю вас: вы не имеете в себе любви к Богу» (Ін. 5:42); и еще: «как вы можете веровать, когда от человек принимаете славу, а славы, которая от Единого Бога, не ищете?» (Ін. 5:44). Видишь ли, как всем этим Он показал, что ненависть к Нему происходила от Его открытых обличений, а не от нарушения субботы? А для чего Он посылает их на праздник, говоря: «вы пойдите на праздник; а Я еще не пойду» (Ін. 7:8)? Чтобы показать, что Он не нуждается в них и не хочет, чтобы они льстили Ему, и что Он дозволяет им соблюдать иудейские обряды. Но как же, скажешь, Он пошел на праздник, когда прежде сказал: «не пойду»? Он не просто сказал: «не пойду», но прибавил: теперь, т.е. вместе с вами: «потому что Мое время еще не исполнилось». Но ведь Он имел быть распят в следующую Пасху, – почему же бы и Ему не идти? Если же не пошел потому, что еще не настало Его время, то следовало бы и совсем не ходить. Но Он пошел не для того, чтобы пострадать, а чтобы преподать им учение. Зачем же тайно? Мог Он, конечно, пойти и явно и быть среди иудеев и удержать их неистовое нападение, что нередко и делал; но Он не хотел так действовать всегда. Если бы Он пришел явно и опять поразил их слепотою, то этим яснее выказал бы Свое божество, и еще более открыл бы его, чего пока не следовало делать. Но так как они (Его братья) думали, что Он остался по малодушию, то (Своим появлением на праздник) Он, напротив, показывает то, что Он, наперед зная время в которое пострадает, с наступлением этого времени, вполне охотно пойдет во Иерусалим. Мне, впрочем, кажется, что в словах: «вы пойдите» Он высказывает и такую мысль: не думайте, что Я принуждаю вас против воли оставаться со Мной; а в следующих затем: «Мое время еще не исполнилось» показывает, что Ему надлежало еще совершать и чудеса и говорить беседы, чтобы и больше уверовало народа и тверже стали ученики, видя дерзновение Учителя и все, что Он претерпел.

3. Научимся же из сказанного уступчивости и кротости Спасителя: «научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем»(Мф. 11:29), – и отвергнем всякую гневливость. Восстанет ли кто против нас, – мы будем смиренны. Станет ли кто поступать с нами нагло, – мы будем услужливы. Будет ли кто язвить и терзать нас насмешками и ругательствами, – не будем отвечать тем же, чтобы мщением за себя не погубить себя. Гнев есть зверь, зверь жестокий и лютый. Чтобы укротить его, будем припевать себе стихи из божественного Писания и говорить: «прах ты»и «пепел» (Бут. 3:19,18:27), и: «что гордится земля и пепел» (Сир. 10:9), также: «движение гнева есть падение для человека» (Сир. 1:22), и еще: «муж гневливый не благовиден» (Притч. 11:25). Подлинно нет ничего хуже, ничего безобразнее гневного лица; если же – лица, то тем более – души. Как тогда когда разрывают грязь, обыкновенно бывает зловоние, так и тогда, когда душа возмущается гневом, появляется великое безобразие. Но не могу, скажешь, вынести поношения от врагов. Отчего же, – скажи? Если враг сказал правду, то, еще прежде его, тебе самому следовало бы укорить себя, и ты должен благодарить его за обличение; если же ложь, не обращай на то внимания. Он назвал тебя нищим, – посмейся этому. Назвал низким или бессмысленным, – пожалей о нем, потому что, кто скажет «брату своему: «безумный», подлежит геенне огненной» (Мф. 5:22).

Итак, когда кто станет поносить тебя, помысли о том наказании, которому он подлежит, – и не только не будешь гневаться, но и прольешь слезы. Никто не сердится на одержимых лихорадкой или горячкой, но все жалеют о подобных людях и плачут. А такова и душа разгневанная. Если же хочешь и отомстить, смолчи, – и тем нанесешь врагу смертельный удар. Если же будешь отвечать на укоризну укоризною, то зажжешь огонь. Но присутствующие, скажешь, будут обвинять в малодушии, если стану молчать. Не в малодушии будут обвинять, а подивятся любомудрию. Если же ты, подвергшись поношению, станешь огорчаться, то чрез это будешь поносить сам себя, потому что заставишь думать, что сказанное о тебе справедливо. Отчего, скажи мне, богач смеется, когда слышит, что его называют нищим? Не оттого ли, что не сознает за собою нищеты? Так и мы, если на бранные слова будем отвечать более смехом, чрез то представим величайшее доказательство, что мы не сознаем за собою того, в чем укоряют нас. Притом же, доколе нам бояться суждений людских? Доколе презирать общего всем Владыку и прилепляться к плоти? «Если между вами зависть, споры и разногласия, то не плотские ли вы?» (1Кор. 3:3). Будем же духовными и обуздаем этого страшного зверя. Между гневом и бешенством, нет никакого различия; гнев есть тоже беснование, только временное, или даже и хуже беснования. Бесноватый может еще получить прощение; а гневающийся подвергнется тысяче мучений, как добровольно стремящийся в бездну погибели. Да и прежде будущей геенны, он уже здесь терпит наказание, так как во всю ночь и во весь день носит в помыслах души своей непрестанное смятение и незатихающую бурю. Итак, чтобы избавиться и наказания в жизни настоящей и мучения в будущей, отринем эту страсть и будем выказывать всякую кротость и уступчивость. Чрез это мы обретем покой нашим душам и здесь и в царствии небесном, которого и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу, со Святым Духом, слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 49

Ін. 7:9-10. Сие сказав им, остался в Галилее. Но когда пришли братья Его, тогда и Он пришел на праздник не явно, а как бы тайно.

1.Иисус Христос поступал иногда по человечески, чтобы дать нам наглядный пример. – 2. Объявление Им о своем равенстве Богу-Отцу и ярость иудеев. – 3. Обвинение Его в нарушении субботы. – Значение добродетели в этой и будущей жизни.

1. Когда Христос совершал что-либо, как человек, то совершал не для уверения только в Своем воплощении, но и для научения нас добродетели. Если бы Он всегда поступал, как Бог, то откуда могли бы мы узнать, что нам должно делать в затруднительных обстоятельствах? Если бы, например, и в настоящем случае, когда иудеи дышали убийством, Он вдруг предстал среди них и удержал их порыв, и если бы так поступал всегда, то мы, не имея возможности сделать тоже, между тем находясь в подобных обстоятельствах, откуда могли бы узнать, как нам должно поступить? Следует ли тотчас же умереть, или нужно что-нибудь предпринять, чтобы придать делу благоприятный оборот? Итак, поскольку мы, не имея равных (с Ним) сил, не знали бы, что нам делать в трудных обстоятельствах, то Он Своим примером научает нас и этому. «Сие, – сказано, – сказав имИисус остался в Галилее. Но когда пришли братья Его, тогда и Он пришел не явно, а как бы тайно». Слова: «пришли братья Его»показывают, что Он не хотел идти с ними. Поэтому и остался там, где был, и не явил Себя, хотя братья некоторым образом и побуждали Его к тому. Но отчего Он, беседовавший всегда явно, теперь идет на праздник как бы тайно? (Евангелист) не сказал: тайно, но: «как бы тайно», – оттого, что надлежало через это научить нас устраивать наши дела. А кроме того, не все равно было для Него – явиться ли среди иудеев в то время, когда они кипели и пламенели от гнева, или после, при окончании праздника.

«Иудеи же искали Его на празднике и говорили: где Он?» (Ін. 7:11). Прекрасные поистине дела у них в праздничные дни! Порываются к убийству и совещаются на празднике схватить Его. Так говорят они и в другом месте: «как вы думаете? не придет ли Он на праздник?» (Ін. 11:56) и здесь: «где Он?» От чрезмерной ненависти и вражды не хотели назвать Его по имени. Великое уважение к празднику, великое благоговение! Хотели уловить Его в самый праздник. «И много толков было о Нем в народе» (Ін. 7:12). Мне кажется, что их раздражало самое место совершения чуда, и что они в одно и то же время и свирепели и боялись, но не столько негодовали из-за прежнего чуда, сколько опасались, чтобы Он не совершил чего-либо подобного. Но вышло совсем иначе: они сами, против воли, сделали Его известным. «Одни говорили, что Он добр; а другие говорили: нет, но обольщает народ» (Ін. 7:12). Первое, я думаю, – мнение народа, а последнее – князей и священников, потому что клеветать было свойственно их зависти и злобе. «Обольщает, – говорят, – народ». Но каким образом, скажи мне? Разве Он совершает чудеса призрачные, а не действительные? Но опыт свидетельствует противное. «Никто не говорил о Нем явно, боясь Иудеев» (Ін. 7:13). Видишь ли, начальники – люди развращенные, а подначальные хотя и здраво судят, но лишены надлежащего мужества, которого преимущественно недостает у народа? «Но в половине уже праздника вошел Иисус в храм и учил» (Ін. 7:14). Чрез промедление Он сделал их внимательнее. Те, которые искали Его в первые дни праздника и говорили: «где Он?», теперь, увидев Его неожиданно перед собою, смотри, как поспешили к Нему и старались внимать Его словам, – и те, которые называли Его добрым, и те, которые не считали таким, – одни, чтобы получить пользу и подивиться, другие, чтобы схватить Его и задержать. Говорили же они: «обольщает народ», вследствие Его учения о догматах, так как не понимали того, что Он говорил; а – «Он добр», вследствие Его чудес.

Итак, Он предстал пред ними, после того как утишил их ярость, чтобы они внимательно могли выслушать Его слова, когда гнев не заграждал уже их слуха. Чему Он учил, евангелист того не сказал; говорит только, что Он учил дивно, что пленил их и произвел в них перемену: такова была сила Его слов! Те, которые говорили: «обольщает народ», теперь, переменившись в своих мыслях, дивились Ему и потому говорили: «как Он знает Писания, не учившись?» (Ін. 7:15). Видишь ли, как евангелист показывает, что и здесь их удивление было полно злобы? Не сказал, что они дивились учению, или что принимали слова Его; но просто: «дивились», т.е. приходили в изумление и в недоумении говорили: «откуда у Него это?» (Мк. 6:2). Между тем это недоумение должно было привести к сознанию, что в Нем не было ничего человеческого. Но так как этого они не хотели исповедать, но ограничивались только удивлением, то послушай, что говорит сам Христос: «Мое учение – не Мое» (Ін. 7:16). Опять отвечает на их тайную мысль, обращая их к Отцу и желая тем заградить им уста. «Кто хочет творить волю Его, тот узнает о сем учении, от Бога ли оно, или Я Сам от Себя говорю» (Ін. 7:17). Эти слова значат вот что: отриньте от себя злобу, гнев, зависть и ненависть, которую напрасно питаете против Меня, и ничто не помешает вам познать, что Мои слова – поистине слова Божии. Теперь эти страсти омрачают вас и искажают в вас правильное и светлое суждение. А если исторгнете их из себя, то уже не будете подвергаться этому. Но Христос так не сказал, потому что этим слишком уязвил бы их; а все это прикровенно выразил в словах: кто творит волю Его, «тот узнает о сем учении, от Бога ли оно, или Я Сам от Себя говорю», т.е., или Я возвещаю что-либо чуждое, и новое, и противное, потому что выражение: «от Себя» всегда употребляется в следующем значении: Я не говорю ничего неугодного Богу, но чего хочет Отец, того – и Я. Если «кто волю Его творит, тот узнает о сем учении». Что значит: если кто волю Его творит? Значит: если кто любит жизнь добродетельную и хочет быть внимательным к пророчествам, чтобы видеть, сообразно ли с ними Я говорю, или нет, тот уразумеет силу Моих слов.

2. Как же (Его учение есть) Его и не Его? Он не сказал: это учение не Мое, но сказав прежде: «Мое», и таким образом усвоив его Себе, потом уже присовокупил: «не Мое». Как же одно и тоже может быть и Его и не Его? Его, потому что Он говорил не как наученный; не Его, потому что оно было учение Отца. А как же Он говорит: все Отчее – Мое, и все Мое – Отчее (Ін. 17:10)? Если оно потому не Твое, что оно Отчее, то те слова (все Отчее – Мое) будут ложны, так как поэтому самому оно должно быть Твое. Но слова: «не Мое»весьма ясно показывают, что Его учение и учение Отца – одно и тоже. Он как бы так говорил: (Мое учение) ничуть не отлично (от учения Отца), как учение другого (лица). Хотя во Мне ипостась и другая, но Я и говорю и делаю так, что нельзя подумать, будто Я говорю и делаю что-либо отличное от Отца: Я говорю и делаю тоже самое, что – и Отец. Потом присовокупляет и другое неопровержимое умозаключение, выставляя на вид нечто человеческое и научая примером из обыкновенной жизни. Что же это такое? «Говорящий сам от себя ищет славы себе»(Ін. 7:18), т.е., кто хочет ввести свое какое-либо учение, – хочет не для чего другого, как для того, чтобы чрез то приобрести себе славу. Если же Я не хочу снискивать Себе славу, то для чего Мне желать вводить Свое какое-либо учение? «Говорящий сам от себя», т.е. высказывающий нечто свое и отличное, говорящий для того, чтобы приобрести себе славу. Если же Я ищу славы Пославшего Меня, то для чего Я стал бы учить другому? Видишь ли, что была некоторая причина, почему Он и там говорил, что не делает ничего сам от Себя (Ін. 5:30)? Какая же это причина? Та, чтобы уверить, что Он не ищет славы у людей. По этой же причине, говоря о Себе смиренно, Он произносит: Я ищу славы Отца, и таким образом везде хочет убедить их, что Он не желает славы (человеческой). А почему Он выражается смиренно, на это много есть причин, как-то: чтобы не подать о Себе мысли, что Он не рожден или богопротивен, чтобы уверить, что Он облечен плотью, чтобы снизойти к немощи слушателей, чтобы научить людей быть скромными и не говорить о самих себе ничего великого. Когда же Он выражается о Себе возвышенно, то на это можно найти только одну причину – величие Его естества. Но если (иудеи) соблазнились и тем, что Он сказал: «прежде нежели был Авраам, Я есмь» (Ін. 8:58), то чего не случилось бы с ними, если бы они постоянно слышали речи возвышенные? «Не дал ли вам Моисей закона? и никто из вас не поступает по закону. За что ищете убить Меня?» (Ін. 7:19). Какую, скажешь, связь, или что общего имеют эти слова с преждесказанными?

Два обвинения возводили на Него иудеи: одно, что разорял субботу, другое, что Бога называл Отцом Своим, делая Себя равным Богу. А что это было не их мнение, а мысль Его самого, и что Он называл Бога Своим Отцом не так, как другие, но в смысле отличном и особенном, это видно из следующего. Многие часто называли Бога своим Отцом, например: «не один ли у всех нас Отец? Не один ли Бог сотворил нас?» (Мал. 2:10). Однако же от этого люди не были равны Богу. Потому-то, слыша эти слова, (иудеи) и не соблазнялись. Притом, как тогда, когда они говорили, что Он не от Бога, Он неоднократно вразумлял их и как оправдывал Себя в нарушении субботы, так и теперь, если бы то было их мнение, а не мысль Его самого, Он исправил бы его и сказал: зачем вы считаете Меня равным Богу, – Я не равен. Но Он ничего такого не сказал, а даже напротив и дальнейшими словами доказал, что Он равен Богу. Слова: «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын» (Ін. 5:21); и: «дабы все чтили Сына, как чтут Отца» (Ін. 5:23); и: «что творит Он, то и Сын творит также» (Ін. 5:19), – все эти слова доказывают Его равенство. И о законе Он также говорит: «не думайте, что Я пришел нарушить закон или пророков» (Мф. 5:17). Так Он обыкновенно исторгает из их ума несправедливые о Нем мнения. Здесь же не только не опровергает мнения о равенстве Его с Отцом, но еще и утверждает его. Поэтому же и в другом месте, когда они сказали: «делаешь Себя Богом» (Ін. 10:33), Он не отверг этого мнения, а напротив подтвердил, сказав: «чтобы вы знали, что Сын Человеческий имеет власть на земле прощать грехи, – тогда говорит расслабленному: встань, возьми постель твою, и иди» (Мф. 9:6). Итак, сначала Он говорил против того их обвинения, что Он делает Себя равным Богу, показывая, что Он не только не богопротивен, но и говорит одно и тоже и учит тому же самому, чему и Бог. А теперь Он уже приступает к обвинению в нарушении субботы, говоря: «не дал ли вам Моисей закона? и никто из вас не поступает по закону»? Он как бы так говорил: закон предписывает: «не убивай», а вы убиваете и еще обвиняете Меня, как преступающего закон! А почему Он сказал: «никто»? Потому, что все искали Его убить. Если же Я, говорит, и нарушил закон, то для спасения человека; а вы преступаете его для злодеяния. Если Мой поступок и был нарушением закона, то он совершен для спасения, и вам, которые преступаете важнейшие заповеди, не следовало судить Меня, потому что ваше преступление есть разрушение всего закона. Вслед затем Христос вступает с ними в состязание; и хотя много беседовал об этом и прежде, но тогда возвышеннее и согласно со Своим достоинством, а теперь смиреннее. Почему же так? Потому, что не хотел часто раздражать их: теперь они и без того пламенели гневом и порывались к убийству. Поэтому Он и старается убедить и успокоить их двумя следующими доводами: во-первых, обличает их дерзкое покушение, говоря: «за что ищете убить Меня», и присовокупляя с кротостью: «Человека, сказавшего вам истину» (Ін. 8:40); а во-вторых, показывает, что они, дыша убийством, недостойны судить другого. Но ты обрати внимание на смирение, с каким спрашивает Христос, и на дерзость, с какою они отвечают. «Не бес ли в Тебе? кто ищет убить Тебя?» (Ін. 7:20). Это – слова гнева и ярости, вылившиеся из их души, потерявшей всякий стыд и крайне смущенной от неожиданного обличения в том, о чем они думали. Как разбойники, распевающие во время своих замыслов, когда хотят застать врасплох того, против кого злоумышляют, делают это молчаливо, так – и иудеи. Но Христос не обличает их за это, чтобы не сделать их еще более безстыдными, и опять начинает оправдываться в нарушении субботы, заимствуя Свои доводы против них от закона.

3. И смотри, как премудро! Нисколько не удивительно, говорит, что вы не слушаете Меня. Вы не слушаете и закона, которому, как вам кажется, вы повинуетесь и который считаете данным от Моисея. Поэтому ничего нет странного, если вы не внимаете Моим словам. Так как они говорили: «с Моисеем говорил Бог; Сего же не знаем, откуда Он»(Ін. 9:29), то Он показывает, что они оскорбляли и Моисея. Он дал закон, а между тем они не слушали закона. «Одно дело сделал Я, и все вы дивитесь»(Ін. 7:21). Смотри: когда Ему нужно оправдываться и опровергать возводимое на Него обвинение, Он не упоминает об Отце, но выставляет Свое лицо. «Одно дело сделал Я». Этим хочет показать, что не совершить того дела значило бы нарушить закон, что есть многое, что выше закона, и что Моисей допустил заповедь вопреки закону и в то же время высшую, чем закон. Обрезание выше субботы, хотя оно не установлено законом, а перешло от отцов. А Я совершил дело, которое выше и превосходнее даже обрезания. Далее не упоминает о заповеди закона, т.е. о том, что священники нарушают субботу, как сказал об этом выше, но (говорит) с большею силой. Выражение же: «дивитесь» значит: смущаетесь, тревожитесь. Если закону надлежало быть совершенно неизменным, то обрезание не было бы выше его. Он не сказал также: Я совершил дело важнее, чем обрезание; но обличает их сильнее, говоря: «если… принимает человек обрезание» (Ін. 7:23). Видишь ли, что закон тогда преимущественно и остается в своей целости, когда Христос нарушил его? Видишь ли, что нарушение субботы есть соблюдение закона, так что если бы не была нарушена суббота, то чрез это по необходимости был бы нарушен закон? Значит и Я не нарушил закон. И не сказал: вы гневаетесь на Меня за то, что Я совершил дело большее, чем обрезание; но, высказав только Свое дело, предоставил им на суд, не важнее ли обрезания всецелое здравие. У вас, говорит, нарушается закон для того, чтобы человек получил знак, нимало не способствующий здоровью; и между тем, когда человек избавляется от столь тяжкой болезни, вы досадуете и негодуете.

«Не судите по наружности» (Ін. 7:24). Что значит – «по наружности»? Моисей пользуется у вас большим уважением; но вы произносите суд, основываясь не на достоинстве лица. А на существе дел: это значит судить справедливо. Почему никто не обвинял Моисея? Почему никто не восставал против его повеления нарушать субботу ради заповеди, отвне привнесенной в закон? Между тем Моисей допускает, что та заповедь (об обрезании) выше его собственного закона, – заповедь, которая установлена не законом, а привнесена отвне (что особенно удивительно); а вы, не будучи законодателями, сверх меры защищаете закон и мстите за него. Но Моисей, повелевший нарушать закон ради заповеди незаконной, заслуживает веры более вас. Словами: «всего человека» (Ін. 7:23) Христос показывает, что обрезание приносило только часть здравия. Какое же здравие от обрезания? Всякая душа, сказано, которая не обрежется, погубится (Бут. 17:14). А Я восставил (от одра) не отчасти только больного, а совершенно расслабленного. Итак «не судите по наружности». Будем уверены, что это сказано не жившим только тогда, а и нам, чтобы мы ни для чего не нарушали справедливости, но все для нее делали. Нищ ли кто, или богат, мы не должны обращать внимания на лица, но обязаны исследовать их дела. «Не потворствуй, – сказано, – бедному в тяжбе его» (Вих. 23:3). Что это значит? Значит: не преклоняйся и не смягчайся, если несправедливо будет поступать и нищий. Если же не должно быть пристрастным к нищему, то гораздо более – к богатому. Это говорю я не к судьям только, но и ко всем людям, чтобы они нигде не нарушали справедливости, но везде соблюдали ее свято. «Возлюбил, – сказано, – правду Господь, и возненавидел беззаконие» (Пс. 44:8,10:5).

Не будем же ненавидеть свои души, не будем любить неправду. Прибыли от нее и теперь, без сомнения, мало или вовсе нет, а в будущем – много вреда. А лучше сказать, мы и теперь не можем наслаждаться от нее удовольствием. Когда мы живем в роскоши со злою совестью, то не наказание ли и не мучение ли это? Возлюбим же справедливость не будем никогда преступать этого закона. Какой плод принесет нам настоящая жизнь, если отойдем без добродетели? Что там за нас будет предстательствовать? Дружба ли, родство ли, или чье-либо благоволение? Но что я говорю о чьем-либо благоволении? Хотя бы мы имели отцом Ноя, или Иова, или Даниила, – и это нисколько не поможет нам, если нам будут изменять наши собственные дела. Нам только одно нужно – добродетель души. Она в состоянии будет спасти нас и избавить от вечного огня. Она введет нас в царство небесное, которого и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу, со Святым Духом, слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 50

Ін. 7:25-27. Тут некоторые из Иерусалимлян говорили: не Тот ли это, Которого ищут убить? Вот, Он говорит явно, и ничего не говорят Ему: не удостоверились ли начальники, что Он подлинно Христос? Но мы знаем Его, откуда Он…

1.Споры иудеев касательно Иисуса Христа. – 2. Иисус Христос изобличает их и доказывает, что они намеренно отвергают Его, зная, что Он есть Мессия. – 3. Он предсказывает о своей смерти. – Благотворительность к бедным и наказание тем, кто не совершают ее.

1. В божественном Писании ничего не сказано без цели, так как все изречено Духом Святым. Потому мы должны все тщательно исследовать. Часто и по одному в нем слову можно дойти до целой мысли, как, например, и в предложенном ныне месте. Многие «из Иерусалимлян говорили: не Тот ли это, Которого ищут убить? Вот, Он говорит явно, и ничего не говорят Ему». Зачем прибавлено: «из Иерусалимлян»? Этим евангелист показывает, что те, которые по преимуществу удостоились великих чудес, были жалче всех, – что те, которые видели величайшее знамение Его божества, все предоставляли суду своих развращенных начальников. В самом деле, не великое ли то было знамение, что люди, неистовствовавшие и дышавшие убийством, – люди, следившие за Ним и искавшие Его убить, имея уже Его в руках своих, вдруг успокоились? Кто мог бы это сделать? Кто мог бы так скоро укротить столь великое неистовство? Однако же и после таких знамений, смотри, какое у них безумие и неистовство! «не Тот ли это, Которого ищут убить?»Смотри, как они сами себя осуждают! «Которого ищут убить», говорят, «и ничего не говорят Ему». И не просто ничего не говорят Ему, но даже тогда, как Он говорит с дерзновением. А говоря с дерзновением и со всею свободою, Он еще более должен был раздражить их; но они ничего Ему не делают. «не удостоверились ли, что Он подлинно Христос»? А вам как кажется? Вы какой произносите о Нем суд? Мы, говорят, противоположный. Поэтому они говорили: «но мы знаем Его, откуда Он».

Какая злоба! Какое противоречие! Не следуют даже приговору начальников, а произносят свой суд, несправедливый и достойный их безумия. «Мы знаем Его, – говорят, – откуда Он. Христос же когда придет, никто не будет знать, откуда Он» (Ін. 7:27). Между тем начальники ваши, будучи спрошены, именно говорили, что Он должен родиться в Вифлееме. Были опять и такие, которые говорили: «мы знаем, что с Моисеем говорил Бог; Сего же не знаем, откуда Он» (Ін. 9:29). Вот – речи пьяных! И опять: «разве из Галилеи Христос придет? Не сказано ли в Писании, что… из Вифлеема» (Ін. 7:41-42)? Вот – приговор людей неистовствующих! Знаем, и не знаем. Христос приходит от Вифлеема, и «Христос же когда придет, никто не будет знать, откуда Он». Что яснее этого противоречия? Но они заботились только о том, чтобы не веровать. Что же на это Христос? «и знаете Меня, и знаете, откуда Я; и Я пришел не Сам от Себя, но истинен Пославший Меня, Которого вы не знаете» (Ін. 7:28); и еще: «Если бы вы знали Меня, то знали бы и Отца Моего» (Ін. 14:7). Как же Он говорит, что они знают и Его, и откуда Он; а потом – что не знают ни Его, ни Отца? Говоря таким образом, Он не противоречит Себе, – нет; а напротив говорит совершенно согласно с самим Собою. Говоря: «не знаете», Он разумеет другое ведение, подобно тому, как говорится: «сыновья же Илия были люди негодные; они не знали Господа» (1Сам. 2:12), – и в другом месте: «Израиль не знает [Меня]» (Іс. 1:3). В этом смысле и Павел говорит: «Они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются» (Тит. 1:16). Значит, и знающему можно не знать. Итак, Он говорит вот что: если вы Меня знаете, то знаете, что Я – Сын Божий. Ведь слова: «откуда Я» указывают здесь не на место, как это видно из прибавления: «и Я пришел не Сам от Себя, но истинен Пославший Меня, Которого вы не знаете». Под неведением Христос разумеет здесь неведение делами, о котором говорит и Павел: «Они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются». То был грех не неведения, а злой и порочной воли. Они знают, и однако же хотят не знать. Но какая во всем этом связь? Каким образом Христос, в обличение их, говорит то же, что и они? Когда именно они сказали: «но мы знаем Его, откуда Он», Он присовокупил: «и знаете Меня». Как же они говорили: «не знаем», когда вот сами же говорят: «знаем»? Но говоря: «знаем, откуда Он», они не иное что высказывали, как то, что Он от земли и сын тектона. А Христос, говоря: «знаете, откуда Я», т.е. не оттуда, откуда вы предполагаете, но оттуда, где Пославший Меня, – возносил их мысль на небо. Слова: «Я пришел не от Себя» намекают на то, что они знали, что Он послан от Отца, хотя и не признавались в том. Итак, Он изобличает их двояким образом. И во-первых, чтобы пристыдить их, Он открыто объявляет пред всеми то, что они говорили только тайно. Потом открывает и то, что было у них в душе, говоря как бы так: Я не из числа людей отверженных и не из тех, которые приходят без всякой причины; «но истинен Пославший Меня, Которого вы не знаете». Что значит: «истинен Пославший Меня»? Если Он истинен, то и послал истинно. Если Он истинен, то следует, что истинен и Посланный.

2. Это же Он доказывает и другим образом, уловляя их собственными словами. Так как они говорили: «Христос же когда придет, никто не будет знать, откуда Он», то Он и отсюда выводит заключение, что Он сам и есть Христос. «Никто не будет знать», – они говорили, имея в виду какое-либо определенное место. А Он отсюда и доказывает, что Он – Христос, потому что пришел от Отца, а знание Отца Он всюду приписывает Себе одному, говоря: «не то, чтобы кто видел Отца, кроме Того, Кто есть»от Отца (Ін. 6:46). Слова Христовы раздражили их, потому что, сказав: вы не знаете Его (Отца), и обличив в том, что они, зная, притворяются не знающими, Он действительно уколол и уязвил их. «И искали схватить Его, но никто не наложил на Него руки́, потому что еще не пришел час Его»(Ін. 7:30). Видишь ли, как невидимою силою они удерживаются и как их гнев обуздывается? Но отчего евангелист не сказал, что удержал их невидимою силою; но – «потому что еще не пришел час Его»? Он хотел выразиться человекообразнее и смиреннее, чтобы на Христа смотрели и как на человека. Он везде говорит о Нем возвышенно; а потому по местам примешивает и это. Когда же Христос говорит: «потому что Я от Него», то говорит не как пророк, которому сообщается ведение, но как созерцающий Его (Отца) и сущий с Ним. «Я знаю Его, – говорит, – потому что Я от Него» (Ін. 7:29). Видишь ли, как Он всюду подтверждает слова Свои: «Я пришел не от Себя», и: «истинен Пославший Меня», стараясь убедить в том, чтобы не считали Его чуждым Богу. И смотри, какой плод от смиренных слов.

После этого, сказано, многие говорили: «когда придет Христос, неужели сотворит больше знамений, нежели сколько Сей сотворил?» (Ін. 7:31). Сколько же знамений? Было только три знамения, именно – претворение воды в вино, знамение над расслабленным и над сыном царедворца, а больше евангелист не сообщил ни об одном. А из этого видно, что евангелисты, как я часто говорил, многое проходят молчанием и говорит нам о том, из-за чего злодействовали начальники. «И искали схватить Его» и убить. Кто искал? Не народ, который не домогался начальства и не мог быть увлечен завистью, а священники. Народ, со своей стороны, говорил: «когда придет Христос, неужели сотворит больше знамений»? Впрочем и это не была вера здравая, а вера, какая обыкновенно бывает у простого народа. Сказав: «когда придет», народ тем показал, что он не вполне убежден, что Иисус есть Христос. Итак, или по этой причине народ сказал те слова, или потому, что говорил при многолюдном собрании. Так как начальники всячески старались доказать, что Он не Христос, то народ сказал: положим, что Он не Христос; но разве Христос будет лучше Его? Люди простые и грубые, – я всегда это говорю, – привлекаются не учением или проповедью, а чудесами. «Услышали фарисеи такие толки в народе, и послали… служителей – схватить Его» (Ін. 7:32). Видишь ли, что нарушение субботы было только предлогом и что более всего уязвляло их именно это (сочувствие народа)? Так как в настоящем случае они не находили ничего ни в Его словах, ни в делах, за что бы могли обвинить, то хотели схватить Его ради народа; но сами не смели, предвидя опасность, а послали наемных слуг. Какое насилие и неистовство, или лучше, какое безумие! Сами много раз покушались, но не могли, и вот поручают это дело слугам, чтобы как-нибудь удовлетворить своей ярости. Много беседовал Он и при купели, и они ничего такого не сделали; намеревались, правда, схватить Его, но не решились. А теперь они уже не могут более выносить, так как народ готов был устремиться к Нему. Что же Христос?

«Еще недолго быть Мне с вами» (Ін. 7:33). Имея силу и преклонить и устрашить слушателей, Он произносит слова, исполненные смиренномудрия, и говорит как бы так: зачем вы стараетесь убить Меня и преследовать? Потерпите немного, – Я дозволю вам задержать Меня и без вашего старания. Потом, чтобы кто не подумал, что в словах: «еще недолго быть Мне с вами» Он говорит об общей для всех смерти (а так и действительно думали), – чтобы, говорю, кто не подумал этого, а вместе и того, что по смерти Он уже не будет действовать, – Он присовокупил: «и где буду Я, туда вы не можете придти» (Ін. 7:34). Если бы Он должен был остаться в области смерти, то и они могли бы (туда) прийти, потому что все мы туда отходим. Эти слова преклонили к Нему людей простых, устрашили дерзких, а любознательных побудили спешить к слушанию, потому что уже не много остается времени и не всегда можно будет пользоваться таки учением. И Он не сказал просто: здесь есмь, но: «быть Мне с вами», т.е., хотя вы Меня преследуете и гоните, но Я и на короткое время не перестану устраивать ваше счастье, говорить то, что относится к вашему спасению и наставлять вас. «И пойду к Пославшему Меня». Это, естественно, могло устрашить их и привести в безпокойство, потому что (здесь) Он показывает, что придет время, когда они будут нуждаться в Нем. «Будете искать, – говорит, – Меня», – не только не забудете, но и «будете искать Меня, и не найдете» (Ін. 7:34). Когда же иудеи искали Его? Лука говорит, что о Нем плакали жены, а вероятно, и многие другие, как тогда, так и при пленении города, вспоминали о Христе и Его чудесах и желали Его присутствия. Все же это Он сказал для того, чтобы привлечь их к Себе. И действительно, как то, что уже не много оставалось времени, так и то, что, по отшествии, Он будет для них вожделенным и что уже нельзя будет найти Его, – все это могло расположить их обратиться к Нему. Если бы Его присутствие не должно было сделаться для них вожделенным, то в Его словах не было бы для них ничего особенно важного. С другой стороны, если бы оно и должно было сделаться вожделенным, но можно было бы найти Его, то и этим Он не смутил бы их.

3. Равным образом, если бы Он еще долгое время оставался среди них, то и в этом случае они были бы беззаботны. Но теперь Он со всех сторон тревожит их и устрашает. А словами: «пойду к Пославшему Меня»показывает, что от их злого умысла Он не потерпит никакого вреда и что Его страдание будет добровольное. Итак, Он изрек два предсказания, – одно, что спустя немного времени Он отойдет, другое, что они не придут к Нему. Что Он предсказал Свою кончину, это, конечно, не было делом ума человеческого. Смотри, вот и Давид говорит: «скажи мне, Господи, кончину мою и число дней моих, какое оно, дабы я знал, какой век мой»(Пс. 38:5). Да и подлинно никто не может узнать этого. От одного же (предсказания) получает достоверность и другое. А я думаю, что те слова прикровенно относились и к слугам и что Христос и к ним обращал свою речь, чем наиболее и привлек их к Себе, показав, что знает, зачем они пришли; Он как бы так говорил: потерпите немного, и Я отойду. «Иудеи говорили между собою: куда Он хочет идти?» (Ін. 7:35). Правду сказать, тем, которые желали освободиться от Него и употребляли все средства, чтобы не видеть Его, не следовало бы доискиваться этого, а следовало сказать: мы и рады (что Ты уходишь); когда только это будет? Однако же слова (Христовы) несколько тронули их и они стали спрашивать друг друга, делая неразумные предположения: «куда хочет идти? Не хочет ли Он идти в Еллинское рассеяние?». Что значит: «в Еллинское рассеяние»? Так иудеи называли язычников, потому что те были повсюду рассеяны и безпрепятственно смешивались одни с другими. Этому же поношению подверглись впоследствии и сами иудеи, потому что и они были рассеяны. Но в древности весь иудейский народ был собран в одно место, и иудея нельзя было найти нигде, кроме Палестины. Потому-то они и называли язычников рассеянием, понося их и величаясь собою. А что значит: «и где буду Я, туда вы не можете придти»? В то время иудеи были уже смешаны с язычниками и находились во всех странах света; следовательно, если бы Христос указывал здесь на язычников, то не сказал бы: туда «вы не можете придти». А те, которые говорили: «Не хочет ли Он идти в Еллинское рассеяние», не сказали: и губить (эллинов), но: «учить». Таким образом, они уже оставили свой гнев и поверили словам Его; если бы не поверили, то не стали бы спрашивать друг друга: «что значат сии слова»? Но это было сказано иудеям; а я боюсь, чтобы и к нам не имели приложения те слова, т.е., что где Он, туда мы не можем придти, – по причине нашей жизни, исполненной грехов. О Своих учениках Христос говорит: «хочу, чтобы там, где Я, и они были со Мною» (Ін. 17:24); о нас же, боюсь, чтобы не было сказано противного: «где буду Я, туда вы не можете придти». В самом деле, как нам придти туда, когда мы поступаем вопреки заповедям? Ведь и в настоящей жизни, если кто-либо из воинов станет действовать несоответственно с достоинством царя, то не будет иметь возможности видеть царя, а напротив лишится своей власти и подвергнется величайшему наказанию.

Так и мы, если будем похищать и лихоимствовать, если станем оказывать несправедливости и обиды и не будем творить милостыни, то не только лишимся возможности придти туда, но и потерпим тоже, что случилось с девами. А они не могли войти туда, где был Жених, но удалились, потому что угасли их светильники, т.е. оставила их благодать. Действительно, этот огонь, который мы получили по благодати Духа, если захотим, мы можем усилить; если же не захотим, тотчас угасим его. А когда он угаснет, в наших душах не останется ничего, кроме тьмы. Как с возжжением светильника появляется большой свет, так с его погашением не остается ничего, кроме мрака. Поэтому сказано: «Духа не угашайте» (1Сол. 5:19). Угасает же тогда, когда не имеет елея, когда подвергается какому-либо сильному напору ветра, когда подавляется и стесняется (от этого именно и гаснет огонь); подавляется же житейскими заботами и угасает от злых пожеланий. Но, при этом, ничто так не угашает огонь Духа, как безчеловечие, жестокость и хищничество. Если мы, не имея елея, нальем еще холодную воду (а это и есть лихоимство, охлаждающее унынием души обижаемых), то как тогда он может загореться? И вот мы отойдем отсюда, неся с собою золу и пепел, окруженные великим дымом, который будет обличать нас в том, что мы угасили свои светильники. Где дым, там необходимо допустить угасший огонь. Но не дай Бог никому услышать этот глас: «не знаю вас» (Мф. 25:12). А когда можно услышать его, как не тогда, когда, видя бедного, мы остаемся в таком же расположении духа, как если бы не видели? Если мы не хотим знать Христа, когда Он алчет, то не узнает и Он нас, когда мы будем нуждаться в Его милости. И справедливо: кто презирает несчастного и не подает своего, тот не должен надеяться получить что-либо из того, что не его. Потому, умоляю вас, будем всячески стараться и заботиться, чтобы не оскудел у нас елей, чтобы наши светильники были украшены, и мы могли вместе с Женихом войти в брачный чертог, чего и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу, со Святым Духом, слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 51

Ін. 7:37-38. В последний же великий день праздника стоял Иисус и возгласил, говоря: кто жаждет, иди ко Мне и пей. Кто верует в Меня, у того, как сказано в Писании, из чрева потекут реки воды живой.

1.Слушатели Слова Божия должны иметь горячую жажду к нему. – 2. Дух Святой был уже дан людям Ветхого Завета, но апостолы получили его с наибольшею полностью. – 3. Последствия злобы. – Желая делать зло другим, люди причиняют погибель самим себе. – Зло исцеляется не злом, а добром.

1. Приступающие к божественной проповеди и внимательные к вере должны выказывать расположение жаждущих и возжигать в себе такое же, как у них, желание. Чрез это они будут в состоянии вернее удержать в себе проповедуемое. Жаждущие, взяв чашу, выпивают ее с великою охотой, и тогда только успокаиваются. Так и те, которые слушают божественные слова, если будут принимать их с жаждою, никогда не отстанут от них прежде, нежели совершенно насытятся. А что всегда должно жаждать и алкать, об этом сказано: «блаженны алчущие и жаждущие правды»(Мф. 5:6). И здесь Христос говорит: «кто жаждет, иди ко Мне и пей». Эти слова означают: Я никого не влеку принуждением и насилием; но кто имеет великое усердие, кто пламенеет желанием, того Я призываю. Но почему евангелист заметил, что (это было) «в последний великий день»? Потому, что первый и последний дни были великими, а средние между ними большею частью проводимы были в увеселениях. Почему же говорит: «в последний»? Потому, что в этот день все были в собрании. В первый день (Господь) еще не пришел, объяснив Своим ученикам и причину этого. Во второй же и в третий день, Он не говорит ничего такого, чтобы не тратить напрасно слов, так как (иудеи в эти дни) предавались увеселениям. Но в последний день, когда они возвращались домой, Он дает им напутствие ко спасению и громко говорит, частью для того, чтобы показать Свое дерзновение, частью по причине большого многолюдства. А чтобы показать, что Он говорит о питии духовном, присовокупляет: «кто верует в Меня, у того, как сказано в Писании, из чрева потекут реки воды живой». Чревом называет здесь сердце, подобно тому, как и в другом месте говорится: «и закон Твой у меня в сердце»(Пс. 39:9). Но где сказано в Писании: «у того из чрева потекут реки воды живой»? Нигде. Что же значат слова: «кто верует в Меня, как сказано в Писании»? Здесь надобно поставить точку, так чтобы слова – «у того из чрева потекут реки» – были изречением самого Христа. Так как многие говорили: «это Христос» (Ін. 7:41), и еще: «когда придет Христос, неужели сотворит больше знамений» (Ін. 7:31), то Он показывает, что должно иметь правое познание и убеждаться не столько чудесами, сколько Писанием. Действительно, многие, хотя и видели Его чудодействовавшим, однако же не принимали за Христа, а напротив готовы были сказать «не сказано ли в Писании, что Христос придет от семени Давидова» (Ін. 7:42)? Поэтому Христос весьма часто обращался к Писанию, желая показать, что не избегает доказательств от Писания; Поэтому же и теперь отсылает их к Писаниям.

Итак, выше Он говорил: «исследуйте Писания» (Ін. 5:39), и еще: «у пророков написано: и будут все научены Богом» (Ін. 6:45), также: «есть на вас обвинитель Моисей» (Ін. 5:45). Равным образом и здесь говорит: «у того, как сказано в Писании, из чрева потекут реки», указывая этими словами на богатство и изобилие благодати. Это же самое Он и в другом месте выражает словами: «сделается в нем источником воды, текущей в жизнь вечную» (Ін. 4:14), т.е. (верующий в Него) будет иметь великую благодать. Итак, в том месте Он называет ее животом вечным, а здесь водою живою. Живою же называет ее потому, что она всегда действенна. Благодать Духа, когда войдет в душу и утвердится в ней, течет сильнее всякого источника, не прекращается, не истощается и не останавливается. Таким образом, чтобы показать и неоскудеваемость дара благодати и вместе неизреченную ее действенность, Он назвал ее источником и реками, – не одною рекою, но безчисленными. А в том месте (Ін. 4:14) обилие Он представил под образом течения. И всякий ясно увидит истину сказанного, если представит себе мудрость Стефана, язык Петра, силу Павла, – как ничто их не останавливало, ничто не удерживало, ни ярость народная, ни восстания тиранов, ни козни демонов, ни ежедневные смерти, и как, напротив, они, подобно рекам, несущимся с великим стремлением, все увлекали вслед за собою. «Сие сказал Он о Духе, Которого, – говорит, – имели принять верующие…: ибо еще не было на них Духа Святаго» (Ін. 7:39). Как же пророки пророчествовали и творили безчисленные чудеса? Апостолы изгоняли (демонов) не Духом, но властью, полученной от Христа, как Он сам говорит: «если Я силою веельзевула изгоняю бесов, то сыновья ваши чьею силою изгоняют?» (Мф. 12:27). А это Он говорил с тем, чтобы показать, что прежде креста не все изгоняли (демонов) Духом, но полученною от Него (Христа) властью. Потому-то, когда Он хотел послать их, то сказал: «примите Духа Святаго» (Ін. 20:22), как и в другом месте сказано: «нисшел на них Дух Святый» (Деян.19:6), и тогда стали творить чудеса.

2. А когда посылал их (прежде страдания), тогда не сказано, что Он дал им Духа Святаго, но – «дал им власть», говоря: «прокаженных очищайте, мертвых воскрешайте, бесов изгоняйте; даром получили, даром давайте»(Мф. 10:1,8). Относительно же пророков всеми признано, что они имели дарование Святаго Духа; но эта благодать оскудела, отступила и иссякла на земле с того дня, как сказано было: «оставляется вам дом ваш пуст»(Мф. 23:38). Впрочем, и прежде этого дня, она уже начала становиться редкою. Ведь у них (иудеев) не было уже пророка, и благодать не осеняла их святыни. Итак, Поелику Дух Святый был отнят, а между тем впоследствии Он имел излиться обильно, и это излияние началось после креста, не только с обилием, но и с большими дарованиями [да и действительно чудеснее был дар, когда, например, сказано: «не знаете, какого вы духа» (Лк. 9:55); и опять: «потому что вы не приняли духа рабства,… но приняли Духа усыновления» (Рим. 8:15); древние, хотя сами и имели Духа, но другим не сообщали; напротив, апостолы исполнили Духом безчисленное множество], – Поелику, говорю, (верующие) имели получить такую благодать, но она не была еще дарована, то и сказано: «ибо еще не было Духа Святаго».

Итак, указывая на эту-то благодать, евангелист сказал: «ибо еще не было… Духа Святаго», т.е. не был еще дарован, «потому что Иисус еще не был прославлен» (Ін. 7:39), – называя славою крест. Мы были врагами и грешниками, были лишены дара Божия и стали ненавистными Богу; а благодать есть свидетельство примирения, и дар подается не врагам и лицам ненавистным, но друзьям и людям благоугодившим. Поэтому надлежало прежде принестись за нас жертве, разрушиться вражде во плоти, и нам сделаться друзьями Божиими, и тогда уже получить этот дар. Если так было при обетовании, данном Аврааму, то тем более при благодати. Показывая это, Павел говорит: «если утверждающиеся на законе суть наследники, то тщетна вера,… ибо закон производит гнев» (Рим. 4:14-15). Слова его значат следующее: обетовал Бог Аврааму и семени его дать землю; но потомки сделались недостойными этого обетования и не могли благоугодить собственными трудами. Поэтому пришла вера – дело не трудное, чтобы привлечь благодать и чтобы не отпали обетования. «Итак по вере, – продолжает апостол, – чтобы [было] по милости, дабы обетование было непреложно» (Рим. 4:16). Потому – «по милости», что не могли (стяжать этого) делами. Но почему, сказав: по Писанию, не приводит самого свидетельства? Потому, что иудеи были заражены превратными понятиями. Одни говорили: «Он пророк», другие: «обольщает народ», иные: не от Галилеи «Христос придет», но «из Вифлеема», еще иные: «Христос же когда придет, никто не будет знать, откуда Он»; словом – мнения были разнообразны, как обыкновенно бывает в волнующемся народе. Да, они и внимали тому, что говорилось, не надлежащим образом и не с тем, чтобы узнать истину. Потому-то Он ничего не отвечает им, хотя они говорят: «разве из Галилеи Христос придет?» (Ін. 7:41). А Нафанаила, который выразился сильнее и разительнее – «из Назарета может ли быть что доброе?» (Ін. 1:46) – похвалил, как истинного израильтянина. Они, равно как и те, которые говорили Никодиму: «рассмотри и увидишь, что из Галилеи не приходит пророк» (Ін. 7:52), говорили это не с тем, чтобы узнать истину, но чтобы только опровергнуть мнение о Христе; а он (Нафанаил) говорил это потому, что любил истину и в точности знал все древние Писания.

Итак, Поелику они имели одну только цель – опровергнуть то, что Он есть Христос, то Он ничего и не открыл им. Притом, те, которые и себе самим противоречили, говоря иногда: «никто не будет знать, откуда Он», а иногда – «из Вифлеема», очевидно стали бы противиться и после того, как узнали бы истину. Пусть они не знали места, именно – что Он из Вифлеема, так как Он жил в Назарете, хотя и это для них не извинительно, потому что Он не там родился: но ужели они не знали и рода Его, именно – что Он из дома и племени Давидова? Как же они говорили: «не сказано ли в Писании, что Христос придет от семени Давидова» (Ін. 7:42)? Но теми словами они и это хотели затемнить, потому что обо всем говорили злонамеренно. Почему бы им, пришедши к Нему, не сказать: так как мы всему прочему удивляемся в Тебе, но ты повелеваешь веровать в Тебя по Писаниям, то скажи, каким образом Писания говорят, что Христос должен придти из Вифлеема, между тем как Ты пришел из Галилеи? Но они ничего такого не сказали, а напротив все говорят с злым умыслом. А что они не искали истины и не желали узнать ее, евангелист тотчас присовокупил: «некоторые… хотели схватить Его; но никто не наложил на Него рук» (Ін. 7:44). Если уже ничто другое, по крайней мере это могло привести их в умиление; но они не умилились, как говорит пророк: «поносили и не переставали» (Пс. 34:15).

3. Такова-то злоба! Ничему не хочет уступить, к одному только стремится – погубить того, кто подвергся ненависти. Но что говорит Писание? «Кто роет яму, тот упадет в нее»(Прит.26:27). Это сбылось и тогда. Они хотели погубить Христа, чтобы уничтожить Его проповедь; а случилось противное. Проповедь, по благодати Христовой, процветает; а у них все исчезло и погибло: они лишились и отечества, и свободы, и безопасности, и богослужения, потеряли всякое благоденствие, и сделались рабами и пленниками. Итак, зная это, никогда не будем злоумышлять против других, памятуя, что мы изощряем чрез это меч против себя самих и наносим себе глубочайшую рану. Но тебя оскорбил кто-нибудь, и ты хочешь ему отомстить? Не мсти. Таким только образом ты действительно будешь в состоянии отомстить. Если же будешь сам мстить, тогда не отомстишь. И не думай, что эти слова – загадка; нет, это – истина. Как и каким образом? Так, что когда ты не мстишь, тогда поставляешь Бога врагом ему (обидчику); а когда сам мстишь, тогда этого уже не бывает. «Мне отмщение, Я воздам, говорит Господь»(Рим. 12:19). Если мы имеем рабов, и они, рассорившись между собою, не нам предоставят расправу и наказание, а присвоят их себе самим, то хотя бы они после тысячу раз приступали к нам, мы не только не отмщаем за них, а напротив еще гневаемся на них, называя их бродягами и забияками. Все, говорим мы им, следовало предоставить нам; но так как ты прежде отомстил сам за себя, то уже не докучай нам. Тем более скажет это Бог, Который повелел все предоставлять Ему. Да и не стыдно ли, что мы от своих рабов требуем такого любомудрия и послушания, а Господу не предоставляем того, чего требуем себе от рабов? Это я говорю потому, что вы склонны мстить друг другу; между тем, кто истинно любомудрствует, тот не должен этого делать, а напротив должен прощать и оставлять грехи, хотя бы за это и не было той великой награды – отпущения собственных грехов. Если ты осуждаешь согрешившего, то зачем же, скажи мне, сам грешишь и впадаешь в то же самое? Оскорбил ли кто тебя? Не оскорбляй его взаимно; иначе сам себя оскорбишь. Ударил ли кто тебя? Не плати ему тем же; иначе между вами не будет различия. Опечалил ли кто тебя? Не огорчай его со своей стороны, потому что прибыли от этого нет никакой, между тем ты опять сделаешься подобным ему. Только тогда ты в состоянии будешь образумить его, когда перенесешь обиду спокойно и с кротостью; только чрез это ты устыдишь его и укротишь его гнев. Никто не исцеляет зла злом, но зло добром. Так любомудрствуют и некоторые из язычников. Если же у несмысленных язычников такое любомудрие, то постыдимся быть хуже их. Многие из них были обижены, и переносили обиды. Многие были оклеветаны, и не мстили; подвергались наветам, и благодетельствовали. Но я боюсь не мало, чтобы некоторые из них не оказались выше нас по жизни и чрез то не увеличили нашего наказания.

В самом деле, если мы, которые получили Духа, ожидаем царствия, любомудрствуем о небесах, не боимся геенны, имеем повеление быть ангелами, пользуемся таинствами, – если мы не достигнем даже до их добродетели, то какое будем иметь извинение? Если нам должно превосходить иудеев, так как сказано: «если праведность ваша не превзойдет праведности книжников и фарисеев, то вы не войдете в Царство Небесное» (Мф. 5:20), то тем более язычников. Если (должны мы превосходить) фарисеев, то тем более – неверных. Если же и в том случае, когда мы не превзойдем по жизни иудеев, для нас заключено царство небесное, то как сподобимся достигнуть его, когда окажемся хуже и язычников? Удалим же от себя всякую раздражительность, и гнев, и ярость. «Писать вам о том же для меня не тягостно, а для вас назидательно» (Флп. 3:1). И врачи употребляют несколько раз одно и тоже лекарство. Так и мы не перестанем одно и тоже внушать, об одном и том же напоминать, учить, умолять. Ведь у нас много житейских забот, которые могут приводить нас в забвение; а потому и наставление нам нужно постоянное. А что мы не напрасно и не без пользы собираемся здесь, представим доказательство на это в делах, чтобы чрез то сподобиться и будущих благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 52

Ін. 7:45-46. Итак служители возвратились к первосвященникам и фарисеям, и сии сказали им: для чего вы не привели Его? Служители отвечали: никогда человек не говорил так, как Этот Человек.

1.Истинаоткрывается искренним и добрым душам, и скрывается от душ злых. – 2. Никодим защищает Иисуса Христа против наветов фарисеев. – 3. Возражение еретиков и ответ на него. – Иисус Христос объявляет о своем единосущии с Отцом. – 4. Злословить на Сына значит богохульствовать на Отца. – Должно славословить Сына словами и делами. – Чего Бог требует от христианина. – Нужно избегать алчности и хищничества, как постыдных для христианина.

1. Нет ничего яснее, ничего проще истины, если мы действуем не злонамеренно; но когда мы поступаем злонамеренно, тогда нет ничего ее труднее. Вот поэтому-то фарисеи и книжники, люди, считавшиеся самыми мудрыми, хотя всегда находились со Христом (с тем, чтобы строить против Него козни), и видели чудеса, и читали Писания, однако же не получили никакой пользы, а напротив еще потерпели вред. А слуги, которые не могли сказать о себе ничего такого, были уловлены одною только беседою Христа и, отправившись связать Его, возвратились, сами связанные удивлением. Но не одному только благоразумию их надобно удивляться, что они не имели нужды в чудесах, а пленились единственно учением, – ведь не сказали они: никогда человек не чудодействовал таким образом, но что? «Никогда человек не говорил так», – так не одному только этому благоразумию их надобно удивляться, но и дерзновению, что они говорили это пославшим их, фарисеям, которые враждовали против Него и всячески вооружались.

«Служители, – сказано, – возвратились к фарисеям, и сии сказали им: для чего вы не привели Его?» Что они пришли, это гораздо более значило, чем если бы они остались: в последнем случае они освободились бы от гнева их. А теперь они делаются провозвестниками Христовой мудрости и выразительнее обнаруживают свое дерзновение. И не говорят они: не могли мы по причине народа, потому что народ внимал Ему, как пророку; а что? «Никогда человек не говорил так». Они могли выставить и то оправдание, однако же открывают свое истинное мнение. А своим мнением они показали, что не только удивляются Ему, но и осуждают фарисеев за то, что они послали их связать того, кого надлежало слушать. Между тем, они и слышали не продолжительную беседу, а краткую. Да, когда ум беспристрастен, тогда и нет нужды в пространных речах: такова истина! Что же фарисеи? Тогда как надобно было придти в умиление, они напротив того, со своей стороны, обвиняют слуг, говоря: «неужели и вы прельстились?» (Ін. 7:47). Еще льстят и не употребляют резких слов, из опасения, чтобы они совершенно не отделились. Однако же обнаруживают гнев, хотя и говорят снисходительно. Им следовало спросить, что Он говорил, и подивиться Его словам; но они этого не делают, зная, что будут уловлены, а напротив хотят убедить их доказательством весьма несмысленным. Почему, говорят, не «уверовал в Него никто из начальников» (Ін. 7:48)? Так ужели в этом, скажи мне, ты обвиняешь Христа, а не тех, которые не веровали? «Но народ, – говорят, – невежда в законе, проклят он» (Ін. 7:49). Оттого-то вы еще более достойны обвинения, что народ уверовал, а вы не уверовали. Народ поступал именно так, как следовало поступать знающим закон: каким же образом «проклят он»? Вы прокляты, не соблюдающие закона, а не они, повинующиеся закону. Притом же не следовало из-за неверующих обвинять того, кому не веруют. Такой способ не правилен. Вот и вы не веровали Богу, как говорит Павел: «что же? если некоторые и неверны были, неверность их уничтожит ли верность Божию? Никак» (Рим. 3:3-4). Да и пророки всегда обвиняли их, говоря: «слушайте…, князья Содомские» (Іс. 1:10), и: «князья твои – законопреступники» (Іс. 1:23), и также: «не вам ли должно знать правду?» (Мих. 3:1). И везде очень сильно порицают их. Что же? Ужели поэтому станет кто-нибудь обвинять и Бога? Да не будет: это их вина.

А чем другим можно лучше доказать ваше незнание закона, как не тем, что вы не повинуетесь ему? Но так как они сказали, что никто из князей не уверовал в Него, а незнающие закона, то их справедливо укоряет Никодим, говоря таким образом: «судит ли закон наш человека, если прежде не выслушают его?» (Ін. 7:51). Этими словами он показывает, что они и не знают закона, и не исполняют закона. Если закон заповедует не убивать ни одного человека, наперед не выслушав его, а они устремились к этому прежде, чем выслушали, то они – преступники закона. А так как они сказали: «уверовал ли в Него кто из начальников?», то евангелист замечает, что был «один из них», чтобы показать, что и начальники веровали в Него. Правда, они еще не обнаруживали надлежащего дерзновения, однако же были преданы Христу. Смотри, как осторожно (Никодим) обличает их! Он не сказал: а вы хотите Его убить и без исследования осуждаете человека, как обманщика. Нет, не так сказал он, но с большею снисходительностью, чтобы остановить их сильный порыв и безрассудное стремление к убийству. Поэтому-то он обращается к закону, говоря: «если не выслушают его» внимательно «и не узнают, что он делает» (Ін. 7:51). Следовательно нужно не просто только выслушать, но и внимательно. Это именно значат слова: «и не узнают, что он делает», т.е. чего он (обвиняемый) хочет, и почему, и для чего, не для ниспровержения ли общественного порядка и не как враг ли. Так как они с сомнением сказали, что никто из князей не уверовал в Него, то и не отвечали ему ни сурово, ни снисходительно.

2. В самом деле, какая, скажи мне, последовательность в том, что на его слова: закон наш не судит никого – они отвечают: «и ты не из Галилеи ли?»(Ін. 7:52). Тогда как им следовало доказать, что они не безрассудно послали взять Его, или что нет надобности позволять Ему защищаться, они весьма грубо и с большим гневом возражают: «рассмотри и увидишь, что из Галилеи не приходит пророк»(Ін. 7:52). Что же сказал этот человек? То ли, что (Христос) – пророк? Сказал, что не должно убивать без суда. А они с укоризною возразили ему это, как человеку, нимало несведущему в Писании. Это тоже, как если бы кто сказал: пойди научись; это именно означают слова: «рассмотри и увидишь». Что же Христос? Так как они неоднократно упоминали о Галилее и пророке, то Он, чтобы избавить всех от такого неправильного предположения и показать, что Он не из числа пророков, но – Владыка мира, говорит: «Я свет миру» (Ін. 8:12), не Галилеи только, не Палестины, не Иудеи. «Ты Сам о Себе свидетельствуешь, свидетельство Твое не истинно» (Ін. 8:13). Какое безумие! Он постоянно отсылал их к Писаниям, а они говорят: «Ты Сам о Себе свидетельствуешь». Что же Он свидетельствовал?

«Я свет миру». Великое это изречение, поистине великое! Однако ж оно не очень изумило их, потому что теперь Он не равнял Себя с Отцом и не называл Себя ни Сыном Его, ни Богом, но только светом. Впрочем, они хотели и это опровергнуть, так как это гораздо больше значило, чем слова: «кто последует за Мною, тот не будет ходить во тьме» (Ін. 8:12); свет и тьму Он разумеет в духовном смысле, т.е. не останется в заблуждении. Здесь Он и Никодима привлекает и ободряет, так как он обнаружил великое дерзновение, и восхваляет слуг, которые поступили таким же образом. То, что Он воззвал³⁴, показывает, что Он хотел, чтобы и они услышали. Вместе с тем Он показывает и то, что они (иудеи) строят ковы в тайне, во мраке и заблуждении, но не преодолеют света; и Никодиму припоминает слова, которые сказал ему прежде: «всякий, делающий злое, ненавидит свет и не идет к свету, чтобы не обличились дела его» (Ін. 3:20). Так как они (фарисеи) сказали, что никто из князей не уверовал в Него, то Он и говорит: «делающий злое, не идет к свету», показывая этим, что они не пришли не по слабости света, но по развращению своей воли. «Сказали Ему: Ты Сам о Себе свидетельствуешь». Что же Он? «Если Я и Сам о Себе свидетельствую, свидетельство Мое истинно; потому что Я знаю, откуда пришел и куда иду; а вы не знаете, откуда Я» (Ін. 8:14). Что Он прежде сам сказал, то теперь они противопоставляют Ему, как изречение особенно важное. Что же Христос? Опровергая это и показывая, что Он говорил прежде применительно к ним и к их предположению, так как они принимали Его за простого человека, говорит: «Если Я и Сам о Себе свидетельствую, свидетельство Мое истинно; потому что Я знаю, откуда пришел». Что это значит? Значит: Я – от Бога, и Бог, и Сын Божий. А Бог сам о Себе достоверный свидетель. «А вы не знаете»: вы, говорит, по своей воле поступаете худо, и зная притворяетесь незнающими, обо всем говорите по человеческому разумению, не желая помыслить ни о чем выше того, что видимо. «Вы судите по плоти» (Ін. 8:15). Как жить по плоти значит худо жить, так и судить по плоти – значит судить несправедливо. «Я не сужу никого. А если и сужу Я, то суд Мой истинен» (Ін. 8:15-16). Эти слова значат: вы судите несправедливо. Но если мы несправедливо судим, могли сказать они, то почему не осуждаешь? Потому, отвечает Он, что Я не для этого пришел. Это именно и значат слова: «Я не сужу никого. А если и сужу Я, то суд Мой истинен». Если бы Я захотел судить, то вы были бы в числе осужденных; но и это говорю Я, продолжает Он, не с тем, чтобы судить. Впрочем, не потому Я сказал: говорю не с тем, чтобы судить, будто бы не надеялся уличить вас, если бы стал судить; нет, если бы Я стал судить, то справедливо осудил бы вас; но потому, что теперь не время суда. Далее Он сделал намек и на будущий суд, сказав: «потому что Я не один, но Я и Отец, пославший Меня» (Ін. 8:16), и вместе указал, что не Он один осуждает их, но и Отец. Затем прикрыл это, приводя во свидетельство о Себе: «и в законе вашем написано, что двух человек свидетельство истинно» (Ін. 8:17).

3. Что бы сказали здесь еретики? Что Он имеет большего перед людьми, если эти слова будем разуметь просто? По отношению к людям так определено потому, что никто один и сам по себе не заслуживает доверия. Но в отношении к Богу может ли это иметь какое-либо значение? Почему же сказано: «двух»? Потому ли «двух», что они – два, или что они люди? Если потому, что они – два, то почему Он не прибег к Иоанну, и не сказал: свидетельствую о Себе Я, и свидетельствует обо Мне Иоанн? Почему не к ангелу? Почему не к пророкам? Ведь Он мог бы найти множество и других свидетельств. Но Он хочет показать не только то, что два, но и то, что Они одного и того же существа. «Тогда сказали Ему: где Твой Отец?»А Он отвечает: «вы не знаете ни Меня, ни Отца Моего»(Ін. 8:19). Так как они зная говорили, как незнающие, и как бы искушали Его, то Он и не удостаивает их ответа. Потому-то, наконец, Он говорит обо всем яснее и с большим дерзновением, имея о Себе свидетельство в знамениях и в учении Своих последователей, (и зная) что уже близок крест.

«Я знаю, – говорит Он, – откуда пришел». Это не очень тронуло их; но следующие затем слова: «и куда иду» более устрашили их, потому что показывали, что Он не пребудет в смерти. Но почему Он не сказал: знаю, что Я – Бог, но: «Я знаю, откуда пришел»? Он всегда примешивает уничиженное к высокому, и об этом последнем говорит прикровенно. Так, сказав: «Я о Себе свидетельствую», и доказав это, Он перешел к словам уничиженнейшим, как бы так говоря: Я знаю, от кого Я послан, и к кому возвращаюсь. В этом случае (иудеи) ничего не могли возразить, потому что слышали, что Он от Него послан и к Нему отходит. Я, говорит, не сказал ничего ложного: откуда Я пришел, туда и отхожу, – к истинному Богу. Но вы не знаете Бога. Поэтому судите по плоти. Вы слышали столько свидетельств и доказательств, и еще говорите: «не истинно». Моисея вы признаете достоверным, как в том, что говорит он о других, так и в том, что говорит о себе; а Христа – нет. Это значит судить по плоти. Но «Я не сужу никого». Между тем в другом месте Он сказал: «Отец не судит никого» (Ін. 5:22). Как же здесь говорит: «если и сужу Я, то суд Мой истинен, потому что Я не один» (Ін. 8:16). Опять Он говорит применительно к их мнению. То есть, суд Мой есть суд Отца. Не иначе судил бы и Отец, если бы стал судить, нежели как и Я сужу. И Я не иначе сужу, как судил бы и Отец. Но для чего Он упомянул и об Отце? Для того, что они не признавали Сына достойным веры, если Он не будет иметь свидетельства от Отца. В ином смысле эти слова не имеют силы. У людей свидетельство тогда бывает истинным, когда двое свидетельствуют в чужом деле. В этом состоит свидетельство двоих. Если же кто сам будет свидетельствовать о себе, то это уже не свидетельство двоих. Видишь ли, что Он сказал это не для чего другого, как для того, чтобы показать свое единосущие (с Отцом), показать, что Сам по Себе Он не имеет нужды в постороннем свидетельстве и что Он ничем не меньше Отца? В самом деле, смотри, какая самобытность: «Я Сам свидетельствую о Себе, и свидетельствует о Мне Отец, пославший Меня» (Ін. 8:18). Не мог бы Он сказать этого, если бы по существу был меньше. А чтобы ты не подумал, что это сказано ради числа, – заметь власть ничем не отличную (от власти Отца). Человек свидетельствует тогда, когда сам по себе заслуживает доверия, а не тогда, когда имеет нужду в свидетельстве, и свидетельствует в чужом деле; а в своем деле, когда нуждается в свидетельстве другого, он уже не заслуживает доверия. Но здесь – совсем напротив. И свидетельствуя в своем деле и говоря, что о Нем свидетельствует другой, Он называет Себя достоверным, показывая в том и другом случае Свою самобытность.

В самом деле, для чего, сказавши: «Я не один, но Я и Отец, пославший Меня», и также: «двух человек свидетельство истинно», – не перестал говорить, но присовокупил: «Я Сам свидетельствую о Себе»? Очевидно, для того, чтобы показать Свою самобытность. И наперед Он сказал о Себе самом: «Я Сам свидетельствую о Себе». Этим Он показывает и равночестность Свою (с Отцом), и вместе то, что нет никакой пользы для тех, которые говорят, что знают Бога Отца, между тем не знают Его. А это, говорит, зависит от того, что не хотят Его познать. Поэтому-то и говорит, что без Него невозможно познать Отца, чтобы хотя таким образом привлечь их к познанию Его. Так как они, оставляя Его, всегда старались узнать Отца, то Он говорит: не можете познать Отца без Меня. Таким образом те, которые хулят Сына, не Его только хулят, но и Родившего Его.

4. Будем мы избегать этого, будем прославлять Сына. Если бы Он был не одного и того же естества (с Отцом), то не стал бы говорить таким образом. И если бы Он только учил, а на самом деле был другого естества, то можно было бы, и не зная Его, знать Отца, и наоборот, совершенно зная Его, не знать Отца. Кто ведь знает человека, тот не знает еще ангела. Так, скажешь; но, кто знает тварь, тот знает и Бога. Нет; многие знают тварь, или, лучше сказать – все люди, потому что видят ее, и однако же не знают Бога. Итак, будем прославлять Сына Божия не только этою (словесною) славою, но и славою дел. Первая без последней ничего не значит. «Вот, ты, – сказано, – называешься Иудеем, и успокаиваешь себя законом, и хвалишься Богом. Как же ты, уча другого, не учишь себя самого? Хвалишься законом, а преступлением закона бесчестишь Бога?»(Рим. 2:17,21,23). Смотри, как бы и нам, хвалящимся правотою веры, не обесчестить Бога своею жизнью, не соответствующей вере, и не подать повода к хуле на Него. Господь хочет, чтобы христианин был для вселенной учителем, закваской, светом и солью. А что значит свет? Жизньсветлая, не имеющая в себе ничего темного. Свет не себе полезен, равно как и соль и закваска, но приносят пользу другим. Поэтому, от нас требуется, чтобы мы не себе только были полезны, но и другим. Ведь соль, если не осоляет, уже не есть соль. Этим показывается также и то, что если мы будем вести жизнь добродетельную, то и другие непременно будут жить так же; равно как и наоборот – пока мы сами не будем добродетельными, не принесем никакой пользы и другим. Да не будет у нас ничего неразумного, ничего суетного.

А таковы мирские дела, таковы житейские заботы. Потому-то и девы названы юродивыми, что они заботились о пустых мирских делах, собирали здесь, а не отлагали туда, куда следовало. Но я боюсь, чтобы и нам не потерпеть того же. Боюсь, чтобы и нам не придти одетыми в нечистые одежды туда, где все имеют одеяния светлые и блистательные. Нет ничего грязнее. Ничего сквернее греха. Потому-то и пророк, изображая природу греха, взывал: «смердят, гноятся раны мои» (Пс. 37:6). И если хочешь узнать зловоние греха, то представь его себе по совершении, в то время, когда освободишься от пожелания, когда уже не будет беспокоить тебя огонь (страсти): тогда ты увидишь, каков грех. Представь себе гнев, когда находишься в спокойном состоянии. Представь любостяжание, когда бываешь чужд этой страсти. Нет ничего гнуснее, ничего отвратительнее хищения и любостяжания. Мы часто говорим об этом не потому, будто хотим тревожить вас, но для того, чтобы доставить вам великую и чудную пользу, Кто не исправился, услышав однажды, может быть исправится, услышав в другой раз, а кто пропустил в другой раз, исправится в третий. Да сподобимся же все мы, освободившись от всякого зла, иметь благоухание Христа, Ему же с Отцом и Св. Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

* * *

³⁴Ср. (Ін. 7:37): «и зваше глаголя» и пр.

 

Беседа 53

Ін. 8:20. Сии слова говорил Иисус у сокровищницы, когда учил в храме; и никто не взял Его, потому что еще не пришел час Его.

1.Глупость и ожесточение иудеев. – 2. Беседуя с иудеями, Иисус Христос показывает им свое единство с Богом Отцом. – 3. Чтобы получить спасение, нужно усердно читать св. Писание. – Должно посещать церковь, чтобы слушать Слово Божие. – Надлежит тщательно изучать св. Писание; польза его и получаемые от него плоды.

1. Как безумны иудеи! Еще до Пасхи искали Иисуса, потом, когда нашли Его среди народа, много раз пытались схватить Его, и сами непосредственно, и чрез других, но не могли; и при всем этом не подивились силе Его, но продолжали упорствовать в своей злобе и не отставали (от нее). А что они всегда старались (схватить Его), об этом говорит (евангелист): «сии слова говорил у сокровищницы, когда учил в храме; и никто не взял Его». Он говорил в церкви и в качестве учителя, что в особенности могло раздражать их; притом, говорил то, из-за чего они досадовали и обвиняли Его в том, что Он творит Себя равным Отцу; такой именно смысл имеют слова: «двух человек свидетельство истинно»(Ін. 8:17). И однако же, несмотря на то, что Он говорил это в церкви и как учитель, «никто, – сказано, – не взял Его, потому что еще не пришел час Его», т.е. не наступило еще то благоприятное время, в которое Он хотел быть распятым на кресте. Таким образом, и тогда это было делом не их силы, но Его смотрения. Они и прежде хотели (взять Его), но не могли. Так точно и тогда они не могли бы, если бы Он сам не соизволил на это. «Опять сказал им Иисус: Я отхожу, и будете искать Меня»(Ін. 8:21). Для чего Он часто говорит об этом? Для того, чтобы потрясти и устрашить их души. В самом деле, смотри, какой страх это наводило на них! Не взирая на то, что хотели умертвить Его, чтобы избавиться от Него, они стараются узнать, куда Он отходит. Так важным они представляли себе это! А с другой стороны, Он хотел научить их, что это дело не зависит от их насилия, но что еще издревле Он предызобразил его; вместе с тем Он предуказал уже этими словами и воскресение. «Тут… говорили: неужели Он убьет Сам Себя?» (Ін. 8:22). Что же Христос? Опровергая предположение их и показывая, что такое дело есть грех, говорит: «вы от нижних» (Ін. 8:23). А это значит: нет ничего удивительного, что так думаете вы, люди плотские и не помышляющие ни о чем духовном. Но Я ничего такого не сделаю: «Я от вышних; вы от мира сего» (Ін. 8:23). Здесь опять говорит о мирских и плотских помыслах. Отсюда видно, что и слова: «Я не от сего мира» означают не то, будто бы Он не принял плоти, но что Он далек от их лукавства. В самом деле, Он и об учениках говорит, что «они не от мира» (Ін. 17:14), и однако же они имели плоть.

Таким образом, как Павел, говоря: «вы не по плоти живете» (Рим. 8:9), не безтелесными называет их (римлян), так и Он, когда говорит об учениках, что они не от мира, свидетельствуют этим не о другом чем, как только об их любомудрии. «Потому Я и сказал вам: …если не уверуете, что это Я, то умрете во грехах ваших» (Ін. 8:24). Действительно, если Он для того пришел, чтобы взять грех мира, и если можно совлечься греха не иначе, как чрез крещение, то в неверующем по необходимости остается ветхий человек. Кто не хочет умертвить его (ветхого человека) и погрести чрез веру, тот умрет с ним, и отойдет туда, чтобы понести наказание за прежние грехи. Поэтому говорил: «а неверующий уже осужден» (Ін. 3:18), не потому только, что он не верует, но и потому, что отходит отсюда с прежними грехами. «Тогда сказали Ему: кто же Ты?» (Ін. 8:25). Какое безумие! После столь продолжительного времени, после знамений и учения, они еще спрашивают: «кто же Ты?» Что же Христос? «от начала Сущий, как и говорю вам» (Ін. 8:25). А это значит вот что: вы недостойны даже слушать слова Мои, не только знать, кто Я, потому что вы все говорите с намерением искусить Меня и ни мало не внимаете словам Моим. Во всем этом Я мог бы теперь же обличить вас (это именно значат слова Его: «много имею говорить и судить о вас»), и не только обличить, но и наказать; «но Пославший Меня», т.е. Отец, не хочет этого. «Ибо Я пришел не судить мир, но спасти мир» (Ін. 12:47). «Ибо не послал Бог Сына Своего, – сказано, – чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был чрез Него» (Ін. 3:17). Итак, если Он для этого послал Меня, а Он «есть истинен» (Ін. 8:26), то Я справедливо не сужу теперь никого, но Я говорю то, что служит ко спасению, а не к обличению. Говорит же это Он для того, чтобы не подумали, что Он, слыша все, что они говорили, не мстит им по слабости, или что Он не понимает их мыслей и насмешек. «Не поняли, что Он говорил им об Отце» (Ін. 8:27). Какое безсмыслие! Непрестанно говорил им о Нем (Отце), и – они не понимали! Вслед за тем, так как ни многими знамениями, ни учением не мог привлечь их к Себе, – Он начинает уже беседовать о кресте, говоря: «когда вознесете Сына Человеческого, тогда узнаете, что это Я и что ничего не делаю от Себя, но как научил Меня Отец Мой, так и говорю. Пославший Меня есть со Мною; Отец не оставил Меня одного» (Ін. 8:28-29). Этим показывает, что справедливо сказал: «от начала Сущий, как и говорю вам».

2. Так-то они были невнимательны к словам Его! «когда вознесете Сына Человеческого». Не ожидаете ли вы, что тогда по преимуществу избавитесь от Меня, когда умертвите Меня? Но Я говорю: тогда-то особенно вы и узнаете, «что это Я», из знамений, из воскресения и пленения; все это действительно достаточно показывало силу Его. И не сказал Он: тогда узнаете кто Я, но: когда увидите, что Я ничего не потерплю от смерти, «тогда, – говорит, – узнаете, что это Я», т.е. Христос, Сын Божий, все носящий и устраняющий, и не противник Его (Отца). Поэтому-то Он и присовокупил: «ничего от Себя»не глаголю. Вы узнаете тогда и то, и другое – и силу Мою, и единомыслие Мое с Отцом. В самом деле, изречение – «ничего от Себя»не глаголю – показывает и неразличность существа, и то, что Он не говорит ничего, несогласного с мыслями Отца. Когда вы лишены будете богослужения, когда вам не позволено будет даже служить Ему, как прежде, тогда вы узнаете, что это Он делает в отмщение за Меня, негодуя на тех, которые не послушали Меня. Как бы так Он говорил: если бы Я был противник Богу и чужд Ему, то Он не воздвиг бы против вас столь великого гнева. Об этом говорит и Исаия: даст «гроб со злодеями» (Іс. 53:9); и Давид: «тогда скажет им во гневе Своем» (Пс. 2:5); и сам Христос: «Се, оставляется вам дом ваш пуст» (Мф. 23:38).

То же самое показывают и притчи, когда, например, (Христос) говорит: «когда придет хозяин виноградника, что сделает он с этими виноградарями?… Злодеев сих предаст злой смерти» (Мф. 21:40-41). Видишь ли, что Он везде говорит так потому, что они еще не веровали? Но если Он погубит их, как и действительно погубит, потому что сказано: «врагов моих тех, которые не хотели, чтобы я царствовал над ними, приведите сюда и избейте предо мною» (Лк. 19:27), то почему Он называет это не Своим делом, но Отца? Потому, что говорит приспособительно к их немощи, а вместе с тем воздает честь и Родившему Его. Поэтому Он не сказал: оставлю дом ваш пуст, но: «оставляется», – выразился безлично. Между тем, так как Он сказал: «сколько раз хотел Я собрать детей твоих,… и вы не захотели» (Мф. 23:37), и потом уже присовокупил: «се, оставляется», то этим показывает, что именно Он произвел это запустение. Так как вы, говорит Он, не хотели познать Меня, когда Я благодетельствовал и служил вам, то узнаете, кто Я, когда подвергнетесь наказаниям. «Пославший Меня Отец есть со Мною». Чтобы не подумали, что выражение – «Пославший Меня» – означает, что Он меньше, – говорит: «есть со Мною». То указывает на домостроительство, а это на Божество. «не оставил Меня одного, ибо Я всегда делаю то, что Ему угодно» (Ін. 8:29). Опять Он снизошел к речи уничиженной, непрестанно обращаясь к тому, что они говорили, именно, что Он не от Бога, и что не соблюдает субботы. Приспособительно к этому Он говорит: «всегда делаю то, что Ему угодно», показывая, что и нарушение субботы угодно Ему. Так Он говорил и перед крестом: думаете ли, «что Я не могу умолить Отца Моего» (Мф. 26:53), – хотя одним только словом: «кого ищете» (Ін. 18:4) поверг их ниц на землю. Почему же Он не говорит: ужели вы думаете, что Я не могу вас погубить, когда доказал это самым делом? Из снисхождения к их немощи; а притом Он всячески старался показать, что не делает ничего противного Богу.

Так точно и здесь Он говорит человекообразно. А в каком смысле сказано: «не оставил Меня одного», – в таком же и это: «ибо Я всегда делаю то, что Ему угодно. Когда Он говорил это, многие уверовали в Него» (Ін. 8:29-30). Когда снизошел к речи уничиженной, тогда многие уверовали в Него. Ужели и после этого станешь еще спрашивать, для чего Он говорит уничиженно? Евангелист ясно указал на причину этого, когда сказал: «когда Он говорил это, многие уверовали в Него». Чрез это событие Он как бы вопиет: не смущайся, слушатель, если услышишь что-нибудь уничиженное, потому что те, которые после столь продолжительного учения не уверовали, что Он от Отца, по справедливости должны были слушать речь более уничиженную, чтобы уверовать. И это же служит оправданием тому, что будет говорено далее уничиженного. Итак, они уверовали, но не надлежащим образом, а просто и как случилось, пленившись и успокоившись уничиженностью Его слов. Что действительно они имели веру несовершенную, это открывает евангелист в следующих затем словах, в которых они оскорбляют Его. А что это те же самые лица, на это указал словами: «тогда сказал Иисус к уверовавшим в Него Иудеям: если пребудете в слове Моем» (Ін. 8:31), показывая тем, что они еще не приняли учения Его, но только внимали Его словам. Поэтому и выразился сильнее: прежде Он просто сказал – «будете искать Меня», а теперь присовокупил – «и умрете во грехе вашем». Он показывает и то, каким образом это произойдет, т.е. пришедши туда (в вечность), вы уже не будете иметь возможности умолить Меня. «То и говорю миру» (Ін. 8:26). Этими словами Он открыл уже, что Он отходит к язычникам. Но так как иудеи еще не поняли, что Он прежде говорил им об Отце, то Он снова вещает о Нем. А евангелист представил и причину, почему Он говорил уничиженно.

3. Вот, если с таким тщанием, а не как-нибудь, мы станем исследовать Писания, то будем в состоянии достигнуть своего спасения. Если будем постоянно упражняться в них, то узнаем и правые догматы и жизнь добродетельную. Хотя бы кто был крайне упрям, и непреклонен, и ленив; хотя бы прежде он не приобрел никакой выгоды, – при всем том в настоящее время соберет плод и получит какую-нибудь пользу, – хотя и не такую, чтобы мог ее чувствовать, но все же получит. Если тот, кто приходит в мироварницу и сидит в подобных заведениях, невольно проникается благоуханием, то гораздо более тот, кто ходит в церковь. Как от бездействия рождается леность, так и от упражнения появляется усердие. Поэтому, хотя бы ты был исполнен безчисленным множеством грехов, хотя бы ты был нечист, – не убегай от здешнего собрания. Но что же, скажешь, если я слушаю, но не исполняю? Не малое приобретение и это – признать себя достойным сожаления. Не безполезен и этот страх; не безплодна и эта боязнь. Если только будешь сокрушаться о том, что, слушая, не исполняешь, то непременно придешь когда-нибудь и к исполнению. Кто беседует с Богом и слушает беседу Божию, тому невозможно не получить никакой пользы. Ведь мы тотчас же поправляем на себе одежду и умываем руки, как только хотим взять Библию. Видишь ли, какое благоговение еще прежде чтения? Если же мы со вниманием и читать будем, то приобретем великую пользу. В самом деле, если бы (это чтение) не приводило душу в благоговение, мы не стали бы умывать рук; сверх того, жена, если она непокрыта, тотчас надевает покрывало, представляя этим свидетельство своего внутреннего благоговения; а муж, если голова его покрыта – обнажает ее. Видишь ли, как внешний вид бывает провозвестником внутреннего благоговения? Потом, и севши слушать, человек часто взывает и осуждает свою настоящую жизнь.

Будем же внимать Писаниям, возлюбленные! И если не другое что, то, по крайней мере, Евангелие да будет для нас предметом особенного внимания, да будет всегда в наших руках. Ведь только что откроешь эту книгу, тотчас увидишь пред глазами имя Христово и тотчас услышишь слова: «Рождество Иисуса Христа было так: по обручении Матери Его Марии с Иосифом,… оказалось, что Она имеет во чреве от Духа Святаго» (Мф. 1:18). А кто услышит это, тотчас пожелает девства, подивится рождению, отрешится от земли. Немаловажно и то, что ты увидишь Деву, сподобившуюся Духа, и ангела, беседующего с нею. Между тем это еще в начале. Если же ты будешь продолжать чтение до конца, то тотчас отвергнешь все житейское и будешь смеяться над всем земным. Если ты богат, – за ничто почтешь богатство, когда услышишь, что она, обрученная тектону и происшедшая из смиренного дома, сделалась Матерью твоего Владыки. Если ты беден, – не будешь стыдиться своей бедности, когда узнаешь, что Творец мира не устыдился беднейшего дома. Помышляя об этом, ты не станешь брать того, что принадлежит другим; напротив, скорее сам сделаешься любителем бедности и будешь презирать богатство. А достигнув этого, ты избежишь всякого зла. Далее, когда увидишь Его лежащим в яслях, тогда не будешь стараться украсить свое дитя золотом или устроить для своей жены серебряное ложе. А не заботясь об этом, ты не станешь из-за этого лихоимствовать и похищать. Много и других выгод можно получить, которых нельзя теперь пересказать в подробности; но их узнают те, которые сделают опыт. Потому умоляю вас и приобретать книги (Св. Писания), и усвоить себе мысли их, и начертывать их в душах. Иудеям, так как они не были внимательны, повелено было привешивать книги к рукам; а мы даже и не на руках, а в доме полагаем их, тогда как надлежит отпечатывать их в сердце. Чрез это мы очистим настоящую жизнь и достигнем будущих благ, которых да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Св. Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

Беседа 54

Ін. 8:31-32. Тогда сказал Иисус к уверовавшим в Него Иудеям: если пребудете в слове Моем, то вы истинно Мои ученики, и познаете истину, и истина сделает вас свободными.

1.Иисус Христос обещает иудеям, что если они будут соблюдать Его учение, то оно избавит их от рабства греху. – 2. Если бы они были истинными сынами Авраама, то не искали бы Его смерти. – 3. Не будучи сынами Авраама, они еще меньше сыны Божии: диавол их отец. – 4. Чтобы постигнуть и познать истину, нужно вести добрую и праведную жизнь. – Нужно всеми силами стремиться к достижению царства Божия. – Как его достигнуть.

1. Великое нам нужно терпение, возлюбленные! А терпение бывает тогда, когда в нас глубоко укоренены догматы. Подлинно, как дуб, глубоко пустивший свои корни в недра земли и тщательно обвязанный, не может быть исторгнут никаким порывом ветра, так точно и душу, пригвожденную страхом Божиим, никто не в состоянии будет ниспровергнуть, потому что пригвождение еще сильнее укоренения. Об этом-то и пророк молится, говоря: «трепещет от страха Твоего плоть моя»(Пс. 118:120). Так и ты пригвозди себя и прикрепи, как бы гвоздем, глубоко вонзенным. Как с трудом можно овладеть человеком пригвожденным, так напротив легко взять и нетрудно ниспровергнуть непригвожденного. Вот это и случилось в то время с иудеями: они и слушали и уверовали, и опять совратились. Поэтому-то Христос, желая углубить в них веру, так чтобы она не была поверхностной, пронзает душу их словами, самыми разительными. Конечно, им, как верующим, естественно было бы и обличения перенести; но они тотчас вознегодовали. Как же (Христос) в этом случае поступает? Сначала увещевает: «если пребудете в слове Моем, то вы истинно Мои ученики, и истина сделает вас свободными»(Ін. 8:31-32). Как бы так говорит: Я намерен нанести вам глубокую рану, но вы не бойтесь. Впрочем, этим же самым Он уже смирил и гордость их души. От чего, скажи мне, освободить? От грехов. Что же эти гордецы? «мы семя Авраамово и не были рабами никому никогда» (Ін. 8:33). Тотчас ниспала мысль их, а это произошло оттого, что они были крайне пристрастны к предметам мирским. «Если пребудете в слове Моем». Этим Он показал, что Он знает тайны их сердца, знает, что они, хотя и уверовали, но не были твердыми в вере. При этом Он обещает им нечто великое, именно – что они будут Его учениками. Так как некоторые прежде отпали от Него, то, намекая на них, Он говорит: «если пребудете»; ведь и те слушали и уверовали, но отпали, потому, что не были твердыми в вере. В самом деле, «многие из учеников Его отошли от Него и уже не ходили с Ним» (Ін. 6:66). «Познаете истину», т.е. Меня, потому что «Я есмь истина» (Ін. 14:6). Все иудейское было образом, а истину вы узнаете от Меня и она освободит вас от грехов. Как тем Он говорил: «умрете во грехах ваших» (Ін. 8:24), так и этим сказал: «сделает вас свободными».

Не сказал: Я избавлю вас от рабства, но представил им самим уразуметь это. Что же они? «Мы семя Авраамово и не были рабами никому никогда». Но если уж следовало негодовать, то справедливее было бы на то, что Он сказал прежде, именно: «познаете истину», и – сказать: что же? Разве теперь мы не знаем истины? Значит, закон и наше знание – ложь? Но они ни о чем этом не заботились, а безпокоятся о мирских делах, предполагая этого рода рабство. Есть, подлинно есть, и теперь много таких, которые стыдятся вещей безразличных и этого рабства; но не стыдятся рабства греховного, и лучше хотели бы тысячу раз назваться рабами в этом отношении, нежели однажды в том. Таковы-то были и иудеи. Они и не знали другого рабства, а потому и говорят: Ты назвал рабами людей, происшедших от рода Авраамова, – людей благородных, которых, по этой именно причине, не следовало называть рабами. Мы, говорят, никогда не были рабами. Вот чем тщеславятся иудеи! Мы – «семя Авраамово», мы – израильтяне; а о своих делах никогда не упоминают. Поэтому Иоанн взывал к ним, говоря: «не думайте говорить в себе: отец у нас Авраам» (Мф. 3:9). Но почему Христос не обличил их? Ведь они много раз бывали в рабстве: и у египтян, и у вавилонян, и у многих других. Потому, что Он говорил не для состязания с ними, но для их спасения и пользы: вот о чем Он заботился. Он мог бы, конечно, сказать о четырехстах лет рабства; мог бы сказать о семидесяти; мог бы сказать о рабстве во времена судей, иногда в продолжение двадцати лет, иногда двух. Иногда семи; мог бы сказать, что они никогда не переставали быть рабами. Но Он старался доказать не то, что они были рабами людей, но что они – рабы греха. А это рабство и есть самое тяжкое; от него может избавить один только Бог, потому что никто другой не может отпускать грехов, что они и сами признавали. И так как они признавали это делом Божиим, то Он и приводит их к этому, и говорит: «всякий, делающий грех, есть раб греха» (Ін. 8:34), показывая, что Он говорит об этой свободе, о свободе от этого именно рабства. «Но раб не пребывает в доме…; сын пребывает вечно» (Ін. 8:35). И здесь Он незаметно ниспровергает постановления закона, указывая на прежние времена. Чтобы они не ссылались (на закон) и не говорили: мы имеем жертвы, предписанные Моисеем; они могут нас освободить, – для этого Он и присовокупил те слова. Иначе, какую последовательность имели бы слова Его? «Все согрешили и лишены славы Божией, получая оправдание даром, по благодати Его» (Рим. 3:23-24), даже сами священники. Поэтому и Павел говорит о священнике, что он «должен как за народ, так и за себя приносить жертвы о грехах, потому что и сам обложен немощью» (Євр. 5:2-3). Вот это и выражается словами: «раб не пребывает в доме». А сверх того здесь Христос показывает и равночестность Свою с Отцом и различие между свободным и рабом. Приточное изречение имеет именно этот смысл, т.е. что раб не имеет власти, что и означается словом: «не пребывает».

2. Но для чего Он, говоря о грехах, упомянул о доме? Чтобы показать, что как хозяин над домом, так Он властвует над всем. Выражение: «не пребывает»значит – не имеет власти раздавать даров, так как он не домовладыка. А сын – домовладыка; это и означают слова: «пребывает вечно», по переносному от вещей человеческих выражению. Чтобы не сказали: Ты кто? – Он как бы так говорит: все – Мое, потому что Я – Сын и пребываю в доме Отца, – называя домом власть. Так Он и в другом месте называет начальство домом Отца: «В доме Отца Моего обителей много»(Ін. 14:2). Так как речь была о свободе и рабстве, то Он справедливо употребил такое переносное выражение, говоря, что они не имели власти отпускать (грехи). «Итак, если Сын освободит вас» (Ін. 8:36). Видишь ли единосущие Его с Отцом, – как Он показывает, что имеет одинаковую с Ним власть? «Если Сын освободит вас», то уже никто не станет этому противоречить, и вы будете иметь верную свободу, потому что «Бог оправдывает их. Кто осуждает?» (Рим. 8:33-34). Этим он показывает, что Он свободен от греха, и вместе намекает на свободу только по имени. Последнюю дают и люди, но первую один Бог. А чрез это Он убеждает их стыдиться не того рабства, но рабства греховного. И чтобы показать, что они, хотя бы и не были рабами, так как отвергли от себя то рабство, тем не менее – рабы, Он тотчас присовокупил: «истинно свободны будете» (Ін. 8:36). А этим присовокуплением Он и показывает, что их свобода не истинная. Потом, чтобы они не сказали, что не имеют греха (а можно было думать, что они и это скажут), смотри, как Он подверг их обвинению в нем. Не обличая всей их жизни, Он выставляет на вид то злодеяние, которое они только еще хотели совершить, и говорит: «знаю, что вы семя Авраамово; однако ищете убить Меня» (Ін. 8:37).

Незаметно и мало-помалу отстраняет их от этого родства, научая не превозноситься им, потому что как свобода и рабство, так и родство зависят от дел. И не сказал Он тотчас: вы не дети Авраама, вы человекоубийцы, а Он праведник; но пока еще соглашается с ними, и говорит: «знаю, что вы семя Авраамово», но не в этом дело; а потом произносит против них более сильное обличение. И весьма часто можно видеть, что Он, намереваясь совершить что-нибудь великое, после совершения, говорит с большим дерзновением, так как свидетельство от дел заграждало им уста. «Однако ищете убить Меня». Что ж, скажут, если справедливо? Напротив, совсем несправедливо. Поэтому Он представляет и причину: «потому что слово Мое не вмещается в вас». Как же было сказано, что они уверовали? Но я уже сказал, что они опять отложились. Поэтому-то Он сильно и обличает их. Если вы тщеславитесь родством с ним, то вам надобно выказывать и жизнь его. И не сказал Он: вы не вмещаете слова, но: «слово Мое не вмещается в вас», показывая тем высоту Своих догматов. А за это не убивать следовало. Напротив – еще более почитать и уважать, чтобы научиться. Что же, могли сказать, может быть, Ты от Себя это говоришь? Поэтому Он присовокупил: «Я говорю то, что видел у Отца Моего; а вы делаете то, что видели у отца вашего» (Ін. 8:38). Как Я, говорит, и словами и истиною являю Отца, так и вы – своими делами. Я имею не только одно и то же существо с Отцом, но и одну и ту же истину. «Сказали Ему…: отец наш есть Авраам. Иисус сказал им: если бы вы были дети Авраама, то дела Авраамовы делали бы. А теперь ищете убить Меня» (Ін. 8:39-40). Часто Он говорит здесь об их преступном намерении и упоминает об Аврааме; и это для того, чтобы и отклонить их от этого родства, и уничтожить излишнее их тщеславие, и убедить полагать надежду спасения уже не на Авраама и не на родство по естеству, но на родство по душевному расположению. То именно и служило для них препятствием приступить ко Христу, что они почитали это родство достаточным для своего спасения. Но о какой говорит Он истине? О той, что Он равен Отцу. Действительно, за это иудеи искали убить Его, как Он и говорит: «ищете убить Меня,… сказавшего вам истину, которую слышал» от Отца Моего (Ін. 8:40). Чтобы показать, что это не противно Отцу, Он опять прибегает к Нему. «Сказали Ему: мы не от любодеяния рождены; одного Отца имеем, Бога» (Ін. 8:41). Что вы говорите? Вы имеете отцом Бога, и обвиняете Христа, когда Он говорит это? Видишь ли, что Он называл Бога Отцом Своим в особенном смысле?

3. Так как Он отстранил их от родства с Авраамом, то они, не имея ничего сказать против этого, отваживаются на нечто еще большее, – прибегают к Богу. Но Он лишает их и этой чести, говоря: «если бы Бог был Отец ваш, то вы любили бы Меня, потому что Я от Бога исшел и пришел; ибо Я не Сам от Себя пришел, но Он послал Меня. Почему вы не понимаете речи Моей? Потому что не можете слышать слова Моего. Ваш отец диавол; и вы хотите исполнять похоти отца вашего. Он был человекоубийца от начала и не устоял в истине… Когда говорит он ложь, говорит свое»(Ін. 8:42-44). Он отстранил их от родства с Авраамом; но так как они отважились на большее, то Он уже наносит им удар, говоря, что они не только не чада Авраама, но что они сыны диавола. Чрез это Он нанес им рану, равную их бесстыдству. И это не оставляет без свидетельства, но подтверждает доказательствами, потому что убивать, говорит, свойственно злобе диавола. И не сказал просто: дела, но: «похоти»его творите, показывая, что как он (диавол), так и они крайне склонны к убийствам, и что причиною этого зависть. В самом деле, диавол погубил Адама не потому, чтобы мог обвинять его в чем-нибудь, но по одной только зависти. Вот на это Христос и здесь указывает. «И не устоял в истине», т.е. в доброй жизни. Так как (иудеи) постоянно осуждали Его, – что Он не от Бога, – то Он говорит, что и это (обвинение) происходит оттуда же (от диавола), потому что он первый породил ложь, сказав: «в день, в который вы вкусите их, откроются глаза ваши» (Бут. 3:5). Он же первый и воспользовался ею. Люди пользуются ею не как своею, но как чужою, а он – как своею. «А как Я истину говорю, то не верите Мне» (Ін. 8:45). Какая последовательность в этих словах? Ни в чем не обвинив Меня, вы хотите убить Меня. Вы преследуете Меня, потому что вы враги истины. Если же не потому, то скажите вину Мою. Поэтому и присовокупил: «кто из вас обличит Меня в неправде?» (Ін. 8:46). Иудеи еще говорили: «мы не от любодеяния рождены». Хотя многие из них были рождены и от любодеяния, потому что у них были и незаконные браки, однако же Он не обличает их в этом, а продолжает говорить о прежнем. Доказав всем вышесказанным, что они не от Бога, а от диавола, потому что и убивать есть дело диавольское, и лгать дело диавольское, а вы делаете и то и другое, – теперь показывает, что любовь есть признак происхождения от Бога. «Почему вы не понимаете речи Моей?» Так как они всегда с недоумением спрашивали: что это Он говорит: «куда Я иду, вы не можете придти» (Ін. 8:22)? – то Он и отвечает: вы не разумеете беседы Моей потому, что не вмещаете в себе слова Божия. А это происходит с вами оттого, что ваши помышления пресмыкаются по земле, между тем как слова Мои гораздо выше. Что же, если они и действительно не могли разуметь? Но здесь слово – «не можете» значит: не хотите, потому что вы приучили себя пресмыкаться долу и ни о чем великом не помышляете. А так как они говорили, что преследуют Его по ревности будто бы к Богу, то Он всюду старается показать, что преследовать Его значит ненавидеть Бога; напротив, говорит, любить Его – значит знать Бога. «Одного Отца имеем, Бога». Вот чем хвалятся – честью, а не делами. Итак, что вы не веруете, это доказывает не то, будто Я чужд Богу; напротив, неверование ваше служит знаком того, что вы не знаете Бога. Причина же этому та, что вы хотите лгать и творить дела диавольские, а это происходит от бедности души, как говорит апостол: «если между вами зависть, споры и разногласия, то не плотские ли вы?» (1Кор. 3:3). Почему вы не можете? Потому, что «вы хотите исполнять похоти отца вашего», – (об этом) стараетесь, ревнуете.

Видишь ли, что слово: «не можете» означает нехотение? «Авраам этого не делал» (Ін. 8:40). Какие же дела его? Кротость, снисходительность, послушание; а вы поступаете напротив: вы непокорны и жестоки. Но откуда им пришло на мысль прибегнуть к Богу? Христос показал, что они недостойны Авраама. Вот, чтобы избежать этого, они и прибегли к большему. Так как Он укорил их в убийстве, то они этим говорят, как бы в некоторое оправдание себе, что они мстят за Бога. Но (Христос) показывает, что и это самое служит признаком противников Божиих. Выражение: «исшел» означает, что Он от Бога. Говорит – «исшел», указывая на Свое пришествие к нам. А так как можно было ожидать, что они скажут: Ты говоришь что-то странное и новое, – то Он и прибавляет, что пришел от Бога. Поэтому, говорит, естественно, что вы не слушаете Моих слов, так как вы от диавола. В самом деле, за что вы хотите убить Меня? В чем можете обвинить Меня? Если же ни в чем, то почему не веруете Мне? Доказав таким образом, из их лживости и склонности к убийству, что они происходят от диавола, Он вместе показал и то, что они чужды Аврааму и Богу, так как, с одной стороны, ненавидят человека, который не сделал ничего худого, а с другой – не слушают слова Его. Так Он всюду показывает, что Он не противник Божий и что они не по этой причине не веровали в Него, но потому, что были чужды Богу. В самом деле, если не веруют Тому, Кто греха не сотворил, Кто говорит, что Он пришел от Бога и от Него послан, Кто изрекает истину, и так изрекает истину, что вызывает всех опровергнуть, то очевидно, что неверующие не веруют в Него потому, что они люди плотские. Он знал, верно знал, что грехи уничтожают душу. Потому-то сказано: «потому что вы сделались неспособны слушать» (Євр. 5:11). Подлинно, кто не может презреть вещей земных, тот может ли когда-нибудь любомудрствовать о небесном?

4. Потому, умоляю, будем всячески стараться исправить нашу жизнь, очистить нашу душу, чтобы ничто нечистое не служило для нас препятствием. Засветите в себе свет знания, и не бросайте семян в терние. Кто не знает, что любостяжание порок, как узнает что-нибудь большее? Кто не отвращается от этого (земного), тот как возжелает того (небесного)? Хорошо восхищать, но только не гибнущие вещи, а царство небесное: «употребляющие усилие, – сказано, – восхищают его»(Мф. 11:12); следовательно, не леностью можно достигнуть его, но старанием. Что же значит: «употребляющие усилие»? Потребно большое усилие, потому что путь тесен, нужна душа юношеская и бодрая. Восхищающие хотят всех предварить, не смотрят ни на что, ни на порицание, ни на осуждение, ни на наказание; думают лишь об одном, как бы овладеть тем, что хотят восхитить, и предупреждают всех находящихся впереди. Станем же мы восхищать царство небесное. Это восхищение не грешно, а похвально; грех здесь – не восхищать. Здесь наше богатство не причиняет ущерба другим. Постараемся же восхитить и, если нас удручает гнев, если тревожат вожделения, то победим природу, соделаемся кроткими, потрудимся немного, чтобы навсегда успокоиться. Не похищай золота, но похищай богатство, при котором золото представляется грязью. Скажи мне: если бы пред тобою лежали свинец и золото, что бы ты похитил? Не очевидно ли, что золото?

Итак, в том случае, когда похищающего наказывают, ты предпочитаешь вещь лучшую: уже ли же тогда, когда похищающий заслуживает честь, ты не отдашь предпочтения лучшему? Ведь не избрал ли бы ты (из двух вещей) предпочтительно эту (лучшую), если бы за похищение той и другой было наказание? Но здесь нет ничего такого, а напротив здесь блаженство. Как же можно, спросишь, похитить (царство небесное)? Брось то, что у тебя в руках. Пока будешь держать это, – не можешь похитить того. Представь мне человека, у которого руки наполнены серебром: в состоянии ли он будет похитить золото, пока держит серебро, а не бросит его и не сделается свободным? Похищающий не должен быть ничем связан, чтобы не быть задержанным. Ведь и ныне есть враждебные силы, которые нападают на нас и стараются отнять у нас (царство небесное). Будем же убегать от них, будем убегать, не оставляя за собою ничего, за что бы они могли ухватиться. Пресечем нити, обнажим себя от предметов житейских. какая вам нужда в шелковых одеждах? Доколе будем укутываться в эти смешные одеяния? Доколе будем зарывать в землю золото? Я желал бы перестать всякий раз говорить об этом; но вы не позволяете, подавая всегда к тому повод и побуждение. Теперь, по крайней мере, оставим это, чтобы, и других научив своею жизнью, получить обетованные блага, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 55

Ін. 8:48-49. На это Иудеи отвечали и сказали Ему: не правду ли мы говорим, что Ты Самарянин и что бес в Тебе? Иисус отвечал: во Мне беса нет; но Я чту Отца…

1.Сильно поборать нужно то, что говорят против Бога, и терпеть то, что говорят против нас. – 2. Опровержение аномеев и ариан. – 3. Должно пользоваться временем, не отлагая своего обращения. – Изображение завистливых и зависти.

Злоба бесстыдна и дерзка. Когда бы надобно было устыдиться, тогда она еще более ожесточается. Так было и с иудеями. Им надлежало бы придти в умиление от слов и подивиться дерзновению и последовательности Его беседы; а они, напротив, поносят Его, называют самарянином, утверждают, что Он имеет беса, и говорят: «не правду ли мы говорим, что Ты Самарянин и что бес в Тебе?»Когда Он говорил нечто высокое, тогда этим людям, крайне бесчувственным, казалось это безумием. И хотя евангелист выше нигде не заметил, что они называли Его самарянином, но из приведенных слов можно заключать, что они часто это говорили. Говорят: «бес в Тебе». Но кто имеет беса? Тот ли, кто чтит Бога, или – кто оскорбляет чтущего? Что же Христос, – эта кротость, эта снисходительность? «Во Мне беса нет; но Я чту Отца Моего», пославшего Меня. Когда надлежало научить их, смирить великую их надменность и наставить не гордиться Авраамом, тогда Он был строг; а когда Ему самому надобно было перенести от них поношение, тогда Он выказывает великую кротость.

Когда они говорили: мы имеем отцом Бога и Авраама, тогда Он сильно поразил их; а когда Его самого называли имеющим беса, тогда отвечает кротко, научая нас отомщать за то, чем оскорбляется Бог, и не обращать внимания на оскорбления, наносимые нам. «Я не ищу Моей славы» (Ін. 8:50). Это, говорит, сказал Я с тем, чтобы показать, что вам, как человекоубийцам, не прилично называть Бога отцом; значит, Я сказал это ради чести Его, и за Него Я слышу это, за Него вы бесчестите Меня. Но Я нисколько не обращаю внимания на это оскорбление. Вы дадите ответ в своих словах Тому, за Кого Я слышу это ныне. «Я не ищу Моей славы». По этой-то причине, вместо того, чтобы наказывать вас, Я обращаюсь к убеждению и советую вам делать то, посредством чего вы не только избежите наказания, но и получите вечную жизнь. «Истинно, истинно говорю вам: кто соблюдет слово Мое, тот не увидит смерти вовек» (Ін. 8:51). Здесь Он говорит не об одной только вере, но и о чистой жизни. Выше Он сказал: «имеет жизнь вечную» (Ін. 5:24); а здесь говорит: «не увидит смерти», указывая вместе и на то, что они ничего не могут Ему сделать. Если не умрет тот, кто соблюдает слово Его, то тем более сам Он. Это поняли и они, и потому говорят: «теперь узнали мы, что бес в Тебе. Авраам умер и пророки» (Ін. 8:52), – т.е. умерли те, которые слушали слово Божие: так ужели не умрут слушавшие Твое слово?

«Неужели Ты больше отца нашего Авраама?» (Ін. 8:53). Какое тщеславие! Опять обращаются к родству с ним. Им следовало бы сказать: ужели ты больше Бога? Или: ужели слышавшие Тебя больше Авраама? Но они не говорят этого, потому что почитали Его меньшим даже Авраама. Христос же прежде доказал, что они человекоубийцы, и тем отстранил их от родства с Авраамом. Но так как они оставались при своих мыслях, то вот Он снова идет к тому же другим путем, показывая, что они напрасно трудятся. Впрочем, о смерти Он нисколько с ними не беседовал, и даже не открыл и не сказал, какую разумеет смерть. Теперь Он только уверяет их, что Он выше Авраама, чтобы хотя этим пристыдить их. Ведь конечно, говорит Он, если бы Я был обыкновенным человеком, – и тогда не следовало бы убивать Меня, потому что Я не сделал ничего худого. Но если Я притом говорю истину, и не имею никакого греха, и послан от Бога, и больше Авраама, то не безумствуете ли вы и не напрасно ли трудитесь, стараясь умертвить Меня? Что же они? «Теперь узнали мы, что бес в Тебе». Но не так самарянка; она не сказала Ему: беса имеешь, – но только вот что: «неужели ты больше отца нашего Иакова?» (Ін. 4:12). Это – потому, что иудеи были поносители и убийцы, а она желала научиться. По этой-то причине она и выразила недоумение, и давала ответы с приличною скромностью, и называла Его Господом. И действительно, Кто обещает гораздо большие (блага), и Кто достоин веры, Того следовало не оскорблять, а, напротив, почитать; но иудеи называют Его имеющим беса. Те слова, слова самарянки, были выражением недоумения; а эти выказывают людей неверующих и развращенных. «Неужели Ты больше отца нашего Авраама?» Значит, по тем словам Своим, Он был больше Авраама. И когда вы увидите Его вознесенным, тогда признаете, что Он действительно больше. Поэтому Он говорил: «когда вознесете Меня, тогда узнаете, что это Я» (Ін. 8:28). И смотри, какая мудрость: сперва отстранил их от родства (с Авраамом); затем показывает, что Он больше его, а чрез это дает уже заметить, что Он несравненно больше и пророков. А они всегда называли Его пророком; поэтому Он и говорил: «слово Мое не вмещается в вас» (Ін. 8:37). Там Он говорил, что воскрешает мертвых (Ін. 5:21), а здесь, что верующий в Него не узрит смерти, – это же гораздо важнее, чем не допустить навсегда остаться во власти смерти. От того-то они еще более вознегодовали. Что же они? «Чем Ты Себя делаешь?» (Ін. 8:53). И эти слова также укоризненны. Ты, говорят, сам Себя возвеличиваешь. Но Христос на это отвечает: «если Я Сам Себя славлю, то слава Моя ничто» (Ін. 8:54).

2. Что говорят тут еретики? Слышал (говорят) Христос: «неужели Ты больше отца нашего Авраама», – но не смел сказать им: так точно, а сделал это прикровенно. Что же? В самом деле слава Его ничего не значит? Для них (иудеев) – ничего. Поэтому, как Он говорил: «свидетельство Мое не есть истинно»(Ін. 5:31), применяясь к их мнению, так и здесь говорит: «Меня прославляет Отец»(Ін. 8:54). Но почему Он не сказал: Отец, пославший Меня, как говорил прежде, но: «о Котором вы говорите, что Он Бог ваш. И вы не познали Его» (Ін. 8:54-55)? Он хотел показать, что они не знают Его не только как Отца, но и как Бога. «А Я знаю Его» (Ін. 8:55). Следовательно, когда говорю: «Я знаю Его», – это не хвастовство; а если бы сказал: не знаю Его, – это была бы ложь. Но вы, когда говорите, что знаете Его, говорите ложь. Таким образом, как вы лжете, говоря, что знаете Его, так и Я (солгал бы), если бы сказал, что не знаю Его. «Если Я Сам Себя славлю». Так как они говорили: «чем Ты Себя делаешь», то Он и отвечает: если Я сам Себя творю, «слава Моя ничто». Итак, Я знаю Его совершенно, а вы не знаете Его. Впрочем, как в отношении к Аврааму Он не все отнял у них, но сказал: «знаю, что вы семя Авраамово» (Ін. 8:37), чтобы чрез это подвергнуть их большему осуждению, так и здесь не все отнял у них, но что? «О Котором вы говорите». Дозволив им хвалиться этим на словах, Он сделал вину их более тяжкою. Каким же образом вы Его не знаете? Вы поносите Того, Кто все и говорит и делает для Него, чтобы прославить Его, и Кто послан от Него. Но это (скажут) остается без свидетельства. Напротив, дальнейшие слова служат тому доказательством. «И соблюдаю слово Его» (Ін. 8:55). При этом они, конечно, могли бы обличить Его, если бы только имели что-нибудь, потому что это служило самым сильным доказательством тому, что Он послан от Бога. «Авраам, отец ваш, рад был увидеть день Мой; и увидел и возрадовался» (Ін. 8:56). Опять показывает, что они чужды Аврааму, так как чему он радовался, о том они скорбят. А под днем, мне кажется, Он разумеет здесь день креста, который (Авраам) прообразовал принесением овна и Исаака. Что же они? «Тебе нет еще пятидесяти лет, – и Ты видел Авраама?» (Ін. 8:57). Христос говорит им: «прежде нежели был Авраам, Я есмь» (Ін. 8:58). А они «взяли каменья, чтобы бросить на Него» (Ін. 8:59). Видишь ли, как Он доказал, что Он больше Авраама? Кто рад был видеть день Его и почитал это для себя вожделенным, тот, очевидно, признавал это для себя благодеянием и был меньше Его. А так как они говорили, что Он сын тектона, и ничего большего о Нем не представляли, то Он мало-помалу возводит их к высокому о Себе понятию. Итак, когда они услышали, что не знают Бога, тогда не огорчились; а когда услышали: «прежде нежели был Авраам, Я есмь», тогда – как будто унижалось их благородство – они вознегодовали и стали бросать камни. «Увидел день Мой и возрадовался». Этим показывает, что не по неволе идет на страдание, потому что хвалит того, кто радовался о кресте, так как крест был спасением вселенной. А они бросали камни: так-то они склонны были к убийству и делали это самовольно, без всякого исследования.

Почему же Он не сказал: «прежде нежели был Авраам», Я был, но – «Я есмь»? Как Отец Его употребил о Себе это слово: «есмь», так и Он. Оно означает присносущность бытия, независимо ни от какого времени. Поэтому слова Его и показались им богохульными. И если они не потерпели сравнения с Авраамом, хотя это и не так важно, то могли ли перестать бросать в Него (камни), когда Он стал часто сравнивать Себя с Богом? Поэтому Он, действуя по-человечески, снова убегает и скрывается. Предложив им достаточное наставление и исполнив Свой долг, Он вышел из церкви и пошел исцелять слепого, чтобы самыми делами показать, что Он прежде Авраама. Но, может быть, кто-нибудь спросит: почему Он не уничтожил их силу? В этом случае они, может быть, уверовали бы. Он исцелил расслабленного, – и они не уверовали. Он совершил множество и других чудес, и во время самого страдания поверг их ниц на землю, и омрачил очи их, – и они не уверовали. Возможно ли же, чтобы они уверовали, если бы Он уничтожил их силу? Так, нет ничего хуже души ожесточенной; хотя бы она видела знамения, хотя бы чудеса, – она все остается в том же бесстыдстве. Вот и фараон, несмотря на множество казней, вразумлялся только тогда, когда терпел наказание, и до последнего дня остался все таким же гонителем тех, которых отпустил. Поэтому-то Павел неоднократно говорит: «чтобы кто из вас не ожесточился, обольстившись грехом» (Євр. 3:13). Как силы телесные со временем мертвеют и теряют всякую чувствительность, так и душа, одержимая многими страстями, становится мертвою для добродетели. Тогда, чтобы ты ни представлял ей, она ничего не чувствует; хотя бы угрожал наказанием или чем другим, она остается бесчувственной.

3. Потому-то умоляю вас, пока еще имеем надежду спасения, пока можем обратиться, будем всячески о том заботиться. Как отчаявшиеся кормчие, предав судно на волю ветра, сами нисколько не помогают ему, так точно поступают, наконец, и те, которые потеряли всякую надежду. Завистливый только то имеет в виду, как бы удовлетворить своему желанию; и хотя бы пришлось ему подвергнуться наказанию, или смерти, – он остается преданным одной своей страсти. Человек распутный и любостяжательный поступает так же. Если же так велика сила страстей, то гораздо более сила добродетели. Если мы презираем смерть для первых, то тем более для последней. Если те пренебрегают своею душой, то тем более мы должны пренебрегать всем для своего спасения. В самом деле, какое будет для нас оправдание, когда погибающие так много заботятся о своей погибели, а мы не выкажем и такого старания о своем спасении, но всегда будем истаивать от зависти? А ведь нет ничего хуже зависти. Чтобы погубить другого, (завистливый) губит и себя самого. Глаз завистливого снедается печалью. Завистливый живет в непрерывной смерти, всех считает своими врагами, даже и тех, которые ничем его не обидели. Он скорбит о том, что воздается честь Богу; радуется тому, чему радуется диавол. Приобрел ли кто почтение у людей? Это не честь; не завидуй. Почтен ли кто у Бога? Поревнуй ему и будь подобен. Но ты не хочешь? Зачем же еще и губишь себя? Зачем бросаешь и то, что имеешь? Ты не можешь сравняться с ним и сделать что-нибудь доброе? Для чего же еще предпринимаешь и худое? Если ты не можешь разделять с ним труды его, ты должен, по крайней мере, радоваться вместе с ним, чтобы получить пользу от этого сорадования. Ведь часто достаточно бывает и одного намерения, чтобы получить великое добро.

Вот, Иезекииль говорит, что моавитяне за то были наказаны, что радовались (несчастью) израильтян (Єз. 35:12); а были и такие, которые спаслись потому, что воздыхали о бедствиях других. Если же есть некоторое утешение для тех, которые воздыхают о чужих бедствиях, то гораздо более (утешения) для тех, которые радуются почестям других. Бог обвинил моавитян за то, что они радовались (несчастьям) израильтян. И хотя сам же Он наказывал их, однако же Он не хочет, чтобы мы радовались наказанию других даже и тогда, когда Он сам наказывает, – потому что и Сам неохотно наказывает. Если же должно соболезновать о наказываемых, то тем более не должно завидовать тем, кому воздается честь. Чрез это именно погибли Корей да Дафан; кому они завидовали, тех сделали более славными, а на себя навлекли наказание. Зависть есть зверь ядовитый, зверь нечистый, зло произволения, не заслуживающее прощения, порок, которому нет оправдания, причина и матерь всех зол. Итак, уничтожим ее с корнем, чтобы избавиться и от настоящих бед и сподобиться будущих благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 56

Ін. 9:1-2. И, проходя, увидел человека, слепого от рождения. Ученики Его спросили у Него: Равви! кто согрешил, он или родители его, что родился слепым?

1.Исцеление слепорожденного. – 2. Давая зрение слепорожденному, Иисус Христос доказал иудеям, что Он Творец. – 3. Опровержение мнимого противоречия между ап. Павлом и Иисусом Христом. – Блаженство вечного отечества и что необходимо для его достижения. Бедные создают нам жилища на небе. – Увещание к милостыни.

1. «И, проходя, увидел человека, слепого от рождения». Будучи весьма человеколюбив и заботясь о нашем спасении, а притом желая заградить уста нечестивым, Господь не опускает ничего, что только Ему подобало, хотя бы никто Ему ни внимал. Это знал и пророк, и потому говорил: «так что Ты праведен в приговоре Твоем и чист в суде Твоем»(Пс. 50:6). Поэтому-то и теперь, когда не приняли Его высокого учения, и даже назвали Его беснующимся и покушались убить, – Он, выйдя из храма, исцеляет слепого. Таким образом, Своим отсутствием Он укрощает их ярость, а совершением чуда смягчает их жестокосердие и упорство, и удостоверяет в словах Своих. И совершает Он чудо не обыкновенное, но такое, которое теперь только в первый раз последовало: «от века не слыхано, чтобы кто отверз очи слепорожденному» (Ін. 9:32). Слепому, быть может, кто-нибудь и отверзал очи, но слепорожденному – еще никто. А что Спаситель, выйдя из храма, пошел нарочно для этого дела, – видно из того, что сам Он увидел слепого, а не слепой подошел к Нему, – и так пристально посмотрел на него, что обратил внимание и учеников. Вот это и подало им повод к вопросу; видя, как Он пристально смотрит, они спросили Его, говоря: «кто согрешил, он или родители его?» Странный вопрос! Как он мог согрешить до рождения? Или как мог быть наказан за грехи родителей? Каким же образом они пришли к такому вопросу? Прежде того, исцелив расслабленного, (Христос) сказал: «вот, ты выздоровел; не греши больше» (Ін. 5:14). Итак, вспомнив, что тот расслаблен был за грехи, они говорят: пусть тот расслаблен был за грехи: но что Ты скажешь об этом? Он ли согрешил? Но этого нельзя сказать, потому что он слеп от рождения. Или родители его? Но нельзя и этого, потому что сын не наказывается за отца. Таким образом, как мы, когда видим страдающее дитя, и говорим: что сказать о нем, что сделало это дитя? – этим не спрашиваем, а выражаем недоумение, так точно и ученики, когда говорили это, не столько спрашивали, сколько недоумевали. Что же Христос? «Не согрешил ни он, ни родители его» (Ін. 9:3). Этим, впрочем, Он не освобождает их от грехов; не просто сказал: «не согрешил ни он, ни родители его», но присовокупил: «что родился слепым». Но да прославится Сын Божий. Согрешил и он, и родители его; но не в этом причина слепоты.

Не означает также (Христос) этими словами и того, что не этот, а другие подвергались слепоте по этой причине, то есть за грехи родителей, потому что за грехи одного нельзя наказывать другого. Если же допустим это, то должны будем допустить и то, что (слепорожденный) согрешил до рождения. Значит, как словами: «не согрешил ни он» не то утверждает, что можно от рождения согрешить и быть за то наказанным, так равно, сказавши: «ни родители его», выражает не ту мысль, что можно быть наказанным за родителей. Такое мнение (Господь) опровергает чрез Иезекииля: «живу Я! говорит Господь Бог, – не будут вперед говорить пословицу эту в Израиле: отцы ели кислый виноград, а у детей на зубах оскомина» (Єз. 18:2-3). Да и Моисей говорит: «отцы не должны быть наказываемы смертью за детей» (Повт. 24:16). И об одном царе повествуется, что он потому не сделал этого (не убил детей убийц), что соблюдал закон Моисеев (2Царів. 14:6). Если же кто скажет: как же написано: «наказывающий детей за вину отцов до третьего и четвертого рода» (Вих. 20:5)? – то мы ответим на это, что это не всеобщее определение, а сказано применительно к исшедшим их Египта. Слова эти значат вот что: так как исшедшие из Египта, несмотря на знамения и чудеса, сделались хуже своих предков, которые ничего этого не видели, то их постигнет тоже самое, что постигло их предков, потому что они дерзнули на такие же преступления. А что это именно о них сказано, в том вполне уверится всякий, кто вникнет в это место. Итак, почему (слепорожденный) родился слепым? Да явится, говорит, слава Божия. Вот опять новое недоумение: как будто, без его наказания, нельзя было явиться славе Божией! Но совсем не то и сказано, чтобы нельзя было; конечно, было можно; но да явится (слава Божия) и на нем. Итак, скажешь, он обижен был ради славы Божией? Чем же обижен, скажи мне? Что, если бы Господу было угодно, чтобы он и совсем не родился? Я, со своей стороны, утверждаю, что он получил даже благодеяние от своей слепоты, потому что прозрел внутренними очами. Что пользы в зрении иудеям? Они подверглись только большему наказанию оттого, что остались слепыми при своем зрении. А ему какой вред от слепоты? Чрез нее он прозрел.

Таким-то образом, как зло настоящей жизни не есть зло, так и добро не есть добро. Только грех есть зло, а слепота не зло. И Кто привел (слепца) из небытия в бытие, Тот имел власть и оставить его в таком положении. А некоторые говорят, что эта частица (ίνα – да, чтобы) и указывает здесь не на причину, а на последствие, – точно также, как и в другом месте, где говорится: «на суд пришел Я в мир сей, чтобы невидящие видели, а видящие стали слепы» (Ін. 9:39). Не для того, конечно, пришел Христос, чтобы видящие слепы были. Равным образом Павел говорит: «что можно знать о Боге, явно для них,… так что они безответны» (Рим. 1:19-20), – хотя Господь не для того явил им это, чтобы они лишены были оправдания, а для того, чтобы получили оправдание. И опять в другом месте: «закон же пришел после, и таким образом умножилось преступление» (Рим. 5:20), – хотя закон пришел не для этого, а для обуздания греха.

2. Видишь ли, что эта частица везде указывает на последствие? Как отличный домостроитель, построивши одну часть дома, другую оставляет недоконченной для того, чтобы остальными постройками защитить себя пред неверующими в устройстве всего дома, так и Бог укрепляет и исправляет тело наше, как бы некоторую обветшавшую храмину, – исцеляет иссохшую руку, укрепляет расслабленные члены, выпрямляет хромых, очищает прокаженных, воздвигает больных, восстановляет расслабленных голенями, воскрешает мертвых, отверзает смежившиеся очи, дает зрение тем, которые никогда его не имели. Исправляя, таким образом, все эти недостатки нашей немощной природы, Он являет Свое могущество. Когда же (Христос) говорит: да явится слава Божия, говорит о Себе, – не об Отце, потому что слава Отца была явна. Так как знали, что Бог создал человека, взяв персть от земли, то и Христос поступил таким же образом. Если бы сказал Он: Я – Тот, Кто взял персть от земли и создал человека, то это показалось бы невыносимым для слушателей; а когда Он показал это на деле, – они уже не могли оскорбляться. Вот почему, взяв персть и растворив ее слюной, Он таким образом обнаружил сокровенную Свою славу. Не малая слава в том, чтобы Его признали за Содетеля твари. А из того действительно следовало заключать и о прочем: часть служила ручательством за целое; несомненность большего удостоверяла и в меньшем. Ведь человек превосходнее всей твари, а глаз превосходнее всех наших членов. Вот почему Христос создал зрение не просто, а вышесказанным образом.

Глаз хотя по величине и малый член, но необходимее всего тела. На это указывает и Павел, когда говорит: «если ухо скажет: я не принадлежу к телу,… то неужели оно потому не принадлежит к телу?» (1Кор. 12:16). Хотя все в нас служит доказательством премудрости Божией, но глаз – по преимуществу. Он управляет всем телом; он всему телу придает красоту, он украшает лицо, он служит светильником для всех членов. Что солнце во вселенной, то глаз в теле. Погаси свет в солнце, – и все погибнет и придет в смятение; погаси свет в глазах, – бесполезны будут и ноги, и руки, и душа. Без глаз становится невозможным познание. Посредством их мы познали Бога: «ибо невидимое Его,… от создания мира через рассматривание творений видимы» (Рим. 1:20). Таким образом, глаз служит светильником не только для тела, но еще больше, чем для тела, для души. Потому-то он и помещен как бы на некотором царском месте – вверху, и председательствует над другими чувствами. Вот его-то и устрояет Христос. Потом, чтобы ты не подумал, что Он имеет нужду в веществе, когда творит, и чтобы знал, что и в начале Он не имел нужды в брении (Кто произвел из ничего высшие существа, Тот тем более мог сотворить глаз без вещества), – дабы, говорю, ты знал, что Он делает это не по нужде, а для того, чтобы показать, что Он же был Творцом и в начале, – помазавши брением, говорит: «пойди, умойся». Познай, что Я не имею нужды в брении, чтобы сотворить глаза, но да явится на нем (слепом) слава Моя. А что Он о Себе самом сказал эти слова: да явится слава Божия, видно из того, что затем прибавил: «Мне должно делать дела Пославшего Меня» (Ін. 9:4). То есть: Мне должно явить Себя и совершить дела, которые могли бы показать, что Я делаю тоже, что и Отец, – не подобное только, но тоже самое. А это служит знаком большого равенства и говорится только о тех, из которых один нисколько не отличен от другого. Кто же будет еще противоречить, видя, что Он может тоже, что и Отец? Он не только образовал глаза, не только отверз их, но и даровал зрение; а это служит доказательством, что Он вдохнул и душу, потому что без действия души и самый совершенный глаз никогда не может ничего видеть. Итак, Он даровал и силу души, Он дал и члены со всеми принадлежностями – с артериями, нервами и жилами, с кровью и со всем прочим, из чего слагается наше тело. «Мне должно делать,… доколе есть день» (Ін. 9:4). Что значат эти слова? И какую они имеют связь? Очень тесную. Вот значение этих слов: «доколе есть день», – доколе можно людям веровать в Меня, доколе продолжается эта жизнь, – «Мне должно делать; приходит ночь», то есть будущее время, «когда никто не может делать». Не сказал: когда Я не могу делать, но: «когда никто не может делать», то есть когда не будет уже ни веры, ни трудов, ни покаяния. А что делом Он называет веру, видно из того, что когда Ему говорили: «что нам делать, чтобы творить дела Божии», – Он отвечает: «вот дело Божие, чтобы вы веровали в Того, Кого Он послал» (Ін. 6:29). Но почему же этого дела не может никто делать в то время? Потому, что не будет уже и веры, но, волею или неволею, все будут повиноваться.

Итак, – чтобы кто-нибудь не сказал, что Он делает это по тщеславию, – Он показывает, что делает все для пользы людей, так как они только здесь имеют возможность веровать, а там уже не могут сделать для себя ничего полезного. Поэтому-то Он исцелил слепого, несмотря на то, что тот даже не подходил к Нему. Впрочем, что слепой достоин был исцеления и, если бы имел зрение, то уверовал бы и приступил бы ко Христу, даже если бы услышал от кого о Его присутствии, и тогда не преминул бы сделать этого, – видно из последующего, из его мужества и веры. Ему естественно было подумать и сказать: что это такое? Сотворил брение, помазал мне глаза и сказал: «пойди, умойся». Разве не мог исцелить, и потом уже послать в Силоам? Я часто умывался там вместе со многими другими, и не получил никакой пользы. Если бы имел Он какую-либо силу, то исцелил бы теперь же. Так говорил и Нееман об Елисее. Получив приказание идти омыться в Иордане, он не поверил, – несмотря на великую славу Елисея. Но слепой был чужд неверия, не возражал и не рассуждал сам с собою: что это такое? Брение ли нужно было возложить? Оно скорее может ослепить. Кто когда прозревал таким образом? Нет, он не подумал ничего такого. Видишь ли его твердую веру и доблесть душевную? «Приходит ночь». Этим показывает, что и после креста будет иметь попечение о нечестивых и многих привлечет, потому что еще «есть день»; но затем уже окончательно отвергнет их. На это и указывает словами: «доколе Я в мире, Я свет миру» (Ін. 9:5). Тоже самое говорил Он и другим: «доколе свет с вами, веруйте в свет» (Ін. 12:36).

3. Как же Павел назвал настоящую жизнь ночью, а ту (будущую) – днем? Этим он не противоречит Христу, но говорит тоже самое, только не по словам, а по мыслям. «Ночь, – говорит он, – прошла, а день приблизился»(Рим. 13:12). Ночью называет настоящее время по причине сидящих во тьме, или по сравнению с тем (будущим) днем. Христос ночью называет будущее, потому что тогда уже не будут делать грехов; а Павел ночью называет настоящую жизнь, потому что живущие во зле и неверии находятся во тьме. Таким образом, беседуя с верными, сказал: «ночь прошла, а день приблизился», так как (верные) имеют насладиться тем светом; ночью же называет прежнюю жизнь, и говорит: «отвергнем дела тьмы». Видишь ли, что в них-то, по его словам, и заключается ночь? Потому и прибавляет: «как днем, будем вести себя благочинно»(Рим. 13:13), чтобы мы могли насладиться тем светом. Если же так прекрасен этот свет, то подумай, каков будет тот. Сколько солнечный свет лучше светильничного, столько же, или еще гораздо более, будущий лучше нынешнего. Вот на это и указывал Христос, когда говорил: «солнце померкнет» (Мф. 24:29), то есть, от обилия того света не будет видно и солнца! И если теперь, для того, чтобы иметь светлые и со здоровым воздухом дома, мы тратим множество денег, подвергаясь тяжким трудам при постройках, то подумай, не должны ли мы пожертвовать и самыми телами, чтобы создать себе светлые обители там, где тот неизреченный свет? Здесь споры и раздоры по поводу границ и стен; там нет ничего подобного; нет ни зависти, ни клеветы; никто не станет спорить с нами из-за границ. Притом этот дом непременно нужно будет покинуть, а тот останется при нас навсегда. Этот со временем неизбежно подвергается гниению и многочисленным повреждениям; тот не стареется никогда. Этого бедный не может построить; тот можно построить и на две лепты, как вдовица. Поэтому крайне прискорбно мне, что при стольких, предстоящих нам, благах мы беспечны и нерадивы. Чтобы иметь блистательные дома здесь, о том мы всячески стараемся; а чтобы на небесах устроить себе хотя малое пристанище, о том не заботимся, не помышляем.

Скажи мне: здесь где желал бы ты иметь себе дом? В пустыне, или в одном из небольших городов? Не думаю; без сомнения – в столицах и в больших городах, где больше блеска. Но я веду тебя в такой город, которого строитель и художник – Бог. Там, умоляю, устрояй и созидай себе дом, – с меньшими издержками и с меньшим трудом. Этот дом созидается руками нищих, и он есть наилучшее здание; а те, которые строятся теперь, – дело крайнего безумия. Если бы кто повел тебя в Персию с тем, чтобы посмотреть на эту страну и потом возвратиться, а между тем стал бы советовать строить там дома: не назвал ли бы ты его крайне безумным за то, что он советует тебе тратиться по пустому? Как же ты делаешь тоже самое на земле, которую скоро потом покинешь? Да я, говоришь ты, оставлю все детям. Но ведь и они оставят скоро после тебя, а нередко и прежде тебя; точно также – и их потомки. Таким образом и это бывает для тебя поводом к скорби, когда ты не видишь после себя наследников. Но там нет нужды опасаться ничего подобного; там приобретение остается постоянным и для тебя, и для детей, и для внуков, если они будут подражать той же добродетели. Тем зданием заведует сам Христос; строящему его нет нужды ни поставлять надсмотрщиков, ни заботиться, ни беспокоиться. Когда дело принимает на Себя Бог, к чему тогда заботы? Он Сам все собирает и воздвигает жилище. И не это только удивительно, но и то, что Он создает его так, как нравится тебе, или даже лучше, чем как тебе нравится и как ты желаешь, потому что Он наилучший художник и весьма заботится о твоих выгодах. Хотя бы ты был нищим и пожелал создать такой дом, это не породит против тебя зависти, не возбудит клеветы, потому что не видит его никто из тех, кому знакома зависть, а видят ангелы, умеющие только радоваться твоему благополучию. Никто не станет захватывать границ твоего дома, потому что там нет ни одного соседа, страждущего такою болезнью. Твоими соседями там будут святые, Петр и Павел, все пророки, мученики, сонм ангелов и архангелов. Ради всего этого раздадим наше имение нищим, чтобы наследовать те обители, которых да сподобимся все мы по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 57

Ін. 9:6-7. Сказав это, Он плюнул на землю, сделал брение из плюновения и помазал брением глаза слепому, и сказал ему: пойди, умойся в купальне Силоам,…

1.Вера слепорожденного. – Благость Божия ко всем без различия людям. – 2. Необходимость веры. – Есть худой мир и есть добрая война. – 3. Должно избегать злых людей и держаться добрых. – Общество злых людей пагубнее язвы.

Желающие получить какой-либо плод от того, что прочитывается, не должны оставлять без внимания ни одного слова. Потому-то и заповедано нам исследовать Писания, что многое, что с первого взгляда представляется простым, заключает в себе глубокий сокровенный смысл. Вот таково и настоящее место. «Сказав это, – сказано, – Он плюнул на землю». Что же такое: «это»? Да явится слава Божия, и: «Мне должно делать дела Пославшего Меня»(Ін. 9:4). Не без намерения евангелист напомнил нам эти слова, и затем прибавил: «плюнул», но с тем, чтобы показать, что слова Он подтвердил делами. Но зачем для бренияупотребил не воду, а плюновение? Он хотел послать слепого в Силоам, а потому, чтобы ты ничего не приписывал источнику, но познал, что именно исшедшая из уст Его сила и образовала и отверзла очи, – Он плюнул на землю. На это самое указывает и евангелист словами: «сделал брение из плюновения». Затем, чтоб не подумали, что исцеление произошло от земли, повелел умыться. Но для чего было не сделать этого тут же, а послал в Силоам? Для того, чтобы ты видел веру слепого и чтобы сделать безответным неверие иудеев. Естественно, что все видели его, когда он шел с глазами, помазанными брением. Такою необычайностью он не мог не привлечь на себя взоры всех, знакомых и незнакомых, и, конечно, все смотрели на него со вниманием.

Так как не легко признать, что слепой прозрел, то (Христос) наперед приготовляет дальностью пути многих свидетелей, а необычайностью зрелища – внимательных зрителей, чтобы они, хорошо заметив, не могли уже говорить: это – он, это – не он. Кроме того, посылая в Силоам, хочет и то показать, что Он не чужд закона и ветхого завета. А, наконец, нельзя было опасаться и того, что слава будет отнесена к Силоаму. Многие и много раз умывали в нем глаза, но не испытали ничего подобного. Нет, и тут действовала сила Христова, все содевающая. Потому-то евангелист присовокупляет нам и толкование. Сказавши: «в Силоам», прибавил: «что значит: посланный», – чтобы ты знал, что и тут исцелил его Христос, как говорит Павел: «ибо пили из духовного последующего камня; камень же был Христос» (1Кор. 10:4). Значит, как духовным камнем был Христос, так и духовным Силоамом. А мне кажется, что и внезапное появление воды указывает нам на непостижимое таинство. На какое же именно? На нечаянное и неожиданное явление (Христово). Но обрати внимание на душу слепца, во всем послушную. Не говорил он: если брение, или плюновение может даровать зрение, то какая мне нужда в Силоаме? А если нужен Силоам, то зачем брение? Зачем помазал мне глаза? Зачем приказал умыться? Нет, не думал он ничего подобного, но заботился только о том, чтобы во всем повиноваться Повелевающему, и не соблазнялся ничем происходившим. Если же кто спросит: как он прозрел, отложивши брение? – то не услышит от нас ничего другого, кроме того, что мы не знаем, как это произошло. И что удивительного, если мы не знаем? Не знал того ни евангелист, ни сам исцеленный. Он знал только, что произошло, а как – того не мог понять. И когда спрашивали его об этом, он говорил: «брение положил Он на мои глаза, и я умылся, и вижу» (Ін. 9:15); а как это сделалось, он не может сказать, хотя бы тысячекратно спрашивали его. «Соседи и видевшие прежде, что он был слеп, говорили: не тот ли это, который сидел и просил милостыни? Иные говорили: это он» (Ін. 9:8-9). Необычайность события приводила их даже к неверию, несмотря на то, что сделано было так много, чтобы устранить всякое недоверие. Некоторые говорили: «не тот ли это, который сидел и просил милостыни?»

О, как велико человеколюбие Божие! До чего не снизошел Христос, когда великою благостью исцеляет нищих, и тем заграждает уста иудеям! Не славных только, и знаменитых, и облеченных властью, но и простых удостаивает одинакового попечения, потому что пришел для спасения всех. И что было с расслабленным, тоже случилось и со слепым. Ни тот не знал, кто таков исцеливший его, ни этот. Это произошло оттого, что Христос удалился, а Он всегда удалялся после исцелений, чтобы устранить от чудес всякое подозрение. Не знавшие, кто Он таков, каким в самом деле образом могли благоприятствовать Ему и помогать в устроении этих дел? Что же касается этого слепого, то он не был и из числа тех, которые ходят повсюду, но сидел при вратах храма. Но между тем, как все недоумевают о нем, что говорит он сам? «Это я». Не устыдился прежней слепоты, не убоялся ярости народа, не отказался объявить себя, чтобы возвестить о Благодетеле. «Спрашивали у него: как открылись у тебя глаза?» Он отвечает: «Человек, называемый Иисус» (Ін. 9:10-11). Что ты говоришь? Человеку ли творить такие дела? Но он еще не знал о Нем ничего великого. «Человек, называемый Иисус, сделал брение, помазал глаза мои».

2. Смотри, как он правдив. Не сказал, из чего сделал брение: чего не знает, о том и не говорит. Не видел он, что (Христос) плюнул на землю; а что помазал, это узнал он по ощущению и осязанию. «И сказал мне: пойди на купальню Силоам и умойся»(Ін. 9:11). Об этом ему сказало чувство слуха. Но откуда знал он Его голос? Из Его разговора с учениками. Таким образом, он все это рассказывает, опираясь на свидетельство самого дела, и однако же не может сказать о способе исцеления. Если же по отношению к чувственному и осязаемому нужна вера, то тем более по отношению к невидимому. «Тогда сказали ему: где Он? Он отвечал: не знаю»(Ін. 9:12). Спрашивали: «где Он», уже замышляя против Него убийство. Но заметь: как далек Христос от желания суетной славы! Он не оставался вместе с исцеленными, потому что не хотел приобретать славы, ни увлекать народ, ни выказывать Себя. Заметь и то, как все согласно с истиною отвечает слепой. Иудеи хотели найти Христа, чтобы отвести Его к священникам; но так как не нашли Его, то ведут слепого к фарисеям для более строгого допроса. Потому-то и евангелист замечает, что была суббота, чтобы показать злой их умысел и причину, по которой они искали (Спасителя), то есть, они полагали, что нашли возможность оклеветать чудо – мнимым нарушением закона. И это видно из того, что они, лишь только увидели слепого, ничего другого не сказали ему, а только: «как отверз твои очи?» (Ін. 9:26). И заметь, как говорят. Не сказали: как ты прозрел? – но: «как отверз твои очи?» – представляя ему случай оклеветать Его за такое дело. Но он отвечает им кратко, как людям, которые уже все слышали. Не упомянув ни об имени, ни о словах, сказанных ему: «пойди, умойся», он прямо говорит: «брение положил Он на мои глаза, и я умылся, и вижу» (Ін. 9:15), – как будто они уже сильно оклеветали Его и сказали: смотри, что делает Иисус в субботу, – помазывает брением.

Но ты обрати лучше внимание на то, как не смущается слепой. Когда его спрашивали соседи, и он отвечал, не подвергаясь никакой опасности, тогда не так много значило сказать истину. Но удивительно то, что и теперь, находясь в большом страхе, он не отказывается, не говорит ничего, несогласного с прежними словами. Что же фарисеи, или лучше, что вместе с ними и другие? Привели его, полагая, что он откажется, но услышали противное, – то, чего не желали, – и точнее узнали все дело. Так было с ними и при всех чудесах; но это мы яснее покажем впоследствии. Что же говорили фарисеи? «Некоторые… говорили (не все, а более дерзкие): не от Бога Этот Человек, потому что не хранит субботы. Другие говорили: как может человек грешный творить такие чудеса?» (Ін. 9:16). Видишь, что они привлекаемы были чудесами? Ведь они же прежде посылали затем, чтобы привести Его, а теперь, слушай, что говорят, – хотя и не все. Будучи начальниками, они впадали в неверие от честолюбия. Впрочем, и из начальников многие веровали в Него, только не выражали того открыто. Простой народ был пренебрегаем, так как он и не имел важного значения в их сонмище; но начальники, как люди более знаменитые, с большим трудом решались говорить откровенно. Одних удерживало властолюбие, других робость и боязнь перед толпой. Потому-то и говорил (Христос): «как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу?» (Ін. 5:44). О себе эти люди говорили, что они от Бога, несмотря на то, что домогались неправедного убийства, а о том, кто исцеляет слепых, говорят, что Он не может быть от Бога, потому что не соблюдает субботы. Другие на это возражали, что грешник не может творить таких знамений. Таким образом, первые злонамеренно умалчивали о чудном событии и выставляли на вид мнимое нарушение закона, так как не говорили: исцеляет в субботу, но: «не хранит субботы». Но и последние, со своей стороны, отвечали слабо. Тогда как нужно было показать, что суббота не нарушается, они ссылаются только на знамения; и это естественно, потому что они еще считали Его человеком. В противном случае, они могли сказать в Его оправдание и то, что Он Господь субботы и Сам установил ее. Но они не имели еще о Нем такого понятия. Впрочем, никто из них и не осмеливался прямо сказать то, что хотел; говорили нерешительно, но с сомнением, одни по недостатку смелости, другие по властолюбию.

«И была между ними распря». Эта распря началась прежде в народе, а потом уже перешла и к начальникам. «Одни говорили, что Он добр; а другие говорили: нет, но обольщает народ» (Ін. 7:12). Видишь, что начальники неразумнее народа и разделились между собою уже после (народа)? Но и разделившись, они не выказали никакой твердости, видя настояния фарисеев. А если бы отделились совершенно, то скоро познали бы истину. Ведь и разделение может быть хорошо, почему и Христос говорил: «не мир пришел Я принести на землю, но меч» (Мф. 10:34). Бывает и согласие худо, бывает и разногласие хорошо. Так, строившие башню были согласны между собою во вред себе, и они же опять, хотя и невольно, разделились к своему благу. И сообщники Корея не на добро согласились между собою, потому были разделены к добру. Иуда также был в согласии с иудеями не на добро. Значит и разногласие может быть хорошо, и согласие худо. Потому-то (Христос) говорит: «если… нога твоя соблазняет тебя, отсеки ее,… если глаз твой соблазняет тебя, вырви его» (Мф. 18:8-9). Если же нужно отсекать член, который будучи соединен с нами, вредит нам, то не гораздо ли более должно удаляться от друзей, когда связь с ними ведет не к добру. Итак, не всегда хорошо согласие, как и не всегда худо несогласие.

3. Я говорю это для того, чтобы мы избегали людей злых и искали добрых. Если мы отсекаем сгнившие и неизлечимые члены, опасаясь, чтобы все тело не подверглось той же заразе, и делаем это не из пренебрежения к ним, а из желания предохранить прочие части тела, то тем более должно поступать так по отношению к людям, общество которых зловредно для нас. Если мы можем и их исправить, и сами не потерпеть вреда, то должны употребить на то все старание. Если же и они не исправятся, и мы получим вред, в таком случае необходимо их отвергнуть и бросить. От этого и они сами часто получают гораздо более пользы. Потому-то и Павел убеждал таким образом: «извергните развращенного из среды вас», и: «дабы изъят был из среды вас сделавший такое дело»(1Кор. 5:13,2). Пагубно, истинно пагубно обращение со злыми людьми. Не так скоро пристает зараза и короста губит подвергшихся этой болезни, как злые нравы людей порочных. «Худые сообщества развращают добрые нравы»(1Кор. 15:33). И пророк также говорит: «бегите из среды» их и удалитесь (Єр. 51:6). Пусть же никто не имеет порочного друга. Если мы отказываемся и от детей порочных, и не уважаем ни природы, ни ее законов, ни ее связей, то тем более должны убегать порочных друзей и знакомых. Пусть мы и не получим от них никакого вреда; но все же не в состоянии будем избежать худой молвы. Посторонние не всматриваются в нашу жизнь, но судят нас по нашему обществу. Заповедаю это и женам, и девам. Сказано ведь: «пекитесь о добром» не только пред Богом, но и «перед… человеками» (Рим. 12:17). Будем же всячески стараться, чтобы не соблазнить ближнего. Хотя бы жизнь наша была самая праведная, но если она служит соблазном для других, – теряет всю цену.

Но как возможно, чтобы праведная жизнь соблазняла? (Это бывает) когда сообщество с другими людьми навлекает на нее худую молву. Когда мы, надеясь на себя, обращаемся с людьми порочными, то, если сами и не терпим вреда, соблазняем других. Говорю это и мужам, и женам, и девам, предоставляя их совести узнать в точности, сколько отсюда рождается зол. Пусть я не подозреваю ничего худого, а равно и никто другой из более совершенных; но простодушнейший брат терпит вред от твоего совершенства. А надобно обращать внимание и на его немощь. Но если и он не потерпит вреда, то потерпит язычник. А Павел заповедал: «Не подавайте соблазна ни Иудеям, ни Еллинам, ни церкви Божией» (1Кор. 10:32). Я не подозреваю ничего худого о деве, потому что люблю девство, а любовь не мыслит зла. Я крайне люблю такой образ жизни, и не могу подумать ничего дурного. Но чем мы убедим внешних? А надобно и о них иметь попечение. Будем же вести себя так, чтобы никто даже из неверных не мог найти повода справедливо упрекать нас. Как те, которые ведут жизнь праведную, прославляют Бога, так, напротив, живущие худо подают повод к хуле на Него. Но не дай Бог, чтобы между нами были такие, а да светятся дела наши так, чтобы прославлялся Отец наш, «сущий на небесах», и чтобы мы могли насладиться славою Его, которой и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 58

Ін. 9:17-18. Опять говорят слепому: ты что скажешь о Нем, потому что Он отверз тебе очи? Он сказал: это пророк. Тогда Иудеи не поверили…

1.Иудеи, желая опровергнуть чудо исцеления слепорожденного, еще блистательнее подтверждают его. – 2. Расспрашиваемый фарисеями, слепорожденный отвечает им смело и славословит Бога. 3. Ярость и разочарование фарисеев. – 4 и 5. Что написано в св. Писании, должно служить поучительным для нас примером. – Исцеленный слепорожденный как образец христианских добродетелей. – Нерадение и беспечность в делах религии. – Не должно терять времени и с жаждою нужно стремиться к познанию истины.

1. Св. Писание должно читать не просто и не как-нибудь, но со всяким тщанием, чтобы не впадать в затруднения. Вот и в настоящем случае справедливо кто-либо может придти в недоумение, каким образом (иудеи), сказав: «не от Бога Этот Человек, потому что не хранит субботы»(Ін. 9:16), говорят слепому: «ты что скажешь о Нем, потому что Он отверз тебе очи?»Не сказали: ты что скажешь о Нем, нарушившем субботу; но вместо обвинения указывают теперь на то, что могло служить оправданием. Что же должно сказать? Это были не те, которые говорили: «не от Бога Этот Человек», но отделившиеся от них и говорившие: не «может человек грешный творить такие чудеса». Желая еще более заградить тем уста и чтобы не подать повода думать, что защищают Христа, они выводят на средину и спрашивают того, кто испытал на себе Его силу. Заметь же мудрость нищего: он отвечает разумнее всех их. И во-первых, говорит: «это пророк» (Ін. 9:17). Не испугался суда развращенных иудеев, которые противоречили и говорили: как Он может быть от Бога, когда не соблюдает субботы; но сказал, что Он пророк. «Тогда Иудеи не поверили, что он был слеп и прозрел, доколе не призвали родителей сего прозревшего» (Ін. 9:18). Смотри, сколько употребляют способов, чтобы затмить и уничтожить чудо. Но таково свойство истины, что от того, чем люди думают подорвать ее, она становится сильнее, и просиявает чрез то, чем хотят затмить. Если бы этого не было, – чудо могло бы, пожалуй, остаться в подозрении у многих; теперь же они действуют так, как будто старались открыть истину; и не иначе они стали бы поступать и в том случае, если бы всячески заботились о Христе. Между тем они старались унизить Его уже тем самым, что говорили: «как отверз твои очи» (Ін. 9:26), то есть, не волшебством ли каким? И при другом случае, не имея ничего возразить, они старались оклеветать способ врачевания и говорили: «Он изгоняет бесов не иначе, как силою веельзевула» (Мф. 12:24); и теперь опять, не зная, что сказать, обращаются к времени и говорят, что Он нарушает субботу и что Он грешник. Но ведь Он со всею строгостью спрашивал вас, своих завистников, всегда готовых порицать Его дела: «Кто из вас обличит Меня в неправде?» (Ін. 8:46). И никто не отвечал и не сказал: Ты богохульствуешь, называя Себя безгрешным. А если бы они могли что сказать, – никак не умолчали бы.

В самом деле, люди, которые бросали в Него камнями и сказали, что Он не от Бога, когда услышали, что Он был прежде Авраама, люди, которые, будучи сами человекоубийцами, хвалились, что они от Бога, а о Том, Кто совершает такие знамения, – когда Он исцелил в субботу, – говорили, что Он не от Бога, потому что не хранит субботы, – эти люди, если бы имели против Него хотя тень обвинения, не преминули бы воспользоваться и тем. Если же теперь и называют Его грешником за то, что Он, по-видимому, нарушил субботу, то и это обвинение оказалось напрасным, так как сами же товарищи их признали его неосновательным и ничтожным. Встречая, таким образом, отовсюду препятствия, они обращаются к новому средству, еще более бесстыдному и наглому. К какому же именно? «Не поверили, – говорит (евангелист), – что он был слеп и прозрел». Как же обвиняли Его в том, что не соблюдает субботы? Не очевидно ли, что веровали? И как вы не верите многочисленному народу, – соседям, видевшим его? Но, как я сказал, ложь всегда изобличает сама себя тем, чем думает повредить истине, а истину обнаруживает яснее. Это же случилось и теперь. Чтобы не сказал кто-нибудь, что соседи и видевшие его не сказали ничего решительного, но говорили о подобном лице, вот они выставляют на средину родителей, и чрез то невольно подтверждают действительность события, – потому что родители лучше всех знали своего сына. Не будучи в состоянии устрашить слепого и видя, что он с полным дерзновением проповедует о Благодетеле, они надеялись повредить чуду через родителей. И заметь их злостный вопрос. Что они говорят? Поставив их на средину с тем, чтобы привести в замешательство, они с великим жаром и гневом спрашивают: «это ли сын ваш?» (Ін. 9:19). И не сказали: который был прежде слепым, но как? «О котором вы говорите, что родился слепым», – как будто они злонамеренно выдумали это из приверженности к Христу. О, беззаконные и пребеззаконные! Какой отец решится солгать так о своем сыне; А они почти так говорят: которого вы выдали за слепого, и не только (выдали), но и повсюду распустили о том слух: «как же он теперь видит?» Какое безумие! Это ваша, говорят, хитрость и уловка. Таким образом, сказав: «о котором вы говорите», и: «как же он теперь видит», теми и другими словами стараются расположить их к тому, чтобы они отреклись.

2. Из трех предложенных вопросов: сын ли он их, был ли слеп, и как прозрел, родители отвечают только на два, а на третий не отвечают. Но и это послужило к утверждению истины, что на него отвечал не кто другой, а сам исцеленный, который в этом случае и есть достоверный свидетель. И возможно ли после того допустить, чтобы родители благоприятствовали, когда они из опасения иудеев умолчали нечто и из того, что знали? Что же они говорят? «Мы знаем, что это сын наш и что он родился слепым, а как теперь видит,… или кто отверз ему очи, мы не знаем. Сам в совершенных летах;… пусть сам о себе скажет»(Ін. 9:20-21). Так они отстранили себя, представив его достойным веры. Он не дитя, говорят, не малолетний, но может сам о себе свидетельствовать. «Так отвечали родители его, потому что боялись Иудеев»(Ін. 9:22). Заметь, как и здесь евангелист выставляет на вид их мысли и намерения. Говорю это по поводу того замечания, которое они сделали прежде, сказав: делает «Себя равным Богу» (Ін. 5:18). Если бы и это было мнение только иудеев, а не учение Христово, то евангелист прибавил бы и сказал, что таково было мнение иудейское. Итак, когда родители отослали их к самому исцеленному, они снова позвали его – во второй раз. Тут не говорят ему прямо и бесстыдно: откажись от того, что Христос исцелил тебя, но хотят устроить это под видом благочестия. «Воздай, – говорят, – славу Богу» (Ін. 9:24). Сказать родителям: скажите, что это не сын ваш и что он не родился слеп, – казалось крайне смешным; а сказать тоже ему самому – было бы явным бесстыдством. Потому и не говорят этого, но избирают другой путь: «воздай, – говорят, – славу Богу», то есть, сознайся, что Он ничего не сделал. «Мы знаем, что Человек Тот грешник». Зачем же вы не обличили Его, когда Он говорил: «кто из вас обличит Меня в неправде?» И откуда вы знаете, что Он грешен? Слепой ничего не отвечал на эти слова их: «воздай славу Богу», и Христос, встретившись с ним, похвалил его, а не осудил; не сказал: зачем ты не воздал славы Богу? – а что? «Веруешь ли в Сына Божия?» (Ін. 9:35), чтобы ты знал, что это и значит воздавать славу Богу.

Если бы Он не был равночестен Отцу, то это не было бы славою; но так как, кто чтит Сына, чтит и Отца, то (Христос) по справедливости не порицает слепого. Итак, пока ожидали, что родители примут их сторону и отрекутся, ничего не говорили ему самому; но когда увидели, что с этой стороны им нечего более надеяться, то снова обращаются к нему и говорят: «Человек Тот грешник. Он сказал им в ответ: грешник ли Он, не знаю; одно знаю, что я был слеп, а теперь вижу» (Ін. 9:24-25). Не испугался ли слепой? Нимало. Как же, сказав прежде, «это пророк», теперь говорит: «грешник ли Он, не знаю». Говорит не от страха и не потому, чтобы так думал, но чтобы свидетельством самого дела, а не своими словами оправдать от обвинений, и чтобы сделать это оправдание несомненным, так как благоприятное свидетельство посрамляло их. Уже после многих слов сказал он, что, если бы этот человек не был чтителем Бога, то не мог бы творить таких знамений; и тут они так вознегодовали на него, что сказали: «во грехах ты весь родился, и ты ли нас учишь?» (Ін. 9:34). Чего же бы не сделали они и чего бы не сказали, если бы он сказал это вначале? «Грешник ли Он, не знаю». Как бы так говорил он: об этом теперь ничего не говорю, и не даю пока моего мнения; но то хорошо знаю, и готов утверждать, что, будучи грешником, Он не мог бы творить таких дел. Этим он устранил от себя всякое подозрение и свое свидетельство сделал безпристрастным, потому что не говорил, как человек расположенный, но свидетельствовался самым делом. Не успевши, таким образом, отвергнуть и уничтожить события, они снова обращаются к прежнему, разбирают способ исцеления, подобно людям, которые, отыскивая повсюду зверя, в безопасном месте лежащего, бегают то туда, то сюда. Возвращаются к прежним словам, но опять для того, чтобы чрез частые вопросы выказать всю их ничтожность. «Что, – говорят, – сделал Он с тобою? как отверз твои очи?» (Ін. 9:26).

Что же слепой? Победив их и низложив, он уже говорит теперь не униженно. Пока дело требовало исследования и разбирательства, он, представляя доказательства, говорил с покорностью; а когда уловил их и одержал блистательную победу, он уже смело нападает на них. Что же он говорит? «Я уже сказал вам, и вы не слушали; что еще хотите слышать?» (Ін. 9:27). Замечаешь ли смелость нищего пред книжниками и фарисеями? Так могущественна истина и так бессильна ложь! Первая, когда бывает и у простых людей, делает их славными; последняя же, хотя бы была на стороне сильных, являет их слабыми. Слова нищего значат: вы не внимаете моим словам; поэтому я не стану больше говорить, не буду отвечать на ваши частые и пустые вопросы, потому что вы спрашиваете не для того, чтобы узнать, но чтобы надругаться над моими словами. «Или и вы хотите сделаться Его учениками?» Здесь уже включает себя самого в число учеников: выражение: «или и вы» показывает, что он уже ученик. А вместе с тем сильно осмеивает и уязвляет иудеев.

3. Действительно, он знал, что это сильно уязвляло их; а потому и сказал, желая как можно более укорить, чем выказал душу дерзновенную, возвышенную и презирающую их бешенство, – показал высокое достоинство Того, за Кого так смело говорил, и объявил, что они оскорбляли человека, который достоин удивления. Сам же он не оскорблялся, но считал за честь для себя то, что ему ставили в укоризну. «Ты, – говорят, – ученик Его, а мы Моисеевы ученики»(Ін. 9:28). Но это неправда. Вы не ученики ни Моисея, ни Его. Если бы вы были учениками Моисея, то были бы учениками и Его. Поэтому-то и выше Христос говорил им: «если бы вы верили Моисею, то поверили бы и Мне, потому что он писал о Мне»(Ін. 5:46), – так как они постоянно прибегали к этим словам. «Мы знаем, что с Моисеем говорил Бог» (Ін. 9:29). Кто сказал, кто сообщил вам об этом? Наши предки, скажете. Так ужели не более ваших предков заслуживает веры Тот, Кто доказывает знамениями, что Он пришел от Бога и возвещает горнее (учение)? И не сказали они: мы слышали, что Моисею глаголал Бог, но: «мы знаем». О чем вы слышали, иудеи, то утверждаете, как люди знающие; ужели же то, что сами видели, считаете менее достоверным, чем то, о чем слышали? Ведь того вы не видели, а только слышали; а это не слышали, но сами видели. Что же слепой? «Это и удивительно, что вы не знаете, откуда Он» (Ін. 9:30), и такие знамения творит. Удивительно, что Он, будучи человеком не из числа известных между вами, не из числа знаменитых и славных, творит такие дела; из этого совершенно очевидно, что Он Бог, не имеющий нужды ни в какой человеческой помощи. «Но мы знаем, что грешников Бог не слушает» (Ін. 9:31). Так как они прежде сказали: «как может человек грешный творить такие чудеса» (Ін. 9:16), то он теперь и обращается к их суду, припоминая им их собственные слова. Это мнение, говорит, одинаково у меня с вами; так оставайтесь же при нем. И заметь его благоразумие. Везде выставляет на вид знамение, так как они не могли отвергнуть его, и от него делает заключения. Видишь ли, что и вначале, когда говорил он: «грешник ли Он, не знаю», говорил не потому, чтобы сомневался? Нет, он совершенно знал, что не грешник; и потому-то теперь, когда настало благоприятное время, смотри, как оправдал Его.

«Но мы знаем, что грешников Бог не слушает; но кто чтит Бога и творит волю Его» (Ін. 9:31). Здесь не только представил Его свободным от грехов, но и показал, что Он весьма угоден Богу и исполняет все Его повеления. Так как и иудеи называли себя чтителями Бога, то Он прибавил: «и творит волю Его». Недостаточно, говорит, знать Бога, но надобно и волю Его творить. Затем превозносит событие, говоря: «от века не слыхано, чтобы кто отверз очи слепорожденному» (Ін. 9:32). Итак, если вы признаете, что грешников Бог не слушает, а Он сотворил чудо, и такое чудо, какого не совершал ни один человек, то очевидно, что Он всех превзошел силою и могущество Его больше, чем человеческое. Что же иудеи? «Во грехах ты весь родился, и ты ли нас учишь?» (Ін. 9:34). Пока надеялись, что он отречется, считали его достойным веры, и потому призвали раз и другой. А если не считали его достойным веры, – то зачем, мы могли бы сказать им, вы и призывали и спрашивали его в другой раз? Когда же, не смутившись ничем, он сказал истину, и когда особенно следовало почтить его, тогда осуждают. Что же значат слова: «во грехах ты весь родился»? Здесь беспощадно укоряют его в самой слепоте и как бы так говорят: с первого возраста ты во грехах, давая разуметь тем, что оттого он и родился слепым; но это несправедливо. Потому Христос, утешая его в этом, говорил: «на суд пришел Я в мир сей, чтобы невидящие видели, а видящие стали слепы» (Ін. 9:39). «Во грехах ты весь родился, и ты ли нас учишь»? Что же сказал этот человек? Разве свое высказал он мнение? Не общее ли выставил решение, сказав: «мы знаем, что грешников Бог не слушает»? Не ваши ли собственные слова привел он? И «выгнали его вон». Видишь ли проповедника истины, как бедность не была препятствием любомудрию? Видишь, чего не выслушал и чего не вытерпел он с самого начала, и как свидетельствовал и словом и делом?

4. Но об этом написано для того, чтобы и мы были подражателями. В самом деле, если нищий, слепой, не видевший даже Христа, и прежде чем удостоился от Него ободрения, тотчас показал такое дерзновение, что стал против целого народа, беснующегося, дышащего убийством и бешенством и желавшего с его слов осудить Христа, и не уступил, и не отказался от своих слов, но с полным дерзновением заградил им уста и предпочел лучше быть изверженным вон, чем изменить истине, то – не тем ли более мы, жившие столько времени в вере, видевшие бесчисленные чудеса, совершенные чрез веру, облагодетельствованные больше его, прозревшие внутренними очами, созерцавшие неизреченные таинства и призванные к столь великой чести, – не тем ли более мы должны показывать всякое дерзновение за Христа против тех, которые стараются клеветать и говорить что-либо на христиан, (не должны ли таким людям) заграждать уста, а не соглашаться с ними безрассудно?

А это мы в состоянии будем сделать тогда, когда и дерзновение будем иметь, и станем внимать Писаниям, а не слушать их как-нибудь. И кто будет постоянно приходить сюда, тому, хотя бы он не читал дома, а внимал только тому, что здесь говорится, достаточно и одного года, чтобы приобрести великую опытность. Мы не читаем сегодня одно Писание, а завтра другое, но всегда и постоянно одно и тоже. И при всем том, есть многие до того жалкие, что, несмотря на такое чтение, не знают даже названий книг. И не стыдятся, и не трепещут, что так небрежно посещают божественное училище. Если игрок на цитре, танцор, или другой кто из принадлежащих к театру позовет город, все бегут с поспешностью, благодарят его за приглашение и тратят целую половину дня, внимая ему одному. А когда Бог беседует с нами чрез пророков и апостолов, мы зеваем, чешемся, скучаем. Летом нам кажется слишком знойно, и мы отправляемся на площадь; зимою опять помехою дождь и грязь, и мы сидим дома. На ристалищах, где нет кровли, защищающей от дождя, под проливным дождем и при ветре, бросающем воду в лицо, стоят многочисленные зрители, беснуясь и не обращая внимания ни на холод, ни на дождь, ни на грязь, ни на дальность пути: ничто их не удерживает дома, ничто не препятствует явиться туда. А сюда, где есть и кровля и приятная теплота, не приходят и не собираются, несмотря на то, что это нужно для блага их собственной души. Скажи мне: можно ли это снести? Потому-то, будучи опытнее всех в тех вещах, мы в необходимом знаем меньше детей. Если кто назовет тебя возницей и танцором, ты считаешь себя обиженным и всячески стараешься отклонить от себя эту укоризну; а если повлечет тебя на подобные зрелища, ты не отказываешься, и почти вполне изучаешь то самое искусство, имени которого избегаешь. Но здесь, где ты должен и знать дело и носить имя, и быть и называться христианином, ты не знаешь даже, что это за дело. Что может быть хуже такого безумия? Я хотел бы постоянно говорить вам об этом; но боюсь, чтобы напрасно и без пользы не сделаться для вас ненавистным. Вижу, что безумствуют не только юноши, но и старики, за которых особенно стыжусь, когда вижу, как человек, почтенный сединою, срамит свою седину и увлекает с собою дитя. Что может быть смешнее и постыднее этого? Сын учится у отца постыдным делам!

5. Вас огорчают эти слова? Того я и хочу, чтобы неприятными речами удержать вас от постыдных дел. А есть и такие, которые гораздо более бесчувственны, которые не только не стыдятся того, что мы говорим, но сплетают еще длинные рассуждения в защиту такого рода дел. Если спросить их: кто такой Амос, или Авдий, или сколько числом пророков или апостолов, не смогут и рта раскрыть, а в защиту коней и возниц представят рассуждение лучше софистов и риторов. И после всего этого еще говорят: какой отсюда вред? Какая потеря? Потому-то я и воздыхаю, что вы не сознаете даже вреда и не чувствуете зла. Бог дал тебе определенное время жизни, чтобы ты служил Ему; а ты попусту, напрасно и без всякой пользы тратишь его, и еще спрашиваешь: какая потеря? Когда ты истратишь напрасно хоть несколько денег, называешь это потерей; а тратя целые дни своей жизни на сатанинские зрелища, полагаешь, что ничего не делаешь предосудительного? Тебе следовало бы всю жизнь проводить в молитвах и молениях, а ты тратишь свою жизнь на крики, шум, сквернословие, ссоры, безвременные увеселения и дела фокуснические, – тратишь напрасно и на свою погибель, и после всего этого спрашиваешь: какая потеря? Или не знаешь, что всего более следует беречь время? Если истратишь золото, можешь снова приобрести его; если же погубишь время, трудно воротить его, потому что не много дано его нам на настоящую жизнь. Итак, если не употребим его на что должно, что скажем, явившись туда? Скажи мне: если бы ты приказал которому-нибудь из твоих сыновей выучиться какому-нибудь искусству, а он всегда оставался бы дома, или проводил время где-либо в другом месте, не отказался ли бы от него учитель? Не сказал ли бы тебе: ты заключил со мною условие и назначил срок. Но если сын твой будет находиться это время не у меня, а где-либо в другом месте, то как представлю его тебе обученным? Это же необходимо должны сказать и мы. Да и Бог скажет нам: Я дал время для того, чтобы вы научились искусству благочестия; зачем же истратили это время даром и попусту? Зачем не ходили постоянно к учителю и не внимали словам его? А что действительно благочестие есть искусство, послушай, что говорит пророк: «придите, дети, послушайте меня: страху Господню научу вас»(Пс. 33:12). И в другом месте: «блажен человек, которого вразумляешь Ты, Господи, и наставляешь законом Твоим»(Пс. 93:12).

Итак, когда напрасно истратишь время, какое будешь иметь оправдание? Зачем же, говоришь, мало дано нам времени? Какая бесчувственность и неблагодарность! За что особенно следовало бы благодарить Господа, что Он сократил твои труды и уменьшил подвиги, и приготовил тебе продолжительное и бессмертное успокоение, за то ты обвиняешь Его и тем недоволен. Но я не знаю, как перешло сюда мое слово и сделалось продолжительным? Поэтому и необходимо окончить его. И в том ведь наше несчастье, что здесь, если продолжится слово и, мы все скучаем, а там начинают с половины дня и расходятся при лампадах и светильниках. Но чтобы не всегда осуждать вас, мы просим и молим: окажите эту милость и нам и себе, – оставив все прочее, посвятите себя этому (изучению благочестия). Таким образом, и мы приобретем чрез вас радость и веселье, заслужим похвалу за вас и получим воздаяние. Всю же награду восприимете вы за то, что, будучи до сих пор с таким безумием преданы зрелищам, по страху Божию и вследствие наших убеждений, свергнули с себя эту болезнь, разорвали узы и прибегли к Богу. И не там только получите награду, но и здесь будете иметь чистейшее наслаждение. Такова добродетель: кроме венцов там, она и здесь уготовляет нам жизнь приятную. Будем же исполнять сказанное, чтобы достигнуть и здешних и тамошних благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 59

Ін. 9:34-36. И выгнали его вон. Иисус, услышав, что выгнали его вон, и найдя его, сказал ему: ты веруешь ли в Сына Божия? Он отвечал и сказал: а кто Он, Господи, чтобы мне веровать в Него? и проч.

1.Похвала Иисуса Христа слепорожденному за его смелость и твердость в вере. – 2. По каким признакам можно различать хищника и пастыря. – 3. Иисус истинный пастырь и истинный Христос. – 4. Мы должны послушно следовать за Иисусом Христом как нашим истинным пастырем и слушаться Его голоса. – Нельзя служить богу и мамоне. – Об истинном употреблении богатств. – Увещание к милостыне.

1. Те, которые за истину и исповедание Христа подвергаются каким-либо бедствиям и терпят поношение, удостаиваются за это и особенных почестей. Как тот особенно приобретает имущество, кто тратит его ради Бога, и тот особенно любит душу свою, кто ее ненавидит, так, равным образом, тот особенно удостаивается почестей, кто подвергается оскорблениям. Так было и со слепым. Изгнали его иудеи из храма, но обрел его Владыка храма; он удален был от заразительного сонмища, и очутился у спасительного источника; был обесчещен обесчестившими Христа, и почтен Владыкою ангелов. Вот каковы награды за истину! Так и мы, если здесь раздадим имущество, обретем там дерзновение; если здесь дадим пособие страждущим, получим успокоение на небесах; если потерпим поношение ради Бога, удостоимся почестей и здесь и там. Когда изгнали слепого из храма, его нашел Иисус. Евангелист показывает, что (Христос) для того и шел, чтобы встретиться с ним. И смотри, чем награждает его: первым из благ. Открывает Себя слепому, который прежде не знал Его, и включает его в число своих учеников. Но ты заметь, с какою подробностью повествует евангелист. Когда Христос спросил: «ты веруешь ли в Сына Божия», – (слепой) отвечает: «а кто Он?»Он еще не знал Его, хотя и получил от Него исцеление; прежде чем приступил к Благодетелю, был слеп а после исцеления влачим был теми псами. Итак, (Христос), как некий подвигоположник, принимает его, как подвижника, много потрудившегося и увенчанного. И что говорит? «Веруешь ли в Сына Божия?»Что это значит? После такого состязания с иудеями, после стольких слов (слепого), спрашивает: «веруешь ли?» (Спрашивает) не по неведению, но желая открыть Себя и показать, что высоко ценит его веру. Столько людей, говорит, поносили Меня, но Я не обращаю на них никакого внимания; об одном у Меня забота, чтобы веровал ты. Лучше один, творящий волю Господню, чем тысячи беззаконных. «Ты веруешь ли в Сына Божия»? Спрашивает так, давая разуметь, что Он находится здесь и слышит ответ, и уже наперед возбуждает в нем любовь к Себе. Не сказал вдруг: веруй, но предложил вопрос.

Что же слепой? «А кто Он, Господи, чтобы мне веровать в Него»? Глас души любящей и усиленно ищущей! Не знает Того, кого столько защищал, – чтобы ты познал отсюда его любовь к истине. Он еще не видел Его. «Иисус сказал ему: и видел ты Его, и Он говорит с тобою» (Ін. 9:37). Не сказал: это – Я, но скромно и смиренно: «и видел ты Его». А как это еще было не ясно, то и прибавил яснее: «Он говорит с тобою. Он же сказал: верую, Господи! И поклонился Ему» тотчас. Не сказал: Я – тот, кто исцелил тебя, кто сказал тебе: иди, умойся в Силоаме; но, умолчавши обо всем этом, говорит: «веруешь ли в Сына Божия?» Тем не менее слепой, в знак великого расположения, тотчас поклонился, что сделали немногие из исцеленных, как-то: прокаженные и некоторые другие. Этим он исповедал Его божественную силу: чтобы не подумали, что сказанное им только слова, он присоединил и дело. После того, как он поклонился, Христос сказал: «на суд пришел Я в мир сей, чтобы невидящие видели, а видящие стали слепы» (Ін. 9:39). Тоже говорит и Павел: «Что же скажем? Язычники, не искавшие праведности, получили праведность, праведность от веры. А Израиль, искавший закона праведности, не достиг до закона праведности» (Рим. 9:30-31). Сказавши: «на суд пришел Я в мир сей», и слепого еще более утвердил в вере, и возбудил внимание в следовавших за Ним; а за Ним шли фарисеи. Выражение же: «на суд» значит: для большего наказания. Этим (Христос) показывает, что осудившие Его сами осуждены и что обвинившие Его, как грешника, сами обвинены. Здесь говорит Он о двух родах прозрения и слепоты: чувственном и духовном. На это Ему отвечают некоторые из следовавших за Ним: «неужели и мы слепы?» (Ін. 9:40). Как в другом месте говорили: «мы не были рабами никому никогда» (Ін. 8:33), и: «мы не от любодеяния рождены» (Ін. 8:41), так и здесь смотрят только на чувственное и стыдятся этой слепоты. Поэтому, показывая, что лучше бы им быть слепыми, чем иметь зрение, (Христос) говорит: «если бы вы были слепы, то не имели бы на себе греха» (Ін. 9:41). Так как они это несчастье считали за стыд, то Он и обратил это на их голову, сказав, что слепота облегчила бы для вас наказание. Так повсюду Он разрушает человеческие помышления и возводит к великому и чудному разумению! «Но как вы говорите, что видите». Как прежде говорил: «Отец Мой, о Котором вы говорите, что Он Бог ваш» (Ін. 8:54), так и теперь: «но как вы говорите, что видите», – потому что в самом деле вы не видите. Таким образом, что они считали для себя великою похвалою, то Он выставляет здесь, как повод к их наказанию, а вместе с тем утешает и слепорожденного в прежней слепоте. Потом рассуждает об их слепоте. Так как они могли сказать, что не по слепоте нашей не приходим к Тебе, но убегаем и отвращаемся Тебя, как обманщика, то против этого Он и направляет все Свое слово.

2. И не просто заметил евангелист, что это слышали бывшие со Христом фарисеи и сказали: «неужели и мы слепы?»– но чтобы напомнить тебе, что это были те самые, которые прежде отстали от Него и потом бросали в Него камни. Некоторые, действительно, без твердой веры следовали за Ним, и потому легко переходили на сторону противников. Как же Он доказывает, что Он не обманщик, но Пастырь? Представляет признаки того и другого, как пастыря, так и обманщика-губителя, и через то дает им возможность открыть истину. И во-первых, показывает, кто обманщик и тать, заимствуя это название из Писания и говоря: «истинно, истинно говорю вам: кто не дверью входит во двор овчий, но перелазит инде, тот вор и разбойник»(Ін. 10:1). Заметь признаки разбойника: во-первых, он входит не явным образом; во-вторых, не по Писаниям, что и значит: не дверьми. Здесь Христос указывает и на тех, которые были прежде Него, и на тех, которые явятся после Него: на антихриста и лжехристов – Иуду и Февду и других им подобных. И справедливо назвал Писание дверьми. Оно приводит нас к Богу и отверзает путь богопознания; оно производит овец, оно охраняет и не позволяет привходить волкам. Подобно какой-либо надежной двери, оно заграждает вход еретикам, поставляет нас в безопасности от всего и не позволяет впасть в заблуждение. И если мы сами не откроем этой двери, то будем недоступны врагам. По ней мы распознаем всех, – как пастырей, так и не пастырей. Что значит: «во двор»? Значит – к овцам и к попечению о них. Кто не пользуется Писанием, но перелазит «инде», то есть не идет установленным путем, но пролагает себе иной путь, тот есть тать. Видишь и отсюда, что Он согласен с Отцом, потому что выставляет на вид Писание? Поэтому Он и иудеям говорил: «исследуйте Писания» (Ін. 5:39), и Моисея приводил и называл свидетелем, равно как и всех пророков. Все, говорил Он, послушавшие пророков, «приходят ко Мне» (Ін. 6:45), и: «если бы вы верили Моисею, то поверили бы и Мне» (Ін. 5:46). И здесь Он высказал тоже самое, только иносказательно. А словами: «кто перелазит инде» Он указывал и на книжников, – потому что они учили заповедям и преданиям человеческим, а закон нарушали, в чем Он и укорял их, говоря: «никто из вас не поступает по закону» (Ін. 7:19). И хорошо сказал: «кто перелазит», а не «кто входит», – потому что так обыкновенно поступает вор, желающий проникнуть за ограду, и делающий все с опасностью.

Видишь ли, как Он изобразил разбойника? Заметь и признаки пастыря. Какие же они? «Входящий дверью есть пастырь овцам. Ему придверник отворяет, и овцы слушаются голоса его, и он зовет своих овец по имени», и когда изгонит их, «идет перед ними» (Ін. 10:2-4). Так указал признаки и пастыря и разбойника. Посмотрим теперь, как Он приложил к ним последующее. «Ему, – говорит, – придверник отворяет». Продолжает говорить иносказательно для большей выразительности. Если же хочешь разбирать в притче и каждое слово, то ничто не препятствует разуметь здесь под дверником Моисея, потому что ему вверены были слова Божии. «И овцы слушаются голоса его, и он зовет своих овец по имени». Так как (иудеи) часто называли Его обманщиком и доказывали это своим собственным неверием, говоря: «уверовал ли в Него кто из начальников?» (Ін. 7:48) – то Он показывает, что, по причине их неверия, не Его должно называть губителем и обманщиком, но их, так как они не внимают Ему, и потому естественно исключены из числа овец. Если пастырю свойственно входить законною дверью, а Он вошел этой самой дверью, то все последовавшие за Ним могут быть овцами, а те, которые отступили от Него, не пастыря унижают, но самих себя отлучают от стада овец. А что Он впоследствии Себя самого называет дверью, то этим опять не должно смущаться. Он называет Себя и пастырем и овцою, указывая на различные стороны Своего служения. Когда приводит нас ко Отцу, – называет Себя дверью; а когда выражает Свое попечение о нас, – пастырем. Чтобы ты не подумал, что дело Его только в том, чтобы приводить (к Отцу), – Он называет Себя и пастырем. «И овцы слушаются голоса его, и он зовет своих овец по имени и выводит их», и сам «идет перед ними» (Ін. 10:3-4). Пастыри обыкновенно поступают иначе, – ходят сзади овец; но Он, показывая, что всех приведет к истине, поступает не так, как они. Точно также, и посылая овец, Он посылал их не в сторону от волков, но в средину волков. Это пастырство гораздо удивительнее, чем то, какое бывает у нас.

3. А мне кажется, что здесь есть указание и на слепого, потому что и его призвал и извел из среды иудеев, и он услышал и узнал Его голос. «За чужим же не идут,… потому что не знают чужого голоса»(Ін. 10:5). Говорит здесь или о Февде и Иуде, так как все, не верившие им, как говорит (Писание), «рассыпались»(Деян.5:36–37), или о лжехристах, которые будут прельщать впоследствии. А чтобы не сказали, что и Он из числа их, – отличает Себя от них многими признаками. И первым отличием поставляет учение, основанное на Писании. Он приводил к Себе людей посредством Писания, а они привлекали не так. Вторым – послушание овец: Ему не только при жизни, но и по смерти все веровали, а тех тотчас оставили. К этому можно присовокупить и третье немаловажное (отличие). Те все делали, как тираны, и с целью возмущения; а Он так далек был от подобных намерений, что, когда даже хотели Его сделать царем, удалился, и когда спрашивали, должно ли давать кинсон кесарю, приказал давать и сам заплатил дидрахму. Кроме того, Он пришел для спасения овец, «чтобы имели жизнь, – говорит, – и имели с избытком» (Ін. 10:10); а те лишили их и настоящей жизни. Те предали поверивших им и бежали; а Он так твердо стоял, что положил и душу Свою. Те пострадали против воли, по необходимости, не успев убежать; а Он все претерпел добровольно и по собственному желанию. «Сию притчу сказал им Иисус; но они не поняли, что такое Он говорил им» (Ін. 10:6). Для чего же Он говорил им неясно? Для того, чтобы сделать их более внимательными.

Потому, достигнув Своей цели, оставляет уже неясный образ речи и говорит таким образом: «Я есмь дверь: кто войдет Мною,… тот и войдет, и выйдет, и пажить найдет» (Ін. 10:9), – то есть будет пользоваться безопасностью и свободой. Под пажитью же разумеет здесь пищу и корм овец, также власть и господство, то есть: пребудет за ней и никто не изгонит его. Так и было с апостолами, которые свободно входили и исходили, как бы владели всей вселенной, и никто не мог изгнать их. «Все, сколько их ни приходило,… суть воры и разбойники; но овцы не послушали их» (Ін. 10:8). Говорит здесь не о пророках, как утверждают еретики, потому что их послушали и чрез них уверовали все, кто только уверовал во Христа; но говорит о Февде и Иуде и других возмутителях. Притом же слова: «овцы не послушали» сказаны в похвалу (овцам). Но нигде не видно, что Он хвалил тех, которые не слушали пророков, а везде, напротив, сильно обличает и осуждает их. Отсюда ясно, что это выражение: «не послушали», относится к тем возмутителям. «Вор приходит только для того, чтобы украсть, убить и погубить» (Ін. 10:10). Так и было тогда, потому что все были умерщвлены и погибли. «Я пришел для того, чтобы имели жизнь и имели с избытком» (Ін. 10:10). Что же, скажи мне, больше жизни? Царство небесное. Но Он еще не называет его, а употребляет известное им название жизни. «Я есмь пастырь добрый» (Ін. 10:11). Здесь говорит уже о страданиях и показывает, что подъемлет их для спасения мира и подвергается им не по неволе. Затем снова указывает признаки пастыря и наемника. «Пастырь полагает жизнь свою… А наемник, не пастырь, которому овцы не свои, видит приходящего волка, и оставляет овец, и бежит; и волк приходит и расхищает… их» (Ін. 10:11-12). Здесь Он представляет Себя таким же Владыкою, как и Отец, потому что Он сам Пастырь и у него есть Свои овцы. Видишь ли, как в притчах Он говорит возвышеннее, как здесь речь прикровенна, и не подает слушателям явного повода (к падению). Что же делает наемник? «Видит приходящего волка, и оставляет овец; и волк приходит и расхищает… их». Так поступили те, но Он – напротив. Даже в то время, как был схвачен, Он говорил: «оставьте их, пусть идут, да сбудется слово», что никто из них не погиб (Ін. 18:8-9). Но можно здесь разуметь и волка мысленного, – потому что и ему Он не попустил расхищать овец. Но это не только волк, а и лев: «противник ваш диавол, – говорит Писание, – ходит, как рыкающий лев» (1Пет. 5:8). Это змей и дракон: наступайте «на змей и скорпионов» (Лк. 10:19).

4. Потому умоляю, будем всегда оставаться под руководством Пастыря. А мы останемся, когда будем слушать гласа Его, – когда будем послушны Ему, – когда не будем следовать за чужим. Какой же глас Его? «Блаженны нищие духом. Блаженны чистые сердцем. Блаженны милостивые»(Мф. 5:3,7-8). Если будем исполнять это, – останемся под руководством Пастыря, и волк не в состоянии будет проникнуть к нам; а если и войдет, то сделает это на свою погибель. Мы имеем Пастыря, который столько любит нас, что положил за нас и душу Свою. Если же Он и могущ, и любит нас, то что может воспрепятствовать нам спастись? Ничто, если только мы сами не отступим от Него. А как мы можем отступить? Послушай, что говорит Он: «никто не может служить двум господам,… Богу и маммоне»(Мф. 6:24). Итак, если мы будем работать мамоне, то не будем уже оставаться под владычеством Божиим. Пристрастие к богатству хуже всякого тиранства: удовольствия не доставляет никакого, а порождает заботы, зависть, коварство, ненависть, наговоры и бесчисленные препятствия к добродетели, – беспечность, распутство, любостяжание, пьянство. А это и свободных делает рабами, и даже хуже рабов, рабами не людей, но ужаснейшей из страстей и болезней души. Такой человек решается на многое, что противно и Богу и людям, из опасения, чтобы кто не исторг его из-под этого владычества. Горькое рабство, диавольское владычество!

В особенности пагубно то, что, находясь в столь несчастном положении, мы веселы духом, лобызаем свои оковы и, обитая в темнице, исполненной мрака, не желаем выйти на свет, но привязываемся к злу, и услаждаемся болезнью. Потому-то не можем и освободиться и находимся в худшем состоянии, чем те, которые работают в рудниках, потому что подвергаемся трудам и бедствиям, но не пользуемся плодами. Хуже же всего то, что, если бы кто и захотел избавить нас от этого тяжкого плена, мы не только не позволяем, но еще гневаемся и негодуем, и таким образом являемся ничем не лучше безумных, и даже гораздо несчастнее всех их, – потому что не хотим и расстаться со своим безумием. Ужели для того явился ты на этот свет, человек? Ужели для этого родился человеком, чтобы только разрабатывать рудники и собирать золото? Не для этого создал тебя (Господь) по образу Своему, но чтобы ты угождал Ему. Чтобы достиг будущих благ и ликовал с ангелами. Зачем же ты лишаешь себя такого сообщества и нисходишь до последней степени бесславия и унижения? Твой брат по рождению – разумею рождение духовное – погибает от голода, а ты изнемогаешь от пресыщения. Брат ходит с обнаженным телом, а ты и для одежд устрояешь одежды, чтобы охранить их от червей чрез такие покровы. А не гораздо ли лучше было бы прикрыть ими тела бедных? Тогда и одежды остались бы целыми, и ты был бы свободен от всякой заботы, и это приобрело бы тебе будущую жизнь. Если не хочешь, чтобы одежды твои съедены были молью, отдай их бедным: они умеют хорошо вытряхивать эти одежды. Притом тело Христово и почетнее и безопаснее шкафа. Оно не только сберегает одежды, не только сохраняет невредимыми, но и делает их блистательнее. Шкаф часто похищают вместе с платьем, и чрез то подвергают тебя крайнему убытку. Но этому хранилищу не может повредить самая смерть. Тут не нужно нам ни дверей, ни запоров, ни бодрствующих слуг, ни других каких подобных предосторожностей. Оно не доступно ни для какой злонамеренности, и что сохраняется в нем, так же безопасно, как если бы было на небесах; туда не может проникнуть никакое зло. Мы никогда не перестаем говорить об этом, но вы не слушаетесь наших слов. А это оттого, что душа наша бедна, привязана к земле и пресмыкается долу. Впрочем, не подумайте, что я осуждаю всех вас в этом зле, как будто бы все вы были больны неисцельно. Если люди, упоенные богатством, заграждают свой слух для моих слов, за то обратят на них внимание живущие в бедности.

Но как, скажешь, идет это к бедным? Ведь у них нет ни золота, ни многих одежд? Но у них есть хлеб и холодная вода; есть две лепты и ноги, чтобы посетить больных; есть язык и слово, чтобы принять странника. Мы и не требуем от бедных столько-то и столько-то талантов золота, – этого (требуем) только от богатых. Если же кто беден, и придет к дверям других (бедняков), от того Господь наш не постыдится принять и лепту, и даже скажет, что принял от него больше, чем от людей, которые подали много. Как многие из предстоящих здесь желали бы жить в то время, когда Христос во плоти пребывал на земле, чтобы быть под одним с Ним кровом и разделять с Ним трапезу! Теперь вот это возможно: мы можем пригласить Его на вечерю и вечерять с Ним даже с большею пользою. Из тех, которые тогда вечеряли с Ним, многие погибли, как-то: Иуда и другие подобные. Между тем всякий, кто ныне позовет Его в дом свой и предложит трапезу и кров, удостоится великого благословения. «Приидите, – говорит Он, – благословенные Отца Моего, наследуйте Царство, уготованное вам от создания мира: ибо алкал Я, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня;… был болен, и вы посетили Меня; в темнице был, и вы пришли ко Мне» (Мф. 25:34-36). Итак, чтобы услышать эти слова, будем одевать нагого, принимать странного, питать алчущего, напоять жаждущего, посещать болящего, ходить к находящемуся в темнице. Чрез это мы получим дерзновение и прощение грехов и удостоимся благ, превосходящих и слово и ум, которых и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 60

Ін. 10:14-15. Я есмь пастырь добрый; и знаю Моих, и Мои знают Меня. Как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца; и жизнь Мою полагаю за овец.

1.Худые пастыри. – Новое подтверждение равенства Сына с Отцом. – 2. Намек на призвание язычников. – Как Иисус Христос имеет власть оставить свою жизнь и опять принять ее. – 3. Спор среди иудеев касательно Иисуса Христа. 4 и 5. Нужно подражать Иисусу Христу как нашему образцу. – 6. Обязанности Его учеников и последователей. – Великая награда тем, которые утешают узников.

1. Великое дело, возлюбленные, великое дело – предстоятельство в Церкви. Оно требует и много любомудрия, и такого мужества, что должно, как сказал Христос, полагать душу за овец, никогда не оставлять их без защиты и помощи и твердо стоять против волка. Этим пастырь отличается от наемника. Последний, не заботясь об овцах, имеет всегда в виду собственную безопасность; первый, напротив, всегда заботится о спасении овец, забывая о себе самом. Указав, таким образом, признаки пастыря, Христос выставляет на вид двух губителей; один из них – тать, убивающий и расхищающий, а другой – тот, кто ничего такого сам не делает, но за то не обращает внимания и не препятствует, когда другие это делают. В лице первого Он указывает на Февду и подобных ему, а в лице другого выставляет учителей иудейских, которые не пеклись и не заботились о вверенных им овцах. В этом и Иезекииль некогда укорял их, говоря: «горе пастырям Израилевым, которые пасли себя самих! не стадо ли должны пасти пастыри?»(Єз. 34:2). Но они поступали напротив; а это величайшая степень нечестия и причина всех прочих зол. Потому-то и говорит (пророк), что они и заблудшую (овцу) не обращали на путь, и погибшую не искали, и ту, у которой сокрушены голени, не обвязывали, и больную не врачевали, пасли самих себя, а не овец (Єз. 34:4,8). На то же самое указывал другими словами и Павел, говоря: «потому что все ищут своего, а не того, что угодноИисусу Христу» (Флп. 2:21); и в другом месте: «никто не ищи своего, но каждый пользы другого» (1Кор. 10:24).

Но Христос отличает Себя от тех и других: от первых, приходящих с целью губить, – словами: «Я пришел для того, чтобы имели жизнь и имели с избытком» (Ін. 10:10); а от последних, попускающих волкам расхищать овец, – тем, что не только не оставил, но и положил за овец душу Свою, чтобы не дать им погибнуть. В самом деле, когда положили убить Его, Он и не отступил от учения, и не предал верующих, но стоял твердо и благоволил умереть. Потому-то часто и говорил: «Я есмь пастырь добрый». Но так как слова Его представлялись бездоказательными (ведь хотя изречение: «жизнь Мою полагаю» и сбылось спустя немного времени, зато другое: «чтобы имели жизнь и имели с избытком» имело осуществиться после переселения из здешней жизни, в веке будущем), то что Он делает? Посредством одного удостоверяет в другом. Тем, что положил душу Свою (удостоверяет и в том), что дарует жизнь. Об этом говорил и Павел: «если, будучи врагами, мы примирились с Богом смертью Сына Его, то тем более, примирившись, спасемся» (Рим. 5:10). Также и в другом месте: «Тот, Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас, как с Ним не дарует нам и всего?» (Рим. 8:32). Но почему не обвиняют Его теперь, как прежде, говоря: «Ты Сам о Себе свидетельствуешь, свидетельство Твое не истинно» (Ін. 8:13)? Потому, что Он часто уже заграждал им уста и чудесами приобрел большее право свободно говорить пред ними. Далее, так как Он выше говорил: «а овцы за ним идут, потому что знают голос его» (Ін. 10:4), то чтобы не сказал кто-нибудь: отчего же (были) неверовавшие? – послушай, что прибавил: «и знаю Моих, и Мои знают Меня» (Ін. 10:14). На это указывал и Павел, говоря: «Не отверг Бог народа Своего, который Он наперед знал» (Рим. 11:2), и Моисей: «познал Господь Своих» (Чис. 16:5; 2Тим. 2:19). Разумею тех, говорит Христос, о которых Я наперед знал. А чтобы ты не представлял меры знания одинаковою, послушай, как Он предупреждает это дальнейшими словами. «Знаю, – говорит, – Моих, и Мои знают Меня». Но здесь знание неодинаковое. Где же одинаковое? В Отце и во Мне; здесь – «как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца» (Ін. 10:15). Если бы не это Он хотел показать, то зачем бы прибавлял те слова? Но как Он часто поставляет Себя в ряд людей, то чтобы не подумал кто, что Его знание подобно человеческому, Он прибавил: «как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца». Также совершенно Я знаю Его, как Он Меня. Потому-то Он и говорил: «никто не знает Сына, кроме Отца; и Отца не знает никто, кроме Сына» (Мф. 11:27), разумея некоторое особенное знание, – такое, какого никто другой не может иметь. «И жизнь Мою полагаю». Часто повторяет это, чтобы показать, что Он не обманщик. Так и апостол, когда хотел показать себя истинным учителем и направлял свое слово против лжеапостолов, хвалился бедами и смертями, говоря: «Я был …безмерно в ранах,… и многократно при смерти» (2Кор. 11:23). Выражения: «Я есмь свет», и: «Я есмь жизнь» – казались для несмысленных надменными; но слова: хочу умереть – не возбуждали ни зависти, ни ненависти. Потому и не говорят Ему: «Ты Сам о Себе свидетельствуешь, свидетельство Твое не истинно». Те слова показывали в Нем великое попечение, так как Он хотел предать Себя за людей, которые бросали в Него камнями.

2. Потому благовременно вводить слово и об язычниках. «Есть у Меня и другие овцы, – говорит, – которые не сего двора, и тех надлежит Мне привести»(Ін. 10:16). Вот опять выражение: «надлежит»означает не принуждение, но указывает на действие, имеющее непременно последовать. Как бы так говорил: что удивительного, если эти пойдут за Мною и если овцы послушают гласа Моего? Когда вы увидите, что и другие следуют за Мною, и слушают Моего гласа, тогда изумитесь более. Не смущайся тем, что Он говорит: «которые не сего двора». Это различие только по отношению к закону, как и Павел говорит: «Обрезание ничто и необрезание ничто» (1Кор. 7:19). «И тех надлежит Мне привести». Показывает, что те и другие были рассеяны и смешаны, и что те и другие не имели пастырей, до пришествия доброго Пастыря. Затем предсказывает и будущее их соединение, что они будут «одно стадо». Это же самое опять указал и Павел, сказав: «дабы из двух создать в Себе Самом одного нового человека» (Еф.2:15). «Потому любит Меня Отец, что Я отдаю жизнь Мою, чтобы опять принять ее» (Ін. 10:17). Что может быть уничиженнее этих слов? Господь наш пользуется любовью (Отца) ради нас, потому что умирает за нас! Что же, скажи мне, разве прежде Он не был любим, а только теперь Отец стал любить Его, и мы были виновниками этой любви? Видишь ли как Он приспособляется к нашей немощи? Но что же Он хочет показать здесь? Так как называли Его чуждым Отцу и обманщиком, и утверждали, что Он пришел для вреда и погибели, то Он говорит, что если уже не что другое, то, по крайней мере, то побуждало Меня любить вас, что вас любит Отец, так же как и Меня, и что Он любит (Меня) потому, что Я умираю за вас. А вместе с этим хочет и то показать, что идет на смерть не по неволе (если бы по неволе, то каким образом это доставило бы Ему любовь?), и что это весьма угодно и Отцу. И не удивляйся, что Он говорит здесь, как человек. Мы уже много раз указывали причину этого, а снова повторять тоже самое было бы излишне и тягостно. «Я отдаю жизнь Мою, чтобы опять принять ее. Никто не отнимает ее у Меня, но Я Сам отдаю ее. Имею власть отдать ее и власть имею опять принять ее» (Ін. 10:17-18). Так как часто замышляли убить Его, то Он говорит: без Моего соизволения, напрасен ваш труд, – и предыдущим доказывает последующее, – смертью воскресение. Это удивительно и необычайно, потому что и то и другое (смерть и воскресение) последовало особенным и необыкновенным образом.

Но будем тщательно внимать тому, что говорится. «Имею власть, – говорит, – отдать жизнь Мою». Да кто же не имеет власти положить душу свою? Всякий, кто хочет, может умертвить себя. Но слова Его имеют не этот смысл. Какой же? Я имею такую власть положить, что, против Моей воли, никто не может отнят ее у Меня; а этого нельзя сказать о людях. Мы не иначе сами по себе можем положить душу свою, как только умертвив себя. А если впадем в руки людей, злоумышляющих и могущих убить нас, то уже не имеем власти положить и не положить, но они убивают нас и против нашей воли. А Он – не так. Он властен был не положить душу Свою даже и тогда, как другие злоумышляли. Поэтому-то, сказав: «никто не отнимает ее у Меня». затем уже прибавил: «Имею власть отдать жизнь Мою», то есть, Я один властен положить ее, а вы не имеете этой власти, потому что у вас и многие другие могут взять ее. Вначале Он этого не говорил, потому что тогда слова Его не показались бы и вероятными. Но когда Он имел уже доказательство в самых делах, когда не раз злоумышлявшие против Него не могли захватить Его (а Он много раз уходил из рук их), – тогда уже говорит: «никто не отнимает ее у Меня». Если же это справедливо, то следует и то, что Он добровольно идет на смерть. А если и это справедливо, то несомненно и то, что Он, когда захочет, снова может воспринять душу Свою. Если смерть Его была таким делом, которое превышает силы человеческие, то не сомневайся на счет Его в остальном. То, что Он один имеет власть положить душу Свою, показывает, что, по той же самой власти, Он может и снова принять ее. Видишь ли, как первым утвердил второе, и смертью неоспоримо доказал и воскресение? «Сию заповедь получил Я от Отца». Какую же «сию»? Умереть за мир. Так ужели Он ожидал, чтобы прежде услышать, и после того уже решился, и ужели имел нужду узнавать о том? Но кто здравомыслящий может сказать это? Нет, как выше словами: «потому любит Меня Отец» (Ін. 10:17) показал Свое добровольное желание и уничтожил всякую мысль о противном, так и здесь, сказав, что получил заповедь от Отца, не выражает ничего другого, кроме того, что Отцу угодно то, что Я делаю, чтобы, когда умертвят Его, не думали, что умертвили, как оставленного и преданного Отцом, и не поносили так, как поносили: «других спасал, а Себя Самого не может спасти», – и: «если Ты Сын Божий, сойди с креста» (Мф. 27:42,40). Потому-то именно Он и не сходит (со креста), что Он Сын Божий.

3. А чтобы ты, слыша, что Он принял заповедь от Отца, не подумал, что это дело чуждое Ему, Он уже наперед сказал: «пастырь добрый полагает жизнь свою за овец»(Ін. 10:11), показывая тем, что овцы принадлежат Ему, что все последовавшее было Его делом и что Он не имеет нужды в заповеди. И если бы имел Он нужду в заповеди, то как бы мог сказать: «Я Сам отдаю»? Кто полагает сам по себе, тот не имеет нужды в заповеди. Притом Он указывает и причину, почему поступает так. Какая же это причина? Та, что Он пастырь и пастырь добрый; а добрый пастырь не имеет нужды, чтобы другой побуждал его к такому делу. Если так бывает у людей, то тем более должно ожидать этого от Бога. Потому и Павел говорит, что Он «уничижил Себя Самого»(Флп. 2:7). Итак слово заповедь – означает здесь не что другое, как только единомыслие Его с Отцом. Если же здесь говорится так уничиженно и по-человечески, то причина этому – немощь слушателей. «От этих слов опять произошла между Иудеями распря. Многие из них говорили: Он одержим бесом и безумствует; что слушаете Его? Другие говорили: это слова не бесноватого; может ли бес отверзать очи слепым?» (Ін. 10:19-21). Так как слова Его были выше человеческих и выходили из ряда обыкновенных, то называли Его бесноватым, отзываясь о Нем так уже в четвертый раз. И прежде говорили: «не бес ли в Тебе? кто ищет убить Тебя?» (Ін. 7:20). И опять: «не правду ли мы говорим, что Ты Самарянин и что бес в Тебе?» (Ін. 8:48). Также и здесь: «Он одержим бесом и безумствует; что слушаете Его?» Впрочем вернее, что и не четыре раза, а чаще Он слышал такой отзыв. Слова: «не правду ли мы говорим, что бес в Тебе» – служат знаком, что они не два и не три раза, но часто говорили это. «Другие, – сказано, – говорили: это слова не бесноватого; может ли бес отверзать очи слепым?» Так как не могли заградить уста, ссылаясь на слова, то, наконец, заимствуют доказательство от дел. И самые слова, (говорят), очевидно, не приличны бесноватому; но если вас не уверяют слова, то убедитесь делами. Если это не дела бесноватого, и между тем они выше человеческих, то очевидно, что они – действие какой-то силы божественной. Понял ли умозаключение? Что дела были выше человеческих, видно из слов их: «Он одержим бесом». А что Он не имел беса, то доказал Своими делами. Что же Христос? Ничего не отвечает на это. Прежде Он отвечал: «во Мне беса нет», а теперь не отвечает. Представив уже доказательство от дел, Он теперь молчит. Да и не достойны были никакого ответа называвшие Его бесноватым за то, чему следовало удивляться и за что должно было признавать Его Богом. И нужны ли были еще с Его стороны какие-либо обличения, когда сами они восставали друг против друга и обличали одни других? Поэтому-то Он молчал и все переносил с кротостью. Впрочем не только по этой причине, но и для того, чтобы нас научить кротости и всякому долготерпению.
4. Итак, будем подражать Ему. Он не ограничился одним молчанием, но и снова выступил, и когда Его спросили, отвечал, и выказал Свое попечение. Его назвали бесноватым и неистовым люди, получившие от Него бесчисленные благодеяния, и не однажды и не дважды, но много раз; однако же Он не только не мстил, но и не переставал им благодетельствовать. И что я говорю – благодетельствовать? За них Он и душу Свою положил, и на кресте ходатайствовал за них пред Отцом. Будем же и мы подражать этому. Ведь быть учеником Христовым и значит быть кротким и незлобивым. Но каким же образом мы можем стяжать эту кротость? Если будем постоянно размышлять о своих грехах, – если будем скорбеть и плакать. Душа, погруженная в такое сетование, не может ни раздражаться, ни гневаться. Где скорбь, там гнев невозможен; где печаль, там нет места злобе; где сокрушение духа, там не может быть негодования. Душа, терзаемая скорбью, не имеет и времени раздражаться; но горько сетует и еще горче плачет. Знаю, что многие, слыша это, смеются; но я не перестану плакать о смеющихся. Настоящее время есть время скорби, слез и рыданий. Мы много грешим и словами и делами; а таких грешников ожидают геенна и река, кипящая огненными волнами, и, что всего хуже, лишение царствия. И при таких-то угрозах, скажи мне, ты смеешься и веселишься? И в то время, как Господь твой гневается и угрожает, ты остаешься беспечным? И ты не боишься возжечь тем для себя горящую пещь? Не слышишь ли, что взывает Он каждый день? Вы видели Меня алчущим и не напитали, жаждущим и не напоили. «идите… в огонь, уготованный диаволу и ангелам его»(Мф. 25:41-42). Такие угрозы Он повторяет каждый день. Но я, говоришь, питал Его. Когда и сколько дней? Десять, двадцать? Но Он хочет, чтобы – не в течение этих только дней, но во все время, пока живешь на земле. Ведь и девы имели елей, но не в достаточном для их спасения количестве. И они возжгли светильники, но не были допущены в брачный чертог. И совершенно справедливо, потому что светильники их угасли до пришествия жениха. Поэтому нам должно иметь много елея и много человеколюбия. Послушай, что говорит пророк: «помилуй меня, Боже, по великой милости Твоей»(Пс. 50:3). Так и нам должно миловать ближних по великой, возможной нам, милости. Каковы будем мы сами по отношению к подобным нам рабам, такого приготовим себе и Владыку. Когда же милость бывает великою? Когда мы даем не от избытка, но от скудости. А если мы не даем и от избытка, то какая останется нам надежда? Что избавит нас от тех зол? Куда прибегнем и где найдем спасение? Если девы после столь многих и столь великих трудов не получили ни откуда никакого утешения, то кто будет нашим заступником, когда мы услышим те страшные слова, когда сам Судия, укоряя нас, скажет: вы не напитали Меня алчущего? «Так как вы, – говорит, – не сделали этого одному из сих меньших, то не сделали Мне» (Мф. 25:45), разумея здесь не учеников только и избравших жизнь иноческую, но и всякого человека верующего. Хотя бы это был раб, хотя бы был из числа нищих, просящих на площади, но если он верует в Бога, имеет право пользоваться всем расположением. И если мы презрим такого человека, когда он наг или алчет, то услышим те слова. И совершенно справедливо.

Трудного ли чего и обременительного (Господь) требует от нас? Не того ли, напротив, что весьма легко и удобоисполнимо? Ведь не сказал Он: Я был болен, и вы не исцелили Меня, но: «не посетили Меня». Не сказал: Я был в темнице, и вы не освободили Меня, но: не пришли ко Мне. А чем легче заповеди, тем большее наказание тем, которые не исполняют их. Что же может быть легче, скажи мне, чем пойти и зайти в темницу? Что даже приятнее? Когда ты увидишь одних в оковах, других в грязи, одних обросших волосами и одетых в рубища, других истаевающих от голода и, подобно псам, прибегающих к ногам, иных с растерзанными ребрами, иных только теперь возвращающихся в оковах с площади, где они целый день просят подаяния, но не собирают и необходимого пропитания, а между тем вечером принуждены бывают отдать стражам и то, что достали этим тяжким и несносным трудом, то, хотя бы ты был камень, непременно сделаешься человеколюбивее; хотя бы вел жизнь изнеженную и распутную, непременно будешь более любомудрствовать, увидев участь людей в чужих несчастьях. Тогда непременно придет тебе на мысль и тот страшный день с его различными наказаниями. А когда будешь помнить и размышлять об этом, – непременно отвергнешь и гнев, и удовольствие, и пристрастие к житейским вещам, и соделаешь душу свою тише самой тихой пристани. Будешь любомудрствовать и о том судилище, представляя, что если у людей такое устройство и порядок, страх и угрозы, то тем более у Бога. «Ибо нет власти не от Бога» (Рим. 13:1). А Кто предоставил начальствующим распоряжаться таким образом, Тот тем более сделает это сам.

5. И если бы не было этого страха, – погибло бы все, потому что и теперь, когда угрожает нам столько наказаний, многие устремляются к злу. Рассуждая же об этом, ты не только будешь усерднее к делам милосердия, но и получишь великое удовольствие, – гораздо большее, чем те, которые приходят со зрелища. Возвращающиеся оттуда пылают огнем вожделения. Увидев на сцене тех страстных женщин и получив от того многочисленные раны, они бывают ничем не лучше волнующегося моря, потому что взгляды, одежда, слова, поступь и все прочее представляются их взорам и не дают покоя душе. Напротив, вышедшие отсюда (из темницы) не подвергнутся ничему такому, а приобретут глубокое спокойствие и безмятежность. Скорбь, произведенная зрелищем узников, погашает всякий такой огонь. Кто вышел от узников, с тем если бы и встретилась какая-либо блудная и бесстыдная женщина, она не причинит ему никакого вреда. Сделавшись уже как бы невинным, он не будет уловлен сетями ее взоров, потому что вместо бесстыдных ее взоров будет тогда пред очами его страх суда. Потому-то испытавший все роды удовольствий и говорил: «лучше ходить в дом плача…, нежели ходить в дом пира»(Еккл. 7:3). Таким образом, и здесь выкажет великое любомудрие, и там услышит слова, стоящие бесчисленных блаженств.

Не будем же пренебрегать таким делом и занятием. Пусть мы не можем принести пищи, или пособить деньгами; но можем словом утешить и ободрить унылую душу, и оказать много иной помощи, например – уговорить тех, которые ввергли (в темницу), расположить к снисхождению стражей, и всячески можем принести большую или меньшую пользу. Если скажешь, что там (содержатся) не честные, добрые и кроткие люди, но убийцы, грабители могил, воры, прелюбодеи, люди распутные и злодеи, то и в этом опять укажешь мне побуждение, почему необходимо посещать такие места. Не то нам заповедано, чтобы миловать добрых и наказывать злых, но – всем оказывать человеколюбие. Будьте, сказано, подобны Отцу вашему Небесному, «ибо Он повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45).

Итак, не осуждай строго других, и не будь жестоким судьею, но кротким и человеколюбивым. Ведь и мы, если не виновны ни в прелюбодеянии, ни в расхищении могил, ни в воровстве, за то имеем другие согрешения, достойные многих наказаний. И брата часто называли глупцом, а это подвергает нас геенне; и на женщин смотрели невоздержными очами, а это равняется совершенному любодеянию; но что всего хуже – не участвуем достойным образом в таинствах, что делает нас повинными телу и крови Христовой. Не будем же строгими исследователями чужих дел, но станем помышлять о своих собственных, и тогда мы не будем так бесчеловечны и жестоки. Кроме того нужно и то сказать, что там мы найдем много и добрых людей, стоящих часто целого города. И в той темнице, где был Иосиф, находилось много порочных, однако обо всех заботился этот праведник; да и сам содержался (там) вместе с другими. Он стоил всего Египта, и однако жил в темнице, и никто из бывших там не знал его. Так и теперь, быть может, там много есть честных и добрых людей, только они не всем известны, и попечение о таких людях вознаграждает тебя за заботы о всех. А если бы не было и ни одного такого, то и в этом случае будет великое воздаяние. И сам Господь твой не с праведными только беседовал: Он не убегал и нечистых, а, напротив, и хананеянку принял с великою благосклонностью, и грешную и нечистую самарянку. Принял также и уврачевал и другую блудницу, из-за которой и порицали Его иудеи, и позволил омочить ноги Свои слезами грешницы, научая нас быть снисходительными к грешникам. Вот в чем состоит по преимуществу человеколюбие. Что ты говоришь? В темнице живут разбойники и грабители могил? А разве в городе, скажи мне, все живут праведники? Нет ли, напротив, многих таких, которые хуже и тех и предаются разбою с большим бесстыдством? Те, если не другим чем, прикрываются, по крайней мере, пустынею и тьмою, и делают это в тайне; эти, напротив, отбросив личину, совершают зло с открытым лицом, предаваясь насилию, хищничеству и любостяжанию. Да и трудно найти человека, чистого от неправды.

6. Пусть мы не похищаем золота и столько-то и столько десятин земли; но все же, посредством какого-нибудь обмана и утайки, делаем тоже самое в меньших размерах и сколько можем. Когда, например, в торговых обязательствах и при покупке или продаже чего-либо, мы спорим и усиливаемся заплатить меньше, чем следует, и всячески стараемся об этом, – не разбой ли это? Не воровство ли и хищение? Не говори мне, что ты отнял не дом, не рабов. Несправедливость определяется не ценностью того, что похищается, но намерением похитителей. Несправедливость и справедливость имеют одинаковую силу как в большом, так и в малом. И я одинаково называю вором как того, кто, отрезав кошелек, возьмет чужие деньги, так и того, кто, покупая что-нибудь на рынке, удержит часть настоящей цены. И грабитель не тот только, кто разломает стену и похитит что-либо из дома, но и тот, кто нарушит справедливость и отнимет что-либо у ближнего. Итак, не будем судьями чужих дел, забывая о своих собственных; не станем заниматься исследованием пороков, когда есть случай к человеколюбию; но, помыслив о том, чем и мы были некогда, будем впредь кроткими и человеколюбивыми. Чем же мы были? Послушай, что говорит Павел. «Ибо и мы были некогда несмысленны, непокорны, заблудшие, были рабы похотей и различных удовольствий,… были гнусны, ненавидели друг друга»(Тит. 3:3). И в другом месте: «были по природе чадами гнева»(Еф.2:3). Но Бог, видя нас как бы содержимых в темнице и связанных тяжкими узами, – узами, гораздо тягчайшими железных, – не устыдился, но пришел и явился в темницу, и нас, достойных бесчисленных наказаний, извел оттуда, привел в царство и соделал светлейшими неба, чтобы и мы делали, по возможности, тоже самое. Когда Он говорит ученикам: «если Я, Господь и Учитель, умыл ноги вам, то и вы должны умывать ноги друг другу. Ибо Я дал вам пример, чтобы и вы делали то же, что Я сделал вам» (Ін. 13:14-15), то дает этот закон не об умовении только ног, но и о всем прочем, в чем Он служил нам примером. Живет ли в темнице убийца, – не устанем делать добро. Грабитель ли могил и прелюбодей, – будем милосерды не к пороку, но к несчастью. Нередко же, как я сказал, может найтись там и человек, который один стоит весьма многих. И если ты постоянно будешь посещать узников, то не упустишь такого приобретения.

Как Авраам, принимавших всех без различия странников, принял однажды и ангелов, так и мы встретим и великих людей, если обратим это дело в постоянное занятие. Если же нужно сказать что-нибудь и удивительное, то не столько похвал заслуживает тот, кто принимает великого, сколько тот, кто принимает жалкого и злосчастного. Тот в обстоятельствах своей жизни представляет немаловажное побуждение к доброму с ним обхождению; а отверженный и всеми оставленный имеет только одно убежище – милосердие того, кто с добротою призревает его. И вот это по преимуществу и есть чистое человеколюбие. Притом, кто услуживает человеку славному и знаменитому, тот часто делает это из тщеславия перед людьми; а кто – отверженному и презираемому, тот действует единственно по заповеди Божией. Потому-то, когда мы устрояем вечерю, нам заповедано принимать хромых и слепых; когда творишь милостыню, заповедано творить ее меньшим и низшим из людей. «Так как вы, – говорит Спаситель, – сделали это одному из сих… меньших, то сделали Мне» (Мф. 25:40). Итак, зная о находящемся там сокровище, будем часто ходить туда и там торговать, и туда перенесем свое усердие к зрелищам. Если бы ты и ничего не мог принести с собой, – принеси утешение словом. Бог награждает не только питающего, но и ходящего туда. Когда ты придешь и ободришь трепещущую и боязливую душу своим утешением, пособием, обещанием защиты, научением любомудрию, – не малую и за то получишь награду. Когда ты будешь вести такую беседу в других местах, многие, изнеженные многоразличными наслаждениями, станут над тобой и смеяться. Но находящиеся в несчастьях, будучи смиренны духом, будут внимать твоим словам с великою кротостью, похвалят тебя и сделаются лучшими. И над Павлом, когда он проповедовал, иудеи часто смеялись; но узники внимали ему в великом молчании. Ничто так не располагает душу к любомудрию, как бедствие, искушение и угрожающая скорбь. Итак, представив себе все это, – сколько мы сделаем добра и содержащимся в темницах, и себе самим, если будем постоянно обращаться с ними, и станем употреблять на это все время, которое проводим в безвременных и пустых занятиях на площадях. Чрез это мы и им доставим пользу, и себе самим радость, и, послужив к славе Божией, сподобимся вечных благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 61

Ін. 10:22-24. Настал же тогда в Иерусалиме праздник обновления, и была зима. И ходил Иисус в храме, в притворе Соломоновом. Тут Иудеи обступили Его и говорили Ему: долго ли Тебе держать нас в недоумении?

1.Двуличность и упорное неверие иудеев. – 2. Всемогущество Отца есть в то же время и всемогущество Сына. – Подтверждение божества Иисуса Христа. – 3 и 4. Удаление Иисуса Христа, отвергнутого иудеями, в то место, где свидетельствовал о нем Иоанн Креститель. – Польза удаления от мира и его треволнений. – Изображение христианской женщины. – Против роскоши женщин.

1. Всякая добродетель хороша, но в особенности – незлобие и кротость. Она выказывает в нас людей; она отличает от зверей; она делает равными ангелам. Поэтому и Христос часто и много говорит об этой добродетели, повелевая быть кроткими и незлобивыми. И не словами только заповедует это, но учит тому и самыми делами, то терпеливо перенося заушения, то подвергаясь поношениям и наветам, и, несмотря на то, опять обращаясь с наветниками. Вот те именно, которые называли Его имеющим беса и самарянином, которые неоднократно хотели умертвить Его и бросали в Него камни, – те самые, окружив Его, спрашивали: «если Ты Христос»(Ін. 10:24)? Но Он и теперь, после столь многих и великих козней, не отверг их от Себя, но отвечал с великою кротостью. Но необходимо рассмотреть всю эту беседу сначала. «Настал же тогда, – сказано, – в Иерусалиме праздникобновления, и была зима». Это был великий и общенародный праздник. Иудеи с великим усердием праздновали этот день, в который восстановлен был храм по возвращении их из продолжительного персидского плена³⁵. На этот праздник явился и Христос: теперь Он часто приходил в Иудею, так как время страдания было уже при дверях. «Тут Иудеи обступили Его и говорили Ему: долго ли Тебе держать нас в недоумении? если Ты Христос, скажи нам прямо» (Ін. 10:24). (На это Христос) не сказал: чего вы от Меня хотите? Вы неоднократно называли Меня беснующимся, и неистовым, самарянином; вы считали Меня противником Божиим и обманщиком, и недавно еще говорили: «Ты Сам о Себе свидетельствуешь, свидетельство Твое не истинно» (Ін. 8:13). Как же теперь спрашиваете и хотите узнать от Меня, тогда как отвергаете Мое свидетельство? Нет, ничего такого Он не сказал, хотя и знал, что намерение, с которым они спрашивали, было лукавое. Правда, окружив Его и сказав: «долго ли Тебе держать нас в недоумении», – они тем, по-видимому, выразили некоторое усердие и желание знать; но, на самом деле, мысль, с какою спрашивали, была злая и коварная. Так как дел Его они не в состоянии были оклеветать и опорочить, то старались уловить Его в словах, и потому постоянно предлагали Ему вопросы, не с тем, чтобы знать, но чтобы заградить Ему уста Его собственными словами. Не будучи в состоянии ничем опорочить Его дела, старались найти какой-нибудь предлог в Его речах. Поэтому-то и говорили: «скажи нам», хотя Он уже неоднократно говорил. Так и самарянке Он говорил: «это Я, Который говорю с тобою» (Ін. 4:26), и слепому: «и видел ты Его, и Он говорит с тобою» (Ін. 9:37). Да и им самим Он сказал, хотя не такими, но другими словами. И если бы они имели ум и действительно желали знать, то могли бы уже и по тем словам признать Его, потому что делами Он много раз доказал это.

Между тем смотри, какое у них развращение и упорство. Когда Он проповедовал и учил словами, они говорят: «какое же Ты дашь знамение» (Ін. 6:30)? А когда представлял доказательства в делах, тогда говорят Ему: «если Ты Христос, скажи нам прямо». Таким образом, когда вопиют дела, они ищут слов; а когда учат слова, прибегают к делам, всегда настаивая на противном. А что они спрашивали не с тем, чтобы знать, это показал конец. В самом деле, на Того самого, которого считали столько достоверным, что принимали Его свидетельство даже о Себе самом, – на Того самого, едва только изрек Он несколько слов, тотчас начали бросать камни. Значит и то, что они окружили Его, и то, что настоятельно спрашивали, – делалось с лукавством. Да и самый образ вопроса являл в них великое недоброжелательство. «Скажи нам прямо, – говорят, – если Ты Христос»? Хотя всегда, бывая во время праздников, Он все говорил «прямо» и ничего не говорил тайно, однако же они для того обращаются к Нему с льстивыми словами и говорят: «долго ли Тебе держать нас в недоумении», чтобы, вызвав Его, опять найти какой-нибудь повод к обвинению. А что они всегда спрашивали Его с этой целью, – не для того, чтобы научиться, но чтобы уловить Его в словах, – это видно не отсюда только, но и из многих других мест. Так и тогда, когда они приступили и спрашивали: «позволительно ли давать подать кесарю, или нет» (Мф. 22:17), и когда беседовали о разводе с женою, и когда спрашивали о той, о которой говорили, что она имела семь мужей, – они были уличены в том, что предлагали вопросы не с желанием знать, но со злым намерением. Но в тех случаях Он обличает их, говоря: «что искушаете Меня, лицемеры» (Мф. 22:18), – показывая тем, что Он знает их тайные намерения; а здесь ничего такого не говорит, научая нас не всегда обличать наветников, но многое переносить с кротостью и незлобием. Итак, поскольку безумно было требовать свидетельства слов, когда проповедовали о Нем дела, то послушай, как Он им отвечает, частью указывая на то, что они без нужды этого требуют и не для того, чтобы научиться, частью показывая, что Он уже дал ответ более ясный, чем на словах, то есть, ответ в делах. «Я сказал вам, и не верите, – говорит, – дела, которые творю Я во имя Отца Моего, они свидетельствуют о Мне» (Ін. 10:25). Это самое часто говорили между собою и умереннейшие из них: «как может человек грешный творить такие чудеса?» (Ін. 9:16); и опять: не «может бес отверзать очи слепым» (Ін. 10:21); и также: «таких чудес… никто не может творить, если не будет с ним Бог» (Ін. 3:2). И видя знамения, которые Он творил, говорили: «это Христос» (Ін. 7:41), а другие говорили: «когда придет Христос, неужели сотворит больше знамений, нежели сколько Сей сотворил?» (Ін. 7:31). Да и эти самые (которые теперь спрашивали) хотели уверовать в Него на основании дел, говоря: «какое же Ты дашь знамение, чтобы мы увидели и поверили Тебе?» (Ін. 6:30).

2. Итак, поскольку в то время они показывали вид, будто убедятся простым словом, между тем как не убедились столь многими делами, то Он обличает лукавство их, говоря: если вы делам не веруете, то как поверите словам? Значит, вопрос (ваш) излишний. Но «Я сказал вам, – говорит, – но вы не верите, ибо вы не из овец Моих»(Ін. 10:26). Я, со Своей стороны, исполнил все, что следовало сделать пастырю. Если же вы не следуете за Мной, то это происходит не оттого, будто Я – не пастырь, но оттого, что вы – не Мои овцы. «Овцы Мои, – говорит, – слушаются голоса Моего,… и идут за Мною. И Я даю им жизнь вечную, и не погибнут вовек; и никто не похитит их из руки Моей. Отец Мой, Который дал Мне их, больше всех; и никто не может похитить их из руки Отца Моего. Я и Отец – одно»(Ін. 10:27-30). Смотри, как Он, и не признавая их, склоняет следовать за Собою. Вы, говорит, не слушаете Меня, потому что вы и не овцы Мои; а те, которые следуют за Мною, принадлежат к стаду. Это сказал Он с той целью, чтобы они поревновали сделаться овцами. Потом, сказав, чего (овцы Его) достигнут, Он тем подстрекает их и возбуждает в них желание. Что же? Значит, по могуществу (только) Отца никто не восхитит (их)? А сам Ты не можешь и не имеешь силы охранить? Отнюдь нет. И чтобы ты знал, что изречение – «Отец Мой, Который дал Мне их», сказано ради иудеев, чтобы они опять не назвали Его противником Божиим, то вот Он, сказав: «никто не похитит их из руки Моей», далее показал, что рука Его и рука Отца одна и та же. А если бы это было не так, то следовало бы сказать, что «Отец Мой, Который дал Мне их, больше всех; и никто не может похитить их из руки» Моей. Но Он не сказал так, а: «из руки Отца Моего». Потом, чтобы ты не подумал что сам Он бессилен, но овцы находятся в безопасности по причине силы Отца, Он присовокупил: «Я и Отец – одно». Как бы так говорил: не потому Я сказал, что ради Отца никто не похитит овец, будто сам Я не силен охранить их: «Я и Отец – одно», – то есть по отношению к могуществу, так как вся речь у Него была о могуществе. Если же одно и тоже могущество, то, очевидно, и существо. Так как иудеи вооружались бесчисленными средствами, строили ковы, отлучали от синагоги, то Он говорит, что все это они предпринимали напрасно и бесполезно; овцы находятся в руке Отца Моего, как и пророк говорит: «Вот, Я начертал тебя на дланях Моих» (Іс. 49:16). Потом, показывая, что рука одна, Он называет ее то Своею, то Отчею. А когда ты услышишь слово: «рука», не представляй себе ничего чувственного, но силу, власть. Если же потому никто не мог восхитить, что (Отец) облек Его силою, в таком случае излишне было бы дальнейшее изречение: «Я и Отец – одно». Если бы Он был меньше (Отца), то это изречение было бы очень дерзновенно, потому что оно показывает не что другое, как равенство могущества. Так именно поняли Его и иудеи, и потому стали бросать в Него камни. Однако же, не смотря и на это, Он не опроверг такого их мнения и предположения. Между тем, если бы они сделали предположение неправильное, следовало бы поправить их и сказать: для чего вы это делаете? Я сказал это не для того, чтобы приписать Мне и Отцу равное могущество. Но Он поступает совсем напротив: Он утверждает и одобряет их предположение, и все это – несмотря на их ожесточение. Он не только не извиняется в своих словах, как не хорошо сказанных; а напротив, еще их укоряет в том, что они имеют о Нем ненадлежащее понятие. Так, когда они сказали: «не за доброе дело хотим побить Тебя камнями, но за богохульство и за то, что Ты, будучи человек, делаешь Себя Богом» (Ін. 10:33), – послушай, что Он отвечает: «если Он назвал богами тех, к которым было слово Божие…, как вы говорите: богохульствуешь, потому что Я сказал: Я Сын Божий?» (Ін. 10:35-36). А эти слова означают вот что: если те, которые получили это название по благодати, не подвергаются обвинению, когда называют себя богами, то как может по справедливости подлежать укоризне Тот, Кто имеет это по естеству? Но Он так не сказал, а доказал это после, употребив наперед выражения более смиренные и сказав: «Которого Отец освятил и послал в мир» (Ін. 10:36). Когда же утишил их гнев, тогда приводит ясное доказательство. Сначала, чтобы слово Его было принято, Он говорил с некоторым уничижением; а наконец возвысил и сказал так: «если Я не творю дел Отца Моего, не верьте Мне; а если творю, то, когда не верите Мне, верьте делам Моим» (Ін. 10:37-38). Видишь ли, как Он доказывает то, что я выше сказал, именно, что Он ничем не меньше Отца, но во всем равен? Так как невозможно было видеть существа Его, то вот Он в доказательство равенства своего могущества представляет равенство и тождество дел.
3. Чему же именно, скажи, веровать? Тому, что «Отец во Мне и Я в Нем»(Ін. 10:38). Я не иное что, а тоже, что Отец, только пребываю Сыном; и Он не иное что, а тоже, что Я, только пребывает Отцом. И кто познал Меня, тот познал и Отца, уразумел и Сына. Но если бы (Сын) был меньше (Отца) по могуществу, то и познание было бы ложное. Нельзя познать ни существа, ни могущества одного лица посредством другого, отличного от него. «Тогда искали схватить Его; но Он уклонился от рук их, и пошел опять за Иордан, на то место, где прежде крестил Иоанн… Многие пришли к Нему и говорили, что Иоанн не сотворил никакого чуда, но все, что сказал Иоанн о Нем, было истинно»(Ін. 10:39-41). Христос, после того, как возвестит что-нибудь великое и высокое, тотчас удаляется, уступая гневу иудеев, чтобы Своим отсутствием укротить и утишить их страсть. Так поступил Он и в то время. Но для чего евангелист указывает место? Для того, чтобы ты знал, что Он удалился в то место с намерением напомнить иудеям о том, что там произошло и что сказано было Иоанном, равно как и о его свидетельстве. И действительно, пришедши туда, они тотчас вспомнили об Иоанне, поэтому и говорят, что «Иоанн не сотворил никакого чуда». Иначе какой повод был бы говорить это? Но так как место привело им на память Крестителя, то им пришло на память и его свидетельство. И смотри. Какие неоспоримые составляют они умозаключения. Иоанн, говорят, не сотворил никакого знамения, а этот творит; следовательно отсюда видно Его превосходство. Если же мы верили тому (Иоанну), хотя он не сотворил никакого знамения, то гораздо более (должны веровать) этому (Христу). Затем, так как Иоанн свидетельствовал (о Христе), то, чтобы не показалось, что он, как не сотворивший знамения, недостоин давать свидетельство, – они присовокупили: хотя знамения он не сотворил ни одного, однако же во всем, что говорил о Христе, был истинен, – и тем показали, что не Христос соделался достойным веры чрез Иоанна, а Иоанн чрез дела Христовы. Таким образом «многие уверовали в Него» (Ін. 10:42). И в самом деле, многое привлекало их. Так, вспомнили они о тех речах, которые Иоанн говорил, называя Его крепльшим себя, и светом, и жизнью, и истиной, и всеми прочими (именами); вспомнили и голос, нисшедший свыше, и Духа, явившегося тогда в виде голубя и всем Его указавшего; а сверх того, они видели доказательство в чудесах, и тем, наконец, утверждались. Если Иоанну, говорили они, следовало верить, то гораздо более – Христу. Если тому – без знамений, то гораздо более Христу, Который, вместе с свидетельством от Иоанна, имеет еще доказательство от знамений.

Видишь ли, сколько пользы принесло им пребывание в этом месте и удаление от злых людей? По этой-то причине (Христос) часто изводит и удаляет их от сообщества таких людей. Это самое сделал Он и в ветхом завете, когда в пустыне, вдали от египтян, наставлял иудеев и устроял во всем. То же внушает Он и нам делать, когда повелевает убегать торжищ, шума и смятений, молиться в тишине – в своей клети. И корабль, неподверженный буре, плывет благополучно: так и душа, не занятая общественными делами, находится в пристани. Поэтому-то женам следовало бы быть любомудрее мужей, так как они по большей части привязаны к занятиям домашним. Оттого именно и Иаков был «кротким», что жил дома и был свободен от внешних тревог; не без причины же Писание заметило о нем, как о «живущем в шатрах» (Бут. 25:27). Но и в доме, скажешь, много беспокойства. Это оттого, что ты сама того хочешь и сама себя окружаешь множеством забот. Муж, обращаясь на торжищах и в судилищах, очевидно, обуревается внешними хлопотами, как бы некоторыми волнами; а жена, сидя дома, как бы в некоем училище любомудрия, и сосредоточив в себе свои мысли, имеет возможность заниматься и молитвою, и чтением, и другими делами любомудрия. И как живущие в пустынях не имеют никого, кто бы безпокоил их, так и жена, находясь всегда дома, постоянно может наслаждаться тишиною. Если же иногда представится ей необходимость и выйти, то и тогда нет для нее повода к беспокойству. В самом деле, женщине нужно бывает выходить или для того, чтобы придти сюда, или когда надобно омыть тело в бане; затем большую часть времени она сидит дома. Поэтому она может и сама любомудрствовать, и, принимая растревоженного мужа, утешать и успокаивать его, разгонять излишние и тяжелые его мысли и, таким образом, снова отпускать его уже без тех неприятностей, какие он принес с собою с торжища, но с добрым расположением, которое приобрел дома. Подлинно, жена благочестивая и разумная скорее всего может образовать мужа и настроить его душу по своему желанию. Ни друзей, ни учителей, ни начальников не послушает он так, как свою супругу, когда она увещевает и дает советы. Это увещание доставляет ему и некоторое удовольствие, потому что он очень любит эту советницу. И я мог бы указать на многих суровых и неукротимых мужей, которые смягчены таким образом. Жена участвует с мужем и в трапезе, и в ложе, и в рождении детей, и в делах явных и тайных, во входах и выходах, и в весьма многом другом; она во всем ему предана и соединена с ним так, как тело соединено с головою. И если она будет разумна и рачительна, то всех других превзойдет и победит в попечении о своем супруге.

4. Поэтому убеждаю: считайте это обязанностью и давайте надлежащие советы. Женщина имеет великую силу как для добродетели, так и для порока. Она погубила Авессалома; она – Амнона; она намеревалась – Иова; но она же избавила Навала от смерти; она спасла целый народ. Так Деввора и Иудифь выказали доблести мужей – военачальников. Таковы же и многие другие жены. Поэтому и Павел говорит: «почему ты знаешь, жена, не спасешь ли мужа?»(1Кор. 7:16). И мы знаем, что в те времена Персида, Мариам и Прискилла приняли на себя подвиги апостольские. Этим-то женам и вы должны ревностно подражать, и не словами только, но и делами наставлять своего супруга. Как же мы можем учить его делами? Когда он увидит, что ты не злонравна, не расточительна, не любишь украшений, не требуешь излишних денежных доходов, но довольствуешься тем, что есть: в этом случае он непременно послушает и твоих советов. Если ты на словах будешь любомудрствовать, а на деле станешь поступать напротив, то он обвинит тебя в великом пустословии. А когда вместе со словами ты представишь ему наставление делами, тогда он похвалит тебя, и скорее послушает. Так будет, например, когда ты не станешь искать ни золота, ни жемчуга, ни драгоценных одежд, но, вместо этого, скромности, целомудрия, благодушия, и, поступая так сама, будешь требовать того же и от него. Если же надобно что-нибудь делать для угождения мужу, то нужно душу украшать, а не тело наряжать и погублять. Не столько золото, которым ты украшаешься, сделает тебя любезною и приятною для него, сколько – целомудрие и ласковость к нему, и готовность умереть за своего супруга. Это по преимуществу пленяет мужей. То украшение неприятно мужу, потому что приводит в стесненное положение его имение и требует больших издержек и забот; а это, о котором сказано выше, привяжет мужа к жене. Ласковость, дружба и любовь ни забот не приносят, ни издержек не требуют, но все противоположное. Притом тот наряд от привычки делается приторным; а украшение души цветет каждый день и возжигает сильнейший пламень.

Итак, если хочешь нравиться мужу, украшай душу целомудрием, благочестием, попечением о доме. Эта красота и более пленяет, и никогда не прекращается. Ни старость не разрушает этой красоты, ни болезнь не уничтожает. Красоту телесную и время продолжительное разрушает, и болезнь истребляет, и многое другое; а что украшает душу, то выше всего этого. Кроме того, та красота и возбуждает зависть, и возжигает ревность; а эта чиста от такой болезни и свободна от всякого тщеславия. Таким образом, и в доме все будет идти лучше, и доходы будут изобильнее, когда золото не будет лежать вокруг твоего тела, не будет связывать твоих рук, но будет употребляться на необходимые нужды, как, например, на содержание слуг, на необходимое попечение о детях и на другие действительные потребности. Но если не так, – если будет со всех сторон лежать пред глазами и стеснять сердце, то какая прибыль? Какая польза? Печаль сердца не позволяет замечать того, чем пленяются глаза. Ведь вы знаете, верно знаете, что если бы кто увидел женщину, даже лучше всех украшенную, он не может находить в том удовольствия, когда у него душа болеет. Кто хочет находить удовольствие, тому наперед нужно быть веселым и иметь расположение к радости. Между тем, если золото все растрачено на украшение женина тела, а в доме обитает скудость, то для супруга нет никакого удовольствия. Итак, если желаете нравиться мужьям, приводите их в приятное расположение духа; а приведете их в это расположение, когда отвергнете наряды и украшения. Все это, по-видимому, имеет для него некоторую приятность во время бракосочетания; но впоследствии, с течением времени, теряет свою цену. Если от привычки мы не очень удивляемся небу, которое так прекрасно, и солнцу, которое так блистательно, что ты не можешь сравнить с ним ни одного тела, то каким образом будем дивиться украшенному телу? Это говорю я, желая, чтобы вы украшались истинною красотою, которую заповедал Павел: «не золотом, не жемчугом, не многоценною одеждою, но добрыми делами, как прилично женам, посвящающим себя благочестию» (1Тим. 2:9-10). Или ты хочешь нравиться лицам посторонним и от них получать похвалы? Но это желание отнюдь не жены целомудренной. Впрочем, если хочешь, то и они будут очень любить тебя и хвалить за целомудрие. В самом деле, ту (любящую наряды) не похвалит ни один скромный и порядочный человек; похвалят разве люди распутные, или, лучше сказать, и они не похвалят, а напротив, станут говорить о ней худо, когда заметят, что ее бесстыдство возбуждает в них вожделение. А эту (целомудренную) и те, и другие, и все похвалят, так как не только не получают от нее никакого вреда, а напротив еще наставление в любомудрии. И от людей ей будет великая похвала, и от Бога великая награда. Итак, будем ревновать об этой красоте, чтобы и здесь пожить в безопасности, и достигнуть будущих благ, которых да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

* * *

³⁵У Златоуста Вавилония и Ассирия часто называются Персией.

 

Беседа 62

Ін. 11:1-2. Был болен некто Лазарь из Вифании, из селения, где жили Мария и Марфа, сестра ее. Мария же… была та, которая помазала Господа миром…

1.Трудность вопроса о Марии, сестре Лазаря. – Иисус Христос еще раз заявляет о равенстве Своем с Богом Отцом. – 2. Смысл изречения ап. Фомы. – Иисус Христос отправляется в Вифанию для воскрешения Лазаря. – 3. Я есмь воскресение и жизнь. – Почему Иисус Христос отлагал воскрешение Лазаря, пока он не стал смердеть? – 4 и 5. Против обычая женщин чрезмерно оплакивать умерших. – Соблазн для язычников. – Скорбь об умерших должна быть умеренна. – Милостыня и молитвыза умерших. – Оплакивать умерших позволительно, но не чрезмерно.

1. Многие соблазняются, когда видят некоторых угодных Богу людей в каком-либо бедствии, когда видят, например, что они подверглись болезни, или бедности, или чему-нибудь другому подобному; а того не знают, что такие страдания свойственны тем, которые особенно любезны Богу. Так вот и Лазарь был из друзей Христовых, а был болен, как это именно говорили и пославшие: «вот, кого Ты любишь, болен»(Ін. 11:3). Но рассмотрим эту часть (евангельского чтения) сначала. «Был болен, – сказано, – некто Лазарь из Вифании». Не просто и не случайно сказал, откуда был Лазарь, но по некоторой причине, которую укажет впоследствии. Но мы пока займемся предложенным местом. С пользою также упоминает нам и о сестрах его, присовокупляя к тому, что особенного имела Мария, именно: «Мария же была та, которая помазала Господа миром». Некоторые с недоумением здесь спрашивают: как Христос позволил сделать это женщине? Поэтому, прежде всего необходимо заметить, что это – не блудница, упоминаемая у Матфея, и не та, которая (упоминается) у Луки; нет, это – другая. Те действительно были блудницы и преисполнены многих пороков; а эта была честная и усердная, заботившаяся о принятии Христа. Евангелист указывает, что и сестры любили Христа, и однако же Он допустил Лазарю умереть. Но почему же они не оставили болящего брата и не пошли сами ко Христу, как поступил сотник и муж царев, но послали к Нему? Потому, что они крепко надеялись на Христа, и были очень близки к Нему. А с другой стороны, они были слабые женщины и были одержимы скорбью. А что они сделали так не по небрежению, это показали впоследствии. Итак, очевидно, что Мария была не блудница. Но для чего, скажешь, и блудницу принял Христос? Для того, чтобы разрешить от порока, чтобы показать человеколюбие, чтобы ты познал, что нет недуга, побеждающего Его благость. Итак, не на то одно смотри, что Он принял, но и на то взирай, как Он переменил ее. Для чего же евангелист упоминает нам об этом событии? Или лучше, чему он хочет научить словами: «Иисус же любил Марфу и сестру ее и Лазаря»(Ін. 11:5)? Тому, чтобы мы отнюдь не негодовали и не огорчались, когда случится впасть в какую-нибудь болезнь людям добродетельным и друзьям Божиим. «Вот, кого Ты любишь, болен» (Ін. 11:3). (Сестры Лазаря) хотели возбудить в Христе сострадание, потому что еще смотрели на Него, как на человека, что видно из их слов: «если бы Ты был здесь, не умер бы» (Ін. 11:21), а также из того, что они не сказали: «вот Лазарь болен», но: «вот, кого Ты любишь, болен». Что же Христос?

«Эта болезнь не к смерти, но к славе Божией, да прославится через нее Сын Божий» (Ін. 11:4). Смотри, как Он опять показывает, что слава Его и слава Отца – одна. Сказав – «к славе Божией», присовокупил: «да прославится Сын Божий». «Эта болезнь не к смерти». Так как Он намерен был пробыть там два дня, то теперь и отсылает их с этим известием. При этом следует подивиться сестрам Лазаря, как они, услышав, что «не к смерти», и между тем увидев его умершим, не соблазнились тем, что на деле вышло напротив. Но и после того приступили ко Христу, и не подумали, что Он сказал ложь. А частица «да» означает здесь не причину, но следствие. Болезнь случилась по иной причине; но Христос обратил ее к славе Божией. И, сказав это, «пробыл два дня» (Ін. 11:6). Для чего же «пробыл»? Для того, чтобы скончался и был погребен, чтобы потом никто не мог сказать, что Он воскресил его тогда, как тот еще не умер, что то был только глубокий сон, или расслабление, или лишение чувств, но не смерть. По этой-то причине Он и остался на столько времени, что произошло даже тление, так что говорили: «уже смердит» (Ін. 11:39). «После этого сказал ученикам: пойдем… в Иудею» (Ін. 11:7). Почему Он здесь говорит наперед (куда хочет идти), тогда как в других местах нигде не предуведомлял об этом? (Ученики) сильно боялись; и так как теперь находились в таком расположении духа, то Он и предваряет их этим известием, чтобы не встревожить внезапностью. Что же ученики? «Давно ли Иудеи искали побить Тебя камнями, и Ты опять идешь туда?» (Ін. 11:8). Таким образом, они боялись и за Него, но еще более – за себя, потому что еще не были совершенны. Оттого-то Фома, потрясаемый страхом, и говорит: «пойдем и мы умрем с ним» (Ін. 11:16), так как он был слабее и маловернее других. Но смотри, как Иисус ободряет их тем, что говорит далее: «не двенадцать ли часов во дне» (Ін. 11:9). Этим Он сказал или то, что не сознающий за собой ничего худого не потерпит никакой беды, а потерпит тот, кто поступает худо, следовательно нам не должно страшиться, потому что мы не сделали ничего достойного смерти, – или то, что видящий «свет мира сего» (Ін. 11:9) находится в безопасности, и что если (безопасен) видящий «свет мира сего», то гораздо более – тот, кто находится со Мною, если не отступит от Меня. Ободрив их такими словами, Он приводит и причину, почему им необходимо туда отправиться. И показывая, что они пойдут не в Иерусалим, а в Вифанию, Он говорит: «Лазарь, друг наш, уснул; но Я иду разбудить его» (Ін. 11:11), то есть, иду не для того, чтобы беседовать опять о тех же предметах и обращаться там между иудеями, но за тем, чтобы разбудить нашего друга. «Ученики Его сказали: Господи! если уснул, то выздоровеет» (Ін. 11:12). Это не просто сказали они, но с тем, чтобы воспрепятствовать Ему идти туда. Ты говоришь, возражают они, что он спит? Значит, нет особенной нужды идти туда. Между тем Он для того и сказал: «друг наш», чтобы показать необходимость идти.

2. Когда же они все еще не решались, то Он говорит: «умер»(Ін. 11:14). Первое выражение Он употребил потому, что хотел научить не тщеславиться; но так как они не поняли, то Он присовокупляет: «умер, и радуюсь за вас»(Ін. 11:14-15). Почему же именно «за вас»? Потому что Я предсказал (смерть его), не бывши там; и, значит, когда Я воскрешу его, не будет никакого подозрения. Видишь ли, как еще несовершенны были ученики, и не понимали, как должно, Его могущества? А это происходило от страха, который в то время волновал и смущал их души. И когда сказал: «уснул», тогда прибавил: «иду разбудить его»; а сказав: «умер», уже не присовокупил: иду, чтобы воскресить его. Он не хотел словами предрекать того, что имел подтвердить самым делом, везде научая нас не тщеславиться и не давать без разбора обещаний. А если Он сделал это, когда сотник умолял Его, – потому что сказал: «Я приду и исцелю его» (Мф. 8:7), – то сказал это для того, чтобы показать его веру. Если же кто скажет: отчего ученики пришли к мысли о сне и не уразумели, что Он говорит о смерти, даже и после того, как Он сказал: «иду разбудить его», – так как безумно было предполагать, что Он отправится за пятнадцать стадий для того, чтобы разбудить, – то мы ответим, что они считали это загадкой, каких Он говорил много.

Итак, все они боялись нападения от иудеев; но более всех других – Фома, который поэтому и сказал: «пойдем и мы умрем с ним» (Ін. 11:16). Некоторые говорят, что он действительно желал умереть; но это несправедливо: слова его более выражают страх. Однако же он не подвергся за то упреку, потому что (Христос) снисходил теперь к его немощи. Впоследствии же он сделался сильнее всех и был непобедим. И вот то-то и удивительно, что (апостола), столь слабого прежде креста, – после креста и после того, как он поверил воскресению, мы видим пламеннее всех прочих. Так велика сила Христова. Кто не смел пойти вместе со Христом в Вифанию, тот, не видя Христа, прошел почти всю вселенную и обращался среди народов свирепых и готовых его умертвить. Но если Вифания отстояла на пятнадцать стадий, что составляет две мили, то каким образом Лазарь мог быть «четыре дня, как во гробе» (Ін. 11:39)? (Христос) пробыл на месте два дня, да накануне этих двух дней приходил посланный с известием, – в тот самый день, когда и умер, – так что Христос прибыл именно в четвертый день. Потому Он и ожидал, чтобы Его позвали, и не вошел сам собою без приглашения, чтобы кто-нибудь не заподозрил этого события. Да и приходили не сами (сестры), которых Он любил; но были посланы посторонние. «Вифания же была близ Иерусалима, стадиях в пятнадцати» (Ін. 11:18). Отсюда становится очевидным, что там могли присутствовать многие из Иерусалима. И действительно, (евангелист) тотчас присовокупил, что «многие из Иудеев пришли… утешать их» (Ін. 11:19). Отчего же они утешали этих (женщин), любимых Христом? Ведь они же положили: «кто признает Его за Христа, того отлучать от синагоги» (Ін. 9:22)? Или по особенной тяжести этого несчастья, или по уважению к ним, как женщинам благородным, или же это были люди, не принадлежавшие к числу злых, так как многие и из них веровали. А говорит об этом евангелист для того, чтобы уверить, что Лазарь умер. Зачем же (Марфа), выходя на встречу Христу, не берет с собой сестры? Она хочет увидеться с Ним наедине, и рассказать Ему о случившемся. Когда Он возбудил в ней добрые надежды, она уходит и зовет Марию, которая и вышла ко Христу навстречу, хотя скорбь ее была еще во всей силе. Видишь ли, как горяча была любовь? Это та самая, о которой говорил: «Мария же избрала благую часть» (Лк. 10:42). Но как же, скажешь, Марфа явилась теперь более усердною? Она не была более усердною; Мария (не вышла потому, что) еще не слышала (о Его прибытии). Напротив была слабее, потому что и после того, как услышала столь многое, все еще говорит: «уже смердит; ибо четыре дня, как он во гробе» (Ін. 11:39). А эта (Мария), хотя ничего не слышала, однако же не сказала ничего подобного, но тотчас уверовала и говорит: «Господи! если бы Ты был здесь, не умер бы брат мой» (Ін. 11:32).

3. Видите, какое любомудрие у жен, хотя и немощен их ум? Увидев Христа, они не предаются тотчас слезам, рыданиям и стонам, что бывает с нами, когда к нам приходит кто-нибудь из знакомых во время нашей скорби; но тотчас выказывают свое удивление Учителю. Так, они обе веровали во Христа, но еще не надлежащим образом. Они не знали еще хорошо ни того, что Он Бог, ни того, что Он творил это собственною силою и властью. Теперь Он научил их и тому и другому. А что они не знали этого, видно как из слов их: «если бы Ты был здесь, не умер бы братнаш» (Ін. 11:21), так и из того, что они присовокупили: «чего Ты попросишь у Бога, даст Тебе Бог»(Ін. 11:22). Таким образом они говорят (о Христе), как о каком-нибудь человеке добродетельном и угодном Богу. Заметь же, что отвечает Христос: «воскреснет брат твой» (Ін. 11:23). Этим опровергает пока слова: «чего Ты попросишь». Не сказал: Я буду просить, но что? «Воскреснет брат твой». Если бы Он сказал: женщина! Еще ли ты сморишь долу? Я не нуждаюсь в чужой помощи; Я все творю Сам собою, – то это было бы очень тяжело и неприятно для женщины. Но сказав: «воскреснет», Он тем естественно сделал слово Свое более умеренным, а дальнейшими словами дал разуметь и то, что я выше сказал. Так, когда сказала: «знаю, что воскреснет в воскресение, в последний день» (Ін. 11:24), тогда Он, яснее показывая Свое могущество, говорит: «Я есмь воскресение и жизнь» (Ін. 11:25), и тем означает, что Он не нуждается в содействии другого, так как сам есть жизнь. А если бы Он нуждался в другом, то каким бы образом сам мог быть воскрешением и жизнью? Но Он не сказал так ясно, а только намекнул на это. Потом, так как она сказала: «чего Ты попросишь», то Он еще говорит: «верующий в Меня, если и умрет, оживет» (Ін. 11:25), показывая тем, что Он сам есть податель благ, и у Него должно их просить.

«И всякий, живущий и верующий в Меня, не умрет вовек» (Ін. 11:26). Смотри, как Он возвышает ее ум. Ведь не в том только было дело, чтобы воскресить Лазаря, но надобно было и ее, и присутствующих с нею научить воскресению. Поэтому Он прежде, чем воскресил, рассуждает о (воскресении). Если же Он сам есть «воскресение и жизнь», то не ограничивается местом, но может исцелять везде. И если бы (сестры Лазаря), подобно сотнику, сказали: «скажи слово, и выздоровеет слуга мой» (Мф. 8:8), то Он так бы и сделал. Но так как они звали Его и просили придти к ним, то Он снисходит, чтобы возвести их от уничиженного о Нем понятия, и приходит на место. Но и при этом снисхождении Он показывает, что может исцелять и не присутствуя на месте. С этой-то целью Он и медлит. В самом деле, благодать не сделалась бы очевидною, если бы она тотчас была дарована, если бы прежде не появился уже смрад. Но откуда знала эта женщина о будущем воскресении? Она слышала многие беседы Христа о воскресении; а теперь желала увидеть это на самом деле. Смотри однако же, как она еще вращается долу! В самом деле, уже услышавши: «Я есмь воскресение и жизнь», она даже и после того не сказала: воскреси его, – но что? «Я верую, что Ты Христос, Сын Божий, грядущий в мир» (Ін. 11:27). Что же ей Христос? Всяк «верующий в Меня, если и умрет, оживет» (Ін. 11:25), разумея здесь эту (телесную) смерть; «и всякий, живущий и верующий в Меня, не умрет вовек» (Ін. 11:26), указывая на ту (духовную) смерть. И так как «Я есмь воскресение», то не смущайся; хотя уже и умер, но веруй, это не есть смерть. Таким образом Он пока утешил ее в случившемся и пробудил в ней надежду, и тем, что сказал: «воскреснет», и тем, что изрек: «Я есмь воскресение», и тем, что если после воскресения он и опять умрет, то не потерпит никакого вреда, а потому и не должно страшиться этой смерти. Слова Его имеют тот смысл, что ни он не умер, ни вы не умрете. «Веришь ли сему?» Марфа отвечает: «верую, что Ты Христос, Сын Божий, грядущий в мир» (Ін. 11:26-27). Мне кажется, что женщина не поняла слов. Она сознавала, что в них есть что-то великое, но всего не уразумела. Поэтому, будучи спрошена об одном, она отвечает другое. Но по крайней мере она получила теперь ту пользу, что отложила свою скорбь. Такова-то сила слов Христовых! Поэтому-то и Марфа первая вышла навстречу Христу, и Мария последовала за нею. Любовь к Учителю не давала им сильно чувствовать настоящую (скорбь). Таким образом, с помощью благодати, и ум этих жен любомудрствовал.

4. А в настоящее время, вместе с другими пороками, между женщинами господствует и та болезнь, что они выставляются на показ в плаче и рыданиях, обнажая плечи, терзая волосы, делая рубцы на щеках. И это делают – одни от скорби, другие из желания выказаться и отличиться, а иные обнажают себе плечи, и притом в глазах мужчин – по распутству. Что ты делаешь, женщина? Как ты, скажи мне, будучи членом Христовым, без всякого приличия обнажаешь себя среди торжища, и притом тогда, как на торжище присутствуют мужчины? Ты рвешь на себе волосы, раздираешь одежду, громко рыдаешь, составляешь вокруг себя позорище, являешься в образе неистовых женщин, – и не думаешь, что оскорбляешь Бога? Как велико твое безумие! Не станут ли смеяться над этим язычники? Не подумают ли, что все у нас – басни? Так, они скажут: воскресения нет, и учение христиан – это смех, обман и выдумка. Женщины у них рыдают так, как бы после настоящей жизни ничего уже не было; они не внимают словам, начертанным в их книгах, а этим сами показывают, что все то вымысел. Если бы они веровали, что умерший не умер, но преставился к лучшей жизни, то не оплакивали бы его, как уже несуществующего, не терзались бы так и не произносили бы этих слов, исполненных неверия: уж не видеть мне тебя больше! Уж не будешь ты опять со мною! Все у них басня. Если они так не веруют высшему из благ, то тем менее всему другому, что у них считается священным.

Не так малодушны сами язычники. Многие у них любомудрствовали. Так, одна языческая женщина, услышав, что сын ее пал на войне, тотчас спросила: а в каком положении находятся дела города? И один из философов, удостоенный венка, когда услышал, что один из его сыновей пал за отечество, – снял с себя венок и спросил: который из двух? И как скоро узнал, кто именно из них пал, тотчас опять возложил на себя венок. Многие также отдавали даже сыновей и дочерей своих на жертву, – из почтения к демонам. А лакедемонские женщины даже внушали своим детям, чтобы они или принесли свой щит с войны, или сами были принесены на нем мертвыми. Потому-то стыдно мне, что язычники так любомудрствуют, а мы поступаем непристойно. Не знающие ничего о воскресении действуют так, как свойственно знающим; а знающие поступают, как не знающие. Многие даже, из-за стыда человеческого, нередко делают то, чего не делают для Бога; так богатые женщины не терзают волос и не обнажают плеч. Но и это также заслуживает крайнего осуждения – не потому, что они не обнажают себя, но потому, что делают это не по благочестию, а для того, чтобы не показаться бесстыдными. Значит, стыд обуздывает печаль, а страх Божий не обуздывает? Как же не достойно это крайнего осуждения? Следовало бы, по крайней мере, чтобы то, что богатые женщины делают вследствие своего богатства, бедные делали по страху Божию; но теперь все бывает напротив: те любомудрствуют по тщеславию, а эти поступают неблагопристойно по малодушию. Что хуже такой несообразности? Все делается для людей, все – по здешним побуждениям. И речи произносятся, полные безумия и великого смеха. Господь говорит: «блаженны плачущие, ибо они утешатся» (Мф. 5:4), – разумея плачущих о грехах, и между тем никто не плачет этим плачем, и не заботится о погибающей душе. Это (плакать об умерших) нам напротив не заповедано делать, и однако же мы делаем. Что же, скажешь, разве человеку можно не плакать? Да я и не воспрещаю этого; я воспрещаю только терзаться, плакать неумеренно. Я не зверь и не бесчеловечен. Знаю, что в этом обнаруживается природа, и что она ищет содружества и ежедневного общения. Не возможно не печалиться. Это сам Христос показал, потому что прослезился над Лазарем. Так и ты поступай: плачь, но тихо, но благопристойно, но со страхом Божиим. Если так будешь плакать, то это будет знаком не того, будто ты не веруешь воскресению, но того, что для тебя тяжела разлука.

5. Ведь мы плачем и о тех, которые отправляются в дорогу и разлучаются с нами; но – не так, как отчаивающиеся. Так и ты, плачь. Как бы провожал отходящего в чужую сторону. Это говорю я не с тем, чтобы поставить вам в закон, но – по снисхождению. В самом деле если умерший был грешник, и много оскорбил Бога, в таком случае должно плакать, или лучше – не плакать только, потому что отсюда для него нет никакой пользы, но и делать то, что может принести ему некоторое облегчение, милостыню и приношения. А впрочем и в этом случае нужно радоваться, потому что у него отнята возможность грешить. Если же – праведник, то еще более должно радоваться, потому что он находится в безопасности, и уже избавился от неизвестности будущего. Если это юноша, (должно радоваться), что он скоро освободился от окружающих нас зол. Если старец, – что он отошел, до сытости насладившись тем, что считается вожделенным. Но ты, забыв думать об этом, заставляешь рыдать служанок, как будто делаешь этим честь отошедшему. Это же – крайнее бесчестие! Честь для умершего составляют не плачь и рыдания, но священные песни и псалмопения, и добрая жизнь. Такой человек, отойдя отсюда, отойдет с ангелами, хотя бы и никого не было при его останках. А человек развратный, хотя бы целый город провожал его, не получит из того никакого плода.

Хочешь почтить умершего? Почти его иным образом, – милостынями, благотворениями, литургиями. Какая польза от многих рыданий? А я слышал еще и о другом тяжком зле; говорят, будто многие через плач привлекают к себе даже любовников, чрезмерностью своих воплей составляя себе славу жен, любящих своих мужей. Какое диавольское изобретение! Какая сатанинская выдумка! Доколе мы будем земля и пепел? Доколе – кровь и плоть? Воззрим на небеса, – подумаем о духовном! Какая будет у нас возможность укорять язычников, какая возможность утешать, когда сами поступаем таким образом? Как будем беседовать с ними о воскресении? Как о всяком другом любомудрии? Как сами будем жить без страха? Ужели не знаешь, что от печали происходит смерть? Помрачая зрение души, печаль не только не позволяет ей видеть ничего должного, но и причиняет великий вред. Подлинно, когда мы предаемся излишней скорби об умершем, тогда и Бога оскорбляем, и не доставляем пользы ни себе, ни отшедшему; а когда поступаем напротив, – и Богу благоугождаем, и приобретаем доброе мнение у людей. Если мы и сами не будем падать духом, в таком случае (Бог) скоро уничтожает и остаток скорби; а если будем сильно огорчаться, Он предоставляет нас во власть печали. Если будем благодарить, – не будем скорбеть. Но как возможно, скажешь, не печалиться тому, кто потерял сына, или дочь, или жену? Я не говорю не печалиться, но – не печалиться без меры. В самом деле, если мы помыслим, что их взял Бог, что муж и сын были у нас смертные, то скоро получим утешение. Скорбеть здесь – значит требовать чего-то вышеестественного. Если ты родился человеком и смертным, то зачем скорбишь о том, что совершилось сообразно с природой? Ты ведь не скорбишь, что поддерживаешь жизнь свою пищей? Ведь не домогаешься того, чтобы жить без пищи? Так поступай и в отношении к смерти, и не ищи до времени бессмертия, когда родился смертным. Это определено однажды навсегда. Не скорби же и не сокрушайся, но переноси благодушно то, что для всех вообще законоположено. Печалься лучше о грехах: это – хорошая печаль, это – величайшее любомудрие. Итак, будем непрестанно печалиться об этом, чтобы там сподобиться радости, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 63

Ін. 11:30-31. Иисус еще не входил в селение, но был на том месте, где встретила Его Марфа. Иудеи, которые были с нею… и проч.

1.Прибытие Иисуса Христа в Вифанию. – Иисус Христос прослезился о Лазаре. – 2. Иисус Христос пред открытым гробом, в котором тело начало разлагаться. – 3 и 4. Вера есть великое благо и источник многих благ. – Неоспоримое доказательство воскресения Иисуса Христа. – Против прелюбодеев.

1. Великое благо любомудрие, – разумею то любомудрие, которое у нас. У язычников все только слова и басни; а самые эти басни не заключают в себе никакого любомудрия, потому что у них все делается ради славы. Итак, великое благо любомудрие; оно и здесь уже вознаграждает нас. Так, кто презирает богатство, тот уже здесь получает пользу, потому что избавляется от излишних и бесполезных забот. Кто попирает славу, уже здесь получает награду, потому что не служит никому рабом, но бывает свободен истинной свободой. Кто желает небесных (благ), – уже здесь получает воздаяния, потому что, вменяя в ничто все настоящее, легко побеждает всякую печаль. Так вот и эта женщина за свое любомудрие получила здесь награду. В то время, как все сидели при ней – скорбевшей и плакавшей, она не ожидала, чтобы к ней пришел Учитель, не обращала внимания на (свое) достоинство и не была удержана скорбью. Скорбящие вместе с другими недугами имеют еще и ту болезнь, что желают быть в почете у присутствующих. Но в ней не было ничего этого, а как только она услышала (что Господь пришел), тотчас идет к Нему. «Иисус еще не входил в селение». Он шел не скоро, чтобы видно было, что Он не сам стремится к чуду, но идет по их просьбе. Или это именно хочет выразить евангелист словами: «поспешно встала»(Ін. 11:29), или он этим показывает, что (Мария) побежала так для того, чтобы предупредить Его пришествие. Между тем она идет не одна, но влечет за собою и бывших в доме иудеев. Весьма благоразумно, поэтому, сестра и позвала ее тайно, чтобы не смутить собравшихся, и не сказала – зачем; иначе многие и удалились бы; а теперь все пошли за нею, полагая, что она идет плакать. Может быть также и чрез это (евангелист) снова уверяет в том, что Лазарь действительно умер. «И пала к ногам Его»(Ін. 11:32). Она была пламеннее своей сестры. Она не устыдилась ни народа, ни худого мнения, какое имели о Христе (были многие и из врагов Его, которые и говорили: «не мог ли Сей, отверзший очи слепому, сделать, чтобы и этот не умер?» (Ін. 11:37)). В присутствии Учителя, она отбросила все человеческое, и заботилась только о том, чтобы почтить Учителя. И что же она говорит? «Господи! если бы Ты был здесь, не умер бы брат мой» (Ін. 11:32).

Что же Христос? Теперь пока ничего не говорит ей; не говорит даже того, что сказал ее сестре. Тут присутствовало много народа, и не время было для таких речей. Он только смиряется и снисходит, и, чтобы уверить в Своей человеческой природе, тихо плачет и отлагает до времени чудо. В самом деле, чудо это было великое, – такое, каких Он совершил немного, – и чрез него многие должны были уверовать. Поэтому, чтобы оно не показалось народу невероятным, если бы совершено было без Него, и чтобы при всем величии не осталось без пользы, – Христос привлекает Своим снисхождением многих свидетелей чтобы не погубить добычи, и выказывает в Себе то, что было свойственно Его человеческой природе, т.е. плачет и смущается, так как скорбь обыкновенно производит плач. Потом Он обуздывает Свою скорбь (это именно и означает выражение: «запретил³⁶ духу» (Ін. 11:33) ), и тогда спрашивает: «где вы положили его?», – чтобы вопрос не был соединен с рыданием. Но зачем же Он спрашивает? Затем, что не хочет сам по себе приступить (к совершению чуда), но хочет все узнать от других и сделать по их просьбе, чтобы освободить чудо от всякого подозрения. «Говорят Ему: Господи! пойди и посмотри. Иисус прослезился» (Ін. 11:34-35). Видишь ли, что еще до сих пор Он ничем не указал на воскресение, и что Он идет как будто не для того, чтобы воскресить, но чтобы плакать? А что действительно казалось, что Он пошел с этим намерением, т.е. с тем, чтобы плакать, а не воскресить, это показывают иудеи, которые потому и говорили: «смотри, как Он любил его. А некоторые из них сказали: не мог ли Сей, отверзший очи слепому, сделать, чтобы и этот не умер?» (Ін. 11:36-37). Даже и в несчастии они не оставили своей злобы. Но (Христос) намерен совершить дело, еще более удивительное: отогнать смерть, уже наставшую и овладевшую (человеком), гораздо важнее, нежели остановить смерть наступающую. Таким образом, они порицают Его тем самым, из-за чего следовало бы дивиться Его могуществу. Допускают до времени, что Он отверз очи слепому; но вместо того, чтобы за это дивиться Ему, они, из-за смерти Лазаря, клевещут и на то чудо, как будто его не было. Впрочем не отсюда только видно, что они все были развращены, но также и из того, что еще прежде, нежели Он пришел и явил (Свою силу), они уже предваряют Его обвинениями, не дожидаясь конца дела. Видишь, как превратно было их суждение?

2. Итак, Он приходит ко гробу и опять удерживает скорбь. Но для чего евангелист тщательно и не раз замечает, что Он плакал и что Он удерживал скорбь? Для того, чтобы ты знал, что Он истинно облечен был нашим естеством. Так как этот (евангелист), очевидно, более других говорит о Нем великого, то и о человеческих Его делах повествует здесь гораздо уничиженнее. О смерти Его он не сказал ничего такого, что другие, – именно, что Он был прискорбен, что Он был в подвиге; но совсем противное, – что Он и ниц поверг (воинов). Итак, что было опущено там, то он восполнил здесь, сказав о плаче. И сам Христос, беседуя о смерти, говорит: «имею власть отдатьжизнь Мою» (Ін. 10:18), и не произносит ничего уничиженного. Поэтому-то, повествуя о страданиях, (евангелисты) и приписывают Ему много человеческого, показывая тем, что Его воплощение истинно. Так Матфей удостоверяет в этом, говоря о Его предсмертных муках, смущении и поте; а этот – повествуя о плаче. В самом деле, если бы Он не был нашего естества, то не был бы одержим скорбью, и притом не однажды, а дважды. Что же Иисус? Он нисколько не защищает Себя пред иудеями от их обвинений. Да и для чего было словами опровергать тех, которые тотчас же имели быть опровергнуты самым делом? А между тем это (опровержение) было не так тягостно и более могло пристыдить их.

«Иисус говорит: отнимите камень» (Ін. 11:39). Почему же Он не воззвал и не воскресил его, не будучи еще на месте? А особенно, почему Он не воскресил его, когда камень еще был навален. Кто мог голосом подвигнуть мертвое тело и опять одушевить его, тот, конечно гораздо более мог тем же голосом подвигнуть камень. Кто своим голосом дал возможность ходить обвязанному убрусами и связанному по ногам, тот гораздо более мог подвигнуть камень. И что я говорю? Он мог бы сделать это и не находясь на месте. Для чего же не сделал? Для того, чтобы их самих поставить свидетелями чуда, чтобы они не говорили того же, что говорили о слепом: это – он, это – не он. Самые руки их и самое пришествие их ко гробу свидетельствовали, что это – он. Если бы они не пришли, то, пожалуй, подумали бы, что видят призрак или одного вместо другого. А теперь, когда пришли к месту и отняли камень, когда получили повеление разрешить от уз обвязанного пеленами мертвеца, когда друзья, вынесшие его из гроба, узнали по самым пеленам, что это – он, когда при этом находились самые сестры, и одна из них сказала: «уже смердит; ибо четыре дня, как он во гробе» (Ін. 11:39) – теперь все это уже достаточно могло заградить неблагонамеренным свидетелям уста. Для того Он повелевает им отнять камень от гроба, чтобы показать, что Он воскрешает именно Лазаря. Для того и спрашивает: «где вы положили его?» (Ін. 11:34) – чтобы те, которые сказали: «пойди и посмотри» (Ін. 11:34), и которые привели Его, не могли сказать, что Он воскресил другого; чтобы и голос, и руки свидетельствовали: – голос, говоривший: – «пойди и посмотри», – руки, отвалившие камень и разрешившие повязки; также – зрение и слух, – слух, так как слышал голос, – зрение, так как видело исшедшего (из гроба); равно и обоняние, так как оно чувствовало смрад, – «уже смердит; ибо четыре дня, как он во гробе». Итак, справедливо я сказал, что эта женщина ничего не поняла в словах Христовых: «если и умрет, оживет» (Ін. 11:25). Смотри, что она здесь говорит; (она считает) это дело уже невозможным по продолжительности времени. И подлинно, дело было необычайное – воскресить четверодневного и предавшегося тлению мертвеца. Ученикам (Христос) сказал: «да прославится… Сын Божий» (Ін. 11:4), указывая на Себя самого; а жене этой говорит: «увидишь славу Божию» (Ін. 11:40), разумея Отца. Видишь ли, как немощь слушателей служит причиной разности изречений? Он напоминает о Своей беседе с нею, как бы укоряя ее за то, что она не помнит (Его слов); или же Он теперь не хотел приводить в смущение присутствующих, и потому кротко говорит: «не сказал ли Я тебе, что, если будешь веровать, увидишь славу Божию?» (Ін. 11:40).

3. Итак, великое благо – вера, великое благо и виновница многих благ, так что люди во имя Божие могут совершать дела Божии. «Если вы будете иметь веру, – говорит (Христос), – скажете горе сей: «перейди отсюда туда», и она перейдет»(Мф. 17:20); и опять: «верующий в Меня, дела, которые творю Я, и он сотворит, и больше сих сотворит»(Ін. 14:12). Какие же, скажешь, дела большие? Дела, совершенные учениками впоследствии, когда даже тень Петра воскресила мертвого. Через это еще более проповедовалась и сила Христова. В самом деле, не столько удивительно то, что Он при жизни своей чудодействовал, сколько то, что по смерти Его другие могли Его именем совершать большие чудеса: это служило несомненным доказательством Его воскресения. Если бы даже Он всем явился, – и это не возбудило бы такой веры, потому что видевшие могли бы еще сказать, что это был призрак. Но кто видит, что одним именем Его совершаются знамения гораздо большие, нежели какие Он сам творил, обращаясь с людьми, тот не может не уверовать, если только он не крайне бесчувствен. Итак, великое благо – вера, когда она бывает от горячего сердца, от многой любви и пламенной души. Она делает нас мудрецами; она прикрывает ничтожество человеческое и, оставляя умствования земные, любомудрствует о вещах небесных; даже более: чего мудрость человеческая обрести не может, то она с избытком постигает и совершает.

Будем же держаться веры, и не станем вверять наших дел умствованиям. Отчего, в самом деле, скажи мне, язычники не могли ничего обрести? Не знали ли они всей внешней мудрости? Почему же они не могли превзойти рыбарей, скинотворцев и неученых? Не потому ли, что они все предоставляли своим умствованиям, а эти последние – вере? Так, по этой причине последние превзошли Платона, Пифагора и всех вообще людей заблуждавшихся, победили сведущих в астрологии и математике, геометрии и арифметике, и изучивших всякую науку, и сделались настолько лучше их, насколько истинные и действительные мудрецы лучше людей от природы глупых и безумных. В самом деле, смотри: эти сказали, что душа бессмертна, или, лучше, не только сказали, но и убедили в этом; а те первоначально даже не знали, что такое душа, и когда узнали и отличили ее от тела, опять стали страдать тем же незнанием. Так, одни говорили, что она бестелесна; другие, что она есть тело и вместе с телом разрушается. Равным образом, о небе те говорили, что оно одушевлено и есть Бог; а рыбари и научили, и убедили, что оно есть творение и произведение Божие. Впрочем, в том нет ничего удивительного, что язычники руководились умствованиями; но вот что достойно слез, – что люди, представляющие себя верующими, и они оказываются душевными. Оттого-то и они впали в заблуждения. Так, одни из них говорили, что знают Бога так, как Он знает Сам Себя, чего не смел сказать даже никто из язычников. Другие говорили, что Бог не может рождать бесстрастно, и не предоставляли Ему никакого преимущества пред людьми. Иные же утверждают, что ни хорошая жизнь, ни доброе поведение не приносят никакой пользы. Но теперь не время опровергать это.

4. А что правая вера, при порочной жизни, не приносит никакой пользы, это показывают и Христос, и Павел, которые преимущественно заботились о доброй жизни. Так Христос учит: «не всякий, говорящий Мне: «Господи! Господи!», войдет в Царство Небесное»(Мф. 7:21); и далее: «многие скажут Мне в тот день: Господи! Господи! не от Твоего ли имени мы пророчествовали?… И тогда объявлю им: Я никогда не знал вас; отойдите от Меня, делающие беззаконие»(Мф. 7:22-23). В самом деле, люди невнимательные к себе самим легко впадают в пороки, хотя имеют правую веру. А Павел в своем послании к Евреям, так говорит и убеждает: «Старайтесь иметь мир со всеми и святость, без которой никто не увидит Господа» (Євр. 12:14). Святостью он называет целомудрие, по которому каждый должен довольствоваться своею женою, и не падать с другою. А кто не довольствуется, тот не может спастись, но неизбежно погибнет, хотя бы имел тысячи добродетелей. В самом деле, блуднику невозможно войти в царство небесное; а тут уже не блуд, но гораздо более – прелюбодеяние. Как жена, которая связана с мужем, если будет еще в связи с другим, уже прелюбодействует, так точно и муж, связанный с женою, если будет иметь еще другую, прелюбодействует. А такой не наследует царства, но будет ввержен в геенну. Послушай, что о таких людях говорит Христос: «червь их не умирает и огонь не угасает» (Мк. 9:44). Подлинно, для того нет никакого извинения, кто при своей жене бесчинствует с другою, потому что это уже невоздержанность. Если многие и от своей жены воздерживаются, когда наступает время поста или время молитвы, то какой огонь собирает себе тот, кто не довольствуется даже своею (женою), но имеет еще связь и с другой? Если отпустившему и отвергшему от себя свою жену не позволяется сопрягаться с другою, потому что это – прелюбодеяние, то какой грех делает тот, кто имея в своем доме жену, приводит еще другую? Пусть же никто не позволяет оставаться такому недугу в своей душе, но пусть всякий с корнем исторгает его. (Прелюбодей) не столько вредит жене, сколько самому себе. Этот грех столько тяжел и непростителен, что если жена оставит мужа, даже идолопоклонника, против его воли, то Бог ее наказывает; а когда она оставит прелюбодея, – не наказывает. Видишь ли, какое это зло? Если какая-нибудь верная «жена, – говорится, – имеет мужа неверующего, и он согласен жить с нею, не должна оставлять его» (1Кор. 7:13). Но о блуднице не так сказано, а что? «Кто разводится с женою своею, кроме вины прелюбодеяния, тот подает ей повод прелюбодействовать» (Мф. 5:32). Если чрез сожитие (муж и жена), составляют одно тело, то и живущий с блудницей необходимо становится одним с нею телом. Как же после этого честная жена, будучи членом Христовым, примет такого (мужа)? Или каким образом она соединит с собою член блудницы? И смотри, какая особенность! Сожительствующая неверному не становится оттого нечистою: «ибо неверующий муж, – сказано, – освящается женою верующею» (1Кор. 7:14). Но о блуднице не то сказано, но что?

«Отниму ли члены у Христа, чтобы сделать их членами блудницы?» (1Кор. 6:15). Там освящение пребывает и не отнимается, несмотря на сожительство с неверным; а здесь оно удаляется. Подлинно, тяжкий грех – прелюбодеяние, и тяжкий и готовящий нескончаемое наказание! Да и здесь оно навлекает бесчисленные бедствия. В самом деле, такой человек принужден бывает вести жизнь тяжкую и горестную, и его состояние ничем не лучше состояния осужденных на казнь, когда он тайком входит в чужой дом со страхом и великим трепетом, и всех равно опасается – и рабов и свободных. Поэтому, умоляю вас, потщитесь освободиться от этой болезни. Если не послушаетесь, то не входите в эти священные преддверия. Овцам, покрытым язвами и зараженным болезнью, не следует пастись вместе с овцами здоровыми; их должно отгонять от стада, пока не освободятся от своей болезни. Мы сделались членами Христовыми, – не будем же членами блудницы! Здесь не распутный дом, но церковь; и если у тебя члены блудодейцы, то не стой в церкви, чтобы не бесчестить этого места. Если бы даже не было геенны, если бы даже не было наказания, – и в этом случае, как ты, после тех договоров и брачных светильников, после того законного ложа, после чадородия, после такого общения, – как ты можешь дозволить себе прилепляться к другой? Как не стыдишься и не краснеешь? Разве не знаешь, что многие осуждают даже и тех, которые вводят к себе другую жену по смерти своей (первой) жены, хотя это дело и не заслуживает наказания? А ты еще при жизни своей жены берешь себе другую! Какова распущенность! Узнай, что сказано о таких людях: «червь их, – говорит, – не умирает и огонь не угасает» (Мк. 9:44). Устрашись этой угрозы! Убойся такого наказания! Не так велико здесь удовольствие. Как велико там наказание. Но дай Бог, чтобы никто не подвергся тому наказанию; дай Бог, чтобы мы, подвизаясь в святости, узрели Христа и достигли обетованных благ, которых да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Св. Духом, слава во веки веков. Аминь.

* * *

³⁶«Запретил» взято из славянского перевода, синодальное «восскорбел» выпадает из контекста. – и.Н.

 

Беседа 64

Ін. 11:41-42. Иисус же возвел очи к небу и сказал: Отче! благодарю Тебя, что Ты услышал Меня. Я и знал, что Ты всегда услышишь Меня; но сказал сие для народа, здесь стоящего,… и проч.

1.Из снисхождения к слабости слушателей Иисус Христос не всегда говорил как Бог. – 2. О равенстве Сына с Отцом. – 3. Смущение фарисеев по случаю воскресения Лазаря. – Они замышляют убить Виновника жизни. – 4. Против зависти. – Кого собственно нужно оплакивать.

1. Что я много раз говорил, то и теперь скажу, – что Христос не столько обращает внимание на собственное достоинство, сколько на наше спасение, и не заботится о том, чтобы сказать что-нибудь великое, но то, что может привлечь нас. Поэтому высокого и великого в Его словах немного, да и то прикровенно, а уничиженного и обыкновенного – весьма много. Так как это последнее больше привлекало, то Он чаще об этом и говорит. Впрочем Он и не всегда говорит уничиженное, чтобы не повредить будущим (слушателям Своего учения), и не умалчивает о нем, чтобы не соблазнить тогдашних. Люди, освободившиеся от низких понятий, могут и из одного высокого догмата уразуметь все; а те, которые всегда были с понятиями низкими, и совсем не пришли бы, если бы не часто слушали уничиженное. Ведь известно, что и после этого иудеи не отстают, но бросают в Него камнями, преследуют Его, стараются умертвить и называют хульником. Так, когда Он представляет Себя равным Богу, они говорят: «Он богохульствует»(Мк. 2:7; Ін. 10:33,36); а когда сказал: «прощаются тебе грехи»(Мк. 2:9), – называют Его даже беснующимся, точно также, как и тогда, когда сказал, что слушающий слова Его – превыше смерти (Ін. 8:51). Равным образом они оставляют Его, когда Он сказал: «Отец во Мне и Я в Нем» (Ін. 10:38), и соблазняются, когда Он говорит о Себе, что сошел с неба. Если же они не терпели таких слов и тогда, как они произносились редко, то конечно еще менее стали бы внимать Ему, если бы речь Его всегда была высокой, и вся из таких слов составлена. Между тем, когда Он говорит: «как заповедал Мне Отец Мой, так и говорю» (Ін. 8:28), и также: «Я пришел не Сам от Себя» (Ін. 7:28), тогда они веруют; и что именно – «тогда», видно из слов евангелиста, который, означая это, говорит: «когда Он говорил это, многие уверовали в Него» (Ін. 8:30). Итак, если уничиженные речи привлекали к вере, а высокие – отдаляли от нее, то не крайне ли безумно – не думать, что вся причина уничиженных состоит в том, что они говорены были приспособительно к слушателям? Так и в другом месте Он хотел было сказать нечто великое, но умолчал, указав на эту причину словами: «но, чтобы нам не соблазнить их, пойди на море, брось уду» (Мф. 17:27).

То же самое делает Он и здесь. После того как сказал: «Я и знал, что Ты всегда услышишь Меня», Он присовокупил: «но сказал сие для народа, здесь стоящего, чтобы поверили» (Ін. 11:42). Наши ли это слова? Человеческое ли это предположение? Значит, если бы кто из написанного не мог убедиться, что соблазнялись речами высокими, то может ли он, слыша, как сам Христос свидетельствует, что Он для того говорит уничиженно, чтобы они не соблазнились, – может ли еще думать, что Его уничиженные слова были делом Его естества, а не снисхождения? Так и в другом месте, когда слышен был голос свыше, Он сказал: «не для Меня был глас сей, но для народа» (Ін. 12:30). Впрочем великому можно многое говорить о себе уничиженно; но уничиженному неприлично возвещать о себе что-нибудь великое и высокое. То бывает по снисхождению, и имеет свою причину в немощи слушающих; или лучше – для того, чтобы расположить к смиренномудрию, чтобы убедить, что Он облечен плотью, чтобы научить слушателей – не говорить о себе ничего великого; а также – потому, что слушатели считали Его противником Божиим, не верили, что Он пришел от Бога, думали, что Он разоряет закон, завидовали Ему и враждовали против Него за то, что Он назвал Себя равным Богу. А когда кто, сам по себе незначительный, говорит о себе что-нибудь великое, то для этого нет никакой причины, ни благовидной, ни неблаговидной: это будет только безумием, бесстыдством и непростительной дерзостью. Итак. Для чего (Христос) говорит уничиженно, при своем неизреченном и великом существе? Как по вышесказанным причинам, так и для того, чтобы не сочли Его нерожденным. Так и Павел, по-видимому, убоялся чего-то подобного, почему и сказал: «кроме Того, Который покорил Ему все» (1Кор. 15:27). Действительно, нечестиво даже и помыслить это.

Если бы, с другой стороны, Он был меньше Родившего, и иного существа, а между тем Его почли бы равным, то не сделал ли бы Он всего, чтобы не считали Его таким? Но Он поступает напротив, говоря: «Если Я не творю дел Отца Моего, не верьте Мне» (Ін. 10:37). Равным образом и тогда, когда говорит, что «Я в Отце и Отец во Мне» (Ін. 14:10), Он указывает нам на равенство. Ему следовало бы со всей силой опровергнуть это, если бы Он был меньше, и решительно никогда не говорить: «Я в Отце и Отец во Мне», или: «Я и Отец – одно» (Ін. 10:30), или: «видевший Меня видел Отца» (Ін. 14:9). А между тем Он, когда у Него была речь о силе, говорил: «Я и Отец – одно» (Ін. 10:30), и когда была речь о власти, опять говорил: «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21). Но этого Он не мог бы делать, если бы был другого существа; а если бы и мог, то Ему не следовало бы этого говорить, чтобы не подумали, что (у Них) одно и тоже существо. Если для того, чтобы не считали Его противником Богу, Он часто говорит и то, что Ему несвойственно, то тем более следовало (поступить так) в том случае. Но Он и словами: «дабы все чтили Сына, как чтут Отца» (Ін. 5:23), и словами: дела, «что творит Он», и Я также творю (Ін. 5:19), и тем, что называет Себя воскрешением и жизнью (Ін. 11:25) и светом миру (Ін. 8:12), – показывает, что Он равен Родившему, и утверждает то предположение, какое составили себе иудеи. Видишь ли, как много Он говорил, чтобы защитить Себя в том, что Он не разоряет закона? А мнение о равенстве Своем с Отцом не только не опровергает, но и утверждает. Так и в то время когда они сказали: ты говоришь хулу, потому что творишь Себя Богом (Ін. 10:33), Он подтвердил это, указав на равенство дел.

2. Но зачем я говорю о том, что Сын так поступал (говорил о Себе уничиженно), когда и Отец, не восприявший плоти, делает тоже самое? И Он, ради спасения слушающих, попустил сказать о Себе много уничиженного. Так слова: «воззвал Господь Бог к Адамуи сказал ему: где ты?»(Бут. 3:9), и: «посмотрю, точно ли они поступают так, каков вопль на них» (Бут. 18:21), и: «теперь Я знаю, что боишься ты Бога» (Бут. 22:12), и: «будут ли они слушать, или не будут» (Єз. 3:11), и: «о, если бы сердце их было у них таково, чтобы бояться Меня и соблюдать все заповеди Мои во все дни, дабы хорошо было им и сынам их вовек!» (Повт. 5:29) сего народа, и также: «нет между богами, как Ты, Господи» (Пс. 85:8), – это и многое другое подобное, встречающееся в ветхом завете, очевидно недостойно величества Божия. И об Ахаве также сказано: «кто увлек бы Мне Ахава» (2Хрон. 18:19)? Да и самого Себя всегда ставит выше языческих богов – чрез сравнение Себя с ними. Все это недостойно Бога, но достойно в других отношениях: Он столько человеколюбив, что для нашего спасения пренебрегает выражениями, подобающими Его достоинству. Ведь и то самое недостойно, что Он соделался человеком, что принял зрак раба, что произносил уничиженные речи, и облачался в смиренные одежды, – недостойно, если кто станет смотреть на Его величие, но достойно, если кто помыслит о неизреченном богатстве Его человеколюбия. Но есть и другая причина уничиженности Его речей. Какая именно? Та, что Отца знали и исповедывали, а Его не знали. Поэтому Он часто обращается к Отцу, так как Его уже исповедывали, а сам Он как будто еще не был достоин веры, – не по собственной немощи, но по неразумию и слабости слушателей. Поэтому Он и молится и говорит: «Отче! благодарю Тебя, что Ты услышал Меня». Ведь если Он, «оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21), и живит так же, как Отец, то для чего обращается с молитвой?

Но уже время приступить к самому предмету. «отняли камень от пещеры, где лежал умерший. Иисус же возвел очи к небу и сказал: Отче! благодарю Тебя, что Ты услышал Меня. Я и знал, что Ты всегда услышишь Меня; но сказал сие для народа, здесь стоящего, чтобы поверили, что Ты послал Меня» (Ін. 11:41-42). Спросим еретика: от молитвы ли Он получил силу и воскресил мертвого? Как же другое Он без молитвы совершал, говоря, например: тебе говорю, демон, «выйди из него» (Мк. 9:25), и еще: «хочу, очистись» (Мк. 1:41), также: «возьми постель твою и ходи» (Ін. 5:8), и: «прощаются тебе грехи твои» (Мф. 9:2), и говоря морю: «умолкни, перестань» (Мк. 4:39)? Да и чем Он будет больше апостолов, если и сам творит чудеса через молитву? Притом и они не все делали по молитве, а часто и без молитвы, призывая имя Иисуса. Если же имя Его имело такую силу, то как Он сам мог нуждаться в молитве? А если бы Он нуждался в молитве, то и имя Его не имело бы силы. И нуждался ли Он в какой молитве, когда творил человека? Не великое ли там равночестие? Сказано ведь: «сотворим человека» (Бут. 1:26). Да и что было бы немощнее, если бы Он нуждался в молитве? Но посмотрим, какая это и молитва: «Отче! благодарю Тебя, что Ты услышал Меня». Кто когда-нибудь молился так? Прежде, чем сказал что-нибудь, говорит: «благодарю Тебя», показывая тем, что не нуждается в молитве. «Я и знал, что Ты всегда услышишь Меня». Это Он сказал не потому, что сам не мог, но потому, что (у Них) одна воля. Но для чего же Он и принял вид молящегося? Послушай не меня, но Его самого; а Он говорит: «для народа, здесь стоящего, чтобы поверили, что Ты послал Меня». Не сказал: «чтобы поверили», что Я меньше, что Я имею нужду в помощи свыше, что без молитвы не могу сотворить, но: «что Ты послал Меня».

А между тем молитва означает все это, если будем просто понимать ее. Не сказал: Ты послал Меня немощного, знакомого с рабством, не делающего ничего собственною силою. Но оставив все это, чтобы ты не предполагал ничего подобного, представляет истинную причину молитвы, именно: чтобы не считали Меня противником Божиим, чтобы не говорили, что Я не от Бога, чтобы показать, что это дело совершается по Твоей воле. Если бы Я был противником Божиим, как бы так говорит Он, то не последовало бы это (чудо). А выражение: «Ты услышал Меня» употребляется и о друзьях и о равночестных. «Я и знал, что Ты всегда услышишь Меня», – то есть, чтобы совершилась Моя воля, для этого Мне не нужна молитва, но она нужна, чтобы убедить, что у Тебя и у Меня – одно хотение. Для чего же молишься? Для немощных и неразумных. «Сказав это, Он воззвал громким голосом» (Ін. 11:43). Почему же Он не сказал: во имя Отца Моего, гряди вон? Почему не сказал: Отче, воскреси его? Почему напротив, оставив все это и приняв на Себя вид молящегося, Он показывает Свое могущество? И это дело Его премудрости, – в словах, высказывает снисхождение, а в делах – власть. Так как ни в чем другом не могли обвинять Его, как только в том, будто Он не от Бога, и этим именно обольщали народ, то вот это самое Он с особенной очевидностью и показывает в Своих словах, и притом так, как того требовала их немощь. Он мог и иначе показать согласие (Свое с Отцом), а вместе собственное достоинство, но народ не мог до того возвыситься. «Лазарь! иди вон», говорит Он (Ін. 11:43), – сообразно с тем, что прежде сказал: «наступает время,… когда мертвые услышат глас Сына Божия и, услышав, оживут» (Ін. 5:25). Чтобы ты не подумал, что Он от другого получил силу, Он наперед сказал тебе об этом, а потом доказал самым делом. И не сказал: воскресни, но: «иди вон», обращаясь к мертвому, как к живому.

3. Что может сравниться с такой властью? Но если Он совершает это не собственной силой, то что Он будет иметь большего перед апостолами, которые говорят: «что смотрите на нас, как будто бы мы своею силою или благочестием сделали то, что он ходит?»(Деян.3:12). Если, действуя не своей силой, Он не присовокупляет того, что говорили о себе апостолы, то они будут некоторым образом даже более Его любомудрствующими, потому что отклоняли от себя славу. И в другом месте: «мужи! что вы это делаете? И мы – подобные вам человеки»(Деян.14:15). Таким образом апостолы, ничего не делавшие собственною силою, так и говорили, чтобы убедить в этом. Ужели же Он, зная такое о Себе мнение, не опроверг бы его, если бы точно действовал не Своею властью? Но кто может утверждать это? Между тем, Христос поступает напротив, говоря: «сказал сие для народа, здесь стоящего, чтобы поверили», так что, если бы веровали, то не было бы надобности и в молитве. И если бы молитва не была несообразна с Его достоинством, то для чего Он в народе поставляет причину (молитвы)? Почему также не сказал: чтобы поверили, что Я не равен Тебе? Это именно следовало бы сказать в соответствие (бывшему о Нем) мнению. Когда подозревали Его в нарушении закона, Он прежде, чем они сказали что-нибудь, произнес эти слова: «не думайте, что Я пришел нарушить закон» (Мф. 5:17); а здесь утверждает их предположение. Словом: к чему нужны были такие околичности и загадки? Довольно было сказать: Я не равен, и тем решить дело. Что же, скажешь, не говорил ли Он, «не для того, чтобы творить волю Мою» (Ін. 6:38)? Но и это (говорил) прикровенно, приноровительно к их немощи, и по той же причине, по которой была и молитва.

Что же значит: «что Ты услышал Меня»? Значит, что у Меня нет ничего, противного Тебе. И как эти слова: «что Ты услышал Меня» – не то показывают, будто Он не имел силы (потому что в этом случае было бы не только бессилие, но и незнание, если т.е. прежде молитвы Он не знал, что Бог услышит Его, если же не знал, то как говорил: «иду разбудить его», а не сказал: иду помолиться Отцу, чтобы Он возбудил его? – как, говорю, эти слова означают не немощь, но единомыслие, так и слова: «Ты всегда услышишь Меня». Или так должно понимать, или – что они сказаны применительно к мнению иудеев. Если же Он и знал, и не был немощен, то ясно, что Он для того говорит уничиженные слова, чтобы ты, по самой крайней уничиженности их, убедился и поневоле признал, что они (сказаны) не по сообразности с Его достоинством, но по снисхождению. Что же враги истины? Не по немощи слушателей, говорят, Христос сказал: «Ты услышал Меня», но чтобы показать Свое превосходство. Но это значило бы не показать превосходство, а крайне унизить Себя, и обнаружить, что Он ничем не больше человека. Молиться несвойственно Богу, ни тому, Кто восседит вместе с Ним на престоле. Видишь ли, что Он не почему другому стал молиться, как только по их неверию? Но посмотри, как и самое дело свидетельствует о Его могуществе. Он воззвал, и «вышел умерший, обвитый» (Ін. 11:44). Потом, чтобы такое дело не показалось обманом чувств, – а то, что связанный вышел, казалось чудным не менее самого воскресения, – Он повелел разрешить его, чтобы они, прикоснувшись к нему и подойдя близко увидели, что это – именно он. И сказал: «пусть идет» (Ін. 11:44).

Видишь ли, как Он далек от тщеславия! Не уводит его, не повелевает ходить с Собою, чтобы не показаться кому-нибудь тщеславным: так Он был скромен! Когда чудо совершилось, одни удивлялись, а другие пошли и сказали фарисеям. Вместо того, чтобы изумиться и подивиться, – совещаются убить Его, – Его, который воскресил мертвого. Какое безумие! Думали предать смерти Того, Кто в телах других побеждал смерть. «Что нам делать? Этот Человек много чудес творит», говорят они (Ін. 11:47). Еще называют Его человеком, получивши такое удостоверение в Его божестве. «Что нам делать?» Следовало уверовать, послужить и поклониться, и уже не почитать Его человеком. «Если оставим Его так, придут Римляне и овладеют и местом нашим и народом и городом» (Ін. 11:48). Что такое замышляют они сделать? Хотят уже возмутить народ, как будто бы им угрожает опасность по подозрению в похищении верховной власти. Как скоро, говорят, римляне узнают о Нем, как о предводителе народа, они заподозрят нас, возьмут и разрушат наш город. Почему же, скажи мне? Разве Он учил измене? Не заповедал ли Он давать дань кесарю? Не хотели ли вы сделать Его царем, и Он – скрылся? Не скромную ли и простую проводил Он жизнь, не имея ни дома, ни чего-либо подобного? Очевидно, они говорили так не из опасения, но из зависти. И однако же это случилось, хотя и против их ожидания: (римляне) взяли и народ и город, взяли потому, что они умертвили Его. Подлинно, дела Его были выше всякого подозрения. Кто врачевал больных, учил добродетельной жизни и заповедовал повиноваться начальству, тот, конечно, не замышлял присвоить себе верховную власть, напротив уничтожал всякое покушение на присвоение власти. Мы, говорят, заключаем так по прежде бывшим. Но те учили возмущению, а Он – напротив. Видишь ли, что их слова были притворны? В самом деле, выказывал ли Он что-нибудь подобное? Вводил ли страшных оруженосцев? Влачил ли колесницы? Не искал ли, напротив, пустынь? Но чтобы не подать вида, что они говорят по внушению своей страсти, они утверждают, что весь город находится в опасности, что обществу угрожают беды и что они боятся за последствия. Не это, а противное этому, было причиною вашего плена – настоящего (от римлян), и вавилонского, и того, который был там, при Антиохе. Не то, что у вас были люди, почитающие (Бога), но то, что между вами были неправедные, прогневляющие Бога, – вот что сделало вас пленниками. Но такова зависть! Она, ослепив душу, не позволяет ей видеть ничего должного. Не учил ли быть кроткими? Когда ударяют в одну ланиту, – обращать и другую? Великодушно переносить обиды и показывать больше готовности терпеть зло, чем сколько другие бывают склонны делать зло? Это, скажи мне, свойственно тому ли, кто замышляет похитить верховную власть? Не тому ли, напротив, кто уничтожает всякое покушение на присвоение власти?

4. Но, как я сказал, зависть – страшное зло и полна лицемерия. Она наполнила вселенную бесчисленными бедствиями. От этой болезни судилища наполнены подсудимыми. От нее страсть к славе и стяжанию; от нее властолюбие и гордость. Отсюда на путях преступные разбойники, и на морях грабители. Отсюда убийства во вселенной; отсюда разделение нашего рода. Какое ни увидишь зло, знай, что оно от зависти. Она вторглась и в церкви. Она издавна была причиной множества зол. Она породила сребролюбие. Эта болезнь извратила все и растлила правду. «Подарки, – сказано, – ослепляют глаза мудрых и, как бы узда в устах, отвращают обличения»(Сир. 20:29). Она и свободных делает рабами. О ней мы каждый день беседуем, но нет никакой пользы. Мы бываем хуже зверей, грабим сирот, обираем вдовиц, обижаем бедных, прилагаем к горю горе. «Горе мне! ибо… не стало милосердых на земле»(Мих. 7:1-2). И нам теперь время плакать, или, лучше, следует каждый день говорить эти слова. Ничего не достигаем мы мольбами, ничего – советами и увещаниями; поэтому остается только плакать. Так и Христос поступил: когда иерусалимляне, после многих Его увещаний нисколько не воспользовались ими, – Он плакал о их ослеплении. Так поступают и пророки; так следует и нам ныне поступить. Теперь время плача, слез и сетования. Благовременно и нам теперь сказать: «позовите плакальщиц,… пошлите за искусницами в этом деле, чтобы они пришли» (Єр. 9:17). Может быть через это мы в состоянии будем исцелить от болезни тех, которые хищением строят светлые дома и приобретают поля.

Благовременно плакать; но и вы, ограбленные и обиженные, примите участие в моем плаче; присоедините к своему плачу и мои слезы. Но будем плакать не о себе самих, а о них: не вас они обидели, а себя погубили. Вы за обиду получите царство небесное; а они за неправильное приобретение, геенну. Поэтому лучше быть обиженным, нежели обижать. Будем плакать о них, но не человеческим плачем, а Священного Писания, которым плакали и пророки. Восплачем горько с Исаиею, и скажем: «Горе вам, прибавляющие дом к дому, присоединяющие поле к полю, так что другим не остается места, как будто вы одни поселены на земле… Многочисленные домы эти будут пусты, большие и красивые – без жителей» (Іс. 5:8-9). Восплачем вместе с Наумом, и скажем с ним: горе созидающему дом свой в высоту! Или лучше, будем плакать о них так, как сам Христос о живших в то время, говоря: «горе вам, богатые! ибо вы уже получили мзду вашу и свое утешение» (Лк. 6:24)! Так, умоляю, станем непрестанно плакать и мы; а если не будет неприлично, то станем даже ударять себя в грудь при виде безпечности братий. Не станем оплакивать того, кто уже умер, но будем оплакивать хищника, корыстолюбца, сребролюбца, ненасытного. Зачем плакать об умерших, которым нельзя уже принести никакой пользы? Будем плакать о тех, для которых еще возможна перемена. Но в то время, как мы плачем, они, может быть, смеются? И это достойно слез, что они смеются над тем, о чем следовало бы сокрушаться. Если бы они сколько-нибудь тронулись нашими рыданиями, то следовало бы перестать рыдать, в надежде на их исправление. Но так как они остаются бесчувственными, то и мы будем продолжать плакать, – не просто о богатых, но о сребролюбцах, лихоимцах и хищниках. Богатство не есть зло: его можно употреблять и с пользой, если, например, мы тратим его на нуждающихся. Но зло – любостяжание; оно приготовляет нескончаемые казни. Итак, станем плакать. Может быть, (от этого) и будет какое-нибудь исправление. Если же впавшие (в этот грех) и не освободятся (от него), то может быть другие не подвергнутся этому злу, но остерегутся от него. Но дай Бог, чтобы и те освободились от этой болезни, и никто из нас не подвергся ей, чтобы всем вообще сподобиться обетованных благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 65

Ін. 11:49-50. Один же из них, некто Каиафа, будучи на тот год первосвященником, сказал им: вы ничего не знаете, и не подумаете, что лучше нам, чтобы один человек умер за людей,… и проч.

1.Невольное пророчество первосвященника Каиафы. – 2. Удаление Иисуса Христа и пребывание Его у Лазаря. – 3. Грех любостяжания. – Изображение тех, кто заражены этим злом. – Алчность есть своего рода идолопоклонство. – Сила ее власти.

1. «Обрушились народы в яму, которую выкопали; в сети, которую скрыли они, запуталась нога их»(Пс. 9:16). Это случилось с иудеями. Они говорили, что должно умертвить Иисуса, чтобы не пришли римляне и не взяли их язык и город; а между тем, когда умертвили, тогда подверглись этому. Таким образом, избегая чего, по-видимому, они (это) сделали, того самого не избежали, потому что сделали. Тот, Кого умертвили, находится на небесах; а те, которые умертвили, наследуют геенну, хотя и не это имели в намерении, но что? «С этого дня, – сказано, – положили убить Его» (Ін. 11:53), потому что, говорили, «придут Римляне и овладеют нашим народом» (Ін. 11:48). «Один же из них, Каиафа, будучи на тот год первосвященником», будучи бесстыднее прочих, «сказал: вы ничего не знаете» (Ін. 11:49). В чем те еще колебались и что предложили на рассуждение в виде мнения (так как говорили: «что нам делать?»), то самое этот провозгласил бесстыдно, открыто и с наглостью. Что он говорит? «Вы ничего не знаете, и не подумаете, что лучше нам, чтобы один человек умер за людей, нежели чтобы весь народ погиб. Сие же он сказал не от себя, но, будучи на тот год первосвященником, предсказал» (Ін. 11:49-51).

Видишь, какова сила архиерейской власти? Удостоившись вполне архиерейства, хотя был недостоин, он пророчествовал, сам не разумея того, что говорил. Благодать воспользовалась только его устами, но не коснулась нечистого сердца. Так и многие другие предсказали будущее, хотя были недостойны, например: Навуходоносор, фараон, Валаам; причина этому известна. А слова (Каиафы) значат вот что: вы сидите, доселе мало обращаете внимания на это дело, и не знаете, что должно пренебречь для (блага) общего спасением одного человека. Смотри, какая сила Духа! Из лукавой души Он смог извлечь слова, полные чудного пророчества. А чадами Божиими евангелист называет язычников, применительно к будущему, точно так же, как и сам Господь говорит: «есть у Меня и другие овцы» (Ін. 10:16), называя их так применительно к будущему. Но что значат слова: «будучи на тот год первосвященником»? То, что вместе с прочим и это (достоинство) было искажено с тех пор, как начальственные должности сделались продажными. Первосвященствовали уже не все время жизни, но один год. Однако же и при этом Дух еще присущ был им. Только тогда, когда они воздвигли руки на Христа, Он оставил их и перешел на апостолов. Это показали и разодравшаяся завеса и глас Христа, который сказал: «се, оставляется… дом ваш пуст» (Мф. 23:38). Равным образом и Иосиф (Флавий), живший спустя немного времени, сказал, что некие ангелы, еще пребывавшие с ними в ожидании их исправления, оставили их. Доколе виноградник еще существовал, все было; но как скоро они умертвили наследника, то стало уже не так, и они погибли. И Бог, взяв от иудеев, как бы от неблагодарного сына, светлую одежду, отдал ее добрым слугам из язычников, а их оставил нищими и нагими. Не маловажно и то было, что враг пророчествовал об этом. Это могло привлечь и других, потому что на деле вышло совсем не так, как (враг) предполагал. Через смерть (Христову) верные освободились от будущего наказания. Но что значит: «чтобы… собрать воедино» (Ін. 11:52)? То, что Он близких и дальних сделал одним телом, так что живущий в Риме считает своими членами индийцев. Что может сравниться с таким собранием? А глава всех – Христос. «С этого дня положили иудеи, убить Его» (Ін. 11:53). И прежде они искали этого, как сказано: «искали убить Его Иудеи за то» (Ін. 5:18), и еще: «за что ищете убить Меня» (Ін. 7:19); но тогда они только искали, а теперь постановили решение, и смотрят на это дело, как на обязанность. «Посему Иисус уже не ходил явно между Иудеями» (Ін. 11:54). Опять спасает Себя по-человечески, как и часто это делает.

2. Я уже сказал о причине, по которой Он часто уходил и удалялся. И теперь Он живет близ пустыни, в Ефраиме, и там пребывает с учениками Своими (Ін. 11:54). Как, думаешь, смущены были ученики, видя, что Он спасается по-человечески? За Ним уже никто не следовал, так как, по случаю приближения праздника, все спешили в Иерусалим. А они, когда все веселились и праздновали, тогда-то именно скрываются, тогда-то находятся в опасности; однако же, несмотря на это, они оставались с (Учителем). Так они скрывались и в Галилее во время пасхи и праздника кущей. Равным образом и после этого, во время праздника, они одни их всех бегали и скрывались вместе с Учителем, и тем показали Ему свое расположение. Поэтому-то Лука и замечает, что (Христос) сказал им: «Я пребыл с вами в напастях»(Лк. 22:28). А это Он сказал, чтобы показать, что они укрепляются Его благодатью. «И многие из всей страны пришли,… чтобы очиститься. Первосвященники же и фарисеи дали приказание,… дабы взять Его»(Ін. 11:55,57). Удивительное очищение – при намерении оскверниться кровью, при мысли о человекоубийстве, при окровавленных руках? «И говорили…: как вы думаете? не придет ли Он на праздник?» (Ін. 11:56). В пасху злоумышляли, и время праздника делали временем убийства. Здесь, говорят, Ему должно попасть в наши руки, так как теперь время призывает Его сюда.

О, нечестие! Когда требовалось особенное благоговение, когда следовало отпустить и тех, которые уличены в величайших преступлениях, тогда они стараются уловить человека, не сделавшего никакой неправды. Впрочем они уже и прежде так поступали. Но не только ничего не достигли, а еще сделались смешными. Он часто впадает в руки их и уходит от них, и когда они замышляют Его умертвить, удерживает их и приводит в недоумение, чтобы обнаружением Своей силы расположить их к сердечному сокрушению и чтобы, когда возьмут Его, они знали, что это произошло не от их собственной силы, но от Его соизволения. Так и теперь они не могли Его взять при всем том, что Вифания была близко, – да когда и взяли, Он поверг их ниц. «За шесть дней до Пасхи пришел Иисус в Вифанию, где был Лазарь», и вечерял у них, при чем Марфа служит, а Лазарь возлежит (Ін. 12:1-2). Вот доказательство несомненного воскресения (Лазаря): спустя много дней он был жив и ел. Отсюда видно также, что вечеря была в доме Марфы, потому что они принимают Иисуса, как друзья и любимцы Его. Некоторые впрочем говорят, что это было в чужом доме. Мария при этом не прислуживала, а была ученицей. Опять и здесь она (является) более духовной. Она не прислуживает, как гостья, и не оказывает всем услуг, но воздает честь только одному, и приступает к Нему не как к человеку, а как к Богу. Поэтому она и миро излила, и отерла волосами головы; это показывает, что она имела о Нем понятие не такое, какое имели другие. Между тем Иуда, под предлогом благочестия укорил ее. Что же Христос? Доброе (говорит) дело сделала она для «погребения Моего» (Ін. 12:7). Почему же Он не обличил ученика за эту жену и не сказал того, что сказал евангелист, то есть, что Иуда укорял ее потому, что был тать? Он хотел тронуть его великим долготерпением. А так как Он знал, что Иуда – предатель, то Он прежде неоднократно обличал его, говоря: не все веруют, и «один из вас диавол» (Ін. 6:64,70). Этим Он показал, что знает его, как предателя, но не обличил его открыто, а оказал ему снисхождение, желая отвратить его. Как же другой (евангелист) говорит, что так сказали все ученики (Мф. 26:8)? Правда, и все, и он; но другие не по тому же побуждению.

Если же кто спросит, почему (Христос) поручил татю ковчежец нищих и сребролюбца сделал распорядителем, то я отвечу, что сокровенную причину этого знает Бог. Если же следует что-нибудь сказать нам, основываясь на соображениях, то это для того, чтобы отнять (у Иуды) всякое извинение. В самом деле, он не мог сказать, что сделал это (предал Иисуса) по любви к деньгам, так как находил достаточное удовлетворение своей страсти в ковчежце; нет, это он сделал по великому нечестию, которое Христос хотел обуздать, оказывая ему снисхождение. Поэтому Он и не обличал его в краже, хотя и знал об этом, чтобы тем обуздать его злое пожелание и отнять у него всякое оправдание. «Оставьте ее», говорит, потому что она сделала это для дня Моего погребения (Ін. 12:7). Сказав о погребении, Он опять сделал намек на предателя. Но его не трогает это обличение, не смягчают эти слова, хотя они и могли возбудит сострадание. Как бы так Он говорил: Я неприятен и тягостен? Но подожди немного, и Я отойду. К этой же мысли Он приводил словами: «Меня не всегда… имеете» (Ін. 12:8). Но все это не преклонило человека зверонравного и неистового. Впрочем (Господь) и сказал, и сделал даже гораздо больше этого: Он и омыл ноги его в ту ночь, и сделал его участником трапезы и солила, – что могло бы укротить и души разбойников, – и сказал другие слова, которые могли бы смягчить самый камень. И все это не за долгое время, но тот же самый день, чтобы самое время не привело этого в забвение. Но (Иуда) упорствовал, несмотря на все.

3. Страшно, истинно страшно – сребролюбие. Оно закрывает и глаза и уши, делает свирепее зверей, не позволяет думать ни о совести, ни о дружбе, ни об общении, ни о спасении собственной души, но, за раз отвративши от всего, делает плененных своими рабами, точно какой жестокий тиран. И что всего хуже в этом горьком рабстве, – оно заставляет даже услаждаться собой, так что, чем больше предаются ему, тем больше увеличивается удовольствие. Оттого-то преимущественно эта болезнь и бывает неизлечима; оттого-то и неукротим этот зверь. Сребролюбие сделало Гиезия из ученика и пророка прокаженным; оно погубило Ананию; оно сделало Иуду предателем; оно растлило иудейских начальников, которые принимали дары и стали сообщниками воров. Оно породило бесчисленные войны, наполнило кровью пути, плачем и слезами – города. Оно и вечери сделало нечистыми, и трапезы – оскверненными, и самые яства исполнило беззакония. Потому-то Павел назвал его идолослужением (Еф.5:5), но и этим не устрашил. А почему он называет его идолослужением? Многие, имея богатство, не смеют им пользоваться, но считают его святыней и передают в целости внукам и их потомкам, не смея коснуться его как бы чего-нибудь посвященного Богу. А если когда и принуждены бывают (коснуться его), то бывают в таком состоянии, как будто сделали что-нибудь непозволительное. С другой стороны, как язычник оберегает идола, так ты ограждаешь золото дверями запорами, вместо храма устраиваешь для него ковчег и влагаешь его в серебряные сосуды. Но ты не поклоняешься (золоту), как тот – своему идолу? Тем не менее ты показываешь в отношении к нему всякое уважение. Далее (язычник) скорее отдаст свои глаза и душу, чем идола: так точно и любящие золото. Но я, скажешь, не поклоняюсь золоту? И тот говорит, что он поклоняется не идолу, но живущему в нем демону. Так и ты, если не поклоняешься золоту, то демону, который вторгается в твою душу от взгляда на золото и от страсти к нему.

Страсть сребролюбия хуже демона, и ей многие покорны больше, чем иные идолам. Идолов во многом не слушают, а сребролюбию во всем повинуются и исполняют все, что бы оно ни приказало сделать. Что же оно говорит? Будь, говорит, для всех врагом и неприятелем; забудь природу; презирай Бога; пожертвуй собою мне, – и во всем этом повинуются. Истуканам приносят в жертву волов и овец; а сребролюбие говорит: принеси мне в жертву твою душу, – и это также исполняют. Видишь, какие оно имеет алтари, какие принимает жертвы? «Лихоимцы… Царства Божия не наследуют» (1Кор. 6:10), – но они и этого не боятся. Впрочем, эта страсть сама по себе слабее, потому что не врождена нам и не происходит от нашей природы; иначе она была бы в нас с самого начала; но в начале не было золота, и никто не любил золота. Если хотите, я скажу, откуда возникло это зло. Каждый, соревнуя жившим прежде его, увеличивал эту болезнь, и предшественник возбуждал даже против воли. Люди, как скоро видят светлые дома, множество полей, толпы слуг, серебряные сосуды, большое собрание одежд, – всячески стараются иметь еще больше, так что первые бывают причиной для вторых, эти для последующих. Между тем, если бы хотели жить скромно, то не были бы учителями для других. Впрочем и для этих последних нет оправдания, потому что есть и такие, которые презирают богатство. Да кто же, скажешь, презирает? В том-то и беда, что зло увеличилось до такой степени, что (добродетель нестяжания) стала, по-видимому, невозможной, – и что даже не верится, чтобы кто-нибудь ей следовал. Я мог бы, конечно, назвать многих и в городах и в селах; но что пользы? Ведь и от этого вы не сделаетесь лучшими. А сверх того, у нас и речь теперь не о том, чтобы вы растратили имущество. Я желал бы этого; но так как это бремя выше сил ваших, то я не принуждаю. Я только убеждаю, чтобы вы не желали чужого, чтобы уделяли и от своего. Ведь есть много таких, которые довольствуются своим, заботятся о своем и живут праведными трудами. Почему мы не ревнуем и не подражаем им? Вспомним о тех, которые жили прежде нас. Не стоят ли доселе им имения, на которых только имена их сохраняются? Вот баня такого-то, вот предместье и гостиница такого-то. Увидев это, не вздохнем ли мы тотчас, представивши, сколько он трудов перенес, сколько хищения совершил, и – нигде нет его самого; а его стяжанием наслаждаются другие, о которых он и не думал, – может быть, даже враги его, – между тем как сам он терпит величайшее наказание. Это ожидает и нас: и мы непременно умрем; и нас непременно постигнет тот же конец. Сколько, скажи мне, перенесли они гнева, сколько издержек, сколько вражды? И какой плод? Нескончаемое наказание, лишение всякого утешения и осуждение от всех не только при жизни, но и после смерти. А что в том, когда мы видим изображения многих, поставленные в домах, не больше ли от того плачем? Поистине, хорошо сказал пророк: «Подлинно, всуе мятется всякий человек живущий» (Пс. 38:6). Попечение о таких вещах поистине есть смятение и напрасное беспокойство. Но не так бывает в обителях вечных и в тех селениях: здесь иной трудился, а иной наслаждается; а там каждый будет господином своих трудов, и получит многообразную награду. Будем же стремиться к тому стяжанию. Там устроим себе дома, да упокоимся во Христе Иисусе Господе нашем, с Которым Отцу со Святым Духом, слава во веки. Аминь.

 

 

Беседа 66

Ін. 12:9. Многие из Иудеев узнали, что Он там, и пришли не только для Иисуса, но чтобы видеть и Лазаря, которого Он воскресил из мертвых.

1.Замысел фарисеев убить Лазаря. – Вступая в Иерусалим на осляти, Иисус Христос исполнил пророчество и преобразил обращение язычников. – Неведение учеников до смерти Иисуса Христа. – 2. Язычники, пришедшие на праздник, желают видеть Иисуса Христа. – 3. Неизвиняемость тех, кто не верят в воскрсение тела. – Смысл и значение воскресения. – Нравы и обычаи языческих философов. – Книга, написанная языческим философом против христиан.

1. Как богатство обыкновенно губит людей неосторожных, так равно и власть. Первое доводит до любостяжания, а последняя до безумия. Вот смотри: подчиненные в иудейском народе судят здраво, а начальники – превратно. Что народ веровал во Христа, об этом часто говорят евангелисты, – что «Многие же из народа уверовали в Него»(Ін. 7:31). А из начальников не веровали. Сами же начальники, а не народ, говорят: «уверовал ли в Него кто из начальников?»(Ін. 7:48). Но кто же? «Народ, не знающий Бога, проклят он» (Ін. 7:49). Верующих называли проклятыми; а самих себя, убийц, – благоразумными. Так и теперь, увидев чудо, многие уверовали, – а начальники не только не удовольствовались своими злодействами, но покушались еще умертвить и Лазаря. Пусть – Христа за то, что Он нарушал субботу, что творил Себя равным Отцу, из-за римлян, как говорите вы; но в чем вы можете обвинить Лазаря? За что хотите умертвить? Ужели в том его вина, что он получил благодеяние? Видишь, как они склонны к убийству? Много чудес сотворил (Христос), но ни одно до такой степени не ожесточило их, – ни чудо над расслабленным, ни чудо над слепым. Это потому, что чудо над Лазарем и по самой природе своей было удивительнее, и было совершено после многих чудес. Да и поразительно было видеть, что четверодневный мертвец ходит и говорит. А прекрасное, неправда ли, дело для праздника – к торжеству присоединить убийство! Притом же, в тех случаях они думали обвинить Христа в нарушении субботы и через то отвлечь от Него народ; а здесь ни в чем не могли обвинить Его, и потому злоумышляют против того, кого Он воскресил. Здесь они не могли даже сказать и того, будто Он противится Отцу, потому что молитва Его заграждала им уста. И так как всегдашний предлог к обвинению теперь у них был отнят, а чудо между тем было явное, то они решаются на убийство. То же самое, конечно, они сделали бы и со слепым, если бы не имели повода к обвинению в нарушении субботы. А кроме того, слепой был незнатен, – и они выгнали его из храма; а этот (Лазарь) был человек знаменитый, как видно из того, что многие собрались утешать сестер его. Да и чудо было совершено в виду всех и самым необыкновенным образом, почему все и спешили посмотреть. Вот то-то и мучило их, что все при наступлении праздника, оставив торжество, идут в Вифанию.

Итак, они замыслили умертвить Лазаря, не думая даже о том, что это преступление: до того они были склонны к убийству! Потому-то первоначальный закон начинается с заповеди: «не убивай» (Вих. 20:13). И пророк обличает их в этом: «ваши руки полны крови» (Іс. 1:15). Но как же Христос, который открыто не ходил в Иудее и удалился в пустыню, теперь опять смело входит? Своим удалением Он утушил их ярость и возвращается к ним уже тогда, как они успокоились. С другой стороны, они должны были бояться народа, который предшествовал и сопутствовал Ему, потому что ни одно чудо так не привлекло к Нему народ, как чудо над Лазарем. Другой евангелист замечает еще, что народ постилал Ему под ноги «одежды свои» (Лк. 19:36) и что «весь город пришел в движение» (Мф. 21:10): с такою честью входил Он! А входил Он так для того, чтобы предызобразить одно пророчество и исполнить другое, – так что одно и тоже событие служило и началом одного и концом другого. Слова: радуйся, «се, Царь твой грядет к тебе кроткий» (Мф. 21:5) означают исполнение пророчества; а что Он воссел на осла, это прообразует будущее событие, именно то, что Он имел покорить Своей власти нечистое племя язычников. Но как же другие (евангелисты) говорят, что Он послал учеников и сказал им: отвяжите «ослицу и молодого осла» (Мф. 21:2), а (Иоанн) не говорит ничего такого, но что Он, «найдя молодого осла, сел на него» (Ін. 12:14)? Вероятно, было и то и другое: в то время, как ученики, отрешив ослицу, вели ее к Нему, – вероятно, Он нашел молодого осла и сел на него. Между тем народ взял ветви финиковых и масличных деревьев и постилал одежды, показывая тем, что он уже имеет о Нем высшее понятие, чем о пророке, – и говорил: «осанна! благословен грядущий во имя Господне» (Ін. 12:13). Видишь ли, как всего более их уязвляло всеобщее убеждение в том, что Он не противник Божий? Как всего более разделяло народ то, что Он говорил о Себе, что пришел от Бога? А что значит: «не бойся, дщерь Сионова» (Ін. 12:15)? Так как все цари их были по большей части несправедливы и корыстолюбивы, предавали их врагам, развращали народ и подчиняли его неприятелям, то и говорит: «не бойся»; этот (царь) не таков, но кроток и незлобив, как показывает и ослица. Не войском окруженный вошел Он, а имея при Себе одного осла. «Ученики Его… не поняли этого,… что так было о Нем написано» (Ін. 12:16). Видишь ли, что ученики многого не понимали, когда Он сам не открывал им? Так и тогда, когда сказал Он: «разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его» (Ін. 2:19), – ученики также не поняли. И другой евангелист говорит, что слово Его было сокровенно для них (Лк. 18:34) и что они не знали, что Ему надлежит воскреснуть из мертвых. Но это по справедливости было сокрыто от них, – почему другой евангелист и говорит, что они всякий раз, как слышали об этом, скорбели и печалились, потому что не разумели тайны воскресения. Это, говорю, по справедливости было сокрыто от них, так как превышало их понятия. Но отчего же не было открыто им и знаменование ослицы? Оттого, что и это было дело великое.

2. Заметь же любомудрие евангелиста: он не стыдится выставлять на вид прежнее их неведение. Что было написано, это они знали, а что написанное относилось к Христу, этого не знали. Их соблазнило бы то, что Он, будучи царем, должен был столько претерпеть и подвергнуться такому предательству. А с другой стороны, они не уразумели бы вдруг учения о царстве, о котором Он говорил. По словам другого евангелиста, они думали, что Он говорит об этом царстве. «Народ… свидетельствовал»(Ін. 12:17), что Он воскресил Лазаря (Ін. 12:17-18). Народ, говорит, в таком множестве не обратился бы вдруг, если бы не уверовал в чудо. «Фарисеи же говорили между собою: видите ли, что не успеваете ничего? весь мир идет за Ним»(Ін. 12:19). Мне кажется, эти слова принадлежат тем, которые рассуждали здраво, но не смели говорить открыто, и потому указанием на события хотели удержать других от их предприятия, как от дела бесполезного. А под именем мира они разумеют здесь тот же народ. Писание обыкновенно называет миром и тварь, и людей, живущих в пороках; в первом смысле (употребляет это слово), когда говорит: «носяй по числу утварь свою» (Іс. 40:26), а в последнем, – когда выражается: «вас мир не может ненавидеть, а Меня ненавидит» (Ін. 7:7). Это хорошо нужно знать для того, чтобы неправильным разумением слов не подать повода еретикам вооружаться против нас. «Из пришедших на поклонение в праздник были некоторые Еллины» (Ін. 12:20). Будучи уже близки к тому, чтобы сделаться прозелитами, они пришли на праздник и, когда молва о Христе дошла и до них, говорят: «нам хочется видеть Иисуса» (Ін. 12:21).

Филипп приходит к Андрею, как старшему, и сообщает ему об этом. Но и Андрей сам собою не решает этого, так как он слышал уже: «на путь к язычникам не ходите» (Мф. 10:5). Поэтому, поговорив с Филиппом, он вместе с ним доводит дело до Учителя; они оба сказали Ему об этом. Что же говорит Христос? «Пришел час прославиться Сыну Человеческому… Если пшеничное зерно, пав в землю, не умрет, то останется одно» (Ін. 12:23-24). Что значит: «пришел час»? Прежде Он говорил: «на путь к язычникам не ходите», и тем удерживал учеников, чтобы отнять у иудеев всякий предлог к неблагодарности. Но так как иудеи продолжали упорствовать, а язычники желали придти к Нему, то Он и говорит: время уже идти на страдание, так как все уже исполнилось. Если мы будем продолжать заботиться об иудеях, несмотря на их упорство, а язычников не станем допускать к себе, при всем их желании, то это будет недостойно нашего промышления. И вот, так как Он намерен был послать учеников Своих к язычникам уже после креста, и между тем видит, что язычники сами идут к Нему, – то и говорит: время идти на крест. Не прежде Он послал их, – чтобы это служило свидетельством против иудеев. До тех пор, пока (иудеи) самым делом не отвергли Его, пока не предали Его распятию, Он не говорил: «идите, научите все народы» (Мф. 28:19), а напротив: «на путь к язычникам не ходите» (Мф. 10:5), и: «Я послан только к погибшим овцам дома Израилева», и: «нехорошо взять хлеб у детей и бросить псам» (Мф. 15:24,26). Но когда они возненавидели Его и возненавидели до того, что предали на смерть, то уже бесполезно было продолжать заниматься ими, в то время, как они отвергают Его. А они действительно отреклись от Него, сказав: «нет у нас царя, кроме кесаря» (Ін. 19:15). Тогда уже и Он их оставил, когда они Его оставили. Потому-то Он и говорит: «сколько раз хотел Я собрать детей ваших, …и вы не захотели» (Мф. 23:37). Что значит, «если пшеничное зерно, пав в землю, не умрет»? Это Он говорит о кресте. Чтобы (ученики) не смущались мыслью, что Он умерщвлен в то самое время, когда и язычники начали приходить к Нему, – Он говорит, что это-то самое в особенности и будет содействовать обращению язычников и распространению Его проповеди. Но как слова не так сильно убеждали их, то Он уверяет их в том же действительным опытом, говоря, что так бывает и с пшеницей, – она приносит больший плод, когда умрет. Если же так бывает с семенами, то тем более со Мною. Но ученики не поняли Его слов. Это евангелист постоянно выставляет на вид, желая извинить их бегство впоследствии времени. Такую же речь вел и Павел, рассуждая о воскресении.

3. Какое же после этого будут иметь оправдание неверующие воскресению, когда оно ежедневно представляется в семенах, и в растениях, и при нашем рождении? Ведь прежде нужно истлеть семени, и потом уже бывает рождение. Впрочем, говоря вообще, – где действует Бог, там нет нужды в умствованиях. Каким образом Он сотворил нас из ничего? Это я говорю христианам, которые говорят о себе, что веруют Писанию. Но я скажу нечто и на основании умствований человеческих. Одни из людей живут порочно, другие добродетельно; но из числа порочных многие доживают до глубокой старости, наслаждаясь счастьем, а с людьми добродетельными бывает противное. Когда же каждый из них получит по заслугам? В какое время? Это так, говорят, но не будет воскресения тел. А разве они не слышат, что сказал Павел: «тленному сему надлежит облечься в нетление»(1Кор. 15:53)? Здесь речь не о душе, потому что душа не подлежит тлению. Да и восстание свойственно тому, что пало; а пало тело. И почему ты не хочешь (допустить) воскресения тел? Разве это невозможно для Бога? Но говорить так – дело крайнего безумия. Или неприлично? Почему же неприлично, чтобы существо тленное, участвовавшее в труде и смерти, приняло участие и в венцах? Если бы было неприлично, то оно не было бы сотворено в начале и Христос не принял бы на Себя плоти. А что Он и принял, и воскресил ее, – послушай, как Он говорит: «вложиперсты и посмотри,… ибо дух костей и жил не имеет» (Ін. 20:27; Лк. 24:39). Зачем также Он воскресил Лазаря, если лучше воскреснуть без тела? Зачем поставляет это в ряду чудес и благодеяний? Да зачем и вообще дал пищу? Нет, возлюбленные, не обольщайтесь еретиками. Есть, подлинно, и воскресение есть и суд; отвергают их только те, которые не хотят дать отчета в своих делах. И притом воскресение должно быть такое же, каково было и воскресение Христово, – потому что Христос есть «начаток, первенец из мертвых» (Кол. 1:18). Но если воскресение состоит в очищении души и освобождении от грехов, а Христос не согрешил, то как мы избавились от клятвы? Да и как Он говорит: «идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего» (Ін. 14:30)? Ведь это значит, что Он безгрешен.

Итак, по их мнению Христос или не воскрес, или, если воскрес, то до воскресения согрешил. Но Он и воскрес, и греха не сотворил; следовательно воскрес телом. А то нечестивое учение есть не что иное, как порождение тщеславия. Будем же избегать этой болезни, ибо сказано «худые сообщества развращают добрые нравы» (1Кор. 15:33). Это не учение апостольское; Маркион и Валентин – вот кто это выдумал. Будем же убегать этого, возлюбленные. Ведь при неправых догматах нет никакой пользы и от доброй жизни, точно так же, как и наоборот, – здравые догматы бесполезны при порочной жизни. Эллины породили это, а они (еретики) распространили, заняв у языческих философов и утверждая как то, что вещество несозданно, так и многое тому подобное. Таким образом, как сказали они, что, если бы не было несозданного вещества, то не было бы и Творца, так отвергли и воскресение. Но не будем внимать им, зная всемогущую силу Божию, – не будем внимать. Это я говорю вам; со своей же стороны мы не откажемся вступить с ними в борьбу. Человек безоружный и беззащитный легко может быть пленен, хотя бы он вступил в борьбу со слабым, хотя бы он был сильнее его. Если бы вы внимали Писанию и каждодневно упражнялись в нем, я не стал бы убеждать вас избегать борьбы с ними, а напротив даже советовал бы сразиться с ними, потому что истина сильна. Но как вы не умеете пользоваться Писанием, то я и боюсь за эту борьбу, чтобы они, застав вас безоружными, не низложили вас.

На самом деле, нет ничего слабее их, потому что они лишены помощи от Духа. Если же они пользуются мудростью языческой, то этому не должно удивляться, а напротив стоит посмеяться, что они руководствуются глупыми наставниками. Действительно, эти наставники ни о Боге, ни о твари не могли дойти ни до чего истинного; но что у нас теперь знает всякая вдовица, того не знал и сам Пифагор. Они говорили, например, что душа бывает то растением, то рыбой, то псом. Ужели таких, скажи мне, следует слушать? Какое же для этого основание? Они велики на улицах, отращивают красивые волосы и одеваются в плащи, – этим и ограничивается их любомудрие. А посмотришь внутрь, все – прах и пепел, нет ничего здорового, но «гортань их – открытый гроб» (Пс. 5:10), все полно нечистоты и тления, и все догматы их исполнены червей. Так первый между ними почитал богом воду, следующий за ним – огонь, третий – воздух; все же полагали найти его в телах. Ужели же, скажи мне, следует удивляться таким, которые не имели даже понятия о бестелесном Боге? Если же они наконец и приобрели (понятие), то это было уже после того, как в Египте они вошли в сношение с нашими. Но чтобы не возбудить между вами большого шума, я здесь окончу свое слова. Если бы я начал подробно излагать их мнения, как рассуждали они о Боге, как – о веществе, как – о душе, как – о телах, то последовал бы великий смех. Притом они и не нуждаются в нашем опровержении, – они сами опровергли друг друга. Так, написавший против нас книгу о веществе, сам себя опроверг. Потому, чтобы не утруждать вас понапрасну и не развивать перед вами лабиринта слов, – вместо всего этого я скажу вам, что надобно внимать божественному Писанию и не вступать в бесполезные словопрения. Это же внушает и Павел Тимофею (2Тим. 2:14), несмотря на то, что последний был исполнен великой мудрости и имел силу чудотворений. Последуем же его внушению и, оставив пустословие, будем заниматься делами, то есть, братолюбием и страннолюбием, и особенно позаботимся о милостыне, чтобы достигнуть обетованных благ по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 67

Ін. 12:25-26. Любящий душу свою погубит ее; а ненавидящий душу свою в мире сем сохранит ее в жизнь вечную. Кто Мне служит, Мне да последует…

1.О том, кто любя свою жизнь, губит ее. – 2. Крест как путь к славе. – Изгнание диавола из мира смертию как путь к славе. – Изгнание диавола из мира смертию Иисуса Христа. – 3. Предсказание Иисуса Христа о своем воскресении и обеде. – Против алчности, стремящейся к разорению других.

1. Сладостна настоящая жизнь и заключает в себе много приятного, но не для всех, а только для привязанных к ней. Если же кто посмотрит на небо и увидит тамошние блага, тот скоро станет пренебрегать этой жизнью и ставить ее ни во что. Ведь и телесная красота, пока нет другой – лучшей, возбуждает удивление; а когда явится красота лучшая, прежнею начинают пренебрегать. Так и мы, если станем смотреть на ту красоту и созерцать благолепие тамошнего царства, – скоро освободимся от настоящих уз, так как привязанность к настоящему действительно есть некоторого рода узы. К этому-то и приводит нас Христос, когда говорит: «Любящий душу свою погубит ее; а ненавидящий душу свою в мире сем сохранит ее в жизнь вечную. Кто Мне служит, Мне да последует; и где Я, там и слуга Мой будет»(Ін. 12:25-26). Слова эти походят, по-видимому, на загадку; но они – не загадка, в них заключается великая мудрость. Каким же образом «любящий душу свою погубит ее»? Когда кто исполняет ее неуместные пожелания, когда кто угождает ей больше, чем должно. Потому-то некто и дает такое наставление: «не ходи вслед похотей»души твоей (Сир. 18:30). Чрез это ты погубишь ее, потому что (похоть) отдаляет от пути, ведущего к добродетели. Точно также и наоборот, «ненавидящий душу свою в мире сем», спасет ее. Что значит: «ненавидящий душу свою»? Это означает того, кто не слушает ее, когда она внушает что-нибудь вредное. Но не сказал: кто не слушает ее, а: «ненавидящий» ее. Как мы не можем ни слышать голоса ненавидимых нами, ни видеть лица их равнодушно, так точно мы должны крайне отвращаться и от души, когда она внушает нам что-нибудь неугодное Богу. Так как (Христос) намеревался уже беседовать с учениками о смерти, и именно о Своей смерти, и предвидел их скорбь и уныние, то и употребляет усиленную речь, говоря: что сказать о том, что вы не можете перенести с твердостью Моей смерти? Ведь если и сами вы не умрете, – для вас не будет никакой пользы. Но смотри, как Он и смягчает Свою речь. Человеку, любящему свою душу, очень тяжело и прискорбно было услышать, что он должен умереть. И нужно ли говорить о временах древних, когда и ныне мы найдем много людей, которые, несмотря на то, что убеждены в будущем, охотно решаются все перенести, лишь бы насладиться настоящей жизнью, – которые, смотря на здания, на изобретения и произведения искусств, со слезами приговаривают: как много замышляет человек, и между тем – обращается в прах! До такой степени сильна привязанность к настоящей жизни!

Итак, чтобы разрешить эти узы, Христос говорит: «ненавидящий душу свою в мире сем сохранит ее в жизнь вечную». А что Он сказал это ученикам с тем, чтобы ободрить их и удалить от них страх, это видно из дальнейших слов: «кто Мне служит, Мне да последует». Здесь Он говорит о смерти и требует последования самым делом. Слуга непременно должен следовать за тем, кому служит. И заметь, в какое время Он беседует с ними об этом; не тогда, когда они были гонимы, но когда были совершенно спокойны, – когда, пользуясь от многих почетом и услугами, почитали себя в совершенной безопасности, – когда могли быть бодры духом и услышать: «и возьми крест свой, и следуй за Мною» (Мф. 16:24), т.е., должен быть всегда готов на опасности, на смерть, на переселение из этой жизни. Вслед за тем, так как Он сказал прискорбные слова, – предлагает и награду. В чем же эта награда? В том, что будут следовать за Ним и будут там, где Он. Этим Он показал, что за смертью последует воскресение. «где Я, – говорит Он, – там и слуга Мой будет». Где же Христос? На небесах. Итак, переселимся туда душою и умом еще и прежде воскресения. «Кто Мне служит возлюбит того Отец» (Ін. 12:26). Почему Он не сказал: Я возлюблю? Потому что ученики еще не имели о Нем надлежащего понятия, а думали более великое об Отце. Ведь они не знали и того, что Ему надлежало воскреснуть: как же могли помышлять о Нем что-нибудь великое? Потому-то и сынам Зеведеевым Он говорит: «не от Меня зависит, но кому уготовано Отцем Моим» (Мф. 20:23), – хотя Он и сам судия. А здесь Он представляет и Свое истинное сыновство, потому что Отец примет слуг Его, как слуг Своего истинного Сына. «Душа Моя теперь возмутилась; и что Мне сказать? Отче! избавь Меня от часа сего» (Ін. 12:27). Так говорить, по-видимому, не следовало бы тому, кто убеждает идти на смерть; но на самом деле эти слова особенно приличны такому человеку. Чтобы не сказали, что Ему легко любомудрствовать о смерти, когда Он сам не доступен для человеческих страданий, легко убеждать нас, когда Он сам вне опасности, – Он показывает, что и Он страшится смерти, и однако же для пользы (других) не отказывается умереть. Впрочем это относится к воспринятому Им человечеству, а не к божеству. Поэтому Он говорит: «Душа Моя теперь возмутилась». (А если не так, то какая будет последовательность между этими словами и следующими: «Отче! избавь Меня от часа сего»?) И (душа Его) до того была возмущена, что Он даже искал бы избавления (от смерти), если бы только можно было ее избежать.

2. Это – немощи человеческой природы. Но Я, говорит Он, не могу ничего сказать, прося избавления, потому что «на сей час Я и пришел»(Ін. 12:27). Как бы так говорил Он: хотя смерть и приводит нас в трепет и смущение, но все же мы не должны избегать ее. Ведь и Я возмущен ныне, но не говорю об избавлении от смерти, потому что надобно переносить то, чему следует быть. Не говорю: избавь Меня от часа сего, но что? «Отче! прославь имя Твое»(Ін. 12:28). Хотя смущение и заставляет Меня говорить те слова, но Я говорю противное: «прославь имя Твое», то есть, возведи уже (Меня) на крест. В этом ясно обнаруживаются свойства человеческие и природа, которая не хочет смерти, но привязана к настоящей жизни. Это показывает, что (Христос) был не чужд человеческих ощущений. Как голод и сон не составляет преступления, так точно и привязанность к настоящей жизни. Иисус Христос имел тело, только чистое от грехов, но не лишенное естественных потребностей; иначе оно не было бы и телом. Этим же самым Он внушает нам и нечто другое. Что же именно? Чтобы мы даже и тогда, как случится нам быть в страхе и томлении, не уклонялись от того, что нам назначено. «Отче! прославь имя Твое». Этим показывает, что умирает за истину; смерть Свою называет славою Божьею. Это и сбылось после креста: тогда вся вселенная должна была обратиться, познать имя Божие и служить Богу; и имя не только Отца, но и Сына, хотя (Христос) об этом умалчивает. «Тогда пришел с неба глас: и прославил и еще прославлю» (Ін. 12:28). Когда прославил? В предшествовавших событиях. «И еще прославлю» – после креста. Что же Христос? «Не для Меня был глас сей», но вас ради. А иудеи подумали, что это был гром, или что ангел говорил Ему. Почему же они так думали? Разве голос был не ясен и не внятен? Нет, они были люди грубые, плотские, беспечные, и потому голос тотчас исчез для них. Одни из них удержали только звук, а другие, хотя и знали, что это был голос членораздельный, но что он означал, не знали. Что же Христос?

«Не для Меня был глас сей», но вас ради. Для чего Он сказал это? Для опровержения того, что они постоянно говорили, будто Он не от Бога. В самом деле, мог ли быть не от Бога тот, кого Бог прославляет и кем имя Божие прославляется? Для этого-то и глас снизошел; для этого и сам Он говорит: «Не для Меня был глас сей», но вас ради; не для того, чтобы Я из него узнал что-нибудь, чего прежде не знал, – Я знаю все Отчее, – но для вас. Так как они говорили, что ангел говорил Ему или что это был гром, а (слов) не слышали, то (Христос) говорит, что это было для вас, чтобы хоть таким образом заставить их спросить, что было сказано. Но они, будучи поражены, не спросили и тогда, как услышали, что это относилось к ним. А кто не знал, к кому относилось сказанное, для того, естественно, голос мог показаться невразумительным. «Был глас сей для народа». Видишь ли, что все уничиженное бывает для них, а не потому, будто бы Сын имел нужду в помощи? «Ныне суд миру сему; ныне князь мира сего повержен будет» долу (Ін. 12:31). Какую это имеет связь со словами: «прославил и прославлю»? Очень близкую и весьма тесную. Так как Он сказал: «прославлю», то показывает и самый способ прославления. Какой же это способ? Тот, говорит, что он будет повержен долу. Что же значит: «суд миру сему»? Как бы так говорит: будет суд и отмщение. Как это и каким образом? (Диавол) умертвил первого человека, найдя его повинным греху (так как смерть вошла через грех). Но во Мне он этого не нашел; за что же он напал на Меня и предал смерти? Зачем вложил в душу Иуды мысль погубить Меня? Не говори мне теперь, что Бог так устроил, что это дело не диавола, а Божией премудрости. Будем пока рассматривать лишь мысль этого злого существа. Итак, каким же образом мир судится во Мне? Диаволу, как бы на суде, будет сказано: пусть ты всех умертвил, потому что нашел их виновными во грехе; но за что Христа умертвил? Не явно ли, что несправедливо? Поэтому чрез Него тебе будет отмщение за весь мир. А чтобы это было очевиднее, я объясню примером. Представь себе какого-нибудь свирепого тирана, который всех, кто ни попадется ему, подвергает различным жестокостям. Если этот человек, встретив царя или царского сына, несправедливо умертвит и его, то смерть этого последнего может отомстить ему и за всех прочих. Представь себе еще, что какой-нибудь заимодавец, взыскивая с своих должников, будет бить их и сажать в тюрьму; потом, по той же жестокости, заключит также в темницу и того, кто ему нисколько не должен. В этом случае он будет наказан и за то, что он сделал другим, – именно, тот убьет его.

3. Так точно было и с Сыном (Божиим). Из-за того, что диавол дерзнул сделать со Христом, он получит наказание за все, что причинил нам. И что (Христос) указывает именно на это, видно из того, что Он говорит: «ныне князь мира сего»будет низвержен Моею смертью. «И когда Я вознесен буду от земли, всех привлеку к Себе»(Ін. 12:32), т.е. и язычников. А чтобы кто-нибудь не сказал: как же он будет низвержен, если он победит и Тебя самого? – говорит: не победит; да и может ли это быть, когда Я и других привлеку к Себе? И не говорит о воскресении, но о том, что важнее воскресения: «всех привлеку к Себе». Если бы сказал: воскресну, то еще не видно было бы, что уверуют в Него, но сказав: уверуют – Он тем высказал и то и другое, – что Он и воскреснет, потому что, если бы Он оставался мертвым и был простым человеком, тогда никто бы не уверовал. «Всех привлеку к Себе». А как же Он говорит, что Отец привлекает? Это значит, что Отец привлекает, когда привлекает Сын. «Привлеку», говорит Он, так как их держит тиран и сами по себе они не могут придти и освободиться из его рук, потому что он не пускает их. В другом месте это называет (Христос) хищением. «Никто, войдя в дом сильного, не может расхитить вещей его, если прежде не свяжет сильного, и тогда расхитит дом его» (Мк. 3:27), – так говорит Он, изображая силу (врага). Следовательно, что там назвал Он хищением, то здесь называет привлечением. Итак, зная это, восстанем и прославим Бога, не верою только, но жизнью; а иначе это будет не слава, а хула. Не столько хулится Бог нечистой жизнью язычника, сколько развращением христианина.

Поэтому, прошу вас, старайтесь всячески о прославлении Бога. Горе, сказано, тому рабу, которым имя Божие хулится. А когда будет горе, тогда тотчас последует всякое наказание и мучение. Напротив, блажен тот, кем имя Божие прославляется. Так не будем же жить, как во тьме, но постараемся избегать всяких грехов, а особенно тех, которые клонятся к общему вреду, потому что ими-то особенно и наносится хула Богу. Какое, в самом деле, мы получим прощение, когда, обязанные, по заповеди, давать другим, мы будем похищать чужое? Какая будет для нас надежда на спасение? Ты будешь наказан, если не напитаешь алчущего: какое же получишь помилование, если обнажишь одетого? Мы постоянно говорим это, и не перестанем говорить. Может быть, не послушавшие сегодня, послушают в следующие дни; если же некоторые и останутся непреклонными, то все же, по крайней мере, мы будем правы на суде, потому что исполнили свое дело. Но дай Бог, чтобы эти слова и нас не приводили в стыд, и вас не заставляли закрываться. Дай Бог всем с дерзновением стать пред судилищем Христовым, чтобы и мы могли похвалиться вами, и для своих зол найти какое-нибудь облегчение в вашем добром имени, о Христе Иисусе Господе нашем, с Которым Отцу, со Святым Духом, слава во веки. Аминь.

 

 

Беседа 68

Ін. 12:34. Народ отвечал Ему: мы слышали из закона, что Христос пребывает вовек; как же Ты говоришь, что должно вознесену быть Сыну Человеческому? кто Этот Сын Человеческий?

1.Смерть не препятствует Иисусу Христу пребывать вечно. – 2. Пророчества не принуждают буквально понимать различные способы выражения Св. Писания. 3. Нужно всячески стараться о том, чтобы не отчуждаться от Бога. – О человеколюбии к ближним.

1. Ложь бессильна и легко изобличается, хотя снаружи и разрисована многоразличными красками. Как те, которые покрывают смазкой стены, близкие к разрушению, чрез эту смазку не могут поправить их, так и люди, когда говорят ложь, легко изобличаются. Так именно случилось и теперь с иудеями. Когда Христос сказал: «когда Я вознесен буду от земли, всех привлеку к Себе»(Ін. 12:32), – они возражают: «мы слышали из закона, что Христос пребывает вовек; как же Ты говоришь, что должно вознесену быть Сыну Человеческому? кто Этот Сын Человеческий»? Итак, они знали, что Христос есть лицо бессмертное и имеет жизнь бесконечную. Следовательно, понимали и то, что Он говорил. Да и в Писании во многих местах говорится вместе и о страдании, и о воскресении. Так, например, Исаия поставляет то и другое вместе, когда говорит: «как овца, веден был Он на заклание»(Іс. 53:7), и так далее; и Давид во втором псалме, рано как и во многих других, соединяет то и другое; и патриарх (Иаков), сказав: «преклонился он, лег, как лев», присовокупил: «и как львица: кто поднимет его?» (Бут. 49:9). – чем указывает вместе и на страдание, и на воскресение. Но иудеи потому говорят, что Христос пребывает во век, что этим думали заградить Ему уста и показать, что Он не Христос.

И смотри, какая злонамеренность! Не сказали: мы слышали, что Христос не должен страдать, не должен быть распят; но: «что пребывает вовек», – хотя эти слова и не составляют возражения, потому что страдание не было препятствием к бессмертию. Отсюда можно видеть, что они понимали многое, что могло казаться обоюдным, и что они по доброй воле поступали злонамеренно. Так как выше Христос беседовал о смерти, то они, услышав здесь слово: «вознесену быть», пришли именно к мысли о смерти. Затем говорят: «кто Этот Сын Человеческий?» И это также со злым умыслом. Не подумай, говорят они, что мы разумеем здесь Тебя, и не говори, будто мы противоречим Тебе по вражде с Тобою. Вот мы даже и не знаем, о ком Ты говоришь, и все же однако высказываем свое мнение. Что же Христос? Желая заградить им уста и показать, что Его страдания нисколько не препятствуют Ему пребывать во век, Он говорит: «еще на малое время свет есть с вами» (Ін. 12:35). Этим показывает, что смерть Его есть только преставление, так как и солнечный свет не исчезает совершенно, но, скрывшись на краткое время, снова является. «Ходите, пока есть свет». О каком времени говорит Он здесь? Разумеет ли всю настоящую жизнь, или только время до креста? Я думаю, – и то и другое, потому что, по неизреченному Его человеколюбию, многие уверовали в Него и после креста. А говорит Он это для того, чтобы побудить их к вере, что и прежде делал, когда говорил: «еще недолго быть Мне с вами» (Ін. 7:33). «Ходящий во тьме не знает, куда идет» (Ін. 12:35). В самом деле, чего не делают теперь иудеи, и однако же не знают, что делают, но ходят как бы во тьме. Думают, что идут противоположным путем; соблюдают субботу, хранят закон, наблюдают правила касательно пищи, но не знают, куда идут. Потому и говорил: «веруйте в свет, да будете сынами света» (Ін. 12:36), т.е., Моими сынами. В начале евангелист говорит (о верующих), что они «ни от крови, ни от хотения плоти,… но от Бога родились» (Ін. 1:13), т.е., от Отца, – а здесь говорится о самом (Христе), что Он их рождает, чтобы ты знал, что у Отца и Сына одно действие. «Сказав это, Иисус отошел и скрылся от них» (Ін. 12:36).

Зачем Он теперь скрывается? Ведь не подняли против Него камней и не сказали никакой хулы, как было прежде: зачем же Он скрылся? Проникая в сердца их, Он знал, что в душе они ожесточились против Него, хотя и ничего не говорили; знал, что они кипели и готовы были убить Его, и не ожидал, пока дойдут они до самого дела, но скрылся, чтобы укротить их ненависть. Смотри, как на это указал и евангелист: он сейчас же присовокупил: «столько чудес сотворил Он пред ними, и они не веровали в Него» (Ін. 12:37). Какие это знамения? Знамения, о которых евангелист умолчал. Да это же видно и из последующего. После того, как Он удалился и уступил им, Он снова приходит и кротко беседует с ними, говоря таким образом: «верующий в Меня не в Меня верует, но в Пославшего Меня» (Ін. 12:44). И заметь, как Он (обыкновенно) поступает: начинает речь скромно и уничиженно, относя все к Отцу, а потом возвышает Свое слово. Когда же видит, что они приходят в ярость, – удаляется, а потом снова является и снова начинает речь уничиженную. Когда же Он так поступал? Скажи лучше, когда Он так не поступал? Вот, смотри, как Он говорит сначала: «как слышу, так и сужу» (Ін. 5:30); затем возвышеннее: «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21); и опять: «Я не сужу» вас, иной «есть Судящий» (Ін. 8:15,50); а потом опять удаляется. Затем, явившись в Галилее, говорит: «старайтесь не о пище тленной» (Ін. 6:27); и, сказав о Себе великое, именно – что Он сошел с неба, что Он дает живот вечный, снова уходит. А в праздник кущей опять является и поступает точно таким же образом.

2. Да и постоянно, как всякий может видеть, Он разнообразит таким образом свое учение: то приходит, то уходит, то говорит смиренно, то возвышенно. Так точно Он поступил и здесь. «Столько чудес сотворил Он пред ними, – говорит, – и они не веровали в Него, да сбудется слово Исаии пророка: Господи! кто поверил слышанному от нас? и кому открылась мышца Господня»(Ін. 12:37-38)? И опять: «потому не могли они веровать, что, как еще сказал Исаия: «слухом услышите – и не уразумеете». Сие сказал Исаия, когда видел славу Его и говорил о Нем»(Ін. 12:39,41; Іс. 6:9). Вот опять слова «как» и «сказал» означают не причину, а следствие. Не потому иудеи не веровали, что так сказал Исаия, но потому сказал так Исаия, что они не будут веровать. Почему же евангелист говорит не так, а напротив как будто представляет неверие следствием пророчества, а не пророчество – следствием неверия? В дальнейших же словах он тоже самое выражает еще сильнее, говоря так: «потому не могли они веровать, что, как сказал Исаия». Этим он хочет яснее доказать, что Писание не ложно и что предсказанное им совершилось не иначе, а именно так, как было предсказано. А чтобы кто-нибудь не сказал: зачем же и пришел Христос? Или Он не знал, что Его не будут слушать? – для этого и приводит пророков, показывая, что и они это знали. Пришел же Христос для того, чтобы не имели никакого извинения в своем грехе. Что предсказал пророк, то предсказал потому, что так непременно будет. А если бы не должно было непременно совершиться, то он и не предсказал бы; но оно должно было непременно совершиться, потому что (иудеи) были неизлечимы.

Если же и поставлено здесь слово: «не могли», то оно значит тоже, что – не хотели. И ты не удивляйся этому. Вот и в другом месте говорится: «кто может вместить, да вместит» (Мф. 19:12). Так и во многих местах Писание обыкновенно употребляет слово: возможность, в смысле хотения; вот, например, еще: «вас мир не может ненавидеть, а Меня ненавидит» (Ін. 7:7). Да это же самое, как всякий может видеть, бывает и в обыкновенном разговоре. Так, когда кто говорит: я не могу полюбить такого-то, то под возможностью разумеет особенную силу хотения; точно также такой-то не может быть добрым. Да и пророк как говорит? «Может ли Ефиоплянин переменить кожу свою и барс – пятна свои», и народ сей возможет ли «делать доброе, привыкнув делать злое» (Єр. 13:23). Не то разумеет он, будто совершение добродетели для этих людей невозможно; но что они не хотят того, потому и не могут. И слова евангелиста выражают только то, что пророку невозможно было сказать ложь. Но никак нельзя сказать, чтобы поэтому самому иудеям невозможно было уверовать. Пророк мог остаться верным и в том случае, если бы они уверовали, – он бы того и не предсказал. Так почему же, скажешь, Писание не выразилось таким образом? В Писании есть некоторые подобные особенности, а потому надобно подчиняться его правилам. «Сие сказал, когда видел славу Его». Чью славу? Отца. Как же Иоанн прилагает эти слова к Сыну, а Павел к Св. Духу? Это они говорят не потому, будто смешивают ипостаси, а чтобы показать, что у Них одно достоинство: что принадлежит Отцу, то принадлежит и Сыну, а принадлежащее Сыну принадлежит и Св. Духу. Хотя многое (Бог) изрек чрез ангелов, однако же никто не говорит: как сказал ангел, но: как сказал Бог; что изречено Богом чрез Ангелов, то принадлежит Богу, но принадлежащее Богу еще не принадлежит ангелам. А здесь (апостол) говорит, что это слова Духа (Деян.26:25–26). «и говорил о Нем». Что говорил? «Видел я Господа, сидящего на престоле высоком и превознесенном» (Іс. 6:1), и проч. Итак, славою он называет здесь видение, дым, слышание неизреченных таинств, зрение серафимов, молнию, исходящую от престола, на которую не могли смотреть те силы. «и говорил о Нем». Что говорил? Что он слышал голос, говоривший ему: «кого Мне послать? и кто пойдет…? И я сказал: вот я, пошли меня. И сказал Он: …слухом услышите – и не уразумеете, и очами смотреть будете – и не увидите. Народ сей ослепил глаза свои и окаменил сердце свое, да не видят глазами, и не уразумеют сердцем» (Іс. 6:8-9; Ін. 12:40). Вот опять новое недоумение; но его не будет, если вникнем в дело надлежащим образом. Как солнце поражает глаза больных, но не потому, чтобы оно имело такое свойство, так бывает и с теми, кто не внимает словам Божиим. В этом же смысле говорится и о фараоне, что ожесточило его сердце.

Так бывает и с теми, которые каким-нибудь образом противятся словам Божиим. И это – особенность Писания, равно как и выражения: «предал их Бог превратному уму» (Рим. 1:28); и: «уделил… народам» (Повт. 4:19); это значит – позволил, попустил. В этих местах выражено не то, будто Бог и это производит, но показывается, что это происходит от злобы других. Когда мы бываем оставлены Богом, тогда предаемся диаволу; а предавшись диаволу, подвергаемся бесчисленным бедствиям. Итак, чтобы устрашить слушателя, говорит: «ожесточил», и: «предал». А что Бог не только не предает нас, но и не оставляет, если мы сами того не захотим, – послушай, что говорит: не «беззакония ли ваши произвели разделение между вами и между Мною?» (Іс. 59:2). И еще: «удаляющие себя от Тебя гибнут» (Пс. 72:27); а Осия говорит: «ты забыл закон Бога твоего, и Я забуду тебя» (Ос. 4:6). И сам Христос в Евангелии: «сколько раз хотел Я собрать чад твоих,… и вы не захотели» (Лк. 13:34). И опять Исаия: «Я приходил, никого не было,… Я звал, никто не отвечал» (Іс. 50:2). Говоря таким образом, показывает, что мы сами полагаем начало оставлению нас Богом, сами бываем виновны в своей погибели. А Бог не только не хочет ни оставлять нас, ни наказывать, но когда и наказывает, – делает это против Своего желания. «Я не хочу, – говорит Он, – смерти умирающего, но обратитесь, и живите» (Єз. 18:32). А Христос даже плачет о разрушении Иерусалима, как поступаем и мы в отношении к своим друзьям.

3. Итак, зная это, будем употреблять все меры, чтобы не отпасть от Бога, и постараемся иметь попечение о своей душе и любовь друг к другу; не будем отторгать от себя своих членов, – это свойственно беснующимся и умалишенным, – но чем в худшем найдем их положении, тем большую покажем о них заботливость. Ведь мы часто видим людей, одержимых упорными и неисцелимыми телесными недугами, и однако же не перестаем прилагать к ним врачевства. Что, например, хуже подагры? Что – хирагры? Но разве мы отсекаем из-за этого члены? Вовсе нет. Напротив, употребляем все меры, чтобы получить хоть какое-нибудь облегчение, если уж нет возможности уврачевать болезнь. Так же будем поступать и с своими братьями: хотя бы они страдали неисцелимыми болезнями, будем неотступно заботиться об их исцелении и носить тяготы друг друга. Чрез это мы исполним и закон Христов, и достигнем обетованных благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу, со Святым Духом, слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 69

Ін. 12:42-43. Впрочем и из начальников многие уверовали в Него; но ради фарисеев не исповедывали, чтобы не быть отлученными от синагоги, ибо возлюбили больше славу человеческую, нежели славу Божию.

1.Любостяжание очень опасная болезнь. – 2. О единосущии Отца и Сына. – 3. Должно избегать тщеславия, яд которого распространяется повсюду. – Против роскоши женщин. – Увещание к милостыне. – Женщины должны оставить роскошь, чтобы можно было располагать своих мужей к подаянию милостыни.

1. Мы должны избегать всех вообще душевредных страстей, но особенно тех из них, которые и сами из себя рождают много грехов. Таково, напр., сребролюбие. Оно и само по себе тяжкая болезнь, но становится еще тяжелее потому, что оно корень и мать всех зол. Таково же и тщеславие. Вот, например, и эти (начальники иудейские) отторглись от веры по любви к славе. «И из начальников, – говорит Писание, – многие уверовали в Него; но»иудеев «ради… не исповедывали, чтобы не быть отлученными от синагоги». Так точно и (Христос) еще прежде говорил им: «как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от Единого Бога, не ищете?»(Ін. 5:44). Следовательно они были не князья, а рабы, и рабы самые низкие. Впрочем, впоследствии и этот страх исчез. При апостолах мы нигде не встречаем одержимых этой болезнью; при них обращались к вере и князья, и священники; ниспосланная благодать Святого Духа всех их сделала тверже адаманта. Но так как теперь это служило еще для них препятствием к вере, то послушай, что говорит Христос: «верующий в Меня не в Меня верует, но в Пославшего Меня» (Ін. 12:44). Как бы так говорил Он: что боитесь вы уверовать в Меня? Вера в Меня, равно как и неверие, через Меня переходят к Богу. Смотри, как всегда и во всем обнаруживает Он совершенное равенство Своего существа. И не сказал: кто верует Мне, – чтобы кто не подумал, будто Он здесь говорит о Своих словах, – что можно было сказать и о людях, напр., кто верует апостолам, верует не им, а Богу. Но чтобы ты знал, что Он здесь говорит о вере в Свое существо, Он не сказал: кто верует Моим словам, но: «верующий в Меня». Но почему, скажешь, Он нигде не сказал наоборот: кто верует в Отца, верует не в Отца, а в Меня? Потому что возразили бы: вот мы веруем в Отца, а в Тебя не веруем. Ведь они были еще очень немощны. Потому, беседуя с учениками, Он сказал так: «веруйте в Бога, и в Меня веруйте» (Ін. 14:1); а с иудеями – видя, что они, по своей немощи, еще не могут услышать такие слова, ведет речь иначе; им Он показывает, что невозможно уверовать в Отца, не уверовав в Него. И чтобы ты не подумал, будто это сказано в том же смысле, в каком может быть сказано и в отношении к человеку, Он присовокупляет: «видящий Меня видит Пославшего Меня» (Ін. 12:45). Что же? Значит Бог – существо телесное? Вовсе нет. Христос говорит здесь о видении умственном, и тем опять показывает Свое единосущие. Но что значат слова: «верующий в Меня»? Это тоже, как если бы кто сказал: кто берет воду в реке, берет ее не из реки, а из источника; а впрочем, и это еще весьма слабое подобие настоящего предмета. «Я свет пришел в мир» (Ін. 12:46). Так как Отец везде называется светом, и в ветхом и в новом завете, то и Он прилагает к Себе это название; поэтому и Павел, научившись отсюда, называет Его сиянием. Вообще Он здесь показывает великое сродство с Отцом и не полагает никакого различия, потому что вера в Него, говорит, не к Нему относится, а переходит к Отцу. А светом Он Себя назвал потому, что Он уничтожает заблуждение и рассеивает умственный мрак. «Если кто» Меня не слушает, «Я не сужу его, ибо Я пришел не судить мир, но спасти мир» (Ін. 12:47). Чтобы не подумали, будто Он по немощи не обращал внимания на тех, которые пренебрегали Им, для этого Он сказал: «пришел не судить мир».
2. Потом, чтобы не сделались от этого нерадивее, узнав, что если верующий получает спасение, за то и неверующий не подвергается наказанию, – смотри, как Он поставляет им на вид и страшный суд, присовокупляя следующие слова: «Отвергающий Меня и не принимающий слов Моих имеет судью себе»(Ін. 12:48). Но если «Отец не судит никого»(Ін. 5:22) и Ты пришел не с тем, чтобы судить мир, так кто же его будет судить? «Слово, которое Я говорил, оно будет судить его в последний день» (Ін. 12:48). Так как они говорили, будто Он не от Бога, то Он и сказал так, показывая, что для них тогда не будет возможности говорить это, но слова, которые Я изрек ныне, предстанут вместо обвинителя, будут обличать их и отнимут у них всякое оправдание. «Слово, которое Я говорил». Какое слово? «Ибо Я» не сам от Себя пришел, «но пославший Меня Отец, Он дал Мне заповедь, что сказать и что говорить» (Ін. 12:49) – и все другие подобные слова. Следовательно это говорилось так только для них, чтобы они не могли иметь никакого предлога к извинению. В противном случае, какое (Христос) будет иметь преимущество пред Исаиею? Ведь этот последний говорит тоже самое: «Господь Бог дал Мне язык мудрых, чтобы Я мог словом подкреплять изнемогающего» (Іс. 50:4). Какое пред Иеремиею, который также, когда был послан, получил вдохновение? Какое – пред Иезекиилем? Ведь и этот говорил после того, как поглотил свиток. Притом же, те, которые будут слушать Его слова, были бы причиной Его знания. Если Он получил заповедь, что Ему говорить, только тогда, когда был посылаем, то наконец ты должен будешь сознаться, что Он того не знал прежде, чем был послан. А что может быть нечестивее этих слов, если кто станет принимать их в этом смысле и не позаботится узнать причину их уничиженности? Апостол Павел говорит, что даже ученики знали, «что есть воля Божия, благая, угодная и совершенная» (Рим. 12:2): Сыну ли не знать до тех пор, пока Он не получил заповеди? Есть ли в этом какая-нибудь сообразность? Видишь, что Он говорит с чрезвычайным уничижением для того, чтобы и иудеев привлечь к Себе, и на последующих людей наложить молчание? Итак, для того Он говорит по-человечески, чтобы хотя этим способом понудить их к тому, чтобы они избегали всего низкого в Его словах, зная, что Он так говорит не по существу, а по немощи слушателей.

«И Я знаю, что заповедь Его есть жизнь вечная. Итак, что Я говорю, говорю, как сказал Мне Отец» (Ін. 12:50). Видишь, как уничижены эти слова? Ведь кто получит заповедь, тот уже не господин над самим собою. А между тем, сам же Он говорит: «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21). Ужели же воскрешать, кого хочет, Он имеет власть, а говорить, что хочет, не имеет? Очевидно, Он этими словами хочет сказать вот что: неестественно, чтобы иное говорил Он, и иное высказывал Я. «И Я знаю, что заповедь Его есть жизнь вечная». Это Он сказал против тех, которые почитали Его обманщиком и говорили, будто Он пришел на погибель. А словами: «Я не сужу» показывает, что Он нисколько не виновен в их погибели. Этим Он как бы так свидетельствует, намереваясь оставить их и больше не обращаться с ними: беседуя с вами, Я ничего не говорил собственно от Себя, но все от Отца. И для того Он заключает Свою беседу с ними словами уничиженными, чтобы сказать, что при самом конце таков был Мой последний голос к ним. Какой же именно? «Я говорю, как сказал Мне Отец». Если бы Я был противником Богу, Я бы сказал напротив, – что Я ничего не говорю угодного Богу, чтобы всю славу присвоить Себе; но Я все отношу к Нему, так что даже ничего Своего не говорю. Почему же вы не верите Мне, когда Я говорю, что Я получил заповедь, и когда с такою силою опровергаю ваше неправое мнение, будто Я противлюсь Отцу? Как получившим заповедь невозможно ни делать, ни говорить ничего другого, кроме того, что угодно пославшим их, до тех пор, пока они во всей точности не исполнят заповеди, так и Мне нельзя ни делать, ни говорить ничего другого кроме того, что хочет Отец. Что делаю Я, то творит Он, потому Он «есть со Мною; Отец не оставил Меня одного» (Ін. 8:29). Видишь, как Он всюду показывает, что Он тесно соединен с Своим Родителем и между Ними нет ничего посредствующего? И в том случае, когда Он говорит: «Я пришел не Сам от Себя» (Ін. 7:28), Он тем не власть у Себя отнимает, а уничижает лишь мысль, будто Он чужд и противен Богу. Ведь если люди властны сами над собою, то тем более единородный Сын. А что это справедливо, – послушай, что говорит Павел: «уничижил Себя Самого» (Флп. 2:7) и предал Себя за нас. Но, как я сказал, страшно, истинно страшно – тщеславие. Оно было причиною, что и эти люди не веровали, и другие худо веровали, и что слова, которые (Христос) говорил для них же самих – из человеколюбия, они обращали в повод к нечестию.

3. Итак, будем всячески избегать этого зверя. Он бывает различного рода и вида, и разливает свой яд на все, – и на сокровища, и на удовольствия, и на красоту телесную. Потому-то мы везде и переступаем границы нужды; оттого и роскошь в одежде, и большая толпа слуг; оттого пренебрегается умеренность во всем – и в домах, и в одежде, и в столе, а роскошь господствует. Ты хочешь наслаждаться славою? Подавай милостыню: тогда тебя похвалят ангелы, тогда тебя прославит Бог. А теперь вся слава достается на долю золотых дел мастеров и ткачей; ты же остаешься без венца и нередко видишь себя обременяемою проклятиями. Не обвешивай ты всем этим своего тела, а издержи все это на пропитание нищих, и со всех сторон будут рукоплескания, отовсюду – великая похвала. Тогда именно ты будешь этим обладать, когда будешь раздавать другим; а покуда ты пользуешься одна, ты не владеешь. Дом – не надежное хранилище; верное хранилище – это руки нищих. И зачем ты украшаешь тело, между тем как душа остается в небрежении и покрыта нечистотою? Зачем ты не столько заботишься о душе, сколько о теле? Ведь о ней следовало бы даже больше заботиться; по крайней же мере, возлюбленные, будем иметь о ней хоть такое же попечение. Скажи мне: если бы кто спросил у тебя, чего бы ты лучше желала – тело ли иметь чистое, здоровое и прекрасное, а одеяние носить бедное, или – иметь тело уродливое и больное, но ходить в золоте и щеголять убранством? Не гораздо ли скорее ты захотела бы иметь благообразие в самой природе своего тела, чем в пышности одежд? Ужели же ты по отношению к телу пожелаешь этого, а по отношению к душе – противного? Имея душу отвратительную, безобразную и черную, ужели ты думаешь что-нибудь выиграть чрез золотые украшения?

Не крайнее ли это безумие? Обрати лучше эти украшения внутрь и этими ожерельями убери свою душу. Когда они лежат на теле, они не служат ни к его здоровью, ни к красоте. Ведь они не сделают ни черного белым, ни безобразного – красивым и благовидным. Но если ты украсишь ими душу, то скоро сделаешь ее из черной белою, из отвратительной и безобразной прекрасною и благовидною. И это не мое слово, но самого Господа, который говорит так: «если будут грехи ваши, как багряное, – как снег убелю» (Іс. 1:18); и еще: «подавайте… милостыню,… тогда все будет у вас чисто» (Лк. 11:41). И не себя только, а и мужа своего ты сделаешь прекрасным, если будешь поступать таким образом. Когда мужья увидят, что вы оставили эти украшения. Тогда они уже не будут иметь надобности в больших издержках; а не имея этой надобности, они вовсе отстанут от любостяжания и будут более склонны к милостыне. Да и вы тогда в состоянии будете смело советовать им делать то, что следует; а теперь вы совершенно лишены этой власти. В самом деле, какими устами вы будете говорить им это? Какими глазами будете смотреть, требуя от мужей, чтобы они подавали милостыню, когда большую часть вы издерживаете на украшение тела? Тогда ты в состоянии будешь смело говорить мужу о милостыне, когда оставишь золотые украшения. И если бы даже ты нисколько в том не успела, – по крайней мере, ты исполнишь со своей стороны все; а впрочем невозможно, чтобы ты не убедила своего мужа, когда будешь говорить ему самыми делами. «Почему ты знаешь, жена, не спасешь ли мужа?» (1Кор. 7:16). Потому, как теперь ты дашь ответ и за себя и за него, так если отложишь весь этот внешний блеск – получишь сугубый венец, и будешь торжествовать, нося венец вместе с мужем, в бесконечные веки, и будешь наслаждаться вечными благами, которых и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 70

Ін. 13:1. Перед праздником Пасхи Иисус, зная, что пришел час Его перейти от мира сего к Отцу, явил делом, что, возлюбив Своих сущих в мире, до конца возлюбил их.

1.Благость Иисуса Христа к своим врагам и ко всем людям. – 2. Мнение, что Иисус Христос прежде всего омыл ноги Иуде. – Омовение ног было превосходным уроком смирения, преподанным Господом своим ученикам. – 3. Должно пещись о вдовах и сиротах.

1. «Будьте подражателями мне, – говорит Павел, – как я Христу»(1Кор. 11:1). Для того Христос и плоть принял из одного с нами состава, чтобы чрез нее научить нас добродетели. «В подобии, – сказано, – плоти греховной в жертву за грех и осудил грех во плоти» (Рим. 8:3). Да и сам Христос (говорит): «Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем» (Мф. 11:29). И этому Он учил не словами только, но и делами. Так, называли Его самарянином, и бесноватым, и обманщиком, и бросали в Него камни; а фарисеи то слуг посылали, чтобы схватить Его, то подсылали других злоумышленников, притом и сами часто поносили Его, и все это тогда, как не только не имели ни малейшего повода к обвинению Его, а напротив, еще постоянно пользовались Его благодеяниями. Однакож, и после всего этого, Он не переставал творить им добро и словом, и делом. И когда один слуга ударил Его, Он говорит: «Если Я сказал худо, покажи, что худо; а если хорошо, что ты бьешь Меня?» (Ін. 18:23). Но так поступал Он с Своими врагами и злоумышленниками. Посмотрим же, как Он поступает и с Своими учениками, а особенно – что Он теперь высказывает по отношению к (ученику) коварному. Ведь его следовало ненавидеть больше всех, потому что он, будучи учеником и участником в трапезах и вечерях, и видя чудеса, и удостоившись получить так много, поступил с Ним хуже всех, – не камни бросал в Него и не поносил Его, но выдал и предал. Между тем смотри, как Он благосклонно принимает его: Он умывает ему ноги. И этим также Он хотел удержать его от злого намерения. Мог Он, конечно, если бы захотел, иссушить его, как смоковницу, и разорвать на части, как разорвал камни, и разодрать как завесу; но Он хотел, чтобы тот оставил свое злое намерение не по принуждению, а по доброй воле. С этой целью Он и умывает ему ноги. Но и этого не устыдился этот несчастный и жалкий человек. «Перед праздником Пасхи Иисус, зная, что пришел час Его». Не тогда только узнал, но знал, говорит (евангелист), гораздо прежде, чем сделал то, что сделал.

«Перейти». Евангелист глубокомысленно называет смерть Его переходом. «Возлюбив Своих сущих в мире, до конца возлюбил их». Видишь, как Он, намереваясь оставить их, обнаруживает к ним сильнейшую любовь? Слова: «Возлюбив, до конца возлюбил их» – именно означают, что Он не упустил ничего, что следовало сделать тому, кто сильно любит. Но почему Он сделал это не сначала? Что важнее, то Он делает в конце, чтобы усилить их привязанность к Себе и приготовить им великое утешение в наступающих бедствиях. «Своими» же Он называет их по Своему близкому с ними общению. Называет Он и других «Своими», но – как Свое создание, например, когда говорит: «и свои Его не приняли» (Ін. 1:11). Но что значит: «сущих в мире»? Это значит, что у Него были «Свои» и между умершими, как напр. Авраам, Исаак, Иаков и подобные им; но они были уже не в мире. Видишь ли, что Он Бог и ветхого, и нового завета? А что значит: «до конца возлюбил их»? Этим (евангелист) говорит, что Он никогда не переставал любить их; и это называет свидетельством особенно сильной любви. Правда, в другом месте (таким свидетельством) называется не это, а положение души за друзей своих; но тогда этого еще не было. Но почему Он сделал это (умыл ноги) теперь? Потому что это было гораздо удивительнее тогда, когда Он для всех казался столько славным; да чрез это и утешение не малое Он оставил пред разлукою с ними. Так как им предстояло перенести жестокую скорбь, то Он предлагает им чрез это и равносильное утешение. «И во время вечери, когда диавол уже вложил в сердце Иуде Симонову Искариоту предать Его» (Ін. 13:2). В изумлении сказал это евангелист, показывая, что умыл ноги Иуде тогда, когда тот уже решился предать Его. Этим Он обнаруживает также великую злобу Иуды, – потому что его не остановило ни участие в вечери, хотя это обыкновенно лучше укрощает злобу, ни то, что Учитель продолжал заботиться о нем до самого последнего дня.

«Иисус, зная, что Отец все отдал в руки Его, и что Он от Бога исшел и к Богу отходит» (Ін. 13:3). Здесь выражает свое удивление, что Тот, кто так велик и так высок, что пришел от Бога и к Богу отходит, кто все содержит в Своей власти, – что Он совершил это и, несмотря на все Свое величие, не возгнушался принять на Себя такое дело. Под преданием же, как мне кажется, он разумеет здесь спасение верных; и Христос, когда говорит: «Все предано Мне Отцем Моим» (Мф. 11:27), – разумеет это же самое предание. Так точно Он и в другом месте говорит: «Они были Твои, и Ты дал их Мне» (Ін. 17:6); и еще: «Никто не может придти ко Мне, если не привлечет его Отец» (Ін. 6:44); и: «Если не будет дано ему с неба» (Ін. 3:27). Итак, или это выражает, или то, что умовение ног нисколько не могло унизить, так как Он пришел от Бога и идет к Богу, и все содержит. А когда ты слышишь: предание, то не предполагай ничего человеческого. Этим показывается только уважение к Отцу и единомыслие с Ним, – потому что, как Отец предает Ему, так и Он предает Отцу, как это и показывает Павел, когда говорит: «когда предаст Царство Богу и Отцу» (1Кор. 15:24). Говорит здесь об этом по-человечески, показывая Его великую заботливость об учениках и обнаруживая неизреченную любовь Его к ним, – так как Он теперь уже заботился о них, как о своих, научая их матери всех благ – смиренномудрию, которое Он назвал началом и концом добродетели. И не без причины присовокуплены слова: «от Бога исшел и к Богу отходит», но чтобы знали мы, что Он поступал достойно Того, кто пришел оттуда и туда идет, – поправ всякую гордость. И «встал с вечери, снял с Себя верхнюю одежду» (Ін. 13:4).

2. Смотри, как не умовением только Христос показывает Свое смирение, но и другими действиями. Не прежде возлежания Он встал, а тогда, когда уже все возлегли. Затем не просто умывает, но сначала сложил с Себя одежду. Но и на этом не остановился, а еще опоясался полотенцем; да и этим не удовольствовался, но Сам же влил воду, а не другому велел наполнить ее. Так все это Он делает Сам, чтобы показать тем, что, когда мы делаем добро, то должны делать его не с небрежностью, но со всем усердием. И мне кажется, что Своему предателю Он умыл ноги первому, – так как (евангелист) сказав: «И начал умывать ноги ученикам»(Ін. 13:5), затем продолжает: «Подходит к Симону Петру, и тот говорит Ему: …Тебе ли умывать мои ноги?»(Ін. 13:6). – То есть, теми ли самыми руками, которыми Ты отверзал очи, очищал прокаженных и воскрешал мертвых? Подлинно, уже и это выражает собою весьма много, – почему Петру и не было надобности сказать что-нибудь больше, чем: «Тебе ли?» В этом одном уже высказывалось все. Но справедливо может кто-нибудь спросить: почему никто другой не воспрепятствовал Ему (умыть ноги), а только один Петр, что служит свидетельством не малой любви и уважения? Какая же этому причина? Мне кажется, что Христос прежде умыл ноги предателю, а потом приступил к Петру, и что другие были уже вразумлены примером Петра. А что действительно Он умыл кого-то другого прежде Петра, это видно из слов: «Когда же (ουν) пришел к Петру». Впрочем, евангелист не говорит прямо, но словом: «начал» намекает на это. И хотя первым был Петр, но, вероятно, предатель, по своей наглости, возлежал даже выше верховного (апостола). Его наглость выказывается и в других случаях – например, когда он погружает вместе с Учителем (руку в солило), и когда, несмотря на обличения, не чувствует угрызения совести. Петр, однажды подвергшись упреку еще прежде, и упреку за слова, которыя он сказал от любви, так смирился, что даже и тогда, как был в томлении и трепете, обратился к другому, чтобы тот вопросил; а этот (Иуда), несмотря на частыя обличения, не приходил в чувство.

Итак, когда подошел к Петру, «тот говорит Ему: Господи! Тебе ли умывать мои ноги?» – (Христос) говорит ему: «Что Я делаю, теперь ты не знаешь, а уразумеешь после». (Ін. 13:6-7), т.е. (после узнаешь) какая от этого выгода как полезен этот урок, как это может расположить нас ко всякому смиренномудрию. Что же Петр? Продолжает противиться и говорить: «Не умоешь ног моих вовек» (Ін. 13:8). Что ты делаешь, Петр? Разве не помнишь прежних слов? Не ты ли сказал: «Будь милостив к Себе, Господи», – и услышал: «отойди от Меня, сатана» (Мф. 16:22-23)? Ужели и это не вразумило тебя, и ты все еще горячишься? Да, говорит, но теперь совершается дело необыкновенное и поразительное. Поелику же Петр поступал так по великой любви, то и Христос опять уловляет его тою любовию. Как тогда Он сильно укорил его, сказав: «ты Мне соблазн», – так и теперь говорит: «если не умою тебя, не имеешь части со Мною» (Ін. 13:8). Что же этот пылкий и пламенный? «Господи, – говорит, – не только ноги мои, но и руки и голову» (Ін. 13:9). Горяч в сопротивлении, но еще горячее в изъявлении согласия; а то и другое – от любви. Но почему (Христос) не сказал, для чего Он это делал, а употребил угрозу? Потому, что Петр не послушал бы. Если бы сказал: оставь, чрез это Я хочу научить вас смирению, – то Петр тысячу раз обещал бы быть смиренным, лишь бы только Владыка не делал этого. А теперь что говорит? То, чего Петр всего более боялся и страшился, – именно, чтобы не быть отлученным от Него. Ведь это он часто спрашивал: «куда Ты идешь», – и по этому-то поводу говорил: «душу мою положу за Тебя» (Ін. 13:36-37). Если он не уступил и тогда, как услышал: ты не знаешь теперь, что Я делаю, а узнаешь после, – то тем более, если бы узнал. Поэтому-то и сказал, – зная что, если бы он уразумел это теперь, то продолжал бы противиться. Да Петр и не сказал: объясни мне, и я не буду противиться; но – что было зна́ком еще большей горячности – он даже не хотел знать этого, а опять настаивает на своем, говоря: «не умоешь ног моих». Когда же (Христос) употребил угрозу, – он тотчас утих. Но что значит: «уразумеешь после»? Когда именно «после»? Тогда, говорит, когда именем Моим будешь изгонять бесов, когда увидишь Мое вознесение на небо, когда узнаешь от Духа, что Я восседаю одесную Отца, – тогда поймешь то, что теперь совершается.

Что же Христос? Когда Петр сказал: «не только ноги мои, но и руки и голову», – (Христос) говорит: «омытому нужно только ноги умыть, потому что чист весь; и вы чисты, но не все. Ибо знал Он предателя Своего» (Ін. 13:9-11). Но если они чисты, – для чего умываешь им ноги? Для того, чтобы мы научились скромности. Поэтому-то Он обратился не к другой какой-нибудь части тела, а именно к той, которая менее всех других ценится. Что значит: «омытый»? То же, что чистый. А разве они были чисты? Ведь они еще не были освобождены от грехов и не удостоились получить Св. Духа, так как грех еще владычествовал, клятвенное рукописание еще существовало и жертва еще не была принесена? Почему же Он называет их чистыми? Чтобы ты не подумал, будто они в том отношении чисты, что уже освобождены от грехов, Он присовокупил: «Вы уже очищены через слово, которое Я проповедал вам» (Ін. 15:3), – т.е., вы пока чисты только с этой стороны; вы уже приняли свет; вы уже освободились от иудейских заблуждений. Так и пророк говорит: «Омойтесь, очиститесь; удалите злые деяния ваши от очей Моих» (Іс. 1:16). Значит, такой уже омылся и чист. А так как апостолы отвергли от души своей всякое лукавство и обращались со Христом с чистою совестию, то Он и говорит, сообразно со словами пророка, что «омытый уже чист». Под омовением Он разумеет здесь не иудейское омовение водою, но очищение совести.

3. Итак, будем и мы чисты; научимся делать добро. Но что такое добро? «Защищайте сироту, вступайтесь за вдову. Тогда придите – и рассудим, говорит Господь»(Іс. 1:17-18). В Писании часто говорится таким образом о вдовах и сиротах; а мы о том и не думаем. Между тем, представь, какая награда! «Если будут грехи ваши, – сказано, – как багряное, – как снег убелю; если будут красны, как пурпур, – как волну убелю»(Іс. 1:18). Вдовицы беззащитны, а потому (Господь) много о них и заботится. Они, конечно, могли бы вступить и во второй брак, но из страха Божия они переносят скорби вдовства. Подадим же им руку помощи все мы, и мужи и жены, чтобы и нам самим когда-нибудь не подвергнуться тяжкой участи вдовства, или, если подвергнемся ей, – иметь полное право ожидать и себе человеколюбия. Не малую имеют силу слезы вдовицы; они могут отверзть самое небо. Не будем же обижать их, не станем увеличивать их несчастия, но будем оказывать им всевозможную помощь. Если будем поступать таким образом, то доставим себе совершенную безопасность и в настоящей жизни, и в будущем веке. Не только здесь, но и там они послужат для нас защитою; за оказанные им благодеяния они избавят нас от большей части наших грехов и дадут нам возможность с дерзновением предстать пред судилищем Христовым, чего да сподобимся все мы по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 71

Ін. 13:12. Надел одежду Свою, и возлегши опять, сказал им: знаете ли, что Я сделал вам? и проч.

1.Ожесточение Иуды. – Отношение Иисуса Христа к своим ученикам как назидательный пример для господ, жестоких к своим слугам. – 2. К объяснению урока смирения, преподанного Господом. – 3. Не тот несчастен, кто терпит обиды, а тот, кто причиняет их. – Примеры древних. – Иосиф и Моисей как образцы кротости и терпения. – История Иосифа. – Нужно прощать, чтобы получить прощение от Бога.

1. Опасно, возлюбленные, опасно впасть в глубину зол. Тогда уже трудно бывает душе исправиться. Поэтому нужно всячески стараться – не быть уловленным вначале, потому что легче не вдаться (в зло), чем, вдавшись, исправиться. Посмотри на Иуду: когда он вверг себя (в зло), то сколько ни получает помощи, – все не восстает. Сказал (Христос), обращаясь к нему: «один из вас диавол»; сказал: «не все веруют» (Ін. 6:70,64); сказал: «Не о всех вас говорю», – и: «Я знаю, которых избрал»(Ін. 13:18), – но он ничего этого не чувствует. «Когда же умыл им ноги и надел одежду Свою, то, возлегши опять, сказал им: знаете ли, что Я сделал вам?»– Это говорит, обращаясь уже не к одному Петру, но и ко всем. Господь и Учитель; «и правильно говорите, ибо Я точно то» (Ін. 13:12-13). «Вы называете Меня», – ссылается на их суждение. Потом, чтобы не показалось, что это слова их приязни, присовокупляет: «Я точно то». Таким образом, приведя их собственные слова, Он тем самым делает их не тягостными; а подтвердив приведенные слова Своим (словом), отстраняет от них всякое подозрение., -говорит. Видишь ли, как, беседуя с учениками, Он гораздо открытее говорит о самом Себе? Как сказал Он: не называйте учителя на земле, «ибо один у вас Учитель», также сказал: «и отцом себе не называйте никого на земле» (Мф. 23:8-9). А выражение: «один и: один» сказано не об Отце только, но и о Нем. Если бы Он говорил, не разумея здесь и Себя, то как мог бы сказать: «да будете сынами света» (Ін. 12:36)? И опять: если бы называл учителем одного Отца, то как же говорит: «Я точно то», и еще: «один у вас Наставник – Христос» (Мф. 23:10)?

«Итак, если Я, Господь и Учитель, умыл ноги вам, то и вы должны умывать ноги друг другу. Ибо Я дал вам пример, чтобы и вы делали то же, что Я сделал вам» (Ін. 13:14-15). Но ведь это не одно и тоже, потому что Он – Учитель и Господь, а вы между собою – сорабы. Что же значит: «то же»? С таким же усердием. Для того Он и берет примеры от большего, чтобы мы делали хоть меньшее. Так и учители пишут для детей весьма красивые буквы, чтобы они, хотя несовершенно, подражали им. Что же теперь – презирающие своих собратий? Что теперь – требующие почестей? Христос умыл ноги предателю, святотатцу и хищнику и в самое время предательства, несмотря на нераскаянность, сделал его общником трапезы; а ты гордишься и надмеваешься? Так значит, скажешь, мы должны умывать ноги друг другу, следовательно и рабам? А что же особенного, если и рабам? Здесь раб и свободный различаются только по имени, а там – по существу дела. Христос по естеству Господь, а мы рабы; однако же, Он не отказался и это сделать. Но теперь приходится довольствоваться, если и с свободными мы не поступаем, как с рабами и купленными невольниками. И что мы тогда скажем, – мы и имеющие образцы такого долготерпения, нисколько не подражающие им, а поступающие совершенно напротив – без меры превозносящиеся и не воздающие должного? Ведь Бог, сам сначала совершив это (умыв ноги), сделал нас должниками друг другу, хотя мы обязаны воздавать друг другу и меньше (того, что Он сделал), так как Он – Господь, а мы, если будем делать это, будем делать для подобных нам рабов. На это самое и Он указал словами: «если Я, Господь и Учитель», – и еще: «то и вы». Следовало бы сказать: тем более вы – рабы; но Он предоставил это совести слушателей. Но почему же Он сделал это теперь? Потому что (ученики) скоро уже должны были сподобиться чести, одни – большей, другие – меньшей.

2. Поэтому, чтобы они не возносились друг над другом и не говорили, как прежде: «кто больше», и не негодовали друг на друга, Он у всех их отнимает высокомерие, говоря: хотя бы ты был и очень велик, ты не должен нисколько возноситься над братом. И не сказал того, что важнее, именно: «если Я умыл ногипредателю, то что великого в том, если вы (будете умывать ноги) друг другу»; но, показав это на самом деле, предоставил судить о том зрителям. Поэтому Он говорил: «кто сотворит и научит, тот великим наречется»(Мф. 5:19), потому что учить по настоящему – это значит исполнять самым делом. Такое учение какой не истребит надменности? Какой не уничтожит гордости и высокомерия? Сидящий на херувимах умыл ноги предателю; а ты, человек – земля и пепел, персть и прах – превозносишься и высокомудрствуешь? И какой же будешь достоин геенны? Если ты действительно желаешь иметь чувства высокие, – приди, я покажу тебе путь, потому что ты даже не знаешь, что это значит. Кто прилепляется к настоящему, как к чему-то великому, у того душа низкая. Поэтому и смиренномудрие может быть только при величии души, и надменность – только от низости души. Как малые дети пристрастны бывают к ничтожным вещам, к мячикам, обручам и костям, а о великом не могут иметь и понятия, так точно и здесь, кто любомудрствует, тот будет считать за ничто блага настоящие (и потому ни сам не захочет иметь их, ни у другого не возьмет их), а кто не любомудрствует, тот будет думать иначе, будет пристрастен к паутине, к тени, к сонным мечтам и к тому, что еще ничтожнее этого.

«Истинно, истинно говорю вам: раб не больше господина своего, и посланник не больше пославшего его. Если это знаете, блаженны вы, когда исполняете. Не о всех вас говорю,… но да сбудется Писание: ядущий со Мною хлеб поднял на Меня пяту свою» (Ін. 13:16-18). Что сказал прежде, то и теперь говорит, для увещания их. Если раб не больше господина своего, и посланник не больше пославшего его, а Мною это сделано, то тем более вам должно делать это. Потом, чтобы кто-нибудь не сказал: для чего Ты это говоришь? Разве мы не знаем этого? – присовокупил следующее: Я говорю вам не потому, будто вы не знаете, но для того, чтобы вы осуществляли на самом деле Мои слова. Знать могут все, а делать – не все. Потому Он и сказал: «блаженны вы, когда исполняете». Потому же именно и я непрестанно повторяю вам об этом, хотя вы и знаете, – чтобы расположить вас к делам. Ведь и иудеи знают, но они не блаженны, потому что не исполняют того, что знают. «Не о всех, – говорит, – вас говорю». О, долготерпение! Еще не открывает предателя, а напротив прикрывает его дело, подавая тем ему случай к покаянию. И открывает, и не открывает, говоря таким образом: «ядущий со Мною хлеб поднял на Меня пяту». Мне кажется, что слова: «раб не больше господина своего» сказаны и для того, чтобы те, которым случится потерпеть зло от рабов или от каких-нибудь ничтожных людей, не соблазнялись, взирая на пример Иуды, который, получив безчисленные благодеяния, заплатил злом Благодетелю. Поэтому и присовокупил: «ядущий со Мною хлеб», и, оставив все прочее, сказал о том, что по преимуществу могло его удержать и пристыдить: тот, говорит, кого Я питал, кого Я сделал участником Своей трапезы. Это Он говорил, научая благодетельствовать людям, делающим нам зло, даже и тогда, как они неисправимы. А так как Он сказал: «не о всех вас говорю», то, чтобы не навести страха на многих, Он отделяет наконец Иуду, говоря так: «ядущий со Мною хлеб». Выражение: «не о всех», – не указывает непременно на одного; поэтому Он присовокупил: «ядущий со Мною хлеб», показывая этому несчастному, что Он подвергается его нападению не по неведению, но совершенно зная, – а это опять больше всего могло удержать его. И не сказал: предаст Меня, но: «поднял на Меня пяту», чтобы тем выразить коварство, лукавство и скрытность его замысла.

3. Все же это написано для того, чтобы мы не были злопамятны к обидчикам, но вразумляли и оплакивали их. Действительно, слез достойны не те, которые терпят обиду, но те, которые причиняют ее. Лихоимец, клеветник и всякий, делающий какое-либо другое зло, вредят гораздо больше самим себе; а нам приносят величайшую пользу, если мы не мстим за себя. Положим, например, такой-то ограбил, а ты за обиду возблагодарил и прославил Бога. Чрез это благодарение ты приобрел себе бесчисленные награды, равно как тот приготовил себе неизреченный огонь. Если же кто скажет: что же, если я не мог отомстить обидевшему меня, потому что я слабее его? – то я отвечу вот что: ты мог сердиться и гневаться, потому что это в нашей власти, желать зла опечалившему, тысячекратно проклинать его и всюду бесславить. Следовательно, кто этого не сделал, тот получит награду и за то, что не мстил, так как, очевидно, он не стал бы мстить и в том случае, если бы мог это сделать. Ведь обиженный, если он малодушен, пользуется всяким оружием – мстит обидевшему проклятиями, ругательствами, наветами. Итак, ты не только не делай этого, но и молись за него; а если ты не только не сделаешь этого, но и станешь молиться за него, то будешь подобен Богу. «Молитесь, – сказано, – за обижающих вас,… да будетеподобны Отцу вашему Небесному»(Мф. 5:44-45). Видишь, какую великую пользу получаем мы от обид, причиняемых нам другими? Ничем так не услаждается Бог, как тем, когда мы не воздаем злом за зло? Но что я говорю: когда не воздаем злом за зло? Ведь нам заповедано воздавать противным, – благодеяниями, молитвами. Поэтому и Христос воздал хотевшему предать Его благодеяниями, именно: умыл ноги, обличал тайно, укорял с кротостью, служил, удостоил его трапезы и целования, и хотя (Иуда) и от этого не сделался лучше, однако же Он не переставал делать Свое. Но, если хочешь, я научу тебя и примером рабов, и в особенности, рабов ветхозаветных, чтобы ты видел, что мы не можем иметь никакого извинения, когда бываем злопамятны. Итак, хотите ли, я скажу вам о Моисее? Или не вознести ли слово еще далее? Ведь чем древнее будут представлены примеры, тем будут они убедительнее. Почему же так? Потому что тогда добродетель была труднее. Жившие в то время не имели ни письменных наставлений, ни примеров жизни; подвизалась одна только природа без всякой посторонней помощи и принуждена была всюду плавать без всякой опоры. Потому-то (Писание), похваляя Ноя, не просто назвало его совершенным, но присовокупило: «в роде своем» (Бут. 6:9), то есть, в такое время, когда было много препятствий. Конечно, после него прославились и другие, однако же он ничем не будет меньше их, – потому что он был совершен в свое время.

Кто же был долготерпелив прежде Моисея? Блаженный и доблестный Иосиф, который, прославившись целомудрием, не менее прославился долготерпением. Его продали, между тем как он не сделал никакой обиды, но служил, работал и исполнял все, свойственное рабам. На него возвели злую хулу, но он не мстил, хотя имел и отца на своей стороне; напротив, он даже понес братьям пищу в пустыню и, когда не нашел их, не отчаялся и не возвратился назад, хотя и имел к тому случай, если бы хотел, но всегда сохранял истинно братское расположение к этим свирепым и жестоким людям. Опять, когда он сидел в темнице и был спрошен о причине, он не сказал о них ничего худого, а только: «ничего не сделал», – и: «я украден из земли Евреев» (Бут. 40:15). И после этого, когда снова получил власть, он и питал их, и избавил от бесчисленных зол. Так-то, когда мы бодрствуем над собою, злоба ближнего не может отвратить нас от добродетели. Но не таковы были его братья. Они сняли с него одежду и хотели убить его, и поносили его за сновидение. Он принес им пищу, а они замышляли лишить его свободы и жизни. Сами ели, а брата, бросив нагого в ров, презирали. Что может быть хуже такого зверства? Каких убийц не были они бесчеловечнее? А потом, извлекши из рва, они предали его тысяче смертей, – продали людям иноплеменным и диким, отправлявшимся к варварам. Но он, сделавшись царем, не только не мстил им, но освободил их, сколько было в его власти, и от греха, назвав все случившееся делом Промысла Божия, а не их злобы. И все, что он ни сделал с ними, сделал не с тем, чтобы отомстить за обиду, но притворно, ради брата. Оттого-то, когда увидел впоследствии, что они не отпускают от себя его брата, – тотчас сбросил с себя личину, стал громко рыдать и обнимать их, как будто бы они, прежде погубившие его, оказали ему величайшее благодеяние; перевел их всех в Египет и осыпал бесчисленными благодеяниями. Какое же мы будем иметь оправдание, когда после закона и благодати, после такого умножения любомудрия, не подражаем и тому, кто жил до благодати и закона? Кто избавит нас от наказания:? Нет, истинно нет ничего хуже злопамятства. Это же показал и должник десяти тысяч талантов. Сначала ему долг был прощен, а потом снова потребован: прощен – по человеколюбию Божию, а вновь потребован – за жестокость и злопамятство к своему клеврету (Мф. 18:24-38). Зная все это, будем прощать грехи нашим ближним и воздавать им добром, чтобы и от Бога получить милость, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 72

Ін. 13:20. Истинно, истинно говорю вам: принимающий того, кого Я пошлю, Меня принимает; а принимающий Меня принимает Пославшего Меня.

1.Почему св. Иоанн возлежал на груди Иисуса Христа, когда все другие ученики находились в страхе. – 2. Бесчувствие Иуды. – Зачем в сонме учеников был кошелек. – 3. Беседа после тайной вечери. – Не чудеса, а человеколюбие составляют признак учеников Иисуса Христа. – 4. Упреки, которые язычники делали христианам. – В чем ученики проявляли свое человеколюбие. – Язычники замечали пороки и недостатки христиан и делали их предлогом уклонения от принятия христианской веры.

1. Великое воздаяние за услуги, оказываемые рабам Божиим, и плоды от них мы получаем еще в настоящей жизни. «принимающийвас, – говорит Христос, – Меня принимает; а принимающий Меня принимает Пославшего Меня». А что может сравниться с принятием Христа и Его Отца? Но какую это имеет связь с тем, что сказано прежде? Что общего между словами: «когда исполняете, блаженны вы», и следующими затем: «принимающий»вас? Связь тесная и весьма близкая. И смотри, какая именно. Так как (апостолы) должны были выступить (на проповедь) и потерпеть великие бедствия, то Христос утешает их двумя способами: во-первых, чрез самого Себя, а во-вторых, чрез других. Если, говорит, вы будете любомудрствовать, имея всегда в памяти Меня и представляя все, что Я потерпел и что сделал, то легко перенесете бедствия. Но не этим только (утешает их), но и тем, что они будут пользоваться великими услугами от всех. На первое Он указал, сказав: «когда исполняете, блаженны вы»; а на другое – словами: «принимающий вас, Меня принимает». Он отверз для них дома всех, так что они имели двойное утешение – и в своем любомудрии, и в усердии служащих им. Потом завещав это им, как лицам, имеющим обойти всю вселенную, и помыслив, что предатель лишился и того и другого, и ничем этим не воспользуется, то есть, ни терпением среди трудов, ни услугами людей, которые будут принимать, Он опять возмутился духом. Евангелист, означая это и показывая, что Он поэтому именно возмутился, присовокупляет: «Сказав это, Иисус возмутился духом, и засвидетельствовал, и сказал: …один из вас предаст Меня» (Ін. 13:21). Опять на всех наводит страх, не назвав по имени. Хотя (апостолы) и не сознавали за собою ничего худого, но приходят в недоумение, потому что более верили словам Христа, нежели собственным своим помыслам. Поэтому они и смотрели друг на друга. Таким образом, приписав все дело одному, Христос тем уменьшил страх; а присовокупив: «один из вас», привел всех в смущение. И что же? Все прочие смотрят друг на друга, а всегда пламенный Петр подает знак Иоанну. Так как он уже прежде подвергся упреку и, когда (Христос) хотел умыть ему ноги, не дозволял, да и везде, несмотря на то, что действовал по влечению любви, подвергался порицанию, то теперь, опасаясь (нового упрека), он не стал ни молчать, ни говорить, но чрез Иоанна хочет узнать.

Здесь прилично спросить: отчего в то время, когда все были в томлении и трепете, когда верховный (апостол) боялся, – Иоанн, как бы в радости, возлежит на лоне Иисусовом, и не только возлежит, но и припадает к персям? И не это только достойно исследования, но и следующее. Что же именно? То, что он говорит о себе: «которого любил Иисус» (Ін. 13:23) В самом деле, почему никто другой не сказал этого о себе? Ведь и другие были любимы? Но Иоанн больше других. Если же не другой кто сказал это о нем, но он сам о себе, то в этом нет ничего удивительного. Так поступает по требованию обстоятельств и Павел, когда говорит: «Знаю человека,… который назад тому четырнадцать лет» (2Кор. 12:2); да не мало он приписал себе и других похвал. И ужели маловажным тебе кажется то, что как только услышал: «иди за Мною» (Мф. 4:18-20), тотчас же, оставив мрежи и отца, последовал, что он один с Петром взят был на гору, и опять, при другом случае, вошел в дом (архиерея)? Притом, сколько он же восхвалил Петра! Он не скрыл, что Христос сказал ему: Петр, «любишь ли ты Меня больше, нежели они?» (Ін. 21:15). И везде он выказывает Петра пламенным и искренно расположенным к себе. Так, когда (Петр) сказал: «а он что?» (Ін. 21:21), то сказал это от великой любви. Вот почему никто другой не сказал так о себе; да и он не сказал бы, если бы ему не пришлось говорить об этом обстоятельстве. Если бы он, сказавши, что Петр дал знак Иоанну спросить, ничего больше не присовокупил, то привел бы нас в большее недоумение, и заставил бы искать причину (поступка Петра). Потому-то, чтобы отстранить это недоумение, он сам говорит: «возлежал у груди Иисуса» (Ін. 13:23). А ужели, по твоему мнению, ты мало узнал, услышав, что он возлежал и что Учитель дозволил ему такое дерзновение? Если же ты желаешь знать и причину этого, то это сделано было по любви. Потому-то он и говорит: «которого любил Иисус». А я думаю, что он сделал это и с другою целью, именно – желая показать, что он был чужд обвинения в предательстве. Оттого-то он безбоязненно говорит и действует. Иначе, почему он сказал это не в другое время, а именно тогда, когда верховный подал ему знак? Так, чтобы ты не подумал, что подал ему знак, как старшему, – он говорит, что это сделано было по великой любви. Для чего же он припадает и к персям? (Ученики) не думали еще о Христе ничего великого, а притом (Иоанн) чрез это облегчал и печаль свою. Естественно, что тогда и лица их были печальны; ведь, если они были смущены в своей душе, то тем более это смущение (видно было) на их лицах. Потому-то, утешая их и словами и вопросами, (Иисус) допускает и позволяет припадать к Своим персям. Заметь же и то, как Иоанн чужд хвастовства. Он не назвал себя по имени, но сказал: «которого любил», подобно тому, как и Павел говорил: «Знаю человека,… который назад тому четырнадцать лет». При этом случае Иисус в первый раз обличает предателя, но и теперь – не называя его по имени, а как? «Тот, кому Я, обмакнув кусок хлеба, подам» (Ін. 13:26). И самый этот образ обличения мог тронуть его, если уже он не устыдился и трапезы, вкушая от одного хлеба. В самом деле, пусть общение в трапезе не тронуло его; но кого бы не привлекло и то, что он принял от Христа хлеба? Но его не привлекло. Потому-то и «вошел тогда в него сатана», посмеявшись над его бесстыдством. Пока он был в лике (апостолов), сатана не смел войти в него, но извне нападал на него; а когда (Христос) обнаружил его и отлучил, тогда уже безбоязненно вошел в него. Так как он был столько развращен и неисправим, то его не следовало долго держать в лике. Потому-то Христос наконец и изверг его; а когда он был извержен, тогда овладел им сатана и он, оставив собрание, вышел ночью. «Тогда Иисус сказал ему: что делаешь, делай скорее. Но никто из возлежавших не понял» (Ін. 13:27-28).

2. О, какая бесчувственность! Как можно было не смягчиться и не устыдиться! Но он вышел вон, сделавшись еще более бесстыдным. Слова же: «делай скорее»не означают ни повеления, ни совета; напротив, ими (Христос) укоряет и показывает, что Он хотел бы, чтобы (предатель) исправился, и что Он оставляет его только потому, что он был неисправим. И (этого), говорится, «никто из возлежавших не понял». Здесь может кто-либо придти в недоумение касательно того, отчего ученики и после того, как спросили: «кто это», и получили в ответ: «тот, кому Я, обмакнув кусок хлеба, подам», – и после того не узнали (предателя)? Вероятно, Христос сказал тихо, так, что никто не слышал. Потому-то, конечно, и Иоанн, припав к персям Его, спрашивал почти на ухо, чтобы не сделать явным предателя, и Христос отвечал таким же образом, так что и теперь не сделал его явным. И хотя Он с выразительностью сказал: «что делаешь, делай скорее», однако же апостолы, несмотря на это, не поняли. Этими словами Он показывал, что все, сказанное Им иудеям о смерти, было истинно. А иудеям Он говорил: «Никто не отнимает ее(жизнь) у Меня… Имею власть отдать ее и власть имею опять принять ее» (Ін. 10:18). И действительно, доколе Он не дозволял взять, никто не в силах был; а когда позволил, тогда это стало делом легким. Намекая на все это, Он и сказал: «что делаешь, делай скорее». Но и тогда еще Он не сделал предателя известным. Могло статься, что он был бы растерзан и убит. Поэтому-то «никто из возлежавших не понял». Ужели и Иоанн? Да, и Иоанн, – потому что он не предполагал, чтобы ученик мог дойти до столь великого беззакония. Будучи сами далеки от такого злодейства, (апостолы) не могли подозревать и в других ничего подобного. Итак, как прежде сказал им: «Не о всех вас говорю», и нигде не открыл (предателя), так и теперь они подумали, что Он говорит о постороннем. «Была ночь, – говорится, – когда он вышел» (Ін. 13:30-31). Для чего ты говоришь мне о времени? Для того, чтобы ты познал бесстыдство (предателя), так как время не удержало его от исполнения предприятия. Однако же и это не сделало его явным. В то время апостолы, будучи одержимы страхом и большим беспокойством, находились в смущении и не поняли истинного смысла слов Христовых. Они подумали, что (Христос) сказал: «чтобы дал что-нибудь нищим» (Ін. 13:29), так как Он много заботился о нищих, научая и нас иметь о них великое попечение. И думали они так не без причины, а потому, что (Иуда) имел у себя ковчежец. Впрочем не видно, чтобы кто-нибудь приносил Христу деньги. Что ученики питали Его от своих имуществ, об этом сказано, а на то нигде не сделано намека.

Каким же образом Тот, Кто повелевал, не носит ни дорожной сумы, ни меди, ни жезла, носил ковчежец для служения нищим? Это для того, чтобы ты знал, что и человеку крайне бедному и распявшему плоть свою нужно иметь об этом великую заботу. Ведь (Христос) многое делал для нашего наставления. Таким образом ученики подумали, что Он это и говорит, то есть, чтобы Иуда дал что-нибудь нищим. Но (Иуду) не тронуло и то, что Он не хотел обличить его до самого последнего времени. Так должны поступать и мы, – не обнаруживать грехов людей, живущих с нами, хотя бы они были неизлечимы. Да и после этого, когда Иуда пришел предать Его, дал ему лобзание и соизволил на такое дело тогда, когда уже шел на подвиг гораздо более тяжкий, на крест и на поносную смерть; и при этом опять показал Свое человеколюбие. Здесь же Он называет Свою смерть даже славою, научая нас, что нет ничего столь постыдного и поносного, что бы не обратилось к большей славе человека, если он подвергается тому ради Бога. После того, как Иуда вышел, чтобы предать Его, Он говорит: «ныне прославился Сын Человеческий» (Ін. 13:31). Этим Он ободряет поверженные в уныние души учеников и убеждает не только не сетовать, но даже радоваться. По этой-то причине Он и Петру еще прежде сделал упрек. Быть преданным смерти и победить смерть – это, действительно, великая слава. Вот это и значат слова, которые Он говорил о Себе: «когда вознесете Сына Человеческого, тогда узнаете, что это Я» (Ін. 12:32,8:28), и опять: «разрушьте храм сей» (Ін. 2:19), и еще: «знамение не дастся вам, кроме знамения Ионы» (Лк. 11:29). И не великая ли, в самом деле, слава в том, что Он после смерти явился более могущественным, чем прежде смерти? Ученики, чтобы уверить в воскресении, совершили большие чудеса. А если бы Он не воскрес и не был Бог, то как бы они именем Его совершили такие дела? «И Бог прославит Его» (Ін. 13:32). Что значит: «и Бог прославит Его в Себе»? Значит: чрез самого Себя, а не чрез другого. «И вскоре прославит Его», – то есть, вместе с крестом. Не после продолжительного времени, говорит; не будет ожидать отдаленного времени воскресения и не тогда явит Его славным; а тотчас же, на самом кресте обнаружится слава. И в самом деле, тогда солнце померкло, камни распались, завеса раздралась, многие тела усопших святых воскресли; на гробе были печати, его окружала стража, над телом лежал камень, – и однако же тело воскресло. Прошло сорок дней, и сошел Дух, и все тотчас же стали проповедывать Его. Это-то и значит: «прославит Его в Себе, и вскоре прославит Его»: не чрез ангелов и архангелов, и не чрез другую какую-либо силу, а чрез самого Себя.

3. Но как же Он прославил Его чрез самого Себя? Он все сделал для славы Сына, хотя все совершил сам Сын. Видишь ли, что (Христос) Свои дела относит к Отцу? «Дети! недолго уже быть Мне с вами. Будете искать Меня, и, как сказал Я Иудеям, что, куда Я иду, вы не можете придти, таки вам говорю теперь»(Ін. 13:33). После вечери Христос начинает уже беседу печальную. Когда вышел Иуда, тогда был уже не вечер, а ночь. И так как скоро должны были придти, чтобы взять Его, то надлежало передать апостолам все, чтобы они имели это в памяти. Впрочем, справедливее сказать, им напомнил все Дух. Естественно ведь, что они многое забыли, так как тогда в первый раз о том слышали и к тому же должны были подвергнуться столь великим искушениям. Они были одолеваемы сном, как и замечает другой евангелист, и были одержимы печалью, как говорит и сам Христос: «Но от того, что Я сказал вам это, печалью исполнилось сердце ваше» (Ін. 16:6); как же могли они хорошо удержать все это в памяти? Так для чего же им было говорено? Не мало способствовало в их мнении к славе Христовой то, что они, ясно узнав об этом впоследствии, припоминали, что еще прежде слышали о том от самого Христа. А для чего Он заранее повергает их души в уныние, говоря: «недолго уже быть Мне с вами»? Иудеям это сказано было по справедливости. Но для чего же Ты нас ставишь наряду с этими неблагодарными? Отнюдь нет. Для чего же сказал: «как сказал Я Иудеям»? Этим Он напомнил, что предсказывает это не теперь только, когда бедствия уже наступали, но предвидел это еще прежде; и этому свидетели они сами, так как они слышали, что Он говорил это и иудеям. Для того-то и присовокупил: «дети», – чтобы апостолы, услышав «как сказал Я Иудеям», не подумали, что и к ним эти слова были сказаны точно также, как к иудеям. Таким образом Он сказал это не для того, чтобы повергнуть их в уныние, а чтобы ободрить их, чтобы нечаянно пришедшие бедствия не смутили их.

«Куда Я иду, вы не можете придти». Этим показывает, что Его смерть есть преставление и переход к месту, куда не допускаются тела, подверженные тлению. Говорит же это для того, чтобы и возбудить в них любовь к Себе, и сделать ее более пламенною. Ведь вы знаете, что мы воспламеняемся особенною любовью к друзьям своим тогда, когда видим, что они удаляются в такое место, куда нам невозможно идти. Итак, иудеям Он говорил это с тем, чтобы их устрашить, а апостолам – чтобы воспламенить в них любовь. Место это таково, что не только они, но даже и вы, возлюбленнейшие, не можете придти туда. Здесь же Он показывает и Свое достоинство. «И вам говорю теперь». Почему «теперь»? Иначе им, и иначе вам, то есть, не вместе с ними. Когда же искали Его иудеи, и когда ученики? Ученики после того, как убежали, а иудеи тогда, как, по взятии их города и по пришествии на них отсюда гнева Божия, подверглись ужасным и неизобразимым бедствиям. Итак, иудеям Я говорил тогда – по причине их неверия, а вам теперь, чтобы бедствие не постигло вас неожиданно. «Заповедь новую даю вам» (Ін. 13:34). Так как они, слыша эти слова, естественно могли придти в смущение, как люди, которые будут лишены всякой помощи, то Он утешает их, ограждая любовью – этим корнем и утверждением всех благ. Он как бы так говорил: вы скорбите о том, что Я отхожу? Но если вы будете любить друг друга, то вы будете еще сильнее. Почему же Он не так сказал? Потому что сказал то, что было для них гораздо полезнее: «По тому узнают все, что вы Мои ученики» (Ін. 13:35). Этим Он уже показал вместе и то, что лик их не разрушится, как скоро Он даровал им и отличительный признак. Это Он сказал уже тогда, когда предатель был отделен от них. Как же Он называет эту заповедь новою, когда она была и в ветхом завете? Он сделал ее новою по самому образу; поэтому присовокупил: «как Я возлюбил вас». Я, говорит, не долг вам отдал за предшествовавшие ваши заслуги, а Сам начал (любить вас). Так и вы должны благотворить своим друзьям, хотя бы и ничем не были обязаны им. Таким образом, умалчивая о чудесах, которые они имели совершить, Он отличительным признаком их поставляет любовь. Почему же так? Потому что она-то в особенности означает святых людей, так как она есть основание всякой добродетели. Ею по преимуществу все мы и спасаемся. Она-то, говорит, и означает ученика. Тогда все похвалят вас, когда увидят, что вы подражаете моей любви.

4. Что же? Не гораздо ли лучше показывают это чудеса? Нет. «Многие скажут…: Господи!… не Твоим ли именем бесов изгоняли?»(Мф. 7:22). И опять, когда апостолы радовались, что им повинуются бесы, сказал: «не радуйтесь, что духи вам повинуются, но радуйтесь тому, что имена ваши написаны на небесах»(Лк. 10:20). Правда, чудеса привели (ко Христу) вселенную, но это потому, что им предшествовала любовь. Если бы не было любви, не было бы и чудес. Она тотчас сделала апостолов людьми добрыми и прекрасными, так что у всех было одно сердце и одна душа. А если бы они были несогласны между собою, то погибло бы все. Но не к ним одним это сказано, а и ко всем имеющим уверовать в Него. Ведь и теперь не другое что соблазняет язычников, а именно то, что нет любви. Но они, скажешь, упрекают нас и в том, что не бывает чудес? Да, но не столько. В чем же апостолы показали любовь? Видишь, что Петр и Иоанн неразлучны друг с другом и вместе входят в храм? Видишь, что Павел также одушевлен любовью к ним, – и ужели еще сомневаешься? Если они стяжали другие добродетели, то тем более имели любовь, которая есть мать добра: она произрастает от души добродетельной, а где порок, там увядает это растение. Когда, сказано, умножится беззаконие, «во многих охладеет любовь» (Мф. 24:12). Да и язычников не столько обращают чудеса, сколько жизнь; жизни же ничто так не благоустрояет, как любовь. Тех, которые совершали знамения, язычники часто называли и обманщиками; но чистой жизни они не могут укорить. Поэтому, доколе проповедь не была еще распространена, – чудеса по справедливости были предметом удивления, а теперь нужно возбудить удивление жизнью.

Действительно, ничто столько не соблазняет, как порок; да и справедливо. Ведь, когда язычник увидит, что тот, кому заповедано любить и врагов, лихоимствует, грабит, побуждает к вражде и обращается с одноплеменниками, как с дикими зверями, – он назовет наши слова пустыми бреднями. Когда увидит, что (христианин) трепещет смерти, – как примет слова о бессмертии? Когда увидит, что мы властолюбивы и раболепствуем другим страстям, – то еще больше будет привержен к своему учению, не думая о нас ничего великого. Мы, истинно мы, виновны в том, что язычники остаются в заблуждении. Свое учение они давно уже осудили и на наше смотрят с уважением; но жизнь наша их удерживает от обращения. На словах любомудрствовать легко, многие и из них это делали; но они требуют доказательства от дел. Пусть, скажешь, они подумают о наших древних мужах? Но они совсем не верят, а хотят видеть людей, живущих теперь. Покажи нам, говорят, веру от дел твоих; а дел нет. Напротив, они видят, что мы хуже зверей терзаем ближнего своего, и потому называют нас язвою вселенной. Вот что удерживает язычников и не дозволяет им присоединиться к нам. Поэтому мы будем наказаны и за них, – не только за то, что творим зло, но и за то, что чрез нас хулится имя Божие. Доколе мы будем привязаны к богатству, роскоши и другим страстям? Отстанем наконец от них. Послушай, что говорит пророк о некоторых безумцах: «будем есть и пить, ибо завтра умрем!» (Іс. 22:13). О нынешних же людях и этого нельзя сказать. Теперь многие присвояют себе достояние всех, за что и порицает их пророк, говоря: «как будто вы одни поселены на земле» (Іс. 5:8)? Потому-то я боюсь, чтобы не случилось чего-либо худого и чтобы нам не привлечь на себя никакого наказания Божия. А чтобы этого не было, будем упражняться во всякой добродетели, чтобы достигнуть и будущих благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне, и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 73

Ін. 13:36. Симон Петр сказал Ему: Господи! куда Ты идешь? Иисус отвечал ему: куда Я иду, ты не можешь теперь за Мною идти, а после пойдешь за Мною.

1.Живость и ревность ап. Петра. – Любовь ничто без благодати. – Предсказание падения ап. Петра. – 2. Иисус Христос, чтобы не опечаливать своих учеников, скрывал от них некоторые вещи. – Еще свидетельство о равенстве Сына с Отцом. – 3. Необходимо заботиться о смытии всех нечистот души. – Прежде всего их омывает крещение, затем милостыня. – Порок хищничества. – Делать милостыню из похищенного преступно. – Лучше совсем не делать дел милосердия, чем делать их из плодов хищничества.

1. Великое благо – любовь. Она сильнее огня, восходит к самому небу, и нет препятствия, которое бы могло удержать ее сильное стремление. Вот, например, пламеннейший Петр: после того, как услышал: «куда Я иду, вы не можете придти», – что говорит? «Господи, куда Ты идешь?»Это он сказал, желая не столько узнать, (куда идет Христос), сколько последовать за Ним. Сказать прямо: я пойду – он пока еще не смел; а говорит: «куда Ты идешь?»И Христос отвечал не на слова его, а на мысль, так что его желание видно из самых слов Христа. Что Он сказал? «Куда Я иду, ты не можешь теперь за Мною идти». Видишь ли, что Петр желал последовать за Ним, а потому и спросил? Да и тогда, как услышал: «после пойдешь за Мною», он не удержал своего желания, хотя и получил вожделенную надежду, но желал до того, что сказал: «Почему я не могу идти за Тобою теперь? Я душу мою положу за Тебя» (Ін. 13:37). Так как он уже освободился от страха предательства и увидел себя в числе искренних (учеников), то уже с дерзновением сам спрашивает, между тем как другие молчат. Что ты говоришь, Петр? (Христос) сказал: «не можешь», а ты говоришь: могу? Итак, ты узнаешь на самом опыте, что твоя любовь, без помощи свыше, ничто. Отсюда ясно, что Христос и падение Петра допустил для его же пользы. И прежними действиями Он хотел вразумить его; но так как Петр оставался при своей горячности, то хотя он и не довел его и не побудил к тому, чтобы он отрекся, однако ж оставил его без помощи, чтобы он познал свою немощь. Христос сказал, что Ему надлежит быть предану, а Петр говорит: «Будь милостив к Себе, да не будет этого с Тобою!» (Мф. 16:22). Ему сделан был упрек, но он не вразумился, а напротив, когда Христос хотел умыть ему ноги, опять сказал: «не умоешь ног моих вовек» (Ін. 13:8). И теперь, когда услышал: «ты не можешь теперь за Мною идти», снова говорит: «если и все соблазнятся о Тебе, я… не соблазнюсь» (Мф. 26:33). Привыкнув таким образом противоречить Христу, он легко мог бы впасть в гордость; а потому-то Христос наконец и научает его не противодействовать. Вот на это и намекает Лука, когда говорит, что Христос сказал: «Я молился о тебе, чтобы не оскудела вера твоя» (Лк. 22:32), то есть, чтобы ты не погиб окончательно. Чрез все это научает его смирению и показывает, что человеческое естество само по себе – ничто.

Так как великая любовь побуждала Петра к противоречию, то Христос наконец вразумляет его, чтобы он не подвергался тому же и впоследствии, но, вспоминая о том, что случилось с ним, знал бы самого себя. И смотри, какое сильное падение! Не однажды и не дважды он подвергся этому падению, но испугался до того, что в короткое время трижды произнес слово отречения, – чтобы таким образом познал, что не столько он любил, сколько был любим. Однако ж после такого падения Христос опять говорит: «любишь ли ты Меня больше, нежели они?» (Ін. 21:15). Значит, это падение произошло не от холодности, а от того, что он лишился помощи свыше. Любовь Петра Христос принимает, но происходящее от нее противоречие отсекает. Если ты любишь, то должен покоряться тому, кого любишь. Сказал и тебе и бывшим с тобою: «не можешь»; для чего же ты споришь? Разве ты не знаешь, что значит отвергать слова Божии? Но так как ты не хочешь из этого уразуметь, что невозможно не быть тому, что Я говорю, то узнаешь о том из отречения, хотя оно тогда казалось тебе гораздо невероятнее. Об этом ты даже не знал, а то сознавал в своей душе, – и однако ж случилось то, чего ты вовсе не ожидал. «Душу мою положу за Тебя». (Петр) слышал, что больше этой любви «нет (ничего)», и потому, будучи ненасытен и желая достигнуть самой высшей (любви), тотчас же устремился к ней. Но Христос, показывая, что только Он один может с уверенностью возвещать это, говорит: «не пропоет петух», т.е. теперь же. Действительно, немного уже оставалось времени, так как беседовал поздно ночью, когда уже прошла первая и вторая стража. «Да не смущается сердце ваше» (Ін. 14:1). Это Он говорит потому, что ученики, услышав (слова Его), по всей вероятности, смутились.

В самом деле, если верховному и столько пламенному (ученику) сказано было, что он прежде, нежели алектор возгласит, трижды отречется, то им естественно было ожидать, что их постигнет какое-либо несчастье, которое в состоянии потрясти и адамантовые души. А так как, помышляя об этом, они естественно приходили в ужас, то смотри, как Он успокаивает их, говоря: «Да не смущается сердце ваше». Этим Он прежде всего показывает Свою божественную силу, так как Он знает и обнаруживает то, что у них было на душе. «Веруйте в Бога, и в Меня веруйте», то есть – все бедствия пройдут. Вера в Меня и в Отца сильнее угрожающих вам бедствий; она не допустит, чтобы какое-либо несчастье одолело вас. Затем прибавляет: «В доме Отца Моего обителей много» (Ін. 14:2). Как в утешение скорбящему Петру Он говорил: «после пойдешь за Мною», так и им подает такую же надежду. Чтобы они не подумали, что только ему одному дано обещание, Он говорит: «В доме Отца Моего обителей много. А если бы не так, Я сказал бы вам: Я иду приготовить место вам», – то есть, и вы будете в том же месте, где и Петр. Там весьма много обителей и нельзя сказать, чтобы нужно было приготовлять их. А так как Он сказал: не можете «придти куда Я иду», то чтобы не подумали, что они навсегда отлучены от Него, Он присовокупил: «чтобы и вы были, где Я» (Ін. 14:3). Я столько забочусь об этом, что уже приготовил бы это место, если бы издавна оно не было уготовано для вас. Этим Он показывает, что они должны вполне надеяться и уповать на Него.

2. Потом, чтобы они не подумали, что Он говорит это только для ободрения их, но верили, что это действительно так, Он присовокупляет: «А куда Я иду, вы знаете, и путь знаете»(Ін. 14:4). Видишь ли, как Он удостоверяет их, что то не напрасно было сказано? Говорит же это потому, что видел их душу, – как она желает знать это. Петр сказал вышеприведенные слова не для того, чтобы узнать, но чтобы последовать. Когда же он подвергся упреку и между тем Христос объявил возможным то, что в то время казалось невозможным, то эта самая невозможность привела Петра к желанию тщательно узнать о том. Потому-то и говорит им: «и путь знаете». Как вслед за словами: «отречешься от Меня», несмотря на то, что никто ничего не сказал, Он, испытуя сокровенное в сердце, присовокупил: не смущайтесь, – так и теперь, сказавши: «знаете», выразил желание их души и Сам подал им повод спросить об этом. Слова же: «куда Ты идешь»– Петр сказал по внушению великой любви, а Фома от страха. «Господи! не знаем, куда идешь» (Ін. 14:5). Мы не знаем, говорит, места, и как можем знать путь, туда ведущий? И смотри, с какою робостью. Не сказал: укажи нам это место, но: «не знаем, куда идешь». Об этом давно уже все желали знать. В самом деле, если иудеи, слыша (эти слова), приходили в недоумение, несмотря на то, что хотели освободиться от Христа, то тем более желали узнать об этом те, которые никогда не хотели разлучиться с Ним. Потому-то, хотя они боялись спросить Его, однако ж спрашивают, будучи побуждаемы к тому великою любовью и беспокойством. Что же Христос? «Я есмь путь и истина и жизнь; никто не приходит к Отцу, как только через Меня» (Ін. 14:6). Почему же Он не тотчас, как Петр спросил: «куда Ты идешь?» – отвечал: Я иду к Отцу, а вы теперь не можете идти, – но ввел в Свою речь столько слов, предлагая вопросы и ответы? Иудеям, конечно, Он по справедливости так не сказал; но почему ученикам? И ученикам, и иудеям Он говорил, что пришел от Бога и к Богу идет, но теперь говорит об этом яснее, чем прежде. Иудеям Он не сказал так ясно, потому что, если бы сказал: не можете придти «к Отцу, как только через Меня», то они тотчас же подумали бы, что это сказано по гордости; а теперь, когда Он умолчал об этом, Он поверг их в беспокойство. Но для чего же, спросишь, Он также говорил и ученикам, и Петру? Он знал великую ревность Петра, – что, в противном случае, он еще более стал бы беспокоить Его. Итак, чтобы отвлечь его от этого, Он говорит прикровенно; а когда достиг того, чего хотел, темнотою и прикровенностью речи, то опять говорит открыто.

Сказавши: «где Я», туда никто не может придти, Он присовокупил: «в доме Отца Моего обителей много», – и еще: «никто не приходит к Отцу, как только через Меня». Он не хотел так сказать им в самом начале, чтобы не повергнуть их в большую печаль; когда же утешил их, тогда и говорит. После упрека, сделанного Петру, Он, действительно, много отнял у них печали: а между тем и они сами, опасаясь, как бы не услышать того же, сделались более смиренными. «Я есмь путь». Это – подтверждение слов: «не приходит к Отцу, как только через Меня»; а слова: «истина и жизнь» – удостоверение в том, что так непременно будет. Если Я и жизнь, то и самая смерть не может воспрепятствовать вам придти ко Мне. Иначе сказать: если «Я есмь путь», то вы не будете иметь нужды в руководителе; если Я истина, то слова Мои – не ложь; если Я жизнь, то, хотя вы и умрете, однако ж получите то, о чем Я сказал. Что касается до пути, то это они поняли и исповедали; а остального не уразумели, и однако ж не смели спросить о том, чего не уразумели. Впрочем и из того, что было сказано о пути, они получили большое утешение. Если в Моей власти, говорит, привести вас к Отцу, то вы непременно туда придете. А другим путем туда и невозможно придти. Словами же, которые Он сказал прежде: «Никто не может придти ко Мне, если не привлечет его Отец» (Ін. 6:44), и еще: «И когда Я вознесен буду от земли, всех привлеку к Себе» (Ін. 12:32), а также словами, сказанными теперь: «никто не приходит к Отцу, как только через Меня», – Он показывает Свое равенство с Отцом. Как же Он, сказавши: «куда Я иду, вы знаете, и путь знаете», присовокупил: «Если бы вы знали Меня, то знали бы и Отца Моего. И отныне знаете Его и видели Его» (Ін. 14:7)? Этим Он не противоречит Себе, потому что ученики, хотя и знали Его, но не так, как следовало. Бога они знали, а Отца еще не знали. Уже впоследствии Дух, сошедший на них, сообщил им совершенное знание. Смысл слов Христа такой: если бы вы знали Мое существо и достоинство, то знали бы и Отца. «И отныне знаете Его и видели Его» (одно относится к будущему, а другое к настоящему), то есть, чрез Меня. Под видением же Он разумеет познание умом. Кого мы видим, тех можем и видеть, и не знать; а кого знаем, тех можем знать и не знать. Поэтому Он говорит: «и видели Его», в том же смысле, в каком сказано, что Его видели и ангелы (1Тим. 3:16). Хотя они видели не самое существо Его, однако ж говорится, что они видели Его, то есть, так, как могли видеть. А сказал Он так для того, чтобы ты знал, что кто видел Его, тот знает Родившего Его. Видели же Его не в обнаженном Его существе, но облеченным плотью. Есть и другие места, где Он называет познание видением, – например, когда говорит: «Блаженны чистые сердцем, ибо они Бога узрят» (Мф. 5:8). Чистыми Он называет тех, которые свободны не только от блуда, но и от всех грехов, так как всякий грех оскверняет душу.

3. Итак, будем всячески стараться очистить себя от скверны. Очищается же она, во-первых, крещением, а потом и другими многоразличными средствами. Бог, по Своему человеколюбию, даровал нам разнообразные средства к очищению и после крещения. Первое из всех этих средств – милостыня, так как сказано: милостынями и верою очищаются грехи (Сир. 3:30). Но я разумею милостыню не от неправды, потому что это уже не милостыня, а жестокость и бесчеловечие. В самом деле, что за польза – обнажить одного и одеть другого? Милостыня должна происходить от сострадания, а это – бесчеловечие. И хотя бы мы отдали даже все, что похитили у других, для нас не будет никакой пользы. Это показывает Закхей, который тогда умилостивил Бога, когда обещал возвратить похищенное четверицею (Лк. 19:8). А мы, похищая весьма много, а отдавая мало, думаем умилостивить Бога, не зная, что тем еще более прогневляем Его. В самом деле, скажи мне: если бы ты, притащив с распутий и дорог мертвого и сгнившего осла, возложил его на жертвенник, – не стали ль бы все бросать в тебя камни, как в нечестивца и беззаконника? Что ж, если я докажу, что жертва от хищения еще более мерзка? Какое мы будем иметь оправдание? Положим, что принесен какой-либо драгоценный дар из того, что приобретено хищением: не зловоннее ли он мертвого осла? Хочешь знать, как велико зловоние греха? Послушай, что говорит пророк: «смердят, гноятся раны мои»(Пс. 37:6). Между тем ты в то время, как словами умоляешь Бога, чтобы Он предал забвению соделанные тобою грехи, сам же своими делами, тем, что похищаешь и лихоимствуешь, и возлагаешь свой грех на жертвенник, заставляешь непрестанно помнить о них. Но не в этом только грех, а – что еще хуже – ты оскверняешь души святых. Жертвенник – камень, хотя он и освящается; а души святых всегда носят самого Христа: как же ты осмеливаешься приносить туда дары от такой нечистоты. Нет, скажешь, я не от этого имущества, а другого? Это – смешное и глупое пустословие. Разве не знаешь, что, если в великое множество имущества попадет и одна капля неправды, то все оно оскверняется? Как чистый источник делается весь нечистым, как скоро в него бросит кто-либо нечистоту, так и богатство, если привзойдет в него сколько-нибудь лихоимства, все заражается от того зловонием. Ведь мы умываем же руки, когда входим в церковь: зачем же не омываем сердца? Разве руки издают голос? Душа произносит слова; на нее взирает Бог; и когда она нечиста, ни к чему не служит чистота телесная.

В самом деле, что пользы, если ты наружные руки умываешь, а внутренние оставляешь в нечистоте? Вот то-то и худо, и от того все идет у нас превратно, что мы, крайне заботясь о малом, пренебрегаем великим. Молиться с неумытыми руками – дело безразличное; а молиться с нечистою душою, это – величайшее из всех зол. Послушай, что сказано и иудеям, которые обращали особенное внимание на наружную нечистоту: «Смой злое с сердца твоего… Доколе будут гнездиться в тебе злочестивые мысли?» (Єр. 4:14). Омоем же себя и мы, но не грязью, а водою чистою, – милостынею, а не лихоимством. Прежде отстань от хищения – и потом подавай милостыню. «Уклоняйся от зла, и делай добро» (Пс. 36:27). Удержи руки от лихоимства – и тогда простирай их на милостыню. Если же мы теми же самыми руками одних будем обнажать, а других одевать, то хотя бы одевали и не тем, что похитили, – и в этом случае не избежим наказания. Иначе милостыня будет поводом ко всякому преступлению. Лучше не оказывать милосердия, чем оказывать такое милосердие. Ведь и Каину лучше было совсем не приносить ничего. И если он, принесши меньшее, прогневал Бога, то как же не прогневает Его тот, кто подает чужое? Я тебе заповедал, скажет Бог, не похищать, а ты чествуешь Меня похищенным? Ужели ты думаешь, что для Меня приятно это? Поэтому Он скажет тебе: «ты подумал, что Я такой же, как ты. Изобличу тебя и представлю пред глаза твои [грехи твои]» (Пс. 49:21). Но не дай Бог никому услышать этот голос! (Дай Бог), чтобы мы, совершив дела чистого милосердия, с ясными светильниками вошли в брачный чертог, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 74

Ін. 14:8-9. Филипп сказал Ему: Господи! покажи нам Отца, и довольно для нас. Иисус сказал ему: столько времени Я с вами, и ты не знаешь Меня, Филипп? Видевший Меня видел Отца…

1.Единосущие Иисуса Христа с Богом Отцом. – 2. Власть и всемогущество Иисуса Христа. – 3. Должно следовать за Иисусом Христом и нести крест Его. – Жертвоприношение новозаветное неизмеримо выше ветхозаветного. – В чем состоит жертва христианина. – Подавление страстей. – Любовь к богатству и ее тирания. – Люди долго не знали золота и серебра, откуда рождается любостяжание. – О милостыне

1. Пророк говорил иудеям: «у тебя был лоб блудницы, ты отбросила стыд»(Єр. 3:3); но, кажется, что это прилично сказать не одному тому народу, но и всем, бесстыдно противящимся истине. В самом деле, на слова Филиппа: «покажи нам Отца»Твоего, Христос отвечал: «столько времени Я с вами, и ты не знаешь Меня, Филипп?» И однако ж есть люди, которые и после этих слов отделяют Сына от Отца. Между тем, какой искать еще близости больше этой? Ведь некоторые, вследствие этого изречения, впали даже в недуг Савеллия. Но оставим и тех и других, как людей, держащихся совершенно противоположных, но равно нечестивых мыслей, и рассмотрим подлинный смысл сказанных слов. «Столько времени Я с вами, – говорит, – и ты не знаешь Меня, Филипп?» Что ж? Разве Ты Отец, которого я ищу? Нет, говорит. Потому-то Он и не сказал: не познал Его, – но: «ты не знаешь Меня», – показывая тем именно то, что Сын есть не иное что, а тоже, что Отец, хотя и пребывает Сыном. Но что же привело Филиппа к таким словам? То, что Христос сказал: «Если бы вы знали Меня, то знали бы и Отца Моего» (Ін. 14:7), как не раз Он говорил это и иудеям.

А так как у Него часто спрашивал уже Петр, спрашивали и иудеи: кто есть Отец? – спрашивал также и Фома, и между тем никто ничего ясного не узнал, но все оставалось еще неизвестным, то Филипп, чтобы не показаться докучливым и безпокоящим Его, подобно иудеям, – сказав: «покажи нам Отца» Твоего, присовокупил: «и довольно для нас», то есть, мы ничего более не ищем. Христос сказал: «Если бы вы знали Меня, то знали бы и Отца Моего», и чрез Себя показывал Отца; но Филипп переменяет этот порядок и говорит: покажи Отца, – как будто бы уже в точности познал самого Христа. Но Христос не удовлетворяет его желания, а поставляет его на путь и убеждает познавать Отца чрез Себя. Филипп хотел видеть Отца этими телесными очами, быть может, потому, что слышал о пророках, что они видели Бога. Но ведь то, Филипп, было говорено приспособительно к нашей немощи. Потому-то Христос сказал: «Бога не видел никто никогда» (Ін. 1:18), и еще: «Всякий, слышавший от Отца и научившийся, приходит ко Мне» (Ін. 6:45). «Ни гласа Его никогда не слышали, ни лица Его не видели» (Ін. 5:37). И в ветхом завете сказано: «человек не может увидеть Меня и остаться в живых» (Вих. 33:20). Что же Христос? Сильно упрекает его: «столько времени Я с вами, и ты не знаешь Меня, Филипп». И не сказал: не видел Меня, но: «не знаешь Меня». Но ведь я, мог сказать Филипп, не Тебя хочу познать; я желаю теперь увидеть Твоего Отца, а Ты мне говоришь: «не знаешь Меня»? Какая тут связь? Весьма близкая. Так как, пребывая Сыном, Он есть тоже, что и Отец, то Он справедливо в Себе самом показывает Отца. Потом Он разделяет ипостаси, говоря: «видевший Меня видел Отца», чтобы кто-нибудь не сказал, что Он – вместе и Отец, и Сын. Если бы Он был Отец, то не сказал бы: кто видел Меня, тот видел и Его. Почему же Он не сказал Филиппу: ты требуешь невозможного, того, что несообразно с человеческою природою, что одному только Мне возможно? Так как Филипп сказал: «довольно для нас», как будто бы уже познал (Христа), то Христос показывает, что он и Его не видел; иначе, если бы он мог видеть Его, то увидел бы и Отца. Потому и сказал: «видевший Меня видел Отца», – кто видел Меня, тот увидит и Его. А это значит вот что: ни Меня, ни Его видеть невозможно. Филипп хотел познать чрез зрение, и так как думал, что уже видел Христа, и хотел таким же образом увидеть и Отца, то Христос показывает, что он не видел и Его.

Если бы кто под видением стал разуметь познание, то и я тому не буду противоречить, потому что кто познал Меня, говорит Христос, тот познал Отца. Но Он не сказал так, а желая представить единосущие, сказал: кто познал Мое существо, тот знает и существо Отца. Каким же это образом, скажешь? Ведь и тот, кто познал тварь, знает уже и Бога. Нет, тварь знают и видят все, а Бога знают не все. Но посмотри, что хочет видеть Филипп: премудрость ли Отца, или благость Его? Нет; он хочет видеть именно то, что есть Бог, – самое существо. Вот на это и отвечает Христос: «видевший Меня». А кто видит тварь, тот еще не видит существа Божия. Если кто видел Меня, говорит Христос, тот видел и Отца Моего. А если бы Он был иного существа, то не сказал бы так. Употреблю и более простой образ речи: не зная золота, никто не может увидеть сущности золота в серебре, так как естество одного не обнаруживается чрез естество другого. Потому-то Христос справедливо сделал упрек Филиппу, сказав: «столько времени Я с вами». Ты пользовался столько времени учением, ты видел чудеса, совершенные со властью, видел, что свойственно Божеству и что творит один только Отец, как-то: отпущение грехов, обнаружение сокровенных тайн, изгнание смерти, создание из земли, «и ты не знаешь Меня»?

2. Так как Он облечен был плотью, то и сказал: «ты не знаешь Меня». Если ты видел Отца, – не домогайся видеть больше того, потому что в Нем ты видел и Меня. Если видел Меня, не любопытствуй больше ни о чем, потому что во Мне ты познал и Его. «Разве ты не веришь, что Я в Отце»(Ін. 14:10), то есть, являюсь в Его существе? «Слова, которые говорю Я вам, говорю не от Себя». Видишь, какая чрезвычайная близость и какое доказательство единства существа? «Отец, пребывающий во Мне, Он творит дела». Почему, начавши речь о словах, Он перешел к делам? Ему следовало бы сказать: Той глаголет глаголы. Это потому, что Он здесь говорит о двух предметах, об учении и чудесах, или же потому, что и слова Его были делами. Как же «Он творит»? В другом месте Он говорит: «Если Я не творю дел Отца Моего, не верьте Мне»(Ін. 10:37). Как же здесь говорит, что Отец творит? Этим Он показывает именно то, что между Отцом и Сыном нет ничего посредствующего. Слова его значат вот что: не иначе творил бы Отец, чем как творю Я. А в другом месте Он, действительно, представляет делающим и Себя самого, и Отца, говоря: «Отец Мой доныне делает, и Я делаю» (Ін. 5:17). Там Он показывает безразличие, а здесь – тождество дел. Если же слова Его с первого взгляда представляются уничиженными, то ты не удивляйся этому. Он наперед сказал: «разве ты не веришь», и потом уже произнес те слова, показывая, что Он построил так речь для того, чтобы привести Филиппа к вере. Ведь Он проникал сердца учеников. «Верьте, что Я в Отце и Отец во Мне» (Ін. 14:11). Вам, которые слышите об Отце и Сыне, не следовало бы искать никакого другого доказательства на Их сродство по существу. Но если вам недостаточно этого для доказательства Их равночестия и единосущия, то познайте это хотя от дел. Значит, слова: «Видевший Меня видел Отца» Моего – сказаны были не о делах; иначе Он не сказал бы после: «а если не так, то верьте Мне по самым делам». Потом, показывая, что может совершать не только эти дела, но и другие гораздо большие, Он говорит об этом с чрезвычайною силою. Не говорит: Я могу совершить дела и больше этих, но, что гораздо удивительнее, могу, говорит, и другим дать власть совершать дела больше этих дел.

«Истинно, истинно говорю вам: верующий в Меня, дела, которые творю Я, и он сотворит, и больше сих сотворит, потому что Я к Отцу Моему иду» (Ін. 14:12). То есть, теперь уже вы будете совершать чудеса, потому что Я отхожу. Затем, достигши того, к чему клонилась речь, Он говорит: «И если чего попросите во имя Мое», примете, и Я «то сделаю, да прославится Отец во Мне» (Ін. 14:13). Видишь ли, как опять Он сам творит это? «Сделаю, – говорит, – Я»; и не сказал: умолю Отца, но: «да прославится Отец во Мне». В другом месте Он сказал: «Бог прославит Его в Себе» (Ін. 13:32), а здесь, что Сам прославит Отца. Когда Сын явится обладающим великим могуществом, тогда прославится и Отец. Что же означает: «во имя Мое»? То, что говорили апостолы: «во имя Иисуса Христа… встань и ходи» (Деян.3:6). Все знамения, которые они совершали, были делом Его силы, и «рука Господня была с ними» (Деян.11:21). «Я, – говорит, – сделаю» (Ін. 14:14). Видишь самодеятельность? Он совершал и то, что делалось другими: ужели же того, что Он сам делает, Он не может совершать Своею силою, но совершает при содействии Отца? Но кто может сказать это? Для чего же Он говорит это во второй раз? Для того, чтобы утвердить Свое слово и показать, что прежде Он говорил приспособительно. А слова: «к Отцу иду» означают: Я не погибаю, но пребываю в Своем достоинстве и нахожусь на небесах. Все же это Он говорил для утешения учеников. Так как они не понимали еще Его слов о воскресении и потому, вероятно, заняты были прискорбными мыслями, то Он обещает им, что они сами будут совершать такие (дела) для других, во всем обнаруживает Свою заботливость о них и показывает, что Он всегда пребывает, и не только пребывает, но и выкажет еще большую силу.

3. Итак, последуем за Христом и возьмем крест. Если и нет теперь гонений, зато теперь время для другого рода смерти. «Умертвите, – сказано, – земные члены ваши»(Кол. 3:5). Итак, погасим вожделение, умертвим гнев, истребим зависть. Это – жертва живая. Жертва эта не оканчивается пеплом, не рассеивается в дыме, не требует ни дров, ни огня, ни ножа. Для нее огонь и нож – Дух Святый. Воспользовавшись этим ножом, отсеки от сердца все излишнее и чуждое, открой заключенный слух. Страсти и злые пожелания обыкновенно заграждают вход слову. Так, усилившаяся привязанность к богатству не дозволяет слушать слово о милостыне; появившаяся зависть преграждает путь учению о любви; да и всякая другая страсть, вторгшись в душу, делает ее крайне нерадивою ко всему. Истребим же злые пожелания. Ведь нужно только захотеть, и – все исчезнет. Не будем думать, будто любовь к богатству сама по себе сильна: вся сила заключается в нашей беспечности. Есть много людей, которые, говорят, даже не знают, что такое серебро, потому что любовь к богатству – страсть неестественная. Естественные положения вложены в нас с самого начала; а о золоте и серебре долгое время даже не было известно, существуют ли они.

Отчего же усилилась эта страсть? От тщеславия и крайней беспечности. Из пожеланий одни необходимы, другие естественны, а иные ни то, ни другое. Так все те желания, от неудовлетворения которых гибнет животное, естественны и необходимы, как например – желание пищи, питья и сна. Вожделение плотское естественно, но не необходимо, так как многие преодолели его, и однако ж не погибли. А желание богатства ни естественно, ни необходимо, а излишне: если мы захотим, то и не подчинимся ему. Ведь и Христос, беседуя о девстве, сказал: «кто может вместить, да вместит» (Мф. 19:12), а о богатстве не так, – а как? «Кто не отрешится от всего, что имеет, не может быть Моим учеником» (Лк. 14:33). Что легко, к тому увещевает, а что превосходит силы многих, то оставляет произволению. Итак, зачем мы лишаем сами себя всякого оправдания? Кто пленен страстью особенно сильною, тот понесет не столь большое наказание; а кто уловлен страстью слабою, тот лишится всякого оправдания. И в самом деле, что мы будем отвечать, когда скажет: вы видели Меня алчущим, и не напитали (Мф. 25:42)? Какое будем иметь оправдание? Сошлемся, конечно, на бедность? Но мы не беднее той вдовицы, которая, положивши две лепты, превзошла всех. Бог требует от нас не значительности дара, а меры сердечного благорасположения; и это – знак Его промышления. Подивимся же Его человеколюбию и будем приносить, что можем, чтобы и в настоящей, и в будущей жизни, воспользовавшись великим Его человеколюбием, мы могли насладиться обещанными благами, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 75

Ін. 14:15-17. Если любите Меня, соблюдите Мои заповеди. И Я умолю Отца, и даст вам другого Утешителя, да пребудет с вами вовек, Духа истины, Которого мир не может принять, потому что не видит Его и не знает Его…

1.Богу благоугодно, чтобы Его любили творения. – Против савеллиан и тех, кто отрицает Духа Святого. – 2. О величии силы Духа Святого в апостолах. – 3. Утверждение учеников Иисусом Христом. – 4. В чем Отец выше Сына. – 5. Сила, могущество и действенность Св. Духа. – Неестественность пороков. – Подчинение плоти духу есть наилучшее средство для приобретения вечных благ.

1. Везде нужны нам дела, а не уверения на словах, потому что говорить и обещать всякому легко, а сделать не так легко. К чему я это сказал? К тому, что теперь много людей, которые говорят, что они боятся Бога и любят Его, а делами показывают противное. Но Бог требует любви, являемой в делах. Потому-то и ученикам говорил: «если любите Меня, соблюдите Мои заповеди». Так как Он сказал: «Если чего попросите, Я то сделаю», то, чтобы не подумали они, что довольно только просить, Он присовокупил: «если любите Меня», – то есть, в этом случае сотворю. А как ученики, услышав: «Я к Отцу иду», естественно пришли в смущение, то Он говорит, что любовь состоит не в этом, не настоящем смущении, а в повиновении словам Его. Я дал вам заповедь, чтобы вы любили друг друга, чтобы вы так же поступали друг с другом, как Я поступал с вами. Любовь в том и состоит, чтобы исполнять это и подражать тому, кого любим. «И умолю Отца, и даст вам другого Утешителя». Опять речь приспособительная. Так как ученики еще не знали Его, и потому, естественно, сильно желали быть вместе с Ним, слышать Его речи, видеть Его во плоти, и ни в чем не находили для себя утешения, скорбя о Его отшествии, то что Он говорит? «И умолю Отца, и даст вам другого Утешителя», то есть, иного такого же, как Я. Да постыдятся же и зараженные недугом Савеллия, и имеющие не надлежащее понятие о Духе Святом! В этом изречении-то особенно и удивительно, что оно одним ударом ниспровергает совершенно противоположные ереси. Сказав: «другого», указывает на различие Его ипостаси; а сказав: «Утешителя», – на единство существа.

Почему же Он говорит: «умолю Отца»? Потому что, если бы сказал: Я пошлю, то не столько бы поверили; а теперь Он заботился о том, чтобы Ему веровали. Впоследствии Он высказывает, что сам посылает Его, говоря: «примите Духа Святаго»; а здесь говорит: «умолю Отца», чтобы сделать для них слово достоверным. Ведь Иоанн говорит о Нем, что «от полноты Его все мы приняли» (Ін. 1:16); как же Он может принимать от другого то, что сам имеет? И опять: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Лк. 3:16). Какое же Он имел бы преимущество пред апостолами, если бы должен был умолять Отца, чтобы даровать Духа другим, между тем как апостолы часто делали это, как видно и без молитвы? И если Дух Святой по молитве посылается от Отца, то каким же образом Он сам собою нисходит? И как может от другого быть посылаем Тот, кто вездесущ, кто сам по себе разделяет (дарования) «каждому особо, как Ему угодно» (1Кор. 12:11), и говорит со властью: «отделите Мне Варнаву и Савла» (Деян.13:2)? Хотя Богу служили эти служители, однако ж Он со властью призвал их на свое собственное дело, – не потому, чтобы дело, на которое призвал их, было иное, но для того, чтобы показать Свою власть. Итак, что же, скажешь, значит: «умолю Отца»? Показывается время пришествия (Духа Святого).

Когда Он очистил их жертвою, тогда и снизошел Дух Святой. А почему Он не пришел в то время, когда (Христос) был с ними? Потому что не была еще принесена жертва. Когда уже и грех был истреблен, и апостолы, получив повеление идти на опасности, готовились к борьбе, тогда надлежало придти Тому, кто укрепляет на подвиги. Для чего же Дух приходит не тотчас по воскресении? Для того, чтобы апостолы сильнее возжелали Его и приняли с большею любовью. Доколе был с ними Христос, они не были в скорби; когда же Он отошел, они, лишившись Его, находились в великом страхе и, естественно, должны были принять Духа Святого с великим усердием. «Да пребудет с вами». Это значит, что и по смерти не отойдет. А чтобы они, услышав об Утешителе, не предположили другого нового воплощения и не надеялись увидеть Его очами, – Христос, отклоняя их от этого, говорит: «Которого мир не может принять, потому что не видит Его». Он не так будет с вами, как Я. Но будет обитать в самых душах ваших; это и значит: «в вас будет». А называя Его Духом истины, Он тем указывает на образы, бывшие в ветхом завете. «Да пребудет с вами». Что значит: «да пребудет с вами»? То же, что Он о Себе говорит: «Я с вами» (Мф. 28:20). Сверх того, Он намекает и на нечто другое, именно: не претерпит того, что Я претерпел, и не отойдет. «Которого мир не может принять, потому что не видит Его». А разве другой кто, скажи мне, может видеть Его? Нет; Он говорит здесь о познании, почему и присовокупляет: «и не знает Его». Он обыкновенно зрением называет и точное познание. Так как зрение яснее других чувств, то им всегда и означает точное познание. А под миром Он разумеет здесь злых людей. Таким образом Он утешает учеников тем, что даст им особенный дар. Смотри, как Он превознес этот дар: сказал, что есть иной, такой же, как Я; сказал: Он не оставит вас; сказал: к вам одним придет, так же, как и Я; сказал: «в вас будет». И однако ж, несмотря на все это, не уничтожил в них печали. Они хотели видеть Его и чтобы Он был с ними. Потому-то, удовлетворяя их желанию, Он говорит: и Я «не оставлю вас сиротами; приду к вам» (Ін. 14:18). Не бойтесь, говорит; не потому Я сказал: пошлю иного Утешителя, что сам навсегда оставляю вас; не потому сказал: «в вас будет», что сам уже не увижу вас. Нет, Я и сам приду к вам: «не оставлю вас сиротами». Как в начале речи сказал: «дети», так и здесь говорит: «не оставлю вас сиротами».

2. В начале Христос сказал: придете туда, «куда Я иду», и: «в доме Отца Моего обителей много»; а здесь, – так как то время было далеко, – дает Духа. Но так как ученики, не поняв значения слов Его, не довольно ими утешились, то Он говорит: «не оставлю вас сиротами», – потому что этого они особенно и желали. А так как изречение: «приду к вам»указывало на пришествие, то, чтобы они не ожидали опять такого же точно пришествия, какое было прежде, – смотри, как Он, не сказав об этом ясно, дал однако ж это понять. Сказавши: «еще немного, и мир уже не увидит Меня», Он присовокупил: «а вы увидите Меня»(Ін. 14:19). Как бы так говорил: Я приду к вам, но не так, как прежде, когда Я каждый день непрестанно был с вами. А чтобы они не спросили: как же Ты сказал иудеям: «не увидите Меня отныне» (Мф. 23:39)? – Он, в разрешение этого возражения, говорит: «к вам» одним, – так же, как и Дух. «Ибо Я живу, и вы будете жить» (Ін. 14:19). Крест не разлучит нас навсегда, но только на самое малое время скроет Меня. А под жизнью Он разумеет, как мне кажется, жизнь не только настоящую, но и будущую. «В тот день узнаете вы, что Я в Отце Моем, и вы во Мне, и Я в вас» (Ін. 14:20). По отношению к Отцу, это сказано о существе, а по отношению к ученикам – о единомыслии и помощи, ниспосылаемой от Бога. Но как, спросишь, возможно допустить это? А как возможно допустить противное? Ведь между Христом и учениками расстояние великое и даже бесконечное. А что употреблены одни и те же слова, – этому не удивляйся. Писание, говоря о Боге и людях, часто употребляет одни и те же слова не в одинаковом смысле. Так и мы называемся и богами, и сынами Божиими; но эти названия имеют не одно и то же значение, когда прилагаются к нам и к Богу. Равно и Сын называется образом и славою, точно так же, как и мы, но – в совершенно различном значении. И опять: «вы же – Христовы, а Христос – Божий» (1Кор. 3:23); но Христос не в том же смысле Божий, в каком мы Христовы. Итак, что же значат те слова?

Когда Я воскресну, говорит, тогда вы узнаете, что Я не отделен от Отца, но имею ту же силу, и что Я всегда пребываю с вами. Так как в то время самые события будут возвещать о подаваемой вам от Меня помощи, враги будут укрощены, вы получите дерзновение, опасности исчезнут, проповедь с каждым днем будет расцветать и все уступят и покорятся слову благочестия. «Как послал Меня Отец, и Я посылаю вас» (Ін. 20:21). Видишь ли, что и здесь одно и то же выражение имеет не одну и ту же силу? Если мы примем его в одном значении, апостолы ничем не будут отличаться от Христа. Почему же Он сказал: тогда «узнаете»? Потому, что тогда они увидели Его воскресшим и пребывающим с ними, и тогда же познали истинную веру, так как велика была сила Духа, Который научил их всему. «Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня» (Ін. 14:21). Значит, не довольно только иметь, но нам нужно еще тщательно соблюдать. Но для чего Он много раз говорит им одно и то же, именно: «Если любите Меня, соблюдите Мои заповеди» (Ін. 14:15), и: «кто имеет заповеди Мои и соблюдает их» (Ін. 14:21), и еще: если кто услышит слово Мое и «соблюдет» его, тот «любит Меня»; а кто «не соблюдает слов Моих», тот не любит Меня (Ін. 14:23-24)? Я думаю, Он этим намекает на их скорбь. Так как Он уже много любомудрствовал с ними о смерти, например: «ненавидящий душу свою в мире сем сохранит ее в жизнь вечную» (Ін. 12:25), и: «кто не берет креста своего и следует за Мною, тот не достоин Меня» (Мф. 10:38), а притом намеревался сказать им еще и больше этого, то теперь, укоряя их, говорит: вы думаете, что ваша скорбь происходит из любви? Но любви свойственно было бы не скорбеть. Это именно Он хотел доказать всем тем, что говорил, и потому-то далее этим и заключил Свою речь. «Если бы вы любили Меня», – сказал Он, – «то возрадовались бы, что иду к Отцу» (Ін. 14:28). Значит, вы теперь скорбите от страха; а страшиться смерти несвойственно тем, которые помнят Мои заповеди. Вам следовало бы распять себя, если бы вы истинно любили Меня, потому что Мое слово внушало вам не приходить в страх от убивающих тело. Таких-то и Отец любит, и Я. «И явлюсь им Сам». Тогда Иуда сказал: «что это, что Ты хочешь явить Себя нам» (Ін. 14:22)?

3. Видишь, как душа их была стеснена страхом? Иуда смутился, встревожился и подумал, что они увидят и Его так же, как мы видим мертвых во сне. Итак, чтобы отклонить их от такого мнения, – послушай, что Он говорит: «(Я) и Отец Мой… придем к нему и обитель у него сотворим»(Ін. 14:23). Как бы так говорит: как сам Отец является, так и Я. И не этим только уничтожил их несправедливое мнение, но и словами: «обитель у него сотворим»; это уже не сновидение. Но ты обрати внимание на ученика: он и смущается, и не смеет ясно сказать того, что хочет сказать. Он не сказал: горе нам, – Ты умираешь и хочешь явиться нам, как мертвые; нет, не сказал так, а сказал: «что это, что Ты хочешь явить Себя нам, а не миру?»(Ін. 14:22). На это (Христос) говорит: вас Я особенно люблю, потому что вы соблюдаете Мои заповеди. Наперед говорит им о Своем явлении для того, чтобы они, когда увидят Его впоследствии, не сочли за призрак. А чтобы они не думали, что Он явится им так, как я сказал, Он высказывает и причину, то есть, соблюдение Его заповедей, – говорит, что таким же образом явится и Дух. Если же они и после того, как столько времени жили с Ним, не могли еще вынести такого явления Его существа и даже не понимали его, то что было бы с ними, если бы он так явился им с самого начала? Потому Он и вкушал с ними пищу, чтобы они не сочли явления Его за призрак. Если они подумали так в то время, как увидели Его ходящим по водам, несмотря на то, что Он явился в том же самом виде и не задолго перед тем разлучился с ними, – то чего бы не подумали они, если бы вдруг увидели Его воскресшим, между тем как прежде видели, как Он был взят и связан: Для того-то Он часто и говорит им, что Он явится, и почему явится, и как, чтобы они не сочли Его явления за призрак. «Нелюбящий Меня не соблюдает слов Моих; слово же, которое вы слышите, не есть Мое, но пославшего Меня» (Ін. 14:24). Значит, кто не слушает этих слов, тот не Меня только не любит, но и Отца. Если доказательством любви служит повиновение заповедям, а заповеди от Отца, то, очевидно, кто повинуется им, тот уже любит не Сына только, но и Отца. Каким же образом и Твое, и не Твое (слово)?

Это значит, что Я не говорю ничего без Отца и не говорю чего-либо Своего, отличного от того, что угодно Ему. «Сие сказал Я вам, находясь с вами» (Ін. 14:25). Так как все это было не ясно и они иного не понимали, а во многом и сомневались, то, чтобы опять не пришли в смущение и не стали спрашивать: какие заповеди? – избавил их от всякого беспокойства, сказав: «Утешитель же,… Которого пошлет Отец во имя Мое, научит вас» (Ін. 14:26). Может быть, не ясно то, что Я теперь вам сказал; но это изъяснит вам тот Учитель. А словами: «с вами пребывает» (Ін. 14:17) намекает на Свое отшествие. Затем, чтобы они не печалились, говорит, что пока Он будет оставаться с ними и пока не придет Дух, они не в состоянии будут уразуметь ничего великого и высокого. Это Он говорит с тем, чтобы приготовить их к мужественному перенесению Его отшествия, так как оно будет для них источником великих благ. А беспрестанно упоминает об Утешителе потому, что они тогда были одержимы скорбью. Но так как, и после этих слов, они приходили в смущение при мысли о скорбях, о борьбе, о Его отшествии, то смотри, как Он опять утешает их, говоря: «мир оставляю вам» (Ін. 14:27). Как бы так говорит: какой вам будет вред от смятений мира, когда вы будете иметь мир со Мною? Этот мир не такой (как обыкновенно). Внешний мир часто бывает и вреден, и бесплоден, и бесполезен для тех, которые имеют его; а Я даю такой мир, по которому вы будете жить в мире между собою, а это сделает вас особенно сильными. А так как Он опять сказал: «оставляю», – что указывало на Его отшествие и могло привести их в смущение, – то опять же говорит: «да не смущается сердце ваше и да не устрашается» (Ін. 14:27). Видишь ли, что они смущались частию от любви, частию от страха? «Вы слышали, что Я сказал вам: иду от вас и приду к вам. Если бы вы любили Меня, то возрадовались бы, что Я сказал: иду к Отцу; ибо Отец Мой более Меня» (Ін. 14:28). Какую же это могло принести им радость и какое утешение? Что значат эти слова?

4. Апостолы еще ничего не знали о воскресении и даже не имели надлежащего понятия о Христе. Возможно ли, в самом деле, чтобы они имели это понятие, когда даже не знали, что Он воскреснет? Но Отца они признавали великим. Поэтому Христос и говорит: если вы и страшитесь за Меня, как будто Я не в состоянии защитить Себя, и не надеетесь, что после креста Я опять увижу вас, то все же как скоро услышали, что Я к Отцу иду – должны были радоваться, потому что Я иду к большему и могущему уничтожить все бедствия. Вы «слышали, что Я сказал вам». Для чего это сказал? Я так далек от страха, говорит этим Христос, так уверен в событиях, что даже предсказал их. И это, что будет после, «Я сказал вам о том, прежде нежели сбылось, дабы вы поверили, когда сбудется», яко Аз есмь (Ін. 14:29). Как бы так говорил: вы не знали бы, если бы Я не сказал; а Я не сказал бы, если б не был вполне уверен. Видишь ли, что те слова были сказаны приспособительно? Так и тогда, когда Он говорит: «или думаешь, что Я не могу умолить Отца, и Он представит Мне двенадцать легионов Ангелов?»(Мф. 26:53). – говорит приспособительно к мнению слушателей. Конечно, никто, и даже крайне неистовый, не скажет, что Он не мог помочь сам Себе, а имел нужду в ангелах. О Нем думали, как о человеке; поэтому Он и говорит: «двенадцать легионов Ангелов». А между тем Он только спросил пришедших взять Его – и отбросил их назад. Если же кто назовет Отца большим в том отношении, что Он виновник Сына, то я не буду и этому противоречить; но это отнюдь не значит, чтобы Сын был иного существа.

Слова Его значат вот что: доколе Я здесь, вам естественно думать, что находимся в опасности; если же Я отойду туда, – верьте, что вне опасности, потому что никто не может одолеть Его. Все же это Он говорил приспособительно к немощи учеников. Сам Я, говорит, вполне спокоен и не забочусь о смерти; потому-то и сказал: «Я сказал вам о том, прежде нежели сбылось». Но так как вы не можете еще принять слова об этом, то Я и заимствую для вас утешение от Отца, Которого вы признаете великим. Утешив их таким образом, Он опять говорит о предметах печальных. «Уже немного Мне говорить с вами». Почему? «Ибо идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего» (Ін. 14:30). Говоря о князе мира, разумеет диавола и злых людей, потому что диавол владычествует не над небом и землею, – иначе он все бы низвратил и ниспроверг, – но господствует над теми, которые сами предаются ему. Поэтому (Писание) называет его и князем тьмы века сего, разумея опять и здесь под тьмою злые дела. Что же? Значит, диавол умертвит Тебя? Нет; он «во Мне не имеет ничего». Почему же умертвят Тебя? Потому что Я так хочу, и да познает мир, что Я люблю Отца. Я, говорит, не подвластен смерти и не принадлежу ей, но переношу ее из любви к Отцу. А это говорит для того, чтобы снова ободрить учеников и показать им, что Он не против воли, но добровольно идет на смерть, и что Он презирает диавола.

В самом деле, Он не ограничился тем, что сказал: «еще недолго быть Мне с вами» (Ін. 7:33), но часто повторяет эти печальные слова. А чтобы сделать их удобоприемлемыми, Он справедливо примешивает к ним и слова радостные. Потому-то Он иногда и говорит: «иду от вас и приду к вам» (Ін. 14:28), также: «чтобы и вы были, где Я», и еще: «не можете теперь за Мною идти, а после пойдете», также: «иду к Отцу», и: «Отец Мой более Меня», и: «Я сказал вам о том, прежде нежели сбылось» (Ін. 14:29), и еще: Я не по необходимости терплю это, а по любви к Отцу, – чем внушает ученикам, что Его смерть не пагубна и не вредна, как скоро соизволяет на нее и сильно любящий Его, и сам любимый Им. Итак, примешивая с этой целью слова радостные, Он часто говорил и о предметах печальных, чтобы приучить к тому их ум. Ведь и словами: «в вас будет», и: «лучше для вас, чтобы Я пошел» (Ін. 16:7), Он также их утешал. Для того-то Он наперед весьма много и сказал о Духе, как-то: «есть с вами», и: «мир не может принять», и: Он «напомнит вам все», и: Он «Дух истины, Дух Святый, Утешитель», и: «лучше для вас», – чтобы они не скорбели, как будто уже у них не было никакого заступника и помощника. А словами: «лучше» показывает, что (Дух Святый) соделает их духовными.

5. И мы видим, что это действительно сбылось. Робкие и боязливые, по принятии Духа, устремились в среду опасностей и безбоязненно пошли и на железо, и в огонь, и на зверей, и в пучину морскую, и на всякое мучение. Некнижные и простые, они говорили с таким дерзновением, что поражали слушателей. Из скудельных Дух соделал их железными, окрылил их и не допустил впасть ни в какую слабость человеческую. Такова-то благодать Духа! Она, если находит печаль, уничтожает ее; если злое вожделение, – истребляет; если страх, – изгоняет; и кто сподобился ее, того не допускает уже быть человеком, но, как бы переселив на самое небо, располагает помышлять только о том, что на небе. Потому-то «никто ничего из имения своего не называл своим», но непрестанно пребывали в молитвах, «в веселии и простоте сердца»(Деян.4:32, 2:46). Этого преимущественно и требует Дух Святый: «плод же духа:… радость, мир,… вера, кротость»(Гал. 5:22-23). Однако ж, скажешь, часто печалятся и люди, исполненные Духа? Но эта печаль сладостнее радости. Печалился и Каин, но печалью мирскою; печалился и Павел, но печалью по Боге. Все духовное приносит величайшую пользу, равно как и все мирское – крайний вред. Привлечем же к себе, чрез исполнение заповедей, необоримую помощь духа – и мы будем ничем не меньше ангелов. Ведь и они не потому таковы, что безплотны (иначе никто из безплотных не был бы злым); но везде причиною всему – свободное произволение. Потому-то и между безплотными нашлись такие, которые хуже людей и даже безсловесных, и между облеченными плотью – такие, которые лучше безплотных. Так все праведники, хотя жили на земле и имели тело, однако ж совершили великие дела. На земле они жили, как пришельцы и странники, а на небе – как граждане. Не говори же и ты: я облечен плотью, не могу одолеть (ее), не могу взять на себя трудов добродетели. Не обвиняй Создателя.

Ведь, если оттого, что мы носим плоть, добродетель становится для нас невозможной, то мы уже не виновны. Но что она не делается оттого невозможною, это доказывает лик святых. Так, плотское естество не воспрепятствовало ни Павлу быть таким, каким он был, ни Петру получить ключи неба. И Енох, будучи во плоти, «переселен был… и не стало его» (Євр. 11:5). Равно и Илия восхищен был с плотью, и Авраам с Исааком и Иаковом просияли, будучи облечены плотью; с плотью же и Иосиф устоял против той распутной жены. И что я говорю о плоти? Хотя бы ты возложил на плоть и оковы, – и тогда не было бы никакого вреда. Хотя я и в узах, говорит Павел, «но для слова Божия нет уз» (2Тим. 2:9). И что я говорю о узах и оковах? Присоедини еще темницу и заключение, и все это не будет препятствием для добродетели. Так именно учил Павел. Оковы для души – не железо, а рабский страх, любостяжание и безчисленные страсти. Вот что связывает, хотя бы тело и было свободно. Но от тела, скажешь, рождаются и страсти? Это пустое извинение и ничтожная отговорка. Если бы действительно от тела рождались эти страсти, то им были бы подвержены все. Как никому нельзя избежать усталости, сна, голода и жажды, потому что все это естественно, так никто не избежал бы и подчинения страстям, если бы они были таковы. Если же многие избегают их, то ясно, что такого рода недостатки рождаются от безпечности души. Итак, отсечем безпечность и не будем обвинять тело, а подчиним его душе, чтобы, имея его в послушании, достигнуть вечных благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 76

Ін. 14:31,15:1. Встаньте, пойдем отсюда. Я есмь истинная виноградная лоза, а вы ветви, а Отец Мой – виноградарь.

1.Страх учеников пред смертью Иисуса Христа. – Притча о виноградной лозе и ее значение. – 2. Спаситель многое говорил применительно к своим слушателям. – 3. Величие любви, ее непобедимость и польза. – Превосходные свидетельства о Его любви. – Против хищничества и алчности. – Зло, причиняемое богатством и алчностью. – Иисус Христос искупил нас, а мы служим мамоне. – Как достигнуть совершенства добродетели. – Похвала бедности.

От невежества душа делается робкою и боязливою, точно так же, как от знания небесных догматов – великою и возвышенною. Лишенная всякого попечения, она бывает как-то робка – не по естеству, а по свободному произволению. Когда я вижу, что человек мужественный, бывший некогда смелым, становится робким, я уже не считаю этого состояния естественным, потому что все естественное неизменно. Равным образом, когда вижу, что люди робкие вдруг делаются смелыми, я опять думаю тоже самое, – все приписываю свободному произволению. Так и ученики были весьма робки, доколе не узнали того, что следовало, и не сподобились дара Святого Духа; а впоследствии сделались неустрашимее львов. Например, Петр, который не вынес угроз служанки, был повешен вниз головою, был бичуем, находился в тысяче опасностей, и однако ж не молчал, а говорил так смело, как будто терпел это во сне. Но все это – не прежде креста. Потому-то Христос и говорил: «встаньте, пойдем отсюда». Для чего же, скажи мне? Ужели Он не знал времени, когда должен был придти Иуда? Или Он боялся, чтобы Иуда не пришел туда и не задержал их, и чтобы не напали злоумышленники прежде, чем Он кончит Свою превосходную беседу? Отнюдь нет; это несовместно с Его достоинством. Если же Он не боялся, то для чего заставляет учеников идти оттуда и потом, когда кончил беседу, ведет их в сад, знакомый Иуде? Да если бы и пришел Иуда, разве не мог Он ослепить им глаза, что Он и сделал, только не теперь? Для чего же Он уходит? Чтобы дать ученикам несколько успокоиться. Находясь в неизвестном месте, они, естественно, были в страхе и трепете и от времени, и от места. В самом деле, ночь была уже очень глубокая, и могло статься, что они даже не внимали словам, а постоянно были заняты мыслию о том, что на них нападут, тем более, что и слова Учителя заставляли ожидать бедствий. «Еще недолго, – говорил Он, – быть Мне с вами», и: «идет князь мира сего». Потому-то, как они, слыша эти и подобные слова, смущались, полагая, что их тотчас же схватят, то Он ведет их в другое место, чтобы они, считая себя в безопасности, могли свободно уже слушать, имели же они услышать великие догматы. Вот почему Он говорит: «встаньте, пойдем отсюда». Затем, продолжая речь, говорит: «Я есмь виноградная лоза, а вы ветви». Что Он хочет сказать этой притчей? То, что не внимающему Его словам невозможно жить и что будущие знамения совершаются силою Христовою. «Отец Мой – виноградарь». Что же? Значит, Сын нуждается в помощи? Нет; указание на Отца не означает этого. В самом деле, смотри, с какою точностью Он излагает притчу. Только о ветвях говорит, что они пользуются попечением делателя, а не о корне. О корне здесь упомянуто только для того, чтобы показать ученикам, что без Его силы они ничего не могут делать и что им должно так соединиться с Ним верою, как ветви с лозою.

«Всякую у Меня ветвь, не приносящую плода, отсекает» Отец (Ін. 15:2). Здесь Он намекает на жизнь, показывая, что без дел невозможно быть в Нем. «И всякую, приносящую плод, очищает», то есть, сделает ее предметом великого попечения. Хотя о корне нужно бывает больше заботиться, чем о ветвях, – нужно его окапывать, очищать, однако же Он ничего не говорит здесь о корне, но все о ветвях, показывая тем, что Он сам себе довлеет, а ученики, хотя бы были и весьма добродетельны, имеют нужду в великой помощи делателя. Потому-то Он и говорит: «приносящую плод, очищает». Когда ветвь бесплодна и может быть на лозе, (делатель) отсекает ее, а когда приносит плод – очищает ее и чрез то делает еще более плодоносною. Это впрочем можно разуметь и о бедствиях, которые в то время угрожали ученикам. Выражение: «очищает» значит – обрежет, отчего ветвь делается более плодоносною. Этим показывается, что искушения сделают учеников особенно сильными. А чтобы они не стали спрашивать, о ком это сказано, и чтобы опять не привести их в беспокойство, Он говорит: «вы уже очищены через слово, которое Я проповедал вам» (Ін. 15:3). Видишь, как Он представляет самого Себя заботящимся о ветвях? Я, говорит, очистил вас. Хотя выше показывает, что это делает Отец, но между Отцом и Сыном нет никакого различия. Теперь нужно, чтобы и вы, со своей стороны, делали то, что следует. Затем, чтобы показать, что Он сделал это не потому, что имел нужду в их служении, а для их преуспеяния, Он присовокупляет: «Как ветвь не может приносить плода сама собою» (Ін. 15:4), так и тот, кто во Мне не пребудет. А чтобы они не отделились от Него из страха, Он укрепляет ослабевшую от боязни их душу, тесно соединяет с Собою и уже подает благие надежды, так как корень всегда остается, а отделяться и отпадать свойственно ветвям. Потом, побудив их с обеих сторон – и со стороны пользы, и со стороны вреда, Он требует того, что составляет нашу первую обязанность. «Кто пребывает во Мне, и Я в нем» (Ін. 15:5). Видишь, что и Сын участвует в попечении об учениках не меньше Отца? Если Отец очищает, за то Сын содержит в Себе; а от пребывания на корне и зависит плодоношение ветвей. Пусть ветвь и не очищается, но все же, оставаясь на корне, она приносит плод, хотя и не в таком количестве, в каком бы следовало; если же не остается, – и совсем не приносит плода. Впрочем уже показано, что и Сыну свойственно очищать, равно как быть корнем – Отцу, родившему и корень.

2. Видишь ли, как у них все общее – и очищать, и иметь силу корня? Конечно, велик вред (для ветви) и в том, когда она не может ничего производить; но (Христос) не в этом только поставляет наказание, а ведет речь далее. «Извергнется, – говорит, – вон», – не будет уже пользоваться попечением делателя; «и засохнет», то есть, потеряет все, что имела от корня; если имела какую-либо благодать, лишится ее и останется без помощи и жизни, сообщаемой от корня. И что же наконец? «Бросают в огонь»(Ін. 15:6). Но не таков удел человека, пребывающего во Христе. Далее показывает, что значит пребывать, и говорит: «Если… слова Мои в вас пребудут»(Ін. 15:7). Видишь ли, что и прежде я справедливо сказал, что Он требует от нас доказательства от дел? Действительно, сказавши: «и если чего попросите,… то сделаю» (Ін. 14:13), Он присовокупил: «если любите Меня, соблюдите Мои заповеди» (Ін. 14:15). Так и здесь: «если пребудете во Мне и слова Мои в вас пребудут, то, чего ни пожелаете, просите, и будет вам» (Ін. 15:7). Все же это Он говорил для того, чтобы показать, что злоумышляющие против Него будут сожжены, а они принесут плод. Перенесши таким образом страх от них на злоумышленников и показав, что они будут непобедимы, Христос говорит: «тем прославится Отец Мой, если вы принесете много плода и будете Моими учениками» (Ін. 15:8). Чрез это Он придает Своему слову достоверность.

В самом деле, если принесение плодов имеет отношение к славе Отца, то Он не оставит в небрежении Своей славы. «И будете Моими учениками». Видишь ли, что тот Его ученик, кто приносит плод? А что значит: «Тем прославится Отец»? Это значит: Он радуется, когда вы во Мне пребываете, когда приносите плод. «Как возлюбил Меня Отец, и Я возлюбил вас» (Ін. 15:9). Здесь уже говорит человекообразнее, потому что речь, приспособленная к понятиям людей, имеет особенную силу. Подлинно, сколь великую меру любви выказал Тот, кто благоволил умереть, кто, удостоив такой чести рабов, врагов и противников, возвел на небо! А если Я люблю вас, то не бойтесь. Если слава Отца в том, чтобы вы принесли плод, то не опасайтесь никакого зла. Потом, чтобы не сделать их беспечными, – смотри, как Он поощряет их. «Пребудете в любви Моей»; это уже от вас зависит. Как же это сделать? «Если заповеди Мои, – говорит, – соблюдете, как и Я соблюл заповеди Отца Моего» (Ін. 15:10). Опять идет речь человекообразная, потому что законодатель, очевидно, не мог подлежать заповедям. Видишь ли, что и здесь так сказано, – о чем я всегда повторяю, – по немощи слушающих? Действительно: Он многое говорит сообразно с их понятиями и всячески показывает, что они в безопасности и что их враги погибнут, и что все, что они имеют, имеют от Сына, и что, если они будут вести жизнь безукоризненную, никто и никогда не одолеет их. Заметь же и власть, с какою Он беседует с ними. Не сказал: «пребудете в любви Отца”, но: «Моей».

Таким образом, чтобы не сказали: Ты сделал нас ненавистными для всех, и теперь оставляешь нас и отходишь, – показывает, что Он не оставляет их, а напротив, если только они пожелают, так тесно соединится с ними, как лоза с ветвями. А чтобы они, с другой стороны, предавшись надежде, не сделались безпечными, Он говорит, что их благополучие не будет неизменно, если они будут нерадивы. Потом, чтобы не приписать всего дела Себе самому и не подать им повода к большему падению, – говорит: «тем прославится Отец». Так везде выказывает Свою любовь к ним вместе с любовью Отца. Значит, не в том слава, что было у иудеев, но в том, что они имели получить. А чтобы они не сказали: мы лишились отцовского наследства, мы всеми оставлены и сделались нагими и ничего не имеющими, – Христос говорит: посмотрите на Меня, Меня любит Отец, и однако ж, Я подвергаюсь предстоящим бедствиям. Так и вас Я оставляю теперь не потому, чтобы не любил вас. Если Я подвергаюсь смерти и однако ж не считаю этого знаком нелюбви к Себе Отца, то и вам не должно смущаться. Если вы пребудете в любви Моей, то все эти бедствия нисколько не повредят вам в любви.

3. Итак, если любовь сильна и необорима, и состоит не в одних словах, то покажем ее на деле. Христос примирил нас с Собою, когда мы были врагами; мы же, сделавшись друзьями, постараемся остаться ими. Он начал, а мы будем хотя продолжать. Он любит не для Своей пользы, потому что ни в чем не нуждается; а мы будем любить хотя из-за своей выгоды. Он возлюбил врагов, а мы станем любить хотя друга. Но мы поступаем напротив. Мы ежедневно хулим Бога хищением и любостяжанием. Может быть, кто-нибудь из вас скажет: ты каждый день беседуешь о любостяжании. О, если бы можно было говорить об этом и каждую ночь! О, если бы и тот, кто сопутствует вам на площади и сидит с вами за трапезою, если бы и жены, и друзья, и дети, и рабы, и земледельцы, и соседи, и даже пол и стены могли изливать эту речь, чтобы чрез то, хотя немного, мы поудержались! Этот недуг объял всю вселенную, обладает душами всех, – и, поистине, велика сила мамоны! Мы искуплены Христом, а служим золоту; проповедуем владычество одного, а покоряемся другому, и что бы он ни приказал, исполняем с усердием, и забываем для него и родство, и дружбу, и природу, и законы, и все. Никто не обращает взоров на небо, никто не помышляет о будущем. Но настанет время, когда не будет пользы и от этих речей. «Во гробе, – сказано, – кто будет славить Тебя?»(Пс. 6:6). Вожделенно золото, – оно доставляет нам много наслаждений, и придает почет; но – не столько, сколько небо. Богача многие и отвращаются, и ненавидят, а человека добродетельного уважают и почитают. Но над бедным, скажешь, смеются, хотя бы он был и добродетелен? Смеются, но не люди, а бессловесные, почему и не нужно обращать на то внимания. Ведь, если бы мычали ослы и каркали вороны, а все люди мудрые хвалили бы, – мы, конечно, не пренебрегли бы мнением последних и не стали бы обращать внимания на крики бессловесных. А те, которые высоко ценят предметы настоящие, подобны воронам, и хуже ослов. Если бы тебя хвалил царь земной, – ты, верно, нисколько не заботился бы о мнении толпы, хотя бы и все смеялись над тобою. Ужели же, когда тебя хвалит Владыка всех, ты будешь искать еще похвалы от жуков и комаров? А таковы, действительно, эти люди в сравнении с Богом, и даже не таковы, а еще хуже. Доколе же мы будем пресмыкаться в грязи?

Доколе будем поставлять для себя судьями безпечных ленивцев и чревоугодников? Они могут хорошо оценивать игроков в кости, пьяниц и живущих для чрева, а добродетели и порока они не могут вообразить себе и во сне. Если бы кто стал смеяться над тобою потому, что ты не знаешь, как провести каналы для стока воды – ты, без сомнения, не оскорбился бы, а напротив, даже посмеялся бы над укоряющим в таком незнании. Зачем же, желая подвизаться в добродетели, поставляешь для себя судьями людей, которые совсем не знают ее? Потому-то мы никогда и не успеваем в этом искусстве. Мы вверяем свое дело не людям опытным, а невеждам; а они судят не так, как требует искусство, а по собственному невежеству. Потому, умоляю вас, будем презирать мнением толпы; особенно же не станем желать ни похвал, ни имений, ни богатства, и не будем считать бедность за какое-либо зло. Бедность научает нас и мудрости, и терпению, и всякому любомудрию. Ведь и Лазарь жил в бедности и, однако ж, был увенчан; и Иаков желал иметь только хлеб; и Иосиф находился в крайней бедности и был не только рабом, но и узником, и, однако же, поэтому мы еще более удивляемся ему. Мы не столько восхваляем его в том случае, когда он раздавал пшеницу, сколько в том, когда находился в темнице, – не столько тогда, когда был в оковах, – не тогда, когда восседал на троне, а когда подвергался козням и был продан. Итак, представляя себе все это и помышляя о венцах, сплетаемых этими подвигами, будем удивляться не богатству и почестям, не удовольствиям и владычеству, а бедности, оковам, узам и терпению ради добродетели. Конец первых исполнен смятения и беспокойства, и обладание ими соединено с настоящею только жизнью; а плод последних – небо и небесные блага, (которых) «не видел… глаз, не слышало ухо» (1Кор. 2:9), которых и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

Беседа 77

Ін. 15:11-12. Сие сказал Я вам, да радость Моя в вас пребудет и радость ваша будет совершенна. Сия есть заповедь Моя, да любите друг друга, как Я возлюбил вас.

1.Можно ли отделить любовь к Богу от любви к ближнему. – 2. Иисус Христос утешает своих учеников. – 3. Последнее утешение – обетование Святого Духа. – 4 и 5. Различные способы утешения в скорбях. – Хотя добродетель трудна, но славны производимые ею плоды. – Увещание к милостыне. – Нужно довольствоваться необходимым. – Откуда происходит бесчеловечие к бедным? – Из алчности.

1. За всякое доброе дело тогда бывает награда, когда оно приходит к надлежащему концу; если же оно прервется, не достигнув конца, то уже бывает кораблекрушение. И как корабль, везущий богатый груз, если не успеет войти в пристань, а потонет в средине моря, не получает никакой пользы от долгого плавания, а напротив, тем бывает несчастнее, чем больше понес трудов, так точно и души, которые падают прежде конца трудов и ослабевают среди подвигов. Потому и Павел сказал, что слава, честь и мир будут уделом тех, которые текут «постоянством»добрых дел. Это же и Христос внушает теперь ученикам. Он выразил им Свою любовь, – и они радовались о Нем. Но так как наступавшее страдание и печальные речи должны были прекратить их радость, то Он, достаточно побеседовавши с ними и утешивши их, говорит: «сие сказал Я вам, да радость Моя в вас пребудет и радость ваша будет совершенна», – то есть, чтобы вы не отпали от Меня, чтобы не прекратили своего течения. Вы радовались о Мне и много радовались, но вот вы подверглись печали. Итак, чтобы радость ваша достигла конца, Я уничтожаю эту печаль, показывая вам, что о настоящих событиях нужно не печалиться, а радоваться. Я видел, что вы соблазнились, но – не пренебрег, не сказал: зачем вы теряете мужество, – а говорил то, что могло принести вам утешение. Так хочу Я всегда соблюдать вас в той же любви. Вы слышали о царствии – и радовались. А Я сказал вам это, чтобы исполнилась радость ваша.

«Сия есть заповедь, да любите друг друга, как Я возлюбил вас». Видишь ли, что любовь к Богу тесно связана с нашею и соединена с нею как бы некоторою цепью? Потому-то (Христос) иногда говорит о двух заповедях, а иногда об одной – так как невозможно, получивши одну, не иметь и другой. Иногда Он говорит: в этом «утверждается… закон и пророки» (Мф. 22:40); а иногда: «как хотите, чтобы с вами поступали люди, так поступайте и вы с ними, ибо в этом закон и пророки» (Мф. 7:12). Также: «любовь есть исполнение закона» (Рим. 13:10). Это же говорит и здесь. Если пребывание (в Боге) зависит от любви, а любовь от исполнения заповедей, а заповедь состоит в том, чтобы мы любили друг друга, то, очевидно, пребывание в Боге зависит от нашей взаимной любви. И не просто говорит о любви, но указывает и образ любви: «как Я возлюбил вас». Затем снова показывает, что Он отходит не по ненависти, а по любви; и потому-то, говорит, вы особенно и должны были прославлять Меня, так как за вас Я полагаю душу Мою. Впрочем Он нигде не говорит так, но выше – изображая доброго пастыря, а здесь – наставляя учеников и показывая как величие любви, так и то, каков Он. А почему Он везде превозносит любовь? Потому, что она есть признак учеников, она – утверждение добродетели. Потому-то и Павел так много говорит о ней, как истинный ученик Христов, узнавший ее по опыту. «Вы друзья Мои… Я уже не называю вас рабами, ибо раб не знает, что делает господин его; но Я назвал вас друзьями, потому что сказал вам все, что слышал от Отца Моего» (Ін. 15:14-15). Как же он говорит: «многое имею сказать вам; но вы теперь не можете вместить» (Ін. 16:12)? Словами: «все» и: «что слышал» Он внушает не другое что, но именно то, что Он не говорит ничего постороннего, но только слышанное от Отца. А так как преимущественным знаком дружбы считается то, когда сообщаются тайны, то вы, говорит, удостоены и этого общения. Когда же говорит: «все», то разумеет все, что им нужно было слышать. Потом выставляет и другой не малый знак дружбы. Какой же именно? «Не вы, – говорит, – Меня избрали, а Я вас избрал» (Ін. 15:16), то есть, Я искал вашей дружбы. И на этом не остановился; но еще говорит: «и поставил вас», то есть, насадил, «чтобы вы шли» (все еще продолжает сравнение с виноградною лозою), то есть, чтобы вы распространялись, «и приносили плод, и чтобы плод ваш пребывал». Если же плод пребудет, то тем более вы. Я не только, говорит, возлюбил вас, но и осыпал вас величайшими благодеяниями, распростирая ветви ваши по всей вселенной.

2. Видишь ли, сколько Он употребляет способов, чтобы выказать любовь? Он открыл тайны, Он первый искал их дружбы, Он даровал им великие блага, Он за них подвергся страданиям. Здесь же показывает, что Он и постоянно будет пребывать с ними; они будут приносить плод, а чтобы приносить плод, для этого необходимо иметь Его помощь. «Дабы, чего ни попросите от Отца во имя Мое, Он дал вам»(Ін. 15:16). Но ведь исполнять прошения – дело того, кого просят; как же исполняет Сын, когда просят Отца? Это – чтобы ты знал, что Сын не меньше Отца. «Сие заповедаю вам, да любите друг друга»(Ін. 15:17), то есть, Я говорю не в укор. Что Я душу Мою полагаю, что Я предварил вас дружбою, но – для того, чтобы привести вас к дружеству. Потом, так как терпеть от большой части людей гонение и поношение – дело тяжелое и невыносимое, которое может повергнуть в уныние и душу возвышенную, то Христос приступает к этому предмету уже после того, как наперед сказал весьма многое. Предварительно Он смягчил их душу, а уже потом начинает говорить об этом и ясно показывает, что и это, равно как и все другое, как уже Он показал, совершается для их пользы.

Как прежде сказал, что не только не нужно скорбеть, а напротив нужно еще радоваться тому, что Он отходит к Отцу, – так как Он делает это не потому, что покидает их, а потому, что очень любит, – так и здесь показывает, что им должно радоваться, а не скорбеть. И смотри, как Он располагает к этому. Не сказал: знаю, что это прискорбно, но потерпите для Меня, так как вы и страдаете за Меня. Такая причина была еще недостаточна для их утешения; и потому, оставив ее, Он предлагает другую. Какую же именно? Ту, что это служит доказательством самой высокой добродетели и что следует скорбеть не о том, что вас будут теперь ненавидеть, а напротив тогда, когда бы вас стали любить. На это Он намекает словами: «Если бы вы были от мира, то мир любил бы свое» (Ін. 15:19). Значит, если бы вы были любимы, то это было бы явным знаком вашей порочности. Но так как, сказав это, Он не успел еще утешить их, то опять продолжает речь: «раб не больше господина своего. Если Меня гнали, будут гнать и вас» (Ін. 15:20). Здесь показывает, что поэтому-то в особенности они будут (Его) подражателями. В самом деле, пока Христос был во плоти, брань велась против Него; а когда Он переселился, тогда настала брань против них. И так как они, будучи малочисленны, тревожились тем, что должны будут сражаться против такого множества, то Он ободряет их души, говоря, что потому-то особенно им и должно радоваться, что их будут ненавидеть. Чрез это, говорит, вы сделались соучастниками Мне в страданиях. Итак, вы не должны смущаться; вы не лучше Меня, потому что, как Я уже сказал, «раб не больше господина своего». Затем следует и третье утешение, именно то, что вместе с ними подвергается оскорблению и Отец. «Все то, – говорит, – сделают… за имя Мое, потому что не знают Пославшего Меня» (Ін. 15:21), то есть, оскорбляют и Его. Далее, лишая врагов всякого извинения, а вместе предлагая и новое утешение, говорит: «Если бы Я не пришел и не говорил им, то не имели бы греха» (Ін. 15:22). Этим показывает, что все действия врагов и в отношении к Нему, и в отношении к ним – несправедливы. Зачем же Ты привел нас к таким бедствиям? Ужели не предвидел брани и ненависти? Поэтому Он опять говорит: «ненавидящий Меня ненавидит и Отца моего» (Ін. 15:23), – предвозвещая и здесь врагам не малое наказание. Так как они в свое оправдание ссылались на то, что гонят Его ради Отца, то этими словами Он отнял у них такое оправдание. Они не имеют никакого извинения.

Преподав учение на словах, Я подтвердил его делами, согласно с законом Моисеевым, который всем повелел повиноваться тому, кто будет подобным образом говорить и действовать, кто будет и руководить к благочестию, и совершать величайшие чудеса. И не просто сказал Он: чудеса, но – «каких никто другой не делал» (Ін. 15:24). Об этом и сами они свидетельствовали, когда говорили: «никогда не бывало такого явления в Израиле» (Мф. 9:33), и: «от века не слыхано, чтобы кто отверз очи слепорожденному» (Ін. 9:32). Таково же и чудо над Лазарем; таковы же и все другие чудеса, равно как и образ чудодействия, – все ново и необыкновенно. За что же, могли сказать, и Тебя и нас преследуют? «Как вы не от мира. Если бы вы были от мира, то мир любил бы свое» (Ін. 15:19). Напоминает им слова, которые некогда сказал и братьям Своим; но тогда Он говорил осторожнее, чтобы не устрашить их, а теперь, напротив, открыл все. Из чего же видно, что нас ненавидят за это? Из того, что было со Мною. В каком, скажи Мне, слове или деле могли обвинить Меня? И однако ж они не приняли Меня. А чтобы это не было для нас изумительно, Он указал и причину, именно – злобу их; но и на этом не остановился, а приводит еще и пророка, показывая, что он издревле предвозвестил и сказал: «возненавидели меня без вины» (Пс. 68:5). Так поступает и Павел. Когда многие удивлялись, отчего не уверовали иудеи, – он приводит пророков, которые издревле предсказали об этом и сказали причину неверия, именно – их злобу и гордость. Что же? Если они не соблюдали Твоего слова, а потому не соблюдут и нашего; если они Тебя преследовали, а потому будут преследовать и нас; если они видели такие знамения, каких никто другой не совершил; если слышали такие слова, каких никто не говорил, и не получили никакой пользы; если они ненавидят Твоего Отца, а вместе с Ним и Тебя, – то для чего же, скажи, Ты нас вверг в среду их? Как возможно, чтобы мы были достойны веры? И кто из единоплеменников наших послушает нас?

3. Чтобы, помышляя об этом, они не смущались, смотри, какое Он предлагает утешение. «Когда приидет Утешитель, Которого Я пошлю…, Дух истины, Который от Отца исходит, Он будет свидетельствовать о Мне; а также и вы будете свидетельствовать, потому что вы сначала со Мною»(Ін. 15:26-27). Он будет достоин веры, потому что Он – Дух истины. Потому-то и назвал Его не Духом Святым, а Духом истины. А слова: «Который от Отца исходит»– показывают, что Он знает все в точности. Так Христос и о самом Себе говорит: «Я знаю, откуда пришел и куда иду» (Ін. 8:14), рассуждая и здесь об истине. «Которого Я пошлю». Вот видишь, не один только Отец посылает, но и Сын. И вы тоже будете достойны веры, так как вы были со Мною, а не от других слышали. И апостолы, действительно, утверждались на этом, говоря: «которые с Ним ели и пили» (Деян.10:41). А что это сказано не из лести, о том свидетельствует Дух. «Сие сказал Я вам, чтобы вы не соблазнились» (Ін. 16:1), – то есть, когда увидите, что многие не веруют, и когда сами вы подвергнетесь бедствиям. «Изгонят вас из синагог» (Ін. 16:2), потому что уже постановили, «чтобы, кто признает Его за Христа, того отлучать от синагоги» (Ін. 9:22). «Даже наступает время, когда всякий, убивающий вас, будет думать, что он тем служит Богу» (Ін. 16:2). Будут домогаться вашей смерти, как бы дела благочестивого и богоугодного. Затем опять предлагает утешение.

«Так будут поступать, потому что не познали ни Отца, ни Меня» (Ін. 16:3). Достаточно для вашего утешения, что вы будете терпеть это за Меня и за Отца. Здесь опять напоминает им о блаженстве, о котором говорил в начале: «блаженны вы, когда будут поносить вас и гнать и всячески неправедно злословить за Меня. Радуйтесь и веселитесь, ибо велика ваша награда на небесах» (Мф. 5:11-12). «Я сказал вам сие для того, чтобы вы, когда придет то время, вспомнили» (это) (Ін. 16:4), а поэтому признаете верным и все прочее. Вам, конечно, уже нельзя будет сказать, что Я, льстя вам, говорил только приятное для вас, и что слова Мои были обман. Кто имел бы в виду обмануть, тот не стал бы и предсказывать нам неприятного. Для того Я предсказал об этих бедствиях, чтобы они нечаянным нашествием не смутили вас, а с другой стороны, и для того, чтобы не говорили, будто Я не предвидел, что они наступят. Итак вспоминайте, «что Я сказывал вам о том» (Ін. 16:4). И действительно, иудеи, преследуя их, всегда прикрывались коварным предлогом, будто гонят их, как людей вредных. Но это не смущало учеников. Они уже наперед слышали и знали, за что они страдают, и эта причина могла вполне ободрить их. Потому-то Христос везде и выставляет ее, говоря: «не познали… Меня», и: «сделают» за Меня, «за имя Мое» и за Отца (Ін. 15:21,16:3), и: Я первый пострадал, и: отваживаются на это несправедливо.

4. Будем же и мы помышлять об этом во время искушений. Когда терпим что-либо от злых людей, то, взирая на Начальника нашего и Совершителя веры, будем представлять себе, что терпим за добродетель и за Него. Если станем помышлять об этом, то все будет легко и сносно. В самом деле, если каждый даже хвалится тем, когда страдает за возлюбленных, то будет ли чувствовать какую-либо скорбь тот, кто претерпит что-нибудь за Бога? Если Христос ради нас назвал славою то, что всего поноснее – крест, то тем более так должно думать нам. Если же мы можем столько презирать страдания, то тем более – богатство и любостяжание. Итак. Кода нам предстоит потерпеть что-нибудь неприятное, мы должны помышлять не только о трудах, но и о венцах. Как купцы думают не только о морях, но и о прибыли, так и нам должно помышлять о небе и о дерзновении к Богу. Если приятною представляется тебе любостяжательность, – подумай, что на это не соизволяет Христос, и она тотчас же покажется тебе противною. Опять, если тебе тяжело будет подать нищему, то ты не останавливайся мыслию на издержке, а тотчас же представь себе жатву от этого сеяния. И когда тебе трудно будет воздержаться от страстного вожделения к чужой жене, то подумай о венце за подвиг – и легко совершишь подвиг. Если и людской страх удерживает от постыдных дел, то тем более – любовь ко Христу.

Сурова добродетель, но будем представлять ее облеченною в величие будущих обетований. Люди с душою возвышенною находят ее и без этого, саму по себе, прекрасною, и потому стремятся к ней, живут добродетельно не из-за наград, а для угождения Богу, и высоко ценят целомудрие не для того, чтобы избежать наказания, а потому, что так повелел Бог. Если же кто более немощен, тот пусть представляет себе и награды. Так будем поступать и по отношению к милостыне: будем милосерды к единоплеменникам и не станем презирать гибнущих от голода. Не крайняя ли, в самом деле, несообразность в том, что мы сами сидим за трапезою в смехе и пресыщении, а между тем, проходя по улице и слыша, как другие плачут, не только не обращаем на их плач внимания, но еще негодуем на них и называем их обманщиками? Что ты говоришь, человек? Ужели из-за одного хлеба станет кто-нибудь обманывать? Да, скажешь ты. В таком случае, тем скорее нужно сжалиться над ним, тем скорее нужно избавить его от нужды. Если же ты не хочешь подать, – по крайней мере, не оскорбляй; если не хочешь спасти от потопления, – по крайней мере, не ввергай в пропасть. Подумай, как ты будешь умолять Бога о помощи, когда отвергаешь пришедшего к тебе нищего.

«Какою, – сказано, – мерою мерите, такою и вам будут мерить» (Мф. 7:2). Подумай, с каким сокрушением он отходит: голова его склонилась долу, он плачет, при нищете он получил еще новую рану от презрительного с ним обращения. Если и просить милостыню вы считаете крайним несчастьем, то подумай, какую бурю испытывает тот, кто просит, но не получает и еще отходит поруганным. Доколе мы будем уподобляться диким зверям и забывать самую природу из любостяжания? Многие вздыхают при этом, но я хочу, чтобы вы не теперь только, а всегда имели такое сострадание. Подумай о том дне, когда мы предстанем на суд Христов, когда будем просить о помиловании себя и Христос, поставив нищих пред лице всех, скажет нам, что из-за одного хлеба и одного овола вы возбудили такую бурю в этих душах. Что мы ответим? Чем оправдаемся? А что Он поставит их пред лице всех, это ты можешь узнать из Его слов: «так как вы не сделали этого одному из сих меньших, то не сделали Мне» (Мф. 25:45). Не они уже будут обращаться к нам с речью, а Бог будет обличать нас за них. Когда и богач увидел Лазаря, – Лазарь ничего не сказал ему, но говорил за него Авраам. Так будет и с нищими, которых мы презираем. Мы увидим их не в жалком виде, не с простертыми руками, но в состоянии покоя; а между тем сами явимся в их виде. И, о если бы мы явились только в их виде, а не подверглись гораздо тягчайшему наказанию! Ведь богач не от крупиц только желал там насытиться, а томился в пламени, жестоко мучился и слышал: «ты получил уже доброе твое в жизни твоей, а Лазарь – злое» (Лк. 16:25). Итак, не будем считать богатство чем-нибудь великим. Оно приведет нас к мучению, если мы не будем внимательны; а если будем внимательны, то и бедность доставит нам и наслаждение, и покой. Если будем переносить ее с благодарностью, то и от грехов освободимся, и приобретем великое дерзновение пред Богом.

5. Итак, не будем всегда искать покоя, чтобы там насладиться покоем. Предпримем труды для добродетели, отсечем излишнее, не станем искать ничего большего, но все, что имеем, будем расточать на нуждающихся. Иначе, какое мы будем иметь оправдание, когда Бог обещает нам небо, а мы не подаем Ему и хлеба? Он возжигает для тебя солнце и предоставляет всю тварь в твое служение; а ты не даешь Ему и одежды и не хочешь разделить с Ним твоего крова? И что я говорю о солнце и о твари? Он предложил тебе тело и даровал честную кровь; а ты не даешь Ему и чаши воды? Но ты подал однажды? Да это – не милость; если ты не подаешь, пока имеешь, ты не все еще исполнил. Ведь и девы, у которых были светильники, имели елей, но не в достаточном количестве. И в том случае, если бы ты подавал от своего, тебе не следовало бы скупиться; но ты не подаешь принадлежащее Господу, – зачем же скряжничаешь? Хотите ли, я скажу причину такого бесчеловечия? Эти люди любостяжанием наживают имение и оттого скупы на милостыню. Кто привык так приобретать, тот не умеет издерживать. Как, в самом деле, тому, кто привык к хищничеству, расположить себя к противному? Как будет давать другому свое, кто берет чужое? И пес как скоро привык питаться мясом, уже не может охранять стада, почему пастухи и убивают такого рода псов. Чтобы и с нами не случилось того же, будем воздерживаться от такой пищи, – ведь и те питаются плотью, которые бывают причиною голодной смерти.

Не видишь ли, как Бог сделал все для нас общим? Если же допустил иным быть в бедности, то и это для облегчения богатых, чтобы они, подавая бедным милостыню, могли освободиться от грехов. А ты и в этом отношении стал жесток и бесчеловечен. Отсюда видно, что, если бы и в большем ты имел такую же власть, то совершил бы множество убийств и отказал бы всем и в свете, и в жизни. Чтобы этого не случилось, (Бог) в богатстве положил предел твоей ненасытности. Если вам больно слышать это, то тем больнее мне видеть это на деле. Жизнь так коротка и все уже при дверях, так что на все нужно смотреть, как на короткий час. К чему тебе наполненные кладовые, множество слуг и управителей? Для чего бы не иметь тебе тысячи проповедников милосердия? Кладовая не издает никакого голоса, а еще привлекает к себе множество разбойников; а что сберегается для бедных, то взойдет к самому Богу, и усладит настоящую жизнь, и разрешит все грехи, и доставит славу у Бога и честь у людей. Зачем же ты не желаешь самому себе стольких благ? Ведь не столько бедным ты сделаешь добра, сколько самому себе, когда будешь им благотворить. Для них ты улучшишь настоящее состояние, а самому себе приготовишь будущую славу и дерзновение, которого и да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки. Аминь.

 

Беседа 78

Ін. 16:4-6. Не говорил же сего вам сначала, потому что был с вами. А теперь иду к Пославшему Меня, и никто из вас не спрашивает Меня: куда идешь? Но от того, что Я сказал вам это, печалью исполнилось сердце ваше.

1.Печаль имеет свою пользу. – Против духоборцев. – 2. Что значит: обличить «о грехе, о правде, о суде». – 3. Различие ипостасей или лиц, равенство лиц. – Валентиниане, маркиониты, аномеи. – 4. Сила единения и согласия. – Превосходство человеколюбия. – Человеколюбие укрепляется молитвой, совершением св. таин, назиданиями церковными.

1. Велика сила печали, и много нам нужно мужества, чтобы с твердостью противостоять этой душевной болезни и, извлекая из ней пользу, – так как и в ней есть нечто полезное, – избегать всего излишнего. Именно, только тогда хорошо печалиться, когда мы, или другие, грешим; а когда мы впадаем в обыкновенные человеческие несчастья, тогда печаль бесполезна. Потому-то, когда печаль поразила и учеников, как людей еще несовершенных, – смотри, как исправляет их упреком. Прежде они обращались к Нему с множеством вопросов. Так и Петр говорил: «куда… идешь?»(Ін. 13:36). И Фома: не знаем, куда идешь, «и как можем знать путь»? И Филипп: «покажи нам ОтцаТвоего» (Ін. 14:5,8). А теперь, услышав, что «изгонят вас из синагог», что «возненавидят» (Лк. 6:22) вас и что «всякий, убивающий вас, будет думать, что он тем служит Богу» (Ін. 16:2), так пали духом, что даже объяты были немотою и уже ничего Ему не говорят. Вот в этом Он и укоряет их, говоря: «не говорил же сего вам сначала, потому что был с вами. А теперь иду к Пославшему Меня, и никто из вас не спрашивает Меня: куда идешь? Но от того, что Я сказал вам это, печалью исполнилось сердце ваше». Действительно, опасна неумеренная печаль; опасна и может довести до смерти; потому и Павел говорил: «дабы он не был поглощен чрезмерною печалью» (2Кор. 2:7). «Не говорил же сего вам сначала», говорит. Почему же не сказал сначала? Чтобы не сказал кто, что Он говорил по заключению из многократных прежних случаев. Зачем же приступает Он к столь трудному делу?

Я знал, говорит Он, это и сначала, и не говорил вам не по незнанию, но потому, что «был с вами». Опять и это сказано человекообразно. Как бы так говорит: вы были в безопасности и вам можно было спрашивать всегда, когда вы хотели; вся война воздвигнута была против Меня, и потому излишне было говорить об этом сначала. Но ужели, действительно, Он этого не говорил? Не сказал ли Он, призвав двенадцать (учеников): «поведут вас к правителям и царям за Меня», «и в синагогах своих будут бить вас» (Мф. 10:17-18)? Как же теперь говорит: «Не говорил сначала»? Тогда Он предсказывал только удары и ведение на суд, а не то, что их смерть будет казаться столь вожделенною, что убиение их станут даже считать за служение Богу. А между тем, это особенно и могло устрашить их, что их будут судить, как нечестивцев и людей вредных. К этому нужно прибавить и то, что там Он говорил о страданиях, которые они должны были претерпеть от язычников; а здесь с особенною силою сказал еще и о гонениях иудейских, и показал, что они уже при дверях. «А теперь иду к Пославшему Меня, и никто из вас не спрашивает Меня: куда идешь? Но от того, что Я сказал вам это, печалью исполнилось сердце ваше». Не малое они получили и отсюда утешение, узнав, что Ему известна чрезмерность их скорби. Они были в крайнем смущении от страха разлуки с Ним и от ожидания имеющих постигнуть их бедствий, так как не знали, будут ли в силах мужественно перенести их. Но почему Он не сказал им об этом после, когда они уже удостоились Духа? Чтобы ты знал, что они были весьма добродетельны. Если, не удостоившись еще Духа, они не отпали, несмотря на то, что погружены были в скорбь, то подумай, какими имели быть они, сподобившись благодати. Если бы они тогда услышали и перенесли, мы все приписали бы Духу; а теперь это всецело – плод их души и ясное доказательство любви ко Христу, проистекавшей из одного их сердца.

«Но Я истину говорю вам» (Ін. 16:7). Смотри, как Он опять утешает их. Не то, говорит, Я возвещаю вам, что приятно для вас; но, хотя вы и крайне печалитесь, однако надобно выслушать полезное. Вам хотелось бы, чтобы Я остался, но полезно – иное. А кто заботится, тому свойственно не щадить друзей, когда дело идет об их пользе, и не отвлекать их от того, что для них выгодно. «Если Я не пойду, Утешитель не приидет». Что скажут здесь не имеющие надлежащего понятия о Духе? Ужели лучше, чтобы отошел Господь и пришел раб? Видишь ли, как велико достоинство Духа? «А если пойду, то пошлю Его к вам». Какая же отсюда польза? «И Он, придя, обличит мир» (Ін. 16:8), то есть, если Он придет, враги, поступая так, не останутся без наказания. Конечно, и того, что уже сделано, достаточно, чтобы заградить им уста; но когда и чрез Него явлены будут те же дела, когда и учение будет предложено совершеннейшее, и чудеса совершены еще большие, тогда они гораздо более подвергнутся осуждению, так как будут видеть, что все это совершается во имя Мое, чем еще очевиднее доказывается воскресение. Теперь они могут еще говорить: Он сын тектона, мы знаем Его отца и матерь; но когда увидят, что смерть разрушается, зло истребляется, исправляются недостатки природы, прогоняются демоны, – когда увидят неизреченное подаяние Духа и что все это делается чрез призывание Меня, – что они скажут тогда? Свидетельствовал о Мне и Отец; свидетельствовать будет и Дух. Он уже свидетельствовал и в начале; но будет свидетельствовать и теперь.

2. Выражение: «обличит о грехе»значит – отнимет у них всякое оправдание и покажет, что их преступление непростительно. И «о правде, что Я иду к Отцу Моему, и уже не увидите Меня»(Ін. 16:10), – то есть, что Я вел жизнь безукоризненную; а доказательство этому в том, что Я иду ко Отцу. Так как они всегда в обвинение Его говорили, что Он не от Бога, и потому называли Его грешником и беззаконником, то Он говорит, что (Дух) отнимет у них и этот предлог к обвинению. В самом деле, если потому являюсь Я беззаконником, что они думают, будто Я не от Бога, то, когда Дух покажет, что Я отошел к Богу, и – не на время, но с тем, чтобы пребывать там (это именно и значат слова: «уже не увидите Меня»), – что скажут они тогда? Смотри, как этими двумя (изречениями) опровергается их злое предположение. Ведь и творить чудеса несвойственно грешнику. Потому что грешник не может творить чудес; и всегда быть у Бога также несвойственно грешнику. Следовательно, вы уже не можете говорить, что Он грешник, что Он не от Бога. «О суде же, что князь мира… осужден» (Ін. 16:11). Здесь опять возобновляет речь о правде, так как Он победил противника. Если бы Он был грешником, то не победил бы, потому что этого не мог сделать никто даже из людей праведных. А что (диавол) осужден чрез Меня, это узнают те, которые впоследствии будут попирать его и ясно увидят Мое воскресение, которое служит знаком его осуждения, так как он не мог удержать Меня. Значит, и то, что говорили, будто Я беса имею и будто Я обманщик, – и это окажется тогда ложным. Я не победил бы его, если бы Я был повинен греху. Теперь же он осужден и низвержен.

«Еще многое имею сказать вам; но вы теперь не можете вместить» (Ін. 16:12). Значит, лучше Мне отойти, если вы в состоянии будете разуметь тогда, когда Я отойду. Что же? Разве Дух больше Тебя, что теперь мы не можем уразуметь, а Он даст нам возможность уразуметь? Ужели Его действие сильнее и совершеннее? Нет; и Он будет говорить Мое. Поэтому и прибавляет: «не от Себя говорить будет, но будет говорить, что услышит, и будущее возвестит вам. Он прославит Меня, потому что от Моего возьмет и возвестит вам. Все, что имеет Отец, есть Мое» (Ін. 16:13-15). Так как Он сказал, что Дух вас научит и воспомянет, и утешит вас в скорбях, – чего сам Он не сделал, – и что лучше Мне отойти, а Ему придти, что теперь вы не можете разуметь, а тогда будете иметь эту возможность, и что Он наставит на всякую истину, – то, чтобы, слыша это, они не подумали, что Дух больше, и не впали в крайнюю глубину нечестия, Он говорит: «от Моего возьмет», то есть, что говорил Я, то и Он будет говорить. А словами: ничего не будет от Себя – дает разуметь, что Дух не будет говорить ничего противного, ничего отличного, сравнительно с Моим. Следовательно, как говоря о самом Себе: «говорю не от Себя» (Ін. 14:10), разумеет то, что Он не говорит ничего, не принадлежащего Отцу, ничего такого, что было бы отлично и чуждо, так точно и о Духе. А выражение: «от Моего» значит: из того, что Я знаю, от Моего знания. Одно знание у Меня и у Духа. «И будущее возвестит вам». Этим Он ободрил их души, так как ни к чему столько не склонен человеческий род, как к знанию будущего. Об этом они постоянно спрашивали Его: «куда идешь?»

Какой это путь? Итак, чтобы избавить их и от этой заботы, Он говорит, что предвозвестит вам все, чтобы ничто не постигло вас нечаянно. «Он прославит Меня». Чем? Тем, что во имя Мое совершит знамения. И так как ученики, по пришествии Духа, имели совершить большие чудеса, – то, чтобы опять выставить равночестие (с Духом), Христос говорит: «Он прославит Меня». Но о какой говорит Он всякой истине, когда свидетельствует, что наставит нас «на всякую истину»? Сам (Христос) часто не говорил о Себе ничего великого и явно не отступал от закона, и потому что был облечен плотью, и для того, чтобы не подумали, что Он говорит сам о Себе, и потому, что апостолы еще не ясно знали о Его воскресении и были еще несовершенны, а также и по причине иудеев, чтобы не дать им повода думать, будто они наказывают Его, как законопреступника. Когда же впоследствии ученики отделились от иудеев, и иудеи были уже отвергнуты, когда многие имели уверовать и получить отпущение грехов, когда уже другие говорили о Нем, а не сам Он о Себе, – тогда справедливо было сказано великое. Не Моему, значит, неведению, говорит (Христос), надобно приписать то, что Я не сказал всего, что следовало сказать, но – немощи слушателей. Поэтому, сказав: «наставит на всякую истину», прибавил: «не от Себя говорить будет». А что Дух не нуждается в научении – послушай, что говорит Павел: «так и Божьего никто не знает, кроме Духа Божия» (1Кор. 2:11). Следовательно, как дух человека знает не по научению от другого, так и Дух Святой. «От Моего возьмет», то есть, будет говорить согласно с Моим (словом). «Все, что имеет Отец, есть Мое» (Ін. 16:15). Если же Отчее – Мое, а Дух будет говорить от принадлежащего Отцу, то, значит, Он будет говорить от Моего.

3. Но почему же не пришел прежде отшествия Христова? А потому, что тогда проклятие не было еще уничтожено, грех не был еще истреблен, все еще были повинны наказанию; поэтому Он и не пришел. Надобно, говорит Христос, чтобы наперед вражда была уничтожена и вы примирились с Богом, и тогда уже получили тот дар. Но почему говорит: «пошлю Его»? Это значит: предуготовлю вас к принятию Его. Разве же возможно посылать Того, кто вездесущ? С другой стороны, Он этим показывает и различие ипостасей. Все же это говорит так по следующей причине: так как ученикам тяжело было разлучиться с Ним, то этим Он убеждает их и держаться Духа и чтить Его. Он мог, конечно, и сам делать тоже (что Дух); но предоставляет Ему творить чудеса. Чтобы они познали Его достоинство. Как Отец мог создать все существующее, и однако ж творит Сын, чтобы мы познали Его могущество, так точно и здесь. Для того Сын и воплотился, чтобы предоставить действие Духу и чрез то заградить уста тем, которые доказательство неизреченного человеколюбия обращают в повод к нечестию. В самом деле, они говорят, будто Сын потому воплотился, что Он ниже Отца; но мы ответим им: что же вы скажете о Духе? Ведь Он не принял плоти, и однако же вы не говорите на этом основании, что Он больше Сына или что Сын ниже Его. Потому-то и при крещении воспоминается Троица. Хотя и Отец все может сделать, и Сын, и Святой Дух, но так как об Отце никто не сомневается, сомнение же было о Сыне и Духе Святом, то и принята (Троица) в тайнодействии, чтобы, по общению в подаянии тех неизреченных благ, мы познали и общение в достоинстве. А что Сын и сам по Себе может то, что совершает с Отцом в крещении, равно как и Дух Святой, – послушай, как ясно об этом сказано.

Так, (Христос) говорил иудеям: «чтобы вы знали, что Сын Человеческий имеет власть на земле прощать грехи» (Мк. 2:10); и опять: «да будете сынами света» (Ін. 12:36); и: «Я даю им жизнь вечную» (Ін. 10:28); и потом еще: «чтобы имели жизнь, – говорит, – и имели с избытком» (Ін. 10:10). Посмотрим теперь, как тоже самое совершает и Дух. Где это можно видеть? «Каждому, – говорит, – дается проявление Духа на пользу» (1Кор. 12:7). А кто дарует это, тот тем более отпускает и грехи. И опять: «Дух животворит» (Ін. 6:63); и: «оживит и ваши смертные тела Духом Своим, живущим в вас» (Рим. 8:11); и: «дух жив для праведности» (Рим. 8:10); и еще: если же Духом водитесь, «вы не под законом… Потому что вы не приняли духа рабства, чтобы опять жить в страхе, но приняли Духа усыновления» (Рим. 6:14,8:15). Да и все чудеса, какие тогда творили (апостолы), творили по действию пришествия Духа. И в послании к Коринфянам Павел говорил: «но омылись, но освятились… именем Господа нашего Иисуса Христа и Духом Бога нашего» (1Кор. 6:11). Итак, поскольку об Отце многое слышали, а Сына видели многое совершающим, о Духе же ничего ясно не знали, то (Дух Святой) творит чудеса и вводит совершенное знание. Но, чтобы на этом основании они не стали считать Его, как я и прежде сказал, большим, – говорит: «будет говорить, что услышит, и будущее возвестит». Если же это не так, то не должны вы будете допустить нелепости, будто только тогда должен был услышать, и ради учеников? Ведь, по вашему мнению, Он и тогда должен был получить знание только ради слушателей. А что может быть беззаконнее таких слов? С другой стороны, что бы Он мог и услышать? Не все ли это Он сказал уже чрез пророков? Если Он должен был учить об упразднении закона, – это уже было сказано. Если о Христе, о Его божестве и домостроительстве спасения, – и это уже сказано. О чем же еще, и с большей ясностью, Он должен был сказать впоследствии?

«И будущее возвестит». Этим в особенности показывает Его достоинство, так как предсказывать будущее преимущественно свойственно Богу. А если бы и это узнавал от других, то не имел бы ничего более в сравнении с пророками. Но здесь обнаруживает совершенное знание, какое свойственно Богу, так как невозможно, чтобы Он говорил что-нибудь иное. Выражение же: «от Моего возьмет» – значит: или от дарования, которое привзошло в плоть Мою, или от знания, которое и Я имею, – но не потому, чтобы Он нуждался или научался от другого, а потому, что знание одно и тоже. Почему же сказал так, а не иначе? Потому, что (апостолы) еще не знали учения о Духе. Поэтому Он заботится только об одном, чтобы они уверовали в Него и приняли Его, и не соблазнялись. Так как Он сказал: «один у вас Учитель – Христос» (Мф. 23:8), то, чтобы они не подумали, что окажут Ему преслушание, веруя Святому Духу, – (Он говорит): Мое и Его учение одно и то же. Откуда Я должен был заимствовать Мое учение, из того же источника и Он будет говорить. Не думайте же, что Его учение – иное. И оно – Мое, и увеличивает Мою славу. Одна воля Отца, и Сына, и Святого Духа. Это же Он желает видеть и в нас, говоря: «да будут едино, как» и Ты, и Я «едино» (Ін. 17:22).

4. Ничто ведь не может сравниться с единомыслием и согласием; при этом и один бывает равен многим. Если, например, будут единодушны два или десять, то один уже не один, но каждый из них бывает в десять раз больше, и ты в десяти найдешь одного, и в одном – десять. Если у них есть враг, – он уже нападает не на одного, и бывает побежден так, как если бы нападал на десятерых, потому что подвергается поражению не одного только, но десятерых. Если один обеднел, – он не в бедности, потому что имеет достаток в большей части, то есть в девяти, и обедневшая часть, меньшая, прикрывается большею, имеющею достаток. Каждый из них имеет двадцать рук и двадцать глаз, и столько же ног. Не своими только глазами от смотрит, но и глазами других; не своими только ногами ходит, но и ногами других; не своими только руками работает, но и руками других. Он имеет и десять душ, так как не только сам о себе, но и другие о нем заботятся. Если бы их было и сто, – опять будет тоже самое, и сила еще увеличится.

Видишь ли необыкновенную силу любви, как она делает одного непобедимым и многочисленным. При ней и один может быть во многих местах, – один и тот же и в Персии, и в Риме. Чего не может сделать природа, то может любовь. Одною частью он будет здесь, а другою там, или, лучше, он весь – здесь, и весь – там. А если он имеет тысячу друзей или две тысячи, то подумай, насколько еще увеличится его сила. Видишь ли, какое умножение производит любовь? Чудно, в самом деле, то, что из одного она делает тысячу! Для чего же мы не приобретаем этой силы и не утверждаем себя в безопасности? Любовь лучше власти и всякого богатства; она дороже здоровья и самого света; она – основание благодушия. Доколе мы будем ограничивать любовь одним или двумя? Возьми себе урок и из противного. Пусть кто-нибудь не имеет ни одного друга (что служит знаком крайнего неразумия, потому что только глупый скажет: нет у меня друга): какова будет жизнь его? Хотя бы он был чрезвычайно богат, хотя бы в довольстве и роскоши, хотя бы приобрел безчисленные блага, – он бывает одинок и безпомощен. Между друзьями же не так; но хотя бы они были и бедны, – они бывают богаче богатых. Чего кто-нибудь не посмеет сказать сам за себя, то скажет за него друг; чего не может доставить сам себе, того достигнет чрез другого и даже гораздо более того. Таким образом, дружба будет для нас основанием всякого удовольствия и всякой безопасности. В самом деле, невозможно потерпеть какое-либо зло тому, кто охраняется столькими оруженосцами. И царские телохранители не так бдительны, как эти: те охраняют по нужде и страху, а эти по доброжелательству и любви; любовь же гораздо сильнее страха. Притом царь боится своих стражей, а человек, имеющий друзей, больше надеется на них, чем на себя, и при них не боится никого из злоумышляющих. Будем же приобретать этот товар, – бедный, чтобы иметь утешение в бедности, богатый, чтобы в безопасности владеть богатством, начальник, чтобы безопасно начальствовать, подчиненный, чтобы иметь благосклонных начальников. Это – повод к снисходительности, это – основание кротости. Ведь и между зверьми те особенно жестоки и неукротимы, которые не живут стадами. Потому-то мы и живем в городах, и имеем площади, чтобы обращаться друг с другом. Это и Павел повелел, говоря: «Не будем оставлять собрания своего» (Євр. 10:25); нет ничего хуже одиночества, необщительности и недоступности. Что же, скажешь, монахи и те, которые заняли вершины гор? И они не без друзей. Они удалились от шума городского, но имеют многих товарищей, единодушных с ними и искренно привязанных друг к другу. Для того они и удалились от мира, чтобы достигнуть этого. Так как препирательство о делах производит многие распри, то они, удалясь от мира, с великим усердием упражняются в любви. Что же, скажешь, если кто будет один? Ужели и он имеет безчисленных друзей? Я желал бы. конечно, видеть, если возможно, чтобы (отшельники) и жили вместе; но и теперь да будет непоколебима дружба. Ведь не место делает друзьями. И у них есть много почитателей; но их не почитали бы, если бы не любили. Да и они, со своей стороны, молятся о всей вселенной, а это служит величайшим доказательством дружества. Потому-то и в таинствах мы лобзаем друг друга, чтобы нам – многим – быть едино, и о непосвященных совершаем общие молитвы, молимся о больных, о плодах вселенной, о земле и море. Видишь ли всю силу любви в молитвах, в таинствах, в увещаниях? Она – причина всех благ. Если мы будем усердно держаться ее, то и настоящее хорошо устроим, и достигнем царствия, которого да сподобимся все мы, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, чрез Которого и с Которым слава Отцу со Святым Духом во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 79

Ін. 16:16-18. Вскоре вы не увидите Меня, и опять вскоре увидите Меня, ибо Я иду к Отцу. Тут некоторые из учеников Его сказали один другому: что это Он говорит нам: вскоре… и проч.

1.Утешение ученикам. – 2. Они получают от Отца все, чего будут просить во имя Сына. – 3–5. Как можно победить мир. – Смерть не делает человека смертным, а победа делает его бессмертным. – Сравнение воскресения с рождением. – Тление тела не препятствует воскресению. – Против мстительности. – Увещание к милостыне.

1. Душу, страждущую и одержимую великой скорбью, ничто обыкновенно так не поражает, как частое повторение слов, раздражающих печаль. Для чего же Христос, сказав: «иду», и: «Уже немного Мне говорить с вами»(Ін. 14:28,30), часто повторяет тоже самое, говоря: «вскоре вы не увидите Меня», и: «иду к Пославшему Меня»(Ін. 16:5)? Лишь только ободрил учеников словами о Духе, как опять низлагает их помыслы. Для чего Он так поступает? Он испытывает их душу, делает ее совершеннее и, заставляя их слушать печальное, тем самым наилучшим образом приучает их к мужественному перенесению разлуки с Ним. В самом деле, привыкши к этому на словах, они легко уже могли потом перенести это и на деле. А если кто тщательно рассмотрит, – тот найдет, что и то самое служит утешением, что Он сказал: «иду к Отцу»; этим Он показал, что Он не погибнет, но что смерть Его есть некоторого рода преставление. В тоже время Христос предложил им и другое утешение. Он не сказал только: «вскоре вы не увидите Меня», но и прибавил: «опять вскоре увидите Меня», показывая тем, что возвратится, что разлука с ними будет кратковременная, а пребывание – постоянное. Но этого они не поняли. Поэтому справедливо кто-нибудь может подивиться, для чего они, много раз слышавшие об этом, недоумевают, как будто ничего о том не слышали. Отчего же, в самом деле, они не поняли? Или от печали, как я, по крайней мере, думаю, – так как она изглаждала из их памяти то, что говорилось, – или от неясности самых слов. Им казалось, будто Он утверждает два противоречия, хотя и не было противоречия. Если мы увидим Тебя, говорили они, то куда Ты отходишь? Если же Ты отходишь, то как мы увидим Тебя? Поэтому и говорят: «не знаем, что говорит». Что Он должен был отойти, это они знали; а что спустя немного времени Он опять придет к ним, того не знали. Поэтому-то Христос и упрекает их в том, что они не поняли сказанного. А чтобы лучше напечатлеть в них учение о смерти, что Он говорит? «Истинно, истинно говорю вам: вы восплачете и возрыдаете», – как и было во время смерти и креста, – «а мир возрадуется» (Ін. 16:20). Так как они, не желая (видеть Его смерти), легко склонялись к вере, что Он не умрет, и, когда услышали, что Он умрет, были в недоумении, не зная, что значит: «вскоре», – то Он говорит: «восплачете и возрыдаете. Но печаль ваша в радость будет».

Потом, чтобы показать, что после печали бывает радость, и что печаль рождает радость, и что печаль кратковременна, а радость безконечна, – обращается к примеру из обыкновенной жизни и говорит: «женщина, когда рождает, терпит скорбь» (Ін. 16:21). При этом Он употребляет притчу, которою часто пользовались и пророки, сравнивая скорбь с тяжкими болезнями рождения. Слова Его значат вот что: вас постигнут как бы болезни рождения, но болезнь рождения бывает причиною радости. В одно и тоже время Он и уверяет в истине воскресения, и показывает, что отшествие отсюда подобно исшествию на свет из утробы матерней. Как бы так говорит: не удивляйтесь, что чрез такую печаль Я веду вас к полезному; и мать также чрез печаль достигает того, что становится матерью. Здесь Он намекает и на нечто таинственное, именно – что Он разрушил болезни смерти и соделал то, что родился новый человек. И не сказал только, что скорбь прейдет; но что о ней нет и воспоминания: так велика следующая за нею радость. Так будет и со святыми. Но ведь жена радуется не потому, что пришел человек в мир, а потому, что у нее родилось дитя; если бы она по той причине радовалась, то ничто не препятствовало бы и женам нерождающим радоваться за других, рождающих. Для чего же Он так сказал?

Он привел этот пример только для того, чтобы показать, что печаль временна, а радость постоянна, что (смерть) есть переход к жизни и что от скорби бывает великая польза. И не сказал: родилось дитя; но «человек». Этим, мне кажется, Он намекает на Свое воскресение и на то, что Он имел родиться не для этой болезненной смерти, но для царства. Поэтому не сказал: родилось у ней дитя; но: «родился человек в мир. Так и вы теперь имеете печаль; но Я увижу вас опять» и «печаль ваша в радость будет» (Ін. 16:20-22). Затем, показывая, что Он уже не умрет, говорит: «и радости вашей никто не отнимет у вас; и в тот день вы не спросите Меня ни о чем» (Ін. 16:22-23). Этим опять показывает не что иное, как то, что Он – от Бога. Тогда вы уже будете знать все. Что же значит – «не спросите Меня»? Вы не будете нуждаться в посреднике, но довольно будет произнести только имя, чтобы получить все. «Истинно, истинно говорю вам: о чем ни попросите Отца во имя Мое» (Ін. 16:23). Показывает силу Своего имени, так как (апостолы), не видя и не прося Его, но только называя Его имя, будут иметь великую цену у Отца. Когда же так было? Тогда, когда они говорили: «воззри на угрозы их, и дай рабам Твоим со всею смелостью говорить слово Твое» и творить во имя Твое чудеса. «И поколебалось место, где они были собраны» (Деян.4:29, 31). «Доныне вы ничего не просили» (Ін. 16:24). Этим опять показывает, что Ему лучше отойти, так как до того времени они ничего не просили, а тогда получат все, о чем ни попросят. Хотя Я уже не буду вместе с вами, – вы не думайте, что вы оставлены: имя Мое даст вам большее дерзновение.

2. Так как эти слова были прикровенны, то Он говорит: «Доселе Я говорил вам притчами; но наступает время, когда уже не буду говорить вам притчами»(Ін. 16:25). Будет время, когда вы все ясно уразумеете. Это Он говорит о времени воскресения. Тогда «прямо возвещу вам об Отце». И действительно, в продолжение сорока дней Он был и беседовал с ними, вместе вкушая пищу и «говоря о Царствии Божием»(Деян.1:3). Теперь, будучи в страхе, вы не внимаете словам Моим; тогда же, увидев Меня воскресшим и пребывая со Мною, вы безбоязненно узнаете все, потому что сам Отец возлюбит вас, когда ваша вера в Меня сделается твердою. «И не… буду просить Отца о вас» (Ін. 16:26). Ваша любовь ко Мне достаточно ходатайствует о вас. «Потому что вы возлюбили Меня и уверовали, что Я исшел от Бога,… и пришел в мир, и опять оставляю мир и иду к Отцу» (Ін. 16:27-28). Так как слово о воскресении не мало утешало их, равно как и то, что Он говорил: Я пришел от Бога и к Нему иду – то Он часто повторяет эти слова. Одно удостоверяло в том, что они веруют в Него правильно; а другое – что они будут в безопасности. Итак, когда Он говорил: «вскоре вы не увидите Меня, и опять вскоре увидите Меня», – ученики, естественно, не понимали этого; теперь же не так. Но что же значит: «не спросите Меня»? Не скажете: «покажи нам Отца Твоего», и: «куда идешь»? – потому что узнаете все, и Отец так же будет расположен к вам, как и Я. Теперь они узнали, что будут друзьями Отцу, и это особенно ободрило их. Потому и говорят: «теперь видим, что Ты знаешь все» (Ін. 16:30). Видишь, как Его ответ сообразен был с их мыслями?

«И не имеешь нужды, чтобы кто спрашивал Тебя» (Ін. 16:30), то есть, прежде, чем Ты услышал, Ты знал, что соблазняет нас, и успокоил, сказав: «Отец любит вас, потому что вы возлюбили Меня» (Ін. 16:27). Теперь только, после столь многих и великих (слов), ученики говорят: «теперь видим». Видишь, как они были еще несовершенны. Вот и теперь вы предадите Меня врагам, и такой вами овладеет страх, что вы не в состоянии будете даже удалиться все вместе. Но Я не потерплю от того никакого зла. Видишь ли, как опять слово Его приноровлено к их понятиям? В том-то Он и обвиняет их, что они постоянно нуждаются в таком снисхождении. Так как они сказали: «вот, теперь Ты прямо говоришь, и притчи не говоришь никакой» (Ін. 16:29), и потому веруем Тебе (Ін. 16:30), – то Он показывает, что и теперь, когда они веруют, они еще не веруют, и не допускает их слов. Это Он говорит, имея в виду дальнейшее время. Выражение же: «Отец со Мною» (Ін. 16:32) Он опять употребил для них, потому что всегда и везде хотел научить их этому. Потом, чтобы показать, что, говоря таким образом, Он еще не преподал им знания совершенного, но сказал так для того, чтобы они не смущались мыслями, – а им естественно было подумать нечто человеческое и что они не получат от Него никакой помощи, – говорит: «Сие сказал Я вам, чтобы вы имели во Мне мир» (Ін. 16:33), то есть, чтобы вы не удаляли Меня из ваших мыслей, но всегда имели бы в своем сердце. Итак, пусть никто не возводит в догмат этих слов: они сказаны в наше утешение и по любви. Не теперь только, говорит, вы подвергаетесь таким страданиям, и ваши бедствия этим не окончатся; но до тех пор, пока вы будете в мире, вы будете иметь скорбь, – не теперь только, когда предают Меня, но и после. Но будьте бодры духом: вы не потерпите никакого зла. Когда Учитель победил врагов, то не должно уже скорбеть ученикам. Но как, скажи мне, Ты победил мир? Сказал же Я, что низложил его князя; но вы это узнаете и впоследствии, когда все будет уступать и повиноваться вам.

3. И мы, если захотим, можем побеждать, взирая на Начальника веры нашей и идя тем путем, какой Он проложил нам. В этом случае и смерть не одолеет нас. Что же, скажешь, ужели мы не умрем? Ведь из этого было бы видно, что она не одолеет нас. Но ратоборец не тогда бывает славен, когда не вступает в борьбу с врагом, а тогда, когда, сразившись с ним, остается непобежденным. Так и мы еще не смертны, потому что вступаем в борьбу, но бессмертны, потому что ее побеждаем. Тогда мы были бы смертны, если бы навсегда оставались в ее власти. Потому, как не могу я назвать бессмертными самых долговечных животных, хотя они и долго не умирают, так точно и смертным – того, кто, будучи поражен смертью, после смерти воскреснет. Скажи мне, в самом деле, если бы кто покраснел на короткое время, ужели бы мы, поэтому, стали всегда называть его красным? Нет, потому что это не есть обыкновенное его состояние. И если бы кто побледнел, – ужели бы мы сказали что он одержим желтухой? Нет, потому что это состояние минутное. Так не называй же и смертным того, кто на короткое время подвергся смерти. Иначе мы должны будем сказать тоже и о спящих, потому что и они, так сказать, умирают и становятся бездейственны. Но (смерть) разрушает тела? Что же из этого? Разрушает, но не для того, чтобы они оставались в тлении, но чтобы соделались лучшими.

Будем же побеждать мир, будем стремиться к бессмертию! Последуем за Царем, поставим победный знак, будем презирать мирские удовольствия! И не нужно трудов. Перенесем душу на небо, и побежден весь мир. Если ты не будешь пристрастен к нему, – он побежден. Если будешь смеяться над ним, – он посрамлен. Мы – странники и пришельцы: не будем же огорчаться ничем печальным. Ведь если бы ты, происходя из славного отечества и от знаменитых предков, отправился в какую-нибудь далекую землю, не будучи там никому знаком, не имея ни слуг, ни богатства, и если бы там кто-нибудь обидел тебя, – ты, конечно, не огорчился бы так, как если бы потерпел это дома. Ясное сознание, что ты находишься не в своей, а в чужой стране, помогло бы тебе легко перенести все – и презрение, и голод, и жажду, и все, что бы ни случилось. Так думай и теперь, что ты странник и пришлец, и пусть ничто не смущает тебя в этой чужой стране. Ты имеешь город, художник и строитель которого – Бог, а пребывание твое здесь кратковременно и непродолжительно. Пусть, кто хочет, бьет, обижает, поносит: мы – в чужой стране и живем в бедности. Тяжело потерпеть это в отечестве, между согражданами: тогда – это величайшее бесчестие и несчастье. Но если кто будет там, где у него нет ни одного знакомого, то ему все легко перенести. Обида бывает особенно тяжела тогда, когда обижают с намерением. Например, если кто оскорбит начальника, зная, что он начальник, тогда оскорбление горько; если же оскорбит его, приняв за простого человека, то оскорбление не может и коснуться того, кто подвергся ему. Так точно будем рассуждать и мы. Оскорбляющие нас совсем не знают, кто мы такие, то есть, что мы – граждане неба, записаны в горнем отечестве и принадлежим к лику херувимов. Не будем же огорчаться и не станем оскорбление считать оскорблением. Если бы они знали нас, то не оскорбили бы. Но нас считают бедными и ничтожными? Не будем и это считать оскорблением. Скажи мне: если бы какой-нибудь путешественник, предупредив на малое расстояние своих слуг, остановился, в ожидании их, в гостинице, и если бы содержатель гостиницы или кто-нибудь из путешественников, не зная, кто он, стал досадовать на него и поносить его, – не посмеется ли он над таким неведением? Это заблуждение не доставит ли ему скорее удовольствия? Не станет ли он забавляться им, как будто бы оскорбляли кого-нибудь другого? Так будем поступать и мы; и мы сидим в гостинице, ожидая наших спутников, идущих тем же путем. Когда мы все будем вместе, тогда узнают, кого оскорбляли. Тогда они поникнут головою и скажут: «это тот самый, который был у нас, безумных, некогда в посмеянии» (Прем. 5:3).

4. Будем же утешать себя двумя мыслями: во-первых – тем, что нас не оскорбляют, потому что оскорбляющие не знают, кто мы; во-вторых – тем, что, если мы захотим требовать удовлетворения, они подвергнутся самому тяжкому наказанию. Но не дай Бог, чтобы кто-нибудь имел столь жестокую и бесчеловечную душу. Что ж, если нас оскорбляют единоплеменники? Ведь это уже тяжело? Напротив, это-то и легко. Почему так? Потому, что не одинаково переносим мы обиды от тех, кого любим, и от тех, кого не знаем. Поэтому утешая обиженных, мы часто говорим такие слова: тебя обидел брат, – перенеси великодушно; обидел отец, обидел дядя. Если же имя брата и отца имеет такую силу, – что же, если я назову имя еще более родное? Мы не только братья друг другу, но и члены, и одно тело. Если мы ценим имя брата, – тем более имя члена. Не слыхал ли ты мирской пословицы, которая говорит, что в друзьях надобно терпеть и недостатки? Не слышал ли, что и Павел говорит: «носите бремена друг друга»(Гал. 6:2)? Не видишь ли любовников? Между вами я не могу найти другого примера, и потому принужден обратить речь на этот предмет. Тоже, впрочем, делает и Павел, говоря так: «притом, еслимы, будучи наказываемы плотскими родителями нашими, боялись их» (Євр. 12:9); особенно же прилично сказать здесь то, что он пишет римлянам: «как, – говорит, – предавали вы члены ваши в рабы нечистоте и беззаконию на дела беззаконные, так… представьте члены ваши в рабы праведности» (Рим. 6:19). Потому и мы смело будем держаться этого примера.

Итак, не видишь ли любовников? Сколько они переносят бедствий, пылая страстью к блудным женщинам! Их бьют по щекам, колотят, над ними смеются; они терпят блудницу развратную, которая отвращается от них и наносит им тысячу оскорблений. И при всем том, если хотя однажды они увидят что-нибудь приятное и ласковое, все им кажется благополучным, все прежнее исчезает и все переносится легко, будет ли то бедность, или болезнь, или другое что подобное. Жизнь свою они считают бедственною или блаженною, смотря по тому, как расположена к ним их любовница. Не знают они ни человеческой славы, ни бесчестия; но, хотя бы кто и оскорбил их, – от великого удовольствия и за ее благосклонность они все переносят легко. А она сама хотя бы ругала их, хотя бы плевала им в лицо, – они терпят это и думают, что в них бросают розами. И что удивительного, если они так расположены к ней! Они дом ее считают великолепнее всех домов, хотя бы он был глиняный, хотя бы клонился к падению. И что я говорю о стенах? Они воодушевляются даже при виде тех мест, где они бывают вечером. Но здесь дайте мне, наконец, сказать апостольское слово. Как он сказал: «как предавали вы члены ваши в рабы нечистоте, так… представьте члены ваши праведности», – так точно и я говорю: как возлюбили вы этих (женщин), так любите друг друга, и ничто не будет казаться вам тяжким. И что я говорю – друг друга? Так будем любить Бога.

Вы ужаснулись, услышав, что я требую такой же меры любви к Богу, какую показывают иные к орудиям своих страстей. А я ужасаюсь, что мы не показываем и такой любви. Если хотите, рассмотрим это подробнее, хотя говорить об этом и очень тяжело. Любовница не обещает любовнику ничего доброго, но – бесчестие, стыд и поношение. Знакомство с блудной женщиной именно это и производит, – делает человека смешным, позорным, бесчестным. Бог же обещает нам небо и небесные блага; Он сделал нас сынами Своими, братиями Единородного; Он и в этой жизни представил тебе бесчисленные блага, и по смерти обещает даровать воскресение и столько благ, сколько и представить невозможно; Он делает нас достойными чести и уважения. И опять, та заставляет расточить все имение в пропасть и на пагубу; а Бог повелевает сеять для неба, воздает сторицею и дарует вечную жизнь. Та поступает с любовником, как с невольником, распоряжаясь хуже всякого тирана; а Бог говорит: «уже не называю вас рабами,… но… друзьями» (Ін. 15:15).

5. Видели, как много зол – там, и сколько благ – здесь? И что же после этого? Для любовницы многие проводят ночи без сна и, что бы она ни приказала, все исполняют с усердием – оставляют и дом, и отца, и мать, и друзей, и богатство, и почести, и все свое имение подвергают расстройству и запустению. Для Бога же или, лучше, для себя самих мы не хотим истратить и третьей части нашего имущества. Видя алчущего, мы отвращаем от него взор; проходим мимо нагого и не удостаиваем его даже слова. А любовники, если увидят даже служанку любовницы, женщину грубую, останавливаются с нею среди площади и, как бы красуясь и величаясь тем, разговаривают с нею, разливаясь в длинных речах. Для любовницы за ничто считают жизнь, начальников, царство (как это известно тем, которые испытали эту болезнь), и бывают более благодарны ей за ее приказания, чем другим за услуги. Не справедливо ли после этого быть геенне? Не справедливы ли бесчисленные наказания? Отрезвимся же и предоставим на служение Богу хотя столько же, хотя половинную часть того, что иные отдают блуднице, хотя даже третью долю. Может быть, вы опять ужаснетесь? Да, и я ужасаюсь. Но я хотел бы, чтобы вы ужасались не слов только, но и самого дела. Между тем, здесь сердце у нас сжимается; а лишь выйдем, – все бросаем. Что же из того пользы?

Там, если надобно тратить деньги, никто не жалуется на бедность, но часто, пленившись, и занимают, и дают; здесь же, если мы вспомним о милостыне, нам представляют детей, и жен, и дом, и начальство, и тысячи извинений. Но там, скажешь, много удовольствия? Об этом-то я и плачу, и рыдаю. А что если я покажу, что здесь больше удовольствия? Там отнимают не мало удовольствия стыд, поношение, трата денег, наконец – ссоры и вражда; а здесь нет ничего такого. Да и что, скажи мне, может сравниться с этим удовольствием – жить в ожидании неба и небесного царства, светлости святых и нескончаемой жизни? Но это, скажешь, в ожидании, а то – в действительности. В какой действительности? Хочешь ли, я скажу, что и здесь в действительности? Подумай, какою ты наслаждаешься свободою: живя добродетельно, ты никого не боишься и не страшишься – ни врага, ни наветника, ни клеветника, ни соперника, ни соискателя в любви, ни завистника, ни бедности, ни болезни, ни другого чего-нибудь человеческого. Там, напротив, хотя бы и весьма много сбывалось по желанию, хотя бы и богатство стекалось, как из источника, – ссора с соперниками в любви, наветы и козни сделают самою несчастною жизнь того, кто связывается с ними. Из угождения той презренной, развратной и сластолюбивой женщине, действительно, неизбежно возникают ссоры; а это хуже тысячи смертей и несноснее всякого наказания. Здесь же нет ничего такого.

«Плод же духа, – говорит (апостол), – любовь, радость, мир» (Гал. 5:22). Нет здесь ни ссор, ни безвременной траты денег, ни досады после траты. Хотя бы ты дал овол, хотя бы хлеба, хотя бы чашу холодной воды, – за все будет тебе великая благодарность и ничто не заставит тебя огорчаться и печалиться, но все послужит к тому, чтобы сделать тебя славным и избавить от всякого стыда. Какое же мы будем иметь оправдание, какое извинение, когда, оставляя это, предаемся противному и добровольно ввергаем самих себя в печь, огнем горящую? Потому умоляю страдающих такою болезнью – вновь собрать свои силы, возвратиться к здоровью и не позволять себе впасть в отчаяние. Блудный сын потерпел бедствия еще более жестокие; но так как возвратился в отеческий дом, то стал в прежней чести и явился славнее того, кто всегда поступал хорошо. Поревнуем ему и мы, и возвратившись ко Отцу, избавим себя, хотя поздно, от этого плена и перейдем к свободе, чтобы сподобиться и царства небесного, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым слава Отцу со Святым Духом во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 80

Ін. 17:1. После сих слов Иисус возвел очи Свои на небо и сказал: Отче! пришел час, прославь Сына Твоего, да и Сын Твой прославит Тебя…

1.Опровержение ариан и аномиан, порицавших божество Иисуса Христа. – 2. Сын Божий есть едино с Отцом. – 3. Мы можем приобщаться к славе Иисуса Христа по нашей способности, по нашей вере и делам. Блага, которыми мы владеем, не наши. – Мы все делаем для тела, и ничего для души. – С умножением потребностей умножается число слуг. Господин становится рабом своих слуг. – Истинная свобода состоит в том, чтобы не нуждаться ни в ком.

1. «Кто сотворит и научит, – сказано, – тот великим наречется в Царстве Небесном»(Мф. 5:19), – и весьма справедливо. Ведь любомудрствовать на словах легко, а показывать на деле – свойственно лишь душе доблестной и великой. Потому-то и Христос, беседуя о незлобии, представляет в образец самого Себя, повелевая брать с Себя примеры. Поэтому же и теперь, после увещания, Он обращается к молитве, научая нас в искушениях оставлять все и прибегать к Богу. Так как словами: «в мире будете иметь скорбь» (Ін. 16:33) Он поколебал души учеников, то молитвою опять ободряет их. Они все еще смотрели на Него, как на человека, и для них-то Он и молится, подобно тому, как и о Лазаре, когда высказывает и причину: «сказал сие для народа, здесь стоящего, чтобы поверили, что Ты послал Меня» (Ін. 11:42). Так, скажешь, при иудеях этому и следовало быть: но к чему же это при учениках? Этому следовало быть и при учениках; те, которые после столь многого говорят: «теперь видим, что Ты знаешь все», больше всех нуждались в утверждении. А впрочем, евангелист и не называет этого действия молитвою, но как говорит? «Возвел очи Свои на небо». Значит, по его словам, это скорее была беседа с Отцом. Если же в других местах он и говорит о молитве, и представляет Христа то преклоняющим колена, то возводящим очи на небо, – не смущайся. Из этого мы научаемся, с каким усердием должно приносить молитвы, научаемся, и стоя, взирать очами не только телесными, но и душевными, и преклонять колена с сокрушением сердца. В самом деле, Христос пришел не для того только, чтобы явить Себя, но и для того, чтобы научить неизреченной добродетели; а учитель должен учить не словами только, но и делами. Итак послушаем, что Он говорит здесь.

«Отче! пришел час, прославь Сына Твоего, да и Сын Твой прославит Тебя». Снова показывает нам, что Он не неволею идет на крест. Иначе, как бы Он стал молиться о том, чтобы это сбылось, и называет крест славою не для самого только Распинаемого, но и для Отца? Так действительно и было: не Сын только прославился, но и Отец. До креста даже и иудеи не знали Его: «а Израиль, – сказано, – не знает [Меня]» (Іс. 1:3); а после креста притекла вся вселенная. Затем Христос говорит и о самом образе славы, и как Он прославит Отца. «так как Ты дал Ему власть над всякою плотью, да всему, что Ты дал Ему» не погибнет (Ін. 17:2). Слава Божия в том, действительно, и состоит, чтобы всегда благодетельствовать. Что же значит: «так как Ты дал Ему власть над всякою плотью»? Этим показывает, что дело проповеди не ограничится одними иудеями, но прострется на всю вселенную, и полагает начало призванию язычников. Так как Он сказал: «на путь к язычникам не ходите» (Мф. 10:5), а впоследствии скажет: «идите, научите все народы» (Мф. 28:19), то теперь показывает, что это угодно и Отцу. В самом деле, проповедь язычникам весьма соблазняла иудеев и даже учеников. Ученики и впоследствии не легко дозволяли себе входить в общение с язычниками, пока не получили наставления от Духа, – так как отсюда происходил не малый соблазн для иудеев. Оттого-то даже после столь великого явления Духа, Петр, пришедши в Иерусалим, едва мог избегнуть порицаний, рассказав о плащанице (Деян.11:1–19). Что же значит: «дал Ему власть над всякою плотью»?

А когда, – спрошу я еретиков, – Он получил эту власть? Прежде ли создания людей, или после создания? Сам Он говорит: после распятия и воскресения, так как тогда сказал: «дана Мне всякая власть… Идите, научите все народы» (Мф. 28:18-19). Что ж? Ужели Он не имел власти над делом Своим? Ужели Он только сотворил людей, а власти над ними после сотворения не имел? Но и в предшествующие времена Он, как видно, все делает Сам: одних наказывает, как грешников; других, обращающихся, исправляет: «утаю ли, – говорит, – от Авраама, что хочу делать» (Бут. 18:17); а иных и удостаивает чести, как праведников. Или тогда Он имел, а теперь потерял и опять получил? Но какой демон может сказать это? Если же одна и та же власть и тогда, и теперь: «как, – говорит, – Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21), – то что значит сказанное? Он намерен был послать апостолов к язычникам; а чтобы они не почли этого нововведением, – так как Он говорил: «Я послан только к погибшим овцам дома Израилева» (Мф. 15:24), – Он показывает, что это угодно и Отцу. А что Он говорит об этом с великим уничижением, в том нет ничего удивительного: таким образом Он и их (апостолов) тогда назидал, и тех, которые будут после, и, как я уже говорил, такою чрезмерностью уничижения всегда ясно внушал, что Он говорит приспособительно.

2. Что же значит: «над всякою плотью»? Ведь известно, что не все уверовали. Сколько от Него зависело, – все уверовали. Если же не внимали словам Его, то в этом вина не учащего, но не принимающих (учения). «да всему, что Ты дал Ему, даст Он жизнь вечную»(Ін. 17:2). Не удивляйся, что и здесь Он говорит человекообразно. Он поступает так и по вышесказанным причинам, и потому, что всегда остерегался говорить сам о Себе что-нибудь великое, так как это неприятно было слушающим, которые все еще не думали о Нем ничего великого. Оттого-то Иоанн, когда говорит от своего лица, поступает не так, но возводит слово до высокого, говоря таким образом: «все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть»(Ін. 1:3), и: «была жизнь» (Ін. 1:4), и: «был Свет» (Ін. 1:9), и: «пришел к своим» (Ін. 1:11); не то, что Он не имел бы власти, если бы не получил ее, но что Он и другим «дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12). Подобным образом и Павел называет Его равным Богу. Сам же Он просит, как обыкновенный человек, говоря так: «да всему, что Ты дал Ему, даст Он жизнь вечную. Сия же есть жизнь вечная, да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа» (Ін. 17:2-3). «Единого истинного Бога»: говорит так для отличия от ложных богов, так как хотел послать апостолов к язычникам. Если же не согласятся с этим, но на одном этом основании станут отвергать, что Сын есть истинный Бог, то, идя таким образом дальше, они отвергнут и то, что Он есть Бог. В самом деле, (Христос) говорит: «славы, которая от Единого Бога, не ищете» (Ін. 5:44). Что же?

Ужели поэтому Сын уже не Бог? Если же Сын – Бог, хотя Отец и называется единым, то явно, что Он и истинный, хотя (Отец) и именуется единым истинным. Притом, когда Павел говорит: «или один я и Варнава» (1Кор. 9:6), – ужели он исключает Варнаву? Совсем нет; слово: «один» употреблено только для различения от других. И если – не истинный Бог, то каким образом Он есть «истина»? Истина от истинного различается весьма не много. Чем назовем мы, скажи мне, не истинного человека? Конечно уже и не человеком? Так точно, если Сын не есть истинный Бог, то как Он может быть Богом? Да как Он и нас может делать богами и сынами, не будучи Сам истинным? Но об этом подробнее сказано нами в другом месте. Потому пойдем далее. «Я прославил Тебя на земле» (Ін. 17:4). Хорошо сказано: «на земле», потому что на небе Отец уже прославлен, имея славу и по естеству, и будучи поклоняем от ангелов. Следовательно, не о той славе говорит, которая нераздельна с существом Его, – так как эту славу Он всегда имеет вполне, хотя бы и никто не прославлял Его, – но о славе, происходящей от служения людей. Поэтому и выражение: «прославь Меня» нужно разуметь точно также. И чтобы убедиться, что Он говорит об этом роде славы, послушай далее. «Совершил дело, которое Ты поручил Мне исполнить» (Ін. 17:4). Но ведь дело только было еще начато или даже еще и не начато: как же Он говорит: «совершил»? Это – или потому, что Он со Своей стороны сделал все, или потому, что о будущем говорит, как уже о совершившемся, или – что всего лучше сказать – потому, что все, действительно, было уже совершено, когда положен был корень благ, из которого непременно должны были произрасти плоды и Он уже соприсутствует, соприкасается тому, что должно было совершиться впоследствии. При этом Он опять выражается приспособительно: «которое Ты поручил Мне». Если бы, действительно, Он ожидал, пока не услышит и не узнает, – это было бы гораздо ниже Его славы. Но что Он пришел на это по Своему произволению, явно из многих мест. Так, например, Павел говорит: Он так «возлюбил нас, что предал Себя самого за нас» (Еф.5:2), и: «уничижил Себя Самого, приняв образ раба» (Флп. 2:7). И опять: «как возлюбил Меня Отец, и Я возлюбил вас» (Ін. 15:9). «Прославь Меня Ты, Отче, у Тебя Самого славою, которую Я имел у Тебя прежде бытия мира» (Ін. 17:5). Где же слава? Пусть у людей Он действительно, был не славен, облекшись в одежду (плоти); но каким образом Он ищет прославления и у Бога? О чем же Он здесь говорит? Речь – о воплощении. Естество плоти, действительно, не было еще прославлено; оно не сподобилось еще нетления и не приобщилось царского престола; поэтому Он не сказал: «на земле»; но: «у Тебя».

3. Этой славы сподобимся и мы в свою меру, если будем бодрствовать. Потому и Павел говорит: «если только с Ним страдаем, чтобы с Ним и прославиться»(Рим. 8:17). Итак, бесчисленных слез достойны те, которые, несмотря на предстоящую им такую славу, леностью и сонливостью вредят самим себе. Если бы и геенны не было, и тогда несчастнее всех были бы те, которые, имея возможность царствовать и прославляться вместе с Сыном Божиим, сами себя лишают столь великих благ. Подлинно, если бы надобно было подвергнуться растерзанию и умереть тысячью смертей, и отдать каждый день тысячу душ и столько же тел, – не следовало ли бы перенести все это за столь великую славу? А между тем, мы не пренебрегаем и богатством, которое впоследствии и по неволе оставим, – не пренебрегаем богатством, которое навлекает на вас тысячу зол, останется здесь и не принадлежит нам, потому что мы не своим распоряжаемся, хотя бы получили его и от отцов. А когда есть еще и геенна, и червь нескончаемый, и огонь неугасимый, и скрежет зубов, – то как, скажи мне, мы будем терпеть это? Доколе не откроем глаз и будем тратить все время на ежедневные распри, ссоры и пустые слова? Доколе будем питать землю, утучнять тело и нерадеть о душе, не обращая никакого внимания на необходимое, и прилагая великую заботу об излишнем и пустом? Мы строим себе блистательные гробницы, покупаем дорогие дома, влачим за собою толпы всякого рода слуг и выдумываем разных распорядителей, поставляя начальников над домами, деньгами, и начальников над начальниками; а о запустевшей душе нет у нас никакой заботы. И где этому будет конец? Не одно ли чрево наполняем мы? Не одно ли тело одеваем? К чему же это множество хлопот? Зачем и для чего душу, которую получили, мы разрываем и раздираем на столь разнообразные службы, вымышляя сами для себя жестокое рабство?

Кто нуждается во многом, тот, действительно, раб многого, хотя, по-видимому, и владеет всем этим. Так и господин есть раб своих слуг и вводит новый более тяжкий род рабства. Но он раб еще и в том отношении, что без них не смеет выйти ни на площадь, ни в баню, ни в поле. Слуги и без него часто ходят повсюду, а он, считающийся господином, если нет при нем рабов, не смеет выйти из дома один, а если и выступит из дома один, считает себя смешным. Может быть, некоторые станут смеяться над нами за эти слова, но поэтому-то самому они и достойны бесчисленных слез. А чтобы показать, что это, действительно, рабство, я охотно спрошу тебя: захотел ли бы ты нуждаться в том, чтобы кто-нибудь клал кусок хлеба в твой рот или подставлял чашу к твоим устам? Не считал ли бы ты такого рода услугу достойною слез? Или, если бы для того, чтобы пойти куда-нибудь, ты всегда имел нужду в каких-нибудь носильщиках, – не счел ли бы ты себя поэтому самым несчастным и жалким из людей? Так точно тебе следовало бы рассуждать и теперь, – потому что нет никакого различия в том, носят ли кого бессловесные животные, или люди. И не тем ли, между прочим, скажи мне, отличаются от нас ангелы, что они не нуждаются в столь многом, как мы? Следовательно, чем меньше мы имеем нужд, тем более приближаемся к ним, а чем больше, тем глубже ниспадаем в эту тленную жизнь. И чтобы убедиться, что это действительно так, спроси у стариков, какую жизнь они считают счастливою, ту ли, когда они были под властью этих суетных вещей, или ту, когда они уже сами владеют ими? Мы потому обратились к старикам, что люди, упоенные молодостью, не чувствуют даже чрезмерности этого рабства. А одержимые лихорадкой? Тогда ли они считают себя счастливыми, когда, томясь сильною жаждою, много пьют и многого просят, или тогда, когда, выздоровев, избавляются от этой потребности? Видишь, что во всех случаях нуждаться во многом – дело жалкое и не свойственное любомудрию, и что чрез это усиливается рабство и пожелание. Зачем же мы добровольно увеличиваем для самих себя бедственность нашего положения? Скажи мне, в самом деле, если бы тебе можно было без всякого вреда жить без кровли и стен, не согласился ли бы ты лучше на это? Для чего же ты умножаешь знаки своей немощи? Не за то ли мы называем блаженным Адама, что он не нуждался ни в чем, ни в жилищах, ни в одеждах? Так, скажешь; но теперь мы уже имеем нужды. Зачем же мы умножаем эти нужды?

Если многие отказывают себе и во многом нужном, например: в рабах, жилищах, деньгах – то какое мы будем иметь оправдание, преступая пределы нужды? Чем больше ты окружишь себя нуждами, тем большему подвергнешься рабству, потому что, чем в большем будешь нуждаться, тем более сократишь свою свободу. Совершенная свобода состоит в том, чтобы вовсе ни в чем не нуждаться, а следующая за нею – нуждаться в немногом, и эту-то свободу имеют преимущественно ангелы и их подражатели. А достигнуть этого, пребывая в смертном теле, – подумай, сколько в этом славы! Это выразил и Павел, написав Коринфянам: «мне вас жаль», и: “да не будут иметь скорби по плоти таковые» (1Кор. 7:28). Деньги потому и называются деньгами³⁷, что их следует употреблять на нужды, а не хранить и не зарывать в землю; это значит уже не владеть, но быть во владении. Если мы станем только то иметь в виду, как бы их побольше приобрести, а не то, чтобы пользоваться ими на нужды, то порядок уже извращается, и они владеют нами, а не мы ими. Освободимся же от этого жестокого рабства и сделаемся, наконец, свободными. Зачем мы сами для себя выдумываем множество разнообразных уз? Не довольно ли для тебя уз естественных, житейских необходимостей и скопления бесчисленных дел? А ты сплетаешь для себя еще другие сети и связываешь себя ими по ногам! Когда ты достигнешь неба и будешь иметь силу стоять на такой высоте? Вожделенно, истинно вожделенно, чтобы ты, разорвав все эти связи, мог достигнуть высшего града. Препятствий так много и других. Чтобы победить их, будем соблюдать уверенность. Через это мы достигнем и вечной жизни, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

* * *

³⁷В греч. подлиннике χρήματα – χρώμεθα, что дает совершенно ясный смысл, утрачивающийся при переводе

 

Беседа 81

Ін. 17:6. Я открыл имя Твое человекам, которых Ты дал Мне от мира; они были Твои, и Ты дал их Мне, и они сохранили слово Твое.

1.Еще о равенстве и единосущии Сына с Отцом. – 2. Иисус Христос, приспособляясь к разумению своих учеников, поручает их попечению Отца, как будто сам не имел возможности защитить их. – 3. Не нужно быть младенцем в мудрости. – Нужно следовать совету апостола не только для того, чтобы приобресть разумение, но для того, чтобы праведно вести свою жизнь. – Не слушая небесного, большинство людей, подобно детям, увлекаются земным. – Грех любостяжания. – В чем состоит истинное богатство. – Увещание к милостыне. – Слава и действенность милостыни.

1. Сын Божий называется ангелом великого совета, как по причине других (истин), которые Он открыл, так особенно потому, что Он возвестил людям об Отце. Вот об этом-то Он и теперь говорит: «Я открыл имя Твое человекам». Сказав: Я совершил Твое дело, Он снова подробнее говорит о том же, объясняя, какое это дело. Но ведь имя было уже известно? Исаия, например, говорит: «кто будет клясться на земле, будет клясться Богом истины»(Іс. 65:16). На это я и теперь скажу тоже, что много раз говорил, то есть: оно было известно, но только иудеям, и то не всем; а теперь говорит о язычниках. Притом Он показывает не только это, но и то, что они познали Бога, как Отца; а не одно и тоже значит, что (Бог) есть Творец, и – что Он имеет Сына. Явил же Христос имя Его и словами, и делами. «Которых Ты дал Мне от мира». Как прежде сказал: «никто не может придти ко Мне, если то не дано будет ему», и: «если не привлечет его Отец, пославший Меня»(Ін. 6:65,44), так и здесь говорит: «Которых Ты дал Мне». Но так как Он же говорит, что Он сам есть путь, то отсюда явно, что в этих словах Он высказывает две (мысли), именно, что Он не противен Отцу, и – что такова воля Отца, чтобы люди веровали Сыну, «Они были Твои, и Ты дал их Мне». Этим Он хочет научить, что Отец весьма любит Его. А что Ему, действительно, не нужно было принимать их, это видно из того, что сам Он и сотворил их, сам постоянно и промышляет о них. Как же возможно, чтобы Он принял их? Нет; это, как я сказал, означает только единомыслие Его с Отцом. Если же кто захочет понимать это по-человечески и так, как сказано, то (люди) не будут уже принадлежать Отцу. В самом деле, если в то время, как Отец имел их, Сын их не имел, то очевидно, что, когда Он отдал их Сыну, сам перестал ими владычествовать. А отсюда опять выйдет еще большая нелепость, именно: доколе они были у Отца, они были несовершенны; а как скоро перешли к Сыну, стали совершенными. Но смешно это и сказать! Итак, что же Он выражает этим? То, что и Отцу угодно, чтобы они веровали Сыну. «И они сохранили слово Твое. Ныне уразумели они, что все, что Ты дал Мне, от Тебя есть» (Ін. 17:6-7). Каким образом они слово Твое сохранили? Они уверовали в Меня и не внимали иудеям, потому что кто верует в Него, тот «запечатлел», как он говорит, «что Бог истинен» (Ін. 3:33). Некоторые, правда, читают так: ««Ныне уразумел Я, что все, что Ты дал Мне, от Тебя есть»»; но этого нельзя допустить.

Как, в самом деле, возможно, чтобы Сын не знал того, что принадлежит Отцу? Нет, это сказано об учениках. Как скоро, говорит, Я сказал, – они уразумели, что все, что Ты дал Мне, от Тебя есть; что нет у Меня ничего чуждого, ничего особенного от Тебя. – потому что особенное как бы предполагает уже много чуждого, Итак, они уразумели, что все, чему Я учил, – Твое, – и наставления, и догматы. Но откуда они узнали? Из Моих слов, потому что Я так и учил. И не только это, но и то, что Я от Тебя пришел (Ін. 17:8), – как это, действительно, Он и старался внушить во всем Евангелии. «Я о них молю» (Ін. 17:9). Что Ты говоришь? Ты учишь Отца, как бы неведущего, Ты беседуешь, как будто с человеком незнающим? Что, в самом деле, значит это разделение? Видишь ли. Что не для чего иного Он молится, как только для того, чтобы показать, какую любовь Он имеет к ним? Кто не только подает свое, но и другого умоляет о том же, тот, действительно, высказывает великую любовь. Итак, что же значит: «о них молю: не о всем», то есть, «мире, но о тех, которых Ты дал Мне». Он часто повторяет слово: «Ты дал», чтобы показать, что это угодно Отцу. Потом, так как Он многократно говорил: «они Твои» и Ты «дал их Мне», то чтобы не подумал кто-нибудь, что власть Его недавняя и что Он только теперь принял их, – Он, устраняя эту неправую мысль, говорит: «Все Мое Твое, и Твое Мое; и Я прославился в них» (Ін. 17:10).

Видишь ли равночестие? Чтоб ты, слыша: «Ты дал Мне», не подумал, что они отчуждаются теперь от власти Отца или – еще прежде – Сына, Он уничтожил и то и другое, сказав те слова. Он как бы так говорит: когда ты слышишь: «Ты дал их Мне», – не думай, что они становятся уже чуждыми Отцу (потому что все Мое принадлежит Ему); равным образом, когда слышишь слова: «они были Твои», – не думай, что они были чужды Мне, потому что все, принадлежащее Ему, есть Мое. Таким образом, «Ты дал» сказано только по одному приспособлению; все, что имеет Отец, принадлежит Сыну, и все, что имеет Сын, принадлежит Отцу. Этого нельзя сказать даже о Сыне по человечеству; но (говорится о Нем), так как Он больше (человека). Всякому известно, что принадлежащее меньшему принадлежит и большему, но – не наоборот; а здесь говорится и наоборот, что и показывает равенство. Это же Христос показал и в другом месте, когда, беседуя о ведении, сказал: «Все, что имеет Отец, есть Мое» (Ін. 16:15). А выражения: «Ты дал Мне», и все подобные, – чтобы показать, что Он, не как чуждый, пришел и привлек их к Себе, но принял их, как своих. Затем Он представляет причину и доказательство, говоря: «и Я прославился в них», то есть, что Я имею власть над ними, или что они прославят Меня, веруют Тебе и Мне, и прославят одинаково. Если же Он прославился в них не одинаково, то принадлежащее Отцу не принадлежит уже Ему. А никто не прославляется тем, над чем не имеет власти.

2. Как же Он прославился одинаково (с Отцом)? Все одинаково умирают за Него, как и за Отца, проповедуют Его, как и Отца, и как говорят, что все совершается именем Отца, так – и именем Сына. «Я уже не в мире, но они в мире»(Ін. 17:11), то есть: хотя Я и не буду видим во плоти, однако через них буду прославляться. Но почему Он непрестанно говорит: «Я не в мире», – и: так как Я оставляю их, то поручаю их Тебе, – и: «Когда Я был… в мире, Я соблюдал их»(Ін. 17:12)? Кто станет понимать эти слова просто, тот придет ко многим нелепостям. Возможно ли, в самом деле, допустить, чтобы Его действительно не было в мире и чтобы, отходя, Он поручал их другому? А те слова сказаны как бы простым человеком, который навсегда разлучается с ними. Видишь ли, что Он говорит весьма многое по-человечески и приспособляясь к их понятиям, так как они думали, будто в Его присутствии они будут безопаснее? Потому-то Он и говорит: «Когда Я был,… Я соблюдал их». Но ведь Он же сказал: «приду к вам» (Ін. 14:18), и: «Я с вами… до скончания века» (Мф. 28:20). Почему же теперь говорит так, как бы действительно намеревается разлучиться? Это, как я уже сказал, приспособление к их мнению, – для того, чтобы они несколько успокоились, слыша, что Он говорит так и поручает их Отцу. Так как они, после многих с Его стороны утешений, не убеждались, то Он, наконец, обращается с беседой к Отцу, выказывая сильную любовь к ним. Он как бы так говорил: так как Ты призываешь Меня к Себе, то утверди их в безопасности, потому что Я к Тебе иду. Что Ты говоришь? Разве сам не можешь хранить их? Конечно, могу.

Для чего же говоришь это? «…чтобы они имели… радость Мою совершенную» (Ін. 17:13), то есть, чтобы они не смущались, будучи еще несовершенны. Этими словами Он показал, что все это говорил так для их успокоения и радости: иначе слова Его представляются противоречащими. Ныне же «Я не в мире, но они в мире». Так, действительно, думали ученики; а Он приспособляется к ним. Если бы Он сказал: Я соблюду их, – они не столько поверили бы; поэтому говорит: «Отче Святый! соблюди их во имя Твое» (Ін. 17:11), то есть Твоею помощью. «Когда Я был… в мире, Я соблюдал их во имя Твое» (Ін. 17:12). Опять беседует, как человек и как пророк, потому что нигде не видно, чтобы Он делал что-нибудь именем Божиим. «Тех, которых Ты дал Мне, Я сохранил, и никто из них не погиб, кроме сына погибели, да сбудется Писание» (Ін. 17:12). И в другом месте Он говорит: «из того, что Он Мне дал, ничего не погубить» (Ін. 6:39). Но ведь не один только тот (Иуда) погиб, но и многие впоследствии. Как же Он говорит: «не погубить»? Сколько от Меня зависит, – не погублю. В другом месте Он показывает это еще яснее, говоря: «не изгоню вон» (Ін. 6:37). Не Моя вина; Я не отгоняю и не оставляю; если же кто сам собою отпадает, Я насильно не влеку. «Ныне же к Тебе иду» (Ін. 17:13). Видишь, как по-человечески составлена эта беседа? Потому, если кто захочет на этом основании унижать Сына, тот унизит и Отца. Смотри, в самом деле, как Он с самого начала то как бы учит Его и поясняет Ему, то как бы заповедует. Как бы учит, когда говорит: «не о мире молю»; а как бы заповедует, когда говорит: «Я соблюдал их» доселе «и никто из них не погиб», и: так и Ты «соблюди их». И опять: «они были Твои, и Ты дал их Мне», и: «Когда был… в мире, Я соблюдал их». Но разрешение на все в том, что все эти слова сказаны были приспособительно к их немощи. Сказав, что «никто из них не погиб, кроме сына погибели», Он прибавил: «да сбудется Писание». О каком Он говорит Писании? О том, которое многое о Нем предсказывает. Но (Иуда) погиб не потому, чтобы чрез это исполнилось Писание. Касательно этого я уже много и прежде говорил, что это особенный оборот, свойственный Писанию – представлять как бы причиною то, что сбывается впоследствии. И если мы не хотим ошибаться, то должны все тщательно исследовать – и свойство говорящего, и предмет (речи), и законы, свойственные Писанию. «Братия! не будьте дети умом» (1Кор. 14:20).

3. Но это надобно прилагать не к разумению только Писания, но и к жизни. Малые дети не ищут, действительно, великого, а обыкновенно удивляются ничего не стоящему. Так, они с радостью смотрят на колесницы, коней, возничего и колеса, когда все это сделано из глины; а если видят действительно царя, сидящего на золотой колеснице, и запряженных белых лошаков, и великую пышность, – не обращают и внимания. Или еще: получив куклу, сделанную из того же вещества и представляющую невесту, они наряжают ее; а на невест настоящих и блистающих красотою и не взглянут. Так поступают они и во многих других случаях. Этому же ныне подвержены многие и из взрослых. Слыша о небесном, они не обращают и внимания, а ко всему бренному пристрастны, как дети, – изумляются земному богатству, высоко ценят и славу, и наслаждение в настоящей жизни, хотя все это – такие же детские (игрушки), как и те, а небесное доставляет жизнь, и славу, и успокоение. И как дети, лишаясь игрушек, плачут, а небесного и пожелать не умеют, так точно и многие из тех, которых считают мужами. Поэтому-то сказано: «не будьте дети умом». Ты любишь, скажи мне, богатство? Зачем же ты любишь не богатство пребывающей, а детские игрушки? Ведь, если бы ты увидел, что кто-нибудь дорожит свинцовой монетой и наклоняется, чтобы поднять ее, – не заключил ли бы ты о его большой бедности? А ты собираешь вещи еще более ничтожные, и считаешь себя в числе богатых! Есть ли в этом какой-нибудь смысл?

Нет, богатым мы назовем того, кто презирает все настоящее, потому что никто, поистине никто не решится пренебречь этими ничтожными вещами – серебром, золотом и другими призрачными благами, если не имеет любви к большему, точно так же, как – и свинцовой монетой, если не имеет золотых монет. Потому и ты, когда видишь человека, оставляющего без внимания весь мир, будь уверен, что он это делает не по чему-нибудь другому, а именно потому, что имеет в виду мир лучший. Так и земледелец пренебрегает небольшим количеством пшеницы, потому что надеется на большую жатву. Если же, при неверной еще надежде, мы пренебрегаем тем, что имеем, то тем более должны поступать так при ожидании несомненном. Потому-то я прошу и умоляю – не вредите самим себе и, владея грязью, не лишайте себя сокровищ горних, не ведите в пристань корабля с соломою и мякиною. Пусть, что хотят, говорят обо мне, пусть сердятся на меня за частое повторение этого увещания, пусть называют меня пустословом, докучливым, несносным: я никогда не перестану увещевать в этом и постоянно буду повторять всем вам эти пророческие слова: «искупи грехи твои правдою и беззакония твои милосердием к бедным» (Дан. 4:24). Как это тело требует ежедневной пищи, так – или еще гораздо более – и душа. И если мы не будем питать ее, она становится слабее и постыднее. Не станем же презирать ее, когда она гибнет и томится голодом. Много ран она получает каждый день – от пожеланий, от гнева, от нерадения, от злословия, мщения и зависти: надобно, следовательно, приготовлять для нее и лекарства. А немаловажно лекарство милостыни: его можно прилагать ко всем ранам.

«Подавайте, – сказал (Господь), – милостыню,… тогда все будет у вас чисто» (Лк. 11:41), – милостыню, но не то, что приобретено любостяжанием, потому что уделяемое от приобретенного любостяжанием не имеет значения, хотя бы ты подавал и нуждающимся. Так, истинная милостыня свободна от всякой неправды, и она-то все делает чистым. Такая милостыня лучше и поста, и лежанья на земле. Хотя эти подвиги тяжелее и труднее, но она – плодотворнее. Она просвещает душу, утучняет ее и делает благообразною и прекрасною. Не столько плод маслины оживляет силы борцов, сколько этот елей укрепляет подвижников благочестия. Будем же умащать им свои руки, чтобы успешно поднимать их на противника. Кто старается быть милосердым к нуждающемуся, тот скоро отстанет и от любостяжания. Кто постоянно подает бедным, тот легко и от гнева отстанет, и никогда не будет высоко думать о себе. Как врач, постоянно пользующий раненых, легко смиряется, вглядываясь в человеческую природу при несчастных случаях с другими, так и мы, если решимся помогать бедным, удобно научимся любомудрствовать, не будем дивиться богатству и не станем считать настоящего чем-нибудь великим; но будем пренебрегать всем и, воспарив к небу, удобно достигнем вечных благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу, со Святым Духом, слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 82

Ін. 17:14. Я передал им слово Твое; и мир возненавидел их, потому что они не от мира, как и Я не от мира.

1.Ученики Христовы не от мира сего. – О равенстве Сына с Отцом. – 2. Иисус Христос призывает своих учеников к миру и единению, которые скорее привлекут к ним людей, чем чудеса. – 3. Никто не знает Бога, кроме тех, кто знает Сына. – 4. Должно веровать в Бога и любить Его. Бог дает нам случаи для делания добра. – Пороки христиан. – Они в церковьчасто приходят только для того, чтобы поглазеть и показать себя другим. – Жестокость к бедным. – Видя зло, никто не старается устранить его; напротив, многие завидуют тем, кто делают его, и сердятся, что не могут сами делать того же.

1. Когда мы, живя добродетельно, подвергаемся преследованию людей злых и за привязанность к добродетели терпим от них осмеяние, – не будем печалиться и скорбеть. Таково уж свойство добродетели, что она, обыкновенно, в людях злых возбуждает к себе ненависть. Завидуя тем, кто хочет жить праведно, и думая самим себе приготовить оправдание, если очернят добрую славу других, злые люди ненавидят (добрых), как идущих противоположным путем, и всячески стараются обесславить их жизнь. Но не будем сокрушаться, потому что ненависть злых служит знаком добродетели. Потому-то и Христос говорит: «если бы вы были от мира, то мир любил бы свое»(Ін. 15:19), и опять в другом месте: «горе вам, когда все люди будут говорить о вас хорошо»(Лк. 6:26). Поэтому же и здесь Он говорит: «передал им слово Твое; и мир возненавидел их». Этим опять высказывает причину, по которой они достойны великого попечения Отца. За Тебя, говорит, и за слово Твое они подверглись ненависти; поэтому достойны всего промышления. «Не молю, чтобы Ты взял их из мира, но чтобы сохранил их от зла» (Ін. 17:15). Снова поясняет Свою речь, снова делает ее вразумительнее, – чем не иное что показывает, как только то, что Он много заботится об учениках, так как молится за них с таким тщанием. Но ведь Он сказал, что Отец все сделает, чего бы они ни попросили.

Почему же здесь сам молится за них? Это, как я сказал, только для того, чтобы выразить любовь к ним. «Они не от мира, как и Я не от мира» (Ін. 17:16). Как же Он в другом месте говорит: «которых Ты дал Мне от мира; они были Твои» (Ін. 17:6)? Там Он разумеет природу, а здесь – злые дела. Таким образом многое говорит в похвалу учеников, и во-первых, что они «не от мира», потом, что сам Отец дал их, что они соблюли слово Его и что за это их ненавидят. А что Он говорит: «как и Я не от мира», – этим не смущайся. Слово: «как» не означает здесь совершенного сходства. Как в таком случае, когда говорится о Христе и об Отце, словом: «как» выражается полное равенство, по сродству Их естества, так и тогда, когда говорится о нас и о Христе, оно допускает великое различие, по причине великой и беспредельной разности между Его и нашим естеством. И если Христос «не сделал греха, и не было лжи в устах Его» (Іс. 53:9), то как могут быть сравниваемы с Ним апостолы? Что же значат слова Его: «они не от мира»? Они имеют в виду другой (мир), – у них ничего нет общего с землею, – они сделались небесными гражданами. И этим также Он показывает Свою любовь, – так как хвалит их пред Отцом и поручает их Родившему. Сказав же: «соблюди их», Он сказал не только об избавлении их от опасностей, но и об утверждении в вере. Потому и прибавил: «освяти их истиною Твоею» (Ін. 17:17), – сделай святыми преподанием Св. Духа и правых догматов. Как прежде сказал: «вы очищены через слово, которое Я проповедал вам» (Ін. 15:3), так и теперь говорит тоже самое: наставь их, научи истине. Но ведь Он сказал, что это делает Дух: как же теперь просит об этом Отца? Это опять для того, чтобы ты познал равночестие. А исповедание правых догматов о Боге, действительно, освящает душу.

Не удивляйся и тому, что Он приписывает освящение слову. А что Он говорит о догматах, это видно из того, что Он прибавил: «слово Твое есть истина», то есть, нет в нем ничего ложного, но все сказанное должно непременно исполниться; нет также ничего образного, ничего телесного. Так и Павел говорит о Церкви, что Христос освятил ее – «посредством слова» (Еф.5:26). Значит и глагол Божий может очищать. Впрочем, мне кажется, что выражение: «освяти их» значит и нечто другое, именно: отдели их для слова и проповеди. И это опять видно из дальнейших слов. «Как Ты послал Меня, – говорит Христос, – в мир, так и Я послал их в мир» (Ін. 17:18). Тоже говорит и Павел: «дал нам слово примирения» (2Кор. 5:19). Действительно, для чего пришел Христос, для того и апостолы обошли вселенную. Но слово: «как» опять и здесь не означает равенства между Им и апостолами: иначе каким бы образом люди могли быть посланы? А говорить о будущем, как о прошедшем, – дело Ему обыкновенное.

«И за них Я посвящаю Себя, чтобы и они были освящены истиною» (Ін. 17:19). Что значит: «посвящаю Себя»? Приношу Тебе жертву. Жертвы же все называются святыми, как и действительно свято все, принесенное Богу. Но так как в ветхом завете освящение было в прообразе, под видом овцы, а теперь оно уже не в прообразе, но в самой истине, то Он говорит: «чтобы и они были освящены истиною» Твоею. И их самих Я посвящаю Тебе, и делаю приношением. Это Он говорит или потому, что Глава их делается жертвою, или потому, что они и сами будут жертвою. «Представьте, – сказано, – тела ваши в жертву живую, святую» (Рим. 12:1), и еще: «считают нас за овец, обреченных на заклание» (Пс. 43:23). Таким образом и без смерти Он делает их жертвою и приношением. А что словом: «посвящаю» Он намекал на Свою жертву, это видно из того, что следует далее. «Не о них же только молю, но и о верующих в Меня по слову их» (Ін. 17:20). Так как Он умер за верующих, а между тем сказал: «за них Я посвящаю Себя», то, чтобы кто не подумал, что Он умер только за апостолов, Он прибавил: «не о них же только молю, но и о верующих в Меня по слову их» (Ін. 17:20).

2. Чрез это Он опять ободрил их души, показав, что будет много учеников. Так как Он сделал общим достоянием то, что им принадлежало по преимуществу, то опять утешает их, объявляя, что они же будут виновниками и спасения других. А сказав и о спасении их, и об освящении верою и жертвою, Он говорит, наконец, о единомыслии и тем заключает Свое слово. Этим Он начал, этим и оканчивает. В начале Он сказал: «заповедь новую даю вам»(Ін. 13:34), а теперь: «да будут… едино, как Ты, Отче, во Мне, и Я в Тебе»(Ін. 17:21). Слово: «как» опять не означает, по отношению к ученикам, точного равенства, потому что для них таковое и невозможно было. Оно значит: сколько возможно для людей, – подобно тому, как и в словах: «будьте милосерды, как и Отец ваш» (Лк. 6:36). А что значит: «в Нас» (Ін. 17:21)? По вере в Нас. Так как ничто столько не соблазняет всех, как раздор, то он старается, чтобы были едино. Что же, скажешь, – достиг ли Он этого? И очень достиг, – потому что все, уверовавшие чрез апостолов, суть едино, хотя некоторые из них и отделились. Впрочем, и это (отделение) не укрылось от Него; напротив, Он предсказал и о нем, и показал, что оно происходит от человеческого нерадения. «да уверует мир, что Ты послал Меня» (Ін. 17:21). Это же самое Он говорит и в начале: «по тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою» (Ін. 13:35).

Но каким образом другие могли чрез это уверовать? Уверуют, говорит, потому что Ты – Бог мира. Итак, если они будут соблюдать все то, чему научились, то слушающие их узнают Учителя по ученикам. Если же они будут в несогласии, то никто не скажет, что они – ученики Бога мира? А не признавая Меня миротворцем, никто не будет исповедывать и того, что Я послан Тобою. Видишь ли, как до самого конца Он старается утвердить Свое единомыслие с Отцом? «И славу, которую Ты дал Мне, Я дал им» (Ін. 17:22), то есть, славу чудес, славу учения и славу – да будут единодушны, потому что и в том слава «да будут едино» и слава – больше чудес. Как по отношению к Богу мы изумляемся, что в естестве Его нет ни несогласия, ни борьбы, и это – величайшая слава, так, говорит, и они да прославятся тем же. Но почему же, скажешь, Он просит Отца даровать им это, тогда как, по Его же словам, дает сам? Говорит ли Он, действительно, о чудесах, или о единомыслии, или о мире, – везде видно, что Он сам преподал им это. Все это показывает, что Он просит для утешения их. «Я в них, и Ты во Мне» (Ін. 17:23). Каким образом Он дал славу? Тем, что Он пребывал в них сам, имея с Собою и Отца, чтобы теснее соединить их. А в другом месте Он говорит не так: не чрез Него Отец придет, но сам Он и Отец придут, и обитель у него сотворят (Ін. 14:23). Таким образом, там Он уничтожает мнение Савеллия, а здесь – Ария.

«Да будут совершены воедино, и да познает мир, что Ты послал Меня» (Ін. 17:23). Часто повторяет это, чтобы показать, что мир может привлекать больше, чем чудеса. И действительно, как вражда имеет силу разделять, так согласие – соединять. «И возлюбил их, как возлюбил Меня» (Ін. 17:23). Опять и здесь слово: «как» означает – столько, сколько человек может быть любим. А доказательство этой любви то, что Он Себя самого предал за них. Сказав таким образом, что будут в безопасности, что они не совратятся, что они будут святы, что многие уверуют чрез них, что они сподобятся великой славы, что не только сам Он возлюбил их, но и Отец, – Христос говорит, наконец, и о том, что будет (с ними) по отшествии отсюда, о наградах и венцах, им уготованных. «Отче!, – говорит Он, – которых Ты дал Мне, хочу, чтобы там, где Я, и они были со Мною» (Ін. 17:24). А этого они всегда и домогались, говоря: «куда идешь?» (Ін. 14:5). Но что Ты говоришь? Ты просишь, чтобы получить это, а сам еще не имеешь? Как же Ты сказал им: «сядете… на двенадцати престолах» (Мф. 19:28)? Как обещал много и другого, еще большего? Видишь ли, что Он говорит все это приспособительно? Иначе, как бы Он мог сказать: «после пойдешь» (Ін. 13:36)? Очевидно, Он говорит так для большего удостоверения в любви. «да видят славу Мою, которую Ты дал Мне» (Ін. 17:24). Это опять доказательство единомыслия с Отцом. Оно, конечно, выше прежних, потому что Он сказал: «прежде основания мира»; но и в нем есть некоторое приспособление, так как Он говорит: «Ты дал Мне». Если же это не так, то я очень желал бы спросить противников: тот, кто дает, – дает конечно, кому-либо существующему? Итак, неужели Отец прежде родил Сына, и уже после дал Ему славу, а сначала оставил Его без славы? Но как можно допустить это? Видишь ли, что слово: «дал» значит тоже, что родил?

3. Почему же Христос не сказал: да будут причастниками славы, но: «да видят славу»? Этим Он намекает на то, что все блаженство состоит именно в созерцании Сына Божия; а отсюда происходит уже и слава. Так и Павел говорит: «открытым лицем… взирая на славу Господню»(2Кор. 3:18). В самом деле, как те, которые смотрят на солнечные лучи и наслаждаются прозрачнейшим воздухом, получают удовольствие через зрение, так и тогда, но гораздо в высшей степени, созерцание доставит нам наслаждение. В то же время Христос здесь показывает, что предметом созерцания будет не то, что подлежит обыкновенному зрению, но некая поразительная сущность. «Отче праведный! и мир Тебя не познал»(Ін. 17:25). Что это значит? Какая здесь последовательность? Этим показывает, что никто не знает Бога, кроме тех, которые познали Сына. Смысл слов Его следующий: Я хотел бы, чтобы все были в этом состоянии; но не (все) познали Тебя, хотя и ничего не могут сказать в свое оправдание. Вот это именно и значат слова: «Отче праведный». В этих словах, мне кажется, Он выражает и негодование на то, что не хотели познать столь Благого и Праведного. Так как иудеи говорили, что Бога они знают, а Его не знают, то против этого Он говорит: «потому что возлюбил Меня прежде основания мира» (Ін. 17:24), и тем защищает Себя от иудейских обвинений. В самом деле, тот, Кто приял славу, Кто возлюблен прежде сложения мира, Кто желает их самих иметь свидетелями этой славы, – как мог быть Он противником Отцу? Несправедливо, значит, то, что говорят иудеи, будто они знают Тебя, а Я не знаю; напротив, Я знаю Тебя, другие же Тебя не познали. «И сии познали, что Ты послал Меня» (Ін. 17:25). Видишь ли, что Он намекает на тех, которые говорили, будто Он не от Бога, и к этому направляет все слово?

«И Я открыл им имя Твое и открою» (Ін. 17:26). Но ведь Ты сказал, что совершенное знание даруется Духом? Так; но что принадлежит Духу, то – Мое. «Да любовь, которою Ты возлюбил Меня, в них будет, и Я в них» (Ін. 17:26). Когда они уразумеют, кто Ты, тогда узнают, что Я не чужд, но весьма любим, что Я истинный Сын и соединен с Тобою. Убедившись же в этом, как должно, они соблюдут и веру в Меня, и твердую любовь. А когда они будут любить, как должно, тогда Я буду пребывать в них. Видишь ли, к какому прекрасному Он пришел концу, заключив речь словом о любви, матери всех благ? Будем же веровать и любить Бога, чтобы и о нас не было сказано: «Они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются» (Тит. 1:16), и еще: «отрекся от веры и хуже неверного» (1Тим. 5:8). В самом деле, если неверный оказывает пособие и рабам, и сродникам, и чужим, а ты не заботишься и о принадлежащих к твоему роду, то какое, наконец, будет тебе оправдание, когда чрез тебя Бог подвергается хуле и поношению? Посмотри, сколько Бог дал нам поводов к благотворительности. Одного, говорит Он, милуй, как сродника, другого – как друга, третьего – как соседа, того – как согражданина, этого – как человека. Если же ничто это не трогает тебя, но ты разрываешь все узы, то узнай от Павла, что ты хуже неверного. Тот, ничего не слышавший о милостыне, ничего о том, что на небе, превзошел тебя человеколюбием; а ты, обязанный любить самих врагов, смотришь на своих, как на врагов, и деньги бережешь больше, чем людей. Между тем деньги, будучи истрачены, не потерпят никакого вреда; а человек, оставленный без призрения, погибнет. Что это за безумие – беречь деньги и не беречь родных! Откуда вселилась эта страсть? Откуда это бесчеловечие и жестокость?

4. Если бы кто, севши как бы на вершине зрелища, взглянул на весь мир, – или лучше, ограничимся пока, если хотите, одним нашим городом, – так, если бы кто, севши на высоком месте, мог разглядеть все человеческое, – подумай, сколько увидел бы он безрассудства, сколько пролил бы слез, каким посмеялся бы смехом, сколько почувствовал бы ненависти! Мы, действительно, поступаем так, что наши дела и смешны, и глупы, и жалки, и ненавистны. Вот один кормит собак, чтобы ловить диких зверей, а сам впадает в зверство; другой – ослов и волов, чтобы возить камни, а презирает людей, истаивающих от голода: тратит бездну золота, чтобы соорудить каменных людей, а людей настоящих, которые от бедствий сделались каменными, оставляет в небрежении. Иной собирает драгоценные камешки и с большим трудом убирает ими стены, а видя нагие члены нищих, нисколько не трогается. Одни к своим одеждам придумывают еще одежды, а между тем, другие не имеют, чем покрыть и нагого тела. В судах, опять, один пожирает другого. Иной расточает все на блудниц и тунеядцев; другой – на комедиантов и плясунов; иной – на пышные постройки, на покупку сел и домов. Опять, один вычисляет проценты, другой – проценты на проценты; иной сочиняет бумаги, наполненные многими убийствами, и даже ночью не имеет отдыха, неусыпно бодрствуя на пагубу другим. Едва настал день, один бежит на прибыль неправедную, другой – на трату беспутную, а иные – на казнокрадство. Вообще, об излишнем и запрещенном много заботы, а о необходимом нет и мысли. Судящие носят, действительно, имя судей, а поступают, как разбойники и человекоубийцы. Если кто рассмотрит тяжбы или завещания, тот опять и здесь найдет множество зла, – коварство, воровство, злые умыслы. И об этом все попечение, а о духовном нет и мысли.

В церковь все приходят только для того, чтобы поглазеть; но от нас требуется не это, – нам нужны дела и чистая душа. Если же ты весь день истратишь на любостяжание, и потом, придя (в церковь), скажешь несколько слов, то не только не умилостивишь Бога, но еще более раздражишь Его. Если ты хочешь преклонить на милость твоего Господа, то покажи дела: познай множество всякого рода бедствий, призри нагих, алчущих, обижаемых. Бог открыл тебе тысячи путей к человеколюбию. Итак, не будем обманывать самих себя, живя напрасно и даром, и не будем небрежны потому, что теперь здоровы. Мы уже не раз подвергались болезни и, дойдя до крайней степени изнеможения, умирали от страха и ожидания будущего. Помышляя об этом, будем думать, что опять можем подвергнуться тому же; приобретем тот же самый страх и сделаемся лучшими, – так как настоящие наши дела достойны тысячи осуждений. Заседающие в судах подобны львам и псам, а торгующие на рынках – лисицам. Да и те, которые живут, на занимаясь никакими делами, – и те пользуются свободою от дел не как должно, но губят весь досуг на театры и происходящие оттуда дурные дела. И нет никого, кто обличал бы за все это; а соревнующих и сокрушающихся, что сами не могут делать наравне с другими, – много. Но и эти последние также подвергнутся наказанию, хотя они и не сделают худого, потому что «не только их делают, но и делающих одобряют» (Рим. 1:32). Наклонности их одинаково растленны, а из слов апостола видно, что будет наказание и за сердечное расположение. Каждый день я говорю это и не перестану говорить. Если кто послушает, – хорошо; а если и никто не обратит внимания, то все же вы услышите это тогда, когда вам не будет от того никакой пользы, и вы станете укорять самих себя, а я буду чист от вины. Но не дай Бог, чтобы я имел только это оправдание; нет, я желал бы, чтобы вы были и похвалою для меня пред судилищем Христовым, чтобы вместе насладиться небесными благами, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 83

Ін. 18:1. Сказав сие, Иисус вышел с учениками Своими за поток Кедрон, где был сад, в который вошел Сам и ученики Его.

1.Начало страданий Спасителя. – 2. Малх, раненый ап. Петром и исцеленный Иисусом Христом, есть тот самый слуга, который ударил Господа по ланите. – Первое отречение ап. Петра. – 3. Как немощна наша природа, когда оставляет нас Бог. – Второе и третье отречение ап. Петра. – 4. Иисус Христос на суде у Пилата. – 5. Должно следовать примеру Иисуса Христа. – Перечень оскорблений и мук, понесенных Спасителем ради нас. – Рассуждение о причиняемых нам оскорблениях. – Слава человеческая не более как тень. – Нужно мало-помалу исправлять свои недостатки, сегодня один, завтра другой. – Как бы по ступеням нужно подниматься к добродетели и совершенству.

Страшна смерть и великого исполнена ужаса, но – не для тех, кому известно высшее любомудрие. Кто ничего ясно не знает о будущем, но считает смерть разрушением и окончанием жизни, тому естественно страшиться и ужасаться ее, потому что он как бы отходит в небытие. А мы, по благодати Божией, познавшие безвестная и тайная премудрости Его, и считающие смерть переселением, мы были бы неправы, если бы стали трепетать ее; напротив, мы должны радоваться и благодушествовать, и потому что, оставляя эту временную жизнь, мы отходим к другой, гораздо лучшей, блистательнейшей и не имеющей конца. Вот этому-то Христос научает нас самым делом, идя на страдание не по насилию и необходимости, но добровольно. «Сказав сие, Иисус, – сказано, – вышел с учениками Своими за поток Кедрон, где был сад, в который вошел Сам и ученики Его. Знал же это место и Иуда, предатель Его, потому что Иисус часто собирался там с учениками Своими»(Ін. 18:1-2). Идет среди ночи, переходит поток, спешит достигнуть места, известного предателю, и чрез то избавляя злоумышленников от труда и освобождая их от всякого беспокойства, показывает ученикам, что идет на страдание добровольно, – а это в особенности могло утешить их, – и заключает Себя в саду, как бы в темнице. «Сказав сие»им. Что ты говоришь? Ведь Он беседовал с Отцом, ведь Он молился? Почему же ты не говоришь, что Он пришел туда, окончив молитву? Потому, что то была не молитва, но речь – ради учеников. С Ним вошли и ученики Его в сад. До такой степени Он избавил их от боязни, что они не только уже не противоречат, но и вошли в сад.

Но каким образом пришел туда Иуда? Какое он имел побуждение идти туда? Из этого видно, что Христос часто проводил ночи вне дома. Иначе, если бы Он всегда проводил ночь дома, – Иуда не пришел бы в пустое место, но пошел бы в дом, в надежде найти Его там спящим. А что бы ты, услышав о саде, не подумал, что Христос скрывался, евангелист присовокупил: «знал же это место и Иуда», – и не только это, но еще и то, что «часто собирался там с учениками Своими». Действительно, Он часто бывал с ними наедине и беседовал о предметах необходимых, о которых другим не следовало слышать. Это Он делал по преимуществу в горах и в садах, всегда изыскивая местность, удаленную от шума, чтобы внимание не отклонялось от слушания. «Итак Иуда, взяв отряд воинов и служителей от первосвященников и фарисеев, приходит туда» (Ін. 18:3). Те неоднократно и прежде посылали схватить Его, но не могли. Из этого видно, что Он и теперь предал Себя добровольно. Но каким образом уговорили спиру? Это были солдаты, готовые делать все за деньги. «Иисус же, зная все, что с Ним будет, вышел и сказал им: кого ищете?» (Ін. 18:4). То есть, не теперь только и не из того, что они пришли, Он узнал об этом, но уже наперед знал все это и потому без смущения говорил и действовал.

Почему же они приходят с оружием, намереваясь схватить Его? Они боялись Его последователей. По этой же причине они и напали на него поздно ночью. «Вышел и сказал им: кого ищете? Ему отвечали: Иисуса Назорея» (Ін. 18:4-5). Видишь ли непреоборимую силу, – как Он, находясь среди их, ослепил глаза их? А что не темнота была причиною – это показал евангелист, сказавши, что они имели и светильники. Да если бы и не было светильников, все же они должны были бы узнать Его по голосу. Если же они и не знали Его, то как мог не узнать Иуда, который неразлучно находился с Ним? Ведь и он стоял вместе с ними, и однако ж, не только, подобно им, не узнал Его, но и повергся вместе с ними на землю. Это сделал Иисус для того, чтобы показать, что без Его соизволения они не только не могли бы взять Его, но и увидеть Его, хотя Он находился среди них. «Опять спросил их: кого ищете?» (Ін. 18:7). О, безумие! Слово Его повергло их на землю; а они и после того, как испытали столь великую силу, не обратились но опять устремляются на то же. Потому, исполнив со Своей стороны все, Он, наконец, предает Себя и говорит им: «Я сказал вам, что это Я» (Ін. 18:8).

«Стоял же… и Иуда, предатель Его» (Ін. 18:5). Заметь незлобие евангелиста: он не поносит предателя, но рассказывает событие, стараясь одно лишь показать, что все произошло по Его соизволению. А чтобы кто-нибудь не сказал, что Он сам расположил их к тому, – так как сам Себя отдал им и объявил Себя пред ними, – Христос сначала сделал все, что могло отклонить их от предприятия, и уже тогда, как они остались упорными в злобе и не имели никакого оправдания, предал им Себя, говоря: «если Меня ищете, оставьте их, пусть идут» (Ін. 18:8). Так до последней минуты выказывает Свою любовь к ученикам! Если, говорит, вы во Мне имеете нужду, то не трогайте их. Вот Я сам Себя предаю вам. «да сбудется слово, реченное Им: из тех, которых Ты Мне дал, Я не погубил никого» (Ін. 18:9). Под именем погибели разумеет здесь не эту смерть, но ту – вечную; а евангелист принял эти слова и в смысле настоящей смерти. Может быть, кто-нибудь удивится, как не взяли вместе с Ним и не умертвили апостолов, особенно, когда Петр раздражил их своим поступком с рабом. Кто же удержал их? Не кто другой, а та же сила, которая повергла их на землю. Потому-то и евангелист, желая показать, что это произошло не по их воле, но по силе и воле Того, Кто был взят ими, и присовокупил: «да сбудется слово, реченное Им: из тех, которых Ты Мне дал, Я не погубил никого».

2. Ободренный этими словами, равно как и тем, что уже совершилось, Петр поднимает в это время оружие против пришедших. Но как же, скажешь, был нож у того, кому заповедано было не иметь ни дорожной сумы, ни двух одежд (Мф. 10:10)? Мне кажется, Петр боялся именно этого, и потому заранее приготовил. Если же ты спросишь: каким образом тот, кому дано повеление не ударять в ланиту, делается человекоубийцей, – (я отвечу), что, действительно, ему заповедано было не мстить за себя; но здесь он мстил не за себя самого, а за своего Учителя. Притом же ученики не были еще вполне совершенны. Если ты хочешь видеть Петра любомудрствующим, то посмотри на него впоследствии, когда он подвергается ранам и переносит их с кротостью, терпит бесчисленное множество бедствий и не раздражается. А Христос и здесь совершает чудо и тем в одно и тоже время и научат нас благодетельствовать зло творящим, и обнаруживает Свою силу. Рабу Он возвращает ухо, а Петру говорит: «все, взявшие меч, мечом погибнут»(Мф. 26:52). Как поступил при умовении (ног), смирив горячность Петра угрозою, так поступает и здесь. А о имени раба евангелист упоминает по той причине, что это событие было весьма важно не потому только, что Христос исцелил, но и потому что исцелил человека, который пришел взять Его и немного после имел ударить Его в ланиту, что этим Он отстранил долженствовавшую возникнуть брань на Его учеников. Поэтому-то евангелист сказал и имя, чтобы тогдашние читатели могли изыскать и исследовать, действительно ли это так было. Не без намерения также он говорит и о правом ухе; этим, как мне кажется, он хотел показать горячность апостола, так как он устремился почти на самую голову. Но Иисус не только Петра останавливает угрозою, но и других утешает следующими словами: «неужели Мне не пить чаши, которую дал Мне Отец?»(Ін. 18:11). Этим Он показывает, что все, что теперь совершается, зависит не от силы врагов, но от Его соизволения, а вместе с тем обнаруживает, что Он не противник Божий, но послушен Отцу даже до смерти.

Тогда-то уже «взяли Иисуса и связали Его, и отвели Его сперва к Анне» (Ін. 18:12-13). Для чего же к Анне? От полноты удовольствия они хвалились этим событием, как бы одержали победу. Анна «был тесть Каиафе… Это был Каиафа, который подал совет Иудеям, что лучше одному человеку умереть за народ» (Ін. 18:13-14). Для чего евангелист опять напомнил нам это пророчество? Для того, чтобы показать, что все это совершилось для нашего спасения, и что таково величие этой истины, что и сами враги предвозвещали о том. Итак, чтобы слушатель не смутился, услышав об узах, напоминает об этом пророчестве, то есть – что смерть Его была спасением для вселенной. «За Иисусом следовали Симон Петр и другой ученик» (Ін. 18:15). Кто этот другой ученик? Тот, кто написал об этом. Почему же он не называет себя по имени? Когда он возлежал на персях Иисусовых, тогда была у него причина скрыть свое имя: но почему он это делает теперь? По той же самой причине. В самом деле, и здесь он повествует о великом подвиге, то есть, что в то время, когда все разбежались, он последовал. Поэтому-то он скрывает свое имя и о Петре упоминает прежде, чем о себе. О себе же он был вынужден упомянуть здесь, чтобы показать, что он обстоятельнее всех других рассказывает о происшествиях во дворе, потому что он сам был внутри двора. И смотри, как он отстраняет от себя похвалу! Чтобы кто-нибудь не сказал, что он в то время, как все удалились, прошел даже далее Симона, он говорит: «был знаком первосвященнику» (Ін. 18:15), – чтобы никто не удивлялся тому, что он последовал, и никто не превозносил его за мужество.

Напротив, поведение Петра точно, удивительно: он был весьма боязлив, и однако ж дошел до самого двора, тогда как все другие удалились. Что он пришел туда, это показывает его любовь; а что он не вошел во двор, это зависело от его страха и боязни. Для того именно евангелист и описал это, чтобы наперед приготовить извинение его отречению. О себе же самом он, не как что-нибудь важное, замечает, что он «был знаком первосвященнику»; но так как сказал, что он один вошел с Иисусом, то, чтобы ты не подумал, что это было делом его великой души, он выставляет на вид и причину этого поступка. А что и Петр вошел бы, если бы ему было дозволено, показал это в последующем повествовании. Действительно, когда (Иоанн) вышел и приказал привратнице ввести его, Петр тотчас вошел. Почему же он сам не ввел его? Он не отставал от Христа, но следовал за Ним, и потому приказал женщине ввести Петра. Что ж эта женщина? «Ты не из учеников ли Этого Человека?» А он отвечает: «нет» (Ін. 18:17). Что ты говоришь, Петр? Не сказал ли ты недавно, что, если надобно будет мне и душу свою положить за Тебя, я положу? Итак, что же случилось, что ты не в состоянии перенести даже вопроса привратницы? Разве воин спрашивал тебя? Разве один из тех, которые взяли? То была простая и ничтожная привратница, да и вопрос был не резкий. В самом деле, она не сказала: и ты ученик этого обманщика и губителя, но – «Этого Человека»; а это, скорее, были слова сострадающей и соболезнующей. Но Петр и этого не вытерпел. А слова: «ты не из учеников ли» – сказаны потому, что Иоанн был уже во дворе. Так кротко говорила эта женщина! Но ничего этого не заметил и не обратил на это внимания ни в первый раз, ни во второй, ни даже в третий, доколе алектор не возгласил; да и это не образумило его, пока Иисус не взглянул на него с горестью. Он стоял со слугами архиерейскими «и грелся» (Ін. 18:18), а Христос, связанный, содержался в доме. Впрочем, это говорим мы не с тем, чтобы осудить Петра, но чтобы показать истину слов Христовых. «Первосвященник же спросил Иисуса об учениках Его и об учении Его» (Ін. 18:19).

3. Какое лукавство! Теперь он хочет узнать, между тем как постоянно слышал Христа, когда Он проповедовал во храме и учил открыто! Не имея возможности ни в чем обвинить Его, стали спрашивать об учениках, вероятно, о том – где они, для чего Он их собрал, с каким намерением и с какой целью. Все же это говорил с желанием обличить Его, как возмутителя и нововводителя, как будто никто другой не внимал Ему, кроме их одних, как будто то было какое-нибудь злое скопище. Что же Христос? Опровергая это, Он говорит: «Я говорил явно миру»(Ін. 18:20), – а не ученикам наедине; Я открыто учил в церкви. Что же? Разве Он ничего не говорил втайне? Говорил, но не потому, как думали они, – не из боязни и не с намерением произвести возмущение, а только в тех случаях, когда преподаваемое Им учение превышало понятие простого народа. «Что спрашиваешь Меня? спроси слышавших»(Ін. 18:21). Это слова не человека надменного и упрямого, но твердо уверенного в истине своих слов. Что Он вначале говорил: «если Я свидетельствую Сам о Себе, то свидетельство Мое не есть истинно» (Ін. 5:31), то же самое выражает и теперь, желая представить свидетельство вполне достоверное. В самом деле, так как архиерей спрашивал Его об учениках, как учениках, то Он отвечает: Меня ты спрашиваешь о Моих? Спроси врагов, наветников, тех, которые связали Меня: пусть они говорят. Ведь самое несомненное доказательство истины, когда кто призывает врагов в свидетели своих слов.

Что же архиерей? Ему надобно было бы произвести такое исследование, но он этого не сделал, а между тем за то, что Христос сказал так, «один из служителей, стоявший близко, ударил Иисуса по щеке» (Ін. 18:22). Что может быть наглее этого? Ужаснись небо, вострепещи земля при таком долготерпении Владыки и при такой несправедливости рабов! И что же было Им сказано? Ведь Он сказал: «что спрашиваешь Меня» – не потому, чтобы отказывался отвечать, но потому, что хотел устранить всякий повод к несправедливости. И между тем, как за такой ответ Его ударили в ланиту, Он, несмотря на то, что мог все поколебать и истребить и ниспровергнуть, – ничего такого не делает, а напротив, произносит слова, могущие укротить всякое зверство. «если Я сказал худо, – говорит, – покажи, что худо», т.е., если ты можешь порицать Мои слова, докажи это, если же не можешь, «что ты бьешь Меня?» (Ін. 18:23). Видишь ли судилище, исполненное шума, смятения, ярости и бесчинства? Архиерей спрашивал злонамеренно и коварно; Христос отвечал прямо и как должно. Что же затем следовало сделать? Опровергнуть или принять слово Его. Но этого не делают; а раб ударяет Его в ланиту. Значит, это уже не судилище, а заговор и насилие. Потом, так как и при всем этом не нашли ничего, то отсылают «Его связанного к… Каиафе» (Ін. 18:24).

«Симон же Петр стоял и грелся» (Ін. 18:25). О, в какую бесчувственность погружен был этот горячий и пламенный человек в то время, как отводили Иисуса! И после всего этого он даже не трогается с места, но все еще греется, – чтобы ты знал, как велика слабость нашей природы, когда ее оставит Бог. И когда спросили его, – он опять отпирается. Затем родственник раба, «которому Петр отсек ухо», негодуя на этот поступок, говорит: «не я ли видел тебя в саду?» (Ін. 18:26). Но ни сад, ни пламенная любовь, которую там выказал (Христос) в беседе с учениками, не привели ему на память то, что было: он все это забыл от страха. Но для чего все евангелисты согласно написали об этом? Не для того, чтобы осудить ученика, но чтобы нас научить, как худо не возлагать всего упования на Бога, а надеяться на себя. Ты же, со своей стороны, подивись попечительности Учителя: и в то время, как сам находился во власти (врагов) и был связан, Он оказывает великое промышление об ученике, – восстановляет своим взглядом падшего и приводит его в слезы.

«От Каиафы повели Иисуса в преторию» (Ін. 18:28). Так было для того, чтобы множество судей, даже против воли, засвидетельствовало, что истину исследовали с точностью. «Было утро» (Ін. 18:28). К Каиафе ведут прежде, нежели алектор возгласил, а к Пилату – утром. Таким обозначением времени евангелист показывает, что Каиафа целую половину ночи допрашивал Его, но ни в чем не обличил, а потому и отослал к Пилату. Предоставив другим повествовать о том, сам Иоанн говорит о дальнейшем. И смотри, как смешны иудеи! Схватили невинного, взялись за оружие, а в преторию не входят, «чтобы не оскверниться» (Ін. 18:28). Между тем, какое, скажи мне, осквернение – войти в судилище, где преступники получают законное возмездие? Но те, которые одесятствовали мяту и анис (Мф. 23:23), не думали, что они оскверняются, когда убивают несправедливо; а войти в судилище считали для себя осквернением. Но почему они сами не убили Его, а привели к Пилату? Главным образом потому, что их начальство и власть в то время были уже весьма ограниченны, так как они находились под владычеством у римлян; а с другой стороны, они опасались, чтобы впоследствии времени не быть обвиненными от Пилата и не подвергнуться наказанию. А что значат слова: «чтобы можно было есть пасху» (Ін. 18:28)? Ведь и сам Христос совершил пасху «в первый день опресночный» (Мф. 26:17): Или евангелист называет здесь пасхою весь праздник, или иудеи, действительно, тогда совершали пасху, а Христос совершил ее одним днем прежде, чтобы Его заклание было в пяток, когда совершалась и ветхозаветная пасха. Таким-то образом иудеи, взявшись за оружие, что было непозволительно, и проливая кровь, выказывают особенную разборчивость в отношении к месту и вызывают к себе Пилата. Пилат вышел и говорит: «в чем вы обвиняете Человека Сего?» (Ін. 18:29).

4. Видишь ли, насколько он был чужд их властолюбия и зависти? Хотя Христос был связан и приведен таким множеством людей, – не почел этого за несомненное доказательство вины, но спрашивает, признавая несправедливым то, что суд они присвоили себе, а ему предоставили наказание без суда. Что же они? «Если бы Он не был злодей, мы не предали бы Его тебе»(Ін. 18:30). О, безумие! Почему же вы не высказываете самого злодеяния, а прикрываете его? Почему не обличаете зла? Видишь ли, как они везде отказываются от прямого обвинения и ничего не могут сказать? Анна спросил об учении и, выслушав ответ, отослал к Каиафе. Этот, со своей стороны, снова спросил Его и, не найдя ничего, препроводил к Пилату. Пилат говорит: «в чем вы обвиняете Человека Сего?»Но и тут они ничего не могут сказать, а опять прибегают к одним предположениям. Потому-то Пилат в недоумении говорит: «возьмите Его вы, и по закону вашему судите Его. Иудеи сказали ему: нам не позволено предавать смерти никого». Это они сказали, «да сбудется слово Иисусово, которое сказал Он, давая разуметь, какою смертью Он умрет» (Ін. 18:31-32). Но каким образом на это указывали слова: «не позволено предавать смерти никого»? Евангелист говорит так или потому, что Христос должен был умереть не за них только одних, но и за язычников, или потому, что им нельзя было никого распинать. Если же они говорят: «нам не позволено предавать смерти никого», то этим указывают на обстоятельства того времени. А что они убивали, и убивали другим способом, это показывает пример Стефана, побитого камнями. Но Христа они хотели распять, чтобы и самый образ смерти Его сделать позорным.

Пилат, желая избавиться от беспокойства, не входит в продолжительное исследование дела; но, войдя, спрашивает Иисуса и говорит: «Ты Царь Иудейский?» Иисус отвечал: «от себя ли ты говоришь это, или другие сказали тебе о Мне?» (Ін. 18:33-34). Для чего Христос спрашивает об этом? Чтобы обнаружить злой умысел иудеев. Пилат слышал уже об этом от многих; но так как иудеи ничего не могли сказать, то, во избежание продолжительного исследования, он решается выставить на вид то самое, что всегда на Него возводили. Притом, когда он сказал им: «по закону вашему судите Его», – они, желая показать, что преступление Его не иудейское, отвечают: «нам не позволено», т.е., Он виновен не против нашего закона, но вина Его государственная. Пилат уразумел это и потому, как будто ему самому угрожала опасность, говорит: «Ты Царь Иудейский?» Следовательно, Христос спрашивает его не по незнанию, но говорит: «другие сказали тебе» – для того, чтобы и он обвинил иудеев. Это самое высказывает и Пилат, когда говорит: «разве я Иудей? Твой народ и первосвященники предали Тебя мне; что Ты сделал?» (Ін. 18:35). Этим он хотел оправдать себя. Но так как он сказал: «Ты Царь Иудейский?» – то Иисус, обличая его, говорит: ты, конечно, слышал об этом от иудеев; почему же не делаешь точнейшего исследования? Они сказали, что Я – злодей; спроси же: какое Я зло сотворил? Но ты этого не делаешь, а просто высказываешь вину. «От себя ли ты говоришь это», или по внушению других? Пилат не мог тотчас сказать, что слышал об этом, но просто ссылается на народ и говорит: «предали Тебя мне», и потому надобно спросить Тебя, что Ты сделал.

Что же Христос? «Царство Мое не от мира сего» (Ін. 18:36). Он возводит Пилата, который был не очень зол и не похож на иудеев, и хочет показать, что Он не простой человек, но Бог и Сын Божий. И что ж Он говорит? «Если бы от мира сего было Царство Мое, то служители Мои подвизались бы за Меня, чтобы Я не был предан Иудеям» (Ін. 18:36). Этим Он уничтожил то, чего именно доселе страшился Пилат – уничтожил подозрение в похищении Им царской власти. Ужели же царство Его не «от мира сего»? Конечно, от мира. Как же Он говорит: «не от мира сего»? Это не то означает, будто Он здесь не владычествует, но то, что Он имеет начальство и на небе, и что власть Его не есть человеческая, но гораздо выше и славнее человеческой. Но если Его власть выше, то каким образом Он взят этой последней? Он предал сам Себя добровольно. Но Он пока не открывает этого, а что говорит? Если бы Я был от мира сего, «служители Мои подвизались бы за Меня, чтобы Я не был предан Иудеям». Этим показывает слабость царства земного, так как оно получает свою силу от слуг; а горнее царство сильно само по себе и не нуждается ни в ком. Еретики в этих словах находят предлог утверждать, что Христос отличен от Создателя. Но как же о Нем сказано: «пришел к своим» (Ін. 1:11)? И что, с другой стороны, значат слова Его: «они не от мира, как и Я не от мира» (Ін. 17:16)? В таком же смысле Он говорит и о царстве, что оно не от мира. Этим Он не отнимает у Себя власти над миром и промышления о нем, но показывает, что царство Его, как я уже сказал, не есть человеческое и скоропреходящее.

Что же Пилат? «…итак Ты Царь? Иисус отвечал: ты говоришь, что Я Царь. Я на то родился» (Ін. 18:37). Если же Он родился царем, то от рождения же имеет и все прочее, и нет у Него ничего, что бы Он приобрел впоследствии. Следовательно, когда ты слышишь: «как Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе» (Ін. 5:26), то не представляй здесь ничего другого, кроме рождения. Таким же образом разумей и другие подобные места. «И на то пришел в мир, чтобы свидетельствовать о истине» (Ін. 18:37), т.е., чтобы это самое всем возвестить, всех этому научить и всех в этом убедить.

5. Ты же, человек, когда слышишь это и видишь своего Владыку связанным и водимым туда и сюда, почитай за ничто все настоящее. А то с чем сообразно, что тогда как Христос претерпел за тебя столь многое, ты часто не переносишь даже слов! Он подвергается оплеванию, а ты украшаешься дорогими одеждами и перстнями, и если не от всех слышишь похвалы, то считаешь и жизнь не в жизнь. Он терпит поношение, переносит насмешки и позорные удары по ланитам; а ты хочешь, чтобы тебя все почитали, и не переносишь поношения Христова. Не слышишь ли, что говорит Павел: «будьте подражателями мне, как я Христу»(1Кор. 11:1)? Итак, если кто станет осмеивать тебя, – ты вспомни о твоем Владыке: Ему поклонялись с насмешкой, Его бесчестили и словами и делами, над Ним много смеялись; а Он не только не мстил тем же, но за все воздавал противным, – кротостью и терпением. Ему-то станем и мы подражать. Чрез это мы в состоянии будем избавиться и от всякого оскорбления. В самом деле, не тот, кто оскорбляет, но кто малодушествует и огорчается оскорблением, – бывает причиною оскорбления, так как придает ему язвительность. Ведь если бы ты не огорчился, – оскорбление не было бы для тебя и оскорблением. А чувствовать огорчение от оскорблений, – это зависит не от тех, которые причиняют их, но от тех, которые им подвергаются.

Да из-за чего тебе и огорчаться? Если тебя оскорбили несправедливо, в таком случае приличнее всего не негодовать, а жалеть о том (оскорбителе); если же справедливо, то тем более надобно быть спокойным. Как в том случае, когда кто-нибудь назовет тебя богатым, между тем, как ты беден, – такая похвала нисколько не относится к тебе, а скорее служит для тебя насмешкой, так и тогда, когда оскорбляющий тебя скажет что-нибудь такое, чего на самом деле нет, – его порицание также нисколько не относится к тебе. Но если совесть укоряет тебя в том, что сказано (обидчиком), в таком случае не огорчайся его словами, но исправься в своих делах. Это я говорю об оскорблениях действительных. Если же кто станет укорять тебя за бедность и незнатное происхождение, – ты посмейся над ним. Это служит бесчестием не для того, кто слышит, но для того, кто говорит, так как он не умеет любомудрствовать. Но когда это говорится, скажешь, в присутствии многих, которые не знают истины, тогда рана бывает невыносима? Напротив, тогда-то особенно это и выносимо, когда предстоит пред тобой множество свидетелей, которые тебя хвалят и одобряют, а того укоряют и осмеивают. Ведь у людей рассудительных не тот пользуется почтением, кто мстит, но тот, кто ничего не говорит в ответ на обиду. Если же между присутствующими не найдется ни одного рассудительного, в таком случае еще более посмейся над своим обидчиком и порадуйся зрелищу небесному, потому что там все тебя похвалят, будут рукоплескать тебе и одобрять тебя. А между тем, достаточно и одного ангела, в сравнении с целой вселенной. И что я говорю об ангелах, когда и сам Господь прославит тебя?

В таких-то помышлениях будем упражнять себя. Нет никакого вреда в том, когда мы промолчим в случае оскорбления, а напротив, вредно мстить за оскорбление. Если бы, действительно, было вредно в молчании переносить оскорбительные слова, то Христос не сказал бы: «кто ударит тебя в правую щеку твою, обрати к нему и другую» (Мф. 5:39). Потому, если кто скажет о нас неправду, – будем жалеть о нем, потому что он навлекает на себя наказание и мучение, назначенное за злоречие, и становится даже недостойным читать Свящ. Писание. «Грешнику же говорит Бог: что ты проповедуешь уставы Мои и берешь завет Мой в уста твои»? «сидишь и… на брата твоего… клевещешь» (Пс. 49:16,20). А если бы он сказал и правду, – и в этом случае он достоин сожаления. Ведь и фарисей говорил правду; но тем нисколько не повредил тому, кто слушал его, а напротив, еще принес ему пользу, а себя самого лишил бесчисленных благ, потерпев кораблекрушение от этого осуждения.

Таким образом, в том и другом случае, кто оскорбляет тебя, терпит вред, а не ты. Ты, напротив, если будешь внимателен, приобретешь сугубую пользу: с одной стороны, ты умилостивишь Бога своим молчанием, а с другой – сделаешься гораздо скромнее, найдешь в сказанных о тебе словах повод к исправлению своих поступков и научишься пренебрегать славою человеческой. А ведь и от того происходило для нас огорчение, что многие крайне пристрастны к мнению людскому. Вот если так мы захотим любомудрствовать, то ясно узнаем, что все человеческое – ничтожно. Научимся же этому и, сообразив свои недостатки, станем мало-помалу исправлять их; определи для себя исправить в настоящий месяц один недостаток, в следующий затем – другой, а еще в следующий – третий. Таким образом, восходя как бы по некоторого рода ступеням, мы достигнем неба по лествице Иаковлевой; мне кажется, эта лествица, вместе с тем зрелищем, какое видел Иаков, между прочим, указывает и на постепенное восхождение по лествице добродетели, по которой можно взойти от земли на небо, – не по ступеням чувственным, но чрез исправление и улучшение нравов. Приступим же к этому путешествию и к этому восхождению, чтобы достигнуть неба и насладиться там всеми благами, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 84

Ін. 18:37. Я на то родился и на то пришел в мир, чтобы свидетельствовать о истине; всякий, кто от истины, слушает гласа Моего.

1.Иисус Христос учит нас терпению. – Пилат сначала старается освободить Его. – 2. Страх овладел Пилатом и побудил его произнесть неправедный приговор – 3. Нужно всегда памятовать о страданиях Иисуса Христа и непрестанно размышлять о них. – Они будут служить наилучшим лекарством от всех наших скорбей и зол. – Нужно подражать Его кротости и кротости Его апостолов, чтобы склонить к расположению тех, кто оскорблял нас. – Гнев и ложь от диавола. – Без совершения добродетели жизнь в мире сем будет бесполезной и пагубной для нас. – Одна вера, лишенная добрых дел, не открывает дверей на небо, а навлекает осуждение. – Можно умереть ежечасно и потому нужно быть постоянно готовым к этому

1. Чудесная вещь – долготерпение! Оно поставляет душу как бы в тихое пристанище, избавляя ее от волн и зловредных ветров. Христос и всегда научал терпению, но в особенности теперь, когда Его судят и водят по разным местам. Так, когда Его привели к Анне, Он отвечал с великою кротостью и слуге, который ударил Его в ланиту, сказал такие слова, которые могут уничтожить всякую гордость. Отсюда Он перешел к Каиафе, потом к Пилату и, проведя таким образом целую ночь, Он везде и во всем обнаруживал великую кротость. В то время, как о Нем говорили, что Он – злодей, хотя доказать того не могли, – Он стоял молча; а когда был спрошен о царстве, тогда отвечал Пилату, чтобы научить его и возвести к высшим понятиям. Но почему Пилат производит допрос не в присутствии иудеев, но наедине, вошедши в преторию? Он имел о Христе довольно высокое понятие, и потому хотел, вдали от смятения иудейского, узнать все в точности. Когда же он спросил: «что Ты сделал?»(Ін. 18:35), – Христос в Своем ответе об этом ничего не сказал; а о чем преимущественно желал Пилат услышать, именно о царстве Его, о том сказал следующее: «Царство Мое не от мира сего», т.е., Я, действительно, царь, но не такой, какого ты себе представляешь, а гораздо славнее. Этими и дальнейшими словами Он уже дает заметить, что Он не сделал никакого зла.

В самом деле, Кто говорит о Себе: «Я на то родился и на то пришел в мир, чтобы свидетельствовать о истине», Тот показывает, что Им не сделано никакого зла. Потом, сказавши: «всякий, кто от истины, слушает гласа Моего», – Он привлекает внимание Пилата и склоняет его сделаться слушателем Своих слов. Если кто, говорит, истинен и любит истину, тот непременно будет слушать Меня. И этими немногими словами до того, действительно, пленил Пилата, что тот сказал: «что есть истина?» (Ін. 18:38). Впрочем, (Пилат) продолжал пока заниматься делом, которое не терпело отлагательства. Он понимал, что этот вопрос требовал времени, а между тем хотел избавить Иисуса от неистовства иудеев. Потому-то он вышел и – что говорит? «Я никакой вины не нахожу в Нем» (Ін. 18:38). Смотри, какое благоразумие! Не сказал: так как Он погрешил и достоин смерти, то простите Его для праздника; но сначала оправдал Его от всякой вины, и потом уже с полным правом просит, чтобы они, если не хотят отпустить Его, как невинного, – по крайней мере, пощадили бы Его, как виновного, ради праздника. Поэтому и присовокупил: «есть же у вас обычай, чтобы я одного отпускал вам на Пасху», и потом, желая преклонить их: «хотите ли, отпущу вам Царя Иудейского? Тогда… закричали все…: не Его, но Варавву» (Ін. 18:39-40). Какое гнусное желание! За подобных себе просят и виновных отпускают, а невинного повелевают предать казни! Таков уже издавна их обычай! Но ты во всем этом замечай человеколюбие Господа.

«Пилат… велел бить Его» (Ін. 19:1), – быть может, желая чрез то утишить и укротить ярость иудеев. В самом деле, так как прежними средствами Он не мог освободить Христа, то, желая этим, по крайней мере ограничить зло, приказал бить Его и позволил делать с Ним все, что было сделано, – возложить на Него «венец… и багряницу» (Ін. 19:2), чтобы только утишить их гнев. Для того он и вывел Его к ним в венце, чтобы они, увидевши позор, какому Его подвергли, несколько успокоились от страсти и извергли из себя яд. Но почему воины делали это, если, действительно, не было приказания от начальника? Из угождения иудеям. Так они и вначале, не по его приказанию, пошли ночью, но отважились на все из-за денег, в угождение иудеям. Между тем, Христос и при столь многих и столь великих поруганиях стоял молча, как поступил и при допросе, и ничего не отвечал. А ты не только слушай это, но и непрестанно содержи в своем уме; и когда видишь, что Владыка вселенной и всех ангелов, подвергаясь от воинов поруганию словами и делами, все переносит молчаливо, – поступай также и сам. Пилат назвал Христа царем иудейским; поэтому и возлагают на Него одежду посмеяния. Затем он вывел Его и говорит: «не нахожу в Нем никакой вины» (Ін. 19:4). И вот вышел «в терновом венце», – но и это не погасило ярости иудеев; они кричали: «распни, распни Его» (Ін. 19:5-6). Тогда Пилат, видя, что все его усилия напрасны, говорит: «возьмите Его вы, и распните» (Ін. 19:6). Отсюда видно, что и прежние (поругания) он дозволил для укрощения их неистовства: «ибо я, – говорит, – не нахожу в Нем вины» (Ін. 19:6).

2. Смотри, сколько средств употребляет судья, чтобы защитить Его, постоянно объявляя Его невинным; но тех псов ничто уже не могло преклонить. Ведь и эти слова: «возьмите и распните»– показывают, что он отрекается и не хочет иметь с ними участия в беззаконном деле. Таким образом они привели Христа с тем, чтобы умертвить Его по приговору начальника; но случилось противное: по приговору начальника скорее следовало отпустить Его. Будучи посрамлены этим, они говорят: «мы имеем закон, и по закону нашему Он должен умереть, потому что сделал Себя Сыном Божиим»(Ін. 19:7). Но как же, когда судья сказал вам: «возьмите Его вы, и по закону вашему судите Его», – вы говорили: «нам не позволено предавать смерти никого» (Ін. 18:31), а теперь прибегаете к закону? И заметь обвинение: «потому что сделал Себя Сыном Божиим»! Но, скажи мне, разве это преступление, когда тот, кто совершает дела, свойственные Сыну Божию, называет себя Сыном Божиим? Что же Христос? И в это время, когда они так разговаривали между собой, Он молчал, исполняя пророческое изречение: «не отверзал уст Своих. От уз и суда Он был взят» (Іс. 53:7-8).

Между тем, Пилат, услышав от них, что Он «сделал Себя Сыном Божиим», испугался, боясь, как бы в самом деле не было справедливо то, что они сказали, и как бы ему не показаться законопреступником. А они, хотя знали это как из слов, так и из дел, – не ужасаются, но умерщвляют Его за то самое, за что подобало бы поклоняться Ему. По этой причине Пилат уже не спрашивает Его: «что Ты сделал?» – но, колеблемый страхом, опять сначала производит допрос, говоря: «Ты Христос?» Но Он не отвечал (Ін. 19:9), потому что (Пилат) уже слышал: «Я на то родился и на то пришел», и: «Царство Мое не от мира сего», и поэтому должен был воспротивиться иудеям, и освободить Христа, но он этого не сделал, а напротив, уступил неистовству иудейскому. Затем иудеи, опровергнутые во всем, обращаются к обвинению в преступлении государственном и говорят: «всякий, делающий себя царем, противник кесарю» (Ін. 19:12). Поэтому надобно было бы тщательно исследовать, действительно ли Он домогался власти и замышлял низвергнуть кесаря с царства; но Пилат такого тщательного исследования не делает. Потому и Христос ничего не отвечал ему, так как знал, что он обо всем спрашивает напрасно. С другой стороны, о Нем свидетельствовали дела, и потому Он не хотел опровергать и защищаться словами, показывая тем, что Он добровольно идет на смерть. А так как Он молчал, то Пилат говорит: «не знаешь ли, что я имею власть распять Тебя?» (Ін. 19:10).

Видишь ли, как он уже наперед осудил сам себя? И подлинно, если все от тебя зависит, то почему же ты, не найдя в Нем никакой вины, не отпускаешь Его? Когда таким образом Пилат сам на себя произнес осуждение, – (Иисус) говорит: «более греха на том, кто предал Меня тебе» (Ін. 19:11), показывая тем, что и он также повинен греху. А чтобы низложить его высокомерие и гордость, – говорит: «не имел бы надо Мною никакой власти, если бы не было дано тебе» (Ін. 19:11), – чем показывает, что все это совершается не случайно и не по обыкновенному порядку, но таинственно. А чтобы, услышав слова: «если бы не было дано тебе», не подумал, что он свободен от всякой вины, – присовокупил: «более греха на том, кто предал Меня тебе». Но ведь если в самом деле «было дано», то, очевидно, ни он (Пилат), ни они (иудеи) не подлежат обвинению? Напрасно ты будешь говорить это. Выражение: «дано» здесь значит – допущено. Христос как бы так сказал: (Бог) допустил быть этому; однако ж поэтому вы не чужды преступления. Этими словами Он устрашил Пилата и представил ясное Себе оправдание, почему Пилат и «искал отпустить Его». Но иудеи снова стали кричать: «если отпустишь Его, ты не друг кесарю» (Ін. 19:12). Так как, представивши обвинения от своего закона, они нисколько не успели, то теперь злонамеренно обращаются к чужим законам, говоря: «всякий, делающий себя царем, противник кесарю». Но где же Он являлся похитителем царской власти? И чем вы можете доказать это? Порфирою? Диадемой? Одеянием? Воинами? Но не всегда ли Он ходил один с двенадцатью учениками, употребляя все простое – и пищу, и одежду, и жилище?

Но какое малодушие и какая неуместная робость! Пилат, подумав, что он действительно подвергнется опасности, если пренебрежет этим, выходит как бы с намерением исследовать дело (это именно значит выражение: «сел на судилище»); а между тем, не сделав никакого исследования, предает Его, думая тем преклонить их. А что он с таким намерением делал это, послушай, что он говорит: «се, Царь ваш» (Ін. 19:14). Когда же они сказали: «распни Его», – он опять присовокупил следующие слова: «Царя ли вашего распну?». Но они вопияли: «нет у нас царя, кроме кесаря» (Ін. 19:15), и тем добровольно сами себя подвергли наказанию. Потому и Бог предал их, что они уже наперед сами отвергли от себя Его промышление и покровительство. И так как они единогласно отреклись от Его царства, то Он и попустил им подвергнуться их собственному приговору. То, что было сказано, конечно, могло уже укротить их гнев; но они боялись, чтобы Христос, будучи отпущен, не собрал опять вокруг Себя народ, и потому всячески старались не допустить этого. Великое, поистине, зло – властолюбие, великое это зло, и может погубить душу. Поэтому-то они никогда Его и не слушали. Пилат, вследствие одних Его слов, хотел Его отпустить; а они не перестают говорить: «распни»! Но почему они настоятельно желают подвергнуть Его такого рода смерти? Потому, что это была смерть самая позорная. Опасаясь, чтобы впоследствии не осталось какой-нибудь памяти о Нем, они стараются подвергнуть Его и казни позорной, не разумея того, что препятствиями возвышается истина. А что они это предполагали, послушай, что говорят они: «мы вспомнили, что обманщик тот… сказал: после трех дней воскресну» (Мф. 27:63). Поэтому они все привели в движение и употребили все меры, чтобы очернить последующие события; поэтому непрестанно кричали: «распни», – т.е., кричала беспорядочная толпа, подкупленная начальниками.

3. Мы же не только станем читать об этом, но и будем все это содержать в своем уме, – терновый венец, одежду, трость, побои, удары по ланитам, заплевания, посмеяния. Постоянное памятование об этом в состоянии уничтожить какой бы то ни было гнев. Будут ли нас осмеивать, или будем мы терпеть что-либо несправедливо, – постоянно станем говорить: «раб не больше господина своего»(Ін. 15:20), и будем представлять себе слова иудеев, которые они в неистовстве говорили Христу: «Ты Самарянин и бес в Тебе»(Ін. 8:48); «изгоняет бесов не иначе, как силою веельзевула» (Мф. 12:24). Для того Христос и потерпел все это, чтобы мы шли по стопам Его и терпеливо переносили насмешки. Насмешки раздражают несравненно более, чем ругательства, и однако же Он не только перенес их, но и все сделал для того, чтобы издевавшихся над Ним избавить и освободить от предстоящего им наказания. Так и апостолов Он послал для их спасения, и потому-то ты слышишь, как они говорят: (знаем), «что вы… сделали это по неведению» (Деян.3:17), и такими словами привлекают их к покаянию. Этому станем и мы подражать; ничто так не умилостивляет Бога, как любовь ко врагам и благотворение обижающим нас.

Когда кто-нибудь обидит тебя, ты смотри не на него, но на диавола, который побуждает его к тому; на диавола изливай весь свой гнев, а о нем даже жалей, так как он находится под влиянием диавола. Если ложь – от диавола (Ін. 8:44), то тем более от него же безрассудный гнев. Равным образом, когда увидишь издевающегося над тобою, помышляй, что это диавол побуждает его, потому что насмешки – не христианское дело. И если тот, кому заповедано плакать (Мф. 5:4), кто слышал слова: «Горе вам, смеющиеся ныне» (Лк. 6:25), – если тот поносит других, осмеивает и раздражается, то он заслуживает с нашей стороны не порицания, а слез. Ведь и Христос возмутился духом, когда помыслил об Иуде. Итак, будем стараться осуществлять все это на деле. Если же мы не будем так поступать, то мы напрасно и без пользы, или – лучше сказать – на зло себе пришли в этот мир. Одна вера не может ввести нас в царство небесное; напротив, из-за нее-то особенно и будут осуждены те, которые ведут жизнь порочную, потому что «тот, который знал волю господина своего, и не был готов,… бит будет много» (Лк. 12:47), и опять: «если бы Я не пришел и не говорил им, то не имели бы греха» (Ін. 15:22).

Какое же мы будем иметь оправдание, когда мы находимся внутри царских чертогов, удостоились проникнуть в самое святилище, сделались причастниками очистительных таинств, и, между тем, живем хуже язычников, которые не сподобились ни одного из этих даров. Если они, ради суетной славы, обнаружили столько любомудрия, то тем более надлежит нам, для угождения Богу, упражняться во всякой добродетели. А между тем, мы не пренебрегаем даже богатством. Они неоднократно пренебрегали даже собственной жизнью и во время войны жертвовали своими детьми неистовству демонов, и презирали собственную природу ради угождения демонам; а мы не хотим пренебречь даже серебром ради Христа и гневом для угождения Богу, но воспламеняемся и бываем ничем не лучше страдающих горячкой. И как эти последние, будучи одержимы болезнью, горят как бы в огне, так и мы, точно мучимые некоторым огнем, никогда не бываем в состоянии удержаться от пожелания, а напротив, усиливаем гнев и любостяжание. Потому-то я стыжусь и изумляюсь, когда вижу между язычниками людей, пренебрегающих богатством, а у нас – всех, безумно преданных ему. Если же и найдутся такие, которые презирают богатство, – за то они бывают одержимы другою какою-нибудь страстью, напр., гневом и завистью, так что трудное дело – найти чистое любомудрие. А причина этого в том, что мы не стараемся получить врачевство от Св. Писания и слушаем его не с умилением, скорбью и стенанием, но без всякого внимания, когда случится свободное время. Оттого-то, когда бежит стремительный поток житейских дел, он все потопляет и губит всякую пользу, какая и была, может быть, приобретена. Ведь если бы кто, имея рану, приложил к ней лекарство, но не привязал бы его тщательно, а позволил ему отпасть, и допустил в свою язву попасть воде и пыли, и жару, и бесчисленному множеству других вещей, которые могут растравлять его рану, – в таком случае, конечно, он не получил бы никакой пользы, но не от слабости врачебных средств, а от собственной беспечности. Так обыкновенно случается и с нами, когда мы божественным словам внимаем мало, а житейским заботам предаемся всецело и непрерывно. В этом случае всякое семя подавляется и все делается бесплодным.

Итак, чтобы этого не было, откроем, хотя немного, глаза, воззрим на небо, посмотрим на гробницы и могилы отошедших людей. И нас ожидает тот же конец, и эта необходимость переселения часто настает для нас прежде наступления вечера. Станем же готовиться к этому отшествию. Нам нужно многое запасти на этот путь, потому что там великий жар, большой зной, совершенная пустыня. Нельзя уже там остановиться в гостинице; нельзя ничего купить; но все надобно взять с собою отсюда. Послушай, что говорят девы: «пойдите… к продающим» (Мф. 25:9); но те, которые пошли, ничего не приобрели. Послушай, что говорит Авраам: «между нами и вами утверждена великая пропасть» (Лк. 16:26). Послушай, что говорит Иезекииль о том дне: «Ной, Даниил и Иов… не спасли бы сыновей» (Єз. 14:14,18). Но не дай Бог нам услышать эти слова! Дай Бог, напротив, чтобы мы запаслись здесь всем нужным для вечной жизни и с дерзновением узрели Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу, со Св. Духом, слава, держава, честь ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 85

Ін. 19:16-18. Тогда наконец он предал Его им на распятие. И взяли Иисуса и повели. И, неся крест Свой, Он вышел на место, называемое Лобное, по-еврейски Голгофа; там распяли Его…

1.Иисус Христос распят был между двух разбойников. – Для чего предназначалась надпись на кресте Иисуса Христа? – 2. Одежда нешвенная. – Почему Иисус Христос препоручил свою матерь своему ученику. – Смерть Иисуса Христа была не позором, а славой. – 4. Пламенная любовь Марии Магдалины. – 5. Осуждение пышности погребальных церемоний. – Последний долг следует отдавать мертвым, но без излишества. – Смерть распятого Иисуса показывает, что смерть не есть смерть. – Погребать мертвых нужно так, чтобы это служило к славе Божией: должно раздавать щедрые милостыни.

1. Счастьелегко может обольстить и развратить людей невнимательных. Вот, например, иудеи еще в начале, пользуясь покровительством Божиим, домогались закона, по которому управляются царства языческие, и в пустыне после манны вспоминали о луке. Так точно и теперь, отказываясь от царства Христова, они провозглашают над собою царство кесарево. Потому-то (Господь) и поставил над ними царя, согласно с их приговором. А что Пилат, услышав это, «предал Его им на распятие», – крайне несправедливо! Ему следовало бы допросить, действительно ли Христос домогался присвоить Себе царскую власть, а он произнес приговор единственно по страху. Чтобы он не подвергся ему, Христос наперед уже сказал: «Царство Мое не от мира сего»; но он, всецело предав себя настоящему, не хотел любомудрствовать ни о чем великом. Равным образом, и сон жены его должен был поразить его; но он ни от чего этого не образумился и не воззрел на небо, но предал Христа. Тогда (иудеи) возложили на Него крест, уже как на осужденного: они так гнушались этим древом, что не позволяли себе даже прикоснуться к нему. Так было и в прообразе: и Исаак нес дрова. Только тогда все дело ограничилось намерением отца, так как то было прообразование; а теперь все исполнилось самым делом, потому что это была истина.

«Он вышел на место, называемое Лобное». Некоторые говорят, что здесь умер и погребен Адам, и что Иисус водрузил знамение победы на том самом месте, где царствовала смерть. Действительно, Он вышел, неся крест, как знак победы над державою смерти, и, подобно победителям, нес знамение победы на Своих раменах. Что за важность, если иудеи и с другим намерением определили Ему нести крест? Они распинают Его даже вместе с разбойниками, но и в этом случае против воли исполняют пророчество: так все, что они делали в поношение, служило к подтверждению истины, чтобы ты познал, как велика ее сила. Ведь и об этом издревле предсказал пророк: «к злодеям причтен был» (Іс. 53:12). Итак, диавол хотел помрачить это событие, но не мог: распяты были трое, но просиял один Иисус, чтобы ты познал, что все совершилось Его силою. И хотя чудеса совершались в то время, когда трое пригвождены были ко крестам, однако же никто и ни одного из них не приписал никому другому, кроме одного Иисуса. Так бессильны оказались козни диавола, и все обратилось на главу его! Ведь даже из тех двух (разбойников) один спасся. Таким образом диавол не только не повредил славе креста, но и не мало содействовал ей, потому что обратить разбойника на кресте и ввести его в рай – не меньше значит, чем потрясти камни.

«Пилат же написал и надпись» (Ін. 19:19) – для того, чтобы с одной стороны, отомстить иудеям, а с другой – защитить Христа. Так как они предали Его, как преступника, и старались подтвердить это мнение распятием Его вместе с разбойниками, то, чтобы никто уже впоследствии не имел права возносить на Него злобных обвинений и осуждать Его, и показывая, что они восстали против своего собственного царя, положил, как бы на победном памятнике, надпись, которая издает величественный голос и возвещает Его победу, и провозглашает царство, хотя и не всецелое. И это Пилат объявил не на одном, но на трех языках. Так как естественно было предполагать, что между иудеями, по случаю праздника, много было иноплеменников, то, чтобы ни один из них не оставался в неведении об оправдании Его, Пилат возвестил о неистовстве иудеев на всех языках. Между тем, иудеи завидовали и тогда, как Он был распят. Но какой мог произойти для вас вред от этой надписи? Никакого. Ведь если (Христос) был смертен и немощен, и должен был исчезнуть, то чего вы боитесь надписи, которая говорит, что Он – царь иудейский? И что они говорят? Скажи, что Он сам (это) сказал (Ін. 19:21), потому что теперь (эта надпись выражает судебный) приговор и общее мнение, а если прибавлено будет: «Он говорил», в таком случае это припишется Его собственной дерзости и наглости.

Однако же Пилат не переменил своего решения, но остался при прежнем мнении. А чрез это опять устрояется не малое какое-либо дело, но событие весьма важное. В самом деле, так как древо креста зарыто было в землю, – потому что никто не позаботился убрать его, частью от страха, а частью оттого, что верующие заняты были другими, крайне необходимыми делами; так как, с другой стороны, это древо впоследствии имели отыскивать, а между тем естественно, что три креста лежали вместе, то, чтобы крест Господень не оставался неузнанным, Господь допустил быть на нем надписи, и таким образом этот крест сделался известным всем, во-первых, оттого, что он лежал посреди других, а потом и по бывшей на нем надписи, потому что кресты разбойников не имели надписей. Воины разделили между собою ризы, а хитона не разделили (Ін. 19:23). Смотри, как чрез все их худые дела исполняются пророчества! И это ведь издревле было предсказано (Пс. 21:19). Хотя распяты были трое, но предсказания пророков исполнялись только на Нем. Почему, в самом деле, не поступили так и с одеждами других, а только – с одеждами Его одного? Но ты заметь точность пророчества. Пророк сказал не о том только, что они разделили, но и о том, что не разделили. И действительно, одежды они разделили, а хитона не разделили, но дело о нем предоставили жребию (Ін. 19:24). Не без значения также употреблено выражение: «тканый сверху» (Ін. 19:23); но одни говорят, что оно имеет смысл иносказательный и означает то, что Распятый был не простой человек, но имел и «сверху» божество.

2. Другие утверждают, что евангелист в этом случае описывает самый вид хитона. Действительно, так как в Палестине ткут одежды, сложив вместе два куска материи, то Иоанн, чтобы показать, что таков именно был хитон, говорит: «тканый сверху». А говорит он об этом, мне кажется, для того, чтобы указать на бедность одежд и на то, что Христос, как во всем прочем, так и в одежде наблюдал простоту. В то время, как воины разделяли между собой одежды, сам Распятый поручает Матерь Свою ученику, научая нас всячески заботиться до последнего издыхания о наших родителях. Таким образом, когда она неблаговременно безпокоила Его, Он говорил: «что Мне и Тебе, Жено?»(Ін. 2:4) – и: «кто Матерь Моя?»(Мф. 12:48). А теперь выказывает величайшую любовь к ней и поручает ее попечению ученика, «которого любил» (Ін. 19:26). Иоанн опять скрывает свое имя по скромности; если бы он хотел хвалиться, то непременно представил бы и причину, по которой был любим, так как этой причиной, конечно, было что-нибудь великое и дивное. Но почему Христос ни о чем другом не беседует с Иоанном и не утешает его в скорби? Потому, что не было времени для слов утешения. А с другой стороны, немаловажно было уже и то, что он почтен был столь великою честью и получил такую награду за свое постоянство. Но ты заметь, с каким душевным спокойствием Христос все делал в то время, когда распятый висел на кресте, – с учеником беседовал о Своей Матери, исполнял пророчества, разбойнику подавал добрые надежды, между тем как прежде распятия мы видим Его в поте, душевном томлении и страхе.

Что же это значит? Тут нет ничего непонятного, ничего неясного: там обнаруживалась немощь естества, а здесь открывалось величие силы. С другой стороны, тем и другим Христос научает нас, что и мы, хотя и смущаемся пред наступлением бедствий, тем не менее не должны уклоняться от них, и что, выступив на подвиг, мы должны все считать легким и удобным. Итак, не будем трепетать смерти. Правда, душа по самой природе имеет любовь к жизни; однако же от нас зависит или разрешить эти узы души и ослабить это стремление к жизни, или скрепить и усилить. Как мы, хотя имеем вожделение к плотскому совокуплению, тем не менее, когда любомудрствуем, ослабляем силу похоти, так точно бывает и с любовью к жизни. Как вожделение плотское Бог вложил в нас для деторождения, с тем, чтобы сохранить преемство в нашем роде, а не для того, чтобы воспрепятствовать шествованию высшим путем воздержания, так и любовь к жизни Он всеял в нас для того, чтобы отвратить нас от самоубийства, а не для того, чтобы воспретить нам презирать настоящую жизнь. Зная это, мы должны соблюдать меру и, с одной стороны, никогда не должны сами собой идти на смерть, хотя бы нас угнетали бесчисленные бедствия, а с другой – не должны уклоняться и отказываться от нее, когда нас влекут на смерть за богоугодные дела, но смело идти на смерть, предпочитая будущую жизнь настоящей.

«При кресте… стояли» жены (Ін. 19:25). Немощнейший пол явился тогда наиболее мужественным: так все переменилось! Христос, поручая Матерь Свою ученику, говорит: «се, сын Твой» (Ін. 19:26). О, какою великою честью Он почтил Своего ученика! Так как Сам уже отходил, то и поручил на попечение ученику. Как мать, Она, естественно, скорбела и искала покровительства; а потому Он справедливо вручает ее возлюбленному ученику и говорит ему: «се, Матерь твоя» (Ін. 19:27). Это Он сказал с тем, чтобы соединить их взаимной любовью. Ученик так и понял и потому «взял Ее к себе» (Ін. 19:27). Но почему Христос не упомянул ни о какой другой жене, хотя и другие стояли при кресте? Чтобы научить нас оказывать предпочтение своим матерям. Действительно, как в таком случае, когда родители препятствуют в делах духовных, не должно и знать их, так, напротив, когда они нисколько в том не препятствуют, – им надобно воздавать все должное и предпочитать их всем другим людям, за то, что они нас родили, за то, что воспитали, за то, что понесли из-за нас множество трудов и горя. Этим Христос заграждает уста и безстыдству Маркионову. В самом деле, если Он не родился по плоти и не имел матери, то почему Он только о ней одной показывает столь великое попечение?

«После того Иисус, зная, что уже все совершилось» (Ін. 19:28), – т.е., что не остается уже ничего не исполненного в плане домостроительства Божия. Так во всех случаях Он старался показать, что смерть Его – необыкновенная, потому что все зависело от власти Умирающего, и смерть приступила к телу Его не прежде того, как сам Он восхотел; а Он восхотел тогда, как все уже исполнилось. Потому-то Он и говорил: «имею власть отдать жизнь Мою и власть имею опять принять ее» (Ін. 10:18). Итак, зная, что все уже исполнилось, Христос говорит: «жажду» (Ін. 19:28), – и в этом случае опять исполняет пророчество. Но ты помысли о злодействе стоящих при кресте. Ведь мы, хотя бы имели безчисленное множество врагов, хотя бы испытали от них нестерпимые обиды, – мы плачем от жалости, когда видим, что их умерщвляют; а враги Христа и при этом не примирились с Ним, и не смягчились, смотря на Его страдания, но еще более ожесточались и увеличивали насмешки, и, поднесши уксус губою, напоили Его так, как обыкновенно напояют преступников, – для чего и была при них трость. «Когда же вкусил уксуса, сказал: совершилось» (Ін. 19:30). Видишь, как Он все делал без смущения и со властью? Это же видно и из дальнейшего. Когда все уже совершилось, – Христос, «преклонив главу», так как она не была пригвождена, «предал дух» (Ін. 19:30), – то есть, испустил дыхание. Обыкновенно испускают дух не после преклонения головы; но здесь было напротив: Христос преклонил главу не тогда, когда уже испустил дух, как обыкновенно бывает с нами, но тогда испустил дух, когда преклонил главу. Всем этим евангелист показал, что Он – Господь всего мира.

Между тем, иудеи, пожирающие верблюда и оцеживающие комаров (Мф. 23:24), совершив столь великое злодеяние, опять выказывают особенную заботливость о дне. «Так как тогда была пятница, то,… дабы не оставить тел на кресте в субботу,… просили Пилата, чтобы перебить у них голени» (Ін. 19:31). Видишь, как могущественна истина? О чем они так ревностно стараются, чрез то самое исполняется пророчество и сбывается новое, бывшее им, предсказание. В самом деле, когда воины пришли, то у других перебили голени, а у Христа не перебили; но в угождение иудеям пронзили копьем ребра Его и таким образом поругались даже над мертвым Его телом. Какое гнусное и отвратительное злодеяние! Но не смущайся, возлюбленный, и не унывай! Что они делали с злым намерением, то самое содействовало к утверждению истины; об этом именно было пророчество, которое говорит: «воззрят на Того, Которого пронзили» (Ін. 19:37). Кроме того, это злодеяние послужило основанием веры для тех, которые впоследствии имели не веровать, например, для Фомы и подобных ему. А вместе с тем, тут совершилось и неизреченное таинство: «тотчас истекла кровь и вода» (Ін. 19:34). Не без значения и не случайно истекли эти источники, но – потому, что из того и другого составлена Церковь. Это знают посвященные в таинства: водою они возрождаются, а кровью и плотью питаются. Так, отсюда получают свое начало таинства; и потому, когда ты приступаешь к страшной чаше, приступай так, как бы ты пил от самого ребра.

«И видевший это засвидетельствовал, и истинно свидетельство его» (Ін. 19:35), т.е.: я не от других слышал, но сам был при том и видел, и свидетельство истинно. И это справедливо, потому что он повествует о поношении, какому подвергся Христос, а не о чем-нибудь великом и чудном, из-за чего бы ты мог заподозрить его слово. Он подробно рассказывает о случившемся, чтобы заградить уста еретикам и предвозвестить будущие таинства, – созерцая заключающееся в них сокровище. При этом исполняется и другое пророчество, именно: «кость Его да не сокрушится» (Ін. 19:36). Хотя это сказано было об агнце иудейском, но в прообразе так было наперед ради истины, и совершеннее это исполнилось в настоящем случае. Потому-то евангелист и представил на вид слова пророка. Так как, непрестанно указывая на собственное свое свидетельство, он мог показаться недостойным веры, то он представляет во свидетели Моисея, говоря, что и это совершилось не случайно, но уже издревле было преднаписано. Вот это именно и значат слова «кость Его да не сокрушится». С другой стороны, своим свидетельством он подтверждает слова пророка. Я, говорит, сказал об этом для того, чтобы вы узнали, что между прообразом и истиной находится большое сходство. Видишь, сколько он употребляет старания, чтобы уверить в том, что кажется позорным и, по-видимому, наносит бесчестие? Подлинно, то обстоятельство, что воин поругался даже над мертвым телом, было гораздо хуже самого распятия; однако же я, говорит, и об этом сказал, и сказал с великим тщанием, «дабы вы поверили» (Ін. 19:35). итак, пусть никто не отказывается веровать, пусть никто не стыдится и не причиняет чрез то вреда нашим делам. То, что кажется особенно позорным, то именно и составляет наше драгоценнейшее благо.

«После сего пришед Иосиф из Аримафеи – ученик Иисуса» (Ін. 19:38), не из числа двенадцати, но, может быть, из числа семидесяти. Полагая, что наконец крест укротил неистовство (иудеев), последователи Христовы безбоязненно приходят и заботятся о погребении. Иосиф, представ пред Пилата, просит у него позволения – и тот позволяет. Да и почему бы он мог не позволить? В деле Иосифа принимает участие и Никодим, и они совершают великолепное погребение, потому что все еще думали о Христе, как о простом человеке. Они приносят такие ароматы, которые преимущественно имели силу надолго сохранять тело и не давать ему скоро предаться тлению. Это показывает, что они не представляли о Христе ничего великого; тем не менее, однако же, в этом видна их великая любовь к Нему. Но почему не пришел никто из двенадцати – ни Иоанн, ни Петр, ни другой кто из значительных? Евангелист не скрывает и этого. Быть может, кто-нибудь скажет, они боялись иудеев; но и те (Иосиф и Никодим) также одержимы были страхом. Об Иосифе именно сказано, что он был «тайный из страха от Иудеев» (Ін. 19:38). Итак, нельзя сказать, что он сделал это потому, что совершенно пренебрегал иудеями; нет, и он боялся, и однако же пришел. А Иоанн, хотя присутствовал при кресте и видел кончину Христову, – не сделал ничего подобного. Что ж это значит? Мне кажется, что Иосиф был из числа людей весьма знаменитых, как это видно и из самого погребения, и что он был известен Пилату. Потому-то он и получил дозволение. И он погребает Его, уже не как преступника, но, – по обычаю иудейскому, – великолепно, как человека великого и славного.

4. Но как у них не много оставалось времени (смерть Христова последовала в девятом часу, и потому, естественно, что, пока они ходили к Пилату, и пока снимали тело с креста, наступил уже вечер, когда нельзя было заниматься работой), то они полагают Его в ближайшую гробницу. Устроилось так, что Христос положен был в новом гробе, в котором никто прежде не был положен, чтобы воскресение не могло быть приписано кому-нибудь другому, вместе с Ним лежащему, чтобы ученики, по близости этого места, легко могли придти и быть зрителями случившегося, и чтобы свидетелями погребения были не только они, но и враги. То, что положены были печати на гробе и приставлена стража из воинов, это, действительно, с их стороны было свидетельством погребения, так как Христос хотел, чтобы и погребение Его было не менее достоверно, чем воскресение. Потому-то и ученики ревностно стараются доказать, что Он действительно умер. Воскресение Его имело быть подтверждаемо всем последующим временем; между тем, если бы смерть Его в то время была сокрыта и не сделалась совершенно известною, то это могло бы повредить слову о воскресении. Впрочем, не поэтому только совершилось то, что Христос был близко положен, но и для того, чтобы обнаружилась лживость молвы о похищении Его тела. «В первый же деньнедели», т.е., в день воскресный, «Мария Магдалина приходит ко гробу рано, когда было еще темно, и видит, что камень отвален от гроба»(Ін. 20:1). Христос воскрес в то время, как лежали печати и камень. Но так как надобно было, чтобы и другие совершенно убедились, то гроб, после Его воскресения, отверзается, и таким образом это событие становится достоверным.

Это именно привело в волнение и Марию. Пламенея самою нежною любовью к Учителю, она, как только минула суббота, не могла оставаться в покое, но пошла в глубокое утро, желая от места получить какое-нибудь утешение. Когда она увидела это место и камень отваленный, то не вошла и не посмотрела в гроб, но, побужденная сильной любовью, побежала к ученикам. Она заботилась о том, чтобы как можно скорее узнать, что случилось с телом. На это именно указывает и бегство ее; это же означают и ее слова: «унесли, – говорит она, – Господа из гроба, и не знаем, где положили Его» (Ін. 20:2). Видишь, что она еще ничего ясно не знала о воскресении, но думала, что перенесено тело, и без всякого притворства о всем объявляет ученикам? Но евангелист не отнял у этой жены принадлежащей ей великой похвалы и не счел для себя стыдом того, что ученики от нее первой узнали о воскресении, так как она бодрствовала целую ночь. Так во всех случаях блистает истиннолюбивый его нрав!

Когда же она пришла и сказала об этом, – ученики, выслушав ее, поспешно приходят ко гробу и видят лежащие пелены; а это было знаком воскресения. В самом деле, если бы кто перенес тело, то сделал бы это, не обнажая его; равно как если бы кто украл его, то не стал бы заботиться о том, чтобы снять сударь, свить его и положить «на другом месте», но – как? Взял бы тело в том виде, в каком оно лежало. Потому-то евангелист предварительно и сказал, что при погребении Христа употреблено было много смирны, которая не хуже свинца приклеивает пелены к телу. Итак, когда ты слышишь, что головные повязки лежали отдельно, – не верь тем, которые говорят, будто украдено. Вор не был бы так глуп, чтобы стал столько заботиться о предмете совершенно излишнем. В самом деле, для чего ему было оставлять погребальные пелены? Да и как бы он мог скрыться, если бы стал делать это? Естественно, ему нужно было истратить на это много времени, а если бы он замедлил, то был бы пойман. Но для чего отдельно лежат пелены, а отдельно – плат свитый? Для того, чтобы ты знал, что это сделано без торопливости и без смущения, так как отдельно положено одно, и отдельно положено и свито другое. Поэтому-то ученики и поверили воскресению. И когда впоследствии Христос является им, – они уже убеждены были тем, что видели.

Заметь и здесь, как далек евангелист от хвастовства и как он свидетельствует о тщательности исследования Петрова! Сам он, предварив Петра и увидев лежащие пелены, ничего более не исследует, но удаляется; а пламенный Петр вошел внутрь гроба, рассмотрел все с тщательностью и, увидев нечто более, пригласил и его посмотреть. Войдя во гроб после Петра, Иоанн увидел погребальные пелены лежащими отдельно одни от других. А то, что они были разделены, и одни положены в одном месте, а другие, свитые, в другом, показывало, что это сделано кем-то с заботливостью, а не как-нибудь, не в смущении.

5. И ты, когда слышишь, что Христос воскрес нагим, перестань безумно тратиться на погребение. Что, в самом деле, значат эти излишние и бесполезные издержки? Погребающим они причиняют большой убыток, а умершему не приносят никакой пользы и, если сказать правду, даже вредны. Роскошные похороны неоднократно бывали причиной разграбления могил и производили то, что погребенный некогда со всею изысканностью лежал потом нагой и без погребения. Но, о, тщеславие! Какую великую власть оно обнаруживает среди самого плача! До какого безумия доводит оно! Многие, в отвращение грабежа, раздирают тонкие погребальные пелены и наполняют их множеством ароматов, чтобы вдвойне сделать их бесполезными для похитителей, и таким образом предают земле. Не безумие ли это? Не помешательство ли это ума – выказывать великолепие и в то же время уничтожать его? Нет, скажешь, мы придумываем все это для того, чтобы безопасно лежали на мертвеце. Что же? Если не возьмут их воры, то не съедят ли их моль и черви? А если не съедят моль и черви, то не истребит ли время и тление? Но положим, что ни воры, ни моль, ни черви, ни время, ни другое что не истребят вещей, положенных в могилу; положим, что и тело останется не поврежденным до самого воскресения, и все те вещи сохранятся новыми, прочными и тонкими: какая от этого польза для отшедших, когда тело восстанет нагим, а все эти вещи останутся здесь и не принесут нам никакой пользы во время будущих истязаний?

Но почему же, скажешь, так было при погребении Христовом? Тебе вовсе не следует сравнивать погребения Христова с погребениями человеческими. Там было и то, что блудница излияла миро на святые ноги Его. Впрочем, если и об этом надобно сказать что-нибудь, то, во-первых, это было сделано людьми, которые не знали учения о воскресении. Потому-то и говорится: «как обыкновенно погребают Иудеи» (Ін. 19:40). Ведь не из числа двенадцати были те, которые почтили Иисуса погребением; но то были те, которые не весьма высоко ценили Его. Двенадцать не так Его почтили, но – своею смертью, преданием себя на заклание и перенесением за Него разных напастей. Правда, и то была честь, но гораздо ниже этой, о которой я сейчас сказал. С другой стороны, у нас, как я уже сказал, теперь речь о людях; а тогда все это сделано было для Господа. А чтобы ты знал, что Христос нисколько не желал этого, – (послушай), что Он сказал: вы видели Меня алчущим, и напитали; жаждущим, и напоили; нагим, и одели (Мф. 25:35-39); но нигде не сказал: умершим, и погребли. Я это говорю не с тем, чтобы истребить обычай погребения, – нет, – но с тем, чтобы пресечь роскошь и неуместное великолепие. К этому, скажешь, располагает скорбь и печаль, и сострадание к умершему? Нет, – это происходит не от сострадания к умершему, но от тщеславия.

Если же ты хочешь оказать соболезнование умершему, – я укажу тебе иной способ погребения и научу тебя облекать его в такие одежды, которые восстанут с ним и представят его в блистательном виде. Эти одежды ни молью не истребляются, ни временем не разрушаются, ни ворами не похищаются. Какие же это одежды? Это – одеяние милостыни. Эта одежда восстает вместе с умершим, потому что печать милостыни навсегда остается с ним. Этими-то одеждами будут блистать те, которые тогда услышат: вы напитали Меня, когда Я алкал. Эти одежды делают умерших славными, знаменитыми и безопасными, а одежды нынешние – не что иное, как пища моли и трапеза червей. И это я говорю не потому, чтобы запрещал иметь попечение об умерших; но для того, чтобы вы делали это с умеренностью, прикрывали лишь тело и не предавали его земле нагим. Если и живым не следует иметь ничего больше, как только покров тела, то тем более – умершим, потому что мертвое тело не столько нуждается в одеждах, сколько живое и дышащее. Пока мы живем, нам нужно одеяние и по причине холода, и для благоприличия; а коль скоро мы умерли, – у нас нет этих нужд, и только для того, чтобы тело не лежало нагим, нам нужны погребальные пелены. Самые же лучшие у нас погребальные пелены, это – земля, покрывало прекраснейшее и самое приличное нашему земному телу. Итак, если теперь, когда у нас столько нужд, не надобно искать ничего излишнего, то тем более неуместна пышность тогда, когда нет таких нужд.

Но люди, скажешь, которые увидят это, станут смеяться. Если бы и стал кто смеяться, на того, очевидно, не следует обращать большого внимания, как на человека совершенно глупого. Многие, напротив, скорее будут удивляться нам и восхвалять наше любомудрие. Не это достойно смеха, но – то, что мы теперь делаем, когда плачем, рыдаем и как бы погребаем себя с умершими. Вот что достойно и смеха, и наказания; а любомудрие во всем этом, равно как и соблюдение умеренности в одеждах, доставляет нам венцы и похвалы. В этом случае все нас восхвалят, подивятся силе Христовой и скажут: о, как велика сила Распятого! Он убедил смертных и тленных, что смерть не есть смерть, и вот они поступают так, как будто они не умирают, но переселяются в лучшую страну. Он убедил их, что это тленное и земное тело облечется в одежду гораздо блистательнейшую шелковых и златотканых одежд, – облечется в нетление; и потому они не много заботятся о похоронах, но считают самым лучшим погребальным украшением добродетельную жизнь.

Так все будут говорить о нас, когда увидят нас любомудрствующими. Если же увидят, что мы терзаемся скорбью, малодушествуем и окружаем себя хором рыдающих женщин, то будут смеяться и издеваться над нами, и тысячу раз осудят нас, укоряя за безрассудную трату и напрасный труд. И мы слышим, что за это, действительно, все осуждают нас; и – весьма справедливо. В самом деле, какое мы будем иметь извинение, когда тело наше, истребляемое тлением и червями, украшаем, а Христа, жаждущего, нагого и странника, презираем? Отстанем же от этой суетной заботы. Будем погребать умерших так, чтобы это полезно было и нам, и им, к славе Божией. Будем раздавать за них обильную милостыню и препровождать их с этим прекраснейшим напутствием. Если память скончавшихся знаменитых мужей защищала живых (как говорит Господь: «Я буду охранять город сей ради Себя и ради Давида, раба Моего» (2Царів. 19:34)), то тем более сделает это милостыня. Она, именно она и мертвых воскрешала, – когда окружили (Петра) «вдовицы,… показывая рубашки и платья, какие делала Серна, живя с ними» (Деян.9:39).

Итак, когда кто будет умирать, пусть родственники умирающего приготовляют для него погребальное одеяние и пусть убеждают его пред кончиною оставить что-нибудь бедным. Пусть с этой одеждою он отойдет, пусть и Христа оставит своим наследником. Если те, которые назначают по себе наследниками царей, оставляют чрез то в величайшей безопасности своих родных, то представь себе, какое приобретет благоволение и себе, и всем своим тот, кто вместе с детьми оставит своим наследником и Христа! Вот прекрасное одеяние для умерших. Оно полезно, как остающимся в живых, так и отходящим. Если в таком виде мы будем погребены, то явимся блистательными во время воскресения. А если, заботясь о теле, пренебрежем душу, то потерпим тогда много бед и подвергнемся великому осмеянию. Не малый стыд – отойти отсюда без добродетели; не столько позорно для тела быть поверженным без погребения, сколько для души – явиться тогда без добрых дел. Итак, станем одевать душу, станем убирать ее в продолжение всей нашей жизни. Если же при жизни мы нерадели о ней, – образумимся, по крайней мере, при смерти и завещаем сродникам нашим помочь нам, по смерти, милостыней. При таком взаимном содействии друг другу, мы получим великое дерзновение, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу, со Святым Духом, слава, держава, честь, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 86

Ін. 20:10-11. Итак ученики опять возвратились к себе. А Мария стояла у гроба и плакала.

1.Воскресение Господа нашего Иисуса Христа. – 2. Мария возвещает о нем апостолам. – Почему Иисус Христос явился вечером своим ученикам. – 3. Благодать Св. Духа неиссякаема. – 4. Нужно всячески стараться о том, чтобы иметь в себе Св. Духа и сохранять Его благодать. – Величие достоинства и должности священников: должно почитать и уважать их, и помогать им. – Оскорблять их значит вредить самому себе.

1. Женский пол как-то особенно чувствителен и весьма склонен к состраданию. Говорю это для того, чтобы для тебя не было удивительным, отчего Мария горько плакала при гробе, а Петр не обнаружил ничего подобного. Ученики, говорит евангелист, «возвратились к себе», а Мария «стояла… и плакала». Она, по самой своей природе, легко трогалась, а притом она еще не знала ясно учения о воскресении; напротив, ученики, увидев пелены, уверовали и отправились домой в изумлении. Почему же они не пошли прямо в Галилею, как было им заповедано пред страданием? Может быть, они ожидали прочих (учеников); с другой стороны, они еще находились в крайнем изумлении. Итак, они пошли домой, а Мария стояла у гроба. Великое, поистине, утешение, как я уже сказал, доставляет нам сам вид гроба. Видишь ли поэтому, как она, для большего утешения, приникает взором во гроб и хочет видеть место, «где лежало тело Иисуса»(Ін. 20:12)? Оттого не малую получила она и награду за столь великое усердие.

Чего не видели ученики, то первая увидела жена, именно – ангелов в белых ризах, сидящих – одного у ног, а другого у главы; самая одежда их показывала уже великую радость и веселье. Так как ум жены не был столько возвышен, чтобы от гробных пелен прийти к вере в воскресение, то вот совершается нечто большее: она видит ангелов, сидящих в светлых одеждах, чтобы чрез это могла уже воспрянуть от скорби и утешиться. Впрочем, ангелы ничего не говорят ей о воскресении: она возводится к этому догмату мало-помалу. Она видит лица, более обыкновенного светлые; видит одежды блестящие; слышит голос участия, так как ангелы говорят ей: «жена! что ты плачешь?» (Ін. 20:13). Чрез все это, как чрез отверстую дверь, она мало-помалу приводима была к слову о воскресении. Да и сам образ сидения ангелов располагал ее к вопросу: из него видно было, что они знают о случившемся, и потому-то сидят не вместе, а отдельно друг от друга. Но так как невероятно было, чтобы она сама прямо осмелилась спросить, то они и вопросом и образом сидения располагают ее к разговору. Что же она? Она с жаром и вместе с любовью говорит: «унесли Господа моего, и не знаю, где положили Его» (Ін. 20:13).

Что ты говоришь? Так ты еще ничего не знаешь о воскресении, а все еще воображаешь, что тело Христово переложено? Видишь ли, как она еще не разумела этого высокого догмата? «Сказав сие, обратилась назад» (Ін. 20:14). Что здесь за последовательность? Мария вступает в разговор с ангелами и, еще ничего не услышав от них, обращается назад. Мне кажется, что в то время, как она говорила, Христос внезапным своим явлением позади ее привел в изумление ангелов, и они, узрев Владыку, и видом, и взором, и движением тотчас обнаружили, что увидели Господа; а это и заставило жену оглянуться и обратиться назад. Так явился Христос ангелам; а Марии – не так, чтобы не поразить ее изумлением с первого взгляда, но – в виде более смиренном и обыкновенном. Это видно уже из того, что она приняла Его за садовника. Женщину с такими уничиженными понятиями, очевидно, надобно было возводить к высшим понятиям не вдруг, но постепенно. Поэтому и Христос спрашивает ее: «жена! что ты плачешь? кого ищешь?» (Ін. 20:15). Этим Он показал, что Ему известно, о чем она хочет спросить, и расположил ее к ответу. Так поняла это и Мария, и потому не произносит имени Иисуса, но, полагая, что вопрошающий уже знает, о ком она осведомляется, говорит: «если ты вынес Его, скажи мне, где ты положил Его, и я возьму Его» (Ін. 20:15). Опять говорит о положении, взятии и переложении, беседуя о Нем, как о мертвом. Смысл слов ее такой: если вы, боясь иудеев, взяли Его отсюда, то скажите мне, и я возьму Его. Велико усердие, велика любовь жены; но высокого в ней еще нет ничего. Потому-то, наконец, Христос открывает ей высокую тайну, не видом Своим, а голосом. Как в тех случаях, когда Он находился среди иудеев, иногда они узнавали Его, а иногда не узнавали, так и в то время, как Он говорил, Его узнавали лишь тогда когда Он хотел. Так, когда Он говорил иудеям: «кого ищете?» – они не узнавали Его ни по виду, ни по голосу, до тех пор, пока Он хотел.

То же самое случилось и здесь. Христос произнес теперь только имя Марии, укоряя ее и упрекая за то, что она так думает о Нем, тогда, как Он жив. Но как же она отвечает «обратившись», между тем, как Христос с нею беседовал? Мне кажется, что она, сказав: «где ты положил Его», обратилась к ангелам, с намерением спросить их, чему они изумились, и что Христос, назвав ее по имени, снова заставил ее обернуться от ангелов в Его сторону и по голосу дал узнать Себя. Действительно, она узнала Его тогда, когда он назвал ее, сказав: «Мария» (Ін. 20:16), и значит, узнала не по виду, но по голосу. Может быть, кто-нибудь спросит: откуда известно, что ангелы пришли в изумление и что поэтому Мария обратилась назад? Но в таком случае нужно будет также спросить: откуда известно, что Мария прикоснулась ко Христу и пала к ногам Его? И как это последнее открывается из слов: «не прикасайся ко Мне» (Ін. 20:17), так и первое видно из того, что сказано «обратилась». Но почему Христос сказал: «не прикасайся ко Мне»? Некоторые говорят, что Мария просила у Него духовной благодати, так как слышала, что Он говорил ученикам: «когда пойду» к Отцу, «умолю Его, и даст вам другого Утешителя» (Ін. 14:3,16).

2. Но как она, не бывшая тогда с учениками, могла слышать эти слова? С другой стороны, и по своим понятиям она далека была от подобного желания. Да и как она могла просить об этом, когда Он еще не отошел к Отцу? Что же это значит? Мне кажется, что и теперь желала обращаться с Ним, как прежде, и от радости не представляла себе ничего великого, хотя Он и сделался по плоти гораздо совершеннейшим. Поэтому Христос, чтобы отклонить ее от такого мнения и внушить ей не говорить с ним без всякой осторожности (потому что и с учениками, как видно, Он уже не обращался по прежнему), – возвышает ее помышления и через это научает ее более благоговейному с Ним обращению. Если бы Он сказал: не подходи ко Мне, как прежде; теперь обстоятельства изменились, и Я уже не буду обращаться с вами по прежнему, – то это было бы неприятно и отзывалось бы похвальбой и тщеславием. Но слова: «ибо Я еще не восшел к Отцу Моему»были не тягостны и, между тем, выражали тоже самое. Сказав: «ибо Я еще не восшел к Отцу Моему», Христос дает разуметь, что Он спешит туда и стремится. А кто готов уже отойти на небо и не будет более обращаться с людьми, на того уже не следовало смотреть с такими же мыслями, с какими смотрели прежде.

Что такое объяснение справедливо, видно из следующих слов: «иди к братьям Моим и скажи им: восхожу к Отцу Моему и Отцу вашему, и к Богу Моему и Богу вашему» (Ін. 20:17). Но ведь Он намерен был сделать это не тотчас, но спустя сорок дней: для чего же говорит так? Для того, чтобы возвысить помыслы Марии и уверить ее, что Он восходит на небо. А слова: «к Отцу Моему и Отцу вашему, и к Богу Моему и Богу вашему» – относятся к воплощению, так как и восшествие свойственно только плоти. Христос выражается так потому, что говорит с женою, которая не представляла себе ничего великого. Значит, Бог в ином смысле Отец Его и в ином – наш? Именно так. Если Бог не в одинаковом смысле – Бог праведных и Бог прочих людей, то тем более – Сына и наш. А так как Христос сказал: «скажи братьям», то, чтобы на основании этих слов не стали предполагать какого-либо равенства (между Ним и учениками) – Он показывает и различие: сам Он будет возседать на престоле Отчем, а они будут предстоять этому престолу.

Следовательно, хотя Христос, по человеческому естеству Своему, и соделался братом нашим, однакож по славе – весьма отличен от нас, отличен настолько, что и выразить нельзя. Между тем, Мария уходит, чтобы возвестить об этом ученикам (Ін. 20:18). Вот как хорошо усердие и постоянство! Но отчего ученики теперь не скорбят о том, что Христос намерен отойти от них, и не говорят того, что говорили прежде? Тогда они скорбели потому, что Он шел на смерть; а теперь, когда Он воскрес, из-за чего им было печалиться? Мария возвестила им и о своем видении, и о словах, которые могли утешить их. Но легко могло случиться, что ученики, слушая это, или не поверят жене, или, поверив, будут скорбеть о том, что Христос не удостоил их своего явления, хотя и обещал явиться им в Галилее. Поэтому, чтобы они не тревожились такими мыслями, Христос не дал миновать и одному дню, но, возбудив в них желание видеть Его, – как тем, что они уже знали о Его воскресении, так и рассказом жены, – в тот же день по наступлении вечера, когда они горели желанием видеть Его и были одержимы страхом, – отчего еще более усиливалось их желание, – предстал перед ними, и притом чудесным образом.

Почему же Он явился вечером? Потому, что особенно в это время, по всей вероятности, они находились в наибольшем страхе. Но вот что удивительно: как они не сочли Его за призрак, когда Он вошел чрез затворенные двери и внезапно? Это, без сомнения, потому, что Мария успела уже произвести в них сильную веру, а притом Он и явился к ним в светлом и кротком виде. Днем же Он не явился для того, чтобы ученики собрались все вместе, – так как они были в великом страхе. Поэтому Он даже не стучал в дверь, но внезапно стал посреди их, показал им ребра и руки, а вместе с тем и голосом успокоил волновавшиеся мысли их, сказав: «мир вам» (Ін. 20:19), т.е., не смущайтесь. Этим Он напомнил им слова, сказанные перед страданием: «мир оставляю вам, мир Мой даю вам» (Ін. 14:27), и еще: «во Мне мир имейте: в мире будете иметь скорбь» (Ін. 16:33). «Ученики обрадовались, увидев Господа» (Ін. 20:20). Видишь ли, как слова Его оправдались на деле? Что сказал Он перед страданием: «увижу вас опять, и возрадуется сердце ваше, и радости вашей никто не отнимет у вас» (Ін. 16:22), – то исполнил теперь самым делом. Все же это привело учеников к совершенной вере. А так как они имели непримиримую брань с иудеями, то Он часто повторяет: «мир вам», – предлагая таким образом равносильное брани утешение.

3. Вот какое первое слово сказал Христос по воскресении. Потому-то и Павел повсюду говорит: «благодать вам и мир». Женам Господь благовествует радость, так как женский пол был в печали и на печаль осужден был первым проклятием. Таким образом Он, совершенно прилично, мужам благовествует мир – по причине брани, а женам радость – по причине печали. Уничтожив все, что было поводом к скорби, Христос далее говорит о благотворных следствиях креста. Таким следствием был мир. Значит все препятствия теперь отстранены, Христос одержал блистательную победу, и все приведено к вожделенному концу. Поэтому Он, наконец, говорит: «как послал Меня Отец, таки Я посылаю вас»(Ін. 20:21). Для вас не будет никакой трудности, как по причине совершившихся уже событий, так и по достоинству моего лица, – так как Я посылаю вас. Этим Он возвышает души учеников и показывает, что их слова будут вполне достоверны, так как они примут на себя Его дело. И теперь Он уже не умоляет Отца, но собственною властью дарует ученикам силу. «Сказав это, дунул, и говорит им: примите Духа Святаго. Кому простите грехи, тому простятся; на ком оставите, на том останутся» (Ін. 20:22-23).

Как царь, посылая правителей, дает им власть и заключать в темницу, и освобождать из темницы, так и Христос, посылая учеников, облекает их такою же властью. Как же Он прежде сказал: «если Я не пойду, Утешитель не приидет к вам» (Ін. 16:7), а теперь дает Духа? Некоторые говорят, что Христос не сообщил ученикам Духа, а только посредством дуновения сделал их способными к Его принятию. Ведь если Даниил, при виде ангела, пришел в «ужас» (Дан. 8:17), то чего не испытали бы и ученики, если бы приняли эту неизреченную благодать, не будучи наперед к тому приготовлены? Потому-то, говорят, Христос не сказал: вы приняли Духа Святого, но «примите Духа Святаго». Но не погрешит тот, кто скажет, что и тогда ученики получили некоторую духовную власть и благодать, только – не воскрешать мертвых и совершать чудеса, а отпускать грехи, – так как различны дарования Духа. Потому-то Христос и присовокупил: «кому простите грехи, тому простятся», – показывая, какой род благодатной силы даруется им. А впоследствии, спустя сорок дней, они получили силу чудотворений, почему Христос и говорит: «вы примете силу, когда сойдет на вас Дух Святый; и будете Мне свидетелями в Иерусалиме и во всей Иудее» (Деян.1:8); а свидетелями они сделались посредством чудес.

Неизреченна, поистине, благодать Духа и многоразличны дары Его! Сообщает же Христос дары Духа, чтобы ты знал, что у Отца и Сына и Святого Духа один дар и одна власть. В самом деле, что присвояется, по-видимому, Отцу, тоже самое оказывается принадлежащим и Сыну, и Святому Духу. Как же сказано, что никто не приходит к Сыну, «если то не дано будет ему от Отца Моего» (Ін. 6:65)? Но это же самое, очевидно, принадлежит и Сыну: «Я есмь, – говорит Он, – путь…: никто не приходит к Отцу, как только через Меня» (Ін. 14:6). А вот смотри, это же приписывается и Духу: «никто не может назвать Иисуса Господом, как только Духом Святым» (1Кор. 12:3). Так точно и апостолы представляются дарованными Церкви от Отца, от Сына, от Духа Святого. И разделение дарований, как видим, усвояется и Отцу, и Сыну, и Святому Духу.

4. Употребим же все меры к тому, чтобы иметь в себе Духа, и будем со всею почтительностью обращаться с теми, кому вверена власть действовать благодатными дарами. Подлинно, велико достоинство священников! «Кому, – сказано, – «простите грехи, тому простятся». Потому-то и Павел говорит: «повинуйтесь наставникам вашим и будьте покорны»(Євр. 13:17), и: «почитайте их преимущественно с любовью»(1Сол. 5:13). В самом деле, ты заботишься только о своих делах, и, если их устроишь хорошо, – не будешь отвечать за других людей. А священник, хотя бы и хорошо устроил свою собственную жизнь, но если не будет с должным усердием заботиться о жизни твоей и всех других, вверенных его попечению, то вместе с порочными пойдет в геенну, и часто, невинный по своим делам, он погибает за ваши беззакония, если не исполнит надлежащим образом всего, что до него касается. Итак, зная, какая великая угрожает опасность священникам, оказывайте им великую любовь. На это указал и Павел, когда сказал: «они неусыпно пекутся о душах ваших», и – не просто, но «обязанные дать отчет» (Євр. 13:17). Потому им надобно оказывать великое уважение. Если же и вы вместе с другими станете оскорблять их, то и ваши дела не будут благоуспешны. Доколе кормчий благодушествует, до тех пор и плывущие на корабле безопасны; а коль скоро он, от оскорблений и враждебных действий со стороны спутников, находится в горе, то уже не может ни быть бдительным по прежнему, ни действовать с обычным своим искусством, и нехотя подвергает их бесчисленным бедствиям.

Так и священники, если будут пользоваться у вас надлежащею честью, в состоянии будут устроить и ваши дела, как следует; а если вы будете опечаливать их, то ослабите их руки и сделаете то, что они вместе с вами легко будут увлечены волнами, хотя бы они были и весьма мужественны. Помысли о том, что сказал Христос об иудеях: «на Моисеевом седалище сели книжники и фарисеи; итак все, что они велят вам соблюдать, соблюдайте и делайте» (Мф. 23:2-3). Теперь же нельзя сказать, что священники воссели на седалище Моисеевом; нет, они воссели на седалище Христовом, потому что приняли Христово учение. Потому и Павел говорит: «мы – посланники от имени Христова, и как бы Сам Бог увещевает через нас» (2Кор. 5:20). Не видите ли, как все подчиняются властям мирским? Хотя подчиненные часто превосходят начальствующих и знатностью рода, и жизнью, и мудростью, однакож, из уважения к тому, кто их поставил, они не думают ни о чем этом, но чтут определение царя, каков бы ни был тот, кто получил над ними начальство. Таков-то у нас страх, когда поставляет начальника человек!

Но когда рукополагает Бог, – мы и презираем рукоположенного, и оскорбляем его, и преследуем бесчисленными поношениями, и, тогда как нам запрещено судить и своих братьев, изощряем язык на священников. И какое найдем мы себе оправдание, когда в своем глазе не видим бревна, а у другого со злобным старанием замечаем и сучок? Ужели не знаешь, что, когда судишь таким образом других, приготовляешь и себе самому тягчайшее осуждение? Говорю это не потому, чтобы я одобрял недостойно проходящих служение священства; нет, – я крайне жалею о них и плачу; тем не менее однакож утверждаю, что и в этом случае подчиненные и особенно люди самые простые, не имеют права судить их. Пусть жизнь священника будет самая порочная; но, если ты внимателен к самому себе, то не потерпишь никакого вреда в том, что ему вверено от Бога. Если Господь заставил говорить ослицу и через волхва даровал духовные благословения; если, таким образом, и через бессловесные уста ослицы, и через нечистый язык Валаама Он действовал для неблагодарных иудеев, то тем более для вас если вы будете признательны, Он сделает со своей стороны все, что нужно, и ниспошлет Духа Святого, – хотя бы и крайне порочны были священники. Ведь и чистый (священник) не своею собственною чистотою привлекает Духа Святого; но все совершает благодать. «Ибо все ваше, – говорится, – Павел ли, или Аполлос, или Кифа» (1Кор. 3:21-22).

Все, что вверено священнику, есть единственно Божий дар; и, сколько бы не преуспевало человеческое любомудрие, оно всегда будет ниже той благодати. Говорю это не для того, чтобы мы беспечно располагали своей жизнью, но для того, чтобы вы подчиненные, видя нерадение кого-либо из предстоятелей, не преумножали по этому поводу для самих себя зла. Но что я говорю о священниках? Ни ангел, ни архангел не может оказать никакого действия на то, что даруется от Бога: здесь все устрояет Отец и Сын и Святой Дух, а священник только ссужает свой язык и простирает свою руку. Да и несправедливо было бы, если бы, по причине порочности другого лица терпели вред те, которые с верою приступают к символам нашего спасения. Итак, зная все это, будем и Бога бояться, и уважать Его священников, оказывая им всякую честь, чтобы и за свои добрые дела и за уважение к ним получить от Бога великую награду, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу, со Святым Духом слава, держава, честь, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Беседа 87

Ін. 20:24-25. Фома же, один из двенадцати, называемый Близнец, не был тут с ними, когда приходил Иисус. Другие ученики сказали ему: мы видели Господа. Но он сказал им: если не увижу,… не поверю. и пр.

1.Почему Иисус Христос явился ап. Фоме только через восемь дней после явления другим ученикам. – Почему Иисус Христос сохранил на своем теле рубцы ран. – 2. Разность характеров апп. Петра и Иоанна: первый был жив и горяч, второй более возвышен и проницателен. – 3 и 4. Какое счастье видеть Иисуса Христа во славе! – Не нужно ничего щадить, чтобы только достигнуть вечного блаженства. – Созерцание будущих благ делает настоящую жизнь простою, приятною и легкою. Сила любви. – Сравнение любви ап. Павла к Иисусу Христу с нашею любовию. – Порок любостяжания и способы борьбы с ним. – Неправильное употребление земных благ.

1. Как веровать просто и без разбора – дело легкомыслия, так и сверх меры испытывать и больше, чем нужно, исследовать – дело ума крайне упрямого. Поэтому-то и Фома подвергается порицанию. Когда апостолы сказали ему: «мы видели Господа», – он не поверил, не столько по недоверию к ним, сколько потому, что считал невозможным это дело, то есть воскресение из мертвых. Он не сказал: я не верю вам, но: «не вложу руки моей в ребра Его, не поверю». Но отчего в то время, как все были собраны, не было его одного? Вероятно, он тогда не возвратился еще из прежде бывшего рассеяния. А ты, когда видишь этого ученика неверующим, подумай о человеколюбии Господа, который и ради одной души показывает себя в ранах, приходит и для спасения одного, хотя и более других упорного. В самом деле, Фома искал себе удостоверения посредством самого грубого чувства и не верил даже глазам. Он не сказал: если не увижу, но: если не осяжу, чтобы узнать, не призрак ли это, что я вижу. Без сомнения, и возвестившие ученики были уже достойны веры, равно как и Сам, обещавший это; тем не менее однакож, ПоеликуФома искал себе большего, то Христос не отказал ему и в этом.

Для чего же Он является ему не тотчас, а спустя восемь дней? Для того, чтобы Фома, внимая в течение этого времени убеждениям учеников и слыша одно и тоже, воспламенился большим желанием и сделался более твердым в вере на будущее время. Но откуда он знал, что и ребра прободены? Слышал это от учеников. Отчего же этому он поверил, а тому не поверил? Оттого, что то было событие совершенно необыкновенное и чудесное. Но ты заметь правдолюбие апостолов: они не скрывают недостатков ни своих, ни чужих, но описывают их со всею истиною. Итак, снова является Иисус и не ожидает пока (Фома) станет просить Его или скажет что-нибудь подобное, но еще прежде, чем тот сказал что-нибудь, исполняет его желание, показывая тем, что Он был с учениками и в то время как (Фома) говорил с ними. Он употребил те же самые слова, сильно укоряя его и вразумляя на будущее время. Сказав: «подай перст твой сюда и посмотри руки Мои; подай руку твою и вложи в ребра Мои», – прибавил: «и не будь неверующим, но верующим» (Ін. 20:27). Видишь ли, что сомнение происходило от неверия? Но так было прежде, чем получили Духа Святого; а после – не так: они уже были совершенны. И не этими только словами Христос укорил, но и дальнейшими. Когда Фома, удостоверившись, успокоился и воскликнул: «Господь мой и Бог мой!», – Христос сказал: «ты поверил, потому что увидел Меня; блаженны невидевшие и уверовавшие» (Ін. 20:28-29). Вера в том, действительно, и состоит, чтобы принимать невидимое: «вера же есть осуществление ожидаемого и уверенность в невидимом» (Євр. 11:1). А блаженными Он называет здесь не одних только учеников, но и тех, которые уверуют после них. Но ведь ученики, скажешь, увидели и уверовали? Однакож, они ничего подобного не требовали, но от погребальных пелен тотчас приняли слово о воскресении и прежде, чем увидели самого Христа, уже показали полную веру.

Итак, если кто в настоящее время скажет: как бы я желал жить в те времена и видеть Христа чудодействующего! – тот пусть подумает, что «блаженны невидевшие и уверовавшие». При этом случае справедливо можно придти в недоумение, каким образом тело нетленное имело на себе язвы гвоздинные, и как возможно было касаться его смертною рукою? Но не смущайся: это было делом снисхождения. Тело столь тонкое и легкое, что вошло сквозь затворенные двери (Ін. 20:26), очевидно, чуждо было всякой дебелости; но Христос показывает его таким для того, чтобы уверить в воскресении и научить, что именно Он был распят, и не другой воскрес вместо Него. Поэтому-то Он воскрес, имея на Себе знаки креста; поэтому же Он вкушает и пищу. И апостолы очень часто представляли это, как свидетельство воскресения, говоря: «которые с Ним ели и пили» (Деян.10:41). Потому как до распятия мы видим Его ходящим по волнам и однако же не говорим, что тело Его было другого естества, а не нашего, так и после воскресения, видя на Нем язвы, не станем называть Его тленным, – потому что Он показывал их для ученика. «Много сотворил Иисус пред учениками Своими и других чудес» (Ін. 20:30). Так как этот евангелист сказал меньше других, то говорит, что и все прочие сказали не все, но столько, сколько нужно было для привлечения слушающих к вере. А если бы, говорит, все было описано, то думаю, что и мир не вместил бы книг (Ін. 21:25).

2. Отсюда явно, что не из хвастовства говорили о чудесах, которые они описали, но единственно – для пользы. Да и как возможно, чтобы они описали из хвастовства, когда большую часть их опустили? Но почему же они не о всех разсказали? Преимущественно – по их множеству; потом они думали и то, что кто не поверит сказанному, тот не поверит и большему, а кто примет это, тому ничего больше не нужно будет для утверждения в вере. Впрочем, мне кажется, что здесь (евангелист) говорит только о знамениях, бывших после воскресения, почему и замечает: «пред учениками Своими»(Ін. 20:30). Как до воскресения нужны были многие чудеса для того, чтобы уверовали, что Христос есть Сын Божий, так после воскресения – для того, чтобы убедились, что Он воскрес. Поэтому и присовокупил: «пред учениками Своими», так как после воскресения обращался только с ними, почему и говорил: «мир уже не увидит Меня»(Ін. 14:19). Потом, чтобы ты знал, что все это было сделано только ради учеников, прибавляет: «и, веруя, имели жизнь во имя Его» (Ін. 20:31). Здесь Он обращает речь вообще к людям и показывает, что сказал об этом не ради Того, в кого мы веруем, но преимущественно для нашей собственной пользы. «Во имя Его», то есть, чрез него, – потому что Он есть «жизнь» (Ін. 14:6).

«После того опять явился Иисус ученикам Своим при море Тивериадском» (Ін. 21:1). Видишь, что Он не постоянно обращается с ними и не так, как прежде? Явился вечером, и скрылся; потом – еще однажды, спустя восемь дней, и опять скрылся; затем теперь – на море, и опять при великом страхе. Но что значит: «явился»? Из этого видно, что, если бы Он не снизошел, то не был бы видим, так как тело Его было уже нетленно и бессмертно. А для чего упомянул о месте? Чтобы показать, что Христос избавил их от чрезмерного страха, так что они выходили уже из дома и ходили повсюду. Они уже не сидели, запершись в доме, но, избегая опасности от иудеев, отправились в Галилею. И вот Симон идет ловить рыбу. Так как Христос не постоянно находился с ними, а Дух Святой еще не был им дарован, и они оставались тогда без всякого поручения, то, не имея никакого дела, они обратились к своему промыслу. «Были вместе Симон Петр, и Фома,… и Нафанаил», призванный Филиппом, «и сыновья Зеведеевы, и двое других» (Ін. 21:2). Так как, говорю, у них не было никакого дела, то они пошли ловить рыбу и занимались этим ночью, потому что боялись. О ловле же рыбы говорит и Лука (Лк. 5:1-10), но разумеет не это событие, а другое. Прочие ученики пошли (за Петром), так как они уже не разлучались друг от друга, а вместе с тем хотели посмотреть на ловлю и с пользою употребить свободное время.

Итак они трудятся, и когда утомились, им предстает Иисус, но не тотчас обнаруживает Себя, а сначала входит с ними в разговор. Он говорит им: «есть ли у вас какая пища?» (Ін. 21:5). – Вступает в разговор совершенно по-человечески, как бы намереваясь что-нибудь купить у них. Когда же они отозвались, что у них нет ничего, Он повелел им бросить направо: они бросили и получили улов. А когда они узнали Его, то ученики Петр и Иоанн опять обнаруживают особенности своих характеров. Тот был пламеннее, а этот возвышеннее; тот стремительнее, а этот проницательнее. Поэтому Иоанн первый узнал Иисуса, а Петр первый пошел к Нему, – так как не малые были при этом и знамения. Какие же именно? Во-первых, поймано было множество рыбы; потом, мрежа не разорвалась; далее, они нашли готовыми уголья и «разложенный огонь и на нем лежащую рыбу и хлеб» (Ін. 21:9) прежде, чем достигли берега. Теперь Христос творил уже не из готового вещества, как по некоторому смотрению творил прежде. Итак Петр, как только узнал Его, бросил все – и рыбу, и мрежи, и препоясался. Видишь и почтительность, и любовь? Хотя ученики были в расстоянии двух сот локтей, но Петр, несмотря и на это, не захотел ожидать, пока придет на судне, но поспешил вплавь.

Что же Иисус? «Придите, – говорит, – обедайте… Никто не смел спросить Его» (Ін. 21:12). Теперь они уже не имели своей обычной смелости, не дерзали, как прежде, и не обращались к Нему с речью, но в молчании, с великим страхом и благоговением сидели и смотрели на Него. Они знали, «что это Господь» (Ін. 21:12), и потому не спрашивали: «кто Ты?» Видя изменившееся лице, исполненное необычайного величия, они были очень изумлены и хотели бы что-нибудь спросить об этом; но страх и сознание, что это был не другой кто, а именно Он, удерживали их от вопроса, и они лишь вкушали то, что Он создал Своею высокою властью. Здесь Он уже не взирает на небо и не делает ничего человеческого, как это было прежде, показывая, что и тогда это делалось по снисхождению. А что Он не постоянно и не так, как прежде, обращался с учениками, об этом говорит евангелист: «это уже в третий раз явился Иисус ученикам Своим по воскресении Своем из мертвых» (Ін. 21:14). Христос повелевает принести и часть рыбы, чтобы показать, что видимое ими – не призрак. Впрочем, здесь не говорится, чтобы Он сам ел с ними, но Лука в другом месте говорит о Нем: «и, взяв, ел пред ними» (Лк. 24:43). с ними же и ел (Деян.10:41) Как это было, мы не можем сказать. Без сомнения, это происходило как-нибудь чудесно, не потому, чтобы естество еще нуждалось, но – по снисхождению, для доказательства воскресения.

3. Слушая об этом, вы, может быть, воспламенились и назвали блаженными тех, которые обращались с Ним, равно как и тех, которые будут в общении с Ним в день общего воскресения. Употребим же все меры к тому, чтобы узреть Его чудное лице. Если теперь, когда только слышим об этом, мы так воспламеняемся и желали бы жить в те дни, когда и Он жил на земле, слышать Его голос, видеть лице, приходить к Нему, касаться Его и служить Ему, то подумай, что значит – видеть Его, когда Он уже не в смертном теле и действует не по-человечески, но дориносится³⁸ангелами, когда и мы сами будем в бессмертном теле и, созерцая Его, будем наслаждаться и прочим блаженством, превосходящим всякое слово. Поэтому-то, умоляю вас, будем всячески стараться о том, чтобы не лишиться такой славы. И в этом нет ничего трудного, если только мы захотим, – ничего тягостного, если будем внимательны: «если терпим, то с Ним и царствовать будем»(2Тим. 2:12). Что же значит: «терпим»? Если будем переносить скорби, гонения, если будем идти тесным путем. Тесный путь сам по себе труден, но от нашей решимости и надежды на будущее делается легким. «Ибо кратковременное легкое страдание наше производит в безмерном преизбытке вечную славу, когда мы смотрим не на видимое, но на невидимое: ибо видимое временно, а невидимое вечно» (2Кор. 4:17-18).

Итак, возведем очи наши на небо и будем постоянно представлять и созерцать тамошнее. Если мы всегда будем иметь это в мыслях, то и здешние удовольствия не будут для нас привлекательны, и горести не будут тягостны. И над этим, и над подобным мы будем смеяться, и уже ничто не в состоянии будет ни поработить, ни надмить нас, если только мы желанием своим устремимся туда и будем взирать на ту любовь. И что я говорю: не будем скорбеть при настоящих бедствиях? Мы не будем даже замечать их: таково уже свойство любви. Кого мы любим и кто находится не вместе с нами, но вдали от нас, того-то именно мы и представляем себе каждый день. Велика, поистине, сила любви: она устраняет душу от всего и привязывает к любимому предмету. Если мы так возлюбим Христа, то все здешнее будет казаться нам тенью, все – только признаком и сном. Тогда и мы скажем: «Кто отлучит нас от любви Божией: скорбь, или теснота…?» (Рим. 8:35). Не сказал: имущество, богатство, красота, так как все это крайне ничтожно и презренно, но указал на то, что почитается тяжким, – на голод, гонения, смерть. Он и это презрел, как ничего незначащее, а мы из-за денег разлучаемся с нашею жизнью и устраняемся от света. Павел предпочитает любовь к Нему и смерти, и жизни, и настоящему, и будущему, и всякой вообще твари; а мы, лишь только увидим немного золота, тотчас воспламеняемся и попираем законы Христовы.

Если неприятно слышать об этом, то тем менее надобно терпеть это на деле. Но в том-то и беда, что мы, когда слышим это, – ужасаемся, а когда делаем, – не ужасаемся, напротив, мы и легкомысленно клянемся, и преступаем клятвы, и хищничаем, и требуем лихвенных процентов, и нерадим о целомудрии, и оставляем прилежную молитву, и преступаем большую часть заповедей, и ради денег не обращаем никакого внимания на своих собратий. Да, кто пристрастен к богатству, тот причиняет тысячу зол ближнему, а вместе с ним и себе самому. Он легко раздражается, поносит, называет уродом, клянется, преступает клятву и не соблюдает даже и того, что предписывает ветхозаветный закон. Кто любит богатство, тот не будет любить даже ближнего, а между тем, нам заповедано ради царствия любить самих врагов. И если мы, исполняя древние заповеди, не можем достигнуть царства небесного, «если праведность наша не превзойдет» тех (Мф. 5:20), то, преступая и их, как получим оправдание? Пристрастный богатству не только не станет любить врагов, но и на самих друзей будет смотреть, как на врагов.

4. Да что я говорю о друзьях? Пристрастные к богатству часто не признают самой природы. Такой человек ни родства не знает, ни знакомства не помнит, ни возраста ни почитает, никого не имеет другом, но ко всем проявляет враждебное расположение, больше же всех – к самому себе, – не потому только, что губит душу свою, но и потому, что обременяет себя безчисленными заботами, трудами, печалями. Он решается на путешествия, подвергается неприятностям, опасностям, козням и всему подобному, лишь бы только иметь у себя корень зол и насчитать много золота. Что может быть ужаснее такой болезни! Человек, одержимый ею, отказывается и от роскоши и от всякого удовольствия, из-за которых так много грешат люди, и лишает себя славы и чести. Любящий богатство всех подозревает и имеет множество обвинителей, завистников, клеветников и злоумышленников. Те, которые обижены им, ненавидят его, потому что потерпели от него зло; те, которые еще ничего не потерпели, вооружаются против него, из опасения потерпеть и из соболезнования к потерпевшим; а наконец, и люди великие и могущественные, частью по негодованию на него из сострадания к низшим, а частию и по зависти, также становятся его врагами и ненавидят его.

Но что я говорю о людях? Против кого сам Бог вооружен, – какая остается тому надежда, какое утешение, какая отрада? Пристрастный к богатству никогда не будет в состоянии пользоваться им; он будет рабом и стражем его, но не господином. Стараясь всегда увеличить, он никогда не захочет тратить его, но будет изнурять себя. будет беднее всех нищих, потому что никогда не удовлетворит своей страсти. А ведь деньги существуют не для того, чтобы беречь их, но для того, чтобы ими пользоваться. Если же мы станем зарывать их от других, то может ли быть что жалче нас, когда мы всюду бегаем и стараемся все захватить, чтобы запереть у себя в дому и изъять из общего употребления? Есть, впрочем, и другой недуг, не меньше этого. Одни зарывают деньги в землю, а другие расточают для чрева, на роскошь и пьянство, и таким образом вместе с наказанием за неправду навлекают на себя наказание за сластолюбие. Одни употребляют их на тунеядцев и льстецов, другие на игру и блудниц, а третьи на другие подобные надобности, и таким образом пролагают себе бесчисленные пути, ведущие в геенну, и оставляют прямой и законный путь, ведущий к небу, между тем как этот путь не только доставляет выгоду, но и приятнее тех путей.

Кто дает блудницам, тот делается смешным и зазорным; он будет иметь много ссор, а удовольствие краткое, лучше же сказать – даже и краткого не получит. Сколько бы ни давал он отверженным женщинам, они ничуть не будут благодарны ему: «чужой дом – просверленный сосуд» (Притч. 23:27). Притом же этот род бесстыден, и Соломон любовь такой женщины уподобил аду. Она тогда только успокаивается, когда увидит своего любовника ничего уже не имеющим. Лучше же сказать, – она и тогда не успокаивается, но еще больше величается, попирает лежащего, предает его великому осмеянию и столько делает ему зла, что и описать нельзя. Не таково удовольствие спасаемых. Здесь никто не имеет соперника в любви, но все радуются и веселятся – как те, которые благоденствуют, так и те, которые смотрят на них. Ни гнев, ни печаль, ни стыд, ни поношение не смущают души такого человека; напротив, там великое спокойствие совести и великая надежда на будущее, светлая слава и великая честь, полное благоволение Божие и безопасность. Нет там ни единого утеса и никакой опасности, напротив – недоступное для волн пристанище и тишина. Представляя себе все это и сравнивая одно удовольствие с другим, изберем для себя лучшее, чтобы сподобиться и будущих благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.

* * *

³⁸Т.е. носится на копьях (греч. «дорос»). Был обычай победивших военачальников нести особым образом с помощью копий для прославления.

 

Беседа 88

Ін. 21:15. Когда же они обедали, Иисус говорит Симону Петру: Симон Ионин! любишь ли ты Меня больше, нежели они? Петр говорит Ему: так, Господи! Ты знаешь, что я люблю Тебя. Иисус говорит ему: паси агнцев Моих.

Перемена в настроении ап. Петра после падения. – Петр как учитель мира. – 2. Смирение и кротость ап. Иоанна. – 3. Добрые плоды изучения и размышления о Слове Божием. – Заботы века сего и блага мира сего суть шипы, колющие нас со всех сторон. – Духовные блага услаждают взор. – Еще до награды небесной люди получают здесь плоды добрых дел. – Тоже самое и с дурными делами: еще до ада, они здесь производят терзания совести. – Следствия греха. – Раскаяние Ахава, которому нужно подражать чтобы получить прощение грехов. – Любостяжание разрушает благо, производимое милостыней. – Плоды добрых дел.

Многое и другое может доставить нам дерзновение пред Богом и сделать нас славными и достопочтенными; но преимущественно пред всеми, мы приобретаем благоволение свыше попечением о ближних. Вот этого и Христос требует от Петра. Когда трапеза учеников приходила к концу, «Иисус говорит Симону Петру: Симон Ионин! любишь ли ты Меня больше, нежели они? Петрговорит Ему: так, Господи! Ты знаешь, что я люблю Тебя. Иисусговорит ему: паси агнцев Моих» (Ін. 21:15) Почему же, помимо других учеников, беседует об этом с Петром? Потому что он был избранный из апостолов, уста учеников, верховный в их лике, почему и Павел приходил некогда видеть его преимущественно пред другими. Вместе с тем Христос поручает ему попечение о братии и для того, чтобы показать, что отныне он должен иметь дерзновение, так как отречение его предано забвению. Не вспоминает об его отречении и не порицает его за то, что было; но говорит: если ты любишь Меня, то заботься о братии; покажи теперь ту горячую любовь, которую ты всегда обнаруживал и которую утешался; душу свою, которую ты обещал положить за Меня, предай за овец Моих. Будучи спрошен в первый и во второй раз, Петр призвал в свидетели самого Ведущего сокровенные тайны сердца. Когда же потом спрошен был и в третий раз, то смутился, убоявшись, чтобы опять не случилось того же, что было прежде, потому что и тогда он говорил с уверенностью, но последствия опровергли его. Поэтому снова прибегает ко Христу и говорит: Ты знаешь, то есть, и настоящее, и будущее.

Видишь, как он исправился и стал благоразумнее? Уже не упорствует в своем мнении и не противоречит. Поэтому-то он и смутился. Может быть, я думаю только, будто люблю, а на самом деле не люблю, как и прежде я много думал о себе и говорил с уверенностью, но последствия опровергли меня. А троекратно Христос спрашивает его и троекратно заповедует ему одно и тоже, чтобы показать, как высоко Он ценит попечение о Своих овцах, и что это в особенности служит знаком любви к Нему. Сказав ему о любви к Себе, Христос предрекает ему и мученичество, которому он подвергнется, и тем показывает, что то, что Он говорил ему, говорил не по недоверию к нему, а напротив, по совершенной уверенности в нем, желая показать образец любви к Себе и научить нас, каким образом преимущественно мы должны любить Его. Вот почему говорит: «Истинно, истинно говорю тебе: когда ты был молод, то препоясывался сам и ходил, куда хотел; а когда состаришься, то прострешь руки твои, и другой препояшет тебя, и поведет, куда не хочешь» (Ін. 21:18). Несомненно, что Петр сам этого хотел и желал, потому Христос и возвестил ему это. Он неоднократно говорил: «я душу мою положу за Тебя» (Ін. 13:37), и: «хотя бы надлежало мне и умереть с Тобою, не отрекусь от Тебя» (Мф. 26:35); поэтому Христос и устроил по его желанию.

Что же значит: «куда не хочешь»? Христос говорит здесь о свойстве природы, о необходимом законе плоти, о том, что душа неохотно разрешается от тела, так что, хотя бы намерение было и твердое, но и при этом природа обнаруживает себя. Никто без страдания не разстается с телом, и это Бог устроил, как я и прежде говорил, для пользы, чтобы немного было насильственных смертей. Ведь если и при этом дьявол успевает побуждать к самоубийству и весьма многих доводит до стремнин и пропастей, то, если бы не такова была любовь души к телу, многие тотчас бы устремлялись бы к этому даже от самой ничтожной печали. Итак слова: «куда не хочешь» означают естественную любовь. Почему Христос, сказав: «когда ты был молод», говорит потом: «а когда состаришься»? Этим показывает, что Петр тогда был уже не молод, как это и справедливо, но и не стар, а в совершенном возрасте. Для чего же он напомнил ему о прежней жизни? Чтобы показать, что таковы Его дела. В житейских делах человек молодой бывает полезен, а состарившийся бесполезен; а в Моих делах, говорит, не так: напротив, с наступлением старости доблесть блистательнее и мужество славнее, не встречая никаких препятствий от возраста. И этого он говорил не с тем, чтобы устрашить, но для того, чтобы воодушевить, потому что Он знал его желание, знал, что он издавна пламенно стремился к этому благу. Вместе с тем Христос указывает здесь и на образ его смерти. Так как Петр всегда хотел быть в опасностях за Него, то Он говорит: будь спокоен, Я исполню твое желание, так что, чего ты не потерпел в юности, то потерпишь в старости.

Далее, евангелист, возбуждая слушателя, прибавил: «Сказал же это, давая разуметь, какою смертью Петр прославит Бога» (Ін. 21:19). Не сказал: умрет, но: «прославит Бога», чтобы ты знал, что страдания за Христа составляют славу и честь страждущего. «И, сказав сие, говорит ему: иди за Мною». Здесь Христос опять указывает на Свое попечение о нем и на Свое великое расположение к нему. Если же кто спросит: почему же престол иерусалимский получил Иаков? – то я отвечу, что Петра Христос поставил учителем не для этого престола, но для вселенной. «Петр же, обратившись, видит идущего за ним ученика, которого любил Иисус и который на вечери, приклонившись к груди Его, сказал: Господи! кто предаст Тебя?» (Ін. 21:20).

2. Для чего напомнил нам о бывшем тогда возлежании? Не просто и не без причины, но – чтобы показать, какое Петр имел дерзновение после своего отречения. Прежде он не смел спросить, но поручил это другому, а теперь ему вверено даже попечение о братии. Теперь он не только не поручает другому того, что до него касается, но уже и сам за другого спрашивает Учителя: Иоанн молчит, а он говорит. Здесь же евангелист показывает и любовь к нему (Петра). Действительно, Петр очень любил Иоанна; это видно и из последующих событий, да и вообще во всем Евангелии и в Деяниях обнаруживается их взаимная любовь. И вот, ПоеликуХристос предсказал Петру величие, вручил ему вселенную, предвозвестил мученичество и засвидетельствовал, что его любовь больше любви других, то Петр желая иметь его своим общником, говорит: «Господи! а он что?»Не пойдет ли и он одним с нами путем? Как прежде, не дерзая сам спросить, поручил это Иоанну, так теперь, платя ему тем же и думая, что он хотел бы спросить о себе, но не смеет, сам берет на себя предложить о нем вопрос.

Что же Христос? «если Я хочу, чтобы он пребыл, пока приду, что тебе до того? ты иди за Мною». (Ін. 21:22) Так как Петр говорил по крайней заботливости и не желая разлучиться с Иоанном, то Христос, показывая, что сколько бы он ни любил его, но любовь его не сравняется с любовью самого Христа, – говорит: «если Я хочу, чтобы он пребыл, что тебе до того?» Этим Он учит нас не сокрушаться и не любопытствовать больше, чем сколько Ему угодно. Петр всегда был пылок и скор на такие вопросы, а потому Христос этими словами снова обуздывает его горячность и научает не быть сверх меры любопытным. «И пронеслось это слово между братиями», то есть, между учениками, «что ученик тот не умрет. Но Иисус не сказал ему, что не умрет, но: если Я хочу, чтобы он пребыл, пока приду, что тебе до того?» (Ін. 21:23). Не думай, говорит, что Я одинаково устрою вашу судьбу. А это он сделал потому, что теперь неблаговременна была их взаимная любовь. Так как они должны были принять на себя попечение о вселенной, то им уже не следовало быть вместе друг с другом: это было бы весьма вредно для вселенной. Поэтому-то Христос и говорит Петру: тебе поручено дело; заботься о нем, совершай его, терпи и подвизайся. Что, если Я хочу, чтобы Иоанн здесь пребывал? Ты смотри за своим делом и о нем заботься.

Заметь и здесь скромность евангелиста. Сказав о мнении учеников, он исправляет его, так как они не уразумели того, что Христос сказал. Но «Иисус не сказал, – говорит, – что не умрет, но: если Я хочу, чтобы он пребыл» (Ін. 21:23). «Сей ученик и свидетельствует о сем, и написал сие; и знаем, что истинно свидетельство его» (Ін. 21:24). Почему он один так говорит, тогда как никто другой этого не делает, и уже в другой раз сам свидетельствует о себе, между тем как это неприятно слушателям? Какая тому причина? Говорят, что он после всех приступил к написанию (евангелия), будучи на то подвигнут и возбужден Богом. Поэтому он постоянно указывает на любовь Его к себе, намекая тем на причину, по которой решился писать. Поэтому же часто упоминает и о том (что его свидетельство истинно), придавая чрез то достоверность своему слову и показывая, что он приступил к этому по побуждению свыше: «и знаем, – говорит, – что истинно свидетельство его», о чем он повествует. Если же многих это не уверит, то им можно увериться из следующего. Из чего же? Из того, что сказано далее.

«Многое и другое сотворил Иисус; но, если бы писать о том подробно, то, думаю, и самому миру не вместить бы написанных книг. Аминь» (Ін. 21:25). Отсюда видно, что я писал без пристрастия. Если при таком множестве я не сказал даже и столько, сколько другие, но, опустив большую часть их, выставил на вид козни иудеев и разсказал, как они бросали в Него камнями, как ненавидели Его, оскорбляли и поносили, как именовали Его даже бесноватым и обманщиком, то явно, что я писал без лести. Кто льстит, тот обыкновенно поступает как раз напротив, все позорное скрывает, а дела блистательные излагает. И вот почему он с совершенною уверенностью написав то, что написал, не отказывается выставить свое собственное свидетельство, вызывая разсмотреть и изследовать каждое событие в отдельности. Ведь и у нас есть обыкновение, когда мы считаем что-нибудь несомненно верным, не отказываться от собственного о том свидетельства. Если же это делаем мы, то тем более он, писавший по внушению Духа. Так говорили, проповедуя, и другие апостолы: «мы свидетели» тому, что проповедуем, и «И Дух…, которого Бог дал повинующимся ему» (Деян.5:32). Притом Иоанн присутствовал при всех (событиях), не оставлял Христа и во время распятия, и ему поручена была Матерь: все это знак, что (Христос) любил его и что он знал все в точности. Если же он сказал, что знамений было совершено так много, – ты этому не удивляйся, но подумай о неизреченной силе Творящего и прими с верою сказанное. Как для нас легко говорить, так, или еще гораздо легче, для Него делать то, что Ему угодно. Ему довольно было восхотеть и – все исполнилось.

3. Будем же тщательно внимать сказанному и не перестанем читать и изъяснять. От частого чтения мы получим много пользы; через это мы в состоянии будем очистить жизнь свою и истребить в себе терние. Таковы именно грехи и житейские заботы, – бесплодны и болезненны. Как терние, с какой бы стороны не коснулись его, уязвляет касающегося, так и житейские дела, с какой стороны не приступишь к ним, всегда наводят печаль на того, кто связывает себя ими и заботится о них. Но духовные дела не таковы; напротив, они похожи на драгоценный камень, который, как ни повернешь его, – отвсюду увеселяет зрение. Например, сотворил ли кто милостыню? Он не только питается надеждою на будущее, но наслаждается и здешними благами: он ничего не опасается и все делает с великим дерзновением. Преодолел ли кто злое вожделение? Еще прежде наступления царствия, он уже здесь получает плод, слыша похвалу и одобрение от всех, а прежде всего от собственной совести. Да таково и каждое доброе дело, между тем как дела злые, еще прежде геенны, уже здесь мучат совесть. Если ты грешишь, то, подумаешь ли о будущем, – поражаешься страхом и трепетом, хотя никто не наказывает тебя; подумаешь ли о настоящем, – имеешь много врагов и живешь в подозрении, и не можешь даже прямо и посмотреть на обидевших тебя, лучше же сказать, и на тех, которые не обидели. От греха не столько получаем мы удовольствия, сколько скорби: тут и совесть вопиет, и посторонние люди осуждают, и Бог прогневляется, и геенна угрожает поглотить нас, и мысли не могут успокоиться.

Тяжел, поистине тяжел и невыносим грех, – тяжелее всякого свинца. Кто сознает его за собою, тот отнюдь не может смотреть прямо, хотя бы был и очень нечувствителен. Так Ахаав, хотя был крайне нечестив, но, почувствовав грех, ходил с поникшею головою, сокрушался и скорбел. Потому-то он и вретище возложил на себя, и проливал источники слез. Если и мы будем это делать, если будем плакать, как Ахаав, и сложим с себя грехи, как Закхей, то и мы получим прощение. Как при опухолях и язвах, сколько бы кто ни прилагал к ним лекарств, не остановив наперед притекающей и растравляющей рану материи, все бывает напрасно, потому что не остановлен источник зла, – так бывает и с нами: если мы не удержим рук от любостяжания и не прорвем этого нечистого потока, то, хотя бы стали давать и милостыню, все будет напрасно. Что уврачует милостыня, то затопит, испортит и сделает еще худшим любостяжание. Перестанем же сначала хищничать, и тогда уже станем подавать милостыню. Если же мы сами будем стремиться в пропасть, то где у нас будет возможность остановиться? Когда человека падающего один станет тянуть вверх (что делает милостыня), а другой будет увлекать вниз, то от такой борьбы не произойдет ничего более, кроме того, что этот человек будет разорван. Итак, чтобы нам не потерпеть этого и чтобы милостыня не оставила и не покинула нас в то время, как любостяжание влечет нас долу, – облегчим себя и воспарим горе. Тогда, освободившись от дел злых и сделавшись совершенными через упражнение в делах добрых, мы сподобимся вечных благ, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Св.Духом, слава, держава, честь, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

 

 

Источник: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Издание СПб. Духовной Академии, 1902. Том 8, Книга 1-2, Беседы на Евангелие святого Апостола Иоанна Богослова, с. 5-604.